Хлопчик, якого протягом ось уже десяти років уважали зниклим безвісти, несподівано з’явився.

Узагалі я не схильний до істерик, більше того, мене важко чимось здивувати. У свої сорок з гаком років я чимало бачив. Мене ледь не вбили, та й сам я вбивав. Я був свідком такої порочності та розпусти, яку багатьом складно собі уявити, якщо це взагалі можливо. Дехто був переконаний, що я і сам так чинив. З роками я навчився контролювати свої емоції і, що не менш важливо, реакцію у критичних стресових ситуаціях. Я навчився бити швидко й сильно, але ніколи цього не роблю, перш ніж не зважу всі «за» і «проти».

Якщо хочете знати, ці риси характеру не раз рятували життя мені та дорогим для мене людям.

Проте визнаю`: коли я вперше побачив того хлопчика — вже підлітка, серце мало не вискочило мені з грудей. Аж у вухах залящало. Мої руки самі по собі стиснулися в кулаки.

Цілих десять років — і от лише п’ятдесят ярдів[1] відокремлювали мене від зниклого хлопця.

Патрік Мур, а саме так його звали, спирався на загиджену графіті бетонну підпору підземного переходу. Його плечі були опущені. Він якийсь час безтямно блукав поглядом навколо, зрештою втупившись у потрісканий тротуар під ногами. Його волосся було коротко підстрижене, як кажуть, під «їжачка». Ще двоє підлітків тинялися в переході. Один із них так несамовито затягувався цигаркою, ніби вона його чимось образила. Інший мав на собі собачий нашийник із шипами та сітчасту сорочку, що було аж надто очевидною рекламою його професії.

Над нами гуркотіли автомобілі, байдужі до того, що коїться внизу. Ми перебували на Кінґс-Крос, у який вдихнули нове життя, побудувавши за останні двадцять років музеї, бібліотеки, залізничну мережу «Євростар», і де навіть почепили табличку «Платформа 9 ¾», з якої Гаррі Поттер вирушав у Гоґвортс. Значна частина так званого «неблагонадійного елемента» відмовилася від особистої участі в небезпечних оборудках на користь відносної безпеки онлайн-торгівлі — потреба в ризикованій придорожній проституції значно скоротилася, що можна вважати за ще один позитивний побічний ефект Інтернету, — але, якщо ви зазирнете на інший бік реальності в прямому і переносному сенсі, подалі від цих блискучих нових веж знайдуться місця, де розпусний елемент процвітає, ще й у доволі концентрованій формі.

Саме тут я і знайшов хлопця.

Та нерозважлива частина мене, яку я намагаюся контролювати, прагнула перебігти вулицю і схопити юнака. Зараз йому мало би бути шістнадцять, якщо я не помилився, і це справді був Патрік, а не його двійник. На відстані здавалося, що я мав рацію. Десять років тому — ви самі можете порахувати, скільки малому тоді було — в елітному містечку Алпайн Патрік грався з Рісом, сином моєї двоюрідної сестри.

Що ж, я мав робити вибір.

Якщо я зараз схоплю Патріка, просто перебіжу через дорогу і зловлю його, що ж тоді буде з Рісом? Переді мною один зі зниклих хлопців, але я мушу врятувати обох. Слід бути обережним. Жодних різких рухів. Треба бути терплячим. Хоч що трапилося десять років тому, хай яка лиха доля, а радше лиходій (бо я не надто вірю у лиху долю, адже злочини скоюють, як правило, представники нашого людського роду) перекинув цього хлопчину з розкошів його кам’яного особняка в цей брудний відхідок підземного переходу, мене зараз турбувало лиш одне: один хибний крок з мого боку — й один або й обидва хлопці можуть зникнути знову, і цього разу назавжди.

Доведеться зачекати на Ріса. Я дочекаюся його, а тоді схоплю обох хлопців і відведу додому.

Напевно, у вас з’явилися два запитання.

По-перше, чому я такий упевнений, що мені вдасться схопити обох хлопців, тільки-но я їх побачу? А раптом, запитаєте ви, хлопцям промили мізки, і вони опиратимуться. А що, як їхніх викрадачів, або хто там утримує їх у неволі, багато і вони жорстокі й непохитні?

Відповідаю: «Не турбуйтеся про це».

По-друге, а що коли Ріс не з’явиться? Як на мене, це питання актуальніше. Я не з тих розсудливих педантів, які розв’язують проблеми поступово, в міру їх надходження, тому й придумав запасний план. Я стежитиму за цим місцем, а потім слідкуватиму за Патріком, тримаючись на відстані. Я саме обмірковував, наскільки цей план спрацює, якщо щось піде не так.

Купівля-продаж передбачає вибір. Класифікація — то є сенс життя. І це звалище — не виняток. В одному переході обслуговують гетеросексуалів, яким потрібна жіноча компанія. Там найбільше людей. Напевно, через старомодні цінності. Можна думати що завгодно про статі, уподобання і збочення, але більшість сексуально заклопотаних — це чоловіки-гетеросексуали, яким бракує інтимної близькості. Консерватори. Дівчата з порожнім поглядом ставали на свої звичні місця біля бетонних підпор. Повз них проїжджали автомобілі, в які вони сідали, а на їхні місця ставали інші — це було схоже на роботу автоматів з газованою водою на автозаправці.

У другому переході була невелика компанія трансгендерів та жінок-трансвеститів різного вигляду і стану. Й аж у самісінькому кінці, де стояв Патрік, було місце для геїв.

Я побачив чоловіка в сорочці кольору дині, що попрямував до Патріка.

Уперше побачивши хлопця, я замислився, що б я зробив, якби якийсь клієнт вирішив скористатися послугами Патріка? На позір, правильно було б одразу втрутитися. Принаймні це було б найбільш людяно з мого боку, однак, я мушу не забувати про мою мету — привести обох хлопців додому. Це правда, Патріка й Ріса не було десять років. Лише Богу відомо, що вони пережили, і хай якою жахливою здавалася мені перспектива чергового насильства, я вже зважив усі «за» й «проти» та ухвалив рішення. Немає сенсу далі цим перейматися.

Але Сорочка-Кольору-Дині виявився не клієнтом.

Я одразу про це здогадався. Клієнти не крокують з таким упевненим виглядом, гордо підвівши голову та самовдоволено посміхаючись. Вони не носять яскравих сорочок кольору дині. Клієнти, які вже настільки в розпачі, що йдуть сюди, аби задовольнити свою хіть, відчувають сором чи страх, що їх викриють, або, гадаю, і те, і те.

Водночас Сорочка-Кольору-Дині за своєю ходою, поставою та зовнішнім лоском більше скидався на людину розслаблену, проте небезпечну. Ви це підсвідомо відчуваєте, коли вже виробляєте в собі таку звичку. Це відчуття на рівні інтуїції первісної людини — примітивне внутрішнє застережливе тремтіння, яке не можна пояснити. Сучасні люди, які дужче переймаються ганьбою, ніж безпекою, часто ігнорують таке відчуття на свій страх і ризик.

Сорочка-Кольору-Дині роззирнувся. Обабіч від нього з’явилося двоє чоловіків. Обидва здорові, як бугаї, в камуфляжних костюмах та майках-«алкоголічках», крізь які виднілися рельєфні грудні м’язи. Курець та хлопець у нашийнику, які «працювали» в переході, змилися, щойно помітили Сорочку-Кольору-Дині, залишивши Патріка наодинці з цими трьома.

Ох, це погано.

Патрік так само дивився собі під ноги. Від його майже лисої голови відбивалося світло. Він не помітив людей, що наближалися до нього, доки Сорочка-Кольору-Дині майже впритул не підступив до нього. Я теж підійшов ближче. Ймовірно, Патрік уже деякий час жив на вулиці. Я на мить замислився про те, яким могло бути його життя після того, як його висмикнули із затишного кола в американському передмісті й закинули в … хто знає, у що?

Проте за весь цей час Патрік міг набути декотрих навичок. Він, імовірно, уже вмів виплутуватися з таких ситуацій. Може, не так усе й безнадійно, як здається. Зачекаю й подивлюся.

Сорочка-Кольору-Дині нахилився до самісінького обличчя Патріка і щось сказав йому, мені не було чути, що саме. Тоді він несподівано різко заніс кулак угору й, наче молотом, ударив хлопця у сонячне сплетіння.

Патрік упав на землю, намагаючись вдихнути. Амбали в камуфляжі поволі наближалися. От тепер я рухався швидко.

— Панове, — вигукнув я.

Сорочка-Кольору-Дині та двоє у камуфляжі обернулися на звук мого голосу. Спочатку вони мали вигляд неандертальців, які вперше почули дивний звук. Примружившись, вони зміряли мене поглядом і вишкірились. Я не справляв враження фізично міцного чоловіка. Мій зріст трохи вищий від середнього, а волосся біляве з дещо сіруватим відтінком, бліда порцелянова шкіра, яка швидко червоніє на холоді, і тонкі риси обличчя, які, маю надію, видаються привабливими.

Сьогодні я був у зшитому на замовлення світло-синьому костюмі від «Севіл Роу», краватці від «Ліллі Пулітцер», з нагрудної кишені піджака стирчав носовичок від «Ермес», а взуття було замовлене у найкращого шевця фірми «Джордж Клеверлі» у старій частині Бонд-стрит графства Бедфордшир.

Хіба я не стиляга?

Для більшого ефекту можна було б ще крутити в руці парасольку. Прямуючи назустріч трьом головорізам, я відчував, як їхня впевненість зростає. Мені це подобалося. Зазвичай я маю при собі пістолет або й два, але в Англії дуже суворі закони. Я не хвилювався через це. Імовірно, мої суперники також не були озброєні. У цьому й полягала краса невблаганних британських законів. Я швидко оглянув їх, а особливо місця, де можна сховати пістолет. Їхній облипчастий одяг годився радше на те, щоб вигідно підкреслювати м’язи, а не ховати зброю.

Хоча у них могли бути ножі. Мабуть, так і є. Принаймні пістолетів немає.

Ножем мене не залякати.

Я підходив, а Патрік, якщо це дійсно був він, досі лежав на землі, жадібно хапаючи ротом повітря. Я зупинився і, розвівши руки, обдарував їх найчарівнішою усмішкою. Троє гевалів дивилися на мене, як на незрозумілий музейний експонат.

Сорочка-Кольору-Дині ступив крок до мене:

— Хто ти, в біса, такий?

Усмішка не сходила з мого обличчя.

— Вам краще піти.

Сорочка-Кольору-Дині по черзі глянув вправо, а тоді вліво, на здорованів обабіч від мене. Я теж спочатку зиркнув на обох горлорізів, а тоді перевів погляд на чоловіка і підморгнув.

Він не зміг приховати подив.

— Покраймо його, — сказав Камуфляж № 1. — На дрібні клапті.

Я вдав, що здивований, і обернувся до нього.

— Господи, я тебе спершу не побачив!

— Що?

— У цих камуфляжних штанах ти просто непомітний. До речі, ти в них дуже звабливий.

— Ти типу розумний?

— Я типу найрозумніший.

Вони осміхнулися ширше. Я також.

Вони посунули в мій бік. Я міг би спробувати викрутитися, наприклад, запропонувати гроші, щоб вони дали нам спокій. Проте це не спрацювало б із трьох причин. По-перше, бандюги захотіли б усі мої кошти, годинник і взагалі все, що змогли б у мене знайти. Гроші не допоможуть. По-друге, вони знають смак крові, крові легкої здобичі, і він їм подобається. По-третє, що найважливіше, мені також подобається цей смак.

Усе це затягнулося.

Поки вони наближались, я намагався не всміхатися. Сорочка-Кольору-Дині витяг довгий мисливський ніж. Це мене втішило. Я не страждаю на докори сумління, завдаючи болю поганцям. Але тим, хто шукає логічної причини, щоб мене полюбити, я можу заявити, що саме громили першими видобули зброю, тому всі мої дії були спрямовані виключно на самозахист.

Ба більше, я навіть дав їм останню можливість відступити.

Я глянув Сорочці-Кольору-Дині просто в очі і сказав:

— Вам краще піти.

Обидві «гори м’язів» зареготали, але посмішка Сорочки-Кольору-Дині дещо зів’яла. Він вже зрозумів. Він усвідомив це, зазирнувши мені у вічі.

На все мені знадобилося кілька секунд.

Камуфляж № 1 підійшов прямісінько до мене, вдершись у мій особистий простір. Він і ще той здоровань! У очі впали виголені кремезні груди. Він з посмішкою дивився на мене, наче на ласий шматок, який міг заковтнути за раз.

Нема чого відкладати неминуче.

Бритва, яку я ховав у руці, знайшла свою ціль, і з горлянки громили ідеальною дугою на мене бризнула кров.

Прокляття! Доведеться знову навідатися до «Севіл Роу».

— Теренсе! — загорлав Камуфляж № 2.

Вони були схожі. Я наближався до нього, замислившись, чи вони, часом, не брати. Горе на мить вибило амбала з колії, тому знешкодити його було ще легше. Втім, навіть якби він був у повній боєготовності, це йому мало допомогло б.

Я вмію давати собі раду з клинковою бритвою.

Камуфляж № 2 загинув так само, як і «дорогий Теренс», його ймовірний брат.

Залишився Сорочка-Кольору-Дині, їхній улюблений командир, який, напевно, заслужив це звання, тому що був набагато лютішим і хитрішим, аніж його полеглі друзяки. Він був досить розумним, щоб почати діяти ще тоді, як я розправлявся з Камуфляжем № 2. Боковим зором я помітив відблиск леза його мисливського ножа, який він заніс наді мною зверху.

Це була його помилка.

Не слід отак згори замахуватися ножем на ворога. Занадто легко захиститися від такого нападу. Супротивник може виграти час і відбити удар, відхилившись або піднявши руку. Коли ви стріляєте у когось, найкраще цілитися в центр. Бо навіть коли ціль не на прямій лінії вогню, ви все одно кудись та влучите. Але можна й схибити, будьте готові до цього. Те саме і з ножем. Максимально скоротіть відстань удару, скеровуючи його в центр. Ви пораните супротивника, навіть якщо він буде рухатися.

Сорочка-Кольору-Дині цього не врахував.

Я відхилився й відбив удар, виставивши праву руку, як я щойно описав. Потім, зігнувши коліна, я крутнувся і різонув бритвою по його животу. Не чекаючи на його реакцію, я підвівся та добив його так само, як і тих двох зарізяк.

Як я вже казав, це забрало якихось кілька секунд.

Порепаний тротуар тепер перетворився на темно-червоне місиво. Я дозволив собі якусь мить насолодитися моментом. Не кривімо душею, ви б теж так вчинили.

Я повернувся до Патріка, але його ніде не було.

Я роззирнувся. Онде він, майже зник з очей. Я поквапився за ним, однак хутко збагнув, що це марно. Він прямував до станції Кінґс-Крос, однієї з найбільш велелюдних у Лондоні. Він буде там, у всіх на очах, до того, як я його наздожену. А я весь забризканий кров’ю. Я, звісно, майстер своєї справи, але плаща-невидимки у мене не було, попри те що Гаррі Поттер вирушав до Гоґвортсу саме з вокзалу Кінґс-Крос. Я зупинився, оцінив ситуацію і дійшов висновку, що все зіпсував.

Час зникати. Я не переймався через будь-які записи камер відеоспостереження. Це місце розташовувалося подалі від цікавих поглядів, навіть цифрових та електронних. Ось чому «неблагонадійний елемент» обирав такі місця.

Проте я облажався. За стільки років та марних пошуків нарешті з’явилася єдина зачіпка, і я її втратив…

Мені потрібна допомога.

Я поспіхом забрався звідти і натиснув на телефоні кнопку швидкого набору «1». Я майже рік не натискав на неї.

Він відповів після третього сигналу:

— Алло?

Я здригнувся, почувши його голос знову, хоча й був готовий до цього. Мій номер заблоковано, тому він гадки не мав, хто телефонує.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»? — мовив я.

Я почув, як він судомно вдихнув.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його, — сказав я.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — сказав він після короткої паузи.

— Лише Патріка.

— Овва…

Я наїжачився. «Овва»?!

— Майроне?

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

За дві хвилини до того, як зателефонував Уїн, Майрон Болітар розтягнувся голим на ліжку поруч із приголомшливо розкішною жінкою. Обоє роздивлялися химерний візерунок на обшивці стелі, жадібно ковтаючи повітря, занурені у період блаженства, який приходить тільки після… ем-м… блаженства.

— Ого! — сказала Тереза.

— І не кажи!

— Це було…

— І не кажи!

Після сексу Майрон полюбляв по-доброму покепкувати.

Тереза звісила ноги з ліжка, встала і пішла до вікна. Майрон спостерігав за нею. Йому подобалось, як вона рухається оголена, сповнена життя і впевненості, в’юнка і гнучка, мов пантера. Квартира, розташована у Вест-Сайді, виходила вікнами на Центральний Парк. Тереза дивилась у вікно на озеро та міст Боу. Якщо ви колись переглядали фільми про Нью-Йорк, у яких закохані герої випадково зустрічаються на мосту, то це однозначно міст Боу.

— Господи, краєвид неперевершений, — сказала Тереза.

— Я також подумав про це.

— О, та ти хтиво витріщаєшся на мій зад?

— Я б радше сказав, роздивляюся. Наглядаю.

— Отже, охороняєш?

— З мого боку було б непрофесійно відвернутися.

— Нам не треба, щоб ти виявився непрофесіоналом.

— Дякую.

— Майроне! — Його наречена все ще стояла до нього спиною.

— Так, кохана.

— Я щаслива.

— І я.

— Це лячно.

— Жахливо, — погодився Майрон. — Повертайся в ліжко.

— Справді?

— Так.

— Не давай обіцянок, яких не справдиш.

— О, я справджу, — сказав Майрон. — Чи є десь поблизу місце, де можна замовити устриці та вітамін Е?

Вона обернулася, обдарувала його найчарівнішою усмішкою і — бабах! — його серце розлетілося на друзки. Тереза Коллінз була знову з ним. Після стількох років розлук, страждань та негараздів вони нарешті збирались одружитися. Надзвичайне відчуття. Чудове. Ніжне й тендітне.

Саме тоді задзвонив телефон.

Вони обоє завмерли, так, ніби передчували це. Коли все складається так добре, ти ніби тамуєш подих, хочеться, щоб оця мить тривала довше. Тобі не кортить ані спинити її, ані навіть сповільнити час. Ти просто хочеш почуватися в безпеці у своїй маленькій бульбашці.

І нехай ця метафора недолуга, але той телефонний дзвінок спрацював як голка для цієї бульбашки.

Майрон глянув, хто телефонує, але номер виявився заблокованим. Його квартира розміщувалась у будинку під назвою «Дакота» на Мангеттені. Коли рік тому Уїн зник, він переписав цю квартиру на Майрона. Більшість часу Майрон прожив у будинку, де він виріс, у Лівінґстоні, штат Нью-Джерсі, намагаючись якнайкраще виховати свого небожа-підлітка Міккі. Але тепер його брат, батько Міккі, повернувся, тож Майрон залишив їм будинок і переїхав назад у місто.

Телефон задзвонив удруге. Тереза повернулася на бік, ніби звук дзвінка зацідив їй ляпасу. На її шиї Майрон побачив шрам від кулі. У ньому прокинулося старе відчуття, бажання її захистити.

Якусь мить Майрон вагався, чи не дочекатися переадресації на голосову пошту, але Тереза заплющила очі й кивнула лише раз. Вони обоє знали, що ігнорування лише відкладає неминуче.

Коли телефон задзвонив утретє, Майрон відповів:

— Алло?

Після дивного вагання і шуму на лінії до нього долинув голос, який він не чув так давно.

— Ти хотів сказати «ближче до діла»?

Майрон судомно вдихнув, хоч і старався оговтатись.

— Уїн? Господи, де ти пропадав?

— Я бачив його.

— Кого?

— Подумай.

— Чекай, обох? — Майрон здогадувався, але не посмів вимовити це вголос.

— Лише Патріка.

— Овва…

— Майроне!

— Так?

— Вирушай до Лондона першим літаком. Мені потрібна твоя допомога.

Майрон глянув на Терезу. В її очах знову був смуток, який не полишав її відтоді, як вони вперше втекли разом багато років тому. Але він не помічав цього смутку після її повернення. Він простягнув до неї руку. Тереза торкнулася його руки.

— Зараз усе трохи складніше, — сказав Майрон.

— Тереза повернулася, — мовив Уїн ствердно.

Він знав.

— Так.

— І ви нарешті одружуєтеся, — пролунало наступне твердження.

— Так.

— Ти купив їй обручку?

— Так.

— У «Нормана» на 47-ій вулиці?

— Звісно.

— Камінець більший, ніж два карати?

— Уїне…

— Я щасливий за вас.

— Дякую.

— Але ти не можеш одружитися, — сказав Уїн, — без свого шафера.

— Я вже запропонував своєму братові.

— Він поступиться місцем. Літак вирушає з аеропорту Тетерборо. Машина вже чекає на тебе.

І Уїн вимкнувся.

— Ти мусиш їхати, — глянула на нього Тереза.

Він не був упевнений у тому, запитання це чи твердження.

— Уїн не просить чогось без потреби, — сказав Майрон.

— Так, не просить, — погодилася вона.

— Це ненадовго. Я повернусь, і ми одружимося. Обіцяю.

— Можеш пояснити мені ситуацію? — спитала Тереза, сівши на ліжку.

— Ти багато чула?

— Усього потрохи. Камінь в обручці більший, ніж два карати?

— Так.

— Добре. Отож розповідай.

— Пам’ятаєш викрадення дітей в Алпайні десять років тому?

— Звісно, — кивнула Тереза. — Ми повідомляли про це у нашому репортажі.

Тереза впродовж років працювала ведучою на одному з каналів новин.

— Один із викрадених хлопців, Ріс Болдвін, родич Уїна.

— Ти ніколи про це не казав.

Майрон стенув плечима.

— Я не дуже клопотався цією справою. Коли ми її отримали, вона практично зайшла у глухий кут. Я відсунув її на безрік.

— Але не Уїн.

— Уїн ніколи нічого не відкладає.

— Отже, у нього є нова зачіпка?

— Більше ніж просто зачіпка. Він каже, що бачив Патріка Мура.

— То чому він не повідомив поліцію?

— Не знаю.

— І ти не спитав.

— Я довіряю його рішенню.

— І йому потрібна твоя допомога.

— Так.

— Тоді тобі краще почати збиратися, — кивнула Тереза.

— Усе гаразд?

— Він мав рацію.

— У чому?

Тереза встала.

— Ти не можеш одружитися без свого шафера.

На бетонованому майданчику на нього чекав «Бентлі». Коли Майрон спускався по трапу літака, задні двері відчинились, і з’явився Уїн.

Майрон заспішив східцями донизу, відчуваючи, як на очі йому навернулися сльози. Десь футів[4] за десять від свого друга він зупинився, покліпав і всміхнувся.

— Майроне!

— Уїне!

— Хочеш влаштувати з цього сцену, так? — зітхнув Уїн.

— Що за життя без сцен?

Уїн кивнув. Майрон підійшов, і двоє чоловіків обійнялися так міцно, ніби вхопилися за рятувальний круг.

— У мене мільйон запитань, — сказав Майрон, усе ще не відпускаючи Уїна.

— А я не відповідатиму на жодне з них.

Вони нарешті розімкнули обійми.

— Зосередьмося на Рісові та Патріку.

— Звісно.

Уїн жестом запросив Майрона в машину. Той сів і посунувся, звільнивши місце для Уїна. «Бентлі» був стретч- лімузином з відокремленою кабіною для водія, вікно до якої було зачинене. У салоні було лише два сидіння, багато вільного місця і повний бар. У більшості стретчів, як правило, більше сидінь, та Уїн не бачив у цьому потреби.

— Щось вип’єш? — запитав Уїн.

— Ні, дякую.

Автомобіль рушив. Мі стояла біля дверей літака. Уїн опустив скло й помахав їй, проводжаючи тужливим, замисленим поглядом. Вона помахала у відповідь. Майрон невідривно дивився на свого друга, найкращого друга ще з першого курсу Дюкського університету, наче боявся, що Уїн зникне знову, щойно він відвернеться.

— У неї найгарніший зад, правда? — сказав Уїн.

— Угу… Уїне?

— Так.

— Ти весь цей час був у Лондоні?

— Ні, — відповів Уїн, і далі дивлячись у вікно.

— А де ж тоді?

— У багатьох місцях.

— Ходили чутки.

— Так.

— Про те, що ти вирішив стати відлюдником.

— Я знаю.

— Брехня?

— Так, Майроне, брехня. Я сам пустив ці чутки.

— Навіщо?

— Пізніше про це. Зараз нам треба зосередитися на Патріку й Рісові.

— Ти казав, що бачив Патріка.

— Мені здається, що так.

— Тобі здається?

— Коли Патрік зник, йому було шість років, — сказав Уїн. — Нині йому мало б бути шістнадцять.

— Тобто ти ніяк не міг упевнитися, що це точно він.

— Саме так.

— Отже, ти побачив когось, і подумав, що то Патрік.

— І знову в яблучко.

— А потім?

— А потім я його проморгав.

Майрон відкинувся на спинку сидіння.

— Тебе це дивує, — сказав Уїн.

— Дивує.

— Ти думаєш «Це на тебе не схоже».

— Саме так.

— Я прорахувався, — погодився Уїн, додавши: — там були додаткові втрати.

Уїн постійно вскакував у халепу.

— Скільки?

— Мабуть, спершу варто повернутися трохи назад, — сказав Уїн і витяг з кишені папірець. — Прочитай ось це.

Уїн простягнув йому щось схоже на роздруківку електронного листа. Він був надісланий на особисту електронну пошту Уїна. За минулий рік Майрон надіслав з десяток листів на ту саму адресу, але не дістав жодної відповіді. У полі «відправник» значилось ім’я «анон5939413». Нижче було повідомлення:

— «Кінґс-Крос», — прочитав на табличці Майрон, коли вони проїжджали повз залізничний вокзал. — Це не з «Гаррі Поттера»?

— Так, звідти.

Майрон іще раз поглянув на вокзал.

— Тут чистіше, ніж я думав.

— Результат облагороджування території, — пояснив Уїн. — Але насправді неможливо позбутися бруду; його просто змітають у темні закутки.

— А ти знаєш, де ті темні закутки?

— Мені написали в листі. Ми не можемо під’їхати ближче, нас можуть побачити, — сказав Уїн, коли «Бентлі» зупинився. — Ось, візьми.

Уїн простягнув йому смартфон.

— У мене є телефон, — сказав Майрон.

— Такого немає. Це досконала система стеження. Я можу стежити за тобою через GPS-приймач, чути всі розмови через мікрофон і бачити через камеру те, що бачиш ти.

— Ключове слово — «через», — сказав Майрон.

— Кумедно. Щодо ключового слова, нам потрібен якийсь сигнал лиха, якщо в тебе виникнуть проблеми.

— Як щодо «допоможіть»?

— Я. Скучив. За твоїм. Гумором, — сказав Уїн з байдужим поглядом.

— Пам’ятаєш нашу першу справу? — спитав Майрон, не в змозі стримати усмішку. — Я дзвонив тобі на старий мобільний телефон, а ти підслуховував.

— Пам’ятаю.

— Ми вважали себе такими крутими.

— Ми такими й були, — відповів Уїн.

— Ближче до діла, — сказав Майрон.

— Перепрошую?

— Якщо виникнуть проблеми, я вимовлю фразу «Ближче до діла».

Майрон проминув станцію. Він уторопав, що, йдучи, насвистує мелодію «Зв’язка ключів» з мюзиклу «Дім розваг». Це може здатися комусь дивним. Зрештою, вся ця ситуація була жахливою, небезпечною і вкрай серйозною, але він збрехав би собі, сказавши, що не схвильований тим, що знову працює з Уїном. Здебільшого саме Майрон був ініціатором їхніх нерозсудливих рятувальних місій. Справді, якщо подумати, це завжди робив Майрон. Уїн грав роль голосу здорового глузду, спільника, який завжди був поруч. Він долучався радше для розваги, ніж задля відновлення справедливості.

Принаймні так стверджував сам Уїн.

— У тебе комплекс героя, — казав йому Уїн. — Ти вважаєш, що можеш зробити цей світ кращим. Ти Дон Кіхот, який бореться з вітряками.

— А ти?

— А я приманка для жінок.

Отакий він, цей Уїн.

На вулиці ще не смеркло, проте лише простаки вірять, що такого роду справи робляться лише під темними крилами ночі. Однак, діставшись місця, звідки вчора стежив Уїн, Майрон збагнув, що це не буде легко.

Там була поліція.

На місці, де Уїн бачив нібито Патріка, стояли двоє офіцерів поліції і ще двоє, на вигляд як працівники лабораторії. Калюжі крові ще виблискували вологою на тротуарі. Це було видно навіть із того місця, де стояв Майрон. Крові було багато, ніби хтось із висоти скинув бляшанки з фарбою.

Тіл ніде не було. Певна річ, не було жодних перехожих. Вони були досить розумні, щоб триматися подалі від таких місць. «Глухий кут», — подумав Майрон. Час складати новий план.

Він уже був розвернувся з наміром піти назад до місця, де вийшов з «Бентлі», аж раптом щось привернуло його увагу. Майрон зупинився. Там, у «темному закутку», як називав це Уїн, у кінці Рейлвей-стрит він помітив когось, мабуть, перехожого.

Вона була вдягнута як повія з сімдесятих років: у панчохи-сіточку і чобітки (що геть не пасували до таких панчіх), у спідницю, яка прикривала не більше, ніж, скажімо, пасок, і такий тісний фіолетовий топ, що виглядав на ній, як оболонка на ковбасі.

Майрон пішов до неї. Коли він наблизився, жінка обернулася. Майрон махнув їй рукою.

— Шукаєш компанію? — запитала вона.

— Ем-м… та ні. Не дуже.

— Невтямки, як це працює, еге ж?

— Гадаю, що ні.

— Спробуймо ще раз: шукаєш невеличку компанію?

— Ще й як шукаю.

Жінка всміхнулася. Майрон очікував побачити жахливу посмішку, але в неї був повен рот гарних, навіть білих зубів. Він припустив, що їй десь близько п’ятдесяти, але могло виявитися, що й сорок. Вона була огрядна, фігуриста, нечупарна, її тіло так і рвалося назовні з тісного одягу, але завдяки усмішці це все спрацьовувало.

— Американець, — сказала вона.

— Так.

— У мене багато клієнтів-американців.

— Не схоже, щоб у вас були конкуренти.

— Більше немає. Розумієш, дівчата нині не стоять на вулицях. Усю роботу знаходять у комп’ютері чи програмах на телефоні.

— Але не ви.

— Ні, це не для мене. Розумієш, про що я? Так сухо, всі зареєстровані у «Тіндері» чи «О-ля-ля», чи ще десь. Який сором! Де поділися людські контакти? Де індивідуальний підхід?

— Ага, — пробурмотів Майрон, не знаючи, що ще сказати.

— А от я… я люблю вулиці. Моя бізнес-стратегія — старе добре минуле, ну ти знаєш, про що я? Я викликаю у людей… Як же це називається? — жінка замислилася на мить і додала, клацнувши пальцями: — Ностальгію! Так? Тобто люди на відпочинку. Вони приходять на Кінґс-Крос, щоби зняти повію, а не погратися з айфоном. Розумієш, про що я?

— Ага.

— Вони хочуть пережити якнайповніші відчуття. Ця вулиця, цей одяг, моя поведінка та стиль розмови… розумієш, я те, що звуть стратегією концентрованого маркетингу.

— Добре, що хтось задовольняє потреби.

— Я знімалася в порно.

Вона чекала.

— О, ти, мабуть, мене не впізнав. Я знялася лиш у трьох фільмах тоді, коли… що ж, дівчата повинні мати свої таємниці. Моя найвідоміша роль — це третя дівчина у сцені з тим італійцем, як його, Роккі чи Рокко. Але протягом років я була висококласним флафером. Ти ж знаєш, хто це, так?

— Мабуть.

— Насправді, через камери, освітлення і всіх тих людей навколо, ну… багатьом хлопцям непросто залишатися, ну… ти знаєш, збудженими. От саме за це відповідають флафери. За лаштунками. О, це чудова робота. Я працювала так упродовж років, знала багато штучок, кажу тобі.

— Не сумніваюся.

— А потім з’явилася «Віагра», і, що ж, пігулка дешевша, ніж дівчина. Який сором. Ми, флафери, вже вимерли. Як динозаври чи відеокасети. Тому я тут, знову на вулиці. Не те, що я скаржуся, адже так?

— Прямо в точку.

— До речі, час іде.

— Гаразд.

— Деякі дівчата продають своє тіло. Але не я. Я продаю свій час. Як консультант чи адвокат. Що ти зі мною робиш у цей час — поки, як я кажу, годинник цокає — це твоя справа. То що ти шукаєш, красунчику?

— Ем-м… юнака.

Її усмішка зникла.

— Кажи далі.

— Він підліток.

— Ні-і, — сказала вона, заперечно помахавши рукою. — Ти ж не охочий до малолітніх.

— Не хто?

— Охочий до малолітніх. Педофіл. Ти ж не хочеш сказати, що ти педофіл?

— Та ні, звісно, ні. Я просто шукаю його. Я не збираюся завдавати йому шкоди.

Поставивши руки в боки, жінка деякий час його розглядала.

— І чому я тобі вірю?

— Це все моя усмішка, — сказав Майрон, витиснувши з себе найчарівніший усміх.

— Та ні, але твоє обличчя викликає довіру. А та усмішка до біса улеслива.

— Це мала бути чарівлива усмішка.

— Тобі не вдалося.

— Я просто хочу йому допомогти, — додав Майрон. — Хлопчина справді у небезпеці.

— Чому ти вирішив, що я можу допомогти?

— Він учора тут був. Працював.

— Он як.

— Що?

— Вчора.

— Так.

— То це ти вбив тих покидьків?

— Ні.

— Шкода, — мовила повія. — Я б обслужила тебе задурно.

— Цей хлопець. Він дійсно в небезпеці.

— Ти вже казав, — жінка вагалася. Майрон дістав гаманець. Вона відмахнулася.

— Мені не потрібні твої гроші. Тобто потрібні, але не за те.

Здавалося, вона не знала, що робити.

Майрон показав на себе пальцем.

— Пам’ятаєте, обличчя, що викликає довіру?

— Жоден із хлопців не повернеться сюди навіть на деякий час. Більше того, поки тут повсюди лягаві. Вони підуть на свою іншу точку.

— А де вона?

— Гампстед-Гіт. Вони зазвичай тусуються на західному кінці Мертон-лейн.

— Гампстед-Гіт, — сказав Уїн, коли Майрон повернувся. — Історичне місце.

— Тобто?

— Кітc ходив його вулицями. Кінґслі Еміс, Джон Констебл, Альфред Теннісон, Ян Флемінґ — усі вони тут жили. Але не це прославило район.

— Он як?

— Пам’ятаєш історію про арешт Джорджа Майкла за секс у громадському туалеті?

— Аякже! Це було тут?

— Атож, у Гампстед-Гіті. Це улюблене місце геїв, але, як я розумію, тут головне — не проституція, а котеджинг.

— Котеджинг?

— Господи, та ти просто як дитя. Котеджинг. Анонімний секс між чоловіками в кущах, громадських убиральнях тощо. Тут рідко розплачуються готівкою. Проте молоді повії можуть спробувати вдатися до свого ремесла тут, підчепити собі потенційного «солоденького татусика», ба навіть налагодити клієнтську мережу. Гадаю, тобі варто зайти в парк і повернути ліворуч до громадських туалетів. Далі підеш униз алеєю повз ставки. Там якраз таке місце, як треба.

— А ти добряче знаєшся на цьому.

— Я знаюся на всьому.

Це була чиста правда.

— А ще я користуюся цією новою штукою, називається «Ґуґл», — сказав Уїн, піднявши свій смартфон. — Спробуй якось. Може, тобі знадобиться ось це?

Уїн простягнув Майрону фотографії Патріка й Ріса в різному віці, а також на диво докладно описав учорашній вигляд і вбрання нібито-Патріка.

Майрон розглядав обличчя.

— Скільки зараз років Патріку та Рісові?

— Обом по шістнадцять. Може, це збіг, а може, й ні, проте шістнадцять — це вік повноправного вступу в статеві зносини у Великій Британії.

Майрон переглянув усі світлини, закарбувавши їх у пам’яті, перш ніж повернути Уїну. Він було потягнувся до дверної ручки і раптом завмер.

— Тут наче бракує чогось, Уїне.

— Мабуть.

— Ти також щось таке відчуваєш?

— Відчуваю.

— Нас хочуть підставити?

— Можливо, — сказав Уїн, знову склавши докупи пальці. — Однак єдиний спосіб це з’ясувати — діяти.

Автомобіль стояв на розі Мертон та Міллфілд-лейн.

— Усе готово?

— Уперед, — сказав Майрон і вислизнув з машини.

Гампстед-Гіт буяв розкішшю, зеленню та красою. Майрон прогулювався парком, однак не виявив жодного сліду Патріка чи Ріса. Там скрізь були чоловіки, багато чоловіків різного віку — від вісімнадцяти (або й молодше) до вісімдесяти — переважно в непоказному вбранні, а на що Майрон сподівався? Майрон не помітив навколо нічого такого сороміцького, та це, певно, тому, що громадська вбиральня і кущі були на значній відстані від алей.

Після п’ятнадцятихвилинної прогулянки Майрон приклав до вуха телефон.

— Нічого, — сказав він.

— Хтось до тебе залицявся?

— Ні.

— Прикро.

— І не кажи, — відповів Майрон. — Гадаєш, я в цих штанях здаюся товстим?

— Ми все ще здатні жартувати, — промовив Уїн.

— Що?

— Ми віримо у цілковиту рівність і гніваємося, коли хтось проявляє найменшу упередженість, — пояснив Уїн.

— Утім, ми й досі жартуємо, — закінчив його думку Майрон.

— Отож-бо!

Саме тоді Майрон запримітив щось таке, що навело його на несподівану думку.

— Зачекай-но хвильку, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Коли ти описував ту… е-е… сцену вчора, ти згадував про двох хлопців, які працювали на вулиці.

— Слушно.

— Ти казав, що один був голомозлий у собачому нашийнику.

— І це слушно.

Майрон повернув телефон, щоб направити камеру на молодого чоловіка в шкіряному одязі біля ставка.

— Що скажеш?

— Це він, — відповів Уїн.

Майрон поклав телефон назад у кишеню і перетнув алею. Собачий Нашийник запхав руки до кишень штанів так глибоко, ніби шукав там щось, що дуже його дратувало. Його плечі були опущені, на шиї він мав татуювання (Майрон не роздивився, що то було), і він так затягувався цигаркою, ніби хотів викурити її всю за одну затяжку.

— Агов, — гукнув Майрон, воліючи привернути його увагу, але водночас боявся, що занадто гучний звук налякає…хлопця? Чоловіка? Юнака? Хлопчика?

Собачий Нашийник повернувся до Майрона, намагаючись здаватися крутим. Бравада часто приховує покірливий страх. Тут Майрон це помітив. Зазвичай так поводиться той, кого, по-перше, надто часто били, звідси й покірливий страх, а по-друге, хто на власній шкурі відчув, що за прояв слабкості б’ють іще сильніше, звідси і бравада. Здавалося, відчуття заподіяного йому лиха — а він пережив багато лиха — накочувалося на Майрона хвилями.

— Дасте підкурити? — запитав Собачий Нашийник.

Майрон збирався відповісти, що не курить, чи не носить запальнички, але, може, це питання було чимось на кшталт коду, тому він підступив ближче.

— Ми можемо поговорити хвилинку? — запитав Майрон.

Очі Собачого Нашийника забігали, мов пташки, що перестрибують з гілки на гілку.

— Я знаю одне місце.

Майрон не відповів. Він подумав про життя хлопця, про те, де він народився, як зростав і коли все у нього пішло шкереберть. Чи він опускався повільно, дитяче насилля, чи щось на кшталт того? Чи хлопець тікав від когось? Чи мав він матір і батька? Його били? Йому було нудно? Він приймав наркотики? Його падіння було поступовим або він раптово гепнувся на самісіньке дно — різкий звук, крик, один сильний, прямий удар.

— То що? — запитав хлопець.

Майрон глянув на худорлявого хлопчину: бліді й тонкі, як тростинки, руки, перебитий безліч разів ніс, сережки у вухах, підведені очі, клятий собачий нашийник. Він подумав про Патріка й Ріса, двох хлопців, які росли в розкоші та були викрадені.

Чи зараз вони мають вигляд такий самий, як і цей юнак?

— Так, — сказав Майрон, намагаючись приховати смуток, — я готовий.

— Ідіть за мною.

Собачий Нашийник підіймався на пагорб до алеї між двома ставками. Чоловік не знав, чи повинен встигати за ним та йти поряд, чи може триматися трохи позаду хлопця. Майрон припускав, що йому десь від вісімнадцяти до двадцяти років, тож він іще доволі молодий і можна називати його хлопцем. Собачий Нашийник квапливо йшов уперед, отож Майрон вирішив іти трохи позаду.

Він ще досі не заговорив про гроші. Це дещо бентежило Майрона. Він оглядав місцевість. Вони й далі сходили на пагорб у бік густіших кущів. Там було менше людей. Майрон знову глянув на Собачий Нашийник. Минаючи чоловіка в камуфляжних штанах, Майрон побачив, як хлопець легко, майже непомітно йому кивнув.

Ой-ой!

Майрон захотів якось сповістити Уїна.

— Це хто? — запитав Майрон.

— Га?

— Той хлопець, якому ти щойно кивнув. Хлопець у камуфляжних штанах.

— Не розумію, про що ви, — відповів хлопчина, а потім додав: — Ви американець.

— Так.

Хлопець зайшов за кущ. Тепер їх ніхто не бачив. На землі Майрон помітив використаний презерватив.

— То що ви полюбляєте? — запитав Собачий Нашийник.

— Розмови.

— Що?

Майрон був чималеньким чоловіком, шість футів чотири дюйми[5] на зріст, колишня зірка баскетболу в університеті. Коли він іще був гравцем, то важив 215 фунтів[6]. Відтоді він ще зо десять фунтів набрав. Він став так, щоб Собачий Нашийник не зміг утекти. Майрон не знав, чи застосує силу, щоб зупинити його, але й полегшити йому завдання він також не хотів.

— Ти був там учора, — сказав Майрон.

— Га?

— Коли трапився той… той випадок. Ти бачив це.

— Хто ви… Чекайте, ви коп?

— Ні.

— Тоді чого б це американець…? — Хлопчина стишив голос і широко розплющив очі. — Знаєте, я нічого не бачив.

Майрон подумав, чи Уїн тоді щось говорив, чи Собачий Нашийник міг дійти висновку, що один американець убив трьох людей, а інший шукає свідка.

— Мені байдуже, — сказав Майрон. — Я шукаю хлопця, який там був. Він утік.

Собачий Нашийник глянув на нього скептично.

— Слухай, я тут не для того, щоб зашкодити тобі чи комусь іншому.

Майрон намагався показати Собачому Нашийнику, що йому можна довіряти, але на відміну від старомодної вуличної повії, цей хлопець ніколи таких людей не знав. У його світі люди були або кривдниками, або жертвами.

— Скидайте штани, — сказав Собачий Нашийник.

— Що?

— Ми ж тут для цього, чи не так?

— Ні, послухай, я заплачу. Я дам багато грошей.

Це змусило його зупинитися.

— За що?

— Ти знаєш хлопця, який втік?

— Якщо й так?

— Я дам п’ятсот фунтів, якщо ти приведеш мене до нього.

Його погляд забігав знов.

— П’ятсот?

— Так.

— У вас є стільки з собою?

Ой-ой. Але обізвався грибом — лізь у…

— Так, є.

— Тоді, можливо, є і більше.

Як за командою з-за куща з’явилися двоє чоловіків. Одним з них був хлопець у камуфляжних штанах, якого Майрон помітив раніше. Інший, здоровенний бандюга з чолом кроманьйонця та ручищами, мов свинячі окісти, був так щільно обтягнутий чорною футболкою, як кровоточива рана — пов’язкою.

Гевал жував тютюн, як корова ремигав, і хрускотів суглобами, — поводився, як і належало справжньому бандюзі в такій ситуації.

— Ти віддаси нам усі гроші, — сказав чоловік у камуфляжних штанях. — Або Декс тебе відгамселить, і тоді ми їх просто заберемо.

— Ти що, справді хрустиш суглобами? — глянув на Декса Майрон.

— Що?

— Тобто ти такий серйозний, я зрозумів. Але хрустіти суглобами? Це вже занадто.

Це спантеличило Декса. Він насупився. Майрон знав цей тип людей. Забіяка в барах, який міряється силою лише з меншими за нього і ніколи не б’ється з кимось управним.

Декс наблизився до Майрона.

— А ти типу розумака?

— А скільки є типів?

— О так, так, так! — сказав Декс, потираючи руки. — Це точно мені дуже-дуже сподобається!

— Тільки не вбивай його, Дексе.

Декс посміхнувся, вишкіривши свої маленькі гострі зуби, як океанський хижак, що кружляє навколо рибки гупі. Нічого було чекати. Майрон з’єднав докупи пальці у формі списа, склав долоню пригорщею і різко вдарив Декса прямо по горлянці. Удар був стрімкий, наче стріла.

Декс обіруч ухопився за шию, залишившись повністю незахищеним. У Майрона не було настрою завдавати йому серйозної шкоди.

Він швидко зробив підніжку, збивши його на землю. Майрон обернувся до чоловіка у камуфляжних штанах, але той вирішив не чекати. Можливо, побачив, як легко повалилася додолу гора м’язів, або знав, що вчора сталося з двома іншими членами «камуфляжного братства» з вини Уїна. Він побіг геть.

Так само вчинив і Собачий Нашийник.

Хай йому чорт!

Майрон бігав прудко, але, коли розвернувся, відчув, як колінний суглоб скувало через стару травму. Напевно, він задовго сидів у літаку та машині. Слід було краще розім’ятися під час прогулянки.

Тим часом хлопець помчав швидко, мов заєць. Майрон підозрював, що йому доводилося багато бігати. Він міг би і поспівчувати, але нізащо не можна втрачати цю зачіпку.

Він не міг дозволити Собачому Нашийнику відірватися від нього.

Якби Собачий Нашийник відбіг далеко, натрапив на людей та ознаки цивілізації, він був би в безпеці від усього, що Майрон хотів з ним… гм… зробити. Він також міг покликати на допомогу. В таких районах правопорядок охоронявся по-особливому.

І знову ж таки чи хотів би злодій, який намагався напасти на чоловіка у парку, привертати до себе увагу?

Це не мало значення. Майрон теж вибіг на стежку, але хлопець уже був добряче попереду і, здається, все більше відривався. Якщо Майрон його проґавить, це буде ще одна втрачена можливість. Зв’язок з тим, що вчора бачив Уїн — з Патріком та Рісом, — був, м’яко кажучи, примарним. Якщо хлопець утече, це може бути кінець.

Собачий Нашийник повернув біля вуличного ліхтаря і зник з очей. Прокляття! Жодних шансів, подумав Майрон. Жодних шансів його спіймати.

А тоді Собачий Нашийник гепнувся.

Його ноги підлетіли догори, а тіло розтягнулося на землі. Хтось зробив найпростіше в світі.

Хтось виставив ногу, через яку він перечепився.

Уїн.

Собачий Нашийник розтягнувся на животі. Майрон повернув до них. Уїн зміряв його швидким поглядом, перше ніж заховатися в тінь. Майрон підбіг, присів і притиснув хлопця до землі. Він перевернув його на спину. Собачий Нашийник затулив обличчя руками, чекаючи на удар.

— Будь ласка… — пролунав жалібний голос хлопця.

— Я не битиму тебе, — сказав Майрон. — Просто заспокойся. Все буде гаразд.

За кілька секунд хлопчина опустив руки. В його очах були сльози.

— Обіцяю, — сказав Майрон. — Я не скривджу тебе, добре?

Юнак кивнув крізь сльози, але було помітно, що він не повірив жодному слову. Майрон ризикнув відпустити його і допоміг сісти.

— Почнімо спочатку, — сказав Майрон. — Ти знаєш хлопця, який втік учора, того, через кого була бійка?

— Той інший американець, — сказав Собачий Нашийник, — він ваш друг?

— Яке це має значення?

— Він убив усіх трьох так легко, ніби вийшов прогулятися. Просто безтурботно порізав їх.

— Ти знав тих хлопців? — спитав Майрон. Він вирішив зайти з іншого боку.

— Авжеж. Теренс, Метт і Пітер. Вони частенько лупцювали мене, всі троє. Якщо я мав у кишені фунт, вони хотіли, щоб я віддав їм два, — відповів Собачий Нашийник, глянувши на Майрона. — Якщо ви якось до цього причетні, я потисну вам руку.

— Не причетний.

— Ви просто шукаєте хлопця, якого вони ображали?

— Так?

— Навіщо?

— Це довга історія. Його треба врятувати.

Собачий Нашийник насумрився.

— Ти його знаєш чи ні?

— Так, — відповів Собачий Нашийник. — Звісно, знаю.

— Ти можеш повести мене до нього?

У його очах знову з’явилася обережність.

— Ви все ще маєте п’ятсот фунтів?

— Маю.

— Дайте мені їх зараз.

— Як я можу знати, що ти знову не втечеш?

— Бо я бачив, що зробив ваш друг. Ви вб’єте мене, якщо я втечу.

