У той час Ностромо вже прожив у Костаґуані досить довго, і встиг набити собі щонайвищу ціну в очах капітана Мітчелла. Ясно, що він належав до тих безцінних підлеглих, мати яких у своєму підпорядкуванні — законна підстава для хвастощів. Капітан Мітчелл пишався своїм умінням розбиратися в людях, але не був егоїстом, і на ґрунті цієї його невинної гордині вже розвивалась манія «позичати мого капатаса карґадорів», яка рано чи пізно мала звести Ностромо особисто з кожним європейцем у Сулако, і то в ролі такого собі універсального повірника, генія метикуватості в його власній життєвій сфері.

— Цей чолов’яга відданий мені тілом і душею! — не раз стверджував капітан Мітчелл, і хоча, напевно, ніхто не міг пояснити, чому це так має бути, однак, з огляду на їхні стосунки, годі було сумніватися в цих словах, — засумніватись могла б хіба що людина такої прикрої ексцентричної вдачі, як доктор Моніґем, чий короткий скептичний сміх виражав якимось дивом безмежну недовіру до всього людства. Не те щоб доктор Моніґем забагато сміявся чи розкидався словами. У доброму гуморі він був страшенно мовчазний. Коли ж був не в гуморі, то люди лякались неприхованої зневаги в його словах. Лише пані Ґулд могла втримати у прийнятних рамках його скепсис щодо мотивації людських вчинків, проте навіть їй (з нагоди, не пов’язаної з Ностромо, і лагідним, як на нього, тоном), навіть їй доктор якось сказав:

— Власне, немає нічого безглуздішого, ніж вимагати, щоб людина судила інших так само поблажливо, як і саму себе.

І пані Ґулд поспішила змінити тему. Про цього англійського лікаря ходили дивні чутки. Як переказували пошепки, багато років тому, за часів Ґусмана Бенто, він був замішаний у змові, яка була викрита через зраду і, як то кажуть, втоплена в крові. Лікар був уже сивий, мав голене зморшкувате обличчя цеглистої барви, а його картата фланелева сорочка та стара засмальцьована панама були основним викликом умовностям Сулако. Якби не бездоганна чистота його медичного одягу, його можна було б прийняти за одного з тих розхристаних європейців, які самим своїм виглядом ображають добропристойність іноземної колонії чи не в усіх екзотичних частинах світу. Коли молоді леді Сулако, чиї миловидні личка цілими гронами прикрашали балкони на вулиці Конституції, бачили, як він у короткій лляній куртці, недбало накинутій поверх картатої фланелевої сорочки, прохóдив мимо, накульгуючи й похиливши голову, то казали одна одній:

— Он сеньйор доктор іде за викликом до доньї Емілії. Він одягнув свого жакетика.

Висновок був правильний. А от глибший сенс був прихований від їхнього короткого розуму. Ба більше, вони й не надто забивали собі голови думками про доктора. Був він старий, бридкий, вчений — і трохи «loco»[44] — ненормальний, якщо не чаклун, у чому його підозрював простолюд. Насправді маленька біла курточка була поступкою олюднювальному впливу пані Ґулд. Доктор з його звичкою висловлюватися скептично і різко не мав іншого способу продемонструвати свою глибоку повагу до вдачі цієї жінки, відомої у країні як англійська сеньйора. Він і справді складав цю данину дуже серйозно, а для людини його звичаїв це була не дрібничка. Пані Ґулд і сама дуже добре це відчувала. Вона б ніколи й на думці не мала нав’язувати йому таку явну демонстрацію пошани.

Пані Ґулд тримала двері свого старого іспанського дому (одного з найкращих у Сулако) відчиненими і щедрою рукою роздавала маленькі житейські милості. Роздавала їх з простотою і шармом, бо керувалась несхибним чуттям вартостей. Вона була надзвичайно обдарована у мистецтві людського спілкування, яке полягає в тонких нюансах самозабуття та навіюванні всеосяжного порозуміння. Чарлз Ґулд (а Ґулди, які вкоренились у Костаґуані трьома поколіннями, завжди вирушали здобувати освіту й одружуватись до Англії) уявив, що закохався в здоровий глузд своєї майбутньої дружини, як це зробив би будь-який інший чоловік на його місці, але це не пояснювало того, наприклад, що цілісінький розвідувальний табір, від наймолодшого з юнаків до їхнього зрілого шефа, тільки й шукав нагоди якомога частіше згадувати в розмовах посеред високих шпилів Сьєрри дім пані Ґулд. Якби хтось розповів їй, що на самісінькій межі снігів у горах над Сулако її ім’я — в усіх на вустах, вона б запротестувала, тихо сміючись і здивовано округлюючи сірі очі, та сказала б, що це не її заслуга. Але невдовзі, трохи напустивши на себе замисленості, знайшла б пояснення. «Звичайно ж, ці хлопчики й не сподівалися зустріти тут бодай якусь гостинність. І гадаю, що вони тужать за домівкою. Кожен, певно, завжди трохи тужить за домом».

Їй завжди було шкода людей, охоплених ностальгією.

Чарлз Ґулд — уродженець Костаґуани, як і його батько, худорлявий і високий, з вогненно-рудими вусами, точеним підборіддям, ясно-блакитними очима, золотаво-каштановим волоссям, тонкими рисами обличчя та свіжим рум’янцем — мав такий вигляд, ніби щойно прибув з-за океану. Його дід збройно боровся за незалежність під проводом Болівара[45] у складі того англійського легіону, якому на полі бою в Карабобо віддав честь сам великий Визволитель, назвавши їх рятівниками своєї батьківщини. За часів Федерації один із дядьків Чарлза Ґулда був обраний президентом тієї-таки провінції Сулако (іменованої тоді державою), а згодом його поставили під церковний мур і розстріляли за наказом несамовитого уніоністського генерала Ґусмана Бенто. Того самого Ґусмана Бенто, який, ставши згодом довічним президентом, зажив лихої слави через свою люту й нещадну тиранію, і слава ця сягла епогею в народній легенді про явлення кривавого привиду, чиє тіло забрав сам диявол власною персоною, викравши його з цегляного мавзолею в наві церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що в Санта-Марті. Принаймні так священники пояснювали зникнення тіла босоногій юрбі, яка в побожному страсі ринула в храм, аби повитріщатись на діру в стінці потворної цегляної скрині перед великим вівтарем.

Крім дядька Чарлза Ґулда, лихої пам’яті Ґусман Бенто стратив ще силу-силенну людей, але саме завдяки родичеві — мученикові в ім’я аристократії — олігархи Сулако (це за фразеологією часів Ґусмана Бенто, — а тепер вони звуться «бланко» і відмовились від ідеї федералізму), тобто родини чистокровного іспанського походження, вважали Чарлза за свого. З такою-от сторінкою в родоводі годі бути чистокровнішим костаґуанеро, ніж дон Карлос Ґулд; а втім, у нього була така характерна зовнішність, що простолюд називав його не інакше як «інґлез» — англієць із Сулако. Він більше скидався на англійця, ніж якийсь випадковий турист, на кшталт прочанина-єретика, — та в Сулако таких і не бачили. Він більше скидався на англійця, ніж молоді залізничні інженери з новоприбулої партії, ніж будь-який персонаж із мисливських картинок у номерах «Панча»[46], що доходили до вітальні його дружини з двомісячним, чи й більшим запізненням. Тим-то і вражало, що він аж так природно говорив іспанською (кастильською, як кажуть місцеві) чи індіанським діалектом тубільців — без жодного англійського акценту. Та було щось таке невитравне в усіх цих костаґуанських Ґулдах-предках — визволителях, першопрохідцях, кавових плантаторах, комерсантах, революціонерах, — що він, єдиний представник третього покоління у Південній Америці, де склався свій особливий стиль верхової їзди, й далі скидався на достеменного англійця навіть верхи на коні. І це не глузлива характеристика в манері Llaneros — мешканців великих рівнин, — які гадають, що ніхто у світі, крім них, не знає, як треба сидіти в сідлі. Чарлз Ґулд, якщо вжити доречний тут пишномовний вислів, їздив верхи, мов кентавр. Верхова їзда не була для нього одним із видів спорту, — то була природна навичка, як-от прямоходіння для всіх здорових духом і тілом людей; але все одно, ідучи легким чвалом до копальні по узбіччю второваної волами та возами дороги, він мав такий вигляд у своєму англійському одязі та в імпортному сідлі, неначе тільки що приїхав до Костаґуани легкою швидкою pasotrote[47] прямісінько із зелених лук на другому боці світу.

Його шлях пролягав уздовж старої іспанської дороги — як казали в народі, Каміно-Реаль[48], — єдиного пережитку монархії та самої її назви, зненавидженої старим Джорджо Віолою, — монархії, сама тінь якої щезла з цієї країни, бо й велику кінну статую Карла IV, що біло височіла на тлі дерев при в’їзді до Аламеди, знали вже як Кам’яну Коняку — так її звав і сільський люд, і міські жебраки, котрі спали на східцях довкола п’єдесталу. Інший Карл, завертаючи коня ліворуч — і копита швидко зацокали по шпаристій бруківці, — дон Карлос Ґулд, у своєму англійському вбранні мав вигляд недоречний, і все ж більш тутешній, ніж вінценосний лицар, який стримує віжками свого румака на п’єдесталі понад сплячими леперо, піднісши мармурову руку до мармурових крисів капелюха з плюмажем.

Покрита патьоками від дощів статуя короля-вершника з тим невиразним натяком на вітальний жест наче уособлювала незворушність перед лицем політичних змін, які позбавили її самого її імені, та й інший вершник, добре знаний у народі, живий-живісінький верхи на своєму зграбному світлоокому скакуні сірої масті, не був схильний відкривати комусь своє серце, так само і його англійський кітель був застебнутий на всі ґудзики. Дух його зберігав стійку рівновагу, ніби знаходячи прихисток у безпристрасній сталості особистих та публічних правил доброго тону на його батьківщині, в Європі. Однаково спокійно мирився він і з жахливою звичкою сулакських леді покривати собі обличчя таким товстим шаром перлової пудри, аж воно ставало подібним до білого гіпсового зліпка з прекрасними живими очима, і зі специфічними міськими плітками, і з нескінченними політичними перемінами, постійним «порятунком країни», який його дружині здавався кривавою хлоп’ячою грою в убивства і грабунки, в яку з жахливою серйозністю грають розбещені діти. У перші роки свого життя в Костаґуані ця маленька леді аж кулачки стискала, сердита, що нездатна сприймати суспільне життя країни настільки серйозно, як на те заслуговує сліпа жорстокість уживаних тут методів. Вона вбачала в усьому цьому комедію, наївне придурювання й аж ніяк не щиру монету — щирим був лише її власний жах і обурення. Чарлз, дуже спокійно покручуючи свої довгі вуса, взагалі уникав суперечок з цього приводу. Втім, одного разу він лагідно їй зауважив:

— Здається, люба, ти забула, що я тут народився.

Ці слова змусили її примовкнути, неначе вони були раптовим одкровенням. Мабуть, її позицію змінив уже сам факт народження її чоловіка в цій країні. Вона мала до нього велику довіру, і то завжди. Попервах він вразив її уяву своєю несентиментальністю, тією самою умиротвореністю духу, яку вона подумки розцінила як ознаку досконалого володіння мистецтвом жити. Дон Хосе Авельянос, їхній сусіда через вулицю, державний муж, поет, чоловік культурний, який представляв свою країну при кількох європейських дворах (і перетерпів невимовні приниження у статусі політв’язня за часів тирана Ґусмана Бенто), полюбляв проголошувати у вітальні доньї Емілії, що Карлос має всі риси англійської вдачі у поєднанні з серцем істинного патріота.

Пані Ґулд підняла очі на витончене, рум’яне й засмагле обличчя свого чоловіка, але він навіть не моргнув у відповідь на те, що міг почути про свій патріотизм. Можливо, тому, що він щойно зійшов з коня, повернувшись із копальні, — бо ж був настільки англійцем, щоб не зважати на найспекотніші денні години. Посеред патіо[49] біля його п’ят Басіліо у білій лляній лівреї, підперезаній червоним поясом, швиденько присідав навпочіпки, аби відстібнути важкі тупі остроги, а тоді сеньйор управитель підіймався сходами на галерею. Ряди рослин у вазонах, вишикувані на балюстраді між пілястрами арок, затуляли «корредор»[50] листям і квітами від чотирикутного подвір’я внизу — брукованого майданчика, справдешньої основи домашнього вогнища у південноамериканському домі, де спокійні години хатнього життя позначаються пересуванням світла і тіні по кам’яних плитах.

Сеньйор Авельянос мав звичай переступати патіо щодня о п’ятій годині. Дон Хосе обрав для своїх візитів час чаювання, бо цей англійський ритуал у домі доньї Емілії нагадував йому часи, коли він жив у Лондоні як повноважний посол при Сент-Джеймському дворі[51]. Чаю він не любив, натомість зазвичай розгойдувався собі в американському кріслі-гойдалці й, поклавши на підніжку схрещені ноги в охайних маленьких блискучих черевиках, усе балакав і балакав з такою собі добродушною віртуозністю, подиву гідною як на чоловіка його літ, та ще довго тримав у руках чашку. Його коротко підстрижене волосся було геть біле, очі — вугільно-чорні.

Побачивши, як Чарлз Ґулд вступає до «сали»[52], він для годиться кивав і далі вів до кінця ораторський пасаж. І лише скінчивши, казав:

— Карлосе, друже мій, ви прискакали з Сан-Томе по такій спеці. Завжди ця істинно англійська невгамовність. Що? Ні?

Він вихиляв увесь чай одним духом. Після цієї процедури незмінно йшло легке здригання і тихе мимовільне «бр-р-р-р», якого не перекривав поспішний вигук:

— Чудово!

Тоді, передавши порожню чашку своєму молодому другові, який з посмішкою простягав по неї руку, він далі розводився про патріотичну суть копальні Сан-Томе — схоже, просто втішався просторікуванням, і, розвалившись у кріслі-гойдалці — такі експортують зі Сполучених Штатів, — вигойдувався вперед-назад. Стеля найбільшої в «касі»[53] Ґулдів вітальні високо здіймалась над його головою. Ця височінь контрастувала з мішаниною масивних іспанських стільців з темного дерева з прямими спинками і шкіряними сидіннями та європейських меблів, низеньких і завалених подушками, наче маленькі почвари, які понажирались під зав’язку сталевих пружин та кінського волосу і повсідались навпочіпки. На столиках красувалися всілякі антикварні дрібнички, у стіну були вмуровані дзеркала, підперті мармуровими консолями; під двома групами фотелів, у кожній з яких головувала глибока софа, лежали квадратні килими, а маленькі килимки були розкидані по всій підлозі, вимощеній червоною плиткою; три вікна від підлоги до стелі, завішані важкими складками темних портьєр, виходили на балкон. У чотирьох стінах, високих і гладеньких, пофарбованих у ніжний лимонний колір, чаїлася статечність сивої давнини, і пані Ґулд з її мініатюрною голівкою і блискучими локонами, сидячи у хмарці мусліну й мережив за тонконогим столом червоного дерева, нагадувала фею, яка невимушено примостилась на бенкеті, де розливають вишукані приворотні трунки зі срібних та порцелянових посудин.

