Пан Тадеуш

fb2
Мицкевич Адам

«Pan Tadeusz», чи повністю — «Пан Тадеуш, або останній наїзд в Литві. Шляхетська історія 1811–1812 років в дванадцяти книгах, писана віршами» — найзначніший твір Адама Міцкевича, епічна поема, написана у 1832–1834 роках у Парижі, де поет жив в еміграції, і видана там же в 1834 році.

Головні герої поеми, Тадеуш і Зося, представники двох шляхетських родів, що конкурують між собою — Сопліци та Горешки. Поема з романтичної ідилії (зразком для якої була ідилія Гете «Герман і Доротея») переростає у широку епічну картину, яка поєднує побутову, військову, любовну і патріотичну лінії.

У поемі настільки правдиво і докладно відтворені картини життя, побуту і звичаїв польської та литовської шляхти (опис полювання, бенкетів, свят, звичаїв), що ще за життя автора вона отримала характеристику «Енциклопедія польського життя».

Неперевершений переклад українською здійснив великий поет Максим Тадейович Рильський.

КНИГА ПЕРША

ГОСПОДАРСТВО

 Повернення панича додому. Перша зустріч у кімнаті, друга — при столі. Поважна наука Судді про гречність. Політичні уваги Підкоморія щодо мод. Початок суперечки про Куцого й Сокола. Жалі Войського. Останній возний трибуналу. Погляд на тодішній стан Литви та Європи. О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа! Яка ти дорога, лиш той збагнути може, Хто втратив раз тебе. Як видиво живе, Тебе малюю я, бо туга серце рве. О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]  І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі У Ченстоховському проміння розлила! Так, як колись мене, малого, ти взяла І чудом вирвала від хворості страшної (То неня, силою керована ясною, Тобі до захисту дала своє дитя, — І знов прокинулось притьмарене життя, І вилив на твоїм освяченім порозі Господній силі я подяки чисті сльози), Так нас повернеш ти у милий, рідний край! Тим часом душу цю, де звив гніздо відчай, Неси на пригорки, на луки оксамитні; Де води Німану плюскочуться блакитні, Де червоніє цвіт зелених конюшин, Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин, Де хвилі срібляні високе котить жито, Пшеничні колоски мов золотом налито, Де квітчана межа звивається, як пас, І груша на межі схиляється всякчас. Серед таких ланів, край голубої річки, В березовім гаю фільварок невеличкий Стояв красуючись. Кругом тополь ряди, Як захист од вітрів, що віють завсігди Пори осінньої. Домок хоч нехимерний, Але збудований на камені майстерно, Побілений як слід — видніш тому було, Що мав навколо він темно-зелене тло; Велика чепурна виднілася стодола, І золотилися тяжкі скирти довкола — Набуток рільника з широкополих нив. Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив, Кругом розсипаних по полю, наче зорі. Не плуг, не два, не три тут, певно, землю оре, Наказом всі одним посилані в поля. Яка ж бо чорна тут скороджена рілля, Яка вона пухка — мов грядка на городі! Тож, певне, тут і лад, і згода у господі! Широка брама всім дає зичливу вість, Що добре прийнятий тут кожен буде гість. Отож якогось дня на бричці парокінній В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння, Прямує до дверей дедалі радісніш (А коні пущені смачний жують шпориш). Одначе ні душі ні в вікнах, ні круг хати Не видно. Пусто скрізь, і двері всі узято На давні закрутки. Тож їх він одчинив Тихенько (не хотів шукать робітників І їх розпитувать). Гість, видно, дуже радий Побачить цих кімнат низеньких анфілади, Ці меблі, ці ряди обтяжених полиць: Таке кохане все, знайоме до дрібниць, Хоч бачене давно. Панич у місті вчився, Науку довершив і вдома опинився. Уважно огляда, як сестер та братів, І стіни, і кутки, де хлопчиком ходив. Ті ж лави, ті ж кругом шпалери старовинні, Що споглядав колись у радості невинній, Та все поменшало і все не так блищить. От, наче давній друг, старий портрет висить: Костюшко[4] в краківській чемерці і при зброї, Із шаблею в руці та з поглядом героя. Таким він був, мабуть, коли заприсягав, Що все своє життя на той вівтар поклав, Де серце страдницьке великої вітчйзни, — І клявся, осяйний, розчулений та грізний, Що прожене мечем трьох збройних владарів Чи сам паде на меч.[5] Ось погляд опустив У польськім одязі пан Рейтан,[6] повен болю, Що славний рідний край свою утратив волю; Ніж у руці його, а перед ним «Федон», І давня оповідь, як жив і вмер Катон.[7] Ясінський он, юнак, і гордий, і похмурий, І вірний друг його в погожий час і в бурі — Хоробрий Корсак.[8] Скрізь постави вояків, Пожежа, зброя, дим, загони москалів,[9] Сусідів і братів неутомленні свари… А з шафи дивляться по-дружньому дзигари, Знайомі з давніх літ. Він радісно підбіг, Немовби привітать хотівши любо їх, І за шнурок потяг, бажаючи почути Оту Домбровського мазурку, що забути Ніде б не міг поляк. Дзвенить вона, співа, — І спомин юності у серці виплива. По дому ходить гість, шукаючи кімнати, Де довелось йому рости та виростати… Найшов — і відступив здивовано панич: Там жінка мешкає, це безперечна річ! Та хто ж то? Дядько ж бо так досі й не женився, А тітці Петербург давно вже полюбився! То, може, ключниця? Одначе — фортеп’ян, І ноти, і книжки, і золотий туман Якогось милого, затишного безладдя… Ні! Ручка молода в цій поралась шухляді! Біленька сукня он, готова до вбрання І кинута чомусь недбало, навмання; Он пишно на вікні, лілові та багряні, В вазонах розцвіли левкої та герані. Тут подорожній став, поглянув у вікно — І знов дивується: де кропива давно Густими, темними кущами розросталась, — Братки з шавлією в розмові запишались, І, ніби сплетена у цифри та слова, Шовкова з м'ятою стелилася трава. Грядки хтось поливав недавньою порою, Коновка-бо в траві стояла із водою, Та садівниці вже не бачити й не знать, Хоча ворітця ще від дотику тремтять І слід маленької, дівочої б то, ніжки, Що ані туфельки на ній, ані панчішки, Лишивсь на білому, неначе сніг, піску. Хтось, видно, перебіг недавно в квітнику Ходою бистрою, квапливою й легкою, Аж ледве до землі торкаючись ногою. Замислено панич спинився край вікна… Навколо — дух квіток, та літня тишина, Та бджоли десь гудуть, п'ючи меди солодкі… Він дума: вернеться-таки ж вона з проходки; Очима по слідах стривожено блука І мислить: хто ж би то? І звідки? І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий, Злетіла дівчинка, неначе привид милий! Біленьке, мов той пух, легеньке убрання Вкриває перса їй, а плечі відслоня. (Одежа, бачите, для тихої години, Коли ніхто чужий литвинки не зустріне). Хоча й на самоті, а перса якщільніш Прикрила ручками, гнучка, немов комиш; Волосся золоте, зачесане над чолом, В промінні сонячнім сіяє ореолом, Лиця ж не бачити: схилилась до гілля І пильно дивиться крізь нього на поля. Щось запримітила, ударила в долоні І, засміявшися, через квітки червоні По тих поливаних, укоханих грядках Майнула до вікна, неначе білий птах. Вмить через дощечку, на край вікна обперту, В кімнату пурхнула, всміхаючись одверто, Легенька й радісна, у літній тишині, Як сяйво місячне буває навесні, Іде до дзеркала, не знаючи тривоги, Щоб сукню примірять із шовку снігового… Ой леле! Хтось чужий! Що діять? Що робить? Сукенку кинула і побіліла вмить… Панич зніяковів — і спалахнув рум’яно, Мов хмарка, що зорю зустріла раннім-рано. Хотів сказати щось, та що сказать і як? Склонився до землі схвильований юнак, А панна зойкнула, немов мала дитина, У сні налякана. Минула ще хвилина — Він стиха дивиться, — а панни вже нема, І щось пекучу кров у грудях підійма, І чути серця стук… Що ж? Мало це смішити, А чи соромити, чи, може, засмутити? Уже в Сопліцівці відомо стало всім, Що гість новий прибув у гостелюбний дім, Вже коні стомлені заведено до стайні, І всипали вівса їм конярі, звичайні Вітати гойно всіх, хто в хутір заїздив, — Сопліца-бо, суддя, старошляхетський вів Порядок у житті своєму і в господі: Він коней, всупереч отій новітній моді, Ніколи в заїзди на корм не відсилав, А власний їм обрік та сіно видавав. Одначе челяді не видно для вітання, Та не тому, що зле їй дано виховання: Чекають Войського,[10] що хоче так як слід Віддать прибулому пошану і привіт. Він — давній приятель хазяїна, Сопліци, — Тут за порядком звик по всім дворі дивиться І, поки пан Суддя повернеться з полів, Вечерю готувать і накривать велів. Гостей приймати звик: під шум бенкетів милий У нього кучері, як срібло, посивіли. Отож, здійнявши свій домашній пудерман,[11] Він старосвітський вдяг оздоблений каптан, Що наготований в кімнаті був зарання: Вже ж не вітать гостей у ткацькім пудермані! А добре зналося, що нині до воріт Прибуде не одна сусідка чи сусід. Пан Войський — на поріг, прибулого вітає. Пізнав — і, скрикнувши, цілує, обіймає… Розмова мішана похапливо біжить, В якій хотілось би події всі вмістить За чималенький час; тут вигуки й вітання, Вітання ще нові, і усміхи, й зітхання… Коли ж, здавалося, настав уже відплив, Пан Войський хлопцеві новини ознаймив: «Гаразд, Тадеуше (бо звався, як Костюшко, Приїжджий молодик). Гаразд, мій Тадеушку: Прибуть в Сопліцівку ти добрий вибрав час, Багато-бо людей тепер гостює в нас, Багато панночок — є вибір знаменитий! А дядько твій тебе намислив оженити. Прибув за кілька день сюди граничний суд, Та й Граф, що з ним процес, узавтра буде тут; З жоною й дочками приїхав Підкоморій…[12] Давно скінчить пора сусідські чвари й спори! От молодь і пішла на влови до дібров, Зі старшими Суддя на житній лан пішов — Женців доглянути. Он, бачиш, лан під гаєм? Ходімо зустрічать! Ми скоро їх спіткаєм!» Ідуть дорогою. Розмова не вгава. Вечірній вітерець здалека повіва, І сонце котиться на тихий відпочинок, Червоне й радісне, немов після обжинок Здоровий, повний вид щасливого женця, Що, праці ревної діждавшися кінця, В сім’ї вечеряє. Туманяться діброви, І присмерк виповня високий бір сосновий, Що, злившися в одно, стоїть, неначе дім, Промінням на даху освітлений ясним. Останні відблиски проглянули крізь віти, Мов свічки сяєво, в віконниці прикриті,— І згасли. На полях не чуть серпів і кіс: їм вечір супокій і злагоду приніс. Такі-бо, бачите, порядки у Сопліци: Як сонце спочива — спочить усім годиться! Віз недокладений вертається з ланів, Своєю легкістю дивуючи волів. Аж ось і стрінуто веселу всю громаду, Що йшла, тримаючись усталеного ладу: Спереду дітвора, там старші і панни, А хлопці по боках. Закон старовини Казав, щоб паничам з паннами не мішатись, Давать дорогу їм і осторонь триматись. Чинити так ніхто нікому не велить, Та кожен знає й сам, як слід ходити й жить, І, пана Судію шануючи, мов тата, Воліє прадідних звичаїв не ламати. Господар так було провадить молодим: «Порядком держиться й сім'я, і двір, і дім, Без нього падають у глибочінь неслави Народи і царі, державці і держави». То кожен — чи слуга, а чи вельможний гість — В господі у Судді в порядку п’є і їсть. Небожа привітав Сопліца нехапливо, Дав руку цілувать, веселий та щасливий, І сам поцілував Тадеуша в щоку, Зганяючи з очей оту сльозу швидку, Що більше за слова до серця промовляє. Усі примітили, як хлопця він кохає. Хазяїнові вслід плавма плило із нив: Отара з меканням верталась до хлівів, І туча куряви тяглася з пасовиська; Там, далі, лясканням предовгого бичиська Тірольських пастухи загонили корів, Що в кожної дзвінок на пасочку дзвенів; Нарешті, конярі ведуть і гонять коней… Уже гучне відро в криниці темній тоне,  І все до жолоба старого надбіга: Вечірня з’єднує усіх тварин жага. Суддя, хоч стомлений, підходить до криниці: Хазяйське око скрізь повинне додивиться І все оглянути як слід на схилі дня: Хазяйське око, бач, насичує коня. У сінях Войський пан із Возним[13] сперечався, Бо Возний, поки люд наїжджий забавлявся В полях, по запустах, — чомусь подав наказ Вечерю влаштувать не в домі, а якраз По другий бік двора, де замкові руїни Підносили свої камінні давні стіни. Це що за хитрощі? Пан Войський вдався в гнів, Та Возний план таки до решти свій довів, І пізно касувать, бо й стіл уже накрито. Доводиться гостей до замку запросити. Дорогою Судді Протазій поясняв, Для чого він наказ господаря зламав: У замку зала б то і вища, й обширніша, І, щоб приймать гостей, запевне вигідніша — Усякий згодиться, і кожен все те зна. А що нема шибок у вікнах, що стіна Десь там потріскалась — так це ж такі дрібниці! (Так каже — і Судді, в ознаку таємниці, Щораз підморгує. Велику, бачте, ціль На оці Возний мав). Як за верству відтіль, Од дому Судії, старих часів уламок, Стояв горешківський давно спустілий замок. Горешко смерть прийняв у чварах, у війні, Маєтки взяв уряд, — і знищено в ті дні Те, що роки жило, цвіло і розвивалось, Де учти голосні та бенкети справлялись. Частину за борги уже багато літ Забрав собі то той, то інший знов сусід, Частину — родичі з жіночого коліна. Та от ще ця стоїть занедбана руїна, Що прості шляхтичі і дарма б не взяли, Такі-бо витрати на замок той були. Лиш Граф, близький сусід, Горешків дальній родич, Вподобав ці старі бійниці, вежі, сходи: Він по чужих краях недавно мандрував І, тільки глянувши, упевнено сказав, Що дім готичної, мовляв, архітектури, Хоч говорив Суддя про того ж замку мури, Що майстер з Вільна був, отож ніяк не гот. Граф був романтиком, аматором пригод — І замком захотів як стій оволодіти. Так само і Суддя. Процес зайшов кипіти: То земство, то уряд губернський, то сенат, Аж знову діло все вернулося назад — Великі і Судді, і Графу давши збитки — На пограничний суд… Вже з’їхалися й свідки, Щоб дати справі тій належний рішенець І чварам бажаний покласти враз кінець. Протазій слушність мав, що замкова кімната Придатна, щоб гостей і суд весь трактувати: Неначе рефектар,[14] простора та ясна, Кругом пілястрами оздоблена вона; Округле, без окрас у ній склепіння строге, На стінах же висять оленів, лосів роги,  І скрізь підписано, хто й де уполював. Серед трофеїв тих горешківських сіяв Півкозиць:[15] давній герб, в боях і в учтах знаний. От гості сходяться. Усяк святочно вбраний, Усякий, знаючи, як жить серед людей, Розмову повагом незмушену веде. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам, і паніям, і молоді, і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем, Праворуч — Судія, а ксьондз при ньому став І по-латинському молитву прочитав. По чарці випито. Усі круг столу сіли  І мовчки холодник литовський жваво їли. Тадеуш, яко гість, побіля пишних дам Сів при господарі, хоч молодим літам Належало б лише в кінці стола сидіти. Ще поруч місце є. Все так, як слід, накрито І невідомого прибульця дожида. Судця уже не раз на двері погляда, Тадеуш і собі перебіга очима, Немовби дивне щось таїться за дверима.  Що з того, що панни сіяють край стола, Що навіть короля потішити б могла Краса їх молода, як квітка в темнім гаї: Він тої, що нема, уважно виглядає! Звичайно, загадка! У молодих літах Шукаєм щастя ми свойого в загадках. Вродлива поруч з ним сидить Підкоморанка, Та він ні разу їй не наливає склянки, Тарілок не зміня, не подає їй страв І ніби нехотя слів зо двоє сказав, Тому й не виплива з почтивої розмови Його столичний блиск і виховання нове. Порожнє місце те, де люба таїна, Вже не порожнє, ні! Він виповнив до дна Його уявою, бажаннями, гадками, Що ніби ті жабки на луці, між квітками Плигають радісно над вечір дощовий, — І образ перед ним підноситься живий, Як пишна лілія на водяніц просторі. Дочці своїй вина наливши, Підкоморій Молодшій передав тарілку огірків І гірко вимовив: «Багато я прожив, Вже й недолугий став, проте своїм же дочкам Служить доводиться…» Враз кинулись гурточком Сусіди молоді на послуги паннам. Тут слово забира собі господар сам, З докором бідного оглянувши небожа І келиха вином доливши: «Це-то гоже! Яке-то повелось тепера між людьми! Йдучи за модою, в столиці молодь ми Шлемо учитися: хай діти та онуки Навчаються, мовляв, столичної науки… Навчились, що й казать! Це просто горе й жах, Що їх поводитись не вчать у городах! Бувало, молодик між панства вчився жити! Я сам, як знаєте, прожив юнацькі літа У Підкоморія при батьковім дворі В ділах, у бенкетах, у войовничій грі (Тут Підкоморія потиснув за коліна), Кому ж і дякувать, що я тепер людина? То Воєвода-пан, шановний ваш отець, Був за отця й мені… Ішовши навпростець, Хоч я великої і не зробив кар'єри, І землю став орать без жодної химери, Але зате ніхто мені не дорікав, Щоб гречність словом я чи вчинками зламав. Хтось, може, думає, що то нехитра штука? Ні! Гречність — то складна і нелегка наука! На тім ще не кінець, щоб зручний дать уклін, Ногою там крутнуть (це вміє не один, Не два!) — і з усміхом не знать кого вітати! Цю гречність можемо купецькою назвати, А старопольською не назовемо, ні! Бо гречність — то для всіх, як зброя на війні, Але для кожного окрема і відмінна. Збагнімо: інших слів достойна є дитина, Аніж дорослий муж. Ба й кожен стан і вік Чимсь одрізняється: то жінка й чоловік, То пан із слугами, то з милим наречена. Всім треба вчитися і знати достеменно, Про що, і з ким, і як, і скільки говорить І гречність кожному належну приділить. От за моїх часів пани вели розмови Про дії рицарські, про герці та про лови, А з шляхтою — про суд, про місто й магістрат, Щоб пересвідчився з розмови шляхтич-брат, Що і його життя пани не забувають, Боронять скрізь його і за ніщо не мають. Тепер і не питай: хто ти і відкіля! Однаково усіх несе свята земля, І всі однаково заходять у покої, Аби-но з гаманцем… Погано, як з бідою! Тепер до грошиків, до грошей ласий пан, Немов за давніх літ отой Веспасіан,[16] Що тільки б золото, а звідки — то й не гляне. Тепер хто при грошах — ото вже й гість бажаний!» Тут оком по гостях Суддя нараз повів, Бо хоч розважно він і плавно говорив, Та знав, що молодіж, шумлива і гаряча, Широкі слухати промови нетерпляча. Одначе всі сидять, напружуючи слух: Либонь, почулося б і пролітання мух. На Підкоморія промовець поглядає, — Той головою в такт словам його киває Свій келих і його ущерть Суддя налив І далі річ свою розсудливо повів: «Наука гречності — не смішки і не жарти, Це діло пильної, панове, думки варте. На шалі кинувши, що важить наш сусід, Ми і самих себе оцінимо як слід. Тому звичайності учітеся, панове, Бо нею світ живе, у ній — життя основи, Родинне вогнище, відносини держав — У ній і джерело утіхи та забав. Так старші думали, а зрештою…» Суворим Тут на Тадеуша Суддя поглянув зором І, певне, виректи жорстоке щось хотів. У табакирку враз коштовну задзвонив І слово взяв собі вельможний Підкоморій: «Сусіде любий мій! Було ще більше горе За наших з вами літ. Чи то вже інший час, Чи звичаї нові — не так тепер у нас! Ох, пам’ятаю я, ганьби якої й шкоди Французькі серед нас тут наробили моди![17] На край наш предківський найшла тоді біда: Французиків до нас налинула орда, Що кпила з побуту, з релігії святої, Ганьбила наш народ і навіть давні строї. Було, аж скривишся, як бачиш юнаків, Що цвенькають у ніс, а часом без носів, І проповідують, заглиблені в газети, І кодекси нові, і нові туалети! І що ж ви думали? Той дикий ураган Заполонив серця і в старших громадян: Як хоче бог скарать, то розум одбирає. Тому-то серед нас новітні ті ногаї Ходили, сіючи розпусту між уми,  Лякаючи народ страшніше від чуми! І хоч поспільство їм не раз і дорікало, Та все-таки взірець і приклад їхній брало В ідеях, виразах і в убраннях дівчат… Перед неволею — свавольний маскарад! Ото пригадую — хоч був іще малим я — Один такий дивак у нас прославив ім’я: Підчашич молодий прибув з чужих земель, У фраку модному — достоту журавель! За ним же й бігали, як ті пташки за кобцем,[18] І плазувало все перед нікчемним хлопцем. Всі заздрили домам, куди він заїжджав І де спинялася, на сміх курей та гав, Його фарбована, чудацька дурундулька, Що по-французькому зоветься каріулька. Лакеїв не було: іззаду пара псів. Спереду німчура худий, як смерть сидів; Він довгі ноги мав, немов тички до хмелю, Перуку тріпану, подібну до куделі, Ще й срібні гудзики та срібні гаплики. Старі аж пирскали тихенько з-під руки, А простий люд казав при сміху та при лайці, Що то венецький чорт в німецькій тарадайці. Того Підчашича хоч довго малювать, Та з мавпою його найкраще порівнять! Перука — як ковтун, обсипаний мукою (За «золоте руно» він мав її з пихою), І чудернацький стрій, що сором брав і сміх, — Та чудернацьким хто його назвати б міг? Де ж пак: сказали б тут, що ти культурі ворог, Не віриш у прогрес, борониш тлін і порох! «Реформи треба нам! — Підчашич аж кричав. — Цивілізації, загальнолюдських прав!» Він істину нову привіз із-за кордону, Що люди рівні всі, хоч чули ми й з амвону Ту саму істину від наших же ксьондзів… Та він здійснити, бач, її в житті хотів, — І в нас не вірили нікому і нічому, Коли того нема в часописі чужому. Та — рівність рівністю! — він звав себе маркіз: З Парижа титул цей, як і собак, привіз, — А там носилися з маркізами, як дурні, Французи, мудреці, як той казав, культурні. Минув якийсь там рік, з'явився лад новий, І титул «демократ» привозить він як стій. Знов мода міниться, і в час Наполеона Підчашич прибува із титулом барона. Коли б іще пожив, то, може, в інший час Знов з іншим титулом пишався б серед нас, Бо у Парижі тім щорік нова відміна,  А ми мавпуємо, як старшого дитина! Але ж тепер, кажу, — Всевишньому хвала! —  Коли хто за кордон молодших одсила, То не для того вже, щоб кпини слухать, марні І вчитись розуму в газетках та в кав’ярні. Тепер Наполеон, великий патріот, Там часу не дає для дурноверхих мод. Там зброя гостриться — воскресла наша слава, — А вже де слава є, то буде і держава! От тільки сумно нам чекати, виглядать І дні без подвигів, без діла марнувать. Вони далеко ще… Так рідко чуть новини… — Промовець глянув тут на ксьондз а-бернардина[19] . — Панотче! Чуть мені недавно довелось, Що із-за Німану отримали ви щось?» «Нічого, аніні! — ксьондз Робак на те слово (Похмуро слухав він необережну мову). — Що там політика? Як лист я і дістав З Варшави там, чи що, то бернардинських справ Воно стосується. Пощо це при вечері? Там справи божеські, а не земні химери!» І скоса глянув ксьондз туди, де новий гість В розмови не встрява, а смачно п’є та їсть, — Російський капітан, старий Нікіта Риков, Що близько мав постій. (Суддя його закликав Задля звичайності). Прещирий чоловік, Поміж поляками давно він жити звик, Водити хліб та сіль. Отож слова останні Вояку вивели з приємного мовчання.  І мовив так старий, бувалий капітан: «Усе цікавиться наш Підкоморій-пан, Що там з Варшавою, а що там з Бонапартом. Ойчизна! Знаю я: це сказано не жартом! Панове, я не шпиг. По-польськи говорю, Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю. Ойчизна! Хто її не любить, не кохає! Сьогодні нам бенкет, а завтра що чекає? Було з французами гуляємо й п’ємо… І раптом: у штики! Устанемо й б’ємо. У нас прислів’я є: хто любить, той і чубить. Кажу вам, що труба небавом нам протрубить, І закиплять діла такі, що аж ну-ну! Усе заноситься, панове, на війну! От, скажемо, таке я знаю: до майора До Плута ад’ютант із штабу позавчора Прибув з депешею: напоготові буть, Бо, може, прийдеться піти в далеку путь. Ну, вже й фігурка той Наполеон, панове! Нам без Суворова[20]  із ним тяжкенька мова. Суворов був чаклун — чаклун і Бонапарт.[21] На чари чари йшли, а це чогось та варт! От раз Наполеон у лиса обернувся, Суворов — у хорта та й доганять метнувся, Як вихор, летючи по горах, по ярах… Наполеон котом зробився ув очах — Та дряпать, та кусать у лютості скаженій…» Тут Риков зупинивсь і взявся до печені… Аж двері — навстіжень. До пишного стола Особа спізнена швиденько увійшла. Все панство в бік її очима повернулось, І уклонилося, і приязно всміхнулось. Тадеуш, стежачи з увагою за цим, Помітив, що вона була знайома всім. Стрункий жіночий стан, дозрілий і повабний, А перса пишні їй матерія єдвабна Оповила. В руках тонкий тремтів вахляр (Хоч душно й не було). Він грав, неначе жар, І іскри розсипав мінливо-кольорові Дощем веселчастим. У зачісці чудовій Стрічки звивалися рожеві, а між них — Брильянт, мов та зоря в високостях ясних. Добірне все було, як у велике свято, Що навіть декому здавалось забагато Пишноти для села.Її маленьких ніг З-під сукні аж ніхто добачити не міг, Бо бистро пурхнула, неначе перепілка, Де жде давно її незаймана тарілка. Та тільки труднощі спіткала за столом, Бо гості в три ряди містилися кругом, Не всі на дзигликах: поставлено і лави… Вона між лавами просовується жваво, Як м’ячик котиться, вклоняючись усім, І грає усміхом веселим та легким. У тій прудкій ході її прозора шлярка Когось зачіплює. Вона крутнулась шпарко — І до Тадеуша склонилась на плече, Аж стало вмить йому і зимно, й гаряче. Любесенько його вона перепросила І сіла на стілець — та й трошечки не їла! Граційно бавилась оздобним вахлярем, Присутніх поглядом палила, як огнем, Та, поправляючи тонке своє одіння, Брабантські гладила коронки[22] старовинні. Тим часом при столі, спочатку як комиш, Тихеньким шемранням, дедалі голосніш Розкочувалися незмушені розмови. Між чоловіками зайшло якраз про лови. Асесор з Реєнтом,[23] як двоє ворогів, Сперечку почали про фаворитних псів: Пан Реєнт, Куцого хазяїн гордовитий, Доводив гаряче, що зайця із ловити Учора тільки й міг його любимий пес. Асесор, слухавши, аж затремтів увесь І Соколові честь в речах віддав велику, І доказів тому приводячи без ліку. Усі втручалися: хто Куцого хвалив, Хто славу Сокола запально боронив — Ті з міною знавців, ті як наочні свідки. Суддя тихесенько до нової сусідки Звернувся: «Я прошу за зле цього не брать, Але з вечерею ми не могли чекать: Всі зголодніли ми, блукаючи полями… Гадав я, що тебе й не буде поміж нами». По слові тім Суддя вина собі налляв І про політику щось міркувать почав З сусідом. Так усіх розмова захопила. Тадеуш приміча, яка сусідка мила Йому лучилася. Недарма ж той стілець Тривожив юнака! Оце ж і рішенець І здогадів його, і неясної мрії, Відгадка таємниць і здійснення надії! Оце ж і є вона — та, що недавно стрів! (Це долі вироком Тадеуш пояснив). Ця, правда, нібито повніша видається, — Чи не від одягу? Не так волосся в’ється В тамтої, золотом осяявши чоло, — Але ж освітлення таке тоді було. Обличчя він тоді й не бачив — так майнула — Але красу душа відчула і збагнула. Давно він одгадав огонь тих оченят І усміх любих уст, що до вишень-близнят Подібні свіжістю та кольором карміну. Найбільшу щодо літ побачив він одміну, Бо ж садівниця та — немов іще дитя, А ця — вогонь і цвіт дозрілого життя. А врешті… то здалось… чи ж метрики питати, Як серце молоде і на любов багате, Як перших любощів почався перший крок І легко віриться у молодість жінок, У їх невиннощі! Хоча двадцяте літо Ішло Тадеушу, хоч він побачив світу, Та, ксьондза строгого слухняний ученик, В суворій чистоті хлопчина жити звик; До того, хоч палкий, у поривах гарячий, Він був невинної, дитинячої вдачі. Тепер лиш, вирвавшись на волю з кайданів, З тієї волі він скористатись хотів. Свою красу він знав, а молодою кров’ю Удався в рід Сопліц, що в силі та здоров’ю Пишали. Мавши хіть до шаблі, до війни, Не конче до книжок хапалися вони. Тадеуш предківську одідичив породу: Був добрий верхівник, страху не відав зроду, Хоч зовсім не дурний, наук не пильнував І часу зайвого для них не віддавав: Волів з рушницею гасати серед поля Чи битись на шаблях. Була відома воля Для нього батькова: у війську мав служить, Тож мріяв про мундир і барабан щомить. Та дядько все змінив, сказавши оселитись На хуторі малім, а там і одружитись, І поле ріднеє орати й засівать; Пізніше ж обіцяв і весь маєток дать. Хлопчину гожого помітивши, сусідка Уважний погляд свій на нім спиняла зрідка, А далі все частіш. Стрункий, мов осокір, Рамена мав міцні і соколиний зір, Що в ньому молодість одвагою кипіла. Обличчя молоде йому щораз шаріло, Коли він поглядом красуню зустрічав. Та вже насмілився, вже прямо поглядав, — Дивилась і вона. їх очі променисті Горіли, стрівшися, немов свічки паристі. От по-французькому звертається вона: «Прибув із Вільна пан, отож новини зна, Літературний смак і всі його відміни?» Так мова постає і, ніби річка, плине — Про жанри, про пейзаж, про різних малярів, Про композиторів, балет і тенорів. Сусідка, досвідом у справах тих багата, І не Тадеуша могла б перелякати. Як учень, він і слів не віднайде таких, — А дуже б не хотів узятим буть на сміх За неосвіченість… Вона це примічає (Не зла учителька!) — і в інший бік звертає. Говорить про село, про клопоти, про нуд, Про те, як бавитись найліпше можна тут, Себе розважити і друзям дать розвагу. Все це в Тадеуші роздмухує відвагу, І, увійшовши в той давно знайомий круг, За півгодини він — її накращий друг! Вже навіть почали потроху й жартувати, Та сперечатися, та мило пустувати. Вона, узявши хліб, зліпила кульок три, До прецікавої готуючи ся гри, — І каже вибрати. Найближчу взяв він сміло. Сусідка в відповідь лиш усміхнулась мило, Підкоморівен двох той вибір засмутив… Сам, правда, змісту він у грі не зрозумів. Щось інше сталося на чоловічій лаві: Воронці Сокола уже не раді й страві, І тих, хто Куцого небачно боронив, Б’ють, не жаліючи, списами гострих слів, Словами дотепу, неначе оси, жалять І навіть поглядом немилосердно палять. Вже й не їдять, лиш п’ють, стискають кулаки, А Реєнт, у речах і висловах палкий (Був адвокатом, бач, раніше пан Болеста, Любив гучні слова і красномовні жести), Зібгався, скорчився і пальці виставляв, Що ними рухи псів предивно удавав. «Ату! — смикнули пси обидва, як годиться, Мов разом спущені курки два у рушниці, — Ату! Ату! Пішли, а заєць — смик убік, Пси також. — Пальцями показує те «смик». І ніби в зайця весь уявленого цілить. — Тут Сокіл — наперед, та бачу вже, що змилить, Бо заєць не дурний, бувалий заєць був. Коли ото собак іззаду він почув, — Праворуч плиг! Ату! — І пси наздоганяти Ліворуч фіть! Лови, бо утече, проклятий, До лісу утече! Кричу, трублю у ріг, Стискаю остроги… Мій Куций тут надбіг І — хап!» Тут запальний оратор та мисливий Руками перебіг, од захвату щасливий, У бік Тадеуша плигаючи, мов цап, І в ухо хлопцеві зненацька крикнув: «Хап!» Тадеуш як на те до милої красуні В розмові прихилив уста і щоки юні, Що й кучері її торкалися його. Не розуміючи, для чого і чогб Над ухом гість кричить, він швидко відхилився І, зашарівшися, круг себе подивився. Як сплетені гілки зненацька розірве Холодний буревій, що трощить і реве, Так слово голосне, гаряче аж до шалу, Обличчя схилені без жалю розірвало. Тадеуш змішаний, одначе, догадав. «Я знаю, Реєнте, — він лагідно почав, — Що Куций — славний пес, от тільки ще чи спритний?» «Іще б не спритний був мій песик фаворитний!» Тадеуш і на те: «Я поглядом одним Зумів у Куцому побачити стрункім, Що то коштовний хорт при різних полюваннях…» Ще не дослухавши і слів його останніх, Асесор затремтів, немовби став на приск, І на Тадеуша зиркнув, як василіск. Асесор не любив ні жестів, ані криків, Та хто його на бал або на сеймик кликав, Той добре знав його відгострений язик. Такі він жартики компонувати звик, Що навіть можна б їх в календарі вмістити. Умів усякого словами підчепити! Він і достатками давніше володів, Та за бенкетами, за вловами поплив Із щедрих рук його маєток, як солома. Служити змушений, він, як бував удома, Хортами тішився; хоч більше б він хотів Тримати на смиках, ніж тільки двоє псів, Бо над усе любив пишноту в полюванні, Та тільки й радості, що два хорти останні! І що ж? В одного з них тут славу відбирать? І він би витерпів, щоб одсічі не дать? Помалу зблизився, єхидно усміхнувся, Вильоти одхилив і в злості аж нагнувся: «Собака без хвоста — як шляхтич без двора. В собаки хвіст — усе! Це не дитяча гра: Допомагає хвіст, немов стерно, хортові. А пан, здається, вже вихвалювать готовий Собаку Куцого за те, що без хвоста? Який у цьому зміст? Яка у цім мета? Покличуся на суд прекрасної сусідки, Мосьпана юного досвідченої тітки. Вона із города недавно прибула І між мисливцями недавно зажила, Та більшим досвідом, напевно, володіє: З літами досвід наш і розцвіта, і зріє!» Тадеуш, нападом уражений таким, Спочатку стишився, неначе вдарив грім, А далі зір підвір сердитий і суворий… На щастя, чхнув якраз вельможний Підкоморій — Всі «віват» крикнули… Той голову склонив І в табакирку враз поважно задзвонив. Із злота щирого у нього табакирка, І діамант на ній блищить, неначе зірка, Всередині ж портрет: король то Станіслав,[24] Що Воєводі в дар колись її прислав На спомин і на честь. Дорогоцінний спадок Узяв з побожністю по батькові нащадок. Коли дзвонив у ню — ставала тишина. Отож таку він річ розважно почина: «Панове дорогі, ви, друзі і сусіди! Хоч ви й гарячитесь, а правду діти ніде: Сперечки ці не тут дається вирішать! В лісах та на полях — от де мисливська рать Діла розв’язує та судові позови: Хай Возний справу цю перенесе на влови! Узавтра має Граф приїхати до нас, Тож полювати нам приспіє саме час, Поїде й пан Суддя, і пані Телімена, І паничі, й панни уступлять у стремена, Та й Войський, певен я, не від таких розваг». І табакирку він старенькому простяг. Пан Войський за весь час не вимовив ні слова, Відколи в Реєнта з Асесором розмова Та спірка почалась. Досвідчений ловець, Дивився він на всіх, як на дітей отець, І мружив погляди. От взяв він табакирку, Понюхав — чхнув — мовчить. Нарешті мовив гірко: «Ох, як це все мене дивує і смутить! Що мали б то старі мисливці говорить, Коли б із них котрий змагання це побачив! Про що колотитесь? Про куций хвіст собачий! Що Рейтан би сказав, стрілець серед стрільців? Мабуть би, знов себе похоронить велів! А Несьоловський[25] вам сміявся б просто в вічі, Теперішніх ловців новий уздрівши звичай. У нього гончаки — чи де найти таких? З тенетами стоїть там сто возів тяжких, І двісті він стрільців напоготові має, — А на облави вже ніколи не рушає, Бялопетровича[26] запросин не прийняв! Бо що б чинити він на ваших ловах мав? Які б тоді чутки постали між стрільцями, Коли б такий стрілець поїхав за зайцями? Ні, за моїх часів ведмідь а чи кабан — От дичина була, панове, для дворян! А все без попитів, безроге та безікле Лишать для челяді панове давні звикли, Ба й соромно було дрібний вживати шріт. Хорти? Були й хорти: ото із-під копит — Коли вертаються охотники додому — Ухатий вирветься, бувало, як од грому, За ним — на кониках з хортами паничі Біжать, втішаючись і дзвінко кричачи, А старші дивляться, щоб трохи посміятись — Не те, щоб участь брать і навіть сперечатись!.. Хай Підкоморій-пан скасує свій наказ: На лови на такі я не слуга для вас! Гречеха я зовусь, а ще від круля Леха[27] Не їздив по зайці ані один Гречеха!» Протести Войського покрив веселий сміх… Вечерю скінчено. Встає перед усіх Пан Підкоморій. Він іде поважним маршем —  І віддає уклін і молоді, і старшим. За ним — Судця та ксьондз, як звичай наказав, З Підкомориною Суддя до пари став, Із Теліменою Тадеуш чарівною, А Реєнт їм услід із Войського дочкою. У клуні з молоддю Тадеуш мав нічліг, Та заспокоїтись ще довго він не міг: Була приваблива, як літній день, сусідка, Та тільки слово те його дражнило — тітка. Воно крутилося, дзижчало коло вух, Як у серпневий день набридла зграя мух. Спитав би Возного — та тільки де він саме? І Войський теж пішов із старшими гостями… Сумний, що загадок сьогодні не збагне, Він ліг, зітхаючи, на сіно запашне… В подвір’ї тихо скрізь, ні звуку не пролине, Немов це монастир вечірньої години, Лиш чути сторожів подеколи нічних. Заснуло все. Судця не спить поміж усіх: Своїх повинностей пильнуючи зарання, Він обмірковує наступне полювання. На раді — ключниця, стаєнний, економ, Гуменні та псарі. Вислухують гуртом, Як діло завтрашнє вести у добрім ладі. Пан диспозицію віддав усій громаді І каже Возному, що вже пора лягать. Протазій пас його почав розповивать — У Слуцьку витканий з єдвабів пурпурових,[28] Весь в сріблі кованім та в китицях шовкових. Обидва боки мав до надівання пас: Ясний для празника, а темний — в будній час. Лиш Возний знав йому складання й розкладання… Кінчивши, він таке розводить міркування: «Що з того, що столи я в замок переніс? Нікому тут нема ні кривди, ані сліз, А може, панові воно в пригоді стане: Адже тепер усім і відане, і знане, Що в замку ми гостей приймаємо, не хтось. Отож коли б на суд ставати довелось І право панове доводить на посілість, Всі гості свідками б тоді і знадобились. Посвідчить може тут і друга сторона. Така історія траплялась не одна У мене в практиці — на все це ми учені!» Але Суддя вже спав. Протазій із кишені Воканду[29] видобув, що цілий вік носив. Була то книжечка процесів і судів Та різних казусів недокінченний список, Для ока людського — ряди маленьких рисок, Значків та карлючок; для Возного ж у них Обличчя й постаті з минулих літ гучних. Читає, згадує: «Гедройц і Розултовський, Молевський з Римшею, Юрага і Пьотровський, Радзівілл з кагалом…» Нарешті, дописав: «Граф із Сопліцою» — і згадувать почав: Процеси… трибунал… обличчя свідків знані… І бачить сам себе у білому жупані, А зверху на ньому гранатовий кунтуш, При боці — шабелька… Навколо сотні душ, Усі схвильовані, юрба шумить і дише, А він над усіма — і всім гукає: «Тихше!» В такій от маячні і в спогадах таких Суду колишнього останній Возний стих. Такі в моїм краю забави та розмови Ішли в той грізний час, як море сліз і крові Європа вилила. Муж зброї, бог війни[30] Там вів свої полки, великий і страшний, Запрігши свій ридван орлами золотими І поруч — срібними.[31] Від тиші пірамід До сніговерхих Альп він зрушив цілий світ. Маренго, Австерліц його вінками вкрили, І славні імена на узбережжях Нілу Накреслив він мечем при сяйві блискавиць. Звитяга йшла за ним — і ворог падав ниць. Лиш тут, над Німаном, російські збройні сили, Мов скелі кам’яні, війська його зустріли, Боронячи кордон прадавньої Литви І захищаючи дорогу до Москви. Проте, хоч ті війська камінною стіною Стояли і Литву ховали за собою, — Новини з Франції перелітали їх. Бувало, в двір зайде безрукий чи без ніг Старенький інвалід. Обдивиться спочатку, Чи люди всі свої, і по чи на в порядку, Яким він побитом зайшов у ці краї. У легіонах був. Старі кістки свої На рідний грунт несе, у батьківщину милу, Що боронить її уже утратив силу. Його обступлено; і слуги, і пани Цілують, плачучи, і всі гуртом вони, Мов казку, слухають від сивого новини: Домбровський,[32] генерал, з Ломбардської долини Веде для мужніх діл завзятих земляків; На Капітолії Князевич[33] прогримів І Франції приніс ознаку перемоги, Кривавих сто знамен їй кинувши під ноги; А Яблоновський[34] там, де перець вироста, Де цукор вариться і пальма розцвіта, Гуляє, мурина ганяючи в пустині, А завше гадкою у рідній він країні. Ця мова дідова кружляє по селі… От хлопець устає в нічній тяжкій імлі І з дому рідного в далекий край тікає, І Німан голубий норцем перепливає, Рятуючись од куль царевих вояків, — І опиняється у таборі братів. Отак уже втекли Борецький, Обухович, Пьотровський молодий і молодий Янович, Гедймін, юний Пац, Ружицький теж утік, І Бернатович теж… Там їм згубився й лік, Тим хлопцям, що батьків і край свій залишають! До скарбу царського добро їх забирають. А то чернець зайде збирать на монастир І, добре вивчивши село та панський двір, Жалобу надіва уся, було, родина, Але причин її ніхто не відкривав. Та, мов газету, люд журбу сім’ї читав. Здається, Робак теж носив каптур чернечий Для справи певної. Не раз таємні речі Він із Сопліцою провадив віч-на-віч. По тих ото речах розносились, мов клич, Новини та звістки по цілому околі. Не для чернечої родивсь він, певно, долі. Знав запах пороху і бойовий огонь: Недаром шрамами йому темніла скронь, Та й голосом гучним, і жестами, й ходою Являв він, що йому б носить вояцьку зброю. В костьолі бачено, коли під час відправ Угору дві руки ксьондз Робак підіймав, Щоб божу людові проголосити славу, — Таке він мав лице і військову поставу, Неначе офіцер, що перед військом став, Щоб крикнуть голосно: «Шикуйтеся до лав!» Та й на політиці він ніби більше знався, Як на письмі святім, бо де лиш обертався (А всюди мандрував його квестарський[35] віз), То хтось йому листи, ховаючися, ніс, То він листи писав — куди й про що, не знати, — То заїздив у двір вельможний та багатий, А то між шляхтою по тихих хуторах Або з простолюдом селянським по корчмах Провадив балачки про чужоземні вісті. Тепер Суддю збудив, примусив знову сісти І пошепки йому про щось заговорив: Чи не про вість яку, що від чужих таїв?

