Роман

Електронна версія створена за виданням:

Пам’яті моєї дружини Мері Гейворд Вейр,

без якої навіть минуле втратило б сенс

Навесні 1963-го я відвідав Швейцарію разом зі своєю дружиною, народженою в Америці. Раніше ми вже проводили там відпустку, але того разу опинилися в країні з геть іншою метою: моя дружина кілька місяців змагалася з хворобою, яку вважали невиліковною, і приїхала до Швейцарії, щоб проконсультуватися з черговою групою спеціалістів. Ми розраховували залишитися там на деякий час, тож винайняли номер люкс у схожому на палац готелі, що велично стримів на березі озера старого фешенебельного курорту.

Серед постійних мешканців готелю була ватага заможних східноєвропейців, що оселилися в цьому містечку напередодні Другої світової війни. Всі вони покинули свою батьківщину ще до початку різанини, тож ніколи не боролися за свої життя. Затишно влаштувавшись у своїй швейцарській гавані, вони надавали самозбереженню не більшого значення, ніж буденному життю. Це переважно були літні люди, сімдесяти-, а то й вісімдесятирічного віку, неприкаяні пенсіонери, що завзято базікали про своє старішання і те, як щодня зменшується спроможність чи бажання жити на теренах готелю. Вони гаяли час у залах відпочинку та ресторанах або походжали приватним парком. Я часто вирушав за ними назирці, зупиняючись там, де й вони, перед портретами державних діячів, що жили в цьому готелі між світовими війнами; разом із ними я читав урочисті меморіальні дошки, що свідчили про численні міжнародні мирні конференції, які відбувалися в готельній залі зібрань після Першої світової війни.

Час від часу я заводив бесіду з кількома представниками цих добровільних вигнанців, та варто мені було торкнутися теми воєнних років у Ценральній чи Східній Європі, вони негайно нагадували мені, що знають про війну небагато, та й те завдяки радіо і газетним звітам, адже приїхали до Швейцарії ще до початку того шаленства. Покликаючись на одну країну, де розташовувалася більшість концентраційних таборів, я наголошував, що в період із 1939-го до 1945-го лише мільйон людей загинули внаслідок суто військових дій, а п’ять із половиною мільйонів загарбники знищили. Понад три мільйони жертв були євреї, а третині не виповнилося навіть шістнадцяти. Ці втрати становили двісті тридцять мерців на тисячу людей, і нікому ніколи не вдасться порахувати, скільки ще були скалічені, травмовані, зламані фізично чи морально. Мої слухачі ввічливо кивали, визнавали, що завжди підозрювали, що знервовані репортери прибріхували у звітах про табори і газові камери. Я запевняв їх у цьому, адже провів дитинство та юність у воєнній та повоєнній Східній Європі; я знав, що справжні події були значно жорстокіші за будь-які химерні вигадки.

У ті дні, коли мою дружину ув’язнювали в шпиталі для досліджень, я винаймав машину та їздив світ за очі. Я мандрував елегантно наманікюреними швейцарськими шляхами, що звивалися серед полів, рясних на приземкуваті сталеві та бетонні танкові пастки, насаджені тут упродовж війни, щоб завадити наближенню ворожих машин. Вони досі стояли на своїх місцях, крихкі захисники від нападу, який ніколи не відбувся, і здавалися недоречними та марними, як старезні вигнанці в готелі.

Часто по обіді я винаймав човен і безцільно веслував озером. У такі миті я найгостріше переживав власну ізоляцію: моя дружина, мій емоційний зв’язок з існуванням у Сполучених Штатах, помирала. Я підтримував контакт із залишками своєї родини в Східній Європі лише за допомогою поодиноких таємничих листів, що завжди залишалися на поталу цензора.

Дрейфуючи озером, я відчував, як мене переслідує безнадійність; не просто самотність чи страх перед дружининою смертю, а страждання, прямо пов’язане з порожнечею життя вигнанців і неефективністю післявоєнних мирних конференцій. Думаючи про меморіальні дошки, що прикрашали готельні стіни, я замислювався, чи автори мирних угод підписували їх добровільно. Події, що розгорталися після тих конференцій, не свідчили на користь такого припущення. Утім підстаркуваті вигнанці в готелі продовжували вірити, наче війна була загадковим відхиленням у світі доброзичливих політиків, чий гуманізм неможливо оскаржити. Вони не могли повірити, що деякі гаранти миру пізніше ставали ініціаторами війни. Через їхню невіру мільйони таких, як мої батьки і я, втрачали шанс на порятунок, змушені були пережити події, значно гірші за ті, що їх забороняли красномовні угоди.

