Тунґуська катастрофа 1908 року обернулася тим, що терени Євразії опанували люті, які заморожують усе: від металів до історії. Велика війна не відбулася, а Росія залишилася імперією під Кригою, казково багатою на коштовні копалини з дивовижними властивостями. Польські підпільники далі змагаються за незалежність, а один із них, потрапивши на каторгу, начебто навчився розмовляти з лютими і став героєм леґенд під іменем Батька Мороза. Царська політична поліція, щоб використати Батька Мороза у власних цілях, виряджає на побачення з ним його сина — молодого математика і запеклого картяра Бенедикта Ґерославського. Мандрівка Транссибірським експресом перетвориться на небезпечну пригоду, а ще він зустрінеться зі своїм великим коханням.
Частина І
Варшава
«Тільки-но солдат вистрелить із ґвинтівки, тієї ж миті починає існувати рана, яку в неприятелеві куля проб’є за якийсь час; якщо хто споживе дозу нездоланної отрути, тієї ж миті розпочинається остаточний смертельний процес, хоча його час настає допіру за кілька днів. Слушно казали древні: ми померли вже в мить народження. Ми не владні над подальшою дорогою кулі й отрути, а почасти й над життям».
Розділ перший
Про сина тисячорубльового
14 липня 1924 року, коли за мною прийшли чиновники Міністерства Зими, увечері того дня, у надвечір’я сибіріади, — лише тоді я почав підозрювати, що не існую.
Під периною, під трьома ковдрами й старим габардиновим пальтом, у бумазейних кальсонах і гарусному светрі, в шкарпетках, натягнутих на шкарпетки — лише п’яти стирчали з-під перини й ковдр, нарешті відталий після кільканадцяти годин сну, згорнувшись майже в кулю, з головою, встромленою під подушку в грубій пóшивці: сюди звуки долинали вже м’якими, зігрітими, вмоченими у віск, немов мурахи, що загрузли в живиці, так і вони продирались углиб поволі й з чималими труднощами, крізь сон і крізь подушку, міліметр за міліметром, слово за словом:
Голос і голос, перший — низький і хрипкий, а другий — низький і співучий; перш ніж я підняв ковдру й повіки, я уже бачив, як вони наді мною схиляються, той хрипкий — в узголів’ї, той співучий — з боку п’ят, царські янголи мої.
— Ми розбудили панича Вєнєдікта, — ствердив Іван, коли я важко підвів другу повіку. Він кивнув пані Бернат, хазяйка смиренно вийшла з покою.
Іван присунув табурета й сів; коліна він тримав разом, а на колінах — чорного «казанка» із вузькими крисами. Високий
— Дозвольте, Вєнєдікт Філіповіч.
Вони собі дозволили. Другий присів у ногах ліжка, стягуючи власною вагою перину, аж я змушений був її відпустити; вхопившись відтак за ковдри, я підвівся на бебехах і якось вкрив собі спину — зимне повітря втиснулося під светр і кальсони, я задрижав, розбуджений.
Накинувши на плечі пальто, я підібгав коліна під підборіддя.
Вони насмішкувато поглядали на мене.
— Як здоров’я?
Я відкашлявся. У горлі зібралося нічне мокротиння, їдкий квас із усього вмісту шлунка: з часникової ковбаси, корнішонів (що там іще ми вчора споживали?), з теплої деренівки й цигарок, безлічі цигарок. Я вихилився до стіни й харкнув у плювальницю, аж мене скрутило в три погибелі. Зігнувшись, я довго важко кашляв.
Урешті витер рота роздертим рукавом пальта.
— Коняче.
— А це добре, це добре, ми боялися, що ви з ліжка не встанете.
Я встав. Пулярес лежав на підвіконні, встромлений за горщик з мертвою геранню. Я вийняв
Він і не глянув.
— Але ж,
— Можна, Іване Івановичу, авжеж, — заспівав Кіріл.
Іван Іванович мав пишні вуса, сильно напомаджені й закручені вгору; Кіріл, навпаки, був увесь гладенько поголений. Іван вийняв із кишеньки жилетки цибулину годинника на заплутаному ланцюжку й оголосив, що зараз п’ять на п’яту, а комісар Прайс високо цінує пунктуальність. О котрій він виходить на обід? Вони домовилися з генерал-майором пообідати у Французькому.
Кіріл почастував Івана табакою, Іван почастував Кіріла цигаркою, вони придивлялися до того, як я збираюся. Я хлюпнув у мідницю крижаної води. Пічні кахлі були зимні. Я підкрутив ґніт у лампі. Єдине вікно покою виходило на тісне подвір’ячко, але шибки так заросли брудом і памороззю, що навіть опівдні крізь них просочується небагато сонячного світла. Коли я голився — коли я ще голився, — то мусив був ставити перед дзеркалом лампу, відкручену на повне полум’я. Зиґа розпрощався з бритвою одразу після прибуття до Варшави; він виплекав бороду, гідну якогось попа. Я зиркнув на його постіль з іншого боку печі. Щопонеділка він має лекції, певно встав на світанку. На Зиґмунтовому ліжку лежали чорні шуби чиновників, їхні рукавички, ціпок і шарф. Адже стіл ущерть було заставлено брудним посудом, пляшками (порожніми), книжками, часописами, зошитами, до того ж Зиґа сушив шкарпетки й білизну, притиснуті анатомічними атласами й латинськими словниками, звішуючи їх із краю стільниці. А посеред столу, на зачитаному, засмальцьованому «Über die Hypothesen welche der Geometrie zu Grunde liegen» Рімана й стосі пожовклих «Кур’єрів Варшавських», які ми тримали на розпал, для заклеювання розпертих морозом щілин й осушення взуття, а ще для загортання тартинок, — височів подвійний ряд свічок і недогарків, руїни стеаринового Партенону. Натомість під стіною, навпроти печі, купчилися рівні стоси томів у твердих палітурках, поскладані за форматом і товщиною, а також частотою читання. Повішаний над ними на стіні почорнілий ґоржет з Матір’ю Божою Остробрамською — єдиний залишок від попередніх квартирантів, яких пані Бернат викинула на вулицю через «непристойну поведінку», — геть почорнів і тепер виглядав радше елементом середньовічних обладунків для ліліпутів. Іван довго його роздивлявся із великою увагою, незворушно сидячи на стільці, ліву руку з цигаркою відхиливши вбік під кутом сорок п’ять градусів до тіла, а праву поклавши на стегно поруч із капелюхом-казанком, морщачи брови й носа, настовбурчуючи вуса, — тоді я зрозумів, що він сливе сліпий, що то короткозорий канцелярист; на носі в нього й під очницями були сліди від пенсне, а без пенсне він мав покладатися на зір Кіріла. Вони увійшли просто з морозу, й Іван мусив зняти окуляри. Мені самому тут іноді сльозяться очі. Повітря всередині кам’яниці густе, важке, насичене всіма запахами людських і звіриних організмів, вікон ніхто не відчиняє, двері негайно замикають і затуляють ганчірками щілини над порогами, щоб не втекло тепло з будинку, — за паливо ж треба платити, а хто мав би досить грошей на вугілля, то не гніздився б у таких темних фліґелях, де повітря густе, важке, де дихаєш ним, наче п’єш воду, виплюнуту сусідом і його собакою, кожен твій віддих мільйон разів раніше пройшов крізь сухотні легені селян, євреїв, биндюжників, різників і повій, вихаркнутий з чорних горлянок, він повертається до тебе знову й знову, відфільтрований крізь їхню слину й мокротиння, пропущений через їхні запліснявілі, завошивлені та нагноєні тіла, вони викашляли, вишмаркали, виблювали його тобі просто в уста, й ти мусиш ковтнути, мусиш дихати, дихай!
— Ви-вибачте.
Клозет у кінці коридору, на щастя, був вільний. Я виблював в отвір, з якого мені війнуло в обличчя крижаним смородом. З-під обісраної дошки вилазили прусаки. Я чавив їх великим пальцем, коли вони наближалися до мого підборіддя.
Вийшовши назад у коридор, я побачив Кіріла, який стояв на порозі кімнати, — він за мною наглядав, пильнував, щоб я не втік від них на мороз у кальсонах і светрі. Я з розумінням посміхнувся. Він подав мені носовичка й вказав на ліву щоку. Витерши, я хотів повернути йому носовичка, та він відступив на крок. Я знову посміхнувся. У мене широкі уста, я дуже легко посміхаюся.
Я одягнув моє єдине вихідне вбрання, себто чорний костюм, у якому складав останні іспити; якби не шари нижньої білизни під сподом, він звисав би тепер на мені, мов на кістяку. Чиновники дивилися, як я зашнуровував взуття, як застібав жилет, як боровся із штивним целюлоїдним комірцем, прип’ятим до останньої бавовняної сорочки. Я забрав документи й решту готівки, три рублі й сорок дві копійки, — хабар з того буде заледве символічний, але з порожніми кишенями людина в управі почувається голою. Натомість зі старим баранячим кожухом я нічого вдіяти не міг: залатаний, поплямований, з кривими швами, але іншого — катма. Вони мовчки приглядалися, як я встромляю руки в асиметричні рукави: лівий довший. Я винувато посміхнувся. Кіріл послинив олівця й акуратно щось записав на манжеті.
Ми вийшли. Пані Бернат, мабуть, підглядала крізь прочинені двері: вона негайно з’явилася побіч чиновників, зарум’яніла й балакуча, щоб провести їх назад сходами з третього поверху й крізь обидва подвір’я-колодязі до головних воріт, де двірник Валентій, поправивши шапку з латунною бляшкою і сховавши люльку до кишені, квапливо змів із хідника сніг і допоміг чиновникам сісти в сани, підтримуючи панів під лікті, щоб ті не посковзнулися на вкритому ожеледдю тротуарі, а пані Бернат, коли вони вже мостилися, огортаючи собі ноги пледами, засипала їх потоками скарг на злобливих квартирантів, на банди привіслянських злодіїв, які грабують будинки навіть удень, і на жорстокі морози, через які вікна, насичуючись зсередини вологою, набрякають, а труби лускають у стінах, і жоден водопровід чи каналізація довго не витримують у землі; насамкінець вона гаряче запевнила, що давно підозрювала мене у різних злочинах і неподобствах, і неминуче би донесла відповідній
Перш ніж ми повернули з Кошикової на Маршалковську, запорошив сніг; я насунув шапку на вуха. Урядники у своїх обширних хутряних шубах і казанках, подібних до лушпиння горіха, сидячи на низьких лавах саней, — Іван поруч зі мною, а Кіріл плечима до
У Французькій Цукерні світилося, електричне світіння, яріючи крізь великі вікна, обметувало довкола силуетів перехожих наче вовняні ореоли. Літнє сонце мало би стояти ще ген на небі, проте, як зазвичай, над містом висіли важкі хмари, навіть світилися ліхтарі — дуже високі, зі спірально закрученим верхом. Ми повернули на північ. З Цукерні Островського, на перехресті з Красною, вибігали дівчата в червоних пальтечках і білих пелеринах із каптурами, їхній сміх пробився на мить крізь вуличний гомін. Він нагадав мені незакінчений лист до панни Юлії та її останнє волання-запитання. Поруч із Островським, у Веделя, ми домовлялися з Фредеком і Ківайсом про картярські вечори. Тут неподалік, за кінотеатром «Сокіл», Милий Князь винаймав у Кальки покій для нічних сесій. Якби я підвів голову й подивився ліворуч, то побачив би над Івановим казанком вікно на третьому поверсі кам’яниці під номером 71, вікно, з якого випав Фредек.
На перехресті з Новоґродзькою висіла примерзла до ліхтаря тлуста корова, сухожилля темного льоду лучило її з верхом фасаду п’ятиповерхового будинку. Корова, мабуть, потрапила сюди під час нещодавнього перегону худоби на бійню на Охоті, зимовики її ще не відрубали. В перспективі вулиці, над дахом кам’яниці «Сфінкса», маячіло сизо-чорне льодяне гніздо, великий згусток твердої, мов діамант, мерзлоти, поєднане мережею крижаних ниток, бурульок, паланиць і колон із кам’яницями обабіч Маршалковської і Золотої — з будинками, з лампами, обрубками замерзлих дерев, балюстрадами балконів, еркерами, шпилями куполів і башточок, аттиками й коминами. Кінотеатр «Сфінкс», звичайно, вже давно замкнули; на горішніх поверхах не світилося.
Сани сповільнили рух, коли ми проминули Новоґродзьку. Візник вказав на щось батогом. Попереду на тротуар з’їжджала коляска. Кіріл озирнувся. Я вихилився вправо. На перехресті з Єрусалимськими Алеями стояло двоє поліцейських, свистками й вигуками зганяючи рух із середини шляху: над проїзною частиною саме перемерзав лютий.
На декілька хвилин ми застрягли в створеному ним корку. Зазвичай люті пересуваються понад дахами, в містах рідко спускаючись на землю. Навіть із такої відстані мені здавалося, що я відчуваю напливаючі від нього хвилі стýдені. Я затремтів й інстинктивно сховав підборіддя в комір кожуха. Чиновники Міністерства Зими перезирнулися. Іван глянув на годинник. На іншому боці вулиці, за тумбою для оголошень, обліпленою плакатами, які рекламували змагання з вільної боротьби в цирку на Окільнику, вбраний в англійському стилі чоловік розставляв допотопну фотокамеру, щоб сфотографувати лютого; світлина, найпевніше, й так не з’явиться у газеті, конфіскована людьми з Медової. Іван і Кіріл навіть не звернули на нього уваги.
Лютий був винятково жвавий, до настання темряви він мусив устигнути перетнути Маршалковську, за ніч видертися на дахи, а до п’ятниці встигнути дістатися до гнізда над кінотеатром. Коли минулого року морозяник переміщувався з Праги до Замку
Лютий не пересувався по прямій лінії і не тримався на постійній висоті над бруківкою (вони вмерзають також під поверхню землі). Три-чотири години тому, судячи з розкришеної архітектури криги, лютий почав міняти траєкторію: досі він пересувався на висоті близько метра посеред вулиці, але згодом, зо три години тому, вирушив стрімкою параболою вгору, понад верхівки ліхтарів і верховіття заморожених дерев. Я бачив залишену ним низку тонких сталагмітів, які пломеніли відбитим сяйвом ліхтарів, відблисками кольорових неонових вивісок, світлом, що яріло крізь вікна й вітрини. Низка уривалася над трамвайними рейками: лютий завис усією вагою на зірчастій мережі морозострун, натягнутих горизонтально й сягаючих угору, до фасадів наріжних будинків. Можна було би під нього увійти, якби знайшовся хтось настільки божевільний.
Іван кивнув Кірілу, і той виліз із саней із невдоволеною гримасою на зарум’янілому від кусючого морозу обличчі. Може мені пощастить, подумав я, може, ми спізнимося, комісар Прайс піде вже на умовлений з генерал-майором обід, а мене відправлять із Медової, шилом патоки вхопивши. Дякую Тобі, Боже, за цю бурульку-потвору. Я пересунувся на лаві, спершись плечем у бік саней. Підбіг газетяр — «Хірохіто побито!», «Спецвипуск, терміново, перемога Мєрзова!» — я заперечливо похитав головою. Біля заторів у центрі завжди утворюються збіговиська, з’являються вуличні торговці — продавці цигарок, і свяченої води, й благодатного вогню. Поліцейські відганяли перехожих від лютого, але ж вони не здатні впильнувати всіх. Банда шибеників підкралася з боку ресторану Брісемайстера. Найхоробріший, з обличчям, перев’язаним шарфом, і в товстих безформних рукавицях, підбіг на кільканадцять кроків до лютого й пожбурив у нього котом. Котисько летіло високою дугою, розпластавши лапи, несамовито нявкаючи… і враз пронизливе виття урвалося. На лютого воно впало, мабуть, уже мертве, відтак поволі скотилося з нього в сніг, заледенівши до кісток: крижана скульптура кота з розчепіреними кінцівками й хвостом трубою. Хлопчаки відбігли, аж виючи від захвату. Пейсатий єврей лаявся їм услід з порогу ювелірної крамниці Епстайна, палко кленучи на їдиш.
Кіріл тим часом піймав старшого поліцейського й, схопивши його попід лікоть, щоб той не втік у гонитві за вуличниками, заходився в чомусь переконувати приглушеним голосом, але за допомогою розмашистих жестів другої руки. Городовик відвертався, знизував плечима, чухав тім’я. Молодший із поліцейської пари гукав до товариша, мовляв, рухайся, допоможи! На Алеях зчепилися полозами двоє саней, спричинивши ще більший гармидер, авто виїжджали на тротуари, перехожі, лаючись польською, російською, німецькою та на їдиш, тікали з-під коліс і копит, перед гуртовим складом вин посковзнулася на замерзлій грязюці матрона з габаритами ґданської шафи, троє джентльменів намагалися її підвести, поквапився з допомогою череватий офіцер, й отак вони її учотирьох двигали, на раз — упала, на два — упала, на три — уже половина вулиці захлиналася від сміху, а бабисько, червоне як вишня, пронизливо пищало, вимахуючи товстими ніжками в крихітних черевичках… Нічого дивного, що тільки на звук роздертої бляхи й тріск дерева ми озирнулися у бік перехрестя. Авто зіткнулося з возом вугляра — один кінь перевернувся, одне колесо відпало. Поліцейський відштовхнув Кіріла й кинувся бігцем до місця аварії. Ув’язнений усередині критого авто водій заходився трубити в тривожну сурму; на додаток щось вистрелило під капотом боліду, наче хто з дубельтівки пальнув. Цього виявилося занадто для сивка, запряженого в сани поруч. Сполошений, він шарпнувся уперед — просто до лютого. Кучер вхопився за віжки, але й сам кінь також мусив відчути, в яку стіну морозу втрапив, — він іще енерґійніше смикнувся убік, розвертаючи сани на місці. Чи полоззя зачепилося за пруг тротуару? Чи сивко послизнувся на чорній гладіні криги? Я вже стояв у міністерських санях, разом з Іваном придивляючись до аварії кількох екіпажів перед нами, але все відбувалося занадто швидко, занадто раптово, занадто багато було руху, галасу, світла й тіні. Перевернувся сивко, перевернулися сани, які він тягнув, із них випав вантаж, кільканадцять опуклих бутлів у кошиках з тирсою, кошики й бутлі викотилися посеред перехрестя, частина з них, мабуть, розбилася, бо кригою розтеклася, зблискуючи блідо-зеленою барвою, рідина, — гас, подумав я, — і вже бухнув вогонь: від чого, від електричної іскри в авто, впущеної цигарки, удару підкованим копитом об тротуар, не знаю. Блакитне полум’я стрибало по всій ширині калюжі, високо, щоразу вище, на метр, на півтора вгору — сливе сягаючи вмороженого в повітряну мережу лютого.
Фотограф, згорбившись над камерою, поволі методично блискав магнієм, роблячи світлину за світлиною. І що він на них згодом побачить, що збережеться на склі й відіб’ється на папері? Сніг — сніг — бліді ореоли ліхтарів — тьмяна грязюка — тьмяний брук — тьмяне небо — сірі фасади кам’яниць у перспективі широкої ущелини міста — на передньому плані хаос кутастих форм екіпажів, заблокованих у корку, — з-поміж них і з-поміж людських силуетів бухкає зблиск чистого вогню, такий ясний, що картка здається у цьому місці цілком неекспонованою — і понад ним, понад полум’ям білости, білішої від білого, в серці навислої арабески криги розпростерся лютий, лютий, масивний грім морозу, морська зірка паморозі, живе вогнище холоду, лютий, лютий, лютий понад хутряними муфтами жінок, лютий понад шапками й казанками чоловіків, лютий понад кінськими головами й каретами екіпажів, лютий понад неоновими вивісками каварень і салонів, крамів і готелів, цукерень і фруктових крамниць, лютий понад Маршалковською і Єрусалимськими Алеями, лютий понад Варшавою, лютий понад Російською імперією.
Коли ми згодом їхали до Саського й Королівською, повз Парк, мертвий від багатолітньої мерзлоти, й повз колонаду, обвішану бурульками, повз укриті засніженими навісами вежі й собор на Саському Майдані, до Краківського Передмістя, той образ — післяобраз зображення й уяви — знову й знову мене навідував, нав’язливий спогад із неясним значенням, видовисько побачене, але незрозуміле.
Чиновники нишком обмінювалися буркітливими міркуваннями, візник покрикував на необережних перехожих; буря вгамувалася, проте ставало щораз холодніше, подих застигав мені на губах, зависаючи білою хмаркою перед обличчям, спітнілі коні рухалися у хмарах липкої вологи — Королівський Замок дедалі наближався. Перед поворотом на Медову я побачив його над колоною Сиґізмунда: ув’язнений у брилі тьмяного льоду Замок — і велике гніздо лютих над ним. Фіолетово-чорний згусток сягав половини дахів Старого Міста. В погожі дні можна побачити довкола Великої Вежі застиглі в повітрі морозні хвилі. На термометрах бракувало позначок для вимірювання цієї студені. Біля багать на межі Замкового Майдану тримають варту жандарми. Коли з гнізда виморожується лютий, вони перекривають вулиці. Генерал-губернатор установив було тут кордон із драґунів Чотирнадцятого Малоросійського полку, але полк згодом відправили на японський фронт.
Дах Палацу Краківських Єпископів, однак, залишався вільним від крижаного наросту. У фліґелі з боку вулиці Сенаторської надалі містилися елеґантні крамниці — електричні рефлектори освітлювали рекламу
Ми в’їхали у внутрішній двір, полоззя саней заскреготіло по бруківці. Чиновники вийшли першими, Іван відразу зник у дверях, начепивши на носа пенсне; Кіріл зупинився на сходах, на порозі, й озирнувся на мене. Я відкрив рота. Він підняв брову. Я опустив погляд. Ми увійшли.
Сторож забрав мого кожуха й шапку, а воротар підсунув велику книгу, до якої я мусив записатися у двох місцях. Але перо випадало мені із закоцюблих пальців. «Я можу вписати за вельможного пана». «Ні, я, я сам». — Неписьменне поспільство також відвідує передпокої
Усе тут сяяло чистотою: мармур, паркет, скло й кришталь, і веселкове крижлізо. Кіріл провів мене парадними сходами, через два секретаріати. На стінах, під портретами Ніколая II Алєксандровіча й Пєтра Раппацкого, висіли сонячні краєвиди степу й лісу, весняного Санкт-Петербурга та літньої Москви тих часів, коли весна й літо ще мали до них доступ. Персонал не підводив голів з-понад столів, але я бачив, як радники, референти, канцеляристи й писарі крадькома стежили за мною, а відтак обмінювалися кривими поглядами. Чи колись закінчувався час їхнього урядування? Ні, Міністерство Зими ніколи не спить.
Надзвичайний комісар Прайс В. В. займав обширний кабінет зі старовинною піччю і непрацюючим каміном, високі вікна виходили на Медову й Замковий Майдан. Коли я увійшов, розминувшись на порозі з Іваном, який, мабуть, уже повідомив про мій прихід, пан комісар порався біля самовара, спиною до входу. Він сам мав фіґуру самовара: опецькуватий, грушоподібний тулуб і невелика лиса голова. Комісар рухався з бурхливою енерґією, його руки пурхали над столом, ноги не спинялися в танці, крочок ліворуч, крочок праворуч, — я був упевнений, що він наспівує під носа, що він нишком посміхається, що з рум’яного обличчя на світ поглядають веселі очиці й не морщиться гладке чоло комісара Зими. Оскільки він не обертався, я стояв біля дверей, заклавши руки за спину й дозволяючи теплому повітрю заповнювати легені, омивати шкіру, розтоплювати стужавілу в жилах кров. У кабінеті було майже гаряче, велика, барвисто розмальована майолікова піч ніколи не вистигала, шибки врешті так запітніли, що я бачив крізь них переважно розмиті веселки вуличного світла, які дивовижно розливалися й зливалися на склі. Це питання великої політичної ваги — щоб у Міністерстві Зими ніколи не було зимно.
— Ну й чому ж ви не сідаєте, Вєнєдікте Філіповічу? Сідайте, сідайте.
Рум’яне обличчя, веселі очка.
Я сів.
Гучно зітхнувши, він опустився у крісло на своєму боці столу, тримаючи в руках горня з паруючим чаєм. (Мене не почастував). Він тут урядував віднедавна, стіл був не його, комісар виглядав за ним, як дитина, яка грається у міністра, мабуть, змінив би меблі. Певно, його щойно прислали, прислали його, надзвичайного царського комісара, — звідки? З Петербурга, з Москви, з Єкатеринбурга, з Сибіру?
Я глибоко вдихнув.
— Дозвольте,
— Заарештовано? Заарештовано? Та як ви могли про щось таке подумати?
— Ваші службовці…
— Мої службовці!
— Коли б я отримав повістку, то, напевно, б і сам…
— Вас не досить увічливо запросили, пане Ґерославський? — він, що дивно, правильно назвав моє прізвище.
— Я гадав…
— Боже мій! Заарештовано!
Комісар засапався.
Я зчепив пальці на колінах. Становище гірше, ніж я думав. Мене у
Він почав виймати з письмового столу папери. Вийняв товсту пачку рублів. Вийняв печатку. Піт стікав по мені під білизною.
— Та-ак. — Прайс голосно відсьорбнув чаю. — Прошу прийняти мої співчуття.
— Про що ви?
— Минулого року померла ваша мати, чи не так?
— Так, у квітні.
— Ви залишилися самі. Це прикро. Людина без сім’ї, вона як… ну, самотня вона. Це зле, ой як зле, — він перегорнув сторінку, сьорбнув, перегорнув наступну.
— У мене є брат, — пробурмотів я.
— Так-так, брат на іншому боці земної кулі. Куди ж це він виїхав, до Бразилії?
— Перу.
— Перу! Що він там робить?
— Церкви будує.
— Церкви! Напевно, часто пише.
— Ну, частіше, ніж я.
— Це гарно. Тужить.
— Ясно.
— А ви не тужите?
— За ним?
— За родиною. Коли востаннє озивався ваш батько? — Аркуш, аркуш, ковток чаю.
Батько. Я знав. Про що б іще могло йтися?
— Ми не листуємося, якщо ви про це питаєте.
— Це фатально, фатально. Вас не цікавить, чи він взагалі живий?
— А живий?
— О! Чи Філіп Філіповіч Ґерославський живий! Чи живий він! — Комісар аж підхопився з-за свого опереткового письмового столу. Біля стіни на легенькій підставці з мокрого крижліза стояв великий глобус, на стіні висіла мапа Азії та Європи; він покрутив того глобуса, ударив п’ястком по мапі.
Коли він знову на мене поглянув, на пухкому обличчі не залишилося й сліду нещодавніх веселощів, темні
— Чи живий він, — прошепотів комісар.
Він підняв зі столу пожовклі папери.
— Філіп Ґерославський, син Філіпа, народжений року одна тисяча вісімсот сімдесят восьмого у Вільківці, в Прусському Королівстві, у Східній Пруссії, Лідзбарського повіту, від року тисяча дев’ятсот п’ятого російський підданий, чоловік Євлаґії, батько Болеслава, Бенедикта й Емілії, засуджений року тисяча дев’ятсот сьомого до смертної кари за участь у змові з метою замаху на
— До матері. Може. Спершу.
— А тепер? Останнім часом? Після сімнадцятого. Взагалі?
Я знизав плечима.
— Мабуть, ви самі добре знаєте, коли й кому він пише.
— Не будь таким зухвалим, юначе!
Я мляво посміхнувся.
— Вибачте.
Він довго до мене придивлявся. На пальці лівої руки комісар мав перстень із якимось темним каменем в оправі з коштовного тунґетиту, з вигравіруваною емблемою Зими; він постукував перснем по поверхні столу, трук, трукк, парні удари були сильнішими.
— Ви закінчили Імператорський університет. Чим тепер займаєтеся?
— Готувався до іспиту на вчений ступінь…
— З чого утримуєтеся?
— Даю приватні уроки математики.
— І багато заробляєте цим репетиторством?
Оскільки я вже посміхнувся, мені лишилося тільки опустити погляд на стиснуті долоні.
— І багато, й мало.
— Ви — частий гість у лихварів, усі євреї на Наливках вас знають. Одному лиш Абіезерові Блюмштайнові ви заборгували понад триста рублів. Триста рублів! Це правда?
— Коли ви вже,
Трук, трукк, трук, трукк.
— А може, ви й справді скоїли якийсь злочин, що тут так зі страху упріваєте, га?
— Будьте ласкаві,
Він став переді мною; комісар навіть не мусив спеціально нахилятися, щоб говорити мені просто в вухо, спочатку шепіт, потім буркотливий солдатський тон, а наприкінці майже крик.
— Ви азартні, мій Бенедикте, ви затятий картяр. Усе, що виграєте, просаджуєте, — що заробите, просаджуєте, — що позичите, просаджуєте, — що вижебраєте в приятелів, просаджуєте, — у вас уже немає друзів, — ви вже нічого не маєте, але й це ви просаджуєте, просаджуєте все. Очко, бакара,
Я винувато посміхнувся.
Комісар Прайс відсапався, а відтак приязно поплескав мене по плечу.
— Ну, не бійтеся, ми знаємося і з покидьками. Це нічого, що рідний батько цікавить вас десь так, як подагра японського імператора, — зате вас зацікавлять тисяча рублів! Правда ж? Тисячу рублів вас зацікавить, як… ну, вони вас дуже зацікавлять. Ми вам дамо тисячу, а згодом, може, й другу, якщо ви добре впораєтеся. Поїдете відвідати батька.
Тут він замовк, либонь чекаючи на мою відповідь. А позаяк її не дочекався, то повернувся за письмовий стіл, до паруючого чаю (той дещо охолов, тож тепер він його довше й гучніше сьорбав), до паперів і печаток. Масивним пером комісар підписав документ, ударив печатку, доповнив другою, задоволено потер рученята й зручно вмостився в обтягнутому шкірою фотелі.
— Тут маєте пашпорт і
Тисяча рублів. Що вони хочуть, щоб я там зробив? Витягнув із батька прізвища тих, кого він не зрадив на процесі? Але чому з цим до мене звертається Міністерство Зими, а не Внутрішніх Справ?
— Поїду, — сказав я, — відвідаю батька. І що? Це все?
— Поговорите з ним.
— Поговорю.
— А коли поговорите, то й це вже буде гаразд.
— Не розумію, що,
— Він не слав листів, а вас це, звісно, не дивувало, — комісар Прайс відкрив оправлену в сукно й черепахову кістку теку. — Іркутськ нам пише… Він був геологом, чи не так?
— Прошу?
— Філіп Філіповіч вивчав геологію. Він не перестав нею цікавитися і в Сибіру. Мені тут повідомляють… Від самого початку він був дуже близько… його роту залучили до другої чи третьої експедиції, що вирушила туди навесні тисяча дев’ятсот десятого. Більшість загинула від обмороження. Або замерзла на місці. Він вижив. Згодом повернувся. До них. Я в це не вірю, але так мені тут пишуть. Дали наказ, виділили гроші, ну то й посилаю людину. Ваш батько розмовляє з лютими.
Про те, що годі висловити
Моїм життям керує принцип сорому.
Пізнаваний світ, пізнавана мова опису світу, але годі пізнати самого себе. Більшість людей — сливе всі, я гадаю, — до смерти не навчаться мови, якою б могли себе описати.
Коли я кажу про когось, що він боягуз, то це означає, що я вважаю, наче він поводиться боягузливо, — це не означає більше нічого, оскільки я, звичайно, не зазирну йому в глиб душі й не дізнаюся, чи є він боягузом. Проте цієї мови я не можу вжити для опису самого себе: у царині мого досвіду я залишаюся єдиною особою, для якої її слова, вчинки, занедбання є лише блідим і, по суті, випадковим відображенням того, що криється під ними, що становить їхню причину й джерело. Існування отого джерела я зазнаю безпосередньо, натомість частину моїх учинків я взагалі не усвідомлюю, але всіх їх сприймаю неповно й викривлено. Ми завжди останніми довідуємося, яким ідіотом виглядали в товаристві. Ми більше знаємо про наміри наших учинків, ніж про самі вчинки. Ми краще знаємо, що хотіли сказати, ніж що насправді сказали. Ми знаємо, ким хочемо бути, — ми не знаємо, ким є.
Мова для опису нашої поведінки існує, оскільки цю дійсність зазнають чимало людей, і вони можуть обговорити між собою чиюсь демонстративну ввічливість або чиюсь
То була би мова для одноосібного вжитку, мова, яку годі висловити, годі записати. Кожен мусить створити її сам. Більшість людей, — переконаний, що сливе всі, — до самої смерти на це не спроможні. У кращому разі, вони повторюють подумки чужі описи власної особи, виражені отією похідною мовою, — мовою іншого ґатунку, — або уявляють собі, що би нею про себе сказали, якби дано їм було поглянути на себе ззовні.
Щоби будь-що про себе сказати, вони мусять стати чужими самим собі.
Моє життя реґулює принцип сорому. Я не маю кращих слів, щоб висловити цю істину.
Жебрак простягає руку в благальному жесті, я маю гроші, можу йому подати, бодай п’ять, бодай дві, бодай одну копійку, ніхто інший не дивиться, ми лише вдвох, я і жебрак, — я нічого не даю, розвертаюся і хутко йду геть, ховаючи голову в плечі.
Хто розбив банку з варенням? Мати підвищує голос. Хто розбив? Не я, і не маю поняття, чи винен Болек, чи Емілька, але мати питає знову й знову, й тоді я твердо вказую на Болека. Він.
Сміх у товаристві, усі глузують зі спільного знайомого, якого тепер тут з нами, звісно, немає, один за одним згадуємо про його слабкості, про те, що його компрометує. Я підводжуся, не сміюся, насуплені брови й стиснуті губи, я підводжуся і… як вам не соромно!
У лісі, за дідусевим селом, біля вивернутого з коренем дерева лежить стерво сарни. Надгризене хижаками й стерв’ятниками, під чорним балдахіном мух. Нікому не кажу, приходжу щоранку й щовечора, штурхаю палицею, перевертаю, придивляюся, як знову обсідають її комахи, як м’ясо змінює колір, а з туші витікають тьмяні рідини, поволі просочуючись у землю. Де я проводжу стільки часу? — питає дідусь. Я брешу. Він бачить, що я брешу. Куди я ходжу? — питає. Я мовчу. Він лупцює мене ременем. Я плачу. Не кажу правди, нічого не кажу. Усеньке літо я ходжу лісом, шукаючи мертвих тварин, ношу з собою велику палицю, як дрючок. Б’ю падлину тією палицею в тупому безпам’ятстві, аж гнилизна відходить від кістки. А маєш! А маєш! А маєш!
Вісімнадцять і сімдесят чотири! Вісімнадцять і сімдесят чотири! Ярмарковий крикун надриває горлянку, оголошуючи виграшні номери. Всі ми, входячи на ярмарок, придбали лотерею. Сміючись, розчервонілі від морозу й сливовиці, ми шукаємо тепер у кишенях картонки. Я знаходжу, виймаю. Вісімнадцять і сімдесят чотири. Демонструючи велике розчарування і злість, усі жбурляють квитки в грязюку, клянуть невезіння і знущаються з дурня, який не приходить за виграшем. Я рву виграшного квитка й роблю те саме, що й вони.
Уночі, коли ніхто не бачить, я треную страшні міни, вирячені очі й вищирені зуби, занадто дикі, щоб хоч щось означати в мові людської фізіономії; страшні міни й абсолютну мертвотність обличчя, нерухомість найменших м’язів черепа, якої при світлі дня і поміж людьми я ніколи не зможу досягнути, бо не маю тоді влади над гримасами обличчя. Уночі, коли я сплю, я бачу під повіками схему, наче з пожовклих гравюр Зиґи, анатомічну схему тієї зради: десятки жорстких шпагатних ниток, просилених під шкірою щік, брів, підборіддя, губ; а інші кінці цих ниток тримають навколо мене люди в руках, у зубах, вони обв’язані довкола циферблатів годинників і манжетних запонок, обручок, набалдашників тростин і цибухів люльок, дехто сам має їх ушиті в лицьові м’язи, або й у серця, прямо крізь груди й груднину. Далі гравюра оживає: день — рух — люди — я…
Посміхаюся — посміхаюся — посміхаюся…
Пригадую вчинки, користуюся іншою мовою…
Мушу сам собі стати чужим.
Бенедикт Ґерославський був доброю дитиною. Кому б не хотілося мати таку дитину? Він був ґречний — завжди слухався батьків, слухався старших, мовчав, коли його не питали, не пустував, не бився з іншими дітьми, читав перед сном отченаш, у школі мав найвищі оцінки. Інші хлопці вешталися містом, марнували час на вулиці — він читав книжки. Інші хлопці підглядали за дівчатами й дражнили сестер — він учив сестричку літер. Мив вуха. Вклонявся сусідам і знайомим. Не колупався у носі, не тицяв пальцем. Не хворів. Не завдавав клопотів батькам. Хто б не хотів мати таку дитину?
Коли йому виповнилося сімнадцять років і він вступив до Імператорського університету, там він зустрів інших, які були добрими дітьми.
Вони упізнали одні одних завдяки посмішкам.
Чи було вже занадто пізно? Чи міг я відступити — відступити до чого, до кого, до якого мене? Немає жодного моменту в минулому, коли чудесна зміна обернула би перебіг мого життя, жодної катастрофи, яка б зі мною т р а п и л а с я, унаслідок чого я інший, ніж мушу бути — ні на що подібне я не можу вказати.
Усе достоту навпаки: куди б я не сягнув своєю пам’яттю, завжди знаходжу під тонкою оболонкою моїх слів і вчинків той самий принцип, м’яз неспокою, надії та відрази, напружений у тому самому напрямку, коли мені було три, тринадцять і двадцять три роки. Не відчуття, щось інше, не думка, — тікає, щезає, вислизає, нематеріальне, невимовне — стоп! Поглянь мені в очі! — Ти, ти, — я назву тебе Соромом, хоча ти ним не є, я назву тебе Соромом, бо немає кращих слів у міжлюдській мові.
Про закони логіки й закони політики
Альфред Тайтельбаум чекав на мене в ресторані Гершфельда. Він самотньо сидів біля великого вікна, яке виходило на пасаж Сімонса, почитуючи криво складену газету. Альфред замовив пейсахівку з гусячими шкварками, і була то вже, мабуть, друга порція, — з Медової на Довгу три кроки, але після того, як я йому зателефонував з коридору Палацу, мене знову затримали Іван і Кіріл: слід було заповнити формуляри, отримати посвідчення
— Тримай.
Альфред поглянув на кинуті на стільницю банкноти. Чи він узагалі ще пам’ятав про борг? А може перестав уже навіть сподіватися, що я коли-небудь його поверну? Я повісив кожух і шапку. Він рахував рублі, поволі перебираючи їх пальцями.
Я сів.
— Виїжджаю.
Він підняв голову.
— Надовго?
— Не знаю.
— Куди?
— До Сибіру.
Він відкашлявся.
— Що трапилося?
Я розповів йому про батька, показав папери.
— Ти боявся, що я тобі не повірю, — буркнув він.
— Ти вже місяць лякаєш мене, що переберешся до Львова.
Альфред закурив цигарку. Я замовив горілки, щоб зігрітися. За вікном навпроти нас, у дверях під вивіскою модистки бесідували дві молоді жінки в шикарних довгих і широких хутряних комірах. Ми розмовляли напівобернуті до вітрини, через сизий дим і через гамір голосів інших гостей, — о цій порі заклад Гершфельда був заповнений, — ми балакали гучно й виразно, неначе декламували театральні ролі чи свідчили перед високим трибуналом. Жінки під вивіскою модистки сміялися, прикриваючи червоні уста долонями в чорних рукавичках. Мороз робив їхні обличчя ще красивішими, іскрив світлом ув очах, рожевив лиця, різьбив ніздрі.
— Лешневський і Серпінський офіційно мене запрошують від імені Львівського університету.
— Вони акурат погнівалися з Котарбінським.
— Зроблю там докторат за рік-два.
— Почнеш усе спочатку?
— Ба! Я думав, чи не змінити мені прізвище.
— Жартуєш.
Альфред знизав плечима.
— Бєжков чув, що я намагатимуся отримати доцентуру й посаду в університеті. А ти добре знаєш, що він розпатякує про євреїв.
— З осені Лукасевич має викладати в Імператорському. Може…
— Польська мова навчання — це ще не все. Той бойкот тривав занадто довго. Імператорському університетові понад півстоліття, треба зважати на традицію.
— Тож, за кордон, до Львова? Вже вирішив?
— Ти сам кажеш, що не знаєш, коли повернешся. Зрештою, визнай, ми зав’язли з тією працею. — Він поліз у засунутий під стілець портфель, вийняв товстий жмут паперів, добрячих півпачки. — Прошу, тут усе, включно з моєю нещодавньою базграниною.
Я неуважно погортав. Справді, там навіть була стаття Котарбінського з «Філософського Огляду» одинадцятирічної давности й остання, відкинута версія наших «Теорії та застосування понад двовалентних логік».
— І що, тепер тільки теорія множинности й Буль? — пробурчав я невдоволено.
— На «Принцип суперечности» я вже не можу дивитися. Мабуть, вгризуся знову в вирази, первісні для логіки «Principia mathematica». Якщо візьмеш квантифікатори змінних висловлень і функторів… Зрештою, я тобі вже казав, — зітхнув він.
Розмова здохла.
Я тримав у руках Альфредову газету.
Війну майже виграно, Росія береться за ворогів, миліших серцю Імперії. У Петербурзі гучний політичний процес. «Обвинувачення закидає Вілінковічу А. Д. належність до партії, що прагне запровадити в Росії демократичну республіку. Під шквалом запитань прокурора наприкінці третього дня процесу підсудний зізнався». На економічних шпальтах — питання митних тарифів і виступів у британському парламенті проти вільної торгівлі, а також банкрутств у важкій промисловості. «Американський мільярдер Морґан веде переговори з німецькими й французькими банками про заснування великого антикрижлізового трасту, й спільно з тими банками запропонував уже представникам урядів країн, не зачеплених Кригою, оферту на ексклюзивну торгівлю за гарантованими цінами, вимагаючи за це запровадження протиросійських митних бар’єрів. Ми кажемо: нехай собі містер Морґан заснує власну державу!» Пфф, важко знайти справу, яка би мене менше цікавила. Я вихилив келишок горілки. Через одну колонку, під рекламою Школи Доброї Поведінки Ж. Жужу — карикатура на жінок, які шаленіють від авто. «Нові витівки суфражисток. Англійські суфражистки використовують у виборчій аґітації дедалі несподіваніші засоби. Одна з них забігла позавчора до виборчого бюро міністра Карра невдовзі після того, як міністр пішов, й облила гарячою рідиною усі документи та відозви, що лежали на столі. Крапля рідини бризнула в око секретареві міністра й болісно його обпекла. Попри дошкульний біль секретар заходився переслідувати нападницю, однак та, вибігши з приміщення, сіла в авто й помчала вузькою вулицею проти напрямку руху. Хоробрий секретар продовжив погоню на позиченому велосипеді, але божевільна жінка розігнала машину без поваги до життя та здоров’я людей і тварин, і так утекла від правосуддя. Слава Богу, нам у Царстві та Російській імперії чужі подібні вульґарні звичаї».
Я м’яв газету, вільний від власних думок.
Від модистки виходили останні клієнтки; жінки відійшли від входу до крамниці, зникнувши у нас із поля зору. Сусідню крамницю позументів теж замикали, всередині гасло світло.
Я заплющив повіки, наче мені раптом сніжинка впала просто на зіницю.
— Не можу забути того видовища, коли я їхав на Медову… Знаєш, на перехресті Маршалковської і Єрусалимських тепер стоїть лютий.
— Еге.
— Трапився нещасний випадок, розлився гас, вогонь бухнув угору на добрячий метр, ба вище, на два метри. Тільки що, подумай лишень, лютий висів над цим, він уже примерз до будинків, ліхтарів, тумб. Раніше він тягся по землі — над перехрестям вирушив повітрям. Він мусив почати підніматися на добрих півдня раніше. Але, Альфреде, цей випадок був абсолютно непередбачуваним! Випадковість, накладена на випадковість!
Він подивився на мене з міною, наполовину веселою, наполовину переляканою.
— Що б то мало бути, польові випробування з логіки?
— А-а, чи логіка — це наука, заснована на емпіриці? На перший погляд, що може бути дальшим від емпірики? А проте, всі ми покладаємося у цих міркуваннях на наш досвід, на спостереження за подіями, що трапляються у світі, — нашому світі й наші спостереження. Істина й омана не існують поза нашими головами. Без мови, якою ми їх висловлюємо, без чуттєвих вражень, завдяки яким ми усьому вчилися, — не було б ні істини, ні омани.
Він розчавив недопалок у попільничці.
— Без мови… Власне, в тій мові! В тій мові, якою ми говоримо, немає ні істини, ні омани.
— У мові, якою ми говоримо… — почав я і урвав, у тисячний раз спізнавши оту одну непорушну істину: що мовою, якою ми говоримо, годі висловити всі ті трагічні каліцтва й обмеження мови, якою ми говоримо. Незмога навіть оповісти, чому деякі речі оповісти незмога.
— Тебе й далі переслідує антиномія брехуна, — прицмокнув я з гидливістю.
Стає перед вами чоловік і каже, що бреше. Сказав правду? Тож не бреше. Збрехав? Тож сказав правду.
Яку валентність надати таким твердженням? Якщо не правди й не брехні?
— Допоможи мені! — Альфред Тайтельбаум постукав попільничкою по стільниці. — Де тут помилка?
— Ми припускаємо, що в людській мові загалом чинні закони логіки. А тим часом усе навпаки: це мова обмежує логіку.
— Допасувати мову до логіки, — але то вже не буде наша мова.
— Ну то й що? Якщо логіка є відображенням об’єктивної реальности, а не тільки освяченим традицією забобоном, який живе в наших головах, — то ми повинні тут чинити так само, як фізики, котрі поступово допасовують мову математичного опису світу до цього світу.
— Знайти таку мову, якою можна висловити істину… Тобто, в якій усе, що можна висловити, буде або хибним, або істинним. Гм, — він знову задивився крізь вікно на засніжений пасаж. — По-перше, такою логічною мовою ти не міг би говорити про самого себе. Щоб оминути антиномію брехуна, тобі довелося би викинути з мови всі констатації про істинність або хибність висловлень цієї мови.
Я пирснув.
— Отож, це знову була би мова, якою годі висловити істину.
— Ні! Ти сказав би, що сніг падає, — він махнув рукою у бік шиби, — але не сказав би, що кажеш правду, говорячи, що сніг падає. Не тією самою мовою. Розумієш?
— Але це, своєю чергою, не дуже пасує до нашого світу. Чи справді ми маємо в ньому лише істину чи оману?
— А-а, то вже зовсім інша пара калош! Котарбінський має рацію: певні твердження можуть не бути ні істинними, ні хибними, доки не трапилися події, про які вони мовлять. Лешневський — ортодокс Ляпляса, тільки тому він вважає усе майбутнє уже втіленим. Але фраза «Цар Ніколай Другий не дожив до свого шістдесятиріччя» не буде ні істинною, ні хибною ще впродовж чотирьох років. Проте, коли подія уже відбудеться і коли оті твердження стануть істинними або хибними, вони вже не зможуть згодом втратити цю властивість.
— Бо ти дивишся, як на процес, як на якусь логічну м’ясорубку, в яку з одного боку — з Майбутнього — впихаєш безформні шматки м’яса подій, луп-цуп, перекручуємо їх через Теперішність, і з іншого боку м’ясорубки — в Минуле — виходить логічний фарш двома рівномірно розділеними потоками: істини й омани.
— Ну, більш-менш згоден…
— А тепер заморозь усе це.
Він вжахнувся.
— Що?
— Заморозь, затримай, зупини. Ти можеш бути впевнений лише в своєму Тепер. Усе решта — все, що до Тепер прилягає, але не міститься у його межах, — є сумнівним, існує лише як гіпотеза, заснована на Тепер, і лише тією мірою, якою ти можеш про це здогадуватися. Тайтельбаум дивився на мене уже зі співчуттям.
— Ти справді думаєш, що судження про минуле ми робимо істинними чи хибними — розкриваючи їх? І що ми позбавляємо їх хибности й істинности — забуваючи, втрачаючи знання? Бенеку!
— Але ж так діється із судженнями про майбутнє, щодо цього ми згідні, чи не так? Бог не користується тризначною логікою, бо Він усе знає; Його мова є мовою «так-так, ні-ні». Як рече Писання і доктор Айнштайн. А те, що люди можуть пізнати тільки ті події, які стосуються їхнього Тепер… Що я маю у такому разі сказати про лютих? Той на перехресті сьогодні… Скажи мені: якби ми сприймали реальність зовсім по-іншому, якби ми жили в іншій реальності, в іншому потоці часу, — чи послуговувалися б ми тією самою логікою? Ти знаєш, що ні! Альфред замовив каву. Він розстебнув комірець і навіть відкинувся на спинку крісла.
— Себто без когось, хто б цю істину висловив, годі було би стверджувати, що світ існує, чи не так? Твердження «Світ існує» не буде істинним — ані хибним — доки хтось його не висловить.
— Спершу взагалі не буде такого твердження, отож…
— То як же так діється, що у всіх культурах, у всі часи всі мови творять однакові категорії істини й омани, ба! що всі вони покликаються на принцип несуперечности?
— Бо це все ще людські культури, засновані на досвіді, засвоєному завдяки двом очам, двом вухам, і який у мавпячому мозку обертається… Ти ж вивчав біологію. Подумай: скільки існує земних видів, оброслих іншими органами чуття, які базуються в інших середовищах.
— То як же: маємо одну, об’єктивну логіку, закорінену в самій реальності, — чи сотні різних логік, залежних від мисленнєвого й чуттєвого апарату виду?
— І кожна іншою мірою та з іншого боку наближається до логічних засад всесвіту.
— Ах! І по-твоєму, люті…
— Не сприймають світ так, як ми. Вони живуть у іншому світі.
— Ти маєш на увазі цілковито детермінований світ? Безвольні тварини, які знають усе про своє майбутнє?
— Ні, ні, якби він знав про майбутнє, то взагалі б тудою не поліз!
— То про що ж…
— Загадка: світ, який найкраще описує логіка Котарбінського, — і світ, описуваний моєю логікою, у якій тільки судження про сучасність заморожені: або хибні, або істинні. За чим ти відрізнив би ці світи?
— Е-е, за плинністю істини про минуле?
— Що це значить? Порозмовляй з будь-ким про тисяча дев’ятсот дванадцятий або про Січневе повстання.
— Одна річ факт, а інша — пам’ять, думка про нього.
— Пам’ять! — пирхнув я гнівно. — Така пам’ять — це не дар, а прокляття: оскільки ми пам’ятаємо тільки минуле, й пам’ятаємо одне минуле, кожен своє, то коримося ілюзії, — і доктор Котарбінський не виняток, — наче минулі події залишаються навіки усталеними, замороженими в істині. Й усі логіки ми будуємо на підставі цієї ілюзії.
Альфред задумливо згортав і розгортав білого носовичка.
— За чим би я відрізнив ці світи… Чи ти гадаєш, що їх годі відрізнити? Але ж у твоєму світі існувало би водночас багато минулих, однаково істинно-хибних, так само, як цієї миті існує багато майбутніх нашого тут рандеву: в деяких ти виходиш першим, в деяких я, в деяких ми зустрічаємо…
— Пане Тайтельбаум! Пане Ґерославський! Кого бачать мої красиві очі!
Отож і об’явився нам Мічка Фідельберґ із Товариства взаємної допомоги торговельних прикажчиків Мойсеєвого віросповідання Варшави, секретар гуртка варшавських соціалістів і далекий родич Абіезера Блюмштайна. Добряче вже напідпитку й рясно спітнілий під свіжо накрохмаленою сорочкою, з обличчям, осяяним алкогольним блиском, аж йому бра відбивалися на гладких ланітах, наче сонце на куполах собору Алєксандра Нєвского, — коли він наді мною схилився з подихом вогнистим, просто в мій ніс спрямованим, то немов гарячий рефлектор спалахнув у мене перед очима, неначе розчинилася переді мною ревуча піч. Мічка важив близько двохсот кілограмів, був також відповідного зросту. Коли він сперся на стільницю, ми почули скрип і тріск дерева, скло закректало; коли ж він знову випростався, потьмяніли за ним вуличні неонові вогні.
— Моє шанування, моє шанування, дайте-но обійму моїх геніїв, пане Бенедикте, морда ти, ну…
— Мічко, що таке?
Він дихнув на мене часником і конденсованою ейфорією.
— Ну як же! Ви не чули? — Він ухопив зіжмакану газету й залопотів нею над головою, неначе прапором. — Мєрзов побив японців під Юле!
— Це навіть дуже можливо, газетярі щось там викрикували, — але чому ж акурат у тобі це збуджує таку втіху?
— Буде зимове перемир’я! Велика амністія! Підуть нові укази про земства! Податки вниз, розтальники вгору! O! — він вийняв із кишені сувій тонких аґітаційних брошур і тицьнув нам по кілька. — Тримайте! Тримайте!
— А чому б то щирий комуніст тішився тріумфом Імператора?
— Е-е-е там, тріумф — тріумф чи поразка, будь-що, аби лиш не тринадцятий рік війни без кінця, мети й сенсу. О, тепер усе рушить! — Він розмашисто поцілував мене справа, і зліва, і справа. — Тепер рушить! Відлига! Весна!
Альфред відсунув від себе пропаґанду, витер хустинкою уста й чоло, дістав ще одну цигарку.
— Революцію найлегше запалити від вогню війни, правда ж? Люд не вийде на вулиці помирати за слова й ідеї, а за хліб, роботу й на кілька копійок вищу денну ставку — авжеж. Отже, чим кращі справи в економіці, тим мізерніші шанси на всеросійське повстання. Хронічна війна двох наддержав завжди дає надію на економічний крах. Але хто повстане проти переможного
Мічка присунув собі крісло, відтак присів із протяжним зітханням, наче з самовара пару спустили, пфффф! — і вже закочує рукави сорочки, ослаблює комірця, широко розставляє слонячі ноги, крісло рипить, Мічка Фідельберґ нахиляється до співрозмовника, надимає груди, буде тими грудьми боронити Революцію.
— Тисяча дев’ятсот п’ятий! — заревів він. — Тисяча дев’ятсот дванадцятий! Скільки можна, панове! Щоразу ті самі помилки! Більшовики й есери ніколи не навчаться, то принаймні Бунд уже схаменувся. Якби ми мали робітничий клас, як в Англії чи Німеччині. — Але хто тут мав би робити революцію, питається, темні селяни? Чого народники з ними досягли, відомо; їм легше завербувати задля ідеї аґентів охранки, ніж селянство: люд, відданий землі, сам є реакційним класом. Що з того, що постріляють трохи царських міністрів, покидають бомби в генералів?
—
— Я плюю на них! — він сплюнув. — Я не кажу про ті чи інші камарильї, а про Історію! Бо вся річ у тому, що в сучасному стані країни революція не має шансів на успіх. Ми переконалися на власній шкурі, двічі заплативши робітничою кров’ю, саме в п’ятому й дванадцятому, а тоді самодержець теж здавався ослабленим японськими війнами, й усе нібито свідчило на нашу користь. Але ви би, панове, так само не влаштували соціальної революції в Стародавньому Римі! Маркс це добре знав: Історія точиться за залізними правилами логіки подій, і не можна просто перестрибнути того чи іншого етапу, — тож не відразу народжується метелик, спершу потрібна личинка, потрібна лялечка.
— Лєнін…
— Лєнін уже тільки кусає в литки швейцарських сестер-жалібниць.
— Мічко, — нахилився я до задиханого Фідельберґа, — чи я тебе добре розумію? Ти підтримуватимеш буржуазію і капіталістів, бо тільки після них може відбутися справжня пролетарська революція?
— Щоб влаштувати пролетарську революцію, потрібен пролетаріат! Хіба що ти віриш у
… То що ж слід зробити? Відкрити ці консерви! Втягнути Росію в двадцяте століття, навіть всупереч їй самій! Так, так: насильством розморозити Історію! Розморозити Історію, кажу! Спершу
— Я вже перестав стежити за пертурбаціями в Думі, — чи троцькісти тепер, бува, не в якомусь тактичному союзі зі струвівцями й столипінськими трудовиками? До того ж, власне кажучи, що це міняє? Яка полякові різниця? Така російська влада, сяка російська влада.
— Відроджена Польща мусить бути Польщею соціалістичною! І буде!
— Ну, але це й так годі прорахувати, — Тайтельбаум затягнувся тютюновим димом. — Якщо ви увійдете в альянси, котрі призведуть до пом’якшення реакційної політики, то цим ускладните революційну роботу: йдеться ж бо про те, щоб царизм і буржуазія гнобили пролетаріат, чи не так?
Я підняв палець.
— Діалектика, Альфреде, ді-а-лек-ти-ка!
— Чому ж тоді ми не можемо почекати на революцію також у Німеччині, в Англії, в Америці?
— Не знаються на гнобленні
— Що за нісенітниці ви городите! — Мічка аж грюкнув кулачиськом по стільниці. — Там буржуазія тримається ще сильніше, бо мала більше часу, щоб укорінитися й окопатися! Зате в Росії — у Росії, у Царстві ми від самого початку готові! Нехай лиш Історія рушить з місця, нехай лиш ми досягнемо необхідних умов, — революція неминуча!
— Сумніваюся… З Петром Струве біля керма уряду й соціалістами, які двадцять років засідають у Думі…
— Може, однак, краще сподіватися на якусь бійню на фронті й вуличні заворушення… І голод на селі. Хоча досі вони вмирають від голоду доволі сумирно, дворян і чиновників не вирізують, Пугачова не пам’ятають, — Альфред скептично скривився. — Ну й військо, військо передусім, — не один чи два збунтовані кораблі, а полки, армії.
— Які власне почнуть повертатися додому.
— Економіка мусить запрацювати, це напевно, — визнав я. — Хоча не знаю, чи для лихварів це аж така добра новина.
Фідельберґ ляснув себе по спітнілому чолі, що пролунало як соковитий ляпас.
— Ах, пане Бенедикте, дідусь уже…
— О, власне, Мічко! — засяяв я. — Будь такий ласкавий, запитай старого, чи не позичив би він мені в скрутних життєвих обставинах бодай десятку? На мене чекає далека мандрівка, витрати…
— Захистіть мене, архангели! — Фідельберґ підхопився і, задкуючи рестораном, вимахував перед червоним обличчям великими долонями, чинячи знаки проти злого. — Дорого мені обійшлося таке посередництво! Геть звідси!
Альфред провів його поглядом.
— Справді, Бенеку, ти не мусиш мені зараз повертати, якщо…
— Де там! Перш ніж вони встигнуть нагадати про повернення боргу, слід попросити про наступну позичку — й вони втішаться, що врятували гаманець.
— Ну, так, — він розчавив недопалок, застебнув піджак, підняв портфель. — То коли від’їжджаєш?
Я крутив у руках леґальну-нелеґальну брошурку Мічки, надруковану дрібним невиразним шрифтом, з дюжиною статей сумнівної ортографії, густо всіяну знаками оклику, з однією намазюканою карикатурою й одним віршем Єсєніна внизу на останній сторінці.
— Завтра.
— До Сибіру, кажеш. Через Тюмень й Іркутськ, так?
— А що таке?
— Нічого, нічого… — він завагався, замислився. — Коли я отримав оту нагороду від Каси М’яновського… Її переважно фінансують східні новобагатьки — поляки з Азії, з Кавказу, з Далекого Сходу. Ти був тоді на банкеті?.. Ні, мабуть, ні. Я познайомився з одним із отих маґнатів хутра, золота, вугілля і крижліза, він профінансував кілька стипендій для молодих математиків з Конґресового Царства, Білецький чи Білявський…
— Ну й?
— Він розчулився за горілкою, я вже мало не подумав, що почне мені декламувати своє родове дерево; я заледве його позбувся, такий характер, небо тобі прихилить і в горлянку заштовхає. Він надсилає мені на всі свята невимовно потворні листівки з поздоровленнями й обіцяє, що коли знову приїде до Варшави… Та-ак, знайду його адресу, напишу тобі рекомендаційного листа. Може тобі навіщось придасться. Потяг відходить від Тереспольського?
— Угу.
— Вище голову! Не дайся лютим, Бенеку! Не дайся Кризі!
Прикусивши язика, я складав брошуру в геометричні фіґури, Єсєніним догори.
Про палець пана Тадеуша Кожинського
Не до кожного кредитора можна собі дозволити застосувати тактику, яка спрацьовує стосовно Абіезера Блюмштайна — не з кожним варто так чинити. Просто від Гершфельда я пішов Белянською до будинку Кожинських. Я застав господаря, мене запросили до вітальні. Я довго чистив чоботи від снігу й грязюки під наглядом камердинера, перш ніж він впустив мене на паркети й килими. Ми піднялися з яскраво освітлених сіней широкими дерев’яними сходами на другий поверх. Пахло цинамоном і ваніллю. З глибини коридору чулися жіночі голоси й, мабуть, голос Стася. Тут горіли газові лампи, але в вітальні ще не опустили на вікнах тикові жалюзі, ані штори з англійського кретону. Під темним небом, укритим сніговими хмарами, легко забути, що насправді тепер літо, що сонце сходить і заходить у літню пору. Через зимову хмарність на землю не потрапляє стільки тепла й світла, скільки мало би в липні, проте це й далі липневе сонце — досить поглянути, під яким кутом світить воно крізь хмари, як відбивається від снігу, якими кольорами малює шибки. Вікна вітальні виходили на захід, і тут панував предивний напівморок зимово-літнього вечора, сіра ясність.
Тадеуш Кожинський визирав на вулицю, — я тихо ступав по товстому килимі, але він мусив мене почути, — він повернувся і вказав на обшиті червоним репсом крісла.
— Щось трапилося, пане Бенеку?
Зазвичай я приходжу до Сташека у вівторки, четверги й суботи.
— Я не в справі уроків, шановний пане, — я вийняв жмут рублів, попередньо вже відрахувавши точну суму. — Мушу повернути аванс. — Він не поворухнувся і не простягнув руки, тож я поклав рублі на столі. — Мені дуже шкода, вибачте, я порекомендую вам іншого наставника.
— Чи Стась…
— Ні, зовсім ні, це Сташека не стосується.
Він чекав, заклавши руки за спину, випростаний, у щільно підігнаному сурдуті
Я розповів йому про батька, пілсудчиків, вирок і Сибір. Він далі мовчав. Я розповів йому про візит на Медову й квиток до Іркутська. Він мовчав. Я розповів йому про батька й лютих. Не кажучи ні слова, він вийшов із вітальні бічними дверима. Я сидів, сплівши пальці на колінах, переді мною на столі — червоні
Пан Кожинський повернувся з книжкою під пахвою і шкатулкою у руках. Він покликав покоївку, щоб та запалила лампу. Сівши до столу, він якийсь час придивлявся до мене з-під густих брів; лівою здоровою рукою, оздобленою масивним перснем із оком у трикутнику й Сонцем, машинально погладжуючи віко шкатулки, яке вкривали хитромудрі рослинні символи.
Коли покоївка зачинила за собою двері, він відкрив книжку. То був альбом із фотографіями.
— Я не знався із твоїм батьком, юначе, але знай, що тебе не випадково порекомендували мені учителем Стася. Ми намагаємося допомагати сім’ям старих товаришів. Про тебе мені написав знайомий знайомого; я написав знайомим.
Він урвав.
Я опустив погляд.
— Я, мабуть, уже про дещо здогадувався…
— У тисяча дев’ятсот дванадцятому, — продовжив він, перебиваючи мене, — я брав участь в операції зі звільнення товаришів зі Спілки чинної боротьби, яких транспортували до Катеринослава й Севастополя на Чорноморські процеси. Як ви, напевно, знаєте, акція вдалася, але згодом нас почали ще наполегливіше переслідувати. Ми розділилися — міста були небезпечними; більшість із нас намагалися пробратися до Галичини, багатьох упіймали. Мій підрозділ обрав напрямок на Румунію, урешті нас прогнали крізь креси й відрізали над Дністром, ми тікали третій тиждень, був уже жовтень, і ми знали, що Пілсудського схопили, революція у Росії зазнала поразки, а японці відступають на всіх фронтах. Тепер йшлося лише про те, щоб відірватися від
Він повернув фотоальбом у мій бік. Тепер, коли на столі горіла лампа, все, що перебувало поза межами її блиску, ховалося у подвійних тінях; вистачало лише раз зазирнути в пляму світла, аби усе зовнішнє віддалося під владу ночі. Зате тут, у світлі, предмети були ближчими, теплішими, приязними людині, самі підсувалися під дотик, підносилися до очей. Я простягнув руку за альбомом. Тадеуш Кожинський вказав своєю деформованою десницею на фото на першій сторінці.
Вісім чоловіків позують для світлини, стоять у полі з ґвинтівками в руках або, спираючись на люфи, в шерензі. Їхні куртки нагадують сірі мундири стрільців, а решта — решта нагадує лахміття. Неголені, проте з чистими обличчями. Вони не посміхаються. День, над ними чисте небо. Позаду — масив лискучої білости.
Чорна кукса вказує на наступні фотографії. Тут уже видно сам бурульник. Він тягнеться на п’ятдесят метрів, може й більше. Фотографія не найкращої якости: хто б із них не брав зі собою камеру, він не взяв, звичайно, найкращого обладнання. Він не міг також охопити бурульника панорамою згори, бо то рівнина без пагорбів. Тут є лише ракурси з висоти людського зросту, може із сідла, й лише ракурси зовнішніх шарів.
То не будинок, і не скульптура, й не живий організм. Люті входять в оте й виходять, але з однаковим успіхом можна було би сказати, що бурульник їх ковтає і випльовує. Так само годі сказати, чи завислі над містами Азії та Європи гнізда лютих — це просто місця, де кілька або кільканадцять лютих змерзлися разом, — чи щось більше, щось цілком інше.
Бурульник є тим супроти гнізда, чим гніздо — супроти одного лютого. Але у випадку бурульника ми вже точно знаємо, що він є чимось більшим, ніж просто сумою лютих. На знімках увічнено ув’язнені в кризі уламки сільськогосподарського реманенту, предмети домашнього вжитку, половину столу, горщик, ікону, уламок ковадла, й речі менш довговічні — випічку зі збіжжя, в’язанку цибулі, кільце ковбаси й частини тіл, звіриних і людських, і їхні внутрішні органи, й об’єкти, які абсолютно незмога розпізнати на цьому чорно-білому зображенні. Крижані утворення неначе відповідають формою замкнутим у них реквізитам. Із землі стирчить похила бурулька, в якій висить над рівниною чверть гладкої жінки, увінчана дивною карикатурою людської стопи.
Проте степове сонце, віддзеркалюючись у кризі, розмиває деталі бурульника білими відлисками.
— Без збільшувального скла ти не побачиш, але оцей ось фраґмент, — клішня, що колись була кісткою вказівного пальця, торкається фотографії, — це щось схоже на обличчя, з іншого боку воно навіть має заплетену косу, але все розтягнуто за вертикаллю, поглянь, ніс, рот. Тут, тут. Сім метрів, принаймні.
Він показує наступну світлину. Я нахиляюся, мало не торкаючись носом альбому. Світло лампи зігріває мені обличчя й шию.
— Більше фотографій ми не маємо, камера не витримала морозу. То мала бути хроніка волі, а не паноптикум криги.
Він закриває книгу.
Я знову випрямляюся; руки залишаються у колі тремкого блиску — я відсмикую їх, коли Кожинський дивиться на них.
— Далі, за тим фраґментом, — продовжив він, відкашлявшись, — була затока, тобто розрив у зовнішній формації криги й вилом, що вів усередину, неначе коридор між білими стінами. Я хотів спробувати туди в’їхати, принаймні побачити, що ховається у бурульнику, якщо там ховається щось більше, ніж те, що ми вже бачили. Командир заборонив.
… Тоді за отвором коридору, в другій стіні, східній, ми побачили того юнака, ув’язненого в кризі. Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті. Він був занурений у бурульник аж до ребер. Але він не зав’язнув стоячи, радше лежав, — близько трьох метрів над землею. Над ним ще звисав жмут мерзлоти із замкненою у ньому половиною гончарного круга; увесь той масив був приблизно півкруглим. На юнака в кризі ми відразу ж звернули увагу, проте заледве як хтось вигукнув: «Дихає!», і ми побачили хмарки пари перед посинілим обличчям, під звішеною на груди головою, прикритою волоссям у паморозі. Він жив. Дихав.
… Розкувати бурульник! Ми лиш могли настільки до нього наблизитися, щоб торкнутися нещасного, мороз накочувався гострими хвилями: глибший вдих, і душа в людині замерзає. Хтось вистрілив у стіну, за метр під ув’язненим. Куля застрягла в кризі; навіть тріщини не з’явилося. Що робити? Командир наказав розпалити вогнище під хлопцем. Ми звезли дрова і хмиз. Завдяки цьому можна було постояти там деякий час, підвести до стіни коня. Я мав ще трохи самогону, хотів напоїти нещасного із сідла. Він і далі був непритомний, звисав там безвольно. Я не міг відкрити йому рота, а влити до горлянки напій не було як, голова була опущена додолу, наскільки це було можливо згідно з анатомією; він лежав на тій кризі плечима до неба, обличчям до землі, наче притиснутий прозорими плитами знизу й згори, перш ніж устиг з-поміж них виповзти. Тоді я зміркував, що в кращому разі ми подаруємо йому ще кілька годин життя, — або скоротимо муки: чи був би то гірший вихід? Якби він дійсно міг отямитися перед смертю… Ті, хто гинуть від морозу, зазвичай просто засинають, ніби не усвідомлюючи неминучої смерти, так мені казали. То навіщо ж його будити? Половина його внутрішніх органів, кишківник, печінка, підшлункова залоза, нирки, мабуть, уже перетворилися на тверді шматки льоду. А що він дихає, — вже не людина, — то в трупа також продовжують рости нігті й волосся.
… Я провів рукою йому по грудях (він був у грубій конопляній сорочині), щоб упевнитися, доки сягає життя. Рука — тут Тадеуш Кожинський підняв праву руку до умбри лампи й розчепірив перед нею чорні кукси — зісковзнула до криги: може кінь поворушився піді мною, може я втратив орієнтацію в одуряючому холоді… я торкнувся криги. Й примерз. Я, мабуть, жахливо кричав, мені казали, що я волав, наче з мене здирали шкіру. Справді, шкіра відходила від тіла, як подертий папір. Кінь сполохався, відстрибнув і від криги, й від багаття. Я упав. Пальці, — він поворушив перед лампою тим, що залишилося від них, наче граючись відображенням тіней, — залишилися у кризі. Я впав на бурульку, вибив собі кілька зубів, розтяв шкіру. Тому й шрам.
Він нахилився до мене посміхаючись. Шрам викривлювався на його обличчі симетрично до позбавленої радости посмішки: груба лінія, наче слід після дуельної кулі.
— Мене відтягли. Обв’язали руку. Мороз запік рани. Напоїли тією горілкою, якою я хотів напоїти хлопця у кризі. Я спав. Уранці юнак уже не дихав, повіки, ніс, уста заросли йому темною памороззю. Я пішов туди з високим смолоскипом, випалив пальці з криги, вони відпали через кілька хвилин. Увесь великий палець, шматки трьох інших. За ніч вони встигли глибоко вмерзнути в бурульник. Чи відтиснулися у ньому наче їхні форми? Я придивився до великого пальця. Він був відкушений, сліди чіткі, порваний м’яз біля основи, а в ньому стирчав, затиснутий між кісткою і хрящем, зуб, мій кутній зуб, якого я втратив під час падіння.
Тадеуш Кожинський відчинив японську лаковану шкатулку. У ній лежав замшевий згорточок у формі й розміру цигари. Він вийняв його й акуратно розгорнув матерію.
Великий палець виглядав наче муміфікований, скам’янілий — рівномірно чорний, рівний, з нігтем, врослим у щільно й гладко натягнуту шкіру. Пан Кожинський перекотив його на замші, повертаючи до воскового світла гасової лампи інший бік основи великого пальця, де — я аж нахилився над столом — де з темної кістки стирчав жовтий корінь зуба.
Домашній годинник пробив пів на дев’яту.
Пан Тадеуш тихо засміявся. Я подивився на нього з подивом: чи пояснить він тепер жарт? Він не жартував, він сам дивився на великий палець з похмурою задумою.
— Я шукав оті вибиті зуби в траві й у грязюці, й у снігу, але не знайшов. Повернувшись, я про все доповів моєму майстрові, передав фото. Брати з Франції вже дуже цікавилися лютими, мене попросили зібрати подальшу інформацію. Спершу росіяни не вдавалися у прифронтових губерніях Криги до надмірної цензури. Я не міг приділяти цьому заняттю багато часу, але відколи люті дісталися до Варшави… — він підвів на мене погляд. — Що дослівно тобі сказали про батька?
Я повторив йому.
Він похитав головою.
— Розмовляє… Зимовики — ті, хто пережили наближення лютого, — це зазвичай просто бідняки, яким пощастило в нещасті після того, як вони заснули на вулиці п’яні. Міністерство Зими їх використовує й платить їм, щоб вони наводили в місті лад після лютих, якщо вже той дотик зробив їх стійкими до холоду.
— Може ж бути й по-іншому, може бути навпаки.
— Перепрошую? — він холодно нахилився до мене, знову занурюючи напружене обличчя у хмару жовтого світіння над тьмяною стільницею.
— Кажу, — я затнувся, — кажу, що це хибний діагноз. Ми лише знаємо, що ті, хто виживають, надзвичайно стійкі до морозу, — але ж, власне, вони би не вижили, якби не були стійкими, чи не так?
— Я не впевнений, до чого…
— Чи каторга також робить сибіряків надзвичайно стійкими й витривалими? Чи просто слабші не повертаються, отож ми взагалі не беремо їх до уваги? Можливо, немає жодної чудової переміни — лише добір.
Він випростався, знову зникаючи в тіні.
— Так, я розумію, ви маєте рацію.
— Причина й наслідок — це ілюзії слабкого розуму, — пробурмотів я.
Він поволі дихав у сутінках.
— Пане Бенеку, — продовжив він лагідно за мить, — навіть якщо ваш батько зимовик… Правду кажучи, я не знаю, що гірше. Послухайте. Навіщо я вам це розповідаю. Навесні двадцять першого до мене дійшла звістка, що певна особа шукає добровольців, щоб кинути бомби в гніздо лютих. Її ув’язнила охранка: той есер, який мав йому виготовити бомби, виявився аґентом охранки. Але вже начебто зголосилися добровольці, які стверджували, що здатні наблизитися до гнізда, ба навіть вкласти бомбу всередину, й що вони зроблять це за відповідну плату, мартинівці-ренеґати. Тоді-то я почув про секту святого Мартина. Її члени свідомо йдуть в обійми лютого. Вони вмирають, звичайно, замерзлі на смерть. Існують ступені, рівні втаємничення, а радше — рівні безумства. На скільки наблизиться такий віруючий? Два метри. Метр. На секунду; може, витримає довше. Можна затримати подих, це допомагає, якщо повітря від лютого не входить у легені. Підійдеш занадто близько й глибоко вдихнеш — падаєш трупом, серце зупиняється. Вони того вчаться. Купаються в ополонках. Сплять у снігу. Уповільнюють кров у жилах, уповільнюють серцевий ритм. Рухаються поволі, не говорять, не їдять, тільки п’ють рідини, реґулярно роблять кровопускання, реґулярно ковтають кригу. Начебто, до них належить і Распутін — для умертвіння плоті плаває у Неві під крижинами. Начебто мартинівці найвищого втаємничення справді торкаються — не порожніх теплих бурульників, а самих лютих. Ніхто таких майстрів Зими не зустрічав. Можливо, вони живуть там, у Сибіру.
… Кажеш, що Філіп Ґерославський розмовляє з лютими. Так тобі сказали, — він загорнув мертвий великий палець у м’яку матерію, сховав його до шкатулки. — Якщо не мусиш, якщо маєш вибір… може, було би розсудливіше, якби ти уникнув цієї зустрічі.
Він підвівся.
— А гроші забери.
— Дякую.
Щодо різних кредиторів спрацьовують різні тактики. Є й такі, стосовно яких найефективнішою буває щирість.
Про сліпучу пітьму й інші неясності
Лютий далі висів над Маршалковською. Я заскочив до «молочного» на розі, проте Зиґи не застав. Хутко проковтнув картоплю з кропом, запиваючи кефіром. Повітря, яке заповнювало їдальню, гаряче, вологе — масляниста імла, — втискалося до легенів, просочувало одяг запахами дешевої кухні. Чухаючись під кожухом, я подумав було, що, можливо, досяг того ступеня самозречення, коли, чуючи чужий, не відчуваю власного смороду. Ці погляди й посмішки чиновників Зими… Чи й Тадеуш Кожинський не відсувався делікатно від мене, не відхилявся від столу? Я можу не зауважувати того, чого зауважити не хочу; я можу посміхатися крізь сморід.
Я пішов до лазні під Мессалькою. Нещодавно споруду високої кам’яниці, що виходить на храм Святого Хреста, відремонтували, у вітрини фасадних бюр вставили мороскляні вітражі в мороженому крижлізі, точнісінько такі, як у лазні. Силуети перехожих відбивалися у кольоровому склі, перетікаючи хвилями, немов екзотичні образи підводного життя, дивна флора й фауна під надміру забарвленою гладінню води, — пальта, шуби, кожухи, палантини, муфти, пелерини, капелюхи, казанки, шапки, обличчя виголені, обличчя з чорним заростом, загорнуті в шарфи, в окулярах… Я зупинився. Ось там: казанок, блакитні очі під чорними крисами, гладкі щоки — я озирнувся — він зник між людьми. Здалося, чи й справді то був Кіріл з Медової? А навіть якщо й він, — навіщо одразу припускати, що Кіріл стежив за мною? Для чого це йому? Й чому він, а не якась анонімна нишпорка з охранки? Мені не хотілося у це вірити.
Мокнучи в гарячій воді, я подумки повторював слова розповіді Кожинського. Фото справляли менше враження, ніж, власне, слова, — я бачив уже чимало світлин лютих, їхніх гнізд і навіть бурульників у австрійських і прусських газетах; зрештою, ще за Столипіна «Ґебетнер і Вольф» видало присвячену їм монографію петербурзьких натуралістів, а Міністерство Зими не конфіскувало всього накладу: там були знімки значно кращої якости. Але заморожений до чорноти великий палець Кожинського зі встромленим у нього зубом — великий палець, якого він не кусав, — але відкусив…
З іншого боку, можливо, що це звичайна хворість літніх людей: їх поглинає власна пам’ять, вони дедалі менше живуть тим, що зазнають щодня, а дедалі більше тим, що пам’ятають. Шалька минулого переважує шальку сучасного й майбутнього, й трапляється, що у відповідь на запитання про погоду за вікном людина описує бурю, яку запам’ятала з дитинства, — вп’яте, вдесяте, — навіть не усвідомлюючи повторень; бо того, що вона вже про це розповідала, — власне того не пам’ятає.
Скільки разів оповідав свою історію Тадеуш Кожинський? Завжди, мабуть, у тьмяній кімнаті, в мороці, із єдиною запаленою лампою, у тиші. Скільки разів він виймав шкатулку й ретельно розгортав медову замшу? «Фотографії немає, мусиш довіритися моїй пам’яті». Звичайна хворість літніх людей. Напевно, йому понад п’ятдесят років. Я згадав матір Фредека Вельца, не набагато, власне, старшу. Після смерти Фредека її пам’ять зупинилася, немов зображення у фотопластиконі, вона не рухається уперед, не накопичує нових образів, — вона не погоджується зі світом, у якому Фредека немає в живих. Це свого роду добросердне божевілля, яке наприкінці життя часто вражає людей довірливих, світлих і лагідних серцем.
Вона ніколи не лягає спати до півночі, зате потім дрімає більшу частину дня; я знав, що вона мене прийме. Зазвичай я заходжу до неї, власне, дорогою від Кожинських: «Як минув день, як ви себе почуваєте, пані Маріє, чи господар знову не забув принести вугілля, а це кілька рублів від Фредека, сам він не міг, на жаль, завтра обов’язково прийде, адже був учора, правда ж?»
Вона відчинила мені, щойно я постукав, ніби чатувала біля дверей або видивлялася мене крізь вікно. Економка повернулася до німців, які винаймали шестикімнатне помешкання на п’ятому поверсі; до вдови вона заходила тільки на дві-три години. Решту дня пані Вельц проводила на самоті. Вона не виходила з кам’яниці. Іноді до неї приходили сусіди чи знайомі сусідів: вона ворожила їм на картах або з руки, пояснювала сни. Що ще залишається на старість жінці з доброї міщанської родини? Пліткувати, вишивати на кроснах, сватати молодих, згадувати власну молодість. Якось вона мені наворожила, що я пошлюблю п’ять або шість жінок, сплоджу чотирьох синів і нагромаджу статок на цілий світ, а до того ж помру дуже молодим.
— Заходьте ж бо, пане Бенеку, запарю чайку, знову нестерпний мороз, бачите оті хмари на заході, вночі випаде такий сніг, що…
— Я тільки на хвилинку, завтра не можу, отож…
— Вранці заходив на сніданок Фредерик, він залишив щось для вас, прошу, там, на креденсі.
— О, Фредерик… так.
Пані Вельц затягнула мене з передпокою до вітальні мало не силоміць, крихітна, злегка сутула жінка в чорній сукні, чорному капоті, уся у чорних мереживах — уже дев’ять років вона носила траур за інженером Вельцом, який відійшов, занедужавши на пневмонію під час першої зими лютих. Я поцілував суху, зморшкувату шкіру її руки (рука пахла рум’янком і нафталіном). Вона з посмішкою висмикнула руку й подріботіла до кухоньки.
Пакуночок на креденсі був розміром із цигарницю. Я розгорнув папір.
— Звідки це у вас? — спитав я, коли вона повернулася з чаєм і печивом на таці.
— Що, карти? — пронизливо глянула вона. — Та я ж казала йому, щоб він покинув грати в азартні ігри, нічого путнього з того не буде, ну справді, пане Бенеку, любий, чи не могли би ви йому це якось пояснити, ви такий розумний молодий чоловік, а Фредерик, Боже мій, якби ж то він вдався у свого світлої пам’яті фатера, але ж ні, то в нього, певно, від бабці Горації, має добре серце, та легкодух і вітрогон, — як знає, що ніхто за ним не пильнує, то відразу прислухається, що йому там лихий нашіптує…
Звідкіля у неї ця колода? Певно, знайшла в речах, що залишилися від сина. — Саме сьогодні? Чи вона чекала з нею. — Навіщо?
Я сховав карти до кишені кожуха. Відтак вийняв пулярес, відрахував двадцять рублів, подумавши, додав ще п’ять.
— Пані Маріє, я маю повернути їх Фредекові. Чи не були б ви такі ласкаві передати їх йому, як тільки він зайде наступного разу? Я виїжджаю на кілька тижнів, прошу не хвилюватися, що не…
— Тікаєте до сонця, на село, так, пане Бенеку? — вона відміряла зі дзбанка чайну ложку меду. — Я вам геть не дивуюся, лікар теж казав мені, що це небезпечно для мого здоров’я і щоб я переселилася з Варшави. Але куди я маю переселятися, та й чи варто, мені й так уже жити недовго, а ви молоді, й справді, чи скінчився уже семестр в університеті?
— Імперський має канікули взимку. Пані Маріє…
— То куди ви їдете?
Я зціпив зуби.
— Відвідати батька.
Вона збентежено закліпала.
— А хіба ви не казали, що ваш батько помер?..
— Та чому ж, нічого подібного. Живий. Іще. Мабуть.
— Ах.
Вона уважно до мене придивлялася, нахиливши кістляву голову в чорному чепці, з чайною ложкою меду, яка зупинилася на півдорозі до затиснутих у задумі губ. Тепер я мав би розвернутися і вийти — втекти, — не зважаючи на її прохання і благання. Тільки ж вона мовчала — дивилася на мене широко розплющеними очима, ніби чекаючи якогось знаку, — зависла в повітрі рука дедалі виразніше тремтіла.
Урешті-решт вона відклала ложечку й гучно цмокнула.
— Але чого ти так боїшся, синку?
Я невпевнено посміхнувся.
— Підійди-но, — кивнула вона підбадьорливо, — ну ж бо, я тебе не з’їм.
Вона вхопила мене за руку.
— Покажи.
Ворожка встигла тільки випростати мені пальці й похитати головою над обгризеними до крови нігтями; та перш ніж вона повернула мені руку долонею вгору, я вирвався.
— Я тебе так не відпущу, — буркнула вона, підводячись. — Хочеш, щоб я зажурилася до смерти? Фредерик теж мені нічого не каже, ви ніколи мені нічого не говорите. Якби Вінцентій, упокій, Господи, його душу, послухав мене й не пішов тоді на Праґу…
— У мене немає часу на ці пасьянси!
— Тс-с-с, дитинко, зараз ми все хутенько з’ясуємо, — з’ясуємо, пояснимо, просвітлимо, — зараз ми побачимо,
Жваво наспівуючи, пані Марія вийняла з креденса баночку з чорним огарком, прибрала зі столу тацю із філіжанками й блюдцями, кошичок із засушеними квітами, в’язання і пряжу та сувертень рублів, поправила мереживну скатертину й переставила лампу на присадкуватий комодик, який ховав за орнаментованими дверцятами зіпсовану оркестрину. Вийнявши огарок, вона умістила його посеред столу на перевернутій накривці від слоїка. Потому взяла мене за руку, за рукав кожуха, й енерґійно потягнула до вікна.
— Тут, — сповістила ворожка, поставивши мене за який метр від стіни, вкритої вицвілими шпалерами із узором з очерету й журавлів. — І прошу не рухатися, ну, дуже прошу. — Я пробурмотів щось на знак згоди й залишився стояти, засунувши руки в кишені розстебнутого кожуха, з ногою, відставленою на крок у бік дверей. Пані Марія повернулася до столу. Послинивши пучки пальців, вона скрутила між ними чорний ґніт тьмічки, скрутила, випросталася й аж замуркотіла від задоволення. Ворожка чудово забавлялася, не сумніваюся, що саме задля таких моментів вона й жила. Жінка приклала запаленого сірника до ґноту. Я бачив пані Марію збоку, схилену над столом із червоного дерева, як вона обережно тягнеться до тьмічки згори, полум’я сливе торкалося її пальців. Пролунав сухий тріск, наче перелом невеликої кістки або удар ременем об дерево, й вогонь перескочив на тьмічку, за мить секунди міняючи барви навспак. Кімнату виповнила яскрава пітьма. Тремтяче тьмітло розлилося на світ, ковтаючи в щільну тінь круглий стіл, схилену над ним Марію Вельц, ампірні крісла, оркестрину, образ Марії з Немовлям у золотому окладі, старий креденс, знімки покійного інженера, сервіз берлінської порцеляни, дюжину глиняних глечиків на низькій жардиньєрці, грамофон із тріснутою трубою, жалюзі, штори й папороть біля вікна. Тьмітло, мабуть, витекло далі, за вікно, — над вулицею Холодною мусило зробитися темніше, і якби хтось із перехожих підняв голову, то побачив би на третьому поверсі прибуткової кам’яниці поміж жовто освітленими прямокутниками вікон одне чорне, мов смола. Натомість тут, усередині, межі мороку визначали предмети, які опинилися на шляху в тьмітла, — світінь, яку воно кидало, лягала геометричними плямами світлости: під столом, у кутку за шафою, позаду пані Вельц. Коли вона поворушилася, то поворушилася і її ясна світінь. Однак тьмітло не було звичайним реверсом світла; воно не оминало перешкод по прямій, та й самі межі мороку й світіні не залишалися незмінними. Шафа не рухалася, тьмічка не міняла позиції, а все ж прямокутник відблиску на шпалері за бічною стінкою меблі то стискався, то роздимався, лінія світла й пітьми еліптично вигиналася назовні й усередину, від верхнього кута світіні щомиті виростало лійкувате продовження блиску, розширюючись аж до стелі, щоб одразу ж згорнутися в собі й устромитися кривим іклом пітьми в глиб світіні… Гарячкове лопотіння світла й тьмітла не сповільнювалося ні на секунду.
— Стій. — Я став, а пані Марія, квапливо бурмочучи літанії до Богородиці, обійшла довкола столу й сховалася у блиску в кутку за шафою. Звідти вона докладно бачила світінь, яка танцювала на шпалері позаду мене. Інстинктивно я хотів озирнутися через плече, побачити форму світла, що падало на стіну.
— Стій! — Я завмер. Змушений тепер дивитися просто перед собою, я нерозважливо поглянув у чорне полум’я тьмічки й надовго осліп, масляниста смола залляла мені очі. Я заплющив повіки. Пані Марія і далі щось бурмотіла, її слова зливалися у мелодійне буркотіння. Які ж зображення я висвітлював на вицвілому папері з очеретом і журавлями? На святого Андрія виливають віск крізь ключі, ці форми також нічого не значать, дитяча ворожба, забава, марновірство.
— А тепер думай про нього. — Що? — Про батька. Думай! Нехай він постане в тебе перед очима! Повторюй! — Мене охопило роздратування. Я повернувся на обцасах, обличчям до своєї світіні, й розплющив очі. Силует холодного вогню розкинув переді мною руки, в кущистій короні іскор, на поплутаному корінні блискавок, наче у вікторіанській сукні з електричних ниток, із довгим шпилем, встромленим під себе навскоси. Я вражено заточився.
— Згасіть це, пані! — Марія кинулася до столу й накрила рукою тьмічку, гасячи вугляне полум’я. До покою повернулися світло лампи й сірий блиск зимово-липневого вечора з-за вікна.
Я потирав очі, засліплені двічі — темрявою і ясністю, — упевнений, що під повіками зіниці мої пульсують, немов блудні вогники тьмітла.
Вдова Вельц напоїла мене гарячим чаєм, підсунула тістечка.
— Ніхто сам собі не може ворожити від тьмічки, пане Бенеку, не треба було. Що ви побачили?
— Мене засліпило.
— Недобре, недобре. Ви впевнені, що ваш батько живий?
— А що таке?
— Нічого, нічого, я сподіваюся, що він живий і здоровий, прошу мене вибачити, я не хотіла вас страшити…
— Страшити? — я сухо розсміявся. — Чим?
Уперше вона уникла мого погляду. Ворожка сховала тьмічку в слоїк, закрутила накривку, слоїк поставила на полицю у креденсі, замкнувши його на ключ. Вона рухалася з притаманною літнім людям перебільшеною обережністю, неначе кожен рух мусила спочатку продумати, запланувати й згодом виконати.
Лиш у рідкісні моменти, — як оцей, як зараз, — коли вираз радости полишав її обличчя, тендітна шкіра демонструвала всі зморшки, пташині складки розтягалися під підборіддям і горлом, повіки опадали.
— Коли Фредерик мене відвідує, я теж йому ворожу, як тільки вмію. Я намагаюся забути, а якщо не можу забути, то намагаюся змінити долю — попередити його, щоб він уникнув долі. Я знаю світло смерти, ту світінь, яку вона кидає, це його доля, — я кажу йому, але він мене не слухає, може, вас послухає, прошу за ним приглянути, пане Бенеку, благаю вас, — якби він загинув, як показує тьмітло, раптово, молодим, трагічно, в гніві, якби він загинув, то я не знаю, що вчинила б.
Вона обережно присіла на крісло, згорбившись мало не навпіл; тремтячою рукою жінка піднесла до обличчя батистовий носовичок.
— А тепер ви виїжджаєте, й теж, теж… я знаю це світло! Хто, хто за вами пригляне?
З кожним словом вона дедалі більше кулилася на тому кріслі, дедалі крихкішала, безпорадна, нещасна, усе ближча до маленької, розгубленої дівчинки — під мільйоном зморщок, у жалобній черні.
— Я молитимуся за вас щодня, пане Бенеку. Ідіть уже.
Про омани паморозі
На Залізній із розбитого воза розлилася гноївка — рідке добриво замерзало на бруківці, на тротуарі. Я обережно ступав уздовж стіни. Коли з-за рогу, з Цегляної, раптом висипала група п’яних робітників, я мало не беркицьнувся. Вони обклали мене брутальною лайкою і помчали у свій бік. Із шинків, кнайп, кублищ і гадючників їм вторували відлуння хрипких співів, непристойні вигуки, з фліґелів і підвалів долинали звуки мандоліни й гармоні. В глибині Залізної, де над снігом палали в вугільних кошах вогні, битий метал гучав, як тріснутий дзвін. Трамваї принаймні влітку мали би нормально курсувати, тим часом рейки обмерзали твердою кригою, і вистачало одного переходу лютого, щоб найкраща сталь розкришилася, мов крейда. Тож міський голова Міллер вирішив замінити всі рейки на крижлізні, підписав із Сібірьхожетом багатомільйонний контракт, і тепер удень і вночі на вулицях Варшави лунали удари молотів. Я минав групки працюючих чоловіків, попри мороз роздягнених до сорочок. Вони муситимуть також змінити тягу. Поверталася прихильність до кінних трамваїв. Відколи люті пройшлися Надвіслям, щоб загніздитися на Лещинській, неподалік електростанції,
Я жив у цьому місті, але місто жило поза мною. Наші кровоносні системи не поєднувалися, і не перехрещувалися наші думки. Так живуть поруч, один на одному — паразити й жертви. Але хто тут на кому паразитує? Певною вказівкою може бути поведінка лютих: вони гніздяться серед найбільших людських скупчень.
Неподалік від Каліського двірця я купив хліба, ковбаси, слоїк журу й сушених слив. Учора каварняний жебрак — нині сливе багатій; учора один із вічних варшавських студентів, з перспективою наступних тисячі вечорів, проведених за горілкою, цигарками й картами, на шляху до ранньої старости, увінчаної більш-менш романтичною смертю від сухот чи пранців, — а сьогодні… хто? А я ж бо вже понад рік, відколи померла матір, тільки й чекав нагоди, чекав грошей, — щоб утекти. Подалі з цього міста, подалі від цих людей, подалі від мене в цьому місті. Яким же благословенням є для нас незнайомці: я скажу їм, що я безневинний молодий учитель математики, пригноблюваний русифікаторами з Конґресівки, й ним для них буду, й одразу ж стану ним для самого себе. Бенедикт Ґерославський зійде з мене, як вилиняла шкура зі змії, адже тільки так ми можемо відродитися ще в цьому житті, повторно народитися на цьому світі. Яке ж то благословення — незнайомі, чужі!
Отож, Капська провінція, антиподи, Західна Індія, може Константинополь. Тисячу рублів — вистачить.
Ковбасу одразу ж занюхала блудна дворняга — вона обгавкувала мене від фільтрувальної станції до артилерійських казарм. А біля самих воріт мене вхопив якийсь сухотний коротун у шапці залізничника; я вирвався, ховаючи покупки за пазуху. Сухотник махав папером, хрипко кашляючи. Я вже хотів було гукнути сторожа Валентія, коли незнайомець вгамувався; притискаючи руку до грудей, він дихав неглибоко, ритмічно киваючи головою, наче справді ковтав повітря, пара видобувалася з його уст короткими періодами. Тоді я помітив, що в нього немає лівого вуха, під шапкою залишився червоний рубець й опухлий клаптик плоті. Найімовірніше, обморожений.
— П-пан Бенедикт Ґе-ероссславський, — засвистів він.
— Маю честь, — сказав я, просуваючись попід стіною до воріт.
— С-с-син Філіпа. М-маємо прох-хання до вас.
— Останню копійчину я щойно пропив. Пропусти мене, до дідька, бо покличу сторожа!
Він уклав мені до кишені кожуха той папір — запечатаний конверт.
— Передайте йому й-його, він знатиме.
— Що? — я викинув конверт на сніг. — Забирайся!
Сухотник подивився з докором. Він підняв його, обтрусив, витер рукавом.
— Д-ддумаєш, ми не знаємо, що д-діється на Медовій? Чиновники говіркі, — він знову закашлявся. — Тримай!
Кричати? Втекти? Гепнути його слоїком по чолі?
Я обережно взяв конверт у вдягнуту в рукавицю руку.
— Якщо це якісь кляті пілсудчиківські…
— Не б-бійся, с-с-сину. Кілька с-слів від приятелів зі С-стрільців.
— Ви що, не маєте своїх людей у Сибіру?
— Минуло п’ять років, як наш-ш-ші люди з ним бачилися.
Я знизав плечима.
— Що ж. Раз вам так сильно важить, пошліть туди з листом
Одновухий нічого не відповів, — я зирнув на нього, він відвів погляд, — і тоді я зрозумів, що пепеесівцям і пілсудчикам батько потрібен з тих самих причин, що й царським.
Я роззирався по вулиці; ніч була молода, тротуарами й далі прослизали пішоходи, тяглися по закрижанілому брукові сани й вози. Я відступив до тьмяних воріт.
— Зима за мною стежить.
— Уже ні.
Я задкував, аж поки не увійшов на перше подвір’я кам’яниці. Невисокий сухотник залишився перед воротами — худа постать у напівкруглій рамі темного коридору. Він дивився на мене з-під кривого дашка, засунувши руки в кишені довгого пальта.
— Передай йому. Він знатиме.
— А може, ти аґент охранки!
— Ну, не б-бійся.
Він насунув шапку на безвуху голову й пішов.
Зиґа досі не повернувся. Я пожував ковбаси з хлібом, запиваючи холодним журом. Конверт я кинув на купу книжок, прямокутник чистої білі вабив погляд. Я спустився до пані Бернат, придбав відро вугілля і натопив у печі. Прибравши зі столу частину безладу, я відкрив було Альфредів портфель, але одразу ж мені пригадався незакінчений лист до панни Юлії — я знайшов його вкладеним в останній номер «Mathesis». Тепер доведеться переконувати її в чомусь зовсім протилежному… Я хухнув на перо, змочив сталеву поверхню теплою слиною. «Забудь, панно, що я тут вище написав. Нещодавно трапилися події, які роблять неможливим сповнення наших планів до кінця, як ми це були задумали. Я виїжджаю, і мене не буде в Царстві упродовж місяця, а можливо, й довше. Мій батько, якого ти, панно, не знаєш, хоча, як тепер мені зринає у пам’яті, зустрічала раз чи два, коли ми ще дітьми були», — у Вільківці, тисяча дев’ятсот п’ятого чи шостого, напровесні, зелень свіжих трав і крижана ранішня роса на яблунях у саду, білі хмари в небі й гладкі скиби землі на полях, землі такої чорної, що майже фіолетової, весна, й на світанку за вікнами щебечуть птахи, молоді павучки в шпарах дерев’яних стін, у повітрі запах свіжого вершкового масла й свіжої гноївки, коли корови виходять із обори. Й що ще? — Запах дитинства, коли я прокидаюся з гарячим сонцем на губах, під чистим льоном, на гусячому пір’ї, а двір уже тріщить і скрипить, і гукає, і стріляють старі дошки під ногами у Ґрети, коли піднімається вона до нас на другий поверх, щоб розбудити дітей і припильнувати читання ранкової молитви, а за вікном дзеленчить ланцюг колодязя, кудкудакання, качки, гуси й кури, а іноді короткий собачий гавкіт, покрикування наймитів, тупіт копит і теркотіння бричок, коли з’їжджаються гості.
… Приїхали кузени Тшцінські й вуйко Боґаш, і родичі матері з Західної Пруссії, і багато людей, яких я ніколи раніше не зустрічав, аж поки садиба не перетворилася на дім чужий, повний чужих людей і чужих голосів, де всі були однаково господарями й гостями. Через цей дім і лісничівку переточилися цілі сім’ї з дітьми, слугами, собаками й дітьми прислуги. Спершу це було дуже бентежно — треба ж бо їздити на ярмарки, до міста, щоб побачити щось нове, а тут нове приїжджало до нас, незнайомі люди в небаченому вбранні, які розмовляли незнаною мовою, не польською, не німецькою, не французькою, не латиною; заїхало також під садибу авто, з великими смородом і галасом. То вже було свято і ми гладили блискучий
… На тиждень чи два з’явилася також із батьками Юлька; ми навіть бавилися разом. Я не пам’ятаю, як вона виглядала, — каже, наче була незґрабною дитиною, — зате пам’ятаю, як панна Аліція завжди виконувала найменші її примхи. Пам’ятаю, я питав маму, чи не могла б Юлька залишитися з нами на довше — наскільки легшими були б уроки, якби гувернантка зважала бодай на частину наших забаганок. Мабуть, мати зберегла це в пам’яті як знак моєї симпатії до Юльки.
… Емілька ще тоді була жива, вона усюди ходила за нами, а за нею слідом — кульгава такса Міхалка: вони ставали віддалік і придивлялися до наших забав великими, вологими очима. Сад особливо пасував для гри в хованки, в індіанців і ковбоїв, у зайців і собак. Проганяв нас лише скоцюрблений мало не до землі татарин Учай, котрий щодня обходив молодники, обіймаючи стовбури й погладжуючи тонкі гілочки, свіжо виросле листя. Старші діти, діти приїжджих жорстоко його дражнили. Він погрожував їм березовою ломакою. Для Емільки він ховав у кишені мальвові льодяники; Юлька це підгледіла, й ну ж бо примилятися і леститися, закочувати блакитні очка й гризти кіски, — аж старий прогнав і її. Вона потім дулася цілий день.
… Батько з’явився тільки тоді, коли родинна рада вже завершувалася, коли частина візитерів уже повернулися до себе. Нахилившись над ліжком — тінь у місячному світлі, Болек прошепотів мені одного вечора: «Приїхав!» — і я пам’ятаю, що цілу ніч не міг потім спати, лежав із широко розплющеними очима, вслухаючись у протяжне дихання будинку й шерехтіння нічних комах. Батько приїхав! Я побачив його вранці, коли він розгнівано кричав на зібраних у вітальні родичів; ми підглядали крізь вікно, поки мати нас не прогнала. Не пригадую, але це я пам’ятав раніше: чи батько відрізняється від уявлення про батька, чи злився докупи в моїй пам’яті, але жодні випадкові риси не могли його змінити, в сорочці чи сурдуті, з бородою чи голений, кричить чи сміється, здоровий чи виснажений, такий чи інакший — Батько. Позаяк ми бачили його так рідко, раз на кілька місяців, то наскільки ж сильніше я мусив пам’ятати уявлення про нього. Якби він не з’являвся взагалі, був позбавлений тіла, обличчя, голосу й рис характеру, чи був би він менш реальним? Існування не є необхідним атрибутом хорошого батька.
… Перед обідом усі ще вийшли в сад, там розділилися на групки, внутрішньородинні фракції, які поступово розійшлися поміж дерев. Ми, діти, звісно, не мали поняття, про що дорослі так запекло дискутують. Там не обходилося без погрожування кулаками, здіймання рук до неба, даремного закликання імені Божого, ба навіть бувало, що хтось кидався на опонента, даючи волю рукам, утім так повільно, щоб інші вусаті й бородаті дядьки змогли упіймати й спинити в повітрі стиснуту в кулак десницю. Вони розходилися і сходилися. Ґрета й Міхалекова приносили з двору студене молоко й лимонад, охолоджене в колодязі пиво й чисту крижану воду. Потім вони прогулювалися між деревами з кухлями та скляницями в руках, з металевими кубками й порцеляновими філіжанками, коли бракувало іншого посуду.
… Я ховався за яблунями, визираючи з-за стовбурів і з-під гілок, — так я тепер підглядав, так підслуховував, індіанець у білих черевичках і солом’яному капелюшку, ковбой із гладко прилизаним проділом. Це також була забава; я безгучно хихотів, перебігаючи від яблуні до яблуні. Задивившись на батька, який жестикулював люлькою, я мало не налетів на Учая. Він хотів ухопити мене за комір, я вислизнув, загубивши капелюха, — побіг у неправильному напрямку. — Чиї то цуценята! — спалахнув батько. — Навіть тут людина не має спокою! Мусять конче плутатися під ногами! — Сина власного не впізнаєш? — Болек? — Бенедикт, — поправив його хрипко старий Учай. — О, так, так, — буркнув батько, посміхнувся і скуйовдив мені рукою волосся. Я підняв голову, широко посміхаючись у відповідь. Він дивився уже поверх мене на вуйка Боґаша, який варнякав щось про ціни на землю та оренду у Варшаві й що так було би краще для всієї родини, і не можуть же ж усі страждати через одного
— Але хліб на підлогу навіщо ж скидати!
Я важко підвівся з-за столу, все ще заспаний. Остання сторінка листа прилипла мені до щоки; я дмухнув — вона ковзнула на підлогу, де Зиґа, стоячи на колінах, чистив від бруду половину буханця.
Я голосно позіхнув.
— Виходжу — тебе немає; приходжу — тебе немає; учора ти з нами напився до смерти, а сьогодні знову рання пташка, у-у-у, огида бере.
Зиґмунд поклав хліб на свіжу газету, понюхав другу
— Випустили тебе, хе-хе.
— Ти вже встиг наслухатися.
— Еге ж. Казали, половина Цитаделі приїхали сюди за тобою, тягли в кайданах просто до Десятого.
Я знайшов чистий аркуш паперу, підстругав цизориком олівця.
— Запишу тобі ці прізвища й суми. Тільки їм даси, нікому іншому, хоч би тобі Христом-Богом присягали; й лише стільки, ні на копійку більше. Нехай обов’язково пишуть розписки. Ага, ти не знаєш, коли я повернуся.
— А коли ти повернешся?
Я вийняв пулярес, відрахував купюри.
Зиґа скинув верхній кожух, тугіше перев’язав фуксівську бекешу й уже збирався було йти на кухню до пані Бернат заварити окропу, — та коли це побачив, пригальмував, закурив, підкрутив вуса.
— Я й не думав, що ти маєш таких щедрих знайомих…
— Не питаєш про відсотки?
— … таких сердешних шейлоків. Добре, кажи.
Я розповів йому про батьків вирок і пропозицію Міністерства Зими.
Він смикнув себе за бороду, аж йому на очі сльози навернулися.
— І ти туди їдеш?
Я знизав плечима.
— Тисяча рубликів, ну й коханому таткові припаду до ніг…
— Якби я тебе не знав, то, може, би й повірив, — він струсив цигарковий попіл поміж старих свічок. — Це
— А що таке?
— Ой, смуток тобі з очей визирає.
— Не мудруй, — я відрахував ще шістнадцять рублів. — Тримай, заплати заздалегідь. Як щось трапиться, зателеграфую.
Він підсунувся ближче до мене.
— Тебе чимось шантажують? — прошепотів він. — Га, Бенеку?
Я посміхнувся.
— Скажімо так, у мене погані передчуття.
Він похитав головою.
— Погані передчуття! Ти сам собі не зізнаєшся в очевидному, то що ж лишається? Передчуття. Ти дуже добре знаєш, про що йдеться. Вони збираються використати тебе проти нього, либонь, не мають іншого способу. В’язням після процесів чотирнадцятого і п’ятнадцятого скоро закінчаться вироки, а зручніше би їх затримати там, на засланні. Якась провокація, підкинутий лист із планом замаху, чи бомба в багажі… Пам’ятаєш справу капустяних есерів? Куди ти пхаєшся, Бенеку, заради Христа!
— Медова каже, що йдеться про лютих.
— І ти в це віриш!
— Хочеш сливку?
Він востаннє смикнув себе за бороду й пішов готувати окріп.
Я вийняв з-під ліжка старий саквояж. Представництво Зими в Іркутську придбало мені місце в вагоні першого класу, такий квиток коштує майже триста рублів, я подумав було, чи не виміняти його на дешевший і не заробити на різниці. Треба буде розпитати в Москві. У кожному разі, комісар Прайс мав слушність: мушу замовити якесь порядне вбрання, а зараз нема що й пакувати. Я витягнув з-під ліжка шкіряні напівчеревики. Коли я востаннє у них ходив? Коричнева шкіра втягнула вологу і заросла якоюсь цвіллю чи мохом… Ну й слід придбати щось, підходяще для справжньої зими. Ніби літо, але з іншого боку — Сибір, а ще з іншого — Крига. Як це насправді виглядає? Світ лютих. Мусив розпитати на Медовій…
Грюкнули двері.
— Зиґа, ти, певно, чув щось на факультеті…
— Га?
— Про лютих. Що кажуть професори?
— Про що?
— Ну-у, як воно живе.
— Воно не живе.
— Що?
— Воно не може жити, це такий холод, що там ніщо не може жити, в живих організмах припиняється будь-який рух.
— Але ж вони пересуваються…
— Ну й що з того? Рух, зміна — що б це мало означати? — Він залив окропом оденки, узяв гаряче горня до рук, засичав. — Подивися, як вікна заростають памороззю.
— То й що?
— Подивися на паморозь, — кивнув він головою. — Навіть формою вона нагадує живу рослину.
— Це те, що натуралісти говорять про лютих?
Він знизав плечима.
— Не знаю. Мали бути гостьові лекції Бондарчука із Санкт-Петербурга, але їх скасували. Є різні здогади. Іноді я чую одне, іноді щось інше. Сибірські компанії та цар сиплють гроші на дослідження,
— Якщо це взагалі можливо з’ясувати дослідженнями.
— Що?
Я відірвав погляд від віконної шиби.
— Питання існування.
Зиґмунд тільки пирхнув.
— Та йди ти! Я простий фельдшер. Скласти зламану ногу — складу, але чи та нога існує, —
Я знав, що він натягне отаку маску. «Я простий фельдшер». Відразу ж почне голосити, наче неписьменний селянин, і чухати задницю. Сором керує нами по-різному; тепер я вже бачу його, куди не поглянь. Я відвернувся від Зиґи, демонстративно іґноруючи його, й схилився над саквояжем. Не дивлюся, не слухаю, не пам’ятаю. Це єдиний спосіб.
Зиґмундів батько народився у хаті вуглярів, Зиґмундів дідусь кланявся у пояс моєму дідові, цілував панові руку й шапкував перед його двором. Якби я Зиґу запитав, чи назве він це соромом? Мабуть, також ні, — в мові іншого ґатунку ми мусимо висловлювати прояви інакше: це гнів, ревнощі, ненависть, презирство, це співчуття, це дружба.
Ніхто не назвав би це соромом. Але я ж знаю, я бачу. Його турбота про мене, коли він стривожився і заходився розпитувати, чи мене, бува, не шантажують, чи не провокація та шорстка сердечність, немов ми з дитинства були дуже близькими, а ми ж ледве другий рік під цим дахом живемо й зовсім нечасто бачимося; як він завжди переймається моїми клопотами й одразу хоче допомогти… Нещиро? Та ні — якнайщиріше! І кому б я міг довірити стільки грошей, маючи певність, що той собі не візьме ні копійки? Тільки йому, тільки Зиґові — я ніколи не мав і не міг би мати кращого друга.
Ота дружба з його боку, безперечно, істинна — вона побудована на кам’яному фундаменті принципу сорому.
Він ліг спати, а я переніс лампу на стіл, змахнув крихти на підлогу й витягнув з-під купи газет і засмальцьованих папірців дві товсті папки, перев’язані шпагатом. Допомагаючи собі кривозубою виделкою, розсупонив вузли. Я не розв’язував цих папок від Великодня. Може, краще одразу кинути їх у піч? Я поглянув на першу сторінку. «У цій статті ми спробуємо показати, що неслушні не тільки логічні підходи до істини й омани, які випливають із думки античних авторів, але й так само неслушні новітні формулювання». Ми показали, що й наші так само мало варті. Я відхилив коцюбою дверцята печі й кинув зошит у жар. Другий — я упізнав його за чорнильною плямою на обкладинці — був чернеткою моєї незавершеної полеміки з Котарбінським; подумки я називав його «Книгою Померлих». «Чи справді “позиція померлого настільки сильна, що видворити його з минулого люди не можуть, бодай навіть усі про нього навмисно забули”? Тож, у якому сенсі “існує” те, що вже не існує? Чи всі твердження про минуле конче істинні або хибні?» Десь тут мають бути також Альфредові нотатки до його версії. Можливо, щось із цього ще придатне для публікації. Я розв’язав папку. Принаймні, матиму чим зайнятися у подорожі.
Альфред, однак, правий: ми втратили до цього запал, я втратив. Я відчуваю, що й далі тут щось не грає, — усі ті логіки калічні, й ми, і я це бачу виразніше, позаяк уже визволився від старих схем. Я не можу, проте, вказати кращого розв’язання, яке можна було би довести, суворо тримаючись математики. Що ж мені залишається: передчуття, швидкоплинні асоціації, мальовничі враження — як отой повторюваний спогад про лютого, завислого над вогнем у центрі міста. А також інтуїції, які навіть таким чином — образом, словом — годі описати: знання, вибудовані мовою першого ґатунку, назавжди замкнено в моєму серці.
