Василь Симоненко (1935—1963) — український поет-шістдесятник і журналіст — пішов із життя у неповних 28 років. Л ише одна книжка була видана за життя поета. А ле вже тоді набули великої популярності самовидавні поезії Симоненка, що поклали початок українському рухові опору 1960—1970-х pоків. Провідною темою його творчості є любов до Украïни, ïï безталанного народу (i в цьому пряме продовження шевченкiвських традицiй). Тільки в незалежній Україні вiршi поета були надруковані у повному обсязі та без цензурних втручань. У 1995 році Василю Симоненку посмертно присуджено Д ержавну премію України імені Т. Шевченка.
До цієї книжки включено поезії, які були надруковані у збірках, що вийшли за життя («Тиша і грім») та після смерті поета: вірші, поеми, сонети, балади, казки, байки, а також окремі новели. Усі вони пережили випробування часом і є актуальними й сьогодні.
ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО - ПОЕТ-ШІСТДЕСЯТНИК
Поетичний бум у нашій країні припав на часи хрущовської відлиги. Поезію читали, декламували, слухали. Авторські виступи збирали повні зали, що свідчило про потребу відкритого спілкування між митцем і публікою. Виступи поетів записували на магнітофони, передруковували і поширювали самвидавом серед поціновувачів образного слова. Поезія ставала своєрідним «маркером» духовної та інтелектуальної близькості між людьми. А встановлювали його просто: цитували поетичний рядок і якщо співбесідник його продовжував, то тим самим він засвідчував свою обізнаність з літературними новинками та ерудованість. Це було і цікавою літературною грою, і духовно зближувало людей. Саме тоді дебютувало покоління молодих поетів, яких стали називати за часом їхнього входження в літературу — шістдесятниками. Був серед них і Василь Симоненко.
В українську літературу Василь Симоненко прийшов з глухого полтавського села Біївці, де народився 8 січня 1935 року. Після закінчення школи у 1952 році він вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на факультет журналістики, закінчивши який, почав працювати в газеті «Черкаська правда», потім у газеті «Молодь Черкащини» та «Робітничій газеті». Літературний хист у Симоненка виявився ще в дитинстві, коли він марив небом і мріяв стати льотчиком, про що і написав віршика. У студентські роки Василь керував літературною студією, а ставши кореспондентом, інколи публікував окремі свої вірші у газетах Черкащини. Перша поетична збірка Василя Симоненка «Тиша і грім» вийшла 1962 року, того ж року відбулися літературні дебюти поетових друзів — М. Вінграновського та І. Драча. Після виходу перших книжок їх усіх прийняли до Спілки письменників України. Друга збірка творів поета — «Земне тяжіння» — вийшла у видавництві «Молодь» 1964 року, вже по смерті Василя Симоненка, який відійшов у вічність 13 грудня 1963 року.
Неповні 29 років від народження до смерті, якими мистецька доля поета насправді не вичерпується. На жаль, ще й сьогодні немає однозначної відповіді на питання, що ж спровокувало важку онкологічну хворобу нирок, яка так рано обірвала поетове життя. Його друзі вважають, що вона могла бути спровокована сильним побиттям міліціонерами Симоненка, якого затримали нібито за хуліганську поведінку. Стався цей інцидент невдовзі після того, як Василь Симоненко, Лесь Танюк та Алла Горська побували в Биківнянському лісі під Києвом, де енкаведистами таємно були поховані жертви масових розстрілів 1930-х років, про які молоді люди хотіли дізнатися більше. Є вагомі підстави думати, що побиття поета це — розправа комуністичної системи з розумною, порядною і чесною людиною. Загадкове вбивство Алли Горської лише посилює ці підозри, а коли згадати, до яких цинічних методів тиску на людину вдавалася комуністична влада та її «повагу» до свободи особистості, то сумніви щодо такого засобу виховання поета, як побиття представниками правопорядку, зникають самі по собі. Тепер уже відомо, як радянська влада зупиняла занадто сміливих і цікавих до її таємниць. Комуністичні ідеологи ніколи не переставали контролювати митців та вчити їх, як треба писати, малювати, грати, танцювати, що фільмувати, що слухати, як зображувати ті чи ті сторони «щасливого» радянського життя. Пильнуючи мистецький процес, вони визначали хто, коли, як і з чим з’явиться перед широким читацьким чи глядацьким загалом. Час хрущовської відлиги на мить полегшив тиск владної системи на митців, але лише на мить. Проте «міліцейський слід» у смерті Василя Симоненка потребує остаточного розслідування і з’ясування.
Зростав майбутній поет у селі, пережив війну, напівголодні повоєнні роки, знав бідність і важку роботу в колгоспі, знав, як це — жити в «комуністичному сталінському раю». Його гуманістична національна сутність не сприймала цинічного ставлення до людини, брехні й демагогічних вивертів сильних світу цього. Як журналіст, Симоненко бачив дійсний стан справ у країні, розумів, що насправді слова розминаються з ділами. Тому, шануючи простих людей, поет напише про діда, тітку Настю і Варку, дядьків Федора й Оверка, бабу Онисю. Звичайні, безхитрісні, прості, щиросердні люди стануть його улюбленими героями. Глибокий демократизм української національної вдачі виявиться у переконанні поета, що на землі «першим був — простий чоловік», який «хлібину спік», і в думці про «те, що ми в космос знялися, що нині здорові й живі» лише тому, що сини баби онисі поклали за це голови на війні, а тому треба «пам’ятник бабі онисі» поставити «на площі в Москві». Поет буде утверджувати цінність людського життя і його неповторність, вічність і древність свого українського роду і народу. Ця думка звучатиме у поезіях «Мій родовід», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Грудочка землі», «Верби й тополі, діброви й гаї...», «Я», «Древній, обікрадений народе!..», «Нашої заслуги в тім не бачу...», «Україні», «Моя мова», «О земле з переораним чолом...» та багатьох інших. У простих і зрозумілих словах Симоненка не було ніякої пози, в них звучала повага до людини праці, відкритість і сердечність, яка переконувала у щирості й чесності сказаного. Він був митцем, який казав правду про свій час та народ і сподівався на духовне відродження рідної країни. У своїх очікуваннях молодий поет був не одинокий, бо багато людей прагнули цього ж.
Вірші Симоненка хоча часто й перейняті публіцистичним пафосом, проте не мають деклараційного фальшу. Це відверті роздуми поета про свою долю і своє місце у великому житті народу, про органічне відчуття себе його невід’ємною часткою, а головне — про духовну й моральну необхідність для себе бути до цього народу приналежним.
Побувавши з товаришами на місці поховань жертв масових розстрілів тридцятих років у Биківні, Симоненко напише вірш «Пророцтво 17-го року». Назва вірша вибрана з цензурних міркувань, але зрозуміти його викривальний, антитоталітарний пафос неважко. Глибину душевного потрясіння поета точно передають сповнені гніву рядки, де змальовано жахну апокаліптичну картину знущань над українським народом, земля якого стає «цвинтарем розстріляних ілюзій». Поет викриває злочини прислужників режиму і попереджає вбивць:
Як бачимо, Симоненко зумисне користується лайливими і грубими словами, щоб ще і ще раз підкреслити своє особисте ставлення до тиранії та тиранів. Так він продовжує вітчизняну традицію викривальної поезії, закладену Тарасом Шевченком.
Дитинство покоління, до якого належав Симоненко, було понівечене війною, потім принижене бездушністю й хамством комуністичних бюрократів. Державна влада мала на меті якнайшвидше зруйнувати родову пам’ять людей й витворити з них нову спільноту — радянський народ. Свідомий свого походження митець просто і прямо оголошує, що він мужицького роду, що Україна для нього найбільша і найдорожча цінність, що він боготворить рідну землю і відчуває кревний зв’язок з нею:
На поетичних вечорах Симоненка любили слухати в Києві й Черкасах, і хоча він програвав у артистичності Миколі Вінграновському, експериментаторстві Іванові Драчеві, інтелектуалізмі ліні Костенко, він мав свою прихильну аудиторію, яка щиро реагувала на сповнені громадянського (а насправді національного) пафосу вірші.
