Уот
«Уот» (1953) ірландського письменника Семюеля Беккета (1906–1989) є класикою світової літератури XX століття. У цьому творі, як і в інших своїх романах та п’єсах, Беккет з допомогою філософів, загримованих під блазнів, розігрує трактат про мову, наукоцентричну європейську свідомість, про релігію, про біль і розпач людини, якій випало жити у XX столітті.
Попри глибину порушених у романі тем і проблем, «Уот» є, мабуть, найприступнішим, найдотепнішим та найабсурднішим твором великого ірландця, лауреата Нобелівської премії з літератури (1969).
I
Містер Геккет звернув за ріг і побачив у сутінках неподалік свою лавочку. Там хтось сидів. Лава ця була скоріше за все власністю муніципалітету або якоїсь громадської установи і йому, містеру Геккетові, звісна річ, не належала, і все ж він вважав її своєю. Так він ставився до усякої дещиці, що була йому до вподоби. Він розумів, що вона не є його власністю, але вважав її чимось на зразок свого законного майна. Розумів, що це йому не належить, а сам тішився думкою, що воно все його, Геккетове. Розумів, що воно не його, а чиєсь, бо дуже вже йому сподобалося.
Він зупинився, аби як слід обдивитися лаву. Так, вона була зайнята. Містер Геккет, коли він стояв нерухомо, бачив усе трохи чіткіше й виразніше. Його ходу аж ніяк не можна було вважати спокійною.
Тепер пан Геккет стояв і вагався, іти йому вперед чи вертатися. Ніхто не заважав йому звернути праворуч або ліворуч, але він знав, що ніколи цього не зробить.
А ще він знав, що довго стовбичити тут, на жаль, не зможе через свою природну хирлявість. Одне слово, перед ним постала на диво проста дилема: рушати вперед або йти назад, повернувши за той самий ріг, звідки він щойно вийшов. Тобто йти йому зразу ж додому чи трохи погуляти?
Він випростав ліву руку і схопився за поручень. Відчувши опору, постукав палицею по хіднику. Гумовий набалдашник завібрував у долоні, й на деякий нас пан Геккет відчув певну полегкість.
Але не встиг він добутися до рогу, як розвернувся знову і рушив до лави так шпарко, як дозволяли йому ноги. Коли він підійшов так близько до лави, що міг би торкнутися її палицею, то закляк іще раз і видивився на тих, хто сидів там. Маю, гадав він, повне право стояти й чекати на свій трамвай. Вони теж, либонь, чекали на той чи інший трамвай, бо тут на вимогу спинялися різні трамваї на той випадок, якщо комусь забагнеться сісти або вийти.
Хвильку помізкувавши, містер Геккет вирішив: якщо вони й чекають на трамвай, то займаються цим уже довгенько. Бо жінка тримала чоловіка за вуха, рука чоловіка лежала на її стегні, а жінчин язик перебував у його роті. Ждали, ждали того трамвая, стомилися, сказав[1] містер Геккет, і завели знайомство. В цю мить жінка видобула язика з чоловічого рота, а він, натомість, поклав свого у її рот. Це ж треба, сказав пан Геккет. Він наблизився на крок, щоб дізнатися, що ж робить друга рука чоловіка, і не на жарт обурився, як дізнався, що вона гойдається по той бік лави, а між її пальців стирчить недопалок, чверть цигарки — не більше.
Ніякої непристойності я тут не бачу, сказав поліцейський.
Ми забарилися, сказав містер Геккет. Ну що тут поробиш.
Тільки не треба робити з мене дурня, сказав поліцейський.
Містер Геккет відступив на крок, рвучко задер голову, так що його горло мало не луснуло, і розгледів нарешті десь між землею і небом перехняблену бурякову пику розлюченого поліцейського.
Пане поліцейський, закричав він, Бог — свідок, що руку свою він поклав саме туди.
Бог для нас не свідок.
Якщо я відволік вас від важливих справ, сказав містер Геккет, то даруйте великодушно. Я зробив це з метою, щоб краще було задля вас, задля себе, заради загального добра.
Поліцейський не забарився з відповіддю.
Якщо ви гадаєте, що я не бачу вашого номера, сказав містер Геккет, то ви помиляєтесь. Хай я людина й недужа, проте маю гострий зір. Містер Геккет сів на лаву, яка ще не охолола від любощів. Доброго вам вечора і щиро дякую, сказав містер Геккет.
То була стара лава, низенька і заяложена. Містер Геккет спирався потилицею на єдину дошку, яка ще лишилася від спинки, з-під неї стирчав-випинався його горб, а ноги сягали майже до самої землі. Пальці широко розпростертих рук стискали бильця лави, і перекинутий через шию ціпок звисав між колін.
Отак, сидячи в затінку, він стежив за тим, як гуркочуть останні, та де! ще не зовсім останні трамваї, що мчать повз застиглий канал у жовто-зеленому сяєві літнього надвечір’я.
Але тут його угледів один пан, що прогулювався під ручку з панією.
Ти ба, сказав він, а осьо й Геккет.
Геккет, сказала пані, який Геккет? І де?
Ну, Геккет, сказав пан. Той самий, що я тобі часто про нього розповідав. Горбатий Геккет. Оно на лаві.
Пані пильно подивилася на Геккета.
Так це і є Геккет, сказала вона.
Авжеж, сказав пан.
Бідолаха, сказала вона.
То, може, сказав пан, зупинимося, ти ж не проти, і побажаємо йому доброго вечора. І вигукуючи «Мій любий друже, мій любий друже, як ви ся маєте?», він рушив уперед.
Містер Геккет відірвав погляд від дня, який сходив нанівець, і підвів очі.
Моя дружина, скрикнув пан. Познайомтеся. Моя дружина. Містер Геккет.
Я стільки про вас чула, сказала жінка, а от нарешті ми й зустрілися. Ах, містере Геккет!
Я не підводжуся, бо не маю сили, сказав пан Геккет.
Ні в якому разі не робіть цього, сказала пані. Вона схилилася над ним, ущерть повна трепетної дбайливості. Я вас просто благаю, сказала вона.
Містерові Геккету здалося, ніби вона збирається погладити його голову, а як ні, то помацати хоча б горб. Він склав свої руки, і парочка сіла обабіч, з одного боку — жінка, з іншого — чоловік. Таким чином містер Геккет опинився між ними. Його голова сягала якраз їм до пахв. Їхні руки знайшли одна одну на спинці лави саме над його горбом. Самі ж вони ніжно схилилися над калікою.
Ви Ґрехена пам’ятаєте? сказав містер Геккет.
Отруйника, сказав чоловік.
Адвоката, сказав містер Геккет.
Знав я його колись, сказав чоловік. Шість років, якщо не помиляюся.
Сім, сказав містер Геккет. Шість зараз рідко кому дають.
Я б йому дав усі десять, сказав чоловік.
А то й двадцять, сказав містер Геккет.
А що він накоїв? сказала жінка.
Трохи перевищив свої повноваження, сказав чоловік.
Сьогодні зранку я одержав від нього листа, сказав містер Геккет.
Он як, сказав чоловік. Я не знав, що їм дозволено спілкуватися з зовнішнім світом.
Він адвокат, сказав містер Геккет. І зразу ж додав, та й я вам не зовнішній світ.
Ні в якому разі, сказав чоловік.
Крий Боже, сказала жінка.
У листі тому був додаток, сказав містер Геккет, частину якого, зважаючи на вашу любов до красного слова, я міг би тут оголосити, зробивши йому своєрідну прем’єру, або ж дебют, якщо зовсім не споночіє.
Де — що? сказала жінка.
Дебют, сказав містер Геккет.
А я маю запальничку, сказав чоловік.
Містер Геккет витяг з кишені аркуш паперу, а чоловік викресав вогню.
Містер Геккет прочитав:
ДО НЕЛЛІ
До Неллі, сказала жінка.
До Неллі, сказав містер Геккет.
Запала мовчанка.
Можна продовжувати? сказав містер Геккет.
Мою маму звали Неллі, сказала жінка.
Ім’я це досить поширене, сказав містер Геккет, навіть я знавав кількох Неллі.
Читайте, читайте, мій любий друже, сказав чоловік.
Містер Геккет прочитав:
Але —
Достатньо, сказала жінка.
Повз них пройшла завинена у шаль жінка.
В густих сутінках годі було роздивитися її розбухлий, мов аеростат, живіт.
Я ж ніколи такою не була, правда, любий? сказала пані.
Якщо й була, то не зі мною, серденько, сказав пан.
А пам'ятаєш ту ніч, коли народився Леррі? сказала пані.
Певна річ, сказав пан.
А скільки вже Леррі років? сказав містер Геккет.
Люба, скільки Леррі років? сказав пан.
Скільки Леррі років? сказала пані. Леррі буде сорок наступного березня, слава Богу, тьху-тьху.
Навіщо ж плювати на Бога? сказав містер Геккет.
А хто тут плює на Бога? сказав пан.
А хочете, містере Геккет, сказала пані, я розкажу вам про ту ніч, коли народився Леррі?
О, розкажи, розкажи йому, люба, сказав пан.
Так от, сказала пані, того ранку, якраз за сніданком, Ґофф обертається й каже мені, Тетті, він каже, Тетті, кицюню, я дуже хотів би сьогодні запросити до нас Томпсона, Кріма та Колкгуна, щоб вони підсобили нам з’їсти качечку, якщо, звичайно, ти не проти. Та Боже ж мій, кажу, серденько, почуваюся я пречудово, ну чого б це я була проти! Скажи, саме так я сказала тоді тобі чи ні?
Саме так і сказала, здається, сказав Ґофф. Ну і от, сказала Тетті, коли Томпсон заходить до нашої, значить, вітальні, а Крім і Беррі — слідом (Колкгуна тоді, пригадую, не було, пішов десь у справах), то я вже сиділа собі за столом. І в тому нічого дивного не було, бо стільки чоловіків і одна лише дама. Тобі ж це тоді не здалося дивним, скажи, зайчику?
Певно, що ні, сказав Ґофф, усе в нормі.
І ледве я встигла губами торкнутися качки, сказала Тетті, й відправити в рот перший шмат, аж тут саме Леррі узявся гоцати в моїй матці.
У вашій майці, сказав містер Геккет, чи манці?
У матці, сказала Тетті.
В її, сказав Ґофф, матці.
Це ж треба, сказав містер Геккет, щоб так недоречно.
Але поки Леррі, сказала Тетті, вистрибував там, мов щупак, я продовжувала собі їсти, пити й невимушено розмовляти.
Мало кому випадає зазнати подібне, сказав містер Геккет.
В окремі моменти, вірите, я була певна, ще мить — і він вивалиться на підлогу мені під ноги.
Боже праведний, вам здавалося, ніби він візьме й вислизне з вас, сказав містер Геккет.
Але на моєму обличчі жодна рисочка не здригнулася, сказала Тетті. Скажи, любий.
Жодна рисочка, сказав Ґофф.
І почуття гумору я не втратила. От так пудинґ, сказав, пригадую, містер Беррі, обернувся, всміхнувся, який, каже, дивовижно смачний пудинґ, сам у роті тане. Хіба ж тільки в роті, сер? відповідаю йому, не вагаючись ані миті, хіба ж тільки в роті, шановний сер? Тут головне, я скажу вам, щоб не перецукерити його.
Не пере — що? сказав містер Геккет.
Не перецукерити, сказав Ґофф, ну, щоб цукру не забагато було.
А коли дійшла черга до кави й лікерів, то, що вам сказати, такі пологові перейми пішли, містере Геккет, під нашим бенкетним столом, клянуся вам!
Так, це були вони, пологи, сказав Ґофф.
Але ж ви знали, що вона вагітна, сказав містер Геккет.
Як вам сказати, сказав Ґофф, розумієте, я, власне, тобто…
Тетті замахнулася і по-свійському ляснула містера Геккета по стегну.
Він думає, що я соромлюся, вигукнула вона. Ха-ха-ха-ха. Ха-ха. Ха.
Ха-ха, сказав містер Геккет.
Я не на жарт тоді занепокоївся, це правда, сказав Ґофф.
Потім усі пішли геть, сказала Тетті, правда, було таке?
Так, було, сказав Ґофф, ми гуртом подалися до більярдної, щоб зіграти у пірамідку.
Ну а я подерлася вгору, чіплялася де руками, а де коліньми за сходинки, всі килимки пообдирала.
Отак було боляче, сказав містер Геккет.
А через три хвилини я стала матір’ю.
Без ніякої допомоги, сказав Ґофф.
Усе своїми руками робила, сказала Тетті, усе геть.
А пуповину зубами перегризла, сказав Ґофф, бо не було під рукою ножиць. Що ви на це скажете?
А могла б, якби треба було, коліном притиснути і розірвати, сказала Тетті.
Я часто собі міркую, сказав містер Геккет, от як почувається людина з відрізаною пуповиною?
Мати, сказав Ґофф, чи дитина?
Мати, сказав містер Геккет. Мене ж як-не-як не в капусті знайшли, сподіваюся.
Мати, сказала Тетті, відчуває полегкість, неймовірне полегшення, так, наче гості подалися, нарешті, додому. А всі мої наступні пуповини перерізав професор Купер, але почувалася я завжди однаково, так, наче скинула велетенський тягар.
А потім ви перевдяглися й спустилися долі, сказав містер Геккет, підтримуючи немовля за ручку.
Ми чули крики, сказав Ґофф. Уявляєте, як вони здивувалися? сказала Тетті.
Крімові тоді, пригадую, вдавалися дивовижні удари, неперевершені, сказав Ґофф. Я ні до, ні після того не бачив нічого подібного. А якого дуплета він зафугував тоді в дальню лузу! Шансів — ніяких, здавалося б, але він підходить, довго-довго мантачить кінець кия крейдою, а тоді — бемць! Ми всі отетеріли.
Ризикований хлопець, сказав містер Геккет.
Філігранний, повірте, удар, сказав Ґофф. Примірявся він, примірявся, аж тут крик. Я не наважуся повторити той вираз, яким він тоді прохопився.
Бідний Леррік, сказала Тетті, хіба ж то його провина.
Ой, не кажіть, сказав містер Геккет, що тут казати.
З небом на північному заході, коли сонце сідає, сказав Ґофф, робиться щось незбагненне.
Так, небеса у нас любострасні, сказала Тетті. Все начебто вже скінчилося, коли — бемць! вони знову спалахують і сяють іще бучніше, ніж до того.
Так, сказав містер Геккет, протуберанці не сплять.
Бідний містер Геккет, сказала Тетті, бідний наш любий містер Геккет.
Так, сказав містер Геккет.
А гленкулленські Геккети вам часом не родичі? сказала Тетті.
Саме там я впав із драбини, сказав містер Геккет.
А скільки вам років було тоді? сказала Тетті.
Рік, сказав містер Геккет.
А ваша матуся де ж тоді була? сказала Тетті.
Десь, певно, повіялася, сказав містер Геккет.
А татко? сказала Тетті.
Татко тоді довбав скелю на каторзі у зразковій копальні імені принца Вільяма, сказав містер Геккет.
І біля вас нікого не було? сказала Тетті.
Коза була, кажуть, сказав містер Геккет.
Він відволікся на мить від драбини, що впала колись поночі на подвір’ї, і погляд його полетів у поля, над трухлявою і хисткою стіною, понад струмком, під гору, до стрімчака, вже оповитого нічним мороком, тоді ще вище, в безодню літнього неба. Відтак погляд шугнув долі, на освітлені вечірнім сонцем поля, подряпався від підніжжя на саму маківку чорної кручі, звідки до містера Геккета прилинуло гупання далеких молотків.
І вона залишила вас самого на тому подвір’ї, сказала Тетті, з козою?
Була розкішна літня днина, сказав містер Геккет.
І де це її чорти потягли? сказав Ґофф.
Про це я її не питав, сказав містер Геккет. До корчми чи до церкви, або і туди, і туди.
Бідолашна, прости її Господи, сказала Тетті.
Не варто його турбувати такими дрібницями, сказав містер Геккет.
Сутеніє так швидко, сказав Ґофф, ще трохи, і ніч западе.
І ми розійдемося по домівках, сказав містер Геккет.
По той бік вулиці, якраз навпроти них зупинився трамвай. Він не простояв і півхвилини, як звідти почулися крики кондуктора. Потім трамвай рушив, залишивши позад себе, на хіднику, якесь нерухоме тіло, що в темряві, внаслідок зменшення сонячної активності, наполегливо і хутко зливалося з муром. Тетті ніяк не могла вирішити, чоловік це чи жінка.
Містер Геккет вагався, може, то є пакунок, килим, приміром, чи парусина, загорнена у поштовий папір і перев’язана посередині мотузом. Ґофф мовчки підвівся й поквапився на той бік вулиці. Тетті та містер Геккет бачили, як енергійно здіймаються рукава його світлого піджака, й чули, як він комусь докоряв. Але як вони не вдивлялися, Уот більше не рухався, а лежав, немов кам’яна брила, і якщо й промовляв щось, то так тихо, що вони нічого не чули. Містер Геккет усе міркував, чи потерпав він колись од цікавості більше, ніж зараз, сидів, міркував, напружувався і ніяк не міг пригадати. І водночас не міг зрозуміти, що ж саме так його зацікавило. Що саме так мене зацікавило, казав він, мене, котрого й найнадзвичайніше, й надприродне цікавить лише вряди-годи і в обмеженій кількості? Та й надзвичайного я тут нічого не бачу, проте палаю з цікавості і мене пече здивування. У почутті цьому, мушу зізнатися, негативного мало, і все ж я не зможу терпіти таке більше хвилин двадцяти — максимум тридцяти.
Пані теж стежила за подіями з неабияким інтересом.
Повернувся Ґофф, украй розлючений. Я його вмить упізнав, сказав він. І вжив щодо Уота вираз, який ми тут не наважимося відтворити.
Вже сім років, сказав він, він винен мені п’ять шилінгів, тобто тепер уже шість шилінгів і дев’ять пенсів.
Лежить і не рухається, сказала Тетті.
Відмовляється повертати, сказав містер Геккет.
Ні, не відмовляється, сказав Ґофф. Він може дати лише п’ять шилінгів і чотири пенси. Це все, що він має.
То залишиться два шилінги і три пенси, сказав пан Геккет.
Але ж я не можу покинути його з порожніми кишенями, сказав Ґофф.
А чому б і ні? сказав містер Геккет.
Він вирушає у подорож, сказав Ґофф. Якщо я візьму його гроші, він змушений буде вернутися.
А може, це є для нього найкращий вихід? сказав містер Геккет. Якось, хтозна, коли нас уже всіх не буде, озираючись на минуле, він скаже, от якби ж тоді містер Несбіт узяв був у мене.
Ніксон, сказав Ґофф, моє прізвище — Ніксон.
От якби ж тоді містер Ніксон узяв був у мене чотири шилінги і чотири пенси, то я повернув би назад замість рушати вперед.
А я гадаю, що він усе бреше, сказала місіс Ніксон.
Ні, ні, сказав містер Ніксон, то є кришталево чесна людина, абсолютно, на мою думку, нездатна казати неправду.
Ви, одначе, могли б узяти хоч шилінг, а то й півтора.
Оно він, сказала місіс Ніксон, на мосту.
Він стояв спиною до них, ніг не було видно, а все, вище поперека, ледь окреслювалося на тлі неба, що згасало.
Ви не сказали нам, як його звати, сказав містер Геккет.
Уот, сказав містер Ніксон.
Ти ніколи нічого мені не казав про нього, сказала місіс Ніксон.
Хіба? сказав містер Ніксон.
Давно його знаєте? сказав містер Геккет.
Та я його, власне, й не знаю, сказав містер Ніксон.
Він наче з каналізації виповз, сказала місіс Ніксон. А де ж його руки?
А відколи вам почало здаватися, що ви його не знаєте? сказав містер Геккет.
Шановний друже, сказав містер Ніксон, чому це вас раптом так зацікавило?
Як не хочете, сказав пан Геккет, не відповідайте.
Важко сказати, сказав пан Ніксон. Здається, я знав його все своє життя, хоча десь колись мусив бути період, коли я його і не знав.
Як же це так? сказав містер Геккет.
Він значно молодший за мене, сказав містер Ніксон.
І ви ніколи не згадували про нього, сказав містер Геккет.
Хіба ні? сказав містер Ніксон, я міг його згадувати, хто сказав, що не міг.
Звичайно. Він змовк. Він просто не привертає уваги, сказав він, є такі люди.
На відміну від мене, сказав містер Геккет.
Він пішов, сказала місіс Ніксон.
Он як? сказав містер Ніксон. А знаєте, що цікаво, мій любий друже, зізнаюся вам цілком щиро, що коли я його бачу або думаю про нього, то одразу ж думаю і про вас, а коли бачу вас або думаю про вас, то й про нього думаю. І чому воно так виходить, не знаю.
Отакої, сказав містер Геккет.
Зараз він іде до зупинки, сказав містер Ніксон. І навіщо було йому тут виходити?
Бо на одне пенні далі не проїдеш, сказала місіс Ніксон.
Значить, він сів на кінцевій, сказав містер Геккет.
Але хіба за те ж саме пенні не можна доїхати, сказав містер Ніксон, до нормальної зупинки? Трамвай тут спиняється, коли є охочі. А за пенні він вас довезе до самої зупинки.
Ви маєте рацію, сказав містер Геккет.
Чому ж тоді він тут зійшов? сказав містер Ніксон.
Свіжим повітрям, мабуть, подихати закортіло, сказав містер Геккет, перш ніж труситися далі.
Навряд чи, сказав містер Ніксон. Ви ж бачите, який він виснажений.
Може, він переплутав зупинку? сказала місіс Ніксон.
Але ж це не зовсім зупинка, сказав містер Ніксон, у повному значенні цього слова. Трамвай тут спиняється тільки на вимогу. А позаяк більш ніхто не виходив і не заходив, то, значить, вимога походила від Уота.
Після цих слів запала мовчанка, яку порушила місіс Ніксон.
Не розумію тебе, Ґоффе. Чому б йому й не попроситися вийти, якщо вже так хочеться?
Ніщо, моя люба, сказав містер Ніксон, ніщо на світі йому б не завадило попроситися вийти, як, до речі, й сталося. І вже той факт, що він попросився вийти, доводить, що зупинку він не переплутав, усупереч твоєму твердженню. Бо якби він її переплутав і вирішив, що вже дістався до залізничної станції, він би не вимагав зупинити трамвай. Через те що трамвай там і так завжди зупиняється.
А що, як він на голову тицьнутий? сказав містер Геккет.
Так, часом на нього находить, сказав містер Ніксон, але мандрівник він дуже досвідчений.
Тоді, може, сказав містер Геккет, маючи вільну хвильку, він вирішив її провести не в задусі залізничної станції, а на свіжому, запашному надвечірньому повітрі.
Але ж він проґавить поїзд, сказав містер Геккет, а це вже на сьогодні останній, якщо не рвоне туди щодуху.
А що, як він просто, сказала місіс Ніксон, вирішив подрочити кондуктора чи водія?
Але світ ще не знав м’якшої та беззахиснішої людини, сказав містер Ніксон. Я певен, що він би радше підставив іншу щоку, якби мав на це сили.
Тоді припустімо, сказав містер Геккет, що він зненацька роздумав їхати геть із міста. Між кінцевою і цією зупинкою він мав змогу і час усе обміркувати. Відтак, розваживши, що саме зараз йому краще лишитися в місті, він зупиняє трамвай і виходить, бо їхати далі — безглуздо.
Але ж він подався далі, сказав містер Ніксон, він же не пішов туди, звідки взявся, а рушив у бік залізничної станції.
Може, він вертається додому якимось складним обхідним шляхом, сказала місіс Ніксон.
А де він живе? сказав містер Геккет.
Я не чув, щоб він мав постійне помешкання, сказав містер Ніксон.
Тоді те, що він рушив у бік вокзалу, нічого не означає, сказала місіс Ніксон. Зараз він, може, вже міцно спить у готелі «Квінз».
За чотири шилінги і чотири пенси, сказав містер Геккет.
Тоді десь на лаві, сказала місіс Ніксон. У парку або на футбольному полі. Чи там, де у крикет грають. Або у кеґлі.
Або на тенісних кортах, сказав містер Ніксон.
Навряд, сказав містер Геккет. Ось він виходить з трамвая, вирішивши, нарешті, не виїжджати з міста. Але хід подальших думок приводить його до усвідомлення безглуздя подібного наміру. Цим і пояснюється його поведінка після того, як трамвай рушив далі без нього.
Безглуздя якого наміру? сказав містер Ніксон.
А такого, що він передумав, сказав містер Геккет, ледве почавши подорож.
А ви роздивилися його спорядження? сказала місіс Ніксон. Що в нього було на голові?
Капелюх, сказав містер Ніксон.
Йому пекла думка про те, що треба їхати геть із міста, сказав містер Геккет, але думка про те, що їхати з міста не треба, пекла йому ще дужче. І от він вирушає на станцію, сподіваючись тайкома, що запізниться на останній поїзд.
А що, цілком слушна думка, сказав містер Ніксон.
Охоплений страхом, не здатний завдати на свої рамена важкий тягар рішенця, сказав містер Геккет, він перекладає його на бездушну машинерію часово-просторових стосунків.
Блискуча здогадка, сказав містер Ніксон.
І що ж його, на вашу думку, так раптом перелякало? сказала місіс Ніксон.
Не думаю, що це була перспектива подорожі, сказав містер Геккет, бо ви кажете, що він дуже досвідчений мандрівник.
Після цих слів запала мовчанка.
Тепер, коли я вам усе пояснив, сказав містер Геккет, чому б вам не розказати про свого друга детальніше.
Та я нічого не знаю, сказав містер Ніксон.
Такого не може бути, сказав містер Геккет. Безтілесним примарам п’ять шилінгів не позичають. Яка в нього національність, родина, місце народження, віросповідання, чим займається, скільки заробляє, особливі прикмети — не знати всього цього ви не можете.
Нічого не відаю, сказав містер Ніксон.
Але ж не серед голих скель він вродився і жив, сказав містер Геккет.
Убийте, зірвався на крик пан Ніксон, але нічого не знаю.
Після таких сердитих слів настала мовчанка. Містер Геккет сидів і ображався, містер Ніксон сидів і розкаювався.
Він має великий такий червоний ніс, сказав містер Ніксон невдоволено.
Містер Геккет ретельно зважував ці слова.
Ти там не спиш, люба? сказав містер Ніксон.
Очі злипаються, сказала місіс Ніксон.
Ось вам людина, яку ви буцімто знаєте все життя, сказав містер Геккет, яка вже сім років винна вам п’ять шилінгів, а все, що ви здатні про неї сказати, так це те, що має вона велетенського червоного носяру і постійно ніде не живе. Він помовчав і додав: і те, що він дуже досвідчений мандрівник. Він помовчав і додав. І те, що він значно молодший за вас. Це мене аж ніяк не дивує. Він помовчав і додав. І те, що він — чоловік м’який, чесний і не без дивацтв. Він сердито зиркнув в обличчя містера Ніксона. Але містер Ніксон не побачив цього лихого погляду, бо дивився на щось інше.
Ну то що, може, підемо вже, серденько, сказав він, ге?
Ще мить — і тьма поглине останні квіти, сказала місіс Ніксон.
Містер Ніксон підвівся.
Ось вам людина, яку ви знаєте бозна-відколи, сказав містер Геккет, якій вісім років тому позичили п’ять шилінгів і яку ви одразу впізнали здалека, та ще й у темряві. І ви твердите, ніби нічого не знаєте про його минуле. Що ж, мушу повірити вам.
Не хочете — не вірте, сказав містер Ніксон.
І все ж я повірю вам, сказав містер Геккет. І в те, що ви не здатні визначити, чого саме ви не знаєте. Цьому я також охоче повірю. Хто на це не слабує.
Тетті, сказав містер Ніксон.
Але дещо ви мусите знати, сказав містер Геккет.
Наприклад, сказав містер Ніксон.
Як ви з ним познайомилися, сказав містер Геккет. Чим він вас так зворушив. Де його можна побачити.
А яке це має значення, хто він такий? сказала місіс Ніксон. Вона підвелася.
Бери мою руку, люба, сказав містер Ніксон.
І що він робить, сказала місіс Ніксон. І як він живе. І звідки він. І куди їде. І який із себе. Яке нам до всього цього діло?
І я теж собі ставлю це саме запитання, сказав містер Геккет.
Як ми познайомилися? сказав містер Ніксон. Ні, не пригадую, так само, як не пригадую, де і як я познайомився зі своїм батьком.
Боже праведний, сказав містер Геккет.
Чим він мене зворушив? сказав містер Ніксон. Якось я зустрів його на вулиці. Одна нога в нього була боса. Забув, яка саме. Він потягнув мене вбік і сказав, що йому потрібні п’ять шилінгів, щоб купити собі черевик. Я не зміг йому відмовити.
Але хіба можна купити один черевик? вигукнув містер Геккет.
А може, він знав таке місце, де замовляють непарне взуття, сказала місіс Ніксон.
Я про це нічого не знаю, сказав містер Ніксон. Що ж до того, де його можна зустріти, то я вам скажу — на вулицях, він там прогулюється. Але це трапляється рідко.
Він, звичайно, людина університетська, сказала місіс Ніксон.
Я теж схиляюся до такої думки, сказав містер Ніксон.
Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, коли раптом вернулися. Містер Ніксон схилився і зашепотів щось на вухо містеру Геккетові. Він терпіти не міг, коли поміж приятелями лишалася бодай тінь відчуження.
Алкоголь, сказав містер Геккет.
Боронь Боже, сказав містер Ніксон, крім молока, він не п’є нічого.
Молока, вигукнув містер Геккет.
Навіть воду в рот не бере, сказав містер Ніксон.
Що ж, сказав містер Геккет стомлено, щиро вам дякую за таку інформацію.
Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, як почули чийсь крик. Вони зупинилися і прислухалися. То серед ночі кричав містер Геккет. Радий був з вами познайомитися, місіс Нізбет. Місіс Ніксон ще міцніше стиснула руку містера Ніксона і собі закричала: мені також дуже приємно, містере Геккет.
Що таке? закричав містер Геккет.
Вона каже, що і їй дуже приємно, закричав містер Ніксон.
Містер Геккет розкинув руки і стиснув бильця лави. Потім рвучко подався вперед, завалився на спинку і так, погойдуючись, у кілька заходів усмак почухав вістря свого горба об спинку лави. Відтак підвів очі на обрій, для споглядання якого він, власне, вирушив на прогулянку, хоч і не встиг ним як слід намилуватися. Все поглинула ніч. Так, небо тепер що на заході, що на сході, що на півдні, що на півночі було однакове.
Уот налетів на вантажника, який котив бідон з молоком на візку. Уот упав, його торби і капелюх порозліталися в різні боки. Вантажник не впав, хоча й випустив з рук бідон, який гупнувся об асфальт своїм гострим ребром, тоді дном, відтак похитався трохи і став. І це добре, бо якби він, ущерть заповнений скоріше за все молоком, та й перекинувся, то молоко потекло б по платформі, звичайно, вилилося б на рейки, під поїзд та й гулькнуло.
Уот підвівся, наче нічого й не сталося.
А щоб тобі горб там виріс! сказав вантажник. Це був гарний з лиця, але брудний чолов’яга. При їхній роботі вокзальним вантажникам важко було лишатися чистими й ввічливими.
Тобі що, повилазило? сказав він.
Уот не поспішав відповісти на це риторичне запитання, котре сформувалося, ніде правди діти, у розпалі гніву. Він нахилився, щоб підняти свій капелюх і торби, але випростався, не зробивши цього. Він відчув, що не має повного права робити це, доки вантажник як слід не вилається.
Мало, що сліпий, так іще й німий, сказав вантажник.
Уот усміхнувся, стиснув долоні, підняв їх і притис до грудей. Уот бачив, як усміхаються інші люди, й гадав, що він теж знає, як це робиться. Що ж, Уотова усмішка, коли він усміхався, й справді, більше скидалася на усмішку, ніж на глузливу посмішку чи, скажімо, на позіхання. Втім, їй чогось-таки бракувало, якоїсь, здавалося б, дрібнички, і тих, хто бачив цю усмішку вперше, а більшість із них бачили її вперше, інколи посідав сумнів щодо того, якого саме виразу збирався надати їй Уот. Багато хто з них гадав, що Уот просто смокче зуби.
Уот використовував цю свою усмішку дуже ощадно.
На вантажника ця усмішка справила таке сильне враження, що він роззявив рота і ладен був випустити звідти цілу ватагу міцних слів та виразів, що давно вже нудилися без діла. Але Уот їх не почув, бо вантажник раптом підхопив свого бідона і з гуркотом покотив його геть. До них наближався начальник станції, такий собі пан Лоурі.
Пригода ця була така буденна, що не могла викликати загального інтересу. Проте серед присутніх знайшлися знавці, які не проминули відзначити виняткові Уотові якості, що знайшли вияв у тому, як він тут появився, як падав, підводився, що й як робив потім. Знавці були задоволені.
Був серед них і кіоскер, що торгував пресою. Зі свого кубельця, заставленого періодикою та книжками, він бачив усе. І от тепер, коли найцікавіше було позаду, він вийшов з кіоску, щоб зачинити його на ніч. Кіоскер опустив ґофрований козирок, ще й прихопив його скобою. Він здавався людиною різкою й жорстокою, що потерпає від нестерпного розумового, душевного, а може, й фізичного болю. Перш за все в око впадав його кашкет, через те, мабуть, що з-під нього завжди стирчали чорні, просякнуті потом кучері, які липли до білого, немов крейда, чола. Потім глядач помічав скутий судомою сердитий рот, а відтак і все інше. Вуса його, прекрасні, здавалося б, вуса із невідомих причин лишалися поза увагою. Про такого хотілося думати: ось чоловік, що, не кажучи вже про все інше, ніколи не скидає кашкета, такого собі кашкетика із дешевого синього полотна з помпончиком нагорі. А все через те, що з защіпками велосипедними він також не розлучався, і обидві його холоші стирчали по різні боки, немов їх розтягували потужні пружини. Це був коротун, який немилосердно накульгував. Варто було йому зрушити з місця, як його починало смикати, ніби він був намірився впасти мов стій на коліна, а тоді раптом роздумав. І так за кожним кроком.
Він підняв Уотового капелюха, подав йому і сказав, сер, ваш капелюх, якщо не помиляюся.
Уот подивився на капелюх. Чи правильно те, що це справді його капелюх?
Він нап’яв його на голову.
Там, де кінчається платформа, з дверей вийшов кіоскер зі своїм велосипедом. Зараз він знесе його стрімкими кам’яними сходинками і поїде додому. Там він розіграє ґросмейстерську партію в шахи з підручника Стонтона. А завтра вранці він знов занесе велосипед по цих сходах. Першокласний велосипед, через те й важкий. Простіше було б залишати його долі, під сходами, але чоловік волів, щоби той був поруч. Його звали Еванс.
Уот підняв свої валізи і сів у поїзд. Купе він не вибирав. Перше, в яке він зайшов, виявилося порожнім.
А на платформі вантажник ганяв свій візок з бідонами спершу туди, потім назад. На одному кінці платформи громадилась купа бідонів, на іншому — друга. Вантажник ретельно вибирав з однієї купи якийсь бідон і тягнув його до другої. Там він так само ретельно вибирав інший бідон і плуганив на іншу купу. Він сортує бідони, сказав Уот. Або відбуває покару за непослух чи за службовий огріх.
Уот сів спиною до локомотива, який здригнувся і, попихкуючи, потягнув зі станції довгу валку вагонів. Уот полюбляв, щоб спина була обернута в той бік, куди ти їдеш.
Але не встиг він далеко заїхати, як відчув на собі чийсь погляд, підвів очі й побачив кремезного пана, що сидів у протилежному кутку купе. Ноги свої пан поклав на сидіння напроти, а руки сховав у кишені пальта. Отже, купе було не таке вже й порожнє, як спершу здалося Уотові.
Мене звати Спіро, сказав пан.
А от, нарешті, й розумна людина. Він почав із суттєвого, щоб, розвиваючи тему, перейти до речей менш значущих, спершу те, потім це, усе по порядку.
Уот усміхнувся.
Не подумайте тільки нічого такого, сказав пан Спіро.
Уотова усмішка відрізнялася й тим, що вона не була одноразова. Слідом за нею, після короткої паузи, з’являлася ще одна, хоча, чесно кажучи, й не така виразна. У цьому вона нагадувала пердіння. А бували випадки, коли виникала потреба й у третій, слабкій та швидкоплинній усмішці, перш ніж лице прибирало свого звичного виразу. Але таке траплялося дуже рідко. І довго ще треба було чекати його наступної усмішки, якщо тільки не скоїться щось несподіване, що не на жарт засмутить його.
Друзі мене називають Дун, сказав пан Спіро, за розум і за веселу вдачу. Д-У-Н. А якщо навпаки читати, то буде Нуд.
Пан Спіро перехиляв час від часу пляшечку, але норму свою знав.
Я видаю «Хрест», сказав пан Спіро, популярний щомісячний часопис для католиків. Гонорарів нашим авторам ми не сплачуємо, але вони теж мають певний зиск. У нас неперевершений рекламний відділ. Тримаємося на поверхні, бо швидко рухаємося. А які у нас грошові конкурси! Нині такі часи, що куди не плюнь, скрізь сутужно. І я вам скажу, що з побожності теж можна мед зібрати. Наприклад: «Переставте чотирнадцять літер, з яких складаються імена членів Святої родини, так, щоб утворити з них харчовий продукт і страву з нього». Правильна відповідь: «Сира соя і мій суп». Або: «Що ви знаєте про ад’юрацію, екскомунікацію, маледикцію та швидкоплинну анафематизацію комських вугрів, боннських кабанів, ліонських пацюків, маконських слимаків, лозаннських п’явок та валенсійської гусені?».
У примарному світлі повз вікна потяга мчали поля, огорожі й канави, або так лише здавалося, а насправді рухався лише поїзд, а земля лежала під ним і не рухалася.
Хоча наша віра тверда й непохитна, сказав пан Спіро, ми — за широту поглядів. Я особисто є прихильником нео-іоанно-томізму і зовсім цього не соромлюся. Разом з тим я ніколи не піду на те, щоб дозволити своїм переконанням кидати тінь на мою ж духовну полігамію.
Уот відповів.
Прошу? сказав пан Спіро.
Уот повторив.
Тоді не будемо гаяти дорогоцінного часу, сказав пан Спіро.
Він видобув із кишені аркуш і зачитав:
І от пан Спіро заходився відповідати на ці запитання, тобто він відповів на перше з них, а відтак — на третє. Не шкодуючи часу, розлого і щедро він цитував святого Бонавентуру, Петра Ломбардського, Олександра Галльського, Санчеса, Суареса, Генно, Сото, Діану, Кончіну та Дензів, бо він мав широку натуру. Але нічого цього Уот не почув, бо йому заважали інші голоси, що співали, кричали, стверджували і шептали щось незрозуміле в саме його вухо. Він не знав, що то були за голоси, хоча, з іншого боку, не можна було й сказати, що так уже геть зовсім не знав. Тому він надміру й не полошився. Тепер ці голоси часом лише співали, а інколи тільки кричали, інколи тільки стверджували, а інколи тільки шептали, інколи співали й кричали, а інколи співали й стверджували, інколи співали й шептали, а інколи кричали і стверджували, інколи кричали й шептали, а інколи стверджували й шептали, інколи співали, кричали й стверджували, інколи співали, кричали й шептали, інколи кричали, стверджували й шептали, а інколи співали, кричали, стверджували й шептали водночас, і в один голос, як от зараз, і це якщо згадувати лише ці чотири голоси, бо там були й інші. Часом Уот розумів усе, часом дуже багато, часом — мало, а часом — зовсім нічого, як оце зараз.
І тут поїзні ліхтарі на мить вирвали з темряви іподром, огороджений чепурним білим парканом, і тим самим попередили Уота, що на наступній зупинці він має виходити.
І от він підсунув валізи ближче і приготувався вийти, тільки-но поїзд зупиниться.
Колись уже так було, що він проскочив станцію і опинився на наступній, бо вчасно не приготувався і не зійшов на зупинці.
Гілка ця була малолюдна, особливо о такій порі, коли і машиніст, і кочегар, і кондуктор, і станційні робітники по всіх станціях, хтиво попихкуючи, чимчикують до своїх жінок після довгих годин змушеної аскези. Тому й поїзд, ледве під’їхавши до платформи, пружно рве з місця і скаче далі.
А я от брав би таких і карав би немилосердно, сказав пан Спіро, все перед тим перевіривши, звісна річ, згідно з буквою і духом церковних законів. Він зняв ноги з сидіння. Він вистромив голову у вікно. І папських декретів, закричав він. Вітер вдарив йому в обличчя, і він поспішив сховатися. Він сидів сам-один, розтинаючи ніч, летів далі. Зійшов місяць. Не з неба на землю, поки що тільки на небо. Він був неприємно жовтявого кольору. Не те щоб уповні, скоріше на ущербі, ще й на очах щербатився. Коли Уот мав рухатися, скажімо, на схід, він спрямовував тулуб якомога ближче до півночі і водночас відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак розвертав тулуб якомога ближче до півдня і водночас відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, тоді знову спрямовував тулуб якомога ближче до півночі, відкидав праву ногу якомога ближче до півдня, відтак знову спрямовував тулуб якомога ближче до півдня і відкидав ліву ногу якомога ближче до півночі, і так далі, знову і знову, безліч разів, доки не діставався мети подорожі, щоб хоч трохи посидіти. Отаким робом, стоячи спершу на одній нозі, а тоді на другій, повільно, але головою вперед він пересувався уздовж прямої лінії. Коліна його при цьому не гнулися. А могли б. Але не гнулися. З погляду гнучкості кращих колін, ніж у Уота, годі шукати, бо вони, що б там кому не ввижалося, вміли, коли треба, згинатися на всі боки. Але у процесі ходіння вони з невідомих причин не гнулися. Разом з тим ноги його виписували дивовижні траєкторії, пласко, всіма підошвами і з неприхованою огидою то ступали на землю, то залишали її. Руки ж його раділи з того, що їм дали спокій, і теліпалися на всі боки.
Леді Мак Кен, яка йшла слідом за ним, вирішила, що вона ніколи не бачила на проїжджій частині дороги подібних рухів, а з усього жіноцтва мало хто знався на дорогах ліпше за леді Мак Кен. Цей дивак, судячи з регулярності і наполегливості його рухів, не був алкоголіком. Ні, перед нею був линвохода. Але більш, ніж ногами, леді Мак Кен була вражена Уотовою головою. Бо таке ногодригання могло бути зумовлене кількома причинами. І, замислившись над тим, чим же саме зумовлені ці рухи, вона пригадала старий анекдот ще часів її дівування, старий анекдот про студентів-медиків та добродія, котрий цибав попереду них, не згинаючи колін та широко розставляючи свої на позір дерев’яні ноги. Даруйте, сер, звернувся до нього один із студентів, коли вони порівнялися, і здійняв свого кашкета, даруйте, але мій друг стверджує, що це — геморой, а я гадаю, що гонорея. Виходить, що і ви, і я — ми помилялися, відповів добродій, бо я ж був певен, що це все у мене від газів.
Отже, леді Мак Кен здивували не стільки ноги, як голова, міцно посаджена на тверду шию й прикрита твердим капелюхом, що при кожному кроці оберталась не менш як на дев’яносто градусів. І де це вона читала, що ведмеді отак із боку на бік мордою крутять, коли їх цькують собаками? Не інакше, як у містера Уолпола.
Леді Мак Кен не була прудконогою, а все, либонь, через давню звичку робити будь-що неквапливо і через ноги, не менш давні й недужі, але зараз вона з кожним кроком бачила всі ці рухи дедалі ясніше. Бо як леді Мак Кен, так і Уот рухалися в один бік.
Леді Мак Кен, вірна дочка своїх войовничих католицьких предків, була не з лякливих, але вона обачно спинилася і, опершися на парасольку, чекала, поки відстань між ними збільшиться. І отак, то зупиняючись, то просуваючись уперед, вона йшла на безпечній відстані від цього дивного, цибатого опудала, поки не дійшла до воріт свого дому. Тут, вірна духові своїх давніх предків лицарів, вона підняла каменюку і з усієї сили, яка у хвилини гніву ставала безмежною, пожбурила її в Уота. Очевидно, Господь, що завжди був поблажливий до місцевих Мак Кенів, і зараз водив її рукою, бо камінь таки поцілив у капелюх Уота і, перш ніж упав на землю, завдав йому неабиякої шкоди. Тут, безумовно, не обійшлося без провидіння, бо варто було каменюці влучити в його вухо або у потилицю (це зовсім близько), тоді б він мав відкриту рану, яка ніколи-ніколи б не закрилася, бо Уотова шкіра погано загоювалася через нестачу якихось речовин у крові. Минуло п’ять-шість років, а з його правого боку все ще виднілася гноївка травматичного походження, дарма що він день і ніч бинтував її перед люстром.
Якщо не брати до уваги того, що він зразу ж поставив свої валізи на землю, підняв капелюх, нап’яв його собі на голову, взявся знов за валізи і після кількох фальстартів пошкандибав далі, Уот, вірний своїм принципам, сприйняв цей вияв агресії так, наче то було стихійне лихо. Ото найліпше, упевнився він, якщо вже таке діло, непомітно витерти кров червоним носовичком, який він завжди мав у кишені, підняти те, що випало, і якомога скоріше чесати далі дорогою або потягом. З ким, мовляв, не буває. Але вихвалятися тут нема чим. Бо подібний підхід від постійного вжитку став частиною його натури і геть витіснив з неї почуття образи, тому, приміром, коли йому плювали в очі, то він обурювався не більше, ніж якби луснула ліва підтяжка або якби фугасний снаряд влучив йому в задній прохід.
Але не встиг він одійти далеко, як, відчувши слабкість, зійшов зі шляху і сів на бічну стежку, яка вела на горб, що рясно поріс бур’яном. При цьому він знав, що підвестися буде ой як нелегко, хоча й необхідно, щоби йти далі, що теж украй необхідно. Але кволість, що так допіру його виссала, все не спадала, і він, не маючи змоги їй опиратися, кинув валізи, вмостився край стежки, підібгав коліна, поклав на них руки, поверх рук — голову, а капелюх тим часом з’їхав на саме вухо. В такі моменти різні частини тіла раптом добрішають одна до одної. Втім, ця постава в умовах нічної свіжості не була здатна довго його задовольняти, і він незабаром простягнувся так, що одна його половина перебувала на стежці, а друга сягала дороги. Своєю потилицею і аж бозна-де розкинутими долонями він відчував прохолоду вологого придорожнього зілля. Так він лежав деякий час, прислухався до нічних звуків, що линули з живоплоту позад нього та з іншого, ще дальшого живоплоту, і тішився з цих та подібних до них звуків. Ці звуки серед ясної ночі утворювали собаки, напинаючи свої ланцюги, видобували їх кажани своїми крильцятами, і дебеле денне птаство, умощуючись на ночівлю, і листя, що так і не знає спокою, доки його не зірве вітер і не пожбурить на холодну землю гнити, і всяке дихання, котре не знає спокою взагалі. Але й цю поставу Уот через деякий час мусив таки змінити, через те, зокрема, що відчув, як місяць став лити на нього своє бліде світло, немов то був не Уот, а якісь бур’яни. Річ у тім, що із двох речей, які Уот недолюблював, першою був місяць, а другою — сонце. І от, насунувши на самі вуха свого капелюха, він потягнувся за валізами, але скотився в баюру, розлігся там долілиць і щез там серед гінких самосійних трав — наперстянок, ісопа, красуні-кропиви, цибатого і сердитого болиголова та інших квітучих приканавних бур’янів. І саме до нього, отак розпростертого по землі, раптом ясно й чисто прилинули здалека, десь іззовні, так, не інакше, як саме іззовні, рівно-дзвінкі голоси єдиного мішаного хору[3].
Після цієї пісні почулася інша:
Потім пісня скінчилася.
З цих двох віршів Уот подумав і вибрав перший. «Пиріжок» — таке сумне слово, правда ж? А «чоловік» чим краще?
Але Уоту на той час уже набридла баюра, і він би її давно покинув, якби його не затримали голоси. А однією з причин того, що йому набридла баюра, була скоріше за все земля, справжні обриси якої і особливий запах були попервах непомітні і невідчутні серед рясної рослинності, але зараз, як слід принюхавшись, він добре відчув важкий дух, який валував від землі, від цієї голої, темної та смердючої землі. А із двох речей, які Уот ненавидів, першою була земля, а другою — небо. Отже, він виповз із канави, не забувши прихопити свої валізи, і продовжив мандрівку з почуттям неабиякої полегкості, де й поділися труднощі, яких він так боявся, коли змушений був зупинитися внаслідок повної кволості. Кволість ця вийшла з Уота разом із вечерею — козячим молоком та кепсько засмаженою тріскою — і залишилася у баюрі. Тепер він упевнено крокував серединою дороги, впевнено і водночас із трепетом, бо, нарешті, у світлі місяця забовваніли димарі на будинку містера Нота.
Світла всередині не було.
Пересвідчившися, що головні вхідні двері зачинені, Уот подався до задніх. Він не міг як слід ні подзвонити, ні постукати, бо світла всередині не було.
Пересвідчившися, що й задні двері зачинені, Уот повернувся до головного входу.
Пересвідчившися, що й головні двері все ще зачинені, Уот повернувся до задніх. Пересвідчившися, що на цей раз двері відчинені не те щоб навстіж, а, так би мовити, на клямку, Уот одержав змогу зайти до будинку.
Уот здивувався, побачивши щойно зачинені задні двері відчиненими. І йому на думку прийшло два пояснення. Перше полягало в тому, що його знання про зачинені двері, знання перевірені й майже вичерпні, у цьому випадку дали пробоїну, і задні двері, які, як засвідчила перевірка, буцімто були зачинені, насправді були відчинені. Друге ж, навпаки, полягало в тому, що задні двері у той момент, коли він їх перевіряв, таки були зачиненими, але згодом їх відчинили, зсередини чи знадвору, хтось підійшов і зробив це, поки Уот вештався туди-сюди від задніх дверей до головного входу і від головного входу до задніх дверей.
Із цих двох пояснень Уот, розміркувавши, вибрав останнє як симпатичніше. Бо якщо хтось відчинив двері, зсередини чи знадвору, то невже б Уот не побачив світла або не почув звуку? Чи, може, двері відчинив хтось ізсередини, в темряві, хтось добре обізнаний з будинком, взутий у м’які пантофлі або у панчохи? Чи то підійшов хтось знадвору, якийсь спортсмен, що має добре треновані ноги і вміє ступати беззвучно? А що, як і звук був, і світло на мить спалахнуло, але Уот так нічого й не вчув і не вгледів?
У результаті Уот так ніколи й не дізнався, як він потрапив до будинку містера Нота. Він знав, що зайшов туди через задні двері, але він ніколи не дізнався, ніколи, ніколи не дізнався, як і чому задні двері виявилися відчиненими. А якби задні двері не відчинилися, а так і лишалися зачиненими, то хто знає, може, Уот не потрапив би до будинку містера Нота, а розвернувся й пішов би назад до станції і першим же поїздом подався б до міста. Або заліз би всередину через вікно. Як тільки Уот перетнув поріг будинку, він побачив, що там було не так уже й темно, бо в кухні горів вогонь.
Уот підійшов до вогню і сів на стільці. Він поставив валізи додолу на чудову червону підлогу, зняв капелюха, позаяк він уже досяг своєї мети, почухав свою ріденьку руду чупринку і поклав капелюх на стіл. Вийшов прегарний натюрморт — Уотова лисина, де-не-де поросла сіро-рудими кущиками, і яскрава, блискуча підлога під ним.
Уот побачив у каміні за ґратами купу сірого попелу. Але варто було йому затулити лампу капелюхом, як попіл на очах рожевів, а камін майже зникав у темряві, майже, але не повністю. Зісподу з тихим органним гудінням у бік димаря здіймалися сухі билинки та іскри і весело пурхали вгору, до димаря.
Уот деякий час займався тим, що то насовував на лампу свій капелюх, то знімав, то трохи більше, то менше, і стежив, як у каміні попіл сірішає, червоніє, сірішає, червоніє, попіл, камінний попіл. Уот так захопився сованням капелюха уздовж лампи, що не чув і не бачив, як відчинилися двері й до кухні зайшов якийсь чоловік. Отже, його здивуванню, коли він покинув гратися і підвів очі, не було меж. Тим більше, що то була лише гра, невинна забавка з метою згаяти час.
У цьому було щось таке, чого Уотові, знову ж таки, не збагнути ніколи, якби він пильно не стежив за тим, що робиться довкола нього. І річ не в тім, що подібне знання могло стати йому у пригоді, або зашкодити, або втішити, або боляче вразити, та де там. Все ж йому робилося ніяково, коли він мізкував про всі ці маленькі зміни у декораціях, про дрібні набутки і втрати, про те, що з’явилося і що зникло, про світло, яке то дають, то забирають, про всі ці марні й короткочасні дари, ніяково й дуже дивно міркувати про всю ту дрібноту, яка супроводжує всякі людські появи, перебування, виходи, дивно і ніяково, та й проживи він хоч двісті років, все одно не збагнув би ні крихти з того, що воно все таке єсть-означає, як і коли з’являється, що від того міняється, скільки воно триває, як поводиться, як виглядає порівняно з іншими, як і коли ті інші з’явилися, як виглядали порівняно з тим, що було до того, до того, як усі вони прийшли до того, як усі вони пішли.
На чоловікові був гарно пошитий довгий фартух зеленого сукна. Уотові здалося, що він зроду не бачив гарнішого фартуха. Спереду була глибока кишеня, в якій чоловік ховав свої руки. Уот бачив, як там щось рухалося, набухало, випиналося і западало, у тих, очевидно, місцях, де сіпалися вказівний і великий палець, котрі стискалися, мов кусачки.
Чоловік ретельно обдивився Уота і вийшов, нічого не пояснивши. Тоді Уот, щоб не сидіти без діла, повернувся до своєї забавки з лампою. Але зразу ж покинув цю гру. Тому, очевидно, що всі жаринки, які були в каміні, згасли і не червоніли, не жевріли навіть у темряві.
Залишившись на самоті і без певного діла, Уот поліз пальцем у ніс спочатку в одну ніздрю, тоді в другу. Але цієї ночі він не знайшов там нічого.
Невдовзі знову зайшов той чоловік і став перед Уотом. Він був одягнений так, наче зібрався в дорогу, і тримав палицю. На голові його, проте, не було капелюха, а в руці не було валізи.