Пані Ґулд знала історію копальні Сан-Томе. Попервах, коли праця там велась переважно з поміччю бичів, які шмагали рабські спини, ціною видобутої руди були людські кістки такої самої ваги. Нещадна експлуатація знищила до ноги цілі племена індіанців, і тоді копальню закрили, бо з таким примітивним методом вона вже не давала прибутку, байдуже — скільки трупів увергнути в її утробу. І про неї забули. Заново її відкрили після війни за незалежність. Право розробляти її здобула одна англійська компанія, і нові господарі знайшли таку багату жилу, що їхнього завзяття не розхолодили ні визискування часто змінюваних урядів, ні періодичні набіги офіцерів, які провадили рекрутські набори серед найманих рудокопів. Але врешті-решт, під час лихоліття по смерті достославного Ґусмана Бенто, коли країною прокотилась хвиля pronunciamentos[54], місцеві рудокопи, яких підбурили до бунту агенти, прислані зі столиці, повстали супроти своїх англійських господарів і повбивали їх усіх до одного. Декрет про конфіскацію, який негайно потому з’явився в Diario Official[55], газеті, що виходила в Санта-Марті, починався такими словами: «Справедливо обурені жорстоким гнітом іноземців, якими керувала мерзенна жага наживи, а не любов до країни, зубожілі у марних пошуках щасливої долі рудокопи Сан-Томе… і т. д.» — і закінчувався відозвою: «Голова Держави вирішив повною мірою застосувати своє право на помилування. Копальня, що за всіма законами, міжнародними, людськими та Божими, повертається тепер під юрисдикцію уряду як національна власність, залишатиметься замкненою доти, доки меч, піднесений у священній обороні засад свободи, довершить свою місію та захистить щастя нашої любої батьківщини».

І це була остання згадка про копальню Сан-Томе ще на довгі роки. Якої користі сподівався уряд від конфіскації, тепер уже годі сказати. Костаґуана насилу спромоглася сплатити грошову компенсацію родинам загиблих, а далі ця історія випала з офіційної хроніки. Проте згодом інший уряд пригадав цю важливу статтю прибутку. То був звичайнісінький костаґуанський уряд — четвертий за останні шість років, — але він тверезо оцінював свої можливості. Члени уряду пам’ятали про копальню Сан-Томе і в душі були переконані, що в їхніх руках вона анічогісінько не варта, але проникливо передбачали, що є й інші способи скористатися срібною копальнею, окрім паскудного процесу видобування металу з-під землі. Батько Чарлза Ґулда, довгий час один з найзаможніших комерсантів Костаґуани, вже втратив значну частку свого багатства через примусові позики урядам, змінюваним раз за разом. Був він чоловік миролюбний і ніколи й у гадці не мав наполягати на своїх претензіях, а коли раптом йому запропонували довічну і неподільну концесію на експлуатацію копальні Сан-Томе — його тривозі не було меж. Він був обізнаний з урядовими методами. Власне, мета цієї оборудки, хоч і глибоко продумана у владних кабінетах, лежала на поверхні вже в самому документі, який був негайно представлений йому до підпису. Третій і найважливіший параграф передбачав, що власник концесії відразу мав сплатити уряду п’ятирічну орендну плату за прогнозований видобуток копальні.

Пан Ґулд-старший захищався від фатального привілею, удавшись до численних аргументів та вмовлянь, але марно. Він нічого не знав про гірничу справу; не мав змоги виставити свою концесію на європейському ринку; копальня як підприємство взагалі не існувала. Сама будівля згоріла в пожежі, шахта була зруйнована, рудокопи покинули ці місця багато років тому, навіть дорóгу, яка вела до копальні, цілковито поглинуло море тропічної рослинності, а головний штрек провалився на сто ярдів під землю. Це вже була не покинута копальня, а дика, неприступна скеляста ущелина Сьєрри, де під густим килимом повзучих шпичастих рослин, який покривав землю, можна було знайти лише рештки обгорілого брусся, купи битої цегли та трохи іржавого залізяччя. Пан Ґулд-старший не мав охоти ставати довічним власником такої діри — уже сама ця картина, яка поставала в його уяві серед нічної тиші, доводила його до тривожного й гарячкового безсоння, яке тривало не одну годину.

Втім, так сталося, що багато років тому пан Ґулд, на своє нещастя, відмовив був теперішньому міністрові фінансів у наданні певної невеличкої матеріальної допомоги, обґрунтувавши відмову тим, що прохач був тоді несусвітнім картярем і шулером, а ще було досить підстав підозрювати його у грабунках багатих ранчеро[56] у далеких районах країни, де він тоді виконував був обов’язки судді. Тепер, обійнявши таку високу посаду, політик оголосив про свій намір відплатити сеньйорові Ґулду, чоловікові вбогому, за зло добром. Він не раз підтверджував це рішення у вітальнях Санта-Марти голосом тихим і нещадним, та ще й кидав такі злостиві погляди, що найкращі друзі пана Ґулда наполегливо радили йому навіть не пробувати залагодити справу хабарем. Хабар тут не зарадив би. Це навіть могло бути ризиковано. Такої думки також трималась одна огрядна леді з гучним голосом, француженка з походження, донька, як сама казала, високопоставленого офіцера (officier superieur de l'armee), якого розквартирували в секуляризованому монастирі по сусідству з міністерством фінансів. Та квітуча жіночка, коли до неї належним чином звернулися за дорученням пана Ґулда, не забувши й про доречні приносини, скрушно похитувала головою. Вона мала добре серце, і та її скруха була щира. Вона гадала, що не годиться брати гроші за те, чого вона не може виконати. Згодом друг пана Ґулда, якому той доручив таку делікатну місію, казав, що вона була єдина чесна особа, так чи інакше пов’язана з урядом, зі всіх, кого він зустрічав.

— Нічого не вийде, — хрипко казала вона з властивими їй безцеремонними інтонаціями, вдаючись до висловів, що більше пасували безрідній знайді, ніж доньці старшого офіцера, яка втратила матір.

— Ні, нічого не вийде. Pas moyen, mon garcon. C'est dommage, tout de meme. Ah! zut! Je ne vole pas mon monde. Je ne suis pas ministre — moi! Vous pouvez emporter votre petit sac[57].

Якусь мить, покусуючи свої кармінні губи, вона шкодувала в душі про тиск суворих принципів, яким підлягає продаж її впливу у високих кабінетах. А потім додавала, значущо і з відтінком нетерплячки:

— Allez, et dites bien a votre bonhomme — entendez-vous? — qu’il faut avaler la pilule[58].

Після такого застереження не лишалось нічого іншого, як підписати і заплатити. Пан Ґулд проковтнув пігулку, і скидалося на те, що в ній містилась якась невловна отрута, яка діяла безпосередньо на його мозок. Він відразу став одержимим копальнею, а оскільки був добре обізнаний з легким читвом, то вона набула в його уяві подоби Морського Діда[59], який забрався йому на плечі. Також йому почали снитись вампіри. У душі пан Ґулд перебільшував прикрощі свого нового статусу, бо розглядав його крізь призму емоцій. Його становище в Костаґуані не погіршилось. Але людина — істота безнадійно консервативна, і надзвичайна новизна цієї наруги над його гаманцем вражала його почуття. Усі з його оточення були пограбовані гротескними бандами зарізяк, що по смерті Ґусмана Бенто гралися в уряди та революції. Досвід навчив пана Ґулда, що, хай якого малого зиску могли сподіватись ті злодії від грабунків, жодна банда, яка заволодіває президентським палацом, не буває настільки недолуга, щоб опинитися в глухому куті через брак виправдань. Перший-ліпший полковник на чолі армії босих голодранців міг силою виставити будь-якому простому цивільному документ з вимогою сплатити суму в розмірі точнісінько 10 000 доларів, хоч його сподівання на грошову винагороду незмінно зосереджувались на принаймні якійсь тисячі. Пан Ґулд дуже добре це знав і, озброївшись смиренням, чекав на кращі часи. Але грабунок під маскою законності і бізнесових правил не вкладався йому в голові. Пан Ґулд-батько мав вдачу розсудливу і шляхетну, але з однією вадою: він надавав надто великої ваги формі. Ґандж, притаманний усім людям, бо ж погляди людські мають відтінок забобонів. У цій справі пан Ґулд вбачав зло викривленої справедливості, і моральний шок від такого завдавав шкоди його міцному здоров’ю.

— Кінець кінцем це мене вб’є, — твердив він багато разів на день.

І власне відтоді його почала мучити гарячка, болі в печінці, а переважно — нервова нездатність думати про щось інше. Міністр фінансів і придумати не міг витонченішої помсти. Навіть листи пана Ґулда до його чотирнадцятирічного сина Чарлза, який тоді здобував освіту в Англії, зрештою звелись до розмови про одні тільки копальні. Батько нарікав на несправедливість, переслідування, наругу через ту копальню, цілі сторінки присвячував різнобічному опису фатальних наслідків від набуття прав власності на копальню, робив похмурі висновки і висловлював страх перед, вочевидь, вічним характером того прокляття. Адже концесію надано йому та його нащадкам довічно. Він благав сина ніколи не повертатись до Костаґуани і не претендувати на жодну частину своєї спадщини на її території, бо на всіх тих статках лежить згубна печать сумнозвісної концесії, — аби він і не торкався їх, і не наближався до них, і взагалі забув про існування Америки та робив кар’єру комерсанта в Європі. І кожен лист закінчувався гіркими самокартаннями через надто довге животіння в цьому вертепі злодіїв, інтриганів і бандитів.

Коли тобі чотирнадцять і тобі постійно торочать, що твоє майбутнє зруйноване внаслідок того, що тобі належить срібна копальня, то для тебе це річ по своїй суті не першорядної ваги, але форма її розрахована на те, щоб якось здивувати і привернути увагу. Попервах хлопець був лише спантеличений тими гнівними ремствуваннями, але згодом, трохи й з жалю до тата, почав у вільний від ігор і навчання час осмислювати всю цю історію. Десь за рік він з тих листів склав собі стійке переконання, що в провінції Сулако республіки Костаґуана є срібна копальня, де бідолашного дядька Гаррі багато-багато років тому розстріляли солдати. З тією копальнею була тісно пов’язана також одна річ під назвою «здирницька концесія Ґулдів», очевидно — написаний на папері документ, що його батько палко бажав «порвати на шматки й кинути в очі» всяким президентам, членам суду і державним міністрам. І бажання це було невідступне, хоча за цілий рік імена тих людей, як помітив Ґулд-син, рідко коли бували ті самі. Це бажання (оскільки йшлося про щось здирницьке) здавалося хлопцеві цілком природним, хоча він не знав, чому це здирництво. Згодом, помудрішавши, він зумів відділити в цій історії суту правду від фантастичних втручань Морського Діда, вампірів і вовкулаків, які надавали батьковим листам присмаку моторошної казки з «1000 і однієї ночі». Врешті-решт юнак подорослішав, познайомився з копальнею Сан-Томе так само близько, як і той старий чоловік, який писав ці гіркі й розлючені листи з-за океану. Кілька разів Ґулд-батько, як сам казав, мусив сплатити немалий штраф за недбале ставлення до роботи копальні, що вже казати про інші суми, витягнуті з нього в рахунок майбутньої орендної плати на тій підставі, що людина з такою цінною концесією в кишені не може відмовити урядові республіки у фінансовій допомозі. Останні гроші спливли з його рук в обмін на якісь безвартісні квитанції, як писав він у люті, а тим часом на нього тицяли пальцем як на того, хто навчився забезпечувати собі непомірний зиск, ігноруючи потреби своєї батьківщини. І молодий чоловік у Європі дедалі більше зацікавлювався цією історією, яка розбурхала такі слововиливи і такі пристрасті.

Він думав про це щодня, але без гіркоти. Напевно, то халепа для його бідолашного тата, а ще вся ця історія виставляє в химерному світлі соціальне та політичне життя Костаґуани. Він дивився на це зі співчуттям до свого батька, проте спокійно і помірковано. Його особисті почуття не були скривджені, та й важко довгий час палати належним обуренням у відповідь на фізичні чи моральні страждання іншого організму, навіть якщо це організм власного батька. Досягши двадцятирічного віку, Чарлз Ґулд і собі підпав під чари копальні Сан-Томе. Але це був інший, відповідніший його юності різновид зачарування, і до його магічної формули, замість втомленого обурення і відчаю, додалися надія, наснага і самовпевненість. Залишений після свого двадцятиріччя на самого себе (якщо не брати до уваги суворого припису не повертатись до Костаґуани), він продовжив навчання у Бельгії та Франції, маючи на думці здобути фах гірничого інженера. Але науковий аспект цієї праці залишався в його уяві неокресленим і недосконалим. Копальні пробудили в ньому драматичне зацікавлення. Він вивчав їхні особливості, оцінюючи їх також і з особистої точки зору, як-от вивчають різноманітні людські вдачі. Відвідував їх так, ніби з цікавості складав візити видатним особам. Відвідував копальні в Німеччині, Іспанії, Корнволлі. Неабияк його зачаровували покинуті розробки. Пустка, яка там панувала, вабила його як видовище людської нужди, причини якої різноманітні і складні. Могла вона бути і через якусь дрібничку, а могла бути й через непорозуміння. Його майбутня дружина була перша і, можливо, єдина, хто розпізнав цей прихований настрій, який визначав глибоко чуттєве, майже невимовне ставлення цього чоловіка до матеріального світу. І враз її захоплення ним, що зволікало з напіврозправленими крилами, наче ті птахи, які не можуть легко злетіти з пласкої поверхні, віднайшло той шпиль, з якого шугнуло в небеса.

Вони познайомилися в Італії, де майбутня пані Ґулд жила разом зі старою блідою тіткою, яка багато років тому одружилась із зубожілим італійським маркізом середніх літ. Вона була у вічній жалобі за чоловіком, — він зумів присвятити життя боротьбі за незалежність і єдність своєї батьківщини, зумів бути таким самим завзятим у своїх щедрих пожертвах, як наймолодший з тих, хто поліг в ім’я тієї ж таки справи, окрушиною якої був і старий Джорджо Віола, — наче гнаний вітром уламок корабля, який носиться по хвилях, усіма забутий, після переможної морської битви. Маркіза, мов та черниця у своїх чорних шатах і з білою пов’язкою на чолі, провадила тихе непомітне існування в наріжній кімнаті у бельетажі старовинного напівзруйнованого палаццо, а на першому поверсі просторі порожні зали прихищали під своїми розмальованими стелями збіжжя, домашню птицю і навіть худобу — разом із цілою родиною фермера-орендаря.