Поезія «Лебеді материнства» стала своєрідною візитівкою і заповітом поета. Слова «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину» викарбувані на надгробку Симоненка в Черкасах. Друга частина цього твору, починаючи зі слів «Виростеш ти сину...», покладена на музику А. Пашкевичем, стала популярною піснею. Успіх цього твору зумовлений його загальним настроєвим ладом, таким близьким і зрозумілим кожному українцеві. Молода матір, заколисуючи сина, провіщає його майбутню долю. Вона знає, що на нього чекає великий світ, дружба і любов, свідома вона й того, що ростить захисника, який боронитиме свій край, а якщо трапиться непоправне, то мати впевнена — рідна земля візьме біль її сина собі. Її єдина порада дитині — не забувати, що матір та батьківщину не вибирають.
Піснею стала ще одна поезія Симоненка, лейтмотив якої — цінність і унікальності кожного людського життя. Поет закликає всіх людей пам’ятати, що їхнє життя унікальне, бо воно більше ніколи не повториться:
Ці слова звучать як заклик: не розгуби, не змарнуй днів свого життя, живи і дій, твори, люби, помиляйся, але не бійся жити, бо відкласти життя на потім неможливо. Поет стверджує: кожна людина — неповторна, її невід’ємне право — свобода, ніхто і ніколи не має права зневажати гідність людини. До речі, людська гідність ставилась Симоненком понад усе, про це він напише в своєму «Щоденнику»:
В інтерв’ю на радіо одразу ж по виході збірки «Тиша і грім» Симоненко скаже:
У них відбилась краса і мудрість душі митця, який тонко відчував життя.
Любов до рідної землі і суворий осуд репресивної політики влади щодо українців — визначальні мотиви лірики Симоненка, які демонструють нам лише одну грань таланту поета. У збірці «Тиша і грім» є однойменний цикл, що складається з дев’яти поезій, які передають різні настрої, порухи і стани душі ліричного героя, серед яких переважає один — закоханості. Він підносить людину над буденністю, спонукає робити добро, дає наснагу для творчості, ушляхетнює душу. Перед нами розкривається ще одна грань Симоненкового таланту — вміння любити, яка блискуче і неповторно реалізувалась в інтимній ліриці.
Романтична вдача митця змушує його вірити у велике і справжнє кохання, що зустрічається один раз і на все життя. Він знає, що любов необхідна людині, як сонце і повітря, бо без неї і життя не життя. Його ліричний герой не розмінює глибоких почуттів на хвилинні захоплення і спокуси, він зберігає у власній душі «недоторкано чистим» почуття лише для коханої. Така душевна цнотливість вражає. У нашому сучасному світі, де так багато цинізму, вульгарності, аморальності — награної чи з переконань, у час так званої «вільної любові», подібна душевна цнотливість свідчить про глибоку моральну чистоту і шляхетність людини. Симоненко відтворює хвилюючу гаму людських почуттів у низці прекрасних поезій: «Вона прийшла», «Любов», «Я дивлюся в твої перелякані очі...», «Я тобі галантно не вклонюся...», «Малюсі», «Я і в думці обняти тебе не посмію...», «Є в коханні і будні, і свята...», «Не вір мені» тощо.
Не останнє місце у творчості Симоненка займає сатира й гумор. «Веселий дріб’язок», «Заячий дріб» написані у «традиційному для української гумористиці ключі».
Василь Симоненко міг різко висловлюватися, іноді бував зумисно грубуватим, однак така його реакція не була результатом нечулості чи душевної холодності, вона була виявом емоційної нестриманості щирої і відкритої душі.
Глибокий сатиричний зміст має «Казка про Дурила», в якій відображена трагічна доля українського народу в часи сталінізму. Написана вона була за три місяці до смерті поета.
Батько відправляє Дурила з дому, бажаючи йому кращої долі десь-інде: «Може, десь виб’єшся у пани». Хлопчина походив між людей, подивився, як воно в світі є, і начебто знайшов країну, де добре жити, принаймні так Дурила запевняли. Лише одне здивувало хлопця і він запитав у мешканців щасливого краю:
— Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?
— Та це, — йому кажуть, — така у нас звичка:
до щастя дорога веде через річку —
та річка із крові та трішки із сліз...
Так Дурило дізнається, що то кров людей, які «підло не визнавав ідей» тих, хто панував у тім краї для обраних, інші ж змушені були шукати закуте в печерах щастя. Пішов і він звільняти з неволі дівчину-щастя, а коли знайшов, то вона призначила зустріч Дурилу в його ріднім краю, у батьківській хаті. І тут жорстокий рай охоплює вогонь, а крізь нього бачить Дурило батькову хату в долині, рідну матір. Зрозуміло, що вийти на початку 1960-х казка не мала шансів, бо дуже вже зрозумілими були її алегоричні образи й очевидною сатирична спрямованість. Вперше вона була надрукована лише через 24 роки після її написання, 12 грудня 1987 року в київській молодіжній газеті «Молода гвардія».
Двом іншим казкам «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки» повезло більше, вони були видані й стали улюбленими дитячими книжками вже не одного покоління українців, бо в них є все, що потрібно для веселої і повчальної історії: несподіванки, випробування, перипетії й щасливе закінчення пригод.
Підготовка другої збірки проходила з певними труднощами. У щоденнику Симоненка є запис, датований 3 вересня 1963 року:
Збірка «Земне тяжіння» поєднує в собі твори громадської та інтимної лірики, а також поеми «Червоні конвалії» та «Кирпатий барометр». Звернення Василя Симоненка до ліро-епічних форм закономірне. Проза і поезія середини 1950-х — початку 1960-х років характеризується певним взаємопроникненням, результатом якого стали ліризація прози й епізація поезії. Також доба 1960-х стала часом активних шукань і сміливого експериментаторства в галузі образності, лексики, ритміки вірша. Дослідники слушно вбачають у поетичних пошуках шістдесятників органічне продовження і розвиток творчого потенціалу митців «розстріляного відродження». І хоча Василь Симоненко не заявив про себе як яскраво виражений експериментатор, бо лишився у межах традиції, але цінність шукань молодого поета якраз і полягала в тому, що його експериментування з віршовою формою відбувалися у цих межах. Рамки традиції, які, здавалося б, мали сковувати, постали додатковим стимулом до шліфування віршової форми. Головна мета, яку ставив перед собою автор, — знайти для кожної думки, конкретної ситуації адекватний метричний малюнок. Так, у поезії «Жорна» деформація строфи надає віршеві модерної форми, хоча за посіченою нерівноскладовістю криється класична чотирирядкова ямбічна стопа зі звичайним перехресним римуванням. Загалом метричний склад першої збірки «Тиша і грім» досить повно відбиває ту картину, яка простежується в українському віршуванні на межі 1950— 1960-х років. Це й активне використання дольників, і розмаїття переходових метричних форм, і досить послідовне звернення автора до поліметрії.
Серед класичних розмірів збірки Василя Симоненка «Тиша і грім» лідерами постають п’яти- і чотиристопні ямби, а також декілька віршів, написаних хореєм з чергуванням 5- та 4-стопових рядків («Піч», «Перший» і т. д.). Щодо строфічної будови, то І. Андрусяк досить різко відзначив, що «строфіка його [Симоненка] не вирізняється жодним розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита ямбами, та й загалом така поетика цілком типова для «кастрованої» української поезії середини ХХ століття».
Щоб прокоментувати думку дослідника, звернемося спочатку до єдиного інтерв’ю Симоненка на радіо, яке відбулося після виходу першої збірки його поезій. Він тоді сказав:
Симоненків поетичний дар формувався на міцних підвалинах української народної творчості та шевченківської традиції, а от вітчизняна модерністська література була йому навряд чи добре відома. Знайомство з нею, спілкування з Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Кочуром та іншими інтелектуалами, які зналися і розумілися на мистецтві модернізму, відбулося у Симоненка пізніше.