Перш ніж піти, він виголосив таку маленьку промову:
Е-ге-ге! Пригадую, як же, усе пригадую. Той самий погляд! В очах — порожнеча, підозра, втома! Новенький прибув! Скінчилася нічна подорож, перейшла усередину, довгий шлях у пітьмі, тепер весь він — у його голові, там, де поперек, там, де руки й ноги, поки він тут сидить у червоному світлі, у носі длубається, на світанок чекає. Світанок! Сонце! Світло! Е-ге-ге! Довгі блакитні дні для його голови, його поперека, і маленькі стежки для його ніг, і все світло світу, ось воно, тут, торкайся, збирай. Порослі мохом стежки розтинають траву, на них, мов кістки, валяються висохлі корінці, пагони пнуться у стовбур, тягнуться вгору квіти, плоди звисають, весь Божий день білі виснажені метелики і пташки сновигають, щомиті міняючи траєкторію, поспішають до своїх схованок. І всі ці звуки, які нічого не означають. Потім нічний відпочинок у затишній хаті, ні доріг тобі, ні вулиць, лежиш, розчахнув вікно і дивишся, це — твій притулок, тихі звуки сюди долітають, але вони не вимагають нічого й нічого не визначають, нічого не пояснюють, не пропонують нічого, і ніч, така коротенька, але необхідна, невдовзі кінчається, небо знову блакитнішає над усіма потайними місцинками, де ніхто не ходить, потайними місцинками, що на очах міняються, але завше лишаються дуже простими й байдужими, так собі, місця як місця, де щось відбувається, незалежно від того, є ми там чи нас там немає, а воно там собі відбувається, є, існує, щось настільки легке, світло-прозоре та вільне, що здається, ніби його немає. Але я відчуваю його знову і знову, хоча стільки часу минуло, тут і отут, в руках моїх, у моїх очах, наче хтось підвів обличчя й дарує його тобі, щира довіра, невинність, одвертість, і, разом з тим, офірує тобі і землю стару твою, острахи й неміч, для того, щоб зняти їх з тебе і все простити. Е-ге-ге! А раніше хіба я цього не відчував? Так, але на підставі чого? Мене вже нічого не здивує. Все простили, і все загоїлося. Назавжди. Але ось минає секунда. Надходить завтра. І ще шість, п’ять, чотири години, і знову та сама стара темрява, старий вантаж, який легшає, легшає. І ось уже він прийшов, щоб залишитися. Е-ге-ге! Все до цього вело, усі давні шляхи, всі ці старі кручені сходи, де ти спотикався на кожному повороті, хапався за поручні, рахував сходинки, гарячково шукав, де б зрізати кут, щоб проскочити небо, яке накрило тебе своїми повіками, потім блукання по байраках, де поруч з тобою мертвяки крадуться, шурхіт чорної ріні, обертання і ще один, прощальний погляд на містечко, відбуті побачення і побачення, на які не прийшов, приємне різноманіття міських та сільських краєвидів, усі ці виходи і повернення, все воно зачинилося і скінчилося. Все до цього вело, до цього присмерку, серед якого сидить, трясе своїм хавальником чоловік середнього віку, що визирає, коли вже займеться перший його світанок. Бо він, безумовно, ще не дослідив приміщення. Він сидить, дивується й довго ще дивуватиметься, що от як же це так він узяв і знайшов потрібну місцевість і потрібні ворота, а знайшовши ворота, знайшов і двері, а знайшовши двері, узяв і зайшов у них. Все одно він задоволений. Ні. Не будемо перебільшувати. Йому досить приємно. Бо він знає, знає, нарешті, що це й є те саме місце. Крім того, він знає, нарешті, що і є тим самим чоловіком. В іншому місці він не був би тим самим чоловіком, і для іншого чоловіка, авжеж, для іншого чоловіка це місце було б чуже. Але позаяк саме він став тим самим чоловіком і місце це стало тим самим місцем, то все, значить, збіглося достеменно. І він це знає. Ні. Не будемо гарячкувати. Він відчуває це. Перед нами — неспростовні ознаки передчуття гармонії, яка ось-ось гуркне-торохне, розверзнеться, і все, що існує поза ним, стане часткою його самого, довколишні квіти зацвітуть у ньому самому, небо над ним пересунеться усередину, всі земні стежки-дороги стануть часткою єдиного шляху до себе, а всі звуки — музикою. Тобто тоді він опиниться, так би мовити, усередині, після стількох років тупцяння десь на задвір’ї. Ці перші враження далися йому нелегко, але якими солодкими вони були! Яке відчуття безпеки! Та й хто б не повірив цим враженням, хіба природа не дивує нас своєю безмежною лагідністю? А людина, чим вона гірша за природу? Нічим. А як у новому, яскравому світлі істини перед нами вилискують наші колишні гріхи та страждання, і ми починаємо розуміти, що то все були необхідні, перехідні етапи, без яких нам не відкрилася б уся правда! Е-ге-ге! За все заплачено, навіть з лишком. Бо осьо він прийшов. Він навіть позбувся лихих передчуттів, наважився скинути капелюха й поставити на підлогу валізи. Уявіть собі! Знімає свій капелюх, забуває про лихі передчуття, розстібає ґудзики піджака і весь розкривається, щоб щиросердно, довго й радісно бути самим собою, немов тазок, який підсовують до п’яниці дбайливі руки. І все це не задля того, звичайно, щоб байдикувати. Роботи тут вистачає. У тому-то й уся пікантність. Протинявшися весь свій вік і зазнавши як муки тепленького байдикування, так і тягаря під’яремної праці, він, нарешті, опиняється в ситуації, коли повне неробство вважається справою вельми моральною і важливою. Ну то й що ж відбувається? Вперше, відколи він з мукою і огидою ссав свою матір, йому даються конкретні, прості й розумні завдання. Чого ще бажати? Все одно ані обурення, ані смуток ніколи не гнітять його більше трьох-чотирьох місяців. Чому воно так? Тому, що цього вимагає характер роботи, яку він має виконати, роботи на диво безплідної й марної, і тому, що тепер йому ясно: він тут працює не особисто на пана Нота чи на його господарство, а разом з тим і в першу чергу на себе самого, і може ще довго тут перебувати, незважаючи на обставини, так само, як і обставини можуть на нього ніяк не зважати, як воно і є насправді. Його затверділий смуток, безпорадний перед такими аргументами, зрештою, почав танути і м’яко зійшов нанівець, ставши черговим доказом славнозвісної аксіоми, згідно з якою добре все, що десь робиться, або принаймні все воно робиться на краще. Те ж саме відбувається і з його обуренням, і от уже, задоволений та спокійний, він чесно порається на кухні, спокійно і задоволено чистить картоплю, вичищає нічний горщик, задоволено і спокійно позирає на все, і на нього всі позирають. До певного часу. Бо ось настає такий день, коли він каже, а може, я трохи якийсь не такий сьогодні? Річ не в тім, що він почувається якось не так, навпаки, він проти звичайного почувається винятково нормально. Е-ге-ге! Він почувається нормальніше, ніж будь-коли, і питає себе, чи, бува, він трохи не занедужав? Дурило! Але ж день який жахливий (якщо озирнутися на минуле), той самий день, коли чорна тінь від того, що скоїлося, штовхає його до люстра, примушує висолоплювати язика, вдивлятися у його рожеву поверхню, принюхуватися до власного запашного дихання. Сталося це у вівторок, удень, у жовтні місяці, посеред гарної жовтневої днини. Я був надворі, сидів на ґанку, дивився на стіну, освітлену сонцем. Сидів я тоді на осонні, і стіна була на осонні. І я (хіба це не ясно) теж був сонцем, стіною, ґанком, подвір’ям, і осінню, й дниною, попри все інше, звичайно. Сидіти отак, сам по собі, сам у собі, коли всі обставини збіглися так сприятливо, це, я гадаю, багато хто зі мною погодиться, є не найгірший, а може, й найкращий спосіб згаяти час. Отак попихкуючи своєю широкою і пласкою носогрійкою, я відчував, як мої груди набухають, а сам я роздуваюся, мов пелікан. Від радості? Ба ні, не обов’язково. Від переміни, про яку мови тут ще не було. Він, той предмет, який мав от-от змінитися, був, лежав, не клятий, не м’ятий, немов дівоча перетинка, десь посередині між мною і призабутими жахами радості. Але годі про мої груди. Подивіться на них зараз — ет! розтрисучі ґудзики! не піддаються! — пласкі — ну, нарешті! — пласкі та порожні, мов бубон. Бачили? Чули? Ні? Не має значення. Так про що це я? Переміна. В чому ж вона полягала? Так одразу не визначиш. Щось наче зрушило. От я був собі, теплий, яскравий, палив люльку, дивився на теплу, яскраву стіну, аж раптом десь щось таке маленьке, таке маніпусеньке — шасть! — і зрушило. Ш-Ш-ШУСТЬ — і край! Я ясно висловлююся? Уявіть собі височенну гору піску, сто метрів заввишки, яка бовваніє між соснами і океаном, тепер уявіть собі теплу темну ніч, і ніхто не дивиться, ніхто не слухає, а маленькі мішечки по два-три мільйони піщинок у кожному вирушають гуртом, мабуть, вервечками, тоді стоп! — зупиняються, всі гуртом, без жодного винятку, от і все на цю ніч, а може, й назавжди, бо зранку, як вийде сонце, з моря повіє вітрець, розкидає їх у різні боки, а то й перехожий, який рознесе їх ногами, хоча це малоймовірно. Подібне зрушення я й відчув серед білого дня, того вівторка, коли мільйони дрібних речовинок знялися гуртом зі свого старого місця і перебралися на нове, поруч, нишком, наче їм було не вільно робити таке. І я абсолютно певен, що, крім мене, жодна жива душа про ті речовинки і гадки не має. Але робити з того висновок, що вся ця подія мала походження суто внутрішнє, я гадаю, не можна. Бо моя, так би мовити, персональна система була на той час така безмежна, що провести межу між світом внутрішнім і світом зовнішнім дуже й дуже складно. Все, що там відбувалося, відбувалося усередині і водночас назовні. Я ясно висловлююся? Я, гадаю це й так зрозуміло, не бачив того, що відбувалося, і не чув, а сприймав усе за допомогою відчуття, настільки естетично витонченого, що порівняно з ним те, що зазнав чоловік під час вікопомного лісабонського землетрусу, коли його завалило живцем під уламками, здасться нам грубою, штучною і недолугою схемою пізнання дійсності. Сонце, яке світило на стіну, бо в ту мить я дивився саме на освітлену сонцем стіну, зазнало миттєвої і, не побоюся цього слова, радикальної зміни. Це були те саме сонце і та сама стіна, але не настільки, щоб не можна було ту різницю відкинути і, разом з тим, їх наче хто підмінив, через що я й відчув, ніби мене якось непомітно турнули на якесь інше подвір’я, у іншу пору року, до невідомого краю. У той самий час моя добра стара люлька, бо не банан же я смоктав, раптом здалася мені шматком якоїсь бридоти, і я витягнув її з рота, щоб перевірити, чи не термометр це, бува, чи не кляп гамівний для епілептика. А мої груди, з яких мало що не пір’я росло, не гірше, ніж у тих, що літають, груди мої запали й угнулися, і якби їх побачив мій любий географ, то він порівняв би їх із западиною у Кресі. Річ у тім, що моя груднина завжди торкалася хребта. Але в чому саме полягала та зміна? Що змінилося і яким чином? А те, якщо я не помиляюся, що виникло відчуття зміни, зміни аж ніяк не кількісної. Йшлося про саме існування драбини: Не лісь по трапині, Айфоре, я саправ її. Відбулася, і я радий про це сповістити, зворотна метаморфоза. Лавр перетворився на Дафну. Звідки взялося, туди й повернулося. Так само, як і чоловік, що знайшов те, чого прагнув (шукав жінку, приміром, або друга), втрачає їх або усвідомлює вартість свого надбання. І все ж безглуздо не прагнути, не шукати, бо коли припиняються пошуки, починаються знахідки, а коли мерхне бажання, життя починає натоптувати вас своїми дарами, доки вас не знудить, потім блювотою, доки ви її не виблюєте, а тоді й щойно виблюваним, аж поки ви все це та й возлюбите. Ненажера без шеляга у кишені, п’яниця, закинутий до пустелі, бахур, що скніє в тюрмі, — їм усім пощастило. Вперед за голодом, спрагою, хіттю, знову і знову, щодня, і завжди даремно, навздогін за недоспожитим їдлом, недопитим бухлом, недоцілованими хвойдами — ось вам, маєте, а ближче цього нам не підступитися — ні до щастя, ні до входу в інше життя, ні до саду. І це є натяк, тепер ви знаєте, чого воно все варте. Але звідки взялося відчуття того, що зміна ця є аж ніяк не кількісною? З чим, із якою реальністю все це пов’язано? І які такі сили спричинили цю зміну? Ось вам питання, відштовхуючись од яких розважливий розум зможе перейти до подальших, і таким робом, то спускаючись долі, то піднімаючись вгору, зі щабля на щабель, ми зможемо перебути цю ніч. На жаль, перш ніж податися геть, я маю повідати вам і дещо суто практичне, зробити кілька речей, наприклад, сплатити борг або порахуватися де з ким. Отже, я просто засвідчу, не прискіпуючись, звідки воно взялося і де поділося, лише засвідчу, що, на мою думку, присутність того, чого не було, а саме мою присутність назовні, всередині і поміж ними не можна вважати ілюзією, хоча хай мене трахнуть, якщо я уявляю, як воно могло бути інакше. Але все це, разом з усім іншим, е-ге-ге! з усім іншим доведеться вирішувати вам самим, коли прийде час, хоча скоріше за все ви махнете на це рукою. Так мені видається, коли я на вас дивлюся. Бо ви ж, я гадаю, не думаєте, що я от зараз візьмуся вас научати і оголошу те, що зі мною сталося і відбувається зараз, те саме буде і з вами, або, навпаки, те, що з вами коїться або скоїться, зазнав і я. Навіть якщо це все так і є, я ж однаково не зізнаюся. Якщо хочете знати правду, то подібні речі трапляються з усіма, хто бував у таких ситуаціях. Треба лише не затуляти очі, а чесно це визнати.
Палаючи від нетерпіння, вона, ця маленька негідниця, заповзла і сіла на килимок. Подивіться, як вона клацає своїм оранжевим дзьобом, точнісінько, як і її хазяїн. А як виграють її чорні очі на жовто-коричневім тлі. Але Ви Нічого Не Чули, крякче вона своєю качиною мовою, ми вже маємо йти. Як і Земляна Груша, вона походить із Ньютаун-Маунт-Кеннеді, ледве пересувається, але є справжньою Бігун-Качкою. Вона є вінцем селекційної думки і живиться тільки свинячими недоїдками, горохом, вареними волячими легенями, вареними овечими потрошками, маленькими порціями піску та жорстви, добре пропастеризованими вкупі з вишкварками, вишкребками і кишками. Гадаю, що всі ці риси характеру вона успадкувала від своєї бабусі. Жив я тоді, якщо не помиляюся, у містечку Кінець-Світу. І ні на мить не розлучався зі своєю Бігун-Качкою. Де я — туди і вона, я десь іду — і вона слідом. Кожен із нас несе щось з собою. Ти тягнеш свої валізи, я — качечку. Головне — щоб не з порожніми руками. Рідна Нуала! Ну який чоловік може мріяти про кращу дружину! Щонеділі на сніданок вона зносить мені яєчко. Довге зелене яйце. І я його тріскаю. Але я куди гірший за пана Еша, з яким я колись, бувало, вітався. Одного вечора я зіткнувся з ним на Вестмінстерському мості. Було дуже вітряно. І хмарою валив сніг. Я розмахнувся і дуже низько кивнув йому головою. Не бачить. Аж тут він вхопився за мене однією рукою, зубами стягнув з другої дві рукавички, одна поверх другої, розмотав свій товстий вовняний шарф, замашним рухом відкинув краї свого сірого пальта, розстібнув піджак, дві камізельки, сорочку, теплу білизну, бавовняну майку, видобув з замшевого капшука, що висів на шиї разом із розп’яттям, важкого сталевого годинника, натиснув на кнопку так, що вона аж підскочила, притулив годинник до ока (сутеніло), повторив у зворотному напрямку всі попередні рухи, сказав: рівно сімнадцять хвилин по шостій, Господь тому свідок, передавайте вітання своїй дружині (а я ж ніколи не був одружений), відпустив мою руку, підняв капелюха і подибав собі геть. За мить Біґ Бен (чи як воно там зветься) пробив шосту. І це, запевняю вас, типовий випадок. Тому якщо вам потрібен камінь — просіть пиріжок, а якщо пиріжка закортіло — просіть пудинґ з родзинками. Цей Еш був тим, що й тепер зветься Адміралтейським Канцеляристом другого класу, істотою без плями і докору. Такі покидьки скрізь водяться. За тиждень після того він помер від передчасного виснаження, встиг причаститися, був помазаний і заповів свій сталевий годинник знайомому водопровідникові. Я особисто шкодую за всім, немає такого слова, діла, думки, потреби, смутку, радості, дівчини, хлопця, сумніву, довіри, зневаги, хтивості, надії, остраху, усмішки, сльози, імені, обличчя, часу і місця, за якими б я не шкодував, і досить щиро. Все — лайно, од початку до кінця. Але от коли я сидів і готувався до вступу у наукову спілку, то якби не та чирка на заду… а все інше — лайно, гній і послід. У вівторок злоба, у середу гнів, у четвер лайка, у п’ятницю виття, у суботу хропіння, у неділю позіхання, у понеділок смуток. Бійки, завивання, зойки, верещання, шмаганина, виски, чубанина, лайки, штрикання, молитви, брикання, бриття, вихиляси й помордаси. І бідна стара шолудива земля. Моя земля й батькова, й материна, й батька мого батька, матері моєї матері, й батькової матері, й материного батька, і батька матері мого батька, і матері батька моєї матері, й батька матері моєї матері, й матері батька мого батька, й батька батька моєї матері, й матері матері мого батька, й батька батька мого батька, і матері матері моєї матері, батьків і матерів інших людей, і батьків інших батьків, і матерів інших матерів, і батьків інших матерів, і матерів їхніх батьків, і батьків матерів їхніх батьків, і матерів матерів їхніх батьків, і батьків матерів матерів, матерів батьків їхніх батьків, і батьків батьків їхніх матерів, і матерів матерів їхніх батьків, і батьків батьків їхніх батьків, і матерів матерів їхніх матерів. Все — екскременти. Проліски і фіалки, які зеленіють щороку раніше за всі інші квіти, і пасовиська, вкриті червоною овечою плацентою, і довгі літні дні, і щойно скошене сіно, і горлиця на світанку, і зозуля вдень, і деркач на заході, і оси довкола варення, і запах дроку, і сам дрок, і стиглі яблука, й дітлахи, які граються серед куп жовтого листя, і фіалки, що в’януть першими, і падіння каштанів, і завивання вітру, і море, коли воно б’ється об пірс, і перші вогні на обрії, і сліди копит на дорозі, і хворий на сухоти поштар, що висвистує на ходу популярний мотив, і гасова лампа-торшер, і, звичайно, сніг, і свята, безумовно, і, ви подивіться лишень, грязючка, і на високосні роки скресання річок у лютому, і нескінченні квітневі дощі, і проліски, а тоді знову та сама пісня з самого початку. Срань. І якби я міг розпочати все знов, знаючи те, що я вже знаю, то результат був би той самий. І якби я і втретє міг розпочати все, знаючи ще більше, то і тоді результат був би той самий, і якби міг розпочати все всоте, знаючи кожен раз більше, ніж у попередні рази, то результат був би той самий, соте життя, немов перше, і всі сто життів, мов одне життя. Котяче гівенце. Якщо так піде і далі, то ми тут пробудемо усю ніч.
Еге-ге! Чули? Прекрасно. Еге-ге! Біс із ним! Еге-ге! Так от. Еге-ге! Еге-ге! Еге-ге! Мій сміх, містере..? Я перепрошую. Подобається? Еге-ге! Мій сміх, містере Уот. Ім’я забув. Так. З усіх типів сміху, котрі, якщо роздивитися, не є сміхом, а лише способами завивання, лише три, на мою думку, варті нашої уваги. Я маю на увазі гіркий сміх, нещирий та сміх безрадісний. Такий розподіл відповідає етапам послідовного, так би мовити, послідовного… Послі… довного розпущення людського усвідомлення того чи іншого явища, і перехід від одного типу сміху до іншого є, по суті, переходом від меншого до більшого, від нижчого до вищого, від зовнішнього до внутрішнього, від необробленого до витонченого, від субстанції до форми. Сміх, який нині зветься безрадісним, був колись нещирий, а ще до того — гіркий. А гіркий сміх чим був? Сльозами, містере Уот, сльозами. Але годі про це, містере Уот, не будемо гаяти наш час. Не будемо. Так про що ми..? Гіркий, нещирий і цей — еге-ге! Еге-ге! — безрадісний. Гіркий сміх сміється з того, що не є добрим, то є сміх етичний. Нещирий сміх сміється з того, що не є правдивим, то є сміх інтелектуальний. Недобре! Неправдиве! Ну-ну. А безрадісний сміх — то є сміх діаноетичний, з замахом і в саму пику — еге-ге — отак. То всім сміхам сміх, сміх, що сміється зі сміху, акт споглядання і визнання жарту найвищого ґатунку, одне слово, сміх, що сміється — всі чують? — з людського нещастя. Я особисто шкодую за всім. Геть за всім на світі. Немає такого слова чи… Але я вже, здається, про це казав. Казав чи ні? Тоді дозвольте розповісти вам про своє теперішнє почуття, що так близько нагадує почуття суму, так близько, що я їх не розрізняю. Не розрізняю. Варто мені подумати, що от і прийшла моя остання земна година в будинку містера Нота, де я провів так багато годин, так багато щасливих годин, так багато нещасних годин і — що найголовніше — так багато годин, які не були ні щасливими, ні нещасливими, і що, перше ніж півень запіє або не пізніше, як він запіє і змовкне, мої стомлені ніжки мусять напружитися і понести мене, мій добряче стомлений тулуб і неймовірно стомлену, виснажену до знемоги голову геть, далеко від цієї держави, цієї місцевості, де так довго буяли мої сподівання, понести притьмом, якомога швидше мій пухкенький задок і гладеньке черевце, мої запалі груди, мою маленьку, лисувату, м’ясисту голівку, яка теліпається, неначе ось-ось відірветься, все хутчіш і хутчіш розтинаючи сіре повітря, понести далі та далі у будь-якому з трьохсот шістдесяти напрямків, якими може податися будь-який відчайдушний, не дуже спритний, але ще при здоров’ї чоловік, от у таку хвилину я обертаюся, а сльози ллються з очей, еге-ге! Хоча на кар’єру це не впливає (нічого не дається нам легко), скоріше за все я палаю бажанням перетворитися на кам’яний стовп чи на постамент, який височить посеред поля або на горі на радість усім прийдешнім поколінням, для того, щоб коні, корови, вівці та кози могли підійти і почухатися, щоб собакам і людям було де вилити трошки зайвої рідини, щоб розумники мали про що міркувати, щоб невдахам було де шкрябати політичні гасла і нецензурні слова, щоб закохані викарбовували там серця, і свої імена, і дату, і щоб вряди-годи чоловік самотній, такий, як я, прийшов би сюди, посидів, оперся спиною на постамент і закуняв на осонні, якщо тоді буде сонячно. Ось через що я й відчуваю щось вельми схоже на смуток, на тугу за тим, що було, є і буде зі мною, бо дрібні клопоти і халепи інших людей у цей проміжок часу не турбують мою голову, котра чується так, ніби ось-ось впаде і покотиться, а людина інтелектуальна, тобто мого — еге-ге! — замісу, сприймає подібне чуття дуже болісно, так само, як і сибарит, коли йому здається, ніби його геніталії падають і десь котяться, і так далі, для різних типів чоловіків знайдуться різні приклади. Так сукупність подібних моментів змінює час, так сукупність ваших моментів і моїх моментів міняє настільки, що ми, колишні, тих часів, коли ці моменти лише — тік-так! Тік-так! починалися, і нинішні, то є зовсім різні люди. Все це ми усвідомлюємо, як і те, в чому саме полягає різниця, в тому, що ви помудрішали, але не посмутнішали, а от я посмутнішав, але не помудрішав, бо мудрість іде вкупі з суттєвою особистою скрутою, ну а смуток — це є те, що впродовж усього життя крапає і накопичується в тобі, мов поштові марки в альбомі колекціонера, що їм не роби, хіба ж ні? І коли якийсь чоловік стає замість іншого, то цьому, новенькому, очевидно годилося б знати дещо про того, кого він збирається замінити, хоча водночас не викликає сумніву і те, що, з іншого боку, всесвіт не обов’язково є чимось правдивим, чи вірним, чи справедливим, я натякаю на те, що тому, старенькому, чиє місце займає новенький, скоріше за все байдуже, хто буде після нього. Це цікаве співвідношення, на превеликий жаль, витікає із попередньої загальновизнаної домовленості. Візьмімо, для прикладу, випадок із хатніми покоївками, які спочатку заповзають, а тоді їх звідти витурюють геть (я тут згадую хатніх покоївок, але ж ви, я гадаю, розумієте, на що я натякаю), одну із яких витурили, перш ніж друга встигла заповзти, для того, щоб вони не мали ніякої змоги здибатися ні в транспорті, ні на шляху до чи від трамвайної чи автобусної зупинки, залізничної станції, зупинки таксі, в барі або вздовж каналу. Припустимо, першу із цих двох жінок звали Мері, а другу — Енн, або ще краще, першу — Енн, другу — Мері, і хай там буде третя особа, хазяйка або хазяїн, бо без якоїсь вищої істоти сам факт існування хатньої покоївки по дорозі до хати чи до покоїв або по дорозі з покоїв чи з хати, або її нерухоме перебування посеред хати, альбо покоїв просто не вкладається в голову. І оця третя особа, від існування якої залежить існування Енн та Мері, і чиє існування, у свою чергу, у певному значенні, якщо хочете знати, теж залежить від існування Енн та Мері, звертається до Мері, ні, звертається до Енн, бо на цей час Мері вже є десь далеко, в трамваї, автобусі, поїзді, таксі, барі або на каналі, звертається до Енн і каже, Джейн, зранку, коли Мері впоралася із цією справою, немов хтось колись бачив, щоб Мері із чимось упоралася, та розпочала іншу, а саме прибрала зранку напіввертикальну поставу, вмостилася так, що порозкладала перед собою роботу і тихо й спокійно заходилася їсти цибулю та м’ятні льодяники, все по порядку, себто спершу іде цибулина, тоді льодяники, тоді знов цибулина, і знов льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один льодяник, ще одна цибулина, ще один м’ятний льодяник і так далі, доки мета її перебування у цій господі не вислизнула з її голови, а слідом за метою на світанку подалися і всі її підсвідомі вигадки, мрії та порухи, так, разом із ганчіркою, яку вона так мужньо тримала весь час, доки та не випала з її пальців у пил, так, поринули, набули нудно-сірого кольору, вкрилися порохом і зникли з очей до весни. Наша Мері губила таким робом десь від двадцяти шести до двадцяти семи гарно оздоблених вовняних ганчірок на місяць, і це лише за останній рік її служби в цьому занедбаному будинку. І який же це штиб, дозвольте спитати, на неї найшов, що вона вже не тямила, де вона є і що вона коїть? Мрії про більшу платню і легшу роботу? Еротичні жадання? Дитячі спогади? Клімактеричні нервові розладнання? Туга за мертвим коханцем або коханцем, який подався у невідомому напрямку? Втілення в зорові дальтонічні образи програми перегонів? Душеспасенні молитви? Вона нікому про це не казала. Гадаю, я не помилюся, якщо скажу, що вона була, в принципі, проти всяких розмов. Днями, а то й тижнями вона мовчала і якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п’ятірню з надійно затиснутим у ній шматочком їжі, бо до ложки, ножа, ба й навіть виделки, цих вірних помічників процесу травлення, вона так і не призвичаїлася, хоча й мала чудові рекомендації. А з іншого боку, вона завжди мала неабиякий апетит. І річ не в тім, що харчі, які Мері спожила за певний проміжок часу, були більші за своєю масою чи насиченіші вітамінами, ніж харчі, які з’їла нормальна здорова людина у той самий період. Ні. Але її апетит не мав собі рівних, бо він ніколи не зменшувався. Людина звичайна поїсть, тоді відпочиває від їжі, щоб звільнити місце для нової порції, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, тоді знову їсть, тоді знову відпочиває, і у такий спосіб, то поглинаючи їжу, то відпочиваючи від неї, вона вирішує непросту проблему голоду і спраги (гадаю, що її теж можна сюди додати), мобілізуючи всі свої здібності і матеріальні ресурси. Так хай вона буде їдцем нікудишнім чи не гіршим за інших, жеруном, вегетаріанцем, натуралістом, людожером, хай вона аж тремтить, передчуваючи близьке застілля, з огидою згадує про нього, або і те, і те, нехай вона випорожнюється, граючи або з натугою, хай відригує, пускає вітри, блює або, як їй заманеться, натякає на наслідки кепсько засвоєної їжі, органічного розладнання або брак виховання у юні роки, хай вона — Джейн, ти чуєш? — підпадає під якусь із зазначених категорій, під кілька з них, під усі з них та інші або, навпаки, хай не підпадає під жодну з них, а під якусь іншу, як, наприклад, якщо вона нічого не їсть у процесі голодного страйку, або в неї ступор, або вона змушена за порадою лікарів постійно вдаватися до клізми, все це не має значення, і факт лишається фактом, спростувати який не вдасться нікому, і факт цей полягає в тому, що життя її плине від однієї їжі до іншої, бажає вона цього чи ні, споживає її з насолодою чи з огидою, успішно чи ні, через рот, ніс, пори, катетер чи парентерально, все це не має ніякого значення, а між актами харчування, без яких життя, і це вже не секрет ні для кого, померхло б і більше не чмихало б, трапляються паузи для відпочинку, під час яких харчі не поступають до організму, за винятком хіба що закуски вряди-годи, чарочки-другої, невеличкого бутерброда, які хоча і не є обов’язковими, але поліпшують непередбачене прискорення обміну речовин, зумовленого низкою різних обставин, таких, як підтримка товариша, котрий ускочив у халепу, народження дитини, виплата боргу, відшкодування позики, докір сумління та інші глобальні зрушення позитивного характеру, які значно просувають добре подрібнену, перетерту кашку з кишечника нижче, у бік землі, всю цю напівперетравлену кашку, що була колись духмяним вишневим вином, супом, пивом, рибою, портером, м’ясом, пивом, овочами, десертом, фруктами, сиром, портером, анчоусами, пивом, кавою або бенедиктином, влитим у себе під час розмови якихось пару годин до того під акомпанемент скоріше за все піаніно, а то й чи не віолончелі. Оскільки Мері поглинала їжу цілий день, себто зі сходу сонця або, точніше, як тільки прокинеться, бо, судячи з тієї години, коли вона вставала і тупцяла переходами і закапелками цього нещасного будинку, світанок давно уже минув, і до пізньої ночі, коли рівно о восьмій вона вкладалася спати, покинувши брудний посуд і залишивши вечерю на столі, і зразу ж поринала у міцний сон, який супроводжувався, хіба я неодноразово не підкреслював унікальний характер цього явища? супроводжувався здоровим та щирим, хоча і надприродним хропінням, я кажу «надприродним» з оглядом на його всенощну тривалість, з чого я роблю висновок: Мері, подібно до інших численних жінок, спала горічерева, що, на мою думку, є дуже шкідливою і огидною звичкою, правда, на жаль, бувають випадки, коли всяка інша позиція виявляється як на практиці, так і в теорії неможливою. Так от! Коли я кажу, що Мері поглинала їжу цілий день, з того часу, коли вона зранку розплющувала свої очі і до тієї миті, коли, засинаючи, вона їх щільно склеплювала, то це означає, що упродовж всього цього часу не було і миті, коли б її рот гуляв порожняком, бо він весь час був лише напівпорожнім або, якщо хочете, напівповним, і все через те, що Мері, попри всі свої позитивні рекомендації, так і не навчилася завантажувати повну порцію тільки після повного обмолоту і всмоктування попередньої. Так от, коли я кажу, що під час робочої днини не було такої миті, коли б її рот не був напівпорожнім, сиріч напівповним, я зовсім не стверджую, ніби так було завжди, бо, як засвідчив ретельний, ба й навіть побіжний огляд, у дев’яти з десяти випадків він був напхом напханий, чим, гадаю, і пояснюється її байдужість до задушевної дружньої бесіди. Щойно, говорячи про рот Мері, я вжив вираз «напхом напханий», але, використовуючи його, я мав на думці не те, що у дев’яти випадках з десяти він був ущерть переповнений, так, що ще трохи і з нього усе потекло б назовні, ні, не боячись впасти у протиріччя, я стверджую, що в дев’яти випадках із десяти він був такий напхом напханий, що з нього все витікало і щедро заляпувало весь і без того замащений інтер’єр, і сліди цього бенкетування у вигляді не до кінця пережованих шматочків м’яса, фруктів, хліба, овочів, горіхів та тістечок я нерідко знаходив по різноманітних як за місцем, так і за призначенням закапелках, куточках та ізольованих приміщеннях, зокрема біля купи вугілля, в оранжереї, довкола бару, в капличці, в пивниці, на горищі, у молочарні і, сором сказати, у вбиральні для слуг, де Мері проводила більшу частину робочого дня, що й не дивно з огляду на терпимий або навіть задовільний стан її апарату травлення, хоча можемо припустити, що вона там усамітнювалася, аби трохи подихати свіжим повітрям, хвильку перепочити у затишку, бо більшої шанувальниці тиші та спокою, і нехай мене грім поб’є, якщо я перебільшую, я не знав, не бачив, не чув і не уявляю. Але на чому ми зупинилися? Так от, я наче бачу її перед собою, вона заклякла і стоїть, спирається на одну з тисячі тутешніх стін, що підпирають цю жалюгідну споруду, її довгі сірі перекручені сальні коси немов засмальцьований каптур, огортають обличчя, на поверхні якого панують блідість, апатія, голод, кургани прищів, свіжий бруд, потойбічна туга та зайве волосся, і ніяк не вирішать, хто ж із них дужчий. Довкола немитого вуха лущиться золотушна шкіра. Під обшмульганим ситцевим платтям, яке немов струпом вкрите рельєфними горбами та затверділими патьоками, проступають дві западини, позначаючи місце, де мусять бути груди, а конічна опуклість позначає ділянку черева. Серед бганок її подертої сукні ховається простора торба, або ж підсумок, з харчами, що допомагають їй перебути паузу між сніданком і обідом, з іншого боку зяє її рот, а між ними туди-сюди сновигають руки, які я маю всі підстави прирівнювати до шатунів. У той момент, коли одна рука просовує усією долонею між невтомних щелеп холодну картоплину, цибулину, тістечко чи бутерброд, друга лізе у торбу, де безпомилково намацує і тягне до рота бутерброд, цибулину, тістечко чи холодну (знову ж таки) картоплину. Відтак перша рука поспішає за черговою пайкою, і у точці, рівно віддаленій від обох крайніх пунктів, зустрічається з другою, котра підноситься, щоб звільнитися від вантажу. І ніщо, окрім пурхаючих ручиськ, плямкаючого рота й горлянки, яка раз у раз ковтає здобич, жодна риска Меріїного мрійливого виду не здригається, от хочеш вір мені, Джейн, хочеш — ні, хоч це дивно, але я не вигадав ні півслова. Тепер щодо кінцівок Мері, кахи-кахи, про які, якщо не помиляюся, я ще не згадував ні взимку, ні влітку… Взимку чи влітку… І так далі. Літо! Коли я конатиму, пане Уот, лежачи за червоною ширмою, то, розумієте, може, саме це слово тоді лунатиме, літо і всякі інші літні слова. Справа не в тім, що вони мені так уже до вподоби. Але дехто кличе священика, інші — згадують про довгі дні, коли сонце пече немилосердно. Я тут з’явився влітку. Ще трохи, і я замовкну, і ви не почуєте більше мого голосу, хіба що ми з вами здибаємося деінде, що з огляду на ваше міцне здоров’я малоймовірно. Отже, я підведуся, хоча я й так не сиджу, і подамся, нічого не беручи з собою, вбраний у те саме, в чому я зараз стою, хоча хіба це можна назвати стоянням, прихопивши лише зубну щітку, щоб чистити зуби зранку і проти ночі, та, кинувши шеляг у гаманець, щоб купити собі булочку у спекотливий полудень, піду без надії, без друга, без плану, без мети і без капелюха, щоб зняти його з голови, вітаючи ґречних панів та паній, подамся, розпрямивши рамена, стежкою до воріт, востаннє, коли небо на сході сірітиме, піду, схиливши голову, по битому шляху, тоді битою стежкою, далі, карбуючи крок ударною ногою, дряпаючи щоку об наїжачені шпичаки, і так далі, і так далі, розпалюючись та слабнучи, доки хтось мене не пожаліє або сам пан Бог наді мною змилостивиться, а ще краще — і той, і той, а як ні, то я занепаду, і мене, рясно вкритого мухами, підбере поліцейський і повезе далеко, а вас замість мене залишить, і перед вами буде все те, що в мене давно уже позаду, і те, що лежить нині переді мною, еге-ге, усе, що лежить нині переді мною. Було це влітку. Вдома були три чоловіки: хазяїн, якого, як ви знаєте, ми звемо паном Нотом, управитель на ім’я, здається, Вінсент і слуга молодший, у тому лише значенні, що він прибився до нас нещодавно, якого звали, якщо не помиляюся, Вальтер. Перший з них тут, якщо не лежить у своєму ліжку, то сидить у кімнаті. А другого, себто Вінсента, вже тут немає, з тієї причини, що як тільки я прийшов, він подався геть. А третього, Вальтера, теж тут немає, з тієї причини, що як тільки Ерскін прийшов, він подався геть, так само, як і Вінсент, коли я прийшов. Ну а мене, себто Арсена, також уже тут немає, з тієї причини, що як тільки ви прийшли, я подався геть, так само, як і Вінсент, який геть подався, коли я прийшов, так само, як Вальтер, який подався геть, коли Ерскін прийшов. Але Ерскін, той, що прийшов другим з кінця і мусив наступного року піти, так от Ерскін все іще тут, спить і мріє, що то несе йому день прийдешній, просування по службі, якесь нове обличчя чи близький кінець. Але прийде новий вечір, і світло згасне на небі, і земля знебарвиться:
Еге-ге! Занизько почав, і двері відчиняться назустріч вітру, чи дощу, чи сльоті, чи граду, чи снігу, чи мжичці, чи бурі, чи все ще теплим літнім випарам, чи непорушній кризі, чи землі, коли та прокидається, чи шелесту збіжжя, чи листю, що падає в темряві з різної висоти, і не буває такого, щоб два листочки водночас землі торкалися, потім вони якусь мить, червоні, коричневі, жовті та сірі, мчать обертом так крізь темряву, якусь мить, тоді збиваються в купи, ось купа і там оно купа, і так пересуваються, поки їх не розкидають ногами щасливі дівчатка й хлопчики по дорозі зі школи у передчутті свята всіх святих, дня негідника Гая Фокса, Різдва і Нового року, еге-ге! Так, щасливі хлопчики і дівчатка, які зачекалися нового щастя, Нового року, а потім злиденні прибиральники зсипають усе те у рипучі візки, зсипають у вигрібні ями, щоб на наступну весну з нього був свіжий гній, і хтось новий прийде, гупне дверима, а Ерскін піде. А тоді й ще одна ніч, і ще хтось новий заходить, і Уот щез геть, той самий Уот, який щойно прибув, бо кожна поява несе на собі печатку зникнення й кожне зникнення має печатку появи, ось що мене дратує. А є, існує особа, котра не з’являється і не зникає. Йдеться про, я гадаю, ви вже здогадались, про мого колишнього роботодавця, який завжди, на цей час принаймні, перебуває на своєму місці, немов дуб чи в’яз, береза чи ясен (я називаю тут саме дуб, в’яз, березу та ясен, бо саме ці дерева першими прийшли на думку), а ми лиш на деякий час звиваємо собі кубельця в його розлогих гілляках. Але колись, одного разу, і він теж з’явився, інакше б звідки він тут вродився, і мусить, гадаю, рано чи пізно піти геть, хоча по ньому цього не скажеш. Але зовнішність часто обманює, як, бувало, казала, зітхаючи, моя бідна стара матуся моєму бідному старому татусеві (бо хіба ж я байстрюк), хоч я й був десь поруч (вони не приховували від мене нічого). У відповідь мій бідний старий татусь, а слова його й досі бринять у моїх вухах, зітхав і погоджувався, кажучи: на все воля Божа, — після чого моя бідна стара матуся тоном, що й досі часто мені вчувається, схвально зітхала й цідила крізь зуби: амінь. Бо хіба будь-яка поява, зникнення чи печатка не є появою кудись, зникненням звідкілясь, печаткою певної мети, ознакою певного задуму? Та й що таке є печатка зникнення, під час якого ми з’являємось, печатка появи, під час якої ми зникаємо, печатка появи і зникнення, під час яких ми чекаємо, як на печатку задуму, того задуму, котрий сушить бруньки, сушняк обкидає масними бруньками і раз по раз вибухає звислим, але соковитим цвітом? Як вам ці міркування? Непогано, правда, зважаючи на мої обставини? Та й хіба ця поява не була нашою появою, хіба це буття не є нашим буттям, це зникнення, чи не буде воно й нашим зникненням, себто появою, зникненням і буттям у суцільному бездум’ї? І хоча, на перший погляд, я зараз зникаю, охоплений бездум’ям, разом з тим, коли я з’явився, бездум’я було не меншим, одне слово, задум мій зараз, коли я зникаю, й тоді, коли я з’явився, лишається той самий, без змін, той самий, а різниця полягає в тому, що тоді він був ще живий, а зараз він мертвий, або, як кажуть англійці, що раз батька в лоб, що сім — різниця невелика. Чи, може, так і казати не вільно? Чи то є суто ірландське прислів’я? Але повернімося до Вінсента та Вальтера, які були десь із вас заввишки й завгрубшки — дебелі такі, кощаві, затуркані, пошарпані, виснажені доходяги з гнилими іклами й вічно червоними шнобелями — наслідок, як вони вважали, надмірної самотності — так само, як і я скидаюся на Ерскіна, а Ерскін — на мене, чоловіка маленького, опецькуватого, добре пошарпаного, соковитого або масного, улесливого, кривоногого і з гладеньким задком спереду і гладеньким черевцем іззаду, бо хіба існує гладенький задок попереду без гладенького черевця ззаду? Існує думка, що Нотові ніхто не потрібен, ні помічники, ні прислуга, однак через те, що він мусить мати помічників і прислугу, бо сам за собою доглядати не здатен, тож подейкують, що він воліє мати обмежену кількість маленьких, гладеньких, пошарпаних, виснажених, соковитих, череватих, товстозадих службовців, аби ті йому допомагали й прислужували, а як ні, то буквально кількох дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, напівживих, гнилозубих, червононосих служників, які б дбали про нього, хоча при цьому ходять чутки, ніби він за браком як тих, так тих міг би задовольнитися обслуговуючим персоналом іншого типу, закваски і замка, інших параметрів, таких різноманітних, як, з одного боку, Вінсент та Вальтер, а з іншого — Ерскін та я, хоча це не вкладається в голову, щоб вони поралися біля нього і, головне, щоб вони були і пошарпані, і затуркані, і щоб було їх мало, бо він полюбляє пошарпаність, і затурканість, і мализну, якщо взагалі про нього можна сказати, що він щось полюбляє, хоча мені й доводилося із достовірних джерел чути, ніби якби він раптом лишився без цієї пошарпаності, мализни і затурканості, то залюбки б обійшовся й без них і сам собі дав би раду, ще й пишався б цим. Але факт лишається фактом: він завжди мав, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, добре пошарпаних, виснажених доходяг з гнилими зубами й червоними шнобелями, таких, як ви, а з іншого — маленьких, опецькуватих, пошарпаних, соковитих або масних, улесливих, кривоногих, гладкозадих череванів, таких, як я, щоб завжди були напохваті. А якщо воно колись і було інакше, то усяка згадка про це вже давно зотліла, розмаялася на вітру і зникла. Бо ні Вінсент, ні Вальтер не були перші, та де! Перед ними були Вінсент і ще один, чиє ім’я я забув, тоді ще один, потім другий, чиї імена я також забув, перед ним — ще один, я забув і його ім’я, тоді інший, імені його я зроду не знав, перед ним був ще один, теж я зроду не знав його імені, перед ним був такий собі, чийого імені Вальтер не міг пригадати, перед ним ще один, чийого імені Вальтер не міг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, а перед ним той, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені Вальтер ніколи не знав, тоді інший, чийого імені навіть Вінсент не зміг пригадати, перед ним інший, чийого імені навіть Вальтер не зміг пригадати, і ще один, чийого імені навіть Вальтер знову не зміг пригадати, до нього був той, чийого імені Вінсент також не зміг пригадати, і ще один, чийого імені Вінсент зроду-віку не знав, і так далі, доки через обмеженість людської пам’яті остання згадка не щезла. Так хтось когось завжди витісняв, хоча «витісняти», може, й не зовсім доречне слово, у кожному разі, так, як ви мене витісняєте, так і Ерскін — Вальтера, я — Вінсента, Вальтер — того, що я імені його не пам’ятаю, Вінсент — того, чиє ім’я я також забув, і того, чиє ім’я я знову ж таки забув, і того, що я зроду не знав його імені, і того, чиє ім’я я також забув, і того, чийого імені Вальтер не міг згадати, і іншого, чийого імені я ніколи не знав, того, чийого імені Вальтер теж не пригадує, і того іншого, чийого імені Вальтер не пригадує і чийого імені зроду не знав, і того, чийого імені Вальтер також не міг пригадати, того, чиє ім’я забув навіть Вінсент, і того, чийого імені Вальтер зроду не знав, того, чийого імені Вінсент, і той не згадав, і того, чийого імені навіть Вінсент не пригадав, бо зроду-віку не знав його, і так далі, доки остання згадка не щезла внаслідок марності людських бажань. Але якщо покладатися на усну традицію, яка передається ротом за допомогою слів від одного покоління до другого або, як це частіше трапляється, через одне покоління, то не викликає сумніву, що всі служники, пам’ять про яких ще не повністю зникла, хоча імена їх вже ніхто не пам’ятає, були або дебелими, кощавими, затурканими, виснаженими, гнилозубими, червонопикими доходягами, або маленькими, опецькуватими, пошарпаними, масними, кривоногими, засаленими, товстозадими череванями. Все це, якщо тільки, звичайно, раптом не буде доведено, що серед тих, про кого не лишилося жодної згадки, були не такі, як ми, свідчить на користь існуючої гіпотези, за якою пан Нот несе в собі щось таке, що привертає до нього людей, яким хочеться бути поруч і дбати про нього, а саме людей двох типів, і тільки їх, тобто, з одного боку, дебелих, кощавих, затурканих, виснажених, пошарпаних, покалічених, з хворими зубами і великими червоними шнобелями, а з іншого — маленьких, опецькуватих, затурканих, пошарпаних, масних або соковитих, і кривоногих, з кругленькими задами і черевцями, які стирчать у різні боки, а якщо поглянути з іншого боку, то можна сказати, що люди цих двох типів мають у собі щось таке, що штовхає їх до пана Нота, примушує бути поруч із ним, доглядати за ним, хоча, знову ж таки, не виключено, що якби нам дали змогу як слід дослідити кістяк когось із тих, невідомих, від кого не те що імені, але і найменшої згадки не залишилося, того, скажімо, чийого імені навіть той, чийого імені навіть Вінсент (якщо його саме так звали) ніколи не знав, то хто знає, може, він виявився б абсолютно відмінним типажем і був би ні дебелим, ні маленьким, ні кощавим, ні опецькуватим, ні затурканим, ні пошарпаним, ні виснаженим, ні соковитим, ні гнилозубим, ні череватим, ні червононосим, ні вислозадим, і хто знає, не виключено, усе може бути. З самого початку я знав, що всупереч моїй волі і об’єктивним потребам не матиму достатньо часу для подібних пояснень, однак я вважав, справедливо чи хибно — то вже інша справа, за свій обов’язок не мовчати про це, для того хоча б, щоб ви добре собі затямили: при панові Ноті для повного задоволення його потреб, якщо, кажучи про пана Нота, доречно вживати слово «потреби», завжди є і було не більше й не менше, а рівно два служники, один з яких завжди, як ми бачимо, був кощавий і так далі, а інший — опецькуватий і тому подібне, як це було у випадку з вами і Арсеном, пробачте, з вами та Ерскіном, ні, то обидва могли бути кощавими і так далі (подивімося хоча б на Вальтера та Вінсента) або гладкими й тому подібне (візьміть хоча б Ерскіна й мене), але вкрай необхідно, як свідчить досвід, щоб із двох служників, що так ревно, не знаючи втоми, упадають біля пана Нота, один або другий, або обидва були або кощавими і так далі, або гладкими і тому подібне, правда, якби ми могли мандрувати часом у зворотному напрямку і з такою ж легкістю, як ми мандруємо простором, то не виключено, навіть дуже імовірно, що ми там могли б надибати двох або менше, якщо й не більше, таких служників, чоловіка чи жінку, або як жінок, так і чоловіків, не те що кощавих і так далі, але й не гладких і тому подібне, які б гасали, гнані любов’ю, котра не відає втоми, довкола пана Нота. Але, на жаль, розводитися на подібні теми довше, глибше й повніше, при всьому моєму бажанні, немає ніякої змоги. І річ не в тім, що мені бракує місця, ні в якому разі. І не в тім, що часу забракло, ні, не забракло. Але я вже чую, як вітерець сновигає туди-сюди і в курнику сонний півень тривожно скидається. Але я вже, гадаю, і так усе сказав, аби запалити вогонь у голові вашій, тепер його не загасить ніщо і ніколи, хіба що ціною неймовірних зусиль. У мені цей вогонь запалив Вінсент, у ньому — Вальтер, а в комусь іншому — ви, хоча цього й не скажеш, подивившися на вас. Звичайно, всього, що я знаю, я вам не сказав як людина доброї вдачі, доброї волі, не надто сувора, а навпаки, поблажлива до мрій середнього віку, якими колись і я марив, Вінсент теж не повідав мені всього свого часу, як і Вальтер Ерскінові, як і інші іншим, бо саме тут кінчається наша добра вдача, добра воля і наша поблажливість до мрій середнього віку, якими колись і ми марили, хоча нині з вуст наших вряди-годи вириваються досить гіркі, ба й блюзнірські, словечка та вирази, а все через те, що наші знання дуже відгонять тим, що так зручно було оголошено невимовним чи пак несказанним, і ось тепер будь-яка спроба вимовити його чи сказати про нього приречена на невдачу, приречена, так, приречена на невдачу. Чому ж тоді я, навіть я, самотньо прогулюючись серед цього казкового гарного саду під час потом і кров’ю добутого перепочинку, знову і знову силкуюся сформулювати цю солодку нектароподібну і — еге-ге! — від себе додам, непотрібну і абсолютно марну мудрість, яка дісталася так непросто і якою я сповнений, так би мовити, від голови до п’ят, через що я тепер їм, і п’ю, і вдихаю, і видихаю, і байдикую мудріше, ніж будь-коли, як Тесей, що цілує Аріадну, або Аріадна, яка цілує Тесея напередодні кінця, знову і знову силкуюся сформулювати, і все марно, попри красу краєвиду, оселі, зеленого моріжка перед нею, галявини і альтанки, яскравої днини, і тихого затишку, і погойдування пустотливого вітру, який з дивовижною мудрістю колисає мене взад-вперед серед цих мальовничих принад. Ну, все, що я міг сказати, або частину того, і гадаю, що то була досить суттєва частина, я щойно сказав і, наскільки дозволяли обставини і мої власні сили, ввів вас у курс справ. А тепер, упродовж тієї ділянки шляху, що лежить між вами та мною, вашим порадником буде Ерскін, який крокуватиме поруч, а далі і до кінця ви мандруватимете самотужки або в супроводі тіней, і цей шматок, якщо наші дороги десь у чомусь подібні, буде найкращий з усього маршруту, принаймні не найнудніший, хоча в нас ніч западає так швидко, що ноги не встигають од неї як слід перечепитися. А тепер даруйте мені все, що я мовив не так, і все, що я мовив так, і все, про що я змовчав. До того ж даруйте мені все, що я зробив не так, і все, що зробив так, і все, що я й не думав робити. І завше про мене думайте, прошу вас — сучі ґудзики! — думайте і даруйте, коли що не так, якщо хочете, щоб і вам дарували огріхи ваші, хоча мені особисто байдуже, подарують мені мої огріхи чи злостиво плюнуть услід. Бувайте здорові. Деякий час його не було, тоді він з’явився знову, щоб подивитися на Уота, став боком у дверях, не зводячи очей з Уота, і Уот побачив, як за спиною його попередника відчинилися двері будинку, побачив темні кущі, а над ними, високо в небі, те, що здалося йому вже ще одним днем. Уот втупився очима в те, що здалося йому вже ще одним днем, і чоловік, що стояв боком у дверях кухні і дивився на нього, став двома чоловіками, що стояли боком у двох кухонних дверях і дивилися на нього. Уот тим часом взяв свого капелюха і підніс його до лампи, щоб вирішити, чи справді було те, що він побачив у відчинені двері, вже ще одним днем чи ні, але поки він дивився, то вся ця картина взяла і зникла, не рвучко, ні, але й не м’яко теж. Її змахнула, витерла чиясь несуєтна тверда рука. Уот сидів і не знав, що думати. Потім він розвернувся і підтягнув лампу до себе, скрутив ґніт і дмухнув кілька разів усередину, доки вогонь не згас. Але від цього йому не полегшало ані на крихту. Бо се дійсно був уже ще один день у далекому нижньому куті неба, а в кухні вже ще одного дня не було. Але він прийде, Уот знав, що він прийде, прийде тихо і неквапно, помалу-малу, хоче Уот цього чи ні, перебереться через стіну, посуне у вікно, спочатку він буде сірого кольору, далі почне яскравішати, обростаючи чимраз світлішими барвами, поки десь близько дев’ятої кухню вщерть не заллє золото, білизна та блакить, незамащені, чисті спалахи світла нового дня, нарешті, нового дня, дня, якого ніколи ще не бувало нарешті.
II
Містер Нот був добрим хазяїном, у певному сенсі.
Напряму з містером Нотом у цей період Уот не стикався. І справа не в тім, що Уот мусив десь напряму стикатися з містером Нотом, ні в якому разі. Але він гадав у цей період, що прийде такий час, коли він матиме прямий контакт з містером Нотом на другому поверсі. Так, він гадав, що й його час настане, так само, гадав Уот, як закінчився для Арсена і щойно почався для Ерскіна. Поки що він працював на першому поверсі. Навіть помиї з другого поверху, які він мусив щодня вихлюпувати, передавав йому Ерскін, спускався кожного ранку сходами і передавав їх йому у відрі. Помиї з другого поверху можна було б вихлюпувати і без зайвого клопоту, та й взагалі без усякого клопоту там само, на другому поверсі. Але з невідомих причин ніхто і ніколи цього не робив. Правда й те, що Уот згідно з інструкціями мав вихлюпувати помиї не так, як вихлюпують звичайні помиї, але у садку до схід сонця або на заході, обережно виливаючи їх на клумбу з братками, коли надходить їхній час, або на клумбу з трояндами, коли надходить їхній час, або на грядку з селерою, коли надходить її час, або у теплицю з помідорами та іншими овочами, коли надходить їхній час, і так далі, не будь-де, а на городі, на клумбу, в садок, під молоді гінкі й спраглі овочі, саме тоді, коли ті цього потребують, за винятком, ясне діло, морозу, снігу, коли той лежить на ґрунті, або калюж після дощу. В цих випадках він мусив вихлюпувати помиї на купу гною.
Але Уот не був такий вже легковажний, щоби повірити, ніби помиї містера Нота не вихлюпують на другому поверсі (а технічно це було б набагато простіше) саме з цієї причини. Ні, таке пояснення висувалося лиш про людське око, так, для годиться.
Характерно, що подібні інструкції не розповсюджувалися на помиї з третього поверху, тобто Уотові та Ерскінові помиї. Тут кожен спускав свої помиї власноручно. Ерскін — свої, Уот — свої, і міг лити їх де йому заманеться. Кожному з них, однак, натякнули, що змішувати свої помиї з помиями другого поверху офіційно не заборонено, але вельми не бажано.
Отже, Уот майже не бачив містера Нота. Містер Нот дуже рідко спускався на перший поверх, хіба що коли заходив до їдальні попоїсти чи коли перетинав приміщення перед прогулянкою в саду або після неї. Та й Уот на другому поверсі майже не бував, хіба що коли вранці перед роботою спускався долі по сходах або ввечері підіймався до себе, щоб лягти спати.
Уотові не випадало бачити містера Нота навіть у їдальні, хоча він і відповідав за стан їдальні і за сервірування столу для містера Нота. Причина цього з’ясується, коли дійде черга до розгляду вельми складної і делікатної справи — приготування їжі для містера Нота.
Це, однак, не означає, що в цей період Уот містера Нота не бачив, тому що він його, поза всяким сумнівом, бачив. Інколи він бачив, як той, ідучи зі свого помешкання на другому поверсі до саду або з саду до себе, проминав перший поверх, і в самому саду він його добре бачив. Але ці рідкісні з’явлення містера Нота і те враження, які вони справляли на Уота, буде, дасть Бог, детально описано свого часу.
До будинку майже ніхто не заходив. Лучалися, правда, купці, старці і перехожі торговці. Дуже рідко до них навертався поштар, щироґречний добродій, що звався Северн, який кохався на танцях і був великий знавець хортів. Він приходив завжди надвечір, легкою ходою, з собакою, щоб вручити конверт із рахунком або лист від котрогось із прохачів. Телефон дзвонив рідко, а коли дзвонив, то йшлося про неважливі справи, про ремонт крана чи даху, про доставку харчів, але всі ці питання, щоб не турбувати хазяїна, вирішував Ерскін, а інколи навіть Уот.
Містер Нот, як здавалося Уотові, нікого не бачив, ні з ким не розмовляв. Але Уот був достатньо розумний і не робив із цього ніяких висновків.
Але ці перші миттєві враження від господарства містера Нота, так само, як і незначні впливи іззовні, що інколи позначалися і на ньому, без них, зрештою, неможливе функціонування жодного господарства, одне слово, всі ці питання ми, сподіваємося, ще розглянемо нижче й детальніше і розберемо, які з них мали для Уота значення і чому, а які — ні. Зокрема, слід було б придивитися, й щонайпильніше, до садівника, такого собі містера Ґрейвза, який через чорний хід двічі, ба й тричі на день заходив до господи, хоча його поява навряд чи кидала якесь світло на містера Нота, на Уота або на того ж містера Ґрейвза.
Але навіть там, де Уот не бачив ніякого світла, навіть тепер, зблизька, навіть із мікроскопом, там для інших воно могло б сяяти дуже яскраво. А от з погляду Уота, чи кидали його стосунки з містером Ґрейвзом або з рибною перекупкою світло на містера Нота та й на самого Уота, чи ні? Про це він не казав нічого. Але виключати цього ні в якому разі не можна. Містер Нот ніколи, наскільки Уот міг судити, не залишав своєї господи. Уот гадав, що якби містер Нот десь вийшов, то він, Уот, це обов’язково помітив би. Але він не виключав можливості того, що містер Нот міг залишити свою господу, хоча від цього Уот не робився ані на клепку мудріший. Але мала імовірність того, що, з одного боку, містер Нот міг залишити свою господу, а з іншого, що подібний крок міг пройти поза увагою загалу, здавалася Уотові цілком слушною.
Лише одного разу за весь період Уотової служби на першому поверсі через поріг будинку переступила нога чужинця, себто нога, яка не належала ні містерові Ноту, ні Ерскінові, ні Уоту, бо, як бачив Уот, у маєтку містера Нота всі були чужинцями, опріч самого містера Нота і тих, хто в цей час служив йому.
Таке блискавичне втручання сталося невдовзі по тому, як Уот влаштувався тут. Почувши стукіт, він, як і ведеться в подібних випадках, відчинив двері і побачив перед собою, як він збагнув потім, двох чоловіків, одного — похилого, другого — середнього віку, що стояли, тримаючи один одного під ручку. Молодший із них сказав:
— Ми — Голи, батько й син, і ми пройшли пішки, зверніть на цей факт увагу, весь шлях від міста до вас, щоб направити піаніно.
Вони прийшли вдвох і стояли так, під ручку, тому, що батько був сліпий, подібно до багатьох людей його професії. Бо, якби батько був зрячий, він не тримав би синову руку і не тягав би його з собою на виклики, ні, він би дав йому волю, щоб той займався власними справами. Так думав Уот, хоча обличчям своїм батько на сліпця не скидався і поведінкою теж не скидався, хіба що він важко спирався на руку сина, немов без його підтримки не міг ступити ні кроку. Але це могло бути наслідком перевтоми або шкутильгання, зумовленого похилим віком. Уот не помітив ніяких ознак родинної подібності між двома чоловіками, однак він знав, що перед ним стоять син і батько, бо вони ж самі допіру про це сказали. А може, вони лише вітчим і пасерб. Ми — Голи, вітчим і пасерб — саме такі слова їм треба було б сказати. Але вони, і це також цілком природно, вибрали інші слова. Хоча вони могли б бути і справжніми батьком і сином, навіть за такої повної несхожості, чом би й ні, ще й як могли б.
Це ж треба, сказав Уот, щоб містеру Голу так пощастило. Завжди має напохваті сина, з такими манерами, такого щиро відданого. Подивившися на те, як він стоїть поруч, хоча міг би спокійно заробляти грубі гроші деінде, і зразу згадаєш про традиційну гірку долю сліпих музикантів-направників, за яку не гріх як слід приплатити.
Провівши їх до музичної кімнати і залишивши там, Уот засумнівався, а чи правильно він щойно вчинив. Він відчував, що все тут гаразд, але не мав певності. Може, ліпше було б узяти і викишкати їх геть? Уоту здавалося, що пускати слід усякого, хто з незворушною міною вимагає, щоб його пустили до будинку містера Нота, якщо, звичайно, на цей випадок не існує протилежних інструкцій.
Музична кімната була великим білим порожнім покоєм. Піаніно стояло впритул до самого вікна. На камінній полиці височіла голова та шия з гіпсу, дуже біла, композитора Букстерхуде. На стіні, причеплений до гвіздка, немов дохла пташка, висів раванастрон.
За якийсь час, приготувавши легку закуску, до музичної кімнати повернувся Уот з тацею в руках.
На його превелике здивування, піаніно направляв містер Гол-молодший, а зовсім не містер Гол-старший. Містер Гол-старший стояв посередині кімнати і, здається, слухав. Це, однак, зовсім не означає, подумав Уот, що справжній настроювач піаніно — це містер Гол-молодший, а містер Гол-старший — це так, бідний старий сліпець, якого найняли для такої справи, ні, зовсім не означає. Це, либонь, означає, що містер Гол-старший, відчуваючи, що недовго йому ще топтати ряст, і прагнучи, щоб синок пішов його слідами, квапиться передати йому всі свої навички і секрети, поки ще є час.
Доки Уот роззирався, де б йому прилаштувати тацю, містер Гол-молодший закінчив роботу. Він приладнав кришку до піаніно, поскладав свої інструменти і підвівся.
Миші повернулися і все прогризли, сказав він.
Старий нічого не відповів. Хоча, може, Уот і не почув.
Дев’ять глушителів лишилося, сказав молодший, і стільки ж молоточків.
Але, сподіваюся, не тих самих, сказав старший.
Тільки в одному випадку, сказав молодший.
Старий нічого на це не відповів.
Струни посіклися, мов волосся, сказав молодший.
Старший нічого й на це не відповів.
Гаплик піаніну, сказав молодший, це точно.
І направнику також, сказав старший.
І піаністу також, сказав молодший.
Це був чи не головний із випадків, свідком яких став Уот у ранній період своєї служби у будинку містера Нота. У якомусь значенні він нагадував усі інші неординарні випадки, які йому пропонувало життя під час служби у містера Нота. Про деякі з них, нічого не додаючи і не віднімаючи, мова піде нижче, а про деякі — ні. Цей випадок нагадував інші в тому розумінні, що він тривав і після свого завершення, розгортаючись у голові від початку до кінця, знову у мерехтливому перехрещенні своїх світлих і притьмарених епізодів, у переходах від німоти до звуку й від звуку до німоти, не пропускаючи жодного поруху, жодної нерухомості напередодні всякого руху і після нього, жодного із прискорень, гальмувань, підходів і відходів, з усіма подробицями, випадковими і ритуальними, ні на крок не відступаючи від непорушно-примхливих законів факту, від того, як воно було насправді. Цей випадок нагадував інші тим, як невідпорно і владно він формував свій гнучкий, пластиліновий зміст, а потім, захопившися грою світла, звуку, ритму та силових полів, поступово втрачав усяке, бодай поверхове, найелементарніше значення.
Так і ця сцена в музичній кімнаті за участю родини Голів невдовзі втратила для Уота всякий зв’язок із ненаправленим піаніно, з дивною парочкою, з професійно-технічним боком справи і будь-яким змістом, якщо вона й мала його колись, і перетворилася на суцільну гру світла з тілами, нерухомості з рухом, мовчанки зі звуком, однієї розумової гри з іншою.
Непевність і крихкість зовнішнього значення сильно вплинули на Уота, і він заходився шукати якесь значення різних подій і явищ, пильно вдивлявся у те, як саме ці події відбувалися і який залишали по собі образ. При цьому його могло задовольнити й найпримітивніше, і найнеймовірніше пояснення, бо із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він ніде не бачив ніякого символу, нічого не тлумачив, а все своє доросле життя скнів, що правда, то правда, серед речей поверхових і, як на нього, то геть однозначних.
