Я не хотів їхати. Мав плани на вихідні. Але редактор наполягав. «Ніхто, крім тебе, не зможе», — сказав він, апелюючи до мого самолюбства. «Там така історія! Убивство, вибори, мафія, містика! Усе, як ти любиш!» — заохочував він. Словом, я не зумів сказати «ні». Пошкодував уже в потязі: холодний вагон кишів тарганами. На пероні мене ніхто не зустрів. Я постояв кілька хвилин, поки платформа спорожніла, а потяг рушив далі. Обіцяного помічника (місцевого журналіста) ніде не було видно. Крім мене, на пероні був тільки бродячий пес, який кілька разів незлостиво гавкнув у мій бік.

— Може, це ти — Вікторе? — запитав я в собаки.

— Гав! — заперечив той.

Я поволі рушив у бік вокзалу, собака несміливо побіг за мною.

У залі нікого не було, мої кроки гучно відлунювали в порожнечі. Собака, який усе ще мене супроводжував, раптом зупинився й загарчав.

— Ти чого, Вікторе? — запитав я.

Пес вишкірювався в бік темного коридору. Я подивився туди й побачив їх — із десяток людей у формі сиділи вздовж стіни. У руках тримали автомати. Внутрішні війська. Поводилися, утім, зовсім неагресивно, мали потомлений вигляд.

Місто за стінами вокзалу випромінювало мир і спокій, аж до нудьги. Біля входу, ліниво очікуючи, курили таксисти, із кафе навпроти лунала якась гидка музика та п’яні вигуки. Я підійшов до таксистів і запитав, як пройти до редакції «Прикарпатського кур’єра». Ті одразу навперебій запропонували підвезти. Я лише заперечливо усміхнувся — знав, що дістатися туди можна пішки хвилин за п’ять. Мені неохоче показали дорогу, і я пішов. Містечко мені подобалося. Без пафосу й галасу. Мало людей, мало авт. Кілька старих, ще австрійських кам’яниць, багато скверів. Про недавні вибори нагадував лише один бігборд. Із боку вокзалу на мене дивилося товстувате й огидне лице переможця кампанії, із пухкими губами та незрячим поглядом. Воно обіцяло СТАБІЛЬНІСТЬ. Пройшовши трохи далі, я вирішив озирнутись і побачив, що на звороті того ж бігборду зображена жертва. Плакат намагалися віддерти, але частина лиця вбитого збереглася. Повна протилежність кандидата від влади — сухий, жилавий чоловік із глибоко запалими очима та сумним поглядом…

За кілька кроків — редакція. Відчинено й порожньо. Коридор, потім великий кабінет на шість — сім робочих місць. У кутку багато порожніх пляшок, деякі комп’ютери ввімкнені й гудуть. У кінці ньюз-руму кабінет редактора. Теж відчинено й теж порожньо.

— Є тут хто живий? — запитав я невпевнено.

Десь у глибині прочинилися двері, у ньюз-рум зайшли двоє — чоловік і жінка, обом років 40–45.

— Я шукаю Віктора… — почав я.

— Це я… — відповів чоловік. — А ви…

— Я…

Він ляснув себе рукою по чолу й засміявся. Від обох тхнуло алкоголем — це о десятій ранку.

— Ви повинні були мене зустріти! — сказав я знервовано.

— Повинен був. Та не нервуйтеся так. Розслабтеся. У будь-якому разі ви від мене залежні, тому приберіть із лиця цю кислу міну й ходіть із нами.

— Куди?

— На кухню.

У мене навіть не вистачило сил заперечити.

— Слава, — подала мені руку жінка. — Відповідальний секретар.

Відповідальний секретар по-старому — людина, яка відповідає за верстку газети. На кухні було майже затишно. Газова плита, холодильник, стіл. На столі пляшка, чарки й закуска.

— Вип’єте з нами? — швидше констатував, ніж запитав Віктор, дістаючи з шафки ще одну чарку. — Ми тут святкуємо завершення цього всього.

Я впав на стілець і зітхнув.

Віктор усміхнувся, налив і підняв чарку.

— Ну, за упокій душі небіжчика.

Випили не цокаючись.

— То що ви хочете? — запитав у мене Віктор.

— Правду, — сказав я.

Він якось гидко засміявся. Потім встав і театрально почав говорити:

— Усе, що тобі потрібно, — це правда. Але не щоденна здрібніла правдочка, яка вгризається в очі щокроку, шматуючи тіло й дух, не та, що плаває на поверхні, як шматок лайна, а якась інша — потаємна, прихована за діями та бездіяльністю, за хаосом днів, за світлом вікон. Причому озвучити цю правду може лише хтось зовні. Біда лише, що той хтось теж чекає на одкровення від іншого, а інший — від ще іншого… Так ми й помираємо, не дізнавшись найголовнішого, не почувши чогось вкрай важливого, бо ж єдина інколи доступна нам правда — це смерть…

Я виглянув у вікно — у смітнику порпалися безпритульні, трохи далі на пустирі бавилися у футбол діти. Зеленіли дерева, весніло. Відчуття сюрреалізму було повне.

— Славко, сходи по ще одну пляшку, нам багато треба розказати гостю, — сказав Віктор, і Слава безмовно підкорилася.

— Отже, ви хочете правди? — перепитав він, коли за жінкою зачинилися двері.

Я не відповів, але він продовжив.

— Давайте я почну з нашого редактора, Марка. Ну, і про Аню треба розповісти…

…Не було навіть збудження; просто він відчував потребу бодай щось зробити.

— Ходімо, — пробурмотів Марко невпевнено (це було чи не єдине, що їх поєднувало, — цілковита непевність у вчинках, словах, навіть намірах).

— Куди? — так само нечітко, ледь ворушачи губами, озвалася Анна.

Він лише роздратовано хитнув головою — мовляв, швидше, ніколи говорити.

— Не треба… — прошепотіла вона.

Слова суперечили вчинкам — вона слухняно вийшла за ним у коридор, і це ще більше його влютило.

У тихе пообіддя офіс ніби вимер — до них не долинало жодного звуку, який би свідчив про чиюсь присутність. Він рвучко смикнув перекошені дверцята з великою літерою «М», схожою на емблему метрополітену. Порожньо.

Аня нерішуче стояла на порозі.

— Заходь, — наполегливо й нетерпляче змахнув рукою, — ну, на що ж ти чекаєш?!

— Я не хочу, — здавалося, вона зараз заплаче.

У цю мить він майже ненавидів її пухке, із прищиками обличчя; спалах якоїсь невмотивованої агресії до жінки, світу й себе засліпив очі, аж хотілося трощити ногами двері, бити стільці й, біжучи світ за очі, щодуху кричати, кричати, кричати… Він ухопив її за руку й потяг за собою. Вона не пручалася. Проте це дратувало його ще дужче. Тремтячими руками зачинив дверцята, педантично перевірив, чи надійно.

— Роздягайся! — похмуро звелів безнадійно закляклій супутниці.

— Не треба, — захитала вона головою, — я не хочу.

Він поцілував її. Губи мали присмак гуми. Було майже бридко, але він продовжував. Жінка задоволено терлася обличчям до його рота, і він подумав, що недарма називав її кішкою — щось муркітливе у ній, певно, є. Руками тим часом намагався дати раду з її одягом — наосліп розщіпав ґудзик за ґудзиком ширінку джинсів. Пальці тремтіли, але все ще не від збудження — швидше від нетерпіння. Дрож охопив його всього, від п’ят до потилиці — він уявив собі, як хтось підходить до туалету, смикає за ручку, потім, почувши його зрадливо-тремтяче «зайнято!», чекає під дверима, насвистуючи якусь попсову мелодію. «Ти ще довго?» — набридливо запитає той хтось за хвилину, а потім грюкатиме кулаками, ногами, урешті, зніме від нетерплячки двері з завіс. Вона так само боялася чогось — може, як і він, потенційної чужої присутності, а може, його або себе. Із її боку не було жодних відчуттів. Ще кілька разів пробурмотіла «може, не треба?», а потім дозволила йому робити все, що забагнеться. Він стягнув її джинси до литок, свої — до колін. Трохи довго мордувався з трусиками. Потім обернув її обличчям до клозету, підняв догори светра, оголивши спину.

— Нахилися! — звелів, і вона підкорилася.

Було сухо, він зайшов важко, майже з болем. Обоє водночас зітхнули, із видимим полегшенням. Він покрутив тазом, входячи в неї під різними кутами й відчуваючи м’яке невибагливе вдоволення. Потім відсторонився й кілька разів штовхнув її щосили. Вона похитнулася і, щоб не втратити рівновагу, ухопилася руками за унітаз. Він дивився на її зад, розсував рукою сідниці й думав, що все це паскудно та нецікаво, що він знову робить не те, що слід; але що слід, він і сам не знав; знав лише, що це — не те. Він щось утрачає, губиться в днях, які змінюють один одного, наче сни в пекучий літній день перед грозою — важкі й непідвладні, безперервні та тоскні.

Вона похитувалася від його поштовхів, і все, що бачила, — це жовте дно унітаза зі смужкою брудної води, яке то наближалося, то віддалялося. Звідти випаровувався м’який сморід, пом’якшений ароматизатором.

Нарешті він відчув наближення кінця — унизу все затвердло, а голову наповнило туманом… У цю ж мить, ніби накликані його уявою, у коридорі почулися чиїсь гострі, пронизливі кроки. Обоє завмерли, здавалося, навіть дихання їхнє урвалося. Кроки спинилися зовсім поруч, біля дверей, вони, все ще з’єднані в одне ціле (вона продовжувала опиратися долонями на унітаз, лише обернула до дверей обличчя), відчували вібрацію повітря від руки, яка саме потяглася до ручки дверей. Секунда і… скрипнули двері жіночого туалету. Марко трохи не зареготав. Він навіть наважився ще кілька разів штовхнути Аню, щоб його плоть, бува, не заклякла від довгого чекання. За перегородкою хтось шморгнув носом, зашарудів одягом, знову шморгнув, потім почулося зітхання та звук, характерний для сідання. Потужний струмінь сечі вдарив по воді, затим настала секундна тиша. Легкий стогін і знову зітхання. Щось хлюпнуло, ніби у воду впав камінь. До коханців долинули звуки шматування паперу, втирання його в тіло, ще кілька зітхань і шморгань. Потім усе нарешті стихло — двері зачинилися, кроки повернулися в небуття.

Без зайвих слів Марко повернувся до перерваного акту, але було ще гірше. Він таки кінчив, але якось напружено, неповноцінно — частина сперми, здається, пішла в сечовик.

Марко вийшов із неї та втомлено прихилився до дверей, витираючи свій обм’яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти в тій самій, тепер уже неприродній позі — високо задерши дупу, зігнувшись головою до унітаза. Марко хотів гукнути її і щось сказати— якусь дурницю, просто щоб почути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли він уже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив рельєф м’язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона блювала…

Він знервовано натягнув штани й важко зітхнув — це було вже геть недоречно.

Віктор закінчив розповідь і налив у чарки. Я запитав його, звідки він усе це знає, він засміявся, але тут якраз повернулася Слава з пляшкою та кількома банками консерви. Віктор обійняв жінку та спробував її поцілувати, вона відсторонилася.

— Ти ж знаєш про Аню і Марка? — запитав. — Нашому гостю цікаво.

— Вони коханці, — сказала Слава. — Це всі знають. Чи ти про що?

— Про туалет, — засміявся Віктор. — Це ж ти була в сусідній кабінці?

Слава схопила зі столу кілька газет і вдарила Віктора в плече. Він знову зареготав. Був уже мені неприємним. Типовий представник провінційних журналістів — пропитий, цинічний, самовпевнений, чи точніше такий, що намагається вдавати із себе самовпевненого. А насправді невдаха, утрачене покоління, загублена душа.

Він налив ще Славі й знову підняв чарку. Я заперечливо похитав головою.

— Та розслабтеся ви. І буде легше. Я ж бачу, що ви думаєте. Мовляв, приїхав у провінцію, а тут якісь невдахи-алкаші. Але ви вже тут. На одному човні з нами, принаймні поки що. Ви можете або тікати звідси вже, або принаймні спробувати зануритися разом із нами в наше лайно. Побачити світ таким, яким бачимо його ми. А для цього випийте. Випийте, так буде легше слухати те, що я вам розповідатиму.

Було щось у його голосі, що примусило мене прислухатися. Я взяв до рук чарку й ми без тостів випили.

— Я не знаю, що він вам казав, але це правда, — сказала почервоніла від алкоголю Слава.

Стало чути чиїсь кроки. Слава відчинила двері. У коридорі стояла жінка в жалобному вбранні. Дарма що не в білому, вона була схожа на привида.

— Тома? — запитав Віктор. — Що сталося? У тебе… У Вас хтось…

— Помер, — мляво відказала жінка. — Помер Степан.

— Як?

— Як-як? Просто: обв’язав собі руки та шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет — щоб краще бачити! — і стрибнув в озеро… А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався в його надздібностях…

— Нічого не розумію…

— Я теж, — якось злісно сказала вона.

— Тобто ти маєш на увазі, що його…

— Тобто я нічого й нікого не маю на увазі. Я втомилася щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство. У міліції сказали, так що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?

Віктор дістав ще одну чарку, але Тома заперечливо похитала головою.

— Я хотіла запитати, де Марко.

— Не знаємо.

— Тоді я піду. Піду.

Віктор простягнув у її бік руку з чаркою, але вона вже зникла у дверях.

— Хто це? — запитав я. — І що сталося?

— Це Тома, — відповів Віктор. — Хочете її історію?

Я кивнув.

— Ну, тоді слухайте. Це саме той випадок, коли кажуть, що лихо наодинці не ходить…

…Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії — в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною — старий уже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася, але й хотіла (краще б уже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив із її батьками в селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали в неї багато здоров’я та душевних сил. Із самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди), автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір’я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот із кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння й нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками, і безперервно стогнав.

— Моли, доню, Бога, щобис він послав дідові швидку смерть! — майже прокричав він одного разу онуці й вона сахнулася від нього, як уже від неживого, що промовляє з того світу.

Вона боялася діда, його кривавих пролежнів, що їх саме їй слід було змащувати — ні мати, ні батько цього не хотіли робити.

— Що кажуть лікарі? — допитувалася Тамара, але мати лише стенала плечима й відверталася, шукаючи собі очима якої роботи, — а це єдине, чого тут завжди вистачало.

Із гір тягло холодом, пориви вітру кудись крали слова, і замість них до співрозмовника долинало лише завивання та гудіння, наче природа насміхалася над людьми.

— Певно, дідо буде вмирати скоро, — озвучила думки Томи мама. — А доктори, ти ж знаєш, тіко грошей хочуть, а сказати нічого не годні. Цироз у нього. Вода в животі. Тиск. Не знаю… Швидше би вмер, аби не мучився…

Тома нажахано дивилася на матір, механічно щось їй допомагаючи робити. Це не вкладалося їй у голові — як можна бажати швидкої смерті близькій людині. Вона любила діда, який вибавив її, доки батьки працювали й розважалися. Вона любила діда за спокій і гумор, за добрі очі. Але той чоловік із велетенським роздутим черевом, що лежав на боці й стогнав, уже не був її дідом. То був якийсь монстр, що зберіг лише подобу діда. Тома подумала, що нізащо б не погодилася залишитися з ним в одній квартирі, а тим паче не переночувала б. А що як він помре тоді? Вона уявила собі, як це все врешті мусить розрішитися. Відчайдушний зойк? Чи тихе згасання? Швидше останнє. Агонія. Конвульсивні рухи. Втрата свідомості… Зупинка серця. Вона подумала про способи оживлення, про штучне дихання й адреналін у груди… Чому ці методи не застосовують до старих? Невже вони не хочуть жити? Невже їхні родичі не мають права на бодай кілька зайвих годин щастя — спостерігати своїх кревних живими?.. Вона подумки обурювалася, але лише зітхала й чистила картоплю…

У неділю вона знову запихалася в переповнений автобус і майже годину тислася серед чужого поту, упершись носом у чиюсь подерту куфайку. На вокзалі її зустрічав чоловік, який уже віддавна не подавав Томі руки, щоб допомогти зіскочити з високої сходинки, проте забирав частину сумок із сільськими харчами.

— Як там? — запитував він навіть не задля пристойності, а просто за звичкою.

Розповідати не хотілося нічого, бо вона вже бачила його байдужість, розведений алкоголем погляд, порожнечу в думках. Проте, видавивши з себе кілька слів, раптом починала говорити. Розповідала все без винятку: про страшні пролежні, про свій страх, про дідусеві потріскані руки, його набряклий живіт і про татові пеньки-зуби. Вона бачила, що чоловік не розуміє її, уже майже не слухає слів, але не могла спинитися.

Якось до неї на роботу потелефонувала мама (дзвінки з поганими звістками якісь інакші — моторошні та зловісні), і Тома, підходячи до апарата (усе відбувалося вкрай повільно, вона навіть фіксувала міміку своїх співробітниць), вирішила, що це нарешті сталося. Вона думала, як слід відреагувати, й червоніла від сорому, знаючи, що не зможе заплакати.

Але мама хотіла повідомити їй, Томі, що діда забрали в лікарню. Тепер він у місті й саме Томі доведеться про нього піклуватися. Тома здригнулася, вона почувалася зрадженою, нагло підставленою під удар.

— Як… що… чому?.. — не розуміла вона, але пояснень не було.

Підхопила якісь папери, у сутінках свідомості зібралася й побігла. Довго не було автобуса, в обличчя дмухав той самий вітер із гір, який дошкуляв у селі, але тут він був, хоча й слабший, проте якийсь нервовіший — шарпав людей за шапки, зриваючи ненадійно закріплені, гойдав ринви, вгинав вікна. Посипав дрібний білий сніг, схожий на град. Крупинки криги сікли обличчя, наче Тому хто шмагав. Вона відвернулася та проґавила автобус — мужніші кинулися до нього першими, поштовхалися ліктями й зайняли місця на останній сходинці. Вона залишилася перед зачиненими дверима з мокрим і до болю холодним обличчям. Нарешті під’їхала якась маршрутка, Тома рвонулася й собі, роздратовано трутила якусь бабцю, увірвалася в салон і полегшено зітхнула. Бабця позаду щось кричала, сипала прокльонами, але Тома не слухала її вересків. Вона дивилася, як до вікна ліпляться сніжинки, тануть і стікають донизу. Усе туманилося, місто зовні тонуло й зникало в хаосі…

— Молись, доню, щоби Бог послав мені швидку смерть, — коли міг ще говорити, знову й знову хрипів дід наче закляття, дивлячись на онуку звідкись здалеку, із глибини очних западин.

Тома відводила погляд, тремтіла від страху, привідкривала рота, щоб промовити щось заспокійливе, але звідти вихоплювалося лише шипіння. Дідові ставало чимраз гірше, і здавалося, що це вже межа, за якою не буде нічого, але його серце знову й знову витримувало кризи, продовжуючи ліниво обертати кров у цій суцільній рані. Через три тижні, спокійно і розважливо прийнявши кілька пакетів, наповнених якимось їдлом і грецьким коньяком, що їх справно та наполегливо приносила Томина мама, молодий лікар, попросивши одного вечора вкрай втомлену Тому вийти з палати, промовив:

— Ви, я бачу, розсудлива жінка. І думаю, сприймете мої слова з… як би це делікатніше сказати… з розумінням… — попри професійну атрофацію таких шкідливих чуттів, як надмірне переймання станами пацієнтів і страх смерті, доктор хвилювався: його скронями стікали краплини поту, очі не затримувалися на жодному предметі, руки то поринали в кишені недбало защіпнутого халату, то перепліталися, немов він намагався помити їх (умити?). — Ваш дідусь приречений. Я… і взагалі медицина безсилі… Спробуємо, звісно, зібрати консиліум, але результат відомий заздалегідь. Тут же ж вік. Якби організм був молодий…

Тома майже співчутливо стежила за великими долонями лікаря, із яких вибивалося рідке блідувате волоссячко. Йому, вочевидь, не вперше доводилося виконувати цю не зовсім приємну процедуру (Тома майже щодня, навідуючись увечері до лікарні, наштовхувалася в ліфті на каталки з вкритими простирадлами тілами), але він ще не звик до неї, йому було незручно перед Томою за ті пакети, за випитий коньяк, зжерте м’ясо…

— …Летальне розрішення може настати будь-коли… За день або й за годину… Я нічого не можу гарантувати. Але якщо це трапиться в лікарні, ми змушені будемо робити розтин. Я знаю, що родичам це зазвичай неприємно…

Тома уявила пошматоване дідусеве тіло із загноєними пролежнями, і її трохи не знудило.

