Суворість

* * *

Лікар, митець і мислитель Ю. І. Липа народився 5 травня 1900 року в містечку Старі Санжари на Полтавщині. Дитинство і юність його пройшли в Одесі в українському оточенні. Навчаючись у гімназії, Юрій почав писати і друкуватися. Під час революційних подій у складі Одеської Січі та студентської сотні отримав бойове хрещення.

У 1920 р. емігрував до Польщі. По закінченні медичного факультету Познаньського університету мешкав і лікарював у Варшаві, де здійснював також літературну, публіцистичну, видавничу й наукову діяльність. Брав активну участь у студентському корпораційному чорноморському русі. Був співзасновником Українського Чорноморського Інституту.

Восени 1943 р. д-р Липа виїхав з родиною на Яворівщину. Лікував селян і повстанців, проводив медичні курси для молоді, збирав досвід народної медицини, вивчав історію краю, читав лекції, писав художні й публіцистичні твори. З наближенням фронту категорично відмовився емігрувати на Захід. Залишився біля своїх хворих, серед свого народу, на своїй землі. 19 серпня 1944 р. був заарештований енкаведистами, підданий тортурам і розстріляний. Похований у с. Бунів.

Творча і наукова спадщина Ю. Липи налічує понад 360 творів і праць, серед яких вірші, поетичні переклади, драми, новели, літературознавчі есе, історичний роман, публіцистичні статті, підручники з медицини тощо.

Головною книгою свого життя Ю. Липа вважав «Призначення України» (1938), що була з’єднана його послідовниками з двома наступними — «Чорноморська доктрина» (1940) і «Розподіл Росії» (1941) у геополітичну «Всеукраїнську трилогію».

Бог і непримиримість

Ми — Нація, сузір’я міліонів, Ми — серце воль, ми — буйна кузня сили, Що розсипає блиски, що як громи-стріли, І думці не догнать тих громів-перегонів, — Ми — Нація, сузір’я міліонів! Від нас, звиваючись, ростуть залізні руки, Бескиди торсають, глухі лани зорали, І дзвінко б’ють сусід у груди мідні, — Ми — Нація! Злились усі хорали, Ми — Нація! Усі — в один побідний! Куди завзятих лиць полив’янії лави, Куди женетеся під прапорами слави? Ми — Нація! Ми килими колоній Розкидали йдучи, верховодимі шалом. Глухі в нас — шоломи. Мечі нам — як долоні. Бог і Непримиримість! — Ми ж є Божим валом!

(1921)

Святий Юрій

Націє, народжена з огня, Націє, великая, молись, — Яснозбройний Юрій, як колись, Осідлав могутнього коня; Мов лавина біла поплила, Гуркіт скель ляка малі серця, Розбігається отрутна мла Від проміння дивного лиця; Націє, народжена з огня, Ось прийшов твій Юрій, мов воскрес, Стримує могутнього коня, Простягає руку до небес.

(1921)

Тризуб

Всупереч Азії жаху і всупереч зимній Європі Впертість, як кров, пливе в жилах людей цих Міцних, тяжкостопих, Світиться знаком Тризуба уся ця земля. Горнами чорних воль розпаляється знак цей, І все страшніший, величний, огненний, палаючий Сходить над краєм, як дивна планета. Навкруг Юрби чужинців дрижать. Найстрашніше для них: чи він стопить, Чи перетопить в землі цій руду на метал? І от поволі зростають міста, як хотіння, як гордість, Поволі тужавіють села, з містами поєднані міццю, Тяжке багатство й пишнота вбирають цей край. Ось він зіп’явся у ритмі. Ось ідуть І я чую їх кроки.