Дехто бачив спочатку тіло, а потім кістяк, інші спочатку кістяк, а тоді вже тіло, ті взагалі не бачать кістяка, а ті — тіла, ізмалку і до останку так і не бачать тіла. Але Уот, хоч що він бачив, то бачив одразу, з першого погляду, цього йому вистачало, цього було йому достатньо, більш ніж достатньо. Із чотирнадцяти-п’ятнадцяти років він буквально не зазнавав нічого такого, про що б, озираючись, не міг би з чистим сумлінням сказати: а сталося ось що. Він міг пригадати, без особливого, треба сказати, задоволення, так, ніби це було щось буденне, різні яскраві моменти та епізоди, коли, скажімо, посеред лісу перед ним уродився його небіжчик-батько з підвернутими вище колін холошами і зі шкарпетками в руках; коли, вкрай здивований, він почув голос, що у надзвичайно брутальних виразах закликав його зійти з дороги, і ледве встиг вискочити з-під коліс важкого воза, або, коли відпливши далеко від берега у човні, сам на сам із морем відчув десь зовсім поруч, як квітне й пахтить смородина; або такий епізод: стара, делікатна, шляхетного виховання леді, словом, безпрограшний варіант з ампутованою вище коліна ногою, жінка, до якої він частенько, разів зо три, підсокирювався, відстібає свій дерев’яний протез і кладе убік костур. Не можна сказати, щоб батькові холоші, наприклад, хотіли прорватися крізь зовнішній бік речей і подій, млявих, сірих і, очевидно, позбавлених всякого змісту, або що батькові ноги все поривалися зникнути серед своїх кумедних властивостей, ні в якому разі, але річ у тім, що батькові ноги й штани, як вони йому тоді, у лісі, примарилися і згодом закарбувалися в пам’яті, таки лишалися саме ногами і штанями, а не чимось там іншим, і не просто ногами і штанями, а саме батьковими ногами і штанями, що не мали нічого спільного з усіма іншими ногами і штанями, яких Уот набачився досхочу і які він уже не пов’язував ні з тими двома чоловіками, котрі прийшли направити піаніно, ні з роботою їхньою, ні зі звичайними фразами, якими люди обмінюються в подібних випадках, ні з тим, як вони пішли, а все це здавалося йому далеким відгоміном чогось колись десь почутого і призабутого. А епізод з Голами, навпаки, наче мить із чужого життя, кимось кепсько переказана й не до кінця почута, хутко поринула у непам’ять.
Так Уот і не знав, що ж, власне, сталося. Хоча він, чесно кажучи, не дуже-то тим переймався. Просто він відчував, що йому треба знати, що тоді-то сталася отака-то подія, щоб у разі потреби можна було сказати: так, так, пригадую, все було саме отак.
Живучи в будинку містера Нота, Уот відчував цю потребу мало не повсякчас, хоча й не завжди міг її задовольнити. Бо слідом за Голами, батьком і сином, посунули інші герої подібних дрібних подій, тобто подій, зовні надзвичайно блискучих, але сенс і мету яких годі було зрозуміти. Уотові жилося б у містера Нота краще, якби цих подій не було або якби він ставився до них спокійніше, тобто якби цей будинок належав не містерові Ноту, а комусь іншому, або якби це був не Уот, а хтось інший. Бо подібні події траплялися тільки тут, у будинку і садибі містера Нота, так принаймні Уотові здавалося. Крім того, Уот не міг їх сприймати однозначно і бачити в них тільки забавки, в які час грається з простором, хапаючись то за такі, то за сякі іграшки, а завдяки своїй непересічній вдачі змушений був прискіплюватися, що ж воно все означає. Точніше, не що означає — вдача його не була така вже непересічна, ні, — він потихеньку, але наполегливо і винахідливо весь час прискіплювався, до якого значення можна було б усе це звести?
Але як збагнути подібний пошук значення і повну байдужість до нього? Куди такий пошук веде? Питання складні й делікатні. Бо коли Уот нарешті заговорив про цей час, а це було вже бозна-коли, то ці спогади виявилися, з одного боку, менш чіткими і ясними, ніж йому хотілося, з іншого, занадто різкими й яскравими, щоб йому подобатися. Додайте до цього його прикрозвісну нездатність адекватно відтворювати почуття, які він колись зазнавав у певному місці, за певного стану здоров’я, зважте, крім того, що й час той минув, і місце лишилося десь позаду, і тіло у боротьбі звикло до зовсім інших обставин. Додайте до цього й туманність, з якою Уот висловлює свої думки, швидкість, з якою він ними сипле, та ексцентричність його синтаксису, засвідчену на письмі. Додайте до цього життєві умови, за яких ці думки висловлювалися. Додайте до цього небажання сприймати його з боку тих, до кого він звертався і хто мав би його підтримати. І тоді, може, ви збагнете, як тяжко Уот бідкався, заганяючи у слова не тільки цей конкретний випадок, а й весь свій досвід перебування і служби в господі містера Нота.
Але перш ніж від Голів, батька та сина, перейти до речей і подій менш суперечливих або хоча б не таких марудних, годилося б звести докупи все те, що ми знаємо з цього приводу. Бо поява Голів, батька і сина, була першим типовим випадком із цілої низки подібних пригод. І ми ще далеко не все про них тут сказали. Багато чого було тут мовлено, але не все.
Хоча, з іншого боку, не будемо стверджувати, що про Голів, батька і сина, можна ще довго розводитися, ні в якому разі. З цього приводу лишилося тільки зазначити три-чотири моменти. А три-чотири моменти — то це є дрібниця порівняно з тим, що можна було б знати-відати і сказати про це, але що тут тепер балакати.
У випадку з Голами, батьком і сином, так само, як і в інших подібних випадках, Уота прикро вразило не те, що він не второпав, що ж, власне, сталося, бо це його ніколи не обходило, а те, що нічого не сталося, себто те, що не було нічим, узяло і сталося за всіма, так би мовити, правилами, та ще й, як йому здалося, весь час відбувалося у його голові, хоча він не тямив, що воно означає, і наче ясно бачив, що все це коїться не в ньому самому, а десь назовні, до нього, не про нього, а воно все відбувалося й розгорталося крок за кроком, починаючи з першого (стукіт у двері, який уже не був справжнім стукотом) до останнього (зачинилися несправжні двері), не пропускаючи ані детальки, хоч би якою дрібною, зайвою, недоречною чи невчасною вона йому здавалася. Так, Уот не міг повірити, так само, як Ерскін, Арсен, безумовно, і Вальтер та інші, котрі не могли повірити повністю і остаточно в те, що нічого не сталося, і тому кожна подібна ситуація знову наверталася йому на розум, і він укотре вже чув ті самі звуки, бачив ті самі вогні, торкався до тих самих речей, повертаючись у часи і місця, коли вперше потрапив до лабіринту цієї події. Якби він повірив, тоді, як знати, воно, мабуть, більше не наверталося б йому на розум і він би, м’яко кажучи, заощадив би гори роздратування. Але він не міг у це повірити, прийняти і заспокоїтися. Інколи аж дивно стає, де, на його думку, він перебував? У парку культури і розваг? Але якби, почувши стукіт у двері, він міг сказати: стукоте, стань стукотом, або: двері, станьте дверима, подумки, хай тільки подумки, довго не мізкуючи, от якби він сказав: так, я пам’ятаю, саме це тоді й сталося, якби він міг це сказати, от тоді б, гадав він, подія б ця завершилася й більше його не турбувала, так само, як і поява батька з підкатаними холошами, черевиками і шкарпетками більше його не турбувала, бо він міг сказати, коли ця сцена постала перед ним знову: так, так, я пам’ятаю, було це тоді, коли батько з’явився переді мною, у лісі, вбраний так, наче зібрався переходити через струмок. Але видобування чогось із нічого потребує певної вправності, а Уотові не завжди це вдавалося. Правда, не можна сказати, що йому це ніколи не вдавалося, ні, вдавалося. Бо якби це ніколи йому не вдавалося, як би він міг тоді говорити про Голів, батька і сина, про піаніно, заради якого вони подолали весь шлях із міста, про сам процес направлення та репліки, якими вони, працюючи, між собою обмінювалися? Ні, він ніколи не міг би про це розводитися, якби воно було геть позбавлено змісту від початку і до кінця. Бо перш ніж казати щось про ніщо, треба уявити собі, ніби воно є чимось, це так само, як перш ніж казати щось про Бога, треба уявити собі, що він є людиною, чим, тобто ким, він, звичайно, і був, у певному розумінні, деякий час, або перш ніж казати щось про людину, тепер навіть антропологи наші це усвідомили, треба уявити собі, що він є термітом. А Уотові, якщо йому інколи не вдавалося чи вдавалося, як у випадку з Голами, батьком і сином, виколупати якесь значення там, де тим значенням і не пахло, все ж частіше це йому ні вдавалося, ні не вдавалося. Бо Уот вважав, і небезпідставно, що йому це вдавалося, якщо він спромагався розігнати дріб’язково скрупульозних бісиків, що посідали його, і видобував якусь гіпотезу. Його розум був добре принатурений до таких операцій. Бо для Уота щось пояснювати було все одно, що виганяти диявола, і коли ця операція чомусь зривалася, от тоді він вважав, що спіймати значення не вдалося. Коли ж гіпотеза, яку він вибудував, після кількох застосувань втрачала свою чинність, замінялась іншою, тоді ще однією, яка згодом виявлялася п’ятим колесом до воза, тоді він оцінював свій успіх як ні те ні се. Саме це і траплялося у більшості випадків. Але навести приклади чи зразки Уотових вдач, невдач чи часткових успіхів немає ніякої змоги. Бо от він згадує хоча б випадки з Голами, батьком і сином. Але невідомо, про що йдеться, про окрему, специфічну гіпотезу, створену для цього випадку, щоби шляхом тлумачень знешкодити його, про останню за номером, тобто попередню, гіпотезу чи про якісь інші? Річ у тім, що коли Уот розглядає подібний випадок, він не обов’язково застосовує при цьому якусь окрему, специфічну або останню за номером, тобто попередню, гіпотезу, хоча, з першого погляду, так і годилося б робити. Чому? А тому, що коли котрась із гіпотез, за якими Уот працював, силкуючись зберегти свій внутрішній спокій, втрачала свою чинність і треба було її відкласти і замінити іншою, то траплялося часом таке: гіпотеза, про яку тут мова, відкладена і покладена десь відпочивати, знов набиралася чинності, і її можна було запускати в діло замість тієї, що вичерпала свій термін чинності, на певний час принаймні. І все це є щирою правдою. Часом навіть подив бере, особливо коли Уот починає розповідати про два-три окремі й ніяк і нічим буцімто не зв’язані епізоди, а чи не є вони насправді переспівами одного і того ж епізоду або ж випадку? Щодо зразків другого, тобто Уотових невдач, то про це, даруйте, не може бути й мови. Бо у цьому випадку ми будемо мати справу з подіями, із яких Уот не зміг видобути ані крихти значення і тому не міг про них ні думати, ні говорити, а тільки страждати, коли вони наверталися знову, хоча може статися, що вони більше ніколи не з’являлися, у кожнім разі Уот про них мені не сповідався ніколи, а існували самі по собі десь тихенько, так, наче їх не було.
І, нарешті, повертаючись до переказаного Уотом епізоду з Голами, батьком і сином, слід відповісти на запитання, чи мав він, цей епізод, попервах таке вже велике значення для Уота, потім втратив його і пізніше набув його знову? Чи попервах він мав абсолютно протилежне значення для Уота, тоді втратив його, а відтак набув знову, вкупі, можливо, з іншими, що й позначилося на поведінці Уота? Чи попервах воно не мало для Уота ніякого значення і не містило у собі ні Голів, ні піаніно, а лише безглузду низку непевних змін, із яких Уот, здійснюючи самозахист, видобув, зрештою, як Голів, так і піаніно? Питання ці дуже тонкі і вкрай делікатні. Торкаючись їх, Уот казав, що попервах вони містили як Голів, так і піаніно, але ж він змушений був так заявляти, навіть якщо там попервах не було ні Голів, ні піаніно. Бо навіть якщо Голи і піаніно з’явилися потім, все одно Уот, думаючи і розповідаючи про цю подію, був змушений думати і розповідати про неї як про випадок з Голами та піаніно. І можна припустити, що Уот ніколи б не думав і не розповідав про такі події, якби можна було цього уникнути. Але загалом можна, здається, сказати, що значення, якого Уот надавав цьому конкретному епізодові, було часом те саме, що й попервах, потім ні, бо воно було втрачене, тоді знову те саме, а інколи абсолютно не те, що попервах, а часом воно було таким значенням, що розвинулося еволюційним шляхом після певної більш-менш тривалої і клопіткої перерви з первісного, нульового значення.
І ще одне слово з цього приводу.
Під кінець своєї служби в господі містера Нота Уот навчився вірити в те, що нічого не відбувалося, щось, якесь одне із численних нічого, навчився терпіти його і навіть якось соромливо і скромно возлюбив його. Але тоді вже було запізно.
«Тоді» — це, власне, і є той момент, коли випадок із Голами, батьком і сином, став нагадувати усі інші випадки, з яких він був першим, вартим уваги. Але казати, як робив він, що саме це єднало випадок з Голами, батьком і сином, з усіма подальшими, вартими уваги випадками, це вже, мабуть, занадто. Бо далеко не всі подальші, варті уваги випадки, свідком яких у будинку і, ясна річ, на подвір’ї містера Нота був Уот, були саме такими. Навпаки, деякі з них щось означали з самого початку і затято та вперто і далі означали те саме до самого кінця. Так було і з запахом цвіту смородини в човні, і з капітуляцією одноногої місіс Уотсон.
А на запитання, у чому саме випадок з Голами, батьком і сином, відрізнявся від низки подальших випадків, відповісти чітко і ясно тепер уже неможливо. Але в загальних рисах, загалом, так би мовити, можна сказати, що різниця ця не була така вже принципова, і тому нею можна спокійно знехтувати. Інколи Уот думав про Арсена. Цікаво, думав він, що сталося з качкою? Він не бачив, щоб вона виходила з кухні разом із Арсеном. Але тоді ж таки він не помітив, щоб і Арсен виходив із кухні. А позаяк пташки ніде не було, ні в будинку, ні у садку, то Уот припустив, що вона тоді зникла разом із своїм хазяїном. Він також питав себе, що мав на увазі Арсен, ні, про що він торочив того вечора перед тим, як пішов. Бо всі його заяви влітали в Уотове вухо ривками, а все, що влітає у вуха ривками, кепсько второпується. Він збагнув, звичайно, що Арсен про щось говорив і звертався, здається, до нього, але щось таке, втома, мабуть, чи щось інше, йому тоді заважало, і він не звертав уваги на ту промову і не цікавився, що воно все означає. Тепер Уота це турбувало, бо перепитати Ерскіна вже не було ніякої змоги. І справа не в тому, що Уота це дуже цікавило, ні, не цікавило. Але йому були конче потрібні слова, які можна було б ужити, говорячи про своє становище, про містера Нота, про дім його, про подвір’я, про свої обов’язки, про сходи, про спальню, про кухню і загалом про те життя-буття, в якому він опинився. Уот опинився зараз серед речей, які навіть якщо й мали свої імена чи назви, то так скоро й абикому їх не відкривали. І той стан, у якому опинився Уот, не підпадав ні під яку класифікацію і відкидав будь-які визначення більше, ніж будь-який зі станів, у які Уот потрапляв, а він свого часу побував у багатьох. Дивлячися на горщик, наприклад, або думаючи про горщик, на будь-який з горщиків містера Нота, про будь-який з горщиків містера Нота, він торочив під ніс собі: горщик, горщик, і сам не йняв тому віри. Не те щоб, звичайно, зовсім не йняв, але майже зовсім. Бо то не був горщик, що довше дивився він, що більше і глибше все зважував, тим більше пересвідчувався, що ні, то був зовсім не горщик. Так, він нагадував горщик, був майже горщиком, але не був він і тим горщиком, про який можна сказати: горщик, горщик і заспокоїтися. І дарма він цілком і повністю відповідав усім вимогам і виконував усі функції горщика, все одно не був він горщиком, і квит. І оця дивовижна близькість, оця жалюгідна, але помітна недотяжечка до суті горщика істинного завдавала Уотові невимовних страждань. Бо якби різниця була відчутніша, то Уотів біль був би менш пекучий. Бо тоді він не казав би: це є горщик і разом з тим не горщик; ні, тоді б він казав: це є щось таке, назви чого я не знаю. Отже, загалом Уотові легше було мати справу з речами, назви яких він не знав, хоча це також спричиняло біль, ніж мати справу з речами, назви яких, старі і десь зафіксовані, втрачали для нього свою чинність. Бо, маючи справу з речами, назви яких були йому невідомі, він зберігав надію, що прийде такий день, коли він їх дізнається, і заспокоювався. А з речами, які нагло чи поступово втрачали для Уота свої справжні назви, сподіватися на таке не можна було ні в якому разі. Тому тепер Уот був певен, що горщик лишався горщиком для всіх і для кожного, генія, просто людини чи ідіота, але не для Уота. Тільки для Уота це вже був аж ніяк не горщик.
Потім, аби пересвідчитися остаточно, він звернувся до себе, бо ж він не належав містерові Ноту у тому значенні, у якому містеру Нотові належав горщик, крім того, він прийшов іззовні і в це іззовні колись повернеться[4]. І тут він, на превеликий жаль, відкрив, що не тільки про якусь каменюку, а й про себе самого з певною певністю він не здатен нічого, ну абсолютно нічого сказати. Справа не в тому, що Уот звик по десять разів перевіряти все, що стосується його особи, ні, але він відчував полегкість, якщо вряди-годи мав хоч якусь підставу сказати: Уот є людина, що не кажіть, так, Уот є людина або: Уот на вулиці, і довкола нього є тисячі інших братів по розуму. І ця дрібниця не на жарт турбувала Уота, більше, ніж будь-що до того, а Уота свого часу що тільки не турбувало, оця незбагненна, ні, яка ж вона незбагненна, якщо Уот її усвідомлював, ця, сказати б, прикра дрібниця, що не піддається визначенню і не дає йому змоги з певністю і з полегкістю заявити про річ, так схожу на горщик, що це є горщик, або про істоту, яка попри все виявляє безліч суто людських ознак, що це є людина. А Уот інколи так гостро потребував семантичної допомоги, що заходжувався приміряти різні імена і назви на речі й на себе, так само, як жінка міряє капелюшки. Так, про якийсь псевдогорщик він міг сказати, подумавши, це є щит або, зібравшися з духом, це є крук і так далі. Але горщик так само мало скидався на щит або крука, або і так далі, як і на горщик. Стосовно ж себе самого, то, хоча він більше не міг, як бувало раніше, називати себе людиною, все ж інтуїція йому підказувала, що це твердження не є таким уже й геть безглуздим, та й сам він ніяк не міг уявити, хто він такий є, якщо не людина. А уявою Уот ніколи не міг похвалитися, так, уява в Уота завжди слабувала. От він і надалі вважав себе людиною, як привчила його мати, кажучи: от яка в мене гарна маленька людина, або: красень мій, або: розумничок, ти ж моя така розумна маленька людина. Але хоча це знання і давало йому полегкість, він з таким самим успіхом міг би вважати себе ящиком або урною. Саме тому Уот завжди прагнув почути голос Ерскіна і вельми зрадів би, якби той став сипати усякими необхідними і безпечними словами, наче прив’язувати їх до кухонних меблів, до чудової лампи, яка світила над сходами, до самих сходів, які весь час змінювалися, навіть кількість сходинок на них була різна, вчора й сьогодні, зранку і ввечері, до багатьох інших речей у приміщенні і до кущів надворі, до всяких садових пагонів і гілок, що так часто заважали Уотові дихати свіжим повітрям, навіть коли стояла година, через що він ставав блідим, слабував на запори і прив’язував різні безпечні слова навіть до світла, яке то з’являлося, то зникало, і до хмарин, які то виповзали на небо спроквола, то дряпалися щодуху здебільшого на схід із заходу, а як ні, то припадали до самої землі на протилежному боці, а хмари, які можна було побачити з вікон Нотового маєтку, сильно відрізнялися від того, що Уот бачив до того, а от на хмарах знався, міг розрізнити перисті від шарових, а ті — від купчастих з першого погляду. І справа не в тому, що якби Ерскін назвав горщик горщиком або якби він звернувся до Уота і сказав йому, любий друже або чоловіче добрий, чи — а біс з тобою, то від цього горщик став би горщиком, чи Уот — людиною, ні, не став би, у всякому разі для Уота. Але тоді стало б ясно, що принаймні для Ерскіна горщик є горщиком, а Уот — людиною. І справа не в тому, що якби Ерскін визнав, що горщик є горщиком, а Уот — людиною, то від цього для Уота горщик таки став би горщиком, а Уот — людиною, ні, не став би. І все ж це якось могло б підживити надію, якої Уот не завжди цурався, позаяк мав слабке здоров’я і змушений був усім тілом пристосовуватися до незвичних умов, надії на успіх цього пристосування, на цілковите одужання і на те, що всі речі і сам він з’являться колись у своєму первісному вигляді, під своїми славетними, старовинними іменами, з’являться і забудуться. І справа не в тому, що Уот весь час тільки і робив, що кохався у мріях про відновлення всіх речей і себе самого, ні в якому разі. Бо траплялися такі хвилини, коли він відчував щось схоже на задоволення з того, що він є такий самотній і що його всі покинули, навіть останні пацюки. Бо після такого жодного з них не лишилося б, ні однісінького, і траплялися такі хвилини, коли Уот майже жадав нарешті позбутися своїх останніх пацюків. Попервах, безумовно, буде якось самотньо і тихо, ніхто ніде ніщо не гризтиме, не скребтиме і не вищатиме. Речі і сам він — все це було при ньому, весь час, у негоду і у трохи кращу погоду. Звичні, буденні речі, тоді порожнеча між ними і десь високо в небі — світло, якому потрібен час, щоб долетіти до цих речей, тоді ще одна річ, висока, важка, порожня, складна і нетривка, коли вона мчить десь, вона толочить усяке зілля і розкидає пісок. Але якщо Уотові коли й подобалося подібне неподобство, то це було дуже рідко, особливо у ранній період Уотової служби в господі містера Нота. Набагато частіше він прагнув почути чийсь голос, голос Ерскіна, що вимовляє старі слова, як старі вірчі грамоти, бо у маленькому світлі, оточеному парканом маєтку містера Нота, Уот бачився лише з Ерскіном. Був там, звичайно, свій садівник, який міг завести мову про сад. Але що міг той садівник казати про сад, коли він щовечора ще до темряви йшов додому і повертався наступного ранку, коли сонце висіло вже високо в небі? Ні, слова садівника для Уота нічого не важили. На Уотову думку, тільки Ерскін міг сказати щось путнє про сад, так само, як тільки Ерскін міг сказати щось путнє про будинок. А Ерскін зроду-віку не казав нічого ні про те, ні про інше. Якщо у присутності Уота Ерскін і відкривав рот, то для того лише, щоб поїсти, відригнути, кахикнути, гикнути, провітрити рот, зітхнути, заспівати або чхнути. Правда й те, що протягом першого тижня і дня не проходило, щоб Ерскін не звернувся до Уота з приводу Уотової роботи. Але в перший тиждень Уотові слова ще не почали відділятися від змісту, а Уотів світ ще не почав занурюватися в мовчанку. Правда й те, що тоді Ерскін міг вряди-годи гарячково підбігти до нього з якимось смішним і недоречним питанням, скажімо: ти містера Нота не бачив або Кейт прийшла? Але то було вже набагато пізніше. Може, колись, казав Уот, він запитає мене: а де горщик або де ти поставив того горщика? Ці питання, якими б абсурдними вони не здавалися, були своєрідним свідченням того, що Арсен якось на нього зважає, і Уот буде йому за це дуже вдячний. Але вдячність його була б ще більшою, якби Арсен виявив своє ставлення трохи раніше, перш ніж Уот втратив віру у своє людське походження. Ерскін співав, а точніше, вимовляв речитативом завжди одну й ту саму пісню. Ось вона:
Хто знає, може, якби Уот звернувся до Ерскіна, то й Ерскін у відповідь щось сказав би. Але Уот на таке ніколи не зважувався.
Спочатку Уот надзвичайно пильно стежив за всім, що відбувалося довкола нього. Жоден звук, що лунав десь поблизу, не проминав повз його вуха недослідженим, він вбирав своїми розплющеними очиськами все, що тут чи аж там відбувалося, ішло туди чи сюди, зупинялося чи рушало геть, все, що спалахувало чи гасло, зростало чи меншало, і крім того, він у багатьох випадках міг осягнути природу поміченого об’єкта і навіть безпосередню причину того, що з ним відбувається. Таку ж пильну увагу Уот приділяв і тисячам запахів, які життя залишало за собою. І ніколи не розлучався з переносною плювальницею.
Постійне напруження, в якому перебували всі Уотові здібності та органи чуттів, сильно його виснажувало. Та й результати, як не крути, а були нікчемними. Але попервах він просто не мав вибору.
Перше, що Уот збагнув за допомогою своїх здібностей і органів, було те, що інколи містер Нот вставав пізно, а лягав рано, інколи вставав дуже пізно, а лягав дуже рано, а інколи взагалі не вставав і не лягав, бо хто ж здатен лягти, якщо він не встає? І тут Уота найбільше цікавило те, що чим раніше містер Нот вставав, тим пізніше він лягав, і чим пізніше він вставав, тим раніше він лягав. Але години, коли містер Нот вставав і коли він лягав спати, ніяк між собою не були пов’язані і ніяк не узгоджувались, і якщо й існувала якась відповідність, то Уот хоч як прагнув, але так її і не розчовпав. А досить тривалий час його посідала одна думка і він казав: ось переді мною той, хто, з одного боку, не квапиться щось міняти у своєму розпорядку, а з іншого, аж згоряє від нетерпіння. Бо в понеділок, вівторок і п’ятницю він підвівся об одинадцятій, а ліг о дев'ятій, у середу і в суботу — підвівся о дев’ятій, а ліг о восьмій, у неділю ж він не підводився і не лягав взагалі. Аж поки Уот не допетрав, що спить містер Нот чи не спить — йому від того, як не крути, однаково. Бо коли містер Нот вставав, то він не те щоб підводився і переходив зі сну у неспання, та й влягаючись, він не те щоб залишав неспання і поринав у сон, ні, він підводився з і влягався у, підводився у і влягався зі стану, котрий не був ні сном, ні неспанням. Бо день і ніч не міняти положення — на таке навіть містер Нот не був здатний.
Приготування їжі для містера Нота не завдавало великого клопоту. Суботніми вечорами пеклася, варилася, смажилася повна кухня наїдків, щоб містер Нот міг якось протривати весь наступний тиждень, їжа була досить різноманітна, зокрема, різні супи, риба, яйця, дичина, птиця, м’ясо, сир, фрукти різних назв і сортів, хліб, звичайно, й масло, і звичні напої, такі як, взяти хоча б абсент, мінеральна вода, чай, кава, молоко, пиво, світле і портер, віскі, бренді, вино і просто вода. Їжа його також містила безліч вкрай необхідних для здоров’я речовин — інсулін, скажімо, екстракт наперстянки, хлориста ртуть, йод, настійка опію, просто ртуть, вугілля, залізо, ромашка, глистогінні засоби, і, звичайно, сіль, гірчиця, перець, цукор і, певна річ, трошки саліцилової кислоти, щоб вгамувати пігментацію.
Всі ці речі й речовини разом із безліччю інших, перелічити які немає ніякої змоги, мішалися докупи у спеціальній славнозвісній макітрі, варилися, пряжилися чотири години і доводилися до стану однорідної бовтанки або ж маси, в якій усе, що лиш є поживно-корисного для їжі, питва і здоров’я, було безнадійно злито-змішано і трансформовано у єдиний надблагодатний продукт харчування, котрий не був ні їжею, ні питвом, ні ліками, а чимось новим і єдино надблагодатним, бо й дитяча чайна ложечка цього продукту блискавично збуджувала апетит і відбивала його, водночас наганяла і гамувала спрагу, стимулювала усі вкрай необхідні життєві функції, присипляла їх і вельми приємно била в голову.
Уотове завдання полягало в тому, щоб чітко, точно і ретельно важити та підраховувати усі складові частини страви, мити, чистити й дрібно сікти приправи, уникаючи втрат, висипати все у макітру, довго розмішувати, аж до повного уподібнення всіх інгредієнтів, ставити на вогонь, не спускати очей ні з вогню, ні з макітри, коли страва буде готова, знімати її з печі і ставити у захолодок, де б вона охолоджувалася. Ця робота, тонка, делікатна, хоча і примітивно груба, забирала геть всі Уотові сили, як розумові, так і фізичні, а за темної днини бувало й таке, що коли він, голий до пояса, мішав вариво і обривав руки, соваючи важелезні пічні засуви, то з нього рясно крапали сльози, сльози від розумового виснаження, з обличчя та й у макітру і з грудей з-під пахв, цілі намиста, цівочки рідини, як вияв напруження, сипалися, струменіли у горщик. Праця ця виявилася й суворим моральним випробуванням для Уота, який мав загострене почуття відповідальності. Бо він знав і був певен, так, наче хтось йому про це казав, що рецепт цієї страви ні на грам не змінився, відколи ще у сиву давнину його встановили і записали, а вибір харчів, їхні кількість і пропорції визначили тоді ж і з дивовижною точністю, щоб містер Нот, чотирнадцять разів добре попоївши, потім сім разів тривко пообідавши і сім разів як слід повечерявши, одержав максимальну насолоду і не зашкодив при цьому своєму здоров’ю.
Цю страву подавали містерові Ноту цілий рік холодною, у чаші, рівно опівдні й о сьомій вечора.
Точніше, Уот подавав цю страву до столу у вщерть наповненій чаші у зазначений час і залишав її на столі, і виходив, через годину він повертався і забирав чашу, хоч скільки б там їжі лишалося. Все, що лишалося, Уот висипав собаці. Якщо чаша була порожня, Уот її мив і готував до наступного разу.
Отже, Уот ніколи не бачив, як їсть містер Нот. Бо ні на обіди, ні на вечері вчасно містер Нот не приходив ніколи. Але й більше, як на хвилин двадцять-тридцять він також майже не запізнювався. І вся їжа, незважаючи на те, з’їв він усе чи не з’їв, займала, ну, п’ять хвилин, ну, нехай сім, не більше. Тож містера Нота не було у їдальні, ні коли Уот заносив чашу, ні коли забирав її. Отже, Уот ніколи не бачив містера Нота, ніколи-ніколи не бачив, як містер Нот їсть.
Містер Нот їв цю страву маленьким металевим совочком, схожим на ті, що ними користуються крамарі-кондитери, бакалійники, торгівці чаєм.
Завдяки цьому він значно ощадив свої зусилля. Та й вугілля не так витрачалося.
Хто ж, дивувався Уот, так оце все зміркував і вигадав такий порядок? Сам містер Нот? Чи хтось інший, якийсь геніальний небіжчик-родич або професійний, припустімо, дієтолог? Або як не сам містер Нот, то хтось інший (або, безумовно, інші), кого містер Нот добре знав?
Ніхто ніколи не чув, щоб містер Нот поскаржився на своє харчування, хоча інколи він нічого не їв. Бували випадки, коли він спорожнював чашу, вишкрібав совочком боки і денце так, що вони блищали, бувало, лишав половину, третину чи там четвертину, чи там десятину, а інколи ані єдиної трісочки не з’їдав.
У зв’язку з цим Уот визначив дванадцять можливих варіантів:
1. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, він знає, що він за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
2. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
3. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, він знає, що він за це відповідає, але не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
4. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
5. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але не знає, хто за це відповідає, не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
6. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок і не знає, хто за це відповідає, не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
7. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але не знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
8. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, не знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
9. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
10. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, що він за це відповідає, знає, що такий порядок існує, і всім задоволений.
11. Містер Нот несе відповідальність за такий порядок, але знає, хто за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
12. Містер Нот не несе відповідальності за такий порядок, але знає, що він за це відповідає, він не знає, що подібний порядок існує, і всім задоволений.
Уот міркував і над іншими цілком можливими варіантами, але весь час відкладав їх, аж поки викинув геть з голови як не варті серйозних розумових зусиль, на деякий час, а колись, як настане час, коли на них варто буде витратити розумові зусилля, тоді він, якщо стане сил, збере їх докупи і витратить на них силу розумових зусиль. Але поки що вони були, як йому видавалося, не варті серйозних розумових зусиль, тому він викинув їх геть з голови і забув про них.
Згідно з інструкцією, у ті дні, коли містер Нот не торкався їжі, Уот мав усе, що лишалося в чаші, віддавати собаці.
Але в їхньому будинку не було собаки, тобто хатнього собаки, якого можна було б годувати з хазяйського столу по тих днях, коли містерові Ноту бракувало апетиту.
Уот, роздумуючи над цим явищем, чув голосочок, який казав йому: містер Нот знав колись чоловіка, якого собака вкусив за литку, знав він і іншого чоловіка, чия кішка подряпала йому ніс, і жінку він знав, вродливу і гожу, яку цап добряче буцнув нижче поперека, знав він і чоловіка, якому бугай випустив кишки, і з каноніком був добре знайомий, якого кінь копнув копитом у пах і через те він тепер обходить собак та інших чотириногих друзів, якими кишіла їхня місцевість, так само як і всіх інших наших менших безсловесних двоногих братів і сестер, бо недарма ж він знав колись місіонера, якому страус загилив ногою в живіт, так що той там і віддав Богові душу, або священика, що після меси, яку він особисто відправив перед більш як сотнею парафіян, з благосним і піднесеним почуттям вийшов з храму, аж тут із небес якийсь голуб, чи то голубка, влучив йому своїм слизьким послідом у самісіньке око.
Уот так і не розібрався, що він має робити з цим голосочком і, взагалі, жартує цей голос чи каже правду.
І от виникала потреба хоч раз на день принаджувати якогось стороннього пса, щоб той міг дожерти залишки обіду містера Нота, або ввечері, якщо не весь обід і не всю вечерю.
У зв’язку з цим виникали великі труднощі, попри той факт, що довкола, де не плюнь, вешталося та й досі вештається без ліку всякої зголоднілої собачні.
Серед причин слід назвати те, що кількість випадків, коли собака біг геть із натоптаним кендюхом, була нікчемно малою порівняно з кількістю тих випадків, коли він біг геть з напівпорожнім шлунком, а кількість цих останніх випадків своєю чергою була нікчемно малою порівняно з тими випадками, коли йому зовсім нічого не перепадало. Бо містер Нот мав звичку з’їдати все чисто і тільки коли-не-коли залишав якусь дещицю, і таких випадків, коли він не їв нічого, було дуже мало, таке траплялось дуже-предуже рідко. Хоча, правду кажучи, містер Нот уставав дуже пізно і лягав дуже рано, але найчастіше він устигав встати саме напередодні обіду і не засинав до самої вечері, після якої залягав знову. Щодо тих днів, коли він не вставав і не лягав, тобто не торкався ні до обіду, ні до вечері, то для собаки ці дні були святом. Але таке з ним траплялося дуже рідко.
Тож чи буде за подібних умов пересічний чи вихарчуваний собака весь час крутитися десь напохваті? Ні, пересічний голодний чи вихарчуваний собака сам по собі не буде весь час крутитися напохваті, бо яка йому з того користь?
Зважте при цьому й те, що потреба в собаці виникала не тоді, коли йому заманеться забігти, ні, а у певний обмежений час, а саме між восьмою і десятою годинами вечора. І причина полягала в тому, що о десятій будинок замикали на ніч і аж до восьмої ранку було невідомо, залишив містер Нот щось у чаші чи ні, і якщо залишив, то скільки саме. Бо хоча містер Нот і мав звичку не лишати ні атома зі своїх обіду й вечері (в такому разі собаці не перепадало нічого), ніщо не могло завадити йому не лишити ні атома зі свого обіду, а от од вечері, якщо не всієї, то хоч частини її, — відмовитися (у цьому разі собака з’їдав вечерю або частину вечері), так само ніщо не завадило б йому відмовитися від обіду або частини обіду, але до атома вишкребти всю вечерю (в цьому випадку собака одержував весь обід або частину обіду), або міг з’їсти частину обіду, а трошки згодом — частину вечері (у цьому випадку собака зжер би як рештки обіду, так і вечері), а то й взагалі не торкатися ні до обіду, ні до вечері (тоді собака, якщо, звичайно, його ніде й ніщо не забарило, міг би нарешті нажертися по саме нікуди).
Яким же способом можна було звести докупи собаку і їжу по тих днях, коли містер Нот не доїдав свою порцію або зовсім не торкався її і всю страву або її наявну частину висипали собаці? Уотові було дано інструкцію такого змісту: по тих днях, коли лишалася якась їжа, всю цю якусь їжу, не гаячи часу, слід віддати собаці. Ця проблема повинна була непокоїти містера Нота у ті давні часи, коли він починав мурувати свій дім.
Це була одна з багатьох проблем, котрі мусили його тоді непокоїти.
А як не містера Нота, то когось іншого, про кого і згадки не лишилося. А як не іншого, то інших, тих, про кого ні сліду, ні згадки тепер немає.
Так Уот заходився міркувати про те, як же саме вирішував цю проблему містер Нот, а як не він, то хтось інший або інші, одне слово, як вирішувалася ця проблема зведення докупи собаки і їжі містером Нотом або тим, іншим чи іншими, коли вона їх непокоїла у ті давні часи мурування господи, бо припустити, що цією проблемою переймалися ті, кого вона не турбувала, Уот аж ніяк не міг.
Але перше ніж міркувати про це, він спинився й подумав, що, очевидно, проблема зведення докупи собаки і їжі вже якось вирішувалася тим або тими, хто задовго до цього мудрував над рецептом страви для містера Нота.
А подумавши так, він задлявся ще на одну мить і, перше ніж остаточно зупинитися на найбільш, на позір, вірогідному рішенні, він не зміг не зважити бодай деякі з тих, що були, на позір, менш вірогідними.
Але, перше ніж задлятися ще на мить, він поквапився зауважити, що автор чи автори того рішення, яке згодом узяло гору, могли свого часу розглянути й менш вірогідні рішення і через брак переваг відкинути їх як не досить доречні. Могли, а могли і не розглядати.
1. Було, очевидно, знайдено надзвичайно захарчованого собаку, якому з цілком очевидних причин, усе зваживши, відповідним чином дозволили забігати на подвір’я.
Надія на те, що такий собака існує, була вельми слабка.
Та й шанси знайти такого собаку, навіть якщо він існував, були жалюгідно малі.
2. Був, очевидно, вибраний котрийсь із кепсько годованих довколишніх псів, якому з дозволу його власника хтось із служників містера Нота висипав рештки їжі містера Нота по тих днях, коли містер Нот щось залишав у чаші. В такому випадку хтось із служників містера Нота мусив, нап’явши пальто і капелюха, дибати з теплої хати у чорну і густу, мов смола, пітьму, що ж, цілком імовірно, або у зливу, це теж не виключено, і плуганити потемці під холодним дощем, з казанком у руці, закоцюблений і схожий на опудало, під самісіньку собачу буду.
Але ж де певність, що, коли він туди дійде, собака сидітиме в буді? А що, якщо він десь на всю ніч завіється?
І де певність, навіть якщо служник з казанком страви застав собаку, що той нагуляв апетит і подужає зжерти все, що йому принесли? А що, як собака за день уже повністю вгамував свій голод? Та й хто може поручитися, що коли собака десь під ранок або серед ночі прибіжить, то він буде такий голодний, що вмить упорає весь казанок страви? А що, як за ніч він наб’є собі десь повен кендюх, бо саме для цього він і завіявся?
3. Наймався, очевидно, кур’єр чи посланець, це міг бути чоловік, хлопчик, жінка чи дівчина, який приходив надвечір і в певну годину, скажімо, о восьмій годині п’ятнадцять хвилин, по тих днях, коли було що віддавати собаці, щоб він відносив ту їжу собаці, будь-якому, і стояв над ним доти, доки той усього не з’їсть, а якщо собака не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому, і стояти над ним доти, доки той усього не доїсть, а якщо і цей не зможе або не схоче доїдати, то віднести залишки іншому, будь-якому собаці, і так далі, доки страву не буде спожито геть-чисто усю, до останнього атома, і лиш тоді із порожнім казанком повертатися до господи.
(Цього служника можна було б використовувати для чищення чобіт чи черевиків, перш ніж він вийде шукати собаку з повним казанком, хоча, звичайно, вщерть повним його не назвеш, чи коли він повернеться з порожнім казанком, або в ту мить, коли він дізнається, що сьогодні собаку годувати нема чим. Це була б велика полегкість для садівника, такого собі містера Ґрейвза, і дозволила б йому весь той час, який забирали в нього чоботи й черевики, займатися садом. А чи не дивно, ще й як дивно, що люди про деякі речі кажуть: вони повні, хоча вони аж ніяк не повні, а про непорожні речі ніхто й ніколи не каже, що вони порожні? А причина, мабуть, полягає в тому, що коли хтось щось наповнює, то аж ніяк не по вінця, бо так незручно, а коли щось спорожняють, то до останньої крихти, перекидаючи посудину догори дном, ще й миють її, коли є потреба, вкладаючи в це завзяття і навіть лють.)
Але де взяти певність, що кур’єр згодує страву собаці або собакам так, як велить інструкція? Хіба йому що завадить з’їсти все самому, взяти й продати комусь усе, що є в казанку, або частку того, а ні, то роздати, ба й висипати, усю страву в найближчу баюру чи дірку, щоб заощадити час і не мати ніякого клопоту?
А що як кур’єр через недугу, нехіть, пияцтво, недбалість чи лінощі не з'явиться саме того вечора, коли буде чим годувати собаку? Але могло ж статися і таке, що й у найвитривалішого, найтверезішого, найсвідомішого із кур’єрів, котрий знав усіх місцевих дворняг, їхній норов і схованки, їхні відтінки і аналогічні подробиці, навіть у нього могло лишитися в казанку трохи страви, на денці, зліва чи справа, у ту вирішальну мить, коли старовинний дзиґар бив десяту годину. От як тому богобоязливому кур’єрові нести того казанка назад у господу, якщо він вчасно його не спорожнив, а з’явитися з ним уранці він не мав права, бо всі казани, сковорідки і горщики містера Нота повинні бути в хаті на своєму місці, а не валятися бозна-де по ночах?
Але той собака і будь-який, просто собі, взагалі собака, хіба це одне і те саме? Адже в інструкції, писаній для Уота, йшлося не про собаку взагалі, а саме про собаку, тобто не про будь-яку сучку чи пса, а про собаку конкретного, себто не те, щоб сьогодні один собака, завтра другий, післязавтра — третій, ні, щодня той самий, бідний старий собака, аж поки він здохне. Але хіба кілька собак — це й є те саме, що один, конкретний собака?
4. Знайшли, очевидно, чоловіка, в якого був злиденний собака, і домовилися з ним, щоби він щовечора між восьмою і дев’ятою годинами разом із собакою проходив повз будинок містера Нота. У ті вечори, коли для собаки лишалася якась їжа, у вікні встановлювали лампу, червону лампу, або краще зелену, а решту вечорів — фіолетову лампу, або краще зовсім ніякої лампи. І от чоловік (а трохи згодом і собака також), проходячи повз будинок, підводив очі до вікна і, помітивши червону лампу або зелену, поспішав до ґанку, і стояв над своїм собакою, доки той не з’їдав усі залишки їжі містера Нота, а помітивши фіолетову лампу або темне вікно, не поспішав разом із собакою до дверей, а йшов собі далі, разом із собакою, наче зовсім стороння людина.
Але чи міг існувати подібний чоловік?
Якщо міг, то чи можна було його знайти?
А якщо міг і знайшли його, то чи не міг він, бува, переплутати, ідучи додому повз будинок містера Нота, якщо він таки туди йшов, чи з дому, якщо він оце звідтіля саме вийшов, бо куди ж іще йти чоловікові, як не додому або з дому; так от, чи не міг він, бува, переплутати червоний колір із фіолетовим, фіолетовий із зеленим, зелений із темрявою, темряву із червоним і тарабанити в двері, коли ніякої їжі для собаки не залишили, чи навпаки, коли їжа стояла, тягтися курною дорогою повз маєток у супроводі свого хирлявого вірного пса?
Та й хіба Ерскін чи Уот, чи який інший Ерскін та інший Уот не могли б помилково поставити на підвіконня лампу іншого кольору або поставити лампу потрібного кольору, але не запалити її, або якщо і запалити її, то запізно, через забудькуватість або недбалість, внаслідок чого чоловік і собака могли підбігти до дверей і вхопити облизня або податися геть курною дорогою і не вхопити нічого їстівного, хоча воно й чекало на них за дверима?
І це б новим тяжким тягарем впало на плечі й без того стурбованих, заклопотаних, виснажених і обтяжених обов’язками слуг містера Нота. Хіба ж ні?
Тому Уот розглянув не тільки деякі з найменш вірогідних рішень, а й окремі зауваження, котрі призвели до того, що рішення ці було визнано невірогідними, і розглянув їх у такому порядку:
ПЕРШИЙ 2
ДРУГИЙ 3
ТРЕТІЙ 4
ЧЕТВЕРТИЙ 5
4 14
3 9
2 5
1 2
Замислюючись над тим, що ж, власне, є найвірогіднішим рішенням, Уот дійшов такого висновку. Слід знайти якогось більш-менш пристойного собаковласника із місцевих, а саме незаможного чоловіка з добре захарчованим собакою, і призначити йому щорічну ренту, з якої щомісяця йому йтиме п’ятдесят фунтів, з тією умовою, щоб він щовечора між восьмою і дев’ятою годинами з’являвся на подвір’ї будинку містера Нота разом зі своїм голодним собакою і щоб він по тих днях, коли для його пса буде якась пожива, стояв над ним із ціпком і в присутності свідків доти, доки той не з’їсть усе до останнього атома, а відтак, не гаячи ні секунди, подався б геть із подвір’я; крім того, цьому чоловікові слід, користуючися фінансовою допомогою містера Нота, завести меншого пса, теж голодного, і тримати його напохваті на той випадок, якщо перший голодний собака здохне, тоді іще одного, і щоб він чекав того дня, коли й другий собака віддасть Богові душу, і так без кінця, щоб таким робом завжди мати напохваті двох голодних собак, з яких перший мусить до самої смерті поїдати залишки їжі містера Нота, як описано вище, а другий — робити те саме, поки вмре, і так без кінця, знову і знову; крім того, слід знайти подібного парубка з місцевих, але без собаки, на той випадок, якщо прийде день, коли перший місцевий чоловік помре, щоб цей, другий, узяв його двох зголоднілих, але ще живих собак, які опинилися без хазяїна і без дому, і на тих самих умовах виконував ті самі обов’язки; крім того, слід нагледіти й іншого парубка з місцевих, теж без собаки, якщо під лиху годину цей другий місцевий чоловік також сконає, і так далі, до безконечності, але щоб завжди напохваті було два голодні собаки і два злидарі із місцевих, і щоб перший до самої смерті мав двох зголоднілих собак і доглядав за ними, згідно з наведеними вище вимогами, а інший щоб до останнього видиху робив те саме, і щоб усе це повторювалося до безконечності; а якщо ж, чого не буває на світі, один з цих зголоднілих собак чи обидва не переживуть свого хазяїна і разом із ним зійдуть у яму, то слід найти третього, четвертого, п’ятого, навіть шостого зголоднілого собаку і тримати його коштами містера Нота десь у зручному місці в холодному тілі, або ще краще — у гарній місцині коштами містера Нота слід було б заснувати собачий розплідник, точніше, колонію для зголоднілих собак, звідки будь-коли можна було б узяти і використовувати в роботі добре вихованого, тренованого, зголоднілого пса; а якщо і другий парубок із місцевих дасть дуба водночас із першим, а то і раніше, бо це — дивний світ, тоді слід шукати і знайти третього, четвертого, п’ятого, навіть шостого бідного парубка, а може, й жінку з місцевих без собаки і гарним словом, подарунками, як грошовими, так і у вигляді старого одягу, залучити на службу до містера Нота для виконання описаних обов’язків, а ще краще знайти десь поруч велику родину місцевих злидарів, у якій було б двійко батьків і від десяти до п’ятнадцяти дітлахів, кожен з яких шалено любить рідну місцевість і не може й помислити, щоб десь поїхати звідси, за допомогою порядної суми грошей, щомісячних п’ятдесятифунтових дотацій, дрібних подарунків на великі свята у вигляді чайових і трохи потертого одягу, теплих і чесних слів поради, заохочення і втіхи затягти усіх їх, старих, підстаркуватих, середнього віку, молодих і зовсім зелених на службу до містера Нота, щоб вони взяли на себе всі обов’язки забезпечити поїдання собакою всіх недоїдків зі стола містера Нота і нагляд за собачим розплідником чи колонією зголоднілих собак, заснованою містером Нотом з метою раз і назавжди вирішити проблему власних харчових залишків, бо питання про розплідник було тісно пов’язане з усім собачим питанням. Саме так або приблизно так, на думку Уота, мусила бути вирішена проблема передачі собаці залишків їжі містера Нота, і хоча деякий час всі ці думки, тобто стискання і розширювання мозкової тканини, не виходили за межі Уотової черепної коробки і ніхто про них нічого не знав, і невдовзі вони стали чимось більшим, бо цю місцевість у радіусі кількох миль дуже щільно заселяли самі збіднілі родини, і невдовзі справжній, живий, зголоднілий собака завбільшки з теля вже підбігав щовечора рівно о певній годині до чорного ходу будинку містера Нота, а слідом за ним, точніше попереду, вже трюхикав типовий представник місцевонужденної популяції, і тепер усякий міг це бачити і як слід оцінити, і обіцяні гроші йому йшли у повному обсязі і без затримок, ще й перепадало вряди-годи несподівано то флорин, то шилінґ, то шість пенсів, то три, то один, то половина, то старий одяг, а містер Нот мав гору всякого старого одягу і полюбляв його роздавати, то піджак, то камізельку, то пальто, то плащ, то штани, то бриджі, то сорочку, то майку, то труси, то комбінезон, то підтяжки, то пасок, то комірець, то краватку, то шарф, то хустку, то капелюх, то кашкет, то панчоху, то шкарпетку, то чобіт, то черевик, то вчасно і доречно мовлені слова мудрої поради, заохочення та втіхи, що завжди йдуть у парі з усіма іншими виявами його ласки і доброти, а тут ще й цей собачий розплідник, який не мовчить, а живе повнокровним життям, щоб увесь світ дивився і виявляв щирий захват.
Родина, якій так пощастило, мала ім’я Лінч, і на той час, коли Уот почав працювати на містера Нота, вона складалася з таких членів.
Там були Том Лінч, вісімдесятип’ятирічний вдівець, прикутий до ліжка з постійними болями невизначеного характеру у ділянці сліпої кишки, трійко його вцілілих хлопців, шістдесятип’ятирічний каліка-ревматик Джо, шістдесятичотирилітній горбань-алкоголік Джім, шістдесятитрирічний вдівець Білл, якому було важко рухатися через брак обох ніг, яких він позбувся, коли послизнувся і впав, та єдина зі ще живих дочок шістдесятидворічна удова Мей Шарп, яка була при всіх своїх органах чуття, окрім зору. Була там ще Джонова шістдесятип’ятирічна дружина, в дівоцтві Дейл-Бірн, жінка ще при здоров’ї, якщо не зважати на параліч, який вразив її після хвороби Паркінсона, і шістдесятичотирилітня Джімова жінка Кейт, у дівоцтві Шарп, яка теж не скаржилася на здоров’я, аж доки її обкидало гнійними ґулями невідомого науці походження. Був там також сорокаоднорічний Джонів синок Том, який то потерпав від нападів несамовитого піднесення, яке позбавляло його всякої волі, то не потерпав, ще й депресія його інколи тіпала, тоді він не міг поворухнути ні ногою, ні рукою, і сорокарічний Біллів хлопець Сем, якого невблаганна доля нагородила паралічем, що скував його тіло від п’ят до колін і від грудей до самого верху, і тридцятидев’ятирічна стара діва Енн, дочка Мейн, зовсім ні на що не годна через природжену не зовсім пристойну болячку, і тридцятивосьмирічний слабкий на голову Джімів хлопець Джек, і тридцятисемирічні веселі братани-близнюки Ган і Дон, кожен з них по три фунти чотири дюйми заввишки (без взуття, але у панчохах), вагою сімдесят два фунти (разом з усіма кістками і сухожиллями), настільки у всьому подібні один до одного, що навіть ті (а таких набралося б чималий гурт), хто знав і дуже любив їх, могли, звертаючись до Гана, називати Гана — Доном, а звертаючись до Дона, називати Дона — Ганом, а таке траплялося навіть частіше, ніж те, коли, звертаючись до Гана, називали Гана — Ганом та, звертаючись до Дона, називали Дона — Доном. Була там ще й сорокаоднорічна Мег, у дівоцтві Шарп, дружина молодшого Тома, якій у побуті, у хатній роботі і на дворі, не на жарт докучали щомісячні епілептичні напади, під час яких вона падала, пускала ротом піну і котилася по долівці, по подвір’ї, по овочевих рядках, по кручах над річкою і сливе завжди заподіювала собі якесь каліцтво, після чого змушена була довгенько лежати у ліжку, поки хоч трохи не оклигає, а ще була там тридцятисемирічна Семова жінка Ліз, у дівоцтві Шарп, яка ледве дихала, за двадцять років народивши Семові дев’ятнадцятеро діточок, з яких вижило четверо, але знову була при надії, і бідолаха Джек, котрий, як було мовлено вище, слабував на голову, проте мав тридцятивосьмирічну дружину Ліл, у дівоцтві Шарп, яка слабувала на груди. Переходячи до наступного покоління, слід назвати і парубка Саймона, сина Тома, і дев’ятнадцятирічну Енн, дочку Сема, дядька двадцятирічного Саймона, сина Тома, чия врода і господарська користь були значно ослаблені після того, як через невидимі туберкульозні палички в неї всохли обидві руки, і двох уцілілих Семових хлопців, вісімнадцяти- і сімнадцятирічних Білла та Мета, які народилися перший сліпим, а другий понівеченим, за що їх усі і дражнили, першого — сліпанжою, а другого — калічкою; і двадцятиоднорічну Кейт, другу Семову заміжню дочку, дівку гожу, але гемофілічку[5]; і її двоюрідного брата і чоловіка, двадцятиоднорічного Шона, сина дядька Джека, голінного хлопця, але також гемофіліка, і Френкову п’ятнадцятирічну дочку Бріді, надію і опору всієї родини, яка вдень спала, а вночі, щоб не турбувати родину, приймала гостей у сарайчику, по два, три, чотири або, коли пощастить, то й п’ять пенсів за раз, а як нема грошей, то хоч за пляшку пива, і другого сина Джека, чотирнадцятирічного Тома, який, на думку багатьох, удався в батька, бо слабував на голову, а на думку інших — у матір, бо слабував на груди, треті вважали, що він схожий на батькового діда Джіма, який полюбляв міцні напої, четверті — на батькову бабцю Кейт, бо в нього також була гнійна екзема на крижах завбільшки з тарілку, а п’яті — на батькового прапрадіда Тома, в якого теж часто живіт судомило. І нарешті, переходячи до наймолодшого покоління, назвімо двох Шонових дочок, п’ятирічну Роуз і чотирирічну Серіз, бо ці невинні дівчатка теж були гемофілічками, як їхній тато й мама, то уже й справді не варто було Шонові, який знав, хто він такий і хто така Кейт, робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Роуз, та й їй не варто було йому піддаватися, та й після того не варто було Шонові знову, знаючи, хто він такий і хто така Кейт, і хто така Роуз, знову робити з Кейт те, після чого вона понесла і народила Серіз, та й їй не варто було йому піддаватись, а ще були там два сини Саймона, чотирирічний Пет і трирічний Леррі, із яких малий Пет мав рахітичні ручки й ніжки, котрі теліпалися, мов очерет, велику, з повітряну кулю завбільшки, голову і таке ж черевце, і Леррі теж мав те саме, з тією лише різницею, котру можна було пояснити різницею віковою і різними іменами, що у малого Леррі ніжки більше скидалися на очерет, а у малого Пета — ручки, і у малого Леррі черевце менше скидалося на повітряну кулю, ніж у малого Пета, а у малого Пета голівка менше скидалася на повітряну кулю, ніж у малого Леррі.
П’ять поколінь, двадцять вісім душ, дев’ятсот вісімдесят років — ось таким був гідний шани наш доробок родини Лінчів на той час, коли Уот поступив на службу до містера Нота[6].
За якусь хвилину все змінилося. І справа не в тому, що хтось помер. І не в тому, що хтось народився. Але всі вони вдихнули і видихнули, спершу у себе, тоді із себе, усі двадцять восьмеро, і все змінилося.
Так, наче хмарою вкрилося незахмарене доти сонце, море, озеро, крига, долина, болото, гора або будь-яка інша ділянка природи, байдуже, водяна чи суходільна.
Доки внаслідок змін (двадцять на двадцять вісім або п’ять на сім разів по дванадцять, або шістдесят на сім, тобто майже вісім з половиною місяців, якщо ніхто не помре і ніхто не народиться) вся ця арифметика дасть нам загалом тисячу років!
Як нічого ні з ким не скоїться, ні з живими, ні з ненародженими.
За вісім з половиною місяців, відколи Уот поступив на службу до містера Нота.
Але дещо скоїлося.
Бо не пробув Уот і чотирьох місяців у містера Нота, як Ліз, жінка Семова, лягла і породила дитину, двадцяту за номером, так легко і просто, мов видихнула, і кілька днів по тому приємно дивувала всіх, хто знав її, цілу купу людей, своєю здоровою, проти звичайного, зовнішністю, добрим, бадьорим гумором і піднесеним душевним станом, в якому ніхто її зроду-віку не бачив, бо всі роками вважали, що вона ледь дихає, а тут вона радісно й щедро давала дитяті груди, і молока було на диво багато, як на таку безкровну і немолоду жінку, але за п’ять або шість, а точніше, сім днів такого жіночого щастя раптом заслабла і, на превеликий подив свого чоловіка Сема, своїх синів, сліпанжі Білла і калічки Мета, своїх заміжніх дочок Кейт і Енн, їхніх чоловіків Шона і Саймона, своєї небоги Бріді, небожа Тома, своїх сестер Мег і Ліл, швагрів Тома і Джека, двоюрідних сестер і братів Енн, Гана й Дона, їхніх тіток Мей та Мег, своєї тітки Кейт, чоловікових дядьків Джо та Джіма і її свекра Білла та чоловікового діда Тома, для яких ця подія була наче грім серед ясного неба, все слабшала й слабшала, аж доки не померла.
То була неабияка втрата для всієї родини Лінчів, втрата жінки, а з нею і сорока вкрай потрібних для круглого ліку років.
Бо смерть не тільки вирвала з наших лав жінку, дружину, матір, тещу, тітку, сестру, зовицю, братову, чоловікову небогу, просто небогу, жінчину небогу, невістку, жінчину онуку, ну й, звісна річ, бабусю, навіки розлучивши її з чоловіковим дідом, свекром, з чоловіковим дядьком, з її тіткою, з чоловіковою тіткою, з її двоюрідними братами і сестрами, з її рідними сестрами, з небогою, небожем, зятями, дочками, синами, чоловіком і, звісна річ, з чотирма малими онуками (котрі не виявляли з цього приводу ніяких емоцій, окрім цікавості, бо надто юний вік, який загалом не сягав і шістнадцяти років, не дозволяв їм осягнути весь жах того, що скоїлося), але й уповільнила наближення тисячоліття, якого прагнули всі Лінчі, ще принаймні на півтора року. Це родинне тисячоліття, яке, за їхніми підрахунками, якщо нічого такого не скоїться, мало настати десь за два роки по смерті Ліз, а не за п’ять місяців, як було б, якби вона лишилася у родині, а то й на п’ять-шість років раніше, якщо породілля не вмре, як воно, власне, і сталося, хоча і завдяки рідній матері, внаслідок чого та мета, якої прагла вся родина, віддалилася ще на добрих дев’ятнадцять місяців, якщо не більше, тобто якщо з іншими за цей час нічого не скоїться. Але за цей час з ними дещо скоїлося.
Бо не минуло і двох місяців зі смерті Ліз, як уся родина, ледве гамуючи здивування, дізналася, що Енн замкнулася у своїй кімнаті і народила спочатку гарного хлопчика-стрибунця, а тоді й негіршу стрибунку-дівчинку, і хоча вони не дуже довго лишалися гарними і не дуже довго стрибали, але під час пологів обоє були напрочуд симпатичними і пружними.
Це довело загальну кількість душ у родині до тридцяти, а жаданий день, до якого давно прикипіли очі всіх Лінчів, наблизився ще десь на двадцять чотири дні, якщо ні з ким із них нічого не скоїться за цей час.
Через це у всіх виникало запитання — хто вчинив таке з Енн або кого вона підбила вчинити з нею таке діло? Бо Енн була аж ніяк не вродливиця, і про її прикрозвісний ґандж знали не тільки Лінчі, але й весь загал у радіусі кільканадцяти миль від їхнього родинного кубла. У зв’язку з цим називали кілька імен можливих винуватців.
