Якби кожна секунда нашого життя повторювалася нескінченну кількість разів, ми були б прикуті до вічності, наче Ісус Христос до хреста. Ото жорстока думка! У світі вічного повернення кожен порух несе ваготу нестерпної відповідальності. Це спонукало Ніцше заявити, що ідея вічного повернення — найважчий тягар (das schwerste Gewicht).

Якщо вічне повернення — найважчий тягар, то на цьому тлі наше життя може постати у всій його чарівливій легкості.

Але чи така вже гнітюча вагота і чи така чудовна легкість?

Найтяжча вагота розчавлює нас, ми згинаємося під нею, вона хилить нас до землі. Та в любовній поезії всіх часів жінка мріє про ваготу чоловічого тіла на ній. Отож найважчий тягар — це водночас і образ найщедротнішого наповнення життя. Що важчий тягар, що ближче життя наше до землі, то реальніше і правдивіше воно виявляється.

Зате цілковита відсутність ваготи призводить до того, що людська істота стає легша за повітря, що вона лине у височінь, віддаляється від землі, від земного буття, робиться вже напівреальною, а порухи її стають і вільні, і незначущі водночас.

То що ж обрати? Ваготу чи легкість?

Це питання Парменід ставив іще за століття до Ісуса Христа. Він вважав, що світ ділиться на контрастні пари: світло — пітьма, грубе — тонке, гаряче — холодне, буття й небуття. Один полюс протилежностей був для нього позитивний (світле, гаряче, тонке, буття), другий — негативний. Оцей поділ на позитивний і негативний полюси може видатися нам по-дитячому простим. Крім одного: що ж таки позитивне — вагота чи легкість? Парменід відповідає: легке — позитивне, важке — негативне. То мав він рацію чи ні? Ось у чім річ. З певністю можна сказати одне: протилежність «тяжке — легке» — найзагадковіша і найдвозначніша з-поміж усіх протилежностей.

Багато років я думаю про Томаша. Та лише з огляду на ці роздуми вперше побачив його по-справжньому. Побачив, як стоїть він перед вікном свого помешкання, втупившись у стіну будинку, розташованого на протилежному кінці двору, і не знає, що вдіяти.

Він познайомився з Терезою тижнів зо три тому в невеличкому чеському містечку. Разом вони пробули насилу годину. Вона провела його на вокзал і зачекала, поки він сяде у потяг. Днів за десять по тому приїхала до нього у Прагу. Вони кохалися того ж таки дня. Уночі в неї почалася гарячка, і вона цілий тиждень пролежала в нього з грипом.

Він відчув незбагненну любов до цієї дівчини, з якою ледве був знайомий. Йому здавалося, наче це дитина, яку поклали до просмоленого кошика і пустили за водою, щоби він підібрав її коло берега свого ліжка.

Вона пробула в нього з тиждень, а потім, одужавши, повернулася до того містечка, де мешкала, за двісті кілометрів від Праги. Отут і настала та мить, про яку я щойно казав і в якій вбачаю ключ до Томашевого життя. Він стоїть коло вікна, втупившись у стіну будинку, розташованого на протилежному кінці двору, й думає собі: «Чи варто запропонувати їй перебратися до Праги?» Ця відповідальність лякає. А що, як він запросить її до себе, і вона відразу ж приїде і запропонує йому все своє життя. А може, потрібно відмовитися від неї? Тоді Тереза залишиться кельнеркою у провінційній кав’ярні, й він уже ніколи не побачить її.

То хоче він, щоб вона приїхала до нього чи ні?

Він дивиться у двір, втупившись у стіну протилежного будинку, і шукає відповіді.

Знову і знову згадує він образ цієї жінки, що лежить у нього на дивані; нікого не нагадувала вона йому з його минулого життя. Ні коханкою вона не була, ні дружиною. То була дитина, яку він дістав із просмоленого кошика і поклав на березі свого ліжка. Вона заснула. Він опустився коло неї навколішки. Її гарячковий подих пришвидшився, Томаш почув, як вона тихенько застогнала. Притулив своє обличчя до її лиця і прошепотів декілька заспокійливих слів у її сон. За мить здалося, ніби її подих став спокійніший, і її обличчя несамохіть притулилося до його щоки. На своїх вустах він відчув кислуватий дух лихоманки і вдихнув його, наче хотів пройнятися довірливістю її тіла. Тоді уявив собі, наче вона в нього вже багато літ і що вона помирає. І зрозумів, що не переживе її смерті. Він укладеться поруч, щоб теж померти. Томаш заховав своє лице в подушку біля неї і довго так залишався.

Тепер він стоїть коло вікна і згадує ту мить. Що ж, як не кохання прийшло оце до нього, щоб заявити про себе?

Та чи було це коханням? Він запевнив себе, що хотів померти біля неї, і те почуття було вочевидь перебільшене: адже він бачив її тільки вдруге в житті! Чи, може, то була істерична реакція чоловіка, який, відчувши в глибині душі нездатність любити, почав сам перед собою корчити комедію кохання? І підсвідомість його була така підступна, що задля тієї комедії обрала жалюгідну провінційну подавальницю, яка не мала жодного шансу ввійти в його життя!

Він дивився на брудні стіни, що оточували дворище, і не знав, істерія то була чи кохання.

І в тій ситуації, коли справжній чоловік почав би негайно діяти, він докоряв собі за вагання й за те, що позбавив найчудовішу мить свого життя (він стоїть навколішки біля узголів’я молодої жінки, певний, що не зможе пережити її смерті) будь-якого значення.

Отак він дошкуляв собі докорами, аж подумав, що це нормально, коли він не знає, що йому хочеться: ніколи не можна знати, що треба хотіти, адже життя одне й не можна ні порівняти його з попередніми життями, ні виправити в життях наступних.

То що ж ліпше: бути з Терезою чи залишатися самому?

Немає ніякого способу перевірити, яке рішення краще, бо немає ніякого порівняння. Адже переживаєш усе вперше і без підготовки. Наче той актор, що виходить на сцену без репетиції. Але чого ж варте життя, якщо перша його репетиція і є саме життя? Тим-то життя завжди скидається на ескіз. Проте навіть «ескіз» — неточне слово, бо то начерк чогось, підготовка картини, натомість ескіз нашого життя — це ескіз до нічого, начерк без картини.

Томаш подумки повторив німецьке прислів’я: einmal ist keinmal, тобто один раз — однаково, що ніколи. Мати змогу прожити тільки одне життя — однаково, що ніколи не жити.

Аж якось у перерві поміж двома операціями медсестра погукала його до телефону. У слухавці почув Терезин голос. Вона телефонувала з вокзалу. Він зрадів. Як на лихо, того вечора мав побачення, тож сказав їй, щоб прийшла наступного дня. Поклавши слухавку, почав докоряти собі, що не запросив її відразу. Ще можна було скасувати те побачення! Він подумав, що ж робитиме Тереза в Празі отих тридцять шість годин до їхньої зустрічі, і йому закортіло сісти в авто і податися шукати її на вулицях міста.

Тереза прийшла наступного дня увечері. У неї була красива сумочка на довгому ремінці, і він подумав, що вона елегантніша, ніж минулого разу. У руці тримала товсту книжку. «Анна Кареніна» Толстого. Поводилася жваво, навіть галасливо, і намагалася показати, що опинилася тут випадково, завдяки особливим обставинам: приїхала до Праги з фахових міркувань, може (тут вона висловлювалася дуже невизначено), знайде собі нову роботу.

Потім вони голі й щасливі лежали поруч на дивані. Була вже ніч. Томаш запитав, де вона зупинилася, хотів одвезти її туди автомобілем. Тереза трохи збентежено відказала, що шукатиме готель, а валізу лишила в камері зберігання.

Іще вчора він боявся, що вона запропонує йому своє життя, якщо він запросить її до себе додому. Тепер, почувши, що валіза її в камері схову, подумав, що вона поклала в ту валізу своє життя і здала його на зберігання, перш ніж вручити життя йому.

Він сів із нею до автомобіля, що стояв коло будинку, подався на вокзал, забрав валізу (вона була величезна і страшенно тяжка) й одвіз її додому разом із Терезою.

Як сталося, що він так швидко зважився, тоді як вагався два тижні й не озивався до неї жодним словом?

Він і сам був здивований цим. Адже діяв усупереч своїм принципам. Розлучившись десять років тому з дружиною, він весь час жив у атмосфері веселощів, як ото часом інші святкують шлюб. Тоді він збагнув, що нездатний жити з жінкою, хоч би яка вона там була, що насправді може бути собою, тільки залишаючись одинаком. Отож він намагався ретельно витворити таку систему свого життя, щоб жінка ніколи не змогла поселитися у нього зі своєю валізою. Тим-то й був у нього лише диван, хоч і широченький, проте він казав своїм подругам, що не може заснути з кимось в одному ліжку, і після півночі відвозив їх додому. Втім, і тоді, коли Тереза лежала в нього з грипом, він не спав коло неї. Першу ніч передрімав у великому кріслі, а наступні — у лікарні, у кабінеті на тапчані, на якому він спав під час чергувань.

Та цього разу він заснув коло неї. Прокинувшись уранці, побачив, що Тереза, ще сонна, тримає його за руку. Невже вони отак провели всю ніч? Йому важко було в це повірити.

Вона глибоко дихала вві сні, тримала його за руку (так міцно, що він не міг забрати її від неї), а та тяжка валіза стояла коло ліжка.

Він не зважувався вивільнити руку з її долоні, тож дуже обережно перевернувся на бік, щоби ліпше розгледіти її обличчя.

І знову подумав собі, що Тереза — це дитина, яку поклали в просмолений кошик і пустили за водою. Хіба ж можна дозволити, щоб розбурхана вода забрала кошик, де лежить дитина! Якби фараонова донька не взяла коло берега кошик із маленьким Мойсеєм, то не було б Старого Заповіту і всієї нашої цивілізації! Чимало давніх міфів розпочинається з того, що хтось рятує покинуту дитину. Якби Полібій не підібрав малого Едіпа, Софокл не написав би найліпшої своєї трагедії!

Томаш не розумів тоді, що метафора — небезпечна річ. З метафорами жартувати не слід. Кохання може народитися з однісінької метафори.

Із першою дружиною він прожив насилу два роки і привів на світ сина. Суддя присудив дитину матері, а Томашеві випало платити їй третину своєї зарплатні. Водночас йому давали гарантію, що він бачитиметься зі сином двічі на місяць.

Але щоразу, як він збирався піти до нього, колишня дружина відкладала ту зустріч на потім. Звісно, якби він носив дорогі подарунки, то зміг би легше домовлятися про побачення із дитиною. Він збагнув, що мусить платити матері за любов свого сина, причому вперед. Уявив, як згодом наївно захоче прищепити синові ідеї, що цілком суперечитимуть ідеям його матері. Уже подумавши про це, відчув, що стомився. Тієї неділі, коли мати останньої миті знову відклала прогулянку зі сином, він вирішив, що більше не бачитиме його ніколи в житті.

Та й, зрештою, чому він має прихилитися до цієї дитини, а не, скажімо, до іншої? Адже їх ніщо не пов’язувало, крім єдиної необережної ночі. Він ретельно платитиме грошенята, але нехай не вмовляють його, в ім’я бозна-яких батьківських почуттів, боротися за право на сина!

Звісно ж, ніхто не готовий був погодитися з такими міркуваннями. Батьки осудили його і заявили, що як Томаш не хоче перейматися своїм сином, то й вони не перейматимуться своїм. Вони лишилися у приязних стосунках із невісткою, та ще й хизувалися поміж людьми своєю зразковою поведінкою і почуттям справедливості.

Так йому пощастило за короткий час позбутися дружини, сина, матері та батька. Томашеві лишився тільки страх перед жінками. Він жадав їх, але вони його лякали. Поміж тим страхом і бажанням урешті знайшов компроміс і окреслив його словами «еротична приязнь». Він казав коханкам: лише ті стосунки, де відсутня сентиментальність і жоден із партнерів не зазіхає на життя і свободу іншого, можуть подарувати щастя обом.

Щоб мати певність, що еротична приязнь ніколи не поступиться місцем агресивності кохання, він бачився зі своїми постійними коханками тільки через тривалі проміжки часу. Томаш вважав ту методу бездоганною й усіляко вихваляв її поміж друзями: «Треба дотримуватися правила трійці. Можна бачитися з жінкою через дуже короткі проміжки часу, але не більше трьох разів. Або ж зустрічатися із нею довгі роки, але за умови, що поміж побаченнями буде не менше як три тижні».

Та система давала змогу Томашеві не поривати з коханками і мати їх, скільки душі завгодно. Його не завжди розуміли. З-поміж усіх друзів найліпше розуміла його тільки Сабіна. Вона була художниця. Казала: «Люблю тебе за те, що ти протилежність кічу. У кічовому царстві ти був би чудовиськом. У будь-якому сценарії американського чи російського фільму ти міг би бути лише жахливим прикладом».

Тим-то він і попросив Сабіну знайти для Терези роботу в Празі. Як і вимагали неписані правила еротичної приязні, вона пообіцяла зробити все, що зможе, і справді, незабаром підшукала місце у фотолабораторії одного тижневика. Для тієї праці не потрібна була особлива кваліфікація, зате Тереза переходила з розряду кельнерки до статусу співробітниці преси. Сабіна сама припровадила її до редакції, і Томаш подумав, що ніколи не було в нього ліпшої подруги.

Неписані правила еротичної приязні передбачали, що коханню немає місця в Томашевому житті. Якби він порушив те правило, то інші коханки опинилися б у другорядних ролях і збунтувалися б.

Отож він винайняв для Терези помешкання, куди вона мусила перевезти оту свою тяжку валізу. Йому хотілося піклуватися про неї, захищати її, тішитися її присутністю, та в нього не було геть ніякого бажання міняти спосіб свого життя. Тим-то й не хотів він, щоб хтось дізнався, що вона в нього спала. Сон удвох був злочинним доказом кохання.

З іншими жінками він ніколи не спав. Там було легко: він приходив до них і міг піти коли завгодно. Ситуація ставала делікатніша, коли вони приходили до нього і він мусив пояснювати, що після півночі відвезе їх додому, бо потерпає від безсоння і не може заснути, коли поруч інша людина. Це майже відповідало істині, проте головна причина була гірша, і він не зважувався зізнатися у ній своїм подругам: коли любощам наставав край, його охоплювало непереборне бажання лишитися самому. Прикро було б прокинутися посеред ночі біля сторонньої людини; вставати вранці удвох було б для нього відразливим; не хотілося, щоб хтось чув, як він чистить зуби у ванній, а перспектива спільного з кимсь сніданку геть його відвертала.

Тому Томаш страшенно здивувався, коли прокинувся і побачив, що Тереза міцно тримає його за руку! Він дивився на неї й насилу тямив, що ж сталося. Згадував про години, що їх вони пробули разом, і йому здавалося, наче він вдихає пахощі якогось незнаного щастя.

Відтоді вони вже наперед тішилися тим, що спатимуть разом. Можу навіть сказати, метою статевого акту був для них не оргазм, а той сон, що наставав після нього. Надто ж вона не могла спати без нього. Якщо Терезі траплялося залишатися у помешканні, яке він винайняв для неї (що чимраз більше перетворювалося на алібі), вона всеньку ніч не могла стулити очей. А в його обіймах засинала наче після маківки, хоч яка збуджена часом бувала. Він тихенько розповідав казочки, які вигадував для неї, або й просто молов усілякі нісенітниці, шепотів заспокійливі або кумедні слова, які знай повторював і повторював. У Терезиній голові ті слова оберталися невиразними мареннями, які потім заступав сон. Томаш цілком панував над її сном, і вона засинала тієї хвилі, яку для неї обирав він.

Коли вони спали, Тереза трималася за нього, як і тієї першої ночі: міцно стискала його зап’ястя, палець або гомілку. Якщо треба було встати і не збудити її, він удавався до хитрощів. Помалу вивільняв пальця (зап’ястя, гомілку) з її долоні, і вона починала прокидатися, бо навіть уві сні пильнувала, щоб він нікуди не подівся. Щоби вона заспокоїлася, він замість свого зап’ястя підсовував якийсь предмет (згорнуту в качалку піжаму, пантофлю, книжку), і вона те знову міцненько стискала, наче то була частина його тіла.

Якось він приспав її і, коли вона вже майже поринула в сон, але ще могла відповідати на запитання, сказав: «Гаразд, тепер я піду». «Куди це?» — запитала вона. «Іду!» — суворо сказав він. «Я з тобою!» — відказала вона і сіла на ліжку. «Ні, я не хочу. Я назавжди йду», — сказав він і подався зі спальні до виходу. Вона звелася з ліжка і, мружачись, побігла за ним. На Терезі була сама лише коротка сорочечка, а під нею — нічого. Обличчя її було незворушне, без емоцій, та порухи жваві. Він вийшов у коридор (спільний для інших мешканців будинку) і зачинив двері в неї перед носом. Тереза рвучко розчахнула їх і пішла за ним, певна у напівсні, що він хоче піти назавжди й що вона повинна його затримати. Томаш спустився поверхом нижче, зупинився і зачекав. Вона підбігла до нього, вхопила за руку й повела назад, у ліжко.

Томаш думав собі: злягатися з жінкою і спати з нею — це дві пристрасті, що не лише відрізняються між собою, а й суперечать одна одній. Кохання знаходить вияв не в бажанні кохатися (це бажання поширюється на незліченну кількість жінок), а в бажанні спати удвох (і це стосується тільки одної жінки).

Якось уночі Тереза почала стогнати крізь сон. Томаш збудив її, та, побачивши його обличчя, вона з ненавистю сказала: «Геть! Геть звідси!» Згодом розповіла, що їй наснилося: вони були десь разом зі Сабіною. Якась величезна кімната. Посередині ліжко, не ліжко, а справжнісінька театральна сцена. Томаш звелів їй стати в кутку, а сам почав кохатися зі Сабіною. Вона дивилася на них, і те видовище завдавало їй нестерпних мук. Щоб заглушити душевний біль фізичним, вона заганяла собі голки під нігті. «Це було так боляче!» — сказала вона, стискаючи кулаки, наче її пальці й справді були поранені.

Він обійняв її, і помалу, безперервно тремтячи, Тереза заснула в його обіймах.

Коли наступного дня Томаш згадав про той сон, йому дещо спало на думку. Відчинив шухляду в столі та дістав Сабінині листи. За хвилю він знайшов такі рядки: «Мені хотілося б кохатися з тобою у майстерні, наче на сцені театру. Щоб довкруги були люди і щоб вони не мали права наблизитися. Але щоб вони не могли відірвати від нас очей…»

Найгірше, що на тому листі була дата. То був нещодавній лист, написаний тоді, коли Тереза вже довгенько мешкала в Томаша.

— Ти порпалася у моїх листах! — докірливо вигукнув він.

Замість того щоб виправдовуватися, вона відтяла:

— Авжеж! Можеш витурити мене з хати!

Але він її не витурив. Він бачив, як вона стоїть у кутку, заганяючи голки під нігті, притулившись до стіни Сабіниної майстерні. Він узяв її руки в долоні, погладив їх, притулив до вуст і поцілував, наче на них залишалися сліди крови.

Та відтоді все наче повстало проти нього. Не було такого дня, щоб вона не дізналася чогось нового про його потаємні любовні походеньки.

Спершу він усе заперечував. Коли ж докази стали занадто очевидні, спробував довести, що його полігамне життя нітрохи не заважає коханню до неї. З логікою в нього було сутужно: він то заперечував свою невірність, то виправдовував її.

Якось телефонував одній приятельці, щоб призначити побачення. Коли розмова скінчилася, зі сусідньої кімнати до нього долинув дивний звук: наче хтось уривчасто цокотів зубами.

Виявляється, Тереза прийшла до нього, а він і не почув. Вона тримала в руці пляшечку зі заспокійливими ліками, ковтала їх просто зі шийки, рука тряслася, і зуби цокотіли об скло.

Він кинувся до неї, наче хотів порятувати від утоплення. Пляшечка з валер’янкою впала додолу, й усе розіллялося, утворивши чималу пляму на килимі. Тереза пручалася, намагаючись видертися, та він із чверть години тримав її в обіймах, наче у гамівній сорочці, аж поки вона заспокоїлася.

Томаш збагнув, що опинився у становищі, яке неможливо виправдати, бо воно базувалося на цілковитій нерівності.

Ще до того, як Тереза виявила його листування зі Сабіною, вони якось пішли до кабаре з кількома приятелями. Треба було відсвяткувати нову Терезину роботу. Вона покинула фотолабораторію і влаштувалася фотомисткинею в ілюстрований часопис. Танцювати він не любив, і Терезу запросив один його молодий колега з лікарні. Вони зграбно рухалися танцювальним майданчиком, і Тереза здавалася гарною як ніколи. Він приголомшено наглядав за тим, як точно і покірно вона на якусь частку секунди випереджає волю свого партнера. Цей танок наче сповіщав, що її відданість, оте палке бажання робити все, що вона читала в Томашевих очах, не обов’язково пов’язані були з особою Томаша, — вона ладна відповісти на поклик будь-якого чоловіка, якого зустріла б на його місці. Не було нічого простішого, ніж уявити собі, що Тереза і цей молодий лікар — коханці. Простота цього уявного образу боляче вразила його. Пречудово можна було уявити Терезине тіло в пристрасних обіймах іншого чоловічого тіла, і та думка геть зіпсувала йому настрій. Згодом уночі, коли вони вже повернулися додому, він зізнався їй, що його охопили ревнощі.

Безглузда ревність, яка постала зі суто теоретичної можливості, свідчила про те, що він вважав її вірність непохитною засадою їхнього кохання. Але в такому разі як міг він гніватися на неї за ревнощі до своїх аж надто реальних коханок?

Удень Тереза намагалася (та це їй так і не вдалося по-справжньому) вірити в те, що казав Томаш, і бути веселою, як і досі. Та ревнощі, що вона їх приборкувала вдень, з новою силою втілювалися у нічних мареннях, що закінчувалися стогонами і зойками, які можна було припинити, лише розбудивши її.

Оті її марення повторювалися, наче теми з варіаціями чи багатосерійні телевізійні фільми. Наприклад, часто повторювався сон, буцімто їй у вічі плигають коти і вганяють пазурі у шкіру. Як по правді, той сон можна було легко витлумачити: у чеському арґо «кіт» означає вродливу дівчину. Тереза почувала загрозу від жінок, причому від усіх. Усі жінки були потенційними Томашевими коханками, і вона їх боялася.

В інших мареннях її посилали на смерть. Якось уночі, коли Томаш розбудив її, бо вона почала страшенно лементувати від жаху, Тереза пояснила: «То був великий басейн із дахом. Нас було десятки зо два. Самі жінки. Усі були голі й крокували довкола басейну. Під стелею висів здоровезний кошик, і там сидів якийсь чоловік. На ньому був капелюх зі широкими полями, які ховали його обличчя, та я знала, що це ти. Ти командував. Кричав. Треба було співати крокуючи і присідати. Коли якась жінка не могла вже присісти, ти стріляв у неї з револьвера, і вона падала мертва в басейн. Тієї миті всі починали реготати і співати ще гучніше. А ти не зводив із нас очей; якщо одна з-поміж нас робила незграбний рух, ти вбивав її. У басейні вже було повно трупів, які плавали на поверхні. Я відчувала, що вже не зможу присісти, і ти уб’єш мене!»

У ще одній категорії марень ішлося про те, що з нею коїлося, коли вона була мертва.

Тереза лежала в катафалку, такому великому, як ваговіз. Довкола неї були трупи жінок. Їх напхали туди стільки, що задні двері не зачинялися й із них стирчали ноги.

Тереза вигукнула: «Послухайте, таж я не мертва! Я все відчуваю!»

«А ми теж усе відчуваємо!» — шкірили зуби трупи.

Вони так само реготали, як ото колись і живі, які радісно казали їй, що це нормально мати зіпсовані зуби, хворі яєчники і зморшки на обличчі, бо в них теж гнилі зуби, хворі яєчники і зморшкуваті лиця. А тепер вони з тим-таки реготом кажуть, що вона мертва і це нормально!

Раптом Тереза відчула, що їй кортить у туалет. Вона вигукнула: «Таж я хочу пісяти! Це свідчить про те, що я не вмерла!»

Небіжчиці знову вибухнули реготом. «Це нормально, що ти хочеш пісяти! Усі ці відчуття залишаються ще надовго. Так буває, коли людині ампутують руку: вона ще довгенько відчуває її після того. Ось у нас немає сечі, проте нам завжди хочеться подзюрити».

Тереза притулилася до Томаша в ліжку. «І всі вони називали мене на „ти“, наче знали вже давно, наче були моїми приятельками, і я боялася, що змушена буду лишитися з ними назавжди!»

Усі мови, що походять від латини, утворюють слово compassion за допомоги префікса com- і кореня passio, який колись означав «страждання». В інших мовах, наприклад у чеській, польській, німецькій, шведській, це слово перекладається іменником, що утворюється тим самим префіксом і словом «чуття» (чеською: sou-cit; польською: wspol-czucie; німецькою: Mit-gefühl; шведською: med-känsla).

У мовах, що походять від латини, слово compassion означає, що неможливо байдуже дивитися на страждання ближнього; інакше кажучи, треба симпатизувати тому, хто страждає. Інше слово, що має майже таке саме значення, pitié, жалість (pity англійською, pieta італійською тощо), відзначається навіть якоюсь поблажливістю до людини, яка страждає. Avoir de la pitié pour une femme (тобто жаліти жінку) означає, що ми наділені більше (чим?), ніж вона, означає, що ми схиляємося, опускаємося до неї.

Тим-то слово compassion загалом викликає недовіру; воно окреслює почуття другого сорту, що небагато спільного має з коханням. Кохати когось зі співчуття — значить не кохати по-справжньому.

У мовах, що утворюють слово «співчуття» не з кореня «passio = souffrance», а завдяки іменникові «чуття», це слово вживається майже в тому самому значенні, проте не можна сказати, що воно окреслює якесь гірше, пересічне почуття. Таємнича потуга його етимології осяває це слово іншим світлом і надає йому ширшого значення: співчувати (мати співчуття) означає не лише жити нещастям іншого, а й поділяти з ним інші почуття: радість, тривогу, щастя, біль. Оце співчуття (у значенні soucit, wspolczucie, Mitgefühl, medkänsla) означає найвищу здатність до емоційної уяви, високе мистецтво емоційної телепатії. В ієрархії почуттів це найвище почуття.

Коли Терезі снилося, що заганяє голки собі під нігті, вона зраджувала сама себе, бо в такий спосіб зізнавалася Томашеві, що потайці порпалася у його шухлядах. Якби це зробила інша жінка, то він із нею більше й словом не обмінявся б. Тереза добре знала його, тому і сказала: «То витури мене з хати!» Але він не лише не витурив її, а вхопив за руку й почав цілувати пучки її пальців, бо тієї миті сам відчув біль під її нігтями, наче нерви в Терезиних пальцях сполучалися простісінько з його мозком.

Той, хто не володіє тим диявольським даром співчуття (cosentiment), може тільки байдуже осуджувати Терезину поведінку, тому що приватне життя іншої людини священне й не можна нишпорити по шухлядах, де лежить особисте листування. Але співчуття стало долею (або ж прокляттям) Томаша, тож йому здавалося, наче це він стояв навколішки перед шухлядою і не міг очей відірвати від фраз, які написала Сабіна. Він розумів Терезу й не лише не міг на неї гніватися, а й ще дужче кохав її.

Її порухи ставали поривчасті й неврівноважені. Уже два роки минуло, як вона викрила його невірність, і ситуація дедалі гіршала. Виходу не було.

Як це він не може покласти край своїм еротичним дружбам? А він таки не міг. Не міг приборкати свій потяг до інших жінок. Та й зайвим воно йому здавалося. Ніхто ліпше за Томаша не знав, що його пригоди нічим не загрожують Терезі. То нащо було позбавляти себе тих пригод? Така можливість видавалася йому такою самою безглуздою, як відмова від футбольних матчів.

Та чи йшлося вже про втіху? Коли зустрічався з котроюсь зі своїх коханок і почував байдужість, то присягався собі, що це вже буде востаннє. Перед очима стояв Терезин образ, і він мусив добряче хильнути, щоб не думати про неї. Запізнавшись із нею, вже не міг лягати в ліжко з іншими жінками, не вихиливши перед тим чарчину! Та горілчаний дух був тією прикметою, за якою Тереза ще легше викривала його любовні походеньки.

Він потрапив у пастку: зустрічаючись із коханками, розумів, що вони вже не викликають у нього бажання, та коли бодай один день був без них, то вже набирав номер, щоб призначити побачення.

Тільки в Сабіни почувався він найліпше, бо знав, що вона вміє тримати язика за зубами, тож нема чого остерігатися викриття. У тій майстерні, неначе дим, стояли згадки про його минуле, про ідилічне життя одинака.

Певне, він і сам не усвідомлював, наскільки змінився: боявся запізно прийти додому, бо на нього там чекала Тереза. Якось Сабіна помітила, що під час кохання він позирає на годинник і намагається швиденько покінчити з тим процесом.

Так і не вдягнувшись, вона почала гола походжати майстернею, а потім зупинилася перед незакінченим полотном, що стояло на мольберті, і зиркнула на Томаша, який поспіхом вбирав свої лахи.

Уже вдягнувся, та одна нога його так і лишилася боса. Він роззирнувся довкруги, далі став рачки й почав нишпорити під столом.

Сабіна сказала:

— Коли дивлюся на тебе, створюється враження, ніби ти стаєш вічною темою моїх полотен. Зіткненням двох світів. Подвійною експозицією. За силуетом Томаша-волелюбця проглядає неймовірне лице закоханого романтика. Або ж навпаки: крізь постать Трістана, який думає лише про свою Ізольду, проглядає прекрасний, зраджений світ волелюбця.

Томаш випростався, неуважно слухаючи Сабіну.

— Що ти шукаєш? — запитала вона.

— Шкарпетку.

Вона разом із ним обнишпорила кімнату, потім він знову став рачки й почав шукати під столом.

— Нема тут шкарпетки, — сказала Сабіна. — У тебе не було її, як ти прийшов.

— Як це — не було! — вигукнув Томаш, знову позираючи на годинник. — Не прийшов же я в одній шкарпетці!

— Може, так і було. Ти від якогось часу став страшенно неуважний. Завжди поспішаєш, дивишся на годинник, тож і не дивно, що забуваєш надіти шкарпетку.

Він уже ладен був узути черевик на босу ногу.

— Надворі холоднеча, — сказала Сабіна. — Я дам тобі панчоху!

І простягнула модну тоді довгу білу сітчасту панчоху.

Він чудово знав, що то помста. Сабіна заховала шкарпетку, щоб покарати його за те, що він зиркав на годинник під час любощів. Надворі була холоднеча, тож йому довелося послухатися її. Він подався додому, на одній нозі в нього була шкарпетка, а на другій — закасана до щиколотки біла жіноча панчоха.

Це була безвихідь: для коханок він був затаврований своєю негідною любов’ю до Терези, а для Терези — ганебним тавром стосунків із коханками.

Щоб погамувати Терезині страждання, він побрався з нею (нарешті відмовилися від найманого помешкання, де вона й так давно вже не жила) й подарував їй цуцика.

Мати його була породи сенбернар і належала Томашевому колезі. Батько — сусідський вовкодав. Нікому ті малі байстрюки не були потрібні, а колезі шкода було їх убивати.

Обираючи з-поміж цуценят, Томаш знав, що ті, кого він не візьме, муситимуть померти. Він був наче президент республіки, що має чотирьох засуджених до смерті, а помилувати можна лише одного. Врешті він узяв одне цуценятко, сучечку, тулуб у неї був як у вовкодава, а голова як у її матері, сенбернара. Приніс цуценя Терезі. Вона взяла його, пригорнула до грудей, і воно відразу ж обдзюрило їй блузку.

Потім треба було якось те щеня назвати. Томаш хотів, щоб з імені було зрозуміло, що це тільки Терезин пес, і він згадав книжку, яку вона тримала під пахвою, коли приїхала до Праги без попередження. Запропонував назвати пса Толстой.

— Не можна давати таку кличку, — сказала Тереза, — бо це сучечка. Ліпше назвати її Анна Кареніна.

— Ні, Кареніною її не можна називати, — заперечив Томаш. — У жодної жінки не може бути такого кумедного писка. Ліпше Каренін. Авжеж, Каренін. Саме таким я його завжди й уявляв.

— Якщо ми зватимемо її Каренін, чи це часом не збурить її сексуальності?

— Може, і збурить, — сказав Томаш. — Адже сучечки, яких господарі прозивають псячими іменами, часом схильні до лесбійства; або — мають часом лесбійські нахили.

Найцікавіше було те, що Томашеві передбачення справдилися. Зазвичай сучечки більше прихиляються до господаря, а не до господині, але з Кареніним сталося навпаки. Він страшенно полюбив Терезу. Томаш був дуже вдячний йому за те. Він гладив його по голові й казав:

— Маєш рацію, Кареніне, саме цього я від тебе й чекав. Якщо не можу впоратися сам, ти повинен мені допомогти.

Та навіть із допомогою Кареніна не зміг він зробити Терезу щасливою. Це стало зрозуміло днів за десять після окупації його країни російськими танками. То був серпень 1968 року; директор клініки в Цюриху, з яким Томаш познайомився під час міжнародної конференції, щодня телефонував йому зі Швейцарії. Він боявся за Томаша й умовляв його виїхати, обіцяючи роботу у своїй лікарні.

Томаш майже без вагань відхилив пропозицію швейцарського лікаря, і зробив він це задля Терези. Йому здавалося, що вона не захоче виїхати. Втім, перші сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь трансі, що радше скидався на щастя. Вешталася вулицями з фотоапаратом і роздавала іноземним журналістам негативи, за які вони мало не чубилися. Якось була геть розперезалася і почала фотографувати офіцера, що цілився з револьвера у демонстрантів, її затримали й запроторили на ніч у російську комендатуру. Погрожували розстріляти, але, щойно вийшовши на волю, вона повернулася на вулицю і знову взялася фотографувати.

Тим-то і здивувався Томаш, коли десятого дня окупації вона сказала:

— Послухай, а чому ти не хочеш їхати до Швейцарії?

— А чому я повинен туди їхати?

— Бо тут із тобою можуть розправитися.

— А з ким вони не можуть розправитися? — махнув рукою Томаш. — Але скажи: ти могла б жити за кордоном?

— А чом би й ні?

— Я думав собі: невже ти могла б покинути цю країну, після того як ладна була віддати життя за неї?

— Відколи повернувся Дубчек, усе змінилося.

І то була правда: загальна ейфорія тривала тільки перші сім днів окупації. Чеських урядовців, наче якихось злочинців, заарештувала російська армія, ніхто не знав, де вони перебувають, усі боялися за їхнє життя, і ненависть до росіян п’янила, наче вино. То було запаморочливе свято ненависті. Чеські міста рясніли тисячами написаних від руки гасел, в’їдливими епіграмами, віршами, карикатурами на Брежнєва з його військом, з яких усі кепкували, наче зі зграї неграмотних мартоплясів. Та жодне свято не може тривати вічно. Упродовж того часу росіяни змусили затриманих представників чеського народу підписати компроміс із Москвою. Дубчек повернувся з тією угодою до Праги і прочитав її по радіо. Ті шість днів ув’язнення так виснажили його, що він насилу міг промовляти, затинався і задихався, робив під час промови паузи, які тривали майже по пів хвилини.

Компроміс порятував країну від найгіршого: від розстрілів і масового вивезення до Сибіру, що їх так усі боялися. Та відразу ж стало зрозуміло й інше: Чехія повинна стати навколішки і скоритися переможцеві. Тепер і вона буде затинатися, бекати й хапати ротом повітря, як ото робив Александер Дубчек. Святу настав край. Почалися будні приниження.

Тереза пояснила все це Томашеві, й він знав, що то правда, та за цією правдою ховалася ще й інша, засаднила причина, що змушувала Терезу покинути Прагу: у минулому вона не була щаслива.

Найліпші дні її життя припали на ту пору, коли вона фотографувала російських вояків на вулицях Праги й наражалася на небезпеку. Тоді телесеріал її марень урвався, й уночі вона спала спокійно. Росіяни принесли їй на своїх панцерниках гармонію. Тепер, коли свято добігло кінця, вона знову почала боятися своїх ночей і хотіла втекти від них. Зрозуміла, що бувають обставини, коли можна почуватися сильною і задоволеною життям, тож хотіла виїхати за кордон, сподіваючись знайти їх там.

— А тебе не турбує, — запитав Томаш, — що Сабіна теж емігрувала до Швейцарії?

— Женева не Цюрих, — відказала Тереза. — Вона не так заважатиме мені, як у Празі.

Людина, що покидає місце, де живе, вочевидь нещаслива. Терезине бажання виїхати було для Томаша вироком. Він скорився йому й незабаром разом із Терезою і Кареніним опинився в найбільшому швейцарському місті.

Він придбав ліжко в порожнє помешкання (інші меблі вони не мали за що купити) і поринув у працю із завзяттям людини, яка починає нове життя після сорока років.

Кілька разів телефонував Сабіні в Женеву. Їй пощастило: за тиждень до вторгнення росіян на її виставці швейцарські любителі мистецтва, у пориві симпатії до їхньої маленької країни, скупили всі полотна.

— Я розбагатіла завдяки росіянам! — реготалася вона в телефон, а потім запросила Томаша до своєї нової майстерні, що, як вона запевняла, нічим не відрізняється від тієї, яку він знав у Празі.

Звісно, він охоче побачився б із нею, та не знав, як пояснити цю мандрівку Терезі. Тоді Сабіна сама приїхала до Цюриха. Зупинилася в готелі. Томаш пішов до неї після роботи, зателефонував їй з вестибюля, а потім піднявся в номер. Відчинивши двері, Сабіна постала перед ним: гарна, довгонога, майже гола, у трусенятах і ліфчику. На голові мала чорний котелок. Не рухаючись, дивилася вона на Томаша і нічого не казала. Томаш теж мовчки стояв перед нею. Потім збагнув, який він схвильований. Скинув із неї той котелок і поклав на нічний столик. Потім вони мовчки почали кохатися.

Повертаючись із готелю до своєї цюрихської домівки (де вже давно був і стіл, і стільці, і крісла, і килим), він з відчуттям щастя думав, що носить свій спосіб життя, як ото равлик свою мушлю. Тереза і Сабіна були двома полюсами його життя, далекі, непримиренні, але обидві прекрасні.

Та оскільки він носив зі собою отой свій спосіб життя, мов невід’ємну частину тіла, Терезі й далі марилися ті самі сни.

Вони пробули в Цюриху вже шість чи сім місяців, аж, повернувшись якось увечері додому, він побачив на столі листа. Тереза писала, що повернулася до Праги. Поїхала, бо не могла вже жити на чужині. Знала; що мала б стати підтримкою для Томаша, але знала й те, що нездатна до цього. Наївно гадала, що життя за кордоном змінить її. Їй здавалося, ніби після того, що зазнала під час окупації, вона буде не така дріб’язкова, стане доросла, розсудлива, смілива, та вона себе переоцінила.

Тереза була для нього тягарем, а їй цього не хотілося. Тож мусить зробити висновки, поки ще не запізно. І перепрошувала, що забрала зі собою Кареніна.

Томаш ковтнув дуже сильне снодійне, але заснув аж удосвіта. Добре, що була субота і він міг лишитися вдома. Всоте оцінював ситуацію: кордони поміж Чехією і рештою світу вже не були такі відкриті, як тоді, коли вони покинули країну. Ні телеграми, ні телефонні дзвінки не могли повернути Терезу. Влада не дозволила б їй виїхати. Він повірити не міг, але Тереза поїхала безповоротно.

Думка про те, що він нічогісінько не може вдіяти, приголомшувала Томаша, та водночас і заспокоювала. Ніхто не змушував його щось вирішувати. Не треба було дивитися крізь вікно на стіну протилежного будинку й думати про те, хоче він жити з Терезою чи не хоче. Тереза вирішила все.

Томаш поснідав у ресторані. Йому було недобре, та після сніданку відчай трохи розвіявся, наче утратив силу, і лишився тільки смуток. Він озирнувся на роки, які пробув із Терезою, і подумав, що їхня історія і не могла скінчитися краще. Якби хтось навіть вигадав її, то й не зумів би вивершити інакше: Тереза прийшла до нього несподівано, а потім настав день, коли вона так само несподівано пішла. Прийшла вона до нього з тяжкою валізою, то з такою самою валізою і поїхала.

Він оплатив рахунок, вийшов із ресторану й подався вулицею, охоплений смутком, що ставав дедалі красивіший. Позаду було сім років життя з Терезою, і тепер він дійшов висновку, що у спогадах ті роки були ліпші, ніж тоді, коли він їх проживав.

Кохання поміж ним і Терезою було, звісно, чудове, але таке тяжке: треба було весь час приховувати щось, маскувати, вдавати, поправляти, дбати про її хороший настрій, втішати, постійно доводити своє кохання, терпіти її ревнощі, її страждання, її марення, почуватися винним, виправдовуватися і перепрошувати. А тепер ця напруга зникла, лишалася сама краса.

Западав суботній вечір, і він уперше гуляв Цюрихом сам, вдихаючи чарівливі пахощі свободи. Пригода чекала на нього на кожному розі. Майбутнє ставало таємницею. Томаш повертався до життя одинака, того життя, що, на його колишнє переконання, уготоване було йому, адже лише в ньому він по-справжньому міг бути собою.

Сім років був він прикутий до Терези, і вона стежила за кожнісіньким його кроком. Це було так, наче тягаєш за собою ядро, яке вона причепила йому до щиколоток. Тепер хода полегшала. Він майже літав. Опинився у магічному полі Парменіда: смакував солодку легкість буття.

(Чи хотілося йому зателефонувати до Женеви Сабіні або зв’язатися із котроюсь із жінок у Цюриху, що з ними запізнався останніми місяцями? Ні, у нього не було щонайменшого бажання. Томаш знав: допіру він опиниться удвох із котроюсь, згадка про Терезу завдасть йому нестерпного болю).

Той чудернацький меланхолійний чар тривав до недільного вечора. У понеділок усе змінилося. Тереза геть заполонила його думки: відчував, як вона потерпала, пишучи йому прощального листа, як тремтіли її руки; бачив, як тягне вона тяжку валізу в одній руці, а в другій тримає на повідку Кареніна; уявляв, як обертає вона ключ у замку їхнього празького помешкання; й усією душею відчував ту пустку та відчай, що огорнули Терезу, коли вона відчинила двері.

Упродовж тих двох меланхолійних днів його співчуття (це прокляття чуттєвої телепатії) спало. Воно спало, немов втома у гірника, який спочиває у неділю після тижня тяжкої праці, щоб у понеділок знову повернутися в копальню.

Томаш оглядав хворого, а замість нього бачив Терезу. Він закликав себе до порядку: не думай про неї! Не думай! Думав собі: «Я хворий на співчуття, то й добре, що вона поїхала і я більше не побачу її ніколи. Не від неї треба мені звільнитися, а від співчуття, від цієї незнаної раніше недуги, якою заразила мене вона!»

У суботу й неділю він почував солодку легкість буття, що прийшла до нього з глибин майбутнього. А в понеділок на нього навалилася така вагота, якої він іще ніколи не зазнавав. Усі залізні тонни російських танків були нічим проти того тягаря. Нема нічого тяжчого на світі, ніж співчуття. Навіть наш біль не такий тяжкий, як біль співчуття до когось, за когось, біль, що помножується уявою і поширюється сотнями відголосків.

Він докоряв собі, умовляв не піддаватися співчуттю, і співчуття слухало його, похнюпивши голову, наче було в чомусь винне. Співчуття знало, що зловживає своїми правами, але потихеньку таки робило своє, аж п’ятого дня після Терезиного від’їзду Томаш заявив директорові клініки (тому, який весь час телефонував йому до Праги після російського вторгнення), що він негайно має повернутися на батьківщину. Томашеві було соромно. Він знав, що директор вважатиме його поведінку безвідповідальною і непростимою. Йому кортіло в усьому звіритися директорові й розповісти про Терезу та лист, який вона лишила на столі. Але він не зробив цього. У Терезиному вчинку той вбачав би лише ознаки істеричної поведінки. А Томаш не міг допустити, щоби про Терезу думали недобре.

Директор справді дуже засмутився.

Томаш звів плечима і сказав:

— Es muss sein. Es muss sein.

To був натяк. Остання частина останнього Бетховенового квартету написана за цими двома мотивами:

Muss es sein?(Має так бути?)

Щоб зміст цих слів був уже геть зрозумілий, Бетховен на початку останньої частини написав слова: «Der schwer gefasste Entschluss» — тобто «Тяжко ухвалене рішення».

Той натяк на Бетховена був для Томаша намаганням повернутися до Терези, адже це вона спонукала його купувати платівки з квартетами і сонатами Бетховена.

І той натяк виявився дуже доречним, бо директор був меломан. Насилу всміхнувшись, він тихо промовив, наслідуючи мелодію Бетховена:

— Muss es sein? Так має бути?

І Томаш знову відказав:

— Авжеж, так має бути! Ja, es muss sein!

На відміну від Парменіда, Бетховен розглядав ваготу як щось позитивне. «Der schwer gefasste Entschluss», тяжко ухвалене рішення пов’язане з голосом Долі («Es muss sein!»); вагота, необхідність і цінність — це три поняття, що доглибно і внутрішньо залежать одне від одного: важливе лише те, що необхідне, має цінність лише те, що має вагу. Це переконання постало з Бетховенової музики, і хоч, імовірно (або й цілком вірогідно), відповідальність за нього можна перекласти на інтерпретаторів Бетховена, а не на самого композитора, усі ми більшою чи меншою мірою поділяємо його сьогодні: велич людини полягає для нас у тому, що вона несе тягар свого призначення, немов той Атлас, який несе небосхил на плечах. Бетховенівський герой — це важкоатлет з піднімання метафізичного тягаря.

Томаш їхав до швейцарського кордону, і я уявляв собі, як похмурий Бетховен із розпатланою чуприною власною персоною диригує оркестром пожежників, який грає йому на прощання з еміграцією марш, що зветься «Es muss sein!».

Та згодом, перетнувши чеський кордон, Томаш зіткнувся з колоною російських танків. Він мусив зупинитися на перехресті й пів години чекати, поки вони проїдуть. Танкіст у страшному чорному однострої стояв на середохресті й регулював рух, наче всі шляхи в Чехії належали тільки йому.

«Es muss sein! Так треба!» — подумки повторював собі Томаш, та незабаром почав сумніватися: чи справді треба було так?

Авжеж, нестерпно було залишатися в Цюриху, уявляючи, як Тереза живе сама у Празі. Але як довго мордувало б його співчуття? Усе життя? Цілий рік? Місяць? Чи однісінький тиждень? Як можна було про це дізнатися? Як можна було це перевірити?

Будь-який студент на уроках фізики може поставити дослід, щоб перевірити достеменність наукової гіпотези. Та людина, яка має одне-єдине життя, не може перевірити гіпотезу дослідним шляхом, тож вона так і не дізнається, добре чи погано вона вчинила, підкорившись своїм почуттям.

Поринувши в оті думки, Томаш відчинив двері помешкання. Каренін плигнув йому на плечі, намагаючись лизнути лице, і це полегшило ту неждану зустріч. Бажання кинутися у Терезині обійми (воно не давало йому спокою, коли він сідав до автомобіля ще в Цюриху) вмить зникло. Йому здалося, наче він стоїть перед нею посеред снігової рівнини, і обоє тремтять від холоду.

Російські літаки всю ніч літали над Прагою від першого дня окупації. Томаш уже відвик від цього гуркоту і тепер не міг заснути.

Він перевертався з боку на бік біля сплячої Терези, аж згадав одну фразу, яку вона зронила під час якоїсь балачки. Вони розмовляли про його приятеля 3., й Тереза сказала: «Якби я не зустріла тебе, то покохала б його».

Уже тоді ті слова викликали в Томаша дивний смуток. Він раптом збагнув, що Тереза цілком випадково закохалася у нього, а не в його приятеля 3. Що поза тим коханням, яке викликав у неї Томаш, була ціла імперія нескінченних і нереалізованих можливостей кохання до інших чоловіків.

Усі ми не здатні навіть припустити, що наше палке кохання може бути чимось легким, що воно може бути позбавлене будь-якої ваги; ми думаємо собі, що наше кохання — це саме те, що й мало бути; що без нього наше життя не було б нашим життям. Ми певні, що сам Бетховен, похмурий чолов’яга з розпатланою чуприною, грає нашому великому коханню своє «Es muss sein!».

Томаш згадував Терезину обмовку щодо свого приятеля 3. і думав, що історія його кохання базується не на «Es muss sein», а радше на «Es konnte auch anders sein»: це могло статися інакше…

Сім років тому в лікарні того міста, де мешкала Тереза, випадково стався тяжкий випадок менінгіту, і на консультацію терміново викликали головного лікаря клініки, де працював Томаш. Та, за випадковим збігом обставин, головного лікаря спіткало запалення сідничного нерва, він навіть поворухнутися не міг, тож замість себе послав до провінційної лікарні Томаша. У містечку було п’ять готелів, але Томаш випадково зупинився в тому, де працювала Тереза. Цілком випадково в нього залишався час до відходу поїзда, і він сидів у ресторані. Тереза теж випадково була тоді на зміні й випадково обслуговувала його стіл. Отож потрібно було шість випадковостей, щоб підштовхнути Томаша до Терези, наче, якби так не сталося, ніщо його самого до неї не привабило б.

Через неї він повернувся до Чехії. Це фатальне рішення ґрунтувалося на такому випадковому коханні, що його могло б і не бути, якби сім років тому Томашевого начальника не спіткало запалення того клятого нерва. І ця жінка, втілення цілковитої випадковості, тепер лежала поруч із ним і глибоко дихала уві сні.

Було вже пізно. Томаш відчував, що в нього починає боліти у шлунку, як бувало завжди, коли він опинявся у стані крайньої напруги.

Раз чи два Терезин подих змінився коротким хропінням. Томаш не відчував ніякого співчуття. Відчував лише одне: тягар у шлунку і відчай від того, що повернувся.

Марно було б авторові претендувати на те, що його герої існували насправді. Народилися вони не з материнського лона, а з кількох промовистих фраз або ж із ключової ситуації. Томаш постав із фрази «Einmal ist Keinmal», а Тереза — з бурчання в череві. Коли вона вперше переступила поріг Томашевого помешкання, в неї раптом забурчало в животі. Нічого дивного в тім не було: вона ні снідала, ні вечеряла, вранці з’їла тільки сендвіч на пероні, перші ніж сісти в потяг. Перейнявшись своєю зухвалою мандрівкою, вона й про їжу забула. Та якщо не дбаєш про своє тіло, то згодом стаєш його жертвою. Що то за жах був, чути, як озиваються твої нутрощі, коли стоїш перед Томашем! Вона мало не заплакала. Та, на щастя, Томаш обійняв її, і Тереза забула про голос у своєму череві.

Отож Тереза народилася зі ситуації, що брутально виводить на світ божий непримиренну дуальність тіла й душі, цей засадничий людський досвід.

Колись, за сивої давнини, людина з подивом прислухалася до ритмічного гупання, яке долинало з глибини її грудей, і думала собі, що ж ото воно може означати. Не могла вона ототожнювати себе з тілом, що було їй таке чуже і невідоме. Тіло було кліткою, а всередині тієї клітки ховалося те, що дивилося, слухало, жахалося, думало і дивувалося; оте щось, яке залишалося, коли відняти від нього тіло, була душа.

Звісно, сьогодні тіло вже перестало бути таїною, у грудях калатає серце, усі це знають, а ніс — це просто кінець рурки, яка стирчить назовні, щоб усотувати в легені кисень. Обличчя — просто панель приладів, де відображаються всі тілесні механізми: травлення, зір, слух, дихання, мислення.

Відколи людина може називати частини свого тіла, те тіло менше її турбує. Відтепер відомо і те, що душа — це тільки діяльність сірої речовини мозку. Дуальність душі й тіла маскується науковою термінологією; сьогодні це вже стало старомодним забобоном, з якого всі кепкують.

Але досить закохатися до нестями і раптом почути, як у тебе бурчить у тельбухах, як та лірична ілюзія наукової ери, єдність душі й тіла, відразу ж розвіюється.

Вона намагалася побачити себе через тіло. Тому довгими годинами простоювала перед люстром. А оскільки боялася, що її застукає за цим ділом мати, то кожен погляд, який на себе кидала, носив відбиток потаємної розпусти.

Не марнославство тягнуло її до дзеркала, а подив від того, що в ньому Тереза відкриває своє Я. Вона забувала, що перед нею постає приладова панель тілесних механізмів. Вірила, що бачить свою душу, яка відбивається у рисах її обличчя. Забувала, що ніс — це кінець рурки для всотування повітря до легень. Вона бачила в нім непомильне відображення своєї натури.

Довго вона розглядала його, і найчастіше її засмучувало те, що у своєму обличчі помічала материні риси. Тоді починала ще затятіше вглядатись у себе й намагалася докласти всіх зусиль, щоб абстрагуватися від материної фізіономії, геть-чисто відсторонитися від неї і лишити тільки те, що належало їй. І коли їй з цим щастило, наставало наче сп’яніння: на поверхні тіла зринала душа, наче суднова залога, що вибігає з глибин трюму, заповнює палубу, махає руками до неба і виспівує на всі голоси.

Мені часом здавалося, ніби вона не лише фізично скидалася на матір, а й усе життя її було продовженням материного життя, десь так, як ото куля, що біжить більярдним полем, продовжуючи поштовх гравцевої руки.