— Я би вам радив забрати дідуся… Може, і йому… — лікар затнувся, хряснули пальці, очі зафіксували погляд на санітарці, що почала абияк мити коридор, руки знайшли прихисток у кишенях і вже не ворушилися.

Тома сковтнула, але говорити одразу все одно не могла.

Вона похапцем кивнула, подякувала. Когось треба було ще чекати, потім у світлі хворобливо-жовтушної настільної лампи товста медсестра підписувала якісь папери. Вона довго м’ялася, розхитуючи своєю велетенською тушею благенький стілець, бурчала щось собі під ніс, дивлячись на незворушну Тому крізь скельця своїх квадратових окулярів. Вона чекала чогось (якоїсь віддяки) до останнього й проводжала Тому недобрим поглядом, усе ще мнучи своєю масивною дупою стілець.

Ще необхідно було десь роздобути каталку — увечері це виявилось украй непростою справою, бо всі чергові лікарі десь саме запропастилися. І лише якась затятість Томи, що передавалася всім іншим, дозволила знайти необхідну їй людину. Кілька чоловіків у халатах зачинилися в одній із ординаторських і пиячили. Вона наполегливо грюкала майже хвилину, і їй таки відчинили. У проймі дверей з’явилося розчервоніле й трохи перелякане обличчя. Тхнуло спиртом. Решта лікарів і їхні знайомі принишкло чекали всередині. На столі були залишки бенкету. Пляшки, очікуючи перевірки керівництва, устигли сховати — певно, під стіл, подумала Тома, але їй це було десь дуже глибоко. Вона потребувала каталки, причому негайно. Нарешті розпорядження були віддані, і з’явилося якесь допотопне інвалідне крісло на величезних колесах, що чимось нагадувало перші ровери, у яких переднє колесо в кілька разів більше, ніж заднє.

Ще слід було пройти довжелезними коридорами, опуститися ліфтом у підвал, знову петляти коридорами із запахом дешевого їдла, мила, розведеного у воді, і хвороб, а потім ще раз користуватися ліфтом — цього разу, щоб підійнятися догори.

Її супроводжував якийсь ґевал із лисим черепом, що іноді мовчав, а потім раптово видавав масний вульгарний жарт, із якого сам довго реготав. Тома навіть не поглянула на нього. Лікар, усе ще з руками в кишенях, вийшов їй назустріч й усміхнувся, наче добрій приятельці. Тома зігнорувала і його приязнь — вона нічого не відчувала, нічого не хотіла відчувати і бажала лише, щоб усе вже опинилося в минулому, але без її участі. Хтось завжди приходив на допомогу, завжди позбавляв її від потреби виконувати такі важкі обов’язки, а от тепер усі її залишили, вона сама й навіть не може втекти, послатися на слабкість, недосипання й утому. У лікаря, який разом із ґевалом, що відповідав за каталку, допомагав Томі перенести обважніле, майже непритомне дідове тіло з ліжка на візок, посоловіли очі. Дрібні червоні судинки протинали жовтуваті білки — певно, лікар, як і більшість його колег, був небайдужий до алкоголю. Дідова велика голова з колючою нерівномірною сивою бородою хиталася. Ґевал незадоволено пихтів, і Тома зрозуміла, що везти крісло доведеться їй самій. Щойно вона вхопилася за ручку, дід опритомнів і розплющив очі.

— Що сталося? — пробурмотів він. — Куди це мене?..

— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в’яло усміхнулася до діда Тома.

Але дід раптом відчув якийсь підступ — його єство зреволюціонувало, і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом умирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.

— Гади! — майже кричав він. — Бузувіри! Москалі!

Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфта й дід, нарешті втомившись, умовк. Ґевал позіхав, і вона відчула, що просто знемагає від утоми — кожна кісточка нила й боліла, хотілося простягтися на ліжку та заснути мертвим сном годин так на дванадцять, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться не скоро. Дід задрімав, ґевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, із усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер із гір, старий раптом прокинувся і застогнав) і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну по дорозі додому здалися їй миттю. Боліла голова, усе розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її та кричав:

— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали… Ну ж бо!

Вона скерувала його до під’їзду. Попросила допомогти, і він чомусь погодився.

— Це ваш тато? — водій виявився ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася відкілясь сама, без чоловіка).

— Дід, — буркнула Тома, котра, навпаки, жодної охоти до балочок не мала.

Дід застогнав. Іти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік й одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював, і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера й примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.

Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль, і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.

У квартирі горіло світло й лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме «добивали» третю пляшку горілки й вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу в другому колі вітчизняного чемпіонату.

Чоловік подивився на Тому так, наче вона весь цей час була в кімнаті й прийшла попрохати поводитися тихіше. Усі справді принишкли.

— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома. Надто награно, як здалося Борису. — Унизу таксі, там мій дідусь…

Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі й самотності. Надвір вийшли всім гуртом — хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер із гір насував на місто чорні хмари.

— Певно, буде сніг, — промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.

Дід усе ще стогнав і дивився кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін’єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гелготіли, сперечалися про щось; із кількох вікон двору одночасно врочисто залунав гімн — північ. З-поза хмар виплив місяць (уповні, звичайно), і Томі захотілося, упавши на холодну землю, завити — надривно й безтямно.

Удома дідові несподівано полегшало — за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу й навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.

На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що в старого з’явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.

Борис — Томин чоловік — на з’яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він із готовністю провів на розкладачці, хоча й зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його й гідно оцінила ту жертву, на яку тільки заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена й не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чоловік ішов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом у кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, удосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання й вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила, як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з’являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі, схоплюється й робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, одягненою провалювалася у важке, хоча й солодке, забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки — вибачай, доню, що завдаю тобі самих турбот і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя: людина рухається від одного небуття через дві безпорадності — удосвітню та присмеркову — до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти й не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з’явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося в намул, осад; набрякало й збільшувалося.

Діда потягло на спогади — він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя й немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння, й уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів Першої світової в Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти його, доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі й бачила маленького дідуся, який широко розплющеними очима дивиться на місто, у яке він уперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуть вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам’яниць, аристократки в красивих сукнях і з парасольками, коні, які підковами цокотять по бруківці… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи з них шалені гроші… Покалічений війною, дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука, і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий, як на селянина, мав навіть роман із якоюсь знатною панянкою в місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір’я (з чого насміхалося все село: ото божевільний, замість бульби та яблук такий непотріб вирощує), перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо його одразу ж випивали. Навесні вийшов із берегів Дністер, і п’яний батько, який пішов рятувати худобу, утопився в хліві…

Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п’ятий день; тіло засмерділося й жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…

Потім було ще багато всілякого — дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни. Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він уперше напився й заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися в плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два — три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег поромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт із чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину, і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись усе дужче й дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку дід потім злизував і ковтав, уже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали одне одному, прощалися, говорили… Залізничник у лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг уже збирався рушати. Він наближався до вагона третього класу, знову просив допомоги, і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду в тамбурі було душно й прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати в місті дешеві цигарки й курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Огорнутий парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався з місця, вагони струшувало, люди кидалися один одному в обійми й чортихалися. Починалася подорож. Довкола було багато робітників, які пхалися в місто на завод. Дід хотів продати міщухам борошно дорожче, як у селі. Інколи такі поїздки приносили зиск, та часто траплялося, що, вистоявши довгий день на ринку під зливою, він змушений був увечері тягнути все своє майно знову до потяга, а потім далі пішки, на переправу, і знову на горбі — аж до хати. Для того, щоб регулярно отримувати з цієї справи прибуток, слід було заготовляти цілий вагон і продавати теж вагон. А два мішки — це лише ризик надірватися, нажити грижу. Проте жінка вимагала від нього ощадності та хазяйновитості, і він підкорявся.

Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з’явилися «совіти». Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі — можна було ризикнути й проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат — німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися, і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. Тринадцятирічний хлопчина скочив у кукурудзу й уже майже врятувався, але полковник саме влучив йому в спину. Побачивши, що дитина впала й не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто та наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з’явився, зарадити вже не міг — рана почала гноїтися, хлопця тіпало в пропасниці, і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, із кожним днем усе тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів — ніколи було.

Лінія фронту забрала життя ще кількох друзів — випадкові кулі вражали випадкових людей, смерть з’являлася ніби нізвідки, і чоловіки нагло падали посеред вулиці, а то й у хатах. Утім, друзів і дружби дід майже не знав — колеги виявлялися надто дрібними й зрадливими, щоб величати їх цим званням. Повернулася радянська армія. У лісах залишилося ще трохи місцевих хлопців. Десь за два роки їх вистріляли, а хто лишився живий, потрапив до Сибіру. Починався новий етап життя. Коли нова влада забрала худобу та землю, він твердо вирішив тікати до міста. Не було документів, у колгоспі вимагали виконувати трудодні за копійки. Пухли від голоду. Нарешті зважився вступити до якогось будівельного загону й потрапив на Схід України, де рік копав ями під опори ліній електропередач, носив цеглу, мішав розчин… Удома залишилася мала донька. Від запалення легенів помер син, а він навіть не зміг приїхати на похорон, щоб востаннє побачити маленьке обличчя того, на кого покладав майже всі надії. Рід згасає… Накопичувалися втома й хвороби. Праця ставала все нестерпнішою, а її не меншало. Ще кілька спроб вирватися, пробити безжальну механістичну систему завершилися невдачею. Він повернувся до городу з кілька сотих і колгоспного поля, яке колись належало йому.

На третій день дідового перебування в їхньому помешканні Борис вирішив, що він уже настраждався доволі і з нього годі. Повернувшись з роботи й уживши для дужчої агресивності ще півсклянки оковитої з недоторканного запасу, що зберігався в холодильнику, він відкликав Тому на кухню, щоб остаточно з’ясувати стосунки. Жінка похитувалася, ніби теж щойно випила, і трималася за стіну.

— Слухай… — сміливості в нього раптом забракло, і він розпочав здалеку. — Ти як думаєш… дід ще довго… я маю на увазі, у нас пробуде? — поспішив уточнити він, зарум’янівши від сорому.

Тома нічого не відповіла, лише невизначено стенувши плечима. Це не був жест зневаги — вона справді знала не більше від чоловіка, і безглузда балачка, що тільки ятрила її, видавалася їй зайвою. Тим часом Борис відчув себе саме знехтуваним — йому не готували вечерю й сніданок, не прали брудні речі, а тепер ще й не хочуть відповідати.

— Я ніби не в себе вдома живу, а як на вокзалі… — пробурмотів він. — Я розумію, він твій дід, але ми не можемо його тут утримувати, у нас немає умов. Нема навіть другого ліжка. Я втомлююся на роботі, а на розкладачці не висипляюсь. А в мене вже безсоння через його стогони… Ти мене чуєш? — раптом запідозрив він цілковите ігнорування з боку своєї половини.

Тома здригнулася. Вона не розуміла, що він хоче від неї, але навіть на те, щоб запитати, не вистачало сил. Щелепи наче заціпило, і їй здалося, що не зможе їх розтулити, навіть якщо помиратиме від голоду чи спраги. Тома розгублено поглянула на чоловіка широко розплющеними очима — на мить у голові проясніло й бачення стало як ніколи чітким. Жовто-сіре обличчя в променях жарівки здалося їй незнайомим. Очі Бориса не виражали нічого, крім образи та злоби. Вони здулися й стали схожі на мильні бульбашки. Її чоловік за кілька років спився й із перспективного молодого чоловіка з вищою освітою перетворився на банального алкоголіка, який постійно хвалиться своїм дипломом і каже, що міг би працювати за спеціальністю, але обставини та сім’я змусили його шукати високооплачуваної роботи, тож довелося знайти цей напівпідпільний цех із виробництва мінеральних вод. Звичайну криничну воду вони запаковували в пляшки, коркували і, наклеївши етикетку «лікувально-столова, гідронатрієво-карбонатна», відправляли на продаж довірливим покупцям. Цех містився за річкою у приміському селі й добиратися туди слід було ще вдосвіта — у переповненому холодному ЛАЗІ. У перервах між партіями мінералки, яка могла в будь-кого вибухнути в руках через перегазування, залишивши людину калікою до кінця життя, бригада бавилася горілкою. Попри офіційну заборону й суворі попередження власника (мовляв, коли когось побачу п’яним на робочому місці, одразу звільняю, незалежно від того, ким він мені доводиться) п’янство навіть заохочувалося. Горілки ніколи не бракувало. Працювали до 12 годин на день, і в суботу. Конвеєр —100 грамів — курилка — конвеєр — це був замкнений цикл виробництва, із якого ні Борис, ні його колеги вже не могли вирватися. Їхні мізки зомбувалися, вони починали творити якийсь колективний симбіоз психіки: розумніші тупішали поруч із викінченими кретинами, а останнім краплина розуму не допомагала виборсатися з абсолютної пітьми свідомості.

Тома дивилася на Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася в його спотворені люттю риси й не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити в її життя, що могло її привабити в ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя, і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жалюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара. — Це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася в пам’яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п’ятого курсу, читав їй напам’ять вірші, одягався в коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку й невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися з ним від безвиході — поруч не було нікого, хто бодай би трохи відповідав її вимогам «казкового принца» — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла й укривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого й великого кохання набридло.

Кохалися на березі річки, у кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того, вона тільки починала збуджуватися, коли в нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості й кудись летіло, як сани вві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…

У них немає і, певно, уже ніколи не буде дітей, їй, як і йому, не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у «модну хвилю» і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет в офісі якогось банку, комп’ютер, мобільний телефон, як у серіалах, «Вольво» чи «Мерседес» із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилися над стосами паперів півтора десятка жіночок і дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали в якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон) і час від часу поновлювати гардероб дешевим турецьким шматтям. Утім, Борис, певно, приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати горілки. У майбутньому не проглядалося жодних перспектив, і Тома раптом жахнулася; якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну й певності в усьому, із яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, уперто й насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках, наче осиновий кілок у грудях упиря, і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієї ситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так із ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала й не думала собі. Він дбає про сім’ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася та пішла до кімнати. Борис замовк із розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався й тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…

Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.

Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…

Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…

— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…

Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…

Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.

А дідове набрякле тіло тим часом лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Борисом і тими кількома випадковими чоловіками, що з’являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати в парадне… Виявилося, що в діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками, і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно та спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки, її дратувала їхня непрохана присутність. Уже краще залишатися самій, — думала вона. Увечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Борис, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м’ясо, немов стерв’ятників.

Мати щось запитувала в Томи, розважливо й по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому закрили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись у плоть, із якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути, як скрапує зі свічки на грудях небіжчика віск. Тома думає про небуття й не відчуває страху, лише огиду та відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли в житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.

Надходить ранок. З’являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись утомлений Борис і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він уже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її мати, яка відводить Бориса набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Борис терпляче все це вислуховує й незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Урешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…

Чоловіки (геть чужі та незнайомі Томі люди, що невідомо звідки і як потрапили в її помешкання) підхопили мертвого на руки, похитуючись під вагою трупа, зробили кілька кроків; один, найвищий, намагався керувати рештою, вигукуючи якісь непрактичні вказівки й лише заважаючи іншим; нарешті вони опинилися над труною і впустили діда туди. Глухо гепнуло, піднявся стовп куряви. Борис наливав у кухні горілку для помічників, вони випивали, крекали, надміру гучно висловлювали співчуття, потім виходили курити на коридор, де щось жваво обговорювали. Словом, життя тривало…

Два наступні тижні минули для Томи, як два дні. Вона навіть жартувала на роботі, але щось у ній ніби вмерло разом із дідом, щось, що рухає тебе вперед і примушує борсатися. Вона закостеніла, муміфікувалася, дихала холодно, в унісон зі смертю, наче припрошуючи, прикликаючи її до себе. Чорна синтетична блузка муляла тіло, свербіло під пахвами.

Два тижні потому минули для Томи, як два роки — два нестерпно довгих роки, порожні та пекучі, наче концентрований оцет. Обличчя співробітниць, які жадібно тяглися до неї, щиро вірячи, ніби чинять добро, утинаючи свої пащеки в її життя, невідступна увага, розпитування та ідіотські поради. Що вони можуть радити, коли це сталося не з ними? Звідки вони можуть знати, як зараз почувається вона?

Холодний весняний вітер тяг із гір залишки снігу й розпорошував їх над містом. Вона проходила повз брудні стіни, у які роками впиналася кіптява вулиць, якими стікала каламуть дощів, дивилася на них і відчувала нестерпне й неприродне для живого бажання не бути — сховатися або й зникнути взагалі… Але не можна було не лише спинитися, вона не могла дозволити собі навіть хвилевого перепочинку. Дома накопичилася бездонна прірва якихось робіт, що висіли на ній.

Борис після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна затримувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив із ними козу майже до ранку.

Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння, і, не промовивши й слова, провалювався в небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю з нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою з вечора водою (о п’ятій ранку, коли він починав збиратися, у кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він із нудьгою та якимось несформульованим жалем дивився в темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось украй важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. «Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди. Я тому й люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, усе залежить від костей. Що тобі випаде — із того й витанцьовуєш, тут уже тобі й карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю тобі, скажімо, чи ще комусь із людей, у кого слабше біополе. Це ж не тому існують бідні та багаті, аристократи і плебеї, що в світі несправедливість соціальна. Навпаки — одні генетично сильніші, а інші, за всіх талантів і здібностей — слабкі. Їм і боротися за щось серед собі рівних…»

За вікном сіріло, із темряви повільно проступав будинок напроти, у кількох вікнах якого саме спалахнули перші вогники; на кухнях готували сніданок розпатлані й заспані жінки. Заграло гімн радіо, тоненькою цівкою потекла вода з відкручених кранів. Борис позіхав і подумки переносився на роботу, підраховував свій цьогомісячний заробіток і думав, скільки можна приховати від дружини, щоб потім пропити. Його вже давно не переймала безпросвітна бідність, у якій вони жили. Він звик, примирився, виправдав для себе це поступове згасання, бо довкола нього не існувало нічого іншого. Борис слухав шкварчання яєчні на сковорідці, дивився у вікно, защіпав на рукавах сорочки ґудзики й полинув думками в минуле, коли він ще вчився на інженера, але мріяв стати відомим музикантом. Йому не вистачало грошей на гітару, тож доводилося вчитися грати на чужій, у якій не вистачало двох струн, а решта були розладнаними та жахливо фальшивили. Борис витяг із підвісної тумби почату пляшку горілки, відкоркував, понюхав, скривився від бридкого запаху, підсунув до себе склянку, налив 150 грамів й усміхнувся. Зішкріб із пательні смажені яйця, перекинув їх виделкою на тарілку, безжально посолив, украяв шмат хліба. Сів за стіл, зітхнув, подивився кудись убік. Щось щемило; на денці душі нило, ніби кістки після перелому або в ревматика перед дощем. Він ще раз зітхнув, заплющив очі, перехилив похмільну склянку, хукнув, скривився, занюхав рукавом сорочки й узявся, чавкаючи, активно пережовувати яєчню… Витяг із трилітрової банки квашену помідору, надколов її виделкою, цмокнув зубами, вишпортав з-поміж них шматок їжі, висмоктав томат, пожбурив у смітник шкірку й укотре зітхнув…

Підвівся, поскладав посуд в умивальник, але не став його мити, а поволі побрів до кімнати. Натягнув светра, подивився на спляче обличчя дружини, яка чомусь стогнала і смикалася. Помітив сліди старіння й пошкодував, що вона — його ровесниця. Швидко постаріється, — подумав він. — Жінки старіються швидше за чоловіків. Але й живуть довше.

Вийшов у коридор, напастував взуття, зібрався продовжити ритуал зітхань, але чомусь стримався. «Сьогодні — перший день решти мого життя,» — згадав він раптом фразу з якогось фільму. «Якщо це не останній мій день», — доповнював за тим герой, якому судилося померти за кілька годин. Борис здригнувся; може, від холоду, бо крізь шпарину у дверях немилосердно тягло.