Дехто підозрював її двоюрідного брата Сема, за яким вже давно закріпилася слава бахура і джиґуна не тільки серед Лінчів, але й по всій окрузі, який зовсім не робив таємниці зі своїх перелюбів, від яких не могла продихнути вся їхня місцевість. Коли він вирулював зі свого будинку і рухався від житла до житла на своєму інвалідному візку і лигався з удовицями, заміжніми жінками й просто молодицями, серед яких лучалися молоді та гарні, молоді та негарні, гарні та немолоді, а бувало, й такі, котрі не були ні молодими, ні гарними, але дехто з них після Семового втручання зачинав і народжував сина або дочку, двох синів або двох дочок, або сина і дочку, бо Сем так жодного разу і не збився на трійню, і це його вельми засмучувало, що він так і не спромігся на трійню, а були й такі, котрі зачинали, але не родили, або взагалі не зачинали, хоча то вже був винятковий виняток, щоб хтось не зачинав після Семового втручання. І коли Семові цим кололи очі, то він з непідробним гумором відповідав, оскільки його так усього від грудей до маківки і від колін до п’ят паралізувало, то він більше не мав у житті ніякої радості, інтересу або мети, як ото, сподіваючись десь усмак попоїсти м’ясця та городини, вирушити у своєму візку по рідних місцях, поринути в перелюби, доки не наспіє час вертати додому, якраз під вечерю, щоб, знову попоївши, віддати себе в руки дружини. Але дотепер, наскільки відомо, він ніколи до Ліз не підсокирювався, так само, як і до будь-якої з жінок, які мешкали на господі Лінчів, хоча ніколи не бракувало охочих, які стверджували, буцімто саме він був батьком Гана і Дона.
Інші підозрювали її двоюрідного брата Тома, який під час нападу або несамовитого піднесення, або депресії взяв і утнув їй таке. А тим, хто заперечував, бо, мовляв, Том під час нападу депресії не міг поворушити ні руки, ні ноги, так їм відповідали, що воля і рух, які були конче потрібні для такого діла, не мали нічого спільного з тією волею і з тим рухом, яких Том був позбавлений під час таких нападів, а мали інший характер. Було також висловлено припущення, що всі його вади мали не фізичну, а суто моральну, себто естетичну природу, і що періодична нездатність Томового організму, з одного боку, виконувати певні функції, навіть ті, що ніяк не були пов’язані з витратами енергії, ну, хоча б нагляд за чайником або каструлею, а з іншого боку, його нездатність пересуватися з того місця, в якому він зараз стоїть чи лежить, у інший бік, щоб рукою чи ногою дістати до якогось знаряддя, до молотка, скажімо, або до зубила, чи до кухонного причандалля, совочка, припустимо, або до відра, була аж ніяк не абсолютною і залежала від тієї функції або конкретної справи, яку його організм мав зараз виконувати, і дехто з циніків подейкував, обстоюючи наведену вище думку, що якби Тома попрохали наглянути не за чайником чи каструлею, а за своєю небогою Бріді, коли вона чепурилася перед своєю нічною працею, то він би не відмовлявся, хоч би яка сувора депресія його тоді душила, та й люди не раз і не два помічали, як його несамовите піднесення різко падало, варто було десь поруч з’явитися пляшці міцного пива і відкривачці. Та й Енн, хоч яка вже вона була незугарна, недужа й гумозна, але й вона теж мала своїх прихильників як усередині, так і за межами господи Лінчів. А тим, хто торочив, що куди, мовляв, Енн з її куцими принадами і просторікуванням до Бріді або до пляшки міцного пива, відповідали, що Том міг утнути таке під час свого депресивного нападу або нападу несамовитого піднесення, а як не тоді, то в перерві між нападом депресії, чи в перерві між двома нападами депресії, або двома нападами піднесення, бо вони в нього ішли нерівномірно, хоч як би там хто прагнув довести протилежне, і часто він ледве виборсувався з-під одного нападу депресії, як його поглинав інший, ледве він викараскувався з-під нападу екзальтації, як ускакував в інший, та й під час коротеньких перерв Том поводився дуже дивно, як чоловік, що не тямить, де він є і що робить.
Дехто вказував і на її рідного дядька Джека, який, як відомо, сильно слабував на голову. Ті, хто обстоював таку версію, завзято доводили тим, хто такої версії не обстоював, що Джек мало що слабував на голову, але ще й мав за дружину жінку, котра слабувала на груди, а от про Еннині груди, хоч би хто і що б там пащекував про інші її члени, слабими ніхто ніколи не вважав, бо, як знали всі, Енн мала чудові, білі, дебелі й пружні груди, тому, що може бути природніше з погляду розуму такого не дуже розумного чоловіка, як Джек, прикутого до своєї слабкогрудої жінки, ніж ця постійна думка про головну і єдину принаду Енн, таку білу, таку дебелу, таку пружну, думка, яка не лежить спокійно, а весь час набухає, зростає, білішає, дебелішає та пружнішає і витісняє геть з голови усяку думку про інші частини тіла Енн (досить численні, до речі), де нічим ні білим, ні дебелим, ні пружним і не пахло, а де натомість не продихнути було від усього сирого, навіть зеленого, хирлявого та обвислого.
У зв’язку з цими подіями називали й інші імена — Енниного дядька Джо, Білла, Джіма та її небожів, сліпанжу Білла та калічку Мета, Шона та Саймона.
Багато хто, зваживши все як слід, дійшов висновку, що ні знайомі, ні родичі тут ні до чого, і називав імена багатьох чужинців, які здатні були на таке.
І ще за чотири місяці, коли і тієї зими вже лишилося з комареву ногу і дехто вже нюхом чув весну, братів Джо, Білла та Джіма, які загалом давали вкупі більше, як сто дев’яносто чотири роки, за якийсь тиждень віднесли на цвинтар, старшого, Джо, в понеділок, Білла, молодшого від нього на рік, через день, у середу, і Джіма, молодшого за них, відповідно, на два роки й на рік, у п’ятницю, після чого старий Том позбувся синів, Мей і Кейт — чоловіків, Мей і Шарп — братів, Том, Джек, Ган, Дон і Сем — батьків, Мег і Ліл — свекрів, Енн — дядьків, Саймон, Енн, Бріді, Том, Шон, Кейт, Білл, Мет і Семові діти від небіжчиці Ліз — дідів, Роуз, Серіз, Пет і Леррі — прапрадідів.
Ці події відкинули жаданий день, з якого все ще не зводили своїх очей усі Лінчі, хоча вже не з тим завзяттям, як колись, десь аж на сімдесят років назад, тобто туди, де не лишалося місця ні для високої надії, ні для конкретних сподівань, бо старий Том, наприклад, що день Божий все плохішав і бубонів: чому він забрав моїх трьох хлопчиків, а мене з цими клятими кольками тут залишив? Заявляючи тим самим, що він волів би, аби його хлопців, які хоча й потерпали від власних болячок, але не відали невблаганних судом і спазмів у ділянці сліпої кишки, залишили тут, а його, з усіма його кольками, забрали звідси. Та й інші члени родини дедалі слабшали, кволішали і навряд щоб довго протрималися.
І усіх їх гризли докори сумління, тих, хто казав, ніби це дядько Джо, і тих, хто казав, що це дядько Білл, і тих, хто казав, що це дядько Джім устругнув таке з Енн, бо всі вони, перш ніж їх винесли на цвинтар, гарно висповідалися священикові, а священик той був давній і дуже близький друг усієї родини. І от над тілами братів здійнялася хмара голосів, повисіла трохи і розмаялася серед живих, той голос опустився сюди, цей — туди, ті — трохи далі, ці — трохи ближче, кожен на своє місце, до живих, і жоден з голосів не ширяв серед тиші. І от із тих, хто жив у добрій злагоді, багато хто зазнав неладу і звади, а з тих, між ким панувала незлагода, багато хто зажив лагідно, хоча дехто з тих, що колись був із кимось у згоді, так її і не позбувся, а з тих, у кого десь щось розладналося, так його до ладу й не довів. Так зав’язалися і забуяли нові дружні стосунки і нові ворожнечі, хоча і давні дружні стосунки і давні ворожнечі теж ніде не поділися. Одне слово, все було, як і завше, хіба що трохи місцями помінялися. І не знайшлося жодного голосу, який би не був або за або проти цього, жодного. Кожен щось або ганив, або захищав, або захищав, або ганив, але казав протилежне тому, що казав до того. Хоча знайшлися і такі, що казали те саме, що й раніше, чимало таких було. Але ще більше таких, які цього не казали. І причина скоріше полягала в тому, що не тільки ті, хто щось таке казав про Джіма, Білла та Джо, тепер по їхній смерті втратили всяку можливість пащекувати про них і змушені були пащекувати про когось іншого, через те що Білл, Джо і Джім, попри всю свою тупість, були не настільки тупими, щоб не скористатися з нагоди і не зізнатися у всьому, що вони зробили чи не зробили з Енн, священикові, перш ніж їх віднесуть на цвинтар, так от, не тільки ці пащекуни, а й багацько з тих, хто взагалі нічого про Джіма, Джо та Білла не казали, опріч хіба що того, що це не вони вчинили таке з Енн, тобто смерть Джо, Джіма та Білла аж ніяк не завадила казати їм того, що вони завше про це казали, так от, вони теж, зачувши тих, що звикли їх ганити і кого вони завше ганили, а тепер, значить, ні, то вони воліли більше нічого подібного не казати про це, а казали щось зовсім нове для того, щоб краще чути тих, хто їх ганив, та й щоб самим ганити якомога більше тих, хто ще перед смертю Білла, Джо та Джіма завжди їх ганив і кого вони ганили. Бо, хоч як це дивно, але ніде правди діти — ті, хто взагалі щось говорять, роблять це скоріше задля того, щоб когось ганити, аніж хвалити, а причина цього, очевидно, така, що коли суперечиш комусь, то голос здіймається куди вище, ніж коли з кимось погоджуєшся.
Всі ці відомості про їжу й собаку Уот зібрав з уривків розмов, які точилися вечорами між карликами-близнюками Ганом і Доном. Бо саме вони щовечора підводили зголоднілого собаку до дверей. Вони це робили з дванадцяти років, тобто уже чверть століття, і не припиняли цього діла весь час, поки Уот служив у містера Нота, точніше, поки він з першого поверху перебрався на другий, бо після того він утратив усякий зв’язок з нижнім поверхом і не бачив ні собаки, ні тих, хто його приводив. Але то були, безумовно, Ган і Дон, бо хто ж, як не вони, щовечора, о дев’ятій годині, приводили собаку на подвір’я містера Нота під самі задні двері, бо то були хлопці міцні, завзяті і до своєї роботи хапкі.
Коли Уот почав служити у містера Нота, то це вже був шостий за двадцять п’ять років собака, якого Ган і Дон приводили харчуватися на це подвір’я.
Собаки, які доїдали залишки їжі містера Нота, не могли похвалитися довгим віком. Та це й природно. Бо, окрім того, що собаці перепадало вряди-годи на сходинках біля чорного ходу, підхарчитися йому було, як не крути, а нічим. Та й якби його час від часу підгодовували чимось іншим, окрім тієї страви, яка лишалася після містера Нота, то це зіпсувало б апетит і завзяття, з яким він накидався на недоїдки містера Нота. Та й ні Ган, ні Дон, прокидаючись вранці, ніколи не знали, стоятиме чи не стоятиме ввечері на сходинках біля дверей чорного ходу будинку містера Нота казанок із такою на диво тривною й поживною стравою, що лише не на жарт вихарчуваний собака здатен її всю упорати. А саме до такого вони мусили завжди бути готові.
Додайте до цього й те, що їжа містера Нота завжди була зажирна і загаряча як для собаки. Додайте до цього і те, що собака зазвичай був на цепу і майже не рухався. А як же інакше. Бо якщо його відв’язати і дати йому змогу швендяти де попадя, то він би пожер усі кінські кізяки на дорогах і всякий інший непотріб, який валяється на землі, і зіпсував би собі весь апетит назавжди, мабуть, а то й узагалі повіявся б десь і ніколи не вернувся б.
Коли Уот поступив на службу до містера Нота, туди приводили собаку, яку звали Кейт. Кейт була собакою винятково незугарною. Навіть Уот, який через всю любов до пацюків ставився до собак упереджено, і той не міг пригадати бридкішої за Кейт. Розмірами вона не дуже вдалася, але й дрібною її не можна було назвати. Це була середнього розміру собака з огидною зовнішністю. Її назвали Кейт не на честь, як дехто вважав, Джімової Кейт, яка так невдовзі стала вдовою, а на честь іншої Кейт, такої собі Кетті Бірн, далекої родички дружини Джо Мей, котра теж невдовзі стала вдовою, і оцю Кетті Бірн полюбляли як Ган, так і Дон, яким вона, як бувала у них, завжди дарувала гостинець — фунтик жувального тютюну, бо як Ган, так і Дон без тютюну не могли і кроку ступити, все жували його та жували, але ніяк не могли нажуватися досхочу.
Кейт іздохла, коли Уот був ще на першому поверсі, її замінили собакою на прізвисько Цис. Уот не знав, на честь кого того собаку назвали Цисом. Якби він запитав, узяв би, вийшов би і звернувся б до них, чуєш, Гане, або послухай, Доне, Кейт, я знаю, названа так на честь Кетті Бірн, а на честь кого названо Циса? Тоді б, може, він і дізнався про те, що хотів. Але хоч як би Уотові кортіло про щось дізнатися, він ніколи не переходив певної межі. Бували моменти, коли він відчував неабияку спонуку і вже ладен був, особливо коли бачив, які почуття викликало це ім’я у Гана і Дона під час, скажімо, віддання певних наказів, отже, ладен був повірити, що саме так звали якогось їхнього друга, якогось друзяку-побратима і що саме на його честь вони назвали свого собаку Цисом. Але то було лише припущення, і в інші моменти Уот був схильний гадати, що собаку назвали так не на честь якоїсь людини, Циса, а просто, щоб якось назвати, тобто визначити, для нього самого, для інших, вирізнити з-поміж інших собак, а ім’я Цис було нічим не гірше за всі інші, навіть милозвучніше за цілу низку інших імен. Коли Уот з першого поверху перебрався на другий, Цис іще був живий. А що сталося після того з собакою і з близнюками-карликами, він і гадки не мав. Тільки-но він опинився нагорі, як нижній поверх зник з його очей і вилетів геть з голови. Це можна вважати дуже сприятливим збігом обставин, коли щось водночас зникає і з очей, і вилітає геть з голови. Хіба ж ні?
В Уотові обов’язки входило зустрічати Гана з Доном, коли вони приходили під двері зі своїм собакою, і, якщо лишалася якась їжа, стояти й пильнувати над ними, щоб не лишилося ані атома поживної страви. Але не минуло й двох-трьох тижнів, як Уот, ні з ким не порадившись і не спитавши дозволу, раптом занедбав свої обов’язки. З того часу він, якщо лишалася якась їжа для собаки, виносив її за двері, ставив на сходинки, висипав у собачий полумисок, запалював вогонь в коридорі, який і найтемнішої ночі освітлював сходи, крім того, він приладнав до собачого полумиска кришку, яка міцно кріпилася до вінець тугими зажимами. Так Ган і Дон поступово привчилися розуміти: якщо на сходинках не було собачої миски, значить, сьогодні їжі для Кейт або Циса не передбачалося. Їм не треба було грюкати у двері і цікавитися, бо одного погляду на порожні сходинки було досить. Вони навіть привчилися розуміти: якщо в коридорі світла немає, значить, і їжі для пса теж немає. Вони також точно визначили собі місце, звідки видно було коридорне вікно, щоб або заходити на подвір’я, якщо там світилося, або розвертатися і йти додому, якщо в коридорі було темно. На жаль, користі від такої звички не було ніякої, бо коли Ган і Дон зненацька виходили з-за кущів, завертали за ріг і поспішали до дверей чорного ходу, то побачити коридорне вікно вони аж ніяк не могли, бо воно виходило на протилежний бік, і дізнавалися вони, є там світло чи немає, лише підійшовши впритул до дверей, так близько, що можна було дотягнутися до них палицею, аби бажання було. Але Ган і Дон навчилися з часом дізнаватися ще на відстані десяти-п’ятнадцяти кроків, світиться коридорне вікно чи ні. Бо світло з коридорного вікна, хоча й невидиме з іншого боку стіни, все ж кидало відблиск на все довколишнє повітря, відблиск, який у сутінках, а особливо темної ночі, можна було побачити з відстані не менше десяти-п’ятнадцяти кроків. Отже, від Гана і Дона вимагалося лише темної ночі пройтися темною вулицею до того місця, звідки, якщо коридорне віконце світилося, було видно тьмяний драглистий відблиск, який тріпотів, зависав у повітрі, а вже від того місця або крокувати вперед до дверей, або розвертатися і через ворота йти собі геть із подвір’я. А у розпалі літа тільки порожні сходи або сходи, увінчані мискою з собачою стравою, могли сказати Гану, Донові, Кейт чи Цисові, є сьогодні харч для собаки чи немає. Бо у розпалі літа Уот не запалював світла в коридорі, якщо лишалася їжа для собаки, ні, бо у розпалі літа сутеніло десь близько пів на одинадцяту, якщо не об одинадцятій, і двері, а вони виходили якраз на захід, поглинали спалахи літнього світила, що несамовито конало. Розпалювати світло в коридорі за таких умов означало б марнувати гас. Але більш як три чверті року завдання Гана і Дона значно полегшувалося у світлі того, що Уот відмовлявся стояти над собакою, коли той їв свою страву, але виконував всі свої інші обов’язки. Після цього Уот, якщо він цього вечора одразу після восьмої виносив миску, зразу ж після десятої забирав її на кухню, мив і ставив на полицю для завтрашнього вжитку, тоді замикав на ніч двері і піднімався сходами, тримаючи лампу високо над головою, щоб видно було, де на які сходинки ставити ноги. І ці сходинки кожної ночі здавалися не такими, як учора, вчора, припустімо, вони були стрімкі, сьогодні — низькі, вчора — довгі, сьогодні — короткі, вчора — широкі, сьогодні — вузькі, вчора — безпечні, сьогодні — небезпечні. Так він щоночі після десятої дряпався ними, наступаючи на тремкі й мерехтливі тіні.
Те, що Нот, перепрошую, Уот відмовився наглядати за собакою, коли той поглинав страву містера Нота, могло б мати, якщо замислитися, дуже серйозні наслідки як для Уота, так і для господарства містера Нота.
Уот чекав, що ось-ось щось таке мусить статися. І разом з тим він ніяк не міг вчинити інакше. І попри все те, що він терпіти не міг собак, а любив пацюків, він просто не міг вчинити інакше, хочете вірте, хочете — ні. І при всьому тому нічого такого не сталося, все начебто йшло так, як і завше. Ніяка кара не впала на Уотову голову, блискавка його не вразила, і господарство містера Нота пливло собі не кляте, не м’яте, не минаючи ні дня, ні ночі, не втрачаючи звичного спокою і благості. І Уот ходив весь час і дивувався, як же це він зважився так зухвало зазіхнути на таку віками освячену традицію, та таку шани гідну установу. Але він не був таким уже повним йолопом і не виводив з цього окремого епізоду принцип майбутньої поведінки або приклад для подальшого непослуху, боронь Боже! Бо насправді Уот прагнув скрізь і завжди робити лише так, як йому кажуть і як велить звичай. Якби він коли й був змушений переступити закон, як у тому випадку, коли відмовився бути присутнім при годуванні собаки, то робив це не інакше, як страждаючи, зазнаючи пекучих докорів сумління, і супроводжував своє порушення такими застереженнями, і робив це так м’яко, чемно й тактовно, що зводив усю свою провину майже нанівець. Та й уся ця провина, як знати, може, вона зараховувалася йому як чеснота? І він гамував своє здивування і неспокій, розваживши, що нехай цієї миті його й не було покарано, але так буде не вічно, і якщо зараз шкода, яку він заподіяв господарству містера Нота, і не вийшла нагору, то рано чи пізно усе стане явним і на ньому окошиться, спочатку у вигляді дрібного синця, який дедалі більшатиме, дебелішатиме, аж поки все тіло не стане суцільною чорно-синьою пухлиною. З невідомих причин Уот деякий час вельми цікавився, та де цікавився, день і ніч тільки й думав що на цю собачу тему, що от як так сталося, що на цьому світі з’явився собака і жив тут, на нього йшли неабиякі кошти, не кажучи про піклування і догляд, заради того лише, аби він доїдав рештки страви містера Нота, коли той зволював щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого значення, якого воно, мабуть, і не варто. Бо якби не така пильна увага, хіба б він так довго бився над цим питанням? Чи думав би він так довго про всю родину Лінчів, якби одним з його обов’язків не було щоночі переходити подумки із собаки на Лінчів, із Лінчів на собаку, а іншим його обов’язком, ясне діло, був нагляд за недоїдками містера Нота. Але про собаку Уот якщо й думав, то думав набагато більше й охочіше, ніж про Лінчів або про недоїдки містера Нота. Але ці думки не були аж надто тривалі, як і всі інші подібні думки. І все ж, коли вони тривали, то поглинали усю його розумову енергію. Але варто було Уотові збагнути складну машинерію процесу надходження залишків їжі, виставляння їх за двері і залучення до цієї операції собаки, як він втрачав усякий інтерес до цієї роботи і давав своїй голові трохи спокою. Звичайно, Уот ні на мить не важив на осягнення суті дій сил, залучених у цю гру, і не замірявся встежити за всіма формами, яких ця гра набувала, і не сподівався добути якісь відомості бодай про себе самого чи про містера Нота, ні, категорично ні. Але потроху він принатурився обертати усяку свою тривогу і неспокій в слова, робив з цих давно зужилих слів подушку і клав її собі під голову. Помалу-малу, докладаючи певних зусиль. От Кейт, приміром, поглинає страву зі своєї миски, а над нею зависають карлики — скільки зусиль довелося йому докласти, аби зрозуміти, що воно все означає, хто тут виконавець, що він виконує і яке воно, це виконання, а також хто тут потерпає, за що, яке воно, це потерпання, і звідки усі ці форми, котрі не чіпляються за землю корінням, як взяти хоча б оно квітку вероніку, а мигтять і розчиняються в темряві.
Ерскін ганяв собі сходами з поверху на поверх. Уот — ні, він спускався долі лише вранці, коли прокидався і розпочинав новий день, і підіймався нагору один лише раз, перш ніж лягав спати і розпочинав нову ніч. Якщо, звичайно, вранці не забував чогось у своїй спальні або увечері на кухні — чогось такого, без чого йому — як без рук. Тоді, що вдієш, він вертався нагору або вниз і забирав річ, ту саму, потрібну йому. Але таке траплялося дуже рідко. Та й що б таке Уот міг забути, без чого йому як без рук удень чи вночі? Свій носовик хіба що. Але він ніколи його не використовував. Свою коробочку для мокроти? Ні, він ніколи отак привселюдно не став би вертатися за своєю коробочкою для мокроти. Ні, Уот просто не міг забути нічого такого, без чого йому було б як без рук упродовж чотирнадцяти чи п’ятнадцяти денних чи дев’яти-десяти нічних годин. І все ж час від часу він забував якусь дрібничку, заради якої змушений був вертатися, бо без неї ні вдень, ні вночі він не міг ступити ані кроку. Але таке траплялося дуже рідко. Здебільшого він спокійно перебував уночі у своїй крихітній спальні на третьому поверсі, а вдень — на першому, на кухні здебільшого, або там, де того вимагали його обов’язки, або в садку, на дереві чи під деревом, чи на землі, спиною до дерева чи куща, або у плетеному фотелі. Ні на другому, ні на третьому поверсі в нього ніяких справ не було. Хіба що застелити ліжко й замести підлогу, що він і робив натще, перш ніж вранці спускатися долі. У той час, як Ерскін на перший поверх не потикався, а весь час робив щось на другому, Уот не знав і не дуже розпитував, що саме мав Ерскін робити. Але в той час, як Уотова робота на першому поверсі вимагала, щоб він тихо і невідлучно держався свого поверху, Ерскінова робота на другому поверсі цього не вимагала, через що він і сновигав сходами з другого поверху на третій, з третього — на другий, тоді з другого — на перший і знову на другий, без усякої, як здавалося Уотові, видимої причини, хоча в цьому питанні ніхто від Уота не вимагав і не сподівався якоїсь видючості, бо він же не знав і не дуже розпитував, що саме мав Ерскін робити на другому поверсі. Хоча не можна й казати, що Ерскіну зовсім не сиділося на другому поверсі, ні, сиділося, просто Уотові здавалося, що він занадто вже часто сновигав униз і вгору по сходах, і це Уота вкрай дивувало, як недовго Ерскін перебував нагорі після того, як він туди видерся, і перед тим, як звідти помчав долі, і як недовго він долі затримувався після того, як туди збіг, і перед тим, як він звідти вшився, ну і, звичайно, його дивувала частота пересування і одвічний поспіх, з яким Ерскін мотався туди, звідки щойно прибіг. А якби хтось поцікавився, звідки це Уот, який жодного разу не був на третьому поверсі зранку до ночі, звідки він знає, скільки часу Ерскін проводить на другому поверсі, ледве туди діставшись, то у відповідь він, либонь, почув би, що Уотові, який сидів собі на нижньому поверсі, було добре чути, як Ерскін гупає сходами, кваплячись на верхній поверх, тоді майже без перерви, гупаючи сходами, кваплячись на середній поверх. Причина ж цього явища полягала, мабуть, у тому, що звук без усякої перешкоди легко й швидко линув димарем, який вів із кухні на самий дах.
Уот не вимагав велемовних пояснень і не питав, що ж воно все означає, бо він казав: Уотові колись свого часу усе це як слід розтовкмачать, тобто тоді, коли Ерскін піде, а хтось інший прийде. Все ж він не заспокоювався, аж поки сказав за допомогою стислих, не зв’язаних між собою фраз, точніше уривків фраз, між якими пролягали чималі паузи: може, містер Нот посилає його то на нижній, то на верхній поверх із якимось дорученням, ще й каже йому, чуєш, Ерскіне, не барися, а поспішай до мене, ти зрозумів? Поспішай. Але що то за доручення? Піднести якусь дещицю, яку він не взяв, а тут йому раптом закортіло її мати, — гарну книжку, віхоть вати або цигарковий папір. Або йому закортіло, щоб Ерскін визирнув у вікно на горищі і подивився, чи не чимчикує там хтось до їхнього дому, а ні, так щоб Ерскін зиркнув під сходи і пересвідчився, чи на місці фундамент, чи, бува, нічого йому не загрожує. Але ж тут, під сходами, я й так пильную фундамент, бо цілий день не виходжу з кухні. Хоча може бути, що містер Нот довіряє Ерскінові більше, ніж мені, бо Ерскін працює тут довше, ніж я, а я — менше, ніж Ерскін. Це, однак, зовсім не схоже на містера Нота, вічно чогось жадати і ганяти Ерскіна, щоб той виконував кожну його забаганку. Але що я знаю про містера Нота? Нічого. Тому ті вчинки чи риси, які видаються мені типово Нотовими, можуть виявитися аж ніяк не Нотовими, ці вчинки чи риси, які на позір здаються зовсім не Нотовими, можуть виявитися типово Нотовими, хіба ж тут вгадаєш. А може, містер Нот ганяє Ерскіна вниз і вгору, щоб його здихатися бодай на кілька хвилин. Ерскіну теж міг остогиднути другий поверх настільки, що він не раз і не два змушений бігати на третій поверх ковтнути повітря, тоді знову не раз і не два бігати по те саме повітря на перший поверх чи навіть у сад, так само, як деякі види риб, що водяться у певних водах, щоб утриматися на середній глибині, змушені то підійматися до поверхні, то опускатися на океанське дно. А чи існують такі риби в природі? Так, зараз такі риби існують. Але що означає «остогиднути»? А що, як містер Нот випромінює щось на зразок хвиль, що якимсь незбагненним способом збурює почуття смутку та пригніченості, а можливо, що й почергово то ті, то інші. Але це аж ніяк не узгоджується з моєю концепцією щодо містера Нота. А яку ж саме концепцію щодо містера Нота я маю? А ніякої.
Уота цікавило, чи пройшли Арсен, Уолтер, Вінсент та інші через той етап, на якому зараз закляк Ерскін, а також чи доведеться йому, Уотові, свого часу теж не минути цього етапу. Уоту нелегко було уявити, щоби Арсен або він могли так поводитися. Але існувало безліч усяких речей, які Уотові нелегко було уявити.
Інколи серед ночі містер Нот натискав на кнопку, в кімнаті Ерскіна дзеленчав дзвоник, Ерскін підводився і спускався на другий поверх. Уот про це знав, бо, лежачи в ліжку, чув, як тілінькає дзвіночок — тілінь-тілінь! — як Ерскін підводиться і спускається долі. Він чув, як дзеленчить дзвінок, бо ще не заснув або спав тільки наполовину, або лиш куняв. Бо це є річ нечувана, щоб дзеленчання дзвіночка не чув той, хто лежить десь поруч, той, хто заснув тільки наполовину або лиш куняє. Або Уот чув якщо й не саме дзеленькання дзвіночка, то звуки, які робив Ерскін, підводячись і спускаючись долі, що, по суті, можна прирівняти до дзеленчання дзвінка. Бо невже Ерскін підводився б і спускався б долі, якби дзвінок мовчав? Ні. Він міг би підвестися й без дзвінка, тільки якби йому закортіло справити малу і велику потреби у свій великий білий горщик. Але отак, щоб підвестися і спуститися долі без дзвінка, ні, ні в якому разі. А якби сталося так, щоб Уот міцно заснув або поринув у глибоку задуму чи ще у щось глибоке, а дзвінок тим часом дзвенів, аж заходився, а Ерскін підводився та й підводився, спускався та й спускався, тоді з усіх Уотових припущень вийшов би пшик і ніякої мудрості. Але то все пусте. Бо Уот не раз і не два чув, як дзвеніло, як Ерскін підводився і спускався, і цього досвіду вистачило, щоб дійти висновку, що інколи серед ночі містер Нот натискав на кнопку, після чого Ерскін слухняно і згідно з наказом підводився і спускався долі. Бо чий же ще палець, як не містера Нота, не Ерскінів і не Уотів, міг натискати на кнопку дзвоника? Та й чим ще, як не пальцем, великим чи вказівним, можна натиснути на кнопку дзвоника? Носом? Пальцем ноги? П’яткою? Зубом? Коліном? Ліктем? Чи ще якимось виступом типу кістки, хряща або м’яза? Тільки так і не інакше. Але чиїм виступом, як і не містера Нота? Уот ніколи жодним із своїх виступів не тиснув на кнопку, у цьому він був абсолютно певен, бо в його кімнаті не було кнопки дзвоника. Та й якби він підвівся і спустився туди, де була кнопка дзвоника (а він не відав, де вона є), і натиснув на неї, то чи встиг би він прибігти назад до своєї кімнати, плигнути в ліжко, ще й закуняти, перш ніж почути з того місця, де він лежав, тобто з ліжка, бадьористі передзвони? Річ у тому, що Уот в жодному з покоїв містера Нота ніколи не бачив ні дзвінка, ні його кнопки й не чув, щоб десь щось дзвеніло, крім, звичне діло, випадків, що так його пантеличили. На першому поверсі, він би міг присягнути, ніякого дзвоника не було, а якщо й був, то так спритно десь замаскований, що й слідів його годі було дошукатися на стінах та по одвірках. Телефон у домі був, аякже, стояв у коридорі. Але вночі у Ерскіновій кімнаті дзвонив не телефон, а дзвінок, їх Уот ніколи не сплутав би, звичайний, скоріше за все білий електричний дзвіночок, із тих, що їх тиснеш пальцем, а вони роблять — дзінь! Тоді відпускаєш палець — і западає тиша. Та й Ерскін, якщо це він натискав на кнопку дзоника, мусив робити це у своїй кімнаті, не підводячись з ліжка, що витікало з тієї тупанини й човгання, яке здіймав Ерскін, підводячись з ліжка одразу ж після дзвінка. Але ж чи могло бути таке, щоб в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг, не підводячись з ліжка, тиснути пальцем, а в Уотовій — ні, ніде ні, нічого. Та й якби в Ерскіновій кімнаті був дзвоник, на який він міг тиснути, не підводячись з ліжка, то для чого йому було б це робити, якщо він знав, що, зачувши дзвінок, має негайно вискакувати з теплого ліжка і бігти, не одягнувшися як слід, бігти на другий поверх? Якби Ерскіну не лежалося у зігрітому ліжку й кортіло повештатися напівголому по сходах, то невже ж він не міг уволити свою примху і без натискання на дзвоник? Чи ж Ерскін з глузду зсунувся? А може, і в нього самого, Уота, клепка якась відскочила? Та й містер Нот, чи все в нього було гаразд з головою? А що, як вони всі утрьох збожеволіли?
Питання про те, хто ж натискав на кнопку дзвоника, що дзеленчав серед ночі у Ерскіновій кімнаті, довго не на жарт турбувало Уота, позбавляло його сну і примушувало серед ночі скидатися. Якби Ерскін був хропієм і дзеленчання дзвоника збігалося з його хропаками, тоді б, гадав Уот, таємниця розсіялася, немов туман на сонці. Але ж Ерскін не був хропієм. Хоча варто було його побачити і почути, як він співає, щоб одразу вирішити: хропко, хропунище. І все ж хропієм він не був. Тому дзвоник завжди лунав серед тиші. Але ще трохи поміркувавши туди й сюди, він дійшов висновку, що якби дзеленчання дзвінка збігалося з хропаками, то це б не розсіяло таємниці, а тільки б заплутало всяке розслідування. Бо хіба не міг той самий Ерскін удати, ніби хропе у ту саму мить, коли тягнувся рукою до дзвінка і натискав на кнопку, а то й взагалі творити цілу низку підготовчих хропунчиків, які б завершилися одним потужним хропачидлом, який збігся би із дзвоником, і все заради того, щоб ошукати Уота, примусити його думати, ніби не Ерскін, лежачи у своєму ліжку, а містер Нот десь із іншого кутка будинку тисне на кнопку дзвінка? І от, зрештою, той факт, що Ерскін не хропе, а дзвінок лунає серед тиші, наштовхнув Уота на думку, що на кнопку дзвоника міг натискати не Ерскін, як одразу йому здалося, ні, не Ерскін, бо це мусив бути сам містер Нот. Бо якби на кнопку натискав Ерскін і намагався б приховати цей факт, то він би у ту мить хропів або у якийсь інший спосіб маскував би свої дії й наміри, прагнучи переконати Уота, буцімто це не він, Ерскін, а містер Нот натискав на кнопку. Аж тут Уот збагнув, що Ерскін же ж міг натискати на кнопку, не замислюючись, почує хтось дзвоник чи ні, тобто все це робив сам він, і для цього йому не треба було ні хропіти, ні маскуватись, а лише натискати, граючись, натискати на кнопку і слухати, як серед тиші видзвонює дзвоник, щоб Уот лежав і до ранку сушив собі голову. І от Уот вирішив, що йому конче треба оглянути Ерскінову кімнату, щоб голова не пухла від подібних думок. Тоді він зможе подумати про щось інше, а цю проблему викинути геть з голови, як викидають бананове чи помаранчеве лушпиння.
Уот міг би спитати Ерскіна, підійти до нього й сказати йому, скажи мені, Ерскіне, чи є у тебе в кімнаті дзвінок, є чи немає? Але б це наполохало Ерскіна, а Уот цього не хотів. Або Ерскін міг би відповісти — так! У той час як правильна відповідь була — ні! Або ні, в той час, коли насправді йому слід було б відповісти так! Або ж він міг сказати щиру правду, так! Або ні! Але Уот йому б не повірив. І тоді Уот ускочив би у ще більшу халепу, та й Ерскіна б це наполохало.
А так Ерскінова кімната була завжди замкнена, а ключ від неї лежав у Ерскіновій кишені. Або, точніше, Ерскінова кімната ніколи не була незамкнена, а ключ ніколи не залишав Ерскінової кишені більш як на дві-три секунди, рівно настільки, щоб Ерскін міг видобути його з кишені, відімкнути двері іззовні, прослизнути до кімнати, замкнути двері усередині і тицьнути ключ до кишені або ж дістати ключ із кишені, відімкнути двері зсередини, вислизнути з кімнати, знову замкнути двері іззовні і тицьнути ключ до кишені. Бо якби Ерскінова кімната завжди була замкнена, якби ключ завжди був у Ерскіновій кишені, тоді сам Ерскін, хоч який би моторний він був, не зміг би шастати то до кімнати, то з неї, як він це робив, або йому довелося б користуватися для цього вікном або димарем. Але, шастаючи через вікно, він не міг би не скрутити собі в’язи, а шастаючи через димар, не міг би не вкоротити собі життя, розбившися насмерть.
Замок на тих дверях був такий, що підібрати до нього ключика Уот не зміг. Уот умів відмикати прості замки, а оті, котрі трохи складніші, — то зась!
Та й ключик такий підробити Уот теж не зміг. Він умів підробляти прості ключі у слюсарній майстерні, у лещатах, за допомогою терпуга і припою, відпилюючи зайве і приварюючи те, чого бракує, аж доки виходив інший простий ключик, мов дві краплі води схожий на перший.
Але Уот ще тому не зміг підробити Ерскінів ключ, бо він ніколи, ні на мить не тримав його в руках. А як же тоді Уот дізнався, що в Ерскіна був не простий, а складний ключик? А так, що він застромлював у замкову щілину дротик і довго ним там ворушив та совав.
Потім Уот сказав: складнішими ключами можна відімкнути прості замки, а от простими ключами складні замки не відімкнути ніколи. І ледве він це встиг промовити, як його охопило каяття, хоча й вороття не передбачалося, бо те, що мовлено, ні забуттю, ні переробці не підлягає. Хоча трохи згодом він якщо й каявся і шкодував, то зовсім не завзято. А ще трохи згодом, то все його каяття й шкодування мов лизь злизав. А перегодом слова ті знову йому сподобалися, як і тоді, коли вони м’яко та веселково-улесливо вібрували в його черепній коробці. А трохи згодом він знову заходився шкодувати й картати себе за те, що пробовкнувся. І так далі. Доки вся гама його почуттів не звелася до докорів сумління та до самовдоволення, головним чином до докорів, які раніше якщо й виникали, то не через наведені вище слова. І на цьому слід, мабуть, зупинитися трохи детальніше, бо там, де йшлося про інші слова, Уот поводився саме так, а не інакше. І хоча в його житті бувало таке, що, на мить замислившися, він одразу й назавжди визначав своє ставлення до певних слів, перш ніж вони одзвучать, тобто вони йому або більш-менш подобалися, або більш-менш не подобалися відтоді й надалі, хоча похвалитися сталістю свого ставлення до різних слів він не міг, о ні, ні в якому разі, бо думав про них здебільшого сьогодні так, завтра інакше, поки зовсім не чманів у здогадках, навіть коли то були звичайні та скромні слова на зразок наведених вище, однозначні за змістом та сумирні за формами, то все йому було байдуже, він все одно не тямив, хоч як напружував з року в рік мозок, що йому слід думати, принижувати, підносити їх чи розвернутися до них байдужим задом.
А якщо уже й Уот не відав того, що Ерскінів ключ був не простим ключем, то звідки ж мені чи комусь іншому про це знати. Бо все, що я знав про містера Нота й про все, що стосується містера Нота, а також про Уота і про все, що стосується Уота, про все це дізнався я від Уота і тільки від нього. А якщо всі мої відомості про містера Нота, про Уота й про все, що їх стосується, видаються комусь мізерними, то причиною є Уот, який сам або знав жалюгідно мало, або не збирався німого казати. Але свого часу, починаючи цю історію, він запевняв мене, що розкаже геть чисто про все, та й потім, за кілька років, коли він закінчив свою розповідь, то повторив, що від мене він не приховав геть нічого. Тоді я йому повірив, і за кілька років — також. І після того, як усе було мовлено і Уот щез, я все ще продовжував йому вірити. І справа не в тому, що існують докази того, що Уот повідав усе, що знав, або що він щиро цього прагнув, та й де ж їх узяти, якщо я про все це дізнався зі слів Уота, а Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та всі інші зникли задовго до того, як з’явився я. І мова тут не про те, що буцімто Ерскін, Арсен, Уолтер, Вінсент та інші могли б щось про Уота сказати, ну хіба Арсен трошки та Ерскін більше, але також небагато, одне слово — не могли вони цього сказати, а от повідати щось про містера Нота могли б. Тоді б ми мали змогу порівняти спогади про містера Нота, які залишив Ерскін, тоді Арсен, Уолтер та Вінсент, зі спогадами про містера Нота, почутими з вуст Уота. То була б вельми цікава розумова вправа. Але вони зникли задовго до того, як я з’явився.
Але це не означає, що Уот не залишив ніяких відомостей про те, що тоді діялося, відбувалося чи було, або що він до цієї розповіді не доточив і такого, чого ніколи ніде не траплялося, не відбувалося і не було. Вище вже зазначалося, як важко було Уотові відрізнити бувалицю від небилиці, те, що було, діялося в будинку містера Нота, від того, чого там аж ніяк не бувало. І в розмові зі мною Уот не робив таємниці з того, що безліч подій, які, судячи з його слів, відбувалися в домі містера Нота, ну й на подвір’ї, звичайно, могли там ніколи не відбуватися, а якщо й відбувалися, то зовсім не ті і не так, так само багато з того, що там, за його словами, було, от саме того там якраз і не було, а того, чого, за його словами, там не було (бо воно є набагато вагоміше), то воно насправді саме й було, і не просто так собі було та й годі, а завжди було. Та й попри все такий чоловік, як Уот, не міг так розповісти про себе, Уота, щоб чогось не викинути, а чогось не додати. Це також не означає, що я несамохіть не викинув нічого з того, що розповів мені Уот, і нічого від себе не додав, хоча я тоді силкувався не пропустити ні слова і ретельно все заніс у свій записничок. А якщо маєш справу з такою оповідкою, як оце Уот розповів, то надзвичайно важко, навіть ретельно все заносячи в записничок, не викинути нічого з почутого і не додати нічого від себе, нічого такого, чого ніхто не казав.
Ключ, про який тут мова, був не з тих, із яких можна зробити відбиток, використовуючи віск, гіпс, шпаклівку чи масло, а все через те, що заволодіти ним навіть на мить не було ніякої змоги.
Бо кишеня, в якій Ерскін тримав ключ, була не з тих, у які Уот міг пролізти. Бо то була не звичайна кишеня, о ні, а кишеня з секретом, пришита спереду до Ерскінової панчохи. Якби Ерскін тримав свого ключа у звичайній кишені, у піджаку, у штанях, хай навіть у камізельці, то Уот, потай від Ерскіна, заліз би туди і міг би вихопити ключа і за лічені секунди зробити відбиток, встромивши його у віск, гіпс, шпаклівку чи масло. Тоді, зробивши відбиток, він міг би вкинути його у ту саму кишеню, звідки він його видобув, перед тим добре витерши ключ об вологу ганчірку. Але залізти в кишеню, пришиту спереду до чоловічої панчохи, хай би навіть той чоловік і дивився у інший бік, так, щоб не викликати його підозри, зробити таке, Уот знав, він немає ніякої змоги.
От якби Ерскін був жінкою… Але Ерскін не був жінкою.
А якби хто запитав, звідки стало відомо, що Ерскін тримає ключа в кишені, пришитій спереду до панчохи, то на це можна відповісти, що Ерскін колись мочився на кущ, а Уот, що в той самий час мочився на той самий кущ, тільки з іншого боку, угледів через гілки, бо то був безлистий кущ, ключ, який вилискував поміж ґудзиків ширіньки.
І так завжди, варто було мені остаточно пересвідчитися у тому, що я не знаю, що саме мені відомо, і Уот не знав, що саме було йому відомо, як можна було побачити, що я таки знав, бо мені сказав Уот, і Уот знав, бо й йому хтось сказав, а як ні, то він сам здогадався. Бо я особисто все дізнавався тільки через Уота. А все, що Уот знав, йому або хтось сказав, або він сам так чи інакше про все здогадався.
Уот міг виламати двері сокирою, ломом, динамітом, але це могло викликати підозру в Ерскіна, чого Уот зовсім не хотів. Отже, враховуючи всі ці обставини і Уотове небажання вдаватися як до подібних, так і до інших заходів, можна припустити, що Уот у тодішньому його стані і з тодішніми його поглядами продертися до Ерскінової кімнати в її тодішньому стані не зміг би ніяк, ніколи й ніяким способом, одне слово, для цього Уот мусив бути не Уотом, а Ерскінова кімната — не Ерскіновою кімнатою.
І все ж, хоча нічого не змінилося, тобто Уот продовжував лишатися Уотом, а кімната — кімнатою, Уот таки пробрався до кімнати і дізнався про те, що його цікавило.
По надобі знайдеш і в кадобі, сказав він і зашарівся, побуряковів, аж доки ніс його набув звичайного кольору, тоді він похнюпив голову і покрутив туди-сюди своїми великими червоними кістлявими руками.
В Ерскіновій кімнаті дзвоник був, але він був поламаний.
Крім цього, там варто було звернути увагу хіба що на картину, яка висіла на стіні, причеплена до цвяха. Посередині, на передньому плані, був зображений круг, описаний, скоріше за все, стрілкою компаса і розірваний у своїй нижній частині. Круг наче віддалявся. Так принаймні Уотові здалося. У глибині картини на сході з'явилася точка, крапка. Круг був чорний. А точка — блакитна, геть-чисто блакитна! А все інше — біле. Уот не знав, завдяки чому виникав ефект перспективи, але ефект був. Уот не міг сказати, як саме створювалася ілюзія руху у просторі і, хоч як це не дивно, у часі, але ілюзія була повна. А ще Уот ніяк не міг вирішити, коли вже круг і точка зійдуться в одній площині. Чи, може, вони вже зійшлися або ось-ось зійдуться? А може, круг перебуває на задньому плані, а точка на передньому? Уоту було цікаво, чи помічають вони одне одного, чи просто ширяють собі навмання під впливом бездушної сили взаємотяжіння або сліпого випадку. Може, гадав він, вони згодом спиняться, погомонять, а то й, як знати, об’єднаються й зіллються або й далі триматимуться кожне власного курсу, як кораблі в океанській імлі до епохального винаходу телеграфу. Хто знає, може, колись вони зіткнуться. Цікаво, метикував він, що саме мав на увазі митець (а в живопису Уот був повний невіглас), круг та його центр у пошуках одне одного чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, власного центра і будь-якого круга, чи круг та його центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга, а чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та власного круга, будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, власного центра та будь-якого круга, чи будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра і власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу (а в фізиці Уот був повним невігласом), і от варто було Уотові подумати, що це ж осьо-сьо воно й є — будь-який круг та якийсь інший центр у пошуках, відповідно, будь-якого центра та власного круга посеред безмежного простору і безконечного часу, як очі його переповнювалися сльозами, які було ні загатити, ні стримати, і вони струменіли по бганках його переораного попереднім життям обличчя і освіжали душу.
Уота також цікавило, як виглядатиме ця картина, якщо її перекинути догори дном, щоб точка була на заході, а отвір — на півночі, або якщо її перевернути й поставити на правий бік, точкою на північ, отвором на схід, або якщо її поставити на лівий бік, точкою на південь і отвором на захід.
Тому він зняв картину з цвяха, випростував руку і заходився перегортати то догори дном, то на правий, а то і на лівий боки.
Але так картина йому подобалася набагато менше, ніж тоді, як вона висіла на стіні. І причина, либонь, полягала в тому, що отвір тоді вже був не внизу. А для того, щоб думка про точку, яка нарешті знайшла своє місце, свій новий дім, і думка про отвір, який розверзся внизу і ніяк не закриється, для того, щоб ці думки і надалі тішили Уота, для цього отвір мусив бути не деінде, а тільки внизу. Знизу ми всі приходимо, казав Уот, униз відходимо, і нічого з цим не поробиш. Мабуть, щось подібне відчував і художник, бо цей круг не крутився, як завжди роблять інші круги, а непорушно плив білим небом, і його отвір незмигно дивився униз. Уот подумав і почепив картину на той самий цвях, із якого він її зняв.
Тоді він, звичайно, не міг думати про всі ці речі і думав лише про деякі з них, а про решту з них він думав згодом. Але ті, про які він думав одразу, наверталися йому на думку і потім разом з тими, про які він спершу не думав, знову і знову. Думав Уот і про інші дотичні речі, про деякі з них одразу, про решту — згодом, але не раз і не два, а безліч разів.
Одна з цих думок була про майно. Кому належала ця картина: Ерскіну, комусь із прислуги, хтось повісив її й залишив чи, може, вона була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота? Внаслідок тривалого і виснажливого метикування Уот дійшов висновку, що картина була невід’ємною і важливою частиною господарства містера Нота.
У відповідь на цю відповідь виникало запитання, якому Уот надавав неабиякого значення: ця картина, вона що, постійно перебувала на цьому місці, у цій частині цього приміщення, як, скажімо, ліжко містера Нота, чи вона мала сенс як одиниця чогось, як одне з багатьох, і могла сьогодні бути тут, а завтра бозна-де, як собаки містера Нота, як його челядь чи як століття, які час від часу спадали додолу з невидимих грон далекої вічності?
Хвильку подумавши, Уот утішився думкою, що картина ця, певно, в домі висить недавно і що невдовзі її замінять іншою, бо вона є лиш одиницею, однією з багатьох.
Інколи Уотові вдавалося міркувати на диво шпарко і нітрохи не повільніше за містера Накібала. А в інші рази його думка тяглася так неймовірно тихо, ніби геть розучилася рухатися, і стовбичила, немов узята правцем. Але й у такі моменти рух її не припинявся, і в цьому вона нагадувала Галілеєву колиску. Уота це неабияк бентежило. Бо на те були вагомі підстави.
З часом Уот що далі, то більше переймався думкою, що до господарства містера Нота нічого ані додати, ані вилучити із нього не можна, і в тому вигляді, у якому воно зараз є, воно було від початку і протриває так до самого кінця у своїх головних рисах і суттєвих проявах, зараз і будь-коли, хоча в цьому випадку всякі прояви суттєві, навіть тоді, коли не можна ні виявити, проявами чого саме вони є, ні довести їх, ні знайти їхні відповідники, а тільки помітити зовнішні зміни, але то була зовнішність, завжди мінлива, як і обличчя містера Нота, в якому завжди щось повільно, але мінялося.
Це припущення, там, де воно стосується картини, невдовзі повністю і так переконливо справдилося. З усіх незліченних припущень, які зробив Уот під час перебування в будинку містера Нота, справдилося, а точніше, викривилося тільки це, що засвідчили подальші події (якщо в цьому випадку можна казати про якісь події). Якщо ж бути ще точнішими, то справдився лише один момент припущення, єдиний момент довгого припущення, довжелезного, але такого, що постійно криво всихало, припущення, яке й становило сутність того досвіду, якого Уот набув, живучи в будинку і, певна річ, на подвір’ї господи містера Нота, припущення, яке мало справдитися і таки справдилося.
Так, нічого не змінилося в господарстві містера Нота, бо нічого не лишилося, нічого не прийшло і нічого не пішло, бо все тільки й робило, що йшло та приходило. Уот, здається, був вельми задоволений цим невибагливим подарунком долі. Він повторював цю свою думку з початку до кінця і з кінця до початку, і вона видавалася йому втіленням небуденної мудрості.
Але під кінець свого перебування на першому поверсі його над усе займало те, скільки ще йому судилося бути на першому поверсі і в його нинішній спальні, перш ніж його переведуть на другий поверх до Ерскінової спальні, і як довго він там буде, на другому поверсі, у Ерскіновій спальні, перш ніж піде звідси назавжди.
Уот ні на мить не сумнівався в тому, що перший поверх ішов у комплексі з його спальнею, а другий — зі спальнею Ерскіна. Але ж чи є щось неприродніше й непевніше, ніж ця комбінація? Як важко було співставити те, що Уот міг осягнути, і чого не міг; так само безглуздо було співставляти те, в чому він мав певність, а в чому сумнівався.
З цього приводу Уот відчував, що він служитиме в містера Нота рік на першому поверсі, а наступний рік — на другому.
На підтримку цього протиприродного припущення він висував такі міркування.
Якщо термін служби спочатку на першому, тоді на другому поверсі не дорівнював одному рокові, в такому разі він мусив бути або менше, або більше року. Але якщо він був менше року, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, йому бракуватиме якоїсь пори року, місяця або дня, усієї днини чи тільки частини її, під час якої світло служби на містера Нота не сяятиме і певна сторінка з ненаписаної книги землі так і залишиться нерозкритою. Бо хоч де, на якій широті ви перебували, але рік — то є такий проміжок часу, за який все про все можна сказати. Але якщо термін служби перевищував рік, тоді, за нормального чергування зими, літа і так далі, завжди лишалася зайва пора року, місяць, тиждень чи день, уся днина чи тільки шмат її, коли світло і тіні служби на містера Нота сяяли і западали вдруге, і певна сторінка з книжки, повної нісенітниці, перегорталася вдруге. Бо для людини, прип’ятої до простору, жоден новий рік не несе нічого нового. Тому рік на першому поверсі — це одна справа, а рік на другому — зовсім інша, бо світло дня на першому поверсі не було схоже на денне світло на другому (попри всю їхню подібність), те саме стосується й нічного світла.
Але навіть Уот не зміг довго приховувати від себе абсурдності цих розумових викладок, згідно з якими термін перебування на службі у містера Нота мав бути для всіх однаковий і неодмінно розподілявся на дві рівні частини. Бо він відчував, що термін служби і характер обов’язків мусив залежати від слуги, від його здібностей та потреб, що існували короткочасні слуги і довгочасні, першоповерхові і другоповерхові, і те, що один може вичерпати (чи навпаки, воно його вичерпає) за два місяці, інший не вичерпає (чи воно його вичерпає) і за десять років, і що як багатьох із першого поверху жахає можлива близькість до містера Нота, так само інших, із другого поверху, жахає можлива віддаленість від нього. Але не встиг він відчути, з одного боку, абсурдність подібних речей, а з іншого, і необхідність речей, відмінних від цих (бо за почуттям абсурдності полюбляє ходити почуття необхідності), як відчув абсурдність тих самих речей, необхідність яких він допіру так гостро відчував (бо назирці за почуттям необхідності полюбляє ходити почуття абсурдності). Бо треба розглядати не службу одного конкретного слуги, а сукупність двох слуг, навіть трьох, а то й безлічі слуг, з яких перший не може вийти, аж доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки вийде перший, а перший не може вийти, доки зайде третій, а третій не може зайти, доки підніметься другий, а другий не може піднятися, доки вийде перший, і кожен вихід, кожне перебування, кожен вхід складається з перебування та входу, з входу та виходу, виходу й перебування, та де, беріть вище! З усіх перебувань й усіх входів, з усіх входів та всіх виходів, з усіх виходів та всіх перебувань усіх слуг, які колись служили й служитимуть на містера Нота. І в цьому довжелезному ланцюзі, що складається з безлічі дрібних ланок, що розпростерся від давно померлих до ще не народжених, поняття довільності якщо і може існувати, то лише у вигляді наперед заданої довільності. Бо візьмемо навмання трьох чи чотирьох будь-яких слуг, Тома, Діка, Гаррі та ще когось. Якщо Том служить два роки на другому поверсі, тоді Дік служить два роки на першому поверсі, а тоді приходить Гаррі, і якщо Дік служить десять років на другому поверсі, тоді Гаррі служить десять років на першому поверсі, а тоді ще хтось приходить, і так повторюється з будь-якою кількістю слуг, термін служби будь-кого із слуг на першому поверсі завжди збігається з терміном служби на другому поверсі його попередника і уривається з приходом його наступника. Але Томові два роки на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими двома роками на першому поверсі, ні приходом Гаррі, та й Дікові два роки на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні приходом Гаррі, та й прихід Гаррі ніяк не зумовлений ні Томовими двома роками на другому поверсі, ні Діковими двома роками на першому поверсі, та й Дікові десять років на другому поверсі ніяк не зумовлені ні Гаррієвими десятьма роками на першому поверсі чи чиїмось там приходом, та й Гаррієві десять років на першому поверсі ніяк не зумовлені ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні чиїмось там приходом, та й чийсь там прихід ніяк не зумовлений (ху! я вже стомився наголошувати на цій клятій частці) ні Діковими десятьма роками на другому поверсі, ні Гаррієвими роками на першому поверсі, ні, хай Бог милує, щоб про таке не думати, ні, бо і Томові два роки на другому поверсі, і Дікові два роки на першому поверсі, і прихід Гаррі, і Дікові десять років на другому поверсі, і Гаррієві десять років на першому поверсі, і прихід того, іншого, — все це зумовлено тим, що Том є Том, а Дік — Дік, а Гаррі — Гаррі, а той, інший — тим, іншим, у цьому бідолаха Уот був абсолютно певний. Бо якби все було інакше, то в будинку у містера Нота, і біля дверей містера Нота, і по дорозі до дверей містера Нота, і від дверей містера Нота — скрізь був би застій і лихоманка, застій від того, що завдання хоча й виконали, але не до кінця, а лихоманка від того, що завдання завершили, але не виконали, застій і лихоманка від того, що пішли і прийшли, але якось запізно, застій і лихоманка від того, що прийшли і пішли, але якось зарано. Але все, що тяжіло до містера Нота і, разом з тим, прагнуло вирватись геть від нього, тобто усякі перебування, приходи й відходи, були геть чисто позбавлені ознак застою і ознак пропасниці, бо містер Нот був притулком, містер Нот був гаванню, в яку заходиш, вільний, ущерть повний спокою, і яку залишаєш з радістю в серці. Гнаний, розхристаний і змучений бурями як назовні, так і всередині? Бурями назовні! Бурями всередині! Такі люди, як Вінсент, як Арсен, як Ерскін, як Уот! Еге-ге! Ні. Тільки під постійним тиском, під загрозою, у поклику бурі, у злиднях, у межах притулку і за цими межами, після втрати спокою, свободи та радості. І річ не в тому, що Уот відчував спокій, свободу та радість, ні, не відчував, ні тоді, ні до того, ніколи. Але він гадав, що, мабуть-таки, він відчував спокій, свободу та радість, а як не спокій, свободу та радість, то принаймні спокій і свободу, або свободу та радість, або радість і спокій. А як не спокій та свободу, чи свободу та радість, чи радість і свободу, то принаймні спокій чи свободу, чи радість, але просто сам того не відчував. Але чому Том — це Том? А Дік — Дік? А Гаррі — Гаррі? Тому що Дік — це Дік, а Гаррі — Гаррі? Тому що Гаррі є Гаррі, а Том є Том? Тому що Том є Том, а Дік є Дік? Уот був не проти. Але на той час ця концепція не була вельми потрібна, а всі концепції, які на часі, не були йому потрібні, Уот ні на мить не розкривав, а ставив десь осторонь, як, припустімо, не розкривають, а ставлять осторонь на випадок дощу парасольку, почепивши її на вішалку. А Уотові ні на мить не була потрібна ця концепція, либонь, тому, що коли, скажімо, у вас в руках повний оберемок м’яких, як віск, лілій, то ви вже не зупиняєтесь, аби зірвати, понюхати, жбурнути або просто звернути належну увагу на стокротки чи первоцвіти, жовтець, фіалку, кульбабу, стокротку чи яку іншу польову квітку або бур’ян, а ступаєте на них, і от коли вага вже не тисне на рослину, а її похилена, незряча голова вчавлена в землю, похована і випустила весь свій солодкий і білий аромат, тоді мало-помалу з допомогою пелюстків випростовуються потолочені стебла, розпрямляються, не всі, звичайно, а ті лише, котрим пощастило уникнути перелому. Отже, Уота тоді займала не взагалі Томова сутність Тома, чи Дікова сутність Діка, чи Гаррієва сутність Гаррі, хоча це саме собою було варте уваги, а їхня Томова, Дікова й Гаррієва сутність саме тоді, тобто їхня тодішня Томова, Дікова й Гаррієва сутності; не займала його й проблема благосного напучування того, хто має зайти, тим, чий час вже минув, або того, чий час вже минув, тим, хто лиш має зайти (то є, безумовно, тема окремого захоплюючого дослідження), так само, як і в музичному творі Уота цікавило не те, що, припустімо, сотий такт міг бути зумовленим ну хоча б десятим тактом чи навпаки, а цікавила його відстань між ними, дев’яносто проміжних тактів, тобто час, умовно прийнятий за оптимальний, і час, затрачений на те, щоб це довести, хоч що б за цим стояло. Або спростувати, якщо щось не так.