Молоді люди зустрілись у Луцці. Після тієї зустрічі Чарлз Ґулд уже не відвідував копалень, хоча одного разу вони їздили вдвох в екіпажі подивитись на мармуровий кар’єр, де роботи нагадували видобуток руди тим, що тут також із земних надр витягували коштовну сировину. Чарлз Ґулд не відкривав дівчині свого серця в якихось заготовлених промовах. Просто діяв і думав у неї перед очима. Це найкращий спосіб проявити щирість. Раз у раз він повторював, зокрема, таке:

— Часом мені здається, що бідолашний батько був хибної думки про цю історію з Сан-Томе.

І вони так довго і завзято обговорювали цю точку зору, буцімто могли вплинути на чиїсь переконання на іншому кінці світу, але насправді вдавались у ці обговорення тому, що почуття любові проникає в будь-яку тему і живе пристрасним життям навіть у сторонніх фразах. З цієї природної причини ці дискусії були дуже дорогі пані Ґулд, коли вона ще мала статус нареченої. Чарлз боявся, що пан Ґулд-старший розтратить сили й доведе себе до хвороби, намагаючись позбутися концесії.

— Гадаю, тут треба діяти інакше, — міркував він уголос, звертаючись ніби сам до себе. А коли дівчина щиро дивувалася, що людина з такою сильною вдачею мусить витрачати енергію на підступи та інтриги, Чарлз зауважував, м’яко підкреслюючи, що розуміє її подив:

— Не треба забувати, що він там народився.

Вона осягала цей факт своїм жвавим розумом, а тоді кидала ніби нелогічну репліку, яку він сприймав як найвищу мудрість, бо, власне, так воно й було:

— Ну а ти? Ти теж там народився.

Він і тут мав готову відповідь.

— Це інше. Десять років я був за кордоном. Тато ніколи не виїжджав з Костаґуани так надовго, та й було це понад тридцять років тому.

Вона стала першою, до кого він озвався після одержання звістки про батькову смерть.

— Це вбило його! — сказав він.

Діставши цю звістку, він рушив прямісінько за місто і йшов навпростець білою дорóгою під опівденним сонцем, аж поки ноги самі принесли його до напівзруйнованого палаццо і він опинився віч-на-віч із нею у передпокої — величній, але обдертій залі, де подекуди під голими латками стінних панелей звисали довгі клапті дамастової тканини, почорнілі від вологи й часу. З меблів там було одне-однісіньке позолочене крісло з поламаною спинкою і восьмикутна колоноподібна підставка, на якій стояла важка мармурова ваза з різьбленими масками та гірляндами квітів — тріснута з гори до низу. Чарлз Ґулд був увесь у білому дорожньому поросі, що осів на його черевиках, на плечах, на кашкеті з двома козирками. Лице йому заливав піт, а в правиці без рукавички він стискав грубого дубового ціпка.

Вона вийшла йому назустріч, і троянди її великого солом’яного капелюха відтінювали її надзвичайну блідість, а в обтягнутій рукавичкою руці погойдувалася світла парасолька, — вона прихопила її, збираючись зустріти його біля підніжжя пагорба, де під мурованою огорожею виноградника ростуть три тополі.

— Це вбило його! — повторював він. — Він міг прожити ще багато років. У нашій родині живуть довго.

Вона була надто приголомшена, аби бодай щось відказати, а він уп’явся пронизливим застиглим поглядом у тріснуту мармурову урну — так, наче вирішив навіки закарбувати її в пам’яті. І лише коли він двічі випалив: «Я прийшов до тебе — я прийшов просто до тебе…» — не в змозі закінчити фразу, — їй відкрилась уся гірка трагедія тієї самотньої мученицької смерті в Костаґуані. Він схопив її руку, підніс собі до вуст, і цієї миті вона, впустивши парасольку, злегка поплескала його по щоці, пролепетавши: «Бідолашний хлопчику…» — і заходúлась витирати заплакані очі під загнутими донизу крисами свого капелюха, — дуже маленька у своїй простій білій сукні, майже як дитина, що загубилась і плаче серед занепалої пишноти цієї шляхетної зали, а він стояв поруч, знову без жодного руху споглядаючи мармурову урну.

Потім вони вийшли на довгу прогулянку, не кажучи ні слова, аж раптом мовчанку порушив його вигук:

— Так. Але якби ж він лише впорався з цим так, як належить!

І тоді вони зупинились. Скрізь лежали довгі тіні — на пагорбах, на дорогах, на огороджених оливних гаях: тіні тополь, диких каштанів, господарських будівель, кам’яних мурів, і калатання дзвону, що сухо і сторожко лунало в повітрі, нагадувало пульсацію вечірньої заграви. Її вуста були напіврозтулені — неначе вона дивувалася, що він дивиться на неї не так, як зазвичай. Бо зазвичай він бував безумовно схвальний і уважний. У розмовах з нею він ставав найтрепетнішим і найшанобливішим із диктаторів — ставлення, яке безмірно її тішило. Воно утверджувало її владу, не принижуючи його гідності. Ця тендітна дівчина з маленькими ногами, маленькими руками, маленьким личком і голівкою, яку принадно обтяжували розкішні кучері, зі своїм дещо завеликим ротом, від якого, щойно він лише розтулиться, наче віяло ароматом щирості і щедрості, мала вибагливу душу досвідченої жінки. Понад усе, понад усі лестощі вона дбала про те, аби бути гордою за свого обранця. Але тепер він, власне, зовсім на неї не дивився і вид мав напружений і неосмислений, що й природно для чоловіка, який задивився в нікуди поверх голови молодої дівчини.

— Ну так. Це було страшенно несправедливо. Вони геть його занапастили, бідолашного старенького. О, чому він не дозволив мені повернутись до нього? Але тепер я знаю, як із цим упоратись.

Вимовивши ці слова з величезною впевненістю, він опустив очі на неї й ураз опинився в полоні горя, сумнівів і страху.

Мовляв, єдине, що він хоче тепер знати, — це те, чи любить вона його досить сильно — чи насмілилася б помандрувати з ним так далеко. Він ставив їй ці запитання тремтячим від тривоги голосом — бо ж був він чоловік рішучий.

Любить. Насмілилася б. І негайно майбутня господиня дому, куди вчащатимуть усі європейці Сулако, фізично відчула, як земля попливла їй з-під ніг. Земля взагалі зникла, навіть звук дзвону. Коли її ноги знову торкнулися твердого ґрунту, дзвін у долині ще дзвонив; часто дихаючи, вона підняла руки, щоб поправити зачіску, і глянула в обидва кінці кам’янистої доріжки. На щастя, там не було ні душі. Тим часом Чарлз, ступивши однією ногою до сухого пилявого кювету, підібрав відкриту парасольку, яка скотилася була туди з войовничим звуком барабанного дробу. По-буденному, хоч трохи збентежений, простягнув її дівчині.

Вони пішли назад, а коли вона легко взяла його під руку, перше, що він вимовив, було:

— Це удача, що ми зможемо поселитись у прибережному місті. Ти вже чула його назву. Це Сулако. Я такий радий, що бідолашний батько придбав той будинок. Він купив там великий дім багато років тому, аби в головному місті того, що зазвичай називають Західною провінцією, завжди була «каса» Ґулдів. Колись, маленьким хлопчиком, я прожив там з моєю дорогóю мамою цілий рік, а бідолашний батько тим часом був у справах у Сполучених Штатах. Ти станеш новою господинею «каси» Ґулдів.

А згодом, у незаселеному закутку палаццо — понад виноградниками, мармуровими кручами, соснами та оливами Лукки — він ще сказав:

— У Сулако завжди дуже шанувалося прізвище Ґулд. Мій дядько Гаррі якийсь час стояв на чолі держави і лишив по собі славне ім’я у пам’яті перших родин. Маю на увазі бідні креольські родини, які не брали участі у злощасних фарсах усіх тих урядів. Дядько Гаррі не був авантурником. Ми, костаґуанські Ґулди, — не авантурники. Він приріс до цієї країни і любив її, але за своїм світоглядом залишався достеменним англійцем. Він скористався тогочасним політичним гаслом: «Федерація!». Але він не був політиком. Просто виступав за громадський порядок із самої лише любові до поміркованої свободи і з ненависті до гноблення. З головою в нього все було гаразд. Він почав діяти по-своєму, бо вважав, що це правильно, от так само і я відчуваю, що мушу прибрати до рук цю копальню.

Він звертався до неї з такими словами, бо пам’ять йому переповнювали спогади про країну його дитинства, серце — майбутнє життя з цієї дівчиною, а розум — концесія Сан-Томе. Він додав, що має залишити її на кілька днів, аби розшукати одного американця з Сан-Франциско, який зараз перебуває десь у Європі. Кілька місяців тому вони познайомилися в одному старовинному історичному німецькому місті, розташованому в гірничому районі. Американець подорожував з родиною, але почувався самотнім, бо його дружина і доньки цілими днями змальовували старі двері та наріжні башточки середньовічних будинків. А Чарлз Ґулд став його нерозлучним супутником під час відвідин копальні. Той чоловік цікавився гірничою справою, дещо знав про Костаґуану і чув прізвище Ґулд. У розмовах вони зійшлись настільки близько, наскільки їм дозволяла різниця у віці. І тепер Чарлз хотів знайти того капіталіста з проникливим розумом і товариською вдачею. Схоже, що батькові статки в Костаґуані, за припущеннями Чарлза, хоч доволі значні, але розтопились у шахрайському горнилі революцій. Виявилося, що у них, крім тисяч десятьох фунтів на банківському рахунку в Англії, тільки й залишилось, що будинок у Сулако, непевне права на вируб лісу в далекому глухому районі та концесія Сан-Томе, яка довела його бідолашного тата до могили.

Чарлз пояснив їй усе це становище. Вони проговорили допізна. Ще ніколи вона не здавалась йому такою чарівливою. Увесь потяг юності до незвіданого життя, великих відстаней, до майбутнього, овіяного духом пригод, до боротьби — з крихкою надією на встановлення справедливості і перемогу — неабияк її розпалив, і вона передавала цей запал його винуватцеві, ще відкритіше і витонченіше, виявляючи свою ніжність.

Попрощавшись із нею, він почав спускатися з пагорба і, щойно опинившись на самоті, протверезів. Ті непоправні зміни, які вносить у перебіг наших щоденних думок смерть, проявляються в невиразному і дошкульному неспокої. Чарлзові Ґулду було боляче усвідомлювати, що він уже ніколи, хай як напружуватиме волю, не зможе думати про свого батька так, як звик думати про нього, бідолашного, поки той жив. Не зможе відтворити його живого óбразу. Це міркування, що безпосередньо торкалось його власної особистості, сповнило йому груди тужливим і сердитим бажанням дії. Тут його інстинкт спрацював безпомилково. Дія приносить розраду. Це ворог дýмки і друг приємних ілюзій. Лише діючи можна знайти сенс у пануванні над Долею. Щодо Чарлза, то для нього єдиним полем діяльності була, безперечно, копальня. Часом для людини немає нічого важливішого, ніж знайти спосіб порушити урочисті заповіти покійного. Чарлз твердо вирішив досягти крайньої межі непослуху (обравши шлях реваншу). Копальня була причиною безглуздих моральних мук, якщо вона запрацює — це стане серйозним моральним здобутком. Це його обов’язок перед пам’яттю покійного. Такі-от, власне кажучи, емоції опанували Чарлза Ґулда. Його думки зосередились на тому, як добути велику суму грошей у Сан-Франциско чи деінде, і принагідно в голові його промайнуло загальне міркування, що порада небіжчика до добра не доведе. Жоден небіжчик не може передбачити, які величезні зміни в самій картині світу може зумовити будь-чия смерть.

Про останній етап історії копальні пані Ґулд знала з власного досвіду. По суті, це була історія її подружнього життя. Спадкове становище Ґулдів у Сулако, наче мантія, огорнуло її скромну постать з голови до п’ят, але вона не дозволила цим химерним важким шатам притлумити жвавість своєї вдачі, що була прикметою не просто машинальної рухливості, а енергійного інтелекту. Не варто думати, нібито пані Ґулд мала чоловічий склад розуму. Жінка з чоловічим складом розуму не є істотою з надзвичайними здібностями, це просто зразок недосконалого відхилення — цікавий лише своєю безперспективністю і незначущістю. Жіночий інтелект доньї Емілії допоміг їй підкорити Сулако, просто розвинувши в ній несебелюбність і чуйність. Вона вміла чарівливо вести розмову, однак сама не була балакуча. Мудрість серця не має нічого спільного з обстоюванням чи розбиванням теорій, а також із захистом забобонів, тож і не вдається до випадкових слів. Слова, які вона промовляє, мають ціну вчинків, продиктованих порядністю, терпимістю і співчуттям. Справжня жіночність, як і справжня мужність, виражається в діях завойовницького характеру. Дами Сулако обожнювали пані Ґулд.

— На мене й досі дивляться, мов на якесь чудовисько, — мило висловилась вона, звертаючись до одного з трьох добродіїв із Сан-Франциско, яких мала розважати у своєму новому будинку в Сулако десь через рік після заміжжя.

То були її перші гості з-за кордону, і прибули вони для того, щоб оглянути копальню Сан-Томе. Вони подумали, що пані напрочуд славно жартує, а Чарлз Ґулд не лише чітко знає, чого хоче, а й показує себе достоту пробивним ділком. Ці факти спонукали їх дуже прихильно поставитись до його дружини. Розповідаючи про копальню, вона своїм непохитним завзяттям з легким відтінком іронії цілковито зачарувала гостей і вúкликала в них поважні та поблажливі усмішки, в яких була й чимала частка пошани. Мабуть, якби вони знали, як сильно її надихає ідеалістичне розуміння успіху, то подивувались би складові її розуму так само, як латиноамериканські дами дивувалися з її невтомної фізичної активності. Вона — за власними словами — стала б для них «якимось чудовиськом». Утім, Ґулди були, по суті, небагатослівною парою, і їхні гості відкланялись, так і не запідозривши, що ті мають якусь іншу мету, крім самого лише зиску від срібної копальні. Пані Ґулд відправила їх до гавані у власному екіпажі, запряженому парою білих мулів, а звідти на борту «Церери» вони мали дістатись до Олімпу плутократів. Капітан Мітчелл, вигадавши момент під час прощання, зауважив півголосом, довірчо звертаючись до пані Ґулд:

— Це початок нової епохи.