Де і коли розпочався той порух, що згодом став Терезиним життям?

Либонь, ще тоді, коли її дідусь, празький комерсант, почав уперше вихваляти красу своєї доньки, Терезиної матері. Матері було тоді три чи чотири роки, і їй казали, що вона схожа на Рафаелеву Мадонну. У свої чотири роки Терезина матінка чудово це затямила. Згодом, за партою в школі, замість того щоб слухати вчителя, вона думала про те, на чиї портрети вона може бути схожа.

Коли настала пора пропозицій руки і серця, вона мала дев’ять залицяльників. Усі стояли навколішки довкола неї.

А вона стояла посередині, немов та князівна, й сама не знала, кого ж обрати: перший був гарніший, другий дотепніший, третій заможніший, четвертий спортивніший, п’ятий з ліпшої родини, шостий читав їй вірші, сьомий мандрував по всенькому світу, восьмий грав на скрипці, а дев’ятий був наймужніший з-поміж усіх. Але всі вони однаково стояли навколішки, аж мозолі понамулювали на колінах.

Урешті вона обрала дев’ятого, не тому що він був наймужніший, а тому що, коли під час любощів шепотіла йому на вухо: «Будь обережний! Будь обережний!» — він навмисне не був на ній обережний, тож довелося хутенько вийти за нього заміж, бо вона не зуміла вчасно знайти лікаря, який би погодився зробити їй аборт. Отак прийшла на світ Тереза. З усіх куточків країни з’їхалася незліченна рідня, схилялася над колискою і аґукала до неї. Терезина матінка не аґукала. Вона думала про інших вісьмох залицяльників, і всі вони здавалися їй ліпшими, ніж дев’ятий.

Як і її донька, Терезина мати любила дивитися у дзеркало. Якось вона побачила, що довкола очей у неї зморшки, і подумала, що її шлюб — це помилка. Вона зустріла чоловіка, позбавленого мужності, що мав тільки кілька шахрайських оборудок і два розлучення. Вона ненавиділа коханців, що намуляли мозолі на колінах. Їй страшенно кортіло і собі стати навколішки. Вона опустилася на коліна перед шахраєм і покинула чоловіка й Терезу.

Наймужніший чоловік став найсумнішим чоловіком на світі. Таким засмученим, що все йому зробилося байдуже. Він скрізь і всім казав те, що думав, тож комуністична поліція, яку вразили ті дурнуваті роздуми, потягла його до суду, а потім кинула до в’язниці. Терезу витурили з опечатаного помешкання, і вона опинилася в матінки. Минуло трохи часу, і найсумніший чоловік помер у в’язниці, а матінка разом із Терезою і шахраєм перебралася до невеличкого містечка біля підніжжя гір. Вітчим працював у конторі, а мати була продавчинею в крамниці. Вона пустила на світ ще троє дітей. Потім якось глянула в дзеркало і побачила, що стала стара і бридка.

Збагнувши, що все втратила, вона почала шукати винного. Виявилося, що винні були всі. Винен був перший, отой мужній чоловік, якого вона не любила: він не послухався, коли вона шепотіла, щоби був обережний. Винен був і другий чоловік, не такий мужній і коханий: він завіз її з Праги в якесь глухе містечко й бігав за жінками, аж вона не тямилася від ревнощів. Проти обох тих чоловіків вона була безсила. Єдина людська істота, що неподільно належала їй і не могла від неї втекти, заручниця, яка могла заплатити їй за всіх, була Тереза.

Утім, вона, може, все ж таки відповідала за материну долю. Вона, ота безглузда зустріч наймужнішого сперматозоїда з найкрасивішою яйцеклітиною. І тієї фатальної секунди на ім’я Тереза розпочалося знівечене життя її матінки.

Вона невтомно пояснювала Терезі, що бути матір’ю означає пожертвувати всім. Слова її були дуже переконливі, бо вони відбивали досвід жінки, яка втратила все через свою дитину. Тереза слухала і вірила, що найбільша цінність у житті — материнство й що материнство — це велика самопожертва. А якщо материнство — це втілення Жертви, то призначення її доньки — Вина, якої вона довіку не зможе спокутувати.

Звісно ж, Тереза так ніколи і не дізналася про те, що мати шепотіла вночі на вухо наймужнішому з-поміж чоловіків прохання бути обережним. Вона почувалася винною, і то була нескінченна винність, щось таке, як первородний гріх. І Тереза робила все, щоб спокутувати його. Мати забрала її зі школи, уже в п’ятнадцять років вона працювала подавальницею і віддавала матері все, що заробляла. Вона ладна була зробити все, щоби заслужити її любов. Поралася по господарству, гляділа братів і сестер, у неділю цілісінький день прала і прибирала в хаті. Шкода, звісно, адже вона була найліпша учениця в ліцеї. Вона хотіла чогось більшого, але хіба ж знайдеш оте більше у цьому маленькому містечку? Тереза прала, а біля ночов лежала розгорнута книжка. Вона гортала сторінки, і книжка була заляпана краплями води.

У їхньому домі не існувало сорому. Мати вешталася по хаті у спідній білизні, часом навіть без ліфчика, а влітку й зовсім гола. Вітчим голий не ходив, але завжди чатував, коли Тереза піде купатися, щоб зайти до ванної. Якось вона замкнулася там, і мати висварила її: «За кого ти себе вважаєш, га? Що ти зі себе корчиш? Не з’їсть він тебе, подумаєш, красуня знайшлася!»

(Ця ситуація свідчить про те, що материна ненависть до дочки була набагато дужча за ревнощі, які викликав у неї чоловік. Вина її доньки була така велика, що містила в собі навіть чоловікову невірність. Мати ще може допустити, щоб її чоловік розглядав голу доньку, аби лиш донька не намагалася бути самостійною і не замикалася у ванній під час купання).

Якось узимку мати вешталася по хаті голісінька, світло було ввімкнуте. Тереза почала квапливо опускати штори, щоб матір не побачили в такому вигляді з будинку навпроти. А мати на це реготала. Наступного дня до неї прийшли у гості подруги. Сусідка, колега з крамниці, місцева вчителька і дві чи три жінки, що вчащали до матері постійно. Тереза разом зі шістнадцятирічним сином одної з тих жінок трохи побула з ними. Мати скористалася тією нагодою і розповіла, як Тереза хотіла прикрити її сором. Вона сміялася, а разом з нею і гості. Потім сказала: «Тереза не хоче погодитися з тим, що людське тіло дзюрить і пукає». Тереза аж зашарілася, а мати провадила: «А що в цьому поганого?» І, наче у відповідь на те запитання, гучно перднула. Жінки зареготали.

Мати гучно сякалася, розповідала всім про своє сексуальне життя, показувала свій зубний протез. Ошкірившись потворною посмішкою, вона з неймовірною спритністю скидала його язиком із горішньої щелепи, він падав на нижні зуби, й обличчя її ставало мов куряча гузка. Уся її поведінка була одним брутальним порухом, яким вона рішуче відкидала свою молодість і красу. Тоді, коли довкола неї стояли навколішки дев’ятеро залицяльників, вона ретельно берегла свою голизну. Мірою свого сорому вона прагнула показати, яку ціну має її тіло. А тепер стала безоглядно безсоромна, і тією безсоромністю урочисто підвела риску під своїм життям, голосно заявляючи в такий спосіб, що молодість і врода, які вона так переоцінювала, насправді нічогісінько не варті.

Мені здається, Тереза була продовженням того поруху, яким її мати рішуче відкидала в безвість своє життя молодої вродливої жінки.

(І якщо Терезині рухи були незграбні й поривчасті, якщо їм бракувало граціозної повільності, нічого дивного в тім не було. То був великий материн жест, несамовитий і саморуйнівний, то була вона, то була сама Тереза!)

Мати вимагає для себе справедливості, вона хоче, щоб винну покарали. Вона наполягає, щоб донька лишилася разом із нею у світі безсоромності, де молодість і краса не мають ніякого сенсу, де світ — це просто концентраційний табір однакових тіл, у яких годі завважити якусь душу.

Тепер ми можемо ліпше збагнути отой потаємний Терезин гріх, що виявлявся у її стоянні перед люстром. То був поєдинок із матір’ю, прагнення не бути таким тілом, як усі інші тіла, а побачити на своєму обличчі, як залога її душі виходить із корабельного трюму. Нелегко це було, тому що сумна, боязка, перелякана душа ховалася в Терезиних нутрощах і соромилася показатися на поверхні.

Так сталося і того дня, коли вона вперше зустріла Томаша. Тереза пропихалася поміж пияками, згинаючись під вагою кухлів із пивом, що їх несла на таці, й душа її була у шлунку чи навіть у підшлунковій залозі. Тієї миті почула, як він гукнув її. То був значущий для неї поклик, адже кликав той, хто не знав її матері, та й не належав до пияків, від яких вона щодня чула заяложені непристойні зауваження. Статус незнайомця вивищував його над іншими.

І було ще одне: перед ним лежала розгорнута книжка. У тому ресторанчику ніхто ніколи не розгортав книжку на столі. Для Терези книжка була знаком належності до таємного братства. Проти брутального світу, який її оточував, мала єдину зброю — книжки, які брала в міській бібліотеці, надто ж романи, вона цілу купу їх прочитала, від Філдінґа до Томаса Манна. Вони давали їй нагоду втекти в уявний світ, вирватися із життя, що не приносило ніякого задоволення, але водночас були значущі для неї і як речі: вона полюбляла гуляти вулицями, тримаючи книжку під пахвою. Книжки були для неї наче елегантна тростина для денді минулого століття. Вони відрізняли її від інших людей.

(Порівняння книжки з елегантною тростиною денді не зовсім доречне. Тростина не лише була ознакою денді, а й робила його сучасним, модним. Завдяки книжці Тереза відрізнялася від інших дівчат, але заразом була й старомодна. Звісно, вона була замолода, щоб це збагнути. Парубійки, які вешталися вулицею з галасливими транзисторними приймачами, здавалися їй телепнями. Вона не помічала, що вони мали сучасний вигляд).

Отож чоловік, що гукнув її, водночас був і незнайомець, і член таємного братства. Розмовляв він галантно, і Тереза відчула, що душа проривається на поверхню всіма жилами, всіма капілярами і всіма порами, щоб він її побачив.

Коли Томаш повернувся з Цюриха до Праги, йому було недобре від думки про те, що їхня зустріч із Терезою — результат шести неправдоподібних випадковостей.

Та, як подумати, хіба не стає якась подія ще важливіша і значущіша, коли вона залежить від великої кількості випадкових обставин?

Тільки випадок можна витлумачити як послання. Те, що відбувається з необхідності, очікується й повторюється щодня, — воно німе.

Промовляє лише випадковість. Її намагаються прочитати, як ото циганки читають долю за кавовою гущею, що розпливлася візерунками на дні філіжанки.

Присутність Томаша в ресторанчику стала для Терези цілковитою випадковістю. Він був сам за столом перед розгорнутою книжкою. Звів на неї очі й усміхнувся. «Чарку коньяку!»

Тієї миті по радіо залунала мелодія. Тереза пішла до барної стійки налити коньяку й обернула регулятор звуку, щоб збільшити гучність. Упізнала музику Бетховена. Вона чула її під час турне празького квартету, який побував у їхньому містечку. Тереза (ми знаємо, що їй хотілося більшого) пішла тоді на концерт. Зала була порожня. Тільки вона й аптекар із дружиною. Отож на сцені було четверо музик, а в залі троє слухачів, але музики з чемності не скасували концерт і цілий вечір лише для них грали чотири останні квартети Бетховена.

Потім аптекар запросив музик на вечерю разом із незнайомою слухачкою.

Відтоді Бетховен став для неї символом «фантастичного» світу, світу, до якого вона так прагнула. І тепер, повертаючись від барної стійки з коньяком до Томаша, вона силкувалася вгадати сенс тієї випадковості: як сталося, що цієї самісінької миті, коли вона наливала коньяк незнайомцеві, який їй сподобався, залунав Бетховен?

Випадковості притаманні ці чари, необхідності — ні. Щоб кохання було незабутнє, потрібно, щоб випадковості зліталися до нього першої ж миті, немов ті птахи, що сідали на плечі святого Франциска Ассізького.

Він погукав її, щоб заплатити. Згорнув книжку (знак належності до таємного братства), і їй закортіло дізнатися, що він читає.

— Можете записати суму на мій готельний рахунок? — запитав він.

— Авжеж. Який номер вашої кімнати?

Він показав їй ключ із дерев’яною плашкою, де червоним було виведене число шість.

— Цікаво, — сказала вона. — Ви в шостому.

— А чому цікаво? — запитав він.

Вона згадала, що коли мешкала у Празі, ще до розлучення батьків, їхній будинок мав номер шість. Та сказала вона зовсім інше (і ми можемо тільки захоплюватися її хитрістю):

— У вас кімната номер шість, а я закінчую зміну о шостій годині.

— А в мене потяг о сьомій, — сказав незнайомець.

Не знаючи, що відповісти, вона простягнула йому рахунок на підпис і віднесла його службовцеві. Коли скінчила зміну, незнайомця за столом уже не було. Чи зрозумів він її скромне послання? Виходячи з ресторану, вона трохи хвилювалася.

Напроти готелю, посеред того брудного містечка, був ріденький миршавий парк, що завжди їй видавався острівцем краси: моріжок із чотирма тополями, лавочки, плакуча верба і форзицїї.

Він сидів на жовтій лаві, з якої добре було видно вхід до ресторанчика. Напередодні на тій лаві сиділа і вона з книжкою на колінах! І тоді збагнула (птахи випадковості линули до неї і сідали їй на плечі), що той незнайомець був уготований їй долею. Він гукнув її, запросив сісти коло себе. (Тереза відчула, як залога душі виходить на палубу її тіла). Згодом провела його на вокзал, і, прощаючись, він простягнув їй візитну картку зі своїм номером телефону.

— Якщо будете якось у Празі…

Набагато більше, ніж та картка, яку він тицьнув їй останньої миті, означав для неї отой поклик випадковості (книжка, Бетховен, число шість, жовта лава у сквері), що урешті додав Терезі сміливості поїхати з того містечка і змінити своє життя. Можливо, ті кілька випадковостей (що були, втім, досить скромні й пересічні, тільки такі й могли траплятися в тому вбогому місті) розбудили її кохання й стали джерелом снаги, яке їй не вичерпати до кінця своїх днів.

Наше щоденне життя бомбардують випадковості, точніше, випадкові зіткнення людей і подій, що звуться збігами обставин. Збіги обставин настають, коли воднораз відбуваються дві неочікувані події і, заразом коли вони перетинаються: Томаш з’явився в шинку тієї миті, коли радіо заграло Бетховена. Здебільшого ті збіги обставин проходять геть непомітно. Якби за столом сидів місцевий різник, Тереза і не зауважила б, що радіо грає Бетховена (хоч зустріч Бетховена і різника була б цікавим збігом). Та народження любові розбудило в ній відчуття краси, й вона ніколи не забуде цієї музики. Вона розчулюватиметься щоразу, як її чутиме. Усе, що діятиметься довкола неї тієї миті, буде оточене ореолом тієї музики і стане прегарне.

На початку тієї грубенької книги, яку тримала Тереза під рукою, коли прийшла до Томаша, Анна зустрічає Вронського за дивних обставин. Вони стоять на пероні вокзалу, де хтось допіру потрапив під потяг. Наприкінці роману під потяг кидається Анна. Ця симетрична композиція, де той самий мотив з’являється і на початку, й наприкінці роману, може здаватися занадто «романною». Що ж, можу погодитися, та лише за умови, що романне не означає для вас «вигадане», «штучне», «непов’язане з життям». Адже так і складається людське життя.

Воно складається як музична партитура. Людина, яку спонукає відчуття краси, обертає випадкову подію (музику Бетховена, смерть на вокзалі) мотивом, який потім вписується у партитуру її життя. Вона повертатиметься до нього, повторюватиме його, змінюватиме, розвиватиме, переноситиме, як ото композитор тему своєї сонати. Анна могла покласти край своєму життю зовсім іншим способом. Але мотив вокзалу і смерті, цей незабутній мотив, пов’язаний із народженням кохання, у мить відчаю приваблював її своєю похмурою красою. Сама того не тямлячи, людина творить своє життя згідно із законами краси навіть у найглибшій безодні відчаю.

Не можна закидати романові те, що він зачарований таємничими зустрічами випадковостей (наприклад, зустрічами Вронського, Анни, перону і смерті або зустрічами Бетховена, Томаша, Терези і чарки коньяку), та можна з цілковитими підставами закидати людині, що вона сліпа на ці випадковості в повсякденному житті і в такий спосіб утрачає свій вимір краси.

Заохочена птахами випадковості, що сідали їй на плечі, Тереза взяла тиждень відпустки і, ні слова не сказавши матері, сіла в потяг. Раз за разом заходила до вбиральні поглянути у дзеркало і вблагати свою душу, щоб цього вирішального дня вона ні на мить не покидала палуби її тіла. Дивлячись так на себе, вона злякалася: їй здалося, що в горлі пече. Невже цього вирішального дня вона, не дай Боже, заслабне?

Але відступати було нікуди і ніяк. Вона зателефонувала йому з вокзалу, і тієї миті, коли відчинилися двері, почула, як у животі в неї раптом голосно забурчало. Їй стало соромно. Так, наче в череві сиділа мати і кепкувала з неї, щоб зіпсувати побачення.

Спершу подумала, що він витурить її за двері через те бурчання в животі, але він натомість обняв її. Була така вдячна, що він не звертає уваги на ті звуки в її тельбухах, що цілувала його особливо пристрасно, аж очі їй затягло млою. Уже за хвилю почали кохатися. Вона аж кричала з утіхи. Натоді вже мала гарячку. Її здолав грип. Війстя рурки, що подавала повітря в легені, було заповнене слизом і почервоніло.

Потім вона приїхала ще раз, із тяжкою валізою, куди запхала всі свої лахи, пообіцявши собі ніколи більше не повертатися в те кляте містечко. Він сказав, щоб вона завітала до нього наступного дня увечері. Ніч вона провела в дешевому готелі. Уранці здала валізу до вокзального сховку і цілий день вешталася вулицями Праги з «Анною Кареніною» під пахвою. Увечері подзвонила до нього у двері, й він відчинив; книжку не випускала з рук, наче то був квиток для входу до Томашевого світу. Розуміла, що посвідкою може бути тільки ця жалюгідна перепустка, і від того їй хотілося плакати. Щоб не заплакати, галасувала, багато балакала і сміялася. Але, як і того разу, щойно переступила поріг, він обняв її, і вони почали кохатися. Тереза поринула в імлу, де нічого не було видно і лунав тільки її крик.

Не було це хекання, не було харчання, а був справжнісінький вереск. Вона лементувала, аж Томаш одхилявся від її обличчя, наче від того лементу могли порепатися його барабанні перетинки. Той крик не був виразом чуттєвості. Чуттєвість — це максимальна мобілізація свідомості: людина пильно стежить за партнером і чує кожен його звук. А Терезин лемент, навпаки, мав на меті знечулити свідомість, щоб вона не могла ні чути, ні бачити. Несамовито лементував у ній наївний ідеалізм кохання, що хотів скасувати всі суперечності, зруйнувати дуальність душі й тіла і, може, навіть скасувати час. Чи заплющені були її очі? Ні, але вони нікуди не дивилися, втупившись у стелю, і тільки вряди-годи вона шалено хитала головою то туди, то сюди.

Коли той лемент ущух, вона заснула біля Томаша, міцно стиснувши його руку у своїй долоні.

Уже тоді, як було їй вісім років, вона засинала, стискаючи одну руку в другій, уявляючи собі людину, що любить її, найдорожчу людину в житті. Отож цілком зрозуміло, чому так затято стискала вона уві сні Томашеву руку: вона готувалася до цього, тренуючись іще змалку.

Молода дівчина, яка, замість того щоб сягнути чогось «більшого», мусила подавати пиякам кухлі з пивом, а в неділю прати брудну білизну своїх братиків і сестричок, нагромаджує в собі великий запас життєздатності, якої не зрозуміти людям, які навчаються в університеті й позіхають над сторінками книжок. Тереза прочитала більше, ніж вони, і ліпше обізнана була з життям, але ніколи не усвідомлювала цього. Той, хто навчається в університеті, від самоука відрізняється не обсягом знань, а іншим ступенем життєздатності й віри в себе. Завзяття, з яким Тереза, опинившись у Празі, поринула в тамтешнє життя, було водночас і несамовите, й хибке. Весь час здавалося, ніби їй скажуть: «Тобі тут не місце! Повертайся туди, звідки прийшла!» Уся її тяга до життя висіла на волосині, — на Томашевому голосі, що покликав назовні її душу, яка боязко ховалася в нутрощах.

Вона знайшла роботу в ілюстрованому часописі, у фотолабораторії, але не могла задовольнитися нею. Кортіло самій робити світлини. Томашева подруга, Сабіна, дала їй прочитати книжки славетних фотографів, запросила її до кав’ярні й пояснила з тих розгорнутих книжок, у чому самобутність світлин. Тереза слухала її з мовчазною зосередженістю, яку рідко може побачити навіть викладач на обличчях своїх студентів.

Завдяки Сабіні Тереза збагнула спорідненість фотографії й мистецтва і попросила Томаша супроводжувати її на всі виставки. Незабаром їй пощастило опублікувати свої світлини в ілюстрованому часописі, й вона покинула роботу в лабораторії, щоб перейти до розряду фахових фотографів.

Того вечора в кабаре відзначали з друзями її підвищення; вони танцювали. Томаш спохмурнів і, оскільки вона наполягала, щоб він сказав, у чому річ, зізнався дорогою додому, що ревнував її до колеги, з яким вона танцювала.

— Невже ти справді мене ревнував?

Повторила ті слова з десяток разів, наче він сповістив, що їй дали Нобелівську премію, а вона відмовлялася в те вірити.

Обняла його за стан і почала танцювати з ним у кімнаті. Не був це той сучасний танок, який вона демонструвала годину тому на танцмайданчику. То було щось на кшталт сільського гопака, що складався із дурнуватих стрибків. Вона високо задирала ноги, незграбно підстрибувала і тягала його за собою туди й сюди.

На жаль, незабаром і вона почала ревнувати. Але для Томаша ті ревнощі були не Нобелівською премією, а важким тягарем, якого він позбувся за рік чи два до смерті.

Вона була голісінька і ходила кружкома довкола басейну разом із юрмою голих жінок; Томаш стояв у кошику, почепленому під стелею, і горлав, змушуючи їх співати і присідати. Коли якась жінка робила незграбний порух, він убивав її пострілом із револьвера.

Мені хочеться ще раз повернутися до того марення: жах його розпочався не тоді, коли Томаш вистрілив уперше. Той сон був страшний від початку. Крокувати шеренговою ходою у юрмі голих жінок було для Терези основним образом жаху. Коли вона мешкала з матір’ю, їй забороняли замикатися у ванній. У такий спосіб мати наче казала їй: твоє тіло таке, як і всі інші тіла; ти не маєш права на сором; не повинна ховати те, що в такому самому вигляді існує у мільярдах примірників. Для її матері всі тіла були однакові й крокували одне за одним нескінченною шеренгою. Змалку голизна була для Терези ознакою обов’язкового однострою у концентраційному таборі, ознакою приниження.

Була ще одна жахлива річ від самісінького початку того марення: всі жінки мусили співати! Мало того, що тіла їхні були однакові, та й знецінені однаково, враз вони стали простими бездушними звуковими механізмами, але жінки ще й тішилися тим! То була радісна солідарність худоби. Вони раділи, що скинули зі себе тягар душі, цю ілюзію відмінності, цю кумедну гордоту, — і всі були подібні. Тереза співала разом із ними, вона боялася, що ті жінки уб’ють її, якщо вона не співатиме.

Але який сенс був у тому, що Томаш убивав їх пострілами з револьвера і вони падали мертві в басейн?

Оті жінки, які раділи від того, що всі вони однакові і їх не відрізнити одна від одної, насправді святкували свою прийдешню смерть, що зробить їхню схожість абсолютною. Вони радісно сміялися від кожного пострілу з револьвера і, поки тіло поволі поринало у воду, співали ще гучніше.

Але чому стріляв Томаш і чому хотів він убити Терезу?

Бо це він долучив Терезу до тих жінок. Ось що повинен був сказати Томашеві той сон, бо Тереза не вміла сказати це йому сама. Вона прийшла жити до нього, щоб утекти з материного світу, де всі тіла були рівні. Вона прийшла жити з ним, щоб тіло її стало єдине і незамінне. А він поставив знак рівності поміж нею та іншими жінками: він і цілував їх однаково, й пестив однаково, і не бачив жодної, жоднісінької різниці поміж Терезиним тілом та іншими тілами. Отак він відправив її в той світ, з якого, як вона вважала, їй уже пощастило вирватися. Він послав її крокувати голою разом з іншими голими жінками.

Їй снилося три серіали снів поспіль. Перший, у якому дуріли коти, свідчив про те, що їй тяжко живеться на світі. У другому демонструвалися нескінченні епізоди її страти. В останньому йшлося про її життя у позасвітах, де приниження стало її постійним станом. Її марення не потрібно було тлумачити. Обвинувачення на адресу Томаша були такі очевидні, що він лише мовчав і, похнюпившись, пестив Терезину руку.

Звісно, ті сни були промовисті, але були вони ще й прекрасні. Цього аспекту не врахував Фройд у своїй теорії снів. Сон — це не лише повідомлення (чи навіть зашифроване повідомлення), а й естетична діяльність, гра уяви, і сама вже ця гра є цінністю. Сон — це доказ того, що уявляти, марити тим, чого не було, є засадничою потребою людини. Отут і криється підступна загроза марення. Якщо воно негарне, то може хутко забутися. Але Тереза постійно поверталася до своїх снів, прокручувала їх подумки, обертала їх легендами. Томаш жив під гіпнотичним чаром тривожної краси Терезиних снів.

— Терезо, люба моя, таке враження, наче ти віддаляєшся від мене. Куди хочеш подітися? Ти щодня мариш про смерть, наче тобі справді кортить піти… — сказав він якось, коли вони сиділи в барі.

Був білий день, розум і воля знову брали гору. Крапля червоного вина помалу стікала скляним келихом, і Тереза сказала:

— Томаше, я вже нічого не можу. Я все розумію. Я знаю, що ти кохаєш мене. Знаю, що твоя невірність — ніяка не трагедія…

Вона закохано дивилася на нього, але боялася ночі, яка мала настати, боялася своїх снів. Життя її було розітнуте надвоє. Вона була ставкою у боротьбі ночі й дня.

Той, хто хоче весь час більшого, повинен очікувати, що настане такий день, коли в нього піде обертом голова. А що таке запаморочення? Страх, що впадеш? То чому ж тоді в нас паморочиться голова на оглядовому майданчику, обгородженому поручнями? Запаморочення — це дещо інше, ніж страх перед падінням. Це голос порожнечі, що зяє під нашими ногами, вабить нас і чарує, бажання упасти, від якого ми з жахом відбиваємося.

Процесія голих жінок довкола басейну, трупи у катафалку, які тішаться тим, що Тереза мертва, як і вони, — все це було оте «внизу», яке так жахало її, від якого вона вже якось утекла, але воно таємниче вабило. Це було її запаморочення: вона чула солоденький (майже втішний) поклик відмовитися від свого призначення і від душі. Це був поклик до солідарності з бидлом, і часом, коли вона почувалася слабкою, їй кортіло відгукнутися на той поклик і повернутися до матері. Хотілося відкликати залогу з палуби своєї душі, опуститися вниз, сісти поміж материними подругами і реготатися, коли якась із-поміж них гучно пердне, крокувати голяка довкруг басейну і виспівувати.

Звісно, перед тим як покинути родину, Тереза боролася зі своєю матір’ю, та не забуваймо, що заразом вона й любила її нещасною любов’ю. Вона зробила б що завгодно для своєї матері, аби лиш та попросила її про це ніжним голосом. І зібралася вона на силі, щоб піти від неї, тому що жодного разу не почула того ніжного голосу.

Коли мати збагнула, що агресивність на її доньку не діє, то почала писати до Праги жалісливі листи. Скаржилася на чоловіка, на свого начальника, на здоров’я, на дітей, казала, що Тереза єдина рідна душа на білому світі. Терезі здалося, ніби вона врешті почула той ніжний голос, про який мріяла двадцять років, і їй закортіло повернутися. Тим більше хотілося це вчинити, бо вона почувалася слабкою. Завдяки Томашевій невірності збагнула раптом своє безсилля, і це відчуття безсилля породило запаморочення, нестримне бажання падати в порожнечу.

Матінка зателефонувала їй. Сказала, що в неї рак. Жити їй лишилося насилу кілька місяців. Та звістка обернула Терезин відчай від Томашевих зрад у бунт. Вона докоряла собі, що зрадила матір заради чоловіка, який її не кохав. Ладна була вже забути все, чого завдала їй мати. Тепер вона вже ладна була навіть зрозуміти її. Обидві вони зазнавали однакового лиха. Мати кохала свого чоловіка, як і Тереза кохала Томаша, а вітчимова невірність змушувала її потерпати так само, як і Терезу Томашеві зради. І хоч мати й недобре поводилася з нею, та це було тільки тому, що вона була нещаслива.

Вона сповістила Томашеві про материну недугу і сказала, що візьме тиждень відпустки, щоб поїхати до неї. У її голосі звучав виклик.

Вгадавши відразу, що Терезу вабить до матері запаморочення, Томаш відрадив її від тієї мандрівки. Зателефонував до диспансеру того містечка. У Чехії випадки захворювання на рак перебувають на суворому обліку, і він легко дізнався, що в Терезиної матері немає раку й що вона навіть до лікаря не зверталася того року.

Тереза послухалася і не поїхала. Але того ж таки дня вона впала на вулиці; хода її стала хибка й непевна; вона падала майже щодня, спотикалася чи принаймні випускала з рук речі. У неї було нездоланне бажання падати. Жила в постійному запамороченні.

Той, хто падає, каже: «Підведи мене!» І Томаш терпляче її підводив.

«Мені хотілося б кохатися з тобою у майстерні, наче на сцені театру. Щоб довкруги були люди і вони не мали права наблизитися. Але щоб вони не могли відірвати від нас очей…»

Минав час, і той образ почав утрачати первинну гостроту й почав її збуджувати. Кілька разів змальовувала вона ту картину, нашіптуючи її Томашеві на вухо.

Вона сказала, що є спосіб уникнути вироку, який вбачала в Томашевій невірності: нехай він візьме її зі собою! Нехай поведе до своїх коханок! Завдяки таким хитрощам її тіло, може, стало б унікальне і перше поміж усіма іншими тілами. Воно стало б його альтер еґо, його тінню і помічником.

Вони обіймалися, і вона бурмотіла:

— Я роздягатиму їх для тебе, купатиму у ванні, а потім приводитиму їх тобі…

Їй кортіло, щоб вони обоє стали двостатевими істотами, і тіло інших жінок щоб було для них спільною іграшкою.

Стати альтер еґо в його полігамному житті. Томаш не хотів розуміти цього, але вона не могла позбутися цієї думки й намагалася заприятелювати зі Сабіною. Урешті запропонувала зробити її фотопортрет.

Сабіна запросила її до своєї майстерні. Тереза побачила величезну кімнату, а в центрі — широкий диван, що височів посеред тієї кімнати, немов сцена.

— Ох, мені так соромно, що ти ніколи не була в мене! — сказала Сабіна, показуючи їй картини під стіною.

Вона дістала навіть давнє полотно, яке написала ще студенткою. Там зображене було будівництво доменних печей. Вона працювала над ним за тієї пори, коли в Академії мистецтва вимагали суворого реалізму (нереалістичне мистецтво тоді розглядалося як замах на соціалістичний лад), і Сабіна, у змагальному завзятті, силувалася бути ще реалістичнішою, ніж її наставники. У тодішній її манері мазки пензля були такі непомітні, що створювалося враження, наче це не картини, а кольорові світлини.

— Оцю картину я зіпсувала. Ляпнула червоною фарбою на полотно. Спершу розгнівалася, а потім ця пляма почала мені подобатися, бо скидалася на тріщину, наче то була не справжня будова, а якась стара роздерта декорація, де ту будову намалювали задля годиться. Я почала бавитися з тієї тріщиною, розширила її, заходилася вигадувати, що можна крізь неї побачити. Отак написала перший цикл робіт і назвала їх «Лаштунки». Звісно ж, показувати їх не можна було нікому. Мене відразу б витурили з академії. На першому плані цілком реалістичний світ, а трохи далі, немов за роздертими лаштунками театру, — щось інше: таємниче або абстрактне.

Вона помовчала і додала:

— На передньому плані цілком зрозуміла брехня, а позаду — незбагненна правда.

Тереза слухала з такою неймовірною увагою, із якою рідко хто слухає викладача, й зробила висновок, що всі Сабінині картини, і давніші, й нещодавні, насправді промовляли про одне, — йшлося в них про зустріч двох тем, двох світів, що були вони немов світлини, зроблені шляхом подвійної експозиції. Краєвид, за яким видно засвічену настільну лампу. Рука, що роздирає ідилічний натюрморт із яблуками, горіхами і різдвяною ялинкою.

Вона раптом відчула, що захоплюється Сабіною, а оскільки художниця ставилася до неї приязно, то захват цей не поєднувався зі страхом чи недовірою і переріс у симпатію.

На короткий час вона забула, що прийшла фотографувати, й Сабіна їй про те нагадала. Відірвавши погляд від картин, Тереза побачила той диван, що, неначе сцена, височів посеред кімнати.

В узголів’ї дивана був низенький столик, і на тому столі стояла підставка у вигляді людської голови, такі бувають у перукарнях, щоб надівати на них перуки. У Сабіни там була не перука, а котелок.

— Цей котелок належав ще моєму дідусеві, — всміхнулася Сабіна.

Отакі чорні круглі негнучкі капелюхи Тереза бачила тільки в кіно. Такого котелка носив і Чарлі Чаплін. Вона теж усміхнулася, взяла капелюх і уважно оглянула його. Потім сказала:

— Може, надінеш, щоб я сфотографувала тебе у ньому?

Сабіна зареготала у відповідь. Тереза поклала капелюха, взяла апарат і почала знімати.

За пів години сказала:

— А що, як я сфотографую тебе голу?

— Голу? — перепитала Сабіна.

— Так, — Тереза підтвердила свою пропозицію.

— Ну, для цього треба спершу хильнути, — сказала Сабіна й відкоркувала пляшку вина.

Тереза відчула, як її охоплює млість, і стала мовчазна, а Сабіна знай ходила туди й сюди кімнатою, тримаючи в руці склянку вина, і розповідала про свого дідуся, який був мером маленького провінційного містечка; Сабіна й не бачила його ніколи. Усе, що від нього лишилося, то був котелок і світлина, де на трибуні стояли якісь поважні особи; один із тих можновладців був її дідусь; хтозна, чого вони там зібралися, може, відкривали пам’ятник такому самому можновладцеві, який теж надівав котелок з нагоди урочистостей.

Сабіна довго розводилася про той котелок. Вихиливши третю склянку, сказала: «Зачекай хвильку!» — і зникла у ванній.

Повернулася в купальному халаті. Тереза взяла фотоапарат і націлила на неї. Сабіна розгорнула халат.

Фотоапарат був для Терези механічним оком, яким оглядала Томашеву коханку, і вуаллю, якою затуляла своє обличчя.

Сабіні потрібен був якийсь час, щоб зважитися і скинути халат. Ситуація виявилася складніша, ніж їй здавалося. Попозувавши кілька хвилин, вона підійшла до Терези і сказала:

— А тепер моя черга знімати. Роздягайся!

Оте слово «роздягайся», яке Сабіна не раз чула від Томаша, добре закарбувалося у її пам’яті. Тепер коханка зверталася з тим наказом до його дружини. Отак обох жінок пов’язало те саме магічне слово. У такий спосіб звичайну балачку Томаш обертав еротичною ситуацією: не пестощами діяв, не дотиками, не компліментами, не проханнями, а отим наказом, що його він вимовляв раптово, неочікувано, тихо, проте наполегливо і владно, на відстані. Такої миті він ніколи не торкався тієї, кому казав те слово. Навіть Терезі він часто казав тим самим тоном: «Роздягайся!» І хоч казав він це тихенько, пошепки, це все ж таки був наказ, і вона завжди збуджувалася від того, що слухається його. Щойно почула такий самий наказ, і її бажання скоритися стало ще дужче, тому що це чистісінький безум — послухатися когось чужого, тим паче, що лунав цей наказ не від чоловіка, а від жінки.

Сабіна взяла в неї фотоапарат, щоб Тереза могла роздягнутися. Вона стояла перед Сабіною гола і беззбройна. Просто-таки буквально беззбройна, бо вже не мала фотоапарата, яким могла затулити своє обличчя і якого націлювала на Сабіну. Тепер вона була під владою Томашевої коханки. Ця прекрасна покірність п’янила її. Нехай би ці секунди, коли вона стоїть гола перед Сабіною, ніколи не кінчалися!

Гадаю, Сабіна теж перейнялася незвичайним чаром ситуації, коли перед нею стояла дружина її коханця, така напрочуд покірна і скромна. Вона два чи три рази натиснула на кнопку фотоапарата, а потім, наче злякавшись того чару і захотівши розвіяти його, гучно засміялася.

Тереза теж засміялася, і вони вдяглися.

Усі попередні злочини Російської імперії коїлися під прикриттям тіні мовчання. Депортація півмільйона литовців, убивство сотень тисяч поляків, винищення кримських татар — усе це закарбувалося в пам’яті без фотодокументів, а отже, як щось таке, що не має доказів і раніше чи пізніше може вважатися містифікацією. І навпаки, вторгнення 1968 року до Чехословаччини було сфотографоване, зняте на плівку і зберігається в архівах усього світу.

Чеські фотографи й оператори пречудово розуміли, що їм випала нагода зробити те єдине, що ще можна було зробити: зберегти для майбутнього образ насильства. Усі ті сім днів Тереза провела на вулицях, фотографуючи російських вояків і офіцерів у всіх компрометуючих ситуаціях. Росіяни не знали, що вдіяти. Вони отримали інструкції, як поводитися, коли в них стрілятимуть або ж кидатимуть каміння, але ніхто не сказав їм, як реагувати на об’єктиви фотоапаратів.

Вона відзняла сотні негативів. Майже половину роздала іноземним журналістам у касетах (кордон був іще відкритий, журналісти вільно приїздили і їхали звідти, й із вдячністю брали будь-який матеріал). Чимало світлин з’явилося за кордоном у найрізноманітніших часописах: там були танки, кулаки, що погрожували росіянам, зруйновані будинки, тіла, укриті закривавленим триколірним прапором, молодики, що гасали на мотоциклах довкола танків, вимахуючи чеськими стягами, і молоді дівчата в коротесеньких спідничках, які, цілуючи незнайомих перехожих, провокували нещасних, сексуально зголоднілих вояків. Повторюю, російське вторгнення було не лише трагедією, а й святом ненависті, напоєним дивовижною ейфорією, якої ніхто не може пояснити.

Тереза повезла до Швейцарії із півсотні світлин, які сама ж таки і проявила з усією ретельністю й умінням, до яких була здатна. Запропонувала їх ілюстрованому часописові з великим накладом. Редактор прийняв її дуже люб’язно (всі чехи ще були оточені ореолом свого лиха, і це зворушувало швейцарців), посадив у крісло, переглянув світлини, похвалив їх і сказав, що немає шансу їх оприлюднити «хоч які вони й гарні!». Мовляв, та подія вже в минулому.

— Таж у Празі нічого ще не скінчилося! — обурилася Тереза й каліченою німецькою почала пояснювати, що в окупованій країні зараз, усупереч усьому, на заводах організовуються робітничі ради, що студенти страйкують і вся країна й далі живе тим життям, що про нього він чув. Оце якраз і вражає! І це нікого не цікавить?

Головному редакторові аж полегшало, коли до кабінету, урвавши їхню балачку, ввійшла метка жіночка. Вона простягнула йому теку.

— Ось репортаж про нудистів на пляжі.

Редактор був чоловік обачний, тож злякався, що ця чешка, яка фотографувала танки, вважатиме страшенною непристойністю оті знімки голих людей. Він поклав теку подалі від себе і хутко сказав тій жінці:

— Познайомся, це твоя празька колега. Вона принесла пречудові світлини.

Жінка потиснула їй руку й узяла фото.

— А ви тим часом погляньте на мої!

Тереза взяла теку й дістала фотографії.

Головний редактор майже винуватим тоном сказав:

— Це геть протилежне тому, що ви знімали.

— Та де там! — відказала Тереза. — Це якраз те ж самісіньке.

Ніхто не зрозумів тієї фрази, навіть мені нелегко пояснити, що хотіла сказати Тереза, порівнюючи нудистський пляж і російську окупацію. Вона розглядала знімки і врешті зупинилася на одній світлині, де була родина з чотирьох людей: голісінька мати, яка схилилася над дітьми, її здоровезні цицьки звисали, немов козячі чи коров’ячі дійки, а з другого боку чоловік, який теж схилився, аж його калитка теліпалася, неначе вим’я.

— Вам це не подобається? — запитав головний редактор.

— Це гарні світлини.

— Гадаю, тема вас прикро вражає, — сказала фотомисткиня. — Варто на вас поглянути, і вже зрозуміло, що на нудистський пляж ви не підете.

— Авжеж, не піду, — відказала Тереза.

— Відразу видно, звідки ви прибули, — усміхнувся редактор. — Ох, комуністичні країни відзначаються таким пуританством!

Фотомисткиня з материнською лагідністю мовила:

— Ну голі тіла, та й що? Це нормально! Гарне все, що нормальне.

Тереза згадала, як мати ходила гола по хаті. І знову почула сміх, що пролунав тоді, коли вона побігла затуляти вікна, щоб ніхто не побачив її голяка.

Фотомисткиня запросила Терезу в бар на каву.

— У вас дуже цікаві фотографії. Помітила, що маєте особливе відчуття жіночого тіла. Ви розумієте, про що я кажу! Про отих дівчат у викличних позах!

— Закоханих, що цілуються перед російськими танками?

— Авжеж. Ви могли б стати модною фотомисткинею. Звісно, треба було б налагодити зв’язки з моделями. Бажано з дівчиною, яка робить у цьому ділі перші кроки, як і ви оце. Ви могли б зробити пробні знімки й показати їх агенції. Певна річ, потрібен буде якийсь час, щоб пробитися. Поки що я могла б трохи вам допомогти. Познайомити з редактором, який веде рубрику «Ваш сад». Може, йому потрібні світлини. Кактусів, руж, такого всього.

— Я дуже вдячна вам, — щиро відказала Тереза, зрозумівши, що та жінка справді прагне їй допомогти. Але потім додала: — Навіщо мені фотографувати кактуси?

Їй аж недобре стало, коли подумала, що доведеться робити те саме, що й у Празі: боротися за посаду, за кар’єру, за публікацію кожної світлини. У неї не було ні крихти честолюбства. Все, що вона хотіла, це вирватися з материного світу. Авжеж, тепер їй стало зрозуміло: вона старанно засвоїла професію фотографа, але з таким самим старанням могла працювати і в іншій царині, адже фотографування було тільки способом доскочити більшого і жити з Томашем.

Вона сказала:

— Знаєте, мій чоловік — лікар і може мене цілком забезпечити. Я не маю потреби заробляти на хліб фотографуванням.

— Не розумію, як ви можете відмовлятися від фотографування, якщо робите такі чудові світлини! — відказала фотомисткиня.

Звісно, фотографії періоду вторгнення — то була зовсім інша річ. Вона робила їх не заради Томаша, а тому, що до цього спонукала її пристрасть. Не пристрасть до мистецтва, а шал ненависті. Але та ситуація більш не повториться. Та й ті світлини, що їх робила вона з пристрасті, нікому вже не потрібні, тому втратили актуальність. Актуальні були лише кактуси. А кактуси її не цікавили.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона. — Але я волію сидіти вдома. Мені не потрібно працювати.

— І вас задовольняє те, що ви сидите вдома? — запитала фотомисткиня.

Тереза раптом розізлилася.

— Моє життя — це мій чоловік, а не кактуси.

— Ви хочете сказати, що ви щасливі? — теж трохи роздратовано запитала фотомисткиня.

— Авжеж, я щаслива! — із такою самою роздратованістю відповіла Тереза.

Фотомисткиня сказала:

— Жінка, яка таке каже, трохи…

— Обмежена? — докинула Тереза.

Фотомисткиня опанувала себе і закінчила:

— Ні, не обмежена. Старомодна.

— Правда ваша, — замислено відказала Тереза. — Те саме каже і мій чоловік.

Але Томаш цілі дні збував у лікарні, й вона залишалася вдома сама. Добре, що ще був Каренін, вона могла довгенько гуляти з ним! Повернувшись додому, сідала за підручники німецької і французької. Але її охоплювала туга, й вона не могла зосередитися. Часто згадувала ту промову, що її виголосив Дубчек по радіо після повернення із Москви. Не дуже пам’ятала, що він там казав, та в її вухах стояв його уривчастий голос. Вона думала про нього: чужі вояки заарештували його, спільника суверенної держави, вони його вивезли, тримали кілька днів десь у горах в Україні, дали йому зрозуміти, що розстріляють, як ото вчинили із його угорським попередником Імре Надем дванадцять років тому, потім перевезли до Москви, звеліли йому помитися, поголитися, вбратися, надіти краватку, сказали, що не поведуть на шибеницю і що він може знову вважати себе головою держави, звеліли йому сісти за стіл напроти Брежнєва і змусили розпочати переговори.

Повернувся він принижений і звернувся до приниженого народу. Його принизили так, що він не міг навіть говорити. Тереза ніяк не могла забути тих прикрих пауз посередині його фраз. Він був знесилений? Хворий? Може, під впливом наркотиків? Чи просто у відчаї? Навіть якщо від Дубчека нічого не залишиться, то залишаться після нього ці довгі прикрі паузи, коли йому забивало дух, коли він ловив ротом повітря, а всі слухали, припавши до приймачів. У тому мовчанні був увесь жах, що звалився на країну.

То був сьомий день вторгнення, вона слухала ту промову в редакції щотижневика, що за ті дні став рупором опору. Тієї хвилі всі, хто слухав Дубчека, ненавиділи його. Гнівалися за той клятий компроміс, на який він погодився, їх принижувало його приниження, ображала його слабкість.

А тепер, у Цюриху, думаючи про ту мить, Тереза не почувала зневаги до Дубчека. Слово «слабкість» уже не було вироком. Коли людина стикається із більшою силою, вона завжди слабка, навіть якщо має таке атлетичне тіло, як у Дубчека. Та слабкість, що здавалася такою нестерпною, такою огидною, слабкість, що вигнала його з країни, раптом привабила її. Збагнула, що належить до табору слабких, до країни слабких, і що повинна бути вірна їм якраз тому, що вони слабкі й що хапають ротом повітря посеред фраз.

Та слабкість вабила її, мов запаморочення, адже вона і сама була слабка. Вона знову ревнувала, її руки почали тремтіти. Томаш помітив це і вдався до звичного жесту: взяв її руки у свої долоні, щоб заспокоїти, і стиснув пальці. Вона їх висмикнула.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Що ти хочеш, щоб я зробив для тебе?

— Я хочу, щоб ти став старий. Бодай на десять років старший. На двадцять років!

Вона хотіла сказати: я хочу, щоб ти став слабкий. Такий слабкий, як і я.

Каренін не схвалив переїзду до Швейцарії. Каренін не любив змін. Для пса час не розвивається лінійно, його перетікання не йде далі й далі вперед, від події до події. У нього він рухається колом, як годинникова стрілка, адже стрілки не біжать світ за очі, а ходять колом по циферблату, за тією самою траєкторією.

Досить було їм у Празі придбати нове крісло чи переставити горщик із квітами, як Каренін обурювався. Порушувалося його відчуття часу. Так само було б зі стрілками, якби поміняли місцями числа на циферблаті.

Проте йому пощастило відновити в цюрихському помешканні передніший лад і ритуали. Як і в Празі, уранці він плигав до них на ліжко, розпочинаючи їхній день, потім ішов із Терезою на закупи і, як і в Празі, вимагав регулярних прогулянок.

Каренін був маятником їхнього життя. Коли її охоплював відчай, Тереза казала собі, що треба триматися заради цього пса, бо він іще слабший за неї, може, навіть слабший, ніж Дубчек і його покинута батьківщина.

Якось вони повернулися із прогулянки, аж задзеленчав телефон. Вона взяла слухавку і спитала, хто це.

Якась жінка німецькою мовою запитувала Томаша. Говорила вона нетерпляче, і Терезі здалося, ніби в її голосі вчувається зневага. Коли сказала, що Томаш пішов і вона не знає, коли він повернеться, жінка зареготала й поклала слухавку, навіть не попрощавшись.

Тереза подумала, що не варто надавати цьому великого значення. Може, то була медсестра з клініки, чи якась хвора, чи секретарка, чи й хтозна-хто ще. Проте вона була збурена і ніяк не могла зосередитися. Зрозуміла, що втратила ті рештки сил, які мала у Празі, і що геть нездатна витерпіти навіть цей крихітний інцидент.

Той, хто живе на чужині, не має довкола себе тієї захисної мережі, що є в кожної людини у її власній країні, де вона має родину, колег, друзів і де вона може легко порозумітися тією мовою, якою розмовляє змалку. Звісно, у Празі вона залежала від Томаша, але тільки серцем. Тут вона залежала від нього цілком. Що було б із нею, якби він її покинув? Невже вона мусить усе життя боятися втратити його?

Думала, що їхня зустріч від початку ґрунтувалася на помилці. «Анна Кареніна», що вона тримала її того дня під пахвою, була фальшивою перепусткою, якою Тереза користувалася, щоб обдурити Томаша. Вони кохають одне одного, але перетворюють своє життя на пекло. А те, що вони кохають одне одного, свідчить, що причина не в них, не в їхній поведінці чи в нестабільних почуттях, а в тому, що він сильний, а вона слабка. Вона була мов той Дубчек, який замовкав на пів хвилини посеред фрази, немов її батьківщина, що затиналася, хапала ротом повітря і не могла промовити ні слова.

Та саме слабкий повинен стати сильним, щоб піти, якщо сильний виявиться занадто слабким, щоби скривдити слабшого.

Отак вона собі думала. Потім, притуляючи до обличчя кудлату Каренінову голову, сказала:

— Не гнівайся на мене, Кареніне, але доведеться нам переїхати ще раз.

Вона сиділа, забившись у куточок купе, тяжка валіза стояла на горішній полиці, Каренін зіщулився біля її ніг. Думала про кухаря з ресторану, де працювала, коли жила з матір’ю. Він не пропускав нагоди ляснути її по задку і не раз прилюдно пропонував переспати з ним. Дивно, що вона думала про це зараз. Він утілював для неї все найогидніше. Але тепер вона хотіла тільки одного — знайти його: «Ти хотів переспати зі мною. То ось я!» їй кортіло зробити щось таке, що завадило б їй повернутися назад. Хотіла одним махом стерти все своє минуле упродовж останніх семи років. То було запаморочення. Приголомшливе, нездоланне бажання падати.

Хочу зауважити, що бажання запаморочення — це сп’яніння від власної слабкості. Людина усвідомлює свою слабкість і не хоче опиратися, а віддається їй цілком. Вона впивається своєю слабкістю, прагне бути ще слабшою, хоче повалитися додолу на вулиці на очах у всіх, хоче валятися на землі ще нижче, ніж сама земля.

Вона переконувала себе, що не залишиться у Празі й не працюватиме більше фотомисткинею. Повернеться до того містечка в глушині, звідки вирвав її Томаш.

Та, повернувшись до Праги, змушена була трохи побути там, щоб залагодити декотрі справи. Із від’їздом вона загаялася.

Отож п’ятого дня в помешканні з’явився Томаш. Каренін довго плигав коло нього, намагаючись лизнути в щоку і довгенько позбавляючи їх потреби розмовляти.

Здавалося, що вони стоять посеред засніженої рівнини і тремтять від холоду.

Потім підійшли одне до одного, немов двоє коханців, які ще не поцілувалися.

Він запитав:

— Усе гаразд?

— Так.

— Ти була в редакції?

— Телефонувала.

— Та й що?

— Нічого. Чекаю.

— На що?

Вона не відповіла. Не могла йому сказати, що чекала на нього.

Повернімося тепер до тієї миті, про яку ми вже знаємо. Томаш був у відчаї, у шлунку боліло. Заснув пізньої ночі.

За якийсь час Тереза прокинулася. (Російські літаки кружляли в небі над Прагою, у тому гаморі спалося кепсько). Перша думка її була ось про що: він повернувся заради неї. Через неї він змінив своє призначення. Тепер уже не він відповідає за неї — тепер за нього відповідає вона.

Їй здавалося, що ця відповідальність понад її сили.

Потім згадала: вчора він з’явився на порозі квартири, і за кілька хвилин на празькій церкві вибило шосту. Коли вони зустрілися вперше, вона закінчувала зміну о шостій годині. Побачила його на жовтій лаві й почула, як калатають дзвони.

Ні, не забобон то був, а самісінька сутність краси, що враз її звільнила від страху і наповнила оновленим прагненням жити. Птахи випадковості знову сіли їй на плечі. По щоках котилися сльози, вона була нескінченно щаслива чути, як він дихає поруч.

Женева — місто ручаїв і фонтанів. У парках там колись можна було побачити естради, де грали оркестри. Навіть університет стояв посеред парку. Франц допіру скінчив уранішню лекцію і вийшов з університету. З труб били тугі струмені води і розсіяними краплями падали на моріжок. Франц був у пречудовому гуморі. З університету він ішов до подруги. Вона мешкала за кілька вулиць звідси.