Надзвичайна невідповідність між відомими мені фактами й туманним, нереалістичним поглядом вигнанців і дипломатів страшенно дратувала мене. Я почав знову вивчати своє минуле і вирішив змінити свою спеціалізацію із соціальних наук на художню літературу. Я знав, що, на відміну від політиків, які давали екстравагантні обіцянки утопічного майбутнього, художня література може зобразити життя таким, яким воно насправді було.

Приїхавши до Америки за шість років до цього європейського візиту, я твердо вирішив, що більше ніколи не поткну носа до країни, де провів воєнні роки. Те, що мені вдалося вижити, було винятковою випадковістю, і я завжди гостро усвідомлював, що сотні тисяч інших дітей були приречені на страту. Однак, попри усвідомлення цієї несправедливості, я ніколи не вважав себе продавцем особистої вини чи власних спогадів або літописцем того лиха, що випало на долю мого народу і мого покоління; я просто розповідав історії.

«…правда — єдине, в чому не відрізняються люди. Кожним із нас підсвідомо керує духовне бажання жити, прагнення жити за будь-яку ціну; ми хочемо жити тому, що живемо, тому, що цілий світ живе…» — написав єврей, в’язень концтабору, незадовго до своєї смерті в газовій камері. «Тут ми перебуваємо в товаристві смерті», — написав інший. «Вони татуюють новачків. Кожен дістає свій номер. Із цієї миті ти втрачаєш власне я і перетворюєшся на число. Ти більше не той, ким був раніше, а просто рухоме безмовне число… Ми наближаємося до своїх нових могил… тут, у концтаборах, панує залізна дисципліна. Наші мізки зробилися неповороткими, всі думки пораховано: неможливо осягнути цієї нової мови…»

Пишучи роман, я ставив собі за мету дослідити «цю нову мову» жорстокості та її наслідок — нову контрмову страждання й розпачу. Книжку написано англійською, мовою, якою я раніше написав дві роботи з соціальної психології, відмовившись від рідної мови, коли покинув батьківщину. До того ж, враховуючи, що англійська залишалася новою для мене, я міг писати холоднокровно, звільнившись від відтінку емоційності, завжди властивого рідній мові.

Коли історія почала розвиватись, я зрозумів, що хочу розгорнути деякі теми, передавши їх серією з п’яти романів. Цей цикл із п’яти книжок зображатиме архетипні аспекти особистісних стосунків у суспільстві. Перша книжка мала стосуватися найуніверсальнішої та найдоступнішої з цих суспільних метафор: людину слід було зобразити у найвразливішому стані, в дитинстві, а суспільство — у найжахливішій формі, у стані війни. Я сподівався, що протиборство беззахисного індивіда і непереборного суспільства, дитини та війни, якнайліпше передаватиме суть антигуманних умов.

На додачу мені здавалося, що романи про дитинство вимагають максимального напруження уяви. А що ми не маємо доступу до того найчутливішого, найпершого періоду нашого життя, то нам доводиться відновлювати його, перш ніж дістати доступ до свого сучасного «я». Попри те, що всі романи підштовхують нас до такого перенесення, змушують нас пізнати самих себе як іншу істоту, зазвичай значно важче уявити себе дитиною, ніж дорослим.

Почавши писати, я згадав «Птахів», сатиричну п’єсу Аристофана[1]. Головний герой, чиїм прототипом було кілька видатних діячів древніх Афін, залишився анонімним в ідилічному світі природи «країни неквапливого, прекрасного відпочинку, де кожен може спати в безпеці й вирощувати собі пір’я». Мене приголомшила доречність та універсальність цієї умови, яку Аристофан записав понад дві тисячі років тому.