Друзі поета згадують, що, коли критика розхвалювала «Тишу і грім», він сам тільки бурчав. У «Щоденнику» тієї ж пори Симоненко занотував:
У другій збірці Симоненка «Земне тяжіння» вміщено дві поеми — «Червоні конвалії» та «Кирпатий барометр». Про роботу над новим для себе жанром поет написав у листі до Анатолія Перепаді:
Дійсно, структурний задум поем цікавий. Oкремі завершені частини, що мають назви, можуть існувати як самостійні вірші, а об’єднані загальним заголовком, тематикою, проблематикою, пафосом, часово-просторовими межами вони композиційно стають окремими сюжетними елементами єдиного цілого. Василь Симоненко вибудовує художній матеріал поем у нерозривну єдність змісту і форми, добираючи для кожного фрагмента інший метричний розмір, що якнайкраще відповідає внутрішній динаміці поетичного тексту.
Що ж нового з’явилось у версифікаційній техніці поета — спробуємо показати на матеріалі «Кирпатого барометра». Так, перший розділ поеми «Замість вечірньої молитви», в якому передано батьківську тривогу за маленького сина, написаний в основному п’ятистопним хореєм, з незначними вкрапленнями анапеста та інших розмірів:
Наступний розділ «Погрози ночі», що має три невеличких підрозділи «Танець пітекантропів», «Хор генералів», «Монолог маленького привида», показує нам батька, який заснув над дитиною. Йому ввижаються моторошні картини світу, в якому панують дикуни, все вирішують війни і вбивства, який забув про милосердя.
Яскравим прикладом творчого пошуку на формальному рівні є вірш «Танець пітекантропів». Його ритмічний малюнок утворюють в основному короткі розміри, часта зміна яких в поєднанні з вільним римуванням надає творові глибоко емоційного, «пульсуючого» звучання:
Батько стривожений майбутньою долею сина, його думи «розійшлися в дозори», ніби охороняючи дитину. А перейматися майбутнім сина підстави є:
У вигляді пітекантропів поет змальовує усіх «вузьколобих» потвор, які живуть не власним розумом, а брехливими і пустими гаслами, які вважають себе «від глузду вільними» і тому сіють довкола себе жах і запустіння.
Генерали уособлюють у поемі руйнівне, агресивне начало, яке поет так ненавидів, бо воно нищило життя. Симоненко таврує політиків, які розпалюють війну задля власних амбітних планів. Вони ж погрожують батькові тим, що і його син буде затягнутий війною:
Привид же уособлює всіх безневинно вбитих дітей, що стали жертвами амбіційних генералів та пустоголових сучасних політиків-«пітекантропів»:
В уста привиду Симоненко вкладає звернені до молодого батька слова про моральну відповідальність перед сином за світ, в якому тому жити. Прокинувшись ранком, після нічних жахіть, батько відчуває власну провину через те, «що міліють ріки», «що десь духовні лупляться каліки і виростають ваші вороги» і готовий боротися проти пануючого в світі зла. Він, як і Дон Кіхот, вважає, що повинен виправляти світ.
Щодо формальних ознак, то другий розділ поеми демонструє різноманітну гаму віршових розмірів, однак провідним все ж є цезурний хорей. Останній, третій розділ написаний п’ятистопним ямбом, що дає Симоненку змогу повільним, розповідним, спокійним тоном закінчити свою поему, а читачеві насолодитися багатством художнього слова.
Строфічна будова віршів, що увійшли до другої книги Василя Си-моненка, також демонструє тісний зв’язок з класичною традицією. У «Земному тяжінні» вміщено два астрофічних вірша: «Плазунові» та «Як не крути...». А загалом, як і в попередній збірці, переважна більшість творів «Земного тяжіння» має катренну будову. Три строфічні твори написані двовіршами: розділ «Погрози ночі» («Кирпатий барометр»), славнозвісні «Лебеді материнства» та «Виє вітер...».
Збірка «Земне тяжіння» засвідчила подальше вдосконалення творчої манери автора: складнішою і витонченішою стає образність, поглиблюється метафоричність художньої мови. Метафора ускладнюється, стає наскрізною.
Творчий та жанровий діапазон В. Симоненка представлений віршами, сонетами, байками, епітафіями, притчами, сатиричними казками, новелами, в яких він теж залишився поетом.
Окремо варто згадати сонети, яких у Симоненка є чотирнадцять. Усі вони написані в студентські роки. Очевидно, що студіювання світової класики мало свій вплив на молодого поета. Разом з тим, звернення до цієї форми є цілком закономірним, бо в добу 1960-х сонет активно розробляється багатьма авторами. Він посідає помітне місце у творчості таких поетів, як А. Малишко, Д. Павличко, В. Стус, Б. Тен, В. Підпалий, І. Світличний та ін. Саме тоді ж відбулися вдалі пошуки та експерименти поетів у царині тематики, композиції, метрики, строфіки. З’явилися різні «аномальні» (сонетіно, білі, сонетоїди і т. д.) сонетні форми, які були властиві світовій літературі. Таким чином, Василь Симоненко теж віддав сонетові належне, зберігаючи класичні його особливості.
Одразу ж після виходу збірка «Земне тяжіння» отримує схвальні відгуки в пресі, а комсомол України висуває поета посмертно на здобуття Шевченківської премії. Все йшло до того, що Симоненко от-от стане класиком української радянської поезії, але стався скандал. На радіо «Свобода», яке «глушили» на території СРСР, почалося читання поезій та щоденникових нотаток Симоненка, які містили критичні зауваги і роздуми щодо ситуації у країні, потім журнал «Сучасність» опублікував ці матеріали. У 1965-му і 1966 році в Мюнхені вийшли поетичні твори В. Симоненка під назвою «Берег чекань», які на думку упорядника й автора передмови Івана Кошелівця і були другою збіркою поезій, а «Земне тяжіння» — третьою. Публікація творів і «Щоденника» Симоненка за кордоном, а також його дружні стосунки з І. Дзюбою, І. Світличним, А. Горською, Є. Сверстюком стали причиною офіційної мовчанки влади щодо поета в 70-ті роки минулого століття. Іноді в пресі публікували кілька його віршів, інколи звучали пісні на його слова, але про поета влада воліла не згадувати. Лише у середині 1980-х років Симоненка почали повертати у літературний простір України. У 1985 році навіть відбувся літературний вечір у київському Будинку художників з нагоди 50-річчя митця, вийшла книжечка поезій, а науковці почали вивчати і досліджувати його літературний доробок. 1995 року Василь Симоненко був посмертно удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».
Творча спадщина Василя Симоненка постає абсолютно органічною у контексті літературного шістдесятництва. Поетичний доробок митця споріднений з поезією інших представників цього покоління не лише філософсько-світоглядними настановами і глибоким національним корінням, а й особливостями версифікаційних пошуків. Творчість Василя Симоненка є яскравою сторінкою українського літературного процесу 1960-х років. Вона сповнена поваги до людини праці, трепетного ставлення до рідної мови, любові до України, високості людського духу і сердечної щирості у коханні та усвідомленої відповідальності за дарунок Бога — Талант.
Зі збірки «ТИША І ГРІМ»
Я закоханий палко, без міри
Можливо, знову загримлять гармати
БАБА ОНИСЯ
СПАСИБІ
МІЙ РОДОВІД
ПЕРШИЙ
КВІТИ
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі
РОВЕСНИКАМ
Юність в інших завше загадкова...
Земля кричить. Шинкують кров’ю війни...
Вже день здається сивим і безсилим
ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ
СТЕП
СУПЕРНИКИ
ВОНА ПРИЙШЛА
Ти не можеш мене покарати
Коли б тобі бажав я сліз і муки...
Спади мені дощем на груди...
МОРЕ РАДОСТІ
ЗАКОХАНА
Берези, в снігу занімілі
Ніби краплі жовті, в темну воду
Не дивися так печально
Я дивлюся в твої перелякані очі
Є в коханні і будні, і свята
ДУПЛО
Ой майнули білі коні
В грудях набубнявіла тривога
Зі збірки «ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ»
Світ який — мереживо казкове!..
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Скільки б не судилося страждати...
Ти знаєш, що ти — людина?
Я чую у ночі осінні
УКРАЇНІ
ПРОРОЦТВО 17-го РОКУ
МОНАРХИ
Де зараз ви, кати мого народу?
ПОКАРА
Гей, нові Колумби й Магеллани
КРИК XX ВІКУ
О земле з переораним чолом
ОДИНОКА МАТІР
ПЕРЕХОЖИЙ
Ліні Костенко
ПОМИЛКА
Навіщо бундючитися пихато
Минуле не вернуть
ГЕРОСТРАТ
Як не крути...