Частенько зупинявся в неї, але завжди як турботливий друг, а не як коханець. Якби він кохався з нею в її женевській майстерні, то впродовж дня ходив би від одної жінки до другої, від коханки до дружини і навпаки. А оскільки в Женеві чоловіки сплять зі своїми дружинами на французький лад, тобто в тому самому ліжку, то він за кілька годин перелазив би з ліжка у ліжко. Йому здавалося, що це принижувало б і коханку, й дружину, та й зрештою і його самого.

Почуття до жінки, в яку він закохався кілька місяців тому, було йому таке дороге, що примудрився витворити для неї у своєму житті автономний простір, незайману територію чистоти. Його часто запрошували на конференції до зарубіжних університетів, і тепер він охоче приймав ті запрошення.

Оскільки цього не було достатньо, він доповнював їх вигаданими конгресами і симпозіумами, щоб виправдати ті мандрівки перед дружиною. Його супроводжувала подруга, яка могла вільно розпоряджатися своїм часом. Отак він надав їй нагоду за короткий час відвідати декілька європейських й американських міст.

— Днів за десять, якщо ти не проти, можемо податися до Палермо, — сказав він.

— Волію Женеву.

Вона стояла перед мольбертом і розглядала незакінчене полотно.

— Хіба ж можна жити, не знаючи Палермо? — спробував пожартувати Франц.

— Знаю я Палермо, — відказала вона.

— Звідки? — запитав майже ревниво.

— Подруга надіслала мені листівку звідти. Я приліпила її скотчем у вбиральні. Хіба ти не помітив?

Потім додала:

— Ось послухай історію про поета, це сталося на початку століття. Він був уже геть старий, і секретар водив його на прогулянки. Якось він сказав: «Зведіть голову, маестро, і погляньте! Над містом летить перший аероплан!» — «Я можу його уявити», — відказав поет, навіть не глянувши вгору. Так ось, я теж можу уявити Палермо. Там такі самі готелі й автомобілі, як і у всіх містах. У моїй майстерні принаймні картини інші.

Франц засмутився. Він так звик поєднувати своє любовне життя із цими мандрівками, що в пропозиції податися до Палермо вбачав недвозначне еротичне послання. Тож для нього відповідь «Волію Женеву» могла означати тільки одне: його подруга вже не хоче з ним спати.

Як пояснити собі, чому він так непевно почувається перед коханкою? Не було жодних причин так сумніватися у собі! Не він, а вона почала залицятися до нього незабаром після того, як вони зустрілися. Він був гарний чоловік; перебував на вершині наукової кар’єри й навіть лякав своїх колег погордою і настирливістю, з якою провадив суперечки на фахові теми.

То чому ж він щодня повторює собі, що подруга його покине?

Цьому я можу дати тільки одне пояснення: кохання для нього було не продовженням його суспільного життя, а його антиподом. Воно означало для нього бажання здатися на добру волю і ласку коханої людини. Той, хто здається іншому, як ото вояк у полон, повинен уже наперед відкинути будь-яку зброю. І, позбувшись її, не може позбутися й думки про те, коли ж йому завдадуть удару. Тому можна сказати, що кохання для Франца було постійним очікуванням удару, який мав його спіткати.

Поки він отак сумував, його подруга відклала пензлі і вийшла з кімнати. Повернулася вона з пляшкою вина. Мовчки відкоркувала її й наповнила дві склянки.

Він відчув таке полегшення, наче гора впала з пліч, і подумав, який же він кумедний. Слова «Волію Женеву» не означали, що вона не хоче кохатися з ним, а навпаки, те, що їй набридло обмежувати хвилини їхнього кохання коротким перебуванням у чужих містах.

Вона підняла склянку й одним духом вихилила її. Франц підняв свою і теж випив. Він, звісно, був страшенно радий, що відмова податися до Палермо насправді була запрошенням покохатися, та незабаром трохи пошкодував: його подруга вирішила порушити правила чистоти, які він запровадив у їхньому спілкуванні; вона не розуміла тих відчайдушних зусиль, яких він докладав, щоб захистити їхнє кохання від банальності й максимально відмежувати його від подружнього ліжка.

Його відмова спати з коханкою у Женеві насправді була покарою, якої він завдав собі за те, що був одружений з іншою.

Ця ситуація була для нього гріхом або ж пороком. Про любовні стосунки з дружиною і мови не могло бути, та вони все ж таки спали в одному ліжку, кожної ночі будили одне одного хрипким подихом і чули запахи своїх тіл. Він волів би спати сам, та спільне ліжко залишалося символом шлюбу, а символи, як відомо, чіпати не можна.

Укладаючись до ліжка поруч із дружиною, він щоразу думав про подругу, про те, як вона уявляє собі зараз, що він лягає разом із дружиною. Щоразу від тієї думки йому ставало соромно; тим-то і намагався створити більше простору поміж тим ліжком, де спав із дружиною, і тим, де спав із коханкою.

Сабіна налила ще склянку вина, випила і, не кажучи й слова, з якось чудернацькою байдужністю, наче Франца й геть тут не було, поволі скинула блузку. Поводилась, як ото учениця театральної школи, що повинна зіграти сценку, де вона сама і ніхто її не бачить.

Лишилася у спідниці й ліфчику. Потім, наче згадавши, що в кімнаті хтось є, спрямувала на Франца довгий погляд.

Той погляд збентежив, бо він його не розумів. Поміж коханцями швидко запроваджуються неусвідомлені правила гри, що мають силу закону, і порушувати їх не можна. Погляд, що його вона кинула допіру на нього, виходив за межі тих правил; він не мав нічого спільного з поглядами і жестами, що зазвичай передували їхнім обіймам. Не було в тому погляді ні виклику, ні грайливості, було радше якесь запитання. Тільки Франц нічого не тямив у запитанні, що його ставив цей погляд.

Вона скинула спідницю. Узяла його за руку й обернула обличчям до великого дзеркала, що стояло під стіною за кілька кроків від них. Не випускаючи його руки, тим самим допитливим поглядом розглядала в дзеркалі то себе, то його.

Долі, біля дзеркала, стояла підставка з надітим на неї чорним котелком. Вона нахилилася, взяла той котелок і наділа собі на голову. Відображення у дзеркалі відразу ж змінилося: там видно було жінку в спідній білизні, вродливу, недоступну, безпристрасну, з котелком на голові, що геть їй не пасував. За руку вона тримала чоловіка в сірому костюмі з краваткою.

Він знову з подивом подумав, що дуже погано знає свою коханку. Вона роздягнулася не для того, щоб запросити його до кохання, а щоб зіграти з ним чудернацьку сценку, такий собі інтимний гепенінг лише для них двох. Зрозумівши і погодившись із тим, він усміхнувся.

Подумав, що вона теж усміхнеться, але очікування його не справдилося. Вона не випускала його руки і кидала погляд у дзеркало то на нього, то на себе.

Тривалість тієї гри вже переходила межі. Франц вважав, що цей фарс (гарний, звісно, він погоджувався з тим) триває вже трохи задовго. Делікатно узяв котелок двома пальцями, усміхнувшись, скинув його зі Сабіниної голови і надів на підставку. Наче стер гумкою вуса, які намалював шибеник на іконі Діви Марії.

Кілька секунд вона стояла непорушно, розглядаючи себе у дзеркалі. Потім Франц почав її ніжно цілувати. І знову попросив супроводжувати його упродовж кількох днів у Палермо. Цього разу вона погодилася без будь-яких відмовок, і він пішов собі.

До нього повернувся добрий гумор. Женева, яку він усе своє життя проклинав за те, що вона була для нього метрополісом нудьги, тепер здавалася йому красивою і повною пригод. Він обернувся і глянув на засклену стіну майстерні. Минали останні тижні весни, було спекотно, і всі вікна були затулені смугастими шторами. Франц дістався до парку; над верховіттями дерев плавали вдалині позолочені куполи православної церкви, що скидалися на гарматні ядра, які невидима сила затримала в момент падіння, і вони так і зависли вгорі. Це було гарно. Франц спустився до набережної, щоб сісти на катер і дістатися до правого берега, де він мешкав.

Сабіна лишилася сама. Знову стала перед дзеркалом. Вона і досі була у спідній білизні. Наділа котелок і довго розглядала себе, дивуючись, що її стільки років переслідує та сама втрачена мить.

Якось багато років тому до її майстерні прийшов Томаш, і його увагу привернув той котелок. Він надів його і дивився у дзеркало, що, так само, як і зараз, стояло під стіною і в її празькій майстерні.

Йому кортіло побачити там, яким би він міг бути мером у маленькому містечку минулого століття. Потім, коли Сабіна почала поволі роздягатися, надів їй на голову той котелок. Обоє стояли перед люстром. Вони завжди роздягалися перед ним, розглядаючи своє відображення. Вона була у спідній білизні, а на голові той котелок. Потім зрозуміла, що те видовище збуджує їх обох.

Як це стало можливе? Щойно той котелок на голові був жартом. То що, від комічного до еротичного один крок?

Авжеж. Дивлячись на себе у дзеркало, спершу вона бачила тільки бурлескну ситуацію; та згодом комічне потонуло в збудженні: котелок уже перестав бути жартом, обернувшись насильством; насильством над Сабіною, над її жіночою гідністю. Вона бачила себе в люстрі, з голими ногами, у трусиках, крізь які просвічував трикутник між ногами. Білизна увиразнювала чар її жіночності, а твердий чоловічий фетровий капелюх знищував її, нівечив, робив кумедною. Томаш стояв поруч із нею вбраний, і з того випливало, що видовище, яке вони обоє спостерігали у дзеркалі, врешті здавалося не жартом (адже й він мав би стояти в білизні й котелку), а радше приниженням. Замість того, щоб відкинути це приниження, вона гордо і зухвало демонструвала його, наче дозволяла себе прилюдно ґвалтувати, аж, не в змозі вже витерпіти, повалила Томаша додолу. Котелок упав з її голови й покотився під стіл; тіла їхні сплелися на килимі біля дзеркала.

Повернімося ще раз до того котелка.

Передовсім то був невиразний спогад про забутого діда, мера маленького чеського містечка минулого століття.

По-друге, той капелюх належав Сабіниному батькові. Після похорону її брат загарбав собі все батькове майно, і з гордощів вона рішуче відмовилася боротися за свої права. Тільки іронічно заявила, що візьме той котелок, єдину річ, яку вона успадкувала від батька.

По-третє, то був реквізит еротичних ігор із Томашем.

По-четверте, то був символ її самобутності, яку вона культивувала навмисне. В еміграцію вона не могла взяти багато одягу, то, прихопивши зі собою цю чималеньку і непотрібну штукенцію, мусила відмовитися від багатьох корисних речей.

По-п’яте, за кордоном той котелок став об’єктом сентиментальності. Їдучи побачитися в Цюриху з Томашем, вона узяла зі собою капелюх і наділа, коли відчиняла йому двері готельного номера. І тоді сталося те, чого вони й не очікували. Той котелок не був ні кумедний, ні збудливий — він був просто пам’яттю про минуле. Обоє розчулилися. Кохались, як ніколи досі: не було вже місця для непристойних сцен, адже та зустріч стала не продовженням еротичних ігор, коли вони щоразу вигадували якусь нову витівку, а підсумком часу, піснею на згадку про їхнє минуле, чуттєвим висновком несентиментально! історії, що губилася у темряві часу.

Котелок став мотивом музичної партитури, якою було Сабінине життя. Той мотив повторювався знову і знову, щоразу набуваючи іншого значення; ті мотиви струмували котелком, наче вода річковим руслом. І можна сказати, що то було Гераклітове русло: «Не можна двічі ввійти до тієї самої річки». Котелок був ложем річки, і Сабіна бачила, як щоразу там біжить інша ріка, інша семантична ріка: та сама річ щоразу набувала іншого значення, але це значення (як ото відлуння чи ціла низка відлунь) відбивало всі попередні сенси. Прожите щоразу звучало дедалі багатшою гармонією. Вони розчулювалися в готельному номері в Цюриху виглядом того котелка і кохалися майже в сльозах, бо та чорна річ була не лише згадкою про їхні любовні ігри, то була і пам’ять про Сабіниного батька і про діда, який жив ще за тої пори, коли не було ні автомобілів, ні літаків.

Тепер, звісно ж, можна ліпше зрозуміти, яка прірва ділила Сабіну і Франца: він жадібно слухав розповіді про її життя, а вона так само слухала, що розповідав він. Вони достеменно розуміли логічний сенс слів, що їх промовляли, та не чули дзюрчання семантичної річки, що пливла тими словами.

Тим-то Франц і збентежився, коли Сабіна наділа перед ним отой котелок, адже це було так, наче до нього заговорили незнаною мовою. Ні безсоромним не видавався йому той учинок, ні тим паче сентиментальним, тільки незрозумілим, тому що спантеличував відсутністю значення.

Поки люди ще більш чи менш молоді й лунають лише перші акорди їхньої музичної партитури, вони можуть складати її разом і обмінюватися мотивами (як Томаш зі Сабіною обмінялися мотивами котелка), та якщо вони зустрічаються у зрілому віці, їхня музична партитура вже більш чи менш завершена, й кожне слово, кожен об’єкт означає щось інше у партитурі одне одного.

Якби я навів усі розмови поміж Сабіною і Францом, то перелік їхніх непорозумінь склав би чималий словник. Обмежимося невеликим словничком.

Короткий словничок незрозумілих слів (частина перша)

Сабіна дала себе вмовити і пішла на збори земляків. Розмова знову зайшла про те, чи треба було боротися проти росіян зі зброєю в руках, чи, може, ні. Звісно, тут, під прикриттям еміграції, всі казали, що треба було боротися. Сабіна сказала:

— Що ж, повертайтеся і воюйте!

Такого не слід було казати. Добродій із густою шпакуватою чуприною, завитою гарячими щипцями в перукарні, націлив на неї вказівного пальця.

— Не кажіть так. Ви теж відповідаєте за те, що сталося. Що ви вдіяли проти комуністичного режиму? Малювали, та й годі…

Оцінка і контроль за громадянами — постійна й основна суспільна діяльність у комуністичних країнах. Щоб художникові дозволили виставити свої роботи, щоб простий громадянин здобув візу і провів свої вакації на березі моря, щоб футболіста прийняли до Національної ліги, тим людям спершу потрібно зібрати купу довідок і характеристик на себе (від будинкового доглядача, від колег із роботи, від поліції, від партійного осередку, від профспілкового комітету), і всі ці папери потім розглядають, оцінюють і підсумовують спеціально призначені для цього люди. Те, що пишеться в тих паперах, не має нічого спільного з умінням громадянина малювати чи грати у футбол, чи з його станом здоров’я і потребою відпочинку на березі моря. Ідеться тільки про те, що зветься «політичне обличчя громадянина» (що каже той громадянин, що він там собі думає, як поводиться, чи бере участь у зборах або першотравневих демонстраціях). Оскільки все (повсякденне життя, просування у службі, відпустка) залежить від того, як оцінять громадянина, всі зобов’язані (щоб увійти до складу національної футбольної команди, влаштувати виставку картин чи провести вакації на березі моря) поводитися так, щоб їх оцінили якнайвище.

Про це думала Сабіна, слухаючи того пана зі шпакуватою чуприною. Йому було начхати, чи добре грають його співвітчизники у футбол, чи мають вони талант до малярства (жоден чех ніколи не переймався, що вона там малює). Його цікавило одне: активно чи пасивно чинили вони опір комуністичному режимові, тільки спочатку чи й до сьогодні, по-справжньому чи просто задля годиться.

Як художниця, вона вміла читати обличчя і ще у Празі впізнавала фізіономії тих, котрі полюбляли перевіряти й оцінювати інших. У всіх тих людей указівний палець був довший, ніж середній, і вони завжди націлювали його на співрозмовника. Та й президент Новотний, який був на тій посаді чотирнадцять років, аж до 1968, мав точнісінько таку саму шпакувату чуприну, завиту гарячими щипцями перукаря, і міг пишатися тим, що в нього довший вказівний палець, ніж у всіх мешканців Центральної Європи.

Коли шановний емігрант почув із вуст цієї художниці, картин якої він ніколи не бачив, що він скидається на комуніста Новотного, обличчя його стало червоне, мов буряк, потім пополотніло, знову почервоніло і знову пополотніло, він хотів було щось промовити, та не сказав нічого і поринув у мовчання. Усі теж мовчали, аж поки Сабіна врешті підвелася і пішла собі.

Було їй дуже прикро, але там, на тротуарі, задумалася, чому це має вона зустрічатися із чехами? Що в неї спільного з ними? Краєвиди? Якщо запитати, що вони уявляють собі під назвою Чехія, то перед очима в них постали б розкидані образи, що не становлять ніякої цілісності.

Може, їх єднає культура? А що таке культура? Музика? Дворжак і Яначек? А якщо чех не любить музики? І чеська ідентичність одразу ж вивітрюється.

А може, славетні історичні постаті? Ян Гус? Ці люди не прочитали жодної його книжки. Єдине, що було доступне їхньому розумінню, це полум’я, слава того полум’я, в якому його спалили як єретика, слава того попелу, яким він став, тож сутність чеської душі, думала Сабіна, це лише жменька попелу, та й більш нічого. Спільні в цих людей тільки їхня поразка і докори, якими вони щедро обмінюються.

Ішла вона швидко. Дужче, ніж та суперечка з емігрантами, бентежили її власні думки. Вона знала, що несправедлива була з ними. Адже є поміж чехами й інші люди, крім цього пана із непомірно довгим пальцем. Мовчання, що запало вслід за її словами, не означало, що всі її осуджували. Людей, звісно ж, спантеличив отой раптовий вияв ненависті, те нерозуміння, що його жертвою стають усі емігранти. То чи не слід було пожаліти їх? Чому не побачила вона в них зворушливих покинутих створінь?

Відповідь ми вже знаємо: коли вона зрадила батька, життя послалося перед нею довгим шляхом зрад, і кожна нова зрада тепер вабить її як порок і як перемога. Не хоче вона бути в шерензі й не лишатиметься там! Не залишатиметься вона в ній із тими самим людьми і тими самими балачками!

Тим-то і збурила її власна несправедливість. І нічого прикрого в тому збуренні не було, навпаки, вона мала таке враження, ніби щойно здобула перемогу і їй аплодував хтось невидимий.

Але те сп’яніння незабаром заступив страх. Адже настане така пора, коли той шлях добіжить краю! І треба буде покінчити зі зрадами! Раз і назавжди треба буде зупинитися!

Був уже вечір, вона хутко простувала вокзальним пероном. Потяг на Амстердам уже подали. Шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до яких її припровадив люб’язний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій укривалом полиці. Він підвівся, вітаючи її, вона обняла його і засипала поцілунками.

Мов звичайнісінькій жінці, їй кортіло сказати: «Не кидай мене, тримай мене коло себе, зроби мене служницею, будь сильний!» Але ті слова вона не могла і не вміла виголосити.

Коли він випустив її з обіймів, тільки й сказала:

— Це така втіха, що я з тобою!

Із вродженої стриманості вона не могла сказати більшого.

Короткий словничок незрозумілих слів (продовження)

— Ніколи не сів би я за кермо. Надто вже боюся потрапити в аварію! Якщо навіть не вб’єшся, то залишишся калікою до кінця свого життя! — сказав скульптор, несамохіть ухопившись за вказівний палець, якого він мало не одчикрижив, тешучи дерево. Якимось дивом лікарі зуміли врятувати того пальця.

— Нітрохи! — голосно сказала Марі-Клод. — Я потрапила в автокатастрофу, й це було чудово! Ніде не було мені так добре, як у лікарні! Я не могла стулити очей і читала вдень і вночі.

Усі недовірливо дивилися на неї, і її це вочевидь тішило. До Францової неприязні (він пам’ятав, що після тієї аварії дружина була страшенно пригнічена і постійно скиглила) долучався захват (оте вміння Марі-Клод очуднити все, чого вона зазнала, свідчило про її виняткову життєздатність).

— У лікарні, — провадила вона, — почала я ділити книжки на дві категорії: денні й нічні. Адже є книжки для дня, а є такі, що їх можна читати лише вночі.

Всі зобразили на обличчях захоплений подив; тільки скульптор, який тримався за пальця, кривився від прикрої згадки.

Марі-Клод обернулася до нього.

— До якої категорії зарахуєш ти Стендаля?

Скульптор не почув і збентежено звів плечима. Мистецький критик, який стояв поруч, сказав, що, на його думку, Стендаля читати треба вдень.

Марі-Клод хитнула головою і голосно заявила:

— Де ж пак! А от ти й помиляєшся! Стендаль — нічний автор!

Франц неуважно слухав суперечку про денних і нічних авторів, думаючи лише про те, що ось-ось має надійти Сабіна. Обоє довго міркували, чи варто прийняти запрошення на коктейль, який організувала Марі-Клод для всіх малярів і скульпторів, які виставлялися в її галереї. Сабіна уникала Францової дружини, відколи запізналася з ним. Та, остерігаючись викрити себе, врешті вирішила, що буде природніше і не так підозріло, якщо вона прийде.

Зиркаючи крадькома на вхідні двері, він чув, як із другого кінця вітальні долинає голос його вісімнадцятирічної доньки Марі-Анни. Він відійшов від гурту, де стояла дружина, і подався туди, де всім орудувала його донька. Один гість сидів у кріслі, решта стояла, Марі-Анна сиділа на підлозі. Франц був певен, що Марі-Клод, на тому боці вітальні, теж умоститься на килимі. За тої пори сидіти долі означало показати гостям, що все тут природно, невимушено, прогресивно, по-товариському і цілком у паризькому дусі. Марі-Клод із такою пристрастю сідала долі, де треба й не треба, що Франц часом думав собі, чи не побачить якось, що вона сидить на підлозі крамнички, куди ходить купувати цигарки.

— Алане, над чим ви зараз працюєте? — запитала Марі-Анна в чоловіка, біля ніг якого сиділа.

Той Алан був наївний і чесний хлопчина, тож почав геть чисто все викладати доньці власниці галереї. Заходився пояснювати їй свою нову манеру письма, у якій поєднувалося мистецтво світлини і роботи олійними фарбами. Щойно він промовив кілька фраз, як Марі-Анна засвистіла. Художник говорив помалу, цілком зосередившись на тому, про що казав; свисту він не почув.

— Ти чого свистиш, га? — прошепотів Франц.

— Бо не люблю, коли балакають про політику, — зверхньо відказала донька.

І справді, два чоловіки у тому гурті розмовляли про майбутні вибори у Франції. Марі-Анна, що вважала за свій обов’язок орудувати балачками, попросила тих добродіїв прийти наступного тижня у Великий театр і послухати оперу Россіні, яку виконує італійська оперна трупа. Алан тим часом уперто намагався знайти якомога точніші формулювання, щоб пояснити свою нову мистецьку манеру, і Францові стало соромно за доньку. Щоб змусити її замовкнути, він сказав, що завжди вмирає від нудьги, слухаючи оперу.

— Ти нічого не тямиш, — сказала Марі-Анна, намагаючись, так само сидячи долі, поплескати батька по череву, — головний виконавець так гарно співає! Диво дивне, як гарно! Я двічі його слухала і відтоді в нестямі від захвату!

Франц подумав собі, що його донька — достеменна копія своєї матері. Чому не пішла вона у нього? Але на нього вона нітрохи не схожа, та й край. Уже не раз він чув, як Марі-Клод казала, що була закохана то в того, то в того художника, а то в співака, чи письменника, чи політика, а якось навіть у спортсмена-велосипедиста. Звісно, це була тільки балаканина під час вечер і коктейлів, та деколи він згадував, що років зо двадцять тому вона казала те саме і про нього, погрожуючи при цьому вкоротити собі віку.

Цієї миті ввійшла Сабіна. Марі-Клод угледіла її й пішла назустріч. Донька й далі торочила про Россіні, та Франц слухав тільки розмову двох жінок. Марі-Клод узяла двома пальцями керамічну підвіску, що висіла в Сабіни на шиї, і голосно заявила:

— Що це в тебе таке? Яка огидна прикраса!

Франца зачарувала та фраза. Дружина вимовила її не агресивним тоном, навпаки, з гучним сміхом, який свідчив про те, що підвіска, хоч вона їй і не припала до вподоби, все ж таки нічого не міняє у приязному ставленні Марі-Клод до художниці, проте ця фраза прозвучала не тим тоном, з яким вона зверталася до інших гостей.

— Це я сама зробила, — сказала Сабіна.

— Ні, це таки справжнісінький жах! — голосно повторила Марі-Клод. — Не треба таке носити!

Франц знав, що його дружині було геть байдуже, красива чи ні та підвіска. Некрасиве було те, що вона хотіла вважати некрасивим, а красиве — те, що їй хотілося таким вважати. Прикраси її друзів були красиві за визначенням. Якби вони їй і не подобалися, вона би старанно приховувала це, адже лестощі давно вже стали другою її натурою.

То чому вона вирішила оголосити некрасивою ту прикрасу, яку Сабіна зробила власноруч?

Раптом Франц усе зрозумів: Марі-Клод заявила, що Сабінина прикраса погана, тому що могла дозволити собі це.

Якщо точніше, то Марі-Клод оголосила ту прикрасу некрасивою, щоби показати, що вона може собі дозволити сказати таке Сабіні. Сабінина торішня виставка не мала великого успіху, тож Марі-Клод не домагалася Сабіниної приязні. Навпаки, Сабіна мала всі підстави домагатися приязні Марі-Клод. Проте з її поведінки цього не видно було.

Авжеж, Франц пречудово розумів: Марі-Клод скористалася нагодою показати Сабіні (та й іншим гостям), яка розстановка сил склалася поміж ними двома.

Короткий словничок незрозумілих слів (закінчення)

Для Сабіни це було так, наче Франц силоміць висадив двері її інтимності. Наче туди просунулася голова Марі-Клод, голова Марі-Анни, голова художника Алана і голова скульптора, що тримався за палець, голови всіх людей, яких знала в Женеві. Попри своє бажання вона стала суперницею жінки, яка була їй цілком байдужа. Франц розлучиться з нею, і вона посяде її місце біля нього в подружньому ліжку. Всі будуть зблизька чи здалеку спостерігати за цим; так чи так їй доведеться грати перед усіма цю комедію; замість того, щоб бути Сабіною, доведеться виконувати роль Сабіни, та ще й знайти спосіб, як це робити. Кохання, виставлене на загальний огляд, важчає і стає тягарем. Ще навіть і не подумавши нічого, вона вже зігнулася під цим тягарем.

Вони вечеряли в римському ресторані й пили вино. Сабіна мовчала.

— То ти справді не гніваєшся? — запитав Франц.

Вона сказала, що не гнівається. І досі була спантеличена і не знала, радіти чи ні. Згадала їхню зустріч у спальному вагоні потяга, що прямував до Амстердама. Того вечора їй хотілось упасти йому до ніг і благати, щоб він тримав її при собі й нікуди не відпускав навіть силоміць. Їй кортіло раз і назавжди покінчити з цією небезпечною мандрівкою від зради до зради. Кортіло зупинитися.

Тепер вона намагалася якомога виразніше пригадати свої тодішні бажання, воскресити їх і зробити їх своєю опорою. Марно. Огида була дужча.

До готелю вони йшли метушливою вечірньою вулицею. Довкола гасали, репетували і вимахували руками італійці, тож можна було мовчки іти поруч, не чуючи навіть мовчання одне одного.

Потім Сабіна довго милась у ванній, а Франц чекав її, лежачи під ковдрою широкого подружнього ліжка. Як завжди, світилася невеличка лампа.

Повернувшись із ванної, вона вимкнула світло. Вчинила таке вперше. Франц мав би запідозрити щось, але натомість не звернув на те ніякої уваги, адже світло не мало для нього значення. Як ми знаємо, кохаючись, він завжди заплющував очі.

Сабіна вимкнула світло саме через ті заплющені очі. Не хотіла жоднісінької миті бачити тих заплющених повік. Кажуть, очі — вікна душі. Францове тіло метушилося на ній із заплющеними очима і видавалося їй тілом без душі. Так, наче це було сліпе звірятко, що безпомічно скімлить від спраги. Кремезний Франц був у статевому акті немов цуценя, що ссе її груди. Він і справді тримав у роті її пипку, наче ссав молоко! Думка про те, що внизу Франц був зрілим чоловіком, а вгорі немовлятком, яке цмулить мамину цицьку, що вона кохається з немовлям, була для неї огидна. Ні, не хотіла вона більше, щоб він відчайдушно гарцював на ній, не буде вона більше давати йому свою грудь, немов сучка, що дає ссати цуценяті своє вим’я, сьогодні це відбувається востаннє, востаннє і безповоротно!

Звісно ж, вона знала, що її рішення вкрай несправедливе, що Франц найліпший поміж чоловіками, яких вона зазнала в житті, він був інтелігентний, знався на живописі, добрий, порядний, гарний, та що дужче вона усвідомлювала це, то дужче хотілося їй зґвалтувати його інтелігентність, його душевну доброту і його дурнувату силу.

Кохалася вона тієї ночі з таким шалом, як ніколи досі, її страшенно збуджувала думка, що це вже востаннє вона з ним. Вона кохала його і водночас була вже деінде, далеко звідси. Чула вже, як звучить удалині золота сурма зради і знала, що не зможе опиратися тому покликові. Їй здавалося, ніби він відкривається перед нею, як незмірний простір свободи, і від того огрому була в нестямі. Вона кохала Франца несамовито, скажено, як ніколи ще не кохала.

Франц схлипував на ній, певен, що все збагнув: під час вечері Сабіна говорила мало, не казала, що думає про його рішення, а ось тепер йому відповідає. Дає на здогад, яка рада, виказує свою пристрасть, згоду, бажання завжди бути поруч із ним.

Він вважав себе вершником, що мчить на коні в незмірну порожнечу, де немає ні дружини, ні дітей, ні дому, в порожнечу, яку начисто вимела Гераклова мітла, прегарну порожнечу, яку він наповнював коханням.

Кожне з них мчало одне на одному. І обоє гнали в ту далину, яка їм марилася. Обоє впивалися зрадою, що несла їм визволення. Франц гарцював на Сабіні, зраджуючи дружину, Сабіна мчала на Францові й зраджувала його.

Зо два десятки літ дружина була для Франца втіленням матері, слабкою істотою, якою слід було опікуватися; надто вже глибоко засіло в ньому те переконання, щоб позбутися його за два дні. Коли повернувся додому, його охопили докори сумління: може, за його відсутності дружину охопив відчай, може, вона сидить там засмучена. Він ніяково обернув ключ у замковій шпарині й подався до своєї кімнати. Намагаючись не зчиняти гамору, він прислухався: авжеж, вона була вдома. Трохи повагавшись, пішов привітатися, як робив завжди.

Вона звела брови, вдавши, ніби здивувалася.

— Ти повернувся сюди?

Йому хотілося зі щирим подивом відповісти: «А куди ж мені йти?» — але він промовчав.

Вона знову сказала:

— Щоб усе було поміж нами ясно: я не проти, якщо ти негайно переберешся до неї.

Сказавши тоді, що йде від неї, він не мав якогось плану. Готовий був по-дружньому обговорити все після повернення, все залагодити, пом’якшивши в такий спосіб кривду, якої їй завдає. Не сподівався, що вона незворушно наполягатиме, щоб він негайно від неї пішов.

Звісно, таке ставлення все полегшувало, проте він був трохи розчарований. Усе своє життя боявся скривдити її, тому і завдав на себе тягар нудної моногамії. Аж ось через двадцять років виявилося, що ті його настанови були марні й що він позбавив себе утіхи з багатьма іншими жінками через непорозуміння!

Після лекцій у другій половині дня він з університету подався прямісінько до Сабіни. Хотів запропонувати, щоб вони збули ніч у неї. Подзвонив, та йому не відчинили. Зайшов до шинку на тому боці вулиці й сидів там, пильнуючи за входом до її будинку.

Минав час, і він не знав, що вдіяти. Усе своє життя спав в одному ліжку з Марі-Клод. Якщо він зараз піде додому, то чи треба лягати поруч із нею, як було досі? Звісно, він міг постелити собі на дивані в сусідній кімнаті. Та чи не видаватиметься це надто вже зухвалим учинком? Чи не розглядатиметься як ворожість? Він-бо хотів, щоб вони з дружиною лишилися друзями! Але ж і спати з нею він не буде. Він уже чув, як вона в’їдливо питає: «Що це, га? Тобі недобре в Сабіниному ліжку?» Урешті він винайняв кімнату в готелі.

Наступного дня безперервно дзвонив у Сабінині двері. Але марно.

Третього дня зайшов до консьєржки будинку, де була Сабінина майстерня. Вона нічого не знала і порадила запитати власника, який здавав майстерню в найм. Він зателефонував йому і дізнався, що напередодні Сабіна відмовилася від майстерні, заплативши за три місяці вперед, як і передбачалося угодою.

Ще кілька днів він намагався застати там Сабіну, аж якось побачив, що помешкання відчинене, а всередині троє чоловіків у блакитних комбінезонах збирають меблі й полотна, щоб повантажити на великий ваговіз перед будинком.

Він запитав, куди усе те повезуть.

Вантажники відказали, що їм суворо заборонено розголошувати адресу.

Франц уже хотів було тицьнути їм кілька банкнот, щоб вони зрадили ту таємницю, аж раптом відчув, що геть знесилений. Його паралізував смуток. Він нічого не розумів і нічого не міг собі пояснити. Знав лишень, що чекав цієї миті, відколи запізнався зі Сабіною. Сталося те, що сталося. Франц і не боронився.

Він знайшов невеличке помешкання в давній частині міста. До своєї колишньої домівки заглянув тоді, коли, як він був певен, не застане там ні дружини, ні доньки, узяв трохи одягу і необхідних книжок. При цьому постарався не брати того, що забракло б Марі-Клод.

Якось він побачив її за шибкою чайного салону. Сиділа там із якимись двома пані, обличчя її, на якому жвава міміка витворила глибокі зморшки, було збуджене. Пані слухали її й весь час реготали. Франц не міг позбутися думки, що вона розповідає про нього. Звісно ж, вона знала, що Сабіна зникла з Женеви саме тоді, коли він вирішив перебратися до неї. Ото вже кумедна історія! І чи треба було дивуватися, що він став посміховиськом для її подруг.

Франц повернувся до свого нового помешкання, куди весь час долинали дзвони собору Святого Петра. Того дня йому привезли стіл із магазину. Він забув про Марі-Клод із її подругами. І забув навіть про Сабіну. Сів за стіл. Тішився, що сам обрав його. Двадцять років жив він поміж меблями, які сам не обирав. Про все дбала Марі-Клод. Уперше в житті перестав бути маленьким хлопчиком, тепер він був незалежний. Наступного дня викликав столяра і замовив йому полиці. Кілька днів креслив, обдумував форми, розміри та розташування.

І тоді він раптом приголомшено збагнув, що не такий він уже й нещасний. Фізична присутність Сабіни важила для нього набагато менше, ніж видавалося. Набагато важливіший був для нього той золотий, той чарівний слід, що вона лишила в його житті, слід, якого ніхто не міг його позбавити. Перш ніж зникнути з його обрію, Сабіна вручила йому Гераклову мітлу, і він вимів нею зі свого життя все, що йому не подобалося. Несподіване щастя, радість, свобода, нове життя — ось що подарувала йому вона.

Утім, він завжди волів нереальне, а не реальне. І так само, як ото ліпше почувався під час демонстрацій (що, як я вже казав, були театром або ж мареннями), ніж за кафедрою, з якої читав лекції студентам, так само щасливіший був зі Сабіною, яка перетворилася на невидиму богиню, ніж зі Сабіною, з якою їздив світами, весь час потерпаючи за її кохання. Тепер вона раптом подарувала йому свободу самотнього чоловіка, оточила аурою спокуси.

Він став привабливим для жінок; у нього закохалася одна студентка.

Отак зненацька, за неймовірно короткий проміжок часу, змінилося все оточення його життя. Ще зовсім недавно жив він у великому буржуазному помешканні, зі служницею, донькою і дружиною, аж ось мешкає в малесенькій квартирі у давній частині міста, і молода подруга буває у нього щоночі! Їм не треба ховатися в готелях по всьому світі; він може кохатися з нею у своєму помешканні, на своєму ліжку, біля своїх книжок і своєї попільнички, що стоїть на нічному столику.

Дівчина була така собі, не дуже гарна, зате вона захоплювалася Францом, як доти захоплювався він Сабіною. Це не було йому неприємно. І якщо заміну Сабіни цим дівчам в окулярах можна було б вважати певного мірою невдачею, його доброти цілком вистачало, щоб оточити її батьківською любов’ю, якої, де речі, він так і не реалізував, адже Марі-Анна поводилася не як донька, а як іще одна Марі-Клод.

Якось він прийшов до дружини і сказав, що хоче одружитися ще раз.

Вона похитала головою.

— Якщо ми розлучимося, нічого не зміниться. Ти нічого не втратиш. Я все тобі лишаю!

— Гроші для мене не мають значення, — сказала вона.

— А що ж для тебе важить?

— Кохання.

— Кохання? — здивувався Франц.

Марі-Клод усміхнулася.

— Кохання — це боротьба. Я боротимуся за нього. До самого кінця.

— Кохання — це боротьба? У мене жодного бажання немає боротися, — сказав Франц.

І пішов собі.

Після чотирьох років життя у Женеві Сабіна переїхала в Париж і не могла отямитися від смутку. Якби запитали, що з нею сталося, вона не знайшла б слів для відповіді.

Життєву драму можна пояснити метафорою ваготи. Як ото кажуть, на плечі нам лягає тягар. Ми несемо його або падаємо під ним, боремося з ним, програємо або виграємо. А що ж сталося зі Сабіною? Нічого. Вона покинула чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її після цього? Ні. Хотів помститися їй? Ні. Її драма була драмою не ваготи, а легкості. Їй ліг на плечі не тягар, лягла нестерпна легкість буття.

Досі зрада збуджувала її й наповнювала втіхою, вона раділа, що перед нею відкривається новий шлях і наприкінці тієї мандрівки чекає нова пригода. Але що вдіяти, коли той шлях добіжить кінця? Можна зрадити батьків, чоловіка, кохання, батьківщину, але що залишиться, коли вже не буде ні батьків, ні чоловіка, ні кохання, ні батьківщини?

Сабіна відчувала, що довкола неї порожнеча. А що, як ця порожнеча і є метою всіх її зрад?

Досі цього не усвідомлювала, і воно й зрозуміло: мета, яку переслідуєш, насправді прихована від тебе. Дівчина, яка мріє про заміжжя, марить чимось таким, що для неї геть невідоме. Юнак, який прагне слави, хоче того, у чому зовсім не тямить. Нам завжди невідоме те, що надає сенсу нашій поведінці. Сабіна теж не знає, що криється за її прагненням зраджувати. Невже ця мета — нестерпна легкість буття? Відколи Сабіна виїхала з Женеви, ця легкість до неї наблизилася упритул.

Вона пробула в Парижі років зо три, аж отримала лист із Чехії. Надіслав його Томашів син. Він уже давно знав про неї, доп’яв десь її адресу і звернувся до неї як до «найближчої подруги» її батька.

У листі він сповіщав про смерть Томаша і Терези. Згідно з тим, що було там написано, останні роки життя вони збули в якомусь селі, де Томаш працював водієм ваговоза. Вони частенько їздили до сусіднього містечка і лишалися там на ніч у готелі. Шлях до того містечка прямував поміж пагорбами, там було багато закрутів, і ваговіз упав у прірву. Від них лишилася тільки лемішка. Поліція дійшла до висновку, що гальма були геть несправні.

Вона не могла отямитися від тієї новини. Урвався останній зв’язок із минулим.

Як давно вже водилося, спробувала заспокоїтися, погулявши на цвинтарі. Найближче був розташований Монпарнас. Він складався з невеличких камінних споруд, капличок, збудованих коло могил. Сабіна не розуміла, чому мерцям кортить мати над собою ці імітації палаців. Той цвинтар — то була гордота, яку втілили в камені. Замість того, щоб стати по смерті розсудливішими, його мешканці були ще дурніші, ніж за життя. На ті монументи вони поширювали власну значущість. Не батьки, не брати, не сини чи бабуні спочивали там, а багатії й можновладці, люди зі званнями і почестями; навіть поштовий службовець виставляв тут напоказ свою посаду, становище, суспільну вагу — свою гідність.

Простуючи цвинтарною алеєю, побачила, що трохи оддалік когось саме ховають. Розпорядник церемонії тримав у руках великий букет і роздавав квіти рідні й друзям — кожному по квітці. Простягнув і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши декілька монументів, усі підійшли до могили, з якої вже прибрали надгробний камінь. Сабіна зазирнула туди. Могила була глибока. Вона впустила квітку, і та, покружлявши в повітрі, впала на труну. У Чехії таких могил не копали. У Парижі могили такі глибокі, як будинки. Її погляд упав на могильну плиту, що лежала поруч. Той камінь раптом жахнув її. Сабіна хутко подалася додому.

Цілий день думала про той надгробок. Чому він так налякав її?

Вона відповіла собі, що, як могилу затулити каменем, небіжчик ніколи не зможе звідти вилізти.

Але ж мрець і так не встане з могили! То хіба не однаково, чи під землею він лежить, чи під кам’яною плитою?

Ні, не однаково: камінь кладуть на могилу, бо не хочуть, щоб небіжчик устав із неї. Та каменюка наче каже йому: «Лежи там собі!»

Сабіна згадала могилу свого батька. Над нею земля, на ній ростуть квіти, клен просягає корінням до труни, і здається, ніби мрець виходить на білий світ отими квітами і корінням. Якби батька поховали під могильною плитою, ніколи не почула б вона, як він промовляє до неї після смерті, ніколи не вчувалося б їй у шелесті листя, як він прощає їй усе.

То на що схожий цвинтар, де спочивають Томаш із Терезою?

Вона вже вкотре думала про них. Вони часто їздили до сусіднього міста і ночували в готелі. Її вразило це речення з листа. Воно свідчило про те, що вони були щасливі. Вона знову побачила Томаша, наче він був на одному з її полотен: на передньому плані Дон Жуан, мов фальшива декорація, намальована художником-примітивістом; у шпарині видно Трістана. Томаш загинув як Трістан, а не як Дон Жуан. Сабінині батьки померли того ж самого тижня. Томаш із Терезою — тієї самої миті. Їй раптом захотілося бути із Францом.

Коли вона розповіла йому про свої прогулянки цвинтарями, його аж пересмикнуло з огиди, і він сказав, що цвинтарі — це звалища костомах і каменюк. Того дня поміж ними виникла прірва непорозуміння. Сьогодні на цвинтарі Монпарнас збагнула, що хотів сказати Франц. Вона пошкодувала, що так безжально вчинила. Якби вони довше пробули разом, то, може, почали б потроху розуміти слова, що їх промовляли. Їхні словники ніяково і помалу зближувалися би, мов несміливі коханці, й музика одного почала б зливатися з музикою іншого. Але було вже запізно.

Авжеж, пізно було, і Сабіна знала, що не залишиться у Парижі, що піде далі, ще далі, бо якщо вона помре тут, то її привалять каменюкою, а жінка, яка ніяк не може нагріти собі місця, нездатна уявити, що її колись зупинять у цій стрімкій гонитві.

Усі Францові друзі знали про Марі-Клод, знали і про студентку у великих окулярах. Не знав ніхто тільки про ту халепу, що сталася у нього зі Сабіною. Франц помилився, думаючи, що Марі-Клод розповіла про це подругам. Сабіна була молода, і його дружині не хотілося, щоб подумки всі порівнювали їхні обличчя.

Франц боявся, що їхній зв’язок розкриється, тож не просив у Сабіни ні її портрета, ні картин, навіть світлини з паспорта. А тепер вона зникла з його життя. І не лишилося жоднісінького доказу, що він провів із нею найліпший рік свого життя.

Тож йому лишилося тільки зберігати їй вірність.

Коли вони сиділи самі в кімнаті, його молода подруга часом підводила голову від книжки і кидала на нього допитливий погляд:

— Про що ти думаєш?

Франц сидить у кріслі, втупившись у стелю. Хоч що він там відповість, йому зрозуміло лише одне: він думає про Сабіну.

Коли публікує дослідження в науковому виданні, його студентка перша читає ту річ і хоче подискутувати з ним. А він думає, що сказала би про той текст Сабіна. Усе, що він робить, він робить для Сабіни і так, щоб це подобалося Сабіні.

Це дуже невинна зрада, і виготовлена вона за Францовою міркою, адже він ніколи не зміг би скривдити свою студентку в окулярах. Той культ Сабіни радше релігія, ніж кохання.

Та й із богослов’я цієї релігії випливає, що молоду коханку послала йому Сабіна. Отож поміж його земним і небесним коханням панує цілковита гармонія, і якщо небесне кохання неухильно (вже тому що воно неземне) містить у собі щось непоясненне і неврозумливе (згадаймо словничок незрозумілих слів, цей довгий перелік непорозумінь!), то його земне кохання ґрунтується на цілковитому порозумінні.

Студентка набагато молодша від Сабіни, музична партитура її життя насилу складається, тож вона із вдячністю залучає до неї мотиви, які запозичує у Франца. Великий Похід є символом і її віри. І в неї, як і в нього, музика викликає діонісійське сп’яніння. Вони часто ходять на танці. Живуть вони у правді, у них немає таємниць одне від одного. Їх часто можна побачити в товаристві друзів, колег, студентів і просто незнайомців; вони сидять за столом, п’ють і балакають між собою. Часто йдуть погуляти Альпами. Франц нагинається, студентка плигає йому на спину, і він учвал несе її луками, декламуючи вголос довгу німецьку поему, якої мати навчила, коли він іще був маленький. Дівчина голосно сміється, обіймаючи його за шию, захоплюється його ногами, плечима і легенями.

Єдине, чого не може вона втямити, це та чудернацька приязнь, яку почуває Франц до країн, що стогнуть під російським ярмом. У річницю вторгнення чеська громада Женеви організовує пам’ятний вечір. У залі небагато люду. Оратор зі шпакуватою чуприною, закрученою перукарськими щипцями, виголошує довгу промову, й нарешті та жменя завзятців, що прийшла його послухати, починає нудьгувати.

Французькою він розмовляє правильно, але з жахливим акцентом. Щоб підкреслити думку, він вряди-годи зводить угору пальця, наче погрожує присутнім.

Дівча у великих окулярах сидить поруч із Францом і гамує позіхання. А той блаженно всміхається. Він дивиться на пана з чуприною, йому подобається його вказівний палець. Він думає собі, що цей чолов’яга — таємний провідник, янгол, що підтримує зв’язок поміж ним і богинею. Ось він заплющує очі й марить. Заплющує, як ото заплющував їх на Сабіні в численних європейських готелях і в Америці.

Тереза повернулася о пів на другу ночі, пішла до ванної, вбрала піжаму і вклалася поруч із Томашем. Він спав. Схилившись над його обличчям, вона, цілуючи, відчула в його чуприні чудернацький дух. Довго всотувала його ніздрями. Нюхала, мов собака, аж уторопала: то був жіночий дух, запах вагіни.

О шостій годині задзеленчав будильник. То була пора Кареніна. Прокидався він набагато раніше за них, але не зважувався їх потурбувати. Терпляче очікував дзвінка, який давав йому право плигнути на ліжко, товктися по їхніх тілах і тицятися в них писком. Попервах вони не дозволяли йому таке коїти і Виганяли з ліжка, та пес був упертіший, ніж господарі, й урешті накинув їм свої права. Утім, за якийсь час Тереза збагнула: приємно усвідомлювати, що Каренін кличе її розпочинати новий день. Для нього мить пробудження була чистісінькою втіхою: він дурнувато і простодушно дивувався, що ще живе на білому світі, й щиро радів цьому. А Тереза завжди прокидалася неохоче, їй кортіло поспати ще і не розплющувати очей.

Тепер Каренін чекав біля дверей, звівши очі до вішака, де висів його поводок і нашийник. Тереза брала його на прив’язь, і вони йшли вештатися крамницями. Вона купувала молоко, масло і, як завжди, рогалик для пса. На зворотному шляху Каренін дріботів поруч із нею, тримаючи той рогалик у зубах. Він гордо зиркав навсібіч, пишаючись тим, що всі бачать його і показують на нього пальцями.

Удома він лягав на порозі кімнати з тим рогаликом, очікуючи, коли Томаш помітить його, присяде і почне гарчати, вдаючи, ніби хоче забрати рогалик. Ця сцена повторювалася щодня. Вони хвилин зо п’ять гасали по хаті, нарешті Каренін ховався під стіл і хутко наминав рогалик.

Та цього разу він марно чекав ранкової гри. На столі стояв транзисторний приймач, і Томаш слухав його.

Передавали програму про чеську еміграцію. Монтаж приватних розмов, які потайці підслухав і записав чеський шпиг, що промкнувся поміж емігрантів, а потім із почестями повернувся назад. То були уривки з незначущих балачок, у яких вряди-годи прохоплювалося гостре слівце про окупаційний режим, а також фрази, в яких емігранти прозивали одне одного бовдурами і шахраями. Чільне місце посідали в тій передачі саме ці уривки: треба було довести, що ті люди не лише недобре відгукуються про Радянський Союз (це нікого не обурювало), а що вони сваряться, не гидуючи наймерзеннішою лайкою. Цікаво, що всі вживають таку лайку від ранку до вечора, але як почують по радіо від якогось поважного і шанованого добродія «мені насрати», то мимохіть розчаровуються в ньому.

— Усе почалося з Прохазки! — слухаючи, сказав Томаш.

Ян Прохазка був сорокарічний чеський прозаїк, життєздатний, мов бугай; він ще до 1968 року почав голосно критикувати ситуацію в країні. Під час Празької весни, цієї запаморочливої лібералізації комунізму, що скінчилася російським вторгненням, він став найпопулярнішою постаттю. Незабаром після вторгнення преса заходилася цькувати Прохазка, та що більше його сварили, то дужче його всі любили. Отож по радіо (був 1970 рік) почали поширювати цикл розмов, що їх провадив Прохазка два роки тому (а отже, навесні 1968-го) з одним університетським викладачем. Ніхто з них і не підозрював, що помешкання викладача прослуховують і що давно вже стежать за кожнісіньким їхнім кроком! Прохазка полюбляв бавити приятелів гіперболами та нісенітницями, і зараз ті нісенітниці порціями звучали по радіо. Таємна поліція, яка організувала ту передачу, особливо наголошувала на тих уривках, де прозаїк кепкував із друзів, наприклад із Дубчека. Люди не пропускають нагоди облити брудом друзів, але, от цікаво, улюблений Прохазка обурив їх дужче, ніж уся таємна поліція, яку вони так ненавиділи!

Томаш вимкнув радіо і сказав:

— У всіх країнах світу є таємна поліція. Але тільки в нас вона пускає по радіо потайці записані розмови! Такого ніде не водиться!

— Овва! — сказала Тереза. — Коли мені було чотирнадцять, я писала щоденник. І боялася, щоб хтось часом не прочитав його, тому ховала на горищі. Урешті його там випорпала мати. Якось за сніданком, коли вже почали їсти суп, вона дістала його з кишені й сказала: «Ось послухайте всі!» — й почала голосно читати уривки, лягаючи від реготу. Родина так сміялася разом із нею, що навіть їсти не могла.

Він весь час умовляв, щоб вона дозволила йому снідати наодинці, а сама й далі спала собі. Та вона й слухати не хотіла. Томаш працював від сьомої до четвертої, а вона від четвертої до півночі. Якби вона не снідала разом із ним, то обоє могли б перекинутися словом лише в неділю. Тим-то вона і вставала разом із Томашем, а як він ішов з дому, лягала знову, щоб надолужити втрачений сон.

Та цього дня вона боялася заснути, тому що зібралася о десятій піти до сауни, яка містилася в купальнях на острові Жофін. Любителів там було багато, місця мало, і добитися в ту сауну можна було тільки по знайомству. На щастя, касирка була дружиною викладача, якого вигнали з університету. А той викладач був друг колишнього Томашевого пацієнта. Томаш попросив пацієнта, пацієнт попросив викладача, викладач свою дружину, і Тереза здобула право раз на тиждень ходити до сауни.

Ішла вона пішки. Терпіти не могла напхом напханих трамваїв, де в ненависних обіймах юрмилися люди, що наступали одне одному на ноги, відривали ґудзики від пальт і сварилися.

Сіявся дрібний дощ. Люди поспішали, тож порозкривали парасольки, і на хіднику відразу ж виникла тиснява. Парасольки зіштовхувалися. Проходячи повз Терезу, чоловіки люб’язно піднімали парасольки, щоб не зачіпати її. А ось жінки й на крок не поступалися. Незворушно дивлячись перед собою, кожна чекала, що хтось виявиться слабшим і здасться. Зустріч парасольок випробовувала сили. Спершу Тереза поступалася, та незабаром збагнула, що її чемність не поплачується, тож міцніше стиснула держак своєї парасольки, як це робили й інші. Кілька разів вона зіткнулася із зустрічними парасольками, та ніхто й не думав перепросити. Ніхто і рота не розтулив, а раз чи два вона чула, як її обзивали дурепою і гівном.

Поміж тими жінками з парасольками були молоді й трохи старші, та найзапеклішими войовницями були таки молоді. Тереза згадала дні вторгнення. Юні дівчата в коротесеньких спідничках ходили містом, вимахуючи національними прапорами на довгих держаках. То був замах на цноту російських вояків, яких на кілька років позбавили сексуальних стосунків. У Празі їм здалося, ніби вони опинилися на планеті з науково-фантастичного роману, населеній неймовірно вишуканими дівчатами, що відверто виказували їм своє презирство, крокуючи на довгих зграбних ногах, яких не побачити було в Росії упродовж останніх кількох століть.