Пані Ґулд любила патіо свого іспанського будинку. З високої ніші у мурі безмовно споглядала широкі марші кам’яних сходів Мадонна в синіх шатах, тримаючи на руках Немовля в короні. Рано-вранці з кам’яного квадратного подвір’я, мов з колодязя, зринали приглушені голоси, змішані з тупотом коней та мулів, яких по двоє виводили на водопій. Тонкі переплетені стебла бамбуку поопускали у квадратний басейн фонтана вузьке лезоподібне листя, а огрядний візник, закутаний у пончо, сидів на низенькому парапеті, ліниво тримаючи в руці кінці поводів. Туди-сюди сновигали босоногі слуги, виринаючи з темних низьких дверей унизу: дві пралі з кошиками випраної білизни, пекар із підносом свіжоспеченого хліба, власна «камериста»[60] пані Ґулд Леонарда, яка, піднявши руку над своєю чорнявою, наче воронове крило, голівкою, тримала жмуток накрохмалених нижніх спідниць, сліпучо-білих у косому сонячному промінні. Тоді старий портьє, накульгуючи, замітав кам’яні плити — і будинок уже був готовий до початку нового дня. У всіх кімнатах з високими стелями по трьох боках прямокутного дворика відчинялися двері — з однієї в одну та в «корредор» із залізними заквітчаними перилами, з висоти яких, мов господиня середньовічного замку, пані Ґулд могла спостерігати за всіма, хто відбував і прибував до «каси», якій лунка склепінчаста вхідна брама надавала величного і значущого вигляду.

Пані дивилась на свій екіпаж, який викотився з брами, везучи трьох гостей з півночі. Вона усміхалась. Три руки водночас піднеслись до трьох капелюхів. Капітан Мітчелл, четвертий, який їх супроводжував, уже завів пишномовну бесіду. Вона ж зволікала. Зволікала, схиляючи обличчя то до однієї китиці квітів, то до іншої, ніби для того, щоб дати своїм думкам час наздогнати її повільні кроки по прямій анфіладі «корредору».

У куті, осяяному вранішнім сонцем, — бо ранки в Сулако були прохолодні, — був передбачливо підвішений індіанський гамак з Ароа, оздоблений торочками та яскравим фарбованим пір’ям. Перед відчиненими скляними дверима віталень палахтіли великими квітучими шапками кущі різдвяника. Великий зелений папуга, блискучий, наче смарагд, дико заверещав у клітці, яка відливала золотом: «Viva Costaguana!»[61] — потім двічі солодкоголосо поклúкав, наслідуючи голос пані Ґулд: «Леонардо! Леонардо!» — і раптом відгородився від світу нерухомістю і мовчанкою. Пані Ґулд дійшла до кінця галереї й зазирнула до дверей чоловікової кімнати.

Чарлз Ґулд, поставивши одну ногу на низенький дерев’яний ослінчик, уже чіпляв собі остроги. Хотів чимскоріше повернутись до копальні. Пані Ґулд, не заходячи, оглянула кімнату. Одна висока й широка етажерка зі скляними дверцятами була повна книжок, а в другій, без полиць, оббитій червоним сукном, зберігалась вогнепальна зброя: вінчестери, револьвери, два дробовики і навіть дві пари двоцівкових пістолетів у кобурах. Поміж ними, окремо, на смузі багряного оксамиту висіла стара кавалерійська шабля, яка колись належала донові Енріке Ґулду, героєві Західної провінції, подарунок дона Хосе Авельяноса, спадкового друга родини.

Поза тим, тиньковані білі стіни були зовсім голі, якщо не брати до уваги акварельного етюду, що зображував гору Сан-Томе, — роботи самої доньї Емілії. Підлога була вимощена червоною плиткою, посеред кімнати стояли два довгі столи, завалені кресленнями та паперами, кілька стільців і скляна вітрина зі зразками руди з копальні. Пані Ґулд, переводячи погляд з предмета на предмет, уголос висловила подив, чому розмова цих заможних і підприємливих людей про перспективи, функціонування та безпеку копальні вúкликала в неї таку нетерплячку і неспокій, хоч зі своїм чоловіком вона могла годинами говорити про копальню з неослабним зацікавленням і насолодою. І, промовисто опустивши повіки, вона запитала:

— Які в тебе відчуття з цього приводу, Чарлі?

Тоді, здивована мовчанкою чоловіка, підняла широко розплющені очі, чарівні, мов бліді квіти. Він уже закінчив з острогами і, підкрутивши обома руками вуса, аби надати їм горизонтального напрямку, дивився на неї звисока, випроставшись на своїх довгих ногах, явно захоплений її зовнішністю. Свідомість того, що її отак споглядають, потішила пані Ґулд.

— Вони — люди шановані, — озвався він.

— Знаю. А чи прислухáвся ти до їхніх розмов? Схоже, вони так нічого й не зрозуміли з того, що тут побачили.

— Вони побачили копальню. І дещо зрозуміли, — перебив її Чарлз Ґулд, захищаючи гостей, а далі його дружина згадала ім’я найшанованішого з них. Шанований він був як фінансист і промисловець. Його ім’я знали мільйони. Був він такий шанований, що ніколи не подорожував так далеко від центру своєї діяльності, якщо тільки лікарі, лякаючи його туманними погрозами, не наполягали на тому, аби він узяв довгу відпустку.

— Релігійні почуття пана Голройда, — вела далі пані Ґулд, — були прикро вражені несмаком пишно вбраних статуй святих у соборі; він назвав це поклонінням дереву та мішурі. Але мені здається, що сам він розглядає Бога як свого роду впливового партнера, який отримує свою частку прибутків у формі пожертвувань на церкви. Це — різновид ідолопоклонства. Він розповів мені, Чарлі, що жертвує на церкви щороку.

— І церков тих — безліч, — відказав пан Ґулд, потай милуючись мінливістю її обличчя. — По всій країні. Він уславився завдяки таким-от щедротам.

— О, він цим не хвалився, — чесно заявила пані Ґулд. — Я впевнена, що він справді добра людина, але яка ж недалека! Бідний chulo[62], який жертвує маленьку срібну ручку чи ніжку на віддяку своєму божку за зцілення, — не розумніший за нього, але зворушливіший.

— Голройд стоїть на чолі ділових кіл, безмірно зацікавлених у сріблі та залізі, — зауважив Чарлз Ґулд.

— Ах, так! Релігія срібла та заліза. Він — людина дуже світська, хоча мав страшенно урочистий вигляд, коли вперше побачив Мадонну на сходах, яка буцімто є лише розфарбованим деревом, — але він нічого мені не сказав. Чарлі, любий, я чула, як ті люди говорили між собою. Невже вони справді заради велетенських зисків бажають стати черпачами води та коліями дров[63] у всіх країнах і для всіх націй світу?

— Людина має працювати з певного метою, — туманно відказав Чарлз Ґулд.

Пані Ґулд, нахмурившись, оглянула його з голови до ніг. У своїх бриджах для верхової їзди, шкіряних гетрах (предмет гардеробу, доти небачений у Костаґуані), норфолкській куртці з сірої фланелі та зі своїми великими вогненними вусами він нагадував кавалерійського офіцера, який подався у фермери. Це поєднання тішило смак пані Ґулд. «Як він схуд, бідолашний хлопчик! — подумала вона. — Він перепрацювався». Але годі було заперечити, що його сухорляве рум’яне обличчя з тонкими рисами і вся його довготелеса худа постать свідчили про породу та аристократичне походження. І пані Ґулд полагідніла.

— Мені лише було цікаво, які в тебе відчуття, — пролепетала вона лагідно.

Останні кілька днів, як це з ним уже бувало, Чарлз Ґулд був надто заклопотаний, аби звертати пильну увагу на свої відчуття, і мусив двічі подумати, перш ніж що-небудь сказати. Але вони з дружиною були щасливою парою, і йому не трудно було знайти відповідь.

— Найкращі відчуття, люба, суголосні з твоїми, — відказав він не замислюючись, і в цій загадковій фразі було стільки правди, що в цю мить він пережив великий приплив вдячності й ніжності до неї.

Утім, пані Ґулд його відповідь анітрохи не здалася загадковою. Обличчя її лагідно просвітліло, — а він уже змінив тон.

— Але ж є факти. Цінність копальні — як копальні — поза сумнівом. Вона зробить нас дуже багатими. Самé її функціонування — питання технічних знань, а їх я маю — як мають і ще десять тисяч людей у світі. Проте її безпека, її безперервне існування як підприємства, що дає віддачу людям — іноземцям і порівняно іноземцям, — які інвестують у неї кошти, залишається цілком у моїх руках. Я вúкликав довіру в одного заможного чоловіка, який має високе суспільне становище. Тобі здається, що це цілком природно — чи не так? Ну, не знаю. Не знаю, чому мені це вдалось, але це факт. Цей факт відкриває безмежні можливості, бо ж інакше я й гадки не мав би зневажити батькову волю. Я б ніколи не збув концесію так, як спекулянт збуває цінні права на певну компанію — заради готівки та акцій, аби в перспективі розбагатіти, якщо вдасться, але в усякому разі — аби відразу засунути якийсь гріш собі в кишеню. Ні. Навіть якби це було виправдано — в чому сумніваюсь, — я б цього не зробив. Бідолашний батько не розумів ситуації. Він боявся, що я вхоплюся за цю пропащу справу, вичікуючи сáме на якусь отаку нагоду, і безславно змарную собі життя. Ось у чому була справжня суть його заборони, яку ми свідомо знехтували.

Вони прогулювалися з кінця в кінець «корредору». Голова її якраз сягала йому плеча. Його рука, опустившись донизу, обіймала її за талію. Його остроги побрязкували.

— Він не бачив мене десять років. Не знав мене. Розлучився зі мною заради мого блага і нізащо не хотів, щоб я повертався. У своїх листах завжди говорив про те, що прагне залишити Костаґуану, все покинути і втекти. Але він був надто дорога здобич. При першій же підозрі його б кинули в одну з тутешніх в’язниць.

Чарлз ішов поволі, подзвонюючи острогами. На ходу нахилявся до дружини. Великий папуга, повернувши голову набік, стежив за кожним їхнім кроком круглим незмигним оком.

— Він був самітник. Відколи мені виповнилося десять, він зазвичай розмовляв зі мною так, ніби я вже дорослий. Коли я був у Європі, писав мені щомісяця. Десять, дванадцять сторінок кожен місяць мого життя протягом десятьох років. І все-таки він мене не знав! Подумай лишень — цілих десятьох років як не було: років, за які я став чоловіком. Він не міг мене знати. Чи ти гадаєш, що міг?

Пані Ґулд заперечливо похитала головою, чого її чоловік і очікував з огляду на переконливість своєї аргументації. Але вона похитала головою заперечливо лише тому, що, на її думку, ніхто не зміг би пізнати її Чарлза — насправді пізнати, хто він, — окрім неї самої. Це було очевидно. Це відчувалось. І не потребувало аргументів. А бідолашний пан Ґулд-старший, який не дожив навіть до звістки про їхні заручини, залишався для неї постаттю надто невиразною, аби приписувати йому бодай якісь знання.

— Так, він не розумів. На мій погляд, цю копальню нізащо у світі не можна продавати. Нізащо у світі! Після всіх батькових нещасть я не зміг би й пальцем її торкнути просто заради грошей, — вів далі Чарлз Ґулд, і дружина схвально притислась головою до його плеча.

Ці двоє молодих людей пам’ятали життя, яке закінчилося трагічно сáме тоді, коли їхні власні життя поєднались у тих розкошах багатонадійної любові, які найчутливішим душам здаються перемогою добра над усім земним злом. До їхніх життєвих планів увійшла неясна думка про відновлення у правах. І була вона настільки неясна, що ухиляння від переконливих аргументів її лише зміцнило. Ця думка вималювалась перед ними тієї миті, коли жіночий інстинкт відданості та чоловічий інстинкт дії дістали найпотужніший імпульс від найсильнішої з ілюзій. Сама вже заборона зобов’язувала до неодмінного успіху. Скидалось на те, що вони мали моральний обов’язок втілити в реальність свої максималістські погляди на життя всупереч неприродній помилці втоми та розпачу. Якщо їх і навідувала думка про багатство, то лише у поєднанні з отим інакшим успіхом. Пані Ґулд, сирота від раннього дитинства, безмаєтна, вихована в атмосфері інтелектуальних зацікавлень, навіть не замислювалась над питаннями, пов’язаними з великим багатством. Вона була надто далека від них, і дівчина так і не засвоїла, що багатство — річ бажана. З іншого боку, вона анічогісінько не знала про абсолютні злидні. Навіть сама вже бідність її тітоньки, маркізи, не мала нічого неприйнятного для витонченого розуму — здавалася суголосною якомусь великому горю: їй була властива суворість жертви, принесеної на вівтар шляхетних ідеалів. Тож вдачі пані Ґулд бракувало навіть цілком виправданого дотику матеріалізму. Винуватити в усіх гріхах треба було покійного, про якого вона думала з ніжністю (бо він був батьком Чарлі) і з певною прикрістю (бо виявився слабаком). Тільки так можна не заплямувати єдину реальну грань їхнього благоденства — нематеріальну!

Чарлз Ґулд, зі свого боку, мусив тримати ідею збагачення напохваті, але декларував він її як засіб, а не мету. Якби копальня була поганим бізнесом, нíчого було її займати. Чарлз мав наполягати на цьому аспекті справи. Це був важіль, за допомогою якого він міг впливати на людей з капіталом. І Чарлз Ґулд вірив у копальню. Знав про неї геть усе. Його віра в копальню була заразлива, хоч він і не застосовував для цього якогось надзвичайного красномовства, але ж часто ділові люди — такі самі життєрадісні фантазери, як і закохані. Особистість співрозмовника впливає на них значно більше, ніж можна припустити, і Чарлз Ґулд зі своєю непохитною впевненістю був абсолютно переконливий. Крім того, людям, до яких він звертався, було добре відомо, що в Костаґуані гірнича справа — це гра, в яку можна зіграти так, аби вона була варта не просто свіч, а значно більшого. Ділки чудово це знали. Справжня складність у підході до цього питання крилася в іншому. Але все згладжувалося спокійною і непохитною рішучістю, яка звучала в самому голосі Чарлза. Часом ділові люди наважуються на вчинки, що для пересічного світогляду видаються безглуздими, — ухвалюють явно імпульсивні чи керовані суто людськими мотивами рішення.