Аристофанове символічне використання птахів, що дали йому змогу писати про реальні події та людей без обмежень, з якими зазвичай зіштовхуються ті, що описують історію, здалося особливо вдалим, коли я поєднав його зі звичками селян, які бачив у дитинстві. Однією з улюблених розваг мешканців села було вполювати пташку, пофарбувати її пір’ячко й відпустити до своєї зграї. Коли ці яскраво забарвлені створіння поверталися в пошуках захисту до своїх друзів, інші птахи, вважаючи їх загрозливими чужинцями, кидалися і рвали вигнанців, аж поки не вбивали їх. Я теж вирішив обрати за декорації для своєї роботи галузь міфів, вигадану сучасність без часу, необмежену географією чи історією. Мій роман називатиметься «Розфарбований птах».

А що я вважав себе суто оповідачем історій, то в першому виданні «Розфарбованого птаха» інформації про мене було мінімум, а давати інтерв’ю я відмовлявся. Утім такий стан речей призвів до конфлікту. Доброзичливі письменники, критики і читачі шукали факти, що свідчили б на користь автобіографічності роману. Вони хотіли віддати мені роль представника нашого покоління, особливо тих, що пережили війну; проте для мене виживання було особистим вчинком, який давав уцілілому право говорити тільки про себе. Я відчував, що факти мого життя і походження не слід використовувати заради перевірки автентичності книжки і так само не слід заохочувати ними читача взятися за «Розфарбованого птаха».

На додачу тоді я відчув і відчуваю тепер, що вигадка та автобіографія — зовсім різні форми. Автобіографія підкреслює одне життя: читача запрошують поспостерігати за існуванням іншої людини і заохочують порівняти з ним власне. З іншого боку, вигадане життя запрошує читача до співпраці: він не просто порівнює; він насправді опиняється у вигаданій ролі, поглиблюючи її згідно з власним досвідом, власними можливостями креативності та уяви.

Я не зраджував свого рішення, що життя роману не залежатиме від мого. Я заперечував, коли численні іноземні видавці відмовлялися публікувати «Розфарбованого птаха», не подавши в передмові чи епілозі уривки з мого приватного спілкування з одним із моїх перших іншомовних видавців. Вони сподівалися, що ці уривки пом’якшать враження від книжки. Я написав ті листи, щоб пояснити, а не пом’якшити óбрази роману; протиснувшись між читачем та книжкою, вони порушили б цілісність роману, запхали б мою негайну присутність у роботу, що збиралася залишатися незалежною. У виданні «Розфарбованого птаха» в м’якій обкладинці, що вийшло за рік після першодруку, взагалі не було моєї біографії. Можливо, саме тому безліч шкільних читацьких списків називали Косинського не сучасним письменником, а покійним.

У перші тижні Другої світової війни батьки відправили свого шестирічного сина з великого східноєвропейського міста, як і тисячі інших дітей, до притулку в віддаленому селі.

Чоловік, що подорожував на схід, за солідну винагороду погодився знайти дитині тимчасових названих батьків. Не маючи особливого вибору, батьки довірили йому хлопчика.

Відсилаючи свою дитину геть, батьки вірили, що лише так зможуть забезпечити її виживання у війні. Через довоєнну антинацистську діяльність хлопчикового тата, їм самим довелося шукати укриття, щоб урятуватися від примусових робіт у Німеччині чи ув’язнення в концентраційному таборі. Вони хотіли врятувати дитя від цих небезпек і сподівалися, що кінець кінцем родина возз’єднається.

Однак події зруйнували їхні плани. У воєнній та окупаційній плутанині з безперервним переміщенням населення батьки втратили контакт із чоловіком, що повіз їхнього сина в село. Їм довелося змиритися з можливістю більше ніколи не побачити дитини.

Тим часом хлопчикова названа матір померла за два місяці після його приїзду, і дитині довелося самостійно блукати від одного села до іншого, де йому, бувало, давали притулок, а траплялося, гнали геть.

Села, в яких йому довелося провести чотири роки, етнічно відрізнялися від його рідних місць. Місцеві селяни, що жили відокремлено й одружувалися лише з місцевими, мали світлу шкіру, біляве волосся й сині або сірі очі. А хлопчик був смаглявий, темноволосий і чорноокий. Він розмовляв мовою освічених людей, мовою, якої східні селяни майже не розуміли.

Його вважали волоцюжкою циганського або єврейського походження, а переховування циганів або євреїв, чиє місце було в гетто або таборах смерті, наражало цілу громаду та кожного її члена на найсуворіше покарання з боку німців.