Майрон хотів сказати йому, що це не так, але, мабуть, не зашкодить, якщо він буде наляканий. Собачий Нашийник простягнув руку. Майрон дав йому п’ятсот фунтів. Хлопець запхав гроші в черевик.

— Ви нікому не скажете, що дали мені їх?

— Ні.

— Тоді ходімо. Я відведу вас до нього.

Коли вони застрибнули в потяг на станції Ґоспел-Оук, Майрон намагався розговорити хлопця. Всю першу частину подорожі той просидів, запхнувши у вуха навушники та ввімкнувши музику так гучно, що й Майрону було добре чути текст якоїсь жінконенависницької пісні, яку він слухав.

Майрон подумав, чи телефон досі приймає сигнал від Уїна. Коли вони пересіли в інший потяг на станції Гайбері-енд-Айлінґтон, хлопець вимкнув музику й запитав:

— Як вас звати?

— Майрон. А тебе?

— Майрон…?

— Майрон Болітар.

— А ви непогано б’єтеся. Жбурнули Декса, як вологу серветку.

— Дякую, — відповів Майрон, не знаючи, що на це сказати.

— А ви з якої саме частини Америки? — пролунало цікаве запитання.

— Нью-Джерсі.

— Ви здоровенний мужик. Грали в регбі?

— Ні. Я… я грав у баскетбол у школі. А ти?

— Школа… Аякже, — сказав хлопець саркастично. — А де ви навчалися?

— Дюкський університет, — відповів Майрон. — Як тебе звати?

— Не переймайтеся.

— Як так сталося, що ти працюєш на вулиці? — запитав Майрон.

Юнак спробував посуворішати, але, як це частенько трапляється з хлопчаками, вигляд мав радше похмурий, аніж загрозливий.

— Яке вам діло?

— Я не хотів тебе образити абощо. Я лише чув, що нині… е-е… бізнес переважно ведеться онлайн. Через мобільні додатки на кшталт «Ґрайндра» чи «Скрафа».

— Це покарання, — відповів хлопець, опустивши голову.

— Що за покарання?

— Вулиці.

— За що?

Потяг зупинився.

— Ми тут виходимо, — сказав хлопчина, підводячись. — Ходімо.

На вулиці біля станції було людно і гамірно. Вони попрямували вздовж Брікстон-роуд повз магазин «Сейнсберіз» і пірнули до приміщення з вивіскою «Країна Пригод».

Какофонія звуків, не надто приємних, хіба що трохи ностальгічних, завдала миттєвого удару по відчуттях: гуркіт збитих кеглів, цифровий дзенькіт нарахованих очок на ігрових автоматах, різке дзижчання невлучних пострілів, механічне гупання вільних кидків. Чулися штучні звукові ефекти від збитих віртуальних літаків та монстрів, що гинули від удалих збройних атак. Навколо сяяли неонові лампи та люмінесцентні кольори «Дей-Ґло». Тут були гральні автомати «Скібол» і «Пекмен», аерохокей, симулятори «стрілялок» та перегонів і крани, які намагалися вихопити дешевих набивних іграшкових тварин зі скляної клітки. Тут був автодром, настільний теніс, більярдні столи й караоке-бар.

У залі було безліч хлопців-підлітків.

Майрон зміряв поглядом кімнату. Біля дверей двоє охоронців. Хіба люди можуть мати такий знудьгований вигляд без якогось нейрохірургічного втручання? Він не надав їм особливої ваги. Але майже одразу Майрон таки помітив кількох чоловіків, які тинялися навколо, намагаючись удавати завсідників, чи то пак, змішатися з натовпом.

Вони були вдягнуті в камуфляжні штани.

Хлопець у собачому нашийнику продерся крізь юрму до атракціону під назвою «Лазерний лабіринт», схожого на сцену з фільму «Місія нездійсненна», де хтось намагався пройти, не зачепивши промені й вимкнувши сигналізацію. За лабіринтом були двері запасного виходу. Юнак підступив до них і глянув на камеру спостереження. Майрон ішов слідом. Хлопець жестом показав йому глянути в камеру. Майрон так і вчинив, широко всміхаючись і махаючи рукою.

— Який я маю вигляд? — запитав він у хлопця. — На голові безлад, еге ж?

Хлопчина відвернувся.

Двері відчинилися. Коли вони зайшли, двері зачинилися за ними. Перед ними з’явилися двоє чоловіків у камуфляжних штанах.

— Був якийсь великий розпродаж? — сказав Майрон, показуючи на штани.

Нікому це не здалося кумедним.

— Маєте при собі зброю?

— Лише моя чарівна усмішка.

Майрон продемонстрував її. Вона не справила враження на жодного з чоловіків.

— Викладіть усе з кишень. Гаманець, ключі, телефон.

Майрон зробив, як вони сказали. У них навіть був піднос, як ті, куди складають ключі та решту, проходячи повз охорону в аеропорту. Один із чоловіків витягнув металодетектор та провів уздовж тіла Майрона. Це не дуже добре. Він занадто завзято почав обшукувати його.

— О Боже, як приємно, — сказав Майрон. — Трохи лівіше.

Це змусило чоловіка зупинитися.

— Гаразд, другі двері праворуч.

— Я можу забрати свої речі?

— Коли вийдете.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Той утупився в підлогу.

— Чому в мене відчуття, що за тими дверима я знайду не те, що шукаю?

Ці двері також були замкнені, а над ними ще одна камера спостереження. Хлопчина глянув на неї і показав Майрону зробити те саме. Майрон теж глипнув, але вже без чарівної усмішки. Нехай дивляться.

Почулося клацання. Броньовані сталеві двері розчинилися навстіж. Хлопець першим зайшов усередину. Майрон рушив за ним.

Перше слово, яке спало на думку, — хай-тек. Чи то два слова? «Країна Пригод» була дірою з ігровими автоматами, які пам’ятали кращі часи. Але ця кімната була елегантна й сучасна. Там було, мабуть, із десяток або й більше висококласних моніторів та екранів на стінах, робочих столах, усюди. Майрон побачив чотирьох чоловіків. На жодному з них не було камуфляжних штанів.

Посередині кімнати стояв кремезний бритоголовий індієць. Він був у навушниках і тримав у руках пульт від ігрової приставки. Вони всі грали у військову «стрілялку». Здоровань видавався розслабленим, якщо не легковажним, тоді як інші несамовито тиснули на пульти.

— Тсс, зачекайте секундочку, гаразд? Ті кляті італійці думають, що вони нас побили.

Кремезний індієць повернувся до них спиною. Всі погляди зосередилися на центральному моніторі, який висів на дальній стіні. Майрон припустив, що то був рейтинг переможців якоїсь гри. На першому місці був «РОМАПРОТИЛАЦІО». На другому — «ГЛАДКИЙҐАНДІ47». Третє місце посів «ЖЕРЕБЕЦЬ12». Ого, помрій, ігровий фанатику. В інших командах були гравці «ЗАЙВИЙШАНС», «ГІГАНТ-ВЕЙДЕР» (напевно, друг «ЖЕРЕБЦЯ12») та «МАТУСИН-СИНОЧОК» (яка чесність, нарешті свідомий геймер).

Кремезний індієць повільно підняв руку, як диригент перед початком концерту. Він глянув на худорлявого темношкірого чоловіка, який сидів за клавіатурою.

— Зараз! — сказав кремезний індієць, опускаючи руку.

Худий темношкірий чоловік натиснув клавішу.

Якусь мить наче нічого не сталось. А тоді рейтинг змінився, і на першому місці опинилось ім’я «ГЛАДКИЙҐАНДІ47».

Чоловіки у кімнаті схвально загукали та дали один одному «п’ять». Це перейшло в плескання по спині та обійми. Майрон і Собачий Нашийник стояли собі там, аж поки святкування стихло. Інші три чоловіки повернулися до своїх комп’ютерних терміналів. Майрон бачив відблиск екранів у їхніх окулярах. Великий монітор у центрі, на якому висвічувався рейтинг, вимкнувся. Після цього кремезний індієць повернувся до Майрона.

— Ласкаво прошу.

Майрон зиркнув на Собачий Нашийник. Хлопець стояв заціпенілий.

Назвати того індійця кремезним було політкоректно. Він був огрядним з обвислими складками шкіри й таким пузом, ніби проковтнув кулю для боулінгу. Його футболка не обтягувала талію і звисала майже як спідниця. Жир із шиї плавно переходив у чисто виголену голову, надаючи їй трапецеїдальної форми. У нього були невеликі вуса, окуляри в дротяній оправі та усміх, який здавався оманливо лагідним.

— Ласкаво прошу, Майроне Болітар, у наші скромні офіси.

— Радий тут бути, Гладкий Ґанді, — сказав Майрон.

Це його втішило.

— А, так, так. Ви бачили рейтинг?

— Бачив.

Він розвів руки, його трицепси гойдалися й без вітру. — Хіба прізвисько мені не личить?

— Як шкарпетка ідеального розміру, — сказав Майрон, хоч уявлення не мав, що то означало.

Гладкий Ґанді перевів погляд на Собачий Нашийник. Хлопчина так знітився, що Майрону закортіло затулити його собою.

— Ви не запитаєте, звідки я знаю ваше ім’я? — поцікавився Гладкий Ґанді.

— Хлопець запитав це в поїзді, — відповів Майрон. — Так само він розпитував, звідки я і де я вчився. Припускаю, ви підслуховували.

— Ми справді підслуховували.

Гладкий Ґанді знову блаженно вишкірився, але тепер — якщо це не плід його уяви — Майрон помітив, що усмішка дещо зів’яла.

— Думаєте, тільки ви можете використовувати телефон як пристрій для підслуховування?

Майрон не відповів.

Гладкий Ґанді клацнув пальцями. На великому екрані з’явилася мапа. На ній всюди блимали сині цятки.

— Усі мої працівники носять такі телефони. Ми їх можемо використовувати для підслуховування, визначення розташування, виклику. Ми можемо весь час стежити за всіма нашими працівниками, — сказав він, показуючи на сині точки на екрані. — Коли в одному з наших мобільних додатків підбирається пара — скажімо, один з наших клієнтів хоче хирлявого білого хлопця у собачому нашийнику з шипами…

Хлопець аж затрусився.

— …ми знаємо, де такий працівник, і можемо організувати зустріч у будь-який час. Ми можемо навіть підслуховувати, якщо забажаємо. Ми можемо дізнатися, чи існує якась небезпека. Або… — сказав він з хижою посмішкою, — ми бачимо, якщо нас дурять.

Хлопчина потягнувся до черевика, вийняв п’ятсот фунтів і простягнув Гладкому Ґанді. Той їх не взяв. Юнак поклав гроші на стіл, а тоді ковзнув за спину Майрона. Майрон не заперечував.

Гладкий Ґанді повернувся до мапи. Він знову розвів руки. Інші чоловіки в приміщенні щось друкували, не підводячи голови.

— Це наш мозковий центр.

«Мозковий центр», — подумав Майрон. Цьому чоловікові бракує лише гладити лисого кота. Він говорив як лиходій з фільмів про Бонда.

Потім глянув через плече на Майрона.

— Знаєте, чому я не боюся вам це все розповідати?

— Моє обличчя викликає довіру? Це мені стало в пригоді сьогодні.

— Ні, — відповів Гладкий Ґанді, обернувшись знову до Майрона. — Це тому що ви нічого не зможете вдіяти. Ви помітили охорону. Звісно, можуть навідатися відповідні органи, чи хто там на іншому кінці вашого смартфона. До речі, один з моїх хлопців зараз роз’їжджає навколо з вашим смартфоном. Щоб стало ще веселіше, так?

— Просто обрегочешся.

— Але ось у чому справа, Майроне. Я можу називати вас Майрон?

— Звісно. Мені називати вас Гладкий?

— Ха-ха. А ви мені подобаєтеся, Майроне Болітар.

— Чудово.

— Майроне, ви, мабуть, помітили, що в нас тут немає жорстких дисків. Усе — вся інформація про наших клієнтів, працівників, оборудки — зберігається у «хмарі». Тож, якщо хтось прийде, ми натискаємо кнопку, і гоп! — клацнув пальцями Гладкий Ґанді, — нічого шукати.

— Мудро.

— Я вам це розповідаю не для того, щоб похвалитися.

— Невже?

— Я хочу, щоб ви розуміли, з ким маєте справу, перед тим, як ми візьмемося до діла. Так само це моя відповідальність знати, з ким маю справу я.

Він знову клацнув пальцями.

Коли екран засвітився, Майрон ледь не застогнав уголос.

— Коли ми почули ваше ім’я, нам не знадобилося багато часу дізнатися більше.

Гладкий Ґанді показав на екран. Хтось зупинив відео на назві.

КОЛІЗІЯ: ІСТОРІЯ МАЙРОНА БОЛІТАРА

— Ми переглянули ваш документальний фільм. Дуже зворушливо.

Якщо ви є спортивним фанатом певного віку, то ви знали «легенду» про Майрона Болітара, колишнього гравця драфт-піка першого раунду команди «Бостон Селтікс». Якщо ж ні, або ви молодші, або іноземці, як і ці хлопці, ви все ще знали більше, ніж мусите, завдяки тому, що нещодавній спортивний документальний фільм на каналі «І-Ес-Пі-Ен» під назвою «Колізія» розлетівся повсюди.

Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями, і відео ввімкнулося.

— Так, — сказав Майрон. — Я вже це бачив.

— Та облиште. Не будьте таким скромним.

Фільм розпочинався досить оптимістично: дзвінка музика, яскраве сонце, вигуки натовпу. Якось вони дістали відео з грою Аматорської Спортивної Ліги за участю Майрона, коли той ще вчився у шостому класі. А далі… Майрон Болітар був зіркою баскетболу в старших класах у Лівінґстоні, Нью-Джерсі. Під час навчання в Дюкському університеті його слава зросла. Він здобув титул Усеамериканського Спортсмена, був двічі чемпіоном національної Асоціації Студентського Спорту та навіть Гравцем Року в коледжі.

Весела музика стала гучнішою.

Коли «Бостон Селтікс» обрали його в першому раунді драфту НБА, здавалося, мрії Майрона справдилися.

А тоді, як заявив приречений голос за кадром, «і трапилася трагедія…»

Лунка музика раптово обірвалася. Натяк на щось лиховісніше.

«Трагедія трапилась» у третій чверті найпершої Майронової гри до початку сезону, вперше і востаннє, коли він одягнув зелену форму «Селтікс» із номером 34. «Селтікс» грали з «Вашинґтон Буллетс». До того моменту галас навколо дебюту Майрона себе виправдовував. Він заробив вісімнадцять очок. Він розігрівся, запрацював на повну силу, перебуваючи в полоні солодкого блаженства від тяжкої праці, — блаженства, що його він відчував лише на баскетбольному майданчику, а тоді…

Напевно, режисери «Колізії» показали повтор «жахливого» моменту понад двадцять разів з усіх кутів. Вони показали його з нормальною швидкістю. Вони показали сповільнену версію. Вони показали його з позиції Майрона, згори, з першого ряду. Байдуже. Результат завжди був однаковим.

Новачок Майрон Болітар саме відвернувся, коли Великий Берт Вессон, важкий форвард-професіонал, завдав йому несподіваного удару. Коліно Майрона вигнулося так, як не задумувалося ні Богом, ні анатомією. Навіть на відстані можна було почути нудотний звук, схожий на вологий тріск.

Бувай, кар’єро.

— Це видовище, — сказав Гладкий Ґанді, удавано надувшись, — нас засмутило. Він озирнувся. — Чи не так, хлопці?

Усі, навіть Собачий Нашийник, хутенько скопіювали його надутий вигляд. Тоді всі витріщилися на Майрона.

— Так, я це вже пережив.

— Справді?

— Не все збувається, на що хтось сподівається, — відповів Майрон.

— Мені подобається цей вислів. Американський? — спитав Гладкий Ґанді з посмішкою.

— Єврейський.

— А на гінді ми кажемо: «краще знати, ніж балакати». Бачите? Спершу ми дізналися ваше ім’я. Тоді подивилися фільм, зламали вашу електронну пошту…

— Ви… що?

— Там не було нічого цікавого, але ми не закінчили. Ми перевірили записи у вашому телефоні. Менше, ніж двадцять чотири години тому, доки ви були у Нью-Йорку, на ваш мобільний телефон надійшов виклик з невизначеного номера. Дзвінок був з Лондона, — він простягнув руки долонями догори. — І ось ви тут. З нами.

— Ґрунтовно, — сказав Майрон.

— Ми старалися.

— То ви знаєте, чому я тут.

— Знаємо.

— І?

— Припускаю, ви працюєте на сім’ю хлопця.

— Це важливо?

— Не дуже. Інколи ми й рятуємо, звичайно. Правду кажучи, все пов’язано з доходом. Я навчився цього в Ешана, який має свою релігію — радше культ — за межами Варанасі в Індії. Він був чудовою людиною. Він розповідав про мир, гармонію і доброчинність. Він був таким харизматичним. Підлітки зліталися до нього звідусіль і віддавали його храму всі свої земні надбання. Вони жили в наметах на пустищі, яке добре охоронялося. Інколи батьки хотіли забрати своїх дітей. Великий Ешан міг піти назустріч. Він не просив багато — ніколи не був дуже жадібним, як він казав, — але якщо він міг отримати від батьків більше, ніж заробляють його діти працею чи жебракуванням, він брав гроші. Я такий самий. Якщо один з моїх працівників найбільше заробляє сексом, то це його робота. Якщо ж працівник управний у грабунку, що намагався зробити з вами наш друг Ґарт, то ми його ставимо на ту ділянку.

Господи, любить же цей чоловік поговорити!

— Скільки?

— Сто тисяч фунтів готівкою за кожного хлопця.

Майрон не відповів.

— Ця сума не обговорюється.

— Я і не веду перемовин.

— Чудово. Скільки вам треба часу, щоб зібрати цю суму?

— Ви можете отримати її просто зараз, — сказав Майрон. — Де хлопці?

— Облиште. У вас же немає такої суми з собою.

— Я матиму її за годину.

— Треба було просити більше, — усміхнувся Гладкий Ґанді.

— Ніколи не будьте дуже жадібним. Як казав великий Ешан.

— Ви знаєте, що таке біткойн?

— Не дуже.

— Не має значення. Переказ буде у кібер-валюті.

— Що це таке, я теж не знаю.

— Шукайте готівку. Вам скажуть, що робити.

— Коли?

— Завтра, — сказав Гладкий Ґанді. — Я зателефоную вам і все організую.

— Що швидше, то краще.

— Авжеж, розумію. Але ви також повинні збагнути, Майроне. Якщо ви спробуєте обійти якось нашу домовленість, я вб’ю хлопців, і їх ніколи не знайдуть. Я вб’ю їх повільно та болісно, після них не залишиться й попільця. Я зрозуміло пояснив?

Попільця?

— Зрозуміло, — сказав Майрон.

— Тоді можете йти.

— Ще одне.

Гладкий Ґанді чекав.

— Звідки мені знати, що це не обман?

— Ви сумніваєтеся в моєму слові?

— Я просто запитую, — докинув Майрон, стенувши плечима.

— Можливо, це й обман, — відказав Гладкий Ґанді. — Можливо, вам і не варто повертатися сюди завтра.

— Я тут не міряюся силою. Ви, — вказав Майрон на нього, — достатньо розумний, аби це збагнути.

Гладкий Ґанді погладив підборіддя і кивнув.

Майрон знав, що психопати майже завжди ласі до лестощів.

— Я просто думаю, — вів далі Майрон, — за такі гроші непогано було б мати якісь гарантії. Звідки я знаю, що хлопці точно у вас?

Гладкий Ґанді знову підніс руку і клацнув пальцями.

Фільм зник з екрана.

На мить він був чорним. Майрон подумав, що вони, мабуть, вимкнули телебачення. Але ні, це було не так. Гладкий Ґанді підійшов до клавіатури і повільно почав тиснути на кнопку яскравості. Екран знову став світлішим. Майрон побачив кімнату з бетонними стінами.

І там, у центрі кімнати, був Патрік.

Під очима синці, набряклі закривавлені губи.

— Його тримають поза місцем роботи, — сказав Гладкий Ґанді.

— Що ви з ним зробили? — Майрон намагався говорити рівно.

Гладкий Ґанді знову клацнув пальцями. Екран потемнів.

Майрон дивився у темряву.

— Як щодо іншого хлопця?

— Думаю, досить. Вам час іти.

— Ми домовилися, — зустрівся з ним поглядом Майрон.

— Домовилися.

— Я не хочу, щоб ви торкалися будь-кого з хлопців. Дайте мені слово.

— Не дам, — сказав Гладкий Ґанді, — Я зв’яжуся з вами завтра. Тепер, будь ласка, забирайтеся з мого офісу.

Коли вони востаннє були в Лондоні, Уїн зняв їхній улюблений номер-люкс «Девіс» у готелі «Кларідж» на Брук-стрит. Поїздка закінчилася погано для всіх. Щоб цього разу змінити хоч щось, Уїн обрав більш фешенебельний готель «Ковент-Ґарден» на Монмут-стрит біля Севен-Дайлс.

Зайшовши до своєї кімнати, Майрон скористався разовим мобільним телефоном, що йому дав Уїн, щоб зателефонувати Терезі.

— У тебе все гаразд? — запитала вона.

— Все добре.

— Мені це не подобається.

— Я знаю.

— У нашому минулому було чимало таких моментів.

— Погоджуюся.

— Ми хотіли забути це все.

— Хотіли. Хочемо.

— З мене не найкраща «дожидально-дбайлива» дружина.

— Чудова алітерація. Три «н», а тоді всі «д» підряд.

— Роки роботи найкращою ведучою новин, — сказала Тереза. — Не те що я полюбляю вихвалятися.

— Алітерація — лиш одна з твоїх численних навичок.

— А тобі несила стриматися, так?

— Але ж ти кохаєш мене за всі мої вади.

— Що ще ти можеш розповісти? Введи мене в курс справи. І, будь ласка, жодних двозначних жартів про моє вступне слово «введи».

— Вступне слово?

— Я кохаю тебе, ти знаєш.

— Я теж тебе кохаю, — сказав Майрон.

І тоді він розповів їй усе.

— Він любить, коли його називають Гладким Ґанді?

— Обожнює.

— Таке враження, що ви з Уїном живете в старому фільмі Гамфрі Боґарта.

— Я ще надто молодий, аби про мене таке казати.

— Якби ж то. То ти віддаси викуп?

— Так.

Вони замовкли.

— Я тут думав, — почав Майрон.

— Ага.

— Я маю на увазі, про сім’ї. Переважно про батьків.

— Тобто батьків Патріка й Ріса?

— Так.

Знову мовчанка.

— І, — припустила вона, — хочеш почути мою експертну думку щодо цього?

Багато років тому Тереза втратила дитину. Це її ледь не вбило.

— Не варто було порушувати цю тему.

— Неправильна відповідь. Гірше боятися про це говорити.

— Хочу створити з тобою сім’ю.

— Я теж цього хочу.

— То як ми це зробимо? — запитав Майрон. — Коли ти так сильно любиш. Як жити зі страхом, що тих, кого ти любиш, можуть образити чи вбити в будь-який момент?

— Я могла б сказати тобі, що таке життя, — сказала Тереза.

— Могла б.

— Чи могла б поцікавитися, який у тебе вибір?

— Відчуваю, що зараз буде «але».

— Так. Але гадаю, існує інша відповідь. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.

— І яка ж?

— Ми закриваємося.

Майрон чекав на продовження. Нічого.

— Це все?

— А ти чекав чогось глибшого?

— Можливо.

— Ми закриваємося, — промовила вона, — інакше ніколи не зможемо вилізти з ліжка.

— Я кохаю тебе, — повторив він знову.

— Я також тебе кохаю. Якщо я тебе втрачу, то відчуватиму нестерпний біль. Ти зрозумів?

— Так.

— Якщо хочеш кохати, ти повинен бути готовий до болю. Немає одного без іншого. Якби я тебе не кохала, то й не хвилювалася б, що можу тебе втратити. Де сміх, там і сльози.

— Логічно, — сказав Майрон, а тоді додав: — Знаєш що?

— Кажи.

— Ти цього достойна.

— У цьому й суть.

Майрон почув, як у дверях провертається ключ. До кімнати зайшов Уїн. Майрон попрощався й вимкнув телефон.

— Як вона? — запитав Уїн.

— Стурбована.

— Ходімо в паб. Я помираю з голоду.

Вони пішли в бік Севен-Дайлс. У Кембриджському театрі показували мюзикл «Матильда».

— Завжди хотів його подивитися, — сказав Майрон.

— Перепрошую?

— «Матильду».

— Гадаю, зараз неслушний момент для цього.

— Та я жартую.

— Знаю. Гумор — це твій захисний механізм. Це надзвичайно зваблива особистісна риса, — сказав Уїн, перетинаючи вулицю. — А це шоу — бе-е…

— Зажди-но, ти дивився?

Уїн і далі крокував.

— Ти дивився мюзикл без мене?

— Ось ми й прийшли.

— Ти ненавидиш мюзикли. Мені ледь не силоміць довелося тягнути тебе на «Богему».

Уїн не відповів. Севен-Дайлс, як і вказує назва, — це сім доріг, що сходяться в одній точці у формі годинника, утворюючи сім кутів навкруг кола. У центрі стоїть колона заввишки з три поверхи із сонячним годинником. На одному розі розташовувався Кембриджський театр. На іншому втиснувся невеличкий паб під назвою «Корона». Саме туди зайшов Уїн.

Паб «Корона» був старомодним, з полірованою барною стійкою, панелями з темного дерева та мішенню для гри в «дротики», хоча відстань для кидання була лише три фути. Заклад був затишний, тісний і переповнений клієнтами, які стояли. Уїн спіймав погляд бармена. Той кивнув, люди розступилися, місце звільнилось, і раптом з’явилися два вільні барні стільці. Дві пінти пива «Фуллерс Лондон Прайд» чекали на них на підставках під пиво.

Уїн сів на один стілець, Майрон на інший. Уїн підняв кухоль.

— Будьмо, друже.

І вони цокнулися кухлями. За дві хвилини бармен поклав перед ними дві порції риби зі смаженою картоплею. Від аромату страви шлунок Майрона радісно забурчав.

— Я думав, тут не подають їжу, — зазначив Майрон.

— Не подають.

— Ти чудова людина, Уїне.

— Еге ж, я такий.

Вони насолоджувались обідом та напоями. Все, що Уїн хотів сказати, зачекає. Доївши рибу з картоплею, вони замовили собі ще по порції. По телевізору саме показували матч регбі. Майрон небагато знав про регбі, проте дивився на екран.

— Отже, наш друг Гладкий Ґанді, — почав Уїн, — бачив твій фільм на «І-Ес-Пі-Ен».

— Так, — відповів Майрон, повернувшись до нього. — А ти бачив?

— Авжеж.

Безглузде запитання.

— А втім, мені цікава твоя реакція, — сказав Уїн.

Майрон ухопив свій кухоль.

— Як на мене, все показано досить точно.

— Ти давав їм інтерв’ю?

— Так.

— Ти ніколи раніше цього не робив. Не говорив про травму.

— Це правда.

— Ти навіть не переглядав повтори того, що трапилося.

— І це правда.

Переглядати таке було просто нестерпно. Це ж нормально, хіба ні? Твоя мрія, мета всього твого життя, все, чого тобі колись хотілося, — там, на відстані простягнутої руки у двадцять два роки, аж раптом — хрясь! — і все! Відбій! Па-па! Кінець! Nada mas[7]!

— Я думав, який сенс, — відповів Майрон.

— А тепер?

— Вони все торочать про те, що ця травма стала моєю «міткою».

— У якусь мить — так.

— Отож-бо. У якусь мить. Але більше ні. Тепер я вже можу дивитись, як Берт Вессон врізається в мене, і я відчуваю щось більше, ніж просто звук від удару. Дурнуватий диктор, який читає текст. Постійно повторює, що травма, — сказав Майрон, зробивши пальцями знак лапок, — «зруйнувала моє життя». Але тепер я знаю, що це було лише роздоріжжя. Усі ті хлопці, з якими я починав, усі суперзірки, яким удалося зробити успішну кар’єру в НБА, — усі вони зараз на пенсії. Для них теж світло згасло.

— Проте до того часу, — сказав Уїн, — вони отримали ще й купу ціпочок.

— Ну так, хіба що це.

— І для них світло не згасло, а лише потьмянішало.

— Поступово, — уточнив Майрон.

— Так.

— Можливо, це все ускладнило.

— Яким чином?

— Пов’язку можна зірвати різко або повільно.

— Справедливо, — відказав Уїн, сьорбнувши пива.

— Я міг би додати якесь кліше про те, що я втрапив у глухий кут. Однак раптовість того, що сталося, підштовхнула мене до дії. Вона змусила мене вступити на юридичний факультет, стати спортивним агентом.

— Вона не «змусила» тебе, — заперечив Уїн.

— Хіба ні?

— Ти завжди був конкурентним — ба ні, занадто амбітним — сучим сином.

— Будьмо, друже, — сказав Майрон, з усмішкою піднявши кухоль.

Уїн знову цокнувся своїм кухлем, прокашлявся і сказав:

— Der mentsh trakht un got lakht.

— Овва! — вигукнув Майрон.

— Я вивчав ідиш, — сказав білявий синьоокий англосакс. — Коли я залицяюся до єврейських дівчат, це таки справляє враження.

Der mentsh trakht un got lakht. У перекладі: «Не все збувається, на що хтось сподівається».

Господи, як добре бути знову з Уїном.

Обоє на мить замовкли, думаючи про те саме.

— Може, травма не така вже й серйозна справа, — сказав Майрон, — бо я знаю, що в житті є безліч гірших речей.

— Патрік і Ріс, — кивнув Уїн.

— Що ти знаєш про кібер-валюту?

— Інколи викупи виплачуються нею, але тепер, з усіма законами проти відмивання грошей, це неймовірно складно. Мій експерт каже, що ти мусиш купити валюту, покласти її у щось на кшалт «онлайн-гаманця», а тоді перевести її. Це частина темної мережі.

— Ти розумієш, що це означає?

— Я казав, я спеціаліст майже у всьому.

Майрон чекав.

— Але ні, не маю й зеленого поняття.

— Мабуть, ми старіємо.

Телефон Уїна загудів. Він перевірив його.

— Дістав інформацію про нашого друга Гладкого Ґанді від одного товариша-полісмена.

— І?

— Його справжнє ім’я Кріс Алан Вікс.

— Справді?

— Двадцять дев’ять років. Компетентні органи знають про нього, але, як мені повідомляють, він переважно працює в темній мережі.

— Знову цей термін.

— Він потроху займається проституцією, сексуальним рабством, крадіжками, шантажем…

— Потроху?

— Мій термін, не їхній. І… о, не дивно. Він зламує комп’ютери. Його синдикат прокрутив кілька онлайн-афер із грошима.

— На зразок того, що принц Нігерії хоче віддати вам усі свої гроші?

— Боюся, трішки складніше. Гладкий Ґанді — я віддаю перевагу його прізвиську, якщо не заперечуєш.

— Не заперечую.

— Гладкий Ґанді тямить у комп’ютерах. Він вступив до Оксфорду і закінчив його. Як ми обидва знаємо, органи правопорядку не люблять називати злочинців «геніями» чи «видатними розумами», але, схоже, наш пухкенький друг близький до цього. Гм…

— Що?

— Гладкий Ґанді має репутацію — і це вже їхній вислів — «креативно жорстокого».

Уїн зупинився й усміхнувся.

— Він чимось схожий на тебе, — сказав Майрон.

— Очевидно, почуттям гумору.

— Він викрадає людей?

— Торгівля людьми — це рабство з метою сексуальної експлуатації. По суті, це викрадення, — Уїн підніс руку, доки Майрон його не перебив. — Але якщо ти маєш на увазі захоплення багатих діток з метою зробити з них сексуальних рабів, то ні, тут про таке не йдеться. До того ж Гладкому Ґанді було дев’ятнадцять, коли це трапилося. Судячи з усього, тоді він вчився в Оксфорді.

— То які ж теорії про те, як Патрік і Ріс опинилися в нього?

— Їх є кілька. — Уїн стенув плечима. — Справжній викрадач продав їх. За останні десять років хлопців могли передавати з рук у руки десятки разів. Можливо, він не перший хижак.

— Брр!

— Саме так, брр. Можливо, Патрік і Ріс утекли й жили на вулиці. Такий паразит, як Гладкий Ґанді, міг схопити їх і там. Запропонувати їм роботу. Запропонувати їм дозу і таким чином підсадити на наркотики, щоб їм довелося заробляти. Є десятки способів того, як це могло трапитися.

— І жодного хорошого, — сказав Майрон.

— Ні, мені жоден не спадає на думку. Але як ми дізналися, люди, особливо молодь, швидко оговтуються. А зараз зосередьмося на їхньому порятунку.

— Ти бачив Патріка на вулиці, — сказав Майрон, дивлячись на пиво.

— Так.

— Якщо він, скажімо, мав певну свободу…

— Тоді чому він не потелефонував додому? — договорив замість нього Уїн. — Ти знаєш відповідь. Стокгольмський синдром, страх, за ним могли стежити, або, можливо, він не пам’ятає свого старого життя. Йому було шість, коли його викрали.

Майрон кивнув.

— Чому ще?

— Мої люди пильнують залу ігрових автоматів.

— Навіщо?

Уїн не відповів.

— Один із них буде стежити за Гладким Ґанді, коли той вийде. Гроші будуть приблизно за десять хвилин. Ми в сусідніх кімнатах. Коли він зателефонує, ти підеш. Окрім того…

— Чекаємо.

Вони сиділи на задньому сидінні стретч-лімузина «Бентлі». Уїн поклав гроші в досить елегантну шкіряну валізу. Майрон прочитав напис на етикетці.

— Сумка «Свейн Адені Бріґґ» для передачі викупу?

— Не мав нічого дешевшого під рукою.

— Ти знаєш Фулгем-Палас-роуд? — запитав Майрон.

— Не дуже.

— Де мене треба висадити, щоб нас не засікли?

— Позаду готелю «Кларідж»

— Це поруч із тим банком?

— Ні, звідти до банку двадцять-двадцять п’ять хвилин їзди.

— Не розумію.

— Учора я підмінив твій телефон.

— Так, я знаю.

— Коли твій огрядний друг з ігрових автоматів тимчасово конфіскував згаданий телефон, він прикріпив до нього маячок.

— Справді?

— Так.

— То він слідкував за місцем мого розташування.

— Що ж, звісно, не твого. Один з моїх хлопців приніс телефон у «Кларідж». Він поселився в готелі під вигаданим іменем Майрон Болітар.

— Той хлопець із моїм іменем поселився в номері-люкс «Девіс»?

— Ні.

— Але моє ім’я звикло до розкоші.

— Усе сказав?

— Майже. Тож Гладкий Ґанді думає, що я у «Кларіджі»?

— Так. Ти зайдеш через боковий службовий вхід. Моя людина поверне тобі телефон. Він також закріпить на тобі два «жучки» для прослуховування.

— Два?

— Залежно від того, куди ти підеш, вони можуть знову тебе обшукати. Сподіваймося, вони не знайдуть обидва відразу.

Майрон розумів. Коли Уїн прикріплював маячки на автомобілі, він завжди клав один під бампер, де його можна було легко знайти, і ще один там, де знайти складніше.

— Скористаємося тією самою кодовою фразою.

— «Ближче до діла»?

— Так, дуже добре, що ти пам’ятаєш, — сказав Уїн, а тоді обернувся і зміряв поглядом Майрона з ніг до голови. — Скористайся ним, навіть якщо не вважатимеш, що це допоможе.

— Га?

— Ми весь вечір не спускали очей з ігрових автоматів, — сказав Уїн. — Твій нерозлучний друг Гладкий Ґанді нікуди не виходив. Не заходив ніхто схожий за описом на Патріка чи Ріса.

— Є якісь припущення?

— Він може тримати їх у приміщенні з ігровими автоматами. Ми помітили ознаки… — Уїн зупинився, підвів палець до губ, — …ознаки життя у підвалі.

— Ніби там унизу хтось є?

— Так, ніби там унизу більше за одну людину.

— Ви користувалися тепловізором?

— Так, але стіни підвалу грубезні. Проте…

— Що?

Уїн відмахнувся. Автомобіль зупинився.

— Моя людина прямо всередині ліворуч. Заходь, бери свій телефон, підключай пристрої прослуховування, лови таксі до Фулгем-Палас-роуд.

Майрон зробив, як просив Уїн. У пам’яті зринули короткі спогади про останнє перебування у готелі, смерть, руйнування та безлад після цього, але він відкинув їх на задній план. Майрон не впізнав чоловіка, який йому допомагав. Той мовчки робив свою справу. Спочатку він прикріпив жучок під сорочку на груди Майрона.

— Ой, холодно, — сказав Майрон.

Жодної реакції.

Чоловік поклав інший жучок у Майронів черевик. Майрон вийшов крізь парадні двері.

— Я можу вам допомогти, пане? — запитав швейцар в уніформі та циліндрі.

Занадто міцно стискаючи сумку з грошима, Майрон нишком озирнувся навколо, чи ніхто підозрілий за ним не стежить. На вулиці ще нікого не було — ніхто не спирався на стіну, вдавано читаючи газету, ніхто не спинився, щоб зав’язати шнурки абощо.

Єдине варте уваги — це сіра машина з тонованими вікнами нижче вулицею ліворуч.

— Таксі, будь ласка.

Швейцар свиснув у свисток, хоча чорний кеб стояв просто поряд з місцем, де був Майрон. Він улаштував цілу виставу, відчиняючи Майронові дверцята. Майрон покопирсався в кишенях у пошуках монет, не знайшов нічого і лише безнадійно стенув плечима.

Швейцара, здається, це не вразило. Майрон ковзнув на заднє сидіння, простягаючи ноги, і сказав водієві адресу банку на Фулгем-Палас-роуд.

За три квартали Майрону стало зрозуміло, що сірий автомобіль їде слідом за ним. Майрон знав, що лінія між ним і Уїном була відкрита, тому Уїн міг усе чути. Проте ще не було потреби з цим бавитися. Майрон узяв телефон і підніс до вуха.

— Ти тут?

— Тут.

— Слідом за мною їде сірий автомобіль, — сповістив Майрон.

— Марка?

— Не знаю. Я не тямлю в автомобілях. Тобі це відомо.

— Опиши, будь ласка.

— На емблемі агресивний лев на задніх лапах.

— Сіре «Пежо». Французький автомобіль. Ти любиш французів.

— Ще й як люблю.

Попри те що була п’ята ранку, рух на Фулгем-Палас-роуд видався доволі інтенсивним. Майрон вийшов з таксі перед банком «НатВест». Певна річ, він був зачинений. Майрон заплатив водієві й вийшов. Таксі від’їхало. Майрон стояв перед будівлею банку, тримаючи в руках сумку з готівкою. Банкноти були «позначені», тобто Уїн знав серійні номери на них, але Гладкий Ґанді не вимагав «непозначених» банкнот. Чи це знову була ситуація з фільму? Хто перевіряв серійні номери на банкнотах, витрачаючи гроші?

Цілу хвилину Майрон стояв там, як дурень, а потім задзвонив його телефон. Номер був прихований, але це мав бути Гладкий Ґанді. Майрон відповів, розмовляючи з поганеньким британським акцентом, якомога краще копіюючи дворецького Альфреда.

— «Маєток Вейнів. Я його покличу, пане».

— Це з Бетмена, — сказав Гладкий Ґанді, здавлено гигикнувши. — Який з них ваш улюблений? Крістіан Бейл, так?

— Є лиш один Бетмен. Його ім’я Адам Вест.

— Хто?

Ця нинішня молодь.

— Бачите сірий автомобіль з тонованими вікнами?

— «Пежо», — сказав Майрон, хизуючись своїми новими знаннями про автомобілі.

— Атож. Сідайте туди.

— А що з Деніз Нуссбаум у банку?

Гладкий Ґанді відключився.

Машина під’їхала. Худорлявий темношкірий хлопець, якого Майрон бачив у задній кімнаті закладу з ігровими автоматами, відчинив задні двері й сказав:

— Поїхали, друже.

Майрон оглянув машину. Один водій. Один худий молодик.

— Де двоє хлопчаків?

— Я везу тебе до них.

Худий посунувся, звільнивши місце для Майрона. Майрон завагався, але сів. Худий темношкірий хлопець сидів поруч із ним і дивився у ноутбук.

— Дай мені свій телефон, — сказав він.

— Ні.

— Він однаково тобі не знадобиться, — широко всміхнувся молодик. — Я заблокував його.

— Перепрошую?

— Бачиш ноутбук? — усміхнувся він Майронові. — Я використовую його, щоб перебити твій сигнал. Так, як і вчора, коли ти постійно обмінювався даними з тим, хто там тебе прослуховував? Що ж, він більше тебе не чутиме. О, якщо на тобі жучок чи щось таке… Те саме.

— Ще раз уточню, — запитав Майрон, — твій ноутбук блокує всі сигнали?

— Саме так, — відповів хлопець, осміхнувшись ширше.

Майрон кивнув. Тоді відчинив вікно, вихопив з рук худорлявого хлопця ноутбук і викинув його у вікно.

— Агов! Що це за…? — він глянув у заднє вікно на розбитий ноутбук, з якого стирчали деталі. — Ти що накоїв? Знаєш, скільки він коштує?

— Мільярд фунтів?

— Це не смішно, приятелю.

— Я впевнений у тому, що не смішно. А тепер досить ігор. Телефонуй Гладкому Ґанді.

Хлопець має такий вигляд, ніби от-от розплачеться.

— Ох, не треба було цього робити, — жалібно пискнув він. — Я просто робив, що мені веліли.

— А тепер роби те, що кажу тобі я. Телефонуй Гладкому Ґанді. Повідом йому, що гроші в мене. Я хочу бачити хлопців.

— Знаєш, скільки мені коштував той ноутбук? — спитав молодик, опустивши плечі.

— Мені байдуже. Якщо ти мене знову роздратуєш, то я і тебе викину крізь вікно. Давай, телефонуй йому.

— Нема чого телефонувати, — промовив він, показавши на вітрове скло, — ми на місці. Ти не міг просто трохи потерпіти?

Майрон глянув у вікно. Той самий заклад з ігровими автоматами був трохи далі вулицею.

«Пежо» під’їхав і зупинився. Майрон вийшов, навіть не потурбувавшись вибачитися. Двоє хлопців у камуфляжних штанах відчинили двері. Худий рушив услід за ним, далі скиглячи про своє.

— Цей покидьок жбурнув мій чортів ноутбук у вікно!

Виникло відчуття, що хтось вимкнув цілий заклад з розетки, що, власне, й сталося, наскільки знав Майрон. Ні звуку, ні підсвітки, ні руху. Весь заклад з ігровими автоматами, який ще кілька годин тому вибухав світлом і кольорами, тепер здавався тьмяно-сірим. Усі автомати були вимкнені, їхні обриси в тіні видавалися химерними, зловісними й абсурдними. Щось ніби постапокаліптичне відчувалося в цьому місці.

— Ходімо, — звелів Перший-у-Штанях Майронові.

— Куди?

— У задню кімнату.

Майрону це не сподобалося.

— Тут нікого немає. Можемо обмінятися тут.

— Так не буде, — сказав Другий-у-Штанях.

— Тоді я, мабуть, піду собі.

— Тоді, гадаю, — мовив Перший-у-Штанях, схрестивши руки і граючи м’язами, — ми тебе відгамселимо й усе одно заберемо гроші.

Майрон міцніше вхопився за сумку. Він міг би вкласти їх обох без питань, — він саме репетирував свій перший удар у голову, — але що тоді? Хай там як, він мусить закінчити цю справу. Тому він пройшов тим самим шляхом, яким ішов із Собачим Нашийником, коли був тут востаннє, і зупинився коло виходу.

Біля дверей знову була камера відеоспостереження. Майрон глянув угору, чарівно усміхнувся й підбадьорливо підняв великий палець. Містер Упевненість. Правило 14 передачі викупу: «Ніколи не показуйте поганим хлопцям своє хвилювання». Двері відчинилися. Охоронці в камуфляжних штанах спорожнили Майронові кишені. Металодетектор виявив пристрій прослуховування на грудях.

Вони саме знімали пристрій, коли Гладкий Ґанді відчинив двері до задньої кімнати, висунув голову і спитав:

— Зброї немає?

— Немає.

— Чудово, залиште йому решту.

Майрон не знав, добре це чи ні.

Він увійшов до тієї самої кімнати з усіма тими комп’ютерами та пласкими моніторами. Худорлявий темношкірий молодик уже повернувся на своє робоче місце. — Він розбив мій бісів ноутбук! — заревів хлопець, вказуючи на Майрона. — Просто викинув у вікно, як старий непотріб.

Гладкий Ґанді був одягнений у яскраво-жовтий мішкуватий костюм.

— Готівка в тій сумці?

— Не в моєму ж спідньому, — відказав Майрон.

Гладкий Ґанді насупився через жарт, який був доволі некепський.

— Хтось прослуховує на іншому кінці вашого телефону, — сказав Гладкий Ґанді.

Майрон навіть не збирався заперечувати чи погоджуватись.

— У це лігвище є лиш один вхід, — докинув Гладкий Ґанді. — Зрозуміло?

— Ви щойно назвали це лігвищем?

— У нас усюди камери. Дереку і Джиммі, підніміть руки.

Двоє хлопців, які витріщались у свої монітори, підняли руки.

— Дерек і Джиммі пильнують камери відеоспостереження. Якщо хтось спробує сюди проникнути, ми їх побачимо. Обидві пари дверей, крізь які ви проходили сюди, з броньованої сталі, але ви, напевно, це вже знаєте. Коротше, немає способів дістатися цієї кімнати вчасно, щоб вас урятувати, навіть якщо ті люди прудкі й добре озброєні.

Не боятися. Не показувати страху.

— Так, гаразд, круто. То, може, продовжимо? Ви казали щось про кібер-валюту.

— Ні.

— Ні, ви не казали…

— Це не має значення, містере Болітар. Спершу вам треба було дістати біткойни або популярнішу відповідну кібер-валюту. Тоді я дав би вам довгу адресу відкритого ключа, яка, по суті, є еквівалентною унікальному банківському рахунку. Ви б переслали гроші через мережу і — пуф! — зникли. Так я спочатку планував провести обмін.

— А тепер ні?

— Тепер ні. Розумієте, це спрацьовує з невеликими сумами, але настільки великі гроші… гм… відстежать. Нині кібер-валюта занадто відкрита. Хочете знати правду? — він нахилився, ніби хотів прошепотіти щось секретне. — Гадаю, кібер-валюту перетворили на гігантську спецоперацію, щоб правоохоронці могли збирати дані про чорний ринок. Тому я замислився. Чому сомалійські пірати завжди вимагають готівку?

Він подивився на Майрона так, наче очікував відповіді. Майрон припустив, що якщо не відповість, то чоловік замовкне.

— Тому що готівка — це легший, простіший і кращий шлях.

Гладкий Ґанді потягнувся за сумкою.

— Стривайте, — сказав Майрон, — ми домовлялися.

— Ви не вірите моєму слову?

— Ось як ми вчинимо, — почав Майрон, намагаючись створити видимість контролю, — двоє хлопців звідси підуть. Вони вийдуть на вулицю. Тільки-но вони вийдуть, я даю вам гроші.

— Вийдуть куди?

— Ви казали, що знаєте, що хтось прослуховує нас.

— Говоріть.

— Він знає, де я. Він під’їде на автомобілі. Хлопці сядуть у машину, я дам вам гроші й піду.

Гладкий Ґанді поцокав язиком.

— Так не буде.

— Чому?

— Тому що я трохи вам збрехав.

Майрон мовчав.

— Ваш друг не прослуховує вас. Усі пристрої, включно з нашими власними мобільними телефонами, заблоковані зараз. Так спроектовано цю кімнату. Просто щоб бути в цілковитій безпеці. Працює наш покращений вай-фай, але він захищений паролем. І, боюся, ви його не знаєте. Тому, хай які пристрої ви ховаєте в будь-яких отворах, вони повністю непридатні.

Здалося, хлопці почали друкувати трохи повільніше.

— Не важливо, — сказав Майрон.

— Повторіть?

— Я розтрощив ноутбук вашого друга.

— Він коштував купу грошей! Покидьок… — закричав худий.

— Тихо, Лестере, — сказав Гладкий Ґанді, а тоді обернувся знову до Майрона. — І?

— Сигнал телефону не був заблокований, коли я приїхав. Мої люди знають, що я тут. Вони чекатимуть надворі. Ви відпускаєте двох хлопців на вулицю, вони їх підбирають. Легко, правда?

Майрон обдарував їх Усмішкою № 19: висококласний усміх «ми-ж-тут-усі-друзі».

Гладкий Ґанді простягнув руку.

— Віддайте мені сумку, будь ласка.

— Віддайте мені дітей.

Він махнув своєю пухлою рукою, щільно оповитою браслетом, і великий плаский екран на стіні засвітився.

— Щасливий?

Це знову була камера. Двоє хлопців сиділи на підлозі, підібгавши коліна й опустивши голови.

— Де це вони?

Гладкий Ґанді всміхнувся так, що аж мороз пішов поза шкірою.

— Я покажу. Зачекайте тут, будь ласка.

Гладкий Ґанді ввів код на кнопковій панелі, впевнившись, що Майрон його не бачив. Він залишив кімнату, натомість зайшло ще двоє хлопців у камуфляжі.

Гм-м, чому б це?

У кімнаті запанувала тиша. Друкування припинилося. Майрон спробував прочитати бодай дещо на їхніх обличчях.