— Чудово, — сказала шанована персона, якій Чарлз Ґулд, бувши проїздом у Сан-Франциско, ясно виклав свої погляди. — Припустімо, що гірнича справа в Сулако вже в наших руках. Тоді в цьому братимуть участь: по-перше, фірма Голройда, з якою все гаразд, потім пан Чарлз Ґулд, громадянин Костаґуани, з яким також усе гаразд, і, нарешті, уряд республіки. Поки що це нагадує початок розробки селітрових майданів в Атакамі[64], в якій узяла участь одна фінансова компанія, один добродій на прізвище Едвардс та уряд, чи, точніше, два уряди — два південноамериканські уряди. І вам відомо, щó з цього вийшло. Вийшла війна[65]: спустошлива і затяжна війна з цього вийшла, пане Ґулде. Втім, наша перевага в тому, що ми маємо лише один південноамериканський уряд, який тільки й вичікує, аби урвати щось і собі. Це — перевага, але уряди бувають погані й гірші, а є уряд костаґуанський, з яким нам і доведеться мати діло.

Так говорила шанована персона, мільйонер, чиї пожертви на церкви відповідали величі його батьківщини, — той самий, з яким лікарі розмовляли мовою застрашливих туманних погроз. То був чоловік обачний, з великими руками й ногами, і його незворушна огрядна постать, обтягнута містким сюртуком із шовковими вилогами, мала вигляд надзвичайно достойний. Волосся його було сталево-сиве, брови — ще чорні, а масивний профіль — як у Цезаря на давньоримських монетах. Та походження він був німецько-шотландсько-англійського з домішками данської та французької крові, що надало йому пуританського темпераменту та невситимої завойовницької жаги. Зі своїм гостем він поводився цілком невимушено, оскільки той привіз із Європи гарні рекомендації, а ще через те, що мав ірраціональні симпатії до серйозності та рішучості, хай би де вони йому трапились і хай би на що були спрямовані.

— Уряд Костаґуани неодмінно захоче урвати побільше, — і не забувайте про це, пане Ґулд. Та й що таке Костаґуана? Бездонна діра, що поглинає позики під десять відсотків та інші дурні інвестиції. Європейський капітал роками плив туди плавом. Але не наш. Ми у своїй країні добре тямимо, що в дощ треба сидіти вдома. Ми можемо довго сидіти й чекати. Звичайно, одного дня ми втрутимося. Це наш обов’язок. Але поспіху немає. Навіть час має коритись наймогутнішій країні в усьому Божому всесвіті. Наше слово буде законом скрізь: у промисловості, торгівлі, юриспруденції, журналістиці, мистецтві, політиці та релігії — від мису Горн аж до протоки Сміта і далі, якщо й на Північному полюсі виявиться щось, чим варто заволодіти. А тоді матимемо час, аби прибрати до рук і далекі острови та континенти Землі. Заправлятимемо справами всього світу, подобається це тому світові чи ні. Світ не зможе тут нічого вдіяти — та й ми, гадаю, теж.

Отак він хотів висловити свою віру в долю словами, які відповідали рівню його розуму, невправного у формулюванні абстрактних понять. Розум його живився фактами, і Чарлз Ґулд, чия уява весь час була під впливом одного великого факту — срібної копальні, не мав заперечень до цієї теорії світового майбутнього. Якщо на мить вона й здалась йому неприємною, то це через несподіваний акцент на таких широких перспективах, які звóдили майже до нуля те питання, з якого почалася розмова. Він, його плани та всі корисні копалини Західної провінції враз утратили навіть найменший натяк на велич. Це було прикро, але Чарлз Ґулд був не телепень. Він уже відчув, що справив гарне враження, і свідомість цього втішного факту вúкликала на його вустах ледь помітну усмішку, яку його огрядний співрозмовник прийняв за усмішку обережного захопленого схвалення. Голройд теж спокійно посміхався, і тут Чарлз Ґулд, зі жвавістю розуму, властивою людям, які боронять плекану надію, збагнув, що сама вже очевидна незначущість його мети допоможе йому досягти успіху. Він сам та його копальня будуть узяті під покровительство тому, що це, так чи інакше, питання не якоїсь великої ваги для чоловіка, що діє з прицілом на таке запаморочливе майбутнє. І це міркування не принизило Чарлза Ґулда, бо для нього його мета залишилась так само важливою, як і завжди. Нічиї розлогі доленосні теорії не могли применшити масштабів його бажання викупити копальню Сан-Томе. Супроти точності цієї мети, чітко окресленої у просторі та цілковито досяжної у певному часі, його візаві видавався зразком несерйозного мрійника-ідеаліста.

А той видатний муж, солідний і приязний, задумливо подивився на нього і по короткій мовчанці зауважив, що концесій у Костаґуані розвелось — мов комашні. Кожна проста душа, яка пропадає за таким добром, може впіймати концесію голими руками.

— Наші консули про це — анічичирк, — вів він далі, і в очах його зблиснула добродушна зневага. Але за мить він споважнів. — Совісному, чесному чоловікові, який не бере хабарів і не встряє в їхні інтриги, змови та чвари, швиденько повертають його дипломатичний паспорт. Ви мене розумієте, пане Ґулд? Персона нон ґрата[66]. Ось чому наш уряд не дістає правдивої інформації. З іншого боку, не треба підпускати до цього континенту Європу, але для нашого належного втручання, смію сказати, час іще не настав. Однак ми тут — не наш уряд і не простаки. З вашою справою все гаразд. Основне питання для нас — чи другий партнер, тобто ви, має досить міцний внутрішній стрижень, аби не поступатись третьому, небажаному, партнерові, тобто тій чи іншій високопоставленій і можновладній розбійницькій зграї, яка заправляє в костаґуанському уряді. Що ви про це думаєте, пане Ґулде, га?

Він нахилився вперед і пильно вдивився у безтрепетні очі Чарлза Ґулда, який, пригадавши велику коробку, повну батькових листів, вклав у свою відповідь усю накопичувану роками зневагу і гіркоту:

— Якщо говорити про знання цих людей, їхніх методів та їхньої політики, то за себе я ручаюсь. Ці знання я засвоював з дитинства. Навряд чи я припущусь помилки від надмірного оптимізму.

— Навряд, еге ж? Це добре. Такт і самовладання — ось чого ви потребуватимете, а ще ви могли б пустити їм трохи туману в очі, натякнувши на могутність ваших покровителів. А втім, не надто. Ми будемо разом з вами, поки все йтиме гладко. Але ми не хочемо, щоб нас втягли в якусь велику халепу. Це — експеримент, який я бажаю здійснити. Це — певний ризик, і ми на нього підемо, але якщо ви не зможете досягти вашої мети, то наші втрати ми, звичайно, переживемо, а тоді — що буде, те й буде. Ця копальня може зачекати, як вам відомо — вона й раніше стояла зачинена. Ви мусите зрозуміти, що ми за жодних обставин не погодимося викинути на вітер великі гроші.

Так-от вела тоді мову ця значна персона у своїй приватній конторі, у великому місті, де інші люди (дуже достойні в очах простолюду) пильно чекали на порух її руки. І трохи більше, ніж за рік, під час своєї несподіваної появи в Сулако, Голройд наголошував на своїй безкомпромісній позиції з усією розкутою щирістю, яку дозволяли його багатство і вплив. Можливо, цього разу він був не такий обережний у висловах через те, що перевірка зробленого, а ще більше — той спосіб, у який вживались подальші заходи, переконали його, що Чарлз Ґулд цілком здатен досягти своєї мети.

«Цей хлопчина, — подумав він, — може стати в цих краях впливовою особою».

Ця думка йому полестила, бо досі він міг розповісти про цього молодого чоловіка своєму близькому оточенню хіба що отаке:

— Мій шваґер зустрів його в одному з цих підупалих старих німецьких містечок, біля якихось копалень, і прислав до мене з листом. Він — один із костаґуанських Ґулдів, чистокровних англійців, хоча й уродженців тієї країни. Його дядько пішов у політику, став останнім президентом провінції Сулако і був розстріляний під час воєнних дій. Його батько був значним промисловцем у Санта-Марті, намагався триматись осторонь політики і помер банкрутом після довгих одна за одною революцій. Ось вам у двох словах ваша Костаґуана.

Звичайно, він був надто велика людина, аби його питали, навіть ті, що належали до його близького оточення, про те, чим він керувався у своєму рішенні. Зовнішній світ мав право шанобливо дивуватися прихованому значенню його вчинків. Він був така велика людина, що його щедру підтримку «чистих форм християнства» (яка виражалась у наївній пристрасті до будівництва церков, що повеселило пані Ґулд) співгромадяни розглядали як прояв побожного і смиренного духу. Але в його власних колах, колах фінансового світу, протегування такого підприємства, як копальня Сан-Томе, сприйняли хоч і з повагою, авжеж, але радше як тему для обережних жартів. Примха видатної людини. У великій будівлі фірми Голройда (велетенській озії із заліза, скла і каменю на розі двох вулиць, обплутаній аж до даху павутинням телеграфних дротів) начальники головних відділів обмінювались іронічними посмішками, які означали, що їх не посвячено в секрети справи Сан-Томе. Прямісінько до кабінету великої людини занесли нерозпечатаною свіжу пошту з Костаґуани (пошти було небагато — лише один конверт середньої ваги), але звідти не надійшло жодних подальших інструкцій. У конторі шепотіли, що шеф відповів особисто — та ще й не продиктував відповідь, а написав її просто-таки власноруч, пером і чорнилом, а також, як можна було припустити, скопіював її у свій особистий зошит, недоступний очам непосвячених. Деякі молоді насмішники, пересічні гвинтики у другорядних механізмах тієї одинадцятиповерхової майстерні великих справ, відверто висловлювали свою приватну думку, що їхній видатний шеф нарешті скоїв якусь дурницю і тепер йому соромно за свою нерозсудливість; інші, старші й так само пересічні, але сповнені романтичного благоговіння перед отим бізнесом, який зжер найкращі їхні роки, зазвичай бурмотіли із загадковим і всезнаючим виглядом, що це — недобрий знак, що Голройд наміряється поступово прибрати до рук всю республіку Костаґуана з усім її потрухом. Але насправді відповідала дійсності теорія хобі. Цьому великому мужеві було цікаво особисто відвідати копальню Сан-Томе — цікаво настільки, що він дозволив, аби це хобі визначило маршрут його подорожі під час першої повної відпустки, яку він узяв за страшно й сказати скільки років. Він давав старт не якомусь великому підприємству чи промисловій корпорації або ж просто залізничному управлінню. Він давав старт людині! Успіх у цій новій і незвіданій для нього царині вельми його потішив би, але, якщо брати інший аспект тих самих емоцій, то Голройд почувався зобов’язаним вийти з гри раз і назавжди при перших же ознаках програшу. А людину можна викинути. На лихо, про його поїздку до Костаґуани газети розтрубили по всіх усюдах. Оскільки його задовольнило те, як сáме провадив підприємство Чарлз Ґулд, то він додав до своїх запевнень у підтримці дещицю суворості. Навіть під час остаточної бесіди, десь за пів години до того, як виїхати з патіо, а везли його білі мули пані Ґулд, він, тримаючи в руці капелюха, сказав у Чарлзовій кімнаті:

— Дійте по-своєму, а я знатиму, як допомогти вам, поки ви триматиметеся власної лінії. Але можете бути певні: коли що, ми зуміємо вчасно з вами розпрощатися.

На це Чарлз Ґулд відказав лише єдине:

— Починайте висилати обладнання, коли вам завгодно.

І великій людині сподобалася ця незворушна впевненість. Її секрет полягав у тому, що Чарлз Ґулд вважав ці безкомпромісні умови прийнятними. Бо так копальня зберігає свою сутність, якою він наділив її у своїх хлоп’ячих фантазіях, і залишається підпорядкованою лише йому самому. Це була серйозна справа, і він так само поставився до неї суворо.

— Звичайно, — сказав він дружині, маючи на увазі свою останню розмову з гостем, який уже поїхав, коли вони повільно прогулювались «корредором» під роздратованим поглядом папуги, — звичайно, така людина може підтримати щось чи розпрощатися з чимось, коли їй заманеться. У жодному разі він не зазнáє поразки. Він може відступити, може завтра померти, але могутні сили, зацікавлені в сріблі та залізі, нікуди не подінуться й одного дня підімнуть під себе Костаґуану разом із рештою світу.

Вони зупинились біля клітки. Папуга, зачувши слово зі свого лексикону, захотів втрутитись у розмову. Папуги дуже подібні до людей.

— Viva Costaguana! — страшенно самовпевнено заверещав він за блискотливими дротинками, і тут же, розпушивши пір’я, напустив на себе бундючного і сонного вигляду.

— І ти віриш у це, Чарлі? — запитала пані Ґулд. — Мені тут бачиться найжахливіший матеріалізм, і до того ж…

— Люба, мене це не обходить, — перервав її чоловік розважливим тоном. — Я зважаю на те, що бачу. Що мені до того, чи його мова — це голос долі чи просто дещиця порожнього базікання? В обох Америках розвелось чимало красномовства того чи іншого штибу. Здається, клімат Нового Світу сприятливий для декламаторського мистецтва. Ти щó, забула, як милий Авельянос може просторікувати тут годинами?..

— О так, але це інше, — запротестувала пані Ґулд, дещо приголомшена. Порівняння було недоречне. Дон Хосе — милий добродій, який дуже добре говорить і з ентузіазмом оцінює значення копальні Сан-Томе. — Як ти можеш зіставляти їх, Чарлзе? — вигукнула вона докірливо. — Він постраждав — а однак не втратив надії.

Пані Ґулд завжди неабияк дивувало, що люди з високою фаховою компетентністю — яку вона не ставила під сумнів — могли показувати себе на диво нетямущими в дуже багатьох очевидних питаннях.

Чарлз Ґулд із вимученим спокоєм, який відразу вúкликав у його дружини стривожене співчуття, запевнив її, що не вдавався до порівнянь. Зрештою, він сам — американець і, мабуть, зміг би відрізнити один різновид красномовства від другого…

— Якщо варто завдавати собі тим клопоту, — додав він похмуро.

Але він дихав повітрям Англії довше, ніж будь-хто з його співвітчизників протягом трьох поколінь, тож щиро перепрошує. Його бідолашний батько також був красномовний. І Чарлз спитав дружину, чи пам’ятає вона уривок з одного батькового листа, де пан Ґулд-старший висловив переконання, що «Бог прогнівався на ці краї, бо інакше Він допустив би, щоб крізь просвіт у страхітливій темряві інтриг, кровопролиття та злочинства, яка нависла над Королевою Континентів, пробився промінь надії».

Пані Ґулд не забула.

— Ти читав це мені, Чарлі, — пролепетала вона. — Вражаючі слова. Як же глибоко твій батько мав відчувати відбиту в них страшну безвідрадність!