Села цього регіону століттями залишалися забутими Богом і людьми. Неприступні й віддалені від міст, вони існували на задвірках Східної Європи. Там не було шкіл і шпиталів, туди не постачали струм і проклали лише кілька брукованих доріг та мостів. Люди жили невеличкими поселеннями, так само як їхні пращури. Селяни поколіннями володіли річками, лісами й озерами. Єдиним законом була одвічна перевага сильнішого й заможнішого над слабшим та біднішим. Розділених католицькими та православними обрядами людей поєднували тільки безмежні забобони й незліченні хвороби, від яких однаково страждали і люди, і тварини.

Селяни невипадково були неосвічені та брутальні. Землі тут були неродючі, а клімат жорстокий. Річки, де майже не було риби, часто затоплювали пасовиська і поля, перетворюючи їх на болота. Просторі заболочені території та трясовини вгризалися в ці землі, а в густих лісах звично знаходили собі притулок зграї заколотників і злочинців.

Німецька окупація цієї частини країни лише посилила її вбогість та відсталість. Селянам доводилося віддавати значну частину мізерного врожаю регулярній армії та партизанам. Якщо хтось відмовлявся це робити, каральні рейди перетворювали села на жеврійні руїни.

Я жив у Мартиній хатинці, сподіваючись, що батьки ось-ось заберуть мене додому. Сльози не допомагали, і Марта не звертала уваги на мої рюмсання.

Вона була стара й завжди така згорблена, наче збиралася переломитися навпіл, але не могла. Її довге, ніколи не зачесане волосся сплуталося в незліченну кількість товстих кіс, які неможливо було розплести. Вона називала їх ковтунами. Диявольські сили оселилися в тих ковтунах, сплутуючи їх та змушуючи її старішати.

Вона сновигала туди-сюди, спираючись на шишкуватий ціпок, і бурмотіла щось незрозумілою мені мовою. Її маленьке висохле личко вкривало павутиння зморщок, а шкіра була червонувато-брунатна, наче перепечене яблуко. Її худорляве тіло постійно здригалося, немов усередині дмухав вітер, пальці на кістлявих руках із покрученими хворобою суглобами завжди тремтіли, а голова на довгій хирлявій шиї смикалася в усі боки.

Бачила Марта погано. Вона глипала на світ крізь крихітні щілинки під густими бровами. Її повіки скидалися на борозни в глибоко зораній землі. З кутиків очей завжди сочилися сльози та проторованими доріжками стікали донизу, де змішувалися з липкими нитками, що звисали з носа, і пінистою слиною на губах. Стара була схожа на сіро-зелений наскрізь гнилий гриб-дощовик, що чекає на останній порив вітру, щоб вибухнути зсередини чорним сухим тліном.

Спочатку я боявся її і заплющував очі, коли вона наближалася. Відчував лише огидний сморід її тіла. Вона завжди спала вбраною. Казала, що одяг — найкращий захист від численних хвороб, які заносить до кімнати свіже повітря.

Марта стверджувала, що для того, щоб залишатися здоровим, слід митися не частіше, ніж двічі на рік, на Різдво та Великдень, та навіть тоді не варто докладати надмірних зусиль чи роздягатися. Гарячою водою вона користувалася лише для того, щоб розпарити численні мозолі, викривлені кісточки та врослі нігті на шишкуватих ногах, які відмочувала раз чи двічі на тиждень.

Вона часто гладила моє волосся старими, тремтячими руками, схожими на садові граблі. Вмовляла мене погратися у дворі й потоваришувати з домашніми тваринами.

Урешті-решт я збагнув, що вони не такі небезпечні, як здавалися. Я пригадував історії про них, які нянька читала мені з книжки з картинками. Ці тварини жили своїм життям, любили та сварилися, й сперечалися власною мовою.

Кури юрмилися біля курника і, штовхаючись, тягнулися до зерна, яке я їм кидав. Деякі розгулювали парами, інші дзьобали слабших і самотньо хлюпалися в дощових калюжах або ошатно розпушували пір’я, сідаючи на яйця, й хутко засинали.

У дворі відбувалися дивні речі. Вилупившись з яєць, чорні та жовті курчата самі скидалися на яйця на тоненьких довгих ніжках. Якось до зграї приєднався самотній голуб. На нього тут, вочевидь, не чекали. Коли він приземлився між курчатами, піднявши крилами порохи, пташенята налякано кинулися навтьоки. А коли він узявся залицятися, подріботівши ближче й гортанно воркуючи, кури залишалися негостинними й дивилися на чужинця з презирством. Варто йому було підійти ближче, вони незмінно квохтали і тікали.