Він натягнув куртку, кашкет, взувся і, з якоюсь враз нахлинулою байдужістю позіхнувши, вийшов, щоб уже ніколи не повернутися. Увечері його, п’яного, затисне поміж двох автомобілів, підкине високо в повітря й ударить спочатку до капота, потім до землі… Довкола розбризкається кров, збіжаться люди, а ті, хто бачив, що сталося насправді, навпаки, зникнуть. За кілька хвилин з’явиться швидка, бездиханне тіло кинуть на ноші, оперативно доставлять у лікарню, поставлять на реанімаційне ліжко, підключать до апарата штучного дихання. Тома дізнається про все аж уранці, їй потелефонують на роботу. Вона ж, сама відчувши щось лихе ще звечора, сприйме звістку байдуже та беземоційно. Задля пристойності приїде в лікарню і просидить біля тіла чоловіка до самого кінця, якого стоїчно чекатиме більше двох діб… Йому, як і дідусеві, здуло живіт — певно, ударом пошкодило всі внутрішні органи, і важко уявити, на що б перетворилося його та її життя, якби лікарям вдалося його воскресити. Однак Борис не виходив із коми, і товстошкірий лікар із товстими пещеними ручками якось уранці, після п’ятихвилинки в кабінеті заввідділення, підійшов до напівзомлілої Томи, щоб повідомити їй, що надії, на жаль, немає і вони змушені припинити роботу апарата, який підтримував Бориса в підвішеному стані між життям і смертю. Вона не кричала, не впадала в істерику, як цього боявся лікар, якому довелося вже не один раз виконувати смертний вирок, присуджений консиліумом: підійти до апарата і, клацнувши одним пальцем тумблер, спинити чиєсь серце. Вона просто попросила дозволу підійти до чоловіка й попрощатися з ним. Лікар зітнув плечима — нехай собі, якраз цього родичі зазвичай ніколи не роблять. Тома підійшла до його набряклого живота, що нагадував величезну повітряну кульку й продовжував збільшуватися. Вона злякалася, що він от-от лусне, і вийшла… Лікар ледь помітно кивнув їй у дверях, одразу зайшов до палати, не затримуючись там довше, ніж того велів обов’язок, вийшов, швидким кроком перетнув коридор і зник у лікарській.

За кілька хвилин Тома стала вдовою. Вона чомусь чекала в коридорі, доки їй цього не сповістили — може, усе ще сподіваючись на якесь чудо? Марно, для чудес існують інші, не ми, розчаровані та розчавлені…

— Борис. Борис. Але хто такий Степан? — запитав я у Віктора.

— Степан Терешкун. Місцевий журналіст. Її другий чоловік, — замість нього відповіла Слава.

Віктор налив ще.

— До цього персонажа ми ще повернемося. За упокій його душі пити не будемо… Як вам наше містечко? — раптом змінив він тему розмови.

— Миле. Спокійне.

Віктор знову неприємно зареготав.

— Ти чула? Миле. Вибачте за реакцію, але я ще ніколи не чув, щоб клоаку називали милою. Ви знайомі з містом п’ять хвилин, а я сорок років. Тому я добре знаю ціну цієї милості. Ходімо. Зроблю вам невелику екскурсію. Заодно вас треба десь поселити. Хочете, можете зупинитись у мене. Дружина не буде вам рада — попереджаю.

Я усміхаюся. Ми випиваємо ще й виходимо в місто. Слава зачиняє офіс і ставить на сигналізацію.

— На сьогодні робота завершена, — каже Віктор. — Усе одно реально редакція працює лише один день, у вівторок, коли верстається газета. Решту часу — сонний час або велика пиятика.

Віктор махає рукою:

— Там вокзал, мабуть, уже знаєте. Ось суд. Тут же прокуратура. Красиво? За цими стінами корупція. Страшна, із трупами, корупція. Не буду розказувати — це нецікаво, жодного доведеного трупа. Ходімо далі.

Слава каже, що йде в інший бік.

— Поцілуй хоч нашого гостя, якщо не мене, — знов регочеться Віктор.

Я думав, це жарт, але Слава справді нахиляється і слинить мені щоку. Відчуваю при цьому дивне збудження.

— Що, встало? — питає Віктор, коли вона відходить. — Не дивуйся, це енергетичний упир, відлучений від сексу. Пішли.

Я слухняно йду вслід.

— Отже, придивляйся до дірок у стінах, до відламаного тиньку. До нових страшних будинків, бачиш? Тобі все ще подобається?

— Так! — мало не кричу я.

Він регоче.

— Чекай. Зараз я знайду для тебе щось. Ось, дивись!

Він показує мені площу. Посередині якийсь жахливий пам’ятник зі стелою і двома фігурами (одна з кобзою, інша з цимбалами), що має символізувати об’єднання Сходу та Заходу; за ним — типовий, без смаку «Білий дім» — обласна адміністрація.

— Ну що, ще подобається? — зло запитує Віктор.

— Чому ні? Такого несмаку безліч. Ваш нічим не гірший! — чомусь хочу йому заперечити.

— Чекай. Дивись ще. Бачиш?

Я дивлюсь за його рукою. Там — блискучий лімузин, із якого виходить товстий потворний чоловік.

— Чиновник? — запитую.

— Губер, — коротко, крізь зуби цідить Віктор.

Слідом за пузанем виходить у смугастому піджаку вусань. Щось наполегливо каже. Третім виходить чоловік із бігборда — СТАБІЛЬНІСТЬ. Я придивляюся до лімузина й бачу замість номерів великий напис: «ЦАРЬ».

Раптом вони бачать Віктора й вусань сміється.

— От бля. Тільки не кажіть, хто ви, чому і звідки! — Віктор раптом із цинічного робиться дитячим.

Усі троє йдуть у наш бік.

— Вітя! — кричить вусань.

— Вікторе! — вторить йому губернатор.

Між нами метрів п’ятдесят, Віктор нещиро усміхається.

Усі троє тиснуть нам руки.

— Вітя, ти ж нє зря премію Гонгадзе получіл? — питає найхудіший, із вусиками.

— Ти ж з нами?! — продовжує він, хоча Віктор відвертається у мій бік.

— А ви? Хто ви? — питає вусань.

— Я? Я — це я.

— І я — я. Класний атвєт. Замьотано. Я — я. Хахахахахахха. — Він відкриває рот під вусами, а там — золоті зуби.

— Я чув про Стьопу, — відсуває мене Віктор.

— Да. Да. Ужасна історія, — золотозубий швидко хреститься, не забираючи з убличчя посмішку. — Така глупая смерть.

Губернатор суне в мій бік свою ліву руку — наче краб клешню. Хапає міцно. Натомість рука третього — кандидата з бігборда, — м’яка та слизька.

— Вітя, — чую я. — Всьо серйозно, думай.

Вони поволі сунуть у бік «Білого дому», ми — у протилежному напрямку. Віктор тримає мене під руку.

— Ну от, — каже він. — Ти вже теж забагато знаєш. Ти побачив нутро цього «Білого дому».

Його трем чую крізь рукав.

— Я хотів дізнатись про вбивство кандидата, я думав, ви… ти був у його штабі, — кажу я.

— Ти вже визначся, чого ти хочеш, — хапає мене за плече ще сильніше. — Правди взагалі чи про вбивство. І про яке з них?

— Я так розумію, їх було кілька? — питаю.

— Авжеж, кілька, — Віктор озирається, «Білий дім» далеко позаду. — Гаразд, я тобі розказував про Тому? То зараз вже мушу й про Терешкуна трохи додати…

— Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається в цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавість нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, у якій він зустрічав її ще за часів студентства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав’язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав зі шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясовині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати в пам’яті, доки не пізно, що ж її в ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, утяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Цей моцартівський реквієм, який, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..

Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його «я тебе люблю» спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього й зараз почувала протиприродну полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертвяк навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками і, нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…

Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея, — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних «живих» квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, утікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала б цвинтарю, компрометувала її, звинувачувала в недостатній жалобності, свідчила б проти неї на суді мертвяків проти живих.

Нарешті вона визначилася — купила в непоказної жіночки в сірій куртці та сірій хустці непоказні сірі «цвіточки» за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка, очевидно, поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч із яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем, очікуючи всіх, хто бажає відвідати царство мертвих, — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж убогих букетиків із парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом’ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка та довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика й злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома й здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима й поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники й уже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…

За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрів за сто на північ починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно, через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку XX століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше, і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родича у цій частині кладовища могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось утішають бідноту. У потойбіччі, як і в житті, своя ієрархія — не менш ница та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги, у траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося й витворювало якесь марево, полудневу фата-моргану. Літаки сюди, однак, уже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників із військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали цілодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія, як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами й відвідинами борделю.

Тома повільно плелася довгими «вулицями» міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природно, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум’яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з’ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, із якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: «Технічна рідина, не для внутрішнього вживання».

— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.

Дід, не відводячи погляду від відра й цівки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись углиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів необхідний їй.

Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки й пам’ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися й заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками ще не встигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував мружитися. Тома вперто йшла вперед.

Нарешті одна з ділянок здалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність, і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда та побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер уперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробила кілька кроків праворуч й опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест, однак, уже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному зі слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.

Тома схилилася до фотокартки, із якої до неї та інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам’яним і мертвим, як він. Уже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. У голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Зітхнула й уже хотіла, було, забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, у якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто б викликав у неї довіру. Надто засмучені або надто байдужі обличчя. Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, із пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличено спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього, безумовно, необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…

До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову й втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов слабозрячий. Чоловік придивлявся до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.

— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона. — Я… у мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас, звісно, є... — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала: — Я поверну, обов’язково.

— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку з запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет із рук до рук, він ледь помітно погладив її долоню самим тільки краєчком пальця — професійний жест досвідченого ловеласа.

Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги, вона шпорталася, відчуваючи на спині цей важкий чоловічий погляд й усмішку з-під пишних шевченківських вусів.

Свічки довго не займалися, вітер, немов знущаючись, задував полум’я запальнички, зривав його з фітиля. Нарешті вона дочекалася кількасекундного затишшя, шаркнула кременем і, не чекаючи чергового пориву, почала швидко-швидко бубоніти якоїсь із молитов.

Із другою свічкою було важче. Вона вперто не займалася, крім того, здається, щось пошкодилося в запальничці. Тома знервовано терла великим пальцем до коліщатка й натискала на важіль, однак вогник не спалахував. У кращому разі свистів газ. Вона непомітно для себе почала бавитися з цією ще маловідомою для неї іграшкою — у дитинстві забавок у неї практично не було, казок ніхто не розповідав, тож надолужувала згаяне вона вже згодом — в університеті чи коли залишалася сама вдома. Тепер ця інфантильність прохопилася тут — попри відкритість простору, вона відчулася тут самотньою та водночас ув’язненою. Раптом позаду стало чути чиїсь кроки — вони скрадливо шурхотіли по гравію доріжки. Тома рвучко озирнулася — до неї підходив вусань й усміхався. Він вибачливо розвів руками — вони в нього були довгі й великі, із міцними широкими долонями.

— У мене тут дружина, — ще раз усміхнувшись, уже майже ніяково промовив він. — Мене Степаном кликати… звати. Я подумав, що, може, вам допомогти? — Тома витріщилася на нього й не знала, що відповісти. — Ну, із запальничкою… Вона в мене трохи вередлива. Лише мене слухається. Дозвольте, — знову усміхнувся він, але цього разу ширше, розтягнувши обличчям уста разом із вусами.

Тома ще нічого не встигла відповісти, як Степан уже присів поруч із нею, лагідно взяв із її рук проклятущу запальничку й швидким рухом викресав із неї полум’я. Затуливши його руками, вправно наблизив до свічки, і за секунду вогник уже радісно стрибав на її кінці. Тома не встигла навіть отямитися — події раптово захопили її у свій вир і, затиснувши лещатами випадковості, кинули в невідомість майбутнього.

— Не буду вам заважати, — делікатно підвівся Степан, однак на секунду зам’явся, наче сподіваючись, що його затримають.

Проте Тамара була надто спантеличена його існуванням і його вусами — вона не могла втямити, як таке могло трапитися з нею і чому саме з нею, адже вона не вірила в можливість доленосних випадків (хоча, із іншого боку, усе її дотеперішнє життя було всього лише невдатним випадком).

— А все ж дозвольте поцікавитися вашим ім’ям… — ненав’язливо, майже сором’язливо озвався Степан.

Вона помітила в нього сиве волосся. Шевелюра, утім, була ще доволі густа, вітер розвіював її, задував патла в обличчя.

— Тома… Тамара, — виправилася вона.

— Гарне ім’я… На все вам добре, — так само лагідно озвався чоловік і, ледь помітно вклонившись, відійшов.

Тома втупилася поглядом у його постать і ні про що інше не могла думати. Вона раптом відчула щось жахливо п’янке й невідворотне. Це було як вітер, як слово «свобода», як автомобіль на повній швидкості, як відвідини порнофільму в юності чи як квиток у подорож без можливості повернутися…

Її пройняли його пещені, пишні вуса, його делікатність і вроджений аристократизм. Її здивувала думка про можливість якогось розвитку — це було соромно, але водночас солодко й приємно — уявляти нову зустріч. Тома раптом зрозуміла, що все її єство зараз потребує чоловіка, байдуже навіть якого.

До Степана підійшов якийсь чоловічок у широкому чорному плащі й крислатому капелюсі. Він ішов поволі, по-качиному перевалюючись із правої на ліву — і навпаки. Витягнув із кишень товсті, але короткі рученята, привітався зі Степаном, коротко про щось переговорив, гучно засміявся, виблискуючи золотими зубами. У незнайомця теж були вусики, однак, на відміну від Степанових, ці — чорні й вузькі — чомусь геть не сподобалися Томі. Вона раптом відчула тривогу, страх перед цією особою, немов він міг завдати їй шкоди просто тут і вже. Вона поволі позадкувала, весь час озираючись на двох чоловіків, які щось жваво обговорювали. Необережно зачепила плечем стареньку жіночку, у якої тремтіли руки з квітами, вибачилася і, на мить зустрівшись поглядом із випадковою перехожого, відчула пекучий біль, сором і жаль. Вона вже не згадувала Степанове обличчя, вона бачила лише ці очі — неймовірно глибокі й сумні, за якими, здавалося, ховається таємниця небуття. Тома здригнулася, вона ніяк не могла відігнати від себе нав’язливий спогад. Асфальт на алеї в старих секторах потріскався, місцями здувся. На автобусній зупинці за ворітьми цвинтаря вже юрмилися люди. Обідрані, нещасні, сутулі, майже всі вони (і навіть діти) відзначалися різними фізичними ґанджами — хтось, присівши на благеньку лавчину, притуляв до щоки холодні дерев’яні милиці. У когось набрякли ноги, руки, посиніло обличчя. Тома не на жарт злякалася — її оточували потвори, виродки, яких позбавили можливості думати та вибирати. Підійшла до гурту, подивилася на обрій, де вирізьблювалося зображення (обіцянка) гір. Люди довкола сперечалися про політику. Завжди в таких випадках знаходиться один націоналістично налаштований дідок, який усіх інших вважає «комуняками», кричить, плюється, готовий вибрати очі кожному, хто проти нинішньої влади. Інший обов’язково російською відповість, що за комуністів він би отримував нормальну пенсію. Діди зчеплюються, натовп довкола ділиться — спочатку виключно на прибічників одного й другого (сиплються прокльони, аж бризкає слина), потім за дрібнішими політичними симпатіями.

Тамара насилу стримується, щоб не втекти, але не може навіть затулити вуха, аби не чути цих образ і неаргументованих, виснуваних лише на емоціях, шиплячих вигуків. Вона відходить набік, боячись, що зараз розпочнеться бойня, у яку примусять включитися і її. Особливо її непокоїть он той голомозий молодик в окулярах, із недобрим божевільним блиском в очах, який усім торочить про якогось Соскіна й про бомбу, що він має на мера, а потім тикає в обличчя посвідченням газотранспортного підприємства, щоб його не вважали за самозванця.

«Ви знаєте? Соскін же пропонував унікальний спосіб — чотирьох патріархів замкнути в підземеллі й не випускати. Трьох нам не потрібно. Тільки один!» «Це не винахід — так уже тисячу років обирають папу», — необережно заперечує якийсь побожний дідок. «Що ви мелете! Греко-католицизм себе вичерпав! Уже давно ніхто в Римі не визнавав наших владик патріархами, вони тільки тут себе патріархами кличуть, а насправді — лише кардинали! Стануть кардиналами й тішаться, придурки!»

Тома злякано відступала, однак божевільні (чи збожеволілі) обступали її та продовжували затягувати в дискусію. Вона вдавала глухоніму, намагалася абстрагуватися, проте любов народу до балачок на політичні теми нестримна. Запахло смаженим, себто кров’ю.

Автострадою, здіймаючи куряву, мчали авта. Одне з них — шикарний лімузин із шістьома дверцятами — раптом спинилося поруч із Томою. Натовп враз умовк, відступив, обережно роздивляючись диво. Із передніх дверцят вайлувато висунувся короткострижений водій із дуже потворною пикою, підійшов до оторопілої Томи і, рикнувши їй «пра-ашу», прочинив задні дверцята. Дівчина сахнулася, відступила на кілька кроків, але з салону визирнув Степан, і вона вже без вагань кинулася всередину. Тома чомусь злякано захлопнула за собою дверцята, у її уяві снували юрми бунтівників, що кидаються до дорогих «мерседесів» і ролс-ройсів, розхитують їх, б’ють залізяччям у вікна, витягують із салонів багатіїв і починають розривати тих на шматки. Кров затраскує розлючений натовп, люди скаженіють, виють від задоволення…

— Паєхалі! — гукнув водієві чоловік у капелюсі, що сидів напроти Томи й усміхався, спостерігаючи за її реакціями. — Паєхалі, скарєє, казьол!

Проте ніхто їх не атакував, не наздоганяв, лише кілька чоловіків заздрісно сплюнули крізь зуби, а кілька гучно лайнулися навздогін, сподіваючись, що їх почують і настрій пасажирам авта буде зіпсуто.

Чорновусий запропонував Тамарі бокал шампанського й представився:

— Шура. Саша. Олександр, — знову засміявся він усіма своїми золотими зубами й, помітивши розгублений погляд Томи, що топився в його ротовій порожнині, пояснив: — У молодості я був слішком активним — от і не вберіг зубов. Зато щас… я вже могу позволіть собі охрану. А це, як ви могли самі увідєть, не послідня нужда нашого врємєні. Демократія — зло. Люди не панімають свободи, їм нужні ліш палка і хліб, шоб не виздихали з голоду. Охлос, вонюче бидло! — раптом скривилося в гримасу ненависті обличчя чорновуса. — Ізвіняюсь, просто не люблю селянської тупості, етого, як говорить один мій знакомий, грунтівства у чистом виді. Ненавижу. Але ви пийте, пийте. З Стьопою ви, я так панімаю, уже знакомі?

Не дочекавшись відповіді, Шура знову засміявся, ковтнув якоїсь рідини зі свого келиха й занурився в читання газети.

Степан весь цей час мовчки сидів поруч із Томою. Протягом розмови із власником авта вона несвідомо підсувалася ближче до нього, шукаючи захисту. Однак, поглянувши на свого нового знайомого зараз, вона знову (вкотре за день) сахнулася. Чоловік тремтів, його чоло заливав піт, волосся злиплося в жмутки й незграбно звисало. Неголеність, яка на вулиці додавала йому шарму, тепер видавалася ознакою недбалості, а то й занепадництва. Проте найгірше було не це — його погляд не виражав зараз нічого, крім приреченості, панічного страху, безвиході, зневіри й ще невідомо чого. Він жалібно усміхнувся до Томи, немов вибачаючись за те, що вона застала його таким. Степан уже не давав, а лише потребував допомоги, як потерпілий у корабельній катастрофі.

