Жарт

fb2

Не через ностальгію, а заради лихого жарту, точніше, заради відплати, вирушає Людвік Ян на свою малу батьківщину, в невеличке моравське передмістя. Бо саме через невдалий жарт п’ятнадцять років тому все полетіло шкереберть: Людвіка зраджують товариші, його виключають із партії і університету й запроторюють у штрафний «чорний батальйон». Життя не зламало його, проте зробило одержимим помстою, яка врешті перетворюється на чистісінький фарс.

Мілан Кундера

Жарт

Частина перша

Людвік

Аж ось через багато літ я знову опинився вдома. Стояв собі на головному майдані (яким хтозна-стільки разів проходив, коли був дитиною, потім хлопчаком, потім парубком) і не почував ніяких емоцій; навпаки, думав, що цей майдан, де над дахами (наче голова воїна в шоломі) бовваніє вежа, нагадує мені чималенький таборовий плац і що військове минуле цього моравського містечка, яке було колись захистом від мадярських і турецьких набігів, несе на собі карб непоправної мерзенності.

Довгі роки ніщо не вабило до рідного міста; казав собі, що воно стало мені байдуже, і це видавалося природним: уже півтора десятиліття не живу в цім краї, тут у мене лишилося хіба що декілька знайомих чи приятелів (яких я волію уникати), а мати моя похована в чужому гробівці, якого я не доглядаю. Та я помилявся: те, що вважав байдужістю, було насправді злопомністю; причин її не розумів, адже у цьому місті, як і в усіх інших, мене спіткали і добрі, й лихі пригоди, проте це було таки злопам'ятство; я усвідомив це під час мандрівки: справу, яка привела мене сюди, міг би, звісно, так само добре уладнати й у Празі, та мене раптом почала нестримно вабити щаслива нагода залагодити її саме в рідному містечку, адже справа ця була цинічна і непутяща, та ще й утнути мав її на поглум, тож вона звільняла від підозри, ніби я міг повернутися сюди, щоб розчулено поплакати за втраченими роками.

Я ще раз окинув насмішкуватим поглядом той потворний майдан, обернувся до нього спиною й попрямував до готелю, в якому замовив на ніч кімнату. Портьє простягнув мені ключ із дерев’яною грушею і кинув: «Третій поверх». Кімната була не дуже приваблива: ліжко біля стіни, посередині стіл зі стільцем, біля ліжка якийсь претензійний туалетний столик з червоного дерева із дзеркалом, коло дверей крихітний облуплений умивальник. Я поставив портфель на столі й відчинив вікно: з нього видно було подвір’я й будинки, що стояли голими брудними задами до готелю. Зачинив вікно, опустив штори і підійшов до умивальника, де стирчали два крани: один позначений червоним, другий синім; відкрутив обидва, і з обох побігла холодна вода. Оглянув стіл, він був ніби й нічогенький, пляшка із двома чарками вільно помістилася б, та, як на лихо, вмоститися за ним могла тільки одна людина, бо в кімнаті був лише один стілець. Присунувши столик до ліжка, я спробував сісти за ним, але воно було низьке, а стіл високий; до того ж ліжко так прогнулося піді мною, аж відразу стало зрозуміло, що воно тільки умовно надається до сидіння, а свою функцію ліжка виконує нездало. Я вперся у нього кулаками; потім уклався на ньому, передбачливо задерши ноги, щоб не загидити брудними черевиками покривало і простирадло. Матрац одразу ж провалився під моєю вагою, і я опинився наче в гамаку чи у вузькій могилі; не могло бути й мови про те, щоб хтось розділив зі мною це ліжко.

Сів на стільці й, задивившись крізь прозорі штори, замислився. Тієї хвилі в коридорі пролунала чиясь хода й почулися голоси; балакали двоє, чоловік і жінка, і кожне їхнє слово було виразно чути: говорили вони про якогось Петра, що втік із дому, і про тітоньку Клару, дурепу, яка розпестила дитину; потім стало чутно, як обертається ключ у замковій шпарині, двері відчинилися, і голоси прозвучали в сусідній кімнаті; я навіть чув, як зітхає та жінка (авжеж, навіть її зітхання долинали до мене!) і як чоловік пообіцяв за нагоди мовити кілька слів отій Кларі.

Підвівся я з готовим рішенням; іще раз помив руки в умивальнику, втер їх чистим рушником і покинув готель, сам до ладу не знаючи, куди подамся. Знав лиш одне: якщо не хочу вже самою вбогістю готельного номера поставити під загрозу успіх усієї моєї мандрівки (досить-таки довгенької і стомливої), то повинен, дарма що мені й не хочеться цього, звернутися з довірчим проханням до когось із тутешніх приятелів. Подумки перебрав друзів моєї юності і мусив одразу ж відмовитися від усіх, тому що конфіденційний характер послуги, яку мені хотілося від них отримати, зобов’язував перекинути чималенький міст через ті численні роки, упродовж яких я з ними не бачився, — а це мені не подобалося. Потім згадав, що, звісно ж, у містечку має жити чоловік, якому я став колись у пригоді й, наскільки я знав його, буде щасливий тепер і мені надати послугу. Чолов’яга той був дивак, сувора моральність якимось химерним чином поєднувалася у ньому з метушливістю й непостійністю, тим-то й дружина, як мені було відомо, давно вже розлучилася з ним із тієї простої причини, що жив він де завгодно, аби лиш не з нею й сином. І тепер я аж здригався, думаючи, що він міг одружитися вдруге, а це значно ускладнило б йому змогу виконати моє прохання, тож я наддав ходу і чимдуж поспішив до лікарні.

Та лікарня була комплексом будівель і павільйонів, то тут, то там розкиданих у чималому парку; я увійшов до будки воротаря, що приліпилася коло брами, і попросив його з’єднати мене з відділенням вірусології; він посунув телефон на край столу і сказав: «Нуль два». Отож я набрав нуль два і дізнався, що лікар Костка пішов кілька хвиль тому і незабаром виходитиме з території. Щоб не проґавити його, я сів на лаві коло брами і почав неуважно розглядати хворих, які вешталися алеями, вбрані в лікарняні піжами з блакитними і білими смугами; аж угледів цього чоловіка: він ішов собі, замріяний, високий, худий, симпатичний у своїй непоказності, авжеж, хто ж це й був, як не він. Я підвівся й пішов простісінько назустріч, наче хотів на нього наткнутися; він невдоволено зиркнув на мене, та відразу ж упізнав й відкрив обійми. Я був певен, що він щасливий від тієї несподіванки, і безпосередність, з якою він зустрів мене, надихала.

Я пояснив, що приїхав майже годину тому, щоб залагодити дрібну справу, яка затримає мене тут днів на два, і він одразу ж висловив радісний подив із того, що перший мій візит був до нього. Раптом стало прикро, що відвідую його з небезкорисною метою, а не задля нього самого, й що перше запитання, яке йому поставив (бадьоро запитав, чи не одружився він іще раз), наче виказувало щиру увагу до нього, та насправді зумовлювалося ницим розрахунком. Він відповів (на превелике моє задоволення), що так і живе сам. Я заявив, що нам є про що побалакати. Він погодився і з жалем додав, що має тільки з годину часу, тому що повинен знову повернутися до лікарні, а ввечері має встигнути на автобус. «Хіба ви не тут мешкаєте?» — перелякано запитав я. Він запевнив, що ні, мешкає він у малесенькій квартирі на новому масиві, але йому «тяжко жити самотою». Як виявилося, у Костки в сусідньому містечку, кілометрів за двадцять звідси, є наречена, вчителька початкових класів, з двокімнатним помешканням. «То ви в неї потім будете жити?» — запитав я. Він відказав, що йому нелегко буде знайти таку цікаву роботу, як оця, на яку я його влаштував, а як перебиратися сюди, то його нареченій теж було б непросто знайти тут посаду. Я почав (від щирого серця) проклинати неповоротких бюрократів, що нездатні допомогти чоловікові й жінці жити вкупі. «Заспокойтеся, Людвіку, — з м’якою поблажливістю відказав він, — це не так уже і нестерпно! Ці поїздки, звісно ж, забирають у мене й час, і гроші, та ніхто не порушує мого усамітнення, і я вільний». «Звідки ж у вас така потреба свободи?» — запитав я його. «А у вас?» — запитав він. «Я ганяюся за спідницями», — відказав я. «А мені свобода потрібна не задля жінок, а задля мене», — відказав він. І додав: «Послухайте, гайда до мене додому, поки я ще не поїхав». Мені тільки цього й треба було.

Покинувши територію лікарні, ми незабаром опинилися біля нових будинків, що так-сяк стирчали один коло одного на курному пустирі, який навіть не постаралися зарівняти (без моріжків, без хідників, без доріг), і були сумним видовиськом на міській околиці, облямованій пласкими пустельними ланами, що тяглися ген-ген у далечінь. Ми увійшли в під’їзд, піднялися дуже вузькими східцями (ліфт не працював) і зупинилися на четвертому поверсі, де на табличці я побачив ім’я Костки. Коли ввійшли до передпокою й опинилися у кімнаті, я ще дужче втішився: тут у кутку стояв широкий зручний диван, крім того, був ще невеличкий столик, фотель, чимала бібліотека, програвач і радіо.

Я похвалив Костку, що він має таке гарне помешкання, і запитав, яка в нього ванна. «Та не розкішна, звісно», — відказав він, задоволений моїм зацікавленням, і спровадив мене до передпокою, де були також двері до маленької, але дуже приємної ванної кімнати: ванна, душ, умивальник. «Знаєте, — сказав я, — коли побачив оцю вашу чудову квартиру, в мене мимоволі виникла одна думка. Що ви робите завтра пополудні й увечері?» — «Ох, — збентежено мовив він, — завтра маю довге чергування, то раніше сьомої вечора додому не прийду. А увечері ви не будете зайняті?» — «Може, вечір у мене і буде вільний, — відказав я, — та спершу ось що: чи не могли б ви надати мені вашу квартиру на завтра до вечора?»

Моє запитання спантеличило Костку, та відразу ж (наче задля того, щоб я не запідозрив його у неприязні) він відказав: «Охоче, вона ваша». І продовжив, наче стараючись не дошукуватися справжніх мотивів мого прохання: «Якщо у вас проблеми з житлом, можете ночувати тут уже відсьогодні, адже я повернуся тільки завтра вранці, та й то, зрештою, навряд, тому що відразу ж подамся до лікарні». — «Та ні, це зайве. Я мешкаю в готелі. Але річ у тім, що мій номер досить-таки незручний, а завтра мені потрібна буде приємна обстановка. Звісно ж, не задля того, щоб побути самому». — «Авжеж, — легенько кивнувши, сказав Костка, — я здогадуюся. — І за мить докинув: — Я радий, що можу зробити щось добре для вас. — Потім додав: — Якщо, звісно, припустити, що воно справді буде добре».

Далі ми посідали за маленьким столиком (Костка приготував каву) і трохи побалакали (сидячи на дивані, я із задоволенням виснував, що він твердий, не прогинається й не рипить). Потім Костка сказав, що йому пора до лікарні, тож поспішив посвятити мене в деякі хатні секрети: треба міцніше закручувати кран у ванній, холодна вода, всупереч правилам, біжить із крана з літерою «Г», шнур зі штепселем до програвача лежить під диваном, а в шафі є ледь почата пляшка горілки. Далі він вручив два ключі на кільці, показавши, який від дверей під’їзду, а який від помешкання. На віку мені доводилося спати в багатьох ліжках, тож ключі стали для мене якимось аж культом, і я з мовчазним захватом поклав їх до кишені.

Уже як ми виходили, Костка висловив сподівання, що його квартира принесе мені «дещо справді хороше». «Авжеж, — відказав я, — вона дасть мені змогу здійснити одне прекрасне плюндрування». «Гадаєте, плюндрування може бути прекрасне?» — запитав Костка, і я подумки всміхнувся, адже в тому запитанні (хоч він його промовив лагідно, але задумане воно було як войовниче) я впізнав його точнісінько такого (симпатичного і кумедного заразом), який він був у часі першої нашої зустрічі п’ятнадцять років тому. Я відказав: «Знаю, ви мирний трудівник на вічній Господній ниві й вам не до вподоби, коли чуєте, як хтось каже про плюндрування, та що я можу: я ж не трудівник Божий. До того ж якби трудівники Господні зводили будинки зі справжніми мурами у цьому земному падолі, то навряд чи наше плюндрування могло завдати їм шкоди. Та мені видається, наче замість мурів я бачу самі декорації. А плюндрувати декорації — цілком виправдана річ».

Ми знову опинилися там, на чому не погодилися останнього разу (років, либонь, із дев’ять тому); тепер наша суперечка прибрала вигляду метафори, адже ми добре знали, на чому вона ґрунтується, тож не вважали за необхідне повертатися до неї; нам тільки кортіло сказати, що ми не змінилися, що обидва, як і раніше, були геть не схожі один на одного (з цього приводу мушу сказати, що я любив Костку за цю його несхожість, тим-то й охоче сперечався з ним, адже так завжди міг перевірити, хто насправді я такий і що думаю). І, наче щоб усунути будь-яку непевність із цього приводу, він сказав: «Те, що ви допіру сказали, звучить красиво. Але скажіть іще: якщо ви аж такий скептик, то звідки певність, що ви можете відрізнити мур від декорації? Невже ніколи не виникало у вас сумніву, що ілюзії, з яких ви кепкуєте, і справді лише ілюзії? А що як ви помилилися? Що як це насправді цінності й ви плюндруєте цінності? — І докинув: — Применшена цінність і розвінчана ілюзія мають те саме вбоге тіло, вони схожі поміж собою, і їх дуже легко сплутати».

Проводячи Костку до лікарні, що була аж на протилежній околиці міста, я бавився ключами в кишені, й мені було затишно іти поруч із давнім приятелем, який міг коли завгодно і де завгодно переконувати мене у своїй слушності, навіть зараз, коли ми простували горбкуватим бездоріжжям новобудови. Звичайно ж, Костка знав, що у нас є для балачок цілий вечір наступного дня, тож незабаром вирішив облишити філософські розумування й перейти до прозаїчних справ, перепитавши, чи буду я завтра в його помешканні, коли він о сьомій вечора повернеться з лікарні (адже ще одного комплекту ключів він не мав), а потім запитав, чи не потрібно мені, може, чогось. Я помацав обличчя і сказав, що мені треба хіба що заскочити до перукарні, бо на щоках уже пробилася небажана щетина. «Чудово, — мовив Костка, — влаштую вам першокласне гоління!»

Я не відмовився від його бажання вчинити добре діло і дозволив запровадити себе до невеличкого салону, де перед трьома великими дзеркалами стояли три крісла-вертульки, з яких два були зайняті чоловіками із задертими головами і намиленими обличчями. Над ними схилилися дві жінки в білих халатах. Костка підійшов до одної й щось прошепотів їй; жінка витерла бритву серветкою й погукала в підсобку: звідти вийшла молода дівчина в білому халаті і взялася надавати послуги панові, який лишився сидіти у фотелі, а жінка, з котрою перешіптувався Костка, коротко кивнула мені й махнула, запрошуючи сісти у вільне крісло. Ми з Косткою попрощалися, потиснувши один одному долоні, а тоді я вмостився у кріслі, опершись потилицею на подушечку, яка служила підголівником, а що давно вже не любив дивитися на себе, то уникав дзеркала, яке було переді мною, відводив очі й блукав поглядом поміж плямами на побіленій вапном стелі.

Дивився у стелю й тоді, коли відчув на шиї пальці тієї перукарки, яка заправляла за комір моєї сорочки край білого простирала. Потім вона відступила на крок, чутно було, як зачовгала бритва по ременю, і я завмер у пречудовій розслабленості, охоплений щасливою байдужістю. Трохи згодом відчув, як вогкі пальчики ковзкими порухами щедро наносять крем на мої щоки, аж на думку спала чудернацька річ: якась невідома жінка, яка мені так само байдужа, як і я їй, лагідно пестить моє обличчя. Потім перукарка почала збивати помазком мильну піну, і мені здалося, ніби я, може, навіть і не сиджу, а просто таки пливу в білому просторі, поцяткованому плямами. А далі уявляв собі (адже думки навіть у стані відпочинку не припиняли своєї гри), що став беззахисною жертвою, яка цілком потрапила в розпорядження жінки, що зараз точить бритву. Оскільки тіло немовби розчинилося й відчував я тільки моє обличчя, якого торкалися пальці, то легко уявив собі, що її спритні пальчики тримають (обертають, пестять) мою голову, нітрохи не пов’язуючи її з тілом і немовби сприймаючи як таку, що існує окремо, тож гостра бритва на сусідньому столику мала тільки завершити оту пречудову автономність моєї голови.

Потім пестощі припинились, і я відчув, як перукарка відвернулася, цього разу сягнувши по бритву, і я подумав собі (адже думки не припиняли своєї гри), що треба було б поглянути, яка ж на вигляд та, що тримає (зводить) мою голову, яка ж вона, моя ніжна убивця. Я одірвав погляд від стелі й зиркнув у дзеркало. Мене наче правцем поставило: гра, що так тішила мене, дивним чином ураз прибрала реальних обрисів; мені видалося, наче я знав колись цю жінку, що схилилася наді мною.

Однією рукою вона тримала мочку мого вуха, а в другій тримала бритву, якою ретельно зішкрібала піну з мого обличчя; я дивився на неї, аж поки її достеменність, яку я з’ясував іще мить тому, потроху почала розвіюватися й урешті геть щезла. Потім вона схилилася над умивальником, двома пальцями скинула з бритви клапоть піни, випросталася і трохи обернула крісло; наші погляди на мить зустрілися, й мені знову здалося, що це вона! Звісно ж, обличчя це було трохи інше, наче належало її старшій сестрі, воно посіріло, змарніло, трохи охляло; але ж минуло п’ятнадцять років, відколи я бачив її востаннє! За цю пору час наклав на його риси оманливу машкару, та, на щастя, у тій машкарі були два отвори, крізь які я зміг знову побачити її очі, справжні, реальні, такі, якими я їх знав.

Але потім почалося нове заплутування слідів: до салону ввійшов іще один відвідувач, сів на стілець за моєю спиною й почав чекати своєї черги; незабаром він заговорив із моєю перукаркою; розводився про чудове літо і про басейн, який будують на міській околиці; перукарка відповідала (я стежив радше за її голосом, ніж за словами, які, зрештою, нічого не означали), і я виснував, що не впізнаю цього голосу; він звучав шорстко, без емоцій, майже вульгарно, то був геть чужий голос.

Тепер вона вмивала моє обличчя, яке тримала в долонях, і я (попри голос) почав розуміти, що це таки вона, що я знову, через п’ятнадцять років, відчуваю на обличчі дотик її рук, що вона знову довго і ніжно пестить мене (я геть забув, що це не пестощі, а вмивання); проте чужий голос весь час щось відповідав на дедалі наполегливішу балаканину того чоловіка, та я не хотів вірити тому голосові, мені кортіло вірити її долоням, хотілося впізнавати її за тими руками; з їхніх лагідних дотиків я намагався визначити, чи це вона й чи впізнала мене.

Потім вона взяла серветку й осушила моє обличчя. Базіка допіру вибухнув гучним реготом, утнувши якийсь дотеп, та я помітив, що моя перукарка не засміялася, отже, не звертала особливої уваги на те, що казав їй той чоловік. Це збентежило мене, адже я вбачав у цьому доказ, що вона впізнала мене і почувається стривоженою. Вирішив озватися до неї, коли встану з того фотеля. Ось вона зняла серветку, що була довкола моєї шиї. Я підвівся. Дістав п’ять крон із внутрішньої кишені піджака. Сподівався, що наші погляди знову зустрінуться, щоб я міг звернутися, назвавши її на ім’я (чолов’яга знай балакав), та вона обернулася, хутко і байдуже взяла гроші, аж я раптом подумав собі, чи не зсунувся я з глузду і чи не повірив у власну оману, та й більше не зважився сказати їй жоднісінького слова.

Салон покинув із відчуттям якогось чудернацького невдоволення; все, що знав, було те, що нічогісінько я не знаю й що душа моя геть огрубіла, якщо сумніваюся, чи це те обличчя, яке я колись так любив.

Звичайно, ніяких труднощів у тому, щоб з’ясувати правду, не було. Я чимдуж подався до готелю (дорогою здибав на протилежному боці вулиці давнього друга юності, Ярослава, керівника оркестру з цимбалами, та, наче втікаючи від настирливої і надто вже гучної музики, хутко відвернувся) і з готелю зателефонував Костці; він був іще в лікарні.

— Скажіть-но, та перукарка, якій ви доручили мене, зветься Люція Шебеткова?

— Зараз у неї інше прізвище, але це вона. А як це ви її знаєте? — запитав Костка.

— З дуже давньої давнини, — відказав я і, навіть не подумавши про вечерю, вийшов з готелю (надворі вже смеркало), щоб іще прогулятися.

Частина друга

Гелена

1

Сьогодні ввечері я вкладуся спати рано, хтозна, чи зможу заснути, але таки ляжу зарання, Павел пополудні подався до Братислави, я завтра удосвіта маю летіти у Брно, а потім іще автобусом мандрувати, маленька Здена два дні сидітиме сама в порожній хаті, та її це не засмучує, не потрібне їй наше товариство, принаймні моє, вона обожнює Павла, Павел перший її чоловічий ідол, мушу визнати, він уміє знайти до неї підхід, як умів і до всіх жінок знайти його, зокрема і до мене, що й казати, це таки правда, цього тижня він знову почав поводитися зі мною, як і колись, поплескав по щоці й пообіцяв, що після повернення з Братислави заїде до мене в Моравію, вважає, що ми повинні поговорити, може, він і сам уже впевнився, що не може так тривати далі, чи хоче, щоб усе поміж нами було як колись, але чому подумав він про це так запізно, аж тепер, коли я зустріла Людвіка? Мені тривожно, але не сумно, «нехай ім’я моє ніколи не відлунює сумом», ця Фучикова фраза — моє гасло, навіть під тортурами, навіть під шибеницею Фучик ніколи не сумував, і не має значення, що сьогодні радість вийшла з моди, може, я дурна, таж інші теж дурні з їхнім салонним скептицизмом, не розумію, чому я повинна відмовлятися від моєї дурості і переймати їхню, не можу я розітнути життя навпіл, хочу щоб моє життя було одною цілістю, від краю до краю, тим-то так і припав мені до душі Людвік, коли я з ним, то мені не треба відмовлятися ні від ідеалів, ні від уподобань, це звичайний чоловік, простий, ясний, такий, як я люблю й завжди любила.

Не соромно мені бути такою, яка я є, не можу відрізнятися від тієї, якою завжди була, до вісімнадцяти років я знала тільки устатковане помешкання устаткованої провінційної буржуазії й навчання, навчання, реальне життя було десь за сімома стінами, аж приїхала нарешті до Праги сорок дев’ятого року, це просто диво було, таке щастя, що я ніколи того не забуду, тим-то і не можу стерти Павла з моєї душі, хоч він і вкоїв мені лихо, не можу, Павел — це моя молодість, Прага, факультет, університетське містечко, надто ж славетний ансамбль пісні й танцю імені Фучика, студентський ансамбль, ніхто не знає зараз, чим це було для нас, там я зустріла Павла, він був тенор, а я контральто, ми брали участь у сотнях концертів, у сотнях ранкових дитячих свят, виконуючи радянські пісні, наші політичні пісні й, звісно ж, народні, що їх ми особливо любили, я так пройнялася моравським духом, що хоч і в Чехії народилася, та почувалася моравкою, ті пісні стали лейтмотивом мого життя, вони поєднувалися в мені з тією порою, з роками моєї молодості, з Павлом, і я чую їх щоразу, коли для мене має зійти сонце, і цими днями теж їх чую.

Про те, як я заприязнилася з Павлом, не могла б сьогодні розповісти жодній живій душі, це сталося наче в дешевому романі, з нагоди річниці Визволення був великий мітинг на Староміському майдані, наш ансамбль теж брав участь у тому святкуванні, ми скрізь ходили гуртом, невеликою когортою поміж десятками тисяч людей, на трибуні були наші вожді й ще якісь чужі державні діячі, багато промов, бурхливі овації, потім до мікрофона підійшов і Тольятті, виголосив коротку промову італійською, і, як завжди, майдан відповів галасом, оплесками, скандуванням гасел. У тій мішанині Павел випадково опинився коло мене, і я чула, як сам він щось гукав у тій бурі голосів, щось особливе, я глянула на його вуста і зрозуміла, що він співає, радше кричить, а не співає, він хотів, щоб ми почули його і долучилися до нього, він співав революційну італійську пісню, яка була в нашому репертуарі, дуже популярну за тієї пори: Avanti popolo, alia riscossa, bandiera rossa, handler a rossa…

Ото такий він був, ніколи не задовольнявся зверненням до розуму, йому кортіло ще й почуттів сягнути, я подумала, це просто чудово — вітати вождя італійських робітників на празькому майдані співом революційної пісні його країни, мені хотілося, щоб і Тольятті розчулився так, як ото сама була я вже наперед розчулена, тож з усієї сили долучилася до Павла, потім іще хтось і ще долучився до нас, аж наш ансамбль у повному складі співав ту пісню, але на майдані стояв страшенний галас, а нас була жменька, душ із п’ятдесят, а люду було з п’ятдесят тисяч, як не більше, що й казати, така перевага, то було відчайдушне змагання, коли ми співали перший куплет, вже думали, що здамося, що ніхто й не почув навіть, що ми там співаємо, аж сталося диво, потроху до нас долучалося дедалі більше голосів, люди почали розуміти, і потроху пісня взяла гору над тим дудонінням і галасом, наче ото метелик, що вилупився з величезного гомінкого кокона. І ось цей метелик, ця пісня чи принаймні останні її куплети долинули до трибуни, і ми жадібно вдивлялися в обличчя сивіючого чоловіка, й були в нестямі, коли нам видалося, ніби він махнув рукою у відповідь на пісню, а я навіть певна була, що побачила сльози в його очах.

Охоплена тим ентузіазмом і тими емоціями, я й сама не знаю як ухопила Павла за руку, і Павел відповів на мій потиск, і коли на майдані всі трохи вгамувалися й перед мікрофоном став новий промовець, я злякалася, що він випустить мою руку, але він і далі тримав її, ми трималися за руки до кінця мітингу й не роз’єднали їх і після того, як усі розійшлися, і ще кілька годин гуляли удвох квітучою Прагою.

Через сім років по тому, коли маленькій Здені було вже п’ять рочків, ніколи я не забуду цього, він сказав мені, що ми «побралися не з кохання, а скоряючись партійній дисципліні», знаю, що сказав він це під час сварки, що це була брехня, що Павел побрався зі мною з кохання, а змінився він тільки згодом, але все ж таки це жах якийсь, що він сказав мені таке, він завжди запевняв мене, що сьогоднішнє кохання інше, що це не втеча від людей, а підтримка в бою, зрештою ми так і жили, навіть поснідати не було коли, перекусимо бувало якимись черствими булочками на секретаріаті молодіжної спілки, та й квит, часом ми не бачили одне одного до кінця дня, зазвичай я чекала Павла десь аж опівночі, коли він повертався зі своїх нескінченних зібрань, які тривали по шість чи по вісім годин, на дозвіллі я переписувала доповіді, які він готував до всіляких партійних конференцій і курсів з перепідготовки, ці тексти були для нього дуже важливі, тільки я знаю, якого значення надавав він успіхові своїх політичних виступів, сто разів повторював він у промовах, що нова людина відрізняється від колишньої тим, що стерла у своєму житті відмінність поміж особистим і громадським, аж ось, через роки, докоряє мені, що за тої пори товариші не шанували його особисте життя.

Ми зустрічалися вже два роки, і мене почала брати нетерплячка, що ж тут дивного, жодна жінка не може задовольнятися простеньким студентським романчиком, а Павла це задовольняло, він звик до комфорту без зобов’язань, на жаль, кожен чоловік трохи егоїст, а жінці належить боронити себе і своє жіноче призначення, як на лихо, Павел розумів це менше, ніж наші товариші з ансамблю, вони викликали його на засідання комітету, хтозна, що вони йому там тлумачили, ми ніколи не розмовляли про це, звісно ж, вони не церемонилися з ним, за тієї пори правила поведінки були суворі, звісно, все це було занадто, але краще гостра мораль, ніж така слабенька, як оце зараз. Павел по тому довгенько уникав мене, я вже думала, що все пропало, була просто у відчаї, хотіла вже віку собі вкоротити, аж він прийшов, у мене й коліна затрусилися, перепросив і подарував підвісок у вигляді Кремля, мій найдорожчий сувенір, ніколи не скину я його, це не лише згадка про Павла, ні, це набагато більше, я аж розплакалася від щастя, і за два тижні ми відгуляли весілля, де був присутній наш ансамбль у повному складі, воно тривало цілу добу, ми танцювали, співали, і я повторювала Павлові, що як ми зрадимо одне одного, то зрадимо усіх тих, що святкують наше весілля разом із нами, зрадимо і демонстрацію на Староміському майдані, і Тольятті, аж смішно сьогодні, коли думаю про все, що ми врешті зрадили…

2

Думаю собі, що завтра вбрати, може, рожевий светр і непромокальний плащ, вони найдужче пасують до моєї статури, бо я вже не така й тендітна, але, майте на увазі! за свої зморшки я винагороджена тією привабою, якої немає в жодної молодої дівчини, це приваба жінки, яка пожила на білому світі, принаймні для Індри цей чар існує, сердешна дитина, бачила, як він засмутився, дізнавшись, що я відлітаю вдосвіта, а він мусить мандрувати сам, він просто в захваті, коли може побути зі мною, полюбляє похизуватися своєю дорослістю в дев’ятнадцять років, зі мною він і сто тридцять витиснув би зі своєї автівки, аби лиш я захоплювалася ним, ох цей бридкий хлопчисько, хоч, як по правді, добрячий він механік і водій, журналісти охоче їздять з ним «у поле» робити репортажі, зрештою, нічого поганого немає в тім, що я тішуся, коли є людина, якій приємно бути поруч зі мною, останніми роками мене не дуже люблять на радіо, кажуть, що я старе коровисько, фанатка, догматка, сторожова партійна сучка, і ще багато чого кажуть, та це ж моє, ніколи не соромитимуся того, що люблю партію, що присвячую їй увесь мій вільний час.

Та й що залишається мені в житті? У Павла інші жінки, я й не хочу знати які, донечка обожнює тата, робота в мене та сама, що й десять років тому, репортажі, інтерв’ю, передачі про виконання плану, про короварні, про доярок, удома в мене теж безнадія, тільки партія ні в чому не завинила переді мною, і я завжди віддячувала їй тим самим, навіть тоді, п’ятдесят шостого, коли відкрилися всі Сталінові злочини й усі хотіли покинути її, люди тоді наче подуріли, вони на все плювали, казали, що наша преса брехала, націоналізовані торгові фірми не діяли, культура задихалася, сільські кооперативи взагалі не треба було запроваджувати, Радянський Союз був країною неволі, а найгірше, що й самі партійці таке казали на зборах, і Павел теж казав, і всі йому аплодували, йому ще змалку аплодували. А певно, єдиний син, мати й досі засинає із його фотографією, чудесна дитина, але чоловік із нього пересічний, не курить, не п’є, але без оплесків жити не може, це його алкоголь, його нікотин, тож він страшенно тішився, що може дістати до самісіньких печінок слухачам, із таким пафосом розповідаючи про сталінські процеси, що ще трохи — і люди вибухнули б риданнями, відчувалося, який щасливий він у своєму обуренні, і я його ненавиділа.

На щастя, партія втерла маку цим істеричним балакунам, вони притихли, Павел теж притих, як і всі вони, посада викладача марксизму в університеті надто вже багато важила для нього, щоб ставити її на кін, але щось лишилося витати в повітрі, якісь зародки апатії, недовіри, зневір’я, вони потихеньку і потайці дозрівали собі, я думала, що ж удіяти із цим, хіба що зіллятися з партією ще тісніше, ніж досі, так наче вона була жива істота, наче людина, якій я можу довірити те, в чому ніколи нікому не звірялася, адже не лише Павел, а й інші не люблять мене, це стало видно тоді, коли треба було залагодити оту нелегку справу, один із наших редакторів, одружений чоловік, зв’язався з технічною працівницею, молодою незаміжньою дівчиною, безвідповідальною й цинічною особою, дружина його була у такому відчаї, що звернулася по допомогу до нашого парткому, ми довго вивчали цю справу, викликали по черзі його дружину, технічну працівницю і свідків, що належали до тієї служби, намагалися зрозуміти всі деталі тієї справи, підійти до неї справедливо, редактор отримав партійну догану, те дівчисько насварили, й обоє мусили дати перед парткомом обіцянку, що урвуть стосунки. На жаль, так було тільки на словах, вони пообіцяли, щоб заспокоїти нас, а самі й далі зустрічалися, але брехня спливла, незабаром ми дізналися правду, і тоді я виступила за найсуворіше покарання, запропонувала виключити колегу з партійних лав, адже він зловживав партійною довірою й обманював партію, що ж це за комуніст, якщо він бреше партії, ненавиджу брехню, та моя пропозиція не знайшла підтримки, редакторові ухвалили ще одну догану, а технічна працівниця мусила покинути роботу на радіо.

Вони добряче помстилися мені, всі стали прозивати мене чудовиськом, дикою звірюкою, цілу кампанію влаштували, стежили за моїм особистим життям, а це моє вразливе місце, жінка не може обійтися без почуттів, не заперечуватиму, я шукала кохання деінде, бо не мала його удома, зрештою, марно шукала, потім мене атакували на відкритих партійних зборах, прозивали лицеміркою, мовляв, ставила людей до ганебного стовпа, бо вони руйнували сім’ю, вимагала виключити їх із партії, вигнати з роботи, знищити, а сама зраджувала чоловіка, як тільки могла, ото таке казали на зборах, а позаочі просто брудом мене обливали, мовляв, я корчила із себе черницю, а в приватному житті була потіпахою, не могли вони збагнути, що я така вимоглива до людей саме тому, що знаю, що воно таке — нещасливий шлюб, й не від ненависті я така сувора до них, а від любові, з любові до любові, з любові до їхнього хатнього вогнища і до їхніх дітей, адже я хочу допомогти їм, адже і в мене є дитина і дім, і я потерпаю за них!

Утім, хтозна, може, вони і мають рацію, може, я і справді шльондра і треба таки попустити людям віжки, ніхто не має права втручатися в особисте життя іншого, може, ми і справді невдало влаштували світ, в якому живемо, може, я і справді мерзенна нишпорка, що пхає носа до справ, які її геть не стосуються, але ж оце я така, завжди дію так, як відчуваю, тепер уже пізно змінюватися, завжди я вважала, що людина — неподільна істота, тільки буржуй у своїй лицемірності поділяється на публічну істоту й приватну людину, таке моє кредо, я завжди чинила згідно з ним, і цього разу теж, як і раніше.

А що я така зла, то відразу зізнаюся, завжди ненавиділа отих дівчисьок, тих малих потіпах, жорстоких у своїй молодості, позбавлених бодай крихти солідарності з жінкою, що старша від них, наче не буде їм колись тридцять, чи тридцять п’ять років, чи сорок років, і нехай не кажуть мені, буцім вона кохала його, та що вона може знати про кохання, вона переспить із першим-ліпшим чоловіком, без докорів сумління, без сорому, я так ображаюся, коли мене порівнюють із цими хвойдами, бо я, мовляв, заміжня, а мала кілька зв’язків із чоловіками. Різниця поміж нами в тому, що я завжди шукала любові, і якщо помилялася, якщо не знаходила її там, де шукала, то оберталася і йшла собі, знаю, як просто було б забути дівоцьку мрію про кохання, переступити межу й опинитися на тій території, де побутує ця чудернацька свобода, де немає ні сорому, ні стриму, ні моралі, опинитися у площині тієї химерної, ницої свободи, де все дозволено й де треба тільки дослухатися, чи не тіпається в тобі ота тварина, потреба сексу.

Знаю і те, що якби переступила цю межу, то перестала б бути собою, хтозна, якою саме, і ось це жахливе перетворення лякає мене, тим-то я й шукаю кохання, відчайдушно шукаю кохання, в якому можу бути такою, якою завжди була, якою й досі є, з моїми давніми мріями та ідеалами, не хочу, щоб життя моє розкололося навпіл, хочу, щоб воно залишалося ціле від краю до краю, тим-то і зачарована така я була, коли запізналася з тобою, Людвіку, Людвіку…

3

Як по правді сказати, комедія це була, коли я вперше ввійшла до його кабінету, того разу він нітрохи не привабив мене, і я не збентежилася, сповістивши, якої інформації чекаю від нього, яким уявляю собі цей радіорепортаж, та коли він заговорив зі мною, я раптом відчула, що мене охопила якась бентега, що я затинаюся, що не можу скласти докупи і двох слів, а він помітив це і відразу звернув розмову на мене, спитався, чи я заміжня, чи маю діток, куди їжджу зазвичай у відпустку, сказав також, що в мене молодий вигляд і що я гарна, хотів, щоб я трохи отямилася від переляку, це було так люб’язно з його боку, стільки я зустрічала хвальків, які полюбляють замилити очі, та які не варті навіть його нігтя, Павел, наприклад, тільки про себе і говорив би без угаву, та найкумедніше було те, що за годину тієї розмови я не довідалася нічого нового для себе, вдома довго сиділа над аркушем паперу, репортаж геть не рухався, та для мене це було і ліпше, принаймні мала привід зателефонувати йому, щоб він прочитав, що я там понаписувала. Ми зустрілися в кав’ярні, мій нещасний матеріал займав чотири сторінки, він чемно його прочитав і всміхнувся, сказав, що це пречудова робота, від першої ж миті дав мені на здогад, що я зацікавила його як жінка, а не як журналістка, я й сама не знала, чи радіти цьому, чи гніватися через це, так чи так він був дуже люб’язний, ми відразу порозумілися, він був не з тих кабінетних інтелігентиків, які завжди викликали в мене відразу, за плечима у нього було багате на досвід життя, він навіть у копальнях працював, я сказала, що люблю таких людей, а найдужче вразило мене те, що він був із Моравії, що грав у оркестрі на цимбалах, вухам своїм не могла повірити, я почула лейтмотив мого життя, побачила, як із далекої далини повертається моя молодість, і відчувала, що він геть підкорив мене.

Він запитав, що я роблю цілими днями, і я розповіла йому, а він сказав, я й досі чую цей голос, трохи жартівливий, трохи співчутливий, недобре живете, пані Гелено, потім заявив, що це треба міняти, що я повинна зважитися на інше життя, трохи більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіх — це найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! — мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.

А наступного дня з одного боку була Влтава, з іншого на крутому схилі зеленів гай, це було так романтично, я люблю все, що романтичне, моя поведінка, мабуть, була трохи дурнувата, не личила вона матері дванадцятирічної дівчинки, я сміялася, стрибала, взяла його за руку і примусила бігти разом зі мною, потім ми зупинилися, моє серце гамселило, мов навіжене, ми стояли, майже торкаючись одне одного, Людвік трохи нахилився й раптом поцілував мене, я відсахнулася і знову вхопила його за руку, і ми знову побігли, серце в мене слабеньке, найменше зусилля — і воно вже тіпається, варто тільки піднятися на поверх, тож я незабаром збавила ходу, подих мій потроху вирівнювався, аж я помітила, що несамохіть тихенько наспівую два перші такти моєї улюбленої моравської пісеньки, і коли мені здалося, що він зрозумів мене, я заспівала на повний голос, не було мені соромно, мені здалося, ніби з мене упав тягар моїх років, клопотів, смутку, тисячі отих сірих лусочок, а потім ми сиділи в сільському шинку і їли хліб і ковбасу, все було так просто і звичайно, буркотун шинкар, поплямована скатертина, а пригода була таки чудесна, я сказала Людвіку, знаєте, за три дні я вирушаю до Моравії, робитиму репортаж про «їзду Королів». Він запитав, де саме, і коли я відповіла, заявив, що це там, де він народився, новий збіг, що просто-таки приголомшив мене, а Людвік сказав: «Я знайду вільну часину, щоб побути там із вами».

Я злякалася, згадала про Павла, про ту слабеньку іскорку надії, яку викресав він у мені, не ставлюсь я цинічно до мого шлюбу, на все ладна, щоб порятувати його, й не лише заради маленької Здени, адже ніде правди подіти, заради себе теж, заради всього, що було, заради спогадів про молодість, але не знайшла я в собі сили сказати Людвікові «ні», не знайшла, та й годі, й ось тепер жереб кинуто, маленька Здена спить, мені страшно, а Людвік о цій порі вже в Моравії й чекає на завтра, коли я вийду з автобуса.

Частина третя

Людвік

1

Авжеж, пішов я прогулятися. Зупинився на мосту через Мораву і задивився на плин води. Ох і бридка вона, ця Морава (вода в ній така брунатна, аж здається, ніби річкою плине глинясте течиво), та й узбережжя її похмуре: вулиця, де бовваніє п’ятеро двоповерхових будинків, що стоять нарізно, мов нещасні сироти; певне, задумані вони були як основа набережної, амбітний і претензійний намір, що так і не втілився у життя; на двох із них видно ліплення у вигляді янголят, з кераміки і тиньку під мармур, воно вже й облущилося: янголи без крилець, а візерунків, які обвалилися подекуди до самої цегли, й геть не розібрати. Там, де ця вулиця з домами-сиротами закінчується, видно тільки опори лінії електропередачі, траву, декількох запізнілих гусей на моріжку, а потім лани, незмірні й безкраї лани, що губляться десь удалині, а в них губиться глинисте течиво Морави.

Міста тут відбиваються одне в одному, наче в дзеркалі, а я в цій панорамі (ще змалку добре знайома була, але й тоді нічого вона мені не казала) угледів Остраву, місто гірників, що скидалося на величезну тимчасову спальню, де було повно занедбаних будинків і брудних вулиць, які губилися в порожнечі.

Я потрапив у пастку; стояв на цьому мосту, немов під прицілом кулемета. Не хотілося мені далі розглядати ту пустельну вулицю й розкидані по ній будинки, бо не хотів я думати про Остраву. Отож я обернувся й попрямував берегом проти течії.

Там ішла доріжка, облямована з одного боку густою шерегою тополь: вузенька алея, з якої видно було все, мов на долоні. Праворуч був схил, що поріс травою і бур’янами, він спускався до самісінької води; далі, потойбіч річки, погляд впирався у склади, майстерні й двори невеличких фабрик; ліворуч від алеї спершу виднів довжелезний смітник, а потім розлогі лани, поцятковані металевими конструкціями опор високовольтної лінії електропередачі. Вивищуючись над усім отим, прямував я вузькою доріжкою, наче переходив місточками понад самісінькою водою, — і порівняння цього краєвиду з неозорою водною гладінню спало мені на думку, бо від нього віяло холодом, який просто-таки пронизував мене, та й ішов я цією алеєю, наче ризикував щомиті упасти у воду. Водночас усвідомлював, що чудернацьке враження від пейзажу є тільки крихітною друзкою від того, про що я заборонив собі згадувати після зустрічі з Люцією; враження було таке, наче мої приховані згадки просякнули в усе, що бачив я цієї миті довкола себе, в пустельні лани і пустку дворів і складів, непрозору гладінь річки і цю постійну холодінь, що поєднувала в цілість всю довколишню місцевість. Мені здалося, що я не зможу відкараскатися від тих згадок; вони просто-таки обсіли мене.

2

Про той шлях, яким урешті доскочив я першого мого життєвого краху (і, з його недоброю поміччю, Люції), було б неважко розповісти легким і навіть забавним тоном: у всьому винна була моя згубна схильність до лихих жартів і згубна Маркетина нездатність зрозуміти їх. Маркета належала до тих жінок, які все сприймають серйозно (у цьому вона цілком узгоджувалася із самісіньким духом тієї пори) і яких добрі феї ще з колиски наділили здатністю всьому вірити, що й стало їхньою головною рисою. Це не евфемізм, не хочу я в такий спосіб дати на здогад, що вона була дурненька; ні, вона була достатньо обдарована і прониклива, та ще й молода (мала дев’ятнадцять років) і така гарна, що її наївну довіру можна було зарахувати радше до чеснот, ніж до прикрих недоліків. Усі ми на факультеті любили її й намагалися так чи так завоювати її прихильність, що не заважало нам (чи принаймні декому з-поміж нас) кепкувати з неї, звісно ж, легенько і незлостиво.

Що й казати, гумор і Маркета нітрохи не поєднувалися між собою, а ще менше поєднувалися з духом епохи. Йшов перший рік після лютого 1948-го; розпочиналося нове життя, справді таки нове, геть відмінне від того, що було доти, і лице того життя, яким воно закарбувалося в моїй пам’яті, було напружене і серйозне, причому дивувало, що та серйозність не мала нічого похмурого, а навпаки, зберігала, сказати б, навіть усмішку; атож, оті роки заявляли про себе як про найрадісніші з-поміж усіх, а як хтось не радів, то його відразу ж починали підозрювати в тому, що він засмучений перемогою робітничого класу або ж (і це було не менш важливим переступом) індивідуаліст і переймається своїми особистими печалями.

Натоді глибоко особистих печалей я не мав, навпаки, страшенно полюбляв пожартувати, проте не можна було сказати і того, що я цілком відповідав радісному поглядові доби: мої дотепи були надто вже несерйозні, а тодішня радість не допускала легковажних жартів чи іронії, адже, наголошую, це була поважна радість, що гордо іменувалася «історичним оптимізмом класу-переможця», урочиста, аскетична радість, одне слово, Радість із великої літери.

Пригадую, на факультеті ми організовувалися в «гуртки для вивчення», які часто збиралися для прилюдної критики і самокритики їхніх членів, а потім на основі цього на кожного складали характеристику. Як і всі партійці, я мав купу обов’язків (обіймав високий пост у Студентській спілці), та ще й навчався добре, тож ця характеристика не могла мені особливо зашкодити. Проте за тріскучими фразами про мою громадську активність, старанність, позитивне ставлення до держави, про мою працю й знання марксизму зазвичай ішла згадка про те, що моїй особі досі притаманні «пережитки індивідуалізму». Не було в тій згадці чогось такого, що могло б занепокоїти, так уже повелося, що в найблискучішу характеристику належало вставити критичну заувагу, наприклад, одному закидали «слабкий інтерес до революційної теорії», іншому — «холодне ставлення до людей», ще комусь — брак «пильності й недовіри», а комусь — «недобру поведінку з жінками»; звичайно, якщо така заувага була не одна, а долучалася до неї інша, або ж як ти замішаний у якомусь конфлікті чи став об’єктом підозри або догани, «пережитки індивідуалізму» або ж «недобра поведінка з жінками» могли стати зародками катастрофи. І у вигляді особливої фатальності цей зародок чигав у особовій справі на кожного з нас, авжеж, на кожного.

Деколи (радше задля годиться, ніж від справжньої остороги) я повставав проти обвинувачень в індивідуалізмі й вимагав доказів від своїх товаришів із тих гуртків. Чогось конкретного проти мене вони не мали; казали: «Тому що ти так поводишся». «Як це я поводжуся?» — допитувався я. «А ти вряди-годи якось не так усміхаєшся». — «Та й що? Я радію!» — «Ні, ти всміхаєшся, наче думаєш про щось таке, що приховуєш у собі».

Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливості), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.

То ким же був я насправді? На це запитання хочу відповісти чесно: я був тим, хто мав кілька облич.

І кількість їхня зростала. За місяць до канікул я почав упадати коло Маркети (вона була на першому, а я на другому курсі) і намагався вразити її отим найдурнуватішим способом, як і всі двадцятирічні парубки за всіх часів: я надівав личину; я корчив старшого, ніж був насправді (за духом і за досвідом); удавав, ніби відсторонено тримаюся від усього, ніби розглядаю світ згори, наче під моєю шкірою криється ще одна, невидима і кулевідпорна. Вважав (і, зрештою, правильно), що жарти допомагають триматися відсторонено, і якщо і так полюбляв дотепи, то з Маркетою жартував з особливою штучною й ретельною запопадливістю.

То ким же був я насправді? Повторюю: я був людиною з кількома обличчями.

На зборах був серйозний, переконаний і сповнений ентузіазмом; у товаристві — зухвалий і задерикуватий; цинічний і страшенно гостроязикий з Маркетою; а як залишався сам (і думав про Маркету), то губився й почувався безпомічним, як той школяр.

То це останнє обличчя і було справжнє?

Ні. Усі були справжні: не було в мене одного обличчя справжнього, а решти облудних, як ото буває в святенників. Мав я кілька облич, тому що був молодий і сам не знав, хто я і ким хочу бути. (Дарма що невідповідність поміж оцими всіма обличчями лякала мене; до жодного з них я не прикипав, а незграбно, наосліп ішов за ними.)

Фізичний і психологічний механізм кохання настільки складний, що в певний період життя молодий хлопець мусить зосередитися майже виключно на його усвідомленні, хоч при цьому від нього вислизає самісінький об’єкт кохання — жінка, яку він любить (так само, як і молодий скрипаль не може зосередитися на музичному творі, не опанувавши техніку гри на скрипці настільки, аж не думатиме про те, що саме грає). Я вже згадував про школярське збентеження, яке охоплювало мене, коли думав про Маркету, і мушу додати, що випливало воно не так із моєї закоханості, як із незграбності і браку певності в собі, які, ще дужче, ніж Маркета, тяжіли над моїми почуттями і помислами.

Щоб погамувати це збентеження й незграбність, я ставився до Маркети з погордою; весь час намагався сперечатися з нею або ж просто кепкував з усіх її думок, що було геть неважко, адже попри її обдарованість (і попри вроду, що, як і кожна врода, викликає в оточення враження гаданої недоступності) то була цнотливо-наївна дівчина; вона нездатна була зазирнути за предмет, а бачила тільки сам той предмет; вона пречудово зналася на ботаніці, але частенько не могла зрозуміти анекдоту, який розповідали приятелі; захоплювали її всі ентузіастичні віяння епохи, та коли вона ставала свідком тієї чи іншої політичної практики, що базувалася на принципі «мета виправдовує засоби», її розум, як ото бувало і з анекдотом, ураз буксував; тим-то товариші вирішили, що їй треба зміцнити той ентузіазм знанням стратегії і тактики революційного руху на партійних курсах, що триватимуть два тижні упродовж канікул.

Те рішення мене нітрохи не влаштовувало, адже я планував ті два тижні збути вдвох із Маркетою в Празі, щоб підштовхнути наші стосунки (які поки що обмежувалися прогулянками, розмовами і двома чи трьома поцілунками) трохи далі; крім цих двох тижнів, часу в мене на це не було (місяць я мав провести в сільськогосподарській бригаді, а два останні тижні канікул побути з матір’ю в Моравії), тим-то я й умирав від ревнощів, дізнавшись, що Маркета не поділяла мого смутку, нітрохи не зажурилася, що має їхати на курси, ще й напряму заявила, що чекає їх із нетерпінням!

Із тих курсів (відбувалися вони у старовинному замку в центрі Чехії) Маркета надіслала мені листа, що цілком відповідав її натурі: переповнений щирою згодою з усім, що там діялося з нею, все її там захоплювало, ранкова зарядка, що тривала чверть години, доповіді, дискусії, пісні; написала вона мені, що там панує «здоровий дух», і, либонь, із запопадливості додала, що революція на Заході не забариться.

Як подумати, то я, по суті, був згоден із кожним її твердженням, як і вона, вірив навіть у революцію в Західній Європі; з одним тільки не міг погодитися: що Маркета почувається задоволеною й щасливою, коли мені так недобре без неї. І тоді я купив листівку й, щоб дошкулити їй (вразити, приголомшити, збити з пантелику), написав: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю. Нехай живе Троцький! Людвік».

З

На ту провокативну листівку Маркета відповіла коротким листом дуже пересічного змісту й більше не відповідала на послання, які я адресував їй упродовж усіх канікул. Я гріб сіно в горах у складі студентської бригади, і Маркетине мовчання страшенно гнітило і засмучувало мене. Майже щодня я писав їй листи, пройняті благальною і сумною закоханістю; я вмовляв її зробити так, щоб ми могли зустрітися бодай упродовж останніх двох тижнів канікул, ладен був не їхати додому в Моравію, відмовитися від того, щоб побути з моєю матінкою, якої я давно не бачив, ладен на що завгодно, аби лиш бути з Маркетою; усе це писав я не тільки тому, що кохав її, а й переважно від того, що вона була єдиною жінкою на моєму обрії й моя ситуація хлопця без дівчини була мені вже нестерпна. Але Маркета не відповідала на мої листи.

Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.

Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.

Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.

Тим-то і зрадів, коли настав вересень, а разом із ним початок навчального року, і за кілька днів до того розпочалася моя робота у Студентській спілці, де в мене був окремий кабінет і купа різних обов’язків. Наступного дня мені зателефонували з партійного секретаріату. Від тієї миті все закарбувалося в моїй пам’яті до найменших подробиць. Днина була сонячна, я вийшов із будинку Студентської спілки і відчув, що сум, який тяжкою хмарою налягав на мене під час канікул, потроху розвіюється. Приємна допитливість охопила мене, коли я підходив до секретаріату. Я подзвонив у двері, й мені відчинив голова комітету, високий молодик з вузьким обличчям, світлим чубом і блакитними крижаними очима. Я сказав: «Честь праці», — як віталися за тієї пори всі комуністи. Він нічого на те не відповів, лиш мовив: «Заходь, тебе там чекають». Усередині, в останній кімнаті секретаріату, мене чекали троє членів студентського парткому. Звеліли мені сісти. Я сів і зрозумів, що все йде не так, як слід. Ці троє товаришів, яких я добре знав і з якими не раз весело балакав, мали тепер недоступні обличчя; звичайно, вони зверталися до мене на «ти» (як заведено було поміж товаришами), тільки це було не дружнє звертання, а офіційне і погрозливе. (Зізнаюся, відтоді в мене виникла нехіть до звертання на «ти»; таке звертання має бути виразом довірливої близькості, та якщо люди, які кажуть таке одне одному, не перебувають у цій близькості, воно враз набуває протилежного значення, стає виразом брутальності, тож світ, де всі зазвичай називають одне одного на «ти», є вже не світом загальної приязні, а світом загальної неповаги.)

Отож сів я перед трьома студентами, що прозивали мене на «ти», і вони поставили мені перше запитання: чи знаю я Маркету. Я сказав, що знаю. Запитали, чи листувався я з нею. Я відповів, що так, листувався. Вони запитали, чи пам’ятаю, що писав їй. Я сказав, що не пригадую вже, але тієї миті постала перед моїми очима ота листівка з провокаційним текстом, і я почав розуміти, до чого воно все йде. Що, не можеш пригадати? — запитали вони. Ні, відказав я. А Маркета, що вона тобі писала? Я стенув плечима, давши зрозуміти, що в тих листах ішлося по інтимні речі, то мені зараз і не пригадати. А про курси вона не писала тобі? — допитувалися вони. Так, відказав я, писала. Та й що ж? Що їй там подобається, відказав я. А що ще? Що лекції цікаві, та й колектив хороший, відказав я. Писала вона тобі, що на курсах панує здоровий дух? Так, відказав я, писала щось таке. Писала вона тобі, що потроху починає усвідомлювати, що таке сила оптимізму? — запитали вони після цього. Так, відказав я. А ти що думаєш про оптимізм? — запитали вони. Про оптимізм? А що я повинен про нього думати? — запитав я. Ось ти особисто вважаєш себе оптимістом? — запитали вони. Авжеж, ніяково мовив я. Полюбляю жарти, та й сам я людина весела, я намагався надати тому допитові легшого тону. Веселим може бути навіть нігіліст, зауважив хтось із них, він може кепкувати з людей, які страждають. І далі: цинік теж може бути веселуном! Як ти гадаєш, можна побудувати соціалізм без оптимізму? — запитав інший. Ні, відказав я. Ага, сказав третій, то ти не хочеш, щоб у нас був побудований соціалізм. Та звідки ви це взяли? — запротестував я. А звідти, що для тебе оптимізм — опіум для народу! Як це опіум для народу? — знову вигукнув я. Не викручуйся, ти сам це написав! Маркс назвав релігію опіумом для народу, а для тебе опіум для народу — наш оптимізм! Ти так і написав Маркеті. Цікаво, що сказали б наші робітники й ударники, які перевиконують плани, якби дізналися, що їхній оптимізм — це опіум, одразу ж докинув інший. А третій додав: що ж, для троцькіста творчий оптимізм — тільки опіум. А ти троцькіст! Боже милий, та звідки ви взяли це? — вигукнув я. Ти сам написав це, так чи ні? Може, я й написав щось таке задля жарту, та минуло вже два місяці, я не пам’ятаю. А ми освіжимо твою пам’ять, сказали вони і прочитали з моєї листівки: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю! Нехай живе Троцький! Людвік». У невеличкому приміщенні політичного секретаріату ті слова пролунали так грізно, що я на мить перелякався, відчувши, що вони несуть у собі руйнівну силу, якій я не можу опиратися. Товариші, це ж було тільки задля жарту, сказав я і відразу ж побачив, що ніхто не хоче мені вірити. Ви вважаєте це дотепним? — запитав один член парткому в інших двох. Ті похитали головами. Якби ж ви знали Маркету! — вигукнув я. Ми знаємо її, відказали вони мені. Ну то самі бачите, сказав я. Маркета все сприймає поважно, ми завжди трохи кепкували з неї, намагаючись її здивувати. Цікаво, сказав один із товаришів, із твоїх наступних листів не видно, що ти не сприймаєш Маркету серйозно. Невже ви читали всі мої листи до Маркети? Ага, значить, під тим приводом, що Маркета все сприймає серйозно, устряв іще один, ти кепкуєш із неї. Але скажи нам, що саме сприймає вона серйозно? Наприклад, партію, оптимізм, дисципліну, правда ж? І все це, що вона сприймає серйозно, ти виставляєш на посміховисько. Товариші, зрозумійте мене, сказав я, таж я навіть не пам’ятаю, як це написав, сталося воно дуже швидко, два рядки задля жарту, я навіть не подумав, що пишу, якби в мене був недобрий намір, то я й не посилав би цю писанину на партійні курси! Не має значення, як ти це написав. Швидко чи повільно, на коліні чи на столі — ти міг написати лише те, що було в тобі. Більш нічого. Якби ти подумав трохи, то, може, не написав би цього. А так ти написав, не приховуючи свого справжнього обличчя. Принаймні ми дізналися, хто ти такий. Знаємо, що в тебе кілька облич: одне — для партії, друге — для інших. Тепер я відчув, що мої заперечення вже не справляли ніякого ефекту. Кілька разів повторював я те саме: що це був жарт, що ці слова не мали ніякого значення, що за ними стояв тільки стан моєї душі тощо. Вони нічого не хотіли слухати. Казали, що я написав це на поштовій листівці, яку кожен міг прочитати, що ці слова мали об'єктивне значення й що там нема рядків, які пояснювали б стан моєї душі. Потім вони запитали, що я читав із Троцького. Нічого, відказав я. Запитали, хто давав мені ті книжки. Ніхто, відказав я. Вони запитали, яких троцькістів я знаю. Потім заявили, що усувають мене від обов’язків у Студентській спілці, й звеліли віддати ключі від кабінету. Ключі були в мене в кишені, я їх віддав. Урешті вони сказали, що партком постановив, щоб мій випадок розглянули збори факультетського партосередку. Потім підвелися, не дивлячись на мене. Я сказав: «Честь праці», — й пішов.

Трохи згодом згадав, що в тому кабінеті Студентської спілки лишилося чимало моїх речей. Я не дуже дбав про лад, тож у шухляді в столі поміж іншими паперами валялися мої шкарпетки, а в напханій теками шафі лежав надкушений пиріг, який передала мені матінка з дому. Щоправда, ключа я нещодавно віддав у партсекретаріаті, але у вахтера на першому поверсі був іще один, він висів разом з іншими ключами на дерев’яному стенді; я узяв його; досі пам’ятаю всі подробиці: він був причеплений тоненькою шворкою до дерев’яної плашки, на якій білою фарбою написаний був номер мого кабінету. Отож я відімкнув двері цим ключем і сів за робочим столом; висунув шухляду і почав діставати відтіля все, що мені належало; робив я це неуважно і неквапливо, щоб у цю коротку хвилю відносного спокою подумати про те, що допіру зі мною сталося й що я повинен удіяти.

Довго це не тривало, двері відчинилися. На порозі стали ті три товариші з секретаріату. Цього разу обличчя їхні не були холодні чи замкнуті. Тепер вони роздратовано і голосно кричали. Надто ж казився найнижчий, завкадрами комітету. Він грубо запитав мене, як я тут опинився. За яким правом. Чи не хочу я, щоб мене витурили звідси співробітники безпеки. І чого це я порпаюся в шухляді. Я відказав, що прийшов тільки забрати пиріг і шкарпетки. Він сказав, що я не маю ніякого права заходити сюди, хоч би в мене тут була повна шафа шкарпеток. Потім він підійшов до столу й аркуш за аркушем перегорнув усі папери й зошити. Там і справді були тільки мої особисті речі, тож він урешті дозволив у його присутності скласти їх у валізку. Я запхав туди брудні пожмакані шкарпетки і пиріг, який стояв у шафі на замасленому, посипаному крихтами папері. Вони слідкували за кожним моїм рухом. Я вийшов із кабінету з валізкою в руці, й завкадрами на прощання сказав, щоб і ноги моєї тут більше не було.

Коли я опинився поза досяжністю тих товаришів із парткому і невблаганної логіки їхнього допиту, мені почало здаватися, що я не винний, що в тих моїх рядках нема нічого страшного і що треба знайти когось, хто знав Маркету і зрозумів би гротескність усієї цієї історії. Знайшов одного студента з нашого факультету, комуніста; коли розповів йому все, він сказав, що в секретаріаті всі подуріли, нічого не тямлять у жартах, а він, знаючи Маркету, пречудово розуміє, про що тут ідеться. Поки що мені треба, як він порадив, звернутися до Земанека, який цього року буде парторгом факультету і, зрештою, добре знає і мене, й Маркету.

4

Те, що Земанек буде парторгом факультету, мені видалося непоганою новиною, адже я добре його знав і навіть був певен, що він зі щирою приязню ставиться до мене, хоча б через моє моравське походження. Річ у тім, що Земанек страшенно полюбляв співати народні пісні, до того ж співав їх, як ото співають у селі, звівши руки догори, наче справжнісінький хлопець з народу, якого мати привела на світ під звуки цимбалів під час танцю.

По суті, я був єдиний моравець на природничому факультеті, що надавало мені декілька привілеїв; за кожної врочистої нагоди — чи то зібрання, чи свято, чи Перше травня — товариші просили мене взяти кларнет і спробувати разом із кількома аматорами з-поміж студентів виконати народні моравські мелодії. Отак (з кларнетом, скрипкою й контрабасом) два роки поспіль ми брали участь у першотравневих демонстраціях, і Земанек, який був хлопчина нічогенький і полюбляв показати себе, долучався до нас; вбравшись у позичені моравські строї, він танцював на ходу, звівши руки догори, і співав. Цей від народження мешканець Праги, який Моравії ніколи й не бачив, завзято грав сільського гульвісу з наших країв, і я приязно поглядав на нього, тішився, що музика моєї малої батьківщини, яка одвіку вважалася осередком народного мистецтва, так припала йому до душі.

Крім того, Земанек знав Маркету, а це була ще одна перевага. Різні обставини студентського життя частенько зводили нас трьох докупи; якось (нас тоді була ціла ватага) я почав вигадувати, що в горах у Чехії живуть племена курдуплів, цитуючи на підтримку своїх слів витяги із наукової праці, що начебто була присвячена цій важливій проблемі. Маркета страшенно зачудувалася, що ніколи не чула про це. Я відказав, що нічого дивного в цьому нема: звісно ж, буржуазна наука навмисне обходила мовчанням існування цих курдуплів, тому що капіталісти використовували їх як рабів.

Таж про це треба написати! — вигукнула Маркета. — Чому ніхто про це не пише? Це ж був би такий аргумент проти капіталістів!

Можливо, в нас утримуються від цього, — замислено сказав я, — через трохи делікатний і непристойний характер цієї проблеми: курдуплі ці здатні до надзвичайних любовних подвигів, тим-то вони дуже були в ціні, й наша республіка потайки продавала їх за кордон за грубі гроші у валюті, зокрема до Франції, де капіталістки літнього віку брали їх у прислугу, звісно ж, задля того, щоб насправді користуватися ними в інший спосіб.

Приятелі душилися від погамованого сміху, який викликала не лише незрівнянна дотепність моїх небилиць, а й уважне обличчя Маркети, яка завжди ладна була кинутися в бій за щось (чи проти когось); вони аж губи кусали, боялися зіпсувати Маркеті радість пізнання, а дехто (поміж ними і Земанек, до речі) підтримав мене, щоб якомога поважніше підтвердити мої слова про тих курдуплів.

Коли Маркета запитала, які ж вони на вигляд, то, пам’ятаю, Земанек цілком поважно сказав, що від курдуплів походить професор Чехура, якого вона разом з усіма студентами мала нагоду щодня бачити за кафедрою, до того ж чи й за батьком, і за матір’ю, чи принаймні за одним із них. Розповів про це йому начебто доцент Гуле, що якось на канікулах зупинився в готелі, де мешкало подружжя Чехура, які не сягали і трьох метрів, якщо скласти їх докупи. Думав, що вони вже не сплять, то ввійшов уранці до їхнього номера і приголомшено завмер: вони лежали в ліжку, але не одне коло одного, а рядком: Чехура скрутився в ногах, а дружина — в узголів’ї ліжка.

Атож, підтвердив я, якщо так, то немає сумніву, що не лише Чехура, а й дружина його походить від курдуплів з чеських гір, оскільки так спати — давній атавістичний звичай усіх курдуплів цього краю, до речі, у минулому вони ніколи не будували осель у вигляді кола чи квадрата, а тільки у вигляді витягнутого по довжині прямокутника, тому що не лише подружжя, а й усі члени родини спали отак низкою, одне за одним.

Пригадавши тієї недоброї днини всю оту нашу балаканину, я відчув, як у мені засяяв кволий вогник надії. Земанек, який мав розглядати мою справу, знав стиль моїх дотепів, так само добре знав він і Маркету, тож зрозуміє, що листівка, яку я надіслав їй, просто хлопчачі пустощі, скеровані на те, щоб подразнити дівчину, якою ми всі захоплювалися й (звісно ж, унаслідок цього) часом із неї кепкували. За першої ж нагоди я розповів йому про моє лихо; Земанек уважно вислухав мене, наморщивши чоло, і сказав, що подумає.

Упродовж усього того часу я жив від сьогодні до завтра; як водиться, ходив на лекції й чекав. Мене часто викликали на різні партійні комісії, які намагалися з’ясувати, чи не належу я до якихось троцькістських угруповань; я, з мого боку, старався запевнити їх, що навіть не знаю, в чому той троцькізм полягає; я ловив кожен погляд тих товаришів, які вдавали із себе слідчих, жадібно намагаючись угледіти в них бодай іскорку довіри; коли мені видавалося, що такий шанс випав, я намагався підхопити ту іскорку, зберегти її в собі якнайдовше і роздмухати в пломінець надії.

Маркета і далі уникала мене. Розуміючи, що те ставлення пов’язане зі справою, яка постала з моєї листівки, я не хотів розпитувати її — від самолюбства чи, може, з досади. Та якось вона сама перепинила мене в коридорі на факультеті. «Я повинна поговорити з тобою».

Отак через кілька місяців ми знову опинилися вкупі; була осінь, обоє ми вбрані в довгі непромокальні плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? — запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? — запитали вони. Авжеж, звісно, — відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? — ухильно перепитала Маркета. — Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його… Ми його знаємо, — сказали вони, — нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?

«Не гнівайся на мене, — додала Маркета, — я зобов’язана була показати її».

«Не перепрошуй, — сказав я, — так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».

«А я й не думаю перед тобою виправдовуватися, мені не соромно, що я дала її прочитати їм, не хочу, щоб ти хибно це зрозумів. Ти член партії, й партія має право знати, хто ти такий і що думаєш», — зухвало відказала Маркета; потім додала, що їй стало страшно від того, що я таке написав їй, адже ми знаємо, що Троцький — це найбільший ворог усього того, за що ми боремося й задля чого живемо на світі.

Що я мав пояснювати Маркеті? Я попросив її розповідати, що було далі.

Маркета сказала, що вони прочитали ту листівку й остовпіли. Запитали, що вона про це думає. Вона відказала, що це мерзота. У неї запитали, чому вона не прийшла відразу й не показала їм це. Вона звела плечима. У неї запитали, чи знає вона, що таке пильність. Вона похнюпилася. Вони запитали, чи знає вона, що у партії багато ворогів. Вона сказала, що знає, та не могла повірити, що товариш Ян міг… Вони запитали, чи добре вона знає мене. Вона сказала, що я химерний якийсь. Звичайно, вона завжди вважала мене відданим комуністом, та часом я казав про комунізм геть неприйнятні речі. Вони запитали, які, наприклад. Вона сказала, що точно не пригадує, але для мене немає нічого святого. Вони сказали, що з цієї листівки все пречудово видно. Вона сказала, що часто сперечалася зі мною з багатьох приводів. І ще сказала, що я по-різному говорив на зборах і з нею. На зборах я весь палав ентузіазмом, а в її товаристві з усього кепкував і все висміював. Вони запитали, чи вважає вона, що така особа може бути членом партії. Вона звела плечима. Вони запитали, чи зможе партія побудувати соціалізм, якщо її члени заявляють, ніби оптимізм — це опіум для народу. Вона відказала, що така партія не побудує соціалізму. Вони сказали, що цього досить. І поки що вона не повинна казати мені про цю розмову, вони хочуть простежити, що я там далі писатиму. Вона сказала, що не хоче мене й бачити більше. Вони не погодилися. Навпаки, порадили їй і далі писати мені, принаймні тимчасово, щоб на поверхню спливло усе, що ще криється в мені.