Одного дня, коли голуб звично намагався поспілкуватися з курками і курчатами, від хмари відірвався невеличкий чорний силует. Кури з галасом кинулися до клуні й курника. Чорний клубок каменем упав на зграю. Лише голуб не мав, де заховатися. Перш ніж він устиг хоча б розправити крила, сильна птаха з міцним загнутим дзьобом притиснула його до землі і вдарила. Кров бризнула на голубине пір’я. Марта вибігла з хатинки, розмахуючи ціпком, але шуліка плавно злетів, несучи в дзьобі мертве голубине тільце.

У маленькому, спеціально загородженому камінням садочку Марта тримала змію. Та звивисто повзала серед листя, змахуючи роздвоєним язиком, наче прапором на військовому параді. Здавалося, навколишній світ анітрохи не займав змію; я ніколи не розумів, чи помічає вона мене.

Якось змія заховалася глибоко серед моху на своїй приватній території і довго залишалася там без їжі та води, займаючись якимись дивними таємничими справами, про які навіть Марта воліла не говорити. Коли вона нарешті з’явилася знову, її голова блищала, мов змащена олією сливка. Далі на нас чекала неймовірна вистава. Змія застигла, і лише повільне тремтіння охоплювало її скручене кільцями тіло. Потім вона без поспіху вилізла зі своєї шкіри, одразу якось схуднувши та помолодшавши на виду. Вона більше не розмахувала язиком і, схоже, чекала, поки нова шкіра затвердіє. Стара напівпрозора оболонка лежала поруч, і нею вже маршували зухвалі мухи. Марта шанобливо підняла шкіру і заховала її в таємне місце. Вона володіла чудодійними лікувальними властивостями, але бабусенція сказала, що я замалий, щоб це зрозуміти.

Ми з Мартою зачудовано спостерігали за цими метаморфозами. Вона розповіла мені, що душі людей так само покидають тіла і летять до Господніх ніг. Після цієї довгої подорожі Бог бере їх Своїми теплими руками, оживляє Своїм диханням, а потім або перетворює на святих янголів, або кидає в пекло, де їх вічно мучитимуть вогнем.

До хатинки часто навідувалася маленька руда білочка. Пообідавши, вона витанцьовувала на подвір’ї, розмахувала хвостом, тихенько пищала, крутилася, стрибала і лякала курчат та голубів.

Білочка щодня приходила в гості, сиділа в мене на плечі, цілувала вуха, шию та щоки і легенько посмикувала за волосся. Награвшись, вона тікала, повертаючись до лісу полями.

Якось я почув голоси й побіг до сусіднього пагорба. Заховавшись у кущах, я нажахано побачив, що якісь сільські хлопці женуться за моєю білочкою полем. Несамовито тікаючи, вона намагалася дістатися до схованки в лісі. Хлопчаки кидали перед нею каміння, щоб відрізати шлях до дерев. Крихітне створіння втрачало сили, стрибки робилися коротшими й повільнішими. Урешті-решт діти схопили тваринку, але вона хоробро продовжувала борсатися й кусатися. Тоді діти, схилившись над своєю здобиччю, вилили на неї щось із бляшанки. Відчуваючи, що зараз станеться щось жахливе, я розпачливо намагався вигадати, як врятувати свого маленького друга. Але було вже запізно.

Один із хлопчиків дістав із бляшанки, що висіла в нього за плечем, вуглинку і доторкнувся нею до білочки. Потім він кинув тваринку на землю, де вона відразу ж зайнялася полум’ям. Із вереском, від якого в мене перехопило подих, вона підстрибнула вгору, наче намагаючись врятуватися від вогню. Полум’я поглинуло її — тільки пухнастий хвіст звивався ще якусь мить. Маленьке тільце, від якого піднімався дим, покотилося землею і незабаром застигло. Хлопчики продовжували дивитися, регочучи і тицяючи його палкою.

Після смерті мого друга я більше не мав на кого чекати вранці. Я розповів Марті, що сталося, але, схоже, вона не зрозуміла. Пробурмотіла щось собі під ніс, помолилася і таємними чарами замовила господарство від смерті, що, як вона переконувала, причаїлася зовсім близько і намагалась увійти.