Щось було не так.

За дві хвилини Майрон почув голос Гладкого Ґанді:

— Містере Болітар!

Тепер його можна було побачити на великому пласкому екрані.

У камері з двома хлопцями.

Уїн не помилився. Їх тримали просто тут, у закладі з ігровими автоматами.

— Приведіть їх, — сказав Майрон.

— Дереку! — осміхнувся в камеру Гладкий Ґанді.

— Я тут, — відповів один із хлопців.

— Є якісь рухи на камерах спостереження? — запитав Гладкий Ґанді.

— Жодних.

Гладкий Ґанді помахав пальцем.

— Кавалерія не в дорозі, щоб урятувати вас, містере Болітар?

Ой-ой!

— Урятувати від чого?

— Ви вбили трьох моїх хлопців.

Атмосфера в кімнаті змінилася, й не в кращий бік. Усі почали повільно рухатися.

— Я до цього не причетний.

— Прошу вас, містере Болітар. Брехня вам не личить.

Перший-у-Штанях витягнув величезного ножа. Це саме зробив Другий-у-Штанях.

— Розумієте, яка в мене безвихідь, містере Болітар? Одна справа, якби ви та ваші партнери звернулися до мене шанобливо.

Третій чоловік підвівся з-за комп’ютера. У нього також був ніж.

Майрон спробував усе обдумати. Вихопити ніж у Першого-у-Штанях, тоді накинутися на хлопця праворуч…

— Ви могли прийти до нас. Як ділові люди. Могли б попросити про чесний обмін. Домовленість. Ми спрацювалися б…

Ні, це не спрацювало б. Завелика відстань між ними. І двері замкнено…

— Але ви не зробили цього, містере Болітар. Натомість ви зарізали трьох моїх людей.

Дерек витягнув ніж. Джиммі теж.

Худорлявий хлопець витягнув мачете.

Шестеро чоловіків, усі озброєні, в маленькій кімнаті.

— Як я можу просто дозволити вам піти після того? Який би це мало вигляд? Як би мої хлопці довіряли мені піклуватися про них?

Може нахилитись, а тоді завдати заднього удару… але ні. Треба спершу дістати мачете. Але він далі. Їх забагато, занадто тісне приміщення.

— Я залишився б у кімнаті подивитися на результат, але в цьому костюмі? Він новий і доволі милий.

Не було жодного шансу. Вони наближалися.

— Ближче до діла! — крикнув Майрон.

Усі на мить заклякли. Майрон впав на підлогу та згрупувався.

Саме тоді вибухнула стіна.

Звук був оглушливим. Стіна подалася, ніби Неймовірний Халк увірвався з вулиці. Інших це захопило зненацька, Майрон же був готовий. Він знав, що Уїн щось придумає. Він вирішив, що Уїн знайде спосіб обійти камери. Він не відшукав. Він казав, що оглянув місце минулого вечора та віднайшов зовнішню стіну цієї кімнати. Ймовірно, він прикріпив на неї потужний пристрій прослуховування, щоб знати, коли почати діяти.

Він використав щось на кшталт динаміту чи гранатомет?

Майрон не знав.

Шок і благоговіння, крихітко. Це козир Уїна.

Хлопці в кімнаті не знали, що це вдарило. Але довідаються.

Майрон рухався швидко. З позиції на підлозі він витягнув ногу і збив одного хлопця на землю. Це був Другий-у- Штанях. Майрон схопив чоловіка за руку, в якій той тримав ніж. Другий-у-Штанях тікав через звичайний інстинкт виживання, вчепившись у ніж. Усе гаразд. Майрон на це й розраховував. Він не мав наміру вибивати ніж. Натомість, тримаючи зап’ястя чоловіка, він смикнув його руку догори.

Лезо, яке той досі стискав у руці, ввійшло в шию Другого-у-Штанях.

Бризнула кров, і рука впала. Майрон висмикнув ніж із вологим, усмоктувальним звуком. А далі було пекло. Через пил з обваленої стелі було складно щось побачити. Майрон чув кашель та крики. Рух, напевно, привернув увагу охоронця у коридорі.

Коли він відчинив двері, Майрон налетів на нього. Він вдарив його просто в ніс, виштовхнувши назад у коридор. Майрон усе ще його не відпускав. Він не хотів убивати ще когось без потреби. Ударив знову. Хлопець відхилився до стіни. Майрон схопив його за горло і приклав кінчик закривавленого ножа до його ока.

— Будь ласка!

— Як мені дістатися підвалу?

— Двері ліворуч. Код 8787.

Майрон затопив його в живіт — той аж сповз на підлогу — і відтак побіг. Він знайшов двері, набрав код і відчинив їх.

Перше, що він відчув, був сморід, який ледь не збивав з ніг.

Є кілька речей, які викликають дежавю, наприклад, сильні запахи. Щось подібне було й тут. Майрон згадав про часи, коли грав у баскетбол, згадав сморід у роздягальнях після гри, візочки, наповнені шкарпетками й футболками, просякнутими потом, та мускулистих уболівальників підлітків. Запах був жахливий, але після гри чи тренування, коли було щось таке саме чисте, як і хлопці до гри у баскетбол, була якась прихована сентиментальність, яка робила той запах, якщо не приємним, то принаймні терпимим.

Це був не той випадок.

Тут був брудний, нудотний, огидний запах.

Коли Майрон глянув униз із висоти сходів, він не міг повірити власним очам.

Двадцять або, може, тридцять підлітків бігали, як щури, коли на них світять ліхтарем.

Що за…?

Підвал нагадував поганенький табір біженців. Там були розкладачки, ковдри та спальники. Ніколи думати про це. Спускаючись донизу сходами, Майрон оглянув камеру.

Порожньо.

Він спустився донизу і повернув праворуч. Діти продиралися до кутка, як у фільмі про зомбі — ніби залазили одне на одного і поїдали щось, що стирчало звідти. Майрон рушив у той бік. На його шляху були діти. Майрон розштовхав їх. Там переважно були хлопці, хоч де-не-де траплялися й дівчата. Вони всі дивилися на нього порожніми розгубленими очима, все ще штовхаючись уперед.

— Де Гладкий Ґанді? Де хлопці, яких він тримав у підвалі?

Ніхто не відповів. Вони далі штурхались і пхалися в той куток. Там були двері чи….

Отвір?

Діти зникали в якомусь отворі в бетонній стіні.

Майрон пришвидшив ходу, хай навіть довелося поводитися з дітьми брутальніше, ніж він хотів. Хтось із них закричав і вчепився нігтями в Майронове обличчя. Майрон відкинув його. Він рухався як півзахисник, опустивши плече, завдаючи ударів у корпус, доки не дістався діри.

Інша дитина саме залазила туди.

Це був тунель.

Майрон схопив малого ззаду. Інші штовхалися, намагаючись дістатися отвору. Майрон стояв міцно. Він притягнув хлопця впритул до свого обличчя.

— Туди пішов Гладкий Ґанді? Він забрав двох хлопців із собою?

— Нам усім треба йти, — відповів хлопець, кивнувши. — Інакше нас знайдуть копи.

Вони знову штовхалися. У Майрона було два варіанти. Відійти або ж…

Він пірнув у діру і приземлився на холодну вогку підлогу. Коли він устав, то гепнувся головою об бетон. На мить ув очах застрибали зірочки. Стеля тунелю була дуже низькою. Нижчі на зріст хлопці, напевно, могли бігти. Майрону ж так не пощастило.

Позаду нього з’являлись інші діти.

Треба рухатися.

— Патріку! — гукнув він. — Рісе!

Якусь мить він чув тільки дряпання дітей, які тікали через темний тунель. А тоді він почув чийсь крик:

— Допоможіть!

Майрон відчув, як затріпотіло серце. Можливо, зойк був короткий, і лиш одне слово, але дещо Майрон знав точно.

Це був американський акцент.

Він спробував пришвидшитися. Тунель був забитий хлопцями та дівчатами, які не давали йому просуватися. Він ковзнув повз них.

— Патріку! Рісе!

Сильне відлуння. Проте ніхто не відповів.

Висота та товщина тунелю була різною й постійно змінювалася. Він викривлявся та повертав у неочікуваних місцях. Стіни були чорні, старі й вогкі. Кілька тьмяних лампочок надавали цьому місцю примарнішого вигляду.

З обох боків, позаду та спереду були підлітки. Хтось квапився, інші відставали.

Майрон схопив одного трохи міцніше, ніж сподівався, й наблизив його до свого обличчя:

— Куди веде цей тунель?

— Багато куди.

Майрон відпустив його. Багато куди. Чудово.

Він дійшов до розвилки і спинився. Одні повертали праворуч, інші ліворуч.

— Патріку! Рісе!

Тиша. А тоді почувся голос, схожий на голос американця.

— Допоможіть!

Праворуч.

Майрон поспішив на звук голосу, намагаючись рухатися швидше, не сповільнюватись і не вдаритися головою в стелю. Сморід ледь не викликав блювоту. Він і далі рухався. Він замислився, чи давно тут ці тунелі — може, століття? Усе місце навіювало атмосферу Діккенса, аж раптом побачив двох хлопців попереду.

Й огрядного чоловіка у жовтому мішкуватому костюмі.

Гладкий Ґанді обернувся до нього. Він видобув ніж.

— Ні! — закричав Майрон.

Перед ними було багато підлітків. Майрон біг до хлопців якомога прудкіше, опустивши голову, безперервно працюючи ногами.

Гладкий Ґанді підняв ножа.

Майрон далі рухався. Проте він бачив, що перебуває занадто далеко.

Ніж опустився. Майрон почув крик.

Хлопець упав на землю.

— Ні!

Майрон опустився біля тіла. Чоловік у бахматому костюмі знову побіг, але Майронові було байдуже. Ще більше підлітків почали проштовхуватися. Майрон прикрив тілом пораненого хлопця.

Де ж інший?

Там. Майрон потягнувся і схопив його за щиколотку. Він тримав міцно. Інші підлітки налетіли на нього. Майрон усе ще стискав щиколотку. Він нависав над пораненим хлопцем, затуляючи його тілом, мов щитом. Він знайшов колоту рану і спробував зупинити кровотечу передпліччям.

Чиясь нога наступила на зап’ясток Майрона. Хватка на щиколотці іншого хлопця послабилася.

— Стривай! — заверещав він.

Але щиколотку виривали з його руки.

Майрон заскреготав зубами. Як довго він зможе протриматися?

Майрон тримався, навіть коли хлопець намагався вирватися, навіть коли його вдарили сильно в обличчя, навіть коли його вдарили вдруге. А тоді, після чергового удару, рука зісковзнула.

Хлопця знесло натовпом інших підлітків.

Зник.

— Ні!

Майрон схилився, прикриваючи хлопчину тілом, як захисною оболонкою. Він міцно притиснув рану передпліччям.

Ти не помираєш. Ти чуєш мене? Ми не для того пройшли весь цей шлях, щоб ти…

Коли потік підлітків обминув його, Майрон хутко розірвав свою сорочку і притиснув до рани. Тоді нарешті подивився вниз на хлопця.

Він упізнав його обличчя.

— Потерпи, Патріку, — сказав Майрон. — Я заберу тебе додому.

Минуло три дні.

Поліція поставила Майронові безліч запитань. Він дав силу-силенну неповних відповідей, ще й як ліцензований юрист скористався правом на конфіденційність інформації про клієнта, відомим у Британії як право на професійну таємницю, уникнувши при цьому згадки про Уїна. Так, на прохання клієнта він прилетів літаком компанії «Лок-Горн». Ні, він не міг нічого сказати ні про розмову, ні про зустріч із клієнтом. Так, він передав гроші в надії на звільнення Патріка Мура та Ріса Болдвіна. Ні, він не уявляє, що трапилося зі стіною. Ні, відповів Майрон, він гадки не мав, хто вбив Скота Тейлора, двадцятишестирічного злочинця з чималим «послужним списком», ударивши його ножем у шию. Ні, він нічого не знав про трьох чоловіків, убитих біля станції Кінґс-Крос за кілька днів до того. І взагалі, під ту пору він був у Нью-Йорку.

Жодного сліду Гладкого Ґанді чи Ріса.

Поліція протримала його недовго. Вони не мали доказів жодного серйозного правопорушення. Щоб представляти інтереси Майрона, хтось (а саме Уїн) найняв молодого адвоката на ім’я Марк Веллс. І той допоміг.

Тому вони неохоче відпустили Майрона. І тепер, опівдні, він нудився в очікуванні, сидячи на тому самому стільці в пабі «Корона». Зайшов Уїн і вмостився на стільці поряд із ним. Бармен поставив перед ними два кухлі пива.

— Містере Локвуд, — сказав він, — давненько вас не було. Приємно бачити вас знову.

— І мені, Найджеле.

Майрон спершу глянув на бармена, потім, запитально вигнувши брову, перевів погляд на Уїна.

— Я саме летів з Америки, коли почув новину, — пояснив Уїн.

Найджел глянув на Майрона. Той зиркнув на бармена, потім на Уїна, а тоді сказав:

— А…

Бармен відійшов.

— Хіба на митниці не зазначено, що ти раніше прилетів до країни?

Уїн усміхнувся.

— Звісно, — сказав Майрон. — До речі, дякую, що найняв того адвоката Веллса.

— Повіреного.

— Що?

— У Великій Британії він називається повірений. В Америці — адвокат.

— У Великій Британії ти дупа. В Америці — сра…

— Так, я тебе зрозумів… До речі, щодо повіреного, мій зараз у поліції. Він пояснить, що це саме я найняв тебе, і що ти, як інший повірений, захищав мої інтереси.

— Я повідомив їм, що скористаюся правом збереження таємниці клієнта, — сказав Майрон.

— Я казатиму те саме. Ми також передамо анонімного електронного листа, який я одержав. З нього все почалося. Можливо, Скотленд-Ярду пощастить більше, ніж мені, і вони вистежать відправника.

— Ти так гадаєш?

— Та нізащо. Це я так, удаю із себе простака.

— Тобі це не личить, — сказав Майрон. — Отож, як тобі таке вдалося?

— Я розповідав тобі, що ми обстежили заклад з ігровими автоматами. Та не лише зсередини.

— Отже, ти здогадався, де була та захищена кімната, — кивнув Майрон.

— Так, ми прикріпили жучок «Фокс ЕмДжей». Якщо притиснути його до будь-якої стіни, все чудово чути. Ми чекали, доки ти вигукнеш кодову фразу.

— А далі?

— А решта — це робота РПГ-29.

— Дуже вишукано.

— Це мій головний козир!

— Дякую, — сказав Майрон.

Уїн вдав, що не почув.

— То як там Патрік? — запитав Майрон. — Копи не розповіли мені нічого. Я прочитав у документах, що його батьки прилетіли, але ніхто навіть не підтвердив, чи це він.

— Зачекай.

— Що?

— Скоро ми матимемо додаткову інформацію з кращого джерела.

— Від кого?

Уїн відмахнувся.

— Можливо, тобі цікаво, чому поліція не допитувала тебе більше щодо удару ножем у шию.

— Та не дуже, — сказав Майрон.

— Ні?

— У тому гармидері цього ніхто не бачив. Я подумав, що ти міг забрати ніж із собою, щоб на мене нічого не повісили.

— Не зовсім. Щонайперше, поліція конфіскувала твій одяг.

— Мені подобалися ті штани.

— Так, у них ти здавався стрункішим. Але вони зроблять аналіз крові, яку знайдуть на них. І, звісно, вона збігатиметься з кров’ю жертви.

Майрон нарешті здався та зробив ковток.

— Це викличе проблеми?

— Не думаю. Пам’ятаєш свого чорного друга з мачете?

— Чорного друга?

— Ой, так, саме зараз будьмо політкоректними. Він афро-англієць? Треба глянути в довідник.

— Винен. Що з ним?

— Його звати Лестер Коннор.

— Гаразд.

— Коли поліція прибула на місце злочину, Лестер був непритомний і — несподіванка, несподіванка — тримав у руці закривавлений ніж. Звичайно, він сказав, що ніж йому підкинули.

— Звичайно.

— Проте ти міг би сказати, що бачив, як Лестер ударив Скотта Тейлора ножем у шию.

— Справді, міг би.

— Але?

— Але не буду, — сказав Майрон.

— Тому що?

— Тому що це неправда.

— Містер Коннор намагався тебе вбити.

— Так, але, чесно кажучи, я розбив його ноутбук.

— Хибна аналогія.

— Краще, ніж неправдиві свідчення.

— Маєш рацію.

— Якщо вони запитають, я скажу, що хтось ударив ножем чоловіка, і той упав на мене. У гармидері я й не побачив, хто то був, або не помітив.

— Це може спрацювати, — погодився Уїн.

— Є якісь зачіпки щодо Ріса?

— Пам’ятаєш, що я казав про краще джерело? — спитав Уїн.

— Що з ним?

— Що з нею? — похитав головою Уїн. — Господи, Майроне, ти такий сексист. Ось і вона.

Уїн подивився на двері. Майрон зробив те саме й одразу ж упізнав жінку, яка заходила. Це була Брук Болдвін, двоюрідна сестра Уїна й, більше того, мати зниклого Ріса.

Майрон припустив, що не бачив Брук десь років зо п’ять.

Між Майроном та Уїном з’явився ще один барний стілець. Вони обидва потіснилися, щоб звільнити місце. Брук без вагань підійшла, схопила пиво, яке Найджел вже поставив для неї, і почала жадібно цмулити. Вона відставила кухоль, коли відпила майже половину. Найджел схвально кивнув.

— Мені було це потрібно, — сказала Брук.

Майрон зустрічав багатьох батьків/чоловіків та дружин/коханих зниклих людей. Більшість мали вигляд слабких та спустошених, що здавалося очевидним і правильним. Коли мова йшла про Брук, то все було навпаки. Вона була засмагла, зухвала, здорова, в’юнка та енергійна, ніби щойно з тренування в якомусь олімпійському спорткомплексі: пропливла кілька кіл у басейні або відбоксувала кілька раундів із тренером. Тугі м’язи зробили її тендітне тіло міцнішим. Перше слово, що спадало на думку, про цю багату дбайливу матусю з передмістя, яка дістала від життя найжорстокіший удар нижче від пояса: шалена.

Може, Брук Локвуд Болдвін і виросла в кам’яному маєтку та вчилася в елітних приватних школах, але й у такому пабі вона була на своєму місці. Вона могла б кинути виклик у грі в «дротики» чи змести з шинкваса склянки та надерти вам дупу в армреслінгу.

Брук повернулася до Майрона і, навіть не привітавшись, сказала:

— Розкажи мені в деталях, що сталося.

І він розповів. Він розказав усе від його приїзду в Лондон до допитів поліції. Вона не зводила з нього пильного погляду зелених очей.

— То ти тримав Ріса за щиколотку, — сказала Брук, коли він закінчив розповідь.

— Гадаю, що так.

— Ти торкався його, — сказала вона цього разу м’якше.

Слова надовго застигли у повітрі.

— Пробач, — відповів Майрон, — я намагався триматися.

— Я не звинувачую тебе. Ти бачив його обличчя?

— Ні.

— Тобто ми не знаємо, чи це точно був Ріс.

— Ні, я не можу сказати напевно, — промовив Майрон.

Брук глянула на Уїна. Той змовчав. Вона знову повернулася до Майрона.

— З іншого боку, немає причин вважати, що то був не мій син, чи не так?

— Це залежить… — мовив Уїн вперше за ввесь час.

— Від…?

— Чи точно ми знаємо, що інший хлопець — це Патрік?

— Так, — сказала Брук. — Принаймні Ненсі каже, що це Патрік.

— Вона впевнена? — запитав Майрон.

— Так твердять вони з Гантером. Вони розлучені зараз, знаєте. Гантер і Ненсі. Вони розбіглися незадовго опісля.

Вона не уточнювала, після чого. Та й не треба було.

— Ми прилетіли разом. Усі четверо. Знову гуртом. Я навіть не пам’ятаю, коли ми розмовляли востаннє. Ми досі сусіди. Гадаю, нам варто було переїхати, але… вона завжди звинувачувала мене. Я маю на увазі Ненсі.

— Здається, несправедливо, — сказав Майрон.

— Майроне!

— Що?

— Не поводься зі мною поблажливо, гаразд?

— Я ненавмисне.

— Хлопчики були в моєму будинку. Це була моя няня-іноземка. Я мусила бути вдома і доглядати їх. Якби ж помінятися ролями… Позаяк минуло вже багато років.

— Є якесь незалежне підтвердження, що цей хлопець — точно Патрік? — запитав Уїн.

— Наприклад, яке?

— Наприклад, ДНК.

— Я говорила про це. Думаю, зрештою вони зроблять тест, але зараз є певна юридична плутанина. Патрік — тобто, якщо припустити, що то Патрік — неповнолітній, і їм потрібен дозвіл батьків.

— І все ще немає остаточних доказів, що Ненсі й Гантер — батьки хлопця, — кивнув Уїн.

— Іронія, правда?

— То що сказав Патрік? — запитав Майрон. — Де вони були? Хто їх утримував?

Брук підняла кухоль, якусь мить роздивлялася його вміст, а тоді допила. Майрон та Уїн дивилися на неї і чекали.

— Патрік іще нічого не сказав.

На мить запанувала тиша.

— Він аж так сильно поранений?

— Очевидно. Навряд чи вони дозволили б мені його побачити. У палату пускають лише членів родини.

— Наскільки серйозні травми?

— Ненсі каже, що він житиме, але він досі в шоковому стані. Щодо іронії… Десять років ми не мали жодної інформації про Ріса. Жодного просвіту. А тепер раптом з’являється хтось, хто може дати мені відповіді, а я навіть не можу з ним поговорити.

Брук заплющила очі й потерла їх великим і вказівним пальцями. Майрон простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, але Уїн зупинив його, похитавши головою.

— У всякому разі, — промовила вона, розплющивши очі, — по обіді ми проводимо прес-конференцію. Як вам відомо, ЗМІ дізналися частину історії. Тепер час розповісти решту.

— Минуло три дні, — сказав Майрон. — Чого чекати?

Брук встала і, повернувшись, сперлася спиною на барну стійку.

— Отже, першого дня двоє детективів, чи як вони там себе називають, зі Скотленд-Ярду звернулися до нас із Чіком. «У нас дилема», — сказали вони. Якщо ми йдемо в пресу й розкидаємо повсюди фотографії дорослішого Ріса, можуть трапитися дві речі, як пояснили детективи. По-перше, — Брук підняла вказівний палець, — ми чинимо тиск і знаходимо Ріса. По-друге, — до вказівного пальця приєднався середній, — ми чинимо тиск, хоч хто тримає Ріса, він його вб’є та викине тіло.

— Вони таке тобі сказали? — запитав Майрон.

— Атож. Вони порадили дати їм трохи часу й подивитися, чи вони зможуть знайти якісь зачіпки без шуму.

— Припускаю, не змогли.

— Правильно. Здається, що Ріс зник безслідно. Знову.

Знову.

І знову вона заплющила очі. І знову Майрон випростав руку. І знову хитанням голови Уїн його зупинив. Уїн не був байдужим. Він просто не хотів, щоб вона зламалася. Майрон це розумів.

— То слідчі, — сказав Уїн, — вони змінили свої пропозиції?

— Ні, — сказала Брук, — я змінила. Я ухвалила рішення. Це мій вибір. Ми надамо цьому розголосу. Чи допоможе це мені знайти сина, чи вб’є його? Не знаю. Чудово, правда?

— Це правильний крок, — сказав Уїн. — Єдиний крок.

— Ти так гадаєш?

— Так.

Майрон побачив, як Брук стиснула кулаки. На її обличчі поволі проступав рум’янець, і коли вона геть розчервонілася, то стала схожа на свого двоюрідного брата Уїна, принаймні можна було помітити родинну схожість. Коли Брук знову заговорила, її голос залунав різкіше.

— Тож тепер ти гадаєш, що я повинна вплинути на те, що трапиться з моїм сином?

Уїн не відповів.

— Ти отримав анонімного листа, — сказала Брук.

— Так.

— Ти взявся до справи, і все закінчилося вбивством трьох чоловіків.

— Голосніше, — мовив Уїн. — Думаю, паничі в кутку тебе не почули.

— Чому ти не сказав мені про той лист? — не звертала на нього увагу Брук.

— Він був анонімний. Я думав, він ні до чого не приведе.

— Дурниці! — відрубала Брук. — Тобі він здався достатньо правдоподібним, щоб перевірити.

— Так.

— То чому ти мені не розповів, Уїне?

Відповіді не було.

— Бо ти думав, що я зламаюся? Тому що ти не хотів дати мені надію?

Тиша.

— Уїне!

— Так, — відказав він, обернувшись і дивлячись їй просто в очі, — саме тому.

— Це не тобі було вирішувати.

— Проте я вирішив, — мовив він, розвівши руки.

— Ти думав, що я не витримаю? Що ти завдаси мені додаткового болю?

— Щось таке…

— Нічого ти на знаєш про мій біль, — нахилилася ближче Брук. — Як ти посмів? Як ти посмів вирішувати за мене?

Вона невідривно дивилася на нього. Уїн нічого не казав.

— Уїне!

— Ти маєш рацію, — погодився він, — я мав тобі сказати.

— Не так усе й добре.

— Мусить бути добре, Брук.

— Ні, вибач, ти не зістрибнеш так легко. Можливо, якби ти сказав мені про електронний лист, я прилетіла б. Може, я б якось допомогла. Може, — ба ні! точно, — все пішло б інакше.

Уїн мовчав.

— Натомість, — вела далі Брук, показавши пальцем на вікно пабу, — мій хлопчик і досі там. Самотній. Ти не впорався, Уїне. Ти сильно облажався.

— Пригальмуй-но на хвильку, — втрутився Майрон. — Ми не знаємо, чи це щось змінило б…

Брук кинула нищівний погляд на Майрона, обірвавши його.

— Майроне, Ріс тут?

Тепер вже Майрон нічого не казав.

— Підсумуймо: він тут? — жінка обернулася до свого двоюрідного брата. — Ми мали першу реальну зачіпку за десять років. За десять жахливих, нещасних років. А тепер…

— Брук!

Це був Уїн.

— Я розумію, — почав він. — Ти сердишся.

— Боже, але ж ти й проникливий.

— Проте ще більше ти намагаєшся додати мені мотивації, — сказав Уїн. — У цьому немає потреби. І ти це також знаєш.

Їхні погляди зустрілися. Якби хтось провів руку між цими очима, її, напевно, відтяло б, як лазером.

Задзвонив її телефон.

— Знайди його, Уїне.

— Я знайду.

Вони обоє кліпнули. Брук витягла телефон і приклала його до вуха.

— Алло? — за кілька секунд вона вимкнулася. — Телефонували з поліції.

— Чого їм треба?

— Це про Патріка. Він прийшов до тями.

Уїн не пішов з ними до лікарні. Наразі він відчував, що буде краще триматися на відстані від будь-чого, пов’язаного з органами правопорядку. Вони вирішили, що Майронові також слід триматися подалі — копи аж ніяк не зраділи Майроновому поясненню щодо насильства в «Країні Пригод», — але, зрештою, вирішили, що краще йому бути десь поряд, якщо раптом він знадобиться.

Усю дорогу в таксі Брук розмовляла по телефону. Вона зателефонувала своєму чоловікові, Чіку, і домовилася зустрітися в лікарні. Вона зробила ще кілька дзвінків і ще дужче розхвилювалася.

— Що сталося? — запитав Майрон.

— Вони кажуть, що ми ще не можемо побачити Патріка.

— Хто каже?

— Поліція.

— Це вони вирішують? — запитав Майрон, подумавши.

— Що ти хочеш сказати?

— Я кажу, хто вирішує, що ти не можеш із ним побачитися? Це поліція вирішує? Хіба не батькам вирішувати про таке?

— Я поки ще не знаю, чи Ненсі й Гантер юридично вже визнані його батьками.

— Гадаю, у тебе є їхні номери?

— Лише Ненсі.

— Спробуй подзвонити.

Вона зателефонувала. Ніхто не відповів. Вона надіслала повідомлення. Жодної відповіді.

Коли вони під’їхали до входу в лікарню, Чік курив, крокуючи туди-сюди. Чік щосили жбурнув цигарку на тротуар і театрально її розчавив. Насупившись, він відчинив дверцята таксі. Брук вийшла. За нею — Майрон.

Побачивши Майрона, він іще більше спохмурнів.

— Ти друг Уїна. Баскетболіст. Що ти тут робиш?

Уїн недолюблював Чіка — це все, що Майрону слід було про нього знати.

Чік глянув на Брук.

— Що він тут робить?

— Саме він урятував Патріка.

Чік сердито зиркнув на Майрона.

— То ти був там?

— Так.

— І як таке сталося, що ти не врятував мого сина?

«Мого сина», — зауважив Майрон. Не «нашого».

— Він намагався, Чіку, — сказала Брук.

— Він що, сам не може відповісти?

— Я намагався, Чіку.

Чік наблизився до нього з тим самим похмурим виразом обличчя. Майрон замислився, чи він справді був насуплений, чи це його звичайний вигляд.

— Корчиш із себе мудрагеля? Га?

Майрон не відступив. Він не стиснув кулак, але, Господи, як же кортіло. Незважаючи на квапливий дзвінок дружини, Чік був одягнений у шовковий костюм з відблиском, а краватка була зав’язана таким ідеальним вузлом, що здавалася несправжньою. Його взуття майже надприродно виблискувало, немовби було більше, ніж просто нове, а його чорне з ідеальною сивиною, трохи задовге волосся було гладко зачесане назад. Його шкіра мала восковий полиск, наче після маски для обличчя чи ще якоїсь елітної косметики, і в кожному Чіковому русі вгадувалося словосполучення «чоловіча епіляція».

— У нас немає на це часу, — сказала Брук.

Чік провів маневр: подивився спочатку Болітару в одне око, потім у друге, а відтак знову повернувся до першого. Майрон просто стояв, дозволивши йому це зробити. Не варто судити про чоловіка за його зовнішністю. Уїн був живим втіленням цього. І той чоловік також страждав. Це було так само помітно. Він міг бути самозакоханим телепнем, але його сина викрали від нього десять років тому. Це було зрозуміло по виразу обличчя Чіка, хоч як він старався це приховати.

Тому частково Майронові було шкода Чіка.

Водночас почасти він пам’ятав про те, що Уїн його недолюблював.

— Я зробив усе, що міг, — сказав йому Майрон. — Він вислизнув. Пробач мені.

Чік завагався, а тоді кивнув.

— І ти мені пробач. Це…

— Не переймайся.

— Чіку? — промовила Брук ніжно.

Чік вибачливо стис руку Майрона, а тоді повернувся до дружини.

— Ходімо всередину, гаразд? — сказала Брук.

Чік кивнув і приєднався до неї.

Брук прикрила очі правою рукою.

— Майроне!

Він озирнувся й побачив кав’ярню «Коста» через дорогу.

— Я зачекаю тут. Напиши повідомлення, якщо буду потрібен.

Чік і Брук зайшли в лікарню. Майрон перетнув вулицю і повернув праворуч до кав’ярні «Коста». «Коста» — це мережева кав’ярня, яка більше, ніж будь-що інше, нагадувала саме мережеву кав’ярню. Змініть темно-червоне оформлення на зелене, і ви опинитеся в «Старбаксі». Майрон був упевнений, що палкі захисники обох компаній були б ображені цим спостереженням, але Майрон вирішив, що й далі спатиме спокійно.

Він замовив у бариста каву, а потім, уторопавши, що йому бурчить у животі від голоду, переглянув список страв. На цьому поприщі — розмаїття страв — «Коста» мала перевагу перед своїм американським конкурентом. Він замовив британську гріночку з шинкою та сиром. Гріночку. «Гріночка» — таке милозвучне слово. Майрон раніше його не помічав, але зробив висновок, як виявилося, правильний, що «гріночка» — це підсмажений сандвіч.

Дехто благоговійно тремтить перед силою дедукції Майрона Болітара.

Надійшло повідомлення від Брук: «Не дозволяють нам його побачити. Сказали зачекати».

Майрон відповів: «Хочеш, щоб я підійшов?»

Брук: «Іще ні. Триматиму тебе в курсі».

Майрон сидів за столом і їв гріночку. Непогано. Він упорався з нею занадто швидко й міркував, чи не замовити ще одну. Коли він востаннє їв? Він відкинувся на стільці, випив каву та прочитав статті, збережені у смартфоні. Час минав. У цьому місці було надто спокійно. Майрон глянув на напружені обличчя людей навколо. Можливо, це плід його уяви, але він майже відчував горе, яке зависло в повітрі. Звісно, він був через дорогу від лікарні, можливо, саме тому й бачив страждання чи занепокоєння, обличчя людей, які чекали на новини, боялися новин, прийшли сюди, намагаючись утекти в затишну одноманітність і нормальність мережевої кав’ярні.

Його телефон завібрував. Іще одне повідомлення, цього разу від Терези: «Запросили на співбесіду в Джексон-Гоул. На посаду ведучої в прайм-тайм».

Це чудові новини. Майрон відписав: «Овва, це прекрасно».

Тереза: «Вирушаю завтра на ранчо власника його приватним літаком».

Майрон: «Чудово. Щасливий за тебе».

Тереза: «Я ще не отримала роботу».

Майрон: «Ти пройдеш співбесіду».

Тереза: «Він може трохи розпускати руки».

Майрон: «А я можу його вбити».

Тереза: «Я кохаю тебе, ти знаєш».

Майрон: «Я тебе теж. Але я не жартую, що вб’ю його, якщо він розпускатиме руки».

Тереза: «Ти завжди знаєш, що сказати».

Усмішка не сходила з лиця Майрона. Він саме збирався відписати, коли щось привернуло його увагу.

Чи хтось.

Ненсі Мур, мати Патріка, щойно зайшла до кав’ярні. Він швидко написав «Мушу бігти» і натиснув кнопку «Надіслати».

Якщо Брук Болдвін була сильною й рішучою, то Ненсі Мур здавалася зіщуленою та спустошеною. Її біляве волосся було незграбно зібране у хвостик, де-не-де пробивалася сивина. Вона була вдягнута в лантухувату трикотажну сорочку з написом «London» спереду, де літера L була складена зі старої телефонної будки та двоповерхового автобуса. Напевно, вона збиралася нашвидкуруч і купила її в якомусь магазині для туристів, коли приїхала.

Ненсі Мур щось тихо сказала баристі, який приклав долоню до вуха, показуючи, що не почув. Вона повторила своє замовлення, а тоді почала копирсатися в сумочці, шукаючи грошей.

— Місіс Мур, — промовив Майрон, підвівшись.

Його голос її злякав. Монети випали з руки на підлогу. Майрон нахилився, щоб їх зібрати. Ненсі хотіла зробити те саме, але це мало такий вигляд, ніби спроба далася їй надто важко. Майрон зіп’явся на ноги і висипав монети їй у руку.

— Дякую.

Ненсі Мур витріщилася на нього на мить. На обличчі з’явився дивний вираз. Упізнала? Здивувалася? І те, й те?

— Ви Майрон Болітар, — сказала вона.

— Так.

— Ми зустрічалися раніше, еге ж?

— Раз, — відповів Майрон.

— У…, — вона зупинилася. Це було в будинку Болдвінів, на місці жахливої події, може, за місяць після викрадення. Уїна та Майрона покликали занадто пізно. — Ви друг Уїна.

— Так.

— І ви… ви той, хто… — вона кліпнула й опустила очі. — Як навіть почати дякувати вам за порятунок мого хлопчика?

Майрон пропустив це повз вуха.

— Як Патрік?

— Фізично все буде гаразд.

Підійшов бариста з двома разовими паперянками з кавою й поставив їх перед нею.

— Ви врятували його життя, — сказала жінка, в її голосі чулося благоговіння. — Ви врятували життя мого сина.

— Радий, що він одужає, — відповів Майрон. — Я чув, що він прокинувся?

Ненсі Мур не одразу відповіла. А коли заговорила, то попросила:

— Можна запитати у вас дещо?

— Звичайно.

— Що ви пам’ятаєте зі свого життя до шести років?

Майрон знав, до чого вона веде, але таки відповів.

— Небагато.

— А як щодо життя з шести до шістнадцяти років?

Цього разу Майрон промовчав.

— Тоді було все, правда? Початкова і середня школи, більша частина старших класів. Це те, що нас формує. Це те, що робить нас тими, ким ми є.

Бариста порахував суму на оплату. Ненсі Мур простягнула йому монети. Він деякі повернув, а також дав торбинку з собою.

— Я не хочу тиснути на вас, — сказав Майрон. — Але чи казав Патрік щось про те, що з ним трапилося чи де може бути Ріс?

Ненсі Мур занадто дбайливо поклала гроші назад у сумочку.

— Нічого, що могло б допомогти, — відповіла жінка.

— Що це означає?

Вона лише похитала головою.

— Що він розповів? — запитав Майрон. — Тобто Патрік. Хто їх викрав? Де вони були весь цей час?

— Вам потрібні відповіді, — мовила Ненсі, — а мені потрібен тільки мій син.

— Мені потрібні відповіді, — сказав Майрон, — бо ще одного хлопця таки не знайшли.

Її погляд став сталевим.

— Ви думаєте, я не хвилююся через Ріса?

— Зовсім ні. Я впевнений, що дуже хвилюєтеся.

— Гадаєте, я не знаю, що відчувають Брук та Чік?

— Навпаки, — відказав Майрон. — Не думаю, що хтось знає краще, ніж ви.

Жінка заплющила очі.

— Даруйте. Просто…

Майрон чекав.

— Патрік ледве говорить зараз. Йому погано. Я маю на увазі психічно. Він насправді ще не розповідав.

— Не хотів би видатися черствим, — сказав Майрон, — але ви впевнені, що це Патрік?

— Так.

Жодних вагань. Жодних сумнівів.

— Ви зробили тест на ДНК?

— Ні, але зробимо, якщо цього вимагатимуть. Гадаю, він упізнає нас. Принаймні мене. Але це Патрік. Це мій син. Я розумію, що то звучить як жахливе кліше, але мати знає.

Може, кліше. Може, й ні. Водночас, згадаймо інше кліше: ми бачимо те, що хочемо бачити, особливо, коли мова йде про матір у розпачі, яка сподівається втамувати десятилітні муки болю.

Її очі наповнилися сльозами.

— Якийсь божевільний вдарив його ножем. Мого хлопчика. Ви знайшли його. Ви його врятували. Ви розумієте? Він би сплив кров’ю. Так кажуть лікарі. Ви…

— Ненсі! — почувся голос позаду нього. Майрон обернувся й помітив Гантера Мура, колишнього чоловіка Ненсі, батька Патріка.

— Нумо, — сказав чоловік, — нам час іти.

Він відпустив двері та зник, повернувши ліворуч.

Якщо Гантер Мур і впізнав Майрона, він не подав знаку. А втім, для цього майже не було причини. Вони ніколи раніше не зустрічалися — його не було в будинку Болдвінів того дня — і здалося, що він квапився, підганяючи свою колишню дружину.

Ненсі схопила торбинку й каву. Тоді обернулася до Майрона.

— Видається недоречним знову дякувати. Думка про те, що через стільки років після того, як знайшли Патріка живим, його б убили, якби не ви…

— Все гаразд.

— Я завжди буду вашою боржницею.

Потім вона поквапилася, вийшла за двері й, завернувши ліворуч, рушила за колишнім. Якусь хвилину Майрон не рухався.

— Хочете ще кави? — запитав бариста.

— Ні, дякую.

Майрон досі не рухався.

— Усе гаразд, друже? — поцікавився бариста.

— Усе добре.

Майрон ще трохи дивився на двері, а відтак його осяяла цікава думка. Лікарня була праворуч. Але й Гантер, і Ненсі повернули ліворуч.

Це щось означало?

Ні. Принаймні саме по собі. Може, вони мали забрати щось в аптеці, подихати свіжим повітрям або…

Майрон рушив до дверей. Він вийшов на вулицю і глянув ліворуч. Ненсі Мур сідала в чорний фургон.

— Стривайте, — гукнув Майрон.

Але вона була занадто далеко, та й на вулиці стояв гамір. Двері фургона зачинилися, як тільки Майрон побіг.

— Зачекайте хвилинку, — крикнув він.

Та фургон уже рушив. Майрон побачив, як він поїхав униз вулицею і зник за рогом. Він зупинився й видобув смартфон. Можливо, це не мало жодного значення. Може, поліція повезла їх на допит. Може, після цілодобового сидіння поруч із сином їм треба було кілька годин відпочити.

Обом?

Ой-ой, аж ніяк! Чи Ненсі Мур схожа на таку людину, якій потрібен був би відпочинок від зниклої на десять років дитини? Нізащо. Вона в жодному разі не відійшла б від нього, вона боялася б навіть на мить відвести від нього погляд.

Майрон витяг телефон і натиснув на те, що досі було на швидкому наборі під кнопкою «1». Йому байдуже було, чи його вистежать. Сигнал перестрибуватиме туди-сюди, доки не спиниться на разовому телефоні, який не можна відстежити.

— Ближче до діла, — сказав Уїн.

— Гадаю, у нас проблема.

— Розповідай.

Він розповів йому про Ненсі та Гантера Мурів і чорний фургон, поки перетнув вулицю і рушив до входу в лікарню. Він закінчив розповідати Уїну все, що знав, і вимкнувся. Тоді зателефонував Брук. Ніхто не відповів.

Табличка в лікарні — кілька табличок, як помітив Майрон, озирнувшись — повідомляла, що користування мобільним телефоном заборонено. Люди витріщалися на нього. Майрон заховав свій телефон, вибачливо знизавши плечима, і попрямував до столу реєстрації.

— Я прийшов побачити одного пацієнта.

— Ім’я пацієнта?

— Патрік Мур.

— А ваше ім’я?

— Майрон Болітар.

— Зачекайте, будь ласка, хвильку.

Майрон оглянув кімнату. Він помітив Брук та Чіка, які сиділи біля вікна в кутку зали чекання. Брук підвела очі, зустрілася з Майроном поглядом і встала. Він поспішив до неї.

— Що трапилося? — запитала Брук.

— Що поліція тобі сказала?

— Нічого. Нам не дозволили з ним побачитися.

— Ти знаєш номер палати?

— Так, Ненсі назвала мені вчора. 322.

— Ходімо, — Майрон повернувся.

— Що сталося?

Він квапливо завернув за ріг. Там був охоронець.

— Дозвіл, будь ласка.

— Немає, — відказав Майрон.

— Що? — запитав охоронець ошелешено.

На його бейджі було написано «ЛЕЙМІ».

Майрон був величезним, шість футів чотири дюйми заввишки, важив 225 фунтів. Коли треба, він умів видаватися навіть іще більшим. Як-от зараз.

— Мені треба пройти на четвертий поверх і відвідати пацієнта.

— Тоді візьміть дозвіл.

— Ми можемо зробити це двома способами… е-е… Леймі. Я можу надерти тобі зад і засоромити, й невідомо, які будуть наслідки. Може, ти міцніший, ніж видаєшся, тоді мені доведеться завдати тобі болю. Можливо, більше, ніж мені хочеться. Або ти можеш піднятися зі мною та пересвідчитися, що я збираюся тільки зазирнути до пацієнта й переконатися, що з ним усе добре, а тоді спуститися назад.

— Пане, я наполягаю…

— Твій вибір.

Майрон не дав охоронцю час оговтатись. Він швидко прошмигнув повз нього й побіг угору сходами. Охоронець поспішив за ним, але він не міг крокувати так широко.

— Стояти! Пост № 2 викликає підмогу! Порушник на сходах.

Майрон і не подумав сповільнитися. Він біг нагору сходами. Його коліно, яке колись давно поклало край його кар’єрі, трохи боліло, але це не вповільнило біг. Він не знав, чи Брук і Чік біжать за ним. Він особливо не переймався. Охоронець викличе підмогу. Дістануться вони туди чи ні. Арештують вони його чи ні. У будь-якому разі вони не зможуть зупинити його вчасно.

Він розчинив навстіж двері на четвертому поверсі. Перед ним була палата 302. Він завернув праворуч і пробіг повз палату 304. Позаду нього хтось гукнув:

— Зупиніться! Зупиніться негайно!

Майрон Болітар не слухав.

Він біг аж до палати 322. Він відчинив двері й зайшов усередину, а позаду чулося наближення кроків. Майрон не рухався. Він стояв і чекав, але все було так, як він і підозрював. Ліжко — та й сама палата — були порожні.

З охоронцями відбулася невелика суперечка.

Майрон вийшов із палати й попрямував до виходу, піднявши руки. Охоронці не знали, як реагувати на таке порушення. Чоловік забіг у порожню палату. Чи було це причиною, щоб його затримати? Майрон пояснив, що він і так не збирався нікуди йти, і це, здається, їх задовольнило.

Чік оскаженів, особливо через абсолютно спокійну реакцію копів: вони не могли затримувати Патріка; він жертва, а не злочинець, і він хотів піти додому з батьками.

— Ви запитали його про мого сина? — верещав Чік.

Копи стримано відказали йому, що, звісно, вони запитали. Патрік та його батьки твердили, що він не знає нічого важливого, його травма занадто сильна, щоб говорити про це.

— І ви закрили на це очі? — сказав Чік.

Копи ввічливо зітхнули, злегка стенувши плечима. Вони не заплющили на це очі. Але, врешті-решт, вони не змогли примусити травмованого пораненого підлітка розмовляти з ними. Хлопець дав зрозуміти, що хоче повернутися в Сполучені Штати зі своїми батьками. Лікарі погодилися, що це найкращий варіант. Не було жодної юридичної причини утримувати його всупереч його волі.

Це тривало деякий час, але не мало сенсу.

Тому зараз, через дві години після виявлення того, що сім’я Мур летіла приватним літаком назад до Сполучених Штатів, Брук і Чік Болдвіни давали прес-конференцію в актовій залі «Ґросвенор Гауса» на Парк-лейн.

Майрон та Уїн стояли в кінці зали, спостерігаючи.

— Вона не схожа на згорьовану мати, правда? — сказав Уїн.

Він говорив про Брук.

— Це не означає, що вона не засмучена.

— Ні, але я радив їй трохи поплакати на камеру.

— Це було б добре, — кивнув Майрон.

— Не знаю, чи вона зможе. Я сказав, що люди хочуть бачити прояви болю. Якщо не бачитимуть, то можуть припустити, що ти, можливо, не страждаєш.

— Пригадую, коли вперше зникли хлопці, — заговорив Майрон. — Усі ці новини про, — він показав пальцями лапки, — «поведінку» твоєї кузини.

— Навіть тоді вона не показувала достатньо страждань на камеру, — сказав Уїн.

— Авжеж. І якийсь журналіст почав придумувати теорії про можливість того, що вона причетна. Це був її будинок, її няня, а найгірше — вона ззовні майже не подавала ознак страждання.

— Жалюгідно, — погодився Уїн.

— Саме так. Якби Брук розплакалася й зламалася, весь світ розплакався б з нею. Натомість вони її використали.

— Я пам’ятаю. Розпочалася та дискусія про матусь-які-повинні-сидіти-вдома. Брук була безтурботна. Вона була зіпсованою, ще одна багата жіночка, яка найняла няньку-іноземку, тому що не хотіла сама дбати про власних дітей.

— Ніхто не хоче думати, що з ними може трапитись те саме, — сказав Майрон.

— Тому вони шукають винних, — додав Уїн. — Це частина людської природи.

На сцені переважно розмовляла поліція. Брук дивилася просто перед собою, здавалося, в нікуди. Попри настанови Уїна, вона не плакала. Чік у своєму вишуканому костюмі також не дуже викликав співчуття, але принаймні на його обличчі було помітне спустошення.

Майрон нахилився до свого друга.

— Як добре, що ти повернувся, Уїне.

— Так, — сказав Уїн. — Так, добре.

Поліція окреслила події якомога розпливчастіше. Патріка Мура, одного з американських хлопців, яких вважали зниклими десять років, урятували в Лондоні. Не вказавши подробиць про те, як саме це зробили. Вони не взяли на себе відповідальність. Вони не приписали цю заслугу також і Майронові.

Його це більше ніж улаштовувало.

Поліція вважала, що інший зниклий підліток, Ріс Болдвін, син оцих двох батьків, які так довго страждають, також міг бути десь близько.

— Звідки ви знаєте? — вигукнув репортер.

Поліція проігнорувала його запитання. Коли вони продемонстрували стару фотографію шестирічного Ріса разом з кількома світлинами в різному віці, Майрон помітив, що маска Брук дала першу тріщину.

Але вона не плакала.

— Вони полетять назад, коли це скінчиться, — промовив Уїн.

— Вони не залишаться?

Уїн похитав головою.

— Вони хочуть поїхати додому. Вони знають, що нічого не можуть удіяти в Лондоні. Треба, щоб ти поїхав з ними. І щоб вигадав спосіб розговорити Патріка. Конче треба, щоб ти почав спочатку і рухався до мене.

— Ти маєш на увазі первісне місце злочину?

— Так.

— Ти гадаєш, нам треба повернутись аж так далеко?

— Може, історія скінчилася тут, проте розпочалася вона в тому будинку.

— Що можна витягти з Мурів, які втекли нишком додому з Патріком?

— Нічого хорошого, — погодився Уїн.

— Можливо, він занадто сильно травмований, аби розмовляти.

— Можливо.

— Що ж іще це може бути насправді?

— Те, що ти сказав раніше, — відповів Уїн.

— Що саме?

— Ми щось проморгали.

Відтак поліція показала фотографію Гладкого Ґанді, назвавши його Крісом Аланом Віксом і сказавши, що він не підозрюваний, але ним цікавляться. Чоловік на світлині мав волосся і здавався на п’ятдесят фунтів худішим, аніж під час зустрічі з Майроном.