З ВІКНА
Розвели нас дороги похмурі
Найогидніші очі порожні
ЧУЮ
ВЕСЕЛИ Й ПОХОРОН
Там, у степу, схрестилися дороги
Земле рідна! Мозок мій світліє
Люди — прекрасні
Торжествують
ПЕРЕСТОРОГА СЛАВОЛ ЮБЦЕВІ
Люди часто живуть після смерті
Впало сонце в вечірню куряву
Україно, п’ю твої зіниці
Через душі, мов через вокзали
Чорні від страждання мої ночі
Всі образи й кривди до одної
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида
Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної
Говорю я з тобою мовчки
Ну скажи — хіба це фантастично
ЧАДРА
ІКС ПЛЮС ІГРЕК
Чорнявій математичці
Дотліває холод мій у ватрі
Я тобі галантно не вклонюся
НЕ ВІР МЕНІ
Зі збірки «ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ — ЛЮДИНА»
Мій Київ
Буду тебе ждати там, де вишня біла
Повертався пізно з косовиці
ПРО ПОЕЗІЮ
Снігу, снігу сиплеться довкола
ЛИСТ
Між думками зчинилися галас і бійка
Скільки хникають вже коханці
СОБІ САМОМУ
Не докорю ніколи і нікому
Я в світ прийшов не лише пити й їсти
НАРЕЧЕНІЙ
Немає смерті. І не ждіть — не буде
КОМПАНЬЙОНКА
Ти стояла під стендом, зіпершись на руку
КРІЗЬ СТОЛІТТЯ
Десь на горизонті хмара-хустка
МОЯ ВИНА
У ВАГОНІ
МАТЕРІ
МАНДРІВНИК
БЕЗСМЕРТНІ ПРЕДКИ
СИНІЙ КОНВЕРТ
ПОСВЯТА
МАЛЕНЬКІ СОНЦЯ
Ти йшла з села дорогою гнилою
Проходять дні. Життя стікає
САЛЮТИ МИРУ
Ти байдужа, як мертве місто
Ти до мене прийшла не із казки чи сну
СТАРІСТЬ
РОЗКІШНІ ТРУПИ
47-й РІК
МОЖНА
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного
Осінній вечір морозом дихав
Щось нове у серці забриніло
Ти спішила од мене
Зимовий вечір
Флегматично зима тротуаром поскрипує
МЕЖА
УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ
Мені здавалась пошлою й бридкою
МАЛЮСІ
Лаються, і плачуть, і сміються
КРИВЛЯКАМ
Ви плачете? У вас, напевне, горе
У душі моїй...
Набігла довга тінь на пристані
Іду, не хрестячись, в дорогу
КОМЕТА І СІРНИК
Я не бував за дальніми морями
ТИША
Я тут один, мов у чужому краї
Я юності не знав. Нудотно і похмуро
У маленьких очах відбивається світ
ОШУКАНА МОГИЛА
ГОЛОВЕШКА
ДІД УМЕР
КОСАР
А. С. Малишкові
Хто у тому винен, я не знаю
ВКЛОНИСЯ ЇЙ
...жінки — матері нашого народу.
Може, ти зі мною надто строга
ТІНЬ
Ми усі по характеру різні
Я і в думці обняти тебе не посмію
Як хороше радіти без причини
ЖОРНА
З ДИТИНСТВА
МУЗА І РЕДИСКА
І знову сам воюю проти себе
ДИСКУСІЯ В ШАФІ
Поставщик шляп доктора А денауера
повідомив одну боннську газету,
що федеральний канцлер є «найдивовижнішим клієнтом». Голова Аденауера
рік у рік стає дедалі меншою.
Я не люблю зими — вона така убога
Моралісти нас довго вчили
Я хочу буть несамовитим
ПУЧОК СУНИЦЬ
ЛИСТ ЧИТАЧІВ ПОЕТУ
ВАРВАРИ
УМАНСЬКИМ ДІВЧАТАМ
Стільки в тебе очей
В букварях ти наряджена і заспідничена
Прости мені, земле, дурість мою
ДЕРЕВ’ЯНИЙ ІДОЛ
ЛИСТ ДО ВСЕСВІТНЬОГО ОБИВАТЕЛЯ
АБАЖУРИ
НУДНИЙ КАРНАВАЛ
СІРИЙ СОЛДАТ
ЮВІЛЕЙНИЙ ЄЛЕЙ
ПІЧ
Ви, що складали псалми і оди
ОДУРЕНА
Древній, обікрадений народе!
ДО СУЄСЛОВІВ
МІСТИКОВІ, ЩО НЕЙМОВІРНО ПРУДКО ВТІКАВ ОД ПОЇЗДА
ПІШЛА
Може, так і треба неодмінно
На білих конях пронеслися роки
ОСІННІЙ ДИСОНАНС
Цвіла ромашка в полі на межі
Верби й тополі, діброви й гаї
ВИШИВАЛЬНИЦІ
Ні перед ким не станеш спину гнути
ПОВЕРНЕННЯ
Встає над нами сонце, як вставало
ГАЛА СЛИВОМУ МЕНТОРОВІ
САМОТНІСТЬ
Благословенна щедрість! Все від неї
ДО ПАПУГ
ЗЛОДІЙ
КРАПЛЯ В МОРІ
ЧЕКАННЯ
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ
Не лицемірити, не чванитись пихато
І чудно, і дивно якось
МОЯ МОВА
НЕВЖЕ?
Заспані сни оточили мене
КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ
Борітеся — поборете.
Сниться мені невідома Італія
Є тисячі доріг, мільйон
Я тікаю від себе, від муки і втоми
ПРИРУЧЕНИМ ПАТРІОТАМ
НЕКРОЛОГ КУКУРУДЗЯНОМУ КАЧАНОВІ, ЩО ЗГНИВ НА ЗАГОТПУНКТІ
ЖЕБРАК
Пристал ко мне нищий дурак...
Сам собі підспівувать не стану
Нашої заслуги в тім не бачу
Я не помру від розпачу і муки
ВОРОН
Маленьке — не смішне
Заграє смерть іржавою трубою
Прощай, мій зошите!
СОНЕТИ
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
ЩЕ ОДИН ПРОТЕСТ
ШУМ ПОЛІВ
НІЧ В ОЗЕРІ
ЛЮБОВ
ЧАРИ НОЧІ
ВЕРБА
ГНІВНІ СОНЕТИ
Я
ЛЕВ У КЛІТЦІ
ПОЕТ І ПРИРОДА
ПОЕТ
РУСЬ
ПОЕМИ, ЛЕГЕНДИ, БАЛАДИ, ПІСНІ
ТИША І ГРІМ
Средь этой пошлости таинственной,
Скажи, что делать мне с тобой:
Недостижимой и единственной,
Как вечер дымно-голубой?
СИМФОНІЯ ПРОЩАННЯ
ХЛИПАННЯ ГОЛОДУ
ПРОКЛЯТТЯ
ПЛАЧ ІСУСА
ДІДОВА ВІДПОВІДЬ ІСУСОВІ
ЧЕРВОНІ КОНВАЛІЇ
БЕНКЕТ
КОНВАЛІЇ
ТІТКА ВАРКА
БАТЬКО
КИРПАТИЙ БАРОМЕТР
ТАНЕЦЬ ПІТЕКАНТРОПІВ
ХОР ГЕНЕРАЛІВ
МОНОЛОГ МАЛЕНЬКОГО ПРИВИДА
III. РАНОК
ХУЛІГАНСЬКА ІЛІАДА, АБО ПОСОРОМЛЕННЯ ГОМЕРА
РУСАЛКА
ЯЗИК
БАЛАДА ПРО ЗАЙШЛОГО ЧОЛОВІКА
КРИВДА
ДУМА ПРО ЩАСТЯ
ПІСЕНЬКА
ПЕРЕСПІВ З НАРОДНОЇ
ПІСНЯ
ЗАСІВНА
КАЗКИ
ЦАР ПЛАКСІЙ ТА ЛОСКОТОН
ПОДОРОЖ У КРАЇНУ НАВПАКИ
КАЗКА ПРО ДУРИЛА
БАЙКИ
ВОВК-МИРОТВОРЕЦЬ
ЛЕВ ІМ’Я ЗМІНИВ...