— Я завжди вважав, що найважливіше, принаймні дуже важливо, — це комфорт і відсутність побутових проблем. Вони перешкоджали мені бути щасливим. Я страждав від нестатків, я не зміг урятувати життя своєї дружини, я не зміг їй нічого дати, як і своїй дитині. Отож, я став фетишистом, я перетворив своє життя — як це не пафосно буде звучати — на служіння панові долару. Я бачив довкола себе так багато багатіїв. Ви ж їх теж бачите і теж думаєте — я не гірший, я кращий. Чому так повинно бути, чому все, скрізь — несправедливість. Я заслуговую на краще, я мушу мати те ж, що і вони. Вам ніколи не здавалося, що великі гроші крутяться поруч і варто докласти лише якихось незначних зусиль, як вони стануть вашими? Лише б знати, де вона — ваша ніша. Ви хто будете за фахом, якщо не секрет?

— Економіст, — пробурмотіла спантеличена Тома, яка вже й не знала, що думати.

— Ще раз дуже приємно. Я — журналіст. Найдавніша професія, насправді. Тільки-но з’явилася повія, і ще не знала вона, що повія, як мусив з’явитися хтось, хто б про це сказав вголос і сформував громадську думку. Тільки з’явилася мова — з’явилися глашатаї… Утім, це все дурниці. Насправді я не люблю своєї професії та своєї роботи. Я надриваюся і продаюся, — він промовисто поглянув в бік чорновуса, що з головою уткнувся в газету й читав не відриваючись, — заради копійчаного заробітку. Я втомився, але виходу з цього лахміття й суцільної брехні вже немає. І не буде… крім загальнодоступного, звісно.

— Ва-ам куда? — почулося з-за спини в Томи, і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.

Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.

— Вип’ємо за знайомство! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, у якій коливалася сіра рідина. — Я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтеся, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.

Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася й трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася й відчула в повітрі різкий неприємний запах шкіри — усе всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.

— От ви й приїхали, — озвався зі свого кутка Шура. — Це путішествіє для вас безплатне. За мой щот. Но, прашу вас — без комплексов, не чуствуйте себя обязаними. Єсть граніца, за которой дно стає поверхностю і наоборот. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.

— Бувайте, — стиснув їй руку Степан. — Я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.

— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.

За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата-моргана…

Ми минаємо середмістя.

— Умний в гору нє пойдьот, умний гору… — усміхається Віктор і зупиняється.

— ?

— Гора — це наш базар. Можемо обійти, так далі. Але швидше.

— Я так розумію, у цьому місті ніхто нікуди не поспішає? — трохи втомлено кажу я.

— Ха! — Віктор театрально ображається. — Ну, ти сам напросився.

І ми підіймаємось угору.

— Це один із міських валів, — пояснює, захекавшись, мій провідник. — Фортеці навколо міста не було, лиш один мур, із інших боків — земляні вали, але такі добротні, що вони ще досі стоять.

Будинки зникають внизу, але стає людно. Обабіч стежки гучно продають біляші, квіти, клей, канцтовари, китайський фарфор, каву, воду, пластмасові вінки на цвинтар, морожену й розморожену рибу, оцет, потім гумові пантофлі, зимові та літні куртки, футболки, труси, прокладки, підгузки, штани й інші памперси. Спочатку просто з землі, потім зі столиків, далі зі спеціально обладнаних рядів. Галас.

На стежці — безногий жебрак. Перед ним залізна миска з дріб’язком. Я дістаю з кишені копійки й кидаю. Вони гучно дзеленчать, Віктор здригається.

— Що? — питаю.

Віктор бере мене за руку й тягне вздовж рядів, у яких можна заблукати, кудись убік. За рядами продають килими, потім ворота, смітник і майже порожній шлях униз. Знову будинки, якийсь палац, лікарня, вузька вуличка з бруківкою, підвал. «Горілки!» — кричить Віктор із дверей офіціантці в матросці, падає на стілець і, перш ніж я сяду, дістає з сумки якісь аркуші, гортає і починає читати:

— …Ринок у так званій історико-архітектурній частині міста — епіцентр хаосу, смороду й розкладання. Поруч завжди повно всілякого бидла — брудні циганчуки, що нюхають клей із поліетиленового пакета, їхні батьки з непроникними чорними поглядами, що знають все й водночас не відають нічого, обрубки жебраків й алкоголіки, що маскуються під знедолених в останній надії врятуватися від ломки. І просто люди, яким щось потрібно, які говорять і слухають розвісивши вуха. Багно квакає під ногами, як піддослідна ропуха перед розтином. Його бульбашки торкаються твоїх мештів, штанів, шкіри, розносячи інфекцію безглуздої штовханини на периферію цього маленького Армагедону дріб’язковості…

М’ясники своїми товстими волохатими руками хапають ратиці, голови, тулуби, а ще — велетенські сокири, які зі свистом опускаються на плаху, де свого останнього призначення очікують розпластані рештки мертвотних знекровлених коняк і пацюків. Із камінних, облицьованих мармуровою плиткою торгових рядів на рухливі натовпи покупців іронічно дивляться вибрані псячі очі, порожні котячі очниці, людські черепи. А м’ясники, регочучи, шматують туші й ще живі тіла, із яких скрапує кров. Відтяті шматки свіжого м’яса одразу заштовхують у млинці, з яких виповзає гнилий фарш… І довкола всього цього — полчища мух: зелених, синіх, чорних. Кусючих і дзвінких, наче гелікоптер. Вони обліплюють черепи, упиваються своїми довгими хоботами в кістки, щоб висмоктати мізки, і відкладають натомість свої прекрасні, чудові личинки…

Природним відрухом живої людини в такому місці є нудота, блювання, непритомність, смерть… Запах свіжого м’яса, методичні удари сокири, підвішені туші, гамір голосів, що лине догори й збивається у велику лайняну купу під банею цього псевдоцирку. І нікуди втекти, ніяк вирватися…

Степан знервовано метається, але скрізь, куди б не поткнувся, наштовхується на однаково по-рахітичному згорблені спини, сірі плащі, перекошені обличчя, які обертаються до нього лише на те, щоб образити. І всіх потрібно розштовхувати: грубо, брутально, безжально. Чим слабший і беззахисніший вигляд має істота попереду, тим агресивніше слід із нею поводитися. Поспішати, тікати, вириватися, б’ючи цих немічних старців і дітей поміж лопаток кулаком, ногою під коліно тощо. Відрубаний шматок сирого блідо-рожевого (таким кольором медики означують здоровий колір людської шкіри) м’яса невідомого походження відлітає від однієї з плах і впивається йому в обличчя. Сходи надто круті, і йому доводиться стрибати через десяток; уже в польоті він жахається, що зламає собі ноги, а цього робити зараз аж ніяк не можна, бо на носі вибори. Під ногами кілька жебраків, що розпластали свої розшматовані тіла по квадратиках тротуарної плитки, наче фігури на шахівниці… Степан обганяє якогось із сірих плащів, що продовжують оточувати його, і ненавмисно ногою зачіпає іржаву металічну мисочку з кількома сірими копійками — жалюгідний виторг безногого каліки за весь день. Посудина підстрибує догори, перекидається, копійки з неї розлітаються на всі боки. Інвалід підводить до Степана свої червоні ненависні очі, підводиться на двох культях і… плює в обличчя…

Він прокидається, важко дихаючи. За вікном місяць уповні, свище вітер і гавкає, майже завиває пес у сусідньому дворі. За винятком цього — тиша, страшенна німотна тиша, не чути навіть, як дихає його дружина.

Піт на чолі, руках, грудях. Він підводиться, виходить у коридор, до кухні, із якої проникає промінчик світла. Там хтось є. Жінка сидить на стільці з ногами, у самій нічнушці; курить своє погане «Марльборо», п’є чай і читає книгу. Вони перекидаються із Степаном навіть не словами, а лише поглядами. Він нахиляється до неї… бере з її рук склянку холодного чаю, самої заварки, майже чефіру. Тремтячою рукою наближає до рота, робить кілька судомних ковтків.

— Щось сталося? — мляво запитує Тома, у голосі якої немає ні крихти співчуття.

— Сон, — пояснює радше собі Степан, — тільки сон і нічого більше. Я перекинув ногою мисочку з заробітком жебрака.

— То й що? — дмухає синім димом в обличчя чоловікові Тамара. — Іди назад, знову засни й поверни йому те, що винен. Знаєш, як чоловік банує за втраченим? Може, то його останні копійки і він не має за що поїсти вві сні. А може, для нього то зовсім не сон? Може, і для тебе — не сон?

Степан відсахнувся: у жінці було щось відьомське: розпущене волосся з сивинкою у кісці й біля скроні, недобра посмішка, почорнілі очі. Він захотів перехрестити її, але рука не слухалася. Бурмотів «свят-свят-свят», а дружина раптом розреготалася моторошним потойбічним сміхом і… він знову прокинувся. Тома спала поруч, теж неспокійно і знервовано: кидаючись із боку на бік, зітхаючи та стогнучи. У вікно зазирав місяць уповні…

Степан обтирав піт із чола й із-під пахв, коли згадав, як це було насправді: мисочка з кількома монетами, необережний порух ногою в штовханині, дзеленчання посудини, яка аж радісно підстрибує, ударяючись до асфальту. Монети врозсип. Циганчук, який жебрав, дивиться вовком, але мовчить. Степан прискорює крок, він не відчуває нічого, окрім всепоглинаючого роздратування…

Дівчина у смугастій тільняшці подає нам горілку в графині, чарки, сік в пакеті й оселедець на тарілці.

— Як завжди? — питає вона.

— Як завжди, — хитає головою Віктор.

— Я рідко буваю тут удень, — наче виправдовується він. — Це один із небагатьох закладів, що працює після 11-ї, коли місто засинає. Але цей жебрак нагадав мені покійного Терешкуна, коли той бував п’яним, і Тому, про яку так багато сьогодні сказано і яка ніякого стосунку до історії, що тебе цікавить, не має.

— А хто ж має?! — мені вже й шкода його, і водночас я злюсь, бо мені здається, що ми все далі від епіцентру подій, від основи матеріалу.

— Я маю, Марко має. Аня. Та свята трійця, яку ти бачив, має — я про губернатора, вусатого й кандидата. Терешкун має. Та й Тома, врешті, через нього має. Отже, усі. Базар, через який ми йшли, належить вусатому. Наче. Не факт. Можливо, це просто прикриття для містера «Стабільність».

— Хто такий цей вусатий? Шура?

— Шура, Саша, ЦАРЬ. Пох. Ніхто не знає, як він з’явився в місті. Не так давно. Одразу після бандитських розборок кінця 90-х, коли перебили крутих. Спочатку прибрали Єна, потім Цицю. Царь зайшов непомітно. У нього був туалет у центрі, громадський туалет. Десь за рік він обзавівся лімузином. Але звернули на нього увагу трошки раніше.

— Через вуса й шляпу?

— Ні, через туалет. Там наркопритон. Зайдем туди, як захочеш відлити. Смердюче підземелля. Запах сциклиння та смерті. У нас маленьке місто. Кілька трупів наркоманів у центрі — і пішли плітки. Тоді й виплив дивний чувак, що говорить суржом і їздить на лімузині. Якось самозрозуміло було, що раз його не чіпають менти, значить, усе схвачено. Потім почали говорити, що й базар його, хоч тут є сумніви.

Раптом ми чуємо шум, обертаємось і бачимо його — молодого небритого чоловіка з масним волоссям. Він п’яний, аж заточується.

— Вітя! — кричить він, і на очах сльози.

— А, от і наш герой, — встає з-за столу Віктор. — Марко.

Дівчина в матросці допомагає Маркові дістатися до нашого столу. Він важко падає поруч зі мною й одразу тягнеться до графина горілки.

— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.

Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.

— У мене тато помер, — каже і плаче.

— Співчуваю, — видушую я.

— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.

— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.

За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.

— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…

Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.

— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.

Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?

— На жаль, Ви мусите йти звідси…

Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.

Бармен уже не всміхався, у втомлених очах напроти з’явилася ворожість, і він раптом зрозумів небезпеку та непевність свого становища. Адже в такому стані він не становитиме жодної загрози навіть для дуже втомленого бармена, і той завиграшки впорається з ним — спочатку штовхне додолу, потім почне бити ногами, нарешті вхопить до рук великого тесака з-за стійки і, стиснувши руків’я долонею так, що лезо опиниться внизу… Усе це промайнуло в погляді того хлопця, що виставляв його за двері, а може, йому лише здалося. Марко підвівся, опираючись рукою на стілець, але трохи не розрахував розташування центру ваги та похитнувся. Бармен підхопив його під руку. Легкий (щоб не впав) поштовх у напрямку дверей. Він таки трохи заточився, але встояв. Двері неохоче піддалися й під тиском пружини швидко полетіли назад — назустріч темряві порожнього кафе.

Синдром ампутанта — певний час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. У дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався зі школи до старого дому й лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам’яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність «мій колишній дім», що ховалася за стандартним фасадом, із вікон котрого інколи визирали знайомі й незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем, — там хтось уже мешкав; саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивана. Працював телевізор, але не їхній «Електрон», а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрана, стараючись ступати нечутно, вдивлявся в сіру розпливчасту картину й чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий із ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця, і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень. Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися в колишнє помешкання, проте зброя в руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.

Вітер задував йому за комір згустки туману, ноги тремтіли та відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися й тремтіти тілом і духом, він просто впав би на якусь лавчину й заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно та безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вимальовуючись на фоні молочного киселю й затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна в тих, кому найраніше ставати до праці. У тумані світло розповзалося, жевріло та блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився й посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авта. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. Із кількох під’їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону й закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу й рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопила Марка, він забув про втому та похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Увійшов в азарт, і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і, не озираючись, крокували кудись уперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо й потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку, і Маркові, за відсутності інших перспектив, довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов із цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авті… Тепер же завод із височезними закіптюженими трубами, із яких навіть уночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.

Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зі сто й зазирнув в одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий «гастрономчик» із запахом ліверу, курива й похмільних ста грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху й примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких здалися йому знайомими. У почорнілих руках із брудними поламаними нігтями вони тримали гранчасті склянки та шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виготовляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.

Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборчою агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася й стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунули тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотному напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловіків у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього й радили голосувати. На горизонті з’явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла й за кілька хвилин злетіло в небо, як повітряна кулька. Марко задивився й не помітив, що його гукають…

З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає, — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак, безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою та приклавши її до вуст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім’я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала в нього невдоволення та розгубленість. Знову нахлинула втома. Удати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся та поволі почимчикував туди, звідки прийшов, — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авта, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто й ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоповерхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам’яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи й піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий «Мерседес-бенц», той самий, із якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців із американських прерій. Кілька важких ланців на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.

— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!

Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася й починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку та штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар у спину й падає на сидіння лімузина.

— Нехарашо палучаєця, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою в рурку газетою. — Ігнорите. А зря. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), про вас бдім, щоб чого не случилося. І що? Як завжди — чорна неблагодарность… Ви свого предка давно востаннє бачили, друг?..

Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь тоноване скло не може.

— Даруйте, але я не розмовляю з незнайомими людьми…

— А хто вам сказав, що ми незнайомі? Я от вас, бачите, хорошо знаю. Виходить, ми знакомі. Єслі ви думаєте, що ця встреча связана з газетою ілі там какімі-то матеріалами про губернатора, то ви ошибаетесь. Неінтересно. Только для мудаків. А я про серйозних людей. Ми ж із вами серйозні люди?

— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — вдався до цілковитої непоступливості Марко. — Утім, дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону й везете невідомо куди.

Чоловік усміхнувся. У нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики й зморшкувате обличчя…

— Де Тома? — раптом схоплюється Марко й роззирається.

— Де Тома? — перепитує Віктор і починає сміятися. — Тома вдома. А вдома втома.

— Відведіть мене до Томи, — благає Марко, а його голова знов падає на стіл.

— Паднімітє мнє вєкі, — перекривляє Віктор. — Гаразд, треба якось доставити тіло в морг, тобто додому. Ти не переживай, він тільки на перший погляд важкий, насправді транспортабельний.

Віктор встає, підходить до бару й щось каже бармену. Той із розумінням киває та прикладає до вуха трубку телефону.

— Через пару хвилин буде таксі, це не столиця, тут не треба годину чекати. Я сподіваюся, ти пригостиш? — питає.

Я дістаю гаманець, а Віктор починає підіймати Марка з-за столу. У якийсь момент вони обоє мало не падають, я допомагаю їм утриматися на ногах.

— Закинь руку на плече, — командує Віктор. — Ну, давай, і в ногу.

На вулиці вже темно. Чути дзенькіт годинника з ратуші, яка зовсім поруч. Кидаємо тіло Марка на заднє сидіння таксі.

— Сідай до нього, — далі наказує Віктор. — Тільки обережно, він може блюванути.

Авто різко рушає. Дорога з вибоїнами, і Марко на ямах крізь сон починає стогнати.

Ми швидко минаємо середмістя, потім парк, нарешті опиняємось у спальному масиві з малоповерховою забудовою. Гальмуємо.

— Дай десятку, — кричить із переднього сидіння Віктор.

Я все ще слухняний.

Заледве виносимо Марка й садимо його на лавку перед домом.

— Куриш? — питає Віктор.

Я заперечливо хитаю головою.

— Я теж ні, — зітхає Віктор. — Точніше, кинув. Але зараз закурю.

Він порпається у своїй потертій сумці через плече, дістає сигарету і смачно закурює.

— Може, будеш? — простягає мені.

— Ні, ні, мені й так добре.

— Йому теж, — Віктор показує на Марка. — Шкода його. Молоде шмаркате нещастя. Редактор, блін. На роботі він іноді вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається — його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він уже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті — це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі в зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і я його? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати…

— Як думаєш, — після паузи звертається він до мене. — Може, залишити його тут? Чи ще надто холодно?

Я оторопіло дивлюся на Віктора, і той починає сміятися:

— Та жартую я. Давай нести далі. Він живе на п’ятому поверсі. І, як ти, мабуть, здогадався, ліфта тут нема.

Поверсі на третьому ми зупиняємося, щоб перепочити.

— Припремо його до стіни, — пропонує Віктор. — Тримай однієї рукою, ось так не впаде.

— Здається, такий малий і худий, а так важко, — бідкається. — Я от ніяк не можу зрозуміти, як Аня могла його тягати в такому стані.

Він так багато говорить, що я не хочу нічого питати про згадувану вже не раз Аню.

На п’ятому поверсі порпаємось у кишенях тіла, щоб знайти ключ. Нарешті відчиняємо двері, у ніс б’є запах затхлості. Умикаємо світло. Розгардіяш усе ж не такий страшний, як я уявляв у темряві. Кидаємо Марка на диван, укриваємо якимось коцом. Віктор ловить мій погляд й усміхається:

— Жінки. Його чомусь люблять жінки й постійно прибирають за ним. Хоч він, сука, звісно, на це не заслуговує. Ходімо на кухню.

Я сідаю за маленький столик, а Віктор по-хазяйськи зазирає в холодильник.

— О, сюрприз! — задоволено вигукує. — Є пиво. Будеш?

Я кривлюся та заперечливо хитаю головою.

— Будеш, — знов вирішує за мене Віктор. — Ти просто мусиш відполіруватися пивом. Вважай, що це такий місцевий звичай. І для матеріалу потрібно.

Він дістає дві пляшки, відкорковує запальничкою.

— На чому ми зупинилися? — питає Віктор, насупившись.

— На Шурі… — кажу я невпевнено. — Чи на Марку і його батькові.

— Ах так. Марко і батько. Шура дарма хотів навести контакти з Мироном через Марка. Вони давно не спілкувалися.

— Чому?

— Зараз розкажу.

— Батько… Мирон незадоволено розгортав носаком черевика з лакованою шкірою попіл від вогнища, мачуха щось недоладно торохкотіла — ця красива ефектна кобіта ніяк не могла позбутися комплексів непостійності та меншовартості і, щоб якось виправдати свою присутність у їхньому житті, намагалася бути тим, ким бути не могла, — дотепною та розумною жінкою, якої, як їй здавалося, потребував Марковий тато. Він же, як недурний чоловік, обрав її якраз за ті риси, що були притаманні Олександрі насправді, — тихість, непоказність, сором’язливість і надійність. Його дратували її безглузді ескапади, устрявання в розмови, дурнуваті жарти. Він знервовано смикав плечем, але не казав нічого — це не входило в його правила: примушувати людей бути такими, якими вони мали би бути. Новий дім, який вони щойно придбали, був неподалік від центру міста, однак, відділений від автомагістралей кількома кварталами, ховався на тихій пошарпаній вуличці, у затінку занедбаного саду. Батько вже жалкував про покупку, зроблену під тиском дружини, — Маркова мама померла від раку через кілька років після народження сина. Під парканом гавкав приблуда-пес. Великий кудлатий собака з поплямленою болотом, нечесаною шерстю — чудовим прихистком для бліх — утік від господарів і повернувся на місце свого постійного проживання. Він кілька днів не їв і, помітивши людей, радісно загавкав і замахав хвостом.