— Він терпіти не міг, коли його грабували. Це його лютило, — відказав Чарлз Ґулд. — Але становище він описав доволі неупереджено. Чого тут бракує, так це закону, щирої віри, порядку, безпеки. Будь-хто може про це розводитись, але я покладаюсь на матеріальні інтереси. Варто лише утвердитися матеріальним інтересам — і вони неминуче диктуватимуть свої власні умови. Ось що виправдує наше прагнення збагатитись посеред усього цього беззаконня і безладдя. Це виправдує, бо ж безпека, якої вимагає справа, неминуче гарантуватиметься і всьому пригнобленому народові. Повноцінна законність установиться згодом. Ось тобі й промінь надії.

На мить він міцніше пригорнув до себе її тендітну фігурку.

— І хтозна, чи не стане в цьому сенсі сáме копальня Сан-Томе отим маленьким просвітом у темряві, що його бідолашний батько вже й не сподівався побачити?

Пані Ґулд захоплено поглянула на чоловіка. Він знав, про що каже, — і широко окреслив її власні розпливчасті неегоїстичні амбіції.

— Чарлі, — мовила вона, — ти навдивовижу впертий.

І тут він раптом залишив її в «корредорі» саму, аби прихопити капелюха — м’яке сіре сомбреро, деталь національного вбрання, яка на диво вдало поєднувалася з його англійським костюмом. Коли він повернувся з батіжком для верхової їзди під пахвою, застібаючи ґудзики лайкової рукавички, його лице відбивало рішучість його думок. Дружина чекала його на верхньому майданчику сходів, і перед тим, як поцілувати її на прощання, він завершив розмову:

— Що для нас цілком очевидно, — сказав він, — так це те, що дороги назад немає. Де ще ми зможемо почати життя заново? Ми поставили тут на кін усе, що маємо.

Він нахилився над її піднесеним до нього обличчям дуже ніжно і трохи винувато. Чарлз Ґулд знав, про що каже, бо не мав ілюзій. Ґулдова концесія мала захищати своє життя тієї зброєю, яку лише можна було знайти в цей момент у багні корупції, а воно було таке всеосяжне, що вже майже й не мало значення. Чарлз зібрався нахилитися за своєю зброєю. На мить у нього виникло відчуття, ніби срібна копальня, яка вбила його батька, заманила його далі, ніж він планував зайти, — і, за довільною логікою емоцій, ще відчуття, що життя його матиме цінність лише тоді, коли він досягне успіху. Дороги назад не було.

У «касі» Ґулдів панувала глибока тиша. Господар дому, пройшовши «корредором», відчинив двері своєї кімнати й побачив дружину, яка сиділа у великому кріслі-гойдалці — кріслі, в якому він зазвичай курив, — і замислено роздивлялася свої маленькі черевички. Вона не підняла очей, коли він увійшов.

— Стомилася? — запитав Чарлз Ґулд.

— Трохи, — відповіла пані Ґулд. І, все ще не підводячи очей, додала з почуттям: — Усе це справляє кошмарне враження нереальності.

Чарлз Ґулд стояв, дивлячись на дружину, перед довгим столом, заваленим паперами, на якому лежав мисливський стек і пара острог.

— Певно, спека і пил на бéрезі сьогодні пополудні були страшенні, — співчутливо заговорив він півголосом. — А вода, певно, блищала просто жахливо.

— Від блиску можна заплющити очі, — відказала пані Ґулд. — Але, мій любий Чарлі, я не можу заплющити очі на наше становище, на це страшне…

Вона підняла очі й зазирнула чоловікові в обличчя, з якого зникли всі ознаки співчуття чи будь-яких інших емоцій.

— Чому ти мені не розповіси? — мало не заголосила вона.

— Я гадав, що ти чудово зрозуміла мене від самого початку, — повільно відповів Чарлз Ґулд. — Гадав, що ми давно сказали все, що треба було сказати. Тепер нема про що говорити. Були речі, які треба було зробити. Ми їх зробили й далі їх робимо. Зараз не випадає відступати. Я не думаю, що насправді, навіть із самого початку, міг бути якийсь шлях до відступу. І, що більше, ми навіть не можемо дозволити собі зупинитись.

— Ах, якби ж знаття, як далеко ти надумав зайти, — відказала дружина з майже грайливою інтонацією, але здригнувшись у душі.

— Звичайно, якомога далі, — була відповідь само собою зрозумілим тоном, який змусив пані Ґулд зробити ще одне зусилля, щоб угамувати дрож.

Вона підвелась, люб’язно усміхаючись, і зі своїм пишним важким волоссям та довгим шлейфом сукні здавалася ще меншою.

— Але завжди — до успіху, — сказала вона переконливо.

Чарлз Ґулд, обіймаючи її сталево-блакитним поглядом уважних очей, без вагання відповів:

— О, немає жодної альтернативи.

Він вклав у свій голос безмежну впевненість. Щодо слів, то це було все, що йому дозволяло сказати його сумління.

Легка усмішка все не сходила з лиця пані Ґулд. Вона пролепетала:

— Я тебе залишу, у мене трохи болить голова. Спека і пил таки були добрячі… Гадаю, ти збираєшся повернутись на копальню ще до ранку?

— Опівночі, — відказав Чарлз Ґулд. — Завтра ми привозимо срібло. А тоді я візьму цілих три дні відпустки, аби побути в місті разом з тобою.

— А, ти збираєшся зустріти ескорт. Я буду на балконі о п’ятій, аби побачити, як ти проїздиш. До завтра, побачимось.

Чарлз Ґулд швидко обійшов стіл, схопив її за руки і, схилившись, притис обидві собі до вуст. Не встиг він випростатись на повен зріст, як вона вивільнила одну руку і легко погладила його по щоці, ніби він — маленький хлопчик.

— Спробуй години дві перепочити, — півголосом мовила вона, показавши очима на гамак, натягнутий у дальній частині кімнати. Її довгий шлейф тихо прошелестів услід за нею по червоній плитці. У дверях вона озирнулась.

Дві великі лампи в абажурах з неполірованого скла щедро заливали м’яким світлом білі стіни кімнати разом зі скляною вітриною для зброї, бронзовим руків’ям кавалерійської шаблі Генрі Ґулда на її оксамитовому прямокутнику та акварельним етюдом, який зображував ущелину Сан-Томе. І пані Ґулд, задивившись на цей малюнок у чорній дерев’яній рамі, видихнула:

— Ах, якби ми за це не бралися, Чарлі!

— Ні, — замислено відповів Чарлз Ґулд, — неможливо було за це не взятися.

— Напевно, це було неможливо, — повільно визнала пані Ґулд. Її губи трохи тремтіли, але вона з граційною бравадою усміхалася.

— Ми потривожили в цьому раї чимало гадюк, Чарлі, еге ж?

— Так, я пам’ятаю, — відповів Чарлз Ґулд, — це дон Пепе назвав ущелину гадючим раєм. Без сумніву, ми потривожили їх багацько. Але пам’ятай, моя дорогá, що зараз усе вже не так, як тоді, коли ти намалювала цей етюд.

Він махнув рукою в напрямі маленької акварелі, яка самотньо висіла на великій голій стіні.

— Це вже не гадючий рай. Ми привели туди людей і не можемо повернутися до них спиною й піти, аби почати нове життя деінде.

Він подивився дружині в лице твердим зосередженим поглядом, на який очі пані Ґулд відповіли сміливою обіцянкою не боятись, а тоді вона вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

У тьмяно освітленому «корредорі» на противагу білій осяйній кімнаті панувала умиротворена таємничість лісової просіки, і це враження підсилювали стебла та листя рослин, які вишикувались на балюстраді з відкритого боку. У смугах світла, яке падало крізь відчинені двері віталень, білі, червоні та блідо-бузкові квіти здавались достеменно такими самими яскравими, немовби їх заливали потоки сонячного проміння, і пані Ґулд, проходячи мимо, достеменно нагадувала постать у тих просвітах, що мережать темінь відкритих просік серед лісу. Навпроти дверей «сали» самоцвіти у перснях на її руці, яку вона притисла до чола, зблиснули у світлі люстр.

— Хто тут? — спитала вона сполохано. — Це ти, Басіліо?

Вона зазирнула до кімнати й побачила Мартіна Деку, який ходив поміж стільців і столів так, ніби щось загубив.

— Антонія забула тут віяло, — озвався Деку з дивним збентеженням у голосі, — тож я зайшов його пошукати.

Але не встиг він договорити, як, очевидно, передумав шукати й попрямував просто до пані Ґулд, яка дивилась на нього з недовірливим подивом.

— Сеньйоро, — тихо почав він.

— Що таке, доне Мартіне? — спитала пані Ґулд. А тоді додала з легким смішком: — Я сьогодні така нервова, — ніби виправдовуючись за своє різке запитання.

— У цьому нема ніякої прямої небезпеки, — відказав Деку, який уже не міг приховати хвилювання. — Благаю, не журіться. Ні, справді-бо, не треба журитися.

Пані Ґулд, широко розплющивши дитинні очі і склавши вуста в усмішку, аж сперлась маленькою всипаною самоцвітами ручкою об одвірок.

— Ви, певно, й не уявляєте, який тривожний маєте вигляд, з’явившись отак несподівано…

— Я? Тривожний? — запротестував він, щиро сприкрений і здивований. — Запевняю вас, що сам я анітрохи не стривожений. Пропало віяло — ну то знайдеться. Але не думаю, що воно тут. Просто шукаю віяло. Не розумію, як Антонія могла… Ну? Ти знайшов його, аміґо[166]?

— Ні, сеньйоре, — відповів за спиною пані Ґулд тихий голос Басіліо, старшого слуги в «касі». — Я взагалі не думаю, що сеньйорита могла залишити його в домі.

— Іди і ще раз подивись у патіо. Іди ж, мій друже, пошукай на сходах, під ворітьми, оглянь кожен камінь бруківки, шукай, поки я не спущуся… Цей хлоп, — він звернувся до пані Ґулд англійською, — завжди босоніж підкрадається до всіх зі спини. Я відправив його пошукати те віяло, як тільки прийшов, щоб виправдати свій повторний візит, своє несподіване повернення.

Він зробив паузу, і пані Ґулд доброзичливо промовила:

— Ви тут завжди бажаний гість.

Вона також на мить примовкла і додала:

— Але я чекаю на пояснення: чому ж ви повернулися?

Деку раптом напустив на себе цілковиту безтурботність.

— Не знóшу, коли за мною стежать. Ах, пояснити? Так, пояснення є: пропало ще дещо, крім улюбленого віяла Антонії. Коли я йшов додому, провівши дона Хосе та Антонію до дому, зі мною заговорив капатас карґадорів, який проїжджав вулицею.

— Щось трапилося з Віолами? — спитала пані Ґулд.

— З Віолами? Маєте на увазі старого Ґарібальдіно, який тримає готель, де живуть інженери? Там нічого не трапилося. Капатас нічого про них не згадував, лише сказав, що мене розшукував телеграфіст із Телеграфної компанії, ходячи по Пласі з непокритою головою. Є новини з глибинки, пані Ґулд. Я б сказав — чутки про новини.

— Добрі новини? — півголосом запитала пані Ґулд.

— Безцінні, я б сказав. Але якби я мусив їх описати, то сказав би, що новини погані. Вони зводяться до того, що під Санта-Мартою відбулася дводенна битва і що ріб’єристи зазнали поразки. Напевно, це сталося кілька днів тому… Може, тиждень. Чутки про це щойно дійшли до Кайти, і людина, відповідальна за тамтешню телеграфну станцію, переслала новини телеграфом сюди, своєму колезі. Ми могли б з таким самим успіхом притримати Барріоса в Сулако.

— Що ж тепер робити? — пролепетала пані Ґулд.

— Нічого. Він разом з військами — у морі. За кілька днів буде в Кайті й там довідається про новини. Що він тоді робитиме, хтозна. Закріпиться в Кайті? Перейде на бік Монтеро? Найімовірніше, розпустить свою армію, а сам відпливе на одному з пароплавів ОПСК на північ або південь — до Вальпараїсо чи Сан-Франциско, байдуже куди. Наш Барріос має великий досвід вигнань та репатріацій, які позначають поворотні пункти політичної гри.

І Деку, обмінявшись із пані Ґулд пильними поглядами, додав, так би мовити, наздогад:

— І все ж, якби ми мали Барріоса, то могли б щось вдіяти.

— Монтеро переміг, остаточно переміг! — видихнула пані Ґулд, ніби не вірячи в це.

— Можливо, це «качка». Пташки цього виду масово вилуплюються в такі часи, як оце тепер. А навіть якщо це правда? Що ж, припустімо найгірше, припустімо, що це правда.

— Тоді все пропало, — відказала пані Ґулд зі спокоєм розпачу.

Зненацька вона ніби прозріла, ніби побачила, який Деку страшенно схвильований під маскою напускної безтурботності. Власне, це хвилювання зраджував його сміливий і насторожений погляд, напівзухвалий-напівпрезирливий вигин вуст. І з них злетіла французька фраза — так, наче для цього бульварного костаґуанеро існувала лише одна переконлива мова:

— Non, Madame. Rien n'est perdu[167].

Це вивело пані Ґулд з оніміння, мов удар електричного струму, і вона жваво спитала:

— Що ж, на вашу думку, треба робити?

Але за прихованим хвилюванням Деку вже прозирало щось глузливе.

— А що б ви чекали від справжнього костаґуанеро? Звичайно, ще одну революцію треба робити. Слово честі, пані Ґулд, я певен, що я справжній hijo del pays, справжній син своєї вітчизни, хай там що може казати отець Корбелан. І я не настільки безвірник, щоб не вірити у власні ідеали, у власні рецепти, у власні бажання.

— Ага, — відказала пані Ґулд із сумнівом у голосі.

— Схоже, я вас не переконав, — знову заговорив французькою Деку. — Тоді кажу інакше: у власні пристрасті.

Пані Ґулд сприйняла це уточнення незворушно. Щоб уповні його зрозуміти, їй не треба було вислуховувати запевнення свого співрозмовника, який півголосом говорив:

— Немає нічого, чого б я не зробив заради Антонії. Я готовий піти на все. На будь-який ризик.

Деку ніби віднайшов у висловленні своїх думок якусь нову відвагу.

— Ви б не повірили мені, якби я сказав, що це любов до вітчизни…

Пані Ґулд зробила жест розчарованого заперечення, ніби говорячи цим, що такої мотивації вона вже ні від кого не очікує.

— Сулакська революція, — стишено, але з притиском, вів далі Деку. — Тут можна послужити Великій Справі, саме тут, де вона взяла початок, на тому місці, де вона зародилася, пані Ґулд.

Нахмурившись і замислено покусуючи нижню губу, вона відступила на крок від дверей.

— Ви ж не збираєтесь розповісти про це своєму чоловікові? — стривожено зупинив її Деку.