За ті дні вона зробила силу-силенну світлин тих дівчат на тлі ворожих танків. Як захоплювалася вона ними! І ті ж таки дівчата, тільки зухвалі й недобрі, йшли їй тепер назустріч. Замість прапорів вони тримали парасольки, але тримали їх так само гордо. З однаковим завзяттям ладні вони були зустріти хоч чуже військо, хоч чужу парасольку, що не давала їм пройти.

Вона дійшла до Староміського майдану, де височіла сувора споруда Тинського собору, а обабіч площі нерівним квадратом стояли барокові кам’яниці. Давня ратуша XIV століття, що колись займала цілий бік майдану, вже двадцять сім років лежала в руїнах. Варшава, Дрезден, Кельн, Будапешт, Берлін були страшенно сплюндровані протягом останньої війни, та мешканці тих міст відбудували їх, дбайливо відновивши давні квартали. Пражани почували комплекс неповноцінності перед цими містами. Єдина історична будівля, що зазнала руйнації в їхньому місті, була оця давня ратуша. Вони вирішили назавжди законсервувати її, щоб якийсь поляк чи німець не сказав, що вони недостатньо потерпіли. Перед тими руїнами, що назавжди повинні були стати звинуваченням війни, височіла трибуна із металевих штаб на випадок якоїсь демонстрації, куди комуністична партія провадила чи попровадить завтра празький люд.

Тереза дивилася на ту ратушу, і те видовисько раптом нагадало їй матір: її хворобливу потребу виставляти напоказ руїни, вихвалятися своєю потворністю, демонструвати свою вбогість, оголяти куксу ампутованої руки і змушувати всіх дивитися на це. Останнім часом усе нагадувало їй матір, здавалося, материн світ, з якого вона вирвалася років із десять тому, знову повертається до неї й охоплює зусібіч. Тим-то вона і розповіла про те, як мати читала за обідом її щоденник, а родина несамовито реготала. Якщо дружню розмову за склянкою вина передають по радіо, щоб її почули всі, то це означає тільки одне: світ став концентраційним табором.

Тереза використовувала це слово майже змалку, щоб висловити те, яким здається їй життя з родиною. Концентраційний табір — це світ, де люди постійно, вдень і вночі, живуть укупі. Жорстокість і наруга — другорядні й не обов’язкові його аспекти. Концентраційний табір є цілковитою ліквідацією приватного життя. Прохазка, який не міг навіть побалакати з другом за склянкою вина, жив (не усвідомлюючи того, що було його фатальною помилкою!) у концтаборі. Живучи із матір’ю, Тереза перебувала в концтаборі. Відтоді вона знає, що концентраційний табір не виняток, нічого дивного в цьому немає, це даність, засадниче явище, це світ, де ми народжуємося і з якого можемо вирватися лише завдяки надзвичайним зусиллям.

Жінки сиділи на трьох полицях у сауні, тісно притулившись одна до одної. Поруч із Терезою пітніла тридцятирічна жінка з гарним лицем. У неї були надзвичайно великі груди, що підскакували від кожного поруху. Коли вона підвелася, Тереза побачила, що її зад скидається на дві величезні торби і псує все враження від обличчям.

Хтозна, може, ця жінка теж полюбляла довгенько стояти перед люстром і дивитися на своє тіло, намагаючись розгледіти в нім душу, як це робила Тереза у дитинстві? Звісно ж, вона теж простакувато вважала, що тіло — це вивіска душі. Але яка ж потворна мала бути душа, якщо вона скидалася на цю вішалку з двома парами торб.

Тереза підвелася і пішла в душ. Потім вийшла вхопити свіжого повітря. Весь час мрячило. Вона стояла на містку над Влтавою, обгородженому дерев’яним парканом, щоб затулити пань від поглядів з міста. Схиливши голову, побачила на поверхні річки обличчя тієї жінки, про яку щойно думала.

Жінка всміхалася їй. У неї був зграбний носик, великі карі очі й дитячий погляд.

Ось вона почала підніматися сходами, і під тим ніжним личком стало видно два клумаки, що погойдувалися, бризкаючи навсібіч краплями холодної води.

Тереза пішла вдягнутися і зупинилася перед великим дзеркалом.

Ні, тіло її не було потворне. Не торби були в неї на грудях, а зграбні гарнюні перса. Мати кепкувала, що в неї малі цицьки, не такі, мовляв, як треба, і вона соромилася їх, аж поки Томаш позбавив її тих комплексів. Тепер вони їй подобалися, проте кружала довкола пилок вона вважала надто великими і темними. Якби вона могла сама творити своє тіло, то зробила б пипки маленькими, делікатними, вони насилу пронизували б вигин грудей і барвою майже не відрізнялися б від шкіри. Ця велика темно-червона мішень здавалася їй намальованою сільським маляром, що писав еротичні картини для вбогих.

Вона оглянула себе і подумала, що сталося б, якби її ніс довшав щодня на один міліметр. За скільки днів обличчя було б не впізнати?

І якби кожна частина її тіла почала більшати або меншати, аж поки вона утратила б схожість із Терезою, то чи залишалася б вона тоді сама собою, чи залишалася б Терезою?

Авжеж, залишалася б. Навіть якщо припустити, що Тереза не схожа буде на Терезу, душа її залишиться та сама і зможе тільки споглядати той жах, у який перетворилося її тіло.

Але в такому разі який стосунок існує поміж Терезою і її тілом? Чи має її тіло право прозиватися Терезою? А якщо не має, то що ж означає це ім’я? Щось неосяжне, безтілесне?

(Ці запитання спадали Терезі на думку змалечку. Адже насправді важливі лише ті запитання, які може поставити дитина. Важливі тільки найбільш наївні запитання. Це запитання, на які немає відповідей. Запитання, на яке нема відповіді, — це завада, що не дає іти далі. Інакше кажучи, запитання, що на них не існує відповіді, обмежують людські можливості й покладають межі нашому існуванню).

Тереза стоїть не рухаючись, зачаровано дивиться у дзеркало й розглядає своє тіло, наче воно їй чуже, хоч у переліку тіл воно було таки її тілом. Воно викликало в неї нудоту. В ньому не було сил стати єдиним для Томаша тілом. Тіло ошукало її. Цілу ніч вона вдихала дух жіночого лона, яким тхнула Томашева чуприна!

Вона мріє звільнити своє тіло, мов служницю. Лишитися душею з Томашем, а тіло нагнати якомога далі, у світ, щоб воно поводилося так, як ото й інші жіночі тіла поводяться з чоловічими! Якщо Терезине тіло не зуміло стати єдиним для Томаша і програло найбільшу битву в її житті, то нехай воно забирається геть!

Вона повернулася додому і навстоячки, без апетиту, поснідала в кухні. О пів на четверту наділа нашийник на Кареніна і подалася з ним (теж-таки пішки) у готель на околиці міста, де на неї чекала робота. Коли їй сказали піти з редакції, вона знайшла місце бармена. Це сталося за кілька місяців після повернення з Цюриха; авжеж, їй не простили, що вона фотографувала російські танки упродовж цілого тижня. Те місце вона знайшла завдяки друзям; крім неї, в тому готелі майже одночасно знайшли притулок іще кілька людей, які втратили роботу. Рахівником став колишній викладач богослов’я, а на прийомі сидів колишній посол.

Вона знову боялася за свої ноги. Під час роботи кельнеркою у провінції вона з жахом дивилася на литки своїх колег, що були вкриті набряклими венами. То була недуга всіх кельнерок, які день при дні мусили ходити, бігати або стояти, тримаючи навантажені таці. Щоправда, тут праця була не така тяжка, як у провінції. Перш ніж стати за барну стійку, їй потрібно було принести тяжкі ящики з пляшками пива і мінеральної води, але потім вона просто стояла і наливала відвідувачам, а як не було роботи, то мила чарки і кухлі в мийниці у кінці бару. Каренін весь час терпляче лежав біля її ніг.

Уже за північ вона скінчила підрахунки і віддала гроші директорові готелю. Потім попрощалася з послом, який працював уночі. За довгою конторкою приймальні були двері, що провадили до комірчини, де можна було трохи поспати на вузькому тапчані. Над тим тапчаном висіли світлини посла в рамках: якісь люди всміхалися в об’єктив, або потискали йому руку, або ж сиділи довкола величезного столу і підписували папери. На чільному місці висіла світлина, де посол усміхався поруч із президентом Кеннеді.

Того вечора він розмовляв не з президентом США, а з незнайомим чоловіком років шістдесяти, який відразу ж замовк, угледівши Терезу.

— Це друг, — сказав посол. — Можеш при ній говорити.

І обернувся до Терези.

— Сьогодні його сина засудили до п’яти років ув’язнення.

Вона дізналася, що в перші дні вторгнення син цього старого добродія стежив із друзями за входом до будинку, де містився спеціальний відділ російської армії. Якщо звідти виходили чехи, це означало, що вони були виказувачами і служили росіянам. Він із друзями ішов назирці за ними, записував номери їхніх автомобілів і сповіщав їх співробітникам підпільної чеської радіостанції, яка попереджала населення про цих людей. Одного він разом зі своїми друзями добряче відлупцював.

Старий добродій сказав:

— Це фото було єдиним доказом. Він усе заперечував, аж поки йому показали цей знімок.

Він дістав із нагрудної кишені газетну вирізку.

— Це з’явилося в «Таймс» восени 1968 року.

На світлині видно було юнака, який тримав за горлянку якогось чолов’ягу. Довкруг стояли люди, які дивилися на них. Під світлиною був підпис: «Розправа з колаборантом».

Терезі полегшало. Ні, не вона зробила цей знімок.

Темними вулицями Праги вона подалася з Кареніним додому. Дорогою думала про ті дні, коли фотографувала танки. Ото вже наївні були тоді всі! Думали, що ризикують життям за батьківщину, а замість цього, самі того не тямлячи, працювали на російську поліцію.

До помешкання вона увійшла о пів на другу. Томаш уже спав. Од його чуприни тхнуло жіночим духом, духом вагіни.

Що таке грайливість? Можна сказати, що це поведінка, яка дає зрозуміти, що статева близькість можлива, проте в цій можливості ніколи не може бути певності. Інакше кажучи, грайливість або кокетування — це обіцянка статевого акту, але без гарантії.

Тереза стоїть за барною стійкою, і відвідувачі, яким вона наливає по чарці, заграють із нею. Чи прикрий для неї цей постійний потік компліментів, натяків, анекдотів, пропозицій, усмішок і поглядів? Нітрохи. Їй страшенно кортить віддати своє тіло (це чуже тіло, яке вона хоче нагнати якомога далі) у плин цього прибою.

Томаш весь час запевняє її, що поміж коханням і самим актом кохання лежить цілий світ. Вона відмовляється вірити в це. Тепер її оточують чоловіки, що не викликають ніякої приязні. А якби вона лягла до ліжка з цими чоловіками? Їй кортить спробувати це бодай у вигляді тієї негарантованої обіцянки, що зветься грайливістю.

Щоб не обманюватися: вона не намагається помститися Томашеві. Вона шукає спосіб вийти з лабіринту. Вона знає, що вже стала для нього тягарем: сприймає все дуже серйозно, з усього робить трагедію, не може збагнути легкості і минущої втіхи фізичного кохання. Їй так хочеться навчитися легкості! Так хочеться, щоб її навчили не бути старомодною!

Якщо для інших жінок грайливість є другою натурою, звичайною рутиною, то для неї вона стала предметом серйозного вивчення, що має з’ясувати їй, на що вона здатна. Але саме тому, що для неї це так важливо і серйозно, її грайливість утратила легкість, вона силувана, незграбна, надмірна. Порушена рівновага поміж’Ьбіцянням і відсутністю гарантій (адже у цім і полягає справжня віртуозність грайливості!).

Надто вже швидко вона обіцяє, з достатньою ясністю не зазначаючи, що її грайливість ні до чого не зобов’язує. Інакше кажучи, всі вважають її надзвичайно доступною. А як вимагають виконати те, що начебто їм пообіцяли, раптом зустрічають опір, який пояснюють собі лише запеклою Терезиною жорстокістю.

Прийшов якийсь парубчак і вмостився перед барною стійкою на вільному стільці. Йому було насилу сімнадцять років. Він промовив дві чи три фрази, що вклинилися в розмову, наче хибний штрих в полотно, який ні замалювати, ні стерти.

— У вас гарні ноги, — сказав він.

Вона відмахнулася.

— Як це ви побачили їх крізь дерев’яну перегородку стійки?

— Я бачив вас надворі, — сказав парубчак.

Тереза відійшла і почала обслуговувати інших відвідувачів. Він замовив коньяку. Вона не дала.

— Мені нещодавно виповнилося вісімнадцять років, — запротестував він.

— То покажіть паспорт!

— А дзуськи! — відказав хлопчина.

— Гаразд, тоді пийте лимонад!

Нічого не сказавши, парубійко підвівся й вийшов із бару. За пів години він повернувся і знову сів перед барною стійкою. Рухи його були безладні, від нього аж відгонило горілкою.

— Лимонаду!

— Ви п’яний, — сказала Тереза.

Парубчак показав на табличку, що висіла на стіні позаду Терези: «Суворо заборонено відпускати спиртні напої особам, що не сягнули вісімнадцятирічного віку».

— Вам заборонено наливати мені горілки, — сказав він, махнувши рукою на Терезу, — але ніде не написано, що я не маю права бути п’яним.

— А де це ви так налигалися? — запитала Тереза.

— У шинку напроти!

Він зареготався й знову сказав, щоб йому налили лимонаду.

— То чому ви там не лишилися?

— Бо я хочу вас бачити, — відказав парубчак. — Я вас кохаю!

Коли він сказав це, обличчя його якось дивно пересмикнулося. Вона нічого не втямила: він що, дуріє? Чи заграє з нею? А може, це жарт? Чи, може, він просто п’яний і не тямить, що каже?

Вона поставила перед ним лимонад і взялась обслуговувати інших клієнтів.

Слова «Я вас кохаю!», здається, вичерпали сили того хлопчиська. Він уже нічого не казав, мовчки поклав гроші на барну стійку і вшився, що Тереза й не помітила, коли це сталося.

Та тільки-но він вийшов, озвався лисий коротун, який вихилив уже третю чарку горілки.

— Пані, ви чудово знаєте, що не можна відпускати спиртних напоїв неповнолітнім.

— Та ж я не горілки йому налила! Він випив лимонаду!

— Я добре бачив, що ви налили в той лимонад!

— Що ви оце вигадуєте! — вигукнула Тереза.

— Ще чарку горілки, — сказав коротун і докинув: — Я вже давненько пильную за вами.

— Ага, ото й радійте, що дивитеся на гарну жінку, і заткніть пельку! — устряв високий чолов’яга, що підійшов до барної стійки і слухав усе це.

— А ви не лізьте! Це не ваше діло! — вигукнув лисань.

— А ваше діло яке, можете мені пояснити? — запитав високий.

Тереза налила лисому горілки. Він вихилив її одним духом і пішов собі.

— Дякую, — сказала Тереза високому.

— Нема за що, — відказав той і теж вийшов із бару.

За кілька днів він знову прийшов у бар. Угледівши його, Тереза дружньо всміхнулася.

— Дякую вам іще раз. Цей лисань частенько буває тут, він страшенно неприємний.

— Не думайте про нього.

— Чому він чіплявся до мене?

— Це просто пияк, забудьте!

— Якщо ви просите, то більше я не думатиму про нього.

Високий поглянув їй у вічі.

— Пообіцяйте.

— Обіцяю вам.

— Добре, що ви обіцяєте мені щось, — відказав високий, так само дивлячись їй у вічі.

То вже була грайливість: поведінка, яка мала показати, що сексуальний контакт можливий, хоч ця можливість була без гарантії і суто теоретична.

— Як сталося, що така жінка, як ви, опинилася в цьому глухому районі Праги? — запитав він.

— А ви? Що ви робите в цьому глухому празькому кварталі?

Він відказав, що мешкає неподалік звідси, що він інженер і минулого разу випадково заглянув сюди після роботи.

Вона дивилася на Томаша. Погляд її був спрямований не у вічі йому, а сантиметрів на десять вище, на його чуприну, що тхнула вагіною іншої жінки.

Вона сказала:

«Томаше, я більш не можу. Знаю я, що не маю права скиглити. Відколи ти через мене повернувся до Праги, я заборонила собі ревнувати. Не хочу бути ревнивою, але не можу заборонити це собі, не маю сил. Допоможи мені, прошу тебе!»

Він узяв її за руку і попровадив у сквер, де вони частенько гуляли раніш. У тому сквері були лави: сині, жовті, червоні. Коли вони посідали, Томаш сказав:

«Я розумію тебе. Знаю я, що ти хочеш. Я все улаштував. Зараз ти підеш на гору Петржин».

Вона перелякалася.

«На Петржин? Що мені робити на Петржині?»

«А ось піднімешся на неї, то й зрозумієш».

Їй геть не хотілося йти туди; тіло було таке кволе, що вона й від лави не могла його відірвати. Але не могла не послухатися Томаша. Отож опанувала себе і підвелася.

Озирнувшись, побачила, що він сидить на лаві і весело всміхається їй. Потім помахав рукою, щоб підбадьорити.

Діставшись гори Петржин, цього зеленого пагорба, що височить посеред Праги, вона з подивом побачила, що там нікого нема. Диво дивне, адже тут завжди було повнісінько пражан, що приходили подихати свіжим повітрям. Їй було моторошно, але на пагорбі панувало таке безгоміння, і воно діяло так заспокійливо, що вона перестала опиратися й довірливо віддалася в його обійми. Вона дерлася на пагорб, вряди-годи зупиняючись, щоб озирнутися. У долині бачила силу-силенну веж і мостів. Статуї святих погрозливо завмерли зі зведеними кулаками, втупившись кам’яними очима у хмари. То було найкраще місто на білому світі.

Ось вона піднялася на вершину. За ятками, де зазвичай продавали морозиво, поштові листівки і бісквіти (продавців того дня не було), лежав, скільки засягне око, моріжок, де негусто росли дерева. Там вона угледіла кількох чоловіків. Що ближче підходила вона до них, то повільнішала її хода. Їх було шестеро. Вони стояли непорушно, а може, помалу ходили туди й сюди, наче гравці у гольф, що оглядають територію поля, зважують ключки в руках і намагаються зосередитися перед матчем.

Ось вона вже коло них. Поміж тими шістьма чоловіками вона помітила трьох, що прийшли сюди грати ту саму роль, що і вона. Поводяться вони ніяково, здається, хочуть розпитати про все, та не зважуються турбувати решту, тож воліють мовчати і тільки збентежено роззираються довкруги.

Ще троє випромінюють добротливу поблажливість.

В одного з них у руках рушниця. Угледівши Терезу, він усміхнувся й махнув рукою.

«Авжеж, це тут».

Вона кивнула йому, привітавшись, і почувалася дуже ніяково.

Чоловік додав:

«Щоб не помилитися: це за вашим бажанням?»

Вона могла завиграшки відповісти: «Ні, це не за моїм бажанням!» — але хіба могла вона уявити собі, що розчарує Томаша? Як буде вона виправдовуватися, повернувшись додому? Отож сказала:

«Авжеж, це за моїм бажанням».

Чоловік із рушницею провадив:

«Треба, щоб ви зрозуміли, чому я запитую. Ми робимо це, якщо певні, що люди навмисне приходять до нас, щоб умерти. Ми просто надаємо послугу».

Він допитливо дивився на Терезу, і вона знову запевнила його у своєму рішенні:

«Авжеж, не бійтеся! Це за моїм бажанням».

«Може, хочете бути першою?» — запитав він.

Їй хотілося відсунути це діло якомога далі, навіть якщо це буде кілька хвилин, тож вона сказала:

«Ні, прошу вас, ні. Якщо можна, я буду останньою».

«Як хочете», — сказав чоловік і подався до інших. У його двох помічників зброї не було, вони тільки готували людей до смерті. Ось вони взяли їх попід руки і попровадили моріжком. То була безмежна, неозора рівнина, де густо поросла трава. Кандидати на страту повинні були самі обрати дерево. Вони зупинялися, довго роззиралися довкруги, ніяк не могли зважитися. Двоє урешті обрали платани, а третій подався далі, не в змозі знайти дерево, що було б гідне його смерті. Помічник, що легенько тримав його під руку, не виказував нетерпіння, та незабаром чоловік той уже не мав відваги простувати вперед і зупинився біля крислатого явора.

Помічники наділи усім трьом пов’язки на очі.

На неозорій луці стояли троє чоловіків, притулившись спинами до дерев. У кожного на очах була пов’язка, обличчя вони звели до неба.

Чоловік приклав рушницю до плеча і почав стріляти. Крім щебету пташок, інших звуків чути не було. Рушниця була з глушником. Видно було тільки, що чоловік під явором почав поволі осідати додолу.

Не сходячи з місця, чоловік із рушницею обернувся в іншому напрямку, і той, що стояв під платаном, теж мовчки сповз по стовбуру, а за хвилю (чоловік із рушницею обернувся знову) на моріжок повалився і третій кандидат на страту.

Один із помічників мовчки підійшов до Терези.

У руці він тримав темно-синю стрічку.

Вона зрозуміла, що він хоче зав’язати їй очі. Покрутила головою і сказала:

— Ні, я хочу все бачити.

Але відмовилася вона не з цієї причини. Тереза не належала до героїв, яким хочеться сміливо глянути смерті у вічі на самісінькій шибениці. Вона тільки намагалася віддалити свою загибель. Їй здавалося, що із зав’язаними очима вона опиниться перед дверима смерті і вже нічого не зможе вдіяти.

Чоловік не примушував її, просто взяв попід руку. Вони попростували неозорою лукою, й Тереза ніяк не могла обрати дерево. Її не квапили, та вона знала, що смерті так чи так не уникнути.

Ось вона побачила квітучий каштан і підійшла до нього. Сперлася спиною на стовбур і звела очі до неба: вгорі побачила листя, пронизане сонячним промінням, і почула далекий гамір великого міста, який звучав тихо і лагідно, мов відгомін ячання тисяч скрипок.

Чоловік звів рушницю.

Вона відчула, що відваги як і не було. Її жахнула та слабкість, та опанувати себе не могла. Сказала:

«Ні! Це не за моїм бажанням!»

Чоловік одразу ж опустив рушницю і дуже спокійно сказав:

«Якщо не за вашим бажанням, то цього робити не можна. Ми не маємо права».

Голос його був люб’язний, наче він перепрошував Терезу, що не стратив її, бо вона цього не бажала. Та чемність просто-таки розривала її серце; притулилася обличчям до кори того дерева і заплакала.

Вона обіймала стовбур, здригаючись у риданнях, наче то було не дерево, а батько, якого вона втратила, наче дідусь, якого вона не бачила ніколи в житті, наче прадід, старезний дідуган, що прийшов із давньої давнини, щоб підставити їй своє лице у вигляді шерехатої кори того дерева.

Обернулася. Ті троє вже були далеко, вони ходили туди-сюди лукою, немов гравці у гольф, і рушниця в руці одного з них скидалася на ключку.

Вона спустилася в діл алеями Петржина, зберігаючи у серці ностальгійний спогад про чоловіка, що мав її розстріляти і не зробив цього. Він потрібен був їй. Потрібен був хтось, хто допоміг би їй урешті! Томаш їй не допомагатиме. Томаш послав її на смерть. Тільки інший чоловік може допомогти їй!

Що ближче підходила вона до міста, то дужче тужила за тим чоловіком і сильніше боялася Томаша. Він не простить їй, що вона не дотрималась обіцянки. Не простить, що їй забракло мужності і вона обманула його. Ось опинилася на вулиці, де вони мешкали, і знала, що з хвилини на хвилину побачить його. Від тієї думки її охопила паніка; відчула, як шлунок зсудомило, і почала блювати.

Інженер запрошував її до себе. Двічі вона відмовилася. А цього разу погодилася.

Поснідала вона, як завжди, навстоячки в кухні й пішла. Була насилу друга година.

Підійшла до тієї місцини, де він мешкав, і відчула, як її ноги мимохіть сповільнюють ходу.

Потім подумалося, що насправді до того чоловіка послав її Томаш. Хіба не він весь час торочив їй, що кохання й сексуальність не мають між собою нічого спільного? То вона просто шукає підтвердження його словам. Здавалося, ніби поруч лунає Томашів голос, який каже: «Я розумію тебе. Знаю, що ти хочеш. Я все влаштував. Ти підіймешся на вершину і все збагнеш».

Авжеж, вона тільки виконувала Томашеві накази. Вона лише на хвильку зайде до інженера; тільки випити кави, тільки збагнути, що це таке — сягнути вершини невірності, їй хотілося попхнути своє тіло до цієї межі, лишити його, щоб воно там постояло, немов біля ганебного стовпа, а коли інженер захоче її обняти, сказати, як вона ото сказала чоловікові з рушницею на горі Петржин: «Ні! Це не за моїм бажанням!»

І чоловік опустить рушницю і лагідно промовить: «Якщо не за вашим бажанням, то цього не можна робити. Ми не маємо права».

І вона обернеться до дерева і заплаче.

То був багатоквартирний будинок початку століття в робітничому передмісті Праги. Вона увійшла до брудного під’їзду, стіни були викладені кахлями. Вичовгані бетонні східці з металевими поручнями провадили на другий поверх. Звернула ліворуч. Зупинилася перед другими дверима, без таблички і дзвінка, й постукала.

Він відчинив.

Усе помешкання складалося з однісінької кімнати, яку від дверей перегородили двометровою шторою, щоб створити враження передпокою. Там був стіл із електроплиткою і невеличкий холодильник. Увійшовши за штору, побачила перед собою вертикальний прямокутник вікна наприкінці вузької довгої кімнати; з одного боку були полиці з книжками, а з другого — диван і однісіньке крісло.

— У мене все дуже просто, — сказав інженер. — Сподіваюся, вас це не хвилює.

— Та ні, що ви, — сказала Тереза, дивлячись на стіну, де були тільки полиці з книжками.

Цей чоловік не мав путнього стола, зате у нього були сотні книжок. Тереза трохи збадьорилася; тривога, що супроводжувала її дорогою, почала відступати. Змалку вона вбачала у книжках знак таємного братства. Людина, у якої була така бібліотека, не могла заподіяти їй зла.

Він спитав, що їй налити. Вина?

Ні, ні, вона не хотіла вина. Якщо вона й вип’є чогось, то тільки кави.

Він зник за шторою, і Тереза підійшла до полиць із книжками. Взяла одну, що привернула її увагу. То був переклад Софоклового «Едіпа». Дивно було знайти таке в незнайомця!

Багато років тому Томаш дав їй цю книгу, порадивши уважно прочитати, а потім довго про неї говорив. Роздуми про неї він опублікував у одному часописі, й це перевернуло їхнє життя догори дном. Але зараз, дивлячись на корінець тієї книжки, Тереза заспокоїлася. Їй здавалося, ніби це Томаш навмисне лишив тут слід, послання, яке означало, що він сам це все влаштував. Коли той довгань повернеться, вона запитає, чому в нього ця книжка, чи він її читав і що він про неї думає. Отак хитрощами виведе балачку із небезпечної теми про це помешкання до звичного для неї світу Томашевих ідей.

Потім відчула, як їй поклали долоню на плече. Чоловік забрав у неї книжку, мовчки поклав на полицю і попровадив Терезу до дивана.

Вона знову подумала про фразу, яку сказала виконавцеві страти на Петржині. Цього разу вона вимовила її уголос:

— Ні, ні! Це не за моїм бажанням!

Була певна, що ця чарівна фраза вмить змінить ситуацію, але в цій кімнаті ті слова втратили магічну силу. Гадаю, вони навіть заохотили чоловіка до рішучих дій: він пригорнув її до себе і поклав долоню на її груди.

Дивна річ: цей дотик одразу ж звільнив її від страху. У такий спосіб інженер вказав на її тіло, і вона зрозуміла, що ставка у цій грі не вона (не її душа), а тіло, і тільки воно. Оте тіло, яке обмануло її, і вона його вигнала поміж інші тіла.

Він розстебнув ґудзик її блузки й дав зрозуміти, що далі вона повинна роздягатися сама. Тереза не виконала тієї вказівки. Своє тіло вона від себе прогнала, та не хотіла брати за нього ніякої відповідальності. Вона не опиралася, але й не допомагала йому. Її душа хотіла показати, що, не схвалюючи те, що зараз відбувалося, вона обрала нейтральну позицію.

Він роздягав її, і впродовж цього часу Тереза залишалася майже непорушна. Коли він поцілував її, вуста йому не відповіли. Потім вона раптом відчула, що лоно її зволожилося, і злякалася.

Вона неухильно збуджувалася, й збудження було тим дужче, що наставало воно мимоволі. Її душа вже потайці погоджувалася з тим, що зараз коїлося, та вона знала: щоб це велике збудження тривало й далі, про згоду треба мовчати. Якщо вона голосно скаже «так», якщо самохіть погодиться взяти участь у любовній грі, збудження відразу ж мине. Адже душа її збуджувалася від того, що тіло обманювало її, діючи всупереч її волі, а вона спостерігала цю зраду.

Потім він скинув з неї трусики — тепер вона була голісінька. Душа бачила оголене тіло в обіймах незнайомця, й те видовище здалося їй неймовірним, наче вигляд планети Марс із близької відстані. Осяяне цією неймовірністю тіло вперше втратило для неї свою банальність; уперше дивилася вона на нього зачаровано, адже все, що робило його неповторним і єдиним на світі, виступило на передній план. Це було вже не звичайне поміж тілами (яким бачила вона його досі), а надзвичайне тіло. Душа не могла відірвати погляду від брунатної родимки, що темніла над кучерявим чубчиком поміж ногами; вона бачила ту печатку, якою сама вона (душа) таврувала те тіло, і те, що неподалік біля цього стигмату рухався чужий член, здавалося їй блюзнірством.

І коли вона звела очі й побачила його обличчя, то згадала, що ніколи не давала згоди на те, щоб тіло, де поставила свій відбиток душа, опинилося в обіймах чоловіка, якого вона не знає і знати не хоче. Її раптом охопила запаморочлива ненависть. Вона зібрала в роті слину, щоб плюнути незнайомцеві в обличчя. Вони жадібно стежили одне за одним; він помітив її лють і прискорив рухи. Відчуваючи, як ось-ось вона вибухне втіхою, Тереза почала кричати: «Ні, ні, ні!» — опираючись тому вибухові, що вже був зовсім близько, а що вона опиралася, то погамована втіха довго променіла усеньким її тілом, не знаходячи собі виходу, поширювалася у ній, немов морфій, який упорснули у вену. Вона металася в його обіймах, наосліп била довкола себе руками і плювала йому в обличчя.

Унітази новітніх вбиралень височать над підлогою, наче білі квіти річкових лілей. Архітектори роблять просто-таки неможливі речі, щоб тіло забуло про свою вбогість і людина не знала, що відбувається з її викидами, коли спускають воду і вона з ревом біжить трубами. Хоч каналізація й простягає свої мацаки до наших помешкань, все ж таки її дбайливо заховали від поглядів, і ми не знаємо про ті невидимі Венеції лайна, над якими побудовані наші вбиральні, спальні, бальні зали і парламенти.

У цій кам’яниці робітничого передмістя Праги вбиральні були не такі величні; долівка вимощена сірими кахлями, а з неї піднімався унітаз, що мав убогий, сирітський вигляд. Формою він скидався не на білу річкову лілею, а на те, чим він і був насправді, — розчепіреним кінцем труби. Тут бракувало навіть сякого-такого сидіння з дерева, і Тереза сіла на емальований чавун, такий холодний, аж вона сіпнулася від того дотику.

Вона сиділа на унітазі, й прагнення випорожнити тельбухи, що зненацька охопило її, було намаганням дійти до самісінького краю упослідженості, якомога дужче, щомога повніше зробитися отим тілом, про яке мати завжди казала, мовляв, існує воно лише на те, щоб перетравлювати їжу і вивергати шлаки. Тереза випорожняла свої нутрощі й почувалася цієї миті сумною та нескінченно самотньою.

Не було нічого вбогішого, ніж її оголене тіло, що сиділо на розчепіреному краю труби з нечистотами. Душа її втратила глядацьку цікавість, свою недоброзичливість і гордоту; вона знову забилася у найглибші куточки тіла й чекала, аж хтось її погукає.

Вона підвелася з унітаза, спустила воду і повернулася в передпокій. Душа тремтіла у голому відринутому тілі. Тереза й досі почувала дотик до ануса паперу, яким вона підтерлася.

І ще одна незабутня річ сталася тоді: їй захотілося побачити того довганя і почути його голос, почути, як він кличе її. Якби він лагідно і поважно заговорив до неї, душа зважилася б виринути на поверхню тіла, й Тереза заплакала б. І обняла б його, як ото уві сні обіймала стовбур каштана.

Отож стояла вона в передпокої і намагалася опанувати те навальне бажання вибухнути перед ним сльозами. Якби Тереза не опанувала себе, то, як сама знала, сталося б те, чого вона не хотіла. Вона закохалася б.

Тієї миті він погукав її з кімнати. Почувши той безтілесний голос (високої інженерової постаті вона тієї миті не бачила), Тереза аж здригнулася: голос його був тонкий і пронизливий. Як вона цього не помічала?

Завдяки тому разючому і прикрому враженню від його голосу вона змогла погамувати спокусу. Ввійшла до кімнати, позбирала розкиданий одяг, вбралася й пішла собі.

Вона йшла із крамниці з Кареніним, який ніс у зубах рогалик. Був холодний ранок, трохи підморозило. Простували вони повз селище, де на просторих вигонах поміж хатами місцевий люд посадив невеличкі городи і садки. Каренін раптом зупинився мов укопаний; він уважно кудись дивився. Вона теж глянула в той бік, та нічого особливого не помітила. Пес потягнув її за собою, і вона пішла. Аж ось над мерзлою землею пустельної грядки вона угледіла маленьку чорну голівку ворони з довгим дзьобом. Голівка без тіла легенько сіпалася, і вряди-годи з дзьоба вихоплювалося хрипке, тихе каркання.

Каренін так розхвилювався, що впустив рогалика. Тереза мусила припнути його до стовпа, щоб він не вкоїв якось лиха тій сердешній вороні. Потім присіла і заходилася розгрібати землю довкола пташини, яку поховали живцем. Це було нелегко. Вона зламала ніготь, і він почав кровити.

Тієї миті коло неї упав камінець. Вона звела очі й побачила поміж будинками двох хлопчаків, їм було років по десять. Тереза підвелася. Побачивши, як вона заворушилася, і пса, припнутого до дерева, хлопці чкурнули відтіля.

Вона знову вклякла навколішки, розгребла тужаву землю і витягла ворону з могили. Але пташина закоцюбла і не могла ні йти, ні летіти. Тереза вгорнула її в червоний шалик, який мала на шиї, і притулила лівою рукою до себе. Правою відв’язала Кареніна, який так метався, що їй насилу пощастило змусити його йти коло неї.

Вона подзвонила у двері, бо руки були зайняті, щоб дістати ключі з кишені. Томаш відчинив їй. Простягнула йому Кареніновий поводок. «Потримай його!» — звеліла і понесла ворону до ванної. Поклала її долі під вмивальником. Ворона опиралася, та сил у неї не було. З її тіла цебеніла якась густа жовта рідина. Тереза постелила під неї стару ганчірку, щоб пташка не відчувала холоду від кахляної долівки. Пташина відчайдушно тріпотіла поламаним крилом; дзьоб її стирчав угору, наче докоряв Терезі.

Вона сиділа на краю ванни і не могла відвести очей від ворони, що сіпалася в агонії. У її жалюгідній занедбаності Тереза бачила образ своєї долі й повторювала подумки: «Нікого нема в мене на світі, крім Томаша».

Чи переконав її той епізод з інженером, що любовні пригоди не мають нічого спільного з коханням? Що вони легкі й нічогісінько не важать? Чи стало їй спокійніше?

Нітрохи.

Одне її переслідувало: як вона вийшла із вбиральні й тіло її завмерло у дверях, голе й занедбане. Наполохана душа тремтіла, принишкнувши в нутрощах. Якби тієї миті чоловік у глибині кімнати озвався до її душі, вона, може, вибухнула б риданнями і впала б у його обійми.

Вона уявила, що на її місці, у дверях ванної, стоїть Томашева коханка, а Томаш перебуває в кімнаті замість інженера.

Йому варто було сказати їй слово, однісіньке слово, і вона заплакала б і обняла його.

Тереза знала, що такою буває мить, коли народжується кохання: жінка не може встояти перед голосом, що кличе її наполохану душу; чоловік не може встояти перед жінкою, душа якої чуйно відгукується на його голос. Томаш ніколи не був у безпеці перед пасткою кохання, й Тереза могла тільки потерпати за нього кожної години і кожнісінької хвилини.

Що ж у неї може бути на озброєнні? Тільки її вірність. Вірність, яку подарувала вона йому від самого початку, від першого ж дня. Їхнє кохання мало дуже дивну архітектуру: воно базувалося на цілковитій певності в Терезиній вірності, наче величезний палац на єдиній опорі.

Ворона майже не махала крильми; вона ледве сіпала поламаною лапкою. Тереза не хотіла кидати її, це було так, наче сидиш ото біля узголів’я вмираючої сестри. Урешті вона таки подалася в кухню, щоб похапцем повечеряти.

Коли повернулася, ворона була мертва.

Першого року їхнього життя Тереза вищала під час кохання, і той вереск, як я вже казав, намагався засліпити і заглушити всі органи чуття. Потім вона стала кричати менше, та душу її засліпило кохання, тож вона нічого не бачила. З інженером вона просто злягалася, кохання там і близько не було, і тоді її душа побачила все чітко і ясно.

Вона знову пішла в сауну, знову почала розглядати себе у дзеркалі. Дивилася на себе і згадувала той епізод, але без коханця. Як по правді, вона не змогла б навіть змалювати його, може, навіть не звернула уваги на те, який вигляд він має голяка. Усе, що вона пам’ятала, — то було таки її тіло (що його вона тепер збуджено розглядала у дзеркалі), її чубчик у паху, ту родиму пляму над ним. Та родимка, що досі була для неї просто вадою, закарбувалась у її пам’яті. Їй кортіло знову і знову бачити її в неймовірній близькості до чужого члена.

Не можу не наголосити ще раз: їй не хотілося бачити член того незнайомця. Їй кортіло бачити свій пах біля чужої плоті. Вона не прагнула тіла того коханця. Вона прагнула свого тіла, яке раптом відкрила для себе, тіла, що ще дужче збуджувало її, бо стало ще ближче і ще чужіше.

Ото дивилася вона на своє тіло, укрите дрібними краплями води після душу, і думала про те, що інженер з дня на день має заглянути до бару. Їй кортіло, щоб він прийшов, щоб запросив її до себе! Їй так цього хотілося!

День при дні Тереза боялася, що інженер з’явиться перед барною стійкою і вона не зможе сказати йому «ні». Та минав час, і страх перед зустріччю з ним заступало побоювання, що він не прийде.

Сплив цілий місяць, та він і не озивався. Тереза не могла пояснити цього. Зненацька в неї пропало будь-яке бажання. Занепокоїлася: чому він не приходить?

Вона обслуговувала відвідувачів. Прийшов отой куций лисань, який закидав був якогось вечора, що вона наливає горілки неповнолітнім. Тепер він голосно розповідав непристойний анекдот, що його вона чула вже бозна-стільки разів від пияків, коли ще працювала у провінції. У Терези виникло враження, наче її знову втягує в себе материн світ, і вона гостро урвала лисого.

Він розізлився.

— Ви не маєте права командувати мною! Радійте, що ми ще дозволяємо вам працювати у цьому барі!

— Ми? Хто такі «ми»?

— Ми, — повторив лисань і замовив ще чарку. — І майте на увазі, я не дозволю вам ображати себе.

Потім показав на Терезину шию, де висіло кілька разків дешевих перлин.

— Звідки у вас ці перли? Таж не чоловік вам їх подарував, простий мийник вікон! Хіба може він купити таку коштовність за свій убогий заробок? Їх вам відвідувачі дали, еге? А за які такі послуги?

— Ану заткніть пельку! — вигукнула Тереза.

Чоловічок простягнув руку, щоб торкнутися намиста.

— Затямте собі, проституція в нас заборонена!

Каренін підвівся, став лапами на барну стійку і загарчав.

Посол сказав:

— Це стукач.

— Якщо це стукач, то він мав би поводитися не так зухвало, — зауважила Тереза. — Що ж це за таємна поліція, якщо вона не ховається!

Посол сів на дивані, схрестивши під собою ноги, наче був на уроку йоги. У рамочці над ним усміхався Кеннеді, наче освячував його слова.

— Пані Терезо, — батьківським тоном сказав він, — у таємних співробітників поліції кілька функцій. Перша — класична. Вони слухають, що там балакають люди, і доповідають начальству.

Друга — це залякування. Вони дають нам на здогад, що ми живемо на світі з їхньої ласки, і хочуть, щоб ми їх боялися. Оце і намагався вчинити той плішивий.

Третя — створення таких ситуацій, які могли б скомпрометувати нас. Їм нецікаво обвинувачувати нас у державній зраді, тому що це тільки привернуло б до нас симпатії. Вони хотіли б знайти в наших кишенях гашиш або звинуватити нас у розпусних діях із неповнолітнім дівчам. І вони завжди знайдуть дитину, яка посвідчить це.

Тереза згадала про інженера. Як пояснити, що він більше не приходить!

Посол провадив:

— Їм треба зловити людей у пастку, щоб потім використовувати їх у своїй роботі, поставити ще більше пасток і врешті всіх поробити виказувачами, створивши цілу мережу.

Тереза думала тільки про одне: інженера підсунула їй таємна поліція. А ким був той парубчак, що ото налигався у шинку навпроти, а потім прийшов і освідчувався їй у коханні! Це за того хлопчину лисий накинувся на неї, а інженер буцім захищав її. Ці троє грали ту саму роль у заздалегідь розробленому сценарії; їм треба було викликати в неї приязнь до чоловіка, у якого було завдання звабити її.

Як могла вона не здогадатися про це? Те його помешкання було підозріле, воно ніяк не узгоджувалося із цим чоловіком. Чому той так добре вбраний інженер мешкав у такій жалюгідній квартирі? Та й чи був він інженером? І якщо так, то як міг він бути не на роботі о другій пополудні? І як це міг інженер читати Софокла? Ні, то була не інженерова бібліотека! Та квартира скидалася радше на конфісковане помешкання інтелігента, якого запроторили до в’язниці! Коли їй було десять років, заарештували її батька і так само конфіскували квартиру й усю бібліотеку. Хто знає, задля чого потім її використовували?

Тепер вона добре розуміла, чому він не приходив. Він виконав своє завдання. Яке? Той лисий виказувач обмовився про це, сказавши: «Затямте собі, проституція у нас заборонена!» Той гаданий інженер посвідчить, що переспав із нею і що вона вимагала від нього грошей! Погрожуватимуть їй скандалом і змусять доносити на людей, які приходять до бару перехилити чарку.

Посол спробував її заспокоїти.

— Мені здається, ваша пригода не така вже небезпечна.

— Може, й так, — здушеним голосом відказала Тереза і вийшла з Кареніним на темну празьку вулицю.

Щоб уникнути страждань, люди найчастіше ховаються в майбутньому. Проводять на стежині часу уявну лінію, за якою теперішнім стражданням настане край. Але Тереза не бачила перед собою тієї лінії. Вона могла знаходити втіху лише тоді, коли дивилася назад. Знову була неділя; вони сіли в авто і подалися далі від Праги.

Томаш був за кермом, Тереза сиділа коло нього, а Каренін позаду; часом він висовував голову, щоб лизнути їх у вуха. За дві години вони приїхали в курортне містечко, де років п’ять чи шість тому провели разом кілька днів. Там хотіли і заночувати.

Вони зупинилися на майдані і вийшли з автівки. Нічого там не змінилося. Навпроти стояв готель, де вони мешкали того року, а перед ним росла стара липа. Ліворуч від готелю височіла давня дерев’яна колонада, а на краю її струмувало в мармурову чашу джерело. Як і колись, над ним схилялися люди зі склянками в руках.

Томаш кивнув на готель. У ньому все ж таки щось змінилося. Колись він звався «Ґранд», а тепер, згідно з вивіскою, «Байкал». Глянули на табличку на розі майдану: тепер він звався «Московський». Вони пройшли знайомими вулицями (Каренін ішов за ними без повідка), поглядаючи на їхні назви: вони звалися то Сталінградська, то Ленінградська, то Ростовська, то Новосибірська, то Київська, то Одеська, один санаторій назвали «Чайковський», другий «Толстой», а третій «Римський-Корсаков», ще були готелі «Суворов», кінотеатр імені Горького і кафе «Пушкін». Всі ті назви запозичили з Росії й із російської історії.

Тереза згадала перші дні вторгнення. Люди познімали таблички з назвами міст і повивертали на дорогах усі вказівники. За однісіньку ніч країна стала безіменна. Сім днів російська армія вешталася країною, не знаючи, де вона перебуває. Офіцери шукали редакції газет, телестудії, радіостанції, щоб захопити їх, та нічого не знаходили. Розпитували людей, але ті знизували плечима або ж указували хибну адресу і хибний напрямок.

З роками виявилося, що ця анонімність не минула без лиха для країни. Ні вулиці, ні будинки не повернули собі тих первинних імен. Курортне чеське містечко потроху стало ілюзорною Росією, і Тереза збагнула, що в неї конфіскували минуле, яке вона приїхала сюди шукати. Тут неможливо було ночувати.

Вони мовчки повернулися до автівки. Все, думала собі Тереза, здається нам вивернутим навспак: давнє чеське містечко прибрало російські назви; чехи, які відважно фотографували вторгнення, насправді працювали на таємну російську поліцію; чоловік, який послав її на смерть, мав подобу Томаша; секретний співробітник поліції вдавав інженера, а інженер хотів грати роль чоловіка з гори Петржин. Знамення книги в його помешканні було фальшиве; вона була там, щоб її пошили в дурні.

Думаючи тепер про ту книжку, яку вона взяла до рук у помешканні того чолов’яги, Тереза раптом здригнулася, й щоки її спаленіли: невже це можливо? Інженер сказав, що зробить каву. Вона підійшла до полиць і дістала Софоклового «Едіпа». Потім інженер повернувся. Але без кави!

Вона обертала ситуацію і так, і так: скільки часу спливло, коли він пішов ніби приготувати каву, скільки часу залишалося? Щонайменше хвилина, в цьому немає сумніву, може, дві, може, й три. Що міг він так довго робити в тому вузькому передпокої? Може, був у вбиральні? Тереза спробувала пригадати, чи чула вона, як відчинялися двері, чи пролунав шум води в унітазі. Ні, шуму води вона таки не чула, а то згадала б. І майже певна була, що не чула, як відчинялися двері. То що він робив у тому передпокої?

Раптом їй усе стало цілком зрозуміло. Щоб вона опинилася в пастці (адже інженерового свідчення було не досить), потрібен був неспростовний доказ. Під час тієї довгої відсутності — занадто довгої, щоб стати підозрілою, — він поставив у передпокої камеру. Або, найпевніше, впустив до квартири чоловіка з фотоапаратом, який знімав їх на плівку з-за ширми.

Ще кілька тижнів тому вона кепкувала з Прохазки, який не знав, що живе в концентраційному таборі, де йому не можна мати приватного життя. А вона ж тоді що? Поїхавши від матері, думала, дурепа така, що раз і назавжди стане господинею свого приватного життя. Але материнський дім розрісся на цілий світ і скрізь тепер її наздоганяє. Ніде їй не сховатися від нього.

Вони спустилися східцями поміж садами, щоб опинитися на майдані, де покинули автомобіль.

— Що з тобою? — запитав Томаш.

Перш ніж вона відповіла, з Томашем хтось привітався.

То був чоловік років п’ятдесяти з обвітреним обличчям, селянин, якого Томаш колись оперував. Відтоді його щороку посилали на цей курорт. Він запросив Томаша з Терезою випити по чарчині. Псів не можна було приводити до громадських закладів, тому Тереза замкнула Кареніна в автомобілі, а чоловіки тим часом чекали її в шинку. Коли вона прийшла, селянин сказав:

— У нас тихо. Мене навіть обрали два роки тому головою кооперативу.

— Що ж, вітаю, — сказав Томаш.

— Це, знаєте, село. Усі тікають звідти. Там, нагорі, мають радіти, що хтось іще хоче залишатися в селі. Не можуть вони собі дозволити вигнати нас із роботи.

— То був би ідеальний куточок для нас, — зауважила Тереза.

— Ви там занудьгували б, пані. Там нема чого робити. Нічогісінько.

Тереза глянула на його обвітрене обличчя. Той селянин був їй такий симпатичний. Після довгого часу їй знову хтось припав до душі! Перед її очима постало село: хати, церковна дзвіниця, лани, гаї, заєць, що мчить у борозні, мисливець у зеленому фетровому капелюсі. Вона ніколи не жила в селі. Той образ запав їй у пам’ять від уже почутого. А може, він закарбувався в її підсвідомості ще від далеких предків. Проте цей образ жив у ній, ясний і промовистий, немов світлина прабабці в родинному альбомі або давня гравюра.

— У вас іще болить десь? — запитав Томаш.

Селянин показав на потилицю, в тому місці, де вона переходила у хребет.

— Отут часом боляче.

Не підводячись зі стільця, Томаш помацав те місце і ще трохи розпитав того чоловіка. Потім сказав:

— Я вже не маю права виписувати рецептів. Але, як повернетеся, скажіть вашому лікареві, що ви розмовляли зі мною і я рекомендував уживати оце.

Він дістав записник із внутрішньої кишені й видер звідти аркуш. Потім великими літерами написав назву ліків.

Вони поверталися до Праги.

Тереза думала про світлину, де її голе тіло було в інженерових обіймах. Намагалася себе заспокоїти: якщо припустити, що та світлина існує, Томаш однаково ніколи її не побачить. Для тих людей вона корисна буде лише тоді, коли вони зможуть скористатися нею, щоб шантажувати Терезу. Якщо її побачить Томаш, вона втратить користь для них.

Але що станеться, як поліція вирішить, що не варто гаяти часу на Терезу? У цьому разі те фото стане для них тільки дурнуватим жартом, і якщо комусь таке спаде на думку, ніщо не завадить йому покласти ту світлину в конверт і надіслати на Томашеву адресу, щоб посміятися.

Що ж станеться, якщо Томаш отримає цю світлину?

Він витурить її з хати? Мабуть, ні. Авжеж, ні. Але хистка споруда їхнього кохання відразу ж завалиться, адже трималася ця споруда на одній-однісінькій опорі — на її вірності, а кохання — це наче імперія: якщо зникають ідеї, на яких вона базується, вона щезає разом із ними.

Перед очима в Терези стояв образ: заєць, що мчить у борозні, мисливець у зеленому капелюсі й гострий шпиль дзвіниці над лісом.

Вона хотіла сказати Томашеві, що їм треба покинути Прагу. Поїхати кудись далеко — подалі від дітей, що живцем закопують у землю ворону, від співробітників таємної поліції, від дівчат, озброєних парасольками. Вона хотіла йому сказати, що їм треба переїхати в село. І що це єдиний їхній шанс на порятунок.

Тереза повернула голову. Але Томаш мовчав, втупившись у шлях, що стелився перед ними. Вона відчула, що вже не має відваги говорити. У такому стані вона була тоді, коли спустилася з гори Петржин. Шлунок її зсудомило, і вона почала блювати. Томаш лякав її. Він був занадто сильний для неї, а вона занадто слабка. Він віддавав накази, яких вона не розуміла. Вона силкувалася їх виконувати, але нездатна була до цього.

Захотілося повернутися на гору Петржин і попросити чоловіка з рушницею, щоб їй зав’язали очі, а потім притулитися спиною до стовбура каштана. Їй хотілось умерти.

Вона прокинулася й зрозуміла, що сама вдома.

Вийшла з квартири і подалася до набережної. Хотілося побачити Влтаву. Хотілося зупинитися на березі і дивитися на воду, адже плинна вода заспокоює й зцілює.

Сперлася на балюстраду і задивилась униз. То було празьке передмістя; Влтава вже перетнула місто, лишивши позаду пишноту Градчан і соборів, і тепер була втомлена і сумовита, немов акторка після вистави. Вода пливла поміж брудними берегами, де височіли паркани і стіни; за ними видніли заводи і порожні спортивні майданчики.

Вона довго дивилася на воду, що здавалася тепер іще сумнішою, ще темнішою; аж угледіла посеред річки якийсь чудернацький предмет, авжеж, лаву. Дерев’яну лаву з металевими ніжками, з отих, що стоять у празьких парках. І та лава помалу пливла річкою. За нею пливла ще одна. Потім іще одна, і ще одна, й Тереза зрозуміла, що вона бачить лави з празьких парків, які пливуть собі з міста за течією; їх було багато і ставало дедалі більше, вони пливли річкою, наче опале листя, яке лине за течією лісового струмка; були там червоні лавиці, жовті, блакитні.

Вона обернулася, щоб запитати в перехожих, що ж сталося. Чому лави з міських парків пливуть за водою? Та люди йшли собі з байдужими обличчями, їм було однаково: пливе собі річка цілими століттями їхнім ефемерним містом, то й добре.

Тереза задивилась у воду. Їй стало так сумно. Розуміла: те, що вона бачить, це прощання. Прощання з життям, що спливає низкою барв. Лави зникли з поля зору. Ще побачила вона кілька лавиць, які запізніло пропливли річкою, потім іще одну жовту, а потім блакитну, вже останню.