КНИГА ДРУГА

ЗАМОК

 Полювання з хортами на заприміченого. Гість у замку. Останній із замкових двораків розказує історію останнього з Гореиіків. Що діється в садку. Дівчина в огірках. Снідання. Петербурзький анекдот пані Телімени. Новий вибух суперечок про Куцого та Сокола. Робакове втручання. Промова Войського. Заклад. В ліс по гриби! Хто з нас не пам’ята юнацьких літ, братове, Коли з рушницею ідеш було на лови, Тинів не знаючи, не знаючи межі І не зважаючи, чи власні, чи чужі Вимірюєш лани? Бо на Литві стрільцеві Ходити вільно скрізь, як морем — кораблеві! То він зупиниться і в небі, у хмарок Шукає віщувань, як давніх літ пророк, То землю, чарівник, пита про щось велику, Німу для городян, для нього стоязику. Он захрипів деркач, а де — не зрозуміть: Як щука в Німані, він у траві біжить; Он жайворонків спів розсипався незримо, Немов бринить весна дзвінками золотими; Там — шуляк тріпотить на місці угорі Легким метеликом на ясному вістрі, — І, здобич бачивши своїм блискучим зором, На неї падає з-під неба метеором; А там орел дзвенить, усеї птиці жах, Страшний, як для царів комета в небесах…[36] Коли ж то дасть господь вернутись нам додому, Орати рідний лан та мову чуть знайому, В кінноті їздити лиш на самих зайців, В піхоті воювать лише проти птахів, Косою і серпом змінить списи й багнети, А розрахунками домашніми — газети! Уже в Сопліцівці світанок заяснів, Заглянув у шпарки, стодолу звеселив, Юрбою зайчиків розсипавши проміння, Де паничі лежать на запашному сіні. От паси золоті простяг він од стіни І ніби жартома розгонить чар нічний, І молоді уста черкає, як селянка, Що будить колоском заснулого коханка. Цвіркочуть горобці, гусак загомонів, За ним, радіючи, зчинили крик і спів Індиків та качок многоголосі хори, — І корови ревуть, виходячи з обори. Усі підводяться — один лише не встав Тадеуш: звечора так довго мізкував, Що не стулив очей за третім навіть півнем. Нарешті, зморений, у сні забувся рівнім І, в сіні втонувши, неначе у воді, Світанку не почув. Аж тільки вже тоді, Як двері скрипнули і в них повіяв вітер, Підвів він голову і сонні очі витер. Над ним, схиляючись, спинився бернардин І голосно гукнув, мов задзвонив у дзвін: «Вставай, хлопче! Вставай!» — І пояс свій чернечий Крутив, черкаючи Тадеушеві плечі. А на подвір’ї чуть мисливський шум і гам: Зібралося ловців і екіпажів там, Що ледве вмістить їх подвір’я превелике. У ріг затрублено, і під його музику Зануджені хорти самі ідуть на смик. Мисливець, що прикмет шукать у всьому звик, Тут бачить радісне, щасливе віщування, Святкуючи тріумф і гордощі зарання. Пан Підкоморій дав останній свій наказ, І рушила вперед кіннота вся нараз — І, з брами вийшовши, розсипалась широко. Асесор з Реєнтом, знай, скошуючи око, У злості схованій пустили коні вряд І — так велить їм честь та предковічний лад — Розмову повели, як приятелі милі… В душі, одначе, ждуть призначеної хвилі, Коли один із них звитяги осягне. Та нічичирк про те, — і жоден не збагне,  Кого примхливая Фортуна нині зрадить… Той Куцого веде, той Сокола провадить. Жіноцтво у бричках, а вколо паничі На сідлах клоняться, розмови ведучи. Ксьондз Робак по дворі ходив поважним кроком І молитви шептав, — але кмітливим оком З-під брів насуплених Тадеуша ловив. Нарешті, пальця він до носа притулив, Немовби даючи якусь пересторогу І щось бажаючи сказати на дорогу. Але дарма панич питає, що і як: Не хоче бернардин свій пояснити знак, І знов похнюпився і молитви читає… Той стиснув остроги і молодь доганяє, Їзда спинилася, затримуючи псів, — І кожен, ніби стовп, на місці скаменів, Рукою даючи наказ усім — мовчати. Під грудкою землі мав схованку ухатий, Котрого Судія примітив. Пильно всяк Свій зір напружує. Подав Сопліца знак Стояти на місцях, чекаючи, що буде. Асесор з Реєнтом, випростуючи груди, Рушають підтюпцем. Тадеуш при Судді Шукає поглядом, де заєць: скрізь руді Та сірі бур’яни та каменисті брили… Нарешті поміча: звіря оторопіле Лежить під камінцем, ушима, знай, пряде І часу смертного у переляці жде. Тим часом з Реєнтом Асесор над’їжджає — Той держить Куцого, той Сокола тримає… Кричать: «Ату! Лови!» — і покриває діл Клубами темними, як хмара, темний пил. Так лови почались. А тут із-за діброви До замку їде Граф, спізнившися на лови. Відомо вже було, що він не міг щораз Прибути в певний день і визначений час І спізнювався скрізь; отож заспав і нині. Примітив, що ловці помчали по долині, — І вчвал жене коня, англійський аж сурдут По вітру віється. Позаду там і тут За ним прислужники у шароварах білих, В коротких одягах, в капелюхах безкрилих, Що кожен, як грибок, лиш тім’я укрива: Цих слуг жокеями з-англійська назива Господар. На ходу свої підвівши очі, Він замок поміча і роздивитись хоче: Ніколи зранку ще його не оглядав. Став та й дивується, неначе не пізнав, Так ранок одсвіжив, одмолодив ці мури, Каміння золотом обсипавши похмуре. Ось вежа піднеслась висока, мов стріла, Що знизу мла її ранкова обняла; Он дах поблискує барвистими огнями, І промінь грається останніми шибками, Ще не побитими. Весь низ туман поняв І виломи й дірки від ока заховав. Мисливські вигуки, ударившись об стіни, Тремтять і гомонять, мов ожили руїни, Немов залюднено давно порожній дім І знову він гримить у бенкеті гучнім. Граф полюбляв чудні видовища й пригоди Звав романтичністю. Казав, що є з природи Романтиком і сам. Та й справді, був дивак: Не раз, полюючи, забуде про собак, Що гонять звірину, коня зненацька спинить, І в небо дивиться, і смутно погляд мінить, Як кіт, побачивши на сосні горобців. Частенько по полях самотньо він ходив Без зброї, без хортів, а то блукав по гаї, Як рекрут, що з війни наосліп утікає. Або над річкою було собі стоїть Як чапля, що за раз хотіла б половить Всю рибу у воді. Були ці дивні штуки — Як дехто гомонів — з великої науки. Граф шану мав, однак, серед усіх краян: Гостинний багатій, старого роду пан, Був добрий до селян — і до євреїв добрий. Він їхав повагом, вдивляючися в обрій, І замок розглядав уважно з-під руки. Враз вийняв олівця, розгортує листки І взявся рисувать тонке сплетіння ліній. Аж чується хода у тишині пустинній: То другий споглядач іде із-за стіни, На замок дивиться, понуро-мовчазний, — А руки в кишенях. То на проходці ранній Гервазій був, слуга горешківський останній. Високий, ніби стовп, широкий, кремезний, Сивоголовий дід, — він, силою міцний, Колись між шляхтою був перший верховода. Та з часу, як страшна лучилася пригода І з кулі вражої властитель замка вмер, — Змінив удачу він. Ніхто не чув тепер Ні дотепів його, ні сміху голосного, І всі бенкети йшли без нього й не про нього. Носив горешківську ліврею цілий вік: Хоч колір первісний давно з лівреї зник, Та вишиті герби на ньому скрізь рясніли — Півкозиці,- тому сусіди й охрестили Його Півкозицем за давніх ще часів. «Мопанку» — промовлять частенько він любив, І звідси прізвисько пішло йому: Мопанку. За молодечих літ на сеймах чи при жбанку Мечем він ворога, як на капусту, сік, — І сам Рубакою себе взивать навик. Ще часом назвище йому давали Шрама: Була на лисині йому при ямі яма. Він титул Ключника з повагою носив. Хоч в домі не було дверей, не то замків, — Ключі при поясі щораз, однак, бриніли: Таки він притулив, усі зібравши сили, Дверей щось зо двоє; щодня їх одмикав І з того радощі собі єдині мав. В покої замковім він мешкав самотинно, Хоч Граф запрошував старенького гостинно До нього перейти на тихий відпочин: Бач, тільки дишучи повітрям цих руїн, Гервазій бути міг спокійний та здоровий. Граф, що уже й забув наздоганяти лови, Покликав Ключника, Гервазій дав уклін: Це ж кревний Стольників зостався лиш один, Горешківська б то кров, горешківська дитина — Хоча й не по мечу: жіночого коліна! З-під шапки блиснула у шрамах та в цятках Стареча лисина, як небо у зірках. «Мопанку! Вибачай мені оце прислів’я, Воно горешківське! Зневажить не хотів я Достойність графову! І Стольник,[37] пан з панів, В розмові щоразу мопанку говорив, — І я так говорю. Чи правда ж, ясний пане, Чи плещуть язиком од заздрощів краяни, Що ніби грошей ти жалієш на суди 1 замок оддаєш, пускаючи сюди Сім’ю сопліцівську? Чи ж я повірю тому?» І голову схилив у смутку мовчазному. «Що в цьому дивного! — тут Граф одповіда. — І кошти тратяться, аж вимовить шкода, І часу жаль мені на цю нудну турботу. Ото ще, завести з Сопліцою роботу! Вже ж лучче скласти бронь, та мотлох цей віддать, Та з упокоєм хліб братерський уживать!» «Що? Скласти бронь? Віддать? Мопанку, що за мова? З Сопліцами хліб-сіль? Це річ для мене нова! Віддати замок наш — горешківський, — кому? Сопліці? Ворогу? Я віри не пойму! Мопанку, це не жарт? Зайдім-но у кімнати! Я дещо панові хотів би розказати». Граф радо спішився. Гервазій край дверей. «Ні,- каже, — вже нема таких тепер людей, Як Стольник. Ох, нема!.. Отут він по обіді Не раз одпочивав: мирив своїх сусідів Чи — в добрім гуморі, при кубку липівця[38] — В розмовах тішився і в жартах без кінця. А молодь по двору то герці підіймала, То коней панових турецьких об’їжджала». Ввійшли — він знов своє: «В цих сінях кам’яних Не стільки камінців, як бочок медових В ті дні котилося через камінні сіни. Що за меди хмільні! Що за кипучі вина! Бувало, пасами їх тягнуть на бенкет Із льоху!.. Оксамит, блаватас і саєт — І золото, й огні… А там оно, на ганку, Музики-мастаки… Таких тепер, мопанку, Уже й музик нема!.. Сто голосів нараз: Нехай живе король! Нехай живе примас![39] — І вівати пішли: за Річ за Посполиту І за шляхетство все, по всьому славне світу, Нарешті — звичай так освячений велить — Любімося[40] — на всі покої загримить. І так любімося од вечора до ранку По залах котиться… Таке було, мопанку!» Старий урвав. Ідуть. Гервазій похмурнів, То гляне на стіну, то погляд утопив У шибах вибитих. Усе живе для нього, Все щось нагадує. «Шкода! Нема нічого!» — І никне голова у жалощах німих. Хтів мислі одігнать, як мух надокучних, — Ні! Кожний камінець, на стінах виступ кожний Розповіда йому про пишне, хоч тривожне Життя. Так ідучи, спинилися в одній Із зал занедбаних, — у ті далекі дні Дзеркальній', ще й тепер дзеркал чорніють рами… В ній вікна світяться якраз напросто брами. Тут голову свою ще нижче клонить дід; Сумний, долонями він закриває вид — І врешті — як одняв долоні від обличчя — Блищить йому в очах сльозина таємнича. Не догадався Граф, що все те означа, Діткнувся сивому тихенько до плеча, Якогось дивного сам повен хвилювання. «Мопанку, — Ключник тут, — ось річ моя остання: З Сопліцами на мир ніколи б ти не йшов, Коли б їх знав, як я. Горешківська ти кров — Ти родич Стольників — горешківська дитина (Хоча й не по мечу: жіночого коліна)! Мопанку, слухай же: колись у замку цім Пригода сталася, що зараз розповім. Була в небіжчика, у Стольника б то пана, Дочка, мов ангел той, улюблена й кохана. От і лицялося багато паничів, А серед них один, що парою вусів Та шаблею не раз на учтах хизувався: Він Воєводою для жарту прозивався. Та й справді, хоча був з малого панства пан Той Яцек, прізвищем Сопліца, — а краян Крутив і сяк і так. Було Сопліц багато, — Він крикне їм: рубать! — вони й раді рубати, Він крикне: пити! — п’ють… Над зухами був зух І вуси завивав до самих аж до вух. Пан Стольник закликав не раз його до себе, Бо в часі сеймиків такого саме й треба. Ото й трактовано у замку Вусаня По-приятельському. Іде було гульня, А той Сопліца сам, уже і без запросин, Конем вигулькує із-за замкових сосон. Нарешті — горе й сміх! — задумав зятем стать… Та чи для Стольника такий був годен зять? Як те примітив пан (а був на все кмітливий), То, затаївшися у справедливім гніві, Він юшки чорної звелів йому налить,[41] Щоб зразу ледарю пиху ледачу збить. Либонь, і панночці упав Сопліца в око, Але ховала це од всіх вона глибоко. В часи Костюшкові пан Стольник закликав За Третє мая[42] встать. Він шляхту вже збирав, Хотівши збільшити конфедератські сщли. Ох! Царські враз війська наш замок обступили, Ще й так закралися, а темна ніч була, Коли команда їх під замок підійшла, Що ледве встигли ми ударити в гармати На гвалт і двері всі як слід позамикати. У замку — пан, та я, та троє кухарів, П’яних як темна ніч, та кілька гайдуків, Ксьондз-пробощ, ще там хтось… Солдати біля брами «Ура! — кричать — ура!» — та блискають штиками — І до високих стін один по однім — тиць! А ми назустріч їм пальнули із рушниць… Усе це в темряві… Ми з паном там, на ганку, А гайдуки внизу. Хто вистрілить, мопанку, Тому сам ксьондз ізнов рушницю подає, І пані, й панночка… Огонь із вікон б’є, І кулі сиплються. Три рази нападали Завзяті вояки — і тричі відступали, Та кожен раз не всі: тут не один і ліг. От досвіток зайнявсь. Бій наче трохи втих, І поховалися солдати за комору. Та тільки вигляне із-за стіни которий, — Пан Стольник підійме несхибний свій мушкеї, І чорний у траву повалиться кашкет. Вкінці, побачивши, що наша перемога, Мій пан із шаблею ступає до порога, Як сонце радісний: «Гервазію! Вперед! Од шаблі польської загине хай багнет!» І враз — хтось вистрілив з-під брами. Я до пана, — Поблід він, падає… Дивлюся — чорна рана У грудях ланових. Він пальцем показав — При брамі Яцек той, отой Вусань стояв, Рушницю у руках тримаючи димлячу. Я виміряв його, — і міряю, й не бачу; А він — неначе стовп. Стріляв аж двічі я, Та схибив: чи з жалю міцна рука моя, Чи зозла не могла йому попасти в груди. Дивлюся: плачучи, понахилялись люди Над Стольником, — а він… замовк уже навік…» Гервазій в сумі тут глибокому поник І тяжко заридав. «…Солдати вже ворота Розламують, — мене ж така взяла скорбота, Що я нічого вже не бачив і не чув. На щастя, не один тут приятель прибув, Що пана Стольника взивали рідним татом, — І пам’яткового сипнули супостатам! Отак загинув той, хто весь тримав повіт, Хто славою гримів, і честю много літ; Лишив багатства він, та не зоставив сина, Щоб кров'ю ворогів обмилась домовина, Але зостався — я. В його ще теплу кров Рапіру я вмочив і месником пішов (Напевно, пан чував про ту мою рапіру, Що блискала не раз за правду, честь, за віру, — Я Ножиком її від давніх літ зову). Я чесно заприсяг, що, доки проживу, Свій Ножик вищерблю на клятих цих Сопліцах. Ловив я ворогів по корчмах, по столицях, Одрубував носи та уші — у боях, На сеймах, сеймиках, базарах, весіллях, — Кількох на смерть убив у чеснім поєдинку, Одного ж підпалив в його ж таки будинку, Коли в Кореличах сутичка піднялась: В огні він спряжився, неначе той карась! Один тепер живе: це судія Сопліца… І що ж? Йому віддать? Миритись? Чи ж годиться Такого ворога пускати на поріг, Щоб Стольникову кров він з нього стерти міг? Ні, пане! Поки я ще Ножика тримаю, — Не буть цьому, не буть!» «Недарма ж полюбляю Я так руїни ці! — Граф голос подає. — Мабуть, таке було передчуття моє, Хоча я ще не знав цієї всеї драми… Яка історія! Неначе вийшли з рами Славетні рицарі в глухий північний час І зброя брязкає… Ні, замок не для вас, Мосьпане Судіє! Я мушу замок мати! Шкода, що не вночі в будинок цей заклятий Прийшли ми, Ключнику. Я в чорному плащі Сидів би в темряві з рукою на мечі, А ти б розповідав під пугачеві крики, Хоча розповідать митець ти й не великий… Такі перекази в чужих я чув краях, — Над Рейном, Темзою. Там, бачиш, кожен дах Будинку панського такі ховає сцени. Дуелі, помста, кров… Та новина для мене, Що і в моїм краю такі ж були діла. Кров, чую, предківська по жилах потекла, І просить подвигів нестомлена правиця… Так! Годі! Чесний бій оголошу Сопліці!» І вийшов повагом. Гервазій — вслід за ним. Граф, сівши на коня, знай, поглядав на дім І сам собі казав: «Одного тільки шкода, — Що жінки чи дочки нечуваної вроди Немає у Судді. Колізія б була: Там помста — там любов. Там пестощів імла, А там — вендета,[43] кров, убивства і пожари. Там непідкупна честь — там невідступні чари». По слові тім коня він острогами стис, І кінь застояний, басуючи, поніс Його з широкого горешківського двору. Якраз охотники вертались на ту пору… Любив мисливство Граф! Помітивши ловців, Він, не вагаючись, назустріч поспішив Конем своїм учвал… Де ж замисел кривавий? Забуто! Мчить, летить, через тини й канави Завзятець молодий… Та раптом очі звів —  І знов ходу коня поволі зупинив. Був сад. Розкинулись широкими гілками Поважні дерева, розсаджені рядами. Капусти головки блищать посеред них, Як лисі голови філософів старих, І морква там і там прозоро-кучерява, Квасоля ж вигляд а з тичок своїх лукаво; Пшеничка золотий з трави підносить ус, І, довгу гудину розкинувши, гарбуз Аж серед буряків спинився любим гостем. Коноплі на межі стеблом струнким і простим Стоять, як вояки, шиковані до лав: Густий їх лист не раз гадюку одганяв, А пахощі тяжкі від гусені боронять; Полуменистий мак свої голівки клонить; Немов метелики прозорі, осяйні, Що грають барвами у сонячнім огні, Так ніжні квіти там на довгих стеблах мають; Серед дрібних квіток, що зорями сіяють, Буяє соняшник, як місяць-повновид, І крутить голову на захід та на схід. Окремий клаптик був, заказаний рослинам: Не вільно їм було рости під самим тином — Розкошували там самотньо огірки, Зеленим килимом укривши всі стежки. Як лебідь по воді, між листям пелехатим У білім убранні ішла — не йшла — плила там Прегарна дівчина, втопаючи в траві. З соломи простий бриль на русій голові Від сонця боронив дівочі ніжні скроні; Дві стрічки віялись, неначе мак, червоні, І світлі локони спадали їй до пліч. Помітив кошика в одній руці панич, Рукою ж другою вона мов щось ловила. Як рибок доганя в воді дитина мила, Що з ніжкою її мов заграють зо дна, — Так брала огірки похапливо вона. Така ото краса в зеленім морі тоне! Граф дав жокеям знак, щоб припинили коней, І, зачарований, сам ніби скаменів. Так часом вартовий обачних журавлів На одній нозі стоїть, а в другій камінь має — І тим від себе сон зрадливий відганяє. Аж ось почулася за спиною хода. Незадоволений, Граф грізно погляда — І бачить Робака, старого бернардина, Що, усміхаючись, закрався із-за тину, Вузластий у руці тримаючи шнурок. «Захтілось огірків? Ні, пане, огірок Тут не для вас росте. Хай їде пан добродій: Хтось інший огірки збере на цім городі». Те мовивши, чернець ще й пальцем накивав, Поправив каптура і далі почвалав. Граф і всміхається, і гнівно хмурить брови, А дівчина пташам у мураву шовкову Пірнула, блиснувши сорочкою, мов сніг, Та парою стрічок червоно-вогняних. Іще гойдалося огудиння широке, Та як там Графове напружувалось око, — Самого кошика забутого найшло, Красуні ж любої нема, мов не було! І тихо, й глухо скрізь. Німі стоять жокеї, І, розхвильований пригодою своєю, Панич замислився. Нараз почувся гам Та галас у дворі: бач, з’їхалися там Мисливці, голосне своє скінчивши поле. Так часом в улику гудуть весною бджоли, Як загули стрільці, в'їжджаючи у двір: Луна котилася аж у далекий бір. В покоях весело; усюди рух великий, Та бренькіт посуду, та любий сміх і крики, — І легка пара йде по хаті від потрав. Той п’є, закушує, той мову розпочав Про зайця, про хортів, про вдалі полювання… Старіші при столі, а панночки та пані В кутку шепочуться. Забуто всякий лад! Суддя, хоч звичаю новітньому не рад, Одначе дозволяв при сніданню (та й годі!) Коритися отій, мовляв, останній моді (Зате, як знаємо, вечеря та обід У нього раз у раз провадились як слід, В порядку строгому, хоч весело та жваво). От подають гостям з напитками потрави І різні закуски: копчені язики Та мариновані по-давньому шинки, Та мудро смажену в підлевах мудрих птицю, А понад тим усім панує у світлиці, Як от над озером увечері туман, Розлита в золото саксонських порцелян На таці дорогій ароматична кава. Про польську каву йде по всіх усюдах слава: За давнім звичаєм багатий кожен дім Тримає дівчину, що дивиться за тим, Щоб каву варено найкращого гатунку, Щоб способів таких додать до того трунку, Коли він, як смола, і чорний, і густий, А чистий, мов янтар, і, ніби мед, ясний. Вона ж то й добира найліпшої сметанки, І, розливаючи напій у філіжанки, Сметанку дібрану, в рум’яних кожушках, Окремо кожному розносить по гостях. Вже пані деякі пили раніше каву, І, поки там ловці накинулись на страву — На гуси, на качки, потравку із курчат (Все те приправлене на старопольський лад), Ще й на улюблені в землі Литовській зрази, — Вони наказують подати повні вази Із пивом вареним, де сир, як білий сніг, Грудками плаває…[44] В кімнатах нетісних Дві згуртувалися незмушені громади: Старіші почали свої статечні ради Про жито, про овес, про зяб, про ранній пар, А дехто і про те, які укази цар Недавно підписав. Сопліца й Підкоморій Все про політику та про вітчизни горе. З Підкомориною Войщанка при столі Ворожить: долю всім віщують королі. А в другій хаті — там, звичайно, йде про лови, Та тільки нижчий тон звичайної розмови! Асесор з Реєнтом, окраса всіх ловців, Мовчать і хмуряться, подібні до сичів. Мовчанню їхньому своя була причина: Пригадувалась їм нелюба та долина, Де заєць вискочив — селянський той загін. Обидва їх хорти погнались як один, Але Суддя звелів охоту припинити, Щоб збіжжя людського не сміли толочити. Собаки все-таки пурнули у пашні, Коли ж вернулися — не знать, взяли чи ні І хто з них наздогнав (якщо догнав) звірятко… З мисливців кожен мав про це окрему гадку. Пан Войський походжав з хлопушкою в руках… Байдужим поглядом блукав він по гостях, Бо інші справи мав і іншу мав турботу: На мухи розпочав улюблену охоту. Лише побачить де котору на стіні, — Скраде — прицілиться — а там уже й по ній. Із Теліменою Тадеуш розмовляти Спинився у дверях просторої кімнати. Уже розповіла вона про статок свій І зауважила, що він хоч родич їй, Та дальній, — а Суддя зове її сестрою За давнім звичаєм і приязню старою, Бо в Петербурзі ще коли вона жила, То помогла Судді провадити діла, Якісь заплутані,- а він за ті послуги Назвав сестрицею порадника і друга. Нехай зове собі! Адже з дитинних літ Він приятель її, близький її сусід! Тадеуш слухає, втішається і мліє… Пішли вже спогади, розпочалися мрії, Аж нагло Реєнтів їх голос розбудив. Він до Асесора свою, як кажуть, пив: «Ще вчора я казав, що з того полювання Здобутку не чекай. Панове! Річ остання На влови їздити, як хліб іще на пні, І хлопську ярину, з хортами, на коні Топтати. Певне, Граф, сусіда наш бувалий, Для того й не прибув, що знає досконало Мисливські правила: скрізь по чужих краях Того звуть варваром, хто топчеться в просах, Ячмені чи вівсі, полюючи на птицю Чи звіра, не зважа ні на чужі границі, Ні на артикули про термін для стрільців, Хто з зайченятами зайчиху кволу вбив Чи лиса взяв тоді, як саме він линяє. В Московщині — і то цього не дозволяє Ані поліція, ані царів наказ: Цивілізація там більша, ніж у нас!» Тендітно голову схиливши, Телімена Докинула й собі: «І справді, як на мене, Пан має рацію. Це думка і моя! Хто в Петербурзі жив, як от, скажімо, я, Той зна, що в росіян, ясні мої панове, На кожен випадок закон і суд готовий, Від кари правої нікому не втекти. О Петербурже! Як мене хвилюєш ти У любих споминах і в образах чудових! У мене навіть план у бюрку є на сховах — Шукать не хочеться… На дачі в літній час (Це те, що хутірцем звичайно звуть у нас) Тамтешнім звичаєм жила я над Невою. Домок чудесний був! (Є й план в моїм покою У бюрку). Поруч жив чиновничок малий — Служив десь у суді, чи що. Сусіда мій Тримав хорти — і, знай, ганявся за зайцями. Ох, що то за біда — чиновник із хортами! Було, як сутінки на землю упадуть, Ідеш собі в садок, щоб вільно відітхнуть Із другом-книжкою — чи радості зажити, В вінок сплітаючи кохані, ніжні квіти, — Тут зараз пес біжить, розмахує хвостом, По сукні везькає страшенним язиком, Аж серце зціпиться від жаху та огиди. Ох, чуло серденько, яке нещастя вийде Від тих гидких потвор! І справді — день настав, І песика мого коханого зарвав Той хорт чиновників, немов лисиця курку. Ах, що за песик був! Я маю десь у бюрку Його портрет. Мені його князь Сукін дав… Як тішив він мене! Яку натуру мав Шляхетну!.. Я тоді від горя та печалі Так занедужала, що ледве врятували. Та саме на той час з візитою прибув Пан Козодушин. То придворний ловчий був, Люб'язний кавалер, людина знаменита! Почав розпитувать… Я, мукою прибита, Йому розказую — уста ж одно тремтять… Він зараз повелів чиновника «позвать». Приходить… труситься… «Як смієш царські лані Ловить собаками — не в часі полювання — Під носом у царя?» Чиновник ні та й ні. «Ніколи, — каже, — я не їжджу навесні З хортами. І не лань була то, а собака». А Козодушин тут: «Що дурень той балака?  Я, царський ловчий, я сказав, гультяю: лань!» Прийшла поліція. «Ну, поліцмейстре, глянь, Я краще знаюся чи він на полюванні? Я стверджую, що він по царські їздив лані У незаконний час». Ну, поліцмейстер тут Накреслив протокол, потяг нахабу в суд. Кінець кінцем хортів повісити звеліли, Чиновника взяли й за грати посадили На місяць. Випадок відомий став усім, І навіть цар тоді втішався вельми ним». В обох кімнатах всі на те зареготали… Сопліца з Робаком в мар’яжа саме грали. Суддя, що вдарити козиркою хотів, Піднявши карту, враз немов закаменів, Прислухуючися до того анекдота. Нарешті, сміючись, промовив: «Як охота — Хваліть Німеччину чи петербурзьку знать, У панства прусського учіться полювать, Складайте на собак і акти, й протоколи, Коли із них котрий в чуже ускочить поле, — У нас тут, на Литві, ведуться ще з дідів Інакші звичаї. Ще досить є звірів По пущах та гаях. Змагатись та судиться Ніхто не розпочне про зайця чи лисицю — І збіжжя маємо ми досить на ланах. От тільки у селян, в овсі або в житах Я їздить бороню й собаки напускати». Тут мовив економ із другої кімнати: «Та навіть як коли собаки й забіжать У хлопську ярину, то хлопи не кричать, А тішаться: за те їм буде щедра плата, їй-богу, той народ так можна й зіпсувати, Коли…» Та не скінчив промови економ, Бо стільки галасу зчинилося кругом, Що годі й говорить… Тим часом Телімена З Тадеушем ізнов, склонивши на рамена Свою голівоньку, з хустиною в руках, Розмову повела. В несміливих словах їй кавалер уже і компліменти править, І шепче щось таке, що панну вельми бавить. У шумі, в гаморі Тадеуш відчува, Як подихом палким сусідка повіва На нього, як пашать її гарячі скроні, Як наближаються уста її червоні — І сам тремтить, як лист. Аж тут посеред них Враз мухобійкою гучною перебіг Пан Войський, ловами захоплений своїми. В Литві усяких мух — і з крильцями ясними, І чорних, і рябих велика сила є. Тутешній чоловік здалека пізнає Найзлішу серед них, відому всім шляхтянку, Вона гуде, бринить до вечора від ранку, Велика та товста, а чорна, наче крук. На неї нібито не зважиться й павук. Пан Войський все це знав і додавав до того, Що родиться, мовляв, од шляхтича одного Багато сотень мух: він у своїй сім’ї Те саме нібито, що матка у рої, — А ключниця на те ніяк не приставала І власні погляди на рід мушиний мала. Пан Войський тільки-но де шляхтича зловив — Затне хлопушкою, бідаха як не жив. Тож саме за таким, сказать, мушиним паном І розігнався він — і помахом нежданим Зненацька розлучив дві ніжні голови, Як вітер два стебла єдиної трави. Вони розскочились, і об одвірки білі Болюче вдарились, аж гудзики набили. На щастя, випадок у галасі страшнім Потонув. Галас той котився, наче грім, Покривши хоч гучну, але розважну мову. Так іноді стрільці почнуть звичайні влови, На лиса простого пускаючи собак, — І враз почнеться крик, шумить-гуде байрак, І несподіваний кабан тріщить по лісі… Так само й тут було: розмови почалися Любенько, лагідно, — аж тут кабан надбіг, Всю справу перебив і схвилював усіх. Таким-от кабаном була сперечка давня Двох давніх ворогів про їх собаки славні. Той хвалить Сокола, той Куцого — та в крик! Уже й не слухали, і лад поважний зник, Ба навіть бралися змагатись кулаками, У спорі грізному дійшовши до нестями. Із хати другої всі збіглися на те — Утихомирювать розлючених гостей І ніжну пару вмить одтисли від порога, Що на дволикого того скидались бога Латинців Януса.[45] Враз шум війни затих, І жарти виникли, і розкотився сміх, — То Робак злагоду посіяв серед бурі. Був дужий чоловік, плечистий та похмурий, На вдачу мовчазний — хоч бистрий розум мав. От, як до Реєнта Асесор підійняв Шалено кулаки, пристойність загубивши, — Ксьондз, їх за коміри немов дітей схопивши, Неначе крашанки, лобами стукнув раз, Одкинув, став між них, немов дороговказ, І їм «хай буде мир» — промовив. Тут навіть вороги, що вже жадали крові, Замовкли з подиву. Як справжніх християн, Спинив їх Робаків поважний вік і сан, Ще й сила ксьондзова злякала, зчудувала. А той собі замовк і в двері йде помалу: Тріумфу, бачиться, нітрохи не хотів… Тут Войський привернув увагу всіх стрільців: Хлопушку він підняв, неначе ксьондз кропило,  А на обличчі щось сіяло і горіло, І погляд огняний освітлював усіх. «Мисливці! — він гукнув. — Краса гаїв старих! До чого поведуть безумні колотнечі? Чи ж так розв’язують, панове, спірні речі? І то вже вимира мисливська наша рать, А ви, що прикладом для всіх могли б стоять, Ви звади чините! Я маю волос сивий, Я з діда-прадіда уроджений мисливий, Я бачив не таких, як ви оце, ловців. Хто б з Рейтаном в лісах змагатися посмів В одвазі, в хитрощах, у мудрому звичаї? Бялопетровичу хто, панство, дорівняє? Хто б із Жеготою помірятись бажав, — З пістоля зайця він на всій ході влучав! А з Тераєвичем, що кабана зо списом Стрічав, жартуючи? А що за речі лісом Про Несьоловського, Будревича ішли! Ведмежі лови їм за виграшки були! Коли ж траплялася сперечка та незгода — Ішли заклади тут. Адже було не шкода  Огінському — віддать за вовка цілий ліс, Та й Несьоловському п’ять хуторів колись Прийшлося заплатить, про борсука змагавшись. З такою славою та честю запізнавшись,  І ви ті звичаї візьміте за взірець: Закладом учиніть незгоді цій кінець. Що мали про хортів точити далі війни, Арбітрів[46] оберіть поважно й супокійно І звіртесь. Виїхать дозволить, певно, нам Хазяїн у поля, хоч довелось би там Пшеницю столочить. Поважна-бо причина». І стиха Судію потиснув за коліна Стрілець підтоптаний. «Коня поставлю я З сідлом, уздечкою — порука це моя, — Дав Реєнт одповіт, — ще й перстень на додачу». «Я ставлю дорогі нашийники собачі В оздобі золотій — і мій єдвабний смич,[47] У самоцвітах весь, коштовну, давню річ! (Хотів лишить його як дітям пам’яткове, Коли б узяти шлюб дійшлось мені, панове). Домінік Радзівілл[48] мені подарував Дорогоцінність ту, коли я вполював — В літописи борів записано ту днину — Зайців аж шестеро — ще й ледь не за годину — Одною сукою… Не міг сидіти князь Спокійно на коні. «Однині нареклась, — До суки мовив він, — ти цих дібров княжною…» І, доторкнувшися до писка їй рукою, Він глянув поглядом на нас усіх ясним. Так часом титули на полі бойовім Наполеон дає відважним генералам». Давно зануджена отим мисливським шалом І суперечками, що нанівець ішли, Встає — і, кошика піднявши над столи, Гукає голосом веселим Телімена: «Хто хоче по гриби? Лишайтеся, про мене, А я до гаю йду! Вернуся на обід…» Тадеуш по гриби іде за нею вслід. Підвівся і Суддя, такій утісі радий, І, всіх притишивши, промовив до громади: «Гей, панство, по гриби іти нам саме час! А хто найкращого найде гриба із вас, — Біля найкращої панянки за обідом Сидітиме: на те йому я дозвіл видам. Як щастя ж те котрій лучиться з наших дам — Найкращих паничів до вибору віддам».

КНИГА ТРЕТЯ

ЗАЛЬОТИ

 Графова екскурсія по саду. Таємнича німфа пасе гуси. Подібність збирання грибів до того, як блукають єлісейські тіні. Породи грибів. Телімена в Храмі Мрій. Нарада про Тадеушеве майбутнє. Граф-пейзажист. Тадеушеві уваги про хмари та про дерева. Міркування Графові про мистецтво. Дзвін. Записка. Ведмідь, мій паночку! Додому їде Граф у роздумі, поволі І мрійним поглядом блука по видноколі, — Чи не побачить де в саду або в вікні Сукенки білої. І справді, в глибині, Поміж рослинами щось ніби забіліло І зникло в зелені, як таємниця мила. Так промінь сонячний з-за хмари вигляда, Так серед комишу поблискує вода. Граф скочив із коня, додому шле жокеї, Пролазить крізь паркан, крадеться вздовж алеї, Як до отари вовк із-за густих кущів. Нещастям, на сухе гілля він наступив, І хоч дівча його не бачило крізь віти, — Злякалось і втекло. Що ж Графові робити? По кінському щавлі, в порічкових кущах Він продирається, як очеретом птах, Плазує на руках, — і в лопусі широкім То скаче, то повзе, то чудно лізе боком, Аж ледве свій сурдут англійський не подер. Нарешті, в бур’яні приліг він і завмер, Підводить голову — і дивне бачить диво: Переплітаючись химерно та красиво, Рослини різні тут п’ялися в височінь: І гречка, і овес, і золотий ячмінь, І королевий цвіт, і соняшник лапатий. Домислила такі садочки засівати Для птаства — щоб воно затишний мало схов І щоб хижак його там лютий не найшов — Багата досвідом, дотепна Кокошніцька Із Індиковичів. Є й книга старосвітська  Де оголошено увесь її секрет (Либонь, прикладено до того і портрет): Проти шулік та кань поради господиням, Або ж: про добрий лад у догляді пташинім. Такий-от був садок хороший та густий… Як півень закричить, бувало, вартовий, Уздрівши коршака, що в небесах кружляє, — Все птаство злякане в гущавину тікає — Від пискунів-курчат до пишнохвостих пав… Ба навіть голуб там не раз притулок мав. Сьогодні супокій і тишина навколо, Від спеки птаство все зарилось, ніби кволе, У мураву, в пісок, у жито чи в ячмінь, Де прохолоджує і вітерець, і тінь. Поміж пташиними біліють головками Дитячі, ніби льон, з блискучими очами, І тут же дівчина: жаріє і цвіте В оксамиті трави волосся золоте. Позаду — павин хвіст розширився за ними, Що самоцвітами виблискує ясними, Для личок молодих утворюючи тло. Ще далі — і щирцем багряним поросло, І кукурудзою золотиться тяжкою, І грає срібною шовковою травою. Усе гойдається й картину від слоня, Мов килим перського химерного ткання. А понад квітами, колоссям, муравою Висять, як балдахін, веселковою млою Ясні метелики (бабками їх зовуть)… Прозорі, наче скло, тремтять вони, пливуть В Повітрі чистому, у млості та в утомі, І хоч ворушаться, а ніби нерухомі. В руках у дівчини, як струсеве крило, Щось повівається. Вона й своє чоло Ним одволожує, і діток кучерявих, Боронить од дощу метеликів яскравих. Рукою другою щось зігнуте, як ріг, Тримає: бачиться, годує ним малих, Мов обдаровує «із рогу Амальтеї»,[49] Подібна вродою до казкової феї. Хоч заклопотана, з тривогою вона Туди поглянула, де вчулася страшна Чиясь хода. А той, кого вона боїться, Підвівся в лопухах, щоб феї уклониться! Як сойка злякана, втекла б мерщій вона, Та постать Графова, хоч гарна і ставна, Товаришів її малих перелякала. Вони у крик, у плач! Утишувати стала їх бідна дівчина, взялася докорять: «Ну чи не гріх, не стид хтозна-чого кричать? Як гостя нашого злякатися могли ви? Ось гляньте-но, який він любий та вродливий!» Так матка пташенят ховає під крилом, Уздрівши коршака, що плаває кругом, По здобич линучи з зеленої діброви. Малеча втишилась од пестіння та мови ії ласкавої. Граф, радий похвалі, Сурдута обтрусив, склонився до землі, Ще не вважаючись, що їй сказати гоже, — А дівчина на те шаріє, ніби рожа. А й справді, вродою і чаром молодим Міг похвалитись Граф. Понад чолом блідим Волосся в кучерях звивалося біляве, Мав сині очі він і погляд мав ласкавий. Щоправда, в кучері вплелось чимало трав Та листя різного: коли він підповзав До Феї — схожий був на вквітчаного Феба.[50] «О ти, посланнице і вістовнице неба, — Граф ніжно вимовив, — богине із богинь! На мене погляд свій ясний, прихильний кинь І розкажи, хто ти: чи з власної ти волі, Чи з чарів, чи з чудес живеш у цій юдолі? Ах, догадався я! То, певно, чарівник Тобі на самоті пишатися прирік І стереже тебе за ржавими замками. О, скільки б рицарів задля такої дами Пішло на бій, на смерть! Скажи ж мені, відкрий, Признайся, дівчино! А я — визвольник твій — Для тебе серце й меч оддам по твому слову!» Дівча, таку чудну нараз почувши мову, Очима блиснуло з-під променистих вій (Дитину тішить так малюнок золотий, Де фарба з фарбою мішаючись яріє, Хоч до ладу вона його й не розуміє). «Скажіть-бо, звідкіля до саду ви прийшли, Чого шукаєте, а може, і знайшли, І що цікавого для вас тут на городі?» Граф бачить, що кінець прийшов його пригоді, Що вчинкам рицарським не місце і не час, І гречно вимовив: «Перепрошаю вас, Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити — А де тут, власне, дім?» «Он, стежкою ідіте, А грядки не топчіть». «Чи навпростець, чи вбік?» Вона всміхнулася: ну й дивний чоловік! Як на долоні дім, а він не. бачить дома! Одначе, з гречністю й пристойністю знайома, Мовчала. Знову Граф розмову почина, Питає, звідкіля, де мешкає вона, Чому її в Судді не бачив ані разу, І просить, щоб того не мала за образу, Коли спитає він, чи не її вікно Он там видніється і чи живе давно Вона на хуторі. А сам собі гадає: Хай романтичності в цій дівчині немає, Та все-таки вона цвіте, як любий цвіт. Не раз траплялося і за минулих літ, Що в гущині лісів душа велика спіє: Її він визволить і світові одкриє, Мов пишний діамант, украдений у фей. Тим часом дівчина, гуртуючи дітей, Із йих найменшеньких бере на руки двоє, А решту — як гусей жене перед собою. Враз повернулася: «А чи не міг би пан Ті кури помогти загнати під паркан?» «Я — кури заганять?» — панич зачудувався… За нею ж тільки кущ малини колихався — Та очі блиснули лукаво з-за кущів. Граф сумно голову додолу похилив, А серце в самоті змовкає і холоне. Так поле, що було, неначе жар, червоне В промінні сонячнім, загортується в тінь, Як сонце запливе у мовчазну глибінь. Що ж? Марити? Про що? І мрії невеселі! У сні він бачив рай — прокинувся в пустелі! Коли він плазував, котився по траві, — Яка ж краса тоді палала в голові, У серці билася! Яке ввижалось диво, Яке здавалося все пишне та вродливе, Якою тайною сіяло і цвіло! Прийшла буденщина — і маріння пройшло. Нехай та дівчина і миле має личко, Та ближче підійти — справдешня чередничка! Рум’янець на щоках — бо голова пуста, — І дишуть хлопською вульгарністю уста! Нащо ж дурить себе? Пастушка, а не фея, Із морквою в руках, не з рогом Амальтеї! А пера струсеві — пучок звичайних трав! І він у розпачі аж руки заламав… Дитя наївне так, кульбаби цвіт зірвавши, І задивується, і засмутиться завше, Коли від подиху в повітря відлетить Пушок легесенький, щоб тільки залишить Стебло оголене. І Граф рушає з саду, В душі розгніваний, немов за люту зраду, Крадеться в агрусі, в малині, в гарбузах, Аж раптом остовпів: а що, як при гостях Розкаже дівчина про нинішню пригоду? Адже казав він їй, що до Судді в господу Іде на снідання! Що станеться тоді, Як несподівано він стрінеться Судді Чи Телімені? Що, як хто його вже слідить? Та сором утікать! Як снідать, так і снідать! Отож поміж дерев гіллястих та густих, Стежками й без стежок, уздовж плотів старих Ішов він, сам не рад химерній тій пригоді, І голову свою, як від комори злодій, Чия в коморі вже попоралась рука, Від того птичого все відвертав садка: Що стежить хтось за ним — був майже певен в тому. Нарешті вийшов він на рівний шлях до дому. Поглянув, відітхнув. Побіля саду ріс Хоч і не з як густий, але могутній ліс. У затінку беріз та під грабовим листом — Мов тіні душ людських на місяці зійшлись там — Блукали постаті. Ті в чорнім та вузькім, Ті білі, як хмарок легкий, прозорий дим, Там — лиса голова, там — капелюш широкий. Хоч рухається все, але на всьому спокій. Те нагинається, те ніби у півсні Іде й не збочує по лінії одній, У затінку дерев, як у тумані, тоне, І хилиться усяк, неначе б’є поклони. Ні слова, ні пісень: глибока тишина, Мов думка кожного охоплює одна. Як подорожнього самітного в пустині… Здається Графові: то єнісейські тіні,[51] Що в царстві вічному, понуро-мовчазні, Блукають вік-віків без суму, та сумні. І хто ж би догадав: ці постаті рухомі Не з царства привидів, а наші то знайомі, Що вийшли по гриби на Теліменин клич… Гриби розшукувать — ніяк не проста річ, І любить боровик уважність і терпіння: Тому-то кожен став задумливою тінню. Звичайно, й одяги не ті, що при столі, Було одягнено — і в гайовій імлі Вони одкинули чудні, пістряві плями. Лише до мод нових найприхильніші дами Та зо три паничі французький мали стрій. Не знавши звичаїв, що в простоті сільській Панують віддавна, прожогом, мов шалений, Граф задивований побіг у гай зелений. Грибів удосталь там. Отож молодики Полюють на стрункі червоні лисички, Що за дівочність їх литовська пісня славить:[52] Не точить їх черва, минають мухи навіть. Шукають панночки ставних боровиків, — Полковниками їх зове народний спів. А рижику всяк рад: хоч рижик і скромніший За інших родичів, зате ж і найсмачніший, Чи ти соли його, чи на пательні смаж. Так ходить по траві гурток знайомий наш, Спустивши голови, напружуючи зори, — А Войський оддалік збирає мухомори. Ще єсть погорджені у племені грибів: Ніхто ніколи їх не смажив і не їв, Одні-бо не смачні, а другі ще й шкідливі, — Зате й пишаються незаймано-красиві Вони на горбику, що зеленню поріс, Немовби дорогий на скатерці сервіз. Он, — ніби чарочки, що в них тоненькі ніжки, — Сріблисті, золоті й червоні сироїжки; Он, — наче келихи на дорогий шампан, — Гриби, що лійками їх звуть серед селян; Високі ковпаки — як кубків дно кругляве; Нарешті, крізь бур’ян дрібний і кучерявий, Як та перчичниця з пекучим порошком, Жовтіє пурхавка. Багато ще кругом Грибів видніється, а як їх називати — Те знають лиш зайці та, може, лось рогатий. Хто зосліпу до них вже й руку простягне, Той власну помилку розгнівано клене І заячі гриби розтоптує ногою… Лиш Телімена йде повільною ходою І, чуючи якийсь на серці невпокій, Гриби минаючи і заячі, й людські, Тривожно голову угору підіймає. Вже Реєнт вихопивсь, що нібито шукає Вона не на землі — на дереві грибів (У серці він таїв якийсь на неї гнів); Асесор ще злісніш казав, що це самиця Шукає, де гніздом затишно помоститься І де свою сім’ю безпечно розвести… Вона ж, як бачиться, шукала самоти І від компанії поволі віддалялась… На взгір’ї дерева густіше посплітались, І бив з-під каменя на мураву струмок.  Рясних виднілося багато там квіток, Щедротно поєних холодною водою. Струмок, лисніючи, ховався під травою І тихо бурмотів, неначе немовля В колисці, де лежать і запашні зілля, І листя макове, що підстелила мати, Щоб, накричавшися, дитині тихо спати. В цім краснім затишку, де сотні любих віт Шепочуть радісно, як друзі давніх літ, Так мило спочивать і слухать шум зелений… Тож Храмом Мрій його назвала Телімена. Тихенько надійшла і плащ червоний свій Недбало кинула, — а він на мураві, Немов червоний цвіт, жаріє. Вільним кроком Іде самітниця, просовується боком, Як та купальниця, що, ставши при воді, То нахиляється і руки молоді Над синявою хвиль одважно простягає, То, мов злякавшися, на берег одступає. Враз, ніби несена в шумливий чорторий, На плащ свій кинулась, і — наче квіт чудний — В руках з’явилася французька книжка нбва. Панчішка, наче сніг, біліє ажурова, Чорніють кучері, колишуться стрічки, Сіяє алебастр округлої руки, І пишний плащ горить між листом смарагдовим: Так гусінь на верху грушевім чи кленовім Яріє фарбами й приманює пташки… Та близько — ні душі, і дивний чар такий Без погляду знавця самотньо, марно гине: Всі порозходились… Із-за кущів шипшини Помітив мрійницю Тадеуш молодий І, закрадаючись тихесенько туди, Немов не дивиться, — а оком, знай, стріляє. Мисливець хитрий так до дрохви під'їжджає, Рухомий скрад собі зробивши із гілля, Чи — як, бува, сивки спустились на поля — Веде коня свого за довгу гнузданицю, Сам криється за ним, а при сідлі рушницю Ховає, ніби йде у поле волочить. Запевне, хтів панич про щось поговорить, Та лихо! Судія побачив мудрі чати І мчить навперейми… Жовтіє бриль крислатий, Каптан колишеться, немов гігантський птах, І буковий ціпок гойдається в руках: Отак Суддя біжить, летить до Храму Мрії. Наблизивсь — відсапнув — у струмні руки миє І врешті, спершися на буковий ціпок, «Сестрице, — вимовив, — аж сохне від думок У мене голова та від турботи в'яне Від часу, як прибув Тадеуш наш коханий. Я в світі одинак бездітний і старий, А любе це дитя — то спадкоємець мій, Утіха старості, надія і підпора. Отож сказать тобі хотів іще я вчора Про кілька міркувань і здогадів моїх, Та за розмовами і учтами не зміг. Зважай-но: дороста вже повних літ дитина, А Яцек, про свого піклуючися сина Та доручаючи мені його як брат, З землі чужинної не їде все назад І відтіля до нас свої накази пише… Та їх не розгада мудрець найрозумніший! Наприклад, він чомусь мені заборонив, Щоб я Тадеуша про батька ознаймив, Сказавши, що живий… Недавно в легіони Хотів віддать його (аж серце похолоне, Як тільки здумаю) — але змінив наказ І хоче, щоб синок тим часом жив у нас І підшукав собі тут дівчину до мислі. Думки аж голову мені недавно стисли, Та на прикмету взяв я дівчину одну — Хорошу дівчину, до того ж посажну… Та й справді, чи найти в повіті всім панянку Над Ружу молоду, ставну Підкоморанку?» Так говорив Суддя, і жовтий капелюх У такт похитувавсь, як на дощі лопух, — А мрійниця на те мов крейда побіліла. «Ах, брате, — мовила і свій роман закрила, — Про що тут правимо? І що за план чудний? Де тут, нарешті, глузд? Подумай і збагни: Тадеуш — гречкосій! Без блиску, без освіти! Такий ото талант у лісі схоронити! Ні! Мусить знати світ, щоб жити між людьми… То краще зробимо, коханий брате, ми, Як одішлем його пожити до столиці. Що взяв за юних літ, на старості згодиться: Наука, звичаї, традиції міцні… А це ж хіба найдеш у нашій стороні? Що, як родився він для людськості, для слави? Пошлімо ж, братику, його ми до Варшави, Чи Петербург нехай одвідає дитя… Отам-то звичаї! Отам кипить життя! (До речі, маю я поїхати небавом До Петербурга теж — ладу додати справам). Нехай би там пожив Тадеуш, походив, Посад доскочивши і славних орденів, Та познайомився з вельможами значними. Могла б і я йому знайомствами своїми У цім придатися… А маючи уряд, Освіту, пишний блиск, — захоче, то й назад Нехай вертається, до предківського дому». «Таж, певно, хлопцеві найкраще молодому Ума набратися, потершись між людьми, — Судця відказує. — Це знаєм добре ми: Світів об’їхав тих і я колись чимало, — У Дубні навіть був службовцем трибуналу! Та що! В Варшаві жив ледь-ледь не цілий рік! Багато розуму набрався чоловік, Подорожуючи! То правда, що й небожа Між люди одіслать було б розумно й гоже, Щоб досвід молодий він там обагатив, А не для гордощів, чинів та орденів… Бо що в тих орденах? Хто з-поміж нас, поляків, Шукатиме собі отих царевих знаків, Бурульок золотих? Живемо і без них І шану маємо й повагу від усіх За ім'я чеснеє, за виборну посаду, А не з прихильності царевого уряду». «Не сперечаюся. Посади не шукать — Чудесно! Просто він поїде — мандрувать!» Судця потилицю почухав: «Знаю, знаю! Послав би я його десь до чужого краю, Та сів на шию нам, сестрице, бернардин, Ксьондз Робак. Брат мені наказує, щоб син Був під опікою у нього… Із-за Вісли Прибув недавно ксьондз — і Яцькові всі мислі Та плани відає. Либонь, іще торік Мій брат надумався і з певністю прирік, Щоб за дружину взяв Тадеуш панну Зосю, Твою годованку. Так, певно, вже ішлося. Та й справді, дівчина із Зосі вироста Хороша і ввійде небавом у літа, Уже пак підліток. Без посагу не буде. Відомо-бо тобі, і добрі знають люди, Хто посаг сироті не з як маленький дасть І хто порядкувать тут повну має власть: Брат Яцек, маючи кругленькі капітали, Не їй лиш — і мені допомагав чимало». Так говорив Суддя. Нетерпеливий рух, Мов одганяючи давно набридлих мух, На ті його слова зробила Телімена. Нарешті підвелась: «Як хочете, про мене! Мені до того що! Так, так! Це річ нова! Що ж, пане-брате, єсть у тебе голова — Міркуй по-своєму. Змагаться з вами — де нам! Робіть, як знаєте! Пошліть його гуменним, Чи в корчмі продавать сивуху посадіть, Чи з лісу зносити зайці йому веліть, Скажіть йому орать, коли на теє йшлося, — Та, панство, вибачте! Що вас обходить Зося? Вам — мужа їй шукать? Хіба ж мене нема? Про долю Зосину піклуюсь я сама! А що пан Яцек їй щороку помагає І збільшить пенсію давненько обіцяє, То прецінь він її ще в рабство не купив? Та й те сказати вам без лишніх треба слів — Хоч, може, й боляче, та це ж не таємниця, Що борг свій виплатять не в рік, не в два Сопліци Перед Горешками!..» Судця як це почув, — Зненацька посмутнів, правицею махнув І клонить голову. А Телімена далі: «Ділила з Зосею я й радощі, й печалі. Я — опікунка їй, вона — дитя моє, — І хтось її тепер без мене видає! Про щастя дівчини я дбатиму, як дбала!» «Ну, а якби вона хлопчину покохала І щастя в шлюбі цім знайшла? Га? Що тоді?» «Ну, це ще вилами, як кажуть, по воді Написано! Та й що! А може б, покохала!.. Оце б я клопоту інакшого не мала! Щоправда, партія вона не посажна, Та Воєводянка — а кожен добре зна, Що важить чесний рід і за майно багате, То не прийдеться їй без мужа вікувати. Це ж кров горешківська! Як міг подумать ти, Що чоловіка їй не зможемо найти?» Сопліца просвітлів: «Що ж маємо робити? Я їх обох люблю, неначе рідні діти, І зичу щастя їм. Навіщо ж гнів і крик? Про діло думати я в супокої звик І все сказав тобі одверто й нелукаво, А ти не згодитись, запевно, маєш право, — Хоча зажуриш тим і брата, і мене, — На шлюб годованки. Та з тиждень промине, Ми поміркуємо. І Підкоморій, мабуть, Од діла чесного хлопчини не одвабить, І Яцек сватові такому буде рад… Усе влаштується…» «Знов помилився брат: Не відмовляю я, мій дорогий, по волі! Ідеться не про що, а про життя, про долю Двох діток. А вони ще надто молоді — Коли б од поспіху не статися біді! От, зазнайомимо їх ближче, без намови, І як дійде в самих до приязні й любові, — Тоді вже доведем ми справу до кінця… Не можна ж путами заковувать серця!» Розмову скінчено. Суддя пішов із Храму, А з-за кущів біжить, немовби за грибами, Тадеуш. Граф собі простує здалеки: Йому сподобався типовий жанр такий — Ота Сопліцина розмова в Храмі Мрії. Він видобув альбом, рисує і радіє: «Яке видовище! Вона на моріжку, А він на камені. Таж групу отаку Лише б художник міг так мальовниче скласти! Які відливи фарб! Які різкі контрасти!» А далі: «Ну, якби ще ближче підійти? Чи знову, мрійнику, розчарувався б ти, І горда пані та, — лиш ключниця маєтку (Так промовляючи, протер свою лорнетку), А трави сплетені — ботвина з буряків?» Хоч Телімену Граф не перший раз зустрів, Ба навіть розмовляв, буваючи в Сопліци, Та якось от не міг до неї придивиться І вроди пишної не добачав ознак… Тепер, малюючи, дивується юнак: «Який повабний стан і що за погляд милий!» (Бо очі гнівом ще не згашеним горіли, А як помітила скрадання паничів, То й вид од радості зацвів, запаленів). «О пані! — каже Граф, — даруйте цю одвагу! Такі видовища втишають вічну спрагу І потяг до краси. Простіть мені, простіть, Що ваше марення наваживсь я розбить, І дякую за те, що в цю хвилину світлу Натхнення у душі заграло і розквітло. Людині вибачте, художника прийміть І праці наслідок хоч гудьте, та судіть». По передмові цій навколішки упав він І, поклонившися, малюнок їй подав він. Вона поглянула з суворістю знавця (Суворість їй була так само до лиця): «Чудово! Сильний хист і олівець поправний! Із пана міг би буть колись художник славний, Якби не тут він брав сюжети для картин. О римські небеса! Видовища руїн! Тібура давнього класичні водоспади! О Павзіліппо[53] скель навалисті громади! Там, Графе, край митців! А тут шукать, у нас, Прекрасних образів — лиш марнувати час! Рисунок ваш візьму і в бюрко заховаю: Малюнків гарних там чимало зберігаю». І прославлять вони чужі краї пішли: Блакитні небеса, рожеві хмарки мли, Шпилі високих гір та пальми вихваляли, А з краю рідного, звичайно, кепкували. А навкруги — Литви гойдалися ліси, Такої сповнені поважної краси, І таємничності, і тіні, й супокою! Ліщини парості сім'єю гомінкою, Як постаті стрункі заквітчаних менад,[54] Із горобійником сплелися в темний ряд; Горіхи перлами біліли на ліщині; Ожина повилась, послалась по долині, Черемшину пойняв лапатий, буйний хміль, І різні ягоди жаріли звідусіль. Дерева та кущі побралися за руки, Неначе парубки, що під весільні звуки До танцю зграйного запрошують дівчат І гучно гомонять круг пари молодят. Піднеслась над усім своїм принадним станом Береза-дівчина із ясеном коханим, А далі — мов старі на внуків та унук — На менших дивиться поважний, сивий бук Та бородатий дуб, що на могутній шиї П’ять сотень літ несе, а юно зеленіє, Байдуже спершися на мертві дерева, І доброзичливо до молоді кива. Тадеуш підійшов, але волів мовчати. Та як пішли у них магнолії, гранати, Мигдалів пахощі та цитриновий ліс, Як тільки й чулося: ах, дивний кипарис! Вічнозелений плющ! (немов читали з книги), Як узяли хвалить маслини й навіть фіги, — Не міг він стерпіти: у мандрах не бував, Але живе чуття і смак природний мав, Тож, поглядаючи у глибочінь діброви, Докинув і своє палке та щире слово: «У ботанічному буваючи садку, Я бачив дерева, що їм хвалу таку Ви тут співаєте. Доволі там і піній, І пальм, і кактусів, що у чужій країні Ростуть і множаться. Але которе з них Могло б рівнятися до простих буків цих? Цитрина-карлиця, низенька та пиката, Неначе та вдова погана, хоч багата? Чи знаний кипарис, поетам дорогий — Не смутку дерево, печалі та нудьги, А нуду простого. Їй-богу, він при гробі Цілком скидається на служника в жалобі, Що дбає лиш про те, аби не позіхнуть… Ні, жалібниці в нас щиріші он ростуть: Берези схилені, що розпустили коси, Як жінка, що в сльозах по мужеві голосить, Чи мати, що дітей оплакує своїх… Чому ж би Графові не малювати їх? У пишній живучи і лісовій країні, Малює пан лише каміння та пустині!» «Мій друже! — Граф йому. — То зовнішнє лиш тло — Краса гаїв та гір. Хіба б те все жило В мистецтві дивному без мислі, без натхнення? Натхнення нас несе понад діла буденні У сфери золоті, де сяє ідеал! Звичайно, добра річ — природа, юний пал, Та треба вищої, художньої прикмети… Усе це в книгах ви свого часу знайдете. Не все ми можемо, що хочемо, віддать У слові, в лінії. Хоч би малярство взять: До нього певних груп і певних пунктів треба Та італійського, вічно ясного неба. Тому в Італії і родиться пейзаж, А що північний дав туман убогий наш? Хіба що Рюїсдаль та Брейгель, пейзажисти[55] (Як, може, знаєте, два Брейгелі-артисти Були в Голландії)…» «Орловський, наш земляк,[56] — Їм Телімена тут, — сопліцівський мав смак. (То, як відомо вже, сопліцівська хвороба, Що їм лишень своє буває до вподоби). У Петербурзі він щасливі роки жив, Його любили всі, і цар його хвалив, — Ну, жив як у раю! (Орловського етюди У мене в бюрку є)… Як дивувались люди, Що марив цілий вік усе про рідний край, Про польські дерева, про польський лан і гай, Розкішно живучи біля царя, в столиці!» «І мав він рацію! Я знаю, що годиться, — Тадеуш підхопив, — південні небеса Хвалити й славити… Подумаєш, краса! Блакитні, без хмарок — як та вода у кризі! Ви гляньте-но лише на наші хмари сизі, Яка тут дивна гра, і скільки тут одмін, Прекрасних образів і казкових картин! От — хмара восени, поважна і лінива, Як черепаха та повзе — і довгі гриви По вітру віються: то смуги дощові. А в літній пишний день раптовий буревій, І туча градова, зокола темно-синя, Блакитна по краях і жовта всередині, Що плине, мов якийсь чудний аеростат, На землю несучи холодний дощ і град! Та навіть і щодня, хоч би й цієї днини, Яка чудесна гра і дивні переміни, Який ховається у нашім небі чар! Біліє, ніби пух, легеньке гроно хмар, Немов спустилися на плеса води сині Гусині табуни чи зграї лебедині, А вітер соколом на зграї наліта, Збиває, згонить їх, і нагло вироста Із білих лебедів нове, незнане диво: Розвіявши хвости і розпустивши гриви, Біжать по синяві шалені румаки… Ще хвиля — корабель здіймається стрункий, Із шиї кінської зростають щогли довгі І білі паруси сіяють, мов корогви». Усі поглянули по тому мимохіть На небо. Граф почав альбомом шелестіть, Щось зарисовувать… Тадеуш Телімені Тихенько руку стис… Кінець тій любій сцені Поклав зненацька дзвін, розлігшись по ярах, І голоси людські озвалися в кущах Йому на відповідь. «Отак на світі дзвоном, — Озвався Граф сумним, філософічним тоном, — Усе кінчається: і задуми ясні, І гри невинних літ, і речі запальні, — Все раптом обрива його потужний гомін. І що ж лишається?» А Телімена: «Спомин!» — Та й подала йому малесенький букет Із незабудок. Граф, як рицар і поет, Поцілував його, до серця пригортає… Тадеуш на той час рослинність розхиляє, Що буйно в Храмі Мрій навколо повилась, — І ручка потайки до нього простяглась, Як біла лілія. Він, як бджола до лілій, Припав — і з подивом відчув у ручці білій Якусь малесеньку записку та ключа. Хоч і не знаючи, що все те означа, Скарби ті з радістю сховав він до кишені. Тут гомін зблизився, і в гущині зеленій З’явилися грибів ретельні збирачі, Гуртками й парами додому ідучи, Бо ж зовсім дзвін не був провісником печалі: Ні, у Сопліцівці так на обід скликали. Несуть, хто що знайшов: опеньки, мов квітки, Прегарно в китиці зв'язали панночки, У хустку рижики зібрав пан Підкоморій, У Войського в руках — гігантські мухомори, — І з Теліменою виходять паничі, Нічого в кошиках своїх не несучи. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам, і паніям, і молоді, і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем. Праворуч Судія, а ксьондз при ньому став І по-латинському молитву прочитав. По чарці випито, усі круг столу сіли І мовчки холодник литовський жваво їли. Мисливці не смутні були, та мовчазні, Бо кожному із них ввижалось, мов у сні, Як завтра пес його найшвидше зайця вловить, — Тож кожен, мріючи, ні слова не промовить. А Теліменин зір привабливо сіяв: Він то Тадеуша, як полум’я, черкав, То грів Асесора, то Графові всміхався. Так мудрий птахолов, що в гущині сховався, І пастки огляд а, і сильця для щиглів. Мовчали паничі, бо кожен з них хотів Віддатися своїм солодким, ніжним мріям, Таємним замірам і молодим надіям. На незабудки Граф дивився потайки, Тадеуш — згадував лілейний цвіт руки, Ключа й записочку, не читану ще досі. Суддя, дивуючись, що гості безголосі, Лив Підкоморію до келиха вино. Потраву подано останню вже давно, — Ніхто й не їсть її. І раптом карбівничий[57] Убіг, задихавшись, і мов до бою кличе — «Ведмідь, мій паночку!» — на цілий дім кричить. Всі догадалися: свій маточник[58] ведмідь Покинувши, в ліси як гість до них заглянув… Всі стрепенулися, почулись сотні планів, Питання, здогади, накази звідусіль, Та хоч різнилися — єдину мали ціль. «В село! — гукнув Суддя. — Скликать на завтра люди! Хто стане за гучка, тому з роботи буде П’ять днів залічено, і шарварку[59] два дні. Шукайте соцького! Та швидко! На коні!» «Сідлайте Сивого! — озвався Підкоморій. — Нехай котрий летить з запискою до двору І привезе сюди в мішку моїх собак, Тих п’явок, що про них чував, мабуть, усяк: Пса Справником зовуть, Стряпчина зветься сука…[60] Та швидко, щоб летів, немов стріла із лука!» Асесор хлопцеві накази віддавав (Ще й Ванькою його по-руському назвав): Казав йому ножа мисливського гострити, Що дав колись на дар Сангушко знаменитий, Ладунки готувать і обдивитись пас. «Рушниці! Щоб було готове все у нас!» — Молодші крикнули. «Нум кулі відливати!» — Асесор так. «Піти плебана[61] попрохати, Щоб месу в боровій каплиці одслужив Святому Губерту»,[62] — господар докінчив. Накази скінчено — і тиша враз настала. Усі дивилися, немов кого шукали, І всі на Войському спинили погляд свій. Найкраще знався він на справі лісовій, То й вирішено дать йому гетьманське право — Вести й провадити задуману облаву. Громади волю він одразу зрозумів І, певним поглядом оглянувши стрільців, У зяв годинника, похожого на грушу, Та й каже: «Дещо я обміркувати мушу… О пів до п’ятої зійтися завтра всім Перед каплицею». І по наказі цім Дав карбівничому поважний знак рукою: Погодитись вони повинні між собою, Усе обмислити і все приготувать. Так перед битвою жовніри мирно сплять Чи, зброю чистячи, прикручують багнети, — І тільки ватаги у тихому наметі Міркують, думають до ранньої зорі. До праці запряглись молодші і старі: Один годує псів, а другий: «Як там коні? Чи всі підковані?» Той кинувся до броні, Той порох міряє, той кулі взявся лить… Всі заклопотані, ніхто не гомонить З паннами й панями. І вороги закляті — Асесор з Реєнтом — снують собі по хаті, За руки взявшися, немов із братом брат… Аж от і тихий сон заглянув до кімнат.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