— Ми хочемо, щоб його знайшла поліція, — запитав Уїн, — чи я?

— Це має значення?

— Що буде далі, якщо його спіймає поліція? — глянув на Майрона Уїн.

— Якщо він буде з Рісом, тоді це кінець. Справу розкрито.

— Навряд чи так станеться, — сказав Уїн. — Він обережний чоловік. Або він уб’є Ріса — немає сенсу міркувати про це, бо воно нікуди нас не приведе, — або ж твій тілистий друг триматиме його десь у безпечному місці, де його неможливо дістати.

— Гаразд.

— Тому питаю ще раз: що буде далі, якщо його спіймає поліція?

— Спочатку вони затримають його.

— Правильно.

Майрон зрозумів, до чого хилить Уїн.

— Гладкий Ґанді звернеться до адвоката. У них немає нічого на нього. Він зберігає все в якійсь заблокованій хмарі. Діти не свідчитимуть проти нього. Він був обачний. Поліція матиме мої свідчення про удар ножем, але скажуть, що було темно, тож я нізащо не міг побачити, що це точно зробив він. І це правда.

Уїн кивнув.

— Гадаєш, він заговорить?

— Цитуючи тебе, «навряд чи так станеться».

— А якщо я знайду його… — почав Уїн.

Майрон повернувся до прес-конференції.

— Ти не схвалюєш, — мовив Уїн.

— Ти знаєш, що ні.

— Та ти знаєш, хто я і що роблю.

— Це могло би бути, мовити б, нормально в минулому. За певних обставин.

— Але не в нашому прекрасному новому світі?

— Ти дійсно схвалюєш узаконення урядом катування людей задля того, щоб дістати інформацію?

— Боже милий, ні, — сказав Уїн.

— Тільки коли ти особисто?

— Саме так. Я вірю своїм рішенням і мотивам. Я не вірю рішенням та мотивам уряду.

— Різні правила для вас?

— Так, звичайно, — Уїн схилив голову. — Це збиває тебе з пантелику?

Майрон похитав головою.

— Дещо інше.

— Що саме?

— Тебе довго не було.

Уїн не відповів.

— Якщо я повернуся назад, — промовив Майрон, — то не хочу знову тебе втратити.

— Ти чув, що сказала Брук.

— Чув.

— Я облажався. Я мушу знайти її сина за будь-яку ціну.

Коли вони приземлилися, Брук отримала ще одне повідомлення від Ненсі: «Ми прийдемо до тебе завтра о 9 ранку, гаразд?»

Брук прочитала повідомлення Майрону та Чікові.

— Хто це, в біса, «ми»? — запитав Чік.

— Не знаю.

— Запитай у неї.

— Гадаю, нам варто зачекати, — сказала Брук. — Маю передчуття, що це її злякає.

— Злякає яким робом? — запитав Чік.

— Не знаю. Майроне?

— Я думаю, ліпше зачекати, — відповів Майрон.

Брук написала у відповідь: «Добре, побачимося завтра».

На них чекали два лімузини, один для Болдвінів, інший для Майрона. Перед тим, як сісти в нього, Брук зупинилася й обернулася до Майрона.

— Ти маєш бути там завтра. Ти врятував їхнього сина. Вони твої боржники.

— Гаразд, — відповів Майрон, хоч і не був у цьому впевнений.

Перед тим як попрямувати до свого лімузина, він дочекався, поки Брук і Чік зникнуть у своєму лімузині.

— Про все домовлено. Я з вами на весь вечір, — сказав водій, коли він сів на заднє сидіння.

— Чудово.

— То що, до школи?

Майрон глянув на годинник.

— Так, саме час.

Він відкинувся на спинку. Напевно, завтра світ розвалиться, але сьогоднішній вечір буде якщо не життєрадісним, то певною мірою нормальним. О пів на сьому вечора вони приїхали до міського стадіону, розташованого перед будівлею середньої школи. Овальний стадіон, півмилі по периметру, де місцеві жителі полюбляли бігати, бадьоро прогулюватись або ділитися плітками, називали «Колом», і зрозуміло чому — бо, агов! — таки схоже! Через дорогу був міський поліційний відділок. Нижче, з правого боку від «Кола» розташовувалася міська бібліотека. Вище праворуч був оздоровчий центр. Вагомішу частину простору зліва обіймала церква, а у верхній частині овалу, передній чи центральній, можна й так сказати, розташувалася велика міська середня школа.

Ключове слово: «міська».

Водій під’їхав до спортзали. Майрон відчинив важкі металеві двері та зайшов. У спортзалі було порожньо й темно. Це здивувало його, але потім він згадав, що позаду футбольного поля побудували нову залу. А ця, яка так багато значила для Майрона, тепер була «старою спортзалою». Вона й мала такий вигляд. Ніби їй сто років. Так, неначе тут мусять висіти корзини для персиків, а не баскетбольні кільця.

Майрон ступив декілька кроків, його взуття лунко стукало по старому дерев’яному паркету. Він зупинився й трохи постояв у центрі майданчика. Знайомий запах поту все ще висів у повітрі. Вони, мабуть, досі проводили тут тренування, або ж це був запах якогось надпотужного засобу для чищення, який назавжди в’ївся в деревину? Для когось цей запах був огидним. Для Майрона ж він був ледь не божественним.

Запахи навіюють спогади. Термін «дежавю» не міг описати те, що відчував зараз Майрон. Він повільно обертався, оглядаючи все. Він глипнув на бетонно-цегляну стіну над дверима. Табличка досі була там.

За годину Майрон і Міккі показали свої перепустки та попрямували за лаштунки. Велика Сінді, усе ще в шкіряному корсеті й короні з пір’я, підбігла до Майрона, вигукуючи:

— О, містере Болітар!

Макіяж Великої Сінді «потік», і її обличчя нагадувало коробку з восковими олівцями, яку залишили занадто близько до каміна.

— Здоров, Велика Сінді.

Вона обхопила його своїми об’ємистими руками й притягнула до себе, піднявши так, що у нього ноги відірвалися від землі. Велика Сінді досі була вкрита потом, і її обійми були такими всеосяжними, ніби вас обгорнули матеріалом для ізоляції горища від вологи.

Майрон усміхався, насолоджуючись обіймами.

— Пам’ятаєте мого племінника? — спитав він, коли вона його нарешті відпустила.

— О, містере Міккі.

Велика Сінді так само міцно обійняла і хлопця. Міккі мав вигляд трохи збентежений — дика пригода для недосвідчених, — але висів у її обіймах.

— Сінді, ви мали чудовий вигляд на ринзі.

— Сінді? — глянула вона на Міккі, посміхаючись.

— Пробачте. Велика Сінді.

Це її втішило. Велика Сінді працювала секретарем у приймальні, коли в Майрона та Есперанси було спортивне агентство. Вона віддавала перевагу формальній манері спілкування, тому Майрона називала містером Болітаром і наполягала, щоб інші називали її Великою Сінді, а не просто Сінді. Вона навіть офіційно змінила документи, тому тепер там було написано прізвище: Сінді, ім’я: Велика.

— Де Есперанса? — запитав Майрон.

— Пішла на зустріч із важливими особами, — сказала Велика Сінді. — Вона дуже популярна, ви знаєте.

— Так, знаю.

— Більшість «дуже важливих персон» — чоловіки, містере Болітар.

— Авжеж.

— Вони платять п’ятсот доларів за квиток. Як бонус вони можуть сфотографуватися з Маленькою Покахонтас. Не те щоб у мене не було власної групи фанатів, ви знаєте.

— О, я знаю.

— Я беру тисячу, містере Болітар. Я особливіша.

— Радий чути.

— Хочете зеленого смузі? Ви маєте не дуже добрий вигляд, містере Болітар.

— Ні, дякую.

— Містере Міккі?

— Ні, все гаразд, — підняв руку Міккі.

За дві хвилини зайшла Есперанса, прикриваючи халатом своє замшеве бікіні. Коли вона зайшла, Міккі швидко підвівся. Інакше й бути не могло. Есперанса мала такий вигляд, що всі чоловіки й хлопці не могли не відреагувати. Її краса нагадувала захід сонця на узбережжі Карибського моря чи пляжні прогулянки під місяцем.

— О, так мило, що ти встав, Міккі.

Есперанса осудливо зиркнула на Майрона, який залишився сидіти, просто щоб показати своє особливе становище. Вона легенько поцілувала Міккі в щоку. Міккі привітав її з чудовим шоу. Майрон сидів і чекав. Вони з Есперансою були давніми близькими друзями. Вона працювала з ним у спортивному агентстві, навчалася вечорами на юридичному факультеті, та зрештою стала його партнером. Він знав її, а вона — його.

Тому він чекав.

Побазікавши кілька хвилин, Есперанса взяла Міккі за руку.

— Ти не проти, якщо я трошки поговорю з твоїм дядьком наодинці?

— О, звісно.

— Ходімо, містере Міккі, — сказала Велика Сінді, кивнувши Міккі йти за нею. — Комуняка Конні помітила вас у першому ряду й казала, що хотіла б з вами зустрітися.

— Е-е… гаразд.

— Вона сказала, що ви — цитую її слова — «смачненький».

Міккі спав з лиця, одначе таки вийшов за нею з кімнати.

— Він хороший хлопець, — промовила Есперанса.

— Хороший.

— Він уже перестав тебе ненавидіти?

— Гадаю, що так.

— А як його батьки?

Майрон похитав рукою вправо-вліво.

— Побачимо.

Есперанса зачинила двері.

— То ти був у Лондоні.

— Так.

— Ти не сказав мені, що їдеш.

— Я вирішив в останню хвилину.

— І я бачила в новинах, що зниклого хлопчика знайшли в Лондоні.

— Так.

— Але не родича Уїна.

— Ні, — підтвердив Майрон. — Це був інший хлопець. Патрік Мур.

— Я також читала про якийсь великий вибух там, де було знайдено хлопця. Він зніс цілу стіну.

— Ти знаєш Уїна. — сказав Майрон. — Він не надто витончений.

Есперанса перехопила його погляд.

— То це правда? Ти бачив Уїна?

— Так. Він зателефонував і попросив про допомогу.

— З ним усе гаразд?

— А колись було?

— Ти знаєш, про що я.

— Здається, з ним усе добре.

— То всі ці плітки, що він з’їхав із глузду й став самітником?…

— Він сам їх розпустив.

Майрон розповів їй усе, що трапилося. Есперанса сиділа навпроти нього і слухала. Це нагадало йому кращі дні, коли вони були молодші, коли бралися до справи й протягом годин обговорювали угоди й рекламні контракти. Стільки років Есперанса була частиною його буденного життя. Майрону цього бракувало.

Коли він закінчив розповідь, Есперанса похитала головою.

— Щось тут не так.

— Я й сам знаю!

— І завтра ти зустрічаєшся з хлопцем, якого врятував?

— Сподіваємось.

— А знаєш, тут ми з Великою Сінді можемо допомогти.

— Я сам усе владнаю. Ви обидві зайняті.

— Не роби цього, Майроне.

— Не робити чого? Ти керуєш бізнесом.

— Я керую бізнесом. Велика Матуся та Маленька Покахонтас то входять, то виходять зі стартового складу. Ми можемо бути вільні в будь-який момент, коли тобі потрібно, — Есперанса нахилилася ближче. — Це родич Уїна. Я хочу взяти в цьому участь. І Велика Сінді також. Не позбавляй нас нагоди.

— Гаразд, — кивнув Майрон, і додав: — До речі, де Гектор?

Обличчя Есперанси спохмурніло. Коли вона знову заговорила, у голосі почулися сердиті нотки.

— Він з батьком.

— Он як… Судячи з твоєї інтонації, боротьба за опіку не дуже успішна.

— Том у близьких стосунках із суддею. Товариш по гольфу, хочеш — вір, хочеш — не вір.

— А ти не можеш звернутися з проханням про зміну місця розгляду справи?

— Мій адвокат каже, що ні. Здогадайся, що стверджує Том.

— Що?

— Я веду, — і вона зімітувала пальцями лапки, — «хтивий» спосіб життя.

— Це тому, що ти рестлер?

— Це тому, що я бісексуалка.

— Справді? — осудливо глянув на неї Майрон.

— Так.

— Але бісексуальність зараз така популярна.

— Я знаю. — сказала Есперанса.

— Це майже кліше.

— І не кажи. Почуваюся надзвичайно старомодною.

Вона відвернулася.

— То це погано?

— Я можу втратити його, Майроне. Ти знаєш Тома. Він з тих, хто вважає себе за повелителів усесвіту, такі не беруть полонених. Суть не в тому, що правильно, а що ні, чи у чому правда. Суть у виграші. Суть у тому, щоб я програла за будь-яку ціну.

— Я щось можу зробити?

— Дай відповідь на одне запитання.

— Яке?

— Ти знав, що він нікчема, чи не так?

Майрон не відповів.

— То як ти дозволив мені вийти за нього?

— Я думав, що це не моя справа, — сказав Майрон.

— А чия тоді?

Бабах. Мікрофон впав. Есперанса на мить витріщилася на нього. У неї не було сім’ї. Вона мала лише Майрона, Уїна та Велику Сінді.

— А ти б мене послухала? — запитав Майрон.

— Не більше ніж ти мене, коли я казала, яка жахлива Джессіка.

— Зрештою, у мене відкрились очі.

— О так, відкрилися. Саме тоді, коли вона тебе кинула і вийшла заміж за іншого, — Есперанса підняла руку. — Вибач, це безглуздо. Я просто роздратована.

— Не переймайся.

— Крім того, тепер у тебе є Тереза.

— І ти схвалюєш її.

— Я люблю її. Якщо ти переконаєш її перейти на інший бік, я вкраду її в тебе.

— Лестощі, — сказав Майрон.

— Стривай.

— Що?

— Якщо Уїн повернувся, то я більше не шафер на твоєму весіллі?

— Ти ніколи й не була шафером, — відповів Майрон. — Перевага в тому, що це «чоловіча» роль.

— Сексист!

— Але ми з Терезою хотіли про дещо тебе попросити.

— Що?

— Ми хочемо, щоб ти провела церемонію.

Есперанса не часто здавалася такою приголомшеною, як зараз.

— Справді?

— Так. Тобі треба здобути сан онлайн чи якось так, але ми дійсно хочемо, щоб саме ти нас одружила.

— Негідник, — кинула Есперанса.

— Що?

— У мене ще одна зустріч із фанатами, а я зараз розрюмсаюся.

— Аж ніяк! Ти занадто сильна.

— Це правда, — вона підвелася й пішла до дверей. — Майроне!

— Що?

— Скільки разів Уїн просив про допомогу?

— Гадаю, це вперше.

— Ми повинні знайти Ріса, — сказала Есперанса.

Автомобіль Майрона проїжджав повз помпезні маєтки, такі великі, ніби вони вживали якийсь гормон росту. Газони були занадто досконалими, кущі підстрижені з неймовірною точністю. Сонце сяяло, ніби хтось натиснув на кнопку та налаштував його на це. Цегла ідеально поблякла, занадто ідеально, що додавало цьому району штучного лас-вегасько- діснеївського ефекту. Ні в кого не було асфальтової під’їзної алеї. Вони були вимощені якимсь дорогим вапняком, і було шкода руйнувати його колесами. Від усього тут тхнуло грошима. Майрон опустив вікно, сподіваючись почути музику, яка відповідала б ідеальному району, — може, Баха чи Моцарта, але він чув лише тишу, котра, якщо замислитися, й була ідеальною музикою.

Будинки були гарні, яскраві й так само затишні, як мережеві мотелі.

На вулиці стояли кілька телевізійних фургонів, але не так багато, як можна було б подумати. Ворота були відчинені, тому Майрон заїхав на — саме так — вапнякову під’їзну алею Болдвінів. Було пів на дев’яту, півгодини до зустрічі з Мурами. Майрон вийшов з машини. Трава була така зелена, що він ледь не нахилився, аби глянути, чи вона, бува, не щойно пофарбована.

Лабрадор шоколадного відтінку рвонув до нього. Він метляв хвостом так збуджено, що його зад ледве встигав за ним. Собака майже проповз останні кілька ярдів до нього. Майрон опустився на коліно і добряче почухав пса за вухами.

За псом вийшов молодий чоловік років двадцяти — так приблизно оцінив Майрон. У руках він тримав собачий налигач. У нього було довге хвилясте волосся, якраз таке, щоб постійно відкидати його, аби не лізло в очі. На ньому був лайкровий спортивний костюм з темно-синіми рукавами, які ідеально пасували до темно-синіх кросівок. Майрон подумав, що на його обличчі помітні риси обох батьків.

— Як звати твого собаку? — запитав Майрон.

— Хлоя.

— Ти, певно, Кларк, — сказав Майрон, підвівшись.

— А ви, мабуть, Майрон Болітар, — парубок зробив крок і простягнув руку. Майрон потиснув її. — Приємно познайомитися.

— Навзаєм, — відповів Майрон.

Майрон швидко порахував про себе. Кларк був старшим братом Ріса. Йому було одинадцять на момент викрадення, тобто зараз йому двадцять один.

Якусь мить вони обоє ніяково стояли. Кларк подивився праворуч, ліворуч й видавив із себе усмішку.

— Навчаєшся в коледжі? — запитав Майрон, аби щось сказати.

— Так, передостанній курс.

— А де вчишся?

— У Колумбійському.

— Чудовий коледж, — мовив Майрон, щоб підтримати розмову. — Ти вже знаєш свій фах, чи це надокучливе запитання, яке завжди ставлять дорослі?

— Політологія.

— А, — сказав Майрон, — це була моя спеціальність.

— Чудово.

Ще більше зніяковіння.

— Якісь ідеї стосовно того, що хочеш робити після випуску? — поцікавився Майрон, бо не міг вигадати банальніше й безглуздіше питання для двадцятиоднорічного хлопця.

— Абсолютно ніяких, — відповів Кларк.

— Не квапся.

— Дякую.

Це був сарказм? Хай там як, ситуація стала ще більш ніяковою.

— Напевно, я піду всередину, — сказав Майрон, показавши на вхідні двері, якщо раптом Кларк не зрозумів, що означало «всередину».

Кларк кивнув, а тоді сказав:

— Це ви врятували Патріка.

— Мені допомогли.

Майрон бовкнув чергову нісенітницю, адже хлопець не очікував від нього стриманості. Тож Майрон додав:

— Так, я був там.

— Мама каже, ви майже врятували Ріса.

Майрон уявлення не мав, що відповісти на це, тому почав розглядати все навколо, аж раптом його осяяло.

Це було місце злочину.

Саме цією доріжкою, на якій він зараз стояв, ішла Ненсі Мур, коли вперше подзвонила в двері, щоб забрати Патріка, що приходив погратися з другом. Саме нею трохи пізніше крокувала Брук, коли не змогла додзвонитися до няньки Вади Лінни.

— Тобі було одинадцять, — сказав Майрон.

— Так, правильно, — кивнув Кларк.

— Ти щось пам’ятаєш?

— Наприклад?

— Наприклад, будь-що. Де ти був, коли це трапилося?

— Чому це має значення?

— Я просто хочу глянути на ситуацію з іншого боку, от і все.

— І що мені до цього?

— Нічого, — пояснив Майрон. — Але я так це роблю. Тобто розслідую. Я спотикаюся в темряві. Я ставлю силу-силенну безглуздих запитань. Більшість не дає нічого. Але інколи навіть безглузде запитання дає зачіпку.

— Я був у школі, — сказав Кларк, — на уроці в містера Діксона. П’ятий клас.

Майрон замислився.

— Чому Ріс і Патрік не були в школі?

— Вони ходили в дитсадок.

— І?

— А в цьому місті дитсадок працює тільки півдня.

Майрон обмірковував це якусь мить.

— Що ти пам’ятаєш?

— Насправді нічого. Я прийшов додому зі школи. Тут була поліція, — хлопець стенув плечима.

— Бачиш? — сказав Майрон.

— Бачу що?

— Ти допоміг.

— Як?

Відчинилися вхідні двері, й звідти вийшла Брук.

— Майроне?

— Так, вибач, я лише розмовляв із Кларком.

Не кажучи більше нічого, Кларк причепив налигач до нашийника собаки й побіг до дороги. Майрон рушив до Брук, вагаючись, поцілувати її в щоку, потиснути руку абощо. Брук притягнула його до себе та обійняла, тим він і вдовольнився. Вона приємно пахла. На ній були сині джинси й біла блузка. І все це їй дуже личило.

— Ти рано, — сказала Брук.

— Ти не відмовишся показати мені кухню? — запитав Майрон.

— Перейдемо одразу до справи, еге?

— Я не думав, що ти хочеш, аби я розбирався з усім поступово й обережно.

— Правильно подумав. Сюди.

Підлога була мармурова, і їхні кроки відлунювали в триповерховому вестибюлі. Там були величні сходи — картина, яку ви не часто побачите в реальному житті. Світло-бузкові стіни були вкриті гобеленами. З вітальні сходи вели до прямокутної кухні, яка своїми розмірами та розмахом нагадувала тенісний корт. Усе було білого або жовтуватого кольору, й Майрон дивувався, скільки, мабуть, зусиль треба докласти, щоб підтримувати таке приміщення в чистоті. Вікна від стелі до підлоги відкривали неймовірний краєвид на задній двір, басейн і альтанку. Трохи далі, як побачив Майрон, починався ліс.

— Якщо я правильно пам’ятаю звіт поліції, — сказав Майрон, — твоя нянька стояла біля раковини.

— Саме так.

Майрон повернувся ліворуч.

— А двоє хлопчиків сиділи за кухонним столом.

— Так. Вони гралися на подвір’ї.

Майрон тицьнув на вікна.

— На задньому дворі?

— Так.

— Тож вони бавилися надворі, а тоді нянька привела їх сюди, щоб вони попоїли.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей і спробував відчинити. Двері були замкнені.

— Вони зайшли крізь ці двері?

— Так.

— А тоді вона залишила їх незамкненими.

— Ми завжди залишали їх незамкненими, — сказала Брук. — Ми почувалися тут у безпеці.

У кімнаті запала тиша.

— За словами твоєї няньки, викрадачі були вдягнуті в чорне, лижні маски й таке інше, — порушив тишу Майрон.

— Слушно.

— І у вас немає камер відеоспостереження чи чогось схожого?

— Тепер є. Але тоді не було. Була камера біля вхідних дверей, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Припускаю, що поліція перевірила її.

— Не було чого перевіряти. Вона не була налаштована на запис. Ми використовували її тільки для огляду наживо.

Навколо круглого столу стояли чотири стільці. У Ріса був лиш один брат — Кларк. Майрон подумав, чи завжди було так, чотири стільці, й після того, що трапилося з Рісом, нікому не стало відваги забрати стілець. Чи вони сиділи тут щовечора за вечерею протягом десяти років з одним порожнім стільцем?

Майрон глянув на Брук. Вона знала, про що він думає. Це було написано на її обличчі.

— Ми інколи також їмо біля «кухонного острова», — сказала Брук.

Посередині кухні стояв великий прямокутний мармуровий «кухонний острів». Над ним зі стелі звисала низка високоякісних латунних сковорідок. На одній частині «острова» були шафки, на іншій — шість барних стільців.

— Ще одне, — додав Майрон.

— Що?

— Все тут повернуто до вікон. Я маю на увазі, крім одного стільця за кухонним столом. Від раковини все видно. Від плити все видно. Від барних стільців та навіть від столу.

— Так.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей, подивився праворуч, тоді ліворуч.

— Тобто троє чоловіків у лижних масках пройшли весь цей шлях — шлях до цих дверей, — і ніхто їх не побачив?

— Вада була зайнята, — сказала Брук. — Вона готувала їжу. А хлопці… що ж, вони не дивилися б у вікно. Вони, напевно, грали в якусь відеогру чи бешкетували.

Майрон оглянув, наскільки був відкритий двір, які були великі вікна.

— Думаю, це можливо.

— А як інакше могло бути?

Поки що немає причини відповідати на це запитання.

— Кларк сказав мені, що був у школі, коли хлопців викрали.

— Так. І що?

— У більшості дітей уроки закінчуються о третій годині дня. Дошкільнята в цьому місті ходять у садок лише на півдня, правильно?

— Так. Їх відпустили о пів на дванадцяту.

— І викрадачі також про це знали.

— І що?

— Нічого. Це означає, що вони це планували, ось і все.

— Поліція думала так само. Вони припускали, що ті, напевно, стежили за Вадою чи Рісом і знали їхній розклад.

Майрон поміркував трохи.

— Але Ріс не приходив додому щодня з дитсадка, чи не так? Тобто я припускаю, що інколи його могли забрати побавитися з друзями в інший дім. Гадаю, він інколи ходив до Патріка.

— Саме так.

— Отож з одного боку, це все здається ретельно спланованим. Троє чоловіків, які знають розпорядок. А з іншого — вони сподіваються, що твоя нянька залишить ці двері незамкненими, і ніхто не побачить, як вони наближатимуться.

— Вони могли знати, що вона ніколи їх не замикає.

— Стежачи, як вона заходить на кухню з подвір’я? Навряд чи.

— Вони так само могли розбити вікно, — припустила Брук.

— Не зрозумів.

— Скажімо, Вада їх помітила. Думаєш, вона встигла б підбігти до дверей вчасно й замкнути їх? Тоді що? Вони могли розбити вікно та схопити хлопців.

Майрон подумав, що усе можливо. Але навіщо чекати? Чому не схопити хлопців, коли вони були на подвір’ї? Нападники боялися, що хтось побачить?

Було ще зарано висувати якісь версії. Йому конче треба було зібрати більше фактів.

— Тож ось вони, викрадачі, заходять туди ж, де зараз стоїмо ми, — почав Майрон.

Брук на мить заціпеніла.

— Так.

— Я був дещо різкий, вибач.

— Не стався до мене поблажливо.

— Я й не ставлюся. Але це не означає, що я не повинен бути чуйним.

— Почнімо все спочатку, — запропонувала Брук.

— Почнімо що спочатку?

— Ти, напевно, дивуєшся, як я це роблю, — сказала Брук. — Як я заходжу на цю кухню щодня й проходжу повз місце, де був викрадений Ріс. Чи я забороняю собі про це думати? Чи я плачу інколи? Напевно, я роблю всього потрохи. Але я переважно пам’ятаю. Здебільшого, коли заходжу на цю кухню, та подія мене супроводжує. І мені це потрібно. Всі дивуються, чому ми не виїхали. Чому підтримуємо цей біль. Я скажу тобі, чому. Тому що цей біль кращий. Цей біль кращий, аніж біль забуття. Мати не може відмовитися від своєї дитини. Тому я можу жити з болем. Я не можу жити з відмовою.

Майрон подумав про те, що розповідав йому Уїн, як оця незавершеність гризе Брук, робить усе ще нестерпнішим. Настає час, коли вже треба знати відповіді. Мабуть, можна жити з болем, але незнання, страждання, невизначеність шматують душу.

— Тепер ти розумієш? — спитала Брук.

— Так, розумію.

— Тоді питай наступне, — сказала вона.

Майрон одразу перейшов до справи.

— Чому підвал? — поцікавився він, показавши на розсувні двері. — Ти вриваєшся сюди. Ти хапаєш хлопців. Зостається нянька. Ти вирішуєш залишити її живою. Зв’язати її. То чому не зробити це тут? Навіщо вести її в підвал?

— Ти щойно сказав причину.

— Тобто?

— Якщо зв’язати її тут, із заднього двору все буде видно.

— Але якщо задній двір такий відкритий, навіщо спочатку йти туди?

Майрон почув важкі кроки на сходах. Він глянув на годинник. За чверть дев’ята ранку.

— Брук!

Це був Чік. Він поспішив до кімнати й зупинився, побачивши Майрона. На Чікові був діловий костюм і краватка, в руці — модна шкіряна сумка, сучасний замінник портфеля. Чік планував поговорити з Патріком, а потім що, упродовж кількох годин посидіти в офісі?

Чік не потурбувався привітатися. Він підняв свій мобільний телефон.

— Ти не читаєш смс-повідомлення? — запитав він у дружини.

— Я залишила телефон у вестибюлі, а що?

— Групове повідомлення від Ненсі для нас обох, — сказав Чік. — Вона хоче зустрітись у своєму будинку, а не тут.

Вони вирушили на Майроновій машині. Майрон був за кермом. Чік та Брук сіли на заднє сидіння. Вони трималися за руки, що здавалося для них неприродним.

— У кінці дороги поверни ліворуч, — сказав Чік.

Ліворуч за горою місцевість була менш «цінна», але це стосується лише дещо відмінної вартості дорогої оренди. Чік показував Майрону, де завернути праворуч, а де знову ліворуч. Поїздка була короткою. Їхні будинки розташовувалися заледве в милі один від одного.

— От дідько, — промимрив Чік, глянувши попереду, коли вони зробили останній поворот на вулицю, де мешкали Мури.

Дуже багато фургонів телевізійників розмістилися обабіч дороги. Зрозуміло, чому. Після десятирічної відсутності Патрік Мур повернувся додому. Газети хотіли фото та відео зниклого хлопця, щасливої сім’ї та великого возз’єднання. Наразі в ЗМІ з’явилася лиш одна світлина нещодавно врятованого Патріка. Санітар у Лондонській лікарні з відстані зробив трохи розмите фото підлітка, поки той спав, і продав його британській бульварній газеті.

Вочевидь, усім кортіло більшого.

Журналісти юрмилися коло машини, але Майрон і далі рухався, щоб ніхто не зміг стати перед ними. На початку під’їзної алеї стояв міський поліціянт. Він помахом руки покликав Майрона й зупинив решту, щоб вони не йшли слідом за ним. Репортери підкорилися, натомість вирішили покластися на свої збільшувальні об’єктиви. У дворі Майрон помітив знак «На продаж». Перед ним відкрилися гаражні ворота. Він заїхав усередину, електричні ворота почали закриватися позаду нього. Майрон заглушив двигун. Перш ніж відчинити двері й вийти з машини, всі троє зачекали, поки ворота закриються повністю, ховаючи їх від допитливих об’єктивів.

Гараж був розрахований на два автомобілі. Біля їхньої машини був припаркований седан «Лексус». У гаражі не було безладу, але не тому, що господарі дуже охайні, там просто нічого не було. Нічого в цьому місці не нагадувало «родину з передмістя», а втім, чому мусило нагадувати? Патрік мав старшу сестру Франческу, якщо Майрон правильно пам’ятав, такого самого віку, як і Кларк; молодших братів чи сестер не мав. Гантер і Ненсі розлучилися, тому досі було так — мати-одиначка та дочка-студентка. Мабуть, Ненсі готувалася переїхати й почати життя з чистого аркуша.

Двері між будинком і гаражем відчинилися. Звідти висунув голову Гантер Мур. Здається, він був здивований побачити з ними Майрона, проте швидко позбувся цього відчуття.

— Агов, друзі, ходіть сюди, — гукнув він.

Вони переступили дві сходинки, перейшовши з бетону на плитку. Кухня була обладнана «під домашній затишок», імітуючи сільську кухню з кам’яним обличкуванням і дорогими меблями з натурального дерева. Ненсі стояла біля кухонного столу з чоловіком, якого Майрон не знав.

Чоловік їм усміхався. Від цієї усмішки Майронові кортіло зіщулитися. Чоловік мав десь років п’ятдесят, він був жилястий, з ріденьким волоссям, у старомодних окулярах. Він був одягнений у джинсову сорочку, заправлену в линялі джинси, і мав вигляд ведучого на фольклорному фестивалі просто неба.

Усі шестеро постояли там якусь мить, так, ніби обидві пари привели заступників, які мали почати битися. Майрон спробував налаштуватися на розмову з Ненсі та Гантером. Але тільки нервувався. Натомість містер Фольклорний Фестиваль, як здавалося, почувавсь у своїй тарілці. Він заговорив першим.

— Чому б нам усім не сісти? — запропонував він.

— Хто ви, в біса, такий? — запитав Чік.

Він улесливо посміхнувся Чікові:

— Я Лайонел.

Чік зиркнув на Майрона, на свою дружину, тоді на Мурів.

— Де Патрік?

— Він нагорі, — сказав Лайонел.

— То коли ми з ним побачимося?

— Ще трохи, — промовив Лайонел. — Чому б нам усім не сісти у вітальні, де буде зручніше?

— Гей, Лайонеле, — почав Чік.

— Що?

— А що, схоже, ніби ми хочемо влаштуватися зручніше?

Лайонел кивнув з якомога виразнішим розумінням, співчуттям та лицемірством.

— Гаразд, узято до уваги, Чіку. Можна я називатиму вас Чіком?

Чік зирнув на Майрона та Брук, наче питаючи: «Що за чортівня?»

Брук підступила до Ненсі.

— Що тут коїться, Ненсі? Хто цей чоловік?

Ненсі видавалася безпомічною, аж тут між ними став Лайонел.

— Мене звати Лайонел Стентон, — сказав він. — Я лікар, доглядаю Патріка.

— Який саме лікар? — запитав Чік.

— Я психіатр.

Ой-ой. Майронові не подобалося, до чого це все йшло.

Ненсі Мур взяла Брук за руку.

— Ми хочемо допомогти.

— Звичайно, хочемо, — додав Гантер. Його трохи хитало, і Майрон замислився, чи він тверезий.

— Чому мені здається, що далі буле «але»? — поцікавився Чік.

— Жодних «але», — сказав Лайонел, а відтак додав: — Я лише хочу, щоб ви зрозуміли: Патрік пройшов неймовірне випробування.

— Справді? — запитав Чік саркастично. — Ми нічого про це не дізнаємося, чи не так?

— Чіку, — пролунав голос Брук. Вона похитала головою, щоб він замовк. — Говоріть, лікарю.

— Я б міг ходити околяса, — промовив Лайонел, — але дозвольте сказати мені це від самого початку. Жодних зволікань. Жодних вигадок. Жодних виправдань. Лише щира правда.

«О Боже», — подумав Майрон.

— Наразі Патрік нічим вам не допоможе.

Чік розкрив був рота, але Брук помахом руки втихомирила його.

— Тобто він не зможе допомогти нам?

— Я так розумію, вчора ввечері місіс Мур запропонувала зустрітись у вас вдома.

— Так, правильно.

— Я відрадив її від такого рішення. Ось чому ви тут. Повернення Патріка туди, де все почалося, на місце злочину, якщо хочете, може мати руйнівні наслідки для його й без того слабкої психіки. Патрік і так у ступорі. Коли він говорить, то хіба що те, що він голодний чи хоче пити, та й то лише тоді, коли його запитують.

— Ви питали його про Ріса? — Майрон заговорив уперше.

— Ну звісно, — відповів Лайонел.

— І? — додала Брук.

— Він нічого не може сказати нам про вашого сина. Мені шкода, — знову глянув на неї Лайонел якомога чуттєвіше, співчутливіше й вельми нещиро.

— Це дурня якась! — вигукнув Чік.

Ненсі підійшла до Брук.

— Ми робимо, що можемо, — сказала вона.

— Твій син повернувся, — сказала Брук. — Наш — ні. Ти цього не розумієш? Ми так близько до того, щоб знайти Ріса, як ніколи раніше.

— А проте, думаю, навряд чи він може багато вам розказати, — наполягав Лайонел.

— Перепрошую? — Чік вже не міг цього терпіти.

— Зрозумійте мене правильно. Я постійно з ним. Ми робимо все можливе, щоб Патрік відкрився. Але зараз він дуже мало пам’ятає. Він ніби пам’ятає лише дитинство тут, і край. Навіть якщо він міг би розповісти вам про власне викрадення, не думаю, що це сильно б допомогло. Нам відомо тільки те, що вашого сина тримав той самий чоловік, що й Патріка.

— Патрік це підтвердив? — запитав Майрон.

— Він так багато не говорив. Важливо, щоб він пристосувався. Патрік багато часу проводить зі своєю сестрою Франческою. Гадаю, у Франчесці він бачить підтримку. Ми хочемо дозволити йому проводити час із однолітками, бувати в товаристві, але маємо робити дитячі кроки.

— Що тут у біса коїться? — запитав Чік.

— Заспокойся, Чіку, — попросив Гантер.

— Дідька лисого я заспокоюся! Твоя дитина знає, що трапилося з моєю. Він мусить із нами поговорити.

— Боюся, це неможливо, — сказав Лайонел.

— Ви не жартуєте? Це розслідування викрадення. Я викликаю копів.

— З цього не буде нічого путнього, — відповів Лайонел.

— І чому ж, у біса, ні?

— Звісно, поліція тут була. Та як лікар Патріка я порадив сім’ї заборонити їм допитати хлопця зараз. Моя робота — піклуватися про свого пацієнта і тільки про нього, але, правду кажучи, вважаю, так буде краще для всіх. Знову ж таки, хочу запевнити вас, що ми робимо все можливе, щоб забезпечити Патріку те оточення, де він зможе відкритися.

— І коли це може трапитися? — запитав Чік.

— Чіку, — промовила Ненсі, — ми всі тут робимо все, що в наших силах.

— То чого ви очікуєте від нас? — запитала Брук гостро, — Нам що, поїхати додому й чекати, коли ви зателефонуєте?

— Уявляю собі, наскільки це важко, — сказала Ненсі.

— Авжеж, Ненсі, ти добре знаєш.

— Але я мушу хвилюватися й за свого сина.

— Твій син, — руки Брук стислися в кулаки, — удома. До тебе це не доходить? Він удома. Ти можеш обійняти його. Ти можеш нагодувати його, піти перевірити, чи йому вночі тепло. А мій син…

І вперше Майрон побачив тріщину в її броні. Чік також.

— А до дідька це все! — гаркнув Чік, вискочив з кухні та попрямував до передньої частини дому.

— І куди це ви зібралися? — запитав Лайонел.

Чік не відповів. Він прямував до сходів.

— Патріку!

— Зажди-но, — сказав Гантер, — ти не можеш просто піднятися туди.

— Зупиніться, — гукнув Лайонел, — ви його травмуєте.

Чік навіть не обернувся, не глянув на них. Він рушив угору сходами. Гантер поквапився за ним. Не уявляючи собі, як краще вчинити, Майрон трохи посунувся, саме настільки, щоби збити Гантера з прямого шляху.

— Патріку! — гукав Чік.

Майрон почув, як відчинились і зачинилися двері. Гантер і Лайонел поспішили сходами нагору. Майрон тримався просто за ними, готовий за потреби втрутитися. Брук із Ненсі були позаду. Всі, крім Майрона, репетували. Коли вони піднялися сходами, Чік уже стояв перед потрібними йому дверима.

— Ні! — заволав Гантер. Він рвонув до Чіка, але запізно.

Чік відчинив двері. Зазирнувши всередину, він заціпенів.

Майрон був більшим і дужчим за Лайонела. Йому не знадобилося вагомих зусиль, аби відштовхнути його й дістатися дверей першим. Потрапивши всередину, він подивився туди ж, куди й Чік, у дальній куток кімнати.

Патрік Мур зіщулився в кутку так, ніби хотів злитися з дерев’яною панеллю. За останній десяток років кімната явно не змінилася. Це була кімната шестирічної дитини. Ліжко мало форму перегонового автомобіля. На одній стіні висів плакат зі старого фільму про супергероя. На полиці стояли три спортивні трофеї скромних розмірів. Над шафою великими дерев’яними літерами було написане його ім’я. Шпалери були яскраво-сині, а килимок мав вигляд баскетбольного майданчика.

Патрік був одягнений у фланелеву піжаму. Перед ним лежали навушники, але зараз він затуляв вуха руками. Його очі були заплющені. Він підтягнув коліна до грудей і розхитувався туди-сюди.

— Будь ласка, не кривдіть мене, будь ласка, не кривдіть мене, — бурмотів він, наче якусь мантру.

Ненсі Мур відштовхнула Майрона й забігла до кімнати. Вона впала навколішки та обійняла сина. Він зарився обличчям у її плече. Ненсі з похмурим виглядом повернулася до дверей. Гантер зайшов до кімнати за нею. Лайонел зробив те саме. Всі троє вишикувалися майже строєм, воліючи захистити підлітка, який плакав.

— Ми спробували спокійно вам усе пояснити, — сказав Гантер. — А тепер я хочу, щоб ви забралися з моєї домівки.

Я люблю Рим.

Я завжди зупиняюся в готелі «Ексельсіор», у «Віллі Ла Купола», номері-люкс, який займає два верхні поверхи цього колишнього палацу. Мені подобається відкрита веранда надворі, яка виходить на Віа Венетто. Мені подобаються фрески на куполі, спеціально намальовані так, щоб пасувати до краєвиду за вікном. Мені подобається приватний кінотеатр, сауна, парильня та джакузі.

Кому б не подобалося?

Раніше консьєрж Вінченцо знав і контролював мої, скажімо так, уподобання в розвагах. Це було його завданням знайти ту, кого вони називають «нічним метеликом» чи «куртизанкою», яка мусила чекати на моє прибуття. Інколи двох. Рідше трьох. У номері «Вілла Ла Купола» було шість спалень. Це полегшувало ситуацію, коли жінки, скільки б їх не було, вирішували провести там ніч, але не зі мною. Такі були мої умови. Мені саме так подобалося.

Так, я багато разів наймав повій. Я помовчу, поки ви гучно схлипуєте від обурення, а потім цокаєте язиком через свою моральну перевагу.

Закінчили? Чудово.

Зазначу, що ці ескорти завжди були дорогими та на найвищому рівні, але насправді від того не було краще чи гірше, але я був би лицеміром, якби прикидався, що це не так. Для мене це угода, яка працює в двох напрямках. Я люблю секс. Попередження для ЗМІ: я дуже люблю секс — під словом «секс» маю на увазі виключно задоволення плоті. Я люблю секс у його найчистіший формі, тобто мені не подобаються зв’язки, відданість чи будь-що інше, що відволікає. Майрон вважає, що те, що він називає «коханням» чи «почуттями», поліпшує секс. Я так не вважаю. Я певен, що все це його лише послаблює.

Не дуже заглиблюйтесь у це питання. Я не боюся зобов’язань. Мене вони не цікавлять.

Я ніколи не вдавав інакше. Я не брехав жінкам, з якими був, ані найманим, ані тим, з ким знайомився, як кажуть, на одну ніч (або дві чи навіть три). Вони розуміють ситуацію. Я пояснюю, у чому бачу обмеження, а в чому, сподіваюся, задоволення. Багато з них думали, що змогли б завоювати мене, показавши свої вміння в спальні, що, тільки-но я зближуся з ними, тільки-но побачу, які вони фантастичні, я буду вражений, і це приведе до чогось більшого, ніж метушня в ліжку, як то називають.

Цілком справедливо. Докладайте найбільших зусиль, солоденька. Я не вбиватиму вашого бажання.

Мій найдорожчий друг, Майрон Болітар, хоч слово «друг» не зовсім описує наші стосунки, переймається через цей аспект моєї особистості. В нього є відчуття, що всередині мене чогось «бракує». Він пов’язує це з тим, як моя мати вчинила з батьком. Але чи важливе походження? Я такий. Я цілком задоволений цим. Він твердить, що я цього не розумію. Він помиляється. Я усвідомлюю важливість дружніх стосунків. Мої найулюбленіші моменти — коли ми з ним сидимо разом і просто обговорюємо життя, дивимося телевізор або аналізуємо спортивні події, а тоді, коли ми завершимо, я лягаю в ліжко з «розкішним тілом» та… е-е… ненаситністю.

Для вас це також означає, що мені «чогось бракує»?

Мені байдуже до самозахисту від осуду, але задля довідки: я за рівні права, рівну оплату праці, рівні можливості. Фемінізм, як написано в словнику, це «теорія політичної, економічної й соціальної рівності статей». Згідно з цим визначенням і майже з кожним визначенням, з яким я стикаюся, я фемініст.

Я не брешу жінкам. Я не обдурюю їх. Я гарно й з повагою ставлюся до кожної гості або працівниці. Вони, своєю чергою, відповідають взаємністю. Крім, звичайно, тих запальних моментів, коли жоден з нас не хоче, щоб до нього ставилися гарно чи з повагою, якщо, звісно, ви розумієте мій «прозорий» натяк.

Вам може бути цікаво, чому я тоді припинив замовляти вказані професійні послуги, якщо все так добре спрацьовувало протягом тривалого часу. Проста істина: я позбувся ілюзії згоди, справедливої ділової практики, угод без примусу. Я дізнався, що це не завжди так. Нещодавня історія, особливо якщо взяти до уваги стан Патріка й Ріса, лише підтвердила для мене цю позицію. Є такі, хто відчуває, що я мусив усвідомити це багато років тому, що я мав би раніше побачити насильство, що я закривав на це очі, дбаючи про власні інтереси.

Я знову відповім: «Справедливо».

Я вийшов з номера і спустився ліфтом у надмірно величний вестибюль «Ексельсіору». Вінченцо помітив мене й зустрівся зі мною поглядом. Я легенько відмахнувся від нього. Він хвилюється, що не заробить чайових, але чому він повинен страждати через мій дещо лицемірний моральний кодекс?

Я досить добре знаю Рим. Я далеко не уродженець Рима, але багато тут подорожував. Я попрямував униз по Віа Венетто до американського посольства. Потім повернув праворуч на Віа Лігурія і пішов далі до верхівки Іспанських Сходів. Прогулянка — не що інше, як насолода. 135 кроків донизу — і я попрямував до знаменитого Фонтана Треві. Місце було переповнене туристами. Ну і нехай. Я приєднався до них. Витяг монетку й правою рукою кинув її через ліве плече.

Занадто туристичний рух, як на такого витонченого мене? Авжеж. Але є причини, чому туристи так полюбляють деякі дії, чи не так?

Задзвонив мій мобільний.

— Ближче до діла, — сказав я, натиснувши на кнопку, щоб прийняти дзвінок.

— Вони зараз там, — мовив голос на тому боці лінії.

Я подякував і вимкнувся. Прогулянка до магазину на П’яцці Колона забрала п’ять хвилин. Це Рим. Тут усе старе. Нічого не переробили. Ніхто й не вдає, ніби щось реставрують, і, з одного боку, я вдячний за це. Мармурова колона в центрі площі, названа на честь Марка Аврелія, стоїть тут зі 193 року нашої ери. У шістнадцятому столітті, майже через чотирнадцять віків, тодішній Папа Римський замовив бронзову статую Святого Павла, яку поставили на колону.

Історія в декількох словах: «Прощавай, ваш Боже. Привіт, наш».

Палац розмістився на північному краю площі. На східному була елітна «галерея». До речі, «галереєю» зарозуміло називають «торговий центр». Магазин спортивних товарів, який я шукав, з їхніми маленькими непоказними вітринами розташовувався просто біля невеличкої білої церкви вісімнадцятого століття. У вітрині стояв манекен дитини, вдягнутий у светр із символікою футбольної команди «Рома». Там був вибір футбольних м’ячів, футбольних бутсів, футбольних шкарпеток, футбольних шарфів, футбольних кепок та футбольних светрів.

Коротше: суцільний футбол.

Я зайшов. Чоловік за прилавком пробивав покупцю чек. Він удавав, що не бачив мене. Я попрямував у задню частину крамниці та піднявся сходами. Я ніколи не був тут раніше, але мені дали доволі точні інструкції. Двері розташовано в задній частині приміщення. Я постукав. Двері відчинилися.

— Заходьте, — сказав чоловік.

Я зайшов у кімнату, і він зачинив за мною двері.

— Я Джузеппе, — простягнув він руку, щоб я потиснув.

Джузеппе мав на собі футбольну форму арбітра. Він був цілком у цьому образі. На ньому не лише була сорочка, він ще й красувався у відповідних чорних шортах, високо натягнутих шкарпетках, які пасували до одягу, а на шиї висів свисток. Він мав великий і потужний годинник, який, мабуть, слугував годинником для гри.

Я глипнув повз нього. Кімната мала вигляд мініатюрного футбольного поля. На зеленому килимі білі лінії розділяли центр поля, площу поза грою, зону пенальті. Робочі столи стояли біля протилежних стін, на місцях, де мали би бути ворота. Столи були направлені до стіни так, щоб двоє чоловіків сиділи за ними спиною один до одного. Обоє щось несамовито друкували на комп’ютері.

— Це Карло, — сказав Джузеппе, вказавши на чоловіка справа. Карло був одягнутий у бордову домашню форму команди «Рома» із золотистою оборкою. Стіна біля нього була прикрашена всім, пов’язаним з командою «Рома», включно з логотипом команди, вовчицею, яка зі свого вимені годує двох людських дітей Ромула та Рема, — з історичного погляду цікаво, а візуально бентежить. Портрети нинішніх гравців «Роми» вишикувалися на межі стіни й стелі.

Карло й далі друкував. Він навіть не кивнув у мій бік.

— А це Ренато.

Ренато хоча б кивнув. Він також був убраний в однострій, але синьо-білий. Його стіл-ворота був за команду «Лаціо». Все було небесно-синім. Портрети також висіли попід стелею. Логотип «Лаціо» був простішим, аніж «Роми»: орел, який несе в пазурах щит.

— Панове, — сказав Джузеппе англійською зі своїм акцентом, — це наш новий спонсор.

У певному сенсі, мене сюди прислав Майрон. У нього неймовірна пам’ять. Я попросив, щоб він розповів мені якомога більше деталей з його короткої зустрічі з Гладким Ґанді. Він розповів мені про ситуацію з грою, яка тривала, коли він зайшов, — я не дуже тямлю у відео та комп’ютерних іграх, чи як там, але він зазначив, що Гладкий Ґанді хотів подолати його головних суперників — «клятих італійців» з ніком «РОМАПРОТИЛАЦІО».