Коли Тереза несподівано приїхала в Прагу до Томаша, він, як я вже казав у першій частині, кохався з нею того ж самого дня і тої ж самої години, але потім вона занедужала. Лежала в ліжку, а він сидів коло неї, бо вона видавалася йому дитиною, яку пустили за водою в кошику.

Відтоді той образ покинутої дитини припав йому до Душі, й він часто думав про давні міфи, в яких з’являвся цей персонаж. Певне, була якась прихована спонука в тому, що він почав шукати переклад Софоклового «Едіпа».

Історія про Едіпа загалом відома: дитину в кошику знайшов пастух і відніс царю Полібію, у якого вона і виросла. Коли Едіп виріс, він зустрів на гірській дорозі колісницю, якою їхав невідомий цар. Спалахнула сварка, й Едіп убив того царя.

Згодом він побрався з Іокастою і став царювати у Фівах. Він і не підозрював, що убив у горах свого батька, а жінка, з якою він лягає в ліжко, то його мати. Аж ось доля завзялася на його підданців, і вони почали тяжко хворіти. Коли Едіп зрозумів, що то він винен у їхньому лихові, виколов собі очі шпильками й сліпим пішов із Фів.

Ті, що гадають, ніби комуністичні режими в центральній Європі створили виключно злочинці, не беруть до уваги засадничої правди: злочинні режими створюють не злочинці, а ентузіасти, певні того, що знайшли єдиний шлях, який провадить до раю. І вони запекло боронили той шлях, убивши при цьому силу-силенну людей. Згодом стало зрозуміло, що раю вони не побудували, а отже, ентузіасти були просто убивцями.

І тоді всі напали на комуністичні режими: ви відповідаєте за все лихо, що скоїлося у країні (за бідність і руїну), за втрату незалежності (бо країна потрапила в російське ярмо), за узаконені убивства!

Ті, кого звинувачували, відповідали: ми не знали! Ми помилилися! Ми ж вірили! В душі ми не винні!

Отож суперечки зводилися до такого питання: чи справді вони не знали? Чи, може, тільки вдають, що не знали нічого?

Томаш стежив за тією суперечкою (як і мільйони чехів) і думав собі, що, звісно, траплялися поміж комуністами люди, які все ж таки не були такі аж геть необізнані (мусили ж вони чути про ті жахи, що чинилися й чиняться далі в післяреволюційній Росії). Та цілком можливо, що більшість і справді нічогісінько не знала.

І ще думав він собі, що головне питання було не в тому, знали вони про це чи ні.

Припустимо, що чеський прокурор, який на початку 50-х років вимагав смертної кари для невинних, помилився, бо йому надала хибні дані таємна поліція й уряд його країни. Але зараз, коли відомо, що звинувачення були безглузді й засуджені до смерті невинні, чи можливо, щоб той прокурор боронив невинність своєї душі й бив себе у груди: моє сумління чисте, я не знав, я ж вірив! Чи не в отому «я не знав, я ж вірив» і криється його непоправна провина?

Тоді Томаш і згадав історію про Едіпа. Той не знав, що він злігся зі своєю матір’ю, та, зрозумівши, що сталося, не вважав себе невинним. Не витерпівши того лиха, якого він завдав своїм невіданням, Едіп виколов собі очі й, осліпнувши, пішов із Фів.

Томаш чув, як галасували комуністи, що боронили чистоту своєї душі, й думав собі: завдяки вашому невіданню ця країна утратила свободу, можливо, на цілі століття, і ви кричите, що почуваєтеся невинними? Як же можете ви тепер дивитися на все це? Як воно вас не жахає? Невже ви можете це бачити? Та вам ліпше виколоти очі, якщо їх маєте, і піти із Фів!

Це порівняння йому так припало до вподоби, що він часто користувався ним у дискусіях із друзями, застосовуючи дедалі витонченіші і достеменніші формулювання.

За тієї пори, як і вся інтелігенція, він читав тижневик, який видавала накладом у триста тисяч примірників Спілка чеських письменників, що користувалася в рамках комуністичного режиму відносною автономією, і там писалося про такі речі, яких ніхто не зважувався торкатися публічно. Той письменницький часопис оприлюднював навіть статті, де ставилося питання, хто винен і якою мірою в судових убивствах, які здійснювалися внаслідок політичних процесів у перші роки комуністичного режиму.

У всіх тих дискусіях виринало одне питання. Знали вони чи не знали? Оскільки Томаш вважав те питання другорядним, він якось письмово виклав свої роздуми про Едіпа й надіслав їх у той часопис. За місяць надійшла відповідь. Його просили заглянути до редакції. Коли він туди прийшов, його зустрів редактор, невисокий, проте прямий, немов літера «і», чоловік, який запропонував йому змінити будову одного речення. Текст з’явився згодом на передостанній сторінці у рубриці «Листи читачів».

Томаш не радів цьому. До редакції його запросили, щоб він погодився змінити будову одного речення, а потім, без дозволу, так обчикрижили його текст, що ті міркування зводилися тільки до основної тези (надто вже схематичної й агресивної) і геть йому вже не подобалися.

Це сталося навесні 1968 року. При владі був Александер Дубчек, оточений комуністами, які почувалися винними і хотіли якось поправити свою провину. Але інші комуністи, ті, що галасували про свою невинність, боялися, що розгніваний народ буде їх судити. Щодня ходили вони скаржитися російському послові й благали, щоб він їх підтримав. Коли з’явився Томашів лист, вони почали кричати: бачте, куди воно все зайшло! Уже он у пресі пишуть, що нам треба виколоти очі!

Через кілька місяців росіяни вирішили, що в їхній провінції вільні дискусії зайві, й послали своє військо, щоб за однісіньку ніч окупувати всю Томашеву країну.

Повернувшись із Цюриха, Томаш почав працювати на тій самій посаді у своїй лікарні. Та згодом його викликав головний лікар.

— Любий мій колего, — сказав він, — зрештою, ви не письменник, не журналіст і вже тим більше не рятівник усього людства. Ви лікар і науковець. Мені не хочеться вас утрачати, і я бозна-що зроблю, щоб утримати вас тут. Але потрібно спростувати ту статтю про Едіпа. Вона вам така дорога?

— Ох, пане начальнику, це остання річ на світі, яка мені могла б бути дорога, — сказав Томаш, згадавши, як обчикрижили третину його тексту.

— Ви розумієте, куди тут вітер дме? — запитав головний лікар.

Томаш знав: на чаші терезів лежали дві речі. На одній — його честь (яка вимагала, щоб він не відмовлявся від того, що написав), а на другій те, що він зазвичай вважав сенсом свого життя (робота лікаря і науковця).

Головний лікар провадив:

— Це середньовічна практика — вимагати від людини, щоб вона зреклася того, що написала. Що значить «зректися»? За новітньої доби не можна зректися ідеї, можна тільки спростувати її. А що, любий мій колего, зректися ідеї неможливо, це щось суто вербальне, формальне, магічне, то я не розумію, чом би вам не зробити того, що у вас просять. У суспільстві, де панує терор, заяви нічого не важать, бо до них змушують силоміць, і порядна людина повинна не звертати на них уваги, не слухати їх. Кажу вам, любий мій колего, в моїх інтересах і в інтересах ваших пацієнтів потрібно, щоб ви залишалися на цій роботі.

— Правда ваша, пане головний лікарю, — з нещасним виглядом сказав Томаш.

— Але?.. — запитав головний лікар, намагаючись угадати, що він там думає.

— Я боюся, що мені стане соромно.

— Перед ким? Невже ви такої високої думки про людей, які вас оточують, аж вам важливо, що вони думають?

— Ні, — відказав Томаш.

— Утім, — провадив головний лікар, — мене запевнили, що йдеться не про публічне спростування. Це ж бюрократи. Вони хочуть мати у своїх справах якесь свідчення того, що ви не проти режиму, коли їм доведеться боронитися від обвинувачень, чому вони лишили вас на цій роботі. Мені пообіцяли, що така заява залишиться поміж вами і владою, а публікувати її ніхто й не збирається.

— Дайте мені тиждень на роздуми, — відказав Томаш, закінчуючи розмову.

Його вважали найліпшим хірургом у клініці. Казали навіть, що він посяде місце головного лікаря, який уже наближався до пенсійного віку. Коли поповзли чутки, що влада вимагає від нього виступити зі самокритикою, ніхто не сумнівався, що він послухається.

І це було перше, що вразило Томаша: хоч він не давав жодного приводу, щоб підтвердити це припущення, люди робили ставку на його непорядність, а не на чесноти.

Друге, що прикро вразило, була реакція людей на гадану його поведінку. Загалом ту реакцію можна було поділити на дві категорії.

Перший тип реакції притаманний був тим людям, які самі (або ж їхні близькі) чогось зреклися, яких змусили публічно заявити про їхню згоду з окупаційним режимом, або тим, які готувалися це зробити (зі сумом у серці, звісно, ніхто ж бо не радів цьому).

Ті люди всміхалися йому чудернацькою усмішкою, якої він досі ніде не зустрічав: ніяковою усмішкою таємної змови. Так усміхаються два чоловіки, що зустрілися в борделі; їм трохи соромно, і заразом їм приносить задоволення те, що соромно обом. Той сором запроваджує поміж ними щось на зразок братерства.

Тим охочіше всміхалися вони йому, бо він не мав слави конформіста. Тож гадана його згода з пропозицією головного лікаря була свідченням того, що підлість помалу й неухильно стає правилом поведінки і незабаром перестане вважатися тим, чим вона є. У тих людей ніколи не було друзів. Томаш із жахом збагнув: якщо він таки напише заяву, якої від нього вимагають, вони запросять його хильнути по чарчині й почнуть лізти у друзі.

Другий тип реакції — це реакція людей, які самі (або ж їхні близькі) зазнавали переслідувань, але відмовилися йти на компроміс із окупантами, або ж людей, у яких такої заяви чи компромісу не вимагали (може, тому що вони були молоді й ні до чого не причетні), але які були певні, що не погодяться на таке.

Один із них, С., молодий і дуже здібний лікар, запитав якось Томаша:

— То що, ти написав їм те, що вони хотіли?

— Про що ти кажеш?

— Про зречення, — відказав С.

Він не сказав це дошкульно. Він навіть усміхався. Та з усього букета усмішок ця була особлива. То була усмішка моральної вищості.

— Послухай, — сказав Томаш, — що ти знаєш про моє зречення? Ти його читав?

— Ні, — відказав С.

— То чому ти кажеш мені про нього? — запитав Томаш.

С. так само задоволено всміхався.

— Послухай, ми ж знаємо, як воно робиться. Ці заяви пишуть у вигляді листа директорові, міністрові чи ще там комусь, а той обіцяє, що лист не опублікують, щоб автор його не почувався приниженим. Адже так?

Томаш звів плечима і ковтнув слину.

— Після цього заяву кладуть в архів, але автор знає, що її можуть будь-якої миті оприлюднити. За таких умов він більше нічого не може сказати, нічого не зможе критикувати, не зможе протестувати, адже тоді ту заяву опублікують і на нього впаде ганьба. Зрештою, це м’яка метода. Бувають і гірші.

— Авжеж, дуже м’яка, — відказав Томаш. — Але мені цікаво, звідки ти дізнався, що я піду на це.

Колега звів плечима, та усмішка його не зникла.

І тоді Томаш збагнув одну дуже цікаву річ. Усі йому всміхалися, усі хотіли, щоб він написав те зречення, адже в такий спосіб він усім приніс би задоволення. Одні зраділи б, тому що боягузтво, яке роз’їдало мораль, виправдовувало їхню поведінку і відновлювало їхню втрачену честь. Інші звикли вбачати у власній честі особливий привілей, від якого не могли відмовитися. Тоді вони почували до боягузів якусь таємну любов. Якби не ті боягузи, то їхня мужність була б лише банальним і марним зусиллям, яким ніхто не захоплювався б.

Томаш терпіти не міг тих усмішок, йому здавалося, ніби він скрізь їх бачить, навіть на обличчях перехожих. Він не міг заснути. Що ж це таке? Невже він надавав такого значення цим людям? Анітрохи. Вони були йому анідесь, і він гнівався на себе за те, що так переймається їхніми поглядами. Тут не було ніякої логіки. Невже той, хто так мало цінує думку інших людей, може настільки нею перейматися?

Можливо, його глибока недовіра до інших людей (сумнів у тому, що вони мають право судити його і вирішувати його долю) вже відіграла свою роль, коли він обрав професію, яка давала змогу ухилятися від публічного суду. Людина, яка обирає, наприклад, політичну кар’єру, самохіть виставляє себе на суд публіки з наївною і щирою певністю в тому, що таки завоює її прихильність. Імовірна ворожість юрби тільки спонукає її до чимраз активніших дій, як ото складнощі з діагностикою спонукали Томаша.

Лікаря (на відміну від політика чи актора) судити можуть лише пацієнти і найближчі його колеги, а отже, в чотирьох стінах і віч-на-віч. Під поглядами тих, що його судять, він має змогу тієї ж таки миті відповісти їм, пояснити свої дії або ж боронитися. Але тепер Томаш (уперше в житті) перебував у ситуації, коли на нього звернули стільки поглядів, що він навіть охопити їх усіх не міг. Не міг він і відповісти їм, ні поглядом, ні словами. Він здався на їхню ласку. Про нього балакали в лікарні й поза її межами. (Прага була немов напружений нерв, і чутки про тих, що не виправдали надій, доносили, співпрацювали з режимом, линули зі швидкістю звуку африканського тамтама). І Томаш знав це і нічого не міг удіяти. Він і сам дивувався, наскільки це було нестерпне для нього і яку паніку на нього наганяло. Той інтерес, що його він викликав у всіх, був йому неприємний, наче тіснява в натовпі або ж дотик людей, які у страшних мареннях здирають із нас одіж.

Він пішов до головного лікаря й сказав, що не напише тієї заяви.

Той потиснув йому руку дужче, ніж звичайно, і сказав, що чекав від нього саме такого рішення.

— Пане головний лікарю, — сказав тоді Томаш, — гадаю, ви можете лишити мене тут і без цієї заяви.

І натякнув, що як його силоміць витурять звідси, то всі колеги можуть заявити, що й вони підуть із роботи.

Але ніхто не захотів цим нахвалятися, й трохи згодом (головний лікар ще дужче потиснув йому руку, ніж останнього разу, на ній довго лишалися сліди від пальців) Томаш мусив покинути роботу в клініці.

Спершу він знайшов посаду в провінційній лікарні за вісімдесят кілометрів від Праги. Щодня їздив туди поїздом і повертався страшенно зморений. Через рік йому поталанило перейти на ліпше місце, щоправда, то була другорядна посада в приміському диспансері. Він уже не міг присвятити себе хірургії і працював терапевтом. У приймальні завжди було повнісінько люду, на кожного пацієнта припадало хвилин зо п’ять, він прописував їм аспірин і посилав на консультацію до інших фахівців. На його думку, тепер він був не лікарем, а дрібним службовцем.

Якось уже наприкінці прийому до нього завітав п’ятдесятирічний панок; був він повненький, тож мав поважний вигляд. Панок відрекомендувався як начальник одного з відділів Міністерства внутрішніх справ і запросив Томаша до кафе напроти диспансеру.

Там він замовив пляшку вина. Томаш сказав:

— Я за кермом. Якщо мене зупинить поліція, я втрачу права. Завідувач відділу міністерства всміхнувся.

— Якщо з вами щось станеться, посилайтеся на мене.

І простягнув Томашеві візитну картку, де було його прізвище (звісно ж, фальшиве) і номер телефону в міністерстві.

Потім він довго розводився про те, як цінує Томаша. Усі в міністерстві страшенно шкодують, що такий хірург мусить виписувати аспірин у приміському диспансері. Натякнув навіть, що поліція, хоч і не може сказати цього вголос, шкодує за тим, що фахівців так безцеремонно виганяють із роботи.

Томаша давно вже ніхто не хвалив, тож він дуже уважно слухав того череватого панка і з подивом відзначав, що той дуже добре, просто-таки докладно обізнаний із його успіхами в царині хірургії. Ох, які ми беззахисні перед хвалою! Томаш не міг не сприйняти серйозно того, що казав міністерський чиновник.

Але було це не лише від самолюбства. Немалу роль відіграла тут і недосвідченість. Коли з тобою розмовляє люб’язна, поштива, ґречна людина, дуже непросто переконати себе, що всі її балачки облудні, що промовляє вона нещиро. Сумнів (постійний і систематичний, без хвилини вагання) потребує надзвичайних зусиль, а також звички, тобто постійної участі в поліційних допитах. Цієї звички і бракувало Томашеві.

Міністерський чиновник провадив:

— Ми знаємо, пане лікарю, що в Цюриху ви мали пречудову посаду. І ми дуже цінуємо те, що ви таки повернулися звідти. Ви добре вчинили. Ви знаєте, що ваше місце тут, — і додав, наче кинувши Томашеві докір: — Але ваше місце в операційній!

— Що ж, — сказав Томаш, — я згоден з вами.

Запала коротка пауза, а потім чиновник сумовито мовив:

— Але скажіть мені, пане лікарю, невже ви справді гадаєте, що комуністам треба виколоти очі? Невже вам не здається недоречним, що це сказали ви, людина, яка повернула здоров’я стільком пацієнтам?

— Але ж це не має ніякого сенсу, — запротестував Томаш. — Прочитайте ліпше, що я написав там.

— А я прочитав, — сказав міністерський чиновник, намагаючись надати своєму голосові ще дужчого суму.

— То хіба я писав, що потрібно виколоти очі комуністам?

— Так усі зрозуміли, — ще сумніше сказав чиновник.

— Якби ви прочитали цілком той текст, що я написав, то ніколи й не подумали б такого. Текст урізали.

— Та невже? — наставив вуха чиновник. — Вони опублікували текст не таким, яким ви його написали?

— Вони його урізали.

— Набагато?

— Приблизно на третину.

Міністерський чиновник удав, ніби щиро засмутився.

— Ох, як недобре вони вчинили.

Томаш звів плечима.

— Ви мали захищатися! Слід було негайно вимагати спростування!

— Та не до того було! Прийшли росіяни, і довелося братися до інших клопотів, — сказав Томаш.

— Навіщо ж давати на здогад, що такий лікар, як ви, хоче, щоб люди втратили зір?

— Та де! Той матеріал з’явився на останній сторінці поміж листами інших читачів. Ніхто його й не помітив. Крім російського посольства, звісно, тому що вони відразу за нього вчепилися.

— Ох, не кажіть так, пане лікарю! Я розмовляв із багатьма людьми, які дивувалися, що ви могли таке написати. Але зараз мені стало все зрозуміліше, адже ви пояснили, що той матеріал в опублікованому вигляді не відповідав тому, який ви написали. Вам порадили його написати?

— Ні, — відказав Томаш, — я надіслав його сам.

— Ви знаєте тих людей?

— Яких?

— Котрі опублікували ваш матеріал.

— Ні.

— Ви з ними не розмовляли?

— Я бачив їх тільки раз у житті. Вони попросили мене заглянути до редакції.

— Навіщо?

— З приводу цього листа.

— Із ким ви розмовляли?

— З журналістом.

— Як його звали?

Томаш нарешті збагнув, що його допитують. І подумав, що кожне його слово може стати небезпечне для інших людей. Звісно ж, він пам’ятав прізвище того співробітника редакції, але сказав:

— Не знаю.

— Ох, пане лікарю! — вигукнув чиновник, обурившись тим браком щирості. — Він таки мусив вам представитися!

Хіба це не трагікомедія, коли наше виховання стає спільником поліції.

Ми не вміємо брехати. Настанова казати правду, яку втовкмачили нам у голови батько з матір’ю, призводить до того, що нам відразу ж стає соромно за брехню, навіть перед поліціянтом, який нас допитує. Нам легше було б сваритися з ним, ображати його (що геть не годиться), ніж відверто брехати (а тільки це нам і залишається).

Слухаючи, як той чиновник докоряє йому за нещирість, Томаш майже почувався винним; йому довелося подолати моральну заборону, щоб і далі казати неправду.

— Та він, звісно, назвав своє ім’я, але воно нічого не казало мені, тож я й забув його відразу.

— Який він був на вигляд?

Журналіст, з яким він розмовляв, був куций, з білявим коротко стриженим волоссям. Томаш спробував змалювати його геть протилежними рисами.

— Високий. Довге темне волосся.

— Ага, ага! — кивав чиновник. — І підборіддя мов калоша?

— Атож, — відказав Томаш.

— Трохи згорблений.

— Еге ж, — іще раз повторив Томаш, а потім зрозумів, що той клятий чиновник щойно когось ідентифікував. Томаш не лише видав сердешного журналіста, а ще й видав завдяки брехні.

— А навіщо він запросив вас до редакції? Що він від вас хотів?

— Мене попросили змінити будову одного речення.

Це прозвучало мов кумедний виверт. Панок із міністерства знову обурився, що йому не хочуть казати правду.

— Послухайте, пане лікарю! Ви допіру казали мені, що вони урізали ваш текст на третину, а тепер стверджуєте, що мова йшла про зміну будови речення! Де ж тут логіка!

Тепер Томашеві легше було відповісти, адже він казав щиру правду.

— Логіки тут нема, але так воно і було, — усміхнувся він. — Вони попросили дозволу змінити речення, а потім відпанахали цілу третину.

Міністерський чиновник знову похитав головою, наче не міг збагнути такої аморальної поведінки, і сказав:

— Ці люди недобре вчинили з вами.

Потім вихилив свою склянку і виснував:

— Пане лікарю, ви стали об’єктом маніпуляції. Дуже шкода, що за це тепер розплачуєтеся ви і ваші пацієнти. Ми пречудово знаємо вашу кваліфікацію, пане лікарю. Подивимося, що можна вдіяти.

Він простягнув Томашеві руку і сердечно попрощався. Вони вийшли з кав’ярні, й кожен попрямував до свого автомобіля.

Та зустріч геть зіпсувала настрій Томашеві. Він докоряв собі за душевний тон тієї балачки. Якщо вже відразу не відмовився від розмови з агентом (він не готовий був до тієї ситуації, не знав, що закон дозволяє, а що ні), то принаймні повинен був не йти з ним до кав’ярні й пити вино, наче той був йому другом! А якщо їх бачив хтось такий, хто знає цього панка! Таж він одразу зробив би висновок, що Томаш працює на поліцію! А нащо він сказав, що той лист урізали! Навіщо він без будь-якого приводу дав йому таку інформацію? Він страшенно був невдоволений собою.

За пару тижнів по тому міністерський чиновник прийшов знову. Він знову запропонував піти до тієї кав’ярні, де були вони того разу, але Томаш вирішив, що вони розмовлятимуть у його лікарському кабінеті.

— Розумію вас, пане лікарю, — сказав чиновник і всміхнувся.

Та фраза вразила Томаша. Панок із міністерства щойно висловився, наче шахіст, який дає на здогад своєму суперникові, що той утнув помилку попереднім ходом.

Вони сиділи один напроти одного, і розділяв їх тільки Томашів стіл. За десять хвилин, упродовж яких балачка точилася про пошесть грипу, що лютувала натоді, чоловічок сказав:

— Ми міркували над вашим випадком, пане лікарю. Якби йшлося не про вас, то все було б просто. Але доводиться зважати на громадську думку. Хотіли ви цього чи ні, але ваш матеріал сприяв нагнітанню антикомуністичної істерії. Не буду приховувати, нам пропонували навіть притягнути вас до суду за той лист. Є така стаття в карному кодексі. Публічний заклик до насильства.

Міністерський чиновник зробив паузу і глянув Томашеві у вічі. Томаш звів плечима. Панок заспокійливо сказав:

— Ми відхилили те прохання. Хоча ви й повинні відповідати за той матеріал, проте інтереси суспільства потребують, щоб вас використовували там, де ваші таланти знаходять найліпше застосування. Ваш колишній головний лікар дуже цінує вас. Та й пацієнти чудово про вас відгукуються. Ви ж такий фахівець! Ніхто не може вимагати, щоб лікар знався на політиці. Ви самі себе пошили в дурні, пане лікарю. Це потрібно поправити. Тим-то ми і хочемо запропонувати вам текст заяви, яку ви, як нам здається, можете опублікувати в пресі. А ми зробимо все, щоб її негайно оприлюднили.

Отак він сказав і простягнув той аркуш Томашеві.

Томаш прочитав, що там написано, і похолов. То було набагато гірше, ніж те, що вимагав від нього два роки тому головний лікар. То була не просто відмова від допису про Едіпа. Там були фрази про любов до Радянського Союзу і про вірність комуністичній партії, засуджувалася інтелігенція, що, як він ніби писав, провадила країну до громадянської війни, а ще там був донос на редакцію письменницького тижневика в особі її співробітника, високого чоловіка трохи похилої статури (Томаш ніколи з ним не зустрічався, але знав його прізвище і бачив фото), який навмисне спотворив зміст листа, щоб учинити з нього контрреволюційний пасквіль; редакція, мовляв, була занадто боягузлива, щоб написати це власноруч, тому заховалася за іменем наївного лікаря.

Міністерський чиновник помітив, як жахнувся Томаш. Нахилившись уперед, він дружньо поплескав його по коліну під столом.

— Ох, пане лікарю, це ж тільки проект! Ви добре подумаєте, і якщо вам захочеться змінити якісь формулювання, ми можемо, звісно, обговорити це. Зрештою, це ваш текст!

Томаш простягнув той аркуш поліціянту, наче йому було страшно тримати її в руках бодай іще мить.

Замість того щоб узяти її, панок із міністерства відхилив його руку з удаваним подивом (то був жест папи римського, що благословляє вірних зі свого балкона).

— Пане лікарю, чому ви повертаєте це мені? Залиште в себе. Вдома добре подумаєте над ним.

Томаш похитав головою, терпляче тримаючи папір у простягнутій руці. Міністерський чиновник перестав корчити зі себе папу римського, що благословляє юрму, і мусив забрати заяву.

Томаш хотів було твердо сказати йому, що нічого не правитиме і нічого не підпише. Та останньої миті він змінив тон.

— Я не якийсь там неписьменний. Чому я повинен підписувати те, чого не написав?

— Що ж, добре, пане лікарю, можна вчинити і навпаки. Спершу ви самі щось напишете, а потім ми удвох поглянемо на це. Те, що ви допіру прочитали, може послужити зразком.

Чому Томаш відразу категорично не відмовився від тієї пропозиції?

Він подумав собі: крім того, що такі заяви деморалізують усю націю (а загальна стратегія росіян скерована була саме на це), поліція в його випадку, звісно ж, переслідувала ще й конкретну мету: либонь, вона готувала процес проти співробітників часопису, у який Томаш надіслав того листа. Тоді Томашева заява послужила б доказом на суді, й вони використали б її в тій кампанії проти журналістів. Якби він рішуче і негайно відмовився від публікації того тексту, це було б небезпечно для нього: поліція могла б опублікувати вже готовий текст, підробивши його підпис. І жодна газета не опублікувала б спростування! Ніхто на світі не повірив би, що він не писав і не підписував цієї заяви! Він уже зрозумів, що люди дуже тішаться моральним приниженням ближніх і не дозволять зіпсувати це задоволення ніякими поясненнями.

Подавши тому агентові надію, що він сам напише заяву, Томаш виграв час. Наступного дня він звільнився із роботи. Вважав (і слушно), що як добровільно опуститься на найнижчий щабель суспільної ієрархії (як учинили тоді тисячі представників інших інтелектуальних професій), то поліція нічого вже не зможе вдіяти і перестане ним цікавитися. За тих умов вона вже не зможе оприлюднити тієї так званої заяви, яку він ніби підписав, адже цьому ніхто не повірить. Ті ганебні заяви зазвичай супроводжувалися підвищенням, а не пониженням людей, які їх підписали.

Та оскільки в Чехії лікарі — це службовці, то держава, звісно, може звільнити їх із роботи, проте необов’язково. Чиновник, із яким Томаш розмовляв про своє звільнення, знав його репутацію і цінував. Він намагався умовити його не кидати роботу.

Томаш раптом зрозумів, що не певен, чи правильно вирішив, але почуваючи, що це рішення — немов клятва у вірності, наполіг на своєму. І став мийником вікон.

Їдучи кілька років тому з Цюриха до Праги, Томаш тихенько повторював: «Es muss sein!» — думаючи про свою любов до Терези. Перетнувши кордон, він почав сумніватися, чи правильно вчинив: зрозумів, що до Терези його привела тільки низка кумедних випадковостей, що сталися сім років тому (почалося це зі запалення сідничного нерва в головного лікаря) і врешті запроторили його до клітки, з якої немає виходу.

Чи треба робити з цього висновок, що в його житті не було ніякого «Es muss sein!», що не було в цьому аж такої великої необхідності? Як на мене, то була. У медицину привів його не випадок, не раціональний розрахунок, а глибоке внутрішнє бажання.

Якщо вже ділити людей за категоріями, то робити це треба за тими глибинними спонуками, що звертають їх до тієї чи іншої діяльності, яку вони потім виконують упродовж усього свого життя. Кожен француз неповторний. Але всі актори на світі схожі — у Парижі, у Празі, аж до найскромнішого провінційного театру. Бути актором означає змалку і на все життя погодитися виставлятися перед безіменною публікою. Без цієї засадничої згоди, що не має нічого спільного з талантом і є ще глибшою особливістю, ніж талант, не можна стати актором. Так само і лікар — це той, хто згоден усе своє життя й з усіма можливими наслідками опікуватися людським тілом. Оця засаднила згода (а не талант чи вміння) і дає йому змогу на першому курсі ввійти у прозекторську залу і за шість років стати лікарем.

Хірургія підводить засадничу спонуку медичної професії до крайньої межі, де людське вже торкається божественного. Якщо вгатити когось кийком по голові, то він упаде додолу і сконає. Але колись однаково настав би день, коли він сконав би. Це вбивство тільки прискорює те, що Господь і сам уготував йому в майбутньому. Можна припустити, що Бог передбачав убивство, але не хірургію. Він і не підозрював, що хтось зважиться посягнути на той механізм, який він винайшов, оту структуру, огорнуту шкірою, запечатану і закриту від людських очей. Коли Томаш уперше в житті торкнувся скальпелем шкіри пацієнта, що заснув під наркозом, а потім упевненим і точним порухом простромив і розітнув ту шкіру (як ото розтинають неживу тканину, пальто, спідницю чи штору), у нього на мить виникло відчуття, наче він учинив блюзнірство. Але це і приваблювало його! То була необхідність, «Es muss sein!», що сягала корінням у найглибші закутки його душі, й спонукала до цього не випадковість, не запалення сідничного нерва в головного лікаря, не зовнішнє до нього спонукало.

Але як же сталося, що він так швидко, легко і рішуче відмовився від такої глибинної настанови?

Нам скажуть: він не хотів, щоби поліція використала його у брудній грі. Та, як по правді, навіть якщо теоретично таке й можливе було (такі випадки справді траплялися), на практиці поліція навряд чи опублікувала б ту брехливу заяву, поставивши під нею його підпис.

Звісно, він мав право остерігатися такої імовірності. Припустимо навіть, що він розлючений був на себе за власну недотепність і прагнув уникнути подальших контактів із таємною поліцією, що тільки розпалювали б у ньому почуття безсилля. Можна припустити і те, що він і так би відмовився від тієї роботи, адже механічне виписування пігулок у диспансері нічого спільного не мало з тією настановою, що спонукала його до лікарської професії. Хай там як, раптовість його рішення мені видається дивною. Може, за ним крилося щось глибше, те, що не надається до раціонального осмислення?

Томаш полюбив Бетховена, щоб зробити приємність Терезі, але на його музиці він не дуже знався, тож сумніваюся, що він був обізнаний зі справжньою історією славетного мотиву «Muss es sein? Es muss sein!».

А сталося це ось як: Бетховенові винен був п’ятдесят флоринів такий собі пан Дембшер, і композитор, який ніколи не мав за душею зайвого шеляга, урешті почав від нього вимагати ті гроші. «Muss es sein? Так мусить бути?» — зітхнув сердешний пан Дембшер, і Бетховен відповів зареготавшись: «Es muss sein! Мусить так бути!» — а потім записав ті слова і створив на цей реалістичний мотив невелику п’єсу на чотири голоси. Три голоси виспівують: «Es muss sein, ja, ja, ja!» — а четвертий додає: «Heraus mit dem Beutel! Діставай-но гаманця!»

Через рік той самий мотив став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Бетховен уже й не думав про Дембшерів гаманець. Ті слова, «Es muss sein», набирали для нього дедалі врочистішої тональності, наче того воліла сама Доля. У Кантовій мові навіть звичайне щоденне слово «добридень» набувало значення метафізичної тези. Німецька — це мова тяжких слів. «Es muss sein!» вже стало не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss», тяжко зваженим рішенням.

Отож Бетховен із комічного натхнення вчинив серйозний квартет, із жарту — метафізичну правду. То був цікавий приклад того, як легкість переростає у ваготу (а, згідно з Парменідом, позитивне переростає в негативне). Цікаво й те, що ця зміна не лякає нас. Навпаки, ми обурилися б, якби Бетховен перейшов від серйозного у своєму квартеті до легкого жарту канону на три голоси про Дембшерів гаманець. Проте тут він діяв би цілком у дусі Парменіда: перейшов би від тяжкого до легкого, від негативного до позитивного! Спершу (як незавершений ескіз) була б велика метафізична істина, а наприкінці (як закінчений твір) — найлегший із жартів. Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.

Гадаю, у глибині душі Томаш уже давно дратувався оцим навальним, урочистим і суворим «Es muss sein!», і в ньому жило неусвідомлене бажання змінити тяжке на легке, як ото робив Парменід. Пригадаймо, як колись йому одної хвилини достатньо було, щоб назавжди відмовитися від першої дружини і сина, і він із полегшенням дізнався, що з ним порвали батько і мати. Хіба не було це раптовим і не зовсім обдуманим жестом, яким він відкинув те, що хотіло лягти на нього важезним тягарем обов’язку, оте кляте «Es muss sein!».

Авжеж, то було «Es muss sein», що йшло ззовні, накинуте суспільними умовностями, тоді як «Es muss sein» його любові до медицини було внутрішньою необхідністю. Що ж, тим гірше. Адже внутрішня спонука ще сильніша і ще дужче штовхає до бунту.

Бути хірургом означає розтинати поверхню речей і зазирати, що ж криється усередині. Може, тим-то і виникло в Томаша бажання поглянути, що ж криється потойбіч отого «es muss sein», інакше кажучи, поглянути, що ж залишається від життя, коли людина звільняється від усього, що досі вважала своєю місією.

Та коли він представився зичливій директорці компанії з миття шибок і вітрин, його рішення раптом постало перед ним у всій його непоправній реальності, й він майже злякався. І в перші дні роботи той страх не покидав його. Та подолавши (десь за тиждень) приголомшливу незвичність нового життя, він раптом збагнув, які в нього розпочалися тривалі канікули.

Він робив те, чому не надавав ніякого значення, і це було добре. Тепер він розумів щастя людей (до яких завжди почував якусь поблажливу жалість), що виконували працю, до якої не спонукало їх оте внутрішнє «es muss sein» і про яку вони забували, скінчивши роботу. Йому була геть незнана та блаженна байдужність. Часом, коли операція минала не так, як йому хотілося, він був у розпачі й ночами не спав. Тоді навіть утрачав хіть до жінок. Оте «es muss sein» його фаху було наче вампір, який ссав із нього кров.

Тепер він ходив Прагою з довгою тичкою мийника вітрин і з подивом зазначав, що помолодшав на десять років. Продавчині великих магазинів називали його «пан лікар» (празький тамтам діяв безвідмовно) і просили у нього поради з приводу нежиті, радикуліту і затримки місячних. Їм було майже соромно, коли бачили, як він зволожує шиби, надіває на ту палицю щітку і починає мити вітрину. Певне, якби вони могли покинути покупців, то забрали б у нього ту щітку і мили б вітрини самі.

Томаш працював переважно у великих крамницях, та посилали його і до приватних осіб. За тієї пори масове переслідування чеської інтелігенції ще викликало в людей дух солідарності. Коли давні пацієнти дізнавалися, що Томаш миє вітрини, вони телефонували в ту компанію і просили, щоб прислали саме його. У помешканнях вони приймали його з пляшкою горілки чи шампанського, писали в путівці, що він помив їм тринадцять вікон, і години зо дві розмовляли і чаркувалися з ним. Прямуючи до інших квартир чи магазинів, він був у пречудовому гуморі. У всій країні селилися родини російських офіцерів, радіо передавало погрозливі промови службовців міністерства внутрішніх справ, які заступили звільнених співробітників радіостанцій, а він поволеньки простував собі напідпитку празькими вулицями, почуваючись так, наче йде з одного святкування на інше. Ні, то справді були великі канікули.

Томаш наче повернувся в ту пору, коли був одинаком. Адже Терези раптом не стало. Бачив її тільки вночі, коли вона поверталася з бару і він розплющував очі, бо вже дрімав, а ще уранці, коли вона була геть сонна, а він квапився на роботу. Мав шістнадцять годин для себе самого, і то був простір свободи, що неначе з неба йому раптом упав. Той простір ще змолоду означав для нього жінок.

Коли друзі питали, скільки жінок у нього було, він відповідав ухильно, а якщо наполягали, казав: «Мабуть, сотні зо дві». Заздрісники казали, що він перебільшує. Він боронився. «Це не так і багато. Мої стосунки з жінками тривають заледве двадцять п’ять років. Поділіть двісті на двадцять п’ять. Ви побачите, що буде вісім жінок за рік. Небагато».

Та відколи він почав жити з Терезою, його еротична активність зазнала організаційних труднощів: у нього залишалася вузька смужечка часу (поміж операційною залою і домівкою), яку він використовував досить інтенсивно (як ото хлібороб, який завзято обробляє ділянку в горах), але її неможливо було порівняти з тими шістнадцятьма годинами, що так щасливо йому випали. (Кажу шістнадцять, адже навіть оті вісім годин, упродовж яких він мив шибки, надавали йому безліч нагод для знайомств і побачень із новими продавчинями, чиновницями чи хатніми господинями).

Що він шукав у тих жінках? Що вабило його до них? Хіба фізичне кохання — це не вічне повторення того самого?

Нітрохи. Завжди залишалася крихта того, що неможливо собі уявити. Побачивши вбрану жінку, він міг, звісно, більш чи менш уявити, яка вона гола (тут його лікарський досвід доповнював досвід коханця), та поміж приблизною ідеєю і достеменністю дійсності існував невеличкий проміжок неуявного, і то була та лакуна, що не давала йому спокою. Та й погоня за неуявним не закінчується із відкриттям голизни, вона стремить далі: які гримаси корчитиме ця жінка, коли її роздягатимуть? Що вона казатиме, коли вони кохатимуться? Як вона зітхатиме? Як скривиться її обличчя, коли її охопить утіха?

Унікальність «я» криється в неуявному кожної людини. Уявити можна лише притаманне всім людям, те, що в них спільне. Індивідуальне «я» — це тільки те, що відрізняється від загального, тобто те, що неможливо ні вгадати, ні облічити наперед, те, що потрібно відкрити, виявити, підкорити в іншому.

Останні десять років своєї медичної діяльності Томаш переймався тільки людським мозком, тож добре знав: найважче осягнути людське «я». Поміж Гітлером і Ейнштейном, поміж Брежнєвим і Солженіциним існує більше схожості, ніж різниці. Якщо цю думку викласти в числах, то можна було б сказати, що поміж ними — одна мільйонна частка несхожості й дев’ятсот дев’яносто дев’ять тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять мільйонних частки подібності.

Томашеві не давало спокою бажання відкрити цю мільйонну частку й оволодіти нею, в цьому і полягало його нав’язливе стремління до жінок. Вабили його не жінки, а те неуявне, що було в кожній із них, інакше кажучи, вабила ота мільйонна частка несхожості, якою відрізняється будь-яка жінка від усіх інших.

(Можливо, його пристрасть до хірургії поєднувалася тут із пристрастю до зваби. Він не полишав уявного скальпеля навіть тоді, коли був із коханками. Йому кортіло оволодіти чимось таким, що криється в найглибших глибинах цих жінок, тим, задля чого потрібно розітнути їхню поверхню).

Звісно ж, цілком годилося би запитати, чому він так шукав оцю мільйонну частку саме в сексуальності. Хіба не міг він знайти її, наприклад, у ході, в кулінарних чи в естетичних уподобаннях тієї чи тієї жінки?

Певна річ, ця частка несхожості присутня в усіх аспектах людського життя, але тут вона доступна для всіх, її не треба відкривати, не потрібен скальпель, щоб наблизитися до неї. Та жінка воліє сир, а не солодощі, ця не може терпіти цвітної капусти, звісно ж, це ознака самобутності, але відразу ж видно, що ця самобутність незначуща і марна, що тільки гаєш свій час, коли нею цікавишся й намагаєшся знайти в ній щось вартісне. Тільки в сексуальності мільйонна частка несхожості виявляється вартісна, тому що до неї немає публічного доступу і її потрібно завоювати. Ще пів століття тому це завоювання потребувало багато часу (тижні, навіть місяці!), і цінність завойованого об’єкта вимірювалася часом, який згаяли на те, щоб підкорити його. Навіть сьогодні, дарма що час на підкорення значно скоротився, сексуальність залишається для нас тією скарбницею, де чаїться таємниця жіночого «я».

Отож це аж ніяк не стремління до втіхи (втіха наставала, сказати б, потім, як винагорода), а намагання оволодіти світом (розітнути скальпелем лежаче тіло світу), що спонукало його до гонитви за жінками.

Чоловіків, які ганяються за багатьма жінками, можна завиграшки поділити на дві категорії. Одні шукають у жінках свою ідею жінки, ту, що марилася їм у мріях, суб’єктивну і завжди подібну. Другі охоплені прагненням оволодіти нескінченним розмаїттям об’єктивного жіночого світу.

Нав’язливе стремління перших — романтичне стремління: в жінках вони шукають самих себе, свій ідеал, тож завжди розчаровуються, адже ідеал, як ми знаємо, ніколи не знайдеш. Оскільки розчарування, що штовхає їх від жінки до жінки, надає їхній непостійності відтінку мелодраматичного виправдання, то декотрі сентиментальні пані навіть вважають зворушливою їхню запеклу полігамію.

Друге стремління — розпусне, і жінки не знаходять у ньому нічого зворушливого: чоловік не шукає в жінках суб’єктивного ідеалу, його цікавить усе, і ніщо не може його розчарувати. Та нездатність до розчарування має в собі щось скандальне. Для публіки нав’язливе стремління розпусного джиґуна не може мати спокути (спокути розчаруванням).

Оскільки романтичний джиґун переслідує той самий тип жінок, ніхто не помічає, що він міняє коханок; друзі весь час кажуть йому про непорозуміння, бо не бачать різниці поміж його подругами і завжди називають їх тим самим ім’ям.

У погоні за знайомствами розпусні джиґуни (і до цієї категорії вочевидь потрібно зарахувати і Томаша) чимраз віддаляються від умовної жіночої краси (якою вони швидко насичуються), аж урешті неухильно стають колекціонерами курйозів. Вони знають про це, трохи цього соромляться й, щоб не бентежити друзів, не показуються зі своїми подругами на людях.

Томаш працював мийником вікон уже два роки, аж його запросили до ще однієї клієнтки. Коли побачив її на порозі квартири, його вразила її химерність. То була делікатна химерність, що не впадала в око й обмежена була рамками втішної пересічності (Томашеве захоплення курйозами не мало нічого спільного із захопленням Фелліні потворами): вона була височенна, ще вища за нього, ніс її був тонкий і дуже довгий, а обличчя мало ту незвичну особливість, що про нього навіть не можна було сказати, чи гарне воно (усі заперечили б), хоч і не було позбавлене краси (принаймні для Томаша). На ній були штани і біла блузка, скидалася вона на чудернацьке поєднання тендітного хлопчини, жирафи і лелеки.

Жінка окинула його довгим, уважним і допитливим поглядом, в якому не бракувало навіть відтінку інтелігентної іронії.

— Заходьте, пане лікарю, — сказала вона.

Зрозумів, що вона знає, хто він. Не показавши цього, він запитав:

— Де можна набрати води?

Вона відчинила двері ванної. Він побачив там умивальницю, ванну й унітаз; перед ванною, умивальницею й унітазом лежали рожеві килимки.

Жінка, яка скидалася на жирафу і лелеку, кліпнула очима й усміхнулася; все, що вона робила, було наповнене змістом і прихованою іронією.

— Ванна кімната в цілковитому вашому розпорядженні, пане лікарю, — сказала вона. — Робіть тут усе, що вам захочеться.

— І навіть купатись я тут зможу?

— Ви полюбляєте купатися? — запитала вона.

Він набрав у відро теплої води і повернувся в передпокій.

— Звідки мені починати?

— Це залежить лише від вас, — відказала вона, звівши плечима.

— Можна побачити вікна в інших кімнатах?

— Ви хочете оглянути моє помешкання?

Вона всміхнулася, наче миття шибок було Томашевою примхою і та примха нітрохи її не цікавила.

Він увійшов до сусідньої кімнати. Там були великі вікна, два ліжка одне коло одного й картина з осіннім пейзажем березового гаю.

Коли він повернувся, на столі вже стояла відкоркована пляшка вина і дві склянки.

— Не хочете трохи підкріпитися, перш ніж розпочати вашу тяжку працю? — запитала вона.

— З великим задоволенням, — сідаючи, відказав Томаш.

— Мабуть, цікаво отак ходити по людях? — запитала вона.

— Та непогано, — сказав Томаш.

— Ви, мабуть, скрізь маєте справу з жінками, чоловіки яких на роботі.

— Найчастіше з бабунями і свекрухами, — сказав Томаш.

— А вам не бракує колишнього фаху?

— Скажіть мені ліпше, звідки ви почули про мій колишній фах.

— Ваша компанія пишається вами, — сказала жінка-лелека.

— І досі? — здивувався Томаш.

— Коли я зателефонувала, щоб мені прислали когось помити шибки, мене запитали, чи не хочу я, щоб прийшли ви. Здається, ви були великим хірургом, та вас витурили з клініки. Мене це так зацікавило!

— Ви дуже допитлива жінка, — сказав він.

— А що, видно?

— Видно з того, як ви дивитеся на мене.

— І як я дивлюся?

— Ви мружите очі й ставите багато запитань.

— Ви не любите відповідати?

Завдяки їй розмова від початку звернула на жарти. Нічого з того, що вона казала, не стосувалося зовнішнього світу. Всі слова скеровані були простісінько до них самих. Головною темою розмови були вони, тож напрочуд легко було доповнювати слова дотиками, і, кажучи про очі, які вона мружила, Томаш її погладив.

На кожен такий дотик вона відповідала пестощами. Діяла не спонтанно, а радше згідно з якоюсь навмисною логікою, наче вони гралися в гру «що ти зробиш мені, те я зроблю тобі». Сиділи вони одне напроти одного, і руки одного торкалися тіла другого.

Коли Томаш спробував просунути їй долоню поміж ноги, вона почала боронитися. Не міг він утямити, чи вона по-справжньому опирається, але спливло вже чимало часу і за десять хвилин його чекали в наступного клієнта.

Він підвівся і сказав, що має йти. Її щоки пашіли.

— Дайте мені вашу квитанцію, я підпишу, — відповіла вона.

— Та я ж нічого не зробив, — запротестував він.

— Це я винна, — сказала вона, а потім лагідно, тягуче і невинно додала: — Я викличу вас іще раз, щоб ви могли скінчити те, що ви не могли навіть почати через мене.

Томаш не хотів давати їй квитанції на підпис, і вона промовила ніжним голосом, наче просила зробити послугу для неї:

— Будь ласка, дайте її мені, — й докинула, примруживши очі: — Плачу не я, а мій чоловік, і не вам, а державі. Ця оборудка не стосується ні вас, ні мене.

Чудернацька асиметрія жінки, яка скидалася на жирафу і лелеку, збуджувала його навіть у думках: грайливість у поєднанні з незграбністю; відверте сексуальне бажання, що супроводжується іронічною усмішкою; вульгарна пересічність помешкання й своєрідність його власниці. Якою вона буде, коли вони кохатимуться? Силкувався уявити її, але це було нелегко. Останніми днями він тільки цим і переймався.

Коли вона запросила його вдруге, пляшка вина вже стояла на столі разом із двома келихами. Та цього разу все сталося швидко. Незабаром вони вже стояли одне напроти одного у спальні (на пейзажі сонце сідало за березовий гай) і цілувалися. Він сказав своє звичне: «Роздягайтеся!» — та замість послухатися вона звеліла: «Ні, спершу ви!»

Він не звик до такого і трохи розгубився. Вона почала, розстібати на ньому штани. Він іще раз чи двічі звелів їй роздягатися (з комічною безуспішністю), та все ж таки йому довелося піти на компроміс; згідно з правилами гри, яку вона йому накинула минулого разу («що ти мені робиш, те я тобі роблю»), вона скинула з нього штани, а він із неї спідницю, потім вона скинула з нього сорочку, він з неї блузку, й ось вони вже стояли голі одне напроти одного. Він торкнувся пальцями її вогкого лона, а потім пересунув їх до анального отвору, те місце у жінок він найдужче полюбляв. У неї анус був дуже випуклий, що несамохіть наводило на думку про довгу травну систему, яка закінчувалася тут опуклістю. Гладив пучками пальців цей твердий здоровий перстень, цей найгарніший на світі кружечок, що мовою медицини зветься сфінктер, аж відчув, що жінка-жирафа намацала пальцями те саме місце і в нього ззаду. Вона повторювала всі його порухи, немов у дзеркалі.

Хоч він, як я вже казав, пізнав дві сотні жінок (і відколи почав мити вікна, їх значно побільшало), йому ще ні разу не траплялося, щоб така висока жінка стояла перед ним, мружила очі й обмацувала пальцями його анус. Щоб подолати ніяковість, він зненацька повалив її на ліжко.

Раптовість того поруху заскочила її. Довге тіло повалилося навзнак, обличчя вкрилося червоними плямами, на ньому вимальовувався переляк людини, що втратила рівновагу. Стоячи перед нею, він ухопив її попід коліна і високо звів трохи розсунуті ноги. Вони раптом здалися йому зведеними руками вояка, що пасує перед націленою зброєю.

Незграбність, поєднана зі старанністю, старанність, поєднана з незграбністю, шалено підстьобували Томаша. Кохалися вони дуже довго. Він дивився у її лице, вкрите червоними плямами, і шукав там переляку жінки, якій підставили ногу і вона падає, виразу непідробного переляку, від якого йому в збудженні аж кров у голову вдарила.

Коли вони скінчили, пішов до ванної помитися. Вона супроводжувала його і довго пояснювала, де лежить мило, де мочалка і як ввімкнути гарячу воду.

Йому видалося цікавим, що вона так детально пояснювала ті прості речі. Сказав, що зрозумів і хотів би лишитися у ванній сам.

— Ви не дозволите мені бути присутньою під час вашого вмивання? — благально запитала вона.

Йому таки пощастило витурити її з ванної. Він мився, дзюрив у вмивальницю (зазвичай так робили всі чеські медики), і в нього було таке враження, наче вона нетерпляче ходить туди й сюди перед дверима ванної, намагаючись знайти привід увійти досередини. Коли він позакривав крани, то помітив, що у помешканні панує тиша, і подумав, що вона стежить за ним. Був майже певний, що у дверях була дірка і вона притуляла до неї своє примружене око.

Він пішов від неї у пречудовому гуморі. Постарався закарбувати в пам’яті найголовніше, вивести з цієї згадки хімічну формулу, яка дозволила б окреслити, що було унікального в тій жінці (мільйонна частка її неповторності). І врешті вивів ту формулу, що складалася з трьох елементів:

1. Незграбність, поєднана зі старанністю;

2. Перелякане обличчя людини, яка втратила рівновагу і падає;

3. Ноги, зведені немов руки вояка, що пасує перед націленою на нього зброєю.

Повторюючи ту формулу, він почував неймовірну втіху, що знову оволодів іще одним фрагментом цього світу, вирізав своїм уявним скальпелем тонку стьожку з нескінченного полотна світобудови.

Майже о тій-таки порі з ним сталося ось що. Він декілька разів зустрічався з однією дівчиною в квартирі, яку надавав йому давній приятель аж до півночі. За місяць чи два дівчина нагадала йому про одну з їхніх зустрічей: вони кохалися на килимі коло вікна, казала вона, а надворі яріли блискавиці і гуркотів грім. Кохалися вони упродовж усієї грози, й це, казала вона, було незабутньо гарно.

Томаш слухав її й дивувався. Авжеж, він пам’ятав, що кохався на килимі (у тій квартирі був лише вузький диван, і на ньому він почувався незручно), але грозу геть забув! Дивно це було: він міг пригадати кілька побачень із нею, навіть добре пам’ятав, як вони кохалися (вона відмовлялася давати йому ззаду), пам’ятав ті кілька фраз, що їх промовила та дівчина, коли вони кохалися (вона завжди просила міцно пригортати її й протестувала, коли він дивився на неї), пам’ятав навіть, яка у неї білизна, — але геть не пам’ятав грози.

Із любовних пригод у його пам’яті закарбувалася тільки вузька крута стежина сексуального завоювання: перша словесна атака, перший дотик, перша непристойність, яку він промовив, усі оті розпусні речі, до яких він її помалу підштовхував, і ті, від яких вона відмовлялася. Решта (з майже педантичною дбайливістю) була вилучена з його пам’яті. Він забував навіть місце, де вперше зустрівся з тією чи тією жінкою, адже та мить передувала сексуальному завоюванню.