Зиґа бурмотів щось до себе уві сні (іноді він провадив із сонними марами тривалі розмови), окремі слова годі було зрозуміти, але інтонація виразна: здивування, страх, роздратування. Я замкнув дверцята печі. Сажотрус нещодавно прочистив тягу, проте повітря гризло очі, дряпало в горлі, а вранці стіна й стеля над витяжкою знову будуть сіро-чорними від диму. Сусід знизу повернувся зі зміни на станції міських насосів і фільтрів, я упізнав його хрипкий заспів, з яким він кляв тещу та її родину; зараз до робітничої опери приєднається дружина. Я витягнув з-за печі ганчірки, якими погордував шматяр, і затикав ними щілину між дверима й порогом — принаймні крізь неї не увійде вночі мороз. За вікном уже розгулялася сильна заметіль, напевно, було десять градусів нижче нуля. Мимоволі я здригнувся, згадавши замерзлого вщент кота. Спершу температуру лютих пробували міряти ртутними термометрами — але їм бракувало шкали. Зимовики ж насправді не торкаються лютих. Мартинівці можуть стверджувати все, що їм заманеться, — якщо то правда, що казав Кожинський, — але людина залишається людиною, мусить дихати, кров мусить циркулювати в судинах, м’язи повинні працювати. Я підняв скло гасової лампи, прикурив цигарку від синього полум’я. Як, до дідька, можна р о з м о в л я т и з лютими? Так само успішно він міг би вести діалог із геологічними утвореннями. Так само успішно він міг би поговорити з математичним рівнянням. Я затягнувся, відкашлявся. «Рух, зміна — що б це мало визначати?»
Погляньмо на паморозь на шибі, на ці наче-квіти, які заростають по ній від віконниці до центру… Існує лише мороз, тиск зовнішніх умов; під його впливом волога об’являється у тій чи іншій іпостасі. Якби паморозь набувала ще складніших форм, хутчіше реаґувала на зміни зовнішніх умов, якби в її хитросплетіннях з’являлися глибші сенси, — чи тоді ми визнали б її самостійною, свідомою істотою?
Тож чому ми говоримо про лютих «вони»?
Чому про себе говоримо «я»?
Наскільки більше, наскільки істинніше існую я, ніж намальована на шибі папороть паморозі? Я можу сам себе осмислити? Ну й що з того? Здатність до самообману — це просто ще на один викрутас у формі льоду більше, виморожена на ура барокова оздоба.
Так постає ілюзія буття: накинутий невідомими законами зразок організовує випадкові елементи, до нього домерзають наступні, в обох напрямках — у майбутнє і в минуле, дедалі довші галузки паморозі, що тиражують ту саму ілюзорну реґулярність: що був, що є, що буде, що жив, що живе, що житиме — квітка льоду… лютий… я.
Слід нарешті спробувати визволитися від мови другого ґатунку, висловлювати істину так, як можна її висловлювати. Я н е і с н у ю. Не існується. Я цього не думаю. Я тут не стою, не дивлюся крізь обморожене вікно на снігову віхолу над дахами Варшави, на вири білої хуртовини, засмоктувані в пастку дворового колодязя, на брудне світло, яке зблискує крізь завірюху з вікон навпроти, — не вкидаю недопалок до печі, — не натягую на плечі гарусного светра, не вдягаю другу пару шкарпеток, бумазейні кальсони, потерте пальто — не збираю зі столу пожовклих нотаток, недописаного листа, Тайтельбаумових паперів, не гортаю записів і машинописів. Кожен цей вчинок відбувається, і діється те, що діється, — але ж це не квітка криги поворушилася на шибі, а лише мороз посилився. Студеніє.
Студеніє, треба докинути у піч. Докидається. Прикручується ґніт лампи. За вікном виє вітер, клекоче черепиця. Мочиться до нічного горщика. Вкривається периною і трьома ковдрами. Хухається на закляклі долоні. Зиґа голосно хропе, чується, як він повертається з боку на бік і плямкає уві сні.
Заплющується очі, й тоді повертаються образи, слова й думки. Бадьорі обличчя чиновників Зими над жорсткими комірцями. Лютий над гасовим вогнем на перехресті Маршалковської і Єрусалимських. Комісар Прайс із рукою на старому глобусі, рум’яне обличчя, веселі очиці. Мічка Фідельберґ, який гримить істинами невблаганної революції. Пан Кожинський, який випливає з мороку в хмару жовтого світла, чорна кукса руки на альбомі криги. Оскаженіла світінь на шпалері вітальні Марії Вельц. Обрис силуету безвухого пілсудчика — й конверт, білий, мов сибірський сніг. «Не б-бійсь-ся». Батько з револьвером у руці, подвійна пляма крови на чистій маніжці його сорочки, наче червоні лапки, у які взято вигук, постріл і побоїще.
Вітер реве й свище. Паразити бігають по темній кімнаті.
Їхати? Не їхати?
Частина ІІ
Транс-Сибір
Розділ другий
«Направду, є ще, окрім існування і неіснування, третя ймовірність, так само, як, окрім того, що лампа — це жива тварина, й того, що лампа — нежива тварина, є ще третя можливість, що лампа — взагалі не тварина. Звісно, якщо лампа є твариною, то мусить бути або живою, або неживою у сенсі померлости. Так само, коли ми кажемо про щось, що воно живе або що воно померле, ми припускаємо, що воно взагалі є організмом. Подібно тоді, коли ми говоримо про щось, що воно існує, те щось утверджуємо, й коли ми кажемо, що воно “не існує”, коли заперечуємо, висловлюючи заперечливе судження, — ми припускаємо певну спільну для існування і т. зв. неіснування умову. Але можна й цю умову заперечити: сказати, що лампа не є ні живою твариною, ні неживою твариною, а лише, що вона геть не є твариною, сказати, що цей об’єкт узагалі ні “є”, ні “не є”, лише “не є” в іншому, ширшому сенсі, що не існує навіть те, що є умовою, щоб можна було слушно оголосити, що даний об’єкт “не існує” у першому сенсі. Мова цих речей не розрізняє».
Про міазми розкоші
17 березня 1891 року за юліанським календарем було оприлюднено рескрипт царя Алєксандра III, яким той повелів збудувати залізничну лінію, що пролягла б від станції Міас через Челябінськ, Петропавловськ, Омськ, Томськ, Красноярськ, Іркутськ, Читу, Благовєщенськ і Хабаровськ до Владивостока. 19 травня у Владивостоці спадкоємець престолу, майбутній
Її здавали в користування частинами — у міру того, як просувалося укладення шляху водночас із різних станцій, — урешті до лінії було приєднано також Москву й Санкт-Петербург; у жовтні 1904 року лінія простяглася від берегів Тихого океану до Балтики. Транссиб налічує близько десяти тисяч кілометрів у довжину. Прокладення цієї маґістралі збіднило Скарбницю Імперії на понад півтора мільярда рублів.
У брошурі історії і деталям спорудження Транссибірської залізниці було присвячено кільканадцять сторінок, а про манджурське питання і російсько-японські війни заледве згадувалося. Найкоротший шлях до Владивостока пролягає не через Благовєщенськ і Хабаровськ, а через Манджурію, через Забайкальськ, Харбін й Уссурійськ. Манджурію після захоплення японцями Порт-Артура й поразки російського флоту поблизу острова Цусіма в серпні 1905 року, на підставі мирного договору, укладеного після першої війни, віддали «у виняткове володіння Китаєві». Проте на початку другої війни Росія її повернула, зосередивши майбутнє протистояння довкола контролю за незамерзаючими амурськими портами та Сахаліном і навколо проблем безпеки Камчатки та північних сибірських шляхів; питання Кореї, Ляодунського півострова та Порт-Артура відійшло на другий план. У російсько-китайському договорі 1911 року Манчьжурія офіційно перейшла під владу царя; це обійшлося російській дипломатії у два мільйони рублів хабара для міністрів Піднебесної імперії. Та чим були оті мільйони порівняно з бюджетом будівництва Транссибу? Й нарешті уся траса маґістралі опинилася на території Росії.
Останні сторінки брошури, яку знаходив у своєму купе кожен пасажир класу люкс, містили опис проекту Кругосвітньої Залізниці, на яку мав перетворитися Транссиб після сполучення з лінією, що проляже від Чукотського півострова через Берінґову протоку на Аляску; Транссиб стане тоді Триконтинентальною Залізницею Париж — Нью-Йорк. Концесію на цю лінію отримав консорціюм Едварда Гаррімана, фінансований переважно інвесторами з Вол-стрит, а 1917 року почалося спорудження тунелю під протокою, зі сходу й із заходу. Будівництво, будучи саме по собі надзвичайно важким інженерним завданням, постійно відставало від графіку й затримувалося через розмаїті зовнішні чинники: чи то через війну з Японією, чи то через придворні інтриґи кількох Великих Князів, які — залишаючись акціонерами
Без сумніву, в тому всьому було багато царської пропаґанди, — але про те, що з Сибіру плинуть великі багатства, свідчив бодай інтер’єр вагонів першого класу в Транссибірському експресі, «найрозкішнішому потязі світу». З брошури можна було довідатися, що нинішній рухомий склад — третє покоління після вражаючого помпезністю рухомого складу, представленого на Всесвітній виставці в Парижі в 1900 році, — виготовлений на Сяноцькому вагонобудівному заводі Л. Зеленевського й Львівському заводі машин, котлів і помп. Тож принаймні шасі й сталевий кістяк вийшли з-під рук польського інженера; інтер’єри проектували росіяни, частково за зразком дзеркального ампірного салону Ніколая I, зрештою, також виготовленого поляками. Стіни над панелями й стелю
Транссибірський експрес вирушив із Ярославського двірця в Москві 18 липня, у п’ятницю, о десятій годині вечора, що відповідало розкладові руху, надрукованому в
Не розпакувалося багажу. Малося три валізи й ручну торбу — зношений саквояж продалося у московському ломбарді, як і кожух і решту старого одягу, тобто ту невелику його частину, яку схотіли там узяти. — В тому самому ломбарді, де придбалося стильний ціпок із набалдашником зі слонової кости в формі дельфіна, перову ручку «Вотермена» (позолочений
Засунулося валізи до сховків, вийнялося тільки піжаму, шляфрок і лазневе приладдя. (У класі люкс були великі, повністю обладнані ванні кімнати). Перш ніж добряче посутеніло, у двері постукав
У конверті був єдиний аркуш паперу, складений тричі, на якому товстим, жирним машинним шрифтом було надруковано дванадцять рядків безглуздих низок літер.
XROZOJLBEXWABTXVEFIS
AMOKOREWSDXWFCEYTKUY
HVOZLFARJSODLAYTOREE
KJPVORAABTXWBATFBAOG
LJZBKNCGBBKVNYEUTJCF
JCARSXSFBYOKMXDLNGWZ
AHSALREZSXDRJCARYDWH
HJMSPMZPJXCPFYILMWIR
JYRGFLIDARMPFGBYPWLB
UNXUJNWPFAZZUJRLNDXR
VAYLSYRGZKEKAREEAHJL
TI
Ха, вони знали, що не можуть довіряти посланцеві! Кожен би відкрив конверт, і це диво, що витрималося так довго.
Однак одразу з’являється збентеження і щось на зразок гніву — на кого? Вони сподівалися нечесности й, будь ласка, мали рацію!
Переписавши закодованого листа, прикусилося кінчик пера. Як розкодувати цей шифр? Чи його взагалі можливо розкодувати? Математики не займаються шифрами, то царина лінґвістів, фахівців зі структури мови, зокрема класики із задоволенням у це бавляться, латиністи, елліністи. На чому такий шифр засновано? На підстановці одних літер замість інших, зміні порядку їхнього розташування, дописуванні літер, що затемнюють зміст? Може, важливе розташування знаків на сторінці, оті одинадцять рядків по — порахувалося — двадцять літер і дванадцятий з двома. Пробувалося читати літери із певною реґулярністю. Пробувалося виписувати слова за горизонталлю й за вертикаллю, й за діагоналлю, й навіть за рухом шахового коня. Марно, нонсенс накладався на нонсенс,
Бфухх! Прокинулося тільки після раптового шарпання потяга, експрес стрімко гальмував, вищали на рейках заблоковані колеса; лист, ручка й
Відчинилося вікно, визирнулося у ніч. Потяг стояв у чистому полі, світилося лише вікна вагонів. Праворуч із сусіднього вікна вихилилася кругла голова літнього чоловіка в дротяних окулярах, ще не цілком лисого, із статечними вусами. Обмінялося посмішками й увічливими вітаннями. Ламаною російською він запитав, чому ця аварійна зупинка, чи сталася аварія. Чоловік представився як інженер Вайт-Ґесслінґ, англієць, який працює в одній із компаній
— Он там далі я, здається, бачу дорогу, якісь будівлі. Певно, машиніст пішов за горілкою.
— Ви жартуєте, пане Ґеросаський.
— Так, звичайно.
Експрес рушив, поволі набираючи швидкости. Позаду майнули фари авта, що розверталося на тій дорозі.
— Мені здається, що хтось до нас підсів, пане інженере.
— І навіть спеціально для нього зупинили експрес? Хто він, цесаревич?
— Або улюблена балерина Распутіна.
Мусилося повернутися до купе, засунути вікно, бо нічний вітер бив у очі.
Хтось постукав — напевно прийшов погомоніти інженер. Піднялося засувку й відчинилося. Коридором ішов
— Перевіряють документи, — сказалося.
— Що, поліція?
— Якщо не гірше.
Усі пасажири третього вагона люксу вже вийшли в коридор. У вагоні було запроектовано почергово одно й двомісні
— Дозволь, моя дорога, — інженер Вайт-Ґесслінґ, не зважаючи на ніч, піжами, дезабільє і незвичайні обставини, узявся за формальне представлення: «Бенедикт граф Ґеро-Саський».
Загорнута в білий шляфрок, вона простягнула руку з-за спини огрядного чоловіка.
— Рада з вами познайомитися, пане графе.
Звідки, до ста чортів, вистрибнув йому отой граф?! Таке слово взагалі не пролунало в розмові крізь вікно. Що тому йолопові англійцеві в голову стрелило?
Перш ніж малося змогу заперечити неправду, ледве піднялося з-над кігтистої руки пані дружини інженера, — підійшли поліцейські, ввічливо назвалися співробітниками
Замкнулося в купе. На підклеєній оксамитовою темрявою віконній шибі мерехтів портрет молодого чоловіка. Бордова домашня куртка із зеленими обшиттями, з білим плетеним шнуром із китичками, над широкими вилогами бліде обличчя, вузький ніс, чорне волосся, підтяте до середини шиї і зачесане назад від високого чола, приклеєне до черепа під блискучою помадою, накладеною московським
Що за прокляття — незнайомці.
Про угорського графа, російську владу, англійські цигарки й американську тінь
— Граф Ґ’єро-Саський, дозвольте представити, пане графе: родина Блютфельд, доктор Конєшин, пан Верус, капітан Прівєженський.
Вклонилося.
—
— Ах, яке товариство, ви, пане графе, підданий Франца Фердинанда, чи не так?
Кельнер присунув крісло. Сілося.
— Дорога пані…
— Тільки акцент щось мені не звучить, я маю на це вухо, чи не так, пане Адаме?
Муж
— Дозвольте вгадати, — продовжувала пані Блютфельд на одному диханні, — угорська кров по батькові й через предків із Пруссії спорідненість із польською шляхтою, правда ж? О, пане графе, прошу не робити здивованої міни, я не помиляюся у таких питаннях — минулого року в Марієнбаді за лінією уст я розпізнала графиню фон Меран, а як вона мене благала не компрометувати її інкоґніто, скажу я вам…
— Я не граф.
— Чи ж я не казала! Жіноча інтуїція! — вона гордо озиралася, так наче увесь вагон-ресторан люксу саме чудувався у німому захваті від її генеалогічної обізнаності.
— Не хвилюйтеся, — прошепотіла вона театрально, схилившись над столом — мереживна кокарда зависла над сметаною, потужний бюст, прикрашений важкою брошкою, загрожував розчавити порцеляну, — ми нікому не зрадимо вашої таємниці, пане графе. Правда? — вона обвела поглядом увесь стіл. — Правда?
Чи можна було мати найменший сумнів, що до полудня навіть молодший помічник машиніста почує про угорського графа Ґ’єро-Саського?
Підв’язалося серветку під підборіддя.
— Припустимо, — сказалося задумливо, — але тільки припустимо, що я насправді не є жодним графом, а прізвище моє таке, як записано в документах, Ґерославський, Ґе-ро-слав-ський, збіднілий шляхтюга, — ну що я можу сказати або зробити, щоб переконати пані, що вона помиляється?
— Нічого! — вигукнула вона тріумфально. — Нічого!
Поза тим, сніданок минув у більш-менш жвавій розмові на актуальні політичні теми й у легковажних товариських плітках. (У яких незмінно вирізнялася пані Блютфельд). За вікнами швидкісного експресу мигтіли
Розмова точилася німецькою, з довшими чи коротшими вставками французькою, коли на німецькій синтаксі спотикався Жюль Верус.
Оскільки капітан Прівєженський узагалі не відзивався, а пан Блютфельд ні на секунду не припиняв їсти — він їв, їв і їв, так наче їдження заміняло йому дихання, і коли він перестане напихати собі ротовий отвір, то одразу ж упаде мертвим із обличчям, фіолетово опухлим від без’їдла, — тож, оскільки вони нічого не казали, а дружина інженера обмежувалася підтакуванням чоловікові, розмова точилася між інженером Вайтом-Ґесслінґом, Ґертрудою Блютфельд, графом Ґ’єро-Саським і доктором Конєшиним.
Доктор Конєшин — містянин із суворим обличчям, облямованим вогнисто-рудими бакенбардами, — їхав до Владивостока, щоб дослідити Білу Пошесть, яка вразила колоніальні громади Східного Сибіру й тихоокеанські порти. — Вони бояться, щоб рештки Тихоокеанського флоту їм не перемерли, — поквапливо пошепки пояснила пані Блютфельд, тільки-но обмінялося поглядом із кремезним доктором. — Міністерство Війни, мабуть, не збиралося давати їм перепусток на повернення додому, але тепер, після вікторії Мєрзова, медицина мусить допомогти Міністерству. Щоб знову морячки не збунтувалися. Розірвуть там бідного доктора на шматки. — Шепіт Ґертруди Блютфельд був значно гучніший, ніж найголосніші дотепи
Пані Блютфельд шепотіла інформації зі свого пліткарського
Банкір із племінником — мати з дитиною, дружина хутряного маґната — прокурор із Амурської області, який повертається з інструктивної наради в міністерстві — панна-сухотниця з тіткою, на шляху до санаторію Криги (то були оті сусідки, побачені вночі), але не хвилюйтеся, панна вже не заражає паличками — офіцер царського військово-морського флоту, скерований на корабель у Ніколаєвську — марнотратні брати з пивоварного роду в Моравії, подорожують довкола світу — відставний ротмістр кайзерівських гусарів — літній американський інженер-хімік чи електрик із дружиною, також найнятий за контрактом
А два столи далі — тільки не дивіться тепер! — попивав ранкову каву князь Блуцький-Осєй, який начебто їде до Владивостока з особистим дорученням Ніколая II.
— І нехай мене тут грець вхопить, якщо це не через нього ми терпіли усі ті нічні алярми!
— Таємна поліція, жандармський корпус, третій відділ або й охранка, — мабуть, когось йому приділили, — буркнув доктор. — Вони ж знали, куди й коли він їде, не мусили вночі гнатися за потягом. Напевно, він теж має своїх людей.
— Може, інформацію про задуми терористів вони отримали в останній момент, — припустив інженер.
— … витоки в останній момент завжди дуже зручні…
— Учора ввечері нам детально пояснили цю справу. Офіційно князь їде до Америки, щоб відвідати свою молодшу дочку, Аґафію, яка вийшла заміж за віце-президента Російсько-американської компанії, але насправді князь їде вести переговори про мирний договір із японцями. Уявіть собі, якби переговори не увінчалися успіхом, скільки б то людей утішилися в Росії та в Європі.
— Скільки? — спиталося з наївним подивом. — Хто так насправді зацікавлений у цій війні? Хтось з-поміж тих, хто кидають бомби й стріляють у високопоставлених осіб?
— Усі, — сказав доктор. — Адже оті анархісти й соціалісти всіх мастей тільки на нещасті й хаосі жирують. Які б вони мали шанси, якби не війна? Згадайте п’ятий і дванадцятий.
— Ну, тоді вони зазнали кривавих поразок, чи не так?
— Ба, тоді вони були найближчі до успіху революції. Велика війна, невдоволення люду, внутрішні криваві розправи — оце їм потрібно. А також різноманітним
— Пан доктор був на Хрещатику в Києві в Червону суботу, — поінформувала усіх своїм театральним шепотом Ґертруда Блютфельд.
— Еге ж, був, вибіг із дому, як тільки рвонуло. До вечора ми перевозили поранених, збирали вбитих. Тулуби окремо, руки-ноги окремо, кишки, галони крови.
— … випадково у них — хімікалії, як то буває, коли недовчені «жаки» за бомби беруться…
— Якби не Крига, то ми б іще в середині літа мали в місті епідемію, вистачить однієї братської могили, недостатньо хутко залитої вапном — я бачив такі речі на фронті.
Англієць із дружиною гидливо й збентежено перезирнулися.
— Пане докторе, ну справді!..
— Вибачте, — буркнув доктор Конєшин і повернувся до методичного намазування грінки повидлом.
— Пан доктор уже тут мало скандалу не влаштував. Індивідуум, який сидів там біля вікна, — його вже немає, пішов — такий бородатий, чорнявий, убраний дуже немодно, ви його бачили, пане графе. Отож, учора вони зустрілися з доктором, і що ж, одразу виявилося, що то Філімон Романовіч Зєйцов, не чули, графе? — Ну-у, я також не чула, але, мабуть, то якась значна постать між червоними, ах, я не розуміюся на політиці, — чи добре я кажу, пане докторе?
— Зєйцов, газетний баламут, після дванадцятого його посадили, мабуть замало дали.
— Ну й добрязі доктору одразу кров у голову вдарила! — пані Блютфельд розкошувала спогадами про смаковитий скандальчик.
— … комуністи у першому класі, революція через надмір вигод…
— Ви ж не вважаєте, пані, що той Зєйцов готує замах на князя? — Скривилося зі сумнівом. — Хуткі до проливання чорнила зазвичай мліють, побачивши кров.
Пані Блютфельд озирнулася з показною таємничістю — театральна конспіраторка.
— О! Отой, там у кутку! Що так горбиться над салатою. Той, зі зламаним носом.
Глянулося. Чоловік мав статуру відставного борця, його плечі розсаджували рукави погано скроєного піджака, голену голову перетинав синій рубець, довгий рубець огидно зрослої тканини. Дійсно, до першого класу Транссиба він пасував, як кастет до порцеляни.
Інженер Вайт-Ґесслінґ позирав на чоловіка зі зламаним носом то крізь скельця окулярів, то над ними із жадібною цікавістю.
— Що? Ще один революціонер?
— Та ні! Він розмовляв із начальником експресу, ми бачили його, вони підписували якісь бланки, чи не так? Пане муже?
— А потім, коли ми йшли на обід, — продовжувала вона, знову нахилившись над столом до співрозмовника (знак наближення сенсації), — крізь відхилені двері купе — що? Револьвер заряджав! О!
— Поліцейський, наскільки я розумію.
— Його, певно, до князя приставили, — резюмував доктор Конєшин. — Я ж казав.
— Тільки одного?
— Якби мене так сильно цікавила його смерть, — сказалося, витираючи рота серветкою і відсовуючись від столу, — то я би просто розібрав рейки.
— … не загрожує, бо з ночі більше тут поліції, — знову втрутився Верус. — Говорять про терористів у потязі, а хто ж їде потягом, якого сам хоче з колії… здрулити?
— Ті, хто й так звикли гинути від тих бомб, які вони кидають. Ммм. Так. Пані. Панове.
Відтак чоловіки перейшли до покою для куріння на каву, люльку, цигару, цигарку; лишень пан Блютфельд відговорився лікарською рекомендацією півгодинного сну після їжі. Широкі розсувні двері під крижлізними архівольтами (з яких позирали сліпі очі Королеви Зими з білосніжними персами, спертими на бурулекрилих путті) відділяли покій для курців від основного приміщення салону. В ньому стояв більярдний стіл — найабсурдніший тут надмір — і невелика бібліотека, яку поповнювали на зупинках останніми випусками місцевих газет. Там стояв ще високий радіоприймач із підсвіченим диском. Час від часу він губив частоту, мабуть, через здригання й струси потяга, що мчав; незабаром, зрештою, він опиниться поза досяжністю європейських радіостанцій: чим далі на схід і ближче до Зими, тим вони менш численні й слабші. Справжній салон містився за наступними дверима; саме туди й вирушили панове. Склад першого класу Транссибірського експресу за первісним проектом містив вагон-капличку (з невеликою дзвіницею, виведеною понад дах), вагон-залу для гімнастики… Нині в моді були інші новації. Вечірній вагон, розташований безпосередньо перед салоном, міг бути, скажімо, танцювальною залою; у ньому було вбудовано камін, встановлено піаніно. Він відкривався на засклену ґалерею, звідки пасажири могли помилуватися краєвидами, які перетинає на двох континентах Транссибірська маґістраль. За ґалереєю був іще оглядовий майданчик, оточений химерною залізною балюстрадою, під протидимовим екраном.
Покій для курців, прикрашений у стилі російського різновиду
Сілося у наріжному фотелі, під дзеркалом. Англієць почастував усіх цигарками «Wild Woodbine». Стюард подав вогонь. Прикурилося. Фламандець і доктор також почастувалися зі срібної цигарниці інженера; натомість капітан Прівєженський вийняв із кишені люльку зі світлого дерева й шкіряний капшук.
Тютюновий дим укладався на світлі в фантасмагоричні форми, мінився і мерехтів. Рух потяга, ривки й підскоки ніяк не впливали на повільну, гіпнотичну пантоміму сизих хмарин.
— Там стоїть ще один. — Конєшин кивнув на огрядного чоловіка з азійськими рисами обличчя і шиєю, мов окіст. Чоловік, спершись на вікно, здавалося, заглибився у читання газети.
— А оті троє з ночі? Вони їдуть у другому класі?
— Або в вагоні прислуги. Вони ж не викинуть пасажирів, щоб звільнити собі місце в люксі.
Сиділося, закинувши ногу за ногу, з послабленою фуляровою краваткою, у розстебнутому піджаку; курилося цигарку, спостерігалося за калейдоскопом світла й диму. У протилежному кутку, під пальмою, сидів отой американський інженер, на якого вказала в вагоні-ресторані пані Блютфельд. Він читав книжку, щомиті квапливо щось нотуючи на закладеному під обкладинку аркуші; американець жодного разу не підняв голови. Малося його докладно на лінії прямої видимости, на продовженні погляду, що пробивався крізь дим, не зустрічаючи опору, щоб зосередитися тільки на другому боці вагону. Сонце не сягало в усі кутки й закамарки покою для курців, позаду за американцем була вже лиш тінь. Янкі був високий, мав різкі риси й смагляву шкіру, волосся (чорняве, з одним сивим пасмом справа) зачісував убік від проділу посередині. У напівпрофіль він нагадував циганських патріархів. Костисте підборіддя, видаючись уперед, спиралося на жорсткий комірець. У задумі над книжкою він супив кошлаті брови. Рука в білій рукавичці підносилася, щоб перегорнути сторінку, — тінь, звичайно, теж підносила руку. Спостерігалося за цією тінню. Рух, нерухомість, рух, нерухомість, світло тремтить: як це можливо, адже це неможливо, — бо коли він власне не рухається у тому фотелі під пальмою, і не рухаються струмені світла, не змінюється розташування вікна в вагоні, ані Сонця на небосхилі, ані поїзд не повертає на колії, однак тінь позаду за американцем танцює на стіні, мов цигарковий дим у повітрі, рідина, що розчиняється у рідині, перетікає від постаті до постаті, вигинається і меншає, вигинається і набухає, грає сама з собою і мерехтить, як відблиск на проточній воді.
Тінь, не світло — тінь, як світінь, живий неґатив неґативу — неможливий образ, побачений на дубових панелях у покої для курців Транссибірського експресу.
У вечірньому вагоні хтось грав на піаніно мазурку Шопена, немилосердно її калічачи.
— Але я думаю, — говорилося, струшуючи цигарку над келихом скляного тюльпану, — що з політичного погляду завершення цієї війни буде на користь усім. Війни зазвичай призводять до переломів, переносять нації з однієї епохи в іншу, але ця війна нікуди не провадить і нічого не змінює. Навіть заморозники не надто ратують за неї у Думі; а розтальники найбільшою мірою зацікавлені у виході з тупикової ситуації в Азії. Можна сподіватися ірраціональних актів відчаю з боку тих чи інших терористів. Цього можна сподіватися завше, але я не бачу жодного конкретного плану, за яким хтось у Росії виграв би від смерти князя Блуцького напередодні підписання угоди з Японією.
— … надіються, що війну виграють, а не знову, як програли Японії, то тепер реваншу, реваншу…
— Ба, але в цьому весь клопіт, що насправді Росія ні воювати, ні перемагати не вміє! — розсміялося. — Ніколи не вміла! Ну не здатна, та й годі. Це дивовижний феномен історії, — піднялося цигарку над головою. — Погляньте, панове, на останні два століття, відколи Росія стала великою європейською державою. Вона за той час зазнала набагато більше воєнних ран, аніж сама завдала. Де ж її надзвичайні ратні успіхи, де геніальні вожді, де вишукані кампанії, на яких учаться стратегії й тактики кадети
… Зате Росія має чудову дипломатію, вправну в мистецтві розділяти й сварити, яка вчасно руйнує всі антиросійські союзи; має хитрих і красномовних аґітаторів, готових у всіх європейських столицях з безмежним нахабством проголошувати її тріумфи та вищість її правоти в моменти найбільшого російського приниження й поразки. Й завдяки тій політиці, яку вона провадить упродовж багатьох поколінь, їй вдалося прищепити культуру немудрого москвофільства не тільки в салонах Парижа, Берліна, Відня, а й серед націй, її ж власною рукою кинутих у багно й під чоботом спідлених: чехів, литовців, поляків. Ось перемога над перемогами: не досить перемогти, а ще й змусити переможених — ні, не змусити, — вчинити так, що вони з власної волі прийдуть цілувати
— … не в англосаксів, після Кишинева й масових убивств, преса не дасть Росії, не дадуть євреї та західні соціалісти, чи не так,
Що направду діється з тінню цієї людини? Придивлялося мені до янкі з-під примружених повік, крізь дим і сонце. Може, то не в людині справа, а в місці, сутінках у кутку, куди не сягають промені літа. Але ні: янкі підвівся, кивнув стюардові, пішов ненадовго до салону по склянку води — оберталося услід за ним голову, стежилося за ним поглядом з-за тюлевої завіси диму, — а мерехтлива й тремтяча тінь, тінь-нетінь, арабеска сліпучого світла й світла дещо слабшого, той живий оптичний феномен йшов за американцем, оточував його, як мандрівний стовп гарячіні, що спотворює образи, мутить обриси. Але все це делікатно, м’яко, легенько, на межі силуету, на швах пітьми. Поглянулося на тих, хто сидів у покої для курців. Вони не звертали уваги на укритого в кутку під пальмою худого янкі.
— Може, ми, однак, дивимося у неправильному напрямку, — сказав Вайт-Ґесслінґ. — Панове забули, чому взагалі вибухнула ця війна? Перший конфлікт із Японією був за Манджурію, бо в Китаї зіштовхнулися амбіції Японії і Росії щодо Кореї і сфери впливів, — але вдруге все почалося з економіки, з тунґуських родовищ. І, я вас переконую, на цьому теж скінчиться. На території Росії залягає сто відсотків світових покладів тунґетиту й крижліза; Росія контролює усі торговельні шляхи, які до них ведуть. Чи варто дивуватися, що японці ризикнули почати війну, щоб змістити договірні кордони на кількасот миль? Зокрема, й тому, що Крига, чи не Крига, але це й так висіло в повітрі: в тисяча дев’ятсот одинадцятому вони вже військово перебудувалися після першої війни, акурат минали терміни різних міжнародних угод, ну й передусім вони мусили встигнути, перш ніж Злучені Держави Америки відкриють Панамський канал, щоб не потрапити під перехресний вогонь. Але ж і тут, і там на рішення впливають ділові люди. Знаєте, панове, який торік був прибуток
— Тобто ви кажете: не анархісти й соціалісти, а жадібні буржуї? — усміхнувся Конєшин.
— Одне не заперечує іншого, — зауважилося упівголоса. — Що ж простішого, ніж підкинути запальним есерам точну інформацію про час і місце? А хто потім шукатиме таємничих інформаторів? Терористи самі зізнаються, вони ж не зречуться ідеї. Як уже вбивати, то чужими руками, панове, чужими руками.
Доктор невдоволено скривився, потер носа, поправив окуляри.
— Роздумуючи таким чином, ми за кожною бомбою, кинутою у
— Не кажучи вже про чвари в Думі: незабаром вибори, а Струве може втратити більшість, якщо викладеться на мирних переговорах.
— Міністр Війни…
Капітан Прівєженський вибухнув гучним сміхом. Змовкли всі розмови, навіть із більярдного покою визирнуло кілька осіб. Капітан прикрив уста рукою. Доктор Конєшин дивився на нього із запитально піднесеними бровами, інженер ВайтҐесслінґ — збентежено.
Прівєженський відклав люльку, схрестив руки на мундирі.
— Про що ви говорите? — тихо спитав він, усе ще зі сміхом у хрипкому голосі. — Прошу вибачити, але я вже не міг стриматися. Пане інженере, — звернувся він до Вайта-Ґесслінґа, — ті ваші економічні розрахунки, аналіз боротьби інтересів…
— Що? — розлютився британець. — Що ви собі…
— Ні, ні, — капітан насилу тамував веселість, либонь, не цілком щиру. — Ви, звісно, маєте рацію. Тобто — мали би рацію, якби то була Великобританія. Бачите, так трапилося, що за свою, поки що недовгу кар’єру мені довелося спіткати людей із внутрішніх кіл влади, зазирнути, так би мовити, під палацові килими… Про що ви, панове, говорите, заради усього святого! — Він похитав головою із глузливою невірою. — Це Росія!
— … за привернення уваги до цього факту не забаримося подякувати від щирого серця…
— Не гнівайтеся, пане інженере, але ви не маєте жодного уявлення про принципи, за якими керують нашою країною.
— Справді? — саркастично кинув Вайт-Ґесслінґ, обертаючи між пальцями другу цигарку.
— Це навіть не питання про владу й управління державою, так як ви це сприймаєте своїм розумом. Ще кількадесят років тому вся Росія н а л е ж а л а
… Панове думають, що великі політичні суперечки й конфлікти фінансистів зумовлені ухвалами самодержця. Боже мій. Якби так було! Якби ті гіпотези про змови й багатоповерхові махінації могли справдитися! От, хоча б цей потяг, яким ми їдемо, Транссибірська залізниця. Як, на вашу думку, дійшло до побудови Манджурської лінії і початку першої війни з Японією? Політика? Економічні розрахунки, чи не так, пане інженере? Калькуляція прибутків від інвестицій? А може, за цим стоїть уся російська стратегія колонізації далекої Азії.?.. Ха!
… Правда починається з того, що імператор наш Ніколай ІІ Алєксандровіч у дитинстві й підлітковому віці віддавалися нестримно гріхові Онана. Коли загальна апатія, втома й денна розумова слабкість спадкоємця престолу стали аж занадто очевидними, викликали
… Цей принцип діє однаково при дворі самодержця і в найменшому селі, в порожньому степу, холодній тайзі — немає жодної лінії, жодної межі, за якими ви могли б тут безпечно користуватися інструментами свого розуму. Росія одностайна. Ви, пане інженере, опинилися у країні, де люди — не люди, де люди-предмети є підданцями нескінченно вищої істоти, а вона довільно формує їхню дійсність, керуючись своїми мінливими забаганками й примхами, ніяк нічого не пояснюючи, бо ці речі годі пояснити. Зрозуміти — зрозуміти можна закони природи. Але чи людина втямила би закони природи, якби Бог міняв їх щосекунди без видимої причини.
Мовчалося. Хто розповідає публічно про звичаї будуару, хто мовить у пристойному товаристві про такі сороміцькі справи, як залежності, породжені тваринними інстинктами тіла? І ще б ішлося про справи, що стосуються абикого, — але царюючого монарха? Офіцер! Це неможливо! Сором, сором, сором! Як він не згорів тут на місці — який внутрішній демон розриває Прівєженського? Дивилося за вікно, на поля й ліси, розливи річок і білий камінь, тук-тук-тук-ТУК, які вже лишилися позаду.
Конєшин, Вайт-Ґессінґ і Верус розслаблено перемовлялися, з непевними мінами перетравлюючи слова молодого капітана.
— … ну, щиро, то Йошіхіто теж ненормальний…
— Зі спіритизмом справді щось таке діється, він знову дуже модний у петербурзьких салонах, княгиня Блуцька оголосила тут сьогодні про справжній спіритичний сеанс, ви, панове, вважайтеся попередженими…
— Капітан подібні історії випадковим попутникам розповідає — не може бути з громадянськими свободами в Росії аж так погано.
Прівєженський гірко усміхнувся.
— А ви, пане інженере, як гадаєте, чому б то мене відправили з Петербурга на інший кінець світу?
Закурилося другу цигарку. Дим щипав очі, розмиті зображення виринали із сонячної ясности й розпливалися на сонці.
Янкі закрив книжку, підвівся, натягнув манжети, роззирнувся по курильні, а відтак вийшов до сусіднього вагона. Міцнорукий азіат, проходячи за мить повз пальму, кидав на увінчану плющовим різьбленням панель найзвичайнісіньку тінь, із гострими, реґулярними краями. У чому би не полягав той феномен, він був пов’язаний безпосередньо з особою американця.
— … граф, маючи польське коріння, мав би це усвідомлювати.
— Вибачте?
Обернулося до капітана. Прівєженський зосереджено чистив цибух люльки: він навіть не підняв погляду.
— Британцям я не дивуюся, але що пан граф…
— Між нашими націями немає жодної споріднености, — сказалося сухо.
— Я слухав, що ви, графе, казали про російських солдатів і дипломатів. Усі переможені нації так потім…
— П е р е м о ж е н і? Ви нас перемогли? В якому ж то бою, не підкажете? В якій війні?
— … ну, ну, спокійно в потягу, де утрамбованої землі спокійної нема, за що така
Закурилося. Прівєженський стукав люлькою об бильце крісла. Поклалося зручніше ногу на ногу, обсмикнулося кант ногавиці.
— Росія не перемагає, — сказалося лагідно й тихо, трохи голосніше за ритмічне стукотіння сталі. — Росія загарбує. Німеччина перемагає. Франція перемагає. Туреччина перемагає.
…Пан капітан ображений на своє
Прівєженський насупився. Чекалося. Він зробив заохочувальний жест люлькою.
— Якби це було в вашій владі, якби ви мали таку божу владу, — сказалося, — чи наказали би ви ліквідувати в Росії
— Що значить: ліквідувати? А владу залишити — кому? Думі?
— Наприклад. У кожному разі, в руках представників системи, радикально відмінної від
Прівєженський прикусив мундштук холодної люльки. Поклавши голову на спинку крісла, він блукав поглядом по стелі й небі над заскленим дахом. Ще кілька секунд, і самé його мовчання дало чітку відповідь.
Тихо засміялося.
— Цікаво, наскільки оті народники й революціонери вірять у свої утопії. Повалять самодержавство — й що збудують замість нього? Та що б вони не вирішили, навіть запровадивши владу робітничих мас, урешті-решт і так народилася б у них якась форма
… Немає між нашими націями, пане капітане, жодної споріднености. Ми віримо в того самого Бога, але по-іншому ця віра уклалася в наших серцях. Для вас найважливішим є посмертне спокутування, загробне щастя заслонює вам усі минущі чесноти, — адже спасіння можливе тільки після того, як ви покинете цей світ. Він завжди буде для вас лихим, несправедливим, сповненим болю і кривд, котрі за життя годі виправити. Яку ж шляхетність духу ви наслідуєте — не ту, що уславлює дію, опір і вчинки, що змінюють зовнішній вигляд Землі, а пасивну аскезу, смиренне німотне терпіння неминучих страждань, милування Бога, попри усі страждання; життя вві сні про посмертне щастя. Найчорніший песимізм і фаталізм обволікають цю віру, мов жалобний флер живого трупа. Чи варто дивуватися, що ваші селяни, народні низи, справляють враження діткнутих спадковим різновидом апатії, вони з кров’ю успадковують тваринну безнадію і безвольність. Навіть коли вони тисячами вмирають від голоду, то вмирають без бунту, задивлені порожніми очима в небо. Такий образ відтворює ваше мистецтво, ваша література — нігілізм або апокаліпсис, — щоразу, коли я читаю Достоєвського, то мені хочеться упитися до смерти.
… І де шукати подібності, коли традиція держави й права настільки різниться між нами? Ми, які єдині ніколи не допустили абсолютизму, змушені тепер терпіти інститути й звичаї
… Немає між нами, не було й не буде жодної споріднености.
Капітан Прівєженський мовчки підвівся й вийшов.
Згасилося недопалок у квітковій попільничці. Перехопилося погляд доктора Конєшина. Доктор мружив очі за похиленим на вершку носа пенсне, але погляд мав гострий, вивчаючий.
— Де ви сходите, пане графе?
— В Іркутську.
— Це добре. Ви, графе, коли-небудь стрілялися?
— Жартуєте, — жахнулося. — Царським офіцерам за це суд і розжалування.
— Слушно. Але я би також присягнув, що ви, графе, його навмисно провокуєте.
— Я не бачив його раніше, ми зовсім не знайомі, — то навіщо б мені?..
— О,
— Ви ж не образилися на мої слова.
Конєшин розсміявся. Уперше почулося його сміх: звуки, трохи схожі на гикавку й кашель.
Доктор притиснув до уст носовичка, нахилив голову — щойно так він заспокоївся.
— Я знаю поляків, пане графе, — сказав він за мить. — Я мешкав у Вільні. Я знаю, мабуть, навіть ту книжку.
— Яку книжку?
— Ту, яку ви, графе, цитували. «Пізнай ворога свого», чи якось так. — Доктор склав носовичка й протер ним окуляри. — Як в анекдоті про єврея, котрий зачитувався антисемітською пресою. «Бо, пане, у нас пишуть тільки про злидні, бідність і переслідування, — а тут, коли я читаю, як це ми правимо світом, одразу теплішає на душі!» — Конєшин вищирив широкі, рівні зуби. — Я обожнюю оті польські пасквілі! Я майже ладний повірити, що ми, росіяни, дійсно осідлали й об’їздили демона Історії.
Відповідалося йому посмішкою.
— Тішуся, що розважив вас. Нас чекає тривала подорож, мусимо чимось заповнити нудьгу, як ви слушно зауважили.
— … про що, панове, на милість Божу, щоб я зрозумів, хтось мені пояснить жарт, чи серйозно він про поєдинок, а ви Польща — Росія, друзі—вороги, докторе — графе, хтось мені, хтось, але нічого з того потім писати, пояснити прошу…
Нахилилося до Веруса.
— Не хвилюйтеся, цього ніхто не розуміє.
— Своєрідні звичаї тубільців, — підтакнув доктор, — вони завжди додають колориту репортажам.
Довгий фламандець сіпнувся, ображений, мабуть, вважаючи, що з нього знущаються. Він підвівся з крісла, мить випростовувався, вагаючись, чи щось сказати, чи попрощатися, — але покинув і попрямував буслячим кроком у глиб салону.
Кивнулося Конєшину, щоб підсунувся ближче.
— Ви чули, докторе, що пані Блютфельд говорила про того американського інженера? Зізнаюся із соромом, що більшу частину її монологу я не слухав.
— Американського?..
— Він сидів отам.
— Aга! Його прізвище, здається, Драган. Невиразна постать, якщо хочете, графе, знати мою думку.
— О?
— Та жінка, з якою він подорожує… Він міг би бути її дідусем.
— Вони не одружені?
—
Перекинулося з доктором розуміючими поглядами.
— У подорожі, коли впродовж короткого проміжку часу ми обертаємося між людьми, яких потім більше ніколи не зустрінемо, то дозволяємо собі розкрити набагато більше правди про нас, ніж це мудро й порядно, — сказав доктор, також уже гасячи цигарку. — Є в цьому щось магічне, це магічний час.
Мені іронічно усміхнулося.
— Більше правди?
— Правди, — тієї, яку ми знаємо, і тієї, якої ми не знаємо.
Конєшин устав, обтрусив піджак від попелу. Потяг саме повертав, і доктор, ледь похитнувшись, сперся рукою на відсунуті двері більярдної зали. Піднялося погляд. Він конфіденційно нахилився.
— А
Він ще раз гикнув-кашлянув протяжно й пішов геть.
Залишилося у покої для курців, поки березовий гай за вікном не змінився на початки мішаної тайги, й сонце не закотилося за асиметричний прозорий просвіт у даху вагона. Тепер утеча до купе й самотнє проведення дня у неволі не входили в гру: кожна хвилина між людьми, кожен обмін думками з іншими пасажирами, кожна цигарка, викурена в покої для курців люксу, — ускладнювали вихід із ролі графа Ґ’єро-Саського; а це ж бо була та сама клітка, й та сама тварина скавуліла за її пруттям — коли снідалося на сріблі й порцеляні й коли виголошувалося національні проповіді.
Книжечка називалася «Ситуація Росії в історії, або що кожен поляк про свого ворога повинен знати», а написав її Філіп Ґерославський незадовго до заслання: до вбивства Дмовського вона навіть була дуже популярною. Читалося її, звичайно, — але що вона аж так добре запам’яталася… Чи можна було передбачити, що граф Ґ’єро-Саський виявиться запеклим патріотом-русофобом? (Принаймні він не позбавлений почуття гумору). Чиїми, однак, словами він мав скористатися, звідки, від кого, з якої тіні почерпнути ті слова — слова, які, будучи сказаними вголос у присутності інших людей, виявилися його найправдивішою істиною — звідки прибув отой граф Ґ’єро-Саський, котрий на гнів царського офіцера відповів лінивою іронією, вільним помахом руки з цигаркою? Існування не є необхідним атрибутом батька, а в подорожі — подорож є магічним часом.
Розшифрувати листа! У коридорі зіштовхнулося з худою сухотницею. — Вибачте. — Вибачте. — Й світло раптового впізнання в очах, рефлекторна привітність. — Я думала, що більше ніхто з Польщі тут із нами не їде!.. — Панна й тітонька, наскільки я розумію. — Так, нам буде дуже приємно, якщо… — Бенедикт Ґерославський. — Поцілувалося їй руку. Вона незґрабно зробила кніксен у вузькому проході. — Єлена Муклянович. — Дякувати Богу, я вже тут мало не погризся з одним придворним солдафоном, за тиждень у такому товаристві я, мабуть, збожеволів би. — Вона захихотіла. — Пані Блютфельд нам… — О, Боже! — вирвалося. — То я тікаю! — Але напрошуюся на обід за вашим столом…
Темні очі було підфарбовано густою хною, тому її шкіра здавалася ще блідішою, на межі смертельної анемії. Затрималося мені на мить із ключем у дверях купе, з рукою на клямці, золотій гілочці вересу, коли ударила блискавка лихих асоціацій: пані Блютфельд — граф Ґ’єро-Саський — буцім випадкова зустріч сам на сам; панна, кавалер, хитра тітка — п’ять днів до Іркутська в одному потязі. Потряслося головою, розсміялося. Описати Юлії усю цю історію, то буде на сьомому небі.
Відчинилося вікно, вийнялося нотатник, оправлений у тканину й ґуму. Лист пілсудчиків був укладений на сторінку далі, ніж його залишилося. Прикусилося губу. Хтось нишком прослизнув у купе й обшукав речі. А що може бути цікавішим для шпика, ніж секретне, закодоване повідомлення, яке настільки очевидно є секретним, закодованим повідомленням? На дверях, на замку — найменшого сліду. Профі.
Сілося, розв’язалося до решти краватку, заспокоїлося дихання. З-за стіни
Вічне перо підстрибує над карткою і робить ляпки у ритмі руху швидкого потяга, тап-тап-тап-ТАП. В голові ребуси й змови, в серці холодний страх, а за вікном залита сонцем Росія,
Про силу сорому
— Пане графе! Сюди! — волала
Затрималося на половині кроку. Панна Муклянович зробила розчаровану міну. Потиснулося покірливо плечима й повернулося до княжого столу.
Відбувся обмін поклонами та ритуальними люб’язностями. Не малося поняття, які саме форми обов’язкові в присутності російських князів, тож прийнялося принцип суворої небагатослівности, завжди безпечної. Стюард підсунув крісло. Супи хлюпотіли у супницях, мисках і тарілках, коли експрес підстрибував на рейкових швах.
Поруч із Блютфельдами, чия присутність, мабуть, не мала би дивувати в жодному товаристві, за княжим столом сидів також немолодий чиновник із яструбиним поглядом злегка розкосих очей. Пані Блютфельд представила його як радника Дусіна (таємного й надзвичайного, звісно). На все й усіх він споглядав із інквізиторською підозріливістю — на бурштиновий настінний годинник, який відбивав годину обіду, на
Розмова оберталася навколо моди, страшна, як темна ніч,
— А в Парижі, ви бачили? Це вже переходить людське розуміння! Який приклад вони показують молоді, зненацька викинувши всі корсети? Жодного відчуття стилю, елеґантности, ані бодай здорової лінії, нічого — не тримає це ні крою, ні фасону, спідниці висять, як на городніх опудалах, талія геть десь загубилася, і горбляться усі, як це виглядає!
— У Берліні й Штутґарті спершу теж так хотіли носити; дякувати Богу, минулося. Але, Ваша Високосте, два роки тому ми були в Італії — і там власне така мода, якщо це можна назвати модою, ну справді!
— Щоби ще це якось виглядало… Але найгірше, що людина вийде на вулицю і не знає, куди очі подіти, що сказати діткам, верх непристойности, щиколотка й півлитки, іноді навіть до коліна, піднімеш погляд, а тут знов личко під зачіскою якесь цілком нежіночне, мало не до голої шкіри підстрижено, я сама бачила, — а як їздять на велосипедах у підрізаних спідницях — ну, а коли ми зупинилися в Les Terreaux в Ліоні, то ви не повірите, в яких костюмах дівчата грають там у теніс!
Князь терпів це мовчки. Мабуть, ні пан Блютфельд, який поглинав наваристий борщ із продуктивністю пожежної помпи, ні радник Дусін, який оглядав кожен шматок броколі з чотирьох боків, перш ніж обережно піднести його до уст, не пропонували достатньо тем для цікавої розмови.
— Отож, — зітхнув меланхолійно князь, ледь умочивши вуса в рибному супі, — то ви хотіли битися з нашим капітаном через політичні принципи?
Глянулося з жахом на
— Трапилося непорозуміння,
Пані Блютфельд перехопила цей погляд і поквапилася на допомогу.
— Пан граф подорожує інкоґніто, — заявила вона своїм гучним шепотом. — Він просив мене не згадувати прізвища Ґ’єро-Саських.
Князь надув губи, зацікавившись.
— Ну й поглянь, моя люба, — сказав він дружині, не підводячи очей від тарілки, — ось вона жіноча дискретність: не міг обрати собі кращої повірниці.
Ґертруда Блютфельд не знала, чи образитися, чи вдати ображену, чи вдати, що не розуміє княжої іронії, чи й справді її не зрозуміла, — вона стиснула губи й уже нічого не казала.
— Ґ’єро-Саський з Пруссії, ну так, — пробурмотів тим часом князь. Мусить мати близько сімдесяти років, подумалося, але старий тримається непогано. Два величезні персні зі шляхетним камінням і дуже блискучий орден на серці були єдиним свідченням високого походження. Ліва рука злегка трусилася, коли він оперував важкими столовими приборами. Чи справді цар не міг послати на розмови з японцями якогось ефективнішого перемовника? Капітан Прівєженський, либонь, глузливо засміявся б: а яке відношення до палацових рішень має розумова справність?
— Ті прусські юнкери, що оженилися з дунайськими родами, тепер сидять на гарних маєтках, ваша родина володіє, мабуть, також селами під Ковном, чи не так? Хто ж це, ага — Пйотр Давидовіч Коробель продав вам шматок землі за нашими лісами в Іллукшівському повіті, ти бував там коли, юначе? Не пам’ятаю, щоб я десь кращі меди куштував, меди полякам відмінно вдаються, слід визнати.
— Багата родина, — відізвався Дусін, мружачи очиська.
— Ви справді перебільшуєте,
— Ах, ми ж візитували Тодора Ґ’єро у Відні навесні минулого року, пам’ятаєш, моя дорога, одразу після скандалу у Прюнцелів, коли отой скрипаль-південець кинувся з вікна й поламав руки й ноги, кажу я вам, перст Божий у подібних трагедіях, нічого не діється без моралі: вабив і спокушав цнотливих невіст своїм чуттєвим мистецтвом, тепер уже ніколи ні скрипку, ні смичок до рук не візьме. Тодор власне ремонтував свою садибу неподалік Геделле, ми зупинилися у Вершинів, — він відремонтував її врешті-решт, правда ж? Вона красиво мусить виглядати влітку.
— Авжеж, — пробурмотілося, опустивши голову над тарілкою. — Улітку особливо.
— А дочка графа Ґ’єро виходить за фон Кушеля, він третій чи четвертий кузен зведеної сестри моєї дружини по лінії Баттенберґів, себто почасти споріднений також із
— Е-е… Я не дуже добре його знаю.
— Загалом, порядні люди, заснували шпиталь після епідемії в одинадцятому, я бачив у коридорі дошку подяки, ви її теж там бачили, еге ж?
— Мабуть.
— Нічого не діється без моралі, — продовжував розігрітий князь Блуцький, кришачи собі в вино сухарі. Скільки в нього зубів залишилося, чи залишилися якісь взагалі, він рухав нижньою щелепою так, ніби її кістки вже зогнили до консистенції ґуми, він їв так само, як старий Учай, котрий завжди різав собі цизориком на дрібні шматочки яблука, пироги й м’ясо, тільки так він міг їх проковтнути не жуючи. — І так скажу тобі, юначе, що все лихе, що ти робиш і кажеш, рано чи пізно повертається до тебе й б’є тебе по обличчі, як зраджена жінка. А чому? А тому, що схоже притягується, подібні речі шукають одне одного. Чи задумувався ти, чому так завжди укладається, — у містах: квартали, вулиці, люди такі й отакі, завулок злодіїв, пасаж поножовщиків, бульвар легковажних дівиць, і квартал торговців, і квартал високонароджених, а коли дзвони дзвонять у храмах, то також станеш і послухаєш, і на слух відрізниш церкву від церкви; й так само в кожному товаристві, чи пам’ятаєш школу, якщо тебе до школи батько посилав, або військо, де б не зібралися люди різного походження і різного життєвого досвіду, вони зразу ж починають самі перемішуватися, шукати один одного, об’єднуватися й тягнутися до себе, подібне до подібного, інше до іншого, й дивися: тут маєш скандалістів і баламутів, тут маєш шахраїв і підлиз, там душі шляхетні, там мрійники. Й так само в житті, нічого не діється без моралі, людина проста й щирого серця не опиняється раптом між злочинцями, й не знайти убивць запеклих, які щасливо побутують між добряками, так усе повертається до тебе й укладається в моральній симетрії, лихе до лихого, добре до доброго, істина до істини, брехня до брехні, про це ти мав би знати, юначе, ким би ти не був, бо Пйотр Давидовіч жодного маєтку в Іллукшівському повіті не продавав, я не знаю і ніколи не чув про угорський рід Ґ’єро, а тим більше ми не відвідували їх у Відні, фон Кушель — то кличка одного з моїх хортів, і нехай мене куля вцілить, якщо ти, нікчемо, пожертвував коли за своє життя бодай копійку на якусь благу справу, не кажучи вже про заснування шпиталів, і геть з моїх очей, перш ніж я накажу тебе відшмагати й з потяга викинути, зухвалий мерзотнику, кгм, кгм, чи міг би я попросити до десерту філіжанку підігрітого молока з дещицею масла й падевого меду, спасибі.
Згоріти зараз же, від голови, обличчя розчервонілого й губ, розтягнутих в улесливій
Тепер настав час для справді героїчного вчинку, треба зробити те, що понад сили людські. Опустити руки, перемістити стопи, підвестися, підняти тулуб і відсунути крісло, все з поглядом, спрямованим додолу, до пекельної прірви, розвернутися, зробити крок убік і до переходу й…
Мало не розплакалося, губи вже починали тремтіти, й вібрував під шкірою якийсь м’яз між підборіддям і щокою, сльозилися очі. Це понад людські сили! Сором стиснув гортань і трахею, горло пересохло за кілька секунд, годі було ковтнути слину, несила вдихнути, щось тисне в грудях, стискає легені — як же поворушитися, звідки узяти енерґію, рамена, наче кам’яні, ноги, мов свинцеві. Неможливо. Руки тремтіли дедалі більше, впала на підлогу скинута великим пальцем виделка. Силуване дихання нагадувало хрипіння пораненого коня, слина текла з куточка уст, але не булося в змозі контролювати навіть уста — передусім уста.
Шарпнулося ліву ногу. Крісло човгнуло по килимі. Пані Блютфельд підвелася, щоб пропустити. Чи можливе більше приниження! Схлипування будилося у грудях. Згоріти! Шарпнулося правою ногою. Стегна не послухалися, доведеться спертися на бильця. За першим разом руки зісковзнули, за другим теж, допіру з третьої спроби — підвелося на ноги. Тепер крок уліво. Чи не підігнуться коліна? Чулося тремтіння литок, жахливе відчуття, коли власне тіло виходить тобі з-під контролю і розсипається під тобою, як картковий будиночок, тремтіння дійшло вже до гомілки, дрижали навіть м’язи живота.
Зробилося цей крок і мало не закричалося від полегші.
Піднялося голову.
Усі дивилися.
Посміхнулося.
І з усмішкою, випаленою на обличчі, зробилося той другий, третій, четвертий кроки — стюарди сходили з дороги, ті, хто сиділи, відсували крісла,
Посміхалося.
Навіть коли зачинилися за плечима одні й другі двері, коли пройшлося в коридор наступного вагона й тим коридором до кінця, і вагон за вагоном, уже бігцем, штовхаючи плечем одвірки й відштовхуючи людей, яким не можна подивитися в очі, й далі, до салону, крізь залу для курців і більярдну, й до вечірнього вагона — панічна втеча — крізь порожню засклену ґалерею, але цього мало, клята посмішка далі не хоче зійти з обличчя, доведеться здряпувати її нігтями, ножами, битим склом, отож, іще далі, залізні двері на оглядовий майданчик, заблоковані — виважити.
Вискочилося на свіже повітря, на світло післяполуденного сонця і галас великих машин, що мчать рейками, просто на…
Здоровань із рубцем душив інженера Драгана, притиснувши коліном до металевого сидіння і стискаючи квадратними лаписьками його шию. Поруч на вагонній терасі лежав інший охоронець, той із азіатською фізіономією, — з розбитим черепом.
Хапаючи повітря широко розкритим ротом, стоялося і дивилося. Вони завмерли в смертельних обіймах — руки на шиї, руки на руках, що стискають шию, — повернувши набряклі обличчя до дверей, вони так і завмерли посеред убивства, як антична скульптура, образ міфологічних змагань: жорстокий велетень і жертва, груба сила й безпорадна старість.
Відступилося на крок, на поріг ґалереї.
На це Рубець повернув голову й знову заходився душити, притискаючи коліном груди янкі.
Драган, однак, не відвів погляду, він умре з поглядом, втупленим в обличчя випадкового свідка, — він не може покликати на допомогу, він не може зробити жесту, він може тільки вперто дивитися. Очі в нього були глибокі, темні.
Зробилося другий крок назад.
Драган дивився. Чи проклята посмішка нарешті сповзла з уст? Чи американець дивився власне на ту посмішку? Інтенсивність його погляду була занадто великою, вона не дозволяла відвести очі.
З-під поли розхристаного піджака Рубця визирала ручка револьвера, застебнутого в шкіряній наплічній кобурі. Душитель був на цілу голову вищий, а отой піджак мало не лускав йому на геркулесових грудях. Він скалив темні зуби, піт скапував з кінчика його гачкуватого носа на чоло інженера, який уже непритомнів.
Тікати, поки ще можна!
Але вже неподільно панував сором. Вийнялося з кишені костюма позолочений
Кривоніс заревів і впав на коліна, відпустивши шию старого янкі. Однією рукою він потягнувся до «Вотермена», що стирчав у нього над коміром, другою — за револьвером. Копнулося його в ту руку — зброя полетіла високою дугою понад балюстрадою, падаючи на насип й одразу зникаючи з поля зору.
Драган, кашляючи й спираючись спиною на стіну, підводився на ноги. Він вказав поглядом на тіло іншого поліцейського. Чи він теж був озброєний? Мені кинулося до трупа. Тверда форма під тканиною — смикнути за полу, вистрелили ґудзики, — ось і шкіряні ремені, наплічна кобура, чорна ручка. Вийнялося холодний револьвер. Драган прохарчав щось незв’язне. Обернулося. Рубець тікав.
Від входу до ґалереї він був відрізаний, двері до наступного вагона за довгою платформою й амортизаційним зчепленням не мали навіть клямки, замкнені зсередини, — то вже був службовий вагон, одразу за ним тендер і локомотив — що ж убивці залишалося? Він видерся на вигнуту тут у формі виноградної лози балюстраду, вхопився за край даху й виліз на нього, перекинувши ноги, з першої ж спроби з мавпячою спритністю, попри те, що кров ллялася йому на шию і комір сорочки; раз, два, майнули підбиті підметки підошов на тлі блакитного неба — й Рубець зник.
Встромилося револьвера з довгою цівкою за пояс, під камізельку й піджак, і стрибнулося на балюстраду, слідом за Рубцем. Раптом, коли рука й голова опинилися поза тунелем, що пробивав у повітряній масі локомотив, у них ударив холодний вітер, залопотів легкий матеріал костюма, відчулося хутке шарпання дрібних ручок, м’які пальці розтріпували волосся і тягли за вуха — вітер, сила розгону, з яким ударяє у повітря масив експресу. Дерева й поля блимали розмазаними смугами, вже навіть не імпресіоністичні хмари кольорів, а самé враження образу й рухомого зображення, барвистий світ літньої ідилії. Тільки небо, до якого повернулося голову, сягаючи даху, тільки небо було спокійним, нерухомим, фотографічно виразним.
Він міг там стояти, ховаючись за краєм, щоб копнути в скроню першого ж йолопа, який ту голову вистромить, — не подумалося про це. Але не стояв, не ховався. Уповзлося на дах ящірчиним способом, із грудьми, притиснутими до брудної площини, й широко розкинутими руками. Рубець рухався навкарачки за кілька метрів далі, вітер загорнув йому піджак на голову, хлоп борсався з ним, аж мусив був зупинитися, щоб скинути його з пліч, — піджак полетів у тайгу, лопочучи над минаючими вагонами й зеленими кронами дерев, чорний прапор, клапоть воронового крила, пір’їна, крапка, зник. Рубець щось крикнув, годі було розібрати його слова в шумі повітря і ревінні швидкого потяга, в протяжному сапанні паровоза. Гукнувши, він озирнувся через плече, наче у відповідь на це скавуління отримав звідкись попередження. Побачилося тоді, що Рубець відірвав шматок матеріалу сорочки й обв’язав тканиною собі усю шию; але металеве перо, мабуть, уп’ялося глибоко, цей провізоричний бандаж уже просяк кров’ю, червона пляма розливалася на спині в Рубця.
Він знову закричав і кинувся назад, розвернувшись на колінах, — він не побачив націленого в нього револьвера, отже, то був його шанс. Але ліве коліно послизнулося на масному бруді, що вкривав дах вагона, й Кривоніс з’їхав убік, імпульс його власного руху розвернув його ще задом до краю, він хотів учепитися за заклепки, не дотягнувся, взуття виїхало за край даху, він летів дедалі швидше, дригаючи ногами, відкривши рота в комічному вдиху-видиху, як бита риба, голодне пташеня — зсунулися йому коліна, впав.
Обережно пересунулося до краю. Рубець висів, учепившись обома руками в крижлізні окуття високого вікна. Чи бачили його пасажири? Бандаж розмотався в нього на шиї, вітер підхоплював краплі крови, лопотіла порвана сорочка. Бачилося, як тремтять йому від зусилля м’язи рук, біліють пальці, як спотворюється його обличчя гримасою болю.
Він підніс голову, подивилося йому в очі. Відвернутися? Дивитися, як він падає і гине? Щось зробити, нічого не робити — такими є вчинки й уникання, але що перед ними, біля витоку? Ще не згас вогонь сорому. Сягнулося і подалося хлопові руку.
Лежалося потім, важко дихаючи, головою у бік Азії, ногами до Європи, навзнак, і дивилося, як окремі хмаринки стернують крізь блакить, і нічого, крім них, не змінюється у блакиті. Ну, хіба час від часу прослизали вгорі сірі клуби диму від локомотива. Раз пролетів птах.
Рубець дихав дедалі важче.
— Пекельник. Покарай його, Боже. Ой, здохну я тут.
— Еге.
— Ех, отаке життя, тьху.
— Не треба було руку на Божі заповіді піднімати, тож гріх і не повернувся б до вас наприкінці.
— Правду кажете, пане. Але що робити. Людина служить,
— Цар казав вам задушити американця? Не брешіть.
— А-а, воля зверхників, хто там розбереться, раз заморозники, раз розтальники, кожен кричить і погрожує.
— A отой другий — не був з охранки? Від князя може?
— Лизав князя пес. Щоб отой вагон не вийшов із Петербурга запечатаний… але гівна.
— Значить — на американця?
— Який він там американець. Дідько громовик. Отче небесний, всі святі, вже хапає мене, кх.
— Не рухайся.
— Поблагословіть мене, пане.
— А я що, піп, щоб благословити людей?
— Піп, не піп.
— Я ж тебе сам…
— Але завжди якось то легше з добрим словом. Ну.
— Як вас звати?
— Вазов Юрій Даніловіч, кх, матір Василіса з Марчиків, із Борисова.
— Я вірю, Юрію, що ти міг стати доброю людиною.
— Так. Так, — він дихав дедалі швидше, надходив кінець. — Це правда.
— Немає у мені благодаті від Бога, щоб поблагословити тебе в ім’я Його згідно з тим, ким ти є, і немає у мені благодаті від людей, щоб поблагословити тебе від людей згідно з тим, що ти їм вчинив, а єдиною благодаттю обдарував мене ти сам, прохаючи про це благословення, тож уділяю його тобі від щирого серця: аби з тим же смиренням постав ти перед Господом. І, будь ласка, прости мене.
— Кхр. Боже мій. Не дозволили. Так.
Повернулося голову вліво. На відстані теплого подиху малося його розплющені очі — вже порожні. Вітер підхоплював слину з розкритих Юрієвих уст. Він помер із руками, затиснутими на власній шиї, у тому самому поперечному зчепленні, яким душив старого інженера.
Небом пропливали білі хмарини, мов ляпки молока в чорнилі. Золотий
З лісів підхоплювалися сполохані проїздом експреса ключі качок, косички диму з високої димової труби паровоза вилися праворуч і ліворуч, скручуючись між собою у міру того, як повертала колія… Це траплялося рідко — потяг сунув просто на схід; а коли він раптом
Думалося, що зараз тут з’явиться обслуга, Драган приведе допомогу, прибіжать
Лаючись і кусаючи губи, стягнулося з пальця перстень-печатку з Корабом на геліотропі — він зійшов гладко по шару слизького бруду, — й кинулося його геть. Підстрибуючи, каблучка покотилася дахом вагона.
Але не так легко визволитися, це тільки пустий жест. Бо чому не заперечилося їм на самому початку? Чому не спростувалося Вайта-Ґессінґа, пані Блютфельд, а дозволилося купчитися балачкам, аж поки й справді їх уже важко було спростувати? Немає іншого порятунку від сорому, як тільки другий сором. Навіть на даху їдучого на повній парі крізь тайгу експреса Транссибу, в самому лиш товаристві трупа, під великою блакиттю і Сонцем високим, навіть тут зіщулюється, з колінами, підтягнутими під підборіддя, головою опущеною, переплетеними судомно раменами, запеклий згусток сухого ридання, трясеться у ритмі потяга й ритмові всупереч, у нестримній лихоманці — з сорому.
Аж потяг почав сповільнюватися, дими й вогні виринули далеко попереду паровоза на тлі з’яви на виднокраї низьких обрисів гір — наступна станція Транссибу, Свєча або Котельніч, нема чого чекати, зараз чи згодом,
Зсунулося обережно балюстрадою й зістрибнулося на оглядову платформу. Від трупа другого
У ґалереї було порожньо. Підійшлося до засунутих дверей камінної кімнати, приклалося до них вухо. Голос, голоси, жіночі, чоловічі. Може, перечекати тут? Урешті-решт вони собі підуть.
Або власне увійдуть до ґалереї. Знайдуть його зачаєного в кутку. Тікати нікуди.
Шарпнулося подвійні двері й увійшлося усередину.
Чорна пітьма накрила очі, вугільна смола влилася під повіки. У рівномірній темряві тремтіли поламані на стінах і стелі вагона світіні кільканадцяти осіб і кількох меблів: округлого столика, крісел. Найближчий до столика силует в тьмітлі — жіноча постать — вказував випростаною рукою на протилежну стіну. На стіні танцювала світінь високого чоловіка. Тьмітло заливало всіх і все, розмиваючи краї, топлячи в мороці форми й сплощуючи обсяги. Єдину певну інформацію давали власне світіні: мінливі, розсмикані, спотворені проекцією на нерівні поверхні, — але вимірні, видимі людському окові. Чоловік біля стіни підняв руку, мабуть, поправляв окуляри. Жінка провела рукою над столиком, кидаючи на стелю великий відблиск, який на мить усіх засліпив, аж вони сіпнулися рефлекторно назад і повідвертали голови, що, своєю чергою, ще більше роззухвалило їхні світіні, і якусь хвилину світлі силуети стрибали по стінах, вимахуючи руками, мов недолугі ангели. Залою прокотилася хвиля шепоту російською, німецькою і французькою мовами.
— Він! — заволала княжна Блуцька. — Скаже, що то було!
—
Відступилося до ґалереї. Хотілося вийти непоміченим, але зачепилося плечима двері, опустилося руку з піджаком — і з-під незастебнутої камізельки бухнув у залу сніп холодного вогню, неначе дракон, захований у кишківнику, рикнув раптом крізь пупок полум’ям гарячим. Із жахом глянулося на брудну безрукавку, простягнулося руку — вона увійшла в вогонь, як у м’який струмінь води, блиск прошивав пальці, просвітлював нігті, шкіру, сухожилля і м’язи, кровоносні судини, рука зависла в ньому, як жовтогаряче желе, кидаючи рожеві відблиски на половину зали. Подумалося про оті побожні малюнки, на яких Господь Христос відкриває свої груди, й з пробитого серця б’ють концентровані пучки золотистих променів. Усі учасники сеансу завмерли, чоловіки й жінки, ті, хто сиділи й стояли, навколо столу й попід стінами, тепер дійсно засліплені, заплющуючи повіки, заслоняючи обличчя, — їхні сукні з дуже довгими рукавами, з
Ненадовго повернулася темрява: княжна негайно загасила тьмічку — й вечірнє сонце залляло вагон.
Піднялося голову.
Усі дивилися.
Усміхалося.
Про пера й револьвери
Він був прохолодний на дотик, укритий перлистою росою, а при сильнішому світлі мерехтів на кривизнах і краях усіма барвами веселки — завдяки цьому найлегше розпізнати крижлізні метали. Його оберталося у руках із перебільшеною обережністю: ніколи раніше вогнепальна зброя у руки не потрапляла. Він був легкий — це перша несподіванка. Обмилося його побіжно в умивальнику в купе (на похід до ванни настане пора за кілька годин, коли всі поснуть), але й так відбитки пальців залишилися на гладкій сталі. Попри райдужні рефлекси й післяобрази, самé крижлізо було рівномірно чорним — проте його відполірували до такої дзеркальної чистоти, що на ньому можна було порахувати папілярні лінії пальця, коли той на мить торкнувся курка. Курок мав форму скорпіона з довгим, піднятим для укусу хвостом; відводилося й опускалося власне той хвіст, скорпіон ударяв по капсулю з’єднаними клішнями. Зрештою, увесь револьвер виглядав так, наче був запроектований французьким шанувальником
Склалося Ґросмайстра, загорнулося його в брудний рушник і сховалося на дно валізи.
А якщо знову нишком обшукають купе? Мені завагалося. Нічим не зарадиш, треба буде завше забирати його зі собою.
А тоді він знову спалахне холодним вогнем у найменш очікувану мить…
Тричі хтось стукав у двері купе, на четвертий раз постукав
Ті, хто стукали в двері, просторікувато висловлювалися, переконуючи відчинити, — перша, звичайно ж, пані Блютфельд, далі панна Муклянович, потім радник Дусін. Той, останній, перш ніж піти, просунув під двері візитку з написаним на звороті номером купе. Ґертруду Блютфельд, звичайно, цікавив матеріал для чуток, Єлена прийшла з незґрабною розрадою, а от радник Дусін з’явився не від власного імені, а від імені княгині Блуцької, яка явно жадала пояснень від непроханого гостя, котрий зірвав їй сеанс. Але ніхто не питав про мертвих або зниклих службовців охранки.
Оскільки годинник не йшов, час відмірювалося за уміщеним у
Близько пів на одинадцяту постукав інженер Драган.
— Ви перебуваєте в купе, — сказав він позбавленою найменшого акценту німецькою мовою. — Ви мене чуєте. Ви врятували мені життя. Я виглядав вас на вечері. Будь ласка, відчиніть. Не стояти ж мені тут.
Прочинилося двері. Він штовхнув їх і увійшов до купе. Відступилося — він був вищий на добрі кільканадцять сантиметрів, і мусилося задирати голову. Відстань, на якій людина підсвідомо розташовується стосовно іншої особи, не залежить від її огрядности чи зросту, а від кута огляду між ними. Діти й жінки виявляють більшу терпимість; натомість чоловіки невтомно шукають кращої позиції, ніби оті стрільці з револьвера в вестернових видовищах у кінематографі. Наука про душу, якщо й виникне, то постане на підставі стереометрії.
Він зачинив за собою двері, відтак вийняв із внутрішньої кишені піджака зламаного «Вотермена».
— Прошу.
Він був смертельно серйозний, жоден м’яз не здригнувся на його обличчі; адже цей жест ніс у собі якийсь урочистий формалізм. Узяти, не взяти, що б не вчинилося, це матиме більше значення, ніж можна висловити мовою іншого виду. Драган чекав із простягнутою рукою.
— Дякую.
Сілося на застеленому ліжку, обертаючи покалічене перо
Як же це… бентежно.
Піднялося погляд на американця, щоб зараз же його опустити, — він стояв і дивився згори, злегка похитуючись у такт руху потяга, в бездоганному дворядному костюмі попелястого кольору, з широкою білою хустиною, пов’язаною довкола шиї, випростаний, хворобливо худий, з очима, схожими на два шматки вугілля, встромлені під надбрівні дуги. Коли ж він нахилить голову, то вони заблищать яскравіше, раптом ставши майже сіро-блакитними.
— Просякнув кров’ю, — пробурмотілося під ніс.
Він почув.
— Перо здолало меч, — засміявся він хрипко. — Де це?
— Що?
— Ви забрали його в Михайла. Всі в потязі говорять про ангела в тьмітлі,
— У мене немає жодної ангельської зброї. Що сталося з Михайловим тілом?
— Мій дорогий, ви врятували мені життя, я не питаю, що потім сталося на даху.
Тінь цієї людини знову дивно гарцювала, опухала й стухала, наче хтось її на зміну надував і висмоктував з-за Драгана; лінія тіні й світла вигиналася й вібрувала.
Погризлося ніготь великого пальця.
— Ви працюєте на Російсько-американську компанію. Може, йдеться про Аляскінську лінію. Російські конкуренти найняли диверсанта, це для вашої охорони наздогнали нас учора вночі ті троє поліцейських. Вони не сидять у другому класі, не всі — принаймні один їде в службовому вагоні за тендером. Це туди перенесли тіло Михайла, не тягли ж його ґалереєю і камінною залою, і не скинули з потяга. Навіщо ви пішли на той оглядовий майданчик, якщо знали, що перебуваєте в небезпеці? То була засідка, Михайло влаштував засідку на Юрія. Обидва з охранки? Заморозники й розтальники підтримують різні сибірські компанії, або ж розтальники взагалі ворожо ставляться до
Він підсунув собі табурета від секретера й сів. Вийняв цигарку, закурив. Погляд біг майже паралельно підлозі; піднялося погляд, зазирнулося йому просто в очі. Купе було, попри все, затісне — якби Драган нахилився ще трохи вперед, якби спер руки на коліна, то ковталося би дим просто з його легенів. Той кут, та відстань… духівник і розкаяний, адвокат й обвинувачений, батько нареченої і кавалер, який прохає її руку, майстер і учень.
Інженер пробурмотів щось до себе якоюсь хрипкою мовою. Він роззирнувся довкола по купе. Вказалося йому на попільничку. Американець був старий, хоча його силует і рухи не видавали цього, але він міг би бути однолітком князя Блуцького.
— Отой револьвер, — сказав він за мить, — вартує більше, ніж його вага в золоті. Я це розумію. Ви бідняк. Перепрошую, мені б не хотілося вас образити. Ви бідняк, ви скористалися нагодою зіткнутися з
— Ґерославський.
— Ґерославський. Вірно?
— Так. Бенедикт Ґерославський.
Він посміхнувся.
— Як, урешті-решт, виглядає питання про ваше походження?
—
— Ах! Якби хтось міг таке сказати про себе щиро! Навіть потвора Франкенштейн… Ви читали Мері Шеллі? Ви не вважаєте захопливим, що в літературі сила електрики завжди…
— Це крижлізо, якийсь холод крижліза. Набої з тунґетиту. Я не знав, що виробляють таку зброю.
— Не виробляють.
— Але навіщо? Що такого можна вбити тунґетитовими кулями, чого не можна вбити будь-яким іншим способом? Якщо це так дорого.
Драган підбадьорливо махнув рукою у білій рукавичці.
Відгризлося ніготь на другому пальці.
— Ця зброя — не на людей. Ця зброя — на лютих.
— О?
— Цікаво… Чорт забирай, як шкода, що я не читав про це більше. Які властивості має тунґетит при високих температурах і високому тиску? Такий холод крижліза… Якби я не заслонив того приголомшливого блиску…
— Чим? Рукою, вбранням? Таким чином його неможливо заслонити. Я маю тузінь патентів на тунґетитові системи освітлення — при наявних цінах вони, зрештою, украй непрактичні, — я на цьому розуміюся.
— Як то: неможливо заслонити? Ну, але ж…
—
Пригадалося іспити в університеті, отой характеристичний гнів професорів, які рештками сили волі стримуються, щоб не вибухнути, маючи справу із волаючою до неба про помсту тупістю студента, — тож студентові тим важче позбирати думки, а тому вони тим виразніше дратуються, тож студент горить заживо й мріє уже тільки зникнути їм з очей, а тому вони проганяють його безнадійним помахом руки. Він утік від екзаменаційної чоти, повернувся до життя і розуму.
От тепер би продемонструвати свого генія і свої знання! Та не може, бо ніхто не питає.
Не той хороший сапер, хто здатний знешкодити макет міни, а той, хто знешкоджує справжні міни, що загрожують висадити його в повітря, — так само, не той хороший студент, який володіє знаннями й навичками, а той, хто представляє знання і навички перед найсуворішими екзаменаторами.
Спершу довго вважалося, що це узагальнення служить тільки для виправдання академічних нероб; потім стало зрозуміло, що цей поділ розділив людей загалом у довільний спосіб. Скільки ж то таких, хто прекрасно порадять собі з будь-яким муляжем життя, та коли справа доходить до справдешнього життя — у них трусяться руки? Перші в науках, що нічого не важать, відмінники у відповідях на непоставлені запитання, всезнайки за мить опісля. Якби лиш тільки дозволити їм ще одну спробу, дати ще одну міну роззброїти, дати ще одне життя!..
— Цю реакцію зумовлює тьмітло, чи не так? Я заслонив джерело тьмітла, реакція припинилася.
— Крижлізний нікель симетрії КТ. Реагує на тьмітло як чистий тунґетит. У ґнотах тьмічок згоряють вуглецеві сполуки тунґетиту, а в дешевих тьмічках навіть саме переморожене вугілля. У свою чергу, деякі реакції окислення кріовуглецевих ізотопів…
— Навіщо Михайлові здалася така зброя? До експреса прокрався якийсь перевдягнутий лютий? — захихотілося.
Драган задумливо розглядав недопалок.
— Я не працюю для Російсько-американської компанії. Не йдеться про Аляскінську лінію. Я не займаюся суходільною інженерією.
— Ви не інженер?
Він злегка посміхнувся.
— Знаєте, я студіював, але чомусь ніколи не отримав диплом інженера. Докторати — так.
— Йдеться не про промисловий саботаж? То чому ж вас хочуть убити?
— Я не здивуюся, коли з’ясується, що Побєдоносцев платить за мою голову мільйон рублів. Ви чули, що разом із нами їде зять третього акціонера
Він підвівся.
— Якби я міг якось у майбутньому…
— Мене звуть Бенедикт Ґерославський,
— Це цікаво складається, бо я також змушений був тимчасово ховатися за фальшивою тотожністю. Мгм, тепер це вже й так не має значення, ми вже в дорозі. Згадайте слова великого Ґете. Подорож — це наче гра, її завжди супроводжує користь або втрата, й то, як правило, з несподіваного боку. — Він поправив рукавички. — Моє прізвище не Драган; я походжу з задруги Драганіч, звідси цей псевдонім. Я маю американське громадянство, але народився сербом, у Сміляні, в Хорватії. Ви могли десь випадково почути моє прізвище. Я — Нікола Тесла.
Він сухо вклонився і вийшов.
Опівночі Транссибірський експрес минув дев’ятсот сімдесятий кілометр маґістралі. Закінчився перший день подорожі.
Розділ третій
Про логіку двозначну, тризначну й незначну, а також про логіку жіночу
— На милість Божу, пане Бенедикте, ви ж не можете взагалі нічого не їсти!
—
— Будьте розсудливим! Будь ласка, відчиніть.
— Я ще не встав.
— Це нездорово стільки спати, меланхолія від того на людину нападає, апатія душить і мучать міґрені.
— Ви ще довго збираєтеся так кричати крізь двері?
— Стіни тут не набагато товщі.
— От же ж панна заповзялася! Шановна тітонька не навчила вас, що недоречно чіплятися до незнайомих чоловіків?
— Покликати мою тітку? Тітонько!
— Зараз!
Панна Єлена Муклянович: у білій єдвабній блузці з довгими мереживними рукавами, з чорною оксамиткою на шиї, затиснута у високий корсет, у вузькій бежевій спідниці, з-під крайчика якої видно тільки носаки шкіряних пантофельок, із чорним волоссям, щільно стягнутим у кок, простромлений двома шпильками зі срібними головками. Темні очі, бліда шкіра, ще й убілена пудрою, — якби не блиск на губах, то панна виглядала би так, наче з
Не підвелося, щоб із нею привітатися; сиділося на вкритій покривалом постелі, біля вікна, в домашній куртці, накинутій на сорочку.
Панна Муклянович дивилася, як гувернантка на неслухняного шестилітка.
Відвелося погляд на дощовий краєвид за вікном.
— Двері за вами зачинилися, що люди подумають.
— Боже мій! — панна Єлена прошепотіла голосом а-ля
Обперлося скроню на холодну шибку.
— Здаюся.
Вона несхвально прицмокнула.
— Для початку, може би кавалер вийняв руки з кишені.
Вийнялося.
— Ну й чому так… Ах. — Тут нарешті вона зніяковіла — ненадовго, бо одразу ж прибрала нову міну. — Дуже негарно. Татко не мочив
Цей її тон… Або вона виховувала молодших братів, або й справді працювала гувернанткою. Проте гувернантки радше не їздять першим класом Транссибу.
— Це не смішно. — Вдарилося головою у шибу, раз, другий, міцніше. — Панна знайшла собі розвагу на час поїздки, а мене…
— Як ви можете! То я журюся і мало посміховисько тут зі себе не роблю, щоб вас на світ витягти, спонукана християнським милосердям… — але вона вже знову посміхнулася, уже бісик стрибав у її зіницях і в тремтячому куточку уст —…а ви смієте такі речі казати!
Вона явно очікувала відповіді також у подібному грайливому тоні — вона б тоді розсміялася вголос, передчувалося, який пошесний її сміх, йому годі опиратися; тож розсміялася б уголос, а потім усе би поточилося чітко наміченою колією — до більшої природности, щирости, більшої відвертости. Так люди знайомляться, так вони перетворюються із незнайомих на знайомих, із такого матеріалу найпростіше збудувати міст, що поєднує береги чужорідних світів. А панна Єлена є інженером, дуже досвідченим у спорудженні мостів між людьми, це було очевидно від першої зустрічі, кілька фраз, квапливо кинутих у вузькому проході, — й уже жарти, вже щиросердні шпильки. Те, що вона землячка, — не має великого значення. Властиво, не має також великого значення, що вона каже і якою мовою. Розсміється — цього досить. Якби її зустрілося на батьківщині, на вулиці в Варшаві, звісно, це не могло би відбутися так само швидко й просто, але це ж Транссибірський експрес, подорож, магічний час, години, наче дні, дні, мов місяці. Розсміється.
Ні. Повернулося обличчям до шиби. Може, піде собі. Тиша затягувалася, тиша, тобто гіпнотичний галас потягу, тук-тук-тук-ТУК. Дивилося на прозоре відображення панни Єлени в вікні, зависле на тлі лісистих пагорбів і дощових хмар; воно пропливало краєвидом, як відблиск на поверхні води, блідий привид блідого дівчати. Чорний завиток, що вислизнув із зачіски, вона застромила за вушко, підносячи до обличчя руку в хмарці білого мережива, навіть цей жест містив запрошення до розмови. Коли Єлена повертала голову, на оксамитці миготіла темно-червона зірочка — рубін? У сріблі невеликих сережок блищали чорні перли. Риси її обличчя накладалися на далекі спогади про — кузинку? Дочку сусідів із Вільківки? Занадто великі очі, занадто гострий ніс, врода, народжена з недосконалости, чорно-білий макіяж ще її підкреслює, важко відірвати погляд, важко забути.
Вона роззиралася по купе, шукаючи виходу для нетерплячої енерґії, приводу, щоб розрядити ситуацію. Єлена зупинила погляд на розкиданих по столі паперах.
— Що то за шифри?
Підхопилося-підскочилося до секретера.
— А-а, ні, — засміялося, збираючи машинописи й рукописи до портфеля, — ніякі то не шифри; от, забава в математичну логіку.
— Так?
Глипнулося підозріло.
— Панна вважає математику цікавою?
Вона зробила ображену міну.
— Чи не можу я зацікавитися тим, чого не знаю? Чи кожен здоровий розум не інтриґують найбільше саме ті речі, які він не мав оказії спіткати, речі, поки що незрозумілі, таємничі й екзотичні — на противагу до того, що знане й уже нудне? Чому ви дивуєтеся, пане Бенедикте? — вона взяла одну з карток. — Прошу мені сказати, ось це, наприклад, про що тут ідеться?
— Ох. Це навряд чи вдасться… Ну добре, не дивіться так.
Боже мій, чи існує банальніший спосіб зав’язати розмову? Слід дозволити чоловікові розбазікатися про його роботу, його
І все ж:
— Логіка, м-м-м, логіка вивчає правила розумування, коректність методів, за допомогою яких роблять висновки, чи вам і справді хочеться почути про це?
— Коли вас питають, що ви робите, то що ви кажете?
— Що якось зводжу кінці з кінцями.
Вона підняла брову.
— Ну, добре, — всілося навпроти панни Єлени, поклалося портфель на колінах, розгладилося папери. — Я працюю над логікою суджень. Кожне судження має логічне значення. Значення — стосовно істини. Але не все, що ми говоримо, є судженням у логічному сенсі. Не є ними, наприклад, запитання, не є накази, висловлювання, позбавлені підмета або присудка, чи іншим чином кострубаті значення. Бамбарара бумбарує бімбарика. Істинно це, чи хибно? Розумієте?
— Так, так.
— Від Античности, від Арістотеля вважалася чинною класична двозначна логіка. Її називають двозначною, оскільки вона оперує двома значеннями: істини й омани. Кожне судження є або істинним, або хибним. Від Арістотеля походить також кілька основних правил логіки, про які ви могли колись чути. Правило несуперечности гласить, що одне й те саме судження не може бути водночас істинним і хибним. Ми розмовляємо й не розмовляємо. Я живий і неживий. Я є людиною, і я не є людиною. Очевидний абсурд. Правило виключеного третього — що для довільного судження є тільки дві можливості: або істинним є певне судження, або його заперечення. Дощ падає, або не падає. День, або не день. Ми їдемо потягом, або не їдемо потягом.
… Проте уже в давнину з принципами арістотелівської логіки полемізували. — Запалювалося. — Ми знаємо від Ціцерона про суперечку між Хрісіппом і Діодором щодо правомочности пророцтв авґурів і халдейських ворожбитів. Стоїки були запеклими детерміністами й двозначниками, панно Єлено,
… Отож, не всі значущі судження є істинними або хибними в момент висловлювання. «Усяка істина вічна, але не всяка істина одвічна». Це означає, панно Єлено, — розігналося уже майже до слововиверження, — що коли якась подія відбувається, то істина про неї усталюється, і все, що ми про неї скажемо, буде істинним чи хибним; але до того часу, поки перебіг цієї події не завершився, твердження про неї не є ні істинними, ні хибними. Такі судження посідають інше логічне значення, власне вони і є «невизначеними». Чи доїдемо ми вчасно до Іркутська? Щó б я зараз про це не сказав, воно не матиме стосунку до істини й омани.
— Чи правильно я зрозуміла: стара логіка має стосуватися тільки минулого, так?
— Більш-менш. Бо в цій точці я розходжуся з Котарбінським. Я не маю такої упевнености. Треба відповісти собі на три запитання:
… Чи закони логіки вшиті в саму реальність — як основа в тканину, ритм у мелодію, барва в світло, — а чи ми сотворили їх як свого роду мову, що служить для розповідання про світ? Чи, отож, вони були б іншими, якби ми інакше говорили, інакше мислили, походили з іншої культури, іншої Історії, іншими тілами брали би участь у світі, іншими чуттями сприймали цей світ? Чи були б вони для нас іншими, якби ми не були людьми? Чи вони, отже, інші для лютих?
… Чи взагалі існує та істина, до якої апелює кожна логіка, істина сама собою, тобто об’єктивна, абсолютна міра слушности всіх суджень, — а чи ми маємо тільки неповні наближення, засновані на тому, щó ми знаємо, щó ми можемо пізнати, будучи такими, якими народилися? Однак якщо немає об’єктивної і абсолютної істини, то ми не маємо права говорити про будь-які наближення до неї: можна бути ближче або далі від конкретного пункту, на відстані, вимірюваній за певною шкалою, — але неможливо наближатися чи віддалятися від місця, що не існує або яке залишається невизначеним у просторі. Або, таким чином, нам дано об’єктивну істину, незалежну від того, хто її пізнає, або взагалі не існує істини й омани в тому сенсі, в якому ми всі послуговуємося цими словами.
… І нарешті: який арґумент свідчить на користь надання особливого статусу минулим подіям, що до них використовується двозначна логіка, а до майбутніх подій уже ні? Вони залишаються тим більше невизначеними, чим далі перебувають від нашого безпосереднього досвіду й чим менше вони детерміновані. Чому аналогічного принципу тризначности ми не застосовуємо до речей минулих? Чи не є це просто упередженням, зумовленим людською природою, — бо людина пам’ятає минуле, а майбутнє тільки уявляє собі, тільки передбачає? Тож чи не слід уживати двозначну логіку тільки стосовно найбільш безпосередньо даної нам сучасности?
Панна Єлена слухала дуже уважно, випнувши груди вперед, голівка вгору, очка широко розплющені: слід визнати, вона дуже добре розігрувала зацікавлення.
— Я, мабуть, усе ж не зовсім розумію, будь ласка, допоможіть мені, пане Бенедикте. Чим би це відрізнялося від визнання того, що ми просто не знаємо, що, власне, трапилося в минулому? Так само, як не знаємо, що станеться у майбутньому.
— Ви, панно, помиляєтеся. «Я не знаю, що діялося у цих лісах сто тисяч років тому», — я знаю, або не знаю. Та коли я скажу: «Сто тисяч років тому тут бушували пожежі», — то незалежно від того, чи я це знаю, чи відгадую, чи мені це приснилося, чи я це відчитав, послуговуючись геологічними відкладеннями, чи навіть коли я переконаний, що брешу, — згідно з логікою Арістотеля і Котарбінського судження є істинним або хибним, крапка.
— Але, згідно з вашою логікою… Наполовину правда, наполовину брехня, одна з можливостей, чи не так? Яким, отож, є той, — панна Єлена накреслила в повітрі коло, — обшир визначености, в якому логіка…
— Замерзає? Теперішність. Тут і тепер. Те, що ми сприймаємо чуттями.
— Отож, уже не вчорашній день? Ви не вірите власній пам’яті?
— Що ж, різні люди пам’ятають різні версії тих самих подій… Природно, про те, що сталося учора, я можу виснувати доволі певні висновки. Котарбінський писав про детерміноване майбутнє: я ковтну оце зараз отруту, що неминуче вбиває через годину, й можу вже тієї самої миті сказати згідно з істиною, що завтра буду мертвий. Крім того, я можу дещо сказати й про детерміноване сучасним минуле. Що коли я живий сьогодні, то був живий і вчора. Хоча, можливо, слід би ужити інше слово для детермінізму, спрямованого навпроти потоку часу. Ну, але саме так ми дедукуємо про існування речей, що перебувають поза нашим безпосереднім досвідом. — Обвелося хутким жестом нутро купе, потяг, залиту дощем рівнину. — Про те, що було кілька років тому… набагато менш упевнено.
Панна Єлена Муклянович притиснула ніготь до червоних губ.
— То, може, ви все ж той граф?
— О, Боже!
— Ну так на одну десяту, кхм?
І розсміялася.
Сховалося портфель із паперами до шухляди секретера.
Єлена простягла білу, наче мармурову, руку; панна легко торкнулася рукава домашньої куртки, далі рука зісковзнула по гладкому матеріалі на зап’ястя, у неї була суха прохолодна шкіра.
— Ну, будь ласка, не гнівайтеся, дуже прошу. Все це справді дуже цікаво. Слово! Тільки, що ви так страшенно серйозно до себе ставитеся… Бачили б ви свою міну… А як ви зажурилися через оту історію із князем Блуцьким!.. Чи ви взагалі посміхаєтеся? Прошу посміхнутися. Ну! Я вас дуже ласкаво прошу, пане Бенедикте!
Вищирилося зуби.
— Я щасливий, як п’яний заєць.
— О! Так уже краще! Я ще вас наверну, от побачите. А якщо ви думали, що…
У стінку
— Єленко, час на твої ліки!
Панна закотила очі.
— Зараз, тітонько!
Погризлося великий палець.
— Підслуховує, еге ж? — спиталося пошепки.
Єлена стенула плечима. Вона встала, потяг підстрибнув на колії, вона схопилася за золочених змій клямки від ґардероби. Машинально всталося також.
Гостя приклала вказівний палець лівої руки до відлоги домашньої куртки, на висоті серця.
— А тепер, — почала вона суворо, — прошу мені пообіцяти, що ви підете до вагона-ресторану, з’їсте сніданок, як нормальна людина, потім у покої для курців ви викурите спокійно цигарку для гарного травлення і…
— Панно Єлено! — жахнулося.
— Що? Ну що? Я не піду, поки ви мені не пообіцяєте! Думаєте, я жартую?
І для більшого ефекту вона тупнула, щоправда безгучно, бо килим заглушив стук пантофельки.
— А з чого ви тепер смієтеся, га? Тепер ви смієтеся!
Віднялося її руку від грудей, піднеслося і злегка торкнулося губами.
— Обіцяю, панно Єлено, обіцяю.
На це облили її рум’янці — зважаючи на блідість її шкіри, червоні, мов плями від обмороження.
Вона висмикнула руку, відступилася. Раптова сором’язливість завадила їй тепер підвести очі, панна обводила поглядом зелені стіни, заплутані узори килима, позолоту й орнаменти.
З кожним кроком назад, проте, до неї поверталася упевненість у собі. Стоячи вже в коридорі, вона на мить притримала двері й нахилилася усередину купе.
— І, звичайно ж, ми побачимося на обіді! — оповістила вона бадьоро. — Ви ж мусите мені розповісти, що власне сталося на сеансі княгині Блуцької! Обов’язково!
І пішла.
Та-а-ак. Дядина Лавренція, яка потерпала від хронічного захворювання крови й більшу частину часу проводила в шпиталях і санаторіях Італії та Швайцарії, коли їй раптом кращало й вона на кілька тижнів уставала з ліжка, вибухала такою само емоційною енерґією, достоту нав’язуючись родичам, знайомим і незнайомим, з притаманною дітям наївністю і відвертістю, із безневинною цікавістю до світу й людей. Хвороба поляризує характери, і чим важча — тим більше; з неї виходять або згаслими, пригніченими, виснаженими тілом і душею, або саме з великою жагою до життя, вічним голодом до вражень.
Убралося сірий костюм, зачесалося волосся, ще мені поглянулося у дзеркало, перевірилося заріст… Але чим довше це триватиме, тим більше зусиль вимагатиме, щоб врешті-решт, однак, переступити поріг; єдиний порятунок тут в автоматизмі й бездумному нахабстві — клямка, ключ, замок, голову вгору, вперед! Аби лиш без посмішки.
У вагоні-ресторані залишилося тільки два пасажири; сілося у протилежному кутку. Стюард з непроникним виразом обличчя подав меню. Обличчя прислуги завжди мають подібний вираз, це маски багатозначної байдужости: за чим би ти в них не шукав, чого б не страхався чи сподівався у них розгледіти — саме це й побачиш. Не дивилося на кельнера, замовляючи страву. Ті двоє вийшли. Десь у вагоні відчинили вікно — і їдальню наповнив запах дощу, холодна волога зависла в повітрі. Посуд і столові прибори, порцеляна й метал, скло й срібло дзвеніли в тиші (в тиші, тобто на тлі важкого метронома потяга). В дверях на кухню стояв головний стюард, випростаний, із серветкою, перекинутою через руку, поглядом, втупленим у простір. Він не дивився, але бачив. Їлося квапливо, ковталося непережовані шматки. Була неділя, у меню значилися англійські пудинги у семи варіантах, описані чотирма мовами. Їх можна з’їсти ще хуткіше.
У проході до салону на мить спинилося. Яке безумство, свідомо йти на муки. Й навіщо, без потреби ж. Єдине, що слід зробити, — це дістатися до Іркутська. А обіцянки прекрасним очам — пусті обіцянки. Та ж це не має сенсу. Один крок — і всі будуть витріщатися, як на теля із двома головами.
Увійшлося усередину.
Чоловіки підняли голови, розмови змовкли. Підійшлося до стюарда, попросилося вогню. Дивилося крізь вікно, затягуючись першим димом; дивилося крізь вікно у стелі, видмухуючи перший дим. Присутні поступово поверталися до перерваних розмов. Вітер гнув гіляки ялин і сосен, гнав небом темні хмари, над пагорбами зблискувало в небесних засіках біле сонце, електричний вогонь богів, експрес рухався назустріч веселці. Чи можна вже безпечно відвернутися від вікна? Відвернулося.
Двері до більярдної зали було розсунуто. До великого столу було приставлено крісла, четверо чоловіків грали там у карти. На незайманій зéлені було розкидано банкноти, на краях столу стояли філіжанки й келишки, попільнички й плювальниці було засунуто під стіл. Доктор Конєшин саме тасував; поруч голомозий південець із не меншою старанністю зрізáв кінчик товстої цигари, висолоплюючи з-за кривих зубів темного язика. Капітан Прівєженський підгорнув до себе стосик грошей і підвів погляд. Відповілося поглядом без посмішки.
Прівєженський вийняв із уст люльку, його очі звузилися глузливо, він закопилив губи.
Одне з крісел було порожнє. Капітан постукав цибухом до лузи.
Вийнялося пулярес і приєдналося до гри.
Про те, про що годі й подумати
Більшість своїх учинків ми можемо пояснити мовою другого роду: ми спроможні висловитися ясно й зрозуміло, чому вчинили так й отак. Навіть коли співрозмовник із поясненням не згоден, він його усе ж р о з у м і є.
Але є вчинки — їх значно менше, — про які ми не в змозі оповісти іншій людині. Розуміємо їх тільки ми самі, їх виражає тільки мова першого роду; а мова першого роду не складається зі слів, вона не організована синтаксою, що відповідає граматиці міжлюдської мови. Тож коли ми, попри все, чинимо спроби такої сповіді — в сповідальні, в обіймах коханки, на смертному одрі, перед високим судом, — з наших уст лунає лише нелогічне белькотіння, до якого ми прислухаємося з безпорадним подивом.
Є, врешті, й такі вчинки — найрідкісніші, — які ми не можемо пояснити також і мовою першого роду навіть самим собі.
Ми здатні їх уявити (уявити можна найбільші безглуздя, особливо постфактум), але ми ніяк не можемо їх обґрунтувати, як обґрунтовуємо логікою послідовности подій кожен вчинок і кожне слово персонажа в мистецтві чи в книжці: в тій сцені герой робить те й те, з такої-то й такої-то причини, позаяк є такою й такою людиною.
Але життя тим і відрізняється від оповіді про життя — тобто від відображення життя, спотвореного мовою другого роду, — що спершу є істина, а тільки потім її висловлюють.
Отож, є такі вчинки, для яких ми не маємо способу описати навіть самі собі мотиви, причини, емоції і думки, що за ними стоять.
Проте якщо й існує єдине правило, що регулює поведінку всіх людей, — то це Правило Меншого Сорому. Можна свідомо діяти задля власного страждання, можна навіть задля власної смерти, — але ніхто не діє задля більшого сорому. Так само, як вода стікає униз по нерівній поверхні завжди до найнижчих станів, як тепло тікає з тіла, так і людина в будь-якій ситуації прямує до меншого сорому.
Іноді віддалений у часі сором здається нам через таку віддаленість не надто дошкульним, — ось як народжується лінь, — але хто при здоровому глузді обере з двох соромів, які йому загрожують, більший? Не зналося причини подібного вибору, не моглося ніяк уявити думок і почуттів, що зумовлюють подібний вибір. То була така ж фундаментальна неможливість, як Сонце в нічному небі або жонатий холостяк.
Проте…
Сиділося на горищі в Збишека, на столі двадцять чотири рублі, вперше гра йшла на гроші, втрата яких могла реально вплинути на хід життя, карти погані, в кишені залишки заощаджень, треба пасувати, пояснити, що вже пізня пора, й піти, це так само очевидно, як і безсумнівно розсудливо й правильно — бачиться, як це робиться, чується, що їм говориться, чується їх, як у відповідь вони бурмочуть напівпритомні прощання… І вже витягнулося останні
Або:
Юлія, котра істерично жестикулює й гнівно гримасує з-за спини свого батька, який на мить опанував гнів і стоїть у дверях, розвівши руки: прошу, кажи — й відкривається рота, щоб виплюнути сором найбільший, — на кого, на Юлію, на нього, на всіх. Він стече, як гаряче мокротиння, прилипне до обличчя, одягу, склеїть волосся, зліпить повіки — нехай батько уважно послухає, — а Юлія німо промовляє по складах: не кажи, не кажи, не кажи, — але язик уже відірвався від піднебіння, уже промовляє прокляття, батько панни блідне, заточується, оглядається на дочку, але донечка розвернулася на підборах і втекла вглиб будинку, траснувши дверима, тільки її й бачили. Останній образ панни Юлії: обличчя рум’яне, як рубець від опіку, широко розплющені очі, в очах холодний відчай. Сором ударив, як отруєна стріла.
Або:
Милий Князь сідає до столика, в банку — сто двадцять рублів, Ківайс і Моджиковський виписують векселі, на руках знову немає навіть пари, треба пасувати, а борг уже такий великий, що вкотре доведеться брати кредит у Князя і плазувати перед євреями, — є, отож, намір, думка й воля, щоб кинути карти й устати з-за гри, але замість цього: — Беру прикуп. — І потім немає найменшого здивування, коли зникають гроші на квартплату, гроші на ліки, гроші на прожиття. Навіть серце швидше не забилося. Цього разу не було й надії на перемогу. То навіщо гралося?
Скажуть:
Залежність. Залежність, тобто нав’язлива повторюваність поведінки, — але коли мовою другого роду запитати, що стоїть за такою поведінкою? Тут вона ламається до решти; залишаються запитання, розповідні речення не мають уже сенсу.
Мова першого роду також не може впоратися: м и н е з н а є м о, чому ми робимо те, що робимо.
Учинки не є нашими вчинками. Слова не є нашими словами. Грається, але немає жодного «я», котре грається.
Думка:
«Я існую» — не означає, що існує хтось, хто думає, що він існує; це лише означає, що було подумано думку про існування.
Думається думки, тіло бачиться, торкається, відчувається роботу його вологих механізмів; бачиться, чується, торкається, нюхається, смакується зовнішній світ, предмети, що належать до цього світу, живі й неживі, — але яким чуттям малося би сприймати існування отого гаданого «я»?
Немає такого чуття. Маленькі діти висловлюються у третій особі, тільки умовності міжлюдської мови змушують їх увійти в роль «мене». Й згодом усвідомлення цієї найпершої істини стає дедалі важчим — адже то вже речі немислимі.
Про героїв азарту й швидкість руху Криги
— Чотири.
— Чотири.
— Також.
— То я вісім.
— Тут.
— Пас.
— Хтось підвищує?
— Вісім.
— Пане Фессаре?
—
— Капітане?
— Мгм…
— Пане Бенедикте?
— Відкриваємо, відкриваємо.
— Спалений четвіркою.
— Крига від п’ятірки.
— Ну то вибачте! Із двома вогняними дамами на руках, і то вдруге поспіль! Як ви роздавали ці карти, заради Бога!
— Хе, хе,
— Ви про мої копальні не турбуйтеся, ви турбуйтеся про свої
Спершу трохи пограли у віст і
— І про що вони думали, встановлюючи більярдний стіл у потязі? — дивувався Юнал Таїб Фессар. — Коли вже мені здається, що я звик і починаю розуміти цю країну, я натрапляю на щось подібне, й знову сушу собі голову. Кладу короля.
— Кладу туза.
— Кладу дев’ятку.
— Панове!..
— Готовий.
— Ого!
— Мусили, мабуть, побудувати увесь вагон навколо столу.
— Або опустити його через дах. Друге коло.
— Монументальна глупота, оправлена в коштовну розкіш, — буркнулося у вуса.
— Що ви сказали?
—
— Кладу туза.
— Але ж у вас роздача. Кладу сімку.
—
— Е-е, можна встановити нові правила, — зауважилося, докладаючи у банк валета. — Є шахи і є
— Що ви маєте на увазі?
— Більярд із, кгм, додатковим випадковим елементом.
— Людина б’є, Господь Бог кулі носить. Кладу п’ятірку.
— Ух. Ну треба ж мати стрим у блефі, пане докторе!
— Скажіть це, капітане, Алєксєю Фйодоровічу.
—
Алєксєй Чушин успадкував від вуйка (стрия, тестя, дідуся, іншого родича чи близького) контрольний пакет акцій у компанії, що видобуває крижлізо, і їхав вступити в права володіння несподіваним майном. Чи він уже раніше займався гірництвом? Чи мав він бодай якийсь досвід роботи в підприємництві? Тепер, у дорозі, все одно це годі було перевірити, й по суті справи не мало значення: він був тим, ким представився супутникам по мандрівці. Темно-синій сурдут обпинав його барилкуватий корпус, наче тельбух ковбасу; в чорному креп-жоржетовому аскоті виблискувала діамантова шпилька. Найстаріший із гравців, він показував з картами велику хиткість і брак послідовної стратегії; йому траплялося продати п’ять або шість карт під час роздачі, а потім пасувати під час торгів. Він витирав високе чоло величезною хустиною і глибоко зітхав, похитуючи головою під час роздачі. Мені цікавилося питанням, наскільки ота театральність Чушинa природна, а якою мірою випливає з його певности, що власне так повинен поводитися під час гри безжурний багатій. Він не пив кави, чаю, не пив горілки — просив лише шампанського. Перед роздачею він довго протирав пухкі руки: карти клеїлися йому до пальців.
Спосіб поведінки під час азартної гри — й насправді тут не має значення висота ставки, якщо ми справді поринемо в гру, — виказує про нас речі, яких би ми інакше ніяк не виявили. Це не тільки питання про сильні нерви; можна мати сталеві нерви й грузнути в безнадійному блефі. Кажуть, що годі відрізнити героя від боягуза, поки не піддаси їх випробуванню, тобто поки хтось їм не приставить лезо до грудей, поки вони не опиняться під вогнем противника. Адже в повсякденному житті, ні холодному, ні гарячому, в домашньому теплі, при температурі тіла — душа гниє і розкладається, як м’ясо на червневому сонці. Отож, азарт пропонує одне з кращих наближень до ситуації реального випробування. Герої війни, які залишилися у живих, оповідаючи згодом про свою участь у боях, завжди згадують ті моменти, коли, знизавши плечима, перехрестившись і сплюнувши — «Раз живемо!», — кидалися назустріч смертельній небезпеці, покладаючись на долю, часто вважаючи, що насправді не залишаться у живих.
Капітан Прівєженський грав дуже обережно, гарячих карт не продаючи взагалі й часто пасуючи одразу після роздачі; однак тричі він послідовно підвищував ставки й торгувався до кінця. Але оскільки він робив це з жовнірською реґулярністю, то всі хутко його розкусили й відступали, щойно він кидав виклик. Тож, хоча він зберігає дивовижний спокій і не зраджується ні словом, ні жестом, ні виразом обличчя, наш капітан ніколи великих сум не виграє.
Доктор Конєшин, своєю чергою, був послідовно непередбачуваним. Такі гравці відомі — якщо пощастить, вони загрібають маєтки, коли ж не пощастить, то маєтки програють.
Юнал Таїб Фессар — це окремий випадок. Він нудився. Він нудився, коли програвав, і нудився, коли виграв. За столом усе робив неохоче, мимоволі й механічно. Чи й справді гра та гроші не мали для нього значення, а тому це не було для нього жодним випробуванням, — а чи турок саме так зараджував собі в момент випробувань? Лисий худорлявий чоловік левантійської вроди, з венами, напнутими під засмаглою від сонця й морозу матерією, мов фортепіанні струни, — немає у ньому кісток і м’язів, а є лише сухожилля і суглоби; коли він посміхається, криві зуби скриплять у яснах, коли він ковтає густу каву, кадик коле шкіру шиї, наче шовкопряд вилуплюється йому з горла. Довгими нігтями він постукує по сорочці карти, клацає пальцями, як кастаньєтами. Якби вдарити його по яйцеподібному черепі, то пролунав би сухий, наче від дуба, стукіт.
Пан Фессар повертався із переговорів у Константинополі. Він представляв в Іркутську інтереси комерційної компанії, що торгувала в басейні Середземного моря природними багатствами Сибіру, переважно крижлізом, тунґетитом й оловом. Він стверджував, що в Іркутському губернаторстві провів половину свого життя.
Оповідаючи Алєксєю Фйодоровічу мальовничі історії з Краю Лютих, він, здавалося, нудився трохи менше.
— І не вірте західним геологам, вони продадуть вам мапи, з яких можна прочитати історію гір, розташування доісторичних сіл якутів і родовища рідкісних мінералів, але на лютих вони не мають нюху. Беріть, пане, росіян, поляків, зрештою, людей з Балкан після австрійських університетів. Ми мали колись фахівця з Америки… Чия тепер черга, пане докторе? Ми мали такого задаваку з полів Аляски, ну що ж,
— Я чув, що є повна карта студених родовищ…
— А, знаменита Мапа Ґроховського! Можете бути впевнені, що в перший же тиждень після приїзду ви отримаєте тузінь пропозицій придбати Ґроховського, темні типи, волоцюги,
— Кладу вогняну даму.
— Кладу вісімку, — сказав капітан Прівєженський. — Зачекайте, а хіба
— Це залежить від того, з чим вони працюють. Якщо йдеться у цьому прикладі про черемховське приморожене вугілля, то благослови їх Бог. Але якщо йдеться про крижлізо… Ну то що? Алєксєй Фйодоровіч?
Чушин витер лоб.
— Ви любите мене лякати, пане Фессаре, ви зла людина.
— Я його лякаю! Ну подивіться, панове! Стою і чекаю, десять і десять. Пане докторе?
— Пас. — Конєшин відклав скомпрометовану руку й закурив ще одну цигарку. — Але публіка читає, зокрема й
— Для цього є сороки, місцеві старателі. Частина з них мисливці, також якути й тунґуси; врешті-решт, за тунґетит платять набагато краще, ніж за лисів, соболів, видр і куниць, і насправді на нього легше натрапити. Частина — столипінські селяни, частина — колишні золотошукачі. Й, нарешті, звичайна сибірська голота — коли вже проп’ють останню копійку, а до чесної праці на металурґійних заводах і студницях у Зимному Ніколаєвску відчувають непереборну огиду, то що робить той чи інший нероба й
Юнал сягнув до внутрішньої кишені піджака, вийняв нову цигару, зняв бандероль, потім добув важкого цизорика, більш придатного, певно, для білування тигра, потім примружив ліве око, щоб зрізати рівномірно й ретельно, — то була, мабуть, єдина діяльність, що настільки поглинала його увагу.