ХМІЛЬ НА ДУБІ
РІКА Й ЗАПЛАВА
МУДРА ПАЛЯНИЦЯ
СУД
ВЕСЕЛИЙ ДРІБ’ЯЗОК
ЗАЯЧИЙ ДРІБ
З НЕОПУБЛІКОВАНОГО
ЗУСТРІЧ
Кажуть люди: непогана буде пара — я і ти
Я так люблю твої суворі чари
Я не знаю, хто ти, що ти, чи люблю тебе, чи ні
Осінь. Довгі дощі, тумани
Я йшов один. Алеї гомінливі
Ридає ранок на холоднім бруку
Захлинулись тісні бульвари
Темними і брудними кварталами
Візерунки хитрі і казкові
СОНЦЕ
Так пройде все. Душа закам’яніє
Кожну весну, кожне літо
ТЕЛИЦЯ
ТАНОК
Здається, світ не був таким ніколи
Зі збірки «У твоєму імені живу »
ДУМА ПРО ДІДА
Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
Я підвівся з місця і став навшпиньки.
— Іванку! — доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. — Чуєш, Іванку?
— Ні, не чую, — кричу, склавши долоні човником.
— То чого ж озиваєшся, ледащо? — Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. — Принеси кисет, бо комарі з’їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з’їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
— Ноги не поколи, — чую його настанову. — Летиш, мов заєць переляканий.
— А хіба перелякані зайці швидко бігають?
— Та вже ж що швидко.
— Так, що й ви не доженете?
— Не знаю, не пробував.
— А чому не пробували?
Дід слинить цигарку і лукаво посміхається у вуса.
— Бо за це трудоднів не пишуть.
— А якби писали?
— Однак не взявся б. Не люблю дурне діло робити.
Відповідь не влаштовує мене, і я мов з торби висипаю перед дідом купу запитань.
— Гей-гей, — сміються його пожмакані вуста. — Бери краще косу та неси її до клуні.
Ми йдемо через сінокіс, і темніє над нами небо, і дзвенить земля на тисячу ладів, і я слухаю. Слухаю небо, і слухаю землю, і слухаю дідову мову. І в серце моє вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив’яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови.
...Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів — покосили їх пошесті та кулі...
— Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.
То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.
Я часто ображав і кривдив діда то своєю нетямучістю, то жорстоким дитячим егоїзмом. Але дід великодушно пробачав мені, як уміють пробачати великі люди. А дід був великим і простотою своєю, і тим, що не канючив од життя більше, ніж заслужив.
Любив дід читати історію та географію, а ще любив Шевченка та Горького, бо Шевченко — це, мовляв, селянський письменник, а Горький — городський.
— Правди такої, як у них, ні в кого немає. Інші теж розумні, але не такі. Не селянський і не робочий розум у них. Якщо я не зрозумів їх, то попроси у них за мене пробачення, коли виростеш.
Що ж, пробачте йому, графе Толстой і Антоне Чехов, не ображайтеся на нього, могутній Франко і ніжна Лесю, не гнівайтеся, Олександре Блок, Володимире Маяковський і Олександре Довженко. А ще й ще інші. А ті, хто бачив, як сам відривав від рота, оддавши останню зернину фронтові, як годував на трьохсотграмовий трудодень своїх внуків, — ті, що бачили це і мовчали або цвірінькотіли римами про кохання, нехай самі підуть до його могили і попросять у нього пробачення. Не збагнули вони ні сили, ні краси, ані роботи його. І якщо не простить він їх, то нехай тоді спалять свої книжки і візьмуться за іншу працю, щоб не була їх старість убогою.
...Я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало.
В неділю дід цілий день читав. Географію, мабуть.
— Іване, піди врубай дров, — сказала мати.
— Чого це саме я?
— Бо я вже не можу, — промовив дід.
— Ви самі книжки читаєте.
— Не пащекуй, Іване! — гримнула мати. —Тільки на язик і проворний.
Я цюкав сизу лозу біля дровітні. Дід повз мене пройшов у клуню. В нього в руці теліпався цупкий конопляний налигач. Я цюкав лозу, а в клуні було тихо.
Раптом ніби обухом хтось гепнув по серцю. Я кинув сокиру в сніг і кинувся в клуню.
— Ді-дусю!
Він стояв і робив мішанку для корови. А від ясел за кожним його рухом жадібно стежила прип’ята цупким налигачем Лиска. Дід глянув на мене і, забачивши переляк на обличчі, стурбувався й сам.
— Що з тобою, Іване?
— Ви йшли з налигачем, і я подумав...
Я припав до його древнього кожуха і ревів, мов дитина, і просив прощення.
Увечері дід сказав:
— Ганно, нехай Іванко завтра не йде в школу.
— Чого?
— Раз кажу, то треба.
— Добре, Іванко не піде. — Мати здвигнула плечима.
Але то не була примха. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.
...Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:
— А глянь, що я приніс від зайця...
Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.
ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
— Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім’ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.
Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.
— Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.
— Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
— Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця.
— Та всі до одного.
— А хто у вас є дома?
— Була баба, та вмерла.
— А щоб тобі язик не відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опана-са. — Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.
— Це ваша баба? — спитав Опанаса.
— Угу. Моя. А чия ж іще?
— Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? — допитувалися в баби.
— А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться...
Їх повісили на гігантському в’язі, біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.
ВИНО З ТРОЯНД
На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других — неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і нікого не ганила, а тільки прохала, прощаючись:
— Не ходи до мене більше. Добре?
І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп’яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них приємною згадкою.
Андрій ніколи не наважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.
Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і моряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.
До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила матері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.
Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.
— Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось Ольга, коли в саду трусили яблука.
Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:
— Ти вибереш сама, які захочеш. — Потім він посміливішав і сказав: — У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток троянд.
— Вино з троянди? — здивувалася дівчина. — Таке й вигадаєш.
— Не віриш? — захвилювався він. — Те вино — як ніжність. Коли прийдеш по квіти — покуштуєш.
І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.
Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її кожен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду.
Того, хто насмілювався зірвати без дозволу бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові. Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.
Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещасна людина.
— Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.
— А ви знаходили незаплакану квітку?
— Ні, я не знаходив, та, мабуть, і не знайду...
Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами, і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.
Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що відразу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.
— Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? — запитала вона в Андрія.
Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.
— Хто... Від кого ти чула про це?
— Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда чи ні?
— Ні. То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.
Ольга зітхнула.
— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.
«Для чого тобі це, — дивувався хлопець. — З тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?»
Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.
— Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.
— Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — перепитав.
— Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Ольга і без усякого зв’язку стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?
Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.
— Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки. — Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше: — Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум’янець! Натягаєшся ящиків на токах, погнеш спину на буряках — де та врода й дінеться...
Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.
— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, хто спокусився красою?
— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!
— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?
Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.
— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?
Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:
— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...
КУКУРІКАЛИ ПІВНІ НА РУШНИКАХ
В Ониськи дерев’яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос. Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.
А Віктор кричав:
— Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?
— Як надоїш од цапа повну дійницю молока, — шмагонула дівчина.
— Я не буду бігати за тобою, — кепкував парубок. — Я просто прийду сватацця.
— Приходь, гарбузи вродили добрі, — мов крізь цідилку пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і образу, і біль, і надію.
Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.
— Ти її мізинця не годен, — казали йому.
— Ов-ва! Аби тільки сказав «ціп-ціп», то прибіжить, мов квочка, — не вгавав обліковець.
— Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, — рубала Ониська під загальний регіт.
Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв’язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу.
— Ой, як мені важко, тату, — казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. — Як я його люблю і як... ненавиджу! — тупала маленькою ніжкою. — Що мені робити, тату?
Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а вії швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.
Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.
Одного разу її розбудив Віктор.
— Чого йдеш, мов лунатик? — засміявся він біля самого вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але голова і язик у неї ніколи не терпли.
— Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок виліз?
Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Онисьці зовсім не хотілося випручувати її.
— Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки...
— Мужик не повірить, поки не помацає, — сховала досаду в посмішці.
— Підеш за мене? — раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. — Підеш?