— Я ж казав тим придуркам, щоб вони забрали свого пса! — зірвався на крик тато.

Він був не в гуморі. Його дратувало все: буркотіння чийогось авта з вулиці, завивання на даху і деревах котів, що їх почав віддано ганяти двором пес, якому Сандра наважилася (всупереч волі господаря) відчинити хвіртку. Марко сміявся, а старому було не до сміху, йому пекло в грудях, підгиналися коліна й паморичилося в очах. Присів на ґанок, обтер піт із чола. Нікому до нього, здавалося, не було діла — дружина, нараз здитинівши, кинулася за псом, який аж заливався гавкотом, підліток-син приєднався до цього тваринного божевілля. Їм було добре — вони занурилися в себе, пірнули у свою квітучу юність, а його полишили, про нього забули. Він відчув дикий біль — біль розуміння того, що ти живеш і нічого не можеш із цим вдіяти. Рвучкий вітер намагався зірвати з голови Саші капелюшка, і вона змушена була притримувати його рукою, а іншою підкочувала плаття, яке пасувало би поважній дамі, а не дівчинці з розпашілим обличчям; воно їй заважало, й вона залюбки проміняла б його на джинси чи спортивний костюм. Старий раптом зрозумів, що їх практично ніщо не єднає, що цей шлюб — фікція, безглуздий результат його настирливості, дівчисько просто не мало шансу щось вирішувати, у неї не було вибору між ним і не ним. Та й сам він чи любить її, чи знає і приймає такою, яка вона насправді? Чи вистачає в нього часу на її маленькі, юнацькі відрухи? Він затулив обличчя долонями й зітхнув. Усе кришилося й випадало з-під ніг. Краще не знати правди, не усвідомлювати, що це лише чергова помилка в ланцюгу випадковостей його безглуздого життя…

Маркові подобалося залишатися з мачухою. Він ще не розумів чи просто не хотів розуміти, що потроху закохується в жінку свого батька — не набагато й старшу за нього, наївну та комічну дівчину без досвіду… Сандра ж, відчитавши його почування безпомильним жіночим чуттям, із невідомо звідки набутими професійними кокетством і сучарством зайшлася мордувати свого пасинка. Узагалі, одним із найбільших шоків після одруження для неї стали обов’язки матері щодо прищавого закомплексованого підлітка, який любив слухати гучний рок-н-рол і годинами просиджувати перед телевізором. Тепер же, коли вона трохи освоїлася на новому місці й навіть стала розкутішою, її вже не дивувала закоханість хлопця. Це збуджувало її, лестило, завдавало приємності, урешті, просто тішило й викликало азарт. Щось таке…

Вона щоранку готувала якісь марципани на ще не відремонтованій кухні, а потім ішла до магазину, де обов’язково купувала кілька кілограмів ліверу псові, що, попри всі старання старого, твердо тримався хати. Прогнати його здавалося вже неможливою річчю. Варто було лише зазирнути у великі довірливі очі, схилену набік голову та роззявлену пащеку з висолопленим заслиненим язиком…

Марко тієї весни майже не бачив батька — він прокидався під гуркіт його авта, що довго розверталося у дворі, незграбно висувалося на вулицю й лише там набирало ходу. Марко не міг собі пояснити, чому цей деренчливий звук викликав у нього стільки роздратування. Він зовсім не поспішав до школи, переконаний, що всі свої спізнення та прогули легко спише на якусь хворобу, а в межовому випадку застосує важку артилерію — викличе на допомогу батька. Це безвідмовний варіант, оскільки всі вчителі знають, хто його батько, то навіть без фактичної присутності останнього (батько відвідував синову школу не частіше, як двічі на рік), співчувають Маркові й ставляться до нього обережно та навіть улесливо. Їхня надмірна лагідність, звичайно, протиставляла хлопця решті класу, і він хоч-не-хоч опинився в ізоляції. Та чи потрібне йому таке товариство? Чи не повинен він, як представник вищої раси, іншої соціальної верстви уникати чорношкірих, нігерів і подібної швалі? Так то воно так, тільки от соціальний (чи ще як його називають — стадний, особливої різниці в термінах немає) інстинкт — річ уперта й непоступлива. І будь-який гонор не в змозі впоратися з простим дитячим бажанням бути з кимось, гратися, відчувати чиюсь увагу. А може, це лише те страшне (з віком воно, утім, притуплюється) стадне відчуття втраченості та відсутності — лише бачачи себе самого в комусь, у чиїхось очах, ти живеш; у словах та іграх зникає, ховається страх небуття.

Будинок був ветхий, однак попри грошовитість батько не поспішав із ремонтом, із чого і Марко, і Сандра зробили висновок, що їхнє перебування в цьому двоповерховому особняку тимчасове. Ніщо так не псує людину, як розуміння тимчасовості. Тимчасова тимчасовість навіює асоціації з постійною — смертю, а отже, лякає і викликає агресію — до себе та світу. Крім того, відчуття непостійності зриває всі внутрішні гальма, звільняє від усіх табу, моральних імперативів та засторог і відкриває настіж двері, за якими — усі потаємні бажання.

Зроби лише крок, лише простягни руку — все, що збувалося раніше тільки у снах, стане твоїм. Після нас — хоч потоп, кінець невблаганно наближається, летить назустріч із швидкістю світла, світ огортає морок збочень, тож чому не віддатися насолоді ще одного. Якби Саша зуміла оцінити ситуацію як слід і не вдавала з себе досвідчену курву, а була такою насправді, то вона змогла б зупинити це, вчасно обірвати будь-які контакти, установити для хлопця межу. Марка пожирало відверте бажання, він уже не міг приховувати своєї закоханості ні від самої дівчини, ні, якби татові вдалося хоч раз повернутися раніше й пильніше придивитися до сина, від її чоловіка. Але батько з головою поринув у заводські справи, неприємності чекали на нього скрізь, вороги обступали старого звідусіль, і йому доводилося шалено боронитися, згадуючи про рідню лише в автомобілі, який віз його, напівпритомного, додому.

Він, не знімаючи одягу, падав у ліжко, і доки Сандра, зітхаючи, його роздягала, грузьким старечим голосом (вона з жахом дивилася на в’януче під сорочкою тіло, обвислі м’язи, павутину зморщок на грудях і животі, який поволі набрякав, наче там зароджувалося якесь нове, геть відмінне від теперішнього — активного — життя) розповідав про всі події дня в хронологічному порядку. Звітував не так перед нею, як самому собі намагався дати оцінку, перетасувавши все ще раз, спокійно, із віддалі ліжка дійти якогось висновку і нарешті вирішити проблеми виробництва, над яким зависла раптова загроза бути поглинутим великим закордонним монстром. Сандра, зрозумівши, що чоловік пояснює всі ці економічні тонкощі не їй, а собі й зовсім не сподівається на її поради, навпаки, дратується, коли вона необережно щось коментує, перестала його слухати й уже геть не звертала уваги на це монотонне бурмотіння, яке інколи плавно перетворювалося в хропіння. Вона не брала близько до серця можливе банкрутство чоловіка, її не обходила бідність, бо вона звикла до напівголоду, і раптова доля попелюшки була швидше казковим збігом, надлишком, що рано чи пізно урветься та поверне все на свої споконвічні місця. Її не могли переймати проблеми боротьби за виживання якогось заводу з постійно закопченими високими трубами, велетенськими цехами та тисячами робітників у брудних робах і з чорними нігтями, що походжали територією, наче не мали іншої роботи. Їй були геть байдужі гроші іноземного конкурента, що заповзявся знищити справу її чоловіка й уклинювався для цього в місцеву владу, пропонував хабарі чиновникам, спотворював думку громадськості через пресу. Вона жила вже якимось інакшим життям, яке дедалі більше віддалялося, розминалося з його. Гра ж із Марком захоплювала — сколихувала все єство приємним дрожем. Та й, урешті, навіщо шукати виправдань, вдавати, що нічого не відбувається, пояснювати все материнською турботою, коли йдеться зовсім про інше — про сильний статевий потяг, про вибух чуттєвості, який спопеляє і його, і її. А що далі, за цією інцестуальною межею — уже однаково. Це ж як убивство, як самогубство — чи є сенс загадувати наперед, аналізувати ситуацію, думати про наслідки? Настає межа, за якою байдуже до всього, крім реалізації божевільного задуму. І тільки в безумстві знетямлені знаходять свою збоченську логіку, якісь свої, неадекватні для суспільства правила, свою, анормальну систему цінностей і знаків.

Саша й Марко не залишили цей світ нараз, в одну мить. Спочатку вони почали триматися за руки під час обідів. Й ініціатива цього належала їй — старшій, володарці будинку та ситуації. Він червонів при дотиках, здригався, укривався гусячою шкірою, тремтів. Вона усміхалася, фіксуючи все це, однак нервувалася й сама. Обоє потроху переставали помічати існування іншого світу. На якийсь час він зникав за стінами цієї загубленої в тіні занедбаного саду вілли.

Весніло, усе починало отримувати свої запахи, які викликали в пам’яті щось таке до болю знайоме — запах попередніх весен, вічне відродження. Дзижчали бджоли, шалено цвіли яблуні… Шалено світило сонце. Марко майже зовсім перестав відвідувати школу й присвячував себе виключно мачусі. Його смішило та лякало це слово — «мачуха». Воно було чи не єдиним, що зупиняло його. Він уже не згадував про батька, забував, що Саша — не його, а татова дружина. Марко конав, коли вона не помічала або умисно уникала його. Він не міг ні на чому зосередитися. Із рук випадали книги, що не читалися. Не слухалася музика, не дивився телевізор. Запалений мозок продукував лише одне видиво в різних варіаціях — він і вона разом. Він розповідає їй якусь нещодавно вичитану історію, вона захоплено слухає… Потім… він погано уявляв собі це «потім», але знав, що воно мусить бути якимось особливим і вкрай приємним. А після того вони обов’язково втечуть. Батько кинеться за ними навздогін, і разом із ним коханців будуть переслідувати якісь наймані детективи. Їх вистежуватимуть усією країною. Маркові доведеться працювати, щоб якось забезпечити її, і вона почне шкодувати, що пішла з ним, що добровільно відмовилася від безжурного життя… Або й не пошкодує і буде відданою до кінця. Хоча це нецікаво, тут не вистачатиме юнацького трагізму. Крім того, зрозуміло, що вони набриднуть одне одному й почнуть з’ясовувати стосунки. Вона шалено його ревнуватиме. І небезпідставно, треба зазначити. Від нього будуть у захваті всі жінки довкруг. І він не зможе відмовляти їм у… Марко дивився кудись за вікно кухні, поки Саша, насвистуючи якусь попсову пісеньку, варила йому каву. Й обов’язково слід приперчити все жахливим фіналом — з’являється батько разом із зграєю найманих убивць-детективів. Їх розлучають, усі плачуть, і Марко залишається сам біля спаленого та зруйнованого вщент будиночка — схожого на цей. Цвітуть яблуні, вітер розганяє з попелища хмари їдкого диму. Кінець фільму…

Вони п’ють каву й розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, укладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає, як він запинається, червоніє, відшукуючи в пам’яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — у них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку й чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою та звинуватити партнера. Крім того, він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він; і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубонуть, і йому забиває подих. Він уже не може розмовляти чи, тим паче, щось вигадувати. Він видихся й мовчить. Вона відкриває, було, рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними одне для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, іде до мийки й починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає й у гнітючому настрої шкутильгає нагору — у свою кімнату. Подивитися відик — і спати. А назавтра — мовби нічого й не було — усе розпочнеться спочатку, і невідомо, чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. Із якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.

— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.

Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчути себе сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них у цьому відгалуженні міста не було діла.

Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані й без жодних ознак життя. Сади потребували руки дбайливого садівника, поруйновані дахи з дірками — теслі. Ґрунтова дорога під ногами рясніла весняними калюжами, і взуття після дощових прогулянок доводилося довго відтирати від багна під потужним гарячим струменем. Пес, щойно його виводили за хвіртку, наче казився: він рвався з ланцюга й безоглядно нісся вперед, траскаючи навсібіч багном. Наздоганяючи звіра, обоє раділи, як діти. Утім, чому «як»? — вони ж і були дітьми. Коли Саша виїздила на закупи в службовому авті чоловіка і Марко залишався сам, він знуджено блукав величезним будинком — порожніми брудними кімнатами, закутаними в павутиння, коридорами з претензією на елітарність й аристократизм. Він усміхався й намагався собі уявити тих людей, що жили тут раніше. Якісь принци крові, що марили себе королями Прикарпаття, чи просто божевільні, закохані в XIX століття й упевнені, що колесо історії можна завиграшки повернути у зворотний бік. Тут велися неквапні розмови про сенс життя, а в цій кімнаті її колишні власники, певно, не раз кохалися, шепотіли пристрасних слів, вульгарних і сороміцьких. Якщо уважно прислухатися, здається, відгомін цього шепотіння ледь-ледь скубоче вуха. Та ні, то шелестіння листя з саду. Село в місті. Провінція в провінції…

Віктор відпиває пива й надовго вмовкає. Дивиться у вікно. Я чекаю.

— І що далі? — нарешті не витримую.

— Га? — він наче прокидається. — Що далі? А як сам думаєш?

— Не знаю. Вони переспали?

— І я не знаю. Марко далі не розповідав, яким би п’яним не був. А з його батьком у мене не ті стосунки були, щоб про таке говорити. Єдине, що знаю, — вони багато років не спілкувалися. А з Сандрою Мирон розлучився. Давно. Це, до речі, на Галичині для виборчої кампанії слабке місце. Тут культ сім’ї. Розлучений — уже щось не так. І конкуренти по цьому били. Мирон нервувався дуже тоді, коли бачив усі ці листівки про свої збочення зі змонтованими фото. Хай земля йому буде пухом.

— Царство небесне.

П’ємо не цокаючись.

— Як ти взагалі потрапив до нього в штаб? — питаю, щоб нарешті наблизитися до суті.

— Як-як? Просто. Через знайомого. Не через Марка, звісно. Тут на Галичині все так — свій до свого по своє. Чув?

Я щось смутно пригадую.

— Митрополит Андрей Шептицький придумав.

Віктор устає, підходить до холодильника й дістає ще дві пляшки пива.

— Марко запасливий хлопець. Завтра зранку, правда, буде здивований і розчарований. Але в його випадку краще круто припиняти, бо як вип’є одне пиво, то зайде на другий тур.

— То все-таки розкажи нарешті про штаб, — прошу я.

— Штаб — надто гучно, надто конспіративно та воєнно, — усміхається Віктор. — А тут якась пародія на діяльність, імітація життя. Люди, які тут працюють… працювали, здається, не знають, чого від них хочуть… Хоча в конкурентів ситуація ще гірша. Одного дядька (якийсь замголови райадміністрації, я його бачив: насуплений погляд, вигнуті від ненависті до всіх навколишніх уста) зняли з реєстрації за невідповідність декларації про доходи дійсному стану справ…

Тим часом уже на початку кампанії в одному з районів містечка з’являється псевдоагітка. Талановито зроблено. Початок — як у звичайного привітання виборцям, а потім починається: «У мене З лімузини, 2 вілли, контрольний пакет акцій» тощо. Але хлопці, які це робили, перестаралися: «Я не займався оральним сексом зі своєю секретаркою», — почуття гумору, звісно, хороша штука, але це непрофесійно.

Мій кандидат мені подобався: комунікабельний, дієвий, хоча й не без заскоків — надто вже часто впадає в меланхолію. Такого народ своїм лідерам не пробачає — він вимагає від них відданості ідеї та цілковитої концентрації. Я розмовляв із ним двічі чи тричі — часу на порожні балачки не було. Ми їхали на якусь акцію — прес-конференцію, на якій Мирон збирався спростувати наведені в псевдоагітці факти й на весь голос назвати це провокацією. Джип трясло на вибоїнах, кандидат підстрибував разом із усіма й мав украй утомлений вигляд.

— Ви знаєте… — раптом звернувся він до мене. — Ви знаєте мого сина. Певно, також знаєте, що ми зараз практично не спілкуємося. Але сподіваюся, ви розумієте, що це дуже прикро, коли хтось… я розумію — це вибори, тут не йдеться про мораль, але… у мене померла одна дружина, я… зараз я втретє одружений. Моя дружина не поділяє моїх переконань, не вірить у те, що я роблю. Мене довго переконували, я не хотів, але зараз упевнений, що…

Автомобіль спинився: ми приїхали; Мирон якось дивно скривив обличчя (мене, як прес-секретаря, турбувала його міміка, яка інколи виходила з-під контролю), потім вибачливо усміхнувся й жестом запропонував мені виходити першому. До цієї теми ми вже ніколи не поверталися…

Інколи його забудькуватість мене ображала. Коли йшлося про якісь круті фуршети з київськими гостями, кілька разів мене залишали поза вечірками, ні з чим, так само вибачливо усміхаючись; і я йшов до готелю, обіцяючи собі завтра ж покласти край цьому приниженню. Однак приходило завтра — і я знову впрягався в невдячну рутинну справу — прес-релізи, реакції на виступи конкурентів, скликання прес-конференцій, домовленості з редакціями про інтерв’ю чи прямі ефіри.

Команда в штабі працювала молода, надто молода, як на мене. Соцопитуваннями курував 23-річний Васько, що не міг працювати не розмовляючи. Не вилазячи з Нету, мигтячі сторінки якого відбивалися в його вузьких трапецевидних окулярах, він сипав анекдотами, здебільшого сороміцькими. Люд довкола реготав, а я дратувався, бо мені для зосередженості потрібна тиша. Може, я вже надто старий?..

Усім моїм стражданням і втраченому здоров’ю надходили виправдання й віддяка наприкінці місяця, коли начштабу вручав мені білісінький конвертик, із якого я одразу за дверима кімнатки, де відбувалася ця урочиста церемонія, витягав на світ Божий кілька новеньких доларових банкнот. Номіналом 100 доларів кожна. Незле. Із цього можна жити. Дружина, із якою ми вже бачилися лише на вихідні, до моєї нової професії ставилася з недовірою та погордою. Вона скрізь убачала зраду. Випитувала в мене звіти за кожен день, у хронологічному порядку, я мусив відповісти за кожну хвилину. І не приведи Господь мені затнутися чи забути, що я тоді чи тоді робив.

Це автоматично означало недовіру. Доводилося виплутуватися, вигадувати якісь неправдоподібні байки, у які, утім, Неля радо вірила.

Він жадібно ковтає пиво та продовжує:

— Штаб розташовувався в недобудованому корпусі колишнього санаторію. Під офіс обладнано лише кілька бідно вмебльованих кімнат із лунким лінолеумом та безперервним гудінням комп’ютерів. Довкола — пустка й забуття. Надтріснуті прямокутнички цегли, холодний (ноги промерзають навіть крізь найтепліше взуття) бетон підлоги, із якого, утім, уже вибиваються пагінці молодої берези; порожні очниці вікон.

Колись тут буяло життя, на мінеральні води приїздили секретарі партії з молодими вродливими секретарками чи секретарчуками; за газонами доглядав по-німецькому акуратний дідок із жовтим обличчям і незмінно розкуреною люлькою; із розпорпаних клумб охайно підводили голівки напівдекоративні одомашнені чорнобривці та (дике сусідство) крихітні троянди. А зараз скрізь запустіння та руйнування… Дідок, певно, давно помер, траву косять лише раз на рік, коли вона вже сягає пояса, — сіно для худоби заготовляють господарі сусідніх садиб, чиї дружини належать до нечисленного медперсоналу закладу.