І от попервах подумки і всім тілом Уот довго бився над цим давнім, як світ, завданням.
І от Уот, відкривши цю бляшанку за допомогою своєї паяльної лампи, побачив, що вона зовсім порожня.
Як з’ясувалося, Уот так ніколи і не дізнався, скільки часу він провів у будинку містера Нота, скільки на першому поверсі, скільки на другому і скільки це буде загалом. Досить довго — це єдине, що він міг сказати з цього приводу.
Коли ж Уот, прагнучи спокою, міркував про можливість стосунків між різними скупченнями, як-от скупчення собак, скупчення людей, скупчення картин, не кажучи про всі інші, то він пригадував ту давню ніч улітку, в не менш далекому краю, і себе, Уота, юного, дужого, тверезого, як скло, розпростертого посеред баюри, коли він лежав і дивувався, чи це й є той самий час і те саме місце, де він зазнав щастя, а три жаби голосно по черзі кумкали: квак-крек-квік! Квак! Крек! Квік!
Квак!
Крек!
Квік!
Рибна перекупка подобалася Уотові надзвичайно. Уот був не з тих, до кого липнуть жінки, але рибна перекупка подобалася йому надзвичайно. Не виключено, що колись потім — згодом інші жінки подобалися б йому не менше, ніж ця. Але з усіх жінок, що до цього йому подобалися, жодна не годна була й свічку тримати перед цією рибною перекупкою, так він вважав. Та й Уот подобався рибній перекупці. То був надзвичайно сприятливий збіг обставин, що вони так сподобалися одне одному. Бо якби рибна перекупка сподобалася Уоту, а він їй — ні чи якби Уот сподобався рибній перекупці, а вона йому — ні, то що б тоді з ним або з нею зробилося, га? І справа не в тому, що рибна перекупка була однією з тих жінок, до яких липнуть чоловіки, ні в якому разі, бо вже й віку була вона щоб не сказати похилого, та й Господь не дав їй тих якостей, що так притягають чоловіків до жінок, за винятком хіба що залишків колись дуже стрункої постави, виробленої внаслідок переходів на довгі відстані з кошиком, вщерть повним риби на голові. І річ не в тім, що до чоловіка, позбавленого тих якостей, які привертають жінок до чоловіків, не можуть липнути різні жінки або що до жінки, позбавленої відповідних якостей, не можуть липнути чоловіки, ні, можуть, ще й як можуть. Але і місіс Горман мала кількох залицяльників перед, після і під час містера Гормана, та й Уот поки парубкував, то мав не менше двох, можна сказати, романів. Уот також був не з тих чоловіків, до яких липнуть інші чоловіки, бо не мав відповідних якостей, хоча, певна річ, і в нього були друзі — чоловіки (а в кого ж їх немає?), і не один, а набагато більше. І справа не в тому, що до Уота, навіть попри брак відповідних якостей, не могли липнути чоловіки, ні, могли. Просто він був не з таких, а щодо того, чи могли жінки липнути до місіс Горман, то відповідь на це запитання дати зовсім непросто через брак певних відомостей. З одного боку, ця відповідь може бути позитивною, а з другого — негативна. Але, судячи з усього, вона була не з таких. Хоча цілком імовірно, що до чоловіка можуть чіплятися як чоловіки, так і жінки, а до жінки — як жінки, так і чоловіки, чого тільки не буває. Бо коли маєш справу з жінками, з чоловіками, до яких липнуть чоловіки чи жінки, з жінками, до яких липнуть чоловіки чи жінки, чоловіками, до яких липнуть як жінки, так і чоловіки, та з жінками, до яких липнуть як чоловіки, так і жінки, то чого тільки не трапляється і що тільки не з’ясовується, коли справа доходить до цього діла.
Місіс Горман приходила по четвергах, окрім тих тижнів, коли їй немоглося. У ті дні вона не приходила, а лишалася вдома в ліжку чи у м’якому фотелі перед каміном, якщо надворі негодилося, або перед розчахненим вікном, коли стояла година, а якщо ж надворі було ні те ні се, ні негода тобі, ні година, то вона сиділа біля зачиненого вікна або перед згаслим каміном. Так от, четверги Уот полюбляв більше, ніж усі інші дні. Декому любіші неділі, іншим — понеділки, ще іншим — середи, іншим — п’ятниці, ще іншим — суботи. А Уот полюбляв четверги, бо по четвергах приходила місіс Горман. І він приймав її на своїй кухні, відкорковував для неї пляшку міцного пива, умощував її собі на коліна, горнув до себе, клав свою праву руку на її груди, туди ж, на праву грудь (бо ліву, на жаль, їй недоречно відтяли у розпалі хірургічної операції), перехиляв свою голову і заклякав у такій позі хвилин на десять-п’ятнадцять, не ворушачись або майже не ворушачись, і забував про всі свої гризоти. Місіс Горман у цей час також не без того, щоб відпочивала, коли її ліва рука куйовдила сиво-рожеві кучері, а права чітко і спритно, немов механізм, підносила пляшку до губів.
Час від часу Уот підводив свою стомлену голову, пересував руку з жінчиних грудей на шию, рвучко та відчайдушно цілував місіс Горман, якщо влучить, то в рот, а ні — то десь довкола рота, відтак щулився і перебирав свою звичну поставу щойно знятого з хреста страдника. Назустріч цим поцілункам, коли їхня шалена напруга трохи вщухала, тобто одразу після застосування, линули незабарні зустрічні цілунки місіс Горман, яка відповідала на ласку чемно, спокійно й розважливо, так, як дехто піднімає рукавичку або газету, яка щойно випала з рук, і з приємною усмішкою, ґречно вклоняючись, повертає її незграбі-власникові. Отже, кожен такий поцілунок складався насправді з двох цілунків, із Уотового, романтично-палкого і бурхливого, і місіс Горманового, масного та ввічливого.
Але місіс Горман не завжди сиділа на Уоті, бо інколи Уот сидів на місіс Горман. Випадали й такі дні, коли місіс Горман не злазила з Уота, а бували й такі, коли Уот не злазив з місіс Горман. Не бракувало й таких днів, коли місіс Горман починала з того, що сідала на Уота, а кінчала тим, що садовила Уота на себе, або таких, коли Уот починав з того, що сідав на пані Горман, а кінчав тим, що садовив пані Горман на себе. Бо перш ніж місіс Горман мусила йти, Уот бував добре стомлений від сидіння на місіс Горман або під нею. В такому випадку якщо місіс Горман сиділа на Уоті, а не навпаки, тоді він лагідно підтримував її, підводив, доки вона ставала ногами на підлогу, і підводився сам, і виходило, що лише мить тому вони вдвох сиділи, вона на ньому, він на стільці, а тепер осьо вже стояли, бік о бік, ногами на підлозі. Відтак вони удвох мостилися на відпочинок, Уот та місіс Горман, перший — на стільці, друга — на першому. Але якщо не місіс Горман сиділа на Уоті, а Уот на місіс Горман, тоді він злазив з її колін і лагідним рухом рук допомагав їй підвестися, потім займав її місце (згинаючи свої коліна) на стільці і садовив її зверху (розставляючи ноги) собі на коліна. А позаяк Уот не був такий аж надто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку, горішній тиск місіс Горман, коли та була зверху, чи долішній тиск місіс Горман, коли вона була знизу, тому йому часто-густо доводилося міняти не менш як дві, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи шість, чи сім, чи вісім, чи дев’ять, чи десять, чи одинадцять, чи навіть дванадцять, ба й навіть тринадцять, різноманітних поз, перш ніж надходив час місіс Горман іти додому. Тобто можна припустити, що між різними позами в них була хвилинна пауза, і кожна з поз тривала в середньому п’ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним поцілунком на день, який тривав хвилину або й півтори, один поміркований, пересічний поцілунок на цілу днину або подвійний поцілунок, який починався на першій позі і завертався на останній, бо під час зміни поз їм було не до поцілунків.
І далі цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще трохи й побігли б. Чому, цікаво? Може, в їхніх серцях, Уотовім серці і серці місіс Горман, ще не згасло далеке відлуння минулої пристрасті чи якогось хибного кроку, на який вони зважилися десь колись у сиву давнину, відлуння, яке застерігало їх і напучувало: не брудніться, не пхайтеся у клоаку тваринних інстинктів і насолоди, а слухайте, як, мов рідкісна, ніжна, прекрасна і тендітна квітка, пахтить, розливається ніжними звуками це тихе відлуння. Ой, навряд. Просто Уот не мав снаги, а місіс Горман не мала часу на бодай поверхове, неглибоке єднання. О іронія життя! Життя, сповненого кохання! Чому все так, що тому, хто має час, завжди бракує снаги, а та, що має снагу, не має часу! Ну чому, скажіть на милість, на заваді щастю завжди стоїть якась нікчемна, з медичного погляду цілком виліковна ендокримінальна халепа, якісь сорок п’ять-п’ятдесят хвилин, котрі безповоротно, мов смерть, ні, немов Гелеспонт, розділяють коханців. Бо якби лишень Уот мав трохи більше завзяття, а місіс Горман — часу, то Уот при дбайливому, клопіткому лікуванні міг би собі викохати і загартувати потужний природний відбійник, який йому саме тут став би у великій пригоді. А так, при наявності тієї обмеженої кількості сили, яку відчував Уот, і того обмеженого часу, який мала місіс Горман, важко сказати, на що вони були здатні, окрім хіба що сидіння одне на одному, вигинання, поцілунків, відпочинку, нових поцілунків, нового відпочинку, доки не прийде час місіс Горман тягти свою рибу далі.
I от що саме було у тій місіс Горман такого, і що такого було в Уоті, що так колошкало Уота і змушувало серце місіс Горман танути? Де, між якими бганками людської душі гніздиться плотська хіть, яка завше знаходить, де злитися з чиєюсь іншою плотською хіттю? Ну от що, здавалося б, спільного могло бути між Уотом, чоловіком, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, жінкою, до якої не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, до якої теж не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли ні чоловіки, ні жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли ні чоловіки, ні жінки? Усіма своїми життєво важливими органами, всім нутром він відчував і знав, як усе переплелося і змішалося — чоловіки, до яких не липли чоловіки, і ті, до яких не липли жінки. Та й місіс Горман, безумовно, не була з цього погляду якимось винятком. Але це нічого ніде не міняло. А що, як той потяг, який вони відчували одне до одного, місіс Горман — до Уота, а Уот — до місіс Горман, був зумовлений з її боку — пляшкою пива, а з його боку — запахом риби? І через багато років Уот дедалі більше схилявся до подібної думки, тоді як від місіс Горман лишилася хіба що згадка, і не згадка, а так, запах давно призабутих парфумів — не більше.
Тричі на день до дверей чорного ходу підходив містер Ґрейвз. Вранці він брав ключі від свого сарая, вдень — свій чайничок, по обіді одержував пляшку свого пива і повертав чайник, а ввечері повертав ключ і порожню пляшку.
Уоту містер Ґрейвз майже подобався, особливо його манера розмовляти. Містер Ґрейвз вимовляв звук «т» не так, як усі люди, а набагато симпатичніше. «Сри — чотири» казав він замість «три — чотири». Уот полюбляв ці косоокі китайські слова. І коли, вмостившися на сходинках проти сонця, містер Ґрейвз, бувало, цмулив пиво і підморгував йому своїм вигорілим од довгого віку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось — «сри — чосири пляски, хіба це доза?», то Уота частенько брала підозра, що містер Ґрейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою.
Містер Ґрейвз мав багато чого сказати про містера Нота, про Ерскіна, Арсена, Уолтера, Вінсента та інших, чиї імена він давно уже забув або ніколи не знав. Але нічого вартого уваги він не казав. Він цитував своїх попередників і ділився спогадами зі свого власного досвіду. Бо й батько його, і батьків батько, і так далі — всі працювали на містера Нота. Тобто ось вам ще одне скупчення. Його родина, казав він, доглядала за садом з самого його початку. І про містера Нота та його юних джентльменів він був найкращої думки. Тоді Уот вперше почув про існування цих джентльменів. Але як знати, може, він мав на увазі друзяк, з якими містер Нот зустрічався в шинках.
Але містер Ґрейвз торочив головно про свої хатні незгоди. Між ним і його жінкою, здається, не було цілковитої злагоди, і не тільки тепер, а і раніше. Точніше, не те щоби цілковитої, а й зовсім ніякої. Містер Ґрейвз, здається, дожив до такого віку, коли домашні незгоди стають джерелом великої втіхи, а зовсім не приводом для ремствування чи скарг. І все ж це непокоїло містера Ґрейвза. Усе своє подружнє життя він спромагався жити з нею, як голуб із горлицею, а оце вже деякий час щось йому десь урвалося. Місіс Ґрейвз також бідкалася через те, що її чоловік більше не міг з нею жити у злагоді, бо над усе в світі вона полюбляла, коли з нею добре живуть.
Уот не був перший, перед ким містер Ґрейвз від щирого серця виливав свою душу. Він її виливав і перед Арсеном, дуже давно, ще коли його родинна злагода тільки-но починала щербитися, і Арсен дав йому цінну пораду, якої він пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик.
Ерскіну теж містер Ґрейвз усе повідав, і Ерскін також не поскупився на пораду. То була інша порада, не та, що в Арсена, і містер Ґрейвз як міг ні на крок від неї не відступав. Але з неї теж вийшов пшик.
З Уотом містер Ґрейвз не був такий велемовний і не казав йому, а от скажіть мені, пане Уот, що мені среба зробись, щоби знову, як і колись, між нами з дружиною запанувала злагода? Так воно, може, й краще, бо що б йому Уот на це відповів? А мовчанку, яка б неодмінно запала після такого запитання, містер Ґрейвз розтлумачив би зле і вирішив би, що Уотові геть байдуже, буде в них з жінкою злагода чи не буде.
Але запитання це все ж ніби зависло в повітрі і вимагало відповіді. Бо, закінчивши розповідь про свій родинний нелад, містер Ґрейвз не пішов до саду, а мовчки сидів і чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (містер Ґрейвз завжди скидав капелюха, навіть надворі, коли розмовляв з поважними людьми), й дививсь на Уота, який стояв на сходах якраз над ним. А позаяк Уотове обличчя виражало те саме, що й завжди, і в цьому воно нагадувало обличчя судді Джефріза, коли той головує на засіданнях церковних зборів, то містер Ґрейвз розігнався вже був почути щось надзвичайно повчальне й корисне. На жаль, у цей час Уот думав про пташок, про їхні стрімкі польоти та мелодійні співи. Невдовзі ці думки його стомили, і він повернувся і зайшов до хати, а двері зачинив.
А ще трохи згодом Уот став залишати ключ на східцях, під каменем, на всю ніч і виставляти чайник в обід, накриваючи його зверху теплим пуделком, а по обіді у затінок ставити пляшку міцного пива та відкривачку. А ввечері, коли містер Ґрейвз чалапав додому, Уот заносив до хати чайник, і пляшку, і ключ і знаходив їх на тих самих місцях, де він їх залишав. Але згодом Уот покинув заносити ключ до хати. Бо навіщо ж його заносити о шостій, коли о десятій уже треба виносити? Тож ключ швидко відвик від кухонного гвіздка, а звик лише до кишені містера Ґрейвза та до каменя. Але навіть Уот увечері, після того, як містер Ґрейвз ішов додому, не забирав ключа, а брав тільки чайник та пляшку, все ж ніколи не забував зазирнути під камінь, щоб перевірити, є там ключ чи немає.
А якось однієї буремної ночі Уот залишив своє тепле ліжко, вийшов на двір, забрав ключа, відрізав від власної ковдри клаптик і щільно завинув у нього той ключ. Потім він знову виніс його на двір і поклав під камінь. На другий день, ввечері, він перевірив і побачив, що ключ лежить завинений у ту саму ковдру на тому самому місці, під каменем. Бо містер Ґрейвз був чоловік дуже тямущий, Уота цікавило, чи був у містера Ґрейвза син, як у містера Гола, який би пішов його слідом, коли той помре. Уот не виключав такої можливості. Бо чи можна усе подружнє життя прожити у цілковитій злагоді, немов голуб із горлицею, і не нажити бодай одного сина, який би пішов по батькових слідах, коли той помре або вийде на пенсію? Інколи у вестибюлі Уотові на якусь мить щастило побачити містера Нота, а ні, то в саду, коли той стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже і дуже повільно.
Одного разу, виходячи з-за куща, Уот мало не зіткнувся з містером Нотом і довго не на жарт цим переймався, бо не встиг тоді навіть як слід застібнутися і заправити свій одяг. Але всі ці його хвилювання були марні. Бо містер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову і дивився в землю. Уот і собі втупився в землю, але спершу нічого, крім молодої травички, там не побачив, і тільки вдивившись трохи пильніше, він помітив маленьку блакитну квітку, а поруч із нею — жирного черв’яка, який мовчки вгрузався у землю. Так от, мабуть, це і привернуло увагу містера Нота. І завдяки цьому деякий час вони стояли разом, хазяїн і слуга, майже торкаючись одне одного низько похиленими головами (з чого можна зробити висновок про зріст містера Нота, хіба ж ні, якщо земля, на якій вони стояли, була не похила, не в горбках, а рівна), поки черв’як не заповз під землю, а на поверхні лишилася тільки квітка. Колись настане такий день, що й квітка зникне, і тільки черв’як залишиться, але того конкретного дня лишилася квітка, а черв’яка не було. Потім Уот підвів голову й побачив, що містер Нот стоїть із заплющеними очима, почув, як він дихає — тихо, м’яко і неглибоко, наче спляча дитина.
Уот так і не вирішив, радіти йому чи шкодувати від того, що він не бачився з містером Нотом частіше. З одного боку, він відчував, що шкодує, а з іншого — відчував, що радіє. Шкодував він тому, що палко прагнув побачити містера Нота віч-на-віч, а радів він тому, що дуже цього жахався. Так воно все було й насправді, оскільки, враховуючи його бажання побачити містера Нота зовсім близько і острах перед здійсненням цього наміру, саме це бажання змушувало його шкодувати, а острах — радіти з того, що він бачив містера Нота так рідко і, як правило, здалека і крадькома, не прямо, а збоку, якщо взагалі не ззаду.
Цікаво, думав Уот, чи був Ерскін допущений свого часу ближче до хазяїна, ніж він оце тепер.
Але з часом який як тепер, колись, так і надалі буде весь час наближатися, термін Уотової служби на першому поверсі також наближався до завершення, а водночас і бажання його, і острах, і шкодування, і радість, так само, як і безліч інших бажань, острахів, шкодувань та радощів, весь час притуплялися, даленіли, ставали дедалі все більш невідчутними, поки геть зійшли нанівець. А причина того полягала, либонь, у тому, що поступово Уот втрачав весь свій острах і всяку надію побачитися з містером Нотом віч-на-віч якщо не зараз, то будь-коли потім. Або що Уот, і далі вірячи в можливість одного прекрасного дня побачитися з містером Нотом віч-на-віч, став розглядати таку можливість як щось нездійсненне і не варте уваги. Або що мірою того, як Уотове зацікавлення тим, що зветься духом містера Нота, більшало, то його зацікавлення тим, що заведено називати тілом містера Нота, меншало (бо нерідко буває, що якщо в одному місці чогось більшає, то в іншому чогось іншого меншає). Або могла існувати зовсім якась інша причина, ну хоча б утома, яка до всіх попередніх причин була аж ніяк не дотична.
Додайте до цього й те, що ті кілька разів, коли Уот швидко й мигцем встиг побачити містера Нота, були дуже короткими й невиразними. Все, що він тоді угледів, він бачив крізь скло, і не в чистому дзеркалі, а крізь звичайне скло, через східне вікно уранці, та через західне — надвечір. Додайте до цього й те, що та постать, яку він інколи бачив мигцем у вестибюлі чи у саду, ніколи не повторювалася, а завжди, як помітив Уот, міняла свою огрядність, зріст, навіть волосся, ну і, певна річ, манеру рухатися чи стояти, і Уот ніколи б не повірив, що то є одна і та ж постать, якби не знав, що то є сам містер Нот.
Уот ніколи не чув містера Нота, себто не чув, як він говорить, сміється чи плаче. Правда, якось він почув, як той каже фіть! фіть! до якоїсь пташечки, а іншим разом було чути, як містер Нот випускав дивні звуки — плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плопф, плоп, пло, па. Сталося це посеред квітника. Цікаво, думав Уот, чи пощастило Ерскіну більше за нього і в цьому відношенні. Чи розмовляв містер Нот з Ерскіном? Уот ніколи не чув, щоб вони балакали, а він почув би, якби вони гомоніли. Хіба що вони розмовляли півголосом. Так, звичайно, вони розмовляли півголосом, хазяїн зі своїм слугою гомоніли у два півголоси, півголос хазяїна і півголос слуги.
Одного дня вже під кінець Уотової служби на першому поверсі задзвонив телефон, і якийсь голос запитав, як там справи у містера Нота. Зухвалець якийсь, не інакше. Друг, відрекомендувався голос. Це був або дуже високий чоловічий голос, або дуже низький жіночий.
Уот сформулював цю подію так:
Дзвонив друг містера Нота, непевної статі. Питав, як справи у містера Нота.
Невдовзі у цьому формулюванні пішли розломи.
Але Уот був надто стомлений, щоб їх личкувати. Уот більше не наважувався себе виснажувати.
Як часто він нунукав на неї, на цю загрозу подальшого самовиснаження. Ну-ну, казав він, ну-ну, потім, потім усе заличкую, замажу. Тільки не зараз.
Уотові набрид перший поверх, цей поверх на той час уже добряче виснажив Уота.
Чому він навчився? Нічому.
Що він дізнався про містера Нота? Нічого.
Що лишилося з його потягу до вдосконалення, з його потягу до істини, до чесного, нормального життя, що лишилося? А нічого.
А сам цей потяг, хіба він чогось не вартий?
До того, він же себе пам’ятає, він був такий маленький, такий бідний. А нині став ще меншим і ще біднішим. Хіба це нічого не варто?
Такий був недужий та хворий, такий самотній.
А зараз.
Іще хворіший, ще самотніший.
Хіба це нічого не варто?
Порівняльний ступінь — хіба його можна рівняти до звичайного? Більше він за звичайний ступінь чи менший — не має значення. Менший він за найвищий ступінь чи більший — теж байдуже.
Червоне, синіше, щонайжовтіше, все, стара мрія більше не чинна, скінчилася, наполовину кінцевіша, щонайкінцева. Знову.
Ще трохи, й світатиме.
Але, нарешті, він прокинувся і побачив, підвівшися, коли підвівся, коли опустився, що Ерскіна вже немає, а ще трохи спустившися, трохи далі, побачив дивного чоловіка на кухні.
Він не знав, коли це сталося. Коли тисове дерево було темно-зеленого, майже чорного кольору. Було це того білого, ніжного ранку, коли земля одяглася, немов готувалася лягти в труну. Було чути дзвони з каплички, церковні дзвони. Це було того ранку, коли хлопець привіз, співаючи, молоко і поставив бідон під самі двері, мало не верещав свою немелодійну пісню, щедро налив повний глек молока, поставив його на землю і, не уриваючи співу, поїхав далі.
Дивний чоловік, фігурою нагадує Арсена та Ерскіна. Він називався Артуром. Артур.
III
Десь приблизно у цей час Уота перевели до іншого приміщення, а мене залишили замість нього. Після того ми зустрічалися і балакали як давні знайомі. Тут не йдеться про те, що ми аж надто часто зустрічалися і балакали, ні, не часто. Ми рідко залишали свої будинки, він — свій, а я — свій. Бо коли ставала година і ми виходили в сад, то ці виходи не завжди збігалися. Бо та погода, яку я полюбляв, хоча й нагадувала погоду, яку полюбляв Уот, все ж мала деякі особливості, які Уотові були не до шмиги, і навпаки, та погода, яку полюбляв Уот, мала деякі особливості, яких я аж ніяк не витримував. Отже, коли ми, не змовляючись, визирали у вікна, виходили з наших будинків, щоб поніжитися на осонні й подихати чистим повітрям, зустрічалися у садку і не виключено, що заводили дружню бесіду (бо хоча ми не могли заводити дружню бесіду, не зустрівшися, але могли зустрічатися, як воно часто й було, і ніякої бесіди не заводити), все ж одного з нас часто охоплювало неабияке розчарування і смуток, пекучий смуток від того, що він покинув будинок свій, і він клявся собі, хоч ніколи цієї клятви і не дотримувався, що ніколи більше не залишатиме свого будинку, ніколи й ні за яких умов. Крім того, інколи ми намагалися опертися звабним чарам усякої погоди, яка спокушала нас вийти надвір, але водночас ми ніколи цього не робили. Бо коли хтось один опирався, а інший піддавався, тоді все ж була сяка-така, а все ж надія на зустріч; якщо ж ми опиралися водночас, то не мали ніякої змоги ні зустрітися, ні побалакати. А коли ми піддавалися удвох, от тоді ми й зустрічалися, а часом і розмовляли посеред садка.
А як легко піддатися чи, навпаки, відкинути звернутий до тебе заклик, як легко, як легко. Але ми, ті, що вічно животіємо у своєму безвіконні, в’язні власного тіла, з його одвічно нормальною температурою, геть позбавлені зовнішніх звуків, не здатні ні почути, як віє вітер, ні побачити, як світить сонце, ну який такий заклик може до нас пробитися, від якої такої улюбленої погоди? Ну хіба що якийсь дуже слабкий порух, здатний викликати лише жалюгідне схвалення або не менш жалюгідне заперечення. А на метеорологічні дані, почуті від слуг, годі було покладатися. Отже, не слід дивуватися з того, що через брак знань про те, що відбувається назовні, ми виходили з хати, то Уот, то я, то як Уот, так і я, безліч швидкоплинних годин, які б проминули ще швидше (краще від цього було чи навпаки, хто знає), якби ми, то Уот, то я, то як Уот, так і я, виходили на прогулянку, то Уот, то я, то як Уот, так і я, і поки те-се, могли б навіть погомоніти про всячину у нашому садочку. Безумовно. А от що таки викликає подив, так це те, що для нас обох, таких завжди готових піддатися, але якось так, щоб водночас не виходити зі своїх теплих, окремих, непроникних для світла та звука оболонок, завжди був, існував і лунав той заклик, який вряди-годи все ж тягнув нас у наш маленький садок. Так, сам той факт, що ми взагалі зустрічалися, розмовляли, до чогось разом дослухалися, торкалися руками, плечами один одного, що наші ноги ступали разом по тій самій землі, паралельно, права нога попереду, ліва — позаду, потім навпаки, і що ми могли, подавши тулуб вперед, обніматися (це було вельми рідко, звичайно, і, певна річ, без поцілунків), все це тепер видається мені таким дивним, таким дивовижним. Бо ми ніколи не залишали наших помешкань, ніколи, хіба що тоді, коли чули поклик улюбленої погоди, заради мене Уот ніколи не виходив із хати, а я — заради нього, ні, якщо й залишали свої будинки, то незалежно один від одного, кожен виходив на заклик уподобаної ним погоди, і от у садку ми й зустрічалися, інколи розмовляли навпрочуд приязно, ба навіть ніжно.
І ніяких контактів з потолоччю, що галасує, здіймає бучу по всіх проходах та коридорах і, вічно похмура та набурмосена, день і ніч грається у м’яча. Ми лише прагнули непомітно вийти з наших будинків, пробитися через усе це грайливе, дурносмішливе лайно до улюбленої погоди й назад.
З усіх різновидів погоди ми над усе полюбляли такий, коли було дуже вітряно і разом з тим сонячно[7]. Але якщо для Уота найголовнішим був вітер, то для Сема — сонце. Тож навіть при тьмяному освітленні, якщо вітер дув щосили, Уот ні на що вголос не скаржився, а я заплющував очі на недостатню потужність вітру, аби лише сонце світило на мене більш-менш яскравим промінням. Отже, стає ясно, що таких випадків, коли б нам обом було однаково любо й мило прогулюватися садком і вести бесіду, набереться негусто. Бо коли на Сема сяяло яскраве сонце, то Уот нудився з задухи у вакуумі, а коли вітер шарпав Уота, мов сухий листок, то Сем спотикався у суцільній темряві. Але все ж, коли в садку вдавалося досягти унікальної рівноваги між бажаними ступенями потрібної вентиляції та освітлення, тоді ми, кожен на свій копил, перебували у злагоді і мирноті, доки не вщухав вітер і не сідало сонце.
І справа не в тому, що сад був маленький, ні, десь десять-п’ятнадцять акрів — хіба ж це мало? Але після наших будинків він здавався нам крихітним.
У ньому росли велетенські бліді осики, темні тиси вражали тропічною бучністю, не бракувало там і всяких інших дерев, але не в такій кількості. Дерева росли серед дикого різнотрав’я, яке здатне було заглушити будь-яку стежку, так що гуляли ми головно в затінку, під розлогими, важкими, буйно тремтливими гілляками.
Взимку під ногами в нас тріпотіли, корчилися тонкі тіні пожовклого, зів’ялого бур’яну.
Квітів там не було і сліду, хіба що якесь самосійне зілля або таке, що ніколи не вмирає, або якщо й вмирає, то раз на кілька сезонів, задавлене настирливими бур’янами. А серед бур’янів особливо виділялися кульбаби.
Овочі не росли там ніякі.
Був там і маленький струмок, або ж ручай, який не всихав і в люту спеку, а тік собі то спроквола, то мов гірська річка, втім, ніколи не переливаючись через краї своєї вузької канави. Над темними водами струмка було перекинуто трухлявий сільський місток, який ладен був от-от розвалитися.
І ось одного дня, долаючи цю споруду, якраз посередині, Уот потупцяв завзятіше, ніж будь-коли, не зупинявся за кожним кроком, як то робив звичайно, і не обдивився як слід маршрут свого руху, і від цього одна дошка тріснула, і його нога провалилася мало не до коліна. Він би, напевно, впав у воду і примхливий потік затягнув би його у глибокий вир, якби я не трапився поруч і не витягнув його. Подяки за цю хай мізерну, але допомогу я так і не дочекався. Ми не гаяли ні секунди і грубим ломаччям і вербовими лозинами так-сяк заличкували пробоїну. Ми розпростерлися долілиць, я на своєму череві, Уот — на своєму, наші нижні кінцівки і половина тулуба (для повної безпеки) лежали на березі, а верхні кінцівки і решта тулуба зависли над стрімкими схилами ручаю. Ми старанно працювали, не покладаючи натомлених рук, аж доки завершили роботу і полагодили місток, після чого він став не гірший, а то й кращий, ніж був. І тоді ми подивилися в очі один одному й усміхнулися, що траплялося вельми рідко, коли ми сходилися разом. Полежавши так трохи, не міняючи усмішки, ми почали наполегливо тягтися вперед і вгору, доки наші голови й наші шляхетні випуклі чола зустрілись і торкнулися, Уотове шляхетне чоло із моїм шляхетним чолом. А потім ми вчинили таке, на що рідко зважувалися, — ми обнялися. Уот поклав свої руки на мої плечі, я поклав свої — на його (а що мені ще лишалося робити), тоді я торкнувся губами Уотової лівої щоки, а Уот у відповідь (іншого виходу він не мав) торкнувся своїми губами моєї лівої щоки, дуже старанно і без зайвих емоцій, в той час як над нами гілки спліталися в щільну арку і без упину гойдалися.
Як бачите, ми прикипіли серцем до цього містка. Бо без нього як би ми переходили з однієї частини саду в іншу? Ми б понамочували собі ноги, захололи б, заслабли б, усе це переросло б у пневмонію, а звідти і до фатальних наслідків як штихом докинути.
Якимись стільцями чи лавами, на яких ми могли б сидіти та відпочивати, тут і не пахло.
Кущів, а точніше чагарів, теж не було й сліду. Скрізь, куди не плюнь, буяли хащі, густі й непролазні, та громадилася рясна ожина, кожна ягода наче маленький вулик.
Небо кишіло різноманітною пташвою, за якою ми полюбляли ганятися, жбурляючи в неї камінці та грудки землі. Зокрема вільшанок завдяки їхній довірливості ми забили особливо багато.
Та й жайворонкових гніздечок з теплими яйцями, добре зігрітими матір’ю-пташкою, щойно зігнаною зі свого кубла, ми почавили шкарбанами багацько, а особливо ми полюбляли слухати і дивитися, як вони хрускають, потрощені на друзки, не завжди, правда, а лише у певну пору року, коли пташки висиджували своїх малят.
Але найближче ми заприязнилися з пацюками, які жили обабіч струмка. Вони були довгі та чорні. Ми носили їм різні смачні наїдки з власного столу — сирні скоринки, шматочки хрящів, окрім того, пташині яйця, жаб та пташенят. Вони відчували нашу приязнь, збігалися усім кагалом, варто було нам наблизитися, у всякий інший спосіб виражали свою довіру й любов до нас, терлися спинками і мордочками об наші ноги, не злазили з наших рук і висіли на грудях. Ми вмощувалися снідати завжди всередині і годували їх з рук, роздавали тому гарну й жирну жабку, тому дрозденя. Або раптом хапали якогось пухкого пацюнчика, який наївся донесхочу й відпочивав тепер у нас за пазухою, і згодовували його власній мамці чи таткові, а ні, так братові, сестрі або якомусь іншому невдасі-родичеві.
Порадившись, ми доходили згоди, що в такі моменти ми ставали ближче до Бога.
Коли Уот щось казав, він промовляв низьким голосом і ніби скоромовкою. Бували, траплялися і надалі траплятимуться ще нижчі та скоромовніші голоси, ніж у Уота, ніхто в тому не сумнівається. Але щоб десь вирвався і почувся з людського рота, хай навіть колись дуже давно чи дуже нескоро, за винятком марення, лихоманки чи під час служби Божої, голос, який був би водночас такий низький і такий скоромовний, то от цьому вже важко пойняти віри. Уот майже зовсім не зважав ні на граматику, ні на синтаксис, ні на вимову, ні на загальну теорію, ні на конкретні загальновизнані правила написання окремих слів. Разом з тим власні назви різних місцевостей та імена людей, як-от Нот, Христос, Гоморра, Корк, він вимовляв з великим старанням, і всі ці назви пальм чи атолів з’являлися в нього не купно, а на певній відстані одне від одного, бо він ніколи не заглиблювався в деталі і не обтяжував ними ні себе, ні інших. Він, очевидно, також ніколи не переймався тим, як йому будувати речення, про що вести мову далі, чи, може, краще помовчати, тобто не відав усіх тих мук, яких не минути і найвправнішим імпровізаторам, де б і ким би вони не були — хоч людьми, хоч пташками, а хоч би й нашими чотириногими братами і сестрами. Розмовляв Уот так, ніби щось комусь весь час диктував або виголошував, немов папуга незрозумілий текст, який від численних повторів став ніби рідним. І з цього навального бурмотіння левова частка пропадала безслідно, бо багато чого із тоді ним мовленого я не розчув, не розчовпав, а решту підхопив і назавжди розмаяв безглуздо-прудкий вітер.
Сад уздовж усього височенного паркана був обтягнутий колючим дротом, який давно уже слід було замінити на новий, із новими, свіжими шпичаками. Через паркан у тих місцях, де весь світ і півнеба не затуляли кропива і дебелий верес, де, куди не глянь, виднілися подібні сади, з подібними огорожами і подібними будинками. Паркани ці то сходилися, то розходилися і утворювали безліч ламаних і завжди непрямих ліній. Жодна із цих огорож і жодна з ділянок цих огорож не були продовженням попередньої. Але тулилися вони так щільно одна до одної, що в окремих місцях плечистий чоловік або жінка з не дуже вузькою талією, коли їм випадало просуватися цими вузькими протоптами, змушені були, аби врятувати свої костюми, сукні чи просто штани, рухатися не скоком, а боком. Бо чоловік із огрядним задом чи видатним черевом, навпаки, мусив рухатися тільки обличчям вперед, якщо він не хотів, щоби у черево чи зад його, або шлунок і зад водночас увіп’явся іржавий шпичак чи кілька колючих, міцних та іржавих шпичаків. Широкозада та пишногруда жінка, чиясь, припустімо, тілиста годувальниця, теж цього не минула б. Що ж до осіб водночас плечистих та череватих або стегнистих та широкозадих, та жирногузих або широкозадих та череватих, або плечистих та жирногузих або череватих та плечистих, або череватих та жирногузих, то вони ні за яких умов, якщо в них ще не всі клепки повилітали, не потикалися б тим підступним протоптом, а розвернулися б і дали чосу назад, якби не хотіли, щоб їхнє тіло прохромили водночас у кількох небезпечних точках, щоб кров цебеніла з них відрами, щоб їх живцем жерли щури; а не щури, так щоб їх спіткало повільне конання від голоду, спраги, спеки та холоду, перш ніж їхні зойки почує хто-небудь, і задовго до того, як з’являться, прителющаться рятувальники зі своїми залізними ножицями, медичним спиртом та йодом. Бо якби їхні крики почули, тоді б шанси на порятунок зросли, позаяк ці сади були дуже розлогі і проти інших місць дуже безлюдні.
Після того, як Уота перевели на нове місце, минув деяких час, перш ніж ми побачилися. Як і раніше, я прогулювався у садку, коли до цього спонукала улюблена погода, і Уот робив те саме. Але позаяк то був зовсім інший садок, то ми й не зустрічалися. Коли ж ми нарешті зустрілися знову, як саме — про це мова піде нижче, то для обох нас було ясно, для мене й для Уота, що ми могли б зустрітися набагато раніше, якби мали таке бажання. Але саме цього бажання нам бракувало. Уот не прагнув мене побачити, я не прагнув побачити Уота. Не можна сказати, що ми були проти зустрічі, проти того, щоб відновити наші прогулянки, наші колишні бесіди, ні, не проти, ми просто не відчували такого потягу. Ні Уот, ні я.
І от однієї чудової, небувало яскравої, бурхливої днини я відчув, як ноги мої несамохіть, наче їх штовхає незнана зовнішня сила, рухаються у бік огорожі; і сила спонукала мене доти, аж доки я добувся впритул до самого дроту, і якби зробив бодай ще крок, то завдав би собі відчутної, щоб не сказати фатальної травми; потім ця сила ослабила тиск і зовсім щезла, а я озирнувся, чого раніше ніколи не робив зроду-віку, і став роздивлятися все навколо. Ну що за потворна річ — крапка з комою. Я кажу, зовнішня сила; бо із власної волі, яка, хоч на крицю й не схожа, все ж, особливо тоді, не була позбавлена певної котячої чіпкості, я б ні за що в світі не підійшов би до огорожі, бо огорожі я полюбляв, особливо огорожі з колючого дроту, полюбляв над усе, більше, ніж мури, частоколи чи густі живоплоти, набагато більше; а от до обмеженого руху в обмеженому просторі при необмеженості поля зору до рівчака, до гатки, до ґрат на вікнах, до трясовини, до сипучих пісків я прикипів усім серцем тоді, усією душею. І Уот, якщо не помиляюся (і це робить усі подальші події ще більш винятковими), відчував те саме. Бо коли, ще до його переведення на нове місце, ми прогулювалися разом по нашому саду, то ми ніколи не наближалися до огорожі, а могли б, якби нам хоча б пару разів випадала така нагода. Уот не тягнув мене геть звідти, і я його не тягнув, але ми, ніби змовившися загодя, якщо й підходили до огорожі, то не ближче, як метрів на триста-чотириста. Інколи ми бачили її здаля, оповиту туманом, бачили обвислий колючий дріт, похилені опори, які теліпалися на вітриську в кінці просіки. Бачили ми також велетенського чорного птаха, який сидів, вирізняючись на тлі неба, крякав, здається, або чистив дзьобом пір’я.
І от, підійшовши так близько до огорожі, що можна було, аби лиш схотіти, торкнутися її ціпком, і збентежено озираючись на всі боки, я помітив, помилки тут бути не могло, що стою перед одним з тих каналів або проток, про які була мова вище, де стикаються кордони садів, мого та сусіднього, що тягнувся у тому ж напрямку, і прохід між ними був такий вузький і такий довгий, що мимоволі виникали сумніви, чи сповна розуму був той садівник, який відповідав за розбивку саду. Я старанно і не покладаючись на свої примхливі чуття, продовжував огляд і у суміжному саду помітив (чіткість мого зору була винятковою, схибити я ніяк не міг), кого б ви подумали, ну, звичайно, Уота, котрий рухався назадгузь у мій бік. Пересувався він поволі, так, ніби весь час блукав або йшов навпомацки, що пояснювалося відсутністю пари гострих очей на потилиці; рух цей також не можна було назвати безболісним, бо, як на мене, дуже вже часто він бився об стовбури, перечіплявся носаками або підборами об чагарникову парость, завалювався на спину і гепався об землю або в ожинові хащі, у верес, кропиву чи будяки. Але він одразу підводився і, не скаржачись, ішов далі, поки дістався до огорожі і впав на неї, розпростерши руки, і схопився за колючий дріт. Потім він розвернувся, замірявшись, очевидно, рушати назад таким саме способом, як і прийшов сюди, і я побачив обличчя його і все, що було нижче. Обличчя його було геть закривавлене, і руки теж, а в голові стирчали шпичаки. (У ту мить він був настільки схожий на Христа, як його уявляв собі Босх, ця картина висіла тоді на Трафальґарській площі, що навіть я це помітив.) І в ту саму мить мені раптом здалося, ніби я стою перед великим дзеркалом, у якому відбивається мій сад і моя огорожа, і сам я, і пташки, що ширяють у небі, і тоді я подивився на руки свої і торкнувся лиця свого і свого блискучого голого черепа, і відчув хвилювання у грудях, таке безпідставне і разом з тим небезпідставне. (Бо якщо хтось тоді й справді не нагадував Христа, якого зобразив Босх, що висів тоді на Трафальґарській площі, то це був, скажу не криючись, саме я.) Ну, Уоте, закричав я, як же ти так довів себе до такого стану, га? Звичайно, сказав Уот. Це на позір звичайне слово неабияк мене наполохало і завдало більше болю, ніж якби хтось зблизька у яру чи в байраці пальнув по мені з дробовика. Це враження тільки поглибилося від того, що я почув далі. Цікаво мені, сказав Уот, носовичка мені дати чи міг би ти, кров щоб утерти, га? Зараз, чекай, закричав я, біжу. У ту мить я, здається, так хвилювався і так поспішав на допомогу Уотові, що ладен був у разі потреби усім тілом впасти на дріт. Я так хвацько заходився здійснювати цей задум, що поквапився відійти на десять-п’ятнадцять кроків і метнувся шукати якийсь пагін чи гілку, з якої можна було би швидко і без допомоги гострих інструментів зробити жердину чи тичку. І поки я мляво нишпорив очима круг себе, я ніби побачив в огорожі, праворуч від себе, отвір, великий, з нерівними, драними краями. І уявіть собі моє здивування, коли, підійшовши ближче, я побачив, що не помилився. Це таки був отвір, дірка в огорожі, велика, з нерівними драними краями, утворена незчисленними вітрами, незліченними дощами, або кнуром, або бугаєм, який мчав, переслідуючи когось, вепр або тур, сліпий від жаху, засліплений люттю або, як знати, тваринною хіттю, який саме у цьому місці, мов тараном, пробив огорожу, ослаблену незчисленними вітрами і незліченними дощами. Через цю дірку я пройшов, не подряпавши ні себе, ні свого гарненького вбрання, і як тільки опинився в проході, то став озиратися на всі боки, аж поки до мене повернулася притаманна мені самовпевненість. Мої чуття стали у десять-п’ятнадцять разів гострішими проти звичайного, і я невдовзі побачив, якраз навпроти себе, на сусідній огорожі, ще одну дірку, точніше, такої форми, як та, крізь яку я продерся десять-п’ятнадцять хвилин тому. Значить, сказав я, ніякий не вепр і не тур наробив цих дірок, а якесь надзвичайно потужне стихійне лихо. Бо спробуй знайти такого вепра чи такого тура, який би, пробивши діру у першій огорожі, був здатен негайно пробити й другу, точнісінько такої форми. Бо хай би він навіть подужав пробити першу, то на це пішло б стільки люті й завзяття, що решти б йому аж ніяк не вистачило на другу. Додайте до цього те, що на цій ділянці між огорожами не було і ярда, тобто звірячий писок мусив упертися в другий колючий дріт ще до того, як його задня частина прорвалася крізь першу, себто, подолавши першу огорожу, йому просто забракло б місця, щоб віддихатися і відновити свою рушійну силу, вкрай потрібну для штурму другої огорожі. Малоймовірно і те, що тур або вепр, протаранивши першу огорожу, міг позадкувати на те місце, звідки він починав свій штурм, щоб відновити сили, і за другим заходом, проскочивши першу огорожу, прорвати й другу. Бо, прорвавши першу огорожу, звір міг або все ще бути засліплений несамовитою пристрастю, або вже ні. Якщо все ще був, тоді навряд чи щоб він міг попасти в самісіньку дірку і при цьому набрати швидкість, необхідну для прориву другої огорожі. Якщо ж він на той час уже не був засліплений і, зробивши першу дірку, трошечки охолов і розплющив очі, з якої речі було йому знову кидатися на колючий дріт? Не трималося купи й припущення, буцімто другу, точніше, Уотову дірку (бо хто міг поручитися, що так звана друга дірка не з’явилася першою, а так звана перша — другою) прорвали незалежно від першої, тобто моєї, бозна-коли і не з мого, а з Уотового боку. Бо якщо ці дві дірки пробили, ніяк не змовляючись, в різні часи два абсолютно різних оскаженілих кнури або ж тури, щось не вірилося, щоб одну міг прорвати оскаженілий вепр, а другу — оскаженілий тур. Тоді, м’яко кажучи, не вкладалося ні в яку голову, як вони могли так збігтися. Разом з тим не віриться, що ці дві дірки, одну в Уотовій огорожі, другу — в моїй, могли зробити водночас два оскаженілі бугаї або два оскаженілі кабани, або оскаженілий бугай і оскаженіла корова, або оскаженілий кабан і оскаженіла льоха (бо хто ж повірить, щоб їх водночас поробили розлючений бугай і розлючена льоха або розлючений кабан і розлючена корова), які мчали з протилежних боків, ущерть повні нестримної люті або статевого бажання, доки не гупнулися об дроти і не прорвали гострої огорожі на тому місці, де я оце стою і мізкую. Бо якби все було саме так, тоді обидва тури чи вепри, чи бугай і корова, чи кабан і льоха, кожен мусив протаранити свою огорожу в одну і ту саму мить, а не так, що спочатку один чи одна, а за мить інший чи інша. Бо в такому випадку бугай чи корова, кабан чи льоха, які прорвалися перші чи перша, хоч-не-хоч, а мусив чи мусила заважати рухові бугая, корови, кабана чи льохи, який чи яка, шаліючи від люті чи від кохання, квапилася чи квапився зіткнутися з ним або з нею. Я також не знайшов, хоч і став навколішки і обмацав кожну билинку, ніяких слідів бойовиська чи копуляції. Виходить, що ці дірки поробили не кабан і не два бугаї, не два кабани, не дві корови, не дві свині, не бугай і корова, не кабан і льоха, ні, а погодні умови, дощі чи вітри, яким нема числа, тутешні сонячне проміння, сніги, морози й відлиги, які виділяються з-поміж інших своєю невблаганністю. А з іншого боку, трясця його мамі, через ці дві вкрай ослаблені негодою мережі колючого дроту не міг прорватися надзвичайно могутній осатанілий або нажаханий тур чи корова, кабан чи свиня, а то ще якийсь дикий звір, який мчав на відчай з Уотового боку Уотової огорожі або з мого боку моєї і протаранив їх так, наче це були не дві огорожі, а лише одна.
Я обернувся у той бік, де я мав радість востаннє бачити Уота, і там я його не побачив; ні там, ні в жодному з інших місць; а їх тоді перед моїми очима було чимало. І тільки коли я гукнув: «Уоте! Уоте!» — він з’явився, соромливо й незграбно застібаючи штани, які сиділи на ньому задом наперед, і, вийшовши з-за дерева та орієнтуючись на мої окрики, рушив спиною вперед. Просувався він дуже повільно, болісно і з великими труднощами, часто падав, але не менш часто підводився, при цьому не скиглив і якось добувся до того місця, де стояв я, і ось, нарешті, після тривалої розлуки я зміг торкнутися його своєю рукою. Потім я випростав руку і через дірку перетягнув його на свій бік огорожі, дістав із кишені хусточку, витер йому обличчя й руки, відтак із тієї ж кишені видобув коробку з маззю і змастив подряпини на його обличчі і руках, потім знову ж таки із кишені витягнув гребінця, розправив його чуприну, а після того щіточкою, що лежала у мене в кишені, я почистив його піджак і штани. Тоді я розвернув його і поставив обличчям до себе. Після цього я поклав його руки на мої плечі, його ліву руку на своє праве плече і його праву руку на своє ліве плече. Після цього я поклав свої руки на його плечі, на його ліве плече свою праву руку, а на його праве плече свою ліву руку. Після цього я зробив маленький крок уперед лівою ногою, а він трохи відступив назад правою ногою (а що йому ще лишалося). Після цього я зробив два кроки вперед правою ногою, а він, звичайно, два кроки назад лівою ногою. І так ми тупцяли між огорожами, я вперед, він назад, поки дісталися до того місця, де огорожі розходилися. Після цього ми розвернулися, спершу я, тоді він, і потупцяли туди, звідки вийшли, я — передом, а він, звісно, — задом, як і раніше, не знімаючи рук із плечей один одного. І за такою проходкою ми незчулися, як проминули нашу дірку і дійшли до того місця, де огорожі знов почали розходитися. Тоді ми вправно, немов один організм, розвернулися ще раз і подалися зворотним ходом, я стежив за тим, де ми йдемо, він — звідки вийшли. Так ми тупцяли вздовж огорож, взад і вперед, уперед і взад, знову разом після тривалої розлуки під яскраво сліпучим сонцем, на шаленому вітрюгані.
Зустрітися знову після тривалої розлуки, коли сяє сонце і дме вітер, якщо ти як слід цінуєш сонце і вітер, то це, я скажу вам, велике діло, і в цьому щось є, безумовно.
Та й поки ми рухалися уздовж огорож, між тими місцями, де вони починали віддалятися, простору нам не бракувало.
В Уотовому саду чи в моєму нам було б затишніше і спокійніше. Але мені і на думку не спало взяти Уота і вернутися у свій сад або взяти Уота й пройти у його сад. І Уоту не спало на думку взяти мене і вернутися у свій сад або взяти мене і пройти у мій сад, бо мій сад — то мій сад, а Уотів сад — то його сад, спільного ж саду ми більше не мали. Так ми й прогулювалися туди-сюди по нічийній землі.
Отже, ми після такої довгої перерви відновили наші спільні прогулянки, під час яких інколи розмовляли.
Як Уот відступав, так він і розмовляв, все в нього рухалося назадгузь. Ось зразок його розмови того періоду.
День весь майся, ночі частину і, Нотом я з. Ж я цього до а, бачив не майже його, чув не майже. Вечора до ранку з. Його я побачив ну почув, що й то ну. Морок та тиша. Слабнуть очі, теж падає зір. Рухаюся я нині, туман мов.
Із вищенаведеного можна зробити такий висновок: що інверсія вразила не речення, а лише порядок слів у кожному реченні;
що інверсія була неповною; що траплявся еліпсис (тобто пропуск окремих слів); що автор прагнув досягти милозвучності; що все, що він промовляв, не було, здається, позбавлено певної спонтанності;
що він часто стрибав з теми на тему; що думки його теж зазнавали інверсії.
Так рано чи пізно кожен чоловік починає заздрити весняній мусі, що передчуває нескінченні літні радощі.
Розмовляв він, як і раніше, нерозбірливою скоромовкою, яку попервах, хоча ми й пересувалися впритул один до одного, я вважав повною нісенітницею, бо не міг з того втямити ані слова.
А Уот мене геть не розумів. Прошу, казав він, сказали ви як.
Через що, підозрюю, я й пропустив надзвичайно цікаві відомості про перший або початковий етап другого, або завершального періоду Уотової служби в будинку містера Нота.
Бо Уот, як це не дивно, ні на крок не відступав від хронології і не терпів марнослів’я.
Я часто знімав руки з його пліч, щоб занотувати дещо у свій записничок. Він же ніколи рук не знімав, і мені доводилося знімати їх самому.
Але згодом я призвичаївся до тих звуків і почав розуміти все, як і раніше, тобто більшість із того, що він казав мені.
І так бувало доти, доки Уот почав переставляти не тільки слова, а й літери у словах.
Цю подальшу модифікацію Уот здійснював з притаманною йому обачністю і ніколи не перетинав межі, за якою втрачалися лад і милозвучність.
Таких як я, однак, яких цікавила перш за все інформація, подібна зміна вельми збентежила.
Ось зразок його мовлення того періоду:
Итірзоко, гурд амялп, інмет ирімзор. Итапуг, йихит хидоп, йихит хидоп. Итаридз урікш, акилев асам, акилев асам. Итунхт, йилхтаз діромс, йилхтаз діромс. Евогнут оверед, яівоп єінтіп, яівоп єінтіп.
Ці звуки, хоча ми й пересувалися впритул одне до одного, я попервах майже зовсім не зрозумів.
І Уот мене не зрозумів. Ушорп, казав він, кя ив илазакс. Таким робом, здається, я й пропустив, якщо не помиляюся, надзвичайно цікаві факти стосовно, гадаю, другого етапу, або ж завершального періоду Уотової служби в будинку містера Нота.
Але згодом я призвичаївся до цих звуків і став розуміти все не гірше, ніж до того.
І так тривало доти, доки Уот не почав переставляти не окремі літери у словах, а цілі речення. Ось зразок тогочасної Уотової манери висловлювати свою думку:
Сам ніщо. До джерела. До вчителя. До храму. Йому я приніс. Це порожнє серце. Ці порожні руки. Цей розум — невіглас. Це бездомне тіло. Щоб любити його свій маленький занехаяти. Свій маленький зректися, щоби мати його. Свій маленький навчити його забув. Покинув маленький свій, щоби знайти його.
Спочатку ці звуки, хоч як близько один від одного ми тоді перебували, ніяк до мене не доходили.
І Уот мене теж не міг зрозуміти. Прошу, казав він, як ви сказали?
Тож я, гадаю, не второпав, здається, багато з того, що, якщо не помиляюся, стосувалося третього етапу другого, або ж завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Але невдовзі я звик до цих звуків і став розуміти все не гірш, як колись.
І це тривало доти, доки Уот почав переставляти не речення в межах абзацу, а слова у межах речення разом із літерами у межах кожного слова. Ось зразок Уотової розмови того періоду:
Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Тон. Ич анвопс вам? Аберт олуб ощ? Тон. Вам ощ? Агон. Вам анвопс ич? Ед ат! Ін абіх? Кат ечан. Аберт ещі ж огоч? Єанз огой сіб а.
Попервах ці звуки, хоч ми й були так близько один до одного, що тисли один одного животами, здалися мені завиванням вітру.
Уот теж нічого не міг допетрати. Ушорп, казав він, огочін єн юімузор.
Таким робом я, здається, пропустив багато чого дуже цікавого з того, що стосується четвертого етапу другого, або ж завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Але невдовзі я принатурився до цих звуків. Далі усе пішло на добре, доки Уот не зачав переставляти не лише слова в межах речення разом із реченнями у межах абзацу. Ось зразок того, як Уот тоді розмовляв: Каже він, ні, камізельку, сорочку, штани, шкарпетки, черевики, кальсони, піджак, одягати підготував все вже коли. Каже він, одягай. Каже він, ні, воду, рушник, губку, мило, солі, рукавичку, щітку, квачик, тазок, мити підготував усе вже коли. Каже він, мий. Каже він, ні, воду, рушника, помазок, чаша, обмити, підготувати усе вже коли. Каже він, коли.
Попервах ці звуки, хоча ми й пересувалися лобок до лобка, сильно нагадували мені, грубо кажучи, мудачню.
Уот також не тямив ні бе ні ме, що я йому не торочив. Що, казав він, розумію ви я казали не нічого.
Так я пропустив, гадаю, багато з того, що, безперечно, стосувалося п’ятого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Але згодом я звик до цих звуків.
Тоді Уот почав пересувати не лише слова в межах речення разом із реченнями у межах параграфа, а й літери у словах разом із реченнями у абзаці. Ось зразок подібної методи.
У кремс од укнар з. Ан хагон. Ін атоу, ін аттон. Ін мозалп, ін момьтирп. Ін йивиж, ін йивтрем. Ін йироьдаб, ін йичялпс. Ін йинмус, ін йилесев. Икьліт идараз огоьн й виж.
А мені воно і невтямки, що він таке мимрить.
Кя ив илазакс, сказав Уот, огочін ен юімузор.
Так я пропустив, якщо не помиляюся, дуже багато суттєвого з того, що, здається, стосувалося п’ятого, ні, шостого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Але під кінець я все зрозумів.
Потім Уот почав переставляти не лише літери в межах слів разом із реченнями у межах параграфів, але й літери в межах слів разом із словами в межах речення разом із реченнями в межах параграфів.
Наприклад:
кіб о кіб, аківолоч авд. Ьнед йиліц; ічон унитсач. Илибор им ж ощ і? Огочін. Мотоу зі вялвомзор Тон ежом? Ін. Мотон зі вялвомзор Toy ежом? Ін. Атон ан ясвивид Toy ежом? Ін. Атоу ан ясвивид Тон ежом? Йихулг, йимін, йипілс. Ічон унитсач, ьнед йиліц. Аківолоч авд, кіб о кіб.
Не зразу я звик до цього.
Ушорп, казав Уот, илазакс ив ощ.
Таким чином я, здається, пропустив, якщо не помиляюся, багато з того, що, безперечно, гадаю, торкалося сьомого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Потім він узявся переставляти місцями вже не слова в межах речення і не літери в межах слова, і не речення в межах абзацу, і не слова в межах речення разом із літерами в межах слова, і не слова в межах речення разом із реченням в межах абзацу, і не літери в межах слова разом із словами в межах речення, і не речення в межах абзацу (ні в якому разі), борони Боже, але в межах якогось коротенького абзацу то слова в реченні, то літери в слові, то речення в абзаці, то водночас і слова в реченні, і літери в абзаці, то водночас слова у реченні і речення в абзаці, то водночас і літери в слові, і речення в абзаці, то водночас і літери в слові, і слова в реченні, і речення в абзаці.
Я не пригадую ні єдиного прикладу подібних його висловлювань. Попервах ці звуки, хоча ми ходили узад-уперед, мов приклеєні, дуже нагадували мені ірландську мову.
Уот також не міг утнути, що я йому казав. Шупро, казав він, лисказа ви що?
Так я, здається, пропустив дуже багато, гадаю, цікавого з того, що, якщо я не помиляюся, стосувалося восьмого, або кінцевого етапу другого, або завершального періоду Уотового перебування в будинку містера Нота.
Але згодом я призвичаївся до цих звуків, а там і взагалі розкумекав, що до чого, тобто міг розбирати не менше, як половину з того, що пролітало повз мою макітру.
Бо тоді я почав слабувати на вуха, та й короткозорість моя ні на курячу п’ядь не подовшала. А от мої розумові здібності, так звані здібності, навпаки, тільки зміцніли.
З наведених нижче розмов і завдяки їм ми, зокрема, дізналися про таке.
Якось усі четверо, містер Нот, Уот, Артур і пан Ґрейвз зібралися в саду. Стояла чудова сонячна днина. Містер Нот пересувався спроквола, то зникав за кущем, то з’являвся з-за іншого. Уот сидів на горбочку. Артур стояв на галявині, розмовляв з містером Ґрейвзом, містер Ґрейвз спирався на вила. Але їхній порожній домище височів поруч. Варто було зробити крок, перетнути межу — і вони були в цілковитій безпеці. Артур сказав:
Не переймайтеся, містере Ґрейвз. Прийде й такий день, коли вітер порозганяє хмари, що так довго затуляли сонце, і денне світило щедро заллє вас, містере Ґрейвз, своїм промінням, нарешті.
Воно мені все фіолетово, сказав містер Ґрейвз.
Ой, не кажіть, містере Ґрейвз, сказав Артур. Не кажіть такого.
Я кажу фіолетово, сказав містер Ґрейвз, бо… бо — щоб краще пояснити свою думку, він здійняв вила вгору.