«Ти потім показувала їм усі мої листи?» — запитав я Маркету, зашарівшись наче маківка, бо пригадав усі мої любовні тиради.

«А що я могла вдіяти? — відказала Маркета. — Але після цього всього писати тобі я більше не могла. Не в змозі була листуватися з людиною лише задля того, щоб вивести її на чисту воду. Послала тобі листівку, та й край. Не хотіла бачитися з тобою, бо мені заборонили розповідати тобі всю правду, і я боялася, що ти почнеш розпитувати і мені доведеться брехати, а брехати я не люблю».

Я запитав Маркету, що ж тоді змусило її побачитися зі мною сьогодні.

Вона сказала, що причиною був товариш Земанек. Він зустрів її на початку навчального року в коридорі й відвів до кімнати парткому на факультеті природничих наук. Сказав, що йому сповістили, ніби я написав їй на курси листівку з ворожим до партії змістом. Попросив сказати, які фрази там були. Вона сказала. Він запитав, що вона про це думає. Вона сказала, що осуджує. Він схвально кивнув і запитав, чи й далі зустрічається вона зі мною. Вона збентежилася й відповіла ухильно. Він сказав, що з курсів надійшов на факультет схвальний відгук про неї й факультетська партійна організація цілком їй довіряє. Вона відповіла, що щаслива це чути. Він сказав, що не має наміру втручатися в особисті справи, але гадає, що про людину можна судити з того, із ким вона водиться, тож як вона зупинить свій вибір на мені, це свідчитиме не на її користь.

Як зізналася Маркета, за кілька тижнів їй згадалася та розмова. Ми не зустрічалися вже кілька місяців, тож Земанекові напучування були, по суті, зайві; та його слова змусили її замислитися, подумати над тим, чи не жорстоко і, з морального боку, недопустимо буде поривати стосунки з другом тільки тому, що він припустився помилки, а отже, чи справедливо було, що ще раніше вона сама покинула мене. Вона зустрілася з товаришем, що керував курсами на канікулах, і запитала його, чи ще діє заборона казати мені про ту бучу, яка знялася довкола листівки; дізнавшись, що вже не треба нічого приховувати, вона зупинила мене і сказала, що хоче поговорити.

І ось тепер вона розповідає мені про все, що її непокоїть і гнітить; авжеж, недобре вона вчинила, вирішивши, що не буде більше зі мною зустрічатися; зрештою, нікого не можна вважати пропащим, хоч би якої помилки він припустився. Їй згадався радянський фільм «Суд честі» (натоді дуже популярний у партійному середовищі), в якому радянський учений-медик надав своє відкриття спершу західній громадськості, а тільки потім своїм співвітчизникам, що межувало з космополітизмом (іще одна принизлива наліпка тієї доби), навіть зі зрадою; Маркета схвильовано покликалася на закінчення фільму: врешті-решт ученого затаврував суд честі, що складався з його колег, але любляча дружина не відвернулася від укритого ганьбою чоловіка, а намагалася вдихнути в нього сили, щоб він спокутував ту тяжку помилку.

«Ага, то ти вирішила не кидати мене», — сказав я.

«Авжеж», — відказала Маркета і взяла мене за руку.

«Але скажи-но мені, Маркето, ти справді гадаєш, що я вчинив великий переступ?»

«Авжеж, гадаю», — відказала Маркета.

«То як, на твою думку, маю я право залишатися в партії чи ні?»

«Ні, Людвіку, на мою думку, не маєш».

Я знав: якщо я встряну до цієї гри, яку розпочала Маркета і яку переживала, здавалося, від усієї душі та з великим пафосом, то доможуся всього, чого марно прагнув доскочити впродовж усіх попередніх місяців: у пориві рятівної пристрасті, що рухала нею, немов паровий двигун кораблем, вона, звісно ж, віддасться мені. Звичайно, за однієї умови: що її рятівна пристрасть знайде задоволення; а щоб це сталося, потрібно, щоб об’єкт спасіння (на жаль, це був я!) погодився визнати свою велику, просто-таки величезну провину. А для мене це було неможливо. Я вже був близький до того, щоб оволодіти Маркетиним тілом, але не міг прийняти його такою ціною, нездатний був визнати провину і погодитися з таким нестерпним вироком; не міг я навіть чути, що людина, яка могла б стати мені близькою, визнала цю провину за мною й погодилася з тим вироком.

Не погодився я з Маркетою, не прийняв її допомоги і втратив її; та чи можна з певністю сказати, що я справді почувався невинним? Звичайно, я весь час запевняв себе, що вся ця справа має комічний характер, та водночас почав бачити ті три фрази очима розслідувачів моєї справи; ті фрази почали жахати мене: можливо, під їхньою блазенською личиною крилося щось і справді серйозне, тобто, може, я так і не зіллявся до останку з партією, може, ніколи і не був достеменним пролетарським революціонером, а тим, хто внаслідок простого рішення «долучився до революціонерів» (слід зауважити, причетність до революції ми розглядали не як особистий вибір, а як самісіньку сутність, ти або ж є революціонером і становиш одне ціле з революційним рухом, або тільки хочеш бути ним; але тоді ти постійно гризешся, бо почуваєшся винним через свою відмінність).

Коли сьогодні я міркую щодо тієї ситуації, за аналогією мені спадає на думку незмірна сила християнства, яке весь час нагадувало віруючому про його засадничу і постійну гріховність. Отак і я (та й усі ми) весь час стояв, похнюпивши голову, перед революцією та її партією, тож потроху пройнявся ідеєю, що текст моєї листівки, яку я задумав як фарс, був усе ж таки переступом, і внаслідок цього в моїй голові почала народжуватися самокритика: я казав собі, що ті три фрази не просто так спали мені на думку; вже до того (і, звісно ж, небезпідставно) товариші закидали мені «пережитки індивідуалізму»; я казав собі, що став надто вже пишатися, самовдоволено тішитися своєю освітою, своїм студентським званням, своїм інтелігентським майбутнім і що мій батько, який загинув у концентраційному таборі під час війни, напевне мого цинізму не зрозумів би; я докоряв собі, що, на превеликий жаль, його пролетарський дух вичерпався в мені; закидав я собі численні неподобства, аж дійшов висновку, що слід погодитися з покаранням, що воно необхідне для мене; відтоді зусилля мої скеровані були лише до одного: щоб мене не вигнали з партії, затаврувавши як її ворога; жити на світі визнаним ворогом того, що обрав я з юних літ, того, чим по-справжньому дорожив, уявлялося мені просто-таки жахіттям.

Оцю самокритику, яка була водночас і благанням про захист, либонь, разів сто повторював я подумки, разів із десять перед усілякими комітетами та комісіями і врешті повторив на загальних зборах нашого факультету, де Земанек виголосив про мене і про мій злочин вступну доповідь (ефективну, блискучу, незабутню) й від імені партійної організації запропонував виключити мене з партії. Після того як я виступив зі самокритикою, розпочалася дискусія, проте була вона не на мою користь; ніхто не заступився за мене, тож урешті всі (сотня людей, викладачі й найближчі мої однокурсники), авжеж, усі до одного попіднімали руки і проголосували не лише за те, щоб виключити мене з партії, а навіть (цього я вже й не чекав) за те, щоб позбавити мене права на подальше навчання в університеті.

Наступної ночі після тих зборів я сів на поїзд і подався додому, проте рідна домівка не стала мені підтримкою, бо впродовж кількох днів я не зважувався розповісти про моє лихо матінці, яка страшенно пишалася тим, що я студент. Навпаки, наступного дня я пішов у гості до Ярослава, колишнього однокласника і керівника оркестру цимбалів, де грав іще тоді, як навчався в ліцеї. Він дуже зрадів, коли я став на порозі: за два тижні мало відбутися його весілля, і він хотів, щоб я був у нього за свідка. Хіба ж відмовиш давньому другові? Отож залишалося тільки відсвяткувати моє падіння на весільному гулянні.

Слід зазначити, що Ярослав був моравський патріот і запеклий фольклорист, тож скористався власним весіллям, щоб задовольнити свої етнографічні уподобання, влаштувавши святкування за зразком давніх народних звичаїв: моравські строї, оркестр із цимбалами, весільний староста, що промовляє пишними фразами, молода, яку переносять через поріг на руках, пісні, одне слово, весь цілоденний церемоніал, що його Ярослав узяв радше з підручників із фольклору, ніж із живої народної пам’яті. Та я помітив дивну річ: мій друг, який нещодавно став очільником досить успішного пісенно-танцювального колективу, звісно, дотримувався всіх можливих давніх обрядів, проте (певне, з огляду на кар’єру й піддаючись закликам до атеїзму) він не подався з весільним почтом до церкви, хоч не можна уявити собі народного весілля без священника і Божого благословення; так само і старості доручив він виголошувати всі традиційні весільні фрази, що личили за тих обставин, але старанно вилучив із них усі біблійні мотиви, хоча вони якраз і були основою давньої весільної символіки. Смуток, що не дозволяв мені поринути з головою в це п’яне шлюбне гуляння, дав змогу відчути гидкий сморід хлороформу в джерельній воді цих давніх звичаїв. І коли Ярослав попросив мене (розчулившись від згадки про мою активну участь в оркестрі) взяти кларнет і заграти разом з іншими музиками, я відмовився. Згадалося мені, як грав я ото на Перше травня останні два роки, а пражанин Земанек, звівши руки догори, витанцьовував коло мене в народному костюмі й виспівував. Не міг я взяти кларнет до рук, відчував, наскільки все це фольклорне дійство огидне, огидне, огидне…

5

Мене позбавили права навчатися в університеті, й водночас я втратив і право на відстрочення від служби у війську, тож тепер залишалося тільки чекати повістки; доти збував я час, працюючи у двох бригадах: спершу — на шляхових роботах біля Готвальдова, а наприкінці літа — на сезонній роботі на консервному заводі, аж якогось осіннього ранку, після безсонної ночі в потязі, опинився у вояцькій казармі, що містилася в незнайомому потворному передмісті Острави.

І от стояв я у дворі разом з іншими вояками, приписаними до того самого підрозділу; один одного ми не знали; у напівмороку тієї взаємної анонімності поволі проступає на обличчях усе, що є брутального і чужого; пов’язувало нас тільки недовідоме майбутнє, про яке ми обмінювалися короткими припущеннями. Дехто казав, що нас приєднають до «чернюків», дехто казав, що ні, інші не знали навіть, що означає це слово. Мені було відоме його значення, тож я слухав ті припущення з непідробним жахом.

Прийшов сержант і попровадив нас до барака; ми з’юрмилися в коридорі, потім увійшли до великої зали, де на стінах висіли стінгазети, світлини і незграбні мальовидла; у центрі був величезний напис із червоних літер, вирізаних з паперу і пришпилених кнопками: «МИ БУДУЄМО СОЦІАЛІЗМ», а під ним стілець, біля якого стояв якийсь кощавий дідок. Сержант кивнув пальцем одному з нас і звелів сісти на стілець. Дідок пов’язав йому на шиї простирало, понишпорив у саквояжі під ногами, дістав звідти перукарську машинку і встромив її хлопцеві в чуприну.

З перукарського стільця розпочався конвеєр, який мав обернути нас на вояків: коли ми втратили волосся, від того стільця нас попровадили до сусіднього приміщення, там звеліли роздягнутися догола, упакувати вбрання в паперові торби, зав’язати їх шворками і здати у віконце; голі й пострижені, ми пройшли коридором, потім в іншій залі нам видали нічні сорочки; у тих сорочках ми увійшли в ще одні двері, де нам видали вояцькі черевики; у тих черевиках і нічних сорочках ми перетнули двір і ввійшли до ще одного барака, де отримали сорочки, кальсони, вовняні шкарпетки, ремені й однострої (петлиці на них були чорні!); потім ми прийшли до останнього барака, де підстаршина голосно зачитав наші прізвища, поділив нас на групи і вказав, де наші кімнати й ліжка.

Того ж таки дня нас вишикували, повели на вечерю, а потім оголосили відбій; наступного дня вранці побудили і попровадили до копальні; там у дворі нас поділили на трудові бригади, дали нам знаряддя (відбійні молотки, лопати, шахтарські лампи), якими ніхто чи майже ніхто з-поміж нас не вмів користуватися: потім кліть опустила нас під землю. Коли ми, насилу переставляючи втомлені ноги, урешті піднялися на поверхню, там уже чекали підстаршини, які вишикували нас у колону і попровадили до казарми; ми повечеряли, і після півдня почалися шеренгові вправи, прибирання, політична підготовка, обов’язкові співи; замість особистого життя — кімната з двома десятками ліжок. І так попливли одноманітні, схожі між собою дні.

Знеособлення, якого ми зазнали, в перші дні було геть безпросвітне; накинуті безликі дії, які ми виконували, заступили всі наші людські вияви; звісно, та безпросвітність була відносна, постала вона не лише з реальних обставин, а й із браку пристосованості зору (як ото буває, коли зі світла заходиш до темного приміщення); з часом вона повинна була потроху зникнути, тож навіть у тому напівмороку людського знеособлення почали вимальовуватися якісь риси. Мушу зізнатися, що я одним із останніх зумів пристосувати свій зір до цієї зміни освітлення.

Сталося це тому, що я всією душею відмовлявся змиритися з моєю долею. Вояки з чорними петлицями, до яких я належав, виконували всі шеренгові вправи без зброї і працювали в копальнях. За роботу їм платили (у цьому стосунку ми були в ліпшому становищі, ніж вояки інших родів війська), та для мене це була невелика втіха, адже я знав, що цим людям молода соціалістична республіка не довіряє зброї, бо вважає їх ворогами. Тим-то ставилися до них чимраз жорстокіше, крім того, над ними висіла загроза, що термін їхньої служби буде довший, ніж обов’язкові два роки; та найдужче лякало те, що я опинився поміж тими, кого вважав запеклими ворогами, й зарахували мене до них мої ж таки товариші. Тому попервах збував час поміж тими «чорнюками» на самоті; не хотілося мені спілкуватися з ворогами. Зі звільненнями за тієї пори було скрутно (вояки не мали на них права, їх надавали тільки у вигляді винагороди), та поки хлопці вешталися гуртом шинками і лапали дівчат, я волів самотою сидіти в кутку; вмощувався на ліжку в казармі, намагався читати або навчатися (коли ти математик, тобі достатньо паперу й олівця) і тішився тим, що не дав затягнути себе до того середовища; вважав, що маю однісіньке завдання: продовжувати боротьбу за право «не бути ворогом», за право вийти звідси.

Кілька разів розмовляв я з політкомісаром частини, намагаючись переконати його, що моя присутність поміж чорними петлицями — помилка; що виключили мене з партії за інтелігентність і цинізм, а не як ворога соціалізму; не переставав я (стільки разів!) пояснювати кумедну історію з листівкою, яка зрештою й не була кумедна, а в поєднанні з моїми чорними петлицями ставала дедалі підозріліша і, здавалося, крила в собі щось таке, що я обходив мовчанням. Як по правді, то, мушу сказати, той комісар терпляче вислухав мене і виявив навіть несподіване розуміння мого прагнення до виправдання; він і справді послав запит нагору (ото вже таємнича топографія!), а тоді викликав мене й зі щирим жалем сказав: «Навіщо ти хотів ошукати мене? Тепер я знаю, що ти троцькіст!».

Я почав здогадуватися, що ніяким способом не поправиш викривлений образ моєї особи, який склався в найвищій судовій палаті, де вирішують людські долі; зрозумів я, що цей образ (хоч і мало схожий на мене) був набагато реальніший, ніж сам я; що не він був моєю тінню, а навпаки, я був тінню мого образу; що не його треба було обвинувачувати в несхожості зі мною, а це я винен був у неподібності до нього; і що ця несхожість була моїм хрестом, якого я не міг перекласти на чужі плечі, а приречений був носити сам.

Проте здаватись я не хотів. Хотів навсправжки нести мою несхожість й надалі бути тим, про якого вирішили, що його нема.

Тижнів зо два потрібно було мені, щоб сяк-так звикнути до виснажливої праці в копальні з тяжким відбійним молотком у руках, вібрація якого відлунювала у всенькому моєму тілі аж до наступного ранку, коли я знову брався до роботи. Попри це працював я запопадливо і навіть з якоюсь люттю; поклав собі сягнути високих трудових здобутків і незабаром майже доскочив цього.

Проте ніхто не вбачав у цьому вияву моєї свідомості: усім нам платили за обсяг виконаної праці (щоправда, вираховували за харчування й утримання, проте нам і так залишалися чималі грошенята), тож багато хто, хоч яких там поглядів вони дотримувалися, гарували, як чорні воли, щоб бодай якийсь зиск отримати від цих змарнованих років.

Хоч усіх нас вважали запеклими ворогами режиму, проте в казармі змушували дотримуватися всіх форм публічного життя й соціалістичного колективізму: ми, вороги режиму, організовували імпровізовані десятихвилинні політінформації, що відбувалися під контролем політкомісара, брали участь у щоденних політбесідах, випускали стіннівки, наліплюючи в них світлини діячів соціалістичної держави, і малювали гасла про щасливе майбутнє.

Попервах я майже демонстративно і цілком добровільно брав участь у всіх тих справах. Але і це ні для кого не стало доказом: хіба інші не робили те саме, коли потрібно було, щоб на них звернуло увагу командування й випустило в місто? Жоден вояк не розглядав цю діяльність як політичну, а просто вважав позбавленою сенсу метушнею, яку потрібно було виконувати задля тих, під чиєю владою ми перебували.

Урешті я зрозумів, що мій бунт був ілюзорний, що моя несхожість стала помітна вже тільки для мене, а інші її не бачать.

Поміж підстаршинами, в цілковитій владі яких ми перебували, був один куций словак із темним чубом, капрал, який відзначався лагідним характером і цілковитою відсутністю садизму. Всі ми добре ставилися до нього, хоч декотрі лихі язики казали, що його доброта — це лише дурість. На відміну від нас, молодші командири, звісно, мали зброю, і часом їх возили на стрільбище. Якось куций капрал повернувся з тих навчань переможцем: казали, він посів перше місце, бо здобув найбільше балів за влучну стрілянину. Багато хто з нас вітав його (хто зі щирої приязні, хто задля сміху), а капрал аж шарівся від задоволення.

Того ж таки дня мені випало бути з ним наодинці. Щоб підтримати розмову, я запитав: «Як це вам щастить так влучно стріляти?».

Капрал глянув на мене і відказав: «А в мене є спосіб. Я кажу собі: оця бляшана мішень — імперіаліст. І тоді мене охоплює така лють, що я поціляю простісінько в десятку!».

Я вже хотів було запитати, яку ж людину уявляє він під досить-таки абстрактним образом імперіаліста, аж він замислено і поважно сказав: «Не втямлю, чому ви так вітаєте мене. Адже, якби розпочалася війна, я залюбки стріляв би у вас!».

Почувши це від такого лагідного чоловіка, який жодного разу не підвищив на нас голосу, — згодом за це його кудись перевели, — я збагнув, що ниточка, яка пов’язувала мене з партією і з товаришами, щойно безповоротно вислизнула у мене з рук. Мене викинули за межі мого життєвого шляху.

6

Атож, усі зв’язки урвалися.

Урвалося навчання, участь у русі, урвалася робота, дружба, кохання й пошук любові, одне слово, настав край усьому осмисленому плину життя. Лишився мені тільки час. Зате його пізнав я так глибоко, як ніколи доти. Був це уже не той звичний час, який обертався працею, коханням, усіма можливими зусиллями, час, який я сприймав неуважно, бо він був непомітний і тихенько спливав поза моїми плечима. Тепер він постав переді мною у всій оголеності, таким, який він був, у своїй достеменній, первинній подобі, тож спонукав мене прозивати його справжнім найменням (адже тепер я проживав чистий, порожнісінький час), щоб я не забував про нього ні на мить, щоб постійно думав про нього, щоб постійно відчував його ваготу.

Коли звучить музика, ми чуємо її, та забуваємо, що це тільки один із аспектів часу; коли оркестр замовкає, ми чуємо час; сам собою час. Я проживав паузу. Звісно ж, не оркестрову паузу (не ту, що її тривалість позначається умовною позначкою), а паузу без меж. Ми не могли (як це робили зазвичай в інших видах війська) потроху відтинати шматочки кравецького метра і щодня констатувати, як зменшується дворічний термін нашої служби; «чорнюків» могли тримати у війську стільки, скільки вважатиме за потрібне командування. Сорокарічний Амброз із другої роти гарував тут уже четвертий рік.

Перебувати на військовій службі, маючи вдома дружину чи наречену, було нестерпно гірко; це означало весь час подумки стежити за їхнім життям, яке вийшло з-під твого контролю. І ще означало постійно тішитися думкою про можливий їхній приїзд (а це трапляється так рідко!) і безперестану тремтіти зо страху, що командир скасує звільнення, заплановане на той день, і дружина марно стоятиме під брамою. Поміж «чорнюками» (з притаманним їм чорним гумором) ходили чутки, наче офіцери чекають цих вояцьких дружин, що стужилися за пестощами, улещають їх і збирають плоди жаги, які могли б належати ув’язненим у казармі чоловікам.

І все ж оті, у кого вдома була жінка, мали якусь ниточку, що перетинала ту паузу, може, кволу, може, ненадійно тонку, може, таку, що ось-ось урветься, проте вона була. У мене і такої ниточки не було; всі стосунки з Маркетою я урвав, і якщо мені й надходили якісь листи, то тільки від матінки… То хіба ж це не була ниточка, га?

Ні, тому що батьківська домівка — це не ниточка; це тільки минуле: листи, що надходять від батьків, це послання з континенту, від якого ти віддаляєшся; навіть гірше: такі листи весь час нагадують, що ти заблукав, нагадують про ту гавань, з якої вийшов ти в люди, виплеканий так чесно, так старанно створеними умовами; авжеж, каже тобі той лист, гавань ця і досі є, незмінна, певна і гарна у своїй давності, але шлях, шлях до неї утрачений!

Отак потроху звик я до того, що моє життя втратило свою безперервність, що воно випало у мене з рук і що мені лишилося бодай внутрішньо бути там, де я реально і непорушно перебував. І поступово мій зір пристосувався до цього напівмороку знеособлення, і я почав розрізняти людей довкола себе; з певним запізненням, щоправда, але не аж так безнадійно, щоб стати для них геть чужим.

Перший, хто виринув із того напівмороку (як оце зараз перший виринув із сутінків моєї пам’яті), був Ґонза, хлопчина із Брно (який розмовляв майже незрозумілим жаргоном тамтешнього передмістя), якого запроторили до «чорнюків» за те, що він відлупцював поліцая. То був його давній приятель іще зі школи, тільки старший на клас, а бійка сталася через те, що вони посварилися, та суд не взяв до уваги його пояснень, і Ґонзі дали пів року в’язниці, а потім він потрапив прямісінько сюди.

Ґонза був слюсар високого розряду, то, звісно ж, йому було байдуже, де вправлятися у своєму ремеслі чи в чому завгодно; ні до чого він не прихилявся, а до своєї будучини виявляв цілковиту байдужість, яка була джерелом його безмежної свободи.

Цим рідкісним відчуттям свободи міг дорівнятися до нього тільки Бедржих, найхимерніший хлоп’яга з нашої кімнати на двадцять душ, долучився він до нас тільки за два місяці після традиційного осіннього призову, тому що спершу його призвали служити в піхоті, де він рішуче відмовився брати до рук зброю, адже це суперечило його суворим релігійним принципам; там не знали, що з ним удіяти, надто ж після того, як перехопили його листи, які він адресував Труменові й Сталінові й у яких патетично закликав цих двох державних діячів розпустити їхні армії в ім’я соціалістичного братання; командування так збентежилося, що попервах дозволило йому брати участь у шеренгових управах, тож він був єдиний поміж вояками, хто не мав зброї, зате виконував команди «на плече» і «зброю до ноги» з бездоганною точністю, хоч руки його були порожні. Брав він участь і в перших уроках із політпідготовки, під час дискусій виступав і пречудово шпетив імперіалістичних паліїв війни. Та коли він із власного почину виготовив і повісив у казармі плакат, де закликав скласти всю зброю, військовий прокурор обвинуватив його в бунті. Судді настільки були спантеличені його миролюбними промовами, що призначили психіатричну експертизу, потім довго вагалися, аж нарешті запроторили його до нас. Бедржих був щасливий: він єдиний самохіть домігся чорних петлиць і був у захваті від цього. Тим-то він і почувався вільним — тільки у нього це почуття знаходило вияв не в зухвальстві, як ото в Ґонзи, а якраз навпаки — у спокійній дисциплінованості й незворушній запопадливості до праці.

Решта вояків була більш схильна до неспокою: тридцятирічний Варґа, словацький угорець, позбавлений будь-яких національних забобонів, воював у кількох арміях підряд і побував у полоні по обидва боки фронту; рудий Петран, у якого брат утік за кордон, убивши при цьому прикордонника; простак Йозеф, син заможного селянина з долини Ельби (він звик до широких ланів, де співають жайворонки, і тепер задихався від жаху в штольнях і галереях); Стана, двадцять років, жевжик із робітничого передмістя Праги, квартальний національний комітет написав на нього вбивчу характеристику, де обвинуватив у пияцтві під час першотравневої демонстрації й у тому, що він дзюрив біля тротуару на очах в охоплених ентузіазмом громадян; Петер Пекни, студент правового факультету, який під час Лютневої революції разом із іншими студентами брав участь у антикомуністичний демонстрації (незабаром він зрозумів, що я належав до тих, котрі вигнали його з навчання після лютневих подій, тож був єдиним, хто виявляв своє лихе задоволення тим, що бачить мене там, куди і його запроторили).

Хотів я згадати й інших вояків, з якими розділяв долю, та маю триматися головного: це був Ґонза, якого я любив найдужче. Пригадую одну з наших перших розмов; якось під час перепочинку в штольні (був тоді обід) ми опинилися поруч, і Ґонза ляснув мене по коліну. «А ти, глухонімий, хто такий насправді?» Я і справді був глухонімий (постійно занурений у промови на свій захист), і тепер спробував йому старанно пояснити (фразами, що тепер я відчуваю їхню штучність і силуваність), як я тут опинився і чому, як, по правді, не маю до цього всього ніякого стосунку. Він відказав: «Дурнику ти заплішений! А ми хіба маємо якийсь стосунок?». Я знову спробував викласти йому мій погляд на ситуацію (вишукуючи якомога природніші слова), і Ґонза, проковтнувши останній кусень, помалу сказав: «Якби ти був такий високий, як оце дурний, то сонце геть спекло б тобі мізки». У тій фразі з мене весело кепкував плебейський дух передмістя, і мені враз стало соромно за те, що я, мов розбещена дитина, весь час домагаюся втрачених привілеїв, тоді як свої переконання будував якраз на відмові від привілеїв.

Згодом я близько заприязнився з Ґонзою (я завоював його повагу, бо умів здійснювати подумки розрахунки, пов’язані з платнею, і кілька разів не дав нас обманути з грішми); якось він почав кепкувати з того, що я, мов дурень, скнію в казармі, замість того щоб скористатися звільненням, і потягнув мене до міста разом з іншими вояками. Дуже добре пам’ятаю цей випадок; нас було чималенько, може, з восьмеро, був Стана, потім Варґа, а також Ченек, хлопчина з факультету декоративно-ужиткового мистецтва, якого витурили з навчання (до «чорнюків» він потрапив за кубістські полотна, які малював студентом; тепер, задля того щоб здобути ту чи ту вигоду, він обмалював усі стіни в казармі зображеннями гуситських воїнів із булавами і бойовими ціпами). Небагато куди ми могли піти: середмістя Острави було для нас заборонене; доступні тільки декотрі вулиці, а на них — лише кілька забігайлівок. Коли ми прийшли в сусіднє передмістя, нам пощастило: у колишньому спортзалі, до якого нам не заборонялося заходити, влаштували танці. Заплативши якусь мізерію за вхід, ми ввалилися до приміщення. У просторій залі були столи і стільці, але люду було небагато: з десяток дівчат і десятків зо три хлопців, половина з них — артилеристи з місцевої казарми; угледівши нас, вони насторожилися, ми шкурою відчували, що вони стежать за нами і рахують нас. Ми посідали за довгим столом, де нікого не було, і замовили пляшку горілки, та кельнерка шорстко відказала, що алкоголь продавати заборонено, тож Ґонза звелів, щоб вона принесла вісім склянок лимонаду; потім кожен дав йому по купюрі, й за десять хвилин він повернувся з трьома пляшками рому, яким ми поліпшили смак того лимонаду, наливаючи ром під столом у склянки. Робили ми це потайці, адже знали, що артилеристи пильнують за нами і не оминуть нагоди донести кому треба про вживання алкоголю. Слід сказати, армійці ставилися до нас глибоко ворожо: з одного боку, вони вважали нас підозрілими елементами, вбивцями, злочинцями і ворогами, що ладні будь-якої миті (згідно зі шпигунськими романами, які популярні були за тієї пори) підло знищити їхні мирні родини, з іншого боку (і, звичайно, це було найголовніше) — заздрили, що в нас є гроші й ми можемо дозволити собі набагато більше за них.

У цьому і полягала химерність нашої ситуації: знали ми тільки втому і тяжку працю, кожні два тижні нам голили голови, остерігаючись, щоб волосся не повернуло нам утраченої певності, були ми виродками, які нічого доброго вже не чекали від життя, зате нам платили гроші. Небагато, але для вояка, який має два звільнення на місяць, ці грошенята становили цілий капітал, що давав змогу вільної часини (у тих небагатьох місцях, які були дозволені) поводитися мов багатій і в такий спосіб діставати винагороду за хронічне безсилля решти довгих днів.

Поки на естраді поганенький оркестр награвав вальси і польки для двох чи чотирьох пар, що товклися на танцмайданчику, ми спокійно розглядали дівчат і смакували лимонад, що його алкогольний присмак на якийсь час підносив нас над рештою присутніх; ми були в пречудовому гуморі; я відчував, як у голову мені вдарило п’янке чуття радісної приязні й щирого братерства із цими хлопцями, якого я не знав, відколи грав останнього разу з Ярославом у його оркестрі з цимбалами. Ґонза тим часом вибудував план, як украсти з-під носа в артилеристів якнайбільше дівчат. План був простий і чудесний, тож ми відразу взялися його втілювати. Ченек виявився найрішучіший у цьому ділі, а що був він запеклий паливода і мартопляс, то, щоб потішити нас, виконав усе це просто-таки блискуче: запросив потанцювати страшенно намазюкану чорнявку, а потім привів її до нашого столу; і їй, і собі налив лимонаду з ромом і по-змовницькому сказав: «Отже, вирішено!»; чорнявка кивнула і вихилила склянку. Якийсь шмаркач із нашивками капрала-артилериста на погонах тут-таки підійшов до столу і вкрай нахабно спитав Ченека: «Можна?». «А певно, братику!» — відказав Ченек. Поки чорнявка плигала з розпаленим капралом у дурнуватому ритмі польки, Ґонза хутко пішов зателефонувати і викликав таксі; за десять хвилин воно приїхало, і Ченек пішов до виходу; чорнявка скінчила танцювати, перепросила, сказавши капралові, що йде до вбиральні, й за хвилю стало чутно, як таксі поїхало.

Після того як Ченек успішно залагодив це діло, те саме вчинив Амброз, який знайшов трохи старшу і досить-таки негарну дівчину (втім, це не завадило крутитися довкола неї чотирьом артилеристам); за десять хвилин підкотило ще одне таксі, й Амброз поїхав із тією бридулею і з Варґою (той вважав, що з ним не піде жодна дівчина), щоб долучитися до Ченека у забігайлівці, про яку вони наперед домовилися, на протилежному кінці Острави. Ще двом нашим хлопцям теж пощастило вивезти дівчину, і нас лишилося троє: Стана, Ґонза і я. Артилеристи чимраз роздратованіше зиркали на нас, вони вже почали підозрювати, що поміж зменшенням нашої кількості і зникненням трьох дівчат із їхнього мисливського угіддя існує якийсь зв’язок. Ми сиділи з невинними виразами на обличчях, відчуваючи, що в повітрі запахло бійкою. «Ну, ще одне таксі для нашого гідного від’їзду», — сказав я, тоскно зиркаючи на білявку, з якою потанцював тільки раз на початку, та не зважився запропонувати їй податися зі мною; думав, наступного разу пощастить це зробити, та виявилося, артилеристи так уже стерегли дівчину, що неможливо було до неї доступитися. «Нічого не вдієш», — сказав Ґонза і пішов телефонувати. Коли він проходив залою, артилеристи схопилися з-за столів і обступили його. Авжеж, назрівала бійка, вона мала ось-ось вибухнути, тож нам зі Станою не залишалося нічого іншого, як кинутися на поміч приятелеві, якому загрожувала небезпека. Артилеристи вже мовчки оточили Ґонзу, аж якийсь старшина, що був добряче напідпитку (певне, і в них була плящина під столом), порушив ту тривожну тишу: почав розбалакувати, що його батько до війни був безробітний, то він не може дивитися на цих буржуїв із чорними петлицями, що йому все це вже остогидло і нехай хлопці бачать, як він затопить у мордяку оцьому гадові. Ґонза скористався невеличкою паузою в монолозі того старшини і чемно запитав, що треба від нього товаришам артилеристам. Щоб ви хутчій забралися звідси, сказали вони, і Ґонза відказав, що ми так і зробимо, тільки спершу нехай дадуть нам змогу викликати таксі. Тієї ж таки миті нам здалося, наче старшина зараз умліє. Ох ви ж гівнюки, заволав він, гади ви прокляті, ми тут служимо, аж зі шкури вилузуємося, й хоч би шеляг був у кишені, а ці капіталісти, агенти підривних служб, мерзота, їздять на таксі, о ні, ліпше я їх задушу власними руками, ніж дозволю поїхати звідси на таксі!

Усе йшло до бійки; до гурту підтягнулися ще й цивільні і персонал тієї забігайлівки, який боявся інциденту. І тоді я вгледів мою білявку; лишившись за столом сама (і геть байдужа до сварки), вона підвелася й попрямувала до вбиральні; я непомітно відійшов від гурту й у вестибюлі, де містилися роздягальня і туалети (там не було нікого, крім гардеробниці), звернувся до неї; я наче кинувся у воду, не вміючи плавати, ніяково було чи ні, але треба було діяти; понишпоривши в кишені, дістав кілька пожмаканих банкнот по сто крон і сказав: «Не хочете податися з нами? Там буде ліпша розвага, ніж тут!». Вона зиркнула на ті грошенята і зітнула плечима. Я додав, що зачекаю її надворі, вона погодилася, зникла у вбиральні й незабаром вийшла у пальті; потім усміхнулася мені й сказала, що відразу втямила: я не такий, як інші. Те зауваження припало мені до вподоби, я взяв її під руку і попровадив на протилежний бік вулиці, за ріг, ми стали там і почали чекати, коли біля входу в забігайлівку, осяяному світлом ліхтаря, з’являться Ґонза зі Станою. Білявка запитала, чи не студент я, і коли я кивнув, поскаржилася, що напередодні в роздягальні у неї поцупили гроші, та ще й не її, а заводські, то тепер вона у відчаї, бо за це її можуть потягти до суду, потім спитала, чи не можу я дати їй бодай сотню; я пошукав у кишені й простягнув їй дві пожмакані банкноти.

Чекати нам довелося недовго; незабаром вийшли обидва наші приятелі, уже в пілотках і в шинелях. Я свиснув, але тієї миті вискочило ще троє вояків (без пілоток і шинелей) і почали їх наздоганяти. Слів їхніх я не чув, але інтонація була погрозлива; вони шукали білявку. Потім один кинувся на Ґонзу, і розпочалася бійка. Стана бився з одним, а Ґонзу атакували двоє; вони майже здолали його, аж тут нагодився я й почав лупцювати кулаками одного з напасників. Певне, вони розраховували на чисельну перевагу, та їхній запал згас, коли сили зрівнялися; ось один повалився додолу, коли Стана добряче вгатив його кулаком, і ми, скориставшись їхнім остовпінням, чкурнули відтіля.

Білявка слухняно чекала нас за рогом. Угледівши її, хлопці аж застрибали на радощах, почали казати, що я молодець, і мало обніматися не полізли. Ґонза дістав з-під поли повну пляшку рому (хтозна, як вона вціліла під час бійки) і струсонув нею, піднявши угору. Почувалися ми бадьоро, одне тільки лихо було — не знали, куди податися: із забігайлівки нас витурили, доступ до інших заборонили, розлючені супротивники не дали нам узяти таксі, та ще й відплати слід було остерігатися. Ми швиденько помчали якимось провулком; спершу обабіч видно було хати, потім з одного боку мур, а з другого штахетник; біля того штахетника стояв візок, а трохи далі якась сільськогосподарська машина з металевим сидінням. «Трон», — сказав я, і Ґонза посадив на нього білявку, аж вона вивищувалася десь на метр над землею. Пляшка переходила з рук до рук, пили ми всі четверо, білявка стала балакуча і сказала Ґонзі: «Закладаюся, ти не даси сто крон!». Ґонза, як великий пан, кинув їй сотню, дівчина вмить звільнилася від свого пальта і задерла спідницю, а потім скинула трусенята. Взяла мене за руку і сіпнула до себе, але мені було страшно, я випручався, й моє місце зайняв Стана, який одразу ж запхався їй між ноги. Вони були разом насилу двадцять секунд; я хотів було пропустити Ґонзу (мені хотілося бути гостинним, крім того, мене тримав у своїх лабетах страх), та цього разу білявка виявила рішучість, потягла мене до себе, і коли після підбадьорливих дотиків моя чоловіча гордість стала дибки, вона ніжно прошепотіла мені на вухо: «Дурнику, я ж тут заради тебе», потім почала зітхати, аж мені стало здаватися, що це гожа молода дівчина, яка кохає мене, а я її, і вона зітхала, зітхала, а я знай робив своє, аж Ґонза сказав щось непристойне, і я усвідомив, що це не молода дівчина, яку я кохаю, й відсахнувся від неї так рвучко і передчасно, що білявка мало не перелякалася і сказала: «Що ти витворяєш?», але нею вже оволодів Ґонза, і стогони її залунали знову.

Ми припленталися до казарми аж о другій ночі. О пів на п’яту вже треба було вставати і добровільно йти на роботу в неділю, за це нашому командирові давали премію, а нам раз на два тижні — звільнення до міста. Ми не виспалися, голови аж дудоніли з похмілля, та хоч ми повзали штольнями, мов слимаки, я з утіхою згадував минулий вечір.

Через два тижні все було не так блискуче; Ґонзу за щось позбавили звільнення, і я подався до міста з двома хлопцями з іншого відділення, яких насилу знав. Ми подалися (добряче напідпитку) до одної жіночки, яка була така бридка і довготелеса, що її прозвали Ліхтарнею. То було страховисько якесь, та обирати не мали з чого: через брак вільного часу не до багатьох жінок був доступ. Необхідність за будь-яку ціну використовувати дозвілля (таке коротке, та ще й рідко воно нам випадало) спонукала вояків віддавати перевагу доступному перед стерпним. З часом і завдяки пошукам, результатами яких ми постійно обмінювалися, постала мережа (досить убога, треба сказати) таких більш чи менш доступних (і, звісно, насилу стерпних) жінок, якою всі ми користувалися.

До цієї мережі належала і Ліхтарня; мене це нітрохи не турбувало; коли почали кепкувати через її ненормальну статуру, уже хтозна-вкотре повторюючи, що треба прихопити з собою цеглину і стати на неї, коли дійде до діла, я відчув, що ті дотепи мені в якийсь дивний спосіб приємні: вони розпалювали мій шалений потяг до жінки, до будь-якої жінки; що менше було в ній індивідуальності, що менше душі, тим ліпше; тим ліпше, якщо це буде хоч яка жінка.

Хоч я і хильнув добряче, моя несамовита жага вмить згасла, коли я побачив дівчину, яку прозивали Ліхтарнею. Усе видалося мені гидким і марним, а що поруч не було нікого, з ким я дружив, ні Ґонзи, ні Стани, то наступного дня мене охопило страшенне похмілля, яке отруїло пригоду, що сталася два тижні тому, і я заприсягся ніколи більше не брати дівчину на сидінні сільськогосподарської машини, а про п’яну Ліхтарню й казати нема чого…

Невже в мені ожили якісь моральні принципи? Нітрохи; це була просто огида. Але звідки взялася та огида, якщо кілька годин тому мені страшенно кортіло жінки, і ця хіть прямісінько пов’язана була з цілковитою байдужістю до того, хто буде ця жінка? Невже я делікатніший за інших, невже мене лякали повії? Ні: просто мене охопив смуток.

Стало сумно від того, що в любовних пригодах, яких я зазнавав, не було нічого виняткового, що обрав я їх не від пересиченості, не з примхи, не від тривожного прагнення все пізнати, все пережити (хоч нице, хоч шляхетне), — ні, я засмутився, бо ці пригоди стали засадничою і звичною умовою мого теперішнього існування. Бо вони суворо окреслили коло моїх можливостей, бо чітко позначили обрії того любовного життя, яке віднині мені було доступне. Тому що були вони не проявом моєї свободи (як подумав би я ще торік, якби зазнав їх тоді), а ознакою моєї підневільності, моїх обмежень, моєї приреченості.

І тоді я злякався. Злякався цих жалюгідних обріїв, цього призначення. Відчув, як душа моя зібгалася в кім’ях, як відступила вона в себе, і жахнувся від думки, що в цьому глухому куті їй уже немає куди втекти.

7

Усі ми чи майже всі зазнавали смутку від усвідомлення вбогості перспектив нашого любовного життя. Бедржих (автор закликів до миру) намагався ухилитися від нього, поринувши в медитативні глибини свого єства, де, вочевидь, побутував його містичний бог; в еротичному аспекті цій набожній духовності відповідало рукоблуддя, яке він практикував із регулярністю щоденної відправи. Інші опиралися цьому смуткові, обманюючи себе ще дужче: найцинічніші полювання на повій вони супроводжували найсентиментальнішою романтичністю; у декого вдома лишилося кохання, і його незгасний пломінець вони берегли в собі й аж так роздмухали, що він спалахнув яскравим полум’ям; декотрі вірили в непохитну Вірність і вірне Чекання; декотрі по секрету розповідали, що дівчина, яку вони п’яною здибали десь у забігайлівці, перейнялася до них чистим коханням. До Стани двічі приїздила одна пражанка, з якою він колись зустрічався до армії (і яку тоді сприймав не дуже серйозно); зненацька він так розчулився, що вирішив тут-таки з нею побратися. Казав нам, що вчинив це задля двох вихідних, які належать жонатому воякові, та я знав, що це були тільки балачки, хоч якими цинічними він хотів учинити їх. Сталося це на початку березня, командир і справді дав йому сорок вісім годин звільнення, і Стана подався до Праги, щоб одружитися й пробути там суботу і неділю. Дуже добре пам’ятаю це, тому що день його одруження був і для мене знаменним днем.

Я теж мав звільнення від служби, а що й досі прикро було за змарнований час із Ліхтарнею, то з приятелями я не пішов, а подався до міста сам. Поїхав навмання старим трамваєм, що прямував вузькою колією, яка поєднувала два віддалені райони Острави. Вийшов на першій-ліпшій зупинці, потім так само навмання сів на інший трамвай; та околиця, де якимось химерним чином заводи чергувалися з природою, луки зі смітниками, купки дерев із териконами, багатоповерхові будинки з сільськими хатами, надзвичайно вабила і водночас бентежила мене; я знову вийшов із трамвая на якійсь зупинці й довго йшов пішки: майже захоплено розглядав я той чудернацький краєвид, намагаючись відгадати його сенс; силкувався знайти назву, що надала б цілісності й ладу цій місцевості, яка складалася з таких різних елементів; минаючи ідилічний будиночок, зусібіч повитий плющем, я подумав, що тут він якраз доречний, бо нітрохи не узгоджується з облупленими фасадами багатоповерхівок, які височіли по сусідству, з силуетами шахтових копрів, димарями і величезними печами, що стояли на задньому плані; поминув я й бараки того вбогого селища, трохи далі побачив віллу, вона була, щоправда, сіра і брудна, але оточена садком і ґратчастою огорожею; у кутку того саду росла плакуча верба, яка була недоречна на тлі краєвиду, — проте я подумав, що тут вона якраз на своєму місці. Ці невідповідності тривожили мене не лише тому, що я вбачав у них загальний символ цього краєвиду, а й розглядав їх як образ моєї долі, мого вигнання в цім краю; цілком природно, що це проектування моєї особистої історії на об’єктивність цілого міста завдавало мені якоїсь втіхи; я розумів, що не належу цій місцевості, як не належить їй і плакуча верба, й оповитий плющем будиночок, як не належать їй ці короткі вулички, що провадять у нікуди, складені з різношерстих споруд, атож, не належав я до цієї місцевості, що була колись веселеньким селом, так само як не пасували до неї ці огидні квартали, забудовані низькими бараками, і врешті усвідомив: тим-то і не пасував я до неї, що достеменне моє місце було тут, у цьому жахливому місті невідповідностей, у цьому місті, яке невблаганними лабетами зводило докупи все, що було чуже одне одному.

Я вийшов на довгу вулицю Петржковіце колишнього села, що стало тепер одним із найближчих передмість Острави. Зупинився біля великого двоповерхового будинку, на розі якого виднів вертикальний напис: «КІНО». На думку мені спало незначне запитання, яке міг поставити тільки роззява-перехожий: як це сталося, що кінотеатр не має назви? Я придивився уважніше, але на будівлі більше нічого не було написано (зрештою, і на кінотеатр вона не скидалася). Поміж нею й сусіднім будинком, у проміжку завширшки два метри, був провулок; я звернув у нього й опинився у дворі; тільки там я побачив, що на першому поверсі є крило; на засклених вітринах наліплені були рекламні плакати і кадри з фільмів; я підійшов ближче, але і тепер не побачив назви кінотеатру; обернувся й, угледівши за ґратчастою огорожею дівчинку в сусідньому дворі, запитав, як зветься кінотеатр; вона здивовано глянула на мене і відказала, що не знає. Урешті я мусив визнати, що він безіменний; і що в цьому остравському вигнанні кінотеатри не можуть навіть мати назв.

Я обернувся (без будь-якого наміру) до вітрин і тільки тоді помітив, що фільм на афіші з двома кадрами зветься «Суд честі». То була радянська стрічка, що на її героїню й посилалася Маркета, коли вирішила відіграти велику милосердну роль у моєму житті, її суворістю надихалися й мої товариші на партійних зборах, коли голосували проти мене; все це викликало в мене таку огиду до цього фільму, що я й чути про нього не міг; аж ось тут, в Остраві, не зміг ухилитися від його грізного перста… Нічого не вдієш, якщо цей перст нам не подобається, то досить обернутися до нього спиною. Так я і вчинив: хотів було повернутися на вулицю.

І тоді вперше побачив я Люцію.

Вона прямувала до мене; ось вона увійшла у двір кінотеатру; чому не подався я своєю дорогою, коли зустрів її? може, завдяки дивній непоспішності прогулянки? може, причиною стало чудернацьке надвечірнє сонце, яке осявало двір і змусило мене збавити ходу й не дало вийти на вулицю? чи, може, причина була в зовнішності Люції? Цілком пересічній зовнішності, треба сказати, і хоч згодом та пересічність навіть зворушувала і приваблювала мене, як пояснити, що вона вразила мене від першого разу і я раптом зупинився? хіба не зустрічав я таких непоказних дівчат на остравських тротуарах? чи, може, в її пересічності було щось надзвичайне? Хтозна. Так чи так я завмер наче вкопаний, дивлячись на молоду дівчину: повільною, неспішною ходою підійшла вона до вітрини з кадрами «Суду честі»; потім, так само непостійно, обернулася і ввійшла у відчинені двері, що провадили до віконця каси. Атож, це була та особлива Люціїна неквапливість, що так зачарувала мене, ота повільність, яка випромінювала покірливе відчуття того, що нема на світі мети, до якої слід було б поспішати, і що марно до чогось нетерпляче простягати руки. Авжеж, може, ота наповнена печаллю повільність і змусила мене стежити поглядом за дівчиною, що подалася до каси, дістала гаманця, взяла квиток, окинула поглядом залу, а потім вийшла у двір.

Я не зводив із неї очей. Вона стояла спиною до мене, дивилася кудись удалину, поверх двору, садків і обгороджених штахетниками сільських хатин, сягаючи поглядом, либонь, аж до брунатної лінії кар’єру, що, ламаючи перспективу, пролягала трохи вище. (Ніколи не забуду я того двору, жодної подробиці не зможу забути; пам’ятаю ґратчасту огорожу, що відокремлювала сусідній двір, дівчинку, що замислено сиділа на східцях будинку; пам’ятаю ті східці, облямовані ступінчастим парапетом, де стояли два порожні квіткові горщики і сіра миска; пам’ятаю димувате сонце, що сідало за кар’єром.)

Була за десять шоста, це означало, що до початку сеансу лишилося ще десять хвилин. Люція обернулася й, не поспішаючи, вийшла з двору на вулицю; я попрямував за нею; за моєю спиною зникло видовище спустошеного остравського села, і переді мною знову постала міська вулиця; за пів сотні кроків був дбайливо доглянутий майдан із кількома лавочками, крихітним сквериком, за ним невиразно ясніла червона цегла псевдоготичної кам’яниці. Я стежив за Люцією: вона вмостилася на лаві; повільність ні на мить не покидала її, можна було навіть сказати, що й сіла вона повільно; навсібіч вона не дивилася, нітрохи не метушилася, сіла, наче в очікуванні хірургічної операції або чогось такого, що настільки захоплює нас, аж ми, не звертаючи уваги на довколишній світ, цілком спрямовуємо її всередину себе; може, тим-то я міг ходити довкола неї й розглядати її, а вона цього й не помічала.

Частенько кажуть про кохання з першого погляду; я певен, що кохання саме створює про себе легенду, творить запізнілу міфологізацію свого початку; тим-то і не буду я стверджувати, що тут спалахнуло таке несподіване кохання; та цього разу певне ясновидство таки було: сутність Люцїї — якщо вже бути точним — сутність того, чим стала Люція для мене згодом, я збагнув, відчув, побачив умить і відразу: Люція принесла мені саму себе, як ото приносять людям істини-одкровення.

Я дивився на неї, розглядав її сільську завивку, яка обернула її коси у безформні кучерики, розглядав її брунатне пальтечко, убоге, поношене і навіть трохи закоротке; розглядав її обличчя, непоказно гарне, гарно непоказне; у цій молодій дівчині відчував спокій, простоту і скромність, і відчував, що це ті цінності, яких я потребував; мені здалося, що, крім того, ми дуже близькі; здалося, варто до неї підійти і заговорити, й тієї ж таки миті вона (нарешті) гляне мені у вічі й усміхнеться, наче побачить зненацька свого брата, якого не бачила вже кілька років.

Люція звела голову; зиркнула на годинник на вежі (ця мить теж назавжди закарбувалася в моїй пам’яті; то був порух дівчини, що не носить на зап’ясті годинника й несамохіть завжди сідає обличчям до дзиґаря). Вона підвелася з лави і подалася до кінотеатру; я хотів було підійти до неї; сміливості мені не бракувало, але чомусь раптом забракло слів; почуття, звісно, наповнювали мої груди, але в голові жодного складу не народжувалося; ішов я за дівчиною аж до контролерів, і там виявилося, що зала порожня. Аж ось увійшло кілька людей і подалося до каси; я випередив їх і таки взяв квиток на той клятий фільм.

Дівчина тим часом увійшла до зали; я зробив те саме; у цьому напівпорожньому приміщенні вказані у квитках номери місць уже не мали сенсу, тож я пройшов у той ряд, де сиділа Люція, і вмостився коло неї. Зазвучала вересклива музика зачовганої платівки, погасло світло, й на екрані замигтіла реклама.

Люція, звісно ж, розуміла, що не випадково коло неї сів вояк із чорними петлицями, вона, звісно ж, помічала і відчувала мою близьку присутність, до того ж я і сам зосередився тільки на ній; не помічав я того, що діялося на екрані (ото вже кумедна відплата: я був у захваті від того, що фільм, який не раз тицяли мені під носа моралісти, іде на екрані, а мені до нього байдужісінько).

Сеанс закінчився, засвітили світло, глядачі повставали з місць. Підвелася й Люція, взявши своє брунатне пальтечко, що лежало на колінах, просунула в нього руку. Я хутко надів пілотку, остерігаючись, щоб вона не побачила моєї стриженої під нуль голови, й, не кажучи ні слова, допоміг їй просунути руку в другий рукав. Вона коротко зиркнула на мене і нічого не сказала, хіба що, може, легенько схилила голову, та я не знав, чи це вона так подякувала мені, чи то просто був несвідомий порух. Потім вона дрібними крочками вийшла з ряду крісел. Швидко вбравши і собі зелену шинель (яка була задовга і вочевидь не личила мені), я подався за нею вслід. Ми ще й надвір не вийшли, коли я озвався до неї.

Це було так, наче, просидівши поруч із цією дівчиною дві години і думаючи про неї, я налаштувався на її хвилю; раптом знайшов слова, щоб з нею заговорити, і сталося це так, наче я давно її знав; не почав я розмови з якогось дотепу чи парадоксу, як ото полюбляв робити, був я цілком природний — це здивувало навіть мене самого, адже досі в спілкуванні з молодими дівчатами я ніс на собі купу личин.

Запитав, де вона мешкає, що робить, чи часто ходить у кіно. Сказав, що гарую в копальні, робота надзвичайно тяжка, до міста ходжу вряди-годи. Вона сказала, що працює на заводі, мешкає в робітничому гуртожитку для жінок, повернутися туди треба до одинадцятої вечора, часто ходить у кіно, бо танці їй не подобаються. Я сказав їй, що охоче ходив би разом із нею в кіно, коли їй випаде вільний вечір. Вона сказала, що звикла ходити сама. Я запитав, чи не тому це, що їй сумно в житті. Вона кивнула. Я сказав, що й мені невесело.

Ніщо так швидко не прихиляє людей одне до одного (навіть якщо ця прихильність і оманлива), як спільний смуток і туга; оця атмосфера спокійного порозуміння, яка зводить нанівець усі страхи та завади і доступна як витонченим душам, так і простеньким, найлегше зближує людей, проте настає вона дуже рідко: адже задля цього потрібно відмовитися від «уміння показати себе», що складається зі штучних жестів і гримас, і поводитися просто й невимушено; хтозна, як сягнув я цього (та ще й ураз, без підготовки), як зумів дійти до цього, адже завжди брів навпомацки, мов сліпий, зі своїми облудними личинами; нічого не можу про це сказати; проте відчуваю це як несподіваний дарунок, як чудесне звільнення.

Отож ми розповідали про себе найпростіші речі; простували до гуртожитку, а там зупинилися і трохи постояли; ліхтар осявав Люцію світлом, і я дивився на її брунатне пальтечко і гладив не її обличчя чи коси, а пошарпану матерію її зворушливого вбрання.

Ще пригадую, що лампа погойдувалася туди й сюди, повз нас проходили і, вибухаючи неприємним гучним реготом, зникали у дверях гуртожитку якісь дівки, я глянув на прямовисний мур того будинку, де мешкала Люція, на сіру голу стіну з вікнами без карнизів; пригадую ще Люціїне обличчя, що (на відміну від облич інших дівчат, яких я знав за подібних обставин) було спокійнісіньке, незворушне, наче в учениці коло дошки, яка відповідає на уроці (без сварливої упертості та крутійства), обмежуючись тільки тим, що знає, не думаючи ні про оцінку, ні про похвалу.

Ми домовилися, що я надішлю їй листівку, сповіщаючи, коли випаде мені ще одне звільнення і ми зможемо знову зустрітися. Ми попрощалися (без обіймів і навіть не торкнувшись одне одного), і я пішов. За кілька кроків я обернувся й побачив, що вона непорушно стоїть на порозі, тримаючи в руці ключа, і дивиться на мене; тільки тоді, як я вже трохи відійшов, вона оговталася від своєї скутості і послала мені навздогін довгий погляд (що досі був ніяковий). Потім звела руку жестом людини, яка ніколи не робила цього й не вміє це зробити, знає лишень, що на прощання махають рукою, тим-то вирішила і собі ризикнути незграбно здійснити цей порух. Я зупинився й помахав у відповідь; ми дивилися здалеку одне на одного, я пішов було, та знову зупинився (Люція знай махала мені й махала), і отак потроху зник за рогом, і ми вже не бачили одне одного.

8

Від цього вечора все в мені змінилося; я вмить знову став наче оселя, в якій хтось почав жити і господарювати. Стінний годинник, де стрілки вже давно наче паралізувало, раптом пішов і почав цокати. Це було дуже важливо: час, який досі спливав повз мене, наче млявий потік, без ритму і без такту, від нічого до нічого (адже я перебував у паузі!), потроху прибрав олюдненого вигляду: він почав поєднувати і відлічувати секунди. Я знову став цінувати звільнення в місто, і дні стали для мене ніби щаблі драбини, якими я підіймався, щоб побачитися з Люцією.

Ніколи в житті не вділяв я жодній дівчині стільки думок, стільки спокійної уваги (чого, до речі, більше ніколи не робив, бо не мав стільки часу). До жодної дівчини не почував я такої вдячності, як до неї.

Вдячності? За що? Передовсім за те, що вона відлучила мене від тих убогих любовних обріїв, у яких замкнені були ми всі. Звичайно, і молодик Стана у свій спосіб розірвав це коло; тепер він мав домівку в Празі, дружину, яка любила його і про яку він міг думати. Проте не було чого йому заздрити. Шлюбним актом він зрушив із місця свою долю, але, сідаючи на потяг до Острави, втрачав будь-який вплив на неї.

Відкривши для себе Люцію, я теж зрушив із місця мою долю; але я не втрачав її з очей; бачилися ми хоч і рідко, проте майже регулярно, я знав, що вона здатна чекати мене два тижні й більше, зустрічаючи потім так, наче ми розлучилися напередодні.

Та Люція не лише звільнила мене від нудотного відчаю, який охоплював мене після любовних остравських походеньок. Я вже, звісно, усвідомив, що програв свою битву і не позбудуся тих чорних петлиць, знав, що не варто усамітнюватися в собі, цураючись людей, з якими доведеться провести два роки чи й більше, знав, що недоречно весь час відстоювати своє право на власний шлях (тепер я почав розуміти, який привілейований він був), та ця зміна мого ставлення до ситуації зумовлювалася глуздом і волею, тож не могла урвати той внутрішній плач, яким я голосив за моєю пропащою долею. Люція погамувала той плач, ніби чарівною паличкою махнула. Мені досить було відчувати, що вона перебуває коло мене разом із своїм життям, де ніякої ролі не відігравали космополітизм та інтернаціоналізм, пильність і класова боротьба, суперечки під час визначення диктатури пролетаріату, політика з її стратегією й тактикою.

У клопотах із цими справами (які були настільки минущі, що незабаром стали геть незрозумілі) я й зазнав катастрофи; та за них я і тримався. Різним комісіям я міг наводити десятки причин того, чому я став комуністом, та передовсім у цьому русі мене цікавило, навіть чарувало, кермо історії, за яким я опинився (чи принаймні думав, що опинився). Воно й не дивно, адже ми реально вирішували долю людей і речей; і саме в університетах: у професорському середовищі тоді було небагато комуністів, тож у перші роки студенти-комуністи майже самостійно керували факультетами, вирішуючи, кого призначити викладачем, здійснюючи реформи і складаючи навчальні програми. Сп’яніння, якого ми зазнавали, зазвичай зветься сп’янінням від влади, проте (з дещицею доброї волі) я міг би обрати і не такі суворі вирази; ми були зачаровані Історією; ми сп’яніли від того, що осідлали Історію, немов коняку, й відчували її спину під своїми сідалами; здебільшого це закінчувалося огидною жагою влади, але (оскільки у всіх людських справах присутня двозначність) і тут була наявна (зокрема для нас, молодих) прегарна ілюзія, що ми запроваджуємо епоху, в якій людина (кожна людина) вже не буде перебувати поза Історією чи під закаблуком Історії, а провадитиме і творитиме її.

Я певен був, що поза цим кермом Історії життя вже не життя, а напівсмерть, нудьга, вигнання, Сибір. І ось тепер (після пів року Сибіру) я раптом помітив нову і непередбачену можливість для існування: переді мною постали забуті луки повсякдення, приховані під розгорнутим крилом Історії, а посеред них чекала на мене скромна, непоказна, але гідна кохання дівчина, яку звали Люція.

Що могла знати Люція про це велике крило Історії? Навряд чи могла вона чути навіть його далекий відгомін; нічого не знала вона про Історію; вона жила поза нею; не прагнула до неї жадібно; не зазнала вона великих і тимчасових клопотів, жила малими і вічними. І я раптом звільнився; мені здалося, наче вона прийшла, щоб попровадити мене у свій сірий рай; і цей крок, що доти видавався мені таким страшним, крок, що провадив мене «за межі Історії», став для мене раптом кроком до полегшення й щастя. Люція несміливо тримала мене під лікоть, і я дозволяв себе провадити…

Люція була моєю сірою провідницею. Але ким вона була за своїми суттєвішими даними?

Було їй дев’ятнадцять років, та насправді набагато більше, як у дівчат, яким тяжко довелося в житті, яких із дитинства жбурнули простісінько в дорослість. Казала, що народилася вона у Хебі, що ходила у школу до чотирнадцяти років, а потім потрапила до училища. Про свою родину розповідати вона не любила, а як розповідала, то лише тоді, коли я наполягав. Удома їй недобре велося. «Мої не любили мене», — казала вона і наводила приклади: мати її вийшла заміж удруге; вітчим пиячив і брутально поводився з нею; якось вони запідозрили, що вона поцупила у них якісь гроші, й дали їй добрячого лупня. Коли той нелад уже годі було терпіти, Люція скористалася нагодою і втекла до Острави. Тут вона мешкала вже з рік; подруги в неї були, та вона воліла ходити до міста сама; подруги полюбляють танці й водять у гуртожиток своїх хлопців; а вона цього не хоче; вона серйозна і любить ходити у кіно.

Атож, вона вважала себе «серйозною» і пов’язувала цю рису із кіно; особливо полюбляла фільми про війну, яких тоді чимало було; звісно ж, дивилася вона їх, бо вважала захопливими; та, може, це було зумовлене жахливими стражданнями, які траплялися в них на кожному кроці, й Люція просто-таки упивалася епізодами, наповненими жалістю й сумом, і вважала, що ці почуття підносять її й утверджують у цій «серйозності», яку вона визнавала за собою.

Звісно, помилкою було б гадати, ніби вабила мене в Люції тільки екзотика її простоти; простодушність, пробіли в її освіті нітрохи не заважали мені розуміти її. Це порозуміння випливало не з нагромадженого досвіду, чи знання, чи зі здатності обговорити проблему і дати пораду, а з інтуїтивної сприйнятливості, з якою вона слухала мене.

Пригадую одну літню днину: цього разу мені пощастило покинути казарму раніше, ніж Люція звільнилася з роботи; я взяв книжку і, вмостившись на кам’яному підмурку загороди, читав; із читанням було кепсько, і часу мало, й контактів із моїми празькими приятелями; та ще призовником я прихопив із собою три збірки віршів, які перечитував, черпаючи звідти підтримку, — то були вірші Франтішека Ґаласа.

Ті книжки відіграли в моєму житті особливу роль, бодай тому що я не був шанувальником поезії й ці збірки були єдині в моєму житті, які я розгорнув. Відкрив я їх для себе після того, як мене виключили з партії; за тієї пори ім’я Ґаласа знов уславилося у всіх усюдах, тому що головний ідеолог тих років обвинуватив поета, який нещодавно помер, в занепадництві, безвір’ї, екзистенціалізмі, в усьому тому, що звучало тоді як політична анафема. (Книжка, в якій він зібрав свої думки про чеську поезію і про Ґаласа, вийшла величезним накладом і була обов’язкова для вивчення у всіх студентських гуртках.)

Хоч це може видаватися трохи кумедним, зізнаюся: потреба ознайомитися з Ґаласовими віршами постала з бажання пізнати того, кого так само відлучили, як і мене; захотілося дізнатися, чи справді наші світи подібні між собою; захотілося дізнатися, чи за співзвучністю не принесе мені якоїсь радості (адже не міг я в моїй ситуації шукати радості в радості) ота печаль, яку головний ідеолог затаврував як патологічну і згубну. Перед від’їздом до Острави я взяв ті книжки в давнього приятеля по навчанню, пристрасного шанувальника літератури, і впросив, щоб він віддав їх мені назавжди.

Заставши мене в умовленому місці, Люція запитала, що я читаю. Я показав їй розгорнуту книжку. «Вірші?» — здивувалася вона. «Ти дивуєшся, що я читаю вірші?» — запитав я. Звівши плечима, вона відказала: «Та чому», — але я бачив, що подив її непідробний, певне, поезія їй уявлялася дитячим читвом. Ми гуляли тим химерним остравським літом, що було припорошене сажею, і вгорі пливли не білі хмарини, а вагонетки з вугіллям, що рухалися довгими линвами. Я бачив, що книжка в моїх руках весь час привертає Люціїну увагу. І коли ми посідали в якомусь рідкому гайку, я розгорнув ту книжку і запитав: «То це цікавить тебе?». Вона кивнула.

Ні до того, ні потім я нікому не читав віршів; у мені наче вмонтований запобіжник сорому, який боронить мене від надмірного оголення перед людьми, від демонстрації почуттів; адже для мене читати поезію означало не просто говорити про свої почуття, а наче балансувати на одній нозі; у самісінькому принципі ритму і рими було щось вимушене, і воно бентежило б мене, якби я не читав віршів інакше, ніж самому собі й на самоті.

Та Люція володіла магічним даром (після неї ні в кого його не було) вимикати той запобіжник і звільняти мене від сорому. З нею я міг усе собі дозволити — і щирість, і почуття, й патетику. Отож я почав читати:

Мов тендітний колосочок тіло твоє зернина впаде то вже не зійде Мов тендітний колосочок тіло твоє Мов шовковий клубок тіло твоє бажанням покреслене до останньої бганки Мов шовковий клубок тіло твоє Спалене небо тіло твоє спить і чатує в нім Смерть Мов спалене небо тіло твоє Самісінька тиша тіло твоє Від твого плачу тремтять мої повіки Немов тихе тіло твоє

Я тримав долоню на її плечі (обтягнутому тоненькою тканиною квітчастої сукні) і відчував його під моїми пальцями; і здавалося мені весь час, що вірші, які я декламую (немов повільну літанію), мовлять про печаль Люціїного тіла, німого, покірного тіла, що приречене на смерть. Потім я читав інші вірші, зокрема ті рядки, що й досі несуть для мене її образ і закінчуються таким терцетом:

О безумство оманливих слів не тобі вірю я а мовчанню Що горує над всім над красою самою О свято для тих що без слів розуміються мовчки

І раптом відчув я, що Люціїні плечі спазматично здригаються під моєю долонею; вона плакала.

Що витиснуло з неї ті сльози? Зміст поезій? Чи, може, нездоланна печаль, що плинула з мелодії слів, із тембру мого голосу? Чи, може, причиною стала надзвичайна герметичність поезії, яка піднесла її, і та піднесеність зворушила її до сліз? А може, ті вірші відкрили в ній якусь таємничу заслінку і вивільнили тягар, що так довго нагромаджувався?

Хтозна. Немов дитина, обнімала вона мене за шию і, припавши до грудей, обтягнутих зеленим одностроєм, плакала, плакала і плакала.

9

Стільки разів останніми роками різні жінки докоряли мені (лише тому, що за їхні почуття я не міг відплатити їм тим самим) за те, що я гордовитий. Дурня все це, ніякий я не гордовитий, як по правді, й самого мене засмучує те, що в дорослому віці не зміг я прихилитися до жодної жінки, з жодною не заприязнився по-справжньому, жодної, як ото мовиться, не покохав. Не можу з певністю сказати, що розумію причини цієї невдачі, не знаю, чи випливає цей ґандж із моєї душевної порожнечі, чи, може, бере початок із моєї біографії; не хочу вдаватися до патетики, але це так: часто в моїх спогадах постає зала, де сотня людей піднімає руки, щоб знівечити моє життя; ті люди не знали, що настане пора, коли все буде поволі мінятися; їм здавалося, ніби моє вигнання триватиме вічно. Не задля того, щоб порпатися в гірких спогадах, а радше з упертості, що притаманна роздумам, я не раз перебирав різні варіанти моєї історії, уявляючи собі, як розгорталися б події, якби присутнім, замість мого виключення, запропонували проголосувати за моє повішення. І неодмінно доходив висновку, що навіть тоді всі підняли б руки, тим паче якби вступну промову виголосили в емоційному дусі, обґрунтовуючи необхідність такого покарання. Відтоді, знайомлячись із чоловіками чи жінками, новими приятелями чи імовірними коханками, я подумки переношу їх до тієї пори і до тієї зали й думаю собі, чи підняли б вони руки; ніхто не склав того іспиту: всі піднімали руки, як раніше (хто від запопадливості, хто боронячи самого себе, хто з переконання, хто зі страху) робили це мої друзі та знайомі. Погодьтеся, тяжко жити з людьми, що ладні запроторити вас у заслання чи послати на смерть, важко бути з ними у близьких стосунках, важко їх любити.