Марта захворіла. Вона жалілася на гострий біль під ребрами, там, де б’ється навіки ув’язнене в клітці серце. Розповідала мені, що Бог чи диявол наслали на неї хворобу, щоб зруйнувати чергове життя і покласти край її тимчасовому перебуванню на землі. Я не розумів, чому Марта не може скинути шкіру, як змія, і почати життя спочатку.

Коли я порадив їй це, вона розгнівалася й вилаяла мене богохульним циганським виродком і диявольським поріддям. Сказала, що хвороба напосідається на людину, коли та найменше цього чекає. Вона може їхати з тобою на возі, застрибнути на плече, коли ти нахилишся зірвати ягоду в лісі, чи вилізти з води, коли ти плистимеш річкою у човні. Хвороба заповзає в тіло непоміченою, лукаво з’являється з повітря, води, дотику іншої людини чи тварини або навіть — тут вона підозріло глипнула на мене — з пари чорних очей, посаджених близько до гачкуватого носа. Такі очі (їх ще називали циганськими або відьминими) могли наслати каліцтво, моровицю або смерть. Саме тому вона заборонила мені дивитися у вічі їй та домашнім тваринам. Марта наказала мені негайно тричі сплюнути й перехреститися, якщо я випадково ззирнуся з тваринами чи з нею.

Бабусенція часто гнівалася, коли замішане для хліба тісто скисало. Казала, що це я його зурочив, і карала мене, залишаючи на два дні без хліба. Намагаючись догодити Марті й не дивитися її у вічі, я тинявся хатинкою з заплющеними очима та, наче засліплений несподіваним світлом метелик, натикався на меблі, перевертав відра, витоптував квіткові клумби надворі й наштовхувався на все навколо. Тим часом стара збирала гусячий пух і висипала його на жеврійні вуглинки. Дим же вона розганяла кімнатою, примовляючи заклинання, що мали відігнати нечисту силу.

Кінець кінцем вона повідомляла, що зняла вроки, і мала рацію — другого разу хліб завжди вдавався.

Марта не піддавалася хворобі та болю. Вона без упину хитро змагалася з ними. Коли біль робився особливо нестерпним, брала шматок сирого м’яса, рубала його на маленькі шматочки і клала у глиняний глечик. Потім заливала м’ясо водою, набраною з криниці перед світанком, і закопувала глечик у кутку хатини. Це полегшувало біль на кілька днів, запевняла вона, поки м’ясо не розкладалося. А згодом, коли біль повертався, починала всю ретельну процедуру спочатку.

При мені Марта ніколи нічого не пила і ніколи не усміхалася. Вона вірила, що це дасть мені змогу перерахувати її зуби, а кожен порахований мною зуб забере в неї один рік життя. Направду кажучи, зубів у неї було не так уже й багато, але я розумів, що в її віці кожен рік був дорогоцінний.

Я теж намагався їсти та пити, не показуючи зубів, і, дивлячись на свій відбиток у синювато-чорному зеркалі криниці, вчився усміхатися зі стуленим ротом.

Мені завжди заборонялося підіймати з підлоги загублене нею волосся. Було чудово відомо, що, якщо лихе око глипне хоча б на одну загублену волосину, слід чекати неабияких проблем із горлом.

Увечері Марта зазвичай сиділа біля грубки і куняючи бурмотіла молитви. Я влаштовувався поруч і думав про батьків. Згадував свої іграшки, що тепер, мабуть, належали іншим дітям. Свого великого ведмедя зі скляними очима, літачок, у якого крутилися пропелери, а крізь вікна можна було роздивитися обличчя пасажирів, маленький рухливий танк і пожежну машину з висувною драбиною.

Раптом Мартина хатина робилася теплішою, а спогади чіткішими, майже справжніми. Я бачив маму за фортепіано. Чув слова її пісень. Пригадував, як боявся операції з видалення апендициту, коли мені було чотири, блискучі підлоги шпиталю, кисневу маску, яку лікарі надягнули мені на обличчя, — вона завадила мені дорахувати хоча б до десяти.