Рома проти Лаціо.

Для тих, хто не дуже обізнаний з європейським футболом, Рома й Лаціо — це футбольні команди-конкуренти, які ненавидять один одного. Обидві команди з Рима, ба навіть грають на одному стадіоні. Якщо не заглиблюватися в деталі, щороку дві команди зустрічаються на «Derby della Capitale»[8], — я гадаю, переклад очевидний, — що є, мабуть, найзапеклішим спортивним матчем місцевого рівня.

Джузеппе нахилився до мене й прошепотів:

— Вони недолюблюють один одного.

— Радше ненавидимо, — пробурмотів Карло, все ще друкуючи.

— Він жахливий чоловік, — відбив удар Ренато, як кажуть зараз діти, пригнобивши Карло.

— Ви двоє, припиніть! — гримнув на них Джузеппе, а тоді звернувся до мене: — Карло й Ренато зустрілися під час вуличної бійки коло Олімпійського стадіону.

— «Рома» перемогли, — сказав Карло.

— Обманом, — суперечив Ренато.

— Ви просто жахливі невдахи.

— Арбітр. Його підкупили.

— Ні, не підкупили.

— Ваш хлопець був три метри поза грою!

— Припиніть, — сказав Джузеппе. — Отож, бачите, була бійка.

— Божевільний покидьок намагався мене вбити, — сказав Карло.

— Ти перебільшуєш!

— Він вдарив мене ножем.

— Це була ручка!

— Вона пробила шкіру.

— Ні, не пробила.

— Точно подряпала. На руці був синій слід.

— «Рома» боїться темряви.

— «Лаціо» носять спідниці.

— Забери свої слова назад.

— Яка команда знову виграла більше матчів дербі? — спитав Карло, приклавши руку до вуха.

— Ну все, ти догрався! — обличчя Ренато почервоніло. — Ось маєш!

Ренато встав і кинув скріпку через кімнату. Вона вдарилася в стілець Карло, не пролетівши навіть близько з його обличчям, але Карло впав на підлогу, ніби його підстрелили.

— Моє око! Моє око!

Карло приклав долоню до ока і хитався туди-сюди, як від сильного болю. Джузеппе подув у свій свисток. Він підбіг до Ренато, запхав руку до кишені шортів і витягнув звідти жовту картку.

— Сядь назад!

— Він симулює! — заволав Ренато.

Карло усміхався. Він забрав руку з ока й підморгнув Ренато. Коли Джузеппе повернувся до нього, він знову тримався за око й кривився від болю.

— Він симулює! — наполягав Ренато.

— Я сказав, сядь. Не змушуй мене витягнути червону картку.

Ренато, все ще лютий, усівся назад. Карло боязко сів на свій стілець.

Джузеппе обернувся до мене.

— Вони обидва несповна розуму. Проте чудово виконують свою роботу.

— Тобто грають.

— Так. Але загалом усе, що стосується комп’ютерів.

— Однак, вони програли Гладкому Ґанді.

— Він шахрай, — сказали в один голос Карло та Ренато.

— Звідки ви знаєте?

— Ніхто не може переграти нас по-чесному, — мовив Карло.

— Гладкий Ґанді мусив використовувати більше, ніж двох гравців, — додав Ренато.

Я подумки повернувся до Майронового опису кімнати.

— Так і є.

— Ви точно знаєте? — обидва чоловіка перестали друкувати.

— Так.

— Звідки ви знаєте?

— Це неважливо.

— Для нас — важливо, — наполягав Карло.

— Він забрав наш титул, — додав Ренато.

— Матимете шанс помститися, — сказав я їм. — Ви вже почали виконувати мій план?

— Сто тисяч євро?

— Так.

Карло друкував з усмішкою на обличчі. Як і Ренато.

— Ми готові, — сказав Джузеппе.

Есперанса зустріла Майрона у задньому кутку «Баумґарта».

Ресторан «Баумґарт» являє собою старий єврейський бар/кафе, який купив іммігрант із Китаю Пітер Чін. Прагнучи створити щось інакше та мудре водночас, Пітер зберіг усі старовинні деталі та додав східне ф’южн (хай що це означає) меню, трохи неонового освітлення й модного декору. Тепер можна було замовити курку Гунбао або гарячий бутерброд з пастрамою, китайську лапшу з баклажанами чи сендвіч із індичкою.

Підійшов Пітер та вклонився Есперансі.

— Міс Діаз, ваша присутність є честю для мого ресторану.

— Гм, — мугикнув Майрон.

— І ви геть не псуєте його репутацію.

— Гарно сказано, — промовив Майрон.

— Бачите? — запитав Пітер.

— Бачимо що?

— Погляньте на мою стіну пошани, — Пітер вказав позад нього, сяючи.

Як і в багатьох ресторанах, у «Баумґарті» висіли фотографії в рамках з автографами знаменитостей, які тут обідали. Це було еклектичне поєднання знаменитостей Нью-Джерсі. Тут була Брук Шилдс. А також Діззі Ґіллеспі. На цій самій стіні був зображений Аль Льюїс, дідусь Мюнстер разом з кількома акторами з «Клану Сопрано», декількома гравцями «Нью-Йорк Джаєнтс», ведучими місцевих новин, моделлю в купальнику із часопису «Спортс Ілюстрейтед» і письменником, чию книжку Майрон якось читав.

Там, рівно посередині між фотографіями репера та злочинця зі старого серіалу «Бетмен», висіла світлина Есперанси «Маленької Покахонтас» Діаз у замшевому бікіні. Верхня частина костюма зісковзнула з плеча. Есперанса, вся спітніла, позувала на ринзі, гордо дивлячись угору.

— Ти скопіювала позу Ракель Велч із «Мільйона років до нашої ери».

— Саме так.

— У мене був той плакат на стіні, коли я був малим.

— У мене також, — докинула Есперанса.

— Чудово, правда? — Пітер досі сяяв.

— Ви знаєте, — сказав Майрон, — я був професійним баскетболістом.

— Десь три хвилини.

— Ви так мило спілкуєтеся зі своїми клієнтами.

— Це складник мого шарму. Ваше замовлення скоро принесуть.

І Пітер покинув їх. Есперанса була приголомшлива в блузці кольору морської хвилі.

На ній були золоті сережки-кільця та грубий браслет. Завібрував її телефон. Вона глянула на нього й заплющила очі.

— Що? — запитав Майрон.

— Том.

— Він надіслав тобі повідомлення?

— Ні, це мій адвокат. Том не пристав на жодну з пропозицій домовитися мирно.

— Тож, він збирається атакувати в лоба.

— Так.

— Я хотів би допомогти.

— Ми тут не для того, щоб обговорювати Тома, — відмахнулася вона.

— Але це не значить, що ми не можемо поговорити.

Офіціантка Ніколь принесла закуски: холодну локшину з кунжутом і гарячими млинцями з качкою. Смакота! Вони замовкли на деякий час, поки їли. Колись давно Майрон Болітар заснував спортивну агенцію, для якої вигадав назву «МБ СпортсПредс». «М» означало Майрон, «Б» — Болітар, «СпортсПредс» — тому що він представляв спортсменів. Маркетинг — це насправді дар.

Есперанса стала його секретарем/помічником/довіреною особою/багато ким іще. Вона вчилася вечорами, щоб здобути ступінь у правознавстві. Урешті вона стала повноправним партнером, але не наполягала змінити назву на МБЕД, бо це збило б з пантелику. Вони випустили частину «Спортс» у назві, коли почали представляти акторів, музикантів тощо, тому зрештою компанія називалася «МБ Предс».

Велика Сінді обійняла посаду секретарки й, так би мовити, викидайла. Справи йшли доволі гладко, доки все не розвалилося. Коли рік тому Том розпочав ту радикальну судову справу про опіку, — тоді він стверджував, що Есперанса — негідна мати, бо вона забагато працює, — Есперанса так злякалася цієї погрози, що попросила Майрона викупити її частину. Майрон вагався, але, коли зник Уїн, думка про продовження без них обох дуже його засмутила. Все закінчилося тим, що вони продали «МБ Предс» якомусь мега-агенству, яке забрало їхніх клієнтів і заодно позбулося назви.

— Тож я ходила до поліційного відділку в Алпайні, — сказала Есперанса, — дізнатися, що вони роблять зі справою Мура-Болдвіна.

— І?

— Вони не захотіли розмовляти.

— Стривай, вони не захотіли розмовляти з тобою? — спитав Майрон, відірвавшись від їжі.

— Саме так.

— Ти виставила напоказ декольте? — поцікавився він, трохи подумавши.

— Розстебнула два ґудзики.

— І не спрацювало?

— Новий шеф поліції — жінка, — сказала Есперанса, — традиційної орієнтації.

— Байдуже, — промовив Майрон.

— Знаю. Я була трохи ображена.

— Може, мені спробувати, — запропонував Майрон. — Мені казали, у мене чудовий зад.

Есперанса насупилася.

— Я міг би зустрітися з нею. Включити шарм на повну.

— І роздягти її простісінько у відділку?

— Можливо, ти маєш рацію.

Есперанса зробила такий вигляд, ніби закотила очі.

— Не думаю, що вона може нам допомогти. У місцевих силових структурах кілька разів змінювали персонал відтоді, як Ріса й Патріка викрали.

— Я однаково маю сумніви, що вони розберуться з тією справою цього разу.

— Я впевнена, що її передадуть до федеральної поліції чи поліції штату, але Велика Сінді трохи покопала цю справу. Чоловік, який десять років тому вів розслідування у цій справі, нині на пенсії. Його звуть Ніл Губер.

— Стривай, мені відоме це ім’я.

— Він зараз сенатор штату в Трентоні.

— Ні. Тут щось інше…

— Він працював баскетбольним тренером у школі.

— Ну звісно! Воно! Ми грали з командою Алпайна, коли я був у школі, — схвально гукнув Майрон.

— То, може, саме ти поговориш із ним, — сказала Есперанса, — Проверни цей чоловічий маневр про «спортивне братство».

— Схоже, у нас з’явився план, — припустив Майрон.

— Ну, або покрути своєю колись апетитною дупою.

— Зроблю все, що треба, — сказав Майрон, а тоді додав: — Зажди-но, «колись апетитною»?

Ранок у Нью-Джерсі був ясним і безхмарним.

Величезні неонові літери на південному боці платного мосту Ловер-Трентон висвічували рекламний слоган: «Трентон робить, світ бере». Напис установили ще 1935 року, й, можливо, за тих часів, коли заводи працювали на всіх парах, виробляючи лінолеум, кераміку та інші матеріали, в цих словах була частка правди. Але не тепер. Трентон був столицею Нью-Джерсі, де розташувався уряд штату, а отже тут юрмилася сила-силенна політиків з їхніми постійними скандалами, від чого все місто, якщо добре подумати, мало вигляд такий самий чесний, як і реклама на мосту.

Проте Майрон і досі любив цей штат, і кожен, хто хоч трохи мав про нього уявлення, знав, що Нью-Джерсі не належала першість в урядовій корупції. Можливо, політичні скандали й були гучнішими за інші, а втім, тут все було яскравим. Складно дати визначення Нью-Джерсі, тому що місто було немов збірна солянка. З півночі він був околицею Нью-Йорка. З південного заходу — околицею Філадельфії. Ці два мегаполіси виснажували ресурси й відвертали увагу від власних міських центрів Нью-Джерсі, тому Ньюарк, Кемден та інші подібні міста ледве дихали, як пенсіонери з кисневими балонами в казино Атлантик-Сіті. Околиці буяли зеленню, тоді як міста зоставалися злиденними й бетонними. І так воно й триватиме.

Одначе, це було дивно. Всі, хто мешкав за сорок хвилин їзди від Чикаґо, Лос-Анджелеса чи Г’юстона, казали, що вони з того міста. Але можна було проживати за дві милі від Нью-Йорка, і ви б сказали, що ви з Нью-Джерсі. Майрон виріс за півгодини їзди до Нью-Йорка й десь за п’ять миль від Ньюарка.

Але він ніколи не казав, що він з того чи того міста. Що ж, одного разу він сказав, що він з Ньюарка, позаяк хотів одержати фінансову допомогу.

Якщо скласти все докупи: красу, занепад, витончені міста, комплекс меншовартості, жалюгідність, стиль — ви відчуєте невловимі барви й текстуру чудового штату Нью-Джерсі. Краще пошукати визначення Нью-Джерсі в голосі Сінатри, в поїздках Тоні Сопрано, піснях Спрінґстіна. Послухайте уважно. Ви відчуєте.

Майрон був трохи розчарований, що Ніл Губер здебільшого нагадував типового політика з Нью-Джерсі. Його пальці були товсті, як сосиски, на мізинці правої руки був золотий перстень. Він був одягнутий у смугастий костюм, а краватка виблискувала так, ніби хтось побризкав її олією для засмаги. Комірець його сорочки був трохи затісний, і коли Ніл Губер усміхався, то ставав схожий на баракуду.

— Майроне Болітар, — сказав він, вітаючи його міцним рукостисканням та показуючи на стілець. Його офіс був простим і нагадував кабінет заступника директора в школі.

— Я тренував команду ваших суперників, коли ви навчалися в школі, — сказав Губер.

— Я пам’ятаю.

— Ні, не пам’ятаєте.

— Перепрошую?

— Ви що, шукали інформацію про мене, коли дізналися, що ми зустрінемось?

— Проколовся! — Майрон жартома виставив руки вперед, склавши докупи зап’ястя.

— Не переймайтеся, — добродушно махнув рукою Ніл. — Тож ви знаєте, що тоді перемогли.

— Так.

— І що ви набрали сорок два очки.

— Це було дуже давно, — сказав Майрон.

— Я тренував шкільну баскетбольну команду вісімнадцять років, — Губер тицьнув пальцем на Майрона, — ви, мій друже, кращий, ніж будь-хто, кого я бачив.

— Дякую.

— Я чув, ваш племінник грає.

— Так.

— Він такий особливий, як кажуть?

— Гадаю, що так.

— Добре, чудово, — Ніл Губер відхилився. — Тож Майроне, чи достатньо прелюдії?

— Гадаю, так.

— Чим можу бути корисний? — розвів руки Ніл.

На робочому столі у нього були стандартні сімейні фотографії: білява дружина з пишною зачіскою, дорослі одружені діти, купка малих онуків. На стіні позаду нього висів прапор штату Нью-Джерсі, на якому був зображений щит із трьома плугами та головою коня над ним.

Так, головою коня. Тут ви могли би пожартувати про «Хрещеного батька», але це буде «шито білими нитками» й вам не пристало. Обабіч щита стояли дві богині — богиня свободи (що зрозуміло) і богиня землеробства (також дуже просто). Прапор був химерний і щільний, а втім, химерний і щільний — доволі влучна характеристика штату Нью-Джерсі.

— Я тут у справі, над якою ви працювали, коли були поліціянтом в Алпайні, — сказав Майрон.

— Викрадення Мура та Болдвіна, — відповів Ніл.

— Звідки ви знаєте?

— Я був детективом. Я здогадався.

— Ясно.

— Пункт перший, — Губер підняв вказівний палець, — у мене було мало значних справ. Пункт другий, — тепер він показував знак «миру», — саме одна значна справа, над якою я працював, залишилася нерозкритою. Пункт третій, — Ніл Губер похитав пальцями, — один зі зниклих хлопців нещодавно знайшовся, через десять років, — і він опустив руку. — Так, пане, довелося використати дедукцію на повну силу, щоб здогадатися. Майроне!

— Що?

— Ви знали, що Мури виступатимуть на «Сі-Ен-Ен» за кілька годин?

— Ні, не знав.

— Замість великої прес-конференції вони проведуть невеличку бесіду з Андерсоном Купером по обіді, — Губер нахилився вперед. — Будь ласка, скажіть мені, що ви не з преси.

— Я не з преси.

— То чому вас цікавить ця справа?

— Можна я скажу, що то довга історія? — Майрон задумався, як це можливо обіграти.

— Можна. Це нічого не дасть. Але можна.

Вовків боятися — у ліс не ходити. До того ж хай яким політиканом здавався Ніл Губер, а він сподобався Майронові. То чому б не бути чесним, наскільки це можливо?

— Це я врятував Патріка.

— Повторіть іще раз?

— У Лондоні. Як я вже казав, це довга історія. Мій друг — родич Ріса Болдвіна. Він отримав зачіпку щодо можливого місця його перебування. Ми вистежили його.

— Овва!

— Так.

— Ви казали, що це довга історія.

— Так і є.

— Може, ви мені її розкажете?

Майрон розповів стільки, скільки зміг, не викриваючи й навіть не згадуючи ім’я Уїна. Проте Ніл Губер не був ідіотом. Не складно було з’ясувати, хто той родич Ріса. І що з того?

— Трясця! — вигукнув Ніл, коли Майрон договорив.

— Так.

— Я ще досі не розумію, чому ви тут.

— Знову розглядаю цю справу.

— Я гадав, що ви стали спортивним агентом чи щось на кшталт того.

— Все непросто.

— Припускаю, що так і є, — сказав Ніл.

— Хочу глянути на все свіжим поглядом.

— Ви вважаєте, що я тоді десь схибив, і, можливо, розглянете справу наново й помітите те, що я випустив з уваги? — кивнув Ніл.

— Минуло десять років, — сказав Майрон. — Тепер з’явилася нова інформація, — він подумав про те, як це пояснив Уїн. — Це як подорож автомобілем, коли ви не знаєте, куди їдете. Минулого тижня ми знали лише звідки починати. Тепер знаємо, де був автомобіль кілька днів тому.

— Що? — насупився Ніл.

— Це звучало краще з вуст мого друга.

— Та то я просто глузую. Слухайте, я вивчав цю справу недовго. Доволі скоро ФБР забрало її в мене, — він відкинувся на кріслі та склав руки на животі. — Запитуйте будь-що.

— Учора я був на місці злочину.

— У будинку Болдвінів.

— Так. І я намагався відтворити в подробицях, як це сталося. Задній двір весь, як на долоні, а в кухні великі вікна.

— До того ж, — додав Ніл, — біля в’їзду на алею є ворота. Ще й огорожа навколо території.

— Саме так. І розрахований час.

— Розрахований час?

— Їх викрали десь в обідню пору. Більшість дітей під цю пору у школі. Як викрадачі знали, що вони будуть удома?

— Ага, — сказав Ніл.

— Ага?

— Ви бачите хиби.

— Бачу.

— Вам здається, що в офіційному сценарії щось не складається.

— Щось на кшалт того.

— І ви гадаєте, ми не помітили це все десять років тому? Ми порушили всі питання, які зараз цікавлять вас. Навіть більше. І знаєте що? Більшість злочинів не мають сенсу. Можна знайти похибки майже всюди. Ті ж ворота, наприклад. Болдвіни ніколи їх не замикали. Це було марно. Задній двір? Болдвіни мали садові меблі. Можна було проникнути тим шляхом. Або можна було притиснутися до задньої частини будинку, і ніхто не побачив би вас, поки ви не дійшли б до вікон.

— Зрозуміло, — відповів Майрон. — То так ви розвіяли свої сумніви?

— Ого, я ніколи не казав цього.

Ніл Губер послабив вузол краватки та розстебнув верхній ґудзик на сорочці. Його червоне обличчя трохи зблідло. Тепер у Майрона справді було відчуття дежавю. Він бачив перед собою молодшого чоловіка, тренера іншої команди, чи, може, то був фальшивий спогад, який він вигадав для цього випадку.

— У мене були сумніви, — сказав він, тепер трохи стишеним голосом. — Гадаю, у всіх були. Але, врешті-решт, зникло двоє хлопців. Ми розглядали всі версії, які могли знайти. Такі викрадення незнайомцями — вторгнення в будинок, вимога викупу — надзвичайно рідкісні. Тому ми уважно придивлялися до батьків. Ми уважно придивлялися до їхніх родин, сусідів, учителів.

— Як щодо няньки?

— Няньки-іноземки.

— Перепрошую?

— Вона була не просто нянею. Вона була іноземкою. Тут є чималенька відмінність.

— Яка саме?

— Нянька-іноземка — це щось схоже на програму обміну. Вони завжди з інших країн. У цьому випадку Вада Лінна — так, я пам’ятаю ім’я — приїхала з Фінляндії. Зазвичай вони молоді. Вада мала вісімнадцять років. Її англійська в кращому випадку була посередня. Вони тут частково для ознайомлення з культурою, але більшість людей обирають їх, бо це дешева праця.

— Думаєте, саме це тут було причиною?

— Ні, не думаю, — сказав Ніл, поміркувавши. — У Болдвінів багато грошей. Гадаю, вони купилися на тему міжнародного досвіду та вподобали ідею, що їхні діти будуть у компанії іноземця. Як я зрозумів, Брук і Чік гарно ставилися до Вади. Уся ця версія — одна з причин того, чому я не люблю пресу.

— Чому так?

— Коли це лайно розлетілося повсюди, ЗМІ мали знаменний день, присвячений рабській праці та нянькам-іноземкам. Ви знаєте: привілейована заможна молодичка Брук Болдвін наймає бідну, дешеву працівницю, щоб мати змогу ходити робити собі зачіску, обідати з іншими дамами і таке інше. Ніби її ще недостатньо мучили. Ніби втрата сина — це якимось чином її помилка.

Майрон згадав, що читав трохи про суперечки в той період.

— Історія Вади про злом, — сказав він. — Ви повірили в це?

Губер деякий час зважав. Відтак потер рукою обличчя.

— Не знаю. Тобто зрозуміло, що дівчина була травмована. Може, вона й вигадала якісь подробиці, щоб мати кращий вигляд абощо. Як ми з вами зазначили, є деталі, які не вкладаються. Але причиною міг бути мовний бар’єр. Чи культурний бар’єр, будь-що. Шкода, що не було більше часу попрацювати з нею.

— Чому не було?

— Батько Вади з’явився протягом двадцяти чотирьох годин. Прилетів з Гельсинкі та найняв адвоката — справжнього знавця своєї справи. Батько вимагав дозволу забрати Ваду додому. Він казав, що це випробування було для неї заважким. Він хотів, аби про його дочку подбали у Фінляндії. Ми намагалися перешкодити, але не мали причини тримати її. Тому батько відвіз Ваду додому, — Ніл глянув угору. — Сказати правду? Я ще раз спробував би переглянути версію з Вадою.

— Думаєте, вона причетна?

Він знову замислився. Майрону подобалося те, що Ніл Губер намагався відповідати вдумливо.

— Ми роздивлялися її мало не під мікроскопом. Ми переглянули всю її історію на комп’ютері. Там не було нічого. Ми перевірили її повідомлення. Анічогісінько, що впадало би в око. Вада була простим підлітком, сама в чужій країні. Вона мала єдину подругу, також няньку-іноземку, і все. Ми намагалися висувати різні теорії, де вона була б якось причетна до викрадення. Ви знаєте. Може, вона передала дітей спільнику. Тоді спільник її зв’язав. Вони вигадали історію про вторгнення на кухню. Щось таке. Однак нічого не виходило. Ми навіть розглядали можливість того, що Вада була психічно хворою. Може, вона схопила, вбила їх і сховала тіла. Але з того також нічого не вийшло.

Їхні погляди зустрілися.

— То, як ви гадаєте, що трапилося, Ніле?

На його столі була ручка. Він узяв її і почав крутити між пальцями.

— Що ж, саме тому нещодавні відкриття цікаві.

— Тобто?

— Вони ламають мою теорію.

— Яку саме?

— Я завжди вважав, що Патрік і Ріс мертві, — Губер знизав плечима. — Я думав, незважаючи на те, що сталося, — викрадення, вторгнення абощо, — двох хлопців одразу вбили. Тоді вбивці прикинулися викрадачами та влаштували ту оборудку з викупом, аби відвернути нашу увагу. Або, можливо, розраховували в такий спосіб легко заробити гроші, а потім усвідомили, що так їх упіймають, не знаю.

— Проте навіщо комусь убивати двох хлопчиків?

— Так, мотив — це міцніший горішок. Але думаю, що розгадка — це місце злочину.

— Тобто?

— Будинок належить Болдвінам.

— Гадаєте, метою був Ріс?

— Мав би бути. Це ж його будинок. Те, що діти зберуться погратися, було заплановано за два дні до того, тому неможливо було знати, що туди прийде Патрік Мур. Може, тим злочинцям сказали схопити шестирічного хлопчика. Але коли вони вдерлися, таких там було двоє. Тому нападники не знали, хто з них хто, чи їхні вказівки були не такими чіткими, тож вони подумали та схопили обох. Щоби вже напевне.

— І знову ж: який мотив?

— Нічого конкретного. Дідько! Навіть приблизно. Лише мої необґрунтовані припущення.

— Які саме?

— Єдиний з батьків, на кого щось було, це Чік Болдвін. Той чоловік — пройдисвіт, ясно і просто, і якраз тоді, коли його схема Понці розвалилася, він розлютив багатьох людей. Частину грошей він отримав від сумнівних росіян, якщо ви розумієте, про що я. Чік весь час вислизав. Жодного ув’язнення, маленькі штрафи. Блискучі адвокати. Це засмутило купу народу. Весь його капітал записано на дітей, тому його ніхто не міг дістатися. Ви взагалі знаєте того чоловіка?

— Чіка? Трохи.

— Він непорядний тип, Майроне.

Майже слово в слово, як казав Уїн.

— Утім, — додав Ніл, — це була моя думка. Вони були мертві. Але тепер, коли Патрік живий…

Він таки залишив фразу незакінченою. Двоє чоловіків довго дивились один на одного.

— Чому в мене відчуття, що ви чогось недоговорюєте, сенаторе? — поцікавився Майрон.

— Бо я й недоговорюю.

— І навіщо вам це?

— Позаяк я не впевнений, що все подальше — це ваша клята справа.

— Ви можете мені довіряти, — сказав Майрон.

— Якби я вам не довіряв, то вже давно витурив би вас зі свого офісу.

— Отже? — розвів руки Майрон.

— Отже, гидко. Ми ніби закопали це все десять років тому, бо було гидко.

— Коли ви кажете «ніби закопали»…

— Ми провели розслідування. Воно ні до чого не привело. Мені сказали відступити. Я так і вчинив, проте неохоче. Врешті-решт, не думаю, що це важливо. Мені наразі треба кілька секунд, щоб подумати про наслідки, якщо я вам розповім.

— Якщо це допоможе, — сказав Майрон, — обіцяю бути стриманим.

— Не допоможе.

Ніл встав і пройшовся до вікна. Він покрутив ручку жалюзі, закривши їх на мить, а тоді знову відкривши. Він дивився вниз на будівництво.

— Були деякі текстові повідомлення, — сказав Ніл, — між Чіком Болдвіном та Ненсі Мур.

Майрон чекав, доки Нік скаже більше. Він не зробив цього, тож Майрон запитав:

— Які саме повідомлення?

— Безліч повідомлень.

— Ви знаєте, що в них було?

— Ні. Їх видалили з обох телефонів. Телефонна компанія не зберігає записів вмісту.

— Припускаю, ви питали Чіка та Ненсі про них?

— Питали.

— І?

— Обоє твердили, що то звичайні речі. Деякі були про їхніх хлопчиків. Декотрі були про те, що Мури, можливо, вкладуть гроші в справу Чіка.

— Вони вклали гроші в справу Чіка?

— Не вклали. І повідомлення надходили в будь-який період дня. І ночі.

— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви говорили з її чоловіком та його дружиною про це?

— Ні. Тоді вже залучили ФБР. Мабуть, ви пригадуєте, як усе було. Тиск, страх, незнання. Сім’ї вже висіли на волосинах. Ми уважно дослідили цю версію, і нічого не знайшли. Ми не бачили причини, щоб завдавати комусь більше болю.

— А зараз?

Ніл обернувся і глянув на Майрона, який сидів на стільці.

— І зараз я все ще не бачу причини завдавати комусь більше болю. Тому я не хотів вам розповідати.

У двері постукали. Ніл запросив увійти. Молодий чоловік просунув голову в ледь прочинені двері.

— У вас зустріч із губернатором за десять хвилин.

— Дякую, зустрінемося з вами у вестибюлі.

Молодик зачинив двері. Ніл Губер повернувся до столу. Він схопив свій мобільний телефон і гаманець та запхав у кишені.

— Це стара приказка, але подібна справа ніколи не покидає. Частково я звинувачую себе. Я знаю, знаю, але звинувачую. Просто думаю, можливо, можливо, якби я був кращим копом…

Він не закінчив речення. Майрон підвівся.

— Робіть, що мусите, — сказав Ніл, попрямувавши до дверей. — Але тримайте мене в курсі.

— Уже полудень? — запитав Чік.

— За п’ять хвилин, — звірився з годинником Майрон.

— Тоді я радше налаштую ноутбук.

Вони сиділи за величезною мармуровою барною стійкою в «Ла Сирені», італійському ресторані у відомому готелі «Мерітайм» у Челсі. Місце так чи інакше здавалось елегантним і теплим, сучасним, але з нотками шістдесятих. Межа між внутрішньою залою та залою просто неба була майже непомітна. Майрон подумки зазначив, що треба якомога швидше запросити сюди Терезу.

На стіні не було телевізора — це місце не було таким, — тому Чік приніс ноутбук, щоб вони могли подивитись інтерв’ю на «Сі-Ен-Ен» наживо.

— Я не міг усидіти вдома сьогодні, — сказав Чік. Його шкіра завжди блищала, тому він мав такий вигляд, ніби після воскової процедури. Можливо, він їх і робив. — Ми з Брук тільки витріщаємось одне на одного та чекаємо. Знаєш, через це все повертається назад.

Майрон кивнув.

— Це важко в будь-якому сенсі, але здається, що ми жили в чистилищі. Треба чимось себе займати або з’їдеш із глузду. Тому я прийшов до себе в офіс сьогодні зранку. Потім зустрівся зі своїми адвокатами, щоб порадитися, що можна вдіяти.

— Вдіяти з чим? — запитав Майрон.

— З мовчанням Патріка. Я шукав можливість звернутися до суду. Знаєш, щоб змусити його співпрацювати, — Чік глянув поверх ноутбука. — Втім, чому ти хотів зі мною зустрітися?

Майрон не знав, як розпочати розмову про спілкування з Ненсі Мур. Запитати прямо чи поступово підійти до теми?

— Стривай, — сказав Чік. — Зараз розпочнеться трансляція.

Сучасність. У «Ла Сирені» вдало поєднувався світ мистецтва, хіпстери з Ґринвіч-Віллиджу та «володарі всесвіту» з Волл-стрит. Місце гуло від натовпу людей, які приходили обідати, і тут за барною стійкою двоє чоловіків схилилися над ноутбуком, воліючи подивитися новини. Ніхто на них і не глянув.

— Зажди-но, де це вони? — спитав Чік.

— Вітальня Мурів, — впізнав кімнату Майрон.

— Вони роблять це не в студії?

— Як бачиш, ні.

На екрані Андерсон Купер сидів у розкішному шкіряному кріслі. Ненсі та Гантер вмостилися на дивані навпроти нього. Гантер був одягнутий у темний костюм і темну краватку. На Ненсі була світло-синя сукня, стильна, але консервативна.

— Де Патрік? — запитав Чік. — Майроне!

— Я не знаю. Дивімося, гаразд?

Інтерв’ю почалося без Патріка. Андерсон розпочав з відомостей загального характеру: викрадення, передача викупу, напружена ситуація через брак відповідей, тривале очікування цього дня. Він зазначив, що Ненсі та Гантер тепер були розлучені, чітко натякнувши, що розрив був прямим наслідком того, що трапилося. Однак ані Ненсі, ані Гантер не переймалися.

— Ми спільно піклуємося про нашу чудову дочку, — пояснила Ненсі.

— Ми разом її виростили, — додав Гантер.

За кілька хвилин Чік похитав головою і сказав:

— Неймовірно. Вони нічого йому не розповідають.

У певному сенсі, то була правда. Андерсон не тиснув на них, і це було зрозуміло за таких обставин. Це не політики, які змагаються за посаду. Це батьки, які сильно страждали, а тепер намагаються усвідомити свою раптову… Ви б назвали таке удачею?

Говорила здебільшого Ненсі. Вона пояснила Андерсон, які вони були вдячні, що Патрік повернувся додому.

— Наш син пережив жахливе, тяжке випробування, — сказала вона, кусаючи нижню губу. Коли Андерсон намагався дізнатися якісь деталі, вони змінювали тему розмови, зводячи все до тези, що Патріку потрібна приватність і «простір для того, щоб прийти до тями й адаптуватися».

Це було повідомлення, яке повторювалось у різних формах: будь ласка, дайте Патріку й сім’ї Мурів спокій, щоб можна було оговтатися після цього жахливого, тяжкого випробування. Вони так часто використовували фразу «жахливе, тяжке випробування», що Майрон здивувався, чи вони не тренувалися її казати.

Андерсон енергійно вів інтерв’ю. Він запитав про викрадення, чи наблизилися вони до викриття злочинців. Мури не давали конкретної відповіді, переадресовуючи питання про «можливі затримання» «компетентним органам».

Коли Андерсон згадав той «жахливий день», Ненсі сказала:

— Це було давно. Слід пам’ятати, що хлопчик мав лише шість років.

— Що він пам’ятає?

— Обмаль. Патрік багато переїжджав за ці роки.

— Тобто «переїжджав»?

Її очі наповнилися слізьми. Майрон чекав, що Гантер візьме її за руку, але він цього не зробив.

— Наш син ледь не вмер від ножового поранення.

— Це сталося під час його порятунку в Лондоні, так?

— Так.

— Як довго він був у Лондоні?

— Ми не знаємо. Але він пережив, — цього разу Майрон беззвучно повторив за нею, — жахливе, тяжке випробування.

Майрон стежив за Ненсі й Гантером на екрані, вишукуючи будь-які ознаки чи жести, що могли б натякнути на… Що саме? Обман? Він вважав, що вони можуть тут брехати? Чому? Що саме вони приховували б? Він також потайки зиркав на Чіка, ніби це теж могло йому щось сказати. Як Чік реагував на Ненсі? Чи відчув Майрон миттєве — знову ж таки, що? — бажання, жаль, провину?

Висновок: вивчення мови тіла було страшенно переоцінене.

Майрон часто чув про хибно звинувачених (чи помилково виправданих) людей, оскільки присяжні відчували, що могли «прочитати» злочинців, що вони показували недостатньо (або забагато) каяття, що їхні реакції не були в межах того, що присяжні вважають за норму. Ніби люди всі однакові. Ніби ми всі реагуємо однаково в жахливій чи стресовій ситуації.

Ми всі гадаємо, що можемо помітити, коли хтось бреше, але за іронією ніхто не помітить нашу брехню.

Нарешті Андерсон дійшов до цього:

— Як щодо іншого хлопця, якого викрали того дня?

Чік сів рівно.

— Що ваш син зміг сказати вам про Ріса Болдвіна, якого досі не знайшли?

— Зараз знайти Ріса — це наше завдання номер один, — відповіла Ненсі.

Чік пробурмотів собі щось під ніс.

— Це ніколи не закінчиться, — вела далі жінка, — доки ми не дізнаємося правду про Ріса.

Гантер енергійно закивав, погоджуючись.

— Ми співпрацюємо з органами правопорядку, наскільки це можливо…

— Ти віриш у цю дурню? — розслабився Чік.

— …але, на жаль, Патрік знає мало того, що може допомогти.

— Вони співпрацюють? Так вони стверджують? — Чік аж розпашівся від люті. — Мені варто дати власну прес-конференцію.

Ніби від цього стане краще.

Ближче до кінця першої частини Ненсі й Гантер устали з місць і повернулися праворуч. Чік замовк, поки камера від’їжджала. З’явилася молодичка років двадцяти.

— Це наша дочка, Франческа, — сказала Ненсі.

Франческа незграбно кивнула глядачам. Тоді відвернулася від камери і беззвучно промовила: «Все гаразд». Минуло три секунди.

Патрік з’явився, тримаючи за руку свою сестру.

— І наш син, Патрік, — додала Ненсі.

То був той самий хлопець, якого врятував Майрон, той, якого він бачив скрученим у клубок у кутку спальні. На ньому була бейсболка «Янкіз», светр із каптуром і джинси. Камера знімала його обличчя широким планом. Він опустив очі. Ненсі й Гантер стали з обох боків своїх дітей. На мить здалося, що вони позують, хоч і незграбно, для святкової фотографії. Гантер і Ненсі намагалися мати вигляд сильних й зухвалих. Здавалося, що Франческа переповнена емоціями, в її очах блищали сльози. Патрік утупився в підлогу.

Перед рекламою Андерсон подякував їм за те, що вони «відчинили двері свого дому».

Протягом кількох секунд Чік витріщався на порожній екран.

— Що це, в біса, було?

Майрон не відповів.

— Що коїться, Майроне? Чому вони нам не допомагають?

— Не знаю, чи вони можуть.

— І ти теж? Ти на це купився?

— Я навіть не знаю, що вони продають, Чіку.

— Я казав тобі, що ходив сьогодні до своїх адвокатів, так?

— Так.

— Тож я запитав у них, що ми можемо зробити. Ну ти знаєш… Щоб малий заговорив.

— Що вони запропонували?

— Анічогісінько! Вони кажуть, що геть нічого не можна вдіяти. Ти можеш у це повірити? Патрік ні чорта не повинен говорити. Ти не можеш примусити його сказати. Навіть якщо він знає щось важливе. Дідько, навіть якщо він знає, де зараз Ріс. Це божевілля.

Чік махнув бармену, який налив йому трохи віскі «Джонні Вокер Блек». Бармен глянув на Майрона. Той похитав головою. Зарано.

Коли Чікові подали напій, він скорчився навколо нього так, ніби це був вогонь, від якого йшло тепло.

— Я ціную твою допомогу, — сказав він трохи спокійніше. — Уїн, що ж, я знаю, що Уїн мене недолюблює. Насправді це не дивно. Ми з різних світів. До того ж він вважає Брук такою неймовірною. Ніхто не буде для неї парою, знаєш?

Майрон кивнув, лише тому що хотів, щоб Чік говорив далі.

— Проте ми з Брук, у нас міцний шлюб. Авжеж, були проблеми. Як і в будь-кого іншого. Але ми кохаємо одне одного.

— Ті проблеми… — сказав Майрон, помітивши прогалину, адже не було причини чекати далі. — Ненсі Мур була однією з них?

Чік підніс склянку з віскі до губ. Він вагався, чи відповісти спершу, чи зробити ковток. Він обрав ковток. Він поставив напій назад на барну стійку й повернувся до Майрона.

— Що б це мало означати?

Майрон просто дивився на нього, намагаючись перечекати.

— То що? — запитав Чік.

— Я знаю про повідомлення.

— А-а, — Чік підвівся, зняв свій піджак, акуратно повісив на спинку барного стільця. Він знову сів і почав бавитися з золотою запонкою на лівому зап’ястку. — І як ти дізнався про повідомлення?

— Це має значення?

— Та ні, — сказав Чік, мимохіть потиснувши плечима. — Вони нічого не означають.

Майрон знову спробував збентежити його пильним поглядом.

Чік старався говорити безтурботно, але не виходило.

— Уїн знає?

— Ще ні.

— Але ти скажеш йому?

— Так, — відповів Майрон.

— Навіть якщо я попрошу тебе не робити цього?

— Навіть якщо попросиш.

— Ти не розумієш мого життя, — похитав головою Чік.

Майрон нічого не сказав.

— Усі вони… їм усе дається легко. Я працював, я продирався. Мені нічого легко не давалось. Останні новини, Майроне, — він нахилився і прикрив рот рукою, — гра підлаштована для багатих. У цій ситуації немає рівних. Я починав ні з чим. Мій батько мав перукарню в Бронксі. Ти хочеш піднятися до них? Доведеться трохи шахраювати.

— Стривай, я запишу, — Майрон вдав, що має ручку та папір, — Шахраювати. Трохи, — він підвів голову. — Чудова порада. Ти також мені зараз скажеш, що за кожним великим статком стоїть великий злочин?

— Ти глузуєш із мене?

— Може, трохи, Чіку.

— Ти думаєш, у цій країні все дається через уміння? Що ми всі починаємо в однаковому становищі, у всіх є однакові шанси? Лайно це все! У коледжі я грав у футбол. Я був ранінг-беком. Теж непогано грав. Одного дня я зрозумів, що всі хлопці, які грали проти мене, були на стероїдах. І кожен з тих, хто хотів посісти моє місце? Стероїди. Тому в мене був вибір: або я міг також приймати стероїди, або перестати змагатися.

— Чіку!

— Що?

— Це дивна підстава зраджувати свою дружину, — відповів Майрон.

— Я не зраджував, — він нахилився ближче. — У будь-якому разі, я хочу сказати, щоб ти облишив це.

— Це погроза, Чіку?

— Ті повідомлення не пов’язані з моїми дітьми. І я бачу, який у тебе мотив.

— Мій мотив — знайти твого сина.

— Так, звісно. Хочеш почути те, що досі мене переслідує? Брук хотіла потелефонувати Уїнові, тільки-но зник Ріс. Першого ж дня. Але я відмовив її. Я думав, копи впораються із цим. Я хотів — і тобі це видасться смішним після того, що я казав — я хотів грати за правилами. Як у книжці написано. Кумедно, правда? Тож я з цим живу.

— Це не має сенсу, Чіку.

Він нахилився ближче. Майрон відчув запах віскі.

— Хай що було між мною та Ненсі, — процідив Чік крізь зуби, — це не пов’язано з моїм сином. Чуєш мене? Краще відступи, поки комусь не стало боляче.

Задзвонив телефон Майрона. Глянувши на номер, він побачив, що телефонує Брук Болдвін. Він показав це Чікові перед тим, як відповісти.

— Алло?

— Чік сказав, ви мали зустрітися, — промовила Брук. — Він зараз із тобою?

Майрон глянув на Чіка. Чік кивнув і нахилився до телефону.

— Я тут, люба.

— Ви обоє дивилися «Сі-Ен-Ен»?

— Так, — відказав Майрон.

— Я записала це, — сказала Брук. — Я дивилася стоп-кадрами.

— І? — спитав Чік.

— Я не впевнена, що той хлопець — Патрік Мур.

Саме лише відображення номера Терези на телефоні змусило Майрона розслабити напружені м’язи плечей. Прямуючи до машини, він натиснув кнопку відповіді й без жодної передмови сказав:

— Я дуже тебе люблю.

— Не хочу критикувати Уїна, — відповіла Тереза, — але це крутіший спосіб відповідати на дзвінок, аніж «Ближче до діла».

— Я не можу вживати його для всіх.

— О, чому ні? Зроби чийсь день.

— Де ти?

— У своєму готельному номері, — сказала Тереза. — Гей, пам’ятаєш останній раз, коли ми були вдвох у готельному номері?

Майрон не зміг стримати усмішки.

— Скільки дзвінків ми отримали зі скаргами на шум?

— Що ж, Майроне, ти був страшенно гучним.

— Пальці на ногах оніміли на тиждень, — сказав Майрон, переклавши телефон до другого вуха.

— Щось не вловила зв’язку.

— Я теж, але це чомусь прозвучало правильно.

— Так, — погодилася Тереза. — Я скучила за тобою.

— Я теж.

— Ця робота…

— А що?

— Якщо я її матиму, — а тут велике «якщо», — але якщо я її матиму, вони, можливо, захочуть, щоб я переїхала до Атланти або округу Колумбія.

— Гаразд.

— Ти переїхав би?

— Авжеж.

— Просто так?

— Просто так.

— Тобто я можу спершу добиратися на роботу транспортом, — уточнила вона.

— Жодного транспорту. Ми переїжджаємо.

— Боже, ти сексуальний, коли командуєш.

— І навіть коли не командую.

— Не нахабній, — сказала Тереза. — Ти впевнений? Я можу відмовитися. Будуть інші варіанти роботи.

Майрон прожив усе життя в цьому місці. Він тут народився, виріс, провчився чотири роки в коледжі у Північній Кароліні, повернувся сюди. Він так був прив’язаний до цієї місцини, що навіть купив будинок, де виріс, аби не відпускати минуле.

— Я впевнений, — відповів Майрон. — Я хочу, щоб ти мала бажану роботу.

— Тьфу, не говори так політкоректно.

— Я також хочу бути утриманцем.

— Тоді тобі доведеться надавати сексуальні послуги за вимогою, — сказала Тереза.

— Усе даю та даю, — зітхнув Майрон.

Вона засміялася. Тереза нечасто сміялася. Він любив цей сміх.

— Піду готуватися, — промовила вона. — Друга співбесіда за годину.

— Щасти.

— Куди ти прямуєш? — спитала Тереза.

— Після цього дзвінка? У холодний душ. Тоді їду побачитися з батьками та Міккі.

— Я бачила прес-інтерв’ю по телевізору.

— Якісь ідеї?

— Те, що ти сказав.

— Що саме?

— Чогось бракує.

Вони попрощалися без особливої сентиментальності. Майрон рушив у бік свого рідного міста. Чи зміг би він справді це зробити? Чи міг би переїхати з місця, яке він завжди називав домом?

Уперше в житті відповідь була чіткою: «так».

Дорогою йому зателефонував Уїн.

— Алло?

— Розповідай усе, — сказав Уїн.

— Ти бачив інтерв’ю з сім’єю Мурів? — запитав Майрон.

— Бачив.

На задньому тлі Майрон чув крики чоловіків іноземною мовою.

— Де саме ти перебуваєш?

— Рим.

— Італія?

— Ні. Рим, штат Вайомінг.

— Немає причин для сарказму.

— А кому потрібна причина?

— Брук вважає, що хлопець — не Патрік, — сказав Майрон.

— Так, вона мені це написала.

— Я телефонував П.Т. у Квантіко. У нього є подруга, яка могла б нам допомогти. Вона робить судово-криміналістичну реконструкцію облич чи щось таке.

— Я провів власне поверхове розслідування, — почав Уїн. — Порівнюючи знімок того, що ми бачили сьогодні, з фотографіями Патріка в шестирічному віці та старше.

— Якісь висновки?

— Жодних, — відповів Уїн. — Але я поставив собі два запитання. Якщо це не Патрік, то хто тоді? Якщо це не Патрік, то які можливі причини брехати були б у Ненсі й Гантера?

— Я не знаю, — сказав Майрон, подумавши.

— Тест ДНК допоміг би.

— Так, — погодився Майрон. — Знову ж таки, припустімо, ми дізнаємося, що це не Патрік. Що це означало б? Маєш хвильку?

— Маю.

— Тоді розгляньмо всі можливі версії, навіть найжорстокіші.

— Які це? — запитав Уїн.

— Такі як, припустімо, Ненсі й Гантер убили обох дітей і заховали їхні тіла. Я знаю, знаю, це не по-людськи, але просто заради цього уявного експерименту, припустімо, що таке є можливим.

— Гаразд.

— Тож, може, щоб відвести від себе підозру, вони влаштували повернення несправжнього Патріка. Вони знайшли підлітка відповідного віку й вигляду. Вони надіслали тобі ті електронні листи, які вели тебе в тому напрямку. Ти знаходиш того підлітка на Кінґс-Крос абощо. Ти встигаєш за мною?

— Не зовсім, — відповів Уїн.

— Правильно, тому що найжорстокіший сценарій не має сенсу. Ось до чого я веду. Не звертали увагу на жодних підозрюваних — навіть через стільки років. Ніхто не почав їх підозрювати. Якщо вони вбили хлопців, — знову ж таки я просто припускаю, а не кажу, що так і було, — вони б нічого не отримали, вдаючи, що Патрік повернувся.

— Правда, — погодився Уїн, а тоді додав: — звісно, міг бути інший обман.

— А саме?

— Припустімо, що хлопець — не Патрік.

— Гаразд.

— Хоча, скажімо, — вів далі Уїн, — хтось підставляє Ненсі й Гантера. Хтось улаштовує знайдення несправжнього Патріка. Ошукачі знають, як Ненсі й Гантер хочуть, щоб це був їхній син, тому їх легко обдурити.

— Бажання, щоб усе вирішилося, — сказав Майрон.

— Саме так. Воно може засліплювати.

— Проте знову: який мотив? Цей несправжній Патрік збирається вкрасти гроші чи що?

— Ні, не думаю, що це так, — промовив Уїн, поміркувавши.

— І поранення хлопця було справжнім. Його вдарили ножем. Нам пощастило, що він не вмер.

— Від рук Гладкого Ґанді, — закінчив Уїн. — Майроне!

— Що?

— Ми знову це робимо.

— Що робимо?

— Ігноруємо аксіому Шерлока. Нам потрібно більше інформації.

Уїн мав рацію. Вони часто цитували їхнього улюбленця — Шерлока Голмса, героя Сера Артура Конана Дойла: «Будувати теорії, не маючи інформації — це величезна помилка. Несвідомо людина починає перекручувати факти, щоб вони відповідали теорії, замість того, щоб теорія відповідала фактам».

— Майроне!

— Що?

— Що ще не так?

— Тобі це не сподобається, — глибоко видихнув Майрон.

— Тоді, будь ласка, зупинися та прикрась оце задля мене.

— Ще трохи сарказму?

— Ще трохи зволікання?

Майрон, не зволікаючи, розповів Уїнові геть усе про візит до Ніла Губера та про спілкування Чіка Болвіна й Ненсі Мур. Коли він закінчив, Уїн на мить затих. Майрон досі чув крики чоловіків іноземною — італійською, припустив він — мовою.

— Чому ти в Римі? — запитав Майрон.

— Підбираюся ближче до Гладкого Ґанді.

— Він в Італії?

— Сумніваюся, — відповів Уїн і додав: — Ти віриш словам Чіка, що ті повідомлення невинні?