А ви пробували бандо, містере Ґрейвз? сказав Артур. По одній капсулі, до і після їжі, запиваючи теплим молоком, і проти ночі, перш ніж лягати спати. Чого тільки я не вживав, і коли приятелька почала радити мені це бандо, я мало не плюнув їй межи очі. Її чоловік, як з’ясувалося потім, з бандо не розлучався. А от ви спробуйте, каже вона мені, і приходьте за п’ять-шість років. Я так і зробив, містере Ґрейвз, і це докорінно змінило моє ставлення до життя. Я був вічно похнюплений, байдужий, потерпав від запорів, шкіра моя вкрилася лусочками, роками я жив без друзів, які мене обминали, бо у мене смерділо з рота, і без апетиту (весь цей час я їв лише жирний бекон), а поприймавши чотири роки бандо, я став жвавим, непосидючим дженджиком, відомим нудистом, мій організм тепер радо виконує всі свої щоденні функції і залюбки перетравлює каструлі вареної картоплі. Бандо. Як чується, так і пишеться.
Містер Грейвз сказав, що він неодмінно скористається з цієї поради. Єдиним недоліком цього бандо, сказав Артур, є те, що у цій недолугій країні його тепер не дістати. Як мені відомо, менш ефективні засоби, такі як устрицин та шпанські мушки дістати ще можна, якщо, скориставшися післяобідньою перервою, підмастити гуманно налаштованих аптекарів. Тоді десять-п’ятнадцять хвилин — і ці ліки будуть ваші. А от бандо, як не плазуй перед ними — не виблагати, навіть якщо підійти у суботу. Бо державі, що, як завжди, тримає усі закони у себе в руках і крутить ними, як хоче, і байдужа до страждань тисяч чоловіків і десятків тисяч жінок по всій країні, заманулося ввести ембарго на цей геніальний засіб, за допомогою якого за досить помірні гроші наші домівки та інші одведені для побачень місця, котрі зараз зовсім знелюдніли, могли б стати джерелом великої радості та щирої втіхи. Нині цей засіб не вільно завозити ні у порти, ні суходолом через північний кордон, хіба що якось потай, наражаючись на неабиякий ризик, я маю на увазі так, щоб сховати двійко капсул десь у жіночій білизні чи, якщо це чоловік, то у футлярі для гольфових ключок, чи у палітурці молитовника, якщо це ліберально мислячий священик. Викриття цього чудодійного засобу, якщо, не дай Боже, на митниці якийсь брутальний та оскаженілий від спермотоксикозу чиновник зачує або побачить у когось цю чудо-капсулу, то негайно її конфіскує і продасть у десять-п’ятнадцять разів дорожче перекупкам, які обнишпорили весь порт або всю прикордонну митницю і дурно напитували у кожного подорожнього, чи немає, бува, в нього капсулки бандо. Краще я поясню свою думку на прикладі із життя мого давнього друга, містера Ернеста Луїта, який і за найтяжчих годин шкільного та університетського життя (а й середню, і вищу школу він закінчив з відзнакою, з найвищими оцінками з багатьох, здавалося б, несхожих між собою предметів і з грошовим призом за дослідження у розмірі трьох фунтів, семи шилінґів і шести пенсів) ніколи не кидав мене, хоча його до цього й спонукали як його, так і мої доброзичливці. Темою його дипломної роботи була, пам’ятаю, «Математичні прозріння вест кельтів», і в цій галузі він виступав із досить радикальними думками, адже був близьким другом університетського скарбника, і їхня дружба (так, це було не просто знайомство) ґрунтувалася на подібності смаків і, боюся, звичок, типових для академічних кіл, зокрема обидва вони часто полюбляли, ледве прокинувшися, заправлятися бренді. Луїт клопотався і з допомогою університетського скарбника одержав п’ятдесят фунтів на проведення науково-дослідної експедиції в район графства Клер тривалістю шість місяців. Він посміявся з цієї жалюгідно малої суми і склав такий кошторис:
ТРАНСПОРТНІ ВИТРАТИ 1 15 0
ВЗУТТЯ 0 15 0
КОЛЬОРОВЕ НАМИСТО 5 0 0
ПРЕМІАЛЬНІ 0 10 0
ХАРЧУВАННЯ 42 0 0
----------------------------------------------
ЗАГАЛОМ 50 0 0
(
Він також заявив, що годувати свого собаку, бультер’єра, який звик до жорстокої надмірності і повнокровного ґурманства, буде за власні кошти, і додав з приголомшливою відвертістю, на превелику радість вченої ради, що під час своїх мандрів у всьому покладатиметься на О’Коннора. Жоден із вищезазначених пунктів не викликав заперечень, але всіх здивувала відсутність інших, не менш важливих статей, що також вимагають певних витрат, скажімо, платня за ночівлю. Коли ж його попрохали через університетського скарбника пояснити, чому він не вніс цей пункт у свій кошторис, Луїт відповів, знов-таки через університетського скарбника, що він як людина витончена і перебірлива, мандруючи путівцями і сільськими стежками, воліє спати десь на духмяному сіні, на запашній соломі або, як не трапиться ні того, ні іншого, то десь у клуні. Таке пояснення знов неабияк розвеселило членів ради. І Луїтова щирість теж знайшла багатьох поцінувальників, особливо коли він вернувся і зізнався, що за всю експедицію йому трапилося всього лише три клуні, дві з яких ломилися від порожніх пляшок, а в третій зберігався кістяк цапа. Але в інших установах ця і схожі на неї заяви сприймалися не так приязно. Бо Ернест, блідий і на позір хворий, повернувся до гуртожитку на три тижні раніше зазначеного у відрядженні терміну. Коли його через університетського скарбника попрохали показати черевики, на які йому було виділено аж п’ятнадцять шилінгів зі злиденної університетської скарбниці, то Луїт, через того ж таки скарбника, переказав, що якось пополудні двадцять першого листопада неподалік від Гендкросса він ускочив у болото, яке через потьмарення всіх чуттів внаслідок довготривалого виснаження організму здалося йому цибулинним полем, і драговиння всмоктало й поглинуло його взуття. Коли члени ради висловили надію, що його вірному собаці О’Коннору, певно, припала до вподоби ця мандрівка, Луїт щиро зізнався, що змушений був під час згаданої пригоди на болоті занурити пса у трясовину і потримати його там деякий час головою вниз, доки вірне собаче серце припинило битися. А відтак він засмажив його із тельбухами та шкурою, бо примусити себе здерти її він так і не міг, на багатті, яке він розвів із сухих півників та інших, колись квітучих стебел. Моєї заслуги у цьому мало, сказав він, якби на моєму місці опинився О’Коннор, він вчинив би так само. Всі кістки свого вірного давнього чотирилапого друга, за винятком мозкових, правда, зберігалися в його кімнаті, в торбі, і наявність їх можна було перевірити будь-коли вдень, крім неділі, від другої сорок п’ять до третьої п’ятнадцять. Університетський скарбник від імені комітету поцікавився, чи не зволить містер Луїт дати звіт відносно творчих результатів цієї непередбачено короткої експедиції. Луїт відповів, що він залюбки зробив би це, якби, на превеликий жаль, того самого ранку, коли він вертався з відрядження по глухих сільських закутках західної частини острова, десь між одинадцятою і дванадцятою годинами, він не залишив теку зі звітом і всіма польовими записами та нотатками (сто п’ять окремих не зшитих, рясно вкритих з обох боків дрібним скорописом аркушів, які охоплюють всі етапи дослідницької мандрівки) у чоловічій убиральні залізничної станції Екніс. Тобто, додав він, на кожен день припадає не менше п’яти аркушів або десять сторінок. І ось тепер неймовірним зусиллям волі і розуму, на межі своїх сил і можливостей він прагнув знайти загублений матеріал майбутньої магістерської дисертації, що, як і всяка подібна наукова робота, не мала ніякого побутового вжитку й ніколи не приносила користі, крім хіба що її авторові і вдячному людству, але не тепер, а колись, у далекому прийдешньому. Але весь його багатий досвід знайомства із залізничними вбиральнями, особливо станцій західного напрямку, свідчив про те, що будь-які загублені там папірці, за винятком візитних карток, поштових марок, шматків квитанцій та картонних квитків, зникали, мов у прірву падали. Тому, перш ніж зібрати всі свої підупалі сили і жалюгідні фінанси та кинути їх на пошуки теки, він заздалегідь передчував не успіх, а навпаки, невдачу. Ця втрата була непоправною, бо з безлічі експедиційних спостережень і думок, які виникали тоді ж і рядками лягали на папір, попри всі несприятливі житлові і погодні умови, він, хоч як силкувався, не міг пригадати ні слова. На цьому він закінчив свою розповідь про болісні події, себто втрату черевиків, собачки, матеріалів польових досліджень, грошей, здоров’я і, очевидно, поваги наукового керівництва, і скромно додав, що з нетерпінням чекатиме на рішення ради, котре, як він сподівається, буде поблажливе і не вважатиме всю його клопітку наукову діяльність марною. І от у призначений день і годину всі побачили Луїта, який ішов на засідання ради і вів за собою старигана, вбраного в національний костюм: спідниця, накидка з пледа, грубі черевики і, попри холоднечу, шовкові шкарпетки, які не спадали з його посинілих литок, бо були перехоплені заяложеними рожево-бузковими підв’язками. Під пахвами він тримав великого крислатого повстяного капелюха. А це, сказав Луїт, містер Томас Накібал, уродженець Берена. Там він провів усе своє життя, звідтіль він, згнітивши серце, виїхав і туди лине душею і тілом, щоб забити свиню, єдину й незмінну супутницю його суворого життя. Зараз містерові Накібалу сімдесят шість років, і за весь цей час, пройшовши науку в життєвих університетах, він опанував лише ті предмети, які були йому конче потрібні у його повсякденному житті, а саме картоплезнавство, стріхологію, добривометрію, торфографію та свиноматику, і після цього курсу він не вмів, і тоді, і тепер, ні читати, ні писати і без допомоги пальців на руках і ногах не міг ні додавати, ні віднімати, ні множити, ні ділити між собою навіть найменші цілі числа. Це те, що стосується розумових здібностей Накібала. Що ж до його фізичних… Стривайте, містере Луїт, сказав президент і підняв руку. Один момент, містере Луїт, прошу вас. Хоч тисячу, сер, з задоволенням, сказав Луїт. Рада складалася із п’ятьох членів, містера О’Мельдона, містера Магершона, містера Фіцвайна, містера Дебейкера і містера Макстерна, якщо дивитися зліва направо. Вони порадилися. Містер Фіцвайн сказав, містере Луїт, ви ж, гадаю, не думаєте, що ми повірили, буцімто вся розумова діяльність цього чоловіка обмежується елементарно-рудиментарними знаннями, які забезпечують йому суто фізичне виживання. Саме таке сміливе й чесне припущення стосовно мого друга, відповів Луїт, я і збираюся висловити, друга, чий мозок, за винятком хіба що окремих ділянок, де ще ледь чутно лунає елементарно-рудиментарна мелодія, про яку ви тут згадуєте, і десь у якомусь глухому запічку мозочка, де скніють мізерні відомості про рільництво, ще ледь жевріють навички і знання того, як видобути максимум харчів для себе і своєї свині із півакра заваленої камінням, порослої бур’янами, успадкованої від діда-прадіда земельки, затративши при цьому мінімум зусиль, тобто, повторюю, крім цих ділянок, весь його мозок являє собою, на мою думку, темну і мовчазну порожнечу. Всі члени ради, які, поки Луїт висловлювався, не зводили з нього очей, тепер перевели погляд на містера Накібала, немов ішлося про колір його обличчя. Відтак вони почали дивитися один на одного, і спливло чимало часу, перш ніж вони завершили цей огляд. Справа не в тому, що вони надто пильно дивилися один на одного, ні, у них вистачило здорового глузду і розуму не робити цього. Просто коли п’ятеро чоловіків позирають один на одного, то хоча теоретично для цього вистачить двадцяти окремих поглядів, із розрахунку чотири погляди на кожного, але на практиці такої кількості завжди буває замало, бо безліч поглядів не досягає мети, збивається з пуття і блукає манівцями. Наприклад, містер Фіцвайн дивиться на містера Магершона, себто праворуч від себе. Але містер Магершон дивиться не на містера Фіцвайна, себто ліворуч, а на містера О’Мельдона, себто праворуч від себе. Але містер О’Мельдон не дивиться на містера Магершона, себто ліворуч від себе, ні, він тягне шию, перехняблюється у бік містера Макстерна, себто ліворуч, а тим часом позирає на трьох інших членів ради, які сидять по той бік столу. Але містер Макстерн не тягне шию, не перехняблюється, не зорить на містера О’Мельдона, себто праворуч, і не на трьох інших членів ради, що сидять навпроти, а сидить струнко, рівно і не зводить очей з містера Дебейкера, який сидить ліворуч. Але містер Дебейкер дивиться не на містера Макстерна, себто ліворуч, а на містера Фіцвайна, себто праворуч. Тоді містер Фіцвайн, стомившися вивчати потилицю містера Магершона, тягне шию, перехняблюється і дивиться на містера О’Мельдона, себто праворуч, який сидить кінець столу. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути шию і зорити на містера Макстерна, тягне шию і зорить на містера Дебейкера, який сидить ліворуч, третій від кінця. Але містер Дебейкер, стомившися вивчати потилицю містера Фіцвайна, тягне голову, перехняблюється і прикипає очима до містера Магершона, який сидить ліворуч, другим від кінця. Але містер Магершон, стомившися дивитися на ліве вухо містера О’Мельдона, тягне шию, перехняблюється і позирає на містера Макстерна, який сидить ліворуч, третім від кінця столу. Але містер Макстерн, стомившись вивчати потилицю містера Дебейкера, тягне шию і дивиться на містера Фіцвайна, який сидить праворуч, другий від кінця. Тоді містер Фіцвайн, стомившися тягнути шию і не зводити очей з містера О’Мельдона, тягне шию у протилежний бік і прикипає очима до містера Макстерна, який умостився ліворуч на краєчку стола. Але містер Макстерн, стомившися тягти шию і дивитися на містера Фіцвайна, тепер тягне шию і дивиться на містера Магершона, який сидить праворуч, третій від краю. Але містер Магершон, стомившися крутити шиєю, озираючись на містера Макстерна, вже не крутиться, але тягне шию у бік містера Дебейкера, що сидить по ліву руку, другим від краю. Але містер Дебейкер, стомившися тягти голову уперед у бік містера Магершона, тепер тягне її назад у бік містера О’Мельдона, який сидить з правого боку, третій від краю стола. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути голову назад у бік містера Дебейкера, тепер тягне її вперед у бік містера Фіцвайна, який сидить по ліву руку від нього другим від краю. Потім містер Фіцвайн, стомившися тягти голову вперед і свердлити очима ліве вухо містера Макстерна, відкидається на спинку крісла і обертається у бік єдиного члена ради, чий погляд він ще не намагався спіймати, тобто у бік містера Дебейкера, і тут йому щастить побачити лисе тім’я містера Дебейкера, бо той стомився тягти голову, перехилятися назад, дивитися на ліве вухо містера Магершона, і ось він, покрутившися туди-сюди і обвівши очима усіх членів ради, за винятком свого сусіда зліва, подався вперед, умостився і видивляється на мочку давно немитого правого вуха містера Макстерна. Бо містер Макстерн, якому набридло ліве вухо містера Магершона, а побачити праве він не має ніякої змоги, тягне тепер свою шию вперед і розглядає на диво огидний правий бік перекривленого обличчя містера О’Мельдона, який ніяк не може приховати своєї відрази, бо справа в тому, що містер О’Мельдон, оглянувши всіх своїх колег, за винятком свого безпосереднього сусіди, тепер відкинувся на спинку крісла і вивчає пухирі, чиряки і вугрі на потилиці містера Магершона. Бо містер Магершон, якого більше не цікавить праве вухо містера Дебейкера, відкинувся на спинку крісла і насолоджується, чесно кажучи — не вперше за це засідання, але як ніколи відчутно і гостро, вторинними пахощами нирок з квасолею, які спожив сьогодні на обід містер Фіцвайн. Тобто із двадцяти поглядів (по чотири на кожного із п’яти членів ради) жоден не зустрівся з іншим, і все це витягання ший, перехняблювання вперед і назад, обертання праворуч та ліворуч ні до чого не призвело, а вся діяльність ради, спрямована на те, щоб подивитися на себе, виявилася марною, її члени взагалі могли б сидіти з заплющеними очима або дивитися у бік вічності. І це ще не все. Бо зараз містер Фіцвайн, скоріше за все, скаже, щось давненько я не дивився на містера Магершона, зиркну-но я на нього ще раз, як знати, може, він саме зараз дивиться на мене. Але містер Магершон, котрий, як пам’ятаємо, щойно дивився на містера Фіцвайна, мабуть же, обернеться у протилежний бік і дивитиметься на містера О’Мельдона, сподіваючись, що і той зараз дивиться саме на нього, бо давно уже містер Магершон не позирав на містера О’Мельдона. Але якщо містер Магершон і справді давно не дивився на містера О’Мельдона, то містер О’Мельдон оце допіру тільки одвів погляд од містера Магершона, хіба ж ні? А може, якщо і відвів, то не до кінця, бо очі скарбника ніби заклякли і не поспішали рухатися, вражені незвичним, спершу не дуже приємним, а згодом щиро нестерпним бридким духом, який піднімався з-поміж бганок і потайних ходів білизни містера Магершона, валував звідти потужним струмом і виривався у великий світ, назовні, через отвір між комірцем і потилицею, що було сміливим і, треба визнати, успішним актом з боку дихально-шлункових органів цього вченого мужа, які прагнули компенсувати раптові огріхи у роботі верхніх ділянок його організму. Отже, містер Магершон обертається у бік містера О’Мельдона і бачить, що О’Мельдон дивиться не, як він сподівався, на нього (бо якби він не сподівався перехопити погляд містера О’Мельдона, тоді б він не обертався в його бік, а тягнув би шию вперед чи назад і позирав би на містера Макстерна чи хоч би на містера Дебейкера, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Макстерна, сподіваючись, що і містер Макстерн на нього дивиться. Та це й природно, бо відколи містер О’Мельдон дивився на містера Макстерна, минуло більше часу, ніж відколи містер О’Мельдон дивився на інших містерів, і навряд чи щоб містер О’Мельдон відав, що звідколи містер Макстерн дивився на нього, минуло менше часу, ніж звідколи містер Макстерн дивився на будь-кого з решти членів ради, бо містер Макстерн оце допіру лише відвів погляд од містера О’Мельдона, хіба ні? І от містер О’Мельдон пересвідчується, що містер Макстерн дивиться не на нього, як він сподівався, а на містера Дебейкера, чий погляд він сподівається перехопити. Але містер Дебейкер з тією самою метою, що й містер Магершон, дивиться не на містера Фіцвайна, а на містера О’Мельдона, і містер О’Мельдон дивиться не на містера Магершона, а на містера Макстерна, і містер Макстерн дивиться не на містера О’Мельдона, а на містера Дебейкера, дивиться не на містера Макстерна, як сподівався містер Макстерн (бо якби містер Макстерн не сподівався перехопити на собі погляд містера Дебейкера, коли він обертався з метою побачити містера Дебейкера, то він би не обертався і не дивився б на містера Дебейкера, ні, а витягнув би шию уперед чи назад і дивився б на містера Фіцвайна чи на містера Магершона, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Фіцвайна, який насолоджується потилицею містера Магершона так само, як за мить до того містер Магершон насолоджувався його потилицею, а містер О’Мельдон — потилицею містера Магершона. І так далі. Доки із сорока поглядів (по вісім на кожного члена ради) жоден не зустрівся з іншим і рада, хоч як її члени витріщалися, хоч як оберталися, а у справі споглядання одне одного не просунулися ні на крок, рахуючи від моменту, коли взялися за цю справу. І це ще не все. Бо ще силу-силенну поглядів можна кинути, згаявши на це прірву часу, перш ніж око зустрінеться з оком, якого шукає, і кожен розум збагатиться енергією, спокоєм і довірою, вкрай потрібною для втілення їхнього задуму. А причиною того є відсутність якогось певного методу, а без такого методу може існувати будь-що, тільки не рада, оскільки рада, як мала, так і велика, змушена дивитися на себе частіше, ніж будь-яке інше людське скупчення, за винятком хіба що комісії. Так от, одним із найкращих, найдієвіших методів, за допомогою якого будь-яка рада може на себе подивитися, не відчуваючи при цьому ні втоми, ні роздратування, яких не вдається уникнути радам, що дивляться на себе без певного методу, є, либонь, такий. За цим методом усім членам ради роздають номери, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім тощо, скільки членів — стільки й номерів, щоб кожен мав номер, щоб жоден без номера не сидів, а сидів з номером і повторював його подумки, доки не закарбує в пам’яті не лише свій номер, а й номери всіх інших членів, ті номери, які їм роздали під час формування ради і які залишаються незмінними аж до моменту її розформування, бо якби під час кожного чергового засідання нумерація докорінно мінялася, то важко собі уявити, який би тоді рейвах здійнявся (внаслідок переформування номерів), безлад і розгардіяш. А так кожен член ради не тільки має свій окремий номер, а й тішиться ним неабияк, плекаючи своє число, прагнучи вивчити його напам’ять, ба й не тільки його, але і всі інші числа, всі номери, доки кожен із них не викликатиме в його серці і пам’яті певне ім’я, обличчя, вдачу, певні обов’язки і певну цифру. І тоді, коли прийде час раді дивитися на себе, то хай усі члени, крім першого, гуртом подивляться на цього першого, і він у свою чергу подивиться на них, а тоді, якщо схоче, то може заплющити очі, бо свій обов’язок він уже виконав. Відтак хай усі члени, крім першого номера, на якого оце допіру гуртом дивилися і який дивився на них у відповідь, хай усі вони, опріч другого номера, подивляться на другий номер, і хай він у відповідь на них подивиться і зніме свої окуляри, якщо він слабує на очі і має звичку користуватися ними, і дасть очам перепочинок, бо вони йому більш не знадобляться. Потім нехай усі члени ради, крім другого і, ясна річ, першого, котрі своє вже оддивилися, нехай усі вони, за винятком третього номера, візьмуться і подивляться на третій номер, а він у свою чергу нехай подивиться на кожного з них, а тоді підведеться і йде до вікна і водить очима на всі боки, якщо йому так уже кортить зорового різноманіття, бо він своє відпрацював і нікому на деякий час він вже не потрібен. Тоді нехай усі члени ради, за винятком третього і, безумовно, другого й першого, які щойно гуртом дивилися на третій номер і по яких він теж пройшовся своїм поглядом, хай вони всі, за винятком четвертого номера, візьмуться і подивляться на четвертий номер, і він хай також на них усіх по черзі подивиться, а відтак м’якими рухами хай, якщо хоче або відчуває потребу, помасує свої очні яблука, бо його безпосередня роль на сьогодні скінчилася. І так далі, аж доки залишаться два останні члени ради, які, вирячившися один на одного, можуть промити очі, якщо вони мають при собі очні ванночки, лауданумом або слабким розчином борної кислоти, або чайком, бо вони чесно своє відпрацювали. І тоді ні в кого не лишиться сумніву, що рада подивилася на себе і що це зайняло максимально короткий час і мінімальну кількість поглядів. Тобто за х у квадраті мінус х поглядів, якщо приймати кількість членів комітету за х, або у квадраті мінус у, якщо приймати їх за у. Але поступово, пара за парою їхні очі знову почали випромінювати зацікавлені погляди, спершу в напрямку містера Накібала, а потім у бік Луїта, який, підбадьорений цим, провадив: екземпляр, який ви бачите перед собою, має великі ноги і пласкі ступні, і так далі, дуже докладно і повагом, аж поки дійшов до голови, про яку, як і про все інше, сказав багато гарного, справедливого, дуже гарного, дуже поганого і просто блискучого. Потім містер Фіцвайн спитав: але у якому стані його зд-зд-здоров’я? Чи здатен цей чоловік самотужки переставляти ноги? Чи може без сторонньої допомоги сідати, сидіти, підводитися, стояти, їсти, пити, лягати спати, спати, вставати й справляти природні потреби? О, безумовно, сказав Луїт, не тільки маленьку, а й велику потребу, виключно власними силами. Це вельми цікаво, сказав містер Фіцвайн. І додав, а як у нього зі статевим життям, якщо вже тут мова зайшла про відправлення організму? Тобто в такого бридкого і самотнього злидаря-старигана, сказав Луїт, ви ж на це натякаєте, без будь-якого, я певен, лихого заміру, так? Даруйте, якщо я когось несамохіть образив, сказав містер Макстерн. Та ще й косоокого, сказав Луїт. Нам, сказав містер Фіцвайн, завжди приємно, тобто мені, з мого боку, й моїм колегам, з інших боків, відповідно, приємно познайомитися з придурком, який належить до іншого, так би мовити, соціального прошарку, докорінно відмінного і від мого, і від їхнього прошарків. І з цього погляду ми, я гадаю, вам дуже вдячні, містере Луїт. Але ми якось не зовсім збагнули, тобто і я особисто, і мої, я певен, украй спантеличені колеги, яке відношення має цей джентльмен до теми вашого наукового відрядження, містере Луїт, дуже короткого і, вибачайте на слові, марнотратного відрядження до західних областей. У відповідь Луїт випростав праву руку і потягнувся назад, щоб узяти містера Накібала за ліву руку, бо коли він востаннє дивився на Накібала, той тихо й сумирно сидів по праву руку від нього і так трохи позад. Я так докладно розповідаю про все це, містере Ґрейвз, не тому, що, повірте мені, хочу або можу, а тому що, хочте вірте, хочте ні, але щиру правду кажу вам, просто не можу інакше. Деталі, містере Ґрейвз, я їх, деталі ці, зневажаю й ненавиджу не менше, ніж ви, садівники. Коли ви садите горох чи квасолю, чи картоплю, чи моркву, чи ту саму ріпу, чи які інші коренеплоди, то чи завжди ви дотримуєтесь усіх правил, зазначених у інструкції? Ні, ви похапцем риєте канавку, нашвидкуруч скопуєте рядок, не те щоб прямий, і не дуже кривенький, а не рядок, так, кільканадцять ямок, на такій відстані одна від одної, щоб вони не надто, а тільки на якусь мить стомлювали ваше й без того зморене старе око, доки ви, безтямно дивлячись просто себе, кинете в яму насінину (так священик сипле у розриту могилу пил чи попіл) і загорнете її землею, скоріше за все носаком свого черевика, бо наперед знаєте, що коли під сприятливу годину насінню цьому судилося прорости і збільшитися удесятеро, у п’ятнадцять разів, у двадцять, у двадцять п’ять, у тридцять, у тридцять п’ять, у сорок, у сорок п’ять, а то й у п’ятдесят разів, то воно це зробить і без вашої допомоги, а як не судилося, то туди йому і дорога. Замолоду, містере Ґрейвз, ви, безумовно, натягували мотузочку, виміряли все лінієчкою, анікроку від нівеліра та без тягарця, і в кожну лунку клали рівно по чотири, п’ять, шість або сім горошинок, квасолинок, зернинок чи сочевиць, а не те щоб сюди чотири, у другу лунку — п’ять, у третю — шість, а в четверту — сім, ні в якому разі, а саме щоб у кожну лунку по чотири, п’ять, шість або сім, припустімо, горошинок, і щоб кожна картоплина лежала догори росточком, і щоб довкола кожного насіння моркви, ріпи, редьки чи пастернака обов’язково було трохи піску чи попелу. А зараз! А цікаво, коли ви, містере Ґрейвз, покинули використовувати мотузку, лінійку, нівелір та тягарець? У якому віці, містере Ґрейвз, і за яких обставин? І чи одразу ви, містере Ґрейвз, зреклися лінійки, мотузки, нівеліра, тягарця та всього іншого механічного причандалля усіх інших агрономічних хитрощів, чи спочатку відпала потреба в мотузці, тоді трохи згодом у лінійці, тоді в нівелірі (хоча, клянуся, я й досі не розумію, яка користь від того нівеліра), а за нівеліром — і в тягарці, а потім ви взагалі покинули заміряти відстань між лунками, а відтак махнули рукою на добрива? Чи всі ці знаряддя відпали по два-по три, містере Ґрейвз, аж доки ви помалу досягли нинішнього стану повної незалежності від них, свободи, тобто того стану, коли вам потрібно лише насіння, земля, екскременти, вода і палиця? Але і ліва, і права рука містера Накібала були зайняті, бо першою він підтримував своє тіло, яке добре перехилилося і щомиті могло впасти, а другою, захованою під спідницею, він добре відпрацьованими, м’якими і разом з тим відчутними рухами чухав свої бувалі в бувальцях, але все ще теплі зимові кальсони — набуток давньої, мало не з пелюшок, болячки: анальногенітальної сверблячки, яку могли спричинити глисти, нерви, геморой і ще бозна-яка холера. Серед тиші було добре чути, як об щось терлася долоня старця, і видно було, як рівномірно совалася вона туди-сюди, потім знову сюди-туди, і як налилося бентегою й передчуттям блаженства його стражденне тіло, а зашкарубле обличчя чесно передавало всі його почуття — надлюдську зосередженість, потаємну радість, переляк і чекання.
Це видовище повністю спантеличило всю раду, і почулися вигуки: ви подивіться, який життєлюб![8] У такому віці! От що значить жити на свіжім повітрі! Це результат самотності! Ego autem! (Репліка містера Макстерна.) Але тут містер Накібал, відчувши, нарешті, жадану полегкість, підвівся, видобув праву руку з-під своєї спідниці, підніс долоню під ніс і характерним жестом кілька разів почухав кінчик носа. Потім він прийняв свою попередню, цілком пристойну позу, з якої його вивів раптовий напад застарілої болячки, — тобто поклав руки на коліна, свої старі, рябі, волохаті, вузлуваті руки на свої голі, старі, кістляві, посинілі коліна, праву стару, волохату, рябу руку на кістляве праве голе, старе коліно, а ліву стару, вузлувату, рябу руку на ліве старе, посиніле, старе, кістляве коліно і спрямував свій скляний, пильний погляд на щось добре і давно відоме або щось ну зовсім нецікаве за вікном, на небо, яке підпирали то баня собору, то дах, шпиль, вежа, то маківка дерева. І тут настала така мить, коли Луїт підвів містера Накібала до підніжжя помосту, на якому сиділи члени ради, і, дивлячись йому прямо в обличчя сповненим приязні поглядом, точніше, не зовсім прямо, а трошечки десь на чверть криво, себто сповнений приязні погляд поцілив у саме вухо, бо що наполегливіше Луїт нахиляв обличчя, своє по вінця налите приязню обличчя у бік містера Накібала, то більше містер Накібал відхиляв своє бурякове, старе, волохате обличчя у протилежний бік, і сказав, урочисто і голосно вимовляючи кожен звук, чотириста вісім тисяч сто вісімдесять чотири. І тут містер Накібал, на превеликий подив усього загалу, опустив очі з неба, свої розумні, тупі, зволожені, мов вирячені, очі, і втупився ними у містера Фіцвайна, який, хвильку подумаши, раптом ще більше дивуючи і без того отетерілий загал, вигукнув: Газель! Вівця! Стара вівця! Містере Дебейкер, сер, сказав Луїт, чи не могли б ви зробити, не в службу, а в дружбу, мені таку ласку і достеменно занотувати все, що я і мій друг казатимемо тут далі? Чому ж ні, містере Луїт, звичайно, сказав містер Дебейкер. Я дуже вам вдячний, містере Дебейкер, сказав Луїт. Прошу, прошу, містере Луїт, і нема за що, сказав містер Дебейкер. У такому разі я можу на вас покластися, містере Дебейкер, сказав Луїт. Певна річ, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ви занадто згідливі, містере Дебейкер, сказав Луїт. Та де, хіба, містере Луїт, хіба, сказав містер Дебейкер. Козел! Старий бевзь! заволав містер Фіцвайн. Ви мене так заспокоїли, містере Дебейкер, сказав Луїт. Ні слова більше, містере Луїт, сказав містер Дебейкер, більше ні слова. І водночас, містере Дебейкер, спекатися такого тягаря, сказав Луїт. Його очі сягають до денця моєї душі, сказав містер Фіцвайн. До денця чого? сказав містер О’Мельдон. До денця його душі, сказав містер Магершон. Хай Бог милує! Що ж то було! вигукнув містер Макстерн. Як ви гадаєте, що то було? Молитва до Божої Матері? сказав містер Дебейкер. Хіба серед грішних людей таке трапляється? сказав містер Магершон. Погляд принаймні був цілком щирий, сказав містер О’Мельдон. Тоді дозвольте мені продовжити, містере Дебейкер, сказав Луїт. Я особисто нічого проти цього не маю, продовжуйте, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Прив’яжіть його, так само, як прив’язують вогкими стрічками, сказав містер Фіцвайн. Помагай вам Боже, містере Дебейкер, сказав Луїт. І вам, містере Луїт, сказав Дебейкер. Ні, ні, саме вам, містере Дебейкер, вам, сказав Луїт. І чому саме мені, містере Луїт, хоча добре, якщо ви вже так наполягаєте, але вам також, сказав містер Дебейкер. Тобто хай нам обом він помагає, ви ж це хочете сказати, містере Дебейкер? сказав Луїт. Д’ябльо, сказав містер Дебейкер (французький вираз). Мені знайоме його обличчя, сказав містер Фіцвайн. Томе! гукнув Луїт. Містер Накібал обернувся на оклик, і Луїт побачив, що той дуже чимось стурбований. Овва! сказав Луїт, ще трохи, й наступить вирішальна мить, і голосно оголосив: триста вісімдесят дев’ять ти… Мені, як би воно не вийшло, сказав містер Фіцвайн. Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, загорлав Луїт. Га? сказав містер Накібал. Ви це записали, містере Дебейкер? сказав Луїт. Так, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. А ви не змогли б повторити, містере Дебейкер? сказав Луїт. Безумовно, містере Луїт. Я повторюю, містер Луїт: триста вісімдесят дев’ять тисяч сімдесят. Містер Мак… Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, сказав Луїт, не сімдесят, а сімнадцять. О, перепрошую, містере Луїт, мені почулося сімдесят, сказав містер Дебейкер. Я сказав «сімнадцять», містере Дебейкер, сказав Луїт, бо так я і подумав, чітко і ясно. Це неймовірно, сказав містер Дебейкер, я чітко і ясно чув «сімдесят». А ви, містере Макстерн, що ви почули? Я почув «сімнадцять», надзвичайно чітко почув, сказав містер Макстерн. Правда, сказав містер Дебейкер, так і почули? Ці «надцять» і досі бринять у моєму вусі, сказав містер Макстерн. А ви, містере О’Мельдон, сказав містер Дебейкер? Що «а ви»? сказав містер О’Мельдон. Ви що почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. А ви що почули, містере Дебейкер? сказав містер О’Мельдон. «Сімдесят», сказав містер Дебейкер. І сім що? сказав містер О’Мельдон. І сім-де-сссять, сказав містер Дебейкер. Безумовно, сказав містер О’Мельдон. Ха, сказав містер Дебейкер. А я сказав «сімнадцять», сказав Луїт. І що? сказав містер Магершон. І сім-на-дд-цять, сказав Луїт. Я так і думав, сказав містер Магершон. А ми ніяк не можемо дійти згоди, сказав містер Дебейкер. Аякже, сказав містер Магершон. А ви, пане президент? сказав містер Дебейкер. Ге? сказав містер Фіцвайн. Я кажу «містере президент», сказав містер Дебейкер. Не розумію вас, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Як ви почули, «сімнадцять» чи «сімдесят»? сказав містер Дебейкер. Мені почулось «сорок шість», сказав містер Фіцвайн. Я сказав «і сімнадцять», сказав Луїт. Ми вам віримо, містере Луїт, віримо вам, сказав містер Магершон. Тоді занесіть це, будь ласка, до протоколу, містере Дебейкер. Звичайно, з задоволенням, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Щиро вам дякую, містере Дебейкер, сказав Луїт. Нема за що, нема за що, сказав містер Дебейкер. І як воно звучить тепер? сказав Луїт. Тепер, сказав містер Дебейкер, воно звучить так, містере Луїт: триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять. Містер Накібал: га? Чи не дозволить шановна рада йому сісти? сказав Луїт. Кому саме наша рада має дозволити сісти? сказав містер Магершон. Він стомився стояти, сказав Луїт. Де ж я бачив це обличчя? сказав містер Фіцвайн. Скільки ще це все триватиме? сказав містер Макстерн. То можна йти? сказав містер Магершон. Коли він сидить, то краще чує, сказав Луїт. Нехай ляже, якщо він так хоче, сказав містер Фіцвайн. Луїт допоміг містерові Накібалу лягти, став на коліна й схилився над ним. Томе, закричав він, ти мене чуєш? Так, сер, сказав містер Накібал. Триста вісімдесят дев’ять тисяч сімнадцять, закричав Луїт. Хвилинку, сказав містер Дебейкер, я зараз занесу це у протокол. Хвилина минула. Продовжуйте, сказав містер Дебейкер. Відповідай, закричав Луїт. Сімсят — тре, сказав містер Накібал. Сімсят — тре? сказав містер Дебейкер. Очевидно, він мав на увазі «сімдесят три», сказав містер О’Мельдон. Він мав на увазі «сімдесят три»? сказав містер Фіцвайн. Він сказав «сімдесят три», сказав Луїт. Хіба? сказав містер Дебейкер. О Боже, сказав містер Макстерн. О що? сказав містер О’Мельдон. О Боже! сказав містер Магершон. Містере Дебейкер, сказав Луїт, будьте ласкаві, оголосіть те, що у вас там є. Де саме? сказав містер Дебейкер. У протоколі, щоб пересвідчитися, що воно відповідає дійсності. Який ви все-таки недовірливий, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. Багато що залежить від точності фіксації факту, сказав Луїт. Він має рацію, сказав містер Макстерн. З чого почати? сказав містер Дебейкер. З моїх слів і зі слів мого друга, сказав Луїт. Більше вас нічого не цікавить? сказав містер Дебейкер. Ні, сказав Луїт. Містер Дебейкер заходився переглядати свої записи і сказав, я бачу таке: Містер Луїт: Томе, ти мене чуєш? Містер Накібал: так, сер. Містер Луїт: триста вісімдесят дев'ять тисяч сімдесят. Містер Нак… Сімнадцять, сказав Луїт. А й справді, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Скільки разів вам ще можна казати? сказав містер О’Мельдон. Згадайте свої сімнадцять років, сказав містер Магершон. Ха, ха, чудова думка, сказав містер Дебейкер. Містер Магершон сказав, чи не краще було б, зважаючи на те, що такі надзвичайно великі числа — е… пішли в діло, щоби наш скарбник погодився взяти на себе складання протоколу тільки на сьогодні? Я аніскільки не збираюся зневажати цим нашого шановного секретаря, якого усі ми знаємо з найкращого боку, але оскільки тут ідеться про нечувано складні числа, то бодай сьогодні… Ні, ні, ні в якому разі, сказав містер Фіцвайн. Містер Макстерн сказав, може, якби наш шановний секретар зголосився записувати числа не цифрами, а словами. Так, так, як ви на це дивитесь? сказав містер Фіцвайн. А яка різниця? сказав містер О’Мельдон. Містер Макстерн відповів: ну як же, він тоді записував би всі почуті слова, а не переводив би їх у числові еквіваленти, що вже саме по собі вимагає тривалої практики, особливо коли йдеться про числа, які складаються з п’яти-шести літер, даруйте, цифр. Що ж, як на мене, то це — блискуча ідея, сказав містер Магершон. Ви могли б так зробити, містере Дебейкер? сказав містер Фіцвайн. Але ж я так завжди роблю, сказав містер Дебейкер. Я у цьому не сумніваюся, сказав містер Фіцвайн. Тоді я не знаю, що тут можна зробити, сказав містер Магершон. Хто з нас не помиляється, сказав Луїт. Дякую, містере Луїт, сказав містер Дебейкер. На здоров’я, містере Дебейкер, сказав Луїт. От і прекрасно, от і чудово, вигукнув містер О’Мельдон. Що саме прекрасно і чудово? сказав містер Макстерн. Ці дві цифри співвідносяться, сказав містер О’Мельдон, як кум до свого кобеля. Кум до свого що? сказав містер Фіцвайн. Він мав на увазі куб до свого кореня, сказав містер Макстерн. А я як сказав? сказав містер О’Мельдон. Кум до свого кобеля, ха-ха, сказав містер Дебейкер. А що це означає, куб до свого кореня? сказав містер Фіцвайн. Нічого не означає, сказав містер Макстерн. Як це так? «Нічого не означає»? сказав містер О’Мельдон. Містер Макстерн відповів, до свого якого кореня? Можна мати безліч коренів. Взяти хоча б довгий кубічний огірок сорту «Турецький», сказав містер Фіцвайн. Не всі куби, сказав містер О’Мельдон. А хто каже про всі куби? сказав містер Макстерн. І не про цей куб, сказав містер О’Мельдон. Я про це нічого не знаю, сказав містер Макстерн. Я в ньому нічого не петраю, сказав містер Фіцвайн. Я також, сказав містер Магершон. Що саме прекрасне і чудове? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів, а те, що містер Белінакс… Містер Накібал, сказав Луїт. Містер О’Мельдон сказав, що містер Накібал подумки за якісь тридцять п’ять чи сорок секунд видобув кубічний корінь із шестизначного числа. Містер Макстерн сказав, сорок секунд! Принаймні п’ять хвилин минуло з того часу, як було оголошено цю цифру. Що ж тут дивного? сказав містер Фіцвайн. Мабуть, наш президент забув, сказав містер Макстерн. Два є кубічним коренем з восьми, сказав містер О’Мельдон. А й справді, сказав містер Фіцвайн. Так, два на два — чотири, а два на чотири — вісім, сказав містер О’Мельдон. Отже, два є кубічним коренем із восьми, сказав містер Фіцвайн. Так, і вісім — це два в кубі, сказав містер О’Мельдон. Вісім — це два в кубі, сказав містер Фіцвайн. Так, сказав містер О’Мельдон. Ну то й що ж тут дивного? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів: Те, що два є кубічним коренем із восьми, а вісім є двійкою в кубі, давно вже нікого не дивує. Мене дивує те, що містер Наллібек подумки за такий короткий час видобуває кубічний корінь із шестизначного числа. О, сказав містер Фіцвайн. А це так важко? сказав містер Магершон. Неймовірно, сказав містер Макстерн. Ну-ну, сказав містер Фіцвайн. Жодна людина ще не спромоглася на такий подвиг, лише одного разу на таке збився кінь, сказав містер О’Мельдон. Кінь! вигукнув містер Фіцвайн. Цей випадок описано у «Kulturkampf», сказав містер О’Мельдон. Так от воно що, сказав містер Фіцвайн. Луїт не приховував свого задоволення. Містер Накібал перекинувся на бік і, очевидно, спав. Але ж містер Канібал не кінь, сказав містер Фіцвайн. Зовсім не схожий, сказав містер О’Мельдон. А ви певні в тому, що це ваше припущення цілком слушне? сказав містер Магершон. Ні, сказав містер О’Мельдон. У всьому цьому є щось слизьке, сказав містер Макстерн. Не кінське, а слизьке, ха-ха, дуже смішно, сказав містер Дебейкер. Я протестую, сказав Луїт. Проти чого? сказав містер Фіцвайн. Проти слова «слизьке», сказав Луїт. Занесіть це до протоколу, містере Дебейкер, сказав містер Фіцвайн. Луїт дістав з кишені аркуш паперу і передав його містерові О’Мельдону. А це ще що таке, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Це перелік шестизначних чисел, їх тут дев’яносто дев’ять, які є точними кубами інших чисел, які теж подано. І що я мушу з ними робити, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Перевірте мого друга, сказав Луїт. О, сказав містер Фіцвайн. А я вийду, оскільки на карту поставлено мою наукову сумлінність, сказав Луїт. Годі-бо, заспокойтесь, містере Луїт, сказав містер Магершон. Роздягніть його догола, зав’яжіть йому очі, а мене виведіть геть, сказав Луїт. А як щодо телепатії або ж передачі думок на відстані? сказав містер Макстерн. Луїт сказав: а ви, як питатимете про піднесення в куб, то закрийте чим-небудь куби, а як треба видобути корінь кубічний, то закрийте графу, де позначені корені. А що від того зміниться? сказав пан О’Мельдон. А ви самі не знатимете відповіді, сказав Луїт. Пан Фіцвайн вийшов з кімнати, слідом за ним подалися і інші члени ради. Луїт розштовхав містера Накібала і допоміг йому підвестися. До кімнати повернувся містер О’Мельдон, в руці він тримав папір, який дав йому Луїт. Я можу це взяти з собою, містере Луїт? сказав він. Звичайно, сказав Луїт. Дякую, містере Луїт, сказав містер О’Мельдон. Нема за що, містере О’Мельдон, сказав Луїт. До побачення, джентльмени, сказав містер О’Мельдон. Луїт сказав, до побачення, містере О’Мельдон. Попрощайся з містером О’Мельдоном, Томе, покажи, який ти в нас чемний, скажи: до побачення, містере О’Мельдон. Догобач, сказав містер Накібал. Дуже мило, дуже мило, сказав містер О’Мельдон. Містер О’Мельдон вийшов з кімнати. Невдовзі Луїт і містер Накібал, взявшися за руки, зробили те саме. А ще трохи згодом спорожнілу кімнату заповнили сірі тіні. Зайшов служник, повимикав світло, порозставляв стільці, оглянув кімнату, подивився, чи все гаразд, і вийшов. Потім уся ця простора кімната поринула у пітьму, бо запала ніч, ще одна ніч. Ну і от, містере Ґрейвз, наступного дня, хочете вірте, хочете — ні, о тій самій порі, на тому самому місці, посеред залитої світлом просторої зали з височенною стелею зібралися ті самі добродії, ретельно перевірили, як містер Накібал підносить у куб різні числа і видобуває з них корінь кубічний. Рада скористалася з запропонованих Луїтом запобіжних заходів, хоча й не стала виводити Луїта із кімнати, а запропонувала йому стати спиною до ради, обличчям до відчиненого вікна і дозволила містерові Накібалу не скидати дещо зі своєї білизни. Містер Накібал з честю витримав це суворе випробування; коли він підносив у куб різні числа загальною кількістю сорок шість, то зробив лише двадцять п’ять дрібних помилок, а коли видобував корінь кубічний із п’ятдесяти трьох чисел, то ледь схибив лише у чотирьох випадках! Відстань між питанням і відповіддю, інколи незначна, а часом завдовжки у хвилину, дорівнювала у середньому тридцяти чотирьом-тридцяти п’яти секундам, якщо вірити містерові О’Мельдону, який прийшов на засідання зі своїм секундоміром. На одне запитання містер Накібал зовсім не відповів. То був досить неприємний момент. Містер О’Мельдон, не підводячи очей від аркуша, оголосив п’ятсот і дев’ятнадцять тисяч триста тринадцять. Минула хвилина, хвилина з чвертю, хвилина з половиною, хвилина і три чверті, дві хвилини, дві хвилини з чвертю, дві хвилини з половиною, дві хвилини і три чверті, три хвилини, три хвилини і чверть, три хвилини з половиною, три хвилини і три чверті, а містер Накібал все не відповідав! Прошу вас, сер, ну що ж ви, сказав містер О’Мельдон різко, п’ятсот дев’ятнадцять тисяч триста тринадцять. Але містер Накібал не відповідав! Він або знає, або не знає, сказав містер Магершон. І тут містер Дебейкер так зайшовся сміхом, що залився сльозами. Містер Фіцвайн сказав, якщо ви не чуєте, то так і скажіть; я не чую. Якщо ви не знаєте, то так і скажіть: я не знаю. А то що ж нам тут до ночі чекати чи що? Луїт обернувся і сказав: а хіба це число, хіба воно є у переліку? Помовчте, містере Луїт, сказав містер Фіцвайн. А хіба це число є у переліку? гримнув Луїт на науковців і рішуче підступив до них, спершу позеленівши, потім збліднувши від обурення. Я звинувачую скарбника, сказав Луїт і направив на того перст, наче в кімнаті було два, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи навіть шість скарбників, а не лише один, у виголошенні числа, якого немає у переліку, із якого можна видобути такий саме корінь кубічний, як із моєї сраки. Містере Луїт, закричав містер Фіцвайн. З його що? сказав містер О’Мельдон. Із його сраки, сказав містер Магершон. Я звинувачую його, сказав Луїт, у зловорожості, недоброзичливості і підступності, у ретельно продуманій спробі зацькувати, заплутати і збити з пантелику старого чоловіка, який із приязні до мене не шкодує своїх сил, щоб… щоб… щоб… який не шкодує сил. Мене обурила і роздратувала ця вихватка, додав Луїт, яку я вважаю …, …, …, …, …, …, …, …, …, і тут усі почули каскад таких міцних виразів, що якби пан О’Мельдон не був людиною м’якою і згідливою, він неодмінно обурився б, такими каскадними і міцними були слова, які він почув. Але містер О’Мельдон був людиною такою м’якою і згідливою, що коли містер Фіцвайн підвівся і сповненими обурення словами почав закривати засідання, то він підвівся і заспокоїв містера Фіцвайна, пояснивши йому, що саме він, містер О’Мельдон, у всьому винен, бо він, недобачивши, прийняв нуль не за нуль, а за одиницю. Але ж воно у вас вийшло не са-са-самохіть, без усякого лихого наміру, сказав містер Фіцвайн. Потім запала мовчанка, яка тривала доти, доки містер О’Мельдон, звісивши голову і плавно теліпаючи нею з боку на бік, переносив вагу свого тіла з ноги на ногу і повторював: о ні, ні, ні, ні, Господь не дасть збрехати, ніколи. В такому разі я мушу попросити, щоб містер Лінґард вибачився перед вами, сказав містер Фіцвайн. О ні, ні, ні, ні, ні, ніякого вибачення, скрикнув містер О’Мельдон. Містер Лінґард? сказав містер Магершон. Я сказав «містер Лінґард?» сказав містер Фіцвайн. Звичайно, сказали, сказав містер Магершон. Про кого ж це я думав? сказав містер Фіцвайн. Дівоче прізвище моєї матері — Лінґард, сказав пан Макстерн. Ну, як же, як же, добре її пам’ятаю, чудова була жінка, сказав містер Фіцвайн. Вона померла при пологах, народила мене і померла, сказав містер Макстерн. Я вам вірю, сказав містер Дебейкер. Чудова, прекрасна жінка, сказав містер Фіцвайн. По закінченні іспитів настав час для запитань і відповідей. Через східні вікна просторої зали струменіло червоне зимове сонце, воно, сердито прощаючись із землею, пронизувало своїм сяйвом застійне кімнатне повітря, і в той самий час на протилежному боці крізь вибагливі, зроблені в орієнтальному стилі прорізи вже чулася спершу квола, але дедалі гомінкіша мелодія, що її вигравали мільйони сопілочок ночі. Настав час для запитань і відповідей. Містер Фіцвайн спитав: а видобувати квадратний корінь він теж уміє? Містер О’Мельдон сказав, якщо вже він може підносити в куб, то в квадрат і поготів, і якщо вже він уміє видобувати корінь кубічний, то з квадратним і поготів упорається. Я питаю містера Луїта, сказав містер Фіцвайн. Тут ідеться не про те, щоби зводити в куб чи в квадрат, сказав Луїт. Як це так? сказав пан Фіцвайн. Луїт відповів: людина з багатою уявою здатна підносити і в куб і в квадрат подумки, числа ніби самі з’являються перед її внутрішнім зором. Тобто ви виступаєте за викорінення коренів? сказав містер Фіцвайн. Не всіх, сказав Луїт, а тільки кубічних. А як бути з квадратними? сказав містер Фіцвайн. Не чіпати їх, сказав Луїт. Як це так? сказав містер Фіцвайн. Людина з багатою уявою здатна видобувати квадратний корінь подумки, сказав Луїт, так само, як і з допомогою аркуша паперу і олівця. А корінь кубічний? сказав містер Фіцвайн. Луїт нічого не відповів, та й що йому було казати? А корінь четвертого ступеня? сказав містер О’Мельдон. То є, власне, квадратний корінь у квадраті, сказав Луїт. А корінь п’ятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. Та хіба ж Господь наш воскрес на другий день? сказав Луїт. А корінь шостого ступеня? сказав містер Дебейкер. То є квадратний корінь у кубі або кубічний у квадраті, сказав Луїт. А корінь сьомого ступеня? сказав містер Макстерн. А ходити по воді яко по суху? сказав Луїт. А корінь восьмого ступеня? сказав містер О’Мельдон. Квадратний квадратного кореня у квадраті, сказав Луїт. Настав час для запитань і відповідей. Радість і туга, здрастуй і прощавай, удар і відсіч, програв і переміг, переміг і програв — усе змішалося у цій великій, до всього байдужій залі. А корінь дев’ятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. То є кубічний корінь у кубі, сказав Луїт. А корінь десятого ступеня? сказав містер Дебейкер. Не може існувати без п’ятого ступеня, сказав Луїт. А корінь одинадцятого ступеня? сказав містер Макстерн. Якщо його у віскі встромити? сказав Луїт. А корінь дванадцятого ступеня? сказав містер О’Мельдон. То є корінь квадратний кубічного кореня у квадраті або корінь кубовий квадратний кореня у квадраті, або корінь квадратний квадратного кореня в кубі, сказав Луїт. А корінь тринадцятого ступеня? сказав містер Фіцвайн. Годі! зайшовся криком містер Магершон. Тобто? сказав містер Фіцвайн. Годі! сказав містер Магершон. Яке ви маєте право казати «годі»? сказав містер Фіцвайн. Джентльмени, джентльмени, сказав містер Макстерн. Містере Луїт, сказав містер О’Мельдон. Слухаю вас, сер, сказав Луїт. Ось переді мною сьогодні на аркуші було два стовпчики чисел, сказав містер О’Мельдон, в одному, там, де позначалися корені, стояли лише двозначні числа, в іншому, там, де був стовпчик з кубами, стояли лише шестизначні числа. Стовпчик з кубами! вигукнув містер Макстерн. Що таке? В чому там справа? сказав містер Фіцвайн. Яка краса, сказав містер Макстерн. А й справді, містере Луїт, як ви гадаєте? сказав містер О’Мельдон. Я до музики не вдатний, сказав Луїт. Я не це мав на увазі, сказав містер О’Мельдон. А що ви маєте на увазі? сказав містер Фіцвайн. Я маю на увазі, сказав містер О’Мельдон, з одного боку, те, що в одному із стовпчиків, тобто у стовпчику коренів, знаходимо лише двозначні числа, а з іншого, тобто у стовпчику кубів, знаходимо лише шестизначні числа. Я ж правду кажу, містере Луїт? Список — перед вами, сказав Луїт. А стовпчик із коренями також дуже симпатичний, як на мене, сказав містер Дебейкер. Так, але до стовпчика з кубами йому і не братися, сказав містер Макстерн. Ну, може, й не зовсім так, але й не те щоб зовсім не так, сказав містер Дебейкер. І тут він заспівав:
Ха-ха-ха-ха, ха-ха, ха, гм, сказав містер Дебейкер. Чи будуть ще якісь питання, перш ніж я піду додому? сказав містер Фіцвайн. Я саме порушив дуже важливе питання, сказав містер О’Мельдон, але мене перебили. То хай він продовжить з того місця, де зупинився, сказав містер Магершон. Те важливе питання, яке я порушував, сказав містер О’Мельдон, коли мене перебили, полягало ось у чому: із двох стовпчиків чисел, які я бачив сьогодні, один, а саме… Він уже двічі про це казав, сказав містер Макстерн, продовжуйте не з того місця, де ви почали, а з того, де вас урвали. Чи ви хочете повторити помилку дарвінівської гусені? Дарвінівської кого? сказав містер Дебейкер. Дарвінівської гусені? сказав містер Магершон. А що там із ним сталося? сказав містер Макстерн. А сталося із ним те, сказав містер Магершон, що коли він лежав у гамаці, то на нього раптом… А ми хіба зібралися для того, щоб обговорювати гусінь? сказав містер О’Мельдон. Та заради Бога, викладіть нарешті своє питання, сказав містер Фіцвайн, і дайте мені спокійно піти додому до моєї жінки. І до дітей, додав він. Питання, яке я збирався викласти, сказав містер О’Мельдон, коли мене так брутально урвали, полягало ось у чому. Якщо у лівому стовпчику, тобто стовпчику коренів, замість двозначних чисел трапляються і три-, і чотиризначні, не кажучи вже про інші, тоді у правому стовпчику, тобто у стовпчику кубів, замість суто шестизначних чисел мусили бути й семи-, восьми-, дев’яти-, десяти-, одинадцяти- і навіть дванадцятизначні числа. Після цих слів запала мовчанка. Чи не так, містере Луїт? сказав містер О’Мельдон. Може бути, сказав Луїт. У такому разі чому, сказав містер О’Мельдон, перехнябився уперед і вдарив кулаком по столу, чому їх тут немає? Кого там немає? сказав містер Фіцвайн. Того, про кого я щойно казав, сказав містер О’Мельдон. Тобто? сказав містер Фіцвайн. Містер О’Мельдон відповів: з одного боку, у першому стовпчику… Тобто стовпчику коренів, сказав містер Дебейкер. Містер О’Мельдон продовжив: три- і навіть чотиризначні числа… Не кажучи про всі інші, сказав містер Макстерн. Містер О’Мельдон продовжив: а з іншого боку, в іншому… Тобто стовпчику кубів, сказав містер Магершон. Містер О’Мельдон продовжив: семизначні… Восьми-… сказав містер Дебейкер. Або дев’яти-, сказав містер Макстерн. Або десяти-, сказав містер Магершон. Або одинадцяти-, сказав містер Дебейкер. Або навіть дванадцяти-, сказав містер Макстерн. Значить, сказав містер Магершон. А що їм там робити? сказав містер Фіцвайн. Пташка божая не знає ні турбот і ні… сказав Луїт. Чи можу я припустити, містере Луїт, сказав містер О’Мельдон, що якщо я запитаю цього чоловіка і попрошу його назвати кубічний корінь із… він схилився над аркушем, — ну, скажімо, дев’ятисот сімдесяти трьох мільйонів двохсот п’ятдесяти двох тисяч двохсот сімдесяти двох, то чи зможе він відповісти? Тільки не сьогодні, сказав Луїт. Або принаймні, сказав містер О’Мельдон, знову зазираючи у свій аркуш, із дев’ятисот дев’яноста восьми мільярдів семисот мільйонів ста двадцяти дев’яти тисяч дев’ятисот дев’яноста дев’яти? В принципі так, але не зараз, сказав Луїт. Ха, сказав містер О’Мельдон. То ви вже виклали своє питання, містере О’Мельдон? сказав містер Фіцвайн. Так, сказав містер О’Мельдон. Мені приємно це чути, сказав містер Фіцвайн. Ви про це нам пізніше розкажете, сказав містер Магершон. Але де ж я бачив це обличчя? сказав містер Фіцвайн. І ще один момент, сказав містер Макстерн. Сонце вже зайшло за західний обрій, сказав містер Дебейкер, він обернув голову і витягнув руку в тому напрямку. Всі інші теж обернулися і не зводили погляду з того місця, де щойно було сонце. Але містер Дебейкер крутнувся і, вказуючи в протилежний бік, сказав: а от на сході сутеніє набагато швидше. Потім усі обернулися і прикипіли очима до вікон, в яких щось наче мерехтіло, і до темно-сірого неба понад самою землею і світло-сірого трохи вище. Бо ніч, здавалося, не так западала, як піднімалася знизу, немов новий день. Але, нарешті, немов відходячи від могили, в яку щойно поклали близьку вам людину, затямте мої слова, містере Ґрейвз, в яку щойно поклали близьку вам людину, їхні тіла, охаючи та ахаючи, повільно знялися зі своїх місць і рушили геть, а містер Фіцвайн мерщій зібрав усі папери, бо у призахідному світлі він згадав, де саме дуже давно він побачив це обличчя. І от він підвівся і похапцем вийшов із зали (немов можна було якось вискочити із зали не підводячись), слідом за ним потяглися, не дуже кваплячись, його помічники у такому порядку, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, випадково так вийшло, навмисно чи іще якось, Бог його знає. Потім містера О’Мельдона, поки він зупинявся, щоб потиснути руку Луїтові, погладити містера Накібала по голові і зразу непомітним рухом витерти руку об штани, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Макстерн, тоді містер Дебейкер, а там і містер Магершон, а потім і містер Макстерн, поки він зупинився, щоб висловити якусь із своїх думок, наздогнали і залишили позаду спочатку містер Дебейкер, а там і містер Магершон. А потім містера Дебейкера, коли той нахилився, щоб зав’язати шнурівку на черевику, яка, як завжди, розв’язалася, обійшов містер Магершон, який тихо й повільно почвалав самотньо до дверей, немов якийсь із персонажів Едґара По, і ще трохи, і дійшов би до них, і пройшов би крізь них, якби раптом якась нагла думка не спинила його ходи і не примусила його заклякнути, розкарячивши і без того криві кінцівки, так що вага всього його тіла мала розподілитися між лівою ступнею та пальцями правої ноги і довго хиталася між ними, не знаючи, де б їй, переляканій, знайти пришиб. Тепер порядок, згідно з яким вони рушили слідом за містером Фіцвайном (він, до речі, на цей час уже їхав в одинадцятому трамваї), докорінно змінився. Тобто перший колись тепер був останній, а останній тоді — тепер перший, другий тоді — нині третій, а третій — другий. І первісний порядок (спершу містер О’Мельдон, далі містер Макстерн, далі містер Дебейкер і містер Магершон) тепер внаслідок обдумування, нахиляння, міркувань і вітання змінився на інший (спершу містер Магершон, далі містер Дебейкер, містер Макстерн і містер О’Мельдон). Але ледве містер О’Мельдон, як слід привітавшися, подався до містера Макстерна, як містер Макстерн, як слід замислившись, рушив разом із містером О’Мельдоном до містера Дебейкера. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, перший — привітатися, другий — подумати і разом рушити до містера Дебейкера, як містер Дебейкер, як слід нахилившися, подався разом із містером О’Мельдоном і містером Макстерном у бік містера Магершона. Але ледве містер О’Мельдон і містер Макстерн, і містер Дебейкер встигли як слід, спершу містер О’Мельдон, тоді містер Макстерн, а відтак і містер Дебейкер, перший — привітатися, другий — замислитися, третій — нахилитися і разом податися до містера Магершона, як містер Магершон, як слід замислившися, рушив разом із містером О’Мельдоном, містером Макстерном і містером Дебейкером до дверей. І от із дверей після неодмінного тупцяння, обміну надлишками нудної ґречності, пропускання один одного вперед, відступання убік, наступання на ноги і прориву на шляхетні лункі сходи, і виходу на внутрішнє подвір’я, яке вже полонила чорна ніч, один за одним вервечкою вийшли містер Макстерн, містер О’Мельдон, містер Магершон і містер Дебейкер, яких саме так, а не інакше розставив випадок чи яка інша фанаберія. Отже, той, хто спершу був перший, а вдруге останнім, тепер був перший, а той, хто був спершу другий, а вдруге третім, тепер був перший, а той, хто був спершу третій, а вдруге другим, тепер був останній, а той, хто був спершу останній, а вдруге першим, тепер був третій. А одразу за ними, накинувши верхній одяг, подибав надвір і містер Накібал. А одразу за ним вийшов Луїт. І Луїт, спускаючись сходами, перестрів старого, гіркого, білого і міцного сторожа Пауера, що саме піднімався нагору. Коли вони порівнялися, зовсім сивий сторож скинув свого кашкета, а Луїт усміхнувся. І добре, що кожен вчинив саме так. Бо якби Луїт не всміхнувся, то і Пауер не скинув би кашкета, а якби Пауер не скинув кашкета, тоді Луїт не всміхнувся б, і так би вони і проминули один одного, ідучи кожен своїм шляхом, Луїт — униз, Пауер — нагору, перший — з похмурим виразом, другий — у кашкеті. А на другий день… Але тут Артурові не інакше як набридла його історія, бо він покинув містера Ґрейвза і повернувся до будинку. Уот був йому вдячний за це, бо Артурова історія, яку він сприймав, не пропускаючи ані слова, вельми його виснажила й занудила. Тому він із чистим сумлінням міг тепер казати, що він, до речі, й робив, що з усього почутого і побаченого під час служби у містера Нота нічого він так ясно не бачив і не чув, як Артура та містера Ґрейвза, які стоять на залитій сонцем галявині, і Луїта, і містера Накібала, і містера О’Мельдона, і містера Магершона, і містера Фіцвайна, і містера Дебейкера, і містера Макстерна, і всі їхні вчинки й слова. Зрозумів він усе достеменно, хоча й не міг поручитися за точність чисел, а перевіряти він їх не став, бо до чисел він не мав кебети. А слова, навіть якщо вони й не були точною цитатою, все ж передавали зміст того, що мовили Артур, Луїт, містер Накібал та інші. Свого часу цей випадок вельми його потішив, і дуже довгий час нічого його більше не тішило, і ще довший час спогади про ту пригоду були для нього джерелом постійної втіхи. Але під кінець усе це його добре стомило, тоді він зрадів, коли Артур урвав свою розповідь і пішов до хати. Тоді Уот зліз зі свого горбка і подумав, що незле було б зараз опинитися в затінку прохолодної оселі і перехилити скляночку молока. Але він не наважився залишити містера Нота в садку на самоті, хоча не було ніяких підстав гадати, що, якби він пішов, щось від того змінилося б. Відтак він побачив, що гілки на дереві затріпотіли, бо за них чіплявся містер Нот, який, як здавалося, не минав жодної, коли спускався з верхівки на саму землю. Потім містер Нот розвернувся і пішов до хати, а Уот — за ним. Він радів, що так гарно провів цей ранок, сидячи на своєму горбочку, і передчував, як ще трохи, й ковтатиме холодне молоко у своєму темному прохолодному ванькирчику. А містер Ґрейвз лишився сам, стояв, спираючись на вила, посеред саду, а тіні тим часом все довшали і довшали. Пізніше Уот дізнався від Артура, що коли той розповідав усім свою історію, перш ніж стомився, звичайно, то думкою линув геть від господи містера Нота, таємниці якої, нерухомість і сталість якої він ніколи не був в змозі витримати.