ДИПЛОМАТІЯ І ЛОВИ

 Поява в папільйотках будить Тадеуша. Запізно помічена помилка. Корчма. Емісар. Уміле вживання табакирки навертає дискусію на належну путь. Маточник. Ведмідь. Граф і Тадеуш у небезпеці. Три постріли. Змагання між Сангуиіківкою і Сагаласівкою, розв'язане на користь горешківської одностволки. Бігос. Оповідання Войського про дуель Довейка з Домейком, перебите ловлею зайця. Кінець оповідання про Довейка та Домейка. О свідки давніх літ, Литви старої свідки, Ви, Вітенезові, Міндовині політки,[63] Ви, Біловезьких Пущ понарські дерева![64] Тут Гедимінова[65] відважна голова По вловах при вогні колись-то спочивала; Ведмежа шкура їй за постіль слугувала, І князя тішили Ліздейкові пісні. Залізний вовк йому привидівсь тут вві сні, І, в цьому бачивши богів наказ всесильний, В борах поставив він велике місто Вільно, Що вовком дивиться крізь темну гущину,[66] Немов ховаючи глибоку таїну І соснами свої боронячи границі. Од Вільна — як колись од римської вовчиці — Постали і Кейстут, і Ольгерд запальний,[67] Завзяті до меча, до ловів та війни… У Гедиміна сні таївся зміст глибокий, Бо не жила б Литва і довгі, й славні роки, Якби не стало в ній заліза і лісів. Під цими вітами по звірину ходив Останній Ягеллон,[68] звитягою щасливий, Останній на Литві увінчаний мисливий. О рідні дерева! Коли вернусь до вас, — Якими вас найду? Чи й нині повсякчас Шумить задумливо гілля на вас широке? Чи листя, як тоді, в мої дитячі роки, Шумить на Бавблісі, котрий сховати міг[69] В наметі пишному лапатих віт своїх Дванадцять чоловік, що до вечері сіли? Мендогів гай,[70] де ми маленькими ходили, Буяє квітами чи, може, вже зав'яв? Чи на Вкраїні б я ту липу упізнав, Що сотню панночок і сотню хлопців бравих Ховала в холодку, при танцях і забавах, Як вечір повивав блакитноводу Рось?[71] О свідки давніх літ! Багато довелось Вам муки лютої, смертельної зазнати Там від купецьких рук, нещадних та завзятих, Там від державної, царевої руки! А це ж притулок ваш, крилаті співаки, І ви, людські співці! То ж липа в Чорнім Лісі Пісні навіяла, що в світі розійшлися, На Кохановського![72] То ж мудрий дуб старий повідав діла козацької пори Співцеві козаків і славних їх походів,[73] Що й досі в юнаках прекрасний будять подив. І я вам дякую, дерева пущ моїх! Невдалий-бо стрілець, у ваш я захист біг, Од товариського ховаючися глуму, І першу тут ловив свою юнацьку думу. Мох слався срібний там, буяв колючий глід, І килим червонів незайманих ягід. Навколо темрява стелилася зелена, А вітер набігав з височини шалено, Великим галасом сповняючи ліси, — І дивні в галасі шуміли голоси, Неначе пінилось понадо мною море, Що гомоном своїм виповнює простори. Внизу — поламані простерлися дуби, Мов зруби, звалені у вирі боротьби Чиїмись хижими, ворожими руками І зеленавими лямовані мохами, Колони ясенів та трав густий паркан, Що їх оточує. Господар там — кабан, Ведмідь там свариться і хмиз сухий ламає, По ночах виють там голодні вовчі зграї… Немов жахливий слід непроханих гостей, Біліють виломи обгризених костей, Та блень, блиснувши рясною головою, Як промінь сонячний, зникає між травою. По вітрі — тиша знов. Лиш дятел між гіллям Уперто стукає то тут, то знову там, Немов дитя мале, що в хованки гуляє, Он білочка горіх між лапками тримає, Хвостом прикрилася, — але, уздрівши вас, Майне, як блискавка, і западе нараз У темному дуплі, немовби та дріада,[74] Людей некликаних зустрінути не рада. Знов тихо. Та дивись: поплутане гілля Рука несмілива тихенько одхиля, І личко дівчини, рум'яне, як малина, Крізь листя дивиться. То донька селянина Іде, шукаючи грибів або ягід, — І парубок стрункий простує їй услід, Горіхи дістає, схиляє довгі віти, Щоб любій дівчині щиріше догодити. Почулось гавкання і роги голосні — То полювання йде! І знову в глибині Вони ховаються, між хащами густими, Достоту здавшися богами лісовими. Рух у Сопліцівці та гавкання собак: У ліс лаштується, збирається усяк, Скриплять тяжкі вози, іржуть, басують коні, І мідний ріг співа, скликаючи до броні. Тадеуш тільки спить, як у глибу нори Лінивий спить бабак зимової пори, Коли сніги навкруг шляхи позамітали… Усі поїхали, про нього й не згадали. Заснувши в одязі, він безтурботно хріп, Хоч крізь віконницю свій золотавий сніп Проміння кинуло — і до чола торкнулось. Зненацька тихий стук та шкрябання почулись, І він прокинувся — бадьорий, молодий, Немов освіжений студеністю води, І, повен спогадів про те, що вчора сталось,[75] Злегенька спалахнув, — а серце засміялось, І з дивним трепетом забилося воно. Тадеуш виглянув зненацька у вікно І раптом аж завмер у милім неспокої: На нього дивиться очей блакитних двоє, Прикритих ручкою.- і сонце, мов рубін, По пальцях виграє. Поглянув ближче він — Уста, немовби ті корали, червоніють, І зуби перлами добірними біліють, А щоки — як троянд рожеві пелюстки. Спав хлопець під вікном; лежавши навзнаки, Із затінку свого уважно він дивився На вид дівочий той, що близько так схилився: Не знав, чи то ява, чи, може, уві сні Йому привиділось, як у дитячі дні. Ще ближче клониться до нього личко гоже,  І в ляку й радості пізнав він — милий боже! — Пізнав ту дівчину. Так, це була вона, Що першу він її побачив із вікна, Приїхавши. Пізнав і зір очей несмілих, І злото кучерів у папільйотках білих, Неначе сяєво на давніх образах… Вона, що снилася у молодечих снах! Схопився… Дівчина, як пташка, відлетіла І срібним голосом здалека продзвеніла: «На полювання час!» Він швидко до вікна, Штовхнув віконницю, аж ляснула вона, І глянув навкруги: чудової появи Немов і не було. Лише під тином трави Гойдались: певно, хтось їх щойно розхиляв Чи, може, вітерець легенький колихав, Тадеуш не посмів шукати, слідкувати. І хоч набралося думок і слів багато, Присилував себе ні слова не казать, Лиш крикнув сам не свій: «Тепер же буду знать!» —  І, пальці гризучи, замовк і загадався. В подвір'ї ні душі. Довгенько прислухався Юнак стурбований. Аж от мисливський ріг За вітром лісовим до нього перебіг, Хвилясто граючи далеко у діброві. Він скочив на коня, що був напоготові, Рушницю на сідло — і стиснув остроги. Дві корчми лісові, неначе вороги, Очима темними одна одну лякали: Зібратися стрільці удосвіта тут мали, Щоб разом рушити у грізний свій похід. З них першу збудував, іще за давніх літ, Горешко. В ній бував привідцею Гервазій. В корчмі сопліцівській перед водив Протазій. Сопліцина була новіша — і нічим Не здивувала б вас. Та за взірцем старим Була збудована горешківська — для неї Був характерний стиль, що в давній Іудеї Тірійські теслярі[76] будовам надали. Євреї скрізь його по світу рознесли. Корчма — мов корабель, позаду — храм просторий… В такому кораблі на безконечне море Ной[77] виплив, пращур наш. Тепер наш простий люд Стодолою його зове. Чимало тут Тварини всякої, як то було й за Ноя: Там коні, там воли, там трусить бородою Поважний, сивий цап; реве бугай рябий, На чорних бантинах воркують голуби, Овечок мекає натовплена отара, І навіть є ужів, як то й годиться, пара. А ззаду — ніби храм, що мудрий Соломон Колись освячений прикрасив ним Сіон. Євреї стиль отой перенесли на школи, А потім на корчми і навіть на стодоли. Дах, стрімко зведений, що мохом геть поріс, Єврейським ковпаком над стінами навис, І ганок на чудні спирається колони, Що будівельні всі порушили закони, Без капітелів-бо і навіть без підстав, Ще й так похилені, що я б їх порівняв До башти скісної, що падає у Пізі.[78] Оздоби тесані на вікнах, на карнизі, А все схилилося, немов єврей старий, Що цицес[79] надів а під час молитви свій. Було у тій корчмі окремі два відділи: З них перший — для панів, а в другому сиділи Селяни й шляхтичі. З костьолу всі зайшли І вільну, святкову розмову почали, Не забуваючи і спритної шинкарки, Що з бутлем бігала од чарки та до чарки. Сам Янкель, орендар, у довгім каптані Втручатись не хотів до тої метушні, А сиву бороду собі спокійно гладив І, приглядаючись уважно до громади, Мінявся жартами, посварених мирив, Одному кланявся, а з іншим говорив Про хліб, про урожай та про сільські новини. Віддавна вірний син Литовської країни, Мав шану од усіх — і всяк любив його. Ніхто не скаржився, та й не було чого, Бо трунки тут були і добрі, і поцінні, А звичаї плекав він чесні, старовинні, — Та ще до того був охочий до забав: У нього не один заручини справляв, Хрестини голосні а чи гучне весілля. Були збіговища у нього щонеділі, Коли запрошував музик він із села: Скрипки співали тут, козиця[80] аж гула! Він сам на музиці за всіх найкраще знався, По різних-бо краях з цимбалами тинявся І хистом дивував простолюд і панів. Єврей, по-польськи він поправно говорив, Народні полюбляв у музиці мотиви. Од нього щоразу навчитися могли ви — Коли з-за Німану додому він вертав І серед молоді з цимбалами сідав — Недавно складених мазурок, коломийок, Ще й артистично грав, а не бриньчав абияк. Ба навіть казано, що ніби він привіз Ту просту пісеньку, тепер славетну скрізь, Що вперше у краю блакитному авзонів[81] Заграли сурмачі повстанчих легіонів. Музичний хист Литва уміє шанувать: І гроші може він, і славне ім’я дать, — То й славу Янкель мав, і грошенят чимало. Тому, повісивши дзвінкі свої цимбали, Узявся шинкувать. До всього був митець, До діла всякого порадник і знавець, Тож ради в Янкеля не раз просили потай; Мав славу польського він також патріота. Він перший звів на мир ворожі дві корчми, Де інколи бої бували між людьми За честь Горешкову і за ім’я Сопліци.  В оренду взявши їх, примусив помириться Обидві партії дотепний орендар. Старий і Ключника, охочого до чвар, Умів притишувать. Любив його й Протазій І стримував гіркі на язику образи, Що ними краще тяв, ніж Ключник — палашем. Сьогодні за своїм останнім паничем Гервазій вирушив. Подумать лиш — облава! Граф недосвідчений — йому ж і сниться слава — Не берегтиметься! А то ж таки ведмідь! І, задихаючись, старий до бору мчить. На місці Ключника, на покуті край столу, Ксьондз Робак засідав. Кругом гули, як бджоли, Селяни й шляхтичі. Та Янкель поважав Понад усіх його і раз у раз казав Долити ксьондзові одстояного трунку: Ясного липівця найвищого гатунку. Либонь, спізналися за давніх літ вони В краю далекому. Не раз у час нічний Ксьондз мав із шинкарем наради таємничі. Шептали (хоч ніхто казать не смів у вічі), Що контрабандою ксьондз Робак промишля… Та звісно — на брехні стоїть уся земля! Вів ксьондз неголосну із шляхтою розмову І, табакирку всім подаючи чудову, По черзі пригощав, неначе старший брат, — І чхали шляхтичі, мов били із гармат. «Веуеге![82] — заговорив Сколуба. — Табака — хоч куди! Шпигає аж до чуба! Відколи нюхати мій научився ніс, Не нюхав кращої. Давно лише привіз Я був подібної із Ковна. Знає всякий, Що в місті жодному міцнішої табаки Не виготовлюють…» Тут Робак перебив І з усміхом тонким розлогу річ повів: «Всім на здоров'ячко! Табака ж ця не з Ковна, А звідти, де стоїть ікона пречудовна Святої матері: то город Ченстохов. У дні, як ворог нас іще не поборов, І в Польщі, і в Литві пречисту шанували І королевою небесною взивали. Та горе — на Литві запанував схизмат![83]» «Із Ченстохова? А! Піввіку акурат Минуло, — Вільбик тут, — як я в тім Ченстохові На прощі побував. Чи правда ж, отче, мові, Що хоче там француз костьол ізруйнувать? В Кур'єрі довелось мені про це читать». «Неправда, — ксьондз на те, — адже Наполеона Сам папа увінчав. Він добрий син закона І віри нашої. Щоправда, Ченстохов Оддав і золото, і срібло із церков Для Польщі-матері,- та це не дар гріховний; Це жертва на вівтар отчизні, горем повній! Сто тисяч війська є — так треба ж годувать! А ви, ви, литвини, ви звикли лиш давать Податки у казну, в її капшук безодній». «Давати у казну? Та й хто ж би дав сьогодні, Якби вона сама не брала гвалтом з нас?» — Знов Вільбик. «Надійшов останній, певно, час, — Озвався селянин тихенько у куточку, — І шкуру вже деруть, не те що там сорочку, Що вже й світ за очі утік би не один», — І, так промовивши, смиренний дав уклін. «Ну, хаме, що тобі? — не витерпів Сколуба. — До того звикли ви, то вже одна рахуба, Той б’є чи інший хтось. Нам, шляхтичам, біда! У канцеляріях шукать не випада Нам доказів на те, що справжні ми дворяни, — Таж маємо герби!» «Нехай-но кожен гляне На мене, — голосно Юрага закричав. — Я князь уроджений! І я, шукавши прав, В поліцію б ішов пороги оббивати Та, може, ще й патент за гроші купувати! У мейе шляхтичі не те що батько, дід, —  Від давна-давнього уславився наш рід. Вам легше: прості ви…» «Оце до діла! прості! — Підгайський вигукнув, аж тремтячи зо злості. — В гербі[84] у вашому, я знаю, є хрести, А значить, в дереві фамільному[85] найти Напевно можемо, панове, неофіта![86]» «Брехня! — загув Бірбаш. — Чи ж треба говорити!  З татарських графів я походжу, а проте У нашому гербі — це діло не пусте! — Хрести над кораблем!» «Стрийковський[87] з'ясував нам, Що значить корабель. Бува він знаком славним», — Міцкевич вихопивсь… Але його слова Різноголосий крик і лемент покрива: Усяк силкується права свої довести, На поміч голосам приходять буйні жести, — Аж Робак, щоб спинить нестримний шум розмов, До табакирки вдавсь по допомогу знов. Знов кожен нюхає і знову кожен чхає, А ксьондз догадливий поквапно промовляє: «Хто ж табакирку цю із рук у мене брав У руки, хто, коли і де від неї чхав? Ви про Домбровського, я думаю, чували?» «Домбровський?» — крикнули. «Так, так. Я генерала Спізнав Домбровського, коли він німця бив, Гданськ одбиваючи од лютих, ворогів. Отож, натомлений, він мав одного разу Листи якісь писать, чи, може, там накази. Вже й сон морив його, і никла голова. До табакирки він понюхав раз чи два Та й каже: «Слухай-но, панотче-бернардине! Коли повернешся до рідної країни, Скажи, що маю я не гаючись прибуть, І ще, пак, литвинам додати не забудь, Що ченстоховську лиш я нюхаю табаку». Усі бесідники, почувши про вояку Свого великого, мовчали кілька хвиль, А далі голоси знялися звідусіль: «Домбровський-генерал? Табака з Ченстохова?» І раптом піснею прорвалася розмова, Тією піснею, що кожен зна поляк. Забувши й про герби, завзято тягне всяк, Татарський навіть граф із простим селянином, Хрести і кораблі. Забули й бернардина Та, знай, вигукують: «Гей, пива! гей, вина!» — Аж стіни двигає розкотиста луна. Довгенько слухав ксьондз. Враз, табакирку взявши І чханням голосним мелодію урвавши, Почав: «Подобалась оця табака вам, А подивіться-но, що діється он там», — І, віко чистою хустиною обтерши, Заглянув з усміхом у табакирку перший, За ним і шляхтичі. Немов мушиний рій, Війська змальовані. У найпростіший стрій Ватаг одягнений, ще й нюхає табаку. Кінь в’ється в небеса, але не з переляку, А ніби хоче взять увесь видимий світ Під свій копит дзвінкий, підкований копит. Картинка хоч мала, та зроблена чудово! «Пильніш пригляньтеся, — провадить Робак знову, — Що то за чоловік на білому коні!» Всі зацікавились. «Не цар московський, ні,- Всміхнувся бернардин. — Той не вжива табаки! Це цар серед царів, серед вояк вояка!» «Вояка в сірому сурдуті, без окрас? — Зачудувалися.-  Принаймні раз у раз Бувають воїни у злоті, в кармазині. Адже у москалів що генерал, то й синій Мундир у золоті, як щука в шафрані». «Ба! — Римша підхопив. — Доводилось мені Костюшка бачити. Хоч генерал був славний, А все-таки ходив в одежі стародавній, В чумарці, мовити б…» «Чумарка, та яка? — Озвався Вільбик.- Є така, та не така! Чи просту він носив, чи тарататку,[88] може?» «Ні! Та із френзлями, а та — на свитку схожа», — Міцкевич пояснив. І знов піднявся крик Про різні одяги. Ксьондз Робак, що навик До вдачі польської, заждав яку хвилину І в табакирку знов ударив старовинну, Щоб на належний шлях розмову повернуть. Знов чхають шляхтичі, що аж шибки гудуть, І знову слухають. «Коли на полі бою Бере Наполеон спокійною рукою Табаку нюхати, — то це вже певний знак, Що справу виграно. Під Австерліцом так Було, як москалі, мов хмара, наступали. Наполеон мовчав. Навколо — генерали, Внизу — кипучий бій. Лягають, як трава, Запеклі москалі,- а він собі вжива Табаки. Дивимось — урозтіч вража сила! Царя російського й німецького укрила Далека курява. А кесар тільки чхнув  І пальці обтрусив. Коли хто в війську був Наполеоновім, той добре пам'ятає, Що значить, як герой табаки заживає!» «Гаразд, панотченьку! — Сколуба підхопив. — Французів ждемо ми з яких уже часів, Та, може, марна річ про них і говорити!» «Мосьпане! Нарікать — хай нарікають діти, Єврейська також річ мовчати і чекать, — Промовив бернардин, — а муж повинен знать, Що пан Наполеон побив усі народи. Отож як прийде він у славному поході І визволить Литву, — так ви лишень тоді За зброю візьметесь, веселі та раді? А він і скаже вам: ідіть, я вас не знаю! Гадали досі ви, що ваша хата скраю, То й обійдусь без вас, каліки і старці, Не годні утримать меча в своїй руці! — Отож-то й є воно: не досить запросити Гостей, а треба їм і страви наварити,  І хату вимести. Так, вимести як слід! Чистенько вимести!» На ксьондзів відповіт Почулись голоси: «Як вимести? Що значить? Нехай нам панотець це краще розтлумачить! А ми вже зробимо, готові ми давно!» Та Робак виглянув зненацька у вікно І мовив: «То-то й є! Таки то був би сором — Чекати і мовчать. Про це ще поговорим, Ще поміркуємо. Як з міста поверну, То квесту в цих місцях збирати розпочну, Усе вам розкажу і позначу шляхи вам». «Вертайтеся ж мерщій веселим та щасливим, І в гості просимо заїхати до нас В Негрймів. Кажуть-бо недаром повсякчас: Щасливий чоловік, як ксьондз у Негримові», — Промовив економ. «І ми таки готові, — Зубковський підхопив, — служити панотцю. Знайдемо й полотна, й корівку чи вівцю, І масла діжечку. Недаром так при слові Говориться: щастить, як ксьондзові в Зубкові». «Та не минайте й нас! — Сколуба закричав. — У нас-бо жоден ксьондз голоден не бував!» Усі запрошують погостювати днинку, — А ксьондз уже пішов, прощаючися, з шинку. Він, подивившися хвилину перед тим У шибку — спостеріг, як на коні прудкім Тадеуш промайнув з розвіяним волоссям, Блідий, стурбований… У шумі стоголосім Ніхто не спостеріг, як раптом бернардин Занепокоївся. Тепер швиденько він Простує в темний ліс, що вільно та широко Простягся хмарою, куди лиш гляне око. Хто бору давнього збагнув би глибину, Що в темряві своїй ховає таїну Від зору смертного? Чи знані рибакові Всі чудеса морські, скарбниці всі перлові, Коли при березі він невід розкида? Тож пущі на Литві темніші, ніж вода, І загадковіші, аніж морські глибини. Мисливець, дивлячись на хитрий слід звіриний Чи птаство стежачи на взліссі голосне, Життя дібровного до краю не збагне. Коли б ти вглиб пішов, в гущавину і в хащі, Звірі роззявили б на тебе чорні пащі, Коріння сплетене дорогу б залягло, І врешті ти б попав у темних змій житло, В пекучу комашню, в холодні трясовини, В яри, де чути свист гадючий та вужиний, Де шершні кубляться, осиний рій гуде, Де царство звірини і птиць, а не людей. Коли б же, мужністю та силами багатий, Всі перепони ти наваживсь подолати, То небезпеку б там страшнішу ще спіткав: Безодні кринички, заховані між трав, Що їх не бачити не то взимі, а й літом (Є певні здогади, що мешкають чорти там), Їх рівну поверхню, подібну до свічад, Ржа поняла, мов кров. Тяжкий, смердючий яд Іде з них парою й міцні дерева труїть. Дуби покривлені там скніють і хорують, А сосни зігнуті — немов відьми страшні, Що варять чорний труп у чорнім казані. Ще далі — темряви не зглянуть, не проглянуть. Чудні видовища зростаюь там і тануть — То тьмяна пара йде з глибоких драговин. Нарешті (каже нам литовський селянин) Поляна радісна в заквітчаній травиці: Рослин то і звірів незаймана столиця.  Насіння всіх дерев там певний має схов, Звідтам вітри його несуть до всіх дібров. Тварин усяких там і сили лісової По парі, щонайменш, як то було за Ноя, Там королює зубр та злоторогий тур, І спить у сховищі від нападів та бур Ведмідь, цар над царів. Там росомахи бистрі Та рисі, що в лісах правують, як міністри. Кругом — васалами і згорблені вовки, Що їх страшне виття ми чуєм здалеки,  І ряснорогий лось, і кабани ікласті. Ще далі — двораки, підлеглі їхній власті — Орли та соколи, що з царського стола Їдять недоїдки. І з цього-то житла В ліси дітей своїх шле звірина і птиця, Сама ж у царському наметі веселиться… Укриті в захисті і в вічній тишині, Багаті мудрістю і силою міцні, Владики лісові не чули брязку зброї І мруть од старості в поважному спокої. Є тут і цвинтар свій. Складає звір там шерсть, А птиця — пір'я все, коли надходить смерть. Коли ведмедеві зітруться гострі зуби, Коли сивіє крук, провісник горя й згуби, Як заєць падає з розбігу мимохіть, Немов підстрелений, як дзьоба розтулить, Закривленого вкрай, орел не має змоги,[89] Коли оленеві прудкі не служать ноги, Як сокіл стратить міць та бистрий, світлий зір, — На цвинтар поспіша. Найменший навіть звір, Слабий чи ранений, до цвинтаря доходить. Тому ото стрілець ніколи не знаходить Скелетів звірини, блукаючи в гаю,[90] Усяке чує-бо зарання смерть свою. Старі розказують: в звіриній тій державі Панують звичаї і мудрі, й нелукаві: Цивілізація туди не занесла Ні права власності, ні заздрості, ні зла, Двобоїв не чувать і справи військової, — Ні! Мирно й радісно живуть у супокої, Як наші праотці жили в раю колись. Коли б сюди забрів з ланів або з узлісь Незбройний чоловік, голодний та знебулий, — Дарма лякатися. Його б і не торкнули, Дивилась звірина лише б йому услід, Так, як на шостий день, коли створився світ, Цікавим поглядом дивились на Адама: Вже потім він почав сваритись зо звірами. Та людям не зайти у цей далекий кут: Боронить Смерть його, охороняє Труд. Буває іноді, що гончаки завзяті Зненацька забіжать у ці місця закляті, — Але, злякавшися ярів і трясовин, Назад вертаються — і кілька ще хвилин, Хоч би господар сам і пестив їх, і гладив, Тремтять: в ушах-бо їм стоїть сичання гадів, Ведмеже рикання і голоси вовків. Ці давні сховища у глибині лісів Стрільці звуть маточник. В звіриній тій столиці,[91] Як бачимо, живуть віддавна таємниці. Ведмедю, дурнику! Якби ти там сидів, То Войський би тебе повік не прислідив! Та чи скортів тебе пахучий мед бджолиний, А чи вівсяний лан, — покинув ти глибини Житла безпечного — і лісом почвалав. Лісничий тут тебе укмітив та й послав Дозорців, щоб твій слід несхибно пильнувати… Тепер, пустиннику старий і волохатий, Вже одгороджено у маточник твій шлях: Стрільці розсипались одважні по кущах. Тадеуш, бачивши, що почалися лови, Став із двостволкою, до зустрічі готовий, І жде. Усі мовчать. Ні крику, ні розмов, Лиш далечінь бринить музикою дібров. Всі тишу слухають, але ніхто не чує, Чи звіра піднято. За всіх ловців пантрує Пан Войський: до землі він ухом прилад а, Немов питаючи… Як слова дожида Сім’я від лікаря, у вічі заглядає І вирок батькові чи неньці в них читає, — За Войським стежать так мисливці запальні. Норцями плавають в зеленій гущині Собаки, — та сліду ще й досі не спіткали, Хоч од початку вже часу пройшло чимало. Аж от старий стрілець підвівся: «Є, женуть!» Він чув — охотникам нічого ще не чуть. Нарешті вдалині собачий зойк почувся. Мов зачарований, усякий стрепенувся І дослухається. Вже далеч лісова Повніє гомоном. Не оленя, не два, Не лиса вигнали собаки бистроногі, — Ні! Чути в гавканні і почуття тривоги, І злості темної тяжкий, голодний звук. Стрілець, що витягся тугий, неначе лук, Вже чує й голоси страждання і конання: Не для одного пса прийшла пора остання. Стрільцям не втерпіти, не встоять на місцях: Один по одному зникають у кущах, Бажаючи зустріть непрошеного гостя. Даремно Войський їх у розпачі і в злості Затримує, кричить, що й хлопа, й панича На місце зажене ударами бича! Куди там! Лиш гілля гойдається за ними! Три рази стрілено — і псами голосними Гаї наповнились. Знов постріли гучні, Тріумфу чути крик — та Войський гірко: ні, Не вбито, схиблено!.. Мисливці на узлісся Ведмедя переймать раптово подалися, А обережний звір, що хитрувати звик, Од шуму людського метнувся в інший бік, Де кинули стрільці призначені їм чати. Лишились на місцях ведмедя зустрічати Тадеуш, поруч Граф, облавників із п’ять. Пан Войський віддалік зостався пильнувать. Шумлять кущі, тріщать поламані хмизини, І врешті з гущини з’явився цар звіриний, Як з тучі сильної страшний і наглий грім. Собаки з лютістю наскакують за ним, А він, жахаючи усіх своїм ревінням, Навколо кидає пеньками та камінням. Аж от він дерево при корені зламав І, наче булаву, махаючи, підняв Над волохатою своєю головою. З такою зброєю, в шаленім неспокої, Звір на Тадеуша й на Графа повернув. Тадеуш — молодий, Граф необачний був, І з палу стрілили обидва в час єдиний. Обидва схибили — а він, мов хмара, рине! У землю ввіткнута, рогатина тяжка Стояла. В юнаків заграла кров палка, Той ухопив її, а другий вириває, Аж лапу вже на них хижацьку підіймає Ведмідь — і подихом гарячим обвіва. Здавалось, Графова русява голова От-от сховається під лапами міцними. Стрільці відскочили, — а звір ізнов за ними! Асесор з Реєнтом надбігли із кущів, І Ключник віддаля, що з жаху побілів, Та без рушниці ксьондз… Три постріли відразу В повітрі тихому гукнули, як з наказу. Мов заєць зляканий, плигнув тоді ведмідь, Крутнувся, як млинок, — і от уже лежить, Зваливши Графа з ніг і витягнувши тіло. Стряпчина й Справник тут умить його насіли. І Войський взяв тоді ловецький ріг крутий, На тасьмі припнутий, закручений, як змій, І притулив до уст двома його руками. Кров блиснула в очах. З надутими щоками, Втягнувши живота, він з легенів послав До рога віддихи — і голосно заграв. Як поривом вітрів, усе повніє грою, І ліс відповіда стократною луною. Мовчать облавники: всіх подив охопив, Усіх зачарував міцний, прозорий спів. Артист, ухвалений між пущами віддавна, На старості згадав своє мистецтво славне. Він сурмить і гаї сколихує до дна, Немов спускає псів і лови почина. У грі — історія музична полювання: Ось тихий перелив — то гасло до шукання, Ось дальні відгуки — пси гонять по слідах, Ось ніби грім гримить — то постріли в кущах. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає. А то луна йому з лісів одповідає, Музику дивную довкола розлива, Що аж заслухались старезні дерева. Гра знову. Ніби ріг чудні проходить зміни: То чистий і тонкий, то грубшає і рине, Як голоси звірів. То довгошиїй вовк Простягся, і завмер, і вдалині замовк, То ріг у пащеку ведмедячу розрісся, То зубри заревли, засурмили по лісі, Столітні в корені хитаючи дуби І в небо темний рик піднявши, мов клятьби. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає,  А то луна йому з лісів одповідає. Далеких покликів проходить перегук: До дуба дуб озвавсь, озвавсь до бука бук… Дме знову. Сто рогів удалині співає: Ловецькі голоси, собак шалені зграї, Тривога, гнів і шал, розлючений ведмідь, — І вгору, аж до хмар, звитяжний крик летить. Спинився й ріг тримав. Здавалось, далі грає, — А то луна йому з лісів одповідає. У кожнім дереві співає ріг луною, Зливаючись в одно, мов хори, між собою, Музика ширшає, іде в безмежну даль, І, затихаючи, ясніє, мов кришталь, — І стихла на краю небесного порога… Тут руки опустив старий митець од рога, І дивний ріг упав, гойдаючися, вниз, На тасьмі стриманий. А Войський зір підніс Натхненний, осяйний, вслухаючись, як тоне Останній дальній звук — останні відгомони. Враз «віват!» крикнули, і оплески стрільців У пущі рознеслись, як стоголосий спів. Поволі стишились. Всі дивляться на звіра; Він, лапи грізнії розкинувши чотири, Ще дише, ще живе, та вже нема снаги Підняти голову. Хоч стомлені з біги, Собаки рвуть його: за правий бік — Стряпчина, А Справник — з лівого п’є крові чорну піну. З наказу Войського киї залізні їм До рота встромлено. Лиш способом таким Завзятих можна псів од звіра відірвати… І знову по гаю бринять гучні вів вівати![92] «Ну, як рушничка б то? — Асесор закричав. — Не змилить? Ще б таки! Хіба я не казав? Рушничка так собі, простісінька пташина,[93] А тільки цок — і єсть! Ладунок не загине Даремно! То-то й є! Сангушко-князь мені Подарував її. Немає кращих, ні!» Тут Реєнт перебив, увесь облитий потом: «Спочатку я стояв, але побачив потім, Що не устояти, хоч Войський: стій та стій! — Ведмідь у поле йде! — у голові моїй Майнула блискавка. Мерщій я на поляну — А бистрий маю зір! Нехай-но тільки гляну, — Уже й по звірові. Як бачите — лежить… Рушниці другої, хоч світ увесь сходіть, Такої не знайти. Погляньте, що за цівка! Сагалас в Лондоні, село Балабанівка — Тут по-англійському написано. (Поляк Рушницю ту робив, та мав англійський знак)». «До біса з Лондоном! То панові здалося, Що він ведмедя вбив? — куйовдячи волосся, Асесор визвіривсь. — Ну й вигадка чудна!» «Мосьпане, тут не с^д і справа тут ясна, — Промовив Реєнт, — є і свідків нам чимало, Все бачили вони і правду розпізнали!» Засперечалися мисливці. Всяк забув, Що й третій ще стрілець на ту хвилину був — Гервазій. Надійшов він непомітно ззаду, Його й не бачили. «Отут чинити зваду, — Пан Войський вимовив, — принаймні є за що! Панове, це ведмідь, не заєць — казна-що! Тут спору не кінчить розмовою одною Та міркуваннями. У чесному двобої Його розв'яжете. Даю свій дозвіл вам… Ото, пригадую, уже давненько, там, Де в тихих берегах ясна тече Вілейка, Жило два шляхтичі: Довейко і Домейко. Обидва стрілили по ведмедиці раз, А хто убив — не знать (так, як оце у вас). Мав кожний запальну, нестриману натуру, — Стрілитися — та й квит! Через ведмежу шкуру, По-стародавньому! Хоч пан, а хоч пропав! Про поєдинок той довгенько пам'ятав Народ — і пісеньок про нього склав багато. Я секундантом був, то й можу розказати Усе в подробицях…» Але не докінчив Старий розповідать: завзятців помирив Гервазій. Писок він розкраявши звіриний І кулю витягши, приміряв до пташини І до англійської сагаласівки… «Ні,- Сказав нарешті він, — ось докази ясні, — І кулю показав поважно на долоні — Ведмедя встрілено з горешківської броні, Та тільки, далебі, я з неї не стріляв». (Тут перев'язану рушницю показав — Стару, заржавлену). «О, треба бути смілим, Щоб попишатися таким митецьким стрілом! Я біг через кущі… аж згадувати страх… Ну, потемніло враз тоді мені в очах, Коли побачив я: горешківська дитина (Хоча й не по мечу: жіночого коліна) У звіра в лапах… Ох! Видима смерть була! Я став молитися — і доля принесла Мені до помочі в ту хвилю бернардина. Він присоромив нас. Оце таки людина! Не міг я стрілити, за цингля взять не міг… Рушницю вирвав він з тремтячих рук моїх І стрілив — та ще й як! За сотню, може, кроків, І просто в голову! Живу чимало років, А в пам'ятку лише один такий стрілець. Ох, був паливода, до вигадок митець! Він корки панночкам одстрілював з пістоля Од черевиків. Крик, гуляння та сваволя, Де він пройде було. Як тільки що не так — Рубатись, битися! — і сотні гультіпак За поєдинки ті гульвісу вихваляли. Він ім'я Яцек мав, але звичайно звали Всі Вусанем його, бо довгі вуса мав. У пекло вже давно, напевно, він попав І там у полум’ї сидить по самі вуса… Спасибі ксьондзові!.. Ще й досі я трушуся, Як тільки спом’яну… Урятував він двох, А може, й трьох людей: мене скарав би бог, Коли б зостався жить я на одну хвилину, Якби спіткала смерть горешківську дитину, Єдиний паросток, хоча й не по мечу. Та що там говорить! Тепер не до плачу, Тепер радіємо! Ану, ходім, панотче: За вашу сміливість Гервазій випить хоче І на здоров’я вам горілочки вцідить. Дай боже довго ще у супокої жить!» Всі оглянулися — немає бернардина. Тут дехто пригадав, що саме в ту хвилину, Коли страшний ведмідь, конаючи, поліг, Ксьондз до Тадеуша і Графа перебіг, Побачив, що живі лишились та здорові, До неба руки звів — і зник в густій діброві, Немовби хтось його у пущі ТІЙ ЛОВИВ. Тим часом знесено і хмизу, і пеньків (Так Войський наказав). От полум’я зростає, І дим, як балдахін, в повітрі зависає; У нім, гойдаючись, повисли казани. Приносять їстівне, і вже огонь ясний Стрільцям натомленим готує страву ждану. Сопліца повагом підходить до ридвану, Пуделко дістає, де сховано пляшки, — І вибира з-між них він бутель претяжкий, Горілки гданської наповнений до краю. «За Гданськ,[94] братове, я свій келих підіймаю: Був наш — і буде наш! Отчизна хай цвіте!» І ллє в чарки питво прозоре та густе, Аж поки золото — один і другий клапоть, — На сонці почало, виблискуючи, капать[95] Нарешті, закипа вже й бігос в казанах. В яких же виразах, в яких дзвінких словах Його чудесний смак і пахощі віддати? До того ж, тут сільський потрібно шлунок мати, Та ще й натомленим вертатися з гаїв… Такий мене б лишень читач і зрозумів. Та навіть як нема такої от приправи, Не треба кращої від бігоса потрави! Капусту січену до казана кладуть І ставлять на вогонь, аж соки попливуть Із неї, сповнені тонкого аромату. М'ясива, що з частин його найліпших взято, Туди домішують. На доброму вогні Усе це пряжиться… Вівати голосні Змінились радою навколо метушнею, Всяк протискається із ложкою своєю — І бігос чарами щезає на очах. Минуло кілька хвиль — і пусто в казанах, Лиш пара з них густа хвилюється і тане. Загаслі димом так вибухують вулкани. Наїлись, напились — пора рушати в путь, Додому. Ведмедя гуртом на віз кладуть Та й їдуть, сміючись, у глушині дібровній. Всі раді розмовлять, і двоє лиш безмовні — Асесор з Реєнтом: завзятих-бо стрільців І стид пече гіркий, і потаємний гнів. Ще й Граф з Тадеушем не раді, не щасливі: Таж бачили усі досвідчені мисливі, Як схибили вони і як мисливську честь У бої стратили… Чи гірший сором єсть Для литвина-стрільця, як кулю змарнувати  І звіра випустить? Граф, мріями багатий, Доводить, що йому Тадеуш перебив, Що він рогатину раніше ухопив; Тадеуш і собі впевняє, що, сильніший За Графа і в бою звіриному меткіший, Хотів товаришу він у пригоді стать… Навколо них — кипить, шумить мисливська рать. Пан Войський, тішачись, що в ловах пощастило, І не бажаючи, щоб молоді зчинили Знічев'я заколот і непотрібний спір, Заговорив до них: «Я, Реєнте, не звір, До крові людської я зовсім не завзятий, Отож коли казав на поєдинок стати Вам із Асесором, — то іншу гадку мав. Я був би штуку вам цікаву показав, Одну комедію, що вигадав ще здавна І що була колись на всю країну славна… Ну, ви ще молоді, куди вам пам'ятать! Усе Домейковое нещастя — сміх казать — Було в дрібниці тій, що прізвище Довейко Сусідній шляхтич мав. Ото було «Домейка», — Прибічники його на сеймику шепнуть, — «Домейка вибирать!» — а там не розберуть, «Довейка!» — закричать, і пропаде все діло. Раз якось шляхтичі на бенкеті сиділи, На учті голосній (о, за моїх часів Уміли бавитись!). Ото проголосив Довейку много літ маршалок, пан Рупейко, А  дехто не дочув і загукав: «Домейко! Домейко хай живе!» Тоді-то вже й пішло: Всі тягнуть хто куди, а дехто, як на зло, Щось мимрить за столом, що й розібрати годі. А то ще свідком був я і такій пригоді: П’яного шляхтича Домейко полатав Своєю шаблею. Той рани дві дістав, У Вільні вигоїв та й повертав додому. Пізненько ввечері прийшовши до порому, Він прізвище в свого сусіда поспитав. «Довейко», — відповідь… «А, я тебе й шукав!», — І вуса шаблею одтяв йому з розмаху, Що той оторопів із подиву та жаху, Хоча з натури був ніяк не з боязких. Усі сміялися-Довейкові не сміх!.. Нарешті — треба ж бо такій біді лучиться — Обидва стрілили вони до ведмедиці Одної, от як ви. І хоч вона лягла Немов підкошена, — та вже в собі несла Десяток, може, куль, втікаючи з облави… Хто влучив? Хто убив? Не розбере й лукавий. Бо ще й однакові рушниці, як на те! «Не жить одному з нас, — Домейко до гостей Гукнув у запалі,- це вже чортяче діло! Ні! Як не чувано, щоб на землі світило Два сонця — так і нам не можна жити вдвох. Стрілятись! Битися! Хай нас розсудить бог!» Шаблями блиснули та й почали, мій світе! Любили ми обох, взялися їх мирити — Куди! Не підступай! Покинули шаблі, Пістолі вийняли і, ніби оси злі, «Стрілятися! — кричать. — Через ведмежу шкуру! Гречехо! Секундуй!» Я, знавши їх натуру, На теє згоджуюсь. «Як так, — кажу, — то й так, А тільки зважмо ми це діло. Знає всяк, Що ляже з вас один на вічний одпочинок, Та тільки ж рицарський хай буде поєдинок, Не бійка різників! Я знаю, ви митці, То дайте ж довести до ладу справи ці, Бо що то за двобій — на груди лізуть груди… Ще ближче сходитись? Ні, вже цього не буде! Ведмежу шкуру вам я завтра розстелю — От і стріляйтеся тоді, як я звелю: Один біля хвоста, а біля пащі другий, Щоб не було стида і марної наруги». Так от міркуючи, я ворогів спинив І для дуелі час і місце призначив. «Ну, добре!» — розійшлись, іще од гніву білі, Щоб завтра стрінутись… А вже мені Вергілій…»[96] І мова Войського урвалася: з-під ніг Тут заєць по стерні, плигаючи, побіг… От Сокіл навздогін і Куций, пес завзятий (На лови і хортів було зумисне взято, Бо знали, що в полях багато є зайців… Собаки вільно йшли при конях, без смиків). Асесор з Реєнтом хотіли вслід, за ними, Та Войський: «Стать! Пильнуй! Побачимо усі ми, Як на долоні! Стій! Не руш ні на ступінь!» А заєць птицею летить у далечінь, Через заквітчані плигаючи обніжки, — І уші наставля, неначе сарна ріжки. Біжить, наляканий, аж курява курить! За курявою пси. Здавалось мимохіть, Що то змія повзе: пил — ніби шия синя, Собаки — ніби хвіст, розтятий в половині. От Реєнт зблід нараз, Асесор побілів: Змія все довшає! Все далі од хвостів  Сіріє голова — і щезла в темнім гаї… Собаки бігають, а ні один не знає, Де здобич ділася і як її найти. Нарешті йдуть назад, підкурчивши хвости, І навіть од стида очей не підіймають. Мисливці в розпачі круг себе поглядають, Не знають, що казать. Нарешті, почали Собак виправдувать: вони, мовляв, ішли На волі, без смиків — хіба це полювання? Та й зайця клятого не бачено зарання, А на ріллі, грудки, що хоч взувай собак! І те не так було, і те було не так… На жаль, не слухано тих міркувань просторих: Після гонитви ще не зліг на полі порох, Як регіт покотивсь, розмови голосні, — А Войський далі знов: «Ото, кажу мені… — Він навіть зайцеві услід не подивився. — Та пак, на чому ж я, панове, зупинився? Ага! Умовились на ранок ми зійтись На поєдинок. Я, згадавши, як колись Заклала Карфаген вигадлива Дідона[97] (Про це розказано, як знаєте, в Марона), Сам штуку вигадав, не спавши аж до дня… Домейко вдосвіта, злізаючи з коня, Щоб ворога свого з пістоля повітати, Спинився: довгий міст, узенький та кудлатий. На річці з берега до берега лежав.  Ведмежу шкуру я на смужечки розтяв Та й розстелив її. Того на хвіст поставив, Того при голові. «Ну, що? Я ж не лукавив? Зробив по-чесному? Стріляйте цілий вік Або мирітеся…» Великий сміх і крик Постав на тих словах і розітнувсь навколо, Аж гості падали від реготу додолу. Тут ксьондз до ворогів поважно підійшов, — Святе письмо читать, казать їм про любов… — Вони всміхнулися і врешті помирились. «Небавом вороги колишні й поріднились: Сестру Домейкову Довейко під вінець За тижнів два повів. Отак прийшов кінець І довгій їх злобі, і ненастанним сваркам. На місці ж тих пригод, над гарним переярком, Корчомку спілкою заклали дві сім’ї, — Ще й так і названо Ведмедиком її».