(1931)

Вісь

Міг твій прадід розорювать плугом І Південь, і Північ В одну розпросторену ниву. Міг твій прадід все змести вороже, Загарбати і здвигнуть цю землю. Ти можеш. Можеш поставити вежі відважної влади, Оком обняти границі І станути віссю для них, Для сусідів Для світу. Ти можеш. Можеш і будеш. Поглянь, як земля ця тужавіє криком. Скиби землі як говорять — Пануй! Опануй! Ми не хочем чужинців! В нас є і сила, І порив, І вищість, І злото безсмертності — Вісь! Браття, ми — Вісь, ми — відвічність — Все інше нікчемне І сіре…

(1936)

Суворість

1 Хто має суворі очі І уста, затиснуті міцно, — Помолимось єдиному Богу, Королеві всього світа! Він розкрив над нами небо, Наказав володіть землею, — Пресвятих Таїн Тайна, Незміримості початок. Повстаньте довкола віри, Лицарі Вічної Жизні, — Хто має суворі очі І уста, затиснуті міцно! 2 Повстаньте, мов панцирна навала, — Кожна хвиля Жизні є велика. Невисловима — мить. І тільки віра зостала Для Чоловіка, Тільки віра вища І чеснота в будові Вирве душу з грища І правду — з крові. 3 Мертвота, стерво жиюче Є все, що творить тіло, Коли в щоденності тучі Архангелів меч і крила Серце людське не узріло, Коли серце не повстало Над буднями своїми, Як вічності знак Хорала, Що незглибимий. 4 Щоденний бій, мов корона На чолі Того, Хто є істота Закона І зерно всього. Щоденний бій — молитовні Сурми для Того, Хто держить дві чаші повні Всесвіту всього. 5 Час людини як вовк, утікає Він біжить безупинно, кульгавий, А попереду — війни безкраї, Сотворитель у славі. Час людини жене в неспокою, Він розсиплеться порохом сірим, — Ось проходить ясною стопою Новотворчий над миром! 6 Не мовте слова, не завершивши Того могутнього, що — в нім; Стократ блаженний — той, хто пивши Вино життя, зоставсь німим! Благословенні ви, мовчанки, Що стиглі розцвітете нам; Так по безсонних ночах ранки Вогні засвітять долинам.

(1931)

Війна

1 Розвивайтесь, луки, Ви, гори і долини, Благословляють вас руки Господа України! В огні і терпінню — Села, міста і ниви; І не буде спасіння Тому, хто зрадливий! Бог спалить, розмече — За несповнене слово, О ти, гострий мече, Веди нас наново! 2 Ми такі упиті Тим, що Вона є знов, — Що нам наші забиті І наша кров? Ми такі всі повні щастя У сей великий час, — Сподобись, земле, Причастя, Сподобись, земле, — нас! 3 Чорний орел Мазепи Покидає сонні Яси — Покиньте барви, крепи, Золото і всі прикраси! Станьте кожен спокоєн У лави, що в сяйві мітів: Се — Українець-Воїн Ворота помітив. І в краю, де все клекоче, Він побіди сіє, Б’ючи межи очі Тебе, Росіє! 4 Козак підхмелений, але — спокійний, (Що йому, що кулі б’ють: Наше життя, то ж — війни!) Козак підхмелений, але — спокійний, Палець на цинкель поклав, Озирається, — чи хто не ошукав? В його мізку часи минулі Се — наче в огнищах путь, А тепер се — його кулі, Кулі так чітко б’ють. На слова лукавства повні, На темний, гадючий звив — Їх клекіт промовний І посування полків! 5 Орел золотий Побіди Пролітає над моїм краєм, — Що ж виплачете сильні діти? Над голодом, неврожаєм? Орел золотий Побіди Приносить нам меч предобрий, — Що ж ви станули, сильні діти, Ви ж є хоробрі? Орел золотий Побіди Чуєте, клекоче: Непереможні будьте, діти, Сам Бог так хоче!