— Мгм. Звичайно, ці старателі продають нам також відомості про поклади крижліза — це теж ціла індустрія ділків і шахраїв. Але за інформацію про добряче родовище платиться кілька тисяч рублів. Тоді, звичайно, слід забезпечити права на видобуток, і то настільки хутко, щоб не випередили конкуренти. Всі більші спілки утримують одна в одній шпигунів. Зрештою, підкупити можна кожного, слід бути обережним. Інформатора потім замикають, щоб не міг комусь удруге продати те саме місце.
— А коли з’ясується, що то саме ви були другими, третіми?
— То для того його й замикають, щоб тоді йому кості поламати. Вони знають. Це діло для гострих ножів. Та-ак.
Він повернув цизорика в пальцях раз і другий, перш ніж його сховати, й закурив цигару.
— Ви знову затримуєте гру, пане Саський, торгуєте карту, чекаєте, на диво сподіваєтеся, що таке, врешті-решт?
— Він не може вирішити, чи варто зараз зіграти в боягуза, чи в сміливця, — буркнув капітан Прівєженський.
Ще раз глянулося на карти. Роздача фатальна, сам лише високий вогонь: дама дзвінка, десятка чирва, дев’ятка чирва й сімка дзвінка. Продалося даму, на її місце прийшов холодний король. Продати тепер десятку? Зустрінуться на гарячій руці, однаково добре можна одразу спасувати. Чи не продавати? То вже краще дарувати собі цю роздачу й попрощатися з дамою вино.
— Стою.
Турок підняв брову.
—
— Кладу холодну дев’ятку. Отже, ви сказали, що всі копальні крижліза — це копальні відкритої розробки. Однак якщо люті доходять уже до Одеру…
Розгладилося на краю столу серветку, кивнулося стюардові.
— Чи можу попросити олівця? Дякую. — Автоматично послинилося кінчик. — Е-е, до Варшави вони дісталися у тисяча дев’ятсот п’ятнадцятому, тобто через шість років і яких вісім місяців, чотири тисячі дев’ятсот кілометрів на п’ятдесят вісім тисяч триста двадцять годин, е-е, вісімдесят чотири метри на годину, щось тут не пасує, коли в місті буде вісім метрів на годину, то це максимум, швидше вони не перемерзають.
— Мабуть, землею вони пересуваються у десять разів хуткіше.
— Земля краще проводить Кригу, це факт. — Юнал кивнув цигаром. — Покажіть-но ваш розрахунок.
Підсунулося йому серветку.
— Та-ак. Цікаво, що свого часу ми підраховували це в фірмі, вийшло нам щось близько ста метрів на годину Шляхами Мамутів. Я добре пам’ятаю, дев’яносто шість чи сім.
— Сповільнюється.
— Це можливо.
— На самому початку взагалі все відбувалося набагато швидше!
— Ми не повинні, однак, навіювати собі висновок моїми підрахунками. Можливо, Крига розходиться нерівномірно. Можливо, існують привілейовані напрямки. Привілейовані місця. Вторинні епіцентри. Це також можна розрахувати. Чому Зима панує у містах? Наступним етапом була би навмисна індукція і… Вибачте.
Турок аж вийняв цигару з уст, у нього вже напружилися сухожилля на обличчі й шиї — але завагався і завмер так, секунда, дві, три, борючись із самим собою; урешті програв і нічого не сказав.
— Як хвиля, що віддаляється від місця збурення, — сказав доктор Конєшин. —
— Ну… Певно так, так.
— Пане капітане.
— Десять.
— І я.
— І я.
—
— Отож, я думаю так, — доктор відкинувся на спинку стільця, випустив дим із уст, смикнув задумливо ліву бакенбарду. — Як кинути камінь у ставок, то підуть кола по воді. Але існують різні центри, вода, не вода, нехай лише трапиться збурення, яке ніколи не траплялося за нашої пам’яті. Як ми його пізнаємо? Ніяк. Феномен, пережитий сто разів, — закон природи, феномен, пережитий один раз, — диво. Тож воно так поширюється, як кола по воді…
— Люті, Крига.
— Так.
— Тільки, пане докторе, це незрівнянно складніше, ніж проста аритметика хвиль. Ми не знаємо законів, що там панують, бо й як би могли про них дізнатися? — торкнулося язиком піднебіння, підшукуючи слова, якомога ближчі до думки. — От, припустимо, що людина вперше опиняється на морському березі, вперше бачить морські хвилі… Подібно до того, як незнання законів, що регулюють поведінку рідини, не зробить хвилі у нашому сприйнятті незалежними інтеліґентними істотами, так само й незнання фізики Криги не зробить ними лютих. Пане Фессаре?
— Так. Десять і двадцять, і йду далі. Пане капітане?
— О, я дякую.
— А що скаже наш граф?
На столі лежало вже близько двохсот рублів. Конєшин і Фессар були в грі, вони не продавали майже нічого — доктор тільки одну чорну сімку; вони йшли на холодних картах. Або відчайдушно блефували. В усякому разі, вони були поза досяжністю: сьогодні довелося програти понад вісімдесят рублів, у гаманці залишилося менше двох сотень, рештки міністерської тисячі. Кредиту скомпрометованому шахраєві, звісно, ніхто тут не дасть. І навіть якби спробувати піти ва-банк, турок завжди може перебити ставку. Й перевірити. А на руках вогонь. Чи ж це не ідеальний спосіб програтися до останньої копійки?
Отже, відомо точно, що треба зробити, є намір, думка й воля, щоб кинути карти й полишити гру.
Замість цього:
— Піднімаю.
Виклалося усі банкноти з
Вони з цікавістю спостерігали. Чушин попросив ще шампанського. Капітан Прівєженський з глузливою посмішкою постукував люлькою об стіл, пан Фессар прикусив свою цигару. За плечима гравців і з іншого боку більярдного столу стовбичило кілька осіб, приваблених виглядом викладеної готівки. Зазирнула навіть якась жінка з салону, бо почувся шелест сукні. Погляд трималося на висоті карт.
— Та-ак, — зітхнув Юнал, відраховуючи й кидаючи на сукно сорок рублів, а потім ще сорок. — Мушу визнати, що вважаю аналогію пана доктора надзвичайно захопливою. Але чому б не піти далі? Може, життя загалом, може, ми — рослини, тварини, люди — теж є такими «складнішими хвилями», що розходяться у часі від місця Першого Удару? Га? Яким чином це можна відрізнити? Докторе?
Доктор Конєшин підрахував поглядом викладені ставки, поправив на носі пенсне, надув губи.
— Вибачте, панове, подивлюся збоку.
—
— Ви самі не вірите в те, що кажете, — випросталося у кріслі, сперлося зап’ястями на відполірований край стола. — Воно вам здається занадто абсурдним, щоб чесно про це поміркувати. Ви розумуєте так: «Я, звичайно ж, не є тільки якоюсь там хвилею». Ви думаєте, що існуєте в інший, незалежний спосіб. Ви думаєте, що оскільки ви думаєте, то ви існуєте. Ви помиляєтеся.
— О! — Турок нахилився над столом, нарешті збуджений і заінтриґований. — А отже, ми вам снимося, чи не так? Я правий, юначе?
— Нічого подібного. Я також не існую. Сорок, і мої сорок.
Юналові загорілися очі. Пучками пальців лівої руки він любовно погладив шкіру, що обтягувала округлий череп.
— Ви не існуєте. Ви мені кажете, що не існуєте. Хто мені це каже?
Змахнулося зневажливо цигаркою.
— Мова, теж мені арґумент. Назву я промені Сонця якимось ефектним ім’ям і скажу, що оце існує такий собі ангел світла — бо інакше хто б нас тут зігрівав?
— Ах, тож не йдеться про те, що вас узагалі немає, але…
— Саме так, як сказав доктор. Ми існуємо настільки, наскільки існують люті, наскільки існує квітка паморозі на шибі. Миттєве збурення матерії, у формі якої акурат міститься здатність сприймати думки. — Змалювалося рукою у повітрі синусоїдальну криву.
— М и т т є в е?
— Миттєве, тобто таке, що стосується тільки теперішности, тієї нескінченно тонкої лінії, на якій неіснуюче межує з неіснуючим. Я не можу цього довести, але переконаний, що в категоріях істини й омани можна говорити тільки про те, що замерзає у Тепер. А минулих і майбутніх багато, однаковою мірою істинних-хибних. Це природний стан. Натомість люті…
— Так?
— Заморожують усе, до чого торкаються. Чи ж не такими є леґенди про Царство Криги? «Слово ж ваше нехай буде: так, так; ні, ні; бо що більш над се, те від лихого». То ви граєте, чи ні, скільки мені ще чекати?
Пан Фессар склав руки на грудях.
— Пас.
— Пас? — Підстрибнув Чушин. — Що ви робите, на милість Божу!..
— Пас.
Здивування було занадто великим, воно заморозило обличчя й гортань, жодна емоція не вийшла назовні. Гралося — гралося — гралося — вигралося.
Згорнулося із зеленої гладі стос рублів. Глядачі, які зібралися довкола столу, голосно обмінювалися заувагами. Перетасувалося колоду карт. У дверях покою для курців з’явився головний стюард й оголосив, що обід подано. Експрес сповільнював рух, доїжджаючи до якоїсь станції, за вікнами простиралося широке залізничне полотно, склади тартаків. Чушин устав, потягнувся; доктор Конєшин наслідував його приклад.
Втиснулося гроші до пуляресу, згасилося цигарку, допилося рештки холодного чаю і сплюнулося в плювальницю.
Він не пішов, а далі стояв біля стіни зали, на другому боці; бачилося його, не піднімаючи голови, неспокійний танець тіней навколо високого силуету. В який момент він почав спостерігати за грою?
Хотілося пропустити його в проході; він підняв руку в білій рукавичці й злегка вклонився.
— Прошу після обіду зазирнути до мене. Можливо, ви отримаєте ваш доказ.
— Перепрошую?
— Ви знайомі з цією панною? Не дозволяйте їй на вас чекати.
Єлена Муклянович глипнула на доктора Теслу, який віддалявся коридором, підозрілим поглядом.
— Хто це був?
— Я не впевнений. Вибачте, шановні пані…
— О, ви нікуди не втечете. Тітонько… пан Бенедикт Ґерославський.
— Е-е…
Про машину, що пожирає логіку, й інші винаходи доктора Тесли
— Коли я навчався у Ґрацькій Політехніці, нудьгуючи на лекціях, де нічого корисного не міг довідатися, дедалі більше часу присвячував товариським іграм. На третьому курсі, пам’ятаю, траплялося мені грати в карти, в шахи, в більярд цілодобово. Ми грали на гроші, на менші й більші суми. У ті часи я жив за ті кошти, що надсилали мені батьки. Не скажу, щоб вони потерпали від бідности, але простіше в нашому роду зустріти єпископа або генерала, ніж заможну ділову людину. Чи бракувало мені удачі або кмітливости? Думаю, що ні. Якщо вже когось звинувачувати, то моє занадто м’яке серце. Бачачи, що супротивник не переживе такої серйозної шкоди, я повертав більші виграші. Але ніхто не відчував потреби віддячити мені тим самим; мушу зізнатися, що мене не надто любили інші студенти. Отож, я заборгував чималі суми. Я писав додому. Мені присилали дедалі більше й більше; більше, ніж могли. Врешті приїхала мати. Вона з’явилася котрогось дня зі сувертком банкнот. Думаю, що це й справді були всі їхні заощадження. «Тримай, іди розважся, — сказала вона. — Чим швидше ти розтринькаєш усе, що ми маємо, тим краще. Я знаю, що тобі ця лихоманка врешті минеться». Я взяв гроші, пішов до кав’ярні, відіграв із надлишком усе програне й повернув гроші батькам. Кажу вам, ніколи більше мене вже не спокушав азарт: я зцілився.
— Вона вас присоромила.
Доктор Тесла поглянув над складеними стіжком долонями.
— Так, можна й так сказати.
У буфеті, коли експрес увійшов у дуже крутий віраж, задзеленчало скло. Колія тут уже не бігла прямо, потяг частіше піднімався схилами, а під час обіду в їдальні трапилося кілька прикрих випадків із супом, соусом і вином. Після зупинки в Пермі не передбачалося довших зупинок аж до Єкатеринбурга, на азіатському боці Уралу. Транссибірська маґістраль пролягала тут здебільшого перевалами й узгір’ями низьких, розчаровуюче пласких гір, трасою Богдановича. Вікно купе Тесли виходило на південну долину, зелену, синю й жовту в світлі надвечірнього сонця, смолисто чорну за межею тіні. Високо над порослим густими лісами Уралом висіли хмари кольору мильної піни, то був один із нечисленних досі моментів мандрівки, коли небо не було красивішим, ніж земля.
Доктор прочинив дверцята буфету. В
— Ви не замислювалися, чому той турецький купець наприкінці спасував? Не повинен був.
— Так.
— Що так?
— Не повинен був. Таки замислювався.
Тесла якусь мить мовчки вивчав етикетку напою.
— І?
— Він дав мені виграти, це очевидно.
— А чому?
— Мені здається, що я його переконав.
— Мгм?
— Що я не існую.
Наливши, Тесла підніс келишок до світла, примружив очі. На його губах блукала характерна для нього іронічна напівпосмішка, яку запам’яталося після учорашньої розмови; але ту іронію було адресовано радше самому собі, а не співрозмовникові.
— Це, мабуть, не надто певний метод. Ви часто ним користуєтеся?
— Я на мить його забавив.
— Але вас це не тішить, ви в це вірите. Правда ж?
— Так.
— Що ви не існуєте. Мгм. — Доктор Тесла понюхав алкоголь, покуштував. — Gróf Кеґлевич, мгм. — Він знову понюхав. — Як я й гадав, ви дуже дивний юнак.
Розсміялося.
— Чи ви дивилися на себе в дзеркало, докторе? В сутінках, при увімкнутому світлі?
— Ах!
Він відкинувся, сперши плечі на крісло, його борода майже опала йому на груди, волосся зсунулося на скроні, він тепер поглядав з-під чорних брів, сиве пасмо вказувало на вилицю, яка різко окреслилася над впалою щокою. Знову увиразнилася схожість Ніколи Тесли на циганського патріарха. Коли він сказав, що походить з роду єпископів і генералів, то тільки підтвердив перше передчуття.
— Я міг би очікувати, що ви звернете на це увагу. Так. Є певні побічні наслідки, яких… Мгм. Ви нещодавно перебували впродовж тривалого часу в тьмітлі? Годинами. Упродовж останніх тижнів.
— Ні.
— Людське око…
— Ні.
Сиділося на протилежних боках столика, спина притулена до опертя, голову нахилено, зап’ястя на стільниці. Симетрія поглядів була повною — та само висота, та само поза, той само з обох боків уклад приміщення, застелена постіль під однією стіною, застелена постіль під іншою стіною, смуга притемненого крізь хмари сонця поміж нами — тепер міг точитися діалог, у якому кожне запитання і кожна відповідь матиме однакову вагу.
Тесла вмочив губи в коньяку.
— У тисяча вісімсот дев’яносто восьмому році Марк Твен вирушив у подорож Європою. Його радо вітали в усіх салонах континенту. Серед іншого, він відвідав двір Його Імператорської Величности Ніколая ІІ. Вже раніше пан Твен писав мені, з власної ініціативи діючи як мій аґент
Піднеслося келишок до уст. Світла поверхня рідини хвилювалася концентричними узорами в ритмі здригань потяга, тук-тук-тук-Тук. Доктор Тесла машинально обертав позолочене скло між пальцями в білій бавовні. Він уважно спостерігав, як обережно п’ється.
Кахикнулося.
— Той царський контракт.
— Так?
— Що саме Ніколай Алєксандровіч з вами законтрактував, докторе?
Тесла посміхнувся зі щирою симпатією.
— Прошу зробити мені приємність і сказати, що я не помилявся щодо вас, що все це — не сліпий випадок.
— Але ж! Я не ваш асистент, щоб ви мене постійно екзаменували.
— Це правда. Ви не мій асистент. У мене тепер немає жодного асистента.
Угорський коньяк не надто приємно щипав за язика. Вдарилося келишком об стільницю, і це зазвучало як бряжчання порожніх кісток, періщення мокрим батогом.
— Цар замовив вам зброю проти лютих.
— Так?
—
— Вісім. Далі…
Облизалося губи.
— Це лише хлопавки, але ви виконали контракт, докторе, ви їдете випробувати свої винаходи в царство Криги, десь у складі цього потяга міститься запечатаний вагон, у якому…
— Так. — Він підняв білу руку, слововиверження вщухло. Тесла нахилився над столиком, раптово ламаючи симетрію. Нова стереометрія поглядів накинула нові контексти. — Ви розумієте, що я тепер із вами розмовляю, попри все, не через борг удячности. Ми обидва люди розуму. Подібності притягуються навзаєм, я відчував це в моєму житті багато разів, люди підсвідомо знаходять одні одних, вони вже знаються, перш ніж познайомляться, перш ніж почують одні про одних.
— Зло до злого, добро до доброго, істина до істини, брехня до брехні.
— Я вам дещо покажу. Прошу сидіти.
Він перейшов на інший кінець купе, в куток біля дверей; обабіч дверей було розташовано шафи-близнюки, він відчинив ліву, простягнув руку вниз і вийняв на килим великий шкіряний саквояж. Він мусив бути дуже важким, зважаючи на зусилля, із яким Тесла його розвернув і підсунув до столика перед вікном. Відсмикнулося ступні. Доктор Тесла вийняв із кишеньки майстерно виготовленого ключа, зігнувся навпіл і відімкнув замок чорної сумки. Ледь розхиливши її заклепані в сталь щелепи, він упевненим рухом сягнув до внутрішньої перегородки й вийняв червоний замшевий футляр у формі валка. Потім, випроставшись на повний зріст, витрусив із футляра на долоню легкий металевий телескоп. Телескоп, калейдоскоп, якийсь оптичний прилад, який з обох сторін закінчувався лінзами, дещо меншою і дещо більшою. Він підніс його до ока — дивився у ту більшу.
Тесла пробурмотів щось собі під носа сербською.
— Прошу.
Взялося апарат із перебільшеною обережністю. Кільця із темного металу перекривали одне одного, збігаючись у білих затискачах зі слонової кости; на центральному кільці містилася невелика емблема із зображенням символічного сонячного затемнення. Сонце було з жовтого ґумілаку, місяць — із матово-чорного.
Доктор Тесла дивився вичікувально. Стенулося плечима.
— Що це таке?
— Інтерферограф. Погляньте.
Поглянулося. Інстинктивно скерувалося цівку на вікно, в напрямку Сонця й уральського краєвиду, — але то був не телескоп, прилад не наближав пейзажів, не показував узагалі нічого, крім простої низки кораликів світла, що бігла по діаметру лінзи. Тло, натомість, залишалося суцільно чорним.
— Ну й?
— А пам’ятаєте, що ви казали про Царство Криги? «Так, так. Ні, ні».
— Це скоріше передчуття… Крига… Люті живуть у світі двозначної логіки. Тобто — якщо живуть.
— Ви це вивчаєте?
— Математика, логіка, ну, так, вивчав.
— Тож ви мені самі скажете, чи можна це розглядати як свого роду доказ.
— Що?
— Світло, — він сів, відновлюючи симетрію. — Я почав цим цікавитися після перших дослідів зі спалювання сполук тунґетиту. Чим, властиво, є тьмітло? Темрява — це відсутність світла — як темрява може в и п е р т и світло? Як вона може відкидати тіні, які є світлом?
— Забавка для салонних спіритів.
— І це теж. А однак…
Поклалося цівку на столик. Вона котилася між келишками.
— Ви вірите в такі речі, докторе? Ворожіння, ясновидіння, викликування духів? Тут, у Європі, цим і далі захоплюються теософи, розенкройцери, гностики, окультисти від Рудольфа Штайнера, зрештою, ви бачили, як розважається княжна, — бачили?
Він потер кістлявого носа, вперше виказуючи сум’яття.
— Не плутайте мене з Едісоном, я не конструював телефону для розмов із покійними. Мене називають Чарівником,
… Я не знаю усіх властивостей тьмітла. Що б там не було, я не займаюся тим, чого не можу побачити, виміряти, описати. Це, — він вказав на інтерферограф, — простий прилад, що складається зі скелець, двох перегородок із прорізами й фільтра. Інтерференція світла є доказом, що світло являє собою хвилю, — що воно є хвилею, було очевидно з часів Максвелла, після дослідів Юнґа. Водночас, очевидно, що світло складається з окремих молекул, що мчаться уперед із певною енерґією. У тисяча вісімсот дев’яносто шостому, коли справжній фурор зробили тіньографи Вільгельма Рентґена, я особисто провів багато експериментів, під час яких струмені часток світла вдаряли в тонкий диск, надаючи йому свого імпульсу. Через кілька років згодом цю проблему представив у квантовій теорії доктор Айнштайн. Немає, отож, сумнівів у тому, що на цьому найбільш базовому рівні реальности існує суперечність: світло водночас є і не є хвилями, є і не є молекулами. Якби воно було тільки молекулами, то ми б побачили в інтерферографі дві яскраві плями — місця, де промені проходять через дві щілини. Але, позаяк світло є також хвилями, вони інтерферують і накладаються одна на одну; там, де амплітуди додаються, воно світліше, а там — хоча для цього ефекту немає задовільного пояснення, — де вони нівелюються, ви маєте розриви лінії.
Ще раз піднялося цівку.
— Усе правильно.
— Будь ласка, візьміть його собі, — він кивнув головою, коли завагалося. — Будь ласка, його легко виготовити за схемою Білле, потрібен тільки фільтр, придатний для сонячного світла, й точні виміри щілин. Поглянете в інтерферограф, коли ми приїдемо на місце.
Доктор Тесла подав замшевий футляр. Покрутивши ще апарат у руці, його сховалося до кишені.
— І що я тоді побачу?
Він посміхнувся. Сягнувши до сумки, він цього разу відкрив її сталеві щелепи якнайширше. Енерґійно смикнувши — аж піджак йому напнувся на спині й під матеріалом зарисувалися кістляві лопатки, аж біла хустка осунулася з шиї, і над тугим комірцем показалися чорні синці, неґативні відбитки товстих пальців Юрія-
Доктор Тесла прикріпив з одного боку барилка корбу з ґумовою ручкою, з іншого боку встромив у невеликий отвір кабель, що закінчувався крижлізним кільцем. Масивну основу пристрою було виконано з темного дерева, в неї було вґвинчено залізні обручі й планки, на які спирався корпус, а в ньому, наче в підвішеному поземно кошику щільного плетива, було замкнуто диски, циліндри, стрижні, дротяні котушки та стальні кільця.
Відставилося келишки. Придивившись зблизька, зауважилося посередині дерев’яної платформи латунну табличку з елеґантним ґравіруванням:
Teslectric Generator
Tesla Tungetitum Co.
Prague — New York 1922
— Що це таке?
— Теслектрична динамо-машина. Конструкція подібна до конструкції ґенератора змінного струму, але замість магнетів я використав чистий тунґетит, а намотка з цинкового крижліза.
— Чистий тунґетит! Ви думаєте, щось подібне може виявитися прибутковим?
Його очі заблищали — тепер він тішився, мов дитина, складалося враження, що той кістлявий старий за мить потре руки й підстрибне у кріслі.
— Тут виникає не електричний струм, дорогий пане, не струм!
— А що?
— Інша сила. Вона вільно перетікає у деревину, в численні студіні крижліза, в рослини й тварини, у кристалічні структури. Є ґатунки крижліза з високим умістом вуглецю — як-от ґрафітовий кріокарбон, — які після підключення до цієї темної енерґії емітують тьмітло. На цьому засновано мій патент пітьмівки; його вже придбали кілька сибірських заводів. Натомість неконтрольований викид теслектрики призводить до раптового зниження температури. Цар постачив мені досить тунґетиту, я міг доволі експериментувати. Я уже знаю, що тут годі безпосередньо послуговуватися правилами старої фізики, отой «теслектричний потік» поводиться інакше, ніж електричний струм, — але й не цілком подібний до перетікання рідини. Він ллється, ллється і ллється; є такі начиння, предмети, матеріали, яких він, здається, ніколи не заповнить по вінця, він тече безконечно.
… Й у такому приміщенні, де вивільнено теслектричну енерґію, — якщо потім поглянути в такому приміщенні в інтерферограф, то ми не побачимо розтягнутого пасма світліших і темніших плям, а лише дві самотні крапки світла.
Якусь мить не розумілося, що він насправді сказав. Потім вхопилося келишок і вихилилося решту коньяку. Сягнулося за другим. Чи то рука тремтіла, чи потяг вібрував, заїжджаючи на уральський перевал?
Нікола Тесла спостерігав посміхаючись.
Чорти вхопили усю симетрію.
— Це… — Відхаркнулося. — Це сильний засновок.
Він зітхнув.
— Але не доказ.
— Ні. Не можна виключати, що ота тунґетитова сила впливає так лише на природу світла. Чи я знаю, — простує шлях
— Саме так я і думав. Ба, але досі мені ніколи не спадало на гадку, що однозначне «замороження» природи світла може становити лише побічний ефект іншої зміни, набагато глибшої, — попри всі сибірські леґенди, попри розповіді з Краю Криги. Допіру сьогодні перед обідом, коли я почув, що ви казали про лютих…
— Так.
— Раптове осяяння, наче я одразу побачив схему готового рішення, тепер тільки слід його розібрати. Я звик довіряти подібним одкровенням, колись одне з них врятувало мені життя. Бо, погляньте. Якщо теслектрична сила справді нав’язує двозначність логіки… — Він згорбився, як, либонь, траплялося йому в моменти великої задуми, коли його увага відволікалася від контролю за тілом. — Як ви думаєте, який це може мати вплив на живі організми? На людину?
— Поняття не маю. Це все… — зробилося хаотичний рух руками. Права рука зачепила за корпус динамо, метал був студений, не крижлізо, але напрочуд студений; здригнулося, опустилося плечі. — Для таких речей взагалі немає слів, пане докторе, ми ламаємо собі язика, ламаємо собі розум.
— Власне про це я вас і питаю. Ви ж казали, що цим займаєтеся. Так? Отож, голова. Який це може мати вплив на голову? — Він приклав два білі пальці до скроні, наче цівку револьвера. — Чи людина мусить це якось… відчувати?
— Ви маєте на увазі мешканців Сибіру? Чи, може, зимовиків, мартинівців?
Тесла зневажливо махнув рукою, раптом роздратований і розчарований.
— Ви не зможете мені сказати. Так. Вибачте.
Жахнулося.
— Але що ви маєте на увазі, докторе! Про вплив на думки — чи й на те, з чого думки беруться? Думки! Ха! Така людина не зможе навіть дихати! На милість Божу! — Чим вище підносилося голос, тим квапливіше говорилося, з тим більшою переконаністю. Облизалося губи. Поверталися зображення з анатомічних атласів Зиґи, його слова, слова його колег з медичного, уривки розмов. — Якби ви змінили бодай один періодичний елемент, людини б не стало. А це — це найбільша зміна! Плоть відпала би від кісток, кров розклалася у жилах, не було би кісток, не було би тіла, судин, жодної живої тканини, нічого, нічого, нічого…
Він уже підвівся. У лівому кулаку він стискав крижлізне кільце, яким закінчувався теслектричний кабель, що відходив від динамо-машини, правою рукою ухопився за корбу. Покрутив. Щось клацнуло в машині, й сталеві кишки почали обертатися у барилкуватому череві, завирували світліші й темніші
… Ліве плече, оте нерухоме, воно першим почало розмиватися. Неначе хтось затирав зображення на старій фотографії — неначе занадто довго експонували фотоплівку. Біла рукавичка, манжет сорочки, рукав піджака, потім увесь піджак, далі хустка на шиї і голова доктора, й друга рука, й ноги — Тесла занурювався у тінь, за прямовисну заслону сірих сутінків, як тремтячий повітряний післяóбраз, тільки тремтів він не від спеки, а від студені, й не в блиску разючому, а в темряві, тобто в тьмітлі, — бачилося його чорні іскри, наче неґативи електричних розрядів, але розпливчасті, повільні, зростаючі на м’яких прогалинах і в щільних згустках, у вовнистих жмутиках і язиках чорного вогню, на грудях і вздовж рукавів, на волоссі й на чолі, на вилицях доктора Тесли, — він уже весь стояв у випарах тьмітла, в заграві ночі. Трррррррррррррррррррр. Оскільки вікно було в нього попереду, яскравість миготіла за його плечима — яскрава світінь високого силуету, набагато виразніша, ніж будь-яка тінь, що зазвичай відкидається при світлі дня. Нікола Тесла розпадався на свій власний неґатив і неґатив неґативу, що відсвічував білою плямою на килимі, дверях, стінах купе. Параболічні смуги темряви почали перестрибувати між тілом доктора — простягнутою рукою, випнутими грудьми, чолом — і залізним корпусом ґенератора, що вкривався памороззю. На латунній табличці вже блищав крижаний наліт. Протиснулося руки попід пахви, відсунулося разом із кріслом, подалі від розкрученого динамо. Трррррррррррррррррррр.
… Тесла відкрив рота; він хотів щось сказати — замість слів вирвалася з його сухих губ хмарка чорної, мов смола, пари.
Експрес почав гальмувати, й Тесла заточився, попри те, що мав широко розставлені ноги; він мусив спертися на столика, впустив корбу, відпустив кабель. Теркотіння поволі змовкло. На шибах, позолоті, тканинній оббивці, металевих і дерев’яних екстраваґантностях люксу, на келишках — виблискував сніжний осад, немов стята весняним приморозком роса.
Відчинилося вікно, щоб впустити всередину купе теплого повітря.
Тесла випростався, обтер хусткою уста, чоло. Знявши рукавички, він ретельно витер долоні, кожен довгий кістлявий палець.
— Тіло, дорогий пане, тіло — це сила, ми не заслужили влади над нею.
Насилу приховалося збентеження.
— Ну так, дещиця гімнастики нікому не зашкодить.
Він був злегка захеканий. Тесла в жодному разі не виглядав утомленим — він дихав тепер глибше, його обличчя порожевіло, зіниці розширилися.
— І давно ви таке робите?
— Я помітив, що це допомагає мені в роботі. Очищає розум, так би мовити, — він вийняв цигарничку. — Є й інші ефекти, які важче описати.
— Те, що відбувається з вашою тінню…
— Я маю на увазі стани розуму. Тіло — це сила, але розум,
— І ви не боїтеся, що таким чином наражаєте його на небезпеку? Що ви, врешті-решт, знаєте про цю тунґетитову силу?
Тесла від душі розсміявся.
— Мій дорогий, позавчора я пропустив собі крізь голову електричний струм напругою в сто п’ятдесят тисяч вольт. А ви думаєте, що про електрику ми знаємо вже все? Для того й влаштовують експерименти, щоб дізнатися щось нове; з тим, що знане, не експериментують, бо немає для чого. — Він закурив цигарку; полум’я сірника на уламок секунди зблиснуло чорною ляпкою, коли Тесла його задмухав. — Що тепер мене вражає… Скажіть мені, які б я міг провести експерименти для перевірки вашої гіпотези.
Копнулося носаком черевика кабель, що лежав на килимі.
— А що ми насправді знаємо про зв’язок між теслектрикою й лютими? Звідки ви…
Відчинилися двері купе. Увійшла дружина — не дружина, товаришка Ніколи Тесли, молода жінка, яку бачилося з ним у їдальні. Увійшла й одразу за порогом стала, як приморожена. Темно-синя спідниця від англійського костюма, високий стан, срібний медальйон на жабо з ірландського ґіпюру, світле волосся укладене в корону коси. Скільки їй може бути років, сімнадцять? Немає сумніву, що вона молодша від панни Муклянович.
Вона подивилася на Теслу, на динамо-машину, знову на Теслу, стиснула губи…
— Крістіна! — вигукнув доктор.
Вона повернулася на підборах і вибігла, грюкнувши дверима.
Обмінялося з Теслою розуміючими поглядами. Він викинув цигарку за вікно, вдягнув знову білі рукавички, пригладив волосся. Тесла від’єднав від ґенератора корбу й кабель, а потім зняв машину зі столу й упакував усе це в сумку. Він не відразу влучив ключиком у крихітний замочок — потяг різко сповільнювався, дедалі більше трусило. Коли доктор волік саквояж до шафи, підвелося й вистромилося голову в вікно.
Тут не було жодної станції, ніяких будівель куди сягало око, принаймні не на цьому боці колії; узагалі жодних слідів цивілізації — лише гори й гірська природа, дикий Урал. Сонце повністю вийшло з-за брудних хмар, і з розкинутого на пологих схилах лісу юшила соковита зелень.
Завищали гальма, вагон ще раз шарпнувся уперед, і потяг спинився. Сапання локомотиву й сичання пари було чутно навіть тут.
— Що трапилося?
— Може, якась аварія, — сказалося. — Може, щось із колією. Треба запитати
Тесла глянув на годинника, схопив ціпок і відчинив двері.
— Саботаж!
Вийшлося за ним у коридор. З інших купе також висипали пасажири, виникли штовханина й сум’яття, усі питали про одне й те саме. Тим часом
— Чи ви не перебільшуєте, докторе, адже…
— Подумайте,
— І себе разом з ним? А що із зятем директора
Тесла замкнув купе.
— Тому саме в такі моменти я найбільше боюся за мої прототипи.
— На станціях, на зупинках, — зауважилося тепер прогалину в міркуванні, висловленому вчора за сніданком. Під час руху будь-яка потужна бомбова атака викличе загрозу для всього потяга й усіх пасажирів, — проте, коли потяг стоїть, можна безпечно підірвати конкретний вагон. А звідси випливає: якщо організатори замаху замірилися на одну людину, яка подорожує у люксі, — чи князя Блуцького, чи доктора Теслу, — й справді слід було розмістити вбивцю у тому самому класі; але якщо їм ідеться тільки про вагон із обладнанням Тесли, бомбіст однаково успішно може їхати другим класом.
Серб із ледь прихованою гидливістю боронився від напираючих тіл і сам протискався вперед.
— Прошу мене пропустити, вибачте, пані,
Ніхто не зауважив делікатної розмитости контурів силуету доктора Тесли, коли він, допомагаючи собі ціпком, продирався крізь натовп, на півголови вищий майже від усіх пасажирів; не зауважив мерехтливої корони тіні, яку Нікола Тесла відкидав сам на себе — тремтячий ноктореол — післяóбраз тьмітла.
Про кілька ключових відмінностей між небом Європи й небом Азії
Вовк стояв на поваленому стовбурі, вистромлюючи трикутну морду з-за гілок.
— А якщо підійде…
— Не підійде, панночко.
— Чи вони не бояться людей?
— Цей — ні.
— … ґвинтівку або щось, сполохати, панове, потягу…
— Тварини здатні приручатися,
— Пане інженере, даруйте нам оту індустріальну поезію.
Юнал Фессар, який досі з байдужою міною копирсав ціпком у землі, раптом підняв чималу каменюку й пожбурив нею у вовка. Інші пасажири голосно зойкнули. Камінь пролетів принаймні за метр від тварини й стовбура. Вовк нервово здригнувся, але не рушив з місця. Він оголив ікла й спостерігав за людьми, нахиливши голову вліво.
Пані Єлена підібрала спідницю й побігла.
Вона простягла до нього руку.
— Божевільна, свят-свят-свят, вона хоче його погладити!
— Він відкусить їй пальці, — буркнув пан Фессар.
— Де доктор Конєшин?
— Мабуть, залишився у потязі.
— А хто вона взагалі така?
— Панна Єлена Муклянович, — сказалося.
Вона ще приклякнула на стовбурі, схиливши голову над піднятою у її бік мордою тварини. На жовтих іклах вовка заблищала слина, затремтіли закочені губи хижака. Панна потягнулася згори до його хребта. Вовк крутнувся на місці, зістрибнув зі стовбура й зник у лісі.
Інженер Вайт-Ґесслінґ ухопився за серце.
— Що вона собі думає! У мене мало напад не стався. Де її опікун?
Розглядалося за тіткою Уршулою. Висока жінка з широкими плечима — на тому боці колії не було нікого з такою характерною поставою. Мабуть, лежить у купе під термофором: під час обіду вона скаржилася на тиск.
Підійшлося до панни Єлени. З безневинною міною вона обтрушувала спідницю.
— Самогубство — то смертний гріх.
— Ну, знаєте! А якби капітан Прівєженський…
— Тоді це була б гідна подиву бравада. Прошу.
— Дякую.
Вона взяла подану руку. Повернулося на галявину прогулянковим кроком. Юнал Фессар, коли ми його минали, підняв капелюха. Пані Єлена вдала, що його не бачить. Але коли вона помітила, що від локомотива за нею спостерігає князь Блуцький у товаристві таємного радника Дусіна й двох чоловіків у мундирах княжої прислуги, — зупинилася і зробила кніксен.
Потягнулося панну в протилежний бік.
— Князь, певно, нагадав їм про обов’язки. Ви думаєте, що він справді очікує замаху? Казали, що випадкова аварія, — але що мали казати? Тут не можна стояти занадто довго, ще щось на нас наїде. Інша річ, що ті двоє панів з охранки, які тинялися люксом, уже з нами не їдуть, певно, зійшли вчора увечері. Себто справа з’ясувалася. Хоча у князя не видно великого полегшення… Пане Бенедикте! Справді! Що такого захопливого ви знайшли в місцевій траві? Чи ви взагалі мене слухаєте?
— Слухаю.
— Ви маєте нагоду, — прошепотіла вона.
— Мгм?
— Ось і ваш вовк. Чекає. Ходімо.
— Що?
— Думаєте, вкусить? Можу побитися об заклад, що в нього залишилося небагато зубів.
Відчувалося гарячий рум’янець на щоках.
— Вистачить.
Вона підняла голову.
— Показуються перші зірки. Погляньте. Що це за сузір’я?
— Не знаю, — вивільнилося руку. — Вибачте.
Вистрибнулося на сходи й сховалося усередині вагона. Помисел перечекати до Іркутська за замкнутими дверима купе знову став привабливішим.
У перспективі коридору з’явилася пані Блютфельд. Вистрибнулося на інший бік потяга.
Тут на прогулянку вибралося значно менше пасажирів, з північного боку не було зеленого поля, яке би тяглося до хвойно-листяного лісу, як на півдні; тут мало не одразу за насипом починалося наге осипище, із заходу розбите східчастими терасами й прорізане глибокою рікою уламків гірської породи, а зі сходу простягалося майже до самої вершини, що височіла над перевалом і долиною, наче сторожова вежа. Піднялося на кільканадцять метрів, присілося на нагрітому сонцем піщанику. Експрес зупинився перед самим поворотом, за яким колія спускалася багатомильною дугою в іще нижчу долину. Пасажири розбрелися околицею, звідсіля було видно усю луку за потягом і схили гір навпроти, дивовижно сплощених і заокруглених, а ще вкриту вечірньою тінню ущелину, звідки виринала колія. Навіть у своїх прогулянках і виборі місця, де вони розкладали на траві ковдри та імпровізували невеликі пікніки, пасажири інстинктивно зберігали поділ на перший і другий клас: ніхто з тих, хто їхав у люксі, не забрів на захід, за лінію вагона-ресторану, й так само небагато пасажирів купейних вагонів перетнули її. Бачилося капелюхи й казанки чоловіків і білі парасольки жінок на тлі темної зелені, прогулянкові групки доходили до кущів і дерев. Були й діти — вони гамірно бігали одне за одним між вагонами експреса; діти, хоча й нечисленні, робили найбільше галасу. Гори Уралу стояли, натомість, тихі, спокійні — образ сонної глушини до вторгнення людини. Низьке Сонце накладало на них червінь, жовтизну й сепію довгими мазками променів. Барви були теплі, але вітер тут дме студений — запнулося піджак, обійнялося коліна. Ніхто не дивився. Князь зі свитою залишився на іншому боці, за локомотивом. Сталева потвора не подавала ознак життя, з димаря не підносився подих, жодного руху за віконцями кабіни машиніста.
Вийнялося цигарницю й запальничку. Обміркуймо справу спокійно. Затягнулося димом. Чи й справді вони можуть захотіти висадити в повітря увесь експрес через Ніколу Теслу? Й чи справді привабилося їхню увагу тією сценою на сеансі княжни Блуцької? Тесла має явну схильність до театральних жестів і мегаломанії, він міг ненавмисно згустити барви. Чи й справді перебувається у небезпеці? Вже раніше хтось проник у купе, обшукав багаж. Князь Блуцький-Осєй, княжна, панна Муклянович, їхні ігри, — все це, зрештою, не має значення. Ч и п е р е б у в а є т ь с я у н е б е з п е ц і?
Справді, якби Теслі якимось чином вдалося випалити Кригу з Росії, то в такий спосіб він ліквідував би всю крижлізну промисловість. У нормальній країні подібне рішення було б питанням сальдо прибутків і збитків, балансу політичного й економічного тиску. Але в Російській імперії — капітан Прівєженський слушно повідав — переважив, мабуть, сон імператора або священне видіння Распутіна. Самурайський меч! І Ніколай вхопився за перо й замовив у свого сербського тезки свячений вогонь на лютих. Що ж залишалося людям
Належить усіма можливими засобами перешкодити Теслі виконати царський наказ.
Який саме вагон містить його безцінні винаходи? Подивилося у кінець потяга. Позаду за другим класом (третій клас і найдешевші вагони ходять за іншим розкладом Транссибу) було причеплено кілька вантажних вагонів, усі щільно замкнуті. Біля них нікого не було. Примружилося очі до призахідного Сонця. Від того власне боку, із заходу, піднімалася на осипище — ясний блиск над головою, темна спідниця — панна Крістіна, так, це вона.
Усталося, подалося руку.
—
Викинулося недопалок.
— Бенедикт Ґерославський.
— Ах. Я — перепрошую. Крістіна Філіпов.
— Дуже мило.
— Мені дуже шкода, що так… Але я подумала, що іншої оказії може більше не трапитися. Чи могли б ви… Нікола рідко дозволяє відірвати себе від своєї роботи, не приділяє особливої уваги людям. Він розмовляв із вами, чи не так?
— Маєте на увазі оте тунґетитове динамо?
— Він підключається кожного дня. Я не можу на це дивитися. Шановний, йому шістдесят вісім років! Іноді це триває чверть години або довше, він не може відірватися. Потім він уголос розмовляє сам із собою, описує якісь фантастичні міста; велить вести себе за руку, бо не може вже відрізнити фантазію від реальности, губиться у тих вигадках, мов у тумані. Він навіть хотів, щоб я йому крутила машину. У Празі він має електро-тунґетитові ґенератори, використовує міську електростанцію. Я думала, що тепер, коли ми виїдемо… Будь ласка, промовте до його здорового глузду!
Ким вона насправді доводиться Теслі? Чи справді вона скандально молода
Та й немає жодної схожости.
— Ви, панно, ставите мене в незручне становище…
— Ви врятували йому життя!
— А направду, які арґументи я міг би навести? Чи хтось краще, ніж він, знається на тій цілій теслектриці?
— О, він завжди вважає, що на всьому знається найкраще! — вона затряслася на студеному вітрі, хоча жакет був застебнутий. Знялося піджак. Крістіна загорнулася в нього, схрестивши руки на грудях. —
— Я не знаю, що він вам сказав про мету цієї подорожі… — урвалося. Вона поглянула здивовано. — Ви журитеся його здоров’ям; а варто було би радше журитися його й своїм життям. Як так сталося, що він узагалі взяв вас із собою у таку небезпечну подорож? Він із самого початку знав, що йому загрожує.
— Якби ж то Нікола вважав себе смертною людиною!.. — пирхнула вона. — Це я його змусила придбати квиток на фальшиве прізвище. Я вибрала той потяг, яким їде Бєломишов. Я писала до Особистої канцелярії царя і видзвонювала Міністерство внутрішніх справ.
— Ах. Ангел-хоронитель.
Вона насупилася.
—
— Що ж, знущайтеся з мене, будь ласка, я знаю вашу репутацію, може, Нікола й справді у вас помиляється…
— Моя репутація!
— Салонний окозамилювач!
— Ах!
Панна Крістіна схаменулася, закрила вже відкриті для наступної інвективи уста. Вона надула губи, тепер ображена.
— Чому ви змушуєте мене вас ображати? Вас це втішає?
Сперлося на ребристе ложе теплої брили, піднялося обличчя до блідих сузір’їв.
— Справді, зірки вже зійшли. Небо прояснилося, сильні вітри тут віють. Ще кілька годин тому, за кількасот кілометрів на захід від горизонту до горизонту висіла суцільна буря. Я прокинувся уночі, ми проїжджали мостом через Каму, вже падало, під нами плили якісь баржі, сплав деревини, довгі транспорти, річка була збурена, мабуть розлилася, на берегах палали вогні, багаття, світильники, наче подавали знаки, крізь дощ, у темряві ночі, й відізвалися вогні на річці, неба не було видно, мокра чорнота, тільки ці мерехтливі зірки на землі й на воді. Ми їхали? Пливли? Летіли? Потім я подумав, що це мені снилося. Вони давали знаки одні одним.
— Хто ви, направду, такий, пане Єрошаскі?
— Я маю репутацію, чи не так? — повернулося голову вліво, вправо, вліво. — Погляньте, панно, на цю долину поміж цими верхами. Там уже Азія. Кажуть, що над Краєм Лютих світять інші зірки. Рідко трапляються дні чистого неба, Зима дуже пошарпала погоду. Прошу поглянути. Чи не трохи нижче воно підвішене? Видно кривизну. — Описалося рукою дугу. — Натискає, натискає на землю, душить. Небо Європи тікає від землі, вони взаємовідштовхуються. І там, і тут, в Азії —
— Може, то ще височини, й тому.
— Може.
— Ви поет, пане Єрошаскі.
—
Вона відчайдушно шукала приводу для продовження розмови. Вона була надто молода, на рік, може, на два, — ще занадто молода.
— Нас кличуть! — зраділа панна.
— Мгм?
— Мабуть, уже відремонтували, їдемо далі.
Зійшлося на колію, допомагаючи панні на зрадливому схилі.
— Я знаю, що вам це здається дитинним… — Вона опустила погляд.
Ударилося в груди.
— Я поговорю з доктором Теслою, обіцяю. — На це вона подякувала кивком і зникла в вагоні. Тут дуже легко обіцяється жінкам різні речі. Ба навіть гірше, потім цих обіцянок дотримується. Може, вона й справді Ангел-хоронитель Тесли, який прибирає йому з-під ніг колоди, котрі сам доктор узагалі не зауважує, — а може, вона тільки бавиться в Ангела-хоронителя, а Тесла потурає її примхам, старці мають слабкість до наївних…
Неголений підліток перестрибнув через міжвагонний зчеп, зачепившись стопою за обвислий ланцюг; ланцюг голосно загримотів, наче корабельний дзвін. Хлопець зупинився поблизу встановлених біля входу до люксу сходинок.
—
Застебнулося піджак.
— Чого вам? — різко буркнулося, маскуючи інстинктивно раптовий страх.
— Не висідайте в Єкатеринбурзі!
— Я їду далі. Але яке вам діло до того, де…
— Не виходьте з потяга! Проти вас змовилися!
— Що? Хто?
— Що ви розтальникам запродані, така певність у них.
— Ми не можемо захистити
Він перехрестився справа наліво й інстинктивно притис до синюшних губ крижлізний медальйон.
— Опікуйся нами, на Тебе покладаємося, опікуйся нами.
— Тьху, заморока, пхається такий із лапами до кращих від себе, й тільки ганьбу приносить, — ця молодь нині — ні на гріш поваги…
— Послухайте, — втиснулося йому банкноту в кишеню
— От я йому…
— Але нишком, добродію, нишком, навшпиньки, щоб мені пташку не сполохати. — Піднялося сходами. — Наскільки запізнюємося?
— Три години, три з чвертю,
— Надовго. Скільки?
— Скільки буде треба. Ваша Світлість бажають вийти до міста? Там, певно, далі зима тримається, минулого разу морозяник проклятий обсів сам центр міста. Ну. Заходьте! Будь ласка, заходьте! Від’їжджаємо!
Про єкатеринбурзький мороз
Сніжинки, сріблясті голочки, кристалики цукру сипалися з неба, грайливо мерехтячи в ореолах газових ліхтарів. Залізничні годинники показували другу ночі — в Єкатеринбурзі була вже четверта, але всі залізниці Імперії функціонують за часом Санкт-Петербурга й Москви. Незабаром зійде над засніженим містом літнє Сонце — проте ніч неподільно належить Зимі. Попри це, на єдиному високому пероні пасажирської станції панувала чимала штовханина, з подорожніми, які висипали з вагонів, мішалися тубільці: нагоничі носіїв і бендюжників, продавці хутра, продавці амулетів проти лютих і самородків тунґетиту, котрі називають
Застібнувши тепле пальто із соболиним коміром і натягнувши рукавички, зійшлося на перон. Підскочив нагонич. Його нетерпляче відправилося геть.
— Розім’яти ноги?
Озирнулося. Юнал Таїб Фессар.
— Хочете глянути на Єкатеринбург? Нічого цікавого тут немає, ще одна промислова місцина понад річкою; тепер підупала через Транссиб і Зимний Ніколаєвск. — Узявши ціпок під пахву, він сягнув за пазуху і вийняв з футляра дві цигари. — Почастуєтеся, пане Бенедикте? Партаґас, просто з Мехіко.
— А, спасибі, спасибі.
Фессар вийняв цизорик, підрізав тютюнові згортці. Закурив. Закурилося.
— Вибачте, що питаю — ви не схожі на мисливця за посагами,
Мовчки скривилося.
— Що? — купець підняв брови, потішаючись. — Кавалер не вірить у любов?
— Це суперечить іншим моїм хворобливим пристрастям.
Фессар розсміявся.
— Добре! Запам’ятаю. А якщо серйозно?
— Це було серйозно.
Він хутко глипнув, уже не посміхаючись.
— Афоризми не служать для того, щоб за ними жити; вони служать для розваги товариства за столом.
Злегка вклонилося.
— Теж добре.
Зітхнувши приречено, він відвернувся і вказав ціпком на південь, за межі станції.
— То, мабуть, ви хочете побачити на власні очі лютого.
— Я з Варшави.
— Ах, так, — турок погладив червонодеревну гладь склепіння черепа. — Вони вже, мабуть, і в Одесі, мгм.
Вирушилося повільним кроком з двірця до блідих і розпорошених вогнів міста. Фессар мовчки приєднався. Придріботіла
Повернувшись на підборах, він якусь мить ішов задкуючи, придивляючись до слідів, залишених у неглибокому снігу; коли дошки й бруківку заступила замерзла глина, він вбив у неї кілька разів каблук козацького чобота й додав масивним ціпком.
— Мгм, мгм, — турок видихнув дим по висунутому на нижню губу язику, хтиво злизуючи при тому кілька іскорок морозу. — Цікаво, чи робив тут хтось нещодавно свердловини. А як у вас? У Варшаві?
— Вибачте?
— Земля. Чи ви перевіряли землю, — він дзьобнув ціпком борозну твердого болота. — Це мені спало на гадку завдяки нашій балачці за картами. Той розрахунок прудкости Криги. Й інші речі. — Він підвів погляд на хмари. Єкатеринбург лежить у долині, в сідловині Уралу, біля воріт Великого Каменя, у погожу ніч тінь на західному зоресхилі мала би визначати межу гірського ланцюга. Турок вказав наліво, на східний горизонт, темний, неосвітлений. — Може, з’їздите на Шарташ, улітку то було дуже красиве озеро. Ну, але вже кілька років з нього не сходить лід; там найміцніший мороз. Та-ак, воно йде під землею, вічною мерзлотою, як розповідають дикуни Побєдоносцева й панове геологи, гуртом найняті
— Земля, мабуть так, у Варшаві були якісь труднощі з водогонами, дорожні роботи також дуже довго тягнуться…
Минулося самотні дрожки, що чекали наступних мандрівників зі спізненого експреса; візник попивав із пляшки, схованої у безформній рукавиці. Жандарм, який вартував під навісом двірця, поглядав на хлопа із заздрістю.
— Оце приходить і йде геть, місяць тепло, місяць зимно, — а це ж усе-таки ближче до Краю Криги, ніж ваша Варшава. Що такого приваблює їх до одних міст, а від інших віднаджує?
— Ба!
Від широкої дороги, розташованої паралельно до колії, відходило звідси під кутом два тракти, той, що ліворуч, провадив просто до нечисленних світел у вікнах третього й четвертого поверхів будівель центру Єкатеринбурга. Всі будинки, видимі з привокзальної вулиці, було споруджено з колод, на плані довгого прямокутника. Вони більше нагадували перерослі халупи, ніж шляхетські садиби, не кажучи вже про варшавські кам’яниці; низькі, похилі, вони виглядали напівзануреними в неглибокі ще замети. Широкі віконниці було зачинено, сніг ліпився до щілин і вигинів, укладався на похилих дахах у східчасті гладі, легкий вітер втягував його в провулки й проходи між будинками.
Йшлося мовчки.
— Пане Бенедикте? За чим ви так роззираєтеся? Ви домовилися з кимсь про зустріч? — Фессар посміхнувся з двозначною іронією. — Я нав’язуюся, скажіть же, що я нав’язуюся.
Раптова думка: це він! Він, він, проклятий турок, ну справді! Вийшов, чекав, причепився не питаючи, під тим хутром у нього помістяться дві ґвинтівки, тузінь баґнетів, і як він посміхається! Це він, він!
— Щось, як на мене, ви зле виглядаєте, — Фессар зупинився. — Не так уже й холодно. — Він уважно подивився. — Ви дуже бліді. У вас руки трусяться.
Негайно опустилося руку з цигарою. Утекти очима — там: групка чоловіків із пиками, наче сокирами витесаними, певно робітники якогось металурґійного заводу, йдуть узбіччям, гучно обмінюючись заувагами, типова жанрова сцена — дивитися на них, не дивитися на турка, не дати по собі нічого зрозуміти.
А він своє:
— Тут, на березі Ісеті, є в готелі цілком пристойний ресторан, і якщо ви дозволите запросити вас на дуже ранній сніданок, то ми мали б оказію поговорити в чотири ока й чотири вуха, що в потязі, правду кажучи, неможливо ніде.
— Але про що? — спиталося різко.
Турок скривився, сухожилля на обличчі напнулися під шкірою, як від великого зусилля, він перемістив цигару в устах, потер потилицю.
— Вони можуть балакати про привидів й іншу мару, але я в цьому ділі сиджу вже багато років, живу в Місті Криги, бачив
Крик прошив єкатеринбурзький мороз — урване хрипіння вмирущого — крик і хрипіння; людина вмирає посеред сніжної ночі.
Поглянулося поміж будинків. Там рух у тіні — людська постать — низько — чорна форма підноситься й опадає. Зробилося крок уперед. На мить виринуло в сніжній яскравості обличчя темноокого молодика — «Спаси і сохрани!» — з широко розкритим ротом і смугою бруду на щоці, дуже бліде. А піднімалася й падала його рука з каменем у жмені, яким він трощив череп чоловікові, розпростертому на землі.
Пролунав пронизливий свист. Затріщала деревина. Повернулося. Юнал Таїб Фессар, натягнутий, мов тятива лука, із зубами, зціпленими на цигарі, й у шубі нарозхрист, замахнувся важким ціпком, тримаючи його обіруч над головою. Як влучить, поламає кості. Мороз луснув знову від пострілу з ґвинтівки: перший із робітників упав посеред вулиці обличчям у кригу. Інший ухилився від туркового ціпка. У них були ножі. Пролунав наступний постріл. Крутилося на місці, як паяц на патичку, завжди спізнюючись на один оборот. Людорізи, спотикаючись, тікали в темряву провулка; останній озирнувся зі страхом і люттю — назад, на ворота будинку на протилежному боці вулиці.
Ноги відірвалися від землі, побіглося до тих воріт. Чоловік у жовтому пальті кинувся навтьоки.
Вулиця була широкою, порожньою, сніг тихо опадав на сніг, біглося крізь укрите в темряві чуже місто, двері позамикані, віконниці затріснуті, ані живої душі, один ліхтар на перехресті, перехрестя теж порожнє, тільки шелест вітру, тріск мерзлоти під черевиками й хрипке дихання, доганялося чоловіка в жовтому пальті.
Вулиця була прямою, як стріла, але розташованою на пагорбах, вона безперервно хвилювалася, угору, вниз, він з’являвся і зникав за верхом пагорба, боялося, що він зверне тоді кудись убік, сховається у тіні, — але ні, він мчав уперед, навіть рідко озираючись назад, він мав конкретну мету, а не біг наосліп.
Зрозумілося це, коли температура повітря упала настільки, що хрипке дихання перетворилося на задушливий кашель, і мороз вкрутився у горлянку, як ґвинтова бурулька, — а чоловік у жовтому пальті біг далі, просто в обійми Криги.
Уздовж надрічного бульвару світилося кілька ліхтарів, із глибини поперечної вулиці здіймалося жовте світіння; блиск льоду пробивався крізь падаючий сніг і сутінки літньо-зимового світанку. Лютий промерзав понад бульваром від будинку до будинку, в трикроку чорних кінцівок обмерзлости, завислий на рівні третього поверху. Там росли з бруківки сніжні шпилі й дрижало повітря, катоване неземною студінню. Дивовижні прозорі бурульки звисали під ґляцієм, наче кришталева борода, перевернуте поле скляної пшениці.
Чоловік у жовтому пальті біг просто на цей лід. Зараз він перетне межу стерпного для людини морозу, це смерть навіть для зимовика — вже чудово розумілося — мартинівець, який не дав собі раду із завданням, — його єдине спасіння — зараз, негайно — втече.
Вихопилося з-під пальта Ґросмайстра, розкрутилося сувої лискучого полотна й оксамиту, шматин і церат, піднялося пістолет на рівень очей. Роздвоєне жало скорпіона зрівнялося з рогом ящірки. Стислося крижані зміїні кільця; рука не дрижала, було занадто холодно, вона замерзла з пальцем на хвості змії.
Жовте пальто — ріг рептилії — жало — зіниця. Чи слід затримати дихання? Чи заплющити друге око? Чи віддача не розтрощить зап’ясток? Куди стріляти — в ногу, в руку, щоб зупинити його. Потяглося за хвіст змії.
Гросмайстер вибухнув морозом. Усю праву руку, крізь рукавичку, від кінчиків пальців до плеча, уразило студінню. Зойкнулося. Студінь, вогонь, немає жодної різниці — однаковий біль, протилежний вектор. Уклалося праву руку в піч студені. Чорний післяобраз усе ще пульсував під повіками, образ спалаху тьмітла, коли прогримів револьвер, і тунґетитова куля влучила в землю, у лід поруч із ногою втікаючого мартинівця. Схибилося, звичайно. Крик згас у замороженому горлі, зігнулося навпіл, кашляючи. Ґросмайстер не випав із рук, бо примерз до рукавички, а та примерзла до шкіри. Не чулося правої руки, вона висіла збоку, мов шматок деревини, важкий протез.
Тепер кричав чоловік у жовтому пальті. Піднялося голову. Тунґетитовий заряд вибухнув, наче шрапнель Криги, накривши хвилями чорної студені все в радіусі кількох метрів. Із вибитого в землі отвору стирчали довгі язики брудної мерзлоти, немов гігантські пелюстки бритви-тюльпана. Підхоплений з вулиці свіжий сніг, уламки каменю, болото, глина й жорства — все замерзло за якусь частку секунди, утворюючи в повітрі складну скульптуру, експресивний твір мистецтва, підвішений над чашею тюльпана на геометрично прямих струнах бурульок; їх немовби витіснило в небо зсередини раптово розкритої квітки. Довкола ще мерехтів крижаний пил і поволі опадали згустки студіні.
Чоловік у жовтому пальті опинився на межі ураженої території, крига його не поглинула. Вона прихопила йому ноги до колін, прохромила довгою бурулькою стегно, причавила плечі спірально завернутим клаптем обмерзлини, відірвала руку й укрила обличчя чорною памороззю, — але не поглинула. Чоловік верещав. Від жовтого пальта залишилося шмаття.
Дихалося у соболиний комір, щоб мороз не вливався безпосередньо до легень; уже поволі, поступово, один подих на одну думку. Він верещав, тобто міг говорити. Притискаючи до боку нерухому руку, підійшлося до обмороженого.
Він рухав головою, паморозь клаптями сходила йому з шиї; він шарпнувся на крижаній палі, і йому іній тріснув на повіках — мартинівець розплющив очі. Подивився.
—
— Скажете, й відпущу вас.
Він похитав головою.
— Зі студені в студінь людина народжується, у студінь відходить, студений наш Бог, зі студені в студінь…
Підійшлося ближче. Вибух ударив його ззаду і справа, мартинівець висів на тій кривій бурульці, мов на похилому рожні, середньовічному ратищі, ноги його були ув’язнені в кризі, але, певно, й так не торкалися ґрунту, шмат землі викручував йому хребет під немислимим кутом, хлоп виглядав так, ніби йому перебито шию. Відірваної руки ніде не було видно. Під плечем примерз короткий шматок жовтого матеріалу.
Лівою рукою вказалося на небосхил на сході над дахами міста.
— Зараз сонечко покажеться. Лютий теж тягнеться у протилежному напрямку. Розтопишся, братику.
Він хотів сплюнути; слина замерзла в нього на губах.
— Так? — гарикнулося. — То ви отак? Прощавайте з миром!
Відвернулося.
Він розридався.
— Не залишайте мене так! Уже кажу, кажу! Що я знаю — кгр — отець наш студенійший у Пермській губернії велів, аби брати пильнували завзято, такий і такий польський пан на ім’я Вєнєдікт — кгр — Філіповіч Єрославскій їхатиме Сибірським експресом, і доїхати не може, відпустіть мене!
— А ви слухаєте своїх отців.
— Господи!
— А якби я з потягу не вийшов, то що?
— Але ж вийшли, ви вийшли, хоча ми не сподівалися, — о Матір Пренепорочна, краще б ви не виходили!..
— Чи правда, що вашим єдиним патріархом є Ґріґорій Єфімовіч Распутін?
— Господи! Пустіть!
— Ну, просто скажіть мені: в наступних містах теж мене чекають? А в потязі самому? Є хто? І з якої причини ненависть до мене така, га?
— Та звідки мені знати, що в інших містах, відпустіть! Що в потязі! Для мене важливе слово отця, крига на серці, наймилосердніший, відпустіть!
— Але в чому причина, причина мусить бути!
— Ну, така, як є! — мартинівець глипнув з-під чорної паморозі, що зліплювала йому вії. Змарнілий, з потовченою і потьмянілою від давніх обморожень шкірою обличчя, з кількаденним заростом на запалих щоках, він виглядав, наче карикатура на сибіряка-каторжника, бракувало тільки кайданів. Тепер його сковували пута, міцніші, ніж залізні. — Ви вже там самі знаєте найкраще, кгр. Розтальницька чума, чи троцькіст, чи народник, чи анархіст,
— Що?
— Відпустіть!
— Та невже я там хочу зробити?..
— А навіщо ви їдете на святу землю? Ви всі однакові! Вогонь вам в очі! Але Бог послав Росії лютих. То вбити лютих! Убити
— Ісусе Христе, на хресті стражденний, про що ви говорите?!
— Гармата, що льодом стріляє, у жмені, ще й перечить, русовбивець! — Він знову сіпнувся. Якби гнів і справді палив вогнем живим, то мартинівець протанув би навиліт крізь усю обмерзлину. — Вже на вас чекають!
Роззирнулося по вулиці. Ця розмова нікуди не веде. Лівою рукою вийнялося обережно Ґросмайстра з правої руки. Повернулося за полотном й оксамитом.
— Відпустіть! — дерся заморожений. — Ви сказали, що відпустите!
Піднеслося ганчірки, загорнулося у них револьвер.
— Брехні розпізнати не можете?
Дедалі більше світел спалахувало в вікнах: — туди долинув гук пострілу Ґросмайстра й зойки мартинівця. У Єкатеринбурзі вулиці перетинаються під прямим кутом, місто побудоване за планувальником XVIII століття, навіть міст, перекинутий через
На вершині вуличного схилу зупинилося, озирнулося через плече. Сніг не перестав сипатися, перші промені Сонця, що сходило, розщеплювалися на вируючих у повітрі сніжинках, сріблястих голочках, цукрових кристаликах. Довкола лютого й крижаного келиха кратера, довкола корони бурульок навколо нього й підвішеної на одній із них людини розцвітали блакитні заграви, било світіння зимово-літньої світанкової зорі. Пересувалися хмари в небі, замикалося у них сонячне віконце, й згасали заграви; а потім зразу розгорталися знову — коротше — довше — коротше… Припливи дня на мілководному шельфі ночі. Увесь Єкатеринбург було вкрито білиною, наче хтось поставив тут витинанку із чистого картону в формі міста замість міста; а під цим сонцем картон оживав, білина породжувала кольори. Навіть лютий випромінював тепліші барви, по розгалуженнях його асиметричної мерзлоти стікали крижлізні веселки. Тільки чоловік у жовтому пальті, чим тепліше світло торкалося його обличчя, чим вище підступалися у його бік хвилі дня — тим важчі вигукував прокляття. Коли крига нарешті зійде з його плечей, і мартинівець відчує рану від відірваної руки, — коли крига відпустить, і підвішені над мартинівцем маси впадуть йому на карк…
Хутким кроком помарширувалося до двірця.
Юнал Таїб Фессар стояв над трупом людоріза, спираючись на колесо порожніх дрожок, і курив свою цигару.
— О! — виплюнув він дим. — Вони не побігли за вами?
— Хто?
— Люди князя.
Візника побачилося у провулку, він присвічував ручним ліхтарем жандармові, той схилився над тілом із роздробленим черепом. Сніг падав на кров, розлиту в снігу.
— Думаю, що ми повинні повернутися до потяга. Місцевій поліції може захотітися затримати нас.
— Мгм?
— Щоб ми свідчили в справі.
Турок дивився із нездоровою цікавістю.
— Радник Дусін уже цим зайнявся. Що сталося з вашим плечем, пане Бенедикте? Вас поранено?
— Радник Дусін?
— Та ж кажу вам, що то люди князя.
— Хто?
Фессар стривожився.
— Ну, добре, краще й справді повертаймося до потяга. Прошу…
— Зі мною усе гаразд! — Відштовхнулося руку купця. — Звідки тут узявся Дусін?
— А хто їх підстрелив? Тобто отого, тут? Та ж люди князя Блуцького.
Знову зазирнулося углиб провулка. Жандарм обшукував кишені трупа.
— Ні, його ні, — сказав турок. — А якщо навіть і так, то не зізнаються, винятково неприємний вигляд. Ходімо.
Задрижалося.
— Хто…
— Та я ж бачу, що ви ледь тримаєтеся на ногах. Насправді, нас могли би підвезти, наш геній-поліцмайстер сам тут упорається, зараз…
— Ні!
— Ну то ходімо, ходімо.
Ішлося власними слідами. За ким побігла княжа прислуга? За хлопцем із чорними очима? За рештою людорізів? Мабуть.
—
— Я поняття не маю, про що ви кажете.
— Так само, як не мали поняття про те, що тут на вас чекають? Адже ж я не сліпий, ви мало зі шкури не вистрибнули, — й навіщо було пхатися під ніж? Ви так домовилися з радником Дусіним? Що ви будете служити принадою, а люди князя їх постріляють? Для того знадобився отой театр учора за обідом? Але тепер він мало що дасть. Погляньте:
— Два.
— Два. Не слід було виходити з купе, навіщо ви туди пішли?
Присілося на двірцевій лавці. На щастя, пасажири, які сперечалися у світлі перонних ламп із
— Вас усе ж поранено. Я розбуджу доктора Конєшинa.
— Ні! — підвелося. — Це не рана. Я зараз зберуся докупи.
Турок похитав головою.
— Навіщо ви туди йшли, навіщо.
— Ви не зрозумієте… ніхто цього не зрозуміє… Неможливо розповісти… — Й усе ж, звичайно, намагається: — Я не повинен був іти. Мене застерегли. У мене не було жодних підстав. Усі арґументи були проти.
Фессар першим увійшов до вагона й допоміг піднятися східцями. Сперлося плечима на стіну коридору.
— Я міркував, звідки мені пам’ятне це прізвище. — Юнал Таїб машинально потягнувся за годинником, неуважно подивився на циферблат. — Ще година принаймні. Й тільки тепер — коли я подумав про мапи, що циркулюють Краєм Лютих, — ні, не Ґроховського — але ж багато польських засланців працюють на цих землях. Отож, мусила мені потрапити до рук — мапа? Звіт? Може, патент? Ґерославський, так? Ґерославський. Був такий геолог — Круппа? Жильцева? Останнім часом його, здається, розшукувала поліція. Якась гучна релігійна справа. Це тому, чи не так?
Не відповідалося.
— Тому, — прошепотів він. — Брат? Батько? Родич. Я відкрив метод, нарешті, — турок сховав згаслу цигару, стягнув рукавички. — Ви не мусите нічого говорити, я розумію, я розумію.
Що він розумів? Зціплювалося зуби, від цього болю годі було ясно мислити. Зрештою, турок дійсно не чекав на відповідь.
— Але те, що за ваш квиток платить царське Міністерство Зими! Це мене спантеличило. Політика, думав я. А тут вискакує князь Блуцький-Осєй. Аякже! Міністерство Зими від самого початку заполонили розтальники. Фон Зельке, Раппацький. А Побєдоносцеву, своєю чергою, довелося оплачувати заморозників, хотів він того, чи ні. Й так воно й обертається…
— Вибачте, мені вже треба…
—
Довго боролося із задубілими пальцями лівої руки, перш ніж влучилося ключем у замок.
Проте двері
— Прошу увійти.
Він сидів у кріслі біля вікна. Затягнув фіранки — чорний костюм і тінь замість обличчя, а на колінах казанок, тільки й було видно. Виринув спогад про
— Замкніть двері.
Запалилося світло.
Павєл Владіміровіч Фоґель закліпав, поправив на носі окуляри.
— Зачиніть двері,
Осунулося на постіль, голова вдарилася об панель. Сивочолий
— Наше завдання полягає в охороні доктора Тесли та його апаратури. Ми отримали інформацію, що в останній момент заморозники розмістили серед пасажирів люксу ще одну людину. Вони якимось чином довідалися, що ми маємо Вазова на виделці. Ми подбали про Вазова першого ж дня; пішло всупереч планові, й ми безмежно вам вдячні за втручання, але таким чином ви наразилися на небезпеку, — Фоґель нахилився до постелі. — Ви мене слухаєте? Ми не знаємо, навіщо ви потрібні Зимі, й не знаємо, що у вас спільного із Його Величністю. Але ми знаємо, що тепер заморозники вбачають у вас загрозу, мабуть, не меншу, ніж у докторові Теслі. А наше завдання полягає у тому, щоб охороняти доктора Теслу та його апаратуру. Ви розумієте, що я вам кажу?
— Я виста… на відстріл.
— Може, я не мав би казати. Чиніть, як вважаєте. Тепер ви знаєте. Це може бути кожен із них.
— Кожен і жоден і всі на…
— Що?
— Тс-с-с-с. Скажіть мені, Фоґеле. Чому заморозники? Яке мені діло до… Кхр.
— А ваші справи з Зимою? Навіщо ви туди їдете?
— Мій батько, так мені сказала Зима, розмовляє з лютими.
— Ах! І ви дивуєтеся? При дворі теж читають Бердяєва. Я службовець державного порядку, мене не призначили виправляти Історію, я не молюся на Кригу. Але такі є, є і тут, і там.
— Це не має…
— Що з вами? Ви зле почуваєтеся?
Він устав, занепокоєно нахилився, електричне світло озолотило сиве волосся. У скельцях його окулярів відбилося перекошене великим стражданням обличчя із яструбиним носом і чорними вусами — чиє обличчя — знайоме. Він простягнув руку. Загорнулося у плед.
—
Дрижаки заважали говорити виразно.
— Роз-роз-топ-лю-єть-ся.
Не помітилося, як він вийшов; не зауважилося, коли експрес вирушив зі станції у Єкатеринбурзі. Коли незабаром після того потяг минав на дві тисячі сімдесят восьмому кілометрі чотирикутний стовп, яким означено західну межу Сибіру, — отой тотем царської
Розділ четвертий
Про сорок сім напівубивць і двох буцімто-слідчих
Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація з трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків із вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.
Пішлося на сніданок, перш ніж
Сілося за порожнім столом, кивнулося стюардові. Він вказав на годинник. Обперлося плечем на лутку вікна, ранкове сонце текло з-за плечей теплими хвилями просто з-над зелених рівнин, розлогіших, ніж блакитні простори, Богданович уже залишився позаду, до Тюмені експрес повинен прибути до полудня, машиніст намагався надолужити спізнення. Задзвеніли окуття дверей їдальні. Поглянулося. Панна Муклянович.
Вона багатозначно посміхнулася. Мабуть, почула зі свого купе кроки та клацання замка, від неї не сховаєшся. Делікатно позіхаючи, вона кліпала у сонці, яке заливало порожній вагон-ресторан.
Природно, вона присіла поруч. Поцілувалося їй руку.
— Де ваша шановна тітуся?
— Тітуся погано почувається.
— О, сподіваюся, нічого серйозного.
Вона й далі посміхалася, пам’яталося цю посмішку: бісики в очах, чортеня в кутку уст. Панна ретельно розгладила серветку. Погане передчуття росло всередині, немов бульбашка гнильного здуття.
Вона схрестила долоні кошичком.
— Я зустріла на світанку пані Блютфельд.
— Навіть не питатиму.
— Ви себе недооцінюєте, пане Бенедикте. Алібаба потребувáв сорока розбійників.
— Змилуйтеся.
— А я вам хочу допомогти, щоб ви в самотності не вигоріли, бідолаха. І перед князем відваги додати. Але ж ви нас усіх піддурили!
— Добре, тоді я спитаю. Що ця жахлива жінка знову розповідала?
— Ви вже були графом, — панна Єлена перелічувала на худеньких пальчиках, — графом, салонним шельмою, а тепер виявилися нічним шибеником, кривавим зухвальцем. То хто ж ви насправді?
Заплющилося очі.
— Так, як ви казали.
— Мгм?
— Усіма на десяту частку. Всіма одразу.
— Еге ж.
— А звідки можна про такі речі знати? Слухається інших людей, повторюється, що про тебе кажуть. Або слухається власних мрій і снів. Граф, шибеник, баламут, будь ласка. Вибирайте, що вам заманеться. Ми подорожуємо, не знайомі, хто ж боронить повірити пліткам?
— Пліткам, — замугикала вона. — Пліткам. Пліткам.
Піднялося ліву повіку.
— Що?
— Плітки
Перехрестилося розмашисто.
— Бог мені свідок, панно Єлено, позавчора, в суботу, я вперше побачив князя Блуцького, у російській політиці не розуміюся взагалі, а для вуличних бешкетів придатний, як
— Але ж ви брехун, пане Бенедикте! — захопилася Єлена Муклянович, і в тому захопленні аж склала руки, наче для молитви. — Але ж ви брехун!
Заскреготілося зубами.
— А щоб тобі, начиталися дурнуватих романів і…
— Потяг не їхав.
— Що?
— Потяг не їхав. — Вона нахилилася над стільницею, притискаючи мармурово-білою рукою до грудей жабо. — Ми стояли на станції. Середина ночі, тихо, як у вусі. — Вона знизила голос до шепотіння. — Я не спала. Я чула кожне слово.
— Про що ви…
— «Наше завдання полягає в тому, щоб захистити доктора Теслу і його обладнання.»
— О, Боже.
— «Це може бути кожен із них».
Сховалося обличчя в долонях.
Панна Муклянович захихотіла.
Тихо застогналося.
— Рятуйте.
— Подати клубний сніданок, чи ви виберете з меню…
— Будь ласка, будь ласка, — посміхнулася стюардові Єлена.
На столі з’явилося начиння, відполірований самоварчик, дзбанки з молоком, ваза з фруктами. Панна Єлена, злегка схиливши голову і споглядаючи з-під чорних вій, заходилася бавитися райським яблучком. Спостерігалося за нею крізь пальці лівої руки, яка тепер підтримувала тягар безсилої голови. Панна наспівувала щось під ніс, бісик-іскорка перестрибував з її очей на рубін на шиї і навпаки. Вистромивши в великій задумі кінчик язика, вона поклала рожеве яблучко між самоваром і цукерничкою, на лінії, що розділяла впоперек стіл на вісім осіб. Поглянулося на яблучко, на панну, на стіл, на яблучко. Вона чекала. Вибралося з кошичка булочку з маслом і поклалося її на такій само відстані на протилежному боці самовара. Панна Єлена притисла тильну сторону долоні до червоних губ. Подумавши хвилю, вона пересунула сусідній комплект столового посуду, відкриваючи білу рівнину обрусу на своєму лівому фланзі. Відповілося генеральним перегрупуванням столового начиння. Панна Єлена, чарівно надувши щоку, поставила карафку з водою посеред струменя сонячного світла, кладучи на свій бік столу синьо-зелену веселку. Смикнулося за вуса, прикусилося ніготь. Сільничка, вся надія на сільничку.
Не знається правила гри, проте грається. Дивилося на панну Єлену з неприхованою підозріливістю. Чи був це лише черговий відрух наденерґійної дівчини, а чи вона добре знає, що чинить? Можливо, не тільки оцей вихоплений із життя епізод, кількаденну подорож Транссибом, час поза часом, — але й усе своє життя вона розігрує подібним чином. Не знається правил гри, однак грається. Так досягається мудрість, якої не досягнеш жодним іншим способом. Ми народжуємося — не знаємо навіщо. Ми ростемо — не знаємо навіщо. Ми живемо — не знаємо навіщо. Ми вмираємо — не знаємо навіщо. Шахи мають правила,
Вона перемогла, обернувши чайну ложечку на обрусі на дев’яносто градусів. Комбінація трьох порцелянових кухликів паралізувала маслянку. Під хлібницею полягли склянки й келишки; смілива кіннотна атака флакончика з букетиком свіжих квітів заблокувала лінкори металевих тарілок. Ніж потонув у багнистих конфітурах. Сонце падало на серветки; тінь сільнички вказувала на лівий кут стола. Резерви полумисків з вуджениною не прибували. Хліб був білий, дрібнозернистий. Залишилося здати ворогові салат.
Панна Єлена прийняла тріумф мовчки. Вона нічого не сказала, споживаючи страви. Спокійно допила трав’яний чай, витерла губи серветкою. Жодного разу вона не відвела погляду, її посмішку живило сонячне світло, промені якого падали на її обличчя, то був справжній
— Дякую.
Підвелося. Стюард відсунув її крісло. Відчинилося двері.
У проході вона раптом зупинилася.
— Отже, починаємо.
— Починаємо?..
— Слідство.
— Слідство, — повторилося глухо.
— Я уклала список. За винятком дітей і пасажирів, які сіли до Москви, маємо сорок п’ять підозрюваних.
— Ви уклали список.
— Це очевидно. Ми знаємо, що одна з осіб, яка подорожує люксом, убивця. Питання: хто?
— Вона ще нікого не вбила.
— A! Тим важча головоломка! Ви мусите все докладно розповісти. Доктор Тесла — це той високий старий, з яким ви розмовляли вчора після гри, чи не так? А ота блондиночка, з якою я бачила вас на вечірній зупинці?
— Ви, панно, начиталися
Панна Єлена хотіла для більшого ефекту взятися у боки, але коридорчик був занадто тісний; вона задовольнилася тим, що схрестила руки на грудях.
— А що ви, пане Бенедикте, маєте проти Шерлока Голмса?
— Поза тим, що це фальшивий детектив, який розслідує головоломки фальшивих злочинів? Нічого.
— То поділіться власним досвідом у розслідуванні правдивих…
— Тихо.
— Ваша Вельможність хотіли знати про того хлопця з купейного… — він зробив паузу.
Сягнулося тремтячою рукою до пуляреса, виловилося банкноту.
— Його звуть Мефодій Карповіч Пєлка, — продекламував
— Де сходить?
— Оплатив місце до Іркутська.
— Їде від Москви?
— Від Буя, Ваша Вельможносте.
Глянулося на Єлену. Вона вдавала, що не підслуховує, але це їй погано вдавалося; повернувши голову в інший бік, вона, однак, схилялася до
— Хочете знайти вбивцю, панно? — прошепотілося польською мовою. — Може, для початку, —
Вона широко розплющила очі. Проте одразу ж на її обличчя повернулася посмішка, вона міцно вхопилася за подану руку, піднесла підборіддя.
— Не бійтеся, пане Бенедикте, я вас захищу.
Проте тіснява потяга ускладнювала конвенційні жести прихильности (конвенційні, тобто такі, коли людина наближається до людини, зовсім до неї не наближаючись). Засичалося від болю, і в коридорчику на другому боці їдальні Єлені довелося відпустити руку.
— З вами щось трапилося? Я не спитала, вибачте, той чоловік учора вночі також непокоївся. Вас побили?
— Ні.
— То рука…
За вагоном-рестораном
— Я помітила за столом, що у вас дрижала рука.
— І, напевно, ви подумали, що я нервую.
— Вам боляче? Що трапилося?
— Я замерз.
— Якби ви щось собі відморозили…
— Вам, панно, ніколи не доводилося втрачати чутливість у кінцівці? Коли кров перестає циркулювати в руці, нозі, ви торкаєтеся шкіри, але не відчуваєте дотику, чуже м’ясо, і ви не маєте над ним жодної влади, це мертвий баласт, — а потім раптом повертається в нього тепло, повертається чутливість і свіжа кров. Поколює, свербить, пече, кусає, болить. Болить, чи не так? Помножте собі це на тисячу разів. Неначе хтось влив у вени гарячий квас. Крига безболісна: боляче виходити з криги.
Вона призупинилася, пильно глянула, знову її захланні очі, й голова нахилена у бік співрозмовника, як це
— Ви говорите зараз про тіло?
— А про що ж іще?
— Яка ж то студінь мала б панувати в Єкатеринбурзі, щоб так людину вразити?
— Там був лютий. І мартинівці. Ви чули про мартинівців?
— Санаторій професора Криспіна стоїть начебто просто над спаленим скитом Святого Самозаморозника.
— Ну, так. Тож ви, певно, про нього читали, а тому побачите. Мефодій Карпович носить медальйон зі святим у льоді. Йдемо,
У коридорі в купейних вагонах панував значно більший рух, майже всі купе були відчинені, з них лунав відгомін розмов, відголоси квапливих приготувань їжі, дзеленчало скло, хтось співав, хтось хропів, життя точилося також у коридорі, перед умивальнею юрмилася черга, біля прочинених вікон стояли чоловіки й курили цигарки; маленька дівчинка бігла вздовж вагона, зазираючи по черзі до всіх купе, хихикаючи, мабуть, бавилася з кимось у хованки. Увійшлося до іншого світу, то був інший потяг.
Різниця у класі — тобто в маєтності — сама по собі нічого не вирішує. Зрозумілося це тільки за хвилину, переходячи вже до наступного вагона. Отож, тут їхали майже винятково росіяни. Пасажири люксу, навіть якщо від народження піддані царя, не поділяли звичаїв люду Імперії, вони успішно від народу відклеїлися.
— Мефодія? Ага, справді, мав би вже встати. Федоре Іллічу, ви бачили сьогодні малого?
— А він не вставав ще до світанку?
— А, перед Богдановичем, так, підсідали в купе поруч і страх галасували, то ми попрокидалися. Хтось зазирнув до хлопця, трохи поговорили й вийшли. На зупинці ватерклозет зачинений, вибачте на слові, прекрасна пані, то, напевно, пішли покурити.
— А хто то був, панове, не знаєте?
— Ми ще спали. Хіба що розплющить людина очі та вилає одного й другого, щоб іншим спати не перешкоджали. Ну то вони й пішли.
— У коридорі ми б його зустріли. Може, сидить в одному з тих зачинених купе. — Кивнулося
Він зітхнув, розвернувся.
— А що вам від хлопця потрібно? — стривожився Федір Ілліч.
— Нічого, просто поговорити. Він тут спить?
— Ну. Але, значиться, поговорити й поговорити, ходили вже тут від самої Москви таємні жандарми…
— Ні, — засміялося, — не про такі розмови йдеться. Де його ковдри?
Федір знизав плечима.
— Віддав нам. Каже, що не потребує, що йому гаряче. Звідки ви, чи не з Литви? Моя сестра Євдокія, нехай з Богом спочиває, жила в Вільні до тисяча дев’ятсот дванадцятого, може, ви коли бували в таверні Любича?
— Ні.
Повернувся
— Немає, — тепер він виглядав стурбованим. — Він міг зійти в Богдановичу.
— І залишив свої речі?
Панна Єлена зробила таємничу міну.
— Таємниця Зникаючого Пасажира, — прошепотіла вона.
З’явився
— Ходімо краще до службового.
Спостерігалося за грою панни Муклянович. Тепер вона ледь покрутила скляницю у руках, ледь нахилилася над ебонітовою стільницею, де спочивали детальні розклади руху й вагонні рознарядки. Трішки поворушить голівкою у потоці сонячного блиску, трішки примружить очі від блиску. Що робити? Капітулювати знову? Ба, капітулювалося, не відправивши її одразу після першого шепоту Сєрґєя про Мефодія.
— То ви кажете, — підхопила Єлена, — що той Пєлка брав участь у єкатеринбурзькій бійці. Що — послідовник святого Мартина. Незабаром після від’їзду з Єкатеринбурга хтось приходить до
— Він міг зійти й запізнитися до від’їзду, як каже Сєрґєй. Мабуть, зійшов.
— Або вистрибнув.
— Або вистрибнув.
— Або його викинули.
— Це теж можливо.
— Або викинули його труп.
— Або так, — погодилося.
Панна пригубила паруючий чай. Потягнулося за цукром. Потяг струснуло, сірі кристалики розсипалися на чорній гладіні сухим снігом.
Купе було не ширше, ніж купе в люксі, чотири особи вже створювали тут тісняву, а позаяк вікно залишалося зачиненим (при відчиненому неможливо було би розмовляти під час руху), й крізь його шибу степове сонце нагрівало приміщення, наче теплиці в ботанічному саду, й грів його самовар, гріла спітніла туша Сєрґєя, — то хутко запанувала характерна для купейних вагонів задуха, масляниста волога конденсувалася на шкірі, текла піднебінням до горла… Повернулися спогади про кам’яницю пані Бернат, ковтнулося слину, вже густу, вже липку. Гарячий чай повинен був ще більше підвищити температуру тіла. Оті, в третьому, четвертому класі, — подумалося — подорожують у тих уже майже худоб’ячих вагонах у стані цілковитого склеєння, не людина й людина, а колектив і колектив, великі блоки м’язистої туші Імперії, багатоликі, сторукі, багатомовні, але одна кров у них кружляє, одна слина, один піт.
— А ви, пане Бенедикте, знаєте того Пєлку — звідки?
Знизалося плечима.
— Не знаю. Учора побачив його при
— Цікаво, що він узагалі виїхав з Єкатеринбурга… Хто ж там був? Ви й далі наполягатимете, що то випадкові головорізи?
— Мартинівці.
— Ага! — в неї засвітилися очі. Вона дедалі більше нагадувала дитину, втішену черговими подарунками: превелика радість і хвилювання, перш ніж потягне за першу стрічку, перш ніж розірве папір. Таємниця захоплює, доки вона щільно запечатана й спритно упакована: вона містить у собі всі найпрекрасніші можливості. Кримінальні загадки існують не для того, щоб їх розв’язувати; розв’язані, вони стають ні для чого непридатними.
— Тамті мартинівці напали на вас і пана Фессарa, а відтак мартинівець Пєлка кинувся вас захищати, так? Ммм, — зробила вона великий ковток, — щось це виглядає на релігійну справу, ви мусили десь наступити їм на мозоль.
— Ба! Я тільки нещодавно почув про Мартина. Мабуть, якась схизма в секті. Або інша чвара під образáми. Тоді й справді найсуворіша жорстокість між братами, немає жодного милосердя. Але ви мені й так не вірите, адже я змовився з князем, і, мабуть, із самим царем.
Хто б знав їх краще, ніж воротарі Сибіру:
Буркнувши, щоб Ніко прикрутив посвистуючий самовар, Сєрґєй заходився розповідати, хутко впадаючи в тон і мелос двірської казки: чужий голос, чужі слова — з уст найнижчих герольдів Криги.
Отож, був собі в краю якутському
— А чому ж отой
— А-а, вельможний пане, бо Никон дозволив проповіді на відправах, ходу в церквах у напрямку, протилежному рухові Сонця, «Алілуя» трикратне, хрест двочленний, і те змінив, що можна було хреститися трьома пальцями замість двох, о!
— Трьома пальцями. І через це вони палили себе?
—
— Та як би я посмів! Мені лише здається ця різниця занадто благенькою, щоб через неї втрачати життя. Та чи й справді належить до істин віри зовнішній обрядовий жест? Не такі речі визначають зміст вірування, ви ж це розумієте.
— У латинських єресях, певно, то не має значення, — буркнув Ніко, — якщо й так вони хрестяться абияк, то чому б не «фіга трипала», та печать Антихриста, від якої розум затемнюється і перестає відрізняти добро від зла, річ сущу від фальшивої. Але в
Надходив до того ж рік Антихриста, 1666, об’являлися пророки та інші самозванці, за Саббатаєм Цві, коли він оголосив себе месією обраного народу, пішли майже всі євреї, час був апокаліптичний, і беручи приклад з
… Аж узялася за них влада, й вийшов указ, щоб розчавити ті гнізда єресі. Насамперед поцілив він у
… Мартин, той зі скиту Мартинового, котрий він там за рахунком від наставника невідомо, відомо лише, що ім’я його походить від Маркіона Синопського, який був одним із перших єретиків, через сто років після Христа, й такий запеклий, що його рідний батько, єпископ Понтійський, відлучив від Церкви. Отой Маркіон і люди його, звані маркіонітами, голосили таку єресь: Бог Старого Завіту — то не Бог Христа, а справжня причина гріха й людських страждань, — ми живемо в світі злого Творця, — а пізнання й спокута мусять прийти з-поза цього світу — від нового Бога. Й що тільки Євангелія від Апостола Луки істинна, й то не ціла, а також кілька листів Апостола Павла. Ті, хто сюди їздять, оповідають ще, наче Маркіон саме такий Новий Завіт уклав, і не було іншого Писання у християн, аж поки проти маркіонітів не об’єдналися, аби заперечити істини Маркіона Синопського, саме так постала наша Біблія, ось що розповідають.
… Отож, коли Крига дісталася до нього, Мартин побачив у морозяниках оту очікувану потойбічну силу та одкровення Боже, що змінить обличчя землі зла. Перші мартинівці, які йшли в крижану імлу, в бурульники й до лютих, зовсім не прагнули самозамороження, вони прагнули зазнати просвітлення, ілюмінацій — і начебто дехто повертався, і розповідав чудеса й знамення, а Мартин записував свої Пророцтва Зими. У тисяча дев’ятсот двадцятому він зник, принаймні така звістка розійшлася Імперією. Залишилися твори, традиції та послідовники. Яких більшає в міру того, як Крига просувається Азією і Європою, і щоразу нові секти входять у Студінь, аж дійшло тут Літом до такої плутанини, що ні ми, ні навіть вони самі не можуть домовитися про те, хто є справжнім сином Мартина, хто вірно проповідує його слово, а хто спотворює їхню віру й перекручує сенс Пророцтв; і є між ними ті, хто врешті угледіли в лютих Антихриста, є серед них ті, які хочуть його вогнем прогнати, й ті, які вітають його радо, чекаючи руйнування і кінця світу в Кризі; і є ті, кому скарби Зими віщують Золотий Вік; і ті, хто в Кризі бачить перспективу вічного життя і їздить туди, до своєї святої землі, на обряд самозамороження, купують квитки на Транссиб в один бік для всієї родини, ми їх бачили, вони залишаються уже в Сибіру, в кришталевих брилах, у крижаних саркофагах, отак.
— А ви не знаєте, випадково, навіщо їхав туди Мефодій Пєлка?
Сєрґєй подивився на Ніко, Ніко підняв руки над головою.
— Навіть якщо він мартинівець, то він нам нічого не казав, Ваші Вельможності.
— Варто було б обшукати його речі… Але хто б міг зайти до нього вночі? — спиталося. — Ви не бачили, як він із кимсь розмовляв?
— З вами розмовляв, — сказав Сєрґєй, — і чи не говорив, що збирається вийти завчасу? Якби ви засвідчили, пане…
— Ні.
— Ех.
Хтось постукав у двері. Ніко вибачився і вийшов у коридор; одразу ж почулися звуки сварки, два поривчасті пасажири звинувачували один одного в якійсь невідомій обрáзі.
Сєрґєй знову глибоко зітхнув. Він застебнув
Пані Єлена голосно постукала склянкою об стільницю.
— Якби не те, що я сама вас чула, — ствердила вона, — то ви, пане Бенедикте, були б першим у моєму списку підозрюваних.
— Що це нібито я прокрався уночі до купейних вагонів і викинув Пєлку з потяга?
— Щось несамовите, ви брешете й брешете, — вона похитала здивовано головою, срібні шпильки зблискували поміж чорними кучерями.
— Як це ви так безпомилково дізнаєтеся про все.
— О так, дізнаюся, може ви тепер повторите, що ніколи раніше Пєлку не бачили, не розмовляли з ним, нічого такого, га?
— Можу повторити. Вірте кому хочете — мені чи Сєрґєю. Цікаво, яким чином об’явиться з тієї віри й невіри істина?
Вона насупилася.
— Ну то як? Ви розмовляли з ним, чи ні?
Знизалося плечима, розмішалося чай, визирнулося крізь запітнілу шибу.
—
Панна Муклянович споглядала з дедалі зростаючим страхом.
— Боже мій, це ви його вбили!
— Що? — жахнулося у відповідь. — Ви не чули, що я казав?
— Я слухала. Слухала, як ви говорили. Й говорили. Й говорили. Рани Божі, й говорили! — Вона заслонила ручкою уста. — Це ви його вбили.
— Нещодавно ви самі дали мені алібі!
— Ну то й що. Таке собі алібі. Я ж бачу.
Застогнавши з розпачу, вдарилося головою об дверцята службового сховку, аж щось усередині ляснуло й зловісно заторохтіло.
Єлена задерла підборіддя.
— Як не того Пєлку, то когось іншого. Але ви маєте когось на сумлінні. Може, в Єкатеринбурзі? Зізнайтеся, я нікому не викажу, чесне слово.
— Мої вітання. Дійсно, чи хтось встоїть перед вашою дедукцією? Тремтіть, злочинці. Бажаю вам успіху.
Підвелося.
Вона схопилася за полу піджака.
— Вибачте. Ну ж бо, пан Бенедикт не гнівається, — вона відсунула склянку й теж встала, машинально розгладжуючи спідницю і вирівнюючи рукави, що розквітали ґіпюровим мереживом. — Я тільки хочу допомогти. Справді.
Збентежена, вона добирала відповідних слів — щирих, не надто щирих. Раптом, невідь чому виринула згадка про знічену Крістіну Філіпов. Ось різниця, подумалося, ота тінь дорослості, тут проходить лінія поділу.
— Ви маєте рацію, — тихо сказала вона, — зі мною ніколи за все життя нічого не траплялося, тільки хіба прочитаю, або вигадаю, або побачу крізь вікно. Або підслухаю. Прошу дозволити мені спробувати. Я до ранку не могла спати. — Вона сягнула тремтячими пальцями вглиб рукава, під перлистий єдваб, і виловила зім’ятий суверток паперу. — Я переписала їх за прізвищами, за місцями, які вони займають, адже пані Блютфельд знає не всіх. Сорок п’ять підозрюваних з першого класу, один з них мусить бути насланий на доктора Теслу, на вас, прошу, вистачить викреслювати, поки, поки, дуже вас прошу.
Узялося її долоню — пташине зап’ястя, крихка кістяна галузка — й притислося її до губ, трохи незґрабно, боком, вона пручалася, притрималося ту зимну ручку біля уст ще мить, і ще.
— Подорож, панно Єлено, доки триває подорож, може з’явитися й убивця.
І в тому тісному, душному, нагрітому сонцем і людськими тілами приміщенні, де за тузінями дверцят і засувок клекоче крам
Оскільки вона відводить погляд трохи вбік, піднімає куточки уст, іншою рукою тягнеться машинально до оксамитки, відсмикує ту руку, вкладає її в жовтий струмінь світла, обертає, тож, вочевидь, мені дивиться уже на оту долоню у світлі променів, а не на обличчя панни, на руку, поранену птаху на сонці, береться й нею, чи то був добрий рух, чи виграшний хід, можна тепер притягнути панну, можна відштовхнути, але не занадто, купе тісне — вона підводить погляд, дивиться без посмішки, так, вона розуміє те, що не було сказане, потиск зап’ястя, тремтіння пальців, слова, що означають щось інше, нічого не означають, доки триває подорож, може з’явитися й убивця, це бачиться у її темних очах, у пульсуванні блакитних жилок під тонкою шкірою, вона зрозуміла. Що саме? Те, що годі висловити.
— Ой, ой, вибачте, Ваші Вельможності, самі бачите, скільки в мене тут усього на голові, я не виганяю вас, зовсім ні, але справа урядова…
— Ну, якщо урядова…
Вийшлося у коридор. Пасажири купейного позирали трохи скоса, трохи зацікавлено, тулячись у кінці вагона: розчервонілі на обличчі учасники суперечки й решта, які розважалися за їхній рахунок. Потягнулося панну Єлену подалі від того гурту. Тут, однак, усюди хтось дивиться, хтось слухає.
Панна Муклянович озирнулася через плече.
— Що вони не поділили?
— Певно, хтось їм уночі горілку випив, винного немає, транссибірські домовики. Йдемо. Де у вас той список?
Вона розпростала аркуш на шибі. Яскраве сонце прошило папір і чорне чорнило, в неї був дрібний, правильний почерк, низькі літерки, округленькі, з’юрмлені в акуратних рядках.
— Ви кого відняли? Князя? Княжну? Адже ви враховували також і жінок, правда ж?
— Так.
— Можна викреслити панну Філіпов, це ота молода супутниця доктора Тесли.
— Ах так. Сорок чотири.
— А тітка Уршуля? А ви самі?
— Прошу?
— А я?
— Що?
— Чи можете ви стверджувати, що то не мене послали, щоб нашкодити докторові Теслі?
— Але ж вас теж…
— Дуже хороший спосіб втертися у довіру до доктора, чи не так?
— Ви говорили про це: Міністерство Зими послало вас до лютомовного батька, я чула.
— Міністерство? Себто котра з петербурзьких фракцій? Заморозники? Розтальники?
— Ви з мене жартуєте.
— Та Боже збав.
Вона дивилася вже з підозрою, момент порозуміння давно минувся, знову потекли слова, слова, слова.
— Ви хочете, щоб я підозрювала всіх, навіть вас, навіть себе. Так ми ніколи змовника не знайдемо.
Перейшлося до наступного вагона, притрималося двері перед панною. Десь вона забруднила білу блузку, тепер машинально терла матеріал послиненим великим пальцем. Подалося їй носовичка.
— Якби змовник саме убивав доктора на ваших очах, то ви могли би ствердити: це він. Проте в минулому, в майбутньому — стільки вбивць, скільки можливостей.
— Але ж про це й ідеться, щоб упіймати його, п е р ш н і ж він устигне вбити!
— Тобто ми повинні відстежити — що? Ймовірність?
— Дякую, — вона повернула носовичка. — Я вже поняття не маю, як із вами розмовляти. Це ж ваш клопіт, не мій. А ви все заплутуєте й заплутуєте. Один із них, — вона змахнула аркушем, — людина заморозників, і він добре знає, навіщо їде до Іркутська й що він має зробити.
— Достоту навпаки. Це сорок сім напівубивців, — постукалося нігтем по папері, — кожен із яких є і не є аґентом заморозників, планує і не планує злочин, знає і не знає, що робить.
Панна Єлена стиснула губи.
— Ви розкажете мені всі подробиці, я розпитаю обслугу, розпитаю підозрюваних, порівняю свідчення і дійду до істини, так це вирішується, побачите.
Посміхнулося у вуса.
— Навпаки. Злочинців не в и к р и в а ю т ь, їх с т в о р юю т ь. Що ви робитимете? Накопичуватимете протиріччя, поки не залишиться одна несуперечлива можливість. Так у світі тризначної логіки ви створите двозначного убивцю.
Вона розгнівалася.
— А як він вам дасть цеглиною по отому велемудрому чолі, то скількизначна ґуля на ньому виросте?
— Кгм, та-ак, це залежить від того, наскільки глибоко в Край Лютих ми заїдемо… Чи вони там усі поснули?
Закалаталося кулаком у замкнені зсередини двері вагона обслуги. Нарешті клацнув замок, і в отворі з’явилося рум’яне
— Пам’ятаєте нас? Ми повертаємося до люксу.
Він вклонився, відступив убік.
Але панна Єлена одразу за порогом зупинилася, їй сяйнула раптова думка.
— Послухайте-но, людино добра, як воно є, чи будь-хто може блукати туди-сюди між першим і другим класом?
— Ну-у, ні, не може, заборонено, шановна панянко.
— Кому заборонено? Нам, чи їм?
— Ну-у, ніби всім, але якщо ви наполягаєте…
Показалося з-за плечей стюарда рухом пальців:
Панна зробила кислу міну.
— А може, просився хтось із люксу сьогодні вночі? Га?
— Уночі?
— За Єкатеринбургом.
— Я уночі спав, не питайте мене, шановні.
Панна Єлена постукувала каблучком об дерев’яну підлогу, не відриваючи погляду від стюарда. Повновидий татарин не знав, куди очі подіти, зчепив руки за спиною, згорбився, човгав ногами й щомиті полум’янів дедалі сильнішим рум’янцем. Звичайно, якби його запитав хтось інший, а не молода дама з люксу, він би все заперечував із азіатським нахабством, погляди європейців стікають тими округлими гладкими обличчями, наче гусячий жир, західний сором не зачіпає людей Сходу.
Ухопилося панну за руку, потяглося її до вагона-ресторану.
— Ну що, ну що! — пирхнула вона. — Викинув той заморозник Пєлку, то мусив якось перейти від себе у купейні, він же не Святий Дух.
— І, мабуть, пройшов, але дав
Хихочучи, вона ретельно згорнула свій список підозрюваних і вклала його назад у рукав.
— Ні з чого, ні з чого, містере Голмсе, ні з нічого.
Увійшлося до їдальні у вагоні-ресторані. Ті, хто сиділи навпроти входу, підняли голови й надовго прикипіли поглядами. Вони делікатно вказали іншим, почулося шепотіння, спершу, зрештою, притишене, всі тут були добре виховані; вибачлива посмішка вже виповзала на губи. Тиша виявлялася ще більш ніяковою. Фессар мав рацію: Блютфельд, не Блютфельд, плітка розійдеться, як лісова пожежа.
На щастя,
За останнім столом сидів за їжею голомозий турок; тепер він зробив рух, ніби хотів підвестися.
— Дозвольте, пане Бенедикте…
— Але ж…
— Я про здоров’я хотів…
— Ми вже поїли, спасибі.
— Якби…
— Вибачте, не можу, не зараз.
— Ах!
Панні Єлені забракло дихання; підбігши коридором, вона притулилася до перегородки.
— Ну й… ку-куди… вас несе…
— Як я вплутався у цю халепу! — пробурчав я собі під носа, дивлячись у бік ресторанних дверей. — Адже я нічого не зробив! Я нічого не хотів робити! Спокійно доїхати. А тепер кожен. Уявляє собі. Цей теж, нахабний турок. Бозна-що. Заморозники,
— Ви мусите мені… все…
— Впакувалося.
— Розказати, уфф.
— А ви, панно, теж добрі! Безпечний скандальчик у подорожі. Нас уже бачили разом. Що подумав Фессар?
— Але ж ви боїтеся людей.
Чи це страх? Ні, це не страх.
Видихнулося повітря, знизалося плечима.
— Залишимося у салончику, в відкритому — не дадуть спокою; зачинимося в купе, моєму чи вашому, — ще гірше.
— Не стогніть уже, — Єлена отямилася. — Ідемо.
Вона повела у передню частину потяга, через салон і вечірній вагон: камінна зала, оглядова зала, залізні двері — штовхала, вийшлося на платформу.
Мимоволі я поглянув під ноги. Крови немає. Над головою, у блакитному небі, пропливали коси темно-синього диму й монументальні масиви білих хмар. З одного боку колії тяглися зелені ліси, з іншого — степ широкий; у теплому повітрі з-під запаху заліза й масла пробивалися пахощі землі й мокрої деревини. Заслонилося очі від сонця.
Панна Муклянович притулилася до дверей.
— А тепер розповідайте.
Пошукалося у кишенях. Вийнялося замшевий футляр, з футляра інтерферограф. Піднявши цівку до неба, приклалося око до лінзи.
На діаметрі чорного кола мигтіло кільканадцять кораликів світла.
Приречено зітхнувши, сховалося апарат.
— В арбатській заставні, — почалося, масуючи недужу праву руку, — я придбав собі авторучку, золотого Eyedropper’а «Вотермена»…
Про арсенал Літа
Нікола Тесла приклав собі цівку пістолета до скроні й натиснув на спусковий гачок.
Тріснуло. Волосся стало дибки, брови наїжачилися. Чорна блискавка проскочила між черепом серба й тунґетитовим дзеркалом. Старий аґент охранки тричі перехрестився. У дзеркалі палала густа світінь, портрет Тесли в профіль, голова, шия і частина плеча; дзеркало було розміром і формою схоже на розфарбований шлюбний знімок, воно акурат дозволяло відобразити бюст у натуральну величину.
Річ у тім, що білий неґатив, випалений на чорній, мов вугіль, гладіні, — а він уже блякнув, тобто тьмянів, — нічим не нагадував фізичної форми зображуваної особи. Чи був би це, як вважає доктор, його символічний «кармограф»? Малося невисоку думку про ті східні езотеризми, якими інфікував винахідника багато років тому якийсь дуже підозрілий гуру. Це не личить, не личить.
— Краще відкладіть це
— Але підійдіть-но, юначе!
— Прошу його відкласти.
— Підійдіть і погляньте, й скажіть мені, що ви бачите.
Профіль нагадував радше абрис пташиної голови: тонка шия, дзьоб стирчить, угорі колючий гребінь. На місці щоки зяяла діра. З ока розходилися подряпини, а може, жили, а може, іскри, лінії чорно-білих блискавок. Не було уст, лише просто ще одна пазуриста блискавка, що розкраювала навпіл пляму обличчя-необличчя.
— Про що ви думали?
— Це ви мені скажете, про що я думав.
Почухалося шию.
— Про електричні машини та бурі з блискавкою?
Тесла вкинув кабель до скрині.
— Я майже завжди думаю про електричні машини. Навіть якщо не думаю.
— Себто це працює?
— Я повинен був домовитися заздалегідь. Стєпан! Що ви думаєте?
— Ой, повертайтеся до себе, докторе, зараз від’їжджаємо, Олєґ Івановіч не затримає потяга, телеграма, напевно, вже пішла.
Тесла покірно махнув рукою. Поправивши білі рукавички, він вийняв гребінець й енерґійними рухами став причісувати настовбурчене волосся — спочатку назад, а потім симетрично в боки від проділу посередині. При цьому він розглядав себе у відполірованому корпусі одного з трьох великих металевих циліндрів: обплетені шкіряними поясами, конопляними мотузками й важкими ланцюгами, покладені на бік і закріплені в дерев’яних затискачах, вони займали більшу частину вагона. Старий Стєпан пильнував, щоб двері залишалися зачиненими, світло проникало сюди тільки крізь заґратовані віконця, розташовані у верхній частині стін; Тесла горбився, ловлячи відображення у темній сталі то лівим, то правим оком.
— Якби в цьому була бодай частка істини, — бурмотів він собі під ніс, — ефект мусив би відтворюватися у випадку з кожним джерелом тьмітла. Застосовують тьмічки, бо вони найдешевші, і порошкоподібний вуглецевий тунґетит у ґноті. Але йдеться про тьмітло, про вплив людини на тьмітло: воно саме, чи про те, чим завжди супроводжується його вивільнення. — Він косо глянув уздовж циліндра. — Погоджуєтеся, пане Бенедикте?
— Мгм, мені теж так здається.
— Я думав про це вночі, а потім за сніданком. Княжна притисла до стіни англійського інженера. А власне, куди ви поділися?
— Тільки навіщо ви мусите відразу проводити всі експерименти на собі?
Тесла сховав гребінець.
— Ясно, Крістіна з вами вже поговорила.
Пригладилося вуса, роззирнулося по приміщенні. Підлога посипана тирсою, дошки не надто ретельно збито в обшивку, на місці їхніх з’єднань видніли криві лінії смоли. Два аґенти охранки розташувалися у кутку за штабелями дерев’яних і бляшаних скринь, вони там мали крісла, сінники, ковдри, газолінову лампу. Але як вони тут витримають, коли експрес в’їде в Зиму?
— Це не має сенсу, докторе, ніхто не мусить сюди вламуватися, щоб висадити вагон у повітря. Або й увесь потяг. Яке пророцтво ви шукали? Чи доїдете цілим і неушкодженим до Іркутська?
— Світло, ці окремі частинки світла, не етер, а промені,
Вхопилося за другий кінець дзеркала.
— Важке.
— Чистий тунґетит на сріблі.
— Воно, певно, коштує цілий маєток.
— Мгм, ви маєте рацію, я про це не подумав.
Тесла опустив край дзеркала до плоскої скрині, обклав його клоччям і притиснув накривку. Подалося йому колодку.
— Про що?
— Що вони могли б хотіти ще на цьому заробити?
— Вкрасти цілий вагон?
Стєпан покивав головою.
—
— Ви оцінювали вартість?
— Сто тисяч рублів. Навіть більше. Як оцінити вартість машин доктора?
Тесла замкнув колодку.
— До часу, поки я їх не протестую, невідомо, чи вони взагалі чогось варті.
— Але саме лиш оце дзеркало…
— Дзеркало! Але ж воно зовсім не служитиме в якості дзеркала. Як ви думаєте, що це таке? — він обвів драматичним жестом занурені в напівморок нутрощі вантажного вагона разом із його вмістом. Доктор Тесла, безсумнівно, мав схильність до сценічної драматургії. — Це арсенал Літа.
Він підступився до піраміди бляшаних паків, кожен із яких було позначено серійним номером і фірмовою емблемою
— Ці три флюменатори під’єднуємо до електричної мережі Іркутська, ми повинні отримати потік близько сорока меґатенебрів, тут я маю майже кілометр ізольованого кремнієм кабелю на високомідному студені, а з того отам складемо ґрайфери. А з цього — клітку тіні. Подивимося, який тиск вони витримають.
Він пропускатиме через лютих теслектричний потік. Зазирнулося до відкритої скрині. Кабель, нарощений шпицею-цівкою і громіздким курком, тягнувся звідси до барилкуватої паки поруч, у якій погарикував невидимий пристрій; ідентичний кабель вибігав із неї з другого отвору, повертаючись напрочуд довгими звоями до тієї само скрині, де в стружках і ганчір’ї лежали опасисті слоїки, наповнені вугіллям. Вугіллям?
— Але ж це не основна стихія лютих?
— Їх не спалиш, не заморозиш, не розіб’єш. Тільки те, що дає їм життя, може їм життя відібрати. В Празі не було нагоди для тестів… Зрештою, мене відраджували провадити будь-яку концептуальну роботу в Країні Лютих.
Доторкнулося до краю слоїка. Скло було холодне, злегка вкрите памороззю, волога липнула до пальців, щипала шкіру.
— Ви хочете їх — дренажувати? Висмоктати? Від чого? Від теслектрики?
— Коли ми вирушаємо в пустелю, то беремо зі собою запаси води, шукаємо прохолоди, будуємо огорожі від спеки, поширюємо тінь. Коли ми вирушаємо в арктичні морози, то йдемо туди в хутрі, в теплих костюмах, споруджуємо теплі укриття. Прийшли люті — що вони принесли зі собою? У чому їхній порятунок на чужій землі? Їх слід цього позбавити!
Підвелося погляд. Доктор Тесла перевіряв пломби на коробках, випростаний, з лівою рукою за спиною, білий торс відбивався на сірій блясі трикутною плямою. У цьому брудному напівмороці це було важко ствердити з цілковитою упевненістю, але тіні на постаті доктора, під заломами його одягу, в зморшках на обличчі — чи ж не розливалися вони з річищ, як річки в час відлиги? Чи не текли прудкими потоками, не зважаючи на світло й напівсвітло?
Ще значущішою була поведінка сивочолого аґента охранки. Укритий у мовчанці, нерухомості й пітьмі, він стояв за Теслою, пересуваючись тільки тоді, коли Тесла переміщувався від коробок до коробок; завжди поза полем зору серба, але завжди поруч, як мати, яка спостерігає за першими кроками сина, як санітар, який пильнує хворого, — було щось таке в силуеті Стєпана, в напрузі його плечей.
— Зиму? Відібрати у них Зиму?
— Мороз і сніг, і крига — ну, так, це перше, що впадає в очі аматору. Що ви там розглядаєте?
— Панна Філіпов пильнує зараз вас у купе, чи не так? Ви мусили вислизнути сюди на свій сніданок.
— Сніданок?
— Ви харчуєтеся цією силою. Що міститься в тих слоїках?
— Кристали солі, сповнені тією чорною енерґією прани, тією тьмідиною. Переважно солі металів з групи заліза.
— Що?
— Я випробовую різні методи накопичення теслектрики, шукаю найефективніші; акурат тут я маю амонієво-залізні галуни. Що вона вам нарозповідала?