Може, воно і недобре з мого боку — отак жорстоко випробовувати людей, з якими я спілкуюся, хоч найправдоподібніше, що вони прожили б поруч зі мною менш чи більш спокійне життя поза вибором поміж добром і злом, ніколи не переступивши порога тієї зали, де піднімають руки. Хтось може дійти до того, що скаже, ніби моя поведінка має на меті одне: в моральній зарозумілості піднестися над іншими людьми. Але обвинувачення в зарозумілості безпідставне; сам я, звісно, не підняв би руки, щоб завдати комусь шкоди, проте я добре знаю, що це тільки гіпотетична заслуга, адже мене зарано позбавили права піднімати ту руку. Я довго намагався переконати себе, що за такої ситуації не поводився б, як інші, але був достатньо чесний, щоб урешті покепкувати з себе: невже тільки я не підняв би руки? невже лиш я був би такий справедливий? Ох, не знаходив я в собі жодної запоруки того, що я ліпший за інших; але хіба від цього міняється моє ставлення до людей? Усвідомлення власної ницості нітрохи не може примирити мене з моїми ближніми. Ніщо не викликає в мене такої огиди, як братання людей, які виявили одне в одному збіжну ницість. Нехай йому всячина, цьому клятому братанню.

То як сталося, що я зміг покохати Люцію? Думки, які щойно виклав, на щастя, належать до пізнішої пори, тож я зумів (у цьому віці, коли я радше страждав, ніж мислив) прийняти Люцію з чистим серцем і без тіні сумніву, як справдешній дарунок небес (зичливих сірих небес). То була щаслива для мене пора, може, найщасливіша в житті: я був зморений, виснажений, пригнічений, та душу мою щодня чимраз дужче осявало блакитне світло супокою. Комедія, та й годі: якби жінки, що сьогодні закидають мені, буцімто я гордовитий, і підозрюють, ніби я всіх вважаю дурниками, знали Люцію, то вирішили б, що вона дурненька, і не втямили б, за що я її покохав. А я кохав її так палко, аж уявити собі не міг, що ми можемо розлучитися; щоправда, з Люцією я жодного разу про це не розмовляв, але сам жив із певністю, що настане така пора, коли я візьму її заміж. І хоч такий шлюб уявлявся мені нерівним, ця нерівність вабила мене дужче, ніж відштовхувала.

За ті короткі місяці щастя я вдячний був тодішньому нашому командирові; підстаршини збиткувалися з нас, як хотіли, шукали найменшої плямки на наших одностроях, розкидали наші ліжка, якщо вони не були бездоганно заправлені, але командир був чоловік справедливий. Він був уже немолодий, перевели його до нас із піхотного полку, тобто, за чутками, зняли з посади. Отож виходило, що його теж покарали, і, може, це його з нами якось і примирило; зрозуміло, що зі свого боку він вимагав від нас порядку і дисципліни, часом хотів, щоб ми виходили на роботу в неділю (щоб дати звіт про свою політичну активність командуванню), та ніколи не завдавав нам прикрощів даремно і завжди без проблем відпускав нас у звільнення раз на два тижні в суботу; того літа я міг бачитися з Люцією навіть тричі на місяць.

Коли ж ми не бачилися, я весь час писав їй листи і поштівки. Сьогодні вже не можу пригадати, про що і як я їй писав. Але які були ті листи, не так важливо; я хотів радше зазначити, що написав їй багато послань, а вона мені жодного.

Не міг я домогтися, щоб вона мені писала; може, мої листи її лякали; може, вона вважала, що не знає, про що мені писати, або ж боялася наробити орфографічних помилок; може, соромилася свого незграбного почерку, який я бачив тільки з її підпису в паспорті. Не міг я її переконати, що саме її незграбність і неосвіченість були такі дорогі мені, адже вони свідчили про Люцію як чисту сторінку, на якій я хотів лишити глибокий пам’ятковий слід.

Спершу вона тільки ніяково дякувала мені за ті листи; незабаром у неї виникло бажання якось віддячити мені за це, а що писати не хотіла, то вирішила дарувати квіти. Ось як це сталося: ми йшли ріденьким переліском, аж Люція нагнулася, зірвала квітку і простягнула мені. Це видалося зворушливим і нітрохи не застало зненацька. Та коли наступного разу вона чекала мене з букетом, я трохи збентежився.

Мені було двадцять два роки, і я уникав усього, що могло кинути на мене тінь зніженості чи незрілості; мені соромно було нести квіти на вулиці, не подобалося їх купувати і ще дужче не до вподоби було дарувати. Я збентежено сказав Люції, що це чоловіки повинні дарувати квіти жінкам, а не навпаки, та, побачивши, що вона ладна розплакатися, хутко сказав якийсь комплімент і взяв букет.

Що ж, тут нічого не можна було вдіяти. Відтоді під час кожного побачення мене чекав букет, аж я змирився з цим, адже перед безпосередністю цих дарунків у мене просто-таки руки опускалися, та й розумів, що вкладала Люція в такий спосіб обдаровування; либонь, вона потерпала від убогості своєї мови і вбачала у квітах особливу форму промовляння; причому то була не тяжка символіка античного спілкування квітами, воно сягало далі, аж до архаїчного, наочнішого, інстинктивного сенсу спілкування, яке існувало тоді, коли ще не було мови; може, тим-то і воліла вона мовчати, а не розмовляти, бо мріяла про ті часи, коли слів не було і люди спілкувалися дрібними жестами: показували пальцем на дерево, сміялися, торкалися одне одного…

Та чи розумів я справжній зміст Люціїних подарунків, чи не розумів, вони врешті зворушили мене і збудили бажання й собі щось подарувати їй. У Люції були тільки три сукенки, які вона вдягала по черзі, тож наші побачення відбувалися в ритмі трьох тактів. Я любив ті сукенки, бо всі вони були пошарпані, заношені й позбавлені смаку; так само любив я і її брунатне пальтечко (коротке і затерте на рукавах), яке гладив іще до того, як провів долонею по Люціїному обличчю. Проте надумався я придбати їй сукню, до того ж красиву, та ще й не одну, а кілька. І якось попровадив її до універмагу.

Спершу вона подумала, що ми зайшли туди з цікавості, просто подивитися на людський потік, що підіймався і спускався сходами. На третьому поверсі я зупинився перед довгою вішалкою, де щільною запоною висіло жіноче вбрання, й помітивши, з якою цікавістю я розглядаю його, Люція підійшла і почала оцінювати декотрі сукні. «Оця гарна», — сказала вона, показавши на сукню в червоні квіточки. Там і справді було небагато красивого одягу, та ми таки знайшли дещо. Я зняв сукню з вішалки і погукав продавця. «Панна може це поміряти?» Люція, може, і запротестувала б, та перед продавцем, який був геть стороннім чоловіком, не зважилася, й отямитися не встигла, як опинилася в комірці для примірювання.

За хвилю я відсунув фіранку, щоб поглянути на неї; хоч у тій сукні не було нічого особливого, я очам своїм не повірив: її сучасний покрій, немов чарами якимись, геть перемінив Люцію на іншу істоту. «Дозвольте?» — сказав за моєю спиною продавець і вибухнув захватом, вихваляючи і сукню, й Люцію. Потім глянув на мене і на мої петлиці й запитав (хоч відповідь уже зарання була відома), чи не з «політичних» я. Кивнувши, я дав на здогад, що це так. Він підморгнув, усміхнувся і сказав: «У мене є і сукні високого класу; не хочете поглянути?», і я відразу ж побачив перед собою цілий набір літніх суконь, а також вечірню сукню. Люція вбирала їх одну за одною, всі напрочуд їй пасували, кожна міняла її, а як вбрала вечірню сукню, то я її просто-таки не впізнав.

Вирішальні повороти в еволюції кохання не завжди зумовлюються драматичними подіями, часто вони постають внаслідок обставин, що на перший погляд не мають ніякого значення. Таким були наші відвідини того універмагу. Досі Люція була для мене ким завгодно — дитиною, джерелом розчулення і втіхи, бальзамом на душу і втечею від самого себе, одне слово, всім, тільки не жінкою. Наше кохання, в чуттєвому сенсі цього слова, не пішло далі поцілунків. Проте навіть цілувалася Люція по-дитячому (я був зачарований довгими цнотливими поцілунками зі стуленими сухими вустами, що, зливаючись у ніжних пестощах, взаємно лічили тоненькі вертикальні рівчачки на губах).

Одне слово, досі я був для неї ніжністю, а не чуттєвістю; я так звик до цієї відсутності, що й не помічав її; моя прихильність до Люції видавалася мені такою гарною, що мені й на думку не спадало, ніби тут може чогось бракувати. Ото вже гармонійне поєднання було: Люція, її сірі чернечі сукні, й мої по-чернечому цнотливі стосунки з нею. Тієї миті, коли вона вбрала нову сукню, те рівняння стало з ніг на голову: Люція вмить зруйнувала моє уявлення про неї. Я побачив ноги, що вимальовувалися під добре пошитою спідницею, побачив пропорційно збудоване тіло, побачив доладну дівчину, хоч і непоказну, та її скромність і непримітність безслідно розчинилася в яскравих барвах і елегантному покрої вбрання. Від того раптового відкриття мені аж дух забило.

У гуртожитку Люція мешкала в кімнаті з трьома сусідками; ходити в гості можна було тільки двічі на тиждень, перебувати в кімнаті лише три години, від п’ятої до восьмої вечора, відвідувач повинен був написати своє прізвище у вахтерки на першому поверсі, здати свій паспорт, а потім і відмітитися, коли покидає гуртожиток. До того ж кожна з її трьох сусідок мала коханця чи й кількох, з якими кортіло усамітнюватися у спільному приміщенні, тож вони постійно сварилися, ненавиділи одна одну і гризлися за кожну хвилину. Все це було таке прикре, що я жодного разу не ризикнув зайти до Люцїї. Аж якось довідався, що ті сусідки за місяць мають їхати на польові роботи в бригаді й пробути там три тижні. Сказав Люції, що хочу скористатися цим періодом і зустрітися з нею в гуртожитку. Вона засмутилася і сказала, що воліє гуляти в моєму товаристві надворі. Я відказав, що хотів би зустрітися з нею там, де нам ніхто й ніщо не заважатиме, щоб ми цілком належали одне одному; крім того, мені хотілося подивитися, в яких умовах вона живе. Люція не вміла заперечити мені, тож і зараз пам’ятаю, яке хвилювання охопило мене, коли вона врешті погодилася.

10

Натоді в Остраві я вже пробув цілий рік, і військова служба, що попервах видавалася такою нестерпною, тепер стала звичною й повсякденною; я таки зумів існувати в тому лихому кублі, завів двох чи трьох приятелів, був навіть щасливий; те літо видавалося мені прегарним (дерева припорошило сажею, та мої очі, які омивало сонячне проміння після того, як я вилазив із копальні, бачили їх тільки яскраво-зеленими), але зерна нещастя криються в надрах утіхи: сумні події осені брали початок від цього зелено-чорного літа.

Почалося зі Стани. Одружився він у березні, а вже за кілька місяців до нього докотилися перші чутки: дружина його вешталася нічними шинками; він занепокоївся й щодня писав їй листи, приходили і відповіді, причому заспокійливі; аж згодом (як настала погідна пора) до нього в Остраву приїхала мати; вони збули разом усю суботу, і до казарми він повернувся блідий і мовчазний; спершу нічого не хотів казати, так було йому соромно; проте наступного дня звірився Ґонзі, а потім іще декому; упевнившись, що всі знають, він щодня розповідав чимраз більше і не криючись: і про те, що дружина його стала хвойдою, й що він поїде сказати їй кілька слів, і що скрутить їй в’язи. І відразу ж пішов до командира, щоб попросити два дні звільнення додому, щоправда, командир вагався, давати йому те звільнення чи ні, адже тими ж таки днями отримав чимало скарг на Стану (як із казарми, так і з копальні), бо він був постійно неуважний і роздратований. Стана все ж таки благав, щоб його відпустили бодай на добу в звільнення. Командир урешті змилувався і вволив його прохання. Стана поїхав, і більше ми його не бачили. Про те, що сталося, знаю тільки з чуток.

Він дістався до Праги і накинувся на ту жінку (кажу «жінку», хоч тому дівчиськові було насилу дев’ятнадцять років), а вона, не соромлячись (і, може, навіть з утіхою), в усьому йому зізналася; він почав її лупцювати, вона боронилася, він намагався її задушити й урешті вгатив пляшкою по голові; кляте дівчисько гепнуло додолу і вже не ворухнулося. Стана перелякався і чкурнув звідтіля; у горах він якимось дивом натрапив на хатину і сидів там, чекаючи, коли його знайдуть і поведуть на шибеницю. Його і справді знайшли через кілька місяців, але судили не за вбивство, а за дезертирство. Річ у тім, що дружина отямилася за пів години після його втечі, вона не постраждала, хіба що ґуля на голові вискочила. Поки він перебував у військовій в’язниці, вона розлучилася з ним і вийшла заміж за відомого празького актора, якого я часом ходжу побачити на сцені лише задля того, щоб він нагадав мені про давнього приятеля, який так сумно закінчив: після завершення військової служби він лишився працювати в копальні; на роботі його спіткала лиха пригода, внаслідок якої він утратив ногу, а під час невдалої ампутації й життя.

Та жіночка, що, як ото кажуть, і досі пишається поміж акторами, завдала великого нещастя не лише Стані, а й усім нам. Принаймні так нам здавалося, хоча неможливо було достеменно з’ясувати, чи справді (як думали тоді всі) існує причинно-наслідковий зв’язок поміж скандальним випадком із несподівано зниклим Станою і трохи згодом — приїздом міністерської комісії для контролю нашої казарми. Так чи так, а нашого командира зняли з посади і призначили іншого, молодого офіцера (йому допіру виповнилося двадцять п’ять років), і його поява змінила все.

Казав я, що йому було насилу двадцять п’ять, та на вигляд був він молодший, майже хлопчак; тим-то він просто зі шкіри вилузувався, щоб справити враження. Кричати він не любив, розмовляв шорстко і з незворушним спокоєм давав зрозуміти, що вважає нас злочинцями. «Знаю, ви воліли б побачити мене на шибениці, — заявила нам ця дитина у вступній промові, — та лихо в тім, що як і повісять когось, то це буде один з-поміж вас, а не я».

І перші конфлікти не забарилися. Запам’ятався мені, зокрема, випадок із Ченеком, либонь, тому що видався нам дуже кумедним. Уже з рік він був у війську і впродовж того часу обмалював усі стіни зображеннями, які неодмінно подобалися попередньому командирові. Як я вже казав, улюбленою його темою був ватажок гуситів Ян Жижка і його середньовічні воїни; щоб трохи розважити приятелів, він супроводжував ті гурти озброєних людей зображеннями голих жінок, що, як пояснював він командирові, символізують свободу або батьківщину. Новий командир підрозділу теж вирішив удатися до Ченекових послуг, тож викликав його до себе і звелів якось вшляхетнити кімнату для політичної підготовки. Сказав, що годі вже малювати того старигана Жижку, треба «звернутися до сучасності»; на картині слід зобразити Червону армію в її союзі з нашим робітничим класом, а також відобразити важливість перемоги Лютневої революції. Ченек відказав: «Слухаюся, товаришу командире!» — і взявся до праці; він кілька днів після роботи провів над величезними аркушами паперу, що лежали долі в казармі, а потім прикріпив їх кнопками до стіни. Коли ми побачили готові малюнки (півтора метра завширшки і метрів з вісім завдовжки), нам аж заціпило: посередині у хвацькій позі завмер радянський вояк, вбраний у зимовий однострій, з автоматом на грудях, у хутряній шапці, а довкола нього з’юрмилися вісім голих дівчат. Дві стояли обабіч і грайливо дивилися на нього, а він обнімав їх за плечі й щасливо реготався; інші дівчата оточили вояка, простягаючи до нього руки, чи й просто так стояли (одна з них навіть лежала), демонструючи свої спокусливі форми.

Ченек став перед тією картиною (комісар ще не прийшов, і ми були самі в казармі) і почав таку промову: «Так ось, оця, що праворуч біля сержанта, це Алена, панове, перша жінка в моєму житті, мені було шістнадцять років, коли вона запопала мене, дружина якогось підстаршини, отут їй і місце. Намалював я її такою, яка була вона за тієї пори, тепер, звісно, вона вже не така гарна, проте тоді була нічогенька, як можете ви бачити, надто ж отут, у стегнах (він показав пальцем).

Ззаду вона була ще краща, то я намалював її ще раз отут! (Він відступив трохи убік, до краю композиції, й показав на жінку, яка, обернувшись голою дупцею до глядачів, буцім зібралася піти звідтіля.) Ото зад був у неї, геть-чисто як у королеви, може, навіть завеликий, але ми такий і полюбляємо… А погляньте на оцю (він показав на дівчину ліворуч від сержанта), це Лойзка, я її порав, коли мені було вже чимало років, груденята вона мала маленькі (він показав і на них), ноги цибаті, личко прегарне (на нього він теж показав), ми навчалися з нею на тому самому курсі. Ота — це наша натурниця в Школі образотворчого мистецтва, я пам’ятаю її до найменших подробиць, та й два десятки хлопців у класі теж запам’ятали, ми вчилися малювати з неї людське тіло, але ні разу не торкнулися її, матінка завжди чекала її після уроків і провадила простісінько додому, нехай простить її Господь, ми тільки розглядали її, та й квит. Зате оця, панове, була чистісінька хвойда (він показав на дівчину, що лежала на якомусь стилізованому тапчані), ось підійдіть, погляньте уважніше (ми так і зробили), бачите оцю цятку на животі? Це тицьнула жаруком цигарки її коханка, від ревнощів, бо ця дівчина, панове, на два боки була, і туди, й сюди, а лоно в неї було наче справжнісінький акордеон, панове, туди що завгодно можна було запхати, ми в нього залізли б усі, разом із нашими дружинами, коханками, дітлахами і всією ріднею, навіть далекою…».

Ченек уже хотів було перейти до найкращої частини своєї розповіді, аж до кімнати ввійшов комісар, то ми мусили посідати на ослони. Звикнувши до Ченекових робіт іще за тієї пори, коли тут був давніший командир, комісар геть ніякої уваги не звернув на картину, а натомість голосно почав читати нам брошуру, де викладалася різниця поміж соціалістичною і капіталістичною арміями. У вухах у нас і досі лунала Ченекова промова; нас охопило якесь млосне марення, аж у кімнаті з’явився отой хлопчисько-командир. Певне, він увійшов, щоб поглянути, як відбувається заняття, та перш ніж комісар підійшов до нього і виголосив рапорт, його наче правцем поставило, бо він побачив оте мальовидло на стіні; вже не дозволивши комісарові продовжити лекцію, він крижаним тоном запитав Ченека, що має означати ця картина. Ченек схопився з місця, став перед своїм творінням і почав: «Цей малюнок — алегорія, що символізує важливість Червоної армії для боротьби нашого народу; оце (він показав пальцем на сержанта) — Червона армія; обабіч коло нього символи робітничого класу (він показав на дружину підстаршини) і славетної пори Лютневої революції (він показав на свою однокурсницю). Оце (він показав на інших дівчат) — символ Свободи, оце — символ Перемоги, оце — Рівності; отут (він показав на дружину підстаршини, яка обернулася голим задом) ми бачимо буржуазію, що покидає арену історії».

Ченек замовк, і командир заявив, що ця картина — образа Червоної армії й що її треба негайно зняти; що ж до Ченека, то він нехай начувається, йому загрожують неприємності. Я крізь зуби запитав чому. Командир почув це і запитав, які в мене заперечення. Підвівшись, я відказав, що картина мені подобається. Командир заявив, що воно й не дивно, таке мальовидло якраз і годиться, щоб мастурбувати на нього. Я сказав, що великий скульптор Мисльбек теж виліпив Свободу у вигляді голої дівчини, а річка Їзера на славетному полотні Алеша змальована у вигляді трьох голих жінок; і що митці робили так за всіх часів.

Хлопчисько-командир збентежено зиркнув на мене і повторив наказ зняти картину. Проте ми, либонь, таки спантеличили його, бо він не покарав Ченека; але завзявся і на нього, та й на мене теж. Незабаром Ченек заробив дисциплінарне стягнення, а за ним і я.

Сталося це так: якось наше відділення кайлами і заступами працювало у глухому кутку подвір’я; за нами недбало наглядав лінькуватий капрал, тож ми частенько спиралися на наші знаряддя праці й балакали, аж помітили командира, що зупинився неподалік і якийсь час спостерігав за нами. Його присутність виявилася тільки тоді, коли він гостро звелів: «Рядовий Яне, до мене!». Я вхопив заступа і виструнчився перед ним. «Оце так ви трудитеся?» — запитав він. Уже не пам’ятаю, що я йому відказав, звісно ж, не огризався, бо ж не було в мене і найменшого бажання ускладнювати собі життя, вступаючи у суперечку з людиною, що мала наді мною необмежену владу. Та після тієї збентеженої й нерішучої відповіді погляд командира посуворішав, він підійшов до мене, згріб за руку і натренованим прийомом дзюдо перекинув мене через себе. Потім присів наді мною і, притиснувши до землі (я навіть пальцем не поворухнув, щоб боронитися, тільки здивувався), запитав: «Досить?» — причому голосно (щоб решта, яка стояла оддалік, почула його). Я відказав, що досить. Він звелів мені підвестися і стати струнко, вишикував усіх у шеренгу і заявив: «Даю рядовому Янові дві доби гауптвахти. Не тому, що він огризався до мене. Як ви всі бачили, це діло я залагодив одним махом. Дві доби арешту — за те, що він ледачкував. І вам теж перепаде, як будете ледачі». Потім обернувся й пішов, страшенно задоволений своєю витівкою.

Нічого не почував я тієї миті, крім ненависті, а ненависть кидає надто вже гостре світло, в якому речі й предмети гублять свою форму. Той командир здавався мені мстивим і підступним щуром. Сьогодні він уявляється мені просто молодим хлопчиною, який звик гратися. Що й казати, молодики не винні, що вони граються; як люди вони ще не сформувалися, а життя кидає їх у сформований світ, який вимагає, щоб вони діяли як сформовані люди. Отож вони силкуються влитися в загальновживані форми і моделі, які їм підходять і які їм подобаються, — та й граються.

Наш командир теж був несформований, аж якогось дня опинився віч-на-віч із нашим підрозділом, з людьми, яких він нездатний був зрозуміти; та він таки зумів викрутитися, убравши на себе готову машкару з аналогічних ситуацій, про які він десь читав або чув: незламний герой з бандитських коміксів, молодий самець зі сталевими нервами, що здатен упоратися з ватагою негідників, без пишних словес, переповнений крижаним спокоєм, скупий, влучний гумор, покладається на себе й на міць своїх м’язів. Що дужче він усвідомлював свою дітвацьку сутність, то запекліше грав роль супермена.

Та хіба вперше зустрів я отакого молодого актора? Коли мене допитували в секретаріаті стосовно поштової листівки, мені було трохи більше, ніж двадцять років, а мої слідчі старші на рік чи два. То теж були хлопчаки, що ховали свої несформовані обличчя під маскою, яку вони вважали пречудовою личиною незламного революціонера-аскета. А Маркета? Хіба не вирішила вона грати роль рятівниці, яку запозичила з дешевого фільму? А Земанек, охоплений раптовим сентиментальним пафосом високої моральності? Хіба це не була роль? А я? Хіба не було в мене декілька ролей? Безладно метався я від одної до другої, аж мене й заграбастали у тій біганині.

Молодість жахлива: це сцена, де дітлахи ходять на високих котурнах і в найрозмаїтіших костюмах, виголошуючи завчені фрази, з яких розуміють ледве половину, зате тримаються їх із фанатичною впертістю. Історія теж страшна, адже вона часто служить ігровим майданчиком для незрілих людей — для шмаркатого Нерона, для шмаркача Бонапарта, для цілої юрми несамовитих дітей, що їхні вдавані пристрасті й простенькі ролі обертаються катастрофічно реальною дійсністю.

Коли я думаю про це, вся система цінностей у моїй голові сходить нанівець і я почуваю глибоку ненависть до молодості — і, навпаки, якусь парадоксальну поблажливість до злочинців історії, бо в їхніх переступах раптом вбачаю тільки страшенну метушню незрілих людей.

Кажучи про незрілих осіб, я пригадую Алексія; він теж грав свою велику роль, що виходила за межі його розуміння й досвіду. Щось було у нього спільне з нашим командиром: як на свій вік, він видавався молодшим; проте його молодість (на відміну від командирової) була непоказна: тендітне хирляве тіло, підсліпуваті очиці за грубими скельцями окулярів, поцяткована вуграми шкіра (наслідки пубертатного періоду, що ніяк не минав). Спочатку він був приписаний призовником до піхотного офіцерського училища; потім із нього зняли цю прерогативу і перекинули до нас. Починалася пора гучних політичних процесів, у численних залах (партійних, судових, поліційних) весь час піднімали руки, щоб позбавити підсудних довіри, честі і свободи; Алексій був сином високого партійного чиновника, якого нещодавно запроторили до в’язниці.

І ось він з’явився у нашому підрозділі, і йому показали на Станине ліжко, яке давно вже було порожнє. На нас він дивився десь так, як ото і я спершу поглядав на своїх нових товаришів; отож тримався він замкнено, а решта, почувши про те, що він партійний (про його виключення з партії ще не оголосили), почала остерігатися, щоб не ляпнути чогось у його присутності.

Дізнавшись, що я теж був колись партійний, Алексій почав трохи більше спілкуватися зі мною; якось він довірливо сказав мені, що мусить будь-що відбути це велике випробування, яке накинуло йому життя, і не зрадити партію. Потім прочитав вірш, якого він написав (хоч досі не писав віршів), коли дізнався, що його відправлять сюди. Там були такі рядки:

Плюйте на мене, товариші, бийте, мов того пса, по лапах. І запльований, побитий, я залишуся, товариші, з вами у партійних лавах.

Я розумів його, адже рік тому і я почував те саме. Проте зараз був уже не такий пригнічений: моя провідниця в повсякдення, Люція, вивела мене з тієї клятої зони, де з таким відчаєм потерпали сотні Алексіїв.

11

Поки хлопчисько-командир запроваджував у нашому підрозділі суворий режим, я сушив собі мізки над тим, як мені випросити звільнення в місто; Люціїні приятельки вже давно поїхали в село, а я цілий місяць не покидав розташування підрозділу; командир добре запам’ятав моє обличчя й моє прізвище, а в армії це найгірше, що може статися. Тепер він не оминав нагоди дати мені на здогад, що кожна година мого життя залежить від його примхи. Про звільнення годі було думати; вже на початку він заявив, що його матимуть лише ті, хто регулярно виходитиме на роботу в неділю; отож виходили всі; то було жалюгідне життя, бо ми не мали навіть одного дня без спуску до копальні, й коли хтось із нас урешті отримував звільнення до другої години ночі, то в неділю він був зморений і падав з ніг, коли йшов працювати.

Як і всі інші, я теж записався на ту недільну каторгу, що, зрештою, не давало жодної гарантії отримати звільнення, адже досить було недобре застеленого ліжка чи ще якогось ґанджу, щоб звести на пси оте недільне старання. Проте насолода владою знаходить вияв не лише в жорстокості, а й у милосерді (хоч це й рідко трапляється).

Отак минуло кілька тижнів, і хлопчисько-командир задля свого задоволення вирішив удатися до великодушності, тож я вже останньої миті дістав звільнення до міста на цілий вечір, причому за два дні до повернення Люціїних приятельок.

Я дуже хвилювався, коли стара вахтерка в гуртожитку записала мене в зошит і дозволила піднятися на п’ятий поверх, де я постукався в двері, що були наприкінці довгого коридору. Відчинилися двері, та Люція лишилася всередині, тож я бачив тільки кімнату, яка, на перший погляд, не мала нічого спільного з гуртожитком; враження було таке, наче переді мною приміщення, яке прибрали для якогось релігійного обряду: на столі пишався букет жоржин, коло вікна височіли два фікуси, і скрізь (на столі, на ліжку, на підлозі, за рамами) видніли зелені гілочки (як потім я дізнався, аспарагуса), наче тут чекали на приїзд Ісуса Христа на віслюкові.

Я пригорнув до себе Люцію (вона знай ховалася за відчиненими дверми) і поцілував. Вона була у вечірній сукні й у черевичках на високих підборах, які я подарував їй того ж таки дня, коли ми купили сукні. Поміж тією урочистою зеленню вона стояла, немов проповідниця.

Ми зачинили двері, й тільки тоді я помітив, що опинився у звичайнісінькій кімнаті гуртожитку і що під тим зеленим опорядженням криються лише чотири залізні ліжка, чотири обшарпані столики в узголів’ях, стіл і три стільці. Та це нітрохи не применшило піднесеності, яка охопила мене, коли Люція відчинила двері: за цілий місяць мене нарешті відпустили на волю на кілька годин; але тут іще одне було: за цілий рік я знову опинився в кімнаті людської оселі; подих інтимності огорнув мене своїм п’янким духом, і був він такий потужний, аж мало з ніг мене не повалив.

Досі під час усіх прогулянок із Люцією відкритий простір поєднувався у мені з казармою і тією долею, яка мене спіткала; невидимі потоки повітря, що струмували довкола нас, неухильно провадили мене до ґратчастої брами, де було написано: «Служимо народові»; таке було враження, ніби на світі немає місця, де я бодай на мить перестав би «служити народові»; за цілий рік я жодного разу не побував у чотирьох стінах приватного помешкання.

То була геть незвичайна ситуація; виникло враження, буцім на три години я здобув цілковиту свободу; міг, наприклад, беззастережно (всупереч усім армійським приписам) скинути не лише пілотку й ремінь, а й гімнастерку, штани, черевики, все, і навіть міг потоптатися по них, якби захотів; що завгодно міг утнути, і ніхто цього не побачив би; до того ж у кімнаті панувало приємне тепло, й ота теплінь і свобода ударили мені в голову. Я обняв Люцію й повів до ліжка, прикрашеного зеленню. Ці галузочки на ліжку (застеленому сірою вояцькою ковдрою) зворушили мене. Не міг тлумачити я їх інакше, ніж весільні символи; у голові мені спливла (і схвилювала мене) думка, що в Люціїній невинності несвідомо відлунювали найдавніші звичаї, тож вона вирішила попрощатися зі цнотою в обстановці врочистої літургії.

Минув якийсь час, аж я помітив, що Люція хоч і цілує та обіймає мене, але робить це з очевидною нехіттю. Хоч вуста її й були палкі, проте вона не розтуляла їх; хоч пригорталася до мене всім тілом, та коли я сягнув рукою під її спідницю, щоб відчути пальцями шкіру поміж ногами, вона вивільнилася з обіймів. Я зрозумів, що того поривання, в яке я хотів наосліп поринути з нею, вона не поділяє; пам’ятаю, тоді в мене (я перебував у Люціїній кімнаті насилу п’ять хвилин) від розчарування аж сльози на очах закипіли.

Отож посідали ми одне біля одного на ліжку (ламаючи під собою ті бідолашні гіллячки) і почали розмовляти. Через якусь часину (розмова затяглася) я спробував знову обняти її, але вона запручалася; тоді я почав боротися з нею, проте незабаром збагнув, що то було не втішне вовтузіння закоханих, а справжнісінька сутичка, що могла звести нашу дружбу до якоїсь мерзоти, тому що Люція насправді боронилася, запекло, майже з відчаєм. Тим-то нічого мені й не залишалося, як припинити це.

Тоді я почав шукати слова, щоб переконати її, почав говорити, казав, що, звісно ж, я кохаю її, що кохати — означає віддаватися одне одному до останку; попри заяложеність, то був неспростовний аргумент, тож Люція наче і не збиралася його заперечувати. Просто мовчала або ж благала: «Ні, прошу тебе, ні!» або: «Не сьогодні, тільки не сьогодні!..», весь час намагаючись (зі зворушливою незграбністю) звернути розмову на інші теми.

Я знову взявся до свого; ти ж не з тих дівчат, які розпалять свого партнера, а потім кепкують? Невже ти така черства, така жорстока? — і обняв її знову, і знову вона почала ту коротку досадну боротьбу, з гірким присмаком і без жодної тіні любові, яка знову лишила в мені відчуття мерзотності.

Я зупинився; зненацька мені здалося, ніби я збагнув, чому Люція відштовхує мене; о боже, чом же я раніше того не збагнув?

Люція немов дитина, кохання мусить лякати її, вона незаймана, то боїться невідомості; тоді я вирішив не вдаватися до цих навальних дій у моїй поведінці, адже вони знеохочували її, вирішив бути ніжним із нею, делікатним, щоб акт кохання нічим не відрізнявся від наших пестощів, щоб він був одним із пестощів. Отож я більше не наполягав і тільки упадав коло Люції. Цілував її (так довго і несамовито, аж уже й задоволення не мав від того), гладив її (нещиро), намагаючись наче ненавмисне укласти її на спину. Мені навіть пощастило трохи: я пестив її груди (вона ніколи не відмовляла мені в цім); шепотів на вушко, що буду ніжно поводитися з її тілом, адже це її тіло, а я хочу бути ніжним із нею всією; навіть зумів трохи задерти її спідницю й поцілувати на сантиметрів десять чи двадцять вище колін; але далі мені не поталанило дістатися; коли я хотів було сягнути вустами до її лона, вона перелякано сахнулась і схопилася з ліжка. Я дивився на неї й бачив на її обличчі конвульсивний вираз, якого ще не доводилося мені зазнавати.

«Люціє, Люціє, тобі соромно, бо тут світло? Може, треба щоб темрява була?» — запитав я, і вона, вхопившись за те запитання, немов за рятівну соломинку, кивнула: авжеж, її бентежить світло. Я підійшов до вікна, щоб запнути штори, та Люція сказала: «О ні, тільки не це! Облиш!». «Чому?» — запитав я. «Мені страшно». — «То чого ж ти боїшся, світла чи темряви?» Вона мовчки заплакала.

Її відмова не зворушила мене, вона видавалася мені безглуздям, шкодою, несправедливістю; я її не розумів, вона просто-таки катувала мене. Я допитувався, чи не тому вона опирається, що незаймана, може, вона боїться, що я їй завдам фізичного болю. На кожне таке запитання вона покірно кивала, тому що вбачала у ньому аргумент на користь своєї відмови. Я казав, що це добре, що вона цнотлива, що тільки зі мною зможе вона пізнати все, адже я її кохаю. «Хіба ти не радієш, що будеш моєю жіночкою, що належатимеш мені до останку?» Авжеж, сказала вона, радіє, ще й як, коли думає про це. Я знову обняв її, і знову тіло її заклякло. Я насилу погамував у собі лють. «Чому ти опираєшся?» Вона відказала: «Прошу тебе, зачекай до наступного разу, авжеж, я хочу цього, але не цього вечора, нехай іншого разу». — «То чому не сьогодні?» — «Ні, тільки не сьогодні». — «Але чому?» — «Ох, благаю тебе, не зараз!» — «А коли ж тоді? Ти наче не знаєш, що це наша остання нагода побути разом на самоті, адже твої приятельки післязавтра вже будуть тут! Де ми зможемо потім побути, щоб нікого не було?» — «Ти ж якось залагодиш це…» — сказала вона. «Гаразд, — сказав я, — залагоджу, але пообіцяй мені, що прийдеш, бо ж небагато шансів, що я зможу винайняти такий затишний куток, як ця твоя кімната». — «Дарма, — сказала вона, — дарма! Де захочеш, там і зустрінемося». — «Згода, — тільки пообіцяй, що ти станеш моєю жінкою і не брикатимешся». — «Авжеж», — сказала вона. «Присягаєшся?» — «Так».

Я розумів, що це все, чого я зможу сьогодні домогтися від неї. Було цього мало, але це було щось. Я погамував розчарування, й решту часу ми просто розмовляли. Збираючись піти, я обтрусив мій однострій від билинок аспарагуса, погладив Люцію по щоці й сказав, що думатиму тільки про нашу наступну зустріч (і не брехав).

12

За кілька днів після останнього побачення з Люцією (був дощовитий осінній день) ми поверталися колоною з копальні до казарми, прямуючи горбкуватим шляхом, де стояли глибокі калюжі; замурзані, зморені, мокрі до рубця, всі мріяли про відпочинок. Уже з місяць більшість із нас не мала просвітку навіть по неділях. Та допіру ми пообідали, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися й заявив, що під час перевірки наших кімнат він виявив чималий безлад. За це підстаршини покарають нас вправами, та ще й продовживши їх на дві години понад норму.

Оскільки зброї ми не мали, ті вояцькі вправи були чистісіньким безглуздям; єдина їхня мета полягала в тому, щоб знецінити час нашого життя. Пам’ятаю, якось той хлопчисько-командир звелів нам переносити тяжкі дошки з одного кутка казарми в інший, наступного дня носити їх назад, і так тривало десять днів поспіль. Усе, що ми робили на плацу після повернення з копальні, скидалося на те перенесення дощок. Хіба що того дня тягали ми не дошки, а свої зморені тіла; змушували їх крокувати, обертали ліворуч і праворуч, кидали ницьма додолу, змушували бігати туди й сюди і плазувати по землі. Отак спливли три години, аж з’явився командир; тепер він звелів підстаршинам попровадити нас на фізичну підготовку.

За казармами був вигін, де можна було грати у футбол, а також вправлятися і бігати. Підстаршини вирішили влаштувати нам естафетні перегони; в роті нас було дев’ять відділень по десятеро душ, тобто дев’ять конкурентних команд. Звісно ж, підстаршини хотіли, щоб ми добряче побігали, та оскільки були вони всі хлопчаки по вісімнадцять чи щонайбільше двадцять років, та ще й страшенно амбітні, то теж вирішили долучитися до перегонів, щоб довести нам, що ми нічого не варті; отож вони сформували свою команду, де було десятеро капралів і старших вояків.

Минуло чималенько часу, поки вони пояснили нам той план і ми второпали його як слід: перша команда з десяти душ повинна бігти від одного краю вигону до іншого; на фініші має чекати інша група, готова бігти у зворотному напрямку, а її чекатиме третя група бігунів, теж готових бігти, й отак пробіжать усі. Отож підстаршини полічили нас і поставили по обидва боки вигону.

Після праці в копальні й тих клятих вправ ми падали від утоми, тож перспектива тих перегонів розлютила нас; і тоді я сказав двом чи трьом приятелям ось що: будемо бігти поволеньки, нога за ногою! Ця думка відразу всім припала до вподоби, її передали один одному, і незабаром зморені вояки тихцем почали задоволено всміхатися й хихотіти.

Урешті ми поставали на своїх місцях, щоб взяти участь у змаганні, що за своїм задумом було чистісіньким безглуздям: хоч ми були в одностроях і тяжких черевиках, нас примусили стати на коліно; естафету треба було передавати в небачений спосіб (адже той, хто мав її перейняти, біг назустріч), проте в руках ми тримали справжнісінькі естафетні цурки, а сигнал нам подали пострілом зі справжнього стартового пістолета. Якийсь капрал (перший бігун із команди підстаршин) рвонув уперед, мов несамовитий, ми теж схопилися на ноги (я був у чільному ряду) і поволі подріботіли за ним; ще й двадцять метрів ми не пробігли, а вже насилу стримували регіт, бо капрал уже наближався до протилежного краю вигону, а наша команда, вишикувавшись неприродно рівною лавою, була ще неподалік від старту, причому вдавала, ніби зі шкури вилазить, так старається; вояки, що з’юрмилися на обох кінцях вигону, гукали, підбадьорюючи нас: «Хутчій, хутчій!». На півдорозі нам зустрілася естафета із двох підстаршин, що вже добігали до стартової межі, яку ми допіру покинули. Нарешті ми добігли до фінішу, та коли передали естафету, за нашими спинами вже третій підстаршина покинув стартову межу.

Ті перегони з естафетою я згадую як останню велику дефіляду моїх «чорних» приятелів. Їхнім вигадкам не було краю: Ґонза кульгав, усі несамовито підбадьорювали його, і він справді сягнув фінішу як герой, випередивши нас на два кроки. Циган Матлош під час тих перегонів примудрився вісім разів упасти. Ченек піднімав коліна до самісінького підборіддя (це, звісно, втомило його дужче, ніж якби він біг щодуху). Ніхто не порушив правил гри: ні покірний і дисциплінований автор закликів до миру Бедржих, який зі спокійною гідністю помалу трюхикав разом з усіма, ні фермерів син Йозеф, ні Петр Пекин, який так не любив мене, ні старий Амброз, що дріботів у штивній поставі, заклавши руки за спину, ні рудий Петран, що верещав пронизливим фальцетом, ні мадяр Варта, що несамовито горлав «Ура!» на всій дистанції, — ніхто не зіпсував цієї пречудової й заразом простої вистави, під час якої ми просто душилися від сміху.

Поки ми ото викобенювалися, від бараків підійшов до вигону хлопчисько-командир. Якийсь капрал помітив його, побіг швидше і доповів про ситуацію. Командир вислухав його, став коло вигону і почав стежити за перегонами. Підстаршини занервувалися (їхні команди вже давно прибігли до фінішу), заволали нам: «Швидше, швидше! Рухайтеся! Ану жвавіш!», та їхні заклики потонули в нашому галасі. Бідолашні підстаршини такі були спантеличені, аж не знали, що вдіяти, вже думали собі, чи не припинити ті перегони, бігали один до одного, радилися, зиркаючи на командира, але той навіть не дивився на них, тільки незворушно стежив за нами.

Стартувала остання команда; в ній був Алексій; я з цікавістю чекав, що ж він робитиме, і не помилився у своїх припущеннях: він захотів розладнати нашу гру; від самого старту він чимдуж помчав уперед і за перші двадцять кроків випередив усіх щонайменше метрів на п’ять. Але сталося щось дивне: його ритм згасав, і йому не пощастило збільшити дистанцію; незабаром я зрозумів, що Алексієві не розладнати тієї гри, хоч як би він цього хотів: хлопчина він кволий, через два дні його мусили перевести на легшу роботу, бо він такий хирлявий був, аж задихався! І тоді я подумав, що його участь у перегонах буде вінчати нашу виставу; Алексій старався щосили, але був насилу метрів за п’ять від решти бігунів, які гуртом ледь чвалали позаду; підстаршини і командир, либонь, гадали, що рішучий Алексіїв старт передбачався тією комедією, яку ми влаштували, так само як і Ґонзина кульгавість, Матлошеві падіння чи наш бадьористий лемент. Алексій мчав, стиснувши кулаки, точнісінько як і решта, що, тяжко хекаючи, вдавала, ніби старається. Проте йому боліло в боці, він силкувався чимдуж погамувати той біль, аж його чолом котився справжній піт; на середині дистанції він збавив ходу, тож решта його легко наздогнала; за тридцять метрів від фінішу його випередили, а вже за два десятки метрів Алексій уже не біг, а насилу плентався, тримаючись за лівий бік.

Командир звелів вишикуватися. Потім запитав, чому ми так помалу бігли. «Ми були втомлені, товаришу капітане». Тоді він звелів усім, хто зморився, підняти руки. Ми так і зробили. Я глянув на Алексія (він стояв поперед мене) і побачив, що тільки він не підняв руки. Але командир цього не помітив. Він сказав: «Ага, значить, усі». «Ні», — озвався хтось. «Хто ж це не зморився?» Алексій відказав: «Я». — «Ти ба, то ви не зморилися? — глянувши на нього, здивувався командир. — Як це так сталося, що ви не зморилися, га?» — «Тому що я комуніст», — відтяв Алексій. Почувши те, всі здушено реготнули. «То це ви припленталися останнім до фінішу?» — «Так», — відказав Алексій. «Ви не були зморені?» — запитав командир. «Ні», — відказав Алексій. «Так ось, якщо ви не були зморені, значить, ви навмисне саботували перегони. Даю вам два тижні гауптвахти за спробу збунтуватися. А решта була втомлена, то в них є причина. Оскільки у копальні ви не перевиконуєте норму, значить, вам заважають звільнення до міста. Дбаючи про ваше здоров’я, оголошую, що віднині в роті забороняються звільнення упродовж двох місяців».

Перш ніж податися до гауптвахти, Алексій захотів поговорити зі мною. Він докоряв, що я поводжуся не так, як личить комуністові; суворо дивлячись на мене, запитав, за соціалізм я чи ні. Я відказав, що за соціалізм, але тут, у казармі для «чорнюків», це не має ніякого значення, адже тут зовсім інше розмежування, ніж на волі: з одного боку — ті, кого спіткала лиха доля, з другого — ті, хто тримає її в руках й робить із ними все, що йому захочеться. Алексій не погодився зі мною: він вважав, що розмежування поміж соціалізмом і реакцією пролягає скрізь; зрештою, наша казарма є знаряддям, яким ми боронимося від ворогів соціалізму. Я запитав, як боронить соціалізм хлопчисько-командир, коли посилає його, Алексія, на гауптвахту на два тижні й ставиться до людей так, що робить із них найлютіших ворогів соціалізму. Алексій погодився, що командир і йому не подобається. Та коли я сказав, що якби казарма була знаряддям боротьби з ворогами соціалізму, то Алексія сюди не запроторили б, він із гнівом відказав, що кинули його сюди справедливо. «Мого батька заарештували за шпигунство. Ти розумієш, що це означає? Як партія може довіряти мені? Партія не повинна мені довіряти!»

Потім я розмовляв із Ґонзою і з жалем сказав (думаючи про Люцію), що на нас чекають два місяці без відпустки. «Дурнику, тепер ми будемо гуляти ще більше, ніж досі!» — відповів він.

Той утішний саботаж естафетних перегонів зміцнив у моїх товаришів почуття солідарності й розбудив їхній дух ініціативи. Ґонза створив щось на кшталт комітету, який почав вивчати можливість потайки вийти за межі частини. За дві доби все було готове; для підкупу створили таємний фонд; дали хабар двом підстаршинам, що наглядали за нами в казармі; знайшли місце, де можна було перерізати дріт; воно було за казармою, там, де містилася санчастина; за п’ять метрів від колючого дроту стояв перший будиночок селища, де мешкав знайомий гірник: хлопці з ним домовилися, що він не замикатиме дверей на ключ; вояк, що захоче покинути територію частини, підкрадеться до огорожі, пролізе під нею й бігцем подолає ті п’ять метрів; опинившись у дворі, він буде в безпеці: пройде коридором будиночка і вийде на вулицю.

Той шлях видався нам певним, головне, щоб ним не ходили часто; якщо казарму того самого дня покине багато вояків, то їхню відсутність помітять; тим-то Ґонзин комітет вирішив регулювати кількість тих вилазок.

Та перш ніж настала моя черга, Ґонзин задум зазнав краху. Якось уночі до казарми заявився командир і помітив, що немає трьох вояків. Він притиснув капрала (очільника казарми), що не доповів про відсутність тих людей, і запитав, скільки той отримав за це. Капрал подумав, що його хтось видав, і навіть не намагався відбріхуватися. Командир погукав на очну ставку Ґонзу, і капрал зізнався, що отримав від нього гроші.

Хлопчисько-командир поставив нам шах і мат. Він віддав капрала, Ґонзу і трьох вояків, що були відсутні тієї ночі, у розпорядження військового прокурора. (Я навіть не встиг попрощатися зі своїм найліпшим другом, все сталося того ранку, коли ми були вже в копальні; потім я дізнався, що всіх їх засудили, а Ґонзі дали рік в’язниці.) Командир знову вишикував усіх і заявив, що він продовжує період без відпусток ще на два місяці, крім того, запроваджує режим дисциплінарного батальйону.

За його наказом, по кутках звели дві сторожові вежі, обладнані прожекторами, а по периметру ходили двоє вартових зі службовими псами.

Командирове втручання було таке несподіване і влучне, що нас усіх охопило відчуття, ніби Ґонзин задум хтось зрадив. Не можна сказати, що поміж нами не було виказувачів; усі ми зневажали це діло, проте знали, що таке можливе, адже воно було найефективнішим способом поліпшити своє становище, служити не більше усталеного терміну і здобути характеристику, яка забезпечить пристойне майбутнє. Нам (більшості з нас) пощастило не потрапити в полон цього послідущого паскудства, але ми не зуміли втриматися, щоб занадто легко не підозрювати в ньому інших.

Цього разу теж зародилася така підозра, і згодом вона переросла в колективну певність (хоч, звісно, те командирове викриття можна було пояснити не лише доносом), яка з неухильною спрямованістю звернулася до Алексія. Натоді він відбував останні дні гауптвахти; звичайно, він щодня спускався разом із нами в копальню; тим-то всі вважали, що він міг чути («вуха ж у нього, мов локатори») про Ґонзин задум.

Сердешного студента-окулярника тепер ганяли, мов солоного зайця: бригадир (один із нас) загадував йому найгіршу роботу; його знаряддя весь час кудись пропадало, і він мусив відшкодовувати за нього зі своєї платні; на нього весь час сипалися кпини і докори, а також дрібні капості, яких була сила-силенна; на дерев’яній стіні, біля якої стояло його ліжко, хтось написав великими чорними літерами: «ОБЕРЕЖНО, ГНИДА!».

Кілька днів по тому, як до прокуратури відправили під вартою Ґонзу і ще чотирьох винуватців, я пополудні заглянув до казарми, де мешкало наше відділення; там не було нікого, крім Алексія, що зігнувся, застеляючи своє ліжко. Я запитав, нащо він це робить. Він пояснив, що хлопці розкидають його постіль кілька разів за день. Я сказав, що вони думають, ніби він видав Ґонзу. Він мало не зі сльозами на очах запротестував; мовляв, нічого не знав, та хоч би й знав, то не виказав би. «Чому ти кажеш так? — запитав я. — Адже всі знають, що ти командирів полигач. То цілком логічно, що й виказати міг». «Я не полигач командирові! Командир — саботажник!» — уривчасто відтяв він. І виклав свою думку, до якої дійшов, коли сидів на гауптвахті: мовляв, партія створила підрозділи вояків з чорними петлицями для тих, котрим не можна довіряти зброю, але можна їх перевиховати. Та класовий ворог не дрімає, він будь-що намагається завадити цьому перевихованню: прагне чимдуж підтримувати в тих вояках шалену ненависть до комунізму, щоб витворити з них резерв на випадок контрреволюції. І якщо хлопчисько-командир поводиться з нами так, щоб ми аж пінилися від ненависті, то, звісно ж, це частина ворожого плану! Важко навіть уявити собі, сказав він, куди промкнулися вороги нашої партії. І, звичайно, командир — ворожий агент. Алексій знає, який обов’язок у нього, ось він написав детальний рапорт про дії командира. Я й рота роззявив. «Про що? Що ти там понаписував? Куди надіслав?» Він сказав, що подав на командира скаргу в партійні органи.

Тим часом ми вийшли з барака. Він запитав, чи не боюся я показатися разом із ним перед усіма вояками. Я відказав, що він дурник, якщо питає таке, а вдвічі дурник, якщо гадає, ніби той його лист дійде до адресата. На те він сказав, що як комуніст за будь-яких умов має поводитися так, щоб не було потім гірко і соромно. І ще раз нагадав мені, що я теж комуніст (хоч і виключений із партії) і що мені треба поводитися не так, як я оце роблю. «Ми, комуністи, відповідаємо за все, що тут діється». Я аж зареготав; потім сказав йому, що відповідальність неможлива без свободи. Він відказав, що почувається достатньо вільним, щоб діяти як комуніст; він повинен довести, і таки доведе, що він комуніст. Коли він сказав це, у нього аж підборіддя затремтіло; зараз, через стільки літ згадуючи цю мить, я певен, що Алексієві натоді було тільки трохи більше, ніж двадцять років, то був юнак, хлопчина, і його доля висіла на ньому, наче велетове вбрання на тендітних плечах дитини.

Пам’ятаю, незабаром після тієї зустрічі Ченек запитав у мене, навіщо я розмовляв із тією гнидою. Алексій дурник, відказав я, але не гнида; і розповів йому, що казав Алексій про ту скаргу на командира. Ченека це не переконало. «Хтозна, дурень він чи ні, — сказав він, — але таки напевне гнида. Бо публічно зректися свого батька може тільки гнида». Я нічого не второпав; він здивувався, що я нічого не знаю: комісар особисто показав їм газету, де кілька місяців тому з’явилася Алексієва заява: він зрікався свого батька, що, як він висловився, зрадив і заплямував усе, що було святе для його сина.

Того вечора з вартової вежі (яку поставили напередодні) вперше нашу казарму осяяло світло потужного прожектора; біля огорожі з колючого дроту почав ходити охоронець із псом. Мене охопив невимовний смуток: Люції поруч не було, і я знав, що побачу її тільки через два нескінченні місяці. Того ж таки вечора написав їй довгого листа; писав, що ще довго не побачу її, що нас позбавили права покидати розташування частини і я страшенно шкодую, що вона відмовила мені в тім, чого я так прагнув, і що спогад про те дав би мені змогу пережити цю невеселу пору.

Після того як я відіслав того листа, наступного дня ми знову виконували ті кляті вправи з шикування, ходіння парадним кроком і плазували по-пластунському. Ті вправи я виконував автоматично й не бачив ні капрала, який горлав, мов несамовитий, ні товаришів, які марширували або падали додолу; що діялося довкруги, я геть не бачив: довкола плацу з трьох боків були казарми, а з четвертого — колючий дріт, за яким видніла дорога. Вряди-годи там зупинялися перехожі (найчастіше дітлахи, самі або ж із батьками, які пояснювали їм, що ці воячки за колючим дротом роблять вправи). Усе воно було для мене мертвими декораціями, картинками (усе, що діялося за колючим дротом, було мальовидлом), тож я і не глянув туди, коли хтось із наших гукнув: «Чого так задивилася, лялечко?».

Тоді глянув і я. То була Люція. Стояла за колючим дротом у своєму виношеному брунатному пальтечку (і як це забув я, коли ми купували сукні, що вже кінець літа і незабаром буде холоднеча?), у черевичках на високих каблуках (які я теж їй подарував). Стояла непорушно і дивилася на нас. З дедалі дужчою цікавістю вояки почали коментувати її навдивовижу терплячий вигляд, вкладаючи у ті слова всю сексуальну розпуку чоловіків, яких рокували на вимушену цнотливість. Аж підстаршина помітив, що ми вже не так запопадливо виконуємо вправи, а потім і причину помітив; він аж запінився від безсилля: не міг заборонити молодій дівчині стояти за дротом; потойбіч починався вже простір відносної свободи, що не підлягав його командам. Тільки звелів хлопцям тримати їхні зауваження при собі й почав командувати голосніше й ще дужче нас підганяти.

Люція то проходила туди й сюди, то геть щезала з моїх очей, але врешті знову поверталася на те місце, де ми могли її бачити. Потім ті вправи добігли краю, та я не зміг підійти до неї, бо нас відразу ж погнали на політичну підготовку; ми слухали фрази про табір миру і про імперіалістів, аж лише за годину я зміг вислизнути (вже вечоріло) і поглянути, чи Люція ще стоїть за огорожею; вона була там; я підбіг до неї.

Вона сказала, щоб я не гнівався на неї, вона мене кохає, і їй так прикро, що я засмутився через неї. Я сказав, що й сам не знаю, коли ще випаде нагода побути удвох. Вона сказала, що дарма, адже вона частенько приходитиме сюди. (Якісь хлопці пройшли повз нас, гукнувши щось сороміцьке.) Люція простягнула мені поміж дротинами троянду (пролунав сигнал шикуватися); потім ми поцілувалися крізь прогалину в колючому дроті.

13

Майже кожного дня приходила Люція до огорожі, поки я зранку працював у копальні, а отже, пополудні був у розташуванні військової частини; щодня отримував я скромний букетик (якось під час перевірки речей сержант вивалив на долівку цілу купу тих букетів із моєї валізи), а я обмінювався з нею кількома фразами (то були звичайнісінькі фрази, адже нам не було про що розмовляти; ні думками не ділилися ми, ні новинами, тільки підтверджували те, про що не раз уже казали); водночас я писав їй майже щодня; то була найпалкіша пора нашого кохання. Прожектори на вартових вежах, уривчастий гавкіт псів увечері, клятий хлопчисько, що неподільно панував над нами, — усе це небагато місця посідало в моїх думках, тому що всі вони були про те, коли прийде Люція.

Як по правді, я був щасливий у тій казармі, яку стерегли злі пси, або ж у копальні, де мені доводилося чимдуж налягати на тряский відбійний молоток. Щасливий був я і гордий, адже Люція — це скарб, якого не мав жоден із моїх товаришів і навіть підстаршин: мене кохали, кохали на очах у всіх, безоглядно кохали. Хоч Люція і не була ідеалом дівочої вроди для моїх товаришів і, як вони вважали, кохання її мало досить чудернацький вираз, проте це все ж таки було кохання, жіноче кохання, й воно будило подив, ностальгію і заздрість.

Що довше тривало ув’язнення, яке відокремлювало нас від зовнішнього світу і від жінок, то частіше в наших розмовах у всіх подробицях зринали жінки. Згадували родимки, малювали (олівцем на папері або ж вістрям кайла у глині, кінчиком пальця на піску) контури їхніх грудей і сідниць, сперечалися про те, які дупці колишніх коханок найзбудливіші; достеменно згадували слова і стогони, якими супроводжувався статевий акт; усе це обговорювали знову і знову, причому завжди з новими подробицями. Мене теж розпитували, причому з особливою цікавістю, адже дівчина, про яку я розповідав, щодня з’являлася перед ними, тож вони легко могли пов’язувати конкретну зовнішність із моїми розповідями.

Не міг я розчаровувати моїх приятелів, міг тільки говорити, тож розповідав, яка вона гола, хоч ніколи не бачив її голою, про наші ночі кохання, яких ніколи не зазнавав, і переді мною часом поставала детальна і достеменна картина її спокійної пристрасті.

Як воно все було, коли вперше кохав її?

Сталося це в її гуртожитський кімнаті; вона покірно і віддано роздягнулася переді мною, проте поводилася ніяково, адже це була сільська дівчина, а я був першим чоловіком, який бачив її голою. Страшенно збуджувала мене ця відданість, поєднана з соромом: коли я підійшов до неї, вона зіщулилася, затуливши долоньками лоно…

Чому вона весь час взуває ці чорні черевички на високих підборах?

Я купив їй ці черевички, щоб вона ходила в них переді мною голяка; вона страшенно соромилася, але робила все, що я хотів; якомога довше залишався я вдягнений, а вона прогулювалася переді мною в тих черевичках (мені дуже подобалося, що я був одягнений, а вона гола!), потім діставала вино із шафи і голісінька наливала його для мене в келих…

Отож, як Люція приходила до колючого дроту, на неї дивився не лише я, а разом зі мною ще з десяток моїх приятелів, котрі знали, як вона кохається, що вона каже і як зітхає, і щоразу із задоволенням помічали, що вона знову взула ті чорні черевички, і уявляли її голою і як ходить вона в тих черевичках із кутка в куток невеличкої кімнати.

Кожен із них міг згадати якусь жінку, що трапилася йому в житті, й розповісти про неї іншим, але тільки я міг надати їм нагоду ще й подивитися на ту жінку; тільки моя дівчина була реальна, жива і присутня. Ота солідарність із ними, що спонукала мене змальовувати Люціїну голизну й еротичну поведінку, так увиразнила моє бажання, що мені стало аж боляче. Приятелі, що супроводжували її прихід солоними дотепами, нітрохи не зачіпали мене: те, як вони ставилися до неї, не забирало її в мене (колючий дріт і пси боронили її від них, утім, і від мене); навпаки, всі віддавали її мені: всі загострювали для мене її бентежний образ, всі творили її разом зі мною і надавали їй шаленої спокусливості; я здався товаришам, і всі ми здалися бажанню Люції. Коли потім я підходив до колючого дроту, мене аж трясло; не міг навіть балакати, так я хотів її; не розумів, як міг зустрічатися з нею цілих пів року, немов соромливий студент, не помічаючи в ній жінки; все віддав би я за єдине злягання з нею.

Не хочу сказати, що моя приязнь до неї прибрала брутальності, стала пласка чи втратила ніжність. Скажу лишень, що за тієї пори — і єдиний раз у житті — я почував несамовите прагнення жінки, що охопило всього мене цілком, — душу і тіло, похіть і ніжність, печаль і несамовитий смак до життя, потяг до вульгарності й утіхи, бажання бодай на мить зазнати насолоди і володіти вічно. Я цілком був у полоні того бажання, напружений, зосереджений, і згадую зараз ту пору як утрачений рай (химерний рай, який охороняли сторожові вежі й службові пси).

Я ладен був бог знає на що, аби лиш зустрітися з Люцією поза територією частини; вона заприсяглася, що наступного разу «не брикатиметься» і піде туди, куди я захочу. Не раз повторювала вона ту обіцянку крізь колючий дріт. Отже, треба було зважитися на зухвале діло.

Незабаром я все обдумав. Командир так і не дізнався, в чому полягав основний Ґонзин план. Дротяна огорожа так і лишилася розітнута в потаємному місці, домовленість із гірником, який мешкав біля розташування нашої частини, теж була в силі. Звісно, нагляд був такий щільний, що й думати не випадало про те, аби вислизнути з території вдень. Поночі периметр патрулювали вартівники з вовкодавами, територію освітлювали прожектори, та, як по правді, все воно було радше задля того, щоб принести задоволення командирові, ніж завадити нам утекти за межі території; якщо тебе зловлять, то віддадуть до військового трибуналу, а це був завеликий ризик. Тим-то я й подумав, що шанс таки маю, хоч і невеликий.

Потрібно було знайти притулок неподалік від казарми. Більшість гірників, що мешкали по сусідству, спускалися тією самою кліттю, що й ми, тож я швидко домовився з одним (п’ятдесятирічним удівцем), який погодився (за триста крон) на часину надати мені своє житло. То був двоповерховий сірий будиночок, його видно було з казарми; я показав його Люції через колючий дріт і пояснив мій задум; вона не зраділа; сказала, не хоче, щоб я ризикував через неї, й урешті погодилася лише тому, що не вміла відмовити.

Настала домовлена днина. Почалася вона досить незвичайно. Щойно повернулися ми з копальні, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися, щоб послухати одну з його промов. Зазвичай він страхав війною, яка ось-ось вибухне, і тим, як гостро візьмуться до реакціонерів (під ними він розумів передовсім нас). Того разу додав нової теми: до комуністичної партії проліз класовий ворог; але нехай начуваються шпигуни і зрадники: прихованих ворогів покарають устократ жорстокіше, ніж тих, котрі не приховують своїх поглядів, бо прихований ворог — це немов шолудивий пес. «І один із них поміж нами», — сказав наостанку хлопчисько-командир і звелів вийти з шеренги Алексієві. Потім дістав із кишені якісь аркуші й тицьнув йому під носа. «Знайоме це тобі?» — «Авжеж», — відказав Алексій. «Ох ти ж собако шолудивий! Мало того, ще й шпик і виказувач. Але псяче скавуління йде за вітром!» І подер ті аркуші у нього на очах.

«У мене є ще один лист для тебе, — сказав командир і простягнув йому відкритий конверт. — Читай, тільки вголос!» Алексій дістав звідти аркуш, пробіг його очима — і нічого не сказав. «То читай!» — повторив командир. Алексій мовчав. «Не хочеш?» — запитав командир, але той мовчав, і тоді він скомандував: «Лягай!». Алексій впав у грязюку. Хлопчисько-командир став над ним, і ми подумали було, що зараз він почне командувати: «Встати! Лягти! Встати! Лягти!» — і Алексій муситиме вставати, потім падати і знову вставати і падати. Проте командир не віддав тих наказів, він одвернувся від Алексія і пройшов перед першою лавою шеренги, оглядаючи одяг вояків, дійшов до краю (так минуло декілька хвилин), обернувся й неквапно попрямував до Алексія, що непорушно лежав долілиць. «А тепер читай!» — знову звелів він. Алексій звів замурзане грязюкою підборіддя, простягнув праву руку, в якій весь час тримав той аркуш, і навлежачки почав читати: «Сповіщаємо, що 15 вересня 1951 року вас виключено з лав комуністичної партії Чехословаччини. Крайовий комітет…». Командир звелів Алексієві стати в шеренгу, передав командування підстаршині, й ми подалися на вправи.

Після тих вправ було політнавчання, й о пів на сьому (вже стемніло) на мене чекала Люція; я побіг до колючого дроту, вона кивнула, давши зрозуміти, що все гаразд, і пішла. Потім була вечеря, потім відбій; я лежав і чекав, аж засне капрал, який наглядав за нашою кімнатою. Потім узув черевики і, як був, у кальсонах і довгій нічній сорочці, тихенько вийшов із кімнати. Пройшов коридором і опинився у дворі; було холодно. Лазівка крізь огорожу була за санчастиною, тож у разі зустрічі з вартовим можна було завжди сказати, що я занедужав і йду до лікаря. Та я нікого не зустрів; ховаючись у тіні, обігнув санчастину; прожектор освітлював те саме місце (вартовий, що мав обертати його, не дуже ревно ставився до своїх обов’язків), і частина подвір’я, крізь яку мені треба було прокрастися, тонула в пітьмі; тепер я мав лиш один клопіт: не натрапити на патруль, що ходив уночі з псом попід огорожею; скрізь було тихо (так тихо, аж заважало мені скрадатися без шуму); я простояв там хвилин із десять, аж почув далекий гавкіт пса; він лунав десь аж на другому кінці території. Отож я відійшов від стіни і побіг до того місця в огорожі, де завдяки старанням Ґонзи внизу був перетнутий дріт. Ліг ницьма і проповз попід огорожею; тепер треба було відкинути всі вагання; ще кілька кроків, — і я опинився біля обгородженого штахетником двору, де стояв дім гірника; все було гаразд: хвіртку не замкнули на ключ, я прослизнув у двір і побачив, що в будинку крізь опущену штору пробивається світло. Я постукав у шибку, і за кілька секунд на порозі з’явився височенний чолов’яга, який загорлав, щоб я заходив. (Від того галасу мене аж циганський піт пройняв, я ж бо не забував, що казарма розташована зовсім поруч.)

Двері провадили простісінько до кімнати; я трохи ошелешено зупинився на порозі; довкола столу (з відкоркованою пляшкою) у досить недбалих позах сиділо п’ятеро чоловіків; угледівши мене в тому нічному вбранні, вони гучно зареготалися; потім заявили, що в такій одежі я, мабуть, змерз мов цуцик, і налили мені чарку; я скуштував: то був спиртяга, ледь-ледь розведений водою, за міцністю градусів із дев’яносто; вони заохочували мене випити те все, і я вихилив чарку одним духом; від того питва закашлявся, і вони знову приязно зареготали і підштовхнули до мене стілець; почали допитуватися, як це я «перейшов кордон», потім знову оглянули моє вбрання й зареготали, кажучи, що це «підштанці-втікачі». Усім тим гірникам було від тридцяти до сорока років, і вони, либонь, частенько тут збиралися; хоч вони і пиячили, але п’яні не були; коли я оговтався від несподіванки, їхня безтурботна поведінка розвіяла мою пригніченість. Другу чарку того кріпезного і давкого напою я вихилив сміливіше. Гірник тим часом пішов до сусідньої кімнати і повернувся з темним костюмом. «Підійде тобі?» — запитав він. Я оцінив, що той чолов’яга сантиметрів на десять вищий за мене, та ще й кремезніший, але відказав: «Нічого не вдієш, треба йти». Надів штани поверх кальсонів, але мусив тримати їх у руках, такі бахматі й довгі вони були. «Паска ні в кого нема?» — запитав той чолов’яга. Паска не знайшлося ні в кого. «Або принаймні мотузка?» — докинув я. Мотузок знайшли, і завдяки йому штани ще сяк-таки трималися. Я вбрав піджак, і гірники вирішили (хтозна й чому), що я викапаний Чарлі Чаплін, тільки котелка бракує й ціпка. Щоб потішити їх, я звів докупи закаблуки і розставив носаки черевиків. Штани збрижилися гармошкою над черевиками, і чоловіки були в захваті, сказали, що цього вечора переді мною хоч яка дівчина впаде на спину. Налили мені ще одну чарку і провели надвір. Господар запевнив, що я будь-якої пори можу постукати до нього у вікно, коли треба буде перевдягнутися.

Я вийшов на вулицю передмістя, насилу освітлену ліхтарями. Ще зо чверть години йшов попід колючою огорожею, перш ніж дістатися до того будинку, де я мав зустрітися з Люцією. Дорогою мусив учинити над собою зусилля, щоб поминути яскраво освітлену браму нашої частини; але тривога виявилася марною: моя цивільна одіж пречудово маскувала мене, і вартовий мене не впізнав, хоч і глянув; до будинку я дістався без пригод і перешкод. Відчинив двері (осяяні світлом самотнього ліхтаря) і ввійшов у під’їзд, пригадуючи (лише за розповіддю гірника) розташування квартири: східці ліворуч, другий поверх, двері навпроти. Постукав. Обернувся ключ, і мене впустила досередини Люція.

Я поцілував її (вона чекала мене від шостої вечора, відколи пішов на роботу гірник, який працював у нічну зміну), вона запитала, чи я пив; я відказав, що пив, і розповів, як вислизнув із території частини. Вона сказала, що весь цей час тремтіла зі страху, щоб не сталося зі мною якогось лиха. Я сказав, що страшенно радий зустрітися з нею; обіймаючи її, відчував, що вона знову тремтить. «Що з тобою?» — запитав я. «Нічого», — відказала вона. «Але чому ти тремтиш?» — «Я боюся за тебе», — відказала вона і вислизнула з моїх обіймів.

Я роззирнувся довкруги. Кімната була малесенька, умеблювання вбоге: стіл, стілець, ліжко (застелене вже не зовсім чистою білизною); на стіні ікона; біля протилежної стіни шафа, на ній якась консервація у слоїках (єдина більш чи менш домашня річ у тім приміщенні), а над усім цим самотньо світилася попід стелею лампа без абажура, її світло гостро било у вічі, прикро осяваючи мене від ніг до голови, аж на мить недобре стало: величезний піджак, підперезані мотузком штани, чорні носаки вояцьких черевиків; і вгорі мій нещодавно поголений череп, що блищить наче місяць-повня.