КНИГА П'ЯТА

КОЛОТНЕЧА

 Теліменині плани мисливські. Садівниця вибирається на великий світ і слухає опікунчиної науки. Стрільці повертаються. Тадеуш безмірно здивований. Друга зустріч у Храмі Мрій і згода, влаштована за допомогою комашні. При столі мова йде про полювання. Недокінчена повість Войського про Рейтана та князя Денасова. Угода між мисливцями, також недокінчена. Поява з ключем. Колотнеча. Граф та Гервазій провадять воєнну нараду. Пан Войський, у бору кінчивши славні лови, Назад вертається. Та полювання нове У Телімениній уяві вже росте. Вона, в самотині чекаючи гостей, Міркує, в роздумі на грудях руки склавши, Як полонити їй Тадеуша назавше І Графа разом з тим. Граф — хлопець молодий, Пан з діда-прадіда, на вдачу запальний, Уже закоханий, хоч, може, й не глибоко… Та як на шлюб його стороннє гляне око — Із нею, з панною старіших трохи літ? Що сам він здумає? Що скаже людський світ? Отак міркуючи, на пальчиках підходить Спитати дзеркала, чи й досі сила вроди Ще може брать серця у свій ласкавий бран: То перса відкрива, то вигинає стан, — Зітхнула глибоко і опустила очі… Так! Граф великий пан! Він, може, й не захоче Із нею братися… Та ще до того він Не дуже пристрасний, напевно, бо блондин. Тадеуш! О, дитя, наївне у коханні, Що вперше віддає невинне серце панні! Аби лишень його мерщій до рук прибрать! Та й свій обов'язок він мусить пам’ятать… Відомо: молодий думками зрадливіший, Та в серці має стид і за старих чесніший; Тій довго вдячний він, що ніжність, і любов, І перші пестощі уперше в ній найшов. Так учта, хоч яка непишна та убога, Сповняє радістю та щастям молодого, А старший, хоч і п’є відстояне вино, — Як воду розлива, бо збридилось воно! Багата досвідом, у мудрощах дозріла, Так обмірковує вона поважне діло — І на Тадеуші кінчає вибір свій. А люди? Родичі? Та світ хіба малий? Хіба не можна їм поїхать до столиці, — Бо треба ж хлопцеві до світу приучиться, І вдачу виховать, і розуму набрать! Нарешті — треба жить, та радощів зазнать, Та випить любощів по вінця повний кубок! І усміх радісний зліта з рожевих губок… А потім — знову тінь лягає на чоло: Зненацька щось нове на думку їй прийшло. Як бути з Графом їй, не вирішено й досі! Чи не підсунути йому тихенько Зосю? І роду славного, і мила, ніби квіт! Таки пора її виводити у світ! У домі Графовім була б затишна гавань По бурях життьових, після одважних плавань… Аби як слід його зуміти залюбить, А там і чесний шлюб! У них би можна й жить, Давати молодим на старості поради. Таке намисливши, вона гукнула з саду Свою годованку, що з ситом у руках Стояла, схована в квітках та бур’янах, І годувала дріб. До неї кури бігли, Б’ючися за зерно добірне та достигле, В коралях-гребінцях їх рицарі-півні, Барвисті павичі, індики голосні І ніжні голуби, що, наче сніг сріблистий, З-під неба падали. Увесь цей круг барвистий, Зірками затканий, в мережках і стьожках, Кричав і рухався… Тріпоче кожний птах  І пір’ям блискає, мов пишною лускою. Он бурштиновий дзьоб піднявся над травою, Он шия тягнется гнучка із мурави, Як водяний тюльпан, рухливий і живий. Всі, в барвах сяючи і граючи огнями, На Зосю дивляться очима, як зірками. Струнка і радісна, серед пташиних зграй Стояла, мов ясний перловий водограй, У всьому білому блакитноока Зося. Неначе град густий, із рук її лилося Крупи ячмінної одібране зерно. Звичайно, до стола вживається воно У наших господинь — для панської потрави, А Зося для курей краде його лукаво. «Іди-но, Зосенько!» — почулося з вікна… Останні ласощі розсипала вона, А сито, мов тимпан, зняла над головою І поміж птицями танечною ходою Побігла. Приснули в гущавину трави Птахи налякані, як водоспад живий, А голуби знялись в ясні простори сині, Як перед повозом ласкавої богині. Убігла, стомлена, — і зразу цілувать, Голубить, пестити і ніжно обіймать Свою улюблену навчительку єдину, До неї радісно плигнувши на коліна! Та усміхнулася: любила насправжки Свавольну дівчинку. «Ну, Зосю, чи ж таки Тобі не соромно? Чотирнадцяте літо От-от кінчається. Пора вже не дуріти, Пора покинути індики доглядать Та дітвору брудну казками забавлять! Вже ж нагулялася! Засмагла, як циганка, І ходиш, мов яка селянка чи міщанка. Ні, годі! Час тобі з'явитись до гостей, А то буває так: дівча переросте, Краси і спритності не показавши людям. Ні! Взавтра, Зосенько, ми у салоні будем! Якраз тепер у нас і панства повен дім. Гляди ж, не осором навчительку нічим!» «Ах, тьотю, серденько! — і ручками сплеснула. Я ж так давно гостей не бачила, не чула! Моєї радості ніхто не оповість! Один лиш трапився в садку моєму гість — Од бурі залетів із лісу голуб дикий. А то — усе одно: качки, півні, індики, Аж навіть трошки вже й занудилася я… До того ж, говорив недавно пан Судця, Що шкодить самота, що можна захворіти». «Ну, пан Суддя! Таж він зовсім не знає світу, Не знає звичаїв. Він раз у раз мені Допоминається, а я все ні та ні. Аж поки час прийшов належний для появи. Щоб справити ефект, набути зразу слави, Слід несподівано з'явитись між людьми. Того не бачимо, не помічаєм ми, Що завше крутиться перед байдужим зором, Але як дівчина нежданим метеором Зненацька вирине і пишно заблищить, — О, всі цікавляться, і кожного кортить На неї глянути, послухать голос новий. А навіть хай кому вона не до любові, — Її він гудити нізащо б не насмів! От нині і тобі нарешті день наспів З'явитись. Гарний тон засвоїли давно ми: В столиці ти зросла, і все тобі знайоме — Як вийти, що сказать, який дать відповіт, Що любить, а чого не похваляє світ. Ах, милий Петербург! Ах, голосні бенкети! Ну, Зосю, взятися пора до туалету, — Небавом і стрільці повернутся до нас». Служницям сказано внести срібляний таз І вщерть налить його студеною водою. Дівча, як горобець в піску перед грозою, В воді плюскочеться і шию обмива, А вихователька із бюрка добува Парфумів пляшечки, тонкий помади слоїк (Чудовим запахом наповнився покоїк), Панчішки подає… Неначе білий сніг Прозоро охопив красу дівочих ніг, — І м’яко блиснули єдвабні черевички. Служниці, знаючи усі панянські звички, Її незайманий, стрункий та гнучий стан Беруть шнурівкою в жорстоко-ніжний бран, А пишні кучері, розкидані, як злото, То щипцями печуть, то в’ють у папільйоти І плетеницею з волошок голубих, Немов короною, вінчають ловко їх. Сукенка ніби пух майнула лебединий, Розвіявся батист легенької хустини В руці, як помахи пташиного крила, — І біла лілія у білім розцвіла. Ще раз поправлено усі дрібниці строю, І Зосі сказано пройтися по покою. Отут-то почалось: і це, і те не так (Так учить молодих досвідчений вояк, Як бідну дівчину муштрує Телімена). «Ах, Зосю, бідна я! Хіба ж тебе не вчено? А ти забула все: ступаєш, як пастух… Неначе в парубка, незграбний кожен рух, Ще й, як розведена, очима водиш… Боже! Ану, вклонися ще… Ну, і на що ж це схоже?» «Що ж, тьотю, — дівчина крізь сльози почала, — Хіба я винна в тім? Увесь я час була У тьоті під замком, ні з ким не танцювала, Так де б я звичаїв і вмілості набрала? Нехай-но вийду в світ, на люди подивлюсь, То, може, дечого дізнаюсь і навчусь: Манерам не навчать ні гуси, ні індики». «Між птаством вирости — ще горе невелике, А гірше знатися, зростати бозна з ким. Бо, справді, досі хто одвідував наш дім? Ксьондз, що вряди-годи грав із Суддею в шахи, Юристи, що одно уміли, бідолахи, — 3-латинська цвенькати та ссать свої люльки. Чого б тебе навчить могли ті диваки? Тепер принаймні є справдешні кавалери І показатися є перед ким тепера. От, Зосю, зауваж. Ти з Графом молодим Сьогодні стрінешся. Будь звичайненька з ним… Він роду доброго, хороший та бувалий…» Тут зупинилася, почувши, як заржали  В подвір’ї коні. «О! Приїхали! Ходім, Зустріньмо в залі їх». Стрільці, ввійшовши в дім, Причепуритися пішли в свої світлиці, Бо перед дамами не личило з’явиться В мисливських одягах. Надівши нбвий стрій, Іде до зали Граф. Тадеуш молодий, Переодягшися, за Графом поспішає, — І Телімена їх стрічає та вітає. Ідуть за молоддю старіші. Всіх стрільців Дивує панночка незнана. Щось хотів Тадеуш мовити, — та в вічі подивився, І вії опустив, і весь аж зашарівся. Що з ним робилося — і сам би не сказав, Але і ніжний він дівочий стан пізнав, І очі голубі, і ніжний русий волос. Цієї дівчини дзвінкий та чистий голос, Немов дзвінок, його уранці розбудив!.. І хлопець змішано застиг і остовпів, Аж поки Войському це не упало в око. Старенький, хоч причин і не шукав глибоко, Помітивши, як він то блідне, то горить, Порадив хлопцеві піти і відпочить: Після пригод, мовляв, потрібен відпочинок. Тадеуш, у кутку обпершись об коминок, На Зосю поглядом несмілим поглядав І з тіткою її несамохіть рівняв. Це все помітила уважна Телімена… Хоч не цілком ясна була для неї сцена, Але турботою їй серце облила. Веселу вдаючи, до хлопця підійшла І почала його розпитувати тихо: Чого він журиться? Чи трапилося лихо, Чи так яка печаль? А далі наздогад Про Зосю кілька слів закинула підряд, Сипнула жартами. Тадеуш — ані слова, Немов до другого, а не до нього мова, — І з-під насуплених, як чорна хмара, брів Блищав у погляді німий, холодний гнів.  Вона змінила тон, взяла уже й на кпини, — А він, немов його жало впекло осине, Схопився, дзиглика ногою одіпхнув, На неї з лютістю чудною позирнув І вийшов, сплюнувши та грюкнувши дверима. Чудною, далебі, була ця пантоміма! На щастя, в галасі, у вигуках розмов Цей дивний випадок небаченим пройшов, І вслід Тадеушу й не подивились гості… Мов щука, несучи в собі залізні ості, Втікає в глибочінь, та смерті не втече, — Тадеуш, од людських тікаючи очей, З собою волочив тяжкий ланцюг одчаю. Враз, опинившися серед густого гаю, Став і задумався. Шуміли дерева, І колихалася заквітчана трава… Це місце знає він, та тільки чи радіє, Що ноги принесли його до Храму Мрії? Поглянув, — ах, вона! Самотня і сумна Сидить на камені, сама мов кам'яна, І затулила вид лілейними руками, Мабуть, нестримними зайшовшися сльозами. Тадеуш змішано дивився і мовчав, Нарешті сам собі тихенько прошептав: «Ну, помилився я, — але ж вона не винна!» І, жалю ніжного набравшися, хлопчина До неї надійшов рішуче з-за кущів. І раптом дивне він видовище уздрів: Плигнула з каменя швиденько Телімена, Крутитись почала, стрибати, як шалена, І покотилася в траві та в бур’янах… Узяв Тадеуша непереможний жах: Що сталось? Що таке? Отруєна? Причинна? Та натуральніша була всьому причина! Куслива комашня любила в Храмі Мрій В веселих ігрищах кінчати день тяжкий І витоптала там вузькі свої доріжки… На Теліменині подолки і панчішки Мурашки знаджені полізли, як війська, Кусають — і вона не знать куди втіка, Аж врешті на траву, замучена, упала. Побачивши, яка біда її спіткала, Тадеуш надійшов, схилився їй до ніг, Жалем порушений: він залишить не міг В нещасті ближнього… І раптом — як це сталось?… В обіймах пристрасних дві постаті зіллялись. Докорів не було, та й не багато слів Було там сказано. Нарешті пробудив Далекий дзвоник їх од радісної млості: Знак, що вечеряти збираються всі гості. Вертатись нарізно намислили вони, Бо їм почулося, що серед тишини Хтось ніби затріщав галузками сухими: Так, може, вже когось і послано за ними! Хапливо розійшлись, ховаючи в серцях Чуття помішані і несвідомий жах, — І раптом їй здалось, що Робакову спину Вона побачила крізь глід та крізь шипшину. А він, вглядаючись у далеч неясну, Довжезну білу тінь помітив, як ману. Хто саме там блукав — шкода було збагнути, Та схоже, ніби Граф в англійському сурдуті. Вечерю в замку знов улаштувать велів Протазій, хоч Суддя йому це й боронив. Ввійшли, спинилися і утворили коло. Для Підкоморія найвище місце столу Лишили, бо такий і вік його, й уряд. Він низько кланявся, як каже давній лад, Панам і паніям, і молоді і старшим, На покуть ідучи своїм поважним маршем. Суддя, бо Робака і досі не було, Молитву прочитав, і все як слід пішло: По чарці випито, усі круг столу сіли І мовчки холодник литовський жваво їли. І раків, і шпараг подавано гостям, Малага золота, венгерське грало там, — Там мури замкові, на спомини багаті, Де в сотнях відгуків котилися вівати, Уперше бачили гостей таких німих. Бувало — голоси і співи, гам і сміх, Але сьогодні всі як в рот води набрали. Причин смутитися було таки чимало: Мисливці, як минув азарту перший час, Усе обмислили — і зміркували враз, Що лови нинішні дадуть їм мало слави. І справді: випадок нікчемний та лукавий Честь вирвав їм із рук! Бо ж не стрілець, а піп, Що звідкись вискочив, як з конопель Філіпп Загнав у кут стрільців, найкращих у повіті! В Ошмянах будуть що, у Ліді говорити! Асесор з Реєнтом ще й інший мали сум, Опріч загального: спадало їм на ум, Як бідні їхні пси без зайця повернулись, Ба навіть до хвоста йому не доторкнулись. Той хвостик ще мигтить в ловецьких їх очах  І б’є, немов батіг, мисливців по серцях. Ще й те Асесора за душу зачіпало, Як Теліменині очиці поглядали На нього змішано: тут щось було не так! Не знак кохання це, а зради певний знак! Граф кислий повернув з вечірньої проходки (Чи, може, засідки). Лихі, злостиві нотки Бриніли в Графових небагатьох словах. Даремно справити на веселіший шлях Хотілося його уважній Телімені: Він згорда вислухав згадки і теревені Про милий Петербург — та й одвернув чоло До Зосі… Мов комусь на помсту чи на зло — Сміється ввічливо, вина їй наливає, Про щось розпитує і щось оповідає, Очима блискає і голосно зітха, Немов закоханий. Та що таїть гріха! Це все робилося лише про людське око: На Телімену він розгнівався глибоко. А та, дивуючись, плечима повела, Хоча й задумалась. їй, зрештою, була Прихильність Графова до молодої Зосі Приємна: може, тут і до любові йшлося! Тадеуш, теж сумний, мовчав, не пив, не їв. Німий, в тарілку він свій погляд затопив; На Теліменині люб'язні залицяння Од нього в відповідь — то гнів, то позіхання. Причепа! Любощі їй досі на умі! А що за декольте! Таж сором між людьми Ходити у такім нескромнім туалеті! Нарешті (сам собі в відкритому секреті Не хоче вірити) — бере за серце жах Од фарби штучної у неї на щоках. Чи був у ділі тім гатунок фарби винний, Чи розплилась вона від іншої причини, А тільки — плямами густий лежить кармін Поміж білилами. (То, може, навіть він Ті фарби помішав недавно, в Храмі Мрії). О боже! Біля уст як гидко червоніє! Все примічає він, неначе пильний шпиг: Що зморщок тут і там розкидалось дрібних По всьому видові! Ще й двох зубів немає! Бракує двох зубів! Тадеуш добре знає, Що не по-чесному так пильнувать дрібниць У тім, що любимо. Він хоче силоміць Себе переламать, не бачити, не знати, Любити, як любив… Але шкода й казати! Той погляд, що палив його у Храмі Мрій, Тепер далеким став, як місяць угорі, Що хоч і світить нам, але землі не гріє. Так гірко вражений, в холодній безнадії Схилив він голову і губи, знай, кусав. Тим часом біс його лукавий спокушав Підслухати, про що у Зосі йде розмова Із Графом. Дівчина, що з тишини алькова Між люди виплила, цікава до людей, Спочатку поглядом несміливих очей Стихенька блискала, а там розвеселилась, Пішли вже й спогади, розмова покотилась Про зустріч там якусь недавно в огірках, Про несподівану появу в лопухах… В розмові тій була для юнака пожива Жадана, хоч гірка. Так, хитра та злостива, Гадюка із квіток трутизну п’є жалом, Щоб потім, на шляху згорнувшися клубком, Необережного смертельно укусити. Тадеуш, радий сміх ковтаючи несито, У серці повертав його на плач гіркий. Сумний то був бенкет, отруйний був напій! Буває завжди так: коли один гнівиться В компанії — то всі смутніють раптом лиця І гнів у всі серця крадеться, як чума. Були веселощі — веселощів нема! Мовчить, насупився вельможний Підкоморій, Ховаючи в душі своє отецьке горе: Дві доньки, панночки хороші й посажні, Сидять покинуті, самотні та сумні, А кавалери їм ні усміху, ні слова! Пан Войський, бачивши, що завмира розмова, Казав: «Вечеряють не люди, а вовки!..» Він до мовчання мав надзвичай слух тонкий, Бо над усе любив веселі теревені І за словами сам не лазив до кишені. Не диво: все життя прожив він у гурті — На ловах, сеймиках, у вічній суєті — І люльки не любив, що німці принесли нам, Казав, що дим пускать, за звичаєм чужинним, То стид полякові,- а краще розмовлять При добрім келисі. Тому й казок казать Велів собі вночі чи молитви читати. Як навіть і скрадав мушиний рід крилатий З хлопушкою в руках, з нахмуреним чолом, — Любив, щоб балачки точилися кругом… Як мельник, що дріма під шум свого каміння, Враз прокидається од сну і отупіння, Коли попсований раптово стане млин, — Отак від тишини зо сну будився він. Немов питаючись, круг себе подивився І Підкоморію та Судії вклонився: То мало значити, що хоче слово взять. Йому дозволено — і став він докорять: «Панове молоді! Хіба ж ми капуцини,[98] Що мовчимо весь час без жодної причини? Той шляхтич, що сидить при чарці, як німий, Стрільця нагадує, що ржавить свій набій, Все береже його й не знає сам навіщо. Було колись діди, в ті роки молоді ще, По ловах думали не тільки про їду. Ні: хто на серці мав чи радість, чи біду, Чи спомини які, а чи які питання, — Усе виповідав, і знову полювання Розпочиналося веселе за столом. Той постріл згадував, а той хвалився псом, Знов інший допікав їдким, та дружнім словом… Ох, знаю! Каптуром усі ви Робаковим Отак засмучені! Вам сором ваших хиб! Та все це виказать словами ви могли б, А не німуючи. Послухайте ж мене ви: Стріляти, хибити судилося стрільцеві! Хто схибив — виправить! Я сам од літ малих Блукаю по лісах, і все-таки б не міг Сказати, що стріляв я завше без догани. Та навіть — знаєте ж про славного Рейтана? — І той, траплялося, у звіра не влучав! Чимало я таких пригадую облав, Що помилялися досвідчені мисливі. Сьогодні відступить без сорому могли ви Од звіра: ви ж його зустріли, як і слід, З рушниць. А казано за славних давніх літ, Що хто ведмедя стрів з належним супокоєм І, не вагаючись, почастував набоєм, Той може відійти, як звір іще живий Або й не ранений. Рогатиною бій — То не обов’язок, то бій для оборони. Хто хоче — виступа, але старі закони Мисливські кажуть нам: на це вже — власна хіть! Отак-то, паничі. Голівок не хиліть І не журітеся. Тадеуше коханий І Графе дорогий! Хай у пригоді стане Старого Войського колись порада вам: Я пересвідчився давно у тому сам, Як зле удвох стрілять до дичини одної…» «До дівчини», — шепнув Асесор, і юрбою Перекотився сміх… «До дівчини, — кричать, — До дівчини удвох не важтеся стрілять!» Ті знов: «До дичини!» — а другі: «До панянки!»  Асесор зашипів: «Зрадливої коханки», — За Телімениним слідкуючи лицем — І поглядом її поранив, як ножем. Пан Войський не хотів нікому дорікати, Та й не дочув того, що в глибині кімнати Сміються й «шепнуться. Він рад, що звеселив, І знову повернув обличчя до стрільців, Вином наповнивши свій келих аж до вінець. «А де ж то дівся наш недавній доброчинець, Ксьондз Робак? Я б йому пригоду розповів Із власних спогадів. Тут Ключник говорив, Що лиш один стрілець не гірший був, як Робак. Я знав і другого. Коли б не він — надгробок Укрив би двох панів, стрільців двох запальних. До Налібоччини, до тих лісів густих, Де й досі кабани блукають табунами, Колись із Рейтаном та з іншими панами Денасов-князь[99] прибув, землі чужої гість. І що ж ви думали? Чи заздрощі, чи злість На того шляхтича одважного лилися, Що вдалим вистрілом, в густім і темнім лісі, Завзятих двох стрільців од смерті врятував? Ні, кожен за його здоров'я випивав, За вчинок сміливий хвалив його усякий, Ще й шкуру кабана дали на знак подяки. Як теє сталося, в порядкові якім, Я, свідок тих подій, докладно доповім, Бо на сьогоднішню скидалася пригода. Денасов з Рейтаном — тепер шукати шкода Таких мисливців нам! — у Налібоцький ліс…» Та Войського Суддя за руку раптом стис І, наливаючи вина йому до чаші, Промовив: «Хай живе братерство давнє наше, І Робак хай живе! Дамо належну честь Його ми вчинкові: у нас для цього єсть Ведмідь: він і піде на кухню костьолову. Та шкура — як собі міркуєте, панове? — Належить не йому. Нехай хоч так оддасть, Хоч коштом дорогим її мені продасть, А мусить одректись. Кому ж її віддати, Хай Підкоморій-пан нам зволить наказати». Тут почали стрільці потиху гомоніть: На того першого із лісу йшов ведмідь, Той перший вистрілив, той псів на слід накликав… Було б дійшло уже до сварок і до криків; Асесор з Реєнтом свою хвалили бронь І, гнівно із-під брів метаючи вогонь, Кричали: «Вірний друг у мене сангушівка!» «Не знає пбхибок моя сагаласівка!» Та Підкоморію судити час настав. Він довго навкруги уважно поглядав І мовив: «Божому слузі вже воздали ми. А решта — вчинками одважними своїми Вся заслуговує і шани, й похвали. Та зважмо: два стрільці однаково були В бою смертельному. їм шкуру і віддати! Пане Тадеуше! Ви мусите признати, Що вища каже честь зректися вам її, Бо ви ще молодий, ви кревний Судії. Хай шкура Графові лишиться пам’ятковим. Тож, Графе, кажемо до вас останнім словом: Візьміть її собі. Стрілецький покій вам Оздобить цей трофей на втіху всім стрільцям». Так Графа думав він потішить, звеселити, — А Граф насупився. Цей покій знаменитий, Де роги бленів, як лаврові гілки, Звисали з темних стін, немов докір тяжкий, У серці Графовім ображено озвався. Півкозиць, славний герб — для кого він дістався? Кому за спадщину лишився замок цей? Він, Граф, що мав би тут скликать своїх гостей, Гостює сам тепер — у ворогів одвічних! До тих гірких думок і закидів трагічних Лукаві ревнощі отрути додали. В гостині у Сопліц! Там, де діди жили! У замку власному! Горешківський нащадок, Нещасний, зраджений! Таких-от повен гадок Він, усміхнувшися, поволі одказав: «Дарма б у свій домок я цей дарунок брав: Занадто пишний він для вбогої кімнати. Нехай же тут висить. Волію почекати, Аж поки пан Суддя мені його віддасть Із Замком». Бачивши, яка лиха напасть Тут може статися через невдале слово, До табакирки вдавсь пан Підкоморій знову. «Хвалю, сусіде мій, що не забули справ Ви навіть при столі. Давно-бо помічав Я брак поважності у нас між паничами. А як зайшло про суд, то я для того саме Прибув, щоб довести це діло до кінця І остаточного добитись рішенця. Я сподіваюся все мирно закінчити: Землі належний шмат, сусіде мій, візьміте, Як компенсацію. Я дещо зміркував І способом таким усе б це розв'язав…» Докладні він почав тут розгортати плани, Та стався випадок у хвилю цю нежданий. Неначе в літній день пшеничні колоски Од вітру хиляться, налиті і тяжкі, Так голови усі зненацька одвернулись Од Підкоморія. Чиясь хода почулась В кутку, де Стольників старий портрет чорнів. У дверцята вузькі посеред двох стовпів Химерний чоловік ввійшов, не поклонившись. Всі, зацікавлено на нього подивившись, Пізнали Ключника. Півкозиць на плечі Світився вишитий. В руках були ключі. Зневаги гордої до товариства повен, До старовинного годинника пройшов він І взявсь накручувать. Годинник був дивак, Що до сучасності давно утратив смак, Мав примхи, як старий, — і з сонцем у незгоді Не раз показував південний час при сході. Гервазій звичаю ламати не хотів І машинерію щовечора крутив, Хоча й попсовану. Отож, як Підкоморій Узявся рахувать поля, гаї, обори Та розгортати план, як згоди досягти І до найлегшого як виходу дійти, — Гервазій заскрипів ключем своїм іржавим. Промовець зупинив докладної розправи Поважну течію — і з усміхом сказав:  «Що, брате, коли б труд свій пильний ти відклав Надалі?» Та старий, не важачи та теє, Не хтів покинути повинності своєї , знай, вовтузився, як у коморі щур, Аж на годиннику цяцькований снігур (Роботи славної, немає що й казати, На жаль, зіпсований), — надумав рахувати Години: завищав, зазойкав, захрипів. Промовець на такий непослух закипів І крикнув: «Ключнику чи пущику![100] Ти хочеш Утратити свій дзьоб, що нам на зло сокочеш?» Гервазій обернувсь: «Оце пак новина! Пан любить жартувать, але нехай же зна, Що горобець малий, за пущика дрібніший, У власному гнізді від пущика сміліший, Которий у чуже без дозволу влетів. Не пущик — Ключник я. А хто в чужім піддашшю Сваволить, — пущик той! Нехай господу нашу Покине і в свою летить собі здоров». «За двері, дурню! Геть! Іди, звідкіль прийшов!» —  Гукнув розпалено і гнівно Підкоморій. «От, пане Графе, як! Чи бачите це горе В дому горешківськім? — Гервазій заволав, — В своєму обійсті не маємо вже прав Ми жить по-своєму! Не досить, що Сопліци Трактуються отут, сваволять, як п'яниці, — Ще й давнього слугу узято вже на сміх! Гервазія женуть! Чи пан стерпіти б міг, Не давши відсічі тяжкій такій образі?» Урочим голосом заговорив Протазій: «Утиштесь! Слово тут судовий трибунал Повинен виректи. Як давній генерал Суд а граничного, як Возний трибунальський, Протазій Бальтазар, на прізвище Брехальський, Я річ беру собі, щоб справі дать ладу. Я сам обдукцію та візію[101] складу, Понеже діло йде на гвалт і на сваволю. Тут свідків маємо поважних ми доволі, Що панові Судді належить замок цей, Що він вітає тут не в першину гостей І їх вечерею у замку цім частує». «Брехачу! Язика тобі прикорочу я», — Гервазій вигукнув — і в’язкою ключів Жбурнув на Возного. Той голову схилив І так од наглої урятувався смерті. «Гей, хлопці! Ключнику, побачиш же тепер ти, Як нас тривожити! У диби дурня взять!» Та Граф, ще стриманий, хоч очі аж горять, Спинив челядників, що брались до старого. «Зась! — крикнув. — Хто слугу покривдити мойого Насміє? Я тут пан, і скарги всі — мені». У Підкоморія аж іскри вогняні З очей посипались: «Без вашої помоги Зуміємо скарать зухвальця навісного! Ви ж, пане Графе, ви, не важачи на суд, Насміли взяти власть і перше слово тут, І давній наш закон пустити на поталу Перед урядником найвищим трибуналу!» «До біса, — Граф йому. — Морочте цим дурних, А з мене буде вже судів отих нудних, Що з них користі є, як молока від цапа. Даремно тягнеться Судді хижацька лапа В чужі маєтності! Даремно й я сидів Серед оцих п'яниць, бешкетних гультяїв! Я дам вам відповідь оружною рукою, Коли захочете. Гервазію! За мною!» Для Підкоморія ця відповідь була Як грім з ясних небес. Схилившись до стола, Він саме наливав до келиха напою, Аж раптом, діткнутий образою страшною, Венецьке скло тонке в руці могутній стис. Струмки венгерського, як злото, полились І бризнули йому на скроні та на чбло. У мертвій тишині, що розляглась навколо, Він, наче те вино його сп’янило враз, Промовив, тремтячи від гніву та образ: «А, блазню ти один! Панятко, графенятко! Ось до ушей твоїх я прикладу печатку Своєю шаблею, щоб шануваться вмів! Ти, делікатнику! За двері, до сто псів! До корда![102] Розчешу дурну твою куделю! Гей, Томаше, подай скоріше карабелю![103]» Тут гості скочили, а Судія на те: «Хай почекає пан! Тут діло не пусте, Та тільки першим я до бою маю стати І в герці чесному нахабу покарати. Немов ведмедика, пущу його в танець! Меча, Протазію! Я покладу кінець Його патяканню! Я дам йому науку!..» Та дядька ухопив, благаючи, за руку Тадеуш: «Справа тут не ваша, а моя. Оцього фірцика провчити можу й я, А з вами битися — то завелика шана Для нього! Завтра ми зустрінемося зрана І сили зміряєм у ділі, не в словах. Тепер же — геть відсіль, допоки на плечах Ще ціла голова!» Була розумна рада, Бо розлютована кипіла вся громада, І з другого кінця летіли вже пляшки На Графа. В крик, у плач стривожені жінки! На груди Графові склонилась Телімена І голову йому поклала на рамена У страху, в розпачі. На Ключника тоді Всі гості кинулись, од гніву аж бліді, Вергаючи стільці, пляшки і кубки повні. Тут Зося, скрикнувши у тузі невимовній, Перед Гервазієм за певний стала щит. Поволі відступив і зник завзятий дід, Що навіть під столом взялись його шукати. Та не ховався він, а, досвідом багатий, Змінив позицію і знову розпочав Змагання: він одну з дубових довгих лав Схопив, як вітряком крутнув над головою, Нараз очистивши широке місце бою. Під захистом таким Граф тихо відійшов. Гервазій, бачивши, що час почати знов Страшну баталію, що годі ретираду[104] Чинити, розмахнув, щоб двигнуть на громаду Тарана грізного — і раптом скаменів: Побачив Войського і з жаху побілів. Старенький, бачилось, дрімав собі край столу, Схиливши на кулак своє поважне чбло, І тільки як почув, що ганьблять Судію, Він табакирку взяв мальовану свою, Зажив якийсь там раз і глипнув, як спросоння. Він для Сопліци був людина не стороння, А вірний приятель. Отож на ревний бій Дивився, сидячи спокійний та німий: Здавалось, не хотів він устрявать до справи, Та довгий ніж блищав йому в долоні правій, До ліктя звернений кінцем своїм тонким. Упертим поглядом за Графом молодим Уважно стежив він — і злегка відхилявся. Уже за тих часів лиш дехто старший знався На киданні ножів, відомому у нас Від давна-давнього — і Войський був якраз Митець уславлений… Горешківська дитина, Хоча й не по мечу — жіночого коліна — Могла загинути од мстивої руки! Іде, шаліє бій, дзвенять кругом пляшки, Але на Войського ні бдин не зважає. Гервазій догадав: він лаву підіймає — Єдиний захисток! — і знову до дверей Одходить. «Гей. держи!» — лунає крик гостей. Як вовк, що пси його зненацька обступили, Накинутись на них збира останні сили, І світиться йому в очах зловіщий блиск, Аж раптом спиниться, почувши знаний тріск Курків підведених: то тихо поза псами Мисливець надійшов, і вірними руками Рушницю звірену, холодну та слизьку, Підвів, готуючи безславну смерть тяжку Для сіромахи… Вовк спускає уші з ляком, Та, щоб не датися розлюченим собакам, Зубами клацає і тихо відступа, — Так Ключник, бачивши, що ненависть сліпа На нього й панича іде, немов навала, Очима й лавою боронячися вдало, У глибину дверей при зброї відійшов. «Держи! Лови його!» — гукнули гості знов, Та перемогою недовго хизувались: Над головами враз органи захитались, Що Ключник труби з них узявся виривать І з хорів на гостей уражених вергать. Зазнало б лиха тут вояцтво презавзяте, Та збилося в юрбу і в сіни вийшло з хати… Усі челядники урозтіч, хто куди, Від неминучої рятуючись біди І посуд кинувши увесь напризволяще. Брехальський потерпав загинути ні за що, Та свій обов'язок, одначе, пам'ятав. Весь час баталії він при Судді стояв І голосом тонким, як возний трибуналу, Своє освідчення протягував помалу, Аж врешті, як і всі, у сіни відступив, На полі бойовім покинувши мерців, їх бронь поламану і ранених лежати. Щоправда, між людьми ще не дійшло до втрати, Та лав скалічених було чимало там, Чимало смертних ран дісталося стільцям, — З них кілька мусило і голови зложити… Як рицар, у бою поранений, побитий, Лежав безногий стіл, скривавлений вином. Наїдки дорогі розсипались кругом, Наскрізь виделками, як списами, пробиті. Борня скінчилася — і мороком повиті Кімнати замкові стояли в тишині. Здавалося — зійшлись на поминки сумні З могил своїх мерці в північний час заклятий, Недолю пугачі взялися віщувати, У сяйві місячнім на стріхах сидючи. Як потопельники на березі, вночі, В танок пішли щури німі і таємничі, їм місяць заглядав, як смерть бліда, у вічі, А корки із пляшок стріляли у пітьмі, Для духів та щурів покинуті людьми. На другім поверсі, в дзеркальній тій кімнаті, Де дзеркала б дарма ми почали шукати, На ганку темному похмурий Граф стояв, Сурдут свій на однім рамені він розп'яв, Драпуючися ним, немов плащем широким. Гервазій походжав повільним, твердим кроком І бурмотів під ніс: «Так, замок буде наш!» А Граф собі: «Пістоль, а хочуть, то й палаш, Мені однаково!» — «Та й села наші будуть», — Знов Ключник. — «Знатимуть, довіку не забудуть! Усіх я викличу, все племено Сопліц!» «Мопанку, що процес! Доволі тих дурниць! Що наше — дайте нам, і справа вся кінчиться. Майно горешківське у часі Тарговиці[105] Сопліцам віддано — горешківське майно! А нам наїхати пора уже давно І одібрати те, що в нас заграбували. Від давніх знаю літ я прикладів чимало, Що хто побив — той пан, хто виграв — той і взяв. Тут шаблею шукать, а не судами прав Належить. Ножиком завдам їм веремії! Коли ж покличемо до того ще Матвія, І Різочка[106] його в повітрі засвистить, — Хай начуваються! В капусту покришить Давно уже пора Сопліц весь рід лукавий». Граф голову підвів і крикнув: «Браво, браво! Чудесно, далебі! Сармато-готський план Приймаю! Вразимо, здивуємо краян, Здвигнемо всю Литву, наш звичай стародавній Відновимо, — і тим навіки будем славні! Бо скільки тут живу — ні герців, ні боїв, Хіба що за межу десяток мужиків Поб’ється… Тут же кров, тут битви, тут цожари І вчинків рицарських непереможні чари. Подорожуючи в Сіцілії, зазнав І я таких пригод. У князя гостював Я у тамтешнього. Розбійники затяті Засіли — і в полон його вхопили зятя, Ще й ждали викупу, зухвальці навісні. Ми тільки крикнули — вся челядь на коні, Васали навкруги… Як вихор, ми влетіли, Взяли розбійників, а бранця увільнили. Так, братику! Я сам убив двох волоцюг! Який же був тріумф, який зустрічний рух, Яка процесія вітала, як ішли ми В порядку рицарськім, з трофеями живими! Як доня князева, щасливіша за всіх, Ридала з радості на грудях на моїх! Відтак в Палермо був усякому я знаний, На мене пальцями усі сіціліани Показували. Я улюбленцем у дам Зробився. Видано було і книжку там Про мене: «Юний Граф, чи Дивні таємниці Бірбанте-Рокка». Ах, чи ж є у нас темниці?» «Пивниці, та усе в них випили Сопліци». «Жокеям зброю дать. І кожен хай васал На гасло бойове до нас летить учвал!» «З лакеями іти в наїзди не годиться, Вусаль же не один прилине, ніби птиця, З застянку рідного: там шляхтичі живуть. Колись їх прадіди свою Литву та Жмудь, Корону сміливо, затято боронили. Всі для Горешків дать свої останні сили Готові — і Сопліц не люблять, аж тремтять. В Добжині, в Тітичах я можу їх зібрать Узавтра сотень три. Тепер ідіть на спочив, Я ж пильнуватиму, щоб часом не наскочив На замок хто лихий. Отак, мопанку, так! Узавтра провчимо зухвалих розбишак!» Граф глянув — у Судді світився дім огнями. «Ілюмінуйтеся! — він крикнув. — Завтра з вами Ми поміняємось, огні засяють тут, А тьма окриє вас. Це буде справжній суд!» І вийшов, свій сурдут згорнувши на раменах. Гервазій мовчки сів. У променях зелених Та синіх місячних, у тишині німій Снував він довго план. Нарешті, сон міцний Почав замислене йому хилити чбло. Хотів молитися — але чудні навколо Постали привиди: колишні то пани, Готові до пригод, бенкетів і війни, Мушкети підняли, мечами задзвонили, І Стольник серед них, похмурий та похилий, На смерть поранений… Під шепіт молитов Ті давні постаті з імли встають ізнов… Наїзд готується — і Римша став на чолі! Гервазій на коні по бойовому полі Летить, а кунтуша по вітру розпустив… Приїхав — і Сопліц у клуні підпалив. Огонь і вигуки, червоні головешки… І так заснув слуга останнього з Горешків.