— Може, й піду за тебе... обліковцем працювати. — Вона таки випручила руку і йшла немов по гострих лезах.
— То я прийду сватацця, — сказав він, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з’явився, розтанув у сивій прозорості.
Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховано цікавими поглядами її плечі сутулилися, а думки гнітила образа: «На все село розцвірінькав». Мука туго стискувала груди.
Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи.
І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір’ю. Говорив довго й одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:
— Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську...
Мати здивовано звела голову і сказала ображено:
— Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в’язах. — І, ніби підкреслюючи свою непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір’я.
Вони довго сиділи вдвох у хаті і мовчали. Кукурікали півні на рушниках і од їхнього мовчазного співу дзвеніло у вухах.
— То що ж ти скажеш мені, Онисько? — здалеку хлюпнув тривогою Вікторів голос.
— А ти в мене нічого не питав.
— Ти ж знаєш, чого я тут. — Він дивився так благально і винувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.
— Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже стукаєш у серце, — струснула з себе млявість.
— Але ж ти кохаєш мене...
— Звідки ти знаєш? — насмішкувато підвела очі.
— Про це говорить усе село...
— Але одна людина цього не говорить. — Ониська відкинула на покуть вишивання і не знала, що робити з своїми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.
Віктор немов уперше побачив її.
— І ти осоромиш мене на все село? — зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.
— Який ти, Вікторе, — не слова, а сльози текли з її вуст.
— Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. — Ониська глумилася над своєю мукою. — Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху...
Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.
Ониська ридала над вишиванням.
ПОСМІШКИ НІКОГО НЕ ОБРАЖАЮТЬ
Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи — я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.
Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір’я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.
— Чому ви посміхаєтесь?
Вона здивовано глянула на мене і відповіла:
— Хіба я знаю?
Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я — трішечки
— посміхався лише до неї, і вона — трішечки — посміхалася лише до мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому — простору для посмішок вистачало.
— Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! — зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої нему-зикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив:
— Це ви, мабуть, не про нас кажете...
— Ні, я про вас! — Перехожий аж тупнув ногою.
— Даруйте, але ми нічого не робимо.
— Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?
— У нас немає ніякого щастя, — посміхнулася йому дівчина. — У нас є тільки радість.
— І до того ж у кожного своя, — докинув я.
— Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, — вичитував нас перехожий.
— Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? — допитувався я, хоч не сподівався ніякої відповіді.
Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось дуже гарне.
— Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? — дошульпувався він. — Хіба для вас мало закутків?
— Чого це посмішки треба шукати по закутках?
— Бо треба поводитись пристойно.
— Ви, певне, думаєте що ми... закохані? — раптом запитала дівчина.
— У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям.
— Та ми навіть не знайомі! — засміялася дівчина.
Від несподіванки він ледве не став кам’яним монументом.
— Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?
Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.
— Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.
— Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, — з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.
— Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, — втомлено відповів той. — Зануда.
— Це вас треба в міліцію! Безсоромники! — зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за ост-ріхом кущів.
А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.
ПРИМІТКИ
«МОЖЛИВО, ЗНОВУ ЗАГРИМЛЯТЬ ГАРМАТИ...»
Квиснути — хникати, скиглити.
БАБА ОНИСЯ
Предтеча — людина, яка підготувала умови для діяльності інших людей, попередник.
Утлі — тут: неміцні, благенькі.
СПАСИБІ
Кісники — стрічки для вплітання у косу.
МІЙ РОДОВІД
В’язь — вид старовинного декоративного письма, у якому літери і слова зливаються в суцільний орнамент.
Лорд — англійський спадковий дворянський титул.
Баньки — очі.
Рюрик — літописний князь, засновник правлячої у середньовічному Києві династії Рюриковичів.
ПЕРШИЙ
Франк — представник племені західних германців, які на початку нашої ери населяли територію у середній і нижній течії Рейну.
Дуліб — представник стародавнього східнослов’янського племені, що жило у верхів’ях річок Західний Буг і Прип’ять.
Патент — тут: документ, який посвідчує право винахідника на його винахід.
РОВЕСНИКАМ
Меланхолійні — сумні, тужливі.
«ЮНІСТЬ В ІНШИХ ЗАВШЕ ЗАГАДКОВА...»
Прокруст — розбійник, що жив поблизу Афін. Він заманював подорожніх і клав їх на своє ліжко, коли люди були коротші за ліжко, Прокруст видовжував їх, а коли довші, відрубував їм ноги. Прокруста вбив Тесей, відрубавши йому ноги.
«ЗЕМЛЯ КРИЧИТЬ. ШИНКУЮТЬ КРОВ’Ю ВІЙНИ...»
Шинкують — тут: впиваються.
Тимур (Тамерлан) — середньоазійський державний діяч і полководець, який жив у XIV ст.
Аттіла — вождь гунів, володар найбільшої держави у Східній Європі, який жив у V ст. н. е.
Ятритися — спричиняти біль, розворушувати рану.
Очманіла — втратила здатність нормально мислити і діяти.
«ВЖЕ ДЕНЬ ЗДАЄТЬСЯ СИВИМ І БЕЗСИЛИМ...»
Лепеха — трав’яниста рослина з довгими мечоподібними листками і гострим запахом.
Купина — горбик на луці чи болоті, порослий травою або мохом.
СТЕП
Балка — яр з пологими схилами.
СУПЕРНИКИ
Екстаз — найвищий ступінь захоплення.
«Є В КОХАННІ І БУДНІ, І СВЯТА...»
Ілюзія — хибне, оманливе уявлення.
Вуаль — прозора тканина або сітка, закріплена на жіночому капелюшку, щоб закривати обличчя.
ДУПЛО
Книш — вид білого хліба з загорнутими всередину краями.
Торрічеллієва пустота — тут: пуста, нікчемна людина.
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Сургучеві — тут: блискучі.
Шиба — скло в рамі вікна.
ПРОРОЦТВО 17-го РОКУ
Лакуза — прислужник, лакей.
«ДЕ ЗАРАЗ ВИ, КАТИ МОГО НАРОДУ?..»
Нагаї — батоги.
Палаш — холодна зброя з довгим прямим і широким двосічним клинком на кінці.
«ГЕЙ, НОВІ КОЛУМБИ Й МАГЕЛЛАНИ... »
Колумб Христофор (1451—1506) — мореплавець, першовідкривач Америки.
Магеллан Фернан (1480—1521) — мореплавець, керував першою успішною морською експедицією навколо світу.
Нидіє — веде бездіяльне, беззмістовне життя; животіє.
КРИК ХХ ВІКУ
Холуй — зневажлива назва людей, які плазують перед начальством, запопадливо прислужують сильним світу цього.
Патрати — тут: скубти, рвати.
«О ЗЕМЛЕ З ПЕРЕОРАНИМ ЧОЛОМ...»
Байстрята — зневажлива і лайлива назва позашлюбних дітей. Шматувати — розривати на шматки.
ОДИНОКА МАТІР
Ланцет — невеликий хірургічний ніж, гострий з обох боків.
«НАВІЩО БУНДЮЧИТИСЯ ПИХАТО...»
Бундючитися — надмірно чванитись, зверхньо триматися.
ГЕРОСТРАТ
Герострат — мешканець Ефеса, який спалив храм Артеміди, бо дуже хотів прославитися, але не спроможний був зробити нічого визначного. Крилатий вислів «геростратова слава» означає «вічна ганьба», його вживають щодо людини, яка прославилася руйнівними діями.
Каламуть — щось непрозоре, темне і тьмяне.
Артеміда — давньогрецька богиня тваринного і рослинного світів, донька Зевса, сестра Аполлона, в її честь греки спорудили храм в Ефесі.
«ТАМ, У СТЕПУ, СХРЕСТИЛИСЯ ДОРОГИ...»
Герць — бій, поєдинок.
Острога — металева дужка з зазубреним або гладеньким коліщам, прикріплена до задника чобота верхівця, якою підганяють під боки коня.
Чвалить — рухається дуже швидко, навскач.
Хорал — хвалебна церковна пісня. Тут: небесна височінь.
«ЛЮДИ ЧАСТО ЖИВУТЬ ПІСЛЯ СМЕРТІ...»