«Ох, вибач, Люціє, в мене такий вигляд!» — благально вигукнув я, а потім пояснив, чому змушений був оце так перебратися. Люція запевнила, що це не має значення, та я, в полоні п’яної безоглядності, заявив, що неможливо залишатися в цих лахах перед нею, й хутко скинув штани і піджак; але під костюмом була нічна сорочка і ті жахливі статутні кальсони, що теліпалися до самісіньких п’ят, усе це було в десять разів кумедніше, ніж костюм, що ще хвилину тому це прикривав. Я клацнув вимикачем, щоб погасити світло, але навіть темрява не порятувала мене, бо на вулиці світився ліхтар, і його світло сягало аж у кімнату. Був я такий кумедний, що перестав соромитися голизни, тож скинув сорочку, потім кальсони і постав перед Люцією голісінький. Потім обняв її. (Знову відчув я, що вона тремтить.) Попросив її роздягнутися, скинути все, що розділяє наші тіла. Пестив її тіло і, наче молитву, знову й знову повторював ті благання, та Люція просила мене зачекати трохи, казала, що вона не може, не може так відразу, не може так швидко.

Я взяв її за руку, й ми сіли на ліжку. Я притулився головою до її живота і якусь хвилю залишався без руху; зненацька моя голизна (яку осявало нечисте вбоге світло вуличного ліхтаря) видалася мені недоречною; мені спало на думку, що все сталося всупереч моїй мрії: не гола дівчина горнулася до вдягненого хлопця, а голий хлопець припав головою до її живота, враження було таке, наче я знятий з хреста Ісус в обіймах Марії Магдалини, та думка відразу ж мене жахнула, адже я прийшов сюди не по жалощі, а по інше, — й тоді я знову почав пестити Люцію по обличчю й по сукні, намагаючись її тихцем розстебнути.

Та все було марно; Люція знову вислизнула від мене: моє перше поривання згасло, згасла моя довірлива нетерплячка, словесний запас я вже вичерпав, та й пестощі вичерпалися теж. Мляво і непорушно лежав я голий на ліжку, а Люція сиділа поруч і гладила мене по обличчю шерехатими долоньками. І тоді мене почали потроху охоплювати скруха і злість: подумки я пригадував їй усі ті небезпеки, яких я міг зазнати, коли йшов на побачення з нею, нагадував (теж подумки) про всі ті покарання, яких мала коштувати мені оця сьогоднішня вечірня мандрівка. Та то були тільки поверхові докори (тим-то, принаймні подумки, міг я довірити їх Люції). Справжня причина мого гніву крилася набагато глибше (і мені було б соромно казати про неї): думав я про безпросвітність моєї вбогої, невдатної юності, про безпросвітність цих довгих тижнів любовної непогамованості, про нескінченно принизливу неспромогу втілити своє палке бажання; пригадував, як марно упадав коло Маркети, пригадував вульгарність отієї білявки на сидінні жатки чи то сівалки, а потім на думку знову спадало мені, як марно домагавсь я Люції. Я мало не заволав від жалості до себе: чом у всьому визнають мне дорослим, гідним того, щоб виключити з навчання, засудити, прозвати троцькістом, як дорослого запроторити в копальні, а в коханні я не маю права бути дорослим і мене змушують випити всю гірку чашу незрілості? Я ненавидів Люцію, тим паче що знав, як вона мене кохає, і це надавало її опору безглуздості і незрозумілості, і це просто-таки казило мене. Отак пів години лежав я в упертому мовчанні, а потім знову почав атакувати.

Я люто накинувся на неї; застосувавши всю силу, таки задер на ній спідницю, роздер бюстгальтер, згріб її за оголені перса, та Люція боронилася набагато запекліше і (охоплена ще дужчою сліпою силою, ніж я) видерлася від мене, схопилася з ліжка і притулилася спиною до шафи.

«Чому ти брикаєшся?» — заволав я. Вона нічого притомно не могла відповісти, тільки белькотіла, що не хотіла розгнівати мене, не треба на неї гніватися, але ніякої логіки в її словах не було. «Чому ти брикаєшся? Хіба ти не знаєш, як я кохаю тебе? Ти просто дурепа!» — волав я. «То вижени мене», — сказала вона, притуляючись спиною до шафи. «Авжеж, вижену, ти ж не любиш мене, тільки голову мені морочиш!» I я поставив ультиматум: або вона віддасться мені, або ж я не хочу більше її бачити.

Потім знову підійшов і обняв її. Того разу вона не опиралася, але була в моїх обіймах мов нежива. «Чого ти носишся зі свою цнотою? Для кого ти її бережеш?» Вона мовчала. «Чого мовчиш?» — «Ти не любиш мене», — прошепотіла вона. «Я тебе не люблю?» — «Ні! Я думала, любиш…» І вона заплакала.

Я став перед нею навколішки; я цілував її ноги, благав її. Вона схлипувала і знай повторювала, що я її не люблю.

Мене зненацька охопила лють. Здавалося, якась надприродна сила стояла на моєму шляху, весь час вихоплюючи з моїх рук усе, задля чого я жив, чого бажав, усе те, що мені належало; ця сила, як мені гадалося, забрала у мене партію, товаришів, навчання на факультеті; і ця ж таки сила щоразу забирає у мене все, причому просто так, без причини. Мені здавалося, ніби та проклята сила настренчила проти мене Люцію, і я ненавидів її за те, що вона була її знаряддям; я дав їй ляпаса, — не Люції, а тій ворожій силі; закричав, що ненавиджу її, що не хочу більше бачити її, більше ніколи, ніколи в житті не хочу.

Потім жбурнув їй оте брунатне пальтечко (воно лежало на стільці) й крикнув, щоб вона забиралася звідси.

Вона вбрала пальто і пішла.

Я упав на ліжко; в душі моїй була пустка, я ладен був погукати її, адже мені її почало бракувати вже від тієї миті, коли я її витурив, бо я знав, що ліпше бути поруч із одягненою і брикливою Люцією, ніж зовсім без Люції.

Знав я це і все ж таки навіть пальцем не поворухнув, щоб повернути її.

Довго лежав я голий на ліжку в тій позиченій кімнаті, адже неможливо було в такому стані зустрітися з людьми, заявитися у дім біля казарми, жартувати з гірниками і відповідати на їхні нескромні запитання.

Усе ж таки (пізньої ночі) я нарешті вбрався й пішов. З тротуару навпроти ліхтар освітлював дім, який я покинув. Я поминув частину, постукав у вікно (світло вже не горіло), зачекав, аж мені відчинять, скинув у присутності гірника його лахи, щось невиразно відповів, коли він запитав, чи все щасливо обійшлося, і знову в кальсонах і довгій нічній сорочці подався до казарми. Я був у такому відчаї, що все мені було байдуже. Не звертав уваги, де міг перебувати вартовий зі службовим псом, не остерігався прожектора. Проліз попід колючим дротом і спокійнісінько попрямував до казарми. Уже минав санчастину, аж почув, як мені гукнули: «Ану стій!». Я зупинився. Мене освітили кишеньковим ліхтариком. «Що ви тут робите?»

«Блюю, товаришу сержанте», — пояснив я, опершись долонею на мур.

«А, ну продовжуйте, продовжуйте!» — відказав сержант і подався далі зі своїм псом.

14

Більше пригод не було (капрал спав, мов бабак), тож я дістався до ліжка, та заснути не зміг і навіть зрадів, коли пролунав хрипкий голос чергового підстаршини, який ревонув: «Підйом!» — і в такий спосіб поклав край тій лихій ночі. Узув черевики і побіг до вмивальні, щоб сполоснути лице холодною водою. Повернувшись, побачив, що довкола Алексієвого ліжка зібралася юрма вояків, які тихенько реготали. Я зрозумів: Алексій (уклавшись ницьма під ковдрою і сховавши лице в подушці) спав як убитий. Це нагадало мені випадок із Франтою Петрашеком, який, посварившись із командиром відділення, вдав, ніби так міцно заснув, що його безрезультатно намагалися розкутурхати троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.

Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, — і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».

Тієї миті хтось іззаду вхопив мене за руки і змусив упасти навколішки. Я обернув голову і побачив Петра Пекни. «Ти що, більшовику, хочеш зіпсувати нам забаву?» — просичав він. Я видерся й дав йому добрячого ляща. Ми вже ладні були битися, але решта нас вгамувала, всі боялися, що бійка розбудить Алексія. Зрештою, і капрал підійшов із казанком. Він став над Алексієм і, вивернувши на нього літрів з десять води, гаркнув: «Устати!».

І сталося щось дивне: Алексій так і лишився лежати. Капрал аж остовпів на кілька секунд, а потім крикнув: «Рядовий! Встати!». Але рядовий і не поворухнувся. Капрал нахилився і струсонув його (ковдра була мокра, простирало і матрац теж, краплі води падали на долівку). Потім насилу перевернув Алексія, і ми побачили його непорушне, бліде, запале обличчя.

«Лікаря!» — крикнув капрал. Ніхто не поворухнувся, всі дивилися на Алексія в мокрій нічній сорочці, тож капрал знову гаркнув: «Лікаря!» — і показав на якогось вояка, аж той умить вибіг із казарми.

(Алексій лежав без руху, тіло його аж поменшало і здавалося таким хирлявим, як ніколи до того, він був як дитина, тільки губи були міцно, не по-дитячому стулені; додолу з нього цяпали краплини води. Хтось сказав: «Дощ…».)

Лікар помацав його зап’ястя і кивнув: «Авжеж…». Потім відгорнув мокру ковдру: ми побачили Алексія на всю (коротку) довжину його тіла, у довгих білих і мокрих кальсонах, побачили носаки його ніг, що стирчали угору. Лікар кинув оком довкруги і взяв два тюбики, що лежали на тумбочці біля узголів’я; поглянув на них і сказав: «Тут досить було, щоб і двох закатрупити». Потім стягнув простирало із сусіднього ліжка і накрив Алексія з головою.

Від усього того ми запізнилися; поснідали на ходу і за три чверті години вже спускалися у копальню. Потім був кінець зміни, потім вояцькі вправи, політична підготовка, обов’язкові співи, прибирання казарми, потім відбій, і, лежачи в ліжку, я думав про те, що Стани вже немає поруч, немає і мого найліпшого друга Ґонзи (більше я його так і не побачив, згодом казали, ніби після закінчення служби він чкурнув через кордон до Австрії), а тепер немає й Алексія; він сліпо і мужньо грав свою несамовиту роль і не винен, що не здужав грати її до кінця, що не міг далі залишатися у лавах під личиною зацькованого пса, що йому забракло для цього сил; не був він мені приятелем, його запекла віра була мені чужа, але за своєю долею він був мені найближчий; видавалося навіть, що він скерував свою смерть як докір мені, наче хотів дати на здогад, що від тієї миті, як партія виганяє людину зі своїх лав, у тієї людини вже немає причини жити на світі. Зненацька я став почуватися винним у тому, що не любив його, адже тепер він був мертвий, непоправно мертвий, а я нічого ніколи не зробив задля нього, хоч був єдиним, хто міг якось йому стати у пригоді.

Проте я втратив не лише Алексія і проґавив не лише єдину нагоду порятувати людину — тепер, дивлячись на ті події звіддаля, збагнув, що за тієї ж таки пори утратив палке почуття солідарності з моїми приятелями-«чорнюками», а разом із ним і останню можливість воскресити мою довіру до людей. Я почав здогадуватися, що наша солідарність постала під тиском обставин і під впливом інстинкту самозбереження, що й згуртувало нас в одне стадо. І тоді став думати, що наш «чорний» колектив здатний зацькувати людину (і запроторити її на заслання або послати на смерть), як і колектив людей у тій залі, як, може, і будь-який колектив.

Того дня я був наче пронизаний пусткою; був я пустелею в пустелі, й тоді мені захотілося погукати Люцію. Не міг я збагнути, чому так несамовито прагнув її тіла; тепер мені часом здавалося, наче вона була не жінкою в реальному тілі, а потужним струменем тепла, що рухався нескінченним царством холоднечі, прозорим струменем, що віддалявся від мене, бо я його нагнав.

Потім був наступний день, і під час вправ на плацу очі мої не покидали огорожі; я чекав, що прийде Люція. А впродовж усього цього часу до колючого дроту підійшла тільки якась бабця, що зупинилася й почала показувати на нас замурзаному внукові. Увечері я написав довгого благального листа; я прохав Люцію повернутися, мені потрібно було її побачити, я вже нічого не просив, тільки щоб вона була, щоб я міг її бачити і знати, що вона зі мною, що вона є…

Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».

Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що, попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.

Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.

Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.

Авжеж, оце тут, тієї миті, коли я втратив Люцію, й настав довгий період наповнений відчаєм і порожнечею, про що нагадав мені брудний приміський ландшафт рідного міста, коли я ненадовго заглянув туди. Атож, відтоді воно все й розпочалося: поки я був за ґратами, померла мама, а я навіть не зміг приїхати на її похорон. Потім я повернувся до Острави, до чорнюків, і відбув там іще рік на службі. Після закінчення терміну змушений був підписати зобов’язання три роки відпрацювати у копальні, бо ходили чутки, ніби тих, котрі відмовляться, триматимуть на службі ще кілька років. Отож я гарував там іще три роки як цивільна людина.

Не люблю я про це думати, не люблю й говорити, та й, власне кажучи, не люблю, коли сьогодні люди, яких вилучили з того політичного руху, що вони в нього вірили, як і я, вихваляються своєю долею. Авжеж, щоправда, я теж героїзував мою долю засланця, але це була облудна гордість. Згодом я сам собі, без будь-якої поблажливості, нагадав, що опинився поміж «чернюками» не тому, що був сміливий, не тому що боровся, не тому що заслали мене за те, що мої ідеї протиставляв я іншим ідеям, ні, моєму падінню не передувала жодна драма, я був радше об’єктом, ніж суб’єктом моєї історії, тож немає в мене (якщо не вважати заслугою страждання, скорботу, руїну) ніяких підстав цим хвалитися.

Люція? А, звісно: вже п’ятнадцять років я її не бачив і довго навіть не чув про неї. Тільки після закінчення військової служби дізнався, що буцім вона перебуває десь у Західній Чехії. Але я вже її не шукав.

Частина четверта

Ярослав

1

Я бачу польову дорогу. Бачу землю, поорану колесами селянських возів. А коло дороги трава така зелена, що я не можу втриматися, щоб не погладити її.

Довкола вузькі лани, не видно широких полів, що складаються з об’єднаних кооперативами ділянок. Як це? Хіба не сучасний краєвид я бачу, не сучасною землею іду? То що це за краєвид?

Прямую далі й бачу на узліссі кущ шипшини. На ньому повно диких руж. Зупиняюся й почуваю щастя. Сідаю в траві біля куща, а потім і лягаю. Відчуваю, як спина торкається трав’янистої землі. Я обмацую її своєю спиною. Утримую її спиною й умовляю не боятися, що вона буде тяжка і наляже на мене всією своєю вагою.

Потім чую тупіт копит. Вдалині здіймається легка хмарка куряви. Наближаючись, вона стає прозора. З неї виринають вершники. Молоді хлопці в сідлах, білі однострої. Та що ближчають вони, то дужче впадає в око недбалість їхнього вбрання.

Одні доломани застебнуті позолоченими ґудзиками, другі розхристані, а декотрі хлопці просто в сорочках. У декого шапки на головах, інші голомозі. О ні, це не регулярне військо, це дезертири якісь, утікачі, розбійники!

Та це ж наша кіннота! Я підводжуся й дивлюся, як вони під’їжджають. Ось перший вершник дістає шаблю й махає нею. Загін зупиняється.

Хлопець із шаблюкою нагинається над гривою свого коня і розглядає мене.

«Авжеж, це я», — кажу йому.

«Король! — здивовано каже хлопець. — Упізнав я тебе».

Я схиляю голову, я щасливий. Стільки століть їздять вони тут і впізнали мене.

«Як ся маєш, королю?» — питає хлопець.

«Страшно мені, друзі», — кажу я.

«Тебе переслідують?»

«Ні, ще гірше. Щось задумали проти мене. Я не впізнаю людей, що мене оточують. Приходжу додому, і кімната не така, й дружина інша, все не таке. Кажу собі, що, мабуть, помилився, вибігаю надвір, але це таки мій дім! Зовні наче мій, а всередині чужий. Отак скрізь, хоч куди повернися. Кояться такі речі, що мені аж страшно, друзі».

Хлопець питає мене: «Ти ще не відвик їздити верхи?». Я помічаю поруч із ним осідланого коня, вершника на нім нема. Хлопець показує мені на нього. Я засовую ногу в стремено і сідаю верхи.

Кінь шарпається, але я вже з утіхою стискаю колінами його тулуб. Хлопець дістає з кишені червону хустку і дає мені. «Затули обличчя, щоб тебе не впізнали!» Запнувшись тією хусткою, я стаю геть сліпий. До мене долинає голос: «Кінь тебе повезе».

Увесь загін рушає учвал. Я чую, як біля мене мчать сусіди. Мої литки торкаються їхніх литок, часом чую уривчастий подих їхніх коней. Либонь, із пів години їдемо ми отак, одне біля одного. Потім зупиняємося. Той самий голос каже: «Ми вже прибули, королю!».

«Де ми?» — питаю я.

«Хіба ти не чуєш, як шепоче ріка? Ми на березі Дунаю. Тут, мій королю, ти в безпеці».

«Правда твоя, — кажу йому, — я почуваюся в безпеці. Мені хочеться скинути цю запону».

«Не треба, королю, не зараз. Та й нащо тобі дивитися? Твої очі тільки обманять тебе».

«Але ж я хочу побачити мій Дунай, мою ріку, я хочу її побачити!»

«Тобі не треба дивитися, королю! Я все розкажу тобі. Так буде ліпше. Довкола нас неозора рівнина. Пасовиська. То тут, то там чагарі, дерев’яні тички, криничні журавлі. А ми стоїмо на березі, в траві. Кроків за два траву заступає пісок, бо в цій місцевості в Дунаю піщане річисько. А тепер злізь із коня, королю!»

Ми злізли додолу і посідали на землі.

«Хлопці розкладають багаття, — знову лунає голос того чоловіка, — сонце помалу хилиться за обрій, незабаром настане нічна прохолода».

«Я хочу побачити Власту», — раптом кажу я.

«Побачиш».

«Де вона?»

«Неподалік звідси. Ти приїдеш до неї. Кінь привезе тебе туди».

Я схопився на ноги і попросив, щоб ми відразу ж вирушили. Та на плече мені лягла чоловіча рука.

«Сиди, королю. Тобі треба відпочити і попоїсти. Упродовж цього часу я розповідатиму тобі про неї».

«Ага, розкажи, де вона?»

«За годину їзди звідси стоїть дерев’яна хата під стріхою. Вона оточена невеликим тином».

«Так, так, — сказав я, відчуваючи на серці щасливий тягар, — усе з дерева. І це дуже добре. У тій хатині не повинно бути жодного металевого цвяха».

«Авжеж, — провадив голос, — тин із насилу обтесаних кілків, тож у ньому можна впізнати первісні форми гілляк».

«Усі речі, виготовлені з дерева, скидаються на пса чи на кота, — сказав я. — Це істоти, а не речі. Я люблю світ із дерева. Тільки в ньому я почуваюся вдома».

«За тином ростуть соняхи, нагідки і жоржини, а ще там є стара яблуня. А на порозі стоїть Власта!»

«Як вона вбрана?»

«У лляну спідницю, трохи зашмаровану, бо вона допіру вийшла з хліва. В руці у неї дерев’яне цеберко. Боса. Але вона гарна, бо молода».

«Вона вбога. Це вбога наймичка».

«Авжеж, але це не заважає їй бути королевою! А оскільки вона королева, їй треба ховатися. Навіть тобі не можна до неї наближатися, щоб її не викрили. Лише тоді ти підійдеш до неї, коли обличчя твоє буде затулене. Кінь знає дорогу».

Його розповідь була така втішна, що мене охопила солодка млість. Лежачи у траві, я чув його голос, потім він стих, і чутно було тільки хлюпотіння хвиль і потріскування багаття.

Усе воно було таке гарне, що я не зважувався розплющити очей. Але нічого не міг удіяти. Я знав, що пора їх уже розплющити.

2

Піді мною матрац, що лежить на лакованому дереві. Не люблю лакованого дерева. Не люблю і вигнутих металевих ніжок, на яких стоїть диван. Наді мною висить під стелею рожева скляна куля з трьома білими смугами. І цієї кулі я не люблю. Ні буфета напроти, де за склом ціла купа непотрібних скляних речей. З дерева тільки фісгармонія у кутку. У цій кімнаті люблю я тільки її. Вона лишилася від тата. Рік тому тато вмер.

Я підвівся з дивана. Почувався так само змореним. Була п’ятниця, пополудні, за два дні до «їзди Королів». Усе було на мені. Усе, що стосується фольклору в нашім районі, завжди лежить на мені. Уже два тижні не спав я як слід через клопоти, пошуки, суперечки.

Потім до кімнати увійшла Власта. Я раптом здивовано подумав, що їй треба було б погладшати. Вважається, що огрядні жінки мають добре серце. Власта худа, обличчя пооране зморшками. Запитала, чи не забув я забрати білизну з пральні. Я забув. «Так я і думала», — сказала вона і поцікавилася, чи буду я нарешті сьогодні вдома. Мені довелося неохоче відказати, що ні, не буду. Сьогодні в мене збори у місті. У райраді. «Ти обіцяв допомогти Владимирові з домашніми завданнями». Я звів плечима. «А хто буде ще на тім зібранні?» Коли назвав учасників, вона спитала: «І Ґанзлікова?». «Авжеж», — відказав я. Власта насупилася. Усе зіпсувалося. Пані Ґанзлікова зажила кепської репутації. Відомо було, що вона переспала з купою чоловіків. Власта не підозрювала мене в чомусь такому, але зневажала збори, в яких брала участь Ґанзлікова. Не було чого вже розмовляти з нею. Ліпше було хутчій піти.

Збори були присвячені останнім приготуванням до «їзди Королів». Усе йшло наперекіс. Національний комітет почав урізати нам фінансування. Ще кілька років тому він виділяв чималі гроші на фольклорні свята. Тепер фінансово підтримувати його повинні ми. Молодіжна спілка вже не приваблює молодь, тож їй доручили організацію «їзди Королів», щоб хоч трохи підняти її престиж! Спершу прибуток від «їзди» використовували для підтримки інших, не таких прибуткових фольклорних свят, а тепер увесь дістанеться Молодіжній спілці, яка розпоряджатиметься ним на власний розсуд. Ми просили поліцію перекрити дорожній рух під час «їзди Королів». Але того ж дня, коли мали відбутися збори, нам дали негативну відповідь. Сказали, не можна заважати рухові транспорту через «їзду». Але на що вона схожа буде, якщо коні плентатимуться поміж автомобілями? Морока, та й годі.

Збори затягнулися, й додому я повернувся майже о восьмій вечора. На майдані зустрів Людвіка. Він ішов у зворотному напрямку, протилежним тротуаром. Я аж здригнувся, угледівши його. Яким вітром його сюди занесло? Помітив, як він зиркнув на мене, затримавши погляд на секунду, потім швидко відвернувся. Удав, ніби не впізнав. Два давні приятелі. Вісім років за шкільною партою! І він удає, ніби не бачить мене!

Людвік був першою тріщиною в моєму житті. Тепер я вже звик. Моє життя — наче хисткий дім. Був я нещодавно у Празі й зайшов до невеличкого театру, у 60-х роках їх чимало відкрилося, й вони дуже популярні завдяки молодим режисерам зі студентською психологією. Грали там якийсь не дуже цікавий фарс, але під час вистави лунали гарні пісні й хороша джазова музика. Раптом музики вбрали фетрові капелюхи з пір’їнами, які носять у нас до народного костюма, і почали наслідувати оркестр із цимбалами. Верещали, репетували, мов дурнуваті, перекривляли наші танці, особливо наші типові жести, коли ми піднімаємо руки вгору. Глядачі аж лягали від реготу. Я очам своїм не міг повірити. Ще п’ять років тому ніхто не зважився б мавпувати нас. Та й не сміявся б ніхто. А тепер із нас роблять посміховисько. Як же це сталося, що ми стали посміховиськом?

А ще й Владимир. Останні тижні він добряче мені дошкуляв. Районний комітет порадив Молодіжній спілці цього року його обрати «королем». Такий вибір завжди був ушануванням батька. Подумали, бач, і про мене. В особі мого сина відзначили мене за те, що зробив я для народного мистецтва. Проте Владимир не захотів. Відмовлявся, як тільки міг. Казав, хоче податися в неділю до Брно на мотоциклетні перегони. Навіть казав, ніби боїться коней. Урешті заявив, що не хоче бути «королем», бо це рішення згори. Мовляв, не хоче протекцій.

Ох і клопоту він мені завдав. Наче хотів викинути зі свого життя все, що могло йому нагадати про мене. Відмовлявся ходити в дитячу групу співів і танців, яку я створив при оркестрі. Уже тоді він опирався. Казав, ніби не має музикального слуху. Хоча цілком непогано грав на гітарі й частенько разом із приятелями співав якихось американських пісень.

Щоправда, йому насилу п’ятнадцять років. І він дуже мене любить. Нещодавно я побалакав з ним віч-на-віч, може, він зрозумів мене.

З

Дуже добре пригадую ту розмову. Я сидів на стільці-вертульці, Владимир на дивані, напроти мене. Я оперся ліктем на закриту кришку фісгармонії, яка мені така дорога. Чув її змалку. Мій батько щодня на ній грав. Надто ж народні пісні в простих гармонізаціях. Це було так, наче я чув дзюркотіння далеких джерел. Якби ж то він зміг збагнути це…

У XVII і XVIII століттях чеський народ, сказати б, перестав існувати. У XIX столітті він народився вдруге. У колі давніх європейських націй він був дитиною. Звісно, у нього теж було велике минуле, але воно лежало потойбіч прірви у двісті років.

Упродовж того часу чеська мова відступила з міст у села і належала тільки неписьменним верствам. Проте навіть там вона продовжувала породжувати культуру. Скромну культуру, приховану від очей Європи. Культуру пісень, казок, костюмованих обрядів, прислів’їв і приказок. Єдиний місток над тими двома століттями.

Єдиний місток, єдина кладочка. Єдиний пагін назавжди обірваної традиції. І на ньому основоположники нової чеської літератури на початку XIX століття прищеплювали свої творіння. Тим-то наші перші поети так часто збирали казки і пісні. Їхні перші поезії скидалися на звуки народних мелодій.

Якби ж ти збагнув оце, Владимире! Твій батько не просто палкий шанувальник фольклору. Може, трохи й так воно, та крізь це його дивацтво проглядає щось глибше. У народному мистецтві він чує, як струмують соки, без яких чеська культура була б тільки сухим деревом.

Усе це я зрозумів під час війни. Нам хотіли втовкмачити в голови, що ми не маємо права на існування, що ми просто німці, які балакають по-чеському. Нам нелегко було самим собі довести, що ми існували і що ми існуємо. Ми всі тоді йшли до джерел, як прочани.

Я грав на контрабасі в невеличкому ліцейському джазовому ансамблі. Аж якось прийшли до мене з Моравського гуртка і сказали, що треба відродити оркестр із цимбалами.

Хто від цього відмовився б за тієї пори? Я пішов туди грати на скрипці.

Ми вирвали давні пісні зі смертельного сну. В XIX столітті патріоти в останню мить перемістили народне мистецтво у збірки. Новітня цивілізація вже почала витісняти фольклор. Отак на початку нашого століття виникли фольклорні гуртки, які поставили за мету, щоб порятоване у книгах народне мистецтво набуло нового життя. Передовсім у містах, а потім і в селах. Відбувалося це і в Моравії. Там організовували народні свята, «їзду Королів», заохочували діяльність народних оркестрів. Зусиль було чимало, та вони могли так і залишитися безуспішними: фольклористи відроджували, а цивілізація такими ж темпами знищувала традиції.

Нову міць вдихнула в нас війна. Останнього року нацистської окупації ми влаштували «їзду Королів». У місті була вояцька казарма, і поміж місцевим людом юрмилися на тротуарах і німецькі старшини. Наша «їзда» стала справжнісінькою демонстрацією. Ціла чота юнаків у строкатому вбранні, з голими шаблями. Посланці із сивої давнини. Усі чехи розуміли ту виставу саме отак, й очі їхні аж світилися. Мені було п’ятнадцять років, і я був «королем». Їхав на коні в оточенні двох пажів, і лице моє було затулене. Я пишався. Батько мій теж. Він знав, що мене обрали «королем», щоб ушанувати його. Сільський учитель, патріот, усі його любили.

Владимире, дитино моя, я вірю, що у всьому є глузд. Вірю, що людські долі злютовані мудрістю. Те, що цього року тебе обрали «королем», мені видається значущим. Я пишаюся, як і двадцять років тому. Навіть дужче. Через тебе вони хочуть ушанувати мене. І, що там казати, для мене ця честь багато важить. Я хочу передати тобі моє королівство. Хочу, щоб ти отримав його з моїх рук.

Може, він зрозумів мене. Бо пообіцяв узяти на себе роль короля.

4

Якби ж то захотів він зрозуміти, як це цікаво. Я навіть уявити собі не можу нічого цікавішого, нічого захопливішого.

Ось таке, наприклад. Празькі музикознавці довго вважали, що в Європі народні пісні походять від бароко. Мовляв, сільські музики грали і співали в замкових оркестрах, а потім несли музичну шляхетську культуру в життя простих селян. Отож народна пісня не була мистецькою формою sui generis. Вона походила від складної музики.

Та хоч як там було в Чехії, те, що співали ми в Моравії, не підлягає цьому поясненню. Уже навіть з погляду тональності. Складну музику барокової доби писали в мажорі й мінорі. Наші пісні співаються в таких тональностях, які немислимі для замкових оркестрів!

Наприклад, у лідійській тональності. Це тональність, що допускає збільшену кварту. Вона завжди навіває на мене ностальгію за пасторальними ідиліями давніх часів. Я просто-таки бачу язичницького Пана і чую його флейту:

Барокова музика і музика класичного періоду були фанатично віддані культові впорядкованості великої септими. Шлях до тоніки для них був тільки через нижній вступний тон. Мала септима, що сягає тоніки великою секундою, лякала їх. А я у наших народних піснях люблю якраз цю малу септиму, хоч до еолійського ладу вона належить, хоч до дорійського, хоч до міксолідійського. За її меланхолійність. І за те, що вона не тяжіє несамовито до основного тону, яким закінчується усе, і спів, і життя:

Але є пісні з такою своєрідною тональністю, що їх неможливо зарахувати до жодної з так званих церковних тональностей. Від них я просто-таки у захваті:

Моравські пісні за своїми тональностями надзвичайно складні. Їхній тональний устрій загадковий. Починаючись із мінору, вони закінчуються мажором, коливаючись поміж кількома різними тональностями. Часто, гармонізуючи їх, я не можу збагнути їхньої тональності. Надто ж у повільних піснях, які Барток прозвав розмовними. У нашій нотній системі неможливо передати їхній ритм. Інакше мовлячи, в перспективі нашої нотної системи всі народні співаки виконують ті пісні в неточному ритмі.

Як це пояснити? Леош Яначек стверджував, що ця невловна складність ритму випливає з перебіжних змін настрою співака. Змінами у співі реагує він на барви квіток, на погоду, на краєвиди.

Та чи не занадто поетичне це тлумачення? Коли я навчався перший рік в університеті, викладач розповів нам про один зі своїх експериментів. Він попросив співати кількох народних виконавців, причому кожного окремо, ту саму пісню, яку неможливо було ритмічно записати нотами. Виміри, які він здобув завдяки точній електронній апаратурі, дали йому змогу встановити, що кожен співав так само.

Отож ритмічна складність тих пісень не залежить від браку точності чи настрою виконавця. Вона підкоряється якимось таємничим законам. Отак, наприклад, у танцювальних моравських піснях друга половина такту завжди на частку секунди довша за першу. Але як записати нотами цю складність? В основі метричного устрою складної музики лежить симетрія. Нота ділиться на дві половини, половина ділиться на дві чверті, такт ділиться на дві, три, на чотири однакові частки. Але як оцінювати такт, що ділиться на дві частки неоднакової тривалості? Найбільший клопіт для нас сьогодні — як записати нотами оригінальний ритм моравських пісень.

Одне можна сказати з певністю: наші пісні не могли народитися з барокової музики. Чеські, може, й походили від неї. У Чехії був вищий рівень цивілізації, тісніший контакт сіл із містами, селян із замками. У Моравії теж були замки. Але сільський люд був там простіший і більш ізольований.

Сільські музики в цім краю не грали в замкових оркестрах. За цих умов у нас збереглися народні пісні, причому і найдавніші. Цим і пояснюється їхня різноманітність. Вони датуються різними етапами їхньої довгої, повільної історії.

Коли опиняєшся віч-на-віч із нашою народною музикою, то неначе бачиш танцівницю з «Тисяча й однієї ночі», яка одну за одною скидає з себе вуалі.

Погляньте, ось перша вуаль. Тканина з тривіальним малюнком. Це наймолодші пісні, 50-60-х років нашого століття. Вони прийшли до нас із заходу, з Чехії. У школах дітей вчили співати цих пісень. Більшість їх мажорна, хіба що тільки адаптована до нашого звичного ритму.

А ось друга вуаль, уже строкатіша. Це пісні угорського походження. Вони супроводжували експансію мадярської мови. Їх поширювали циганські оркестри в XIX столітті. Чардаш і рекрутські співи.

Коли танцівниця скидає ще одну вуаль, з’являється наступний пісенний пласт. Це пісні корінних слов’ян XVI–XVII століть.

А четверта вуаль ще краща. Це пісні, що сягають XIV століття. За тієї пори із південного сходу спускалися до нас із карпатського хребта пастухи-валахи. Їхні пастуші й розбійницькі співи не знали ніяких акордів і гармоній. У них суто мелодійна основа. Архаїчні тональності, породжені сопілкою і флоярою.

Коли падає остання вуаль, на танцівниці вже нічого не залишається. Вона танцює голісінька. Найдавніші пісні, що виникли ще за доби язичництва. Вони базуються на архаїчній системі музичного мислення. На системі чотирьох нот, тетрахорді. Косарські, обжинкові пісні. Пісні, пов’язані з обрядами патріархального хутора.

Народні пісні й обряди — це тунель під історією, в якому збереглося чимало з того, що вже давно зруйнували війни та революції, а також цивілізація. Тунель, крізь який я проглядаю далеко в минувшину. Я бачу Ростислава і Сватоплука, перших моравських князів. Бачу давній слов’янський світ.

Та чого казати тільки про слов’янський світ? Якось ми думали над текстом одної пісні. Там співається про хміль, що бозна в який спосіб пов’язаний із возом і козою. Хтось їде на козі, хтось сидить на возі. І там вихваляють хміль, який робить із дівчат наречених. Змісту цієї пісні не розуміли вже ті, що співали її. Тільки інерція безсмертної традиції підтримувала в ній пов’язаність слів, що вже давно стали незрозумілі. Урешті знайшлося єдине пояснення: діонісійські оргії в Стародавній Греції. Сатир їде на цапові, і бог вимахує оповитим хмелем ціпком.

Античність! Мені це здалося неймовірним! Але згодом, в університеті, я вивчав історію музичної думки. Структура найдавніших наших співів справді пов’язана з античною музикою. Лідійський, фригійський або ж дорійський тетрахорд. Спадна концепція гами, де в основі лежить верхня, а не нижня тональність, що настане лише тоді, коли музика почне мислити гармонійно. Тим-то наші найдавніші народні пісні належать до тієї самої доби музичного мислення, що й пісні Стародавньої Греції. Вони зберігають для нас дух античності.

5

Того дня за вечерею я весь час згадував, як Людвік відвернув від мене погляд. І почував, що ще дужче прихиляюся до Владимира. Аж перелякався, що проґавив його. Не зумів залучити до того, що було моїм світом. Після вечері Власта лишилася в кухні, а ми з Владимиром перейшли до вітальні.

Я спробував знову розповісти йому про пісні. Але мені не щастило в цьому. Я був наче шкільний учитель. Боявся, що це буде йому нецікаво. Так, він сидів і мовчав, наче слухав мене.

Він завжди був чемний зі мною. Але звідки я міг знати, що діється в його довбешці?

Довгенько набридав я йому, аж до кімнати зазирнула Власта і сказала, що пора спати. Що ж тут удієш? Вона душа нашого дому, його календар, його годинник.

Не будемо з нею сперечатися. Гаразд, синку, добраніч.

Я покинув його в кімнаті з фісгармонією. Там він і спить, на дивані з нікельованими ніжками. Я сплю в сусідній кімнаті, в ліжку із Властою. Навряд чи засну відразу. Буду весь час крутитися, боюся її збудити. Ліпше піду надвір і погуляю. Ніч тепла. За будиночком, де ми живемо, росте садок, наповнений сільськими пахощами, як і колись. Під грушею — дерев’яний ослін.

Клятий Людвік! Чому він трапився мені саме сьогодні? Це лиха прикмета, боюся її. Мій найдавніший приятель! Стільки разів сиділи ми під цією грушею, як були дітлахами. Я так його любив. Уже з шостого класу ліцею, коли ми познайомилися. Він був набагато талановитіший за нас, але ніколи не задирав носа. Школа, вчителі — на все те йому було начхати. Його тішило, що все він робив наперекір шкільним правилам.

Чому ми з ним були такими друзями? Певне, це доля. Він, як і я, був сиротою, не мав одного з батьків. Моя мати померла під час пологів. Коли Людвікові було тринадцять, його батька, який працював мулярем, запроторили в табір німці, і звідти він не повернувся.

Людвік був старший син. І натоді вже єдиний, бо його менший брат помер. Батька заарештували, у матері з сином більше нікого не було. Вони страшенно бідували. Навчання в колежі обходилося дорого. Йшлося вже до того, що Людвікові треба було покинути його.

Останньої миті раптом прийшов порятунок.

У Людвікового батька була сестра, яка ще до війни вдало побралася з багатим місцевим підприємцем. Відтоді вона майже перестала бачитися зі своїм братом-муляром. Але після його арешту щось ворухнулося в її патріотичному серці. Вона домовилася з невісткою, що візьме Людвіка під своє крило.

У неї була тільки одна дочка з вадами розвитку, і небіж, хлопчина обдарований, завжди викликав у неї заздрість. Подружжя не лише підтримувало його матеріально, а й почало щодня запрошувати до себе в дім. Показувало місцевій верхівці, що регулярно збиралася під їхнім дахом. Людвік мусив виявляти їм вдячність, адже від їхньої підтримки залежало його навчання. Але любив він їх, як пес макогона. Звалися вони Коутецькі, і відтоді тим словом ми прозивали всіх задавак.

Пані Коутецька зневажала невістку. Ніколи не могла вона простити братові, що він так невдало одружився. І не змінила свого ставлення навіть тоді, коли брата заарештували. Гармати своєї щедрості вона звернула до Людвіка. Вбачала в ньому свого кровного нащадка і хотіла зробити з нього сина. Існування невістки було для неї тільки прикрою помилкою. Жодного разу не запросила вона її до себе. Людвік бачив те все і аж зубами скреготів. Не раз кортіло йому збунтуватися. Але матінка щоразу зі сльозами вмовляла, щоб він поводився обачно.

Тим-то він і почувався таким щасливим у нас. Ми були мов брати-близнюки. Тато навіть трохи дужче любив його, ніж мене. Був у захваті, що Людвік прочитав усю його бібліотеку, знав у ній кожну книжку. Коли я почав брати участь в ліцейському джазі, він вирішив грати зі мною. Придбав якийсь дешевий акордеон і незабаром навчився досить добре грати на ньому. Потім ми разом грали у джазі й разом долучилися до оркестру з цимбалами.

Дочка Коутецьких вийшла заміж наприкінці війни. Мати вирішила справити бучне весілля, де за молодими йтиме п’ять пар дружок із боярами. Одну з цих тяжких ролей завдала вона Людвікові, поставивши його поруч з одинадцятирічною донечкою місцевого аптекаря. Людвік розлютився. Аж почервонів, коли йому довелося, мов блазневі, брати участь у цьому шлюбному маскараді місцевих снобів. Він хотів скидатися на дорослого, і йому соромно було подавати руку шмаркатому дівчаті. Він дратувався, що доведеться цілувати обслинений хрест під час шлюбної церемонії. Коли настав вечір, він утік із бенкету і знайшов нас у задній залі корчми.

Ми сиділи з цимбалами, пиячили і кепкували з нього. Він розізлився й заявив, що ненавидить буржуазію. Потім почав проклинати церковний шлюб, заявив, що плює на нього, і сказав, що розірве стосунки з церквою.

Ми не взяли всерйоз його слів, але за кілька днів після закінчення війни Людвік таки зробив те, що обіцяв. Коутецькі смертельно образилися. Це його не збентежило. Він із задоволенням порвав із ними стосунки. Почав ходити на збори комуністів. Купував брошури, які вони видавали. Наш край був переважно католицький, та й наш ліцей теж. Попри це ми ладні були простити Людвікові його комуністичні уподобання. Ми визнавали, що він перевершує нас.

У сорок сьомому ми скінчили ліцей. Восени Людвік мав навчатися у Празі, а я — у Брно. Відтоді я не бачив його цілий рік.

6

Настав сорок восьмий. Життя, здавалося, стало з ніг на голову. Коли Людвік приїхав на канікули і прийшов у наш гурток, ми всі були розгублені. Лютневий комуністичний переворот видавався нам початком терору. Людвік прихопив із собою кларнет, але грати йому не довелося. Цілу ніч ми розмовляли.

Чи тоді й почалася оця незлагода поміж нами? Не думаю. Тієї ночі Людвік знову мене вразив. Щомога ухиляючись від політичних балачок, він говорив про наш оркестр. Якщо його послухати, ми повинні були збагнути сенс нашої праці в ширшій перспективі, ніж раніше. Навіщо намагатися воскресити втрачену минувшину? Хто дивиться назад, той закінчує, як Лотова дружина.

То що ж треба робити? — запитали ми.

Звісно, відказав він, ми повинні берегти спадщину народного мистецтва, але цього недостатньо. Ми живемо в новому часі. Для нашої діяльності відкриваються широкі обрії. Нам потрібно витісняти із загальної музичної культури повсякдення дурнуваті пісеньки і шлягери, якими буржуї частують людей, і заміняти їх самобутнім народним мистецтвом.

Цікаво. Те, що казав Людвік, було давньою утопією найконсервативніших моравських патріотів. Вони завжди виступали проти безбожної зіпсованості міської культури. Мелодії чарльстону були для них дудкою сатани! Зрештою, це несуттєво. Тим зрозумілішими ставали для нас Людвікові слова.

Однак наступні його думки були оригінальніші. Він говорив про джаз. Джаз виник із народної негритянської музики і підкорив увесь Захід. Для нас це може служити підбадьорливим доказом того, що народна музика несе в собі чудовну силу. І може породити загальний музичний стиль епохи.

Ми слухали Людвіка і відчували, що до нашого захвату долучається неприязнь. Нас дратувала його певність. Він промовляв, як усі комуністи. Так наче уклав із самісінькою будучиною таємну угоду, яка надала йому мандат діяти від її імені. Дратував він нас і тим, що нітрохи не скидався на того, яким ми його знали. Для нас він завжди був своїм хлопцем і жартівником. А тепер він виголошував бучні промови і, не соромлячись, удавався до гучних слів. Звісно ж, відвертало нас від нього і те, що він безоглядно і невимушено пов’язував долю нашого оркестру з комуністичною партією, хоч до неї жоден з нас і не належав. Утім, його слова і приваблювали нас. Його думки відповідали нашим найпотаємнішим мріям. Вони підносили нас на рівень історичної величі.

Подумки я прозивав його Щуроловом. Це назвисько йому личило. Тільки заграв на дудку — і ми самі біжимо до нього. Там, де його ідеї ще не набули завершеності, всі ми кидаємося йому на допомогу. Пригадую мої роздуми. Я говорив про розвиток європейської музики від епохи бароко. Після періоду імпресіонізму вона втомилася від самої себе. Вона майже вичерпала свої соки, як у сонатах та симфоніях, так і в популярних жанрах. Тим-то такий чудесний вплив справив на неї джаз. Він зачарував не лише європейські ресторани і танцювальні зали. Зачарував він і Стравінського, Онеґґера, Мійо, які всотали його ритми у свої композиції. Але, зважмо, водночас — чи радше за десять років до того — свіжу кров у європейську музику влив давній фольклор Старого Континенту, який ніде так не зберігся, як тут у нас, в Центральній Європі. Яначек, Барток. Отак сама історія музики поставила поруч давні пласти народної музики і джазу. Обидва однаково сприяли ґенезі новітньої серйозної музики XX століття. Проте для музики широких мас все поточилося по-іншому.

Давній мелос європейських народів не лишив у ній жодного сліду. Тут одноосібно запанував джаз. І з цього й розпочинається наше завдання.

Авжеж, немає сумніву: у давньому корінні нашої народної музики криється та сама потуга, що й у джазі. Він відзначається власного, тільки йому притаманною мелодикою, де весь час присутній первісний гексахорд стародавніх негритянських пісень. Але наша народна музика теж відзначається власного мелодикою, яка тонально набагато розмаїтіша. Джаз має ритмічну самобутність, його дивовижна складність формувалася десятками століть на основі культури гри на африканських тамбуринах і тамтамах. Але заразом ритми нашої музики належить лише їй. Зрештою, джаз базується на імпровізації. Проте чудові концерти скрипалів, які ніколи не вміли читати ноти, теж мають за основу імпровізацію.

Одне відокремлює нас від джазу, додав Людвік. Він дуже швидко розвивається й міняється. Його стиль — це рух. Крутим шляхом підіймається він від нью-орлеанської поліфонії через свінґ до бібопу й далі. Новому Орлеанові навіть не снилися ті гармонії, які є в сучасному джазі. Наша народна музика — це красуня, що вже цілі століття спить непробудним сном. Ми повинні розбудити її. Вона повинна ввійти в сучасне життя й розвиватися в ньому, як ото джаз. Не перестаючи бути сама собою, не втрачаючи ні крихти своєї мелодики і ритміки, вона повинна відкривати нові стильові фази. Це дуже непросто. Це величезна праця. І виконати її можна лише за соціалізму.

А до чого тут соціалізм? — запротестували ми.

Він пояснив. Давнє село жило громадою. Обряди пронизували сільський рік від початку до кінця. Народне мистецтво було невіддільне від цих обрядів. За доби романтизму уявляли, ніби селянку в полі охоплювало піднесення й пісня била з її уст, немов джерело зі скелі. Проте народна пісня народжувалася не так, як авторські вірші. Поет творить, щоб виразити самого себе, заявити світові про свою унікальність. Співаючи народну пісню, люди намагаються не виділитися, а злитися із загалом. Вона росте, мов сталактит. Крапля за краплею обростає новими мотивами, новими варіаціями. Передається від покоління до покоління, і кожен співак додає до неї щось нове. У такий спосіб у кожної пісні було чимало авторів, які скромно губилися в її тіні. Жодна народна пісня не існувала просто так, сама для себе. Вона мала чітко визначену функцію. Одні пісні виконували під час весілля, другі — під час збирання врожаю, на гулянні, під час Різдва, косовиці, були танцювальні й були похоронні пісні. Навіть любовні пісні не існували поза певними усталеними обрядами. Вечірні гуляння, співи під вікнами, пропозиція одружитися — все це були колективні обряди, і пісня відігравала в них чітко визначену роль.

Капіталізм зруйнував це колективне життя. Народне мистецтво втратило свій ґрунт, свій сенс існування, свої функції. Даремно силкуватися відродити його в суспільстві, де людина живе осібно від інших, лише для себе самої. Та соціалізм звільнить людей від гніту самоти. Вони житимуть у нових спільнотах, об’єднані спільним інтересом. Їхнє приватне життя буде нерозривно пов’язане з громадським. Їх згуртує ціла низка обрядів. Декотрі будуть запозичені з минулого: свято обжинків, танцювальні вечори, звичаї, пов’язані з працею. Інші будуть нововведеннями: святкування Першого травня, мітинги, річниця визволення, зібрання. І народне мистецтво скрізь знайде своє місце. Скрізь воно розвиватиметься, мінятиметься, оновлюватиметься. Розуміємо ми це чи ні?

І справді, незабаром виявилося, що неймовірне стало дійсністю. Ніхто так багато не зробив для нашого народного мистецтва, як уряд комуністів. Він виділив величезні суми для створення нових ансамблів. Народна музика, скрипка і цимбали щодня звучали по радіо. Моравські пісні заполонили університети, свята Першого травня, молодіжні танцювальні вечори, урочисті концерти. Джаз на просторах нашої батьківщини цілком зник, навіть більше, він почав вважатися символом західного капіталізму і його занепадницьких настроїв. Молодь покинула танцювати танго й усякі там буґі-вуґі, почала віддавати перевагу хороводам, де танцюють, поклавши руки на плечі сусідів.

Комуністична партія намагалася витворити новий стиль життя. Він ґрунтувався на славетному визначенні, яке дав Сталін новому мистецтву: національне за формою, соціалістичне за змістом. І тієї національної форми могло надати нашій музиці, нашим танцям і нашій поезії лише народне мистецтво.

Наш оркестр полинув бурхливими хвилями тієї політики. Незабаром про нього дізналися у всій країні. У ньому зросла кількість співаків і танцівників, він став великим колективом, що виступав на численних сценах і щороку їздив на гастролі за кордон. І співали ми не лише про розбійника, який убив свою коханку, а й пісні, що їх складали самі. Наприклад, пісню про Сталіна або про кооперативні жнива. Наші пісні були не лише нагадуванням про давні часи. Вони належали до новітньої історії, супроводжували її.

Комуністична партія всіляко сприяла нам, тож наші політичні остороги незабаром розвіялися. На початку сорок дев’ятого року я вступив до партії. Один по одному те саме зробили і мої друзі з оркестру.

7

Проте ми з Людвіком завжди залишалися друзями. Коли ж промайнула поміж нами перша тінь неприязні?

Знаю, звісно. Ще й як знаю. Це було під час мого весілля.

У Брно я навчався у вищому музичному училищі по класу скрипки і заразом слухав в університеті курс із музикознавства. Третього року я відчув, що мені якось незатишно тут. Удома батькові робилося дедалі гірше. У нього стався крововилив у мозок. Його порятували, але він мусив дуже берегтися. Мене гнітило, що він там перебуває на самоті. Як щось із ним станеться, він не зможе навіть послати мені телеграму. З тривогою на душі приїздив я до нього щосуботи і їхав від нього в понеділок, охоплений ще дужчою тривогою. Якось я вже не зміг витерпіти її. Вона не давала мені спокою в понеділок, у вівторок посилилася, а в середу я покидав усі свої речі у валізу, розрахувався за житло і сказав, що вже не приїду.

Наче зараз бачу, як прямую від вокзалу до нашої домівки. Щоб дістатися до села, яке було близько від міста, треба було пройти через поле. Була осінь, мало вже смеркати. Віяв вітер, дітлахи запускали повітряних зміїв, що танцювали в небі на довгих шворках. Батько теж колись робив для мене такого змія. Ми ходили в поля, батько запускав його і біг, щоб вітер підхопив змія і поніс у височінь. Усе це не дуже захоплювало мене. Батька воно захоплювало дужче. Той спогад розчулив, і я наддав кроку. Раптом мені спало на думку, що тато посилав того повітряного змія мамі.

Я завжди уявляв маму на небі. Ні, не вірю я в Бога, у потойбічне життя і подібні речі. Але тут не йдеться про віру — йдеться про уявні образи. Не розумію, чому я повинен відмовитися від них. Без них я почувався б немов сирота. Власта докоряє мені, каже, що я мрійник. Їй здається, буцім я не бачу речі такими, які вони є насправді. Де там, я добре бачу, якими вони є, але, крім їхньої позірності, бачу ще й інше. Ці уявні образи неабищо. Вони перетворюють наш будинок на домівку.

Я ніколи в житті не бачив мами, тож і не плакав за нею. Навпаки, радів, що в мене на небі є така молода гарна матінка. В інших дітей не було такої молодої мами, як у мене.

Люблю я уявляти святого Петра, який сидить на ослоні біля віконця, з якого видно Землю. Часто мама приєднується до нього і теж дивиться. Петро не заважає їй, адже вона така красуня. Він дозволяє їй дивитися. І мама бачить нас. Мене і тата.

Мамине обличчя ніколи не буває сумне. Навпаки, дивлячись крізь те крихітне віконце Петрової комірчини, вона часто всміхається. Вона знає, що в потойбічному житті суму немає. Адже людське життя триває тільки одну мить і попереду нас чекає неодмінна зустріч. Та коли я був у Брно, покинувши тата самого, мені здавалося, ніби мамине обличчя вкривається смутком і докором. А я хотів жити з мамою у злагоді.

Отож поспішав я додому, наглядаючи, як у небі ширяють повітряні змії. Я був щасливий. Не шкодував, що все покинув. Звичайно, я любив скрипку, та й музикознавство любив теж. Але я не палав бажанням розбудувати кар’єру. Навіть найбільший успіх не міг зрівнятися з тією радістю, яку я почував, коли повертався додому.

Коли я сповістив татові, що більше не повернусь у Брно, він страшенно розгнівався. Не міг погодитися з тим, що я нівечу своє життя через нього. Тоді я сказав, що покинув училище, бо погано навчався. Урешті він повірив мені й ще дужче розлютився. Але мені все це було анідесь. Зрештою, й повернувся я не задля того, щоб вештатися без діла. Я знову став першою скрипкою в нашому оркестрі. Потім здобув місце вчителя зі скрипкової гри в місцевій музичній школі. Отак присвятив я себе тому, що любив.

Треба згадати і про Власту. Мешкала вона в сусідньому селі, що, як і моє село, стало вже передмістям, танцювала в нашому ансамблі. Познайомився я з нею ще тоді, як навчався у Брно, і, повернувшись, мав задоволення майже щодня бачити її. Справжнє кохання розквітло трохи згодом — якось під час репетицій вона так невдало підстрибнула, що поламала ногу. Я ніс її руках до амбулаторії, де викликали швидку допомогу, і відчував, яке легеньке, тендітне, кволе її тіло. Аж із подивом усвідомив, що зріст у мене метр дев’яносто, а вага сто кілограмів, що я можу дуби валити, а вона така слабенька…

То було немов осяяння. У цій маленькій покаліченій дівчинці я раптом розпізнав інший, набагато відоміший персонаж. Як це не помітив я цього раніше? Власта була вбога наймичка, про яку складено стільки народних пісень! Бідолашка, в якої немає нічого, крім честі, сердега, яку всі принижують, бідне дівча у поношених лахах, убога наймичка-сирота.

Усе воно, звісно, було не зовсім так. Вона мала батьків, ще й не бідних. Та були вони завзяті хлібороби, то нова доба добряче брала їх у лещата. Нерідко Власта приходила на репетиції у сльозах. На них наклали чималеньке зобов’язання з хлібоздачі. Її батька оголосили куркулем. Забрали в нього трактор і весь реманент, нахвалялися, що заарештують. Я жалів її. Хотів піклуватися про неї, вбогу наймичку.

Відколи її осяяли для мене слова народної пісні, сталося так, наче я зазнавав кохання, що вже тисячу разів було пережите. Так, наче я граю якусь давню нотну партитуру. Наче вона співає мені тих стародавніх пісень. Линучи тими співочими хвилями, я мріяв про весілля.

За два дні до одруження зненацька приїхав Людвік. Я зустрів його із захватом. Відразу сповістив про весілля й, оскільки він був моїм найпершим другом, запропонував бути свідком. Він пообіцяв мені. І таки прийшов.

Друзі з ансамблю організували мені справжнє моравське весілля. О першій годині вони заявилися до нас у повному складі, з музичними інструментами і в костюмах. Наш цимбаліст, п'ятдесятирічний музика-віртуоз, став старшим боярином. Йому ж таки випала роль весільного старости. Спершу батько налив усім слив'янки та почастував хлібом і салом. Потім староста махнув усім, щоб замовкли, і голосно почав:

Вельмишановні дівчата і парубки, пані й панове! Зібралися ви у цій хаті, Бо князь цей попросив нас, щоб ми із ним попрямували До двору батька тієї, кого він обрав, Ґречну панну, квітку ранню…

Староста — це голова, душа, розпорядник усього весільного обряду. Так було завжди, десять віків поспіль. Молодий ніколи не був об’єктом свого весілля. Не він одружувався — його одружували. Весілля підхоплювало його і несло, немов океанський бурун. Не він діяв і говорив. Замість нього діяв і говорив староста. Навіть не староста, а предковічна традиція, що підхоплювала людей одне за одним і несла їх у своєму ласкавому потоці.

Під орудою старости ми подалися до села нареченої. Ішли полями, і мої друзі йдучи грали на своїх інструментах.

Перед Властиною хатою вже стояла вся її рідня у національних строях і чекала на нас. Староста продекламував:

Мандрівці ми зморені Коли ваша ласка, Дозвольте нам перебути під вашим гостинним дахом.

З гурту, що стояв перед дверима, вийшов старий чоловік. «Якщо ви добрі люди, просимо до хати!» І показав, щоб заходили. Ми мовчки ввійшли досередини. Оскільки староста назвав нас утомленими подорожанами, спершу ми не зраджували наших справжніх намірів. Дід, що промовляв з боку молодої, сказав: «Якщо щось у вас на душі, то кажіть!».

І староста почав говорити, спершу манівцями, тільки загадками, і співрозмовник відповідав йому тим самим. Після численних вивертів він таки відкрив причину нашого приходу.

Тоді старий поставив йому таке запитання:

Тоді спитаю вас, любий куме, Задля чого ж цей чесний хлопчина хоче взяти за жону цю чесну дівчину? Задля квіту чи задля плоду?

Староста відказав:

Усі ж бо ми знаємо, квіт розцвітає, красою й барвою грає і нас тішить. Та квітка блякне і родить плід. Тож не задля квіту, а задля плоду хоче він її взяти, бо з плоду зиск буває.

Вони ще трохи обмінялися репліками, аж старий заявив: «Якщо так, то приведіть молоду, нехай скаже вона, згодна чи ні». І подався до сусідньої кімнати, звідки випровадив за руку якусь жінку. Вона була кощава, довготелеса, худа, мов скіпка, лице запнуте хусткою. «Ось вона, твоя наречена!»

Але староста покрутив головою, а ми всі невдоволено загули, висловлюючи незгоду. Трохи посперечавшись, старий урешті відпровадив ту бабу назад. І тільки тоді привів Власту. Вона була в чорних чобітках, червоному фартушку і в яскравій кофтинці. На голові мала віночок. Вона видалася мені такою гарною. Старий узяв її руку і вклав у мою долоню. Потім обернувся до матері нареченої й вигукнув плаксиво: «Ой, матінко!».

Почувши те, моя наречена висмикнула руку з моєї долоні, впала навколішки перед матір’ю і схилила голову. Старий провадив:

Матінко моя люба, вибачте мені, якщо я вас чимось скривдила! Матінко моя кохана, вибачте мені, якщо я чимось вас скривдила!

Ми були там тільки сліпими виконавцями віковічного тексту. А текст був прегарний, чарівливий, і все це було правда. Потім заграла музика й ми подалися до міста. Цивільний шлюб відбувся у міськраді, теж під музику. А потім був обід. Пополудні всі танцювали.

Увечері дружки зняли з Власти розмариновий віночок і урочисто вручили його мені. Розпущене волосся заплели у косу і склали її на голові, потім наділи їй чепчик. Той обряд символізував прощання з дівоцтвом. Звісно, Власта давно вже не була дівчиною. І не мала права на символічний вінок. Але для мене це було неважливо. У вищому, набагато важливішому сенсі вона саме зараз утратила цноту, тієї миті, коли її подруги вручили мені вінок.

Господи, чому спогад про той віночок зворушує мене дужче, ніж наші перші обійми, ніж справжня Властина кров? Не знаю чому, але зворушує. Жінки співали, і в їхніх співах той віночок пливе за водою і хвилі розплітають на нім червоні стрічки. Я мало не заплакав. Я був напідпитку. Бачив той вінок, як він лине за водою, потічок несе його в річечку, річечка — у річку, річка — у Дунай, Дунай — у море. А я дивився, як той дівочий віночок безповоротно пропадає вдалині. Атож, безповоротно. Усі головні життєві ситуації відбуваються один раз і безповоротно. Щоб людина залишалася людиною, їй потрібно цілковито усвідомити цю безповоротність. Не шахрувати. Не вдавати, ніби вона нічого не розуміє. Новітня людина шахрує. Намагається ухилитися від усіх великих моментів, що є безповоротні, і без клопоту пройти від життя до смерті. Проста людина порядніша. Вона співає, опускаючись на самісіньке дно кожної важливої ситуації. Коли на рушничку, якого я поклав під Власту, з’явилася кров, мені й на думку не спало, що я зустрівся з великою безповоротністю. Проте тієї миті, коли тривало весілля й лунали весільні пісні, вже настала безповоротність. Жінки співали на прощання: «Зачекай, зачекай, любий мій, нехай матінці я вклонюся. Зачекай, зачекай, коника притримай, плаче сестронька моя, тяжко їй… Прощавайте, прощавайте, подруженьки мої, я кидаю вас назавжди, покидаю вас навік…».

Потім запала ніч, і весільні гості провели нас до мого дому.

Я відчинив двері. Уже на порозі Власта востаннє обернулася до своїх друзів, що стояли коло хати. І тоді один із них заспівав:

На порозі стояла, Наче ружа сіяла, Руже моя, красен цвіт. Як до хати ввійшла, Вся краса з неї спливла, Руже моя, красен цвіт.

Потім двері за нами зачинилися. Ми лишилися самі. Власті було двадцять років, мені трохи більше. Та я думав собі, що вона переступила допіру цей поріг і від цієї магічної хвилі чар почне спадати з неї, мов листя з дерева. Я вже бачив у ній те осіннє опадання. Опадання, що допіру настало. Думав, що вона була тільки квітом і від цієї миті в ній уже присутній майбутній плід. Відчував я все це у невблаганному порядку, з яким я зіллявся і з яким погодився. Думав про Владимира, якого ще не знав і якого навіть угадати не міг. І все ж таки я думав про нього і крізь нього бачив удалині його нащадків. Потім ми з Властою вклалися до ліжка, і мені здалося, ніби нас узяла в свої ніжні обійми вся мудрість людського роду.

8

Що утнув мені Людвік у день мого весілля? Та, сказати б, нічого. Чужий був якийсь, губи наче змерзли. Коли пополудні почалися танці, хлопці запропонували йому взяти кларнет.

Хотіли, щоб він пограв із ними. Він відмовився. Трохи згодом утік. На щастя, я був напідпитку, то не звернув уваги. Проте наступного дня зазначив собі, що його зникнення було наче темна плямка на тій днині. Алкоголь, що розпливався в мені, збільшив її до чималеньких розмірів. А Власта — ще дужче, ніж алкоголь. Вона ніколи не любила Людвіка.

Коли я сказав, що він буде моїм свідком, вона, здається, була не в захваті. Аж настільки, що наступного дня нагадала мені, як він ото поводився. Завжди такий невдоволений, наче всі набридли! І пихатий.

Того ж таки вечора Людвік завітав до нас у гості. Приніс подаруночок для Власти і перепросив. Сказав, що вчора було йому невесело. Розповів про те, що його спіткало. Витурили його з партії і з навчання. І тепер хтозна, що з ним станеться.

Я вухам своїм не вірив і не знав, що і сказати. Втім, Людвік і не хотів, щоб його жаліли, то звернув розмову на інше. Через два тижні наш ансамбль мав вирушати на тривалі гастролі за кордон. Ми, провінціали, аж не тямилися від радощів. Людвік почав розпитувати мене про ту мандрівку. Я відразу згадав, що він змалку мріяв податися за кордон, а тепер уже ніколи не зможе зробити цього. Людей, які політично скомпрометували себе, за кордон ніхто не випускав. Я добре розумів, що моє і його становище тепер значно відрізняються. Отож я не міг з радістю говорити про наші гастролі, щоб не стала ще очевиднішою та прірва, що лежала поміж нашими долями. Мені хотілося затопити пітьмою ту прірву, і я боявся будь-якого слова, що могло б кинути на неї світло. Але не знаходив жодного, яке не осявало б її. Найменша фраза, що бодай якось торкалася нашого життя, засвідчувала, що ми далекі один від одного. Що наші шляхи, наші будучини ідуть урізнобіч. Що нас несе у протилежні напрямки. Тим-то я й намагався говорити про несуттєві речі. Але так було навіть гірше. Навмисна незначущість балачки була очевидна, і розмова ставала нестерпною.

Людвік попрощався й підвівся. Потім він самохіть улаштувався працювати подалі від нашого міста, а я повіз наш ансамбль за кордон. Відтоді я не бачив Людвіка кілька років. Один чи два рази написав йому, коли він був у війську, в Остраві. І щоразу на душі в мене залишалося те саме невдоволення, що й після нашої останньої розмови. Не міг я осмислити як слід Людвікового падіння. Мені було соромно за мій успіх. Нестерпно було з вершини того успіху надсилати йому підбадьорливі слова чи співчувати йому. Я намагався вдавати, ніби між нами нічого не змінилося. У листах розповідав йому, що ми робили, що нового в ансамблі, як з’явився в нас новий цимбаліст. Оцей мій світ змальовував я йому так, наче він був спільний для нас обох.

Потім якось таткові надійшла звістка про смерть Людвікової матері. Ніхто з нас не знав, що вона нездужала. Коли з мого обрію зник Людвік, пропала і вона. Тримав я в руці траурне сповіщення з чорною крайкою й думав собі, що був байдужий до людей, які за своєю незначущістю опинилися на узбіччі мого життя. Мого успішного життя. Я почувався винним. І тоді помітив те, що геть збурило мене. Під тим повідомленням за всю родину підписалося подружжя Коутецьких. Про Людвіка і згадки не було.

Настав день похорону. Вже зранку мене охопив страх від гаданої зустрічі з Людвіком. Але його там не було. За труною йшло лише декілька душ. Я запитав Коутецьких, де Людвік. Вони звели плечима і сказали, що не знають. Невеличка процесія й катафалк зупинилися біля пишного гробівця з тяжким мармуровим віком і білою статуєю янгола.

Оскільки в підприємця і його рідні конфіскували майже всі їхні статки, вони жили на дуже скромні заощадження. Лишився в них тільки цей препишний родинний гробівець із янголом. Я знав це, але не міг уторопати, чому домовину заносять саме у нього.

Згодом дізнався, що Людвік за тієї пори перебував у в’язниці. У нашому місті про це знала тільки його мати. Коли вона померла, Коутецькі заволоділи тілом нелюбої невістки. Отоді вони й дістали змогу помститися невдячному небожеві. Украли в нього матір. Вони запроторили її під мармурову брилу з янголом нагорі. Не раз мені потім увижався той кучерявий янгол із гіллячкою в руці. Він витав над життям мого пограбованого друга, у якого вкрали навіть тіла його мертвих батьків. Янгол-грабіжник.

9

Власта не любить екстравагантності. Тішитися нічною прохолодою на ослоні в саду — це для неї екстравагантність. Ось я почув вимогливий стукіт у шибку. У вікні видніла тінь суворої жіночої постаті у нічній сорочці. Я послухався. Не можу я опиратися слабшим за себе. На зріст я метр дев’яносто й одною рукою можу підняти лантух вагою сто кілограмів, то ще не зустрічав у житті людини, якій міг би опиратися.

Отож пішов я до хати і вклався поруч із Властою. Сказав задля годиться, що сьогодні здибав Людвіка. «Та й що?» — з удаваною байдужністю відказала вона. Ні, таки не любить вона його. Навіть зараз духу його терпіти не може. Хоч, зрештою, нема чого нарікати їй на нього. Від часу нашого весілля бачила вона Людвіка тільки раз. У п’ятдесят шостому. Тоді я вже не міг приховати від нього, яка прірва лежала поміж нами.

Людвік мав уже за плечима службу в армії, ув’язнення і кілька років праці в копальні. Хотів відновитися на навчанні в Празі, тож з’явився в нашому місті, щоб уладнати якісь формальності в поліції. Коли я подумав про те, що побачу його, мені стало не по собі. Та чоловік, якого я побачив, не скидався на зламаного життям хирляка. Навпаки, той Людвік геть відрізнявся від хлопчини, якого я колись знав. У ньому відчувалася якась запеклість, твердість і, може, навіть спокій. Нічого з того, що могло б викликати жалість. Мені здалося, ніби ми завиграшки переступимо прірву, яка мене лякала. Щоб відновити втрачену приязнь, я привів його на репетицію нашого оркестру. Вважав, що він завжди був і його оркестром теж. Дарма, що і цимбаліст був інший, і другий скрипаль, та, зрештою, навіть кларнетист інший був, тільки я зі старої гвардії.

Людвік узяв стілець і сів коло цимбаліста. Спершу ми грали наші улюблені пісні, ще з ліцею. Потім нові, записані в глухих підгірських селах. Далі ті, що ними пишалися ми найдужче. Ні, не автентичні традиційні пісні, а ті, що їх склали ми самі на кшталт народних пісень. Співали ми про неозорі кооперативні лани або ж про бідняків, що стали сьогодні господарями у своїй країні, або ж про тракториста, який у кооперативі й радіє від щастя. Музика тих пісень скидалася на справжні народні мелодії, і слова їхні були актуальніші, ніж газетні передовиці. Аж дісталися ми в тих співах до балади про Фучика, героя, котрого закатували німаки під час окупації.

Людвік сидів на стільці й стежив за паличками цимбаліста. Вряди-годи наливав собі вина. Я поглядав на нього поверх моєї скрипки. Він був замислений і жодного разу не глянув на мене.