КНИГА ШОСТА

ЗАСТЯНОК

 Перші воєнні рухи наїзду. Протазіїв похід. Робак із паном Суддею радять раду про громадські справи. Екскурсія Возного не дає бажаних наслідків. Про коноплі. Шляхетський застянок Добжин. Опис особи та господи Матвія Добжинського. Поволі з вогкого і сірого туману Виходив досвіток. Та не сіяв рум’яно День, наближаючись, а жмурився, сліпий. Скрізь нависала мла, як миршаві снопи На хаті вбогого литвина. Сонце встало, Та йшло невесело, мов ідучи дрімало. За прикладом небес заспала і земля; Нерано череда виходила в поля І спізнених зайців зненацька заставала За пізнім сніданням: вони ще не вертали В гаї, де спочивок щоденний їх чекав. Розбившись парами, серед високих трав То гризли корінці, то зілля соковите, Дозвілля милого бажаючи зажити В тумані ранньому, — аж крики пастухів Дали пізнати їм, що день уже наспів. І в лісі тишина. Пробуджена пташинка, Замість виспівувать по-ранішньому дзвінко, Погляне на смутний, похмурий небосхил І, скинувши росу з тяжких намоклих крил, Ховає голову й дрімає, як недужа. Серед полявини, де морщиться калюжа, Лелека походжа і сумно клекотить, Та зграя вороння, що вже давно не спить, На копах сидячи, розмови довгі точить: Негоди та дощі розмови ті пророчать. Уже піснями жниць бринить пшеничний лан, Але й пісні тяжкі і тьмяні, як туман: Ні відгуку на них, ані луни немає. Серед отави ключ косарський виступає, Що ручку перейде, то й плещуть молотки. Людей не бачити, і тільки дзвін тонкий Нагадує, що йде у полі косовиця. Старенький економ, прилігши під копицю, Страшенно нудиться і погляд а на шлях. Щось дивне робиться у нього на очах, Цікаві видива щохвилі виникають: То хлопські там вози, як вихор, пролітають, То бричка шляхтича гуркоче, ніби грім, То вершник на коні промчиться воронім, Людей дивуючи одважною їздою. Усі спішать кудись, немов на гасло бою. Що ж діється ото? Підвівся економ, Хотів спитатися, махає рукавом, Кричить, перебіга, нарешті взявся лаять… Але байдуже всі, як тіні, пробігають Повз нього… Хто? Куди? І навіть — диво з див — Крізь кінську тупітню бряжчання палашів Чутно. Це все його і тішить, і дивує. Ну що, як для Литви визволення віщує Цей рух? Так ось коли до зброї взятись варт! (Бо вже на всіх устах Домбровський, Бонапарт, Французи і війна ходили, хоч і потай). До двору економ, бо що вже там робота,  Як на нечувані заноситься діла! Журба Сопліцівку понура облягла. Не раді всі були вчорашній колотнечі, І навіть голоси примовкли молодечі. Даремно панночок скликали ворожить, Мужчин — у карти грать! Той у кутку сидить І люльку смокче. Той у вікна позирає… Жіноцтво стишилось і мовчки вишиває, — А навіть мухи сплять. Тож Войський, злий на всіх (Мовчанки зносить він, як знаємо, не міг), Пішов до челяді: принаймні кухарі там Картали кухтиків, і голосом сердитим Кричала ключниця дбайлива на дівчат. Там на рожнах низки індиків та курчат Крутились… Войського це втішило помалу, І мрії неясні його заколихали. Судця ще з досвітку писав якісь листи, Замкнувшись на замок. Протазій їх нести Кудись повинен був, бо ждав на призьбі дому. Нарешті сказано з'явитися старому — І урочистий дав Суддя йому позов На Графа, що людей образити прийшов У домі їхньому, на Ключника, що криком, Грізьбою, бійкою та бешкетом великим Порушив хатній лад і добрий супокій, І, врешті, на обох, що справі судовій Зламали течію, зневажили господу І дому чесному вчинили глум і шкоду. Позов належало сьогодні ж дать до рук. Протазій, як почув для серця любий звук, І руку, й слух простяг, увесь уваги повен. Здавалось, у танець од радості б пішов він, Але з належною повагою стояв І тільки зір йому як молодий блищав. Згадав він ті літа, коли носив позови, І хоч не раз за те ображені панове Давали стусани, — та плачено ж не раз Червінці! Так жовнір, що свій старечий час В шпиталі тихому, каліка, доживає, Як військова сурма на вулиці заграє, На ліжку схопиться і голосно кричить Спросоння: «Гей, війна! Ану, до зброї вмить!» І так зашкутильга на дерев’янці скоро, Що вернуть молоді його насилу з двору. Протазій за листа — і кинувся мерщій Приготуватися, вдягти возненський стрій, Та тільки не жупан: то вже парадні шати, Для суду. В одязі такому мандрувати Незручно. Каптанець одяг короткий він, Що можна з гудзиків спустити до колін, А можна й скоротить; рейтузи темно-сині І шапку, що її при дощовій годині Натягують до пліч, а сонячного дня Вгорі зав’язують. Не сів він на коня, А пішки вирушив узенькими стежками. Крадуться так, бува, шпиги перед боями. Пішов, не гаючись, — і добре, що пішов. Бо запечалитись йому прийшлось бй знов: Ксьондз Робак налетів, як сокіл, до Сопліци І крикнув: «Судіє! Ну, та уже сестриця, Та Телімена! Стид і горе для сім’ї!.. Вертихвістка! Ох, я таки б провчив її! Як Зосю Яцькові доводилось оддати Комусь, хто б доглядав її, як рідна мати, Щоб гідно виросла і чесною була, — Про Телімену скрізь ішла тоді хвала, — І їй він доручив дівчатка виховання. Аж бачу, щось таке тут каламутить пані: Либонь, Тадеуша звела уже з ума, Та й Графа ніби теж. Чи, може, з обома Снує якийсь роман? Що з того може бути, Мл легко можемо сказати ї збагнути: Підуть пересуди, почнеться поговір, Неслава почорнить Сопліцин чесний двір. Тож ми подумаймо, як запобігти цьому І як вертихвістку нам вислати із дому, Щоб двох цих юнаків не призвела до звад, Щоб у господу цю вернувся добрий лад!» Суддя озвався вмить, почервонівши з палу: «Який до біса лад! Його вже ми порвали, І іншим способом шукатимемо прав!» «Де ж розум дівся? — ксьондз ту мову обірвав. — Де ваші голови? Які ще знову чвари?» «Тут не моя вина, і Графа до покари Потягне вищий суд. Він з Ключником своїм — Обидва ледарі — свавольством та дурним Розбоєм призвели до сварки й колотнечі. Ну, суд розсудить нас!.. Хотів би я, до речі, Щоб бачив панотець, що вчора при столі У замку сталося…» «Які-бо духи злі Тягли у замок вас? В руїни ті пощо ви, Як миші до нори, залазите, панове? Знов звада, господи, і знов у замку тім… Ні, годі! І нога моя не буде в нім!.. Ну, як же то було? Це ж треба заладнати, Бо доки будете дурниці витівати, А я — дивитися? Я для важніших справ Приїхав». «Заладнать? І я б дозволить мав На ногу наступить — та ще й сидів би тихо? Панотче! З радою такою йдіть до лиха! Погляньте-но: чернець, що в дім чужий заліз, Ще й суне носа скрізь!.. А що мені той ніс?… Де ж пак! Іще й навча в подяку за гостину! Ні, отче! Слів своїх на вітер я не кину! Сопліца — заладнать? Сопліца — йти на мир? Наш рід не знав ганьби і (вір або не вір) Ні в кого не прохав ні ласки, ні поради… Хто зачіпав Сопліц, той був життю не радий. Процес — так виграти, хоч за найдовший час! Вже й так я був дурний, що, слухавшися вас, Суди відтягував і не доводив краю. Тепер не раджусь я — і що чинити, знаю, Хоч би десятки тут крутилися ченців. — І, розлютований, ногами тупотів. — Чи так, а чи не так, а за вчорашній вчинок Хоч перепросини, хоч смертний поєдинок!» «А що, як Яцькові дадуть про цеє знать? Та з горя ж він умре! Вам треба б пам’ятать, Що лиха тут колись Сопліци наробили… Ті речі згадувать немає, друже, сили! Майно горешківське, як знає пан і сам, До рук дісталося по Тарговиці вам, — А Яцек, чуючи тяжку свою провину Перед Горешками, із дому їх дитину, Сирітку Зосю взяв… і марив, що колись, Щоб давні дві сім’ї по-дружньому зжились, Її з Тадеушем у пару поєднає…» «До лиха! Що мене у тім обходить має! — Суддя розгнівався. — Аякже! Яцек! Брат! Та я й не знав його! Багато літ назад Він жив тут гультяєм по власній п’яній волі, А я тоді навчавсь у єзуїтській школі… Дали добра мені — чому я мав не брать? А Зосю я хіба зрікався годувать, Любить, виховувать і як про рідну дбати? Та Граф — ну, що мені до того графеняти? Ви про Горешків тут розсипали жалі, А він — десята їм вода на киселі! І з мене глузувать!.. І я йому простити!..» «Ох, брате, — мовив ксьондз розважно й сумовито, — Зміркуймо: Яцек мав до війська сина дать До польського. Тепер велів йому сказать, Щоб жив удома він. Яка тому причина? Рукою певною веде свого він сина До вірної мети, отчизні на користь… Пора уже, пора ознаймувати вість, Що наспіває нам велика перемога, Що слави й вольності сподівана дорога Ось-ось розстелеться по нашому краю. Я більше, брате мій, не змовчу, не втаю: Коли з-за Німану мене сюди послали, Наполеонові форпости вже стояли Готові до війни. Він армію склика… Відколи світ стоїть, ще армія така Супроти ворога не підіймала зброї! Там і Домбровський наш, там рицарі, герої, Що білого орла несли священний стяг І на чужих його не зганьбили полях! Поляки, брате, ми!.. Ще день, і ще година — За Німан перейдуть, і змучена країна Устане, оживе і цвітом процвіте!» Зітхнувши глибоко, Суддя йому на те Відразу не сказав, не вимовив нічого, І тільки блиснула, мов блискавка, у нього Сльоза несмілива. А далі: «Друже мій, Чи правда ж? Стільки вже потрачено надій  І марних сподівань! Чи правда, друже, тому? Не раз приходили сюди, до цього дому Чутки: прийдуть — ідуть — вже близько — вже от-от Ярмо зненависне розіб'є наш народ, І Польща славною у цілім стане світі… А що ж Наполеон? Склав мирову в Тільзіті!..[107] Так правда? Може, знов чутки обманять нас?» «Кажу воістину — настав великий час, — Ксьондз Робак відповів, — і рідний край воскресне». «Благословення ж хай осяє вас небесне За вісті радісні! — Сопліца закричав І руки з радості великої підняв. — Щоб вам оддячити, даю овечок двісті Для монастирської потреби і користі… Еге, ще пригадав, що вам мої гніді Припали до смаку (їм рівних у ході Нема на всю Литву, а може, і в Короні): У вашім повозі ходитимуть ті коні. Одного не просіть: щоб я забрав позов І Графу вибачив…» «Як! Ви про Графа знов? Коли вітчизна йде до вольності і слави, и дбати будете про дріб'язкові справи? Тепер, коли народ пригнічений воскрес, Ви будете тягти нікчемний свій процес? Весь люд у полум’ї,- а ваша хата скраю?» «Ні, друже! Та скажіть — бо я не догадаю — Чим справі вольності я можу помогти?» «Чим? По моїх очах не догадався ти? І серце ще мовчить? Ах, ти ж Сопліца, брате! Зваж тільки: поки там ідуть нас визволяти Війська, — а ми б самі повстання підняли! Подумай: на Литві, із вікової мли Відважний кинуть клич поміж оспалі люди, Щоб голос свій подав ведмідь[108] старої Жмуді, Щоб знову кінь Литви заржав і загримів — І з тилу вдарити на царських вояків! Одбить у ворога і стяги, і гармати І по звитязі тій звитяжців привітати! Йдемо!.. Наполеон питає: «Хто такі?» А ми: «Литовської країни вояки!» Він: «Хто в вас на чолі?» А ми йому: «Сопліца!» Ну, хто ж би писнути насмів про Тарговицю, Якби ти славою укрив своє ім’я?» «Що людський поговір, — сказав на те Суддя, — І слава що людська?… — Та хоч не знаю брата, Хоч до політики волів би не встрявати, Попросту орючи свій чесний переліг, — Але ні змовчати, ні всидіти б не міг, Коли отчизні стать я у пригоді маю. Поляк я, вірний син замученого краю, І, щоб з фамілії ганебну змить печать, Я до одвиклих рук меча здолаю взять. Хай народився я не до меча — до плуга, Та все-таки колись… Ну, то вже пісня друга, Нема що згадувать про молоді літа… Як мислить панотець? Чи має справа та Одволікатися, чи зараз і почнемо, Стрільців озброїмо і в поле поведемо? Є досить пороху по схованках моїх, І навіть декілька гармат, хоч і старих, Стоїть в плебанії[109] у ксьондза. А до того Списів заховано у Янкеля старого Чимало: він мені шептав про це не раз… Так що ж, коли прийшов до того слушний час, — Мені й Тадеушу діймають віри люди — На коні! — крикнемо… а там уже що буде!» «О крове польськая! О серце золоте! Напевне, сам господь послав тебе на те, Щоб давній братів гріх спокутувать і змити! — І ксьондз, мов сяєвом поранішнім облитий, Сопліцу кинувся стискати й обіймать. — Давно я звик тебе як друга шанувать, Та від сьогодні ти не другом став, а братом! Одначе збутися ще планам не пора тим, Що ти їх висловив. Я знатиму, коли… Днів зо два, як листи таємні прибули, Що цар послав гінців просить Наполеона Про мир. Але війни (є звістка од Біньйона[110]) Не поминуть ніяк. Князь Юзеф[111] дав наказ, Щоб тут усе було напоготові в нас До збройних виступів і збройної помоги. Нехай Наполеон, що знов до перемоги Ітиме впевнено по бойових полях, Побачить, що меча ми вміємо в руках Тримати, що Литва — сестра Короні рідна… Тим часом, братику, історія негідна Із Графом — хай мине, повернеться на мир. Граф, може, і дивак, фантаст, але повір, Що в революціях і диваки потрібні. (Я міг би розказать про випадки подібні). Ба навіть дурень тут у знадобі бува, Аби була над ним розумна голова. Граф — роду славного і польське серце має, До того весь повіт, як знаєш, поважає Його. За ним підуть, аби-но рушив він, Бо здасться кожному, що вже ж не без причин Такий великий пан повстанський клич підносить. До нього зараз я!..» «Нехай лиш перепросить, Що сивину зганьбив і стан почесний мій, А там уже кінець найдемо справі цій В суді арбітрів… Ну, щасливої ж дороги!» Ксьондз Робак дав уклін, ступивши від порога, На таратайку сів і коні вчвал жене, Що часом крізь туман лише каптур майне, Мов яструб із-за хмар… Тим часом обережний Протазій, знаючи всі хитрощі належні, До двору графського не підійшов — підліз. Як стріляний не раз, на все удатний лис, Почувши смажене, то побіжить, то сяде, Нюшкує, чи нема де підступу та зради, Чи не отруєно принадного шматка — І пишним віялом широко розпуска Хвоста, щоб вітер ним на себе навернути, — Так Возний, боячись, що Граф зустріне люто Його посланництво, кийка в руці крутив, Неначе одігнать бажаючи корів, Що вийшли з череди і забрели у шкоду. Так маневруючи, нараз додав він ходу, Немовби деркача в траві зловити мав, — Аж перескочив тин і між коноплі впав. Це зілля запашне, що сіють біля дому, Ховало вже не раз утікача-сірому: То заєць, що його вже мали наздогнать Собаки, сяде тут нещастя переждать, Бо знає з досвіду, що запах конопляний Зупинить гончаків; то, лютим страхом гнаний, Сховається дворак од хижих канчуків І доти там лежить, аж доки панський гнів Ущухне; рекрути — і ті всякчас ховались Поміж коноплями, коли за ними гнались У лісі, в запустах, у пущах вікових. Не дивно, як під час наїздів бойових, Що їх мій рідний край зазнав колись чимало, За стратегічний пункт коноплі слугували. Звичайно сіють їх до самої стіни, А з боку тильного яріє хміль рясний, Що наглим підступам шляхи перетинає І хитрі засідки в гущавині ховає. Протазій, хоч і був одважний чоловік, Одначе потерпав. Згадав він давній вік, Почувши конопель тяжкий, знайомий запах. В яких траплялося йому бувати лапах І від позовників чого він не терпів! Раз шляхтич Дзиндолет пістоля притулив До лоба — та й велів собакою брехати: В коноплях мусив він життя своє ховати. Раз Володкович-пан,[112] одержавши папір, У гніві назбирав лакейства повен двір І Возному казав, аж трусячись од люті Та шаблю вийнявши, — папера проковтнути. Протазій, хитрощів научений давно, Жувати ніби взяв… Тим часом у вікно Поглянув потайки — і в захист конопляний Метнувся, силою нечуваною гнаний. Тепер ті звичаї травою поросли, Але в Протазія ще в пам’яті жили, І він, не знаючи, що нині вже панове Стрічати шаблею не важаться позови, Зігнувся, знітився, в коноплях рачкував. (Його з позовами давно не посилав Ніхто). Як той норець, що під водою плине, У зіллі він повзе і стиха коноплини Розсовує. Та ні, людей ніде нема. Він голову сміліш угору підійма, Підвівся, устає, у вікна зазирає — Ніде ані душі! Нарешті добуває Папера з пазухи і голосно чита. Зненацька чоловік з’явився з-за плота, І Возний затремтів, як у грозу билина. Кого ж побачив він? На диво — бернардина, Що здивувався теж: ото, мовляв, зійшлись! Напевно, з челяддю Граф вирушив кудись; Ще й поспішаючи, бо скрізь лежали долі Ладунки, рушниці, і клейтухи, й пістолі. На лови виїхав? Та нащо ж ці шаблі, Старі, заржавлені, лежали на землі, Рапіри зламані і палаші щербаті? Для чого їм було усе це витягати З горища? З ким війну почати Граф хотів? Нащо свій арсенал дощенту перерив? Дві старі бабусі за паркан Із саду глянули — і кажуть, що їх пан, V з ним жокейська вся озброєна дружина Уранці рушили на конях до Добжина, Що всі збиралися, неначе на війну. На тім баби свою кінчили новину. Добжинський з давніх літ уславився застянок Од вагою мужчин і вродою шляхтянок. Колись і сильний був, бо як Собеський Ян[113] До посполитого рушення всіх краян Листами закликав, — Добжин йому постачив Шість сотень молодців, яких ніхто не бачив. Тепер зубожіло, не те вже, що було, Добжинських племено. Колись воно цвіло На сеймах, в наїздах і збройно добувало Легкий для себе хліб. Узятися за рало Жорстоко змусив їх новий у краї стан. Проте одежею різняться від селян, І найбіднішому Добжинському носити Дідівські звичаї не дозволяють свити: Чумарка в будній день, а кунтуш — у святний. Панянки і в жнива у перкалевий стрій Вдягаються. Та що! І взявшися до мички, Не скинуть руки їх нізащо рукавички! Скрізь вирізнялися Добжинські молодці Красою й мовою. Рум’янець на лиці Та вуси, як смола, та очі, як жарини, Високий, гордий лоб і рівний ніс орлиний, — Такий був кожен з них. Прибувши в наш повіт З Добжинської землі тому багато літ, Вони всі звичаї мазурські зберігали. Наприклад, імена тут дітям надавали На честь уславлених Короною святих, Тому ж то хлопчиків називано у них Матвієм щоразу або Бартоломієм. А щоб не сплутались, додавано чудні їм Дотепні прізвиська, що з ними і росли — Ще й часом не одне, бо випадки були, Коли називано одного чоловіка У тому місці — Кий, а в іншому — Притика. Давати прізвиська навчилися від них Тутешні литвини, і від людей старих Почути можете, що звичай із Добжина На села перейшов, хоч тут не мав причини, Бо різно звуть дітей у глушині сільській. Найстарший у роду Добжинський був Матвій, Якого Півником прозвали на Костьолі, Коли нещасної зазнав Костюшко долі, Забоком сам себе Матвій перехрестив; Наймення Кролика йому хтось приточив, — А литвини, що їм не раз добро він діяв, Йоґо звеличили Матвієм над Матвіїв, Він над Добжинськими, — його ж маленький дім Віддавна панував над селищем усім, Край корчми стоячи і близько від костьолу. Лише поглянувши на схилену стодолу, Старий, замшілий тин і ніби п’яний хлів, Ви б догадалися, що небагатий жив Тут чоловік. Проте між іншими хатами Будинок Півників — як місяць між зірками. Солома на даху травою поросла; На клуні, що стоїть близенько від житла, Буяє кропива та крокіс шафрановий, І по току щирець розрісся пурпуровий. Пташині кубла скрізь, старі голубники, Дзвенять під стріхами стрілчасті ластівки, І білі трусики з червоними очима Кумедно бігають між травами густими… Колись же тут була фортеця хоч куди! Від давніх нападів лишилися сліди І досі: полином та лопухом зап'ята, Від часу шведського валялася гармата, А кілька схилених на пагірку хрестів Про неоплаканих казали вояків, Що в чесному бою святою вмерли смертю! І стіни й пристінки побиті і подерті, Немов назавжди сів на них мушиний рій: Ворожих куль сліди лишились там старі, Здаля чорніючи чудними письменами. Всі двері, клямки всі посічено шаблями, І навіть зрубано від цвяхів головки: То спроби, бачите, робили вояки І вивіряли бронь — ті славні зигмунтівки,[114] Що цвяхи різали, як от пшеничні цівки Пори липневої стинає гострий серп. Над ганком красувавсь Добжинських давній герб, Що гнізда ластівок без жалю засклепили; Литовський сир під ним висушується білий. У хаті, в повітках — шоломи, шишаки, Що нині голуб’ят виводять голубки У них, — а панцири у стайні за драбину Слугують: смиче кінь із неї конюшину; Рожни до смаження пороблено з рапір! Церера,[115] бачиться, заглянула у двір І Марса[116] вигнала. Шолом його червоний Змінився білою наміткою Помони,[117] І Флори[118] зеленню цвіте звитяжний щит… Та знов Ареїв[119] нам віщує поворіт Тривога, що усіх в Добжині охопила. Од Графа посланець прибув. Заклекотіли, Загомоніли всі. Постала суєта, Один у одного: «Куди?» «Пощо»? — пита, І в корчмі (темна ніч навколо ще чорніла) Заблимали огні, і чарка забриніла. Старіші радяться, молодші до кульбак, До коней кинулись, — і тішиться усяк, І рвуться вояки в незвідану дорогу, Зібравшись битися не знати проти кого. А хто ж пораду дасть у справі неясній? Нема що й думати: лише один Матвій… Десяток восьмий літ йому вже починався, Та й досі ні труда, ні битви не боявся Упертий дідуган. Широкий, кремезний, Не раз він підіймав дамаський меч дзвінкий, Що Різочкою звав для жарту та забави. Чимало Різочка собі придбала слави, Коли як барський він ходив конфедерат.[120] Та не подобався конфедератський лад Матвієві. Він став до короля хилиться, За нього воювать, — аж раптом Тарговиця Змінила погляди йому на іншу путь. Тому ж то Півником старого і зовуть, Що повертається за перемінним вітром. Одначе він не був од роду-віку хитрим Запроданцем: шукав не грошей у війні, А честі. Звідкіля ж хитання ті чудні? Чи мудра їх якась політика родила, Чи, може, прагнучи вітчизні дати сили, Неспинну боротьбу він над усе любив, І, з бою вийшовши — нових шукав боїв, Хоч би для того й стяг доводилось міняти? Тепер своє життя, відмінами багате, Тихенько доживав у супокої він, Від шуму й галасу сховавшися в Добжин, І між людьми ніде чужими не з'являвся: Напевно, зустрічі лихої він боявся. Ведмідь, як по лісах густий посипле сніг, Так само заляга у темний свій барліг. За днів Костюшкових він поруч із Огінським[121] До Вільна вирушив. Служили під Ясінським[122] Обидва. Різочка роботу мала там — Отчизні на хвалу, на заздрість ворогам. Раз, повен запалу і чесної одваги, Він просто кинувся з валів старої Праги[123] Поція рятувать. Зчинився ревний бій… Всі думали: пропав з Поцієм і Матвій.[124] Аж ні: ні першого, ні другого не вбито, Хоча поколото обох, неначе сито. Поцій віддячити за допомогу хтів — Фільварок одписав йому на п'ять димів[125] І злотих тисячу щороку мав давати (Поцій, завважимо, був чоловік багатий, А вдачу рицарську, широку й щедру мав). У відповідь на те Добжинський одписав: «Волію, щоб Поцій Добжинського Матвія За доброчинця мав, а не Матвій Поція», — І дару не прийняв. Вернувшись в рідний дім, Не дбав про розкіш він, а жив трудом своїм: Дуплянки майстрував, збирав на ліки зілля, Або в погожий день, коли було дозвілля, По пущах звірину з рушницею тропив Чи сірих куроп’ят у сіть тонку ловив. Людей досвідчених чимало у Довжині, Траплялися й такі, що знали по-латині, Були й достатками значніші, як Матвій, — Але понад усіх за бистрий розум свій Старий підносився. Колись вояк хоробрий, Землі він Польської історію знав добре, На вловах, на війні пригод багато мав, До всього був мастак — чи до лікарських трав, А чи до пасіки, чи вибирати коні, — І знався, як ніхто, на звичаї й законі. Ба навіть казано, хоч, може, то вже й гріх, Що характерництвом він похвалитись міг. Отож як сіять хто збирався, чи садити, А чи судитися — поради йшов просити У нього. Сам же він клієнтів не шукав, І навіть часто їх із дому випихав, Поради даючи в поважних тільки справах, Та й то у висловах скупих і неласкавих… Сьогодні — думали — у справі бойовій І слово вирече, і власть візьме Матвій, І славну Різочку на ворога підніме. Старенький походжав між травами густими, І, розглядаючи щось пильно угорі, Курникав пісеньку: «Ой рано на зорі»… З усього бачив він, уважний, що година Хороша настає, бо мла не вгору плине, А розстилається по балках та ярах, Вітри женуть її, і в світлих небесах Вже сонце виграє, виблискує рум’яно І смуги вогняні просмикує з туману, На зіллі сяючи алмазами роси. Як злотолиті тчуть у Слуцьку пояси:[126] Ізнизу дівчина простелить оксамити, А зверху, творячи багатобарвні квіти, їй кида золото і срібло ткач меткий, — Так вітер на землі стелив туман легкий, А сонце понад ним промінням вигравало І пишних кольорів мережку вишивало. На сонці вгрівшися, скінчивши молитви, Назносив дідуган капусти і трави, Ще й моркви на грядках солодкої насмикав — І свистом кроликів улюблених покликав… Почули, вибігли. Як лілії живі, Біліють ушки їх у пишній мураві І очі світяться та грають, як рубіни, На оксамитнім тлі зеленої дернини. Спинились віддаля, голівки підняли, — Чи не чатує гість непрошений і злий — І обережно всі на задніх стали лапах, Аж поки ласощів непереможний запах Не звабив. Підійшли, обсипали, як сніг, Матвія сивого, що сам посеред них, Мов трусик. Бігають, плигають на коліна, На плечі… З усміхом, безжурний, як дитина, Він гладить теплу шерсть ухатим пустунам,  І просо золоте голодним горобцям Рукою вільною навсебіч розсипає. І раптом зникло все. Ні горобців немає, Ні бистрих кроликів: все щезло, як мана, Бо вчулася хода і мова голосна В подвір’ї. То посли добжинської громади Прийшли послухати розумної поради. Господар, бачивши, що йде до важних справ, Гостей увічливо до хати попрохав, І тут розказано усе йому до краю. Людей дедалі більш у хату прибуває; Прийшли, наїхали — і верхи, й на возах, — Бо чутка вже пройшла по інших хуторах, Що пахне битвами, а може, і війною. Ржуть коні стомлені, лунає брязкіт зброї, У сінях стовпище, як не було давно, А решта — голови просунула в вікно.

КНИГА СЬОМА

РАДА

 Спасенні поради Бартоломія, званого Пруссаком. Воєнний голос Матвія Хрестителя. Політичний голос Бухмана. Янкель радить миритись, але згоду розтинає Ножик. Гервазієва промова, що дає знати великі сліди сеймового красномовства. Старий Мацек протестує. Несподівана поява воєнної підмоги розбиває нараду. Гей же на Сопліцу! Спочатку довгу річ Бартоломій почав — У Кенігсбергу він із барками[127] бував А що понад усе пруссацтво ненавидів, Хоч говорить любив про нього, від сусідів Жартливе прізвисько дістав собі — Пруссак. Бувалий чоловік, в політиці мастак, Частенько зазирав уважно до газети, То міг порадити! «Напевне, ви візьмете, — До всіх звернувся він, — цю справу не за жарт, Французи — молодці, і геній — Бонапарт, Що по Костюшкові такого не бувало. Я б звірився на них, — а зустрічав немало Народу всякого: усякий є народ. Пригадую собі, як тому кілька год Я в дядька гостював і справи мав у Гданську. Ну, а між справами таки й потіху панську Не боронив собі: частенько полював. Грабовський,[128] що тепер у штабі службу взяв, Зо мною виїхав у ближній ліс на влови. В Короні[129] на той час був мир. Аж от, панове, Про битву рознеслась по всій країні вість. З листом тоді до нас прибув бажаний гість Од пана Тодвена. Грабовський розгортає —  І що ж би думали, у тім листі читає? «Ущент під Єною побито пруссаків…»[130] Як був я на коні — зіскочив — сотворив  Молитву. А тоді до міста ми майнули, Немов про новину нічого і не чули, Немов за справами. Аж бачимо — ландрат, Гофрат[131]і комісар та всякий сучий брат Німецький — оддає низенькі нам поклони, Та кожне крутиться, як муха та, що тоне В окропі… Сміх бере, і розбирає злість! «Ну, як там з Єною, яка остання вість?» — Питаємо ми їх, удаючи простоту. Вони ж, налякані, од жаху та турботи «Майн гот, о вей!»[132] — кричать, повісивши носи, Та ну втікать, немов за ними люті пси Женуться. То була, скажу я вам, потіха! Еге… Набралося утікачів до лиха: Як тая комашня, розлізлись по шляхах. Везуть і подушки, і ковдри на возах, Жінок на ті ж вози та діти посадивши'. А ми, нараду вмить воєнну учинивши, За ними, і взяли чесать та примовлять, Що довго мусили ландрати пам’ятать! Тим часом генерал Домбровський до Познаня[133] Прибув, скликаючи до збройного повстання… За тиждень — німця вже й на ліки не знайти! А що, коли б і нам, для славної мети, З’єднатись та й зчинить воєнну веремію? Що, браття, скажете? Як думаєш, Аіатвію? Війська, що й не злічить, веде Наполеон, І слід змітаючи ворожих перепон, — А ми б отут його зустріли хлібом-сіллю, Московському рости у нас не давши зіллю!» Скінчив. Мовчить Матвій, правицею за бік Торкнувся (шаблю він носить при боці звик За часу давнього) — і пригадав минуле: Адже і прізвисько Забік йому приткнули, Що він за бік хапавсь на гніву певний знак, — Помовчав-погадав — нарешті каже так: «Утиштесь! Відкіля такі у вас новини? Французи де тепер? В які ідуть країни, І скільки війська там, якого і під ким? Хто знає — розкажи!» Найкраще — підождім, — Пруссак на ті слова, — ми ксьондза-бернардина Робака: певна він, досвідчена людина, Та й вісті ті не хто, як Робак, ознаймив. Тим часом за кордон пошлімо шпигунів, Самі ж готуймося тихесенько…» «Чекати? — Кропитель закричав. — Чекати, виглядати? — За те Кропителем Добжин його назвав, Що булаву страшну він гудзювату мав Для бою, зовучи на жарт її Кропило. — Чекати, гем-трем-брем, — ото розумне діло! Чекать і утікать?… Я в Пруссії не був, Та простим розумом давно уже збагнув: Кропити — то кропи, вмирать — так сповідайся, Ріж, бий, ломи, лупи, дороги не питайся! Ну, що там бернардин, що Робак? Той робак, Хто лізе до нори від страху, як бабак! Довідини! Шпиги! Гем-трем, ото мудрота! А я кажу: кропи, коли кропить охота!» «Кропити!» — в відповідь на теє заревли Коновка (прізвисько таке йому дали За штуцер, що його коновкою назвав він) Та Бритва, шаблею тонкою всюди славен. «Кропити! Хай живе Хреститель! — їм услід Завзятці крикнули. — Кропилу много літ! Геть Пруссака! Тхора! Такі пристали речі Тому, хто в каптури ховається чернечі!» Розважний Кроликів почувся відповіт: «Робака знаю я — то не робак, а кріт, І вирив не одну свого він часу нору, Не хочу я пускать на вітер поговору, А тільки — я його впізнав… О, то чернець! То штука!.. Покладім цій справі ми кінець, Коли тривога вся пішла від бернардина, Коли в його словах розмові цій причина. Чого ви хочете, нарешті?» «Як? Війни!» — «Якої?» — «Із царем!» — «Ну, та й народ чудний!» — «Кропити, гем-трем-брем!» — «З коновки поливати!» — «Голити бритвою!» Аж тут Пруссак благати Почав, щоб слово знов дали йому. «Війна — Що в світі краще є? Усяке, певно, зна, Що й я колись хрестив, хоча і без кропила, Проклятих пруссаків, тих, що мене хотіли У річці змолоду втопить під п’яну руч». «Ну, й молодець за те. Так не тягни, не муч, Наважся, гем-трем-брем, і нумо всі кропити!» «Кого? За що? І як? Сам, братику, скажи ти, Чи ж можна виступать отак, без міркувань? Повстання? Знаємо ми лад і для повстань: Конфедерація, нарада, певні плани, Щоб наперед було усе достоту знане!» «Дозвольте і мені докинуть слово-два: У ділі спільному хай кожна голова Помислить, — Бухманів на те почувся крик (Він одягатися в німецький одяг звик, Ще й німець прізвищем, а справжнім був поляком І міг по-вченому сказать у ділі всякім Промову. Економ одного із панів Сусідніх, чесно він майна його глядів, — І шану від усіх мав за такі прикмети). — Шановні земляки! За зле ви не візьмете, Коли в дискусіях, що їх ми почали І путь належну їм промовами дали, Свої я висловлю окремі міркування. Промовці декотрі накреслили питання, А розв'язати їх належить нам усім. Повстання, кажете? Спочатку ухвалім Порядок, щоб за ним провадити дебати. Найперше, думаю, нам слід поміркувати, Який же наслідок оте повстання дасть, Яку воліємо у себе мати власть. Отож загляньмо лиш в історію. Колись Зібрались дикуни на лови, чи зійшлись Нежданим ворогам рішучу одсіч дати: Держави зародку повинні ми шукати  У цьому. Джерело законів тут і прав, Бо зовсім то не бог нам лад і устрій дав, А між громадою та владою контракти…»[134] «Контракти? Київські? Ну, далебі, дивак ти! — Забік не витримав. — Не буду вже казать, Хто, пане Бухмане, царя нам міг послать — Чи бог, чи, може, чорт. Аби-но тільки скинуть!» «Оце дак так! Царі нехай із кодлом гинуть, — Хреститель підхопив. — Кропилом москалів По голові! Плюск-пляск! Ти добре говорив, Та чоловіча річ не говорить, а бити, Кропити, впень рубать, на закришку кришити!» Тут Бритвин голосок озвався: «То-то-то! Та сили б нашої не подолав ніхто, Коли б ти Різочку, Матвію, до Кропила У пару приєднав. Таке б тут закипіло, Що тільки-но держись! Я голову свою Команді Різочки покірно віддаю!» «Команда! Слово це годиться на параді! — Хреститель вимовив. — У Ковенській бригаді[135] Команду мали ми, і любо пригадать: Як бити — бити в лоб! Як брать, то не давать! Шах, мах — і справа вся!» «Ото кохане діло! — Знов Бритва запищав. — Як мати закортіло Конфедерацію, то ось вона вже й є, На чолі ж нам Матвій із Різкою стає». Хреститель: «Хай живе наш Півник на Костьолі!» А решта: «Зичимо щасливої ми долі Кропителю!» І так завзятці заревли, Що хати давньої аж стіни загули. Одначе декому здалася зашвидкою Та резолюція. Почулись між юрбою Протести: «Я на те погодитись ніяк Не можу: згода є ума дрібного знак, І не годитися — така моя система», — Пан Бухман заявив. Ті знову: «Як підемо, Мети не знаючи?» — «Не дозволяю — й квит!»[136] Прибулий, яко гість, на раду цю сусід Сколуба слово взяв: «Добжинські, почекайте І цьому галасу порядок певний дайте! З застянку нашого Рубака кликав нас — Мопанку… Він казав, що наспіває час Для шляхти цілої, а не лише Добжина, Що гуртуватися велика є причина. Ксьондз Робак теж про щось подібне натякав… Про всіх ідеться — всім надати треба прав, І рівні голоси усі повинні мати…» «Так! Рівність хай живе!» — ревнули, як гармати Три Тераєвичі, Міцкевичів із п’ять, Ще дехто: «Маємо усіх ми порівнять!» А Бухман перебив: «Де згода, там і шкода!» Кропитель і собі: «Матвій — наш воєвода, Його послухаймо, — а ви ж нащо здались, Ви звідкіля прийшли?» — і крики почались: «Матвія хочемо!» — «А ми не позволяєм!» — «Ми хочемо пристать!» — «А ми вас не бажаєм!» — «Кропити, гем-трем-брем!» — «Чекать!» — «Голосувати!» Один лише сидів спокійно серед хати Матвій. Замислено дивився він на те, Як виростає гнів і запал у гостей, Як крутить булаву Кропитель невгамовний, Як Бритва бігає і спритний, і домовний, Коновка повагом ступа сюди й туди, А дехто аж присів, од запалу блідий… Одначе чулося, що Півник на Костьолі Вже й сердитись почав за крики та сваволю. Хто знає, на чому скінчилось би. Щораз До гніву більшого ішло та до образ, — Аж от у натовпі, що сварку тяг марудно, З’явилась, ніби стовп, рапіра обоюдна, Блискуча, довжини сажневої: мабуть, Із тих іще рапір, що їх було кують У Нюренбергу: це тевтонів давня зброя.[137] Хто там підніс її — не видно між юрбою, Та догадалися. «Хай славен буде Шрам! Хай Ножик, гострений на лихо ворогам, Живе і славиться! Щасливих літ Мопанку! Хвала Півкозицю!» І тут по всім застянку Пішла од віватів розкотиста луна. Гервазій (хто його по зброї не пізна?), Мечем окресливши над головою коло, На повітання знак спустив його додолу І мовив сивому Матвієві: «Привіт Шле Ножик Різочці. Братове! Як сусід, Добжинських приятель, скажу лише одно вам: Навіщо кликав вас моїм старечим словом, А ви вже зважите, що саме вам чинить. Давно застянками лунає і бринить, Що в світі на діла заноситься великі. Ксьондз Робак теж казав… (Тут перебили крики Старого: «Знаємо! Чували!») Тож-бо й є! Так міркування ви дослухайте моє: Розумній голові двох слів, як кажуть, досить. Отож Наполеон проти царя підносить Меча. А нам сидіть, ховатись, як тхорі? Як за чуби взялись не жартома царі, Дрібному людові належить також битись, Щоб краю рідному своєму прислужитись. Що, може, ні?» «Атож! Говорить, як чита!» — «Хрестити, гем-трем-брем, єдина річ свята!» — «Голити!» — «Поливать!» — «Аби-но тільки згода!» — «Від згоди всякої для діла тільки шкода, Лиш дурні годяться», — пан Бухман підхопив. А Ключник вислухав і далі річ повів: «Хай Краків розгляда державні вищі справи, Міркує хай сенат, зібравшись до Варшави, — Малому людові великих діл не знать. Хай пишуть писарі, що звелено писать, А ми, зібравшися в Добжинському застянку,  Не акти маємо виписувать, мопанку, — Рубати шаблею…» «Кришити, гем-трем-брем!» «За свідків вас усіх у справі цій візьмем: Чи Робак не казав, що сміття вимітати Нам треба, як гостей чекаємо до хати? Де ж сміття те у нас? Хто зрадою убив Поляка славного, а потім ще захтів Майно неправдою забрати у дитини?» «Сопліца! — крикнули. — Нехай Сопліца гине!» — «Гнобитель!» — «Душогуб!» На ці слова Пруссак Озвався: «Братики! Чи вже ж то можна так Необмірковані робити постанови? Збагнімо: у Судді був брат колись, панове, Шаленець і гультяй. Так Судію карать За брата? Він же що? І хто посмів назвать Його гнобителем? Котрий із вас не видів, Що за столом своїм частує, як сусідів, Він простих мужиків — і спини гнути їм, Доземно кланятись боронить. Ще візьмім Таке: податки він за них частенько платить, На допомогу їм чималі гроші тратить (А цього не чувать і в Клецьку голоснім, Хоч по-німецькому хазяїнує в нім Пан Бухман)… Ще скажу: зо шляхтою Сопліца Не судиться, — то ви з ним лізете судиться! А що веде процес із Графом, — нащо ж нам У справи багачів мішатись, бідарям? Гнобитель Судія!.. Таж ми його з дитини Ще пам'ятаємо! Всі звичаї країни Він свято береже, бо сущий є поляк! Добжинські, братики! Признайтеся, що так! Нарешті — чи не сміх до справ мішать великих Дрібниці?» «Як же то? — Гервазіїв у криках Розлігся голос. — Як? Скарати гультяя — Дрібниця?» «Плюск і пляск! Хай гине Судія!» Тут Янкель, що прибув у справах до Добжину, Промовив: «Ну, і я слів декілька докину, Коли дозволите. Ну, я єврей собі, Отож Сопліці я не родич, далебі, Хоч він добро мені не раз велике діяв, — Бартоломіїв теж я знаю та Матвіїв, — Його шаную я — шаную й вас… Проте На діло ви собі збираєтесь пусте! Жовніри поблизу, Асесор у Сопліци — Подасть їм гасло він — і горе окоїпиться На вас. Нарешті є, згадайте-но, тюрма, Уряд, поліція… Французів ще нема, І навіть, от як був я з гендлем у Білиці, То від знайомого єврея з-під границі Чув, що коли прийдуть, то тільки навесні. Тоді й зміркуєте, чи битися, чи ні Вам із Сопліцою, — тоді лише, панове… Тепер послухайте: якраз для вас готовий У нашій корчмі стіл і дещо для стола, Бо ж Янкеля, синка, недавно сповила У мене Сура. Син, щоправда, не єдиний, Та веселитися достатні є причини, І всіх запрошую у мене погулять. Баси та бубни є, скрипок і не шукать… А знаю: пан Матвій (така його натура) Старого липівця і нового мазура Аматор. Мазур є, найдеться й липовець». Промова шляхтичам припала до сердець І зворушила їх. Почулися в громаді Веселі оплески та повітання раді, Аж раптом Ножика підняв сердитий Шрам На Янкеля: «Гей, ти! Навіщо здався нам? Чого приліз сюди — і до чужого проса Навіщо довгого уткнув свойого носа? А пан Пруссак тому, що кілька тих берлин[138] Із хлібом Судії колись провадив він До Пруссії,- навік Сопліці підрядився За фактора?[139] Чому ж на задні не дивився Колеса? Пригадай: колись ще батько твій Од пана Стольника — хай бог йому святий У небі царство дасть — возив по двісті барок, — І з того багачем став на увесь фільварок. Добжинські! Хто в дворі Горешковім бував За найближніших слуг? Хто від Горешка мав Найбільшу звіреність? Хто з нього наживався? Для кого він про хліб ласкавий піклувався У короля? Чиї права він боронив У трибуналі? Хто у нього пив і їв? І зрадити його? Для кого? Для Сопліци?! А що Сопліца вам? Чим міг вам піддобриться?» «Нічим, — Коновка тут, — а тільки кирпу гне, Хоч сам із шляхти. Ох, зневажив він мене! Як доньки я справляв весілля, — для звичаю Покликано й Суддю. От меду наливаю Судді, а він мені: «Е, годі! Я ж не звик Так трунки дудлити, неначе брагу бик! Ви, шляхтичі, п'єте, як воду, мед і вина!..» Туди ж пак! Пан який! Стій, бісова личино! — Звелів я силоміць йому до горла лить… Тепер Коновкою іще б його скропить!» «Отож-то! Знав і я недавно, цього року, — Кропитель підхопив, — з Сопліцою мороку. Є син у мене — що ж? Через Сопліцу так Із глузду з'їхав він, що звуть бідаху — Сак![140] Пощо (кажу було) до тої Зосі ходиш? Не буде діла там, а сам собі нашкодиш. Так ні, не слухає: кохаю — та й кінець. Ну, я, щоб повести це діло навпростець, Пішов до Судії: віддай за сина Зосю. А він — бодай йому по правді так жилося! — Ще, каже, замала. Пождімо років три… Брехав, пресучий син! Вже, певне, там котрий З отих паничиків із ним ладнає діло. Ну, так освятить їх у шлюбний день Кропило!» «І бестія така від люду має честь! Панове! Таж таки у світі правда єсть! — Гервазій загукав. — Шануєте ледащо, Ім'я ж Горешкове пішло у вас нінащо, А вдячність — пропили? Бажали б воювать З царем Московщини, — а боїтеся стать Проти розбійника, негідника Сопліци — І, наче пастки миш, злякалися в'язниці? Братове! Я ж бо вас не кличу на розбій! Процеса виграно — і Граф у замок свій, У замок, що прийнять хазяїна готовий, Ввійде, щоб виконать законні постанови! Одного треба тут: оружної руки! Добжинські ж, як було, є випадок такий, У ділі правому не раз допомагали — То й шану на Литві і честь велику мали Давніше… Та пощо у давнині шукать? З десяток літ тому чи два, щоб не збрехать, — Згадайте — генерал московський Войнилович Та зрадник наш-таки, пан Вовк із Логомович, Попались нам до рук. Той балакучий Вовк На шибениці був тоді б навік замовк, Що кривдив мужиків, з чиновництвом водився, Та простий люд таки над ним змилосердився… (Колись од Ножика мого він не втече!) Подібних випадків було багато ще, І завжди з того зиск Добжинові й пошана. Тепера ходиться, щоб чесно стать за пана, Що має всі права. Горешків має кров. Нехай ніхто б із вас за нього не пішов, — Із Ножиком я сам піду за праве діло!» «Гем-трем… Гервазію! Забув ти про Кропило! Допоки голова у мене на в'язах, — Кропити буду я, ти — сікти… Шах і мах!» «А що намилите, — зумію я зголити Своєю Бритвою: тож і мене прийміте». «І я, — Коновка тут, — що там голосувать: Ми, що посаджено, умієм поливать!» Сколуба знов: «І я!» — і почали кричати Та проголошувать Гервазію вівати. Щоправда, декому — в сусідстві це бува — З Суддею діло мать прийшлося раз чи два Про спаш, про вируби чи польові границі, А інших заздрощі підбили на Сопліцу… Той шаблю вихопив, той підіймає кий, І галасує всяк одно: «Сопліцу бий!» У цьому лементі і запальному русі Матвій, що не хотів мішатись до дискусій, Устав, у боки взявсь і з притиском почав (Ще й головою в такт помалу закивав): «Дурні! Але ж дурні! То поки йшла тут рада Про Польщу, про війну, — у вас тяглася звада, До особистих же коли дійшлось образ, То й згода є, дурні, і єдність є у вас? Дурні! Геть відсіля! До дідька у болото! До тисячі чортів у пекло йди, свиното!!!» Всі зчудувалися, немов ударив грім, — Аж гордо на коні з'явився воронім Серед подвір'я Граф, у чорний плащ завитий. Був паполомою волоською[141] покритий Гарячий кінь його і копитом кресав. Широкий капелюш Граф високо підняв І блиснув шпагою коштовною своєю,  Що аж сахнулися налякані жокеї. «Граф! Слава Графові! З ним жить і умирать!» — І кинулися всі у вікна виглядать, У двері сунутись, та й вибігли юрбою, — А Кролик, вигнавши всіх інших, головою Кивнув презирливо і вигукнув: «Дурні!» Тим часом шляхтичі, веселі та гучні, До Графа товпляться, неначе птаство в гаї, — А голос Ключників їх крики заглушає. Гервазій давні тут пригадує часи: Велить од кунтушів подати пояси, І ними із льохів корчемних три барила Поквапно добува: в однім горілка біла, І пиво в другому, а в третім — мед старий. Враз бризнуло струмків і засіяло три: Один — як золото, як срібло другий лите, А третій — наче кров. Кричать несамовито Вояки, сотнею пристукнувши склянок: «Нехай живе наш Граф, наш славний ватажок!» Нарешті, всі гуртом: «А гей же на Сопліцу!» Шинкар наляканий сховався за пивницю Та й ну втікати! Геть одходить і Пруссак, Бо шляхту вмовити не міг він аніяк, — Та де там! Доганять метнулася громада, Гукаючи: «Лови! Нехай загине зрада!» А там уже дійшло до сутичок і ран: Припер Міцкевича товстий до тину Зан,  І кілля підняли на нього три Чечоти За те, що на Суддю іти не мав охоти. Там шабля блискає, там камінь пролетів, — Насилу спинено розлючених бійців І пригамовано шляхетську завірюху. Одначе у бою хтось там дістав по уху, А двоє — по плечах… Гервазій дав наказ, Граф — шпагою махнув, і всі знялися враз, І вже дорогою холодна дзвонить криця Та чути здалеки: «А гей же на Сопліцу!»