— Що це сильніше за вас.
Тесла присів на контейнері, опечатаному папірцем із черепом.
— Навіть якби, — поволі сказав він, — якби я так вирішив — підкоритися цьому, — то звідки певність, що то лихе рішення?
Жахнулося.
— На милість Божу, ви самі розповідали мені про боротьбу з хворобливою залежністю від азарту! Й кому, як не мені, знати стискання тих невидимих пут? Знаю! Майте ж повагу до розуму й власного, й мого!
Тесла підняв вказівний палець.
—
— Встається.
— Встається. Так. Дитина в небезпеці — кидається на допомогу дитині. Говориться правду, коли треба, брешеться, коли треба. Поводиться увічливо. Миється. Шанується старших. Не вбивається. Ви збираєтеся боротися з цими залежностями? Це можливо, від них можна визволитися, я був знайомий з такими людьми.
— Але яка залежність регулює нашу здатність розпізнавати, які залежності добрі, а які лихі?
Він посміхнувся; у нього була дуже щира, симпатична посмішка, трохи сором’язлива. Він підійшов до відкритої скрині, переставив назад кінці кабелю в отвори діжкуватої паки, до вільного кінця довшого кабелю допасував крижлізний затискач і, вклавши його в слоїк, затиснув щелепи пристрою на сірому кристалі. Шпицю-цівку він тримав в іншій руці, його пальці лежали на ізоляції та на спусковому гачку.
Він лагідно поглянув. Погризлося ніготь.
— Стрелить.
— Ні, я перемкнув, це вільний потік.
— Я не повинен…
Вхопилося за крижлізну шпицю. Нікола Тесла натиснув на спусковий гачок. Поплив теслектричний потік, тьмідина завирувала в організмі.
… І відпустилося холодний метал.
— … від’їжджає.
— Так, уже.
Хиталося на ногах. Доктор Тесла хутко відчепив кабелі, згорнув їх до скрині, опустив віко. Двері вагона було відсунуто, в них стояв молодший
Льда нет
Тесла зійшов на перон, нетерпляче махнув рукою. Зіскочилося — і впалося, земля під ногами хвилювалася, блакитна ясність засліплювала, сибірське повітря розривало легені, всі звуки двірця вґвинчувалися у вуха — у вуха, в мозок, у черепі вибухнуло гніздо дзизкучих джмелів.
Тесла допоміг підвестися. Обтрусилося штани.
— Що трапилося? Докторе?
— Я теж ніколи не пам’ятаю.
— Ви змусили мене…
— Змусив?
— Загіпнотизували…
— Обов’язково розповісте мені згодом про це з деталями.
Доктор марширував довгими енерґійними кроками до вагонів першого класу. Підбіглося, — а біглося легко, добрі духи підносили тягар тіла над землею. Ще горизонт, і блакить неба, й сніжно-білі хмари в небі, й будівля станції, і змія Транссибірського експресу, й люди, які роїлися на пероні, — ще все це не надто складалося у гармонійне ціле; може, через засліплення (кліпати, кліпати, кліпати!), може, внаслідок струсу при падінні, — але біглося, як уві сні: м’яко приземляючись, бо хочеться приземлитися, бо якби така забаганка виникла, то полетілося би просто попід хмари. Й хоча образ поволі укладався у наповнену смислом мозаїку — залишалося усвідомлення, що це мозаїка, що її можна було укласти інакше. Хмари на колії, двірець у небі, небо під ногами, будинки, що видмухуються з труби паровоза, крижлізний виднокіл і жилаві рейки — могло бути й так, саме зараз воно не так, але могло би, пам’ятай про це.
— А власне, про що йшлося?
Зрівнялося крок із Теслою.
— Прошу?
— Ви зіскочили й одразу ж хотіли тікати.
— Я не міг при Стєпані. Вночі мене відвідав пан Фоґель. Чи маєте ви, докторе, на них якийсь вплив?
Це його явно засмутило. Він піднявся східцями в люкс і, завагавшись, устав, повернувшись спиною, спершись ліктем на відчинене вікно з видом на місто. Вперше він відводив погляд і ховав обличчя. Це не обов’язково віщує брехню; це може передвіщати бентежну правду.
— Я не маю наміру мати з цим нічого спільного! Вони найохочіше тримали б мене весь час у золотій клітці!
— Але ж, мабуть, уже дізналися про мої єкатеринбурзькі пригоди. Пан Фоґель сказав, що це наслідки придворних воєн між розтальниками й заморозниками. Й у мене склалося враження, що далеко не економічні міркування тут найважливіші. Ви мене слухаєте, докторе? То не наука чиста й вільна — це питання життя і смерти. Ви, докторе, мали коли-небудь справу з мартинівцями?
Це остаточно вивело його з рівноваги. Відірвавшись від вікна, зі стиснутими губами й руками, щільно вкладеними уздовж тулуба, він натягнуто вклонився.
— Вибачте, — і віддалився коридором: високий, худий силует, білий костюм, веселка тьмітла навколо білости.
Тут спогад про образ перекрив образ, і самовладна думка повернула голову до шиби, — але сонце просвітлювало шибу, до полірованих сталевих елементів вагона, — але сонце відбивалося від сталі; поквапилося увійти до купе. Щільно затягнувши заслони, зазирнулося у дзеркало.
А в дзеркалі — бліда тінь, зібрана позаду й навколо обличчя, блимала й танцювала, наче полум’я на рефлекторі гасової лампи; тінь і слабкі смуги світіні, мерехтливе поблискування на межі сприйняття. Стоялося і дивилося. Хвилину, другу, довше, знерухоміло, а вони витанцьовували, пересувалися у дзеркалі й деформувалися у тлі — аж потяг смикнувся, ударилося чолом у позолочену раму, й химера розвіялася. Оце і є гіпноз; оце і є примус.
Підстрибнулося на місці тричі, вкусилося основу великого пальця, порожньо розсміялося і полизалося холодну поверхню дзеркала, сюрпль, сюрпль, сюрпль, довгі лизкання язиком по склу. Потім сілося біля секретера, підперлося голову руками, щоб вона не гепнула з глухим стуком на стільницю. Що робити? Що робити? Негайно вигулькнула стара спокуса: замкнутися в
І хапається за теслектрод, і згорається у тьмічці. Адже, чи не малося наміру переконати доктора покинути неприродну хворобливу звичку? Чи не обіцялося щиро
І ще б то були принаймні якісь рішення великої моральної ваги! Щоб вогонь, і битва, й шторм, і кров невинних, і бодай Лорд Джим чи інший шляхетний людський метал зі сторінок Конрада, який не гнеться, не гнеться, аж врешті тріскає — з грюкотом і відлунням, що розходиться по ближніх. Але ні. Навпаки. Маленький сором, соромчик, соромченя, одне, друге, десяте, соте, таке дрібне, що невидиме неозброєним оком, бактерії душі, перед якими немає захисту, — хіба що суворий карантин.
Аби лиш ота пригода з теслектрикою не призвела до патологічних наслідків, дурням щастить, але поки що годі в цьому потязі кроку ступити, щоб не потрапити в нову халепу. Вирівнялося дихання. Належить розважити справу холодно й без упереджень. По-перше, від цього не вмирають. (Тесла не помер. Поки що). По-друге, це минається, принаймні слабшає, проходить з часом. По-третє — по-третє, властиво, що відбувається?..
Піднеслося руку перед очима. Вона не тремтіла. Хухнулося у жменю. Не з’явився жоден тьмяний наліт. Відхилилося фіранки й поглянулося крізь інтерферограф. Жодних змін, інтерференція світла відбувається і далі.
Дійсно, відчувається аномально бадьорим, але в цьому також немає нічого незвичайного, іноді для цього вистачить келишка доброї горілки. Тесла допитувався про вплив на владу розуму. Пам’ять — чим є пам’ять, інтерпретована власне як психічний феномен: коморою духовної роботи, чи звиклим відображенням станів мозку? Дивилося на мигтіння за вікном останніх будівель Тюмені. Якщо мається рацію і не існує єдиного минулого, не може також існувати єдиної пам’яті про минуле: пам’ятається багато версій взаємно між собою суперечних, а розум намагається їх якось погодити, а звідси розмиті спогади, фальшиві меморії, білі плями, де пам’яті нашарувалися одна на одну, розмазалися, нівелювалися. Проте людина отьмічена, призвичаєна до логіки лютих, так-так, ні-ні, під арістотелівським ножем істини — чи вона не мала би пам’ятати минуле чітко й виразно, без жодних сумнівів?
А може, Тесла невигадливо виправдовував таким чином свою лиху звичку? Поглянулося на шпаргалля на секретері. Десь серед цього усього лежить зашифрований лист пілсудчиків. Знайшлося олівець і, не замислюючись, на марґінесі брошури Транссибу відтворилося з пам’яті увесь лист, одинадцять рядків по двадцять літер і ще дві, ряди безглуздих комбінацій знаків, які навіть математикові нелегко запам’ятати. Відтак вийнялося самого листа.
Розсміялося глузливо. Справді: не задумуючись, не сумніваючись, ясно й чітко! Тільки щось цілком інше, ніж у шифровці. Відкинулося геть гнилий плід пам’яті.
А чи є взагалі сенс ламати собі над цим листом голову? Вони могли заздалегідь домовитися, що конкретна літера або послідовність літер означує конкретне слово, фразу — тоді їх ніколи не вдасться розгадати.
Мгм, тільки чи одержувач такого листа носитиме роками зі собою книжку кодів, на засланні, в глушині, серед сибірських морозів, на вирубці тайги і в шахтах, у мандрівних ротах, під наглядом стражників і поміж міністерських шпигунів, — це неможливо, вони домовилися якось інакше.
А отже, цей шифр засновано лише на тому, що залягло в пам’яті одержувача листа. Не можна навіть мати певності, чи адресат зуміє знайти олівець і папір; може, йому залишиться лише патичком на снігу базграти. Тож жодних книжок.
Метод, який запам’ятався на роки, досить безпечний і досить простий. Якщо ключ, то щоб його легко було зберігати в голові.
Чи щось подібне взагалі існує? Обгризалося задумливо ніготь. Який метод обралося б, перебуваючи в подібній ситуації? Пересунення літер у абетці. На заздалегідь визначену кількість місць. Якщо на одну, то B замість А, C замість В, D замість C тощо. Якщо на — мгм, скільки є варіантів такого шифру? Стільки, скільки літер у абетці. В листі немає польських знаків, отож, вони дотримуються латинських позначень. Вистачить тепер спробувати з першим рядком: якщо не з’явиться сенс уже на початку тексту, немає потреби мучитися з іншими.
Узялося чистий аркуш, записалося латинську абетку, від А до Z, нумеруючи її літери від 0 до 25. Ну добре, пересуваємо на один знак. YSPAPKMCFYXBCUYWFGJT. На два. ZTQBQLNDGZYCDVZXGHKU. На три…
Перевіривши безрезультатно всі можливі пересування, задивилося в
Як можна її ускладнити, не ускладнюючи самого способу дешифрування понад можливості старого засланця? Поглянулося на записану на попередній сторінці абетку, числа над літерами. Щось таке, що легко запам’ятати, — ключ, слово, фразу. JESZCZEPOLSKA. PRECZZCAREM. FILIPGIEROSLAWSKI. EULAGJA. POLACYNIEGESIISWOJSZYFRMAJA. ABRAKADABRA. Річ у тім, щоб пересувати літери не завжди на ту само відстань в абетці, але — кожну літеру за номером відповідної літери ключа. Якщо ключем було би JESZCZEPOLSKA, то першу літеру листа зашифрувалося б, пересунувши її на 9 місць (J), другу — на 4 (Е), третю — на 18 (S) тощо, а далі з початку ключа.
Як зламати такий код? Кількість комбінацій для справдження — це 26 разів 26 разів 26 разів 26 разів 26… залежно від довжини ключа. Залиште будь-яку надію, невтаємничені. Навіть якби подорожувалося довкола світу, не вистачило б часу.
Стиснулося носа на переніссі. Пальці, які торкалися слоїка з натьміденою сіллю, відтискали тепер на шкірі між очима те саме відчуття: вологість, студеність, крихітні голочки встромляються у тіло, плиткий, пекучий біль. Загалом приємний — як крижаний компрес на розпашілому чолі. Витерлося руку носовичком. З’явилося делікатне відчуття свербежу.
Відхиливши вікно, закурилося цигарку. Папери на стільниці зашелестіли й вирушили в політ. Зібралося їх в один стос і притислося каламарем. Експрес мчав над річищем якоїсь висохлої річки; може, то був винятково довгий яр, якась плитка ущелина. Рубець, особливий знак на гладкому поза тим обличчі Азії. Вітер, тобто повітря, що втискалося всередину потяга, — був, на диво, теплий, сухий. Опустилося цигарку. Чи то вже запах степів? Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК. Розпадина закінчилася; повернулися анонімні пучини океану трав. Може, щось у небі, профіль гори, птах, буря з грозою — ні, нічого, тільки ті мегалітичні хмари, наче вапнякові гробниці архангелів.
Сонце разило очі, погляд звертався у бік тіні, а в тіні виразно виднів яскравий прямокутник паперу. Лист пілсудчиків залишався наверху. Струснулося попіл за вікно. Тук-тук-тук-ТУК, ще день або два, й навіть серце битиметься у ритмі коліс потяга. Ця реґулярність може довести до божевілля, безумство — це власне хвороблива пристрасть до надмірної реґулярності, голод надмірної реґулярности. Поглянулося ще раз. CAR. CAR. Цар! OREE. REE. ORE. Схилилося над секретером. Що це означає? Чи означає це будь-що? Певні послідовності літер повторюються. Піднялося з килима олівець, закреслилося однакові фраґменти.
Було 5 повторень. ABT і через 56 літер ABT. ORE, через 32 — OREE, через 156 — REE. JCAR, 32 — JCAR. YRG, 44 — YRG. Усі віддалено на парну кількість знаків. Усі віддалено на число, кратне 4. 8 — уже ні.
Що це означає? Чи бодай щось означає? Затягнулося димом. Чи може це бути збігом? Може. Але вкрай малоймовірно. Поставмо на загальне й пересічне. Ключ є словом із чотирьох літер. Лист зашифровано за чотирма пересуваннями. Літери номер 1, 5, 9, 13 і так далі — пересунуті на першу літеру ключа; літери номер 2, 6, 10, 14 — на другу літеру ключа; 3, 7, 11, 15 — на третю; 4, 8, 12, 16 — на четверту.
Тільки ж сам ключ все ще залишається загадкою. Сілося на постелі. Принаймні знається кількість комбінацій для перевірки: 456 976. Якщо кожній спробі присвятити п’ятнадцять хвилин… Захихотілося про себе. Безумство.
Повідомлення складається з 222 літер. По 56 літер, зміщених за першим і другим правилами, по 55 — за третім і четвертим. Роздушилося недопалок. 55 літер, витягнутих із тексту, кожна четверта. Випадкова січка. У цьому вже жодної реґулярності не знайдеться.
Подивилося на сторінку машинопису роботи Альфреда. Але ж це неправда: існують реґулярності, голим оком помітно, що в тексті, написаному польською мовою, такі літери, як А, Е, I, трапляються набагато частіше, ніж J чи G, не кажучи вже про X і Q. А для статистики не має значення, чи береш ти всі по черзі, чи кожну четверту.
І так почалося рахувати частотність появи літер. Спершу порахувалося, скільки разів кожну з них було ужито на перших десяти сторінках статті Альфреда Тайтельбаума про Лукашевичів «Принцип суперечности в Арістотеля», заокруглюючи їх до літер латинського алфавіту. Провадили I, A, K, R, з G і H на дальньому кінці. Тоді порахувалося частоту з’яви літер у кожній чверті листа. І почалося підставляти: найчастіші під найчастіші, найрідкісніші під найрідкісніші. Ось уже в гру входило щонайбільше 30 комбінацій. Деякі виключала природа мови, поляк не вимовить RGRH або WCFZ; деякі були польською аж надто очевидні. Вилущувалося перші, сповнені сенсу поєднання. NIE. CIE. PIE. WIE. NIA. TAK. TAK. Закурилося наступну цигарку. Занадто багато сенсу, щоб це виявилося випадковістю. Перша літера ключа B. Друга літера ключа: J. Третя літера ключа: A. Четверта літера ключа: H. Це знову було белькотіння. Але розшифрований за цим ключем лист уже містив конкретний зміст:
WIOSNALUDOWTAKXODWIL ВЕСНАНАРОДІВТАКXВІДЛИГ
ZDODNIEPRUXPETERSBUR АДОДНІПРАXПЕТЕРБУР
GMOSKWAKIJOWKRYMNIEX ГМОСКВАКИЇВКРИМНІX
JAPONIATAKXPARTYAROZ ЯПОНІЯТАКXПАРТІЯНА
KAZUJECZASKOMPENSACY НАКАЗУЄЧАСКОМПЕНСАЦІ
ITAKROSYAPODLODEMXWS ЇТАКРОСІЯПІДКРИГОЮXВС
ZYSTKIESRODKITAKXUWA ІЗАСОБИТАКXУВА
GAMLODZIIOCIEPIELNIK ГАМОЛОДІІРОЗТАЛЬНИК
IPRZECIWZIMIEXBRONLU ИПРОТИЗИМИXБОРОНИЛЮ
TEXNIEWIERZSTAREMUXK ТИХНЕВІРСТАРОМУXК
URYERPRZYBEDZIEXZYJE УРЄРПРИБУДЕXЖИВ
SZ ЕШ
Переписалося каліграфічно листа на чистому аркуші. Очі перечитували текст раз у раз, конотуючи цілі слова та речення, зналося його вже напам’ять: зростало збентеження. Писали до батька після років, проведених у Сибіру, члени Польської соціалістичної партії з Царства — ЖИВЕШ — писали старі революціонери до домовика лютих — БОРОНИ ЛЮТИХ — писали в тоні команди — ПАРТІЯ НАКАЗУЄ — наче в батькових силах було зробити все це — РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА — писали йому шифром, щоб син, не дай Бог, не дізнався про їхні плани — ВСІ ЗАСОБИ — що б це, на милість Божу, мало означати?!
Ніготь був обкусаний; узялося за шкіру пальця. Що говорив той одновухий соціаліст? Начебто вони не мали контакту з батьком? І це перше повідомлення від них йому через п’ять років? Сухотник брехав, це ясно. Вони зовсім не довідалися про батька завдяки людям з Медової. Можливо, вони самі його послали до лютих. Вони хочуть використати Кригу для розпалювання революції, для тріумфу соціалізму чи для воскресіння вітчизни, а там акурат фракція…
Грюкнули двері, протяг підхопив усі папери в купе, скочилося замкнути вікно.
— Пане Бенедикте!
— Ну й що ви витіваєте!
— Пане Бенедикте, я його вирахувала!
— Ви топчете мій пашпорт.
Єлена не слухала. Вона схопила за рукав, потягнула, мало шов на піджаку не розійшовся.
— Що за гульня! Та вже навіть жандарми ввічливіше поводяться! — випросталося з обуренням.
Вона радісно посміхнулася, бліді трояндочки розцвіли на зазвичай крейдово-білих лицях; три-чотири чорні кучері втекли з кока, ах, як на панну Муклянович — нечуване нехлюйство.
— Так?
Вона знизила голос до шепоту, підсуваючись ще ближче.
— Філімон Романовіч Зєйцов.
— Той комуніст?
— Еге ж.
Пригладилося вуса, глипнулося на неї косо, вона дуже пишалася собою.
— Чому Зєйцов?
— Отже, так. Я взяла гроші у тітки, пішла підкуповувати
— Що з Пєлкою?
— Нічого з Пєлкою! — пирхнула вона. — Прокиньтеся, пане Бенедикте! Чи Фоґель не казав, що заморозники запхали свою людину в останню мить? Вони не могли знати дату, поки доктор Тесла не вирішив, тобто — ота панна Філіпов вирішила, на чуже прізвище, зрештою. Правда ж? Чи ви, пане Бенедикте, маєте уявлення, які черги й записи на квитки Транссибу? Місяцями треба чекати! — Вона знову вхопилася за полу піджака; відступилося під стіну, але Єлена цього разу не відпустила. — Ви ще встигнете на пізній обід, Зєйцов завжди приходить наприкінці, їсть сам, ви підсядете до нього — він неодмінно викаже себе!
— Але…
— Викаже!
Вона обернулася і натиснула клямку. Роззирнулося безпорадно по купе. Килим, секретер, постіль, повсюди лежали папери, десятки аркушів, списаних комбінаціями літер, випробуваними під час криптоаналізу: на перший погляд — записки божевільного, більше нічого.
BJAH. І це він мав запам’ятати на роки Сибіру? Якою ж дивною машиною є людська психіка: у чим впорядкованіший лад запряже довколишній світ, з тим більшим гнівом напиратиме на останні гнізда безладу в ньому. BJAH! Бути цього не може, ключ м у с и т ь щось означати.
Єлена говорила своє, вмовляючи, й прохаючи, й смикаючи за руку, як нестерпна молодша сестра, — тим часом ця остання загадка не дозволяла вирвати себе з думки, цвях у черепі, рана в голові, турбує, болить, не дає спокою, треба почухати.
— Ви знову мене не слухаєте!
BJAH. А якщо літери справді не мають жодного значення? Якщо це ще простіше? Зміщення абетки на один, на дев’ять… 1–9–0–7. 1907.
Усе забудуть — але не забудуть рік свого заслання.
— Сімнадцять років.
— Що?
Глянулося над Єлениним плечем, чоловік у дзеркалі мав дуже дивну міну. Сімнадцять років. Обличчя батька, коли він ішов до Сибіру, — забуте — незабуте, — на скільки він тоді був старший, усього на кілька років: майже одноліток! Немає фотографії, немає зображень, лише поліційний опис й істинно-фальшиві спогади. Найнадійніший і, по суті, єдиний спосіб — це дзеркало: тільки так, тільки цією мірою існує у сьогочасності батько, тільки в цій формі.
Єлена, насупившись, озирнулася через плече. Чи бачить вона, що відбувається навколо з тінню? Чи зауважила вона форму цієї ажурної підтьмітки?
Застебнулося пікейну камізельку.
— Зєйцов. Його мотиви могли бути зовсім іншими…
— Але! Я розпитала їх добре: всі мали давно викуплені квитки, тільки Зєйцов ні, тільки на нього переписували в останню мить. Тож, або це він, або — ніхто. Хіба що заморозники слухаються якихось ясновидців.
Ступилося за поріг. Панна Муклянович зробила кніксен перед
Єлена прошипіла, кваплячи:
— Я вас, пане Бенедикте, не буду тягнути за краватку, якщо ви на це сподіваєтеся.
— Ти мала би прилягти, знову заслабнеш.
— Заслабну? Про що ви кажете? Й коли це я дозволила вам на подібну фамільярність у звертанні? Пане Бенедикте!
З ключем у руці поглянулося ще раз на перекинуте догори дриґом купе. На самому верху, серед паперів, розкиданих на постелі, лежала рекламна брошура Транссибу, відкрита на сторінці, забазграній помилково пригаданим шифруванням.
Повернулося ключ у замку, зелена тінь затопила вікна, коли експрес в’їхав на мить поміж дерев; запаморочилося у голові, й думка, раптова як ота тінь, заполонила свідомість:
А якби вдалося розшифрувати ще й цього листа?
Про деякі засоби спілкування Бога з людиною
За другою
— Мусите знати, що жодна світлина, ані малюнок не відтворять її вроди, така гарна була моя мати, що, як розповідав не раз, тверезий і п’яний, а я йому вірю, тим більше, коли горілка його розбере, — що ледве погляд його на неї впав, сказав собі фатер мій: оця дітей моїх на світ мені приведе, від цієї
… Мав мій батько, як я пересвідчився, не одну сім’ю і не один дім, а домів принаймні три, а в родинних зв’язках і лічби ясної подати несила, в таку заплутану сіть
… Може б усе інакше поточилося, якби моя мати була ще жива. Вона померла під час пологів, віддавши нас під опіку няні й ґувернера, ні, не те щоб батько нами не опікувався, зовсім навпаки: мати померла під час пологів другого сина, Федора, й він залишився удома. Старий ґувернер, який був ще її вихователем, мати привезла його із собою з Ярославля, отож, він під час відсутности батька, коли той виїжджав у справах, — а часто то були довгі місяці, й не міг тоді чоловік не журитися, де ж батько проводить свої дні й ночі, чи не з іншою своєю сім’єю, іншою дружиною, живою, красивішою, іншими синами, ліпшими, яких він по-справжньому любив, — у той час ґувернер управляв майже усім маєтком, і тоді, щоб убити ці думки, щоб зайняти чимось голову та серце, я почав його супроводжувати в обов’язках землевласника й потроху навіть їх переймати. Відкрилися мені очі на долю російського люду. А якщо тепер ви засмієтеся… то й добре.
… Легко будиться у головах юних святе обурення й гнів на несправедливість. Люд наш настільки звичний до нещасть і страждань усяких, що навіть не бачить і не розуміє міри необов’язкової кривди, якої зазнає, рід за родом, село за селом, губернія за губернією; навіть ті зойки, ті голосіння баб біля ніг попа й сльози попід іконами, якщо подивитися на це збоку, — то це також ритуал, їхній звичай, освячений тисячолітньою традицією. Бо власне треба тільки, щоб хтось збоку поглянув. Він бачить беззаконня, він зуміє назвати кривду, не будучи скривдженим, у ньому жаль і гнів, кажу, гнів проти несправедливости постає. Ви знаєте, Венедикте Філіповичу, про долю Йова. Й той торг Господа з Йовом, і Йовове смирення під час пихатого торгу. «Він губить безвинного й беззаконного. Земля оддана в руки безбожникам; він сліпить очі суддям її. А якщо не він, то хто ж інший?» І Йов зберіг принаймні пам’ять про часи щасливости, знав, отож, він міру свого падіння й підраховував дні кривди супроти днів правих, — але російський селянин перебуває ще нижче, ніж Йов, і більше в цьому схожий на дику тварину, більше на бездумну худобу, ніж на людину розумну, бо жодна в ньому надія на зміну долі не спалахує, жодне тривале бажання зміни своєї долі, як і шкапи тяглової ніколи б ви не побачили, котра б запрягала у дишло візника й сідала на козли. Й не дивуйтеся моїй гіркоті на люд — скільки ж то я тоді днів і вечорів присвятив, користуючись поблажливістю старого ґувернера, намаганням поліпшити їхнє життя, виступаючи проти управителів й інших поміщиків, і врешті, хто зводив усе це нанівець, хто висміював мої зусилля? Вони самі! Люд стражденний! І я повертався з їхніх злиденних халуп, від їхніх схорованих діточок і виснажених баб, із темно-зимних
… Ото кривда! Ото мука, яку тільки росіянин зрозуміти може! Не страждання Йовове, не страждання незаслуженого падіння, — а навпаки, Анти-Йов: страждання незаслуженого звеличення!
… Землю віддано в руки нечестивого! А ім’я йому — цар, а ім’я йому —
… Добрі, отож, були наші замахи, слушні бомби, що їх ми кидали в сановників, благословенний терор. Я бував на страйках Першої Революції, описував історію Ради робітничих депутатів. Ми дуже потерпали через ту невдачу.
… Я пристав до анархістів, бакунінської та антиструвівської братії. Почалася друга японська війна. Столипін подав у відставку, голод прийшов у міста,
… І хто це слухав, хто сидів від самого початку на першій лаві… Він знайшов мене тоді, приїхав на процес — батько, від якого я утік, щоб примножувати благо супроти його розпусти. Він оплатив юристів, не шкодував грошей на хабарі: все марно. Мене чекала каторга, рокована мені ще до першого виступу прокурора. Нас заслали до Сибіру.
… Істина й істина — це найвища істина, яку слід повторювати: Бог знає, який шлях нам обрати, який хрест на груди узяти, — не було тоді кращого життя для мене, не було іншого звільнення, тільки каторга. Бачите ці рубці? А те, чого ви не бачите, що ховає заріст, і ці пальці, все, що я тілесно перетерпів, — усе це сліди першого року. Ми працювали переважно на вирубці лісів, не в самій Країні Лютих, хоча потім Крига й туди прийшла, — сяк чи так, але зима. Стовбури сибірських кедрів замерзли на камінь, на камінь замерзла земля, на камінь — сніг… Ви їдете до Іркутська, ви побачите ці морози, що я вам буду оповідати. Ті, хто не роздобув одягу, придатного в Сибіру, негайно, наче проказою вражені, втрачали пальці, вуха, цілі ділянки шкіри відморожували. Наглядачам, зрештою, велося не набагато краще. А солдати теж потрапляли туди, як
… Сєрґєй Андрєєвіч. Він… Але спершу — не шкодуйте, пане, ну, по вінця, ух, — але спершу…
… Чи були ви коли-небудь утомленим? Справді втомленим? Безмірно втомленим? Бо як же зміряти втому? А так: речами, які втрачають для вас при втомі значення. Отож, спершу вас перестає цікавити їжа: ви такі втомлені, що важливо тільки впасти на барліг і заснути в теплі. Далі вас уже не цікавить також тепло — лиш би втекти в сон від цієї реальности та свого в ній змученого тіла. Останнім вас полишає сором: коли вже жодна річ не пробудить у вас сороміцької думки, коли вже ні перед ким і в жодній ситуації не почуваєшся приниженим і байдужієш до будь-якого спідлення, — це ознака остаточного виснаження. Адже я знав людей, які не піднесли би руки, щоб захиститися від смертельного удару, але підводилися в муках, щоб не дати ненависному наглядачеві відчути зневажливе задоволення. Зневага й сором: отакі сибірські термометри духу.
… Через втому й почалося моє повернення. Одкровення прийшло з тіла. Втома лупить з нас по черзі всі ті речі, аж залишається тільки тіло. Ти бачиш це тоді з тією само холодною, піднесеною очевидністю, розум порожній і чистий, ти бачиш, що людина не є нічим більшим, ніж простою механікою тіла. Рух рук, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, піднесення сокири, удар, шарпання, ноги, груди, руки, сокира, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, руки, ноги, груди, так, так, так. І нема навіть думки про оте «руки, ноги, груди»: ні. Є тільки одноманітні рухи та спокійне, тваринне усвідомлення руху, яке перетікає незворушним струменем, як вода по кризі, свідомість порожня й чиста. Прокинутися, посрати, проковтнути теплу кашу чи ріпу, вбрати верхній одяг, чоботи, рукавиці, шапку, ідемо до лісу, ліва нога, права нога, рубаємо, тож руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, прокидаємося, руки, ноги, груди, їмо, сремо, спимо, тіло, тіло, тіло, тільки й усього, що залишається, механіка сирої фізіології. День зливається з днем, час набуває форми кола, мова перестає служити для переказування складних думок — немає інших думок, крім простих відображень процесів тіла, — є лише словесні сигнали: «тут», «там», «дай», «ні», «так», «ворог», «не-ворог», «тепло», «зимно».
… І тоді я зустрів Сєрґєя Андрєєвіча Ачухова. Він промовив до мене. Тобто спершу до мого тіла. Не знаю, чим я привабив його увагу. Люди розпізнають один одного на підставі сигналів, якими зраджує їхнє власне тіло. Коли умруть усі думки й відринуть мотивації, залишається те, що найглибше осіло в тілі: рефлекси, манери, ритм, постава, а також якісь знаки, які прочитують фізіономісти, адже не буває так, щоб обличчя наростало нам на черепі упродовж довгих років, жодним чином не позначене повсякденням нашого життя. Звичайно, ми не здатні цього оповісти; якби ми його контролювали, якби воно підпорядковувалося нашій свідомості, то ці риси не були би підвладні тілу, а духові. Тож ми кажемо: випадковість. Ми кажемо: перст Божий. Ми кажемо: любов з першого погляду. Ми кажемо: спорідненість душ.
… Сєрґєй Андрєєвіч також був засланцем, високого роду толстовцем, вигнаним до Сибіру за намовою заздрісного родича-царедворця. Крім того, Синод відлучив Ачухова, а Чорна Сотня пильнує, щоб він не занадто хутко повернувся із Сибіру; його покинули приятелі, багатство він роздав. Тоді він мешкав у Томську й іноді гостював у генерал-губернатора Шульца-Зимового в Іркутську. Часто він їздить слідами лютих і пише до європейських газет листи з краю Криги, проводить дослідження. Коли я з ним познайомився, він був ще чоловіком у розквіті сил: його можна було сприйняти за селянина, так скромно він одягається, таке грубе в нього обличчя, і є в ньому теж якась тверда смиренність, незворушний спокій і велика терплячість, властива людям, чиє життя пов’язане з повільним ритмом землі, з пульсом природи. Я мав їх провести на галявину лютого, Сєрґєя з товаришем. Так ми зустрілися. Що це? Випадковість, звичайно ж, випадковість.
… Сєрґєй звільняв мене з робіт. Коли ми розмовляли… коли то вже не тіло промовляло… Отож, що поза тілом, що понад тілом? Він не мусив мене переконувати, все було в запитаннях. Під тим сибірським небом, холоднішим, ніж закрижаніла земля, під тими горами — ви могли би подумати, що там немає і ніколи не бувало людини серед тварин цієї пущі, що це край дійсно до появи людини. Траплялося, що ми мовчали годинами. Якщо не про тіло, якщо не для тіла, якщо не тілом — то про що говорити? Про що подумати? В чому сенс? Для чого життя? У тому, що плотське немає відповіді. Погляньте-но! Коли вже хтось пізнав пустку, приховану за механікою м’яса, коли він уже сам жив у тій лямці фізіологічної інерції, одне він знає поза всяким сумнівом: т і л о н е м о ж е б у т и з м і с т о м і м е т о ю т і л а. Мета життя перебуває поза життям. Людина не може бути сенсом і виправданням людини — вони містяться поза нею, поза матерією, а що перебуває поза матерією? Тільки тоді, коли живеш задля того, що нематеріальне, живеш насправді, тобто не залишаєшся лише хвилею повторюваного руху: рука, нога, рука, нога, рука, нога, до могили, а тоді ворушаться хробаки.
… Сам не знаю, коли я розповів Сєрґєю Андрєєвічу свою історію. Ми розповідаємо про себе незнайомцям, щоб перестати бути незнайомцями, — горілка допомагає, так, — але знайомим, що із знайомими? Слово проти їхнього досвіду? Вони дізналися вже найкращу правду, яку могли про нас дізнатися. Власне тоді народжується брехня: ми намагаємося виправдовуватися, шукаємо пояснень поза нами, знаходимо причини, які звичайно ж прийшли ззовні (ззовні тіла). Але Сєрґєй нічого про мене не знав; усе, що я казав, було правдою. Я розповів йому про кривду Анти-Йова, про революцію, про поразки марксистів. І те, що пролунало з моїх уст, я вже сам чув по-іншому, ніж раніше. А чим, власне, мали би відрізнятися капіталізм і комунізм? Обидва вони зводять людину до того, що матеріальне. Для обох людина є тілом. І тим, що вона з’їсть, тим, чим вона випорожниться, а зокрема тим, скільки це коштує, есхатологія, переведена в цифри й рублі, не душа, а торговий баланс. Тож порятунок не в них.
… Єдина справжня революція, тобто зміна світу, може відбутися шляхом зміни людської природи — не завдяки тому чи іншому зміщенню матерії та системи розпоряджання матеріальними благами, а завдяки переміні того, що матерією керує. Євангелізація, казав Сєрґєй Андрєєвіч, навернення російської нації. Чи люди вірять у Бога? Навіть коли вони кажуть, що вірять, то живуть так, наче не вірять. Поглянеш: той живе так, а отой так, а ще хтось — отак, а інший — отак. Хто є християнином, а кому в серці лиш грошва рубльова бряжчить? Не пізнаєш! Не пізнаєш! Як це можливо? Що то за віра, що то за Бог, що то за пропащі християни, які самі ділом і словом заперечують свою надію щодня, щогодини? Такий вам скаже: я мушу так чинити, я мушу піклуватися про родину, забезпечити їй їжу та дах над головою, мушу коритися начальству, законів дотримуватися, та й від насильства відмовитися не можу, бо як же мені захиститися від зла, чи ж не вільно мені палицю чи каменюку вхопити у руки, коли злочинник стоїть на порозі й хоче скривдити моїх діточок? Ачухов каже: отож, не вільно, отож, якщо ти справді горобець Божий, якщо ти віддався під владу царства невидимого й у вічні закони увірував, то брешеш тепер учинком і нехтуванням, діючи так, ніби Бога немає, і тільки закон тіла, закон кесаря може тебе врятувати. Запереч законові кесаря, чини Божий закон! — Створи уряд Божий на землі! Тільки тоді, коли всі люди житимуть за цією думкою щосекунди притомности своєї — Бог є, Бог існує, існує Його сила, Його задум, Його перемога в найскромнішій перемозі добра, в Ньому воскресіння і щастя вічне, — тільки тоді переміниться обличчя Землі й настане Імперія Добра.
… Таким було навернення Філімона Романовіча Зєйцова під небом Сибіру.
… Коли я повернувся із заслання, то застав брата Фйодора, який одружився і далі мешкав зі своїми дітьми у батьковому будинку. Поза тим все було, як раніше, але я був новим, і все було по-іншому. Що тепер для мене важили криві погляди сусідів, лихі підшепти й мстиві чутки? Я ж бо сам приніс із собою власну ганьбу, мене обмовляли, в мене тицяли пальцем. Бунтівник! Злочинець, каторжник! Анархіст проклятий! Тоді я подивився на них очима батька. Адже, що такому сердезі залишається, — повірити чужим людям, коли вони описують його своїми чорними язиками, чи повірити власному серцю? Хто радше знає правду про людину: сама вона, чи інші люди? Але! Ви кажете, що людина не знає істини. Знає, знає. Не знає, що знає, а знає. То послухайте ще: трапилося так, що великі сніги випали на наше містечко, тож на день і на два застрягли ми тут усі, хто проїздом у ньому гостював, годі було дістатися на губернський тракт, а через те, що батька також там сніговиця застала, то не дозволив він мені в заїзному домі ночувати, — два дні я мешкав у батькової Софії. От і побачив я розпусту: люблячу родину, чоловіка й жінку і їхніх дочок, і ту любов між ними, яку найясніше бачить людина, в любови необізнана, — бо не золоту, не здоров’ю, не почестям, а саме їй кожен передусім заздрить. І потім, коли відвідала їх Єлизавета, коли дівчатка співали над немовлям колискову, коли я усіх їх в одному покої із Софіїною сестрою побачив,
… Воістину, ближчий Богові щирий розпусник, ніж найвидатніший політик, відданий благу людства.
… Ви смієтеся? Смієтеся?.. Ну й добре.
… А тепер що ж — тепер теж тільки завдяки батьковим грошам я можу Сєрґєя Андрєєвіча врятувати. Скільки це коштувало, не скажу, багато, дуже багато. Йому вже начебто ліва легеня цілком відсохла, ще рік у Зимі й неминуча смерть, хоча він старий лютовець. Три місяці я ходив високими кабінетами й палацами, думав уже собі помешкання в Петербурзі винайняти, колись було підкупиш одного, і маєш певність, що справу залагоджено, сьогодні треба підкупити одну владу, й другу, наче тієї першої не вистачило, й третю, наче першим двом перехотілося, а потім і так краще перед образóм свічку запалити, й помолитися за нагоду, немає певності, тож до останньої миті я чекав документ про помилування, а коли я сам не допильную, то вже можу Сєрґєя не застати в живих, і врешті я цілий маєток мусив витратити на квиток, один охочий продати місце до Іркутська трапився, отой жадібний вірменин, а з купейного, кого б я не просив, уявіть собі, з купейного ніхто там на пероні відступити місця не хотів, оце річ немислима, й світ на голову перевернувся, годі його людським розумом втямити, підлийте, шановний, ще.
— Красива.
— О, красива, красива була.
Віддалося йому зім’яте фото.
— Тож, кажете, ви тепер новий християнин, тож не для матерії, не для тіла, тож не слід вас плутати з безбожниками, чи не так?
А він уже голову мусив підтримувати рукою, то правою, то лівою, і так перекладав мозковий тягар зі жмені в жменю, аж поки йому не зісковзнув кумпол і не лупонув чолом об столик, задзвеніли склянки й підстрибнула попільничка — це його протверезило надовго. Він хутко випростався у фотелі, роззирнувся довкола по салоні, кліпаючи з похмурою міною. Двері в більярдну залу були розсунуті, там знову тривала запекла партія в
Раніше зазирнув сюди таємний радник Дусін; видно було, що в нього є велике бажання підійти й поговорити, й тільки присутність Зєйцовa — розпатлана грива його волосся, зім’ятий сурдут, п’яний заспів у голосі та розмашисті жести — тільки непристойна поява екс-засланця зупинила його. Інстинктивно потягнулося за годинником — немає, розчавлений. Глянулося на циферблат годинника в шафі. Уже по шостій, вечірні тіні незабаром почнуть лягати за вікнами. Все пополудня змарноване на пиятику з Зєйцовим.
— Непомильно, непомильно, — бурмотів він, — але ж, очевидно, що для тіла! Тільки для тіла! Хіба я не слабка людина? Іще один раб! Так, так, ви добре мене побачили наскрізь, — що з того, що я знаю, що я пізнав шлях? Ми всі знаємо шлях до щастя, а якщо не знаємо, то відчуваємо, здогадуємося про нього, а вже напевно відрізняємо шляхи лихі, — але що з того, одна річ — знати шлях, а інша — ним іти, погляньте на мене, слабкий, слабкий чоловік, і саме того дня у Софії, поруч із батьком і його жінками та сестрами моїми зведеними, саме тоді я зрозумів, що зраджу Сєрґєя Андрєєвіча, мушу зрадити, бо якби їм бодай волосина з голови мала впасти, я б не завагався кров кривдника пролити, й не озирався би на Провидіння Боже, й тепер його зраджую, власне купуючи йому помилування, б’ючи поклони перед кесарем, ви думаєте, що я не бачу цього, бачу, — якщо я врятую його від Зими, то всупереч його волі. Так.
Тут він вхопився за карафку і вихлюпнув у склянку рештки алкоголю; піднявши склянку твердою рукою до густого віхтя вусів, до чорної бороди, він проковтнув горілку одним ковтком. Вигнув груди вперед, глибше вдихнув, кулаки сперлися на поверхню кістяної стільниці, витріщив очі, ще раз зітхнув, і
— Вєнєдікт Філіповіч, — продекламував він, після чого підняв випростаний палець на висоту чола, немов цілився перед собою з пістолета, навіть око примружив і брову зморщив, — я вас бачу, добре бачу. Ви від них. Ви думаєте, я не знаю, чого ви хочете? Я це добре бачу.
— Ви п’яні.
— А як це стосується суті справи? Я здатний розпізнати. І Сєрґєй також мені розповідав. Той другий доктор із Зими, з Бердяєвим під пахвою… усі вони лютовці… ні в карти пограти, ні кості кинути… сни, сни тлумачити… під Кригу. Кхр, хрррк! — Він раптом закашлявся. — О святий Єфреме, всі святі, що за спрага — води, води! — Рятуйте стражденного!
Він підхопився — хотів підхопитися; він збирався підвестися так мляво, й такої гімнастики вимагало від нього вставання з фотеля, що встиглося його впіймати, притримати й покликати стюарда. З’явилася третя карафка.
Зєйцов проковтнув наступну склянку, і його обличчя розгладилося.
— Не гнівайтеся, Вєнєдікте Філіповичу, я нічого поганого не маю на думці, коли кажу, що ви ніколи в Країні Лютих не бували, бо я вам вірю, чому б мав не вірити, але й ви не повинні мені дивуватися. Самі побачите. Хоча зовні він здається дуже схожим на ваш, це інший світ, ним керують інші закони. — Він озирнувся на картярів. — Як в’їдемо, їм одразу перехочеться. Ви зрозумієте це після першого ж пасьянсу.
— Те, що ви казали про заморозників — ви на боці заморозників…
— Я на боці заморозників! Що — я на боці заморозників?! Та
— Заспокойтеся! Бо нас викинуть!
І справді, в салоні люксу від самого початку на Зєйцовa скоса дивилися. Тепер знову повернулися голови. Біля більярдного стола саме закінчилася партія, гравці встали, випростовуючи кінцівки, а доктор Конєшин, який сидів найближче, почувши вульґарний вигук засланця, аж підстрибнув. Зупинилося його вибачливою посмішкою.
— Філімоне Романовічу, я вас питаю, чи ви мали коли справу з заморозниками на високих політичних посадах,
— Соромно перед людьми, соромно перед людьми, — повторював бородатий нехлюй, машинально чухаючи рубці на місці відморожених пальців, — чи що, себто, якби не люди, то ви би не соромилися, так? Ми всі раби, я ж кажу.
… А що мені привиділося, — а нібито ви не знаєте, що половина інженерів із Зимного Ніколаєвська важко затьмічені, в фойє Дірявого Палацу висить таке фото, сходіть колись і побачите, в тисяча дев’ятсот тринадцятому, як спорудили студницю, то робили собі там усі пам’ятні світлини, позаду панорама нового міста, дахи, димарі, вогні й люті, а тут, попереду, вся бригада, ну й так на цій світлині вийшли, що кожен другий, як упир, з могили вигнаний,
… А коли я імператорські передпокої у Петербурзі колінами витирав, то про що пліткували, про що шепотіли у кутках? Щойно я повернувся з Сибіру, хап за
… Тоді Ніколай Бердяєв пише «Историю Льда» й пояснює по-своєму усі нещастя Росії в нових «Вопросах Жизни». Бердяєв потроху був і марксистом, але тепер він передусім палкий християнин та ідеалізує Історію. Тож він пише: Історія мала поточитися інакше. Вдумайтеся! Він пише: не так мало бути, істина була від нас прихована, ми живемо за часів Антихриста, сповнюється фальшива історія світу. Ну, власне, — ви дивуєтеся, і слушно дивуєтеся — бо ніби завдяки чому можна пізнати, що наша Історія інша? Інша від чого? Хіба дано нам уявлення про різні перебіги часу, дано дзеркало доль, щоб побачити в ньому життя не прожиті, війни не відбуті й Імператорів, які навіть ніколи не народилися? Ми знаємо лишень одну Історію: нашу власну. Так само, побачивши тільки одну тварину невідомого виду, годі зрозуміти, чи то цілковита бестія, у всьому подібна до своїх побратимів, чи якийсь вибрик і чудернацька потвора. Але, як я вже говорив, Ніколай Бердяєв ідеалізує Історію і зовсім не вважає, що годі її охопити людським розумом. Керують нею закони, подібні до законів природи, й не випадково діється те, що діється. Тобто не всяка послідовність подій можлива. Насправді, можливе тільки те, що конечне, — отож, епохи йдуть одна за одною за методом логічного висновку: Ренесанс із Середньовіччя, Просвітництво із Ренесансу, а не, наприклад, навпаки. Але! Але! Що далі пише Бердяєв: отож, на наших очах діється власне така неможливість! Тож реальність суперечить законам історії!
… Які, за його словами, такі, що наприкінці століття закінчилося у світі духу панування ідеї Ренесансу, й мусить настати відповідна зміна в світі тіла. Адже очевидно, що нова думка й мета й бачення майбутнього не постають мимовільно з руху матерії, а народжуються в дусі, й дух їх накидає чуттєвим буттям. Завжди, отож, те, що безтілесне, передує тому, що тілесне. Лише власне раби ілюзій, породжених капіталізмом і марксизмом, вірять у самовладність тіла. Що ви такі міни корчите? Та ж то свята правда! Вони раби! Якби вони були чесними, то не говорили би навіть від власної особи. Але якось так: моя рука, мій рот, моя голова. Тобто не «я народився», а «народилося тіло». Не «я кажу,» а «уста говорять», «голова каже». Ну що? Що? Ми всі раби, але не всі віддалися під владу тіла.
… Власне у Росії мав відбутися перелом — Росія ніколи повністю не вийшла з Середньовіччя, не було російського Ренесансу, тут епоха народжується і замикається, тут старе поєднується з новим. Ми дивимося на світ, на Захід, і бачимо кінець згоди на будь-який духовний лад, тепер усе там гониться або до крайнього індивідуалізму або до крайнього колективізму. Тож така революційна зміна мусила виявитися з духу в матерії. Вона не виявилася; зміни немає. Що трапилося, чому нічого не сталося? Та що ж, Росія замерзла під Кригою, і замерзла наша Історія.
… Тому що навіть коли реальність матерії бреше, то реальність духу каже правду, й саме тут слід нам виглядати ознаки такої Історії, якою вона повинна бути. Бердяєв їздив Європою, і в кожному номері «Вопросов Жизни» публікувалися результати його розслідування у справі матерії. Було там того багато. Хвилинку, нехай-но я прополощу горло від несмаку… О! Погляньте на оту модну панну, на оті мережива, китовий вус під шовками й сатинами, на отой стрункий силует у спідниці! Мода! В чому раптом ми знаходимо уподобання, яке в наших очах виглядає гарним, сповненим смаку й пристойним, а що ні, — як в одязі, як у меблях й облаштуванні домівок, так і в архітектурі? Трапляється, що побачиш світлини з метрополій Європи, з Америки. І що? Різниця помітна вже неозброєним оком. За десять, п’ятнадцять років — від моменту надходження Криги; і так, як пролягає межа, — до якої дісталися люті, — це найвиразніше. Уся Російська імперія, трохи на південь, Балкани, Скандинавія і
— Я мала.
— Цілую ручки, панно добродійко! Панянка не гнівається, правда ж, за оте вказування пальцем, я зараз панянці все…
— Я чула. Ви правду кажете. Там у небуття відійшли корсети. Крій суконь зовсім інший, якісь просторі халати, вільно стікаючі шарфи, пояси, наче в баядерок, і рясно драпіровані петікоти — все, що
— Отож бо! А чому ви, панночко, не могли повірити? Чому б вам самій так не одягтися?
— Ну знаєте… недоречно.
— О! А звідки береться у паночки в красивій голівці отой голосок, що підшіптує, що доречно, а що ні? Що назначене смаком, а що ні? Чому воно подобається, що вам подобається і не подобається, що вам не подобається? Га?
… І про це теж писав Бердяєв: не тільки, що морозить, але як морозить. Корсети, каже панна. Отож, у світі духу немає великої різниці між одягом, який сковує, стискає, та політичним гнобленням й утисками свободи слова. Така сама ідея проявляється скрізь, як лише може. Ми вже думали, що
… І чому тут не сприймають винаходів, які там укоренилися? Чому так неохоче триває електрифікація наших міст? А автомобілі? Що ближче до Зими, то менше машин на вулицях. А той винахід кінематографу — чи ви, панно, коли-небудь бачили кіно, рухомі зображення? Може, в Варшаві. А книжки, які ми читаємо? А мелодії, які грають на балах і в салонах? Чому радіоапарати в Росії не купують? І небагато охочих розсилати голос і музику по домах бездротовим телеграфом. Я кажу щось не так? Пане Бенедикте?
… Отож, маємо Кригу та фальш замороженої Історії всупереч історичній необхідності. Бо якби не люті, каже Бердяєв, якби не люті, то ми б тут уже мали ту чи іншу революцію або самочинний занепад держави: кінець Росії у її старій іпостасі; ми мали би Росію, розірвану між крайнощами Післясередньовіччя. Але ж Росія і світ у будь-якому разі мусять через це пройти, щоб виконати волю Божу й наблизитися до Царства Його. Бо, як я уже вам казав, панянка може не чула, а це річ в усьому цьому найважливіша: що в Бердяєва увесь отой рух Історії та закони, які нею обертають, є проявом божественного задуму й наслідком єдиного факту в Історії, який неповторний і цілковито вирваний з-під законів матерії, а саме народження і смерти Сина Божого Ісуса Христа, — від чого починається справжня Історія Людини.
… А яким чином Ніколай Алєксандровіч Бердяєв про Божу волю так упевнено свідчить? Ви запитаєте, й слушно запитаєте. Не являється нам Бог у неопалимій купині, не посилає пророків, уславлених чудесами, не промовляє з небес. Але ж ми знаємо наше минуле, знаємо Історію, і дано нам розум, щоб розповісти її собі ясними словами. І с т о р і я — ц е є д и н и й б е з п о с е р е д н і й з а с і б спілкування Бога з людиною.
… І звідси маєте заморозників і розтальників, бо хоча й не всі, хто за тими фронтами політично орієнтовані в Думі й у газетних обмовах, читали Бердяєва, й не всі, хто його читав, йому повірили, проте їх загалом достатньо багато там, у Петербурзі, в Таврійському палаці й у
— Мартинівців.
— Якби ж то тільки! Ви поляк, правда ж, та й панна з
… Панянка сміється, панянці здається, що це, ах,
… То що насправді криється за політикою заморозників і розтальників? Адже, якби не твори Ніколая Бердяєва, то вони б іншою метафізикою Криги надулися, це певно, як двічі по два чотири. От лише…
— Політика є функцією культури, а серцем культури є, на жаль, релігія.
— Слухаю?
— Дозвольте мені до вас підсісти? — доктор Конєшин зайшов з-за плечей Зєйцовa й загасив цигарку в попільничці у нього під носом. Зєйцов завмер у напівпанічному відруху, не знаючи, чи втиснути голову в плечі, чи підхопитися і втекти.
— Властиво, пане докторе, ми…
— Дякую.
Панна Муклянович була зайняла останній із трьох фотелів, розставлених довкола столика, тож доктор Конєшин схопив крісло з-під шафи з радіоприймачем і всівся боком, біля Єлени, яку спершу цмокнув у ручку, представившись у напівпоклоні. Панна сполохано глянула понад столом. А що б такого мало зараз початися? П’яний чи не п’яний, те, що він мав сказати, Зєйцов уже сказав: у нього можна й далі вливати алкоголь, але який у тому сенс? Щиро сумнівалося, що то саме Зєйцов є отим заморозницьким терористом. Якщо й справді заморозники керуються такою політичною ідеєю, то для того, щоб зупинити доктора Теслу та його машини, вони не послали би спитого екс-каторжника, — котрий усе-таки й сам якнайдалі від заморозницької думки. І справді, чи відмовилися б вони від того, щоб розкрутити рейки й пустити під укіс увесь експрес? Навіть якби в ньому їхала половина керівництва
Доктор Конєшин заклав ногу на ногу; потяг шарпнувся, доктор схитнувся і знову розставив ноги. Притому він опустив руки на коліна, злегка нахилившись до засланця, — було в тій позі щось фальшиве, якась перебільшена реґулярність кінцівок, суперечна природі людини, природі людського тіла. Тільки тепер на це звернулося увагу — може, тому, що все ще лунали в голові слова Зєйцовa про таємні знаки тіла й закони фізіономіки, — щойно цієї миті зауважилося, якою геометричною симетрією назначений шановний доктор Конєшин: не тільки в укладі всієї постаті, бо це можна опанувати думкою, але й у вигляді самого обличчя, облямованого рудими бакенбардами (такими рудими, що майже червоними). Не було між тими бакенбардами нічого, що порушувало би симетрію фізії медика. Кожна зморшка, кожна волосина й кожен вигин обличчя відображалися справа наліво й зліва направо. Закліпалося. Може, очі обманюють, може, слабше світло вечірнього сонця з-за вікон не кидає сюди досить яскравого світла, мали би вже запалити лампи… Ні, правда зрозуміла окові: доктор Конєшин має тіло, симетричне, мов пляма на складеній удвоє картці.
Чому раніше цього не зауважилося? Про скільки ж аберацій і чудес люди не відають, неспроможні зауважити передусім природу звичайного.
Хухнулося у згорнуту долоню. Між пальцями замерехтіли тіні. Краще не курити тепер цигарок. Не плювати, не чхати, не кашляти.
Симетричний доктор свердлив поглядом бідного Зєйцовa.
— Я не впевнений, що я вас правильно зрозумів, пане…
— Зєйцов Філімон Романовіч, до послуг Вашої Вельможності, до послуг.
— Та-ак, пам’ятаю, пам’ятаю. Бо знаєте, я досить наслухався розмаїтих містичних баєчок, у яких завжди наприкінці виринали чиясь кривда й лихо. Я мав на руках кров, пролиту тими, хто в таке бачення задивлялися. І з того, що ви казали, той ваш Бердяєв, виявляється, ще один баламут в ім’я Боже, який зичить Європі й Росії кривавої революції…
— Це не так, це не так! — Зєйцов замахав руками, мало не струтивши карафку; перестрашений, він втиснув тремтячі долоні під пахви, схрестивши руки на грудях. — Це бич Божий, кара за гріхи! Катарсис! Така потреба — немає іншого шляху до епохи духовного оновлення!
— То це так Бог спілкується з нами? Щоб ми самі взяли в руки пістолети та ножі й почали вбивати наших братів і сестер?
Пані Єлена надула губки.
— Що ж, це було б не вперше, він уже давав такі накази. Щоб убивати.
— Та що ви кажете!
— От хоча б Авраамові.
У Зєйцова почервоніло обличчя, на губах йому виступила слина, й щось лихе сталося з його очима: вони почали тремтіти в оболонці повік, стріляючи поглядом то туди, то сюди, як випущений із рук садовий шланг, що випльовує воду в випадкових напрямках, — на доктора, на стелю, за вікно, на панну Муклянович, на більярдний стіл, на стелю, на доктора, на шафу, на килим, на годинник, на посуд, на стюарда, на попільничку, на панну, на доктора, на панну.
— Ви, панно, читали Біблію? Вам здається, що ви зрозуміли Слово Боже? Скільки годин ви провели над ним? Скільки днів, скільки ночей, скільки, скільки? Ви знаєте Слово, чи глухе відлуння Слова, яке з уст ваших лунає? Написано ж отак: Бог спокушував Авраама, й рече йому: Аврааме, Аврааме! Й каже: Ось я! І рече: Возьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепаленнє-жертву на одній горі, що тобі речу.
Хухнулося знову, скориставшись тим, що співрозмовники відволікли свою увагу на Філімона Романовіча, котрий розійшовся у біблійно-пияцькому заспіві. Придалося б якесь дзеркало… Тут немає, але є з іншого боку більярдної зали.
Те, що бачиться цей потьміт, — ну, що ж, бачилося уже раніше потьміт Ніколи Тесли, коли інші не бачили. Тепер також не бачать; або навіть бачачи, не розпізнають, не звертають уваги. Ну, один лише Зєйцов. Може, тому, що він провів роки в краю Криги, може, тому, що був п’яний; може, з обох причин. А може, тому, що це Зєйцов.
Тож яке тут правило застосувати? Треба допитатися доктора Теслу. Ба, але Тесла сам небагато знає. Він сумнівається, запитує, шукає. Він експериментував на собі — чи на комусь іще? Як він відрізнить універсальне від того, що властиве тільки йому? Придалося би більше добровольців.
Щоправда, одного він знайшов. Кінчиком язика торкнулося піднебіння. Ще трохи поколювало. Перелічимо: раз, феномени світла; два, тактильні враження, оте печіння, свербіж, легкість голови, може й справді загальний приплив енерґії; три, ех, ще кілька годин тому висміялося б старого серба, а проте зараз, розшифрувавши лист польських соціалістів, — починається розуміти хворобливу залежність винахідника. Щоразу, вдаряючись головою об мур якоїсь проблеми, яку, здавалося б, годі здолати, він стикається із цією спокусою: крижлізний кабель і слоїк чорної солі або теслектрична динамо-машина — й, може, мур трісне. Як можна би його стримати? Простіше вилікувати алкоголіка.
А ось іще нове запитання: чи вони змішуються в організмі, вплив алкоголю і вплив теслектрики, і якщо так, то з яким результатом? Простягнулося руку до склянки. Тьмідина заморожує пам’ять, тьмідина випрямляє шлях думки, однак її ефект мало відрізняється від ефекту добрячого кминового лікеру.
— Та й пішли обидва вкупі. Каже ж Ісаак до Авраама, батька свого: Панотче! Він же каже: Що тобі, синку? Каже ж: Ось огонь і дрова, а де ж овеча на всепаленнє? Каже ж Авраам: Бог обмислить собі ягня на всепаленнє…
Ковтнувши решту горілки, відкашлялося у тильний бік долоні. Порожня склянка, відставлена на стільницю з пожовклої кості, спливала веселкою рожевої, кармінової та помаранчевої барв. Траса Транссибірського експресу пролягала тут із північного заходу на південний схід, і за вікном ліворуч, а праворуч від потяга нависало над пласким обрієм, над азіатськими рівнинами й розмитими у небі хмарами — Сонце, червоне яйце, Сонце, наче слива з конфітур, що спливає на видноколо лікерними соками, призахідне Сонце, якому моглося тепер поглянути просто в білі зіниці й не осліпнути; дивитися упродовж довгих секунд не кліпаючи й жодні кольорові плями не заливали зображення після відведення погляду. Один, два, три, — отож, це четвертий прояв. Як довго ще? Годину? День? Одне ураження чорним струмом, чи більше, — скільки потрібно? Перш ніж це справді увійде в кров.
Не було кольорових плям на очах — але за мить зауважилося, на що, на кого тепер дивиться, з ким обмінюється поглядами. Капітан Прівєженський дивився понад краєм карт. Він сидів біля дальшого кінця більярдного столу, спиною до курильні, від столика Зєйцовa його відділяло яких шість-сім метрів. Звісно, розмову він чути не міг — але й не чулося розмов гравців. Чи балакали вони про сумнозвісного Бенедикта неграфа Ґ’єро-Саського, героя єкатеринбурзької стрілянини, який тепер напивається на очах у всього люксу в товаристві каторжника-комуніста? Капітан посміхався у вуса, кидаючи банкноти на зелене сукно. Він щось сказав, не відводячи очей. Гравці протяжно зареготали. Втеклося поглядом. Призахідне Сонце міцно припікало, певно тому обличчя так пашіє.
— Зв’язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дровах. І простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого…
І навіщо ще тут сидіти, виставляючи себе на посміховисько? Акурат упіймається аґента заморозників! Нехай панна Єлена провадить свої розслідування, якщо їй так подобається у це бавитися. А якщо тим взагалі журитися, що насправді варто було би її від цієї справи якось відговорити: якщо припустити, що отой таємничий аґент існує, а пан Фоґель слушно розповів про його наміри, — то коли заморозник радше допише собі нову мету до списку: залишений у спокої, чи з аматорами-детективами на карку?
Наче мало клопоту зі справді важливими загадками — від яких неможливо втекти, годі сховатися, вони не минуться після того, як пасажири зійдуть із потяга, наче порожній спогад. РОСІЯ ПІД КРИГОЮ, УСІ ЗАСОБИ — ТАК. УВАГА: МОЛОДІ Й РОЗТАЛЬНИКИ ПРОТИ ЗИМИ! БОРОНИ ЛЮТИХ! Чи ж не тільки петербурзькі фракції, а й польські бойовики вірять у ці марення? Ба, лист звучав зовсім як наказ для батька — наказ для Історії — зробити те, й те, й те; покрути-но лютими, щоб Крига скувала Історію, як вони собі замислили. ВІДЛИГА ДО ДНІПРА! Нанесли йому лінію на мапу! Неначе йому під силу було обрати той чи інший перебіг минулого, тобто — сплив Криги. Вони це уявили собі безпідставно, чи батько пообіцяв їм це? Чи сказав він, що власне для того вибирається до лютих? Це дуже схоже на нього.
Навіть гірше! Обперлося розпашіле чоло на затиснутий кулак. Гірше, ба навіть гірше, адже те, що про це знає Польська соціалістична партія, то ще нічого, — але якщо про це знає Міністерство Зими? Якщо знають росіяни, їхні розтальники й заморозники? Оті, з ґатунку Пєлок, подібні на Зєйцова,
У пам’яті виринув спогад про розмову з надзвичайним комісаром Прайсом В. В. «Чи Філіп Філіпович Ґерославський живий! Чи живий він!». І його поведінка. І як той випитував: «Коли востаннє озивався ваш батько?» Він не знав, чи вірити, чи ні. Отримав доручення, мусив виконати. У що його втаємничили? Скільки він уже здогадався? До якої фракції сам належав, чиєю був людиною? Раппацький, міністр Зими, начебто є запеклим розтальником (іншого не поставили б на чолі Зими), але це нічого не означає: він може бути розтальником у політичних питаннях, проте нітрохи не вірити в історичну проекцію Бердяєва.
А якщо оті варшавські спогади істинні (якщо не походять із суперечного минулого), то істинно й те, що люди Прайса негайно послали на вулицю свого чиновника в ролі Ангела Хоронителя. Вони побоювалися витоку — знали, що витік трапиться. З царської управи — як могло не трапитися витоку? Якщо навіть пілсудчики саме так довідалися про все, за словами листоноші-сухотника.
Нікола Тесла?
— Се Господнє слово — за те, що вчинив єси таку річ і не пощадив єси сина свого возлюбленого мене ради. Велико благословлю тебе, й намножу твій рід як зорі небесні, і як пісок узкрай моря, і внаслідує потомство твоє царини ворогів своїх. І благословляться у потомстві твоєму всі народи землі, тим що послухав єси голосу мого.
… Така історія наказу Божого Аврааму. Щоб він зв’язав й убив свого сина. Чи знаєте ви юдейську традицію — не знаєте, — отож, іншим є розуміння зв’язування Ісаака, акедат Іцхака, і багато різних речей каже тут Бог Авраамові та людям, які читають цю історію з чистими помислами. Якщо читають! Якщо мислять!
… Є талмудисти, які анітрохи не бачать тут наказу — але прохання. Бог попросив Авраама; Авраам міг прохання не задовольнити, але задовольнив, а оскільки він задовольнив Божий ненаказ, тому Бог його нагородив.
… І є талмудисти, які зовсім не називають того випробуванням. Чи ж міг Бог не знати його результату? Міг не знати, що вчинить Авраам? Бог знає. Хто ж тут кого випробовував?
… Є й ті, хто вважають це вирізненням Авраама Богом. Знак для майбутніх поколінь й урок на вічність: ось маєш уже ніж, прикладений до горла, лежиш зв’язаний на камені, й власний твій батько ось-ось тебе заріже, — не розпачуй, однак, довіряй Богові, довіряй до кінця і будеш врятований, — Він може врятувати тебе з будь-якої скрути.
— Очевидно, що насправді, тобто якщо така річ дійсно трапилася в історії єврейського народу, — сказав спокійно доктор Конєшин, — йшлося в ній про ту єдину зміну звичаїв євреїв: щоб вони припинили людські жертвоприношення, ріжучи натомість тварин.
— Про що ви кажете! — вжахнулася панна Єлена. Схвильована, вона вийняла носовичок і витерла чоло. Її бліда шкіра здавалася трохи менш блідою. — Талмудисти такі, талмудисти сякі, але ж є тут одна страхітливість, яку не вдасться оминути піднесеними словесами, бодай навіть тисячу євреїв тисячу років сиділи над священними книгами. Випробування, — а певно, що випробування: випробування праведности Авраама. Й Авраам не витримав його! Авраам не справдився! Чи є вчинок, що більше суперечить будь-якій моралі цього світу, ніж убивство кимось із батьків власної дитини? Ви такого не знайдете; Бог знав, щó веліти у випробуванні. А що чинить Авраам? Не зморгнувши оком, іде вбити свого сина! То це має бути зразком? Чого, питаю я вас! Навіщо нам така притча?!
— Зауважте, панно, які тут усі напрочуд покірливі, — сказалося, погладжуючи вуса. — Ісаак Авраамові, Авраам Богові. Котрий також, урешті-решт, є батьком Авраама. Це розповідь про сліпу вірність.
Разом зі схрещеними на грудях руками й блукаючими очима захитався у фотелі, немов у молитовному трансі, Філімон Романовіч.
— Суперечить моралі, кажете, панянко. А якою була мораль Авраама? Слово Боже. Чи бачите ви ці роздоріжжя? А тепер послухайте мене, панно! Я віддам вам управління цим потягом, у ручки ваші передам стрілочний перевід на нашому шляху. Тож поїхали:
… Ліворуч: Бог заборонив убивати, бо вбивство є злом. Праворуч: убивство є злом, оскільки Бог заборонив убивати. Й куди ви переведете стрілку?
… Ліворуч: значить, добро і зло не залежать від Бога — Бог їм підкоряється, і ми їм підкоряємося. Бог усевідаючий знає, що вбивство є злом, тому дав таку заповідь: Він пильнує, щоб ми не чинили зла. Тоді й справді Він сам також не може заповіді порушувати або змінювати. Тільки, якщо не від Бога, то від кого, від чого походить Декалог, звідки саме такий поділ на добро й зло? Й чому б йому не бути іншим? Га? Можете мені сказати, панно? Без отого знання, без твердого фундаменту ми одразу ж загубимося на цій землі, провалимося, наче в болото, покинуті напризволяще, бо хто коли сам себе витягнув із болота? Це шлях у прірву, якщо ви, панно, підете туди, в Країну
… Праворуч: а коли ми на ту землю ступимо, то мусимо бути готові, що будь-якої миті Бог може сказати: убивство — це добро, а зло — о! — це пересування потягами й куріння цигарок, — і з цієї хвилі власне таким буде добро й зло, оскільки саме Бог є єдиною і найвищою рацією моралі, й немає санкції понад Богом. Це земля самодержця душ, це Країна Царя.
— Отож, отож, — затнулася панна Єлена, — отож, ви кажете, що коли Він встановив Десять Заповідей, то Він також може сам собі будь-якої миті заперечити? Бо що б Він не велів, усе одно це буде добре, адже так Бог велить. Так? Так?
Вихилившись із крісла, делікатно взялося панну за лікоть.
— Немає жодного протиріччя. Пан знавець Біблії поправить, якщо я помилюся, — правда ж, Філімоне Романовічу? — Але, наскільки мені відомо, прошу послухати, панно Єлено, суперечности тут бути не може. Бог спілкується з людьми за допомогою наказових речень. «Не убий». «Убий». «Не чини перелюбу». «Ідіть і розмножуйтеся». Наказові речення ніколи не суперечать одні одним, так само, як запитальні речення. Суперечними можуть бути щонайбільше речення, що розповідають про наказові речення: «Він сказав, щоб убивати», «Він не сказав, щоб убивати». Але самі накази можна тільки виконати, чи ні, — вони не можуть бути суперечливими. Велить не вбивати. Ви підкоряєтеся, або ні. Велить убивати. Ви підкоряєтеся, або ні. Накази надходять один за одним, немає жодного протиріччя. Той, чию волю ви зобов’язані безумовно виконувати, не зобов’язаний пояснювати свої наміри. Самодержець завжди правий, незалежно від того, чи його новий наказ суперечить попередній інструкції, чи ні. Як ви гадаєте, панно, чому Ніколай Алєксандровіч так упирається тому, щоб ухвалити в Росії бодай якусь конституцію?
— Отож, отож — це для вас нормально? Ви не вважаєте цю історію жорстокою і аморальною? Не бачите її огидності? Хай там як, але ви мені тепер не втечете! — Я хотів було забрати руку, але вона її вчасно зловила й тепер тримала в потиску. Панна Єлена цілком відвернулася від Зєйцовa, від доктора Конєшинa, за один удар серця, одне схрещення поглядів перетворила цю розмову в особисту: вона не говорила ні з ким іншим, ніхто інший не чув, навіть якщо слухав. — Що б ви вчинили на місці Авраама? Послухалися би наказу?
Чому збентеження не каламутить думок? Чому сором не заплутує язика й не змішує слів? Чому голос спокійний і погляд упевнений навперейми її поглядові? — Чому обличчя не зраджує супроти її обличчя?
Тьмідина циркулює у венах, іскрить у мозку, плине під шкірою.
— Що б я зробив. Не ображайтеся, панно, — ваше запитання мене аж ніяк не стосується. На місці Авраама!
… Й уявіть собі, панно, уявіть собі, що — я хочу жити! Я не хочу вмерти на цьому камені! Я звільняюся від пут. Тікаю. Батько переслідує мене з мечем. Наздожене, вб’є. Він старий, я маю шанс. Але, скажіть-но мені, панно, чи маю я право захищатися? Чи вчиню я негідно, боронячись від батька, який хоче принести мене в жертву? В чому би тут полягала провина Ісаака?
… І чи була би для нього якась різниця, якби він дізнався поза всяким сумнівом, що Авраам чинить усе це з волі Божої?
— Ви мене питаєте, — я добре це чую, — ви мене питаєте, ч и м о р а л ь н о д о п у с т и м и й с а м о з а х и с т п е р е д Б о г о м?
— Бог не може вчинити нічого злого! — гукнув хтось з-за Зєйцовa. Піднялося погляд. Притулившись до стіни, в хмарі тютюнового диму стояв Юнал Таїб Фессар, темно-пурпурове сонце віддзеркалювалося на його голому черепі, він ще трохи нахилився до столика, до співрозмовників, згромаджених довкола нього, й з’явився увесь, облитий карміновими відблисками, немов стікав кров’ю від самої верхівки голови. — Встаєш проти Бога, встаєш на бік Сатани!
— Бог-Цар, — буркнув симетричний доктор. — Він, так, він, далебі, «не може» вчинити нічого злого. Що б він не чинив, він чинить добро, бо то Він чинить.
Вирвалося руку від панни Муклянович. Проте погляд не увільнився, він зостався біля турка. На товстих губах пана Фессарa мерехтів — то з’являвся, то зникав — провісник глуму, натяк на ядучу іронію. Уже бачилося подібний вираз темношкірого обличчя, уже булося свідком неприхованого на ньому самовдоволення: ніч, кружляють сніжинки, важкий ціпок у руці, єкатеринбурзька вулиця, кров на льоду. Є щось таке в сатисфакції від зла, що зумовлює, що ми не можемо цього задоволення притримати для себе, навіть коли здоровий глузд підказує інакше, коли це загрожує нам украй прикрими наслідками — ми мусимо дати якийсь знак, протягнути нишком алюзію, або принаймні власне криву посмішку: це я! це через мене! моє! я, я, я! Тим часом, коли благодійникам вистачає чужої радости, усвідомлення самого вчинку, спогаду про звеселіле обличчя обдарованого: добро самодостатнє.
А тепер турок навіть не надто приховував своєї іронії. Коли доктор Конєшин обернувся до нього, купець йому підморгнув.
— Ви так кажете, — жахнулося мені, — гаразд, ви в це вірите, — але що б ви насправді вчинили?
— Бог є Бог.
— Ви б не боронилися, якби він прийшов вас убити?
На це Юнал Фессар випростався, і відірвався від стіни, й, вийнявши цигару з уст, заходився сміятися. Але як він сміявся: він не хихотів, не реготав, не сміявся звично — він рикав сміхом, трусився і заходився якимось вовчим виттям, яке глушило й голоси картярів, і звуки піаніно з сусіднього вагона, й сам галас швидкого потяга. Доктор Конєшин аж підвівся і відійшов від столика, придивляючись до нападу веселощів у турка з клінічним інтересом. Мусила власне закінчитися партія на зеленому сукні, бо також підійшли зацікавлені картярі; враз постали тиснява й сум’яття, коли ті почали запитувати про причини веселощів. Скористалося моментом, щоб протиснутися до дверей. Доктор мовчки дивився.
— Трапилося і так, — бурмотів тим часом, розгойдуючись у ритмі потяга, Філімон Романовіч, — трапилося Якову неподалік від броду Ябок мірятися силою з Богом, і коли схопив він Його борецьким захвáтом, то тримав усю ніч, поки Сонце не піднялося над землею, і як схопив його! — аж Бог уліг, і, скорившись, поблагословив Якова, переможця Свого; тож і так трапилося, так трапилося, так, так.
Хтось протиснувся ззаду, напосів на плечі, прошепотів просто у вухо.
— … вас побачити ще сьогодні. Якщо ви, попри все, людина чести.
Озирнулося: Дусін.
— Чого ви знову хочете?
— Княжна пані…
З іншого боку повисла на рамені панна Муклянович. Шарпнулося з роздратуванням. Вона важко намагалася відсапатися, підшукуючи слова.
— Те, що я чула, пане Бенедикте, а це ж зовсім не мусить бути вся правда, але він сам майже зізнався, що вірить тому Бердяєву…
— Просто погляньте, панно, на нього.
Зєйцов знову вийняв старе фото й, глибоко поринувши в алкогольне марення, хитався над нею, згорнувшись у дугу, майже притиснувши носа до потрісканої поверхні тьмяної світлини. — Красива, красива вона була. — Ось, новонавернений революціонер, істинна людина російської
— А зрештою, навіть якщо так, панно Єлено, заради Бога, він розтальник до скону, заслонив би Теслу власними грудьми. Йдемо.
— Але! Якраз навпаки — адже коли йому сказали, що ваш батько розмовляє з лютими, то він тепер може мати тисячу мотивів, щоб чигати на ваше життя.
— Про що ви, панно! Фоґель говорив про заморозників — так, чи ні? Йдемо!
Нічого не вийде, в інше плече вчепився кігтистими пальцями таємний радник.
— Ваш батько — що вона каже? — Ваш батько — з лютими?
— Відпустіть!
— Ваш батько розмовляє з лютими?!
— Тихо!
На жаль, Юнал Фессар уже перестав сміятися і не заглушив радника Дусінa. Його почули, може, й не всі, але доктор Конєшин — напевно. Він схопився, наче його вкололи острогою, повертаючись на каблуках, уже пильно схилившись, очі великі (симетричні), руки наполовину піднесені (симетрично), крик на устах.
Але він теж блискавично одумався, відступив назад, відвів погляд, промовчав.
— Що означає оте «розмовляє з лютими»? — молодший із братів марнотратних зморщив чоло, аж йому світла чуприна мало не наїхала на самі брови. — То люті г о в о р я т ь?
— Знову людей обманюєте, соромилися б! — обурився Алєксєй Чушин.
— Я оце власне міркував, що ж буде нині, — сказав капітан Прівєженський, цідячи слова на низькій ноті. — Я уже хотів побитися об заклад, але наш самозванець перевершив самого себе. Син повірника лютих!
І знову всі дивилися. Але цим разом не було куди тікати, не було жодного відкритого шляху; оточили, замкнули, поставили до стінки.
Панна Єлена стискала моє плече.
— Вибачте, вибачте, вибачте, я не хотіла, вибачте.
— Може, граф розповість нам про це? — продовжив капітан з терпким глумом. — Ну ж бо, розкажіть! Такий собі зразок польського ґонору, пихи й праведности, — не те, що ми, як це ви сказали? «Фальшиві, улесливі, лицемірні, гнучкошиєнки».
Чи посміхнулося? Можливо. Чи вчинилося б щось енерґійне, рішуче, якби не Єлена біля одного плеча, а Дусін біля другого, — щось: стрибнулося б через фотель і столик, кинулося у Прівєженського попільничкою, вхопилося за Ґросмайстера — чи вчинилося б? Можливо. А що такого би сказалося? Рота ж бо не заклеїли. Що би сказалося — нехай скажеться!
Та, отож, не сказалося нічого.
— Пан граф не удостоїть нас поясненням? — капітан Прівєженський застебнув мундир, зсунув з пальця офіцерський перстень-печатку. — Ні, пан граф мовчатиме з гордовитою посмішкою, поки наступний нещасний не обманеться його натяками та недомовками й оцим гордим поглядом, як бачите, шановні, лише в цьому одному він казав правду, немає в усьому світі пихатішої нації, ніж поляки.
Він зробив півкроку вперед і рукою умлівіч: справа по лівій щоці, зліва по правій щоці, правою рукою в щелепу, аж голова сіпнулася назад.
Капітан Прівєженський витер руку носовичком.
— Так. Добре. Промовчати на відверту брехню — це як самому збрехати. Але… Так. Вибачте, панно, панове.
Розвернувся й пішов.
Усі жадібно витріщалися. Здавалося б, із відразою, начебто жалісливо, ніби зніяковілі, та кожен крадькома впивається поглядом в обличчя жертви, шукає її очей, на бодай тінь гримаси приниження роззявлюючи схвильовано рота, готовий проковтнути той біль, те приниження й той сором, той сором, найсмачніший. Це відрух тіла: співчуття — спільне відчуття болю, але й спільне відчуття задоволення того, хто б’є.
Юнал Фессар кинув цигару між
— А що так стоїте, сумні пахолки? Розступіться!
Він безпардонно усіх розштовхав, тягнучи за полу й комір. Другою рукою він подав носовичок. — Утріться, пане, вам розквасили носа, сорочка, шкода сорочки. — Притислося хустинку до ніздрів. Не чулося, як тече кров, не відчувалося болю від ударів, ані від розтятої шкіри. Тільки ноги трохи тремтіли й потяг трясся наче більше, ніж зазвичай.
За міжвагонним переходом зупинилося, спираючись плечем на зачинені двері купе. Допіру тепер, коли хотілося проковтнути слину — важку, липку, зимну, — зрозумілося, що то не слина тече піднебінням і клеїть стравохід.
Віднялося носовичок від обличчя, подивилося на червоні плями. Думки простували вперед з лунатичним спокоєм. А якби узяти й спалити ту кров у полум’ї тьмічки…
Закліпалося. Сонячний пурпур вливався крізь вікна в коридор, усе потопало в теплих променях заходу: пан Фессар, його лисина барви червоного дерева, візерунчасті хідники люксу, темна дерев’яна панель.
Відкашлялося.
— Дякую.
— Дивно все це напрочуд, — зітхнув турок. — Сам уже не знаю, у що вірити. Скажіть мені, нас ніхто не чує, ми тут тільки вдвох, — Ви можете говорити? Ви добре почуваєтеся? — Скажіть-но мені: ви маєте оту технологію, чи ні?
Піднялося голову.
— Це ви викинули з потяга Пєлку.
— Що? Кого? Що? Що?
Простягнулося до нього руку із закривавленою хустинкою; він гнівно її відштовхнув. Потяг шарпнувся, турок стрибнув уперед. Вперлося грудьми в стіну, вбилося лікоть у ребра Фессарa. Зблиснув перед очима затиснутий кулак. Два тіла забилися об двері купе й бічну стінку коридору, прикрашені скульптурами окуття, металеві рами, скло, дерево й крижлізо. Він задихався і сичав крізь зціплені зуби — чи слова якісь турецькою мовою, чи прокльони, погрози, імена святих? Потяг мчав, тук-тук-тук-Тук. Звільнивши поли піджака, штовхнулося турка в груди. Він полетів назад, хотів схопитися за клямку вікна, не вхопився, вдарився об одвірок і впав, як підрубаний, склавшись у позі чи то навпочіпки, чи то навколішки, з руками, заломленими за спину, безвладно звішеною головою, зім’ятий у химерний крендель кінцівок у вузькому коридорі Транссибу. Яскравий кармін розливався по гладкому черепі, мов цукрова полива, — червона рідина в червоному світлі. Піднялося носовичок.
— … зачекайте, пане Бенедикте, це моя провина, я…
Панна Єлена зупинилася у переході, важко дихаючи, з рукою, що рухалася у збентеженому жесті — жест згас, рука впала на уста панни, тамуючи окрик.
Єлена поглянула на нерухоме тіло Юнала Фессарa — а вираз її хворобливо блідого обличчя був дуже серйозний, очі не кліпали, вдих, видих, вдих — вона підняла голову, озирнулася і притулила вухо до дверей найближчого купе. Із зібраних у кок чорних кучерів вона вийняла тонку шпоньку. Відсунувши стопою у шкіряному черевичку ногу турка, яка перегороджувала коридор, вона вклякла перед тими дверима і за п’ять ударів серця відчинила шпонькою люксівський замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна.
Про приховані таланти панни Муклянович та інші неявні питання
За п’ять ударів серця вона відчинила шпонькою люксовий замóк.
— Ну вже! Хапайте його! Усіх запросили на вечерю, уже йдуть! Ви за руки. Негайно! Всередину.
Сказавши це, вона вхопила труп попід коліна. Сховалося хустинку до кишені й схопилося його під пахви. Панна тягнула, проте він був дуже важкий і громіздкий, і складався — тіло, кінцівки, голова, — наче поламана лялька, постійно чимось чіпляючись за одвірок, хідник, меблі всередині купе. Майже сподівалося почути приглушений стукіт, як дерев’яного манекена. Врешті штовхнулося його з усієї сили на підлогу біля ліжка; він склався навпіл. Панна Муклянович підібрала спідницю, оголивши литки в білих панчішках, щоб перестрибнути назад над тілом. Вона рвучко штовхнула двері, замикаючи їх, мабуть, в останній момент, — одразу потім почулося голоси й кроки, й хтось навіть забився об стінку купе, проходячи повз нього. Єлена вже не демонструвала хворобливої блідости. Притиснута плечима до дверей, вона дуже хутко дихала, бюст підносився у ядушному ритмі: кожен її неглибокий віддих ще більше тамував наступний віддих. Їй довелося почекати хвилину, щоб насилу вимовити слово.
— Пляма.
— Що?
— Кров!
Торкнулося зліплених уже тужавою кров’ю вусів.
— На хіднику в коридорі! — зашипіла Єлена.
— Але то могла би бути й моя, чи не так? Так подумають.
Вийнялося носовичок і притислося до носа.
— Добре. — Видихнула панна Муклянович. — Чиє це купе?
Скосилося очі понад носовичком. На секретері стояла дорожня друкарська машинка з вкрученим папером, поруч лежав стос товстих книжок. На постелі — чоловіча піжама з орієнтальним узором. Із поставленої під вікном скриньки стирчала щітка для одягу та дерев’яна дошка.
— А як захоче по дорозі на вечерю зайти за чимось для себе?
Прицмокнула язичком.
— То шибениця.
Вона підійшла до вікна.
— Допоможіть мені.
Смикнулося за ручку. Панна Муклянович потягнула раму до самого долу. Вітер ударив із шумом і свистом; аркуш в машинці залопотів, як прапор, трфффрр, ковдра відгорнулася з подушок, а дверцята ґардеробної шафи траснули об стіну.
Поглянулося на турка й сілося із зітханням на постелі.
— Ми не зуміємо. Він занадто важкий. Це півтора метра від підлоги. Хтось побачить.
— Це хто ж? Що побачить? Пане Бенедикте!
— Скільки ми намучилися, просто щоб пересунути його сюди! Ви собі це уявляєте: ногами чи головою стирчить такий напівтруп в Азію і метляє рученятами на вітрі. А коли ми увійдемо в поворот, то вистачить будь-кому визирнути крізь шибу.
— Ви незрівнянні! Просто «Ода радості», клянусь перед Богом.
— До того ж він встиг забруднити килим.
— Сидіть тут далі з опущеними руками, то він тут зігниє, і квітки на ньому виростуть.
— Ха, ха, ха.
— Але, будь ласка! — вона ображено обтрусила долоні. — Я не нав’язуюся. Пан Бенедикт може продовжувати за своїм власним планом, вибачте, що завадила. — Вона рушила до виходу. — Ну, так, справді час вечеряти. До побачення.
Не встаючи, упіймалося її за стан. Вона втратила рівновагу, коли вагон захитався; стиснулося панну ще міцніше, притому знову впускаючи носовичка.
— Що ви собі дозволяєте!
— Ми, вбивці, відомі свободою звичаїв. Є там чисті аркуші?
— Кілька.
— Треба якось витерти цю кров. Наскільки можливо. І щоб вона не всякала в килим. Уявіть собі, панно: повертається людина до власного
— А труп — у шафі? Всі бачили, що турок вийшов з вами.
— Прошу мені їх подати.
Вона витягла стос аркушів, притиснутих до стільниці французьким словником. Поглянулося. Половину першої сторінки займав гідрографічний опис околиць Тюмені (багато струмків і річок, довгі водні шляхи) сухою французькою, написаний з великою кількістю помилок, закреслень іксами цілих слів і літерами, набитими поверх літер; далі бігло багато рядків односимвольних рядів: aaaaaaaaaa, bbbbbbbbbb, cccccccccc
— Але чистими, залиште ці. Бо зрозуміє, що хтось узяв.
Зім’явши в руці аркуш, похилилося над головою Фессарa.
— І що, він більше цим зворушиться, ніж калюжею крови перед ліжком?
Панна Єлена дивилася згори, вказуючи пальцем.
— Тут. І тут. І тут. Тут, тут, тут. Отут! Тут теж.
— Я починаю розуміти бідного Макбета, — простогналося.
— Покваптеся, пане Бенедикте, він урешті-решт повернеться з тієї вечері.
— Ух. Вимажуся, як м’ясник.
— Ну, але ж капітан розбив вам носа, у вас є алібі, — вона нахилилася. — Я не бачу, де тут рана? Поверніть його.
— Хвилиночку.
Стерлося кров зі шкіри черепа і з килима під ним; усе одно залишилася пляма, але яскравий узор принаймні частково її маскував. Схопивши під підборіддя, притислося голову турка лівою скронею до підлоги. Кров текла з порізу над правою бровою. Простяглося руку за наступним аркушем.
— Якщо ми вже його обкрадаємо, — відволіклася панна Муклянович, — то, може, він має тут під руками рушник, теж його викинемо, не залишиться сліду.
— Та ясно, слід відразу зірвати з підлоги килим.
Труп застогнав і розтулив уста.
Підхопилося на ноги.
Панна Єлена під враженням від цього аж присіла на секретері, скидаючи з нього книжки й папери.
— Ви його не перевірили?!
— Я не встиг. Панна одразу…
— Він не встиг!
— Зрештою, ви самі бачили. Труп, як живий. Тобто як мертвий. Тобто… Дуже переконливий небіжчик, оце я хотів сказати.
— Пульс! Або хоча б подих! Будь-що!
— Він не очуняв, коли ми його сюди тягли.
— Ви краще дайте на месу на знак подяки, замість скаржитися.
— Я не скаржуся. Я просто… Передусім, то був нещасний випадок. Це панна зробила з нього вбивство!
— Що я чую?..
— Так! Ви одержимі! Вбивства, розслідування, детективи! Тож коли тіло в крови, то це, звичайно ж, труп. А як труп, то це, безперечно, вбивство. Дурнувата випадковість, але з’являється панна Єлена, і за півтори хвилини ми вже намагаємося позбутися трупа, ми спільники. Саме про це я казав, коли ви мене висміювали! Так і перетинаєш Лету убивцею, не вчинивши жодного вбивства. Зрештою — я так само став отим клятим графом. І Бог знає ким іще.
— Ну, якби ми викинули його з вікна рухомого потяга, вбивство було би безсумнівним.
— Панна би викинула.
— Але ж я сама би його ніколи на підняла.
— Але ж ви хотіли!
— Я хотіла допомогти! Невдячний! Крижане серце! То я йду на злочин, а той…
— А вас хтось просив? Ні! Чого ви взагалі від мене хочете?! Сама прийшла і добивалася у двері! Хто б таке бачив! Де вас так виховували! А тепер теж — нав’язуватися, з трупом…
— Ви б стояли над ним і руки заламували: а може, він мертвий і не мертвий, а може, повісять і не повісять, а може, я дриґатимусь на три чверті, тьху, чоловік з нулезначними яйцями!
— Та ще й мова непристойна, так, так, прошу попуститися, прошу!
—
Юнал Фессар сів, обмацав голову, закліпав, потім підніс погляд на тих, хто вигукував над ним польською незрозумілі обрáзи.
—
Панна Муклянович стурбовано припала до нього.
— Ми так непокоїлися! — вона обережно доторкнулася розтятої шкіри. — Кістка не тріснула, це найголовніше. — Вона подала торговцеві руку. — Можете підвестися?
Взялося турка за другу руку.
— Обережно. З ураженнями голови ніколи нічого не відомо, — також перейшлося на французьку. — Ви чули власне, яка різниця у поглядах виникла: чи варто взагалі вас рухати з місця, лікарі зазвичай кажуть, що ні, але ж потяг, і все одно трясе, треба було б послати за доктором Конєшиним, як ви себе почуваєте, послати по нього?
Пан Фессар приліг на постелі; спершись в узголів’я і притиснувши до рани поданий Єленою її батистовий носовичок, він роззирнувся дещо притомніше.
— Зачекайте. Пан Ґ’єросаський. Панна…
— Єлена Муклянович.
— А так, я пам’ятаю. Зачекайте.
Він провів пальцем по лобі, подивився на зібрану на пучці червінь.
Втретє піднялося впущену хустинку. Пан Фессар подивився: він упізнав свою власність і підвів погляд. Його обличчя скривилося.
— То отакої! — буркнув він. — Про це вам ідеться!
Панна Єлена вже збиралася було присісти поруч із турком, але роздумала. Вона стала біля вікна, вітер смикав її блузку, шарпав мережива.
— Про що нам йдеться?
— Шановний пан Фессар, — сказалося поволі, перевіряючи, чи врешті припинилася кровотеча з носа, — дуже розсердився, коли я висловив припущення, що то він відповідає, мгм, за таємниче зникнення з потяга Мефодія Карповича Пєлкі.
— Пєлкі! — фиркнув турок. — Що за Пєлка, сто чортів!
— Шановний пан Фессар, — сказалося, кинувши йому закривавлений носовичок, — з невідомих мені причин втовкмачив собі, що я знаю, або перебуваю у спілці, яка знає секрет, мгм, вирощування крижліза у надрах Краю Лютих.
— З невідомих причин! — вигукнув турок і схопився за голову через очевидний біль, і незабаром він продовжив уже пошепки: — Ви дуже ясно давали це зрозуміти. За картами. Згодом. А ті люди в Єкатеринбурзі. А князь. Не робіть з мене дýрня.
— Шановний пан Фессар, — сказалося, сягаючи під піджак і камізельку, — за всяку ціну хотів здобути цю технологію. Або принаймні приєднатися до проекту. Він намагався підкупити мене, витягнути з мене деталі. Що йому, цілком очевидно, не вдавалося, бо немає жодних подробиць: він усе собі вигадав.
— А Батько Мороз? — турок машинально підніс другий носовичок і якусь мить із дивною розгубленістю розглядав дві хустинки, одну в правій, другу в лівій руці, обидві біло-червоні. Він стиснув щелепи. — І ви, панно, вірите цьому лайдакові. Ви ж бачите, як він бреше. В живі очі.
— Шановний пан Фессар, — сказалося, тримаючи праву руку під розщібнутою камізелькою, — спробував далі дістатися до мого спільника, тобто особи, яку він вважав моїм спільником. Він, мабуть, побачив у Єкатеринбурзі Пєлку. Я не знаю, що там діялося: я відбіг. Можливо, він мав нагоду перекинутися з ним кількома словами. Потім, після відходу експреса, він одразу ж пішов до Пєлкі в купейний. Він викликав його з купе. Де там можна вночі поговорити наодинці? Вони вийшли на платформу за купейними вагонами. Пан Фессар хотів витягнути з Пєлкі те само, що й з мене, — але не досить того, що Пєлка не мав, звичайно ж, про це зеленого поняття, то ще й цілковитою несподіванкою стало те, як Пєлка відреаґував на ці пропозиції — він мартинівець. Ви не знали? Не знали. Ви його побили? Ви борюкалися? Потяг смикнувся? Ви ж бачите, як це невдало може скластися.
— Аллах великий!
— І що… випав, викинули його ви, випав сам, можливо, раніше вже був якийсь інцидент зі смертельними наслідками, але випав, немає тіла. Яке чудове місце для убивства: потяг, що перетинає два континенти, — хто знайде труп? Хто відтворить обставини злочину? Місце, час? Хто потім збере свідків? Немає для цього найменшого шансу. А ще ви дали обслузі такий бакшиш — вони тільки на Страшному Суді зізнаються, що взагалі вас бачили: грошей вам вистачить.
—
— Не могло так бути? Могло.
— Але не було!
— Будьмо серйозні, пане Фессаре! Як ви підтвердите, що сталося, — на відміну від того, що могло статися? Коли ми говоримо про минуле, ми завжди говоримо про те, що м о г л о статися; тільки й винятково про це. Всі судження у минулому часі є гіпотетичними судженнями.
— Я не знаю, що з вами діється, юначе, але раджу альпійські санаторії. Вибачте, панно.
Ще один довгий погляд — із презирством? Із обрáзою? Із гнівом? — і, важко підвівшись, Юнал Фессар ступив до дверей. Відступилося з дороги, обертаючись у незручній позиції, щоб ні на мить не мати його за спиною. Похитуючись, з однією долонею біля скроні, він вийшов у коридор. Тут він на мить зупинився. Дезорієнтований, поглянув то в один, то в інший бік — куди йти? Куди він ішов, перш ніж знепритомнів? Де його купе? — Там. Турок рушив важким кроком.
Панна Єлена чекала, схрестивши руки на грудях, постукуючи підбором об кант меблів.
— А ми ж мали спільно провадити слідство.
— Перепрошую. Мене раптом осяяло.
— Осяяло.
— Осяяло, опітьмило, з’явилася… можливість.
— Ви страждаєте від розладів шлунка? Тітуня має м’ятні краплі, допоможуть.
— Що? Ні, — висмикнулося руку з-під камізельки, застебнулося ґудзики. — Забираймося звідси, не варто спокушати долю.
Замкнулося вікно. Панна позбирала закривавлені й зім’яті аркуші, знову поклала книжки поруч із машинкою. З порога вона ще оглянула купе, сягаючи рукою у волосся за шпонькою.
І завмерла.
— Мамо. У вас хороший зір, пане Бенедикте?
— М-м, сьогодні — орлиний.
— Я, мабуть, її десь тут загубила.
— Покиньте, панно, на цьому килимі ми її ніколи не знайдемо.
Єлена закусила губу. Вона вийняла шпоньку із зачіски ліворуч. Вийшовши в коридор, панна хутко роззирнулася. Порожньо. Вона підібрала спідницю, опустилася на коліна й — тшк, тшк, тштук — повернула назад засувку замка. Допомоглося їй устати. Вона обсмикнула темний матеріал. У проході з’явився
— Так?
— То, врешті-решт, він убив того Пєлку, чи ні?
Зітхнувши, вийнялося інтерферограф, знялося червону замшу. Обернулося до вікна й поглянулося в окуляр цівки на червоне сонце: той сам ланцюжок ідентичних кораликів світла.
— Убив, не вбив,
Про правду й про те, що правдивіше од правди
—
— Може, однак, спершу підемо щось перекусити.
— Може, однак, ні.
— А з Зєйцовим ви хіба памороки не залили?
— Я такий тверезий, як п’ять операторів Ляпляса.
— Будь ласка.
Налилося по чарці, розводячи на ресторанний манір: пів на пів
Знятий піджак повісилося на спинку крісла. Кишеню було напхано закривавленим папером. Смикнулося лев’ячий хвіст віконної ручки й кинулося аркуші на вітер. Вони випурхнули на тлі призахідного сонця, наче зграя сполоханих птахів. Замкнулося вікно, ритмічний галас потяга перестав тиснути на вуха. Панна Муклянович тим часом вільною рукою притискала до покривала інші аркуші: оті, списані пілсудчиківським кодом. Позбиралося їх квапливо, останню вихоплюючи панні з рук.
— А все-таки, — замурмотіла вона, — а все-таки… ви якось перемінилися.
Сховалося нотатки до шухляди.
— Опухаю?
— Що?
Підійшлося до дзеркала. На побитих щоках не зауважилося синців, щонайбільше легке садно під оком. Натомість ніс значно опух, так само, як верхня губа, розтята в двох місцях: її трохи прикривали вусики. Завтра буде гірше.
— Я приглядалася до вас із Зєйцовим. Спершу я гадала, що це зарозумілість…
— Зарозумілість? — здивувалося, скоса поглядаючи в дзеркало.
— Вам ніхто не казав, що ви іноді поводитеся зарозуміло?
— Я не зарозумілий!
— Не впевнена, — вона знизала плечима. — Я кажу вам, що люди бачать.
Торкнулося губи. Боляче.
— Я розумію, що такий собі Прівєженський може мати певне упередження й у кожному, хто народився поляком, добачати, буцім він задирає носа…
— А це дивно, — вона пересунулася на середину постелі, щоб зазирнути в дзеркало. — Ваше відображення…
Відвернулося.
— Може, однак, пересядете в крісло, не личить панні на постелі в чоловіка…
— Ви замкнули двері?
— Тим більше.
—
— Якщо шановна тітуня не сидить там, приклавши вухо до стіни.
— Тітуня не сидить. Зрештою, під час руху потяга годі щось підслухати.
Криво посміхнулося (відтепер, поки набряк не минеться, посмішка завжди буде кривою і насмішкуватою).
— Ви намагалися?
Як і слід було сподіватися, Єлена зашарілася й опустила погляд. Вона знову дуже обережно піднесла чарку до губ. Рожевий язичок з’явився і зник між губами. Панна не пила — вона куштувала алкоголь, мов отруту, краплину на смак, краплину, чи не вб’є.
— На мить… мені здавалося, що я рятую вам життя, пане Бенедикте, там, у салончику..
— Що?
— Ви вже забули, що на вас заміряються?
— Фоґель, напевно, би так волів.
— Мгм?
— Щоб я у це повірив. Але — в салончику? Життя?
— Коли вчинилося оте сум’яття. Я сиділа майже навпроти, я бачила його, як він там причаївся, біля дверей до вечірнього, п’ятнадцять хвилин, чи довше, курив цигарку, відступив назад, повернувся, і потім одразу ж стрибнув на вас ззаду, з-за спини.
— Дусін.
— Ну, так, я кажу про пана радника, — язичок, коньяк, губи. — Я відразу подумала: ніж під ребро. Не робіть такої міни! Я визнаю, так, я читаю пригодницькі романи, а що, не можна? Так це виглядало, — то я й побігла, він побачив мене, і я подумала…
— Романи, — посміхнулося.
Панна Єлена зробила ображену міну.
— З вами так завжди.
Сілося у кріслі. Панна опустила чарку й насторожено поглянула.
— Романи, — сказалося уже без усмішки. — Не вірю, панно Єлено.
Вона тільки дивилася.
— Це після лектури пригодницьких романів ви стали так вправно зламувати замки? Хто ви?
Вона збентежено опустила погляд.
— Таких запитань не ставлять.
— А на чому іншому ми гайнуємо години й дні у дорозі? Подорож — це такий час: розказують анекдоти, оповідають один одному історії зі свого життя, — а що ж іще?
— Я вас не питаю, — тихо сказала вона. — А скільки отих Бенедиктів Ґерославських? Щойно я почула нову версію, про якісь плани вирощування крижліза, — то крижлізо вирощують? — Може, пан Фессар казав правду, а ви брехали, я не знаю. Ну, то ким ви насправді є? Графом? Математиком? Шахраєм? Якимось авантюристом? Аґентом Зими? Сином лютовця? Виробником крижліза? Може, ренеґатом-мартинівцем? Тільки, будь ласка, не кажіть, що все одразу! Або, що на одну десяту! — Вона нервово покрутила чарку. — Таких запитань не ставлять, — додала вона пошепки.
Узялося її ліву долоню: вона хотіла було відсмикнути руку, вже напружила м’язи, — але стрималася свідомим зусиллям. Поглянула, збентежена. Зимні пальці, сама шкіра на крихітних кісточках, сині вени під тією шкірою, а як натиснути, то переміщуються під нею усі оті невидимі складники тіла, між кістками й між венами, й відчувається їх виразно, кожен зокрема, й усю їхню машинну композицію; відчувається тоді, чим є людина: вузлуватою матерією.
Чомусь у самому існуванні тіла добачають якусь непристойність — навіть не стільки в його наготі, як у показуванні, що тіло наявне, у визнанні тілесности. Якби воно не боліло, якби від того не вмирали, якби це було можливо, — чи відкривалися б ми перед близькими ще й так: розтинаючи шкіру, роззявляючи наживо ребра, розпинаючи м’язи, розшнуровуючи артерії, виставляючи на світло денне й погляд коханої людини ганебні зморшки й вигини печінки й кишок, нерівності хребців, вульґарну кривизну тазу, щоб урешті сором’язливо відслонити пульсуюче, оголене серце? То була би найвища й найважча форма щирости тіла.
— І якщо я навіть вам розповім, — прошепотіла панна Єлена, стискаючи долоню в кулачок, — що б я вам не розповіла, то…
— Ви мені також не вірите.
— Що б ви мені не розповіли…
— Щирість за щирість.
— Але ж ви самі казали: подорож — це магічний час: ми є тим, що про нас знають.
— Я таке сказав?
— Бо ніхто ніяк не перевірить, що з того правда, а що ні.
— Не перевірить. Але якщо це неправда, якщо це брехня, — то щирість іще більша.
— Що ви таке кажете!
— Панно Єлено. Наша брехня більше про нас виказує, ніж найправдивіша правда. Коли мовиш про себе правду, — правда є тим, що з тобою насправді трапилося: твій відрізок історії світу. Й урешті ж не маєш, і ви не мали над цим жодного контролю, не обирали місця свого народження, не обирали своїх батьків, не мали впливу на те, як вони вас виховували, не обирали свого життя; ситуації, у які ви потрапляли, не були вашим творивом, люди, з якими ви мусили мати справу, не були творіннями вашого розуму, й ви не давали згоди на щастя і нещастя, які припали на вашу долю. Більшість із того, що з нами трапляється, є наслідком випадковости. Натомість. Брехня, навпаки, цілковито є вашим витвором, брехню ви повністю контролюєте, вона народжується з вас, вами годується і тільки про вас оповідає. У чому, отож, ви більше розкриваєтеся: у правді чи брехні? Панно Єлено.
Вона підняла голову.
— Мені слід брехати?..
Відпустилося її руку. Вона випросталася; схрестила на чарці обидві долоні, а пальці переплела в кошичок. Вона зовсім не віддалилася, — а наче вже дивилася з іншого кінця довгого коридору. Панна Єлена мружила очі в червоному блиску, сонце, яке не встигало за хутким Транссибірським експресом, заливало її частину купе, починаючи від килима й до барельєфів на стелі, на яких пухкі личка німф виглядали з-за золотих плюща і в’юнка: в гарячому призахідному світлі все це виблискувало, ряхтіло й палало темно-пурпуровими вогнями — над гордовито піднятою головою панни Муклянович.
— Скажіть, панно, правду.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Чи то сонячні відблиски, чи то знову в Єлениних очах іскриться отой бісик дитячої перекірливости?
— Коли мені було дванадцять або тринадцять років, — почала, — тітуня Уршуля узяла мене на Ординатську до цирку. Раніше я рідко виходила у місто. Я ніколи не бувала в цирку. Пам’ятаю, із яким хвилюванням я готувалася до цього походу, бо то був похід; упродовж тижня ніщо інше не займало моїх думок і мрій. А отаке плаття, а оті черевички, а отака накидка, а інший капелюшок — і що ми побачимо, яких тварин, яких клоунів, які чудеса; небога двірника принесла мені плакат, на якому худенька акробатка в картатому трико ширяє в повітрі через вогненні обручі, а знизу, з-під вогню, до неї тягнуться леви, їхні роззявлені пащі, величезні ікла й пазурі.
… Ми поїхали на Окільник у закритих дрожках, пам’ятаю похмуру осінню сльоту, то було ще до лютих. Ми пішли перше з Ординатської до цукерні, мені дозволили з’їсти тістечко; і я також пам’ятаю його цитриновий смак, як пощипував язик солодкий квас, я добре запам’ятовую смаки й аромати, мені здається, наче вже назавжди в тілі залишаються — на язику, в голові — якісь часточки-носії вражень, а звуки, образи, дотики не мають жодних матеріальних відбитків, які могли б осісти в людині, чи справді воно так, як ви гадаєте, пане Бенедикте?
… Потім у вестибюлі тітуня зустріла знайомих, полковника драґунів із дамою, полковник мав постійне місце в ложі у партері ротонди, неподалік від арени, він запросив нас, мене частував цукерками, хотів купити
— На грудину.
— Так. Вдих починається перш, ніж закінчився видих, повітря виштовхує повітря, легені западаються, ви ніколи такого не відчували? Сердешна тітуня мусила дійсно за мене злякатися. Запалили великий газовий канделябр під куполом. Я побачила отой довгий фриз понад ґалереєю, фантастичні сцени полювання. Кольє, сережки й персні дам сяяли, мов зірки. Чи варто дивуватися малій дівчинці? Все це було надто гарним, надто схожим на казку. Казки не брешуть. Пане Бенедикте, тут ви можете мати рацію, казки не брешуть, особливо, якщо вони не кажуть правду.
… Значно пізніше я дізналася, що в партерних ложах — хто там сидить? Переважно пані легкої поведінки та утриманки офіцерів.
… До першого антракту ми побачили пожирача вогню, навченого тюленя, розгинача підків і штукаря, який виймав із циліндра кролів, голубів і змій, одна змія утекла, а клоунам тільки того й треба, витягали її у себе з-за коміра, із вух, із штанів. Після антракту оголосили ґданську трупу акробатів, я одразу подумала про ту дівчину з плаката, й справді, виходить з ними панянка в подібному трико, конферансьє представляє: Дивовижна Фелітка Каучук! Звісно,
… Чи ви, пане Бенедикте, чуєте, що я кажу? Не йдеться про те, що я побачила в цирку на Окільнику, як фантазії перетворюються на життя, а життя на фантазії. А про те, що Фелітка, що якась панна Бочвялкевич з Воронячої, написала себе, як казку, вигадала себе, збрехала себе й обернула на правду, й ось вона стояла перед нами, жива брехня, самооповідна казка, дитя власних снів. Тож ми не є тим, ким є, — ми є тим, ким себе вигадали! Чи ви, пане Бенедикте, розумієте мене? Що більш екзотичний цирк, що барвистіші убори й більше захоплення в очах дитини — то ближче до межі між неможливістю і мрією, на відстані простягнутої руки, на дотик. Я відірвала блискітку від її трико, забрала собі, вкрала й досі ховаю у скарбничці.
… І я вам зізнаюся: я все життя читала пригодницькі романи, персонажі яких зазнають фантастичних пригод, подорожують дикими краями, борються з безчесними недолюдками й завдяки власній браваді та кмітливості рятуються із найскрутніших становищ. І таку я собі себе розповіла, таку зробила ставку, таку брехню роблю правдою.
… Ви думаєте, який у мене від народження колір волосся? Але героїні романтичних драм, не ті залякані об’єкти афекту розбишак, — а
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Сонце б’є з-понад краю виднокола просто в зіниці панни Єлени, панна затягнула заслону на своєму боці, але не допомогло; вона піднімає руку до чола, борониться від повені червоної барви. Тож годі сказати:
Другою рукою панна Єлена обережно підняла чарку. Криваво зблиснув рубін на чорній оксамитці, майнув скромний перстеник. Вона нахилила чарку. Язичок, коньяк, губи.
— Що стосується романів, читаних у юності, — відкашлялося. — Ви, панно Єлено, оціните цю правду. Що стосується романів. Історій перших закоханостей, так. — Відкашлялося знову. — Її звали Анна, Анна Маґдалена, я з нею тáк познайомився, наче й не познайомився, тобто просто освоївся, важко припустити, що то була любов з першого погляду, коли тієї зустрічі не пригадуєш зовсім, вона розмилася десь серед десятків тих інших — у кого, отож, у що ми тоді закохуємося, бо не в конкретний же образ конкретної людини, а в якесь веселкове враження, букет змішаних відчуттів, як аромат букета дюжини різних квітів не є у сумі ароматом жодної існуючої квітки: у кого ж ми закохуємося? А вона прослизала на межі сприйняття, іноді видима, іноді невидима, іноді чутна тільки з-за стіни, де вправлялася у грі на піаніно — ах, уже кажу: я давав приватні уроки її братові.
… Брат був неймовірно тупий, скажу я вам, рублі були слушно зароблені, бо після кожного уроку я відчував, що сам дедалі менше розумію власні пояснення, він витріщався на найпростішу арифметику, й теляче блаженство не спотвореної жодною думкою свідомості розливалося на його округлому обличчі, а намагаючись відчути його ментальні запори, я сам западав у якусь предивну імпотенцію інтелекту, багно глупоти — у мене бували такі проблиски, себто протилежність проблисків, потьмарення, коли мені справді вдавалося поглянути на світ його очима, й тоді втрачали сенс рівняння і графіки, щойно моєю власною рукою накреслені, і я не уявляю собі страшнішого відчуття, отож, то були миті, коли мене охоплювало розчарування, я був здатний на нього накричати, кидатися лінійками та зошитами, бити кулаком по столу, а він, звісно, тільки споглядав тими очиськами, як у ситої корови, тож я уже мало не волосся на голові рвав, — і тоді Анна Маґдалена заходила до покою і питала, чи в Єндруся є якісь успіхи. «Так, шановна панянко, він дуже старається». Матір Божа Ченстоховська, охорони мене від тупих учнів!
… Отож, так минуло кілька місяців, і я не можу згадати, скільки разів перекинувся із панною Анною куртуазними фразами й увічливими заувагами про її молодшого брата; аж одного чудового дня бачу, що креслю йому танґенсові кути, а міркую уже тільки таке: час покричати й учинити гармидер, щоб Анна Маґдалена зволила відвідати нас. Бо й справді, я уже давно покинув би оту замороку, якби не сподівання побачити її обличчя, сподівання на слово, легкий дотик, погляд. Завважте, панно: тепер я так про це розповідаю, але тоді не називав відчуттів на ім’я; живих відчуттів ми ніколи не називаємо, або називаємо помилково, допіру їхня смерть дає нам ту легкість, легкість класифікації неживих предметів, щоб не сказати, опису нутрощів трупа. Але тоді — думка нерозважна. День, тиждень, місяць. Ми розмовляємо, а брат-дебіл ні слова не розуміє, з висолопленим язиком шкрябає у зошиті чергову алгебраїчну гидоту. Тож сміливість між нами зростає, а з часом також щось подібне до хвилювання гри, словесної еквілібристики: сказати про щось так, щоб ніхто, крім Анни, того не зрозумів, і ніхто, крім мене, коли говорить вона; бо ж її тупоголовий брат не становив надмірної проблеми, ясна річ, та все ж і їхні батьки, й зовсім не глухий дідусь, і покоївка, й урешті проноза-кузина, яка в них квартирувала відтоді, як люті всілися на її кам’яниці, теж були обізнані про дедалі довші наші перемовини. Аж надто — бо знову ж місяць минає і настав той день: я збираюся уже йти, а тут на порозі спиняє мене шановний батько Анни Маґдалени та Єнджея і
… Тож уже відверта прив’язаність й обмін французькими листами, й дрібні подарунки, й тривалі
— Солодкий?