Одна по одній до зали заходили дружини. Це означало, що репетиція добігає вже краю. Я запропонував Людвікові піти до мене додому. Власта подала нам вечерю й, лишивши нас самих, уклалася спати. Людвік говорив про якісь несуттєві речі. Та я відчував, що він не був би такий балакучий, якби міг не казати про те, про що хотів казати я. Але як не розмовляти з найліпшим другом про те, що було найдорожче для нас обох? Тож я урвав його балаканину. Що ти скажеш про наші пісні? Людвік відказав, що вони сподобалися йому. Я не дав йому обмежитися цим чемним зауваженням. Допитувався в нього далі. Що він думає про ці нові пісні, що їх ми самі склали?

Людвік уникав розмови. Я потроху натискав на нього, і він заговорив. Оті давні пісні — просто диво, які гарні. Що ж до решти, то наш репертуар лишив його байдужим. Ми занадто догоджаємо злободенним смакам. Нічого дивного, зрештою. Ми виступаємо у великих залах, намагаємося сподобатися. І в такий спосіб усуваємо з пісень усе, що є в них своєрідне. Усуваємо неповторний ритм, пристосовуємо до загальновизнаної ритміки. Та й сягаємо в поверховий пласт народної пісенності, бо це найдужче смакує публіці.

Я протестував. Ми ж бо тільки на початку. Нам залежить на тому, щоб якомога ширше пропагувати народні пісні. Тим-то й повинні трохи пристосувати їх до широких смаків. Головне, ми створили сучасний фольклор, нові народні пісні, в яких співається про наше теперішнє життя.

Він не погодився. Оті нові пісні якраз і різали його слух. Ох і нікчемні підробки! Ох і фальшивки!

І досі мені гірко згадувати про це. Хто пророкував, що з нами буде, як із Лотовою жінкою, якщо ми й далі дивитимемося назад? Хто казав, що з народної музики постане новий стиль епохи? І хто закликав нас дати поштовх народній музиці, щоб вона пішла в ногу з історією нашої доби?

Усе це була утопія, відтяв Людвік.

Як це — утопія? Ось ці пісні! Вони існують!

Він зареготав. Авжеж, ваш ансамбль їх співає. Та покажи мені бодай одну людину поза ансамблем, яка співала б їх! Знайди бодай одного дядька, який задля втіхи наспівував би ваші ритурнелі, що вихваляють кооперативи! Він скривився б, як від кислиці, такі вони фальшиві! Ваш пропагандистський текст стирчить із цієї псевдонародної музики, наче кепсько пришитий комір! Псевдоморавська пісня про Фучика! Такий виклик здоровому глузду! Празький журналіст! Що в нього спільного з Моравією?

Фучик, заперечив я, належить усім, і ми маємо право співати про нього по-своєму.

По-своєму, кажеш? Ви співаєте в стилі агітпропу, а не по-своєму! Згадай-но слова! Та й чому ця пісня про Фучика? Хіба тільки він брав участь у русі Опору? Хіба нікого більше не катували?

Таж він усе-таки найвідоміший!

А певно! Пропагандистський апарат пильно стежить за порядком у галереї великих мерців. Поміж героями має бути головний герой.

До чого цей сарказм? Хіба кожна епоха не має своїх символів?

Та воно так, але цікаво було б знати, кого обирають за символ! У підпіллі були тисячі мужніх людей, а їх забули. І найчастіше це були непересічні люди. Політики, письменники, учені, актори. З них не зробили символів. Їхні фото не прикрашають стіни секретаріатів чи шкіл. А за ними стоїть велике творіння. Але це творіння незручне. Його важко впорядкувати, підчистити, обрізати. Це творіння не вписується у пропагандистську галерею героїв.

Ніхто з них не написав «Репораж з-під шибениці»!

Так отож! Що робити з героєм, котрий мовчить? Котрий не використав останніх хвилин свого життя задля того, щоб улаштувати виставу, повчальний урок? А ось Фучик, хоч доти він і не створив у своєму житті нічого видатного, головним своїм завданням вважав розповісти світові про те, що він думав, почував, чим він жив, що він сповіщав і радив людству. Все це він записував на крихітних клаптиках паперу і ризикував життям інших людей, котрі виносили це з в’язниці й ховали в надійному місці. Такої великої ваги надавав він своїм думкам і враженням! Так високо цінував сам себе!

Цього я вже не міг витерпіти. Виходить, Фучик був просто зарозумілим себелюбцем?

Та Людвік уже був наче кінь, що гнав учвал. Ні, спонукало його до цього не себелюбство. Слабкість його спонукала. Бути сміливим в ув’язненні, без свідків, без людської підтримки і похвали, наодинці з собою — все це потребує і великої гордості, й неабиякої сили. Фучикові потрібна була підтримка публіки. На самоті у своїй камері він вигадав принаймні уявну публіку. Йому кортіло, щоб на нього дивилися! Підбадьорювали його оплесками! Бодай уявними, якщо вже не було реальних! Кортіло вчинити зі своєї камери сцену, щоб показувати себе на ній, щоб його бачили, і в такий спосіб пом’якшити свою долю.

Я міг погодитися з Людвіковою пригніченістю, з його скрухою. Але ця лють, це його жовчне висміювання заскочили мене. Що недоброго вчинив йому той закатований Фучик? Ціну людини я вбачаю в її вірності. Знаю, Людвіка несправедливо покарали. То це ще гірше! Зрозуміло, чому змінилися його погляди. Невже можна поставити з ніг на голову все своє ставлення до життя тільки тому, що тебе скривдили?

Усе я сказав йому просто у вічі. А потім сталося те, чого я не чекав. Людвік не відповів мені. Так наче той напад люті раптом погас у ньому. Допитливо глянув на мене і тихо, спокійно попросив не гніватися на нього. Він міг і помилитися. Промовив він це таким чужим, таким байдужим голосом, аж стало зрозуміло, що він нещирий. А я не хотів, щоб наша розмова завершувалася нещирістю. Хоч як гірко мені було, я не ухилявся від мого первинного наміру. Мені хотілося порозумітися з Людвіком і відновити нашу дружбу. Ми не на жарт зчепилися, та я сподівався, що наприкінці нашої довгої суперечки все-таки залишиться невеличкий клаптик з тієї території, де так добре було нам колись і де ми зможемо знову бути разом. Проте мої намагання продовжити розмову зійшли нанівець. Людвік почав перепрошувати: він знову піддався своїй звичці усе перебільшувати. І врешті попросив забути про все, що він тут казав.

Забути? А навіщо забувати таку серйозну розмову? Чи не ліпше було б продовжити її? Аж наступного дня я здогадався, що мав на увазі Людвік. Переночував він у нашому домі й уранці поснідав. Потім ми ще з пів години розмовляли. Він розповів, як нелегко було домогтися дозволу закінчити два останні курси на факультеті. І яким довічним тавром стало для нього виключення з партії. Його скрізь зустрічали з недовірою. Мабуть, лише завдяки кільком друзям, яких він знав ще до виключення з партії, він зумів знову сісти на студентську лаву. Потім згадав і кількох знайомих, що їхнє становище було подібне до його ситуації. Сказав, що за ними стежать, записують усе, що вони кажуть. Розпитують їхніх друзів і приятелів, тож будь-яке занадто прискіпливе чи навмисно лихе свідчення може коштувати їм ще кількох років прикрощів. Потім знову заговорив про якісь дрібниці, аж на прощання сказав, що радий був мене бачити. І знову благально попросив не думати про те, що почув я від нього напередодні.

Зв’язок цього прохання з натяками на той досвід, якого зазнали його друзі, був аж занадто ясний. Він приголомшив мене. Людвік урвав нашу розмову, тому що боявся! Боявся, що про нашу суперечку хтось дізнається! Боявся, що хтось викаже про неї! Мене боявся! Це було страшно. І, вже вкотре, цілком несподівано. Прірва поміж нами була набагато глибша, ніж мені здавалося, так глибока, що не дозволила нам навіть скінчити розмову.

10

Власта вже спить, бідолашка. Вряди-годи легенько хропе. Усе в нашому домі поснуло. А я лежу, такий великий, кремезний і дужий, і думаю про своє безсилля. І цього разу в мене теж було це жорстоке відчуття. Колись я вірив, що все в моїх руках. Ми з Людвіком ніколи не сварилися. Трохи доброї волі — й що завадило б нам знову стати ближчими?

Аж стало зрозуміло, що це від мене не залежить. Ні наш розрив, ні наше зближення не залежать від мене. Тож я полишив усе це часові. А час минав. Дев’ять років спливло від нашої останньої зустрічі. Людвік скінчив навчання і здобув пречудову посаду наукового співробітника у тій царині, що його цікавила. Я здалеку стежу за його долею. Стежу за нею з любов’ю. Ніколи не зможу вважати Людвіка ворогом або чужою людиною. Це мій друг, тільки ніби зачаклований. Наче в оберненій версії казки, де наречена принца обернулася жабою чи гадюкою. У казках усе завжди рятує терпляча принцова вірність.

Але в мене час не може збудити мого друга від злих чарів. За ці роки він декілька разів приїздив до нашого міста. Та жодного разу не зупинявся в мене. Сьогодні я зустрів його, але він відвернувся. Клятий Людвік.

Усе почалося після того, як ми востаннє зустрілися й поговорили. З року в рік відчуваю, як довкола мене ширшає пустеля, а в моєму серці народжується тривога. Дедалі дужчає втома, дедалі меншає радості й успіху. Колись ансамбль щороку їздив на гастролі за кордон, потім запрошень поменшало, а тепер нас майже і не запрошують. Ми весь час працюємо, подвоюємо зусилля, та довкола нас запанувала тиша. Я лишився в порожній залі. Мені здається, наче це Людвік так зробив, щоб я був самотній. Адже не вороги, а друзі рокують на самотність.

Відтоді я взяв за звичку дедалі частіше ходити отим польовим прослідком, де обабіч видніють вузенькі стьожки ланів. Отим шляхом у полях, де на схилі росте самотній кущ шипшини. Там знаходжу я останніх вірних мені людей. Там дезертир із його ватагою. Там мандрівний музика. А далі, за видноколом, дерев’яна хатка, і в ній Власта — вбога наймичка.

Дезертир прозиває мене своїм королем і каже, що, як треба буде, я можу коли завгодно сховатися під його захистом. Варто тільки мені прийти до того куща. Він завжди поспішить до мене.

Так просто було б знайти супокій у світі образів! Тільки ж я весь час намагався жити у двох світах одразу, не кидаючи ні того, ні того. Не маю я права покинути реальний світ, хоч і втрачаю тут усе. Може, врешті-решт досить буде, щоб мені пощастило вчинити оте єдине. Останнє:

Передати моє життя як чітке і зрозуміле послання єдиному на світі індивідові, котрий збагне його і понесе далі. Доти я не матиму права податися з дезертиром до Дунаю.

Цей єдиний чоловік, про якого я думаю, моя остання надія після стількох поразок, той, що від нього відокремлює мене стіна, — він спить. Післязавтра він сяде на коня. Обличчя його затулять. Його назвуть королем. Іди до мене, синку. Я засинаю. Вони назвуть тебе моїм ім’ям. Я спатиму. Уві сні я хочу побачити тебе на коні.

Частина п’ята

Людвік

1

Спав я довго і дуже добре. Прокинувся о восьмій ранку, не пам’ятаючи ніяких снів, ні добрих, ні лихих, голова не боліла, просто в мене не було бажання вставати; отож я лишився в ліжку; поміж мною і вчорашньою зустріччю сон неначе поставив якусь перетинку; Люція не лише вивітрилася з моєї свідомості, а й знову стала абстракцією.

Абстракцією? Авжеж: після її загадкового і такого болісного зникнення з Острави я спершу не мав ніякої змоги відшукати бодай найменший її слід. Оскільки (після моєї військової служби) роки потроху спливали, я поступово втрачав охоту до тих пошуків.

Думав собі, що Люція, хоч як я її кохав, хоч уявлялася вона мені єдиною на світі, була невіддільна від ситуації, в якій ми запізналися й захопилися одне одним. Адже, як мені здавалося, криється якась помилка в тому, що ми відокремлюємо жінку від сукупності обставин, за яких зустріли її й почали знатися з нею, і намагаємося ціною впертої ментальної зосередженості очистити її від усього того, що не було нею самою, тобто від тієї історії, яку переживаємо разом із нею і яка формує кохання.

І справді, я люблю в жінці не те, чим вона є для себе самої, а те, завдяки чому вона обертається до мене, те, що вона для мене становить. Люблю її як персонаж нашої спільної історії. Чим був би Гамлет без Ельсінорського замку, без Офелії, без усіх тих конкретних ситуацій, у яких він діяв, без тексту його ролі? Що лишилося б від нього, крім німого, ілюзорного осердя? Так і Люція без остравських передмість, без троянд, просунутих крізь колючий дріт, без поношених сукенок, без довгих тижнів мого чекання, в яких не проблискувало жодної іскри надії, звісно ж, не була б тією Люцією, яку я кохав.

Отак я думав, так пояснював собі все, а роки минали, і я почав майже боятися, що знову побачу її, адже розумів, що ми зустрінемося в тій місцині, де Люція вже не буде Люцією, і я вже не матиму до чого прив’язати нитку обірваних стосунків. Не хочу сказати, що я перестав кохати її, що забув її, що образ її збляк у моїй пам’яті; навпаки, вона була зі мною і вдень, і вночі у вигляді тихого смутку; я бажав її, як ото бажають назавжди утрачені речі.

І оскільки Люція остаточно стала для мене минулим (що у вигляді минулого завжди живе, але мертве як теперішність), вона поволі втрачала для мене свою конкретну, матеріальну, тілесну подобу і помалу оберталася легендою, міфом, накресленим на пергаменті, який поклали в залізну скриньку і поховали у глибинах мого життя.

Може, тим-то і сталося те, що неможливо було собі уявити: у перукарському кріслі я засумнівався, чи це її обличчя переді мною. Тому вранці у мене було враження, буцім ця зустріч була нереальна, що повинна вона і розвиватися як легенда, таємниця чи загадка. Хоч учора зустріч із Люцією приголомшила мене і раптом відкинула в ту далеку пору, де вона неподільно панувала, цього ранку я тільки запитав себе зі спокійною душею (що відпочила у сні): чому я її зустрів? Що означає цей випадок і що він хоче мені сказати?

Невже особисті історії, крім того, що вони трапляються, ще щось і кажуть нам? Попри весь мій скептицизм, у мені збереглося ще трохи ірраціональних забобонів, наприклад, ота чудернацька певність, що всі події, які відбуваються зі мною, мають іще й інший, особливий, сенс, що вони ще щось означають; що своєю історією життя промовляє до нас, що воно поступово розкриває свою таємницю, котра постає перед нами наче ребус, який потрібно розгадати, що історії, які ми зазнаємо, формують заразом і міфологію нашого життя і що в цій міфології криється ключ від істини і від таємниці. Може, це ілюзія? Може, й так, навіть цілком імовірно, що воно так і є, та я ніяк не можу погамувати бажання постійно розгадувати ребус мого життя.

Отак лежав я на рипучому готельному ліжку і думав про Люцію, що знову обернулася простою ідеєю, простим знаком запитання. Ліжко рипіло, і та його особливість, що торкнулася моєї свідомості, призвела до того, що в мені спалахнула (раптово, дисонансом) згадка про Гелену. Те ліжко ніби нагадало про мій обов’язок, і я зітхнув, спустив ноги додолу, сів на краю, потягнувся, почухав потилицю, глянув на небо крізь вікно, а потім звівся на ноги. Учорашня зустріч із Люцією все ж таки вхлинула і пригасила мій інтерес до Гелени, що був такий інтенсивний ще кілька днів тому. Тепер цей інтерес був тільки згадкою про інтерес, тільки почуттям обов’язку перед запропалим інтересом.

Я підійшов до умивальника, скинув піжамну куртку і відкрутив кран; підставив долоні під струмінь води, нашвидку сполоснув шию, плечі, тіло і втерся рушником, щоб розігнати кров. На мить мене жахнуло, що я втратив інтерес до Гелениного приїзду; налякало мене те, що ця байдужість може зіпсувати виняткову нагоду, яка навряд чи ще раз могла б трапитися. Потім мені закортіло добряче поснідати і випити чарку горілки.

Я спустився в кафе, та побачив там тільки ряди стільців, що стояли догори ніжками на голих столиках, поміж якими вешталася прибиральниця в брудному фартуху.

Я подався в бюро обслуговування й запитав у службовця, що сидів за столом, поринувши у глибоке крісло і ще глибшу байдужність, чи можна поснідати у готелі. Навіть не поворухнувшись, він відказав, що сьогодні кафе зачинене. Я вийшов надвір. Заносилося на те, що днина буде погідна, в небі пливли невеличкі хмарини, легенький вітер гнав куряву тротуарами. Я попрямував до майдану. Перед крамницею різника стояла черга; з кошиками чи авоськами в руках жінки терпляче очікували своєї черги. Поміж перехожими частенько подибувалися люди, що, неначе маленький смолоскип, тримали в руці ріжок із морозивом, увінчаний червоною шапочкою, яку вони завзято лизькали. Тієї ж таки хвилі я вийшов на майдан. Там стояв будинок на два поверхи — кафе самообслуговування.

Увійшов туди. Зала була чималенька, з кахляною долівкою; люди стояли за високими столами і наминали булочки, пили каву або пиво.

Мені не хотілося снідати тут. Відколи прокинувся, мене нав’язливо переслідувало бажання добряче поснідати яєшнею з вудженим салом, а також хильнути чарчину, щоб збадьоритися. Мені згадалося, що неподалік звідси ще є ресторан, він міститься на тім боці майдану, біля скверу і барокового монумента. Нічого привабливого там не було, але принаймні там я знайду стіл, стілець і кельнера, який мене обслужить.

Я перейшов до монумента: на підмурівку стояв святий, який тримав на собі хмарку, на ній янгол, який теж тримав хмарку, на ній ще один янгол із хмаркою, потім іще янгол, уже останній; я ковзнув поглядом по цій зворушливій піраміді святих, хмарин і янголів, де тяжке каміння символізувало небеса і їхню глибінь, а реальне блідо-голубе небо було нескінченно далеко від цього закуреного клаптя землі.

Отож пройшов я сквером з його моріжками й ослонами (та при цьому достатньо голому, щоб не порушувати атмосфери запилюженої порожнечі) й сіпнув за фігурну клямку ресторанних дверей. Вони були зачинені. Я почав розуміти, що те маленьке свято, яке хотів я влаштувати собі, так і залишиться мрією, і це налякало мене, бо з дитячою упертістю вважав, що необхідною умовою успішності цього дня має бути добрячий сніданок. Я збагнув, що в маленьких містах не переймаються диваками, які такого значення надають сніданкові, та ще й навсидячки, тому що ресторани в них відчиняються значно пізніше. Отож я відмовився шукати ще один ресторан, обернувся і пройшов сквером у зворотному напрямку.

І знову здибав я людей з ріжками, увінчаними червоними шапочками, і знову подумав собі, що ті шапочки скидаються на маленькі смолоскипи й що та подібність, либонь, має якесь значення, оскільки не було там ніяких смолоскипів, а була тільки пародія на них, і те, що так урочисто несуть вони в собі той минущий слід рожевої насолоди, не насолода, а пародія на неї, а це, найвірогідніше, було виразом неухильно пародійного характеру всіх смолоскипів і втіх цього закуреного міста. Потім я подумав собі, що як іти проти потоку цих смолоскипних лизунів, то, може, я знайду якусь забігайлівку, де мені дістанеться місце коло столу і стілець, може, навіть чорну каву дадуть чи тістечко.

І справді, урешті я дійшов до молочного кафе; перед ним стояла черга з людей, що прагнули посмакувати шоколадом або молоком із рогаликами, були там і столики на високих ніжках, і люди, що їли і пили за ними; у сусідній, меншій, залі стояло кілька столів і стільців, але все було зайняте. Отож я став у чергу, що насилу рухалася, й за десять хвилин отримав шоколад і два круасани, відніс їх до високого столика, захаращеного порожніми склянками, і там, на краєчку, де не було розлитої рідини, поставив свою склянку.

Попоїв я швидко, аж прикро; вже за три хвилини знов опинився надворі; вибило дев’яту годину; у мене було ще дві години: Гелена вранці вилетіла першим літаком із Праги до Брно, а потім поїде автобусом, який прибуде сюди десь об одинадцятій. Отож я знав, що ще дві години будуть порожнісінькі й марні.

Ясна річ, я міг відвідати місця, де минуло моє дитинство, зупинитися перед рідною домівкою, де прожила свої останні дні моя матінка. Я часто думав про неї, але тут, у місті, де її тлінні останки покоїлися під чужим мармуром, спогади мої були отруєні: прикре відчуття власного безсилля роз’ятрювало їх, — а цьому я завжди намагаюся опиратися.

Отож нічого більше не залишалось, як сісти на лавці коло майдану, а потім майже відразу встати, пройти коло вітрин, поглянути на книжкові стелажі перед книгарнями і врешті купити «Руде право» в ятці з цигарками, знову сісти на ослоні, кинути оком на сякі-такі заголовки, прочитати два цікавенькі дописи в зарубіжній рубриці, згорнути газету і майже нечитаною вкинути в урну; потім помалу підійти до церкви, зупинитися перед нею, поглянути на дві дзвіниці, далі піднятися широкими східцями, пройти на паперть і ввійти у неф, тримаючись дуже скромно, щоб парафіяни не образилися, що цей прихідько не хреститься, а зрозуміли, що прийшов він сюди просто прогулятися, наче ото в парк.

Коли там назбиралося більше люду, я став почуватися мов непроханий гість, що не знає, як поводитися в цьому місці, тож вийшов, глянув на годинник і побачив, що мені ще лишилося чимало даремного часу. Щоб згаяти його, намагався згадати Гелену і думати про неї; та ці думки не хотіли розвиватися, залишалися статичними, і я насилу викликав у пам’яті позірний Геленин образ. Утім, відомо: коли чоловік чекає жінку, він тільки на превелику силу може міркувати про неї, вештаючись туди і сюди під її застиглим образом.

То я так і вештався. Напроти церкви помітив з десяток порожніх дитячих візків, які стояли коло ратуші (тепер національного міського комітету). Не міг уторопати, чому вони тут. Аж якийсь захеканий молодик прикотив іще один візок і поставив його у тому ж таки ряду поруч з іншими, а його супутниця (теж трохи схвильована) дістала з візка згорток мережив і білої тканини (де, звісно ж, була дитина), і обоє поспішно зникли у дверях. Подумавши, що все одно треба змарнувати десь півтори години, я подався за ними.

Уже на широких східцях стояло чимало роззяв, і поки я підіймався нагору, їх дедалі більшало. Коридор другого поверху був особливо людний, а вище східці були порожні. Ото, вочевидь, подія, що привабила сюди стільки люду, відбувалася таки на другому поверсі, мабуть, у залі, де у навстіж відчинених дверях юрмилося чимало відвідувачів. Я протовпився туди; зала була невелика, там стояло сім рядів стільців, де вже сиділи глядачі, що, здавалося, чекали якоїсь вистави. Спереду було щось на кшталт естради, там стояв стіл, застелений червоною тканиною, на ньому ваза, у ній великий букет; позаду, на стіні, державний прапор у мальовничих складках; внизу і напроти естради (метрів за три від першого ряду стільців) півколом стояли вісім крісел; на другому краю зали, в глибині її, видніла невеличка фісгармонія; добродій в окулярах сидів за її клавішами, нагнувши голову, де блищала лисина.

Кілька стільців ще були вільні; я умостився на одному з них. Довгенько нічого не відбувалося, та публіка не нудьгувала, люди нахилялися одне до одного, стиха перемовлялися. Тим часом напливали невеликими гуртами ті, що запізнилися, вони наповнювали залу, займаючи вільні стільці або ж з’юрмившись попід стінами.

Аж почало щось відбуватися: за естрадою відчинилися двері; з’явилася пані в брунатній сукні, з окулярами на довгому тонкому носі; вона кинула оком на публіку і звела праву РУКУ- Запала тиша. Потім та жінка ступнула до кімнати, з якої вона вийшла, наче хотіла подати знак чи сказати комусь щось, та відразу ж повернулася назад і притулилася спиною до стіни, й на її обличчі з’явилася урочиста і застигла усмішка. Усе задумане мало розпочатися водночас, бо за моєю спиною відразу ж зазвучала фісгармонія.

За кілька секунд по тому в дверях за естрадою з’явилася молода нафарбована жінка з рум’яними щоками і гарно завитим волоссям, вигляд у неї був розгублений, на руках вона тримала білий згорток із дитиною. Щоб пропустити її, пані в брунатній сукні ще дужче притулилася до стіни, приязною усмішкою заохочуючи проходити. Жінка з немовлям непевною ходою попрямувала повз неї, притуляючи до себе дитину; з дверей вийшла ще одна жінка з білим згортком, а за нею (одна за другою) вже й ціла невеличка процесія; я знай стежив за першою: спочатку вона водила очима по стелі, потім опустила їх і, мабуть, зустрілася поглядом із кимось у залі, тому що, збентежившись, відвернулася і спробувала всміхнутися, та незабаром та усмішка (чи радше намагання всміхнутися) обернулася гримасою, що заклякла на вустах. Усе це промайнуло на її обличчі за декілька секунд (поки вона пройшла ледве шість метрів від дверей); ішла вона просто перед собою і вчасно не звернула до розставлених півколом стільців, тоді пані в брунатній сукні відхилилася від стіни (з трохи невдоволеним виразом на обличчі) і, торкнувши її за лікоть, нагадала, в якому напрямку треба рухатися. Поправивши в такий спосіб свою помилку, жінка звернула до стільців, решта жінок з немовлятами посунула за нею. Усього їх було вісім. Виконавши врешті запланований маршрут, вони зупинилися спинами до публіки, кожна перед своїм стільцем. Пані в брунатній сукні повела рукою згори вниз; жінки втямили, що це означає, й помалу одна за одною (так само спинами до публіки) посідали на стільці (тримаючи на руках згортки з немовлятами).

Пані в брунатній сукні знову всміхнулася й пішла до дверей, що лишилися прочинені. На мить завмерла на порозі, потім ступила три чи чотири кроки назад і знову притулилася до стіни. З дверей вийшов чоловік років двадцяти, в темному костюмі, застебнутій під самісіньким горлом білій сорочці й краватці з якимись візерунками. Він ішов тяжкою ходою, понуривши голову. За ним слідком простувало ще семеро чоловіків, всі в темному вбранні й у святкових сорочках. Вони підійшли до жінок з немовлятами і поставали за стільцями. Двоє чи троє занепокоїлися, схвильовано зиркаючи туди й сюди, наче когось шукали. Жінка в брунатній сукні (на її обличчі з’явився вже знайомий вираз невдоволення) відразу ж підійшла до них і, коли один із чоловіків щось прошепотів їй, кивнула; чоловіки відразу ж помінялися місцями.

І далі всміхаючись, жінка в брунатній сукні знову ступила до дверей за естрадою. Цього разу їй уже не треба було подавати знак. Із дверей вийшла нова черідка, дисциплінована, тямуща, простувала вона впевнено і зграбно, майже професійно; дітям, із яких вона складалася, було років по десять; вони йшли одне за одним, хлопчики й дівчатка навпереміну; на хлопчиках були штани кольору морської хвилі, білі сорочки з трикутними червоними краватками, один кінець звисав поміж лопатками, а два передні зав’язані під бородою; дівчатка були у світло-блакитних спідничках і білих блузках, довкола шиї така сама краватка, як і в хлопчиків. Ішли вони, як я вже сказав, упевнено і зграбно, й не так, як оті попередні учасники: не до стільців попрямували, а вздовж естради; там вони зупинилися й обернулися, аж виявилося, що стоять вони по всій довжині естради, лицем до жінок, які сиділи, і до зали.

Збігло ще декілька секунд, коли ж це з дверей вийшов новий персонаж і попрямував до естради, де стояв довгий стіл, застелений червоним сукном. То був чоловік середнього віку, з лисою головою. Хода його була переповнена гідністю, постава пряма, він був у темному костюмі, в руці тримав пурпурову теку; ось він зупинився посередині за столом і, обернувшись до публіки, вклонився їй. Стало видно, що лице в нього брезкле, а на шиї висить широка червоно-блакитно-біла стрічка, до якої почеплена позолочена медаль, що теліпається десь на рівні шлунка і гойдається туди-сюди над трибуною, коли він нахиляється.

Раптом один із хлопчаків перед естрадою почав голосно промовляти. Він казав, що настала весна, що радіють мами і тати, та й уся земля, звісно, радіє теж. Далі він розводився в такому ж дусі, аж його урвала дівчинка, що почала казати те саме, щоправда, не зовсім зрозуміло, просто там повторювалися ті самі слова: «тато», «мама», знову «весна» і кілька разів слово «троянда». Після цього її урвав іще один хлопчик, а від нього перебрала слово нова дівчинка; не можна було сказати, що вони сварилися, бо всі товкли майже те саме. Наприклад, один хлопчина сказав, що дитина — це мир. Дівчинка, що заступила його, сказала, що дитина — це квітка. Потім усі дітлахи, напевне, погодилися з тією думкою, бо повторили її хором і, подавшись уперед, простягнули руки, в яких були букети квітів. Було їх восьмеро, стільки ж, як і жінок, що сиділи на стільцях, то кожна отримала по букету. Потім діти відступили до естради і мовчки поставали там.

Зате чоловік, що стояв на естраді, відкрив велику пурпурову теку і почав голосно читати. Він теж казав про весну, про мам і тат, казав і про кохання, що, за його словами, приносило плоди, та незабаром його лагідна промова змінилася, з його словника зникли мама і тато, тепер він казав «батько» і «мати», перелічував те, що держава їм (отим батькам і матерям) надала, наголошуючи, що за це добро, яке вчинила їм держава, вони повинні віддячити тим, що виховають своїх дітей зразковими громадянами. Після цього він закликав, щоб усі батьки скріпили це урочисте зобов’язання їхніми підписами, і показав на край столу, де лежала груба книга в шкуратяній палітурці.

Тієї миті пані в брунатній сукні підійшла до жінки, що сиділа на краю того півкола, й торкнула її за плече, жінка обернулася, й пані взяла від неї дитину. Мати підвелася і пішла до столу. Чоловік зі стрічкою розгорнув книгу і простягнув матері перо. Вона підписалася, повернулася до свого стільця, і пані віддала їй дитину. Потім підписався й батько; потім пані взяла дитину від наступної жінки, яка подалася до естради; після неї поставив свій підпис її чоловік, далі була ще одна жінка, ще один чоловік тощо, і так було до самого кінця. Потім знову зазвучала фісгармонія, і мої сусіди почали потискати долоні матерям і батькам. Я подався разом із ними (наче теж хотів комусь потиснути руку); аж хтось погукав мене на ймення: то був чоловік зі стрічкою, який запитав, чи не впізнав я його.

Певна річ, я не впізнав його, хоч і довгенько спостерігав за ним під час його промови. Щоб не давати заперечної відповіді на те бентежне запитання, я спитався, як йому ведеться. Він сказав, що ведеться непогано, і я впізнав його: то був Ковалік, приятель із колежу. Риси його фізіономії трохи обвисли на брезклому обличчі, то впізнав я їх лише зараз; утім, поміж моїми товаришами Ковалік завжди був сіряком, ні слухняним, ні неслухняним, ні товариським, ні відлюдькуватим, та й навчався так собі; над чолом його тоді стирчали жмутки непокірного чуба, яких тепер уже не було, то воно й не дивно, що я його не впізнав одразу.

Він запитав, що я тут роблю, може, в мене є якась рідня поміж молодими матерями. Я відказав, що нема, прийшов я сюди просто з цікавості. Задоволено всміхнувшись, він почав пояснювати, що міський національний комітет доклав максимум зусиль задля того, щоб цивільні обряди здійснювалися з належною гідністю, і зі скромною гордістю додав, що він, службовець відділу записів цивільного стану, теж уніс певний вклад у цю справу і навіть здобув подяку від начальства. Я запитав його, чи не хрестини оце допіру відбувалися. Він відказав, що це не хрестини, а привітання громадян, які щойно прийшли на світ. Видно було, що він радий нагоді побалакати. За його словами, тут зіткнулися дві великі установи: з одного боку — католицька церква з її обрядами і тисячолітніми традиціями, а з другого боку — цивільні установи, які намагаються новітнім церемоніалом замінити давні обряди. Він додав, що люди тільки тоді відмовляться від хрещень і вінчань у церкві, коли наші цивільні обряди стануть такі гарні та пишні, як і церковні.

Я сказав, що, як видно, діло це не таке просте. Він погодився й одказав, що радий з того, що вони, співробітники відділу записів цивільного стану, знайшли певну підтримку в наших діячів мистецтва, які (сподіваємося) зрозуміли, що це велика честь — надати нашому народові по-справжньому соціалістичні похорони, одруження й хрестини (обмовка, тут він відразу ж поправився: вітання новонародженим громадянам). Що ж до віршів, додав він, що їх читали сьогодні маленькі піонери, то вони були чудові. Я погодився й запитав, чи не було б набагато ефективніше дати громадянам цілковиту змогу уникати будь-яких церемоній, щоб вони в такий спосіб відвикли від церковних обрядів.

Він сказав, що люди нізащо не відмовляться від своїх весіль і похоронів. Та й, із нашого погляду (він зробив наголос на слові «нашого», наче щоб дати мені на здогад, що теж вступив до комуністичної партії), було б шкода, якби ми не використали цих обрядів для того, щоб прилучити людей до нашої ідеології та нашої держави.

Я запитав мого колишнього однокласника, як вони поводяться з тими, хто опирається цим обрядам, якщо такі, звісно, є. Він сказав, що, звісно ж, такі трапляються, не всі ж бо засвоїли нове мислення, та якщо вони не хочуть, їм надсилають запрошення за запрошенням, тож більшість усе-таки приходить за тиждень чи два. Я запитав, чи обов’язкові ці церемонії. Ні, відказав він, усміхнувшись, але в такий спосіб національний комітет оцінює рівень свідомості громадян і їхнє ставлення до держави, а оскільки кожен урешті збагне це, то й прийде.

Я сказав Ковалікові, що національний комітет поводиться зі своїми людьми ще суворіше, ніж церква зі своїми віруючими. Ковалік усміхнувся й відповів, що тут нічого не вдієш. Потім запросив на хвильку до свого кабінету. Я відказав, що, на жаль, не маю часу, бо мушу зустріти людину з автобуса. Він запитав, чи бачив я когось із «хлопців» (тобто однокласників). Я сказав, що ні, але радий був побачити його, бо як треба буде і мені охрестити дитину, то поїду сюди і звернуся до нього. Він зареготався й поплескав мене по плечу. Ми потиснули один одному долоні, і я знову вийшов на майдан, думаючи про те, що до прибуття автобуса лишилося п’ятнадцять хвилин.

П’ятнадцять хвилин — це недовго. Перетнувши майдан, пройшов біля перукарського салону, глянув крізь вітрину досередини (хоч знав, що Люції там нема, вона мала з’явитися тільки пополудні); потім попрямував до автобусної станції, уявляючи собі Гелену: її лице, припорошене темною пудрою, її рудувате, напевне, фарбоване волосся, її статуру, що вже не така струнка, та все ж таки зберегла елементарне співвідношення пропорцій, яке дозволяє бачити в ній жінку, уявляв усе, що ставило її на ту збудливу межу, яка лежить поміж несмаком і привабливістю, — її голос, надто гучний, щоб бути приємним, її занадто жваву міміку, що зраджувала нетерпляче бажання ще подобатися.

Бачив я Гелену лише тричі в житті, й цього було замало, щоб закарбувати в пам’яті її достеменний образ. Щоразу, коли намагався його уявити, якась риса того образу виявлялася такою загостреною, що Гелена оберталася своєю карикатурою. Та хоч яка недосконала була моя уява, мені здавалося, ніби оці перебільшення й відкривали в Гелені оте головне, що крилося під її зовнішністю.

Того разу не міг я звільнитися від образу її тілесної пухкості, млявості її тіла, що була не лише віковою ознакою, не лише наслідком її материнства, а передовсім результатом її душевної (еротичної) безпорадності, її нездатності опиратися (яку вона марно намагається приховати під зарозумілістю своїх балачок), від її покликання вічно бути сексуальною здобиччю. Відбивав той образ справжню Геленину сутність чи тільки моє ставлення до неї? Хтозна. Автобус мав уже ось-ось прибути, і я хотів побачити Гелену такою, якою мені змалювала її моя уява. Я заховався в під’їзді одного з будинків коло майдану, який оточував автобусну станцію, бо мені хотілося простежити за нею бодай хвильку, поглянути, як вона безпорадно роззиратиметься довкруги, підозрюючи, що марно приїхала сюди й не побачить мене.

Ось і автобус прибув на станцію, й одною з перших вийшла з нього Гелена. На ній був непромокальний блакитний плащ (комір зведений, талія щільно підперезана пасочком), який надавав їй молодого і спортивного вигляду. Вона глянула туди й сюди, але нітрохи не збентежилася й, обернувшись, без вагань подалася до мого готелю, де для неї теж була заброньована кімната.

Я знову впевнився, що уява намалювала мені тільки спотворений Геленин образ. На щастя, реальна Гелена виявилася набагато красивіша, ніж та, яку я уявляв собі, і я знову зазначив це, спостерігаючи зі спини, як вона іде на високих підборах до готелю. Потім пішов за нею.

Вона була вже в бюро обслуговування, схилилася над столом, де службовець байдужо записував її в книгу пожильців. Вона диктувала йому своє прізвище: «Земанек, Зе-ма-нек…».

Я стояв за її спиною і слухав. Коли службовець поклав перо, Гелена запитала в нього: «А товариш Ян проживає тут?». Я підійшов ззаду і поклав їй долоню на плече.

2

Усе, що відбувалося поміж мною і Геленою, було продовженням чітко і ретельно продуманого плану. Звісно, Гелена від першого нашого побачення теж плекала якийсь задум, та навряд чи її наміри сягали далі невиразного жіночого бажання, що прагне зберегти свою безпосередність, свою чуттєву поезію, тож не дуже переймається тим, щоб заздалегідь планувати розвиток подій і керувати ним. Зате я від початку діяв як автор і як постановник цієї пригоди, якої мав зазнати, і не хотів здати на волю випадкового натхнення ні вибір своїх слів, ні приміщення, де збирався лишитися з нею на самоті. Я усунув навіть найменший ризик проґавити нагоду, яка мені випадала і яку я так високо цінував, і не тому що Гелена була молода, приваблива чи вродлива, а з тієї однісінької причини, що вона звалася так, як вона звалася, — її чоловік був той, кого я ненавидів.

Коли в інституті мені сповістили, що до нас завітала товаришка Земанек із радіо й що мені доведеться розмовляти з нею про наші дослідження, я хоч і згадав відразу про мого колишнього товариша по навчанню, та подібність прізвища видалася мені простою грою випадку, і якщо перспектива приймати цю особу мені була неприємна, то лише тому, що тут відігравали роль зовсім інші мотиви.

Я не люблю журналістів. Найчастіше вони поверхові, балакучі й надзвичайно самовпевнені. Ще дужче знеохотило мене те, що Гелена відрекомендувалася як співробітниця радіо, а не газети. Адже, як на мене, газети відзначаються однією пом’якшувальною рисою: вони не зчиняють гамору. Їхня нікчемність тихенька; вони не нав’язують себе вам; їх можна згорнути і викинути в урну. А радіо, хоч воно теж нікчемне, тієї риси не має: воно переслідує нас у кав’ярні, в ресторані, навіть під час відвідин людей, котрі неспроможні жити без того, щоб їм весь час турчали у вуха.

У Гелени мене дратувало навіть те, як вона розмовляла. Я відразу ж збагнув, що в неї була вже готова думка про наш інститут і про наші дослідження, тож зараз їй залежало тільки на тім, щоб отримати від мене кілька конкретних прикладів, які можна було б зручно укласти в кілька заяложених штампів. Я щосили намагався ускладнити їй те завдання, говорив заплутано і туманно, намагаючись спростувати всі ті думки, які вона заготовила наперед. Коли ж виникала загроза, що попри все вона таки зрозуміє мене, я ухилявся від теми, переходячи на особисті розмови; казав, що рудуватий колір волосся дуже їй личить (хоч насправді був цілковито протилежної думки), розпитував про її роботу на радіо, про її улюблені книжки. І в думках, що снувалися попід плином нашої балачки, потроху сягав висновку, що збіг прізвищ аж ніяк не може бути випадковим. Ця балакуча журналістка, ця метушлива кар’єристка була, як мені видавалося, кровно пов’язана з чоловіком, якого я теж знав як метушливого базіку і кар’єриста. Отож легким, грайливим тоном я запитав, хто ж її чоловік. І упевнився, що взяв правильний слід: після двох чи трьох наступних запитань стало зрозуміло, що це той-таки Павел Земанек. Мушу сказати, що тієї хвилі я ще не збирався зблизитися з нею, як ото надумав потім. Навпаки: неприязнь, яку я почув до неї від самого початку, тільки зросла після того, як я дізнався, хто вона така. Я почав шукати приводу негайно урвати розмову з цією настирливою журналісткою й перекинути її якомусь колезі; думав навіть про те, яка це буде втіха — витурити за двері цю жінку, що весь час усміхається, і шкодував, що це неможливо.

Але саме тієї миті, коли я був переповнений найдужчою огидою, Гелена повелася на інтимний тон моїх запитань та зауважень (не помітивши, що вони мають суто розвідувальний характер) і кількома природними порухами настільки розкрилася у своїй жіночності, що моя ворожість прибрала іншого відтінку: під її фаховим кривлянням я побачив жінку, що цілком була придатна для виконання жіночих функцій. Спершу із саркастичною посмішкою я подумки зазначив собі, що Земанек заслужив такої дружини, що вже саме по собі було для нього достатнім покаранням, та майже відразу мусив визнати: ця зверхня, хоч і така бажана оцінка була занадто суб’єктивна, адже та жінка, звісно ж, ще й гарна, і були всі підстави гадати, що Павел Земанек не оминає нагоди скористатися її привабами. Тим-то я чемно провадив ту балачку далі, не виказуючи того, про що думав. Щось примушувало мене й надалі відкривати в журналістці, яка сиділа напроти мене, її жіночі риси, і цей пошук визначав тривалість нашої бесіди.

Присутність жінки здатна надати ненависті декотрих рис, які притаманні симпатії: наприклад, цікавості, суто тілесного інтересу, бажання переступити межу інтимності. Я дійшов майже до екстазу: уявляв Земанека, Гелену, увесь їхній світ (який був мені такий чужий) і з якоюсь особливою втіхою плекав свою ненависть (бережливу, майже ніжну ненависть) до Гелениної зовнішності, до її рудуватого волосся, до її блакитних очей, до її коротких вій, ненависть до її круглого обличчя, до її чуттєвих ніздрів, до щілини поміж передніми зубами, до пухкості її зрілого тіла. Я розглядав її, як розглядають кохану жінку; кожну подробицю її розглядав, наче задля того, щоб закарбувати її в пам’яті, й, щоб приховати той ворожий інтерес, підбирав найлегші, найприємніші слова, тож Гелена ставала дедалі жіночніша. Не міг я позбутися думки, що її вуста, її груди, волосся належать Земанекові, й подумки брав їх у долоні, хапав, зважував, намагаючись з’ясувати, чи можна все це стерти руками на порох або ж розчавити об стіну, а потім уважно оглядав усе це ще раз, намагаючись подивитися на неї Земанековими очима, відтак знову своїми.

Аж спливла мені в голові думка, може, нездійсненна і геть платонічна, що з грайливого простору нашої розмови я можу загнати Гелену й далі, аж у ліжко. Але була вона з тих думок, що спалахують на мить у свідомості, а потім швидко і гаснуть. Гелена заявила, що дякує за інформацію і не хоче більше гаяти мого часу. Ми попрощалися, і я був радий, що вона пішла. Оте моє чудернацьке збудження вщухло; тепер я почував до цієї жінки тільки неприязнь і гнівався на себе, що виявив їй такі очевидні знаки уваги і люб’язності (хоч і вдавані).

Усе воно так би й лишилося, якби за кілька днів Гелена не зателефонувала мені й не попросила зустрітися. Може, їй треба було і справді погодити зі мною текст передачі, та мені відразу ж спало на думку, що це тільки привід і що тон, яким вона розмовляла по телефону, належав радше до легкої й фамільярної частини нашої бесіди, а не до поважної й фахової. Я відразу ж і безоглядно прибрав того тону і вже не відступався від нього. Ми зустрілися в кав’ярні; я байдужісінько поставився до того, що вона там понаписувала; безсоромно знехтував усе, що могло цікавити мені в ній ж у співробітниці радіо. Моє ставлення трохи спантеличило її, та заразом я помітив, що починаю панувати над нею. Запропонував їй прогулянку біля Праги. Гелена запротестувала і нагадала, що вона заміжня жінка. Дужчої втіхи завдати вона мені й не могла. Я вхопився за ті заперечення, що були такі любі мені; я грався ними, повертався до них і з них кепкував. Урешті вона була щаслива, що дістала змогу ухилитися від цієї теми, погодившись на моє запрошення. Після того все етап за етапом точилося згідно з моїм планом. Я омріяв його з усією силою моєї п’ятнадцятирічної ненависті і з незбагненною певністю почував, що план цей вдало втілиться у життя.

Атож, план таки успішно втілювався. Я взяв маленьку Геленину валізку, що стояла біля рецепції, й піднявся разом із нею до її кімнати, що, до речі, була не менш гидка, ніж моя. Хоч Гелена і схильна була бачити речі кращими, ніж були вони насправді, проте навіть вона мусила це визнати. Я сказав, що їй не треба цим перейматися й що ми все уладнаємо. Вона кинула на мене значущий погляд. Потім сказала, що їй треба вмитися, я відказав, ще це непогана думка і що я чекатиму її в готельному вестибюлі.

Коли вона спустилася (під розстебнутим плащем на ній була темна спідниця й рожевий светрик), я знову побачив, яка вона елегантна. Сказав, що ми підемо обідати в ресторан, непоказний, щоправда, але все ж таки найліпший з усіх, що тут є. Вона відповіла, що як я тут народився, то вона цілком здається на мене й у всьому мене слухатиметься. (Здається, вона обирала слова, що мали трохи двозначний зміст; те її намагання було кумедне, але й зворушливе.) Ми попрямували шляхом, який я вже пройшов уранці у марних пошуках сніданку, і Гелена ще кілька разів сказала, що рада познайомитися з моїм рідним містом, та хоч вона і справді була тут уперше, навсібіч не роззиралася, не цікавилася, що міститься в тій чи тій кам’яниці, як ото роблять люди, що опинилися в незнайомому місті. Я думав собі, у чому ж криється причина тієї байдужості: у душевній черствості, що не дозволяє вже почувати звичної цікавості, чи, може, Гелена так зосередилася на мені, що ні на що вже не звертає уваги; мені хотілося вірити у друге припущення.

Ми поминули бароковий монумент; святий тримав на собі хмарку, на хмарці був янгол, той янгол тримав ще одного янгола, а той останнього; небесна блакить була яскравіша, ніж уранці; Гелена скинула свій плащ, взяла його під руку і сказала, що тут дуже тепло; та теплінь іще дужче підкреслювала гнітюче враження закуреної пустки; монумент бовванів посеред майдану, наче уламок неба, який не може у нього повернутися; і я подумав, що нас обох теж викинуло на цей напрочуд пустельний майдан із його сквером і рестораном, причому безповоротно; що наші думки і слова стремлять у височінь, а наші вчинки низькі, немов сама ця земля.

Атож, тієї миті мене охопило навальне відчуття власної ницості; я й сам здивувався; та ще дужче здивувало мене те, що я не жахнувся від тієї ницості, а сприйняв її із задоволенням, навіть із радістю й полегшенням, і задоволення це було тим дужче, що жінку, яка йшла поруч зі мною, спонукали цієї сумнівної полуденної пори мотиви, які навряд чи вищі були від моїх спонук.

Двері ресторану вже були відчинені, та зала порожня: була допіру за чверть дванадцята. Всередині стояли столи; перед кожним столом стілець, на столі тарілка для супу, накрита паперовою серветкою, на ній хрест-нахрест ніж, виделка і ложка. У ресторані не було нікого. Ми сіли за столом, взяли прибори і серветки, поклали їх по обидва боки від тарілки і заходилися чекати. За кілька хвилин у дверях кухні з’явився кельнер, окинув оком залу і хотів було піти назад.

«Кельнере!» — погукав я.

Обернувшись на закаблуках, він ступив до нас кілька кроків. «Ви щось хотіли?» — запитав він, зупинившись за п’ять чи шість метрів від нас. «Ми з’їли б щось», — відказав я. Він буркнув: «Тільки з дванадцятої!» — і, знову крутнувшись, хотів було сховатися в кухні. «Кельнере!» — погукав я. Він обернувся. «Скажіть, будь ласка, — гукав я, бо він був далеченько від мене, — горілка у вас є?» — «Ні, горілки нема». — «А що ви можете нам запропонувати?» — «Ялівцівку», — здалеку відказав він. «Шкода, — гукнув я йому, — але принесіть бодай дві ялівцівки, якщо вже так!»

«Я й не спитав, чи ви питимете ялівцівку», — обернувся я до Гелени.

Вона засміялася. «Ні, до такого я не звикла!»

«Дарма, — сказав я. — Скуштуєте. Ви у Моравії, а ялівцівка — улюблений напій моравців».

«Чудово! — зрадівши, вигукнула Гелена. — Як на мене, то нема нічого ліпшого, ніж отакі шинки, як оцей, забігайлівки, де збираються водії й монтажники, де п’ють і їдять прості страви».

«Ви, мабуть, полюбляєте виливати склянку рому в кухоль пива?»

«Ну що ви!» — відказала Гелена.

«Але ж ви полюбляєте бувати поміж простим людом».

«Правда ваша, — сказала вона. — Терпіти не можу отих розкішних ресторанів, їхніх улесливих кельнерів із десятками страв…»

«Цілком з вами згоден, нема нічого ліпшого, ніж забігайлівка, де тебе не знає кельнер, де накурено і тхне бозна-чим!

І нема нічого ліпшого за ялівцівку. Студентом я нічого іншого й не пив».

«Я теж полюбляю прості страви, наприклад, деруни або сардельки з цибулею, мені більше нічого й не треба…»

Я настільки недовірливий, що як хтось мені звіряється в тому, що він любить і що не любить, то я не сприймаю цього поважно чи, як уже точніше, вбачаю в цих словах лише свідчення про той образ, який ця людина хоче витворити для самої себе. Ні на мить не повірив я, що Гелена радше дихала б огидним смородом забігайлівки, ніж віддавала б перевагу охайним ресторанам, що як слід провітрюються, чи воліла просту горілку, ніж добре вино. Утім, її зауваження не позбавлене було для мене і певної цінності, адже воно свідчило про її схильність до театральності, що, до речі, вже і вийшла з моди, бо популярна була за років революційного ентузіазму, коли захоплювалися всім, що було «звичайне», «народне», «просте», «сільське», і намагалися зневажати все «рафіноване» й «елегантне». У тій театральності я впізнав пору моєї молодості, а в Гелені передовсім Земанекову дружину. Моя ранкова млявість ураз розвіялася, і я почав зосереджуватися.

Нагодився кельнер із крихітною тацею, де стояли два келишки з ялівцівкою, поставив її на стіл і подав нам аркуш з машинописним текстом, де можна було прочитати (на превелику силу, бо то була вже бозна-яка копія) меню.

Я підняв свою чарку і сказав: «Гаразд, тож вип’ємо за ялівцівку, за це народне питво!».

Вона засміялася, цокнулася зі мною і сказала: «Я завжди мріяла зустріти простого і відвертого чоловіка. Не крутія якогось. Ясного».

Ми хильнули по ковтку, і я сказав: «Такі люди рідко трапляються».

«Бувають, — сказала Гелена. — Ви один із них».

«Скажете таке!» — мовив я.

«Авжеж, ви».

Мене знову охопив подив від неймовірної здатності людей перебудовувати дійсність за кшталтом своїх ідеалів, проте я без вагання погодився з Гелениним тлумаченням моєї особи.

«Хтозна. Може, й так, — сказав я. — Відвертого і ясного. Але що це означає? Головне — бути таким, яким ти є, не соромитися того, що ти хочеш, бажати того, що ти бажаєш. Люди — раби закостенілих умовностей. Хтось їм сказав, що треба бути такими або такими, тож вони й намагаються такими бути, й ніколи не дізнаються, якими вони були чи є. Тим-то вони й ніхто. Понад усе треба мати сміливість бути самим собою. Зізнаюся вам, Гелено, від самого початку ви мені подобаєтеся і я вас бажаю, хоч ви і заміжня. Не можу сказати вам цього по-іншому і не можу не сказати вам цього».

Те, що я сказав, було трохи незручне, але необхідне. Поведінка з жіночим мисленням має свої чіткі правила, яких не можна порушувати: той, хто поклав собі переконати жінку, спростувати її погляди чи уявлення розумними доказами, навряд чи доможеться успіху. Набагато розумніше взяти до уваги той образ, якого хоче надати вона собі (її принципи, ідеали, переконання), і запровадити (за допомогою софізмів) гармонійний зв’язок поміж тим уявним образом і поведінкою, якої ми від неї хочемо. Наприклад, Гелена полюбляла «простоту», «природність», «ясність». Ті ідеали випливали з давнього революційного пуританства й асоціювалися з ідеєю «чистої», «незаплямованої», морально стійкої й принципової людини. Та оскільки світ Гелениних принципів ґрунтувався не на мисленні, а (як у більшості людей) на кількох спонуках, що взагалі позбавлені логіки, було дуже легко пов’язати її образ «ясного чоловіка» з цілком аморальною поведінкою і в такий спосіб завадити, щоб поведінка, до якої схильна була Гелена (подружня зрада), увійшла у травматичний конфлікт із її ідеалами. Чоловік має право хотіти від жінки чого завгодно, та якщо він не хоче поводитися мов тварина, то має діяти відповідно до її щонайглибших ілюзій.

Упродовж цього часу до ресторану одне за одним заходили відвідувачі, й незабаром усі столики були зайняті. Знову з’явився кельнер, обійшов усіх і спитався, що вони хочуть замовити. Я передав меню Гелені. Вона повернула його мені, сказавши, що я ліпше обізнаний із моравською кухнею.

Утім, обізнаність із моравською кухнею тут була ні до чого, бо меню нічим не відрізнялося від тих, що їх зазвичай подають у всіх ресторанах цієї категорії, і складалося з переліку кількох пересічних страв, що поміж них не знаєш, яку й обрати. Я розглядав (сумовито) те меню, а поруч уже нетерпляче стояв кельнер, очікуючи замовлення.

«Хвилинку», — сказав я йому.

«Ви ще чверть години тому хотіли обідати, а й досі нічого не обрали!» — покартав мене він й, обернувшись, пішов.

На щастя, він незабаром повернувся, й ми зважилися замовити два фаршировані рулети, ще по чарці ялівцівки і содову.

Гелена (наминаючи свій рулет) заявила, що це чудово (вона страх як полюбляла цей прислівник), що ми, мовляв, сидимо обоє в ресторані містечка, в якому вона ніколи не бувала і про яке мріяла ще за тієї пори, коли була учасницею ансамблю імені Фучика, де виконували пісні цього краю. Сказала також, що, звісно, це погано, але вона нічого не могла вдіяти, що їй добре зі мною і що це дужче за неї.

Я відказав, що соромитися своїх почуттів — ознака ницого лицемірства. І погукав кельнера, щоб приніс рахунок.

Надворі перед нами бовванів бароковий монумент. Я тицьнув на нього пальцем. «Погляньте, Гелено, на цих святих акробатів! Погляньте, як вони намагаються видряпатися! Наче на небо хочуть вилізти! А небові на них начхати! Небо навіть не знає, що вони існують, ці бідолашні крилаті хробаки!»

«А й правда, — сказала Гелена, на яку алкоголь, здається, добряче подіяв. — Нащо тут ці статуї святих? Чом би не поставити на майдані монумент, який прославляв би життя, а не релігію? — Утім, ще якийсь контроль над собою вона зберегла, бо відразу ж докинула: — Може, я ляпнула дурницю? Але ж це не дурниця, скажіть?»

«Ні, не дурниця, Гелено. Ви маєте цілковиту рацію, життя прекрасне, і ми ніколи не зможемо уславити його як слід!»

«А певно, — сказала Гелена, — люди можуть казати що завгодно, але життя — це просто диво, а провісників лиха я боюся; адже в мене більше, ніж у будь-кого, підстав скаржитися, аби лиш я захотіла, але я цього не роблю; та й чого нарікати на життя, подумайте, якщо випала така розкішна днина, як сьогодні; це ж просто чудово: це місто, де я ніколи не бувала, і я з вами…»

Гелена знай балакала, аж ми опинилися перед фасадом нового будинку.

«Що це таке?» — запитала вона.

«Знаєте, Гелено, — сказав я, — ті забігайлівки, це пусте все. Я пропонує вам заглянути до маленького шинку, що міститься в цьому домі. Ходімо!»

«Куди ви мене ведете?» — запротестувала Гелена, заходячи зі мною до під’їзду.

«До справжнього приватного шиночка в моравському стилі. Не бували в такому?»

«Ні», — відказала Гелена.

На четвертому поверсі я відімкнув двері квартири, і ми ввійшли досередини.

З

Гелену нітрохи не збентежило, що я припровадив її до чужого помешкання, яке винайняв на часину, і з цього приводу вона нічого не сказала. Навпаки, переступивши поріг, вона, здається, вирішила перейти від грайливої двозначної гри до поведінки, що мала тільки одне значення і вважалася вже не грою, а самісіньким життям. Упівоберта до мене вона зупинилася посеред кімнати і зиркнула на мене, давши на здогад, що чекає, аж я підійду, обніму її й поцілую. Цієї миті вона була тією Геленою, яку я собі уявляв у мріях, — беззахисною і кинутою напризволяще.

Я підійшов до неї; вона звела до мене обличчя; замість поцілунку (такого очікуваного) я всміхнувся і поклав долоні на її плечі, обтягнуті блакитним плащем. Вона зрозуміла і розстебнула плащ. Я відніс його у передпокій і повісив на гачок. Ні, тепер, коли все було готове (моя хіть та її відданість), я вирішив не поспішати і не ризикувати, що в поспіху щось, може, проґавлю з того, що я хотів здобути. Заходився балакати про всяку всячину; змусивши її сісти, показував усе, що було в домі; відчинив шафу, де була горілка, про що сказав мені Костка ще напередодні; відкоркував пляшку, поставив її на столику і наповнив дві чарки.

«Я так сп’янію», — сказала вона.

«То сп’яніємо обоє», — відказав я (хоч знав, що сам я не сп’янію, щоб добре все запам’ятати).

Вона не опиралася; вихилила чарку і поважно сказала:

«Знаєте, Людвіку, мені так прикро було б, якби ви вважали мене одною з тих жіночок, які від нудьги шукають пригод. Не така вже я й наївна і знаю, що у вас було чималенько жінок і що вони навчили вас без церемоній ставитися до них. Але мені було б ой як недобре…»

«Мені теж недобре було б, — перебив я, — коли б ви були тільки одною з тих жіночок і завиграшки йшли назустріч кожній пригоді, яка відвертає вас від чоловіка. Якби ви були такою, то наша зустріч утратила б будь-який сенс».

«Правда?»

«Правда, Гелено. Маєте рацію, в мене було чимало жінок, і вони навчили мене безоглядно міняти їх, але наша зустріч — це зовсім інше».

«Ви не кажете це задля годиться?»

«Ні. Побачивши вас уже першого разу, я усвідомив, що чекав вас довгі роки, саме вас чекав».

«Ви ж не любите тріскучих фраз! Либонь, не сказали б так, якби не почували цього».

«Це так, не люблю я симулювати почуттів, це єдине, чого не зуміли навчити мене жінки. Тим-то я й не брешу вам, Гелено, хоч як непросто в це повірити: зустрівши вас, я зрозумів, що вже довго вас чекав. Чекав, навіть не знаючи. І тепер ви повинні стати моєю. Це так само неухильне, як і доля».

«О боже, — сказала Гелена, опустивши повіки; на її щоках виступили червоні плями, вона дедалі дужче ставала Геленою, яку я омріяв, — беззахисною і кинутою напризволяще. — Якби ж то ви знали, Людвіку! У мене було так само! Побачивши вас уперше, я вже знала, що це не флірт, і якраз це мене і злякало, адже я заміжня, але збагнула, що все, що було поміж нами, — правда, що ви були моєю правдою й що з цим нічого не вдієш».

«Ви теж моя правда, Гелено», — сказав я.

Сидячи на дивані, вона розглядала мене широко розплющеними очима, а я сидів на стільці напроти й жадібно дивився на неї. Потім поклав долоні їй на коліна і задер спідницю, аж стало видно береги панчіх і еластичні підв’язки, що на її повнявих стегнах викликали враження чогось сумного і жалюгідного. Вона сиділа непорушно й не відповідала на мої дотики ні словом, ні поглядом.

«Ох, якби ж то ви знали…»

«Що саме?»

«Як я живу».

«Як ви живете?»

Вона гірко всміхнулася.

Я раптом злякався, що вона вдасться до банального виверту невірних дружин і почне поливати брудом свій шлюб, позбавивши у такий спосіб мене його цінності саме тоді, коли він став моєю здобиччю.

«Не кажіть мені, що ви нещасна в шлюбі, що ваш чоловік вас не розуміє!»

«Я й не хотіла цього сказати, — боронилася Гелена, трохи спантеличена моєю атакою, — я тільки…»

«Ви тільки думали про це щойно. Кожна жінка думає про це, лишаючись наодинці з іншим чоловіком, але отут і починається облуда, а ви ж, Гелено, хочете залишатися правдивою, еге ж? Ви, звісно ж, кохали свого чоловіка і не віддалися б йому без любові».

«Авжеж», — відказала вона тихенько.

«А до якого типу чоловіків він належить?»

Вона звела плечима і сказала:

«Чоловік».

«І давно ви його знаєте?»

«Уже тринадцять років ми одружені, та й до того були знайомі».

«То ви були ще студенткою?»

«Так. Першого курсу».

Вона хотіла поправити спідницю, я взяв її за руку і не дав того зробити. Допитувався далі:

«А він? Де ви його зустріли?»

«На репетиціях ансамблю».

«Ансамблю? Він співав там, ваш чоловік?»

«Авжеж. Як і ми всі».

«Ага, то в ансамблі ви й познайомилися… Гарна обстановка для кохання».

«А певно!»

«Та й уся та епоха гарна була».

«Ви теж любите спогади про неї?»

«Найкращий період мого життя. Але скажіть, ваш чоловік — то було перше ваше кохання?»

«Не хочу я зараз і думати про нього!» — захищалася вона.

«Я хочу пізнати вас, Гелено. Тепер я все хочу знати про вас. Що ясніше бачитиму я вас, то дужче ставатимете ви моєю. То до нього був у вас хтось?»

Вона схилила голову.

«Так».

Мені стало прикро, що в Гелени був хтось іще до Павла Земанека, адже це майже знецінювало його і могло звести нанівець увесь мій задум.

«Справжнє кохання?»

Вона похитала головою.

«Просто дурна цікавість».

«Отож перше кохання — це був таки ваш чоловік».

«Так, — погодилася вона, — але так давно було…»

«Який він був?» — допитувавсь я тихенько.

«Та нащо вам це знати?»

«Таж я всю вас хочу, із усім, що є у вашій голівці!» — сказав я і погладив її коси.

Як щось і заважає жінці розповідати коханцеві про свого чоловіка, то дуже рідко це буває шляхетність, делікатність чи достеменний сором, а найчастіше вона просто боїться розізлити коханця. Коли ж він усуне ту осторогу, жінка відчуватиме до нього величезну вдячність, та й вільніше почуватиметься, зокрема, і тому, що їй буде про що побалакати, адже кількість тем для розмови не сягає нескінченності, а для заміжньої жінки її чоловік — просто-таки омріяна тема, це єдина тема, в якій вона почувається впевнено, її вона тлумачить із певністю справжнісінького експерта, зрештою, кожна людина полюбляє видавати себе за експерта і цим тішитися. Отож, коли я дав на здогад Гелені, що ця тема не буде мені прикрою, вона цілком розкуто почала говорити про Павла Земанека і настільки поринула у спогади, що жодного разу не заплямувала його образ; розповіла, як вона закохалася в нього (стрункого хлопчину зі світлим чубом), як поважала вона його, коли він став політичним лідером їхнього ансамблю, як любили його всі її подруги, та й вона теж (він так умів говорити!), як гармонійно розвивалося їхнє кохання за тієї пори, яку вона спробувала виправдати кількома фразами (хіба ж ми знали, що Сталін розстрілював вірних комуністів?), либонь, не тому що хотіла звернути балачку на політику, а тому що почувалася причетною до того всього. Те, в який спосіб вона боронила епоху своєї молодості й ототожнювала себе з нею (вона говорила про неї як про втрачений притулок), скидалося майже на якусь невеличку демонстрацію: бери мене і без жодних умов, крім одної: ти дозволиш мені бути такою, яка я є, приймеш мене з усіма моїми переконаннями. Так демонстрація переконань за ситуації, коли йдеться не про переконання, а про тіло, має в собі щось аномальне, вона свідчить про те, що переконання у певний спосіб не дають спокою тій жінці: або вона остерігається, щоб її не запідозрили в тому, що в неї узагалі ніяких переконань нема, або ж (і в ситуації з Геленою це найправдоподібніше) вона потайці сумнівається у їхній вартісності й, щоб надати їм цінності, ставить під загрозу те, що в її очах має безсумнівну вагу: сам акт кохання (може, з хитрою підсвідомою певністю, що для коханця той акт означає більше, ніж суперечка з приводу її переконань). Ця Геленина демонстрація не була мені неприємна, тому що наближала мене до самісінького осердя моєї пристрасті.

«Ось бачите це?» Вона показала мені невеличку срібну бляшку, що кріпилася до браслета її годинника коротким ланцюжком. Я нахилився, щоб роздивитися її, а Гелена тим часом пояснювала: на цій бляшці викарбуваний Кремль. «Це Павел мені подарував», — сказала вона і розповіла історію тієї дрібнички: мовляв, одна російська дівчина подарувала її своєму коханому на ймення Саша, який подався воювати, воював він довго, аж дійшов до Праги, від лиха він її урятував, але знайшов там і свою згубу. На горішньому поверсі вілли, де мешкали Земанекові батьки, російська армія влаштувала шпиталь; там доживав останні свої дні поранений лейтенант Саша, від якого не відходив Павел, що дуже заприязнився з ним. Перед смертю Саша подарував Павлові цю бляшку з Кремлем, яку носив на шиї упродовж усієї війни. Павел зберігав той дарунок як найдорожчу реліквію. Якось, коли вони вже були заручені, Павел із Геленою посварилися й навіть збиралися вже було урвати стосунки; та помирилися врешті, й Павел подарував їй ту дешеву (але, як спогад, таку дорогу) дрібничку; відтоді Гелена весь час носила її при собі, для неї вона була як послання (я спитав яке, і вона сказала: «Послання радості»), яке вона покликана нести до кінця своїх днів.

Щоки її шарілися, вона сиділа переді мною (спідниця задерта, видно підв’язки, причеплені до модних чорних трусиків з еластику), та зараз її заступив інший образ: із її розповіді про тричі подаровану бляшку переді мною постала вся особистість Павла Земанека.

Я й на мить не повірив у казочку про червоноармійця Сашу. Навіть якби він існував, то його реальне життя нічогісінько не означало б порівняно з тим широким жестом, яким Павел Земанек учинив з нього легенду всього свого життя, священну статую, знаряддя зворушення, сентиментальний аргумент і об’єкт ушанування, якому його дружина (вочевидь, відданіша, ніж він) поклонятиметься (старанно і вперто) до самої своєї смерті. Здавалося мені, наче серце Павла Земанека (серце, що розбещено виставляло себе напоказ) присутнє тут; я знову побачив себе посеред тієї сцени п’ятнадцять років тому: великий амфітеатр аудиторії факультету природничих наук; на сцені, посередині за довгим столом, Земанек, біля нього гладка дівка з косою, вбрана у недоладний светр, з другого боку якийсь молодик із райкому. Над сценою широкий чорний прямокутник дошки, а ліворуч, на стіні, портрет Фучика. Перед сценою півколами спускаються в діл ряди студентських ослонів, на одному з них сиджу я, молодший на п’ятнадцять років, дивлюся моїми тодішніми очима на Земанека, який оголошує, що зараз розглядатиметься «справа товариша Яна», чую, як він каже:

«Зараз я прочитаю вам листи двох комуністів». Він робить коротку паузу, бере тоненьку книжечку, проводить долонею по світлій хвилястій чуприні і дзвінким, майже ніжним голосом починає читати:

«Довго ж ти барилася, пані Смерте! Проте я сподівався, що ще чимало часу спливе, аж зустрінуся я з тобою, що проживу вільною людиною, працюватиму ще багато, багато кохатиму, багато мандруватиму світом…» Я впізнав Фучиків: «Репортаж з-під шибениці». «Любив я життя, тож за його красу пішов воювати. Я любив вас, люди, і щасливий, коли ви відповідали мені тим самим, і страждав, коли ви не розуміли мене…» То була священна книга тієї пори, потайки написана в тюремній камері, її видали мільйонними накладами, читали по радіо, включили до шкільної програми; Земанек цитував нам найславетніші уривки, які кожен знав напам’ять. «Нехай ім’я моє не відлунює сумом. Це моя остання воля, яку сповіщаю я тобі, тату, тобі, мамо, і вам, дві мої сестрички, й тобі, моя Густино, і всім вам, товариші, яких я любив…» На стіні висів портрет Фучика, репродукція зі славетної роботи Макса Швабінського, старого художника «прегарної Європи», віртуоза алегорій, пухкеньких жіночок, метеликів та інших красивостей; кажуть, після війни до нього завітали товариші й попросили намалювати портрет Фучика з єдиної світлини, що якось уціліла, і Швабінський одним штрихом (у профіль), із притаманною йому вишуканістю, продиктованою смаком, написав той портрет: на лиці завмер майже дівочий вираз, воно було завзяте, осяяне натхненням, неначе аж прозоре і таке гарне, що навіть люди, котрі знали Фучика, віддавали перевагу тому портретові, а не спогадам про живе обличчя. І Земанек читав далі, й усі в залі мовчки і напружено слухали його, а гладка дівка на трибуні не зводила з нього захопленого погляду; Земанек змінив тон, голос його став майже погрозливий, тепер ішлося про зрадника Мірека: «І треба ж таке, адже був це твердий чоловік, не відступив перед кулями, коли воював в Іспанії, не зламався під час тяжких випробувань у французькому концтаборі! А тепер блідне, як побачить нагайку в руках гестапівця, й ладен зрадити всіх, щоб порятувати свою шкуру. Така поверхова вона, ця мужність, яка щезає від кількох ударів нагайкою! Як і його переконання… Відколи він почав думати про себе, він все утратив. Щоб порятувати свою шкуру, він віддав на смерть своїх друзів. Піддався страху й зі страху зрадив товаришів…». На стіні видніло мрійливе, гарне Фучикове лице, як видніло воно на стінах тисяч інших офіційних зал, на ньому застиг вираз молодої закоханої дівчини, такий гарний, що, дивлячись на нього, мені соромно було не лише своєї помилки, а навіть моєї зовнішності. А Земанек читав далі: «Вони можуть забрати наше життя, правда ж, Густино? Але нашої честі й нашої любові вони не заберуть. Ох, люди, чи можете ви уявити собі, якби нам довелося знову зустрітися після цих катувань? Зустрітися, щоб знову розпочати вільне життя, осяяне творчою працею? Утілити все, чого ми прагнемо, до чого докладаємо всі наші зусилля, те, заради чого ми тепер помремо?». Виголосивши патетичним тоном останні фрази, Земанек замовк.