— Але вам же потрібна його допомога?

— Без сумніву, — не вагаючись, визнав Деку. — Усе залежить від копальні Сан-Томе, але я б волів, щоб він поки що нічого не знав про мої… мої надії.

Обличчя пані Ґулд стало спантеличене, і Деку, підійшовши до неї, довірочно пояснив:

— Розумієте, він же такий ідеаліст.

Пані Ґулд почервоніла, а водночас її очі потемніли.

— Чарлі — ідеаліст! — здивовано мовила вона ніби сама до себе. — На Бога, що ви маєте на увазі?

— Авжеж, — поступився Деку, — дивно про це говорити, маючи перед очима копальню Сан-Томе, можливо, найграндіозніше явище в цілій Південній Америці. Але навіть з увагою на це — він же ідеалізує це явище до такої міри…

Він зробив паузу.

— Пані Ґулд, ви свідомі того, до якої міри він ідеалізує існування, цінність, значення копальні Сан-Томе? Ви цього свідомі?

Напевно, Деку знав, про що казав.

Його слова справили очікуваний ефект. Пані Ґулд, готова спалахнути, зненацька передумала, видавши щось подібне до тихого стогону.

— Що вам відомо? — спитала вона ледь чутно.

— Нічого, — твердо відповів Деку. — Але ж, відтак, хіба ви не розумієте, що він — англієць?

— Ну то й що? — спитала пані Ґулд.

— А просто те, що він не може діяти чи й існувати, не ідеалізуючи кожного простого почуття, бажання чи досягнення. Він не увірує у власні мотиви, якщо спершу не вставить їх у якусь чарівну казку. Боюсь, реальний світ для нього не досить гарний. Чи вибачите ви мені мою щирість? Хоча вибачите ви чи ні, але це — частина правди про все те, що ображає — як ви це називаєте? — англосаксонську вразливість, і зараз я не маю відчуття, що можу серйозно сприймати його погляди чи — якщо ви дозволите мені так сказати — чи навіть ваші.

Пані Ґулд не подала жодного знаку, що образилася.

— Сподіваюсь, Антонія уповні вас розуміє?

— Розуміє? Авжеж. Але я не певен, що схвалює. А втім, різниці нема. Це я цілком чесно вам кажу, пані Ґулд.

— Напевно, ви маєте на думці сепаратизм, — сказала вона.

— Сепаратизм, певна річ, — заявив Мартін. — Так, відокремлення всієї Західної провінції від решти неспокійної країни. Але справжня моя мета, єдине, чим я переймаюся, — це не відокремитись від Антонії.

— І це все? — зовсім несуворо запитала пані Ґулд.

— Абсолютно. Я не обманююся щодо своїх мотивів. Вона не залишить Сулако заради мене, тому Сулако має лишити напризволяще решту республіки. Ясніше бути не може. Мені подобаються ясно окреслені ситуації. Я не можу розлучитися з Антонією, тому єдину і неподільну Республіку Костаґуану треба примусити розлучитися з її Західною провінцією. На щастя, виходить так, що це ще й здорова стратегія. Найбагатшу, найродючішу частину цієї країни можна врятувати від анархії. Щодо мене, то я мало цим переймаюся, дуже мало, але це факт, що утвердження влади Монтеро означатиме для мене смерть. У всіх відозвах про загальну амністію, які я читав, моє ім’я разом з кількома іншими навмисно оминається. Обидва брати ненавидять мене, як ви чудово знаєте, пані Ґулд, і дивіться, ось і чутка, що вони перемогли у битві. Ви скажете, що навіть якби це була правда, то я маю досить часу, аби втекти.

Почувши легкий лепет протесту з боку пані Ґулд, він на мить примовк і подивився на неї похмуро і рішуче.

— Ах, та я б не проти, пані Ґулд. Я б утік, якби це послужило втіленню того, що є зараз моїм єдиним бажанням. Я маю досить відваги, щоб це визнати, та ще й вчинити так. Але жінки, навіть наші жінки, — ідеалістки. Хто не захоче тікати, так це Антонія. Новітній тип марнославства.

— Ви називаєте це марнославством… — вражено промовила пані Ґулд.

— То назвіть це гординею, але отець Корбелан розповість вам, що це смертний гріх. Але я — не гордий. Я просто надто закоханий, щоб тікати. А водночас я хочу жити. Для мерця любові не існує. Тому треба, щоб Сулако не визнало переможного Монтеро.

— І ви гадаєте, що мій чоловік вас підтримає?

— Гадаю, його можна в це втягнути, як і будь-якого ідеаліста, якщо він побачить, що його дії ґрунтуватимуться на почуттях. Але я з ним не говоритиму. Самі лише чисті факти нічого не скажуть його почуттям. Буде набагато краще, якщо він переконається сам, по-своєму. І, щиро кажучи, прямо зараз я б не зміг, мабуть, виявити достатню пошану до його мотивів, а може, навіть і до ваших, пані Ґулд.

Було ясно, що пані Ґулд дуже твердо вирішила не ображатись. Вона ледь усміхалась, а тимчасом, схоже, обмірковувала предмет розмови. Наскільки вона могла судити з недомовлених звірянь Антонії, дівчина ставилась до цього молодого чоловіка з розумінням. Очевидно, в його плані чи, радше, в його задумі, була й обіцянка безпеки. Ба більше, правильний чи хибний, цей задум не міг заподіяти шкоди. А до того ж цілком можливо, що чутка була брехлива.

— І ви маєте якийсь план… — почала пані Ґулд.

— Простіше не буває. Барріос уже в путі, то хай просувається далі; він закріпиться в Кайті, а це — двері до морського шляху в Сулако. Монтеристи не зможуть послати достатньо сил через гори. Ні, навіть упоратися з бандою Ернандеса не зможуть. Тим часом ми організуємо тут наш опір. А для цього згодиться й цей самий Ернандес. Він завдавав поразки військам, ще як був бандитом, тож, без сумніву, робитиме те сáме, якщо його вдостоять звання полковника чи навіть генерала. Ви досить добре знаєте цю країну, щоб мої слова вас шокували, пані Ґулд. Я чув, як ви твердили, що цей бідний бандит — наочний, живий приклад жорстокості, несправедливості, глупоти і гноблення, які в цій країні гублять як людські душі, так і людські статки. Ну то якась поетична відплата втілиться в óбразі цього чоловіка, покликаного розгромити оте зло, яке штовхнуло чесного ранчеро на шлях злочину. Чудове бачення відплáти, еге ж?

Деку невимушено перейшов на англійську, якою говорив добре, дуже правильно, але надуживав звуком «з».

— Подумайте також про ваші шпиталі, про ваші школи, про ваших хворовитих матерів і немічних старих, про всю ту громаду, яку ви з вашим чоловіком звезли до скелястої ущелини Сан-Томе. Хіба ви не відповідаєте перед своєю совістю за всіх цих людей? Чи не варто радше зробити ще одне зусилля, зовсім не таке безнадійне, яким воно здається, ніж…

Деку закінчив свою думку, рубонувши рукою повітря на знак повного знищення, і пані Ґулд відвернула обличчя, на якому читався страх.

— Чому б вам не сказати всього цього моєму чоловікові? — спитала вона, не дивлячись на Деку, який стояв, спостерігаючи за ефектом, який справили його слова.

— А! Таж дон Карлос — такий уже англієць… — почав він.

Пані Ґулд перебила:

— Годі вже, доне Мартіне. Він — такий самий костаґуанеро… Ні! Він — більший костаґуанеро, ніж ви.

— Сентиментальний він, сентиментальний, — аж заворкував Деку лагідно-заспокійливим і шанобливим тоном. — Дивовижно сентиментальний, як це властиво вашим землякам. Я спостерігав за El Rey de Sulaco, відколи прибув сюди якоїсь мари, зваблений, мабуть, зрадливою долею, яка чаїться за незліченними поворотами людського життя. Але мені це байдуже, я ж не сентиментальний, не вдягаю своїх бажань у блискучі шовкові шати, осипані самоцвітами. Життя для мене — не моралістичний лицарський роман, що походить від традиції милої чарівної казки. Ні, пані Ґулд, я — практик. І мої мотиви мене не лякають. Але вибачте, я щось відхилився. Хочу лише сказати, що я спостерігав. Не розповідатиму про те, які я зробив висновки…

— Так. Не треба, — прошепотіла пані Ґулд, ще раз відвівши погляд.

— Отож. Хіба що один маленький фактик: вашому чоловікові я не подобаюся. Це дрібниця, яка за наявних обставин, здається, набуває абсолютно сміховинної ваги. Сміховинної й величезної, адже ясно, що мій план вимагає грошей, — міркував він уголос, а тоді значущо додав: — А до того ж нам доведеться мати справу з двома сентиментальними людьми.

— Не впевнена, що розумію вас, доне Мартіне, — холодно сказала пані Ґулд, дотримуючись притишеного тону їхньої розмови. — Але якщо припустити, що зрозуміла, то хто другий?

— Великий Голройд із Сан-Франциско, звичайно ж, — ледве чутно прошепотів Деку. — Гадаю, ви дуже добре мене розумієте. Жінки — ідеалістки, але заразом вони такі проникливі.

Хай там яка підстава була для цієї зауваги, зневажливої й похвальної водночас, але пані Ґулд ніби не звернула на неї уваги. Ім’я Голройда вúкликало в неї нові тривоги.

— Завтра у гавань прибуває срібний ескорт — цілих шість місяців роботи, доне Мартіне! — перелякано скрикнула вона.

— То хай прибуває, — з притиском видихнув Деку їй мало не у вухо.

— Але якщо поширяться оті чутки, а надто якщо вони виявляться правдою, то в місті може вибухнути бунт, — заперечила пані Ґулд.

Деку визнав, що таке може бути. Він добре знав міських вихідців із сулакського Кампо: понурих, злодійкуватих, мстивих і кровожерних, хай там які чесноти могли мати їхні братú з рівнини. Але був ще й отой другий сентиментальний пан, який надавав конкретним фактам дивного ідеалістичного сенсу. Треба, щоб цей потік срібла і далі тік на північ, аби повернутись у формі фінансової підтримки з боку могутньої фірми Голройда. Срібні зливки в сейфовій кімнаті копальні високо в горах мали для досягнення мети Деку меншу цінність, аніж стільки ж свинцю, з якого можна принаймні кулі відлити. Хай собі ескорт прибуває до гавані, готовий до перевезення морем.

Перший же пароплав, що йтиме на північ, вивезе срібло, рятуючи тим самим копальню Сан-Томе, яка видає на-гора таку багатющу руду.

— Ба більше, чутки, напевно, брехливі, — поспішно зауважив він дуже переконливим тоном. — А крім того, сеньйоро, — закінчив Деку, — ми зможемо ще багато днів їх приховувати. Я говорив з телеграфістом посеред Пласа-Майор, тому певен, що ніхто не міг нас підслýхати. Біля нас навіть пташка не пролітала. До того ж дозвольте мені ще дещо вам розповісти. Я заприятелював з оцим чоловіком, якого звуть Ностромо, Капатасом. Ми з ним розмовляли сьогодні ввечері, якраз коли він повільно їхав за місто на своїй кобилі, а я йшов поряд. І він пообіцяв мені: якщо з певної причини почнеться повстання — навіть з найполітичнішої причини, ви ж розумієте, — то його карґадори, а це, визнайте, важлива частина суспільства, будуть на боці європейців.

— Він це вам пообіцяв? — жваво поцікавилась пані Ґулд. — Що ж спонукало його дати вам таку обіцянку?

— Слово честі, не знаю, — заявив Деку трохи здивовано. — Безперечно, він це мені пообіцяв, але зараз, коли ви запитали мене чому, я й сам не можу сказати, які в нього були на це причини. Він говорив, як завше, безтурботно, і якби то був хтось інший, а не звичайний моряк, я б назвав цю безтурботність позою або маскою.

І Деку, урвавши, з цікавістю подивився на пані Ґулд.

— На загал, — повів він далі, — припускаю, що він очікує від цього якоїсь вигоди для себе. Не забувайте, що він не застосовує своєї надзвичайної влади над нижчими класами без певного особистого ризику і без вельми щедрих витрат з власної кишені. Так чи інакше, треба платити за таку вагому штуку, як особистий престиж. Коли ми познайомились на танцях у posada, яку тримає один мексиканець якраз за міськими мурами, Ностромо сказав мені, що прийшов туди збивати собі статки. Гадаю, він розглядає свій престиж як щось на кшталт інвестиції.

— Можливо, він цінує престиж як такий, — заперечила пані Ґулд таким тоном, ніби спростовувала незаслужену обмову. — Віола Ґарібальдіно, разом з яким він прожив кілька років, називає його Непощербним.

— А! То з тих ваших протеже, живе отам, за містом, ближче до гавані, пані Ґулд? Muy bien[168]. А капітан Мітчелл зве його чудовим. Я чув безліч історій про його силу, хоробрість, вірність. Безліч усього доброго. Гм! Непощербний! Це справді почесний титул для капатаса сулакських карґадорів. Непощербний! Добре, але розпливчасто. Втім, гадаю, що він ще й розсудливий. І я говорив з ним, виходячи зі здорового глузду та практичності.

— Волію краще вважати його незацікавленим, а тому вартим довіри, — відказала пані Ґулд майже різко, наскільки це було властиво її вдачі.

— Ну, якщо так, тоді срібло буде в ще більшій безпеці. Хай прибуває, сеньйоро. Хай прибуває, щоб попливти на північ і повернутись до нас у вигляді кредиту.

Пані Ґулд глянула вглиб «корредору», на двері чоловікової кімнати. Деку, дивлячись на неї так, ніби в її руках була його доля, розрізнив майже невловний кивок на знак згоди. Він, усміхнувшись, уклонився, тоді засунув руку в нагрудну кишеню сюртука, витягнув звідти віяло зі світлого пір’я, закріпленого на розмальованих пластинках із сандалового дерева.

— Я поклав його собі в кишеню, — шепнув він переможно, — аби мати пристойний привід.

Він ще раз уклонився.

— Добраніч, сеньйоро.

Пані Ґулд пройшла по «корредору» у протилежний від чоловікової кімнати бік. Серце їй гнітили думки про долю копальні Сан-Томе. Її вже давно почав брати страх. Спершу копальня була ідеалом. Пані Ґулд з лихими передчуттями спостерігала за її перетворенням на фетиш, і тепер фетиш розрісся до величезних розмірів, став нищівним тягарем. Таке враження, що натхнення її молодих літ покинуло її серце й обернулось на стіну зі срібних зливків, зведену мовчазною працею злих духів, між нею та її чоловіком. Він мовби жив сам за мурами з коштовного металу, залишивши її поза цими мурами з її школою, її шпиталем, хворими матерями та немічними старими, — лише незначними пережитками первісного натхнення.