Артур був гарний хлопець, відвертий і щирий, не те що Ерскін.
В іншому місці, казав він, я міг би почати цю історію з зовсім іншого місця і довести її до кінця, розповісти, хто такий був містер Накібал насправді (його прізвище було Тислер, і він знімав кімнату на каналі) і в чому полягав його метод видобування кубічних коренів (він просто вивчив напам’ять куби усіх чисел від одиниці до дев'ятки, хоча навіть у цьому не було такої вже потреби, бо одиниця дає одиницю, двійка — вісім, трійка — сім, чотири — чотири, п’ять — п’ять, шість — шість, сім — три, вісім — два, дев’ять — дев’ять, а нуль, звісне діло, — нуль), і міг би повідати про інші Луїтові витівки, про його падіння і подальше сходження завдяки саме чудодійній силі бандо, яке він вживав регулярно.
Але в межах господи містера Нота, на його землі, зробити це Артур ніяк не міг.
Бо Артур зупинявся і замовкав посередині своєї оповіді не тому, що історія ця його вкрай стомила, втоми він зовсім не відчував, а тому, що його посідало палке бажання, покинувши Луїта, повернутися до будинку містера Нота з його таємницями, сталістю і нерухомістю. Бо він і так уже був не в змозі терпіти розлуку з ними.
Але, як знати, може, в іншому місці, перебуваючи на іншій землі, Артур взагалі не подужав би розпочати свою історію.
Бо іншого місця, крім того, яке займав містер Нот з його нерухомими таємницями і таємничою нерухомістю, котра тільки й знала, що тиснути і не давати продиху, просто не існувало.
Але якби він розпочав свою історію деінде, у іншому місці іншої землі, тоді скоріше за все він довів би її до кінця.
Бо якщо де й було подібне місце, то там неодмінно був пан Нот, який звик спершу добре притиснути і не дати ніякого продиху, а тоді попустити і мало що зовсім не відпустити.
Уот співчував тим, хто потрапив у таке скрутне становище. Та й сам він попервах хіба не кидався у подібні крайнощі?
А тепер хіба з ним такого не буває? Чесно кажучи, майже ні. Принаймні слова «сталість» або «нерухомість» (по відношенню до себе) не здавалися йому цілком доречними.
Уот мало чого міг сказати нового та путнього стосовно другого, або кінцевого періоду свого перебування в будинку містера Нота. Усі зібрані ним відомості з цього приводу (тобто стосовно другого, або кінцевого періоду його перебування в будинку містера Нота) були дуже обмежені.
А про характер самого містера Нота Уот взагалі нічого не дізнався.
З усіх вірогідних і слушних причин такого стану речей дві здавалися Уоту особливо вартими уваги: з одного боку, бідність матеріалу, з яким мали справу його чуття, а з іншого — незадовільний стан, щоб не сказати занепад, цих самих чуттів. Хоч як мало йому випадало бачити, чути, нюхати, куштувати, торкатися, все одно він дивився, слухав, нюхав, куштував і торкався до всього, немов сновида чи яке опудало.
Перебував містер Нот у повній тиші, без світла і без повітря посеред просторої кімнати без меблів та іншого мотлоху, щоби ніщо не відволікало ні його, ні його слугу від безперервної радості. І ця повнота зрештою піднімала його з місця, й коли він пересувався по хаті чи по садку, вона теж рухалась разом з ним, притьмарюючи, забиваючи, паралізуючи і морозячи всіх і все, що траплялося їй на шляху.
Одяг, який носив містер Нот у своїй кімнаті, вдома чи для прогулянок садом, був дуже різноманітний, так, вельми різноманітний. То дуже важкий, то легкий, то чепурний, то неохайний, то вишуканий, то заляпаний, то пристойний, то викличний (взяти хоча б його безспідничний купальний костюм). Часто, сидячи біля каміна або вештаючись кімнатами, сходами та закапелками свого будинку, він одягав капелюх, кашкет або й напинав на свої то ріденькі волосинки, то буйні кучері спеціальну сіточку. Але так само охоче він пересувався з непокритою головою.
Щодо його ніг, то інколи він на кожну з них одягав по шкарпетці або на одну — шкарпетку, на другу — панчоху, або чобіт, або черевик, або капець, або шкарпетку й чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку й капець, або панчоху й чобіт, або панчоху й черевик, або панчоху і капець, а то й взагалі нічого. А інколи на кожну ногу він одягав по панчосі або на одну — панчоху, на другу — чобіт, або черевик, або капець, або шкарпетку і чобіт, шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу по чоботу або на одну — чобіт, а на другу — черевик, чи капець, або шкарпетку і чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу по черевику або на одну — черевик, а на другу — капець, або шкарпетку і чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він на кожну ногу взував по капцю або на одну — капець, на другу — шкарпетку й чобіт, або шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу шкарпетку і черевик або на одну — шкарпетку і чобіт, а на другу — шкарпетку і черевик, або шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він взував на кожну ногу шкарпетку і черевик або на одну — шкарпетку і черевик, а на другу — шкарпетку і капець, або панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він на одну ногу взував шкарпетку і капець або на одну — шкарпетку і капець, а на другу — панчоху і чобіт, або панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну панчоху й чобіт або на одну — панчоху й чобіт, а на другу — панчоху і черевик, або панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну ногу по панчосі і черевику або на одну — панчоху і черевик, а на другу — панчоху і капець, або взагалі нічого. А інколи він одягав на кожну ногу панчоху і капець, або на одну — панчоху і капець, а на другу — взагалі нічого. А інколи він ходив босоніж.
Отак узяти і подумати, коли ти вже не хлопчик, але ще й не стариган, що ти вже не хлопчик і, разом з тим, не стариган, що ж, це теж непогано. А під кінець свого тригодинного робочого дня раптом стати і замислитись; спокій тьмяніє на очах, гризоти займаються і світяться; втіха, яка вважається втіхою лиш тому, що вона в минулому, біль, що вважається болем тому, що він весь попереду; радісні вчинки усі запишалися, пихаті вчинки затялися і ну ніяк; і прагнення, і дрижаки, щоб тільки побачити того, хто був і пішов, того, хто ще прийде; і правда вже не правда, і брехня ще не правда, поки що ні. А тоді вирішити для себе: після такого — не буду всміхатися, й сісти у затінок, слухати, як сюрчать цикади, шкодувати, що зараз не ніч, шкодувати, що зараз не ранок, і промовляти, ні, це не серце, ні, це не печінка, ні, це не передміхурова залоза, ні, це не яєчник, ні, це не м’язи, це на нервовому ґрунті. Потім кінчається скрегіт зубовний, а може, й ні, і ти опиняєшся в ямі, у западині, і вже не прагнеш чогось прагнути, і не жахаєшся різних жахів, ти у западині, біля підніжжя гори, нарешті, там, де кінчаються всякі падіння, де починається сходження, вільний, нарешті, вільний, на якусь мить вільний, нарешті, ніхто і ніщо, нарешті.
Але хоч що б він одягав на себе спочатку, опівночі на ньому обов’язково буде нічна сорочка, хоч що б там було у нього на голові, на тілі, на ногах, нічого він не скидає, а ходить з усім тим цілоденно по хаті, по будинку, по подвір’ї й садку, аж доки прийде час знову одягати нічну сорочку. Так, не скидав нічого і не торкався навіть ґудзиків, щоби, скажімо, застебнути їх чи розстебнути, крім тих, ясна річ, без яких не можна було обійтися для задоволення його природних потреб, а їх він зазвичай взагалі не торкався, починаючи з того моменту, коли він одягався і чепурив на собі вбрання, і до того, коли знову скидав його. Через це його частенько бачили в хаті, в будинку, на подвір’ї та в садку, вбраного в чудернацькі, не за сезоном вибрані шати, немов він не тямив, яка сьогодні погода та пора року. Отож кожен, кому випадало бачити, як він, скажімо, розгулював босоніж або у костюмі грайливого веслувальника, коли надворі нападало по коліна снігу або сіялась мжичка і чвакало під ногами, і шаленіли холодні вітри чи коли під час літньої спеки він, обклавшися шубами, відігрівався біля каміна, то кожен, повторюю, був ладен запитати себе, може, він просто хоче ще раз пересвідчитись, що таке холод і що таке спека? Але питання такого типу можна класифікувати хіба що як нетривале антропоморфне зухвальство.
Бо, як здавалося Уотові, Нот узагалі не відчував геть ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати й, по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби.
Коли він їв, то на всю губу, коли вже пив, то пив нахильці, коли спав, то, бувало, й гарматою його не розбудиш, якщо вже робив щось, то робив регулярно, і не тому, що мав потребу в їжі, чи питві, чи сні, чи інших речах, ні, а тому, що мав потребу ніколи нічого не потребувати, ніколи-ніколи не відчувати потреби ні в їжі, ні в питві, ні у сні, ні в чомусь іншому.
Це була перша Уотова досить цікава здогадка щодо вдачі містера Нота.
Але сам містер Нот, позаяк він ні в чому не відчував ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати, а по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби, нічого про себе не знав. Через це йому конче потрібен був хтось, хто б відчував і засвідчував його буття. І річ не в тім, що він таким робом міг би щось про себе дізнатися, ні, але тільки в такий спосіб він міг продовжити своє існування.
Це була друга й кінцева Уотова здогадка стосовно містера Нота, і далася вона йому зовсім не задурно.
Уот тоді зупинився, виснажений цим припущенням, слабий, непевний, і в цю мить слова самі зірвалися з його губів.
А взагалі-то він розмовляв тоном, сповненим гідності й певності.
Але який свідок міг бути з Уота, якщо він то на око скаржився, то раптом недочував чогось, не кажучи вже про більш інтимні почуття, з ними взагалі у нього було сутужно. Не свідок, а бідолаха якийсь дефективний, їй-богу.
Найкращим свідком тут є саме найгірший свідок.
Такий нужденний, щоб уже сам по собі міг засвідчити повну відсутність усякої потреби.
Такий він був дефективний, що і цю відсутність засвідчити до пуття не зміг би.
Такий, щоби, дивлячись на нього, можна було зрозуміти, що містер Нот існуватиме завжди, але весь час існуватиме гостра загроза того, що він ось-ось припинить своє існування.
Отаким вони чином, здається, вирішували це питання.
Коли містер Нот ходив усередині будинку, то рухався так, наче вперше опинився в цьому приміщенні, торгав двері, які споконвіку були на замку, ставав навколішки на канапу біля вікна і заглиблювався у думку, ретельно обдивлявся то унітаз, то бачок у вбиральній, підходив до сходів і довго не наважувався підніматися, а піднявшися, довго роздумував, куди йому йти далі.
Коли містер Нот ходив садом, то робив це так, наче вперше бачив усю місцеву красу, так уважно обдивлявся дерева, квіти, кущі, городину, наче усі ці рослини — або й він сам — з’явилися цієї ночі.
А от свою кімнату, хоча вряди-годи він і поривався вийти з неї через дверцята стінної шафи, містер Нот знав набагато краще і майже в ній не блукав.
Отут він стояв. Отут сидів, тут ставав навколішки. Тут лежав. Тут рухався взад-уперед, від дверей до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до вікна, від каміна до ліжка, від ліжка до каміна, від каміна до ліжка, від дверей до каміна, від каміна до дверей; від каміна до дверей, від дверей до каміна; від вікна до ліжка; від ліжка до вікна; від ліжка до вікна, від вікна до ліжка; від каміна до вікна, від вікна до каміна; від вікна до каміна; від каміна до вікна; від ліжка до дверей, від дверей до ліжка; від дверей до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до вікна, від вікна до каміна; від каміна до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до ліжка; від ліжка до дверей, від дверей до вікна; від каміна до ліжка, від ліжка до вікна; від вікна до ліжка, від ліжка до каміна; від ліжка до каміна, від каміна до дверей; від дверей до каміна, від каміна до ліжка; від дверей до вікна, від вікна до ліжка; від ліжка до вікна, від вікна до дверей; від вікна до дверей, від дверей до каміна; від каміна до дверей, від дверей до вікна; від каміна до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до ліжка, від ліжка до вікна; від ліжка до каміна, від каміна до вікна; від вікна до каміна, від каміна до ліжка; від дверей до каміна, від каміна до вікна; від вікна до каміна, від каміна до дверей; від вікна до ліжка, від ліжка до дверей; від дверей до ліжка, від ліжка до вікна; від каміна до вікна, від вікна до ліжка; від ліжка до вікна, від вікна до каміна; від ліжка до дверей, від дверей до каміна; від каміна до дверей, від дверей до ліжка.
Його кімната була мебльована доладно і зі смаком.
Ці прості, доладно підібрані меблі, часто за наказом місцера Нота міняли свої місця як з погляду місця, так і з погляду їхнього положення. Так, нерідко можна було побачити, що в неділю комод стоїть біля каміна, туалетний столик стоїть догори ніжками біля ліжка, перекинутий нічний горщик валяється біля дверей, рукомийник лежить горілиць на підлозі біля вікна; а в понеділок комод лежить догори дверцятами біля вікна, туалетний столик стоїть догори ніжками біля дверей, перекинутий нічний горщик валяється біля вікна, рукомийник стоїть прямо, але біля каміна; а в вівторок комод лежить догори дверцятами біля дверей, туалетний столик догори ніжками під вікном, нічний горщик стоїть прямо біля каміна, умивальник поставлено догори ногами біля ліжка; а в середу комод лежить догори дверцятами під вікном, туалетний столик стоїть біля каміна, перекинутий нічний горщик валяється під ліжком, рукомийник лежить долілиць біля дверей; а в четвер комод лежить на боці біля каміна, туалетний столик стоїть біля ліжка, нічний горщик валяється під дверима, рукомийник лежить долілиць під вікном; а у п’ятницю комод стоїть прямо біля ліжка, туалетний столик — догори ніжками біля дверей, нічний горщик валяється під вікном, рукомийник лежить на боці біля каміна, а в суботу комод стоїть догори ніжками біля дверей, туалетний столик лежить догори спинкою під вікном, нічний горщик валяється на боці біля каміна, рукомийник стоїть біля ліжка; а наступної неділі комод лежить дверцятами долі під вікном, туалетний столик — на боці біля каміна, нічний горщик перекинутий лежить біля ліжка, рукомийник — догори ніжками біля дверей, а наступного понеділка комод лежить догори дверцятами біля каміна, туалетний столик — на боці біля ліжка, нічний горщик стоїть, але біля дверей, рукомийник стоїть догори ніжками під вікном; а в наступний вівторок комод лежить на боці біля ліжка, туалетний столик стоїть нормально, але під дверима, нічний горщик перекинутий догори дном, і поставлено його під вікно, рукомийник лежить навзнак біля каміна; а наступної середи комод стоїть біля дверей, туалетний столик — догори ніжками під вікном, нічний горщик лежить догори дном біля каміна, рукомийник валяється на боці біля ліжка; а наступного четверга комод стоїть догори ніжками під вікном, туалетний столик лежить на боці біля каміна, нічний горщик стоїть під дверима; а наступної п’ятниці комод лежить дверцятами до землі біля каміна, туалетний столик на боці біля ліжка, нічний горщик на боці біля дверей, зате рукомийник стоїть під вікном; а наступної суботи комод лежить догори дверцятами біля ліжка, туалетний столик лежить на боці біля дверей, нічний горщик стоїть рівно під вікном, рукомийник лежить долілиць біля каміна; а за два тижні комод лежить на боці біля дверей, туалетний столик стоїть під вікном, нічний горщик валяється догори дном біля каміна, рукомийник лежить горічерева біля ліжка; за два тижні, в понеділок, комод стоїть біля вікна, туалетний столик лежить догори ніжками біля каміна, нічний горщик валяється біля вікна, рукомийник лежить на боці біля дверей; за два тижні, у вівторок, комод стоїть догори ніжками біля каміна, туалетний столик так само, тільки біля ліжка, нічний горщик лежить на боці під дверима, рукомийник так само, тільки під вікном; а за два тижні, у середу, комод лежить дверцятами до підлоги біля ліжка, туалетний столик на боці під дверцятами, нічний горщик валяється так само, тільки під вікном, рукомийник стоїть догори ніжками біля каміна; а за два тижні, в четвер, комод лежить догори дверцятами біля дверей, туалетний столик на боці під вікном, нічний горщик догори дном біля каміна, рукомийник долілиць біля вікна; а за два тижні, у п’ятницю, комод лежить на боці під вікном, туалетний столик догори ніжками біля каміна, нічний горщик догори дном біля ліжка, рукомийник горічерева біля дверей. І в цьому немає нічого дивного та рідкісного, якщо розглядати період, припустимо, у дев’ятнадцять днів, не більше, а з меблів узяти лише комод, туалетний столик, нічний горщик та рукомийник, які можуть стати рівно або догори ніжками, а можна покласти їх долілиць, дверцятами до підлоги або навпаки, дверцятами до стелі, а також на різні боки, і все це совати по кімнаті то до каміна, то до ліжка, то до дверей, то під вікно. Що ж тут дивного? Або рідкісного?
Стільці теж, якщо вже заводити про них мову, ніколи не стояли на одному місці.
Кутки теж, якщо вже про них зайшла мова, завжди були чимось захаращені.
І тільки ліжко здавалося нерухомим, таке доладне й зі смаком вибране ліжко, таке кругле за формою і так міцно скобою й болтами прип’яте-прикручене до підлоги.
Голова містера Нота і його ноги щоночі міняли своє положення майже на один градус і за дванадцять місяців описували повне коло в межах його односпального ліжка. Куприк містера Нота і одяг, який прилягав до куприка, теж рухались по колу, це було ясно з огляду простирадла (їх міняли регулярно на день святого Патрика) і навіть матраца.
Так і не було знайдено пояснення дивним рухам і звукам, які лунали з другого поверху і які так бентежили Уота під час його перебування на першому поверсі. Але вони більше його не цікавили.
Час від часу містер Нот зникав із своєї кімнати і залишав Уота на самоті. Побуде одну лише мить і щезає. Але в такі моменти Уот, на відміну від Ерскіна, не відчував ніякої потреби кидатися на пошуки, бігти нагору чи вниз, зчиняти шалений ґвалт своєю тупаниною, забирати спокій у своїх колег на кухні, та де там, він залишався там, де й був, не те щоб спав, але й не бадьорився, і так якось перебивався, аж доки містер Нот з’являвся знову.
Уот не надто й страждав ні коли містера Нота не було, ні коли він був. Коли він був з ним, то Уот був щасливий, коли ж його не було, то Уот був щасливий від того, що містер Нот не поруч із ним, а деінде. Залишаючи його вночі чи повертаючись до нього вранці, він не відчував ні полегкості, ні смутку.
Ця непорушність і спокій розповсюдилися й охопили весь будинок, маєток, садок, город і, певна річ, Артура.
І коли надійшов час для Уота залишати маєток свого господаря, він вирушив за ворота з почуттям майже прозорої ясності і цілковитого спокою.
Але не встиг він вийти на сільську дорогу, як залився сльозами. Він ще довго пам’ятав, як стояв з похиленою головою, тримав у кожній руці по валізі, а сльози, немов із ринви, текли з очей його на щойно полагоджену дорогу. Якби це було не з ним, а з кимось іншим, він ніколи б у це не повірив. Ця рідина так рясно зволожила поверхню дороги, що він десь хвилин зо дві-зо три не міг рухатися вперед. Але, на щастя, стояла гарна погода.
Кімната, в якій мешкав Уот, не містила ніякої інформації ні про що й ні про кого. То був маленький, кепсько освітлений і, хоча Уот і славився своєю охайністю, досить смердючий закапелок. З його єдиного віконця відкривався чудовий позір на бігову доріжку іподрому. Картина, а точніше, кольорова репродукція, теж не могла повідати нічого нового. Навпаки, з часом її значення дедалі зменшувалося.
З голосу містера Нота нічого не можна було дізнатися. З Уотом містер Нот ніколи ні про що не розмовляв. Час від часу без будь-якої видимої причини містер Нот розкривав рота і співав. З однаковою вправністю він співав як басом, так і тенором, крім того, йому підкорялися всі чоловічі регістри. Співав він не дуже добре, як на Уотову думку, але Уотові доводилося чути і гірших співаків. Мелодія цих пісень була страшенно монотонна. Бо голос містера Нота, за винятком тих випадків, коли він несподівано зривався то вниз, то вгору й разів по десять-одинадцять протягом однієї пісні і завжди держався тієї ноти, яку вподобав із самого початку і яку був ладен донести до самого кінця. Слова в цих піснях були або геть позбавлені всякого сенсу, або мовлені говіркою, про яку Уот, сам неабиякий мовник, і гадки не мав. В його піснях переважали відкритий голосний звук «а» і проривні, вибухові приголосні «к» та «г». Містер Нот нерідко розмовляв сам з собою, пристрасно і на кільканадцять голосів, дивуючи Уота різноманіттям інтонацій та жестів, але робив це так м’яко, що до Уотових недужих вух долинало лише якесь непевне приглушене сокотання. Цей гомін припадав Уотові щораз ближче і ближче до серця. І справа не в тому, що він шкодував, коли гомін уривався, або радів, коли гомін починався, ні. Але він, коли лиш почує це щебетання, то завше радіє, як-от радіють, коли дощ періщить по зарослях бамбука, або як радіє берег моря, коли хвилі б’ються об нього, радіє і сподівається, що оця, либонь, неодмінно мусить бути останньою, а тоді — ні, хай би ще одна, наступна, тоді ще і ще, знову і знову. Нот також полюбляв вибухати поодинокими, надзвичайно бурхливими трискладовими вигуками, після яких усе його тіло коцюбилося, наче бите правцем. Найхарактернішими вигуками були: Екзельманц! Дайкурить! Габбакук! Еккімоуз!
Що ж до того, яку зовнішність мав містер Нот, то відносно цього вельми суттєвого питання Уот навряд чи щось міг сказати. Бо одного дня містер Нот був високий, огрядний, блідий і чорнявий, а наступного — худий, низенький, рум’яний і білявий, а ще наступного — кремезний, середнього зросту, жовтявий і рудий, а ще наступного — маленький, гладкий, блідий і гарний, а ще наступного — середнього зросту, рум’яний, худий і рудий, а ще наступного — високий, жовтявий, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, середнього зросту, рудий і блідий, а ще наступного — високий, худий, чорнявий і рум’яний, а ще наступного — маленький, білявий, кремезний і жовтявий, а ще наступного — високий, рудий, блідий і гладкий, а ще наступного — худий, рум’яний, маленький і чорнявий, а ще наступного — білявий, кремезний, середнього зросту і жовтявий, а ще наступного — чорнявий, маленький, гладкий і блідий, а ще наступного — білявий, середнього зросту, білявий і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, високий і жовтявий, а ще наступного — блідий, гладкий, середнього зросту і білявий, а ще наступного — рум’яний, високий, худий і рудий, а ще наступного — жовтявий, маленький, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, кремезний, рудий і високий, а ще наступного — чорнявий, худий, жовтявий і маленький, а ще наступного — білявий, блідий, кремезний і середнього зросту, а ще наступного — чорнявий, рум’яний, маленький і гладкий, а ще наступного — худий, білявий, жовтявий і середнього зросту, а ще наступного — блідий, кремезний, рудий і високий, а ще наступного — рум’яний, білявий, гладкий і середнього зросту, а ще наступного — жовтявий, рудий, високий і худий, а ще наступного — кремезний, маленький, блідий і чорнявий, а ще наступного — високий, гладкий, жовтявий і білявий, а ще наступного — маленький, блідий, худий і рудий, а ще наступного — середнього зросту, юний, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, маленький, рудий і жовтявий, а ще наступного — середнього зросту, худий, чорнявий і блідий, а ще наступного — високий, білявий, кремезний і рум’яний, а ще наступного — середнього зросту, чорнявий, жовтявий і гладкий, а ще наступного — худий, блідий, високий і білявий, а ще наступного — рудий, кремезний, маленький і рум’яний, а ще наступного — чорнявий, високий, гладкий і жовтявий, а ще наступного — білявий, маленький, блідий і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, середнього зросту і рум’яний, а ще наступного — жовтявий, гладкий, маленький і білявий, а ще наступного — блідий, середнього зросту, худий і рудий, а ще наступного — рум’яний, високий, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, жовтявий, рудий і середнього зросту, а ще наступного — чорнявий, худий, блідий і високий, а ще наступного — білявий, рум’яний, кремезний і маленький, а ще наступного — рудий, жовтявий, високий і гладкий, а ще наступного — худий, чорнявий, блідий і маленький, а ще наступного — рум’яний, кремезний, білявий і середнього зросту, а ще наступного — жовтявий, чорнявий, гладкий і маленький, а ще наступного — блідий, білявий, середнього зросту і худий, а ще наступного — кремезний, високий, рум’яний і рудий, а ще наступного — середнього зросту, гладкий, жовтявий і білявий, а ще наступного — високий, блідий, худий і рудий, а ще наступного — маленький, рум’яний, чорнявий і кремезний, а ще наступного — гладкий, високий, білявий і блідий, а ще наступного — маленький, худий, рудий і рум’яний, а ще наступного — середнього зросту, чорнявий, кремезний і жовтявий, а ще наступного — маленький, рудий, блідий і гладкий, а ще наступного — худий, рум’яний, середнього зросту і чорнявий, а ще наступного — білявий, кремезний, високий і жовтявий, а ще наступного — чорнявий, середнього зросту, гладкий і блідий, а ще наступного — білявий, високий, рум’яний і худий, а ще наступного — кремезний, рудий, маленький і жовтявий, а ще наступного — рум’яний, гладкий, високий і білявий, а ще наступного — жовтявий, маленький, худий і рудий, а ще наступного — блідий, середнього зросту, чорнявий і кремезний, а наступного — гладкий, рум’яний, рудий і маленький, а наступного — чорнявий, худий, жовтявий і середнього зросту, а наступного — білявий, блідий, кремезний і високий, а наступного — чорнявий, рум’яний, середнього зросту і гладкий, а наступного — худий, білявий, жовтявий і високий, а наступного — блідий, кремезний, рудий і маленький, а наступного — рум’яний, чорнявий, гладкий і високий, а наступного — жовтявий, білявий, маленький і худий, а наступного — кремезний, середнього зросту, блідий і рудий, а наступного — маленький, гладкий, рум’яний і білявий, а наступного — середнього зросту, жовтявий, тонкий і вишуканий, а наступного — високий, блідий, темний і міцний, а наступного — гладкий, середнього зросту, рудий і рум’яний, а наступного — високий, худий, чорнявий і жовтявий, а наступного — маленький, білявий, кремезний і блідий, чи це Уотові тільки здавалося, коли він згадував фігуру, зріст, шкіру та волосся містера Нота.
Бо щодня мінялася не тільки його фігура, зріст, шкіра і волосся, а й постава, вираз обличчя, форма і розмір ніг, рук, рота, носа, очей та вух, якщо вже обмежитися лише ногами, руками, ротом, носом, очима, вухами та їхньою поставою, виразом, формою та розмірами.
Його манера триматися, голос, запах і зачіска, не кажучи про всі інші ознаки, крім манери триматися, голосу, запаху та зачіски, теж не відзначалися сталістю і мінялися день у день.
Його манера відхаркуватися й відпльовуватися теж зазнавала щоденних змін, так само, як і всякі його інші манери, крім відхаркування і відпльовування.
Його відрижку сьогодні теж не можна було рівняти до вчорашньої, а до завтрашньої й поготів, якщо мова вже тут зайшла про відрижку, а не про щось інтимніше.
У всіх цих змінах Уот не брав ніякої участі, він і гадки не мав, о якій порі двадцятичотиригодинної доби вони відбудуться. Він, однак, підозрював, що все це здійснюється десь між північчю, коли Уот, завершуючи свій робочий день, допомагав містерові Ноту одягнути нічну сорочку[9] і лягти в ліжко, і восьмою годиною ранку, коли Уот, розпочинаючи свій робочий день, допомагав містерові Ноту підвестися з ліжка і скинути нічну сорочку.
Бо якби містер Нот змінював свою зовнішність, коли Уот його обслуговував, то Уот це якось неодмінно помітив би, якщо не одразу, то трохи згодом. Тому Уот і підозрював, що це відбувалося десь серед глупої ночі, коли ніхто йому не стояв на заваді і містер Нот міг прибрати будь-якої подоби. Уот тому переймався дедалі більшою певністю, що підозра його не така вже геть безпідставна, що інколи серед ночі підводився не в змозі або не бажаючи спати далі, підходив до вікна, щоб подивитися на зірки, які він колись усі знав поіменно, коли помирав у Лондоні, щоб подихати нічним повітрям і послухати звуки ночі, які дотепер його цікавили, так от тоді, у такі хвилини він бачив, як десь посередині між ним і землею, розганяючи морок, міняючи колір листя з безнадійно чорного на сірий, розсипаючи срібло по дощових краплях, якщо була злива або навіть мжичка, спалахує смужка білого світла.
Рухи містера Нота типовими теж не назвеш, крім хіба що тих, коли він обіруч водночас закривав свої лицьові отвори, себто встромляв обидва великі пальці в рот, вказівні пальці у вуха, мізинці у ніздрі, треті пальці в очі, а другі, аби посприяти пожвавленню розумової діяльності, прикладав до скронь. Але то були не жести, а діяльність, якою містер Нот займався досить тривалий час, не відчуваючи, судячи з усього, ніякої незручності.
Уот помічав у містера Нота й інші риси, інші характерні прийоми, такі собі прийомчики, як перебути деньочки, про них теж Уот міг би розказати, якби схотів, якби не був такий стомлений, такий виснажений усім тим, про що він уже розповів, стомлений додаванням і відніманням старих, давно відомих речей до і від інших таких самих давно відомих старих речей. Але йому боляче було й помислити, що ми оце зараз розлучимося і більше ніколи (на цьому світі) не зустрінемося, а я так і не дізнаюся, як саме містер Нот взував свої чоботи чи черевики, чи капці, чи черевик і капець, коли йому доводилось робити це, тобто не просто чобіт чи черевик, чи капець, а саме так. Тому він зняв свої руки з моїх рамен, поклав їх мені на зап’ястя і розповів, як саме містер Нот, відчуваючи, що час тому сприяє, доброзичливо і разом з тим з особливою хитринкою розпочинав мало-помалу боком та скоком просуватися до своїх чобіт, до своїх черевиків, до свого чобота і черевика, до свого чобота й капця, до свого черевика і капця, боком, бочечком, маленькими кроками, з простосердим нейтральним виразом обличчя, мало-помалу, все ближче й ближче до того місця на полиці, де вони стояли, зовсім впритул, щоби — шасть! — і схопити їх. А відтак, коли він взував перший чорний чобіт, коричневий черевик, чорний капець і коричневий чобіт, чорний черевик і коричневий капець на одну ногу, то другого стискав міцно-міцно, щоб він ніде не подівся, або клав його до кишені, або ставив на нього ногу, або ховав у шухляду, або в рот, щоб потім узути його на другу ногу.
Отак, розповідаючи, він зняв мої руки зі своїх рамен і позадкував через дірку до свого садка, залишивши мене самого, так що я міг тепер провести його хіба що своїми очима, провести востаннє й побачити, як він топче тіні і, спотикаючись, просувається назадгузь до свого житла. Часто він бився зопалу об стовбури дерев, потрапляв ногою в хащі і падав на спину долілиць, набік, у зарості ожини чи шипшини, чи будяка, чи кропиви. Але він миттю підводився і без скарг, без нарікань продовжував рухатися у бік свого житла, аж доки я перестав його бачити, а в полі мого зору лишилися самі тільки осики. Як з мого, так і з його будинків, які з того місця не можна булої побачити, вітер приніс дим із комина, бо о такій порі вже готували обід, ці дими то курилися окремо, то зливалися докупи, перемішувалися і танули без сліду.
IV
Так само, як колись Уот повідав початок своєї історії, не перший, а другий, через що й не четвертий, а третій, так само розповів він і про її кінець. Другий, перший, четвертий, третій — саме в такій послідовності Уот виклав свою історію. Саме так слід працювати над героїчними катренами.
Як Уот прийшов, так він і пішов, посеред ночі, яка накриває всі речі своїм покровом, особливо коли надворі хмариться.
Було це, як йому здалося, влітку, бо повітря не було таке вже геть зимне. І сталося це, як прихід його, так і вихід, теплої літньої ночі, не інакше. Наприкінці ще однієї днини, яка нічим від усіх інших не відрізнялася, Уот принаймні не бачив ніякої різниці. А казати щось про містера Нота він був неспроможний.
Містер Нот, мабуть, як і завше, лежав, ставав навколішки, сидів, стояв, робив проходку, зойкав, мугикав і замовкав, не виходячи зі своєї кімнати, так-сяк освітленої місяцем і цілим кодлом зірок. А Уот під таку годину, згідно зі своєю звичкою, сидів біля розчахнутого вікна, чув перші нічні звуки і ледь бачив перші нічні вогні як людського, так і небесного походження.
О десятій він почув крики, десь зовсім близько, ще ближче, тоді трохи далі, зовсім далеко, на сходах, поверхом вище, і знову на сходах, і так крізь відчинені двері побачив світло, яке виблимувало в темряві і поволі сходило нанівець у темряву, Артурові кроки, світло, запалене бідолашним Артуром, який о звичній порі піднімався до себе нагору, щоб відпочити.
Об одинадцятій темрява заполонила кімнату, а місяць видряпався вище від дерева. А що це дерево було низеньке і місяць сходив прудко, то перехід не зайняв багато часу і потьмарення теж.
Споглядаючи, як світло наче стрибками то спалахує, то гасне, Уот здогадався, що вже десята; так само, коли кімната поринула в темряву, він зрозумів, що вже десь одинадцята.
А коли він подумав, що, мабуть, уже перейшло за північ і він уже одягнув містера Нота в нічне вбрання і поклав у ліжко, от тоді він спустився на кухню, як і робив щоночі, щоб випити свою останню склянку молока і докурити останню четвертину сигари.
Але на кухні на стільці сидів якийсь дивний чоловік, і нічні жаринки, гаснучи, блимали на нього.
Уот запитав його, хто він такий і як сюди потрапив. Він вважав своїм обов’язком це зробити.
— Мене звати Мікс, — сказав незнайомець. — Спочатку я був там, а потім за якусь мить потрапив сюди.
Отже, прийшов його час. Він зняв кришку, підніс склянку до губів і почав пити. Молоко почало скисати. Він запалив сигару й затягнувся. Дешева, смердюча сигара.
Я родом із…, сказав містер Мікс і назвав місцевість, звідки він походив. Народився я у…, сказав він і повідав дещо про місце й обставини того, як він вилупився на світ Божий. Мої любі батьки, сказав він, і героїчні постаті унікальних перелюбників містера та місіс Міксів, яким не було рівних в монастирських анналах, заповнили кухню. Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, продовжив він, моя люба дружина… мій улюблений собака…. от нарешті…
На щастя, містер Мікс не мав дітей.
Якийсь час Уот уважно його слухав, бо містер Мікс мав досить милозвучний голос. Особливо йому вдавалися фрикативні звуки. Але все це нічне милозвуччя померхло й щезло, бо Міксів голос, вельми приємний голос бідолашного Мікса, зійшов нанівець, зіткнувшися з мовчазним, безголосим стогоном Уотових нутряних планів.
Уот допив молоко і допалив сигару так, що попік собі всі губи, і вийшов з кухні. Невдовзі він з’явився знову перед очима Мікса і в кожній руці тримав по валізці, тобто загалом він мав дві маленькі валізи.
Подорожуючи, Уот волів брати з собою не одну велику, а дві маленькі валізи. Так, пересуваючись з місця на місце, він полюбляв мати в кожній руці по маленькій валізі, а не носити з собою одну валізу й перекладати її з руки в руку. Не мати ніякої, ні маленької, ні великої валізи, ні в лівій, ні в правій руці, ось про що він, безумовно, мріяв, коли вирушав у мандри. А де б тоді він подів своє майно, туалетне причандалля і зміну натільної білизни?
Однією з цих валіз була мисливська валіза, про яку вже, здається, тут згадувалося. Попри те, що вона була рясно вкрита всякими ремінцями та пряжками-защібками, Уот тягав її на спині, немов то був мішок із піском. Друга валіза була теж мисливською і мало чим відрізнялася від першої. Уот її теж носив, перекинувши через плече, мов ціпок.
Ці валізи були на три чверті порожні.
Уот був вдягнений у пальто, яке подекуди ще не втратило свого зеленого кольору. Пальто це, коли Уот його востаннє зважував, мало десь від п’ятнадцяти до шістнадцяти фунтів ваги, тобто майже сім кілограмів. Помилки тут бути не могло, бо Уот зважився спочатку у пальті, тоді без пальта, себто скинув його, поклав на землю поруч, а сам знову зважився. Але то вже коли було, і пальто з того часу могло набрати вагу. Або схуднути. Пальто це було таке довге, що Уотові штани, схожі на шаровари (він зумисне носив такі, аби приховати форму своїх ніг), ніяк не було видно. Пальто це було досить поважного віку, що для подібних пальт не первина, а купив його Уотів батько майже за безцінь принагідно в однієї гідної довіри доброчесної удовиці років, щоб не збрехати, сімдесят тому, коли Уотів тато був ще хлопцем моторним і автомашини ще тільки почали з’являтися, і з того часу пальто це жодного разу не пралося, крім поверхової обробки дощем, снігом, сльотою, ну й, звісне діло, нетривалих занурень вряди-годи у води каналів. Не зазнавало воно також ні хімічного чищення, ні обробки звичайною щіткою, і зроду-віку не перелицьовувалося, і от завдяки цій своїй незайманості воно й збереглося як одиниця одягу. Пальтова тканина, хоча подекуди й добряче попоносилася, особливо іззаду, була ще така міцна і тривка, що дірок, у прямому значенні цього слова, зовсім не було видно, і якщо де й потерлася, то лише на ліктях та на сідницях. Як і раніше, пальто це спершу защібалося на дев’ять ґудзиків, щоправда, різних за формою й кольором, але всі вони чесно виконували свої обов’язки, а зовсім не шукали причепки, щоб прослизнути у дірочку і розстібнутися. Нагорі у петельці сумно звисали залишки штучної червоно-синьої хризантеми. Ошмаття оксамитової смужки все ще чіплялося за комір. Пальто щедро, з запасом, запинало Уота і ніколи не розходилося.
На голові Уот носив капелюха не зовсім кубічної форми, який своїм кольором наближався до чорного перцю. Цей дивовижний капелюх належав колись його дідові, який знайшов і підняв його на іподромі, біля стайні, й приніс додому. Тоді він своїм кольором нагадував гірчицю, а нині — перець. Слід зауважити, що з погляду кольору як пальто, так і капелюх тяжіли одне до одного і з кожним відбитим від них чи поглиненим ними променем наближалися до золотої середини. Але ж як різняться вони за своїм походженням! Те було таким зеленим! А той — таким жовтим! Отак завжди і з цим часом, який висвітлює темряву і притьмарює світло.
Неважко передбачити, що коли вони зійдуться докупи, то не зупиняться на досягненому, а старітимуть собі далі, аж доки капелюх стане зеленим, а пальто — жовтим, а тоді, з кожним річним колом наближаючись до останнього, кольори ставатимуть чимраз блідішими, насиченішими та миршавішими. Аж поки капелюх перестане бути капелюхом, а пальто — пальтом. Отак завжди і з цим часом.
Взутий Уот був у коричневий ботинок й черевик, на щастя, теж майже коричневого кольору. Ботинок цей Уот купив за вісім пенсів у одноногого каліки, який, втративши ногу, а разом з нею і ступню під час дорожньої пригоди, був радий, вийшовши із лікарні, виторгувати які-не-які, а гроші за майно, яке раптом втратило для нього усяку побутову вартість. Він же ж і гадки не мав, звідки йому таке щастя присунуло, і не здогадувався, що за кілька днів до того Уот надибав на березі моря черевик, шкарубкий і розбухлий від води, але цілком ще годящий, цілком.
Цей черевик і цей ботинок так пасували один одному за кольором і були так надійно прикриті зверху, по-перше, штанями, а по-друге, пальтом, що здаля їх можна було б прийняти не за, з одного боку, черевик і, з другого, ботинок, а достеменно за пару ботинок або черевиків, якби лише ботинок не був такий тупоносий, а черевик такий гостроносий.
Взуваючи цей ботинок дванадцятого розміру і цей черевик десятого, Уот, який мав ноги одинадцятого розміру, зазнавав якщо не тортур, то принаймні гострого болю, і кожна з його ніг залюбки влізла б у сусідню взувку, щоби бодай на якусь хвильку здихатися осоружного відчуття. Одягаючи під ту взувку, яка йому тисла, не одну шкарпетку (з тієї пари, яку він мав), а обидві, а під ту, що теліпалася і спадала з ноги, жодної, Уот у такий спосіб намагався, хоча й марно, виправити очевидну асиметрію. Але логіка була на його боці, тому хоч де і коли він рушав, то одягав шкарпетки саме так, а не трьома іншими можливими способами.
Про Уотові піджак, камізельку, сорочку, майку й кальсони теж можна було б написати багато вельми цікавого і вагомо-можливого. Кальсони, зокрема, — дуже суттєва деталь одягу, і не з якоїсь однієї, а з кількох точок зору. Але всі вони — і піджак, і камізелька, й сорочка, і спідня білизна, всі вони були надійно приховані від стороннього ока.
Уот не носив ні краватки, ні комірця. Якби на його сорочці був комірець, він би підібрав собі відповідну краватку. А якби він, навпаки, мав краватку, то, як знати, може б, і збився на комірець. Але позаяк він не мав ні краватки, ні комірця, то в нього не було ні комірця, ні краватки.
Вбраний саме так, а не інакше, і тримаючи в кожній руці по валізі, Уот стояв посеред кухні, і обличчя його поступово набувало такого відсутньо-порожнього виразу, що Мікс підвівся на ноги, схопився здивованою рукою за приголомшений роззявлений рот, відсахнувся до стіни і стояв так, зігнутий у баранячий ріг, мало не припадаючи до землі, притискався спиною до стіни, долоню однієї руки притискав до своїх широко розкритих губів, а другою тиснув на інший бік першої.
Хоча, може, щось інше спонукало Мікса відсахнутися до самої стіни, зігнутися в три погибелі і схопитися руками за обличчя (саме так, а не інакше), може, і не вираз Уотового обличчя, а щось інше. Бо важко повірити, щоб Уотове обличчя, попри всю його тодішню бридкість, могло спонукати Мікса, чоловіка тілистого і флегматичного, відсахнутися до стіни, схопитися руками за обличчя, немов захищаючись від удару або заганяючи зойк назад у розчахнену пельку, і не те щоби збліднути, а прямо-таки пополотніти. Бо Уотове обличчя, попри всю свою природну бридкість, особливо коли воно прибирало цього виразу, навряд чи зробилося б менш бридким, якби зовсім позбулося цієї бридкості. Та й Мікс не був ні маленькою дівчинкою, ні хлопчиком із церковного хору, ні в якому разі, бо то був дебелий вайло, бувалий у бувальцях, який і по світах попоїздив, і різних країв і чудес набачився. Що ж тоді, як не Уотове обличчя, і могло так схарапудити Мікса і так знебарвити його щоки, що з них умить щезли як кров, так і молоко? Пальто його? Капелюх? Черевик із ботинком? Так, не інакше, як черевик із ботинком, поставлені поруч, такі коричневі, такі шкарубкі, такі тупо- та гостроносі, з такими сороміцьки скошеними підборами, такі коричневі, такі бурі, що гай-гай. А що, як його наполохав не сам Уот, не щось в Уоті, а щось поза Уотом, обабіч Уота чи перед Уотом, чи під Уотом, чи над Уотом, чи біля Уота, якась, припустімо, тінь, яку хтось відкинув, або непролите світло, або сірувате повітря, яке нуртує від переповні непевних філософських ентелехій?
Але нехай Уотів рот і був відкритий, щелепа вільно висіла, очі безтямно блищали, немов дві скляні намистини, голова похилилася, коліна зігнулися, спина згорбилася, але розум його бадьоро працював, метикуючи, що йому слід зробити — зачинити двері, з яких йому дме в саму потилицю, в самий поперек, поставити валізи на підлогу і сісти, чи зачинити двері, поставити валізи, але не сідати, чи зачинити двері, сісти, але валіз не ставити, чи поставити валізи, сісти, але дверей не зачиняти, чи зачинити двері, з яких тягне так, що видуває геть весь його поперек і всю потилицю, але валіз не ставити, чи взяти й сісти, чи поставити валізи, а на двері наплювати, чи взяти й сісти, чи сісти, а на валізи наплювати, чи взяти й зачинити двері, чи нічого не міняти, хай собі валізи обтяжують руки, підлога тисне на ноги, повітря струменить крізь двері і дме на поперек і в потилицю. І внаслідок усіх своїх міркувань Уот дійшов висновку, що якби було варто робити щось одне із того, про що він метикував, то варто було б робити й усе інше, але оскільки нічого не варто було робити, ну геть зовсім нічого, то і загалом за все без винятку краще було не братися. Бо він однаково не матиме часу на те, щоб до пуття відпочити і зігрітися. Бо не встигнеш сісти, як треба знову вставати, тільки поставиш вантаж, як надходить час піднімати інший, тільки-но зачиниш двері, як треба відчиняти інші, не встиг видихнути, як на часі вдихати знову, що попереднє не відгуло, як суне наступне, яке скоріше за все теж колись виявиться тяжкою надсадою, а не відпочинком. А ще він сказав, немов роблячи висновок з усього мовленого вище, що навіть якби він мав у своєму розпорядженні усю ніч, щоби як слід відпочити і зігрітися на стільці посеред кухні, то і тоді це був би неспокійний відпочинок і холодне зігрівання порівняно з тим відпочинком і тією теплотою, які він ще пам’ятав і на які так чекав, кепський відпочинок, жалюгідне зігрівання, у кожному разі не втіха, а роздратування, як тепер, так і в майбутньому. Але він був такий виснажений під кінець усього довгого дня, так давно не спав і, відповідно, так палко прагнув відпочинку і так пристрасно жадав зігрітися, що він добре зігнувся для того скоріше за все, щоб поставити валізи на підлогу і зачинити двері, і сісти до столу, і покласти руки на стіл, і схилити на них свою голову, так, так! І як знати, може, тут-таки, без вагань поринути з головою в бентежний сон, в якому він обривається з височенного бескиду, мчить сторчголов на гострі скелі, що хижо стирчать із пінистої води, а численна публіка бачить усе це — і нічичирк. Так от, він похилився, але не дуже низько, бо ледве він почав згинатися, як одразу ж спинився, і ледве розпочав свій запланований відпочинок, тяжкий відпочинок, як зразу ж скасував його і закляк у цій загостреній напівстоячій поставі, поставі, такій до прикрості незручній, що він сам не зрозумів і, либонь, посміхнувся б, якби він не був такий вкрай виснажений, а то й засміявся б на все горло, якби десь позичив хоч трошки снаги. Але небавом він на щось відволікся, і душа його більше не переймалася ніяким клопотом, але вона, певна річ, була б ще безтурботніша, якби він мав силу, щоб усміхнутися, або здорове горло, щоб реготати.
Покинувши будинок, але ще не дійшовши до дороги, Уот пригадав, що він же ж не попрощався з Міксом, і почав картати себе. Ну чому було на прощання не сказати кілька простих слів, які так багато важать для того, хто лишається, і для того, хто йде, елементарна, здавалося б, чемність, ні, пішов, і ні пари з вуст. Він зупинився, охоплений наглим бажанням вернутися і виправити свою похибку. Втім, стояв він недовго і вже за якусь хвильку був біля воріт, а тоді й зовсім вийшов на дорогу. І добре вчинив, бо Мікс вийшов з кухні ще раніше, ніж Уот. Але Уот же ж не відав того, що Мікс вийшов з кухні ще раніше за нього, і збагнув це набагато пізніше, у свинячий, можна сказати, голос, тому, плентаючись до воріт і виходячи на дорогу, він щиро картав себе і шкодував, що як слід не попрощався з Міксом, хоча й переймався цим каяттям не занадто довго.
Ніч тоді видалась напрочуд гарна. Місяць, хоча і не вповні, мав ось-ось повністю округлитися, десь за день-два, не більше, щоб потім податись у зворотний бік і, гублячи своє сяйне тіло, зменшитися до розмірів молодика, якого дехто з письменників полюбляє порівнювати то з серпом, то з півмісяцем. Решта небесних тіл, хоч як далеко вони розкидані одне від одного, у свою чергу теж обливали Уота і всі довколишні городньо-садові принади, які він проминав, охоплений гризотами і каяттям за свою неуважність до Мікса, таким потужним, таким чистим, таким невпинно-білим світлом, що весь Уотів рух, хай болісний і непевний, виявився не таким уже й болючим і набагато певнішим, ніж він собі з жахом уявляв, вирушаючи в путь.
Уотові завжди щастило з погодою.
Чимчикуючи, він вибирав такі місця, де обабіч дороги росла трава, бо не любив, коли під ногами тріщала жорства, а от коли квіти чи стебла трави, чи гілочки кущів чи дерев чіплялися за холоші, це все було йому аж ніяк не неприємно, а навпаки. Зонтикоподібна гілка, сучок чи якась інша висючо-стирчаста парость хвицьнула по верху його капелюха так ніжно, так дружньо, що Уот аж затремтів від задоволення. Не пройшовши й десяти кроків, він розвернувся, повернувся на те саме місце, зупинився під тією ж гілкою, зробив кілька кроків узад-вперед, так, щоб верх капелюха міг знову потертися об гілку, а сам слухав і слухав, милуючись дивними звуками.
Він помітив, що вітру не було зовсім, ні подиху, ні подмуху. Але, коли він стояв на кухні, йому добре шкварило холодним протягом у потилицю й поперек.
Коли він чимчикував дорогою, його наздогнала й охопила миттєва слабкість. Але вона швидко минулася, і він тюпав собі далі у бік залізничної станції.
Ішов він посеред дороги, тому що стежка була щільно вкрита фруктовими кісточками.
На своєму шляху він не зустрів жодної людини. Якийсь приблудний віслюк чи то цап, що лежав у канаві, не освітлений ні зірками, ні місяцем, почувши його кроки, підвів морду. Уот не побачив віслюка чи то цапа, а цап, він же віслюк, Уота побачив. І не зводив із нього очей, доки він крок за кроком щез з його поля зору. Може, він гадав, що у валізах у того було щось поживне. Коли ж валіз не стало, він знову похнюпив голову, і голова його одразу зникла у заростях кропиви.
Коли Уот дійшов до станції, то побачив, що двері зачинено. Вони були зачинені не щойно, не перед самим його приходом, але коли він дістався до станції, вони все ще не відчинилися. Бо було десь між першою і другою ночі, і останній нічний поїзд вирушив звідси між одинадцятою й опівніччю, а наступний мусив прибути десь між п’ятою і шостою ранку. Отже, ця залізнична станція зачинялася не пізніше дванадцятої ночі і відчинялася не раніше п’ятої ранку. А що тоді було десь між першою і другою годинами ночі, то залізнична станція стояла зачинена.
Уот видряпався кам’яними сходинками до хвіртки, припав до ґрат і почав роздивлятися. Він не міг відірвати зачарованих очей від спокійної, рівної лінії обрію, що стелилася в місячному та зоряному сяйві по обидва боки від нього, скільки сягало око, Уотове око, якби воно було по той бік хвіртки, всередині залізничної станції. Він також замріяно споглядав, як долина стрімко западає в улоговину, на протилежному боці вільно, без витребеньок та витівок підноситься вгору і сама стає горами, котрі виблискують, переливаються темно-коричневими барвами. Озираючи виднокруг, який здіймався чимраз вище, він утупився в небо, яке відбивало те, що лежало внизу, і блимало всіма своїми чорно-синіми голомозинами й не до кінця окресленими сузір’ями, і нарешті зіткнувся з іншим поглядом, який був немов твердь посеред води, хоч інколи і затьмарювався повітряними брижами, все ж зорив на Уота пильно й незмигно. Нарешті, він перевів очі на хвіртку.
Уот переліз через хвіртку і опинився на платформі разом зі своїми валізами. Бо, перш ніж дряпатися через хвіртку, він, прозираючи у майбутнє, задумав перетягнути через ту саму перешкоду свої валізи і дати їм змогу впасти на землю, але вже по той бік. Перехопившися через хвіртку, не клятий, не м’ятий, та ще й зі своїми валізами, теж не подряпаними і не заплямленими, Уот першим ділом обернувся й подивився через ґрати, туди, звідки щойно прийшов.
З багатьох зворушливих картин, які відкрилися його зорові, жодна не зворушила його глибше, ніж вид дороги, яка тепер здавалася ще білішою, ніж удень, а між живоплотом і баюрою взагалі ніби хто її пофарбував у білий колір. Дорога ця досить довго тяглася прямо й рівно, а тоді раптом стрімко пірнала вниз і губилася серед рослинності, яка безладно пнулася вгору і псувала весь пейзаж.
Димарів будинку містера Нота не було видно, попри те, що повітря було прозоре і видимість була на диво чудова. За гарної днини їх можна було помітити аж зі станції. А от за гарної ночі, виявляється, ні. Бо Уотові очі, коли він напружувався і як слід їх вилуплював, були не менш видючі, ніж у будь-кого, навіть за такої пізньої години, а зараз ніч була напрочуд гарною, навіть як для цього краю, і без того вславленого своїми напрочуд гарними ночами.
З погодою Уотові завжди щастило.
Уоту вже трохи набридло совати очима вздовж шляху, коли його приспану увагу привернула і пожвавила фігура, очевидячки, людського походження, що рухалася гребенем дороги в його бік. Уот перш за все вирішив, що ця істота або підвелася з-під землі, або впала з неба. По-друге, через п’ятнадцять, а то й двадцять хвилин він вирішив, що проява ця, перш ніж вигулькнути, певно, десь ховалась за огорожею чи в баюрі. Уот не мав певності щодо того, чоловік це чи жінка, священик чи черниця. Розмірами своїми, як здавалося Уоту, фігура ця не скидалася ні на хлопчика, ні на дівчинку. Але визначити, чоловік це був, жінка, священик чи черниця, він не мав ніякої спромоги, скільки б не напружував свої очі. Якщо ж то був хлопчик або черниця, то та черниця була жінка надзвичайно дебела, навіть як для цієї місцевості, вславленої своїми дебелими жінками, а особливо черницями. Але Уот добре знався на тому, яких розмірів можуть набувати деякі жінки і певні черниці, тому, подивившися на цю постать нічного подорожнього, зробив висновок, що то ні жінка, ні черниця, а достеменно або чоловік якийсь, або священик. Що стосується одягу цієї прояви, то при такому освітленні і на такій відстані не було ясно, складається він із простирадла, мішка, ковдри чи хламиди, отже, одяг також не додавав ніякої певності. Бо вбрання подорожнього, наскільки міг бачити Уот, а його очі навіть посеред ночі були не гірші, ніж у будь-кого іншого, треба було тільки зосередити їх на чомусь одному, починалося біля голови і кінчалося біля п’ят, в той час зверху громадилося щось капелюхоподібне, непевної статі, що скидалося на, м’яко кажучи, пожовклий від довгого вжитку, перекинутий догори дном нічний горщик. Якщо ж то була таки жінка або надзвичайно дебела черниця, то та жінка або черниця, попри свою дебелість, вирізнялася ще й неабиякою незграбністю. А жінки-велети, як знав Уот із власного досвіду, часто-густо виявлялися нетіпахами, і велетенські черниці також. Їхні руки не кінчалися пальцями десь біля стегна, а тяглися незбагненним для Уота чином до самої землі. Ноги рвучко мотилялися одна за одною, права — у правий бік, ліва — у лівий, не так уперед, як у різні боки, і внаслідок цього з трьох футів, подоланих за кожним кроком, тілові вдалося просунутися вперед лише на один. Це надавало всій ході своєрідної кайданної вишуканості, споглядати яку було дуже болісно. Уотові здалося, ніби раптом у темряву випурхнули, спалахнули і розлетілися назад у морок слова: єдині ліки — дієта.