Потім сказав: «Це лист комуніста, написаний у тіні шибениці. Тепер я прочитаю вам інший лист». І запитував три короткі, кумедні, огидні фрази із моєї поштової картки. Потім замовк, у залі теж мовчали, і я зрозумів, що мені край. Мовчання тривало довго, і Земанек як видатний постановник не уривав його. Урешті попросив мене висловитися. Я знав, що вже нічого не зможу порятувати; якщо вже мій захист таке невелике враження справив в інших місцях, то який уплив може він справити сьогодні, коли Земанек поставив мої коротенькі фрази у порівняння з Фучиковими стражданнями? Нічого мені не залишалося, як тільки встати і говорити. Я ще раз пояснив, що написав це задля простісінького жарту, засудив недоречність і грубість того жарту, каявся в індивідуалізмі, схильності до «інтелігентності», у відірваності від народу, сказав навіть, що схильний до марнославства, скептицизму, цинізму, але присягався, що, попри все це, відданий партії і ні в якому разі не належу до її ворогів. Розпочалося обговорення, товариші вказували на те, що мої погляди суперечливі, запитували, в який спосіб людина, що сама себе вважає циніком, може бути віддана партії; якась дівчина з нашого курсу нагадала мені декотрі мої непристойні слівця й запитала, чи, на мою думку, можуть вони лунати із вуст партійця, інші вдалися до абстрактних розбалакувань про дрібнобуржуазну психологію, типовим прикладом якої уявлявся їм мій внутрішній світ; загалом усі погоджувалися з тим, що моя самокритика неглибока і що їй бракує щирості. Потім гладке дівчисько, що сиділо на трибуні коло Земанека, запитало мене: «Як ти гадаєш, що сказали б про твої слова товариші, яких катувало гестапо і які пішли на смерть?». (Я згадав про батька і зазначив, що всі вдають, ніби не знають про те, як він загинув.) Я не сказав ні слова. Дівчисько повторило своє запитання. Воно хотіло, щоб я відповів. Я сказав: «Не знаю». — «То подумай трохи, може, таки додумаєшся!» Клята дівка хотіла, щоб від імені мертвих товаришів я сам виголосив собі суворий присуд; аж тієї миті мене охопив напад такого неочікуваного, раптового й несамовитого шалу, що, у відчаї від самокритики, яку доводилося повторювати цілими тижнями, я відтяв: «Вони дивилися в обличчя смерті. Вони не чіплялися б до дрібниць. Прочитавши ту поштову картку, вони, може, посміялися б!».

Як по правді, гладке дівчисько давало мені шанс бодай якось порятуватися. Останню нагоду зрозуміти сувору критику товаришів, знову прилучитися до них, ототожнитися з ними і, завдяки тому ототожненню, дістати змогу випросити за це у них розуміння. Та внаслідок тієї необдуманої відповіді я умить викинув себе зі сфери їхнього мислення, відмовився відігравати роль, яка розігрувалася на сотнях зборів, сотнях дисциплінарних обговорень і сотнях судових процесів: роль підсудного, який пристрасно звинувачує себе (ототожнюючись у такий спосіб із суддями) й отак намагається випросити прощення.

Знову запанувало мовчання. Поклав кінець йому Земанек. Він сказав, що не може уявити собі, що ж смішного може бути в моїх антипартійних висловлюваннях. Знову навів Фучикові слова і заявив, що у критичних ситуаціях вагання і скептицизм неухильно обертаються зрадою й що партія — це фортеця, в якій немає місця зрадникам. Мій виступ, додав він, свідчить про те, що я нічогісінько не зрозумів і що мені не лише немає місця в партії, а не заслуговую я навіть на те, щоб робітничий клас витрачав кошти на моє навчання. Він запропонував виключити мене з партії, а також із університету. Люди в аудиторії попіднімали руки, і Земанек звелів мені віддати партійний квиток і піти звідтіля.

Я підвівся і поклав партквиток на трибуні перед Земанеком. Він і не глянув на мене; він уже перестав мене бачити. Тепер я бачу його дружину, що сидить напроти мене, п’яна, щоки червоні, спідниця задерта по пояс. Вгорі її гладкі ноги облямовані чорними еластиковими трусами; роками розчепірювалися й стулялися вони згідно з ритмом життя її чоловіка. Я провів по них долонями, і враження в мене було таке, наче я тримаю в руках самісіньке Земанекове життя. Потім глянув на Геленине обличчя, в її очі, що мружилися від моїх дотиків.

4

«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй неголосно.

Вона підвелася з дивана, і задерта спідниця упала їй нижче колін. Глянула мені у вічі й, не кажучи ні слова (та не відводячи погляду), поволі розстебнула замок спідниці. Спідниця вільно ковзнула вниз; вона вивільнила з неї ліву ногу, правою ногою зачепила її і, взявши до рук, повісила на стілець. Тепер вона була у светрі й комбінації. Потім, нахиляючи голову то туди, то сюди, скинула светр і теж повісила його на спинку стільця.

«Не дивіться», — попросила вона.

«Я хочу вас бачити», — сказав я.

«Ні, лиш не тоді, коли я роздягаюся».

Я підійшов до неї. Обнявши її попід пахвами, ковзнув долонями по її стегнах; під трохи вогким від поту шовком комбінації відчув м’яку округлість її тіла. Вона звела обличчя, вуста її розтулилися (сіпнувшись) від багаторічної звички до поцілунку. Та я не хотів її цілувати, хотів радше дивитися на неї, причому так довго, як тільки можливо.

«Роздягайтеся, Гелено», — повторив я, відходячи на кілька кроків, щоб скинути піджак.

«Забагато світла тут», — сказала вона.

«Це те, що й треба», — сказав я їй і повісив піджак на спинку стільця.

Вона скинула комбінацію і жбурнула її на светр і спідницю; відстебнула і одну за одною скинула панчохи; не жбурнула їх, а понесла до стільця і дбайливо поклала; потім випнула груди і сягнула руками поміж лопатки; минуло кілька секунд, аж її плечі опустилися разом із бюстгальтером, що ковзнув її грудьми; стиснуті поміж плечима і руками, її перса стулилися докупи, великі, повні, бліді й, звісно ж, трохи обважнілі.

«Роздягайтеся, Гелено», — сказав я їй востаннє. Вона глянула мені у вічі, потім скинула чорні еластикові труси, що тісно облягали її, і кинула їх туди, де вже лежали панчохи і светр. Вона була гола.

Я уважно фіксував найменші подробиці тієї сцени: адже йшлося мені не про те, щоб сягнути швидкої утіхи з жінкою (будь-якою), мені кортіло у щонайменших подробицях заволодіти чужим інтимним світом, причому опанувати його за пів дня, упродовж однісінького акту кохання, під час якого я повинен бути не лише тим, хто поринає з головою у пристрасть, а й тим, хто чатує на прудку здобич, а отже, бути надзвичайно уважним і пильним.

Досі я володів Геленою лише поглядом. Ще й зараз тримався я від неї на відстані, хоч вона, навпаки, вже прагнула палкого контакту, що захистив би її тіло від холодного погляду. Навіть на віддалі цих кількох кроків я вже відчував вогкість її вуст і чуттєву нетерплячку її язика. Секунда, дві — і я вже був перед нею. Ми обнялися, стоячи посеред кімнати, поміж двома стільцями, закиданими нашим одягом.

Вона пробурмотіла: «Людвіку, Людвіку, Людвіку…». Я попровадив її до дивана. Поклав її. «Іди, іди! — сказала вона. — Іди до мене, йди…»

Дуже рідко буває так, що фізичне кохання поєднується із духовним. Що ж, власне, робить душа, коли тіло зливається (отим незабутнім, універсальним і незмінним порухом) з іншим тілом? Так багато всього вона встигає вигадати за той час, усталюючи в такий спосіб свою перевагу над монотонністю тілесного життя! З такою зневагою ставиться до тіла, що служить їй (як і тіло іншого) тільки приводом для того, щоб розвинути в тисячу разів потужніші фантазії, ніж ті, що криються у двох сплетених тілах! Чи й навпаки: так уміє вона принизити тіло, кинувши його в обійми хибких конвульсій, що скидаються на гойдання маятника вперед і назад, а сама тим часом поринає думками (вже втомлена тілесними примхами) деінде: у шахову партію, у згадку про сніданок або ж у читання.

Чужі одне одному тіла поєднуються часто. Буває навіть так, що й душі можуть зливатися. Але в тисячу разів рідше трапляється, що тіло зливається зі своєю душею, причому так гармонійно, що разом із нею може поділяти пристрасть…

Що ж робила моя душа, коли тіло моє кохалося із Геленою?

Моя душа бачила жіноче тіло. До нього вона була байдужа. Вона знала, що це тіло має для неї сенс лише тому, що його звик бачити і кохати той, кого тут не було; тим-то й намагалася вона дивитися на те тіло очима цього третього, який був відсутній, тим-то і силкувалася стати його посередником, вона бачила голизну жіночого тіла, зігнуту ногу, складки на животі, перса, та все це набувало сенсу лише в ті хвилини, коли мій погляд ставав поглядом того відсутнього третього; тоді моя душа вливалася у його погляд і, поєднуючись із ним, бачила зігнуту ногу, складки на животі, перса, як бачив їх той відсутній третій.

Моя душа ставала не лише посередником того третього, а й веліла моєму тілу заступити його тіло, а потім відступала і спостерігала за цими сласними обіймами подружжя, аж ураз веліла моєму тілові знову набути його ідентичності, увійти в це подружнє злягання й брутально зруйнувати його.

На Гелениній шиї спазматично засіпалася блакитна жилка; голова її обернулася, зуби вп’ялися у подушку.

Вона прошепотіла моє ім’я, а очі її благали про те, що треба звести дух.

Моя душа веліла провадити її далі, гнати від утіхи до утіхи, порати її тіло у всіх позиціях, щоб вивести з тіні й зачаєності всі ті куточки, на які падав погляд того відсутнього третього; не давати їй ніякого спочинку, знову і знову повторювати цю конвульсію, в якій вона стає справжня, така, як є, не вдає з себе бозна-що, конвульсію, в якій закарбувалося це тіло в пам’яті того третього, що був тут відсутній, закарбувалося мов тавро, немов печать, немов шифр, немов емблема. Викрасти той таємний шифр, ту королівську печать! Пограбувати таємний покій Павла Земанека, обнишпорити його до щонайменших закутків і все поперекидати догори дном!

Я дивився у Геленине обличчя, червоне мов буряк, спотворене гримасою; я поклав на нього долоню, як ото кладуть її на річ, яку можна обернути і перевернути, знівечити або зім’яти; я обернув її лице праворуч, потім ліворуч; кілька разів зробив отак, а потім той порух переріс у ляпас, потім у другий, а потім у третій. Гелена почала схлипувати, потім лементувати, та не від болю, а з утіхи вона лементувала, задерши підборіддя до мене, а я бив її, бив і бив; потім побачив, що не лише підборіддя здіймається піді мною, а й груди, і я бив (піднявшись над нею) ЇЇ по руках, по боках, по персах…

Усе добігає краю; скінчився нарешті й цей прекрасний розбій. Гелена лежала на животі поперек дивана, вона була зморена і геть виснажена. На її спині видно було родимки, а нижче, на сідницях, червоні сліди від ляпасів.

Я підвівся й, заточуючись, перейшов кімнату; відчинив двері ванної, обернув кран і вмився холодною водою, сполоснувши обличчя, руки і все тіло. Потім звів голову і глянув у дзеркало; обличчя моє всміхалося; коли я побачив його таким (усміхненим), та усмішка видалася мені кумедною, і я зареготався. Урешті втерся рушником і сів на краю ванни. Мені кортіло побути самому бодай кілька секунд, щоб натішитися цією раптовою самотністю, щоб натішитися радістю.

Авжеж, я був задоволений; може, навіть і геть щасливий. Почувався я переможцем, і наступні хвилини та години були вже для мене зайві й нецікаві.

Потім я пішов назад.

Гелена вже лежала не долілиць, а на боку; вона глянула на мене. «Іди до мене, любий», — сказала вона.

Чимало людей після фізичного поєднання їхніх тіл вважають, що вони зіллялися й духовно, тож, унаслідок цієї облудної певності, автоматично дозволяють собі звертатися на «ти» до свого партнера. Оскільки я не поділяю віри в гармонійну синхронізацію душі й тіла, те Геленине звертання збентежило мене і викликало в мені неприязнь. Не відповівши на її поклик, я підійшов до стільця, де лежали мої речі, й хотів було вбрати сорочку.

«Не вдягайся… — попросила Гелена й, простягнувши до мене руку, повторила: — Іди до мене!»

Я хотів тільки одного: щоб далі нічого не було, а якщо це неможливо і воно все-таки буде, то щоб ті хвилини згубилися в незначущості, щоб вони були невагомі, легші від куряви; не хотів я контакту з Геленою, думка про ніжність лякала мене, та заразом остерігавсь я й напруги, й будь-якої драматизації; тим-то неохоче покинув я сорочку на стільці й сів коло Гелени. Жах, та й годі: вона притулилася до мене, припавши лицем до моєї ноги і вкриваючи її поцілунками; незабаром нога стала аж мокра, та не від цілунків: коли вона звела голову, я побачив, що її щоками котяться сльози. Вона втерла їх і сказала: «Не гнівайся, коханий, не гнівайся на мене, що я плачу». Ще раз міцно пригорнувшись, вона обняла мене руками і врешті заридала.

«Що з тобою?» — запитав я.

Схиливши голову, вона сказала: «Нічого, нічого, дурнику мій» — і почала вкривати моє обличчя і все тіло гарячковими поцілунками. «Я з глузду зсунулася від кохання», — додала вона потім і, оскільки я нічого не казав, далі провадила: «Ти кепкуватимеш з мене, але мені байдуже, я ошаліла від кохання, ошаліла!», а що я й далі мовчав, то вона сказала: «І я щаслива…», потім кивнула на столик із недопитою пляшкою горілки. «Ну ж бо, налий!»

Не було в мене ані найменшого бажання наливати ні собі, ні Гелені; я остерігався, щоб нові чарчини горілки не посилили небезпеку продовження цього дня (який був чудовий, та лише за умови, що вже добіг краю, лишився за мною позаду).

«Ну прошу тебе, любий! — Вона вперто показувала на столик і вибачливим тоном докинула: — Не гнівайся, я така щаслива, мені хочеться бути щасливою…»

«Мабуть, для цього не треба пити горілки», — зауважив я.

«Не гнівайся, мені так хочеться!»

Нічого не вдієш; я налив їй чарку. «Ти не гніваєшся на мене?» — запитала вона. Я заперечно хитнув головою. Вона одним духом вихилила чарку і сказала: «Постав це все коло мене!». Я поставив пляшку із чаркою долі, на відстані простягнутої руки.

Вона хутко оговталася від нещодавньої втоми і відразу ж почала корчити з себе маленьке дівча, хотіла тішитися, веселитися і всіляко виказувати своє щастя. Вочевидь, вона почувалася цілком розкутою і природною у своїй голизні (на ній був тільки годинник, де теліпалася ота бляшка із зображенням Кремля), вона прибирала різних поз, у яких їй було б зручніше: схрестила ноги по-турецькому, потім, простягнувши їх, сперлася на лікоть, потім лягла на живіт і поклала голову мені на коліна. Знову і знову товкла вона мені, яка, мовляв, щаслива, намагаючись тим часом поцілувати мене, а я самозречено терпів це, зокрема, тому що губи її були слиняві, а їй не досить було моїх рук та плечей, вона силкувалася ще й вуст моїх сягнути (мушу сказати, я страх не люблю слинявих поцілунків, хіба що у сліпому вирі пристрасті).

Вона знову сказала мені, що нічого такого досі не зазнавала; я відказав (задля годиться), що вона перебільшує. Вона присягалася, що ніколи не бреше в коханні й що в мене немає ніяких підстав не вірити їй. Розвиваючи ту думку, вона почала казати, що передчувала все це ще від нашої першої зустрічі, що в тіла є власний інстинкт, і він не обманює, що, звичайно, її захопив мій розум і моя завзятість (еге ж, завзятість! Цікаво, де вона її побачила?), але знала вона і те, про що не зважувалася сказати раніше: від самого початку існує поміж нами одна з тих таємних угод, яку тіло укладає лише раз у житті. «Тим-то я і щаслива така, розумієш?» Вона нахилилася, щоб узяти пляшку, і налила собі ще одну чарку. Вихиливши її, сказала: «Самій доводиться пити, якщо вже ти не хочеш!».

Хоч та пригода вже минулася для мене, мушу зізнатися, що Геленині слова не були мені неприємні: вони підтверджували успіх мого задуму і цілковиту обґрунтованість мого задоволення. Оскільки я не знав, що сказати, і не хотів сидіти мовчки, я заперечив, зауваживши, що вона, звісно, перебільшує, кажучи, що такого зазнала лише раз у житті; хіба в неї не було такого великого кохання зі своїм чоловіком?

Почувши те, вона поринула у глибоку задуму (вона сиділа на дивані, спустивши ноги додолу, опершись ліктями на коліна і тримаючи у правій руці чарку), а потім тихо сказала: «Так».

Немає сумніву, вона вважала, що патетичність того досвіду, якого вона щойно зазнала, зобов’язує її і до не менш патетичної відвертості. Вона знову повторила «так» і сказала, що, мабуть, було б недобре в ім’я того дива, яке сталося нещодавно, поливати брудом те, що було колись. Знову хильнула ще одну чарку і почала розбалакувати, що найпотужніші переживання такі, що їх не можна порівнювати між собою; кохання, якого зазнала жінка у двадцять років, і те, якого вона зазнала у тридцять, — цілком різні явища. І щоб я добре зрозумів її: не лише з фізичного, а й із психологічного погляду.

Потім (не дуже логічно і без жодного зв’язку) заявила, що я чимось трохи скидаюся на її чоловіка! Вона й сама добре не знала чому: звичайно, зовні я не був схожий на нього, та вона не помилялася, її непогрішний інстинкт просягав крізь зовнішню ослону.

«Я і справді хотів би знати, чим я скидаюся на твого чоловіка», — сказав я.

Вона відказала, що перепрошує, що я сам запитав про нього, сам захотів, щоб вона про нього розповідала, тож тільки тому вона і зважується на це. Та якщо вже я хочу почути щиру правду, то вона не може її не сказати: лише двічі в житті випадало їй так сильно і безумовно захопитися — її чоловіком і мною. Якщо її послухати, нас поєднували з ним життєва завзятість, радість, якою ми пломеніли, вічна молодість і сила.

Пояснюючи моє подібність до Павла Земанека, Гелена висловлювалася досить невиразно і заплутано, та не було сумніву, що вона таки бачила цю подібність, відчувала її і вперто на ній наполягала. Не можу сказати, що ті її слова образили мене чи були мені неприємні, я просто був приголомшений їхньою кумедною безглуздістю; я підійшов до стільця й почав повільно вбиратися.

«Я чимось розгнівала тебе, коханий?» Гелена відчула, що мені прикро, підвелася й підійшла до мене; погладила мене по обличчю й попросила не тримати на неї зла. Водночас вона не давала мені вдягатися. (Хтозна, що діялося у неї в голові, але вона чомусь розглядала штани і сорочку як своїх ворогів.)

Казала, що кохає мене по-справжньому, що цим словом вона не звикла розкидатися, що знайде спосіб довести це мені, що від першого ж мого запитання про її чоловіка вона відразу вгадала, що це була дурня — розповідати про нього, не хотіла вона, щоб поміж нами стояв інший, чужий чоловік, авжеж чужий, бо вже давно перестав він бути для неї чоловіком. «Дурнику ти мій, з ним у нас нічого нема вже три роки. Не розлучилися ми тільки через дитину. Кожен живе своїм життям. Наче двоє чужих людей. І в мене лишилося тільки моє минуле, таке далеке минуле…»

«Це правда?» — запитав я.

«Авжеж, правда», — сказала вона.

«Не бреши так, це ж по-дурному», — сказав я.

«А я не брешу! Ми живемо під тим самим дахом, але вже не як чоловік і жінка; запевняю тебе, давно вже про це і мови не було!»

На мене благально дивилося жалюгідне обличчя закоханої жінки. Кілька разів підряд повторювала вона, що каже правду, що нема у мене ніяких підстав для ревнощів, що її чоловік — це минуле, вона навіть не зрадила його сьогодні, бо не було кого зраджувати, то й не повинен я сушити собі мізки над цим: наше кохання сьогодні було не лише чудове, а й чисте.

У нападі ясновидого жаху я раптом зрозумів, що, по суті, в мене немає підстав не вірити їй. Коли вона з полегшенням помітила це, то почала просити, щоб я сказав їй, що вона таки переконала мене; потім налила собі горілки і захотіла цокнутися зі мною (я відмовився); вона поцілувала мене; у мене аж дрижаки по спині пробігли, але я не зміг відвернутися; мене наче зачаклували її блакитні тваринні очі та її голизна (метушлива й вертлива).

Тепер я бачив ту голизну не такою, як досі; та голизна була вже облуплена, позбавлена тієї збудливої обслони, яка затуляла всі її вікові ґанджі, в яких наче зосередилася вся історія подружжя Земанеків і які тим-то і привертали мою увагу. Тепер, коли вона стояла переді мною, наче облуплена, без чоловіка і подружнього ярма, нічого, тільки вона сама, її фізичні ґанджі раптом утратили їхній звироднілий чар і теж були не більше ніж самими собою, — простісінькими фізичними вадами.

Гелена чимраз дужче п’яніла і дедалі дужче почувалася задоволеною; вона тішилася тим, що я вірю в її кохання, та не могла відразу вигадати, як виказати ті свої почуття: їй раптом закортіло ввімкнути радіо (обернувшись до мене спиною, вона присіла перед приймачем і обернула регулятор); пролунав джаз; Гелена випросталася, очі її сяяли; ось вона заходилася незграбно наслідувати хвилясті танцювальні фігури твісту (я з жахом стежив за її цицьками, що теліпалися з боку на бік). Потім пирхнула. «Добре в мене виходить? Знаєш, я ніколи цього не танцювала!» Потім гучно зареготалася й обняла мене, їй кортіло, щоб я потанцював з нею; я відмовився, і це розізлило її; вона сказала, що ці танці їй незнайомі, то я повинен навчити її так танцювати; і взагалі, їй хочеться, щоб я навчив її багатьох речей, адже їй кортить знову стати молодою разом зі мною. Вона попросила мене запевнити її, що вона завжди була молода (я зробив це). Вона усвідомила, що я вбраний, а вона ні, й знову зареготала; це видалося їй страшенно незвичним; вона запитала, чи в господаря цього помешкання нема великого дзеркала, щоб вона могла поглянути на нас обох. Замість дзеркала там була тільки засклена книжкова шафа; вона спробувала роздивитися нас, але відображення було нечітке; вона підійшла до шафи і знову пирхнула від сміху, розгледівши корінці книжок: Кальвінова «Інституція», Біблія, «Листи до провінціала» Паскаля, твори Гуса; вона дістала Біблію, прибрала врочистої пози, навмання розгорнула книгу і почала читати тоном пророка. Потім запитала, чи хороший із неї проповідник. Я відказав, що те релігійне читання личить їй, та вже пора вбиратися, незабаром прийде пан Костка. «Котра ж година?» — запитала вона. «Пів на сьому», — відказав я. Вона вхопила мене за ліве зап’ястя, де я носив годинника, і вигукнула: «Брехун! За чверть шоста! Ти хочеш здихатися мене!».

Мені хотілося, щоб вона опинилася десь далеко; щоб її тіло (таке відчайдушно матеріальне) дематеріалізувалося, розтопилося, спливло за водою або ж вивітрилося парою крізь вікно, — але це тіло було тут, тіло, яке я ні в кого не вкрав, в якому нікого не переміг і не знищив, пошарпане тіло, яке покинув чоловік, тіло, яким я хотів скористатися, але воно скористалося мною, а тепер нахабно раділо, тішилося і плигало на радощах.

Ніяк не щастило мені скоротити хвилин тієї чудернацької муки. О пів на сьому Гелена нарешті почала вбиратися. Побачивши на руці червоний слід від удару, вона погладила його; сказала, що це залишиться їй на згадку про мене аж до наступної зустрічі; потім хутко поправилася: звісно ж, ми зустрінемося набагато раніше, ніж цей слід зникне на її тілі! Стоячи переді мною (одну панчоху вона вже наділа, другу тримала в руці), вона хотіла, щоб я пообіцяв їй, що ми і справді побачимося раніше; я підтвердив кивнувши; того їй виявилося не досить, вона почала вимагати, щоб я дав слово, що ми відтепер зустрінемося ще багато разів.

Вбиралася вона дуже довго. Пішла за кілька хвилин до сьомої.

5

Я відчинив вікно, з нетерпінням очікуючи, аж протяг винесе усі згадки про цю змарновану днину, залишки усіх запахів і відчуттів. Прибрав пляшку, порозкладав подушечки на дивані, й коли мені здалося, наче вже не лишилося ніяких слідів, сів у фотелі коло вікна, очікуючи (майже наполегливо) Костку, — очікуючи на його чоловічий голос (мені страшенно хотілося почути глибокий чоловічий голос), на його високу постать із плескатими грудьми, на його мирні слова, очікуючи і те, що він розкаже мені про Люцію, яка, на відміну від Гелени, була така нематеріальна, така абстрактна, така далека від конфліктів, напруг і драм і водночас так упливала на моє життя; потім мені спало на думку, що цей уплив здійснювався в такий самий спосіб, як ото, за словами астрологів, упливають на людське життя рухи зірок; сидячи у фотелі (коло відчиненого вікна, в яке виносило протягом Геленин дух), я думав про те, що, либонь, таки розгадав той містичний ребус і дізнався, чому Люція промайнула небом цих двох днів: лишень задля того, щоб звести нанівець мою помсту, щоб обернути імлою все, що привело мене сюди; адже Люція, ця жінка, яку я так колись кохав і яка в незбагненний спосіб вислизнула від мене останньої миті, була богинею втечі, богинею марної погоні, богинею імли; і вона й досі тримає в руках мою голову.

Частина шоста

Костка

1

Давненько ми не бачилися, втім, як по правді, ці зустрічі рідко і траплялися. Дивно, але подумки я часто зустрічаю Людвіка Яна і дуже часто звертаюся до нього з довгими промовами як до головного мого супротивника. Я так звик до його нематеріальної присутності, що, несподівано здибавши його учора живцем після довгих років відсутності, аж розгубився.

Я прозвав Людвіка моїм супротивником. Чи маю я право називати його так? За якимось дивним збігом, щоразу, як ми зустрічалися, я був у скруті й щоразу він приходив мені на поміч.

Проте під тим альянсом завжди крилася прірва незгоди. Хтозна, чи збагнув це Людвік, як це усвідомлював я. Принаймні він більшої ваги надавав нашій зовнішній пов’язаності, ніж внутрішнім відмінностям поміж нами. Непримиренний із зовнішніми ворогами, він поблажливо ставився до внутрішньої несхожості.

А ось я — ні. Для мене все було якраз навпаки. Це не означає, що я не люблю Людвіка. Ні, я люблю його, як ми любимо наших супротивників.

2

Я познайомився з ним під час одного з тих метушливих зібрань, що так кипіли в нас на факультеті сорок сьомого року. Майбутнє нації балансувало на самісінькій грані. Я брав участь у всіх дискусіях і голосуваннях, причому був на боці комуністичної меншості, виступаючи проти тих, що натоді в університетах становили більшість.

Чимало християн, католиків і протестантів, ставили мені це на карб. Вони вважали зрадою те, що я солідаризуюся із рухом, який на чолі своєї ідеології поставив атеїзм. Ті, з котрими мені часом доводиться зустрічатися, гадають, що за ці п’ятнадцять років я усвідомив свою помилку. Та я намагаюся їх розчарувати. Я й досі не змінив своєї позиції.

Звичайно, комуністичний рух безбожний. Та тільки християни, що не помічають колоди в своєму оці, можуть обвинувачувати в цьому тільки комунізм. Кажу: християни. Але де вони, га? Довкола себе я бачу тільки псевдохристиян, що живуть так само, як і невіруючі. А бути християнином означає жити по-іншому. Це означає йти Христовим шляхом, наслідувати Христа. Означає відкинути власні інтереси, відмовитися від особистого добробуту і влади, обернутися до вбогих, упосліджених, до тих, котрі страждають. І церква зробила це? Мій батько був постійно безробітний, але смиренно вірив у Бога. Він звертав до Господа своє набожне лице, але церква ніколи звертала свого лиця до нього. Ближні покинули його, знехтувала ним і церква, лишився він наодинці зі своїм Богом, аж спіткала його хвороба, а тоді й смерть.

Церкви не зрозуміли, що робітничий рух був рухом упосліджених і спраглих справедливості. Церкви не переймалися тим, щоб разом із ними і для них створити царство Боже на землі. Вони долучилися до гнобителів і в такий спосіб забрали Бога в робітничого руху. І тепер вони намагаються докоряти йому за безбожність? Ото вже фарисейство! Звичайно, соціалістичний рух безбожний, але в цьому я вбачаю Божу догану, що звернена до нас, християн! Догану за те, що ми безсердечні до знедолених і пригноблених.

І що робити мені в цій ситуації? Жахатися, що зменшується кількість віруючих? Чи лякатися, що школа виховує дітей в антирелігійному дусі? Ні. Справжня релігія не потребує сприяння світської влади. Світська неприязнь тільки зміцнює віру.

Може, повинен я боротися з соціалізмом, тому що він, з нашої ж вини, безбожний? Я можу тільки шкодувати, що трагічна помилка віддалила соціалізм від Бога. Можу тільки з’ясовувати цю помилку і працювати над тим, щоб поправити її.

Зрештою, чому ви так непокоїтеся, християни, браття мої? Усе діється з волі Божої, й часто я думаю собі, чи не в тому й полягає Господній задум, щоб ми збагнули, що людина не зможе сісти на його престолі й, хоч який справедливий був би устрій цього світу, без його участі він тільки зазнає краху і зійде нанівець.

Пригадую ті роки, коли люди в нас уже гадали, ніби вони на порозі раю. І як пишалися вони: то ж був їхній рай, вони самі побудували його, ніхто з неба їм не допомагав! Але він випарувався простісінько у них на очах.

З

До лютого 1948 року моє християнство влаштовувало комуністів. Вони любили слухати, коли я пояснював соціальний зміст Євангелії, громив старий трухлявий світ із його добром і війнами, доводив спорідненість християнства і комунізму, їм важливо було залучити на свій бік найширші верстви населення, зокрема і віруючих. Та після лютого все почало мінятися. Я був тоді асистентом і виступив на захист кількох студентів, яким загрожувало виключення з університету через політичну позицію їхніх батьків. Той протест привів мене до конфлікту з керівництвом. Пролунали голоси, які казали, що людина з такими відвертими релігійними переконаннями не може виховувати соціалістичну молодь. Ішло до того, що я муситиму боротися, щоб утриматися на посаді. Саме тоді дізнався, що під час якогось із пленарних засідань партійного комітету за мене заступився студент Людвік Ян. Він заявив, що було б чорною невдячністю забути про те, чим був я для партії до Лютневої революції. Йому закидали моє християнство, та він відказав на те, що релігія в моєму житті лише перехідний етап і що я переросту його, бо ще молодий.

Я подякував йому за підтримку. Та водночас зауважив, що старший за нього, то годі сподіватися, що я «переросту» мою віру. Поміж нами спалахнула суперечка про існування Бога, про дочасність і про вічність, про ставлення Декарта до релігії, про те, чи був Спіноза матеріалістом, і про багато інших речей. Згоди ми не дійшли. Урешті я запитав Людвіка, чи не шкодує він за тим, що підтримав мене, якщо вже я такий непоправний. Він відказав, що віра в Бога — моя особиста справа, та й, зрештою, нікого вона не стосується.

Більше нам не випадало нагод зустрітися на факультеті. Утім, наші долі виявилися дуже подібними. За три місяці після нашої розмови Яна виключили з партії й вигнали з університету. А за пів року по тому довелося піти з університету й мені. Витурили мене? Змусили піти? Не можу сказати.

Щоправда, проти мене і проти моїх переконань лунало дедалі більше голосів. Правда й те, що декотрі колеги давали мені зрозуміти, що я повинен виступити із заявою атеїстичного змісту. Нарешті правда й те, що під час моїх лекцій трапилося кілька агресивних випадів з боку студентів-партійців, які ображали мою віру. Але правда і в тому, що поміж комуністами на факультеті в мене було чимало друзів, які поважали мене за ту позицію, яку я мав до Лютневої революції. Може, досить було б тільки одного: щоб я почав боронитися. Вони, звичайно, стали б на мій захист. Але я нічого не зробив.

4

«Ідіть за мною», — сказав Ісус своїм учням, і вони без вагань покинули свої неводи, свої човни, оселі, родини і подалися за Ним. «Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого».[1]

Якщо ми чуємо поклик Христа, то повинні безумовно йти за Ним. Це давно відомо з Євангелії, та за новітньої доби ті слова сприймаються лише мов казка. До чого вчепити той заклик у нашому прозаїчному житті? Куди треба нам іти і за ким повинні ми прямувати, покинувши наші неводи?

Та звучить цей поклик і в нашому світі, хоч ми насилу чуємо його. Звісно ж, приходить він нам не поштою, як ото рекомендована бандероль. Він прихований. Дуже рідко з’являється він нам у спокусливому рожевому вбранні. «Не те діяння, що ти його обереш, а те, що суперечить твоєму вибору, твоїм думкам і твоєму бажанню, мусиш ти обрати, ось де твій шлях, що на нього закликаю я тебе, що ним повинен ти прямувати, шлях, що ним пішов твій Учитель…» — писав Лютер.

У мене було чимало підстав триматися за посаду асистента. Вона була порівняно зручна, надавала багато вільного часу для продовження моїх студій і до кінця моїх днів забезпечувала кар’єру викладача в університеті. Однак мене лякало те, що я тримаюся за цю посаду. Тим паче, що я бачив, скількох вартісних людей, викладачів та студентів, витурили з університету. Я боявся чіплятися за це вигідне становище, адже його надійність і забезпеченість відокремить мене від тієї хисткої долі, яку мали мої ближні. Я зрозумів, що натяки на те, що мені доведеться піти з університету, були покликом. Я чув, як хтось мене кличе. Хтось застерігав мене від кар’єри, здатної скувати мою думку, мою віру, а потім і мою совість.

Моя дружина, з якою ми мали дитину, якій було вже п’ять років, звісно ж, усіляко наполягала на тому, щоб я боронився й робив усе, щоб лишитися на факультеті. Вона думала про маленького сина, про майбутнє родини. Для неї більше нічого не важило. Коли я дивився на її вже змарнілі риси, мене жахала ця безмежна заклопотаність, заклопотаність завтрашнім днем і наступним роком, заклопотаність повсякденням і прийдешніми роками. Мене злякав цей тягар, і в душі моїй почув я Ісусові слова: «Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха».[2]

Мої вороги гадали, що я гризтимуся від клопотів, а я почув у собі неочікувану безтурботність. Вони думали, що я почуватимуся обмеженим у свободі, а якраз тоді я й відкрив для себе реальну свободу. Я збагнув, що людині нема чого втрачати, що місце її скрізь, скрізь там, де ходив Ісус, а це означає: скрізь поміж людьми.

Здивувався я на початку і шкодував, але потім пішов назустріч злу моїх супротивників. Лихо, якого вони мені завдавали, я сприйняв як зашифрований поклик.

5

Комуністи цілком у релігійному дусі вважають, що людина, яка завинила перед партією, може здобути прощення гріхів, якщо попрацює певний час поміж селянами чи робітниками. За роки, що спливли після лютого, чимало представників інтелігенції на коротший чи на довший час подалися в копальні, на фабрики, на будови і в державні господарства, де, після таємничого очищення в тій обстановці, дістали змогу знову повернутися до установ, шкіл чи секретаріатів.

Коли я заявив дирекції факультету, що йду з посади й не прошу перевести мене на наукову роботу, а навпаки, хочу знайти своє місце поміж народом, бажано фахівцем у якомусь державному господарстві, мої колеги-партійці, і друзі, і недоброзичливці, витлумачили той крок не згідно з моєю вірою, а на свій лад: як вияв унікальної здатності до самокритики. Оцінивши це, вони допомогли мені знайти місце у держгоспі в Західній Чехії, де був непоганий директор і красиві краєвиди. Задля підтримки мені видали похвальну характеристику.

Моє нове становище переповнило мене неймовірною радістю. Я наче знову народився на світ. Те державне господарство створили в покинутому селі біля самого кордону, яке лиш наполовину заселилося після того, як звідти після війни депортували німців. Довкруги височіли пагорби, здебільшого безлісні, вкриті пасовиськами. Поміж тими пагорбами були розкидані сільські хати. Долинами повзли тумани, що, ніби рухома завіса, ставали поміж мною й населеною місцевістю, тож здавалося, ніби це світ на п’ятий день творіння, коли Бог іще сумнівався, чи віддати його людям.

Та й люди здавалися тут стійкішими. Вони були віч-на-віч з природою, з безкраїми луками, зі стадами корів і отарами овець. Мені легко дихалося у їхньому товаристві. Незабаром мені спало на думку, як ліпше використати ці горбисті трав’яні луки: угноєння, різні способи сінажу, дослідне поле лікарських рослин, теплиці. Директор був дуже вдячний мені за ті ініціативи, а я вдячний був йому за те, що він давав мені змогу заробляти на шмат хліба корисною працею.

6

Був 1951 рік. Вересень видався прохолодний, та в середині жовтня раптом потеплішало, й осінь трималася погідна мало не до кінця місяця. Копиці сіна, що сохли на луках, поширювали навколо духмяні пахощі. У траві проблискували тендітні стебельця осінчака. О тій порі у довколишніх хуторах пішли чутки про молоду волоцюжку.

Шибеники з сусіднього села вешталися викошеними луками. Гасали там, галасували на всю горлянку, аж помітили, як із копиці вилізла дівчина, розпатлана, з билинками сіна в косах, ніхто її досі тут і в очі не бачив. Перелякано роззирнулася навсібіч і дременула до лісу. Поки хлопчаки здогадалися побігти за нею, вона вже щезла з очей.

Тут дещо згадала і селянка, що мешкала неподалік: якось поралася вона в господі, аж десь узялася дівчина років двадцяти, в пошарпаному пальтечку, і, похнюпившись, попросила в неї шмат хліба. «Куди ж це ти прямуєш?» — запитала молодиця. Дівчина відказала, що шлях її ще далекий. «І ти оце пішки йдеш?» — «Я загубила гроші, які в мене ще були», — відказала та. Молодиця більш не розпитувала її, налила молока і дала скибку хліба.

Потім дещо розповів і наш пастух: якось на горбку біля пенька він поклав свій хліб з маслом і бідончик із молоком. Сам пішов до стада, а як повернувся, то побачив, що хліб уже десь щез разом із бідончиком.

Дітлахи відразу ж підхопили ті новини, щедро збагативши їх вигаданими розповідями. Досить було, щоб десь пропала якась річ, і це відразу ж починали вважати доказом існування незнайомки.

Вода на початку вересня була вже холодна, та вони присягалися, що бачили, як у ставку неподалік від села купалася та дівчина. А то якось чули, що десь далеко хтось співає ніжним дівочим голосом. Дорослі казали, що то в хатині на пагорбі ввімкнули радіо, та дітлахи знали, що то була вона, лісова дівчина, яка простувала пагорбами, коси її були розпущені, й вона співала.

Якось увечері вони розпалили в полі багаття з хмизу, а потім укинули в гарячий жар картоплю. Глянули на узлісся, аж якась дівчинка крикнула, що бачить, як хтось дивиться на них із пітьми. Почувши те, один хлопчик ухопив грудку і пожбурив її в тому напрямку, який показало те дівча. Цікаво, що ніхто не скрикнув у темряві, але сталося інше. Усі дітлахи накинулися на хлопчика, який пожбурив грудку, і мало не повалили його додолу.

Авжеж, саме так: історія про молоду волоцюжку не збудила звичної дитячої жорстокості, хоч із тією дівчиною пов’язували дрібні крадіжки. Від самого початку вона викликала приховані симпатії. Може, людські серця зворушила невинна дріб’язковість тих крадіжок? Чи її молодий вік? А може, її оберігала опіка янгола?

Так воно було чи ні, але та грудка розбудила в дитячих серцях любов до безпритульної дівчини. Покинувши згасаюче багаття, вони лишили біля нього купку печеної картоплі, нагорнули на неї приску, щоб не вичахла, і встромили у неї галузку. Вигадали навіть ім’я для тієї дівчини. На аркуші з учнівського зошита вони написали великими літерами: «МАНДРУСЮ, ЦЕ ТОБІ!». Поклали його біля картоплі й притиснули грудкою. Потім відійшли і поховалися у кущах, щоб простежити, як із лісу, скрадаючись, вислизне боязкий силует. Сутінки поволі згущувалися, настала ніч, але ніхто так і не з’явився. Дітлахи урешті повилазили зі своєї схованки і попрямували додому. Та наступного дня, насилу продерши очі, всі вистрибом подалися у поле. Картопля зникла, не було і того аркуша, і галузки.

Дівчина стала для дітей феєю-мазункою. Вони носили їй горнятка з молоком, хліб, картоплю й залишали записки. Для своїх дарунків вони весь час міняли місця. Не залишали їх в тому самому місці, як ото залишають милостиню для жебраків. Вони гралися з нею. Гралися у пошуки скарбу. Почавши від того місця, де вперше лишили купку картоплі, вони потроху рухалися від села у поля. Залишали їхні скарби біля пеньків, скель, біля розп’яття, біля куща шипшини. Ніхто не казав, де вони лишають ті дарунки. Усі остерігалися порушити тонке павутиння тієї гри, ніколи не пантрували на Мандрусю, ніколи не переймали її. Вони погодилися, що вона буде невидима.

7

Та казка тривала недовго. Якось директор нашого держгоспу разом із головою національного комітету громади подався на узгір’я, щоб оглянути декілька покинутих хат, з яких мали зробити притулки для робітників, що працювали далеко від містечка. Дорогою їх застав дощ. Поблизу був тільки ялиновий гайок, а на його узліссі — якась повітка. Вони побігли до тієї повітки і відчинили двері, що замикалися тільки на дерев’яний засув знадвору. Світло просягало досередини крізь двері й шпарини у покрівлі. Сіно в кутку було прим’яте, наче там хтось лежав. Там вони і полягали; слухали, як дощ ляпає по стрісі, вдихали пахощі сіна і розмовляли. Аж директор випадково помацав у сіні праворуч і відчув, що в сухих стеблах є щось тверде. То була валізка. Пошарпана дешева валізка з картону. Хтозна, чи довго вагалися ті чоловіки, перш ніж відкрити її. Проте, звісно ж, таки відкрили і виявили там чотири прегарні нові сукні, що личили б тільки молодій дівчині. Те вишукане вбрання ніяк не узгоджувалося з дешевою валізкою, тож виникла підозра, що воно крадене. Під сукнями була сяка-така дівоча білизна і жмут листів, перев’язаний блакитною стьожкою. І то було все. До сьогодні не знаю я, що то були за листи, не знаю навіть, чи голова з директором їх читали. Знаю лишень, що з тих листів їм пощастило з’ясувати ім’я отримувачки: Люція Шебеткова.

Поки вони міркували над тією несподіваною знахідкою, голова випорпав у сіні ще одну річ. То був старий облуплений бідончик для молока. Той самий блакитний емальований бідончик, що про його таємниче зникнення вже два тижні розповідав вечорами у шинку пастух. Після того все поточилося дуже швидко. Голова засів на чатах у гайку, а директор подався до містечка і викликав поліцая. Коли вже сутеніло, до повітки з сіном прийшла дівчина. Вони дали їй увійти, зачинити за собою двері, зачекали з пів хвилини, а потім і самі туди ввалилися.

8

Обидва чоловіки, що зловили Люцію в повітці з сіном, були добрі люди. Голова, давній сільський наймит, був порядний чоловік, батько шістьох дітей. Що ж до поліцая, то це був добротливий наївний селюк із пишними вусами. Ні той, ні той і мухи не скривдили б.

Проте мені стало якось недобре, коли я дізнався, як злапали Люцію. Ще й зараз серце моє стискається, коли я уявляю, як директор і голова порпаються в її валізці, перебираючи найінтимніші речі її побуту, зворушливі таємниці її заношеної білизни, розглядають те, чого не можна бачити.

І ще одне видиво не дає мені спокою: отой барліг із сіном, з якого неможливо втекти, бо єдиний вихід загородили собою два здоровезні дядьки.

Згодом, дізнавшись більше про Люціїне життя, я з подивом збагнув, що переді мною враз постала самісінька сутність її долі, яка зосередилася в тих двох болісних образах. Обидва вони були образом зґвалтування.

9

Тієї ночі Люція спала не в повітці з сіном, а на залізному ліжку в колишній крамниці, де влаштували поліційний постерунок. Наступного дня її допитували в національному комітеті. З того допиту стало відомо, що вона працювала в Остраві й там-таки мала постійне мешкання. Втекла вона звідти, бо далі там жити було неможливо. Коли її попросили висловитися точніше, то зустріли вперте мовчання.

А чому вона забилася аж сюди? Її батьки, відказала вона, мешкають у Хебі. То чом вона не повернулася до них? Вже дорогою її охопив такий панічний страх, що вона вийшла з поїзда, ще перш ніж він прибув до міста. Батько все життя страшенно лупцював її.

Голова національного комітету сказав, що вони відправлять її назад до Острави, бо вона поїхала звідти, не розрахувавшись із роботи. Люція відтяла, що втече з поїзда на першій же станції. На неї кричали, та незабаром стало зрозуміло, що це ні до чого. Тоді в неї запитали, чи не ліпше було б відправити її додому, в Хеб. Вона затято покрутила головою. Ще кілька хвилин з нею розмовляли суворо, потім голова здався перед своєю добротою. «То що ж ти хочеш, га?» Вона запитала, чи не могли б її лишити тут і дати якусь роботу. В комітеті звели плечима і сказали, що запитають у державному господарстві.

Нестача робочих рук завжди завдавала директорові значних труднощів. Тим-то він охоче погодився на пропозицію національного комітету. Після чого сказав мені, що я можу отримати людину для роботи в теплицях, яку я давно випрошував. І того самого дня голова національного комітету привів мені Люцію.

Добре пам’ятаю той день. Був уже кінець листопада, і після кількох сонячних тижнів осінь нарешті показала своє вітряне, дощовите обличчя. Висіла імла. Похнюпившись, із байдужим поглядом, Люція стояла біля голови, на ній було стареньке брунатне пальтечко, в руці валізка. Тримаючи той блакитний бідончик для молока, голова врочисто сказав: «Хоч ти і чинила недобре, ми прощаємо тобі й виявляємо тобі довіру. Тебе могли відправити до Острави, але ми залишаємо тебе тут. Робітничому класові скрізь потрібні чесні люди. Постарайся не розчарувати нас!».

Він поніс бідончик до себе у кабінет, щоб потім віддати його пастухові, а я попровадив Люцію до теплиці, познайомив з іще двома нашими працівницями і показав, що треба робити.

10

У моїх спогадах Люція затуляє все, чим я тоді жив. У її тіні, проте досить-таки чітко, вимальовується постать голови національного комітету. Коли ви були в мене учора, Людвіку, коли сиділи у цьому фотелі, я не хотів образити вас. Тепер, коли ви знову зі мною в тому вигляді, який найбільше звичний для мене, коли ви постали як образ, як тінь, я скажу вам: той старий наймит, який хотів побудувати рай для своїх убогих односельців, цей чесний чолов’яга, що з таким наївним завзяттям пишними словесами виголошував прощення, казав про довіру, про робітничий клас, був набагато ближчий моєму серцю і моєму мисленню, ніж ви, хоч він ніколи не був прихильний до мене.

Колись ви казали, ніби соціалізм виріс на ґрунті європейського раціоналізму і скептицизму, поза релігією й обернений проти релігії, й що по-іншому його не можна тлумачити. Та невже ви і досі серйозно вважаєте, що неможливо побудувати соціалізм, якщо не вірити у первинність матерії? Невже ви і справді упевнені в тому, що люди, які вірять у Бога, не можуть націоналізовувати заводи?

Я цілком певен, що та лінія духу, яка бере початок від Христового Благовістя, цілком природно стремить до соціальної рівності й соціалізму. І коли я згадую найзапекліших комуністів першого соціалістичного періоду моєї країни, як, наприклад, отой голова, що віддав мені Люцію, ті люди видаються мені ближчими до релігійних фанатиків, ніж до скептиків-вольтер’янців.

Революційна доба після 1948 року небагато спільного мала зі скептицизмом і раціоналізмом. То була пора великої колективної віри. Людина, що, сповідуючи її, ішла в ногу з часом, була переповнена палким духом братерства, який притаманний релігії: вона зрікалася свого «я», своїх інтересів, свого приватного життя задля чогось вищого, надособистого. Звісно, марксистські тези мають світське походження, та сенс, який за ними визнавали, був близький до Євангелії й біблійних заповідей. Вони утворювали сукупність недоторканних, а отже, користуючись нашою термінологією, святих ідей.

Та минуща чи радше вже минула епоха мала в собі за духом щось від великих релігій. Шкода, що не змогла вона сягнути самісінького краю свого релігійного самопізнання! Від релігії запозичила вона манери і почуття, однак всередині залишалася порожня й безбожна. Та я завжди вірив, що Господь таки змилується, що дасть себе пізнати, що врешті освятить цю велику світську віру. Марно я чекав цього.

Ця епоха врешті зрадила свою релігійність і заплатила данину спадщині раціоналізму, на яку вона покликалася лише тому, що не розуміла саму себе. Раціоналістичний скептицизм цілі століття нівечить християнство. Нівечить, але так і не знівечить. А комуністичну теорію, що є його творінням, знівечив за кілька десятиліть. Вас, Людвіку, він теж знівечив. І ви це добре знаєте.

11

Коли людям щастить утекти в казку, вони можуть почуватися там шляхетними, сповненими співчуття й поезії. У повсякденному житті вони, на жаль, украй обережні, недовірливі й підозріливі. Отак вони поводилися й з Люцією. Коли вона вийшла із царства дитячих казок і стала справжньою молодою дівчиною, що жила клопотами і побутом інших робітниць держгоспу, вона стала заразом об’єктом цікавості, не позбавленої тієї злої неприязні, яку почувають люди до янголів, яких скинули з небес, і до фей, котрих вигнали з казки.

Звичне мовчання не стало в пригоді Люції. З Острави до державного господарства через місяць надійшла її особова справа. З тих паперів ми дізналися, що спочатку вона була ученицею перукаря в Хебі. За порушення моральних норм її на рік запроторили до виправного дому, після того вона подалася до Острави. На роботі на неї не було нарікань. У гуртожитку вона поводилася зразково. Перед зникненням вона вчинила дуже незвичайне правопорушення: її зловили за крадіжкою квітів на цвинтарі.

Усі ті відомості були скупі, вони не лише не з’ясували Люціїної таємниці, а й огорнули її ще дужчою загадковістю.

Я пообіцяв директорові, що візьму цю дівчину під свою опіку. Вона вабила мене. Мовчазна, працювала завзято. В її скромності був якийсь спокій. Не помічав я у ній і сліду химерності, якої можна було чекати від дівчини, що вешталася бозна-де кілька тижнів. У держгоспі, казала вона, їй добре, і вона не збирається йти звідси. М’яка вона була, готова поступитися в будь-якій суперечці, тож потроху зажила прихильності в дівчат, що працювали з нею. І все ж таки видно було, що за її небагатослівністю криється те, що виказує нелегку долю і скривджену душу. Мені так хотілося, щоб вона звірилася мені у всьому, та я знав, що в житті їй довелося вислухати чимало запитань, які, мабуть, викликали в неї враження, ніби її допитують. Тим-то я нічого не питав у неї і почав сам розповідати. Я говорив із нею щодня. Ділився моїми планами про влаштування поля лікарських рослин. Розповідав, як селяни колись лікувалися відварами чи настоянками різного зілля. Казав про вужаче зілля, яке використовували від холери або чуми, про ломикамінь, що руйнує камінці в нирках і жовчних протоках. Люція слухала. Вона любила рослини. Та що вже за проста душа це була! Нічого не знала вона про них, навіть назвати не могла майже жодної.

Надходила зима, а в Люції, крім тих гарних суконь, не було чого вдягнути. Я допоміг їй розібратися з грішми. Змусив її придбати непромокальний плащ і светр, а потім інші речі: взуття, піжамку, панчішки, тепле пальто…

Якось я запитав, чи вірить вона у Бога. Відповідь її видалася мені вельми значущою. Вона не сказала «ні», не сказала і «так». Насилу звела плечима і відказала: «Не знаю». Я запитав, чи знає вона, хто такий Ісус Христос. Вона сказала, що знає. Насправді вона нічого не знала про нього. Його ім’я невиразно пов’язувалося у неї з Різдвом і ще з кількома уявленнями, що ніяк не узгоджувалися поміж собою. Досі Люція не знала ні віри, ні безвір’я. У мене аж голова обертом пішла, либонь, як у закоханого, який виявив, що до нього жоден чоловік ще не торкався тіла його коханої. «Хочеш, я розкажу тобі про нього?» — запитав я; вона згідно кивнула. Пасовиська і пагорби вже були вкриті снігом. Я почав розповідати. Люція слухала…

12

Чималенько випало на її тендітні плечі. Їй потрібен був хтось, що допоміг би їй, але нікому не було до неї діла. Допомога, яку пропонує релігія, Люціє, проста: здайся. Здайся разом зі своїм тягарем, від якого ти знемагаєш. У самопосвяті настає велике полегшення. Знаю, що тобі не було кому здаватися, бо ти боялася людей. Але є Бог. Здайся йому. Тобі стане легше.

Піддатися — означає відкинути минуле життя. Вирвати його з душі. Сповідатися. Скажи мені, Люціє, чому ти втекла з Острави? Через ті могильні квіти?

І через них теж.

А навіщо ти їх брала?

Бо їй було сумно. Вона ставила їх у вазу в гуртожитку в кімнаті. Вона збирала їх і на лоні природи, але ж Острава — чорне місто і довкола нього природи немає, тільки звалища шлаку, огорожі, пустища і де-не-де переліски, геть закурені сажею. Гарні квіти вона знаходила тільки на цвинтарі. Пречудові, урочисті квіти. Гладіолуси, троянди або лілії. Або ж хризантеми з величезними шапками тендітних пелюсток…

А як тебе зловили?

Вона часто ходила на цвинтар, ця місцина їй подобалася. Не лише за те, що там можна було доп’ясти квіти, а й за те, що там було спокійно. Їй легшало від того супокою. Кожна могила була окремим квітником, тож вона зупинялася біля кожної, розглядала монументи, печальні написи. Щоб її не турбували, вона ставала на коліна, як ото робили інші відвідувачі, переважно похилого віку. Якось вона отак припала коло свіжої могили. Труну опустили в неї ледве кілька днів тому. Земля була ще м’яка, на ній були вінки, а спереду стояв у вазі букет руж. Люція уклякла навколішки, і плакуча верба над нею була наче небосхил, що лагідно шепотів угорі. Вона розчинилася в цій невимовній благодаті. Аж тієї миті туди підійшов старий добродій із дружиною. Може, то була могила їхнього сина чи брата, хтозна. Вони побачили молоду незнайомку, що стояла навколішки біля поховання, і здивувалися. Хто це міг бути? Може, тут крилася якась родинна таємниця, може, то була якась родичка, якої вони ніколи не бачили, або ж коханка небіжчика… Вони зупинилися, не зважуючись її потурбувати, і дивилися на неї здалеку. Ось вона підвелася, взяла із вази той букет із розкішними трояндами, який вони самі туди нещодавно поставили, обернулася і пішла собі. Вони побігли за нею. Хто ви, запитали вони. Вона не знала, що відповісти, щось белькотіла від збентеження. Вони помітили, що вона геть не знає покійного. Погукали на поміч доглядачку. Потім змусили дівчину показати посвідчення особи. Кричали на неї, казали, що немає нічого гіршого, ніж красти у мерців. Доглядачка підтвердила, що квіти на могилах крадуть не вперше. Вони викликали поліцію, Люцію знову мордували запитаннями, і вона у всьому зізналася.

13

«Зостав мертвим ховати своїх мертвих»,[3] — сказав Ісус. Квіти на могилах належать живим. Ти не знала Бога, Люціє, але ти уповала на нього. У природній красі квітів ти відкрила для себе надприродне. Тобі не потрібні були квіти для когось. Вони потрібні були тобі самій. Щоб наповнити пустку твоєї душі. А вони зловили тебе і принижували. Але хіба це була єдина причина того, що ти втекла з того чорного міста?

Вона мовчала. Потім покрутила головою: ні.

Хтось тебе скривдив?

Вона кивнула.

Розкажи, Люціє!

Кімната була маленька. Під стелею світилася лампочка без абажура, гола, цинічна, вона криво стирчала в патроні. Під стіною ліжко, над ним картина: якийсь прегарний чоловік у блакитній хламиді укляк навколішки. То був Гетсиманський сад, але Люція не знала того. Ото туди він її привів, вона боронилася, вона кричала. Він хотів її зґвалтувати, здирав із неї одіж, але вона видерлася і втекла від нього далеко.

Хто це був, Люціє?

Вояк.

Ти кохала його?

Ні, вона його не кохала.

То чому ж ти пішла до тієї кімнати, де була тільки лампочка без абажура і ліжко?

Її вабила до нього пустка, що була в її душі. І, щоб наповнити її, сердешна дівчина не знайшла нікого, крім шмаркача, що відбував свій термін у війську.

І все ж таки, Люціє, не зовсім добре я розумію тебе. Якщо ти пішла з ним до тієї кімнати, де не було нічого, крім ліжка, то чому ж ти втекла звідти потім?

Він був недобрий і брутальний, як і решта.

Про кого ти кажеш, Люціє? Яка решта?

Вона мовчала.

Хто в тебе був до того вояка? Кажи, Люціє! Розповідай!

14

Їх було шестеро, а вона була сама. Шестеро, від шістнадцяти до двадцяти років. Їй було шістнадцять. У них була ватага, і вони говорили про неї з повагою, наче про язичницьку секту. Того дня пролунало слово «посвята». Вони принесли кілька пляшок дешевого вина. Вона долучилася до пияцтва зі сліпою покорою, в яку вкладала всю свою невтілену любов до батька і матері. Вона пила, як і вони пили, сміялася, як сміялися й вони. Потім вони звеліли їй роздягнутися. Ніколи не робила вона того в їхній присутності. Але ватажок роздягнувся перший, і вона зрозуміла це так, ніби той наказ стосувався не лише її, тож покірно вчинила це. З довірою до них, з довірою навіть до їхньої грубості. Вони були її притулком, її щитом, вона не могла собі уявити, що втратить їх. Вони були її матір’ю, її батьком. Вони пили, реготали і дали їй інші накази. Вона розставила ноги. Їй було страшно, вона знала, що це означає, але скорилася. Вона зойкнула, і по ногах побігла кров. Хлопчаки галасували, піднімали склянки і поливали дешевим пінявим вином спину ватажка, тендітне Люцїїне тіло, лили вино поміж її ноги, щось гукали про хрещення й посвяту, а потім ватажок покинув її й підвівся, і його заступив інший член ватаги, й отак по черзі, за віком, вони всі міняли один одного, аж останнім підійшов до неї наймолодший, було йому шістнадцять років, як і їй, Люція вже не тямилася від болю, їй хотілося відпочити, побути самій, а він був наймолодший, тож вона зважилася його відштовхнути. Але він образився, ще б пак, адже його принизили, бо він найменший! А він такий самий член ватаги, як і всі! Він хотів це довести й дав їй ляпаса, й ніхто навіть пальцем не кивнув, щоб заступитися за неї, усі ж бо знали, що наймолодший теж має право і вимагає того, що йому належить. У Люції побігли сльози з очей, та вона не зважилася протестувати і покірно розчепірила ноги вшосте…

Де це сталося, Люціє?

У помешканні одного з їхньої ватаги, батьки його працювали в нічну зміну, там була кухня й кімната, в кімнаті стіл, диван і ліжко, над дверима засклений напис: «Нехай Господь пошле нам щастя!», а над узголів’ям ліжка у рамочці було зображення гарної пані в блакитній сукні, яка пригортає до себе немовля.

Діва Марія?

Люція не знала.

А потім що було, Люціє?

Потім це повторювалося багато разів у тому самому помешканні, а потім і в багатьох інших, і надворі також, у лісі. Для ватаги це вже стало звичним ділом.

Тобі це подобалося, Люціє?

Ні, вони ставилися до неї дедалі гірше, були дедалі брутальніші, але неможливо вже було відчепитися від них, ні вперед не було шляху, ні назад.

І як воно скінчилося, Люціє?

Сталося це увечері, в одній із тих порожніх квартир. Налетіла поліція і всіх загарбала. За хлопцями числилися пограбування. Люція цього не знала, та було відомо, що вона належала до ватаги і надавала їй усе, що може давати дівчина. То була ганьба на весь Хеб, і вдома її відлупцювали як Сидорову козу. Хлопцям дали різні терміни ув’язнення, а її запроторили до виправного дому. Там вона пробула рік, аж їй виповнилося сімнадцять. Після того вона нізащо не захотіла повертатися додому. Отак вона потрапила у чорне місто.

15

Мене здивувало і спантеличило, коли позавчора Людвік сказав мені по телефону, що знав Люцію. На щастя, це було побіжне знайомство. Він мав в Остраві дівчину, яка мешкала з нею в гуртожитку. Коли він почав мене вчора розпитувати, я розповів йому все. Давно вже хотілося мені звільнитися від цього тягаря, але не було кому звіритися без страху. Я приязно ставлюся до Людвіка, і заразом він досить далекий від мого життя і ще більше — від Люціїного. Отож я не боявся поділитися з ним Люціїною таємницею.

Ні, те, в чому звірилася мені Люція, нікому я не розповідав, тільки Людвікові учора. Проте з її особової справи, яку переслали з відділу кадрів, усі в держгоспі дізналися і про виправний дім, і про ті квіти з цвинтаря. Директор прозивав її «маленькою цвинтарною злодюжкою». Хоч казав він це без лукавства, але ті слова призводили до того, що давні Люціїні гріхи не забувалися. Вона була весь час і постійно винна. Тоді як нічого більше не потребувала, крім цілковитого відпущення гріхів. Авжеж, Людвіку, відпущення, ось що їй потрібно було, отого таємничого очищення, що таке незрозуміле і недоступне для вас.

Люди не вміють прощати самі по собі, та й непідвладне воно їм. Нездатні вони анулювати скоєний гріх. Це понад силу людині. Учинити так, щоб гріх не йшов у рахунок, стерти його, вилучити з часу, одне слово, обернути щось у ніщо — це недосяжна і надприродна дія. Тільки Бог, оскільки він перебуває поза законами цього ницого світу, може відмивати від гріхів, зводити їх нанівець, може відпускати їх. Людина може відпускати гріхи лише за умови, що спирається на відпущення їх Господом.

А ви, Людвіку, оскільки ви не вірите в Бога, то і прощати не вмієте. Ви одержимі тим пленарним засіданням, де всі одностайно попіднімали руки, щоб зруйнувати ваше життя. Ви так і не простили їм цього. І не лише кожному з них. Там їх було з сотню, а таку кількість уже можна розглядати як мікромодель людства. Ви не простили роду людському. Відтоді ви перестали почувати довіру до нього і тільки плекали ненависть. Навіть якби я міг вас зрозуміти, це нітрохи не змінило б того факту, що така ненависть до людей жахлива і гріховна. Вона стала вашим прокляттям. Адже жити у світі, де нікому немає прощення, де заперечується покутування гріха, — це жити у пеклі. Ви живете у пеклі, Людвіку, мені шкода вас.

16

Усе, що належить на цій землі Богу, може належати і дияволові. Навіть порухи тіл коханців. Для Люції вони стали сферою мерзенності. В її уяві вони поєднувалися зі здичавілими обличчями підлітків із їхньої ватаги, а згодом — із тим скаженим вояком. О, добре бачу я його, так наче давно знайомий із ним! Заяложеними балачками про кохання, солоденькими і ніжними словами прикриває він брутальну хіть самця, що зголоднів за сучкою в оборі з колючого дроту! І Люція раптом відкриває, що ніжні слова є тільки облудним покрівцем на бидлячому тілі брутальності. І світ кохання руйнується й падає в болото огиди.

Тут і крився той нарив, з якого треба було мені почати лікування. Чоловік, що гасає берегом моря, вимахуючи ліхтарем, може бути шаленцем. Та вночі, коли розбурхана стихія жбурляє туди-сюди блудного човна, це рятівник. Планета, де ми живемо, — це межова територія поміж небом і землею. Жоден учинок сам по собі тут ні лихий, ні добрий. Добрим чи недобрим робить його тільки місце в цьому світі. Так само і тілесні стосунки, Люціє, самі по собі ні шляхетні, ні розпусні. Якщо вони увійдуть у той гармонійний лад, що його запровадив Господь, якщо ти покохаєш вірною любов’ю, то навіть чуттєве кохання стане благословенням і ти здобудеш щастя. Адже Бог сказав: «Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом».[4]

День за днем розмовляв я з Люцією, щоразу повторюючи їй, що вона здобула прощення, що їй не треба дошкуляти собі, що потрібно скинути окови зі своєї душі, що повинна вона покірно здатися на Божий лад, де навіть тілесне кохання знайде своє місце.

А тижні минали…

Аж настала весна. На схилах пагорбів зацвіли яблуні, й крони їхні під подувами вітру гойдалися, наче дзвони. Я заплющував очі, щоб почути їхнє оксамитове подзвіння. А як розплющив, то побачив Люцію у блакитному халаті, з сапою в руці. Вона дивилася униз, в долину, і всміхалася.

Я спостерігав за цією усмішкою й жадібно читав її зміст. Невже це можливо? Досі Люціїна душа була у стані постійної втечі, втечі від минулого і від майбутнього. Усе її лякало. І минуле, й майбутнє — все воно було для неї наче страшенний вир. Вона перелякано чіплялася за дірявий човен теперішності, наче за вутлий притулок.

І ось сьогодні вона усміхається. Без причини. Просто так. І та усмішка сповістила мені, що вона довірливо дивиться у майбутнє. А я почувався наче мореплавець, що після місяців блукань висадився на берег. Я був щасливий. Спершись на кривий стовбур яблуні, я знову заплющив очі. Слухав, як шепоче вітер і співають білі квітучі яблуні, чув, як щебечуть пташки, і той щебет обертався перед моїми заплющеними очима тисячами світильників, що їх несуть на свято невидимі руки. Не бачив я тих рук, але чув дзвінкі голоси, і мені здавалося, ніби це були діти, хода веселих дітей… Раптом на моє обличчя лягла чиясь долоня. І голос промовив: «Ви такий добрий, пане Костко…». Я не розплющив очей. Навіть рукою не поворухнув. І далі бачив голоси маленьких пташок, що стали хороводом ліхтариків, слухав мелодійне подзвіння яблунь. Уже тихіше голос закінчив: «Я вас люблю…».

Може, я й чекав цієї миті, може, мені треба було піти, адже моє завдання було виконане. Та перш ніж я втямив, про що річ, мене скувала млість. Ми були самі в тому неозорому привіллі, поміж вутлими яблуньками; я обняв Люцію і вклався з нею на природному ложі.

17

Сталося те, чого не повинно було б статися. Побачивши в Люціїній усмішці її зцілену душу, я сягнув мети і повинен був піти собі. Але я не зробив цього. І потім це не призвело до добра. Ми й далі жили в тому самому держгоспі. Люція розцвітала, вона була наче весна, що поволі оберталася літом довкола нас. Але я, замість того щоб бути щасливим разом із нею, страшенно боявся цієї жіночої весни коло себе, яку сам і розбудив і яка тепер тягнулася до мене своїми пелюстками, на які, я знав, ніякого права у мене не було і які не повинні були бути моїми. У Празі в мене була дружина із сином, які з нетерпінням чекали на мої нечасті приїзди.