— Бідні люди! — пролепетала пані Ґулд сама до себе.

Знизу, з патіо, вона почула голос Мартіна Деку, який гучно говорив:

— Я знайшов віяло доньї Антонії, Басіліо. Поглянь, ось воно!

Сонце хилилося на захід і пересувало тіні поміж міських будинків на схід. Пересувало їх і на всій широчіні безмежного Кампо, де над зеленими розлогами височіли на пагорках білі мури haciendas, де у складках землі по берегах струмків щулились ранчо з трав’яними стріхами, де серед світлого моря трав купчились темні острівці дерев, а стрімкий кряж Кордильєрів, неосяжний і непорушний, виринав із хвиль підгірних лісів, мов скелястий берег країни велетнів. Призахідне сонячне проміння, здалеку черкаючи засніжені схили Іґероти, надавало їм юної рожевої барви, а от зубчасті брили далеких шпилів залишалися чорними, ніби їх обпалило вогненне сяйво. Хвилясті верхи лісів були ніби припорошені блідо-золотим пилом, а ген-ген за Рінконом увінчана заростями гігантської папороті прямовисна стіна гори та скелі ущелини Сан-Томе, сховані від міста за двома лісистими відрогами, набирали теплих брунатних і жовтих відтінків, помережаних червоно-іржавими прожилками та темною зеленню кущів, які росли з тріщин у камінні. Повітки для товкачів та будівлі копальні високо вгорі здавалися з рівнини темними й маленькими, як пташині гнізда, наліплені гронами на уступах скель. Зиґзаґи стежок скидались на ледь помітні лінії, надряпані на мурі велетенського зрубу. Двом серено копальні, які патрулювали місцевість, походжаючи з карабінами в руках у затінку дерев, що росли обабіч струмка біля містка, і пильно роззираючись навсібіч, дон Пепе, який спускався стежкою з верхнього плато, здавався не більшим за великого жука.

Постать дона Пепе, яка ніби безцільно, по-комашиному петляла через скелю, все-таки неухильно спускалась і, наблизившись до підніжжя гори, нарешті сховалася за дахами складів, кузень та майстерень. Певний час двійко серено походжали туди й назад перед містком і враз жестом зупинили вершника, який переїжджав через місток, тримаючи в руці великого білого конверта. Тоді дон Пепе, вигулькнувши з-поміж будинків на вулиці селища неподалік від порубіжного містка, підійшов сягнистим кроком — у широких темних штанях, заправлених у чоботи, білому полотняному кітелі, з шаблею при боці та револьвером на поясі. У цей неспокійний час ніщо не могло застати сеньйора ґобернадóра, як мовить прислів’я, без чобіт.

На легкий кивок одного з серено чоловік, посланець із міста, спішився і зійшов з містка, ведучи свого коня за вуздечку.

Дон Пепе взяв листа, якого той тримав у другій руці, і почав лапати себе по кишенях з лівого боку й на стегнах у пошуках футляра з окулярами. Насадивши собі на носа важкі лінзи у срібній оправі й обережно заправивши за вуха дужки, він відкрив конверт, тримаючи його десь за фут перед очима. На аркуші паперу, який він звідти витяг, було лише три написаних від руки рядки. Він довго в них вдивлявся. Його сиві вуса то злегка підіймались, то опускались, а зморшки, що розхóдились від кутиків очей, збіглись докупи. Він спокійно кивнув.

— Bueno[204], — сказав він. — Відповіді не буде.

Тоді тихо і лагідно, за своїм звичаєм, завів обережну розмову з посланцем, який був охочий весело погомоніти, аж складалося враження, ніби недавно з ним трапилась якась щаслива пригода. Він бачив здалеку піхоту Сотільйо, яка отаборилась у гавані на бéрезі по обидва боки від митниці. Будівлям вони шкоди не завдали. Іноземці з залізниці залишались на станції під замкóм. Уже їм перехотілося стріляти по бідних людях. Він осúпав іноземців прокляттями, а тоді розповів про прибуття Монтеро та чутки, що ходили містом. Бідні мали тепер зробитись багатими. Це дуже добре. Більше він нічого не знав і, запобігливо заусміхавшись, дав зрозуміти, що хоче їсти й пити. Старий майор звелів йому йти до алькальда першого селища. Чоловік від’їхав, а дон Пепе повільно покрокував до маленької дерев’яної дзвіниці, зазирнув за живопліт у невеличкий садочок і побачив отця Романа — той сидів у білому гамаку, підвішеному між двома помаранчевими деревами перед пресвітерією.

Величезний тамаринд затінював темнолистим гіллям увесь білий каркасний будинок пресвітерії. Юна індіанка з довгим волоссям, великими очима та маленькими ручками й ніжками винесла дерев’яний стілець, а худорлява старша жінка, сердита і невсипуща, весь час наглядала за нею з веранди.

Дон Пепе сів на стілець і закурив сигару, а священник втягнув ніздрями з долоні величезну понюшку тютюну. На його червонясто-брунатному обличчі, змарнілому, із запалими, ніби викришеними, щоками молодими були лише його щирі очі, які іскрились, мов два чорні діаманти.

Лагідним жартівливим тоном дон Пепе повідомив отця Романа, що Педріто Монтеро, послуговуючись пером сеньйора Фуентеса, питав його, на яких умовах він готовий відступити копальню, що має перебувати в належному робочому стані, сформованій на законних підставах з патріотичних громадян комісії, ескортованій невеличким військовим підрозділом. Священник звів очі до неба. Втім, вів далі дон Пепе, той мосо, який привіз листа, сказав, що дон Карлос Ґулд — живий і поки що йому дали спокій.

Отець Роман у кількох словах висловив свою вдячність за новину про те, що сеньйор адміністрадóр — у безпеці.

Срібноголосий дзвін на маленькій дзвіниці сповістив, що минає молитовна година. Пояс лісів, який замикав вхід до рівнини, стояв між призахідним сонцем та селищною вулицею, мов щит. По інший кінець скелястої ущелини, між стромовинами з базальту і граніту, стрімко здіймалася, заступаючи від мешканців Сан-Томе весь виднокруг, гора, поросла лісом до самої вершини й поки що вся освітлена сонцем. Високо-високо у блакиті нерухомо висіли три маленькі рожеві хмарки. Люди купками сиділи на вулиці між плетеними хатинками. Перед «касою» алькальда бригадири нічної зміни, які вже зібрались вести своїх людей на працю, поприсідали навпочіпки, утворивши кільце зі шкіряних шоломів, посхиляли бронзові спини й передавали по колу калабасу з мате. Мосо з міста, прив’язавши коня до дерев’яного стовпа перед дверима, розповідав їм сулакські новини, поки почорніла калабаса з відваром переходила з рук у руки. Сам поважний алькальд, стискаючи в руці довгу патерицю зі срібною голівкою, стояв поруч у бобровій шапці, зсунутій на потилицю, у білій настегенній пов’язці, квітчастому ситцевому халаті з рукавами, широко розхристаному на голому огрядному торсі, мов то був якийсь яскравезний купальний балахон. Тією регалією, себто патерицею, наділила його адміністрація копальні — джерело почестей, благоденства та миру. Він був одним з перших переселенців у цій долині, його сини та зяті працювали в надрах гори, яка, у щедротах своїх, ніби сама вивергала громохкі потоки руди з верхньої mesa, обдаровуючи трударів дарами добробуту, безпеки та справедливості. Він слухав розповідь про міські новини з цікавістю і водночас байдуже, ніби вони стосувались якогось іншого світу. І це правда — так воно для нього й було. За дуже небагато років у цих зацькованих напівдиких індіанцях розвинулось почуття приналежності до могутньої організації. Вони були міцно пов’язані з копальнею і пишались нею. Вона вселяла їм віру і довіру. Вони приписували їй захисні властивості та нездоланність, ніби вона була фетишем, виготовленим їхніми власними руками, бо ж були вони неосвічені, а в інших аспектах суттєво не відрізнялись від решти людей, які покладали безмежні надії на свої творіння. Алькальдові й на думку не спадало, що копальня може не захистити чи втратити свою силу. Хай собі городяни та мешканці Кампо переймаються політикою. Його кругле жовте обличчя з широкими ніздрями було незворушне і нагадувало ярий повний місяць. Він слухав схвильоване просторікування мосо без остраху, без подиву, взагалі не виявляв жодного почуття.

Падре Роман сидів пригнічений і погойдувався в гамаку, вчепившись руками в його край і майже торкаючись ногами землі. Не так впевнено, але в такому самому невіданні, як і його паства, він спитав майора, щó, на його думку, тепер має статися.

Дон Пепе, сидячи на стільці прямо, ніби кілок проковтнув, спокійно поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі, яка вертикально стояла між його ніг, і відповів, що не знає. Копальню можна захистити від яких завгодно напасників, посланих, аби її загарбати. З іншого боку, якщо регулярне постачання долини з Кампо буде відрізане, то через її посушливий клімат голод змусить населення трьох селищ підкоритись. Дон Пепе незворушно змалював ці перспективи отцю Романові, котрий, як колишній похідний капелан, здатен був зрозуміти міркування військового. Вони розмовляли просто і прямо. Отця Романа засмучувала думка про те, що його пастві загрожує розбрідання або й поневолення. Він не мав ілюзій щодо її гіркої долі, й не через свою проникливість, а тому що надто часто бував свідком політичних звірств, які здавались йому неминучими й неуникненними в житті держави. Функціонування звичайних громадських інституцій дуже чітко уявлялось йому як низка лих, що спостигали окремих особистостей і логічно випливали одне з одного як наслідок людської ненависті, мстивості, дурості й невситимості, ніби роковані промислом Божим. Передбачливість отця Романа була продиктована його природним розумом, а його серце, що зберегло чулість і серед сцен різанини, грабунку та насильства, повставало проти цих лих тим більше, чим тісніші зв’язкú єднали його з їхніми жертвами. До індіанців, які жили тут у долині, він почував батьківську зверхність. П’ять років чи більше він вінчав робітників копальні Сан-Томе, хрестив їх, сповідав, відпускав їм гріхи й відспівував їх гідно та ревно — і вірив у святість цих треб, яка робила його пастирем цієї пастви в духовному сенсі. Його парафіяни були дорогі йому, утверджуючи його в почутті священницького верховенства. Пильна турбота пані Ґулд про цих людей збільшувала в очах священника їхню вагу, бо направду додавала ваги і йому самому. Розмовляючи з нею про незліченних селищних Марій і Бріґід, він відчував, як поглиблюється його людяність. Падре Роман був настільки чужий фанатизму, що це межувало з непристойністю. Англійська ж сеньйора, очевидно, була єретичкою, але водночас вона здавалась йому чудовою, просто ангелом. Коли він переживав з цього приводу збентеження почуттів, — гуляючи, наприклад, з требником під пахвою в широкій тіні тамаринда, — то зупинявся на хвильку, аби шумно вдихнути чималу понюшку тютюну, і глибокодумно хитав головою. На думку, щó тепер може спіткати найяснішу сеньйору, його брав дедалі більший острах. Він сказав про це схвильовано й півголосом. Навіть дон Пепе втратив на мить свою незворушність. Він напружено нахилився вперед.

— Послухайте, падре. Сам факт, що ті нечúсті на руку макаки з Сулако намагаються виторгувати ціну моєї честі, доводить, що сеньйор дон Карлос та всі в «касі» Ґулдів — цілі й неушкоджені. Щодо моєї честі, то вона — також ціла й неушкоджена, як відомо кожному чоловікові, жінці й дитині. Але негри-ліберали, які зненацька захопили місто, цього не знають. Bueno. Хай собі сидять і чекають. Поки вони чекають, шкоди від них жодної.

І до нього знову повернулась душевна рівновага. Повернулась легко, бо, хай там що станеться, а свою честь старого офіцера Паеса він збереже. Він пообіцяв Чарлзові Ґулду, що в разі наближення військової сили захищатиме ущелину сáме стільки часу, аби встигнути «за наукою» підірвати все підприємство, всі будівлі та майстерні копальні за допомогою великої кількості динаміту, аби загатити головний тунель уламками, зруйнувати дороги, висадити в повітря греблю, розтрощити славетну Ґулдову концесію на друзки, які б злетіли ввись над нажаханим світом. Копальня тримала Чарлза Ґулда такою самою мертвою хваткою, як і його батька. Проте ця гранична рішучість видавалась донові Пепе найприроднішою річчю у світі. Заходи дон Карлос уживав розсудливі. Усе було підготовано завбачливо і продумано до дрібниць. І дон Пепе умиротворено поклав згорнуті руки на ефес своєї шаблі й кивнув священникові. Від хвилювання отець Роман сипонув понюшку з пригорщі собі в обличчя й увесь замурзаний тютюном, з вибалушеними очима і не при собі вибрався з гамака та й заходúв туди-сюди, виявляючи свої почуття вигуками.

Дон Пепе пригладив свої сиві обвислі вуса, тонкі кінчики яких звисали значно нижче за чітко окреслену лінію його підборіддя, і промовив зі свідомою гордістю за свою репутацію:

— Отож, падре, я не знаю, щó трапиться. Але знаю, що, поки я тут, дон Карлос може говорити з цією макакою, Педріто Монтеро, і погрожувати йому знищенням копальні з цілковитою впевненістю, а той сприйме це серйозно. Бо люди мене знають.

Він трохи нервово засовав у губах сигару і повів далі:

— Але ці балачки — добрі для políticos. Я — чоловік військовий. Я не знаю, щó може статись. Зате знаю, щó треба зробити, — копальня має вирушити маршем до міста з гвинтівками, сокирами, ножами, прив’язаними до палиць, — por Dios. Ось що треба зробити. Лише…

Його згорнуті на ефесі руки сіпнулися. Сигара швидше засовалась у куточку вуст.

— І хто ж поведе колону, якщо не я? На жаль — зауважте — я дав слово честі дону Карлосові не дозволити, аби копальня потрапила до рук цим злодіям. На війні — ви це знаєте, падре, — вислід битв — непевний, а кого ж я можу залишити тут замість себе на випадок поразки? Вибухівка готова. Але щоб провести підготовані підривні роботи, потрібна людина бездоганно чесна, розумна, розсудлива, відважна. Хтось, кому я зможу довірити свою честь, як самому собі. Приміром, ще один старий офіцер Паеса. Або… або… можливо, стане у пригоді один зі старих капеланів Паеса.

Він підвівся, високий, худорлявий, стрункий, суворий, зі своїми армійськими вусами та маслакуватим обличчям, і погляд його запалих очей ніби аж пронизав священника, який став нерухомо, тримаючи в руці перевернуту порожню дерев’яну табакерку, і мовчки озирнувся на намісника копальні.