— А так, так, солодкий, солодкаво-млосний, тепла гнилизна й трухло, нагріте на сонці, теж так пахнуть, мимоволі ми вдихаємо повітря, відчуваємо смак, зараз зомліємо, але ще трохи, ще раз — годі стриматися. Це по-своєму огидним чином приємно. В чому знаходить утіху зраджена людина? В тому, що була зраджена. Буття зрадженого дуже хутко виявляється шляхетною формою духу, своєрідним вивищенням. Чи ви мене, панно Єлено, розумієте?.. Ні, мабуть, ні. Це теж річ, яку годі оповісти іншій людині. Чи можна собі у я в и т и, що би відчувалося, якби вас зрадили — і з ким? А чи можна вказати на людину на вулиці й у я в и т и собі, що би відчувалося, якби ви її кохали?
— Мені здається…
— Панно Єлено, ще трохи послухайте мене. Тож було так, що я удав перед Анною Маґдаленою, наче нічого не трапилося. Прощаюся, виходжу. Ніби щось кажу, ніби щось роблю, але ж тільки одна думка в голові: хто це, хто, з ким, кого вона, хто її, хто? Напитися — то не мій метод: зрештою, в мене шлунок усе одно надто слабкий на алкоголь. Що ж тоді? Сідаю до столу, пишу на аркуші: блондин або світлий шатен, їздить верхи, має вуса, зустрілися тоді й тоді, там і там, знайомі відтоді —
… І Бог знає, як довго би це тривало і як глибоко я погруз би в чорних насолодах зради, якби не клятий Єндрусь, Єндрусь-рятівник, який витріщається навсібіч, тільки не туди, куди слід, і все його цікавить, тільки не те, що треба, й урешті він раз і другий помітив мене, коли я ховався у тіні й серед перехожих, і, мабуть, також вказав на це сестрі. Спершу Анна Маґдалена також нічого не казала й намагалася прикидатися переді мною з незворушним обличчям, але я уже щось передчував: виявилося згодом, що вона зауважила мене сама, якось під вікном, якось біля воріт, коли я не встиг зникнути з очей, коли вона відвідувала родичів на Повіслі. Це не могло тривати нескінченно. Бо не думайте, панно, що я так просто снував за Анною і нотував пункти ревнощів. Це загострювалося. Якби ж то я її упіймав
… Це не могло тривати нескінченно. Входжу, вона на дивані, руки сплетені на носовичку, підводить очі, плакала; але губи вже стиснуті. Бачу, що це ламається у ній, що росте всередині в мовчанці, що власне томý нічого Анна не каже, щоби не вибухнути одразу з-за масок і поз, бо довше не витримає гри удавань: була якась остання крапля, якої я не знаю, може, Єндрусь-кретин, може, сама здогадалася, що я здогадався. Але — ті її очі, червоні від сліз! Але заламані рученята! Тепер вона жертва, тепер вона скривджена — о-о-о, не дочекається! І далі: зізнайтеся ж, зізнайся, панно, — я починаю, мій крик, мій біль — хто він, коли він мене в серці твоєму заступив, чи я бодай коли там мешкав, ти безсердечна, дівко хтива! Я наче її обплював, її мало корчі не узяли. Прибіг брат, я замкнув двері, він добивався ззовні. Анна Маґдалена бліда, як сніг. «Чого ти від мене хочеш? Що я тобі злого зробила? Якесь безумство! Боже!» Й нові сльози. Тут уже мене Фурія на мить торкнулася вогнистою рукою, не пам’ятаю, що я там наверещав: аж подих мені перехопило, і я тремтів увесь, мов у лихоманці, вхопився за меблі, бо впав би. Анна біля моїх ніг, обіймає за коліна. «Неправда, — зойкає, — усе неправда, лихі люди оббрехали, не вір». Ну просто сили бракує — лихі люди! Оббрехали! Я захрип, тож уже тільки пошепки, дуже тихо: «Я тримав того листа в руках, твоїми руками написаного». «Якого листа?» Показую на секретер. Вона тільки дивиться і хитає головою. Я шепочу їй цілі фрази, які в пам’ять запали, її палкі визнання, непристойності, про які вона коханцеві нагадувала. Й бачу, що вона зрозуміла, — здригається, опускає очі: тож я знову, шепіт холодний, як лезо лянцети, я знаю про твої гріхи, паплюго. Вона вже не дивиться мені в очі, червоні рум’янці залляли її аж до шиї, і теж уже тільки шепіт залишився — шепоче так тихенько, що мушу схилитися. «Немає, немає в мене жодного коханця, нікого, крім тебе, я ніколи не мала». «Лист, лист твій відвертий!» «Так, листи я пишу, уже багато років, скільки ж то вже листів, усі замкнуті на ключ, ті листи до нього». «До кого?» «Відколи я читаю французькі романи, мій коханець, якого я ніколи не мала, з мелодрам, з книжок, уже багато років із ним кожна думка, кожен гріх, бо йому я все можу написати, тóму, хто не існує, не існує, не існує!» І що тут, панно Єлено, сказати, що вдіяти? Все через читання романів! Либонь, я намагався вибачитися, упав на коліна — відштовхнула, навіть не дивлячись, повернута плечима, ховаючи обличчя, прогнала ридаючи. В дверях іще брат її на мене мало з кулаками не кинувся: «Дурню ти, дурню!» Я втік. Ми згодом раз у раз миналися на вулиці, я й Анна Маґдалена, вона вийшла заміж за управителя Манежу Водзінської… але ми вже ніколи не глянули одне одному в очі.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Язичок, коньяк, губи.
— А ви не подумали, що вона могла, однак, залишити того листа зумисне, щоб ви його знайшли й прочитали?
— Для того, щоб розбурхати ревнощі?
— Їй і на думку не спало, що ви повірите в її зраду.
— То навіщо?
Єлена схилила голівку набік, стиснула губи.
— Є речі, які не скажеш просто в очі, але можна висловити в листі, і є речі, в яких також несила зізнатися у листі, — але можна на них натякнути. Сказати по-іншому. Бо дама не скаже прямо: я хочу те й те. Дама завжди мусить мати змогу заперечити й відступити, зберігши обличчя. Ви кажете, що вона з тим своїм видуманим коханцем…
— Облишмо вже це.
Пані Єлена Муклянович делікатно захихотіла, прикриваючи уста долонею. Сонце спустилося уже так низько, й так розвернулася супроти Сонця колія, що дуже мало призахідного світла потрапляло в
— Вас це потішило? Весела історійка?
— Зізнайтеся, — але ні, ви не зізнаєтеся у цьому. Звучить правдиво, наче й справді все це трапилося — але не з вами, воно погано вам пасує. Ви десь про це почули? Хтось вам розповів? І ви повторюєте це зараз, доточивши до себе.
— Погано пасує? А якщо й так. Чому ж ви цю історію вважаєте фальшивою? Може, фальш на іншому боці.
— Що начебто я розпізнала тут не Бенедикта Ґерославського — але кого? Брехню про Бенедикта Ґерославського?
— Панна мене розпізнала! — порскнулося. Усталося, перекрутилося електричний вимикач, у купе спалахнули в кольорових абажурах жарівки. Єлена закліпала, добре вже знайомим жестом прикрила очі. Ніч за вікном стужавіла в чорний моноліт, гладку брилу вугляної криги. — Панна мене розпізнала, — чи це означає, що і я також вас розпізнав?
— Але, прошу, заспокойтеся, я не мала на увазі…
— Чого? Що зазвичай ви р о з п і з н а є т е людей упродовж двох днів?
— Вибачте. Це було нерозумно, — вона відняла долоню від очей. — А знову ж, якщо поглянути з третього боку: чи зрада з неіснуючим коханцем менш болісна? Чи менша в цьому випадку зрада?
— Ви таки впевнені, що ця історія не може бути правдивою!
— Ви дуже скипіли, — вона поглянула, й далі кліпаючи. — А отже, отже вона правдива?
Сілося знову, перекинулося ногу на ногу, натягнулося кант ногавиці.
— Цього я не сказав. Ваша черга.
Вона задумливо торкнулася ямки під нижньою губою.
— Усі чоловіки потвори.
—
— Усі чоловіки потвори. Ви, пане Бенедикте, зараз переконаєтесь, чи я брешу. Я завжди була хворобливою, особливо після восьмого року життя, наступні п’ять — шість років — то був найважчий час, я сама вже не знаю, скільки разів лікарі пророкували мені хутке згасання, звичайно, нічого мені не кажучи, вони тільки посміхалися, гладили по голівці й запевняли, що все буде добре; але мені завжди вдавалося або підслухати, або витягти з прислуги, або виснувати з тітусиних мін і настроїв: усе погано. Найгірше, що то ніколи не була якась одна смертельна хвороба, але тузіні дрібних інфекцій і затяжних недуг, що йшли одна за одною, накладалися і навзаєм себе провокували: хвороба була постійним станом, не конкретне захворювання, а нездужання, якийсь внутрішній
… А тепер, пане Бенедикте, спробуйте поринути в світ дитини, яка роками прикута до ліжка хворобою. Неминуче, що межа між правдою і вигадкою тут далеко пересунута. До дитини долинають сигнали зі світу — бризки, відлуння, сліди, залишені на людях світом, наче сліди, залишені вбивцею на місці злочину, — але вона не сприймає світу безпосередньо. Що ж вона робить? Будує світ в уяві. Не місто, а уявлене місто. Не забава на снігу, а уявлена забава. Не приятель, а уявлений приятель. Не роман, а уявлений роман. Не життя, а уявлене життя. Виникає думка, що реконструкція можлива, що всі ці сліди мусять до себе пасувати: є вбивця, був злочин. Досвід уже не конечний: він завжди буде випадковим, фраґментарним. Натомість уявлення ц і л к о в и т е. І здається мені, що ви, пане Бенедикте, як математик — я не помиляюся? — ви, пане Бенедикте, знаєте це відчуття, що вам не чужа ота первісна схильність розуму.
… Начебто існують такі категорії безумства, пошкодження душі, які залишають людей цілковито відірваними від досвіду, відтятими від чуттєвих вражень. Кажуть: вони живуть у своєму власному світі. В клініці професора Зильберґа я бачила кататоніків. Відчутний на дотик світ їм зовсім не потрібен, переважала уява. Мабуть, вона врешті виявилася п р а в д ив і ш о ю. Чи саме це ви мали на думці? Якщо ми загубимо мірку правди — то що вирішує? Будь-що.
… То була пропасниця, дуже втомлива, така, від якої болять м’язи, й після нічного пітніння засинаєш тільки прохолодного ранку, в тілі, вже легкому й розм’яклому: це оті рідкісні приємності під час тривалої хвороби, яких ви, мабуть, ніколи не мали нагоди зазнати, ніколи їх не смакували. Але для мене — це блаженство. Все це супроводжується дивною прозорістю чуттів; після такої ночі ти бачиш речі виразніше, з великою різкістю, бачиш, чуєш, відчуваєш, бо й дотик, а також запахи — все долинає з більшою силою: тим сильніше, що слабша людина, що більше вимучила її лихоманка. Звичайно, найслабший тоді розум.
— Уранці, після безсонної ночі.
— Так.
— Ви слухали Зєйцовa від самого початку?
— Але прошу мене не перебивати! Тож настає світанок, голова очищається, піднімаються штори — й ось пух під пальцями пухнастіший, світло в очах ясніше, майже разить, повітря свіже, навіть якщо воно несвіже, й люди нові, навіть коли це ті самі люди. Входить лікар. Лікареві добряче за п’ятдесят, у нього густа борода, кулясте черево, пальці, як сардельки, від нього тхне люльковим тютюном й аміаком; стискаючи моє зап’ястя (а шкіра в лікаря слонова, груба), бурмоче щось собі під носа, звуки дивні й хрипкі. Тож я уже дивлюся широко розплющеними очима, підозріло, а йому — бачу — з носа ростуть пучки білого волосся, з вух — чорні кущики, під підборіддям, наче голки їжака, рухається якийсь дивний орган, а як доктор глипне крізь скельця пенсне, то дрож мене прошиває від того вологого погляду величезних очисьок, і вже в чистій, прозорій свідомості передчуття переростає в упевненість: та ж то не істота мого ґатунку, це щось інше — потвора якась, тварина, а не людина. З його рота видобувається низьке булькання: «Я-ак ми почува-аємося-а?». Я перелякано шепочу відповідь, що добре.
… Ви думаєте, що я врешті-решт відіспалася, і мені минулося? Але в тому то й усе лихо, що було б краще, якби не минулося! Адже хто приносив мені щодня сліди життя поза хворобою, з кого я прочитувала реальність, що лежить за межами моєї спальні, хто давав мені знаки для уявлювання світу? Тітка Уршуля. Мама. Юлька й старенька пані Ґущ. Й іноді пані Фешік, яка приходила читати мені казки, бо то було найбільше її задоволення у житті: читати казки хворим дітям. Бачите? Жінки. Лікар, навпаки, заходив, коли щось у моєму стані мінялося, гіршало, а отже, власне після важкої ночі. Й тоді я бачила те, що бачила: що мусила бачити. Скільки це потривало, перш ніж уявлення твердо усталилося? Правило було нездоланне. Існую я, я та інші жінки; і є вони, такі як лікар, ці дивні, нелюдські істоти.
… У спогаді нема різниці між світом й уявленням про світ. Якщо собі уявити, що їси сарану, — ви ж чули, що є племена, які нею харчуються? — але уявити ретельно, аж до чуттєвих вражень, то через певний час не відрізниш пам’яті про смак сарани від пам’яті про смак хліба: вони смакують по-різному, але однаково правдиво. Тож я дуже добре пам’ятаю, що жила у світі, де чоловіки були самцями іншого виду істот. Що сталося з іншою половиною роду людського? Чоловіки, мабуть, перебили їх, щоб посісти їхнє місце. То була містифікація історичного масштабу. Вони крилися з тим від нас, маскувалися, прикидалися, грали ролі, проте недосконало, невміло, неохайно, оскільки все вони роблять незґрабно й неохайно, така вже їхня нелюдська чоловікувата природа. Потрібно небагато, щоб побачити їх наскрізь. Наприклад, як вони поводяться у власному товаристві, коли думають, що нас немає поблизу. У них одразу ж міняється голос, грубішає, слова втрачають сенс, чоловіки переходять на свою мову, якийсь тваринний діалект белькотливого хрипіння, гарчання, рикання, реготу: з людської мови вони знайшли ужиток лише для вульґаризмів. Вони походять від трупоїдів, їдять, як трупоїди, я бачила пацюків, як вони вгризаються у червоне м’ясо, запихають їдло до писків, аж багріють від натуги, й сліпні їм із орбіт вилазять, шкуру зрошує масний піт, але щелепи невтомно працюють, аби хутчіше, аби більше, й ті звуки, які тоді з них видобуваються, оте сапання, і сморід їхніх чоловікоподібних тілесних виділень!.. Або ота хижа любов до крови й боротьби, — скільки б вони не остерігалися, вистачить показати їм якусь бійню, от бодай вуличну бійку, нехай там один одному носи розквасять: уже їм очі сяють, ніздрі тріпочуть — ага, занюхали! — Й уже кидаються з напнутими м’язами. Увечері, коли посутеніє, і пізно вночі вони відбувають у своїх вертепах чоловікоподібні ритуали, культивують там справжні традиції болю, поту й насильства; іноді вони повертаються до своїх домівок, до нас, не затерши всіх слідів. Потайки вони поклоняються нелюдським богам із огидними парсунами. Вони ж усе так влаштували, щоб ми не мали доступу до місць їхніх зустрічей. Цілі приміщення, будинки залишаються забороненими для нас, тільки чоловіки можуть туди увійти; райони, а може й міста, либонь, існують на Землі, — стерті з мап картографами-чоловіками, — такі міста не-для-жінок, підземні метрополії, де вони живуть у своєму природному стані, тобто вільні від театру людської культури, голі, порослі твердою щетиною не тільки на щоках і підборідді, але по усьому тілу, живуть у багні, в темряві й тьмяних відблисках червоного вогню, у гарячому диму, лупцюючи один одного кулаками й гризучись наосліп у стадах тисячних, валяючись у сечі й крови жертв, а хто більше ран зазнає і кого більше понівечать, того роблять божком орди й підносять його понад іншими чоловіками, щоб милувати образ бога свого, вільні у реготі, вульґарних криках, спльовуванні й пердіжі. А як вполюють самотню жінку, то одразу ж відбувається дика боротьба за привілей споживання. А як мусять вони повернутися між жінок на довше, то тужать й уболівають через те вигнання, і стогнуть уві сні, й мстяться нам, як лише можуть, що в такій неволі, утаєнні та пригніченні чоловікоподібної природи їм доводиться жити, й лише тоді спалахує радість і вираз задоволення на їхніх бриластих обличчях, коли їм вдається завдати жінці болю й прикрощів. Усі чоловіки потвори.
… Як вийти з цього світу? Це неможливо, не до кінця, пам’ять завжди залишатиметься. Звичайно, її можна згодом заслонити іншою пам’яттю. Проте сталося так, що перш ніж я встигла звикнути до чоловіків… Ви говорили про перше кохання: то було не кохання. Я не знаю, що то було, — можливо, ритуал полювання. Пробирався до мене у маєтку батькових друзів у Саських Лужицях їхній кузен, студент, який приїхав на літо, а я власне так добре почувалася, щоб виїхати тоді на село, жодної важкої хвороби, справжнє диво, люті ж ніколи в ті околиці не дісталися, тож і літо, як Господь Бог заповідав, довгі вечори, тепло, цвіркочуть цвіркуни, пахощі зелені, — він пробирався до мене при світлі Місяця. То не було так, що я й далі жила отим уявленням, адже я уже не гнила в ліжку місяцями; але не було й так, що я цілковито про нього забула, кажу вам, що не забула, ніколи не забуду. Тож він…
— Ви не назвете його ім’я?
— Артур. Артур. Тип поміщика, добре складений, ноги сильні від верхової їзди, засмаглий на сонці, волосся, як перезріле збіжжя, він ніколи його не розчісував, лев’яча грива, — Боже мій, чи ви, пане Бенедикте, чуєте, як я його описую? Від самого початку я більше бачила в ньому тварину. Чи в стані ви оцінити красу коня шляхетної крови? Як він рухається, кроком, риссю, галопом, учвал, як у нього переливаються м’язи під шкурою, котра лисніє од теплого поту, і є в тому велика гармонія, ритм, як у музиці, є велика сила в досконалому тілі, досконало настроєному. Артур, мабуть, побачив це в моїх очах. Учителька рисунка казала мені, що в мене талант. Прошу якось придивитися до того, як люди дивляться. Малярі, скульптори, танцівники й південці оглядають одразу весь силует людини, навіть вітаючись, при першій зустрічі вони не обмежуються обличчям, мусять придивитися до тіла. Артур упізнав мій погляд. Не пам’ятаю, які люб’язності він сказав, коли нас представляли навзаєм. Але пам’ятаю, як він посміхнувся: показав зуби, вищирив ікла. Почалося полювання: чоловік полює на людину, тобто на жінку.
… У прохолодних тінях маєтку й під блакитним небом жнив, на повітрі, яке тремтить від полудниць і жару нагрітої сонцем землі. З кожним днем усе дедалі більше пасувало до уявлення, а може, то я знову в нього поринала, втягуючи за собою Артура якось месмеричним способом, марні запитання, тож я оповім тільки те, що пам’ятаю. Отож, із дня у день. Від самого початку ми небагато говорили, проте Артур дуже хутко зовсім відмовився від ілюзії людської мови, залишившись при висловах діалекту чоловікоподібних: тож ми взагалі не розмовляли, між нашими видами відсутня мова. Земля була гаряча — я не носила взуття, ходила босоніж, уперше в житті ступаючи голими ногами по голій землі. Він вабив мене глечиком холодного цитринового напою, соковитим яблуком. Він ніколи не підходив, не подавав. Він стояв із простягнутою рукою, я мусила наблизитися, узяти. Тоді він нахилявся, шукаючи очима моїх очей. Йшлося про те, щоб згодом я почала їсти з його рук, буквально, тобто не користуючись пальцями, устами просто з долоні, язиком зі шкіри. Він не вистежував мене, не ганявся за мною, як ганявся би за звичайною звіриною; і все ж навіть на самотніх прогулянках я завжди відчувала його присутність, його пильний погляд; і справді, не раз, і не два він майнув мені десь віддалік, силует на тлі обрію або тінь між деревами, тож я набула звички озиратися через плече, зупинятися й вслухатися — як сарна в лісі. За столом він не дивився на мене, він дивився на тих, на кого я дивилася, з ким розмовляла. Він входив і виходив із приміщення переді мною. А потім… Ми поверталися червоного вечора з-над річки, господарі, доньки економа, хтось із сусідів, повільна прогулянка польовим шляхом; я йшла босоніж і порізалася гострим камінцем, що розтяв ще не огрубілу шкіру між пальцями. Я підстрибувала на одній нозі, і якийсь мужик напідпитку, проходячи повз нас, непристойно висловився, я відстала, накульгуючи, але виявилося, що зостався й Артур. Артур вхопив того селянина за вухо й так почав його крутити, шарпати й смикати, що змусив п’яницю стати навколішки, й урешті обличчям його приклав у дорожню куряву, й мало йому те вухо не відірвав: мужик залишився лежати на землі із закривавленим обличчям. Ви розумієте? Я стояла, дивилася, мовчала. Артур, звичайно, навіть не озирнувся. Я пошкутильгала за ним. Я відчувала, що полювання добігає кінця, це було питання днів. Не буде жодного попередження. Він нічого не скаже, не спитає, не проситиме, не він, а довгі м’язи під засмаглою до коричневого шкірою, чоловікоподібна мелодія руху, грива світлого волосся, білі ікла. Що робити? Я не могла спати. Він не прийшов уночі. На світанку я також не заснула. Він не прийшов і вдень. Я не могла їсти. За столом я водила за Артуром поглядом, навіть інші вже зауважили, бо це ставало аж надто очевидним. Хтось щось сказав. Артур повернувся і, посміхаючись, нахилився до мене, на відкритій долоні лежала чвертка соковитої груші, солодкий сироп стікав йому між пальцями, по голій шкірі волосистого передпліччя. Я облизала губи. Я вийняла ножа з шарлотки й встромила йому в груди.
… Мене відправили до клініки професора Зильберґа. Там мене лікували від «нервового зриву» й там, коли я занедужала, я занедужала на туберкульоз.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Панна Єлена дуже перейнялася, оповідаючи. Вже не могло бути сумніву: хворобливі рум’янці, швидше дихання, нервові рухи пальців на чарці. Але й далі не зналося, що то були за ознаки: правди чи брехні. Чи таке чуттєве схвилювання викликало в неї визнання чоловікові щирої правди, — чи вона так нервувала, відверто брешучи? У світлі електричної лампи кожна тінь бурхливих емоцій виднілася на гладкому обличчі так виразно, як краєвид битви у фотопластиконі.
— Якщо ви, панно, дозволяєте собі таку вульґарну безпосередність, то дозвольте й мені, не ображайтеся, — допилося коньяк й енерґійно відставилося чарку, чарка мало не тріснула в долоні. Поєдинок тривав, ставки зросли. — Ось нарешті я представлюся належним чином: Бенедикт Ґерославський, азартний гравець.
— Ах!
— Так, так, ви бачили мене під час гри, й що ви подумали: він сильний, бо здолав сором? Ха! Я слабкий, бо не здолав лихої звички!
— А ви все тільки так оцінюєте?
— Як?
Вона покрутила пальцем у повітрі.
— Сильний, слабкий, сильний.
— Панно Єлено, насправді це не має значення, чи я так оцінюю, сильніший усе одно переможе слабшого, навіть якщо я називатиму це по-французьки красивими словами й оцінюватиму парфумерними мірками. А пристрасть до карт, лиха звичка в мені — вона с и л ь н і ш а.
… Історія, отож, буде така. Сімнадцять років, перший курс Імператорського університету, карти. Був такий студент-правник Фридерик Вельц, бо мусите, панно, знати, що власне той початок я дуже добре пам’ятаю, і що взагалі тут був початок, ясний і конкретний, — тією мірою, якою щось існує у минулому, — чітка межа між часом азартної гри й часом до азарту, бо ні вдома, ні в родині чи серед родичів або друзів сім’ї, ні в школі раніше не судилося мені скуштувати отой плід спокуси, не було таких традицій у Ґерославських. Я не успадкував також лихої крови з боку матері, тільки в Імператорському, того дня, коли ми сахнулися від замкнутих дверей дікштайнівки, оскільки вночі сів на неї лютий і переморозив усі аудиторії, було скасовано всі заняття, ми розходилися, групка тут, групка там, — а Фридерик Вельц запрошував на покер. Тепер ви подумаєте: ну й що, слова незнайомця, які ні до чого не зобов’язують, либонь, самі напросилися. Отож, є люди, для яких на світі не існує незнайомих.
… Фредек був чоловіком «із людством у обіймах». Вам знайомі такі характери? Перш ніж зустрітися, він уже є твоїм другом, сердечність ллється з нього, наче з дірявої діжки, вистачить просто підійти, все дуже легко. Він завжди привітає тебе з розпростертими обіймами, голосно кличучи здалеку, й що більше людей довкола, то гучніше, з широкою посмішкою, а сміється він із глибини утроби, з її надр: такі люди зазвичай бувають міцної статури, в кожному разі, огрядні, з круглим тістуватим обличчям, товстими губами, довгими лаписьками. Фредек не мав атлетичної хватки, але поза тим — усе, як я кажу. Йому ще не виповнилося й двадцяти років, а вже було в ньому видно улюбленого вуйка й фамільярного дідуся. Ми часто помиляємося щодо натури осіб такого покрою, часто кажемо: душа товариства. Я теж не відразу зрозумів, що у Фредеку було правдивим, а що удаваним. Він занадто голосно сміявся. Занадто широко розкривав обійми. Занадто енерґійно потискав руку. Як бачите, панно, я можу розпізнати сором у всіх його формах, зокрема й цій.
… Він загарбав мене, як загарбував багатьох, — отих мовчазних, бокуючих студентів, незнайомих іншим студентам. Він годував нами свою сердечність, годував свій сором. Ким би він був, якби не міг бути життєрадісним приятелем кожної неприкаяної душі в університеті? Черговою неприкаяною душею. Отож він сердечно запросив пограти в карти. Спершу гра була частиною товариського життя: йти на горілку, йти на
… Азарт ширився серед студентів, а більшість із них — це такі самі, як я, голодранці. Суми були маленькі, й грали ми не надто серйозно. Клопіт у тому, панно Єлено, в тому клопіт, що я вигравав. Але! Навіть не це стало вирішальним. Неможливо вигравати без кінця, я це знав, урешті-решт обпікся б, відступився. Проте оскільки я вигравав, і всі бачили, що я виграю, — а до того ж знали, що я вивчаю математику, то й вчинили з того фетиш, трохи жартома, а трохи всерйоз, — я природно потрапив туди, де грали на вищі ставки, поміж загартованих картярів: Фридерик представив мене їм. І коли я в них вигравав, то вигравав уже грубі гроші. Й що ж я робив із тими грішми? Увага, панно, бо саме тут починається хвороблива залежність. Якби ж то я їх пропивав! Якби на
… Ви іронічно посміхаєтеся. Що за простацьке виправдання! Але ж я зовсім не стверджую, що грав задля того; коли я граю, то не маю інших мотивів, окрім гри. Я тільки розповідаю про мій шлях. Від завошивлених студентських нір, через задвірки кав’ярень і приватні салони до столика Милого Князя. Фредек бачив, скільки я виграю, і якось увечері завів мене до князя варшавських картярів — чи й справді шляхетного роду, і це можливо, якщо судити із зовнішнього вигляду, манер і мови, а міг бути й таким графом, як я. Зустрінеш такого на вулиці й подумаєш: красиво постарів. Сивий джентльмен, із римським профілем, віленським заспівом, милою посмішкою. За вхід: двісті рублів. Але Фредек не міг знати, що я з отих виграних раніше грошей зберігав лише стільки, щоб мати з чим сісти за столик наступного вечора. Тож тепер мені довелося позичати. Й, так, так, звичайно ж, першої ночі в Милого Князя я програв усі поставлені на кін позичені гроші до останньої
… Що велить розсудок? Борг треба повернути, нема звідки, а досі ж я вигравав, — тож найпростіше відігратися. Ви, панно, скажете, що це зовсім не розсудливо. Загалом, грати в азартні ігри нерозсудливо, й більшість людських починань мають мало спільного з розумом, — я насилу можу пригадати бодай одну розсудливу річ, яку зробив, сівши у цей потяг, — але якщо вже я грав, то чому саме той вечір за картами був би помилкою? Звичайно, я тоді знову програв і заліз у борг, удвічі більший, але не в тому річ. Я узяв гроші, відкладені на материні ліки: програв. Заклав батькові речі: програв. Я узяв те, що було призначене на оплату навчання й винайм житла: програв. Я заставив золотий годинник і все, що краще з одягу: програв. А тепер прошу мене спитати, чому?
… Отож, немає «чому». В цьому полягає ошуканство всіх подібних розповідей: ми дивимося назад — у пам’ять — і пов’язуємо події, що відбуваються одні після одних: це я вчинив із таких причин, а це із таких, і навіть якщо я тоді не знав, то тепер знаю. Брехня! Коли я сідаю грати, немає нічого, окрім гри. Жодних зовнішніх причин, усі оті душевні казочки про радість обдарованих — то був етап на шляху, але не мотив для гри. Так само, як ви не живете задля гранітних янголят на склепі, — це лише посмертний орнамент, це перебуває поза межами життя. А життя — що ж, народилося, живеться, умреться. Яку, до лиха, тут причину можна запропонувати? Ви розумієте? Я не граю. Я ніколи не граю. Г р а є т ь с я.
… Я знову приходжу до Милого Князя, суботній вечір, багато гостей, вищі сфери, іноді він влаштовував раути перед тривалою нічною грою у покер, а також, коли вводив значних особистостей з варшавського вищого товариства, вифранчені панове, пані в оперних туалетах, лакей мене навіть у коридор не пустив, я уже вам казав, що краще з одягу заставив у євреїв. Але як я відіграюся, якщо не зможу грати на такі ставки? Як я відіграюся, якщо вже не маю що поставити? Входить Фредек із симпатичною панночкою попід руку, побачив мене, зажурився, сердечне співчуття розмазалося йому по пиці, братане,
… Я вийшов від Князя із гнівом і ненавистю у серці. Але вони хутко згасли. Треба розуміти природу сорому, фальшива сердечність Фридерика Вельца була якнайбільш щира — не тому він гучно оповіщав про свою дружбу, щоб втягнути когось у сіті Милого Князя, а навпаки: Милий Князь пригледів був його собі, аби використати, бо Фредек із тією його нестримною сердечністю до людей був неначе липучка-мухоловка для самотніх душ. Чи бачите ви залежність? Знання про механіку людських сердець можуть бути так само смертоносними, як й обізнаність у хімії ціанідів й арсенідів.
… Навпаки, я був марним нагоничем і спокусником, мені б знадобилися роки, щоб викупити векселі за десять відсотків чужого нещастя. Тільки-но я злегка видобувався з боргів у Милого Князя, то незабаром знову ще дужче погіршував свій дебет. Отож — гралося. Раз вигравалося, двічі програвалося, гралося далі, аби столик, карти й кілька охочих, чи то на п’ять
… Я мусив вигадати спосіб, запроектувати пастку для самого себе, бо інакше Милий Князь рано чи пізно зжере мене разом із душею і чоботями. Уся річ у тому, щоб узагалі не сідати грати. Щоб запобігти грі, зробити її не-грою. Як позбавити азарт значення, як перекреслити будь-яку ставку? Прошу йти за мною із широко розплющеними очима, це зрадливий шлях, треба пильно зважати на знаки й повороти. Як обернути гру на не-гру? Я уже, мабуть, казав вам, що позбавлення мотивів до гри не допоможе: вона не має мотивів. Грається задля гри, грається, бо грається. І той принцип — я бачив це з плином часу дедалі виразніше — не обмежується лише пристрастю до азарту, не обмежується тим, що зазвичай називають хворобливими залежностями: хіба що всі ми складаємося винятково із шкідливих звичок. Азартні ігри, однак, роблять це виразнішим, пхають під носа, ти вже не можеш собі брехати, що це ти кидаєш на стіл останній рубель, знаючи, що не повинен, запланувавши встати й піти, не бажаючи кидати, — а кидаєш. Після таких діткливих переживань дуже важко залишатися у фальші.
… Тож зостається скасувати саму ідею гри. Позбавити азарт азарту. Логіка підказує два способи, як це зробити: або заступити в грі кожну можливість певністю — тоді гра вже не буде грою, так само, як схід і захід Сонця не є випадковістю, щодо якої можна битися об заклад; або звести до нуля усі ставки в грі — тоді гра вже не буде грою, так само, як музика, позбавлена звуків, — це не музика, а тиша. Перший спосіб був би, можливо, добрий для ясновидців. Другий також здавався мені непрактичним. Адже завжди гра триває на щось. Навіть коли не йдеться про гроші, коли гроші не мають значення, — то ми граємо задля задоволення від перемоги, задля приниження суперника, задля кращого самопочуття, задля людської поваги, задля репутації, задля хорошої думки про самого себе. Зрештою, гроші зазвичай служать власне матеріальним еквівалентом отих нематеріальних благ.
… Тож як це скасувати, як перекреслити? Слідуйте, панно, за мною і не відводьте погляду! А може, ви вже бачите?
— Самогубство?
— О, ні! Де там! Самогубство, ну, панно Єлено, та ж самогубство — це ніщо інше, як наступна гра, наступна роздача всліпу, — ви ж не скажете мені, що з цілковитою певністю знаєте, що на нас чекає після смерти, й чи чекає будь-що, — ви, панно, можете вірити, можете сподіватися, як сподіваються на туз вино, — але нічого більшого, ніж утекти від гри в гру, що то за розв’язання, направду, — та ще й така ставка, найвища, — тож, якби це було можливо, я би був суїцидоголіком!
— То як же?
— Кого не спокусиш матеріальним благом? Не багатія: тóму завжди буде мало, немає досконалих багатіїв, за яких годі стати багатшим; на тому боці шкала відкрита до нескінченности. Вона має межу і з іншого боку: той, хто живе в абсолютній бідності, вільний не тільки від страху злиднів — адже він уже досяг тут крайности, — але й потреби збагачення: б о в і н ж и в е в а б с о л ю т н і й б і д н о с т і. Чи ви, панно Єлено…
… Отож бо. Отож бо. Це єдино можливе визволення. І не в масштабі матеріальних багатств — а тих, важливіших: сатисфакції, поваги, задоволення, шани, всіляких багатств духу. Тоді, навіть якщо й сядеш грати: чи карта вища, чи карта нижча, чи банк на столі символічний, чи стос золота й ганебний вирок, жодної різниці — все це немов використання літер невідомої абетки, як сузір’я у небі, форма хмар над лісом: порожнє й абсолютно тобі байдуже. Гра, очищена від гри. Ви не граєте — ви лише виконуєте руками позбавлені сенсу й змісту рухи, заміняєте одні предмети на інші, перекладаєте папірці з місця на місце.
… Але, виявляється, немає нічого важчого, ніж дістатися самого дна. Ви коли-небудь плавали у глибокій воді? Вода виштовхує тіло, підносить його вгору. Потрібне велике зусилля, чимала сила волі, постійна праця і залізна послідовність, щоб досягти дна. Слід вирвати з себе по черзі все, що тягне вгору, всі надії, світлі сподівання, усе, що нас у наших власних очах підносить, кожен найменший паросток самоповаги, кожен зав’язок вартостей, які могли б колись виявитися для нас такими цінними, що знову було б на що грати — все це вирвати!
Пані Єлена вдивлялася з тривожною увагою, нахилившись уперед, з привідкритими устами, губи в неї пересохли від сухого подиху, вона забула їх зволожити, забула ковтнути слину.
— Ви казали, що ні, — а це ж самогубство!
— Навпаки: повна свобода, свобода від хворобливої залежности.
— Я не вірю вам, пане Бенедикте, це якась потворна брехня, я в житті не чула нічого потворнішого!
Потислося плечима.
— Зрештою, це самоочевидна неможливість, такого стану досягти неможливо, як це ви хотіли зробити? Як це вам, пане Бенедикте, вдалося?
— Мені не вдалося.
— Перепрошую?
— Ця історія не має кульмінації, вона ще не закінчилася, я її переживаю. Я усе намагаюся вирватися, й намагаюся. Раз униз, раз угору, — показалося рукою, — борюкаюся понад самим дном, як нетля над полум’ям, завжди за дюйм від остаточного пониження, підносячись знову у свіжу пристрасть, коли гаряча кров знову повертається до вен, рублі до пуляреса, й сверблять нерви, збудження оживлює сором, а потім знову з болем ламаєш собі душу й висмикуєш із неї надію за надією, щоб, однак, зупинитися в останню мить. Ви, панно, бачили під час тієї подорожі на власні очі не один такий цикл рятівного краху й відродження для гріха. Те, що вирване, зараз же відростає, — а найшвидше гордість, найшвидше ота печінка душі, яка кривавить соромом. Так і теліпаєшся між тьмітлом і світлом, Чорний Прометей.
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
— Я не вірю вам, не вірю.
Засміялося хрипко: від довгого просторікування пересохло в горлі.
— Мило, однак, зустріти час од часу таку безневинну душу.
Панна Єлена смикнула головою, як після ляпасу.
— То тепер ви мене ображатимете!
Розсміялося.
— Хто ж іще сприймає слова про невинність за образу, — якщо не по-справжньому невинний?
— Так? Так? Так? — панна Муклянович мало не задихнулася. Відставивши чарку, вона якийсь час ловила подих; потяглася до рукава, але, не знайшовши носовичка, притисла до скроні мереживний манжет, немов прохолодний компрес. — Так, — прошепотіла вона, й раптом миттєво з неї наче якийсь психічний фільтр вийняли, наче від неї відвернули синій рефлектор, вона стала іншою особою, Єлену Муклянович підмінили Єленою Муклянович, те саме акуратне вбрання, ті самі бліда шкіра обличчя і чорні брови, але всередині оселився хтось інший: хтось старший, хтось із холодним статечним темпераментом, хтось звиклий до свободи здорового, сильного тіла. Панна Єлена опустила кисть, вона вільно упала на постіль. Заклала ногу на ногу, лівою долонею розгладила вузьку спідницю: чинячи той рух, глипнула без усмішки з-під вій, з-під важких повік. — Налийте мені ще, — сказала вона спокійно низьким хрипким голосом.
Усталося, відчинилося буфет, налилося до обох чарок, уже не розбавляючи.
Панна Єлена підняла ліву руку, не проливши ні краплі; енерґійним рухом перевернула чарку догори дном і ликнула коньяк одним ковтком.
— Ще.
Налилося знову.
Вона випила так само хутко.
— Сідайте.
Вона поглянула на своє відображення у чорній віконній шибі. Торкнулася щоки, злегка підняла брову в клінічному подиві. Не повертаючи голови, простягла правицю вгору й у бік дверей, з вільно звисаючою кистю: в один бік вона дивилася, в інший вказувала — то був жест оперної діви, примадонни, розкинутої в позі між сценічними па.
— Згасіть.
Перекрутилося вимикач. Запала темрява. Навпомацки знайшлося крісло. За вікном на лінії обрію пересувалися смуги темних кольорів неба — темних, проте яскравіших, ніж грубозерниста сіризна, що вкрила простори Азії зі сходу на захід, із заходу на схід. Жодного світла, жодних вогнів, далеких відблисків; може хіба випливе понад рівниною золотий Місяць, зоряний лампіон Орієнту.
Сілося навпомацки. Всередині купе залишилися тільки нерухомі тіні, поміж ними, на відстані простягнутої руки, — тінь Єлени. Зблиснув рубін: отож, ця тінь відповідає її шиї, ота — голові, в тих тінях — очі панни Єлени. А тут — уста.
Вона глибоко дихала.
— Я народилася у родині чинбаря на Повіслі. Мої батьки померли, як мені було десять років, коли люті увійшли до Варшави. Ота вереснева Зима забрала у мене також усіх сестер і брата, родину вуйка й дальшу рідню. До мого народження батько був майстром у Ґерлаха на Тамці; йому одстрелили ногу на Ґрибовському майдані. Він повернувся до чинбарства, й довелося забиратися з дохідного дому в Старому Місті. Через тиждень після того, як я народилася на світ, у травні тисяча дев’ятсот п’ятого року заводські робітники й м’ясники пішли з ножами й сокирами на публічні доми, повії та сутенери мусили тікати, рятуючи життя, подалі з Варшави, декого гнали аж до лісів. Вуйко сховав дівчину, поранену в голову; вона видужала, а потім уже в нас зосталася, прибирала в одній родині на Віланові, носила прання, Маріолька Бельцик. Після першої Зими саме вона подбала про мене: відтоді вона мною опікувалася.
… Був такий рік, кілька довгих місяців, коли ми залишилися без даху над головою. Ми думали було вирушити в провінцію, аби подалі від варшавського морозу. Чи ви зауважили, наскільки менше безхатьків видно на вулицях Варшави у часи лютих? Серед іншого, ми жебракували. На моєму тілі залишилися сліди тих ночей, перемучених у брамах на льоду. Маріольку взяли прислугою в родину лікаря, я тоді спала на кухні, було тепло. Врешті-решт нас викинули: у дружини лікаря пропали золоті сережки, й на кого впала підозра? Мені було вже чотирнадцять років. Був грудень, тиждень до Різдва. Крига висіла на деревах і між дахами, на Королівському Замку сидів чорний антихрист, ворони падали з неба, замерзлі вщент. Маріолька потягла мене просто на Марієнштат, до нового хмародера, з великим неоном на першому поверсі спереду, але ми увійшли в затильний вхід, сторож її упізнав. Ми зачекали, поки з’явиться власник, — то був Ґріша Бунцвай. А потрапили ми до «Тропікалю», тільки я ще нічого не розуміла, й тільки коли Маріолька втиснула йому щось у жменю й прошепотіла на вухо, а він голосно розсміявся і фамільярно її обійняв… Так, вона відкупилася тими сережками від свого старого опікуна. Він тепер утримував нічний заклад для чоловіків знатного роду й не годинники від кишенькових злодіїв, а брильянтовий крам втуляв грошовитим фраєрам, цей наґлянцований шопенфельдер. Так я почала працювати в «Тропікалі».
… Маріолька завжди мене захищала. Вона зараз же поставила Бунцваєві умову: я не повинна в жодному разі працювати з клієнтами, тільки на підсобних роботах. Тож я лагодила дівчатам костюми, прибирала після закриття, іноді допомагала на кухні. Бунцвай зовсім не запровадив там публічний дім, заклад був тіп-топ, кришталь, вітражі, пір’я і танцюристки в блискітках,
… А як? Я підглядала. Підглядала й підслуховувала, цим я займалася, навіть коли займалася чимось іншим, а коли випадала вільна від роботи хвилина, то тим більше: око до шпарини, до прочинених дверей, до щілини, з-за завіси, крізь затемнене скло й навіть отвір для ключа — я підглядала за правдивим життям. Серед Бунцваєвих людей були різні непевні типи, був серед них і Ясьо Бжуз, кишеньковий злодій і ведмежатник, який учив нас для забави, як зламувати замки й красти білизну на горищах. Зрештою, ніхто не зауважить худого дівчиська в одязі прислуги: ми анонімні, наче жандарми в мундирах. Та люди живуть, а ми тут поглинаємо оте життя, воно на нас відтискається, у нас залишається. Вони переживають любовні драми на танцювальних майданчиках, скандали й сцени при електричному освітленні в присутності графів і князів, а ми про це мріємо. В кому, отож, це залягає глибше?
… Пан Бунцвай підловив мене одного разу в компрометуючій ситуації, коли я з-за пальми підглядала за ясновельможним панством у любовних обіймах біля задніх сходів «Тропікалю». Він схопив мене за волосся, потяг у кабінет, покликавши ще Маріольку. Поб’є, думаю собі. Але ні. Велів мені зняти фартушок, розпустити волосся, стати навшпиньки й обернутися довкола себе на килимі перед письмовим столом. І зробив такий жест, такий рух рукою з цигарничкою у бік Маріольки, наче демонстрував їй доказ, визнавав програш у якійсь суперечці або викидав зі себе довго тамовану гидливість. Маріолька зрозуміла, я ні: мені не веліли вийти, але вся їхня розмова була, мов отой жест, півслова й недомовки — вони за щось торгувалися, і Маріолька ніколи мені так і не пояснила, — тобто вона брехала й ніколи не пояснила всього щиро.
… Унаслідок того торгу Ґріша почав посилати мене на уроки французької, уроки каліграфії та правильної мови, танців і гри на піаніно: до того останнього в мене не було таланту. Поспішаю розвіяти ваші підозри: намір був зовсім не таким очевидним, бо Бунцвай не був зацікавлений у черговій панянці на продаж в утриманки якомусь фінансистові чи власникові родового маєтку. Скажімо, він приймає відвідувачів. Панове сидять у фотелях у його кабінеті, покоївка приносить частування, вони виймають папери, запалюють цигарки, клацають на рахівницях. І тут навідується до Ґріші Бунцвая молоденька племінниця, у домашній сукні, розхристане дівча, ах, вуйку, пальчик скалічила, ох, і справді, ну вже, вже, добре, вибачте, панове, моя вихованка, але ж, звичайно, чарíвна дитина, чи не гніватиметеся, панове, на мене, але ж, будь ласка,
… Я дуже хутко втямила, завдяки власній натурі, що, зрештою, не так уже й мало, втямити власну природу, знайти для себе правильне слово, а я знайшла його: брехуха. Не в тому річ, що я добре брехала, — хоча я добре брехала, — а в тому, що я любила брехати. Ви говорили про залежність від азартних ігор. Це теж шкідлива звичка, й також азарт: викриють, чи ні. Ґріша був дуже мною задоволений і довго не відчував небезпеки, але навіть якби він її зауважив, було б уже занадто пізно. Скільки людей упродовж усього свого життя в усьому плине в посередності, їхня робота є лише роботою, тобто способом заробляти на прожиття, і вони обрали її ні на власний смак, ні відповідно до своїх здібностей, ні для задоволення, яке вона їм дає, а лише тому, що їм краще платять, ніж іншим, або й узагалі, бо вона одна їм дає засоби для існування, адже поза роботою — на що вони здатні? Надзвичайно вправно наслідувати кукурікання? Вихилити більше пива, ніж будь-який інший п’яничка в околодку? Бути в чомусь справді майстринею — це виняткове почуття, доступне вкрай не багатьом, виняткове, бо робить тебе винятковою й визначає на все життя. Ти була ніким — тепер ти хтось, а саме те, чого стосується твій дар. А я брешу.
… Усе почалося з того, що я брехала більше, ніж було треба. Спершу ми докладно обговорювали деталі моїх історій; згодом, побачивши, як я собі даю раду, Бунцвай відмовився від суворого контролю. Я пильнувала себе тією мірою, наскільки потрібно було утримувати цілісність брехні. Але до брехні завжди можна щось додати, завжди можна її уточнити. Й не було ж урешті так, що я мусила завжди триматися однієї історії. У цьому також полягала незвичність ситуації Ґріші Бунцвая, що він діяв на межі кількох світів, які загалом не перетиналися, тож я мала справу з людьми, які ніколи не могли контактувати між собою, — чи може бути краща нагода для брехуна показати себе? Але й тоді я остерігалася брехати надмірно, щоб знати міру правди, тобто те, що звучить як правда, адже завдяки цьому дорослі завжди дізнаються про брехню дітей: діти перебільшують. А брехню слід будувати з дрібних крихт дійсности, терпляче додаючи їх одну за одною; а ще краще, якщо вибудовуєш її не ти, а той, кому брешуть, тобто якщо він бреше сам собі, — якщо ти дозволяєш йому д о д у м а т и с я до історії, яку йому приготувала. Тоді він захищатиме таку брехню до останнього.
… Робиться це так. Зустрічаєш незнайомця. Хочеш його переконати, що ти хтось інший, ніж насправді. Ти не переконуєш: ти підкидаєш крихти. Вказівки приховані в твоїй поведінці, в мові, в ритмі фраз, у тому, як ти тримаєш голову, в погляді, а можливо, в униканні погляду, в тому, як ти рухаєшся, як ставишся до інших людей, а якщо вдасться, в одязі, і якщо це можливо, у поведінці спільників. Слова мають пролунати насамкінець, слова мають лише підтвердити знання, уже очевидні деінде. Зрештою, спершу ти мусиш заперечувати, нехай зацікавиться і сам розпитає.
— Ви розповідаєте про мистецтво зводити.
— Брехня і брехня, як не дивися. Я в цьому вправна — це мені вдається так легко, майже не замислюючись, так природно… От і загадка, пане Бенедикте: природна брехня. Брехня від глибини душі! Будь-хто, будь-де, будь-коли — а я вже пропоную йому таємницю, опускаю очі, або власне палко споглядаю йому в очі, мені ламається голос, входить Ґріша зі знайомим, я вся зашарілася, або насилу стримую сльози, або тремчу від нервів, або раптом мовчазна, або театрально радісна, або мертво бліда від жаху. Чому? Якийсь план? Чи Бунцвай так мені велів? Можливо, то його клієнт? Ні. Я брешу, бо хочу, бо мені подобається, бо можу. Чому ведмежатники повертаються до фаху, ризикуючи звікувати за ґратами, хоча спокійно могли б постаріти, ставши рантьє? Бо в тому одному вони виняткові, в тому кращі: в зламуванні сейфів.
… Тож саме так покотилася справа зі штабс-капітаном Дмітрієм Сєвастьяновічем Аллою. Він заходив до «Тропікалю» не надто часто, зазвичай у компанії офіцерів, я навіть не знала його імені: от, ще один красень-росіянин у мундирі. Але, чи то ми розминулися якось у залі, чи то біля входу він підняв мені впущену рукавичку, чи то вогню подав — не пам’ятаю часу й місця, — був момент, була зустріч, і був відрух з мого боку: брехня. Я ще нічого не сказала, я збрехала без слів. Алла повірив.
… Я знала про це, бо він потім стежив за мною поглядом, шукав очей. Коли я йшла якось по вулиці з паном Бунцваєм, він вклонився й зупинився, щоб поговорити з Ґрішею, а дивився на мене, — я увесь час мовчала, дивилася у землю, пальцями стискала рукав Ґрішиного пальта. Чи помітив це капітан? Мабуть. Потім приходить кельнер, каже, що росіянин у мундирі шукає мене за описом: чи така тут працює, може вона коханка власника? Що сказати, питає. Та кажи правду! Дмітрій сам собі розповів решту.
… Не знаю, чи чекав він мене, чи трапилося це випадково, — виходжу я вранці з хмародера, а капітан власне висідає з дрожок. Куди панна прямує, підвеземо, прошу, прошу. І їдемо. Я переполошилася. Бовкаю незґрабні французькі слівця. Капітан схвильований. Чи той страшний Бунцвай вас ув’язнив? Чи він має на вас якісь боргові розписки? А що на це ваші батьки? Чи можу я вам допомогти? Я звичайно заперечую. У пана Бунцвая золоте серце. Будь ласка, залиште мені в спокої! І вистрибую з тих дрожок. Бідний Дмітрій був уже твердо переконаний, що оце Бог умістив на його шляху невинне дівча, яке потерпає від старого розпусника. Це почесна необхідність — і яке ж задоволення для шляхетної душі! — рятувати беззахисну од лиходія. Чим Дмітрій завинив переді мною? Навіщо я це робила? Але ви слушно сказали: немає ніяких «навіщо», для гри немає жодних мотивів, окрім гри.
… Так ото я собі бавилася брехнею і правдою. Скільки було подібних Дмітрієв Сєвястьяновічей? Ангели знають, якщо рахували: я — ні. Мене не хвилювало, коли одні зникали з обрію, бо завжди з’являться нові. Алла, зрештою, також зник десь на кілька тижнів, може, виїхав куди за межі Варшави з наказом. Раніше він ще слав палкі листи, заклинання й обіцянки на гарнізонному папері. На жоден лист я не відповіла. Аж спускаюся якось увечері з покоїв, — я вже мала власні покої на другому поверсі, разом із Маріолькою, — і бачу, що старший кельнер подає мені панічні знаки. Що відбувається? Жени, панно, до пана шефа, каже, через тебе жахливий скандал. У службовій частині приміщення, під дверима кабінету Бунцвая, стоїть персонал, підслуховує. Проганяю усіх. Слухаю сама. Крики російською, моє ім’я, голос Ґріші й другий, якого я не впізнала, але щось мене зачепило, входжу. Бунцвай за тим своїм письмовим столом-фортецею, увесь червоний на лиці, втиснутий у крісло, наче під невидимою брилою вагою в центнер, а через стіл перехилився штабс-капітан Алла, розмахуючи револьвером і стукаючи кулаком по стільниці. Збирайтеся, панно, гукає він, побачивши мене, кінець сваволі цього пацюка, цього ватага усієї розбійницької банди, вийдете сьогодні звідси, панно, вільною! Ґріша тільки на мене позирає, але так, що йому ледь очі не луснуть від зусилля, надутий, як ропуха, ловить повітря крізь зуби, стиснув щелепи, щоб зупинити виверження фурії, а я знала, що таке Бунцваєві фурії: якось, виявивши зрадника, він схопив декоративну пальму разом із вазоном і так довго товк рослиною запроданця, поки у нього в руках не залишився лише голий стовбур, а на чолі побитого — купа землі та глиняних друзок; іншого разу Ґріша хотів викинути когось крізь вікно, нещасний не долетів, вистромившись до половини, упав на залишки розбитого скла й кишки собі посік дуже бридко; а ще іншого разу гнався Ґріша за пащекуватим кухарчуком із товкачем у руках два квартали, поки не задихався донезмоги, — а тепер сидить, тільки й дивиться, дивиться, дивиться, а я відчуваю, що ноги піді мною підгинаються, і не через наґан у руці штабс-капітана, а власне від отого мовчазного погляду Ґріші Бунцвая.
… Тож Алла кричить, Бунцвай мовчить, обидва до мене, й ось, пане Бенедикте, ось, настала мить обирати між правдою і брехнею: правда — на користь сутенера, злодія та безсумнівного негідника; брехня — на користь шляхетного офіцера, який не вагаючись поквапився рятувати сумну незнайомку. Що сказати? До кого звертатися? Яку історію обрати? А ще ж не дано мені було часу подумати, щоб я могла зважити всі шанси, причини й наслідки, добро й зло, ні, я була захоплена зненацька, я мусила реаґувати не замислюючись — не замислюючись, тобто керуючись відрухом, своєю натурою, бо як дати нам час, то відповість за нас розум і логіка, але якщо діяти раптово, без попередження, — відповість серце. Я заламала руки й упала Дмітрієві до ніг. Він уб’є нас обох, ридаю, він вам не пробачить, тікайте! Капітан зводить курок, Бунцвай хапається за бюст Наполеона, гуркіт, стук, крик, Дмітрій Севастьяновіч осувається на перський килим із розбитим черепом. Підводжу голову. Ґріша Бунцвай, втиснутий у фотель за письмовим столом, ще червоніший на обличчі, схопився за груди, крізь пальці стікає йому кров. Ти, реве, гадюка на моїх грудях, так ти мені віддячила, коханця свого наслала, щоб він мене розорив, убив на місці, в моєму будинку, тут мене убив! Я намагаюся навколішки присягнути, але він і далі править своє, піна на устах, не дає мені змоги сказати, не слухає. Ти! Ти, проклятуща! Ви разом змовилися проти мене, він наслав шваґера-
Тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК, тук-тук-тук-ТУК.
Правда чи брехня? Ніч затопила
— Я не азартний гравець, — сказалося, — і жодна хвороблива пристрасть до гри мною не керує. Я програвав, щоб ввести в оману. Дозвольте представитися: Бенедикт Ґерославський, негідник. Ось моя історія.
… Справді, карти були мені не чужі, складно не посмакувати дрібного азарту серед студентів, тоді я також почав курити тютюн і пізнав тягу до алкоголю. Проте азартним гравцем я ніколи не був. Натомість я мусив здобути репутацію гравця. Я програвав гроші, щоб здобувати їх. Бідність, панно Єлено, бідність — це єдина справді шкідлива звичка, яка мене уразила. Можливо, якби в мене в пам’яті не було дитинства в достатку… Тим нестерпнішим було таке життя. Злидні зжирають людину, як смертельна хвороба, вони нищать у ній те, що в ній найкраще, готують до нікчемних радощів, нікчемних амбіцій, придавлюють до землі. Я кажу: шкідлива звичка — бо вона тим на них схожа, що з плином часу дедалі важче з неї вирватися, бруд притягує бруд, недостаток притягує недостаток, хвороба — хворобу, марнота — марноту — у царстві матерії та царстві духа. Ми з в и к а є м о. Дурень той, хто вірить романтикам і пастирям: бідність не облагороджує, не торує стежок до вічного життя. Навпаки, вона отруює нас заздрістю, ревнощами, гіркотою супроти світу й людей, і ми вже не здатні побачити в них нічого хорошого, ми прокидаємося і засинаємо з гримасою на обличчі, зі стиснутими губами, й такі наші сни, й такі мрії, і навіть любов така, себто злиденна. Коли я сів сюди у люкс… Інше Сонце світить над головами багатіїв, вони дихають іншим повітрям, інша пневма приводить у рух їхні душі.
… Після заслання батька материне здоров’я поступово підупадало. Охота до життя немов витікала з неї, що наче й справді зумовило відплив життєвих сил із організму, залишаючи порожнечу. Як у темних закутках запущеного дому збирається курява, паразити, розводяться миші, — так матір заповнювали все нові й нові недуги. Мені б і хотілося могти сказати, що я зробив те, що зробив, задля грошей на її лікування, але це неправда: це був заледве ще один із проявів злиднів. Як тільки панна Юлія назвала суму — десять тисяч рублів — я знав, що відповім. Так. Так, я готовий.
… Уся та справа була можливою тільки тому, що ми знали одне одного з дитинства, наші родини зналися, її батьки знали моїх, знали мене, можливо, нас уже тоді жартома сватали; ми були кревними родичами, але далекими, Церква дала б дозвіл, і не такі спорідненості ми знаходимо на наших генеалогічних деревах. Батьки Юлії були багаті, але вони добре вже знали характер панни й тримали її на короткій шворці, не допускаючи до статку, усі гроші мали піти на віно й у руки її чоловіка, коли Юлія вийде заміж. Отож, Юлія була ув’язнена під загрозою злиднів, я ж уже був рабом бідности. Ми зійшлися, наче два магнети, повернуті один проти одного в єдиному силовому полі.
… Як було з панною Юлією домовлено, я почав дедалі інтенсивніше грати в азартні ігри, увійшовши в товариство уже дуже серйозних гравців, які ставили високі суми в покері й
… Якими я легко користався. Я грав уже тоді винятково в Милого Князя, він винаймав у Кальки на Маршалковській покої, де вечорами й до пізньої ночі грали найзатятіші картярі варшавського бомонду, кружляли леґенди про розтринькані та виграні там статки, про гравців і їхні безумства, нібито один полковник із Цитаделі, вийшовши від Кальки, стрелив собі одразу в чоло, оскільки програв кошти, привласнені з царської скарбниці, інший нещасний, директор Християнської споживчої спілки з Хшанова, зазнав там за столиком нервового удару й відтоді страждає на параліч правого боку тіла (тому змушений тримати карти в долоні лівої руки й кепсько йому вдаються тасування і роздача), а для відміни якийсь щасливець, прізвища якого чутка не запам’ятала, так на голову заслаб, повернувши собі фільварок і дохідну бійню, що, відчинивши настіж вікна, заходився пригорщами кидати
… Програти, але не будь-кому. Звісно: мені слід було програвати послідовно й упродовж тривалого часу, щоб не викликати
… Ми сподівалися, що це не займе більше місяця. Усе йшло за планом. Я програв за найвідомішим столиком міста, новина поширилася блискавично, до вечора всі зацікавлені знали, що Бенедикт Ґерославський просадив у покер у Милого Князя усе віно нареченої. Скандал роздмухував сам себе. Родина Юлії цілком очікувано мусила розірвати заручини, — але це тільки відкрило нові огнища сорому, бо тепер той, хто мав стати її чоловіком, але не став, найпевніше потрапить до в’язниці, оскільки виставив вексель без покриття. То вже буде публічна ганьба, в яку втягнуть безпосередньо й родину Юлії. Панна почала благати батька врятувати її від такого тавра, бо ж вона мусила б тоді виїхати з Варшави. Врешті — через три тижні, як ми й розраховували, — фатер Юлії погасив мої кредити, водночас позбавивши доньку всього посагу. Мене ж він відлупцював ціпком посеред Уяздовських Алей. Я ходив в ореолі сорому, як мученики Божі ходять у німбі святости. Тільки він залишився мені на продаж — мій сором. Наступної неділі, після Служби Божої, ми мали поділити з Фредеком суму: десять тисяч — мені, десять — Юлії, п’ять — Фридерикові.
… Вони не прийшли. Не з’явився ні Фредек, ні Юлія, марно я виглядав їх у домовленому нефу й стирчав потім на снігу, як дурень, аж задзвонили на обідню. І попри все, мені ще не хотілося у це вірити. Перша думка: до Юлії. Аж тут відкрився мені останній підступ її плану: тепер я ніяк до Юлії не дістануся, бо я сам дуже ретельно відрізав собі будь-який доступ до панни, навіть записки перехоплять, з-під вікон проженуть, її батько знову мене відлупцює. Друга думка: до Фредека. На лекціях він не з’являвся, у знайомих не бував. Я зайшов до його матері, вона нічого не знала. Що робити? Мишкую у тіні воріт на Маршалковській, вікна над «Соколом» у Кальки світяться, там триває гра на сотні й тисячі рублів, — бо що зробить Фридерик Вельц з раптовим статком? — Він гравець, він
— І що, вас не судили за вбивство?
— Ви теж уникнули ката. Якщо ви правду казали.
— Але як ця історія закінчилася? Хто ошукав: Фридерик чи Юлія?
— При ньому знайшли не більше, ніж пару тисяч.
— Отож, вона. А що далі?
— Далі?
— Напевно ж, було щось далі.
— Ну, я хотів отримати свою частку. Я подумав, що принаймні така може бути користь від Фредекового нещастя: Юлія повірить, що я здатний на все, злякається, віддасть моє. Але я навіть не міг поговорити з нею. Після довгих умовлянь мені вдалося вмовити кухарку нишком передати записку панянці. Юлія не відповіла.
… До суду я ж її не позиватиму, вона про це знала. Мушу мовчати, бо сам себе б звинуватив. Чи не на це вона розраховувала? Але! Вона недооцінила мою обжитість із соромом. Я пішов до них у неділю, в обідню пору. Вони не влаштують сцену при гостях. Батько вибіг у передпокій — мені потрібна була тільки мить, тільки щоб він почув мої слова, щоб зрозумів, про що я кажу.
— Ах! Ви знищили її перед родиною!
— Тим більше вони хотітимуть зберегти усе в таємниці, ганьба стократна. Але вона, Юлія, о, вона скуштує сорому, за який мені не заплатила, — так я думав, — решту життя їй доведеться потерпати від сорому за оті двадцять тисяч.
— Помста!
— Так.
— Урешті-решт, ви, однак, помирилися з Юлією.
— Чому ви так гадаєте, панно?
— Це якась станція, ми під’їжджаємо до станції.
Експрес намагався наздогнати спізнення, Називаєвська залишилася позаду вже кілька годин тому, згідно з
Вона підняла підборіддя.
— Ви на мене так дивитеся й думаєте: нахваляється шмаркачка похмурою брехнею.
… А це ж ця безневинна шмаркачка є брехнею, холодно від самого початку задуманою.
— Панно Єлено, направду…
Вона стиснула губи.
— Не існує панни Єлени. Ми висіли на Празі біля Тереспольського, уже змерзлі, налякані: Маріолька, порахувавши гроші, виявила, що нам ледь вистачить на найдешевший квиток, щоб виїхати з Варшави, а потім доведеться шукати нічліг у чужих людей. Жодна з нас не має родичів за межами міста, а у мене немає родичів узагалі. Не було й мови, щоб сховатися у Варшаві: люди Бунцвая одразу б нас вистежили, його банда доповідає йому про все. Ми купили в буфеті третього класу підігрітого молока, сидимо в кутку, міркуємо. Я мусила розповісти їй усе, це зайняло у мене понад годину, й тоді єдиний раз мені спало на гадку, що Маріолька може справді відвернутися від мене, залишити й піти. Врешті, якби вона впала Бунцваєві в ноги, якби вона якось знову купила його прихильність, ба навіть, якби мене за патли до нього затягла й принесла в жертву, то опинилася б у безпеці: тому вона зовсім не мусила тікати. Вона могла б кинути мене, то був саме час для цього.
… Угледів нас Ясьо Бжуз. Що він робить на двірці? Ясьо належить до однієї з ватаг, які чистять ночами на бічних відногах Тереспольської залізниці цілі вантажні вагони, вирізують у першому класі цілі плахти плюшевої оббивки, висмикують там у купе меблі й килимове покриття. Він одразу ж підскочив до нас, схопив попід руку: що ви тут ще робите, вас шукають. — Ми знаємо, то власне хочемо зникнути Ґріші з очей. — Та що ви! Ґріша під лапою у коновала, Божого світу не знає! А шукають вас лягаві, поліція усіх ганяє, начебто охранка вас у розшук оголосила, до вечора нишпорити за вами будуть на кожному двірці! Ми зблідли, як стіна. Що Бунцвай кричав? Що штабс-капітан Алла має шваґера в охранці? Ну то капут, шваґер ніколи не пробачить смерти Дмітрія, а коли Ґріша опритомніє, то тим більше на мене повісить, адже я втекла: а вже, напевно, про мене своєму шваґерові Дмітрій нарозповідав. Не вистачить утекти з Варшави — було б краще навіть покинути Царство Польське. А з якими документами? Наші залишилися у «Тропікалі», зрештою, вони й так були б тільки завадою. Виготовлення нових займе кілька днів, та й хто б мав їх виготовити, кожен спец у місті є друзякою Ґріші Бунцвая, і за які
… Ми перейшли до буфету першого класу, на щастя, одяг нас не зрадив. Перечекаємо до ночі, думаємо, встрибнемо в якийсь потяг. Але знаємо, що це не має жодних шансів на успіх, тепер, певно, придалося б диво: ми йдемо на дно в череві кита. Й тут диво: дві пані, які сидять за столиком позаду, сперечаються про якісь подорожі, документи, начебто одна з них, старша, мусила б спеціально повернутися за ними додому, але зразу ж з’явилася решта їхньої родини, й суперечка урвалася, бо знову сум’яття з багажем, сльози, поцілунки, схлипує дітвора, — й так від одного підслуханого слова до іншого ми довідуємося таке: така собі Єлена Муклянович їде в товаристві тітки до Сибіру, в санаторій Криги, щоб заморозити сухотне огнище в лівій легені, зараз сяде в потяг до Москви, звідки вже помандрує просто на другий кінець світу Транссибірським експресом; панна Єлена й тітка мають місця першого класу, давно викуплені, а ось і квитки, мало не забуті вдома.
… Чи ж треба нам обговорювати увесь план уголос? Ми тільки поглянули одна на одну, Маріолька й оком не зморгнула. Про ніякий вибір, жодне рішення не могло бути й мови, — ми залишилися засліпленими очевидністю. За решту грошей ми купили два місця у першому класі до найближчої станції, — щоб узагалі сісти в їхній вагон. Слід було тільки зауважити, в якому докладно купе вони їхатимуть, — але з такою гамірною родиною довкола вони не могли від нас сховатися.
… Як тільки поїзд рушив, ми постукали до їхніх
… Ми чекали чорної ночі й такої глухомані, нетрів поруч із колією, щоб ніхто не побачив, як ми виштовхуємо тіла в вікна купе, — це можна зробити, пане Бенедикте, дві жінки впораються, справді, — й щоб ніхто тих тіл не знайшов. Ми викинули їх у лісі, потяг їхав крізь темну пущу, вони, певно, скотилися одразу з насипу в зарості, до них добралися тварини. Навіть якщо хтось знайде обгризені, зогнилі трупи, ніхто не упізнає голих жінок без обличчя, зрештою, якщо й подумають про когось зниклого, то власне про нас, — а не про Єлену Муклянович і її тітку, які подорожують Сибіром.
… Ми боялися тільки, чи не чекає хто на них у Москві, але ні. Все пройшло гладко. Проте перша ніч у Транссибі коштувала нам багато нервів. Ви бачили мене, я була така бліда зовсім не від пудри, я справді думала, що то власне нас шукають. Маріолька вирішила пересидіти в купе, скільки вдасться, симулюючи жіночі хворості, щоб не зрадити себе браком манер і незугарною вимовою. Зрештою, вона не знає іноземних мов. А я маю алібі, я хвора, мене зжирають сухоти, мені все можна, немічному дівчаті в тіні передчасної смерти, чи ж я не можу побавитися в злочинців і детективів, чи ж я не можу прибрехати похмуру історію, щоб принадити чоловіка, історію про вбивства, шахрайства та багате на пригоди минуле? Ха!
Потяг стояв на омському двірці, у напівмороці між ліхтарями за вікном пересувалися людські постаті, крізь ніч лунали самотні голоси, іноді заклекоче станційний дзвін; поза тим панувала тиша: не стукотіли колеса, не ревіли машини, не свистів локомотив. Хто мав вийти, виходив; хто мав сісти, сідав; решта пасажирів люксу спали глибоким сном. Раз хтось пройшов коридором. Ані на мить не відвелося погляду від обличчя панни — треба ж її якось називати — панни Єлени. Вона завершила розповідь і злегка посміхнулася.
Правда чи брехня?
Зимне електричне світло, змішане навпіл із холодною тінню, спливало з блідих лиць, по білій шиї, всякало в мережива і
Сягнулося до коньяку. Тільки тепер могло налитися повні чарки. Панна не скористалася. Вихилилося одну; потім із посмішкою (кривою) також і її чарку. Вона нічого не сказала, чекала. Що довше тривала мовчанка, то більший банк накопичувався на столі. Розстебнулося комірець. Може, просто встати й вийти — ні, це ж не її купе, — попросити її піти, — але як, нічого не спадає на думку, жодне слово, жоден жест, — вона перемогла, повернувши підборіддя на кільканадцять градусів, поєднання тонких пальців на шибі та шкіряного черевичка на килимі паралізувало співрозмовника.
Не знається правил гри, однак грається.
Відкашлялося.
— Сон — мара, Бог — віра, панно Єлено. — Пошепки уже, дуже тихо в цій тиші нічній, хрипким шепотом. — Усе, що ми тут розповідаємо, ми розповідаємо з власної пам’яті, себто так чи інак із правдою це має стільки само спільного, як і Міт із Історією. Я удаватиму, що… Ну, добре, Зєйцов почав, це заразливо, мабуть, я й справді не повинен був змішувати тьмідину з алкоголем. Ах, я вам про це не казав… Прошу так не дивитися, я не п’яний. Я хотів…
… Сон — мара, Бог — віра, чи не здається вам, панно, що все наше дитинство — це один великий сон — чи ж не пам’ятаєте ви його, як пам’ятають сни: уривками, склеєними не по черзі, сцена за сценою без логічного зв’язку, в одній я — птах, у наступній — риба, далі людина, а потім знову птах, і найдивніше — найдивніше те, що зовсім не дивуєшся, як усе це протікає без розладу, поєднується між собою, накладається, позбавлене логіки, одначе — одне з іншого в и н и к а є, як квітка виникає з насінини, як курчá виникає з курячого яйця, як доросла людина виникає з дитини; так ці сцени розвиваються за таємними правилами, з м’якою очевидністю, у заспокійливій тиші, у теплому світлі — сон… дитинство. Саме так я спробую це вам розповісти.
… Ось сцена, свідком якої я не міг бути, але уві сні ми також бачимо події, при яких не були присутні і в яких не снимо власної присутности: іноземний двір, чужинське вбрання поважних панів, на столі книга й хрест, на яких панове присягають, і серед них мій батько. Й коли батько говорить, усі слухають із великою увагою і підтакують йому, й плескають, і вистукують браво, й нарешті батько піднімає руки, й тоді така потужна емоція передається усім — навіть мені, котрого там немає, — що спогад уривається, і після нього настає зовсім інший…
… У якому я плаваю в річці попід лісом, а на луці, в плямі сонця, мов у струменях жовтого водоспаду, сидить матір із моєю сестрою Емількою, Емілька ще майже немовля, але ми, я і брат, якимось дивом майже дорослі, ми бризкаємося водою, кричимо, Емілька вовтузиться у траві, хихочучи, хапає опецькуватими рученятами промені, які лоскочуть її личко, а мати у великому солом’яному капелюсі схиляється над нею; й обидві розпадаються у тому сонцеспаді на смуги й цятки світла, барвисті, веселкові, — тільки бачу, світлі сплески щастя. Я щось їм гукаю, показую когось, хто стоїть на іншому боці, силует невиразний, тінь силуету чорна; тоді брат з індіанським виттям тягне мене під воду. Емілька зникає мені з поля зору. Нема в тому жодного сенсу, немає жодної правди, однак уві сні, в дитинстві, у сні про дитинство дуже сильне враження, що то був останній раз, коли я бачив сестричку живою.
… Страшне нічне вторгнення, з кіньми, які гримотять дорогою, червоними ліхтарями, що зблискують у темряві, грюканням у двері, підкованими чобітьми, що стукотять по підлозі будинку, розгніваними криками й криками жаху, — я прокидаюся, мокрий від поту, прислухаюся з тремтінням. Кого шукають, кого клянуть, через кого уся ця лють і вереск? Філіп Ґерославський, де Філіп Ґерославський? Негайно кажіть, де він! Нам добре відомо, що ви знаєте! Чому вони кричать російською — це ж іще не Варшава. Але з’ясовується, що приїхали вони до нашого маєтку в Вільківці, а обшукують будинок у Варшаві: я визираю на вулицю, над дахами — дими заводів і передсвітанкова заграва. Вони шукають батька, вони завжди й усюди шукають батька, тут і там. Екіпаж царської поліції стоїть перед ворітьми, вусатий
… А тепер ми, в натовпі людей, серед гомону й музики, між тваринами й брудними мужицькими дітьми, які бігають босоніж, — я ж у святковому вбранні простую поруч із фатером, з долонею у його долоні, такий малий, що мушу задирати голову, щоб побачити, чи тато посміхається, а чи марсова міна сковує його обличчя: частіше оте, друге. Ми йдемо від рундука до рундука, всі батькові кланяються, він спиняється, щоб побалакати з одним і другим, з війтом, з отцем-парохом, отець-добродій гладить мене по голівці. Мені цікаво, звідки всі ці люди знають батька, якщо його ніколи немає, ми так рідко його бачимо, може, він частіше до чужих людей заходить? Я дуже довго думаю, як його про це запитати, врешті, звичайно, не кажу ні слова. Батько турботливо нахиляється: чи хочу я цукрового льодяника? Киваю головою. Він торгується з селянином. Хтось, повернутий до нас спиною, голосно свариться поруч, при цьому жахливо кленучи; батько вголос його картає. Той, господар із цигаркою на губі, дивиться на мене згори з ненавистю, я не пам’ятаю більшої ненависти на людському обличчі. Я сховався за батька. Батько тицяє господаря пальцем у груди: вгамуйте нестримного язика при дітях і жінках, розпусту в день Господній не чиніть. Що більше він його картав, то більше господар мене ненавидів. Я розплакався. Батько розлютився і потягнув мене назад до матері, смикаючи за вухо. Льодяника не купив.
… Церковна таємниця, промовлена пошепки під хрестом Христовим, — у церкві, бо тут ніхто нас не підслухає, а ти вже великий хлопчик, мусиш розуміти деякі речі. То мати мені шепоче, коли ми стоїмо навколішки на порожній лавці після прогулянки. Таємниця! Я зворушено слухаю. Мати посміхається, щоб відігнати дитячі страхи. Одного дня ти все зрозумієш, каже, ти будеш пишатися своїм батьком. Але ми живемо в недоброму світі, цей світ лихий, люди розп’яли Бога, Господа нашого, люди багато зла чинять навзаєм, пригнічують одні одних, а найбільше тих, хто мають сміливість постояти за пригноблених, — як твій батько. Батько нічого не боїться, шепоче вона. Так, батько нічого не боїться. Є люди, які його за це ненавидять, каже. Я пригадав господаря на відпусті — ненавидять, ненавидять. Мати нахиляється до мене. Якщо тебе питатимуть, якщо хтось сторонній питатиме, — ти нічого не скажеш, правда ж? — бо ти не бачив, ми не бачили його уже багато місяців, відколи ми перебралися до міста, не бачили. Я зрозумів, що маю брехати. Мати нічого мені не пропонувала: я сам урочисто перехрестився і, притиснувши руку до серця, присягнув відтоді давати неправдиві свідчення. Вона тихо розсміялася і поцілувала мене в чоло.
… Сон уві сні, уві сні, панно Єлено, й неможливо їх розмежувати. Вечорами, коли ми вже лежали в ліжках, брат полюбляв розповідати мені страшні й захопливі історії, які, як він стверджував, насправді трапилися з батьком: як той нападав на царські конвої, звільняючи схоплених росіянами арештантів, як тікав із в’язниці, як із потягів золото крав (на добру справу призначаючи його, звичайно ж!), як із іншими героями в таємних їхніх криївках велике повстання готував, зброю і порох громадячи, як до королів у Європі та по цілому світі посланником був, до польського питання праведним словом їх прихиляючи. Брат вигадував, а може, підслухав розмови дорослих, а може, почув уже вигадані іншими дітьми: у кожному разі, я потім про це снив. А може, це сталося насправді, а снив я про братові розповіді? Я бачив батька під час нічної погоні, бачив у лісовій битві, бачив на вуличній барикаді, бачив, коли він виголошує промови під золотими гербами, бачив із ґвинтівкою у руках, бачив у дивному мундирі, фантастичному, з біло-червоними барвами. Я мусив брехати, ніхто б мені не повірив, мене б висміяли, так.
… Проте він приходив, справді приходив, уночі, коли ніхто не бачив, закрадався через вікно, або через пивницю, або через дах, або тихенько стукаючи домовленим способом у затильні двері, а мати йому відчиняла, не запалюючи світла, закутана в чорну шаль. Вона одразу ж провадила його, не кажучи ні слова, у глиб будинку, вони зникали в темряві. Чи я це бачив? Чи міг бачити? Чи мені снилося, що я бачив? А солдати й жандарми також не припиняли раптові з’яви, іноді один, іноді два, іноді ввічливо, іноді з галасом і погрозами. Якось заскочив нас на вулиці товстун у надто великому казанку, й навіть цукерками частував: а якби ви, діти, захотіли поділитися якоюсь таємницею… таткові загрожує небезпека, якщо його вчасно не знайдуть… не хочете робити прикрощів матусі, чи не так? Він роздавав візитні картки, малим і великим, будь-кому, втискав ласощі до кишені. Він мені теж снився. Певний час я боявся усіх чоловіків у казанках — знайдуть і заберуть тата.
… І все ж він приходив, чи то була одна ніч, чи кілька різних ночей, видко, я збігав з поверху, підглядав, сховавшись у сутіні, якщо пам’ятаю: його хуткий тихий крок, й обійми, як він підносив матір у повітря, я думав, що він хоче витиснути з неї життя, вона чіплялася за його одяг, прикладала палець до губ; якось вона знайшла в нього за поясом револьвер з довгою цівкою, він негайно його в неї вихопив. Я також бачив, як він ішов, я чув у переддосвітній тиші їхній квапливий шепіт, як вони обмінювалися адресами, прізвищами, днями, годинами. Я уважно слухав: то були секрети, які я мусив зберегти; а їх же слід було спершу вивідати, щоб могти їх не зрадити, на брехню обернути — чи не так?
… Іншої ночі, а може, власне тієї само, увірвалися без стуку, виваживши двері, розбіглися по будинку, я мусив тікати сходами й у ліжко, перш ніж мене зауважили. Ще іншої ночі… це не могло бути на першому поверсі, бо ми спали, я з братом й Емількою, на другому поверсі, й це не могло трапитися на цьому поверсі, бо навіщо би батько сюди підіймався, навіщо б сюди утікав?.. Тієї ночі він, мабуть, прийшов просто з якогось балу, у фраку, з підстриженою борідкою і з білим метеликом. Чи мало це сенс? Що, скажіть-но заради Бога, він робив би на балу, ховаючись від поліції? Коли вони вбігли з криком — Філіп Ґерославський, де Філіп Ґерославський?! — він побіг коридором до Емільчиного покою. Чому? Мати бігла в один бік, служниця — в інший, з боку затильного входу на сходи вистрибнув дебелий жандарм із ліхтарем у руках. Двері відчинялися і замикалися, мати повернула з півповерху, жандарм закричав жахливо гучно, бам, бам, бам, ударили постріли, у відповідь знизу залунало ще більше вересків, і батько з’явився на порозі Емільчиної кімнатки з револьвером у руці. На бальному костюмі лисніло кілька червоних плямок. Він побачив маму, побачив мене, — а отже, я там був! а отже, бачив на власні очі! — й сердито мене відштовхнув: «Забери його!» Мати потягнула мене до спальні. Батько втік. В Емільчиному покої вони знайшли жандарма та Емільку, застрелених.
… Панно Єлено? Чи це взагалі має якийсь сенс? Це не тримається купи! Сон, сон, кошмар. Та що я вам… Зрештою, якби я фактично був п’яний… О! Вибачте.
Просвистіли від’їзд, локомотив дав гудок, сапнув і шарпнув потяг. Експрес від’їжджав зі станції Омськ. На шибі розливалися, чергуючись, плями блиску й чорноти в міру того, як вагон минав чергові лампи; інтервали ставали дедалі коротшими, аж урешті цілковито перемогла чорнота, коли вагон залишив позаду останню лампу. Туук-туук-туук-ТУУК, тук-тук-тук-ТУК, порятунку не було, азіатська ніч — хмара чорнильної рідини, яка розповзалася в повітрі, — заповнила нутрощі
— Панно Єлено, ви мені не вірите, правда ж? — сягнулося навпомацки до майже порожньої пляшки коньяку. Задзеленчало в мороці скло. — Це не алкоголь, я не п’яний, це тьмітина. Чи ви мене чуєте? — Потяг пришвидшував рух, заговорилося голосніше. — Я дуже вас прошу! Ви перемогли, я піддаюся. Я упав би до ваших ніжок, але…. Сон — мара, Бог — віра, я цього не можу пояснити, адже ні на мить мені не здалося, що батько хотів Емільку вбити, що то не був лише жахливий нещасний випадок, безвинна смерть, тож годі це пояснити, бачите, панно, я намагаюся, але що я можу, що я можу, белькочу без сенсу, це ті речі, які неможливо розповісти іншій людині. То чому ж я це зробив, — а може, не зробив, — скільки мені тоді було років, шість, сім, Боже мій, як я намагаюся тепер собі це уявити: викінчую цього листа вночі при свічці, в потворній тривозі, що хтось увійде й упіймає його, але ніхто не впіймав; дитинною кирилицею старанно адресую конверт, з висолопленим язиком, із пальцями босих ніг, судомно стиснутими від хвилювання; хухаю на папір, розтираю ляпки, перевіряю кожне речення і слово тисячу разів. «Де є Філіп Ґерославський». На звороті я навіть нарисував невелику мапу. Його впіймали наступної неділі.
… Але, звичайно, вони могли впіймати його випадково, могли без моєї допомоги, адже були дедалі ближче, який шанс, що лист узагалі дійшов, куди треба, що я добре запам’ятав адресу з візитної картки Пана в Казанку, який шанс, що хтось повірив у анонімний донос, написаний невправними карлючками, скажіть-но самі. Зрештою, скільки років минуло, — батько не написав мені жодного разу. Я теж йому не писав. Не знаю, чи сказав він щось моїй матері, вона ніколи не призналася у цьому, а навіть якщо вони сказали йому на слідстві, якщо показали той анонімний лист… чи міг він здогадатися? Як ви гадаєте? Панно Єлено? Панно Єлено. Панно Єлено!
Правда чи фальш?
Розділ п’ятий
Про світлі й темні сторони похмілля (світлого й темного)
Зазирнулося у цівку інтерферографа: світло, світло, світло, світло, світло — стільки правди й неправди, як намистинок сонця, себто багато.
Обережно торкнулося скроні, де свій ритм — луп-луп-луп-ЛУП — чеканило ранкове похмілля. Уночі, уві сні, він зігрався з ритмом коліс експреса; після пробудження почулося другий потяг, машину, що розігналася у внутрішніх пустотах черепа, від чола до потилиці. Минаючи ліву скроню, вона з гуркотом перестрибувала стик мозкових рейок: то було оте четверте ЛУП. Зрештою, випилося цілу пляшку коньяку — панна Єлена обмежилася трьома чарками, — а потім ще після того, як вона пішла, відкрилося джин. Треба теж пам’ятати про
Сховалося інтерферограф, важко підвелося з постелі. Над мініатюрним умивальником прополоскалося уста. В дзеркалі з’явилося неголене обличчя з розпухлим носом і струпом на губі. Узялося туалетне приладдя, накинулося шляфрок. Котра то година? Без годинника важко оцінити навіть час доби, коли за вікном над брудно-зеленими рівнинами висить таке свинцеве небо, — небо, куди не гляне око, рівнина, куди не гляне око, Сибір. Одразу ж під обрієм широчінь степу окреслює темніша лінія лісу; зараз Транссиб знову в’їде в тайгу. На тлі зелені — коли так дивилося, потираючи очі, — пересунулася чорна цятка: кінь, вершник на коні, тубілець у звіриних шкурах з довгим києм, притороченим до сідла. Якусь мить він галопував паралельно маґістралі, але раптово зник, немов у землю запав. Глянулося у «Путеводитель». Вівторок, двадцять другий день липня (у російському календарі — дев’ятий), тож якщо ще не кличуть на обід, це означає, що експрес перебуває десь між Татарською і Чулимською.
Замкнувши на ключ
Тá гра не могла добре закінчитися, — на який бік не впала б монета, істинності чи хибності, — бо сказане слово залишається з нами, істинне чи хибне: доки ми про нього пам’ятаємо, абсолютною істиною буде для нас те, що ми її висловили. Чи, по суті, не на тому засновано феномен Святої Сповіди? Не важливий гріх, а слово про гріх. Не життя, а слово про життя. Не людина, а слово про людину. Не істина, а слово про істину. Про те, що ми вчинили. Про те, чого ми не вчинили. Про добро, про зло, про все, що можна висловити. Про, про, про.
Чи й справді після перетину межі Краю Лютих, коли інтерферограф Тесли покаже двозначну логіку світла, тут настане якась видима зміна? Адже люди, як і раніше, брехатимуть без упину. Вони також не набудуть раптово чудодійної здатности розпізнавати слова істини.
То чи є сенс питати про «реальну» панну Єлену Муклянович? Однак не моглося прогнати з голови оту думку, вона безугавно поверталася, як внутрішньочерепний потяг, коло за колом, і знову, й знову, хоча й стукає у скронях, хоча й прикрий смак до уст підіймається, і знову:
Чи то варшавська пройдисвітка, дочка чинбаря, вихована шахраєм Бунцваєм, злодійка й убивця, користуючись тихою допомогою такої само пройдисвітки Маріольки, вдає Єлену Муклянович? — чи то Єлена Муклянович, пригнічена роками хвороб, вражливе дівча з вибуялою фантазією, удає Бунцваєву спритницю, криваву ошуканку?
Експрес ще не доїхав до Зими, ще триває подорож, іще істина не замерзла, — однаково реальні обидві панни.
Облилося холодною водою, аж у шкіру встромилися крижані голочки, й дрож протверезіння пробігла тілом. Протерлося дзеркало, зайшле парою. Принаймні світло й тінь заспокоїлися, немає й сліду від учорашнього потьміту. В чому виявляється похмілля після зарядки теслектрикою? Цілком можливо, що сам доктор Тесла ніколи його не відчував, отьмітлюючись день у день, щоразу, перш ніж припиниться вплив попереднього ураження.
Під час гоління здряпалося струп із губи. Губа хутко загоїться: гірше з носом. Лезо натискало на шкіру під точно прикладеним кутом, у розхитаному вагоні доводилося демонструвати достоту артистичну вправність, чуття скрипаля-віртуоза. Вдасться — або не вдасться, і тоді кров на шкірі.
З бритвою біля щоки почало наспівуватися жваву мелодію. Звідки цей раптовий приплив доброго гумору? Для того немає жодних підстав, усі проти. Може, тільки панна Єлена — адже ще два дні спільної подорожі — ха, що ж то за причина! Обмилося обличчя. На устах з’явилася крива неприємна посмішка. Панна Єлена, обидві панни Єлени, старша й молодша. Те, що походить із пам’яті, не є ні істинним, ні хибним. (Потяг у черепі перестрибнув із колії на колію). Тоді булося сильно отьмітленим. Пам’ять про минуле — минуле в пам’яті — інша пам’ять, інше минуле — тож яка брехня, правдивіша од правди, міститься у другому зашифрованому листі?
Поквапом зав’язалося шляфрок. У коридорі побачилося Чушина, який ішов назустріч. Відступилося, щоб пропустити його перед ванними кімнатами. Він почервонів, як буряк, буркнув щось винувато, відвів погляд від побитого обличчя. Проковтнулося сором — це була фізіологічна дія, щось проплило від голови, вздовж хребта, до самих стіп: якась гаряча отрута, від якої тужавіють м’язи й напинаються сухожилля, і квас заливає нутрощі.
Не встигло сховатися у купе — з боку проходу з’явився
— Ваша Вельможносте! — заволав він, підносячи до того ж руку. Підбіг. У руці він тримав
— Котра година? Панна Муклянович на сніданку?
— О, ні, ласкавий пане, це панна Філіпов з восьмого в другому вагоні.
Передавши листа, він вклонився. Схопилося його за руку.
— Що це таке?
— Що?
— Звідки ти це узяв? — гарикнулося, шарпнувши
— Той перстень, — вказалося пальцем. — Покажи!
Він обережно простягнув стиснуту в кулак долоню. Зблиснув геліотроп з гербом Кораб.
— Запевняю Вашу Вельможність…
— Звідки це в тебе?
— Знайшов.
— Де?
Він знизав плечима.
— На майданчику в кінці пасажирського складу. Лежав собі. У щілині між залізяччям.
Розсміялося.
— Я дам тобі за нього десятку.
— А як
— П’ятнадцять.
Урешті купилося перстень за вісімнадцять рублів. Протерши його замшевою шматкою, насунулося його на палець. Він пасував так само добре, як і три дні тому, себто ідеально. Зав’язуючи потім аскот, із задертим над стоячим комірцем підборіддям, випроставшись — кого бачилося у дзеркалі? Графа Ґ’єро-Саського із потовченою мордою.
Перша річ до того, як піти між люди: розбити всі дзеркала.
Друга річ: ніколи не повторювати двічі тієї само брехні, ані тієї само правди. Не можна увійти в ту саму річку, не можна втілитися в ту саму людину. Але хто це зрозуміє? Опріч панни Єлени, — ніхто. Всі вдають, що походять з одного минулого, ба навіть сперечаються про це минуле: було не так! краще пам’ятаю! Важко спіткати більшу глупоту. Вийнялося з шухляди зім’ятий розклад руху. На ньому було записано другий батьків лист — із протьмітленої пам’яті.
ZCZQPQAMKEDJWROXUUZX
IBJUYKBVJJMMWTYDPXNB
TOJPWUPGRSPTGEKNKMUX
TIVSLRGZCRSLGDRKNKEA
WKZIZFBXVSEMSIZFSEDL
KJCQPCFDEXQRKXOEXEIZ
CUELTMDHABBTWULJMTQI
VWOZBEBLTAXNCOBLIZNJ
MKWYWNCOKKXYVBXOWEGE
WTKWOPKXSUZJLVUEZZKA
WFWDCZQMAMODYZNFDIUE
EM
Переписалося його на чистому аркуші. Слід припустити, що метод дешифрування ідентичний, як і в першому листі. Але пошук реґулярності йшов уже не так легко — KNK, KNK, що ще? Відступ у 21 літеру — гасло три-, семи- або двадцятиоднозначне. Необхідно, отож, розбити листа на 31-значну абетку… Це не має жодного сенсу. Чогось тут не добачається, щось тут мусить опинятися поза погано спрямованою увагою. Інші повторення?..
А може, це звичайне похмілля, побічний ефект — може, цього просто не вдається розшифрувати без заряду теслектрики в тілі, без тьмітлового потоку в мозку. Треба розтемнити в голові, тільки…
Досить!
Експрес минув не зупиняючись станцію Кожурла. Небосхил трохи пояснішав, палітра світла, що стікало на землю, більше відповідала літній порі, дещиця жовтого, дещиця синього, подекуди сліпуча білість — стовпи світла, пробиті крізь невидимі хмари. Навіть звук коліс потяга бринів якось інакше, м’якше, приглушено, протяжно, длук-длук-длук-ДЛУК, длук-длук-длук-ДЛУК. Відчинилося вікно, вистромилося голову. Вітер куйовдив волосся, подивилося у бік затильної частини потяга. Він злегка повертав, позаду за ним видніла лінія колії, що губилася на обрії. Коли так дивилося, на небесах переставилися фільтри божественного фотопластикону, й просто на колію позаду експреса впав стовп сонячного світла, неначе ангели спрямували на цей пункт свої рефлектори; й заграли вздовж рейок барвисті веселки, розлетілися світло-зелені, фіолетові, рожеві, пурпурові відблиски, мерехтливі стрічки, схожі на
Відчинилося. Зєйцов.
— Добридень.
— А так, так, вітаю, чого вам треба?
Зєйцов трохи знітився від такої безцеремонности. Він розчесав рукою волосся, уже менш сковтуніле, ніж учора, й узагалі, він навіть виглядав цілком пристойно, якщо порівняти зі звичайним станом Філімона Романовіча Зєйцова, навіть костюм якийсь свіжий вбрав, світло-бузковий у червоні смужки, щоправда, дуже незугарний — але чистий; і не помітно було теж по екс-каторжникові слідів учорашньої пиятики, дивився притомним оком, не налитим кров’ю, голову тримав прямо. Тільки що сконфузився одразу ж доволі сильно й тепер стояв на порозі, стискаючи себе за лікті й кружляючи поглядом довкола, наче забув, навіщо він узагалі у ці двері постукав.
— Ну кажіть же! Бо вже, — а власне, котра в вас година?
Зєйцов вийняв годинник.
— Минула одинадцята.
— Значить, ближче до обіду. Так? Слухаю?
Він почухав рубець від відморожених пальців і раптом підняв голову.
— Я до вас із проханням, Вєнєдікте Філіповічу. Чи можу я увійти? Вибачте, мені важко якось тут, у коридорі, зібратися з думками… Зрештою, мушу також вибачитися перед вами, насамперед вибачитися, так. А за що? А за те, що вчора нарозказував, а я ж бо не знав нічого про вашого батька, прошу повірити, що якби я знав…
— Заходьте вже, заходьте. Але в чому, власне, справа? Бо я вас не розумію. Що вам до мого фатера?
— Ну, бо сьогодні вже за сніданком, спасибі, сьогодні вже всі про це пліткують; не те, щоб я тут у товаристві блищав і в бесідах отих сам брав участь, хе, хе, самі знаєте, як воно: якщо каторжник, то вже парій на все життя; але більше з тим я прислухався, і що з учора забув, то мені пригадалося, коли я почув їхні розповіді, пані Блютфельд особливо, яка розповіла таку історію вашого батька…
— Ага! То
— Батько Мороз, таке прізвисько, саме Батько Мороз. Розмовляє з лютими, лиш подумайте, й що він їм шепне, то люті виконують, і такий лад Зими лягає на Землю, так за словом вашого батька Крига тече через країни й народи, а тепер ви навіщо у Сибір їдете?
— І навіщо?
— Ну, тут мушу знову вибачитися, не гнівайтеся, Вєнєдікте Філіповічу, ви не будете гніватися, правда ж? — Я ж бачу, що ви добра людина.
— Але на що б я мав гніватися, сто чортів!
— Ой! Ой! Уже сердиться, душа гаряча, — Зєйцов зітхнув, скривився, визирнув нервово в вікно. Водночас він відсунувся на постелі якомога далі й знову заходився чухати рубці. — Бо бачите, якби я того вчора не наговорив, що наговорив, про Авраама, про Історію, про розтальників і заморозників, а передусім про Бердяєва… А вони чули, один повторює іншому п’яте через десяте, й вийшло так, лише подумайте, що ми про це розмовляли, не що я казав, але про що розмовляли, — а хто конкретно що сказав, ніхто не пригадає. І тепер з’ясовується, що то ви так розповідали про свої плани.
— Що?
— Тобто навіщо ви туди їдете.
— Хвилинку, повільніше, Зєйцове, мабуть, запекле похмілля й досі мене стискає, бо я нічого не розумію з вашої балаканини, ви кружляєте, як єврей довкола свині, зосередьтеся і скажіть прямо: які плани?
— Ну, щоб Історію заморозити.
— Що-що?
— Син зі світу до Батька Мороза з новинами йде, як повернути хід Історії, під Кригою замороженої: туди, чи сюди. Ну. Так вийшло. — Він жалісливо зітхнув. — Вибачите? Вєнєдікте Філіповічу?
Подивилося на нього мовчки.
— Ой, гніваєтеся, бачу, гніваєтеся.
— Знаєте, це якесь прокляття.
— Га?
— Немає дня у цьому триклятому експресі, щоб я не ліг спати однією людиною, а прокинувся іншою.
— Ба, люди змінюються, — покивав Зєйцов.
— Не в тому річ. А, зрештою!.. Кажіть уже, що то за прохання.
— Але ви мене ще не пробачили!
— Та навіщо вам моє пробачення! Що вам одне слово чужої людини так важить на сумлінні! Невротик милосердя!
Зєйцов поглянув серйозно.
— Видно, ви самі ще не усвідомлюєте, якої шкоди я вам мимоволі завдав. А прощення — це найперша річ, без прощення немає життя, немає і не може бути щастя у житті, бо як то ви собі уявляєте: тішитися своїми втіхами, радіти своїм радощам, коли знаєш, що хтось там криє проти вас слушну образу, бо страждав, потерпає через вас? Тож, що це за радість — наче бенкетувати в присутності конаючих від голоду бідняків, яким із уст оту їжу вирвав, жодна амброзія не буде тоді вам солодка. Все починається з вибачення, адже, з іншого боку, коли сам тримаєш у серці ненависть, або хоча б легку неприязнь до когось, то чи можеш щиро радіти якійсь, навіть найменшій речі? А видно це найбільше, звичайно ж, у справах найбільших: коли хтось присягне помститися смертельному ворогові, — минають роки, дітей і онуків виростить, повагу людську заслужить, маєтку доробиться, але чи це його тішить, чи спокійно до смерти він готуватиметься, чи з посмішкою в обличчя Богові погляне, ні, бо він не міг за життя навіть квітку понюхати, щоб одразу ж йому чоло не зморщилося, щоб губи враз не скривилися й темна хмара на обличчя не насунулася: сама лише думка про можливе щастя ворога нищила його власне щастя. Тому важливо, щоб починати практикувати прощення уже від малих справ. Оскільки воно є питанням практики, як мистецтво верхової їзди, чи вправність у стрілецтві, — не вкажеш людину на бульварі й не велиш їй: поціль у горобця зі ста кроків. Не влучить. Так само із заповіддю любови до ближнього. Це велика помилка — найбільша! — коли людина сприймає її, як імперський указ: починаючи з вівторка, ми їздимо правим боком дороги, від середи — пробачаємо. А так часто говорять священики, так кажуть дітям вихователі, самі погано виховані. В прощенні ж бо слід вправлятися, як спортсмени тренують свої тіла в важких дисциплінах, тобто роками, ретельно, з болем, від помилки до помилки, не кидаючись одразу на рекордну вагу, а починаючи від тягарців найменших: пробач грубість, пробач повільність, попроси вибачення за неумисне лихе слово. Так розвинеш у собі м’язи, щоб принести вибачення, які розчавлять під собою мільйони ненавчених.
… Я прошу вас, Вєнєдікте Філіповічу: простіть.
Мимоволі опустилося погляд, рука лягла на жилет. Вазов, — але як його звали? Юрій? Чи встиг він іще відповісти перед смертю? Кров заливала йому уста, він говорив, але не чулося.
Потряслося головою.
— Ви, либонь, дуже високої думки про людей, Філімоне Романовічу. Багато, ба навіть більшість, ба навіть майже всі не мають ані найменших проблем із життям у непрощенні.
— Ви так думаєте. Ви так думаєте.
— Ну, все гаразд, — схилилося, стислося його за коліно, — я прощаю вам, прощаю.
— Ви думаєте: що за проблема, сказати слово — сказати можна будь-що; так ви думаєте.
— Облиште вже це в спокої. Яке ж то прохання?
Він глибоко зітхнув — зітхаючи, він видихав із легенів повітря, затхле від лихих думок, видаляв екскременти душі, неперетравлені страхи.
— Ну так, ну так. Виженіть мене, можете мене вигнати, але попросити вас мушу, хоча, бачите самі, важко зважитися мені на зухвальство, — він опустив погляд. — Скажіть мені: ви пам’ятаєте, що я казав вам про Ачухова, про направлення світу згідно із заповідями Божими, про революцію духа, — пам’ятаєте?
— Ви казали, пам’ятаю.
— А отже… А отже, прохання моє полягає у такому: коли ви вже будете розмовляти з вашим батьком, замовте йому слівце й про це.
Спочатку не зрозумілося.
— Про що?
— Про такий шлях Історії, — про це лише вас прошу, — щоб дати Росії шанс, щоб люди отримали шанс стати вільними супроти добра й зла, а вже Царство Боже, якщо настане, коли настане…
— Ви з глузду з’їхали!
— Ой.
— Або знову напилися зі самого ранку. Ви ж власне вибачалися переді мною за те, що з ваших слів сплели фальшиву чутку про мене й про мого фатера, — а тепер кажете, що вірите в ту чутку?!
— Чутка — це чутка, Вєнєдікте Філіповічу, я не кажу, що ви мали такий намір, що для того їдете на Байкал, — але, якщо вже це обговорюють уголос, а ви ж бо не заперечили стосовно батька, то чи не можу я попросити? Як не схочете, то не виконаєте. Але, чи вам шкода? Ви й так розмовлятимете з батьком, а він, скажімо, розмовляє з лютими, але про що, ми не знаємо, й чи Батько Мороз справді завідує Морозом, ми не знаємо, але ж не зашкодить, якщо я попрошу, не зашкодить, якщо він замовить слово за добру справу, ну
— Ви повірили! — схопилося за голову. — Що це? Що за безумство! Ви знаєте, що це брехня, і вірите!
Зєйцов пожував вуса.
— Не мені судити Вашу Вельможність про правду, коли ми ледве в подорожі познайомилися. Може, чутка хибує; може, спершу хибувала, але, почувши її, згодом ви зробите її правдивішою; а можливо, правдивою вона була зі самого початку. Я не просив вибачення за брехню — ба, певно там більша кривда для вас, якщо це правда. Немає такого закону, що пані Блютфельд ніколи рації мати не може.
— Не вам судити, — повторилося сухо. Вийнялося цигарку, закурилося. Ударилося важкою попільничкою об стільницю. Зєйцов потер око, подразнене димом. Заклалося ногу на ногу, струсилося попіл. — Отож, добре! Скажу вам усе, як є! Навіщо я їду в Байкальський Край? За дві тисячі рублів. Одна до, друга після. Мені заплатили, то я їду. Міністерство Зими найняло мене. Їду, щоб поговорити з Батьком Морозом за вказівкою Раппацького. От і маєте завідувача Історією. А хочете знати більше? Я ні чорта не вірю в ту грану метафізику Бердяєва, й дідька лисого мене це все обходить: як мені імператорська Зима заплатить на тисячу більше, то я переконаю татка навіть повернути Івана Грозного. Ну і? Як вам?
Філімон Романовіч Зєйцов поволеньки підвівся. Він повернувся, щоб вийти, зашпортався у тісному купе, ноги за ноги, а коли вагоном сильніше загойдало, змушений був нахилитися і спертися простягнутою рукою об стіну, а нахилившись, він прошепотів зблизька:
— Вибачити, це найважливіше, з того почніть, з прощення, — а потім відштовхнувся у бік дверей. Він хотів ще вклонитися, але знову-таки в тісняві йому не надто вдалося. Він вийшов, задкуючи, мало на когось не налетівши в коридорі.
Терлося чоло спітнілою рукою. Луп-луп-луп-ЛУП, усе через жорстоке похмілля, навіщо було так спалахувати, адже пиякові вже давно помішалося у голові, бовкне те, бовкне се, а сам йолоп той, хто переймається словами дурня. «З того почніть, з прощення». Ніби за щось, ніби комусь? А шепотів він з такою медовою жалістю у голосі, з таким схлипом у грудях, неначе переконував розкаятися приреченого під ешафотом. П’яничка навіжений. Певно, насправді він перебільшив силу цієї плітки пані Блютфельд, як і все інше. Хто б то буцім міг учора почути оту розмову при горілці? Панна Муклянович. Наприкінці також доктор Конєшин, і хто там іще, підійшов від більярдного столу. Може, Дусін, але він ховався далі. Хтось сидів ближче? Не пам’яталося. Пані Блютфельд мусила отримати версію з других, третіх уст: щоправда, їй це ніколи не перешкоджало…
— Дозвольте? Пане Бенедикте? Тук-тук.
Поглянулося. Про вовка промовка, а він тут як тут.
— Прошу.
Єлена причинила за собою двері.
— Я почула збуджені голоси й подумала, що ви вже прокинулися.
— Слушна дедукція. Звичайно, я міг би становити рідкісний випадок сомнамбулічного черевомовця, то був би міцний горішок для Шерлока Голмса.
— Чого це ви такі кусючі?
— Нічого. Похмілля.
— Ах.
Сьогодні вона була в блузці з чорного шовку, яка пасувала до чорної спідниці; замість оксамитки з рубіном, шию огортав подвійний разок білих перлів, що спадав на чорний тюлевий комірець. Й та чернь, і корсет, який, мабуть, іще міцніше стискав тонку талію панни, й оправа темної туші довкола карих очей, і міцна помада на губах — усе служило для того, щоби підкреслити блідість обличчя Єлени й крихкість її тіла. Вона не хвора, подумалося, але як же вправно вона нав’язує брехню про хворобу, — не кажучи ні слова.
Відвелося погляд.
— Вибачте за те, що вночі…
— Але ж! Ми ж заздалегідь знали, чи не так? Ви ж обіцяли.
— Що?
— Що ми будемо брехати.
— То ви брехали.
—
Але при цьому вона іронічно посміхнулася, приклавши пальчик до кутика губ і примруживши око.
Дмухнулося димом у стелю.
— Ви ніколи не пасуєте.
— Мгм?
— Ну, добре, про що цього разу йдеться? Щодо сніданку прошу мене не мучити: я проспав. Чи пан Фессар заподіяв якісь прикрощі?
— Пан Фессар парадує у такій кумедній фесці, під нею має пов’язку, не відізвався ні словом. Зате з-за столу князя прийшло запитання про вас, стюард запитав у Блютфельдів, тож нова чутка. Чому саме князь Блуцький-Осєй цікавиться вами, пане Бенедикте?
— Якби ж то я знав. Гордує, нічого більше.
— Ну, на жаль. Ви стали послом лютих, чи кимось таким.
Поглянулося із жахом. Панна Єлена знизала плечима з безтурботною посмішкою.
— Зручніше самому вибирати брехню, як ви гадаєте?
Покрутилося головою.
— Це все минеться, минеться, минеться.
— Напевно. Тим часом слід подбати про того аґента заморозників, який на вас чигає, ви, певно, не забули? Якщо ви хочете живим дістатися до Іркутська.
— Йдеться про Зєйцова? Що я не повинен був його пускати до себе в купе?
— Не думаю, щоб то був Зєйцов.
— Учора ви присягалися! Якщо не він, то ніхто!
— А сьогодні вночі, в Омську, підсів у люкс, на місце такого собі фон Прута з другого вагона, новий мандрівник, також із викупленим квитком до Іркутська. Я познайомилася із ним за сніданком. Бачите, ми про це не подумали! Адже Фоґель не стверджував, що він, той аґент, сів водночас із нами. Це навіть для нього зручніше, підсісти ненадовго, вбити, втекти.
— Отож, ви маєте нового підозрюваного, — зітхнулося. — І хто ж він?
— Пан Порфірій Поченґло, начебто сибірський промисловець, а виявляється, за походженням і вірою поляк, тож він, мабуть, захоче поговорити з вами. З цим я власне й прийшла до вас: прошу чекати на мій знак і, борони Боже, не зустрічатися з ним ніде наодинці. Насправді варто було б влаштувати все якось так, щоб один із нас зайняв його розмовою, а тим часом другий перевірив його купе.
— Я вже починаю розуміти ваші, панно, недомовки. «Перевірити»,
— Тільки прошу почекати на мій сигнал.
— О, не хвилюйтеся, почекаю.
Панна Муклянович попрямувала до виходу. Підвелося, театрально вклонилося. Панна присіла в кніксені. На порозі вона ще озирнулася через плече, зморщила носик.
— Яким ви, пане Бенедикте, користуєтеся одеколоном?
— Мгм, правду кажучи, я не пам’ятаю марку. А що таке?
— Нічого. Це мені когось нагадує. Я ж вам казала: запахи залишаються у мені.
І зникла в своєму купе.
У коридорі зауважилося
Але відзивався й інший голос, голос справа. Другий лист, друге минуле, пам’ять проти наочного доказу… Попри все, то був би якийсь порятунок! Витяги з першого листа, ті цілі речення — гасла — накази — ВІДЛИГА ДО ДНІПРА, БОРОНИ ЛЮТИХ, ЯПОНІЯ ТАК, РОСІЯ ПІД КРИГОЮ, ЖИВЕШ — вибухали в думках у найнесподіваніші моменти, руйнуючи спокій, провокуючи до гнівних гримас і нервових реакцій. Якщо майбутнє мало би укластися гармонійно з власне тим минулим, якщо воно так замерзне, то може й не зовсім помиляється Зєйцов, може, плітка пані Блютфельд поціляє недалеко від істини: пілсудчики наказують батькові, бо він наказує лютим. Чи принаймні має на них якийсь вплив. А син у свою чергу, — думають усі, — має вплив на батька. То що ж — вони можуть мати рацію? Тож слушно заморозники чигають на життя сина? Тож є метод у безумстві мартинівців? Тож реальні побоювання Фоґеля?
Завідувач Історією! Це смішно! Сьорбаючи гарячий
І ще одна річ трапилася перед обідом. Уже дорогою на обід, у переході до вагона-ресторану, наштовхнулося — ну, мало не наштовхнулося, бо устигнулося відступити від дверей, тож уникнулося зіткнення — на капітана Прівєженського. Той сконфужено завмер на половині кроку, на частку секунди, навіть непевно закліпав; та одразу ж йому повернулася упевненість у собі, він поплескав рукою по кишені мундира й рушив уперед із високо піднятим чолом, дивлячись кудись убік, у повітря, у стіну вагона, наче прохід перед ним був порожнім, і йшов, узагалі не звертаючи уваги на дорогу, — на якій ніхто йому не стоїть. Не рушилося з місця. Він мусив зупинитися. Пирхнув у вуса, як і раніше дивлячись убік.
— Граф Мороз… — почав було глузування.
— Граф Мороз іде на обід, — відказалося поволі, розстебнувши піджак і вже розстібаючи ґудзики жилета, щоби досягти кутастого згортка за поясом. Чи капітан побачив цей рух руки? Чи побачив товстий перстень-печатку на пальці?
Він знову пирхнув.
— Заберися з моїх очей, ледащо хирне, — гарикнув він і відступив у коридор. Не озираючись, увійшлося до ресторану. Серце билося, як увімкнутий на повну потужність паровий двигун. Млух-млух-млух-МЛУХ. Луп-луп-луп-ЛУП. Длук-длук-длук-ДЛУК. Хитнулося, спираючись на порожнє крісло. Княжна Блуцька-Осєй заклично махнула, гукаючи крізь усю залу. Обід. Усі дивилися. Витрималося шість кроків, перш ніж запобіглива,
Про сни княжни Блуцької
—
— То вже ви, пане Порфірію, знаєте краще.
— Що ж, не всі заморочують собі голову тим марновірством.
Княжна обурено жахнулася. Натомість князь зловтішно пирхнув, — проте послідовно не відізвався ні словом.
— Якби не той поспіх мого чоловіка, — сказала вона, демонстративно не дивлячись у його бік, — ми затрималися б у Краї Лютих, я могла б сама переконатися. Чи оті Сяйва з’являються о певній порі року? За календарем? Коли?