Лантух — великий мішок із грубої тканини.
Милиця — висока палиця з перекладками, на яку спираються пахвами і якою користуються при ходінні хворі на ноги або безногі люди.
«ЧЕРЕЗ ДУШІ, МОВ ЧЕРЕЗ ВОКЗАЛИ...»
Поготів — тим більше.
«ЧОРНІ ВІД СТРАЖДАННЯ МОЇ НОЧІ...»
Очманіле — тут: сповнене ненависті, презирства.
«ВИЄ ВІТЕР, ДОВГО ВИЄ, НАВІТЬ СЛУХАТЬ ОБРИДА...»
Байда — тут: гульвіса.
Помитарствую — попоневіряюся.
«ГОВОРЮ Я З ТОБОЮ МОВЧКИ...»
Вовтузиться — не сидить спокійно; совається.
ЧАДРА
Чадра — легке покривало, яким жінки-мусульманки запинаються з голови до ніг, лишаючи відкритими лише очі.
Тайфун — ураган величезної руйнівної сили.
«ДОТЛІВАЄ ХОЛОД МІЙ У ВАТРІ...»
Ватра — вогнище, багаття.
Гальорка — верхні яруси в театрі, де місця коштують дешево.
Квилили — жалібно стогнали. Тут: грали жалібну мелодію.
«Я ТОБІ ГАЛАНТНО НЕ ВКЛОНЮСЯ...»
Галантно — чемно, люб’язно.
Габа — тут: покривало.
НЕ ВІР МЕНІ
Гомеричний — незвичайної сили, величезний.
МІЙ КИЇВ
Йдеться про Софійську площу в Києві, на якій стоїть пам’ятник Богдану Хмельницькому.
ПРО ПОЕЗІЮ
Драний гріш — авторський неологізм, що рівнозначний виразу «не вартий ламаного гроша».
«МІЖ ДУМКАМИ ЗЧИНИЛИСЯ ГАЛАС І БІЙКА...»
Інтеграл — ціла величина як сума своїх нескінченно малих частин.
Вігвам — житло конусоподібної форми з гілок, кори дерев або шкур у індіанців Північної Америки.
НАРЕЧЕНІЙ
Маніяк — людина з нав’язливими хворобливими ідеями
«НЕМАЄ СМЕРТІ. І НЕ ЖДІТЬ - НЕ БУДЕ»
Кабаре — маленький ресторан з естрадою, на якій виконували пісні й танці.
КОМПАНьЙОНКА
Фойє — зал.
«ТИ СТОЯЛА ПІД СТЕНДОМ, ЗІПЕРШИСЬ НА РУКУ...»
Сеньйор — шанобливе звернення в іспаномовних країнах до чоловіка. За часів середньовіччя так називали феодалів — землевласників.
Васал — залежна особа. У середньовіччі васал залежав від сеньйора.
«ТИ ЙШЛА З СЕЛА ДОРОГОЮ ГНИЛОЮ...»
Обліг — упродовж кількох років не оране, не оброблюване поле.
САЛЮТИ МИРУ
Рейхстаг — німецький парламент.
РОЗКІШНІ ТРУПИ
Філістер — людина з вузьким міщанським кругозором.
«МЕНІ ЗДАВАЛАСЬ ПОШЛОЮ Й БРИДКОЮ... »
Бравада — удавані сміливість і хоробрість.
«Я ЮНОСТІ НЕ ЗНАВ. НУДОТНО І ПОХМУРО...»
Семестр — половина навчального року у вузах та середніх спеціальних закладах.
Докука — тут: печаль.
Аскетизм — відмова від радощів і життєвих благ.
З ДИТИНСТВА
Жупан — старовинний верхній чоловічий одяг, оздоблений хутром та вишитою сріблом тасьмою, носили заможні козаки та польська шляхта.
Байда — узагальнений образ патріота-українця, борця проти турецько-татарського ярма. В переказах образ Байди пов’язують з історичною особою XVI століття, канівським старостою Дмитром Вишневецьким.
Буран — метелиця в степу; сніжна буря.
Богунці — козаки, якими командував полковник Іван Богун, соратник Богдана Хмельницького.
МУЗА І РЕДИСКА
Глевтяки — тут: нечула, глуха душа.
Торквемадо — ім’я Великого інквізитора Іспанії, який встановив церковний терор у країні. Він переслідував гуманістів, змушував приймати католицизм євреїв, спалював книги.
«І ЗНОВУ САМ ВОЮЮ ПРОТИ СЕБЕ...»
Схарапудити — викликати страх; налякатись.
Гостинець — тут: шосе.
Осторога — обережність.
ДИСКУСІЯ В ШАФІ
Аденауер — німецький політик, перший канцлер Західної Німеччини, який відіграв значну роль у створенні ФРН як незалежної демократичної держави.
УМАНСЬКИМ ДІВЧАТАМ
Софіївка — унікальний дендропарк, пам’ятка садово-паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX століття.
«В БУКВАРЯХ ТИ НАРЯДЖЕНА І ЗАСПІДНИЧЕНА...»
Лубок — низької якості та примітивного виконання книжки, малюнки, що розраховані на невибагливий смак споживача.
НУДНИЙ КАРНАВАЛ
Скніти — вести бездіяльне, позбавлене мети, смислу і духовних устремлінь життя; животіти.
СІРИЙ СОЛДАТ
Альт — низький дитячий голос.
ЮВІЛЕЙНИЙ ЄЛЕЙ
Єлей — тут: те, що заспокоює, втішає, вихваляє.
ОСІННІЙ ДИСОНАНС
Дисонанс — щось таке, що вносить розлад, порушує гармонію.
«НІ ПЕРЕД КИМ НЕ СТАНЕШ СПИНУ ГНУТИ...»
Яса — данина.
ГАЛАСЛИВОМУ МЕНТОРОВІ
Ментор — наставник, вихователь.
Катехізис — релігійна книга, яка містить короткий виклад догматів християнської віри у формі питань і відповідей.
САМОТНІСТЬ
Крузо — персонаж книги Д. Дефо «Робінзон Крузо», який багато років провів на безлюдному острові, відірваний від цивілізованого світу.
П’ятниця — персонаж книги Д. Дефо «Робінзон Крузо», врятований Робінзоном тубілець, якого той навертав до християнства та зробив своїм слугою.
ДО ПАПУГ
Мантачити — гострити; мантачка — брусок для гостріння коси.
ЗЛОДІЙ
Ескорт — конвой, охорона, що супроводжують кого-, що-небудь.
Парадокс — думка, дія, явище, що різко розходиться із звичним, загальноприйнятим і суперечить (на перший погляд) здоровому глузду.
Недорікуваті — безпорадні.
Демагоги — люди, які дають брехливі пишномовні обіцянки, обдурюють інших заради досягнення поставленої мети.
Карцер — приміщення без світла у в’язниці для тимчасового утримування звинувачених людей.
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЕВ
Ренегат — зрадник.
Міцкевич Адам (1798—1855) — видатний польський поет-роман-тик, діяч національно-визвольного руху.
Кривоніс Максим — військовий діяч, лисянський полковник, соратник Богдана Хмельницького.
Франко Іван Якович (1856—1916) — визначний український поет, письменник, критик, публіцист, перекладач, вчений, політичний діяч.
Епіцентр — місце, де з найбільшою силою щось проявляється.
«НЕ ЛИЦЕМІРИТИ, НЕ ЧВАНИТИСЬ ПИХАТО...»
Чванитись — вихвалятися своїми перевагами, зневажаючи при цьому інших.
КУРДСЬКОМУ БРАТОВІ
Паняти — рушати, поганяти, прямувати.
Шовініст — людина, яка проповідує національну винятковість, розпалює національну ворожнечу і ненависть.
«Є ТИСЯЧІ ДОРІГ, МІЛЬЙОН ВУЗЬКИХ СТЕЖИНОК...»
Байдикувати — нічого не робити.
Холуйство — запопадливість, підлабузництво, плазування. Постоли — взуття зі шматка шкіри без підошви, яке прив’язували до ніг мотузками.
ПРИРУЧЕНИМ ПАТРІОТАМ
Антей — персонаж давньогрецького міфу. Він був непереможний, допоки торкався матері-землі, від якої брав нові сили.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Легіон — тут: надзвичайно велика кількість, багато.