(1930)

Сімнадцятий

1 ...Блискуча вість! Це — Слава, празниковий гість, Під торох мужній барабану Веде, веде колись приспану Юрбу розгойданих облич! Це річ заліза — вища річ, Це в блиску й сколиху багнетів, В киванню мудрих кулеметів, В перекликанню прапорів — Непереможності порив. 2 Я вірю в великий Наказ, Що трубить вічно в поход, Мене, тебе, нас Закликає до важких когорт. Ім’я минулого — ми, Ім’я будуччини — чин: Хто став, — є слугою тьми, Хто в поході, — звитяжець він: Він підлетів, як орел, Він злив усе, Що з глибоких джерел Повінь несе. 3 Випала нині пороша На кривавий слід! Ех, земля наша — хороша Та й відважний — рід! Ген-ген поскакали коні, Шабельки бряжчать, — У цім краю — сонні, Не давайте спать! Пішла, пішла піхота: Наказ! Наш наказ! Гей, кому охота, Приставай до нас! 4 Розстріляного закопати, Над ним ридатиме ще мати І приговорить панотець! Три сальви в мутне небо з криці: Засни, дитино! Спи, аж ниці Уславлять твій кінець! Вона живе, та Україна, Вона — над ним, Вона єдина І в Ній корона Душ! А ви, що стали тут довкола, — Шапки здійняти, нижче чола, — Спи, брате... Кроком — руш! 5 Що ж, що нависли Тучі на сонні ниви, — По Божій мислі Став дім Божий Благочестивий! Що ж: що не з нами Очі ласкаві, — Ми — грізні, ми — брами Слави! 6 — Вперед, Україно! В Тебе — тяжкі стопи, Пожари хат димляться з-під них: Ні Росії, ні Європі Не зрозуміти синів Твоїх! Це не ті — балакучі орди, І не ті — жадібні й пісні, — Мовчазливі, горді, У поломінному сні! Їхніх рядів не зочити, Їх крок — один. Україна: — Хто ж знав, що ви такі сміливі діти? Українці: — Хто знав Тебе, найпрекрасніша з країн?

(перед 1925)

Зайди

Прийшли чужинці у село масними, Прийшли, накрали й станули непишні, — Щось дивного, незгідливого з ними Було в цих білих хатах, цвіті вишні, У цих тополях, що — немов сторожа, У дивних жартах, що для них — подзвінням: І молодиця, що всміхалась гожо, Здавалось їм, закидала б камінням. Вітали їх уклоном, часом низьким, Селяни простодушні, балакучі, А у провулочках — набитії обрізки, І погляд темний, ненависті туча. То не «ізба». Весела, чиста хата, Здавалося, причаїлась і ждала. І ждали теж вони... куль?.. гасла?.. чи кинджала?.. ...І сонце їм світило, мов крізь ґрати...

(1931)

Відступ

1 Порохом Україна взялася, Чорна коло гармати стоїть, (Не говоріте теорій, бо теорія продалася. Не говоріте нічого: слова — то вороги!) І коло Неї люди в подертій одежі. Коло Неї — босі полки, Що боронять останні межі, Що моляться тільки їй! Та молитва їх проста, без афектації, Молитва полків: — Правдо, ти — зброя Нації, Ми — гнів! — І от відступають у розривах, Усе рідших розривах гранат, І от відступають, упадають, покидають свій рідний край; — Державо, ти була, як огненна злива! Державо, прощай! 2 Вони розсипались по гранітах Європи, Як стовпи іскор з огню Великої легенди. Гостроокі шофери з Авеню д’Опера, Що бліднуть од радості на звуки заблуканих вистрілів, Сірі шахтарі на Шлезьку, що в мокрих підземеллях, Чують дзвони останньої години чужинців, Лісоруби в Бразилії, студенти в Празі, Фермери Канади, робітники на Кубі Вірять, задихаючися від хворостей, утоми і порожнечі: «Ми билися не надаремно!»

(1928)