Дівчина казала про грозу, і на її обличчі сяяла мрійлива усмішка, а він приголомшено, навіть засоромлено дивився на неї: вона бачила красу і тішилася, а він тієї краси й не помітив. Різна реакція їхньої пам’яті на нічну грозу була виразом тієї різниці, що лежить поміж любов’ю і нелюбов’ю.

Словом «нелюбов» я не хочу сказати, що Томаш цинічно поводився з цією дівчиною, що вбачав у ній тільки об’єкт для статевих стосунків: навпаки, він любив її як подругу, цінував її характер і розум, ладен був прийти їй на поміч будь-якої миті, якби зайшла така потреба. Не він так недобре ставився до неї, а його пам’ять, що без його участі вилучила той епізод зі сфери кохання.

Либонь, у нашому мозку існує цілком особлива ділянка, яку можна було б назвати поетичною пам’яттю, вона фіксує те, що нас зачарувало, схвилювало, те, що надає краси нашому життю. Відколи Томаш познайомився з Терезою, жодна жінка не мала права залишати навіть найменший слід у тій ділянці його мозку.

Тереза геть загарбала його поетичну пам’ять і вимела відтіля всі сліди інших жінок. І це було несправедливо, адже, наприклад, ота дівчина, з якою він кохався на килимі під час грози, була не менш гідна поезії, ніж Тереза. Вона кричала: «Заплющ очі, візьми мене за стегна, пригорни міцно!» Вона терпіти не могла, коли очі в Томаша були розплющені й уважно та зосереджено спостерігали за нею, коли його трохи зведене над нею тіло не торкалося її шкіри. Вона не хотіла, щоб він вивчав її. Хотіла занурити його в потік зачарування, а в нього можна поринути лише із заплющеними очима. Не хотіла віддаватися йому рачки, бо у цій позиції їхні тіла ледве торкалися б і він міг би розглядати її з відстані майже у пів метра. Вона ненавиділа те віддалення. Їй кортіло зіллятися з ним. Тим-то і казала вона, дивлячись йому в вічі, що не зазнала втіхи, хоч усенький килим просяк від її оргазму. «Не втіхи шукаю я, а щастя, бо втіха без щастя не втіха». Інакше кажучи, вона стукала у браму його поетичної пам’яті. Але брама була замкнена. У Томашевій поетичній пам’яті для неї не було місця. Її місце було тільки на килимі.

Томашева пригода з Терезою розпочалася там, де закінчувалися його пригоди з іншими жінками. Вона розігрувалася потойбіч спонуки, що штовхала його на завоювання жінок. Він нічого не хотів відкривати в Терезі. Вона прийшла до нього відкрита. Він кохався з нею, навіть одної хвилі не згаявши на те, щоб узяти до рук той скальпель, яким розтинав лежаче тіло світу. Навіть на мить не замислившись, який вигляд у неї буде під час кохання, він уже кохав її.

Історія кохання розпочалася потім. У Терези піднялася температура, і він не міг витурити її з хати, як робив з іншими жінками. Він став навколішки біля її узголів’я і подумав, що йому принесла її вода в просмоленому кошику. Кохання починається з метафори. Скажемо інакше: кохання починається тієї миті, коли жінка якимось своїм словом упишеться в нашу поетичну пам’ять.

І Тереза не забарилася знову нагадати про це: якось, як і щоранку, пішла по молоко, а коли він відчинив їй двері, притуляла до грудей ворону, загорнуту в червоний шалик, як ото цигани носять на руках дітей. Ніколи не забуде він докірливого дзьоба ворони біля її обличчя.

Тереза знайшла ту ворону до половини закопаною в землю. Колись козаки так закопували полонених. «Дітлахи її закопали», — сказала вона. То була не просто констатація, а раптова огида до самого роду людського. Він згадав, як вона нещодавно сказала йому: «Тепер я вдячна тобі, що ти ніколи не хотів дітей».

Напередодні її образив чоловік у барі, де вона працювала. Він узяв пальцями її дешеве намисто і сказав, що вона заробила його проституцією. Вона була у нестямі. Дужче, ніж годилося б, подумав собі Томаш. Йому раптом стало ніяково, що він так мало бачив її останні два роки і навіть не мав нагоди довго потримати у своїх долонях її руки, щоб вони не тремтіли.

Отак думав він уранці, прямуючи до контори, де роздавали денні наряди мийникам вікон. Якийсь приватник дуже просив, щоб для тієї роботи йому прислали Томаша. Подався туди в кепському гуморі, підозрюючи, що це ще одна жінка захотіла його побачити. У його думках була тільки Тереза, і пригоди його не приваблювали.

Коли відчинилися двері, йому аж полегшало. Побачив перед собою високого, трохи згорбленого чоловіка. Підборіддя у нього було мов калоша, він когось йому нагадував.

Чоловік усміхнувся.

— Заходьте, пане лікарю, — сказав він, пропускаючи його в передпокій.

Там його чекав юнак. Він стояв перед ним, обличчя його пашіло. Дивився на Томаша і силкувався усміхнутися.

— Гадаю, вас не треба знайомити, — сказав чоловік.

— Ні, — відказав Томаш, але не всміхнувся, а потім простягнув юнакові руку. То був його син.

Чоловік з підборіддям калошею нарешті представився.

— Я так і знав, — сказав Томаш, — ви мені когось нагадували! Треба ж таке! Авжеж, я вас знаю! На ім’я.

Вони посідали у крісла, поміж якими стояв низький столик. Томаш подумав, що люди, які сиділи напроти нього, були його ненавмисними творіннями. Він зробив сина, бо до цього змусила його дружина, а портрет цього високого згорбленого чоловіка він змалював, бо його примусив агент на допиті.

Щоб нагнати ті думки, сказав:

— Гаразд, то з якого вікна починати?

Обидва чоловіки напроти нього щиро засміялися. Авжеж, усім зрозуміло було, що тут ішлося не про вікна.

Не вікна його мити запросили, а заманили в заздалегідь поставлену пастку. Він ніколи не розмовляв із сином. І вперше потиснув йому руку. Знав його тільки з вигляду й по-іншому знати не хотів. Нічого не хотів він знати про нього і хотів, щоб і син ставився до нього так само.

— Хороший плакат, правда ж? — запитав журналіст, показавши на великий малюнок у рамці, що висів на стіні перед Томашем.

Томаш звів очі уперше, відколи сюди ввійшов. На стінах висіли цікаві малюнки, були там і світлини та плакати. Малюнок, що на нього показав журналіст, з’явився 1969 року в одному з останніх чисел тижневика, ще до того, як його заборонили росіяни. То була імітація славетного плаката часів громадянської війни в Росії, що закликав громадян вступати добровольцями в Червону армію: солдат у кашкеті з червоною зіркою і страшенно суворим поглядом дивився вам просто у вічі, націливши вказівного пальця. Російською текст звучав так: «Ти записався добровольцем на фронт?» Чеською текст був такий: «Ти підписав дві тисячі слів?»

Жарт був просто чудовий! «Дві тисячі слів» — то був перший великий маніфест Празької весни 1968 року, який вимагав докорінної демократизації комуністичного режиму. Його підписала сила-силенна інтелігенції, підписували і прості люди, аж набралося стільки тих підписів, що потім їх і полічити не могли. Коли російська армія окупувала Чехію і розпочалися політичні чистки, одне із запитань, що їх ставили громадянам, було: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» Якщо хтось визнавав це, його відразу ж звільняли з роботи.

— Хороший. Пам’ятаю його, — відказав Томаш.

Журналіст усміхнувся.

— Сподіваюся, той червоний вояк не слухає, що ми кажемо.

І вже серйозно докинув:

— Щоб усе було вже зовсім ясно, пане лікарю, я зараз не в себе вдома. Це помешкання мого друга. Отож нема певності, що зараз нас не підслуховує поліція. Хоча це можливо. Та якби я запросив вас до себе, це було б напевне.

Потім, уже спокійніше, сказав:

— Та я виходжу з того, що ми не повинні щось приховувати. Зрештою, уявіть собі, яка це буде знахідка для майбутніх чеських істориків! Вони відшукають у поліційних архівах життя всіх інтелігентів, записане на магнітних стрічках. Знаєте, як нелегко історикам літератури відтворити статеве життя Вольтера, Бальзака чи Толстого? А з чеськими письменниками в них цих проблем не буде. Немає сумніву, записали найтихіші зітхання. Потім, обернувшись до уявних прихованих мікрофонів у стіні, голосно сказав:

— Панове, як завжди за такої нагоди, хочу заохотити вас до вашої праці й подякувати від мого імені й від імені майбутніх істориків.

Усі троє зареготалися, а потім журналіст довго розповідав про обставини, за яких заборонили видання його тижневика, що робив художник, який малював цю карикатуру, і як ведеться іншим художникам, філософам і чеським літераторам. Після вторгнення росіян їх позбавили роботи й вони стали мийниками вікон, сторожами на паркувальних майданчиках, нічними портьє, кочегарами в котельнях, а як таланило знайти протекцію, то водіями таксі.

Журналіст казав про речі, які не могли бути нецікаві, але Томашеві ніяк не щастило зосередитися на його словах. Він думав про сина. Згадав, що вже кілька місяців декілька разів зустрічав його на вулицях. Звісно, це було невипадково. Найдужче вражало, що син тепер у товаристві цього переслідуваного журналіста. Перша Томашева дружина була запекла комуністка, і Томаш думав, що й син виросте під її впливом. Нічого не знав він про неї. Звісно, міг запитати, які в нього стосунки з матір’ю, та це запитання в присутності чужої людини було б недоречне.

Урешті журналіст дійшов до суті справи. Він сказав, що дедалі більше людей заарештовують лише за те, що вони боронили свою думку, і скінчив так:

— Зрештою ми вирішили, що треба щось робити.

— І що ви хочете зробити? — запитав Томаш.

Тут устряв його син. Томаш уперше почув, як він говорить, і з подивом зазначив, що той затинається.

— З того, що ми знаємо, — сказав він, — з політичними в’язнями поводяться украй погано. Декотрі й геть у кепському стані. І ми подумали, що добре було б написати петицію, яку потім підписали б найвідоміші чеські інтелектуали, які ще мають певну вагу.

Ні, не заїкання, а гикавка сповільнювала його мову, тому кожне мовлене слово мимоволі наголошувалося й підкреслювалося.

Він, звісно ж, знав про це, бо його щоки, які прибрали вже було нормальної барви, знову спаленіли.

— Ви хочете, щоб я дав вам перелік людей моєї професії, до яких ви могли б звернутися? — запитав Томаш.

— Ні, — всміхнувся журналіст. — Не поради ми від вас хочемо. А підпису!

І знову Томаш відчув, що йому приємно таке чути! Його знову втішило те, що хтось не забув, що він хірург! Тим-то боронитися почав тільки зі скромності.

— Послухайте, не тому ж витурили мене з клініки, що я великий хірург!

— Ми не забули, що ви написали в наш тижневик, — сказав Томашеві журналіст.

— Авжеж! — із ентузіазмом випалив син, проте Томаш того, здається, не помітив.

— Не розумію, — сказав Томаш, — чим моє ім’я під тією петицією може допомогти політичним в’язням. Цю петицію мали б підписати ті, що ще не опинилися в немилості й зберегли якийсь мінімальний уплив на можновладців!

— Авжеж, вони мають підписати! — сказав журналіст і зареготався.

Томашів син теж засміявся, як людина, яка вже чимало всього в житті зрозуміла.

— Тільки ці люди нічого не підпишуть!

Журналіст провадив:

— Це не означає, що ми не звернемося до них! Ми не такі добрі, щоб не завдавати їм прикрощів, — сказав він. — Хотів би я, щоб ви почули, як вони викручуються. Незрівнянно!

Син схвально засміявся.

Журналіст сказав:

— Звісно, вони кажуть, що згодні з нами в усьому, та, як їх послухати, до цього треба братися інакше, потихеньку, делікатніше, розумніше, обачніше. Вони страшенно бояться підписувати цю петицію і водночас бояться, що ми про них погано подумаємо, якщо вони не підпишуть.

І вони зі сином знову дружно засміялися.

Журналіст простягнув Томашеві аркуш паперу з коротким текстом, у якому президента республіки досить чемно просили амністувати політичних в’язнів.

Томаш спробував швидко зміркувати. Амністувати політичних в’язнів? Що ж, дуже добре. А чи амністують їх на тій підставі, що відкинуті режимом люди (а отже, потенційні політичні в’язні) просять про це президента республіки? Результатом цієї петиції може бути лише те, що політичних в’язнів не амністують, навіть якщо когось із них випадково і готуються амністувати!

Ті міркування урвав його син.

— Головне показати, що в цій країні ще є жменя чоловіків і жінок, які не бояться режиму. Показати, хто є хто. Відокремити зерно від полови.

Томаш думав собі: а певно, це так, але що тут спільного із політичними в’язнями! Одне з двох: або йдеться про те, щоб домогтися амністії, або ж про те, щоб відокремити зерно від полови. Це не те саме.

— Ви вагаєтеся, пане лікарю? — запитав журналіст.

Атож, він вагався. Тільки боявся це сказати. На стіні напроти нього висів малюнок вояка, що націлив на нього вказівного пальця й запитував: «Ти вагаєшся вступити до Червоної армії?» — або: «Ти ще не підписав дві тисячі слів?» — або: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» — або ж: «Ти не хочеш підписувати петицію про амністію?» І все, що він казав, було погрозою.

Журналіст нещодавно сказав, що він думає про людей, які, погоджуючись із тим, що потрібно амністувати політичних в’язнів, наводили тисячі аргументів, щоб не підписувати цієї петиції. Якщо послухати журналіста, всі ті розумування були тільки приводом, за яким крилося боягузтво. То що міг відповісти Томаш?

Тиша тривала, та цього разу урвав її він, бо засміявся. Показав на малюнок на стіні.

— Погляньте на цього чолов’ягу, він погрожує мені й питає, підпишу я чи ні. Нелегко думати під його наглядом!

Вони знову зареготалися.

Потім Томаш сказав:

— Дуже добре. Я подумаю. Ми можемо зустрітися за кілька днів?

— Мені завжди буде приємно побачитися з вами, — сказав журналіст, — але для цієї петиції часу лишилося небагато. Ми хочемо вже завтра вручити її президентові.

— Завтра?

Томаш думав про гладкого поліціанта, що тицяв йому заяву, в якій він мав донести на чоловіка з підборіддям калошею.

Всім хотілося змусити його до підписання заяв, яких він не складав особисто.

— За таких обставин нема чого й думати! — сказав син.

Ті слова звучали агресивно, але тон був майже благальний. Тепер вони дивилися один одному в вічі, й Томаш помітив, що в сина, коли той уважно стежив за ним, трохи задерся угору лівий кутик верхньої губи. Та гримаса була йому знайома, він частенько бачив її на своєму обличчі, коли дивився у дзеркало, чи добре поголився. Побачивши тепер її на чужому обличчі, не міг погамувати почуття відрази.

Люди, які постійно живуть зі своїми дітьми, звикають до цієї схожості, сприймають її як нормальне явище, і коли часом помічають, то навіть тішаться. Але ж Томаш уперше в житті розмовляв зі своїм сином! Не звик він бачити свій перехняблений рот!

Уявіть собі, що вам ампутували руку й пришили її іншій людині. І ось та людина сидить навпроти вас і жестикулює нею під час розмови перед самісіньким вашим носом. Для вас вона, звісно ж, скидатиметься на опудало. І хоч руку цю знаєте до найменших подробиць, хоч це таки ваша рука, ви боятиметеся, що вона до вас торкнеться.

Син сказав:

— Ти ж на боці переслідуваних!

Під час тієї розмови Томаш думав собі, чи буде син казати йому «ви», чи все ж таки казатиме «ти». Досі він так будував фрази, щоб не обирати форми звертання. Але цього разу обрав. Він назвав його на «ти», і Томаш раптом відчув певність, що під час цієї розмови йшлося зовсім не про амністію політичних в’язнів, а ставкою в цій грі був його син: якщо Томаш підпише, їхні долі поєднаються, й Томаш так чи так зблизиться з ним. Якщо ж не підпише, стосунків їхніх наче й не бувало, як, зрештою, й завжди, та цього разу не з його волі, а з волі сина, який відмовиться від батька, бо той боягуз.

Він був наче гравець у шахи, який нічого не може вдіяти, щоб уникнути поразки, і мусить припинити партію. Підпише він чи не підпише — однаково. Доля його від цього не зміниться, доля політичних в’язнів теж.

— Дайте-но мені її, — сказав він і взяв ту заяву.

Наче задля того, щоб віддячити йому за це рішення, журналіст сказав:

— Про Едіпа ви добре написали.

Син простягнув ручку і додав:

— Декотрі думки діють, наче вибух гранати.

Його тішила та похвала журналіста, але синова метафора видалася незграбною і недоречною. Він сказав:

— Шкода, що від того вибуху потерпіла тільки одна людина — я. Через той матеріал я не можу більше оперувати хворих.

Від тих слів повіяло холодом, навіть ворожістю.

Щоб пом’якшити те враження, журналіст зауважив (із таким виглядом, наче перепрошував):

— Але ваш лист допоміг багатьом людям.

Слова «допомагати людям» змалку асоціювалися в Томаша з єдиною цариною діяльності — з медициною. Хіба той лист у газеті допоміг комусь? Що хочуть ці двоє йому сказати? Усе його життя вони звели до дрібного розумування про Едіпа, навіть менше: до одного-єдиного «ні», яке він кинув в обличчя режиму.

Він сказав (тим-таки холодним тоном, проте не усвідомлюючи цього):

— Хтозна, чи допомогла комусь та стаття. Та працею хірурга я врятував життя багатьом людям.

Знову запало мовчання. Його урвав син:

— Ідеї теж можуть рятувати життя.

Томаш дивився на свою гримасу на синовому обличчі й думав: дивно бачити, як заїкаються твої губи.

— Найважливішим у твоєму матеріалі було ось що: відсутність компромісу. Риса, яку ми вже втрачаємо: уміння чітко розрізняти добро і зло. Ми вже не знаємо, що значить почуватися винним. Комуністи знайшли для себе виправдання: мовляв, їх обманув Сталін. Убивця виправдовується тим, що його не любила мати, тому він змалку був пригнічений. І тут ти кажеш: виправдання нема. Ніхто в глибині душі не був невинен більше, ніж Едіп. Але він покарав себе, побачивши, що накоїв.

Томаш зробив зусилля, щоб відвести погляд від своєї губи, що кривилася на синовому обличчі, й спробував зосередити увагу на журналістові. Він дратувався й хотів їм заперечити.

— Знаєте, — сказав він, — усе це просто непорозуміння. Межі поміж добром і злом дуже невиразні. Я ні для кого не вимагав покари, мета була не в цьому. Карати того, хто не знав, що коїв, це варварство. Міф про Едіпа гарний. Але використовувати його в такий спосіб…

Він хотів іще щось казати, та згадав, що розмова тут може записуватися. Йому байдуже було, чи цитуватимуть його майбутні історики. Боявся лише того, що його цитуватиме поліція. Адже вона якраз і вимагала від нього засудити той лист. І Томашеві не подобалося, що вона почує це із його вуст. Знав, що в цій країні кожну вимовлену фразу можуть передавати по радіо. І він замовк.

— Що змусило вас змінити думку? — запитав журналіст.

— Та я думаю, що ж змусило мене написати того листа, — відказав Томаш і відразу ж згадав: її прибило до берега його ліжка, немов дитину, яку пустили за водою в кошику. Авжеж, тим-то він і взяв до рук ту книжку; він повернувся до легенд про Ромула, Мойсея, Едіпа. І раптом він побачив Терезу перед собою, як вона притуляє до грудей ворону, загорнуту в червоний шалик. Той образ підбадьорив його, наче сказав, що Тереза жива, що зараз вона в тому самому місті, що й він, а все інше несуттєве.

Мовчання порушив журналіст.

— Я розумію вас, пане лікарю. Я теж не хочу, щоб людей карали. Але ми не вимагаємо покари. Ми просимо її скасування.

— Знаю, — сказав Томаш.

Він уже змирився з думкою, що за кілька секунд вчинить те, що, може, і виглядатиме шляхетно, але буде цілком непотрібне (бо нічим не допоможе політичним в’язням), та ще й самому йому буде неприємне (бо все відбувається за накинутих йому обставин).

Його син знову сказав (майже благально):

— Твій обов’язок — підписати!

Твій обов’язок? Син каже йому про обов’язок? Це найгірше, що міг він йому сказати! Знову перед очима у нього постала Тереза з вороною в руках. Згадав, як вона сказала, що таємний агент прийшов у бар і провокував її. Її руки тремтіли. Вона постаріла.

Ніщо не важило для нього. Важила тільки вона. Ця жінка, що вродилася зі шести випадковостей, ця квітка, що розпустилася зі запалення сідничного нерва головлікаря, та, що перебувала потойбіч усіх «Es muss sein!», єдина, яка щось важила для нього по-справжньому.

Навіщо гадати, підпише він чи не підпише? Існував лиш один критерій усіх його рішень: не робити того, що може зашкодити Терезі. Він не міг порятувати політичних в’язнів, але міг зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не зробив. Він був майже певен: якщо підпише заяву, ті таємні агенти будуть іще дужче її ображати і руки її тремтітимуть ще сильніше.

Він сказав:

— Набагато важливіше порятувати закопану в землю ворону, ніж подати заяву президентові.

Він знав, що фраза та незрозуміла, та все ж таки вона йому подобалася. Якесь раптове і неочікуване сп’яніння охопило його. Те саме сліпе сп’яніння, що охопило його, коли заявив дружині, що не хоче більше бачити ні її, ні сина. Те саме сліпе сп’яніння, що спіткало його, коли він укинув у поштову скриньку листа, де заявляв, що йде з посади лікаря. Не певен був, що діє правильно, та знав, що робить так, як йому хочеться.

— Вибачте мені, — сказав він, — але я не підпишу.

За кілька днів по тому всі газети заговорили про заяву.

Звісно ж, ніхто не писав, що то було скромне прохання амністувати політичних в’язнів і звільнити їх. Жодна газета не зацитувала навіть короткої фрази з того невеличкого тексту. Натомість вони розлого, невиразно і погрозливо заявляли про якийсь антидержавний заклик, що буцім повинен був послужити трампліном для нової битви проти соціалізму. Всіх, котрі підписали його, перелічили за іменами, супроводжуючи їх наклепами і нападками, від яких Томашеві аж мурашки по спині повзли.

Звісно, це можна було передбачити. За тієї пори будь-яка акція (збори, заява, демонстрація), яку організувала не комуністична партія, вважалася незаконною і становила загрозу для кожного, хто брав у ній участь. Це знали всі. Мабуть, тим-то і гнівався Томаш на себе, що не підписав тієї заяви. Та й, власне, чому він не підписав її? Тепер навіть не розумів мотивів свого рішення.

І знову бачу я його таким, яким він увижався мені на початку цього роману. Ось він стоїть перед вікном і дивиться у двір, на стіну будинку навпроти.

Народився він з цього образу. Як я вже казав, персонажі народжуються не з материнського тіла, як ото живі істоти, а з ситуації, фрази, метафори, що містять у собі зародок засадничої людської можливості, якої, як вважає автор, ніхто ще не відкрив або ж про яку ніхто не сказав найсуттєвішого.

Але хіба не кажуть, що автор може говорити лише про самого себе?

Засмучено дивитися у двір і не бути спроможним щось вирішити; чути настирливе бурчання в череві під час любовного збудження; зраджувати і не могти зупинитися на цій прегарній дорозі зрад; махати кулаком у процесії Великого Походу; хизуватися дотепністю перед прихованими поліційними мікрофонами — мені знайомі ці ситуації, всіх їх я зазнав, та все ж таки з жодної не виріс персонаж, яким я є з моїм curriculum vitae.[1] Герої цього роману — мої нереалізовані можливості. Тому я люблю їх, і водночас вони мене жахають. Усі вони перетнули межу, яку я тільки обійшов манівцями.

Вабить мене оця межа, яку вони переступили (адже за нею закінчується моє «я»). Там починається таїна, що називається романом. Роман — це не віросповідання автора, а дослідження людського життя, яке потрапило в пастку цього світу. Але годі вже. Повернімося до Томаша.

Він стоїть коло вікна і дивиться у двір, на брудний мур того будинку навпроти. Йому наче сумно за тим чоловіком із підборіддям калошею і його друзями, яких він не знає і до яких не належить. Таке враження, наче зустрів чарівну незнайомку на пероні вокзалу, та, перш ніж він устигає погукати її, вона сідає у вагон, що відбуває до Лісабона чи Стамбула.

Він почав міркувати: як треба було вчинити? Навіть відкинувши все, що випливало з почуттів (захоплення тим журналістом, роздратованість поведінкою сина), він усе ж таки не певен був, що мав би підписати ту петицію.

Чи потрібно піднімати голос, коли людей намагаються змусити мовчати? Так.

Але, з іншого боку, чому газети стільки місця присвятили тій петиції? Преса (якою цілком маніпулює держава) могла й словом не обмовитися про ту справу, й ніхто так і не дізнався б ніколи про неї. Якщо вона писала про неї, значить, спільникам держави це було вигідно! Це для них був просто дарунок небес, вони скористалися ним, щоби виправдати і розв’язати нову хвилю переслідувань.

То що тоді потрібно було зробити? Підписувати чи не підписувати? Це питання можна було висловити й іншим чином: чи ліпше волати і в такий спосіб прискорити свій кінець? Чи, може, мовчати і в такий спосіб виграти повільну агонію?

Та чи існує відповідь на це запитання?

І знову спливає йому в голові думка, яку ми вже знаємо: людське життя буває лише раз, і ми ніколи не зможемо перевірити, добре чи недобре було наше рішення, тому що в будь-якій ситуації можемо вирішувати тільки раз. Ми не маємо другого, третього, четвертого життя, щоб можна було порівняти ті різні рішення.

Тут історія скидається на індивідуальне життя. У чехів лише одна історія. Настане пора, коли вона скінчиться, як і Томашеве життя, без можливості повторитися ще раз.

1618 року чеська шляхта підняла голову й вирішила боронити свої релігійні права, тож, розгнівавшись на імператора, що сидів на віденському престолі, викинули з вікна у Градчанах двох найзначніших його представників. Отак розпочалася Тридцятирічна війна, що призвела до майже цілковитого знищення чеського народу. Чи повинні були чехи виявити тоді більше обачності, ніж відваги? Відповідь здається легкою, але це зовсім не так.

Через триста двадцять років по тому, 1938 року, після Мюнхенської конференції, світ вирішив пожертвувати їхню країну Гітлерові. То чи повинні вони тоді були самі боротися з ворогом, що був увосьмеро чисельніший за них? На противагу тому, що вчинили вони 1618 року, чехи виявили тоді більше обачності, ніж відваги. Ця капітуляція поклала початок Другій світовій війні, що виллялася в остаточну втрату їхньої свободи як нації на кілька десятиліть чи й на кілька століть. Мусили вони виявити тоді більше відваги чи обачності? Що повинні були вони вдіяти?

Якби чеська історія могла повторитися, то, певна річ, цікаво було б щоразу випробувати іншу можливість і порівняти два результати. Оскільки це неможливо, то всі розумування будуть тільки гіпотезами.

Einmal ist keinmal. Один раз — однаково, що ніколи. Історія Чехії не повториться вдруге, історія Європи теж. Історія Чехії та Європи — це два ескізи, накреслені недосвідченістю людства. Історія легенька, як і життя окремої людини, нестерпно легка вона, легка, мов пух, немов пил, що його звіває вітер, немов те, що завтра зникне без сліду.

Томаш знову подумав, зі смутком, майже з любов’ю, про високого згорбленого журналіста. Той діяв, наче історія була не ескіз, а завершена картина. Діяв, наче все, що він робив, повинне було повторитися незліченну кількість разів у вічному поверненні, й нітрохи не сумнівався у своїх діях. Він певен був, що робить усе правильно, й уважав це ознакою не обмеженості, а чесноти. Той чоловік жив у іншій історії, ніж Томаш: в історії, що не була (або ж не усвідомлювала, що була) ескізом.

Трохи згодом йому спала на думку ідея, яку я наводжу тут, щоб доповнити попередній розділ: припустимо, що десь у всесвіті є планета, де ми приходимо на світ удруге. При цьому ми добре пам’ятаємо минуле життя на Землі й увесь той досвід, що ми там здобули.

І, може, існує ще одна планета, де кожен із нас народжується на світ утретє з досвідом двох попередніх життів.

І, може, є ще і ще планети, де рід людський знову і знову народжуватиметься, піднімаючись щоразу на вищу поділку (на ще одне життя) у шкалі зрілості.

Отак Томаш уявляв собі ідею вічного повернення.

А ми, що живемо на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості), звісно, можемо тільки будувати невиразні здогади про те, що станеться з людиною на інших планетах. Буде вона мудра чи ні? Чи доступна буде їй зрілість? Чи може сягнути вона її повторенням?

Лиш у перспективі цієї утопії мають сенс поняття «песимізм» і «оптимізм». Оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять людська історія буде не така кривава. Песиміст — той, хто не вірить у це.

У дитинстві Томаш любив роман Жуля Верна, що звався «Два роки канікул», і вийшло, що воно й правда: два роки — максимальний термін для канікул. Незабаром мало вже минути три роки, як Томаш мив вітрини.

Упродовж останніх тижнів він збагнув-(зі сумом, проте й зі спокійною усмішкою), що, не втративши ні крихти бажання, міг порати жінок лише ціною крайньої напруги сил. (Додам: не сексуальних, а фізичних сил; труднощі були у нього не зі статевим актом, а з диханням, і це навіть здалося йому трохи комічним).

Якось він спробував призначити побачення пополудні, та, як часом буває, жодна його подруга не відповідала на дзвінки, і та пора могла виявитися порожньою. Він збентежився. Разів із десять, напевне, телефонував одній дівчині, дуже гарній студентці театрального інституту; тіло її так рівномірно засмагло на нудистських пляжах десь у Югославії, наче його помалу крутив на рожні дивовижно точний механізм.

Він даремно телефонував їй з усіх крамниць, де працював того дня. О четвертій годині, коли прямував до контори, щоб поздавати підписані квитанції, у середмісті Праги його раптом зупинила якась незнайомка.

— Пане лікарю, — усміхнулася вона, — де ви ховаєтеся? Я вас геть утратила з очей!

Томаш зробив над собою зусилля, щоб згадати, звідки він її знає. Може, це якась із колишніх пацієнток? Вона поводилася так, наче вони були дуже близькі друзі. Спробував розмовляти з нею, не показуючи, що не впізнає. Уже міркував, як умовити її, щоб пішла з ним до квартири його приятеля, ключ від якої лежав у нього в кишені, аж якась її фраза нагадала йому, хто ж ця дівчина: то була ота пречудово смаглява студентка театрального інституту, якій він безуспішно телефонував цілісінький день.

Та халепа потішила його і заразом налякала. Він був зморений, не лише фізично, а й духовно; не могли два роки канікул тривати без краю.

Канікули далеко від операційного столу були ще й канікулами без Терези: вони не бачилися цілими днями, а як бачилися нарешті в неділю, то хоч і переповнені були бажанням, проте далекі одне від одного, як отого вечора, коли Томаш повернувся із Цюриха, тож їм доводилося долати довгий шлях, поки вони зважувалися торкнутися чи поцілуватися. Фізичне кохання приносило їм задоволення, та не втішало. Вона вже не кричала, як ото колись, а під час оргазму її обличчя виражало біль і якусь дивну відсутність. Тільки щоночі, вві сні, поєднувала їх ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), яка розлучала їх. Але ті ночі не давали Томашеві ні часу, ні способу, щоб захистити її і піклуватися про неї. Коли він бачив її вранці, йому ставало аж страшно за неї: Терезине обличчя було сумне, і мала вона хворий вигляд.

Якось у неділю запропонував їй податися автомобілем кудись у село. Вони попрямували до курортного містечка і, приїхавши туди, побачили, що всі вулиці там перейменували російськими назвами, а потім їм зустрівся давній Томатів пацієнт. Та зустріч страшенно збурила його. До нього знову звернулися як до лікаря, і йому на мить здалося, ніби повернулося колишнє життя, з його підбадьорливою регулярністю, з годинами консультацій, з довірливими поглядами пацієнтів, що на них він буцім і не звертав уваги, та вони приносили цілком конкретне задоволення, якого він потребував.

Вони їхали додому, Томаш сидів за кермом і думав собі, що їхнє повернення з Цюриха було катастрофічною помилкою. Він уперто дивився на шлях, щоб не бачити Терези. Він гнівався на неї. Її присутність поруч із ним бачилася тепер йому із усією її нестерпною випадковістю. Чому була вона зараз коло нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому сталося так, що її прибило до берега Томашевого ліжка? Чому її, а не іншу?

Вони їхали, і жодне з них і рота не розтулило.

Удома вечеряли мовчки.

Мовчання висіло поміж ними, неначе лихо якесь. З хвилини на хвилину воно ставало дедалі гнітючіше. Щоб позбутися його, вони повкладалися спати. Уночі Томаш збудив Терезу, бо вона плакала.

Сказала:

— Мене закопали. Давно вже. Ти приходив до мене раз на тиждень. Ти стукав у могилу, і я виходила звідти. В очах у мене було повно землі.

Ти казав: «Таж ти нічого не бачиш», — і вигрібав землю в мене з очей.

А я відповідала: «Я й так нічого не бачу. Замість очей у мене діри».

Потім ти поїхав кудись надовго, і я знала, що ти з іншою. Минали тижні, а ти не приходив. Я геть не спала, боялася тебе проґавити. Аж ти прийшов і постукав у могилу, та я так виснажилася, бо не спала цілісінький місяць, що насилу звелася і вилізла. Коли опинилася перед тобою, ти був розчарований. Сказав, що у мене кепський вигляд. Я відчула, що не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, а рухи мої безладні.

Щоб виправдатись, я сказала: «Вибач мені, я весь цей час не спала».

А ти відказав — підбадьорливо, але голос твій звучав облудно: «Ось бачиш, тобі треба відпочити. Візьми відпустку на місяць».

А я добре знала, що ти хотів тим сказати! Знала, що тобі хотілося цілий місяць не бачити мене, бо ти був з іншою. Ти пішов, і я знову лягла в могилу, і знала, що ще місяць не спатиму, щоб не проґавити тебе, а як за місяць ти прийдеш, то я буду ще бридкіша і ти ще дужче розчаруєшся.

Ніколи в житті ніщо не завдавало йому такого болю, ніж та розповідь. Він міцно обняв і пригорнув Терезу, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила витерпіти це кохання.

Нехай планета стрясається від бомбових вибухів, нехай батьківщину щодня плюндрують орди нових загарбників, нехай усіх мешканців кварталу поведуть на страту — усе це йому ліпше було б витерпіти, ніж зважитися на зізнання. Але печаль, що крилася в однісінькому Терезиному сні, була для нього нестерпна.

Він поринув у безодню того марення, про яке вона йому щойно казала. Він гладив її по щоці й обережно, щоб вона ледве відчувала це, вигрібав їй землю з очниць. А потім почув фразу, яка вразила його простісінько в серце: «Я й так нічого не бачу. В мене діри замість очей».

На мить Томашеві здалося, що його зараз ухопить інфаркт.

Тереза заснула, але тепер він не міг спати. Уявляв, що вона мертва. Умерла, і їй сняться жахіття; але він не може її розбудити, бо вона мертва. Авжеж, оце і була смерть: Тереза спала, їй снилися страшні сни, а він не міг її розбудити.

За ті п’ять років, що спливли, відколи російська армія загарбала Томашеву батьківщину, Прага дуже змінилася: Томаш зустрічав на вулицях уже не тих людей, що колись. Половина його друзів емігрувала, а ті, що лишилися, повмирали. Цього факту не зазначить жоден історик: роки, що настали після російської окупації, були порою похоронів; ще ніколи частота смертей не була така висока. Йдеться не лише про ті випадки (загалом дуже рідкісні), коли людей зацьковували на смерть, як ото Яна Прохазку. Через два тижні по тому, як по радіо почали щодня передавати записи його приватних розмов, він потрапив до лікарні. Рак, що дрімав у його тілі від певного часу, раптом розквітнув, немов та ружа. Операцію зробили у присутності поліції, та коли вона дізналася, що прозаїк приречений, то лишила його вмирати на руках у дружини. Але смерть спіткала і тих, кого не переслідували відкрито. Відчай, який охопив країну, просягав крізь душу в тіло і губив їх. Дехто відчайдушно тікав від прихильності режиму, який хотів обдарувати їх почестями і змусити з’являтися на людях у присутності нових спільників держави. Отак, утікаючи від партійної любові, сконав поет Франтішек Грубін. Міністр культури, якого той намагався чимдуж уникати, наздогнав його вже тоді, коли поет лежав у домовині. Над могилою міністр виголосив промову, в якій ішлося про любов поета до Радянського Союзу.

Певне, тією ганебною балаканиною він хотів розбудити Грубіна. Але світ був такий огидний, що йому не захотілося вставати із труни.

Томаш прийшов у крематорій на похорон славетного біолога, якого вигнали з університету й з Академії наук. Щоб церемонія не переросла в демонстрацію, влада заборонила вказувати час прощання у повідомленнях про смерть, і близькі тільки останньої миті дізналися, що небіжчика спалять о пів на сьому ранку.

Увійшовши до зали крематорію, Томаш насилу втямив, що тут відбувається: вона була залита світлом, наче кіностудія. Він із подивом роззирнувся довкруги і вгледів камери, що стояли у трьох кутках зали. Ні, то було не телебачення, то поліція знімала похорон, щоб упізнати людей, які брали в них участь. Старий небіжчиків колега, що залишався ще членом Академії наук, знайшов у собі відвагу, щоб сказати кілька слів коло труни. Він і не підозрював, що віднині стане кінозіркою.

Після церемонії, коли всі потискали долоні родичам покійного, Томаш побачив у кутку зали невеличкий гурт, де впізнав високого, трохи згорбленого журналіста. Він трохи сумував за тими людьми, які нічого не боялися й були пов’язані міцною дружбою. Він підійшов до них і хотів було привітатися, та високий журналіст йому сказав:

— Обережно, пане лікарю, вам ліпше не наближатися до нас!

То була двоїста фраза. У ній могло бути щире, дружнє попередження («Остерігайтеся, нас знімають на камери, і якщо ви підійдете, вас можуть знову викликати на допит»), та могла бути й іронія («Вам забракло сміливості підписати петицію, тож будьте послідовні й не спілкуйтеся з нами!»). Хоч як там можна було тлумачити ті слова, Томаш усе ж таки послухався і відійшов. У нього було таке враження, наче прекрасна незнайомка, яку він зустрів на вокзальному пероні, увійшла до вагона, і коли він хотів було сказати, як захоплюється нею, вона поклала палець йому на губи й заборонила говорити.

Пополудні в нього сталася цікава зустріч. Він мив вітрину взуттєвої крамниці, аж за кілька кроків од нього зупинився якийсь іще молодий чоловік і почав розглядати цінники.

— Усе дорожчає, — сказав Томаш, соваючи губкою по мокрій шибці.

Чоловік звів голову. То був колега з клініки, якого я назвав С., той, який в’їдливо усміхався, обурюючись тим, що Томаш начебто написав покутну заяву. Томаш зрадів тій зустрічі (з простою наївною втіхою, якої завдають нам несподівані зустрічі), та в погляді того колеги (першої миті, поки С. ще не опанував своєї реакції) він побачив прикрий подив.

— Як поживаєш? — запитав С.

Іще навіть не відповівши, Томаш відчув, що С. засоромився того запитання. Було недоречно медикові, що й далі працює за своїм фахом, питати «як поживаєш» у лікаря, який миє вітрини.

— Ліпше й не може бути, — весело відказав Томаш, щоб побавити його збентеження, та відразу ж відчув, що це «ліпше й не може бути» попри його бажання (завдяки тому захватові, з яким він це промовив) могло прозвучати як гірка іронія.

— Що нового у клініці? — швидко запитав він.

— Та нічого, все нормально, — відказав С.

Та ця відповідь, яка повинна була прозвучати нейтрально, була геть недоречна; кожен знав це й відчував, що й інший це знає: хіба може бути нормально, якщо один із двох лікарів миє вітрини?

— А головний лікар як? — запитав Томаш.

— Ти бачишся із ним? — запитав С.

— Ні, — відказав Томаш.

Так воно і було. Коли його витурили з клініки, він жодного разу не бачив більше свого начальника, хоч вони були добрими колегами і схильні були навіть вважати себе майже друзями. Хай там як, оте «ні», яке він щойно промовив, прозвучало сумовито, і Томаш побачив, що С. гнівається на себе за це запитання, адже і він, С., і головний лікар ніколи не цікавилися, як там ведеться Томашеві й чи не треба йому чогось.

Розмова поміж двома колишніми колегами ставала неможлива, хоч обидва, надто ж Томаш, про це шкодували. Він не ображався на колег за те, що вони забули його. Він охоче пояснив би це молодому лікареві, причому негайно. Він хотів йому сказати: «Не бентежся так. Повний порядок, цілком нормально, що ви не хотіли бачити мене! Не комплексуй! Мені приємно, що ми з тобою зустрілися!» — та навіть це боявся він сказати уголос, бо досі жодне його слово не мало того сенсу, що його він укладав туди, і колега міг запідозрити, що в цій останній фразі звучить сарказм, хоч сказана вона була б щиро.

— Вибач, поспішаю, — сказав нарешті С. і простягнув йому руку. — Я зателефоную тобі.

Давніше, коли колеги зневажали його за те гадане боягузтво, всі йому усміхалися. Тепер, коли зневажати Томаша не було підстав, коли вони мусили навіть його поважати, його всі уникали.

Та й колишні пацієнти не частували вже його шампанським.

Ситуація декласованих інтелігентів уже перестала бути винятковим явищем; тепер це був звичайнісінький стан, і на нього прикро було дивитися.

Він повернувся додому, ліг і заснув швидше, ніж звичайно. За годину його розбудив біль у шлунку. То був давній біль, що завжди давався взнаки під час депресії. Відчинив аптечку і вилаявся. Ліків не було. Забув запастися ними. Спробував погамувати біль вольовим зусиллям, і навіть зумів більш чи менш сягнути цього, та заснути вже не міг.

Коли о пів на другу ночі прийшла Тереза, закортіло побалакати з нею. Він розповів про похорон, про журналіста, який не захотів з ним розмовляти, і про зустріч із колегою С.

— У Празі стає так гидко, — сказала Тереза.

— Твоя правда, — відказав Томаш.

За мить Тереза півголосом сказала:

— Найліпше буде поїхати звідси.

— Авжеж, — сказав Томаш. — Тільки їхати нема куди.

Він сів на ліжку, на ньому була піжама; вона сіла коло нього й обняла.

— У село, — сказала Тереза.

— У село? — перепитав він здивовано.

— Там ми були б самі. Ти не зустрічав би ні журналіста, ні своїх колишніх колег. Були б там інші люди, незаймана природа.

Тієї миті Томаш знову відчув, як у нього заболіло усередині; він відчув, що постарів, йому здавалося, що він хоче вже тільки супокою і тиші.

— Може, й правда, — насилу промовив він, бо йому навіть дихати було нелегко, так боліло.

Тереза сказала:

— У нас там був би будиночок і невеличкий садок, і Каренін мав би де гуляти.

— Авжеж, — сказав Томаш.

Потім спробував уявити, що сталося б, якби вони справді перебралися в село. Там непросто було б щодня знайти нову жінку. Його еротичним пригодам настав би край.

— Але ти нудьгуватимеш зі мною в тому селі, — угадавши його думки, сказала Тереза.

Біль дужчав. Він уже не міг говорити. Подумав, що його гонитва за жінками — це теж «Es muss sein!», спонука, що зводить його до рабства. Йому потрібні були канікули. Цілковиті канікули, щоб не було ніяких спонук, ніяких «Es muss sein!». Якщо він зміг узяти відпустку і позбутися назавжди операційного столу в клініці, то чом би не позбутися й операційного стола світу, де його уявний скальпель розтинав таємничу обслону жіночого «я», щоб виявити оту мільйонну частку несхожості.

— У тебе болить шлунок? — нарешті здогадалася Тереза.

Він кивнув.

— Ти зробив укол?

Він похитав головою.

— Забув придбати ліки.

Вона докоряла йому за недбальство і гладила чоло, де перлистими краплями виступав піт.

— Уже ліпше, — сказав він.

— Ляж, — сказала вона і накинула на нього ковдру.

Потім пішла у ванну і незабаром повернулася й уклалася поруч із ним.

Він глянув на неї, обернувши голову на подушці, й перелякався: в її очах був страшенний смуток.

Він сказав:

— Послухай, Терезо, що з тобою? Ти така сумна віднедавна. Я ж бачу це, відчуваю.

Вона похитала головою.

— Нічого зі мною не діється.

— Не заперечуй!

— Усе те саме, — нарешті сказала вона.

Але Томаш наполягав.

— Ні, Терезо. Цього разу інше. Я ніколи не бачив тебе в такому стані.

— Гаразд, — сказала Тереза. — Ось що: піди і помий голову.

Він не зрозумів.

Засмучено, без ворожості й майже ніжно вона сказала:

— Твій чуб уже кілька місяців страшенно тхне. Жіночим духом. Я не хотіла казати тобі цього. Але вже хтозна-відколи ти змушуєш мене ночами дихати смородом твоїх коханок.

Від тих слів у шлунку в нього знову почалися судоми. Його охопив розпач. Він так ретельно мився! Старанно тер мочалкою все тіло, руки, обличчя, щоб не залишалося навіть найменшого сліду від незнайомого духу. У чужих ваннах він уникав запахущого мила. У нього завжди було при собі марсельське мило. А про чуб геть забув. Авжеж, про нього він і не подумав!

І він згадав жінку, що присідала над ним і вимагала, щоб він пестив її обличчям і тім’ям. Ото вже він її тепер ненавидів за це! Дурнуваті забаганки! Він розумів, що заперечувати марно і залишається тільки, ніяково всміхаючись, піти у ванну і помити голову.

Вона знову провела долонькою йому по чолу.

— Лежи. Пусте. Я вже звикла.

Він сказав:

— Я напишу тому пацієнтові, якого ми зустріли в курортному містечку. Ти знаєш той край, де розташоване його село?

— Ні, — відказала вона.

Томашеві було боляче говорити. Він насилу промовив:

— Гаї… пагорби…

— Авжеж, це те, що й треба. Поїдьмо туди. Але більше не говори.

Вона знай гладила його по чолі. Вони лежали одне коло одного і вже нічого не казали. Біль потроху вщухав. Незабаром обоє заснули.

Посеред ночі він прокинувся і з подивом зазначив, що йому снилися надзвичайно яскраві еротичні сни. Достеменно запам’ятався тільки останній: якась велетка плавала голяка в басейні, вона була вп’ятеро більша за нього, і її живіт геть укритий густим волоссям, від проміжжя до самісінького пупа. Він розглядав її, стоячи край басейну, й аж не тямився від збудження.

Як міг він так збуджуватися, коли його тіло ослабло від спазмів у шлунку? І як міг збуджуватися від споглядання жінки, яка викликала б у нього тільки огиду, якби він тоді прокинувся?

Він подумав: в годинниковому механізмі мозку є два зубчатих коліщатка, що крутяться у зворотних напрямках. На одному — бачення, на другому — тілесні реакції. Зубець, де викарбуване бачення голої жінки, зустрічається із зубцем, де викарбували спонуку до ерекції. Якщо рух коліщат схибить і зубець зі збудженням увійде в контакт із зубцем, де викарбувана ластівка у польоті, наш фалос устане й від вигляду ластівки.

Щоправда, він якось читав дослідження, де один його колега, фахівець зі сну, писав, що чоловік уві сні завжди зазнає ерекції, хоч що там йому сниться. Отож поєднання ерекції і голої жінки є тільки одним із тисячі способів, яким Творець налаштував годинниковий механізм у голові чоловіка.

Чи існує щось спільне поміж усім цим і коханням?

Нічогісінько. Якщо коліща в Томашевій голові схибить на одну поділку і він відчує збудження від вигляду ластівки, його любов до Терези від того нітрохи не зміниться.

Якщо збудження — це механізм, що залежить від примхи нашого Творця, то любов, навпаки, належить лише нам, у такий спосіб ми ухиляємося від Творця. Любов — це наша свобода. Любов потойбіч необхідності, потойбіч «Es muss sein!».

Але й це ще не вся правда. Хоч любов дещо інше, ніж годинниковий механізм сексу, що його задля розваги вигадав Творець, вона усе ж таки пов’язана з ним, як ото тендітна гола жінка з величезним годинниковим маятником.

Томаш подумав: злучити любов зі сексуальністю — то була одна з найчудернацькіших ідей Творця.

І ще подумав: єдиний спосіб порятувати любов від дурощів сексуальності — це налаштувати по-іншому коліщата механізму в нашій голові, щоб збуджуватися від вигляду ластівки.

І з тією втішною думкою він почав дрімати. На порозі сну, в просторі, населеному невиразними видіннями, раптом упевнився, що зненацька знайшов відгадки всіх загадок, ключ до таїни, нову утопію, Рай: світ, де чоловік зазнає ерекції, побачивши ластівку, і він може любити Терезу, не переймаючись дурнуватою навальністю сексу.

І тоді він заснув.

Був посеред напівголих жінок, що кружляли навколо нього, і почувався змореним. Щоб утекти від них, відчинив двері, що провадили до сусідньої кімнати. Там побачив молоду жінку, яка лежала на дивані. Вона теж була напівгола, в самих трусиках; вона лежала на боку, спершись на лікоть. Дивилася на нього і всміхалася, наче знала, що він прийде.

Підійшов до неї. Неймовірне щастя охопило його, тому що врешті знайшов її і міг тепер бути з нею. Він сів коло неї, сказав їй декілька слів, й вона теж йому щось сказала. Вона випромінювала спокій. Її рухи були повільні й зграбні. Усе своє життя прагнув він цих м’яких порухів. І все життя бракувало йому того жіночого супокою.

Аж ось почав виринати зі сну в напівпритомність. Він був у тому стані, коли вже не спиш, але ще й не отямився цілком. Злякався, що втратить із очей ту дівчину і подумав: о Боже, я не хочу її втрачати! Чимдуж намагався згадати, де зустрічався з нею, чого з нею зазнав. Чому ж не міг її згадати, адже він добре її знав? Пообіцяв собі, що завтра зранку зателефонує їй. Та відразу ж здригнувся від думки, що не зможе, бо не може пригадати, як її на ім’я. Невже міг він забути ім’я людини, яку так добре знав? Потім, майже прокинувшись і розплющивши очі, подумав: де я? Авжеж, я у Празі, а ця дівчина де? Вона в Празі? Може, я зустрічав її деінде? Може, у Швейцарії? Минула ще хвилина, аж він уторопав, що геть не знає цієї дівчини, що вона ні з Цюриха, ні з Праги, а народилася уві сні, тобто нізвідки.

Він так збентежився від того, що сів на краю ліжка. Тереза глибоко дихала поруч. Він подумав, що та дівчина зі сну не схожа на жодну з жінок, яких він знав у своєму житті. Ця дівчина, що здалася йому такою знайомою, насправді була йому геть незнайома. Але це була та, яку він завжди бажав. Якби він міг знайти свій особистий рай, — якщо такий рай узагалі можливий, — то хотів би жити там із нею. Ота дівчина зі сну — то було «Es muss sein!» його кохання.

Він згадав отой славетний міф із Платонового «Бенкету»: колись люди були гермафродитами, а потім Бог поділив їх навпіл, і тепер половини їхні бродять світами й шукають одна одну. Любов — це прагнення знайти цю втрачену половину нас самих.

Припустимо, що так воно і є: кожен із нас має десь у світі партнера, з яким він колись був одним тілом. Цією другою Томашевою половиною була ота дівчина, яка йому снилася. Але ж ніхто не може знайти своєї половини. Замість цього йому водою послали Терезу в кошику. А якщо він справді зустріне жінку, яка судилася йому, свою другу половину? Кому віддати перевагу? Жінці, яку знайшов у кошику, чи дівчині з Платонового міфу?

Він уявляє собі, як живе в ідеальному світі з дівчиною зі сну. Аж попід відчиненими вікнами їхньої вілли проходить Тереза. Ось вона, самотня, зупиняється на тротуарі й звіддаля кидає на нього безмежно сумний погляд. І він не може витерпіти того погляду. Терезин біль уже вкотре відгукується у його серці! І вже вкотре охоплює його співчуття і він поринає у глибини Терезиної душі. Він вистрибує у вікно. Та вона скрушно каже, що він має лишитися там, де почувається щасливим, супроводжуючи те незграбними жестами, які завжди дратували його і які завжди були йому неприємні. Він хапає її за метушливі руки, стискає їх у долонях, щоб погамувати. Він знає, що будь-якої миті ладен покинути дім свого щастя, будь-коли покинути свій рай, де він живе з дівчиною зі сну, що обмане оте «Es muss sein!» свого кохання, щоб піти з Терезою, жінкою, яка народилася із шістьох гротескних випадковостей.

Сидячи на ліжку, він розглядав жінку, яка спала поруч із ним і стискала вві сні його долоню. Почував до неї невимовну любов. Видно було, що спала вона цієї хвилини дуже чуйно, бо враз розплющила очі й перелякано зиркнула на нього.

— Куди ти дивишся? — запитала вона.

Він знав, що треба не будити її остаточно, а знову занурити в безодню сну; спробував відповісти словами, які породили б у її свідомості відблиск нового марення.

— На зорі я дивлюся, — сказав він.

— Не бреши, не на зорі ти дивишся, а вниз.

— Ми в літаку, то зорі під нами.

— А, справді! — сказала Тереза.