Боявся я урвати ті близькі стосунки, що складалися в мене з Люцією, адже це страшенно засмутило б її, та не зважувався й розвивати їх, адже було зрозуміло, що не маю ніякого на те права. Я бажав Люцію і водночас боявся її кохання, бо не знав, що з ним удіяти. Переднішу природність наших розмов я підтримував лише ціною надзвичайних зусиль. Поміж нами ставали мої сумніви. Тепер у мене було таке відчуття, наче моя духовна поміч Люцїї уже розвінчана. Ніби насправді я фізично хотів її від тієї миті, коли вона постала переді мною. Наче діяв я немов звабник під личиною доброго проповідника. Ніби всі ті гарні розмови про Христа і про Господа тільки приховували ниці тілесні бажання. Здавалося, ніби, попустивши віжки своїй сексуальності, я забруднив чистоту мого первісного задуму і цілковито позбувся моїх заслуг перед Богом.

Та щойно я сягнув цієї думки, як мої міркування поточилися у зворотному напрямку: оце зухвалість, картав я себе, оце самолюбна претензія, — прагнення вислужитися перед Богом, намагання сподобатися йому! Що означають людські заслуги перед його лицем? Нічого, нічого, нічогісінько. Люція кохає мене, і її духовне здоров’я залежить від моєї любові! Невже повинен я кинути її у прірву відчаю лише тому, що так турбуюся про свою чистоту? Чи не буде за це зневажати мене Господь? І якщо моя пристрасть гріховна, то що важливіше — Люціїне життя чи моя невинність? Нехай буде це мій гріх, я сам понесу його тягар, і погубить він тільки мене самого!

Поки я отак міркував і сумнівався, раптом надійшов удар іззовні. Центральні установи сфабрикували проти нашого директора політичну справу. Хоч він і захищався щомога, його, крім усього іншого, обвинувачували в тому, що він оточив себе підозрілими елементами. Поміж ними опинився і я: мовляв, мене витурили з університету за погляди, що ворожі державі, а також за клерикалізм. Марно намагався директор довести, що я не клерикал і мене не вигнали з університету. Що дужче боронив він мене, то більше підтверджував зв’язок зі мною і ще більше погіршував свою ситуацію. Аж для мене це стало нестерпним.

Несправедливість, Людвіку? Авжеж, це те слово, яке ви частенько промовляєте, коли чуєте про цю справу чи про подібні випадки. Але я не знаю, що таке несправедливість. Якби не було над людськими справами нічого іншого і якби вчинки мали тільки те значення, яке визнають за ними ті, хто їх учинив, то поняття справедливості було б цілком виправдане, і я сам скористався б ним, коли мене витурили з державного господарства, де я так старанно працював. Може, навіть логічно було б повстати проти тієї несправедливості й запекло боротися за свої невеликі людські права.

Та зазвичай події несуть у собі зміст, що значно відрізняється від того, якого надають їм їхні сліпі автори; часто вони є замаскованими вказівками згори, і люди, що їх допускають, є тільки несвідомими носіями верховної волі, про яку вони навіть не підозрюють.

На моє переконання, якраз так і сталося. Тому я сприйняв події в господарстві з полегшенням. У них я побачив чітку вказівку: відійди від Люції, поки не пізно. Ти виконав свою місію. Її плоди тобі не належать. Твій шлях провадить деінде.

Отож я вчинив, як і два роки тому на факультеті природничих наук. Попрощався з Люцією, що з розпуки обливалася сльозами, і рушив назустріч очевидній катастрофі. Я запропонував, що сам покину держгосп. Директор, щоправда, протестував, але я знав, що він робив це з чемності, а насправді йому аж легше стало.

Тільки цього раз моє добровільне звільнення нікого не зворушило. Не було вже тут моїх друзів-партійців, що встелили б мій шлях гарними характеристиками і добрими напучуваннями. Господарство я покидав як людина, котра сама визнала, що негідна виконувати бодай більш чи менш значущу працю в цій державі. Отак я став будівельником.

18

Це сталося одного осіннього дня 1956 року. Уперше за п’ять років ми зустрілися з Людвіком у вагоні-ресторані швидкого потяга Прага — Братислава. Я прямував на будівництво заводу на сході Моравії. Людвік нещодавно відбув свій контракт із остравськими копальнями. У Празі він подав клопотання, щоб йому дозволили скінчити студії в університеті. Зараз він їхав додому, в Моравію. Ще трохи — і ми розминулися б. Ми відразу впізнали один одного і здивовані були з того, які подібні наші долі.

Дуже добре пригадую, Людвіку, з якою увагою ви слухали, коли я розповідав про мій від’їзд, про інтриги в тому господарстві, внаслідок яких я став мулярем. Дякую вам за цю увагу. Ви розгнівалися, казали, що це несправедливо, по-дурному. Навіть на мене напали: докоряли, що я не боронився, здався, мовляв. Ніколи й нізвідки, казали ви, не можна йти самохіть. Нехай наші вороги вдаються до найгіршого! Нащо полегшувати їм сумління?

Ви гірник, я муляр. Такі схожі наші долі, й такі ми різні! Я прощаю, ви не прощаєте, я мирний, ви бунтівливий. Такі схожі ми зовні, такі далекі один від одного внутрішньо!

Набагато менше від мене усвідомлюєте ви цю віддаль поміж нами. Детально пояснюючи, за що вас виключили з партії, ви були певні того, що я на вашому боці й так само обурений отим лицемірством товаришів, які покарали вас за те, що ви кепкували з найсвятішого для них. Хіба було там на що гніватися? — зі щирим подивом запитали ви.

Скажу вам ось що: в Женеві, коли там орудував Кальвін, жив один молодик, може, такий, як і ви оце, розумний і насмішкуватий хлопчина. У нього знайшли нотатки, де він кепкував з Ісуса Христа і Святого Письма. І на що там було гніватися? — звісно ж, питав той хлопчина, що так схожий був на вас. Зрештою, він нічого поганого не чинив, тільки жартував, та й годі. Ненависть? — він її не почував. Просто жартував, а взагалі йому було байдуже. Його стратили.

Ох, не думайте, що я прибічник такої жорстокості! Просто хочу сказати, що жоден великий рух, який хоче перетворити світ, не може терпіти сарказму чи кпин, адже це наче іржа, що все роз’їдає.

Ось проаналізуйте вашу позицію, Людвіку. Вас виключили з партії, витурили з університету, запроторили поміж політично неблагонадійних вояків і прирекли на два чи три роки праці в копальнях. А ви? Ви розлютилися, вважаєте, що з вами вчинили несправедливо. І це почуття несправедливості й досі визначає вашу поведінку. Не розумію я вас! Чому ви кажете про несправедливість? Вас кинули поміж «чорнюків» — ворогів соціалізму. Гаразд! Але хіба то була несправедливість? Чи не було це радше великою нагодою? Адже вам довелося працювати поміж ворогами! Хіба могла випасти вам важливіша і вища місія? Адже ви могли працювати поміж ворогами! Хіба не посилав Ісус своїх учнів «як овець поміж вовків»? «Здорові не потребують лікаря, лише хворі»,[5] — сказав він. «Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних…»[6] Але ви не хотіли піти до грішників і тих, котрі почуваються недужими!

Ви скажете, що мої порівняння не відповідають ситуації. Що Ісус посилав своїх учнів «поміж вовків» зі своїм благословенням, а вас відлучили спершу і виголосили вам анафему, і тільки потім як ворога запроторили поміж ворогів, як вовка поміж вовків, як грішника поміж грішників.

Та невже ви справді заперечуєте ваш гріх? Невже ви справді почуваєтеся ні в чому не винним перед вашою спільнотою? Звідки у вас ця гордота? Відданий своїй вірі чоловік покірний і мусить покірно приймати покару, навіть несправедливу. Кого принижують, той буде звеличений. Хто кається, тому відпустять гріхи. Кому чинять зло, той дістане змогу довести свою невірність. Якщо ви ображені на ваших товаришів лише за те, що вони завдали вам на плечі заважкий тягар, отже, віра ваша слабка і ви не вийшли переможцем із цього випробування.

У вашій суперечці з партією я не на вашому боці, Людвіку, бо знаю, що великі діла на цій землі можуть бути створені лише спільнотою безмежно відданих індивідів, які покірно присвячують своє життя найвищим задумам. Ви не безмежно віддані, Людвіку. Ваша віра квола. Та й хіба могла бути вона іншою, якщо ви завжди покладалися тільки на себе і ваш убогий розум!

Не називайте мене невдячним, Людвіку, я знаю, що ви зробили для мене і для багатьох інших людей, котрих зламав сучасний режим! Завдяки вашим зв’язкам із поважними партійцями, яких ви знали ще до лютого і які досі перебувають на посадах, ви ніколи не відверталися від людей, завжди втручалися, всім допомагали. Ви бачили в мені друга. Але кажу вам востаннє: загляньте у свою душу! Глибинною спонукою ваших добрих справ є не любов, а ненависть! Ненависть до тих, котрі вчинили колись вам зло, піднявши руки в тій великій залі! Не знаючи Бога, ваша душа не знає і прощення. Ви прагнете реваншу. Тих, що скривдили вас колись, ви ототожнюєте з тими, що зараз коять зло людям, і помщаєтеся їм. Авжеж, помщаєтеся! Ви переповнені ненавистю навіть тоді, коли допомагаєте людям! Я відчуваю це. Відчуваю в кожному вашому слові. Але що може породити ненависть, як не зворотну ненависть і цілу низку таких відповідей? Ви живете в пеклі, Людвіку, повторюю: в пеклі, й мені шкода вас.

19

Якби Людвік чув мій монолог, він міг би сказати, що я невдячний. Знаю, він багато в чому допоміг мені. Коли в п’ятдесят шостому зустрілися ми в потязі, він перейнявся моєю долею і відразу ж почав мізкувати, яку ж роботу знайти, де я міг би виявити себе. Мене вразило, як швидко й ефективно він діяв. Поговорив у своєму рідному містечку з приятелем. Хотів було улаштувати мене викладачем природознавства у школі. Надто вже зухвало це було б. За тієї пори, коли антирелігійна пропаганда була в розпалі, взяти вчителем віруючого було майже неможливо. Принаймні так думав той приятель, який знайшов іншу роботу — в царині вірусології, і оце я вже вісім років випробовую віруси і бактерії в лікарні на мишах і кроликах.

Отак воно було. Без Людвіка я не жив би тут, та й Люції тут не було б.

Вона вийшла заміж за кілька років по тому, як я покинув держгосп. Лишитися там вона не могла, її чоловік шукав роботу в місті. Вони думали, де їм пустити коріння, аж вона умовила його перебратися в це містечко, де жив і я.

У житті не мав я кращого дарунка, не мав дорожчої віддяки. Моя вівця, моя голубка, дитина, яку я уздоровив, яку живив я моєю душею, повернулася до мене. Нічого не хоче вона від мене. У неї є чоловік. Просто їй потрібно час від часу чути мене. Бачити мене під час ранкової відправи. Зустрічати мене на вулиці. Я був щасливий і думав собі такої миті, що вже немолодий, що старіший, ніж уявляв собі, й що, можливо, Люція — єдине творіння в моєму житті.

Хіба цього мало, Людвіку? Ні. Цього досить, і я щасливий. Щасливий я. Щасливий…

20

Ох, а що як я обманюю себе! Якщо затявся, немов маніяк, у тому, що обраний мною шлях правильний! Якщо вихвалююся потугою моєї віри перед безбожником!

Авжеж, я зумів привести Люцію до віри в Бога. Мені пощастило заспокоїти її, зцілити. Я звільнив її від жаху перед тілесним коханням. Урешті я відійшов від неї. Але що я їй приніс у такий спосіб?

З родиною в неї негаразд. Чоловік її грубіян, він зраджує її прилюдно, кажуть, навіть лупцює її. Люція ніколи не зізнавалася мені в цьому. Знала, що це засмутило б мене. Вона силкувалася показати мені щасливий образ її життя. Але в маленькому містечку нічого не приховаєш.

Ох, якщо я обманюю себе! Я тлумачив політичні інтриги проти директора держгоспу як зашифрований заклик Бога піти звідти. Але як упізнати Божий голос поміж багатоголоссям? А що як цей вабливий голос є просто голосом мого боягузтва?

Адже у Празі в мене була дружина і дитина. Небагато важили вони для мене, але я не міг їх покинути. Я боявся нерозв’язних ситуацій. Люціїне кохання лякало мене. Я не знав, що з ним удіяти. Боявся ускладнень, до яких воно призведе.

Я корчив із себе янгола, що приніс їй спасіння, а насправді був тільки ще одним розпусником. Кохався я з нею один лише раз, а потім відвернувся від неї. Думав, що несу їй прощення, а це вона мусила прощати мене. Коли я поїхав, вона ридала з жалю, та за кілька років оселилася тут заради мене. Розмовляла зі мною. Ставилася до мене як до друга. Вона простила мені. Втім, усе й так було зрозуміло. Нечасто таке траплялося в моєму житті, але ця молода дівчина любила мене. Я тримав її життя в руках. Її щастя залежало від мене. А я втік. Ніхто так не завинив перед нею, як я.

Раптом мені спало на думку, що я киваю на гаданий поклик Бога, щоб ухилитися від своїх людських обов’язків. Мене лякають жінки. Я боюся їхнього тепла. Боюся їхньої постійної присутності. Перспектива життя з Люцією жахнула мене, як жахає зараз думка про те, що доведеться довгий час жити в двокімнатній квартирі зі вчителькою із сусіднього містечка.

А чому п’ятнадцять років тому я самохіть пішов з університету? Я не любив дружини, яка була на шість років старша за мене. Ні голосу її не міг терпіти, ні її лиця, ні навіть цокання домашнього годинника. Не міг я довше жити з нею, але й розлученням нездатний був її скривдити, адже вона була добра жіночка і нічим переді мною не завинила. Отоді я й почув рятівний голос із неба. І послухався Ісуса, який звелів мені покинути невід.

О Господи, чи справді це так? Невже я такий убогий і кумедний? Скажи, що це не так! Дай мені певність! Щоб чув я Тебе, гучніший, гучніший нехай буде Твій голос! У цьому сум’ятті невиразних голосів я геть не чую Тебе!

Частина сьома

Людвік-Гелена-Ярослав

1

Повернувшись пізно увечері від Костки в готель, я вирішив, що поїду до Праги наступного ж дня вранці, більше мені тут нічого було робити: моя облудна місія в рідному містечку добігла краю. Як на лихо, в голові було таке сум’яття, що я до пізньої ночі крутився в ліжку (яке страшенно рипіло) і не міг очей стулити; коли мені врешті здалося, ніби заснув, мене почало трусити, тож у глибокий сон поринув тільки над ранок. Отак прокинувся я запізно, десь о дев’ятій годині, вранішні автобуси і потяги вже вирушили в дорогу, і треба було чекати другої дня, наступного рейсу на Прагу. Виявивши це, я мало не впав у відчай: почувався немов людина, що зазнала кораблетрощі, раптом я гостро засумував за Прагою, за моєю роботою, за столом у моєму кабінеті, за моїми книжками. Але нічого не вдієш; я мусив зціпити зуби і спуститися до зали ресторану.

Увійшов туди обережно, бо остерігався зустріти Гелену, яка могла бути в тому місці. Але її там не було (певне, гасала сусіднім селом із магнітофоном і мікрофоном у руці й ставила перехожим дурнуваті запитання); та зала була напхом напхана галасливими відвідувачами, які сиділи за столами і курили з кухлями пива, кавою чи коньяком. На жаль, і цього ранку моє рідне місто не дасть мені змоги як слід поснідати.

Вийшов надвір; блакитне небо, клапті хмарин, вагота вранішнього повітря, легенька курява, вулиця, що виходить на чільний майдан із його вежею (тією, що нагадувала мені вояцький шолом), — усе це дихнуло на мене смутком безнадії й порожнечі. Здалеку долинав хмільний спів протяжної моравської пісні (в якій наче зачаклована була туга, степ і довга кінна їзда уланів, яких загарбали до війська силоміць), і мені на думку знову спала моя Люція, її історія, що вже давно лишилася в минулому і тепер скидалася на цю тягучу пісню й болісно відлунювала в моєму серці, крізь яке (наче ото степом) пройшла сила-силенна жінок, нічого після себе не лишивши, як ото курява в повітрі не лишає нічогісінько на цій пласкій вулиці, тільки сідає поміж камінцями бруківки, а потім знову летить кудись, підхоплена поривом вітру.

Ішов я тією закуреною бруківкою й почував тяжку легкість порожнечі, що налягала на моє життя: богиня імли Люція колись позбавила мене себе, а вчора обернула на ніщо мою помсту, яку я так детально спланував, і відразу ж по тому навіть згадку про себе обернула на щось украй кумедне, на якусь гротескну облуду, адже те, що відкрив мені Костка, свідчило, що всі ці роки я плекав у собі пам’ять про іншу жінку і насправді не знав, ким була Люція.

Я давно думав собі, що Люція була чимось абстрактним, легендою, міфом, та зараз побачив, що за поезією тих слів криється геть-чисто непоетична правда: не знав я Люції, не знав, ким була вона насправді, ким була сама по собі й для себе. Бачив я (крізь призму юнацької егоцентричності) тільки ті аспекти її істоти, що були звернені безпосередньо до мене (до моєї самотності, до моєї упослідженості, мого прагнення ніжності й любові); вона була для мене тільки функцією тієї ситуації, в якій я перебував; те в ній, що виходило за межі цієї конкретної ситуації мого життя, те, в чому вона була собою, я геть не помічав. Але якщо припустити, що вона була для мене лише функцією мої життєвої ситуації, то цілком логічно можна виснувати і те, що, відколи ситуація змінилася (тобто її заступила інша ситуація, а я постарів і змінився), моя Люція теж зникла, тому що стала тепер лише тим, що проходило повз мене, що не стосувалося мене, тим, що виходило за мої межі. Так само цілком логічно було, що через п’ятнадцять років я її геть не впізнав. Адже віддавна вона була для мене (і я завжди розглядав її не інакше як «для мене») чимось іншим, незнаним.

П’ятнадцять років шукала мене та поразка, аж таки сягнула мене. Костка (якого я завжди слухав хіба що краєм вуха) більше означав, більше зробив для неї, дужче знав її, ніж я, і ліпше (не хочу сказати «більше», бо моє кохання до неї було просто-таки несамовите) любив її: йому вона звірилася у всьому, мені ж — ні; він зробив її щасливою, я завдав їй лиха; він пізнав її тіло, а я так ніколи і не пізнав його. А задля того, щоб сягнути того тіла, якого так жадав, досить було вчинити одну просту річ: збагнути її, розібратися в ній, любити її не лише за ту частину її особистості, а й за все, що не торкалося мене безпосередньо, за все те, чим була вона сама по собі й для себе. Я не знав цього і завдав болю нам обом. Гнів на самого себе охопив мене, на той мій вік, який я мав тоді, дурнуватий ліричний вік, коли сам для себе становиш таку велику загадку, що тебе не цікавлять загадки, які існують поза тобою, коли інші люди (хоч і найдорожчі) є тільки рухомими дзеркалами, в яких здивовано бачиш відображення власних почуттів, власного збентеження, власної вартості. Атож, усі ці п’ятнадцять років я думав про Люцію лише як про дзеркало, яке зберігає відображення мене того, колишнього!

Знову постала переді мною гола кімната з одним ліжком, залита світлом ліхтаря, що просягало крізь замурзану шибку, знову я побачив, як шалено відбивається від мене Люція. Усе це нагадувало мені кепський жарт: я думав, що вона незаймана, а вона відбивалася якраз тому, що не була такою і, звісно, боялася, щоб я не дізнався правди. Хіба що її опір мав іще й інше пояснення (якщо взяти за основу те, якою бачив її Костка): її перший сексуальний досвід глибоко вразив її і позбавив статевий акт того значення, якого надають йому зазвичай; вона вже не пов’язувала фізичне кохання з ніжністю, з почуттям любові; тіло для Люції було гидке, а кохання безтілесне; поміж душею й тілом розпочалася мовчазна, вперта війна.

Це пояснення (таке мелодраматичне і все ж таки правдоподібне) знову нагадало мені про ту прикру незлагоду (якої я й сам зазнавав у різному вигляді) поміж душею й тілом, нагадало воно (адже сумне завжди йде пліч-о-пліч із кумедним) і про один випадок, з якого я так сміявся колись: одна жіночка, особа досить легкої поведінки (я й сам частенько так поводився), заручилася з фізиком, твердо поклавши собі, що цього разу нарешті житиме в коханні; та щоб відчути достеменну любов (що відрізнялася б від усіх тих зв’язків, яких вона зазнала), вона заборонила нареченому вступати з нею в інтимні стосунки аж до шлюбної ночі, гуляла з ним весняними алеями, тримала його за руку, цілувалася у світлі ліхтарів і в такий спосіб давала змогу своїй душі (не обтяженій тілом) витати попід небесами на запаморочливій високості. За місяць після шлюбу вона розлучилася, гірко нарікаючи на те, що чоловік не виправдав її великого почуття, бо показав себе нікчемним коханцем, майже імпотентом.

Десь у недосяжній далині хтось п’яним голосом тягнув довгу моравську пісню, і той спів поєднувався із гротескним присмаком цієї історії, із закуреною пусткою цього містечка і з моїм сумом, що його дедалі загострював мій голод. Урешті я дійшов до молочного бару; сіпнув за клямку, але двері були замкнені. Якийсь громадянин, що проходив поруч, кинув мені: «Таж сьогодні свято, всі кав’ярні там!» — «їзда Королів?» — «Авжеж! Вони там порозставляли свої ятки».

Я вилаявся, та довелося змиритися й попрямувати туди, де лунала пісня. Туди, де діялося те фольклорне свято, якого я уникав, як чуми, але зараз мене пхало до нього бурчання у шлунку.

2

Утома. Від самого ранку втома. Наче я гарував цілу ніч. А я все ж таки спав уночі. Та мій сон тепер, немов одвійки зі сну. За сніданком я насилу стримувався, щоб не позіхати. А люди вже прибували. Владимирові приятелі, та й роззяви, сходилися. Один чолов’яга з кооперативу привів до нашого двору коня для Владимира. Посеред цього сум’яття звідкись узявся Калашек, відповідальний за культуру в національному районному комітеті. Уже два роки я з ним воюю. Вбраний він був у чорне, вигляд мав урочистий, разом із ним була елегантна пражанка з радіо. Заносилося на те, що я повинен буду їх супроводжувати. Пані хотіла записати інтерв’ю для передачі про «їзду Королів».

Ідіть до біса! Не хочу я грати роль блазня. Журналістка казала, що страшенно рада познайомитися зі мною, і, звісно ж, Калашек і собі укинув слівце. Мовляв, це мій політичний обов’язок — побалакати з нею. Ото вже мартопляс. Я відмовився б, звісно. Сказав, що мого сина обрали королем і я маю бути з ним, коли він готуватиметься до цієї ролі. Але Власта підвела мене. Готувати сина — це її діло. А я повинен піти з цією пані й балакати на радіо.

Утомившись від тієї сутички, я таки погодився. Журналістка отаборилася в приміщенні національного комітету. У неї там був магнітофон і якийсь юнак, що всім тим опікувався. Ох і балакуча вона була, така вже лепетя! Балакала і весь час сміялася. Потім тицьнула мікрофон і перше запитання поставила Калашекові.

Він відкашлявся і почав. Розвиток національного мистецтва є невід’ємною частиною комуністичного виховання. Національний районний комітет пречудово розуміє це. Тому цілком підтримує ці свята. Бажає їм успіху і повністю поділяє. Він дякує всім учасникам. Ці організатори-ентузіасти й ентузіасти-школярі, які цілком і повністю…

Утома, втома… Ті самі заяложені фрази. П’ятнадцять років чути ті самі заяложені фрази. Та ще й із вуст Калашека, якому начхати на народне мистецтво. Народне мистецтво для нього засіб. Засіб, що дає йому змогу похвалитися ще одним заходом. Втілити в життя директиву. Наголосити на своїх заслугах, хоч сам він і пальцем не поворухнув для сприяння «їзді Королів», урізав кожен шеляг для нас. Та попри це «їзду Королів» запишуть як його заслугу. Адже він орудує районною культурою. Колишній посильний у крамниці, що не може відрізнити скрипку від гітари.

Журналістка притулила мікрофон до своїх вуст. А чи задоволений я цьогорічною «їздою Королів»? Я мало не зареготався їй в лице: таж свято ще й не розпочалося! Але засміялася вона: такий заслужений фольклорист, як я, повинен точно знати, як воно все відбуватиметься. А певно, у них так завжди, все вони знають наперед. Знають, як розгортатимуться події в майбутньому. Майбутнє для них уже здійснилося, й тепер буде тільки повторення.

Я хотів викласти все, що мав на душі. Що «їзда Королів» не така, як в минулі роки. Що народне мистецтво дедалі втрачає прихильників. Що влада дозволяє йому занепадати. Що це мистецтво майже вмерло. Що не треба тішити себе, коли по радіо весь час звучать пісні, які скидаються на зразки народного мистецтва. Усі ці капели народних інструментів, ансамблі пісні й танцю — це радше опера чи навіть оперета, розважальна музика, а не народне мистецтво. Капела народних інструментів із диригентом, пюпітрами для нот і партитурами! Майже симфонічний оркестр! Ох і занепад! Те, що вам підносять, пані журналістко, оці капели й ансамблі, це просто давнє романтичне музичне мислення з елементами народних мелодій! Достеменне народне мистецтво померло, люба пані, воно мертве.

Хотів було я випалити все це за однісіньку мить у мікрофон, та почав казати інше. «їзда Королів» була чудова. Сила народного мистецтва. Розмаїття барв. Цілком поділяю. Дякую всім учасникам. Ентузіазм постановників і шкільної молоді, яка цілковито…

Мені соромно було промовляти так, як їм ото хотілося, щоб я промовляв. Невже я такий боягуз? Чи такий уже слухняний? Чи, може, стомлений?

Скінчивши ту балаканину і здихавшись їх, я був страшенно задоволений. Хотів якнайшвидше дістатися додому. У дворі зібралася купа роззяв і всіляких помагачів, які метушилися зі стрічками і бантами в руках довкола коня. Я хотів бути під час того, як вбиратимуть Владимира. Увійшов у хату, але двері до вітальні, де все відбувалося, були замкнені на ключ. Я постукав і погукав. Зсередини відповіла Власта. Тобі нема чого тут робити, король вбирається. О боже, сказав я, чому не можна мені там бути? Бо це суперечить традиції, відказав Властин голос. Мені незрозуміло було, чому батькова присутність під час вбирання короля суперечить традиції, та я не хотів переконувати її. Мені подобалося, що вони захоплені моїм світом. Моїм убогим, осиротілим світом.

Отож я повернувся у двір, де прикрашали коня. То був тлустий конисько, що звик ходити в упряжі, його позичив нам кооператив. Терплячий і спокійний.

Потім я почув галас на вулиці, перед зачиненими ворітьми. Трохи згодом почали гукати і гатити у браму. Настала моя пора. Я був страшенно зворушений. Відімкнув браму і вийшов на вулицю. Вишикувавшись рядком, там стояла «їзда Королів». Коні прибрані стрічками і бантами. На них сидять верхи юнаки в яскравих національних строях. Як і двадцять років тому. Як і двадцять років тому, коли приїхали по мене. Коли приїхали просити батька, щоб віддав свого сина-короля.

На чолі процесії, перед самісінькою брамою, стояли два вершники, перебрані на дівчат, з шаблями в руках. Вони чекали Владимира, щоб супроводжувати його й оберігати до самого вечора. Один лицар виїхав наперед, осадив коня й виголосив:

Гей, гей! Слухайте всі! Шановний батьку, вклоняємося до землі, щоб ви віддали вашого сина у королі!

Він обіцяв, що вони пильно оберігатимуть короля. Що проведуть його неушкодженим крізь ворожі сили. Що він не потрапить у руки ворога. Що готові боронити його зброєю. Гей, гей.

Я обернув голову: у відчиненій навстіж брамі вимальовувався в сутінках силует вершника, що сидів на прикрашеному стрічками коні, — у національному жіночому вбранні з пишними рукавами, обличчя затулене барвистими стрічками. Король. Владимир. Я раптом забув про втому і досаду, мені стало добре. Старий король посилає у світ молодого. Я підійшов до нього. Зупинився біля коня і став навшпиньки, намагаючись торкнутися вустами обличчя за стрічками. «Нехай щастить, Владимире», — прошепотів я йому. Він не відповів. Не поворухнувся. А Власта сказала мені, усміхнувшись: «Він не має права відповідати тобі. Цілий день він не зможе ні слова мовити».

З

Менш ніж чверть години згаяв я, щоб дістатися до села (коли був хлопчаком, його відокремлювали від міста поля, тепер воно зіллялося з ним); пісня, яку я чув недавно в місті, тепер лунала з гучномовців, почеплених на фасадах і опорах лінії електропередачі (ото дурний я: піддався печалі, яку навіяв на мене той далекий п’яний голос, а насправді відтворював його технічний пристрій із кількох зачовганих платівок!); на в’їзді до села стояла тріумфальна арка з великим транспарантом, де вигадливою в’яззю було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО УСІХ»; тут людей уже стало більшати, були вони переважно у звичайному міському вбранні, хіба що троє чи четверо стариганів убралися по-тутешньому: у високих чоботях, білих лляних штанах і вишитих сорочках. Потім вулиця переросла в довгий сільський майдан: поміж шосе і рядом низьких будиночків лежав трав’янистий вигін, там росло кілька молодих дерев і стояли ятки (що їх поставили навмисне для цього свята), де продавалося пиво, лимонад, арахіс, шоколад, пряники, сардельки з гірчицею і вафлі; міський молочний бар теж поставив свою ятку: молоко, сир, масло, йогурт і сметана; хоча в жодній ятці не продавали горілки, майже всі, здається, були напідпитку; пхаючи одне одного, люди юрмилися біля яток або ловили витрішки; вряди-годи з юрми п’яним жестом зводилася рука і хтось починав співати, але щоразу невдало, пісня тонула в довколишньому гаморі, який перекрикували гучномовці. Долі (хоч свято допіру розпочалося) вже валялися картонні чашки з-під пива і перемащений гірчицею папір.

Ятка з молочними продуктами лякала людей своїм антиалкогольним спрямуванням; отож я майже без черги взяв чашку молока і рогалик, відійшов убік, щоб мене не пхали, і почав пити молоко дрібними ковтками. Тієї миті на протилежному краю вигону почувся галас: під’їхала «їзда Королів».

Чорні капелюшки з півнячими пір’їнами, широкі рукави білих сорочок із бганками, блакитні камізельки з червоними вовняними китицями, барвисті паперові стьожки, розвіваючись уздовж кінських тулубів, наповнили майдан; поміж гомоном юрби і звуками пісень із гучномовців вклинилися нові звуки: коняче іржання й вигуки вершників:

Гей, гей! Слухайте всі, люди з гір і з долин. Ось що сталося Зеленої неділі. Король у нас бідний, але чесний, тим паче що вкрали в нього тисячу псів у замку, де нічого не було…

Мій слух і зір вразило видовисько, де все перемішалося й суперечило одне одному: фольклор із гучномовців — фольклорній кінній виставі; барви убрань і конячої збруї — брунатним і сірим кольорам кепсько пошитої одежі глядачів; старанна безпосередність вершників — запопадливій заклопотаності людей із червоними опасками, що, гасаючи поміж кіньми і публікою, зі шкури вилазили, щоб підтримати це сум’яття бодай у сяких-таких межах пристойності; а це було діло непросте, причому не лише через недисциплінованість гуляк (яких, слава богу, було небагато), а й тому що вулицю не закрили для автомобільного руху; постававши на чолі й у хвості процесії, люди з червоними опасками махали автомобілям, щоб ті їхали повільніше, тож поміж кіньми захрясли легкові автівки, ваговози і моторолери, що страшенно гарчали, і все це лякало коней і нервувало вершників.

Як по правді, з такою затятістю ухиляючись від цього фольклорного свята (та й від будь-яких інших), я боявся не того, що побачив, а іншого: я чекав несмаку, змішання справжнього народного мистецтва із заяложеними штампами, набридливих промов дурнуватих ораторів, атож, чекав я найгіршого, від бучної пишноти до фальші, але не сподівався того, що від самого початку наклало свій карб на весь фестиваль, — його зворушливої й сумної вбогості; вона лежала на всьому: на тих жалюгідних поодиноких ятках, на нечисельній, але геть недоладній і метушливій публіці, на незлагоді поміж автомобільним рухом і анахронічним святом, на тих конях, що страшенно полохалися через кожну дрібницю, на тих гуркітливих гучномовцях, що з механічною інерцією ревли два пісенні куплети, перекриваючи (разом із гарчанням мотоциклетних двигунів) зусилля молодих вершників, які, напинаючи жили на шиї, вигукували свої вірші.

Допивши молоко, я викинув картонного кухлика, а процесія, похизувавшись досхочу на майдані, тим часом рушила в село, щоб і там іще повештатися кілька годин. Усе це давно було мені відоме: останнього року війни я й сам виконував роль пажа (у пишній жіночій сукні й із шаблею в руці), тримаючись верхи біля Ярослава, який був королем. Не хотів я піддаватися бентежним спогадам, проте (оскільки вбогість того видовища, здається, зворушила мене) не хотів і обертатися спиною до тієї вистави; отож попрямував помалу за тою процесією, що тепер захарастила все шосе; у центрі їхало троє: король і два пажі обабіч, з шаблюками і в жіночих сукнях. Трохи далі гарцювали інші вершники з королівського ескорту: так звані міністри. Решта поділилася на дві процесії, що їхали по обидва боки вулиці; їхні ролі були чітко визначені: були там прапороносці (держак хоругви стримів за халявою чобота, тож червоне полотнище тріпотіло при боці коня), були вістові (що перед кожним подвір’ям виголошували текст про вбогого короля, в якого вкрали тисячу псів із замку, де нічого не було) і, врешті, збирачі (їхня роль полягала у випрошуванні. «Для короля, матінко, для короля!» — підставляли вони кошики з верболозу).

4

Дякую тобі, Людвіку, тільки тиждень тебе знаю, а кохаю, як ніколи в житті нікого не кохала, кохаю тебе і вірю тобі, ні про що не думаю й вірю, бо хоч розум, почуття, душа і могли б ошукати мене, та тіло не хитрує, тіло чесніше за душу, а моє тіло знає, що ніколи ще не зазнавало того, що зазнало учора, тієї втіхи, шалу, ґвалтовності, насолоди, наруги, тіло моє ніколи і не мріяло про щось подібне, вчора наші сплетені тіла присягнулися в коханні, й наші голови тепер повинні тільки улягати тій клятві, лише тиждень знаю тебе, Людвіку, і дякую тобі.

Дякую й за те, що ти прийшов останньої миті, що порятував мене. День був чудовий від самого ранку, небо блакитне, і все в мені було наповнене блакиттю, все того дня так добре ладналося, ми пішли записувати, як «їзда» прохатиме батька віддати сина в королі, аж тут він підійшов до мене зненацька, для мене це був просто-таки удар, не сподівалась я, що він так швидко приїде із Братислави, та й не чекала такої жорстокості, уяви собі, Людвіку, він набрався нахабства приїхати з нею!

А я, немов дурепа, думала собі, що наша родина ще не зовсім зазнала краху, що ще лишилася змога відновити її, я, дурепа така, мало не пожертвувала тобою задля цієї родини, ох і дурна ж я, мало не здалася на його солоденький голос, коли він казав, що заїде сюди забрати мене, повертаючись із Братислави, що побалакає про все зі мною відверто, а замість цього заявляється сюди з нею, з цим дівчиськом, з цією двадцятидворічною шмаркачкою, на тринадцять років молодшою за мене, ох і принизливо це, втратити все лише тому, що ти раніше прийшла на світ, тут лікті собі кусатимеш від безсилля, тільки неможливо було показати це, тож я всміхнулася й чемно потиснула їй долоню, о Людвіку, добре, що ти дав мені силу.

Вона одійшла, і він сказав мені, що ми можемо відверто побалакати про все утрьох, так буде найчесніше, чесність, чесність, знаю я його чесність, уже два роки намагається він звести річ про розлучення, знає, що віч-на-віч нічого у нього не вийде, то розраховує на те, що я збентежуся перед цим дівчиськом, що перестану грати принизливу роль упертої дружини, що здамся, заридаю й капітулюю. Ненавиджу я його, він завдав мені такого підлого удару, та ще й під час того, як я роблю репортаж, коли мені потрібен спокій, бодай мою роботу міг би він поважати, бодай на крихту міг би мати до неї поваги, але це триває вже роками, весь час я на задньому плані, весь час поразки, весь час приниження, та цього разу я набралася духу, я почувала за собою тебе і твою любов, відчувала тебе на мені й у мені, і ті прегарні вершники довкола мене, що галасували і раділи, здавалося, кричать вони про те, що є на світі ти, що є життя, є майбутнє, і тоді в мені озвалася гордість, про яку я гадала, що вже втратила її, вона просто-таки затопила мене всю, я чемненько всміхнулася і сказала, що нема сенсу їхати з вами до Праги, моя присутність вам заважатиме, у мене службовий автомобіль, а щодо наших справ, які тобі так кортить залагодити, то це можна швидко влаштувати, можу представити тобі чоловіка, з яким я збираюся жити, звісно ж, ми всі разом усе це залагодимо.

Може, я утнула дурню, та якщо це справді так, то тим гірше, ця хвиля утішної гордості варта була того, він зненацька став такий чемний, вочевидь зрадів, та, певне, боявся, що я кажу це просто так, тож змусив мене повторити все, аж я назвала йому твоє ім’я і прізвище, Людвік Ян, Людвік Ян, а потім відверто сказала, не бійся, я даю слово, що ми розлучимося, не буду я заважати тобі, не бійся, я вже не хочу тебе, навіть якби ти хотів лишитися зі мною. На те він відказав, що ми, звісно, залишимося добрими друзями, а я всміхнулася і мовила, що не сумніваюся в цьому.

5

Коли я ще грав на кларнеті, за тієї давньої пори, як брав участь в оркестрі, ми сушили собі мізки, намагаючись зрозуміти, що ж означає ця «їзда Королів». Коли король Матяш після поразки у битві втікав із Чехії до Угорщини, він ховався від чеських переслідувачів разом зі своєю кіннотою в цьому закутку Моравії й жив милостинею. Мовляв, традиція прагнула зберегти пам’ять про цей історичний факт XV століття, законсервувавши його в «їзді Королів», та коли ми ознайомилися з давніми хроніками, то виявили, що цей обряд сягає корінням у набагато давнішу епоху, ніж та, коли в цих краях поневірявся угорський король. Звідки ж походить він і що хоче сказати нам? Може, бере він початок із язичництва і є відголоском тих церемоній, під час яких юнаків посвячували у чоловіки? А з якої такої причини король і його пажі вбрані у жіночу одіж? Може, це згадка про те, як оружна чота (короля Матяша чи когось іншого ще за давнішої пори) супроводжувала отак перебраного короля ворожим краєм? А може, пережиток поганського античного вірування, згідно з яким перевдягання боронить від злих духів? І чому король під час усієї цієї мандрівки мусить мовчати, як німий? І чому обряд зветься «їздою Королів», якщо там один король? Що все це означає? Хтозна. Гіпотез чимало, та жодна не знайшла підтвердження, «їзда Королів» — таємничий обряд; ніхто не знає, в чому його сенс чи послання, та, як ото ієрогліфи Стародавнього Єгипту ваблять своєю красою тих, котрі не вміють їх читати (а просто бачать у них фантастичні малюнки), «їзда Королів» теж така гарна, бо зміст її послання давно вже згубився, тому зі ще дужчою силою сприймаються жести, барви, слова, привертаючи увагу до них самих, до їхніх аспектів, до їхнього виразу.

Отак моя нехіть до невиразного початку цієї церемонії, на мій превеликий подив, пропала, і мене раптом захопило видовище цієї ходи на конях, що помалу рухалася від хати до хати; та й гучномовці, що ще хвилину тому транслювали брязкітливий голос співачки, раптом замовкли, і чутно було (крім гуркоту автомобілів, який я вже давно вилучив із моїх акустичних вражень) тільки своєрідну мелодію закликів.

Мені хотілося лишитися там, заплющити очі й слухати: я усвідомив, що тут, у селі, в самісінькому серці Моравії, я чую вірші, вірші в первісному значенні цього слова, яких не почуєш ні по радіо, ні по телевізору, ні на сцені, вірші, що звучать як урочистий ритмічний поклик, що існує ще на межі слова і співу, вірші, що захоплювали слухача вже самісінькою силою їхнього ритму, як ото захоплювали слухачів оті вірші, що звучали в античних амфітеатрах. То була висока і поліфонічна музика: кожен вістовий промовляв свої вірші монотонно, та різною висотою звуку, тож голоси несамохіть зливалися в акорд; до того ж вигуки вістових лунали не одночасно: кожен виголошував вірші іншої миті, біля іншої хати, тож голоси, що долинали зусібіч і не водночас, звучали немов різноголосий канон; один закінчував, другий був іще посередині, аж вклинювався і третій, уже на іншій тональності.

Довго прямувала «їзда Королів» головною вулицею (весь час полохаючись автомобілів, що проїздили там), а потім розділилася: праве крило продовжило свій шлях прямо, а ліве повернуло у вуличку, й там його увагу привернула жовта хатка за низькою огорожею, з горідчиком, де було повно різнобарвних квітів. Вістовий почав весело гукати: перед хатою гарна криниця стоїть, а у хаті вовцюган сидить, маючи на увазі хазяйчиного сина, і справді, перед хатою була помпа, і сорокарічна гладунка-господиня, якій полестило те, як прозвали її синочка, зареготалася і вручила купюру вершникові (який збирав данину), а той гукнув: «Для короля, матінко, для короля’». Купюра зникла в кошику, притороченому до сідла, аж під’їхав іще один вістовий і почав казати, що жіночка ця зваблива і гарнюня, та він ліпше скуштував би її давньої слив'янки; при цьому він задер голову і притулив до вуст стулену руркою долоню, наче одним духом лигнув добрячу чарчину. Всі довкола зареготалися, а господиня, збентежившись і зрадівши водночас, побігла до хати; звісно ж, вона про все подбала наперед, бо відразу ж вийшла з пляшкою і чарчиною й поналивала вершникам горілки.

Поки вони пили і жартували, трохи далі, з пажами обабіч себе, непорушно і поважно випроставшись у сідлі, сидів на коні король, як, либонь, і годилося сидіти королям, відгородившись повагою, байдужістю й самотою від галасливого сум’яття їхнього війська. Коні обох пажів тулилися кожен зі свого боку до королівського коня, тож ті три вершники майже торкались один одного, чобіт до чобота (у їхніх коней були на грудях великі пряничні серця, оздоблені блискітками і кольоровим цукром, на лобі паперові ружі, у гриви заплетені барвисті стьожки). Усі три мовчуни вбрані були в жіночі сукні: рясні спідниці, накрохмалені рукави з бганками, на головах гаптовані чепчики; тільки король, єдиний поміж ними, мав на голові сяйливу срібну діадему, з якої спадали довгі широкі стрічки, посередині червона і дві блакитні по боках, які цілком затуляли його обличчя і надавали йому особливого, величного вигляду.

Мені аж дух забило, коли я побачив цю непорушну трійцю; двадцять років тому я теж, як і вони, сидів на пишно вбраному коні, але тоді я бачив «їзду Королів» ізсередини, то нічого не помічав. Тепер я побачив її по-справжньому й очей не міг відвести: король сидить на коні (за кілька метрів від мене), скидаючись на загорнуту в простирало статую, яку пильно охороняють; та й хтозна, подумалося мені, може, це не король, а королева; може, це королева Люція, що постала переді мною у своєму достеменному образі, адже її справжній образ таки прихований.

І тієї миті я подумав собі, що Костка, поєднуючи в собі вперте розумування і мрійливість, був, хоч що кажи, химерний чолов’яга, тож усе, що він розповідав, можливе, але таки непевне; звичайно, знав він Люцію й, може, і багато знав про неї, однак найголовніше було йому невідоме: Люція щиро кохала того вояка, що хотів оволодіти нею в кімнаті, яку він винайняв у гірника; чому так поважно сприйняв я історію про те, що Люція збирала квіти від невиразної тяги до благочестя, якщо я пам’ятаю, що збирала вона їх для мене? І якщо вона ні слова не сказала про це Костці, якщо не сказала і про ті пів року ніжності й кохання, значить приховала навіть від нього цю таємницю, вчинила її недоступною, а отже, і він не знав її як слід; та й хтозна, чи задля нього перебралася вона жити в це містечко; може, опинилася вона тут випадково, але цілком можливо, що приїхала сюди через мене, адже вона знала, що це моє місто. Відчував я й те, що її зґвалтування — правда, та сумнівався, що обставини його достеменні: ця історія подекуди обарвлена була кривавим поглядом людини, яку збуджував гріх, а подекуди такою блакитною блакиттю, яка притаманна лише тому, хто звик дивитися в небеса, де витає Бог; одне було зрозуміло: у розповіді Костки дійсність поєднувалася з поезією, тож була ще одною легендою (може, ближчою до правди, може, й кращою й глибшою за неї), що заступала давнішу легенду.

Дививсь я на загорнутого короля й бачив Люцію, бачив, як вона (невпізнана і непізнавана) велично (й іронічно) пропливає крізь моє життя. Потім (за якоюсь чудернацькою зовнішньою спонукою) погляд мій ковзнув убік і впав на чоловіка, який, либонь, давненько вже дивився на мене і всміхався. Він сказав: «Вітаю!» — і, на жаль, рушив до мене. «Вітаю», — відказав я й собі. Він простягнув долоню; я потиснув її. По тому він обернувся й погукав дівчину, якої я досі не помітив. «Чого ти там стоїш? Іди сюди, я вас познайомлю!» Дівчина (тоненька, зграбна, буйні коси і темні очі) підійшла до мене і сказала: «Брожова». Протягнула мені долоню, і я відповів: «Дуже приємно. Ян». Чоловік радісно вигукнув: «Старий, так давно я не бачив тебе!». То був Земанек.

6

Утома, втома. Ніяк не міг я позбутися її. Тепер, здобувши свого короля, «їзда» попрямувала на майдан, а я тільки плентався позаду, глибоко вдихаючи повітря, щоб погамувати втому. Зупинявся, щоб поздоровкатися з сусідами, які, пороззявлявши роти, визирали з-за парканів. Раптом у мене виникло відчуття, наче і я незабаром стану таким старим роззявою. Що всьому вже край — і мандрам, і пригодам. І що я безповоротно ув’язнений у межах двох чи трьох вулиць, де збув усе своє життя.

Коли я дістався до майдану, «їзда Королів» уже помалу віддалялася головною вулицею. Я хотів було податися за нею, аж угледів Людвіка. Він стояв на трав’янистому узбіччі, замислено проводжаючи очима вершників. Клятий Людвік! Дідько б його вхопив! Досі він мене уникав, що ж, сьогодні я не помічатиму його! Я крутонувся й подався до лави, що стояла під яблунями на майдані. Звідси добре буде чути далекий відгомін галасу вершників.

І отак сидів я на лаві, слухав і дивився. «їзда Королів» помалу даленіла, осиротіло тиснучись до узбіччя вулиці, якою безперервно мчали і мчали автівки і мотоцикли. За нею йшла купка людей. Раз, два — та й край. Щороку менше і менше людей приходить на «їзду Королів». Зате з’явився Людвік. Що йому тут треба? Дідько тебе сюди приніс, Людвіку. Тепер уже запізно. Для всього вже запізно. Ти з’явився, мов недобра прикмета. Лиха прикмета. І саме зараз, коли став королем мій Владимир!

Я відвів очі. На сільському майдані людей було небагато, хіба ті, що запізнилися та юрмилися тепер коло яток та біля входу до забігайлівки. Майже всі напідпитку. Пияки — найперші шанувальники фольклорних свят. Останні шанувальники. Вряди-годи це дає їм пречудову нагоду хильнути чарчину.

Коло мене сів куций дідок, старий Пехачек. Сказав, що нині вже все не так, як ото колись. Я кивнув. Не так уже, як було. Ото гарна була, мабуть, «їзда Королів» десятиліття чи й століття тому! Може, не така й строката, як оце зараз. Сьогодні вона трохи скидається на кіч, ярмарковий маскарад. Оті пряничні серця на грудях у коней! Оті тонни паперових гірлянд, закуплених в універмагах! Колись убрання були барвисті, але простіші. Коней прикрашали тільки великою червоною хусткою, якою обв’язували їх довкола шиї. І лице короля затуляли не стрічками, а просто запоною. Крім того, в зубах він тримав ружу. Щоб і словом не міг обізватися.

Авжеж, дідуню, колись було ліпше. Ніхто не бігав за молодими хлопцями, щоб вони зволили взяти участь у «їзді». Не було і тих довгих попередніх зборів і засідань, де цілими днями вирішували, хто візьме на себе організацію й кому дістанеться зиск! Ці свята струмували з сільського життя, немов джерело. Вони їздили від села до села, збираючи данину для свого короля з прихованим обличчям. Часом вони зустрічали другу процесію, з іншого села, і тоді зав’язувалася сутичка. Обоє ревно боронили своїх королів. Часом бралися до ножів і шабель, тоді ллялася кров. Коли «їзді» щастило полонити чужого короля, вона до звалу пиячила в шинку коштом його батька.

Авжеж, дідусю, правда ваша. Ще під час окупації, як мене обрали за короля, було не так, як оце зараз. І навіть по війні це ще було нічогенько. Ми думали, що створимо цілком новий світ. І що люди почнуть, як і раніше, жити за своїми давніми традиціями. Що навіть «їзда Королів» знову вдарить потужним джерелом із глибин їхнього життя. Ми хотіли розбудити це джерело. Ми зі шкури вилазили, організовуючи народні свята. Але джерело неможливо організувати. Воно або нуртує, або ж ні. Ви ж бачите, дідусю, чим воно все скінчилося: наші пісні, наші процесії, та й усе інше — це останні краплі з пересохлого джерела. Останні краплі, краплини, найостанніші.

Ху. Зникла «їзда». Звичайно, звернула в якусь вуличку. Але поклик її ще було чутно. Її поклик був чудовий. Я заплющив очі й уявив собі, що живу за іншої пори. В іншому столітті. Дуже давно. Потім розплющив і подумав собі: добре, що Владимир став королем. Майже мертвого, зате такого гарного королівства. Королівства, вірним якому я залишуся до кінця.

Я підвівся з лави. Хтось привітався зі мною. То був старий Коутецький. Давненько вже не бачив я його. Він насилу дибав, спираючись на ціпок. Ніколи я його не любив, але зараз його старість викликала в мене жаль. «Куди це ви прямуєте?» — запитав я. Він сказав, що вийшов прогулятися в неділю, це корисно для здоров’я. «А як вам „їзда Королів“?» Він безнадійно махнув рукою. «Я навіть не дивився на неї». — «Овва! Чого це?» Ще один помах рукою, цього разу лютіший; тієї ж таки миті я вгадав чому: поміж глядачами був Людвік, а Коутецький, так само, як і я, не хотів його бачити.

«Розумію вас, — сказав я. — Мій син бере участь у „їзді“, а мені чомусь не хочеться за ним плентатися». — «Ваш син? Владимир?» — «Авжеж, — сказав я, — навіть більше, він король!» — «Цікаво, — сказав Коутецький. — Ти ба!» — «Цікаво? Що ви маєте на увазі?» — запитав я. «Навіть дуже цікаво!» — сказав Коутецький, і його маленькі очиці зблиснули. «Та що сталося, зрештою?» — допитувався я. «Те, що ваш Владимир зараз із нашим Мілошем», — відказав Коутецький. Мілоша я не знав. Коутецький пояснив, що це його внук, доньчин син. «Та це просто неможливо, — вигукнув я, — сам я бачив, як він виїжджав від нас на коні!» — «Я теж його бачив. Мілош повіз його від нас на мотоциклі», — не здавався Коутецький. «Та це якийсь сон рябої кобили! — вигукнув я й відразу ж запитав: — То куди ж вони подалися?» — «Ох, як ви не знаєте, то і я вам про це не казатиму!» — відтяв Коутецький і попрощався.

7

Я не розраховував, що зможу зустрітися з Земанеком (Гелена запевнила мене, що він приїде по неї аж пополудні), тож, звісно, мені було неприємно бачити його. Та я нічого не міг удіяти. Він був тут, і був точнісінько такий, як і колись: золотавий чуб так само був золотавий, хоч він і не зачісував уже його назад довгими хвилястими пасмами. Тепер він був у нього короткий й зачесаний на лоба, як того вимагала мода; він так само випинав груди, а голову конвульсивно закидав назад; і був такий самий життєрадісний і задоволений, такий самий невразливий, наділений прихильністю янголів і молодої дівчини, що її врода відразу ж нагадала мені про прикру недовершеність тіла, з яким я провів учора цілих пів дня.

Сподіваючись, що наша розмова буде коротка, я намагався відбуватися заяложеними фразами у відповідь на так само заяложені репліки: він знай повторював, що ми не бачилися бозна-відколи, висловив подив, що зустрів мене саме тут, «у цій клятій дірі»; я відказав, що народився тут; на це він, перепросивши, сказав, що, мабуть, вона не така і клята, якщо так; панна Брожова зареготалася; я не відреагував на той дотеп, тільки сказав, що мені не дивно було зустріти його тут, адже він, як я пригадую, завжди був шанувальником фольклору; панна Брожова знову зареготалася і сказала, що вони приїхали сюди не задля «їзди Королів»; я її запитав, чим їй та «їзда» не подобається; вона сказала, що це її не тішить; я запитав чому; вона звела плечима, а Земанек мовив: «Любий мій Людвіку, часи змінилися».

Тим часом «їзда» зупинилася біля якоїсь хати, і два вершники заходилися приборкувати своїх коней, які чомусь заметушилися. Вони кричали, обвинувачуючи один одного у невмінні правити конем, і вигуки «Йолоп!» та «Дурень!» досить кумедно звучали на ритуальному тлі свята. «Ото якби коні наполохалися та чкурнули куди очі бачать!» — пирхнула панна Брожова. Земанек теж засміявся, та вершники незабаром заспокоїли коней, і їхнє «Гей! Гей!» знову зазвучало на сільських вулицях.

Помалу плентаючись за тим галасливим гуртом попід дворами, де в горідчиках буяло квіття, я марно шукав більш чи менш пристойного приводу, щоб попрощатися із Земанеком; поки що я мусив покірно йти поруч із ним і його супутницею, обмінюючись фразами: отак я дізнався, що в Братиславі, де вони були ще сьогодні удосвіта, теж така гарна погода, яка і тут; що приїхали вони Земанековим автомобілем і мусили поміняти свічі, щойно виїхавши з Братислави; потім я дізнався ще й про те, що вона його студентка. Від Гелени я знав, що він викладав марксизм-ленінізм в університеті, проте запитав, чого ж він навчає студентів. Він сказав, що філософії (те, що він так назвав свій предмет, мені видалося значущим; чотири чи п’ять років тому він сказав би, що викладає марксизм, та віднедавна пошана до цієї дисципліни настільки упала, надто ж поміж молоддю, що Земанек, головною турботою якого було, щоб ним весь час захоплювалися, вирішив соромливо замаскувати марксизм загальнішим терміном). Я вдав, ніби здивувався, сказавши, що, наскільки мені пам’ятається, він вивчав біологію; моє зауваження натякало на дилетантизм університетських викладачів марксизму, яким надавали вчені ступені не завдяки їхнім науковим заслугам, а за те, що вони були вмілими пропагандистами. Панна Брожова відразу ж устряла, заявивши, що у викладачів марксизму в голові політична брошура замість мізків, а Павел, мовляв, не такий. Земанекові ті слова були як мед; він мляво запротестував, показавши у такий спосіб, який він скромний, і змусивши дівчину до нової хвали. Отак я дізнався, що її друг для студентів найпопулярніший поміж викладачами, причому з тих самих причин, за які його не люблять у дирекції: він завжди каже те, що думає, він сміливий і завжди стоїть горою за студентів. Земанек і далі неохоче протестував, і його супутниця розповіла мені про різні конфлікти, в яких він був мішенню останніми роками: його хотіли навіть зняти з посади, бо, незважаючи на запліснявілі програми, він навіть знайомив студентів з усіма течіями в новітній філософії (його обвинувачували в тому, що він хоче тихцем протягнути «ворожу ідеологію»), він буцім порятував одного студента, якого хотіли витурити з навчання за якусь хлоп’ячу витівку (сварку з поліціянтом), хоч ректор (Земанеків ворог) назвав її політичним злочином; після того випадку студенти організували таємне голосування, що мало на меті визначити найпопулярнішого викладача, і ним виявився Земанек. Проти цієї рясної похвали Земанек не протестував, і я сказав панні Брожовій (з прихованою, але, на жаль, насилу зрозумілою іронією), що цілком її розумію, адже, наскільки мені пам’ятається, за часів мого навчання її теперішній викладач теж був дуже популярний. На що вона палко підказала: тут немає чого дивуватися, у Павла ораторський талант, якому немає рівних, і в дискусіях він не одного опонента поклав на лопатки! «Авжеж, це таки правда, — усміхнувшись, погодився Земанек, — та якщо я можу покласти когось на лопатки в дискусії, то у них доста способів, щоб розгромити мене набагато ефективніше!»

Із тієї зарозумілої фрази я впізнав давнього Земанека, та зміст її жахнув мене: видавалося, він геть відмовився від своєї давнішої позиції, і якби я опинився в його теперішньому оточенні, то хоч-не-хоч мусив би бути на його боці. А це лякало, я не готовий був до цього, тим паче, що нічого дивного не було в цій рішучій зміні політичних уподобань, навпаки, чимало людей зазнало її, та й саме суспільство зазнавало її помалу. Проте від Земанека я цього не чекав; у моїй пам’яті він назавжди закам’янів таким, яким я бачив його останнього разу, і тепер я ніяк не визнавав за ним права бути таким, яким я його не знав.

Дехто заявляє про свою любов до всього людства, інші цілком справедливо заперечують, кажучи, що любити можна когось певного, тобто індивіда; я згоден із цим і додам, що можна застосувати це як до любові, так і до ненависті. Людина — істота, що прагне рівноваги у всьому, тож намагається врівноважити тягар того зла, яке їй укоїли, тягарем ненависті. Та спробуйте зосередити ненависть на суто абстрактних явищах, на несправедливості, фанатизмі, варварстві, або ж, якщо ви вважаєте ненависною самісіньку людину як явище, спробуйте ненавидіти людство! Така ненависть має надто вже нелюдський характер, тож людина, щоб полегшити свій гнів (адже їй відомо, що сила його обмежена), урешті скеровує його на окрему особистість.

І це мене жахнуло. Тепер Земанек будь-якої миті може сказати, що він змінився (про що він допіру дав мені на здогад із підозрілою поспішністю), й попросити в мене вибачення. І от саме це й було для мене страшне. Що я йому скажу? Що відповім на те? Як пояснити, що я не можу примиритися з ним? Як пояснити йому, що, вчинивши так, я вмить порушив би мою внутрішню рівновагу? Як пояснити, що тоді одна шалька терезів у мені раптом підлетить угору? Як пояснити, що моя ненависть до нього врівноважує тягар того лиха, що спіткало мою молодість? Як пояснити, що він утілює собою те лихо? Як пояснити, що мені треба його ненавидіти?

8

Кінські тулуби заповнили всю вуличку. За кілька метрів від мене я побачив короля. Він сидів на коні, трохи оддалік від інших. Обабіч нього ще двоє коней, ще два вершники — його пажі. Я розгубився. Сидів він трохи згорбившись, як ото робив завжди Владимир. Тримався непорушно, майже байдужо. То це він? Може, й так. Але міг бути і хтось інший.

Я тихенько підійшов ближче. Звісно, з обличчя його не впізнати. Але ж я знаю його поставу, кожен його звичний жест! Я люблю його, а в любові своя інтуїція!

Я пропхався до нього. Я міг його погукати. Це було б дуже просто. Але марно. Король не скаже ні слова.

«їзда» сягнула якоїсь хати. Ага, тепер я його впізнаю! Коняча хода змусить його вчинити порух, що зрадить його. Кінь зігнув ногу в коліні, король схилився в сідлі, та з цього поруху нічого не було видно. Стрічки перед обличчям просто-таки відчайдушно не давали його розгледіти.

9

«їзда Королів» поминула ще кілька хат, жменя роззяв (разом із нами) теж посунула з ними, і наша розмова звернула до іншої теми: панна Брожова перейшла від Земанека до власної особи і почала розповідати, як любить їздити автостопом. Розповідала вона про це так наполегливо (і з якоюсь завзятістю), аж відразу стало зрозуміло, що я слухаю маніфест її покоління. Підкорятися духові покоління (цій стадній гордості) мені завжди було бридко. Коли панна Брожова розвинула свою думку (яку я чув уже з п’ятдесят разів) і сказала, що людство поділяється на тих, котрі беруть автостоперів (люди, що полюбляють пригоди), і тих, котрі не беруть їх (нелюди, що бояться життя), я жартома сказав, що її можна назвати «догматкою автостопу». Вона шорстко відтяла, що вона не догматка і не ревізіоністка, ні сектантка, ні ухильниця, що все це ті наші слова, які ми самі вигадали, то нехай вони нам і належать, а вони їй чужі.

«Атож, — сказав Земанек, — вони інші. На щастя, інші! Інший і словник у них, і це добре. Наші успіхи їх не цікавлять, помилки теж. Не повіриш, але на вступних іспитах ця молодь навіть не знає про московські політичні процеси, про Сталіна, це для них тільки ім’я, та й годі. Уяви собі, більшість із них не знає навіть того, що ще десять років тому в Празі відбувалися політичні процеси».

«Оце і видається мені страшним», — сказав я.

«А певно, це свідчить про рівень їхньої освіченості. Але в цьому і їхня свобода. Вони відгородилися від нашого світу. Вони цілком відкинули його».

«Одна сліпота заступила другу».

«Я так не сказав би. Я люблю їх саме за те, що вони відрізняються від нас. Вони люблять своє тіло. Ми нехтували ним. Вони полюбляють мандрувати. Ми сиділи на місці. Вони полюбляють пригоди. Ми гаяли час на зборах. Вони люблять джаз. Ми безуспішно наслідували фольклор. Вони переймаються самі собою. Ми хотіли порятувати світ. Ми з нашим месіанством мало не знищили його. Може, вони порятують його їхнім егоїзмом».

10

Як це могло статися? Король! Непорушна фігура на коні, огорнута рясними барвами. Стільки разів бачив я її, стільки разів уявляв! Найдорожчий мені образ! А тепер, коли він обернувся дійсністю, вся його близькість щезла. Тепер це просто барвиста личинка, і хтозна, що в ній криється. А що може бути ближче моїй душі в цьому реальному світі, ніж мій король?

Мій син. Найближча людина. Стою перед ним і не знаю, він це чи ні. То що ж тоді я знаю, якщо не знаю навіть цього! Чого ж певен я в цьому світі, якщо навіть цього не певен?

11

Поки Земанек співав дифірамби прийдешньому поколінню, я дивився на панну Брожову і з сумом думав про те, що вона гожа і приваблива, й почував досаду від того, що вона не моя. Вона йшла коло Земанека, весь час брала його попід руку, оберталася до нього, а я чимраз дужче усвідомлював (з року в рік це дедалі частіше траплялося зі мною), що від тої пори, коли в мене була Люція, не мав я дівчини, яку можна було б любити і поважати. Життя покепкувало зі мною, пославши мені звістку про мій крах у вигляді коханки цього чоловіка, якого я начебто переміг напередодні у гротескній сексуальній борні.

Що дужче подобалася мені панна Брожова, то більше я помічав, що вона цілком належить до своїх сучасників, для яких я й люди з мого покоління зливаються в одну безлику юрму, що розмовляє тим самим незрозумілим жаргоном, мислить тими самими заполітизованими думками, живе тими самими тривогами, тими ж таки чудернацькими враженнями від темної минулої пори.

Тієї миті я почав розуміти: подібність поміж мною і Земанеком не обмежувалася тим, що, змінивши свої погляди, він у такий спосіб наблизився до мене; ця подібність була набагато глибша і стосувалася всієї нашої долі: панна Брожова та її сучасники вважали нас подібними навіть там, де ми були запеклими ворогами. Я раптом відчув, що навіть якби розповів їй про моє виключення з партії, то та подія видалася б їй далекою й надто літературною (авжеж, цей сюжет давно вже змальований у багатьох кепських романах), і обоє ми в цій історії були б їй однаково неприємні, мої ідеї і його, моя позиція і його (обидві однаково збочені й потворні). Я побачив, що над нашою суперечкою, яку я завжди вважав такою присутньою й живою, вже змикаються заспокійливі води часу, що, як усі знають, стирає різниці поміж цілими епохами, а що вже казати про двох нікчемних індивідів, як оце ми. Та я запекло боронився від будь-якої нагоди примирення, яку пропонував час; зрештою, не живу я у вічності, я закутий у мої тридцять сім років і не хочу перегризати ці пута (як ото Земанек, що так здався на молодіжні смаки), ні, хочу я лишитися з моєю долею, з моїм віком, навіть якщо мої тридцять сім років становлять лише нікчемний і минущий клапоть часу, який забувається, який уже забули. І якщо Земанек приязно нахилиться до мене і почне казати про минуле, про те, що треба замиритися, то я відмовлюся; атож, відмовлюся від цього миру, навіть якщо втрутиться і проситиме про це сама панна Брожова разом зі своїми однолітками, та й сам час.

12

Утома. Раптом мені закортіло послати все під три чорти. Піти собі й нічим не клопотатися. Не хочу я залишатися в цьому світі матеріальних речей, якого я не розумію і який мене обманює. Існує ж інший світ. Світ, де я почуваюся як удома, де віднаходжу себе. Там є дорога, кущ шипшини, дезертир, мандрівний музика і мама.

Урешті я струсонувся. Ні, треба. Треба до краю довести мою суперечку зі світом матеріальних речей. Треба сягнути самісінької глибини помилок і облуд.

Може, запитати в когось? У хлопців, що беруть участь у «їзді»? А якщо вони кепкуватимуть із мене? Я знову подумав про сьогоднішній ранок. Про те, як убирали короля. І раптом збагнув, куди піти.

13

«Король у нас убогий, але чесний», — вигукували вершники за три чи чотири хати попереду, а ми знай ішли за ними, за кінськими спинами, обвішаними стрічками, блакитними, рожевими, зеленими і ліловими, аж Земанек тицьнув пальцем уперед і сказав мені: «Поглянь, он Гелена». Я глянув у той бік, куди він показував, та побачив тільки барвисті тулуби коней. Земанек знову тицьнув пальцем: «Отам!». І тоді я справді побачив її, наполовину затулену конем, і відчув, як шаріюся: те, як Земанек показав мені на неї (сказав не «моя дружина», а «Гелена»), свідчило про те, що він знає про наше знайомство.

Гелена стояла на краю хідника і махала мікрофоном, що довгим дротом поєднувався з магнітофоном, який висів на плечі молодого хлопчини у шкірянці, блакитних джинсах і навушниках. Ми зупинилися неподалік від них. Земанек сказав (несподівано і наче між іншим), що Гелена пречудова жінка, вона не лише добре збереглася, а ще й годиться для всього, тож не дивно, що ми з нею так порозумілися.

Я відчув, як щоки мої спаленіли: в тому зауваженні не було агресивності, навпаки, Земанек виголосив його люб’язним тоном, а панна Брожова дивилася на мене з промовистою усмішкою, наче з усіх сил намагалася дати мені на здогад, що вона все знає і що я викликаю в неї симпатію, навіть більше, що ми з нею у змові якійсь.

Земанек і далі спокійно говорив про свою дружину, намагаючись показати мені (недомовками і натяками), що він знає все, але нічого не має проти, бо цілком ліберально ставиться до Гелениного приватного життя; щоб надати своїм словам безтурботної легкості, він показав на молодого носія магнітофона і сказав, що той хлопчина (з тими навушниками, зауважив Земанек, він скидається на величезну комаху) вже два роки страшенно закоханий у Гелену, то мені треба бути уважним. Пана Брожова зареготалася й спитала, скільки йому років було два роки тому. Сімнадцять, сказав Земанек, досить, щоб закохатися. Потім жартома докинув, що Гелена не цікавиться дітлахами, що вона чесна жінка, та, не домігшись нічого, цей хлопчина може сказитися і як стій кинутися в бійку. Панна Брожова (легким тоном простої балачки) сказала, що я можу здолати цього юнака.

«Ох не певен», — продовжував жартувати Земанек.

«Не забувай, що я працював у копальнях. І в мене добрячі м’язи», — відказав я тим самим легким тоном, не звернувши уваги на те, що розмова вже трохи виходить за межі пустої балачки.

«Ви працювали в копальнях?» — здивувалася панна Брожова.

«Коли ці двадцятирічні хлопчаки, — провадив Земанек, вперто чіпляючись за цю тему, — збираються у ватаги, їх треба остерігатися. Такого маку можуть утерти, що будь-будь».

«Довго?» — допитувалася панна Брожова.

«П’ять років», — сказав я.

«І коли це було?»

«Дев’ять років тому».

«О, то це діло давнє. Ваші м’язи вже, либонь, атрофувалися…» — сказала вона, щоб докинути і собі жарт до жартівливого тону балачки. А я тієї миті подумав про мої м’язи: не атрофувалися вони, а й досі у пречудовій формі, тож міг би завиграшки відлупцювати цього блондина, з яким розмовляв, — але (і це було найголовніше і найпечальніше у всій цій ситуації) тільки вони і були в мене, щоб сплатити йому той давній борг.