Трасою, що за кількадесят метрів від центрального корпусу, перетвореного підприємливим головним лікарем під грант якогось міжнародного благодійного фонду в богадільню, із шипінням мчать повз заховані в хащах будівлі автомобілі та міжміські автобуси. Водії вже віддавна наче й не помічають перекошеного кубика автостанції з іржавим написом «УРО Т», якого увінчують пасма блідої трави, і пригальмовують лише на те, щоб уникнути зайвої небезпеки при крутому повороті, що трохи оддалік. Утім, один із віддалених корпусів екс-курорту все ще використовують за основним призначенням — геть знудившись від колупання в зубах мобільниками, сюди приїздять на своїх сріблястих і вороних мерседесах і ролс-ройсах представники нової касти. Їхні авта зрідка вигулькують на вибоїстій ґрунтовій дорозі, щоб, звіявши стовп куряви, на кілька днів зникнути в напрямку гір: поковтати «на халяву» чистого повітря та побавитися «лоном природи». Звичайну криничну воду цим пересиченим недоумкам продають дорожче, ніж бензин, під виглядом енергетичної лікувальної мінералки. Але побавившись кілька днів в аборигенів (утім, не позбавляючи себе жодного із урбаністичних задоволень, як-то: джакузі, відео, якісного алкоголю, жінок, та ще й яких! — тілистих, округлих, із отакенними дійками, породистих, наче корови!), вони знову знуджуються та повертаються до своїх міських двоповерхових квартир і будиночків — до шуму людського багатоголосся, автомобільного гармидеру, скреготіння гальм і металічних мелодій їхніх мобільників у фотополімерних посткарієсних пломбах.

А от хто вже ніколи звідси не втече й не повернеться — це мешканці притулку. Здається, у якійсь із північно-східних (на думку європейців — примітивних) культур, надходження немочі означає вирок. Молодші та ще здатні подбати про себе родичі повинні допомогти своїм віджилим предкам зібрати мінімум пожитків і вирушити якнайдалі від поселення, де старець на самоті, подалі від сумління та щоденних клопотів молоді, доконує свій життєвий шлях. Він поволі замерзає, тихо згорбившись над стягненою тонкою плівкою криги ополонкою, у якій годі сподіватися впіймати бодай найхудішу рибину.

Спосіб життя й суворі зовнішні умови примусили ці народи заради виживання відмовитися від такої розкоші, як старість. У них рекордно низька тривалість існування людської особини: як самця, так і самки.

Утім, мені важко уявити, що б сталося, якби закон і звичай дозволив (примусив) позбуватися старців у нас. Бачу довжелезні черги до таких-от притулків — це при тому, що тут стовбичать у сподіванні зіпхнути своїх кревняків на дбайливий догляд медперсоналу ще найгуманніші. Інші ж не гребуватимуть і замовними евтаназіями — руками спеціальних кілерів добиватимуть старше покоління: щоб не мучилися!..

Їхня присутність відчувається щохвилини — і в надмірній тиші, німотність якої тисне на вуха; і в згорблених постатях, що безладно кульгають; часто, заблукавши, вони забрідають на нашу територію, щось розгублено шамкаючи один одному беззубими ротами. Їх виловлюють кремезні медсестри та санітари, вбрані в теплі уніформені куфайки.

На брудних і смердючих штанях у багатьох старців незмивні плями їхньої власної сечі. Ходіння під себе, памперси й енурез, заплилі білком погляди, за якими згубилося щось важливе — ось і все, що зосталося від десятків людських доль, від тих чорнобрових красунь і струнких легенів, які поволі жовкнуть у запилюжених фотоальбомах…

— Я одразу їх попередив, що це безглузда ідея — заради економії коштів та часу харчуватися в притулку. Ніби й час для нас вибрали такий, щоб ми не могли перетнутися зі старими, ніби й їжу обіцяли геть іншу — куди стравнішу та гострішу… Але вже в перші відвідини величезної їдальні хлопці зрозуміли, що помилилися. Запах немочі та розкладання в’ївся в кожен сантиметр повітря, у кожен стілець, стіл, тарелю, ложку, горня. Ми мовчки й напружено працювали щелепами. Я знав, що інші думають про те ж саме, що і я: вони уявляють собі, як безпомічні обісцяні істоти, від яких тхне гнилизною скорої смерті, схиляються над цими ж тарілками, тремтячими руками підносять до пожовклих пожованих облич ці ж ложки та виделки, запихають шматки їжі в беззубі роти, із яких вона знову випадає на ці ж столи…

Із велетенської кухні долинало безперервне дзеленчання, шипіння, розмиті вигуки. У випрілому одязі вибігали огрядні жіночки з алюмінієвими казанами в руках. Із ними крізь отвори дверей у залу вривалася пара, задуха та сморід немитого начиння.

Поруч із нами запобігливо крутилася завгосп цього комплексу, якій перепадала копійчина з нашого харчування. Очевидно, вона подбала про те, щоб залу до нашого приходу відпуцували, позбавляючи її найменших ознак присутності старців. Якби ми не знали, що тут притулок, то, певно, не одразу й помітили б, де харчуємося. От тільки біда наша була в тому, що ми знали… Жінка з до потворності великою головою, великим носом і повними губами щось сюсюкала, складаючи уста в трубочку, безперервно сміялася до нас без жодного приводу, оголюючи нерівні, надламані зуби — і від цього всього ставало ще гидкіше. Ніхто не насмілився відігнати її, як бридку муху, усі ввігнули голови в плечі, і навіть наш жартівник і невиправний цинік Васько похнюпився й мовчав. У його окулярах відбивалася тепер не сторінка з інтернет-новинами, а бліда розварена фрикаделька, яку він довго колупав алюмінієвою ложкою, ніяк не наважуючись з’їсти.

Коли, нарешті второпавши, що вона нам заважає, господиня відійшла від столу, ми не змовляючись заговорили про нову харчівню. Однак з’ясувалося, що в Кобилянську — так називається містечко-центр округу — немає жодного порядного ресторану.

— Я обійшов усі місцеві заклади, можете мені повірити, — поклав руку на груди з правого боку Васько, — гидота рідкісна. Там дешево, тільки от обстановка анітрохи не краща, ніж тут. Совдеп. Тут же ж нікому не потрібен нормальний ресторан. Кільканадцять чоловік, що можуть собі дозволити цю розкіш, безумовно, якось собі раду дають. На таку кількість місцевих багатіїв — та й навіть багатство їхнє просто курам на сміх! — жодна порядна забігайлівка не окупиться. Малі міста вмирають, хлопці. За що й вип’ємо. Тобто за упокій…

Він підніс до рота зеленуватого кольору склянку з вісьмома гранями й уважно почав вивчати її вміст — такого ж зеленуватого кольору рідину: очевидно, компот із сухофруктів, бо в ній плавали розварені шматки колись яблук і грушок. Хтось із наших нервово гмикнув. Інші розгублено втупилися в тарілки, мнучи в них виделками залишки каші. Тут прочинилися зовнішні двері їдальні і до зали ввійшов один зі старих. Він, напевно, спізнився на обід чи заблукав, і його вчасно не могли знайти. Мішок штанів на дідові настовбурчився, полатаний светр перекосився. Дід ішов згорбившись, трохи випроставши вперед руки: він недобачав і, мабуть, після кількаразового, досить болісного зіткнення зі сторонніми предметами, виробив звичку промацувати простір перед собою пальцями та долонями; відчуття доторку живе в людині найдовше, воно не зраджує нам навіть тоді, коли всі інші вже давно перестають служити, навіть тоді, коли… Із кухонного вікна йому щось непривітно рявкнули, але їдло таки дали: дідок обхопив тацю з тарілками обома руками, наче обійняв найдорожчу людину, і дрібними кроками пошкандибав до найближчого столика. Нас він не помічав. Незграбно сівши — за крок від столу — він жадібно накинувся на ще гаряче «перше» (йому, певно, дали ті ж «елітні» харчі, що й нам, тож ці страви порівняно зі звичною якістю тутешнього обслуговування мали видатися бідоласі святом смаку). Із беззубого старечого рота витікала слина і разом з юшкою скрапувала підборіддям і далі, на светр. Рука з ложкою тремтіла, не влучала в рот, намацуючи окропом зморщену, невразливу до опіків шкіру підборіддя чи нерівну щетину щік… Потім старий, кілька разів зригнувши, підвівся й так само повільно та невпевнено побрів до виходу.

Ніхто з нас більше не скуштував і крихти з ще майже переповнених тарілок…

Віктор знов задумано дивиться за вікно, хоч там уже нічого не видно — щойно вимкнули єдиний вуличний ліхтар.

— А Марко? — питаю я. — Як він до цього поставився?

— Та як-як? Змирився. У нього був вихід?

Я рідко став з’являтися у редакції. Він хотів поговорити й запросив на пиво. Почали з політики, звісно, із виборів і прогнозів.

— Ми обертаємося в колах, надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснював я Маркові. — Тому загалом нам складно судити про справжні настрої населення.

— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхнувся він.

— Насправді в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров’я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки й залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині та людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, який обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово та банально, проте доходить до вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд усе ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада й ті, хто хоче її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходить шляхи до сердець виборців, уселяючи в них надію на «світле майбутнє». Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей…

— То що ж робити? Забити на все?.. Чи, може, організувати анархістську революцію? Батечко Махно, Гуляй-поле?.. — він рвучким порухом голови змахнув із очей волосся, яке куйовдив вітер.

Ми сиділи на лавці в одному зі сквериків і потроху дудлили ерзац-пиво, схоже на помиї.

— Можна й так… Я ж не пропоную тобі єдино правильного рецепту. Я не Бог, старушек, бо якби знав те, про що ти питаєш, не сидів би зараз тут, поруч із тобою, а принаймні спокійно правив би якоюсь невеликою країною. А може… — я раптом усміхаюся до чогось у собі. — А може, я б зробив щасливими всіх на світі… У будь-якому разі є варіант — вибрати шлях найменшого зла. Найбільшої чесності в ситуації, де чесність узагалі неможлива. Хоча до цього теж можна причепитися — надто гладко виходить…

Ми помовчали. Він задивився крізь пляшку, потім раптово обернувся до мене:

— Слухай, це правда, що тебе просили в штаб до мого батька?..

Я витримую цей полум’яний, відчайдушний погляд спокійно, тільки ледь примружившись. Рано чи пізно він мусив дізнатися і, відповідно, поставити це запитання. Я готовий до нього.

— Правда.

Осад на дні пляшки має терпкий смак справжнього хмелю. Ми дивимося один одному у вічі, як у дитячій грі: хто перший не втримає чужого погляду та кліпне? Маркові бракує витримки: він ще надто гарячий і непосидючий.

— І ти…?

— І я швидше за все погоджуся.

— А якщо я буду проти?

— Старушеку, а чи ти не забагато собі дозволяєш?.. Тобі так не здається? Я ж ніби не маю щодо тебе якихось зобов’язань. Навіть моральних. Ми ж навіть не друзі, а так, колеги… — він сидить насупившись. — Мені шкода, якщо я зруйнував твої ілюзії, але, думаю, ти й сам ніколи не довіряв мені надто, що й казати про якусь любов. Але мова не про це. Ти не можеш мені заборонити брати участь у його кампанії навіть як шеф, бо є трудове законодавство. Урешті, ті гроші, які мені пропонують, якщо це не блеф, а реальність, я ж думаю, що таки реальність… Я готовий навіть до того, щоб піти зовсім. Але не думаю, що ти наполягатимеш. Усе-таки не буде надто нескромно сказати, що без мене тобі вестиметься нелегко. Я знаю ще досить такого, чого не знаєш ти і що знати слід…

Він мовчить.

— Не знаю, мені це неприємно. Тут, звісно, більше особистого… Ми з батьком не зовсім у хороших стосунках. Радше навпаки — у зовсім нехороших. Тобто навіть ще інакше — ми взагалі не спілкуємося. Але ти маєш рацію, я не можу тобі нічого заборонити… Якщо ти вважаєш це шляхом, як ти там сказав? Максимально можливої чесності. Найменше зло?..

— Називай як хочеш. Я переконаний, що, якщо мені доведеться обрати роль прес-секретаря цілковитого негідника (я зовсім не маю на увазі твого старого, боронь Боже, Марку, він, наскільки мені відомо, доволі порядний чоловік, а головне — не мудак), але станься так, що з різних причин (безвихідь, безгрошів’я, тисячі інших «без» або й просто збіг обставин) я б таки став співпрацювати з гімнюками, можеш не сумніватися, я би знайшов для себе самого виправдання. Моральне, я маю на увазі. Людина — істота моральна, себто суспільна. Із цього — усі збочення. Ти та й я шукаємо надто багато виправдань. А це часто непросто. Тому, якщо хочеш зберегти психічне здоров’я до моїх років, не думай надто багато над мотивацією. Піддавайся бажанням і пливи за їхньою течією…

Я не сподівався, що мої слова матимуть на нього такий вплив: хлопець спохмурнів ще дужче й глипнув на мене звідкись здаля, наче поруч мене сидів не молодий чоловік, а сивий старець, що мовить із глибини віків:

— Я вже якось так зробив, старий, і не впевнений, що це звільнило мене від мороки та страждань.

— Мабуть, ти не сповідував цей принцип до кінця… Утім, я нічого не нав’язую. Кожен живе в міру своєї розбещеності.

Ми відкоркували до металічних дуг на відремонтованих до виборів лавках ще дві пляшки пива, грюкнули ними одна об одну, сумовито всміхнулися й зайшлися спорожнювати. Вітер обривав із дерев останні торішні листки, звіював пил і бруд, розкручував міні-смерчики, запилюжував очі. На зубах залишався неприємний осад…

Раптом пролунав жахливий нав’язливий дзвінок. Ми обоє скочили на ноги. Дзвінок повторився. Марко, здається, усе ще спав.

— Хто це може бути? — спитав я пошепки.

Віктор стенув плечима й поволі навшпиньки пішов до дверей. Глипнув у вічко.

— Хто?!

Із того боку щось пробубонів голос, здається, жіночий. Віктор відчинив. На порозі — молода жінка.

— Він п’яний мов чіп і спить, — сказав Віктор. — А ми тут на кухні пиво п’ємо. Хочеш — приєднуйся.

Вона зазирнула до кімнати й пішла в мій бік.

— Аня, — простягнула руку.

Я потис.

— А ви?

— Це наш столичний гість. Буде писати репортаж про нецікаві провінційні вибори, — представив мене Віктор.

— Будеш пиво? — спитав у Ані.

— Я б із радістю, але мені не можна.

— А-а-а! — Віктор спохмурнів.

На якусь хвильку запала тиша. Чути було, як ми сьорбаємо пиво та хропить Марко.

— Ціла рота ментів народилася, — процідила Аня.

— ? — я здивовано звів брови, не зрозумів.

— Приказка така, — пояснив Віктор. — Якщо мовчанка западає, значить, мент народився.

— A-а.

— Я думаю, час уже йти, — сказав Віктор. — Засиділись ми в гостях, хоч нас ніхто і не запрошував.

— Ходімо, — він узяв Аню за плече.

Дівчина нервово сіпнулася:

— Я тут залишуся; може, йому потрібна буде якась допомога.

Віктор знервовано засопів.

— Ти хоч крихту гордості маєш?! Він же тебе виганяв, принижував! Плюнь на нього!

— Я залишусь тут сьогодні, — тихо-тихо повторила Аня.

— Ну, як хочеш! Сама ж винна в усьому! Ходімо! — Віктор втрачав самовладання.

Ми вийшли, майже вибігли, я заледве наздогнав його аж на вулиці. Він встромив у рот сигарету, але не припалював.

— Це та сама Аня? — запитав я.

— Та сама. Медсестра, акушерка! Тупа п...да!

Я дав йому хвилину віддихатися.

— Я бачу, ти тут щось собі вже надумав. І тобі цікава історія про це?

Я всміхнувся та кивнув.

— Ну то слухай. Почну з того, як він її виганяв.

— Ти ж знервувався так не тому, що тебе обходить почуття її гідності? — усміхаюся я.

— Чому ні?! — Віктор усе ще був злий. — Мене обходить її гідність! Так, я цинічна потвора, але навіть у таких бувають почуття…

Ми мовчки підійшли до цілодобового кіоску й замовили ще пива.

— Куди ми йдемо? — спитав я, запереживавши, що армія ментів стане безрозмірною.

— До мене. Познайомишся з моєю Нелею. Із моєю навіть не половиною, а двома третинами, трьома четвертинами.

— Я бачу, ти не дуже хочеш говорити про Аню.

— Чому ж. Я можу тобі все розказати. Як на сповіді. Або як у поїзді. Ти ж завтра-позавтра поїдеш. Тобі можна. Слухай…

Навіть не знаю, із чого почати. Почну зі знайомства. Марко ж нас і познайомив. Після зустрічі з Шурою в нього розвинулася параноя. Він тягав мене на пиво, розказуючи про стеження. По дорозі випробовував шпигунські прийоми — різко розвертався, наприклад. У кафе раптово підходив до сусіднього столика і втуплювався в людей, які там сиділи. Словом, поводився як ідіот. Одного разу поруч з’явилася Аня. Вона вигулькнула звідкілясь з-позад його спини, обвила йому змією рук плечі, лагідно, але якось холодно притулила хлопцеву голову до своїх грудей і поцілувала в щоку. Марко незадоволено відсторонився, проте відштовхнути дівчину не наважився.

— Що ти тут робиш?.. — запитав він доволі грубо, як на те, що розмова відбувалася при свідках.

— Проходила повз, помітила тебе й вирішила привітатися. А що — це заборонено?

Мила сімейна сцена. Вона — симпатична раціональна дівчина, яка, однак, здатна на будь-які найбожевільніші вчинки задля досягнення замисленого. Мій тип. Помічаю її зацікавлений погляд, відповідаю усмішкою. Однак Марко не поспішає нас знайомити.

— Ти не пригостиш мене пивом? — усідається вона поруч із нами.

Марко кривиться. Із якогось часу він уперто уникає Ані, усіляко віднікується від зустрічей, і навіть зостаючись з нею сам-на-сам, не поспішає переходити до інтиму. Він боїться її, бо він знає, що вона пам’ятає його падіння. Вона знімала з нього обісцяні штани, вона прибирала за ним його блювотиння. Тепер ця жінка переслідує його, докоряє йому, нагадує про неприємне, про те, що слід було давно забути.

Марко думає про те, як вона змінилася за час їхнього знайомства — зі скромної, закомплексованої, невпевненої дівчини перетворилася на цілеспрямоване стерво, що ввіп’ялося в його тіло й душу, і дай же нам днесь, і не хоче відпускати. Ця історія з перервами та продовженнями тягнеться надто довго, і кожного разу, коли Марко таки наважується урвати все раз і назавжди, в останній момент він втрачає такий шанс, відступаючи перед її поразкою. Його не можуть зворушити ні її сльози, ні напади істерії, але от розпач і покора Ані роблять Марка беззахисним. Він умить відмовляється від усіх переваг, стаючи поруч із нею на коліна, співчутливо зазираючи в очі та погладжуючи по голівці.

Я знімаю окуляри, щоб протерти їх підкладкою піджака. Із моєю далекозорістю на таких жінок краще дивитися без допомоги оптичних лінз. Обличчя має кілька ґанджів, однак фігура майже досконала. Найголовніше те, що в неї живі очі: рухливі, карі бісенята, із жартівливою іскоркою. І що б вона не робила, навіть коли просто п’є чай, ці горошинки допитливо метаються від одного предмета до іншого: вона вже обсервувала стан моїх мештів (неідеальний, мушу зазначити), помітила, де сів її колишній декан, улесливо з ним привітавшись (певно, думає про аспірантуру), визначила настрій свого кавалера й вирішила, що можна його трохи подратувати. Поки ми обговорюємо стратегію номерів на час передвиборчої кампанії (я вже твердо вирішив взяти відпустку й зануритися в кампанію Маркового батька), вона, наче бешкетне дівчисько, нишпорить очима по залу, шукаючи, що б то таке встругнути. Не робить нічого, проте небезпека залишається постійно. Дивовижна жінка: здатна багато на що, вона, проте, весь час стримується на межі божевільного вчинку. В останній момент перед вибухом спиняється й починає вагатися, поки врешті бажання звар’ювати заколисується й утомлено зникає.

— Така-от історія, — зітхає Віктор. — Я люблю її, вона любить його, тобто Марка, а Марко…

Мовчить.