— Ні, — сказав Майрон. — Але це не означає, що вони мають зв’язок із викраденнями.

— Атож, — погодився Уїн.

— Хочеш, аби я завітав до Ненсі? Прямо запитав про ті повідомлення?

— Так, хочу.

— А що з Брук?

— А що з нею?

— Ми розповімо їй про обмін повідомленнями? — запитав Майрон.

— Поки що ні.

Майрон пам’ятав її реакцію в Лондоні, коли їй не розповіли про електронні листи, які отримав Уїн.

— Вона розгнівається, що ти знову від неї щось приховуєш.

— Переживу, — відповів Уїн. Потім вони помовчали. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так.

— Гаразд, мушу бігти.

Ім’я команди з’явилося саме тоді, коли Майрон розповідав, що кузина Брук розсердиться через те, що я знову від неї щось приховую.

«ПІРАТ КРІС»

— Переживу, — сказав я йому, повністю абстрагувавшись. Час припиняти розмову. — Це все, Майроне?

— Гадаю, що так, — сказав Майрон.

— Гаразд, мушу бігти.

Я завершив дзвінок до того, як Майрон відповів. Я був у тій самій задній кімнаті з Карло, Ренато й Джузеппе. Вони все ще напоготові, але сьогодні їхній настрій серйозніший, похмуріший, адже розпочалося змагання «Паща гніву». Мій план був простий: виманити Гладкого Ґанді.

Як мені відомо, Гладкий Ґанді був конкурентним покидьком у цьому техно-відео-якомусь світі. Його найгрізніші суперники — це «ромапротилаціо», які завдяки моїй анонімній щедрій пожертві є господарями цього якісно нового престижного змагання. Запитання, на яке нам треба відповісти, таке: навіть якщо Гладкий Ґанді десь у підпіллі, навіть якщо він, нехай навіть і тимчасово, переховується, чи з’явиться він, якщо кинути йому виклик у воєнізованому турнірі-стрілялці від першої особи з потужним спонсорським фондом і високими ставками.

Тепер я знаю, що відповідь — так.

— Це Гладкий Ґанді, — сказав я, показавши на нове ім’я «ПІРАТ КРІС» у рейтингу.

— Ніхто не може цього знати, — гукнув мені Карло, клацаючи на клавіатурі. — Він ще не почав грати.

— Тільки-но він пограє кілька хвилин, ми знатимемо, — додав Ренато. — Щонайбільше півгодини. У нього виразний стиль гри. Він ніколи не застосовує кулемети чи автоматичну зброю — лише снайперську гвинтівку, і він ніколи не хибить.

— Тут завжди є чітка система, — сказав Карло.

— Як і в будь-якому спорті, не треба бачити обличчя, щоб знати гравців, — погодився Ренато.

— Не зволікайте, — сказав я. — Це наша мета.

— Як ви можете бути таким упевненим?

Насправді дуже просто. «Пірат Кріс» був анаграмою «Патрік Ріс».

Мій план очевидний. Завдання «РОМАПРОТИЛАЦІО» не пов’язане з виграшем у турнірі «Паща гніву». Їхнє завдання — прикинутися, що йде змагання, щоб вони змогли з’ясувати якимось хакерським способом, мені не цікаво яким саме, де зараз перебуває Гладкий Ґанді.

— Уперед, хлопці. Знайдіть його, — сказав арбітр Джузеппе.

Мій автомобіль і приватний літак напоготові. На мене чекають пілоти й головний помічник. Щойно вони виявлять місцезнаходження Гладкого Ґанді, ми помчимо до того місця і схопимо поганця, доки турнір «Паща гніву» триватиме.

Принаймні такий план.

— Я досі не знаю, чи мусимо це робити, — сказав Карло.

Він знову сидів обличчям до однієї стіни, а Ренато — до іншої.

— І я, — погодився Ренато.

— Ми не копи.

— Ви чули містера Локвуда, — гаркнув Джузеппе. — Той мужик — сутенер неповнолітніх хлопчиків.

— Звідки нам знати, що він каже правду? — запитав Карло?

— Отож-бо, — додав Ренато, повертаючись до Уїна. — Звідки нам знати, що це не ви той збоченець?

— Ви знаєте, — відповів я, — бо вже знайшли інформацію про це.

Запала тиша.

— Ми також знайшли інформацію про вас, — похвалився Карло.

— Не сумніваюся в цьому, — сказав я.

— Ви багатий.

— Так, багатий.

— Також подейкують, що ви збожеволіли. Кажуть, нібито ви тепер дивакуватий відлюдник.

— Я схожий на відлюдника? — розвів я руки.

— Тоді чому так кажуть?

— Я це вигадав.

— Навіщо воно вам?

— Тому що деякі злочинці намагалися мене вбити — відповів я.

— То ви що, переховувалися?

— Схоже на те.

— То чому ви зараз тут?

— Ми врятували одного хлопця, — сказав я. — Мені потрібна ваша допомога, щоб урятувати іншого.

Здається, це їх задовольнило.

— Це не має бути складно, — промовив Карло. — Щоби приєднатися до гри, слід зайти на наш сервер.

— Це дасть нам його IP-адресу.

— Холєра! — гукнув Карло. — Він використовує віртуальну приватну мережу.

— Певно що використовує, — відповів Ренато, — але ми можемо її обійти з…

Вони перейшли на італійську, і це мене влаштовувало. Я все одно не розумів мову технологій. Їхні голоси були гучні й сердиті. Вони почали лаяти один одного. Я почув імена гравців «Роми» та «Лаціо» і був впевнений, що вони почали ображати команду-суперника. Як попереджав мене Джузеппе, саме так вони й працювали.

— Що лютішими вони стають, — запевнив він мене, — то швидше відшукають для вас відповідь.

Тому я чекав. Здавалося, що вони намагаються встигати за грою на екранах і водночас шукати місцезнаходження «ПІРАТ КРІС».

— Ви маєте рацію, — сказав мені Карло. — Це Гладкий Ґанді.

— Він намагається сховатися, — додав Ренато.

— Приховати свою особу, оскільки ми вже знаємо його ходи, — пояснив Карло.

Вони знову зарепетували італійською. За десять хвилин я почув захоплений вигук. Коли почувся звук принтера, Джузеппе кивнув мені. Він підійшов і взяв аркуш паперу.

— Адреса, — мовив Джузеппе, простягнувши його мені.

Я глянув. Місцеположення — Нідерланди.

— Скільки в мене часу?

— Якщо дуже постаратися, ми впораємося приблизно за дві години, — відповів на це Карло.

— Тоді не дуже старайтеся, — сказав я йому, попрямувавши до дверей.

Журналісти залишили будинок Ненсі Мур.

Майрон не знав, що було тому причиною: чи те, що ЗМІ вирішили виявити повагу до прохання сім’ї про спокій, чи короткий ефірний час циклу новин, чи те, що не виявилось іскри для роздмухування полум’я сенсаційної новини. Мабуть, усе разом, проте Майрон почувався вдячним. Була восьма вечора, коли він заїхав на під’їзну алею і постукав у двері.

Двері відчинила Ненсі Мур, тримаючи в руках келих білого вина.

— Уже пізно, — сказала вона.

— Вибачте, — перепросив Майрон. — Я б зателефонував.

— День був довгим.

— Знаю.

— Я би й дверей не відчинила, але…

Він знав. Вона досі почувалася зобов’язаною.

— Слухайте, мені треба поговорити з вами хвилину, — Майрон зазирнув повз неї всередину. — Гантер тут?

— Ні. Він поїхав назад до Пенсильванії ввечері.

— Це там він живе?

— Він там відтоді, як ми розлучилися, — кивнула Ненсі.

— Ви також переїжджаєте? — глянув Майрон на табличку про продаж.

— Так.

— Куди?

— Туди-таки.

— У Пенсильванію?

— Не хочу видатися неввічливою, Майроне.

— Я можу зайти на хвилину? — він виставив руку.

Ненсі неохоче поступилася. Майрон зайшов усередину й зупинився, побачивши біля підніжжя сходів дівчину.

— Це моя дочка Франческа, — сказала Ненсі.

Майрон ледь не сказав стандартну фразу «тобто сестра», але втримався від лестощів. Він насправді не помітив значної схожості під час інтерв’ю, але тоді він відволікся. Якби потенційний наречений хотів знати, який вигляд років через двадцять п’ять матиме Франческа, глипнувши на Ненсі, не треба було фантазувати.

— Франческо, це містер Болітар.

— Називай мене Майроном, — сказав Майрон. — Привіт, Франческо.

Вона кліпнула, приховуючи сльози. Чи ті сльози були там до його приходу?

— Дякую вам, — промовила дівчина так щиро, що ледь не змусила його відвернутися. Франческа поспішила до Майрона. Вона коротко, проте міцно його обійняла.

— Дякую, — повторила вона.

— Будь ласка, — відказав Майрон.

Ненсі погладила дочку по плечу і ніжно їй усміхнулася.

— Ти не проти піти нагору і подивитися, як там брат? Нам з містером Болітаром треба поговорити.

— Звісно, — сказала Франческа. Вона обіруч узяла Майрона за руку. — Мені справді приємно познайомитися.

— Мені також.

Ненсі провела доньку поглядом, доки та підіймалася сходами. Вона зачекала, коли дівчина зникне з очей, а тоді сказала:

— Вона хороша дівчинка.

— Здається, так.

— Дуже чутлива. Плаче через найменшу дрібницю.

— Думаю, це гарна риса, — сказав Майрон.

— Мабуть. Але коли зник її брат… — Ненсі не закінчила думку. Вона похитала головою і заплющила очі. — Якби Патрік помер у тому тунелі, якби ви не дісталися його вчасно…

Знову ж таки, не треба було закінчувати думку.

— Я можу дещо прямо у вас запитати? — поцікавився Майрон.

— Мабуть.

— Ви впевнені, що хлопець нагорі — Патрік?

— Ви питали це раніше, — скривилася жінка.

— Знаю.

— То чому ви й далі питаєте мене про це? Я вже сказала вам. Я впевнена.

— Як ви можете бути впевненою?

— Перепрошую?

— Минуло десять років. Він був маленьким хлопчиком, коли його забрали.

Ненсі поставила руки в боки. В її голосі почулася дратівлива нотка.

— Це тому ви тут?

— Ні.

— То краще переходьте до справи. Уже пізно.

— Розкажіть мені про листування з Чіком Болдвіном.

Майрон бовкнув це просто так. Бах! Без попередження, не відкашлявшись, нічого. Він хотів побачити її реакцію, але якщо очікував щось драматичне, що її викрило б, то цього не трапилося. Ненсі поставила келих і схрестила руки на грудях.

— Ви серйозно?

— Авжеж.

— Чому лише?.. — Вона зупинилася. — Думаю, вам краще піти.

— Я говорив із Чіком про це.

— Тоді ви вже знаєте.

— Знаю що?

— Що там нічого не було.

Цікаво. Те саме обґрунтування. Майрон вирішив трохи блефувати.

— Він не це сказав.

— Перепрошую?

— Чік визнав, що між вами був роман.

— Ви верзете дурниці, Майроне, — посміхнулася вона легенько.

І це правда.

— Ми були друзями, — сказала Ненсі. — Ми розмовляли. Ми багато розмовляли.

— Так, Ненсі, без образ, але я на це не куплюся.

— Ви мені не вірите.

— Ні, не вірю.

— Чому?

— Передусім, Чік не справив на мене враження чудового співрозмовника.

— Проте справив враження чудового брехуна?

В ціль, подумав Майрон.

Ненсі наблизилася до нього. Вона глянула на нього невинними очима. Майрон припустив, що такий рух вона робила, щоб довести свою позицію іншій людині. Він припускав, що той рух добре прислужився їй у минулому.

— Ви повірите мені, що це не пов’язано з тим, що трапилося з хлопцями?

— Ні, — сказав Майрон.

— Отак без варіантів?

— Без варіантів.

— Гадаєте, я брешу?

— Може, й так, — сказав Майрон, — або, може, ви не знаєте.

— Що це має означати?

— Щось може ледь помітно тріпотіти. Щось невловимо струменить майже біля поверхні. Та ви не завжди можете це вловити, особливо коли перебуваєте надто близько. Вам відомо про ефект метелика — ідею, що помах крил метелика може здатися незначним…

— Але здатен змінити все, — закінчила замість нього Ненсі. — Я знаю. Це все дурниці. Та все ж…

Вона замовкла, почувши незграбні кроки. Вони обоє повернулися до сходів. Там, зупинившись на третій сходинці знизу, стояв Патрік Мур. Або можливо-Патрік Мур. Так чи не так, це був хлопець, якого Гладкий Ґанді вдарив ножем у тунелі.

Майрон нишком натиснув на кнопку на мобільному телефоні.

Якусь мить ніхто не говорив. Тишу порушила Ненсі.

— Все гаразд, Патріку? Може, тобі щось принести?

Патрік не зводив очей з Майрона.

— Привіт, Патріку, — сказав Майрон.

— Ви той чоловік, який урятував мене, — сказав він.

— Так, мабуть, це я.

— Франческа сказала, що ви тут, — він нервово ковтнув, — Той товстун… Він намагався вбити мене.

Майрон глянув на Ненсі.

— Все гаразд, — сказала вона м’яким голосом схвильованої матері, який ні з чим не переплутаєш. — Тепер ти вдома. В безпеці.

Патрік досі дивився на Майрона.

— Чому? — запитав він. — Чому він ударив мене ножем?

Це було доволі звичне питання після жорстокого злочину. Майрон зустрічався з цим раніше — з потребою знати. Безневинне питання: «Чому я?» Жертви зґвалтування часто дивувалися, чому обрали саме їх. Так само й жертви будь-якого злочину.

— Гадаю, — сказав Майрон, — він намагався врятуватися.

— Як це?

— Він сподівався, що якщо вдарить тебе ножем, я перестану його переслідувати. Мені доведеться обирати між переслідуванням і твоїм порятунком.

— Так. Здається, в цьому є сенс, — кивнув Патрік з розумінням.

Майрон нерішуче зробив крок до хлопця.

— Патріку, — промовив він якомога спокійніше та лагідніше, — де ти був?

Патрік витріщив очі. Він подивився на маму з виразом паніки на обличчі.

Саме тоді пролунав дзвінок у двері.

— Хто б то міг… — повернулася Ненсі до дверей.

— Я відчиню, — сказав Майрон. — Зачекай секунду, Патріку. Я хочу, щоб ти з деким зустрівся.

Майрон пройшов до вхідних дверей і відчинив їх. Міккі й Ема, які в окремій машині чекали на дзвінок Майрона, зайшли без вагань. Міккі широко усміхався. Ема принесла з собою піцу. Кімната наповнилася її ароматом.

Цей план Міккі був ризикований, Майрон знав, але Ема почувалася оптимістичніше.

— Він самотній підліток, замкнений у будинку, — пояснила Ема, — більше того, піца в Лондоні — то доволі банально.

Тож, це була гра Міккі та Еми. Майрон дозволив небожу взяти все в свої руки.

Міккі рушив до сходів.

— Привіт, я Міккі. Це Ема. Ми подумали, що ти хочеш поспілкуватись абощо.

— Ем-м, — Патрік глянув на нього.

— Ти куштував піцу з куркою «Баффало»? — запитала Ема.

— Ні, — відповів Патрік непевним голосом.

— І зі шматочками бекону, — кивнула Ема.

— Серйозно?

— Я б ніколи не жартувала про бекон.

— Ого!

— Ми хотіли приберегти сирну скоринку як сюрприз, — повідомив Міккі, — однак, деякі речі занадто хороші, щоби зберігати їх у таємниці.

Патрік усміхнувся.

— Не хочу її рекламувати, — сказала Ема, відкриваючи коробку, — але це, мабуть, найкраща річ у світі.

— О, не думаю, що це гарна ідея, — втрутилася Ненсі.

Майрон став між нею та її сином.

— Ви казали, що йому треба звикати до людей його віку, — нагадав він жінці.

— Так, але в нас був довгий день…

— Мамо, — перервав її Патрік, — усе гаразд.

— Гадаю, вона може бути без глютену, — спробувала Ема. На її обличчі з’явилася найсвітліша, найдивакуватіша та наймиліша усмішка, яку Майрон коли-небудь бачив.

Патрік засміявся — по-справжньому засміявся, — і з виразу обличчя Ненсі Майрон здогадався, що вона вперше побачила сміх свого сина відтоді, як йому було шість. Ема мала рацію. Чи то піца з купою начинки, чи звичайна людська потреба у дружньому спілкуванні — найімовірніше, і те, й те — Патріку це було необхідно.

Нагорі з’явилася Франческа.

— Ми саме збиралися переглянути фільм, — сказала вона. — Можна нам щось подивитися на замовлення?

Всі погляди спрямувалися на Ненсі Мур.

— Авжеж, — вичавила із себе Ненсі Мур розгублено. — Розважайтеся.

Я дивився в бінокль на голландський фермерський будинок.

Політ з Рима в аеропорт Ґронінґен Елде в Нідерландах забрав дві з половиною години. Дорога з аеропорту до цієї ферми в Ассені — двадцять хвилин.

— У будинку лише четверо людей, красунчику, — пролунав голос із сильним акцентом.

Я обернувся до Зорри. Справжнє ім’я Зорри — Шломо Аврагаїм. Він колишній працівник «Моссаду», трансвестит, чи який там відповідний термін для тих, хто полюбляє одягатись як жінка. Свого часу я знав багатьох трансвеститів. Декотрі доволі привабливі й жіночні на вигляд. Але це не про Зорру. Його борода була такою самою густою, як і його акцент. Він не висмикував брови, тож вони в нього скидалися на волохатих гусеней, які й не думали обертатися метеликами. Суглоби його пальців були як у перевертня в стадії перетворення. Здавалося, що він викрав свою руду кучеряву перуку з гардероба шоу Бетт Мідлер 1978 року. Він носив туфлі на шпильках гострих, як лезо, у прямому сенсі слова, оскільки в підборі ховалося справжнє лезо.

Колись давно Зорра ледь не вбив Майрона цим лезом.

— Ми знаємо це завдяки тепловізору? — запитав я.

— Тому самому, який Зорра використовував у Лондоні, красунчику, — сказав той глибоким баритоном. — Це буде занадто легко. Як ви кажете? Як насіння лузгати. Ти розбазарюєш здібності такого легендарного професіонала, як Зорра.

Повернувшись до трансвестита, я оглянув його з голови до ніг.

— Проблеми, красунчику? — запитав Зорра.

— Персикова спідниця з оранжевими туфлями-човниками?

— Зорра може впоратися з завданням.

— Радий, що Зорра так вважає.

Зорра повернув голову назад до будинку. При цьому його перука залишилася нерухомою.

— Чого ми чекаємо, красунчику?

Я не вірю в інтуїцію, і відчувати щось — це не зовсім правильно. Проте я не відкидаю цілковито того, що відчуваю.

— Це видається занадто легким.

— А, — сказав Зорра, — занюхав пастку.

— Занюхав пастку?

— Англійська — це друга мова Зорри.

Ми обернулися до будинку.

— У нас одна мета, — сказав я.

— Твій родич, так?

— Так, — я обдумував різні версії. — Якби ти був Гладким Ґанді, ти тримав би Ріса тут?

— Можливо, — відповів він. — Або, може, Зорра заховав би його, і якби лихий хлопець на кшталт Уїна прийшов по мене, я міг би контролювати ситуацію.

— Саме так, — мовив я.

Ми зустрілися багато років тому, коли Зорра був по той бік барикад, заклятим ворогом. Урешті я вирішив зберегти Зоррі життя. Сам не знаю, чому. Може, інтуїція? Тепер Зорра вважає, що він навіки в боргу переді мною. Есперанса порівнювала цю ситуацію зі сценарієм у професійному реслінгу, коли поганий боєць виявляє доброту до хорошого, стає добрим і улюбленцем фанатів.

Я обмірковував різні варіанти, коли двері будинку відчинились. Я не рухався. Я не вихопив пістолет. Я стояв і чекав, доки хтось не з’явиться у дверях. Минуло п’ять секунд. Відтак десять.

А тоді звідти вийшов Гладкий Ґанді.

Ми з Зоррою стояли за кущами. Гладкий Ґанді обернувся в напрямку до нас, усміхнувся й помахав рукою.

— Він знає, що ми тут, — сказав Зорра.

Зорра — майстер очевидних спостережень.

Гладкий Ґанді спокійно рушив до нас. Зорра подивився на мене. Я похитав головою. Як уже зазначалося, Гладкий Ґанді точно знав, де ми. Я на мить замислився. Ми обережно наближались, але це безлюдна дорога. Якщо Гладкий Ґанді виставив своїх людей, — зрозуміло, що він саме так і вчинив, вони бачили б, як ми повертаємо на цю дорогу.

Побачивши мене, Гладкий Ґанді знову помахав.

— Вітаю, містере Локвуд. Ласкаво прошу!

— Він знає твоє ім’я, — нахилився до мене Зорра.

— Твоє тренування в «Моссад» справді вражає.

— Зорра нічого не пропускає.

Гладкий Ґанді міг дізнатися, хто я, сотнями різних шляхів. Він міг застосувати якісь складні хакерські схеми, але сумніваюся, що це було б необхідно. Він знав ім’я Майрона. Ми з Майроном бізнес-партнери й найкращі друзі. Він також знав про Ріса, Патріка та викрадення. Він міг пошукати зовсім трохи й дізнатися про мої особисті зв’язки.

Або, що ймовірніше, йому міг сказати Ріс.

Так чи інакше, тепер ми тут.

Зорра повільно відхилив обшивку підбора.

— Який наш план, красунчику?

Я перевірив на мобільному, чи двоє інших наших хлопців досі стоять по периметру. Вони там. Ніхто їх не прибрав. Гладкий Ґанді неквапливо йшов до нас. Він повернувся обличчям до сонця і вишкірився.

— Зачекаємо і подивимось, — сказав я.

Я витягнув зброю — «Дезерт Іґл» калібру 50 АЕ. Побачивши її, Гладкий Ґанді зупинився. Він видавався засмученим.

— Немає потреби в цьому, містере Локвуд.

Я «занюхав» пастку, чи не так? Чи знав він, що італійці спробують вистежити його через гру? Він їм дозволив? Очевидно. Багато хто гадає, що в таких речах я не помиляюся, що я такий небезпечний професіонал, що навіть сама смерть обминає мене. Зізнаюся, що я роблю все, щоб заохочувати, підсилювати й роздмухувати таку мою репутацію. Я хочу, щоб мене боялися. Хочу, щоб ви зіщулювалися щоразу, як заходжу в кімнату, бо не знаєте, що я далі можу зробити. Проте я не настільки наївний, аби самому вірити в те, що про мене пишуть, якщо хочете знати. Неважливо, наскільки ви є професіоналом, бо снайпер може вас прибрати.

Як сказав колись один з моїх ворогів: «Ти знаєш свою справу, Уїне, але ти не куленепробивний».

Я намагався бути обачним, але завдання на кшталт цього потребують певної стрімкості. Ніхто не стежив за нами в аеропорту, це я знаю. Проте Гладкий Ґанді знав, що ми тут.

— Нам треба поговорити, — сказав Гладкий Ґанді.

— Гаразд, — відповів я.

— Ви не проти, якщо я називатиму вас Уїн? — розвів він руками.

— Проти.

На його обличчі все ще була усмішка. В моїх руках усе ще був пістолет. Він глянув на Зорру.

— Вона має бути присутньою під час розмови?

— Ти кого назвав «вона»? — вихопилось у Зорри.

— Що?

— Для тебе, красунчику, Зорра схожий на жінку?

— Е-е… — На це не може бути вдалої відповіді.

Я здійняв руку. Зорра трохи заспокоївся, так би мовити.

— Ви обоє можете розслабитися, — промовив Гладкий Ґанді. — Якби я хотів, щоб ви померли, ви б уже були мертвими.

— Неправильно, — сказав я.

— Перепрошую?

— Ви блефуєте, — відповів я.

Гладкий Ґанді досі всміхався, але я помітив, що усмішка затремтіла.

— Ви знаєте, хто я, — почав я. — Це потребувало небагато зусиль із вашого боку. Мабуть, один з ваших людей стежив за аеропортом, а інший — за дорогою. Моє припущення: це той бородатий чоловік у «Пежо».

— Зорра знав це! — сказав Зорра. — Ти мав дозволити мені…

Я його знову зупинив, піднісши руку.

— Ви стежите за нами, — вів далі я, — але це не означає, що у вас є достатньо професійний снайпер, який влучив би у нас із такої відстані. Тут є двоє моїх людей. Якби ви когось виставили, вони це знали б. Інші ваші люди всередині. Троє, якщо точно. У жодного немає далекобійної зброї, націленої на нас. Ми б це помітили.

Усмішка ще більше затремтіла.

— Здається, ви дуже впевнений у собі, містере Локвуд.

— Я можу помилятися, — знизав я плечима. — Але шанси на те, що у вас заховано досить вогнепальної зброї, щоб прибрати одразу нас чотирьох до того, як ви помрете, є мізерними.

— Ви відповідаєте своїй репутації, містере Локвуд, — повільно заплескав у долоні Гладкий Ґанді.

Репутація. Розумієте, що я мав на увазі під заохоченням, підсиленням та роздмухуванням?

— Я сказав би, що це все зайшло в глухий кут, — мовив Гладкий Ґанді, — але ми обидва бувалі чоловіки. Я вийшов сюди, щоби поговорити. Я вийшов сюди, щоб ми могли домовитися й закінчити цю справу.

— Мені нема ніякого діла до вас, — сказав я. — Мені байдуже до вашого бізнесу.

Звісно, його бізнес передбачав насильство й жорстке ставлення до підлітків. Зорра скривився так, ніби показував, що йому, мабуть, є таки до цього діло.

— Я прийшов по Ріса, — сповістив я йому.

— Це ви вбили трьох моїх людей, — усмішка зникла з лиця Гладкого Ґанді.

Тепер моя черга посміхатися. Я тягнув час, відвертаючи його увагу. Я хочу, щоб Зорра про всяк випадок перевірив будинок і периметр.

— А також ви пробили діру в моїй стіні.

— Ви чекаєте на зізнання? — запитав я.

— Ні, — відповів Гладкий Ґанді.

— А як щодо помсти?

— І це ні, — сказав він занадто швидко. — Ви хочете забрати Ріса Болдвіна. Я розумію. Він ваш родич. Але є дещо, чого хочу я.

Немає причин питати, чого саме. Він сам мені розповість.

— Я хочу повернути своє життя, — сказав Гладкий Ґанді. — У поліції нічого немає на мене. Патрік Мур повернувся до Штатів. Він не прийде, щоб давати свідчення. Майрон Болітар може стверджувати, що бачив, як я вдарив його ножем, але, зрештою, там було темно. Я міг би також твердити, що то був самозахист. Хтось, очевидно, на нас напав. Діра в стіні це підтвердить. Ніхто з моїх людей не заговорить. Усі файли й докази закриті в хмарі.

— У поліції немає нічого, — погодився я. — Але не думаю, що поліція — це ваша найбільша проблема, чи не так?

— Моя найбільша проблема, — сказав Гладкий Ґанді, — це ви.

Я знову вишкірився.

— Не хочу провести решту життя, чекаючи, що ви постукаєте в мої двері, містере Локвуд. Чи можу я бути з вами чесним наразі?

— Спробуйте, — сказав я.

— Я не знав точно, але коли «Ромапротилаціо» влаштували змагання, що ж, після всього, що ми дізналися про вас, ми усвідомили, що це буде ризиковано. Саме тоді я зрозумів. Я зрозумів, що мені випаде зійтися з вами сам на сам, щоб ми могли покласти край цій справі раз і назавжди. Ми думали — я просто кажу чесно — зібрати групу людей і спробувати вас убити.

— Але передумали.

— Так.

— Тому що я помітив би ваших хлопців. І я привів би більше людей. Вбив би ваших хлопців і вас. І навіть якби ви зі своєю групою якось контролювали ситуацію…

Зорра аж задихнувся й гучно розсміявся.

— Контролювати Зорру?

— Ми говоримо гіпотетично, — запевнив я його. Тоді знов обернувся до Гладкого Ґанді. — Навіть якби вам вдалося якось нас убити, ви знаєте, що цим не скінчилося б. Майрон би вас вистежив.

— Це ніколи не скінчилося б, — кивнув Гладкий Ґанді. — Довелося би прожити решту життя, озираючись.

— Ви розумніший, аніж я гадав, — сказав я. — То спростімо все. Віддайте мені Ріса. Я заберу його додому. Кінець. Я ніколи про вас не згадаю. Я забуду про ваше існування. А ви — про моє.

Я подумав, що це гарна домовленість, але цікаво, чи зміг би я її дотриматися. Гладкий Ґанді намагався усунути Майрона. А це вже було серйозно. Я не вбивав би його з помсти — з одного боку, це було зрозуміло — але я переймався б його психічною стабільністю і власним інтересом. Гладкий Ґанді хотів показати силу своїм підлеглим. Він хотів показати владу. Цей мотив досі був присутній.

Перспектива повсякчас «визирати з-за мого плеча» хвилювала його, й це спрацювало б і в одному, і в другому випадку.

— Не так усе просто, — промовив Гладкий Ґанді.

— Все дуже просто. Віддайте мені Ріса, — сказав я трохи рішучіше.

— Не можу, — він похитав головою, опустивши очі.

Лише мить вагання, не більше. Я знав, що зараз буде, але не зробив нічого, щоб це зупинити. З граціозністю, яка ніколи не перестає мене дивувати, Зорра крутнувся і збив Гладкого Ґанді з ніг. Той гепнувся на спину, як мішок з картоплею, видихнувши з гучним «уффф».

Зорра наблизився до нього в його звичній манері. Він підніс свій гострий, як лезо (в прямому сенсі), каблук, виставивши його в ідеальному положенні, щоби встромити в обличчя Гладкого Ґанді. Натомість він опустив кінець підбора за кілька міліметрів (знову ж у прямому сенсі) від ока Гладкого Ґанді.

— Хибна відповідь, красунчику, — сказав йому Зорра. — Спробуй ще раз.

Майрон сидів у батьковому кріслі у вітальні.

— Ти чекатимеш на Міккі? — запитав тато.

Коли Майрон був підлітком, його батько вночі сидів у цьому кріслі й чекав, поки його діти прийдуть додому. Він ніколи не встановлював комендантську годину для Майрона — «Я тобі довіряю», — і він ніколи не казав Майронові, що чекав на нього. Коли Майрон заходив, батько прикидався, що спить, або тихенько прокрадався нагору.

— Так, — відповів Майрон, а потім з усмішкою додав: — Ти думав, що я не знав.

— Не знав чого?

— Що ти не лягав спати, доки я не прийду.

— Я не міг заснути, не впевнившись, що ти в безпеці, — стенув плечима батько. — Але я знав, що ти знав.

— Звідки?

— Я ніколи не оголошував тобі комендантську годину, пам’ятаєш? Я казав, що довіряю тобі.

— Так.

— І коли ти зрозумів, що я не сплю, ти почав приходити додому раніше. Щоб я лягав спати й не хвилювався, — батько вигнув дугою брову. — Тобто ти приходив ще раніше, ніж якби я виставив тобі комендантську годину.

— Підступно, — сказав Майрон.

— Я просто скористався тим, що знав.

— А саме?

— Ти славний хлопець, — мовив батько.

Вони замовкли. Тишу порушив мамин крик з кухні:

— Це дуже зворушлива розмова батька й сина. Ми можемо тепер йти спати?

— Уже йду, — захихотів тато. — Ми йдемо завтра на гру Міккі? Це домашній матч.

— Я зайду по тебе зранку, — сказав Майрон.

— На добраніч, Майроне, — зазирнула з кухні мама.

— Як сталося так, що ти жодного разу не чекала, коли ж я повернуся додому? — запитав у неї Майрон.

— Жінкам потрібен сон для краси. Що, гадаєш, я випадково залишилася такою привабливою?

— Це хороший урок про шлюб, — сказав батько.

— Який саме?

— Баланс. Я не спав уночі. Мама спала, як дитина. Це не означає, що вона не хвилювалася. Проте наші сильні й слабкі сторони доповнюють одна одну. Ми — пара. Розумієш? Це був мій внесок. Я стежив уночі.

— Але ти також першим прокидався зранку, — сказав Майрон.

— Що ж, так, це правда.

— То в чому найкраща була мама?

— Ліпше тобі не знати, — озвалася з кухні мама.

— Еллен! — гукнув тато.

— О, заспокойся, Еле. Ти такий ханжа.

Майрон вже заткнув вуха пальцями. Він почав говорити: «Ла-ла-ла, я вас не чую», — а його батько вже поплентався на кухню. Син схвально підняв великій палець, коли обоє батьків пішли нагору. Він розслаблено сів, дивлячись у вікно. Кумедно. Крісло було ідеально розташоване так, щоб бачити і телевізор, і будь-яку машину, яка наближалася з вулиці.

Насправді підступно.

Була майже перша ночі, коли Майрон помітив машину Міккі. Він подумав, чи прикинутися йому сплячим, але Міккі на таке не купиться. Майрон чекав із трьох причин. По-перше, турбота загалом. По-друге, щоб не довелося це робити його батькові. По-третє, найочевидніше, дізнатися, що трапилося після того, як Майрон залишив Міккі й Ему в будинку Мурів.

Майрон сидів у темряві й чекав. Минуло п’ять хвилин. Майрон визирнув. Автомобіль був досі там. Вимкнене світло. Жодного руху. Майрон насупився. Він узяв телефон і надіслав Міккі повідомлення: «Все гаразд?»

Жодної відповіді. Минула ще хвилина. Нічого. Майрон глянув на телефон, чи надійшла відповідь. Nada. Він стривожився. Він подзвонив на номер Міккі. Його одразу переадресувало на голосову пошту.

Що за чортівня?

Майрон підхопився з батькового крісла і рушив до вхідних дверей. Ні, це буде занадто прямолінійно. Він попрямував на кухню і вийшов крізь задні двері. У дворі було дуже темно, тому Майрон посвітив собі ліхтариком на мобільному телефоні. Він обійшов дім аж до під’їзної алеї, де вуличні ліхтарі давали досить освітлення.

І знов нічого.

Майрон нахилився й підкрався ззаду до машини. Батько нещодавно полив газон. Капці Майрона швидко набрали води. Чудово! Він був за двадцять ярдів від багажника автомобіля. Відтак за десять. Потім нахилився за бампером позаду.

Він замислився, шукаючи в голові можливі пояснення того, чому ніхто досі не виходив з машини. Щойно він стрибнув, схопив дверну ручку та відчинив двері машини, до нього дійшла відповідь…

…секундою запізно.

Ема заверещала.

— Що за чорт, Майроне? — крикнув Міккі.

Двоє підлітків. У машині. Пізно вночі.

Майрон пригадав час, коли батько застукав його з Джессікою, його давнім коханням, у найбільш делікатний момент. Його батько стояв там, без руху, завмерши, і в той час Майрон не тямив, чому батько швидко не перепросить і не зачинить двері.

Тепер він зрозумів.

— О, — сказав Майрон, тоді знову: — О!

— Що з тобою не так? — огризнувся Міккі.

— О… — ще раз повторив Майрон.

Вони обоє, на радість Майрона, були вдягнуті. Одяг, зачіска, макіяж були трохи зіпсовані. Але діти були вдягнуті.

Майрон показав великим пальцем позад себе.

— Мені, мабуть, варто зачекати в будинку.

— Ти так гадаєш?

— Так. Тож добре.

— Йди вже! — загорлав Міккі.

Майрон обернувся, зсутулився й поплівся назад до будинку. Він ще не дістався дверей, коли Міккі та Ема вийшли з машини і рушили за ним, поправляючи одяг. Відчинивши двері й зайшовши всередину, Майрон побачив там батька в піжамі з Гомером Сімпсоном, яку Майрон подарував йому на минулий День Батька.

Батько глянув на Майона, тоді на Міккі й Ему.

— Ти вийшов надвір? — запитав він у Майрона.

— Так.

— Ти ніколи не був підлітком? — похитав головою батько, ледь стримуючи усмішку. — Я знав, що не слід залишати тебе на варті. Всім добраніч!

І батько пішов. Майрон і Міккі стояли, втупившись у підлогу.

— Станьте дорослими. Обидва, — сказала Ема, зітхнувши.

Усі троє взяли собі холодні напої та всілися навколо кухонного столу.

— Отже, — запитав Майрон, — яке ваше враження про Патріка? Тобто якщо це Патрік.

— Він нормальний пацан, — сказав Міккі.

— Занадто нормальний, — додала Ема.

— Тобто?…

Ема поклала руки на стіл. Крім чорного одягу та чорного макіяжу, Ема мала ще й численні татуювання на руках. Вона носила срібні прикраси, зокрема й дві каблучки з черепами на руці.

— Він знає нові фільми, — почала вона.

— Йому відомі останні відеоігри, — сказав Міккі.

— Він знає про найновіші додатки.

— Те саме із соціальними мережами.

Майрон замислився.

— Не думаю, що його тримали в клітці весь цей час. Особливо останніми, не знаю, роками. Тобто він був на вулицях. Він жив під закладом з ігровими автоматами. Той мужик, який утримував його в Лондоні, конкретний «геймер». Це могло б пояснити все?

— Могло б, — погодився Міккі.

— Але ти не віриш?

Міккі стенув плечима.

— Що?

— Я не думаю, що він є тим, за кого себе видає, — сказав Міккі.

Майрон поглянув на Ему. Вона кивнула.

— Його руки, — пояснила вона.

— Що з ними?

— Вони м’які.

— Не схоже, що його змушували до якоїсь каторжної роботи, — зауважив Майрон.

— Я знаю, — сказала Ема, — але вони також не скидаються на руки людини, яка жила на вулиці. І ще, його зуби. Вони рівні й білі. Може, у нього надзвичайні гени, але ймовірніше, він гарно доглядав зуби й носив пластинки.

— Важко зрозуміти, — додав Міккі, — але Патрік не схожий… і не спілкується як… ну… як вуличний. Не схоже, щоб з нього знущалися, ну, крім, знаєш, останніх подій. Тобто… е-е… його утримували, точніше, про нього дбали якісь… байдуже… але…

— Ви взагалі розмовляли про викрадення? — запитав Майрон.

— Ми намагалися, — сказала Ема. — Однак нас завжди відшивали.

— Франческа намагалася завадити, — уточнив Міккі.

— Як завадити?

— Вона його захищала, — сказала Ема. — Гадаю, це зрозуміло.

— То коли ми порушували питання про те, що сталося…

— Чи навіть згадували ім’я Ріса…

— Вона втручалась і розчулено плакала та обіймала його, — сказав Міккі. — Тобто здавалося, що з Патріком усе гаразд, а от із його сестрою — ні.

— Ну, я так це не називала б, — утрутилась Ема. — Її брат повернувся через десять років. Гадаю, було б дивно, якби Франческа не поводилася так емоційно.

— Так, мабуть, — погодився Міккі, проте без особливого ентузіазму.

— Ми пробували знову заговорити про викрадення, коли вона пішла з Кларком.

— Стривайте, — сказав Майрон, — Кларком Болдвіном? Братом Ріса?

— Так.

— Він був там?

— Він прийшов по Франческу, — відповів Міккі.

— Вони разом навчаються в Колумбійському, — сказала Ема. — Він відвозив її назад до студмістечка.

Майрон промовчав.

— Це дуже важливо? — запитала Ема.

— Не знаю, — Майрон трохи поміркував. — Це дивно, і все. Може, я не знаю, як ви думаєте, у них є романтичні стосунки?

— Ні, — Міккі закотив очі так, як це вміє робити тільки підліток.

— Чому ти такий упевнений?

— Ці старигани… — сказала Ема Міккі, похитавши головою. — Не вміють розпізнавати геїв.

— Кларк — гей?

— Так. І хіба не однаково, якби вони мали романтичні стосунки? Їм же було по десять років, коли все це трапилося?

У Майроновій голові наче вертілася невиразна думка, але він ще не міг збагнути, що саме то було. Він повернувся до теми, яку обговорювали.

— То після того як пішла Франческа, ви знову намагалися порушити тему викрадення?

— Так, але Патрік зовсім замовк.

— Повністю заткнувся.

— Невдовзі після того ми пішли.

Майрон на мить розслабився.

— А як він говорив?

— Як говорив?

— Ми знайшли його в Лондоні, — пояснив Майрон. — Ми уявлення не маємо, скільки він там пробув. Ви помітили щось у його акценті?

— Гарне запитання, — сказала Ема. — Загалом він говорив з американським акцентом, однак… — вона повернулася до Міккі. Той кивнув.

— У нього дійсно було щось таке, — пояснив Міккі. — Не збагну, що саме. Він не говорив так, ніби виріс тут. Але водночас він і не говорив так, ніби виріс в Англії.

Майрон намагався це осмислити, але так нічого й не придумав. Він спробував зайти з іншого боку.

— То що ви робили весь час?

— Їли піцу, — сказала Ема.

— Дивилися фільм, — додав Міккі.

— Грали у відеоігри.

— Розмовляли.

— О, Патрік сказав, що в нього є дівчина, — повідомила Ема. — Але не звідси.

— Дівчина? — спитав Майрон.

— Так, сказав це, потім одразу ж почав «здавати назад». Він сказав це, не знаю, як малий, який трохи хизується.

— Знаєш, — роз’яснив Міккі, — схоже, коли новенький приїжджає до міста й розповідає, що в нього є дівчина в Канаді чи щось таке.

— Не зрозумій нас хибно, — сказала Ема. — Він доволі милий. Усі хлопці говорять про такі речі. Це просто… Не знаю. Здавалося таким нормальним.

Міккі кивнув.

— Дякую, народ. Це дійсно допомогло, — промовив Майрон.

— О, ми ще не закінчили, — сказала Ема.

Майрон подивився на них.

— Я встановив на його комп’ютер клавіатурного шпигуна, — сповістив Міккі.

— Тобто…

— Тобто ми побачимо все, що він друкує на ньому. В електронних листах, соціальних мережах, будь-де.

— Овва! — вигукнув Майрон. — І хто за ним стежитиме?

— Ложка.

Ложка — це ще один близький друг Міккі — якщо досі вважати Ему лише «подругою» — і, як раніше називали (або, дідько його знає, може, й досі називають), зануда, заучка чи ботан. Ложка також був по-дурному сміливим.

— Як у нього справи?

— Він знову ходить, — усміхнувся Міккі.

— І знову всіх дістає, — додала Ема. — Так чи так, він дасть нам знати, якщо випливе щось важливе.

Майрон не знав, що на це сказати. Йому не подобалося, що підлітки перетинають саме цю етичну межу, але в нього не було настрою читати їм нотації про приватність, тим паче, а це важливіше, втратити можливий шанс дізнатися правду. Це складна справа. Патрік може не бути Патріком. У Патріка може бути ключ, який дасть змогу знайти іншого зниклого хлопця. Проте, чи шпигування за підлітком є виправданим? Чи це взагалі законно?

Якби ви були людиною, котра точно знала б, що тут робити, якби ви змогли беззастережно вирішити, шпигувати чи не шпигувати без докорів сумління і вагань, Майрон запідозрив би, що з вами щось не так.

Життя не лише чорно-біле.

— Є ще дещо, — промовила Ема.

— Що?

Ема ніяково глянула на Міккі.

— Що? — перепитав Майрон.

Міккі жестом показав Емі говорить далі. Ема зітхнула і потягнулася до сумочки. Вона витягла маленький прозорий пластиковий пакет, схожий на ті, в яких ви проносите своє туалетне причандалля повз Адміністрацію транспортної безпеки.

— Ось.

Ема простягла пакет Майрону. Він підняв його, роздивляючись. Там була зубна щітка й пасма довгого волосся. Він поклав пакет і трохи зачекав.

— Це?…

— Я взяла зубну щітку у ванній кімнаті Патріка, — сказала дівчина, кивнувши. — Потім я прокралася в коридор і витягла волосся з гребінця Франчески.

Майрон нічого не сказав. Він просто не зводив очей з пакета.

Міккі підвівся. Ема зробила те саме.

— Ми подумали, що тобі це може згодитись, якщо схочеш зробити ДНК-тест і таке інше, — підсумував Міккі.

Ми сиділи у фермерському будинку.

Нас було двоє, Гладкий Ґанді та я. Зорра стояв на варті біля вхідних дверей. На передньому дворі з ним стояли супутники Гладкого Ґанді — двоє чоловіків, яких Майрон після своїх відвідин назвав «гравцями», і ще один хлопець, мабуть, неповнолітній.

— Ваш друг Зорро… — почав Гладкий Ґанді.

— Зорра.

— Перепрошую?

— Його звати Зорра, а не Зорро.

— Без образ.

Я далі дивився на нього.

— Я зробив нам чаю, — сказав Гладкий Ґанді.

Я його й не торкнувся. Натомість я думав про молодого хлопця, який, мабуть, був неповнолітнім. У кіно часто можна почути, як лихочинці кажуть, що «це лише бізнес». Я, наприклад, рідко в це вірю. Хороші чи погані, а ви схильні прагнути того, що вас цікавить. Наприклад, більшість наркоторговців самі вживають свій товар. Працівники порноіндустрії, яких я зустрічав, мають схильність до того самого. Ті, хто займається рекетом під приводом захисту, застосовуючи насилля, рідко мають відразу до травмування інших або вигляду крові. Насправді вони переважно насолоджуються цим.

До речі, я без іронії подивився на свою власну роль у цій історії.

Що я хочу сказати? Гладкий Ґанді може стверджувати, що для нього це — справа бізнесу і його прибутків, але я мало вірю в таке. Цікаво, чи має він якесь особисте огидне пояснення, чому обрав саме цю сферу діяльності.

І цікаво, чи слід мені щось із тим вдіяти.

— Я не можу віддати вам вашого родича, — зізнався Гладкий Ґанді, — тому що його в мене немає.

— Це — велика невдача, — сказав я.

Він не дивився мені в очі. Це добре. Він боявся Зорри. Він боявся мене. Як раніше казав Гладкий Ґанді, він не хотів провести решту життя озираючись. Ось чому я вірю у величезну й нерозмірну відплату. Вона змушує вашого наступного ворога подумати двічі.

— Де він? — запитав я.

— Я не знаю. У мене його ніколи не було.

— Але у вас був Патрік Мур.

— Був, так. Але все не так, як ви собі думаєте.

Він нахилився і взяв свою чашку з чаєм.

— Скільки Патрік Мур на вас працював? — запитав я.

— У тому-то й річ, — відповів Гладкий Ґанді, відсьорбнувши з чашки. — Він ніколи не працював.

— Поясніть, будь ласка, — я закинув ногу на ногу.

— Ви вбили моїх людей, — сказав він. — Трьох.

— Ви досі чекаєте зізнання?

— Ні, я розповідаю історію. Починаю з початку.

Я відхилився й кивнув, заохочуючи його розказувати далі. Гладкий Ґанді не тримав чашку за тонесеньке вушко. Він ніжно обхопив її обома руками, ніби захищав поранену пташку.

— Ви ніколи не питали, чому мої люди підійшли до Патріка Мура, чи не так?

— Не було часу питати, — сказав я.

— Можливо. А може, ви занадто гостро відреагували.

— Або, може, вони.

— Справедливо, друже. Справедливо. Але ми відхиляємося від теми. Я розповім вам, що сталося. А тоді ви вирішите, що буде далі, згода?

Я кивнув.

— Отож, цей хлопець, Патрік Мур, він з’явився в нашому районі. Ви тямите у цих речах, чи не так, містере Локвуд? Територіальні суперечки.

— Далі.

— Тож, мої хлопці почули про це. Можливо, ви маєте рацію. Можливо, вони були занадто брутальні. Не знаю. Мене там не було. Але то була їхня робота. Я навчився цього на вулиці, інколи краще бути грубим. Реагувати гостро.

Я почув відлуння власного самовиправдання. Це нітрохи мене не засмутило.

— Вони оточили Патріка Мура. Припускаю, вони хотіли показати на його прикладі, що буде. Тоді з’явилися ви. Ви діяли так, ніби захищали його. Проте скажіть мені, містере Локвуд, що зробив Патрік Мур?

— Він утік, — відповів я.

— Саме так, мій друже. Він утік. Усі розбіглися. Включно з Ґартом.

— Ґартом?

— Молодиком у собачому нашийнику.

— А-а, — протягнув я.

— Звісно, Ґарт розповів, що сталося. Це дійшло до мене. Я йому потелефонував. Він розказав мені про появу цього нового хлопця в нашому районі, а тоді й про те, як якийсь кволий джентльмен їх убив.

— Кволий? — підняв я брову.

— Його слово, не моє.

— Говоріть, — я всміхнувся, знаючи, що це брехня, але нехай.

— Що ж, можете уявити, містере Локвуд, що я подумав. Троє моїх людей убито через те, що здавалося невеличкою територіальною суперечкою. Не знаю, як в Америці, але тут такі речі просто так не трапляються. Я дійшов висновку, що хтось — ви, пане, — оголошує мені війну. Я дійшов висновку, що хлопець, Патрік Мур, як виявилося, був частиною постановки — що він працював з вами, щоб перевірити мою силу й рішучість. Розумієте?

— Розумію.

— Щиро кажучи, я не зовсім це второпав. Ті вулиці не такі вже й прибуткові. Тому я послав людей розвідати, куди втік хлопець. Патрік. Ґарт казав, що чув його бурмотіння, він розмовляв як американець. Це мене ще більше збентежило. Чому американці взялися за мене? І тоді я пустив плітки. — Гладкий Ґанді поставив чашку. — Можна я буду трохи нескромним?