Знову я уявив, як Земанек, усміхаючись, нахиляється до мене і просить забути все, що сталося поміж нами, і від того я почувався немов у пастці: його перепросини підтримує зараз не лише те, що він змінив свої погляди, не лише час, не лише панна Брожова з її однолітками, а й Гелена (атож, усі за нього, всі проти мене!), адже, прощаючи ту подружню зраду, Земанек у такий спосіб купив і моє прощення.

Коли я (подумки) уявив собі його обличчя, обличчя вимагача-шантажиста, який оточив себе надійними спільниками, мене охопив такий шал, що я ніби увіч побачив, як лупцюю його. Довкруги галасували вершники, панна Брожова розповідала вже бозна про що, сонце було як золото, а я несамовитим внутрішнім зором бачив, як його лицем цебенить кров.

Певна річ, усе було тільки в моїй уяві; але що вдіяти, як він попросить вибачення?

Я із жахом збагнув, що нічого не зроблю.

Ми порівнялися з Геленою та її оператором, який щойно зняв навушники.

«Ви вже знайомі?» — здивовано запитала Гелена, побачивши мене із Земанеком.

«Давно знайомі», — відказав він.

«Як це?» — ще дужче здивувалася вона.

«Ще зі студентських років: ми разом навчалися в університеті!» — пояснив Земанек, і в мене виникло враження, ніби я щойно пройшов останнім містком, яким він провадив мене (мов на шибеницю) до ганебного стовпа, де попросить у мене вибачення.

«О боже, ці випадковості…» — сказала Гелена.

«Авжеж, буває таке», — устряв оператор, який боявся, що на нього й не глянуть.

«Ага, я вас так і не познайомила, — похопилася вона, потім сказала: — Це Індра».

Я простягнув йому руку, а Земанек обернувся до Гелени. «Що ж, ми з панною Брожовою хотіли підвезти тебе, але зараз я бачу, що це тобі не треба, ти волієш вернутися з Людвіком…»

«Ви поїдете з нами?» — спитав мене хлопчина в блакитних джинсах, і голос його і справді пролунав не дуже приязно.

«Ти на автомобілі?» — запитав мене Земанек.

«У мене нема автомобіля», — відказав я.

«То ти їдеш із ними», — сказав він.

«Але я жену на сто тридцять! Якщо вас це не лякає…» — попередив хлопчина в блакитних джинсах.

«Індро!» — покартала його Гелена.

«Можеш їхати з нами, — сказав Земанек, — але, гадаю, ти волієш нову подругу, а не давнього друга».

Наче мимохідь він назвав себе давнім другом, і я подумав, що до принизливого примирення лишилося два кроки; потім Земанек помовчав, наче вагався, наче йому хотілося відвести мене набік і поговорити віч-на-віч (я нахилив голову, немов підставляючи шию під катівську сокиру), та я помилився: він зиркнув на годинник і сказав: «Як по правді, часу лишилося небагато, нам треба бути у Празі до п’ятої вечора. Що ж, пора прощатися! Чао, Гелено!». Він потиснув їй долоню, потім сказав «чао» мені й операторові, і ми теж потиснули долоні один одному. Панна Брожова теж потиснула всім долоні, потім вони взялися попід руки і пішли.

Пішли. Я не міг відвести від них очей: Земанек тримався рівно, гордо (переможно) звівши голову зі світлим чубом, а поруч була та чорнява дівчина; навіть зі спини була вона гарна, хода її була легка, вона подобалася мені; майже болісно подобалася, адже її краса, що віддалялася від мене, свідчила про крижану байдужість, ту саму байдужість, яку виявило до мене моє минуле, яке я хотів зустріти в рідному місті, щоб помститися, а воно допіру пропливло, навіть не глянувши на мене, наче мене й не знало.

Я задихався від приниження і сорому. Нічого так не кортіло мені, як щезнути, лишитися самому, стерти всю цю історію, цей лихий жарт, Гелену і Земанека, позавчорашній, учорашній і теперішній день, усе це стерти, до останньої рисочки. «Ви не заперечуватимете, якщо я скажу товаришу кореспондентові кілька слів?» — запитав я оператора.

Я відвів Гелену трохи убік; вона хотіла щось пояснити мені, бурмотіла щось про Земанека і його подругу, плутано перепрошувала за те, що мусила все йому розповісти; але мене тепер уже ніщо не цікавило; одне бажання кипіло в мені: опинитися якомога далі звідси й від цієї історії, підвести риску під цим усім. Не мав я права далі обманювати Гелену; вона ні в чому не була винна переді мною, а я вчинив ницо, обернувши її простою річчю, камінцем, якого я хотів (і не зумів) пожбурити в іншого. Мені аж дух забило від комічного провалу моєї помсти, і я твердо вирішив покласти їй край просто зараз, певна річ, запізно, та принаймні до того, як буде вже геть пізно. Але всього пояснити їй я не міг: не тільки тому, що правда глибоко вразила б її, а й тому, що вона не зрозуміла б її. Отож нічого мені не лишилося, як повторити їй кілька разів: ми були разом останній раз, більше я не побачу її, я не люблю її, і вона повинна це збагнути.

Сталося набагато гірше, ніж я передбачав: Гелена страшенно пополотніла і затремтіла; вона не хотіла мені вірити, не хотіла відпустити мене; мені довелося зазнати страшенної муки, перш ніж зміг звільнитися від неї й піти звідтіля.

14

Скрізь були коні й барвисті стьожки, а я завмерла в тому тлумі й довго так стояла, аж підійшов Індра, взяв мене за руку, стиснув її й запитав, що зі мною, і я не висмикнула своєї долоні і сказала, нічого, Індро, зі мною все гаразд, що мені може статися, голос був як не мій, гострий такий, і тоді я докинула з чудернацькою квапливістю, що ще нам треба записати, вигуки вістових уже є, записали і два інтерв’ю, треба записати ще коментар, ото так я перебирала все, про що геть нездатна була думати, а він мовчки стояв переді мною й конвульсивно стискав мої пальці.

Досі він і не торкнувся мене, надто вже несміливий був, проте всі знали, що він до нестями в мене закоханий, і ось він стискає мою долоню, а я щось белькочу про радіопрограму, яку ми готуємо, та думала я тієї миті лише про Людвіка, крім того, ото комедія, думала про те, який вигляд маю перед Індрою, така схвильована, мабуть, негарна, та ні, сподіваюся, що ні, я ж не плакала, просто збурена була, та й годі…

Послухай, Індро, покинь мене на хвильку, я піду писати коментар, потім запишемо його на плівку, ще якусь мить він потримав мою руку, потім ніжно запитав, що з вами, Гелено, що відбувається, та я ухилилася, пішла до національного комітету, де нам відвели приміщення, нарешті я тут, нарешті сама в цій порожній кімнаті, впала на стілець, схилилася головою на стіл і так завмерла на мить. Голова в мене страшенно боліла. Я відкрила сумочку і пошукала якусь пігулку, але нащо я відкрила її, я ж знаю, що ніколи не ношу з собою тих пігулок, потім згадала, що Індра завжди має при собі цілу аптеку, його плащ висів на вішалці, я понишпорила в кишенях, і справді, ось скляна пляшечка, ага, від болю голови, зубів, від запалення сідничного і трійчастого нерва, від душевного болю ліків нема, та принаймні голова перестане боліти.

Я підійшла до крана в кутку сусідньої кімнати, набрала води у слоїчок з-під гірчиці і проковтнула дві пігулки. Дві буде достатньо, може, вони і дадуть ефект, та від душевного болю ліків нема, хіба що проковтнути всі пігулки з цієї пляшечки, де написано «Альгена», бо в такій дозі вони будуть отрутою, а Індрина пляшечка майже повна, цього вистачило б.

Та думка насилу пропливла краєм моєї свідомості, проста думка, що зникла за мить, однак почала весь час спалахувати в мені, вона змушувала мене думати про те, навіщо ж я жила, навіщо жити далі, втім, це неправда, ні про що таке я не думала, взагалі не думала ні про що, тієї миті я тільки уявляла собі, що мене більше нема, і від того мені стало так добре, так якось утішно, аж закортіло сміятися, і я справді почала сміятися.

Поклала ще дві пігулки на язик, нітрохи не хотілося мені отруїтися, я просто стиснула ту пляшечку в долоні, думаючи про те, що тримаю в руці смерть, і раділа, що це так легко, крок за кроком я наближалася до бездонної прірви, не задля того, щоб кинутися, а щоб зазирнути в неї. Я знову налила води у слоїк, ковтнула ті пігулки і пішла до нашої кімнати, вікно було відчинене, здалеку весь час долинало «гей, гей» разом із гуркотом автомобілів, ревиськом отих брудних вантажівок, отих клятих мотоциклів, що плюндрують усе, що є гарного на світі, все, у що я вірила і задля чого жила, той гамір був нестерпний, нестерпна була навіть немічна кволість отих закличних голосів, тож я зачинила вікно і знову зазнала того навального і тягучого болю в моїй душі.

За все моє життя Павел ніколи не завдавав мені такого болю, якого завдав мені ти, Людвіку, за однісіньку мить я простила Павла, я розумію його таким, який він є, він спалахує і швидко згасає, йому потрібно шукати нову поживу, нових глядачів і публіку, він часто кривдив мене, але зараз, крізь цей біль, я без гніву і по-материнському дивлюся на цього хвалька, цього виступайла, сміюся з його намагань усі ці роки вислизнути з моїх рук, ох, іди собі, йди, Павле, я тебе розумію, але тебе, Людвіку, я не розумію, ти прийшов під машкарою, прийшов, щоб воскресити мене, а потім, воскресивши, знищити, тебе і тільки тебе проклинаю я й водночас благаю повернутися і змилуватися наді мною.

О боже, може, це тільки жахливе непорозуміння, може, Павел щось тобі наговорив, поки ви були самі, хіба ж я знаю, я ж питала в тебе про це, заклинала пояснити, чому ти більше не кохаєш мене, не хотіла тебе відпускати, чотири рази перепиняла тебе, але ти не хотів нічого слухати, тільки повторював, край, край, всьому край, безповоротно, аж я погодилася врешті, і голос у мене був високий, просто-таки сопрано, ніби чужий, ніби якоїсь дівчинки, що ще статево не визріла, і тим дзвінким голосом я сказала, що бажаю тобі щасливої дороги, просто жах, сама не знаю, чому бажала я тобі щасливої дороги, та ці слова ніби застрягли у мене на вустах, і я весь час повторювала: тоді я бажаю тобі щасливої дороги, щасливої дороги…

Звісно ж, не знаєш ти, як я тебе кохаю, звичайно, не знаєш, як я кохаю тебе, ти, либонь, думаєш собі, що я ото така жіночка, котра шукає пригод, і не уявляєш собі, що ти моя доля, моє життя, все… Може, побачиш мене тут, під білим простиралом, і тоді збагнеш, що ти убив те, що було найдорожче в твоєму житті… або ж, о Господи, прийдеш, коли я ще буду жива, і зможеш порятувати мене, і станеш коло мене навколішки, й обіллєш сльозами, а я гладитиму твої руки, твого чуба і прощу тобі, все прощу…

15

Іншого виходу і справді не було, я мусив урвати цю лиху історію, цей кепський жарт, що, не задовольняючись собою, потворно множився і множився новими кепськими жартами, хотів скасувати цей день, що поточився отак від чистісінького непорозуміння, бо я пізно прокинувся й пропустив поїзд, хотів скасувати все, що призвело до цього дня, всю ту дурнувату еротичну перемогу, що так само мала в своїй основі помилку.

Я поспішав, ніби чув, як за мною лунають Геленині кроки, наче вона переслідує мене, і тоді я подумав: навіть якби було можливо стерти ці кілька марних днів із мого життя, то до чого це призвело б, адже вся історія мого життя почалася з помилки, з того жарту на листівці, з випадковості, з безглуздя? Я з жахом відчув, що речі, які постають із помилки, так само реальні, як і ті, що постали з розрахунку і необхідності.

Так радо зрікся б я всієї історії мого життя! Тільки ж за яким правом міг я зректися її, якщо помилки, з яких вона постала, були не моїми помилками? Справді, хто помилявся, коли жарт із моєї поштової картки сприйняли серйозно! Хто помилявся, коли Алексієвого батька (якого зараз реабілітували, проте він уже давно мертвий) кинули до в’язниці? Такі помилки були настільки повсякденні й повсюдні, що їх можна було розглядати не як винятки чи «помилки» в тодішньому порядку речей, а навпаки, як такі, що становили самісінький цей порядок. То хто ж тоді помилявся? Сама історія? Божиста і розумна? Але чи варто звинувачувати її в помилках? Як уявляється мені з погляду суто людського глузду, якщо історія справді володіє власним розумом, то чому він повинен перейматися розумінням людини і бути серйозним, як учителька початкових класів? А якщо історія жартує? Тієї миті я збагнув, що нездатний зректися власного жарту, якщо сам я і все моє життя є частиною набагато ширшого жарту (який перевершує мене), що має цілком незворотний характер.

Велике панно на стіні одного з будинків на майдані (там панувала тиша, тому що «їзда Королів» була у протилежному кутку села) червоними літерами сповіщало, що о четвертій пополудні оркестр із цимбалами даватиме концерт у саду кафе-ресторану. Коло оголошення були і двері того ресторану; до відправлення автобуса я мав іще дві години, та й пообідати була вже пора, тож я увійшов досередини.

16

Таке нездоланне воно, це бажання ще трохи підступитися до краю прірви, нагнутися над парапетом і дивитися вниз, наче те, що долі, повинне було втішити і погамувати мене, наче там, на самісінькому дні тієї прірви, оскільки деінде це було неможливо, ми зможемо знайти одне одного, бути разом, без непорозумінь, без лихих людей, без старіння, без прикрощів і назавжди… Повернулася до сусідньої кімнати, я проковтнула тільки чотири пігулки, можна сказати, нічого, я ще далеко від прірви, ще навіть і до бар’єра не дійшла. Висипала решту пігулок на долоню. Тієї ж таки миті стало чутно, як відчинилися двері, я аж підскочила, вкинула пігулки до рота і хутко проковтнула гамузом, трохи забагато їх було, я запила кількома ковтками води, та відчувалося, як вони застряли кім’яхом і пекли в стравоході.

То був Індра, він запитав, як посувається робота, я вмить прибрала байдужого вигляду, ані сліду сум’яття, те чудернацьке сопрано теж зникло, я була зосереджена і рішуча.

Ох, Індро, добре, що ти нагодивсь, я хотіла про щось попросити тебе. Він зашарівся, сказав, що для мене зробить що завгодно й за будь-яких обставин і що радий бачити, що я нарешті оговталася. Авжеж, тепер я добре почуваюся, зачекай хвильку, я дещо напишу, я сіла за столом і взяла аркуш паперу і ручку. Людвіку, найдорожчий мій, я кохала тебе всією душею і всім тілом, та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити. Прощавай, кохаю тебе, Гелена. Я навіть не перечитала того, що написала, Індра сидів навпроти, дивився на мене, та не бачив, що я пишу, я згорнула папір, хотіла покласти його у конверт, та не змогла знайти, Індро, в тебе нема часом конверта?

Він спокійно підійшов до шафи коло столу, відчинив її й почав нишпорити всередині, за звичайних обставин я сказала б йому, що не можна порпатися в чужих речах, але зараз мені на ґвалт потрібен був той конверт, він знайшов один, із написом «Національний комітет району», я поклала туди лист, заклеїла конверт і написала на ньому: «Людвіку Янові», пам’ятаєш, Індро, того чоловіка, що був ото з нами, там був іще мій чоловік і та дівчина, авжеж, високого такого, чорнявого, я не можу поки що вийти звідси, то візьми цей конверт і передай йому.

Він узяв мене за руку, бідолашний хлопчина, що він там думав собі, як пояснював собі моє збурення, навряд чи розумів, про що тут ідеться насправді, все, що він міг зрозуміти, це те, що в мене якісь неприємності, він тримав мене за руку, і мені раптом стало страшенно шкода себе, він нагнувся до мене, обняв мене і поцілував просто в губи, я хотіла відвернутися, та він міцно притуляв мене до себе, і тоді мені раптом спало на думку, що це останній чоловік, якого я цілую в моєму житті, що це мій останній цілунок, і в раптовій нестямі я теж обняла його, міцно пригорнула до себе, і розтулила вуста, й відчула, як торкнулися наші язики і як торкаються його пальці мого тіла, й у мене аж голова пішла обертом, збагнула, що тепер я вільна і що нічого не має значення, адже всі мене покинули і світ мій зазнав краху, тож тепер я геть вільна і можу робити все, що мені заманеться, вільна, як ота дівчина з технічного відділу, яку ми витурили з роботи, нічим я вже не відрізнялася від неї, ніколи вже не зберу я по крихтах мого давнього світу, залишатися вірною — навіщо, та й кому, відтепер я геть вільна, як оте дівчисько з технічного відділу, ота мала потіпаха, яка щовечора була в іншому ліжку, якщо я й далі житиму, то теж матиму в ліжку іншого чоловіка щовечора, я відчувала Індрин язик у моєму роті, я була вільна, знала, що можу кохатися з ним, я прагнула цього, де завгодно, на столі чи долі, простісінько зараз і не зволікаючи, хутчій, востаннє покохатися, перш ніж настане мій кінець, та Індра вже випростався й, гордо всміхаючись, сказав, що іде й незабаром повернеться.

17

Поміж п’ятьма чи шістьма столами маленької зали, де було багато людей і висіли хмари тютюнового диму, пробіг кельнер, тримаючи на витягнутій руці величезну тацю з горою тарілок, де я впізнав лангет по-віденському з картопляним салатом (вочевидь, єдина страва у цьому закладі), потім, безцеремонно прокладаючи собі шлях, зник у коридорі. Я подався за ним і побачив, що коридор провадив до дверей, відчинених у парк, де теж обідали. У глибині того парку, під липою, був вільний столик; я вмостився за ним.

Над дахами містечка линули ті хвилюючі поклики «гей, гей», причому з такої далини, що тут, у парку, оточеному стінами сусідніх будинків, вони звучали майже нереально. І ця позірна нереальність змушувала мене думати, що все, що мене оточувало, було не теперішністю, а минулим, отим давнім п’ятнадцятирічним чи двадцятирічним минулим, що і «гей, гей» було минулим, і Люція, і Земанек, а Гелена була тим камінцем, який я хотів пожбурити в те минуле; ті три дні були тільки театром тіней.

Що? Невже тільки ці три дні? Усе моє життя було вщерть напхане тінями, і теперішність, мабуть, посідала у ньому не дуже гідне місце. Я уявив собі рухомі сходи (час) і людину (себе), що біжить у зворотному напрямку, вниз; але сходи рухаються швидше, ніж я біжу, тож мене помалу несе у протилежному напрямку від мети, до якої я прямую; оця мета (чудернацька мета, розташована унизу!) — це минуле з його політичними процесами, із залами, де піднімаються руки, із «чорнюками» і Люцією, минуле, в якому я закам’янів, немов зачарований, яке я чимдуж намагаюся розшифрувати, розплутати, розв’язати, неначе вузол, минуле, що не дає мені жити, як має жити людина, тобто дивлячись уперед.

А та нитка, якою я хотів би бути припнутий до минулого, що так зачаклувало мене, це помста, але помста, як упевнився я за ці дні, так само даремна, як і ті рухомі сходи. Авжеж, коли Земанек у актовій залі факультету читав «Репортаж з-під шибениці», — тоді й лише тоді повинен був я підійти до нього і затопити йому в пику! Відкладена помста обертається заманкою, особистою релігією, міфом, який щодня дедалі дужче віддаляється від своїх персонажів, які в тому міфі про помсту залишаються незмінні, хоч насправді (адже східці й далі рухаються) вони вже не там, де були раніше: інший Ян стоїть перед іншим Земанеком, і той удар, який я йому заборгував, не воскресити, не відновити, він назавжди утрачений.

Я різав на тарілці великий плескатий лангет по-віденському і слухав оте «гей, гей», що сумовито і майже нечутно линуло понад дахами містечка; перед моїми очима постав замаскований король із його «їздою», і серце моє стиснулося від непереконливості людських порухів.

Уже з давніх-давен парубки у моравських селах, як і сьогодні, сідають на коней і їдуть з чудернацьким посланням, кожну літеру якого вони виголошують зі зворушливою вірністю, хоч і не розуміють його, бо написане воно невідомими словами. Давні люди, звісно, прагнули в такий спосіб сказати щось важливе, те, що оживає в їхніх нащадках, які скидаються на глухонімих промовців, що розмовляють із публікою пречудовими, та незрозумілими жестами. Їхнього послання ніхто вже не розгадає, не лише тому що нема ключа, а й тому що людям бракує терпіння вислухати його, адже за нашої епохи існує така сила-силенна античних або й новітніх послань, що їхні носії перекрикують одне одного і їх уже не можуть почути. Уже сьогодні історія є тоненькою ниточкою спогаду над океаном забуття, але час рухається вперед, аж поки настане пора пізніх тисячоліть, яких обмежена пам’ять індивідів уже не зможе вмістити в собі; тоді з неї випадуть цілі століття й тисячоліття, століття картин і музики, століття відкриттів, битв, книг, і це буде недобре, тому що людина втратить поняття про саму себе, і її історія, якої вона не зможе осягнути й охопити, зібгається в кілька схематичних знаків, позбавлених сенсу. Тисячі глухонімих ватаг «їзди Королів» прямуватимуть зі своїми сумними і незрозумілими посланнями назустріч тим далеким людям, та ніхто вже не матиме часу їх вислухати.

Сидів я в кутку того ресторанного парку перед порожньою тарілкою, не помітивши, що вже з’їв той шмат телятини, і почувався (вже зараз, нині!) частиною того неухильного і величезного забуття. Підійшов кельнер, забрав тарілку, змів рушником крихти зі скатертини і побіг до іншого столу. Мені стало шкода цього дня, шкода не лише тому, що минув даремно, а й тому, що сама ця даремність буде забута, що забута буде навіть муха, яка дзижчить коло моєї скроні, навіть золотавий пилок, який струшується на скатертину з липи, навіть це посереднє й ледачкувате обслуговування, що так промовисто свідчить про стан того суспільства, де я живу, і яке так само забудеться, що геть забудуться всі помилки і неправда, які так дошкуляли мені, так мене гризли і які я щомога старався поправити, покарати і відпокутувати, але все було марно, бо що сталося, те сталося, і його не поправиш.

Так, тепер я чітко збагнув: більшість людей тішить себе ілюзією подвійної віри — вони вірять у вічність пам’яті (людей, речей, дій, націй) і в можливість покути (дій, помилок, гріхів, кривди). І перша облудна, і друга теж. Насправді все якраз навпаки: все буде забуте і ніщо не спокутується. Роль покути (і помсти, і прощення) належить забуттю. Ніхто не спокутує завданих кривд, тому що всі кривди забудуться.

Я ще раз уважно роззирнувся довкруги, бо знав, що все забудеться: липа, люди за столами, кельнер (що геть зморився за день), цей шинок (такий непримітний знадвору), що тут, із парку, мав привабливий вигляд, тому що був оповитий виноградом. Я глянув на двері, що були відчинені в коридор, щойно ними вийшов кельнер (зморене серце цього вже спорожнілого і мовчазного закутка), а тепер у них постав юнак у блакитних джинсах і в шкірянці: він увійшов у парк і роззирнувся, потім угледів мене і попрямував до мого стола; за кілька секунд я впізнав його: то був Геленин оператор.

Мене завжди охоплює тривога, коли закохана, та некохана жінка погрожує повернутися; коли юнак простягнув мені конверт («Це від пані Земанек»), першим моїм порухом було так чи сяк відтягнути читання того листа. Я попросив його сісти; він послухався (сів, опершись ліктем на стіл, і, наморщивши чоло, із задоволенням дивився на пронизану сонцем крону липи), а я поклав лист перед собою й запитав: «Може, вип’ємо чогось?».

Юнак звів плечима; я запропонував горілки; він відмовився, сказав, що за кермом, а закон забороняє пити водіям; проте додав, що залюбки дивитиметься, як питиму я. Мені не хотілося алкоголю, але перед очима лежав той лист, якого я не хотів відкривати, тож годився будь-який засіб. Я погукав кельнера, який проходив коло нас, і попросив принести горілки.

«Що хоче від мене Гелена, не знаєте?» — запитав я.

«Звідки я можу це знати? Он прочитайте листа!» — відказав він.

«Це терміново?» — запитав я.

«Гадаєте, мене змусили вивчити лист напам’ять, якщо хтось забере його в мене дорогою?» — запитав він.

Я взяв конверт кінчиками пальців (на ньому був офіційний штамп місцевого національного комітету), потім поклав його перед собою на скатерку і, не знаючи, що сказати, мовив: «Шкода, що ви не п’єте!».

«Зрештою, це ж задля вашої безпеки…» — сказав він. Я відчув небезкорисний натяк: хлопчина скористався тим, що ми сидимо за столом, щоб з’ясувати, якою буде мандрівка назад і чи зможе він лишитися сам із Геленою. Він був нічогенький парубок; на його обличчі (маленькому, блідому, поцяткованому крапинками веснянок, з кирпатим задертим носом) читалося все, що коїлося у нього на душі; це обличчя було таке прозоре через невигойну діточість (кажу «невигойну», бо риси його були аномально дрібні, а такі риси з віком не набувають мужності і в старості навіть призводять до того, що скидаються на постаріле обличчя дитини). Двадцятирічному хлопцеві така діточість, звісно ж, не до вподоби, тож йому не залишається нічого іншого, як маскувати це всіма можливими засобами (як ото колись — ох цей вічний театр тіней! — маскував це хлопчисько-командир): особливою манерою вдягатися (добре пошита шкірянка з накладними плечима, що так пасувала йому) і манерою поведінки (тримався він з неабиякою самовпевненістю, грубувато і часом із якоюсь недбалою байдужістю). Ця старанно наготована машкара щохвилі падала з нього: юнак шарівся, не володів своїм голосом, який зривався від щонайменшого хвилювання (я помітив це ще від першої зустрічі), та й очі його зраджували і порухи (він, звісно ж, намагався вдавати переді мною байдужого, намагаючись дізнатися, чи їхатиму я з ними до Праги, та коли я запевнив, що залишуся тут, стало помітно, як очі його аж засяяли вмить).

Коли кельнер із неуважності приніс нам дві чарки горілки замість одної, оператор махнув рукою і сказав, що це не має значення, він вип’є зі мною.

«Не хочу, щоб ви пили самі! — І підняв свою чарку. — За ваше здоров’я!»

«І за ваше!» — відказав я, і ми цокнулися.

Ми балакали далі, я дізнався, що він збирається вирушати за дві години, бо Гелена хоче опрацювати на місці все, що записали на плівку, і як треба буде, то запише і свої коментарі, щоб завтра все пустити в ефір. Я запитав, як йому працюється з Геленою. Знову спаленівши, хлопець відказав, що вона добре справляється з роботою, тільки трохи безцеремонно поводиться із підлеглими, бо частенько працює й понад робочий день і її не цікавить, коли хтось поспішає додому. Я запитав, чи й він квапиться додому. Він відказав, що не квапиться, робота йому подобається. Потім, скориставшись тим, що я розпитую про Гелену, запитав наче мимохідь: «А звідки ви знаєте Гелену?». Я сказав, і тоді він поцікавився: «А вона нічогенька, правда ж?».

Коли балачка заходила про Гелену, він вдавав, ніби спокійно ставиться до цієї теми, і я думав собі, що в такий спосіб хоче замаскуватися, адже всі знали, що він відчайдушно закоханий у неї, тож чимдуж намагається не носити корону знехтуваного коханця, адже це бозна-яка ганьба. Хоч я не сприймав поважно удаваний спокій цього юнака, все ж таки він полегшував тягар того листа, що лежав переді мною, тож я взяв конверт і відкрив його. «Всією душею і всім тілом… та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити… Прощавай, кохаю тебе, Гелена…»

Махнувши кельнерові, що був на протилежному краю парку, я гукнув: «Рахунок!». Він кивнув, та, як водилося за ним, щез у коридорі.

«Хутчій, не можна гаяти ні хвилини!» — кинув я юнакові. Потім підвівся й попрямував парком; він пішов за мною. Ми пройшли коридором і дісталися до виходу з ресторану, тож кельнер мусив майже бігти за нами.

«Ескалоп, салат, дві горілки», — диктував я йому.

«Що сталося?» — стривожено запитав юнак.

Заплативши, я попросив його чимшвидше іти за мною. Ми наддали кроку.

«Та що ж сталося?» — знову запитав він.

«Це далеко?» — запитав я.

Він показав просто перед собою, і я подався туди. Національний комітет був у побіленому вапном одноповерховому будинку, з дверима і двома вікнами. Ми ввійшли досередини; то було похмуре адміністративне приміщення; під вікном два зсунуті докупи столи, на них магнітофон, на ньому блокнот і сумочка (авжеж, Геленина!); коло столів стояли два стільці, а в кутку металева вішалка. На ній висіли два плащі, жіночий і чоловічий.

«Це тут», — сказав юнак.

«Тут вона дала вам лист?»

«Так».

Тільки зараз кімната була порожнісінька; я погукав: «Гелено! Гелено!» — і жахнувся, так непевно і страшно прозвучав мій голос. Відповіді не було. Я знову гукнув: «Гелено!», і хлопчина запитав: «Невже вона…».

«Здається, так», — відказав я.

«Вона написала про це в листі?»

«Авжеж, — відказав я. — Вам надали ще якісь приміщення, крім цих?»

«Ні», — відказав він.

«А в готелі?»

«Ми розрахувалися там сьогодні вранці».

«Тоді вона таки тут», — сказав я і почув, як хлопчина погукав здушеним деренчливим голосом: «Гелено!».

Я пхнув двері, що виходили до сусідньої кімнати; це знову ж таки була канцелярія: стіл, кошик на папери, три стільці, шафа і така сама вішалка, як ото в попередній кімнаті (металева тринога, що нагорі розгалужувалася на три гілки; ніякого одягу там не було; своїм сиротливим силуетом вона трохи скидалася на людину; її металева голизна і гачки, що стирчали догори, вселяли в мене жах); крім вікна коло столу, там нічого не було, тільки голі стіни; ніяких дверей; ті два приміщення, вочевидь, були єдиними кімнатами у тому будинку.

Ми повернулися до попереднього приміщення; я взяв блокнот і погортав його; там були нотатки, які насилу можна було вчитати, якісь (наскільки я второпав із кількох слів, котрі прочитав) записи про «їзду Королів», ніякого повідомлення чи прощальної записки для мене. Я відкрив сумочку: там був носовичок, гаманець, помада, пудрениця, дві цигарки, запальничка; тюбика з-під ліків і близько не було, не видно було і пляшечки з-під отрути, яку вона проковтнула. Я гарячково міркував над тим, що ж проковтнула Гелена, і з-поміж усіх припущень дійшов висновку, що це мала бути якась отрута; але ж після неї повинна лишитися пляшечка або ж тюбик. Я підійшов до вішалки і понишпорив у кишенях Гелениного плаща, та вони були порожні.

«Може, вона на горищі?» — раптом нетерпляче запитав юнак, бо мої пошуки, хоч я і недовго нишпорив по кімнаті, видалися йому марними. Ми піднялися нагору, де було двоє дверей: одні — засклені, й крізь них видно, що у дворі нікого нема; ми відчинили другі двері, ближчі, за ними були темні запилюжені кам’яні сходи, припорошені сажею. Ми подалися ними; одне віконце на горищі (з брудною шибкою) насилу пропускало кволе світло знадвору. Довкола височіли купи непотребу (ящики, садове знаряддя, сапи, заступи, граблі, жмути якихось паперів і старий поламаний стілець); ми спотикалися об них.

Я хотів було погукати «Гелено!», але побоявся; боявся, що нічого не почую, крім тиші у відповідь. Юнак теж не погукав. Ми мовчки обнишпорили весь непотріб і темні закутки; я відчував, наскільки ми стривожені обидва. Найдужче лякало наше мовчання, адже воно означало, що ми вже не чекаємо, аж Гелена відгукнеться, хіба що розраховуємо знайти її неживе тіло, що лежить долі або ж висить.

Так нічого і не знайшовши, ми спустилися в канцелярію. Я ще раз окинув оком кімнату, столи, стільці, вішалку з двома плащами, потім оглянув сусідню кімнату, її стільці, столи і знову ж таки вішалку з голими гачками, що відчайдушно стирчали догори. Юнак погукав: «Гелено!» (марно), а я (теж марно) відчинив шафу, там були полиці, напхані паперами, письмовим приладдям, клейкими стрічками і лінійками.

«О боже, тут має бути ще щось! Вбиральня! Підвал!» — сказав я, і ми знову вийшли в коридор; хлопчина відчинив двері надвір. Двір був невеличкий, у кутку стояла кроляча клітка; далі зарослий бур’яном садок, де росли фруктові дерева (краєм свідомості я зазначив, що місцина ця гарна: поміж зеленими галузками висять клапті блакитного неба, стовбури дерев шерехаті й криві, а серед них золотом ясніє кілька соняхів); на краю садка, в ідилічному затінку яблуні, бовваніла халабуда вбиральні. Я кинувся туди.

Дерев’яний засув, прибитий грубим цвяхом до лиштви (щоб, обернувши його горизонтально, замикати двері знадвору), стримів угору. Застромивши пальці у шпару поміж дверима й одвірком, я сіпнув і побачив, що двері замкнено зсередини; це означало тільки одне: Гелена була там. Я тихо погукав: «Гелено, Гелено!». Ніякої відповіді; тільки гілляки яблуні, які шарпав вітер, шаруділи по стінах вбиральні.

Я знав, що це мовчання всередині могло означати найгірше; не залишалося нічого іншого, як виламати двері, й учинити це повинен був я. Знову просунув пальці у шпару і щосили шарпнув їх. Двері (не на засув замкнені, а закручені мотузочком, як ото водиться у селі) легко піддалися й відчинилися навстіж. Я побачив Гелену, що сиділа на дерев’яному стільчаку, посеред страшенного смороду. Вона була бліда, але жива. Перелякано дивилася на мене, намагаючись поправити спідницю, яка, попри її зусилля, опускалася тільки до половини стегон; вона обома руками вчепилася в поділ і міцно стуляла коліна. «О боже, забирайтеся відціля!» — нажахано вигукнула вона.

«Що з вами? — запитав я. — Що ви проковтнули?»

«Геть звідси! Облиште мене!»

Позаду за мною показався юнак, і Гелена заволала: «Індро, йди відціля, забирайся геть!». Вона трохи підвелася, простягнувши руку до дверей, але я став поміж нею і дверми, тож вона, заточившись, знову впала на ту діру в ослоні.

Наступної миті вона знову підвелася й з відчайдушною силою кинулася на мене (справді-таки відчайдушною, адже після неймовірного виснаження в неї лишилися мізерні крихти тієї сили). Повиснувши на лацканах мого піджака, вона пхнула мене назад; ми опинилися на порозі вбиральні. «Тварюко мерзенна, тварюко, тварюко!» — лементувала вона (якщо можна назвати лементом те несамовите зусилля, що ним вона намагалася надати гучності своєму охлялому голосові) і чимдуж трясла мене; потім раптом випустила мене і чкурнула бур’янами у двір. Вочевидь, хотіла утекти, та їй не пощастило: із вбиральні вона вискочила в такому сум’ятті, що не встигла поправити одяг, тож її трусики (ті, що бачив я учора, латексні, до них чіплялися і застібки панчіх) уже зсунулися до колін, заважаючи бігти (спідниця, щоправда, вже опустилася, але панчохи теліпалися аж на литках, і видно було їхні світлі береги й застібки); вона ступила кілька дрібних крочків чи радше коротких стрибків (на ногах мала черевички з високими підборами) і, здолавши насилу кілька метрів, гепнула додолу (в осяяну сонцем траву, під кроною дерева, біля квітучого соняха); я вхопив її за руку, щоб допомогти підвестися; вона рвучко висмикнула її, і коли я знову нахилився над нею, почала бити руками довкола себе, кілька разів ударивши і мене; я міцно вхопив її, підняв і стиснув в обіймах, як у гамівній сорочці. «Мерзенна тварюко, тварюко, тварюко!» — насилу хрипіла вона, лупцюючи мене по спині вільною рукою; коли я сказав (так лагідно, як тільки міг): «Гелено, заспокойтеся», — вона плюнула мені в обличчя.

Тримаючи її ото так, я сказав: «Не випущу вас, доки не скажете мені, що ви проковтнули».

«Забирайтеся геть, забирайтеся геть, геть звідси!» — несамовито повторювала вона, коли ж раптом замовкла, перестала видиратися і сказала: «Відпустіть мене», — голосом, що настільки змінився (кволим і втомленим), аж я розімкнув обійми і глянув на неї; перелякано дивився на її обличчя, перехняблене від нестерпного зусилля, щелепи були зціплені, очі вирячені, а тіло її помалу згиналося й заточувалося уперед.

«Що з вами?» — запитав я, і вона, не кажучи ні слова, обернулася й подалася до вбиральні; ніколи не забуду, як вона ішла — повільно, маленькими неоднаковими кроками спутаних ніг; пройшла вона ледве метрів чотири, але зупинялася кілька разів, і щоразу видно було (з корчів її тіла), як відчайдушно бореться вона зі своїми оскаженілими тельбухами; нарешті вона допленталася до туалету, взялася за край дверей (які стояли навстіж) і зачинила їх за собою.

Я стояв на тому місці, де випустив її; тепер, коли з убиральні пролунали тяжкі зітхання і болісні стогони, я відступив подалі. Тільки тепер помітив, що коло мене стоїть той хлопчина. «Залишайтеся тут, — звелів я. — Треба погукати лікаря».

Я увійшов до контори; ще з порога помітив телефон на столі. Але довідника ніде не було видно; посмикав за шухляду в столі, що був посеред кімнати, але вона була замкнена на ключ, так само і сусідні; стіл напроти теж був замкнений. Я пройшов до сусідньої кімнати; тут у столі була тільки одна шухляда, відчинена, але там я знайшов лише кілька світлин і ножа для різання паперу. Я вже не знав, що вдіяти; мене раптом охопила втома (Гелена була жива і, звісно ж, у безпеці); якусь мить я стояв непорушно і безтямно дивився на вішалку (оту худу металеву вішалку, що звела руки, наче вояк, що здається в полон); потім, не знаючи, що ще вдіяти, відчинив шафу; на стосі тек я впізнав блакитно-зелену палітурку щорічника; поніс його до телефона і знайшов номер лікарні. Набравши, почав чекати, аж хтось відгукнеться на тому кінці дроту, коли ж це до кімнати, наче вихор, влетів хлопчина.

«Не телефонуйте нікому! Це марно!» — вигукнув він.

Я нічого не втямив.

Він видер у мене слухавку і поклав її на телефон. «Кажу вам, не варто…»

Я попросив, щоб він пояснив, про що річ.

«Це не отруєння!» — сказав він, підходячи до вішалки; понишпорив у кишені й дістав пляшечку; відкрив і перевернув догори дном: вона була порожня.

«Оце все вона проковтнула?» — запитав я.

Він мовчки кивнув.

«Звідки ви це знаєте?»

«Вона мені сказала».

«Це ваше?»

Він кивнув. Я взяв пляшечку; на ній було написано «Альгена».

«І ви вважаєте, ніби ці анальгетики у такій кількості нешкідливі?» — вибухнув я.

«Це не анальгетики», — сказав він.

«А що ж тут було таке?» — закричав я.

«Проносні пігулки», — відказав він.

Я почав кричати, щоб він не морочив мені голови, я повинен знати, що там було, його дурня мене не цікавить. Аж звелів йому негайно відповідати.

Почувши, що я кричу, він і собі зарепетував. «Кажу вам, це проносне! Невже я всім повинен пояснювати, що в мене ледачий кишківник?» І тоді я збагнув: те, що спершу видавалося мені дурнуватим дотепом, було правдою.

Я дивився на нього, на його маленьке спаленіле обличчя, задертий ніс (малий і все ж таки чималенький, щоб помістити на собі силу-силенну ластовиння), і все ставало мені зрозуміле: напис на ліках був задля того, щоб приховати його кумедні проблеми з тельбухами, так само як блакитні джинси і шкірянка приховували комічність його незрілої особистості; він соромився себе і вважав хибою свою непозбутню юність; цієї миті я любив його; його сором’язливість (ота юнацька шляхетність) урятувала Гелені життя, а мені сон на всі прийдешні роки. З безтямною вдячністю дививсь я на його капловуху голову. Атож, він порятував Гелені життя, але ціною страшенного приниження; я знав це, знав і те, що це було даремне приниження, позбавлене будь-якого сенсу і справедливості, — ще одна непоправність у цілому ланцюгу безнадійності; я почувався винним, і мене охоплювало наполегливе (хоч і невиразне) бажання бігти до неї, звільнити її від того стидовища, впасти перед нею на коліна, взяти на себе всю провину і всю відповідальність за цю безглуздо жорстоку історію.

«Чого це ви на мене так дивитеся, га?» — почервонівши, мов буряк, запитав хлопчина. Я нічого не сказав і, поминувши його, подався до дверей, що провадили у двір.

«Що ви там забули?» Юнак ухопив мене за плече піджака і спробував потягнути до себе; на мить наші погляди зустрілися; стиснувши за зап’ястя, я скинув його руку з плеча. Обігнавши мене, він загородив мені дорогу. Я підійшов до нього і спробував одіпхнути. Тоді, замахнувшись, він стусонув мене в груди кулаком.

Удар був слабенький, та він одступив назад, ставши в наївну боксерську позу; страх на його обличчі поєднувався з безоглядною хоробрістю.

«Вам нема чого бути коло неї!» — закричав він. Я стояв непорушно. Либонь, хлопчина казав таки правду: не пощастить мені поправити непоправне. Побачивши, що я стою, не збираючись давати йому відсічі, він крикнув: «Ви огидні їй! Їй насрати на вас! Вона сама мені сказала! Насрати на вас!».

Нерви його так напнулися, що він ладен був або заплакати, або зареготатися; коли я усвідомив неприхований зміст його останніх слів, у мене аж кутик вуст засіпався. Угледівши те, він розлютився; цього разу поцілив мене в губу, і я насилу перехопив його наступний удар. Потім він знову відскочив, немов на рингу, тримаючи кулаки перед обличчям, аж видно було тільки його здоровецькі червоні вуха.

Я сказав: «Годі вже, годі! Йду я».

Він іще крикнув мені навздогін: «Гівно ти! Гівно! Я знав, що ти доклав до цього рук! Нічого, ми ще зустрінемося! Бидло! Бидло!».

Я вийшов на вулицю. Вона була порожня, як ото завжди порожні бувають вулиці після свята; тільки вітер здіймав легеньку пилюгу і гнав її плоскою рівниною, порожньою, як і моя голова, моя порожня безтямна голова, в якій давно вже не спливало жодної путньої думки.

Аж згодом я помітив, що тримаю в руці порожню пляшечку з написом «Альгена», я глянув на неї: вона була зачовгана і заяложена, певне, давно вже служила тому хлопчині, приховуючи проносні пігулки.

Потім, за якусь часину, вона нагадала мені ще одну пляшечку, дві Алексієві упаковки зі снодійним; і я зрозумів, що хлопчина не врятував життя Гелені: якби навіть у пляшечці була «Альгена», то вона спричинялася б тільки до проблем зі шлунком; зрештою, і ми з тим хлопчиною були неподалік; Геленин відчай зводив порахунки з життям на безпечній відстані від порога смерті.

18

Вона була в кухні. Стояла коло плити. Спиною до мене. Так, наче нічого й не сталося. «Владимир? — запитала вона, не обертаючись. — Таж ти сам його бачив! Чого в мене питаєш?» «Брешеш, — сказав я. — Владимир сьогодні вранці подався мотоциклом разом із внуком Коутецького. Я прийшов сказати, що знаю про все. Знаю, навіщо ви це все влаштували, ще й ту жіночку з радіо підіслали до мене. Знаю, чому не пускали мене дивитися на вдягання короля. Знаю, чому він дотримувався мовчання ще до того, як посів своє місце в „їзді Королів“. Гарно ж ви все залагодили».

Моя певність збентежила її. Та незабаром вона опанувала себе і вирішила порятуватися, нападаючи на мене. Цікава була ця атака. Цікава, бо супротивники не стояли одне до одного лицем. Вона так і лишилася стояти спиною до мене, нахилившись над юшкою з локшиною, що кипіла на плиті. Голос її був спокійний. Майже байдужий. Наче тільки моє нерозуміння змусило її тепер озвучити давню й банальну очевидність. Що ж, якщо я хочу почути, то нехай. Від самого початку Владимир не хотів бути королем. І вона нітрохи не дивувалася з того. Колись хлопцям нікого не треба було, щоб улаштувати «їзду». Тепер нею опікується сила-силенна установ, навіть місцевий партком. Сьогодні люди вже не можуть нічого робити самі, якщо їм захочеться. Усім керують згори. Раніше хлопці самі обирали короля. Тепер згори їм порекомендували Владимира, щоб зробити приємність його батькові, і всі мусили послухатися. Владимирові було соромно бути чиєюсь креатурою. Бо таких ніхто не любить.

«Ти хочеш сказати, що Владимир соромиться мене?» — «Він не хоче бути чиїмсь ставлеником», — повторила Власта. «Тим-то він і дружить із Коутецькими? З цими дурнями? З цими обмеженими буржуями?» — запитав я. «Авжеж, тим-то! — відказала Власта. — Через свого діда Мілош не має права навчатися. Тільки тому, що старий мав підприємство. А для нашого Владимира всі двері відчинені. І з тієї причини, що ти його батько. А дитині це не подобається. Ти бодай розумієш це?»

Байдужісінько, день за днем спостерігали вони за мною, чекаючи «їзди». Дивилися, як не дає мені спокою нетерплячка, як я радію. Спокійно спостерігали за мною, спокійнісінько мене обдурили. «Нащо було вам обманювати мене?» — запитав я.

Власта мішала ту локшину і казала, що зі мною нелегко. Я живу у своєму світі. Я мрійник. Не гніваються вони на мене за мої ідеали, але Владимир інший. Мої пісеньки для нього чужі. Не тішать вони його. Для нього це старе як світ.

Владимир людина нової доби. Він успадкував це від її батька. Той любив усе передове. В їхній громаді він перший купив трактор, ще до війни. Потім у нього все конфіскували. А їхні поля, що належать зараз кооперативові, вже так не родять.

«Та на дідька мені ваші поля! Я хочу знати, куди подався Владимир. Ага, на мотоперегони у Брно. Браво!»

Вона і далі стояла спиною до мене, мішала локшину і знай товкла своє. Владимир як його дідусь. І підборіддя його, й очі. А та «їзда Королів» для нього бозна-що. Авжеж, якщо я хочу знати, то на мотоперегони. Чом би й ні. Мотоцикли його цікавлять більше, ніж кобили у стрічках. Еге ж. Владимир сучасний хлопець.

Мотоцикли, гітари, мотоцикли, гітари. Чужий дурнуватий світ. Я запитав: «А скажи мені, що таке сучасна людина?».

Стоячи спиною до мене і мішаючи локшину, вона відказала, що наш дім їй не пощастило бодай трохи по-сучасному впорядкувати. Як, мовляв, нарікав я на той модерний торшер! І на ту модну люстру, вона так мені не подобалася! Наче не видно було, який він красивий, отой торшер! Усі люди такі торшери купують.

«Замовкни», — сказав я. Але її неможливо було зупинити. Вона сказилася не на жарт. Стояла спиною до мене. Маленькою, злою, худою спиною. Мабуть, це найдужче розлютило мене. Ота спина. Спина, де немає очей. Дурнувата, самовпевнена спина. Спина, з якою не домовишся. Я вирішив, що змушу її замовкнути. Оберну її лицем до мене. Але надто велику відразу викликала вона в мене. Я не хотів її торкатися. Нічого, по-іншому зроблю. Я відчинив буфет і взяв тарілку. Гахнув нею об долівку. Вона відразу ж замовкла. Але не обернулася. Ще одна тарілка, ще. Вона так само стояла спиною до мене. Зіщулилася вся. На тій спині я читав її страх. Авжеж, страшно їй було, але вона була вперта і не хотіла здаватися. Перестала мішати локшину і, не рухаючись, тримала в руці дерев’яну ложку. Наче хотіла її порятувати. Я ненавидів її, а вона ненавиділа мене. Вона не рушала з місця, а я не зводив із неї очей, далі й далі скидаючи з полиць посуд. Я ненавидів її і разом із нею всю її кухню. Її новітню стандартну кухню, з її новітньою обставою, модерними тарілками, з її модними склянками.

Хвилювання я не почував. Спокійно, сумовито і втомлено дивився на кахляну долівку, де валялися черепки, каструлі й друшляки. Я жбурляв додолу мою домівку. Мою любу домівку, мій притулок. Мою хату, якою лагідно орудувала моя вбога дівчинка-наймичка. Хату, яку я заселив казками, піснями і добрими домовиками. Ось три стільці, на яких ми завжди сиділи за обідом. О ці мирні родинні сніданки, за якими так спритно шиють у дурні довірливого батька-годувальника. Один за іншим брав я стільці, трощив ніжки і кидав до битих склянок і тарілок. Потім перекинув і стіл. Власта непорушно стояла перед плитою, спиною до мене.

Я вийшов із кухні й подався до своєї кімнати. Там висіла скляна рожева куля, стояв торшер і огидний модерний диван. На фісгармонії лежала моя скрипка в чорному футлярі. О четвертій пополудні ми мали грати в парковому ресторані. А зараз була допіру перша. Куди ж я піду?

Із кухні долинало хлипання. Власта плакала. Її ридання роздирали мені серце, та в глибині душі мені було не дуже шкода її. Чом би їй не заплакати було на десять хвилин раніше? Я знову піддався б давній облуді й побачив у ній вбогу дівчинку-наймичку. А зараз було вже пізно.

Я вийшов із хати. Над дахами линув поклик «їзди Королів». Король наш убогий, але чесний. Куди ж податися? Вулиці належали «їзді», хата — Власті, шинки — пиякам. То де тоді моє місце? Я старий самотній король-вигнанець. Чесний король-жебрак. Король без спадкоємця. Останній король.

Добре, що є таке місце — поля за селом. Шлях. А за десять хвилин — і води Морави. Я ліг на березі. Поклав скрипку під голову. І довго так лежав. Годину чи, може, і дві. Аж у голові мені спливла думка — про мій кінець. Такий раптовий, такий неочікуваний. І ось він настав. Я не знав, як житиму далі. Завжди я жив у двох світах заразом. Я вірив у їхню гармонію. Але то була облуда. З одного світу мене тепер витурили. З реального світу. І лишився мені тільки уявний світ. Але для життя уявного світу недостатньо. Хоч у ньому на мене й чекають. Хоч мене гукає дезертир, хоч він тримає для мене коня й червоне запинало. О, як я розумію його тепер! Знаю, чому мені забороняли скидати запинало й воліли самі розповідати мені про все! Тільки тепер збагнув я, чому в короля було затулене лице. Не задля того, щоб його не бачили, а щоб він сам нічого не бачив.

Я не міг уявити собі, як зведуся на ноги і піду. Не міг уявити, що бодай крок ступну. О четвертій годині всі вже занепокояться. Але я не матиму сил, щоб підвестися й доплентатися туди. Добре мені тільки тут. Тут, коло річки. Уже тисячоліття тут неквапливо пливе вода. Неквапливо пливе вона, тож, нікуди не поспішаючи, лежатиму я тут коло неї.

Потім зі мною хтось заговорив. То був Людвік. Я чекав нового удару. Але не боявся. Ніщо вже не могло мене застати зненацька. Він сів у траві коло мене і запитав, чи не піду я на концерт пополудні. «Може, й ти хочеш піти?» — запитав я його. «Авжеж», — відказав він. «То це задля цього ти і з Праги приїхав?» — «Ні, — відказав він, — не задля цього. Але все закінчується не так, як передбачаєш». — «Авжеж, — сказав я, — зовсім інакше!» — «Уже з годину вештаюсь я полями.

Навіть не сподівався зустріти тебе тут». — «Я теж». — «У мене є до тебе прохання», — сказав він, не дивлячись мені у вічі. Точнісінько як ото Власта. Він не дивився мені у вічі. Але це мене не дивувало. Радше навіть приємно було. Напевне, йому було соромно. І від того сорому мені легшало, він зціляв мене. «У мене таке прохання, — сказав він. — Чи не міг би ти дозволити, щоб я пограв із вами трохи?»

19

До автобуса залишалося ще кілька годин, тож, охоплений сум’яттям, подавсь я з села, щоб там, у полях, викинути з голови всі згадки про цей день. Нелегко це було: боліла губа, розтовчена кулачком того хлопчини, а перед очима весь час пропливав силует Люції, нагадуючи, що скрізь, де я силкувався звести порахунки з несправедливістю, урешті виявлялося, що сам я її й чинив. Я всіляко відганяв від себе ці думки, бо все, про що вони весь час торочили мені, я й сам добре тепер знав; намагався ні про що не думати і тільки впускати в порожню голову далекі (їх насилу вже було чути) поклики вершників, що звучали неначе музика і несли мене кудись поза межі мене самого, приносячи полегшення.

Польовими стежками я обігнув село і, сягнувши берега Морави, подався за плином течії; на тому березі були якісь гуси, вдалині, на овиді, темнів ліс, а крім цього більше нічого не було. Потім, ще здаля, я побачив чоловіка, який лежав на березі у траві. Підійшовши ближче, я впізнав його: він лежав на спині, лицем до неба, під головою в нього була скрипка у футлярі (довкола були безкраї пласкі поля, як і століття тому, хіба що поштриховані тепер опорами високовольтної лінії електропередачі з тяжкими дротами). Легко можна було уникнути його: він дивився в небо і не бачив мене. Але цього разу не його я хотів уникати, радше самого себе. Я підійшов до нього і заговорив. Він звів на мене очі (вони здалися мені такими ніяковими і переляканими), і я помітив (уперше опинившись коло нього за стільки років), що буйна чуприна, яка колись додавала ще декілька сантиметрів до його зросту, перетворилася на рідку поросль, що насилу затуляла череп кількома тонкими убогими пасмами; той запропащий чуб нагадав мені про довгі роки нашої розлуки, і мені раптом стало шкода того часу, того довгого часу, коли я не бачив його, коли уникав його (здаля ледве долинали поклики вершників), і я відчув, як мене враз охопила якась винувата любов до нього. Лежачи коло моїх ніг, він звівся на лікоть; був він великий і незграбний, а футляр зі скрипкою був чорний і маленький, немов домовина немовляти. Мені згадалося, що його оркестр (який колись був і моїм) сьогодні надвечір має давати концерт, і я попросив, щоб він дозволив мені грати разом із ними.

Це прохання висловив я ще навіть до того, як добре зважив його (наче слова швидше зірвалися з мого язика, ніж воно спало мені думку), висловив його зопалу, але все ж таки за велінням мого серця; як по правді, незмірна любов наповнювала мене до цього світу, з якого я колись утік, того далекого, давнього світу, де селами їздять перебрані вершники зі своїм королем, де носять білі сорочки із бганками і співають пісень, того світу, що поєднувався в моїй уяві з моїм рідним містом, з матінкою (яку в мене забрали) і моєю молодістю; цілу днину росла в мені ця мовчазна любов, аж вибухнула мало не плачем; я любив його, цей давній світ, і прохав у нього притулку.

Але як це сталося, за яким правом? Хіба позавчора я не уникав Ярослава лише тому, що його особа втілювала для мене дратівливу фольклорну музику? І хіба сьогодні вранці не стежив я з нехіттю за фольклорним святом? Чому ж раптом упали всі ці завади, що п’ятнадцять років не дозволяли мені поринути у втішні згадки про молодість, яку я перевів у оркестрі з цимбалами, завади, що не давали мені схвильовано повернутися до рідного міста? Може, тому що кілька годин тому Земанек так уїдливо покепкував із «їзди Королів»? Невже, викликавши в мене колись відразу до народної пісні, він тепер знову навернув мене до неї? Невже я тільки протилежний край компасової стрілки, вістрям якої він є? Невже так ганебно пов’язаний я з ним? Ні, не лише завдяки Земанековим кепкуванням я раптом знову полюбив цей світ; я полюбив його, бо сьогодні вранці (негадано) побачив його у всій убогості, а особливо в самотині; покинула його показність, реклама, покинула політична пропаганда, покинули соціальні утопії, юрми чиновників від культури, покинула удавана прихильність людей з мого покоління, покинув (також) і Земанек; ця самота очистила його; немов докоряючи мені, очищала вона його, неначе того, хто вже недовго проживе на цім світі; осявала вона його якоюсь невідпорною останньою красою й таки повернула його мені.

Концерт мав відбутися в садку за рестораном, там, де я обідав, і там, де отримав Гелениного листа; коли ми з Ярославом прийшли туди, то побачили, що там уже сидить кілька літніх добродіїв (які терпляче очікували початку музичного вечора), а від столика до столика, заточуючись, вештається кілька пияків; у глибині садка, під липою, стояло кілька стільців, а об стовбур був опертий контрабас у сірому чохлі; кроки за два стояли відкриті цимбали, і чоловік у білій сорочці з бганками сидів за ними і легенько награвав паличками по струнах; інші члени оркестру стояли трохи осторонь, і Ярослав представив їх мені: другу скрипку грав лікар із місцевої лікарні; контрабасистом був інспектор із відділу культури національного комітету; кларнетистом (який люб’язно пообіцяв давати мені вряди-годи свій кларнет, щоб ми мінялися під час концерту) був учитель; на цимбалах грав плановик із заводу; крім цього останнього, якого я пам’ятав із давньої пори, оркестр складався з геть нових людей. Коли Ярослав урочисто представив і мене як ветерана оркестру, одного з його засновників, а отже, як почесного кларнетиста, всі посідали на стільцях довкола липи і заграли.

Я вже давно не тримав у руках кларнета, але добре знав мелодію, з якої розпочався концерт, тож одразу подолав свій страх, тим паче що в перерві музики почали хвалити мене, відмовляючись повірити, ніби я не грав уже бозна-відколи; кельнер (той самий, якому я квапливо диктував пополудні своє меню для рахунку) приніс нам столик і поставив на ньому шість склянок і обплетену лозою сулію з вином; ми потроху почали попивати те вино. Зігравши п’ять чи шість мелодій, я кивнув учителеві; узявши від мене кларнет, він повторив, що граю я чудово; та хвала неабияк припала мені до вподоби, і я сів, притулившись спиною до стовбура липи; мене переповнювало почуття палкої товариської приязні, і я вдячний був, що воно прийшло мені на поміч наприкінці цієї лихої днини. І знову переді мною постала Люція, і я подумав, що нарешті-таки збагнув, чому трапилася вона мені в перукарському салоні, а потім, наступного дня, в розповіді Костки, яка була і легендою, й правдою водночас: певне, вона хотіла дати мені на здогад, що її доля (доля маленької збезчещеної дівчинки) була подібна до моєї долі; що, звісно, обоє ми розійшлися, навіть не зрозумівши одне одного, але історії наших життів споріднені й дуже подібні, бо це історії спустошення; як ото спустошили в Люції почуття тілесної любові й позбавили її існування елементарної цінності, так і з мого життя вилучили ті цінності, на які могла б вона опиратися і які, в самісінькій їхній основі, були чисті; авжеж, чисті: хоч тілесна любов і була спустошена в Люціїному житті, все ж таки була вона чиста, як і ці пісні мого краю, й оркестр із цимбалами, і рідне моє місто, яке я так ненавидів, та й Фучик, що його портрет викликав у мене таку відразу, не винен був переді мною, і слово «товариш», котре звучало для мене як погроза, як і слово «ти» і слово «майбутнє», та й ще багато інших слів. Провина була деінде й була така велика, що її тінь укривала цілий світ невинних речей (і слів) і спустошувала їх. Ми з Люцією жили у спустошеному світі; а що не вміли пройнятися до нього співчуттям, то відвернулися від нього, накоївши лиха і йому, і собі. Люціє, дівчинко, яку я так палко любив, яку любив так недобре, невже саме це прийшла ти сказати мені через роки? Прохати співчуття до спустошеного світу?

Коли пісня скінчилася, учитель простягнув мені кларнет, заявивши, що й не торкнеться його сьогодні, що я граю ліпше за нього і що заслуговую на те, щоб далі грати, тим паче що невідомо, коли я ще сюди приїду. Мимохідь помітивши Ярославів погляд, я сказав, що збираюся якомога швидше заглянути сюди. Ярослав запитав, чи кажу я це серйозно. Я кивнув, і ми заграли наступну мелодію. Уже з хвилину минуло, як Ярослав підвівся зі стільця; відкинувши голову назад, притуляючи, всупереч усім правилам, скрипку низько до грудей і весь час граючи, він ходив туди й сюди; ми з другою скрипкою теж раз по разу вставали зі стільців, особливо тоді, коли нам хотілося надати якомога дужчого поривання імпровізації. У ці хвилини, що потребували фантазії, точності і глибокого порозуміння, Ярослав ставав душею нашого оркестру, і я захоплювався тим блискучим музикою, який жив у цьому велетові, який теж (і перед усіма іншими) був поміж цінностями мого спустошеного життя; його забрали в мене, а я (на превелику мою ганьбу і сором) дозволив його забрати, хоч він був, може, найвірнішим, найдовірливішим і найневиннішим моїм другом.

Тим часом публіка трохи змінилася: до садка, де сиділо не так і багато людей, що з неослабною увагою слухали наш концерт, вдерлася ціла юрма парубків і дівчат, які позаймали вільні місця й почали (надриваючи горлянки) замовляти то пива, то вина і (мірою того, як зростала кількість випитого) дедалі гучніше намагалися виказати несамовиту потребу, щоб їх побачили, почули і визнали. Атмосфера почала швидко мінятися, стала галаслива і метушлива (парубки вешталися поміж столами, перегукувалися й тягли за собою подруг), аж я мимохіть став помічати, що раз у раз відриваюся від гри і поглядаю в сад, з неприхованою ворожістю зиркаючи на обличчя тієї молоді. Дивлячись на ті голови з довгими чупринами, що несамовито плювалися довгими цівками слини і словами, я відчув, як у мені знову зринає давня ненависть до незрілого віку, і враження було таке, наче бачу я тільки акторів, які понапинали маски, що мали вдавати дурнувату мужність і зарозумілу брутальність; та й навіть пом’якшувальною обставиною не міг я припустити можливої присутності під тими масками інших (більш олюднених) облич, бо весь жах полягав якраз у тому, що лиця під масками були несамовито віддані варварству і вульгарності тих личин.

Либонь, Ярослав теж відчував щось подібне, бо раптом опустив скрипку і сказав нам, що не відчуває ніякого задоволення, граючи перед такою аудиторією. Сказав, що треба піти звідси, податися в поля, побратися стежиною, як ото колись бувало; погода зараз гарна, ось-ось почне сутеніти, вечір буде теплий, у небі зорі, можна зупинитися десь біля куща шипшини і грати тільки для самих себе, для власного задоволення, як ото колись бувало; а то ми взяли звичку (дурнувату, до речі) грати тільки на різних заходах, а це вже починає набридати.

Спершу всі майже із захватом пристали на ту пропозицію, адже й самі відчували, що їхнє замилування музикою потребувало інтимнішої атмосфери, але контрабасист (інспектор із відділу культури) заявив, що за домовленістю ми повинні грати до дев’ятої вечора, товариші з району і дирекція ресторану розраховують на нас, так було заплановано, тож мусимо виконати це завдання, адже ми зобов’язалися, а то порушиться святкування; на природі можна буде зіграти іншого разу.

Тут засвітилися лампи, що теліпалися на дротах, напнутих від дерева до дерева; ще не смеркло, насилу почало сутеніти, і ті лампи, нічого не осяваючи, висіли в сірявому просторі, неначе великі застиглі сльози, білі сльози, які неможливо втерти, сльози, які не можуть скотитися; якась незбагненна бентега раптом охопила нас усіх, і її неможливо було подолати. Ярослав іще сказав (цього разу майже благально), що він більше не може, що хоче податися в поля, до куща шипшини, хоче грати задля власної втіхи, але потім махнув рукою, притулив скрипку до грудей і грав далі.

Не звертаючи вже уваги на публіку, ми грали тепер набагато зосередженіше, ніж на початку; що зухваліша і брутальніша ставала обстановка в саду, що дужче оточувала нас галаслива байдужість публіки, обертаючи покинутим острівцем, то сильніше почували ми ту бентегу, то глибше поринали самі в себе, граючи радше для себе самих, ніж для інших, забуваючи про інших, музика була тепер захисною обслоною, де ми почувалися поміж галасливими пияками, наче у скляній комірці, що висіла в глибині холодних вод.

«Якби гори були із паперу, якби води чорнилом стали, якби зорі зробилися перами, якби про милу мою всі на світі писали — все одно про кохання моє не сказали б», — співав Ярослав, не відриваючи скрипки від грудей, і я почувався щасливим у тих піснях (у скляній комірці тих пісень), де печаль — не дрібниця, де сміх — не насмішка, де любов — не сміховина, де ненависть — не боязнь, де люблять душею і тілом (авжеж, Люціє, душею й тілом), де від щастя танцюють, а з розпуки стрибають у Дунай, а отже, кохання там — це кохання, біль — це біль, а цінності ще не стали пусткою; і тоді мені здалося, ніби в цих піснях моя первина, ніби з них я взяв початок, ніби там моя домівка, яку я зрадив, але від того вона тим більше моя домівка (адже найглибша скарга лине від зрадженої домівки), й водночас я збагнув, що моя домівка не від цього світу (але що ж то за домівка, якщо вона не від цього світу?), що всі наші пісні — тільки спогад, монумент, збереження в пам’яті того, чого вже не існує, і тоді я відчув, що долівка тієї домівки провалюється в мене під ногами і я, з кларнетом біля вуст, лечу в безодню років, століть, у бездонну глибочінь (де любов — це любов, де біль — це біль), і з подивом подумав собі, що моя домівка — оцей політ, оце спрагле, допитливе падіння, і тоді я віддався і йому, й усолоді мого запаморочення.

А потім я глянув на Ярослава, щоб побачити, чи тільки мене самого охопив цей захват, і помітив (лампа, що висіла на гілляці липи, осявала його обличчя), що він блідий, мов стіна; граючи на скрипці, він уже не співав, губи його були міцно стулені; його несміливі очі були ще дужче налякані; він уже хибив із нотами; рука, що тримала смичок, весь час ковзала вниз. Потім він перестав грати і впав на стілець; я присів коло нього на одне коліно і запитав: «Що з тобою?». Чолом його котився піт, він конвульсивно стискав ліве плече. «Болить, болить дуже», — сказав він. Решта учасників оркестру не помітила, що Ярославові недобре, і поринула у музичний транс без першої скрипки і кларнета; користуючись тим, що вони замовкли, цимбаліст знай вигравав на своєму інструменті в супроводі тільки другої скрипки і контрабаса. Я підійшов до другої скрипки (Ярослав представив його як лікаря) і погукав його до мого друга. Тепер лунали тільки цимбали і бас, а скрипаль узяв Ярослава за ліве зап’ястя; він довго, дуже довго тримав його в руці, потім підвів йому повіки й заглянув у вічі; потім помацав мокре чоло. «Серце?» — запитав він. «Рука і серце», — відказав Ярослав, він був аж зелений на лиці. Стривожившись і собі, контрабасист прихилив свій інструмент до липи й підійшов до нас, тож тепер звучали тільки цимбали, бо цимбаліст ні про що не підозрював і грав собі, щасливий, що може грати соло. «Зателефоную до лікарні», — сказав скрипаль. Я перепинив його. «Що з ним?» — «Нитковий пульс. Холодний піт. Інфаркт, звісно». — «А нехай йому!» — вигукнув я. «Не переймайся, обійдеться», — утішив він мене і швидко пішов до ресторану. Люди, поміж якими він пропихався, були занадто п’яні й не помітили, що оркестр уже замовк; вони переймалися тільки собою, своїм пивом, балачками і сварками, які вже призвели до того, що у протилежному кінці саду зав’язалася бійка.

Урешті замовкли й цимбали, і ми обступили Ярослава, який дивився на мене і казав, що все це сталося, бо ми лишилися тут, а він не хотів тут залишатися, хотів, щоб ми подалися в поля, тим паче що я прийшов, повернувся, і так гарно було б грати під зоряним небом. «Не розмовляй, — сказав я, — тобі потрібен спокій», — і подумав собі, що, звісно, він йому обійдеться, цей інфаркт, як і казав другий скрипаль, але життя геть зміниться, то буде життя без пристрасної самовіддачі, без завзятої гри в оркестрі, то буде другий тайм, другий тайм після поразки, і тоді мені спало на думку, що доля часто завершується до смерті, що кінець не збігається зі смертною годиною і що Ярославова доля сягнула краю. Мене охопив страшенний жаль, я погладив його безволосе тім’я, його довгі сумні пасма, якими він намагався прикрити лисину, і з жахом виснував, що ця мандрівка до рідного міста, де я хотів підкосити ненависного мені Земанека, урешті закінчується тим, що я несу на руках мого підкошеного друга (авжеж, цієї миті я бачив, як тримаю його на руках, як несу його, великого і тяжкого, наче свою темну провину, бачив, як несу його крізь натовп і плачу).

Хвилин із десять стояли ми довкола нього, аж нагодився другий скрипаль і махнув нам; ми допомогли Ярославові звестися на ноги і, підтримуючи його попід пахви, помалу попровадили крізь юрму п’яних парубків до тротуару, де вже чекало із запаленими фарами авто швидкої допомоги.

Закінчено 5 грудня 1965 року