КНИГА ВОСЬМА

НАЇЗД

 Астрономія Войського. Підкоморієві міркування про комети. Таємнича сцена у Судді в кімнаті. Тадеуш, бажаючи виплутатись, зазнає великого клопоту. Новочасна Дідона[142]І Наїзд. Остання возненська протестація. Граф оружною рукою здобуває Сопліцівку. Штурм і різанина. Гервазій за пивничого. Наїздовий бенкет. Буває, як іде на землю грізна буря, Світ заніміє враз у тишині понурій, А хмара, вітрові затримуючи дух, Вгорі зупиниться, потьмарить виднокруг І пильно погляда очима-блискавками, Де їй пролитися нестримними дощами І де перунами страшними загриміть. Так у Сопліцівці зловісно все мовчить,  Усі задумались глибоко… По вечері На призьбах сидячи, усі в небесній сфері Втопили погляди. Натомлена земля Дрімала. Крилися туманами поля. До теплої землі все ближче нахилявся Небесний виднокруг, мов з любою шептався, — І в темряві густій коханці обнялись. Тоді ж то шелести таємні почались Та ніжні вигуки, — симфонія вечірня. Пугачик розпочав: у млі напівпрозірній Він сів на комині і плач завів сумний, Війнули крилами безшумні кажани, І вслід метелики тремтячі налетіли: Здались їм полум’ям жіночі сукні білі. На очі Зосині, що мов свічки, горять, Вони налинули, безладно тріпотять, Чоло обліплюють, що годі й відганяти. В повітря комарів піднявся рій крилатий; Крізь їх фальшивий спів чуткий піймає слух Акорди зладжені дрібних безсонних мух. У полі теж оркестр улаштувався повний: За скрипаля деркач там править невгамовний.  Окселентуючи, бугай гуде, як бас, І в бубон, знявшися, легенько б’є бекас. Нарешті, як фінал симфонії живої, Стави прокинулись, — і на відмінні строї До ставу дальшого озвався ближній став, Як ті два озера, що чарівник закляв Поміж кавказькими похмурими шпилями:[143] Удень мовчать вони, а грають лиш ночами. Став, що між луками прозорчасто блищить, В акордах радісних виспівує-бринить, А заболочений та завжди каламутний Рокоче з глибини понуро, глухо, смутно, Як голос розпачу і давньої журби: Концерта почали і в тім, і в тім жаби. Сказати б — не стави озвалися в долині, — Дзвенять Еолові[144] дві арфи старовинні. Ніч наближається. Лише в далечині Пастуші світяться та блимають огні, І в лозах, у гаю, між темними кущами, Вовки поблискують очима, як свічками. От місяць ліхтарем сріблистим затремтів, Поволі вийшовши із-за густих борів, І чистим сяєвом облив подружжя давнє: Земля, потомлена у праці безугавній, Обійми небові розкрила у півсні. Тим часом, граючи в ясній височині, Поллукса й Кастора[145] сузір’я засіяло, їх наші пращури Полеле й Леле звали, А нині їм нові придумано слова: Корона з них одна а друга з них Литва. Там, далі, Терези[146] гойдалися небесні: На них господь колись, у творчі дні чудесні, Планети зважував (старі так гомонять). В небеснім обширі вони тепер висять, — І з того прикладу навчились люди важить. А там он (знов-таки нам старші віком кажуть) Те Сито,[147] де зерно господь пересівав Адамові (його із раю він прогнав, Та жита дав йому і дав до праці розум). Он там, Давидовим невірно званий Возом, Ридван Люциферів. Люцифер, не Давид Ним їхав, зопалу на божий знявши світ Меча бунтарського. Але Михайло[148] строгий Колеса поламав йому серед дороги, Зухвальця кинувши із неба просто вниз. Отож поламаний стоїть і досі віз, А лагодить його Михайло всім боронить. Серед мінливих зір, що у безмір’ї тонуть, Змій розтягається, неначе довгий пас. Та кажуть литвини, що риба то, не плаз, І зветься од віків вона Левіафаном[149] (Це все од рабинів відоме християнам). Левіафан колись у давніх жив морях, Та як розлив потоп моря по всіх краях, А потім висихать глибокі стали води, — Лишилось на піску страховище природи І здохло. Тож тепер ми бачимо скелет, Бо, прикрашаючи свій голубий намет, Піднесли ангели його у високості: В костьолах так висять гігантів давніх кості.[150] Зірок історію пан Войський добре знав, То хоч увечері й не дуже добачав І мало помочі давали окуляри, — Він міг із пам’яті огні Волосожару Найти у безмірі чи шалі Терезів. Про все б він молоді докладно розповів, Що в книгах писано, а що діди казали, — Та молодь слухала, на жаль, його недбало: Всі гостя нового очима стерегли. То, з невідомої появлена імли, Комета, віючи хвостом своїм яскравим[151] І зорі, поглядом жахаючи кривавим, Летіла з заходу на північ, ніби в Віз Замість Люцифера хотіла сісти. Скрізь Лише й розмов було, що про її появу.  Що мала значити? Біду чи, може, славу? Чи вість визволення і радості несла, Чи гніву божого ознакою була? В ті дні великого, нестерпного чекання Чудні з’явилися і грізні віщування: Там, чорну голову піднявши до небес, Зловісним голосом завив зловісний пес; Там, над дорогою рядами сівши обіч, Кричали ворони, немовби чули здобич, А там у присмерку йшла Діва Морова[152] — Мисливці бачили… — Вона над дерева Своє підносила бліде, німотне чоло І, розливаючи холодний жах навколо, Криваву хусточку держала у руці. Отож говорено про всі ознаки ці, Як в табакирку враз ударив Підкоморій. Брильянти блиснули, немов маленькі зорі На ній; під склом портрет засяяв королів Напроти місяця. «Багато говорив Про астрономію нам пан Тадеуш милий, Та все це — відгуки того, про що учили Його за книгами у школі вчителі.  І я, чимало літ проживши на землі, У Вільні-городі науки тої нюхав: Усі теорії небесних тіл і рухів Там ксьондз Почобут[153] нам розказував як слід. Обсерваторію ж, багато тому літ, Пані Пузиніна[154] шановна заснувала, Майна потративши на справу цю чимало. Почобут! Що то був за вчений чоловік! Проте, кінчаючи свій довгий славний вік, Катедру й телескоп покинув без вагання, В ченці пострижений, пішов у путь останню! Стрічав я й ректора Снядецького.[155] Хоч він І світський чоловік, та вже ж не без причин Його за мудреця учені мають люди. Що ж! Кожен астроном, хоч найпильніший буде, — Неначе міщанин, що пильно обчисля, В віконце дивлячись, які до короля, Якою брамою карети заїжджають, Але спитаймося: хіба міщани знають, Хто їде, і пощо, і про які діла, На мир чи на війну прийняв король посла? Дарма й питатися… Чимало тому часу Браніцький[156] виїздив каретою на Ясси, А за каретою, немов комети хвіст, Юрба тарговичан тяглася через міст. І що ж? Простолюд наш усе те розтлумачив: Прикмети зради він у тім хвості побачив. А цю комету зве селянський люд: «мітла»… Дай боже, щоб вона що треба замела!» «І я пригадую, — пан Войський уклонився, —  Як у господі в нас увечері з'явився Поручик панцирний Сапєга[157] яко гість. Усього мав тоді я, може, років шість — Ні, з вісім, а проте і досі пам'ятаю! Сапєги кожен з вас, напевно, ім'я знає: Великим канцлером литовським він дожив До літ ста десяти, а в армії служив За Яна Третього,[158] воюючи під Віднем. Тож він розказував: як на коні похіднім Ян Третій вибрався у небезпечну путь, Де мав загинути чи слави осягнуть, — Посол од Австрії, наблизившись до нього, Стремено подавав і цілував у ногу (Граф Вільчек прізвище було того посла), А папський нунціус[159] на рицарські діла Господнім іменем благословляв завзятця… Король гукнув нараз: «Що за діла творяться На небі!» Глянули — над головами їм Комета сунеться якраз шляхом отим, Що войовничі йшли ним орди Магомета. Недурно ж вибрала дорогу цю комета, Та й появилася недурно в небесах! Про неї писано чимало у книжках І всяк мірковано про дивну ту пригоду. Я Бартоховського ще пам’ятаю оду.[160] Там докладно епізод Увесь описано. Про той-таки поход І повість немалу уложено — Яніна. Прегарно, ясно в ній змальована картина Пророцтва дивного і вчинків короля». «Амінь, — Суддя на те, — так хай же знов земля Литовська з вірою на небо поглядає І вісті радісні в кометі цій читає: Герой на заході — і він іде до нас». А Войський: «Іноді лиш заколотів час Кривава може нам комета віщувати, А не війну. Чого б, і справді, їй стояти Над нашим хутором? А вчора тут було Гризні усякої багато, як на зло. Асесор з Реєнтом розбив горнятко зрана, А Граф увечері закликав битись пана Тадеуша. Отак знічев’я і пішло, — Та щоб знічев’я нам біди не натяглої Коли б же пан Суддя не став на перешкоді, Я б легко помирив, і всі б сказали: годі! Ведмежа шкура тут пересварила всіх, А я б історію їм розказати міг, Якраз до випадків таких-от підходящу… Вони й покинули б сваритися ні за що… В посла у Рейтана, як те відомо всім, Я зріс і виховавсь. Отож до нього в дім, З Волині маючи в Варшаву шлях неблизький, Заїхав гостювать Адам, князь Чарториський,[161] Землі Подільської на той час генерал. Куди лиш з’явиться — уже й бенкет чи бал! А Рейтан, певне, хтів усіх перевершити! Був пишний фейєрверк, театр був знаменитий (Бо до театру князь охоту здавна мав), — І сам Огінський[162] нам музик своїх прислав, А всі ви знаєте, що в нього за музики… Ну, й полювання теж уряджено велике… Хоч ягеллонівська тече у князя кров, Та Чарториських рід один в один пішов: Усі кохаються у книгах, а не в ловах, У дамських пробувать воліючи альковах, Ніж із рушницею тропити звірину. У нього в почеті мав славу голосну Такий німецький князь Денасов.[163] Він хвалився, Що з тигром віч-на-віч у Лівії зустрівся, З тамтешнім цариком полюючи в лісах, Тож тільки маючи він списа у руках, Звірюку подолав жорстоку і лукаву… А в нас якраз було уряджено облаву У Налібоччині на дикі кабани. Був з паном Рейтаном тут випадок страшний, Що ледве одинець[164] біди йому не скоїв, Та зручним пострілом він звіра заспокоїв. Отож і хвалено одважного стрільця, — Лише Денасову була пригода ця За привід говорить, що тут лиш сміле око, Не руки сміливі. Розводивсь він широко Про тигрів, Лівію та про холодну бронь. Ну, Рейтан був палкий, як порох, як огонь, То й крикнув, тупнувши ногою не на жарти: «Як око, то й рука! Кабан же тигра вартий, Як вартий списа — меч…» «Хто зна, до чого йшло, Бо суперечників велике брало зло, — Та Чарториський князь узявся їх мирити, Щось по французькому жвавенько говорити… Еге, помирите! Якраз напав на тих!» І нарочито тут оповідач затих, У Підкоморія на понюх попрохавши: Так загострити в нас цікавість можна завше. Був близько повісті розлогої кінець, Але хазяїна таємний посланець Одкликав у якійсь негайній, пильній справі, — І розійшлися всі, хоча були цікаві Старого слухати. Небавом тихий сон Гостей натомлених забрав у свій полон. Лише Тадеуша той сон ніяк не зморить: По сінях ходить він, ні слова не говорить, Стоїть, як вартовий, при дядькових дверях, Щоб з ним порадитись об деяких речах Чи, може, дозволу якого попрохати, — Та не наважиться постукать до кімнати, Бо двері замкнено, і таємничий гість Про щось шепочеться… Яка ж у нього вість, Чого вночі прийшов? Яку тут має справу? І уші до дверей приклав панич цікаво. Хтось плаче… Що таке? Та слів не чує він! Заглянув крізь замок — то Робак, бернардин, Цілує у Судді в тяжкім риданні руки, Мов довіряючи йому незглибні муки, — А Судія його ласкаво обійма, І річ уривчаста іде між обома. «Ах, брате, — мовив ксьондз, — я за гіркі провини Весь вік караюся у рясі бернардина, Пихи не знаючи, не прагнучи хвали, Отчизні й господу свій подвиг, хоч малий, Покірно несучи. Так думав і умерти Німий, непізнаний, невгаданий до смерті, Накласти на уста незламную печать, Тобі і синові ні слова не сказать! Та ксьондз-провінціал[165] мені дозволив тайну Під хвилю ознаймить страшну чи надзвичайну. Тепер чи не прийшов до того саме час? Великий заколот готується у нас, А покладаються лише на власні сили, Французів не ждучи… Мене не зрозуміли, Чи, може, трохи й я занадто поспішав, Коли до збройного повстання закликав… Той Ключник полум’я роздмухує в Добжині, А божевільний Граф там кинув гасло нині До бою… Я не міг нічого зупинить. Матвій пізнав мене… Він може сповістить Про те Гервазія… Вмирать мені — байдуже, Та справа ж бо яка умре зо мною, друже!..  А втім… Однаково, що буде… Я піду! Або вгамую їх, або… кінець найду… Кінець життя свого… Прощай, прощай, мій брате! Сопліцо! Пам’ятай, що мусиш слугувати Своєму краєві і честю, і мечем!» І, обгорнувшися до самих брів плащем, Ксьондз одчинив вікно і зник. Судця зостався І, запечалений, сльозами обіллявся. Тадеуш почекав — постукав до Судді — Йому відчинено. Склонився, а тоді: «Мій дядечку, — сказав, — спасибі за гостинність, Але сувора честь і рицарська повинність Мені наказує покинути цей дім. Я Графа викликав, я битись маю з ним, А на Литві тепер заказано двобої, — У місці іншому він стрінеться зо мною: Дуель призначено за межами Литви. Прощайте, дядечку. Як я лишусь живий, То там уже мені добратись буде близько До війська братнього. Адже іти до війська Мені у батьковім тестаменті[166] стоїть… Не знаю, хто його надумався змінить». «Ей, хлопче, нащо-бо так дуже гарячиться, Неначе, від хортів тікаючи, лисиця, Що там війне хвостом, а там он утіка? Що сталось — сталося, але ж мета яка В такому наглому нічному утіканні? За певним звичаєм ми приятелів зрання До Графа маємо вмовлятися послать. Перепросити нас він може, може дать Свої пояснення. А ні, то будем битись, Та нащо ж мухою у казані крутитись? Скажи по щирості, чи тут нема причин Яких захованих? Для мене ти як син, Тобі не раз, не два по-батьківськи я радив… — Тут ніжно парубка по голові погладив І теплим голосом заговорив Суддя. — Хоч не слідкуючи, а помічаю я, Чи не з жіноцтвом ти дійшов яких історій… Ну, й паничі тепер до цього зілля скорі! Признайся, братику, у всіх ділах своїх!..» «Ах, любий дядечку, вчинив я, може, гріх, Спіткнувся — що ж робить?… Так… Певні є причини… Вже не поправити… Не ждавши ні години, Я мушу їхати, покинуть рідний край… А про подробиці, на бога, не питай!» «Мабуть, посердились не знать чого малята! — Суддя, всміхнувшися. — Я й бачив, що з кутка ти На дівчинку одну уважно поглядав І розлютовано уста собі кусав. Помітив, що й вона робила кислу міну… Усі ці дурощі я добре знаю, сину: Як двоє любляться таких-от молодих, То що вже горя тут, одчаю, сліз гірких! Не так поглянула, а він не так промовив, — Тікають у ліси, неначе звір од ловів, Одно від одного. А то стоять, сумні, В кімнаті по кутках, як тіні мовчазні. Та на хвороби ці я добрі знаю ліки… Повір, Тадеуше, — це горе невелике, Аби-но ти мені до краю розповів!» «Що ж, дядечку, — нараз панич почервонів, — Коли вже розмовлять про це нам довелося, То й справді панна та… та вихованка… Зося Мені сподобалась… Не визнатись — чому б? Та кажуть, що мені призначено вже шлюб З Підкоморанкою… Що ж… Мушу буть слухняним, — Та як змінить чуття, скувати як серця нам? Найкраще — виїхать надовго; може, час Ці муки вигоїть…» «Оце дак так! Якраз Дотепна вигадка, кохання спосіб новий: Не розпитавшися, втікати од любові! А що, як висватать для тебе Зосю сам Я хочу?» «Дядечку! Не пощаститься нам, І хоч ласкаві ви, немов отець, до мене, Та не погодиться тут пані Телімена!» «А ми попросимо…» «Ні, марна річ просить… Я мушу їхати, мій дядечку…» «Крутить? — Суддя розгнівався. — Крутити знову хочеш? Навіщо ти мене і сам себе морочиш? Навіщо про любов мені торочиш тут, Про честь… Хто чинить так — той зводця, баламут! Твій дядько, думаєш, не бачить і не чує? Гляди-но! Утікать! Чи так-то ще й пущу я! Як, може, Зосю ти, молокососе, звів, — Узавтра ж під вінець!.. А ще тут говорив Про вірність, про чуття!.. Як! Смів мені брехати! І так од клопоту не знаю, що й почати, А тут ще цей мене морочити прийшов! Ану-бо спать мені! Доволі тих розмов!» І по таких словах, проказаних суворо, Сопліца голосно гукнув по коридору, Щоб Возний роздягать ішов його мерщій… Тадеуш, вийшовши з кімнати сам не свій,  Спинився. Вперше чув такі докори грізні, А знав, що недарма… і що жалі запізні. Ну, що, як дійде це до Зосиних ушей? До Телімениних? Ні! Кинуть дім оцей! Втекти світ за очі!.. Непевною ходою Ішов не знать куди… Аж перед ним марою Постала в білому висока тінь тонка. Тремтяча простяглась до панича рука, І голос вимовив, гіркої муки повен: «Невдячний! Говорить ще сміє про любов він! Ще вчора заглядав мені у вічі ти, — Сьогодні думаєш, як швидше утекти? Ще вчора тішився розмовою моєю, —  Сьогодні злякано ховаєшся від неї, Немов трутизною напоєна вона! Що ж… Може, так і слід, і це моя вина: Адже мужчина ти, невдячний і зрадливий… З кохання нашого смієтеся усі ви! Я, кокетерії не знавши все життя, Свої незаймані дала тобі чуття, Вщасливила тебе… А ти — а ти віддячив!.. О, чом же, чом мій зір раніше не добачив? Із серця ніжного ти з серцем кам’яним Сміявся, зраднику! Сама я винна в тім, Та знай: невдячністю накарана такою, Ще гірше, аніж ти, гордую я собою!» «Ні, Телімено, ні! — Тадеуш одповів. — Хіба гордую я? Хіба я розлюбив? Зміркуй лише сама: дізнатись можуть люди… Неслава, поговір, — і що з тобою буде? Отак любитися — це ж незвичайно, гріх!» «Ягня! Невиннощі! — гіркий почувся сміх. — Я, бувши жінкою, неслави не боюся: Хай знає цілий світ! Люблюся, то й люблюся! А ти, мужчина, ти! Чи то ж бо сором вам Крутити голови трьом, десятьом жінкам? Чи стид ви маєте?…» — І сльози полилися. «Зміркуй же, серденько, круг себе подивися: Вся молодь, марячи про волі день святий, До війська рідного наважилася йти, А я б лишився тут, одважний і здоровий, Для тихомирної, безпечної любові? До того ж, батькові коритися я звик, А він тестаментом служить мені прирік У війську польському… Прощай же!.. Без вагання Узавтра виїду… От річ моя остання». «Що ж… Коли так, то й так… Іди… не бороню, І жодних перешкод тобі я не чиню. Йди вольності служить і добувати слави… Хотіла б знать лишень, чи ти не для забави, Розпусти марної за мною упадав? Скажи, скажи тепер, чи щиро ти кохав? Найдеш там дівчину, що візьмеш за дружину, Але скажи ще раз, в останню цю хвилину: Люблю»… — І знов зайшлась нестриманим плачем І серце хлопцеві порушила жалем. Нещасна — і про що благає? Про дрібницю! Тепер він сам не знав своєї таємниці, — Любив її чи ні… «Ну, годі, не журись! Довіку спомини прекрасні зостались Од наших зустрічей, од нашого кохання… Прощай же — і не плач в годину розставання!» Ще хвилька — і вона у нього на грудях Щебече, втішена: «Соколику мій! Ах, Як мило, солодко! Мене кохаєш! Любий, Чи знаєш? Я могла дійти до самозгуби! Тепер щаслива я, щаслива, як дитя! Я ж віддала тобі і серце, і життя, Маєток свій оддам, полину за тобою, Турботи розділю і радість, мій герою, Квітками путь тобі встилатиму — і знай: В пустині буде нам розкішний, пишний рай!» Тадеуш вирвався з обіймів: «До яких ти Речей додумалась! Тут сенсу ані крихти! Чи маркітанткою візьму тебе в похід?» — «То поберімося!» — вона у відповіт. «Та ні-бо, — знову він, — не шлюб на мислі в мене, Женитись наміру не маю, Телімено! Доволі вигадок! Той час уже пройшов! Я дякую тобі за ніжність, за любов, Але женитися — нізащо!.. Будь здорова… Узавтра їду я, і це останнє слово». Скінчив і відійшов — та поглядом вона Його Медузиним[167] спинила, мовчазна, А далі, витягши, неначе привид, руки: «О серце ящірки! Бридке жало гадюки! Хай Графом, Реєнтом погордувала я, Тобі віддавшися, — то вже вина моя, Бо ж добре, добре я натуру вашу знала, Мужчини!.. Та тобі здалось того замало, І ти насмілився так підло тут брехать! Ще й Зосю, те дитя невинне, покохать… Не покохати, ні! Її хотів ти звести, Нікчемний зраднику, негіднику без честі… Я чула: з дядьком ти про неї говорив… Іди ж! Уста свої брехнею ти зчорнив — Огидний ти мені! Втікай, а то хвилина — І знатиме весь світ, що підла ти людина!» Іще сопліцівський не був ніколи рід Страшніш ображений… Тадеуш аж поблід, «Дурна!» — проскреготав і, тупнувши ногою, Пішов невірною, турботною ходою, Докори у душі озвалися гіркі… Ах, на докори сам він заслужив такі, Нещасну кинувши на горе, на поталу… Та ім’я Зосине уста його шептали, Він розлюбить її не міг, хоч би й хотів… Навіщо ж бо його лукавий спокусив І, сплутавши тепер нещирістю, брехнею. Покинув з насміхом? Так, він не може з нею, Із Теліменою, стрічатися — не жить! Де ж порятунок, де? Що діять, що чинить, Як заспокоїти розбурхане сумління? І враз у бурі цій, мов корабель спасіння, Майнула думка: «Граф! Призначено дуель! Скарати бестію!» Та знов той корабель Сховався в піняві: «А за що ж покарати? Навіщо битися? У чім він винуватий? Як навіть Зосю він кохає,- що ж по тім? А може, й дівчина бажає буть за ним? Невже, нещасний сам, нещастя всім нестиму?» І поміж мислями безладними такими, Що душу хлопцеві наповнили ущерть, Змією блиснуло жахливе слово: смерть. Умерти, утекти від сорому, від муки! Втопиться зважившись, він кинувся на луки, Де чистий та мутний видніються стави: Спинився над мутним, і пахощі трави Напівзогнилої з жадобою вдихає: Бо самозгуба теж чарує і сп’яняє, Як-от розкішника додержане вино… Тягло Тадеуша пірнути у багно І захлинутися в драговині зеленій… Тут серце відійшло самотній Телімені: Вона помітила, куди юнак побіг, І ум досвідчений одразу постеріг, Що зле намислив він. Хоч гнівалась на нього, Але злякалася, щоб заміру страшного Не здійснив. «Стій! Вернись! Кого там хоч люби, Та зглянься! Почекай!» Шкода: її мольби Даремно в тихому повітрі продзвеніли. Предивне сталося під ту хвилину діло: Граф із жокеями своїми над’їжджав І слухав, як бринить до ставу другий став — Той світло, сумно той, мов арфи дві еольські (За всі жаби кричать жаби найкраще польські). Ч\довий краєвид послався перед ним: Стави, лисніючи у сяєві нічнім, Один до одного горнулися пестливо. Скидався правий з них на дівчину вродливу З ясними лицями й замисленим чолом; Як коси золоті, пісок блищав кругом, І трави маяли зеленими стрічками. А другий, чорними лямований кущами, Був наче парубок смуглявий і смутний. Обоє вквітчані, шепталися вони, Ще й поєдналися, мов узялись за руки: Два струмні з них текло зміясто через луки, В один зливаючись і падаючи в рів, Де грою місячних розсипаних огнів Переливалася одна по другій скалка. Струнка, здавалося, самітниця-русалка Там перекинула дзвінкий бездонний жбан І, нахиляючи над воду пишний стан, Закляте золото метала в шумовиння. Із рову вийшовши, струмок губився синій Між верболозами, щоб знову спалахнуть… Як вуж, що литвини гівойтосом зовуть, Здається, у траві простягтися, дрімає, Але повзе вперед, бо то як срібло сяє, То раптом золотом тремтячим одлива, Аж поки папороть його не захова Від ока людського, — так струмінь по долині Котився, у густій ховаючись вільшині, Де тіні сходились, подібні до примар. Тут, ближче, місячний довершуючи чар, Як грізний опікун, суворий та сварливий, Напівзахований у кучеряві іви, Чорнів над водами старий, похилий млин. Увесь наїжившись, прислухувався він До двох закоханих таємної розмови, — І, розлютований за необачне слово, Широким колесом, мов кулаком затряс. Граф, стрепенувшися, поглянув — і нараз Уздрів Тадеуша. Як? Що це має значить? «Лови, держи його!» — і всі жокеї скачуть За хлопцем… Спіймано!.. Взяли в полон… Ведуть… Весь двір прокинувся, гукає… Коні ржуть… Облога!.. Збуджений, не зна Суддя спросоння, Що тут подіялось, — а Граф уже до броні, Вже й шпагу вихопив: «Сопліцо! Кари час! Одвічний вороже, хай бог розсудить нас!» Але незбройного побачив — і спинився. Суддя, здивований, на те перехрестився І мовив: «Свят, свят, свят! На бога! Чи ж розбій, Мій пане, до лиця фамілії твоїй? А ми — свою ми честь оборонить зумієм!» І вже збігаються — хто з шаблею, хто з києм, — А Войський погляда на Графа здалеки, Ножа убійчого приклавши до руки… От-от зачепляться, — та нагло у вільшині Почулись вигуки і зброї брязкотіння, Загув на річці міст од кінських копитів І — «Гей же на Сопліц!» — у сотнях голосів Гаями сонними заграло-загриміло. Здригнувся Судія: Гервазієве діло І клич Гервазіїв! «Союзники мої Не забарилися, — озвався до Судді Граф, повен радості. — Віддайся нам без бою». Аж ось, розбуджений, з далекого покою Асесор вискочив: «Що за сваволя тут? Панове, є на те уряд у нас і суд… Ви, пане Графе, ви тут чините розбої, То мушу вдатися до влади військової, Як імператорський велить мені указ Тисяча двіс…» «Мовчать!» — І Граф його нараз Ударив з розмаху своєї шпаги плазом… І зник у кропиві з неназваним указом Асесор ранений, а може, й неживий. «Так, — мовив Судія, — це справді вже розбій!» А дами в плач, у крик, — найголосніше Зося… Русяве по плечах розкидалось волосся, І вся здригалася, немов мале дитя, В руках мучителів кінчаючи життя. Тут дивну сміливість явила Телімена: До Графа кинулась, хапає за стремена, Гукає: «Рицарю! Незбройних мордувать? То спершу маєш дам, тиране, повбивать…» І впала на траву знеможена, зомліла. А Граф, склонившися до неї: «Хай могила Цю руку забере, коли б на дам вона Підняться зважилась! Сопліци! Є вина У вас несплачена перед Горешків родом. Беру вас у полон, та слово вам одно дам: Усе чинитиму, як честь мені велить. Коли в Італії дійшлось мені зловить Страшних розбійників біля Бірбанте-Рокка, То збройних скарано було тоді жорстоко, Незбройних зв'язано і взято у полон. Привів я в город їх — і, як велить закон, Усіх повісили біля підніжжя Етни. Який же був тріумф шляхетний і славетний, Коли я з бранцями у місто повертав! Я їм піхотою за кіньми йти казав Для мальовничості…» Сопліцам пощастило, Що Граф, збираючись на надзвичайне діло, Від шляхти уперед із почетом спішив: Він кращі коні мав, і стятися хотів Якшвидше… А тепер, од гніву охоловши, Побачив, що таке тривать не може довше, Що треба справу цю без крові закінчить. Отож усіх гостей і Судію велить Замкнути в домі він, — а шляхтичам, готовим Усіх повішати, рішучим каже словом Утихомиритись і в'язнів не займать. Не втихомирились!.. «Гей, на Сопліц!» — кричать, І, як ув'язнено і ватажка, й залогу, Одважно почали всього двора облогу: Щоправда, не вдалось у дім їм увійти, То в кухню линулись. Тут нової мети В очах войовників проміння засіяло: Принадні пахощі присмаженого сала Та м’яса теплого збудили голод в них. «Гей, їсти!» — крикнули. Ще крик той не затих — «Гей, пити!» — чується. Мов хори два античні,[168] Гукали «їсти!», «пить!» у тишині північній… Так раптом армія, натомлена в бою, Фуражуватися в ворожому краю Ретельно узялась, забувши небезпеку. Гервазій, мислями ширяючи далеко, А помсту довершить не мігши, як хотів, До інших вирішив удатися шляхів. Отож, обізнаний з правами і з законом,  Аби покласти край усяким перепонам, Маєток забраний належно затвердить Негайно ухвалив. По Возного біжить, Шукає по кутках, перериває речі, І врешті витяга Протазія з-за печі За комір: «Маю честь уклінно попросить Я пана Возного, щоб зволив ознаймить Цей грунт і всі поля, все,[169] Як власність Графову. Як знаєш, так чеши, Але в формальностях ні словом не збреши!» Та Возний, сміливо за пояс руки вклавши, Промовив: «Я закон шаную, пане, завше; Але що з примусу, вночі мені велять Акт оголошувать, — той акт не може мать Ні сили жодної, ні вартості для суду». «А хто ж примушує? Чемненько просять люди! Я лиш виконую, що треба стороні, Котора кликала мене до виконання: Пощо ж за комір ти схопив мене зарання? Закону я посол, роблю, як він велить. Скажи-но ліхтарем для мене посвітить, — Все вичитаю я… Утиштеся, братове!» І, щоб почули всі його уроче слово, На дрова, складені недавно під паркан, Він скочив. Звідтіля, швидкий, як ураган,  В коноплі бухнувся. Конфедератка біла, Мов голуб, у густих коноплях пролетіла І щезла. Вистрілив Коновка їй услід, Та чи ж улучити? Вже із хмелевих віт Прудкого Возного почулось: «Протестую!» Тим часом армія звитяжна бенкетує, Плюндрує, тішиться. Кропитель закропив Вола по лобі враз, найбільшого з волів, А Бритва до телят із шабелькою взявся, Та й Шило мовчазний без діла не зостався, Свиней годованих надибавши в сажах… І гуси, чуйністю прославлені в віках, Даремно гелгали та голосно сичали, Як ночі темної, коли зрадливі галли До Капітолія заснулого повзли:[170] Живцем на пояс їх Коновка ниже злий, І,весь обсипаний сріблисто-білим пухом, Здається хохликом, нічним крилатим духом. Страху найбільшого зазнав проте курник, Хоч там і не такий піднявся гвалт і крик: Ті кури, що крупу їм давано перлову, Під руку месницьку попалися Сакову. Украй розпалений, він ловить, душить їх, Що пір'я сиплеться, як різнобарвний сніг… Ей, хлопче, нащо то воно тобі здалося? Адже не вибачить цього довіку Зося! Гервазій давні тут пригадує часи: Велить од кунтушів подати пояси І ними витяга з глибокої пивниці І пива чистого, й сивухи-ледащиці, І найсвітлішого, міцного дубняку. Веселі шляхтичі на дивину таку, Неначе комашня, збігаються юрбою І перекочують барила під покої, Де полку графського квартира головна. Огні розкладено, і пара йде смачна: Шкварчить і смажиться м'ясиво всіх гатунків. Вже дехто, взявшися до їжі та до трунків, Надумав піснею дрімоту розігнать: Усім ухвалено гуляти, а не спать. Одначе час іде, за оком гасне око, І, позіхаючи ліниво та широко, Хто з чаркою в руці, хто з ложкою поліг… Так переможців сон, брат смерті, переміг.

КНИГА ДЕВ'ЯТА

БИТВА

 Про небезпеки, що виникають через безладдя у війську. Несподівана допомога. Шляхта в скрутному становищі. Ксьондзова поява віщує рятунок. Майор Плут, залицяючися, накликає на себе бурю. Вистріл із пістоля — гасло до бою. Подвиги Кропителя, подвиги й небезпечне становище Матвія. Коновка, засівши, рятує Сопліцівку. Допомога кінноти, атака на піших. Тадеушеві подвиги. Поєдинок між ватажками, перетятий зрадою. Войський рішучим маневром схиляє терези бою. Гервазієві криваві подвиги. Підкоморій — великодушний переможець. Так міцно спалося по першій перемозі, Що ні один вояк не кинувся в тривозі, Як дивні постаті тихенько увійшли, Огнями ліхтарів заблискавши з імли, І кинулись на них, мов павуки жорстокі На мух, заглиблених в дрімотний літній спокій: Хвилина — покотом, немов снопи, лежать Усі пов'язані, проте як мертві сплять. Одного сон не брав і змора не приспала Коновку, що йому потрібно два антали[171] Густого випити, міцного липівця, Щоб трохи сплутався язик у молодця І ноги вже не так могли йому служити (Він тим уславився по цілому повіту). Розплющив око він, поглянув — що за страх? Стоять потвори дві над ним у головах, З них кожна з довгими, пушистими вусами, Ще й, ніби крилами, розмахують руками; Злякався, мав хреста покласти — та дарма! Сил ворухнутися, піднятися нема, Він весь обплутаний, як те дитя сповитий!.. Від жаху нічичирк, подумать би, що вбитий… Кропитель кинувся боротись, та дарма: Оборонятися ніяких сил нема, Бо власним поясом йому зв'язали руки… Як щука на піску, німої повен муки, Крутнувся, покотивсь… Усе навколо спить… І він у розпачі ревнув, як той ведмідь, У яму вскочивши: «Не спіть, братове! Зрада!» За ним прокинулась, гвалтує вся громада, І покотилася луна, неначе грім! Граф із жокеями та Ключником старим У залі спочивав. Гервазій пробудився, Та пізно: і над ним зрадливо хтось помстився, До шаблі власної прип'явши, мов на сміх. Жокеї — де вже там! Пов'язано і їх! Граф, хоч не зв'язаний, без шпаги, без пістоля! Два вусані над ним, шаблі піднявши голі, Стоять, мов статуї. Гервазій зирк на них — І єгерів пізнав у статуях живих. Пізнав і одіж їх, і круглі їх кашкети, І сяйвом ліхтарів осяяні багнети, Пізнав і старшого зі шпагою в руці… «Ну, — прошептав, — біди накоять гості ці!» Проте не раз уже траплялося старому Бувати в схожому становищі скрутному, І визволятися навчився він із пут. Гадав, що способу прибрати може й тут, Могутній силою і досвідом багатий, Ганебні мотузки потужно розірвати. Отож, прижмурившись, він сонного вдає, Коротшає, як вуж, бо тіло все своє Стиска, зжолоблює, щоб із одного разу Усі напружити до болю звиклі м'язи: Рвонувся, ніби звір в тенетах, — та шкода: Несила вирватись! І Ключник од стида Обличчя до землі понуро відвертає І так колодою німою застигає. Зненацька барабан знадвору загримів, І офіцер тоді жовнірам ізвелів І Графа, й почет весь у залі залишити Та ще й сторожею міцною оточити, А шляхтичів у двір зганяти без розмов: Уже майор туди з підмогою прийшов… Дарма пручається Кропитель невгамовний!.. А там — народу тиск! Набігло шляхти повно›, — Підгайських та Гречех, Біргелів, Бірбашів, Сопліцам родичів, Добжинських ворогів. Хто ж військо викликав і хто підняв сусідів, Асесор чи шинкар — ніхто про те не відав, Хоч різних здогадів чимало тут було. Тим часом, крадучись, світання хмуре йшло. Неначе вийнята із полум'я підкова, Край сонця пурпуром заблис із-за діброви В тумані сонному… То бризне дощ дрібний, Як мак посіявшись на луки, на лани, То вщухне, а по нім холодний вітер лине, Гнучи струнких дерев гіллясті верховини І хмари гонячи, мов брили крижані… Так день сумний іде у селища сумні. Майор наказує товсті колоди взяти І напівкруглі в них отвори прорубати, Щоб ноги бранцеві в колоди ті замкнуть. Понурих, зв'язаних войовників ведуть І, наче в лещата, беруть їх у колоди. Тоді, для кращої за злочин нагороди, Усю одежу з них здіймають і шапки, Щоб вітер холодив, щоб дощ мочив їдкий, Щоб сором душі пік і розпач невимовний… Дарма пручається Кропитель невгамовний. Сопліца, зрушений, забув недавній гнів І пільги для своїх благає ворогів, Ще й додають жалю жінки, найпаче Зося… Із Риковим воно уже й на згоду йшлося, Та старшим був, на жаль, не бравий капітан, Хоч, власне, він узяв заснуле військо в бран. Ну, він і вволив би, чого просив Сопліца; Та лихо! Плутові доводиться кориться. Той Плут, як казано, із роду був поляк,  Але перевертень, а то вже певний знак, Бо честі не шукай там, де панує зрада. Нещасних вояків пов'язана громада За посміховище здавалася йому. Із люлькою в зубах, у синьому диму Стояв на ганку він, задерши носа вгору, Чи гордо походжав, як півень, серед двору. Тим часом Рикова вмовляє Судія Цю справу кинути, бо справа це своя, Це діло хатнє, мов. На те й Асесор згоден, Щоб заладнати все і щоб не знав ні один Чиновник про нічне свавільство, бо біда Велика шляхтичів за нього дожида! От Риков підступив тихесенько до Плута: «Нам треба діло це обміркувать, збагнути… Що з того, що під суд дамо нещасних цих? Чи буде нам користь, чи, може, слава з них? їм тяжко прийдеться, а нам це що поможе? Пустімо — і Суддя вас обдарує гоже. Таж єсть і приказка: дають тобі — бери! І ще є приказка від давньої пори: Хай буде ситий вовк, мовляв, і кози цілі. Ну, поголоску б ми в повіті розпустили, Що тут були усі в гостях, лише. Стрільці На нас не викажуть, — і в воду всі кінці! Хай буде гречка вже, аби-но не сперечка! Та гляньте: он Суддя, майоре, недалечко, — Ходім, порадимось. Так буде без гріха, Бо ложка рот дере, коли вона суха». Майор розгнівався і, тупнувши ногою, Гукнув: «Та що таке зробилося з тобою? Не дружба — служба це! Як! У воєнний час Пустить бунтівників на волю? А! Якраз! Та б засміяв тебе за ці слова усякий! Нарешті-то до вас добрався я, поляки, Злодії, лінюхи! Помийтесь на дощі! (І так зареготав, що під вікном кущі Гойднулись). Он, диви, Добжинський у сурдуті… Гей, роздягти його! — І далі, повен люті, Провадив:- Я йому згадаю, як торік Він крикнув: «Злодія держи, щоб не утік!» — Як на балу почав я з панною одною Мазурку танцювать. Що з каси полкової Узято щось було і тягнено на суд Мене — то що? Яке Добжинським діло тут? Псяюха закричав, всі шляхтичі на мене… Та й скривдили мене, бо то ж народ скажений… Ляж собі лише мазурку танцював… Ну, потім я йому, проклятому, казав:  Гляди, розбійнику, прийде коза до воза! А що, Добжинський, що? Збулась моя погроза?» А потім до Судді, що саме надійшов, Шепнув тихесенько: «Щоб не було розмов, За кожну голову дай тисячу готову, То все залагоджу. І це останнє слово!» Хтів торгуватися Сопліца, та дарма, Нема що й думати: знай, носа підійма Майор, та люлькою у саме небо кадить. Ані вблагать його, ні лестками не знадить! «Майоре, — знов Суддя, — не карне діло тут! Т ут битви не було, то й ні до чого суд: Звичайні сталися сперечки у сусідів. А що там хтось моїм вечеряв чи обідав, Та гуску задавив чи навіть порося, — Тихенько виплатить, на тім і справа вся. Та й з Графом, певен я, у мене мир настане». «А Книги Жовтої[172] ви не читали, пане?» — Плут, усміхнувшися, злостливо підморгнув. «Ні,- Судія йому, — я про таку й не чув. А що в ній писано?» «Не ваші то статути, — А з Книги Жовтої ви можете почути Про кари, про тюрму, сибірське заслання! Воєнний це закон! Ваш трибунал — бредня!» «Розгляне справу цю мені пан губернатор!» — Суддя образився. «Хоч би сам імператор! — Гукнув майор. — Несіть там скарги хоч куди, Але не викрутить тих ланців із біди! Цар не помилує, а кару ще подвоїть… Та й сам господар тут, здається, дещо коїть, Що ока нашого, не бійтесь, не втекло. Усе ми знаємо. Коли б до того йшло, То пригадаємо, що Янкель, шпиг відомий, У лановій корчмі — немов у власнім домі! Всіх арештую я, усіх провчу я вас!» — «Мене арештувать? Хто сміє? Де наказ?» І засварилися, що помирити годі, — Та з’явище нове побачено в господі. У двір заїхав хтось із почетом чудним: За вістовця баран лобатий перед ним Дзвінками на рогах подзвонював. Позаду І череда овець, і ціла кіз громада, І навіть декілька вгодованих волів, А навантажених пакунками возів Дві пари караван дивачний замикали: По всьому квестарські одвідини[173] пізнали Нещасні шляхтичі та Судія сумний. На возі першому — ксьондз Робак. З глибини Свойого каптура на в'язнів блиснув оком І пальцем їм кивнув, немовби ненароком. На возі другому був Різочка Матвій В селянськім одязі; зчинили крик гучний Всі бранці (грізно він сказав на те: «Дурні ви!»). Пруссак на третьому, в якийсь каптан дрантивий Увесь закутаний, а на четвертім — Зан З Міцкевичем. Тяжкий і безпорадний стан Добжинських помирив одразу з ворогами. Біргелі, Бірбаші і Вільбики гуртками Стояли й радились, як лихо одвернуть, Бо легко сваряться от так, за що-небудь, Та легко й миряться поляки. До Матвія Усі за радою, — а він їм: «Є надія! Мовчіть, не кваптеся…» Тим часом бернардин В покої увійшов, та як змінився він! Звичайно мовчазний, як точить баляндраси, Неначе ксьондз-гультяй, до вин, до меду ласий! «Ха-ха! Вітаю вас! Вітаю, ха-ха-ха! — Почав, хитаючись од сміху. — Без гріха Я побожуся вам, що влови знамениті Сьогодні сталися! Буває всяк на світі: Хто вдень, а хто вночі іде по звірину. Панове! Ой, скубіть ви шляхту навісну, Лупіть, загнуздуйте, щоб часом не брикала! Майоре! Здобичі дісталось вам чимало, А надто Графика ви стережіть як слід: Великий багатир, що славний має рід, Жар-птицею тепер сидить у вас у клітці. Як хоче вилетіть, — нехай сипне жар-птиця Сот зо три дукачів: на те ж і багатир. Тоді вже дещицю таки й на монастир Ви перекинете, щось і для мене, може: За вас молюся я, як правлю службу божу, Бо смерть не дивиться, чи хто штаб-офіцер: Сьогодні ти живеш, а завтра — фіть! Умер! Смерть, повідає Бака,[174] для всіх людей однака. П'яниці і черниці одна у неї дяка. Чи швець ти, чи купець, дитя чи сивий дід, А нападе на слід — чикне тебе — і квит! У свиті чи в кунтуші, а як візьме за уші, То рівні будуть душі, посиплються, як груші! Ах, тільки й нашого, що випив там чи з'їв… Що, якби зразів нам господар ізвелів Подати? Пуншику,[175] панове офіцери, Чи не хильнули б ми? Бо решта — все химери!» «До діла сказано! — почувся відповіт. — За пана Судію хильнути чарку слід!» Усіх сопліцівців сьогодні ксьондз уразив Такими жартами! Тим часом гори зразів На кухні смажаться. Готують пунш міцний, І офіцери так беруться за напій, Що скоро випили великої піввази Та ще й змели, либонь, двадцять чотири зрази. Сніданок той смачний майора звеселив: Білетом банковим він люльку запалив І, сміхом сміючись і сласним, і одвертим, Чи не закласти нам хоч би маленький віст? Та ні-бо: у полку я перший мазурист! До біса з картами! Прошу вас до мазурки!» Так, дим пускаючи, неначе із дворурки, І компліменти з ним він разом випускав. «Чудова вигадка, — ксьондз Робак закричав, — Хоч не годилося б, а часом, признаюся, Сутану підійму і танцювать візьмуся, Що встане курява… Ото лишень одно: Ми тут гуляємо, кружаємо вино, А як жовніри там? І то ж, панове, люди. Гадаю, що гріха великого не буде, Коли по чарці їм послати?» «Хай і так», — Майор погодився, — а ксьондз, таємний знак Сопліці даючи, шепнув: «Пошли їм спирту! — І до майора знов:-Чи вірте, чи не вірте, А як почується мазурки любий звук, То ходить ходором у мене закаблук!» От, поки пуншиком старий ласує Риков, До Телімени Плут, за рукава засмикав І мовив: «На танець прошу уклінно вас!» Та якось вирвалась, втекла, а ловелас Зіткнувся з Зосею і взяв її просити До танцю… «Рикове! Покинь-но там трубити У люльку! Ліпше он гітару ти візьми І втни веселої! У першій парі ми Підемо: я, майор, із панною своєю». Та й Зося утекла. Рвонувшися за нею, Знов Телімену він за руку ухопив. «Хай буду сучий син, коли б я говорив Неправду, панночко: відомо всім солдатам, Що в цілій армії, у корпусі дев’ятім, В другій дивізії я перший мазурист. Такий уже бува в людини певний хист! Майорське слово в тім даю вам без вагання! А як не вволите мойого ви прохання, По-офіцерському скараю вас — от так…» І цмокнув у плече, що аж лишився знак. Тадеуш, мов огнем йому сипнувши в вічі, Майора бравого ударив по обличчі. «Що? Бунт? Бунтівники? — розгніваний украй, Хитнувся офіцер. — Держи його, хапай!» І шпагу видобув, удвоє ставши п’яний. Тут Робак вихопив пістоля з-під сутани: «Пали, Тадеуше! Як в ясну свічку бий!» Майор, хоч дим його і оповив густий, Проте від пострілу щасливо відхилився. Аж Риков (досі він з гітарою возився) На хлопця кинувся, — а Войський з-за стола Ножа на Рикова метнув: уже була Тому видима смерть, але за щит гітара Тим часом Різочка зо шляхтою надбіг — Плут в сіни, капітан за ним, кричать: «Жовніри! До зброї!» На той крик жовнірів із чотири Прибігло. Різочка чатує з-за дверей, Як кіт досвідчений за шафою мишей, Хтів зняти голови, попав лиш у кашкети — І всіх надвір жене. Заблискали багнети, Лунають постріли, збігається народ: Метнулись визволять Добжинських із колод Сопліцівці… Сержант багнетом двох поранив, Стріляє в третього, але туди й не глянув, Де в гніві темному Кропитель поруч з ним. А той наїжився — і кулаком страшним Сержанта вдарив (він мав руки вже на волі, А ноги сковані). Сержант простягся долі І кров'ю карабін гарячою залив. Кропитель перегнувсь, рушницю ухопив Та й ну розмахувать, неначе тим кропилом! Той пада, той біжить з обличчям омертвілим, — І так над шляхтою зробив рухомий дах Хреститель, сіючи навколо кров і жах. Колоди на тріски поламано, побито! До квестарських возів, — там ряднами накрито Рапіри, палаші, мушкети і списи, А дехто без вагань узявся й до коси. Коновка — що йому звичайна та рушниця! — Для себе й для Сака знаходить гаківниці[176] Жовніри товпляться, мішаються, кричать, Але не знати їм, куди і як стрілять, І шляхта змішана не починає бою… Аж от зчепилися. Між темною юрбою Там шабля стукає об шаблю, там тесак[177] Ударив у багнет… Досвідчений вояк, Став під стодолою здаля Нікіта Риков І гучно єгерів[178] збиратися покликав. Стрілять би, — та якраз свойого б і попав… «Гей, стройтесь!» — вигукнув (шикуйтеся до лав, Сказать по-нашому), — ніхто не чує в криках. Старий Матвій, що звик до розмахів великих, До поля ширшого — помалу відступав. Навколо шаблею він шлях свій розчищав: Там обітре штика, немов гнота на свічці, Наодмаш там рубне, що падають рушниці І люди падають, як жито від серпа, — І так старий Матвій у поле від ступа. Єфрейтор тут надбіг, найкращий із жовнірів Митець колотися. Матвія оком зміряв, Напоготову взяв свій вірний карабін (Багато ворогів скосив у битвах він) — Правиця при замку, а спереду лівиця… Немов жало змії, ворушиться рушниця!.. Увесь він знітився, плигає, припада: Тяжка Матвієві готується біда! А той, побачивши бійця собі до пари, На носа надіва старезні окуляри І держить Різочку обачно у руках. Здавалось, твердо він не встоїть на ногах, Бо йде й хитається, мов хворий чи сп'янілий. Помітив це солдат — і, всі зібравши сили, На нього кинувся шалено. Та Матвій Раптово зупинив повільний відступ свій І шаблею підбив багнета. Аж хитнувся Солдат уражений, а сивий розмахнувся І вдарив Різкою… Без сповіді умер Єфрейтор, чотирьох медалей кавалер, Трьома царевими оздоблений хрестами… Тим часом, стявшися віч-на-віч з ворогами, На лівому крилі зчиняє ревний бій Удвох із Бритвою Кропитель запальний, — Рубає знизу той, той зверху б’є невпинно: Працює в німців так новітня та машина, Що й січку тне тонку, і жито вибива… Звитяга, бачиться, для шляхти наспіва! Та правому крилу біда і небезпека: Високий прапорщик, побачивши здалека, Що вбив єфрейтора досвідчений Матвій, Помститись кинувся, шпонтон піднявши свій. (Зоветься бердишем або шпонтоном зброя, Тепер уже в військах не вживана до бою: Бувало, й колються, й рубають бердишем…  У флоті ми лише тепер його знайдем). Був дужий прапорщик і молодий літами, Тому Матвій не міг із ним боротись прямо, Без штук і хитрощів, а тільки одбивав Шпонтона бистрого, що іскрився й блищав, — І мав уже старий одну легеньку рану. Радіє прапорщик, — але радіть зарано! Кропитель, бачивши, до чого йде двобій, Біжить — не добіжить! — і карабін тяжкий, Крутнувши, кидає противнику під ноги, — І чути смертний крик у криках перемоги! Метнулись москалі Кропителя ловить: Він, щоб товариша від смерті захистить, Незбройним у бою лишився. Два жовніри Заплутали у чуб руки йому чотири І потягли його, як моряки баркас Міцними линвами. З'явивсь тут саме в час Гервазій. «Ножику! — гукнув Хреститель, — друже!» І, зупинившися, рубає Ключник дужий Гігантським Ножиком жовнірів по руках. Кров бризнула навкруг. Біль і смертельний жах Погнав напасників… Одна рука лишилась У довгих кучерях, — і кров’ю зчервонилась. Так орлик, кинувшись на зайця у гаю, Поживу випустить не важиться свою: Одною лапою їй держиться за спину, А другу — кігтями вгородить в деревину; Звір скочить — і порве надвоє хижака, І в поле, з лапою у спині, утіка, А біля стовбура лишилась друга лапа, І тепла з неї кров дощем червоним капа.[179] Кропитель поглядом шукає: навкруги Сплелися у бою і друзі, й вороги, А він один стоїть, лишившися без зброї! З’єднався з Ключником, і грізною рукою Махає, стиснувши залізний свій кулак. Аж раптом з натовпу з’явився юний Сак, Своєму батькові приносячи потугу, — Кремінням гостреним цвяховану мачугу:[180] Так звано на Литві воєнну булаву За днів, як війнами прославлено Литву… Не кожен справився б з тією булавою!.. Кропитель, сміючись, могучою рукою Кропило люблене схопив, поцілував, В повітрі окрутнув і наступ розпочав. У пісні не сказать, не виспівать нікому Його всіх подвигів, — та й не повірять тому. Адже не вірили у Вільні тій жоні, Що, тихо молячись, стояла при вікні, Як наступ Дєєва чинився генерала І козаки ішли на місто, мов навала: Вона ж то й бачила, як певний міщанин Всіх ворогів погнав, хоч був лише один, І генерала вбив одважною рукою. Обличчя Рикову захмарилось журбою І розпачем: лежать побиті москалі, Один по другому простягтись на землі, — Убитих двадцять три, поранених багато… А дехто кинувся й до саду утікати Чи в дім, шукаючи опіки у жінок. Радіють шляхтичі! Беруться до пляшок, А дехто паювать воєнну взявся здобич… Один лиш бернардин стояв німотно обіч, Бо заборонено брать участь у бою Ксьондзам. Досвідченість, одначе, він свою  І мудрість виявив, подаючи поради… От до шляхетської гукає він громади, Щоб справу довела до жданого кінця — Пішла на Рикова. Тим часом посланця До нього засила і каже зброю скласти, Щоб не було стрільцям страшнішої напасті, Щоб не лягли усі!.. Та бравий капітан Охоти аж ніяк не мав оддаться в бран. «До зброї!» — крикнув він, і довгі карабіни Звелися, як один. «Ціляйся!» — знову лине Наказ — і порядом всі блиснули стволи. «Огню!» — і постріли громами загули, І лава москалів чудним здається плазом, Що лап десятками ворушить раз за разом, І все змішалося, втопаючи в диму. Щоправда (спирт міцний виною був тому), Багато хибили, — та впало два з Матвіїв З тяжкими ранами; один з Бартоломіїв Поліг, улучений зненацька у чоло… Рушниць на кожного у шляхти не було, І відстрілятися вони не мали сили… З шаблями кинутись молодші з них хотіли, — Та нерозважності перечили старі. Йде відступ. Дзенькіт куль по цілому дворі, По шибах домових… Підбіг Тадеуш звідти (З наказу Судії жіноцтво боронити Він мусив злякане у глибині кімнат, Хоча давно б уже і сам до бою рад). За ним, побачивши, що шляхта в лютім горі, Із карабелею вельможний Підкоморій (Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь). Він груди підставля одважно під огонь, З'єднавши вояків і ставши на чолі їх… Знов мати не одна заплаче по Матвіях, І Бритву ранено, і Вільбик неживий… Ксьондз Робак надійшов, за ним старий Матвій, Дають знак відступу. Жовніри з того знаку Радіють, — і велить в останню йти атаку Одважний капітан, командує: «В штики!» Шум, крики, брязк рушниць, камінний крок тяжкий І шляхта відступа, одстрілюючись. Риков Суддю віддатися, зложити бронь закликав, «А ні,- додав, — звелю тобі спалити дім!» «Пали! — Суддя на те. — Тебе спечу я в нім!» Стара Сопліцівко! Коли ще дім твій цілий І світять крізь гілля високі стіни білі, — Благословляючи, там згадують не раз Коновку: він його в той небезпечний час Од смерті врятував. Спочатку у тривозі, Коновка, хоч найшов свою рушницю в возі, У битві участі великої не брав: Не певний був себе, як потім сам казав, Бо вірної руки не мав він натщесерце. Та, спирту в присінку надибавши відерце, Хильнув без роздуму — і зразу мов ожив. Тоді з рушницею поліз до бур’янів, Сакові давши знак до нього приєднатись. Сак, хоч із Зосею не довелось побратись, Од вражих нападів їй боронив поріг: Хоча й погорд же ний, за неї вмерти міг. Тим часом єгері лютують і плюндрують, І домові пожар, і шляхті смерть готують! Коновка виміряв — і кулі, наче град, Сипнули на страшний мундирів синіх ряд. Ударив Сак тоді із другої рушниці, І загула земля, неначе в громовицю. Не знаючи, відкіль така напасть іде І заховалася ворожа сила де, Тут Риков-капітан жовнірів іззива І троєкутником шикує їх під тином. Учасно догадав, бо із загоном кінним Граф наближається: сторожа, що була Круг замка, злякано не знать куди втекла Під час баталії. Жокеям давши зброю, Не їде Граф — летить крилатою стрілою, З мечем, піднесеним зважливо у руці. Те Риков бачивши, здригнувся. «Молодці! — Віддав команду він. — Огню півбатальйоном!» Рушниці блиснули огнем своїм червоним, Три впало ранених, під Графом кінь упав, — Граф скочив… Ключника болючий жах пойняв: Жовніри міряють в горешківську дитину (Хоча й не по мечу — жіночого коліна)… Ксьондз Робак кинувся і Графа затулив… На нього стрілено… Він крикнув: «До тинів, Братове, сходьтеся! Не тратьте й кулі марно!» Тадеуш зрозумів команду цю прегарно: Він за криницею сховався. Відтіля Що тільки вистрелить — одразу поціля (Тверезий та й митець не будь-який стріляти!). Частіше падали старшини, не солдати: Було по одягу здалека видно їх… Сержанта ранено, один фельдфебель ліг, І другий падає… Розгнівавшися, Риков Майора п'яного до бачності закликав: «Коли триватиме, майоре, довше так — Усю старшину нам поб’є отой поляк!» Плут до Тадеуша здаля тоді промовив: «Не честь для рицаря вдаватися до сховів! Одверто битися — вояцький заповіт, А не ховатися, як боягуз, за пліт!» «Майоре! В рицарство у ваше б я повірив, — Почулась відповідь, — та нащо ж за жовнірів Ви заховалися? Щоб честі доказать, Готовий з вами я на поєдинок стать: Хай наша тільки кров окропить нашу зваду… Я й зброю вибрати вам дозволяю радо. А ні — то, як вовків у ямі, вас усіх Перестріляю я», — і стрілив. Знову ліг Сержант поранений, неначе зжатий колос. «Майоре! — капітан подав до Плута голос. — Виходьте! Мусите ж ганьбу свою ви змить, А шляхтича того вам конче треба вбить Якщо не кулею, то шпагою меткою: Скоріше ж виберіть чи ту, чи іншу зброю. Суворов наш старий дурною кулю звав, А титул молодця від нього штик дістав. До шпаги ж!» «Рикове! Ти майстер фехтувати! Піди і покарай того нахабу, брате!  то з поручиків которого пошлім: Мені, майорові, незручно биться з ним, Солдатів кинувши без вищого керунку». Одважний капітан спокійно, твердо й струнко Із лави вирізнивсь і хусткою махнув Своєю білою. А Граф на те гукнув: «Ви помилилися, мабуть, шановний пане! То річ майорова, — а я до капітана Хотів звернутися, що він на замок мій… («Наш!» — Возного здаля почувся крик тонкий.)… На замок налетів і тим порушив спокій. Його скараю я, як при Бірбанте-Рокка Скарав розбійників…» Спинився ревний бій, І шляхта, й єгері в цікавості німій Спіткання Рикова і Графа споглядають. Воєначальники уклонами вітають Один одного (честь і звичай так велить: Вклонитись ввічливо, щоб ввічливо убить). Уже схрестилися і задзвеніли шпаги Бійців однакої і сили, і відваги, Та Плут, звертаючись до кращого стрільця, Промовив пошепки: «Як того молодця Ти влучиш кулею ще й під ребро під п’яте — Я п’ять карбованців тобі готовий дати». Стрілець примірився — і в капелюш попав Тадеуша. «Це глум! Це зрада!» — закричав Кропитель. Кинулось шляхетство, з гніву п’яне, Тадеуш затулив, одначе, капітана І змогу дав йому до лав своїх дійти. Недавні вороги, сьогодні як брати, Добжинські билися укупі із Литвою. Вони, Підгайського побачивши з косою, Кричать, радіючи: «Нехай живе Литва!» — Солдати падають, мов скошена трава. Коли ж у розпалі і в перемінах битви Лиха, здавалося, прийшла година Бритві, Що, хоч поранений, боровся, наче лев, — Сколуба кинувся з мечем із-за дерев І крикнув голосно: «Нехай живуть Матвії! Мазури хай живуть!» Іде борня, шаліє, Хоч Півник з Робаком і стримують бійців. Тим часом план новий у Войського наспів: Він, потай кинувши жахливе бойовище, Простує на город, Протазієві свище, — І вдвох, зігнувшися, сховались в бур’яні. В саду сопліцівськім, при самій гущині, Немов якесь кубло або велика клітка, Напівзруйнована тулилася повітка, Де завжди сушено литовський білий сир. Там. пахощі міцні на весь розливши двір, В пучки пов’язане висіло зілля ріжне, Шальвія, та чебрець, та материнка ніжна, Все, що вживається для ліків на селі. Будівля скривлена хилилась до землі, Неначе падала. Судця ані звалити Її не важився, ані переробити, Усе чекаючи до слушної пори, І тільки повелів поставить два чи три Дрючки, що мали буть підпорою міцною. Якраз під цею-от будівлею старою Свого трикутника шикує капітан. Це привід Войському дало укласти план, Як битву довести розлючену до краю. Іде з Протазієм — за ними поспішає Старенька ключниця та кухтик, хоч малий, А славний силою. Усі на стовп гнилий Натисли, всі його відразу загойдали… І раптом — єгерям на голови упала Повітка, ранячи, вбиваючи, мнучи, Смерть несподівану і пострах несучи. І от між деревом лежать убитих трупи Та сиру білого залиті кров’ю купи, — І розбігаються жовніри, що втекли Від смерті наглої. Неначе демон злий, Кропитель їх своїм Кропилом зустрічає, І голить Бритва їх, і Різка їх стинає, І Граф з кіннотою рубає втікачів. На лівому крилі лиш вісім вояків Лишилось, що стоять уперто та завзято. Сержант їм повелів у Ключника стріляти —  І вісім просто в лоб намірилися рур. Ксьондз (він стояв ізнов твердий, неначе мур) Підбіг до Ключника, розпаленого в бої, І на ходу його підчіплює ногою: Обидва падають, як саме грюкнув стріл… Знов Ключник до страшних і до кривавих діл Береться, кинувшись солдатів доганяти (Втікать по вистрілі метнулися солдати). Вони на тік біжать — він їм біжить услід; У клуню — їх і там догнав затятий дід, І чути звідтіля прокльони, крик, удари. Нарешті, стомлений од лютої покари, З мечем скривавленим він вийшов із дверей. Одного Рикова ні куля не бере, Ні шабля. Б’ється він, не хоче зброї скласти, А від ворожої руки воліє впасти… Тут Підкоморія за серце жаль узяв, Він каже Рикову: «Ти мужність доказав, Нещасний рицарю. Але ніхто докором Картать не зважиться (то був би стид і сором), Як нині віддаси мені ти бронь свою. А я — безпечності обітницю даю Для тебе. Бранцю мій, велю покласти шпагу!» Почувши в слові тім шляхетність і повагу, Йому скоряється і каже капітан: «Ляхи, брати мої! Ну, що ж… Як бран, то й бран. А шкода — не було в нас жодної гармати!.. Суворов говорив: ей, Рикове, камрате, Ніколи без гармат на ляха не ходи! Що ж… Єгри напились. Багато тут біди Майор накоїв, Плут… Чий гріх, того й покута… А я, хоча тепер попався в ваші пута, Я вас любитиму сердечно, як любив, Бо добре б’єтеся. Суворов говорив Частенько приказку: кого люблю, як душу, Трясу, як грушу… Ну, віддатись вам я мушу, А тільки хай-но там покинуть мордувать Моїх солдатиків…» Звелів тоді забрать Усіх поранених шляхетний Підкоморій, І крові, що її проллялось ціле море, Не проливати більш. Ув’язнено живих, Майор же (у кущах сховався він густих), Побачивши кінець баталії страшної, З’явився, та нічим не схожий на героя: Увесь у поросі, у листі і в траві… Так наїзд кінчено останній на Литві.[181]