Пан Поченґло проковтнув шматок м’яса, запив червоним вином.
— Е-е, Ваша Ясновельможність, як бачу, значно більше цьому присвятила уваги, то радше я міг би чогось довідатися від Вашої Ясновельможности…
— Не вдавайте, молодий чоловіче, адже ви з дитинства там мешкаєте, знаєте їх найкраще. Можу посперечатися, що якби я запалила вам тьмічку…
— Навіть до Петербурга це примандрувало? — Пан Поченґло похитав головою. — Мода врешті минеться, як усе, засноване на смаках, а не на практичній вигоді.
— А ви як гадаєте,
— Похмуро це бачу, — пробурмотілося, не піднімаючи голови з-над тарілки.
Чи й справді ніхто з них цього не помічав? Потьміт обтікав силует Порфірія Поченґла, хоча й набагато слабший, ніж у Тесли, адже цього не можна було не зауважити. Очі в Поченґла були глибоко посаджені в костистих кошиках очниць із гострими виразними краями, й вистачило, щоб він опустив повіки, або повернув голову до світла, або нахилився над столом, — і вже смуги тьмітла збиралися під бровами, осідали над високими щоками, снували чорною імлою блакитні зіниці. На обличчі це було видно найвиразніше, але подібним чином отьмітлювалися й фалди одягу сибіряка, складки костюма, навіть металеві ґудзики блищали тьмяними відображеннями. Порфірій Поченґло повертався до Іркутська всього лише після тижневих відвідин Омська; йому було тридцять три роки, з яких тридцять він провів понад Байкалом, а з них тринадцять уже в Краї Лютих. Безумовно, він був одним із тих тубільців, про яких говорив учора з п’яною емфазою Зєйцов: що вони носять Зиму в собі, вигорілі від Криги, й навіть далеко від неї безпомилково упізнають один одного, «лютовці». Звиклі не просто до морозу, як зимовики, а до позаматеріальних впливів Зими; а росло ж уже перше покоління, зачате й народжене в тіні лютих.
Княжна Блуцька хутенько витягнула з Поченґли дату його народження, знак зодіаку, імена батьків, який колір і шляхетний камінь він любить, яким святим патронам уклоняється і які сни останнім часом йому снилися. Князь не брав участи в балачці, бурмочучи тільки старечі докори Дусіну, який сидів у нього з іншого боку. Таємний радник дивився на них обох: то на одного, то на іншого гостя за княжим столом, з подвоєною інтенсивністю зміїних очей. Уникалося його погляду й не бралося участи в розмові, побоюючись, що перше ж сміливе слово спонукає князя до чергового спалаху; сам князь дуже намагався дивитися в протилежний бік і взагалі справляв враження безмежно знеохоченого товариством за обідом. Він сьорбав гучніше, ніж зазвичай, рухаючи щелепою, як ополоником на каучукових шарнірах.
— Я уже надто звик, — казав Поченґло. — Певно, я б їх узагалі не помічав, якби не блиск куполів Собору Христа Спасителя понад Анґарою. Коли здіймається сильне Сяйво, Собор може освітити половину міста, а вночі видно заграву аж у Зимному Ніколаєвську.
— Але ворожіння, але сортілеґії, і сни, сни під Сяйвом, Порфірію Даніелєвічу, ось про що я питаю! Скажіть мені, прошу!
— Що ж. Власне, слід би розпитати бурятських шаманів. Я не знаю, я ніколи навіть таро не розкладав. Тут не грають у кості чи карти, якщо
— Я навіть думала, чи не послати когось із Товариства саме з цією метою, щоб він дослідив, описав, у Європі опублікував.
— Товариства?
— Петербурзького Теософського Товариства, — княжна нахилилася над стільницею, ланцюжок із пенсне завис над соусницею. — Я його почесна голова.
— Ах, — Порфірій зиркнув убік, явно шукаючи порятунку; втиснулося носа в мозок у млинцях. Поченґло зітхнув, погладив густу бороду. — Люди поводяться… як люди. Тут, натомість, так мені здається, вони хіба що більш, мгм, звихнуті.
— Що ви маєте на увазі?
— Та-ак, бачу, що мені важко розповісти. Це переважно дрібні речі. В Краї Лютих… Зустрічаєте ви,
— Ви вили на Місяць?
— Йдеться про те, що понад Байкалом нічого подібного не трапляється.
Княжна захихотіла.
— У вас там немає причинних?
— І справді, я не чув про жодний випадок божевілля. Але не в цьому річ: божевілля, лікантропія — це вже деталі. А тут я маю на увазі дрібниці, що перетікають між словами.
— Убивства в стані афекту? Через велике кохання? Через ревнощі? Не трапляються?
— Люди несамовито крадуть. Бійки, пограбування, шахрайства, у нас чимало
Князь Блуцький-Осєй підвівся з-за столу.
— Подякуємо, — буркнув він. — Кгм, так, справді, подякуємо красно й підемо подрімати, моя люба, тебе не буду просити.
Княжна також підвелася, усі встали. Стюарди заметушилися навколо столу. Відсунулося крісло. Панна Муклянович делікатно сигналізувала. Обернулося до Поченґли.
— Чи ви…
— Чи ви… — пролунало водночас.
Він від душі розсміявся.
— Дедалі ближче до Зими!
Княжна потягнулася через стіл своїм ціпком.
— А вас, вас, юначе, — вколола вона ним, мов флоретою, — графе-неграфе з багатьма іменами, вас я так просто не відпущу, Порфірію Даніелєвічу доведеться нас вибачити, бо я вас тепер викраду, йдемо, вже, вже, викрадаю, ну ж бо!
Розвелося безпорадно руками. Панна Єлена мусила б побачити цей випадок. Порфірій Поченґло ввічливо вклонився. Обійшлося стіл і подалося руку висушеній старенькій.
Довкола неї розходився запах затхлих тканин і рослинних ліків, навіть не гострий, але такий неприємний, що вдихаючи повітря, інстинктивно відверталося голову. Вона крокувала з упертою енерґією: у неї був тільки один ритм руху, один ритм мови, один — дихання. З такої близької відстані чулося його виразно: хр, хррр, хр, хррр. Ціпок був потрібен, щоб спиратися на нього при раптових шарпаннях
Княжна зупинилася тільки за салончиком, у вечірньому вагоні. Біля великого мармурового каміна курив цигару одинокий джентльмен, сусід панни Муклянович. Княжна Блуцька спрямувала ціпок у його бік. — Ви! — Джентльмен зніяковів, глипнув скляним оком, глипнув живим, холодно вклонився і вийшов. Княжна кивнула стюардові. Той підсунув їй крісло. Приблизно на тому самому місці три дні тому вона проводила сеанс із тьмічкою, залишився ще столик, схований за піаніно. Оглядалося за іншими кріслами — вони стояли вряд біля дверей ґалереї.
— Мій чоловік… — почала княжна й урвала, щоб перевести подих, хр, хррр. Знову озирнулося на ці крісла. Але вона вже впіймала подих і схопила за руку, смикаючи рукав піджака, впинаючись костистими пальцями в зап’ястя, тож, хочеш не хочеш, схилилося до старенької, зламалося в лакейській позі: зігнувшись у поклоні, наче вірний слуга, вухом до уст найяснішої пані.
— … каже, що ви мерзотник, кýтий на усі чотири ноги, зрештою, вистачить поглянути на вашу фізіономію, і що ви так вищиряєтеся, юначе?
— Вибачте, я ненароком…
— І з тією брехнею про шляхетність вашу, о, ще перстень, — вона пересунула стиск із зап’ястя на пальці — може, ви скажете мені, що це ваш родовий герб?
— Ні.
— Шарлатан, каже пан князь, і слід із ним погодитися, шарлатан, так, але тепер ви від мене не втечете! Тепер ви мене вислухаєте! Тепер правда!
Вона дихнула старечим подихом, і якби повітря мало барву, то це було б чорне повітря, вона видихала би чернь, тобто тьмітло, перегнане в газ. Заплющивши очі, відвернулося голову, нібито щоб наблизити вухо до губ княжни Блуцької, але насправді тільки для того, щоб уникнути її дихання. Дивилося убік, коли вона говорила, дивилося крізь вії на зелену сіризну тайги, що пропливала за вікнами експреса. Дуже намагалося стримувати хуткі до благальної посмішки м’язи обличчя, щоб вони залишалися у нейтральній симетрії, але коли почулося її слова — «тепер правда!» — немов хвиля теслектрики прошила тіло, смикаючи віжки всіх нервів у ньому. Правда! Зловісне гасло, застережливий знак, зброю у руки, обладунки на серце, пильнувати душу, йтиметься про — правду.
— Бо чому ви нас постійно уникали? Чому ви не приймали запрошень? Чому тікали від радника?
— Я не тікав.
— О! Не тікав! Тікав, ви добре знаєте, що тікали, брешете, негарно, негарно. Я питала Порфірія Даніелєвіча, перш ніж ви підсіли, розпитую тут усіх, хто знає цей край, хто міг би про нього чути: чи є така людина в Країні Лютих, Батько Мороз,
— І що?
— Каже, що не цікавився. А чи я можу вам повірити? Не можу. Ви шарлатан. Зрештою, Распутін теж шарлатан, усі шарлатани. Тільки Крига істинна, тільки в Кризі спасіння, з холоду в холод людина народжується, в холод відходить, що ближче людина до смерти, то виразніше відчуває мороз у кістках міцніючий, ви бачили старих — обтулені, загорнуті на теплому осонні в п’ять перин і хутр… Що? Що ви так дивитеся?
Відвернулося голову до вікна.
—
Вона міцніше стиснула гострі кігті.
— Знаю! І ви знаєте! Адже при дворі не тільки Распутін, — але! Але! Що мене одразу діткнуло! Що я впізнала вас першого ж дня! Так промовляє до нас істинний Бог, що голосніше й годі, ясними одкровеннями. Коли ви тоді увійшли в тьмітло, коли з вас полився сліпучий блиск, коли ви постали в дверях із боку сонця, ангел світіні, я злякалася, що серце мені вискочить із грудей, я думала, що мені знову наснилося, іноді я засинаю посеред дня, на годинку, на хвилинку, прокидаюся, не знаю, що, де, коли, котра година, що трапилося, тільки сон раптовий у мені залишається, і ви так увійшли в тьмітло, й прочинилася у вас піч зимного вогню, я бачила, як ви вийняли зі себе червоною рукою крижану блискавку, рука в зливі безтеплої білости, Боже мій, мене одразу діткнуло. Я сню про вас відтоді вдень і вночі.
— Ваша Ясновельможносте…
— Спершу я не розуміла. Але тепер! Тепер правда! Ви самі з тьмітла вичаклувалися! Син Морозу!
— Не вірте мені, Ваша Ясновельможносте. Не вірте собі. Все це…
— Але вони збуваються! Я про це кажу! Послухайте мене тепер! Коли ми зупинилися у Єкатеринбурзі, — я прокинулася посеред ночі, сон був страшний, серце б’ється наче молот, звичайно ж, мені снилися ви, і я відсуваю завісу, й що я бачу, бачу вас, під срібним снігом, біля темної стіни. О, як мене закололо отут, під грудьми, я тільки глянула, й уже. Пан князь жахливо вилаяв мене, але я знала, й ще Захарій Феофіловіч переконав мене, я одразу послала його услід за вами з людьми. Й що? Збулося! Ви ж мені, мабуть, не скажете, що то дурні забобони — сни — сни, карти, сортілеґії усілякі — що ближче до Краю Лютих, то більше. Як інакше мав би з нами порозумітися Бог?
— Не все, що правда, тільки від Бога походить.
Але думалося про щось інше. Княжна Блуцька належить до придворних мартинівців, може, також таємний радник Дусін, а може, він тільки її слухається, наче вірний пес, на одне виходить, — що то не з волі князя, а з волі княжни кинулися у Єкатеринбурзі міцнорукі слуги Блуцьких на порятунок. І що сталося далі: княжна шукає контакту, Дусін щоразу нахабніший, — а чи в Єкатеринбурзі вони не знали, хто ще виступив проти місцевих мартинівців? Чи не впізнали вони Пєлки? Але звідки вони могли б знатися, підліток із Буя і петербурзька дама? Які існують ієрархії серед мартинівців? Які фракції та розколи? Які накази між ними кружляють? Бо Пєлка знав, а княжна — ні. Чи не послала вона Дусіна, щоб той розпитав хлопця, як тільки радник доповів їй про бійку в місті? Тож Дусін іде посеред ночі, будить Пєлку, витягує з купе назовні, на платформу, щоб потайки поговорити про секретні справи, й — що сталося? Що сказав Пєлка? Що Дусін сказав Пєлці? Як Пєлка зреаґував? Вони побилися? Чи княжна могла віддати радникові такий наказ: «Викинь Пєлку з потяга»? Адже сама вона зовсім не мусить тепер визнавати усю правду, стареча манера мови не означає старечого слабоумства. Ба більше, оте все її зойкання про сни, передчуття, сортілеґії також, либонь, є лише димовою завісою. Приснилося їй, еге ж! Не тими самими шляхами, що й Пєлка та єкатеринбурзькі мартинівці, але ж княгиня могла й сама дізнатися про Батька Мороза й новий задум людей Раппацького: от, бодай навіть приймаючи на обіді самого Міністра Зими. До того ж вона знайома з Распутіним, може бути втаємничена у вищі містерії мартинівців. Від
Тож у яку брехню мала б повірити тепер княжна? Яка брехня буде найбезпечнішою? Присниться їй щось у інший бік, і вона буде ладна послати Дусіна з челяддю, щоб прибрали «шарлатана».
— Чого ви, Ваша Ясновельможносте, від мене хочете?
— Це вихід, ви.
— Я?
Вона підозріло глянула ліворуч і праворуч, і знову ліворуч на стюарда, який стояв перед переходом до салону, випростаний, з поглядом, втупленим просто перед собою: дивиться й не дивиться, слухає й не слухає, — проте все ж чує. Княжна схопила за руку вище ліктя і притягла, аж справді приклалося вухо до її мерляцьких губ: тепер вона дихала в саму вушну раковину, хр, хррр.
— Імператор збожеволів, — прошепотіла вона.
— О?
— Його Імператорська Величність хоче йти на війну з лютими. Ви чуєте мене зараз! — вона смикнула ще сильніше, аж довелося вхопитися за спинку крісла, щоб не втратити рівноваги під час наступного гойдання вагона й не впасти на княжну всією вагою тіла. — Коли його посеред ночі мара охоплює, він дзеленчить і кричить, і половину двору піднімає на ноги, міністрів і генералів велить до себе привести, прем’єр-міністра витягує з ліжка, ради таємні скликає. Він має у Зимовому палаці великі зали, де на підлозі половину світу йому намальовано, два континенти із прилеглими територіями, уся Російська імперія, і там
Може, вона сподівалася, що я урочисто присягну? Вишарпнулося з її стиску, вона вже не мала сили, щоб вхопити за руку знову. Відступилося на крок.
— Я ж казав вам, щоб ви, Ваша Ясновельможносте, мені не вірили.
— То що, може ви скажете, що ви не син Батька Мороза?
Покрутилося головою.
— Ті мартинівці в Єкатеринбурзі — як ви думаєте, Ваша Ясновельможносте, чому хотіли мене вбити? Вони бояться того самого, що й Ваша Ясновельможність, — і власне в тому причина, щоб мене живим до батька не допустити.
— Та я ж вам кажу: я мала сни! І як тільки вас побачила — одразу ж — я знала… я знаю! Нам під силу переламати долю, вберегти Росію під Кригою. Ви не вірите, але я у вас вірю.
Відвелося погляд. Власне, а чому б не поклястися їй у тому, чого їй хочеться? Це була б дуже розсудлива, дуже безпечна, хороша брехня. А що сором? Перед ким?
— Ваша Княжа Ясновельможність зволить говорити дурниці. А звідки мій батько узявся у цьому Сибіру серед лютих? Ви заслали його за бунт проти Імператора. Й ця крива фізія — бачите, Ваша Ясновельможносте? — чому ваш капітан-красунчик учора побив мене на очах у всіх? Бо я поляк. Назвіть мені, Ваша Ясновельможносте, бодай одну причину, чому б я мав прагнути врятувати Росію, бодай одну!
Княжна Блуцька замахнулася з крісла ціпком, але відстрибнулося. Якусь секунду думалося, що вона встане й почне ганятися з тим ціпком бальною залою, видихаючи чорний сморід, хриплячи крізь криві зуби, на негнучких ногах, рухаючи, мов качка, хворими стегнами й згорбленим хребтом, мстиво махаючи однією кістлявою рукою, а іншу піднявши над головою з палюгою, наче відьмацьким скіпетром, — але ні, вона змахнула раз й обм’якла в кріслі, покинувши попередній намір.
— Добре, — сапнула вона. — Я мала сни, і я своє знаю, навіть якщо ви не знаєте про себе, але… добре. Нехай Мартин за мене промовить.
— Та плював я на Мартина.
Вона глянула на мене, як на божевільного.
— Що на вас напало, юначе? Чому ви так поводитеся?
Гірко розсміялося, аж луна пішла по порожній залі.
— Чому ви всі хочете, щоб я постійно брехав?! Я не мартинівець! Я ніякий не граф! Я не розуміюся на вашій політиці! Росія мені байдужа! Та й Польща, зрештою! Я не бачив батька з дитинства! Плювати мені на все це! Крига не Крига, був би живий, і при грошах із усього цього вийшов!
Зауважилося, що то вже не сміх, а, правду кажучи, щось дуже відмінне від сміху, ближче до істеричного схлипування, отой голос, який із пересохлого горла видобувається короткими виверженнями. Руки при цьому тремтять, тріпочуть у так само істеричній жестикуляції, руки тремтять, а нога підстрибує на паркеті, тап-тап, ще трохи, й нервовий напад охопить усе тіло, божевільна сила, зазвичай добре прихована за кривою посмішкою, щомиті може вирватися на свободу. Роззирнулося у паніці. Одна рука вхопилася за комір, друга заходилася намацувати Ґросмайстра. Високий пронизливий сміх пер угору від діафраґми, зараз він виприсне крізь зуби. Захиталося на п’ятах, вагон схибнувся, полетілося на княжну. Вона простягнула ціпок — не щоб відштовхнути, а щоб зачепитися за плече й тим міцніше потягнути вниз. Упалося на коліна. Кістлява рука княгині Блуцької лягла на шию над розстебнутим комірцем стійки, посунула вгору, до волосся; княжна притиснула до чорної сукні голову, яка безвольно лягла в неї на подолі.
— Тссс, тссс, тихо. — Вона гладила напомаджені кучері. — Вже добре, синку, вже добре, мама Катя усе розуміє, ти не мусиш нічого говорити, мама Катя добре вас знає, можеш поплакати, можеш висповідатися, Катя забере це в могилу. Ти думаєш, що чимось здивуєш стару Катю, думаєш, що засмутиш, що відштовхнеш злою правдою — немає такої правди. Ти не мусиш соромитися, я добре вас знаю, я мала чотирьох таких синочків, і до кого вони прибігали виплакатися, до мене, до мене. Тссс.
— У-убити мене вони хочуть. Я не в-виживу.
— Ніхто тебе не вб’є, ти впораєшся, от побачиш.
— Я п-продався їм. За тисячу рублів.
— Попросиш пробачення.
— Пробачення. У кого?
— Віддаси гроші.
— Віддам.
— Бачиш? Уже полегшало.
Поцілувалося їй руку (зморшкувата шкіра, вкрита коричневими плямами, пахла старим деревом).
— Дякую.
— Маєш якихось родичів?
— Ні. Батька. Ні.
— Нікого близького поруч? Ну, так. Це найскладніше.
— Перепрошую.
— Оженися, дитино.
— Та кому б я таку кривду міг учинити — не коханій же.
— А чому ти так погано про себе думаєш? Ви всі одразу в пекло ладні провалитися, кожен клянеться, що він найгірша людина на Землі, молодість це, молодість. Направду лихих людей дуже небагато!
— Лихих? — розсміялося. — Та мене взагалі немає. Немає мене, немає, не існує.
— Тссс, тссс.
Заспокоїлося. Повернулася реґулярність дихання, долоні повернулися під владу свідомих думок: нерухомі, коли думалося про нерухомість, вони розтискалися й стискалися у кулак, коли думалося про лад і силу. Піднеслося повіки. Зелені відгомони тайги відображалися в інтер’єрі порожнього вагона, це теж було до певної міри заспокійливим. Поглянулося в інший бік, — а там стоїть стюард, стюард, про якого на мить забулося, випростаний, з обличчям, позбавленим виразу, незворушними очима, дивиться, а не дивиться, слухає, а не слухає, — проте чує. Підхопилося на ноги.
Княжна Блуцька дивилася меланхолійно, втомлено.
— Дуже прошу вибачити, — вклонилося. — Мені немає виправдання. Ваша Ясновельможність слушно мною гордує, і вельмишановний чоловік Вашої Ясновельможности теж не помиляється. Дозвольте…
— Ви питали про одну річ.
— Так?
— Одна річ, щоб зберегти Росію, — вона знайшла носовичок, витерла заслинені уста. — Бачите, ось вона.
— Що це?
— Прощення.
Розгубилося.
— Не моє право прощати від імені…
— Не ваше. Але тільки живі у живих можуть просити вибачення. Історія не знає милосердя, Історія не прощає.
Вона піднесла руку. Поцілувалося їй долоню, цього разу в дуже формальному жесті. Вона двічі постукала ціпком об паркет. Стюард відчинив двері. Вийшлося до салону.
— Я чекаю на вас і чекаю! — прошепотіла вона, вкрай знервована, вхопивши за руку панічним жестом і тягнучи за собою через салончик. — Він уже не дихає! Той цербер не хотів мене туди пустити, а кожна хвилина…
— Про що ви…
—
Сягнулося у кишеню піджака, — він був там, невідкритий.
— Я забув.
— Ви забули?! Забули?!
— У мене болить голова. Важке похмілля. Ну що таке?
— Нікола помер.
Про смерть у минулому часі
— Він мертвий.
Схилилося над тілом доктора Тесли, притискаючи інтерферограф до ока. Світло — світло — світло — світло — світло — світло — світло.
— Він мертвий, панно Крістіно, але, можливо, й живий.
Вона доволі істерично захихотіла.
— Добре, що встигли!
Подивилося на неї підозріливо.
— Що ви маєте на увазі?
—
— Я вам розповідав.
Її губи затремтіли.
— Ви мені обіцяли! Й що? Замість того, щоб його відмовити, ви самі скуштували!
— Зараз ви скажете, що це моя провина, що то я його вбив.
Але було з усякого погляду гідним захоплення, як добре
Доктор Тесла спочивав на своєму ліжку, на прошитому пурпуровою ниткою покривалі, з подушкою під головою, голова його була повернута до вікна, за яким пересувалася похмура зелень нескінченної тайги, в міру, як експрес віддалявся від останніх осередків цивілізації, перед тим, як перетнути межу справжнього Сибіру й Зими, длук-длук-длук-ДЛУК, а з кожним підстрибом вагона підскакувало й тіло Тесли й зісковзували з покривала укладені вздовж його боків довгі руки доктора, долоні якого ховалися у бездоганно білих бавовняних рукавичках. Манжет лівого рукава його сорочки було підібрано, він відслонював над рукавичкою червоний обруч відтиску: тут Тесла обгорнув собі крижлізний дріт динамо-машини. Ґенератор залишився на столику, кабель сповз на килим, звиваючись по-зміїному, корба хиталася туди й сюди. Металеві елементи встигли вже обсохнути, з приладів і стін зник іній.
Розповідь
Пам’ятаючи про випадок із Юналом Фессаром, не повірилося панні на слово. Окуляр інтерферографа послужив контрольним дзеркальцем, приставилося його до губ доктора. На склі не з’явилося жодних ознак дихання. Він мертвий.
— Чи траплялося з ним таке раніше?
— Що?
— Смерть.
— Як ви можете жартувати!
— Ну-у, ми обоє жартуни. «Рятуйте його!» Встань, Лазарю!
— Ви ж самі сказали: помер, але, може, й живий.
Постукалося задумливо по підборідді металевим циліндром.
— Він не замерз, якщо ви, панно, розумієте, що я маю на увазі. Але те саме можуть сказати про себе кілька мільярдів інших трупів за межами Краю Лютих. Тобто, — усміхнулося у вуса, — трупи не говорять, але…
Як швидко опинилося у ролі, повернутій на 180 градусів: тепер довелося обійняти плачучу, притулити, шепотіти добрі слова, гладити по голівці, гойдати до забуття, тссс, тссс, тссс. Вона схлипнула. Її долоні стиснулися у м’які кулачки, дитяча безпорадність.
— Я д-думала, що ви — бо ви ж сам теж, — а він казав про вас…
— Що казав?
— Що ви ро-ро-зуміііієте!
Чого сподіватися від дитини? «Мамусю, песик у мене зламався, відремонтуй песика!» Й підсовує під носа мертву тварину, а в широко розплющених очах дитини не з’являється й тіні сумніву, для того й існують дорослі, щоб порядкувати світом.
Вона заспокоїлася.
— Він помер, — тихо повторила.
— Може, я сходжу за доктором Конєшиним…
— Я просила його не їхати. Від самого початку над цією поїздкою висіла загроза.
— Він наполягав.
— Так. Він сам мусив виконати всі експерименти, завжди так було. Спершу він хотів їхати туди одразу й на місці провести дослідження. Я виблагала ту Праґу, — вона знайшла носовичок, висякалася, вибачилася. — Ви знаєте, що то Ніколу звинувачували, наче він наслав лютих?
— Що?
— Так, так, на нього й пасквілі в пресі понаписували. Після того, як Пірпонт Морґан відмовив йому в фінансуванні, Ніколі довелося закрити вежу Ворденкліф, ще в тисяча дев’ятсот третьому чи четвертому. Вся справа з Морґаном… Нікола не мав би всіх цих клопотів, якби не був настільки сліпий щодо певних очевидностей у спілкуванні з людьми; але його думка завжди бігла радше до того, що неочевидне, чого ніхто в подібному óбразі не вловив. Так він здобував прихильність у людей, так він її втрачав. Він же ж ніколи не одружився… Він бував до людей сліпий: сліпий, глухий і нечутливий. З Морґаном він також, мабуть, розмовляв, як із шанувальником науки, а не хитрим фінансистом. Ну й втратив Ворденкліф. — Рука доктора Тесли зісковзнула з постелі,
— Так?
Крістіна струснула головою, прокидаючись від небезпечної задуми, в яку сама себе дала упіймати; поки вона говорила, все було гаразд, нехай говорить, нехай зосередиться на власних словах, це початок усіх жалóбних обрядів — спогади про покійних.
— У липні тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого в лабораторії у Колорадо-Спрінґс, коли він працював над реєстрацією електричного пульсу Землі, я правильно кажу, електричного пульсу, — він отримав тоді з космосу сигнал, повторювані послідовності чисел. Прошу пам’ятати, що тоді на Землі ще не було жодних радіопередавачів. Нікола обчислив, що сигнал надходить із Марса. Він одразу ж заявив про це в пресі, — вона подивилася з ніжною посмішкою на мертве обличчя винахідника. — Він ніколи в собі не сумнівався, і тим найбільше собі шкодив. Мати розповідала мені…
— Так?
— І коли він отримав це замовлення від царя, спочатку тільки на дослідження у галузі озброєнь, бо тільки навесні минулого року було укладено чіткий контракт проти лютих, — ми насилу вмовили його тримати це питання у таємниці. Він страшенно боявся, що хтось знову його випередить і відгородиться від нього патентами: якби ви знали, скільки нервів це йому коштувало! Він зустрівся з інженерами із
— Зачекайте, панно Крістіно, що ви розповідаєте, адже він накачував себе тою тьмідиною власне для того, щоб роз’яснити собі розум, він сам мені казав.
— Мабуть, ви його погано зрозуміли. Для роботи пізно вночі або коли потрібно було поквапитися з конструюванням прототипів, то авжеж; але для нових думок і тієї крихти божевілля…
— Що?
Підхопилося. Підскочилося до столика, вхопилося за корбу, за крижлізний кабель, закрутилося динамо. Дротом потекла тьмідина, в машині замигтіло бліде тьмітло, трррррррррр, уїдливий холод увійшов у долоню, передпліччя.
— Що ви робите?! Покиньте негайно!
Вона вирвала кабель, іншою рукою зупинила корбу, перелякана, сердита.
Відступилося.
— Пам’ять, для пам’яті, — бурмотілося собі під ніс. — Він питав не про такі ефекти, не про такі, адже він сам не знав, експериментував.
— Пане Бенедикте!
Сховалося інтерферограф.
— Людина, яка живе пам’яттю… Ви казали, панно, що він розмовляє з неіснуючими людьми, що плутає уявлення з реальністю? Сьогодні за обідом промисловець із Іркутська розповідав про місцеві
Панна Філіпов насупила брови.
— Чи ви добре…
— Немає божевільних! Ви що, не розумієте? То не для того Нікола ходив до вагона з арсеналом Літа! Динамо-машину він мав тут, але там — він не показав мені, перекинув кабель до чорної солі, переставив приховане обладнання, вийняв тунґетитове дзеркало — там він має флюменатор, призначений для зворотної роботи! Боже мій, він же казав мені відверто: як убити лютого — та ж тільки так: зовсім не заливаючи його ще більшою кількістю тьмідини, а висмоктуючи з них усяку тьмідину! Як електричний струм, чи пливе він до катода, чи до анода, завше залишається струмом; так само є два напрямки потоку Тесли: більше тьмідини — менше тьмідини. Розумієте, панно? Це шлях до шаленства, це шлях до новаторських думок, які нікому раніше не спали на гадку, чудесна машина поетів і винахідників — помпа логіки Котарбінського! Той сам потік, тільки обернений у протилежному напрямку! Арсенал Літа: те, що ні існує, ні не існує, ні істина, ані омана, ні так, ані ні — поглянулося на труп Ніколи Тесли, — ні живий, ні мертвий, панно Крістіно, ні живий, ні мертвий! Наступна зупинка! Коли? Де? Котра година?!
У неї тряслися руки. Вона витягла з шухляди свій примірник
— Я не знаю, на скільки ми запізнюємося, — зойкнула вона. — Новоніколаєвск? Може, ви бачили, яка була остання станція…
— Зачекайте.
Вибіглося у коридор. Купе
Схопилося доктора за плече (шкіра холодна, як лід), шарпнулося.
— Що ви робите?!
— А все ж, бий його лихо, важкі ці трупи, — засопілося. — Панно дорога, краще відразу почастуйтеся якимись солями, котрі повертають притомність, бо я потребуватиму вашої допомоги, й рук, і справної голови.
— Але…
— Через півгодини Нікола мусить опинитися у своєму вантажному вагоні, я спробую вчинити чудо. Тепер, — зробилося кілька глибоких вдихів, сілося біля підніжжя ложа покійного, обтерлося його чоло, — тепер ми мусимо подумати, як це здійснити. Хто перенесе. І як. Щоб збіговисько на станції не спровокувати й не принадити юрми до арсеналу Літа: пан Тесла ніколи б мені того не пробачив. Думаю, що ви повинні одразу після того, як потяг зупиниться, постукати у той вагон і привести сюди тих двох аґентів, вас вони знають краще, послухаються; тоді хутко…
Панна Крістіна від’єднала від динамо-машини корбу й, нахилившись над порожньою постіллю, ударила дерев’яною ручкою об стіну: луп, луп, луп, тричі, раз у раз.
Подивилося здивовано. Вона відклала корбу. Двері відчинилися — і в купе вскочив Павєл Владіміровіч Фоґель з наґаном у руках.
— Пане докто…
— Сховайте зброю! — гаркнулося на сивочолого
— Що з ним трапилося? — запитав він ледь чутно.
— Пан доктор мертвий, — ствердила Крістіна Філіпов. — Як тільки потяг зупиниться у Новоніколаєвську, ми мусимо перенести Ніколу до товарного. Сходіть за Олєґом.
— Мертвий?
— Сховайте це!
Він сховав револьвер. Насадивши на носа пенсне, Фоґель підійшов до тіла Тесли. Узяв обережно зап’ястя трупа. Хвилину він, здавалося, міряв йому пульс, і при цьому порожнім поглядом дивився на теслектричний ґенератор, що стояв біля вікна.
— Так, — пробурмотів він і поволі перехрестився з бюрократичною скрупульозністю. — Доведеться телеграфувати. Панна засвідчить, що то був нещасний випадок? Що ми ніяк не могли запобігти?
— Поки що невідомо.
— Що?
— Чи доведеться свідчити. — Крістіна відвела погляд і накрутила пасмо свого волосся на палець. — Пан Бенедикт вам усе скаже.
Всталося, узялося старого поліцейського за плече.
— Ви мусите роздобути скриню, якомога більшу, порожню звичайно, щоб тіло доктора помістилося без проблем. Перенесемо його в скрині.
Фоґель поправив скельця, насупився.
— Навіщо?
— Самі побачите. Що вам втрачати? Тепер він уже мертвий, більшої шкоди вам не завдасть. Ну, йдіть уже, час минає! Скриня, велика!
Він вийшов, на порозі ще раз озирнувшись на розтягнутого на пурпуровому покривалі серба, — довгі ноги, що стирчать з ліжка, рука в білій рукавичці, яка поволі зсувається на килим, на шиї розпущена хустка, з-під якої видно криваві синці, а з розчесаного на два боки чорного волосся — біле пасмо, що спадає на склепінчасту скроню, — Фоґель стояв і витріщався, поки не замкнулося двері.
— Послухається?
У панни Крістіни знову опустилися руки, вона осунулася по стіні під вікном, приклавши чоло до зимної шиби.
— Можливо. Мабуть, так. Мусив би.
— Я думав, що він подорожує у службовому за тендером.
— Він перейшов на місце Вазова. Вони залишили порожні купе до Іркутська.
— Ах!
Вазов і той інший, котрому Вазов проламав череп, забулося його прізвище, два ангели-хоронителі, від початку приставлені для охорони Ніколи Тесли, мали придбані місця у люксі. Й справді, після їхньої смерти купе залишилися порожніми, мабуть, власне оті два одномісні купе обабіч
— Ви справді сподіваєтеся… що… Нікола…
— Ми ще не дісталися до Краю Криги, панно Крістіно, все ще є місце для брехні, навіть найбільшої.
Закурилося цигарку. Те, як раптово все вияснюється і укладається в порядку, приємному для умислу, до певної міри непокоїло б, якби не усвідомлення, що це аж ніяк не перше таке досконале пояснення; усяке попереднє незабаром виявлялося хибним, або принаймні неповним. Зрештою, ми тут маємо справу з новою цариною знань, новою наукою — наукою про тьмітло, про теслектрику, про фізичні підстави логіки — й тому під час цієї поїздки до серця Зими подорожуємо через наступні епохи історії науки, теорія заступає теорію, гіпотеза витісняє гіпотезу.
… Отож, відбулася детьмідизація, Нікола Тесла розвернув напрямок потоку тьмідини в своїй машині, й коли схопилося крижлізну голку, тьмідина зовсім не влилася у тіло, а була з нього випомпувана. Пам’ятається: кристал солі — один із небагатьох у слоїку — спершу не був чорним. Пам’ятається: що забулося усе, що трапилося, від схоплення до відпущення кабелю. Тепер розуміється слова доктора Тесли. Арсенал Літа. Убити лютих. Кожному організмові, кожній біологічній структурі притаманний не тільки певний електричний заряд, а й теслектричний: вони є посудиною для тьмідини. У своєму природному стані на Землі вони залишаються наповненими не до кінця. (Напевно, вдасться якось розрахувати максимальну ємність цієї структури й ступінь її отьмітлення. Якщо такий максимум існує. Чи ж Нікола не згадував про необмеженість теслектричного струму.?..) Літо є царством істинних оман і оманливих істин. Натомість, Зима не допускає нічого поміж істиною і оманою. Люті, діти Зими, живуть у великій повені тьмідини. Так само, як можна відпомпувати тьмідину з лютого, так можна відпомпувати її з будь-якого іншого органу, скільки б її у ньому не було. Чи людина, повністю детьмідизована — «розморожена», — все ще житиме? Тобто чи можна буде сказати про неї будь-що із остаточною певністю: що вона жива, що нежива, що вона є, що її немає? Чи теж будь-які судження про неї будуть однаково істинно-хибними, і їй порівну належатимуть усі атрибути буття — небуття? Чи Нікола Тесла ставив такі експерименти на людях? Або на тваринах? Без сумніву, він сподівається, що для лютих помпа Котарбінського стане знаряддям згуби.
… Отож зазналося детьмідизації, а недобір і надлишок тьмідини об’являється для людського ока однаково: отими дрібними феноменами світла, світла й тьмітла, тіні й світіні. Чи маґнет прикладений нижнім чи верхнім полюсом — потужність однакова; чи електричний струм тече в той чи в інший бік — потужність однакова. Проте вже натиск безпосередньо на тіло й розум різний при нестачі й надлишку тьмідини.
… Зараз усе вкладається у голові небезпечно гладко, все взаємно пасує: і другий лист пілсудчиків, видобутий із «фальшивої» пам’яті, й оті підозріло легкі осяяння і дедукції минулого дня, і нічні розповіді… Зазналося детьмідизації, було відпомповано логіку єдиноістини та єдинохиби. Згодом ефект зникає, рівні тьмідини нівелюються до локальних медіан Літа. Або Зими, де медіана тьмідини набагато вища, — звідси попередження Зєйцова й Поченґла: це інша країна, люди набувають там інших навичок, змінюється спосіб мислення, там керують інші закони, Бог-Самодержець перевів стрілку.
Поклалося руку на корпус динамо-машини Тесли. Вона вже навіть не була зимною. Спершу подумалося, чи може, однак, покрутити корбу й дотьмідитися до здорової рівноваги. Але минула вже майже доба, навіть у дзеркалі різниця не помітна. До того ж — чи й справді цього прагнулося: дотьмітлення? Більше за Мороза?
Вийнялося торбу з-під столу, запакувалося у неї ґенератор, кабель, корбу. Ключика ніде не знайшлося, але не малося наміру перешукувати кишені трупа. Шафа, на щастя, була незамкнута. Вкинулося усередину важку торбу, вона стукнула об дерев’яну підлогу. Панна Філіпов хутко підняла голову, наче її зненацька розбудили; може, вона й справді прокинулася, задрімала, притиснувши щоку до шиби, залишився червоний відтиск на шкірі. Якусь мить вона здивовано кліпала, наново орієнтуючись у ситуації: труп Ніколи на постелі, чужа людина снує по купе. Уві сні люди набухають: розіспані, вони повертають до світла м’які, пухкі обличчя, повніші, округліші парсуни. Світловолоса Крістіна здавалася тепер ледве розквітлою дівчинкою з личком херувима, великими, блакитними, як на вітражах, очима. Навіть нерішучий рух руки, жест, обірваний на півдорозі, також виказував дитячі безпорадність і розгубленість. Вона спала — це теж різновид утечі.
Відклеїлося цигарку від губи й, відхиливши вікно, струснулося попіл на вітер. Зимне повітря напинало чорні фіранки над ложем покійного.
— Ви повернетеся, панно? — спиталося тихо.
— Так, — вона ковтнула слину. — Спершу до Праги, мушу подбати про Чіто, його асистента; потім до Америки.
— Що станеться з отим вагоном? Із його вмістом? Машинами та рештою?
— Воно й так усе належить царю.
— Він має когось, хто на тому знається?
Крістіна подивилася на мертвого винахідника.
— Сам Нікола не знався, ніхто не знався; не знаються навіть інженери із Зимного Ніколаєвська. Інакше можна було б піти й розпитати. Або прочиталося б про це в якихось книжках, як ви гадаєте?
— Маю на увазі те… чи хтось продовжуватиме експерименти доктора Тесли? Чи підхопить хтось його задуми, використає ці відкриття?
Крістіна підвела погляд.
Енерґійно перехрестилося.
— Та борони мене Бог! Не дивіться так на мене! Я не тому питаю, справді! Зрештою, я взагалі не маю про все це найменшого поняття!
Вона закрила рот рукою.
— А я вам майже повірила! Що ви знаєте, що робите. Що коли ми туди його перенесемо… що, як казав Нікола, ви здогадалися про щось більше, й…
— Воскресіння.
— Що?
Затягнулося димом.
— Я кажу це вголос, щоб переконатися, чи сам не розсміюся. Оживання померлих, воскресіння мертвих, піднесення з гробів, резурекція тіла.
Вона нахилилася через усю віддаль купе й поправила доктору Теслі хустину на шиї.
— Напевно, я даремно вас узагалі турбувала, слід було повідомити
— Ви мене випроваджуєте? Я нікуди не кваплюся.
Всілося у кріслі.
— Що потрібно для воскресіння? Не труп. Присядьте, панно, я розповім, а ви поміркуєте, чи є сенс морочитися зі скринею. Та-ак. Для воскресіння — не труп. Потрібна жива людина й пам’ять принаймні одного свідка, що живий був колись трупом.
… Адже, бачите, панно, існує тільки сьогочасність: сьогочасний Бенедикт Ґерославський, сьогочасна Крістіна Філіпов, сьогочасна цигарка, сьогочасний потяг, сьогочасне тіло Ніколи Тесли. Їхнє минуле й майбутнє — вони примерзають до сьогочасности різними можливими формами. Бо ж не існує, зрештою, учорашньої Крістіни Філіпов і не існує завтрашньої Крістіни Філіпов.
… Але: до сьогочасности належать також наші умисли, і їхнє уявлення про майбутнє, і їхня пам’ять про минуле. Проте, оскільки пам’ять так важко впіймати на брехні, а уявлення про завтрашній день завжди підлягає суворій верифікації, ми вважаємо пам’ять певною, і певним — відображене в пам’яті минуле. Але, панно Крістіно, це омана сьогочасного розуму! Чи не траплялося з вами ніколи, щоб ви пам’ятали якусь минулу подію ясно й чітко, а інші її свідки пам’ятали все цілком по-іншому? Чи вони брехали? Нічого подібного. До сьогочасности провадить мільйон стежок, і мільйон стежок від неї розходиться. Чи граєте ви, панно, в шахи? Як часто трапляється, що, поглянувши на шахівницю, ви знаєте з цілковитою упевненістю, яка була на ній розстановка фіґур до попереднього ходу і якою буде — після наступного? Як часто з наявної розстановки можна відтворити тільки одну минулу розстановку?
… Якими ж рідкісними бувають у домініонах Літа миті, коли те, що можливе, повністю перекривається з тим, що скінчене!
… Пан Зєйцов прислужився б ширшими пізнаннями, але ж усі ми знаємо історію біблійних воскресінь. Коли Ісус піднімав із гробу? Приходить до нього храмовий сановник, заламує руки, шати цілує, Учителю, донечка у мене померла, мертва вдома лежить, родина оплакує дівча, підтяте, перш ніж розквітнути, але я вірю, що в Твоїй владі воскресити її з мертвих, якщо ти тільки захочеш, чи захочеш? Ісус іде до будинку покійної, серед жалобників, чому плачете, питає, — отут, послухайте уважно, — чому ви плачете, бо дитина померла, кажуть, і всі знають, що померла. Але ж ні, мовить Ісус, вона не померла, тільки спить. І йде до жалобного покою, над ношами схиляється, устань, панночко, нашіптує. І дівчинка підводиться. Ви уявляєте собі здивування родини. Отож, воскресив! Що він вчинив! Чудо! Вихопив у смерти дівчинку, яка вже запала в небуття: не жила, а тепер живе. Але ж, ні, каже Ісус, вона зараз жива, а перед тим тільки спала. Не кажіть про це нікому, забороняю. Ви неправильно пам’ятаєте, ось, маєте її перед собою, вона дихає. Розумієте, панно? Що Він зробив — чи міг Він змінити минуле, якщо минулого не існує? Урешті-решт залишається тільки ненадійна пам’ять свідків. Важливий сьогочасний стан — лише сьогочасна дочка сановника існує, — а минуле замерзає у наших очах таким, яким ми його найпростіше охоплюємо розумом, тобто найпростішим із усіх можливих. «Вона тільки спала».
Експрес шарпнувся, закінчуючи гальмування, і тіло Ніколи Тесли зсунулося разом із покривалом; ухопилося їх обома руками, впустивши недопалок на килим. Двері відчинилися, пан Фоґель устромив сиву голову. — Є скриня, йду за Олєґом. — За вікном проплила споруда двірця у Новоніколаєвську й низка вантажних вагонів на запасній колії.
— У те, що ви кажете, — я не вірю, зрештою, і не розумію. Але через те, я к ви це кажете, пане Бенедикте, — він мовив так само,
— Де та скриня?
Після чого почалася чергова комедія з трупом, себто борюкання у розкішній тісноті Транссибірського експреса з мертвим, безвладним тілом. Адже одразу після того, як потяг зупинився, почався рух у коридорі та в проходах: довелося замкнути двері й остерігатися випадкових «цікавих Варвар». Украдена чи придбана Павлом Владіміровічем скриня (можливо, просто звільнена від багажу покійного
— Мертвого б розбудив! — вигукнув свято обурений пан Фоґель, потрясаючи над головою спрацьованою правицею. Розсміялося.
Потім тягнулося ту скриню уздовж ешелону Транссибу по вкритому жорствою пероні; негайно з’явилися послужливі
Так, наче річка Об була природною межею погодного фронту, небо над Новоніколаєвськом втратило похмуру свинцеву барву, і яскраво засвітило сонечко, проливши на двірець, на його білу будівлю, білий паркан, білу жорству, білий пісок — лавину сліпучого світла. Були такі місця, такі напрямки погляду, на яких білість, помножена на білість, випалювала з óбразу будь-які колір і форму, і діапазон, і споглядалося тоді в нескінченно глибокі отвори в матерії світу, в огнища гарячого небуття — тут, тут, там, поєднані мережами відблисків, нитками сонячних променів — понад дахом двірця, за садом, у хмарах над Новоніколаєвськом, на шибі вагона, в перспективі залізничної колії. Чмух, чмух, чмуфф, так із білого ніщо виринула брила локомотива, який поволі сунув бічною колією, — мружилося очі, дивлячись просто на нього, поруч із плечем засапаного Олєґа — спершу брила, потім із затримкою засмоктані в білість, довгі крижлізні веселки, арки й бульбашки мерехтливих кольорів, що вкривали паровоз, мов надуті вітром вітрила чотирищоглового ґалеона; й що більше паровоз віддалявся від сонячного стовпа, то потужніше обростав багатобарвними веселками, поки не зрівнявся з останнім вагоном Транссибу, й тоді розгорнув повний такелаж акварельних міражів, десять, двадцять, тридцять метрів над трубою, а також у формі широко розставлених на два боки крил: неповоротка вугільна машина у ґлорії метеликових зблисків. То був локомотив, повністю виготовлений із крижліза. То був локомотив повністю розроблений для крижліза: не копія старих машин, а
— Що це таке? — спиталося.
— Перечеплюють нас, від Обі Транссиб обслуговують байкальські локомотиви, — відказав Фоґель. — Уф, краще поквапмося, Вєнєдікте Філіповічу.
— Будете мене тут страшити? Що заморозницький аґент застрелить мене на очах у всіх?
— На очах у всіх, уф, не застрелить, але — так, усі на нас дивляться!
То була правда, прибуття «Чорного Соболя» привабило на цей бік потяга близько сотні пасажирів, а хто не вийшов, той принаймні вистромив голову в вікно. На щастя, минулося уже останній купейний вагон. Озирнулося через плече. Лиш одна людина на пероні не дивилася на крижлізний паровоз: худий, випростаний силует у фесці, із ціпком у руці. У відповідь на погляд Юнал Таїб Фессар відсалютував цигарою.
За допомогою Стєпана скриню закинулося до вагона. Останнім зіп’явся усередину Фоґель; засунулося за собою двері й обтрусилося долоні.
Обернувшись, опинилося під мовчазними поглядами аґентів і
— Слухаю?
Крістіна схрестила руки на грудях.
— Ми чекаємо.
Важко стрималося, щоб не погризти ніготь.
— Добре. Ви, Павєл Владіміровіч, Олєґ Івановіч, вийміть його й покладіть отут. А вас, Стєпане, я попрошу відкрити ту скриню, де доктор Тесла тримає машину, на якій працював учора вранці, коли я тут вас відвідав. Мені потрібен також кабель до неї. А якихось конструкційних схем із описом?.. Що ж, я так і думав. Це ота скриня?
— Ота.
— Ви маєте ключі від колодок?
— Від тих? Ні. Але доктор також їх не відчиняв. Ось тут, бачите, він просвердлив отвори, такі як від сучків, і закорковував їх ґумовими чопами. Він оце щодня приходив і встромляв ці дроти, й впускав це в себе, тьху, кажу Вашій Вельможності, я знав, що це так скінчиться, і теж його благав, але що поробиш, що поробиш, слухатися треба начальство, і я дивився, як людина труїться тією нелюдською гидотою, — а що ви, Ваша Вельможносте, збираєтеся робити?
— Підключити його до тієї гидоти. Як вона вмикається?
Вийнялося з дошок чопики. Стєпан витяг з-за сінника службову валізочку й вийняв із неї в’язку ключів. Хвилину він їх, підозріло зиркаючи, поперебирав. Чекалося.
— І що? — наполягала панна Філіпов. — Що тепер? Ви взагалі знаєте, що робите?
Стоялося з кабелями в руках перед запечатаною скринею з бандероллю
— Ну що ж, це все одно буде воскресіння
Плюнулося на долоні, а потім поклалося руку на спусковий гачок, на оголену голку.
…Опустилося на підлогу.
— Добре, — сказалося й зсунулося на дошки, шуруючи піджаком по неструганій деревині скрині. — Добре. Нехай хтось… А краще я. За хвилю.
— Ви знову це зробили! — волала панна Філіпов. — Ви впали в ту ж залежність, що й Нікола! Боже мій, це для того ви втискали його в скриню, для того торсали трупом, щоб я повірила, щоб ви змогли — що про вас кажуть —
— Усе не може бути правдою, — пробурмотілося, підносячи руку до очей. Чорні плямки мерехтіли на поверхні шкіри, а може, й безпосередньо під епідермісом; іноді, коли кінцівка німіє, так усередині долоні укладаються біло-рожеві мандали, але тепер виглядало, наче там билися між собою живі клітини тіні й клітини світіні. Поглянулося лівим оком, поглянулося правим. У вагоні панував напівморок, світло проникало крізь заґратовані віконця, крім того, його частково заслонювали купи ящиків. У повітрі літали мільйони часточок куряви, усі вони тепер вирували й золотаво виблискували, й усі кидали свої тіні, це неймовірно, проте бачилося їх із клінічною докладністю, кожну зокрема, цятки чорні, цятки білі, цятки золоті; увесь інтер’єр вагона було розбито на калейдоскопічні уламки барв. Калейдоскоп, так, це була слушна асоціація, — що вони продовжують обертатися, залишаються у космічному русі, й небагато потрібно, щоб вони перестрибнули в абсолютно іншу конфіґурацію, мик, мик, а то вже не буде вагон, то не будуть дошки, то не будуть люди, не буде труп.
То не буде труп. Відвелося погляд. Три аґенти охранки стояли навколо із серйозними мінами на обличчях, Олєґ із жовтою хусткою у руці, Стєпан із ключами, притиснутими до грудей, Павєл із рукою, застромленою під піджак, тримаючи долоню на руків’ї наґана: іконописні персонажі, кожен із них має своє місце — Павєл посередині, Стєпан праворуч, Олєґ ліворуч, — кожен атрибут — зброя, ключі, хустка — кожна роль, призначена Богом, трійця чиновників царського ладу.
— Скло, — сказалося. — Кремній. Каміння. У крайньому разі метал. Знайдіть щось, що можна під нього підкласти.
— Навіщо? — пирхнула Крістіна.
— Для ізоляції. В іншому разі тьмідина піде з дощок, з підлоги. Зараз я підведуся. Нехай хтось перевірить час, за десять хвилин до від’їзду ми мусимо повернутися до люксу. Розстібніть йому жилет і сорочку на грудях. Чи є тут вода? Чогось напитися? У чому річ? Зараз устану.
— У вас світло в волоссі, — вказав хусткою Олєґ. — Сипле у вас із брів, Вєнєдікте Філіповічу.
— Що? Іній?
— Світла, світелка, світлячки.
Провелося рукою по голові. Після стискання кулака вздовж кісточок і між пальцями уклалися ясні світіні. Заплющилося повіки. Під ними вибухнула сліпуча червінь. Смикнулося головою назад, ударяючись потилицею об дерево, раз, другий, третій, щоразу міцніше.
— Що ви тут витіваєте? — прошепотіла вона, явно перестрашена. — Що на вас найшло?
Знизалося плечима.
— Не знаю. Дуже перепрошую. Зі мною тепер може траплятися таке, що… Ну, це може дивно виглядати. Я не зможу цього розповісти.
Вона закусила губу.
— Він казав те саме! Й потім…
— Потім він ішов до іншої машини, чи не так?
Вони поклали Теслу на трьох бляшаних коробках, виник свого роду катафалк, стопи серба стирчали в повітрі, він був занадто високим, тобто занадто довгим. Ухопивши обережно за ізоляцію, піднялося кабель. (Схиляння, однак, виявилося занадто навальним, запаморочилося у голові). Поклалося голку на відкритих грудях винахідника, притислося крижлізо його відкритою долонею, згинаючи палець трупа на спусковому гачку. Переконавшись, що спуск відтягнуто до самого краю, відступилося під скрині.
Опечатаний флюменатор працював із низьким гарчанням. Помпа Котарбінського витягувала теслектрику з тіла Ніколи Тесли до слоїка із соляними кристаликами.
— Він повторював це щодня, чи не так? Панно Крістіно?
Вона насилу відірвала погляд від Ніколи.
— Так.
— Уранці він відпомповував тьмідину, пополудні запомповував.
— Так, мабуть, так. Ви хочете його тепер — в інший бік? Витягти з нього те, що він там у себе влив? Так?
— Після видалення кулі з рани мертві не оживають. Неможливо вилікувати когось, хто вже помер.
Три
— Він вам, панно, казав, навіщо це робить? — спиталося тихо. — Особливо тепер він мусив кидатися з цим у вічі, саме в дорозі. Теслектричний ґенератор він мав під рукою у купе, а до помпи ходив сюди, до арсеналу. Ось чому ви знервувалися, чи не так? Він не міг приховати цього, як приховував раніше в лабораторії. Прошу мені сказати. Чи пояснював він це колись? Чому так? Одне — на сніданок, друге — на обід.
— Ще до Уралу, коли я помітила, що це сильніше, ніж він, ми посварилися і… — вона урвала. — Він називав це,
Вона задихнулася сухим схлипуванням. Хотілося знову обійняти її, притулити, втішити, — але вона хутко відсторонилася у куток за великий циліндр меґафлюменатора, ховаючи обличчя в хусточку. До того ж
Тіло Тесли виглядало так само мертвим, як і хвилину тому, навіть ще мертвішим, ніж на ложі в люксі, бо тепер, із рукою притиснутою до голих грудей, воно спочивало в явно неприродній позі, схоже на манекен, на цьому бляшаному катафалку, мов підрихтоване бальзамувальником.
Підійшлося, сталося над Теслою. Чи оптична омана, чи й справді іскри тіні — вуглисті тьмітлики — вже збираються у серба на віях? Провелося долонею над його обличчям. Чи організм після відкачування тьмідини повинен розігрітися, якщо натьмічений предмет остигає?
Олєґ протяжно зітхнув, обтираючи чоло та обмахуючись хустиною: на його обличчі знову з’явилася нездорова блідість.
— Відійдіть, — сказалося. — Не дивіться.
— Що? Чому?
— Це не публічна справа. Такі речі відбуваються у пітьмі, в тиші, під землею, за каменем, коли ніхто не дивиться. — Коли ніхто не дивиться, подумалося, коли немає наступности між минулим і сьогочасним; за завісою Можливо. То лишень у Зимі, в самому серці Криги, в бурульникових брилах, тільки там існує лише те, що існує, і не існує те, чого не існує. — Вийдіть.
Трійця
— Вийдіть!
Пан Фоґель кивнув головою і вхопився за засув на дверях. Сонце влилося до вагона, відступилося у тінь. Вони виходили повільно, озираючись, Стєпан останній. Вони залишили двері відчиненими на долоню, шпару для струменів теплого світіння, що вливалися у північний морок.
Зайшлося у куток, за флюменатор, до
Присілося на скрині поруч.
— Чи ви задумувалися, панно, — спиталося без вступу, — що це тільки виглядає, як нещасний випадок, що воно мало виглядати, як нещасний випадок?
Спочатку вона не розуміла, а зрозумівши, стиснула губи.
— Я бачила це на власні очі. Він сам убив себе тією пекельною машиною.
— Подумайте, будь ласка. Він ці пристрої запроектував, виготовив їх, ніхто не знається на них краще, ніж він. Тесла користувався ними місяцями, якщо не роками. Як перед тим електричними динамо-машинами пропускав крізь себе блискавки, ви самі мені розповідали, тримав у долоні блискавки, засвічував жарівки своїм дотиком, провадив нищівні сили крізь землю, повітря й тіла, ніколи не потерпаючи від власних помилок і неправильних розрахунків. То чому це трапилося зараз? Коли убивця-заморозник чигає на нього, а царські аґенти мусять його вартувати зранку до ночі. Випадок?
— Я бачила!
— Ви бачили остаточний результат. Чи Нікола зрозумів би одразу, якби хтось за вашої відсутности пробрався до купе й переставив у механізмі динамо-машини калібратор потужности, якесь коліщатко, що підвищує тиск потоку теслектрики? Майже кожна річ виявляється смертельною, коли подати її в надмірній дозі.
— Це можна перевірити! Зазирнути всередину динамо!
Покрутилося головою.
— Тепер? Коли ми залишили його без нагляду, в відчиненій шафі, в відчиненій торбі? Чи ви взагалі замкнули купе на ключ?
— Але хто міг би це зробити! Хто взагалі знав про звички Ніколи!
— Хто?
— Ви!
— Це правда. Хто ще?
— Ніхто! Тільки ви! Я тільки вам розповіла!
— А
— Ви ще комусь розповіли?
— Не в цьому суть, — потерлося роздратовано вуса. — Ви мене не слухаєте. Не йдеться про те, як було і як не було, а про те, як
Вона потягнула носом, висякалася у зім’ятий, мов ганчірка, носовичок.
— Я не розумію, до чого ви ведете, пане Бенедикте.
— Благаю вас на хвилю зосередитися. Як тепер виглядає ситуація: немає жодного способу дізнатися, чи Нікола Тесла загинув унаслідок нещасного випадку, чи був убитий. Усі ознаки пасують до обох версій минулого. Навіть сам доктор Тесла не міг би визначити, яка з них істинна. Його вбили й не вбили. Ви владні обрати, яка історія заморозиться: убивство чи нещасний випадок.
До неї помалу стало доходити. Мимоволі вона нахилилася уперед і стишила голос.
— Ви мене намовляєте, щоб я заявила, наче його вбили?
— Про розголос поки що не йдеться, але, так, таке минуле було б, мгм, мудрішим.
— Я повинна збрехати?
— Але ж, ні! Збрехати? Та звідки! Й то істинно, й то істинно, а принаймні істинно тією ж мірою. Ви скажете «А» — скажете правду; ви скажете «не-А» — скажете правду. — Застебнулося піджак, заклалося ногу на ногу. — То як буде?
— Але — чому?
— Чому версія убивства була б для вас, панно, мудрішою? Це, мабуть, очевидно, зваживши на контракт доктора з царем і зобов’язання, які після прибуття до Іркутська…
— А чому ви в цьому зацікавлені? — Крістіна насупилася. — Що ви з цього матимете, коли скажуть, що… — Вона гучно втягнула повітря, прикрила рот хусточкою. —
Звук спльовування і гучний кашель урвали її на середині думки. Визирнулося з-за флюменатора. Доктор Тесла сидів на бляшаних коробках, однією рукою масуючи собі груди, а другою підносячи до уст підготовлене Олєґом горня з водою.
— Панно Крістіно, — сказалося тихо, — ви не будете кричати й не вчините жодних дурниць…
Вона підхопилася. Побачивши Ніколу, вона протяжно зойкнула. Тесла підвів голову й посміхнувся. Вона припала до нього, мало не вибивши йому горнятко; він пригорнув її, обняв, поцілував у руку.
Вийнялося з помпи обидва кабелі; машина чхнула, засвистіла, загарчала й замовкла. Закоркувалося обидва отвори в дошках обшивки, згорнулося дроти, уклалося їх у скрині зі слоїками. Брила солі в обручі крижлізного затискача була чорна, як вугілля. Витерлося долоні об штани — холодна волога збиралася на кабелях, попри товстий шар ізоляції.
Аґенти стояли навколо Тесли з безпорадно опущеними руками, і їхні розм’яклі масляні обличчя говорили про все.
Серб випив решту води.
— Пересохло в горлі, — прохрипів.
Потім скоса зазирнув у горня і тонко захихотів. Це справило пекельне відчуття: Нікола Тесла так не поводиться.
— Не знаю, — сказав Павєл.
— Дихає, — сказав Стєпан.
— Живий, — сказав Олєґ.
Тесла обережно поставив горня на бляху. Крістіна Філіпов сіла йому на коліна. Він щось шепотів їй на вухо. Вона бавилася ґудзиками, застібаючи сорочку старого.
— Доведеться написати в звіті, — сказав Павєл.
— Що живий, а був мертвий, — сказав Стєпан.
— Що живий, — сказав Олєґ.
— Я перевірив йому пульс. У нього не було пульсу. Він не дихав.
— Ви могли помилитися.
— Ви ж не лікар.
— Ви були знервовані.
— А був, правда ваша, був.
— Ну бачите.
— Живий.
Засміялося під носом. Вони подивилися. Розвелося руками.
— Він тільки спав.
Про необхідність ручного керування Історією
На срібному вічку цигарниці було виґравіювано геральдичний символ із тигром, який тримав у пащі тварину, схожу на ласицю.
— Уссурійський тигр, — сказав пан Порфірій Поченґло, частуючи цигаркою. — Він начебто колись водився в околицях Іркутська, мисливці-буряти переказують розповіді дідів своїх дідів. І сибірський соболь: на торгівлі їхніми шкурками виросли тут перші статки.
— Це знак вашого роду?
Поченґло розсміявся.
— Герб Іркутська, дорогий пане, герб Іркутська! Тигр і соболь.
— Ви, я так розумію, народилися у Сибіру, а ваш батько потрапив на береги Байкалу — коли? Після Січневого?
Він вийняв свою візитну картку. Глянулося. Надрукована кирилицею, з іркутською і петербурзькою адресами, під подвійним гербом Іркутська й
Закурилося цигарку. Пан Поченґло кивнув стюардові, щоб той відчинив вікно в салончику.
Перемістилося до вечірнього вагона. Тут, натомість, натрапилося на
— Товариська клаустрофобія, — сказалося з кислою посмішкою. Роззирнулося. Нікого, тільки Зєйцов тихо похропує на дзиґлику в кутку. Скляні панелі-близнюки обабіч залізної перегородки перед оглядовою платформою було прочинено, вітер вільно потрапляв усередину. Сталося біля самої перегородки, де ще не струменів вихор, але вже чулося подув свіжого холодного повітря; видмухнутий дим звивався у ньому спіралями й кокардами. Якщо поглянути звідси, припавши оком до скла, попереду, на крилі експреса, видно на тлі розмитої зелені й жовтизни тайги, під довгим прапором диму — кольорові крила крижлізних сяйв, що зоріють на
Сховалося візитну картку до кишені.
— Я вражений.
Поченґло знову розсміявся, він легко заходився вільним сміхом, аж хотілося сміятися разом із ним.
— Ми маємо тільки один голос на раді
— Ну, після початку крижлізного буму воно трохи змінилося, я знаю, що багато хто виїжджає на заробітки…
— Навіть зараз, — Поченґло пошукав поглядом попільничку й струсив попіл з цигарки за вікно, — навіть зараз ви говорите так…
— Як?
— Наче в цьому є щось непристойне. Ну, будь ласка, не кривіться, так-так, я вже чув про вашого батька, засланого за протицарські витівки,
— Якщо увесь Сибір є для поляків в’язницею, то ким є ті, хто завдяки отій в’язниці нагрібають своє багатство?
Він поглянув серйозно.
— А ким є ті, хто у в’язниці народилися? Послухайте, мій батько був інженером, його запросив до Іркутська пан Савіцький за часів золотої лихоманки, йшлося про ґрафітні тиґлі, якийсь француз виявив тоді там поклади ґрафіту, й золотоносні поля Савіцького понад Анґарою раптом виявилися удвічі ціннішими. Згодом батько привіз сюди наречену із Західного Краю, вони побралися тут, тобто в Іркутську, в римо-католицькій церкві у отця Шверніцького. У тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому церква згоріла, через п’ять років на тому місці завдяки зусиллям і коштам Міхала Коссовського було збудовано вже цегляний храм Внебовзяття Пресвятої Діви Марії; у тій церкві я був охрещений, а пан Коссовський тримав мене до хреста. Коли рушили великі проекти російських залізниць, Транссибу й Східно-Китайської, Прибайкалля наче народилося удруге, й Коссовський разом із Едґаром Буланже заснували Товариство, концерн глобального масштабу, із резиденцією у Санкт-Петербурзі та філіями в Іркутську, Томську й Парижі. Незважаючи на назву, Товариство займається також торгівлею, будує річкові порти. Спершу воно справді добре заробляло переважно завдяки гірництву, видобутку руд міді й нікелю. Усе змінилося із настанням Криги. Я спочатку працював для братів Бутіних, коли вони перебралися з Ніколаєвська до Іркутська. Але після першого Морозу ми організували власну спілку. Й коли цар видав указ про монополію, а Побєдоносцев створив
—
— О! Так, наче їх чую! Гроші, витвір Сатани, варто нам зректися усіх справ його! — засміявся
Махнулося із роздратуванням.
— Оптична ілюзія.
— Ну як же!
— Оптична ілюзія, пане Порфірію, насправді все зовсім навпаки…
— Дідька лисого це ілюзія! Станьте отут на сонці. А тепер придивіться, о, та ви природжений лютовець, навіть ваші очі не уникають Сонця, зіницям не…
Відчинилися двері бальної зали, долинули звуки піаніно й гомін жіночих голосів; розвернулося на обцасах, спиною до Сонця.
У дверях стояв Юнал Таїб Фессар у задиркувато скособоченій фесці та з наповненою до половини склянкою у руці.
— Сюди! — загорлав він. — То ви сюди від мене втекли, шановний пане Морозе, загублене невиннятко, — якщо хто не бачив морди невинної, то подивіться, — чи ж не янголятко ясне…
Він був п’яний. На порозі турок спіткнувся. З-під фески у нього визирнула біла облямівка пов’язки, а з-під пов’язки — червоний рубець. Потяг саме зараз не надто гойдався, але турок ішов, немов моряк кораблем, яким метляє шквал: широко розставляючи стопи, на півзігнутих ногах, тулуб нахилений уперед, рука зі склянкою відхилена далеко вбік, служачи додатковим засобом балансу. На синій тужурці видніла свіжа пляма.
— Він нічого не знає! Ні про що не чув! — волав Фессар. — О, свята простота, Коссовського й Буланже він також не знає, аякже, — не везе тут в опечатаному вагоні крижаних машин, — хто б його міг запідозрити в змові з таємною поліцією, з князем, з бозна-ким — він нікого не знає, нічого, нічого не знає!
За плечима в Фессарa з’явився у дверях симетричний силует доктора Конєшинa. Він давав знаки: немічні, гнівні, застережні, безпорадні.
Пан Поченґло жваво ступив уперед, вийняв туркові з руки склянку, викинув її через вікно: струмінь алкоголю хлюпнув на відхилену шибу.
— Ви знову за своє! — гарикнув він. — Обов’язково мусите нализатися до чортиків!
Фессар роззявив щелепи у чомусь на кшталт посмішки.
— У лютих людина так не нап’ється, треба користатися, доки можна, — він клацнув щелепою, мов дерев’яним калаталом. — Згодом буду вибачатися, а так, низько вклоняючись, буду просити пробачення. — Тут він і справді зігнувся навпіл у суто російському поклоні, головою до землі, тобто до підлоги, до гладкого паркету, а позаяк одразу ж втратив рівновагу, незґрабно розставивши ноги, то довелося спертися на руку, відводячи за спину другу, теж випростану. — А тим часом, епх, тим часом я, п’яний, як собака нечистий, можу висловити належну повагу до пана грррафа, за все моє життя ніхто мене так у справах не обшахрував, моя найглибша повага! — Й з підпори, пружно розгинаючись, він кинувся уперед у бичачій атаці, гублячи феску та майорячи розхристаною тужуркою.
Відскочилося без труднощів убік.
Турок рубонув довбешкою з червоного дерева в залізну стіну, загучало, як у дзвоні. Порфірій здригнувся, наче сам ударився.
—
Доктор Конєшин покликав стюардів. Він підняв феску, обтріпав її, схилився над турком. Доктор обмацав йому череп; обмацавши, знизав плечима. Стюарди підвели купця у вправному стиску, один праворуч, другий ліворуч, третій іде попереду, відчиняє двері, просить вибачення у пасажирів. Голова в турка безвладно бовталася, доктор настромив на неї феску й зачинив за ними двері.
— У нього бувають алкогольні напади, коли Аллах не дивиться, — буркнув пан Поченґло, — але, щоправда, в нас подібні ексцеси з ним не траплялися. Часто так?..
— Він здавався мені людиною, яка твердо ступає по землі, — сказалося, викинувши недопалок за вітром.
Поченґло знову вийняв свою цигарницю. Тепер почастувався також доктор Конєшин.
— А оце? — Порфірій зробив рух пальцем довкола голови. — Звідки це?
Скромно посміхнулося.
— Не хвалюся, але то я зробив.
Доктор гикнув потішаючись. Видмухуючи дим, він мружив очі від яскравого світла вечірнього Сонця. Зморшки довкола повік також укладалися йому в дзеркальному порядку.
— Він не хотів сказати мені, коли я його питався. Це якісь ігри зі світу великих фінансів, як бачу. Ви, панове, між собою конкуруєте,
— Я? Та Боже збав! Він сам собі навіяв.
— А що саме? — зацікавився Поченґло.
— Ох, дурниця несосвітенна. Буцім винайдено спосіб вільного вирощування крижліза, і я щось про це знаю.
Пан Поченґло завмер із відкритою цигарницею у піднятій руці.
— А що ви про це знаєте?
— О Христе Боже милосердний! — копнулося сталевий одвірок. — Наступний! Прокляття якесь! Та нічого не знаю! Не маю про що знати! Я на цьому взагалі не розуміюся!
— Свята простота, — буркнув доктор.
Зціпилося зуби. Тепер вони уважно приглядалися, дуже неввічливо, не відводячи погляду впродовж довгих секунд, навіть не вдаючи, що це лише побіжний обмін поглядами, як то буває у розмові, в компанії; ні, вони дивилися, наче на чудернацьку дивовижу, екзотичну тварину, загнану в кут, що вона тепер вчинить, чим їх здивує і розважить? Тож цікавість, легка усмішка, дещиця співчуття на обличчях, похилених над нерозумною твариною, — увесь той театр.
Сором стікав усіма органами тіла — липка, гаряча флегма.
Яких слів має ужити брехун, щоб змінити гадку про себе? Чи слід йому визнати, що він бреше? Навіть якщо не бреше? Але й не каже правди — не знає правди. Рука сіпнулася, мимоволі тягнучись до інтерферографа. Як з цього виплутатися?! Як замерзнути?! Опустилося погляд, відвернулося голову. Криги! Криги! Криги!
—
Спробувалося засміятися зневажливо: не вийшло.
— Вони можуть вірити у що хочуть! — закричалося нервово. — Так чи інак, це залишиться несосвітенною дурницею. Те, що Зєйцов говорив про історію, — як Бог спілкується з людиною через Історію, — що з її перебігу, із послідовности її форм можна прочитати задум і намір Божий… Отож, це може бути слушним тільки тоді, коли світ керується двозначною логікою — якщо насправді ота Історія і с н у є, тобто якщо існує одне й конкретне минуле нашого сьогодення. Адже якщо слушною для минулого й майбутнього залишається тризначна логіка, то Історій стільки, як зірок на небі, навіть більше, для кожної людини різна, й різна для однієї людини в різні моменти її пам’яті: мінлива, як царський задум. І стільки з неї можна відчитати сенсу й ладу, як із наступних
— Але ви кажете, що в Краї Лютих…
— Так.
— Що Крига…
— Так. Минуле мусить замерзнути, тоді воно стає Історією, — підвелося погляд. Вони дивилися крізь сизий дим, червоне сонце розмазувало риси їхніх облич, вони розпливалися рожевим кисілем. Відступилося до відхиленої панелі, вийшлося на вітер. Вдих, видих, вдих. — Мусить замерзнути. Історії стільки, скільки Криги.
— А ваш батько — ваш батько розмовляє з лютими.
— Так кажуть.
— І ви далі не розумієте, в якій ситуації ви опинилися? — доктор Конєшин глянув на Поченґла, немов шукаючи свідка неймовірної тупости співрозмовника. — Не має значення, що з цього істинне; важливо, що вони в це свято вірять, — заморозники, розтальники, захисники старого порядку й анархісти, соціалісти…
— Ну, тверді марксисти, не думаю, щоб мною журилися: вони вірять, наче Історія і так на їхньому боці, не варто лише їй перешкоджати, й вона зробить своє. Навіщо б вони мали за посередництвом Батька Мороза…
— Ви думаєте, що поміж російськими марксистами немає й таких, хто водночас вірить теоріям Бердяєва? А вони — найзатятіші розтальники, таких остерігайтеся, вони зроблять усе, щоб знищити Кригу, прогнати лютих. Дивно, що ви взагалі змогли виїхати з Варшави!
— Видко, мене захищали. Як я тепер пригадую… — Скривилося. — Ну, але тепер то я можу пригадати все, що мене влаштовує.
— Ви підете, шепнете слівце батькові… Поляк! Син протицарського змовника! Декому з розтальників це може бути якось на руку — але заморозники! Що ви все ще живі ходите! Диво, не інакше! — Симетричний доктор уже без тіні гумору, але явно схвильований, пихкав густим димом і шарпав себе за бакенбарди, тепер вогнисто-червоні. — Як ви це уявляєте, — адже тут, у потязі, всі знають, і все знатимуть на місці, в Іркутську, ледве ви ступите на землю Криги: половина з них там висідає. Вас не залишать у спокої!
— Що ви так про мене турбуєтеся, щонайбільше, заріжуть мене десь у темному провулку, що вам до того?
— Ах так, але ж уже намагалися, тоді, в Єкатеринбурзі. Хлопче, ти на смерть туди їдеш!
Пан Поченґло машинально струснув попіл у вікно. Він натиснув у задумі суглобом пальця на гострий край очниці, його повіка піднялася над виряченим по-пташиному білком, під бровою зблиснула світінь.
— Якщо ж поглянути з іншого боку, — відізвався він, — коли хочуть убити, то, якщо поглянути з іншого боку, це — влада! Чи правильно я зрозумів? Ви кажете батькові, батько, який, либонь, сам думки й волі позбавлений, каже лютим, люті заморожують Історію. Війна чи мир, самовладдя чи анархія, Росія чи Польща, революція чи не революція — так? Пане Бенедикте! Чи взагалі мислима більша влада людини на Землі, аніж змога ручного керування Історією?
ВІДЛИГА ДО ДНІПРА — РОСІЯ ПІД КРИГОЮ — ПАРТІЯ НАКАЗУЄ — ВЕСНА НАРОДІВ. Погризлося ніготь.
Порфірій викинув недопалок. Однією рукою ковзнувши по пікейному жилету, наче шукаючи наосліп годинник або тютюнницю, другою він сягнув з боку сонця, обіймаючи, притягуючи до себе на знак великої довірчости й сердечности.
— Будуть до тебе приходити, в пояс, так, у пояс кланятися, дари усілякі до ніг твоїх складатимуть, переконуватимуть, підкуповуватимуть, благатимуть, погрожуватимуть, так, погрожувати вони, звичайно, будуть теж, але даватимуть, дадуть усе за владу над Історією!
— Що ви йому на вухо цідите! — гримнув симетричний доктор з іншого боку золото-кармінової зливи. — До чого підмовляєте! Щоб він на власну користь зважав? Щоби — що? На аукціон Історію виставив? Душа купецька!
— А ви, докторе, — спиталося, — ви ж знаєте, якою повинна бути Історія?
— Так, Царство Польське від моря до моря, а Російська імперія у друзках, — пирхнув доктор Конєшин.
Скинулося з плеча руку Порфірія.
— Але я питаю серйозно. Бердяєв вважає, що люті спотворили хід Історії. Тож вистачить відмінити Зиму, й буде так, як мусить бути? Чи й справді слід Історією вручну… керувати?
— Якби існував такий спосіб, — заплющивши очі та гріючи
— Думки Бога.
— Навіщо нам тут ще й Бог! Історія не є посланням від Бога — хіба що тією само мірою, що й сузір’я на небі, хімічні рецепти або уклад кишківника й печінки в організмі. Тож якби існував науковий спосіб діагностики, так само, як пізнається з вигляду кишок, який організм уражений хворобою, а який представляє собою образ здоров’я і біологічної справности, — такий спосіб діагностування хворої та здорової Історій, тоді так, ви могли і викривлену Історію випростати, тобто вилікувати: й це був би єдиний випадок слушного застосування влади ручного нею керування.
— Ви, пане докторе, атеїст, — сказав без подиву Порфірій Поченґло.
— Цього я не сказав. Просто Бог мені в Історії ні до чого.
— Тож я й кажу: ви, пане докторе, атеїст, — повторив Поченґло.
— Або ж мають слушність мартинівці, — сказалося поволі, — й Історію було викривлено вже дуже давно, бо світ перебуває під владою Злого й тільки надійти мусить істинний Бог, щоб зцілити в світі те, що хворе, себто й Історію також, Історію він зцілить передусім. Саме він, а не люди.
— Він? — підняв брову пан Порфірій. — Тобто Крига? Люті?
Помацалося язиком опухлу губу.
— Щоб подивитися на Історію, як лютий, — заморозитися так: тобто затьмітитися, залитися тьмідиною аж до кам’яного Морозу…
— Чим?
— Не те, що можливе, а те, що мусиш, що робиться… істина…
— Ви добре почуваєтеся? — Поченґло знову підійшов, нахилився, приклав уста до вуха. — Ти стоїш на сонці, — прошепотів він, — стережися, пан доктор також це врешті помітить, ти випалиш тьмітло як старий крижлізовар.
— Геть! — верескнулося. —
Відтрутилося Порфірія і стрибнулося до залізної перегородки. Вибігши на оглядовий майданчик, затраснулося двері й підперлося плечима зимний метал. Чи намагалися вони добутися, відкрити силоміць? Якщо й так, то цього зовсім не відчулося. Усі звуки всередині вагона залишилися за тим шлюзом; тут, натомість, чувся тільки машинний гук «Чорного Соболя», свист вітру й гіпнотичний ритм крижліза, по якому вистукувала тепла сталь: длук-длук-длук-ДЛУК. Вдихнулося на повні груди. Ритм мандрував від коліс через підвіску та шасі, крізь стіни й двері, в плоть, кров і кістки, аж усередину черепа, підганяючи той мозковий потяг, про який уже майже забулося: длук-длук-длук-ДЛУК, мисль-мисль-мисль-МИСЛЬ!
Треба протверезіти. Терпкий смак жаху досі щипав язик і піднебіння (смак жаху, а може, теслектричного потоку). Адже вперше з повним переконанням припустилося, що то все від самого початку правда: люті заморожують Історію — фатер розмовляє з лютими — Міністерство Зими хоче через сина керувати батьком… лютими… Історією… Заморозники й розтальники, поляки й росіяни, соціалісти й мартинівці, охранка й пілсудчики, Тесла й
То страх, — а що каже розум? Треба поміркувати тверезо. Плюмаж сірого диму розпростерся у небі над експресом, — коли задерлося голову, бачилося поміж вагонами і вагоном, як вечірнім небом прудко струменить ріка диму; коли ж просто поглянути вздовж ешелону, в очі вдаряють розсерджені вогнями призахідного Сонця сяйва й веселки, й аркодужні міражі зимних барв, викрешуваних на краях чорного локомотиву, половина обрію гинула за феєріями тих мерехтливих розблисків. Транссибірський експрес мчав крізь тайгу в гукові розштовхуваного повітря і ревінні сотень тонн сталі, але виглядало це так, наче тягнув його метеликовий запряг, велика хмара світлобарвних метеликів, яка випереджувала, оточувала, притискала сам паровоз.
На тверезу голову. Якщо Крига втискає світові логіку Арістотеля, і тільки там, під Кригою, існує Історія, тобто безперервність істини між минулим, сьогоденням і майбутнім, натомість у тризначному світі Літа панує лише хаос мільйонів можливих минулих і майбутніх, — якщо так, то люті жодним чином не спотворили Історії: люті встановлюють Історію — єдиновірну, єдино можливу. А все, що поза Кригою, — це не-Історія, ще одна омана інею в історичному масштабі.
Якщо ж Ніколай Бердяєв має рацію, й Історія втілювалася в істині, поки не з’явилися люті, які заморозили її у якнайбільш дослівному сенсі, тобто загальмували її перебіг, — якщо рацію мають їхні заморозники й розтальники, й від утримання Криги залежить виживання Росії у її нинішній формі, — то яке значення для Історії має різниця між логікою Зими й логікою Літа? Саме це акурат не є оманою. Доктор Тесла збудував машину. Помпує тьмітину. Тунґетитові теслектричні поля змінюють природу світла.
… Тож яким чином світ, заснований на «можливо», більш слушний, ніж світ, заснований на істині? Яким чином Історія того, що не існує, більш істинна, ніж Історія того, що існує? Невизначеність певніша, ніж упевненість. Неправда істинніша, ніж правда! Бог, який стоїть на боці брехні! Історія світу, як ота нічна сповідь у потязі, розказана незнайомцем незнайомцеві — Бог, який нахиляється у сутінках із перекірливою посмішкою, — невиразна форма на тлі темряви над темрявою — під час подорожі — Його слова, що суперечать Його ж словам, — Історія — істина чи омана? Істина чи омана?..
Так бути не може!
Сплюнулося убік, вітер підхопив слину. Вся надія на Ніколу Теслу. Що він живий, що надійно виштовхнув смерть із сьогочасности в одне з минулих, і детьмітизований, багатоможливий Тесла доїде до Іркутська, складе там свої машини, пропустить теслектричний струм крізь лютих, уся надія на геніального серба, — він зробить Історію предметом експериментальної науки, під’єднає Історію до електродів, переведе стрілку, в’ююю, б’ють чорні блискавки, й побачимо, чия візьме.
Підійшлося до бар’єру, важко сперлося на перила. Шпали миготіли під міжвагонною муфтою, зливаючись у геометричну хвилю. Ще лише день, післязавтра вранці Іркутськ. Що робити? Піти за адресою, яку вказав Прайс, зголоситися до Міністерства Зими, дати нацькувати себе на батька? А якщо якийсь шпик заморозницький, якщо якийсь послідовник Мартина з распутінської фракції, якщо хто-небудь угледить і дасть знак, чи багато треба в такому місті на краї світу, де юрми
Може, втекти? Коли? Яким чином? Зійти на станції перед Іркутськом, розчинитися у Сибіру, це можливо, мається достатньо грошей, схованих із виданого комісаром і виграного в Фессарa; а тут ніхто не питає про документи, можна роками жити поза досяжністю держави, помінятися ідентичністю з одним чи другим утікачем. Або роздобути згодом квиток
— Дозвольте, Вєнєдікте Філіповічу.
Ставши поруч, Зєйцов ухопився за поручень безпалою рукою, коли експрес хитнувся на невеликому вигині.
— Пішли?
— Вибачте?
— Доктор і пан Поченґло. Вони вас розбудили?
— Не знаю… так… я тільки… — А чому ж він знову так бентежиться, чому за бороду хапається, у ковтунах чорних шкрябає, чому знову матерію костюма жужмить і бгає, залишаючи масні смуги? — Дозвольте, що…
— Ну ж і наслухалися ви, Філімоне Романовічу, масу дурниць, як рідко трапляється.
— Я… я зовсім не думаю, щоб то були дурниці, — він нервово почухав рубець. — Ви, Ваша Вельможносте, пам’ятаєте, про що я вас сьогодні вранці просив.
Випросталося.
— Якщо ви хочете мучити мене цим знову…
— Ні, ні! — Він замахав руками, впустивши перила. — Я власне з протилежним проханням: якщо пам’ятаєте… забудьте.
— Що?
— Забудьте, погано, що я попросив, — він відвернувся. — До злого вас намовляв, забудьте.
Спостерігалося за ним довшу хвилю. Він щулився і кривився під пильним поглядом, наче підсмажений.
— Я ніяк не можу вас зрозуміти, Зєйцове. Ви не п’яний зараз, га?
— Це не так, як ви думаєте, Вєнєдікте Філіповічу. Я чув, що ви тут сказали, й передумав усю справу. Шкода, що прохання таке походило від мене, а ще гірше, якби ви захотіли його сповнити, якби ви змогли його сповнити.
Махнулося безпорадно рукою.
— Та що мені то все! Відчепіться усі зі своїми проханнями, Царствами Божими та глибокодушними сповідями. Ідіть геть!
Допіру тепер його вкололо: він підхопився з вогнем у очах, насупивши брови.
—
— Як не думаю?
— До чого вони вас намовляли, — що ви сказали, що зробите, зустрівши врешті батька, — як скористаєтеся з влади над Історією. Ви слухаєте, питаєте, покрикуєте, ображаєтеся, — але яка ваша думка? Ваша найщиріша!
… Скажіть мені: ви дійсно гадаєте, що Історія є витвором людей? Що якби хтось свого часу вчинив інакше, ніж вчинив, то Рим би не впав, або не померло б ніколи Середньовіччя, не впала б Бастилія? Або ж тепер: хтось щось вчинить — і революція перемінить обличчя Росії, обличчя світу; не вчинить — і все залишиться по-старому. Чи й справді з цього береться Історія? Ви так думаєте?
… Чи радше вона є образом конечностей, не пов’язаних із будь-чиїми вчинками: Рим упав, настали темні століття, а по них друга римська епоха, після неї друга епоха розуму — як число парне йдн після числа непарного, яке йде після парного.
… Вєнєдікте Філіповічу! Скажіть мені щиро таке: в яку Історію ви вірите?
Він дивився прямо в очі, без свідків, з обличчям, чистим від насмішкуватих та іронічних знаків і гримас. Ось він і впіймав мене в пастку щирости, бо якби ще третя особа, якби хоча б найменший слід глузування у мові або жесті, — увійшлося б негайно в ту зовнішню конвенцію, обертаючи всю розмову в чергову товариську забаву. А так — є лише людина й людина, й те, що можна висловити міжлюдською мовою.
— У що я вірю, Зєйцове: не Історія творить людей, а люди творять Історію.
Екс-каторжник кивнув. Відступивши вздовж балюстради на крок, він зігнувся навпіл. Відіграє наступний театр поклонів, подумалося. І дійсно, він майже сягнув розкуйовдженою гривою залізних плит платформи.
— Вибачте, — сказав він голосно, дуже чітко.
А відтак вхопив обіруч попід коліна — схопилося за поручень — вхопив і потягнув — річка диму в небі — випростовуючись раптово, потягнув угору — небо, тайга, сталь, насип, земля — мусилося відпустити перила, перш ніж щось лусне в викрученому зап’ясті — насип, земля, рев і свист вітру в вухах, полетілося сторчголов, ногами вперед. Не встиглося й скрикнути. Бич — гнучка крона — шмагнув по спині, впалося у траву й пісок; котилося далі. Спалахнув біль у вкритому синцями й потовченому тілі. Нарешті спинилося на жорстві й камінні. Вони роздерли обличчя, встромилися у шию, порвали вбрання й шкіру. Підвелося на лікті. Вибитий зуб виплив на підборіддя разом зі слиною. Гук поволі змовк — гук змовк, бо потяг віддалився, останній вагон Транссибірського експреса зникав у перспективі просіки, вирубаної у тайзі для залізничного насипу. Ще майнула лампа, що вказувала кінець складу, й уже тільки зимне світіння сяйва «Чорного Соболя» відсвічувало над деревами — але й та хмара райдужних метеликів хутко блякла й меншала на тьмяніючому овиді. Длук, длука, длууук, тиша. Виплюнувши ще один зуб, поглянулося у протилежний бік. На тлі червоного Сонця рухався здалеку маленький силует вершника з древком, приточеним до сідла. Сілося поволі, зламані пальці стирчали під дивними кутами. Від блискучих рейок тягнуло морозом. Перші зірки азійської ночі іскрилися на низькому небі. Одна, друга, третя, п’ята, сузір’я Мисливця. Крижлізні райдуги згасли. У лісовій самоті відізвалися тварини. Дрож струснула пошарпаним тілом. Потягнулося за Ґросмайстром.
Розділ шостий
Про сни Бенедикта Ґерославського
Зійде з рейок. Відтягнулося хвіст скорпіона. Зійде з рейок, перевернеться, буде бійня. Як часто Транссибірською маґістралею ходять потяги? Пасажирський вирушає з Петербурга кілька разів на тиждень, — а вантажні? Місцеві? А військові транспорти? Лівою лінією? Правою лінією? Сперлося плечима на стовбур ялини, піднялося випростану руку, обхопилося пальцем зміїний хвіст — середнім пальцем, єдиним цілком неушкодженим на правій долоні. Над рейками мерехтіли сині сяйва. Зійде з рейок: навіть якщо тунґетитова куля, влучивши в крижлізо, не завдасть йому шкоди, то станеться вибух криги, як у Єкатеринбурзі, й колія укриється твердою мерзлотою. Самих рейок крига не деформує, задля цього їх тут і кладуть із студіні крижліза, жоден мороз їм не страшний, — але постане бар’єр, перед яким потяг муситиме зупинитися. Чи принаймні сповільнити рух. Тоді всядеться у нього. Тоді машиніст зауважить європейця біля колії, натисне на гальма, його заберуть усередину. Хіба що ешелон зійде з рейок. Але чи крижлізні паровози не були власне запроектовані для руйнування подібних перепон на рейках, наче залізничні криголами? Найімовірніше, що потяг проїде з усього розгону й навіть не відчує перешкоди. Тільки гучніше задзеленчать кришталеві келихи в люксі. Проте, — а як усе ж зійде з рейок? Доторкнулося язиком кровоточивого отвору в яснах. Товарний чи пасажирський, місцевий чи експрес — бійня. Скажуть, що це лютий, що тут виморозився лютий. Так чи так — заберуть звідси. Бо інакше — що? Здохнути посеред пущі? Невідомо навіть, скільки до наступної станції. Проїхалося Юрґу, а далі — що там було в «Путеводителе»? Не пригадувалося. Двадцять, тридцять
Зіпсувався? Переломилося Ґросмайстрa навпіл, зазирнулося у квіткові чашечки камор для набоїв. Порожня — вистрелилося з порожньої камори. Чи прокручувалося барабан назад після пострілу в Єкатеринбурзі? Чи міг він сам випадково прокрутитися? Клянучи голосно й жалібно, склалося револьвер і сховалося його за пояс, під камізельку. Витерлося рукавом носа (кров уже не текла). Озирнулося на захід, — чверть сонячного диску вже за лісом. І далі моглося дивитися Сонцеві просто в зіниці — тією мірою, якою на будь-що можна дивитися прямо й без дрожу. Ліва повіка поволі опухала, перетворюючись під бровою в монгольську складку, з якої також текла кров, заливаючи око: кліпалося щомиті. Угорі в гіллі відізвався пугач: гууу-гу. Здригнулося. Довгі тіні дерев витягнулися вздовж колії, наче вістря дороговказів: схід, схід, схід. Потрусилося головою. Ніяк не моглося пригадати останню сторінку «Путеводителя». А навіть якби вдалося, — без відання про актуальне розташування на лінії Транссибу, марні всі ті розклади та мапи. Вийнялося трикопійчану мідну монету. Двоголовий орел — назад до Москви;
Десять кроків, і вже треба зупинитися, перевести дух. Зламалося обгризену якоюсь твариною молоденьку берізку, буде костур, щоб спиратися. Увійшлося на колію: це принаймні рівна дорога. Хутко пристосувалося ритм маршу до такту залізничних шпал, палиця вдаряла у деревину що другий крок, і йшлося отак: чап, чалап, тук, чап, чалап, тук. Пальці не хотіли згинатися довкола ломаки, боліли, тож стиснулося її біля великого пальця іншої долоні, ті більше боліли, тепер полегша: тут біль сильніший, отже, там — слабший. Смикнулося за один палець, за другий, зі шкірою, обдертою перснем. Більшість була, мабуть, лише вивихнута, потягнулося за вказівний, потягнулося за великий палець правої руки. На гілляку в’яза вистрибнула золотисто-руда вивірка, вистромилася у бік залізниці, перехиливши голівку. Хотілося свиснути, але тільки сплюнулося кров’ю. Рухався третій зуб. Чап, чалап, тук. А може, розвести вогонь? Чи тоді потяг зупиниться? Велике вогнище на рейках. Пошукалося в кишенях сірників. Немає, немає. Тихо вилаялося (уже тільки меланхолія у голосі). Штрикає у коліні, пульсує у хребті. Чап-чалап.
Викинув, ухопив і, як мішок із вівсом, викинув! Отож, панна Муклянович мала рацію! Він хотів убити! Аґент заморозників! Філімон Романовіч Зєйцов,
Однак розум миттю почав продукувати сумніви. Чи й справді він хотів убити? Чи й справді за наказом заморозників? Усе скидалося на інше. Зєйцов сам, певно, спершу не знав, щó учинить, перш ніж учинив. У ньому немає жодної твердої кістки, це людина до краю розм’якла, замість хребта в нього залишилася струна стогону й склянка алкоголю. Що він насправді мав на увазі, коли питав про Історію? Раз він попросив схилити батька до Царства Божого на Землі; іншого разу — ні, навпаки, бо йому вкотре усе помінялося. Не соціаліст, не анархіст, не толстовець, сам себе навертає-розвертає між сніданком і вечерею, тобто між однією пляшкою і другою. Чи якби інакше відповілося йому на оте запитання, то він би відмовився від убивчого наміру? Почув крізь сон розмову з Конєшиним і Поченґлом, Бог знає, що він там собі надумав… Що начебто, коли дозволити синові схилити Батька Мороза до тієї чи іншої стратегії лютих, то що б мало трапитися з Історією?.. Віддати людині владу над Історією людини — це його злякало?
А що в цьому такого страшного?
Упився, це ясно, надудлився і спав там, налигавшись, поки його не охопила нова маячня, і скорився Філімон Романовіч маячні, як упродовж усього життя корився усім сонним з’явам і монументальним ідеям: таким людям не треба навіть платити
Чап, чалап, тук. Тук, тук, несила далі, час відпочити. Ще до тієї галявинки… Кульгаючи, зійшлося з колії і присілося на спорохнявілому стовбурі поваленого кедра — двадцятиметрового гіганта-кедра, який, падаючи, прорубав тут, у пущі, глибоку щербину, тепер оповиту павутинням вологих тіней і затягнуту хмарами комашні. Скільки пройшлося? — Півверсти? Може, версту? Сонця уже не видно над кронами дерев, уже западає ніч. Вийнялося хусточку; видмухалося з носа запеклу кров, обв’язалося щільно три опухлі пальці на лівій руці. Й так диво, що більші кістки вціліли, в’язи не скручені, й жодна гілка не пробила легені. Крихітна мошкá, така мала, що взагалі невидима у вечірніх сутінках, лізла у вуха, в очі, за комір, до рота. Плювалося, голосно пирхаючи. Слина сходила вже чиста, без червоної мокроти.
Перетрусилося кишені. Хімічний олівець, цигарки, пулярес, жменя монет, ущент зіжмакана трирубльовка, а це що? — Записка панни Філіпов. Ще гребінь, зубна шпичка. Червоний футляр із інтерферографом. Вийнялося циліндр. Цілий, навіть скло не тріснуло. Подумалося одразу про вогонь. Вибити з оправи лінзи, запалити порохно, підкинути в вогнище хмизу… Але це тільки уранці, після сходу Сонця. Слід назбирати багато дров, невідомо, коли потяг над’їде, вогнище мусить палати годинами. А як вітер подує, понесе іскри… Чи давно тут падав дощ? Мені опам’яталося, розплющилося очі, втягнулося повітря. Соковито пахло усіма парфумами й сопухами живого лісового руна. Проте разом із теплими запахами в ніздрі влетіла проклята мошкá, випльовувалося, шмаркалося і порскалося добру хвилину. Аж раптом відповіло голосне коняче форкання.
Кінь виїхав з-за білих беріз, повернувши в щербину від залізничного насипу, так він об’явився у просвітку: спершу бліда невиразна тінь у сірій напівпітьмі, потім морда, шия, палиця, вершник. Присадкуватий, кошлатий гнідко з людиною на хребті. Зупинилися і стоять, людина позирає, тварина позирає, глипаючи великими витрішкуватими сліпнями. Випросталося на кедрі, міцніше стиснулося ломаку. Вершник нахилився, опустив свою палицю. З хутряного убору звисали тузіні китиць, шнурків із нанизаними фіґурками й камінцями, що бряжчали при кожному русі
Кінь форкнув і вдарив копитом об землю. Встромилося пальці в рота й забулькалося щось огидно, надуваючи щоки й вирячуючи очі, аж відлуння пішло тайгою і змовкла на мить довколишня звірина.
Дикун щось тихо сказав і зіскочив з коня. Спираючись на кийок, він рушив до кедра. Тепер стало очевидно, що він каліка: виразно кульгає, ліва нога коротша, мусить спиратися на костур. На голові в нього був шпичастий повстяний капелюх, чималу бурку прикрашали червоні, зелені й жовті аплікації, безладно понашивані лата на лату. З шиї звисали чергові косиці китиць, колекції нанизаних на ремені дерев’яних, кам’яних і залізних примітивних фіґурок, деякі з них разюче нагадували ляльки, які діти бідняків мотають із ганчір’я і патичків. Підійшовши, він встромив свого костура в землю (
Згорблений, по-пташиному схилений, він довго придивлявся, прицмокуючи й бурмочучи щось під ніс. Відтак ударив лівицею — незґрабно ухилилося, але ні, то не був удар: лівицею, правицею, знову лівицею, хуткими шарпаннями дикун здирав навколо із повітря невидимі заслони. Мошку відганяє? Пересталося гойдатися на поваленому стовбурі, сиділося просто, а він, мугикаючи щось сам до себе низьким голосом, виконував низку рішучих рухів — довкола голови, вздовж рамен, перед грудьми, торкаючи брудними пальцями ще брудніші піджак і сорочку, уздовж холош штанів, і знову від обличчя униз. Уже геть посутеніло, над галявиною в отворі між кронами дерев з’явилися срібні зірки, щільні засіки зодіакальних сузір’їв. Поглянулося на руку зі шляхетським перснем, вона стискала березовий костур, — і ледве тоді зрозумілося, що той дикун чинить. Чому він зупинився, задивився, чому зсів із коня. Машина доктора Тесли, помпа Котарбінського… Бачив пан Поченґлo, побачив і цей азіат: чистий, міцний потьміт, суміш світла й тьмітла, печать лютовців. Зоряна тінь під простягнутою рукою лягала білим блиском, різким неґативом ночі. Сиділося рівно, нерухомо, шкодуючи тільки про відсутність дзеркала. Придивитися б тепер, побачити ззовні ноктореол у сутінках! Чи це світло? Чи воно світиться? Дивилося на землю, на кору спорохнявілого стовбура, на кущі неподалік. Справді яскравіше? Дивилося на матеріал костюма, на шкіру долонь, на взуття. Що саме бачить цей дикун? Кого він бачить? Сонце зайшло, кінець дня, і саме час для наступної брехні про Бенедикта Ґерославського. Будь ласка: середа, двадцять третього липня, на сцену виходить Є-Ро-Ша-Скі, сибірський демон. Засміялося божевільно. Клишоногий захихотів у відповідь і дружньо поплескав по плечі.
Мабуть, завершивши ритуал очищення від тьмітла, він почав таборитися. Коня азіат відпровадив за кедра. Він хутко назбирав дров, ще хутчіше упорався з облаштуванням вогнища: кілька ударів ногою по м’якому ґрунті, каміння, листя, із ковдри випакував металеві жердини й казанок, з-під китиць вийняв сірники, сплюнув ще раз і сипонув щось у вогнище і вже: яскравий вогонь гіпнотично скаче на сухих стеблах, потріскує і шкварчить. Посміхаючись, кульгавий прицмокнув губами від задоволення. Зі шкіряного бурдюка він хлюпнув у казанок води. Скинувши з конячого хребта вантаж, азіат вишукав у рядняному мішку металеву бляшанку; він витрусив із неї у казанок брилки пресованого китайського чаю, а одну кинув у вогонь. Пити! Ковтнулося слину. А дикун тільки розійшовся. З іншої бляшанки він вичаклував цілий аптечний склад: трави такі, трави сякі, листя й квіти, й грона насінин, і сушені фрукти, і тузінь в’язок муміфікованих рослинних залишків, і Бог знає що ще; він порпався у тому й перебирав, підносячи до очей, нюхаючи й навіть лижучи. Ага, подумалося, то їхній медик, себто знахар. Бачить, що людина понівечена, хоче полікувати, добра душа, Бог його винагородить. Незнайомець заварив
Ссс, гарячий! Відставилося чашку на стовбур.
Він вийняв бубон. На напнутій шкурі були намальовані якісь схематичні фіґури, а може краєвиди, а може, мапи, а може, скелети тварин. Гикнувши, позіхнувши, плямкнувши, заплющивши очі, дикун почав бити у той бубон. Спершу легко, наче пестячи, не цілою долонею навіть, а кінчиками пальців, немов погладжуючи його, немов будячи його зі сну, — пам-плам, пам-плак. Імла захвилювалася, і зашуміла тайга, коли повіяв вітер; струмінь диму від вогнища нахилився, тепер він слався майже поземно, просто у бік кедрового стовбура. Закашлялося, відганяючи від обличчя гар. Бам-блам, бам-блаґ, каліка бив уже міцніше, товстою кістяною палицею, наспівуючи щось собі під ніс і зціпивши зуби: коротша нога підстрибувала в такт. Проковтнулося решту чаю, він справді розігрівав. Можна було подумати, що азіат долив до нього рому. Пересунулося по стовбурі, щоб утекти від диму. Бам-блам! Бам-блаґ! Дикун б’є у бубон щосили, а крім того, заходиться вити й зойкати, йому відповідають тварини з лісу. Чи то вовк завив? Розглядається безпорадно в темряві. Дим і далі б’є в очі. Що той монгол виробляє? Може, він і справді повірив нічному враженню, — адже що зазвичай робить такий нецивілізований сибіряк, зустрівши демона? Намагається його прогнати? Задобрити? Убити? Вдатися до екзорцизму поганськими методами? З отією широкою посмішкою на обличчі, мов паляниця пшеничного хліба.
Спираючись на костур, підводиться й обходиться дим і вогнище. БУМ-БЛАМ! БАМ-БЛАҐ! Усе трясеться й вібрує від цього звуку, кожне не прохололе тіло, а увесь світ прошиває дрож, ці брижики видно в танцюючому полум’ї, на лінії диму, брижики на поверхні імли, — тільки не видно самого бубняра. Він сховався в імлі? Але ж — БУМ-БЛАМ! — бубонить тут поруч, біля самого вуха. Шпигається києм навколо, обертається, обходиться вогонь. Аж просто доводиться зупинитися, потрусити головою, протерти засльозені очі, — що це таке, що діється, що це за обряд, чому сновигається довкола полум’я, три, чотири рази: де спорохнявілий стовбур, де шаман, де його речі, де кінь і колія? Рука простягається в імлі, рвучи її на шматки. Рука відсмикується — повертається імла, себто темрява. Звідки, отож, береться світло, як це діється, що я взагалі бачу свою руку? Джерело світла, так, вогнище! Підходжу, нахиляюся, — але це теж уже не вогнище, це стовп блиску, рівна колона світла, одним кінцем глибоко встромлена в землю, а іншим — глибоко встромлена в небо; я аж задер голову — колона, а може, дерево, тут його коріння, а там його гілля й плоди, тобто зірки. Повільним обвідним рухом я простягнув до них, угору, руку: я сягнув зірок. На дотик вони були слизькі, холодні, злегка пекучі, й відскакували від шкіри, мов ґальванізовані. Я голосно розсміявся. Світло дерева рознесло сміх рівниною. Примружившись, я роззирнувся у підзоряному просторі. Білі стебла трав, кожне висотою понад метр, кожне з мільйона видиме зокрема, з виразними, гострими рубами, гнучкі шаблі, — клалися м’якими хвилями від обрію до обрію. Стада рогатих тварин — лосі? олені? ні, то реніфери, — плили в морі тих трав, напівзанурені в них, і кожен той північний олень був видимий і порахований зокрема, на кожному шерсть лисніє, мов посипана срібним пилом, покроплена джерельною водою. Я обійшов довкола світного дерева. На іншому боці стояли намети мисливців — намети, курені, невисокі будови на дерев’яних жердинах, прикриті корою і шкурами. З їхніх отворів видобувався білий дим. Я вирушив повільним кроком — і ледве встиг перекласти патерицю з руки у руку, як був уже поруч із ними. Я увійшов до першого куреня. На мене озирнулися від печі. Панував напівморок, за вікнами шаленів сніговій, над Варшавою висіли брудні хмари, а в комині щось заткалося, і дим стелився під стелею, затьмарюючи й без того неяскраве світіння газових ламп. Батько, стоячи навколішки, ворушив у вогнищі довгою коцюбою. Утім, постукуючи об дверцята й цеглини, залізо не вчиняло жодного звуку. Я торкнувся вух. Може, я оглух? Мати казала щось батькові, вимахуючи в повітрі хусткою. Я підійшов до вікна. То була Варшава, але я не зміг визначити вулицю чи навіть дільницю. Правий берег? Лівий берег? Конфіґурація дахів і вогнів здавалася цілком чужою, а проте це була Варшава. Я підійшов до іншого вікна. Щось тут заслонювало краєвид. Замкнута віконниця? Я притулив щоку до шибки. Голка морозу увійшла мені в кістку під оком, пробилася до мозку, вдарила зі споду в череп і вибухнула там, під кумполом, квіткою криги, кущем-сніжинкою, бічні пагони якого вистрелили мені вухами. Тією масою за вікном був лютий, вморожений у фасад і мури кам’яниці. Він увійшов у комин, чи не тому помешкання задимилося? У дверях з’явилася світловолоса панна в червоній куртці, потягла маму за руку. Вони вийшли. Я відірвався від шибки, залишивши на ній половину вуха, й вирушив слідом за ними. У вітальні при столі сиділи Болек, вуйко Боґаш і Зиґа. Мати й панна вмостилися на вільних стільцях. Болек поправив на носі окуляри й потягнувся за сірниками. Посеред порожньої стільниці стояла висока тьмічка. Ні! Та що ж ви робите! Боже милий! Сиплячи снігом на килим, я підбіг до столу, схопив за руку найближчу особу, смикнув, — панна підхопилася, мов обпечена, поглянула на мене, на своє плече, на мене, відкрила уста, але очі завернулися їй білками вгору, вона знепритомніла. Ми чергували біля її ліжка, коли вона боролася з лихоманкою. Наступної ночі її рука почала чорніти, з’явилися виразки, потекли гнійні крововиливи. Вона марила в гарячці. Я придивлявся до неї здалеку, з кутка під парсунами бабусі й дідуся Ґерославських. Лискуча від поту, зблідла, з волоссям, підгорнутим у тісний чепець так, що тільки прямокутник гладкого обличчя світився в оправі білого полотна, — ким вона була? Кого мені нагадувала? Спершу я думав: Юлія, ну так, Юлія, звичайно, вона змінилася, але це Юлія, ніхто інший, — що ж я тобі такого лихого вчинив, Юленько, прокинься, поглянь на мене, я не навмисно, я не навмисно! — але потім я придивився до матері, придивився до батька, як вони постаріли, скільки років минуло, й зрозумів: важко хвора панянка — це Емілія. Четвертої ночі чорнота зійшла їй на плече, на перса. Лікарі були безпорадні. Навідався священик. Усі вийшли (я зостався), Емілька сповідалася у своїх гріхах (у яких я не чув, бо бурульки забили мені вуха). На світанку доведений до розпачу батько привів останню надію. Блум-блам, шаман увійшов, накульгуючи, на стежку диму й імли, й одразу ж від порога поглянув на мене: він нахилив ціпок наче спис і, штовхаючи ним, посувався крок за кроком, випихаючи мене геть, тушка птаха, підвішена на поперечці, бовталася у мене перед обличчям, я гидливо задкував — ще, й ще, й ще, геть від них, від Емілії, від матері, від батька, геть, аж урешті підлога варшавського апартаменту цілком вислизнула мені з-під ніг, і я упав, блум-блам. Я вдарився плечима об твердий ґрунт, видихнувши повітря з легенів. Те, що потім увійшло в легені, було не повітрям, а чимось іншим: землистою, рінюватою масою, котрою дихалося, перемелюючи її в легенях у пісок, легені оберталися у грудях важкими жорнами — кам’яний вдих, кам’яний видих. Я сів. Я усе ще тримав у руках березовий костур. Був ясний день, у чорному небі висіла чорна тінь Сонця, надщерблений диск, із якого на всю трав’янисту рівнину стрибали зиґзаґами криві промені. Цього разу посеред рівнини не стримів жоден стовп — ні світла, ні тьмітла. Я підвівся. Повіяв вітер, й із залізних стебел трави посипалася іржа. Віддалік оленярі поїли реніферів. На оленячих головах замість рогів росли білі кістяки інших тварин: собак, риб, орлів, пацюків, а також маленьких дітей. Я підійшов до пастухів. Усі вони були одноногими, однорукими, одноокими. Я спитав у них дорогу додому. Вони відповіли мені мовою, яка спалила мені половину обличчя, відірвала друге вухо й вибила зуби. Я хотів було напитися води з озера, проте вона була гарячіша за пекельну смолу, вона вирувала й булькала, вибухаючи чорними пухирями. З озера витікала широка ріка, пручи до свого джерела зворотними хвилями. Біля її гирла я побачив дворукий і двоногий силует. Я підійшов, спираючись на ціпок. Пан у Казанку нахилився до мене, простягаючи мені візитну картку. З одного боку було надруковано адресу, а на звороті — написано білим чорнилом прізвище Ґустава Ґерославського. Я згадав, що прадід мав ім’я Ґустав; він начебто загинув під час Листопадового повстання. Я сховав візитну картку до кишені. Пан у Казанку погладив мене по голові. Лиш тепер я зауважив, що в нього отвір у грудях, кривавий кратер, випалений кулею великого калібру, а увесь його одяг понищений: взуття також діряве, штани розпороті уздовж швів, камізелька без ґудзиків, і навіть у його геометрично округлому головному уборі вирізано кутастий отвір. Я вирушив уздовж річки. Через кілька
Про янголів сорому й безсоромности
А якщо це не сон?
— … го будити.
— Ви впевнені?
— Не слід, але, будь ласка, залишаю термометр.
— Дякуємо, пане докторе.
—
І доктор Конєшин відпливає у ранковому світлі. Холодна постіль укриває щоку, шовк на шкірі. Рух повітря приносить аромат жасминових пахощів. Співає птах. Чому не чутно стукотіння коліс на рейках? Тиша, спокій, тепло.
А якщо це не сон?
Рожеві плямки сонячного світла танцюють на поверхні повік.
Розплющилося очі.
Панна Єлена Муклянович схилилася над постіллю з білою марлею у руці, низка молочних перлів гойдалася на тлі чорного тюлю, тік-так, — простягнулося руку й зупинилося нею цей маятник.
Єлена пустотливо посміхнулася, торкаючись язичком горішньої губи.
— А, виспався нарешті!
— Якби ж то ви знали, що мені наснилося!..
— Розкажіть, розкажіть.
— Мені снилося, що Зєйцов викинув мене з потяга й…
— Зєйцов! Отой проклятущий п’яничка! Він! — Вона ляснула марлею, мов батогом. — Але ж я була дурепа!
Повернулося на ліжку, підтягуючи подушку вище.
— Зачекайте, щось мені не — ми стоїмо на якісь станції? — Котра година? — Що діється?..
— Ви прокинулися! — вигукнула
Перейшлося на німецьку мову.
— Цілую руки янголів моїх, дів милосердя, але чи не були б ви такі ласкаві…
— Це правда, що ви побилися з паном Поченґло? — спитала одним духом Крістіна.
— Що? Ні! Вибачте, я справді мушу тепер…
— Ви нікуди не підете, поки я не дозволю, — скомандувала панна Єлена й вийняла термометр. — Відкрити ротик, а-а.
Помацалося пов’язку на шиї й обличчі, уся ліва щока під товстим пластиром. Три пальці було зафіксовано за допомогою підручних дощечок. Помацалося ребра. Також перев’язані. На лівому коліні під піжамою відчувалася величенька куля щільної перев’язки, через яку годі було зігнути ногу.
Пересунулося скляну рурочку зі ртуттю у куток уст.
— Це, мабуть, мені все ж не снилося. Доктор Тесла — була ніч — у тайзі…
— А як ви собі гадали? —
— Отже, це доктор Тесла… А той шаман… — Пошукалося на чолі ран від сталевого листя.