— А Марко? — усе ще чекаю продовження я.

— Марко? Він узагалі нікого не любить. Може, хіба, Тому. Їх, до речі, Аня познайомила, — Вікторові принаймні це здається веселим. — Розказати?

Я киваю.

— Ну, то слухай…

Ми йдемо якимось темним спальним районом. Вуличне освітлення практично відсутнє, і я кілька разів мало не падаю, вступивши в глибокі калабані. Виходимо на пустир між будинками, аж раптом Віктор хапає мене й тягне назад до розвалин якоїсь будівлі.

— Що таке? — питаю я.

Той лише приставляє палець до губів.

Чую якісь вигуки. Голоси підліткової мутації. Зміст розмови можна переказати кількома висловами: «Твою мать», «Бля», «Пі...дєц», «Нах». Вони віддаляються, і аж тоді ми висуваємося зі схованки.

— Квартал, у якому ми мешкаємо, жахітний і небезпечний — щодня когось забивають мало не до смерті, — пояснює Віктор.

— Буквально днями мав історію, — продовжує він. — Із ними ж. Темними брудними вулицями й пустирями снує п’яна або обкурена шпана, здатна на все — навіть на вбивство, лицарі без жодних докорів сумління. Вони не вміють ненавидіти, у щілинках очей — порожнеча безтямності. Настрій на руйнацію задля руйнації. Слова, помережані матом і жаргоном, позбавлені змісту, однакові, як і їхня зовнішність — лише куртки різного кольору та різної зношеності — залежно від їхньої, незрозумілої мені, ієрархії. Навіть місцеві крутії — прищаві міні-пахани — наче позбавлені особистості, ніякі від народження, уражені немічними генами цієї місцевості. Сіра трава на напівоблисілій, точнісінько як моя голова, землі, ще дужче Сіріє в темряві. Світлячки вікон відлунюють у вічних калюжах, які давно оселилися у вибоїнах дороги. Якийсь, найпридуркуватіший із компанії нічних волоцюг, пацанчик стрибає в багно обома ногами, збиваючи фонтан бризок мені (і собі) аж до обличчя. Знімаю затраскані окуляри, щоб протерти; зграя ж поволі обступає мене з хижими намірами.

— Сігарєти є, хімік? — підходить упритул пахан.

Я мовчки дістаю пачку — спеціально для них заготовлену, сам я не курю, я ж уже тобі казав. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до плеча й тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок уперед, сподіваючись, що я відступлю (дарма, треба сказати)… Він наступає мені на ногу, але заточується сам, що викликає регіт його ж дружків…

— Бля!.. Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! — кидається він до мене.

Ще якихось п’ять років тому я би не стерпів — змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього настрою може скінчитися фатально — у кращому разі доведеться кілька місяців працювати на дантиста. Навіть із псами краще, — думаю, — тих, якщо не боїшся, не роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій страх. Запах власної сечі доводить їх до сказу — очі вилазять із орбіт, морди оскалюються — ще би шерсть на спині з’явилася — чистісінькі вовкулаки.

Але я їм не підходжу — недостатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить — не їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши «старим мудаком» і «педиком» — особливо старається наймолодший і найслабший серед цього падла, який, відчувши себе під захистом натовпу, умліває від усевладдя й уседозволеності. Я впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися — цей малолітній кримінальник живе в моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, тоді як батько горбатиться на полуничних плантаціях і будовах Португалії.

Мене проймає дрож ненависті, але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються в пошуках нової жертви — інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть, хай начувається, бо просити в них пощади — це все одно, що сподіватися на оживлення схололого трупа.

Тепер мені майже нічого боятися, крім, хіба, іншої компанії чи навіть повторної зустрічі з цими самими хлопчиками — вдруге вони мені не подарують. Болять ноги, у голові гуде. Хочеться присісти, сховатися в надійному місці… Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть вимазаний — пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. У такому вигляді додому краще не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет — одну з них я кладу собі в писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме… Тепер знатимеш ти….

— Ну, і де тебе носить?!

Вона повертається спиною до дверей ще раніше, ніж вони відчиняються, і тому навіть не зауважує мене. Упадають в очі її товсті ноги з варикозними фіалковими судинами, що випинаються з-під шкіри, як торішнє зів’яле листя з-під напіврозталого чорного снігу.

— Заходь, не бійся. Чи бійся, — посміхається Віктор. — У нас гість, — це він уже дружині.

— Знов бухав? — питає та, пильно дивлячись на мене.

— Не звертай уваги, — каже Віктор. — Її батько помер від алкоголізму (точніше буде сказати, що її батько був алкоголіком, який помер від передозування неякісною горілкою), і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на вулиці.

Неля поволі обертається. Квартира дуже маленька. У коридорчику ми ледве поміщаємося втрьох, звідти ж видно малесеньку кімнату й ще меншу кухоньку. Саме туди йде жінка. Дістає з шафки пляшку, очевидно, горілки, і спокійно жбурляє її на підлогу. Та з тріском розбивається на скалки.

— У нас є пиво з собою, — так само спокійно відповідає їй Віктор.

— Ти йди поки в кімнату, — каже він мені. — А я попрошу дружину приготувати нам вечерю.

Я не маю нічого проти, бо такі сцени — це вже занадто. Зачиняю за собою двері, проте вигуки все одно чути. І брязкіт посуду. Я оглядаю кімнату: вона навіть менша, ніж я думав, 10–12 квадратних метрів. Низька стеля робить її ще більш схожою на гріб. Розкладний диван, ліжко й дві шафи, одна з речами, інша — книжкова.

Помічаю в книжковій шафі дешеву статуетку. Підставка, на ній пласка жерстяна фігура. Замість голови — фото. Гії Гонгадзе. Раптом чую грюкання дверима. Заходить Віктор:

— Вона пішла до сусідки по рондель. Повернеться й буде нас бити, жартую…

— Можна подивитися? — питаю я про статуетку.

— Краще не чіпай, — бурмоче Віктор. — Це не те, чим би я хотів пишатися.

— Що це взагалі?

— Премія імені Гонгадзе. Гроші й статуетка. Присуджується місцевою владою. Профанація.

— І за що тобі дали? — питаю.

— А як ти думаєш? Словом, було все так…

Повертається Неля. Віктор знову йде на кухню, причиняючи за собою двері. Знову чути, як сваряться — проте тепер не кричать, а майже сичать. Що говорять — не чути. Ловлю себе на тому, що стає цікаво. Наближаюся до дверей, аж раптом вони прочиняються.

— Збирайся, — каже мені Віктор.

Я отетеріло дивлюся на нього.

— Я раптом подумав, що зручніше тобі буде в готелі. Заодно і я там переночую. Давай-давай.

Уже за хвилину ми, не прощаючись із господинею, виходимо.

— Можна, звичайно, пішки через парк, — по-діловому, наче щойно нічого не сталося, мізкує вголос Віктор. — Але безпечніше буде на таксі. Тут стоянка поруч є.

Ідемо.

— Часто таке у вас? — питаю я за хвильку.

Не з цікавості — щоб перервати потік народження ментів, у нас і так поліцейська держава.

— Що найгірше, — після паузи відповідає Віктор, — у себе ж таки вдома мені нікуди від цього подітися. Єдина кімната, на яку я спромігся, стала нашим спільним гробиком, міні-могильником для решток шлюбу, для з’ясування ступеню провини кожного в тому, що доводиться займатися саме цим банальним заняттям… Інколи мені стає навіть цікаво: скільки ще пар із шестимільярдного планетарного вулика повторюють у цю мить наші слова, навіть не намагаючись змінити їхнього розташування в цій класичній, хоча й бездарній п’єсі. У тебе от буває таке?

— Ні, — кажу. — Я розлучений.

— Щастить. Нам нікуди подітись одне від одного. Розлучення нічого не дасть — жити доведеться разом, хі-хі. У дні перед менструаціями вона скаженіє. Передчуваючи клімакс, сатаніє. Фурія, істеричка з безтямними очима… Її ревнощі стають маніакальними. Вона бачить зраду скрізь — навіть у моїх цілком обґрунтованих затримках на роботі; що вже казати про флірт із молодими жінками, який вона прочуває на відстані, наче медіум…

Щось розладналося з метаболізмом, і вона стала брякнути — роздуватися навсібіч, як повітряна кулька, у яку хтось щосили, аж червоніючи, надмухує повітря. Ось-ось лусне з тріском… А колись, повірити важко, вона була милою худою дівчинкою, яка сюсюкала наді мною й не дозволяла волосинці впасти з моєї світлої, на її тодішню думку, голови…

У Нелі вже кілька років немає нижнього переднього зуба — на новий одразу після видалення не вистачило грошей, а потім сусідні зуби зрослися, і щілина між ними тепер занадто мала для того, щоб уставити ще один, однак, коли жінка говорить, чорна дірка стає надто помітною.

Ми знаходимо таксі, сідаємо на заднє сидіння. Машину трясе по вибоїнах, а Віктор продовжує:

— Чомусь спливає з глибин пам’яті на поверхню свідомості моя перша зрада. Чи перша? Зраджувати ми ж учимося з пелюшок: батька, коли кажемо мамі, що любимо її більше, ніж його; потім маму, коли залишаємося на ніч у дідуся-бабусі замість щоб повертатися додому.

Я наче архіваріус, що, перегортаючи без жодної конкретної мети якісь кипи паперу, раптом натрапив на щось цікаве, угледів у собі ґандж, причину глибоко засілого в мені статевого збочення.

Неля ще не була хвора, її ноги навіть здавалися мені красивими, я пишався виходити з нею в люди — мені заздрили, я шалено ревнував, перехоплюючи захоплені погляди чоловіків, спрямовані на її груди чи сідниці.

— Знаєш, — зізналася вона мені одного разу, — я ж дуже любила декольтований одяг, але змушена від нього відмовитися й носити гольфи та блузки.

Я нічого не розумів, я був сприкрений тим, що не помітив її вподобань в одязі, що чогось не знав про неї, що вона, отже, могла в принципі від мене щось приховати.

— Ну, мої груди, — сприйнявши мої округлені очі за здивування, вона, замість того, аби вмовкнути, продовжувала, вирішивши розтовкмачити все якнайдокладніше. — Мабуть, тобі це, як чоловікові, буде нелегко зрозуміти, однак спробуй. Коли ти розмовляєш із чоловіками, а вони дивляться тобі замість очей кудись углиб, хочеш-не-хочеш, почуватимешся незручно…

— Хто? — допитувався я, почервонівши від люті. — Хто дивився на твої груди?

Я відчував її своє власністю, але такою, яка знаходиться в постійній небезпеці. Це як автомобіль без сигналізації. Її не можна залишити без нагляду ні на мить. Слід бути пильним. Я почувався наче на пороховій вежі. Я марнів без сну. Я боявся втратити її, бо не знав, що робитиму, якщо вона мене раптом зрадить. Я боявся довго затримуватися на роботі, щоб не залишати її саму (її робочий день завершувався швидше), однак, вибігши з редакції завчасно, боявся й повертатися додому, бо найдужче мене тоді страхала, певно, не так зрада, як можливість дізнатися про неї… Тепер, як це не смішно, усе змінилося й відбувається з точністю до навпаки. Параноя Нелиних ревнощів викликає в мене лише роздратування. А тоді, мабуть, я здавався їй нудним, смішним й огидним зі своїми постійними підозрами, які проти моєї волі проявлялися та приховати які було марною справою. Утім, скажу в своє виправдання, вона ніяк не сприяла моєму заспокоєнню, навпаки, поводилася доволі розкуто, що заганяло мене в такі депресивні стани, що й передати складно. Я кілька разів із відчаю серйозно подумував про самогубство, яке, якби я на це зважився, потім, напевно, ніхто б не зміг пояснити. Однак я все ще живий, хоча й не щасливіший, як тоді, хіба байдужіший і розважливіший.

Не було тоді ще Ані, не було й Слави, не було нинішньої редакції; я працював у якійсь вошивій заводській газетівці, де на столах стукотіли лише дві друкарські машинки — одна велетенська електрична, а інша портативна, механічна, за якою любив працювати я. Верстка в ті часи була значно складніша — про комп’ютерну ще ніхто не чув, доводилося набирати тексти в друкарні. За помилки передбачалося суворе покарання, номер уважно вичитували в спеціальному відділі заводської парторганізації, яким керував лисий недоумок в окулярах. Він завжди мав претензії до нашого редактора, у якого зараз пожовкле обличчя алкоголіка та сірий погляд, що нічого не виражає при зустрічах. Він мене вже не впізнає, лише інколи придивляється уважніше, коли я нажахано зупиняюся проти нього. Бродить у компанії останніх алкашів однією з центральних алей нашого маленького містечка — десь там поруч є притон, у якому продають дешеву горілку; цікаво, звідки в тих бідачиськ, що їхні бездиханні тіла якось вранці знаходять на лавках переохолодженими, знаходяться гроші на цю смертельну для них отруту. Напившись, він виступає з гурту, похитуючись, підходить до перехожих, звичайних людей, вигляд яких йому щось нагадує, він же сам колись був схожим на них, був серед них, а не поза межами суспільства, як зараз, люди сахаються його, наче прокаженого, кидаються вбік, а він хоче щось сказати їхньою мовою, пояснити їм, що він такий самий, що він ненавмисно, але з горлянки виривається тільки гудіння та незрозуміле варнякання — він уже й слова забув.

Тоді він також любив причащатися до пляшки, але ж зі словами зате виробляв яке! А на партогранізацію, яка потроху загиналася (часи вже не ті були, запах змін і гнилі менструальної руйнації долинав і до нашого заводу), йому було начхати. Він міг запросто послати якнайдалі лисого мудака в окулярах…

У тій самій парторганізації працювала тоді така собі Валя. Їй було років 30, і саме вона, а аж ніяк не я, тоді ще геть юний, була ініціатором наших стосунків. Хоча навіщо виправдовуватися, це все одно тепер не має ніякого значення.

Пам’ятаю, одразу зрозумів, чим все завершиться, щойно я, полум’яніючи та задихаючись від хвилювання, домовився з нею про зустріч. Вона вся сяяла, випромінювала з себе якусь дику, майже тваринну радість: дивуюся, чому вона, така квітуча, обрала для зв’язку саме мене, похмурого, закомплексованого та закляклого від сумнівів, — певно, тільки через те, що я був наймолодшим із її оточення й трохи закоханим — не так у неї, як у її красу. Дуже боявся, що випадково (я майже впевнив себе в тому, що це неодмінно трапиться — спрацює так званий закон підлоти) зустрінуся з Нелею. Вона справді інколи проходила повз те місце, на якому я необачно домовився про зустріч із Валею. Мене мучило сумління, я терзався, ніяк не міг знайти собі місця від неспокою. Жах того, що все виявиться, стане відомим дружині, не давав мені почуватися розкуто в бесіді. Я здебільшого мовчав, відповідав на запитання дами не до ладу. Повів її спочатку в якесь кафе, потім, даремно гаючи час, до міського озера. На березі в сутінках вона, здається, сама мене поцілувала. Ми кохалися просто там, у якихось кущах. Коли було по всьому, я спочатку відчув радість, потім утому й раптом з’явилося бажання бігти додому й у всьому зізнатися. Однак той нетривалий зв’язок мав терапевтичний ефект: сам зрадивши дружину, я став менше боятися перелюбу від неї.

Тим часом ми приїхали.

— Давай гроші, — каже Віктор. — Не розказую я ж тобі сокровенне за просто так. Хоч посплю за твій рахунок нормально, без жінки, і на таксі поїжджу.

Знервовано дістаю гаманець. Іноді мені його шкода, іноді — хочеться роздерти на шматки.

Номер брудний. Із вікна дме. Підвіконня мокре — від учорашнього дощу. І чорне — від місцевого прикарпатського повітря, мабуть. Або від заводських труб на горизонті. Шукаю серветку, щоб витерти від бруду пальці, але в туалеті нема навіть паперу.

— Я думав, ти хотів дешевше, — сміється Віктор і відкриває запальничкою пиво. — Будеш?

Я заперечливо хитаю головою:

— Уже не лізе.

— У мене теж не лізе. Але за інерцією ще п’ється. Ти не думай, що ми тут усі алкоголіки. Так, я люблю випити пива. Але напиватися — це просто спроба зняти стрес після того, що сталося. А цей заклад — бо в центрі — раз і дешево — два. Гуртожиток готельного типу. Чи готель гуртожиткового. Випий ще — обіцяю розказати тобі нову історію.

Я роздягаюся — і з-під сорочки випадає диктофон із шнурком для мікрофона. Геть забув. Незручно, але я просто дістаю його з підлоги й натискаю кнопку «оф».

— Ти все записував? — здивовано здіймає догори брови Віктор.

Я мовчки запихаю диктофон у сумку.

— Ну, але навіщо ж я тобі це розказував? — усміхається він. — Хай буде. Тільки сумніваюся, що більшість цього підійде для статті. Але знаєш що? Ти зможеш написати роман про це все.

— Роман? — дивуюся я.

— Авжеж, роман. Я думав про це, про роман. Дещо навіть записував. Але я не зможу. Надто лінивий і надто багато п’ю. А тобі достатньо буде тільки розшифрувати записи.

— Гм, — я.

— Авжеж. Ти мусиш написати роман. Умикай його далі, я ще трохи поговорю. Назвеш — «Жах на вулиці в’язнів».

— Чому так?

— Скоро дізнаєшся. Це хороша ідея. Тут же все, що тобі треба. Усе, чого бракує центру і є в провінції. Убивства, мафія, зрощена з владою, навіть любов. Навіть тут є любов, курва.

— Може, ти нарешті розкажеш мені щось для статті? — питаю я. — Бо її треба написати вже завтра-позавтра. А роман якось потім. Може.

— Ніхєра, старий. Так ти ніколи його не напишеш. Те, що для статті, я розкажу тобі, тільки коли ти вип’єш зі мною ще пива й пообіцяєш написати роман.

— Гаразд, — кажу я. — Вип’ю пива. І пообіцяю написати. Простягає мені пляшку, оголює жовті зуби й заперечливо хитає головою:

— Не просто пообіцяєш. А напишеш. Тобі самому цікаво. Інакше б ти не дивився на мене так.

— Як так? — питаю я.

— Майже закохано. Не в сенсі гомосексуалізму. А в сенсі історії. Тобі цікаво.

— Мені потрібно…

— Та задрав ти зі своїм «потрібно». Тут люди гинуть, а тобі потрібно. Тебе ж навіть не звільнять, якщо ти не напишеш цю статтю. Або погано її напишеш. А навіть звільнення — це не найбільше трагедія в житті, навпаки — початок чогось нового.

Я мовчу. Помічаю, що його це найбільше дістає — моя мовчанка. Навіть ні — відсутність можливості говорити йому, щоб я слухав.

— Словом, напишеш роман, ти вже пообіцяв. Можу кілька шматків подарувати. Стиль не дуже, але зміст усе виправдовує.

Він знову дістає з сумки свої папірці.

Я кривлюся.

— Не кривись. Тут тобі якраз для статті. Реальна історія в художній формі. Але якщо не хочеш — то й не треба.

Я мовчу.

Він починає ховати свої папірці. Цікавість у мені перемагає.

— Гаразд, — кажу. — Давай.

Лице Віктора спотворює посмішка. Він розпливається.

— Ні, — каже. — За те, що ти скривився, тепер будеш покараний. Я це тобі прочитаю. Уголос. Ще й із передмовою. Вона важлива. Це про роботу штабу. Ми здогадувалися, що зіткнемося з чорною роботою, але не думали, що все буде настільки серйозно. Що проти нас працюють аж так брутально. І з такими ресурсами. Думали, що достатньо збирати дані щодо соціології, зустрічатись із виборцями, купувати їх. Так-так, купувати, не дивися на мене так, Мирон теж не був святим, у нього багато років був благодійний фонд у районі. Словом, слухай і зрозумієш, як усе починалося. Щоб не дивуватися, чому так закінчилося.

Він відкашлюється, встає та починає декламувати:

— Мирон Павлович поспішав додому. Щоразу, подумки означуючи так свою дію за звичкою (словесна констатація фактів стала безглуздою нормою життя одразу після того, як його затягли в це божевілля), він жахався своєї безпритульності. У нього немає і, певно, уже ніколи не буде дому. Двадцятип’ятирічна дружина зараз невідомо де, й особливих причин надто довіряти їй у нього немає. Про це вже скрізь і всюди горланять конкуренти. На одній із мудацьких листівок, які від нього останнім часом старанно приховують, щоб, бува, не вибити з колії, не травмувати, не деморалізувати, бо ж попереду ще десятки зустрічей із виборцями, прямих і кривих ефірів тощо, його названо «дебільним рогачем».