— Прошу.

— Я, так чи інакше, керую вулицями Лондона. Принаймні коли мова йде про саме цей ринок. Я знаю готелі. Я знаю борделі. Я знаю притулки, вокзали та громадський транспорт, де ховається молодь. Я знаю парки, алеї й темні закутки. Немає нікого кращого в пошуках зниклого підлітка, ніж щиро ваш я. Мої люди можуть прочесати місто ліпше, ніж будь-які відділки правоохоронців.

Він іще раз сьорбнув чаю, поцмокав губами та поставив чашку на стіл.

— Тому я встановив код загрози «червоний», містере Локвуд. Не знадобилося багато часу, щоби хтось із моїх зв’язкових вийшов на хлопця. Він намагався зняти номер у маленькому готелі, розраховуючись готівкою. Тому я відрядив кількох своїх найдосвідченіших людей — ви, можливо, помітили їх у камуфляжних штанах, — аби спіймати його. Вони так і вчинили. Вони привели його назад в «ігрові автомати».

Гладкий Ґанді ще ковтнув чаю.

— Патрік був один, коли ви його знайшли? — запитав я.

— Так.

Я замислився.

— Чи хтось із ваших людей знав його?

— Ні.

— Розкажіть, — кинув я.

— Прошу, зрозумійте, містере Локвуд, що в той час цей американець працював, підриваючи і руйнуючи мій бізнес.

— Тому ви ставилися до нього як до ворога, — кивнув я.

— Авжеж, — полегшено усміхнувся Гладкий Ґанді. — То ви розумієте, так?

Я нічого йому не відповів.

— Я, скажімо так, допитав його.

— Він розповів вам, хто він, — припустив я, складаючи все докупи. — Що його викрали.

— Так.

— Що ви зробили?

— Те, що й завжди. Провів розслідування.

Я згадав, що Майрон говорив про індуський афоризм Гладкого Ґанді.

— Знання краще, ніж суперечка, — сказав я.

Його стривожило те, що я знаю його цитату.

— Е-е… так.

— Що ви дізналися?

— Мені вдалося підтвердити його розповідь, через що я завагався. З одного боку, я міг віддати його компетентним органам. Я навіть міг вийти героєм, урятувавши його.

— Але це притягло б забагато уваги до вас, — я похитав головою.

— Саме так. Герої вішають собі на спину мішені, навіть для поліції.

— Тоді ви вирішили почекати викупу.

— Чесно, я не знав, що робити. Я не викрадач. Мені також усе ще треба було зрозуміти загрозу. Зрештою, троє моїх людей загинули. Тому зізнаюся вам, пане Локвуд, я не зовсім тямив, що мені робити.

Тепер я розумів.

— А тоді з’явився Майрон.

— Так. Він знайшов у парку Ґарта. Я наказав Ґарту привести його в «ігрові автомати». Я подумав, що це мій шанс. Я міг би заробити грошей. Я міг би позбутися Патріка. Я міг би помститися за мертвих хлопців.

— Інший хлопець, якого Майрон бачив у підвалі, — сказав я. — Припускаю, це просто підставна особа.

— Так, то був лиш один із хлопців його віку.

— Ви подумали, що могли б заробити більше грошей за двох, аніж за одного.

Гладкий Ґанді кивнув та розвів руками.

— Решту ви знаєте.

Я знав, але потребував роз’яснень.

— Ви ніколи не бачили Ріса Болдвіна?

— Ні.

— І ви уявлення не маєте, де він?

— Жодного. Але в мене є пропозиція, якщо хочете почути.

Я розслаблено сів, закинув ногу на ногу та жестом звелів йому говорити далі.

— Ви забуваєте про мене. Я забуваю про вас. Повертаюся до свого життя. Крім одного. Я маю джерела на вулиці. У мене є зв’язки. Я зараз їх використовую. Спробую знайти Ріса Болдвіна таким самим способом, яким знайшов Патріка Мура, якщо є шанси його знайти.

Я замислився. Звучить як справедлива домовленість. Я йому це сказав. Йому полегшало. У нас є домовленість. На цей момент.

— Ще одне питання, — мовив я.

Гладкий Ґанді чекав.

— Ви сказали «якщо є шанси його знайти».

Він спохмурнів.

— Припускаю, — додав я, — що ви питали Патріка Мура про місцезнаходження Ріса Болдвіна.

Він ніяково зіщулився.

— Це мене, насправді, не цікавило, — відповів він.

— Але ви запитали.

— Так, запитав.

— Що він сказав?

Гладкий Ґанді глянув мені просто в очі.

— Він сказав, що Ріс мертвий.

Кампус «Морнінґсайд» Колубмійського університету вирізняється приголомшливо мальовничим чотирикутним двориком, який затишно примостився між Бродвеєм та Амстердам-авеню на заході й сході та між 114-ою і 120-ою вулицями на півдні й півночі. Ви заходите через Колледж-уолк на 116-ій вулиці, аж раптом, ніби пройшовши в шафі крізь портал у Нарнію, переноситеся зі старого міста, від повної урбанізації, з цілковито міського Мангеттена в безжурне студмістечко з його зеленню, цегляними будівлями, склепіннями дахів і плющем. Тут ви почуваєтеся захищеним, відірваним від світу, і, можливо, так і має бути протягом тих чотирьох років, що ви тут навчаєтеся.

Есперанса знайшла довідник кампуса, де було вказано, що Франческа Мур живе в шестимісній квартирі в Рагглз-Голл. Була сьома ранку. На подвір’ї було доволі тихо. Щоб зайти в приміщення, потрібен був студентський квиток, тому Майрон чекав біля дверей. Щоб скидатися за свого, він одягнув бейсболку й тримав порожню коробку від піци.

Майрон Болітар, майстер маскування.

Коли нарешті вийшов один хлопець, Майрон схопив двері, доки вони не зачинилися. Хлопець, який, мабуть, звик до кур’єрів у будь-яку годину доби, і слова не зронив.

Так Майрон Болітар, майстер маскування, опинився всередині.

У коридорах панувала моторошна тиша. Майрон піднявся на другий поверх і знайшов двері квартири 217. Він прийшов так рано, припускаючи, що Франческа, як і будь-який студент, досі спала, тому був упевнений, що знайде її там, ще й, можливо, трохи заспаною. Це було б добре — заскочити її зненацька. Звісно, він міг потурбувати її сусідів, але поклав це на карб прийнятних додаткових збитків.

Майрон не знав, що саме сподівався там знайти, але блукання наосліп було переважною частиною його так званих розслідувань. Ви не шукаєте ретельно голку в копиці сіна, а радше навмання стрибаєте в різні копиці, голі й босі, а тоді скажено крутитеся в надії, що — ой! — тут голка.

Майрон постукав у двері. Нічого. Він постукав трохи сильніше. Знов нічого. Він узявся за ручку й легенько її повернув. Двері були незамкнені. Майрон зважував, чи слід туди заходити, але вирішив, що краще — ні: чужий дорослий чоловік заходить у кімнату студентки коледжу? Не вельми розумно. Коли він постукав знову, двері нарешті відчинилися.

— Містере Болітар?

То була не Франческа Мур. Це був Кларк Болдвін.

— Привіт, Кларку.

Кларк був одягнений у футболку, більшу на кілька розмірів, та «боксери» в клітинку, які навіть Майронів батько вважав би старомодними. Він був блідий, із червоними очима.

— Що ви тут робите? — запитав він у Майрона.

— Я можу запитати те саме в тебе.

— Е-е… я тут навчаюся. Я тут живу.

— О, — мовив Майрон. — Ви з Франческою мешкаєте в одній кімнаті?

— В одній квартирі, так.

— Я не знав.

— З чого б це вам знати, — сказав Кларк.

То правда.

— Нас шестеро, — вів далі Кларк, відчуваючи потребу пояснити або, можливо, зорієнтуватися. — Троє хлопців і троє дівчат. Зараз двадцять перше століття. Спільні гуртожитки, спільні кімнати, спільні туалети — у нас це все є.

— Я можу зайти? — запитав Майрон.

— Що там відбувається, Кларку? — почувся чоловічий голос позаду нього.

— Лягай спати, Метте, — сказав Кларк. — Нічого особливого.

Кларк вислизнув у коридор і зачинив за собою двері.

— Навіщо ви прийшли?

— Я прийшов поговорити з Франческою, — відповів Майрон.

— Про що? — на Кларковому обличчі з’явився дивний вираз.

— Про іспит з економіки, — відказав Майрон. — Я чув, там буде повна дупа.

— Це мало б бути смішно? — скривився Кларк.

— Що ж, визнаю, це не найкращий мій жарт, але…

— Мама каже, що ви з дядьком Уїном намагаєтеся знайти Ріса.

— Намагаємося, — кивнув Майрон.

— Але Франческа нічого про це не знає.

Майрон звільнив його від метафори про валяння в копиці сіна.

— Вона може знати більше, ніж думає, що знає.

— Вона мені розповіла б, — мовив Кларк, похитавши головою.

«Терпіння», — подумав Майрон. Якщо вже ви стоїте перед копицею сіна, спершу поваляйтеся в ній, а тоді вже йдіть до іншої. Або щось на кшталт того. Коротко кажучи, треба бути терплячим із Кларком.

— Ви двоє, мабуть, дуже близькі, — припустив Майрон.

— Франческа — моя найкраща подруга.

— Ви виросли разом?

— Так, але тут більше, ніж оце.

Далі коридором відчинилися двері. Звідти вичовгав хлопець так, як це може зробити студент, який рано прокинувся.

— Вона єдина розуміла це, — вів далі Кларк. — Ви знаєте, про що я?

— Припустімо, ні, — сказав Майрон, хоча насправді зрозумів.

— Ми були просто дітьми. Ми були лише в п’ятому класі.

— Я пам’ятаю. Клас містера Гіксона.

— Діксона.

— Авжеж, вибач, Діксона. Розповідай.

Кларк ковтнув і потер підборіддя.

— Отож, ми були лише малими дітьми. Гадаю, ми з Франческою були друзями, але ми не гуляли разом абощо. Ви знаєте, який то вік, так?

— Хлопці гуляють із хлопцями, дівчата — з дівчатами, — кивнув Майрон.

— Слушно. А тоді все… Тобто два наші маленькі брати, — Кларк ляснув пальцями, — просто зникли. Ось так. Ви не розумієте, як це вплинуло на нас?

Майрон не знав, чи було питання риторичним. У коридорі відчувався затхлий сморід розлитого пива і студентських хвилювань. Там була дошка оголошень, заповнена листівками, зустрічами для різноманітних груп і клубів від бадмінтону до танцю живота, від феміністських ідей до хору флейт. Там були клуби з назвами, яких Майрон не розумів, на кшталт «Оркесис», «Ґайаа» чи «Таал», або ще «Отруйні Чечіточники» — що воно таке?

— Якийсь час після зникнення твого брата ти сидиш удома, — говорив Кларк якимось далеким голосом. — Я не пам’ятаю вже, як довго. Тиждень, місяць? Не пам’ятаю. Але врешті-решт доводиться повернутися, і тоді всі дивляться на тебе як на якогось прибульця. Твої друзі. Твої вчителі. Усі. Потім ти йдеш зі школи додому, а там іще гірше. Твоїм батькам геть зносить дах. Вони чіпляються до тебе ще більше, тому що тепер бояться втратити ще й тебе. Тож ти приходиш додому й намагаєшся нишком прослизнути в свою кімнату, але, йдучи туди, щоразу проходиш повз його кімнату. Щодня. Ти хочеш жити далі, але ніяк не можеш. Ти пробуєш забути, проте від цього ще гірше. Ти намагаєшся вилізти з цієї темряви, але потім бачиш сумне мамине обличчя, і це знову збиває тебе з ніг.

Кларк опустив голову.

І попри все, подумав Майрон, ти просто дитина.

Майрон не був упевнений, чи це був правильний рух, але зрештою поклав руку на плече хлопця.

— Дякую, — сказав Майрон.

— За що?

— За те, що поділився. Мабуть, то був кошмар.

— Так, — сказав Кларк, — але в цьому й суть. Вона полегшила це.

— Франческа?

Кларк кивнув.

— У мене був хтось, хто не просто казав, що розуміє. У мене був хтось, хто цілком розумів.

— Тому що вона переживала те саме.

— Так.

— І, — додав Майрон, — навпаки. Вона теж когось мала.

— Гадаю, що так. Ви розумієте, правда?

— Звісно. Дружба, скріплена трагедією, мабуть, є найміцнішою з усіх.

— Я зізнався Франчесці першій, навіть не батькам, але вона вже знала. Ми могли про все говорити.

— Тобі пощастило, що вона в тебе є.

— Ви й не уявляєте, містере Болітар.

Майрон трохи зачекав, а відтак поставив наступне запитання.

— А тепер, коли її брат повернувся?

Кларк нічого не відповів.

— Тепер, коли її брат повернувся, а твій — ні, — уточнив Майрон, — ваші стосунки змінилися?

— Франческа не тут, — сказав він м’яко.

— Де вона?

— Припускаю, що вдома.

— Я гадав, ти привіз її назад учора ввечері.

— Хто вам це сказав? — ледь не зірвався хлопець, а тоді додав: — а, так. Ваш племінник. Він був у них.

Майрон чекав.

— У братерстві «ДКА[9]» була вечірка. Я знаю, що це тупо звучить, знайшли її брата й таке інше. Вона останнім часом дійсно збентежена. На межі. Тобто зрозумійте мене правильно. Вона шалена. Вона не випускала Патріка з поля зору. Принаймні спочатку. А тепер їй стає трохи затісно в цьому відчутті, розумієте, про що я?

— Авжеж, — відповів Майрон, — це природно.

— Тому вона написала мені, щоб я заїхав по неї.

— І ти привіз її туди?

— Так. Ми пішли на вечірку. Там усе трохи вийшло з-під контролю, але не було нічого, чого ми не бачили раніше. Ми пили. Може, забагато, не знаю. Так чи інакше, в якийсь момент вона почала втрачати самоконтроль.

— Як саме?

— Вона почала плакати. Я запитав, що трапилося. Вона лише хитала головою. Я намагався її заспокоїти. Я вивів її надвір, знаєте, щоб подихати трохи повітрям. Вона тільки дужче розплакалася.

— Франческа щось казала?

— Вона лише схлипувала, що це неправильно, що це несправедливо.

— Що несправедливо?

— Що її брат повернувся, а мій — ні, — знизав плечима Кларк.

Він замовк.

— А що ти сказав?

— Я відповів, що щасливий за неї. Я сказав, що повернення Патріка додому — це чудова новина, що ми ще можемо знайти і мого брата. Але вона й далі ридала. Тоді сказала, що мусить побачити свого брата. Вона хотіла переконатися, що все це насправді абощо. Ніби їй наснилося, що Патрік повернувся. Я розумію це, а ви?

— Авжеж.

— Мені постійно таке снилося. Ріс був удома, наче його ніколи й не викрадали абощо. Тож я сказав, що відвезу її, але не встиг я оговтатись, як під’їхало таксі «Убер». Вона сіла туди і сказала, що невдовзі мені потелефонує.

— Зателефонувала?

— Ні. Але це трапилося лише кілька годин тому. Кажу вам, містере Болітар. Вона нічого не знає.

З причин, які Майрон ніколи не міг збагнути, Велика Сінді була дивовижно вправна у стеженні за людьми. Можливо, через те що вона була помітною, так впадала в око, так вирізнялася в будь-якому місці, на неї ніколи насправді не звертали увагу і не підозрювали, що жінка в облиплому пурпуровому костюмі Бетґерл могла би стежити за кимось. Її костюм, трохи більша копія того, який Івонн Крейґ одягала в старому серіалі «Бетмен», прилягав так щільно, що його можна було сплутати з оболонкою від ковбаси.

Однак, сьогодні її вбрання певним чином зливалося з оточенням. Майрон помітив Велику Сінді, тільки-но вийшов на Таймс-сквер. Подумайте про всі стереотипи щодо Таймс-сквер, змішайте їх разом, накладіть стереотип на стереотип, щось про живі хвилі юрби, рух, велетенські рекламні щити, екрани з рухомим зображенням та неонове освітлення. Тоді візьміть усе, що ви уявили, і піднесіть до десятого степеня.

Ласкаво просимо на Таймс-сквер.

Таймс-сквер — це образа для всіх відчуттів, що якимось чином передбачає не лише запах, а й смак. Усе рухається й крутиться, і кортить дати всій площі величезну пігулку заспокійливого.

Там, поруч із Людиною-павуком, Елмо, Міккі Маусом, Баззом Лайтером та Олафом із «Крижаного серця», стояла Велика Сінді при повному параді. Туристи ставали в чергу, щоби сфотографуватися з Бетґерл.

— Вони обожнюють мене, містере Болітар! — вигукнула Велика Сінді.

— А хто не обожнює?

Велика Сінді захихотіла й почала так викаблучуватися, що Мадонна в часи зйомок для «Воґ» зашарілася б. Сфотографувавшись, турист із Азії запропонував їй готівку, але Велика Сінді відмовилась.

— О, я не можу, добродію.

— Ви впевнені? — запитав турист.

— Це доброчинність, — вона нахилилася до нього ближче. — Якби я хотіла, щоб мені платили за те, що я в цьому костюмі, я й досі працювала б повією.

Турист поспішив геть.

— Я пожартувала, містере Болітар, — глянула на Майрона Велика Сінді.

— Знаю.

— Я ніколи не була проституткою.

— Гарна новина.

— Однак я заробляла непогані грошенята, коли вдягала цей костюм, танцюючи на пілоні.

— Еге ж, — мовив Майрон, не бажаючи повертатися до цього спогаду.

— У «Шкірі та Мереживі», пам’ятаєте?

— О так, пам’ятаю.

— І так, часом все заходило надто далеко, коли мене наймали для танцю на колінах, якщо ви розумієте натяк.

— Натяк зрозумілий, — швидко відповів Майрон. — Тож… е-е… де Патрік? Можете надати нову інформацію?

— Молодий Патрік крадькома вислизнув із будинку дві години тому, — сказала Велика Сінді. — Він пройшов десь милю до міста й сів на автобус 487. Я перевірила. Остання зупинка 487-го автобуса — Портове управління в Нью- Йорку. Я поїхала автомобілем і прибула раніше за той автобус. Я зачекала, доки він вийде, й рушила за ним сюди.

— Куди «сюди»? — запитав Майрон.

— Не обертайтеся різко, тому що буде занадто очевидно.

— Гаразд.

— Патрік стоїть позаду вас між Музеєм воскових фігур мадам Тюссо і Музеєм Ріплі «Вірте чи ні!»

Майрон зачекав, а потім запитав:

— Я можу тепер подивитися?

— Оберніться повільно.

Майрон так і зробив. Патрік стояв на 42-ій вулиці в низько натягнутій на очі бейсболці. Його плечі були згорблені так, ніби він намагався зникнути.

— Він з кимось розмовляв?

— Ні, — відповіла Велика Сінді. — Містере Болітар!

— Що?

— Ви нічого не маєте проти, якщо я позуватиму для фотографій, поки ми чекаємо? Публіка вимагає.

— Давай!

Майрон стежив за Патріком, але водночас не міг не дивитись, як Велика Сінді працює на публіці. За півхвилини після її повернення, черга на фотографію з нею була така довга, що Голий Ковбой дивився на неї скоса. Вона глипнула на Майрона. Той підняв великий палець угору.

Ось проста і жахлива правда: було складно щось побачити за розмірами Великої Сінді. Ми як суспільство маємо безліч упереджень, але небагатьох співгромадян ми ганьбимо й засуджуємо менш поблажливо, ніж тих, кого прийнято називати «крупними» жінками. Велика Сінді все це знала. Якось вона так пояснила свій, мовити б, товариський спосіб життя: «Краще я бачитиму на їхніх обличчях шок, а не жалість, містере Болітар. І краще, щоб мене бачили зухвалою й нахабною, а не сором’язливою чи наляканою».

Майрон знову обернувся до «Ріплі» саме тоді, як до Патріка нишком підійшла дівчина-підліток.

Хто в…?

Майрон пригадав, як Міккі й Ема говорили, що, зі слів Патріка, у нього є дівчина. Але якщо він перебував начебто у неволі в Лондоні, як він міг знати когось у Нью-Йорку?

Слушне запитання.

Патрік з дівчиною незграбно обійнялись, а тоді попрямували в музей «Ріплі». Велика Сінді стояла тепер поруч із Майроном. Коли він пішов до квиткової каси, Велика Сінді його зупинила.

— Він знає вас, — нагадала вона йому.

— Ви підете?

Велика Сінді тицьнула вказівним пальцем завбільшки з батон на табличку.

— Він називається «Кунсткамера». Хто краще підходить?

Нелегко сперечатися.

— Чекайте біля виходу, — сказала вона. — Я надішлю новини повідомленням.

Майрон залишався на вулиці близько години, роздивляючись людей. Він полюбляв розглядати людей. Прекрасні краєвиди заходу сонця, водойм і зелені — неймовірні, гадав він, але з часом їх майже не помічають. А якщо ви перебуваєте на місці, де можете спостерігати за людьми, які проходять повз — різної раси, статі, розміру, форм, релігії, мови тощо, — вам ніколи не буде нудно. Кожна людина — це окремий усесвіт: життя, мрія, надія, горе, радість, несподіванка, одкровення, історія з початком, серединою та кінцем — навіть якщо вони просто йдуть повз вас на вулиці.

Завібрував телефон, коли надійшло повідомлення від Великої Сінді: «ВЖЕ ВИХОДЯТЬ».

Велика Сінді завжди писала повідомлення великими літерами.

Виходячи, Патрік опустив голову. Дівчина стояла поруч із ним. Велика Сінді маячила за ними.

Дівчина легко поцілувала Патріка в щоку. Відтак Патрік рушив на захід від Таймс-сквер. Дівчина завернула на схід. Вони розійшлися. Велика Сінді глянула на Майрона, чекаючи на вказівки. Майрон показав на Патріка. Велика Сінді кивнула й пішла за ним. Майрон влився в натовп людей і пильнував дівчину.

На Сьомій авеню вона повернула ліворуч і рушила до житлових районів. Майрон ішов слідом за нею. Вона дісталась аж 59-ої вулиці й повернула праворуч до південної частини Центрального Парку. Вони проминули готель «Плаза» і повернули на північ на П’яту авеню. Дівчина йшла спокійно й упевнено, без вагань. Зі своїх спостережень Майрон зробив припущення, що вона й раніше ходила цим шляхом і, мабуть, мешкає в Нью-Йорку.

Майрон Болітар, майстер дедукції. Будь ласка, не цурайтеся його через таланти.

Дівчина повернула на схід на Східну 61-у вулицю. Коли вона перетинала Паркову авеню, Майрон бачив, як вона потяглася до сумки й підготувала ключ. Біля особняка перед нею були ковані залізні ворота. Вона відімкнула їх, тоді спустилася двома східцями й зникла всередині.

«Особняк біля Паркової авеню, — подумав Майрон. — Дівчина, мабуть, з багатої сім’ї».

Знову: Майрон Болітар, майстер дедукції. Якщо вколоти його, то кров не потече?

Він стояв надворі, обмірковуючи свій наступний крок. Спочатку він написав Великій Сінді: «Новини?»

Велика Сінді: «ПАТРІК В АВТОБУСІ. ПРИПУСКАЮ, ВІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ».

Майрон: «Я буду майстром дедукції, красно дякую».

Велика Сінді: «ЩО?»

Майрон: «Не звертайте уваги».

Він дивився на двері, сподіваючись, що вони відчиняться і він зможе…

І він зможе що?

Він збирався наблизитися до дівчини на вулиці й запитати про її стосунки з хлопцем, з яким вона щойно зустрілася біля Кунсткамери Ріплі? Майрон не з поліції. Він не мав на те ніякого дозволу — жодного засобу, вигляду чи форми. Він буде для всіх просто огидним незнайомцем середнього віку, який чіпляється до молодої дівчини. Він не знав її імені. Він про неї геть нічого не знав.

Ні, це хибний крок у цій ситуації.

Він узяв телефон і подзвонив Есперансі.

— Що трапилося?

— У мене є адреса біля Паркової авеню.

— Що ж, тра-ля-ля. А я живу в однокімнатній квартирі в Гобокені.

— Смішно, — сказав Майрон.

— А хіба ні? Називай адресу.

Майрон продиктував.

— Я стежив за дівчиною до цього місця.

— Хіба ти не заручений?

— Ха-ха. Вона зустрічалася з Патріком. Мені треба дізнатися, хто така.

— Візьмуся за це.

Коли він вимкнувся, телефон знову задзвонив. На екрані був номер Терези.

— Привіт, красуню, — відповів він на дзвінок.

— Боже, який ти улесливий.

— Ти так гадаєш?

— Ні, — сказала Тереза. — Насправді я гадаю, що саме брак улесливості робить тебе таким сексуальним. Знаєш, що?

Майрон рушив назад. Він припаркував машину на забитій стоянці біля театру на Таймс-сквер.

— Що?

— Компанія відіслала мене додому на їхньому приватному літаку.

— Ого, класно.

— Я щойно приземлилася в Тетерборо.

— Ти отримала цю роботу? — запитав він.

— Скоро дізнаюся.

Майрон зупинився на розі. Варто йому йти до машини чи спіймати таксі?

— Тоді ти на шляху додому?

— Так.

— Хочеш зробити дещо непристойне? — запитав він.

— Овва, беру свої слова назад. Ти таки улесливий.

— Це означає «так»?

— Імовірніше, це «так».

— Ти не бачиш, — сказав Майрон, — але зараз я біжу до машини.

— Хутчіш, — звеліла Терезе перед тим, як закінчити телефонну розмову.

Майрон припаркувався на підземній стоянці позаду «Дакоти». Коли він сходив темним пандусом, перед ним з’явилося троє чоловіків. Він упізнав того, хто був посередині — батько Ріса, Чік Болдвін. Інші двоє були в джинсах і бавовняних сорочках. Вони були великими й старалися здаватися ще більшими. В одного була бейсбольна бита.

— Я просив тебе облишити це все, — сказав Чік.

— Ти серйозно? — зітхнув Майрон.

— Я попереджав, щоб ти забув про ті повідомлення, чи не так?

— Попереджав.

— І що?

— І я не послухав, — відповів Майрон. — Можна швидше? У мене начебто плани. Грандіозні плани.

Чік рукою пригладив назад волосся.

— Ти гадав, що я… бавлюся з тобою?

— Не знаю, Чіку, і насправді мені байдуже. То який твій наступний крок? — Майрон показав на двох чоловіків у бавовняних сорочках. — Ці дві горили мають мене побити?

— Ти кого назвав «горилою»? — запитав Горила-з-Битою.

— Так, — утрутився Горила-без-Бити. — Це ти горила, а не ми.

Майрон намагався не зітхнути.

— Ви бачите, панове, що там угорі? — Він показав пальцем над їхніми головами. Коли обидва глянули вгору, Майрон вдарив між ногами того, хто тримав биту, висмикнувши її, перше ніж горила склався навпіл, неначе шезлонг. Майрон глипнув на Горилу-без-Бити. Той подумав, що саме час відступити, і залюбки це зробив.

Майрон подивився на Чіка.

— Не варто було цього робити, — сказав Чік.

— Навіщо ти їх привів?

— Гадаю, щоб ти звернув увагу.

— Я звернув увагу зараз.

Чік пішов до колишнього Горили-з-Битою та нахилився, воліючи йому допомогти.

— Ти більше схожий на навіженого двоюрідного брата Брук, аніж я думав.

— Чіку!

— Що?

— Я прямую до дечого дуже особливого, — відповів Майрон. — Я без сумнівів і вагань гепну тебе цією битою, якщо ти не відійдеш з дороги.

— Просто йди собі, — сказав Чік.

Майрон якусь мить розглядав його обличчя, а тоді збагнув дещо.

— Ти казишся, тому що я розмовляв з Ненсі Мур про ті повідомлення.

— Я просив не робити цього, так? Я майже благав тебе.

— Не в цьому річ, Чіку.

— А в чому?

— Ти міг дізнатися про це єдиним способом. Тобі сказала Ненсі Мур.

Майрон Болітар, майстер дедукції, знову завдає удару.

Чік нічого не відповів. Майрон підійшов до нього і допоміг колишньому власнику бити підвестися. Майрон сказав чоловікові тікати. Той вчинив, як йому веліли, хоча і трохи кульгав. Майрон знову повернувся до Чіка.

— І це означає, — Майрон тепер був в ударі, — що ви двоє розмовляєте про ті повідомлення. Тож-бо між вами двома було щось насправді значне.

Голос Чіка здавався надзвичайно сумним, хоча його вигляд і далі був пихатий.

— Ти мусиш залишити це, Майроне. Благаю тебе.

— Навіть якщо це ключ до знаходження твого сина?

— Це не ключ. Якби я вважав, що це пов’язано якось із Рісом, я кричав би про це щодня на весь світ. Але не пов’язано. Чому ти не можеш мені повірити?

— Тому що ти занадто близький до цього. Ти не об’єктивний.

— Ти не облишиш справу, чи не так? — заплющив очі Чік.

— Ні, не облишу. І давай-но я трохи тебе підштовхну тут, Чіку. Якщо ти мені не скажеш, я розповім про все Брук.

Чік здригнувся так, ніби ці слова склалися в кулак і погрожували його вдарити.

— Спершу ти мусиш зрозуміти одне.

— Я не мушу, але говори.

— Я кохаю Брук. Завжди кохав. Завжди кохатиму. Наше життя не ідеальне. Я знаю, той псих Уїн…

— Чіку!

— Що?

— Перестань обзивати мого друга, гаразд?

Чік кивнув.

— Так, нехай. Уїн ненавидить мене. Він вважає, що всі недостатньо хороші.

— Ти вже казав мені це, — Майрон глянув на годинник. Тереза вже мала б бути в квартирі.

— Не зовсім, — відповів Чік і знову глянув на нього засмучено. — Тобі варто знати, як сильно я кохаю свою дружину й сім’ю. Я не ідеальний чоловік. Я робив деякі сумнівні речі свого часу. Єдине, що робить із мене людину — єдине, що дійсно має значення, — це любов до моєї родини. До Брук. До Кларка, — його грудна клітка рухалася ривками, а по обличчю потекли сльози, — і до Ріса.

Чік розридався. Насправді. Не прикидаючись, не намагаючись це приховати. «Боже, — подумав Майрон. Будь сильним, зосередженим, але пам’ятай: цей чоловік шукає зниклого сина».

Коли Чік опанував себе, Майрон знову наполіг:

— Чому ви спілкувалися, Чіку?

— У нас не було роману.

— А що тоді?

— Ми збиралися. Ось у чому річ. Ми не робили цього. Але збиралися.

— Я думав, ти кохаєш свою дружину.

— Ти неодружений, правда, Майроне?

— Заручений.

Чік витер сльози. Він витиснув із себе усмішку, але в ній не було радості.

— Немає часу заглиблюватися в тему. Але ти доволі немолодий, щоб знати, що життя не чорно-біле. Воно переважно сіре. Ми старіємо, ми помремо, ми тягнемося до чогось, навіть якщо воно дурне. Ось це ми й зробили. Я та Ненсі. Ми почали фліртувати. Це зайшло занадто далеко. Ми почали складати плани, тому що так і трапляється зазвичай. Як і все в цьому жахливому світі, все стає гірше, не краще. Ти доходиш етапу, на якому робиш це або воно зникає.

— То що трапилося, Чіку?

— Це зникло.

— Ви цього не зробили?

— Ми вчасно зупинилися.

Майрон замислився.

— Хто все зупинив?

— Ми разом.

— Таке ніколи не буває разом, Чіку.

— Ми обоє в це вплуталися, — сказав він, — а потім обоє виплуталися.

— Коли?

— Що?

— Коли ви обоє виплуталися з цього?

— Не знаю.

— Як задовго до зникнення твого сина?

— Я говорив. Одне з другим не пов’язано.

— Як задовго?

— Я казав. Не знаю.

— І чому ти так боявся комусь розповісти?

— Не хотів, щоб дізналася Брук.

— Справді? Навіть тоді? Твоя дитина зникла і ти хвилювався за це? Тобто ти збрехав поліції про залицяння.

— Це стосувалося не тільки мене й моєї сім’ї.

— Також родини Ненсі Мур?

— Поглянь на це з нашого боку, гаразд? Припустімо, ми розказали би про це поліції. Добре? Припустімо, ми все розповіли б поліції. Що сталося б?

Майрон не завдав собі клопоту відповісти.

— Ти розумієш, чому ми нічого не сказали. Хто б нам повірив? Вони дізнаю`ться про ці повідомлення і ми кажемо «О, так, ми ледь не переспали». Гадаєш, копи правильно б це сприйняли? Нам вже ставили складні запитання. Ми ледь не визнали, що в нас була інтрижка, і це єдине, на що вони звернули б увагу. А тепер, якщо дізнається Брук… — Чік знову просльозився. — Це вб’є нас, еге ж? Будь ласка. Це все, що в мене залишилося.

Майрон старався ігнорувати вираз болю на його обличчі.

— То Брук ніколи не знала?

— Ні.

— А Гантер?

— Також ні. Ти не розумієш? Якби ми зізналися в цьому тоді, коли всі були такі вразливі, коли всі стосунки й так були напруженими, це б нас усіх знищило. Ми ніколи не змогли б зберегти взаємини.

— Але Ненсі й Гантер все одно не зберегли, чи не так?

— Ці речі не пов’язані, — Чік похитав головою.

— Звідки ти знаєш, Чіку? Звідки ти напевно знаєш?

Майрон відчинив двері квартири, намагаючись знову налаштуватися на відповідний настрій, хоча не дуже через це переймався. Врешті-решт сексизм це чи ні, а він був чоловіком. Чоловіки дивовижно постійні щодо цієї частини їхнього життя. Леді, ось невеличка порада щодо зваблення: не треба багато часу, щоб підняти чоловікові настрій. Ви це вже знаєте. Ви бачили всі ті статті в жіночих журналах про те, як спокусити чоловіка, як використовувати олійки для масажу, свічки чи музику, щоб у нього з’явився настрій. Чоловіки, на щастя чи біду, не такі складні. Ось дві короткі статті про те, як звабити чоловіка: «Запитайте його, чи хоче він зараз сексу», і скажіть: «Так, було б чудово».

Ця думка викликала в Майрона усмішку, він повертався у форму. Зайшовши до квартири, він побачив, що вони не самі.

Там була Есперанса.

— Вибач за «облом», — сказала вона.

Майрон якусь мить не звертав на неї увагу, стиснувши Терезу в обіймах. Вони просто міцно пригорнулись одне до одного. От і все. Звичайні, міцні обійми. Майрон заплющив очі. Тереза притиснула його ще більше.

— Ми… е-е… маємо десять хвилин, якщо хочете, щоб я зачекала надворі, — запропонувала Есперанса.

Вони випустили одне одного з обіймів, але все ще трималися за руки.

— Цілих десять хвилин? — підняв брову Майрон.

— О-о, — мовила Тереза, — є час для тривалої прелюдії.

— Ви двоє такі милі, — сказала Есперанса голосом, який давав зрозуміти, що вони будь-які, але не милі. — Ви знаєте, це ніколи не дратує — перебувати поруч із шалено закоханими людьми? Отак.

— Хочеш розповісти нам, чому ти тут? — запитав у неї Майрон.

— Я дістала інформацію про місце проживання скоріше, ніж тобі хотілося б. Особняк — це власність Джессі та Мінді Роджерсів. Багатії. Батько працює у гедж-фонді. Мати — професійний дипломат. У них є шістнадцятирічна дочка на ім’я Темрін.

— То чому в нас тільки десять хвилин?

— Вона проходить літню інтернатуру на «Фокс-Ньюз» на авеню Америки та 48-ій вулиці. У будівлі «Ньюз Корп», як і в будь-якій багатоповерхівці Мангеттена, є охорона, прохід лише за посвідченням. Її десятигодинна зміна починається о другій дня, тому, якщо поїдемо туди зараз…

— Можливо, ми поговоримо з нею до того, як вона зайде.

— Правильно.

— Зачекаєш на мене? — Майрон поглянув на Терезу.

— Це краще, ніж почати без тебе.

— Не впевнена щодо цього, — додала Есперанса.

Обидві жінки засміялися. Майрону було не смішно.

— Ходімо, — сказав він.

— Отже, — почав Уїн, вертячи свою склянку з коньяком, — перегляньмо, що маємо, добре?

— Гаразд.

— Я перший, — сказав Уїн. — Патрік Мур сказав Гладкому Ґанді, що Ріс мертвий.

Вітальня Уїна в «Дакоті» чимось нагадувала зали, які можна побачити в турі палацом у Версалі. Два старих друга сиділи на своїх звичних місцях — місцях, на яких вони не сиділи разом понад рік. Уїн ковтнув коньяку й роззирнувся. Відчуваючи ностальгію, Майрон пив великими ковтками «Ю-ху» з холодної, як лід, банки.

— Ти віриш йому? — запитав Майрон.

— Кому? Гладкому Ґанді чи Патрікові?

— Будь-кому. Обом. Нікому, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Тереза, вибачившись, залишила їх, тільки-но прийшов Майрон. Вона припустила, що тепер, коли Уїн повернувся, їм із Майроном варто спакуватися та виїхати, щоб Уїн міг побути на самоті. Уїн відповів, що насолодився цілим роком самотності, що дуже вдячний і що він образиться, якщо вони підуть.

— Власний інтерес, — сказав Уїн. — Урешті-решт, до цього завжди доходить.

— Тобто?

— Тобто я не бачу приводу, навіщо Гладкому Ґанді брехати. Я не кажу, що він не збрехав би, що він не патологічний брехун, не жахлива людина, яка не тільки продає секс із неповнолітніми, а й сама бере участь у згаданому насильстві й жорстокості. Але не розумію, як ця брехня була б йому на руку.

— Може, він убив Ріса й приховує це.

Уїн підняв вільну руку і помахав у різні боки.

— Безумовно, це можливо, але я не бачу мотиву. Не виключена також імовірність, що він десь тримає Ріса і сподівається використати його пізніше як пішака. Але я так не думаю. Гладкий Ґанді був наляканий.

— Ти можеш залякати людину.

Уїн намагався не всміхнутися.

— Чи ж я не можу? О, а ще зі мною був наш давній дружбан.

— Хто?

— Зорра.

— Серйозно? — витріщився Майрон.

— Ні, — відказав Уїн таким сухим тоном, від якого саме по собі могло запалати вогнище. — Я вигадав це.

— Ти і Зорра, — Майрон зробив іще ковток. — Дідько, мені лячно вже від самої думки про це.

— Я запропонував Гладкому Ґанді позбутися своїх проблем з нами, віддавши нам Ріса. Гадаю, він ухопився б за цей шанс, якби міг.

Якусь мить вони сиділи мовчки.

— Ми завжди знали, що була така ймовірність, — сказав Майрон.

— Що Ріс мертвий?

— Так.

— Авжеж, — кивнув Уїн.

— Але нам ще багато треба зробити. Ми навіть не знаємо напевне, чи Патрік — це Патрік.

— Ми дивимося на початок, — мовив Уїн, — і на кінець.

— Так, ти казав таке. Мабуть, варто запхати це в печиво з передбаченнями.

— Зорра, — сказав Уїн.

— Що з ним?

— Я відрядив його у Фінляндію.

Майрон замислився.

— Знайти няньку.

— Няньку-іноземку, — виправив Уїн.

— Я не закочу очі.

— Її ім’я, якщо пригадуєш, Вада Лінна.

— Пригадую.

— Її більше не існує.

— Перепрошую?

— Їй мало б бути двадцять вісім. Немає жодної Вади Лінни у Фінляндії — чи деінде, як на те пішло — приблизно такого віку.

Майрон трохи подумав.

— Вона змінила ім’я.

— Боже, але ж ти кмітливий.

— З огляду на пильну увагу преси через викрадення, це не дивно.

— Можливо, — погодився Уїн. — Окрім того, її батька також більше не існує.

— Він міг померти.

— Немає запису про це. Здається, вони обоє зникли.

Майрон замислився.

— Тож яка твоя версія?

— Поки ще немає путньої. Тому я дав це завдання Зоррі.

— Упевнений, що це розумно?

— Чому б ні?

— Може статися, що ти використовуєш смолоскип там, де треба лише сірник.

— Я завжди послуговуюся смолоскипом, — усміхнувся Уїн.

Не посперечаєшся.

Уїн відхилився на спинку й поклав ногу на ногу.

— Тепер обговорімо решту по порядку, гаразд?

Майрон розповів йому про все: про візити в будинок Мурів, думки Міккі та Еми, викрадення Емою зубної щітки й волосся для ДНК (тут Уїн широко усміхнувся), про повідомлення, реакцію Чіка, Темрін Роджерс — геть усе. Вони обговорювали, аналізували, розглядали безглузді версії, які заводили в глухий кут.

Вони закінчили тим, чим і почали.

— Ми скажемо Брук, про що сповістив Гладкий Ґанді?

— Тобі вирішувати, — відповів Уїн, подумавши.

— Мені? — здивувався Майрон.

— Так.

— Не збагну. Чому?

— Просто, — Уїн поклав склянку й зчепив пальці, — тобі це краще вдається, ніж мені.

— Ні, не краще.

— Не прикидайся скромним. Ти об’єктивніший. Твої судження розсудливіші. Ми з тобою робимо це вже давно — допомагаємо тим, хто в біді, знаходимо зниклих людей, рятуємо тих, хто цього потребує, хіба ні?

— Так.

— І в кожній ситуації ти лідер. Я в групі підтримки. Я твої м’язи, якщо бажаєш. Ми партнери, команда, але, щоб дотриматися цієї влучної метафори, ти капітан команди. Я припускався помилок.

— Я теж.

Уїн похитав головою.

— Я не мав убивати всіх тих трьох чоловіків першого ж дня. Я міг зберегти одному життя. Я міг запропонувати їм гроші, щоб вони відчепилися. Річ у тому, що я досить об’єктивний, аби знати, що не можу бути об’єктивним. Ти бачив вираз обличчя Брук?

Майрон кивнув.

— Ти знаєш, — додав Уїн, — що я дбаю лише про кількох людей.

Майрон не відповів.

— Ти знаєш, що коли я дбаю, я роблю це так несамовито, що не завжди буваю розсудливим. Ми досягали успіху раніше, коли ти був лідером.

— Ми також і хибили, — сказав Майрон. — Ми втратили багатьох людей.

— Так, — погодився Уїн, — але ми перемагали частіше, ніж програвали.

Уїн чекав, що Майрон щось відповість.

— Брук хотіла би знати, — промовив Майрон. — Варто сказати їй.

— Ну гаразд.

— Але спершу, — додав Майрон, — пред’явімо Патріку те, що ми знаємо.

По телефону нічого не доб’єшся, тому Майрон та Уїн рушили до будинку Мурів у Нью-Джерсі. Двері ніхто не відчинив. Майрон зазирнув у вікно гаража. Машини не було. На подвір’ї Уїн помітив знак «Продаж».

— Бачив це? — запитав Уїн.

Майрон кивнув.

— Вони всі переїжджають у Пенсильванію, щоб бути ближчими до Гантера.

— У тебе є адреса Гантера?

— Є.

Майрон витяг мобільний та відкрив карту.

— Згідно з інформацією, ми дістанемося туди за годину й п’ятнадцять хвилин.

— Можливо, — сказав Уїн, — я кермуватиму.

Менше ніж за годину вони доїхали до ґрунтової дороги глибоко в лісі. Проїзд був заблокований ланцюгом. На іржавій табличці написано:

— Як пройшло твоє сечовипускання? — запитав Майрон, повернувшись у машину.

— Весело. Їх там не було. Він сам. Принаймні зараз.

Майрон знав, що це була гра Уїна з проханням про «сечовипускання».

— То чому він тримав рушницю?

— Можливо, полював. Це його територія. Він має право. Може, це те, до чого лежить його душа.

— Полювання?

— Так. Осьдечки, він сидить там такої гарної днини, насолоджується краєвидом, цмулить віскі — тоді повз проходить олень, і він стріляє в нього.

— Але ж і чудово він проводить вільний час.

— А ти не суди, — сказав Уїн. — Ти не мисливець.

— А я й не суджу. Ти їси м’ясо. Ти носиш шкіряний одяг. Навіть вегани вбивають тварин, хоча значно менше, коли орють землю. Отож, усі ми не без гріха.

— Я скучив за тобою, Уїне, — Майрон не зміг приховати усмішку.

— Авжеж. Звісно, ти скучив.

— Ти вже назавжди повернувся в Штати?

— Хто сказав, що я колись їх залишав? — Уїн показав на аудіосистему. — Я навіть бачив це.

Смартфон Майрона був приєднаний до аудіосистеми автомобіля. Вони слухали пісню з «Гамільтона». Лінь Мануель Міранда співав із чутєєвим, неприхованем болем у голосі: «Ти збиваєш мене, я падаю».

— Стривай, — похопився Майрон, — ти дивився «Гамільтон»?

Уїн не відповів.

— Але ти ненавидиш мюзикли. Я щоразу намагався затягти тебе туди.

Уїн приклав пальця до губ і знову вказав:

— Тс-с, ось воно.

— Що?

— Останній рядок. Слухай… Зараз.

У пісні йшлося про горе Гамільтона після втрати сина під час дуелі. Уїн приклав руку до вуха, коли група заспівала: «Вони проходять через те, чого не можна уявити».

— Це Брук, — сказав Уїн. — І Чік. Проходять через те, чого не можна уявити.

Майрон кивнув. Пісня щоразу розривала йому серце.

— Ми повинні розповісти Брук те, що сказав Гладкий Ґанді.

— Так.

— Мусимо розповісти їй зараз.

— Особисто, — відповів Уїн.

Майрон знову вів машину. Він не керував, як Уїн, але за потреби міг і натиснути педаль газу. Вони перетнули річку Делавер через міст Дінґменс-Феррі, повернувшись назад у Нью-Джерсі.

— Мене турбує ще дещо, — сказав Майрон.

— Слухаю.

— Гладкий Ґанді твердив, що не знав Патріка й що Патрік не працював на нього.

— Правильно.

— Патрік з’явився в його районі, зчепився з людьми Гладкого Ґанді і втік, коли ти втрутився.

— Знову слушно.

— Тоді це все скидається на підставу, — похитав головою Майрон.

— Як так?

— Хтось надсилає тобі анонімного листа. Вказує тобі, де Патрік і коли він там буде. Ти йдеш. Патрік там, можливо, вперше. Адже, якби він був там раніше, люди Гладкого Ґанді дали б йому чортів іще тоді, правда ж?

Уїн замислився.

— Резонно!

— Отже, хтось хотів, аби ти його знайшов. Хтось підіслав Патріка — якщо це Патрік — на те місце, щоб ти, — Майрон показав пальцями лапки, — «врятував» його.

— Резонно, — повторив Уїн.

— Є якісь ідеї, хто це?

— Жодних. Але є ще дещо, що треба взяти до уваги.

— Що?

— З огляду на те, що ти мені розповів, Міккі й Ема, здається, відчувають, що хлопець, може, й не Патрік.

— Так і є, — кивнув Майрон.

— Коли в нас будуть результати тесту ДНК?

— Джо Корлесс сказав, що робить його першочергово. Мають скоро бути.

— Припустімо, що хлопець — не Патрік, — сказав Уїн. — У чому тоді суть усього цього?

— Не знаю, — відповів Майрон. — Припустімо, хлопець — Патрік. У чому суть тоді?

У пісні герой Леслі Одома-молодшого, Аарон Берр, був розлючений на Александера Гамільтона за те, що він підтримав Томаса Джефферсона.

— Обман не має сенсу, — сказав Уїн, — і все-таки, мабуть, це якась вигадка, так чи ні?

— Так, — відповів Майрон, — або ні.

— Глибоко.

— Коротко кажучи, — підсумував Майрон, — ми досі не знаємо, що, в біса, коїться.

— Можна подумати, що ми ще досі до цього не звикли, — всміхнувся Уїн.

— Заверни праворуч, — сказав Уїн, коли вони були за десять хвилин їзди від Брук.

— Куди?

— Юніон-авеню.

— Куди ми їдемо?

— Потерпи. Припаркуйся там.

Крамничка, де продавали «Органічну каву та млинці», мала назву «Сі-Ю Лате». Майрон насупився через гру слів[11]. Уїнові це подобалося.

— Що ми тут робимо?

— Невеличка несподіванка для тебе, — промовив Уїн. — Ходімо.

Бариста у хіпстерській шапочці мав бороду у формі гриба. Здавалося, його пончо зроблено з коноплі.

Таке було «Сі-Ю Лате».

Вони замовили дві кави по-турецьки й сіли.

— Що відбувається?

Уїн зиркнув на телефон і вказав на двері.

— Зараз.

Майрон глянув на двері, саме коли зайшов Зорра у всій своїй дизайнерській красі. Він був у перуці в стилі Вероніки Лейк під кайфом, зеленому светрі з ініціалами та спідниці кольору «морської піни», як його, безперечно, назвав би Зорра.

Коли Зорра помітив Майрона, він простяг руки й вигукнув:

— Красунчику!

Перука Зорри закривала голову лише наполовину. Бариста ще більше позеленів би, забачивши його бороду, але від заздрощів.

Майрон пригадав, як батько показував йому старе відео Мілтона Берла в жіночому одязі. Щось на кшалт цього, тільки менш привабливий.

— Я думав, він у Фінляндії, — пробурмотів Майрон Уїнові, поки Зорра йшов до них.

— Він щойно прилетів до Ньюарка, — відказав Уїн.