Пані Єлена відміряла у склянку води ложечку жовтого порошку.
— Себто був ще шаман. У цьому сні? Тільки будьте обережні, не перекусіть термометра!
Спробувалося розповісти всю історію, проте з кожним реченням белькотіння ставало дедалі менш змістовним, аж урешті, здивовано заслухавшись проказування слів, ураз замовклося.
— Чому ви не попросили його відвезти вас до найближчої станції? — допитувалася панна Муклянович.
— Якою б це мовою?
— Російською, звісно ж. Ви кажете, що в нього були сірники, китайський чай, він не прийшов просто з тайги, мабуть, щось таки розуміє російською, принаймні кілька слів.
— Я про це не подумав.
— Гм-м, це справді звучить, як сон.
Сон, сон, чи ж не було мене попереджено, — пан Поченґлo й хтось іще раніше казали виразно: не вірити снам, остерігатися снів і чарів, усілякої ворожби, що ближче до Краю Лютих, то більше.
Але це був незвичайний сон. Бог знає, що той дикун підсипав у
— А-а, до дна, о, дуже добре. Гм-м, маєте лише незначну лихоманку. Все буде гаразд, пане Бенедикте. Доктор Конєшин сказав, що ви мусите виспатися, відпочити, він ще перевірить, чи нема якоїсь зарази, але й так ви маєте за що дякувати Матері Божій, а того пияка я вже…
— Ні! — вхопилося панну Єлену за руку з термометром. — Залиште це в спокої. Я сам із цим упораюся. — Сілося, зітхнулося. У роті залишився гіркий смак ліків, проковтнулося слину. — Передусім я мушу подякувати Ніколі Теслі. Яким дивом він зміг…
— Овва! — вжахнулася Крістіна Філіпов. — То ви не знаєте! Авжеж! Їй, їй ви повинні подякувати! Якби ви бачили, що вона витворяла, нехай-но ви тільки почуєте версію
Єлена обмахувалася марлею, опустивши погляд і зашарівшись від рівної лінії чорного волосся до чорної вилоги.
Крістіна широко посміхалася. Вона розповість усе двічі, щоб не пропустити жодної деталі. Отож, за її словами, образ цих подій укладалося в голові так: Єлена повертається після обшуку купе Порфірія Поченґла — де пан Ґерославський, залишився у ґалерії — йде до ґалерії, там немає пана Ґерославського, нема його також на оглядовій платформі — отож, яка перша думка: Поченґлo! Пан Бенедикт мав разом із ним перебувати в громадських місцях, а що він зробив? — Утік, усамітнився при першій нагоді, й, будь ласка, вже немає пана Бенедикта. — Питає стюардів, питає
— Увесь експрес стоїть через мене?!
— Він ще до решти не опритомнів, — буркнула панна Муклянович американці.
Повернулося у ліжку, щоб визирнути в вікно. Жодної станції, жодного перону, навіть жодної будки обхідника — ліс, ліс, ліс. Подорожні прогулюються серед дерев, діти лупцюють одні одних зеленими стеблами, Жюль Верус збирає букет польових квітів для красивої удови, амурський прокурор повертається з лісу із повним кошиком грибів.
Поглянулося розпачливо на панну Муклянович, на панну Філіпов. Вони ґречно сиділи, стуливши губки, й тільки з того, як вони крадькома перезиралися, можна було здогадатися, якої втіхи завдає їм уся ситуація, як вони милуються незґрабним становищем інших людей. Навіть руки однаково склали, рівно вздовж лінії корсету, й долоні на подолах, навіть голови так само нахиляють: трохи уперед, трохи праворуч. Єлена: чорний єдваб із мереживами, чорна, щільна, звужена в стані спідниця, чорний обрис карих очей, чорне волосся у тугому пучку, не перевдягнулася упродовж ночі, а чи спала вона взагалі? Крістіна: батист
— Як я їм тепер на очі покажуся!
Єлена гучно прицмокнула.
— Пан Бенедикт дуже сором’язливий, коли соромитися не варто, й дуже впевнений у собі, коли це йому найменше личить. — Вона знову, наче й не позираючи в її бік, адресувала ці слова молоденькій американці. — Може, ви його напоумите, панно. Інтеліґентна людина, здавалося б. А такі в собі страхи виплекав, що це вище людського розуміння. Він каже, що його не існує. Він каже, що ним керує сором. Логік великий! Як можна будь-чого соромитися, коли тебе не існує?
Підтягнулося ковдру до підборіддя. Де ж тут сховатися, як утекти? Голову під подушку встромити? Хворий, відданий на ласку здорових, насамперед позбавлений права на сором. Обсіли ліжко, як… як… не як янголи: гієни, гієни милосердя.
— Ви, панно, від самого початку хочете мене навернути у безсоромність.
— Дав би Бог, щоб мені пощастило.
Відвернулося умисно плечима до Єлени, зосередившись на
— Ви неодмінно чули це, панно, й не раз, від осіб, які втішаються великою повагою й авторитетом, коли їх питають про якусь максиму, що нею людина могла б у житті безпечно керуватися, себто припис на життя, короткий, простий, зрозумілий. «Чинити так, щоб ніколи не соромитися за свої вчинки». Чули ж, панно, чи не так?
… Важко спіткати більшу нісенітницю! Те, чого ми соромимося, і те, чого не соромимося, — власне завдяки цьому одна людина відрізняється від іншої, що не всі соромляться того самого, не однаковою мірою, не в тій самій ситуації, не супроти тих самих людей. Він робить мене мною — мій сором.
… А тепер уявіть собі, панно, особу, яка не соромиться жодних своїх учинків. Існують дві можливості: або вона — найбільший безсоромник, якого земля носить, і не соромиться геть нічого; або від самого початку чинить згідно з непорушним почуттям сорому: дитина, яка соромиться того самого, що й дорослий, дорослий, який соромиться, наче дитина, старий із соромом юнака, юнак із соромом старого на смертному одрі. Уявіть-но це собі, панно. Хто це? Хто це?
Крістіна запитально подивилася на Єлену.
Панна Муклянович схрестила руки на грудях і закопилила губи.
— Так? Так? «Найбільший безсоромник, якого земля носить»! Та що ж це за інвектива, питаю я вас! Це комплімент! Це найвище щастя і мета людського життя! Безсоромна, вільна від сорому, так!
… Отож, не існує, але соромиться! Я не хотів цього казати — проте скажу: не існує, позаяк соромиться. Мій сором починається там, де закінчується «я»; «я» становить межу сорому. Й справді, людина, якою цілковито керує сором, — це людина, яка не існує. Вона немов той листок, котрим вітер кидає навсібіч, не з його власної волі, а з волі вітру, тобто випадкових поштовхів стихії. Шумовиння на гребені хвиль.
… Людина існує тільки тоді й тільки доти, доки чинить усупереч сорому. Ба більше: не «всупереч», бо тоді сором і далі мав би над ним владу, — а п о п р и сором, тобто абсолютно не зважаючи на його вказівки, не пам’ятаючи про нього, ніколи й у жодній ситуації сорому не зазнаючи.
… Натомість люди, які залишаються під владою сорому, неіснуючі люди, — скількох ми зустрічаємо щодня!
… Єдине почуття несхибно відрізнить людину від видимості людини: нудьга. Зустріч людини з людиною ніколи не буває нудною: щось істинне дотикається чогось істинного, таємниця таємниці, загадка розв’язує загадку. Але скількох таких людей, панно, ви знаєте? Ви бували в салонах і бачили сотні цих лялечок, заморожених між пристойністю і конечністю. Вони не мусять їздити до Сибіру; вони народилися у Лодзі, помруть у Лодзі, люті перемерзають крізь їхні душі.
Сілося випростано, обперши подушку на стіну біля вікна. Смикнута для підтримки нога опиралася, від коліна пішов протестуючий сигнал, аж засичалося протяжно.
— Боляче? — зажурилася Єлена, вмить змінюючи тон і позу.
— Цей порошок…
— Він був снодійний, лікар сказав…
— Мабуть, уже досить відлежався. — Помасувалося ногу. — Біль, так, дорогі мої, отож існує біль тіла, вколеш шпилькою, поріжеш шкіру, зламаєш, ушкодиш — тіло негайно про це повідомить. Але біль душі… Тут панна Єлена може мати рацію, — це різновид закріпачення. Іноді мені здається…
… Уявіть собі, панно, що висиш на мережі сталевих ниток, напнутих між тисячами людей, твоєю сім’єю, знайомими, сусідами, «товариством», і кожна нитка закінчується гаком із задирками, встромленим у м’язи, у кістки… А тепер — тепер спробуй-но поворушитися проти рухів інших, то зламаєш собі хребет, тепер спробуй сказати що-небудь проти інших горлянок і язиків, то вирвеш свого язика, а тепер запереч Соромові!
— А-але — але чому ви обоє говорите про це, не як про прикру недугу, а як про прокляття? Навіть ви, ви теж. А сором. — Що, краще, якби його не було? Тоді як би ми дізнавалися, що робимо щось лихе? Як це? — Украду й не маю цього соромитися? Збрешу й нічого, навіть не почервонію?
…
… Пан Бенедикт також боронить сором, проте невдало: буцімто його сором відрізняє від інших людей. Звісно ж, ні! Адже навпаки! Якби один соромився того, а інший — сього, як узагалі ми могли б жити гуртом? Як узагалі ми могли б розмовляти? Панно Єлено, — зустріч таємниці із таємницею, так, але як узагалі вони могли б зустрітися?
… І чому ці нитки простягаються назовні? Хто вам велить віддавати свій сором у руки інших людей? Отож, коли ніхто не дивиться, то жоден холодний гак не смикатиме вам душу, коли ви когось безневинного скривдите?
— Завжди хтось дивиться, навіть коли ніхто не дивиться, — буркнулося.
Єлена притиснула ніготь до губ.
— То панні Крістіні ніколи не бувало соромно за добрий вчинок?
— Ні.
— О! Справді?
— А якщо ви соромитеся лише перед собою, — свердлувала далі Єлена, — то це означає, що ви самі є єдиним джерелом добра й зла, чи не так? Ви собі кажете: це добре — й це буде добре. А наступного дня скажете, що погано — й це буде погано. Так?
— Усе благе походить від Бога.
— Від Бога! O! Отже, це Бог сказав вам, чого соромитися?
— Ви з мене глузуєте.
— Чому ви так думаєте? Чи я сміюся? Чи пан Бенедикт сміється? Чого ж ви, панно, соромитеся? Своїх переконань?
— Я не соромлюся!
— То як воно було з Богом?
— А хоча б Десять Заповідей!
— Він переказав їх вам особисто?
— Біблія!
— А про її істинність ви почули від кого?
— Ви, панно, не вірите в Бога.
— Чи я щось таке сказала? Я намагаюся лише знайти кінці, тобто початок нитки вашого сорому, хто смикає за ваші гачки, дайте мені щиру відповідь, адже тут нема чого соромитися. То хто ж?
— Святе Письмо каже правду!
— Хто?
— Бог дивиться, коли ніхто не дивиться!
— Хто?
— Вони вчинили перший гріх, тільки тоді пізнали сором!
— Хто?
— І найменші діти, які невинні.
— Хто?
— Татко, — тихо сказала Крістіна й опустила погляд. — Няня. Ґувернантка.
— Дякую, — панна Єлена відняла палець від уст.
Крістіна рукавом блузки витирала сльози.
— Вам мало би бути соромно, — прошепотілося панні Муклянович.
— І що, може перед вами?
— А через кого ви нещодавно так красиво зашарілися?
— Не будьте таким самовпевненим, у кожного бувають хвилини слабкости.
— Яких потім соромляться.
Вона підвелася, нахилилась над Крістіною, відкинула їй волосся з обличчя, торкнулася долонею пухкої щічки дівчини. Панна Філіпов притулилася до Єлени. Пересталося будь-що з того всього розуміти. Єлена поцілувала Крістіну в маківку, американка тихо розсміялася. Усю ніч, коли вони чекали на повернення шукачів, — чи чекали вони разом? Про що вони говорили? Що Єлена сказала Крістіні, що Крістіна сказала Єлені? Жінки по-іншому заводять друзів, по-іншому знайомляться, плетиво постає набагато швидше, воно набагато міцніше (вони одразу ж розповідають одна одній найпотаємніші секрети, які чоловік ні братові, ні дружині не виказав би), але й водночас набагато складніше, воно ніколи не буває просто дружбою, цей клубок містить також нитки суперництва, ревнощів, жалости, м’яку вовну жорстокости, лляні узи, які в’яжуть власника із власністю. Панна Муклянович вивела американку із купе, узяла її ще за руки, щось прошепотіла їй на вухо, й кивала головою… Вони сміялися. Нічого не розумілося.
Повернувшись, Єлена притулилася до одвірка. Вона підняла голову, поглянула згори вниз: хто так дивиться? — Донька чинбаря, вихованка Бунцвая, Єлена Муклянович, істинніша, ніж Єлена Муклянович.
— Крістіна дотримає таємниці, — сказала вона. — Тепер поспіть. Три, чотири години, перш ніж
— Зєйцов нешкідливий.
—
— Ми не Зєйцовa шукаємо.
— Він викинув вас із потяга! Так, чи ні? Він хотів вас убити!
— Христе Боже. Присядьте, панно, будьте такі ласкаві, то не доведеться так кричати.
Вона насупилася. Вказалося їй на крісло поряд із секретером.
— Ви вже забули? — прошепотілося. — Вдруге я не вчиню тієї самої помилки. Як було з Фоґелем? Ми стоїмо, тиша, стіни, як промокальний папір, ніхто не спить…
Вона сіла.
— Фоґель говорив російською, — а хто ще тут розуміє польську?
Приклалося руку до бічної стінки
— Тітка, тітуся. Чи як? Ви подумали, що коли отруїте мене приголомшливим порошком, то вже мені всі клепки в голові з місць повистрибують і я забуду власну мову?
Пані Єлена закотила очі.
— Відчуваю, що ви знову вигадали якусь жахливу теорію, яка все переверне догори дриґом.
— Скажіть мені спершу, панно, що ви знайшли в купе пана Порфірія?
Вона знизала плечима.
— Нічого. — Крізь прочинене вікно влетів метелик, затанцював навколо Єлениної голови, вона прогнала його нетерплячим помахом руки. — Нічого, що вказувало б, що він є кимось більшим, ніж черговим підприємцем із
— Папери?
— Може, банкноти. Я ж бо не могла розпороти, він би зауважив. А в чому річ?
— Тихше! Я ж вам кажу, що то не Зєйцов є аґентом заморозників. А тепер ви кажете, що й не Поченґлo.
— Я не знаю, чи є ним Поченґлo. Там немає доказів «за», втім немає і доказів «проти». — Вона постукала себе по чолі. — Шерлок Голмс працює. Пан Порфірій для мене й далі залишається головним підозрюваним. Ця зупинка, зрештою, для нього корисна. Але панна Крістіна добре пильнує за доктором Теслою, нікуди його тепер не відпустить без
Протерлося очі; повіки знову почали хилитися додолу.
— Дусін теж?
— Що? Ні. А що таке?
— Ви знаєте, що княгиня Блуцька є придворним мартинівцем? До того ж твердолоба заморозниця. Знайома з Распутіним.
Панна притиснула пальці до скронь.
— У такому разі… це її виправдовує.
— Тобто?
— Вона мала чудову змогу. Доктор Тесла йде вночі в хащі на ваші пошуки. Й зникає безслідно, й ви безслідно зникаєте. Немає Ніколи Тесли, немає Бенедикта Ґерославського. А що вона зробила? Вона змусила князя зупинити потяг задля вашого порятунку. Її слуги, люди князя, принесли вас живим. Тож це не княгиня, а хтось інший є Фоґелевим аґентом.
— Ви припускаєте, що княгиня щось знає про доктора Теслу, про його арсенал, про контракт із царем? Я згоден, що аґент із неї нікчемний, — проте, якби вона знала… то не завагалася б. Це вона послала за мною Дусіна в Єкатеринбурзі. Й, мабуть, згодом послала його до П’єлки. — Натиснулося великим пальцем на очне яблуко, аж на зіниці спалахнули червоні сонця. — Чого власне я ні в зуб ногою не можу втямити: П’єлка — мартинівець, княгиня — мартинівка, убиті в Єкатеринбурзі — мартинівці; й ріжуть вони один одного нещадно, й кожен із них інші казочки про Батька Мороза оповідає. Навіть якщо вони не знайомі, — бо й що б княгиня могла мати спільного із Мєфодієм Карповічем П’єлкою? — усе ж вони однієї віри.
Єлена поправила ковдру, яка зсувалася на килим.
— Тут логіка вас підводить, чи не так?
— Мгм?
— Ви хочете знайти розум у релігійних війнах. А що, з християнами якось інакше? Один Бог, одне Святе Писання, один голос добра й зла, — а скільки крови вже за це пролито?
Натиснулося сильніше, сонця розгорілися до інтенсивної чорноти.
— Немає такої проблеми, стосовно якої ви б змусили мій розум капітулювати. Кожне безумство, якщо воно діється у світі, мусить діятися за правилами цього світу. Коли я погоджуся, що не маю права питати «чому?», то з таким самим успіхом можу вистрелити собі в голову.
—
Чорне сонце пульсувало в ритмі крови: затемнення, відтемнення, затемнення.
— Я розумію, чому мартинівці в Пермській губернії отримали наказ щодо мене: якийсь відданий Мартинові чиновник з Міністерства Зими дізнався, що розтальники посилають сина до Батька Мороза, поляка й бунтівника, й заморозницька фракція мартинівців мусила зреаґувати, загалом усі заморозники мусили зреаґувати. Але П’єлка? Чи був він мартинівцем-розтальником? Він прагнув мене захистити, й захищав мене. Чому? Так само княгиня, — але княгині примарилося. А П’єлці?
— Ви маєте серед мартинівців відданих шанувальників, — буркнула панна Муклянович, — ладних віддати за вас життя. Це зворушливо. Але що ми скажемо князеві?
— Це можна розписати, як на логічній таблиці, вертикально й горизонтально: мартинівці — немартинівці; заморозники — розтальники. Й усі можливі комбінації між ними. Таким чином, існують принаймні чотири різні образи Історії. Бачите це, панно? Хто яку Історію собі зичить, у яку Історію вірить, якій Історії відданий, — той таку мету для Батька Мороза та його сина визначає. Вони не можуть убити Історію, але можуть убити мене. Вони не можуть урятувати Історію, але можуть урятувати мене. — Стиснулося повіки. Голова безсило відкинулася на подушку. Провалювалося у чорний колодязь сонця. — Бачите, бачите це? Вони не можуть керувати Історією, але можуть пов’язати свою владою
— Що ми скажемо князеві? Що ви йому скажете? Чому б то Зєйцов викинув вас із потяга?
— Залиште, панно, Зєйцовa в спокої. Нікого він не викинув.
— Ну, тоді хто? Таки Поченґлo? А може, турок? Той теж на вас заповзявся, є свідки. Багато цих кандидатів, якщо добре подумати, адже й капітан Прівєженський… Незабаром половина люкса хотітиме убити Бенедикта Ґерославського.
— Не Бенедикта Ґерославського. Брехню про Бенедикта Ґерославського. Якесь опудало з пророцтв святого Мартина. Угорського графа. Ворога
— Та-а-ак. А великий гербовий перстень хто на пальці носить? Ви казали, що викинули його.
— Викинув. Він повернувся.
— Як це? Може в череві печеної риби?
Помацалося пальці.
— Де він подівся?
— Я сховала його з рештою ваших речей. Тож не бійтеся, отой револьвер також. Тітка й доктор Конєшин заопікувалися вами вночі, вони мусили вас роздягти, вбрати в піжаму…
Піднеслося повіку. Чорні післяобрази на мить відринули. Панна Єлена сиділа по-корсетному випростана в променях вранішнього сонця, метелик присів на полиці над її головою.
— Ви забрали… Там був лист…
— І коли я його прочитала, Крістіна все мені розповіла.
— Це не…
— Що він помер. І живий, — вона широко посміхнулася. — І тепер ви мене будете переконувати, що мартинівці вбивають один одного через вас без жодної причини?
— Він лише спав…
Панна Муклянович наставила носа.
Хотілося схопити її за руку, притягти, вдихнути просто у вухо правду — чорне сонце затьмарило очі, чорний колодязь виссав кров із голови. Тепло, тихо, спокій, птахи співають.
— Усе брехня.
Відчулося на чолі прохолодну руку
— Тітуня за вами догляне, я також мушу виспатися, бо виглядатиму, наче упир. Увечері влаштовують танці. Коли князь запитає, скажіть, що ми не знайомі, що зустрілися у потязі.
— Але ж…
Вона поклала руку на уста, тамуючи слова. Торкнулося кінчиком язика пучки її пальця.
Вона нахилилася над постіллю.
— Як вам не соромно, пане Ґерославський! — прошепотіла вона.
— Ніхто не дивиться,
—
—
—
Усе брехня.
Про сибірські безумства
— Я випав.
— Випав!
— Я випав.
— Я йому випаду!.. Буде збиратися докупи звідси до Владивостока!
— А навіщо так хвилюватися, — угамовувала дружину княгиня Блуцька, — знову наживеш собі розлад шлунка, доведеться відхворіти.
Князь Блуцький-Осєй хрипів, задихався, скреготів зубами, дріботів по
— Випав! П’яний був, так?
— Ні.
— Бачите? Бачите? — розпалювався князь. — Раз сказав правду!
— Звичайно, я дуже зобов’язаний Вашій Княжій Високості, що ви зупинили через мене потяг, я не знаю, як і дякувати, як вибачатися, що через мене постало усе це сум’яття і клопіт на голову Вашої Високости, якби я лиш міг якимось чином…
— Жартувати! — заревів князь. — Жартувати з мене буде! — Він хапнув ціпок своєї дружини й підніс його в недолугому замаху, проте зачепився за чудернацьку підвіску високої полиці над ліжком і заточився, мало не беркицьнувшись.
— Пане раднику! — покликала княгиня, покликала й закашлялася. — Захарію Фєофіловічу, будьте ласкаві й візьміть пана князя зі собою на свіже повітря, прогулянка буде корисною для нього перед обідом.
Дусін просунув голову з коридору в відчинені двері. Князь кинув ціпок на підлогу й вийшов із купе. Дусін запитально подивився на княгиню. Вона відправила його, змахнувши мереживною хустинкою.
Піднялося ціпок і подалося старенькій.
—
— Ваша Високосте, можна сісти? Моя нога…
—
… Тож князь узяв це близько до серця і допіру тоді перестав мені дорікати, що я наполягала на зупинці експреса. Я теж розхвилювалася й почала питати себе: чи добре я вчинила? Я вдруге вас рятую. І думаю собі: сон збувся. Я мала рацію, у вашій владі було захистити Росію, — якби ви дали померти докторові Теслі. Який у цьому ось потязі везе з нами свої гармати, споряджені на лютих, як стверджують пан Фоґель і
Купе Блуцьких не було ширшим, ніж інші двомісні купе, княгиня сиділа на ліжку, засланому й укритому купами великих, середніх і малих подушок, обкладена обабіч м’яким й округлим дріб’язком, неначе на троні з пуху й плюшу, занурена в нього, закопана. Хотілося опинитися від неї на певній відстані, але як далеко можна втекти в
— Ви, Ваша Високосте, хочете, щоб я вам сказав, хто мене викинув, бо шукаєте союзника проти власного чоловіка.
Вона мало не захлинулася гарячим
— Кхркк, ви далебі все робите навпаки, ніхто вас не навчив, коли брехати, а коли правду казати?
— Князь зовсім не вважає, що Імператор збожеволів,
Княгиня піднесла голову ще вище, тепер майже випрямивши спину; її уста широко відкрилися, мабуть, вона над цим не панувала, нитка слини висіла в кутку блідих губ.
— Кхр, кх, це безумство, так, так.
—
— Не Імператора, а ваше. Скажіть: у якому божевіллі має жити людина, щоб не тільки сподіватися від ближніх усього найгіршого, але й так відверто й без сорому їм це зло висловлювати?
— Божевіллі?! Якби ви знали про Теслу, перш ніж вирушили експедиції, який наказ ви б віддали своїм слугам? Га? Який?!
Стара грюкнула ціпком по підлозі, килим приглушив звук.
— Мовчати! — зашипіла вона. — Досить уже!
— Личить, не личить, — сказалося їй спокійно, — я не знаю, і мені це байдуже, можете веліти своїм здорованям побити мене, якщо вас так ображає щире слово. Але чому я взагалі з вами говорю? Навіщо я сюди прийшов? З увічливости? З удячности? Кланяюся Його Високості, він, здається, по-справжньому добра людина: йому спасибі. Вам — уже нічого. Не буде жодної згоди, жодної угоди між нами, а якщо через це ви вирішите навпаки: погубити мене власним вашим словом або на поталу нічних
Вийшлося у коридор. На віддалі одного й двох купе стояли
— … ми обов’язково, читачам Парижа, Франції, світу, ваші історії, пригоди, авантюрника Сибіру, обов’язково, ті розбишаки, і ось врятований, розкажу, запишу, запишу, обов’язково!
— Вибачте, пізніше. — Втеклося до службового купе.
Він бачив папери з печатками Міністерства Зими, тож розпитував із ввічливим смиренням, вибачаючись, що запитує, мало не вибачаючись, що вибачається. Повторювалося коротку, просту історію падіння з оглядового майданчика, — запаморочення. — А від чого запаморочення? — Ну, задивився на небо, на дим, на крижлізні веселки, задивився і випав, дурень патентований. Так, це я. — А
Бабисько жахливе. З крови вже вивелися останні міазми снодійної хімії, минулася нічна слабкість і похмілля після димових галюцинацій: повернулася гострота суджень. Княгиня Блуцька! Як сперечатися з кимось, хто став оракулом для самого себе, тобто приміряє усе до власних снів, передчуттів, до якогось внутрішнього óбразу, не видимого нікому іншому? А часто трапляється, що власне літні люди набувають подібної певности у власному авторитеті: вони самі для себе служать авторитетом — патріархи роду, засушені бабці, священні пророчиці. З такими людьми взагалі годі порозумітися. Вони слухають вас так, як ви слухаєте собачий гавкіт або дитяче жебоніння. Вони розмовляють, але завжди насправді розмовляють самі зі собою. Назовні, іншим вони тільки віддають накази, — накази у вигляді наказів, накази у вигляді тонких маніпуляцій, накази у вигляді безсловесної брехні. Їх несила переконати, що вони чинять щось лихе. Це вони звикли судити про те, що добре, що погано.
… Учора княгиня рятувала життя і довірливі супліки переказувала, а сьогодні, певно, скористається першою нагодою, щоб позбавити мене життя. Бо сон, бо мара, бо передчуття — клац! — перевели стрілку, й ураз добро й зло, істина й омана помінялися місцями. Кляла самодержця, — а хто вона сама? Те саме божевілля її точить. Тож як із кимось таким розмовляти? Із дійсним самодержцем нема розмови: можна тільки підкорятися, чи ні. Авраам не питав Бога про причини, мотиви, рації: питання не мали сенсу.
У повсякденному житті не мислиться подібними категоріями. Чи бодай раз зустрілося по-справжньому лиху людину? А по-справжньому добру? Проте княгиня Блуцька здавалася найближчою до отого зла, яке ми знаємо з біблійних книг, вона, а не Зєйцов, не Прівєженський, не Милий Князь і безжальні лихварі, не мартинові розбишаки, й не
Вийшлося у коридор, фламандця й слід прохолов, всталося біля вікна, вийнялося цигарку.
Дивовижно, проте він був порожній, ані душі, усіх потягнуло на сонце. Книжкові полиці стояли в глибині, за більярдним столом і радіоприймачем. Пересувалося щільно перев’язаними пальцями по корінцях томів, оправлених у коричневу шкіру з відтиснутою емблемою Транссибірської залізниці. Нижче уміщено пригодницьку літературу — роман Ґолипіна «Доктор Омеґа. Фантастичні пригоди на Марсі», — а вгорі містилися значно серйозніші книжки. Гмм, географічний атлас, ні, ілюстрована історія дому Романових, ні, історії з часів сибірської золотої лихоманки, ні, степова поезія, звичайно ж, ні, путівник «Сибіром новим і старим», гмм. Сілося у кріслі з книжкою на колінах.
Як на науковий компендій, вона була занадто хаотичною за композицією і в доборі тем, перестрибувала від курйозу до курйозу: твір акурат для пересичених пасажирів люкса. Погорталося її довгенький вступ. Починається з історичної частини. Перші конкретні свідчення мандрівників Сибіром: Новгородські літописи,
… Але в руських літописах також пишуть про «Країну Пітьми». Лаврентіївський літопис, 1096 рік: купці Новгорода переходять «Великий Камінь», мандрують до долішньої Обі. 1114: «є ще старі мужі, які ходили за Югру й за Самоядь». Новгородський літопис повторює повідомлення купців з-перед часів Івана Грозного: в Країні Пітьми живуть одноокі люди, а під землею — люди без голів, мисливці. Там полюють на мамутів. Поруч уміщено недорікувату ґравюру, що представляє поперечний переріз рівнів Усесвіту: вгорі деревця, сонечко, трохи нижче — лінія ґрунту, а під нею починаються темніші й світліші поклади підземного світу, рівнини й річки, й стежки земель, якими між корінням рослин і шарами вічної мерзлоти бігають мамути й одноногі, однорукі мисливці зі списами й луками, ганяючись одні за одними, люди — за мамутами, мамути — за людьми. Цигарка випала з-поміж пальців. Нахилилося над книжкою. Під землею, звичайно ж, не світить жодне сонце, під землею панує вічний морок.
… Мапа XVII століття Йодокуса Гондіуса, підписана: «
… Які правила гри в Історію? Чи їх визначає фізика людського світу? Може, скромніше — математика? А може, тільки логіка?
… Відкрилося наступний розділ. 1574, Строґанови отримують від Івана Грозного мільйон зауральських десятин. 1579, Єрмак Тімофєєвіч, козачий отаман і кривавий розбишака з-над Волги, із царським смертним вироком на карку, йде зі своїм загоном за Урал, тисяча диких грабіжників, серед яких польські авантюристи, оскаженілі шляхтичі — вони відкривають, вони підкоряють Сибір, таким був Кортес цієї золотої Америки Сходу: донський козак, і він починав так само, як Кортес, але врешті доправляв у пущу проти
… Кінець XVII століття, голландський купець Еверт Ісбрантс Ідес, збанкрутувавши, випрошує у царя місію до Китаю і кредит на товари з державних сховищ. Цар погоджується, Ідес вирушає крізь Сибір до
При звуках бубна. Задерлося голову під струмінь сонячного світла. Це був сон, усе приснилося. Яка послідовність? Спершу тінь вершника на призахідному небі, силует дикуна на коні; потім сідається на стовбурі, дрімається — і що сниться? Дикун на коні. А те, що снилося ще пізніше, — сон уві сні. Із димом, із бубном, із чаєм і шаманськими зелами.
Але ж тоді примарилося те, про що прочиталося тільки щойно!.. Можна, однак, поглянути на все з іншого таки, з єдино слушного боку: з боку сучасности.
Тим не менш, це й далі не пояснює Країни Темряви, мамутів, усього світу підземного Сибіру. Тепер це називається
Божевілля.
Усталося, повернулося кілька разів раменами, аж щось хруснуло в хребті. Птах із округлим дзьобом, що присів на гілці, перехилив голову й зацікавлено поглянув просто в очі. Обперлося передпліччям на зсунуте додолу вікно. Він зазирав згори, нахилившись так, що мало не впав зі свого сідала. Коротка думка промайнула в голові: це ж уже доба минула — мабуть, зійшли з тіла останні сліди потьміту — чи тварини зауважують теслектричні відхилення? Птахи, коти? Чи вони до них чутливі? Що б там не було, проте коти, звичайно ж, створіння Літа. Дмухнулося у напівстиснутий кулак. Нічого.
Під вікнами, у бік задньої частини потяга, важко дихаючи й тримаючись за черево, що випадало з мундира, квапливо дріботів Сєрґєй.
— Агов! Щось трапилося? Може, рушаємо?
— Вельмишановний пан Фессар, уф, зволили з глузду з’їхати.
Вихилилося. Бічна гілка творила тут невеликий вигин, дальші вагони бачилося на внутрішньому боці під більшим кутом, а вже дуже виразно — осіб, які юрмилися наприкінці ешелону, куди простував Сєрґєй. Примружилося очі. Вони стояли біля відсунутих дверей вантажного вагона, так, звісно, — вагона доктора Тесли. Таємний радник Дусін, два старих
Вийшлося з салону, спустилося східцями на землю й покульгалося до заклопотаних диспутантів.
Першим озирнувся Стєпан. Він приклав палець до уст, схопив за руку, відтягнув убік, між вагонів. Вирвалося.
— В чому справа? Ви пускаєте сторонніх усередину? Що там шукає доктор Конєшин?
Сивий
— Ой, зробилося, зробилося! Олєґ лежить нерухомо із ґулею, як волоський горіх, доктор каже, що той йому мозок міг відбити.
— Що? Хто?
— Турок
— Ви спіймали його?
— Де там! Утік.
— Утік? — жахнулося. — А куди він міг тут утекти?
— А отуди, — Стєпан махнув у бік обрію, — у тайгу.
— Як це? — Задивилося на монументальну пущу, і погляд загруз між високими стовбурами. — Знову нализався?
— Та ні, кажуть, що тверезий.
— Ну, то як? Повертатиметься до Європи пішки?
— Глузд втратив, це точно.
Наблизилося до дверей вагона, зазирнулося усередину. Олєґ прийшов уже до тями, він сидів на бляшаному упакуванні, тримаючись за голову й тихо постогнуючи, а симетричний доктор зазирав йому в очі. Нікола Тесла й Павєл Владіміровіч Фоґель снували угорі біля скринь, розпоротих грабіжником, прибивали саморобні заслони, прикривали нутрощі машин ковдрами й дошками; наче відлущена шкіра з якогось живого звіра, порозсипалася на підлогу з понівечених обшивки й панелей яскрава тирса. Юнал Фессар, мабуть, також розбив принаймні один слоїк кристалів тьмідини — просочені чорнилом грудочки солі, — і блискуче вугілля валялося у тирсі. Доктор Конєшин ступав по ньому, а воно потріскувало під його каблуками. Розбита була також обшивка помпи Котарбінського, в сонячному світлі непристойно стирчали погнуті в’язки дротів, якісь чорні шпулі, якісь крижлізні мотки, важка машинна анатомія.
Хтось устав позаду. Поглянулося. Дусін, він завжди стоїть за плечима.
— Я думав, що ви прогулюєтеся із князем.
Він кивнув.
— Це ми його запримітили.
— Тобто ви й князь? Турок був тут, усередині, правда ж? Він залишив двері відчиненими, чи як?
— Він верещав.
— Що?
— Верещав, — сказав Дусін. — Послухайте-но, що стосується тієї справи з Її Княжою Високістю…
— Але! Зачекайте! Ви кажете… Хвилинку. Ви знали, чий це вагон.
— Я знаю, що вночі розповіла Їх Високостям
— Тож ви почули, що хтось кричить усередині… Він кликав на допомогу?
— Він верещав турецькою. Я покликав людей, відіслав Його Високість, відсунув двері — і він вилетів, наче виштовхнутий пружиною, перескочив через мене й побіг, куди очі бачать, мить, друга, ще перекинувся через голову, й тільки ми його й бачили.
— П’яний.
Дусін похитав головою.
— Учора він півдня споював того дурнуватого
— Тверезий, так. — Поглянулося на відкриту помпу Котарбінського, над якою заламував руки доктор Тесла. — Гадаю, що я зрозумів. Скажіть, ви встигли бодай добре розгледіти його силует, коли він тікав, ви мусили обернутися за ним, людський рефлекс — спина, біжуча постать, кілька секунд, чи не так?
— Ну й що?
— Чи зауважили ви в ньому щось — щось дивне?
Дусін перехрестився непомітно.
— Ви дуже добре знаєте. Ви кров від крови Мороза, з вами слово Мартина, чи ж Її Високість із вами про це не говорила? Пам’ятайте, однак, що існують різні мартинівці. Але — американець везе загибель лютим, це так не може закінчитися.
— Як? Не говоріть зі мною цією тарабарщиною, це добре для сальнів Распутіна. До того ж ви спізнилися, княжна встигла вже змінити думку, тепер їй потрібен мій труп, і що швидше, то краще.
Дусін знову похитав головою.
— Ви не розумієте старих людей.
— Прекрасно розумію, — зітхнулося про себе. — Тішуся, що в нас була можливість перекинутися словом наодинці. Можете сказати їй, що я все одно залишаюся на службі в Міністерстві Зими й не маю наміру нічого чинити проти Імператора. І якщо щось трапиться з доктором Теслою, я напишу про все Раппацькому. Лист від Сина Мороза він, мабуть, прочитає, чи не так? Тож краще шепніть їй на вухо що слід, перш ніж вона візьметься за нову дурість.
Він стиснув губи.
— Вона вас двічі рятувала.
— Вона сама вам скаже, що це була помилка.
— Святого Мартина…
— Лютий у пеклі грає. Відчепіться вже від мене! Що більшу брехню ви мені вимовляєте, то більше мішається мені в голові. Моліться, щоб я у неї не повірив.
Відступилося, коли лікар Конєшин зістрибував на землю. Тесла люто кинув йому вслід ціпок Юнала Фессарa. Впіймалося його, перш ніж він упав поміж забалаканих пасажирів. Тієї хвилі до них приєдналися
— … п’ять годин найдовше, — повторював Сєрґєй, витираючи піт із чола. — Й немає іншої можливости! Ваші Вельможності мусять зрозуміти. Це Транссибірський експрес, такі речі не трапляються, ми всі через це втратимо посади. Навіть якщо би половина пасажирів утекла до лісу — п’ять годин, не більше, а либонь, навіть іще швидше, траса звільниться.
— Конкуренція, ніщо інше, моя люба, хотів дізнатися секрети конкурента, його впіймали, й він напудився.
— Як рубель не крути, завжди випаде
— У кожному разі, — сказав симетричний доктор, — ми маємо тут крадіжку зі зломом, знищення чужого майна, напад на людину, на імператорського службовця — хто знає, чи не з наміром убивства, бо якби удар було завдано трохи по-іншому, неборака міг би й не вижити; це робота для
— Слушно доктор каже! Послати за жандармами!
— Та звідкіля тут жандарми! Щойно повернувся з підводового села тарантас, зателеграфуємо зі станції, коли зможемо.
Протиснулося до панни Крістіни, масивний ціпок Фессарa дуже допоміг.
— Ви, панно, розмовляли з ним сьогодні, чи не так?
— Ви вже підвелися. Ви добре чуєтеся? Перев’язка спадає вам на підборіддя.
— Із паном Фессаром. Про що?
— Мабуть, уже розійшлися чутки про Ніколу. Він питав, чи це той доктор Тесла. Компліменти й таке інше.
— Він до того розмовляв із радником Дусіним? З ким іще? Здається, що уже вчора він намагався щось витягти з Веруса.
— Звідки мені знати? О-о, вибачте мене, я сплю тут стоячи.
Вона повернулася і пішла до люкса. Княжа варта шанобливо вклонилася їй, коли панна проходила повз них.
Збіговисько під вантажними вагонами тим часом побільшало до кількадесяти осіб.
— … яка скарга? Та ж це нечувана справа! Спочатку випадає якийсь йолоп, і всі ми стоїмо, потім ще цей причинний! У мене квиток на корабель із Владивостока, хто мені гроші поверне?!
— А такий увічливий джентльмен був той пан Фессар, далебі!
— … негоже людину на поталу ведмедям, навіть якщо злочинець, а ми знаємо — не знаємо, що одного разу за столом хліба і вина, а іншого дня гинь у пущі темній, ми поїдемо, а як же поранений, може несповна розуму, хто знає, пан залізничник по п’ять, нехай по чотири із свистком, якось, якщо може — по двоє, прошу, туди — туди — туди, я перший піду шукати людину!
— Правильно каже, горілки йому дати!
Сєрґєй ухопився за голову. Він почав просити, стогнати, заклинати, мало хто його слухав, нова розвага розпалила уяву пасажирів Транссибу, вони кликали компаньйонів, збиралися у групи, наче в компанію на пікнік, збуджений молодик прибіг із лорнетом, хтось подався за свистками до
Інженер Вайт-Ґесслінґ дивився на тих, хто йшов до лісу, із нездоровим захопленням.
— А що, коли тут справді живуть ведмеді.
— Ви так вважаєте?
— І Бог знає, які ще бестії. Усі подуріли!
— Факт. Може, це остання нагода перед Зимою. — Спираючись на Фессарів ціпок, покульгалося вслід за доктором Конєшиним і паном Блютфельдом. — Гей, там, почекайте-но каліку! Панове! Я іду з вами!
Про велике значення незначної різниці в поглядах між доктором Конєшиним і паном Блютфельдом
Птахи співали в тайзі, в церковній тиші серед дерев, світло падало із зелених вітражів на дикі стежки, на важкі від невідомих плодів кущі, на траву, всіяну незнаними квітами, на чоловіків в елеґантному одязі, які простували прогулянковим кроком від одного сонячного просвіту до іншого.
— Учора ввечері. Юрґа, Тутальська. Тепер повіз прийшов, мабуть, з Літвінова, якщо я добре почув
… Я справді раджу вам не навантажувати того коліна: коли трохи пощастить, якщо ви дасте нозі відпочити, впродовж тижня-двох воно буде як нове.
— Ви ж бачите, лікарю, що це
— А якби що, то хто вас нестиме назад? Оті дві чарíвні панни, які вами заопікувалися, ніколи б мені цього не подарували. П’ятий десяток, а я й далі вважаю це захопливим явищем, цю властивість характеру, не знаю навіть як її назвати, — мед, який приваблює жінок. Ви завжди їм подобалися, чи не так?
Вибухнулося сміхом.
— Дякую вам, пане докторе, дякую, я це запам’ятаю, ви мене добре втішили!
— Добре вихований син із заможної родини, з чистим серцем і бездоганною репутацією — ні, навіть не глянуть. Але нехай лише з’явиться на овиді скандаліст і гуляка, лиходій на три повіти ославлений, — одразу в панн вогонь в очах і шепіт у салоні палкий. Чому він так їх приваблює? Чому те, що гідне, стале й надійне, лише відштовхує їх? Бо, бачте, це нудно, так і кажуть: нудно.
— Усе через французькі романи.
Доктор Конєшин глянув скоса.
— Упродовж багатьох років я був щасливо одружений.
— Вірю.
Доктор задер голову, ніби вдивляючись у крони дерев. Йшлося мовчки, розгортаючи бадилля турковим ціпком. Північний напрямок, тому легко орієнтуватися за мохом на стовбурах; значилося мох горизонтальними рисками, на ціпку залишався зелений наліт. Доктор натомість торкався кори зустрічних дерев пучками пальців, навіть не спираючись на них, а лише неначе перевіряючи, чи й справді вони стоять там, де видніються: береза, береза, в’яз, ялина, клен, а тих незнаних потвор азіатської дендрології, вищих, ніж кедри, він торкнувся двічі.
— Ота молода американка, Філіпов… вона дочка старого інженера? Може, онука?
— Я не знаю.
— Вона здалася мені надто чистою… Мгм. — Симетричний доктор смикнув у задумі руді бакенбарди. — Іноді важко зрозуміти.
— Що ви маєте на увазі?
— Попри певну різницю у віці, коли чоловік ангажується серцем, коли вступає у зв’язок із жінкою, якщо ви мене розумієте, юначе, якщо ви взагалі можете це зрозуміти… тоді він бачить уже не тільки жінку. Є тоді в тому певна двозначність, двоякість, накладення óбразів, — він водночас показав руками на висоті обличчя, — як у цих скляних зáбавках: дивишся лівим оком — бачиш молоду коханку, дивишся правим — бачиш доньку, якої не мав.
— Бо вона є і тим, і тим.
— Так. Ні. — Конєшин роздратовано копнув ногою мурашник, відстрибнув. — Ох, якщо ми вже вийшли з люкса…
… Досвід батьківства, пане Бенедикте, досвід батьківства, — коли чоловік стає батьком, — годі порівняти з досвідом материнства. Матір’ю стають поступово, упродовж багатомісячного процесу, жінка доростає до цієї ідеї й ролі в міру того, як у ній росте дитина. Натомість батьком чоловік стає раптово, з дня на день, з години на годину, миттєво. Це спадає на нього, як лезо гільйотини, що відокремлює час небатьківства від часу батьківства. Коли ми вперше беремо дитину на руки, тоді ми починаємо «вірити» в її реальність. Або ще гірше, коли раптом дізнаєшся одного прекрасного дня: «У тебе є син», «У тебе є дочка». Без проміжних етапів. У чоловіків немає благословенних станів. Вони не виношують вагітність. Не зазнають досвіду батьківства на власному тілі. Ніяк підготуватися.
— Але мати завжди знає, що вона матір; батько ніколи не може мати певности, що він батько. Він може це підозрювати. Може вірити. Може вдавати, себто вирішити: отой буде мені сином, оце моя донька, — навіть якщо він є при цьому кимось цілком чужим; це акт розуму, а не біології. До кінця він залишиться умовним батьком, якщо-батьком, кимось середнім між реальним батьком і недобатьком. Натомість мати відчутна, незворушно певна, як та земля, по якій ми ступаємо.
— Ха, видно, ви зовсім не знаєте жінок! Вистачить трохи з ними побалакати, щоб переконатися, що то вони живуть між істиною і оманою. Ми, чоловіки, є нещасними синами Арістотеля.
Розсміялося.
— Чому «нещасними»?
— Ну, як же! Той, хто може тільки брехати й казати правду, не має жодних шансів супроти когось, хто вільно заперечує водночас і брехню, й правду. Скільки разів вам доводилося висловлювати незгоду з представницями слабкої статі? Скільки разів вони визнали вашу слушність? Ба, скільки разів бувало так, що ви урешті навіть не знали, якими узагалі були її міркування?
Ударилося ціпком у стовбур берези, аж навсібіч вистрелили шматки білої кори.
— Я знаю, чого ви хочете! — гарикнулося. — Теж мені Лікар Історії! Доктор Людського Минулого!
Конєшин зупинився, уповільнив дихання.
— Я намагаюся попередити вас, — сказав він спокійно. — Одне благо може з цього виникнути, як я вже вам казав: саме тоді, коли ви й справді знайдете спосіб вилікувати Історію. Слід узяти цю відповідальність на себе, розсудити на власний глузд. А не продаватися таким, як Поченґлo, не найматися бездумним виконавцем: яку Історію вони собі придбають, таку ви й випросите в Батька Мороза. Тим більше не дозвольте поневолити себе безкоштовно! Не дайте себе упіймати якійсь хитрій дівці на красиві очі, на чулі слова й на лицарську жалість, аж врешті-решт не знаєш, чого сам хочеш, а чого хоче вона, що, власне, ти сам думаєш, а що вона між словами тобі підсунула, що добре, що зле, що правда, що брехня — така Історія в жіночих примхах.
— Ви думаєте, що панна Муклянович…
— Це все марні відволікання! Спокуси чуттєвого світу, які ви мусите якомога швидше відкинути! Те, що випадкове й не конче потрібне, — життя, якого ви зазнали, а могли зазнати іншого, — яке це має значення?
Позаду за старим кедром ґрунт спускався у неглибокий виярок, поволі зійшлося м’яким схилом, спираючись на ціпок.
— Ви намагаєтеся навіяти мені власні нав’язливі ідеї! — підвищилося голос, не озираючись на симетричного доктора, який простував позаду. — Але завдяки чому б то я мав розпізнати «здорову Історію»? Чи здорова ота, заморожена під кригою? А може, здоровіша —
… Я можу формулювати гіпотези, можу клепати теорії, вишукувати явища, пов’язані з тим чи іншим фізичним впливом,
… Чи загалом логіка є вимірною силою, що тисне безпосередньо на матерію, або на взаємодії між матерією, як-от ґравітація, електрика, й чи, перетнувши межу Літа й Зими, логіки Ґерославського й логіки Арістотеля, можна на якомусь розумному логометрі відчитати припливи й відпливи цієї сили? Врешті так само я міг би сказати, що усякий мороз сприяє двовалентній логіці, адже кожна річ, коли вона заморожена, є конкретнішою, певною і мономорфною, отож сáме стовпчик ртуті показує міць класичної логіки, — й чи не назвали б ви це міркування примітивним, чи не було б це кричущим зловживанням авторитетом науки?
… А з іншого боку, — погляньте, пане докторе, разом зі мною, — з іншого боку, логіка — це просто мова опису реальности, критерій правильности речень цієї мови, а тепер скажіть, будь ласка: чи після переїзду до країни невідомої, екзотичної, у середовище народів чужорідних, з іншими звичаями, а ви, пане докторе, багато подорожували, отож, опинившись раптом на далекій чужині, коли ви сідаєте писати листа до родичів і вирішуєте розповісти їм про стосунки з цією новою реальністю, про те, що ви бачите за вікном, яких людей зустрічаєте, як вони поводяться, які їхні свята й звички, який лад поміж ними, в будинках, на вулицях і в їхніх головах, коли ви намагаєтеся втілити у словах дух цієї країни, але вірно, щиро, без свідомої-несвідомої цензури, чи не виявляєте ви тоді, що ваша стара мова — мова іншої землі — дуже опірна, неадекватна, непридатна для цього завдання?
Доктор Конєшин зрівнявся на стежці—нестежці, прилаштував свій крок до кроку кульгавого й пильно роздивлявся з-під похиленого чола то нерівний ґрунт під ногами, то навколишній ліс, то просто навсібіч: тоді він найсильніше мружив очі.
— Ви чимало про це думали, бачу.
— Мені не дозволяють думати ні про що інше.
— Ви математик, так ви казали, правда ж? — математик, ви оперуєте абсолютним; навіть питаючи про логіку, ви питаєте згідно із заздалегідь обраною логікою: так — так, ні—ні. Межа, знайти межу! Вимірювальні прилади! Ясний виразний критерій! Така ваша «наукова метода». А я — практик знання, накопиченого завдяки тисячолітньому досвіду інших практиків, ненадійного, оманливого, зіпсованого забобонами й неміччю почуттів; я брудню свої руки в смердючих ранах, навпомацки порпаюся у слизьких кишках. Я не мушу порахувати усі до одної пустули на тілі пацієнта, щоб вирішити, чи він хворий на віспу. Після скількох крапель починається злива й закінчується мжичка?
… Я бачу симптоми й називаю хворобу. Зі світу ідей починаючи, як слушно казав той каторжник Зєйцов, бо саме там усе починається, отож уже в ідеях: що було певне, є невизначеним; що було єдиним, є множинним; що було конечністю, підлягає вільному виборові. Закони! Релігії! Ієрархії! Системи урядів! Соціальні порядки! Ви бачите, що відбувається на світі, прецінь ви не сліпі. Те, що жбурляють бомби на вулицях і стріляють у міністрів, — це лиш десяте відлуння.
… Зрештою, ви теж уже назвали речі своїми іменами. Так, Історія може існувати тільки під Кригою: немає Історії, якщо немає минулого. Залишені кожен у своєму Тепер, без ґарантії спадкоємности між тим, що було, що є і що буде, — ось що ми отримуємо: війну, хаос, руйнування, розбрат і ненависть, переплетення усіх цінностей, розпад порядків, — людей, які ні в що не вірять, або, що гірше, вірять у стільки речей одразу, що самі не знають, у що вірять, — держави, що підривають власну правомочність, — нації, що відмовляються від власної національности й перемальовуються на чужу, — правителів, які бояться владарювати й прагнуть служити, тобто бути підвладними, — підданих, які прагнуть бути суверенами королів; темних селян, недовчених підлітків, неписьменних роботяг і продажних крикунів, які хочуть нав’язати закони кращим, ніж вони, щоб скасувати будь-який лад і поставити підлих над доброчесними, дурних над мудрецями, бідних над багатими, ледачих над працьовитими, тупих над талановитими, посполитих над непересічними, брехню над правдою!
Знову розсміялося.
— Таким чином, різниця між нами полягає у тому, що ви хочете на невизначених, розпливчастих підвалинах закласти структури залізної певности, пам’ятники священної необхідности, тим часом, коли я шукаю певного, надійного способу вловити непевність.
— Легко ж ви до цього ставитеся!..
— Зате ви — аж страх проймає!
Симетричний доктор роздратовано махнув рукою.
— Мабуть, правий був стосовно вас капітан Прівєженський… а може, й ні. Може, ні, може трапився мені один шанс на мільйон, зустріч у подорожі, така випадковість: що моє слово дійсно щось важитиме в Історії! Що я торкнуся Історії голою рукою, як тіло тіла! Й ви мені дивуєтеся?
Виярок перейшов у невелику улоговину, посеред якої тайга дещо рідшала, тут стояли тільки старі велетні з розлогими кронами. Відкриті під вічками ясного неба галявинки світла були порослі щільно переплутаними колючими чагарниками, якимсь видом невеликих деревець із розщепленими, поплутаними галузками. На деяких між терням і листям видніли незрілі ягоди, мініатюрні сливки. Доктор зірвав кілька, розкусив, сплюнув.
— Але й конфітюри з них — аж губи злипаються, — пробурмотів він.
Під дубом за сонячною латкою висіло гніздо ос або шершнів, і вони кружляли низько над землею. Пан Блютфельд замахнувся, намагаючись відігнати комаху, й зачепив мертву гілку, що обсипала його порохном і сірою глицею, що полетіли йому на волосся, за комір, а відтак він почав підскакувати й обтрушувати з себе їх колючі частки. Доктор посміхнувся (симетрично). Подумалося, що сюди справді можуть заходити ведмеді — до тих ос, до бджіл, — чи ж ведмеді не полюбляють дикого меду? Оті з
За дубом хруснула гілка, зашелестіли зарості, щось голосно зачовгало. Зупинилося, піднеслося інстинктивно ціпок, серце забилося удвічі швидше. Обмінялося поглядами з доктором Конєшиним. Доктор скорчив питальну міну.
Театральним жестом він приклав руку до уст і вигукнув:
— Пане Фессаре! Пане Фессаре, прошу відгукнутися!
Зціпилося зуби. Ціпок ціпком, але й справді, — далеко чоловік не втече з такою ногою. Обперлося спиною на сосну. Може, краще зразу Ґросмайстерa…
— Пане Фессаре!
— Тихо там, це не він! — відгукнувся голос із гущавини.
Полегшено зітхнувши, почалапалося крізь підлісок, обходячи десятою дорогою гілку з гніздом. Доктор гикав і кашляв ззаду, потішаючись.
На віддалі кільканадцяти аршинів за дубом, під трьома берізками, нахиленими одна над іншою, як перевернуті одні на одну кістки доміно, стояв отой офіцер царського флоту з вагона люкс номер два, котрого, за словами Ґертруди Блютфельд, відправили через Азію зі скеруванням на новий корабель у Ніколаєвську. Його оповила темна хмара мух і дрібніших комах, у руках він тримав револьвер. Офіцер відступив на три кроки, й тоді зауважилося стерво тварини: оленя або чогось подібного до оленя, проте значно меншого, без рогів, сильно вже пошарпаного, із шиєю, закрученою на спину, розтерзаним тулубом, нутрощами, розтягнутими навсібіч, від яких несамовито смерділо.
— Я почув, як воно їло, — сказав капітан. — Підійшов, воно втекло. Думаю, що то була рись.
Конєшин і Блютфельд стали поруч. Військовий представився: капітан другого ранґу Дітмар Кляусовіч Насбольдт, офіцер на броненосці Зими
— Ви, пане капітане, були самі?
— Ні, ще три особи, але ми якось розійшлися.
— З отим собакою?
— Еге ж, найшвидше він приведе до свіжого стерва.
Штрикнулося стерво ціпком. Мухи роздзижчалися знову, вибухнувши чорним спалахом на три-чотири аршини над м’ясом. Штурхнулося голову оленя, міцніше, вона повернулася без опору на шиї, м’якій, мов драглі. Потяглося носом, солодкавий сморід влився у горло, склеїв язик і піднебіння, проковтнулося слину, вона застрягла в млосній солодкості. Широко відкрилося рота, навколо дзижчали мухи; сталося на виїдені кишки, простягнулося руку додолу, рука стиснулася на брудній, жовтуватій шерсті трохи нижче голови тварини — мертва, мертва, мертва, — перекрутилося голову так, перекрутилося сяк, наче мокра безсила лялька, з верхньої щелепи стирчали два ікла, копнулося передні ноги оленя, вище, для симетрії, і тепер нехай погляне вгору чорним оком…
Доктор Конєшин схопив за піджак, смикнув, відтягнув.
— Що ви виробляєте, на милість Божу, стервом бавитеся?!
Виблювалося, він ледве встиг відскочити: зігнувшись навпіл, спираючись на ціпок, виверталося на лісову підстилку рідкий уміст шлунка. Доктор, хитаючи головою, шукав у кишенях хустинку.
Поруч підстрибував пан Блютфельд, спітнілий і задиханий, із фіолетовим від зусиль обличчям, витрушуючи з рукава гумус.
— Таак, — промимрив у вуса капітан Насбольдт, — то я вже вас залишу.
Симетричний доктор подав другу хустинку.
— Витріть руки, щоб якоїсь гидоти не підчепити.
Вилаялося, зачепивши опухлий палець.
Доктор зітхнув, шмигнув носом, шарпнув себе за бакенбард і знову зітхнув.
— Ходімо звідси.
Відкашлялося.
— Якийсь струмок… Я би прополоскав рот.
— Може, щось перекусимо, час би вже для цього. Я бачив, що пана Блютфельда дружина щедро спорядила.
Пан Блютфельд поплескав себе по кишенях обширного піджака й потрусив сумкою для провізії, перекинутою через плече.
Доктор першим перейшов на інший бік заростей, розгорнувши високе бадилля й наступивши на великий міцелій, з якого піднісся квасний запах і він забруднив собі холоші чимось зеленим і брунатним.
Попід північним схилом улоговини, в тіні скелястого звису, тяглося звалище білих каменюк, немов якийсь тайговий циклоп зруйнував тут мармурову стіну. По каменюках стікала вузька струмина води, що починалася угорі, на прузі схилу.
Підійшлося, помилося руки. Пан Блютфельд прудко скористався нагодою й умостився на сусідній каменюці; сховавши голову в тінь, він обмахувався капелюхом. Спираючись на ціпок, низько зігнулося, щоб упіймати струмінь води просто в уста. Він міняв напрямок течії, стрибав нерівностями каменюки — захляпав очі, захляпав підборіддя, промочив пов’язку, сорочку й краватку, лиш тільки тоді на мить стрибнув на язик. Краплі бризок лоскотали напрочуд вразливу шкіру.
— Ну, як на замовлення, — відгукнувся доктор Конєшин, сідаючи поруч із Блютфельдом. — Бог сьогодні у доброму гуморі, пане Бенедикте, сповняє усі ваші побажання. Він урятував вас, щоб ви не скрутили собі в’язи, зупинив потяг, дозволив обійтися лише кількома забитими ранами й розтягуванням зв’язок, сідайте тут, будь ласка, що вам більше до вподоби, з оселедцем чи з кав’яром, а тепер Він сприяє вам навіть у таких дрібницях. — Доктор розсміявся по-докторському, аж пан Блютфельд на мить перестав жувати.
— Можливо, час Йому віддячити, не думаєте?
Розгорнулося товстий
Устромилося Фессарів ціпок у мокру землю між стопами.
— Дайте вже цьому чистий спокій. Ви ж самі казали, що Бог вам в Історії геть не потрібен. Це нікчемні прийоми. Я вам маю пообіцяти — що саме? Що переконаю батька визнати ваш погляд на Історію?
Натомість
Відвелося погляд. Їлося поволі, тримаючись за хліб обіруч, усіма шістьма здоровими пальцями. Пов’язка заважала, зірвалося її зі щоки.
— Коли я лікую людей, — бурмотів, відкушуючи шматок за шматком і дивлячись просто себе на зелень і зелену тінь, симетричний лікар, — і коли я впорскую їм у жили штучну хімію, людським розумом винайдену, щоби хвороби й натуральні вікові недуги приборкувати, — то хіба я чиню проти Бога? Адже я заперечую природному порядкові, тваринному планові життя і смерти. Я псую природні дзиґарі. «Самозахист від біології». Чи це морально дозволено, мгм?
… Людина керує своїм розумом — тому вона людина. Ми жили в лісах, у глушині, — він обвів жестом довколишню тайгу, — в незмінному світі, в саду, запроектованому не людиною; тепер ми живемо у великих містах, у високих будівлях із матеріалів, не даних нам природою, у неприродному теплі, при неприродному світлі. Ми жили в свободі сім’ї й царства; тепер ми живемо організовано, згідно з раціональними проектами, в неприродному ладі, вигаданому людиною. Ми жили завдяки праці тіла; тепер ми живемо завдяки роботі розуму, принаймні дехто з нас. Скажіть мені, юначе: ми жили впродовж століть і тисячоліть у природній стихії Історії, відбувалося те, що мало відбуватися, потім ми іноді озиралися назад і це описували, проте нурт подій пер і пре уперед неуярмлений, — але чому відтепер ми не мали б ж и т и в І с т о р і ї, з а п р о е к т о в а н і й л ю д и н о ю?
Його слова пережовувалося у рівному ритмі, але іноді докторова думка застрягала, нерозгризена, в зубах, і тоді процес жування затримувався.
— Власне тому: позаяк науковий поступ є двигуном Історії. — Видлубалося нігтем застрягле в зубах. — Чи можна передбачити ще не винайдені винаходи? Чи можна включити до історичних теорій можливості науки, поки що науці не знайомі? Це логічна суперечність, пане докторе: передбачення такого поступу рівнозначне самому поступові, — завдяки докладному описові відкриття електрики, людина здійснює це відкриття. Отож, не може існувати жодного опису Історії, який виходив би за межі сьогодення, жодної певної теорії Історії, згідно з якою ми могли б її запроектувати; й жодна така розумова діяльність не визначить, яка Історія для нас добра, а яка лиха.
Симетричний доктор примружив ліве око, ламаючи симетрію.
— Якщо знання про те, що добре, що морально допустиме, породжене не розумом, — то чим? — Він зітхнув, потягнувся, розпакував другий бутерброд. — М-м, чудова ця шинка, ах, і подихати свіжим повітрям можна, о, це здорóво й натурально, рух і харчування, мгм, тож уявіть собі, що виходить сюди до нас з-за дерев Син Божий, але, тільки подумайте, Син Божий зі священних книг, тобто хто? — Погляньте: якийсь неосвічений дикун, погано одягнений, у сандалях, у шкурах, у рядняних шатах, нехай навіть балакає різними мовами, але що він знає, чи відомі йому машини, потяги, сили електрики й хімії, чи знає він усе те, що знаємо ми, й навіть більше: яким чином матерія збудована з атомів, де Земля і Сонце висять у Всесвіті серед зірок, як переносяться хвороби; чи знає він про мікроскопічний світ збудників хвороб, чи вміє літати аеропланами, їздити на авто; чи знає він усе, що можна знати? Ба, але ж у тому й полягає людська природа Ісуса, в обмеженні — обмеженні, противазі абсолюту: неповноті, слабкості, незнанні. Передусім незнанні — це перша відмінність між Богом і людиною: замкнутість скінченого розуму в «тут і тепер».
… Дуже легко погодитися на тілесну людську природу Христа! Що Він кровоточив, страждав, був занадто слабкий, щоб підняти хрест, що їв, пив, пітнів. Та коли спробувати поміркувати… Вагання у саду, миті сумнівів, навіть напади бурхливих емоцій — усе так. Але чи Господь Ісус коли-небудь п о м и л я в с я? Бодай у найменшій, найприземленішій речі. Бо як же це — Христос неук? А спіткав би він будь-якого освіченого європейця початку двадцятого століття, то виглядав би дурнем, а точніше — забобонним дикуном.
… Але, позаяк він творив чудеса… позаяк покликався на ірраціональні істини… Бачите, пане Бенедикте? Придивіться до нього! Подумайте! Кого він вам нагадує? Бачите — що, кого ви захищаєте? — Бога безуму Росії, імператора божевілля, паразита стихій — бачите, хто владарює над Історією?
— Распутін.
— Так!
У відповідь на це ліворуч від симетричного доктора раптом стався вибух: пан Блютфельд плювався недогризками яблука.
— Мудрість! — крекнув він, пирхнув і сплюнув.
Поглянулося з подивом. Доктор Конєшин аж підвівся від несподіванки. Тепер він обтрушував костюм, дивлячись на Блютфельда з-під рудих брів.
— Мудрість! — пирхнув він знову і підвів погляд на лікаря. — Про що ви торочите? Мудрість — це не знання! Як же його звали, того грецького блазня, — Сократ, — що за чума, дві тисячі років, і знову те саме, а тепер ще машини, машини, МАШИНИ! — Він захлинувся знову і довшу мить ловив дихання, хапаючи себе за груди й свистячи крізь ніс. — Мудрість! Як побачили мікроба, то вже знають, що добре, а що лихе?! Хто вас учив? Французи, певно! Англійці! Вони не розрізняють: мудрість — розсудливість — знання. Усе лише літери й цифри! Тьху! Й будуть гидливо кривитися: що найважливіші в історії науки, науки, котрі відкривають шлях до спасіння, можуть вийти із уст неосвіченого простака! Той, бач, не знає блага, бо не має розуму, розуму, РОЗУМУ! Тьху!
Він плювався, увесь червоний. Пригадався Мічка Фідельберґ у Гершфельда. Подібність була просто вражаюча. Блютфельд — Фідельберґ, Фідельберґ — Блютфельд. І в тому, як він говорив, і як розпалявся, промовляючи.
— Про що ви бесідуєте! Про оту Історію, про машину подій, про наміри Божі, але як — завжди шукаючи ладу й певности, що більше, тим краще, у пана графа-неграфа викликає відразу навіть найменше «можливо», пан доктор хотів би світу, укладеного людиною відповідно до того, що має бути — Зима добра, бо не допускає нічого, крім правди й брехні, Літо лихе, бо в ньому все непевне, — чи не так, чи не від вас я чув про це? — Тож я, уффф, достобіса, я скажу протилежну річ! Я скажу неочевидність!
… Літо благе, Зима лихá! Блага непевність, лиха певність правди й брехні! Благий хаос, лихий порядок! Благий брак Історії, розтрощена Історія, міріади перемішаних минулих і майбутніх — це добре! Лиха єдина Історія, Історія лихá! Лихá, лиха, лиха!
… Лихий закон на нещастя мільйонів писаний, лихе владарювання святе, конечне, на стражданні народів засноване, лихий математичний лад кайданів і
… Вільна людина — це так. Вільна людина, людина в стані непевности — вільна людина, людина мінус Історія — вільна людина, людина між правдою і брехнею — людина, людина, душа понад янголами, ЛЮДИНА! Єдина, ти, той і отой, і я, я, Я!
Йому хотілося говорити ще, закукуріченому, роздутому, йому хотілося кричати далі, проте він потребував занадто багато часу, щоб укласти наступне речення, він витискав його, мов цирковий силач коронну штангу на груди закидає, — груди, вдих, груди, щоки роздуті, зуби скрегочуть, нахиляється, напакований готовими запитаннями до вух, — пфух, ось-ось вистрелить…
Не встиг, доктор Конєшин виявився хуткішим атлетом слова.
— Бачив я таких! — загарчав він, і полум’яні бакенбарди настовбурчилися у нього справа і зліва. — Людей особливих, вільних, той, і отой, і я, і ти, й кожен вільний анархіст із власною Історією і власною бомбою за пазухою! Збирав я там руки й ноги, й крихітні тільця дітей після ваших феєрверків волі на Хрещатику! Як пройшлася
Він розвернувся і вирушив у тайгу.
Волею-неволею, підвелося і подибалося слідом за ним. Пан Блютфельд загаявся, збираючи залишки їжі, а відтак побіг і знову засапався.
Проте з нього вже вийшла пара. Поглянулося: він знову тільки дивився під ноги, вираз обважнілого блаженства розмивав йому риси обличчя.
— Я і не думав, — мовилося, — що ви взагалі слухаєте ті наші дурнуваті балачки. Сподіваюся, що ми вас ненароком не образили: панові доктору, мабуть, лихоманка скоро минеться.
Пан Блютфельд щось німотно ремиґав губами: так він збирав слова. Перейшлося потік, наблизилося до схилу улоговини, далі занадто крутого, повернулося на північний схід, перелізлося через стовбур, який загороджував вихід із западини… вже втратилося надію, і тільки тоді панові Блютфельдові повернулася здатність говорити.
— Ну так, не казав, не казав. Знаєте анекдот про єврея, який вибрався у тривалу подорож у фінансових справах? Переговори на місці затягуються, тож іде він відправити дружині телеграму. Щоб не хвилювалася, бо він мусить зостатися ще на кілька днів, бо питання більшого прибутку, повернеться, коли зможе, всього доброго, Іцхак. Дають йому бланк для заповнення, поштовий службовець пояснює, що платити доведеться за кожне окреме слово. Іцхак написав повідомлення, порахував слова, підрахував ціну телеграми — й ну ж міркувати, що можна звідти викреслити, бо воно зайве, не конечне. «Іцхак» — адже дружина знає, що Іцхак, хто ж іще? «Всього доброго» — ну звісно, що всього доброго, чи ж він не зичить добра своїй дружині? «Повернуся, коли тільки зможу», — та це ж само собою зрозуміло, що коли не зможе, то не повернеться. І так далі, слово за словом, урешті викреслив із бланка все повідомлення: самі трюїзми.
… Отож, бачите, зі мною те саме. Не через скупість — я сам знеохочуюся. Вистачить хвилю подумати про те, що я маю намір сказати, перш ніж сказати. Я майже ніколи не втручаюся у розмови, не заперечую навіть найбільших дурниць, виголошуваних у моїй присутності. Що вони більші, то менший сенс опонувати, бо тим очевидніші трюїзми я мав би про них говорити. Я замикаю рот, сиджу в кутку, мовчу. І не має значення, чи інші розпізнали б тривіальність моїх слів, — я її бачу занадто виразно. Й це, зрозумійте, це з часом перетворюється на різновид загального знеохочення, лінощів щодо спілкування з людьми. Я скажу це, то вони це, то я це, тож вони, тож я, тож вони, й так далі
— Ми власне почули, як ви мовчите.
— Я знаю, що інші так не роблять, це не нормально. Тож я не декламую тут жодних, уфф, банальностей і трюїзмів. Ви не мали б шансів здогадатися самотужки.
— Але завдяки цьому поясненню уже міг би, правда ж?
Блютфельд закрив рота, промовчав.
Промовчав — і тоді почулося ті звуки з лісу ліворуч, з-за заростів хвойних чагарників: гарчання і плямкання, і шорстке човгання. Спинилося, піднялося ціпок, перегороджуючи шлях панові Блютфельду. Роззирнулося по пущі. Виярок, улоговинка, вихід на рівне, — коли хтось узагалі спустився у виярок, то, певно, мусив там пройти, — північ-південь, — куди побігла сполохана капітаном Насбольдтом рись? Подалося ціпок Блютфельдові, він узяв його із мовчазним подивом. Розстебнувши поволі камізельку, вийнялося з-за пазухи згорточок із Ґросмайстером. Розплутуючи ганчірки й перевіряючи набій у каморі, чулося гарчання бенкетуючої тварини.
Мабуть, звір почув шум у заростях, він рикнув голосніше й принишк. Вийшлося під кедрову сосну із двома зрослими стовбурами. В цю мить тварина відскочила від тіла Юнала Фессара й вищирила ікла. З них звисали червоні смужки м’яса, вона глибоко вгризлася у туркове стегно. Піднялося Ґросмайстера. Позаду затріщали гілки, хруснув, мабуть, стовбур ламаного деревця, — з-за берізок і кедра виринув, вимахуючи ломакою, пан Блютфельд. Рись зашипіла й дременула.
Блютфельд нахилився над Фессаром. Зазирнувши йому в склисті очі, він поволі перехрестився.
Сховалося Ґросмайстера.
— Пане докторе! Докторе Конєшин! Тут!
Взялося ціпок і укляклося біля трупа. Він лежав навзнак, із обгризеною, неприродно підвернутою ногою і розкинутими в різні боки руками, немов ще в посмертній судомі намагаючись учепитися нігтями в землю. Окрім рани, яку вигриз падальник, впадала в очі кров на лисині: кармінова полива на черепі, яка гладкими цівками стікала на скроні й чоло, й на розплющені очі. Серце забилося міцніше, від хвилювання облизалося губи. Торкнулося цієї поливи пучкою пальця — в’язка, тепла, волога. Витерлося палець об сорочку Фессара. За головою у турка ріс лопухатий бур’ян, з нього зірвалося найбільший листок. Тріпнувши ним об коліно, щоб розпростати його, приклалося лопух до грудей покійного: вертикально, перпендикулярно до груднини, горизонтально до сонячних променів, які продиралися тут крізь подвійну корону кедрової сосни. Відтак заплющилося ліве око. Й тепер: один бік лопуха, інший бік лопуха, поглянути, порівняти: світло, тінь, світло — чи згода й гармонія з обох боків перегородки? Або ж хаотичні танці світіні й безугавне кипіння на межі сонця і мороку, немов у пекельному казані? Ох, немає сумніву, Юнал Таїб Фессар напомпував себе тьмідиною у Теслиному вагоні до смерти, чудо, що він узагалі на ногах тримався, що ще втік із арсеналу Літа людиною…
— Ану відійдіть! Ні на мить самого не можна залишити… Й що це вас так тягне до мертвечини!
Спираючись на ціпок, усталося й мовчки відійшлося від тіла.
Конєшин вийняв залізничний свисток і послав у тайгу серію пронизливих свистів, що розполохали птахів із довколишніх дерев і змусили пана Блютфельда заткати вуха. Потім лікар схилився над нещасним Фессаром.
— Ох, недобре, недобре. Нехай-но я придивлюся… Тут нічого. З певністю, не через ногу він зійшов кров’ю. Мгммм.
Обходилося навколо місця смерти купця, розгортаючи ціпком лісову підстилку. Пан Блютфельд присів у розвилці кедра, відкрив сумку з харчами й заходився наминати те, чого не доїв раніше. Доктор Конєшин вдруге за два дні мацав череп Юнала Фессара, цього разу похитуючи головою із похмурим виразом на обличчі: його руки вже були повністю заплямовані кров’ю. Блукалося серед папоротей і черемхи. З’явилися капітан Дітмар Кляусович Насбольдт, разом із ним якийсь довготелесий молодик із купейного, який одразу позеленів і притулився до стовбура, панічно дихаючи. Влізлося у грязюку, чобіт загруз. З’явився Жуль Верус і мисливець зі скляним оком: скляноокий і собі вийняв свисток і протяжно засюрчав. Здалеку відповіла сирена «Чорного Соболя». Зараз сюди збіжиться половина експреса. Попри штрикання в опухлому коліні, заглибилося далі в підлісок. Пан Блютфельд роздавав рештки провіанту. Верус й один із марнотратних братів недорікувато дискутували про випадки
Про Зиму
Длук-длук-длук-ДЛУК. Маріїнськ, Суслово, Авернонівка, Тяжин, Тісюль, за вікнами прудкого експреса миготів Сибір. Коли Сонце заходило, на протилежному боці виднокраю над тайгою з’явилася подряпина тепло-червоного блиску, немов дзеркальне відображення вечірнього світіння. Стоялося в
— Вєнєдікте Філіповічу, це ви, ну як, живий! А що за лихо трапилося з паном Фессаром, не чули, що кажуть?
— І що?
— Що цей наш потяг — як корабель у морі, розумієте, а ви врятовані з утроби кита.
— Що?
— Йона, подивіться самі, — сміявся Чушин. — Йона, Йона! — Й тільки після того, як довшу мить на його сміх не відповідалося ні словом, ні міною, втямив і замовк.
Та було б краще, якби він говорив. Будь-що, аби лише далі стікав тим своїм потоком слів, забалаканий, бездумний, — але він замовк, тепер йому, напевно, почали обертатися у голові сякі й такі думки, коли він метушливо намагався описати себе собі мовою другого ґатунку — чи не блазень? Чи не
Відчинилися двері до вечірнього вагона, до камінної зали, випустивши назовні гучну музику й веселі голоси. У товаристві капітана Прівєженського з’явився Зєйцов. Філімон Романовіч енерґійно сунув попереду, проштовхуючись перед військовим у парадній формі; але ще крок — і показався зворотний образ: це капітан, тримаючи колишнього каторжника однією рукою за лікоть, а іншою за комір, пхає, тягне й смикає Зєйцовa крізь двері й перехід між вагонами, в коридор до салону, на останньому кроці обдарувавши Філімона Романовічa важким стусаном у крижі, після чого Зєйцов ухопився за дерев’яну обшивку, як підтятий рівний стовбур, повалений набік. Він упав так на стіну, накривши голову рукою, і тільки жалісний прохальний лемент чувся з-під тієї руки.
Капітан Прівєженський зневажливо відвернувся від нього.
— І ви теж! — сказав він голосно, піднісши долоню у білій рукавичці з пальцем, націленим, мов цівка наґана. — Щоб я вас там теж не бачив, графе Крижаний, тьху, дибай звідси геть!
Усе пішло б по-іншому, перемінилися б доля і життя, якби не Алєксєй Чушин. Котрий стояв, дивився, пика рум’яна, очі вибалушені, цигара в тремтячій лапі.
Посміхнулося — і вже навіть без дзеркала бачилося, якою гримасою зарозумілого глуму й злої насмішки викривилася потовчена, опухла й ушкоджена фізіономія.
Капітан Прівєженський стиснув білий кулак.
— О, то це скажений собака зуби тепер показує, о!
—
— Думаєте, каліку не зачеплю? Повірте, ви — зразок здоров’я!
Саме в намірах і кулаках пана капітана не сумнівалося: коли той бичок на людину кинеться, то ніяк не встигнеться вийняти, розгорнути й націлити в його бік Ґросмайстерa.
— Ніколи нічого кращого від
Прівєженський підняв кулак, але з місця не ворухнувся. А на чоло йому виступив піт, великі краплі, блискучі від запалених бра та золотих оздоб люкса.
—
— Ну, давай!
— Ви! — він задихнувся, схопивши довгий вдих. —
Він випростався, глузливо віддав честь і попрямував до бальної зали, навіть не зачинивши за собою двері.
Подибалося слідом за ним.
Зєйцов упіймав і повис на плечі.
— Чого вам? — гарикнулося. Закашлявшись, проковтнулося слину. Пити, треба напитися, прополоскати це з горла.
— Я вас, Вєнєдікте Філіповічу, я вам, — шепотів каторжник, — дякую, так, дякую, Бог вас благословить, а я дякую. — І навіть не думаючи поступитися (аж мусилося позадкувати до великого радіоапарату), Зєйцов зігнувся у раптовому поклоні, б’ючи чолом об підлогу, один раз, другий, щось йому випало з кишені, а він того не підняв, тільки знову припав, за лікоть ухопив, на вухо шепотіти почав, схвильований: — Я думав: він зробить, як казав, він
— А може, я просто не хочу, щоб стало відомо, ч о м у ви мене викинули, га?
Він ні на мить не збентежився. Кивав кудлатим кумполом, радісний, сяючий.
— Так, так, я це знаю: пробачити, але в очі не глянути. Воістину, близька милостиня не тому, кому подали, а тому, хто подає. Хіба я вам не казав? Вправлятися, вправлятися у цьому треба! Кинь четвертак жебракові й не тікай, але
— Забирайтеся!
Увійшлося до камінної зали, у музику й яскраве сліпуче світло, у гомін розмов, прямо навпроти танцювальних пар. Усупереч першому враженню й попереднім уявленням, їх було зовсім небагато: просто серед пасажирів першого класу Транссибу переважну більшість становили чоловіки, ділові люди й особи різних сибірських професій, серед яких здатних підхопити жінок у танок знайшлося тут ледве чи більше півтузіні. Хутко роззирнулося: панни Єлени нема, нема і її міцнорукої тітки. Та чи ж не чулося, як вони виходили зі свого купе? Сперлося на ціпок й одвірок, коли сильніше хитнуло вагоном. Опріч усіх настінних ламп, холодними вогнями кришталю і срібла світилася також розлога жирандоль, саме вона була найяскравішою, підвішена спеціально з цієї оказії під опуклим дахом вечірнього вагона. Вона гойдалася у ритмі руху, а здавалося, що в ритмі музики. Грав
Ширина вагона, звичайно ж, не дозволяла влаштувати тут бодай щось подібне на справжній танцювальний вечір, не кажучи вже про бал. Пари пересувалися, раз у раз зіштовхуючись, двома нереґулярними шерегами від входу до каміна; далі й у ґалереї стояли ті, хто не танцював, а відпочивав або просто дивився на танцювальників. Кілька мужчин були у фраках; в очі впадав Дітмар Кляусович в ефектному мундирі офіцера імператорського військово-морського флоту, з сивіючою борідкою, підстриженою гострим клинцем, і шляхетним рубцем під носом. Натомість жінки, природно, потрактували транссибірські танці як нагоду продемонструвати все найкраще, що мали в скринях і подорожніх скарбничках; від самих лише брильянтів, що виблискували відбитим сяйвом жирандолі, сліпило очі. Вирізнялася француженка, яка танцювала з чоловіком: у сукні від Пуаре, про котрого пліткувала княгиня, вузькій, леткій, зі шлейфом, із шовкового атласу або парчі, без корсета, з відкритою довгим вирізом спиною, із розрізом також на нозі, із дивно опущеною талією: така сукня здавалася тут непристойно… неконкретною. І ще ота екстраваґантна зачіска Антуана, яку фрау Блютфельд обмовляла від самого початку… Мабуть, вони й справді їхали з дітьми просто з Парижа.
Саме танцювали повільну польку, либонь
— Уф, я мушу відпочити. Та ви, однак, тримаєтеся на ногах, а в мене були докори сумління. — Порфірій Поченґлo хапнув із таці два келихи, вихилив обидва, хухнув у складені долоні. — Щоб ми отак вас покинули? Ви ж бо не будете мені морочити голову, що випали самі собою, у такі чудеса я не вірю. Мусите мені розповісти, що це за афера. Уфф. Стрілянина в Єкатеринбурзі, а тепер з’ясовується, що хтось копирсався у моїх речах! Чому? Бо я з вами розмовляв!
— І знову розмовляєте.
Він розсміявся.
— А й справді, я сам напрошуюся на лихо.
— Йона, чи не так?
— А-а, чув, чув. Ви знайомі з тим американцем, чи не так? З доктором Теслою. Князь дав йому своїх слуг для охорони вагона з машинами.
— Ви хочете закінчити, як Фессар?
— Що?
— Він питав…
— Про те саме, авжеж.
— Ви навіть собі не уявляєте, як важко приховувати таємницю, якої не існує.
— О, я вірю вам на слово, що ви не знаєте жодної таємної технології виготовлення крижліза.
Верус заходився грати якусь жваву мелодію, пасажири почали плескати в такт.
Поченґлo підійшов ближче й підвищив голос.
— Але щодо вашого батька ви ж не будете заперечувати! Тут уже нічого приховувати.
— Княгині ви казали, що нічого про нього не чули.
— Ну-у, про Філіпа Ґерославського не пишуть у «Сибирском Вестнике» й «Иркутских Новостях». Я теж не одразу втямив; і збрешу, якщо скажу, що пам’ятав прізвище. Натомість мартинівські леґенди… Річ у тім, що всі оті дикі зимовики — це вкрай підозріла компанія. — Він вийняв із візитівниці картку й крутив її тепер задумливо між пальцями, спираючись плечем на мережану фрамугу вікна; бачилося його відображення на шибі, плинне, прозоре, чорно-біле, і пан Порфірій увесь час здавався у ньому, наче обмальований вугіллям і вапном, тьмітлом і світінню. — Щоправда, важко перейти в Зимному Ніколаєвську через дорогу й не зустріти зимовика, мій шваґер, щоб довго не шукати, бігає із собаками по снігу в найлютіший мороз. Проте
Жахнулося.
Пан Поченґлo кисло скривився.
— Та ж ми наймаємо їх на роботу в студницях для обробки студіней крижліза. Найтвердіші зимовики або з самого початку мартинівці, або рано чи пізно до Мартина пристають. Ви маєте про це хибне уявлення. У Європі, навіть у європейській Зимі, то все, — він незґрабно змахнув, — слова, слова, слова. Салонна містика й теософські товариства пані княгині. Але в Країні Лютих — у Країні Лютих селяни беруть своїх дружин, дітей, собак, усю живність і, наковтавшись льоду з самогоном, роздягнувшись догола, лише з іконою святою на грудях, пхаються отак у бурульники, в пельку морозяників. Це відбувається хвилями, ніби спокій, і раптом чуєш: чверть
— Як у часи
— Еге ж. У росіян це, мабуть, у крови. А влада, як ви думаєте, що на це влада? Так само, як і тоді. Губернатор Шульц заборонив законом будь-які мартинівські практики. Кого спіймають на цьому в межах Іркутського
… Отож, щойно вночі, коли вони пішли вас шукати, я додав два й два. Й, гмм, як би це вам сказати…
— Вони вважають його мартинівцем, це ясно.
— Пане Бенедикте, — сказав він м’яко й делікатно, — його шукають, щоб арештувати. Він начебто потягнув за собою у Кригу цілі села. Шульцові довелося призначити ціну за його голову.
— Скільки?
Пан Порфірій дивно глипнув.
— Я не знаю.
— Що це таке? — приклалося палець до шиби. — Бачите? Отам, за виднокраєм.
— А, оце. Пожежа в тайзі.
Уже не лінія, уже не мур, не пасмо землі, дорога вогню довкола Транссибірської маґістралі — золотий обідок, відділений від
— Сподіваюся, побачимося в Іркутську. Може, тоді ви зможете розповісти усю історію. — Пан Поченґлo подав нарешті свою візитну картку. — А якби доля не сприяла… Ми намагаємося дбати про приїжджих земляків.
— Дякую.
Він відійшов у бік ґалереї. Відвернулося від вікна. Стюард послужливо запропонував тацю, ухопилося другий келих шампанського. Ордер на арешт… цілі села в Кригу… Батько Мороз. Тож не дивина, що різні навіжені П’єлки ладні віддати своє життя за його сина. Віра та сама, але з цієї віри одні мартинівці висновують велику загрозу для Росії і для усього світу, а інші — обов’язок поклоніння. Збери двох поляків, почуєш три політики; але збери двох росіян — побачиш три шляхи до Бога.
Пари, сміючись, прослизали на відстані простягнутої руки, вагон гойдався під ногами. У такому темпі до півночі нап’ється навіть шампанським. Розглянулося по залі за напоєм, що щипає за язик. Її немає. Може, вона взагалі не прийде, передумала. Повернутися, постукати в її двері? Одягнена в рожеву сукню кількалітня дівчинка підбігла з голосним пищанням до стіни. Вона штурхнула ціпок з дельфіном, ціпок покотився у бік ґалереї.
Хуткішою виявилася рука когось іншого.
—
—
—
— Не мав чести…
—
— Разбєсов Пйотр Лєонтіновіч.
Кажучи це, він натягнуто кивнув головою, а що рукостискання також було коротким і рішучим, то відразу подумалося, що це ще один військовий серед пасажирів люкса, тож годі дивуватися, що його вабило до Прівєженського й Насбольдта. Далебі, після кількох хвилин товариської балачки й двох келихів він сам підтвердив: відставний підполковник артилерії, тепер на цивільній державній службі в ранзі радника двору, прокурор Камчатської области. Їде оце через Владивосток до Петропавловська-Камчатського, куди його перевели з управи в Благовєщенську.
— Камчатка й Чукотський півострів, дорогий пане, тепер, якщо, дай Боже, укладемо мир із японцями, стане ключем до миру у внутрішній політиці, ба навіть ключем до всього Сибіру.
— Справді? — пробурмотілося, безуспішно намагаючись зазирнути понад полковниковим плечем усередину ґалереї. Намір цей було важко здійснити, оскільки Пйотр Лєонтіновіч був на добрячих п’ять
— Ви, бува, не мали контактів із
— З ким? Думаю, що ні.
— Ви повинні якомога швидше усвідомити, що будь-яка допомога в їхніх задумах розглядатиметься, на жаль, мушу це вам ясно сказати, як злочин рівня державної зради.
— Але про що ви взагалі кажете! Я не знаю ніяких
Прокурор озирнувся на пана Поченґла, який танцював із красивою удовою.
— Коли Гарріман збудує свою Навколосвітню Залізницю, Східний Сибір стане раптом дуже близьким сусідом Злучених Держав Америки. А тепер, коли війна з Японською імперією більше не стоїть на заваді, то що ще може затримати будівництво? Ви ж мене розумієте. Крига не рухається в усіх напрямках з однаковою швидкістю. Якби можна було умовити лютих, щоб вони рушили більше на схід… через Берінґову протоку… на Аляску, до Канади, до індіанців і ковбоїв… скувати Зимою золоті прерії…
Гучно зітхнулося.
— А я сподівався, що ми вже досить наблизилися до Краю Лютих! Скільки ще подібних нісенітниць я наслухаюся! На камені народжені, кожне слово, кожне промовчування — брехня, брехня, брехня.
Разбєсов добродушно посміхнувся. Батьківським жестом він поклав руку на плече: не скинулося її. Йому було далеко за п’ятдесят, мабуть, він був батьком, у цих його відрухах не відчувалося жодного фальшу.
— Будь ласка, вибачте мені. Прокурорська душа. — Тепер він нахилився, щоб бути почутим попри музику, попри галас потяга й танців, але зігнувся він жорстко, неприродно, йому довелося відставити келих і другою рукою обпертися об вікно. — Ви не ображаєтеся, правда ж? Так само ви не можете звинувачувати
— Ну, добре, слухаю, я аґент кайзера, чи месмерист на службі в Распутіна?
Прокурор знову розсміявся і стиснув плече.
— Ви розгублений молодик, який потрапив між людей влади й грошей, котрі звикли мати справу з іншими людьми влади й грошей, ви досить інтеліґентний молодик, аби вміти використовувати їхні навички, що не означає, що ви хочете їх для чогось використати, ви навіть поняття не маєте, для чого — я ж кажу, ви розгублені, — але ви не в змозі зупинитися. Це своєрідна залежність.
… Чи під’їхали ми достатньо близько до Краю Лютих, Вєнєдікте Філіповічу?
—
Угледілося обличчя серба під рукою у Разбєсова, воно перемістилося у глибині ґалереї понад обличчями пасажирів, які стоять у дверях до камінної зали, придивляються до танців і плескають у такт; винахідник був вищий від них усіх. Поставивши порожній келих на мережану фрамуґу, жваво подріботілося до ґалереї, проштовхуючись за допомогою ціпка. Капітан Прівєженський, на щастя, саме стояв, повернувшись спиною.
Засталося доктора Теслу біля середнього з-поміж великих вікон ґалереї, ліворуч: він стояв і їв яблуко, сік стікав йому по кістлявому підборідді на білу фулярову хустку, високо обмотану довкола шиї над іще білішим метеликом. У кутку ґалереї стюарди підвісили на кольорових стрічках кошики з харчами, сюди, природно, збіглася насамперед уся дітвора пасажирів люкса, вибираючи із плетених кошиків цукати й тістечка, мигдаль у цукрі й шоколадні ласощі. Дівчинка й три хлопчики пустували тепер за плечима в чоловіків, які стояли на порозі, невміло наслідуючи підглянуті танцювальні кроки. Верус і
Зупинилося поряд із Теслою.
— Азія палає, — сказав він, вказуючи яблуком на вікно.
— Гаряче тут.
— Ви танцювали?
— Ні.
— Ви дуже рум’яні.
— І задушливо.
— Крістіна має потіху.
— Так, я бачив.
— Той фламандець непогано грає. Колись Падеревський намагався мене навчити, ваш земляк, зрештою, лев’яча грива, пам’ятаю ці концерти, дами мліли.
— У вас тут на грудях…
— О, дякую.
Між людьми, які зобов’язані один одному життям — боржник і боржник, рятівник і рятівник — яка тут іще розмова? Що ще можна сказати другосортною мовою? Нічого.
Дивилося на пожежу тайги, красиве видовище далекої катастрофи.
Світло й тіні брижами розходилися на шкірі й фраку Тесли нереґулярними відпливами й припливами, наче на нього одного падав блиск із додаткового джерела, що кружляло довкола нього п’яним еліпсом.
— Колір ваших очей…
— Мгм?
— Мені здалося.
— Я мав темніші, але за багато років вони в мене вицвіли від інтенсивної роботи мозку.
Він далі пропускає крізь себе теслектрику, цього можна було очікувати, йому не стане на заваді навіть близька зустріч зі смертю. Чи панна Філіпов знає про це? Вона б не танцювала там, радіючи, якби знала. Нікола не робить цього в купе, певно, навіть натьмідитися після обіду ходить у вантажний вагон. Зрештою, він же сидів там півдня після Фессарового злому.
— Завтра, після сніданку, гаразд?
— Що?
— Зайдіть впорснути собі трохи тьмідини. — Доктор Тесла кинув огризок, витер білі рукавички. — Дещицю… — він покрутив довгим пальцем біля скроні —
Притислося чоло до холодної шибки.
— Я міркував про це. Впорснути… Трохи так, а трохи ні — бачите, пане докторе, це не так, як в отій вашій оптичній іграшці, в інтерферографі: або разок коралів, і тоді Літо, або дві крапки, й тоді Зима. Може, на саме лише світло так воно й діє. Може, змінюється раптово від певного граничного стужавіння, тиску тьмідини. Але тут… є ступені. Менше Літа, більше Зими. Впомпуєш дещицю тьмідини, й ще дещицю — і будемо, як ті зимовики з міст лютих, — і ще дещицю — як лютовці в Сибіру, — й ще — як мартинівці-самозаморозники, — й ще, ще, ще, чорний кристал за кристалом — скільки знадобиться, щоб побачити світ так, як його бачать люті?
— Як бачить його ваш батько.
Дивилося на далекі вогні, не дивилося на доктора. Два відображення на тьмяному склі; потягнути лінії їхніх поглядів — де вони перетнуться: на склі, чи там, у Азії? Стереометрія, наука про душу.
— Заморожений.
— Так ви сказали.
— Так мені кажуть.
— І ви до нього їдете…
— Навіщо? — Розсміялося. — Розгублений молодик. Але це правда, це правда, ми вже так близько до Краю Лютих… Навіщо я до нього їду? Пане докторе…
— Так?
— Ваші машини… Та помпа тьмідини, зброя проти лютих… Вам же все одно доведеться спочатку в Іркутську провести експерименти — експерименти на людях…
— Ви ж не пропонуєте, мабуть, себе…
— Ні! Його. Відтягнути з нього тьмідину, витягнути з нього Кригу. — Заплющилося очі, притискаючи щоку до шиби. — Випомпувати з нього це все, усю єдиноправду, всю Зиму. Чи взагалі все ще можна його врятувати? Мені не дадуть, люди Імператора хочуть його використати, а ви також працюєте на Ніколая, і вони не можуть від вас вимагати…
— Звичайно, я тобі допоможу, приятелю.
Він подав яблуко. Їлося мовчки, сік стікав на підборіддя. Длук-длук-длук-ДЛУК, і хуткий вальсок. Місяць піднімався над вогнями, Місяць просвітлював два відображення на широкому вікні, золотий імперіал над сірим кучером на скроні Ніколи Тесли.
Прибігла задихана Крістіна, вхопила Ніколу за руки, закрутила ним навсібіч, намагаючись витягти старого на паркет.
Повернувшись, спостерігалося за цим не без симпатії.
— А ви! — вигукнула вона. — Що ви тут так стоїте! Вона ж чекає на вас! Ах, ніжка, так, так, фатальна ніжка, погана, зламана ніжка, от лихо, хто вам казав стрибати з потяга? — Вона розсміялася і заточилася в обійми капітана Насбольдта. Дітмар Кляусовіч перезирнувся з добродушно стурбованим Теслою.
Вийшлося до камінної зали. Була перерва в танцях. Панна Муклянович стояла за піаніно. Повернута у напівпрофіль, вона розмовляла з
Чи то хвороба надавала її шкірі алебастрової барви? Чи все це — й волосся, і
Та випростана спина зі стягнутими лопатками й сам спосіб тримати руки під кутом до тулуба — вони притаманні панні, сформованій у корсеті. Але, звичайно ж, і це можна вдавати впродовж певного часу, свідомим зусиллям волі болісно це собі нав’язуючи. Справжня панна, хибна панна — не впізнати.
—
Сто літ можна було вдивлятися у неї тієї миті, але годі було зауважити на обличчі панни Муклянович найменшу ознаку збентеження.
— Пан Бенедикт уміє танцювати.
— Не дуже.
Вона підняла брову.
Розсміялося.
— Хіба ж не чудово все складається? Моя нога. — Постукалося по коліні. — Затанцюймо — раз у житті я можу не журитися: ніхто не втямить, що я не вмію танцювати.
— За винятком вашої нещасної партнерки.
— Нехай панна не боїться, я топтатимуся по власних ногах.
— О, в такому разі — мені буде приємно.
Вона подала руку в мереживній рукавичці.
—
Журналіст відставив келих і театрально зітхнув.
—
Він ударив перші акорди,
Відкинувши ціпок за піаніно, подивилося запитально на панну Єлену.
—
Пасажири зустріли російську мелодію оплесками. Пари одразу ж утворили подвійну шерегу, кроки туди, кроки сюди, важко помилитися у такому організованому танці, панна Єлена повернулася разом із іншими жінками, три кроки назад, плескання, узятися за руки, тепер на мить перебувається з нею обличчям до обличчя, подихом до подиху, — але вона вже розвертається на місці, й переді мною стоїть інша партнерка.
Урешті танцюристи опинилися у тих самих парах, як на самому початку. Єлена присіла в поклоні, поправила шаль і знову розсміялася.
— Я подумала було, що ви будете задоволені! Вистачить робити те, що інші. Й потоптатися по ногах ви теж не мали нагоди.
— Ви це заздалегідь затіяли!
— Звідки я могла знати, що ви не вмієте танцювати?
Уклонилося, поцілувалося її руку.
— Може, бодай вальс-кульгав’як…
Вона щось прошепотіла Верусові. Стоячи прямо, панна підняла руки; нерішуче її обнялося. Вона поправила уклад рук на її плечах, здмухнула собі з обличчя чорний локон і пустила оком бісика.
— Пане Бенедикте, тримайтеся.
Раз, два, три. Після першого повороту, коли пересунулося перед князями Блуцькими в напрямку ґалереї, поглянулося понад плечем панни Єлени. Дивилися? Дивилися. Усі дивилися, але ж — то був танець! Хто танцює, поки танцює, — залишається невольником танцю, дозволено те, що не дозволено, пристойно те, що непристойно, вибачено непростиме, чи ж не цьому передусім служить танець?
— Ви смієтеся.
— Я танцюю з красивою жінкою, не сумувати ж мені?
— О-ля-ля, коли ж то ви навчилися компліменти говорити?
— Я ударився голівонькою, після цього трапляються радикальні зміни в психіці.
— Що? — Музика й галас і гомін були вже занадто гучні, панна притиснула щоку до щоки, пахощі її жасминових парфумів увійшли в ніздрі, як тепле кадило.
— Я упав на голову!
Вона відхилилася у повороті, сміючись.
— І вже компліменти скінчилися!
Нога боліла дедалі дужче.
Після другого обороту менше вже думалося про ритм цього простенького, імпровізованого вальсу, — вальс танець математичний, вистачить рахувати кроки й повороти, — а більше про той її сміх, більше про тонку руку панни, стиснуту в руці в півтора рази більшій, про м’яке волосся, що кожен третій крок спадало на руку, притиснуту до ліфу в неї на спині, про прискорене дихання у щільно обтягнутих персах панни, про її губи, що тепер уже завше залишалися привідкритими, про білі зубки, які зблискували між ними, широко відкриті, коли вона голосно ловила повітря, а вальс плинув і плинув, втратилося рахунок кружлянь залою, князі-старенькі, Жуль Верус, який шалів над клавішами, оплески глядачів, жовтий рубець вогню, який перетинав чорну гладінь вікон, — усе це переміщувалося в холодно-срібних спалахах розгойданої жирандолі, наче óбрази в дедалі швидше прокручуваному фотопластиконі, що вже для самого лиш утримання рівноваги мусилося зосередитися на тому найближчому образі: карі очі панни, панноччине обличчя під гарячим рум’янцем і її губи, наче для вигуку складені. Від оксамитки з рубіном стікали поміж персами дві цівочки поту.
Зупинилося під стіною.
— Вибачте, панно, моя нога поки що більше не витримає, може…
— Так, так, будь ласка.
Перейшлося до ґалереї, але тут також щільна юрба, гаряче й задушливо, одразу ж зусібіч повертаються вищирені фізіономії, пробігає стюард… Єлена п’є келих темного напою, обмахується шаллю.
— Ви мене припильнуєте, щоб я не випав.
Єлена задихано сміється.
Штовхається залізні двері, виходиться на оглядовий майданчик; подається панні руку, панна в бальних пантофельках обережно переступає поріг. Замикається двері копняком, музика й людські голоси стихають, а замість них: длук-длук-длук-ДЛУК і ревіння машини, протяжне свистіння вітру в темряві ночі.
Єлена, спершись на балюстраду на правому, південному боці платформи, глибоко вдихає повітря. Горішню частину плечей вона загорнула в
Виймається цигарки, закурюється, позирається крізь дим.
Брудно-жовта річка вогню, укрита гривами червоних іскряних бур, тягнеться позаду панни Єлени; північний виднокіл рівномірно темний.
— Утім, ми його оминемо. Він нас омине.
Панна дивиться через плече. Вона довго мовчить, загіпнотизована видовищем великої пожежі.
— Дякую вам, мені там трохи запаморочилося у голові. Вибачте.
— Панна й доктор Тесла.
Вона запитально дивиться.
Знизується плечима, струшується попіл.
— Танець, такі речі, як танець, — це також способи.
— Для чого?
— Щоб сказати речі, які годі сказати жодною мовою, зрозумілою більш ніж одній особі.
Поглузує? Ні. Спершись ліктями на перила, відхилившись назад, вона відкриває і закриває уста, не в силах зважитися на жодне слово.
— Я…
— Сором, чи не так? Нічого не кажіть, панно, я бачу. Я волію таке слово, хоча це, звичайно, не сором. Відводить погляд, червоніє, затинається, втрачає самовпевненість, човгає ногами, тікає з очей — це сором. Але що я тут розповідаю? Поведінка людини. Та як розповісти те, чого ніхто не бачить, ніхто не чує, ніхто інший не відчуває? — Стискуєш долоню у кулак і б’єш себе в груди, а потім ударяєш у сурдут розчепіреними пальцями, наче намагаєшся вирвати з тіла крізь тканину й кістки живе серце. — Немає мови! Немає мови! — Дряпаєш нігтями сурдут і галстук. — Панна, мабуть, врятувала мені життя, слід би впасти на коліна, дякувати, а я не зроблю цього, я не робитиму нічого подібного; я заборгував вам щирість, тож мовчатиму. — Підносиш скручені пальці до очей, дивишся з легкою посмішкою на опухлих губах. — Або потанцюймо.
Панна Єлена тремтить. Вона щільніше загортається у темно-бордову
— Я цього боялася.
— Цього?
— Цього.
— Ах, цього!
— Цього, цього.
— Цього, ну так, цього, цього, цього… — сягнувши краю, міжлюдська мова пожирає сама себе, втрачає будь-який сенс і значення: залишається обернути все на жарт.
Усміхається. Єлена бачить криву й паскудну усмішку й показує язика.
— Ви, однак, напрошуєтеся на нещастя.
Затягується тютюном.
— Я знаю, не слід мені було
— Крістіна казала мені, що до них приходив Дусін і намагався заборонити докторові Теслі спілкуватися з вами.
— Пан Поченґлo зауважив, що хтось нишпорив у його речах.
— Пан Поченґлo — занадто спостережливий
— Отой прокурор із Камчатки, мабуть, вважає його
— А це що таке? Якесь царське управління? Нова секта?
— А моєму батькові загрожує ще один вирок, дуже ймовірно, що він провадив сибірських селян на смерть у Кризі.
— Не вірте, вони завжди оповідають найгірші речі.
— Фессарові хтось розтрощив голову.
— Ви не думаєте, що власне турок був аґентом заморозників.
— Ні, це неможливо.
— Попри все — той Зєйцов…
Обіймається панну за талію, притягується, цілується. Панна смакує солодке вино.
Спершись знову на балюстраду, Єлена загортається у
— На вашому місці я б не спускала з нього очей.
— Зєйцов лежав п’яний як чіп у себе, я перевіряв, він не ходив до лісу.
— Люди князя?
— Дусін?
— Аґент? Ні! Але якщо княгиня веліла йому викинути П’єлку…
— У цьому я також не впевнений.
— Дедалі менше часу. Або пан Фоґель мав рацію, або аґентові залишився тільки один день, щоб знищити машини, убити Теслу, а може, й вас.
— Сидіти в купе, так?
— Запрошую до мене, якби вам стало нудно.
Панна стягує праву рукавичку й кладе собі на язика й до уст два пальці. Відтак стискає зуби. Відірвавши руку від червоних уст, подає її люб’язним жестом, з міною ні серйозною, ні веселою, з блискучими очима.
Схиляється у формальному напівпоклоні й облизується пальці від теплої крови до останньої краплі, до крапель, які цвітуть на ще відкритих скаліченнях. Панну прошиває довге здригання.
Знімається сурдут, закидається його їй на плечі. Порив повітря підносить над балюстрадою порожні рукави.
— Мудріше мені, мабуть, усе ж триматися ресторану, салону, — говориться. — Чи важко відчинити двері відмичкою, заскочити в
— Слід заставити двері кріслом, спинку втиснути під клямку.
— Я, однак, думаю про Іркутськ. Тут, у потязі, — це півлиха. Але в місті? Якби ж то там тільки один аґент! Якби ж то тільки заморозники! Ви чуєте, що про мене говорять. Навіть доктор Конєшин мало не почав дурниці правити. Захочуть убити, то уб’ють.
— Я так не думаю.
Розсміялося.
— Ви так не думаєте? Не думаєте? — Кинулося недопалок на вітер. — Оце ви мене заспокоїли! А може, все ж маєте якийсь арґумент?
Панна Муклянович згинає пальці й протягує нігтями над ліфом сукні. На грудях залишається четверний червоний слід, свіжий рубець від торкання чимось диким, нелюдським.
Ще дивиться на ці чотири риски на білій шкірі, коли поруч, трохи нижче поли англійського сурдута, над краплею крови на серці панни лягає срібна зірочка, крихітний кристалик снігу. Він одразу ж тане, зникає.
Поглядається на небо над протидимовим екраном. Але це не дим, це хмари затуляють зірки, а іноді навіть золоту половину місячного диска, яка то згасає, то спалахує знову. Саме тоді, в моменти прояснення, мати-упириця розвиднює безлюдні простори, лісові рівнини нескінченної Азії, на північ від лінії Транссибу й на південь, до полум’яного пасма й корони попелу над ним. Хмара, Місяць, хмара, Місяць, — а експрес мчить уперед, у вирізаний зизуватими лампами «Чорного Соболя» тунель ясности, — Місяць, хмара, Місяць, — просто в Зиму. Бо раптом, як після підняття завіси в опері, бачиться у наступному розвидненні: білість, білість, білість, поля білости, тобто снігу, але снігу вже затверділого, задубілого на деревах і просіках, болотах і річках, на залізничному насипі й дерев’яних повітках і напіврозвалених навісах, які миттю зникають із очей, снігу обледенілого. Коли ж це трапилося? Межі немає, а коли якась і є, то вона давно залишилася позаду потяга. Тепер уже тільки білість і сніг, і крига навколо.
—
Синя імла дихання відлітає від обличчя разом із відлітаючими під посвист холодного повітря словами, хутко також тікають з-перед очей підхоплені вітром дедалі численніші сніжинки. Встромляється руки в кишені штанів.
— Ха! Снилася мені Зима.
Панна Єлена загортається у шаль, залишаючи в ній лише вузьку щілину для очей; затягує зсередини сурдут на синій сукні, обіймаючи себе під ним руками.
Притиснувши позбирану у складки матерію до спіральних стрижнів балюстради, вона визирає з платформи на південні крижані поля. Длук-длук-длук-ДЛУК, ще кілька хвилин, і вся природа Сибіру вже замкнута під льодовою скульптурою — уже немає жодної зелені, навіть жодного силуету дерева, та й сам вид тайги довгими фраґментами залишається прихованим під товстим кожухом мерзлоти. Тож не дивно, що пожежі не переходять з Літа в Зиму: вогонь не вгризеться у замерзлі нетрі. Можна припускати, яке життя зупинилося там, у холоді, проте видно лише менш або більш фантастичні формації білости: хвилі, гриви, ідолів, стіни, вежі й гірські шпилі, грані й фонтани, зáмки й вулики, лютих і лютих.
На отих ближчих, які раптом вистрибують біля колії, коли експрес минає їх у шумі колючого вітру, висвітлюються, мов на простирадлах кінематографа, óбрази усередині вечірнього вагона, камінної зали, бо там далі тривають танці, грає музика, довгорукий
Панна Єлена сухо кашляє, задивившись. Стається позаду неї, споглядається через її плече. Панна кашляє крізь шаль, дихає крізь шаль, говорить крізь шаль.
Коротко сміється, видмухуючи перед панною імлисті хмари того сміху, що хутко розлітаються.
Проте, оскільки вже покинулося землю Літа, думки трохи краще пасують до думок, слова трохи міцніше прилягають до слів.
Панна Єлена, не обертаючись, повертає голову, з-під заслони зблискує око. Може, вона посміхається, а може, й ні: паморозь збирається на шалі, що вкриває її обличчя.
Зимно, дедалі холодніше. Обіймається панну крізь сурдут, незґрабно напнутий на сукню, панна відсувається від поручнів, втуляється в обійми, також шукаючи тепла. Смуга пожежі — наче помах полум’яним батогом крізь білу нескінченність, вилив гарячої крови на чистому полотні — стає дедалі вужчою і вужчою, відступає за обрій і врешті зникає за крижаними фіґурами. Залишається половина Місяця, зорі між хмарами й тисячі іскорок снігу, що негусто падають обабіч
І заграва «Чорного Соболя» попереду, на сході, тепер виразніша — місячні крижлізні веселки відбиваються у крижаних дзеркалах. Машиніст смикає за держак сирени, лунає протяжний свисток метеликової машини над краєвидом Зими.
Так, коли добре придивитися до цього краєвиду, можна зауважити подекуди потужні нагромадження чистої криги, що, здається, не спирається на жодні приховані під нею геологічні формації — самобутні застиглості, монументальні гнізда Криги, розкидані на сотні верст у замороженій тайзі: бурульники? Може, вони, може, й ні. Потяг не сповільнює руху, вже залишилися позаду.
Але є у краєвиді нереґулярності, зумовлені самим перебігом залізничної колії. Так само, як міста й інші людські скупчення, і тут, у цій пустці, Транссиб приваблює лютих. Уже четвертий, уже п’ятий морозяник спершу виринає збоку в жовтих відблисках ламп «Чорного Соболя», у синіх ореолах від його крижлізних сяйв, і таким його за секунду-дві вловлюється квапливим поглядом, такий власне образ поглинаючи сльозавими очима: лютий, розчепірений на десятках морозострун, — лютий, який випнувся на аршини вгору до Місяця й зірок, — лютий, розтягнутий у ґляціальному поході вздовж насипу, — лютий, який вистрелює сотнями голок-сталаґмітів з-під землі, лютий, розгорнутий у потужній мандалі мереживних стібків морозу, розщеплений на мільйон біло-чорних ниток блискавки Криги, що наче кам’яний електричний розряд перестрибують великою дугою з північного боку залізничної колії на південну… Зараз вона бризне назад і цілком зникне в темряві за потягом. Люті вже дуже близько промерзають до колії, встромляючи тисячопудові бурульки мало що не в рейки Сибірської маґістралі.
Експрес прослизнув під довгим звисом, і над вагонами й оглядовим майданчиком пересунулася арктична тінь, секундний мороз, болісний, як хльостання мокрим нагаєм: стиснулося панну ще міцніше. Вона дрижить, і дрижиться разом із нею, поклавши голову їй на плече, видихаючи слова імлисті в шаль, яка цілком ховає її обличчя — може в
І з кожним словом, з кожним зітханням і здриганням глибше в’їжджається у Країну Лютих, і глибше проймає людину Мороз.