Ще дужче стиснула Томашеву руку і знову заснула. Він знав, тепер вона дивиться крізь ілюмінатор літака, що лине у височині понад зоряним небом.

Аж 1980 року, зі статті в «Санді таймс», ми дізналися про те, як загинув син Сталіна, Яків. Його взяли в полон під час Другої світової війни й запроторили в той самий табір, де утримували англійських офіцерів. Там була спільна вбиральня. Син Сталіна завжди залишав її після себе брудну. Англійцям не подобалося, що їхня вбиральня в лайні, навіть якщо це лайно сина наймогутнішого чоловіка на світі. Вони зробили йому зауваження. Він страшенно образився. Вони й далі докоряли йому, примушували мити після себе вбиральню. Він геть розлютився, почав сваритися з ними, зчиняв бійки. Урешті попросився на прийом до начальника табору. Хотів, щоб той розсудив їх. Але німець був високої думки про себе і вважав, що це не його діло — балакати про лайно. Син Сталіна не міг витерпіти того приниження.

Вигукуючи до неба брудну російську лайку, він кинувся на колючий дріт під високою напругою, яким був обгороджений табір. І доскочив свого. Його тіло, якому більше ніколи не судилося каляти вбиральні для англійців, повисло на колючій огорожі.

У Сталінового сина життя було не з легких. Батько породив його з жінкою, про яку достеменно відомо, що він її врешті застрелив. Отож молодий Сталін був заразом і сином Бога (адже батька його вшановували як Бога), і сином, якого Бог прокляв. Люди остерігалися його з двох причин: він міг зашкодити їм своєю владою (все ж таки це був син Сталіна), та й дружбою теж (замість лихого сина батько міг покарати його друга).

Прокляття й стан привілейованості, щастя й нещастя — ніхто на світі так конкретно, як Сталінів син, не відчув, наскільки ці дві протилежності переплутані між собою і яка вузька межа, що ділить ці два полюси людського буття.

На самому початку війни його взяли в полон німці, й у таборі інші полонені, що належали до нації, яка завжди видавалася йому незбагненною внаслідок її замкненості, обвинуватили його в неохайності. Його, який ніс на своїх плечах найвищу драму, що її тільки можна собі уявити (адже він був син Бога і водночас грішний янгол), судять тепер не за шляхетні вчинки (у стосунку з Богом і янголами), а за лайно? Невже така запаморочливо близька відстань від найвеличнішої до найпрозаїчнішої драми?

Запаморочливо близька? То близькість така запаморочлива?

Авжеж. Коли Північний полюс наближається до Південного і майже торкається його, планета зникає і людина опиняється в порожнечі, від якої голова іде обертом і кортить кинутися вниз.

Якщо прокляття й привілейованість — те саме, якщо немає ніякої різниці поміж шляхетним і ницим, якщо Божого сина можна судити за лайно, то людське існування губить свої виміри і стає нестерпною легкістю. Тоді син Сталіна кидається на дроти під високою напругою, щоб жбурнути своє тіло на чашу терезів, яке жалюгідно висить у небі, злетівши туди від нескінченної легкості світу, що втратив свої виміри.

Син Сталіна віддав своє життя за лайно. Проте смерть за лайно — це не абсурдна смерть. Німці жертвували своїм життям за розширення територій імперії на схід, росіяни вмирали за те, щоб їхня країна розширювалася на захід, — авжеж, усі вони померли за дурницю, і їхня смерть позбавлена сенсу і взагалі будь-якої ваги. Зате смерть Сталінового сина — це єдина метафізична смерть у загальній нісенітності війни.

Ще дитиною я гортав Старий Заповіт у переказі для дітей, з ілюстраціями Густава Доре, й бачив там Бога, що сидів на хмарі. То був уже старий чоловік, з очима, носом, довгою бородою, і я думав собі, що як у нього є рот, то він мусить їсти. А якщо він їсть, то повинен мати і тельбухи. Але ця думка відразу ж перелякала мене, адже, хоч я і був із родини атеїстів, все ж таки відчував, що це блюзнірство — думати, ніби в Бога є тельбухи.

Не маючи ніякої богословської підготовки, ще в дитячому віці, я самостійно збагнув, що Бог несумісний із лайном, а отже, засаднича теза християнської антропології про те, що людина створена за образом Божим, досить хистка. Одне з двох: або ж людина створена за образом Божим і його подобою, і тоді в Бога є тельбухи, або ж у Бога нема тельбухів і людина не схожа на нього.

Давні гностики переймалися цим так само, як і я у п’ять років. Щоб розв’язати цю кляту проблему, великий майстер гностики Валентин у II столітті казав, що Ісус «їв, пив, але не випорожнявся».

Лайно — ще гостріша богословська проблема, ніж зло. Бог дав людині волю, і можна припустити, що він не відповідає за злочини проти людяності. Та відповідальність за лайно лежить цілком на тому, хто створив людину.

Святий Ієронім у IV столітті категорично заперечував думку про те, що Адам із Свою злягалися в раю. Славетний богослов IX століття Іоанн Скот Еріуґена, навпаки, припускав таке. Та, на його думку, Адам міг піднімати свій член майже так, як ото піднімають руку чи ногу, тобто коли хотів і як хотів. Не вбачаймо за цією думкою вічної мрії чоловіка, якого лякає безсилля. Ідея Скота Еріуґени має інше значення. Якщо чоловічий член може вставати з простого вольового веління, з цього випливає, що можна обійтися без збудження. Фалос устає не тому що він збуджений, а тому що йому звеліли. Цей великий богослов вважав, що з раєм несумісні не коїтус і втіха, а саме збудження. Зазначмо для себе: в раю існувала втіха, але збудження не існувало.

У розмислах Скота Еріуґени можна знайти ключ до богословського виправдання (чи радше теодицеї) лайна. Поки людині дозволялося залишатися в раю, вона (так само, як Ісус, згідно з теорією Валентина) або ж не випорожнялася, або, що більш правдоподібно, не розглядала те лайно як щось нечисте. Вигнавши людину з раю, Бог відкрив їй, що природа людська мерзенна, а також дав їй відчуття огиди. Людина почала приховувати те, що викликало в неї сором, та коли вона зняла те укривало, її засліпило потужне сяєво. Отож відкривши мерзенне, вона відкрила і збудження. Без лайна (у прямому і переносному значенні цього слова) статева любов не була б такою, якою вона знайома нам: із шаленим калатанням серця і засліпленням усіх чуттів.

У третій частині цього роману я вже писав, як напівгола Сабіна стоїть у котелку поруч із вбраним Томашем. Але була одна подробиця, яку я приховав. Поки вона розглядала себе у дзеркало і збуджувалася від комічності тієї ситуації, зненацька їй спало на думку, що Томаш посадить її на унітаз, отаку, як вона зараз є, у котелку, і вона випорожнятиметься у його присутності. Серце її страшенно закалатало, і вона повалила Томаша на килим; а ще за мить уже вищала з утіхи.

Суперечки поміж тими, хто каже, що світ створив Бог, і тими, хто вважає, що вони з’явилися самі, стосуються того, що виходить за межі нашого розуміння і досвіду. Значно реальніша різниця поміж тими, хто сумнівається у бутті як такому, що було дане людині (немає значення, як і ким), і тими, хто беззастережно його приймає.

За всіма цими європейськими віруваннями, хоч релігійними, хоч політичними, стоїть перша глава Буття, з якої випливає, що світ створений таким, який він і є, що буття — це добре, а отже, потрібно розмножуватися. Назвімо це основне вірування категоричною згодою з буттям.

Ще донедавна слово «лайно» заступали крапочки, проте робили це не з моральних міркувань. Не слід казати, що лайно аморальне! Незгода з лайном має метафізичний характер. Дефекація є щоденний доказ неприйнятності Творця. Одне з двох: або лайно прийнятне (і тоді нема чого зачинятися у вбиральні!), або ж нас із вами створили у спосіб, який неможливо прийняти.

Звідси випливає, що категорична згода з буттям передбачає естетичний ідеал світу, в якому лайно заперечується і кожен поводиться так, наче його узагалі не існує. Цей естетичний ідеал називається кіч.

Це німецьке слово виникло в середині сентиментального XIX століття й відтоді поширилося у всіх мовах. Проте часте використання знівечило його первісний метафізичний зміст: кіч за своєю суттю є цілковите заперечення лайна; як у буквальному сенсі, так і в переносному: кіч вилучає зі свого поля зору все, що за своєю суттю неприйнятне в людському існуванні.

Перший внутрішній Сабінин бунт проти комунізму мав не етнічну, а естетичну конотацію. Огиду викликала в неї не стільки мерзенність комуністичного світу (замки, які перетворили на хліви), як ота машкара краси, яку надівав на себе той світ, інакше кажучи, комуністичний кіч. Моделлю того кічу було свято, що називалося Перше травня.

Вона бачила процесії з нагоди Першого травня, коли люди ще були повні ентузіазму або ж намагалися вдавати таких. Жінки були вбрані у червоні, білі або блакитні блузки, і з балконів та вікон видно було, як вони утворюють різні фігури: п’ятикутні зірки, серця, літери. Поміж різними частинами колони рухалися невеличкі оркестри, які надавали ритму ході. Коли процесія наближалася до трибуни, навіть найпохмуріші обличчя осявали усмішки, наче ті люди хотіли довести, що вони радіють, як і належить, чи радше, що вони згодні, як належить. Йшлося не просто про політичну згоду з комунізмом, а про згоду з буттям як таким. Свято Першого травня черпало натхнення із глибокого джерела категоричної згоди з буттям. Мовчазне й неписане гасло демонстрації було не «Хай живе комунізм!», а «Нехай живе життя!». Сила і підступність комуністичної політики полягали в тому, що вона присвоїла це гасло. Оця дурнувата тавтологія («Нехай живе життя!») штовхала у святкові комуністичні колони навіть тих людей, що їм ідеї комунізму були геть байдужі.

Років за десять по тому (Сабіна вже перебралася натоді до Америки) приятель її друзів, один американський сенатор, віз її у своєму величезному автомобілі. На задньому сидінні тулилося четверо його дітей. Сенатор зупинився, діти вилізли з автомобіля і помчали великим моріжком до стадіону, де була штучна ковзанка. Сенатор сидів за кермом і мрійливо дивився услід маленьким постатям; потім обернувся до Сабіни і сказав:

— Погляньте на них… — він окреслив рукою коло, що мало охопити стадіон, моріжок і дітей, і додав: — Оце я називаю щастям…

Ті слова були не просто виявом радості від того, що дітлахи біжать, а трава росте, а й того, що він розуміє жінку, яка приїхала з комуністичної країни, де, як певен був той сенатор, трава не росте і діти не бігають.

Але Сабіна тієї миті уявила собі, як сенатор стоїть на трибуні на майдані у Празі. На його обличчі була точнісінько така усмішка, яку очільники комуністичної держави адресували з висоти їхніх трибун так само усміхненим громадянам, які прямували колонами повз ті трибуни.

Звідки знав сенатор, що діти означають щастя? Хіба він заглядав у їхні душі? А що як, зникнувши з поля зору, троє з них накинулися на четвертого і заходилися лупцювати його?

У сенатора був лише один аргумент на користь того твердження: його почуття. Коли промовляє серце, розумові не годиться заперечувати. У царстві кічу панує диктатура серця.

Звісно, почуття, що породжують кіч, може поділяти величезна кількість людей. Тим-то кіч не може ґрунтуватися на незвичайній ситуації, він оперує ключовими образами, закарбованими в людській свідомості: невдячна донька, покинутий батько, діти, які біжать моріжком, зрада батьківщини, згадка про перше кохання.

Кіч потроху витискає дві сльози зворушення. Перша сльоза наче каже: так гарно, коли дітки біжать моріжком!

Друга каже: так гарно разом з усім людством розчулюватися дітками, які біжать собі моріжком!

Оця друга сльоза і спричиняється до того, що кіч стає кічем.

Братерство людей на землі можливе тільки на основі кічу.

Найліпше знають це політики. Угледівши десь поблизу фотоапарат, вони кидаються до першої-ліпшої дитини, хапають її на руки і цілують у щоку. Кіч — це естетичний ідеал усіх політиків, усіх партій і всіх політичних рухів.

У суспільстві, де співіснує декілька політичних течій і внаслідок цього вплив їхній або ж анулюється, або обмежується, можна ще менш чи більш уникнути інквізиції кічу; індивід може зберегти свою неповторність, а мистець створити несподіваний твір. Але там, де всю владу загарбала єдина політична партія, людина від самого початку опиняється в царстві тоталітарного кічу. Кажу тоталітарного, бо все, що порушує кіч, викидають з життя: будь-який вияв індивідуальності (адже будь-яка відмінність — плювок в обличчя усміхненому братерству), хоч який вияв скептицизму (той, хто починає сумніватися в якійсь дрібниці, потім сумніватиметься і в серйозних речах), іронії (адже в царстві кічу до всього потрібно ставитися поважно), та й мати, яка покинула родину, або чоловік, який віддає перевагу чоловікам, а не жінкам, — усе воно загрожує священному гаслу «кохайтеся й розмножуйтеся».

З цього погляду, те, що називають ГУЛАГом, можна розглядати як помийницю, куди тоталітарний кіч скидає свої відходи.

Перші десять років, що минули від Другої світової війни, були найстрашнішою порою сталінського терору. За якусь дрібницю тоді заарештували Терезиного батька і вигнали з рідної домівки десятирічну дівчинку. Сабіні було натоді двадцять років, вона навчалася в Академії мистецтв. Викладач марксизму пояснював на лекціях славетну тезу соціалістичного мистецтва: радянське суспільство сягнуло такого високого рівня розвитку, що засадничий конфлікт полягає вже не поміж добром і злом, а поміж добрим і ще ліпшим. Лайно (тобто те, що за суттю своєю неприйнятне) може існувати лише «з того боку» (наприклад, в Америці) і лише звідти як чужорідне явище (наприклад, у вигляді шпигунів) може просягати у світ «доброго і ще кращого».

І справді, за тієї жорстокої пори радянські фільми, що заполонили всі глядацькі зали кінотеатрів у комуністичних країнах, були просякнуті винятковою невинністю. Найсерйозніший конфлікт, що міг виникнути поміж двома росіянами, полягав у любовному непорозумінні: він гадав, що вона не кохає його, а вона гадала те саме. Урешті вони обіймаються і плачуть від щастя.

Сьогодні ці фільми зазвичай трактують так: вони змальовували комуністичний ідеал, тоді як дійсність була набагато похмуріша.

Сабіна обурювалася таким трактуванням. Коли вона уявляла собі, що світ радянського кічу міг стати реальністю і вона мусила б жити там, її аж трясло всю. Вона без вагань воліла жити за реального комуністичного режиму, навіть із переслідуваннями і чергами по м’ясо. За дійсного комуністичного режиму можна було жити. А у світі втіленого комуністичного ідеалу, у світі усміхнених телепнів, з якими вона не могла б обмінятися жоднісіньким словом, вона сконала б від жаху за тиждень.

Як на мене, відчуття, яке викликав у Сабіни радянський кіч, було споріднене з тим жахом, якого зазнавала Тереза у сні, де їй доводилося ходити довкола басейну разом із голими жінками і співати радісних пісень. У басейні плавали трупи. Не було там жодної жінки, з якою Тереза могла б перекинутися словом, у якої можна було б запитати щось. Замість відповіді вона почула б наступний куплет пісні. Жодної людини там не було, якій вона могла б навіть моргнути крадькома. Ті жінки відразу донесли б на неї чоловікові, що стояв у кошику над басейном, щоб він застрелив її.

Терезин сон розкриває справжню функцію кічу: кіч — це укривало, що приховує смерть.

У царстві тоталітарного кічу відповіді відомі наперед і не допускають нових запитань. З цього випливає, що справжній суперник тоталітарного кічу — людина, яка ставить запитання. Запитання — це той ніж, який розтинає помальоване полотно декорацій, щоб поглянути, що ж криється за ним. Так Сабіна пояснила Терезі свої полотна: на передньому плані зрозуміла брехня, а на задньому — незбагненна правда.

Але ті, хто бореться з режимами, які називаються тоталітарними, не можуть боротися з ними запитаннями та сумнівами. Вони теж потребують певності і простеньких істин, що їх би зрозуміло найбільше людей і які б викликали колективні сльози розчулення.

Якось один політичний рух організував виставку Сабіниних полотен у Німеччині. Сабіна взяла до рук каталог: її світлину перекреслювали ряди колючого дроту. Усередині вона прочитала свою біографію, що скидалася на житіє святої великомучениці. Вона страждала, боролася з несправедливістю, мусила покинути загарбану батьківщину і далі боролася. «Своїми полотнами вона бореться за щастя», — промовляла остання фраза.

Вона запротестувала, та її не зрозуміли.

Хіба неправда, що комунізм переслідує сучасне мистецтво?

Вона розлючено відказала:

— Мій ворог — не комунізм, а кіч!

Відтоді вона оточила свою біографію містифікаціями і згодом, опинившись в Америці, навіть приховувала, що вона чешка. То було відчайдушне намагання втекти від кічу, на який люди хотіли перетворити її життя.

Вона стояла перед мольбертом із незавершеним полотном. Позад неї сидів у кріслі старий добродій і стежив за кожним мазком її пензля.

Потім глянув на годинник.

— Гадаю, пора вечеряти, — сказав він.

Сабіна поклала палітру і пішла до ванної вмитися. Чоловік устав з крісла й нахилився, щоб узяти ціпок біля столу. Двері майстерні виходили простісінько на моріжок. Западала ніч. З другого боку, метрів за двадцять, стояв білий дерев’яний дім, на першому поверсі світилися вікна. Сабіна розчулилася, угледівши ті два вікна, що світилися у сутінках.

Усе своє життя вона казала, що її ворог — це кіч. Але хіба не носить вона його й сама в глибині своєї душі? Її кіч — це гармонійний, лагідний образ мирної домівки, де була любляча матінка і мудрий татусь. Цей образ виник у неї після смерті батьків. Оскільки життя її відрізнялося від тієї втішної мрії, вона тим більш чутлива була до її чарів, тим більше зволожувалися її очі, коли по телевізору, в мелодрамі, вона бачила, як невдячна донька обіймала покинутого батька, а в темряві світилися вікна будинку, де мешкала щаслива родина.

З тим старим добродієм вона познайомилася у Нью-Йорку. Він був заможний і любив живопис. Мешкав у провінції, в селі, у своїй віллі, з дружиною того самого віку. Перед будинком на території маєтку була стара стайня. Той чоловік звелів улаштувати в ній майстерню, запросив Сабіну й відтоді сидів там і стежив, як вона пише картину.

Тепер вони ще й вечеряють разом. Дружина називає Сабіну «моя доця», та за всіма ознаками складається радше навпаки: Сабіна тут була наче мати з двома дітьми, що чіпляються за її спідницю, захоплюються нею і ладні були б слухатися її в усьому, якби вона захотіла орудувати ними.

Невже на схилі віку вона знайшла батьків, від яких утекла ще юною? Невже знайшла дітей, яких у неї ніколи не було?

Вона добре знала, що це омана. Її перебування в цих стареньких людей було тільки тимчасовою зупинкою. Старий добродій серйозно нездужає, і його дружина, лишившись на світі без нього, перебереться до сина в Канаду. Сабіна знову піде шляхом зрад, і в нестерпній легкості буття у глибинах її душі звучатиме кумедна сентиментальна пісенька, де йтиметься про два освітлених вікна, за якими мешкає щаслива родина.

Та пісенька зворушує її, але вона не сприймає тих емоцій поважно. Знає, що ця пісенька — лише красива облуда. Коли кіч визнають облудою, він опиняється у просторі не-кічу. Тоді він утрачає свою авторитарну владу й у своїй зворушливості має вигляд будь-якої іншої людської слабості. Нікого з нас не можна назвати надлюдиною, тож ніхто не може цілком ухилитися від кічу. Хоч яку зневагу він викликає у нас, кіч є частиною людської долі.

Джерело кічу — це категорична згода з буттям.

Але що є основою буття? Бог? Людство? Боротьба? Чоловік? Жінка?

Скільки поглядів на цю проблему, стільки й кічів: католицький кіч, протестантський, юдейський, комуністичний, фашистський, демократичний, феміністичний, європейський, національний, інтернаціональний.

Відколи сталася Французька революція, Європа розкололася на дві половини: одних почали прозивати лівими, других — правими. Практично неможливо визначити в обсязі цього поняття тих і тих за теоретичними принципами, яких вони дотримуються. Нічого дивного тут нема: політичні рухи базуються не на раціональному ґрунті, а на уявленнях, образах, словах і архетипах, що в сукупності й витворюють той чи той політичний кіч.

Ідея Великого Походу, яка так вабила Франца, була політичним кічем, що об’єднував ліві сили всіх часів і всіх напрямків. Великий Похід — це величавий рух уперед, рух до братерства, справедливості, щастя і, попри всі перепони, навіть далі, адже задля того, щоб це був Великий Похід, потрібні перепони.

Диктатура пролетаріату чи демократія? Заперечення суспільства споживання чи зростання виробництва? Гільйотина чи скасування смертної кари? Усе це не має значення. Лівака робить ліваком не та чи та теорія, а його здатність зробити так, щоб будь-яка теорія стала складовою частиною того кічу, що раніше звався Великим Походом.

Франц, звісно ж, не був людиною кічу. Ідея Великого Походу відігравала в його житті майже таку саму роль, як і в Сабіниному сентиментальна пісенька про два освітлених вікна. За яку політичну партію він голосував? Боюся, він зовсім не голосував і в день виборів волів радше піти на прогулянку в гори. Це не означає, що Великий Похід перестав його хвилювати. Адже це так добре — мріяти, що ти йдеш разом із натовпом у поході, що триває вже цілі століття, і Франц ніколи не забував ту мрію.

Якось приятель зателефонував йому з Парижа. Друзі влаштовували похід до Камбоджі й запрошували його податися з ними.

За тієї пори Камбоджа вже зазнала громадянської війни, американських бомбувань, шаленства місцевих комуністів, які на п’яту частку скоротили населення цієї маленької країни, та ще й на довершення її окупував сусідній В’єтнам, що був натоді васалом Росії. У Камбоджі лютував голод, і люди вмирали без медичної допомоги. Міжнародні медичні організації вже кілька разів просили дозволу відвідати країну, та в’єтнамці відмовляли їм. Отож чільні західні інтелектуали вирішили організувати похід до камбоджійського кордону і завдяки тому великому спектаклю, що відбудеться на очах у всього світу, домогтися, щоб лікарів пустили до окупованої країни.

Друг, що телефонував Францові, був один із тих, з ким він колись прямував у колоні вулицями Парижа. Спершу Франца захопила та пропозиція, та потім він помітив погляд, який кинула на нього студентка у великих окулярах. Вона сиділа напроти нього у кріслі, й очі її за шкельцями великих окулярів здавалися ще більшими. Франц відчув, що ті очі благають його не їхати. Він перепросив і сказав, що відмовляється.

Та коли поклав слухавку, то пошкодував. Авжеж, він здався на благання своєї земної любові, але знехтував небесною. Хіба Камбоджа не те саме, що Сабінина батьківщина? Адже її окупували комуністи зі сусідньої країни! Таж на неї опустився тяжкий кулак Росії! Йому раптом здалося, ніби той майже забутий приятель зателефонував йому з таємничої Сабіниної вказівки. Небесні створіння усе знають і все бачать. Якщо він візьме участь у цім поході, Сабіна побачить його і втішиться. Вона зрозуміє, що він лишився вірний їй.

— Ти дуже гніватимешся на мене, якщо я таки поїду туди? — запитав він подругу в окулярах, яка шкодувала за кожним днем без нього, але не наважувалася йому перечити.

За кілька днів по тому він уже сидів у великому літаку в паризькому аеропорту. Поміж пасажирами було два десятки лікарів у супроводі п’ятдесятьох інтелектуалів (викладачів, письменників, депутатів, співаків, акторів і міських голів), а також чотирьох сотень журналістів і фотографів.

Літак приземлився у Бангкоку. Чотириста сімдесят лікарів, інтелектуалів і журналістів зібралися у великій залі міжнародного готелю, де їх чекали вже інші лікарі, актори, співаки і філологи, яких теж супроводжували сотні журналістів, озброєних записниками, магнітофонами, фотоапаратами і камерами. У глибині зали була естрада, і на тій естраді стояв довгий стіл, за яким сиділо десятків зо два американців, що вже почали керувати зборами.

Французькі інтелектуали, до яких долучився Франц, почувалися приниженими, наче вони опинилися на узбіччі. Похід до Камбоджі був їхньою ідеєю, аж тут з’явилися ці американці й, наче так і годилося, узяли все до своїх рук, та ще й розмовляли англійською, навіть не замислюючись над тим, що француз чи данець може не розуміти їх. Звісно ж, данці давно вже забули, що колись були нацією, тож французи єдині з-поміж усіх європейців заявили протест. Як принципові люди, вони не захотіли протестувати англійською і звернулися до американців, які сиділи за столом, своєю рідною мовою. Не второпавши ні слова з того, що їм казали, американці відреагували на їхній виступ тільки чемними і ствердними усмішками. Урешті французи не мали іншої ради, як висловити їхні претензії англійською. «Чому на цих зборах розмовляють лише англійською? Адже тут є й французи!»

Американців страшенно здивувало це чудернацьке зауваження, та вони не переставали усміхатися й вирішили урешті, що всі виступи будуть перекладатися. Довго шукали перекладача, щоб ті збори могли тривати далі. А оскільки вирішили, що кожну фразу потрібно промовляти спершу англійською, а потім французькою, то збори тривали удвічі довше, навіть більше, ніж удвічі, тому що всі французи володіли англійською і весь час перебивали перекладача, поправляли його і сварилися з ним за кожне слово.

Апогеєм зборів була поява на естраді американської зірки. З такої нагоди до зали поприбігали інші фотографи й телеоператори, і кожнісіньке слово, яке промовила та зірка, супроводжувалося клацанням фотоапаратів. Акторка говорила про страждання дітей, про варварство комуністичної диктатури, про право людини на безпеку, про загрозу для традиційних цінностей цивілізованого суспільства, про індивідуальну свободу і про президента Картера, який глибоко переймався тим, що коїлося в Камбоджі. Останні слова вона виголосила зі сльозами.

Тієї миті підвівся молодий французький лікар із рудими вусами і почав лементувати:

— Ми приїхали сюди, щоб рятувати вмираючих, а не славити президента Картера! Ця демонстрація не повинна виродитися у цирк американської пропаганди! Ми прибули сюди не задля того, щоб протестувати проти комунізму, а щоб лікувати хворих!

Решта французів долучилася до вусатого лікаря. Перекладач перелякався й не зважувався перекладати, що вони там торочать. Як і нещодавно, американці дивилися на них з естради, приязно усміхаючись, а кілька навіть кивало головами. Одному спало на думку підняти угору кулак, бо він знав, що європейці завжди так роблять, коли їх охоплює колективна ейфорія.

Як сталося, що ліві інтелектуали (рудовусий лікар був із них) погодилися виступити проти інтересів комуністичної країни, тоді як комунізм досі був невід’ємною частиною лівиці?

Коли злочини країни, яку охрестили Радянським Союзом, прибрали надто вже скандального характеру, представники лівого руху опинилися перед дилемою: або ж плюнути на минуле життя і відмовитися від походу, або (з більшими чи меншими сумнівами) вважати Радянський Союз однією з перепон у Великому Поході й рухатися далі.

Я вже казав: лівицю лівицею робить кіч Великого Походу. Ідентичність кічу визначається не політичною стратегією, а образами, метафорами, словником. Отож можна перенести звичку і рухатися проти інтересів комуністичної країни. Але слова неможливо замінити іншими словами. Можна, звісно, погрожувати кулаком в’єтнамській армії. Проте не можна вигукувати до неї: «Геть комунізм!» — бо це гасло ворогів Великого Походу і той, хто не хоче втратити лице, мусить залишатися вірним чистоті свого кічу. Кажу це не задля того, щоби пояснити непорозуміння французького лікаря з американською зіркою, яка від свого егоцентризму гадала, що стала жертвою мізоґінії чи заздрощів. Насправді француз виявив тонке естетичне чуття: слова «президент Картер», «наші традиційні цінності», «варварство комунізму» належали до американського кічу і не мали нічого спільного з кічем Великого Походу.

Наступного дня уранці вони посідали в автобуси, щоб проїхати весь Таїланд до камбоджійського кордону. Увечері добилися до маленького селища, де для них уже підготували хатини, зведені на палях. Страшенні річкові повені змушували людей жити нагорі, а внизу, попід палями, рохкали свині. Франц спав у хаті разом із чотирма іншими університетськими викладачами. Знизу крізь сон долинало поросяче кувікання, а поруч хропів славетний математик.

Уранці всі знову посідали в автобуси. За два кілометри від кордону рух було заборонено. Залишалася вузька дорога, що провадила до прикордонного посту, який охороняли військові. Автобуси зупинилися. Вийшовши з них, французи побачили, що американці знову випередили їх і вже стояли на чолі колони. То була непроста ситуація. Знову погукали перекладача, спалахнула сварка. Урешті дійшли компромісу: американець, француз і камбоджійський перекладач стали на чолі колони. Потім ішли лікарі, а за ними всі інші; американська акторка лишилася у хвості. Дорога була вузенька, обабіч мінні поля. Щохвилини колона натрапляла на завади: два бетонні блоки з колючим дротом зверху. Довелося йти вервечкою.

За п’ять метрів попереду Франца йшов славетний німецький поет і поп-співак, який написав дев’ятсот тридцять пісень про мир і проти війни. На довгій тичці він ніс білий прапор, що пречудово личив його густій темній бороді і вигідно вирізняв його серед решти учасників.

Фотографи і телеоператори гасали туди й сюди попід довгою колоною. Вони клацали і дзижчали апаратами, вибігали вперед, зупинялися, відступали, присідали, потім знову вибігали вперед. Вряди-годи вони вигукували ім’я якоїсь знаменитості, чоловіка чи жінки; ті несамохіть озиралися, і тієї миті їх знімали.

У повітрі висіло щось невідворотне. Люди сповільнювали ходу й озиралися.

Американська кінозірка, яка пленталася позаду колони, вирішила, що годі вже терпіти це приниження, й узялась атакувати. Це було наче під час перегонів із дистанцією в п’ять кілометрів, коли бігун, який заощаджує сили, тримаючись позад усіх учасників, урешті виривається вперед і обганяє конкурентів.

Чоловіки ніяково всміхалися й одступали вбік, щоб славетна спринтерка здобула перемогу, та жінки почали репетувати:

— Ану в ряд, у ряд! Ця хода не для кінозірок задумана!

Акторка не злякалася і гнала далі, а за нею мчало п’ятеро фотографів і двоє телеоператорів.

Одна французка, викладачка лінгвістики, вхопила акторку за руку і сказала (страшенно каліченою англійщиною):

— Тут ідуть лікарі, щоб рятувати смертельно хворих камбоджійців. Це не шоу для кінозірок!

Викладачка лінгвістики стиснула її зап’ястя наче обценьками, і бідолашна кінозірка не могла видертися.

Акторка сказала (пречудовою англійською):

— Що ви оце торочите! Я вже брала участь у сотнях походів! Скрізь потрібні були кінозірки! Це наша робота! Наш моральний обов’язок!

— Лайно, — сказала викладачка лінгвістики (пречудовою французькою).

Американська кінозірка зрозуміла те й облилася сльозами.

— Отак і стійте, — сказав телеоператор і став перед нею навколішки.

Акторка дивилася в об’єктив; її щоками котилися сльози.

Викладачка лінгвістики врешті випустила зап’ястя американської кінозірки. Німецький співак із темною бородою і білим прапором вигукував ім’я акторки.

Кінозірка ніколи не чула про того співака, але цієї миті приниження вона була чуйна до будь-яких виявів симпатії, тож підбігла до нього. Поет-співак узяв держак прапора у ліву руку, а правою обняв її за плечі.

Фотографи і телеоператори плигали довкола акторки і співака. Славетний американський фотограф хотів узяти в об’єктив їхні обличчя і прапор, та це нелегко було зробити через довгий держак. Він позадкував на узбіччя і наступив на міну. Гримнув вибух, і його тіло розлетілося на шматки, обіллявши кривавим дощем усю європейську інтелігенцію.

Співак з акторкою так перелякалися, що завмерли на місці. Потім звели очі й глянули на прапор. Він був геть заляпаний кров’ю. Спершу те видовисько ще дужче їх налякало. Потім вони почали поглядати на прапор і врешті усміхнулися. Їх охопили чудернацькі й досі незнані гордощі, адже прапор, що вони тримали в руках, був освячений кров’ю. Вони знову рушили в похід.

Кордон пролягав маленькою річечкою, та її годі було побачити за високою стіною заввишки з півтора метра, складеною з мішків із піском, за якою могли ховатися таїландські стрільці. Та стіна уривалася лише в одному місці, там, де через річку був перекинутий міст. Ніхто не повинен був і ногою ступати на той міст. Потойбіч річки зачаїлися вояки з окупаційної в’єтнамської армії, та так, що їх і видно не було. Їхні позиції були добряче замасковані. Втім, не виникало ніякого сумніву, що невидимі в’єтнамці відразу відкриють вогонь, щойно хтось спробує перейти мостом.

Учасники ходи підійшли до стіни і зіп’ялися навшпиньки. Франц припав до шпарини поміж лантухами і спробував щось розгледіти. Але не встиг, бо його відразу ж відіпхнув фотограф, який, либонь, вважав, що має більше право зайняти те місце.

Він обернувся. Семеро фотографів сиділо в густому листі самотнього дерева, скидаючись на зграю тлустих круків, які дивилися на протилежний берег.

Тієї миті перекладач, який стояв на чолі колони, притулив до рота гучномовець і почав кричати кхмерською, звертаючись до того берега: мовляв, тут лікарі, вони вимагають, щоб їх допустили на камбоджійську територію для надання медичних послуг; їхня діяльність не має нічого спільного з політичним втручанням; вони керуються лише турботою про людське життя.

Відповіддю з протилежного берега було цілковите, мовчання. Таке цілковите, що всіх охопив страх. Тільки клацання фотоапаратів лунало у тій тиші, що скидалося на щебетання екзотичних пташок.

У Франца раптом з’явилося відчуття, що Великий Похід добігає краю. Межі тиші стиснулися довкола Європи, і той простір, де здійснювався Великий Похід, став тепер маленькою естрадою посеред планети. Натовпи, що так юрмилися колись біля тої естради, давно вже зникли, і Великий Похід тривав на самоті й без глядачів. Так, думав собі Франц, Великий Похід триває попри байдужість світу, але він став нервовий, гарячковий: учора проти американської окупації В’єтнаму, сьогодні проти в’єтнамської окупації Камбоджі, вчора за Ізраїль, сьогодні за палестинців, учора за Кубу, сьогодні проти Куби, завжди проти Америки; щоразу проти убивств і щоразу за підтримку інших убивств; Європа іде, й щоб устигати за перебігом подій і не пропустити жодної, її хода знай прискорюється, а сцена дедалі звужується, аж настане такий день, коли вона перетвориться на крапку без розміру.

Перекладач знову прокричав той заклик у мегафон. Як і першого разу, їм відповіла тільки страшенна, нескінченно байдужа тиша.

Франц знай дивився. Те мовчання з другого берега було для нього мов ляпас. Навіть співак із білим прапором і американська кінозірка збентежилися і завагалися.

Франц раптом збагнув, які вони всі комічні, та усвідомлення цього не віддалило його від решти учасників ходи, він відчув величезну любов до них, оту, що почувають до людей, яких засудили до смерті. Так, Великий Похід добігає краю, але хіба це причина для Франца, щоб зрадити його? Хіба не добігає краю і його життя? Хіба ж можна кепкувати з ексгібіціонізму тих, хто супроводжує до кордону сміливих лікарів? Що ж іще можуть ці люди, як не розігрувати виставу? Хіба ж вони мають ліпший вибір?

Франц має рацію. Я думаю про журналіста, який організував у Празі кампанію збору підписів за амністію політичних в’язнів. Він добре знав, що та кампанія нітрохи не допоможе в’язням. Її справжньою метою було не звільнити в’язнів, а засвідчити той факт, що ще є люди, які не бояться. Те, що він робив, скидалося на виставу, але іншої змоги він не мав. Не було у нього вибору поміж дією і виставою. Вибір у нього був тільки один: давати виставу чи не давати. Існують такі обставини, коли людина приречена давати виставу. Її боротьба з владою мовчазна (з мовчазною владою потойбіч річки, з поліцією у вигляді мікрофонів, які вмонтовані у стіну) — це боротьба театральної трупи з військом.

Франц побачив, як його друг зі Сорбонни звів угору кулак, погрожуючи мовчанню потойбіч річки.

Перекладач утретє прокричав у гучномовець свій заклик.

І цього разу відповіло йому мовчання, а Францова тривога переросла в шал. Він був за кілька метрів од мосту, що відокремлював Таїланд від Камбоджі, і його охопило бажання кинутися на той міст, жбурнути в небо страшенну лайку і померти під звуки стрілянини.

Це Францове бажання дещо нам нагадує; авжеж, нагадує воно нам Сталінового сина, який біг, щоб кинутися на колючий дріт під напругою, бо не міг витерпіти того, що полюси людського буття зближуються так, аж торкаються один одного, тож більше немає різниці поміж величним і ницим, поміж янголом і мерзотником, поміж Богом і лайном.

Франц не міг визнати, що слава Великого Походу зводиться до кумедного марнославства людей, які йдуть у ньому, й що гучний гамір європейської історії зникає в нескінченній тиші, тож уже немає ніякої різниці поміж історією і тишею. Йому кортіло кинути своє життя на шальку терезів, аби лише довести, що Великий Похід важить більше, ніж лайно.

Але такого неможливо довести. На шальці терезів було лайно, син Сталіна кинув на другу шальку своє тіло, але терези і не ворухнулися.

Замість того щоб піти на смерть, Франц похнюпився й попростував разом із вервечкою інших учасників, щоб зайняти своє місце в автобусі.

Усі ми любимо, щоб на нас дивилися. Усіх нас можна поділити на три категорії згідно з тим, під якими поглядами хотіли б ми жити.

Перша категорія прагне поглядів нескінченної кількості безіменних очей, інакше кажучи, поглядів публіки. Це випадок німецького співака й американської кінозірки, а також і журналіста з підборіддям калошею. Він звик до читачів, і коли росіяни заборонили його тижневик, журналісту здалося, наче він опинився у стократ розрідженому повітрі. Ніщо не могло замінити йому поглядів невидимих очей. Він уже відчув, ніби задихається, аж якось зрозумів, що за кожним його кроком стежить поліція, прослуховує його телефонні розмови і навіть фотографує на вулицях. Виявляється, скрізь супроводжували його безіменні очі, й він міг знову дихати! Театральним тоном промовляв він до мікрофонів, що були вмонтовані у стіні. У поліції він віднайшов утрачену публіку.

До другої категорії належать ті, хто не може жити без численних поглядів знайомих очей. Це невтомні організатори коктейлів і вечер. Вони щасливіші, ніж люди першої категорії, адже коли ті втрачають публіку, то їм здається, ніби в залі їхнього життя гаснуть лампи. Так чи так, це відбувається майже з ними всіма. А люди другої категорії завжди примудряються привернути до себе погляди. До них належить Марі-Клод зі своєю донькою.

Перейдімо тепер до третьої категорії — тих, хто хоче перебувати під поглядами коханих очей. Доля їхня така сама гірка, як і людей першої категорії. Тільки-но кохані очі заплющаться, як зала порине в пітьму. До цих людей треба зарахувати Томаша і Терезу.

І нарешті є четверта, вкрай рідкісна, категорія — це люди, які живуть під уявними поглядами відсутніх істот. Вони мрійники. Наприклад, Франц. Подався він до камбоджійського кордону через Сабіну. Автобус підскакує на камбоджійському шляху, а він відчуває, що вона не зводить із нього погляду.

До тієї ж таки категорії належить Томатів син. Назву його Шимон. (Він зрадіє, що, як і батько, має біблійне ім’я). Він прагне погляду Томашевих очей. За участь у кампанії із підписами його витурили з університету. Дівчина, з якою він зустрічався, була донькою сільського священника. Він побрався з нею, став трактористом у кооперативі, віруючим католиком і батьком родини. Якось він дізнався, що Томаш теж мешкає в селі, неподалік від нього, і зрадів. Завдяки долі їхні життя склалися симетрично! Це і спонукало його написати листа. Відповіді він не просив. Хотів тільки одного: щоб Томаш кинув погляд на його життя.

Франц і Шимон у цьому романі мрійники. На відміну від Франца, Шимон не любив своєї матері. З дитинства він прагнув до татка. Ладен був повірити, що з батьком учинили недобре, то цим і пояснюється та несправедливість, яку вчинив йому батько. Ніколи він не гнівався на нього, відмовляючись стати союзником матері, яка весь час обливала Томаша брудом.

Він прожив із нею до вісімнадцяти років і, здобувши атестат зрілості, поїхав навчатися до Праги. Натоді Томаш уже був мийником вікон. Шимон частенько очікував його на вулиці, щоби розіграти несподівану зустріч. Але батько ніколи не зупинявся.

До журналіста з підборіддям калошею він прихилився лише тому, що його доля скидалася на батькову долю. Журналіст і не чув про Томаша. Допис про Едіпа забувся, і на білий світ він знову виплив завдяки Шимонові, який попросив журналіста покликати батька і попросити, щоб він підписав петицію.

Журналіст погодився лише задля того, щоб зробити приємність хлопцеві, якого дуже любив.

Згадуючи про ту зустріч, Шимон соромився свого страху. Він, звісно ж, не сподобався батькові. Зате батько сподобався йому. Він пам’ятав кожне його слово і визнавав за ним дедалі більшу рацію. Надто ж закарбувалася в його пам’яті фраза: «Варварство — карати тих, котрі не знали, що коять». Коли дядько його подруги вклав йому в руки Біблію, Шимона вразили Ісусові слова: «Вибач їм, бо не знають вони, що коять». Він знав, що батько його атеїст, та подібність тих двох фраз була для нього таємним знаком: батько схвалює шлях, який він обрав.

Уже понад два роки мешкав він у селі, аж отримав листа, у якому Томаш запрошував його до себе. Зустріч була тепла, Шимон почувався невимушено і вже не заїкався. Він і не помітив, що вони так і не зрозуміли один одного. Через чотири місяці він отримав телеграму. Томаш із дружиною загинули в автокатастрофі.

Тоді він почув і про жінку, що була колись коханкою його батька і тепер мешкала у Франції. Узяв її адресу. Йому конче потрібне було уявне око, що й далі стежило б за його життям, тож він уряди-годи писав їй довгі листи.

До кінця свого життя не переставала Сабіна одержувати листи від сумного сільського писаки. Чимало з них вона так і не відкрила, бо країна, де їй судилося прийти на світ, цікавила її дедалі менше.

Старий добродій помер, і Сабіна перебралася до Каліфорнії. Ще далі на захід, ще далі від Чехії.

Роботи її розходяться добре, і вона любить Америку. Але тільки поверхово. Світ, що лежить під поверхнею, для неї чужий. У цій землі в неї нема ні діда, ні дядька. Вона боїться, що її покладуть у домовину і закопають в американській землі.

Тому вона написала заповіт, де просила, щоб її тіло спалили, а попіл розвіяли за вітром. Тереза з Томашем померли під знаком ваготи. Вона хоче померти під знаком легкості. Вона буде легша від повітря. За Парменідом, це перетворення негативного у позитивне.

Автобус зупинився перед готелем у Бангкоку. Нікому вже не хотілося організовувати збори. Люди розбрелися невеличкими гуртами по місту, хто вирішив відвідати храми, хто подався у бордель. Приятель із Сорбонни запропонував Францові перебути вечір із ним, але він волів побути сам.

Западав уже вечір, і він вийшов надвір. Весь час думав про Сабіну і відчував на собі її довгий уважний погляд, від якого йому завжди було незатишно, адже він ніколи не знав, що насправді думає Сабіна. І того разу її погляд знову збентежив його. Може, вона кепкує з нього? Може, їй здається дурнуватим цей культ, який він витворив із неї? Може, вона хоче сказати йому, що пора вже подорослішати і цілком присвятити себе дівчині, яку вона сама йому і послала?

Він спробував уявити обличчя у великих круглих окулярах. І зрозумів, який він щасливий зі своєю студенткою. Мандрівка до Камбоджі раптом видалася йому кумедною і незначущою. Та й справді, нащо він приїхав сюди? Тепер він знав це. Він подався у цю подорож задля того, щоб зрозуміти, що справжнє життя, єдино справжнє його життя — не демонстрації, не Сабіна, а ота дівчина в окулярах! І цю мандрівку він відбув задля того, щоб упевнитися, що дійсність більша, ніж мрія, набагато більша, ніж мрія.

Аж перед ним виринув зі сутінків якийсь чоловік і сказав декілька слів незнайомою мовою. Франц дивився на нього з подивом і співчуттям. Незнайомець уклонявся, всміхався і дуже наполегливо щось казав. Що він там торочить? Здається, просить іти за ним. Чоловік узяв його за руку і потягнув за собою. Франц подумав, що він потребує допомоги. То, може, недарма він сюди прибув? Може, все ж таки порятує тут когось?

Раптом поруч із тим балакуном з’явилося ще двоє, і один сказав Францові англійською, щоб той дав їм грошей.

Образ дівчини в окулярах умить зник із його свідомості. На нього знову дивилася Сабіна, нереальна Сабіна з великою долею, Сабіна, перед якою він почувався таким маленьким. Очі її люто і невдоволено дивилися на нього: невже він знову дозволить пошити себе в дурні? Невже знову дозволить ужити на зло свою дурнувату доброту?

Він рвучко видерся від чоловіка, що тримав його за руку. Знав, що Сабіна завжди захоплювалася його силою. Він перехопив руку, якою замахнувся на нього другий чоловік, міцно її стиснув і, пречудово виконавши прийом із дзюдо, перекинув його через голову.

Тепер він був задоволений собою. Сабінині очі не покидали його.

Ніколи не побачать вони, що його принизили! Ніколи не побачать, що він відступає! Франц ніколи не буде слабкий і сентиментальний.

Він почував майже веселу ненависть до чоловіка, що хотів скористатися його наївністю. Він стояв, трохи нагнувшись, і стежив за тими чоловіками. Аж ось його ударили по голові, й він повалився додолу. Він невиразно відчував, що його кудись несуть. Потім провалився в порожнечу. Відчув удар і зомлів.

Отямився він набагато пізніше у лікарні в Женеві. Над його ліжком схилилася Марі-Клод. Він хотів було сказати, що не хоче бачити її тут. Хотів, щоб покликали студентку у великих окулярах. Тільки про неї він думав, більше ні про кого. Хотів було закричати, що не терпітиме когось іншого біля свого ліжка. Але з жахом виявив, що не може говорити. З ненавистю дивився він на Марі-Клод і намагався відвернутися до стіни, щоб не бачити її. Але не міг навіть поворухнутися. Спробував обернути голову. Але навіть головою не зумів він поворухнути. Тоді він заплющив очі, щоб нічого не бачити.

Мертвий Франц нарешті належить своїй законній дружині, як ще ніколи не належав до того. Марі-Клод усім опікується: бере на себе організацію похорону, розсилає повідомлення, замовляє вінки, шиє темну жалобну сукню, що насправді є весільною сукнею. А певно, для жінки похорон чоловіка — це справжнісіньке весілля! Вершина усього її життя! Винагорода за всі страждання!

Та й священник добре це розуміє, тож біля могили каже про непохитну подружню любов, що пройшла крізь усі випробування, але так і лишилася для небіжчика до самого кінця його днів надійною гаванню, до якої він таки повернувся останньої миті. Навіть Франців колега, якого Марі-Клод попросила сказати кілька слів над труною, передовсім віддав належне мужній дружині небіжчика.

Десь позаду, похилившись, стояла дівчина у великих окулярах, яку підтримували подруги. Стільки сліз вона погамувала і стільки пігулок наковталася, що наприкінці церемонії її вхопили судоми. Вона зігнулася удвоє, схопилася за живіт, і подругам довелося випровадити її з цвинтаря.

Отримавши телеграму від голови кооперативу, Шимон осідлав мотоцикл і поїхав. Він і організував похорон. На пам’ятнику звелів викарбувати батькове ім’я і написати: «Він хотів Царства Божого на землі».

Шимон знав, що його батько ніколи не втілив би цю думку такими словами. Проте він певен був, що ті слова достеменно означали те, до чого батько прагнув. Царство Боже — це справедливість. Томаш мріяв про світ, де панувала б справедливість. Хіба Шимон не мав права втілити батькове життя власними словами? Таж це право належить усім спадкоємцям небіжчиків із давніх давен!

«Після довгих блукань він повернувся додому», — написано на Францовому обеліску. Ту епітафію можна тлумачити і як релігійний символ: блукав у земному падолі, повернувся в Божі обійми. Проте посвячені знають, що та фраза має і суто профанний зміст. Утім, Марі-Клод щодня каже про це: сердешний Франц, любий Франц, не витерпів він кризи середнього віку. Потрапив у лапи молодої дівчини! Навіть гарненька вона не була (ви помітили, що за тими здоровезними окулярами й обличчя її не видно?). Але п’ятдесятирічний чоловік ладен душу віддати за шмат молодого тіла. Тільки його дружина може знати, як він страждав! Таж то були справжнісінькі моральні тортури! Адже в глибині душі Франц був добрий і порядний чоловік. А як же інакше пояснити оту безглузду, відчайдушну мандрівку в якусь азійську глушину? Таж він подався туди шукати свою смерть! Авжеж, Марі-Клод певна цього. Франц сам шукав смерті. В останні свої дні, в агонії, коли вже не треба було брехати, він дивився тільки на неї. Не міг він говорити, але дякував їй поглядом. Його очі прохали в неї вибачення. І вона все простила йому.

Що лишилося від людей, які загинули в Камбоджі?

Одна велика світлина американської кінозірки, що тримає на руках жовту дитину.

Що лишилося від Томаша?

Напис: «Він хотів Царства Божого на землі».

Що лишилося від Бетховена?

Образ понурого чоловіка з величезною гривою, який промовляє: «Es muss sein!»

Що лишилося від Франца?

Напис: «Після довгих блукань він повернувся додому». І тощо, і тощо. Перш ніж нас забудуть, ми обернемося кічем. Кіч — це проміжна станція поміж буттям і забуттям.

Вікно виходило на схил, що поріс покрученими тілами яблунь. Над схилом ліс затуляв обрій, і крива лінія пагорбів губилася вдалині. Увечері, коли на блідому небі з’являлося біле кружало місяця, Тереза виходила на поріг. Місяць, що висів у небі, яке ще не встигло вкритися пітьмою, скидався на лампу, яку забули погасити вранці й вона цілісінький день світилася в покої мерців.

Покручені яблуні росли на схилі, й жодна не могла покинути місця, де пустила коріння, — як ото і Томаш із Терезою не могли покинути того села. Вони продали автомобіль, продали телевізор і радіо, щоб придбати цей будиночок зі садком у селянина, який перебрався жити до міста.

Податися на постійне мешкання в село — то була єдина змога утекти, яка ще їм залишалася, адже в селі постійно бракувало робочих рук, а житла тут було чимало. Нікого не цікавило політичне минуле людей, які погоджувалися працювати на ланах або лісниками, і ніхто їм не заздрив.

Тереза була щаслива, що вони покинули місто, що перебувають тепер далеко від шинку з пияками й далеко від жінок, які залишають дух їхніх вагін у Томашевій чуприні. Поліція перестала звертати на них увагу, й оскільки згадка про інженера переплуталася у її пам’яті з епізодами на горі Петржин, вона вже насилу розрізняла, що було в тих згадках від дійсності, а що — від сну. (Та й чи був інженер на службі в таємній поліції? Може, був, може, й ні. Адже є чимало чоловіків, що винаймають помешкання для інтимних зустрічей і не люблять кохатися з тими самими жінками більше одного разу).

Отож Тереза була щаслива і вважала, що домоглася свого: вони з Томашем були разом, і вони були самі. Самі? Тут я мушу бути точнішим: те, що я прозиваю самотністю, означало, що вони урвали всі стосунки з давніми друзями і знайомими. Наче стрічку, розітнули вони навпіл своє життя. Проте їм було добре в товаристві селян, з якими вони працювали і вряди-годи ходили одні до одних у гості.

Того дня, коли вона познайомилася з головою місцевого кооперативу в курортному містечку, де всі вулиці перейменували російськими назвами, Тереза раптом відкрила у собі образ села, що закарбувався в її свідомості від прочитаного у книжках або від її предків. Гармонійний світ, у якому всі становлять велику родину, що живе спільними інтересами і звичками: щонеділі ходять до церкви, потім до шинку, де чоловіки збираються без жінок, а в суботу в тому-таки шинку грає маленький оркестр і все село танцює.

Та комуністичне село нітрохи не скидалося на той старосвітський образ. Церква була в сусідній громаді, й туди ніхто не ходив, зі шинку зробили контору, тож чоловікам уже не було де зібратися й хильнути пива, а молоді не було де потанцювати. Відзначати релігійні свята заборонили, а офіційні нікого не цікавили. Найближчий кінотеатр був у містечку, кілометрів за двадцять відтіля. Після робочого дня, коли люди під час відпочинку весело перегукувалися і розмовляли, всі зачинялися у своїх оселях з новітніми меблями, від яких, наче холодним протягом, віяло несмаком, і втуплювалися у світляні екрани телевізорів. У гості одне до одного не ходили, хіба що перекидалися кількома словами зі сусідом перед вечерею. Усі хотіли перебратися в місто. Село не пропонувало нічого, що могло б бодай трохи пожвавити інтерес до життя.