— Тривалий переліт, — мовив Зорра. — У Зорри не було часу освіжитися. Я, напевно, маю жахливий вигляд.

Майрон не збирався це обговорювати. Він підвівся та обійняв Зорру. Від нього пахло одеколоном стюарда.

— Скільки ж ми не бачилися? — запитав Зорра.

— Дуже довго, — сказав Майрон. — Або, може, недостатньо довго.

— Зорра радий тебе бачити.

— Навзаєм, — відповів Майрон. Тоді, повернувшись до теми, запитав: — То що там з Вадою Лінною?

— Її нове ім’я — Софія Лемпоу.

— Ти знайшов її?

— Вона працює в ресторані швидкого харчування, красунчику. В маленькому містечку недалеко від Гельсинкі. Як ви кажете, в дідька на рогах. То я поїхав туди. Але її начальник сказав, що вона вже три дні не з’являлася на роботі. Це стурбувало Зорру. Тому я провів розслідування. Вона також не вдома. Я зробив кілька дзвінків. Ну ви знаєте. Старі зв’язки. Вони можуть знайти будь-що.

— То ти знайшов її? — спитав Майрон.

Зорра всміхнувся. Той усміх не був милим.

— Дуже хутко, красунчику.

— Не розумію.

— Вчора Софія Лемпоу прилетіла літаком із Гельсинкі до Ньюарка. Вона тут, красунчику. Вада Лінна — чи Софія Лемпоу — повернулася.

Вони знову сиділи на кухні, там, де все почалося.

Патрік, Ненсі й Брук сіли за кухонний стіл. Майрон та Уїн трималися на відстані, доволі близько, щоб усе чути, але не бути причетними. Патрік сидів спиною до великих скляних дверей навмисно, як припустив Майрон. Його мати сиділа поруч із ним, тримаючи його за руку. Брук усілася напроти нього й чекала.

Патрік глянув на свою матір. Вона кивнула, заохочуючи його розповідати. Патрік утупився в стіл перед ним. Його волосся було коротко обстрижене, майже зголене. Він потер голову, а тоді опустив руки.

— Ріс мертвий, місіс Болдвін.

Майрон глянув на Брук. Вона морально підготувалася до цього.

Реакції майже не було. Майрон повернувся до Уїна. Його обличчя було так само беземоційним, як і в його кузини.

— Він давно помер, — сказав Патрік.

— Як? — голос Брук навіть не затремтів.

Патрік опустив голову, а руки склав на столі перед собою. Його мати тримала його за руку.

— Нас забрали з цієї кухні, — почав Патрік. — Я багато чого не пам’ятаю. Але це пам’ятаю.

Його голос був моторошно неприродний і монотонний.

— Чоловіки, вони заштовхали нас на заднє сидіння фургона.

— Скільки чоловіків? — запитала Брук.

— Брук, будь ласка, — озвалася Ненсі Мур. — Це вперше він може говорити. Просто нехай він усе розкаже, гаразд?

Брук нічого не відповіла. Вона знову зосередилася на Патріку. Голова Патріка була опущена.

— Я перепрошую, — мовила вона занадто офіційно. — Будь ласка, говори далі.

— Вони заштовхали нас на заднє сидіння фургона, — повторив хлопець, майже так, подумав Майрон, ніби хтось прокрутив назад телевізійний суфлер. — Ми довго їхали. Не знаю, як довго. І зупинилися десь на великій фермі. Там були тварини. Корови, свині, курчата. У нас із Рісом була одна спальня в будинку на фермі.

Патрік замовк, він усе ще не підводив голови. Тиша гнітила. Брук хотіла щось запитати; мабуть, вона мала мільйон запитань, але момент був таким нетривким, як мильна бульбашка. Ніхто не рухався. Ніхто й слова не зронив. Ніхто не смів зіпсувати момент.

Ненсі стиснула руку сина. Патрік зібрався на думці й знову заговорив.

— Це було давно, — вів далі він. — Інколи здається, що то був сон. Там було гарно. На фермі. Вони… вони добре до нас ставилися. Ми багато гралися. Ми могли бігати довкола. Ми годували тварин. Я не знаю, як довго. Може, це тривало кілька тижнів. Може, кілька місяців. Інколи я думаю, що це могло тривати протягом років. Я просто не знаю. Ми з Рісом не рахували.

Патрік знову замовк. Майрон подивився позаду нього крізь заднє вікно на просторе подвір’я, на шлях до дверей ззаду. Поки Патрік розповідав, він намагався уявити чоловіків, які вламуються сюди, хапають двох хлопчиків, зникають у дворі.

— Аж раптом одного дня, — сказав Патрік, — усе змінилося.

Його голос став більш нерішучим, розповідь лилася дивним нерівним потоком.

— Вони привели чоловіків, — говорив Патрік. — Мене… мене зґвалтували.

Брук досі не рухалася, вираз обличчя не змінився, але здавалося, ніби Патрікові слова прискорили в ній процес старіння. Брук не змінилася, проте Майрон бачив, що вона висіла на найтоншій волосині.

— Ріс… він був сильнішим за мене. Сміливішим. Він намагався мене врятувати. Він намагався… він не дозволяв, щоб з ним зробили те саме. Він опирався їм, місіс Болдвін. Він боровся з ними. Він штрикнув олівцем в око одному чоловікові. Дійсно серйозно його поранив. Отож… — Патрік усе ще не міг відвести погляд від столу, але спромігся злегка стенути плечима. — Вони вбили його. Вони вистрілили йому в голову. Вони змусили мене…

Плече Патріка затрусилося. Майрон побачив, що на стіл упала сльоза.

— Вони змусили мене піти з ними до тієї ущелини, — тепер його голос більше не був монотонним. Голос Патріка став різким, він був на межі зриву. — Вони змусили мене дивитися…

Мати поклала руку йому на плече.

— Все гаразд, — прошепотіла вона. — Я тут.

— Я бачив це… Я був там… Вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Ніби Ріс був мотлохом…

Брук ледь чутно хрипко застогнала, нічого такого Майрон раніше не чув.

— Мені так шкода, місіс Болдвін.

А потім вони обоє розплакалися.

З кабінету п’ятого класу відкривався краєвид на дорогий і гарно укомплектований ігровий майданчик з гірками, гойдалками, фортами, піратськими кораблями, тунелями, трубами й драбинами. Роб Діксон привітав Майрона міцним рукостисканням і готовою усмішкою. На ньому був костюм брунатного кольору, як у заступника директора середньої школи, а його яскрава краватка в Майрона зазвичай асоціювалася з педіатрами, які докладали занадто багато зусиль. Волосся було зібране у хвостик, а обличчя чисто виголене.

— Вітаю, я Роб Діксон, — сказав він.

— Майрон Болітар.

У будинку Болдвінів вони вирішили, що Уїн поїде до хатини Гантера на озері Шармейн, а Майрон піде на зустріч із учителем п’ятого класу і залишиться в тому районі.

— Я теж піду, — мовила Брук. — Я знаю Ваду. Я можу допомогти.

Її тон не залишав шансів на суперечки.

— Будь ласка, — сказав Роб Діксон, — сідайте.

У класі були шкільні традиційні парти, з’єднані зі стільцями. Майрону довелося докласти зусиль, аби втиснутися за одну з них. Власне кабінет залишався незмінним. Звісно, навчальні плани змінюються, і Майрон припускав, що десь там були сховані ознаки сучасності, але ця класна кімната мала вигляд точнісінько такий, як і його кабінет у п’ятому класі. Уздовж горішньої частини дошки великими й малими літерами був написаний алфавіт. Стіна ліворуч була завішана різними учнівськими малюнками й проектами. Під знаком, де від руки було написано «Поточні події», кнопками були прикріплені вирізки з газет.

— О, вибачте, — похопився Роб Діксон.

— Перепрошую?

— Я дивився «Колізію» — а тепер запропонував вам сісти на стілець, який докучатиме вашому коліну.

— Все гаразд.

— Ні, будь ласка, візьміть мій стілець.

Майрон зморщився від болю і висунувся з-за парти.

— Може, ми просто постоїмо, якщо вас влаштує.

— Безумовно. Я в захваті від вашого дослідження. До речі, — і я не знаю, зацікавить це вас чи ні, — я вже двадцять один рік навчаю п’яті класи у цьому кабінеті.

— Овва! — сказав Майрон.

— Я люблю цей вік. Вони вже не маленькі діти, котрі не розуміють фундаментальні поняття; вони ще й не підлітки з усіма труднощами, які з собою приносить цей вік. П’ятий клас якраз на порозі. Це важливий перехідний рік.

— Містере Діксон.

— Будь ласка, називайте мене Роб.

— Робе, я впевнений, що ви прекрасний вчитель. На вигляд ви той класний молодий наставник, якого ми всі любили, хіба що ви старший і, мабуть, мудріший, але не зморений.

— Мені подобається, як ви це описали. Дякую, — усміхнувся Діксон.

— І вам дякую. Але може так статися, що привід, з якого я прийшов — то лише відмовка.

Учитель поклав руку на підборіддя.

— О!

— Я тут для того, щоб поговорити з вами про конкретну, трагічну подію.

Роб Діксон відступив на крок.

— Не розумію.

— Саме я врятував Патріка Мура, — сказав Майрон. — Але й досі намагаюся збагнути, що трапилося з Рісом Болдвіном.

Роб Діксон визирнув у вікно. Хлопчик років шести, припустив Майрон, підскочив до мотузки й почав на ній гойдатися. Його обличчя сяяло від радості. Майрон замислився, коли він востаннє бачив когось таким радісним.

— Чому ви прийшли до мене? — запитав Роб Діксон. — Жоден з них не вчився в мене. І я, мабуть, не вчив би їх. Розумієте, ми намагаємося стежити, щоби вчителі не навчали братів і сестер. Не те, що то було правило і таке інше. Просто директор вважає, що це погана ідея. Ви можете стикнутися з упередженням або, як мінімум, з минулим батьків. Тому навіть якби вони залишилися в школі, я, либонь, не навчав би жодного з хлопців.

— Утім, ви навчали Кларка Болдвіна і Франческу Мур.

— Звідки ви знаєте?

— Мені розповів Кларк.

— І що? — похитав головою Діксон. — Я дійсно в будь-якому випадку не повинен говорити про це. Я думав, що ви стали спортивним агентом. Так сказано в документальному фільмі. Після вашої травми ви вступили до Гарварда, на юридичний факультет, а потім відкрили власну агенцію.

— Це правда.

— То чому ви взялися за таке?

— Саме це я й роблю, — відказав Майрон.

— Але в документальному фільмі розповідали…

— У документальному фільмі не розповіли всю історію, — Майрон підступив до Роба. — Мені потрібна ваша допомога.

— Не розумію, яка.

— Ви пам’ятаєте той день?

— Я не можу з вами про це говорити.

— Чому?

— Це конфіденційна інформація.

— Робе, хлопця досі не знайшли.

— Я нічого про це не знаю. Ви ж не думаєте…

— Ні, нічого такого. Але прошу вас. Ви пам’ятаєте той день, коли зникли хлопці?

— Звичайно, — сказав Роб Діксон. — Таке ніколи не забувається.

Майрон міркував, що запитати далі, а потім вирішив одразу перейти до справи:

— Кларк і Франческа були тут?

Роб Діксон кілька разів кліпнув.

— Що?

— Того дня, коли зникли їхні брати, — вів далі Майрон, — Кларк і Франческа були у вас? Вони обоє були в школі? Вони пішли рано?

— Чому ви про це питаєте?

— Я намагаюся скласти докупи те, що трапилося.

— Через десять років?

— Будь ласка, — попросив Майрон. — Ви сказали, що пам’ятаєте той день. Ви сказали, що таке ніколи не забувається.

— Саме так.

— Тоді просто дайте відповідь на просте запитання. Франческа й Кларк були в класі?

Діксон розкрив рот, закрив, тоді спробував знову.

— Звісно, вони були. Чому їх не мало бути? Це був будень. Середа, до слова. — Діксон пройшов до задньої частини класу й зупинився біля парти в другому з кінця ряду. — Кларк Болдвін сидів ось тут. Він був у червоному светрі баскетбольної команди свого міста. Здається, він одягав цей светр двічі на тиждень того навчального року. Франческа Мур, — Діксон пройшов до передніх рядів, до парти в кінці. — Вона сиділа тут. На ній була жовта блузка. Це був улюблений колір Франчески. Жовтий. На кожному завданні вона малювала жовті ромашки.

Діксон зупинився й глянув на Майрона.

— Чому лишень ви про це запитуєте?

— Вони обоє були тут увесь день?

— Увесь день, — повторив він. — О другій тридцять мені зателефонувала місіс Болдвін.

— Брук Болдвін?

— Так.

— Вона сама вам зателефонувала?

— Так. Через головний офіс. Вона зателефонувала в кабінет директора і покликала мене до телефону. Вона сказала, що це терміново.

— Що вона сказала вам?

— Вона сповістила, що у них стався інцидент, особиста справа, і що поліціянт забере Франческу й Кларка. Вона запитала, чи можу я затримати дітей, поки вони не приїдуть. Я відповів: «Звичайно».

— Ви знали про викрадення?

— Ні, тоді ні, — похитав Роб головою. — Я досі не збагну, чому ви тут, містере Болітар.

Майрон сам не знав. Він міг повторити йому ту саму пісню про незграбний пошук голки в копиці сіна, але не думав, що треба.

— Поліціянт під’їхав на службовому автомобілі?

— Ні, — сказав він. — То була жінка. Вона мала звичайний одяг і приїхала на машині без жодного маркування. Я не розумію, чим це допоможе.

— Розкажіть мені про Кларка й Франческу.

— Що саме?

— Ви знаєте, що зараз вони сусіди по кімнаті в університетському гуртожитку?

Діксон усміхнувся.

— Як мило.

— Вони були близькі в п’ятому класі?

— Звісно. Гадаю, їхній спільний досвід зблизив їх.

— А до викрадення?

Учитель замислився.

— Вони були просто однокласниками. Не думаю, що вони гуляли разом абощо. Хоча я справді радий, що вони мали одне одного, особливо радий за Франческу.

Особливо за Франческу.

Голко! Познайомся з моїм любим другом Копицею.

— Чому ви так говорите про Франческу? — запитав Майрон.

— У неї тоді якраз був складний період.

— Який складний період?

— Це дійсно неправильно, містере Болітар.

— Кличте мене Майроном.

— І все-таки це неправильно.

— Робе, вашій інформації десять років. Дівчинка-п’ятикласниця, яка мала складний період, тепер є студенткою коледжу.

— Діти довіряли мені.

— І я розумію чому. Ви добрий. Ви дбайливий. Ви хочете для них найкращого. Коли я був дитиною, в мене були чудові вчителі в початкових класах. Я всіх їх пам’ятаю. Вчителів середніх чи старших класів — не дуже. Проте хороші вчителі початкових класів… Вони залишаються в нашому серці назавжди.

— Чого ви домагаєтеся?

— Я не хочу, щоб ви зрадили довіру. Але того дня щось справді пішло не так. Ні, не очевидне. Ми знаємо, що два хлопчики зникли. Але дещо інше. Щось велике. Дещо, про що нам треба знати, якщо ми хочемо дізнатися правду. Тому, будь ласка, я прошу вас довіряти мені. Чому у Франчески був складний період?

Робові Діксону знадобилося кілька секунд на те, щоб прийняти рішення.

— Її батьки… — урешті-решт сказав він.

— Що з ними?

— Це у них був складний період.

Він замовк.

— Ви можете сказати конкретніше?

Роб Діксон знову визирнув у вікно.

— Її батько знайшов якісь повідомлення на телефоні матері.

Я перевіз Брук через міст Дінґменс-Феррі.

Зорра залишився. Я й сам із цим впораюсь. У нього є справи, до яких слід узятися.

Я зиркнув на свою двоюрідну сестру. Вона дивилася просто перед собою. Пам’ятаю сімейний відпочинок, коли ми обоє були підлітками. Ми були в маєтку нашого діда на Фішер-Айленд. Фішер-Айленд має дев’ять миль завдовжки й одну милю завширшки. Він розташовується біля узбережжя штату Коннектикут, але формально є частиною Нью-Йорка. Ви, мабуть, там не були. Це місце не надто гостинне до незнайомців.

Одного вечора ми з Брук обкурилися й напилися на пляжі. Я рідко курив. Майрон цього не схвалює, і є небагато людей, яким я довіряю настільки, щоб добровільно втратити перед ними контроль. У якийсь момент Брук запропонувала влаштувати нічну прогулянку на каное.

Так ми й вчинили.

Тоді було вже пізно, мабуть, майже північ. Ми веслували, а потім попливли за течією. Ми обоє вляглися горілиць. Ми говорили про життя. Навіть зараз я можу пригадати кожнісіньке слово. Я розглядав небо. Зірки світили якнайяскравіше.

Було надзвичайно чудово це споглядати.

Я не знаю, чи тому, що ми були під кайфом, чи тому, що захопилися розмовою, чи, можливо, краса неба загіпнотизувала нас. Аж раптом ми почули гуркіт. Ми підвелись і побачили, що пором, який того дня виконував свій останній рейс, прямував простісінько на нас. Пором великий — досить великий, щоб перевозити як пасажирів, так і транспортні засоби з материка на наш острів.

Він насувався на нас. Ба більше, він був майже над нами.

Не було часу відплисти в безпечне місце.

Брук заворушилася перша. Вона зістрибнула зі свого місця і схопила мене, потягнувши нас обох у воду. Ми несамовито пливли, а пором наближався. Навіть зараз, сидячи в цій машині, я відчував, як ніс корабля пропливає за моєю спиною. Я безліч разів опинявся близько до смерті. Але тоді, мої друзі, був найближче.

Я не зреагував вчасно. Зреагувала Брук.

Брук дивилася крізь лобове скло.

— Ріс мертвий, чи не так?

— Не знаю.

Вона глянула на мене.

— Гадаю, що так, — промовив я, — але я ще не відступаю.

— Я починаю розуміти це. Мій син — мертвий. Здається, я завжди це знала. Я завжди відчувала це. Однак ніколи не покладалася на материнську інтуїцію. Я покладаюся на факти, а не на емоції. Я вимкнула емоції, коли мій син зник десять років тому.

— Ти хороша мати для Кларка.

Вона ледь усміхнулася.

— Я така, еге ж?

— Найкраща.

— Він добрий хлопець, — сказала вона. — Він стільки натерпівся за ці роки. Пам’ятаєш похорон мого батька?

— Звісно.

— Мені було одинадцять. Тобі дванадцять. Я ніколи не бачила його тіла. Інфаркт був таким раптовим. Моя мама захотіла закриту труну. Не було сенсу бачити його таким. Так мені всі сказали. Але… У мене була подруга, солдат. Вона розповідала мені, що вони дбають про те, щоб відвезти додому загиблих, навіть ризикуючи власним життям для того, щоб сім’ї могли оплакати. Вона говорила, що їм потрібне щось реальне, щоб жити далі. Ми всі мусимо попрощатися, Уїне. Маємо прийняти це, хай наскільки це жахливо, а тоді жити далі. Я знала, що Ріс мертвий, іще до того, як Патрік сказав мені. А втім, хоч я знаю, що ніколи більше не побачу свого хлопчика, я все ще сподіваюсь.

Я нічого не казав.

— І я ненавиджу надію, — додала Брук.

Ми доїхали до озера Шармейн. Хтось повернув на місце знак, обернувши ланцюг навколо стовпа. Я просто проїхав через нього. Ланцюг зірвався легко. Пікап Гантера досі блокував під’їзну алею. Я ще раз перевірив місцезнаходження орендованого автомобіля на мапі. Воно не змінилося, тож автомобіль усе ще був біля цього будинку. Я дістав свій револьвер «Сміт і Вессон 460» і подивився на Брук.

— Я можу попросити тебе залишитися тут, доки про все не дізнаюся? — запитав я.

Сестра відповіла, відчинивши двері автомобіля й вийшовши. Я припускав, що це буде марнування часу, але можна було спробувати. Ми рушили під’їзною алеєю, так само, як ми робили це з Майроном. Гантер сидів у тому-таки адірондакському кріслі. У нього на колінах лежала рушниця.

Гантер нас помітив, коли ми наближалися. Він почав підводитися, націливши на нас рушницю.

— Не вбивай його, — мовила Брук.

Я вистрілив йому в ногу. Він упав на одне коліно. Я вистрілив йому в плече. Рушниця відлетіла. Я рушив до нього. Брук ішла одразу за мною.

Гантер поглянув на мене, потім на Брук. Він плакав.

— Мені так шкода, — сказав він.

— Де вона? — запитав я.

— Так шкода.

Я нахилився, знайшов рану від кулі на його плечі, і сильно натиснув.

Він заверещав.

— Де вона?

Вхідні двері будинку раптом відчинилися. Звідти вийшла молода жінка з довгим волоссям.

Брук торкнулася моєї руки і кивнула.

— Це Вада, — сказала вона.

Майрон знайшов Ненсі Мур на задньому дворі.

Вона сиділа в альтанці коло свого трояндового саду. Обіруч вона тримала філіжанку кави. Вона не обернулася, коли Майрон підійшов.

— Я ж просила вас не повертатися, — сказала вона.

— Так, я знаю. Якісь новини від Патріка?

Вона похитала головою.

— Ви не хвилюєтеся?

— Звісно, хвилююся. Втім, це все — надзвичайна адаптація для нього. Він потребує трохи простору.

— Його не було десять років, — відповів Майрон. — Я гадав, що простір — це найменше, чого він хотітиме.

— Майроне!

— Що?

— Мені байдуже, що ви думаєте. Я хочу, щоб ви пішли.

Майрон не рухався. Він просто стояв, аж поки жінка не глянула на нього. Коли вона подивилася, він і далі стояв там, де й раніше, утупившись у неї. Потім він сказав:

— Я знаю, Ненсі.

— Знаєте що?

Це була формальність. Він бачив це в її очах.

— Франческа розповіла мені.

— Вона збентежена. Повернення додому її брата після всіх цих років збило її з пантелику.

— Він мертвий, правда? Я маю на увазі Ріса.

— Патрік розповів вам це.

— Ні, Патрік розповів нам казку. Ви разом з ним попрацювали над нею. І гарна ж була казочка — найкраща, щоб розповісти пригніченій матері. Рісові не завдали шкоди. Ріс був щасливим. Він був хоробрим. Його смерть була швидкою і настала до того, як почалися всі жахи. Коли я її слухав, мені спало на думку, як це зручно.

— Забирайтеся геть.

Майрон ходив поруч із нею.

— Ми знаємо, що Вада перебуває біля озера.

Ненсі потягнулася по свій мобільник, але Майрон вихопив його, перш ніж вона дотяглася до нього.

— Віддайте його мені.

— Ні.

— Ви нічого не розумієте, — промовила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію, — сказав Майрон. — Недарма ви переконали Чіка не говорити про повідомлення. Він думав, це через те, що вони б тільки відволікали. Копи взялися би за вас двох, вважаючи… ну, не знаю, що у вас був роман, і один з вас утратив голову абощо. Але це не так. Ви знали, що все почалося через ті повідомлення. Чік не знав.

Ненсі Мур підвелася й рушила до будинку. Майрон пішов за нею.

— Отже, Гантер націлив на вас пістолет. Ви усвідомлювали, що саме Франческа його заховала? Це також пояснило б, чому ви тримали це від неї в таємниці. А може, ви розуміли, що вона лише дитина. Вона ніколи не зберегла б таку велику таємницю. Може, ви не хотіли, щоб вона себе звинувачувала. Якби ж вона залишила пістолет татка, де він і був! Якби ж тільки вона не хвилювалася через те, що Гантер міг накоїти!

Ненсі зупинилася біля задніх дверей. Вона заплющила очі.

— Тому вона заховала пістолет у своїй кімнаті, а Патрік знайшов його, — вів далі Майрон. — Я не знаю, коли саме. Франческа цього теж не знала. За кілька днів. Може, за тиждень. Гантер забув про нього — чи, може, він боявся порушити цю тему? Не знаю. Це не так і важливо. Патрік знайшов його. Ви з Гантером багато сварилися. Може, Патрік це знав. Можливо, він навіть знав чому. Може, він звинувачував Чіка Болдвіна або всю ту родину.

— Ні, — відказала Ненсі. — Нічого такого.

— Не має значення. Він шестирічний хлопчик. У нього був заряджений пістолет його тата. Він тримав його в наплічнику. Він носив його з собою до школи. Одного дня — може, навіть того дня, коли він вперше знайшов пістолет, я не знаю, — він пішов гратися з Рісом Болдвіном. Вони гралися на цій лісистій галявині на задньому дворі. Це те, що ви розповіли Франчесці. Нянька, Вада Лінна, не дуже уважно пильнувала їх. А може, й пильнувала. Не знаю. Вона була наляканою дитиною в чужій країні. Що вона знала?

Ненсі Мур стояла, заклякнувши. Майрон не був упевнений, що вона дихала.

— Не знаю, чи вони бавилися в гру. Не знаю, чи пістолет просто випадково вистрелив. Не знаю, чи Патрік розсердився через свого батька. Я нічого не знаю. Проте я знаю, що один шестирічний хлопчик вистрелив і вбив іншого.

— То була випадковість, — сказала Ненсі.

— Можливо.

— Саме так.

— А те, що сталося потім?

— Ви не розумієте, — повторила Ненсі.

— О, гадаю, що розумію. Ви прийшли в будинок Болдвінів, щоб забрати сина. Припускаю, що Патрік застрелив Ріса саме перед тим, як ви туди прийшли. За кілька секунд. Тому що, якби він застрелив його, скажімо, десять хвилин до того, Вада потелефонувала б у дев’ять-один-один.

— Я чула, як вистрелив пістолет, — сказала Ненсі. — Я паркувалась і…

Майрон кивнув. Це було зрозуміло.

— Ви побігли прожогом до заднього двору.

— Вада і я… Ми обидві побігли до нього. Але було вже пізно. Куля… Рісові поцілили просто в голову. Ми нічим не могли зарадити.

Запала тиша.

— Чому ви просто не викликали поліцію? — запитав Майрон.

— Ви знаєте, чому. Це був наш пістолет. Якщо бути відвертою, мій. Я його купила. Гантер і я — нас би звинуватили. Були такі випадки. Я читала про батька, який тримав свій заряджений пістолет під ліжком. Його шестирічний син знайшов його. Він почав грати у ковбоїв та індіанців зі своєю чотирирічною сестрою. Застрелив її. Батька засудили за вбивство, він відсидів вісім років у в’язниці. Я думала про це. І я думала про Патріка. Так, він знав, що ми сварилися. Він почув це. І навіть якщо йому було шість років, припустімо, хтось розвинув би цю тему? Припустімо, хтось сказав би, що він не випадково це зробив, що він убив його навмисне. Патрік був би заплямований на все життя — хлопчик, який вбив іншого хлопчика. І ще були Чік і Брук. Чи хтось із них здався вам людиною, яка вміє прощати?

— Тож ви розіграли викрадення, — Майрон намагався говорити спокійно.

Ненсі навіть не відповіла.

— Як ви змусили Ваду співпрацювати?

— Я сказала їй, що поліція зробить її відповідальною. Вона мусила пильнувати дітей. Я сказала, що її звинуватять і кинуть за ґрати. Я пояснила, що найкраще буде зробити так, як кажу я. Щоб захистити себе. Вада була налякана й надто збентежена, тож не сперечалася. Коли ж вона оговталась і зважила все ще раз, то вже занадто в це вляпалася.

— Тож ви прибрали місце злочину. Я припускаю, що там була кров.

— Не багато. І це було в лісі. Я прибрала її.

— Ви з Вадою вигадали цілу історію. Ви зв’язали її в підвалі. Тоді поїхали й зателефонували Брук. Ви сказали їй, ніби щойно підійшли до будинку, та ніхто не відчиняє двері.

— Правильно.

Майрон ковтнув.

— Де був Патрік?

— Я забрала його додому. Я веліла йому заховатися, поки не прийде тато.

— А Ріс?

Ненсі зустрілася з ним поглядом. Її голос не тремтів, коли вона говорила:

— Я поклала його в смітник у задній частині нашого гаража.

Далі все було очевидно.

— Коли Гантер повернувся додому, він намагався відмовити вас від цього?

— Так. Він хотів одразу зізнатися. Але тоді було вже пізно. Я вже розіграла викрадення. Такі речі накопичуються. Це не була Гантерова провина. Він — слабка людина. Він не міг змиритися з тим, що ми зробили. Він почав пиячити. Ви, напевно, здогадуєтеся, що далі. Не важко було роздобути фальшиві документи, хоча це забрало деякий час через поліцію навколо. Гантер тримав Патріка в будинку коло озера. Зрештою ми непомітно вивезли його з країни. Його нове ім’я було Пол Сімпсон.

— Чому ви тепер повернули його додому?

Жінка потиснула плечима.

— Було забагато небезпечних ситуацій. Перевірки даних у школі ставали дедалі суворіші. Люди почали ставити запитання. Це не могло тривати вічно. Франческа мусила знати, що її брат живий. І взагалі, Патрік також хотів повернутися додому. Отже, ми з Гантером поговорили про це. Ми хотіли, щоб він просто прийшов до поліційного відділку і вигадав розповідь про втечу. Але це викликало б іще більше запитань.

— Отож, ви надіслали Уїнові анонімний електронний лист.

— Я знала, що Уїн ніколи не здавався. Якби він знайшов Патріка, — якби він його врятував — усе було б правдоподібніше. Так я гадала. Тому я підлаштувала все так, щоб Уїн опинився на Кінґс-Крос тоді-таки, коли й Патрік. Неважко було знайти місце. Можна подивитися в Інтернеті й дізнатися, де стоять повії-підлітки.

— Все пройшло не за планом.

— М’яко кажучи, все вилізло боком, — уточнила вона. — Коли Уїн убив тих чоловіків, Патрік утік. Він потелефонував мені в паніці. Я веліла йому знайти готель і залишатися на місці. Але той Гладкий Ґанді його відшукав.

— Тому, коли ви слізно дякували мені за порятунок його життя…

— Це не була гра, — Ненсі подивилася Майронові в очі, сподіваючись знайти розраду чи, може, доброту. — Ви врятували йому життя. Я все зіпсувала. Я геть все зіпсувала з самого початку. Ви питаєте, чому я не вчинила інакше. Не знаю. Я дивилася на кожну ситуацію й робила те, що вважала за найкраще для свого сина. І спершу вибір був правильний. Патрік забув про те, що сталося. Моя сестра мешкає у Франції. Він довго жив у неї. Він любив ту школу. Він був щасливий. Звичайно, він сумував за нами. І він сумував за своєю сестрою. І так, це було одне з важких рішень — не розповідати Франчесці правду. Але вона не зберегла б таємницю — не тоді, коли вам лише десять років. Ми пробували її втішати, намагалися розказати їй, що з її братом дійсно все гаразд, але, звісно, вона страждала. Це був складний вибір.

Вона схилила голову.

— Ви сказали б їй?

Майрон хотів відповісти, що ніколи не пішов би цим шляхом, але вирішив, що це й так зрозуміло.

— Я не знаю, — мовив він. — Але ви знищили їх усіх, правда? Ваш чоловік не зміг жити з цим. Брук, Чік, Кларк — що ви з ними зробили, чого їм випало зазнати через вас.

— Ріс був мертвий, — сказала Ненсі. — Ви цього не розумієте? Ніщо не повернуло б його назад. Я не могла його врятувати. Я могла врятувати тільки свого хлопчика.

Майрон відчув, як телефон Ненсі завібрував у руці. Він подивився на номер і прочитав їй.

— Це Патрік! — Ненсі вихопила телефон з рук Майрона й приклала до вуха. — Алло? Патріку!

— Мамо! — Майрон чув, як хлопець плаче.

По голосу він видавався молодшим за шістнадцять.

— Я тут, маленький.

— Вони знають, що я накоїв. Я… Я хочу померти.

Ненсі злісно глянула на Майрона.

— Ні, ні, послухай матусю. Все буде добре. Просто скажи матусі, де ти.

— Ти знаєш, де я.

— Ні, не знаю.

— Допоможи мені, матусю.

— Де ти, Патріку?

— Я хочу покінчити з життям. Хочу вкоротити собі віку, щоб бути з Рісом.

— Ні, любий, послухай мене.

— Прощавай, мамо.

Він вимкнувся.

— О Господи!

Телефон випав з її руки.

— Бути з Рісом, — повторив Майрон сам до себе. Він схопив її за плечі. — Куди ви скинули тіло Ріса?

Ненсі Мур раптом вирвалася від нього й побігла до своєї машини. Майрон пішов слідом, обганяючи її.

— Я кермуватиму, — сказав він. — Де він?

Ненсі вагалася.

Майрон згадав Патріка, коли той сидів за кухонним столом. Його слова були неприродними, монотонними, тому що він брехав. Але наприкінці голос Патріка змінився, став емоційнішим…

«Я бачив це… Я був там… Вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

Тому що тоді він казав правду.

— Ви хочете, щоб ваш син жив чи помер? — заволав Майрон. — Де та ущелина, Ненсі?

Згідно з Майроновою програмою, поїздка до району озера Шармейн із нинішнім рухом транспорту мала забрати не більше ніж дев’яносто хвилин. Спочатку Майрон зателефонував до офісу шерифа округу Пайк і повідомив їм про ситуацію. Вони з’єднали його одразу з шерифом Деніелом Яннікосом.

— Я зараз у своїй службовій машині, — сказав шериф. — Де хлопець?

— Їдьте до кінця Олд-Оук-Роуд біля озера Шармейн, — відповів Майрон. — Якщо пройти чверть милі на південь, там буде ущелина.

— Я знаю її, — промовив шериф Яннікос.

— Його звати Патрік. Він там.

— Можливий самогубець? Він не буде першим.

— Не знаю. Але він погрожує самогубством.

— Гаразд, я за вісім хвилин від місця розташування. Скільки Патрікові років?

— Шістнадцять.

Ненсі намагалася додзвонитися до нього, тільки-но вони виїхали. Жодної відповіді.

— Яке його повне ім’я? — запитав Яннікос.

— Патрік Мур.

— Чому це ім’я мені знайоме?

— Він був у новинах.

— Урятована дитина?

— Він пережив сильний стрес, — сказав Майрон.

— Гаразд, ми будемо обережні.

— Повідомте йому, що його мати в дорозі.

Майрон завершив розмову й зателефонував своєму старому приятелеві Джейку Куртеру, ще одному шерифові, цього разу округу Берґен, штату Нью-Джерсі. Він пояснив ситуацію і попросив поліційний супровід.

— Уже в дорозі, — сказав Джейк. — Ми зустрінемо вас на 80-ій трасі. Просто їдьте далі.

Через двадцять хвилин, коли шериф Яннікос нарешті зателефонував, Ненсі Мур так міцно вхопила Майрона за руку, що він був упевнений, що там залишаться сліди.

— Ало?

— Патрік живий, — сказав шериф, — поки що.

Майрон почав дихати.

— Але він стоїть на краю ущелини з пістолетом, націленим у голову.

Ненсі ледь не знепритомніла.

— Боже мій!

— Зараз спокійно. Він звелів нам не підходити. Ми так і чинимо.

— Він щось просив?

— Він лише хотів бути впевненим, що його мати в дорозі. Ми сповістили, що вона їде. Ми запитали, чи хоче він поговорити з нею. Хлопець відповів, що ні, він просто хоче її бачити. Він сказав, щоб ми не підходили, інакше він застрелиться, тому так ми й чинимо. Ви далеко?

Як і було обіцяно, службові машини округу Берґен приєдналися до них на 80-ій трасі, коли вони рухалися на захід. Майрон натиснув на педаль газу. Поліція допомогла йому оминути затори.

— Півгодини, може, сорок хвилин.

— Гаразд, — сказав шериф Яннікос. — Я зателефоную вам, якщо щось зміниться.

Майрон вимкнувся, тоді швидко зателефонував Уїнові, а відтак запитав у Ненсі:

— Чому Вада повернулася?

— А ви як гадаєте?

— Вона побачила новини, — сказав Майрон, — про Патрікове повернення додому.

— Так.

— Вона хоче у всьому зізнатися?

— Так вона твердить. Ми… е-е… підстерегли її. Нічого страшного. Ми просто переконали її прийти до озера, щоб обговорити це. Тоді забрали її ключі від автомобіля і попросили дати нам кілька днів. Відмовити її від цього.

— А якщо вона не погодиться?

Ненсі знизала плечима.

— Мені подобається думати, що ми знайдемо спосіб.

— Гантер чекав на неї, коли ми прийшли туди?

— Так. Вона приїхала через півгодини після того, як ви пішли.

— Гантер не зупинить Уїна.

— Ні, гадаю, не зупинить, — сказала Ненсі. — Ви не могли би, будь ласка, їхати швидше?

— А Темрін Роджерс?

— Шкільна подруга Патріка. Я гадала, що він покине її, коли повернеться додому. Але ви знаєте підлітків. Ваш небіж мав рацію, чи не так? Підліткам стає самотньо. Вони прагнуть чогось. Тому, так, він вислизнув. Нічого такого особливого в цьому не було б, якби ви, звісно, не стежили за ним.

Вони перетнули міст Дінґменс-Феррі. Згідно з програмою вони були за вісім хвилин звідти.

— Усе закінчилося, — сказав Майрон.

— Так, гадаю, що так. Але мені просто треба врятувати свого сина. Заради нього це все. Тоді будемо жити далі, чи не так? Поліції вдасться дістати тіло Ріса з ущелини. Вони зможуть поховати його належним чином. Я радилася з адвокатом, перш ніж починати діяти. Вгадайте, коли злочин про приховування тіла втрачає силу?

Майрон міцно стиснув кермо.

— За десять років. І поміркуйте. Врешті-решт я сховала тіло й підробила деякі докази. Я трохи збрехала поліції. Гантер повністю придушений відчуттям провини. Він візьме її на себе, але ми будемо клопотати про нього, і він дістане невеликий строк, якщо взагалі дістане. Тому, так, Майроне, якщо ми зможемо врятувати мого хлопчика, то все закінчиться.

— Холоднокровно, — сказав Майрон.

— Так мало бути.

— Нічого такого не мусило бути.

— Ріс загинув. Я не могла його врятувати.

— І ви гадаєте, що врятували Патріка? На вашу думку, як це вплинуло на шестирічного хлопчика — те, що ви змусили його так брехати?

— Йому було лише шість років.

— Тому ви просто приховали це. Ваш чоловік став п’яницею. Ваша дочка мала змиритись із втратою брата. Вада — я навіть не знаю, на який жах ви перетворили її життя. А Брук, Чік, Кларк? Ви собі уявляєте, що зробили з ними всіма?

— Я не мушу виправдовуватися перед вами. Мати захищає свою дитину. Ось як це буває. Отже, тепер я повернула свого хлопчика. Ми допоможемо йому. Все буде гаразд. Я заберу його додому. Щойно він буде вдома, йому знову стане краще.

Майрон повернув на Олд-Оук-Роуд. У кінці під’їзної дороги стояли чотири поліційні машини. Шериф Яннікос представився.

— Ми не наближаємося. Він хоче бачити свою матір.

— Це я, — сказала Ненсі. Вона побігла до лісу. Майрон пішов за нею.

— Ні, — гукнула вона йому. — Не підходьте.

Вона пішла до лісу. Майрон повернувся до шерифа Яннікоса.

— Я не можу піти туди, але не можна залишати її саму. Треба рушити за нею.

— Я піду, — сказав шериф.

Майрон кивнув. Вони поспішили слідом за нею вгору. Десь удалині каркав птах. Вони йшли далі. Ненсі озирнулася, усе ще біжучи, але не зупинилася й не закричала. Вона хотіла добігти до Патріка якомога швидше.

Мати захищає свою дитину.

На вершині пагорба Ненсі зупинилася. Вона піднесла руки до обличчя, ніби була шокована. Майрон пришвидшив крок. Він повернув праворуч. Шериф Яннікос ішов із ним. Діставшись галявини, вони побачили те саме, що й Ненсі.

Патрік націлив пістолет собі в голову. Він не плакав. Він не бився в істериці.

Він осміхався.

Ненсі спробувала підступити до нього.

— Патріку!

У тиші лісу голос Патріка лунав гучно й чітко.

— Не наближайся.

— Я вже тут, — сказала Ненсі. — Я тут, щоб забрати тебе додому.

— Я вдома, — промовив він.

— Не розумію.

— Ти дійсно думала, що я залишився в машині?

— Що, любий? Я не знаю…

— Ти привезла мене. Ти сказала мені залишитись в авті й заплющити очі, — Патрік знову всміхнувся, пістолет був прямісінько навпроти його скроні. — Ти думала, що я послухався?

«Я бачив це… Я був там… вони просто… просто жбурнули його тіло в цю ущелину. Як непотріб. Так, ніби Ріс був мотлохом…»

— Я вбив його, — сказав Патрік, і тепер єдина сльоза потекла по його щоці. — А ти жбурнула його сюди. Ти змусила мене жити із цим.

— Усе гаразд, — заговорила Ненсі зривистим голосом. — Усе буде гаразд…

— Я бачу це щодня. Ти думаєш, я колись про це забував? Ти думаєш, я колись пробачив собі? Або тобі?

— Будь ласка, Патріку.

— Ти й мене також убила, мамо. Ти й мене пожбурила в ущелину. І зараз ми мусимо заплатити.

— Ми заплатимо, любий, — Ненсі озирнулась у відчаї, шукаючи бодай якогось порятунку. — Поглянь, Патріку, тут поліція. Вони все знають. Усе буде добре. Будь ласка, любий, опусти пістолет. Я тут, щоб забрати тебе додому.

Патрік похитав головою. Коли він знову заговорив, його голос був крижаний.

— Не для того ти тут, мамо.

Ненсі впала навколішки.

— Будь ласка, Патріку, опусти-но пістолет. Ходімо додому. Будь ласка.

— Боже мій, — пробурмотів собі під ніс шериф Яннікос, — він це зробить.

Майрон теж це бачив. Він вагався, чи зробити крок, підбігти до хлопця, але в жодному разі він не добіг би вчасно.

— Тут мій дім, — сказав Патрік. — Тут моє місце.

Він зняв пістолет із запобіжника.

— Ні! — загорлала Ненсі.

— Я не кликав тебе сюди, щоб ти мене врятувала, — мовив Патрік. Його палець затремтів, коли він почав тиснути на спусковий гачок. — Я покликав тебе, щоб ти побачила, як я помру…

І тоді залунав інший голос, жіночий:

— Зупинися!

На секунду все завмерло. Майрон глянув ліворуч. Брук Болдвін та Уїн стояли на іншому боці галявини.

Брук рушила до хлопця.

— Усе закінчилося, Патріку.

Патрік досі тримав пістолет біля голови.

— Місіс Болдвін…

— Я сказала, все закінчилось.

— Не підходьте, — крикнув Патрік.

Брук похитала головою.

— Тобі було лише шість років, Патріку. Маленький хлопчик. То була випадковість. Я не звинувачую тебе. Ти мене чуєш, Патріку? — вона зробила ще один крок до нього. — Все закінчилося.

— Я хочу померти, — заплакав він. — Я хочу бути з Рісом.

— Ні, — відказала Брук. — Досить смертей і скорботи. Будь ласка, Патріку. Будь ласка, не збільшуй мого болю, — вона простягла руку, — поглянь на мене.

Патрік подивився. Брук чекала, доки не переконалася, що він глянув їй у вічі.

— Я пробачаю тобі, — сказала вона. — Ти був маленьким хлопчиком. Це не твоя провина. Ріс — мій син, твій друг… Він не хотів би цього, Патріку. Якби трапилося навпаки, якби Ріс застрелив тебе, ти пробачив би йому?

Пістолет затремтів у руках Патріка.

— Ти пробачив би?

Патрік кивнув.

— Будь ласка, Патріку. Віддай мені пістолет.

Здавалося, навіть вітер зупинився. Ніхто не рухався. Ніхто не дихав. Здавалося, що й навіть дерева затамували подих. Брук швидко подолала відстань між ними. Патрік вагався, і на мить Майрон подумав, що він усе ще збирається натиснути на спусковий гачок.

Коли Брук простягнула руку і схопила зброю, Патрік кинувся їй на шию. Він різко скрикнув і почав ридати. Брук заплющила очі та обійняла його.

— Мені так шкода. Мені страшенно шкода.

Брук дивилася на ущелину, місце, де її син пролежав останні десять років. Вона обійняла хлопця ще міцніше і нарешті не стрималася й заплакала разом із ним. Вони стояли там — мати загиблого хлопчика, міцно обіймаючи хлопця, який його вбив.

Ненсі Мур підійшла обережно. Брук зиркнула на неї з-за плечей Патріка. Їхні погляди зустрілися. Ненсі беззвучно промовила:

— Дякую.

Брук кивнула, але не відпустила Патріка. Вона не відпустила його, поки хлопчик не припинив плакати.

Поліція дістала тіло через чотири години.

Гантера Мура забрали до лікарні з кульовими пораненнями. З ним усе буде гаразд. З Вадою Лінн все добре. Вона розповіла Уїнові й Брук щиру правду. Ось чому вона повернулася. Гантера могли звинуватити у викраденні. Важко сказати напевне.

Ненсі Мур узяли під варту, але її адвокат Гестер Крімстайн протягом години подбав, щоб її звільнили під підписку про невиїзд. Ненсі мала рацію. Їй не буде висунуто жодних серйозних обвинувачень.

— Тобі треба йти додому, — сказав Уїн.

Майрон похитав головою. Він так довго тут був. Він іще не збирався їхати.

Від тіла залишилися самі кістки, але одяг був цілий. Брук підійшла і погладила червоний светр і блакитні джинси.

— Це Рісові, — промовила вона.

Брук стояла, не вимовивши більше й слова, а відтак повернулася до своєї машини. Уїн пішов за нею, але вона похитала головою.

— Повертайся до Майрона. Мені треба побути наодинці. І я сама маю розповісти Чікові.

— Не думаю, що це гарна ідея, — сказав Уїн.

— Я люблю тебе, — відповіла кузина, — але мені байдуже, що ти думаєш.

Вони дивились, як Брук пішла, випрямивши спину. Вона сіла в машину і поїхала.

— Давай, — сказав Уїн. — Ходімо додому.

Уїн був за кермом. За кілька хвилин зателефонував Міккі, щоб дізнатися новини. З ним були Ема й Ложка.

— Усе закінчилося, — промовив Майрон до свого племінника.

— Ти знайшов Ріса?

— Він мертвий.

Майрон почув, як Міккі сказав це Емі. Потім він почув, що Ема заплакала.

Уїн припаркував машину в гаражі за «Дакотою». Коли вони зайшли до квартири, Тереза обійняла їх обох. Вони стояли так, доки не загудів телефон Уїна. Він вибачився й побажав на добраніч. Майрон подивився Терезі в очі.

— Не можу дочекатися одруження з тобою, — зізнався він.

Він довго стояв під гарячим душем. Тереза приєдналася до нього. Вони не розмовляли. Ще ні. Не сьогодні. Вони кохалися. Шалено, грубо, бездоганно й, може, цілюще. Майрон не заснув у обіймах своєї нареченої, він відключився. Йому нічого не снилося. Він просто довго залишався в її обіймах. Годину. Може, дві.

А тоді по спині перебіг мороз.

— Що? — занепокоїлася Тереза. — Що трапилось?

— Пістолет, — сказав Майрон.

— Який пістолет?

— У Патріка був пістолет, — відповів Майрон. — Що з ним сталось?

ТРИ МІСЯЦІ ПО ТОМУ

Автор (який інколи полюбляє згадувати про себе в третій особі) хотів би подякувати у будь-якому порядку: Мішель Сінґер, Енді Морґану, Рікові Кронберґу, Лінді Ферштейн, Іенові Ренкіну (саме він обирав пиво), Біллові Фрідману, Рікові Фрідману (обидва Фрідмани не родичі, принаймні я так не думаю), Селіні Вокер, Бенові Севієру, Крістіні Болл, Джеймі Кнаппу, Керрі Светонік, Стефані Келлі, Лізі Ербах Венс, Діані Дісчеполо, Крейґу Кобену й Анні Армстронґ-Кобен, доктору медицини.

Історії про Міккі Болітара та його друзів, Ему й Ложку, можна знайти в трилогії романів для молоді «Притулок», «За кілька секунд», «Знайдений». Гадаю, що вам, дорослим, вони також сподобаються. У цій серії Майрон з’являється також, і, гадаю, це справедливо.

Крім того, автор хоче скласти подяку Джо Корлессу, Робу Діксону, Нілові Губеру, Еліс Мервош, Деніз Нуссбаум, Джессі та Мінді Роджерсам, Крісові Алану Віксу та Деніелові Яннікосу. Ці люди (або їхні кохані) зробили щедрі внески в доброчинні установи, які я обрав, а я натомість згадав їхні імена в романі. Якщо ви хочете в майбутньому взяти участь у цьому, відвідайте www.Harlan Coben.com або пишіть на електронну пошту giving@harlancoben.com, щоб дізнатися подробиці.

Гарлан Кобен є всесвітньо відомим, популярним автором понад двадцяти романів, включно з бестселерами № 1 за версією «Нью-Йорк таймс»: «Твоя перша остання брехня», «Незнайомець», «Сумуючи за тобою», «Шість років», «Минуле не відпустить», «Сковані одним ланцюгом», «Пастка», «Давно втрачений» та «Мертва хватка», також серії романів про Майрона Болітара, а пізніше серії книжок для молоді про Міккі Болітара, Майронового небожа. Переможець премій «Едґара», «Шеймуса» й «Ентоні». Мешкає в Нью-Джерсі.

Найважче — повернутися додому...