КНИГА ДЕСЯТА

ЕМІГРАЦІЯ. ЯЦЕК

 Нарада про забезпечення долі переможців. Угода з Риковим. Прощання. Виявлена таємниця. Надія. Як сонце з полудня на захід покотилось, Хмарки, що вже були розсипались, розбились, І знов гуртуються, мов зграя вороння, їх вітер звідусіль неспинно приганя, І напинає їх, немов вітрило чорне, І височінь небес у чорні шати горне. І раптом — тишина зловісна налягла. Лани, що хвилями колосся та стебла, Неначе золотом, тремтіли і кипіли, Спинились боязко і з жаху оніміли; А верби, що гілля хилили по шляхах, Сумні, як сироти, у тузі і в сльозах При гробі матері чи при отцевім гробі, — Застигли в розпачі, подібно до Ніоби Закаменілої, холодної навік, І тільки сивий лист несміливих осик Тріпоче, шелестить, не знаючи спокою. Даремно пастухи біжать за чередою, Що, тісно збившися, втікає до хліва: Бугай розлючений аж землю розрива, Реве погрозливо і низько клонить роги; Корова, сповнена таємної тривоги, Угору дивиться і стогне, мов слаба; Кабан, наїжившись, сердито розгріба, Розтягує снопи доспілої пшениці… Під стріхами, в гіллі, в траві таяться птиці, — І тільки вороння, зібравшися в гурти, Зловісно крякає, сідає на хрести, Напросто чорних туч здіймає чорні крила І дзюби розкрива жадливо та безсило, Немов чекаючи незнаного чогось. Нарешті хмарою під хмару піднялось — І щезло в далечі. Від буйної відваги Шаліє ластівка і, креслячи зигзаги, Неначе блискавка, імлу перетина. Тим часом до кінця доходила страшна Баталія. Бійці лишили місце бою, Що скоро іншою окропиться війною, Де буде боротьба стихій, а не людей. Ще сонце з-поміж хмар світило де-не-де, Та хмари, ніби в сіть, ловили рештки світла І навівали жах і темряву на житла, Де люди збилися, як звірі лісові, Що від охотника сховалися в траві. Зірвався вітер. Даль загомоніла млиста, І краплі падають, немов дзвінке намисто. От вихор засвистів у лозах, серед трав, До ставу кинувся і скаламутив став, — І закрутилося бадилля та колосся, Неначе вирване у розпачі волосся. А другий на ріллі, як чорний стовп, злетів І пірамідою живою покотив У далеч, сиплючи піском у вічі зорям, — І, розростаючись потужно над простором, Засурмив голосно у сурму бойову. Біжать, метуть листки, бадилля і траву, Зливають далечінь у хаосі нестями — І в темному гаю ревнули ведмедями. А дощ густішає. Спахнули блискавки, І води полились нестримно, як річки, Небесну височінь єднаючи з землею… Упала чорна ніч. Чорнішою за неї Негода котиться і далеч повива. Раптова блискавка завісу розрива, — І ангел бурі там могутній пролітає, І небо на замок незримий замикає, І грізним грюкотом погрожує землі. Знов дощ, знов темрява — і знов на чорнім тлі Сліпуча блискавка… Аж ось надходить тиша, І тільки вітерець верхи дерев колише Та злива по дахах розмірено шумить… Ніхто до хутора не може доступить, Бо залило шляхи і всі мости розбило. Негода шляхтичів напрочуд звеселила: Можливо, пощастить цю справу заладнать, Так, що й не знатиме, кому не треба знать. Поважні точаться наради у Сопліци: Ксьондз Робак, ранений, закликать до світлиці Велів Гервазія, щоб дещо ознаймить, — І Підкоморія уклінно запросить. Суддя до Рикова звертається — і просить Про випадок сумний на люди не виносить… Годину, може, й дві, нарада в них ішла. Нарешті капітан устав із-за стола, Гаман з червінцями відкинувши недбало: «Панове! Думку ви таку для себе склали, Що царський офіцер доконче і шахрай. Ви помиляєтесь, і кожен з вас нехай Затямить: є такий, котрого не купити. Він простий капітан, а на ім'я Нікіта Нікітич Риков. Був не раз він на коні І під конем. Служив і в мирі, і в війні І має хрестиків та нагород чимало, Оцей — за Ізмаїл, а цей мені прислали, Як під Очаковом ми слави зажили. За Цюріх от медаль, а цю за те дали…» «Ах, що по тому нам, шановний капітане, — Ксьондз Робак перебив, — чи то нам легше стане? Адже ти слово дав цю справу заладнать, — Тепер зрікаєшся?» — «Навіщо так казать? Я не зрікаюся в цім ділі помогти вам. Чи то б зробився я славетним чи щасливим Од згуби вашої? Та й те ще: вас, ляхів, За ваші звичаї я здавна полюбив, Бо бити й пити ви умієте, панове! Є приказка у нас (приходиться до мови), Що хто сіда на віз, під возом може буть; Сьогодні ти поб’єш, а прийде час — поб’ють Тебе… І мав би я за те на вас гнівитись, Що битву програно? Доводилося битись З французом, з турчином. Лихий траплявся час, Що били вороги не раз, не двічі нас: Під Австерліцом я утратив цілу роту, Під Цюріхом у нас розігнано піхоту, Та що! Костюшко ваш у мене вояків Порізав косами (сержантом я служив)… Віддав же й я йому, коли прийшла нагода!  Отчизна, знаю я… Отчизна. і свобода! Я знаю, я старий — і співчуваю вам. Про мене — Польща хай зостанеться ляхам, А москалям — Москва. Так цар не дозволя нам!» Суддя на те йому: «Відомо всім краянам, Що і хоробрий ти, і чесний чоловік. Між нами ти живеш давно, до нас привик — Не гнівайся ж за дар, візьми собі дукати: Таж не багатий ти…» «Ну, що там — небагатий! Тут мова не про те, і не до того тут! Ех, єгри! Всіх призвів до заколоту Плут, — І рота полягла, моя кохана рота! Ви гроші заберіть, панове, бо нащо то? У мене вистачить, старого, і без вас, Щоб випить пуншику, щоб мати повсякчас Папушу тютюну чи ще яку дрібницю. А з вами б не хотів, панове, я свариться, — Люблю сердечно вас, із вами п’ю і їм, То й буду свідчити за вас у ділі цім. Скажу, що в гості ми до панства завітали, Чарчину випили, гуляли, танцювали, Що Плут, сп’янившися, на горе та біду Огню скомандував… Там щось уже знайду Сказати… От, мовляв, і стратилася рота Знічев’я, хтозна-як… А ви сипнете злота, Кому там прийдеться: колеса підмастить, В дорогу їхавши, нам приказка велить. Та от ще (дідові я вже казав допіру, Що носить довгу він і претяжку рапіру): Плут — старший командир, а що справдешній плут, То може й лиха вам він наробити тут… Нехай уста йому заткне папір банковий! Ти, пане шляхтичу з рапірою, розмову Хотів з ним повести. До чого ж там дійшло?» Гервазій, гладячи поморщене чоло, Рукою лиш махнув: усе, мовляв, скінчилось. «Та ні-бо, чи як слід ви з ним договорились, — Знов Риков, — буде він мовчати? Слово дав?» Гервазій же на те сердито відказав, Таємний зміст якийсь вкладаючи у жести: «Ручуся — скарги він не може вже занести… Не може!.. Вже ні з ким не буде говорить!» Усім Гервазія далося зрозуміть, Всі змовкли. «Вовк носив — тепер понесли вовка, — Промовив капітан, — така у нас примовка…» І сумно голову старечу похилив. «Що ж, панство, бог таке нещасному судив, — Сопліца впав у річ, — хай бог його впокоїть…» А ксьондз, що вже не міг сидіть, не то що встоять, В подушках лежачи, промовив: «Гріх тяжкий, Коли незбройний ліг од збройної руки, Коли невільника людина вбила вільна. Ох, Ключнику! Господь великий і всесильний Велів не метатися і ворогам прощать. Лише одно цей гріх могло б із тебе знять: Як для загальної ти це вчинив користі, «Рго Ьопо рuЬІісо!..»[182] Гервазій урочисто, Немов для присяги, підвівсь — і як луна «Рго Ьопо рuЬІісо!» — промовив. Тим страшна Розмова про страшний учинок і скінчилась. Хоч тіла й шукано, а де воно поділось — Не знати. Ключника спитали, та старий Промовив, руку знов піднісши догори: «Рго Ьопо рuЬІісо!» — та й ані слова далі. Ксьондз Робак, що лежав у тузі і в печалі, Закликать шляхтичів до себе попрохав — І Підкоморій їм розважну річ почав: «Братове! Щастя нам було сьогодні в бої, Але загрожує це щастя нам бідою. Ну, що ж… Признаймося, що всі ми винні в тім: Ксьондз Робак завинив, що словом запальним Усіх порушував, дочасними чутками; Гервазій — що підняв цей заколот між вами, Ви — що послухали… Коли ще та війна! Тим часом кара тут готується страшна Для тих, кому в бою припала честь і слава. Втікати із Литви їм треба, браття, жваво! Корона прийме їх і допоможе їм… Отож Матвієві тікать передовсім (Його Кропителем звичайно називають). Коновка з Бритвою хай теж сакви ладнають, Та й ти, Тадеуше, не залишайся тут. Ми скажем: винні ви, та ще небіжчик Плут — Нам Риков капітан у цьому допоможе — Рятунок решти в цім. Нехай же ім’я боже Благословить, брати, одважну вашу путь! Не довго, вірю я, нам у розлуці буть! Бо, може, навесні засяє нам свобода — І, як визвольники великого народ а, Додому вернетесь, сьогодні втікачі. Лаштуйтесь же: рушать належить уночі… А ми з Сопліцою дамо вам на дорогу І грошей дещицю, і раду, й допомогу». Всі знавши, що таке отой московський цар, Як може до страшних він присудити кар Того, хто з ним почав хоч невеличку зваду, На Підкоморія пристали мудру раду. Поляк, хоч над усе кохає рідний край, Піде тинятися, аби-но крізь одчай На чужині йому надія ще зоріла, Що для отчизни він кладе останні сили. Одного Бухмана цей план не вдовольнив: У пропозиції він зараз похопив До обговорення належного багато, Тому пропонував комісію обрати, Щоби розглянути проект. Але шкода — Ніхто комісії тієї не склада, І всі лаштуються в дорогу без вагання. Проте як скінчено нерадісне прощання, Суддя Тадеуша в кімнаті затримав І мовив ксьондзові: ‹ Сказати час настав, Бо пересвідчитись учора довелося, Що в серце хлопцеві запала наша Зося. Він має їхати, нехай же перед тим Хоча заручиться, за звичаєм старим: Подорожуючи, усякі він зустріне Спокуси. Персник же буває для людини В пригоді: вірну він нагадує любов. Приміром, не один од того рік пройшов, Як доню Войського кохав я — Гречешанку; Господь забрав її, а я от до останку Обручку дівчини коханої зберіг. І що ж? Не раз, не два женитися я міг, В Гречехи навіть є прегарна донька друга, — А вгледжу персника, за серце візьме туга, І, неодружений, старим живу вдівцем…» Та й змовк, розчуленим поникнувши лицем А далі знов: «Ну, як? Доведемо цю справу До краю?» Та на те Тадеуш каже жваво: «За все своє життя я не забуду цих Сердечних піклувань. Коли б я Зосю міг Звать нареченою, — який би був щасливий! Але признаюся — і простите мені ви — Тепер заручини ще не пора справлять… Причин багато є… Дозвольте не казать… Як Зося зважиться чекать мене терпливо, Як із походу я прийду сюди щасливо, Як, може, й слави там хоч трошки засягну І кращий, ніж тепер, додому поверну, — Тоді проситиму, упавши на коліна, Руки дівочої. Вона ж іще дитина… Я мав би білий світ дитині зав'язать? Без мене, може, їй лучиться покохать Когось достойного. Коли вже так судилось… Ні, каже щось мені, що недаремно стрілись  І поєднаємо ми з Зосею життя… Тепер же…» Молоді, шляхетні почуття Бриніли в кожному Тадеушевім слові — І сльози бризнули з очей йому перлові. Та Зося (близько був якраз її альков) Почула, як свою освідчує любов Тадеуш сміливо, — і серце затремтіло. Щоправда, дечого вона не розуміла: Як полюбив? Коли? Навіщо покида, Куди збирається? Була ще молода І вперше новину почула надзвичайну: Її покохано! Отож велику тайну У серці сховує — і з образком малим Святого Юзефа (зарученим усім Ласкавця доброго) з'явилась на порозі. «Пан їде? — мовила. — Нехай же у дорозі Не покидає вас оцей дарунок мій, Нехай полегшує він пану шлях тяжкий, Нехай на чужині нагадує про Зосю, Коли вже мандрувать на чужину прийшлося. Хай доля поворіт щасливий вам пошле!» Та й зашарілася, немов дитя мале, І сльози блиснули на віях, як алмази. Тадеуш відповідь на те найшов не зразу, Нарешті вимовив: «Розлуки день прийшов… Ти ж часом у словах дівочих молитов І про далекого згадай свойого друга…» І тут уста йому тяжка склепила туга. Якраз на ті слова зворушливі наспів Граф зацікавлений, — і річ таку повів, До всіх звертаючись, найбільш до Телімени: «На цю наївну ви і просту гляньте сцену! Ах, скільки тут краси і глибини чуття! Найбільше скрашує буденне нам життя Розлука з воїном селянки молодої. Достоту — бурею розірвані страшною Великий корабель із човником малим! Розлука — ураган, що повівом страшним Чуття маленького потушить свічку вбогу, Але роздмухує розлив огню ясного — Любов, що світить нам і гріє крізь віки. Так! Глибше б покохав і я віддалеки! Пане Тадеуше, я тяжко помилився І тим до нашої незгоди спричинився. Цій любій дівчині присвячуєш ти бронь, Я ж другій жертвений запалюю огонь. Отож нарізними підемо ми шляхами, І тінь ненависті, що впала поміж нами, Хай упаде тепер на наших ворогів. А ми, шукаючи під передзвін мечів Великих подвигів і рицарської честі, Любов незайману у серці будем нести, — І дружній наш тоді відкриється двобій, Коли потомлені, у славі бойовій, Ми будем мірятись, хто глибше з нас кохає!» І Телімену він, мов жаром обсипає — Так пильно дивиться. Що ж їй на те сказать? «Навіщо ж Графові доконче від'їжджать? — Перехопив Суддя. — Як чоловік багатий, Шановний, міг би тут безпечно проживати І не боятися ніякого суда». «Ні, слава рицарська мене там дожида! В коханні не щастить, то пощастить у бої; Хай серце ранене — уславлюся рукою!» «Чому ж гадає пан, що тут би не знайшов Палкого відгуку він на свою любов?» — Зачервонівшися, спитала Телімена. А Граф одказує: «Така вже доля в мене, Таке покликання. Великої мети Ціною жертви лиш ми можем досягти, — І хоч я з панею хотів би Гіменею Рукою вірною та щирою своєю Огонь на вівтарі священний запалить, — Та мій обов'язок іти мені велить, А люба сцена ця зворушує глибоко… Так! Меч мій визволив колись Бірбанте-Рокка, Тепер вітчизні він служитиме в бою! Вітчизні кров свою і щастя віддаю!» «Іди ж, — промовив ксьондз, — ніхто не буде ганить Твойого запалу… Там у пригоді стануть І сила, й сміливість, і гроші, для цих діл Потрібні. Так ото славетний Радзівілл Домінік — все добро, що тільки мав, заставив І кінні два полки за гроші ті поставив. Потоцький-пан усіх французів здивував, Що цілий міліон на рідне військо дав! Рук досить маємо, а коштів там не досить… Іди ж. Нехай усяк, що має, те й приносить Для справи рідної. Прощай же! Будь здоров!» А Теліменина почулась мова знов: «Ах, бачу, що ніщо, ніщо не зупиняє Мойого рицаря! Нехай же в дальнім краї Кокарда буде ця йому за талісман. Хай світлим променем сіяє крізь туман! — І стрічку до грудей, од сукні відірвавши, Пришпилює йому. — Я віритиму завше, Що бідна стрічка ця, хоч скромна і мала, Тому, хто голосні чинитиме діла, Не раз мене, не два, самотню, нагадає…» Та й змовкла. Граф тоді, зворушений до краю, Припав, склонившися, їй ніжно до руки, — Вона ж, хоч жаль її за серце брав тяжкий, Плечима здвигує… «Пора», — сказав Сопліца, А Робак: «Поспішай, щоб часом не спізниться!» І, попрощавшися, із хати Граф іде, А ксьондз Тадеуша притиснув до грудей, Перехрестив його і мовив: «З богом, сину», — Сльозами вмившися… «Як? І в таку годину, — На самоті його Сопліца запитав, — Ти не відкривсь йому і правди не сказав?» «Ні,- каже бернардин, — не час іще казати. Та й чи була б йому утіха з того, брате, Якби в убивці він пізнав свого отця? Сам чашу я гірку всю вип’ю до кінця!» «Тепер подбаємо, — сказав Суддя, — про тебе: Десь ісховатися тобі, запевно, треба. Ти літній чоловік, і з молодими йти На еміграцію вже не здолаєш ти, — Та ще й роз’ятритись у тебе може рана…» «Ми поміркуємо. Тим часом по плебана Пошли, мій братику. З причастієм святим До нас, не гаючись, нехай прибуде в дім… Та ще до Ключника я пильну справу маю…» Гервазій увійшов і став понуро скраю, Суддя ж замислився у ксьондза в головах. Щось дивне блиснуло у ксьондзових очах, І Ключникові він заглянув пильно в очі. Хірург, що свій ланцет ввіткнути в рану хоче, Спочатку приторком досліджує її: Так Робак, подушки розкидавши свої, Тривожно приглядавсь до Ключника. Нарешті Промовив: «Ключнику! Мене не пізнаєш ти?» І, ніби все розбить ударом мав одним, Підвівся й голосом сказав йому гучним, Поблідши як мертвець: «Знай: Яцек я Сопліца». Це слово вдарило, як нагла блискавиця, Гервазія. Поблід, тяжку рапіру стис, І сивий ус йому, наїжившись, навис Над побілілими тремтячими устами. Так рись із темряви зеленими очами На здобич дивиться, згортається клубком, Уста облизує кривавим язиком, Щоб раптом кинутись і здобич ухопити. «Рубако! Подивись: лице моє відкрите, Та не в людських тепер — у божих я руках,  І вже чужий мені земної помсти жах. Во ім’я господа, що у вінку терновім Простив розбійника своїм великим словом, Мене ти вислухай… а там уже чини, Що знаєш…» І почав про випадок страшний Розповідати він: про Стольника старого Та про дочку його. Але не раз тривога Спиняла повісті нерівну течію. Все пам’ятаючи про Стольника сім’ю, Гервазій оповідь доповнював згадками — Що сталось, де й коли, як відбувалось саме, — Та мовчки. В подиві мовчав і Судія. «Ти знаєш, Ключнику, як на нещастя я Бував у Стольника за гостя дорогого; Ти знаєш: чи бенкет, чи так зберуться в нього, — Горешко келиха за мене підійма, За друга, що ніде милішого нема… А він же знав тоді… Тим часом поговір пішов на всі усюди, І говорили так мені розумні люди: «Єй, Яцьку, стережись, бо Стольників поріг Високий для твоїх, убогий хлопче, ніг! Не буть підчашичу за зятя у магната!» А я було сміюсь: що там аристократи І що там дочки їх! Бувало, в них і п’ю, Але посватаю лиш рівню я свою… Так говорилося, а думалось: закони Всім шляхтичам дають дорогу до корони! Із королівною узяв Тенчинський[183] шлюб… А я — ховатися? Боятись? Та чому б? Чи до Тенчинського рівнятися нам годі? Хіба ім’я Сопліц не славиться в народі? Як легко щастя нам в людини відібрать, Віддати важко як!.. Одно, одно сказать Було Горешкові — одно маленьке слово, І, може, з Свою у приязні й любові Жили б і досі ми… А може, й він при ній, При зяті вдячному… Я знаю — вчинок мій — Тавро з чола мого не змиється довіку… Не скаржусь, ні… Несу вину свою велику — Несу з покорою… Йому простив я зло, Що тінню чорною на всіх нас налягло… Він… ах, він добре знав, що діється зі мною… Чому ж, приймаючи мене в свої покої, Вином частуючи, ні разу не сказав, Що марну я собі надію в серце взяв? Я б, може, відсахнувсь… розсердився б, полаяв, А там би виїхав і, може б, занехаяв… Та ні: на хитрощі піднявся він нові: Немов не міститься йому і в голові, Щоб я насмілився дочку його посватать… До того ж, і мене не хтів Горешко втратить: Любили й слухали мене всі земляки, — Йому ж на сеймиках не раз було руки Потрібно вірної чи іншої підмоги… Немов не бачивши він наміру мойого, Що тільки слово я сказать рішуче мав, На лови, сеймики розмову повертав Чи на процес який… Коли при кубку він… так тяжко споминати… Коли до мене він звертався: друже, брате, А думав про свою догідність і користь, — Така сліпа мене за серце брала злість, Що був би я не раз підвівся і поїхав, Що був би шаблю я не раз дістав із піхов… Та Єва — голуб’я невинне і ясне — Було мій темний гнів не знати як збагне І так подивиться, що рушитись несила… Я, Яцек, що кругом ім’я моє гриміло, Що славила мене Литовська вся земля, Що я не Стольника, а навіть короля За кривду б викликав помірятись шаблями, — Корився — і мовчав. Не раз уже його благати я збирався, Та з зимним поглядом мій погляд зустрічався, І я у розпачі, у муці застигав. І знов я — до пісень, до ловів, до забав… Так, навіть жартувать я міг у ті хвилини!.. А все то — гордощі! Бо чи ж клонить коліна Мені дозволила б страшна моя пиха? Усюди чутка-бо пішла б тоді лиха, Що я… Що юшки чорної піднесено Сопліці!.. Не знавши, що робить, де від журби подіться, Хотів зібрати я відважних вояків, Піти на турчина, на москаля хотів… І от — до Стольника… востаннє повітати… А нишком думаю, що він такої втрати Не схоче бачити — поверне знов мене, І приязнь вірную та щиру спом’яне, І може… Хто любив, хто у житті мав друга, Той знає, що тяжка нам серце крає туга, Як розлучатися тяжкий настане час. Тоді готові ми зректися всіх образ І милосердною скропити їх сльозою… Та Стольник… Що зробив, що він зробив зо мною Нещасна, чуючи, що вже настав кінець, Що від’їжджаю я, — поблідла, ніби мрець, І похилилася без голосу, без сили… Я зрозумів тоді, який я був їй милий! О, в грудях що тоді чинилося моїх! Хотів Горешкові прослатись я до ніг, Щоб доню дав мені — чи власною рукою Убив нещасного… А він почав зі мною Розмову — і про що ж? Дочки своєї шлюб Із Каштеляничем… Яка з холодних губ Образа поповзла холодною змією!.. Ти чуєш, Ключнику, — з людською ж ти душею!.. Немов не трапилось нічого проміж нас, Почав він радитись у той проклятий час, Чи Єву, як дитя великого магната, За Каштелянича не стид йому віддати, Чи то до пари їй, йому до честі зять, Чи, може, партії ще кращої чекать?… І я, Гервазію, все вислухав до краю, А що сказав на те — не знаю, не згадаю… А потім, вибігши, я осідлав коня І, тяму стративши, полинув навмання…» «Ех, Яцьку, мудру ти знаходиш оборону, — Та нащо ж ти пристав до царського загону? — Гервазій вигукнув. — Ну, пан не віддавав За тебе дівчини… Нехай ти лютував, Нехай ти навіть міг умкнуть її, украсти, — Але підступно так, зрадливо так напасти На пана польського — у змові потайній!» «Не був у змові я, — ксьондз відповів сумний, — А викрасти її, узяти, — чом не міг би? І не один, не два — увесь Добжин поміг би У цьому вчинкові, та ще застянків п'ять… Та як я дівчину посмів би наражать — Слабу і пещену! — на втечу й небезпеку? Як у дорогу я забрати міг далеку, Де, може, ждала нас тривога і борня, її — малесеньке, тендітне пташеня?… Одверто мститися, на попіл замок звести, — Таж сором був би то для рицарської честі!.. Ах, ти, Гервазію, не можеш і збагнуть, Як душу гордощі ображені печуть! Тоді пекельною став думкою я жити: Жагу помститися у серці затаїти, Побраться з іншою, а ту — немов забуть… І потім… з випадку… найти яку-небудь Причину — і піднять на кривдника тяжкого Кривавого меча… І дівчину убогу Я справді висватав і під вінець повів. Бог покарав мене: її я не любив, Тадеуша мого нещасної матусі: Вона всміхається, а я в душі таюся З любов’ю давньою, і душить серце злість. Ні господарство вже, ані веселий гість, Ніщо було мене не може заспокоїть! Узявся пити я, шалені жарти коїть, Гуляти з розпачу — відлюдний, хмурий, злий… Та ми з дружиною недовго прожили: Все сохла, плакала… в дочасну домовину Лягла, нелюблена… і залишила сина, Жалем повитого, умитого слізьми… Як довго, Ключнику, блукавши між людьми, В корчмах, лісах, містах, на чорнім полі крові, Не міг забути я нещасної любові! Та навіть і тепер… поранений… старий… В чернечім одязі… покутую страшний Гріх невідпущений… а говорю — про неї! Що ж… може, мукою невтішною своєю Гіркого права я на це і заслужив!.. Як по заручинах минуло кілька днів, Рознеслись потайні чутки серед сусідів, Що Стольник силоміць за Воєводу видав Свою дочку… Що є у неї другий хтось На мислі… що її примусить довелось Узяти персника, дать руку молодому… А він, Горешко, він на бенкеті гучному Гостей приймаючи, сміявся, жартував… Одного лиш мене уже не частував, Як непотрібного… П’яниця, ледащиця, Не міг я в сеймиках, як перше, пригодиться: Я був погорджений, забутий од усіх… І навіть піднято було мене на сміх. Мене, що Радзівілл, як друга, звав: коханку, Мене, що від’їздив, бувало, із застянку Із пишним почетом, неначе пишний князь!.. Мене, що шаблею, бувало, тільки брязь, — І тисяча шабель заблисне вколо мене! — О гордощі!.. Чуття несите і шалене!» Урвав, стомившися… а Ключник: «Божий суд І сила божеська… Невже ти, Яцьку, тут, — Невже це ти — слабий, під каптуром чернечим? А згадую тебе ставним, широкоплечим, Рум’яним шляхтичем, привідцею в гульні, Що очі засліпив красуні не одній! Це ти… і я тебе не міг тоді пізнати По тому пострілі!.. Бо ж так, як ти, стріляти Ніхто за тих часів не міг по всій Литві, — А з палашем тебе лише один Матвій Зустріть наважився б… Ти, що було шляхтянки Співають: трусяться фільварки і застянки, Як Яцек вузлика на вусі зав’язав… Ех, вузлик той життя в Горешка відібрав, У пана Стольника!.. Це ти, це ти, Вусалю, Ченцем і жебраком!.. Проте… не час для жалю, Бо заприсягся я твоєю кров’ю змить Кров пана Стольника… «І от… почав ходить, — Провадив далі ксьондз, — до замку я дивиться, Як ворог там лихий гуляє, веселиться… Що з того, що мене убив він і дочку? (Недугу їй господь послав тоді тяжку) — Щодня у Стольника бенкети та музика, І повен двір гостей, і сміх, і пиятика! А я — ображений, зневажений, як пес… О, чом на нього грім не вдарить із небес? Чому не упадуть йому високі стіни На лису голову?… Як запала в людини Жага помститися, — із пекла сатана їй зброю викує і спопелить до дна Усе, в що вірила і за святе що мала… Солдатів доля зла у день лихий послала, Як біля замку я метався, ніби звір, У груди ранений… Ти, Ключнику, не вір, Що я у змові був, що вбити йшов свідомо… Але ж — які думки з’явилися при тому Видовищі… яке обурення страшне! «Га, — думав, — Стольнику! Так кара не мине Дворища клятого!» І раптом: «Рятувати! Мерщій помогу їй, моїй голубці, дати… І навіть… Стольнику…» Не марнували куль ви, Ключнику, своїх, А ті… Аж брала злість, дивившися на них! Нікчемні вояки… немов снопи, валились… І знов лихі чуття у серці зароїлись: «Щастить Горешкові! І слава, й сила, й власть — І навіть ця тепер мине його напасть!» Я хтів од’їхати… Зайнявся саме ранок,  от, озброєний, виходить він на ганок: На персах діамант горить, немов огонь, І сутим золотом вилискується бронь… Здалось — пізнав мене… У гордості безкраїй Обличчя з насміхом до мене повертає… Здалося… Карабін в солдата я вхопив — Підвів — не мірявся… О, хто тебе зробив, Хто вигадав тебе, огниста, клята зброє? Як візьме хто меча у чесному двобої, Ще може відійти, обмислити, спинить, Удар свій одвести. А тут — єдина мить, Єдина іскорка… А я — чи ж я втікав, як ти схопив мушкета? Чому ж, Гервазію, чому не вбив мене ти, Коли, мов скований, я в розпачі застиг? Чому не вкоротив тоді ти днів моїх? Лишив — каратися…» І голос обірвався. А Ключник: «Добре я попасти намагався, Бо скільки ж вистріл твій приніс на землю зла! Але коли тепер заледве не лягла Од стрілу москалів горешківська дитина (Хоча й не по мечу — жіночого коліна) — Ти, ти її закрив і рану ти прийняв За нас обох… Так що ж, — як ти і справді став Слугою господа, я на чернечі шати Свойого Ножика не зважуся підняти!.. Прощай же! На землі вже не змагаться нам, Гріхи ж твої й мої розсудять, певне, там!» Тут Яцек, криючи свою болючу муку, Простяг до Ключника бліду, тремтячу руку. «Не можу, — прошептав Гервазій, — бо на ній Тяжкою плямою гріх необмитий твій. Коли б ще ти її, нещасний, закривавив Рго Ьопо рuЬІісо! Ні! Помстою знеславив». Тяжкою блідістю покрилися уста У Яцька. Він Суддю стривожено пита, Чи скоро привезуть плебана. «Цеї ночі Умру я, Ключнику, — він ледве чуть шепоче, — Зостанься… не відходь… дослухай до кінця…» Суддя аж кинувся: «Мій брате! Рана ця Маленька… Смерті ж бо ця рана не віщує… В аптеці в мене є… По лікаря пошлю я… Пошлю по лікаря… Це все мине… пройде…» А ксьондз, лице своє підводячи бліде: «Ні, любий брате, ні! Тут рана ще з-під Єни… Тепер одкрилася… Це, брате мій, гангрена, — На ранах знаюся. Поглянь-но: чорна кров… — І до Гервазія він повернувся знов. — Я тяжко винен. Так. Але дарма громада На мене кинула ганебне слово — зрада! Ох, гордість вражена могла звести з ума! Наймення зрадника, отруйне, мов чума, Вогнем пекло мене, було за мною всюди… Скрізь одверталися й пани, і прості люди, Мене побачивши… Несміливий тікав, Сміявсь у вічі той, хто більшу мужність мав… «Ти зрадник! Зрадник ти!» — гонилося за мною І відбивалося в ушах моїх луною… Ніде, ніде не міг спокою я знайти! Від болю власного людині не втекти! Та зрадником не був для рідного я краю… Стривай, Гервазію! Я добре пам’ятаю, Що влада царська нас в прибічники тягла, Що нам землі вона найкращої дала, В добрі горешківськім. Я знаю, що Сопліцам Багатство принесла б велике Тарговиця, Коли б сумління я у серці заглушив… Ні! Зрікся я всього! На чужині волів Страждати, мучитись, шукаючи покути… Господь таки мені поміг в пригоді бути Сім’ї Горешковій: як Єву в заслання Сибірське послано з її нелюбим мужем, Вона була дитям заляканим, недужим — І вмерла, бідна, там, серед чужих снігів, Байдужий хтось її байдуже схоронив, Але ж лишилася її маленька Зося… О, як же б їй страждать на світі довелося, Коли б сирітку я пригріти не сказав! Пригрілась, виросла… А я пиху скарав Неситу та гірку: каптур надів чернечий, Назвався Робаком… Ім’я було до речі, Бо ніби той робак у поросі земнім, Я жив, ховаючись… У бої не однім Ніс для вітчизни я життя своє… Та годі Про те розказувать: не слави у народі, — Народу щастя я хотів усе життя! І мило у сумну годину каяття — Не вчинки голосні пригадувати, брате, А ті, що від усіх доводилось ховати, Щоб краю рідному потайно помогти… Розносив вісті я, передавав листи, Накази бойові та войовничі плани. Не раз, не два за те приймав я люті рани, Зазнав шпіцрутенів[184] від царських вояків І землю тачкою у Пруссії возив — Був навіть на шляху страшному до Сибіру!.. Нарешті, давній гріх покутуючи щиро, На ложі чесному, у батьківськім дому Вмираю… Може, гріх є певний у тому, Що я дочасно тут піднять хотів повстання. Та думка, що народ до волі, до єднання Сопліци виведуть, — хіба ж такий це гріх? Так… Помста, Ключнику, прийшла із рук твоїх: То ж ти мечем розтяв, що я скував так хитро,  Як попіл, розметав думки мої по вітру! Ти вбив дитя моє у батька на очах, — І я простив тобі… «Господь на небесах Усіх судитиме, — Гервазій тихо мовив, — А як він смерть тобі сьогодні уготовив, То не мені тебе тривожить і смутить! Скажу лише одно: це, може, й звеселить Тебе, нещасного… Я досі з тим ховався… Як Стольник кровію в конанні обливався, А я помститися на шаблі заприсяг, — До брами руку він знесилену простяг І нею знак хреста зробив тобі навздогін… Вже говорить не міг… Вже чувся тільки стогін… Я зрозумів: тебе простив він до кінця… У мене в пам'яті була хвилина ця, Але про неї я не говорив нікому, Жадний помститися…» Тим часом од утоми Недужий ніби сном тривожним задрімав, І тиші мертвої зловісний час настав. Аж раптом із листом вбігають до кімнати — Для Яцька. Він Судді листа велить читати І мовчки слухає. Була то новина, Що оголошена вже Кесарем війна, Що генеральний сейм збирається в Варшаві, І що, на давньому спираючися праві, До Польщі приєднать ухвалено Литву. «Я вірив, що таки до цього доживу, — Шепнув поранений, — тепер умру в спокої!» Дзвінок на ті слова почувся за стіною: Прибув закликаний до сповіді плебан… Досвітнє золото прорізало туман, І переливчасте проміння затремтіло, Чоло недужого освітлюючи біле, — І тихо він заснув навіки, мов святий У діамантовій короні дорогій.

КНИГА ОДИНАДЦЯТА

РІК 1812-й

 Весняні віщування. Прихід військ. Служба божа. Урядова реабілітація покійного Яцька Сопліци. З розмови Гервазія та Протазія можна догадатись про близький кінець процесу. Залицяння улана до дівчини. Розв'язується суперечка про Куцого й Сокола. Гості починають бенкетувати. Вождям представляють пари наречених. О вікопомний рік! І досі в нашім краї Наш селянин тебе врожайним називає, Воєнним зве жовнір. Про тебе гомоніть Старі збираються, про тебе спів бринить, Ти ознаймований прийшов небесним чудом, Глуха про тебе вість котилась поміж людом, Передчуття будив ти радісні й сумні! Коли застояну, змарнілу навесні Худобу пастухи вигонили на поле, Вона, як ще того не бачено ніколи, Що мала пастися, — качалась і ревла: Тривога в реві тім чудна якась була. Селяни, ідучи на оранку з плугами, Не відкликалися безжурними піснями, Весну вітаючи, буяння і тепло. Ні: кожен, зморщивши задумане чоло, На захід поглядав, немовби звідти мали Явитись чудеса, прийти щось небувале. І поміж птицями багато дивних див: Дочасно чорногуз на сосну прилетів, Де вже не рік, не два гніздо його чорніло, — І крила розіп'яв, неначе прапор білий,[185] Дочасно ластівок згромаджені полки Летять над водами, рухливі та легкі, І кубла зліплюють з берегової глини; Чутно, як у гаю надвечір валюш[186] лине  Гусині гомонять у небі табуни І журавлів ключі з ясної вишини Дзвенять, кружляючи повільно над болотом. Усі дивуються: чому так рано? Що там Із краю теплого мандрівних птиць жене? Аж інших чути птиць ячання голосне. Мов сивок та шпаків летять веселі зграї, Султанів та знамен барвисте море грає, По взгір’ях котиться, мигтить удалині. Кіннота! Дивна бронь, убори все чудні! Полк їде за полком, гармати поміж ними Шумують талими снігами весняними; Шапки чорніють ген, полискують штики, — Ідуть, як мурашня, піхотні вояки, На північ держать путь, подібні птаству тому, Що, вирій кинувши, вертається додому, Інстинктом гонене якимось неясним. Гармати, коні, люд в озброєнні тяжкім, У строях військових, — усе пливе рікою, Гуде й шумить удень і пізньою порою, Земля дрижить — і грім лунає із-за гір. Війна прийшла, війна! У віковічний бір, Де бульботав глухар і вив неситий звір, Од неї відгуки зненацька налетіли. Мисливець, у гаях та в пущах посивілий, Що досі знав лише ведмедячі сліди, Орлині поклики, шум дерева й води, Уперше слухає далекий грім гармати; Серед поляни зубр спинився волохатий, Чудне видовище уздрівши в гущині: Граната іскри там сипнула огняні, З ревінням лопнувши. Він пелехату гриву Наїжив з остраху і вперше полохливо Утік, не знаючи, від чого утіка; Он куля свиснула і вдарила, дзвінка,  У давнє дерево‹поросле мохом сивим, — І стогне дерево, таємним повне гнівом. Де битва? Квапляться завзяті юнаки, Шаблі готуючи, мушкети, тесаки… За ними, ревними умившися сльозами: «З Наполеоном бог- Наполеон із нами», — Шепочуть сестри їх, брати і матері. О весно! Хто тебе зустрів об тій порі, У краї нашому, — довіку не забуде! Якою радістю тоді раділи люди, Якими хвилями пишалися лани У вікопомний рік врожаю і війни! О дивне марево! Народжений в неволі,  В неволі виріс я, — і другої ніколи Такої пишної не зустрічав весни!.. Якраз сопліцівські прорізавши лани, Стелився давній шлях з-за Німану ясного. Усюди несучи тріумфи й перемогу, Король Вестфалії ішов ним, Єронім.[187] Князь Юзеф,[188] що ділив воєнну славу з ним, Литву єднаючи звитяжно до Корони, До краю рідного вів рідні легіони. Три дні для спочиву король дає військам, Хоч ті й шепочуться: «Не спочивати б нам, Зібрати сили всі і ворога розбити!» Та слово сказано — і мусять відпочити, Розташувавшися по селах та містах. Тож і сопліцівський прийняв під себе дах Привідців славлених: прибув сюди Грабовський, Домбровський-генерал, Князевич, Малаховський, Гедройц…[189] Увечері натомлені прийшли І спати, хто де міг, у домі полягли Та в замку давньому, розставивши сторожу. Упала темна ніч, і чорну огорожу Вогні освітлюють обозні. Тишина Навколо. Часом крик її перетина — Пароль умовлений чи поклик вартового. Заснули гості, спить господар, лиш одного Старого Войського дрімота не змогла, Бо таємничі він розпочина діла, Щоб ними дім Сопліц на вічні вславить віки. Узавтра буде день урочий і великий — Трьох пар заручини і учта для вождів. Отож закликано сусідніх кухарів Обід нечуваний на завтра зготувати. Чотири прибуло, аж надбігає й п'ятий, А за отамана сам Войський серед них. У білім фартусі, сам білий, наче сніг, Рукава закачав, на носа окуляри Надів, хлопушкою помахує в руці, Щоб мухи одганять на м’ясі чи муці, Рукою ж другою від дістає з полиці Ту книгу, де усі кухарські таємниці Докладно списано. Колись по книзі цій,[190] Що назву Кухаря Довершеного[191]їй Дотепно надано, — вечерю зготували, Що папа сам Урбан і всі з ним кардинали Для Осолінського[192] добрати не могли За ласощі тонкі належної хвали. Пізніше, короля приймавши Станіслава, Коханку Радзівілл[193] зажив гучної слави. За цею книгою наготувавши страв. Тож Войський, що лише у книзі прочитав, Накаже кухарям, і кухарі моторні Умить виконують. Як бісенята чорні, Плигають кухтики в шаленій метушні, Запаси зносячи… Там пряжать на вогні Шинки кабанячі, кавалки оленини, А там по вітру пух розноситься пташиний Густою хмарою: щипають глухарів, Курей… Але, на жаль, Добжинський Сак призвів Курник сопліцівський до бідності на кури: І досі мало їх од часу, як похмурий їх месник вирізав… Але чого зате не смажить полум'я багряно-золоте, З наказу Войського олією полите (Йому хотілося якшвидше розпалити): Сказав би — тут Литва з дарами усіма, Що тільки молока пташиного нема! Вже день пречистої займався весняної.[194] Проміння блиснуло рожевою стрілою І перекреслило нічну похмуру тінь… Як море, світиться, синіє височінь, І зорі, гаснучи, блищать, немов перлини, Крізь воду. В самоті прозора хмарка плине, Мов ангел, що несе у селища святі Молитви стомлених, в нехитрій простоті, У передранішній, у благовісній тиші, — І крила розпустив, за білий сніг біліші. Останні жемчуги погасли в глибині, І сходу пишного розсипались огні, Блакить рум’янячи, немов дівочі щоки. Між ними — сонячне висвічується око, Пливе по обрію могутнє, осяйне І в барвах міниться: то, як сапфір, ясне, Червоне, як рубін, немов топаз, жовтаве. Аж — ніби діамант у золотій оправі — Над землю виплило і звеселило даль, Переливаючись промінням, мов кришталь. Багато збіглося народу до каплиці На диво дивнеє: адже сюди молиться Прийдуть увінчані, оспівані вожді, Що зброї вірної не клали і тоді, Коли тяжка журба на всю лягла країну! Ще не один отець замріяному сину Оповідатиме про славні їх діла, А слава, що навкруг імен їх наросла, До подвигів нових скликатиме героїв! Вояцтво сходиться. Ніхто б не заспокоїв Селян, охоплених величним почуттям, Що, радісний привіт приносячи гостям, Зачудувалися незмушено та щиро Тому, що на бійцях невидані мундири, Що зброя їх горить на сонці золота, А не цураються серця їх і уста Народу рідного та неньчиної мови. Відправа почалась. Неначе лан шовковий, Біляві голови хвилюються кругом. Дівоча серед них, прикрашена вінком Чи яснобарвними квітками перевита — Волошка в літній день серед густого жита… От — ніби вітерець по колосках пройшов — Усі вклоняються під звуки молитов Та срібного дзвінка ясне переливання. В дар божій матері зілля та квіти ранні Сніпками зв'язано і звито у вінки — І ніжний запах їх, як фіміам легкий, Струмує хвилями в небесні високості. По службі погляди усі звернули гості На Підкоморія (він за маршалка став Конфедератського, як оборонець прав, Що принесли в Литву повстанські легіони). У щирім золоті жупан єдвабний тоне, Блищить, немов зоря, на кунтуші алмаз, Жаріє барвами коштовний литий пас, І шабля світиться при боці старожитня; Чаплиних білих пер пучок на шапці квітне, — За кожне не один заплачено дукат (Так одягаються лиш для великих свят!). «Брати! — промовив він. — Ви чули і читали, Що любу волю нам дають універсали, До сейму вального[195] звелівши обирать Достойних, що ніхто не зможе закувать Народу польського; що меч Наполеона Литву приєднує до братньої Корони… Та мову не про те я з вами поведу. Усі ви знаєте, яку страшну біду Сопліца Яцек тут за молодості скоїв; Тепер господь його навіки упокоїв, І маю дещо вам про нього розказать, Неслави давньої змиваючи печать. Коли гріхи його ми знаємо, братове, — Згадаймо й подвиги великої любові! Не вмер у Римі він — прийняв чернечий стан, Назвався Робаком, і скільки мук та ран Зазнав, слугуючи вітчизні без заплати! Під Гогенлінденом,[196] як військо відступати Уже намислило, — у бойовім огні Листи Князевича проніс він потайні, Що допомогу той пришле належну вранці; Коли в Іспанії ворожі взято шанці, При Козетульському прийняв він рани дві… На небезпечності не важив бойові, А слави не шукав, лише добра народу. Ходив по всіх краях, віщаючи свободу, Людей гуртуючи, підносячи серця. Нарешті скорбного діждався він кінця Тут, у Сопліцівці, готуючи повстання. Про подвиги його, про чесне слугування Дійшли до кесаря великого чутки, І він, щоб за взірець нам приклад був такий, Хреста почесного свойого легіона Послать йому звелів. Цей дар Наполеона Прийшов запізнено. Оповіщаю всіх Своєю властю я, що змито давній гріх В роду сопліцівськім. А хто на те не зважить, То нам артикули в статуті ясно скажуть, Якою карою непослух покарать: Ніхто не сміє-бо неславою вкривать Ім'я, що славою навіки оповите. Про все те Возний вам повинен ознаймити, А що порівняно і шляхту, і селян, Хай кожний добре цей запам'ятає стан! Що ж до великої від кесаря відзнаки, То з нашим вироком погодиться усякий: Як за життя його вона не прибула, — Нехай нагадує святі його діла о смерті, сяючи зорею патріотам. Її ми зложимо, як чесній діві вотум,[197] В каплиці. Перед тим лежить нехай три дні У Яцька чесного на рицарській труні…» Та й видобув хреста і показав народу, — А сонце, повагом спливаючи зо сходу, Промінням радісним освітлило хреста, Де грала зіркою корона золота, Останній честі знак, пошани знак останній. Тим часом, на обід запрошуючи ранній, Суддя вклоняється усім, що прибули: Селян і шляхтичів однаково столи У гостелюбному його чекають домі. Там наші два діди спіткалися знайомі, Щоб побалакати на призьбі, при меду. Сидять, кружають мед — і дивляться: в саду, Де цвітом маківки розсипались багряним, Хороша дівчина із молодим уланом. Він — ніби соняшник блискучий, а вона В зеленім одязц як рута запашна, І погляди її — немов фіалка в лісі. Щоб їм не заважать, умисне розійшлися Панни поміж дерев, шукаючи квіток. Все теє бачивши, всміхається дідок Один до одного. «Так, Протазеньку, так-то!» «Так, Гервазеньку мій! Зійшли нінащо акти Судові: злагода настала по війні. Вся справа дивною здається і мені, Та маю приклади… — Тут видобув тавлинку — Обидва нюхають.-…Адже колись за жінку З сім’ї ворожої Мацкевич доню взяв І тим процесові належний край поклав. Квілецькі з Турнами багато літ судились, Аж поки діти їх вкінці не поженились. Пац із Путраментом, з Борзобагатим Зан… Та скільки тих сварок було серед краян, — Аж от дочка зросла, небога чи сестра там, І ворог ворога зве родичем і братом! А як подумати — із Польщею Литва Не рік змагалася, Гервазію, не два, До дня, як руки їм Ядвіга[198] поєднала. З усіх тих прикладів, як возний трибунала, Роблю я висновок: коли на виданні В родині дівчина, процеси не страшні. А як в одній сім'ї або поміж ксьондзами Змагання виникне, — протягнеться роками, А то й століттями: тут шлюбові не буть! Ляхи з русинами чому так зле живуть? Бо предки, Лех і Рус, доводились братами; А Римші довго як судилися з отцями Домініканами?[199] Чого там не було!.. Нарешті до кінця змагання їх дійшло, І гору взяв таки домініканин Димша… То й вийшло, що пан бог сильніший, ніж пан Римша. Скажу до прикладу, що краще попивать Медок у злагоді, як Ножиком рубать». І меду вихилив він за здоров'я друга Півгарця. «Таки-так! Було, за серце туга Бере, голубчику, — Гервазій підхопив, — Коли подумаєш, що скільки ж то братів Лягло у боротьбі Корони із Литвою! Це так, як часом муж посвариться з жоною: Бог зводить — сварить чорт, бог каже — помирись, А чорт — побий… Тепер, Протазію, дивись: Ізнов заглянули у рідні пущі наші Військами дружніми брати-короніаші.[200] Шкода, що Стольника між нами вже нема, А як би тішився! Ех, Яцьку!.. Та дарма, Дарма пригадувать: як славні дні вернулись, То все загладилось, минулося, забулось!» «А дивно — я кажу про Зосю, що її Тадеуш, з дозволу ласкавого Судді За себе сватає…» — заговорив Протазій, Та швидко перебив слова його Гервазій: «Про панну Софію, не Зосю. Не мала Вона вже дівчинка. Хоч без сім’ї зросла, Та внучка Стольника, горешківської крові!» «Про панну Софію, як треба так до мови. Отож історію про неї розкажу… Рік тому, як тепер, на призьбі я сиджу, А челядь бавиться. Враз бачимо — з-під даху Два впало горобці, немов грудки з розмаху, Та й покотилися, розтріпані та злі, Аж пір’я сиплеться навколо по землі. Один старіший був, від того і чорніший, А другий молодий, бо барвами світліший, Ну, слуги жартома: Сопліца — молодий, А то Горешко, мов… Та, дивлячись на бій, Ще й підбадьорюють: «Ану, візьмись, Сопліцо! А всип магнатові!.. — сміються. — А куди це, Горешку? Утікать? Ану, Сопліцо, втни, Дай боягузові!..» І так уже вони Роз’єрепенились, що й розігнати годі!.. Та Зося, що при цій лучилася пригоді, Своєю ручкою накрила розбишак. Баби ж одна одній: ну, це вже певний знак, Що Зося дві сім’ї з’єднає і помирить… І як же розуму нам бабському не вірить? Щоправда, думали тоді про Графа ми, Не про Тадеуша…» «Бувають між людьми, — Гервазій підхопив, — великі таємниці. Ти знаєш, як колись усі мені Сопліци У серце в’їлися! Тадеуша, проте, Любив я ще малим. Воно собі росте, А я милуюся було з його одваги: Чи хлопців битися збираються ватаги, Він верховодою та й сипле їм усім, Чи вирвать омелу на дереві стрімкім, Чи видерти кубло вороняче високо На сосні,- все утне, до всього має око І хист. А я йому охоти піддаю І в серці глибоко думки свої таю: Сопліца, а проте вдалося на останнє! Чи знав я, що візьме мою вельможну пані До шлюбу чесного те саме хлопченя? Чи знав, що доживу я до такого дня, Коли з покірністю служитиму Сопліці?» Та й змовкли. Пінний мед жовтіє, як живиця, В високих кухликах. «Так, Протазеньку, так…» «Так, так, Гервазію…» І випили на знак Любові й приязні. Рукав зненацька білий З'явився у вікні. Старі якраз сиділи Перед пекарнею; їм Войський подає Бісквітів і слівце доточує своє: «Візьміть бісквітиків та закусіть, братове, А я до вашої цікавої розмови Одну історію бажаю ще додать. Колись із Рейтаном приїхав полювать До Налібоччини Денасов, князь німецький, Обидва зважились на вчинок молодецький. Та смертю певною б один із них поліг, Коли б я вчасно їм у горі не поміг. У Налібоцьку ми заїхали діброву…» Та кухар перебив йому докладну мову, Про щось питаючи. Пан Войський одійшов, А друзі дивляться, всміхаючися, знов На любу дівчину та гожого улана. Рукою лівою (була на правій рана) Долоню ніжну він у дівчини стиска І каже: «Серденько! Тепер якраз така Хвилина, щоб тебе об дечім розпитати: Не хочу персника з тобою я міняти, Поки не знатиму, чи справді щиро ти Зо мною під вінець наважилась іти. Чи ти не з примусу це робиш, не з намови? Я примусового не хочу чути слова Із уст, що над усе на світі їх люблю, Тому, не боячись ні туги, ні жалю, Відрікся б щастя я ім’ям твойого щастя! Не треба слухати тут нічиєї власті, А серця, Зосенько. Удвох прожити вік — Не поле перейти. А те, що там торік Ти обіцяла — що ж… То, може, помилково… Готовий я тобі твоє вернути слово, Відкласти, почекать: на все ладен піти, Аби не скаржилась і не журилась ти… Мені наказано тут жити, поки рана Моя загоїться… Скажи ж мені, кохана, Скажи не криючись і сумніви розвій». Вона поглянула несміливо з-під вій І мовила: «Тоді… тоді я лиш хотіла Буть послухняною, бо старші говорили, Що маю панові я за дружину стать… — Та й зашарілася — і почала у п’ять: — Я завжди вечір той пригадую бурливий, Як татко ваш помер… Тоді ж ото мені ви Припали до душі: ви мали жаль до нас, І тиху я сльозу помітила в той час, Як ви прощалися… Побачила, як щиро Мене кохаєте, і ця щаслива віра Сил додала мені. Коли я по ночах За вас молилася, то все в моїх очах Обличчя, скроплене ласкавою сльозою, Стояло як живе. А як мене з собою Підкоморина жить до Вільна узяла, — Я, розважаючись, забути не могла Кімнати тихої, де вперше ми зустрілись Немов озимина, що снігом застелилась, Щоб знов зазеленіть під сонцем, навесні, Жили ті спогади, і вірилось мені, Що знову стрінемось — і знову в тій світлиці… Коли у Вільні я почну було журиться, — Усі: закохана! Ну що ж… Як справді час Любити, — то люблю, напевне, тільки вас…» Тадеуш радісно те вислухав признання, Де так по-простому відкрилося кохання —  І йдуть удвох вони в кімнату, де колись Його дитячі дні щасливо почались (Тепер для дам вона була затишним сховом). Там Реєнт, одягом пишаючись чудовим, Для нареченої своєї хусточки, Парфумів слоїки, помаду, порошки, Із ніг збиваючись, шукає без угаву. А молода на те всміхається лукаво І, знай, до дзеркала — звичайно, молода — Очима пильними уважно загляда. Тим часом рій дівчат, прислужниць покойових, В’ють ніжне плетиво із кучерів шовкових Та сукні білої вирівнюють краї. Зненацька Реєнта, що пильно за свої Узявсь повинності, покликано знадвору. Велика метушня зчинилась на ту пору, Бо зайця вбачено, що на грядках заліг (Мабуть, пожирувать він із лози прибіг Та між капустою і залишився спати). Асесор вискочив без шапки із кімнати І тягне Сокола свого на ремінці, А Реєнт, нагая тримаючи в руці, Провадить Куцого… Пан Войський їх поставив  (Бо він за старшого у цьому ділі правив), — А сам з хлопушкою пурнув у бур’яни, Щоб зайця вигнати. Зчиняє крик страшний, Свистить, вигукує і плеще у долоні. Мисливці, з запалу то білі, то червоні, Собак тримаючи, аж прилягли в траві, — Хорти ж, як дві стріли на пружній тетиві, З тремтінням витяглись і ждуть нетерпеливо. «Лови!» — і кинулось тікати між кропиви Звіря налякане. Та вмить його хорти Схопили з двох боків і почали трясти. Звірятко зойкнуло, немов дитя сповите, І змовкло. Глянули круг себе гордовито Асесор з Реєнтом, погладили хортів, — І лапи заячі пан Войський розділив Поміж собаками, такий-бо давній звичай. «Тепер, — промовив він, — один одному в вічі Погляньте: день настав до миру вам дійти, Бо слави рівної тут осягли хорти І рівну вам хвалу воздати ми повинні. Змагання скінчено, і повертаю нині, Що, сперечаючись, ви ставили в заклад. Хай буде завжди мир і приятельський лад: Палаца гідний Пац і гідний Паца палац!»[201] (І, так промовивши, підняв угору палець). Мисливці радісно всміхнулися йому, І каже Реєнт: «Я закладу не візьму, Бо рицарська того не дозволяє слава. Коня зо збруєю давав я у заставу І персня Судії в саляріум зложив… Пан Войський не візьме того собі у гнів, Як персня я йому уклінно презентую. А щодо давньої, цяцькованої збруї (Коня під верх мого, як знаєте, взяли Улани), — я скажу, що гідне похвали Сідло найвищої, хоч би і королеві! Гнуздечку камінці скрашають недешеві! Один до одного, а що вже за ясні! Чепрак — та хто його побачить на коні Здалека, — той ціни, ціни йому не зложить! Зелений, грає він, немов густа сіножать Весною… Хто б тепер найшов такий єдваб І вишить так його чия рука могла б? Як сядеш у сідло — колиска, слово честі! — Тут Реєнт, що любив, як нам відомо, жести, Удав, що на коня гарячого сіда. — Учвал як пустишся — мов золото спада Навколо: золотом і потебеньки шиті, І дорогий чепрак.[202] А пишні самоцвіти Горять і світяться, що краплі вогняні… — Тут запивався він, мов справді на коні. — …Як срібне полум’я, хвилюються стремена!.. Од діда збруя ця лишилася у мене, В баші турецького захоплена в бою… Тобі, Асесоре, її я віддаю!» Асесор же на те: «Поставив я, панове, Сангушка славного дарунок пам’ятковий — Коштовний, давній смич в оздобах дорогих І два нашийники, що не знайти таких! Хотів я дітям їх на пам’ять залишити — Що ж! Хоч женюсь тепер, і, певне, будуть діти, — Ти, Реєнте, мій дар із ласкою прийми На знак, що згодою скінчили зваду ми, Що дружба поміж нас незламна вік цвістиме…» Так, обмінявшися дарунками своїми, Мов і не знаючи ні сварки, ані зла, Асесор з Реєнтом веселі до стола Пішли обіднього у злагоді й любові… Щоправда, кухтики пізніше у розмові Клялись, божилися, що нишком зайченя Пан Войський виховав і саме того дня Пустив його в садок, щоб, легку здобич давши, Завзятців погодить і помирить назавше. Та Войський ці чутки назвав брехнею сам, То й не повірено образливим чуткам І не вдалося знов мисливців посварити. Тим часом сходяться за довгий стіл накритий Всі гості, гудучи, як в уликах рої. Ввійшли, спинилися, чекають Судії. У воєводському мундирі він виходить І Зосю молоду з Тадеушем приводить. Уклін начальникам Тадеуш віддає, А Зося, в убрання одягнена своє Литовське, жито, мов напровесні, зелене, — Низенький реверанс: наука Телімени Здалася дівчині… На голові вінок Б’є переливами веселчастих квіток, І срібний серп тонкий сіяє між квітками.  Іде — і ніжними дівочими руками У запашні пучки пов’язані зілля, Вся зашарівшися, на гості розділя, А гості дякують і їй цілують руку. Князевич, що терпів багато літ розлуку Із краєм батьківським, її поцілував, Як доню, у чоло, на руки ніжно взяв, Поставив на столі і вигукнув: «Дивіться!» Якою ж радістю вождів засяли лиця, Що знову перед них, у рідній стороні Хороша дівчина у ріднім убранні! То ж їхня молодість, колишні сни і весни, Кохання, що пройшло і знову не воскресне, Світанку давнього проміння золоте! А Зося глянути не сміє на гостей, Полуменіючи, як маківка в городі, І тим ще краща їм… Догадуватись годі, Чи раду дівчині дотепну хтось подав, Чи, може, їй інстинкт жіночий підказав Не модне убрання вдягти, а народове, Що й Теліменині не помогли намови. Спіднички довгої обвився білий сніг Легкими хвилями кругом дівочих ніг, А сукня — рутою зел єною здається. І шлярки навкруги рожева смуга в’ється; Керсетка вишита оповиває стан І перса молоді взяла у ніжний бран; Де злото кучерів у кільця в’ється пишні, — Сережки: з камінців достойної вишні Колись їх поробив на спогад і на знак Синок Хрестителів, отой нещасний Сак, Що кури мстивою познищував рукою: То ж серце, вражене любовною стрілою, Сережки кожної оздобою було; Сорочки рукавець, як чайчине крило, У сяйві сонячнім прозорчасто біліє, І два разки горять круг молодої шиї Бурштину світлого, мов краплі медові; Нарешті, з-між квіток блищить на голові Кривий, сріблистий серп, за звичаєм селянок. Рум’яна, радісна, немов погожий ранок, Приймала похвали несміло від гостей Вродлива дівчина… Всміхнувшися на те, Портфеля добув а один із офіцерів І, покопавшися між в’язкою паперів, Узявся малювать прекрасну молоду. Судця, приглянутись не встигши до ладу, Одразу з тих прикмет пізнав свого сусіду, Давніше ворога, — хоча чимало сліду Лишило військове на Графові життя. «От, Графе, — мовив він, — діждались вороття Додому! Радісно та щиро вас вітаю І тішусь, що в боях, серед чужого краю, Проте, ви й олівців не кинули своїх…» Втім, двері рипнули, і появився в них Асесор, царського раніш слуга закону, Тепер же — відданий слуга Наполеона (Недавно, правда, він узявся до своїх Нових повинностей, — але надіти встиг Мундира синього, і шабля біля бока Турецька блискала, крива та неширока). З ним до багатого та пишного стола Дочка Гречешина, поважна Текля йшла, Асесорова б то щаслива наречена, Бо кокетерія й лукавство Телімени Роман нескінчений урвали, і тепер Асесор, зрікшися зітханнів та химер, З дочкою Войського наваживсь одружитись. Хоч молодістю їй уже й не похвалитись, Ба навіть дейкали, що їй під п’ятдесят, — Натомість не було, як рідко у дівчат, Ні вередливості, ні витівок лукавих, Та й добре зналася на господарських справах І посаг немалий для шлюбу зберегла. Ждуть пари третьої, що й досі не прийшла, Бо Реєнт персника згубив, як за хортами Помчав розпалений (тепер між бур’янами Його розшукував, бо то ж таки біда!) — І з туалетом ще не встигла молода, Хоча від досвітку в кімнаті метушиться, Хоч помагають їй досвідчені служниці.