Спартак — гладіатор, ватажок повсталих рабів у Давньому Римі.
ЧАРИ НОЧІ
Ідилія — твір, що зображує безтурботне життя селян на тлі розкішної природи.
Тенета — сітка для ловлі звірів, птахів. Тут у значенні: життя підкоряє людину собі.
Знадливо — спокусливо.
ЛЕВ У КЛІТЦІ
Ватикан — резиденція Папи Римського, територія Престолу Святого Петра, центрального органу католицької церкви.
Коран — священне письмо мусульман та релігії ісламу.
Деспот — правитель, наділений необмеженою владою.
ПОЕТ
Мартинов — офіцер, який вбив на дуелі російського поета Михайла Лермонтова.
РУСЬ
Перун — бог війни, блискавки і грому в давньоруській язичницькій міфології, вважався покровителем князя і його військової дружини.
Олег — із роду Рюрика, княжив у Києві у 882—912 рр.
Візантія — середньовічна держава, що існувала з 395-го по 1453 рік і була східною частиною Римської імперії. Ця держава була головним торгівельним партнером русичів, однак відносини з нею часто загострювалися до стану війни.
Титан — так стародавні греки називали велетнів, які повстали супроти богів Олімпу. В переносному значенні цим словом називаємо людей, які мають надзвичайну силу розуму, винятково видатну, героїчну вдачу.
Доростол — середньовічна фортеця на правому березі Дунаю, біля якої 20 липня 971 року сталася битва між військом великого князя Святослава Ігоревича та візантійським військом на чолі з імператором Іоанном І Цимісхієм. Князь Святослав програв битву і змушений був підписати мирний договір, яким фактично визнав васальну залежність Русі від Візантії. Докладно про ці події розповідає «Повість минулих літ».
ТИША І ГРІМ
Осоння — місце, що освітлюється і обігрівається сонцем.
Ятаган — старовинна холодна зброя народів Близького Сходу, що має фігурний вигин, увігнуте лезо.
Куняти — дрімати.
СИМФОНІЯ ПРОЩАННЯ
Цибатий — довгоногий і тонконогий.
Шкапа — слабосильний, виснажений кінь.
Фокстрот — ритмічний і швидкий парний танець.
ХЛИПАННЯ ГОЛОДУ
Цеберко — дерев’яне відро.
Полукіпок — 30 снопів зжатого хліба, складених колоссям усередину й прикритих одним снопом зверху.
Висівки — відходи борошномельного виробництва, що складаються з розтертих оболонок і інших частинок зерна, які відокремлюють від борошна при просіванні.
Гарба — високий віз на двох чи чотирьох колесах.
Леміш — частина плуга, що підрізує шар землі знизу.
ПРОКЛЯТТЯ
МОНОЛОГ ПЕРЕД ІКОНАМИ
Єзуїти — члени найреакційнішого і найвойовничішого католицького ордену «Товариство Ісуса», що з’явився для боротьби з протестантами у 1564 році.
Ксьондз — польський католицький священник.
Соха — примітивне землеробське знаряддя для орання землі.
Мотига — ручне знаряддя для обробки ґрунту під посів у вигляді палиці, з кам’яним або металевим клинком на кінці.
Сапа — ручне сільськогосподарське знаряддя для підпушування ґрунту й знищення бур’яну, що виглядає як металева лопатка, насаджена перпендикулярно на дерев’яний держак.
Німб — сяйво, що є символом святості, його малювали довкола голови святого на іконах чи картинах релігійного змісту.
ДІДОВА ВІДПОВІДЬ ІСУСОВІ
Йдеться в поезії про рід матері Василя Симоненка — Ганни Федорівни Щербань. Батька поет не пам’ятав, той пішов із родини.
Вайлуватий — незграбний, повільний у рухах.
Пуд — давня міра ваги, що дорівнює 16 кг. У поезії вжито в значенні: важкий.
ЧЕРВОНІ КОНВАЛІЇ
Сула — річка в Україні, ліва притока Дніпра.
Нейсе — річка, що тече Чехією, Польщею і Німеччиною, ліва притока річки Одер.
КИРПАТИЙ БАРОМЕТР
Барометр — прилад для вимірювання атмосферного тиску.
ТАНЕЦЬ ПІТЕКАНТРОПІВ
Пітекантропи — рід викопних людей, які мали багато перехідних рис від мавп. У переносному значенні — примітивні.
Лицедій — актор.
Манекен — людська фігура з дерева, пап’є-маше чи іншого матеріалу з рухливими ногами й руками.
ХУЛІГАНСЬКА ІЛІАДА, АБО ПОСОРОМЛЕННЯ ГОМЕРА
Музи — у грецькій міфології дочки Зевса і Мнемосіни, богині поезії, мистецтва і науки. Їх було дев’ять, і кожній доручили певне мистецтво.
Гомер — легендарний давньогрецький поет, який вважається творцем двох славетних героїчних поем «Іліади» та «Одіссеї».
Еллада — самоназва Греції грецькою мовою. У художній та історичній літературі так називають стародавню Грецію.
Дати чосу — насварити, повчати, гостро критикувати.
Форум — масові збори.
Паріс, Олена, Менелай — персонажі поеми Гомера «Іліада».
Троя — стародавнє місто на північно-західному узбережжі Малої Азії, де на початку XII ст. до н. е. відбулася Троянська війна.
БАЛАДА ПРО ЗАЙШЛОГО ЧОЛОВІКА
Зайшлий — нетутешній. Той, хто звідкілясь прийшов.
Зелені свята — дохристиянське свято, до якого церква припасувала святкування Святої Трійці. Супроводжувалося прибиранням хати всередині і зовні зеленню та обрядовими діями ще дохристиянських часів.
Месія — у юдаїзмі та християнстві посланець Божий, який мав врятувати людство від зла.
Кастрат — той, кому видалені статеві залози.
ПІСНЯ
Вороний — чорний з синюватим полиском кінь.
Буланий — світло-рудої масті кінь.
Корогва — військовий бойовий прапор.
Конашевич — славний козацький гетьман Петро Конашевич-Са-гайдачний.
Кошовий — поєднував у своїх руках воєнну, виконавчу, адміністративну, судову та духовну владу на Січі. Стати гетьманом можна було тільки, побувавши кошовим отаманом.
Бусурман — магометанин, людина іншої віри (переважно мусульманської).
ЦАР ПЛАКСІЙ ТА ЛОСКОТОН
Нагайка — батіг.
Митарство — важкі переживання, страждання, муки.
Льох — приміщення, улаштоване глибоко в землі й обладнане східцями, де зберігали овочі й фрукти, а також ховалися люди чи їх у ньому ув’язнювали.
Аркан — довгий мотузок із зашморгом на кінці, яким ловили коней та інших тварин.
ПОДОРОЖ У КРАЇНУ НАВПАКИ
Химерний — дивний, чудернацький.
Мацапура — неохайна людина.
Перевертні — за народними віруваннями, люди, яких чаклунством обернули на тварин чи предмети.
Проява — незвичайна на вигляд, страхітлива істота, потвора.
Склеп — підвал, підземелля.
Гилка — давня народна гра в м’яч.
Гопак — український народний швидкий танець.
КАЗКА ПРО ДУРИЛА
Небога — тут: бідолаха, сердега.
Речитатив — промовляння співучим голосом, наспівне декламування.
Старшина — керівна заможна привілейована верхівка суспільства в давнину.
СУД
Параграф — тут правила, настанови, викладені у розділі статуту, програми, закону.
Цитата — точний, дослівний уривок з якогось тексту.
Багнет — штик.
Циркуляр — письмове розпорядження, наказ підлеглим службовим особам.
МУДРА СОВА
Навпомацки — не бачачи нічого, за допомогою дотику.
«Я ЙШОВ ОДИН. АЛЕЇ ГОМІНЛИВІ...»
Тріолет — віршова строфа, що складається з восьми рядків, де перший рядок повторюється в 4-му і 8-му рядках, другий — у 7-му.
П’єдестал — основа пам’ятника, статуї, колони; підвищення, на яке піднімається переможець. Тут: те, що піднімає над усім, що оточує.