Уот нетерпляче чекав, поки цей чоловік, якщо це був чоловік, чи жінка, якщо то була жінка, чи священик, якщо то був саме він, чи черниця, якщо це була черниця, наблизиться і дасть його голові чистий спокій. Він не жадав ні розмови, ні гарного товариства, ні втіхи, ні задоволення своєї хіті, де там! він лише прагнув позбутися цієї непевності і більше нічого.
Він не розумів, чому йому раптом закортіло дізнатися, що то таке суне шляхом. Він не тямив, добра істота іде до нього чи зла. Йому здавалося, що, відкинувши геть почуття суму чи задоволення, треба лише шкодувати про те, що він цим так переймається, що йому не байдуже, що то за проява суне шляхом, шкодувати і шкодувати.
Він збагнув, що йому не до вподоби те, що ця постать наближається до нього, ой, не до вподоби, він вважав, що вона мусить наблизитися зовсім близько, майже впритул до нього. Бо якщо вона просто наблизиться до нього, але не так, щоб зовсім близько, не майже впритул, то як же він тоді дізнається, чоловік то чи жінка, священик або черниця, вбрана немов чоловік? А з іншого боку, якщо то є жінка, то як він тоді дізнається, що то не чоловік, не священик або не черниця, вбрана немов жінка? Або якщо то є священик, як йому тоді упевнитися, що то не є чоловік, або жінка, або черниця, вбрана немов священик? Або якщо то є черниця, як же він тоді побачить, що то не чоловік, не жінка і не священик, вбраний немов черниця? Тому Уот стояв і напружено чекав, коли постать наблизиться зовсім близько до нього.
І тут, чекаючи, щоби постать наблизилася зовсім близько до нього, Уот збагнув, що зовсім не обов’язково, щоб постать наблизилася зовсім близько до нього, ні в якому разі, що певної, не дуже далекої, але й не занадто близької відстані буде достатньо. Бо зрештою Уота цікавила, і його зацікавленість була цілком щирою, не сама постать, тобто яка вона була насправді, а лише її зовнішній вигляд, яким він насправді здавався. Бо відколи це Уот став цікавитися справжньою суттю речей? Отак він знов укотре вже припустився своєї одвічної помилки, старої і непозбувної, яка полягала в тому, що, гнаний своєю невситимою цікавістю, він міг дістатися до самої суті, а тоді через якусь дрібницю впасти у смуток і спотикнутися. Все це Уота вельми засмучувало і ображало. Тому він стояв і чекав, нетерпляче визирав, коли вже та постать, нарешті, наблизиться.
Він чекав і чекав, обхопивши пальцями залізні прути хвіртки, так що нігті врізалися в долоні, спирався ногами на свої валізи, пильно зорив крізь ґрати на те незрозуміле опудало, мучився і страждав, відчуваючи, що терпець йому має ось-ось урватися. Нарешті його збудження перелилося через край і він заходився щосили трясти хвіртку.
Що ж так розбурхало Уота? А те, що за ті десять хвилин, ба навіть півгодини, які минули, звідколи він помітив фігуру, що чимчикувала шляхом у бік станції, фігура ця не стала ні вищою, ні ширшою, ні чіткіше окресленою. Невпинно просуваючись чимраз ближче до станції, ні на мить не збавляючи своєї кульгавої ходи, ця постать, проте, подібно, скажімо, до млинового колеса, що крутиться, не зрушила з місця ні на крок.
Уот саме міркував над природою цього явища, коли постать, не спиняючись і не гальмуючи свого руху, стала втрачати свої обриси, поки, нарешті, зникла з очей.
Невідомо, з якої саме вкритої мороком причини Уот саме цій галюцинації надав особливого значення, але що було, те було.
Уот підняв свої валізи і, зайшовши за ріг будинку, опинився на платформі. Всередині сигнальної будки блимав вогник.
Стрілочник, літній вже чоловік на ймення Кейс, як і завжди, сидів у своїй будці, він це робив щоночі, крім, як це не дивно, ночі з неділі на понеділок, і чекав, поки експрес з гуркотом і без пригод промчить через станцію. Потім він мав встановити відповідні сигнали, рушити додому до своєї самотньої жінки і залишити зовсім порожню станцію.
Щоб якось згаяти час і, разом з тим, збагатитися розумово, містер Кейс читав книжку «Веди нас, пісне», яку написав Джордж Рассел (А. Е.). Містер Кейс відкинув назад голову, випростав руку з книжкою і поринув у читання. А як на стрілочника, то містер Кейс пречудово знався на письменстві.
Містер Кейс читав:
Важкі моржові вуса містера Кейса, немов вірна, слухняна жінка, що робить, як її чоловік, повторювали кожен рух його губів, які то витягалися вперед, то відкочувалися назад, відтворюючи всю звукову ліпоту, яка містилася у надрукованих словах. Ніс його теж не лишався осторонь, допомагав як міг і ніздрями, й масним кінчиком. Люлька його гасала то вниз, то вгору, а з рота, з самого куточка, необачно виповзла й випала на вельветову камізельку дебела крапля слини.
Уот зайшов у приміщення і стояв у тій самій поставі, що й перед тим на кухні, тримався за валізи, безтямно дивився перед собою, а дверей не зачинив. Містер Кейс колись бачив його, через віконце своєї будки, того вечора, коли Уот прибув на станцію. Отже, Уотова зовнішність була йому добре відома. І це йому тепер стало в пригоді.
Ви не могли б сказати мені, котра зараз година? сказав Уот.
Так він і думав, цього й боявся. Це ж треба, в таку рань припхатися!
Ви не могли б пустити мене до зали чекання? сказав Уот.
Оце-то заковика. Бо містер Кейс не мав права залишати свою будку доти, аж доки він залишить її, щоб іти додому, до своєї нетерплячої дружини. Та й не міг він отак витягти з низки ключів один, передати його Уотові і сказати: Ось вам, сер, ключ від зали чекання, як ітиму додому, заскочу й візьму його у вас. Бо з зали чекання можна було пробратися до каси, а щоб дістатися до зали чекання, треба було пройти через касу. А ключ від дверей зали чекання не підходив до дверей каси. Та й не міг він отак взяти й зняти два ключі з в’язки, віддати їх Уотові й сказати: Ось вам, сер, ключ від вашої зали відпочинку, а осьо-сьо від каси. Як ітиму додому, заскочу й візьму їх у вас. Ні. Бо каса таким чином сполучалася з кабінетом самого начальника станції, що потрапити до кабінету начальника станції можна було, лише перетнувши касу. А ключ від дверей каси відчиняв двері кабінету начальника станції у такий спосіб, що ці двоє дверей були представлені на кожній із низок станційних ключів — на низці начальника станції, містера Ґормана, на низці стрілочника, містера Кейса, і на низці носія, містера Нолана, — не двома ключами, а лише одним.
Таким робом їм удалося заощадити не менше як три ключі, і саме містер Ґорман, начальник станції, здогадався ще зменшити кількість станційних ключів, приладнавши найближчим же часом за рахунок компанії до дверей зали чекання замок, подібний до вже подібних між собою замків на дверях каси та його особистого кабінету. Про цей свій задум він повідав під час останньої наради як містерові Кейсу, так і містерові Нолану, і ні містер Кейс, ні містер Нолан не висловили жодного заперечення. Але ні містерові Кейсу, ні містерові Нолану він не зізнався в тому, що вирішив якомога скоріше потихеньку-помаленьку, за рахунок компанії приладнати до хвіртки, до дверей будки стрілочника, до носієвого ванькирчика, до камери схову, до чоловічої та жіночої вбиралень замки, які б відмикалися просто і легко, без будь-яких зусиль і труднощів, так само, як і двері каси, і двері кабінету начальника станції, без будь-яких труднощів і зусиль, так само, як і двері зали чекання, як і всі інші двері по черзі одні за одними, коли прийде відповідний час. Таким робом у пенсійну годину, якщо він до того не помре, або в момент смерті, якщо він до того не піде на пенсію, він залишить станцію в унікальному, бодай у цьому відношенні, а може, й ще у якомусь, стані, зробить її винятковою з поміж усіх інших станцій цієї гілки.
Ключі ж від станційної каси, які зберігалися в окремій шухляді, тобто ті ключі, що їх містер Ґорман тримав на одному з годинникових ланцюжків, щоб вони, бува, не провалилися крізь ними ж протерту дірочку у кишені його штанів, на те вони й кишені, а також зовсім незначні ключики, котрі можна десь, не помітивши, висипати разом із дрібняками, не кажучи уже про те, що можна загубити й сам ланцюжок, або його можуть поцупити прямо з кишені штанів, так оці всі ключі містер Ґорман навіть не вважав станційними. Та й справді, хіба ж ключі від станційної каси можна вважати станційними в повному значенні цього слова? Бо станційна каса, на відміну від станційних дверей, перебувала на території станції не цілоденно й не цілонічно, а залишала її разом з містером Ґорманом, коли ввечері він ішов додому, і поверталася туди лише наступного ранку, коли містер Ґорман повертався на роботу.
Містер Кейс усе це обмізкував, все, що здавалося йому суттєвим і слушним, не гарячкуючи, зважив усі «за» і «проти». А тоді дійшов висновку, що на поточний момент він нічого не ладен із цим вдіяти. От якби експрес промчав нарешті повз станцію і він звільнився б, і міг би піти додому, до своєї нетерплячої жінки, от тоді б він міг чимось допомогти Уотові, пустити його до зали чекання і там залишити. Але тільки-но він дійшов того висновку, що міг би й зробити Уотові таку ласку, як збагнув, що не зможе цього зробити, не замкнувши за собою двері каси. Бо він не міг піти додому й залишити двері каси порожньої й сплячої залізничної станції відчиненими. Але якби Уот погодився, щоб містер Кейс замкнув його в касі, от тоді б містер Кейс міг би вчинити Уотові таку ласку, попередньо дочекавшись, поки експрес промине станцію. Але ледве він вирішив, що за такої умови міг би вчинити Уотові ласку, як усвідомив, що навіть за цієї умови не зможе вчинити Уотові ласку, якщо той не погодиться, щоб його замкнули не тільки в касі, а й у залі чекання. Бо не могло бути й мови про те, щоб Уотові вільно було усю ніч вештатися порожньою сплячою станцією і заходити до передпокою кабінету самого начальника станції. От якби Уот був не проти того, щоб його замкнули до ранку не тільки у касі, але й у залі чекання, тоді б пан Кейс не мав нічого проти того, щоби всю залу чекання віддати в Уотове розпорядження, тільки-но експрес з усіма його пасажирами і цінним вантажем без пригоди промине станцію.
Містер Кейс розповів Уотові про своє рішення щодо Уотового прохання пустити його до громадської зали чекання. Щодо причин саме такого, а ніяк не іншого рішення містер Кейс делікатно змовчав, щоб не завдавати Уотові жалю, бо навряд чи він від того зрадів би. А зранку, сказав містер Кейс, прийде містер Ґорман або містер Нолан, випустять вас, і ви підете на всі чотири, де схочете. Уот сказав, що з нетерпінням спокійно чекатиме усю ніч до тієї миті, коли вранці його звільнять містер Ґорман або містер Нолан і він матиме змогу податися деінде. Але, сказав містер Кейс, якщо вам більше до вподоби моя будка, то, будь ласка, заходьте, зачиніть двері, сідайте на стілець, я буду радий такому гостю. Уот відповів, що краще він перебуде цей час назовні, на платформі прогулюючись туди-сюди або примостившися десь на лаві.
Уот ліг на лаву горілиць, підклавши валізи під голову і накривши обличчя капелюхом. Так він до певної міри зміг нейтралізувати місяць, низку інших, менш мальовничих красот природи цієї розкішної ночі. Зорову проблему, на Уотову думку, можна було розв’язати тільки в один спосіб: витріщивши очі і вдивляючись у пітьму. Якщо ж сидіти з заплющеними очима, то, як йому здавалося, не все можна було побачити. Перш за все Уот обмізкував питання про експрес, який мав невдовзі на повній швидкості прогуркотіти повз сонну станцію. Міркував він над цим ретельно, неквапно і зосереджено. А тоді так само зненацька, як був поринув у розмисли, Уот узяв і виринув з них.
Він лежав на лаві, без думок і без почуттів, крім хіба що холоду, який начебто відчувала одна з його ніг. У голові його перешіптувалися голоси, які поспішали одгомоніти свою щоденну відправу; неначе миші, що снують у запічку, шкребуть стіни, гребуться лапками в попелі. Хоча це також, власне кажучи, можна занести до категорії почуттів.
Містер Кейс був змушений пояснити причину своєї наполегливості. Але йому не довелося довго розводитися, кількох слів було досить. Кілька слів містера Кейса, і Уот усе пригадав. У руці містер Кейс тримав важкий ліхтар. У ліхтарі блимав немічний жовтявий вогник. Містер Кейс з професійною пихою розводився про нічний поїзд. Він вирушив згідно з розкладом, вчасно нас промине і прибуде у пункт призначення теж, як нічого ніде його не затримає, згідно з розкладом.
Він так захопився цим поясненням, що не на жарт розхвилювався.
А Уот, проте, вже дві цілісінькі години як не ходив до вітру. І потреби, хоч як це дивно, ніякої не відчував, ну зовсім ніякої. Ані краплі, ані крапелиночки не вичавив би, мізкував він так відсторонено, наче йшлося зовсім не про нього, навіть якби мені за це заплатили. І це він, котрий щогодини, бувало, бігав до вітру і з насолодою позбувався зайвої вологи. Оце остання міцна мотузочка, яка зв’язувала його з навколишнім світом (він мав на увазі лише речі цілком регулярні, до яких не заносив ні свої потужні випорожнення, ні нічні виділення, що відбувалися з ним двічі на рік, саме на рівнодення), він як наперед бачив, невдовзі вона ще більше попустить, а там і зовсім урветься. Таке передбачення додало йому суму й радості, що якусь хвильку з шаленою швидкістю змінювали одне одне, аж поки у призначений на те час потьмарилися, замулилися, зблідли і остаточно не знати де щезли.
Уот міцно, немов на камені, стояв на підлозі, тримаючи в руках валізи, і його вірне тіло не падало, його чіпке, хапке й непослабне тіло не гнулося раптом у колінах, не падало на куприк, а тоді лицем до підлоги, не завалювалося на спину, ні, воно тримало рівновагу, так, як колись його вчила мати і як було закріплено юнацьким досвідом.
Кроки чимраз даленіли, і ось якщо якісь дуже виразні звуки і долинали крізь осиротіле повітря до Уотового вуха, то, як йому видавалось, жоден з них не нагадував нічиї кроки. Така музика припала йому особливо до серця і нагадала слугу, що безгучно зачиняє двері після того, як кроки та всі інші шерехи, стуки і рипи одзвучали своє. Але ось містер Кейс вийшов з протилежного боку станційного будинку, і його кроки, чотири-п’ять, не більше, неначе зачулися знову, немов залишений злодієм ланцюжок, і досягли Уотових вух, які розлого стовбурчилися по обидва боки його голови. Скоро ці кроки почує і місіс Кейс, чиї вуха давно вже стомилися слухати різні, позбавлені кроків шерехи. Потім ці звуки стануть ще голоснішими, ще дужчими і нарешті досягнуть моріжка. Мало які звуки давали місіс Кейс більшу втіху, ніж ці. Мабуть, що ніякі. То була дивна жінка.
На частину зали чекання падало тьмяне світло знадвору. Різниця між освітленою і неосвітленою частинами залу була така разюча, що Уот, який оце щойно покинув слухати, ніколи б не повірив, що таке може бути, якби на власні очі цього не побачив.
У залі чекання, як здалося Уотові, не було ні меблів, ні будь-яких інших речей. Хіба що поза його спиною могло щось стояти. Це не здалося йому дивним, хоча й чимось звичайним це йому теж не здалося. Бо коли він зігнувся в дугу посеред зали чекання, то пересвідчився, що ця зала — із тих, про які не можна з певністю сказати, дивна вона, звичайна чи ще якась.
І тут він почув шепіт, якийсь рот, жіночі, тонкі, рухливі губи повідали йому, що приміщення ці, коли вони порожні, то здатні вмістити більш людей, ніж коли їх захаращено кріслами та канапами, і як безглуздо сідати чи лягати тут, якщо надворі ні дощу, ні сльоти, ні снігу з вітром або без вітру, ні сонця, як прямого, так і навскісного. Жінку цю звали колись Прайз, і вона була така худа, як скибка, і оце вже тридцять п'ять років, як вона успішно долала всі загати, які зводив на її шляху клімакс. Уотові приємно було знову почути її голос і знову побачити непозбувні шмарклі під її старечим носом. Але ще більшу приємність він відчув, коли цей голос зник.
Зала чекання була не така вже й порожня, як Уотові спершу здалося, бо вже за два кроки від його носа і на таку ж відстань по праву руку перебував, як йому здавалося, якийсь вельми суттєвий предмет. Уот не міг розібрати, що саме то було, і добре перехнябився у той бік. Загадковий предмет не був ні частиною стелі, ні частиною стіни, хоча й мав певне відношення до підлоги, ось, мабуть, і все, що Уот міг би з певністю сказати про цей предмет, та й то не беззастережно, а з певними пересторогами. Але й цього було достатньо, самого припущення того, що тут, у цій буді, може перебувати якесь стороннє тіло.
Чийсь чи якийсь нестерпно гидкий і разом з тим неначе знайомий сморід наштовхнув Уота на думку, чи не лежить десь тут, поміж дошками, під його ногами напіврозкладена туша якогось дрібного звірка — собачки, кішки, пацюка або миші. Бо підлога, хоча вона й здалася Уотові суцільною каменюкою, насправді складалася із щільно підігнаних плиток. Дух цей був такий злий та ядушний, що Уот змушений був поставити долі свої валізи і видобути з кишені носовичок, а точніше, жмуток туалетного паперу. Бо Уот, щоб не обтяжувати себе зайвим пранням і аби вбити двох зайців, якщо й сякав носа, то робив це здебільшого напряму, за допомогою пальців, а якщо ж обставини не сприяли такій простоті, то послуговувався, досить скупенько, виключно туалетним папером, кожен клаптик якого, коли той просякувався рідиною, він скатував у маленьку кульку й викидав куди подалі, а пальці занурював у чуприну, від чого та робилася лискучою і масною, або ж терлися об пальці іншої руки до повного лиску.
Сморід, однак, виявляється, мав зовсім інше походження, не те, яке йому приписував Уот, бо дедалі слабшав, а там і зовсім випарувався, чого не могло бути, якби Уотова перша здогадка підтвердилася.
Але дуже швидко той самий сморід знову поширився залою, але потім, як раніше, розвіявся.
Так він і циркулював ще кілька годин.
І було в тому смороді щось таке, що було Уотові дуже до вподоби, але коли цей дух зникав, він анітрохи не шкодував про те.
Поступово темрява в залі чекання дедалі густішала. Вже не було помітно різниці між його дуже темною і просто темною частинами, ні, нині усе стало темно-чорним, і деякий час нічого не мінялося. Ця відчутна зміна настала не раптово, а немов маленькими непомітними порціями.
Коли ж зала чекання зовсім поринула в морок і побула у мороці деякий час, після цього темрява стала поступово слабнути, непомітно для ока, весь час набираючи оберти, аж доки в блідому світлі проступили образи кожного закутка, кожної речі, яка була в кімнаті.
Тепер Уот побачив, що поруч із ним весь цей час перебував стілець. Він стояв спинкою до Уота. Мало-помалу, мірою того, як розвиднювалося, він роздивився стілець і так добре, що під кінець знав про нього більше, ніж про будь-який інший стілець, на якому йому доводилося сидіти або стояти, щоб дотягнутися до чогось високо розташованого, або зав’язувати шнурівку на черевику, або обрізати нігті на ногах, або ложкою знімати павутиння.
То був високий, вузький, чорний, дерев’яний стілець з бильцями для рук і з коліщатками на ніжках.
Одна з його ніжок кріпилася до підлоги болтами за допомогою скоби. Всі інші ніжки, тобто всі, а не котрась одна, мали на кінці таку саму залізяку. Але всі болти, що колись, безумовно, припинали ці ніжки до підлоги, хтось люб’язно повикручував. У просвіток між стрункими вертикальними ґратами на спинці стільця Уот побачив окремі частини каміна, в якому громадилася купа вуглин та попіл шляхетно сірого кольору.
Цей стілець, який був з Уотом весь час, коли той перебував у залі чекання, весь період тьмяного освітлення, у годину повної відсутності світла і в цю мить м’якого світанку, все ще не покидав його. Бо можна було б влаштувати так, щоб винести його звідси і поставити в іншому місці або продати на аукціоні, або комусь подарувати, або десь викинути, та й по всьому. Та й що таке, власне, ця зала, думав Уот, оглядаючи приміщення, як не стіни, підлога та стеля.
Далі на стіні, не кваплячись, проступили обриси великого кольорового естампа, на якому було зображено коня Джосса, у профіль, посеред поля. Уот розгледів спочатку поле, далі просто коня, а тоді вже завдяки підпису видатного художника (підпис нерозбірливо) коня Джосса. Цей кінь міцно спирався на землю чотирма своїми копитами, похилив голову і, здавалося, байдуже й пересичено втупився у траву. Уот добре перехилився, щоб роздивитися, кінь це чи кобила. Але вся ця цікава інформація ховалась від допитливого глядача, була йому неприступна, затулялася недоречно виставленою ногою та хвостом, довжина якого була зумовлена не так породою, як пристойністю. На картині або сутеніло, або насувалася буря зі зливою й блискавками, або і те, і те. Трава не могла похвалитися ні щільністю, ні соковитістю і, як помітив Уот, потерпала від навали куколю і мітлиці.
Кінь, здавалося, ледве стояв на ногах і неодмінно гепнувся б, якби зважився десь побігти.
Естамп цей також не завжди тут висів і не завжди, очевидно, висітиме.
Мухи, худі та зморені, відчувши наближення чергового світанку, заворушилися, з новим завзяттям відірвалися від звичних стін, стелі, та й навіть підлоги, збилися у зграї і повалували до вікна. Тут, побившися об скло, пробитися крізь яке їм так і не судилося, вони будуть насолоджуватися світлом і теплотою довгої літньої днини.
Тут звідкільсь іздалека долинув веселий свист, і що ближче він чувся, то веселішим ставав. Бо містер Нолан, коли він зранку підходив до станції, завжди відчував приплив високих почуттів. Припливали вони і надвечір, коли він по роботі йшов додому. Таким робом містер Нолан був забезпечений двічі на день високими почуттями. І коли ці чуття припливали до нього, то він був не в змозі не свистіти, весело й безтурботно, як жайворонок, що, злітаючи в небо, не може не співати.
Містер Нолан мав звичку, розчахнувши усі станційні двері так, наче він після запеклого штурму ввірвався, нарешті, до казематів, усамітнюватися у своєму ванькирчику, вихиляти першу пляшечку пива, на почин трудового дня, і заглиблюватися у вчорашню вечірню газету. Читати вечірню газету містер Нолан любив, полюбляв таке діло. Він читав її п’ять разів, за чаєм, за вечерею, за сніданком, вранці, за пивком, і в обід. У час робочого дня, а містер Нолан був ґалантним кавалером, він заносив цю газету до жіночої вбиральні і клав десь на видноті. Мало яка дрібниця приносила людям таку втіху й розраду, як Ноланова вечірня газета.
Відчинивши хвіртку та двері каси і добре хряснувши ними об одвірок, він наблизився до зали відпочинку. Якби він свистів не так пронизливо й, рухаючись, менше гупав і грюкав, то почув би, як хтось за дверима щось тривожно півголосом бубонить, ніби сам собі щось диктує, і просувався б обережніше. Але де там, він повернув ключ у замковій щілині і спересердя так хвацько приклався носаком до дверей, що ті здригнулися, відскочили від ноги і на шаленій швидкості розчахнулися.
Звукові хвилі, утворені цим потужним і блискавичним копняком, не завершилися, як це бувало щоранку до того, глухим ударом, який містер Нолан так полюбляв, ні, між дверима й стіною, об яку вони мали гупнутися, опинився Уот, що стояв собі, хилитався і щось мугикав.
Містер Нолан знайшов містера Ґормана на ґанку, коли той прощався зі своєю матір’ю.
От я й звільнився, подумав Уот, і можу тепер податися, куди схочу.
Усі фризи сходилися до чотирьох кутів, чотирьох добре освітлених кутів. Уот бачив стелю чітко і ясно. Стеля була така біла, що він дивився і не йняв віри очам. От якби хтось йому про це сказав, тоді б він повірив. Після стіни то був відпочинок для очей. І після підлоги теж відпочинок. Такий відпочинок після стіни, і після підлоги, і після стільця, і після коня, і після мух, що Уотові очі заплющились, чого з ним вдень ніколи не бувало, крім хіба що випадків, коли це робилося несамохіть, щоб не пересохнути.
Бідолаха, сказав містер Ґорман, може, зателефонуємо до поліції?
Містер Нолан всіляко підтримав цю ідею.
Допоможи йому підвестися, сказав містер Ґорман, як знати, може, у нього перелом кістки.
Але зробити це містер Нолан був зовсім неспроможний. Його мов заціпило посеред каси.
Ти ж не думаєш, що я його сам подужаю підняти? сказав містер Ґорман.
Містер Нолан цього не думав. Нумо гуртом якось поставимо його на ноги, сказав містер Ґорман. А тоді вже, як буде потреба, ти зателефонуєш, і викличемо поліцейського. Телефонувати містер Нолан любив, це правда. Хоча щастя таке випадало йому досить рідко. Але вже у дверях зали чекання він раптом зупинився і сказав, що не зможе цього зробити. Що він вибачається, але не зможе. А ти, мабуть, маєш рацію, сказав містер Ґорман. …Але ж ми не можемо залишити його тут, сказав містер Ґорман. О п’ятій п’ятдесят п’ять прибуває поїзд, тобто — він подивився на годинник — за тридцять сім і…, а за ним другий, о шостій нуль чотири. Думка про поїзд, який прибуває о шостій нуль чотири, чомусь особливо його стурбувала. Він виструнчився, відкинув назад голову, опустив руку з годинником до самого кінчика геніталій (містер Ґорман мав довгу руку), іншу поклав собі на скроню і засік час. Потім він рвучко зігнув коліна, згорбився, скулився, притиснув годинника до вуха і став схожий на хлопчика, який зіщулився і тремтить, передчуваючи що його ось-ось вдарять.
Саме цього він і боявся, знову не вклався у хвилину.
Ану мотнися, принеси відро води, сказав він, обіллємо його як слід, то, може, він сам підведеться.
Тоді вже краще шлангом, сказав містер Нолан.
А я тобі кажу відром, сказав містер Ґорман, іди набери з крана.
А яким саме відром? сказав містер Нолан.
Яким! Яким! Що за питання, їй-богу! гаркнув містер Ґорман, хоча на нездержливість він зазвичай не слабував. Ото брудне, помийне відро, розтвою… Він зробив паузу. Сьогодні наче субота. Розтвою нетямущість, сказав він.
Уотові здалося, ніби хтось каже: …von Klippe zu Klippe geworfen Endlos ins… hinab[10].
Містер Ґорман і містер Нолан разом наблизились і нахилилися, їх розділяло лише відро, вщерть повне якоїсь каламутної рідини.
Сестро, сестро… стережися вовкуватого мовчазного п’яниці… вічно щось мудрує… ніколи не думає…
Ти обережно, сказав містер Ґорман.
У саму пику? сказав містер Нолан. Помалу, кажу ж тобі, помалу, сказав містер Ґорман. Міцно тримаєш? Секундочку, сказав містер Нолан.
Ні в якому разі не випускай його, сказав містер Ґорман.
Що це в нього на штанях, неначе дірка? сказав містер Нолан.
Яке тобі діло, що б воно не було, сказав містер Ґорман. Готовий?
Потримайте ручку, сказав містер Нолан.
На біса мені твоя ручка, сказав містер Ґорман. Перехиляй відро, коли я кажу тобі.
Чим його перехиляти? сказав містер Нолан. Може, хвостом?
Містер Ґорман із серцем харкнув у відро, хоча за звичайних обставин ніколи ніде не плював, ну хіба що вряди-годи, дуже охайно і в носовичок.
Постав відро, сказав містер Ґорман. Вони поставили відро. Містер Ґорман, як і раніше, зиркнув на годинник.
За десять хвилин леді Маккан буде тут, сказав містер Ґорман.
Леді Маккан була та сама жінка, яка щодня вирушала звідси першим ранішнім поїздом, а поверталася сюди останнім, уже поночі. Причина цих подорожей була вкрита туманом безвісті. По неділях вона довго не підводилася з ліжка, а там же ж сприймала службу Божу, приймала їжу та гостей.
Трясця її маму, сказав містер Ґорман. Доброго ранку, містере Ґорман, який гарний ранок сьогодні, містере Ґорман. Не ранок, а розкіш.
І товстозадий Кокс, сказав містер Нолан.
І смердюх Уоллер, сказав містер Ґорман.
І криворотий Міллер, сказав містер Нолан.
І скупердяйка Пен, сказав містер Ґорман.
То відома цяця, сказав містер Нолан.
А знаєш, що вона мені нещодавно бовкнула? сказав містер Ґорман.
Що? сказав містер Нолан.
У моєму кабінеті, сказав містер Ґорман. Він притиснув великі вказівні пальці до щоки і закрутив вгору свій довгий сіро-жовтий вус. Тільки-но об одинадцятій двадцять чотири відійшов поїзд, сказав він. Містере Ґорман, каже вона мені, моє волосся, може, й узялося зимовою памороззю, але отут у мене ще квітне й набухає весна. І вона мені показала, ти стежиш за мною?…
Права рука отут на обідок, сказав містер Ґорман, а пальці лівої довкола…
Я вас слухаю, сказав містер Нолан.
Вони нахилились.
Біс його знає, навіщо мені весь цей клопіт, сказав містер Ґорман. Перехиляй, коли я подам знак.
Відро повільно здійнялося над землею.
Не все одразу, сказав містер Ґорман. Так ми тільки підлогу заллємо.
Містер Нолан розтулив пальці і відпустив відро, містер Ґорман, не бажаючи замастити свої брюки, змушений був вчинити так само. Обидва вони за кілька стрибків щасливо, без перешкод, добулися до дверей.
Клянуся, воно саме з рук випорснуло, немов ящірка, от їй-богу, сказав містер Нолан.
Якщо вже й це не поставить його на ноги, сказав містер Ґорман, ніщо йому тоді не допоможе.
Поверх помиїв проступили яскраві бризки крові. Містера Ґормана й містера Нолана це не злякало. Пошкодження не могло зачепити якогось більш-менш життєво важливого органа.
Прийшов містер Кейс. Ніч, яка щойно минула, не надала йому свіжості, все ж він був у прекрасному гуморі. В одній руці він тримав термос із чаєм, у другій книжку «Веди нас, пісне», яку через несприятливі нічні події забув залишити на полиці у своїй будці, як це робив щоночі.
Він побажав доброго ранку й щиро і приязно потиснув руку спочатку містерові Ґорману, тоді містерові Нолану, які в свою чергу у такій самій послідовності побажали йому дуже доброго ранку і сердечно потисли його руку. І тут містер Ґорман і містер Нолан пригадали, що за всією цією ранковою колотнечею вони забули побажати один одному доброго ранку і потиснути один одному руку, тому вони, не гаючи ні хвилини, чемно і радісно виправили свій недогляд.
Як містера Ґормана, так і містера Нолана вельми зацікавила розповідь містера Кейса, бо вона й справді проливала світло на те, що досі для них було оповито суцільним мороком. Утім, багато чого ще потребувало істотних пояснень.
А ви певні, що це той самий? сказав містер Ґорман.
Містер Кейс пробрався до того місця, де лежав Уот. Відтак нахилився і книжкою зішкрябав якусь гидь, що прилипла до Уотового обличчя.
Обережно, ви ж так зіпсуєте свою гарну книжку, вигукнув містер Ґорман.
Одяг наче той самий, сказав містер Кейс. Він підійшов до вікна і черевиком перегорнув капелюха. І капелюх пізнаю, сказав він. Потім подався до дверей і став поруч із містером Ґорманом і містером Ноланом. І валізи, здається, ті самі, сказав він, от обличчя щось не дуже пригадую. Якщо це той самий, то я його бачив двічі лише, і обидва рази у тьмяному світлі, так, важко було щось розгледіти. І, разом з тим, зазвичай, лиця я запам’ятовую назавжди.
Особливо таке лице, сказав містер Нолан.
І дупи, додав містер Кейс, подумавши. Якщо я бодай одного разу як слід роздивлюся якусь дупу, то я вже її не сплутаю ні з якою іншою, хай їх там хоч мільйон буде.
Містер Нолан щось пошепки сказав керівникові.
Ну це ти занадто, сказав містер Ґорман.
А от усього іншого моя голова ніяк не тримає, сказав містер Кейс, не тримає і квит, можете в жінки моєї спитати.
До чоловіків приєдналася леді Маккан. Усі обмінялися з нею вітаннями, доброзичливими побажаннями.
Містер Ґорман ввів її в курс подій.
Що це, кров? сказала леді Маккан.
Ні, це так, невеличка цівочка, сказав містер Кейс, з носа витекла або скоріше за все з вуха.
Товстозадий Кокс і смердюк Уоллер прийшли разом. Після обов’язкових для такої ситуації компліментів і рухів головою та руками леді Маккан розповіла їм про те, що тут відбулося.
Треба щось робити, сказав містер Кокс.
І негайно, сказав містер Уоллер.
З’явився геть захеканий хлопчик. Він сказав, що прибіг від містера Коула.
Містера Коула? сказала леді Маккан.
Він стрілочником на переїзді робить, сказав містер Кейс.
Містер Коул прагнув дізнатись, чому стрілка містера Кейса перекривала шлях поїздові, який мав прибути о п’ятій п’ятдесят сім і вже щодуху мчав з південного сходу у бік станції.
Боже праведний, сказав містер Кейс, про що я тоді думав.
Але не встиг він дійти до дверей, як містер Ґорман, якого весь час смикав хлопчик, наказав стрілочникові спинитися.
Містер Коул, сказав хлопчик, дуже хотів би також знати, навіщо містер Кейс перекрив шлях поїздові, який мав проминути переїзд містера Коула о шостій нуль шість і зараз поспішає з північного заходу в бік переїзду.
Вертайся, мій юний друже, сказала леді Маккан, до того, хто послав тебе, і скажи йому, що тут відбулися жахливі події, але зараз усе вляглося. Повторюй за мною. Відбувалися… жахливі… жахливі… події… але зараз… усе вляглося… Ну от і чудово. Ось тобі пенні.
Підійшов криворотий Міллер. Криворотий Міллер зроду-віку ні з ким не вітався, ні усно, ні у який інший спосіб, і мало хто вітав криворотого Міллера. Він став навколішки перед Уотом і підклав йому під голову свою руку. У такій зворушливій поставі він провів деякий час. Потім підвівся і вийшов геть. Він стояв на платформі спиною до залізничної колії, обличчям до хвіртки. Сонце ще не встало з-за моря. Поки він дивився, воно встало й своїм вранішнім світлом осяяло його обличчя.
Уот також узяв і підвівся, чим неабияк розважив добродіїв Ґормана, Нолана, Кокса і Уоллера. Леді Маккан особливої радості не виявила.
Хто ти в біса такий, сказав містер Ґорман, і що тобі, сучому синові, треба?
Уот знайшов свій капелюх і одягнув його.
Містер Ґорман повторив своє запитання.
Уот знайшов свої валізи, спочатку одну, тоді другу, і взяв їх у руки так, щоб не дуже муляли. Коли він рушив до каси, всі розступилися і дали йому вийти.
Хто він такий? сказав Кокс.
І що йому треба? сказав Уоллер.
Відповідайте, сказала леді Маккан.
Уот зупинився перед касою і постукав у віконце.
Піди подивися, що йому треба, сказав містер Ґорман. Коли Уот побачив обличчя по той бік вікна, він сказав: дайте мені, будь ласка, квиток.
Йому потрібен квиток, закричав містер Нолан.
Квиток куди? спитав містер Ґорман.
Куди вам? спитав містер Нолан.
До кінця лінії, сказав Уот.
Він хоче квиток до кінця лінії, закричав містер Нолан.
Він біла людина? сказала леді Маккан.
До якого кінця? сказав містер Ґорман.
До якого? сказав містер Нолан.
Уот не відповів.
До круглого чи до квадратного? сказав містер Нолан. Уот замислився трохи довше. Потім відповів:
До найближчого кінця.
Йому до найближчого кінця, закричав містер Нолан. Навіщо так галасувати? сказав містер Кокс.
Голос у нього низький, але чистий, сказав містер Уоллер. Але що за дивна й незвична вимова? сказала леді Маккан. Пробачте, сказав Уот, я хотів сказати до найдальшого кінця.
То, може, вам проїзний на всі напрямки видати? сказав містер Нолан.
Дай йому один в загальному вагоні до… сказав містер Ґорман, і годі про це.
Один шилінґ три пенси, сказав містер Нолан.
Уот виколупав із яруг та урвищ своєї широкої долоні шилінґ, два шестипенсовики, три трипенсовики і чотири монетки по пенні.
Що то таке? сказав містер Нолан.
Три шилінги і один пенс, сказав Уот.
Один шилінг і три пенси, заревів містер Нолан.
Уот поклав зайві монети до кишені.
Поїзд, вигукнула леді Маккан.
Хутенько мені, сказав містер Кокс, два туди й назад.
Містер Кокс і містер Уоллер завели моду, хоча вони їздили щодня по цій лінії, до міста й назад, квитки на сьогодні купувати кожного ранку. Сьогодні, скажімо, їх брав містер Кокс, за двох, а завтра — містер Уоллер. Чому вони розподіляли обов’язки саме так — невідомо.
За не дуже багато хвилин поїзд, який мав прибути о шостій нуль чотири, з’явився на станції. Ніхто на нього не сів, адже місіс Пін не було. Зате з поїзда передали велосипед для якоїсь міс Уокер.
Містер Кейс, виконавши свої обов’язки, вийшов із будки і приєднався до містера Ґормана і містера Нолана, що стояли біля хвіртки. На ту пору сонце вже високо здійнялось над обрієм і добре його освітило. Містер Ґорман, містер Кейс і містер Нолан повернули свої обличчя назустріч сонцеві, як роблять це на світанку, не криючись, віддано і беззастережно. Дорога о цій порі ще не вийшла з заціпеніння й лежала порожня, оторочена живоплотом, облямована ровом, досипляючи останні свинцеві сни. З однієї із баюр вистромився цапок і потягнув за собою ланцюг із кілком. Посеред дороги цап завагався і звернув убік. У нерухомому повітрі дзенькіт його ланцюга даленів, даленів, доки кілок зник з поля зору за пагорбом і зовсім розтанув. Безмежне море тремтіло так любо і зграйно, що відбирало очі. Листя дрижало або дуже спритно удавало дрижаки, і трави також, обтяжені краплями чи намистинами роси, яка так безтурботно зникала. Довга літня днина розпочалася на диво розкішно. Якщо вона й далі протримається на такому рівні, то варто буде прийти й подивитися на фінальну частину.
Ех, сказав містер Ґорман, що не кажіть, а життя не завжди до нас задом повертається. Він високо підняв руки і випростав їх з переповні палкої побожності. Потім він поклав їх до кишень своїх штанів. Незважаючи ні на що, сказав він.
Видно, Райлі вже очі продер, сказав містер Нолан, мені аж сюди смердить.
А кажуть, Бога немає, сказав містер Кейс.
Усі втрьох зайшлись реготом від такого безглуздя.
Містер Ґорман зиркнув на годинник.
До роботи, сказав він.
Вони розійшлися. Містер Ґорман подався в один бік, містер Кейс — в другий, містер Нолан — у третій.
Але не встигли вони далеко зайти, як містера Кейса огорнув сумнів, він ще трохи пройшов, знов засумнівався, спинився, обернувся і закричав:
А як там наш друг?
Містер Ґорман і містер Нолан зупинилися і розвернулися.
Друг? сказав містер Горман.
Містер Ґорман перебував між містером Кейсом і містером Ноланом, отож йому не треба було напружувати голос.
Ви маєте на увазі того довготелесого сновиду з капелюхом і валізами? закричав містер Нолан.
Містер Нолан подивився на містера Кейса, містер Кейс на містера Нолана, містер Ґорман на містера Кейса, містер Ґорман на містера Нолана, містер Нолан на містера Ґормана, містер Кейс на містера Ґормана, містер Ґорман знов на містера Кейса, знову на містера Нолана, а тоді не на щось чи когось конкретно, а просто перед собою. Так вони й стояли деякий час, містер Кейс і містер Нолан дивилися на містера Ґормана, а містер Ґорман зорив не на щось чи когось конкретно, а просто перед собою, хоча небо так чепурно спадало на пагорби, пагорби — на долину, і все це так прегарно осявалося світанковим промінням, що хоч цілий день шукай, а нічого ліпшого не побачиш.
Додатки[11]
все її подружнє життя немов суцільне довге простирадло
…
Ган Дон О’Донері, на прізвисько Чорний оксамит, вихований у найкращих традиціях великої щиро національної традиції.
…
Майстер Леопардстаунської портретної школи
…
…
Прищі та чиряки розсудливого Гукера
…
аж до того, що частина дорівнює цілому
…
мертва тиша, тоді шепіт, чиєсь ім’я, пошепки мовлене, з сумнівом, з острахом, з любов’ю, з острахом, з сумнівом, подув зими серед чорних гілок, тихе студене море біля берега стає білим і зітхає, нишком крадеться, квапиться, набухає, котиться геть, помирає, вийшло з нічого, в ніщо повертається
…
…
Уот навчився сприймати і т. д. Цей уривок пояснює бідність, описану в третій частині. Уот не може розповісти про те, що відбувалося на першому поверсі, бо здебільшого там не відбувалося нічого такого, що б не викликало його обурення.
…
зверніть увагу, як не одразу, а поступово Уот усвідомлював Арсенову заяву
…
якось серед ночі Уот лізе на горище.
…
Уот сякає носа.
…
Їжа. Кожного дня полумисок містера Нота — на новому місці. Уот робить позначки крейдою… оскаженілий лауреат
…
темна вона, мов рядно, віялом розходяться примхливі брижі, заціпенілі береги річки, ніщо нерухається
…
хоч би раз народився як слід
…
і во чреві матері тіло вже має душу (Канджіамілла «Священна ембріологія», Папа Бенедикт XIV «До синода Діонісійського», книга 7, розділ 4, пункт 6).
…
семигодинні сутінки
…
він так часто залишав Ірландію і так добре йому від того робилося, що міг би, зрештою, там і лишатися
…
круглий дерев’яний стіл, на якому можна багато чого розмістити, спирається на міцний зрізаний конус, стоїть посередині кімнати, займає весь простір.
…
Zitto! Zitto! Das nur das Publikum nichts Merke![12]
…
під небом, посеред пустирища, яке Уот називає буттям, одна частина якого є нагорі, друга — долі, перебуває Уот. Те, що є перед ним, позад нього та обабіч, не є ні небом, ні пустирищем, і всього того він не відчуває. Хоч би в який би бік він повернувся, скрізь бачив, як існування безмежним темним потоком лине геть від нього, немов ось-ось зіллється десь трохи далі, але перед його очима. Хоча то все був лиш міраж. Небо було темного кольору, на якому, слід зауважити, не було жодного світила. Так, не було. Порожнеча також, це і так ясно, була темного кольору. Власне, і небо, і порожнеча були однаково темного кольору, що аж ніяк не дивно. Уот також набув того самого темного кольору. Колір цей був такий темний, що хтозна, як його ще можна визначити. Інколи він здавався темним безколір’ям, темною сумішшю всіх кольорів, якимось таким дуже темним білим кольором. Але Уотові не подобалися такі слова, як «темний білий», тому він і далі називав свою темряву звичайним темним кольором, чим вона, якщо бути до кінця об’єктивними, не була хоча б тому, що ця темність була така надзвичайно темна, що не підлягала ні під які класифікації
…
Крім того, душа ця, тобто місцина, відзначалася ось чим:
Температура була тепла.
Під Уотом здіймалося і спадало пустирище.
Не було чути ні звуку.
Над Уотом здіймалося і спадало небо.
Уот приріс до цього місця
…
Ні на йоту
По спустошеній землі
Ні на крок
Не відступиться
Від полум’я, яке
Наш Уот
Вітри гонять чорним шляхом
Він замислено
І награвшись задуває
Прийде трохи поживе
Від порожнього свого
В містера Нота і гайда
Серця і від рук порожніх
З оселі містера Нота
Від утоми й шкутильгання
І гайда
По спустошеній землі
Своїм шляхом
Од усього цього
Довго йтиме
Уот ні на крок
Ледь побуде
Ні на ковток —
І додому почвалає
І ні на штришок
І з порожнім серцем
Не відступиться.
І з порожніми руками
Ні ні
Стомлений від мандрів
…
Diemerdehatmichwieder[13]
…
pereant qui ante nos nostra dixerunt
…
На другій картині в Ерскіновій кімнаті було зображено чоловіка, який сидів за піаніно, правим боком до глядачів, голий, якщо не брати до уваги нотні аркуші, які прикривали його пах. Правою рукою він узяв акорд, в якому Уот легко впізнав до мажор, а ліву приклав до вуха так, ніби ховав його від дощу. Його права нога, посилена зверху своєю лівою колеґою, завзято тисла на педаль. Набухлі м’язи його дужої шиї, ручиськ, ґратоподібного черевного преса, поперека, стегна та литок виписав пан О’Коннорі з фотографічною, єзуїтською прискіпливістю. Краплини рясного поту, відтворені так вправно, що під ними не посоромився б підписатися навіть неперевершений Геен, виблискували на грудній, паховій та черевній поверхні тіла піаніста. Правий сосок, із якого стирчала самотня довга та руда волосина, набряклий, опухлий, було виписано з дивовижною майстерністю. Чоловік низько схилився над клавіатурою, і обличчя його, напівобернене до глядача, мало такий вираз, ніби він ось-ось після довгих днів і ночей невблаганного шлункового запертя мав нарешті здобути полегкість, тобто одна з його брів здійнялася високо вгору над щільно заплющеними очима, ніздрі надулися, немов сурми, губи розтулилися, щелепа обвисла, й розверзлася ротова порожнеча. Яке дивовижно точне відтворення цілої гами почуттів, а саме: болю, зосередження, напруження, прихованої насолоди і самозречення. Яка точна ілюстрація того примхливого стану, який відчуваєш, коли згасає акорд, але у вусі все ще бринять, переходячи в какофонію, його драглисті обертони. Вміння пана О’Коннорі передати щось вельми суттєве чи дрібну деталь знайшло свій вираз у тому, як він виписав нігті на пальцях піаніста, нігті вилискували на сонці, але зверху були оторочені чимось на зразок бруду. Ноги теж йому не завадило б вимити, бо навіть здаля вони не вражали ні чистотою, ні свіжістю, а задньої частини тіла також давно не торкалися ні мило, ні хоча б просто вода, на брудні груди було гидко дивитися, шия скидалася на чобіт, а вуха були вкриті цятками і вуграми, які нагадували насіння, яке от-от проросте і пустить пагони.
Пильний огляд, однак, виявляв, що певні більш-менш помітні ділянки обличчуса (латинське слово, яке означає «обличчя»), протиралися нещодавно вологою ганчіркою.
(Далі йде латинський вираз)
Вуса рудуватого кольору, за винятком ділянок, знебарвлених тютюном, похилим віком, нервовим покусуванням, родинними чварами, носовим слизом та слиною, яка, попри всі загати й перешкоди, текла по масних рожевих губах, по масній рожевій щелепі і далі, масним рожевим волом до того місця, де суцільний потік розгалужувався і розтікався рудуватим підліском, який неминучо мав стати кущастою рудою бородою.
…
немов невідома науці дика квітка
…
Даусів комплекс, від якого так потерпав Уот (патологічний острах перед сфінксами)
…
якось серед ночі Артур зайшов до Уотової кімнати. Він був збуджений. Йому здалося, ніби його прийняли за містера Нота. Він ніяк не міг добрати, пишається він цим чи навпаки.
Ідучи садом, він казав собі, ось я йду садом, якоїсь особливої насолоди при цьому, правду кажучи, не відчуваю, але, разом з тим, крок за кроком іду, просуваюся садом.
І опустив очі долі, і стежив, як вони під ним рухалися туди-сюди, взад-вперед.
Спочатку я стою на одній нозі, казав він, а тоді — на другій, і таким робом рухаюся вперед.
Зверни увагу, казав він, як ти, не думаючи, обминаєш стокротки. Яка чутлива натура.
Коли він спинявся, то розглядав траву під ногами.
Цей вкритий росою моріжок, казав він, тобі не належить. Він притиснув руки до грудей. Він підвів їх угору, у бік того, хто все це створив, до того, хто дав це, створив і дав усе це, і його самого створив, і стокротки, й траву. Дякую тобі, господарю, сказав він. Він постояв трохи з легким серцем і пішов.
Кажуть, що це добре для здоров’я, сказав він.
Минуло трохи часу, відколи пролунав цей афоризм, коли Артур зайшовся сміхом, таким щирим і сердечним, що змушений був опертися на чагар, а може, й кущ, який ріс поблизу і радо затрясся разом з Артуром.
Коли ж він перестав здригатися, то обернувся і став розглядати кущ, а може, й чагар. Ні, вирішив він, це не комиш і не рогіз, але більше нічого визначити не зміг.
І тут він побачив, що у його бік по траві рухається жива маса непевної форми. Через якусь мить ця маса виявилася вбраним у дрантя стариганом. Цікаво, хто це такий? сказав Артур.
Подайте пенні бідній старій людині, сказав стариган.
Артур дав йому пенні.
Благослови вас Господь, сказав стариган.
Амінь, сказав Артур. Бувайте здорові.
Я пам’ятаю вас іще хлопчиком, сказав стариган. Я і сам тоді був пацаном.
Виходить, ми з тобою провели спільне дитинство, сказав Артур.
Ви були таким гарним хлопчиком, сказав стариган, і я теж.
А зараз, сказав Артур, подивися на нас зараз.
Ви завжди мочилися у свої штанці, сказав стариган.
Я і досі в них мочуся, сказав Артур.
Я чистив черевики, сказав стариган.
Не ти, так хтось інший, сказав Артур, чистив би черевики.
Татко ваш так добре до мене ставився.
Як батько, так і син, сказав Артур. Бувай здоровий.
Я допомагав розбивати цей садочок, сказав стариган.
В такому разі, сказав Артур, ти, певно, знаєш, як зветься ця дивовижна рослина.
Ми називаємо її чаплинською чарлеєю, сказав стариган.
Артур повернув до будинку і занотував у щоденнику: Завернув у садок. Подякував Господу за маленьку радість, якою він обдарував мене, зрадів, побачивши чарлею чаплинську. Подав убогому стариганові, який раніше працював на родину Нотів.
Але цього було недостатньо. Тому він побіг до Уота.
Так Уот вперше почув про те, що існує ціла родина Нотів. Ця звістка колись раніше, певно, потішила б Уота і наштовхнула б на радісну думку про те, що й містер Нот — то не є щось винятково унікальне, а один з продуктів розмноження, як, скажімо, черви, але зараз ця новина його ніяк не зачепила. Бо Уот уже був старою й досвідченою трояндою, і його ніяк не обходило, що то був за садівник і що він кому там повідав.
…
Уот сидів і почувався, ніби курс призначених йому ін’єкцій стерильного гною ось-ось закінчиться
das fruchtbare Bathos der Erfahrung[14]
faede hunc mundum intravi, anxius vixi, perturbatus egredior, causa causarum miserere mei[15]
…
Позаміняти геть усі імена
…
Пісня, яку Уот почув, ідучи на станцію (IV)
У ПІТЬМІ КОВТАЙ ПОВІТРЯ ЗАСЛАННЯ
І БРЕДИ САМОТИНОЮ НАВМАННЯ ДО РАННЯ
НАВМАННЯ
ТУРБОТИ
parolenonciappulero
Плач, який Уот почув із канави, коли він ішов зі станції. Сопрано співало:
…
і не треба ніяких символів там, де вони не передбачені
…
заслання
…
parole по сі appvicro[16]
Від перекладача
Перевидання українського перекладу роману Семюеля Беккета «Уот» майже через чверть століття після його виходу в журналі «Всесвіт» означає, що Беккет таки починає «приживатися» на нашому ґрунті. І цьому не можна не дивуватися, бо не лише уся творчість С. Беккета, а й те, що вона уособлює (Захід, раціоналізм, логіку, позитивізм, лаконічність і дисципліну письма), аж ніяк не суголосне нашому замашному, емоційно наснаженому, анархічному, «степовому» підходові до життя. Але, як бачимо, будь-які вияви творчого генія несуть у собі зерна універсальності і дають людству надію на можливість повноцінного спілкування.
Друга світова війна застала ірланського письменника Семюеля Беккета у Франції. Він ризикував життям, допомагаючи підпільникам, і буквально за мить до арешту втік з дружиною на Південь Франції. Вдень, щоб не померти з голоду, він батрачив на селян, а вечорами, «щоб не збожеволіти» (його власні слова), писав роман про Уота.
На початку твору цей дивакуватий персонаж, після того як кондуктор виштовхує його геть із трамвая, дістається поночі до маєтку ще загадковішого пана Нота і залишається там на кілька років. Уот працює спочатку на нижньому поверсі, доглядає господарство, порядкує в хаті. Через рік його переводять на другий поверх, де він прислуговує панові Ноту, готує йому їжу та миє посуд. На пана Нота постійно працюють два служники: один — нагорі, другий — долі. Коли приходить Уот, його попередник, Ерскін, іде геть. І так само, коли приходить Артур, Уот збирає свої торбини, рушає вночі на станцію, зазнає там чергових наруг і каліцтва, купує квиток до кінцевої зупинки і зникає. Наприкінці роману з різних натяків читач здогадується, що Уот перебуває нині в притулку для божевільних, де ходить назадгузь, розмовляє задки, думає в тому ж напрямку, намагаючися збагнути, що він насправді робив у маєтку пана Нота.
Про справжню ж глибинну проблематику «Уота» написано сотні статей, книжок, дисертацій, досліджень і коментарів. Їхні автори згодні між собою у тому, що С. Беккет у своєму останньому англомовному (після війни він перейшов на французьку) романі з допомогою філософів, заґримованих під блазнів, розігрує трактат про мову, про наукоцентричну європейську свідомість, про релігію, про біль та розпач людини, якій випало жити у XX столітті.
«Уот», якщо вірити його прискіпливим дослідникам, є замаскованим ребусом і суцільною грою слів. Усе починається з імен головних персонажів — Уота і Нота. Слово «Уот», залежно від того, як його написати англійською, може означати «що?», «ват» (одиниця потужності електричного струму) та «знаю» (з давньоанглійської). «Нот» може бути «вузлом», «потребою» (з німецької), запереченням «ні», словами «нуль» та «ніщо». Роман Беккета розповідає про стосунки між Уотом і Нотом, між слугою і паном, між рабом Божим і Всевишнім (принаймні обидва персонажі роблять усе, щоб не вийти за рамки відведених їм ролей). Але ця книжка, власне, не про те, що Уот зробив, а про те, що він подумав. Справжнім героєм роману, так само, як і його темою, є Уотові думки, бо їхній носій не робить різниці між словами та речами, які вони означають. Уот — це логічний позитивіст, ходяче втілення теорій Фріца Маутнера, Людвіга Вітґенштейна та Рене Декарта, засновника нового європейського раціоналізму. Для Уота слово та його значення повністю тотожні. Щоб зрозуміти, а отже, й знешкодити будь-яке явище, достатньо його сформулювати, визначити, класифікувати, загнати в слова. Те, що не піддається поясненню, Уот іґнорує як щось, геть позбавлене змісту і значення.
Пошук значення слів та явищ, який весь час веде людина, озброєна конкретним, раціональним значенням словникових одиниць, і її трагічна неспроможність збагнути хоча б те, що відбувається довкола — це, власне, і є тема «Уота», а може, й усієї творчості С. Беккета. Щирий, переповнений сумлінням і побожністю Уот є пародією на спроби людини осягнути Неосяжне, «спіймати Бога за бороду».
«Уот?» (що?), — питає людина.
«Нот» (нічого), — відповідає Бог.
Але людина не здається і продовжує шукати зрозумілу їй відповідь. Та її розум зі знаряддя пізнання перетворився на пастку. Тому й сама вона більше нагадує собаку, що ганяється за своїм хвостом.
Цей переклад зроблено за текстом першого видання 1953 року (OlympiaPress, Paris). Він був би неможливий без того заохочення й підтримки, яку мені постійно надавала редакція тодішнього «Всесвіту», і в першу чергу — Микола Рябчук. Але найбільша моя подяка — блискучому редакторові цього перекладу Олександрові Тереху. Його знання, майстерність, такт і бездоганний стилістичний слух дозволили зробити цей глибокий, веселий, абсурдний і моторошний твір частиною сучасної української літератури.
Інформація видавця
УДК
ББК
Перекладацький громадський проект
Куратори проекту:
ВАВИЛОНСЬКА БІБЛІОТЕКА
ПЕРЕКЛАДЕНО ЗА ВИДАННЯМ:
WATT, SAMUEL BECKETT. 1953
OLYMPIA PRESS EDITION
This translation is published
by arrangement with
FaberandFaberLimitedofBloomsburyHouse
КНИЖКУ ВИДАНО
«ВИДАВНИЦТВОМ ІВАНА МАЛКОВИЧА «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»
СПІЛЬНО З ФУНДАЦІЄЮ КОРОЛЯ ЮРІЯ
© Семюел Беккет, англійський текст, 1973
© Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», українське видання, 2017
© Фундація Короля Юрія, українське видання, 2016
© Володимир Діброва, переклад, 1991, 2016
© Ольга Марусин, художнє оформлення, 2016
Всі права застережено
ISBN 978-617-585-097-8
I • 7
II • 75
III • 165
IV • 243
Додатки • 281
Від перекладача • 291
Літературно-художнє видання
Семюел Беккет
УОТ
Переклад з англ. ВОЛОДИМИР ДІБРОВА
Художнє оформлення ОЛЬГА МАРУСИН
Редактор ЯРОСЛАВ ДОВГАН
Ідея проекту РОМАН МАЛИНОВСЬКИЙ
Ексклюзивне право на видання цієї книжки належить спільно Фундації Короля Юрія та «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2017
Видання друге
Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:
Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002
Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2
Поліграфія: ХКФ «Глобус». Зам. № 7-03-2905
ISBN 978-617-585-097-8
с. 60: <…> якщо й розверзала уста, то для того лише, щоб запхати туди свою п’ятірню з надійно затиснутим у ній шматочком [іжі] => їжі <…>
с. 113: Там були Том Лінч, вісімдесятип’ятирічний вдівець, прикутий до ліжка з постійними болями невизначеного характеру у [ділянціі] => ділянці сліпої кишки <…>
с. 146: Але якщо термін служби перевищував рік, тоді, за [нормальноого] => нормального чергування зими, літа і так далі, завжди лишалася зайва пора року <…>
с. 175: <…> розвернулися б і дали чосу назад, якби не [хотіл] => хотіли, щоб їхнє тіло прохромили водночас у кількох небезпечних точках <…>
с. 189: <…> так, щоб сховати двійко капсул десь у жіночій білизні чи, якщо це чоловік, то у футлярі для [ольфових] => гольфових ключок <…>
с. 241: Як з мого, так і з його будинків, які з того місця не можна [бу ло] => було побачити, вітер приніс дим із комина, бо о такій порі вже готували обід <…>