КНИГА ДВАНАДЦЯТА

ЛЮБІМОСЯ!

 Останній бенкет старопольський. Чудовий сервіз. Пояснення його фігур. Його зміни. Дарунок Домбровському. Ще про Ножика. Дарунок Князевичеві. Перший вчинок Тадеуша яко власника маєтку. Гервазієві уваги. Концерт над концертами. Полонез. Любімося! Враз двері навстіжень — і Войський на порозі Поважно зупинивсь у гордовитій позі, Як перед вірними підданцями король: Сьогодні взявся він виконувати роль Маршалка[203] бенкету. Йому коритись мають І, де покаже він, слухняно там сідають: Для того й паличка у Войського в руках… Він Підкоморію, як мужеві в літах І найповажнішій особі для повіту, Креселко показав, оксамитом оббите; Домбровський-генерал — од правої руки, Ліворуч — славлені в народі вояки: Князевич, Пац, Гедройц та інші генерали З Підкомориною. Ще далі посідали Мужчини з дамами напереміну. Всім Жезлом показує маршалок чарівним Місця призначені, додержуючи ладу. Сопліца привітав усю ясну громаду І вийшов: мусить він в подвір'ї частувать Селян, що при столі довжезному сидять, На учту скликані, як здавна повелося. Уже з Тадеушем їх там частує Зося І — заклопотані — їдять лиш при ході. Стара традиція жила іще тоді, Що вперше коли хто стає в маєтку паном, Сам услуговувать повинен той селянам. А в залі (там іще не подано потрав) Гостей препишною красою здивував Сервіз,[204] що завширшки був як каретне коло, Роботи ж тоншої не видано ніколи. Яким же побитом зайшло на польський стіл Те чудо світове? Либонь, ще Радзівілл Князь Криштоф-Миколай,[205] магнат усюди знаний, Венецьким сніцарям докладні давши плани, У стилі польському сказав зробить сервіз… Хто, як, коли його в шляхетський дім привіз, Як у сопліцівськім він скарбі опинився, — Об тім довідатись ніхто не домудрився. Вершками збитими налитий до країв Та солодощами, сервіз як сніг білів, Очам являючи ясний пейзаж зимовий: Цукати наче бір здіймалися сосновий, А вколо сріблились заметені хатки, І — твір умілої, мистецької руки — Фігурки по краях з ламкої порцеляни. Здається кожному, коли на них погляне, Що то акторам хтось удати наказав Якусь комедію, — а тільки слів не дав. «Що мають значити?» — допитуються гості. А Войський: «Справи тут, панове, досить прості, Як розміркуємо і доберем ладу. Я, з ласки вашої, тут мову поведу Про те, як треба нам цю сцену розуміти. На сеймик з’їхалось і панство гордовите, І шляхта, що ото, зібравшися в гуртки, Промовців слухає. Той помахом руки, Той пальцем докази рисуючи завзято, Бажають якнайбільш прибічників зібрати. Та різно слухають промовців запальних: Не раз ховається під довгим вусом сміх… Одному, бачиться, сьогодні пощастило: Він тільки погляда упевнено та сміло, Немов зібрав уже в кишеню голоси… А в другому гуртку ловить за пояси Оратор змушений своїх компатріотів. Один з них виступить наважився напротив — Погляньте, руку як розгнівано підвів! Знов інший голову уперто похилив, Немов ударити готовий бик рогатий… А ті вже до шабель, лякливі — утікати!.. Оцей, як бачите, задумався, стоїть І, очі змруживши, узявся ворожить На пальцях: стукнуться — він дасть афірмативу, А як не стрінуться — складе він негативу.[206] Ліворуч — рефектар монастиря. Зійшлись Сюди на вибори (в монастирі колись Частенько сходились на збори та наради). Старіші на лавках, а молоді позаду Стають навшпинячки. Прийшла знаменна мить: Маршалок кульки ті розпочина лічить, — Що ними голоси належить подавати, — А возні, бачивши, которі кандидати Там переважили у рівній боротьбі, овуть на імена цікавій їх юрбі. Одному шляхтичу ніяк не догодити: Він очі витріщив і дивиться сердито, Немовби хату всю поглинув, якби міг. Ви догадалися, що він гукнув до всіх: «Не позволяю!..» — Крик, заблискали шаблями, — Напевне, дійдеться до сварки між панами! Аж пріор,[207] бачивши незгоду, надійшов, Несе дари, віщає про любов, Про згоду… Всі йому примушені скориться, Шаблі заховують, хоч і тремтять правиці!.. Не пам’ятаєте того ви, молоді, Як воля вольная пишалася тоді, Коли шаноба ще жила у нас до права І віра у серцях таїлась нелукава! Хоч і змагалися, проте держався лад!.. От за границею, ми чуємо, уряд Жандармів має скрізь, констабів,[208] поліцаїв… Мене спитались би, — по правді б я одкраяв: Де зброя лиш одна свободу стереже — Нема свободи там!» «Чи не пора б уже, Мій друже, — перебив вельможний Підкоморій, — Хоча й не чули ми давно таких історій, Проте нам дещицю і попоїсти дать?» А Войський: «Мало вже лишилось доказать, Тож хай дозволено мені скінчити буде. Маршалка нового несуть веселі люди — Отут, як бачите, — з тріумфом на руках. Один не тішиться! У стиснених устах Злоба сховалась: ах, даремні сподівання На титул: іншому дісталося обрання! А вдома жде його не діждеться жона… Ясновельможною хотіла буть вона, Та горе! Знов, як перш, вона лишень вельможна… З такого випадку печалилася б кожна!» Скінчив — і знак дає приносити обід. Лакеї парами, одна одній услід, Моторно увійшли, подаючи до столу Тарілки польського славетного росолу, Де Войський власною рукою золотий Та перлів декілька укинув: суп такий Кров очищає нам і покріпляє сили. Знов інші борщ несуть, усім полякам милий, Що королівського ім’я йому дали. А далі — аж міцні ввігнулися столи — Потрав наставлено, що їх і не списати… Яких лише туди інгредієнцій[209] взято, Що за підлевами полито щедро їх! Тепер почуємо лиш од людей старих Про всі ті контузи, аркаси та блемаси,[210] Обідів предківських уславлені окраси! Були і кав’яри з Турецької землі, І по-литовському зготовані драглі, Лососі, осетри, п’яти гатунків щуки, І врешті — гордощі кухарської науки — Білуга, що її некраяну дали, Але при голові осібно запекли, З хвоста запряжили, зварили в середині… Струмує гострий дух пахучого коріння, І страви міняться, що їхні імена Лише сьогоднішній маршалок двору зна!.. Та хитромудрі ті підлеви і потрави Зникають, — а гостям нітрохи не цікаво, Як їх готується і як їх треба звать… Аби-но чим було наїдки запивать! Тим часом одмінив свої сервіз кольори, Розтали снігові гаї, замети, гори Із цукру чистого та спінених вершків: Весняний краєвид зацвів, зазеленів… Не зогляділися, аж ось картина нова: Буяє хвилями пшениця шафранова, Тремтять із ласощів пороблені гречки І кучерявляться рожаїсті садки, Гілля схиляючи від плоду золотого. Усі милуються з видовища такого, Але четверта враз одміна настає: Барвиста праосінь в тонкі гірлянди в'є Квітки прив'ялені та листя пурпурове. Од вітру зимного обсипались діброви, Дерева втратили красу своїх корон І оголилися: дотепно цинамон Було на стовбури та на гілля ужито.[211] Усе, що принесло благословенне літо, Бере на закуску по чарці кожен гість, Гілля обламує, листки осінні їсть, Бо все то ласощі, зготовані уміло. «Ну, ну, маршалку наш! Що за предивне діло» — Домбровський вимовив. — Чи не Пінетт[212] сам Прислав до помочі таємні сили вам? Чи, може, на Литві такі діла за звичай?» А Войський оді^азав: «Ніяк не таємнича Ця справа. Сили тут бісівської нема. Колись, як Польський край сіяв між усіма Своєю славою, потугою міцною, Ніхто б не здивував ні учтою такою, Ні цим от посудом. Ох, то було колись!.. Ті давні звичаї отак, як бач, звелись, Натомість нам нова прищеплюється мода: Буває, панові вина для гостя шкода, Наїдків жалує, над посудом дрижить… Вже не венгерське, ні,- дають шампанське пить, Шайтанське! Нас того чужинці научили… На що то зводиться шляхетство, боже милий! Та навіть — правду вам, не криючись, повім — Коли сервізом я наважився оцим Стола прикрасити, то навіть Підкоморій (Хай пан не сердиться!) почав мені докори, Що це все іграшки дитячі, що нудне Це все дорослому. І пан Суддя мене Збивав, доводячи, що ніби це начиння Застаросвітське… Що ж, переконався нині, Що я таки гостям потрапив догодить. Хто зна, чи вдруге нам приймати пощастить Таку компанію. А все, чим вас трактую, В цій книзі вичитав. Тепер її дарую Я генералові, що має справжній смак, На учтах знається, як давніх літ поляк. Тож, як настане день, що для ясного грона Гостей уславлених або й Наполеона Давати прийдеться парадний вам обід, — Загляньте в книгу цю… Ще мій небіжчик дід…» Зненацька вигуки почулися в околі — Все ближче: «Хай живе наш Півник на Костьолі!..»  І шляхтичів юрба, як буруни живі, У залу котиться. Перед веде Матвій. Суддя обняв його, з шанобою садовить Між генералами і так до нього мовить: «Сусіде, слухайте: недобрий той сусід, Хто запізнається до мене на обід!» Е, що там! їсти я наївся і в Добжині, А подивитися мене скортіло нині На нашу армію. Так що ж — ні се ні те… Ну, шляхта тягне в дім, ви місце даєте, — Спасибі…» І замовк, одсунувши талірку Та поглядаючи насуплено і гірко. «Оце б то й є отой костюшківський боєць, — Домбровський вигукнув, — той бравий молодець, Славетний Різочка! Поглянь, який бадьорий І жвавий!.. Скільки ж літ минуло!.. Я вже хворий, Старий; Князевич теж посивів, — а Матвій Ще міг би й молодим у справі бойовій Завдати сорому. Та й справді, ще недавно Ти, кажуть, єгерів почастував тут славно. Чували, брате!.. Де ж товариші твої, Бритви та Ножики, що і в чужі краї Про їхні подвиги сягають відгомони?» «Дали притулок їм братерські легіони По тому наїзді,- Суддя повів на те, — Тож, може, і тепер між наших-от гостей Є дехто з них…» «А так, — один із командирів Промовив, — весь похід із нами вкупі зміряв Вусатий велетень Кропило, що кропить Уміє хоч кого! Ще прізвище Ведмідь До нього жартома жовніри приточили. Як хочете — звелю покликати Кропила». «Єй інші,- офіцер молодший підхопив, — У мене Бритва є, що справді ворогів Голив по-чесному. Є також гренадери Добжинські…» «Ну, а де ж, панове офіцери, Той Ножик, що такі витворював дива, За словом Войського, неначе ожива Казковий велетень у нас перед очима?» «А щодо Ножика, — ізнов Суддя, — то з ними Країни отчої не залишив старий, А заховатися був змушений в бори, І тільки-но тепер нема чого ховатись… У ділі бойовім ще міг би він придатись, — Шкода, що трошки вже підтоптаний, мовляв». Рукою Войський тут у сіни показав, Де серед челяді, неначе місяць повний, З'явилась лисина. Компанії шановній Низенько кланявся Гервазій. Меч тяжкий Звисав, гойдаючись, од лівої руки. «Коронний гетьмане, чи то пак генерале! — Він мовив. — Титули нові тепер настали, Та то однаково. Я з Ножиком своїм Стаю на поклик твій. Не написом старим І не роботою тонкою Ножик славен, Та якби голос мав, багато б розказав він, Бо служби довгої мені не змарнував. З ним за вітчизну я не раз, не два ставав І за горешківську, панів моїх, родину, На безневинну ж він не важився людину!.. Скажу вам — писаря ще треба пошукать, Щоб зручно пера так умів темперувать, Як Ножик — голови. А що носів одтято, Ушей обрубано!.. Проте дарма шукати Щербин на Ножику або безчесних плям! Одверто бився я, одверто ворогам Дивився в очі. Раз — покаятися мушу (Хай упокоїть бог його нещасну душу) — Я безборонному, мопанку, вкоротив Життя. Причиною ж не особистий гнів. — Рго Ьопо рuЬliсо те зроблено, мопанку!» «Оце-то шабелька! Не всім таку панянку Під силу обіймать», — промовив, сміючись, Домбровський. Всі за ним по колії взялись Меча преславного уважно розглядати. Та мало з них котрий приміг його підняти, А розмахнутись ним здолали тільки два. Лиш у Князевича крутнулась, як жива, Старого Ключника рапіра незрадлива. Як блискавка, вона майнула вправо, вліво, Покірна задумам великого митця. З натхненним виразом розквітлого лиця Князевич різні взяв показувати штуки Ще старопольської фехтарської науки: І хрест, і колесо, прямий, кривий удар… Те Ключник бачивши, поломенів як жар І врешті обхопив Князевичу коліна Зо сміхом і слізьми, щасливий, як дитина: «О!.. Штих Пулавського!.. А так Цалінський тяв… Скрадався Сава так… Хто ж руку укладав Ясному панові?… Чи часом, генерале, В конфедерації ви участі не брали? Чи всім цим витівкам навчив вас не Матвій Добжинський?… Гляньте-но: це ж мій удар, це мій Моя це вигадка!.. У нашому застянку Його називано колись «удар Мопанку»!.. —  І, теє мовивши, в обійми ухопив Старий Князевича, а далі знов повів: — Спокійно можу я умерти, генерале! Не раз думки мене тривожні обсідали, Що зброю нікому на світі залишить. Тепер же панові піде вона служить, Що гідний взять її без сорому в обладу! Прийміть же: Ножика я презентую радо, Бо він для мужньої утворений руки. Одно благаю вас: покиньте ті кийки, Ті куці іграшки, німецькі тобто шпаги, Бо не пасує це до польської одваги, До слави польської!.. Самотній чоловік, Проживши без дітей і без дружини вік, — За жінку, за дитя я мав оцю рапіру… Тепер до ваших ніг її складаю щиро…» На те зворушений Князевич одказав З легеньким усміхом: «Коли мені віддав І жінку ти, й дитя, щоб одиноким стати, — Чим міг би я тепер тебе оддарувати?» «Нічим, — Гервазіїв лунає відповіт, — Не хочу зганьбленим я стать на цілий світ Зразком Цибульського, що тільки сміху вартий: Дружину він свою програв колись у карти! Я радий: є кому віддать мого меча… А тяти раджу я з-за лівого плеча Обіруч: перетнеш од голови по шлунок!» Князевич взяв тоді шляхетний подарунок І заховать його в фургоні повелів. Одначе Ножика він потім не носив, Бо надто довга то була для нього зброя. Що далі сталося з рапірою страшною, — Ніхто із певністю дізнатися не міг. «Чому ж, земляче, ти товаришів моїх Вітаєш кисло так? — Домбровський до Матвія Заговорив. — Хіба не ожива надія У серці мужньому, як наші сурмачі Костюшків славний марш засурмлять, ідучи? Ну, сам уже меча не хочеш ти підняти, — За імператора Наполеона, брате, За Польщу вольную тут келих підійми!» Ге, — вимовив Матвій, — бував я між людьми І чув, що діється. Та не радію тому, Бо ласка ланова все на коні рябому, В гнізді єдиному не жити двом орлам! Наполеон — митець, але скажу я вам Одно: давно колись мені про Дімур’єра[213] Пулавський говорив, що то була б химера, Щоб на чужинного вождя чи короля Народу польського звірялася земля! Французи, волохи… Ні, нам давайте Пяста,[214] Чи Яна, Юзефа, чи Мацька — ну, і баста! Та й військо… Щось воно польщизною й не тхне, Бо хто ті титули, ті вигадки збагне — Саперів різних там та різних гренадирів… І як би справі тій я, гетьмане, повірив, Де навіть турчина за спільника беруть Або схизматика… Та й бачив я: ідуть Жовніри ордами, жіноцтво напастують, Грабують кожного, костьоли й то плюндрують!.. Чувати — Бонапарт зібрався на Москву… Скажу по щирості — не перший-бо живу Десяток, гетьмане, — то не близька дорога, Коли у неї він помандрував без бога… Та й кажуть…» — Тут урвав, понуривши чоло. Це Підкоморію не до смаку було, А бравих вояків мов отінила хмара… Аж раптом молодих ввіходить третя пара. Що ж? Мусив молодий назвать ім’я своє — Без того Реєнта ніхто не пізнає: Від Телімени він наляканий грізьбою, Відрікшись польського у свяченого строю, Французький з примусу надів короткий фрак… Од того на виду у нього переляк, А сам, як журавель, незграбно виступає, Як стати, сісти як, як дать уклін — не знає… А пам’ятаємо ж — так жести він любив!.. От руки заховать за пояс ісхотів, Та леле! — пояса немає і ознаки!.. І він ховає їх в одну кишеню фрака. Іде, соромлячись, мов непристойне щось На людях бідному вчинити довелось, — І раптом, сивого угледівши Матвія, Тремтить із остраху і як стіна біліє. Матвій до Реєнта велику приязнь мав, Тепер же поглядом його обдарував, Що той аж гудзики узявся застібати Від жаху. А Забік, уставши серед хати, «От дурень!» — вигукнув… І в дім убогий свій, Не попрощавшися, потяг старий Матвій. Тим часом — Реєнта щаслива наречена — У моднім одягу сіяє Телімена, Що ані вимовить того, ані списать, Хіба що вроду б ту далось намалювать, — Рубінів, перлів блиск і кольори матерій! Та Граф, коли вона ступила тільки в двері, Пізнав — пополотнів… «О зраднице! — гука. — Як! У чужій руці тепер твоя рука — Тепер, як я вернувсь, — тепер, як я з тобою?! О, легковірний я! Адже і серед бою Тебе я згадував! Була за талісман Кокарда, що мені дала ти… Геть!.. Туман Тепер розвіявся! А тільки горе тому, Хто, нерозсудливий, став на шляху мойому… Хіба по трупу він моєму перейде, Тоді лиш зрадницю до шлюбу поведе!» Усі схопилися, у Реєнта тривога В очах заблискала. «Утиштеся, на бога, І заспокойтеся, — почав хтось із гостей, — Навіщо це ви так до серця берете?» Аж тихо Графові шепнула Телімена: «Ще не одібрано мойого слова в мене, Ще не зав'язано мені навіки світ. Та тільки — прошу дать короткий відповіт: Чи маєте мене ви взяти за дружину? Скажіть — і Реєнта я без вагань покину!» Граф, подивившися із усміхом гірким, «Запізно! — вимовив. — Хвилину перед цим Мені здавалася така ти поетична, Тепер — тепер цілком буденна й прозаїчна! Шлюб, кажеш! Знай, що це на руки ланцюги, А не на душі! Знай, що дивної жаги, Кохання вічного тобі не вдовольнити, Знай, що закоханий я у таємні квіти, Що неподілене — найвище почуття, Двох душ споріднених розлучене життя! Так у небесному безмежному просторі Зливають промені, та не зіллються зорі!» «Не зірка, жінка я! — промовила на те Вона ображено.- І що він тут плете, Що він вигадує? А, нісенітниць годі! Гляди! Як станеш ти мені на перешкоді, — Оцими нігтями тобі я покажу, Як долю розбивать, бешкетнику, чужу!» «Ні, пані,- Граф на те, — з погордою відходжу». І Підкоморія дочку, вродливу й гожу, Іскристим поглядом оглянув, мов на зло. Пан Войський, бачивши, до чого діло йшло, Взяв слово про сварки палкі й скороминущі. Докладно змалював він Налібоцькі пущі, Дійшов до Рейтана, Денасова згадав, — Та знову випадок скінчить йому не дав. Про сварку розповів, та не дійшов до згоди,[215] Бо гості розійшлись у сад для прохолоди. Уже живицею помазано смички, Уже озвалися під липою скрипки, До танців строячись на галяві зеленій. Тим часом молодій, веселій нареченій Важливе тихо щось Тадеуш повід а, — І пильно слухає ті речі молода. «Я хочу доброї поради запитати У тебе, Зосенько. Щоправда, молода ти, Та маєш буть мені порадниця й жона. Те, що казатиму, уже мій дядько зна І не противиться… Прийшла тепер пора нам Подумать, що війна дала у нас селянам? Ми вільні,- а у них новий лиш буде пан? Ти, Зосю, власниця для більшості селян, Що ми з маєтками як спадок обіймемо. Живеться незле їм, допоки ми живемо, — А потім… як дійде до голоду, до сліз?… Та й сам людина я. Боюся, що каприз До вчинку кривдного міг би й мене довести. Ні! Ліпше зробимо для совісті, для честі, Коли ми здіймемо неволі з них ярмо І, не вагаючись, їм землю віддамо, Що працею вони кривавою придбали, Всіх нас годуючи… Але тоді чимало Прибутку нашого відійметься у нас. Я не боюсь того, навиклий повсякчас Жить помірковано, без блиску та пишноти, — Ти, Зосю, поміркуй: приучена давно ти До розкоші… жила в столиці кілька літ… То треба зважити, обмислити як слід, Чи згодна ти забуть про те життя вабливе, Заритися в селі і з того буть щаслива? До того ж, роду ти високого, а я…» А Зося в відповідь: «Тут воля не моя, Бо слово — мужеві у господарськім ділі. Коли б же й справді ми від того забідніли, Стократ в убожестві миліший ти мені. А щодо давньої, багатої рідні, — її не знала я, не бачила ніколи. Люблю своє село, люблю діброву, поле, То за столицею не знатиму нудьги. І ще признаюся, мій друже дорогий, Що як торік ото я мешкала у Вільні, — Усе тягло мене у ці краї привільні, І про Сопліцівку я снила уві снах. Тепер, вернувшися в село під простий дах І господинею у рідній ставши хаті, Охоче вчитимусь у ній хазяйнувати І не боятимусь труда і самоти, Як будеш їх ділить зо мною, любий, ти! Хай щастю нашому весь світ тоді заздростить!» Гервазієва тут з'явилась довга постать, Незадоволена. «Вже знаю, — він почав, — Суддя казав мені… Чи не німецьких прав Надати польському ви хочете селянству? Бо воля, сказано, призначена для панства, І не пасує це звичайним мужикам. Звичайно, праотець у всіх один — Адам, Та хлопи, знаємо, свій рід ведуть од Хама, Євреїв зовемо Яфета ми синами, А шляхти дерево від Сіма вироста. Нам, правда, каже ксьондз, що від часів Христа, Дитини царської, що в яслах уродилась,  Усе змішалося, усе перемінилось І порівнялися всі стани й племена. Ну, коли так, то й так — ксьондз, певне, ліпше зна, Та й пані вже моя згодилася вельможна Дать волю хлопові: перечити не можна… Та діло як робить — робити до кінця, Щоб не лише в словах була свобода ця. Так пан Ігнацій Карп дав відпускну селянам, А царський уряд їх податком нечуванним Обклав за те. Підіть за звичаєм старим: Даєте вольнощі — дворянство дайте їм, Герби їм одпишіть — Півкозиця й Леліву, Тоді я рівними, без сорому і гніву, Признаю шляхтичів справдешніх гербових, — А сейм (я знаюся на всіх ділах таких) Розгляне справу цю розумно й нелукаво І шляхтичам новим надасть належне право. Що ж до зубожіння, то річ тут не така, Щоб праці чорної горешківська дочка Зазнати мусила: я маю в певнім схові Зі стольникових скринь окраси пречудові — Браслети, персники та посуд дорогий, Та зброї пишної багато. В час тяжкий Це все від ворогів ховав я в добрій скритці, А також і від вас — від вас, пани Сопліци! Чимало й талярів зберіг я у мішку, Що заробив собі на довгому віку Чи з ласки панської зібрав у пам’яткове. От, думалось, майно як повернемо знову, То й буде дещиця, щоб замок довести До стану ліпшого; тепер допомогти Хазяйству новому повинен я, мопанку, При пані житиму ласкавій до останку І колихатиму горешківське дитя, Хоча й не по мечу… Та, може, до пуття Я доведу його, як пощастить навчати Меча шляхетського в малій руці держати, Коли то буде син (відомо: в час війни Звичайно родяться не дочки, а сини)». Не встиг оці слова промовити Гервазій, Як вийшов повагом із-за дерев Протазій, Паперу несучи в руці великий лист. Один підофіцер, що мав до того хист, Поет і в час війни, залюблений в писання, Для Зосі уложив проречисте вітання В рядках римованих. Уже їх сотень три, Не віддихаючи, проголосив старий, Але як дочитав до місця отакого: «О ти, що для чуття вродилася палкого, Що муки радісні усім серцям несеш! Під відгуки гармат, у сполохах пожеж Ти тільки глянула на нас, синів Беллони,[216] І в щасті дивному вояка кожний тоне, Мечі ламаються і падають щити. Ти Марса гнівного прийшла перемогти, Віддаючи його у руки Гіменею. Незгоди гідру[217] ти, о чудотворна феє, Стрілою погляду палючого убий», — Усе це слухати набридло молодій І молодому теж. Вони хвалили чемно, Та Возний далі вже декламував даремно. Тим часом, скликавши до себе всіх селян, їм волю ознаймив даровану плебан І їх права нові докладно розтлумачив… Якраз тоді народ Тадеуша побачив, — Вітати кинулись, вклонятися до ніг… Тадеуш їм на те: «Я земляків моїх Братами вільними і рівними вітаю!» «Всьому народові здоров’я я бажаю», — Домбровський голосом могутнім підхопив, І гості: «Славимо своїх проводирів! Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни! Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!» Аж покотилася у дальню даль луна. Одного Бухмана ця радість голосна Ніяк не тішила: він мав окрему гадку, Волів комісію обрати для порядку, Котра б розглянула… Та не такий був час, — Якраз під липами грубий озвався бас І скрипка бренькнула. Усе було готове До танцю. «Полонез!» — в одно гукнули слово, А хоч приїхали музики військові, Суддя сказав проте: «Традиції живі У роді нашому, що при сільській музиці Ми на заручинах повинні веселиться. Он бачите — скрипаль стискає вже смика, І ходить ходором у того он рука, Що кланяється нам, тримаючи козицю. Нам відсилати їх, панове, не годиться, — Ще, чого доброго, заплакали б старі… Та й нашій молоді при їхній простій грі У танці простому скакати веселіше. Капели вашої послухаєм пізніше, Щоб і вибагливий задовольнити смак…» І, теє мовивши, подав до танцю знак. По лікті рукава дбайливо закотивши І грало до плеча убоге приложивши, Смичка, мов коника, скрипаль пустив гулять, А двоє узялись козицю надимать, Подібні до дітей крилатого Борея.[218] Здавалося: от-от полинуть над землею, Руками-крилами піднесені в блакить. Бракує лиш цимбал. Хоч не один стоїть Поміж присутніми, що вміє на цимбали, Та перед Янкелем нізащо б не заграли. (Рік тому безвісти він зник у краї цім, Тепер з'явився знов при штабі військовім). Всі знають, як старий чудово вміє грати, Тому й не важаться ті палички узяти, Що ними цимбаліст у струни дзвінко б’є. Той просить, той йому цимбали подає, — А він зрікається: одвик, мовляв, куди там, І як таким панам заграти знаменитим! Аж Зося підбіга — і з білої руки Передає йому, склонившись, палички, І обніма його, і леститься, і просить. «Ну, — каже, — Янкелю! Хіба ж тобі не досить, Що стільки душ тебе припрошує заграть? Та й слова давнього не треба забувать, Що на заручинах у мене… Пам’ятаєш?… Ну, правда ж, Янкелю, сьогодні ти заграєш?» Старий любив її сердечно з давніх літ, Тож бородою він кивнув у відповіт, Що вже зрікатися не має більше сили… Тут крісло майстрові старому підкотила Юрба захоплена, цимбали принесла, Не навтішається!.. А він із-під чола Очима гордими сіяє над юрбою. Так сивий ветеран, коли його до бою І знов покликано, бере меча до рук, Що зо стіни йому малий дає унук, І, повен радості, що сили ще не втратив, Сміється й тішиться. Замовк і грім віватів, І шум, і вигуки. Два учні молоді Перед музикою навколішки тоді Цимбали строїти взялися та ладнати. Він, очі змруживши, поважний, бородатий, Угору палички підніс, немов застиг, — І несподівано діткнувся струн дзвінких. Спочатку тактом він ударив тріумфальним, А далі мов дощем розсипався навальним, Грізною бурею заграв, зарокотав… Аж раптом палички старий митець підняв, Бо не музика то, були то ще лиш проби. Гра знову. Тихий дзвін, мов дальній звук жалоби, Як муха по струні легеньким б’є крильцем, — І з гордим, осяйним піднесеним лицем, Натхненням сповнений, обіруч він ударив… І чують слухачі, як сила дивних чарів З цимбал увесь оркестр військовий виклика. У бубни мідні тнуть, засурмили війська, — І мая Третього[219] б’є полонез гарячий В повітря стишене. Молодших нетерпляче У танець кинутись музика порива, А в старших пам’яті далеке ожива; Той час, коли сенат ознаймував народу У згоді з королем даровану свободу, Коли, трактуючи свойого короля, Гукали: «Польська хай повік цвіте земля,  Нехай живе король, нехай живуть всі стани!» І в танці хвилями кипіли громадяни. Дедалі радісніш напружується звук, — І нагло, ніби свист розлючених гадюк, Чи по тонкому склі заліза скрип разючий, Акорд прорізався фальшивий, нестерпучий. Усі здивовані — чи не змилив артист? А він повторює той самий злісний свист, Він зрадницьку струну умисне знов торкає. Що має значити? Аж раптом: «Знаю, знаю! — Гервазій вигукнув і затулив лице. — Я пізнаю цей звук! Облуда, зрада це, Це Тарговиця, так!» І тут, немов зумисно, Із брязком лопнула струна та лиховісна. А майстер знову ритм і тони відміня: Стогнання, вигуки, атака, штурм, борня, І зойки матерів, і ревний плач дитячий… Усяке, слухавши, само потиху плаче. Так майстер, граючи, віддати догадав Ті вікопомні дні, коли пожар палав, Коли лилася кров на давніх мурах Праги І в морі розпачу потонув крик одваги. Всі раді, що митець музику горя й сліз Нарешті заглушив, мов до землі притис, На струни кладучи міцні свої долоні. Хвилина — і в новім іде музика тоні Легеньким бренькотом, неначе кілька мух В повітрі підняли танечний, ніжний рух, На волю вирвавшись із сітки-павутини. Росте гармонія, зміцняється і плине, — І раптом піснею прорвалася вона Про вояка того, що дальня чужина Його з могилою у полі обвінчала, Що мурава його китайкою вкривала, Що коник копитом для нього землю рив… Жовніри слухають сумний знайомий спів І згадують часи великої тривоги, Як довелося їм іти в чужі дороги, Снігами, пісками гарячими блукать, На вітрі, холоді днювать і ночувать, В недружньому краю хворіть, голодувати… Там пісні рідної їх тішив звук крилатий, Серцям зневіреним про віру кажучи. Музика, ще жалю та сліз додаючи, Тугими струнами нараз перебігає І тони стишує. У небеса безкраї Натхненно дивлячись, знов ніби він застиг, — І несподівано по струнах голосних Обіруч б’є митець, і звуки тріумфальні Дзвенять, як бойові, звитяжні труби дальні, Усім визвольницький віщаючи похід: «Хай Польський край живе і квітне много літ! Домбровський, батьку наш, вертайся до Вітчизни!» — То марш Домбровського розкочується грізний, Що легіони нам у славі принесли… Усі підхоплюють, співа старий, малий, І сотні голосів лунають, наче дзвони… Музика зупинивсь, останні відгомони Уважно слухає, немовби сам собі Дивує. Поглядом блискучим по юрбі Перебігає він. Упав шличок на плечі, А щоки аж горять, неначе молодечі, І срібним віялом сіяє борода. «О батьку! Наш народ месії дожида, Як ми тебе в Литві невільній дожидали, — Він до Домбровського промовив генерала. — Ти волю нам вернув, ти нам вернув життя».  І Янкель з радості заплакав, як дитя. Любив отчизну він, ділив із нею й муку, І щастя. Генерал подав старому руку, Той шапку лисячу з низьким уклоном зняв, І руку воїна старий поцілував. До полонеза час. Пан Підкоморій звівся, Одкинув кунтуша вильоти, уклонився, І вуса покрутив, і Зосі руку дав, І, усміхаючись, до танцю попрохав. По знаку заграно, — і він панує в танці. Червоні світяться по мураві сап'янці, Б’є з карабелі блиск, і пояс мов горить. Іде він повагом, неначе мимохіть, Та в русі кожному дається прочитати Ті мислі й почуття, що хоче він сховати. Лукаво голову до панни похилив, — Вона соромиться, не слухаючи слів, Конфедератку зняв і уклонився хвацько, Вона ж ні пари з уст — і глянула зненацька. Її очей ясних несмілива блакить Одповіла йому, і він сміється вмить. Тут прискорив ходу, і дивиться з пихою, І грає шапкою оздобно-дорогою; То набік ізсува, то чаплиним пером Вона виблискує, сіяє над чолом. За ним — заздрісники підступними слідами…  Не знати б їх волів, схиляється до дами — Умкнув би від юрби! Він руку підійма І шлях усім дає, король над усіма, А то звертає вбік, щоб танець одмінити, Піти новим шляхом і всю громаду збити. Але юрба його тримає, ніби чар, Обручкою шовків і шепотінням пар. Він гнівно дивиться, як заздрість метушиться, І шаблею дзвенить міцна його правиця. Поглянув навкруги з погордою в очах, — І всі спиняються, і всі змінили шлях, І далі в’ються геть, і знову приступають До пари першої… А вколо них гукають: «Дивіться, молоді! В останній, може, раз Такий митець веде у полонезі вас!» І пари йшли підряд, хвилюючися, лугом, І то стискалися барвистим, пишним кругом, То розтягалися, як велетенський змій. В промінні сонячнім одмінно кожен стрій, Немов барвистою лускою, одливає, І кожна дівчина стрічками пишно має. І кожен шаблею поблискує вояк… Один лише смутний — капрал Добжинський Сак: Музик не слухає, до танцю не береться. Тяжкою тугою у нього серце б’ється, Коли про Зосю він згадає молоду… Як він стрічав її у темному саду, Зробивши засідку в кінці глухої стежки, Які чудесні їй вирізував сережки! Невдячна!.. Скільки раз, неначе журавель, Він шию витягав з високих конопель, Щоб лиш побачити здалека, на городі, Кохану дівчину!.. Од батька, ніби злодій, Тікав, ховаючись, та й битий був не раз!..  Невдячна… Мовчазний від горя та образ, Насунув шапку він собі на самі вуха І, безтурботного на зло удавши зуха, Мазура нового з презирством засвистав І до обозу знов свойого почвалав, Де у дружбарта грать і пити непомірно Узявся. Так любив Добжинський Зосю вірно. А Зося у танку, неначе пух легкий, Кружляє радісно, — і хоч віддалеки, Усю в зеленому, поміж зеленим листям, І трудно розрізнить її в ряду паристім, Та кожен голову в те місце поверта, Де люба дівчина, як ангел, проліта, Що хори світлих зір у небесах провадить. Всіх юнаків серця вона до себе надить, Та й старших вродою до танцю заклика. Уже Домбровського вела її рука По Підкоморії,- і знов, і знов одбили… Аж от Тадеуша зустрівся погляд милий, І з ним докінчує, щаслива, полонез. А вечір погасав. У глибині небес В рожевих одсвітах легкі застигли хмари: Здавалось — то овець розсипались отари Чи впав табун чирят на озеро ясне. Одна на заході і в злото осяйне Пофарбувалася, і в барви пурпурові, І зверху береги розширила перлові, Немов заслоною укривши далечінь. Вже сонце запливло у мовчазну глибінь, Вже прохолодою повіяло нічною, А шляхта співами, та мовою гучною, Та кубків бренькотом начальників віта, Наполеонові на многі п’є літа, Високо келиха за Зосю підіймає І за Тадеуша, — за всіх, що в Польськім краї Любили й вірили, за мертвих і живих. І я серед гостей бенкетував отих, Вино та мед хилив, а що вони казали І що там бачив я, — уже ви прочитали.

ЕПІЛОГ

 Одно все думать на паризькім бруку, Принісши з міста уші, повні стуку, Брехні й прокльонів, замірів безсилих, Сварок отруйних і жалів спізнілих! Біда нам, браття, що в тял?ку годину Несли ми голови в чужу країну! Скрізь почуття гнітило нас тривожне, І ворогом сусід здавався кожний, Аж от звели круг нас залізні грати І кажуть нам якшвидше дух віддати.[220] Коли ж дарма в цім світі нарікати, Коли щодня вражають нас новини, Мов дзвін із Польщі похоронний лине, І наша варта нам жадає скону, І вороги радіють з того дзвону, І навіть в небесах нема надії, — Не диво, що людина тут шаліє, І розум тратить, і в гіркім одчаї Плює на себе, інших пожирає! Хотів минуть я, птах малого льоту, Громів та злив неспокій і турботу, Години тільки й затишку шукати, Років дитинства, батьківської хати… Єдине щастя — в тиші присмерковій, Біля каміна, в приязній розмові Замкнути двері від Європи шуму І споминам свою віддати думу Про рідний край, про юні дні чудові. Але про кров, що так недавно лито, Про сльози ті, що ними Польщу вмито, Про славу ту, що ще гримить по світу, — Про них і здумать сил у нас немає. В житті народу час такий буває, Що, глянувши на біль його та муки, Заламує сама Відвага руки. Ми — покоління, від жалоби чорне, Такий нас морок непроглядний горне, Аж мислі піднестися не здолають До хмар, що й буревісників жахають. О мати Польще! Ще твоя могила Така недавня — говорить несила! Чия б душа запевнити насміла, Що знайде нині те сердечне слово, Щоб зворушити розпач мармуровий, Із серць камінне віко підійняти, І очі, повні слізьми, розв'язати, І остудити сльози ті горючі? Століття ждать нам в тузі нестерпучій![221] Колись — як помста здійме рик левиний, Заграють сурми, гасло бою зрине, Коли впаде у прах останній ворог, І поклик волі залуна в просторах, Коли орел наш льотом блискавиці Полине до Хороброго[222] границі, І тіл наїсться, і нап’ється крові, І, врешті, згорне крила пурпурові, — Тоді, увінчані дубовим листям, Спочинуть воїни в гаю тінистім, Шукаючи розваги в співі чистім. Позаздрить світ, чого вони сягнули, — Згадати любо буде про минуле. Вони заплачуть над батьків сльозами, І сльози ті лицю не зроблять плями. Тепер гостям, непрохано прибулим, У всім майбутнім і у всім минулім На світі є одна лише країна, Полякові утіха єсть єдина — Край літ дитячих! Він аж до сконання Святий, як перше молоде кохання, Над ним докорів хмара не чорніє, Його не тьмарять страчені надії, Його не мінять випадкові дії. Де рідко плакав, зроду не ридав я, — У тій країні радо б побував я Хоч би думками: там людина світом Біжить, як лугом, квітами укритим, Малі й хороші в китицю збирає, А від отруйних око відвертає, Хоча тісний той край, проте прекрасний! Як світ є божий, він дитині — власний. Як ми усе там за своє вважали! Як добре все навік запам’ятали! — Від липи, що галуззя розбуяле На всіх дітей у селищі клонила, До бережка, де люба кожна брила, Усю там землю вивчено і знано Аж до границь — сусідського паркана. Одних я тільки щирих друзів маю — Пожильців того золотого краю, Вони довіри і любові гідні! Бо хто ж там жив? Брати, матуся, рідні, Сусіди добрі. Хто ж із цього світу Ішов — як сльози по умерлім лито, А скільки споминів було і туги! Вірніші панові були там слуги, Ніж в іншім краї мужеві дружина; Тут батько не оплакує так сина, Як вояки там плачуть за мечами; Ревніше люди тужать там за псами, Ніж по герою тут байдужі люди. Хто жив там раз — довіку не забуде! Зо мною, друзі, ставши на розмову, Мені ви слово кинули по слову. Так пролітала зграя журавлина Над островом, де нудьгував хлопчина, Пір’їну кожен хлопчикові кинув, Зладнав він крила й до своїх полинув. Коли б до тої я дожив потіхи, Щоб заблукали ці пісні під стріхи І щоб селянки тихою порою, Співаючи за пряжею тонкою Про дівчинку, що, як музик зачула, То й сірі гуси геть свої забула, Про те, як гнала селезня сирітка Понад водою, гарна, ніби квітка, — Щоб узяли до рук оце писання, Таке ж немудре, як і їх співання! За літ моїх так молодь нелукава, Зібравшись там, де липа кучерява, Читала про Юстину, про Веслава.[223] А при столі сосновім управитель Чи економ, чи то і сам властитель Дріма було, читать не заважає, А то місця складніші поясняє, Красоти хвалить, огріхи прощає. І молодь тішила поетів слава, Що досі ще гримить в лісах, у полі… За лаври, що дарує Капітолій,[224] Дорожча їм з волошок плетениця, Що з рутою звила їм проста жниця.