Могила незнаного бійця

I Лице моє закрите, я є Жертва. Приходжу й дарую, рятую і живлю. Не ті є найважніші, що говорять, Не ті є найважніші, що названі. Нас, неназваних, мовчазних, Господь Утверджує й провадить, і ми чиним. II Голос: — Могило Незнаного Бійця, Що впав в Україні, — Я приношу смутні серця І мій розпач гнівний; Забагато підлих днів Облягає душу самотню, — Де ж ти, що впав, що горів, що вів, Поручнику, свою сотню? Де ж ви, дитячі ручки жінок, Що підпалювали амуніцій склади, Що лиш усміхом мужності поток Перемінювали в водоспади? Де ж ти, що за Нових Людей Упав під кулями, повстанче? Обізвіться до мене, крізь людський ґлей, Крізь м’ясо самиче і самче! Обізвіться в червоній імлі життя Ви, прегарні блискавки смерті, Невже ви — мертві, Питаю я? Одповідають голоси: — Ні, це — мертва, людино, твоя Безнадійна, вбога надія, — Ми — саме життя, земля, буття, Не тліємо — вієм, Ми — істота днів, ми — Дія! Ми в надлюдській напрузі, У кривавій тузі Перейшли Поріг, Але вічно над вами, тобою Сурмить наш ріг. Ріг сурмить: — Там, де сталася смерть, — там станем, Там, де слово криваве «Слава!», Нерухомим табором станем, У польоті затримані станем, Щоб ісповнитись — вами! Жаден крик не пропав в порожнечі, Жаден зойк — Україно — Ті слова зависли — предтечі, Ті зачини — зариси Речі, Що гряде невідмінно.

(1936)

Голос забитого

Вознесіте знамено Святого , великого краю! Говорить серце натхненно, Говорить серце: «Я знаю! Се твоя хорогва, Україно, Над мною клекоче, — Хто ж мене вбив безневинно За мої вірні очі?»

(1931)

Щоденний бій

1 Неправдою — кожні стіни, Перегороди і стелі, Коли чую голос змінний Долі своєї; Як ловлю той голос у сіті Розуміння свого, Голос глухий і неситий Про здобич. 2 Ім’я сучасного — ми, Ім’я будуччини — чин, Хто опинився, — той служить тьмі, Хто в поході — звитяжить він, Він підлетить, як орел, Він зіллє все, Що з глибоких джерел День нам несе. 3 Мертвота, стерво живуче Є все, що творить тіло, Коли в щоденності тучі Архангелів меч і крила Серце людське не узріло, Коли серце не повстало Над буднями своїми, Як вічности знак — Хорала, Що незглибимий. 4 Щоденний бій, мов корона На чолі Того, Хто є істота Закона І зерно всього. Щоденний бій — молитовні Сурми для Того, Хто держить дві чаші повні Всесвіту всього.

(1930)

Народи

І Глянь, проходить Француз, той, що має сто мислей на мить, Що, здається, недбалий, а бистрий, як яструб, Завжди скритий, зухвалий, а в пристрасті й смерті — мистець. Ось Англієць, що любить ходить над проваллям, Аж над ним він дорогу собі протоптав, У холодній скаженості дивний творець ясних мрій. Ось Германець, лунатик у знаках і маршах, Все хотів би назвать він, з усім би хотів закінчить, Все забрав би в касарні, а ні! — в хороводи важкі. Ось і ти став і дивишся гнівно. Пізнай їх. Кожен з них є собою, а ти — Українець. II Глянь, Словак завжди — з дзеркалом. Він говорить про себе. Поправляється вічно (чи враження є?), Він маячить з уклоном, він з дрібниці — під небо, В тьмі задушить, поссе, — но, і знову своє. А — Москвин той — як з лісу, кричить — як з болота, То безецний і голий, то — тхір, от як мить! То надмірна в нім вірність, то — бунт. В нім охота То ридать перед кимсь у гримасах, то знову палить. Українець — не крик, він не любить суєт. То він — бистрий, То він сонний іде, хоч причаєний жде, наче вістря, Наче вістря, зависле вгорі, що ось блисне наново, Що на змінність і танці дасть право й оцінку, як Слово. III За що боротись, у чому великість народу? Може, за це умирать, за будівлі в мармурі? Може, за танці й пісні, чи зручні мальовила? Мудрі системи до праці, чи марші стрункі? Де та великість народу: чи в посувах війська, В вірнім триванню жінок, чи в дитячому сміху? В важкій аскезі учених, у гарті відкривців? Чи в одиницях, чи в юрбах, чи в геніях, де? Все це, — промовила Мудрість, — є важне, та мало, Все, що — напружене й скромне, все — в ласці у Бога, Але найбільше добро, це — зростання Людини, В вашім народі зростання Людини зусиллям людей.