Самому ж доводиться вести життя аскета й відмовлятися від жіночого товариства в найбезневинніших випадках, щоб супротивники не використали це як компромат. Та це ще можна стерпіти. Але коли тебе б’ють ззаду, нижче пояса, болісно й підступно — уже ні. Вони, звісно, працюють професійно, нічого казати, але яке йому до того діло. Він один, сам, як палець. Усі ці люди зараз із ним лише тому, що випадок обрав його прапороносцем і найпомітнішим місцем цього цілеспрямованого бронепотяга, що на всіх несеться в парламент. Вони могли б чудово впоратися без нього, називаючи лише прізвище й демонструючи народові тільки видимість кандидата (не так далеко в нашому майбутньому боротьба гумових кандидатів, паперових кандидатів, віртуальних кандидатів).

Мирон Павлович після кількох інцидентів уже не тримав водія: він більше не довіряв нікому, крім себе. Параноя руйнувала його мозок щосекундним страхом. Він уже втомився боятися, але все одно нічого не міг із собою вдіяти: кожної миті Мирон очікував пострілу в спину, удару збоку, ДТП, вибуху… Його тіло боялося перебувати в цьому просторі, усі нейрони готувалися до ударів і раптової смерті… Він весь стиснувся, швидко посивів, а обличчя вкрилося павутиною зморщок. Погляд утратив рішучість і цілеспрямованість, розм’як, наповнився вологою та сумнівами.

Мирон спинив авто посеред невідомої йому вулиці, яка під гострим кутом спадала з високості центру в долину одноповерхових околиць містечка, оточених чорним гілляччям садів, перекиданими грудками землі присадибних ділянок. Він заплющився, утопив своє тіло в зручному шкіряному кріслі, сповз у ньому так, що колінами вперся в панель інструментів під кермом. Далі йти нікуди. Немає друзів, жінок, сина, немає нічого. Одна «справа життя» в минулому, інша — така ж фікція — ще попереду, але чого вона вартує?

У дзеркало заднього вигляду він помітив, що метрів за двадцять позаду спинився рідкісний для цих країв сріблястий лімузин. Наче побачити тут тигра. Із авта вийшли два дебелих хлопці й демонстративно наблизилися до Миронового «БМВ». Поки вони йшли, поволі, розважливо курячи та спльовуючи просто себе, чоловік устиг зачинити всі дверцята. Двійця спинилася поруч із автомобілем, один із прибульців зігнувся й зазирнув у вікно. Мирона обдало холодним потом — до скла, наче муха, приліпилося бридке абсолютно неспотворене інтелектом обличчя. Лисий череп, ідіотська посмішка, білі, як у зомбі, щілини під відсутніми бровами. В іншого в правому вусі одразу три сережки. Він стоїть із сигаретою в пиці й дивиться наче кудись набік.

Мирон провертає ключ, щосили тисне ногою на газ, різко провертає важіль коробки передач, автомобіль зривається з місця, набирає ходу. Він швидко шарпає важіль ще кілька разів, перемикаючи передачі. Тільки-но розганяється до ста кілометрів на годину, як із-за рогу вискакує даішник із паличкою. Мирон Павлович ударяє ногою по гальмах. Із-під коліс вириваються іскри та сивий дим, на асфальті залишається контрастний чорний слід протекторів. Мирон падає обличчям на кермо, обхоплює потилицю руками й завмирає: він упіймався…

— Такі-от наші місцеві вибори, — Віктор простягає мені цілу купу аркушів. — Бери все. Може, щось використаєш. Можеш навіть не переписувати.

— Ну, ні, — зло відказую я.

— Так погано? — він похмурніє, і мені вже знов його шкода.

— Краще скажи, — питаю я, — що було далі?

— А нічого. Вони розмістили це на каналі, де працював Терешкун. Томи чоловік. Той, що втопився. Він у них відділ пропаганди очолював. Багато років. І в газеті. Там цілий медіа-холдинг. Навіть сайт є, хоч тут цим ще не користуються. Про Стьопу окрема розмова.

— Ага, ще одне вбивство, — протягую я.

— Та яке вбивство? Ти ж чув, що Тома сказала — самогубство. Бідолаха.

— Терешкун?

— Тома. Ну, але ти питав, чим та історія з гайцями скінчилася? Так-от, нічим. Ці їхні штучки попри спланованість і вкинуті гроші нічого не могли змінити. Мирона любили. А Стабільність ні. Він у людей викликав ненависть. Чужий, грубий, слина з рота крапає. А ми били в кампанії на те, що Мирон свій. «Свій у дошку» — це я про нього придумав. Хороший слоган, правда? Причому він ніде не світився — аж в кінці на бордах вибили. До того просто в люди кинули фразу, і спрацювало. Ще іноді в статтях про нього в текст закидали. На підсвідомість тиснуло. Ми їх узували. У нас навіть, як це, мозкові штурми бували. Навіть сам Мирон приходив. Коли мав час поза заводськими справами. Там теж якісь проблеми були.

— Він через завод і в депутати ж зібрався? Щоб конкуренти не відібрали й не знищили?

— Та наче так. Хрін його знає нащо. Для мене це взагалі загадка — що в людині не так має бути, щоб вона захотіла в політику. Яка така ланка ДНК за це відповідає? Де та хвора хромосома, яку слід видалити? Словом. Ми в них вигравали. Бо Стьопа, який у них за піар відповідав, хріново працював. І сам. Без мозкових колективних штурмів. Просто силою брали та грішми. А цього тут мало. Давай, я тобі про нього ще розкажу. І про Тому. Бідна, бідна Тома…

Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…

Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче «Марльборо». Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того, створювало видимість зайнятості в моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються та розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.

Тома й цього разу не могла собі пояснити, навіщо одружилася. Уже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не любить, спалах чуттєвості та гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування та сказати «ні», не вистачало. Тома тупо й злякано (залякано?) чекала того дня, коли вони без свідків поставили закарлючки своїх підписів у журналі РАГСу й отримали свідоцтво, що проголошувало їх подружжям. Степан, доки товста реєстратор тлумила своїми пальцями-сардельками ручку, колупався в носі. Він поволі видобував звідти якісь корисні копалини й жбурляв їх на підлогу. Шмарки клеїлися до пальців, і Штефкові доводилося позбуватися їх щиглями. Тома знервовано смикалася на стільці й дивилася у вікно. У цю мить вона ще могла відступити, зробити крок назад і залишити для себе шанс на порятунок…

Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки та романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов’язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити й Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом. При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли й ніби зволожувалися. За весь час він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.

Тома якось спробувала врізноманітнити цей процес, бо її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, укритому пожовклою шкірою, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамут чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей «трудовий мозіль» на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.

Томі він скоро почав приділяти мінімум уваги — майже одразу після того, як вона погодилася вийти за нього заміж, Степан нараз почав забувати запитати у неї про здоров’я, дарувати квіти, парфуми, запросити на вечерю, що справно робив раніше. Він збайдужів до неї, утратив цікавість, прийняв її існування у своєму житті за незворотну даність, за щоденну рутину. Вона оселилася в його помешканні й стала корисною, самоорганізуючою частиною квартири, пристроєм, що вміє дати лад іншій техніці, наприклад, пральній машині та холодильнику; безкоштовною домогосподаркою, доповненням до інтер’єру, живою істотою, духом, що наповнює порожнечу скло-бетонного житла. Його, здається, тішило, що, коли він, геть знесилений, повертався додому із розв’язаною, стягненою до грудей краваткою, розщіпнутими верхніми ґудзиками сорочки з брудним комірцем, там був хтось, хто міг заговорити, розстелити ліжко, поцілувати в щетину, притулитися до спини в ліжку. Усе своє життя, поневіряючись гуртожитковими кімнатами, винайнятими «хрущовками» та готельними номерами, Степан у найпотаємнішому, запавутиненому від незазирання кутику душі леліяв мрію саме про таке життя. І ось воно настало: інколи, щоб потішитися втіленням своїх фантазій, він зоставався на вихідні вдома. Босі ноги в подертих пантофлях випромінювали сморід, неголене обличчя з підв’ялими, геть не пишними й уже зовсім не козацькими вусами — страх. Тома намагалася не дивитися на це чергове втілення поразки — не так його, як її.

У нього було до десяти різних іпостасей. Степан, Стефан, Штефко, Степан Петрович, Штефан, навіть Стьопа. Із часом Томі довелося навчитися визначати за звертанням ступінь близькості людини до її чоловіка, щоб правильно розмовляти по телефону. Потім ці люди почали навідуватися в його помешкання. Вони з’являлися поодинці та гуртами, засідали на кухні, зачинивши двері, за якими збиралася отруйна концентрація сигаретного диму, або ж у вітальні, вбиралися у фраки та джинси, носили бакенбарди чи були лисими. Усіх їх цікавила політика. Декого Степан не любив і давав це зрозуміти Томі, нервуючи при ній після їхніх візитів. Інших він толерував, навіть записував інтерв’ю з ними на диктофон, змушуючи потім Тамару розшифровувати ці безглузді слововиливи в мозок. Дружина також повинна була піддавати все це літературній обробці. Скрізь політика: звинувачення, компромата, образи чиїхось родичів. Згодом Тамара чула це в ефірі радіо, читала в газетах, бачила в екрані телевізора.

Довкола роду Штефкових занять навіть через рік після їхнього одруження для Тамари снував ореол таємничості. На основному місці робота (одному з телеканалів міста) застати чоловіка їй практично не вдавалося (приємний жіночий голос, тобто кілька голосів, хоча Томі чомусь здавалося, що один, делікатно й лагідно, аж через дріт передавалася усмішка, питав: «Я вас слухаю… Ні, на жаль, його зараз немає. Ви в якійсь конкретній справі? Щось переказати?..»).

Час від часу навідувався і Шура, той самий Степановий знайомий, зі сталевого мерседеса. Його чорні вуса та золоті зуби вишкірювалися до Томи разом із незмінним букетом якихось химерних квітів (Штефко невдоволено кривився — ревнував). Цей чоловік завжди з’являвся в супроводі свого вкрай неприємного помічника з епатажною зачіскою, ланцями та сережками. Він володів платною громадською вбиральнею в центрі міста, а також заміським цехом із виробництва мінеральних вод. Тим самим, де колись працював Борис. За чутками, в одному з бокових відгалужень туалету, що розташовувався в неглибокому підземеллі, Шура влаштував наркопритон, де не тільки вели жваву торгівлю різним дурман-зіллям, але й проводили «гуманні» ін’єкції стерильними інструментами. Шура був єдиним у місті, а може, і в регіоні дилером, хто мав доступ до великих партій ЛСД, героїну та навіть постачав для найделікатніших білий порошок із листя коки. Утім, очевидно, він не був власником цього добра, а лише розпорядником. Але й це лише за чутками.

Говорити йому все важче. Він забуває, про що. Марко, Мирон, Шура, Стьопа, Тома, Аня, особливо Аня. Усі історії переплутані. Починає світати. Віктор раптом на півслові вмовкає. Замість закінчення — хропіння. Я беру до рук його записи, гортаю, читаю. Не можу відірватися. Я б так не писав, так би ніхто не писав, навіть найгірший письменник, але з цієї пісні жодного слова не викинеш.

«Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак у них закладена дивовижна сталість і незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам’ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз із позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум’яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив’язану (пов’язану) саме до них.

У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж укрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею та закочуючи від болю очі.

Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї та бачить — всього за крок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота з домішками запахів з’їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів… Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку, наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до вуст, схиляється і злегка цілує… Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю…

Усе подальше життя він пам’ятатиме цей дотик (невинність утрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити зі спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.»

— Прокидайся, бігом, давай-давай, нам час їхати, — термосить мене Віктор.

— Що таке?! Дай поспати, хоч трохи! — відмахуюсь я.

Голова болить, але найгірше не це, а якийсь шум у всьому тілі; це нагадує хитавицю на морі.

— Та нема коли. Випий пива, це поможе. Давай, раз, залпом, і все буде добре.

Я дивлюся на пляшку, яку він підсунув мені під ніс, і відсуваю її.

— Що таке? — питаю. — Звідки поспіх?

— По-перше, дванадцята година. Час розплати.

— Ну, і хєр із ним, — кажу я. — Буду спати ще добу.

— А по-друге, нам терміново треба в Кобилянськ. Нас чекає бусік.

— Нам? — перепитую я. — Мені нікуди не треба.

— Як не треба? Ти вчора весь день повторював це слово — треба. І це треба тобі більше. Потрапиш на місце злочину.

Я таки встаю.

Починаю вдягатися.

— Що це за жанр? — питаю, ховаючи аркуші з його писаниною. — Детектив, мелодрама?

— Х..ня, — відказує Віктор. — Реальність страшніша за соцреалізм.

Може, якби я прочитав це раніше, то інакше б сприймав усі наступні події. Але історія не знає умовного способу. Ми з Віктором заледве дісталися одного з корпусів. Трусилися руки та ноги. Майже нічого не помічав навколо. Хотів швидше просто лягти й заснути. У великому порожньому залі з бетонною підлогою було багато людей. Упізнав Марка (він мене ні), Аню. Ми сиділи на розкладних стільцях, а Васько засідав перед нами за столом. На тому столі був графин із водою та ребриста склянка. У якийсь момент я не витримав і підійшов до нього — попити. На стіні ззаду висів портрет Мирона — із чорною смужкою.

Васько щось довго говорив. Був ще якийсь чиновник. Ішлося про заповіт Мирона. Багато нюансів із приводу будинку, благодійних фондів і таке інше. Багато незнайомих прізвищ, розпорядників. Маркові дісталися акції заводу. Васько казав про спробу захопити завод. Що на боці загарбників були внутрішні війська зі зброєю. Що одну атаку вранці відбили, але буде наступна.

Чиновник взяв слово й розповів про час, який має минути на оскарження. І що він не може нічим допомогти.

Потім вийшов чоловік, що представився активістом із заводу. Сказав, що основна мета загарбників — згорнути виробництво. І таким чином завоювати ринок. Васько звернувся до Марка. Той із місця відповів, що поки не знає, що сказати. Що йому потрібен час. Хтось підійшов до Васька та щось прошепотів на вухо.

— Щойно була друга спроба. Завод захопили, — сказав Васько. — Я свою місію виконав, тепер слово за тобою, Марко.

Хвилин через двадцять нарешті закінчили.

— Тепер розумієш? — запитав мене Віктор.

— Що розумію?

— Ну, що його могли вбити не через вибори. А через завод. І просто прив’язати це до кампанії. Або навпаки.

— І що це нам дає? — запитав я.

— Нічого, — сказав Віктор.

— Де Марко? — спитав я. — Я б хотів записати з ним інтерв’ю.

— Уже поїхав. Із Васьком й активістом із заводу. Туди. Хоче зібрати людей, поговорити з ними. Точніше, люди хочуть його бачити. Мирона вони поважали, навіть любили. Вірили в казочку про доброго царя. Менталітет галицький. Це тобі не степ і не козаччина.

Ми мовчки постояли. Було якось навіть не сумно, а безмірно порожньо. Як у кінці світу.

— Хочу додому, — простогнав я, тримаючись за голову.

— На вокзал? — запитав Віктор.

— На вокзал, — захитав я головою.

Через дві години я вже був у поїзді. Віддав провідниці квиток, розстелив, упав на полицю й проспав до самого Києва.

— Що там? — запитав мене наступного дня редактор. Решти історії я ще не читав.

— Нічого, — відповів я. — Якась х…ня. Убивство, у якого може бути кілька мотивів. Як політичний, так й економічний.

— Дедлайн через три години, — сказав шеф.

— Скільки знаків? — запитав я.

— Три тисячі, чотири — гора. Тут пару судів ще намалювалося. Ти довго там був.

— Я ж тільки два дні…

— Треба було за день. Це вже неактуально. Словом, пиши.

Дві години я думав, пив каву зі співробітницею, потім нарешті вродив сухий короткий текст. Він потрапив на п’яту сторінку. Непогано. Була фотка з похорону.

А вранці наступного дня я дізнався про акцію протесту. Про те, що кілька тисяч робітників під проводом Марка вийшли в центр міста. Їх розігнали внутрішні війська. Із застосуванням зброї. Травматичної. Марко не постраждав. Кілька чоловік поранені. На пошті в мене був лист від Віктора. Із коротким текстом.

«Я (він, вона, вони) прокинувся на світанку. Нагло витягнутою з-під ковдри шкірою пробіг дрож передчуття. Повітря було, як завжди в таких випадках, різке й холодне. Сіріло: сонце ще не зійшло, однак його обіцянка вже додавала крові в небо, вихоплюючи з пітьми стіни й асфальт. Кухонний ілюмінатор визирав просто в прямокутник „хрущовського“ дворика — наче тюремного, що викликає клаустрофобію. Єдиний вихід (також прямокутником) зяяв угорі, поміж дахами, і туди був спрямований погляд почервонілих від безтями та довгого очікування ранку очей. Судини полускалися від кави та цигарок. Криваві прокаринки віддзеркалювали хмари на волі й віддертий тиньк, із-під якого сіріли квадратики цегли…

Зібратися не вартувало нічого — закинути ще кілька консервних бляшанок у рюкзак; перевірити, чи добре складений намет, одягти джинси, сорочку, жилетку. Присісти на кілька хвилин, відчути від нетерплячки та лячного очікування підхід калу до ануса, випорожнитися, зайняти кілька зайвих хвилин сигаретами й ще однією зайвою кавою. Нарешті встати, відчинити кватирку, пожбурити недопалок кудись у двір, на голови двірників, вдихнути на повні легені справжнього повітря, усміхнутися до себе та вийти…

Зберемося на майдані, під ратушею. Кілька чоловік уже віддавна сидітиме на камінних огорожах ще чорних від вчорашнього дощу клумб. Усі ми схожі на звичайних туристів; лише ця подорож — назавжди, як стрибок без парашута. Вітер нервово шарпає фану на шпилі, вікна навколишніх будинків, посопуючи, сплять. Патруль, очолюваний гостроносим псом, позирає на нас недоброзичливо, певно, попереджений заздалегідь. Очі, затінені козирками кашкетів, так само червоні від неспання. Вони випромінюють флюїди злості.

Час ще не настав, але дехто не витримує та починає розмотувати транспаранти. Доводиться на ходу змінювати план і завчасно ставити намети. Пес раптом загавкав, патруль знову наблизився…»

Ще через день я прочитав нове повідомлення про події звідти. На завод повернулося законне керівництво, писала преса. Було фото всміхненого Марка. «Перемога», — казав під іншим фото профспілковий лідер. У третій статті про це я раптом прочитав, що «від травм, отриманих під час сутичок із міліцією, у лікарні помер журналіст Віктор…, лауреат премії Гонгадзе. Губернатор уже висловив жаль і звернувся до міліції з вимогою…»

— …Напиши роман, — сказав мені на прощання Віктор.

— Добре, якось напишу, — буркнув я.

— Захадітє, атправляємся, — штовхала мене в спину провідниця.

— Напиши вже. У тебе все є. Трохи інтерв’ю та трохи тексту.

Я махнув рукою та пішов у вагон. Раптом почув гарчання. Це був той самий пес, який мене зустрічав.

— О, — усміхнувся я. — Твій тезко. Прийшов мене проводжати.

Я закінчую роман і думаю про свою роль у смерті Віктора. Адже якби я не мовчав так багато, то не народилося б так багато ментів.

Письменник, журналіст. Народився в Івано-Франківську. За освітою — інженер-механік.

Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. З весни 2004-го — у проекті журналістських розслідувань «Закрита зона» на «5 каналі». Згодом були розслідування на «Першому національному» в програмі «Попередження», документальні фільми для «1+1», аналітичні матеріали для «ТВІ», і знову «5-й». З 2010-го — сценарист, а з 2014-го — ведучий історичної програми «Машина часу». Автор п'яти книжок прози, двох документальних та однієї репортажної. У 2013-му — переможець конкурсу художнього репортажу «Самовидець».