Може, тому що ніхто не хотів залишатися в селі, держава і втратила над ним свою владу. Хлібороб, який перестав бути господарем на землі і зробився робітником, що працює на ланах, вже не цінує ні краєвидів, ні своєї праці, йому нема чого втрачати, адже немає того, що він міг би утратити. Завдяки тій байдужості село зберегло певну частку своєї автономії і свободи. Голову кооперативу не призначали згори (як було з усіма міськими начальниками), а обирали його селяни, він був один із них.

Оскільки всі хотіли поїхати, Томаш із Терезою були у винятковому становищі: вони приїхали сюди добровільно. Люди користувалися кожною нагодою, щоб перебути день у довколишніх містечках, а Томаш із Терезою прагнули залишатися там, де вони були, і незабаром пізнали мешканців того села ще ліпше, ніж ті знали одне одного.

Голова кооперативу став їхнім справжнім другом. У нього була дружина, четверо дітей і порося, яке він видресирував, наче пса. Порося те звалося Мефісто, воно було гордістю і забавою для всього села. Бігло на поклик, чистеньке і рожеве, воно дріботіло на своїх чотирьох ратичках, наче огрядна жінка на високих підборах. Уперше побачивши Мефісто, Каренін збентежився й довго гасав круг нього й обнюхував. Аж незабаром заприятелював із кнурцем і волів дружити з ним, а не зі сільськими собаками, яких зневажав, тому що вони були поприв’язувані коло халабуд і весь час без ладу і без причини дурнувато гавкотіли. Каренін належно оцінив ту рідкісну істоту і, зважуся сказати, дуже пишався дружбою із поросям.

Голова кооперативу радів, що зумів допомогти своєму колишньому хірургові, й потерпав, що не може допомогти йому більше. Томаш став водієм вантажівки, возив людей на лани або ж перевозив різний реманент.

У кооперативі були чотири короварні й невеличкий хлів для сорока телят. Терезі доручили глядіти їх і двічі за день виганяти на пасовисько. Сусідні луки призначалися для косовиці, тож Тереза гнала своє стадо до далеких пагорбів. Телята потроху випасали траву й на дальших вигонах, і за рік Тереза обійшла з ними всю околицю. Як ото колись у містечку, вона брала зі собою книжку і на луках розгортала її і читала.

Скрізь її супроводжував Каренін. Він навчився гавкати на телиць, коли вони казилися і намагалися чкурнути подалі від стада; видно було, що це дає йому задоволення. Ніколи його функцію «годинникового маятника» так не поважали, як тут, де не було ніякої нагоди для імпровізації. Адже час, у якому жили тут Тереза з Томашем, наближався до регулярності Каренінового часу.

Якось після сніданку (то була пора, коли всі мали вільну часину) вони гуляли з Кареніним узгір’ям коло хати.

— Не подобається мені, що він кульгає, — сказала Тереза.

Каренін справді припадав на ліву лапу. Томаш нахилився і помацав її. На стегні була невеличка ґуля.

Наступного дня він посадив пса в кабіну і подався до сусіднього села, де був ветеринар. За тиждень знову заглянув до нього і дізнався, що в Кареніна рак.

Через три дні він прооперував його удвох із ветеринаром. Коли привіз Кареніна додому, той іще не оговтався від наркозу. Лежав із розплющеними очима на килимі коло ліжка і стогнав. На стегні була виголена шерсть і видно було рану зі шістьма швами.

Трохи згодом він пробував звестися. Але марно.

Тереза перелякалася: то він уже не зможе ходити?

— Не бійся, — сказав Томаш, — він іще під анестезією.

Вона спробувала звести його, та він клацнув зубами. Уперше спробував її укусити!

— Він не знає, що це ти, — сказав Томаш. — Не впізнає тебе.

Вони поклали пса коло ліжка, де він хутко й заснув. Вони теж уклалися спати.

Каренін розбудив їх о третій ранку. Він махав хвостом, топтався по них лапами, шалено і невтомно лащився.

Уперше розбудив він їх! Завжди бувало чекав, коли хтось із них прокинеться й лише тоді плигав на ліжко.

Та цього разу, отямившись посеред ночі від наркозу, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далини він повернувся! Хто там знає, які примари ганялися за ним! І тепер, побачивши, що він удома, і впізнавши найближчих істот, не міг утерпіти, щоб не поділитися своєю шаленою радістю, яку він почував від повернення і від нового свого народження.

На початку книги Буття пишеться, що Бог створив людину, щоб вона панувала над птахами, рибами і тваринами. Звісно ж, книгу Буття написала людина, а не коняка. Немає ніякої певності, що Бог справді хотів, щоб людина панувала над іншими створіннями. Найімовірніше, що людина вигадала Бога, щоб освятити владу, яку вона загарбала над коровою і конем. Авжеж, право вбивати оленя чи корову — єдине, у чому одностайно згодне все людство, навіть під час найкривавіших війн.

Це право видається нам беззаперечним, адже ми перебуваємо на вершині ієрархії. Але нехай-но до цієї гри долучиться ще й третій учасник, наприклад гість з іншої планети, якому Бог скаже: «Ти будеш паном над усіма створіннями з усіх інших зірок» — і вся очевидність книги Буття опиниться під сумнівом. Людина, яку запряже у повіз марсіянин або перевертатиме на рожні мешканець Молочного Шляху, напевне, згадає, як полюбляла розрізувати на тарілці телячі котлети, і перепросить (згодом) те сердешне телятко.

Тереза іде за стадом телят, підганяє їх, деколи картає якусь теличку, бо телята часом так пустують, що урешті, задерши хвоста, можуть побігти невідомо куди. Її супроводжує Каренін. Ось уже два роки він день при дні ходить із нею на пасовисько. Спершу його дуже тішило, що він може бути суворий із телятами, може гавкати на них, сваритися (його бог звелів йому панувати над худобою, і він страшенно пишається тим). Але сьогодні Каренін насилу плентається за стадом, шкутильгаючи на трьох лапах: на четвертій кровить рана. Вряди-годи Тереза нахиляється й гладить його по спині. За два тижні після операції стало зрозуміло, що рак не відступив, і Каренінові дедалі гіршає.

Дорогою вони зустрічають сусідку, яка йде до короварень у гумових чоботях. Вона зупиняється. «Що з вашим цуциком? Здається, він кульгає!» Тереза відповідає: «У нього рак. Він помре», — і відчуває, як горло її стискається і голос перехоплює. Сусідка помічає сльози в її очах і майже обурено каже: «О боже, хіба можна так побиватися через пса!» Не з гнівом вона це каже, вона добра жінка, а радше щоб утішити Терезу. Тереза знає це, вона досить довго вже мешкає в селі, тож розуміє, що якби селяни любили своїх кролів так, як вона любить Кареніна, то не вбивали б їх на їжу і всі вимерли б із голоду. Проте зауваження сусідки видається їй неприязним. «Знаю», — каже вона, не заперечивши, але поспішно відвертається і йде далі. Вона почувається самотньою зі своєю любов’ю до пса. Зі сумною усмішкою думає вона собі, що повинна приховувати цю любов ще ретельніше, ніж подружню невірність. Любов до пса обурює. Якби сусідка дізналася, що вона зраджує Томаша, то тільки весело поплескала б її по спині зі змовницьким виглядом!

Отож вона простує далі зі своїми телятами, що труться боками одне об одного, і думає собі, що це дуже симпатичні створіння. Сумирні, без хитрощів, часом пустотливі, мов дітлахи: вони скидаються на тлустих п’ятдесятирічних пані, що корчать зі себе чотирнадцятирічних дівчаток. Нема нічого зворушливішого, ніж корівки, коли вони граються.

Тереза ніжно дивиться на них і думає (ця думка весь час спливає їй у голові вже два роки), що людство паразитує на коровах, як солітер на людях: воно приссалося до них, мов п’явка. Людство паразитує на коровах — немає сумніву, що таке визначення дала б людині у своїй зоологічній класифікації нелюдина.

Можна вважати це визначення простісіньким жартом і поблажливо йому всміхнутися. Та коли Тереза поважно замислюється над ним, земля втікає у неї з-під ніг: ідеї ці небезпечні й віддаляють її від людства. Вже у книзі Буття Господь дав людині право панувати над тваринами, але ми можемо це витлумачити і так, що він віддав їх під опіку людини. Людина не власник, а тільки завідувач планетою, якому колись доведеться давати звіт за управління нею. Декарт зробив вирішальний крок у цьому напрямі — він учинив людину «паном і власником природи». Проте існує якась глибока залежність поміж цими словами і тим, що він категорично відмовив їм у праві на існуванні душі. Людина — пан і господар, а тварина, каже Декарт, лише механізм, жива машина, «machina animata». Коли тварина стогне, то вона не скаржиться на біль, це просто рипіння кепсько налаштованого організму. Коли рипить колесо у возі, то це не означає, що возові боляче, а просто те, що не змастили вісь. У такий спосіб потрібно тлумачити і скарги тварин, тому не варто засмучуватися через собаку, якого живцем ріжуть у дослідному центрі.

Телята пасуться на луках, Тереза сидить на пеньку, а Каренін — біля її ніг, поклавши голову їй на коліна. Тереза згадує допис на кілька рядків, який вона прочитала у газеті років із десять тому: там писали, що в якомусь російському місті повбивали всіх псів. Той невеличкий і, на перший погляд, незначний допис уперше змусив її здригнутися від жаху перед цією величезною країною.

Допис провіщав те, що сталося потім: у перші два роки, що минули після російського вторгнення, про терор іще не йшлося. Оскільки майже вся нація була обурена окупаційним режимом, росіянам треба було знайти поміж чехами нових людей і наділити їх владою. Але ж де їх знайти, якщо віра в комунізм і любов до Росії були мертві? Вони знайшли їх поміж тими, які намагалися за щось помститися життю. Потрібно було живити, підтримувати й утримувати напоготові їхню агресивність. Спершу належало нацькувати їх на тимчасову ціль. Нею стали звірі.

Газети почали публікувати статті й організовувати кампанію у вигляді читацьких листів. Вимагали, наприклад, винищувати голубів у містах. І їх справді всіх ліквідували. Та основною ціллю тієї кампанії були пси. Люди ще й досі були приголомшені катастрофою окупації, а в газетах, по радіо, на телебаченні тільки й балакали про собак, що вони, мовляв, каляють тротуари і парки, а це загрожує здоров’ю дітей, та й зиску від них мало, а годувати треба. Спалахнув справжнісінький психоз, і Тереза вже боялася, щоб розлючений люд не взявся і до Кареніна. За рік потому нагромаджену ненависть (яку спершу випробували на звірятах) скерували на справжню ціль — на людину. Розпочалися звільнення із роботи, арешти, судові процеси. Звірі нарешті полегшено зітхнули.

Тереза гладить по голові Кареніна, який мирно спочиває в неї на колінах. І думає приблизно так: ніякої заслуги немає в тому, що людина добре поводиться з подібними собі. Тереза мусить чемно обходитися з мешканцями цього села, бо вона не Змогла б тут жити, так само і з Томашем мусить вона бути люблячою дружиною, адже Томаш їй потрібний. Неможливо з цілковитою певністю визначити, якою мірою наші стосунки з іншими людьми залежать від наших почуттів, любові чи нелюбові, зичливості чи ненависті й наскільки вони заздалегідь зумовлені співвідношенням сил поміж індивідами.

Справжня людська доброта в усій її чистоті й свободі може втілюватися лише у стосунку до тих, хто не має ніякої сили. Достеменний моральний тест на людяність (на те почуття, яке криється в таких безоднях нашої душі, що ми його й не помічаємо) полягає у стосунках із тими, котрі здалися на ласку людини, — з тваринами. І ось тут людина зазнає цілковитого провалу, засадничого краху, з якого випливають і всі інші її невдачі.

Одна телиця підійшла до Терези, зупинилася і довго дивилася на неї карими очима. Тереза знала її. Вона прозивала цю теличку Маргерітою. Вона усім телятам дала б імена, та не могла. Їх було забагато. Раніше, років зо тридцять тому, всі корови в селі, звісно ж, мали імена. (І якщо ім’я — це ознака душі, то я можу сказати, що вони мають душу, всупереч Декартові). Але потім село стало великим кооперативним підприємством, і корови все своє життя перебували на двох квадратних метрах стійла. Імен вони вже не мали, а були тільки «machinae animatae». Світ визнав Декартову правду.

І досі бачу я Терезу, як сидить вона на пеньку, гладить по голові Кареніна і думає про людський крах. І зараз бачу я ще одне: як Ніцше виходить із туринського готелю. Перед собою бачить кучера і коня, якого той шмагає батогом. Ніцше підходить до коня, обіймає його за шию у присутності кучера і плаче.

Це сталося 1899 року, натоді Ніцше вже був далекий від світу людей. Інакше кажучи, тоді вже далася взнаки його душевна недуга. Тим-то, як мені видається, його вчинок набуває глибокого змісту. Ніцше просив у коня вибачення за Декарта. Його божевілля (а отже, його розлучення із людством) розпочалося тієї миті, коли він заплакав, обіймаючи коня.

І того Ніцше я люблю так само, як люблю Терезу, яка гладить по голові смертельно хворого пса. Обох я їх бачу поруч: вони звертають зі шляху, яким людина, «пан і господар природи», рухається уперед.

Каренін народив два рогалики і бджолу. Він із подивом дивився на тих своїх чудернацьких нащадків. Рогалики лежали собі непорушно, а бджола вовтузилася, мов п’яна, потім злетіла в повітря і зникла.

Отаке побачила Тереза вві сні. Прокинувшись, вона розповіла його Томашеві, й вони постаралися знайти якусь втіху в тім маренні: цей сон обернув Каренінову недугу вагітністю, а драму пологів на щось кумедне і заразом ніжне: два рогалики і бджола.

Її знову охопила абсурдна надія. Вона встала й одягнулася. У селі день її розпочинався теж із покупок: Тереза ходила до бакалійної крамниці й купувала молоко, хліб і рогалики. Та коли цього разу вона покликала зі собою Кареніна, той насилу звів голову. Уперше відмовився він взяти участь у церемонії, якої завжди настирливо вимагав.

Вона пішла без нього. «А де ж Каренін?» — запитала продавчиня, яка вже приготувала для нього рогалик. Тепер той рогалик несла в кошику сама Тереза. Увійшовши до хати, простягнула його Каренінові. Їй хотілося, щоб він підійшов і взяв його. Але він лежав і не рухався.

Томаш побачив, як засмутилася Тереза. Він узяв рогалик у зуби і став рачки перед Кареніним. Потім поволі нахилився до нього.

Каренін дивився із проблиском інтересу в очах, але не підводився. Томаш наблизив своє обличчя до його писка. Не підводячись із місця, пес узяв у зуби той шмат рогалика, що стирчав із Томашевого рота. Потім Томаш випустив рогалик, щоб він цілком дістався Каренінові.

Так само стоячи рачки, Томаш наїжачився й загарчав. Він удавав, ніби воює за рогалик. Пес теж відповів господареві гарчанням. Нарешті! Цього вони і чекали! Каренін хоче гратися! У ньому ще є інтерес до життя.

Те гарчання було усмішкою Кареніна, і вони хотіли, щоб та усмішка тривала якомога довше. Томаш знову нахилився до пса і вхопив зубами той шмат рогалика, що стирчав із його пащі. Їхні голови були зовсім близько, Томаш відчував подих собаки, а довгі вуса, що росли довкола Каренінового писка, лоскотали його обличчя. Собака знову загарчав і сіпнув писком. У зубах у кожного лишився кусень рогалика. Каренін утнув свою давню помилку. Він випустив із пащі свій шмат і хотів було заволодіти куснем, який тримав у зубах господар. Як завжди, він забув, що Томаш не пес і має руки. Не випускаючи з зубів другий шмат рогалика, Томаш ухопив кусня, що лежав долі.

— Томаше, — сказала Тереза, — не забирай у нього рогалик!

Томаш упустив обидва кусні перед Кареніним, який хутко зжер один шмат, а другий довго і демонстративно тримав у зубах, щоб гордо засвідчити господарям, що він виграв партію.

Вони дивилися на нього і думали, що Каренін усміхається, і поки він усміхається, у нього є ще причина жити, хоч він і рокований на смерть.

Наступного дня йому наче поліпшало. Вони поснідали. Зазвичай це була вільна часина, коли вони водили пса на прогулянку. Він знав це і завжди ще за кілька хвилин до прогулянки плигав довкола них зі стурбованим виглядом, та цього разу, коли Тереза взяла нашийник і поводок, він тільки довго дивився на них і не рухався. Вони стояли перед ним, намагаючись удавати веселощі (через нього і задля нього), щоб трохи поліпшити його настрій. За хвилю, наче змилувавшись над ними, пес підвівся, шкутильгаючи на трьох лапах, і дозволив надіти на себе нашийник.

— Терезо, — сказав Томаш, — я знаю, як ти не любиш фотоапарат. Але сьогодні прихопи його!

Тереза послухалася. Відчинила шафу, щоб знайти той апарат, який давно вже валявся забутий десь у кутку.

Томаш додав:

— Якось ці світлини стануть для нас втіхою. Каренін був часткою нашого життя.

— Як це був? — вигукнула Тереза, наче її вкусила гадюка. Фотоапарат лежав перед нею у шафі, та вона і не торкнулася його. — Не візьму. Не вірю, що Кареніна в нас не буде. Ти вже говориш про нього у минулому!

— Не гнівайся! — сказав Томаш.

— Та я не гніваюся, — м’яко відповіла Тереза. — Я теж не раз дивувалася, що думаю про нього в минулому часі! Як я докоряла собі! Тим-то й не хочу брати фотоапарат.

Вони йшли дорогою, не кажучи одне одному ні слова. Не розмовляти — то був спосіб не думати про Кареніна в минулому часі. Вони не зводили з нього очей і весь час були поруч. Чекали тієї миті, коли він усміхнеться. Але він не усміхався; він тільки йшов поруч із ними й весь час на трьох лапах.

— Він зробив це лише для нас, — мовила Тереза. — Він не хотів виходити з дому. Пішов тільки задля того, щоб зробити нам приємність.

Тереза казала сумні речі, та, попри це, вони були щасливі, хоч і не усвідомлювали цього. Щасливі вони були не всупереч смуткові, а завдяки йому. Вони трималися за руки, і в обох стояв перед очима той самий образ: кульгавий пес на трьох ногах, що втілював десять років їхнього життя.

Вони пройшли ще трохи. Потім Каренін, на превеликий їхній сум, зупинився й пішов назад. Довелося повертатися.

Може, того ж таки дня, може, наступного, несподівано увійшовши до Томашевої кімнати, Тереза побачила, що він читає лист. Почувши, як грюкнули двері, він швидко сховав листа поміж іншими паперами. Вона помітила це. І, виходячи з кімнати, помітила, як він сховав листа до кишені. Та про конверт забув. Лишившись удома сама, вона оглянула його. Адреса була написана незнайомою рукою, той почерк видався їй зграбним, і Тереза подумала, що лист від жінки.

Згодом, коли вони знову були разом, вона запитала, наче нічого й не сталося, чи надходила пошта.

«Ні», — відказав Томаш, і Терезу охопив відчай, тим дужчий, що вона вже відвикла від нього. Ні, не вірила вона, що в Томаша тут завелася жінка. Це було практично неможливо. Вона знала про кожну вільну хвилину його життя. Та, певне, у Празі в нього лишилася жінка, яка хвилює його і про яку він думає, хоч вона вже не може лишити дух своєї вагіни в його чуприні. Тереза не думала, що Томаш може покинути її задля цієї жінки, та в неї було таке відчуття, що щастя від їхнього перебування упродовж двох років у селі знову було заплямоване брехнею.

Їй знову спало на думку: її дім не Томаш, а Каренін. Хто заводитиме годинник їхніх днів, коли його не стане?

Думаючи про майбутнє, про те майбутнє без Кареніна, вона почувалася самотньою.

Каренін лежав у кутку і стогнав. Тереза пішла в сад. Оглянула траву поміж двома яблунями і подумала, що тут вони і поховають Кареніна. Вона накреслила підбором прямокутник у землі. То були контури могили.

— Що ти робиш? — запитав Томаш, який зненацька з’явився поруч, як ото й вона з’явилася коло нього кілька годин тому, коли він читав листа.

Тереза не відповіла. Він бачив, що руки її тремтіли, уперше після довгої перерви. Він узяв їх у свої долоні. Тереза висмикнула.

— Це могила для Кареніна?

Вона промовчала.

Її мовчання розізлило Томаша.

— Ти докоряла мені за те, що я думаю про нього в минулому часі. А тепер що робиш? Хочеш уже закопати його в землю!

Вона обернулася і пішла.

Томаш увійшов до своєї кімнати і грюкнув дверми.

Тереза знову відчинила їх і сказала:

— Ти думаєш тільки про себе, а міг і про нього зараз подумати. Він спав, а ти його розбудив. Він знову стогне.

Вона знала, що поводиться несправедливо (пес і так не спав), знала, що поводиться, мов звичайнісінька лярва, що хоче вкусити чоловіка і знає, як це вчинити.

Томаш навшпиньки ввійшов до кімнати, де лежав Каренін. Та вона не хотіла залишати його там із псом. Вони нахилилися над Кареніним, кожне зі свого боку. Той порух не був ознакою примирення. Навпаки. Кожен був сам. Тереза зі своїм псом, Томаш зі своїм.

Боюся, вони так і лишилися з ним до останньої миті, кожне окремо, кожне саме.

Чому слово «ідилія» мало таке важливе значення для Терези?

Виховані на міфології Старого Заповіту, ми могли б сказати, що ідилія — це образ, що лишився в нас як згадка про рай. Життя в раю не схоже на біг по прямій, що провадить нас у невідомість, не схоже воно на пригоду. Воно точиться колом поміж звичними речами. Його монотонність не нудьга, а щастя.

Поки людина жила в селі, на природі, оточена свійськими тваринами, в колі пір року та їхнього повторення, у ній іще залишався відблиск цієї райської ідилії. І того дня, коли Тереза зустріла в курортному містечку голову кооперативу, перед очима у неї постав образ села (в якому вона ніколи не жила і якого геть не знала), і той образ її захопив. Це було наче дивитися назад, у рай.

Нахилившись над джерелом у раю, Адам іще не знав, що те, що він бачить у воді, був він сам. Він не зрозумів би Терезу, яка ще маленькою зупинялася перед дзеркалом і намагалася крізь тіло побачити свою душу. Адам був наче Каренін. Часто задля розваги Тереза підводила пса до дзеркала. Він не впізнавав свого відображення й дивився на нього неуважно, з величезною байдужістю.

Порівняння Кареніна з Адамом підвело мене до думки, що в раю людина ще не була людиною. Або ж точніш: людину ще не вивели на ту траєкторію, де вона стане людиною. Ми перебуваємо на ній уже давно і летимо у просторі часу, що став прямою лінією. Але є в нас іще тоненька ниточка, що пов’язує нас із далеким імлистим раєм, де, схилившись над джерелом, Адам, на відміну від Нарциса, навіть не підозрював, що ця бліда жовта пляма, яка виникла на поверхні, це він сам. Ностальгія за раєм — це бажання людини не бути людиною.

Іще маленькою дівчинкою Тереза знаходила материні гігієнічні прокладки, закаляні менструальною кров’ю, і їй було гидко, вона ненавиділа матір за те, що та нітрохи не соромиться й не ховає їх. Але Каренін, який був сучкою, теж мав менструації. Вони відбувалися раз на пів року і тривали два тижні. Щоб він не закаляв помешкання, Тереза клала йому поміж лапки великий клапоть вати і надівала на нього свої старі труси, які прив’язувала до тулуба довгою стрічкою. Упродовж тих двох тижнів знай сміялася з тієї вдягачки.

Як пояснити, що ті собачі менструації викликали в ній величезну ніжність, а власні місячні саму лише огиду? Відповідь мені видається простою: пса ніколи не виганяли з раю. Каренін нічого не знає про дуальність тіла й душі, не знає, що таке огида. Тим-то Терезі так добре і спокійно з ним. (І тому так небезпечно робити з тварини «живу машину», робити з корови механізм із продукування молока: у такий спосіб людина обриває ту нитку, яка ще поєднує її з раєм, і тоді вже ніщо не зупинить і не підтримає її в польоті крізь порожнечу часу).

З невиразного сум’яття цих ідей у Терезиній голові спливає думка, якої вона не може позбутися: з Кареніним поєднує її краща любов, ніж та, що існує поміж нею і Томашем. Краща, але не більша. Тереза нікого не хоче обвинувачувати: ні себе, ні Томаша; вона не може стверджувати, що вони могли б дужче любити одне одного. Їй радше видається, що людські пари створені так, що любов їхня a priori нижча за ту, яка може бути (принаймні в найліпшому її варіанті) поміж людиною і псом, ця чудасія, якої Творець і не передбачав.

Ця любов безкорисна: Тереза нічого не хоче від Кареніна. Навіть любові від нього не вимагає. Ніколи не ставила вона запитань, які так непокоять людей: чи він мене любить? Може, він любить когось більше, ніж мене? Чи дужче він любить мене, ніж я його? Усі ці запитання, що їх ставлять любові, вимірюють її, вивчають, доскіпливо розглядають її, — чи не вбивають вони її у самісінькому зародку? Ми нездатні любити, напевне, тому, що хочемо, аби нас любили, себто хочемо чогось від іншого (любові), замість того, щоб просто бути з ним без будь-яких вимог і хотіти лише його простої присутності.

І ще одне: Тереза прийняла Кареніна таким, яким він є, вона не намагалася змінити його за своєю подобою, вона вже наперед погодилася із його псячим світом, не хотіла забирати той світ у нього, не ревнувала до якихось його потаємних схильностей. І виховала вона його не задля того, щоб змінити (як ото чоловік хоче змінити жінку, а жінка чоловіка), а щоб навчити елементарної мови, завдяки якій вони могли б розуміти одне одного і жити разом.

І знову ж таки: її любов до пса була добровільною любов’ю, ніхто не примушував її до цього. (Знову подумала про свою матір і відчула незмірний жаль: якби мати була однією з незнайомих молодиць у цьому селі, її життєрадісні грубощі, може, навіть подобалися б Терезі! Ох, як би ж то мати була чужа! Змалку Тереза завжди соромилася, що мати загарбала риси її обличчя, а також відібрала її «я». А найгірше, що ота тисячолітня заповідь: «Шануй батька свого і свою матір», — змушувала її погодитися із цим загарбанням, розглядати агресію як любов! Мати не винна, що Тереза порвала з нею. Вона порвала з нею не тому, що мати була така, яка вона була, а тому що вона була її матір’ю).

А найголовніше ось що: жодна людська істота не може подарувати іншій ідилію. Тільки тварина це може, бо її не вигнали з раю. Любов поміж людиною і твариною — це ідилія. Це любов без конфліктів, без розпачливих сцен, без еволюції. Каренін креслив довкола Томаша і Терези коло свого життя, що базувалося на повторенні, й чекав від них того самого.

Якби Каренін був не псом, а людиною, то давно вже сказав би Терезі: «Послухай, мене вже нітрохи не тішить те, що я день при дні ношу той рогалик у зубах. Може, щось нове вигадаєш?» У тій фразі криється весь осуд людини. Людський час точиться не колом, а прямою лінією. Тим-то людина і не може бути щаслива, адже щастя в повторенні.

Атож, щастя — це прагнення до повторювання, подумала собі Тереза.

Прогулюючи після роботи свого Мефісто, голова кооперативу зустрічав дорогою Терезу і завжди казав їй: «Пані Терезо, якби ж то він був у мене раніше! Ми разом ходили б до дівок! Жодна жінка не встояла б перед двома кнурами!» Почувши те, кабанець гучно рохкав, бо так його видресирували. Тереза сміялася, хоч уже за хвилину до того знала, що скаже голова. З повторенням той дотеп не втрачав своєї привабливості. Навпаки, в контексті ідилії навіть гумор підкоряється солодкому законові повторення.

Пес порівняно з людьми не має значних привілеїв, проте один із них високо цінується: закон не забороняє застосовувати до нього евтаназію; звір має право на милосердну смерть. Каренін насилу дибав на трьох лапах і дедалі довше лежав у кутку. Він весь час стогнав. Тереза із Томашем уже погодилися: не можна було, щоб він зазнавав зайвих страждань. Проте принципова згода не могла позбавити їх болісної непевності. Як дізнатися, коли ті страждання стануть уже зайві? Як визначити мить, коли жити вже немає сенсу?

Якби ж це Томаш не був лікарем! Тоді він міг би покликати когось замість себе. Наприклад, ветеринара, і попросити, щоб той зробив собаці укол.

Так нелегко взяти на себе роль смерті! Томаш давно вже казав, що сам не робитиме ін’єкцію і погукає ветеринара. Але врешті він збагнув, що може надати псові привілей, який недоступний жодній людині: смерть прийде до нього в подобі тих, кого він любить.

Каренін стогнав цілу ніч. Уранці, послухавши його, Томаш сказав Терезі:

— Нема чого вже чекати.

Незабаром їм уже треба було йти на роботу. Тереза пішла до кімнати глянути на Кареніна. Досі він байдуже лежав у кутку (за кілька хвилин до того навіть не звернув уваги на Томаша, який обстежував його), але тепер, почувши, як відчинилися двері, звів голову і глянув на Терезу.

Вона не змогла витерпіти цей погляд, її майже охопив страх. Ніколи не дивився він отак на Томаша, так він дивився тільки на неї. То не був розпачливий чи сумний погляд, ні. То був погляд, переповнений страшенною, нестерпною довірою. У тому погляді було відчайдушне запитання. Усе своє життя Каренін чекав від неї відповіді й тепер давав їй на здогад (ще наполегливіше, ніж будь-коли), що готовий почути від неї правду (адже все, що він чув від Терези, було для нього правдою: хоч каже вона йому «сидіти», хоч «лежати», все це правда, з якою він погоджується і яка надає сенсу його життю).

Той повний довіри погляд був надзвичайно короткий. Потім він знову поклав голову на лапи. Тереза знала, що вже ніколи ніхто не гляне на неї отак.

Йому ніколи не давали солодощів, але за кілька днів до того вона купила плитку шоколаду. Розгорнула позлітку, поламала плитку на кусники і поклала перед ним. Потім налила води в миску, щоб Кареніну нічого не бракувало, поки їх кілька годин не буде вдома. Погляд, що його він допіру кинув на неї, здається, втомив його. Він більше не зводив голови, хоч перед ним лежали ті шматочки шоколаду.

Вона лягла долі коло нього й обняла. Він повільно обнюхав Терезу й на превелику силу лизнув два чи три рази. Вона сприйняла ті пестощі з заплющеними очима, наче хотіла назавжди закарбувати їх у пам’яті. Обернула голову, щоб він лизнув її і в другу щоку.

Потім треба було йти до телят. Повернулася вона тільки пополудні. Томаша ще не було. Каренін лежав, оточений шматочками шоколаду, і вже не звів голови, коли Тереза підійшла до нього. Його хвора лапка набрякла, пухлина вискочила і в іншому місці. Блідо-рожева крапля (що не схожа була на кров) виступила поміж шерстю.

Як і нещодавно, вона вклалася долі коло нього. Обняла і заплющила очі. Потім почула, як у двері загупали.

— Пане лікарю, пане лікарю! Тут кнур і його голова!

Тереза нездатна була з кимось розмовляти. Вона й не поворухнулася, так і лежала із заплющеними очима. Потім знову почула:

— Пане лікарю, до вас прийшли два кабани!

Далі настала тиша.

Томаш прийшов через пів години. Він подався у кухню і мовчки приготував укол. Коли повернувся до кімнати, Тереза вже була на ногах, а Каренін спробував підвестися. Угледівши Томаша, він замахав хвостом.

— Поглянь, — сказала Тереза, — він знову всміхається.

Вона сказала це благальним тоном, наче хотіла попросити в такий спосіб про коротку відстрочку, але не наполягала.

Поволі постелила на ліжку простирало. То було біле простирало з маленькими блакитними квіточками. Вона вже все приготувала, про все подумала, наче уявляла смерть Кареніна за багато днів перед тим. (Ох, який це жах! Ми наперед уявляємо смерть тих, кого любимо!)

У нього вже не було сили плигнути на ліжко. Вони взяли його на руки і поклали на простирало. Тереза поклала його на бік, і Томаш оглянув лапку. Пошукав місце, де вена набрякла і була помітна. У тому місці він вистриг ножицями шерсть.

Тереза уклякла навколішки біля ліжка і притулила Каренінову голову до свого обличчя.

Томаш попросив її міцно стиснути лапу над веною, бо вона була тонка і її важко було проколоти голкою. Не відхиляючи обличчя від його голови, вона тримала Кареніна за лапу. Весь час лагідно промовляла до нього, і він думав тільки про неї. Він не боявся. Лизнув іще два чи три рази її в щоку. А Тереза шепотіла йому:

— Не бійся, не бійся, там тобі не болітиме, там тобі снитимуться білочки і зайчики, там корівки будуть і Мефісто, не бійся…

Томаш увів голку в вену і натиснув поршень. Лапа Кареніна здригнулася, подих почастішав, а потім згас. Тереза стояла на колінах коло ліжка і тулилася обличчям до його голови.

Вони пішли на роботу, а пес лишився лежати на ліжку, на простиралі з блакитними квіточками.

Повернулися вони увечері. Томаш пішов у сад. Знайшов поміж двома яблунями чотири риски, які за кілька днів до того накреслила підбором Тереза. Почав копати. Він суворо дотримувався накреслених розмірів. Хотів, щоб усе було так, як бажала Тереза.

Вона була в хаті з Кареніним. Боялася, щоб його не поховали живцем. Ось притулила вухо до його писка, і їй здалося, наче вона чує легенький подих. Одхилилася і побачила, що груди його трохи здіймаються.

(Ні, чула вона тільки власний подих, від якого непомітно здіймалося її тіло, і їй здавалося, ніби це дихає собака!)

Вона знайшла люстерко в сумочці і притулила його псові до носа. Люстерко було таке заяложене, що їй здалося, наче воно запітніло від подиху.

— Томаше, він живий! — вигукнула вона, коли Томаш прийшов зі саду в обліплених землею черевиках.

Він нахилився і похитав головою.

Кожне зі свого боку, вони взяли простирало, на якому лежав Каренін. Тереза там, де лапи, Томаш — із боку голови. Підняли його і понесли в сад.

Тереза відчула долонями, що простирало мокре. З калюжкою прийшов він до нас, із калюжкою і йде, подумала вона. Була щаслива, що відчуває цю вогкість, прощальне вітання її пса.

Вони поклали його поміж двома яблунями й опустили в могилу. Вона нахилилася поправити простирало, щоб воно накрило його цілком. Навіть думати не могла, що земля, якою вони зараз його закидають, упаде на його голе тіло.

Потім пішла до хати і принесла нашийник, поводок і жменю шоколаду, який від самого ранку лежав долі й до якого він так і не доторкнувся. Усе те вкинула в могилу.

Біля могили лежала купа щойно викопаної землі. Томаш узяв до рук заступа.

Тереза згадала свій сон: Каренін народив два рогалики і бджолу. Раптом та фраза видалася їй епітафією. Вона уявила, як поміж тими двома яблунями стоїть обеліск із написом: «Тут спочиває Каренін. Він народив два рогалики і бджолу».

У саду западали сутінки, була пора, наче ні вечір, ні день, у небі з’явився блідий місяць, що скидався на лампу, забуту в покої мерців.

Взуття їхнє було обліплене землею, заступ і лопату вони занесли до комірчини, де стояв інший реманент: граблі, кирки і сапи.

Він сидів у своїй кімнаті, де зазвичай читав книжки. Такої миті Тереза завжди підходила і нахилялася над ним, притуляючись щокою до його обличчя. Учинивши так само сьогодні, побачила, що Томаш не читає. Перед ним лежав лист, де було тільки декілька рядків, видрукуваних на машинці. Томаш уважно дивився на нього непорушним поглядом.

«Що це таке?» — стривожено запитала Тереза.

Не обертаючись, Томаш узяв листа і простягнув їй. Там було написано, що він повинен того ж таки дня з’явитися на аеродром у сусідньому містечку.

Коли урешті обернувся до неї, вона прочитала в його очах той самий жах, який щойно відчула і сама.

«Я поїду з тобою», — сказала Тереза.

Він похитав головою.

«Це сповіщення стосується лише мене».

Вона повторила:

«Ні, я поїду з тобою», — і вони сіли в Томашеву вантажівку.

За кілька хвилин опинилися на летовищі. Стояла імла. Перед ними невиразно вимальовувалися силуети літаків. Вони переходили від літака до літака, та двері скрізь були замкнені, ввійти було неможливо. Аж ось натрапили на літак, де двері були відчинені, а трап опущений. Вони почали підійматися трапом, у дверях вигулькнув провідник і кинув, щоб вони заходили. То був невеличкий літак, місць на тридцять, і геть порожній. Тримаючись весь час одне за одного і не дуже звертаючи увагу на те, що діялося довкола них, пройшли поміж кріслами. Посідали поруч, і Тереза поклала голову на Томашеве плече. Попередній жах розвіявся, і його заступив смуток.

Жах — це приголомшеність, мить цілковитого засліплення. Жах позбавлений щонайменшої ознаки краси. Видно тільки яскраве світло невідомої події, що на тебе чекає. А смуток, навпаки, передбачає, що вона відома. Томаш із Терезою знали, що на них чекає. Спалах жаху минувся, і перед ними постав світ, огорнутий блакитним, ніжним сяєвом, у якому речі здавалися кращими, ніж були насправді.

Тієї миті, коли прочитала листа, Тереза не почувала любові до Томаша, тільки подумала, що вона повинна ні на мить не кидати його: жах погамував усі інші почуття, інші відчуття. Тепер, коли вона притулилася до нього (літак линув у хмарах), страх минув і вона відчула свою любов, і знала, що любов ця безмежна і незмірна.

Нарешті літак приземлився. Вони підвелися і пішли до дверей, які відчинив провідник. Так само тримаючи одне одного за талію, вони зупинилися на порозі. Внизу побачили трьох чоловіків у масках і з рушницями. Вагатися було марно, однаково їх не уникнути. Вони помалу спустилися вниз, і коли ступили на злітну смугу, один із тих чоловіків звів рушницю і націлився. Пострілу не чутно було, але Тереза відчула, як Томаш, який іще мить тому притулявся до неї й обіймав її за стан, повалився додолу.

Вона хотіла було притиснути його до себе, та не змогла утримати. Він повалився на бетон летовища. Тереза схилилася над ним. Хотіла впасти на нього, щоб прикрити його тілом, аж сталося щось дивне: його тіло простісінько на очах почало дуже швидко меншати. Це було так неймовірно, що вона остовпіла, наче прикипівши на місці. Томашеве тіло меншало і меншало, воно вже геть не схоже було на Томаша, аж лишилося щось мізерне, і те крихітне створіння завовтузилося, а потім почало гасати летовищем туди й сюди.

Стрілець скинув маску й лагідно всміхнувся Терезі. Потім обернувся й почав ловити те мале створіння, що знай гасало летовищем назад і вперед, наче хотіло втекти від когось і відчайдушно намагалося десь сховатися. Отак той чоловік декілька хвилин гнався за ним, а потім зненацька упав додолу і переслідування скінчилося.

Він підвівся і попрямував до Терези. Те, що він зловив, було у нього в руках. Воно трусилося із жаху. То був заєць. Він простягнув його Терезі. Вмить жах її і смуток зникли, вона відчула, як її охопило щастя, адже вона тримала те створіння у руках, воно належало їй, і вона могла пригортати його до себе. Від того щастя вона обіллялася сльозами. Вона плакала й не могла зупинитися, нічого не бачила крізь сльози, несла того зайця додому, думаючи собі, що нарешті сягнула мети, нарешті вона там, де й хотіла бути, там, звідки вже не треба тікати.

Вона попрямувала вулицями Праги і легко знайшла свій дім. У ньому вона мешкала з батьками, коли була маленька. Уже там не жили ні батько, ні мати. Її зустріли двоє старих людей, яких вона ніколи не бачила, але знала, що це її прадід і прабаба. В обох обличчя були зморшкуваті, мов кора старого дерева, і Тереза тішилася, що житиме з ними. Але поки що їй хотілося лишитися на самоті з тим звірятком. Вона легко знайшла кімнату, де мешкала від п’ятирічного віку, коли батьки вирішили, що вона заслуговує на кімнату, щоб жити окремо.

У кімнаті був диван, столик і стілець. На столику світилася лампа, що чекала її весь цей час. І на тій лампі сидів метелик з розгорнутими крильцями, де були намальовані два великих ока.

Тереза знала, що вона сягнула мети. Вона вклалася на дивані й притулила зайця до свого обличчя.

Він сидів за столом, де зазвичай читав книжки. Перед ним був відкритий конверт і лист. Він сказав Терезі:

— Вряди-годи я отримую листи, про які не хотів тобі казати. Пише мій син. Я зробив усе, щоб наші життя ніколи не перетиналися. І ось поглянь, як доля помщається мені. Кілька років тому його відрахували з університету. Тепер він працює на тракторі в селі. Авжеж, поміж нашими життями немає стосунку, але вони точаться пліч-о-пліч у тому самому напрямі, як дві паралельні лінії.

— А чому ти не хотів казати мені про ці листи? — з глибоким полегшенням запитала Тереза.

— Хтозна. Неприємно мені це було.

— Часто він тобі пише?

— Час від часу.

— І про що розповідає?

— Про себе.

— І це цікаво?

— Так. Його мати, як ти знаєш, була запекла комуністка. Він давно вже розірвав із нею стосунки. Зв’язався з людьми, які були в такій самій ситуації, що й він. Вони спробували вдатися до політичної діяльності. Дехто потрапив до в’язниці.

Але він і з ними припинив стосунки. Віддалився від них. Він прозиває їх «вічними революціонерами».

— Сподіваюся, він не змирився з режимом?

— Та де там, нітрохи. Він став віруючим і гадає, що у вірі ключ до всього. Вважає, що кожен із нас повинен узгоджувати своє повсякденне життя з нормами, які запровадила релігія, не звертаючи уваги на режим. Режим треба просто ігнорувати. Як його послухати, людина, що вірить у Бога, здатна завдяки своїй поведінці у будь-якій ситуації запроваджувати те, що зветься «Царством Божим на землі». Пояснює мені, що церква — єдине добровільне об’єднання в нашій країні, яке уникло державного контролю. Я оце думаю, чи він навернувся до Бога, щоб чинити дужчий опір режимові, чи і справді в нього повірив.

— То запитай його!

Томаш провадив:

— Я завжди захоплювався віруючими людьми. Думав, що вони відзначаються особливим даром надчуттєвого сприймання, який мені недоступний. Наче ото ясновидці. А тепер бачу, на прикладі свого сина, що стати віруючим дуже легко. Коли він ускочив у халепу, йому допомогли католики, і він відкрив для себе віру. Може, навіть із вдячності. Людські рішення страшенно легкі.

— То ти жодного разу не відписав йому?

— Він не дає своєї адреси.

Потім Томаш додав:

— Але на конверті є штемпель із назвою місцевості. Можна послати йому листа на кооператив.

Терезі стало соромно перед Томашем, що вона підозрювала його, і в раптовому пориві великодушності до його сина вона сказала:

— То чому ти не пишеш йому? Чому не запросиш його до нас?

— Він схожий на мене, — сказав Томаш. — Коли він говорить, то сіпає верхньою губою так само, як і я. А мені видається трохи чудним бачити, як моя верхня губа говорить про Царство Боже.

Тереза вибухнула реготом. Томаш теж засміявся разом із нею.

— Томаше, — сказала Тереза, — не будь дитиною! Це давня справа. Ти і твоя перша дружина. Хіба це стосується його? Що в нього спільного з нею? Якщо в тебе замолоду був кепський смак, то хіба це причина завдавати болю комусь?

— Як по щирості, ця зустріч мене лякає. Тим-то і не хочу я його бачити. Хтозна, чому я такий упертий. Коли щось вирішуєш, то знаєш, чому ти так вирішив, і це рішення має свою силу інерції. З кожним роком його стає чимраз важче змінити.

— Запроси його! — сказала вона.

Повертаючись пополудні з корівника, вона почула якісь голоси на шляху. Підійшовши, угледіла Томашеву вантажівку. Томаш нахилився вперед і знімав колесо. Довкола зібрався гурт людей, які чекали, коли він скінчить лагодити.

Тереза стояла непорушно і не могла відвести погляду: Томаш здавався таким старим. Чуприна його була сива, а незграбність, із якою він знімав колесо, була не незграбністю лікаря, який став водієм, а незграбністю вже немолодої людини.

Вона згадала нещодавню розмову з головою. Він казав, що Томатів автомобіль у жалюгідному стані. То була не скарга, сказав він це наче жартома, проте в голосі його відчувалося занепокоєння. «Пан Томаш більше знається на тому, що в людини всередині, ніж що там у двигуні», — сказав він. Потім по секрету сказав, що вже кілька разів клопотався перед адміністрацією, щоб Томашеві дозволили працювати лікарем у тутешнім краю. Та він дізнався, що поліція ніколи не дозволить йому цього.

Тереза заховалася за стовбуром дерева, щоб її не побачили люди довкола автомобіля, але й далі не зводила очей із Томаша. На душі в неї було тяжко від докорів. Якби вона справді любила Томаша великою любов’ю, то лишилася б із ним за кордоном! Адже це задля неї покинув він Цюрих і повернувся до Праги. І навіть тут вона дошкуляла йому, навіть біля вмираючого Кареніна шпигала його невисловленими підозрами.

Подумки завжди йому докоряла за те, що він недостатньо її любить. Свою любов вона вважала недоступною для будь-яких сумнівів, а його любов — просто поблажливістю.

Тепер бачила, якою несправедливою була: якби вона любила Томаша великою любов’ю, то лишилася б із ним за кордоном! Там Томаш був щасливий, перед ним відкривалося нове життя! А вона покинула його і поїхала! Звісно ж, вона вважала, що чинить великодушно, щоб не бути для нього тягарем! Та чи не була ця великодушність просто хитрим вивертом? Насправді Тереза знала, що він повернеться, що приїде до неї! Вона погукала його і тягнула нижче й нижче, як ото болотяні вогні заводять селян у трясовину, щоб вони там утопилися. Вона скористалася тим, що в Томаша були спазми у шлунку, щоб вирвати в нього обіцянку, що вони поїдуть жити в село! Яка ж хитра і підступна вона була! Змушувала його іти за собою, наче знову і знову хотіла перевірити, чи любить він її, кликала його, аж він опинився тут: сивий і зморений, з наполовину покаліченими пальцями, які вже ніколи не зможуть тримати скальпель хірурга.

Вони дійшли до краю. Куди іще можна було йти? За кордон їх не пустять. До Праги їм уже не повернутися, ніхто там не дасть їм роботи. А якщо перебратися до іншого села, то хіба зміниться щось?

Боже, невже і справді треба було докотитися до самого краю, щоб вона повірила, що він її любить!

Нарешті він надів колесо на вісь. Люди позалазили в кузов, заторохтів двигун.

Вона пішла додому і напустила води у ванну. Лягла у гарячій воді й подумала, що все своє життя вживала на зло Томашеві свою слабкість. У сильному завжди вбачають винного, в слабкому — невинну жертву. А тепер Тереза збагнула: у їхньому випадку все було навпаки! Навіть її марення, ніби знаючи про єдину слабкість цього сильного чоловіка, демонстрували йому Терезині страждання, щоби змусити піддатися! Терезина слабкість була агресивною слабкістю, яка щоразу змушувала його капітулювати, аж до тієї миті, коли він перестав бути сильним і перетворився на зайця в її руках. Вона весь час думала про той сон.

Вилізла з ванни і знайшла свою найкращу сукню. Їй хотілося вбратися найліпше, хотілося сподобатися йому, дати йому задоволення.

Щойно застебнула останній ґудзик, як у дім із галасом вдерся Томаш, а за ним і голова кооперативу та блідий, як смерть, парубок.

— Мерщій! — гукнув Томаш. — Горілки, та щоб міцна була!

Тереза хутко знайшла пляшку слив’янки. Налила чарку парубкові, й він вихилив її одним духом.

Їй пояснили, що сталося: хлопчина вивихнув плече на роботі й репетував від болю. Ніхто не знав, що вдіяти, погукали Томаша, і він одним порухом поставив плече на місце.

Парубок вихилив другу чарку і сказав Томашеві:

— Твоя жінка така гарна сьогодні!

— Дурнику, — сказав голова, — пані Тереза завжди гарна.

— Та знаю я, що вона завжди гарна, — відказав парубок, — але сьогодні на ній така гарна сукня. Я ніколи ще не бачив її в цій сукні. Ви збираєтеся в гості?

— Ні, я вбралася для Томаша.

— Пощастило тобі, пане лікарю, — сказав голова. — Моя жінка і не подумала б гарно вбратися задля мене.

— Тим-то і ходиш ти попід руку з поросям, а не з жінкою, — мовив парубок і довго реготався з того дотепу.

— А як там Мефісто? — запитав Томаш. — Я вже не бачив його, — він удав, ніби замислився, — либонь, із годину.

— Нудьгує там без мене, — відказав голова.

— Оце дивлюся на вас, таку гарну в цій сукні, і мені кортить потанцювати з вами, — сказав Терезі парубок. — Ти дозволиш мені потанцювати з нею, лікарю?

— То їдьмо всі на танці, — сказала Тереза.

— Ти поїдеш? — запитав парубок Томаша.

— А куди? — запитав Томаш.

Парубок сказав, що можна податися до сусіднього містечка, там є шинок і танцювальний майданчик у готелі.

— Ти теж їдь із нами, — сказав парубок голові кооперативу наказовим тоном, а що вихилив уже третю чарку слив’янки, то додав: — Як Мефісто нудьгує, то й його прихопимо! Отак у нас буде два кнури! Усі дівки попадають горілиць, як побачать двох кабанів! — і знову вибухнув реготом.

— Якщо Мефісто вас не бентежить, то і я поїду з вами, — сказав голова, і всі посідали до Томашевого автомобіля.

Томаш сидів за кермом, Тереза коло нього, а ті двоє в кузові, з напівпорожньою пляшкою горілки. Уже виїхали зі села, аж голова згадав, що вони забули взяти Мефісто. Почав гукати з кузова, щоб Томаш повертав назад.

— Та годі вже, вистачить і одного кабана, — сказав парубок, і голова вгамувався.

Вечоріло. Дорога звивалася петлями.

Вони приїхали до міста і зупинилися перед готелем. Тереза й Томаш ніколи тут не були. Східці провадили в підвал, де була барна стійка, танцювальний майданчик і декілька столів. Якийсь шістдесятирічний добродій грав на роялі, а жінка такого самого віку — на скрипці. Звучали шлягери сорокарічної давнини. Чотири чи п’ять пар танцювало на майданчику.

Парубок роззирнувся довкруги.

— Тут жодної для мене нема! — заявив він і відразу ж запросив на танець Терезу.

Голова сів за вільний столик разом із Томашем і замовив пляшку вина.

— Не можу я пити. Я ж за кермом! — сказав Томаш.

— А завтра? — запитав голова. — Переночуєте тут. Я замовлю дві кімнати.

Коли Тереза повернулася з парубком із танцювального майданчика, її запросив на танець голова; аж потім вона танцювала з Томашем.

Під час танцю сказала:

— Знаєш, Томаше, причиною твого лиха завжди була я. Через мене ти докотився сюди. Це я винна, що ти опинився так низько, що далі вже й нікуди.

— Ти помиляєшся, — відказав Томаш. — Про яке «низько» ти оце торочиш?

— Якби ми лишилися в Цюриху, ти оперував би хворих.

— А ти б фотографувала.

— Тут і порівнювати нема чого, — сказала Тереза. — Твоя робота для тебе означала більше, ніж будь-що на світі, а я можу робити що завгодно, мені байдуже. А ти все втратив.

— Терезо, — сказав Томаш, — хіба ти не бачиш, що тут я щасливий?

— Але ж твоє покликання — оперувати!

— Ох, Терезо, покликання — безглузде слово. Немає в мене покликання. Ніхто не має покликання. І це величезне полегшення, коли ти усвідомлюєш, що вільний, що покликання в тебе немає.

З його голосу чутно було, що він каже це щиро. Перед нею знову постала вранішня сцена: Томаш лагодить вантажівку, і вона бачить, що він постарів. Що ж, вона сягнула того, чого й хотіла сягнути. Їй завжди хотілося, щоб він був старий. І знову подумала про зайця, якого притуляла до обличчя у своїй дитячій кімнаті.

Що ж означає обернутися зайцем? Це означає втратити силу. Означає, що вже жодне з них не сильніше за другого.

Вони кружляли танцмайданчиком, витинаючи танцювальні фігури під звуки рояля й скрипки; Тереза поклала голову Томашеві на плече. Як у тому літаку, що ніс їх крізь імлу. Тепер вона почувала дивовижне щастя, такий самий дивовижний смуток, як і тоді. Той смуток означав: ми біля останньої межі. Щастя те означало: ми разом. Смуток був формою, а щастя змістом. Щастя наповнювало простір смутку.

Вони повернулися до столу. Ще двічі вона танцювала з головою і раз із парубком, який так напився, що впав із нею на майданчику.

Далі вони піднялися нагору і розійшлися по кімнатах.

Томаш обернув ключ і засвітив люстру. Вона побачила два ліжка, що стояли одне коло одного, а біля ліжка — нічний столик із лампою в узголів’ї. Великий нічний метелик, якого наполохало світло, випурхнув з-під абажура і почав кружляли кімнатою. Знизу до них ледве чутно долинали звуки рояля й скрипки.