(1938)

Святе народів серце, о Вітчино...

Святе народів серце, о Вітчино Всетерпеливая, мов батьківська земля, І скрізь непризнана, хоч із глибин Твоїх Своє найкраще мають чужоземці; Вони збирають мислі, жнива духу Твого, Охочі рвати кетяги винові, Щоб потім висміять тебе, лозо, що неформена, Що, тремтячи в основах, дико в’єшся; Ти, земле Генія, що вище і поважне, Любові земле! Я є Твій тепер, Хоч часто гнівався, ридаючи, що Ти У соромі душі зрікаєшся своєї. (Гельдерлін, 1799)

(1927)

Виноградник

Побачив видиво я. День сірів і в нім З тисячолітніх соків лози виноградні Препишні кетяги зродили в цілім полю. Почув я голос: «То — вітчизни ґрона, То — найбагатші жнива, що зросли з любові, У дозріванню пишнім мислі, чину й літ». Побачив видиво я. Всі на чорних конях Безжалісні їздці один за одним гнали. І, наче в помсті, тратували стиглий сад. І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива Свойого краю й крови, і були свої це З тавром скаженості, і страху, і зневіри. О, хай би не діждати ще раз того стиду, О, хай би не діждати ще раз тої ганьби, Як діло знищення не від чужинців бачить! Чи ж довго нищить будуть, чи ж не стануть врешті Ніколи в обороні свого, що найбільше й Найбільш беззахисне — душі? Чи ж тут не буде Господаря ніколи, тільки — пиха слуг?.. І голос відповів: «Це тільки мить і проба. Господар є То — Бог. І Він лозу відновить».

(1938)

Де ви, де ви, земель наших пуритани,..

Де ви, де ви, земель наших пуритани, Де Ти, Слово втілене в людях Із гострим, із ясним зором? Розгублені, роздратовані, балакучі, Вони скрізь — недовірки безбожні... Як на дні моря, Як у жовтім хвилюванню водорослин Блукаю задумливо... — Боже! Бий промінням, Бий промінням, Бий промінням!

(1938)

В покорі просять покоління...

В покорі просять покоління: — Зійди до нас і освіти, Як зрозуміть Твої веління, Як покоряти їм світи? Повстань не в сяєві корони, Не в сріблі й золоті, — в серцях, Щоб потвердити нам закони, Щоб показати правди шлях. Ось лиця всіх до Тебе, Боже, Звертаються в молитві й ждуть; Ти вивів нас на роздорожжя, Щоб ми пізнали праву путь, Щоб вже тепер ми цінували Твоєї ласки чорні дні, Щоб всім наступним передали Цей Твій закон: «Служіть Мені!»

(1938)

Боже, Владарю душ, не дозволь нам у пиху вбирати життя,..

Боже, Владарю душ, не дозволь нам у пиху вбирати життя, Не дозволь у брехливість надуту вбирати сваволю, Дай тверде, і спокійне, й послушне словам Твоїм — «я», Щоб однако приймати і малість, і велич від долі, Щоб ніколи засліплені рабським бажанням прикрас Кармазином наказів Твоїх не закрили, Кожен знак Твій пізнали; а прийдеш востаннє до нас, Так, як день зустрічає свій захід, — загин свій зустріли!

(1938)

Гимн Дмитра Бортнянського

Будь славен, Боже України, Скрізь, де людей звучить язик, Давай оновлення з руїни, Животвори наш людський вік. Нам Твій наказ у серцю мати, З ним жити, йти і здобувати. Нехай Тобі пребудуть милі Діла, що дух наш сотворив, — Поля, простори, гори й хвилі Наповни міццю славних днів. Тобі в серцях вівтар ми ставим, — Твій владний знак до слави славим.

(1938)

Пануй

Пануй, пануй, пануй над вільною землею Велика нація із берлом і мечем! Рости, рости, рости, блискуча Перемого, Стелись широко нам в шляхах до ворогів! Цвіти, цвіти, цвіти, могутня Україно, Як розцвітає день, Як розцвітає день!

(1931)