Розділ сьомий
Про мережання диму
— Цусіма, тисяча дев’ятсот п’ятий. Війни Літа інакші. Ми вийшли з Лібави на допомогу обложеним у Порт-Артурі третього жовтня попереднього року, двадцять вісім кораблів, сім панцерників. Потім, на шляху від Балтики до Владивостока, до нас приєдналися ще кілька суден. Усією цією Другою тихоокеанською ескадрою командував віце-адмірал Зіновій Рожественський. Це був найбільший морський похід в історії сучасних воєн. Японці атакували в січні, без попередження напавши на Першу ескадру в Порт-Артурі, Владивостоці й Чемульпо; слід вам знати, що вони вважають попереднє оголошення війни безглуздим європейським дивацтвом. У квітні Його Імператорська Величність створив Другу ескадру, щоб допомогти Першій і підтримати манджурську армію, і воювало там понад півмільйона наших вояків; проте уже в серпні японці добили далекосхідний флот й розпочали облогу Порт-Артура. Стало ясно, що Другій ескадрі доведеться протистояти їм самотужки. Було зібрано усі придатні для боїв російські кораблі, за винятком заблокованих договорами в Чорному морі. Причім росіяни так квапилися відремонтувати й набудувати нові судна, що їм ніяк не вдавалося знайти для їхніх екіпажів достатньої кількости досвідчених моряків. Тож вербували селян, стягували на борт звичайних злочинців і політичних в’язнів, а кадетам петербурзького Морського корпусу дочасно надали звання молодших офіцерів. Саме так я свіжоспеченим ґардемарином потрапив просто зі школи на панцерник «Ослябя», флаґманський корабель контр-адмірала Дімітрія фон Фелькерзама, заступника Рожественського. Мені було сімнадцять років, коли того жовтневого ранку ми виплили у навколосвітній рейс у найпотужнішій армаді Російської імперії — на найбільшу панцерникову битву в історії морів.
Капітан Насбольдт підняв кришталевий келих і відпив ковток вина із прянощами: у світлі масного полум’я напій у кришталі здавався темно-червоним і густим, наче кров. Дорогоцінний камінь у персні на пальці офіцера був тієї самої барви, й коли ще трохи заплющилося повіки, споглядаючи крізь вії і павучі нитки сну, то бачилося, як цей камінь здригається, виблискує і міниться в оправі з чорного металу, мов велика крапля печінкової крови. Сам перстень капітана другого ранґу був із чистого крижліза.
Дітмар Клаусовіч Насбольдт поклав руку з кубком на бильце крісла. Із сутінків позаду нього виринув стюард із карафкою, готовий долити ще, проте Насбольдт, не повертаючи голови, випростав над келихом вказівний палець, і стюард позадкував. Усі келихи й склянки в обладнанні люкса були вищі й ширші в основі, ніж у звичайному сервізі. Але тепер експрес утримував сталу швидкість, майже зовсім не пригальмовуючи, майже не повертаючи. Правду кажучи, таке легке погойдування вагона діяло, радше, як снодійне, і пан Поченґло вже спав, а у інженера Вайт-Ґесслінґа злипалися повіки… Гойдання вагона, так, але й сам капітанів голос, який то гучнішав, то стишувався… Діти мають свої колискові, а дорослі — свої. Хорошу оповідь смакують, наче добротний тютюн чи якісне віскі, не слід квапитися самому, і не слід квапити оповідача, не йдеться про те, щоб якомога хутчіше дістатися до кульмінації, ухопити фабулу за гриву, пізнати долі, сенси й таємниці, зовсім не про це йдеться. Слухається, засинається, прокидається, повертається до оповіді, знову засинається, знову прокидається, оповідь припливає і відпливає, одного разу ми занурюємося у цю нереальність, а іншого — в оту; діють чари, нас вийняли із часу й місця. Цьому важче скоритися у поквапі міського життя. Але тут, будучи замкнутим упродовж довгих днів мандрівки із іншими слухачамиоповідачами… Вистачило капітанові Насбольдту підняти руку й промовити перше речення. Ніхто його не перебиває, ніхто не схиляє повертатися до попередніх тем, ніхто не ставить нетерпеливих запитань. Слід дати реченню пролунати. До оповіді належать також накладання між частинами оповіді офіцера. Й сон. Й ота темрява довкруж, й ота холодна білість, що з неї виблискує, й отой вогонь, і похропування пана Поченґла. Прокурор Разбєсов і доктор Конєшин слухали дуже уважно, водночас курячи англійські цигарки, якими їх почастував був інженер. Проте і їх зачарувало.
Поправилося на колінах плед. З-поміж усіх пасажирів, котрі залишилися після танців у залі, сілося найближче до каміна, хвилі тепла, випромінювані вогнищем, розігрівали м’язи лівої ноги й лівої руки, й незабаром склалося враження, що половину тіла виготовлено з ґуми, напомпованої алкоголем. Осувалося у кріслі до напівлежачої позиції. Погляд тоді втікав від вогнища, від полум’я, але позаяк, окрім цього вогню й однієї невеликої лампи біля переходу до салону, нічого більше не світилося, залишалося навпомацки блукати поглядом по стелі (зимносяйна жирандоль), по обличчях чоловіків, які розсілися довкола каміна (м’які, округлі, рум’яні), по місяцевій білості за вікнами — лиш би зачепитися бодай за щось іще притомним оком. Спершу стоялося поряд із іншими, притуливши носа до шиби, з великою склянкою горілки біля уст, витріщаючись після вимкнення світла у вечірньому вагоні на крижані фантасмагорії, що мерехтіли за вікнами на тлі подальшої криги. Втім, ота монотонність краєвиду, котра втомлює кожного мандрівника Сибіром, — степ, тайга, небо, земля, година за годиною, — хутко втомила й тут: білість, і білість, і білість, і білість, клінічне пекло білости. Скільки можна. Слід уже й міру знати. Це різновид хворобливої манії, від цього божевілля лікують у шпиталях: укладати сірник до сірника, з висолопленим язиком і тупим поглядом, день у день двадцять років поспіль. Власне так Бог створив Азію.
Крига за вікнами люкса переливалася кутастими хвилями (іноді промайне лютий), а тут, у камінній залі, бурштинові полиски полум’я затоплювали усе теплим воском: і людей, і меблі — таким чином, що навіть грані, чубки й трикутні фризи панелей виглядали напіврозплавленими. Капітанові Насбольдту не доводилося підвищувати голосу, слова спадали тихо, мов сніжинки, на шкіру, на язик, на вуха. Звідти вони чистими струмками текли у мозок.
— Згодом я намагався це осмислити, укласти істинне й хибне згідно з причиново-наслідковими зв’язками. Марні клопоти! Ледве ми увійшли у Данські протоки, ба навіть раніше, коли ми ще стояли на рейді в Кронштадті, Ревелі й Лібаві, вже тоді нам заходилися влаштовувати постійні тривоги й нічні варти, й протиторпедні блокади, сподіваючись підступного японського нападу, а коли ми увійшли в ті протоки, то під час артилерійських навчань настільки розгубились в момент маневру, що «Ослябя» наплив на есмінець «Быстрый», чавлячи йому ніс, а вже незабаром надійшла з копенгаґенського осередку розвідки інформація, що й справді зауважено японські торпедоносці, рибальські човни із замаскованими пусковими пристроями, підводні човни й повітряні кулі, що встановлювали з неба міни на шляху ескадри. Брехня, фантазія? Розвідка флоту й охранка отримали на цю справу півмільйона рублів, тож, може, все вигадали, — а може, й ні, може, й ні. Надходили звіти з наших власних кораблів: про невідомі торпедоносці під вогнями риболовних суден, про шхуни без прапорів, темні нічні силуети. Рожественський наказав спрямовувати гармати на всі зустрічні судна й стріляти в усі кораблі, що перетинають курс ескадри, попри попередження. Так ми пройшли протоки, обстрілюючи судна під нейтральними прапорами. Наступного дня загубилася плавуча майстерня «Камчатка»; вона відгукнулася тільки увечері, доповівши, що втікає зиґзаґами від вісьмох невідомих торпедоносців. Рожественський оголосив бойову тривогу. Середина ночі, Доґґер-банка, темно, хоч ув око стрель, усі чекають атаки. Аж раптом ракета, тіні на воді — ми запалюємо рефлектори. Сам я тоді стояв на кормовому спостережному пункті, витріщав очі, серце калатало, хай Бог рятує. Дивимося: два більших, безліч дрібніших суден, вивчаємо профілі, рахуємо комини, Петро каже так, Іван каже сяк, а
… Ми перетнули екватор — ніхто не знав коли: погано порахували силу течій Атлантики, переплутали години й географічну широту. Були постійні клопоти з бункеруванням вугілля, німецька компанія HAPAG не хотіла виконувати контракти, японська й британська дипломатії замикали нам порти, змушуючи до нейтралітету інші держави; тільки завдяки наполегливості Рожественського ми дісталися до Мадаґаскару. Там ми об’єдналися з легкими крейсерами, що йшли через Середземне море й Суецький канал, і там, у Носсі-Бе, нас наздогнала звістка про здачу Порт-Артура, а також про революційні заворушення у Росії і про Криваву Неділю. Отож, із одного боку, з військового погляду виправа уже не мала сенсу; однак з іншого боку, політичного, вона була для Імператора однією з останніх соломинок порятунку, шансом на мир усередині країни й мир із Японією, бо тільки поклавши значний успіх на нашу шальку терезів, можна було сідати укладати з японцями якусь розумну угоду, а відтак, загасивши цю пожежу, — відправити військо з фронту для гасіння пожеж у самій Росії. Ми влаштували навчальні стрільби по цілях. Жоден із-поміж кількох тисяч снарядів не влучив. Віце-адмірал Рожественський надіслав у Петербург телеграму з проханням звільнити його від обов’язків через поганий стан здоров’я. Адміралтейство відмовило, погодившись передати командування тільки у Владивостоці. Тому Рожественський поставив собі за мету якомога швидше дістатися до Владивостока. Й ми поплили навпростець через Індійський океан, одним стрибком від Мадаґаскару до Індокитаю. Ото був рейс!.. Нема про що й казати, одні мука й біль, мало матроси не збунтувалися, та Рожественський, зрештою, хутко заповнив плавучу в’язницю; бракувало прісної води, бракувало їжі, бракувало навіть одягу, людям розпадалося взуття, кочегари працювали в постолах із конопляних мотузок, ми йшли безперестанку, перевантажені вугіллям, бо Рожественський панічно боявся, що ми залишимося без палива, тож кораблі втрачали в швидкості по два-три вузли, пливучи із таким зануренням, що панцерний пояс на «Ослябе» повністю сховався під водою, та, попри це, все ж мусилося постійно довантажувати вугілля з транспортних кораблів. Кажу вам, панове, біль і мука, — зате потім ми побачили міни британців у Сінґапурі, коли вже вся ескадра пропливла протокою після самотнього плавання через океан!.. Тоді я зрозумів, як народжуються леґенди морів.
… Рожественський вирішив дістатися до Владивостока найкоротшим маршрутом, тобто між Корейським півостровом і Японією. Ми увійшли в ті води в бойовому шикуванні, з наказом тиші в етері. Будь-якої миті ми очікували атаки всього японського флоту. Знову почалося виглядання ворожих кораблів, підводних човнів, пильнування і страхи. Уночі ми утримували зв’язок, висвітлюючи рефлекторами знаки Морзе на хмарах у небі. На «Ослябе» настрої були винятково кепські, бо фон Фелькерзам уже давно не командував, уражений важким апоплексичним ударом, аж урешті ввечері десятого травня віддав Богу душу. Але Рожественський заборонив знімати адміральський прапор з нашого судна! Офіцери казали, це тому, щоби не руйнувати морального духу ескадри. Тож фон Фелькерзама замкнули в труні під палубою «Осляби», й отак ми плили далі, як флаґманський корабель. Утямте, панове, як перша омана породжує наступні омани, — так руйнуються основи всього на світі, наче тріщини розходяться кригою від одного удару; от тільки отого грому Зевсового, з яким лускає крига, тільки грому не чутно.
… Коли все валиться, на що можна обпертися? Ми мали увійти в Корейську протоку в п’ятницю тринадцятого травня, тож Рожественський наказав наперед влаштувати день безглуздих навчань, аби лиш уникнути битви під невдалою датою. Попи скрупульозно освятили гармати на всіх суднах. Ми плили трьома, потім двома кільватерними колонами, день був сірий, імлистий, хмари оповили небо. Уночі етер аж тріщав від японських перемовин, ми знали, що їхній флот поблизу. На світанку з’явився перший
… Я бачив, як вона гойдалася на хвилях, за кількадесят
… Поранений у голову, поранений у спину, поранений у стегно й у стопу, медики його перев’язують, повторюю запитання першого офіцера: чи вивішувати на «Буйном» прапор командувача Другою ескадрою? Ні! Адже він не в змозі командувати, нехай командує Нєбоґатов! Повертаюся на місток — Нєбоґатов нічого про це не знає, не може знати, бо з ним немає ніякого зв’язку. Що робити? Довгий вечір на Цусімському архіпелазі, шепіт офіцерів над постіллю віце-адмірала, бігаю туди-сюди, переносячи запитання, запитання, запитання і ще раз запитання; жодних відповідей. Скільки суден ескадри вціліло? Де решта? Де японці? Які накази? Який план? Що робити, що робити? «Буйный» іде за групою адмірала Енквіста, проте з ушкодженим ґвинтом йому важко її наздогнати. А тут сутінки, темніє, видимість погіршується, хвиля зла, туман не спадає, і тільки дедалі жахливіші повідомлення вибухають над головами панів офіцерів, мов та смертоносна шрапнель. «Бородино» сильно обстріляний, «Бородино» занурюється у воду, «Бородино» горить!!! «Орел» підірваний! «Александр» тоне, вже затонув! Не врятувався ніхто, вісімсот чоловік пішли на дно. Зрештою, зв’язок був кепський, ескадра розпалася за межі досяжности радіопередавачів. Рожественський повторював: Владивосток, до Владивостока. Але що наказує Нєбоґатов? Чи на «Николая Первого» дійшов наказ адмірала? Перш ніж настала повна темрява, ми все ж увійшли в шикування за Енквістом, поруч з уцілілими панцерниками. Нєбоґатов підняв курсові сиґнали — аякже, вперед, до Владивостока. Ми чекали плану битви, не дійшов жоден. Рожественського ніхто вже не наважувався ні про що питати. Вночі японці муситимуть припинити обстріл — але вночі на нас вирушать їхні торпедоносці.
… Отже, знову: жах тьмяного океану, видивляння тіней на воді, спостереження у телескоп за мороком. Тепер ми намагалися не загубитися, триматися основних сил — частина в темряві якимось чином відстала від Енквіста й наблизилася до панцерників, ті сприйняли наші винищувачі за японські торпедоносці, й ми почали стріляти одні в одних. Тоді Нєбоґатов прискорив рух, і ми одразу ж залишилися позаду, шикування розсипалося. Було наказано вдатися до повного затемнення. Так ми дочекалися у тривозі світанку, стоячи годинами у дрейфі після аварії котлів, загубившись у темряві. Але страхів тієї ночі я не забуду ніколи. Ніхто нічого не знав, тож усі вигадували казна-що. На «Буйном» відмовляли чергові машини, якби нас обсіли торпедоносці, то ми не пройшли б і милі. Я бігав від одного високого офіцера до іншого, й кожен відправляв мене з іншим запитанням, іншим страхом й іншим варіантом. А над офіцерами, на палубі й під палубою — ще густіше клубилися страхи і примари сотень голів моряків. Настала північ, ніч сягнула вершини, ми були чомусь впевнені в тому, що японці торпедували вже усіх, окрім
— І Бог почув?
— Зрештою, я ж сиджу тут перед вами! Рожественський здався, ми потрапили до японського табору.
— А «Грозный», — запитав доктор Конєшин, — що з тим польським капітаном?
— Він благополучно привів корабель до Владивостока. Тільки трьом або чотирьом це вдалося, у тому числі й йому. Щоправда, капітан Анджеєвський отримав важкі поранення після фатального влучення у місток винищувача. — Насбольдт покрутив вино у келиху, опустивши погляд у червоний вир. — Що тут іще скажеш… бачите, панове: такими є війни Літа.
… А тепер ми воюватимемо по-іншому. Ніяких таємниць я не зраджу, бо це й пан Поченґло, й пан інженер самі добре знають, працюючи в Зимному Ніколаєвську, на що саме ідуть транспорти найкращого крижліза із
… Проте не артилерія, панцирі, технології, — не це змінить обличчя війни в Зимі.
… Отаке то моє призначення, для цього я їду на Тихий океан, така моя професія і найперша мрія: війни крижано чисті, геометрично красиві, з математично неминучим перебігом. Коли ми цього навчимося, коли ми опануємо тактику Зими, що постане на шляху Імперії? Хто загрожуватиме Росії? Вона переможе, бо не зможе не перемогти.
І піднявши мовчазний тост, капітан Насбольдт хутко проковтнув залишок вина.
— Усі війни від початку світу мали такий вигляд, — зауважив із дещицею іронії прокурор Разбєсов. — Хаос, невизначеність і суміш брехні з правдою, — інших битв людина не вела.
— Мггм, а зв’язок, без зв’язку, як же без зв’язку? — позіхнув, прокинувшись, пан Поченґло. — Ще більша плутанина, я вважаю.
— Чому «без зв’язку»? — спиталося, поправляючи плед на колінах і відсуваючись від каміна, аж крісло притислося до крісла прокурора.
— Вєнєдікт Філіповіч не
— Вони кажуть, що це через Чорне Сяйво, — пробурмотав Пйотр Лєонтіновіч. — Що воно заважає. Але завжди той само шум у етері, Сяйво, не Сяйво. Із Благовєщенська пошта йде Транссибом і кінними кур’єрами, а кабелем — це на схід, до Ніколаєвська Амурського й Владивостока, адже в бік Краю Лютих тільки Нерчинськ у міру певний.
Смикнулося за вус.
— Тобто, чи я правильно розумію, е-е, це означає, що в Іркутську ні телефонів, ні телеграфу?..
— І ще ви, пане капітане, можете розчаруватися в самому плані, — продовжив дедалі веселіший доктор Конєшин, — коли вам жоден корабель у море не вийде, замкнутий у порту карантином на Білу Пошесть. Це ж бо ендемічне захворювання Зими, невідоме на теренах Літа. Навіть оті врятовані, — уявіть собі, пане капітане, як це командувати ескадрою кораблів, укомплектованих людьми, котрі залишилися під владою різних нервових маній, повторюваних примх, нав’язливих рухів і мови?
— Пан Доктор їх вилікує, — бовкнув у відповідь Дітмар Клаусовіч.
— Ха! В тому то й питання! — Відклеївши цигарку від нижньої губи, Конєшин підвісив між бакенбардами на висоті уст вказівний палець, рівний, мов ніж. — Чи слід лікувати від Зими? Чи радше слід лікувати від Літа? Усе те, що вороги Криги вважають злом і збоченням…
— Наступний приятель Криги, — пирхнув собі у вуса прокурор, струшуючи попіл із недопалка до запропонованої стюардом керамічної попільнички.
Вийнялося цигарницю.
— Ви знайомі з доктором Конєшиним? — спиталося напівпошепки.
— Ні, а мав би?
— Він оце щойно згадував, що вже мешкав у Сибіру. Це його, мгм, захоплення Зимою… — закурилося. — Так само, як мартинівці скоряються Кризі з містичних мотивів, ірраціональних, так пан доктор Конєшин вподобав чисту ідею Криги. Якщо ви розумієте, про що я.
Пйотр Лєонтіновіч перехилився через бильце крісла.
— Він намовляв вас.
— Прошу?
— Намовляв, правда ж? — Разбєсов махнув вільною рукою. — Усі вони… як женихи, як хабарники, я дивився на все це й думав: кого молодик допустить, кого обере? Чи він узагалі знає, що обирає?
— Ви наступний — звідник Історії.
Прокурор не образився. Він примружив очі, повернув сипову голову на випростаній шиї.
— Історія, ну так, чув, чув,
— Рятуватися?..
Він нахилився ще далі, зараз йому хребет трісне.
— Не те, що інші, очевидно, але що ви хочете зробити з Історією!
— Я? — розсміялося крізь дим, відкритими устами хапаючи дихання під гарячу хвилю. — Я нічого не хочу.
— Що це означає? Ви не маєте жодних прагнень? Вам не хотілося б побачити світ кращим, досконалішим? Кожен хоче. Навіть злочинці — ба, вони найсильніше, повірте, я ні від кого не чув стільки проектів загальнолюдського щастя і шляхетних мрій про рай на Землі, як від убивць й інших лиходіїв високих пристрастей, і що брудніше їхній злочин, то певніше, що згодом у своїй сповіді вони сягнуть до піднесених слів, немов у цьому остаточному падінні, скинуті на саме дно найглибшого, найтемнішого колодязя, вони вже можуть дивитися тільки вгору, тільки один образ у них перед очима зостався: небо, зірки, янгольський простір. Отой каторжник-п’янюга, що тут перед вами душу виливав, — скажіть-но мені, про що він казав, чи не про спасіння людства? Ха!
— Ті, хто упав на дно, знають, на чому вони стоять.
— Ви кепкуєте. А чи варто з цього кепкувати? Ви не знаєте, чого хочете, — як ви можете знати, хто ви? Але, будь ласка, смійтеся, будь ласка, — я дивлюся, і серце мені крається. Я не кажу, що доктор Конєшин правий. Але, на милість Бога в Трійці Єдиного, не можна ж ціле життя розчинити в Літі!
… Колись давно люди готувалися до тієї Зими, наче до смерти, тобто без страху і зі спокійною упевненістю у собі, й так воно надалі є у нашій провінції, у селах, простий російський люд у Зимі народжується і вмирає, селянин, син селянина, син селянина, котрий є сином селянина, який ніколи не міг сподіватися на інше життя, як оте від народження очевидне: в праці, що до землі пригинає, у нещастях, злиднях, стражданні, власне в безнадії. Але в містян, у нас, людей освічених, — ми благословенні тим, що народилися у Літі, й це Літо з покоління у покоління триває щоразу довше, тепер уже не тільки дитинство, й не тільки часи отрочі, але й потім, чоловік двадцятилітній, чоловік двадцятип’ятилітній, до різних шкіл навідуючись, світом вояжуючи за родинні гроші, з тієї й іншої квітки нектар любови п’ючи, ні фаху, ні кар’єри певної не обравши, ні святим таїнством довіку з жінкою не будучи пов’язаним, ні домівки для себе не спорудивши, — хто він? От, метелик танцюючий, світляк блискотливий, яскрава веселка. Але рано чи пізно настає Зима, його стинає Мороз, і раптом: хто я? Що трапилося? Звідки ці бешкетники, це мої? Оця баба, поруч із якою я прокидаюся на світанку — я таку собі обрав? Ця робота, куди я мушу ходити щоранку, сердечно ненавидячи усі до єдиної дії на тій роботі, — це моє життя? Усе мало бути інакше! Все мало бути інакше! Це вони, вони, підтяті Морозом діти Літа, посеред п’яної ночі хапаються за цеглину, щоб розбити нею кумпол заможному сусідові, відтак навіть не дуже пильно перетрушуючи його скрині. Все мало бути інакше!
Під хижим насупленим поглядом опустилося очі на плед і паркетну підлогу, що виблискувала вогненними відображеннями, на сам мерехтливий танцюючий вогонь.
— Навіщо ви мені, пане прокуроре, такі речі оповідаєте?
— Можете мене вважати забобонним дідуганом… Але я досить довго мешкав на землях Криги. Будьте обережні! У Краї Лютих не трапляються раптові навернення і бунти серця, я не чував про закоренілих бандитів, які раптом падають ниць перед іконами, ані про душі шляхетні, котрі лише тут знаходять уподобання до пороку й паскудства. Хто яким сюди прибуде, таким, найпевніше, й зостанеться.
Хіба якщо не має під рукою помпи Котарбінського, подумалося кусюче.
Кивнулося стюардові. Він подав попільничку. Кивнулося вдруге — чарку горілки.
— Ви, пане прокуроре, поглянули прокурорським оком, прошили підозрюваного наскрізь, знаєте про нього умить усе, чого він сам про себе не знає, це також, це найшвидше.
— Пане Єрослацький…
— Ґерославський, мене звуть Бенедикт Ґерославський!
—
… Я видам вам мудрість, якої набув за багато років: люди між собою подібні. Лихі люди подібні до лихих людей, добрі — до добрих, боягузи — до боягузів, шляхетні — до шляхетних, брехуни — до брехунів, правдомовці — до правдомовців, убивці — до убивць, а дурні — до дурнів — особливо тут, на землі Криги.
— А до кого подібний я?
Пйотр Лєонтіновіч Разбєсов видмухав густу хмару тютюнового диму й, уклавши в нього руку, зробив нею заплутаний жест, стискаючи при цьому раз у раз пальці. Врешті він залишився з порожньою рукою й наполовину розігнаною сизою хмарою і з меланхолійною посмішкою під вусами.
Ковтнулося теплої горілки, відкашлялося.
— Значить, ви не будете мені нахваляти лютих, не скажете мені, що я маю батькові нашептати… Вас це не спокушає? Ви самі казали: кожен має якесь уявлення про кращий світ, кожен чогось прагне. Яка ваша мрія?
— Ні.
— Але чому? А ну ж, ви мене переконаєте!
— Як я можу вас переконати, якщо ви не маєте власної думки?
— Ви боїтеся узяти на себе відповідальність!
— Якби ви були моїм сином…
— То що?
— Намагаєтеся напитися?
Махнулося стюардові за другою і третьою чаркою.
— «Намагаюся»? І що, це колись може не вдатися?
— Ідіть уже спати.
Вихилилося чарку хильцем. Разбєсов схопив за підняту руку.
— Ідіть спати, висніть усе це із себе, як душа виганяє з потом хворобу; а коли вранці встанете, свіжий, бадьорий, умиєтеся і поголитеся, і зазирнете в люстро — ви побачите, хто ви, чого ви хочете й що ви маєте сказати батькові.
Розчавилося цигарку в порожній чарці.
— Так. Правильно. У мене ж є інш-шрукція. Кур’єр прибуде. Не вір старому. Живи!
Прокурор допоміг підвестися, притримуючи за лікоть і підхопивши крісло, яке перевернулося, коли стюард нахилився за коцом, що упав у небезпечній близькості до вогнища. Експрес не надто хитало у боки, він не гальмував, не шарпався, проте мусилося щокроку хапатися за стіну, за одвірок, за чавунну ручку. У дверях переходу між вагонами ще раз озирнулося крізь сутінки й півтінь на яскраве вогнище під крижлізним піддашшям каміна. Інженер голосно хропів, відкинувши голову й відкривши рота, доктор Конєшин і капітан Насбольдт упівголоса дискутували з похмурими посмішками на освітлених мерехтінням обличчях, а Порфірій Поченґло частував прокурора зі срібної цигарниці. Тумани білости, які маячіли за вікнами, зблискували над пасажирами, коли золотий півмісяць пробивав на мить хмари. Потрусилося головою. Пияцька ілюзія, адже Пйотр Лєонтіновіч Разбєсов ні в чому його не нагадує. Подріботілося у купе, тручись плечем об обшивку й тягнучи нерухому ногу.
У коридорі перед своїм
Притулилося до стіни.
— Пере-прошую.
Він відступив на крок.
Намагалося пройти повз нього, уникаючи зорового й тілесного контакту, але чи то акурат тоді потяг один раз хитнувся сильніше, чи в голові розлилася скляна куля ртуті, тягнучи за собою тіло, й руки, й ноги, всупереч почуттю рівноваги, — упалося на князя, в останню лише мить, слава Богу, впершись передпліччями в двері
— Пере… — Гаряче, усі вікна позамикані, та ж людина тут задихнеться. Вигнувшись у незручній позі, вовтузилося однією рукою із застебнутим комірцем. —
Князь скривився, відступив іще на крок й постукав у сусіднє купе. Звідти негайно вистромив голову радник Дусін. Князь щось йому прошепотів, кивнув покваплюючи. Радник накинув на піжаму сюртук і вийшов у коридор — наступний помічник, він також узяв попід руку, став боком, потягнув, ліва нога, права нога. Щойно діставшись таким чином до
Постукали в двері.
— Кого чорти несуть!
Стукає далі.
— Хазяїна немає удома!
Марно, холерний стукає і стукає. А хай йому грець, нехай там стоїть й оббиває собі суглоби. Намагалося розстібнути манжети сорочки, зубами допомагаючи незґрабним пальцям.
Однак Дусін не замкнув двері. Вони поволі прочинилися, у крижаному світінні з’явилася тінь високої постаті.
Кров ударила в голову, дихання завмерло у легенях. Він прийшов! Убити! Вихопилося з-за пояса Ґросмайстера — він випав із рук і полетів під секретер. Упалося з гуркотом на підлогу, перевертаючи табурет і скидаючи на голову склянку. Вхопилося її навпомацки й кинулося з усієї сили у двері. Вона вибухнула на одвірку з гуком гранати, розсипавши навколо уламки. Тінь відскочила назад у коридор, підштовхнуті двері грюкнули об шафу.
Виповзлося з-під дошки стола, виймаючи з ганчір’я Ґросмайстера.
— …
—
Довготелесий журналіст обережно зазирнув у купе. Однією рукою він тримався за щоку, а іншою простягав уперед ціпок із дельфіном.
— … за піаніно, перепрошую, якщо ви не заперечуєте, знайшов, думав, коли ішов до себе, про ту розмову, просити, якщо ви вибачите,
Потім він делікатно поклав ціпок за порогом й утік.
Підвівшись урешті на ноги, квапливо замкнулося за собою двері.
Отож, замерзнеться, без жодних сумнівів, боягузом. Захихотілося. Пізнай велику мудрість: боягузи подібні до боягузів! Засвітилося світло. Рух у дзеркалі — біла маніжка, перекошений галстух, неприємна фізіономія, чорний револьвер у жмені. Широко розставивши ноги, прицілилося з Ґросмайстера в дзеркало, заплющивши ліве око й висолопивши язика. Замерзай! Піф-паф, російська рулетка, на кого випаде, той в’їде до Краю Лютих: граф угорський, бойовик Пілсудського, божевільний математик, Син Мороза, ворог мартинівців, спільник мартинівців, пес Раппацького, затятий картяр, хвалько й брехун, приятель Ніколи Тесли, зрадник і боягуз, і великий герой, управитель Історії, людина, якої немає, а може…
Тук-тук.
— Хто там! Казати негайно! Бо розсс-тріляю!
— Пане Бенедикте? Все гаразд? Ми почули шум. Нічого не сталося? Пане Бенедикте?
— О, нічого, нічого, сто разів пере-прошую, нехай Маріоля йде спати, тобто, я хотів сказати, Уршуля, вже буду тихо, тітонько, тихіше, тихесенько, тссс. Спокійної ночі панні Єлені!
— Мгм, на добраніч.
Пішла.
Схилилося за ганчірками для Ґросмайстера й зашипілося від болю. Підстрибнувши на здоровій нозі, сілося на стільці. Уламок скла протяв шкарпетку й шкіру, встромився у п’яту. Нігтями ніяк не вдавалося його вхопити, тим більше обкусаними до живого; придався б пінцет або голка якась. Знайшлося розтовчений «Вотермен», сталеве перо має придатися, — від нього залишалася вузька задирка, решта стирчить у шиї Юрія. Але, може, краще спершу дезінфікувати. Потяглося до міні-бару. Що там зосталося — горілочка, ну, гарна, гарна. Полилося. І в горлянку решту, навіщо має марнуватися. Відтак узялося за операцію виколупування скла із п’яти. Длук-длук-длук-ДЛУК, зігнутий, як дуга, на тому стільці, з ногою, криво підтягнутою майже до підборіддя, коліно знову несамовито болить, з кривим пером, націленим, наче шаманський ланцет… дзяб, дзяб…
Тук-тук.
Дзяб!
— Та ж курви ваші нехрещені, в смолі топлені!
Злетілося зі стільця, гепнувшись при цьому чолом у ліжко.
— Відчиніть.
— Поченґло?..
— Будь ласка. —
Витріщаючи очі на вкритий блискучими часточками скла килим, поволоклося рачки до дверей, тягнучи ліву ногу, наче кульгавий пес. Досягнувши ручки дверей, повернулося на сидіння, викручуючи кінцівку, щоб вишарпнути з п’яти позолочене перо
Пан Порфірій Поченґло увійшов, і вже на порозі втратив дар мови.
— Чого треба? — буркнулося, вивчаючи нову фантастичну форму, якої набув притоптаний корпус вічного пера.
— Мабуть, і справді… — Поченґло вийняв хустинку, витер піт із чола, висякався; отьміт на обличчі залишився той само. — Не найкращий час…
Прицілилося в нього сколіозним «Вотерменом», знову з кров’ю на пері.
— Кажіть.
Хутко поглянувши в обидва боки коридору, він зітхнув і присів навпочіпки на порозі, ухопившись за рухомі двері.
— Послухайте-но, я хотів наодинці, перед Іркутськом… Ви мене слухаєте? Панна Єлена Муклянович…
— Панна Єлена!
— Тссс! — знервувався він. — Поводьтеся тихіше! — прошепотів. — Ух, ви напилися, як свиня.
— Пер-реп-прошую! Ви мене о-ображаєте! — Вимахувалося закривавленим пером перед носом у розгніваного Поченґла. — Я вимагаю сатисфакції, саме так, садис-факції.
— Ви зараз обблюєтеся.
— Дуєбель на… на… на… на чотири, два метри, хто кого обригає — я блюю далі! Йдіть сюди! Я далі, я всемогутній блювака, немає такого, як я! Я вас так обблюю, що вас рідна свиня не впізнає!
Він відштовхнув руку із пером.
— Огидний хам. А я думав, як до шляхтича в сердечній справі… — Він підвівся. — І що вона у вас бачить, справді. Тьху!
— Хе-хе-хе.
Він хотів грюкнути дверима, не зміг, пішов без гучного жесту.
Повернулося рачки. Кинулося у двері чоботом, вони зачинилися вдруге.
У сердечній справі, це добре. Залюбився у Єлену, чи що. Обв’язалося п’яту галстуком. Огидний хам, чому б і ні, гарну кар’єру можна зробити, хамство має велике майбутнє, увесь світ відкритий до хамства, делікатні, соромливі й чутливі поступаються перед ним, бо тільки хам би заперся і не поступився, мудрі не продовжують дискусії, програної після першого удару дрючком, шляхетні співчувають хамовому нещастю, хам суне вперед, ніщо не бентежить спокою його хамської душі, хамові не соромно, він не червоніє, не посміхається вибачливо, він навіть не бачить кпин і глузування, ніколи не чується незручно й ніяково — адже він хам. Що його стримує? Немає такої сили. Далебі, хами успадкують Землю, хамство сидітиме на престолах світу. Вклалося голову в умивальник і повернулося в порцеляну півлітра квасу й горілки. Длук-длук-стуком-стуком, відкрита пляшечка докотилася до стіни. Перехиливши пляшечку, витрусилося в горлянку решту напою.
Таак. Закохався, бідачисько. Потягнулося рачки до ліжка. До коліна приклеївся аркушик. Згорнулося розкидані папери. Що ми тут маємо, «Питання існування майбутнього», пусте, майбутнього не існує, зрештою, й минулого теж; ага, і другий лист польських соціалістів, шифр рівнобіжної пам’яти —
Схопилося олівець. Пальці слизькі, висковзує. «Вибачте мені, панно, що так довго це тривало» — але чому цей потяг так трясеться! — «аж довелося мені напитися» — ну цього ж їй не напишеться! — «довелося мені зазирнути у вічі смерти» — о, як драматично! — «щоб зрозуміти» — що сáме? — «усі помилки, порожнечі миті, безумні устремління» — п’яний, на милість Божу, ну перепив, а віршем пише! Подлубалося олівцем у вусі. «Здавалося мені, що я вас кохаю, оскільки ця ідея була занадто гарна, щоб її відкинути, — що ж може бути піднесенішим за нерозділене кохання? Я добре знаю, що ви не дали мені для того жодних» — а коли посміхалася з-під гривки, коли хапала ручкою прудкою за зап’ястя, за передпліччя й притискала до себе, нібито щоб затримати й звернути увагу, щоб пильніше в її слова вслухатися, не проґавити її звивистих, змієвих мудрощів, але чи жінки не розуміють таких знаків, чи не тямлять, що не відверті поцілунки, не облапування у темній брамі й не прості ординарні слова, а — один побіжний погляд, посмішка з-за хустки, дотик пальчика, поділ сукні, що під столом торкається холоші штанів кавалера…
… Як тоді, коли ми стояли під липою в осінній дощ, панна щось квапливо говорила, потираючи долоні одна об одну й глибоко вдихаючи дощове повітря, аж ударила над лукою блискавка, за лісом ще одна, збирайся, Юлька, гукнув я, тікаймо з-під цього дерева, влучить і в нас! Ми побігли межею через поле й грязькою дорогою до стодоли Вонґелів. Потім Юлія витрушувала дощ із волосся, краплі води, наче скляні коралі, тільки їх твердого стукоту, коли вони падали на тік, не чулося, — витрушувала, нахилившись уперед, опустивши голову низько, між колін; на вигині її плечей, на самій горі, над гачками, але під коміром легкої сукні, крізь мокрий її матеріал видніли форми найвищих хребців, округлі вузлики, мов шкіряні ґудзики, що застібаються на тілі ззаду й зсередини, тобто, якимись червоними палюхами хрящів і сухожиль з-поза ребер, з боку груднини, серця і легенів. Я простягнув руку й поклав долоню на ці кружки, притиснув пальці до Юльчиної шиї. Я відчував під ними кожну кісточку, кожен ґудзичок. Вона озирнулася через плече. Я зніяковіло позадкував. Вона стояла у дверях стодоли, вдивляючись у буряний краєвид, за обійстям відкривався вид на всю долину під час дощу, на землі помістя й орендований ліс. Юлька радісно сплеснула руками. — Все це буде моїм! — Я підтакнув їй, як із дитинства звик підтакувати усім її планам. Я стояв позаду й дивився тільки на панну. Руки мені тремтіли, я мусив сховати їх за спину. Ґудзики хребта вимальовувалися під матеріалом занадто виразно. Мені так хотілося її р о з д я г н у т и…
Іншим є кохання Літа.
Про віщування майбутнього
Жорстока хурделиця розмила обриси будівель станції у Канську Єнісейському, замалювала білими смугами увесь перон і навіть сам рухомий склад Транссибірського експреса, тож зійшовши із найнижчого щабля доставлених сходів у сіру грязюку, вже замерзаючу, бачилося усього лише два наступні вагони, ліхтар на пероні й стару застережливу таблицю, повішену під ліхтарем, і, може, ще освітлений феєрією веселок масив крижлізної локомотиви неподалік, яка виблискувала гострою чорнотою крізь всеосяжну білість — та й усього.
На таблиці з-під товстої поволоки інею червонів кривий напис:
Лёд!
Наче когось тут ще треба було інформувати. Кан і Єнісей під кригою, китиці бурульок висять на деревах, пара, що бухкає з-під машини, рухається над землею кутастими хмарами. Застібнулося новесеньку, вперше одягнуту хутряну шубу, натягнулося на голову важку кучму й покульгалося у хвіст ешелону. Ціпок ковзав убік на мерзлій землі, вкритій свіжою ковзелицею і сніжком, жодної опори. В коліні жеврів пекучий біль, у голові дудніло, шлунок судомно стискався і розтискався, підносячи до горла теплий квас, а потовчене горло боліло саме собою. Нестерпно перегріті вагони люкса настільки висушили впродовж ночі повітря у купе, що на світанку людина прокидалася з підошвою від козацьких гамашів, ушитою у піднебіння позаду язика, й із пемзою замість самого язика. Випилося просто з-під крана принаймні літр води, ледве тоді добулося людський голос із гортані. Голос, тобто наступна ранкова клятьба, коли побачилося віддзеркалену в люстрі огидну мордяку. Заснулося ж із пикою на недописаному листі, й тепер під оком, як на портреті циркового клоуна — карикатура сльози, — відтиснувся довгий трикутник кінчика олівця. Позіхалося, аж щелепа тріщала.
Восьма година ранку за місцевим часом, Сонце слухається астрономії літа, проте на землі — Зима. Задерлося голову, намагаючись зазирнути всередину
Скрип-скрип, це не відлуння у заметіль, це хтось позаду йде, крок за кроком відмірюючи. Зупинилося, озирнулося. Дусін.
— Добридень.
— Вітаю, вітаю.
Він також зупинився.
Зціпилося зуби. Не відгукнеться першим, хоч би й мало тут стирчатися до від’їзду експреса.
Радник квапливо застебнув пальто, підняв комір, натягнув на вуха лисячу шапку.
— Вибачте. Щоразу, коли ви тепер виходитимете з потяга, до того дня, поки ми не прибудемо до Іркутська, — я вас супроводжуватиму.
— Ах! — закліпалося, коли сніжинки заліпили вії. — А що на це княгиня?
— Їх Високості…
— Посварилися.
— Увечері перед танцями…
— Через мене.
— Мимоволі…
— Ви проговорилися князеві. Він повірив, що…
— Тепер вони не…
— Не розмовляють між собою.
То врешті-решт, чиєю людиною є Захарій Фєофіловіч Дусін? Придивлялося до нього крізь вируючу білість. Він стояв, засунувши руки в кишені пальта, із зухвало задертим підборіддям, гадючі очі пропалювали віхолу.
— І ви позбулися своїх мартинівських, заморозницьких страхів?
— Його Високість наказав — Дусін пішов. Її Високість наказала — Дусін пішов. Не питайте про страхи Дусіна.
Відкашлялося.
— Але, може, це
— Я не брешу!
Брехав? (Тепер подивитися, як прокурор Разбєсов!) Не брехав.
Пішлося до вагона Тесли, Дусін ступав за два кроки позаду.
Відчинив Фоґель. Шарфом він прикривав уста від морозу, другу руку подав, допомагаючи увійти. Він також хотів допомогти Дусіну, але похиталося головою. — Чекайте назовні! — Сивий
Роззирнулося.
— Доктор Тесла тут?
Фоґель вказав за ковдри, розвішані впоперек вагона, від обшивки великого флюменатора до купи бляшаних скринь. Ціпком відгорнулося важкі тканини. То був своєрідний передсінок, задуманий для утримання тепла в найдальшій частині вагона, де стояли ліжка вартових, самовар, а тепер ще й масивна чавунна пічечка, труба комина якої виходила із вагона через верхнє віконце, ущільнене просмоленими ганчірками. Дошки підлоги вкривав товстий шар старих сінників, дірявих шкур, мішків із клоччям; ступалося по цьому, як по грузькому торфовищі. На стільці біля пічечки сидів Нікола Тесла, у розстебнутій великій чорній хутряній шубі й у казанку: він, згорбившись, записував щось у книжечку в шкіряній палітурці. На ліжку, під ковдрами й закопченим кожухом похропував Олєґ. А над самоваром, що шумів і пихкав, нахилилася
Але, поглянувши зблизька, надула губи й заломила руки.
—
Поцілувалося теплу ручку.
— Чи вони нас розуміють? — спиталося французькою.
— Хто?
— Наші канцелярські лицарі.
— Ні. Вони не знають…
— Але можуть зрозуміти найголовніше, — відгукнувся Тесла, підносячи очі з-над записника. — Якщо те, що кажуть про Країну Лютих, правда.
Покульгалося до нього, узялося винахідника попід руку; гладке хутро вислизало з руки в рукавичці.
— Ви пам’ятаєте нашу розмову? — прошепотілося. — Під час пожежі в тайзі.
— Так. — Він глянув зверху вниз, втягнувши сухі щоки. — Ви не мусите про це питати.
— Добре. Помпа Котарбінського — Фессар її пошкодив, я бачив.
— Помпа… ах, ота. — Він зиркнув на панну Крістіну. — Я полагодив її ще вчора. — Він підвівся, клацнув пальцями у білій бавовні. — Вже, вже готовий прислужитися.
Вони перенесли її сюди з передньої частини вагона, тепер вона стояла на скрині біля самовара, сербові залишилося лише стягти з неї полотняний мішок.
— Мене це цікавило вже давно, — пробурмотілося, знімаючи рукавички, коли доктор Тесла кріпив до машини чорні кабелі й впорскував між рухомими металевими частинами гаряче мастило. — Що саме приводить її в рух, я не бачу жодних…
— Думайте, думайте, юначе! Коли я працюю корбою і механічну силу перетворюю на тьмідину, то в протилежній…
— І справді, енерґія із теслектричних батарей. А це ефективніше, ніж парові й нафтові двигуни?
Він знизав плечима.
— Ще самі лиш прототипи, обчислюю знову і знову, побачимо. Зручніші, так. Ну, прошу.
Ухопилося голою рукою за крижлізну цівку, Нікола Тесла натиснув на пуск.
… на панну Філіпов, яка спостерігала аж ніяк не зі страхом, не з гнівом чи докором на ясному обличчі з любовно випеченими на ньому морозом солодкими рум’янцями, а з якоюсь нездоровою напругою, з якимось іронічним задоволенням, незмигними, примруженими очима. Вона постукувала обцасом по скрині й хухала в плетені рукавички. Цього не може бути, зараз вона не витримає, вибухне обуренням, гіркими докорами, вибіжить набурмосена. Ні, інакше: кинеться із затиснутими кулачками на Ніколу, на машину, висмикне кабелі, потопче. Ні, інакше: сама вхопиться за крижлізний дріт, стане перед Теслою, нехай він її тепер знетьмідить, нехай стріляє! Ще інакше: раптом зламається, і злетить із неї уся іронія, і гірко розплачеться панна Крістіна, тупаючи по мішках і ганчірках у дитячій фрустрації. Ні, інакше, інакше:
Вийняла з рукава хустинку.
— Прошу привести себе до ладу.
—
Обтерлося підборіддя, де зібралася слина, яка тим часом витекла із безвладно роззявленого рота.
— Залишаєшся? — запитала Крістіна Теслу.
Той не відповів, схилившись з насупленими бровами над помпою, яка знову почала в своєму гуркітливому стрекотінні неприємно покашлювати й посвистувати; він тільки підняв руку.
— Що ж… пане Бенедикте, тоді…
— Я дуже вас перепрошую, панно…
— За що ж ви вибачаєтеся?
Вона застебнула пальто, поправила палантин і, доручивши панові Фоґелю пильнувати самовар, вийшла; одразу ж зарухалися розсувні двері.
— Що вона мала на увазі? — спиталося розгублено. Де рукавички? Ліва кишеня, права кишеня, знайшлося їх втиснутими за ланцюг флюменатора. Як їх безболісно вдягнути на вкриті синцями, побиті пальці? Неможливо. — Хсс. Вона боялася, що знову трапиться якесь лихо, але тепер?..
— Я розмовляв із нею уночі, — тихо сказав доктор Тесла, й далі по-французьки, не обертаючись. Фоґель загримів кришкою чайника, а Олєґ застогнав протяжно уві сні. Серб глипнув на
— Тобто?..
— Усе, мій некмітливий приятелю, ваш яблучний план.
— Мій — що?
— Та йдіть уже!
Вдихнулося глибше, один раз, другий. Чоботи потопали в брудному матраці з соломи й тирси; потяг стояв, проте увесь вантажний вагон гойдався з боку в бік під м’якими ногами. Вийшлося поза затягнутий ковдрами передсінок і тільки тоді пригадалося про ціпок; повернулося. Доктор Тесла навіть не глянув; він уже вимкнув трансформатор і приточував тепер до вийнятих назовні тунґетитових нутрощів машини якийсь вимірювальний прилад, споряджений із термометра й скляної колби, зарослої губчастою гидотою.
Двері вагона залишилися відсунутими, обережно зійшлося, Дусін допоміг.
Ухопилося її під лікоть.
— Нічого йому не кажіть, панно! — прошепотілося навально.
— Ах! Я нічого не скажу, я ж не дурепа.
Дусін стояв незворушно, мовчки роззираючись, знову встромивши руки в кишені, із по-дусінськи похмурим поглядом.
— Ходімо! — потягнулося панну в сніговицю. Заболіло коліно, запаморочилося в голові, білість, білість, занадто багато білого, де верх, де діл, у що встромити ціпок, це хмара чи снігові завали? Скінчилося тим, що панна Крістіна послужила опертям і орієнтацією, вона перша ставила ногу. — Вибачте.
— Ми мусимо згодом це обговорити, — шепотіла
— Допоможу — з чим?..
— З порятунком вашого батька! Чи ж не для цього ви насичуєтеся отією отрутою? Щоб вигадати, щоб, як каже Нікола, збовтати собі в голові, витягнути кролика з капелюха — чи не так? — Придумати, як врятувати фатера! Ось для чого!
— Ні. Так. Ні. — Зупинилося. — Я не можу, прошу на мить… — важко обперлося на ціпок, встромлений у мерзлоту, голосно закашлялося, горло й легені не могли впоратися із холодним повітрям. — Він чує?
Панна озирнулася.
— Я його не бачу.
— Не підвищуйте голосу. Усе це… годі так просто розповісти. Я просив Ніколу, але… — насунулося кучму на очі. — Це так кажуть, бо говорити легко, мовиться одне, потім щось інше, хвиля людину підхопить, і, може, навіть справді тоді віриться у власні слова, але — як узагалі можна говорити про майбутнє? Як можна казати: «я вчиню так», «я зроблю оце й оце»?
— Ви боїтеся!
— Ха!
— Ви не хочете вирятувати свого батька від Морозу?
— Ми ще навіть не в Іркутську! Ви, панно, вимагаєте від мене, щоб я віщував майбутнє, ворожив на снігу.
Вона надула щоки.
— Пан Зєйцов уміє.
— Що?
— Ворожити на снігу. Це називається кріомантія. Він мені показував. Укласти долоню у миску з водою, пласку, розкриту, от, і тримати біля самої поверхні, потім виставити миску на мороз — і спостерігати, як вода замерзає навколо вашої долоні. З отого візерунку тоненької криги, наче з вишивки між пальцями, з цього читають долю.
— Ви вірите в ці ворожіння, у гороскопи й таро? А й справді, я ж бачив вас на сеансі в княгині. Це все обман сьогочасного ума! Якби мені самому захотілося себе поманити, — то що може бути простішого? От, припустимо, нещасний пан Фессар. Коли ми його знайшли, кгр, з пробитою головою, вибачте за подробиці, з кров’ю, розлитою, наче його червоним мусліном обв’язали, червоною олійною фарбою обмалювали, — то таким я його уже двічі раніше бачив, думаючи з цілковитою певністю: кров, убитий, мертвий, неживий.
— Ви вже бачили?..
— Віщування, скажете ви, ворожба, кгр, — просторікувалося дедалі хутчіше, попри дряпання у горлі й крижаний ніс. — Але в тому, власне, й полягає омана, якої зазнають усі, хто вважають, що минуле й майбутнє існують, що існує учорашній Юнал Фессар і завтрашній Бенедикт Ґерославський. Натомість існує тільки сьогочасна пам’ять про минуле й сьогочасне бачення майбутнього! Тож, позаяк я тепер пам’ятаю, що пан Фессар помер, як помер, кгррр, я пам’ятаю тепер також мої попередні óбрази його смерти, такі, а не інші, — й так постає у моїй голові втілене, шляхом поєднання двох неіснуючих минулих, віщування.
… Коли ви читаєте гороскоп, коли чуєте пророцтво, то описане в них майбутнє ще не існує; а коли трапляються події, які ви запам’ятали з давньої ворожби, ота ворожба вже не існує — лише ваша пам’ять про неї. На тій самій помилці засноване все шарлатанство доктора Фройда: ми не витлумачуємо спогади про минуле, кгр, кгр, а доклеюємо до сьогочасного витлумачення підхоже нам минуле. — Розкашлялося не на жарт. Знайшлося в кишені хусточку
— Вам би краще тепер помовчати.
— Минуле, майбутнє — поза істинним і хибним. Фантазує той, хто оповідає і пише про майбутнє, і таку саму фантазію творить той, хто оповідає і пише про минуле, тобто про неіснуючих людей, речі, країни. Кожна пам’ять правдива лише до тієї міри, якою не суперечить сьогочасному. Кгр. Прошу озирнутися, чи ви, панно, бачите наші сліди на снігу? Тож я збрешу, якщо скажу, що хвилину тому ми стояли там, а не отам. Й усього, й це все, що, кгрр, існує з минулого. А крім того, більше того — бачите, панно, — нічого, білість, білість, білість, немає нічого, нічого певного за нами, нічого певного попереду нас. Тож не дайте себе обманути, не дайте зачарувати тóму, що не існує. Проженіть Зєйцовa геть. Не вірте їм, панно: ворожбитам, стратегам, детективам, планувальникам, історикам. Кожен історичний роман — це фантастичний роман. Кгррр.
… Погляньте, панно, водночас на механіку, властиву людській меморії. Це
— І все ж, —
… А чому ви не можете запланувати майбутнього згідно зі своїми намірами, цього вже я ніяк не второпаю. Адже воно нікому не укладається докладно так, як він замислив, — але ж це не привід, щоб жити лише сьогоднішнім днем, поточним моментом, чи не так?
— Ви хочете добути з мене героїчну обітницю: я повстану проти
— Тобто замість кого?
— Бенедикта Ґерославського, котрого ще не існує!
Вона пирхнула.
— Ви ще ексцентричніші, ніж казала Єлена!
З білости виринула продовгувата форма пасажирського вагона. У вікнах світилося, шерег яскравих прямокутників визначав межі сніжниці.
Стерлося сніжинки з вусів і заросту.
— Як я можу знати, чи знайдеться у майбутньому такий Бенедикт Ґерославський, котрого охопить той само відчай, що й учора, — який ми пам’ятаємо від учора — га?
— А-а, то це тому ви тим чорним Ніколиним струмом б’єтеся? Я не живу, проте, може, живу. Так? Не хочу, але, може, й хочу. Боюся, але, може, й не боюся! — Вона тицьнула вказівним пальцем, це відчулося навіть крізь хутро, тицьнула ще сильніше, відтак ударила відкритою долонею з незґрабного замаху, мало не послизнувшись; упіймалося
— Ухр!
— Ви мене вважаєте дурним дитинчам! А я все розумію! Я знаю, що ви тоді зробили з Ніколою! Але чому ви не воскресили також турка? «Нещасного пана Фессара!»
Відкашлялося.
— Бачить Бог, правду кажу, я про це не подумав. Але з розбитою головою… при стількох свідках… а він був уже сильно знетьміднений… Ви вважаєте, що я якось тим усім керував, що — що я з а п л а н у в а в, що Нікола оживе? Це було жеребкування.
Вона зневажливо пирхнула.
— Але у випадку вашого батька ви жереб не кидатимете?
Ще й від неї слід сором ковтати! Ще перед нею горіти, перед янголом сорому під кригу провалюватися!
— А що я тепер роблю! — верескнулося крізь завірюху, хмара гарячого дихання вибухнула перед обличчям, біла пара, чорна пара, мороз. — Що я тепер роблю! Що!
— Кого б ви хотіли! — кричалося, вимахуючи ціпком. —
О, яка полегша, лежати так у снігу, не рухаючись, у теплій хутряній шубі, під небом заспокійливої білини, коли чудові прохолодні сніжинки лягають на розпалену шкіру, кгр, кгр, і стікають до уст маленькими потічками, коли впадають просто поміж губи, танучи уже в хмарі темного дихання — просто з білини над нахиленими додолу обличчями капітана Прівєженського, таємного радника Дусіна й
— З вами, панно, нічого не сталося?
— Ми тільки так голосно розмовляли.
— Я ж бачив. П’яний?
— Ні!
— Він був у машинному вагоні доктора Тесли, тож, пане капітане, нічому не дивуйтеся, пам’ятаю, що вчора витворяв світлої пам’яті пан Фессар; добре, що цей тепер не утік від нас кудись у тайгу.
— То ви кажете, що це наче із отими божевільними, що американський доктор їх струмом у дурну макітру, і вони потім…
— Я цього не знаю. Але ви це бачите, капітане.
Нерозталий сніг падав на язик. Він смакував як найчудовіша джерельна вода.
Капітан Прівєженський копнув ногою попід ребра (хутро пригасило штурхан), сплюнув і пішов геть, скрип-скрип.
Кгр, кгр, сміялося беззвучно, лежачи на льоду, сміялося підводячись, коли Дусін зі збентеженою
— А вам, панно, — порадив він іще
Вона лиш німотно підтакнула.
Хихотілося, коли Дусін тягнув коридором і заштовхував в
— Дякую, Валентію! — гукнулося, шукаючи рубльового папірця у кишенях, — замкніть, Валентію, за собою двері!
На цей раз він гучно ними грюкнув.
Упалося на ліжко, в хутряній шубі, в кучмі й чоботах, і так заснулося.
Світіні танцювали на стінах купе, на вікні, заслоненому білістю, коли потяг минав прирейкові масиви лютих, длук-длук-длук-ДЛУК; відтак світіні залишилися лише під повіками, ті, що виникають унаслідок обернення червоних плям. Потік теслектрики лоскотав вени й розтьмітлював сни.
Про температуру, при якій замерзає правда
Прокурор Разбєсов насупив кошлаті брови, відклав ніж і виделку, вийняв із внутрішньої кишені дротяні окуляри, ретельно протер скельця, а потім начепив на сипиний ніс. Начепивши, відкинувся у кріслі, не плечима й шиєю, а усім хребтом, і тільки тоді поглянув понад столом і столовим сервізом, понад бульйоном із вермішеллю, фаршированою качкою, картоплинками
—
— Обвуда, — проковтнулося фрикаделю, — облуда…
— Піднесіть-но вашу долоню до свічки!
Він схопив руку під манжетом і підтяг долоню до полум’я. Повернулося її руба, щоб не загорілися перев’язки на пальцях. Полум’я лизнуло шкіру й на коротку мить — оком зморгнути, хоча Разбєсов не зморгнув, — замиготіло чорно, западаючи в свій неґатив, тобто в світложерне полум’я тьмічки.
Пйотр Лєонтіновіч відпустив руку.
— Ви тут колись мешкали?
— Що?
— У Сибіру. В Країні Лютих.
— Та звідки!
— Я бачив такі сутіні, — сказав прокурор повільно, — у
— Знаю, пан Поченґло про це згадував. Але я… Можете запитати доктора Теслу, це тимчасове явище.
Разбєсов поклав окуляри.
— Ви не мусите ні в чому переді мною виправдовуватися, вас ні про що не допитую.
— Мені б не хотілося, щоб ви вважали мене брехуном.
Разбєсов покивав головою.
— То ви їдете до батька.
Копирсалося виделкою у салаті.
— Це також неправда. Міністерство Зими заплатило мені, тому я й поїхав. Але тепер… Сам уже не знаю.
Пйотр Лєонтіновіч посміхнувся у вуса.
— Батьки й діти, російська проблема.
— Мгм?
Витерлося рот хустинкою.
— Ось, отой Зєйцов, — він вказав поглядом на екс-каторжника, котрий, як завжди, самотньо обідав у кутку, за доставленим під вікном окремим столиком. — Що він казав? Їде від рідного батька до батька духовного, щоб за гроші першого рятувати другого, будучи марнотратним сином, — чи не така його історія? Яка інша нація на Землі пов’язує особовість людини із іменем її батька? Вєнєдікт Філіповіч. Ну, ще народи книги — юдеї, магометани. Бо то свята річ. У кожному земному батьківстві знаходить своє відображення стосунок Бога Отця до Сина Людського, Бога до людей. Отож, батька, — а чому не матері, з тіла якої народжується тіло? Ви читали «Братьев Карамазовых»? Це оповідь про синів, чи радше про батьків?
Зернятко приправи потрапило в отвір у яснах від вибитого зуба, длубалося в роті шпичкою.
— Мгмм, либонь, ви маєте слушність: так, насправді я не знаю, навіщо я на цей потяг сів, і не знаю, що зроблю, коли з нього висяду. Все це дим й омани Літа. А те, що я його син… насправді це також мені щойно нагадали. Раніше… властиво, в мене не було батька. Ні, інакше: у мене був батько, проте серед його головних рис, поруч із принадами й вадами характеру, була й ота: відсутність. Тільки власне — уявіть подумки їх обох поруч: сутнього й відсутнього. Як їх відрізнити? Не відрізниш. Розумієте? — вагон-ресторан підстрибнув, укололося у м’які ясна. — Холера. Вибачте.
— Я не вдаватиму, що розумію вас. — Прокурор торкнувся пальцем кінчика носа, то був жест, учинений замість іншого, не виконаного. — Але я не можу уникнути цього порівняння… Ще до того, як мене перевели в артилерію, молодим офіцером я служив на Кавказі, після повстання Алібека-хаджі, за часів запеклого
— Отож — отож ви стверджуєте, що це різновид історичної необхідности, що будучи дитиною відсутнього батька…
— Ні!
— А тепер кажуть: Син Мороза,
— Ви мене питаєте? — Разбєсов відвів погляд. — Я ж казав, я не відповім за вас.
— Ви знаєте, але це власне тому, що ви… що ви… — Зламалося шпичку, різко відсунулося тарілку, аж задзеленчали склянки на обрусі. — Ось чому я можу взагалі вас розпитувати — ви розумієте? Може, ви найближчі до розуміння з-поміж усіх людей. — Нахилилося до нього над столом. Він і далі відводив очі, тікав поглядом убік, за вікно, до снігового краєвиду. — Послухайте — я кажу не те, що кажу, але, може, ви почуєте, може, зрозумієте — послухайте: м е н е н е і с н у є.
Він відкашлявся.
— Це перейшло на вас від вашого батька? А може, це
— Ні! Це не перенесення. Чи можете ви вийти за межі простого парадоксу мови? Мене не існує.
Прокурор приклав долоню до віконної шибки, протер запітнілу гладінь.
— Хто знає, чи не маєте ви слушности, чи це не найкоротший шлях…
— Шлях? До чого?
— Передусім відкинути усе, однаковою мірою правду й брехню, і тільки тоді…
— Ні, ні, ні! — покрутилося головою. — Але… — він нарешті глянув понад полум’ям декоративної свічечки. Опустилося очі. Згорнулося серветку, підвелося. — Дякую. — Уклонилося холодно й вийшлося чимдуж із вагона-ресторану. Разбєсов не покликав з-за столика; зрештою, і не подумалося б озирнутися.
У купе засталося постелене ліжко й прибраний від скляних друзок килим. Справдилося: шафка з напоями також була заповнена. Слід би не забути про кілька рублів для Сєрґєя. Налилося коньяку. Пополуднева сіризна віщувала передчасні сутінки, тільки ота всюдисуща білість ошукувала очі. Поглянулося крізь склянку й крізь рідину на долоню. Чи то світіні так укладаються у хіромантичні лінії життя й фортуни, чи крижані відблиски розщеплюються у вирізаних на склянці розетах? І що найгірше: та рука трясеться.
Увімкнулося електричне освітлення. Не хотілося спати, досить уже відіспалося. Вийнялося із секретера портфель, погорталося папери. Рука зупинилася на листі польських соціалістів. ВЕСНА НАРОДІВ ТАК. ВІДЛИГА ДО ДНІПРА. ПЕТЕРБУРГ МОСКВА КИЇВ КРИМ НІ. ЯПОНІЯ ТАК. КУРЄР ПРИБУДЕ. ЖИВЕШ. Якщо це не було пророкування майбутнього, то що тоді? Але оте друге — пророцтво, яке не розшифрувалося, — і нескінченна кількість рівнобіжних пророцтв, яких не пам’яталося, — для яких бракувало в сьогочасності однаково міцних підстав… Кинути монетку, звичайно ж, кинути монетку. Зійдеться на перон в Іркутську й…
Поглянулося в дзеркало. Граф Ґ’єро-Саський, Незвичайна Фелітка Каучук — це просто, немає нічого простішого, воно збувається саме собою, без зусиль, а іноді навіть попри зусилля. Але вчинити навпаки: відкинути брехню, зняти її із себе шар за шаром, як лушпиння цибулі… Що залишиться? Крім сліз на очах.
Шарпнулося за лев’ячий хвіст, потяглося вікно, мороз увірвався усередину
Замкнувши вікно, викашлювалося мороз. Допоміг коньяк. Повернувшись до дзеркала, скуйовдилося волосся, уже й так сильно розкуйовджене вітром. Поміркувавши, зачесалося його на чоло й набік, так і сяк, і ще по-іншому, — але це й далі нічого не міняло.
Покульгалося до службового купе.
— Маєте тут якогось
Сєрґєй підніс голову від журналу.
— Бритви?
Утиснулося йому в жменю банкноту.
— A,
— Коли стоїмо? Нехай постукає і чекає під ванною кімнатою.
— За п’ятнадцять хвилиночок, у Куйтуні.
Стюард-цирульник з’явився вчасно, за хвилину до гальмування. На щастя, він також мав ножиці. Сілося на краєчку ванни, закинулося на плечі рушник. Потяг зупинився із протяжним
— Ріж.
— Який фасон Ваша Вельможність собі зичать?
—
— Як Ваша Вельможність зволять. І бороду.
— Бороду не чіпай.
Він хутко справився, проводячи по черепу гострим лезом, тільки раз надрізав шкіру. За нагоди проявилися дві виразні ґулі й чималі синці, уже стиглі, розлиті вишнево-фіолетовими плямами, один спереду, він спускався з-над вуха до правої скроні. Це виглядало дуже гидко.
— Ваша Вельможність задоволені?
— Невимовно. — Сіпнуло. Вхопилося за умивальник; експрес вирушає у дальшу путь. Намагаються наздогнати затримку. Встромилося до кишені
— Через годину,
— Це ж де? Ми уже давно в Зимі.
— Таке місто, Зима, Стара Зима, зразу, як річка Зима впадає в Оку. Ну, тобто впадала.
У купе вихилилося до люстра решту коньяку. Галстук! Слід позбутися усіх цих шикарних галстуків, англійських вузлів і лискучих шпильок. Що ще? Ціпок? Ціпок, на жаль, потрібен. Хутряна шуба? Виміняється в Іркутську на якийсь дешевий кожух, зрештою і соболиного пальта також слід позбутися. Помацалося по кишенях, рука натрапила на опуклість вище пояса. Що з Ґросмайстером? Віддати Теслі?
Відтак постає питання грошей. Вийнялося
Ні! Раз збрешеться, це замерзне назавжди. Навіть мовчазне схвалення брехні, — скільки зла воно здатне породити! Чи спотворить життя! І це ж іще задовго до Краю Лютих, під Сонцем Літа. Провелося рукою по гладкому скальпові, відчуваючи під шкірою дрібні опуклості й заглиблення черепа, френологічну мапу характеру. Якби ж то завдяки деформації черепа можна було змінити собі крій душі… Це остання мить, останні зупинки перед Містом Криги. Якщо не знаєш, хто ти, то принаймні май певність, ким ти не є. Устромилося довбешку в умивальник, під струмінь крижаної води. Зовсім не для того, щоб протверезіти для кмітливих думок і яснішого мислення, — а щоб власне не думати ні про що, крім холодної води, щоб зупинити розтьмітнену уяву, яка вже перестрибує до наступної можливости, й наступної, і наступної, і кожна однаково правдива. Треба протриматися, доки Тесла не напомпує тьмідиною цієї потовченої і розтріпаної дурної голови.
У хутряній шубі й кучмі, з ціпком у руках і цигаркою в устах чекалося у коридорі біля дверей, коли експрес гальмував; вистрибнулося на перон Зими, перш ніж
Подріботілося угору посапуючи. Зима, одна з останніх зупинок, усього лише двісті п’ятдесят
Серб не виказав навіть найменшого подиву. Тепер, окрім нього й Олєґа, тут не було нікого; Фоґель пішов за слугами князя Блуцького, обіцяних для оточення вагона під час зупинок. Усі дедалі більше нервували у міру наближення до Іркутська.
— Ви маєте тут оту динамо-машину? Може, швидше буде просто переставити потік у помпі. Будь ласка!
Доктор Тесла погладив голою рукою поголену губу. Тьмітляні післяóбрази пересунулися по його пергаментно-блідій шкірі.
— На плюс?
— Плюс, так, плюс: більше тьмідини, Морозе. Плюс!
Не рухаючись із місця, він вказав сповненим куртуазії жестом відслонену помпу Котарбінського.
Стягнулося рукавички, підійшлося до машини. Як завжди, вибігали з неї два довгі крижлізні кабелі, один із яких закінчувався шпичастою голкою і пуском.
— Налаштовано? Можна? Можна?
Машина працювала із тихим гарчанням.
Ухопилося за голку, іншою рукою поспіхом, без роздумів натиснулося на спусковий гачок.
… із закостенілих пальців.
Нахилилося, піднялося її, щоб знову натиснути на металевий язичок.
… стримати тремтіння.
— Покиньте вже, ви увесь синій!
— Ще.
— Ви висмокчете мені тьмідину з половини банки. Погляньте, у мене чай замерзає.
— Ще!
… допомагаючи підвестися на ноги. Закрижаніла машина зловісно світилася. Олєґ подав кучму, яка закотилася кудись далеко поміж ганчір’я і тирсу. Втім спершу не моглося підняти руки, щоб настромити її на голомозу голову, занадто вони тремтіли. Хотілося загріти їх диханням, — дихання було холодніше, воно виплило перед очима хмаркою щільного затьмітла. Розкашлялося. Нікола подав горня паруючого
Він підняв голу долоню.
— Так, — відповілося йому.
— Так, — підтвердив він.
— І якомога швидше.
— Місяць, може, два.
— Як тільки.
—
— Через неї.
— Ваше, якщо офіційно.
— Неважливо.
— Тільки транспорт.
— Не спіймали.
— Де.
— Себе.
— Ха!
—
Допилося холодний чай, уклонилося і вийшлося у бірюзово-рожево-аквамаринову феєрію мороскляних ламп. Олєґ із гуркотом зачинив двері. Поруч, між вагонами, стояв із ґвинтівкою при нозі мужик у
— Навіщо було від мене так тікати!.. — Засапаний. — Ви самі напрошуєтеся на нещастя, Бог усе бачить!..
Привіталося його ґречно, як друзяку, якого давно не бачилося. Він позадкував, насупивши брови. Вагон. Вагон. Їхні вікна квадратні: яскраві отвори в стіні тіні, за мереживною фіранкою снігу. Адже в купе, звісно ж, світяться лампи в білих і червоних абажурах, а коли око повернулося у бік блиску, воно сліпне одразу на усенький морок навколо, на цілу решту світу, затоплену в тому мороці й напівмороці, тож перестрибується між тими вікнами, як між сторінками книжки, фотоальбому, від світлини до світлини, від
— Пане Дусіне, — сказалося на морозяному видиху, — біжіть вартувати доктора Теслу —
Про могутність зневаги
Панна Єлена Муклянович поправила
— Його немає!
— Я ж вам казав! — гарикнулося роздратовано. — Він зметикував з одного погляду; я виказав себе; він знає, що ми знаємо. Він узяв бомбу й пішов підривати арсенал Тесли.
— То чого ж ми чекаємо? Їдьмо звідси якомога швидше! — кинула панна Єлена.
— Двадцять п’ять хвилин.
Визирнулося крізь вікно.
— Він пішов у сніговицю, ми його вже ніяк не знайдемо. Треба пильнувати Теслу і його машини, це єдиний спосіб.
Фоґель вирушив коридором до дверей вагона.
Єлена розвернулася на обцасах.
— Пане Бенедикте, зачекайте, я візьму пальто!
Перш ніж вона повернулася, видобулося з-під розстебнутої шуби Ґросмайстера, розгорнулося крижлізний револьвер із церати, перевірилося тунґетитові кулі в квітковому барабані, злегка порухалося змієподібним спусковим гачком.
Машинально терлося ручкою револьвера тильний бік іншої долоні.
Прибігла панна Муклянович.
— Я уже, — прошепотіла вона, дуже задихана, — уже… що не… зачекаєте… жінку…
— Панні хотілося пригод.
— Але… може… уб’ють!..
— Справді. Цим справжня пригода відрізняється від уявної. — Вказалося на перехід. — Прошу.
Вона поглянула ще на Ґросмайстера — ті великі карі очі на блідому обличчі — й вирушила уперед.
Вийшлося на перон. Запнулося хутряну шубу. Цівка в лівій, Ґросмайстер у правій руці, крига під ногами. Від двірця біг
— А якщо це не Верус?
Постукалося ціпком у мерзлоту.
— Ви маєте сумніви? Тут Шерлоки Голмси народжуються на камені,
— Ви, пане Бенедикте, жартуєте! — пирхнула вона нервово.
— Друкарська машинка, панно Єлено. Слід дедукувати не лише з урахуванням того, що існує, а й того, що не існує. Я іду до Тесли, ви йдете зі мною, або не йдете, прошу зараз визначитися, яка саме Єлена Муклянович в’їжджає у країну Криги.
Вона дивно поглянула.
— Ви знову виглядаєте якось по-іншому. Тіні під очима — я чула, що потім уночі вас мусили нести…
— Ви йдете, чи ні?
Вона встромила руки глибше у кишені.
— Ви думаєте, що я злякаюся.
— Маю таку надію, це правда.
Вона увільнила з легенів довгий подих, хмара пари розвіялася перед нею, мов шовкове віяло. Коли хмара зникла, вона вже по-іншому дивилася й інша гримаса застигла в неї на обличчі. Панна Єлена випросталася, підняла голову. Чекалося мовчки; адже бачилося, як це важко, як болісно — і як ніяково, коли люди дивляться, коли дивиться принаймні одна людина. Зрештою, не йдеться тут про звичайний страх. Це інший ґатунок тривоги. Навіть ті, хто жодним чином не спроможні висловити його мовою другого ґатунку, відчувають у цей момент переможне відчуття н е б у т т я. Чекалося смиренно, хуртовина ревіла у вухах.
Зітхнувши вдруге, панна Єлена встала навшпиньки й хутко цмокнула в замерзлу, зарослу щоку.
— Дякую.
Ідучи потім уздовж потяга, вона щохвилі підбігала й зупинялася, озираючись нетерпляче через плече; але не намагалося поквапитися, побоюючись лиха із Ґросмайстером, якби знову беркицьнулося сторчголов на цій мерзлоті. Сніговиця урешті загусла, окрім розмазаних над землею заграв світла, мало що проникало крізь вируючі тумани. Люди пробігали туди й сюди, вітер доносив їхні рвані вигуки, звуки свистків, грюкання вагонних дверей, скрипіння криги під ногами. Уже підносилося руку із Ґросмайстером, коли постать випала з веселкового снігу, — й то був солдат, поліцейський, кошлатий залізничник, людина князя або капітан Насбольдт, він також із револьвером, готовим до пострілу. Він посміхнувся, вибачився, уклонився панні й побіг далі.
— Знову робиться натовп, — дихала вона. — А потім виявиться…
— Що?
— Він міг просто злякатися й утекти, вас, пане Бенедикте, іноді легко злякатися.
— Друкарська машинка, панно Єлено. Ви самі мені розповіли про його метод тієї ночі за коньяком. Бо кого ми шукали? Пасажира, який придбав квиток в останню мить, оскільки саме в останній момент заморозники довідалися про компрометацію і вирішили посадити на Транссиб ще одного аґента. Отож Зєйцов, отож Поченґло, наступні підозрювані. Але — коли ж то ви придбали свій квиток? Ви й Маріолька Белцік, коли ви придбали, га? Ви його не купували! — Крутилося головою з тупим подивом. — Ви все мені виклали, а я не зрозумів; і ви теж, урешті-решт, не розуміли. Подорож — це магічний час, панно Єлено. Ми — ті, ким нас бачать незнайомі. Яким чином ви можете підтвердити істинність Бенедикта Ґерославського? Яким чином я можу підтвердити істинність Єлени Муклянович? Не можу. Те саме стосується особистости кожного мандрівника. Більшість пашпортів не містить навіть детальних описів зовнішности. Що ж чинить аґент? Вишукує серед пасажирів люкса самотнього чоловіка, який, найімовірніше, не має жодних давніх знайомих серед інших подорожніх до Сибіру, й…
— Жуль Верус — це не Жуль Верус.
— Я не знаю, як його звуть. Справжнього Верусa, мабуть, давно вовки зжерли. Той Не-Верус — припускаю, зовсім не чужинець. Він говорив так невміло не тому, що не знає російської чи німецької, а тому, що російська — його рідна мова. Я вам казав: слід дедукувати також на підставі того, чого нема.
Минулося гурт пасажирів із
Рвонулося чимдуж у сніговій, майже наздоганяючи панну Єлену.
— Найперше питання, кгр, яке ми мали собі поставити: чому не вибухнув скандал після того, як я розбив голову Фессарові?
— Він не пішов скаржитися.
— Але мені не йдеться про бідолаху турка! В чиєму купе ми залишили на килимі калюжу крови?
— Ах! Друкарська машинка!
— Він відчиняє своє
Панна Єлена вже призвичаїлася до логічної рутини доктора Вотсона, вона слухала з радісною напругою, захоплена й збуджена, тож у ній узагалі не залишалося місця для страху; мороз — не мороз, рожеві рум’янці й так облямовували її бліді щоки. Вона відповіла наполовину вдихнувши, ковтаючи вітер і сніг.
— Нічого.
— Нічого! Прошу й далі зважати на відсутні речі. Що такого цей відомий журналіст писав на своїй машинці? Де його репортажі, інтерв’ю, мандрівні листи, оповіді з дикого Сибіру? Він вистукував на аркушах паперу чисту тарабарщину, хаос літер і тисячі повторень одного зразка шрифту, більше нічого. Навіщо він це чинив?
— Зачекайте… Не кажіть, пане Бенедикте, я сама! — Вона закусила губу. — Він не Верус, так. Отож… Ха! Він не вміє писати на друкарській машинці!
— Не вміє.
— Але крізь ці стінки тут усе чутно, а йому треба було підтримувати видимість. Тож він бив сумлінно щовечора по клавішах. Так? Так?
— Мабуть, він одразу б викинув оту Верусову друкарську машинку, якби міг це передбачити. Спершу він таки намагався щось писати, мабуть переписував речення з книжки, — але як це мало звучати! Він уторопав, що так найшвидше себе викаже, й бив уже тільки задля швидкого звуку: трак-трак-трак, наче грав на піаніно. Бо на піаніно він грати уміє, — і коли я тепер побачив крізь вікно, я к в і н г р а є н а д р у к а р с ь к і й м а ш и н ц і… Розумієте, панно? — Ударилося дельфінячим ціпком по кучмі, аж білий пух з неї посипався. — Усі очевидності враз застигли на своїх місцях, ніби лютий мені на голову наступив.
Лютий, на якого вона у відруху озирнулася, висів над рейками на висоті двірця, головний його масив — уся морська зірка тьмяної криги, що здіймалася на два поверхи над вагонами, — залишався звідси невидимий; крізь сніговицю і променисті відблиски ламп пробивалися тільки обриси двох ниткоподібних відніг. Відноги, а може стовпи, може коріння, може сторчові геологічні хвилі, нитки ґляціального слизу, що розтягувалися й тріскали годинами й днями. Може, то не матерія переміщується, а лише сам неземний холод, температурний ґрадієнт, який стинає усе на своєму шляху в четвертий стан скупчення матерії: лютих. Паморозь на склі — вона мандрує згідно з…
Луснулося ціпком по
— І наступна очевидність: він знаходить кров, мовчить про неї, — але що відбувається? Цілу ніч він нічого не зробив, лише обшукував своє купе, дюйм за дюймом, голову даю на відріз. Що він знайшов?
— Що він міг знайти? Ми викинули… — Вона зупинилася, мало не спіткнувшись від враження; рукою у рукавичці вона відрухово потяглася до щільно зв’язаного волосся. — Моя шпилька!
— Ваша шпилька. Він знайшов жіночу шпильку — з чорною волосиною. То що він подумав? Кого почав підозрювати? Ми ж були ще далеко в Літі. Спробуйте собі пригадати точний початок його раптового афекту до самотньої вдови. Котра має довге чорне волосся і їде за два купе від нього.
— Ісусе Христе!
— Вас, панно, врятувало розташування вагонів. Ви вважаєте, що він тут ще нікого не вбив? Ха! Пам’ятайте про мету заморозників: Тесла, арсенал Тесли, оборона Криги, захист
— Що ви кажете!
— Коли ви мене відправили відволікати увагу пана Поченґла, Фессар прийшов тоді до нас, до ґалереї, ущент п’яний, і базікав щось про машини, замкнені в вагоні Тесли, про мої буцім торговельні домовленості з Теслою, з Поченґлом, Бог знає з ким, — і все про оті машини. Звідки це йому до голови примандрувало? Хто його так налаштував? Питаю потім — і що я чую? Що того пополудня Фессар поїв Верусa! Хто кого, панно Єлено, хто кого там труїв! Їх бачили, як вони дудлили горілку в товаристві, а Не-Верус із тією його мовою-салатом легко імітує розумове потьмарення, тому всі подумали те, що подумали. Але насправді в кого голова міцніша: в незвиклого до алкоголю магометанина чи в літнього русака? Й наступного дня за першої ж нагоди бідний дурень вламується у вагон Тесли. Якби Дусін із князем там тоді акурат не прогулювалися, хто знає, як би все пішло. Адже турок уже влаштував був публічну сцену, а потім знайшли б на місці вибуху його труп, — нічого більшого Не-Верус не потребував, він висадив би арсенал Тесли
Вона напнула язичком щоку, перехилила голівку.
— А якщо, попри все… Ви самі казали: це ми створюємо убивць. І що такі дедукції ніколи не справджуються, що нічого не можна сказати про минуле з усією певністю, що все це розмите, неоднозначне, хитке. Що так можна скласти головоломку в книжці, а не в житті, не в світі «можливо», між істиною і оманою. А якби ви не зазирнули до нього тепер крізь вікно у купе…
Вийнялося з-під хутряної шуби металеву цівку інтерферографа, стягнулося червону замшу.
— Погляньте, панно. Ну, далі, прошу.
Вона обережно узяла пристрій поміж пальців у шкіряній рукавичці, погладжуючи білі кільця зі слонової кости. Панна Єлена повернулася до замазаного хуртовиною світіння найближчого мороскляного ліхтаря, до ореолу зимової блакиті: на нього вона скерувала інтерферограф, Сонця не було. Притуливши окуляр до ока, вона примружила друге.
— І що ви бачите, панно?
— Світло, світелка, дві крапочки, одна над одною, два такі маленькі очка, мерехтять, чортяки сині…
— Два.
— Два. Ох! Крига, пане Бенедикте…
Піднеслося Ґросмайстера. Він вийшов зі сніговиці позаду панни Єлени, вона його не зауважила, вдивляючись у інтерферограф, аж раптом він опинився поруч із нею — опустилося револьвер, це знову не Не-Верус. — Він був уже поруч із нею і відіпхнув її з дороги, кинувши
Він цілив бурулькою у серце.
Упалося на землю. Той теж упав після удару. Бурулька не прохромила товсте хутро. Мартинівець сів верхи, притиснувши колінами руку із ціпком і руку з револьвером. Важка кучма впала з голови, вдарилося голою потилицею об гостру мерзлоту.
Нападник із бурулькою поглянув і завагався.
— Вєнєдікт Філіповіч Ґерославський? — прохрипів він.
— Так! — прогарчалося крізь зціплені зуби.
Він хутко замахнувся і спробував встромити бурульку в око.
Шарпнулося головою вліво, бурулька зачепила вилицю, врізалася в землю, крижані уламки встромилися у шкіру, знову рвучи свіжі рубці.
Тоді мартинівець відкинув тупу основу бурульки й заходився душити. Полум’яні холодні лаписька стиснулися на шиї, вказівні пальці він втиснув під підборіддям, у гортань; перехопилося дихання, тіло панічно хвицнуло ногами, а він притискав його до землі, як цвинтарна каменюка: права рука, ліва рука, груди — сталося розп’ятим, прибитим. Над головою мартинівця, синьо-червоною від давніх і нових обморожень, променіла барвиста веселка невидимого мороскляного ліхтаря, обрисовуючи плечистий силует сектанта сяючим німбом, гідним постаті святого на іконостасі, — він, прецінь, не мав злого виразу обличчя, він не убивав із гримасою гніву, ненависти або страху, а радше гіркоти, жалости якоїсь розпачливої…
Німб згас, заслонений, — чорний телескоп розлетівся на друзки на скроні мартинівця. Він перевернувся зі стогоном на бік і прикрив долонею закривавлене око; так він і зліг стогнучи у снігу.
Качалося по кризі, хриплячи, плюючи й плачучи, кусаючи повітря, тож не бачилося, що панна Єлена зробила згодом. Коли вже зловилося дихання і сілося, вона стояла на межі кола видимости, вдивляючись у заметіль у напрямку ліхтаря й монументальної кінцівки лютого. Від мартинівця залишилася тільки розтрощена бурулька й звивистий стібок крапель крови, які хутко засипала мокра білість.
Знайшлося ціпок і Ґросмайстера, нетвердо сталося на ногах. З глибини барвистої сніговиці, із боку вантажних вагонів, пролунали панічні вигуки й грюкання дверима. Десь у завії, на півночі, півдні, заході чи сході, вистрелили з ґвинтівки. Почав калатати станційний дзвін. Щось невисоке вистрибнуло з-поміж коліс експреса: собака, собака того мужика із купейного, із зав’язаною навколо шиї мотузкою, що волочилася по землі. Піднеслося погляд. У темному вікні вагона замаячила тінь, обличчя людини або потвори, прилиплої до вкритого памороззю вікна під немислимим кутом. Мимоволі поступилося назад. Дзвін калатав і калатав. Поза колом видимого світла пробігали люди, хтось когось переслідував, хтось від когось тікав. Рукавом хутряної шуби обтерлося обличчя. Панна Єлена вказувала щось випростаною рукою, іншою підносячи соболиний комір, а над ним наполегливо зблискували карі очі. Там! Погляньте! Фронт снігу на мить прочинився, показуючи радника Дусіна, капітана Прівєженського й козака у високій шапці, з берданкою біля ока: на шинелі в козака під пахвою була кривава дірка. Дзвін перестав калатати. Панна Єлена опустила руку. З-під копита лютого вийшов у мороскляному ореолі Не-Верус у розхристаному кожусі, з парою дерев’яних копилів у руці. Натиснулося зміїний хвіст. Гуркіт встромився у вуха крижаними ножами — мороз обтяв руку, мороз заповнив легені, прошив серце. Упалося на коліна.
Схибив. Звичайно ж, схибив, — замість у заморозницького аґента, поцілив поруч, у лютого. Той гуркіт, який глухо відлунював у черепі, — це тріск від вибухів криги: лютий валиться на двірець, на колію, на вагони, маси чорного ґляцію осуваються на Зиму.
Стоїться навколішки з опущеною на груди головою, пришпилений під цим дивним кутом до замерзлої землі дротиком морозу, й упродовж тривалого часу тільки чується ефекти невлучного пострілу, тільки чутно дрижання землі й зимний, кусючий вітер на закривавлених щоках.
Незмога дихати замороженими легенями — перший вдих настільки болісний, що верещиться на усе горло, це не слово, а порожній звук повітря, що проходить крізь стиснену морозом горлянку. Чи хтось його почув — у тому гуркоті — під свист сирени «Чорного Соболя» — у какофонії десятків інших зойків — ніхто. Аж тільки м’яке тепло проникає крізь примерзлу до гадючого руків’я Ґросмайстера руку, тепло, доторк чужого тіла, й розриваються зашиті памороззю очі й споглядається додолу на ту
Сніговиця на ту коротку мить наче ослабла, видно Транссибірський експрес від еліптичних пластин й арочного комина крижлізного локомотива аж до останнього вагона. Лютий зламався навпіл, упав на рейки перед «Соболем» і на східне крило двірця, розчавив сараї і склади, десятиаршинні очищені від кори стовбури розлетілися навколо, один стовбур, мов телеграфний стовп, стирчить, устромлений у землю за кілька кроків від колії, де стояла панна Єлена. Перон і земля навколо двірця укриті товстим килимом пари, пари чи якогось газу, густого газу, що клубочиться білими хвилями; він поволі розпливається від розламаних фраґментів лютого, від його панцирної морської зірки, розколотої на крижлізних кроквах двірця, витікає із розірваних морозострун, булькоче із розтрощених відніг, випаровується із простреленого стовпа морозяника. Люди, які біжать на місце катастрофи, блукають у парі, наче у вранішньому тумані, наче у болотяних випарах. Світло тих ліхтарів, котрі ще стоять і сяють, насичує цю пару веселковими відтінками. Поглянути, примружившись, і побачиться людей, які витекли з картини разом із розчиненою фарбою, вони грузнуть у тій фарбі, фарба до них прилипає, вони розклеюються на основні кольори. Раз у раз хтось перевертається, зойкаючи, укушений морозом у щиколотки; його прикриває білий-небілий килим повітряної суспензії.
Де панна Єлена? Поглянулося в інший бік. Двоє козаків, поліцейський і чоловік в однострої князя ціляться у Не-Верусa з ґвинтівок, спершись плечима у вагон доктора Тесли, — Не-Верус стоїть усього лише за кільканадцять аршинів далі, із копилом у піднятій у замаху руці — Дусін і Фоґель біжать до нього з-за вагона — на снігу біля ніг заморозника лежить мертвий козак, а під замкнутими дверима арсеналу Літа спочиває інший труп: Олєґ із простреленою головою — за плечима Не-Верусa, від боку тріснутої гомілки лютого, по килимі веселкової пари крадеться панна Муклянович, чорне волосся розбурхане на соболиному пальті, малюнок мороскляних відблисків на білому, наче кістка профілю, ікло чорного льоду напоготові у руці в рукавичці. Зі стиснутими губами, великими, широко розплющеними очима, з тремтячою рукою, але — посміхається; але — язичок між зубами вистромлений, голова піднята, зіниці блищать.
Панно Єлено! Не треба, панно! Заради Бога! Що вам! Він зараз! Тікай! Задихається невидихнутим подихом, дихання стоїть у горлянці, наче кістка в горлі. Панно Єлено! Та ж мерзлота, певно, скрипить під її кроками, зрештою, панна зараз спіткнеться там на чомусь у хмарі морозяникових випарів, і заморозник озирнеться, мусить озирнутися. Затримується дихання, щоб не крикнути. Дусін і Фоґель вибігають із тіні за вагоном, і Не-Верус вигукує застережливо, піднімає копил іще вище; вони зупиняються, наче замуровані. Єлена тим часом підходить дедалі ближче до бомбіста. Лунає подвійна сирена «Чорного Соболя» і деренчання заліза, коли всі вагони вдаряються один із одним, і локомотив в крижлізному сяйві бухкає брудною парою, штовхаючи увесь ешелон назад, подалі від темної маси криги, від перетвореного на румовище корпусу лютого, який перегороджує колію. Наступні перелякані пасажири вистрибують на перон Зими. Замкнутий на чотири завіси вагон із арсеналом Літа поволі рухається позаду вартових. Не-Верус ступає крок уперед. Кричать уже всі. Раптом крізь скромні віконця й вузькі шпари в стінах вагона Тесли вистрілюють пучки тьмітла, тнучи мороскляну Зиму горизонтальними й похилими лініями темряви, плямами світіні, що чорніють за заметами й за постатями, які перекривають тьмітло. Сцена протистояння нараз перетворюється на театр тіней і супроти-тіней; предмети, люди, краєвид змінюються з кожним ударом серця, обертаючись у власний неґатив — і неґатив неґативу — й знову навпаки — й знову — світло — тьмітло — світло — тьмітло — світло — тьмітло. Годі зберегти в цьому орієнтацію; у голові паморочиться при самому вигляді того усього.
Не-Верус лається, плює і…
Панна Єлена кидається бігти…
Випростовується руку й згинається заледенілий палець на спусковому гачку Ґросмайстера. Грім. Мороз. Крига.
Цього разу встоялося.
Бомба вибухнула раніше, але підкинутий у повітря вантажний вагон замерз із колами за піваршина над рейками, нахилившись у один бік. На чверть довжини він перетворився на голчасту крижану зірку й розкидані уламки: вибух, заморожений у сотій частці секунди, — пам’ятник вибухові. Довші голки, постріли криги, стирчать із тієї хаотичної скульптури на висоту кедра: ті, які не пішли угору, вбилися у землю повсюди навколо. Вони пробили козака, пробили Дусіна. Фоґель висить у повітрі з ногою, затиснутою у крижані щелепи. Чималий шмат теслектричної машини, вигнутий у спіраль крижлізний перстень, вморозився у тіло поліцейського, поліцейський повис у вечірніх сутінках над крижаним паноптикумом, винесений на бурульках на висоту третього поверху: фіґура символічна, розіп’ятий у небі янгол-охоронець цієї битви, тобто людина, поєднана з кригою і машиною.
Позбавлена чутливости правиця б’ється безвольно об шубу й ціпок, ціпок умерзнув у землю між стопами, неначе пустив коріння углиб до самої країни мамутів; до того ж стоїться нерухомо, мов чергова крижана скульптура, навіть повіки, примерзлі до шкіри очниць, годі опустити, а хотілося б, коли дивитися просто в цівку розстрільної ґвинтівки. Адже тунґетитова куля влучила не в вагон і рейки, туди повернув тільки ґляціальний відскок; цілилося натомість у землю перед Не-Верусом, зате подалі від панни Єлени, на іншому боці від змовника: заморозити його, не поранивши її, — влучити в епіцентр Криги на безпечній для неї віддалі, а для нього згубній, — таким був намір. І, звичайно, в останню мить рука схитнулася убік. Панні нічого не сталося, вона власне підводиться зі снігу, — але й небагато лихого трапилося із довготелесим аґентом Криги, мерзлота скувала його на висоті колін, тож він не втече, проте його оминули всі голки й шпилі морозовибуху, а тепер заморозник ще й вирвався зі стиску пасма замерзлої землі, викинутої із кратера на пероні, звільнив руки, зламав дугу жорстви під пахвою, схилився, підняв козацьку
Стріляє. Рух зліва — стрибнув — хто? Звалилося разом у сніг. Біль, але старий біль, знайомий біль: мороз у грудях. А все ж він вистрелив, він поцілив, у кого він поцілив? Замороженими руками, мов важкими колодами, до правиці прибитий крижлізний револьвер, до лівиці — ціпок, руками цими нечулими перевернулося тіло чоловіка, поклавши його голову на хутро, підгорнуте під стегна. Капітан Прівєженський криваво вищирився. Пролунав ще один постріл. Поглянулося. Не-Верус відкинувся назад й упав на плечі, з ногами й далі ув’язненими в путах льоду. Вихилившись із отвору в стіні вагона, Стєпан вистрелив удруге й утретє, добиваючи заморозника; потім наґан випав старому
Не кліпаючи, не відводячи погляду, із першим видихом-вигуком, що виростає у глибині холодних грудей, лід і полум’я, зазирнулося у російську душу: чи є зневага більша, ніж та, коли віддаєш власне життя за того, кого зневажаєш?
Про невчинене
Уночі, при вимкнутому світлі, з притиснутою до чорної шиби скронею, коли жандарм у коридорі рахує уголос загиблих
Зневага є одним із облич сорому, як заздрість є одним із облич захоплення, а ревнощі — любови. Загорнулося щільніше в товсті ковдри. Горня з гарячим
Зневага є одним із облич сорому, можливо найщирішим. Якщо взагалі можна знати щось певне про іншу людину, то власне тепер, власне тут, у Царстві Криги. Але що з цього можна висловити мовою другого ґатунку?
Модель: капітан Ніколай Пєтровіч Прівєженський. Молодий, амбітний, зовсім не цинічний, зовсім іще не розчарований, пішов на службу із чистим серцем і відкритим розумом, з глибини душі й з власної волі присягнув величності Імператора Всеросійського. Але та сама щирість і простота, зіткнувшись із петербурзькими беззаконнями, не дозволила йому промовчати, й з безпристрасним обличчям і німим сумлінням виконувати кожен наказ і брудну, дурну, зухвалу примху. Що більше він хотів вірити в Імператора й у Росію, то вище в ньому підносилася жовч; що щільніше він захищав свою невинність, то товстіший панцир гордости, пихи й зневаги мусив він творити довкола себе щодня й щоночі. Яким соромом — чистим, гарячим, разючим, немов електрична дуга, — він мусив палати на придворній службі, яку безсилу енерґію в’язнити в душі під обладунком! Аж нарешті хтось, на щастя, втямив його нестерпні страждання, досі якось тамовані, страждання сливе не такі вже й інші, ніж у Зєйцова; втямив і чимдуж відіслав капітана подалі від Петербурга й справ петербурзьких, перш ніж там дійшло до якоїсь трагедії.
… Тож сідає такий капітан Прівєженський у Транссибірський експрес й одразу ж другого дня подорожі встряє в розмову чужинців про Росію і царські порядки, побачені чужинськими очима з погляду чужинських порядків. Природно, що спершу піднялася йому до горла жовч: давай-но гудити й осміювати цього царя земного, калікуватого, який так жалюгідно не доріс до прекрасного капітанового ідеалу. Сором! Сором! Сором! Яка ж інша сила штовхнула б його до отієї скандальної промови, що б іще дозволило йому з відкритим забралом розкрити незнайомцям такі непристойні випадки з інтимного життя монарха? Але ось — хтось там іще Імператора й вітчизну в його присутності обмовляє і принижує? Не росіянин: ба, поляк! Не був би Ніколай Пєтровіч Прівєженський собою, якби не сприйняв це як навмисну
… Аж урешті він в’їжджає у Край Лютих, і Мороз сковує йому розсварену душу.
… Ніколай Пєтровіч Прівєженський і Філімон Романовіч Зєйцов висідають на різних станціях, але ж подорож та сама.
Втягнулося крізь зуби решту чаю з ромом, язик торкнувся отвору в яснах. Біль, людина шукає фізичного болю, щоб відвернути розум від нефізичних негараздів — щоб їх приглушити — щоб їх відкупити в пов’язаній угоді. Оце диявольський азарт: хто біль стерпить, здобуде не право на полегшу, а право на біль. Відставивши порожнє горня, узялося під ковдрою праву руку лівою рукою. Стиснулося м’язи, упхалося великий палець під лікоть, потяглося нігтями по шкірі передпліччя, по підшкірних опуклостях зап’ястя. Розморожена кінцівка відгукувалася на ці дотики імпульсами пекучого вогню, причому ніяк було передбачити, коли полум’я вистрелить уздовж кістки до плеча, а коли ні, навіть коли торкалося знову й знову того самого місця. Пальці правиці рухалися уже справно, тобто ті, що вже раніше були справні й здорові: лише злегка тремтіли. Але річ у тому, що, стріляючи з Ґросмайстера — й то двічі поспіль, — зовсім не зналося, чи організм перенесе цей досвід легше: чи перенесе взагалі. Могло помертися.
Я — хто?
Похилилося голову, щулячись й обсуваючись на ліжку до стіни біля вікна. Роз-та-єть-ся.
Двері розхилилися ширше — й до напівтемного
І так проминули довгі хвилини, може чверть години, в очікуванні, що панна щось скаже, спитає або заплаче, або засміється, або заговорить про що завгодно, — але нічого. Увійшла, сіла, сидить. Длук-длук-длук-ДЛУК. Скільки так можна сидіти, усю ніч? Чого вона хоче, навіщо прийшла?
А може, й справді вона вже не раз внутрішньо збиралася, щоб сказати щось, чого сказати несила, для чого немає слів у міжлюдській мові — але цього вагання теж не видно у пітьмі. Може, вона заплющила очі й заснула. Може, сидить і тільки прислухається до власного й чужого дихання, рахує удари серця. Може, визирає крізь вікно. Може, кусає губи й заламує руки. Длук-длук-длук-ДЛУК. Не видно.
Витягується руку з-під ковдри, простягається до панни — ах, цього ж бо вона теж не побачить, майже-дотику, майже-пестощів, — не бачить те, чого не вчинилося, що вмерло при спробі вчинку.
Та ось кінець розкошування темрявою: півмісяць вийшов з-за хмар, посріблив крижані краєвиди, пояснішало в купе, й так усе завмерло: панна, яка сидить у кріслі, звісивши одну руку уздовж, трохи безпорадно, трохи збентежено, другою рукою підперши підборіддя, із випростаним вказівним пальцем, притиснутим до блідої щоки, з карими очима, що дивляться просто себе, дуже серйозними, але й із верхньою губою, котра ледь здригається, наче у загадковій посмішці, про яку знає тільки вона й той, на кого панна дивиться.
Висунулося з-під пледів, в інстинктивній реакції випростовуючи плечі й підносячи зимну правицю, — проте й цей намір замерз на половині, невтілений.
Отож, не підвелося, не вхопилося панну за талію, не підхопилося її до рвучкого поцілунку. Не натислося на її уста, не проковтнулося її гарячого дихання, не посмакувалося її слини, цукром і гвоздикою приправленої, не обхопилося губами її губи, м’якої, припухлої, її тріпотливого язичка, колібрі, який пурхав у диханні від щоки до піднебіння. Не цілувалося панни Єлени, ні.
А й панна не вчепилася нігтями в сурдут, камізельку й сорочку, не дряпалася, не погладжувала груди, шию, потилицю, обличчя, гладкий череп; не обійняла важкої, розпаленої післякрижаними гарячками голови, не обціловувала її, хихикаючи, від синця до синця, посмикуючи потішно за вуха, коли виривалося з її незручних обіймів, урешті падаючи на коліна, із чолом, притиснутим до сукні, щільно напнутій на корсет під скромним декольте. Вона не сміялася горловим сміхом, пересуваючи з насолодою пальцями по виголеній шкірі, лоскочучи над вухами й встромляючи нігті під потиличну кістку.
Ні. Панна сидить і дивиться, не зморгнувши, віч-на-віч, тиша до тиші, й тільки дихання її стає поволі дедалі більше поверхневим і щораз більш уривчастим.
Не потягнулося, отож, із того стояння навколішки до краєчка сукні панни, не прослизнулося рукою під матерію, до худенької щиколотки в шовковій панчішці, не стиснулося руку на напруженому суглобі над припасованим до черевичка англійським каблуком, — на що панна не смикнула за вуха, не повернула до себе обличчя, напівзакритого пов’язкою, очі до очей, широко розплющених, запитуючих, зляканих, радісних. Не зісковзнулося по єдвабу зимною рукою, уздовж тремтячої литки, до коліна, не затримуючись тут ні на мить, коли панна не привідкрила губ, не видихнула тихого зітхання-хихотіння; і над коліном, до підв’язки й межі єдвабу, над якою рука не зійшла до вузького проходу оголеної шкіри стегна панни Єлени. На що панна не сказала ні слова, не завмерла нерухомо, наче сарна, з обкусаними до крови пальцями.
Ні. Панна сидить, задивлена, не в силі відвести очей. Це не поєдинок сорому, як між випадковими суперниками: хто перший відведе погляд. Ніхто не хоче відводити погляду, сидиться у задушливій тиші по обидва боки вузького купе, на відстані простягнутої руки, застиглі в момент напередодні простягання цієї руки, затримавшись за секунду до того. Не знається правил гри, проте грається. Адже ця ніч остання, можливо, більше панни Єлени не побачиться, а вже напевно у цій атмосфері безгрішної тимчасовости Транссибірського експреса — ніколи вже саме цей Бенедикт Ґерославський не зустрінеться із саме цією Єленою Муклянович. Чи панна думає про те саме? Мабуть, так — тут, у Країні Криги, де передчуття ближчі до передчуттів, фантазії до фантазій, істина до істини, власне тут, тільки тут буває така ніч. Загортається плечі в плед, закладається ногу на ногу, стискається кулаки. Рука панни Єлени, млява, знеохочена, блукає сліпо по коралових ґудзиках під ліфом сукні.
Не зірветься цих ґудзичків, шарпаючи тканину, вовтузячись із китовим вусом під нею, аж поки не засапається, і панна не розрегочеться перлистим сміхом, не відгорне матерії власноруч, послабивши гачки, зсуваючи рукави з пліч, усю сукню з корсета, дедалі повільніше й повільніше, щоб урешті-решт не затриматися, раптом охоплена непевністю, із темним батистом, зім’ятим у затиснутих кулачках, із запитальним поглядом у ще дужче розплющених очах. Удача, якої не трапилося, вагоном не трусонуло, коли ешелон мчав униз похилою площиною (не мчав), і не впалося, втративши рівновагу, разом із панною, заплутаною у сукню, на постіль, грубо застелену ковдрами й нещодавно почищеною хутряною шубою. Єлена не сміялася, будучи знову в грайливо-дражливому настрої; вона не сміялася і не зайшлася у сміхотливій гикавці, бо ж не цілувалося по черзі усі її пальчики й оголену руку угору, до вирізу над білим спіднім, до лінії чорної оксамитки із рубіновою зірочкою, коли вже панна майже задихалася від отих пустощів-хихотінь, не вхопилася за голомозу макітру й не заходилася смикати із дитинною сваволею то за вуха, то за ніс, то за бороду, то за шкіру зарослих щік, зриваючи при цьому раніше вже надірвану пов’язку, — коли, як щеня розохочене, не слинилося крижано-блідих персів панни, невеликих, перетнутих рожевими відбитками від корсета, не вхопилося зубами червоний ґудзичок лівого перса, затерплого до коралу, до родзинки, яка не розчинялася у роті, дмухаючи й хухаючи, й рухаючи його вологим язиком туди й сюди, на що панна не схопила подушку, що стриміла з-під ковдр, і не вдарила нею по спині аматора родзинок, а відтак не прикрилася нею сама, ховаючи розрум’яніле обличчя і притлумлюючи хихикання і постогнування. Не узялося далі за другу родзинку. Не повернулося крижаною правицею до шовку під коліном, шовку вище коліна, шовковистої шкіри стегна над шовком. Не прослизнулося відмороженими поламаними пальцями під перкалеву білизну панни, кожні півдюйма відзначаючи повільними пестощами нову лінію фронту, ніби під шкірою панни намагалося самими лише пучками відчути переміщення якогось крихітного аґента Зими, слизької грудки мерзлоти, яка щоразу вислизає і вгору, до більшого тепла в тілі
Цього вже панні Єлені забагато, вона тікає поглядом і думкою, підхоплюється з крісла, струшуючи зі столу горнятко й блюдце, й рухом тим раптовим збурює повітря, просякнуте пахощами жасминових парфумів. Також хочеться підхопитися, неначе прокинувшись раптом від гіпнози, — але міркується і рухається далі зі швидкістю сну, тобто ніби зануреним у бурштиновий мед. Відкривається рота й захлинається запахом; він увійшов у легені, ударив у голову. Пов’язане причалює одне до одного поволі, із геологічною неминучістю. Цей запах. Цей запах! Чи ж не правду вона сказала? Уявлений смак сарани — у пам’яті годі відрізнити від зазнаних смаків. Відтоді жасмин завжди вже будитиме живий спогад про ніч божевільного кохання у Транссибірському експресі, із часом дедалі жвавіше, дедалі реальніше.
Похитуючись, тремтячою ручкою шукаючи навпомацки опори, на нетвердих ногах, ступає до виходу панна Муклянович. Вона натискає химерну ручку, задихана, зарум’яніла, з неслухняним кучером, який вислизає із досі акуратної зачіски, одним, другим, третім; тож вона піднімає руку, поправляє їх, нервово проводячи рукою по волоссі. Виходячи квапливо в освітлений коридор, панна мало не спотикається на порозі. Під електричним світлом вона заслонює очі й лискуче від поту
Хто б її тепер не побачив, не мав би жодних сумнівів, що трапилося за замкнутими дверима купе пана Ґерославського. Й, прецінь, мав би рацію.
Попри тьмічки й тьмітла, попри усі сили розуму, проти Криги спрямовані: невчинене — істинніше, ніж учинене.
Післяслово українського перекладача,
яке варто прочитати на початку
і час від часу до нього повертатися
У романі Яцека Дукая ми маємо справу із замороженою реальністю початку ХХ століття, замороженою настільки, що застигла навіть сама Історія, політичні вподобання її персонажів, сподівання і смаки, ба навіть — істина і омана. Тож не дивно, що заморозилися також мова, особливості словника, мовні звички мешканців територій, уражених Кригою.
Саме тому оригінальний — польський — текст побудований на нормах польського правопису межі ХІХ — ХХ століть. Відповідно, Дорогий Читачу, український його переклад містить стилістичні та словникові елементи української мови першої половини ХХ століття, які можна пізнати, звернувшись до «Словаря української мови» Бориса Грінченка та «Правописного словника» Григорія Голоскевича й випусків газети «Рада», а відповідну технічну та наукову термінологію містить «Українська Загальна Енциклопедія» 1930-х років. Цитати з Біблії подаються тут у варіанті перекладу Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького.
Персонажам, описаним у романі, також властиві, вже архаїчні на наш час, звички мережати своє мовлення численними чужомовними — латинськими, англійськими, французькими, німецькими, голландськими, турецькими, а оскільки йдеться про застиглість у межах Російської імперії, то й російськими — вставками (виділені курсивом). Аби надто не відходити від оригіналу, їх залишено і в україномовній версії книги.
Утім, панування Криги обернулося не лише політичною, суспільною та особистою інерцією застигання, але водночас мало вплив на зміни у фізичних властивостях тіл і матеріалів. Відповідно, ці зміни мусили отримати свої означення, найменування. Тож на цих сторінках можна натрапити на слова-новотвори, що описують нову реальність.
Очевидно, Дорогий Читачу, все вищеописане дещо ускладнюватиме читання, проте водночас допомагатиме Тобі вжитися в описуваний тут альтернативний світ і за якийсь час Ти відчуєш себе винагородженим за терплячість. Усе ж, аби не довелося постійно звертатися до словників та енциклопедій, український переклад доповнено коротким словником-довідником, у якому Ти знайдеш пояснення тих слів чи висловів, які, на нашу думку, варто було перекласти чи прокоментувати. Однак часто це буде одна з можливих інтерпретацій, що не претендуватиме на вичерпність, а тому читач, очевидно, має відкритий простір для власних міркувань. Винятками будуть ті слова чи вислови, що є зрозумілими з контексту, близькі до української мови чужинські слова або ж те, що залишалося незрозумілим і для дійових осіб цієї історії. Автор конче просив нагадати, що робить виняток для українського видання, бо в польському оригіналі немає жодних приміток чи словників, і цей ребус читачі мусять розгадувати самі.
Наостанок вважаємо за потрібне пояснити вживання в тексті зворотних дієслів у безособовій формі (з постфіксом — ся), яке бачимо в оригіналі та перекладі. Промовистим прикладом може бути речення на сторінці 132 цього тому: «Убралося сірий костюм, зачесалося волосся, ще мені поглянулося у дзеркало, перевірилося заріст…». Ця форма дієслова вкрай важлива для опису застиглої реальності, в якій особа, в міру наближення до епіцентру Криги, дедалі більше втрачає власну суб’єктність, стає пасивним, відстороненим об’єктом історичної подієвости. Але Читачу, зверни увагу на словосполучення «мені поглянулося у дзеркало»! Тут маємо справу із дещо незвичною конструкцією — перед безособовим дієсловом вжито особовий займенник у давальному відмінку, що виказує здебільшого безуспішне вольове пручання людини, яка згадала про свою самість, притлумлену Кригою. Персонажі знову набувають суб’єктності, а відповідні дієслова — особових форм щойно з настанням Відлиги.
Словник крижаних новотворів
Словник збережених завдяки замерзанню
призабутих слів та словосполучень,
нині рідковживаних
дощ, часто й зі снігом;
Слова і словосполучення чужинськими мовами з їхніми перекладами українською
X–XV ст., послідовники якого сповідували дуалізм, відкидали церковну ієрархію, таїнства, державу, подружжя;
Деякі зауваги щодо реалій та осіб, які вже багато хто з нас призабув та які лишилися чинними та важливими для людей закрижанілої історичної дійсності
Все почалося 30 червня 1908 року з потужного вибуху над селом Ванавара в околицях річки Підкам’яної Тунґуски на Таймирі, що спровокував ударну хвилю, яка двічі обійшла Землю. Досі достеменно невідомо, що ж тоді трапилося, а тому подію й називають
Дія
Але
Андрій Павлишин, перекладач
Про автора
Яцек Дукай — один із найцікавіших сучасних польських письменників, перший лауреат Літературної премії Європейського Союзу, що стала виявом шани до «досконалих літературних талантів Європи», а також численних інших відзнак і нагород за творчість у царині фентезі та наукової фантастики. Автор романів, повістей і збірок оповідань, зокрема: «В краю невірних», «Кафедральний собор», «Чорні океани», «Перфектна недосконалість», «Екстенза», «Дочка грабіжника», «Інші пісні». А роман «Крига» і повість «Воронок» стали бестселерами цього краківського письменника, гідного спадкоємця традицій Станіслава Лема.
Про перекладача
Андрій Павлишин (народився 1964 року) — перекладач з польської та англійської мов, історик, публіцист, член міжнародного ПЕН-клубу, викладач Українського католицького університету. Як історик вивчає проблематику міжетнічних конфліктів ХХ століття, питання формування української нації в ХХ — ХХI століттях, теорію тоталітарних режимів, інтелектуальну історію Галичини, біографістику. Учасник стипендіальних програм Міністра культури і національної спадщини Польщі «Gaude Polonia» та Інституту Книжки у Кракові у галузі перекладу.
Публікацією історичних джерел та перекладами займається з 1988 року. Його редакторським дебютом став літературний запис і упорядкування першої частини спогадів Лариси Крушельницької «Рубали ліс». У його перекладі в Україні вийшли такі книги: Лозінський К.
За свою громадську, публіцистичну та перекладацьку діяльність був відзначений численними нагородами:
2004 року — отримав почесне звання «Галицький лицар» за журналістську діяльність у 2003 році, а також польсько-словацько-українську нагороду для журналістів «Дзвоник сумління» Інституту «Мости на Схід» та Фонду «Знак».
2008 року — нагороджений відзнакою «90-річчя від дня проголошення Західно-Української Народної Республіки» за заслуги в утвердженні та розбудові Української держави;
2013 року — здобув Літературно-мистецьку премію ім. Пантелеймона Куліша за численні художні переклади з польської мови, а також нагороду Польсько-українського фонду ім. Іґнація Яна Падеревського та Товариства «Польська спільнота»;
2014 року — Президент Республіки Польща нагородив орденом «Золотий хрест заслуги»;
2015 року — отримав нагороду Польського ПЕН-клубу за видатні досягнення в галузі перекладу польської літератури українською мовою.