Однак спогади швидко оберталися на ілюзії, як в одній із неймовірних казок моєї старої няньки. Я розмірковував, чи батьки колись знайдуть мене. Чи знали вони, що ніколи не варто пити чи усміхатися при лихооких людях, які можуть перерахувати їхні зуби? Я пригадував широку спокійну батькову усмішку і починав непокоїтися: тато демонстрував так багато зубів, що, якщо їх перерахує лихе око, він, безумовно, негайно помре.

Одного ранку я прокинувся в холодній хаті. Вогонь у грубці згас, а Марта досі сиділа посеред кімнати, підібравши численні спідниці й зануривши ноги в повне відро води.

Я спробував озватися до неї, але вона не відповідала. Я торкнувся її холодної закоцюблої руки, але вузлуваті пальці не рухалися. Руки звисали з билець стільця, як мокра білизна з мотузки в безвітряний день. Коли я підняв її голову, на мене витріщилися водянисті очі. Раніше я бачив такі очі лише одного разу — коли річка викинула на берег тіло мертвої риби.

Я вирішив, що Марта чекає, коли зміниться шкіра, і її, як змію, зараз не можна турбувати. Не знаючи, що робити, я вирішив не втрачати терпіння.

Була пізня осінь. Вітер ламав крихкі гілочки. Він відривав останнє поморщене листя і кидав його в небо. Кури, настовбурчивши пір’я, влаштувалися на сідалі, час від часу з огидою сонно й пригнічено розплющуючи очі. Було холодно, а я не вмів запалити вогонь. Попри всі мої спроби порозмовляти з Мартою, витягнути з неї відповідь не вдавалося. Вона нерухомо сиділа там, втупившись поглядом у щось, чого я не бачив.

Не знаючи, чим зайнятися, я знову ліг спати, упевнений, що, коли прокинуся, Марта знову сновигатиме кухнею, мугикаючи під ніс свої скорботні псалми. Проте коли я прокинувся ввечері, вона продовжувала відмочувати ноги. Я зголоднів і боявся темряви.

Я вирішив запалити гасову лампу. Взявся шукати ретельно заховані Мартою сірники. Обережно зняв лампу з полиці, але вона вислизнула з рук і трохи гасу пролилося на підлогу.

Сірники не хотіли запалюватися. Нарешті один зайнявся, але зламався і впав на підлогу, в гасову калюжку. Спершу вогонь сором’язливо зупинився там, випустивши хмарку синього диму. А потім нахабно стрибнув на середину кімнати.

Темрява відступила, і я добре бачив Марту. Вона не подавала знаку, що помічає те, що відбувалося. Здавалося, вона не зважає на полум’я, яке тепер дісталося до стіни й почало облизувати ніжки плетеного крісла.

Холод відступив. Вогонь майже дістався до відра, в якому Марта відмочувала свої ноги. Вона мусила відчути тепло, але навіть не поворухнулася. Я захоплювався її стійкістю. Просидівши так цілу ніч і цілий день, вона досі не ворушилася.

У кімнаті зробилося страшенно гаряче. Язики полум’я дряпалися вгору стінами, наче чіпкі ліани. Вони розвівалися й потріскували, як сухе лушпиння під ногами, особливо біля вікна, куди вдалося просочитися слабенькому протягові. Я стояв на порозі, приготувавшись дременути, але чекав, поки поворухнеться Марта. Утім вона заціпеніла, наче не помічаючи нічого навкруги. Вогонь, як лагідний пес, почав облизувати її висячі руки. Полум’я залишало на шкірі багряні позначки і лізло вище, до сплутаного волосся.

Вогники спалахнули, мов на ялинці, а потім вибухнули справжньою пожежею, обернувшись кашкетом на Мартиній голові. Марта перетворилася на смолоскип. Вогонь ніжно оточив її з усіх боків, а вода у відрі сичала, коли клапті пошарпаного кожуха з кролячого хутра падали всередину. Крізь вогонь я бачив її поморщену обвислу шкіру й білі цяточки на кістлявих руках.

Я востаннє гукнув її і вибіг надвір. Кури шалено квохтали й били крильми у прибудованому до хати курнику. Зазвичай спокійна корова мукала і билася головою в двері корівника. Я вирішив не чекати Мартиного дозволу й взявся власноруч звільняти курей. Вони істерично кинулися навтьоки й намагалися злетіти в повітря, розпачливо змахуючи крильми. Корові вдалося зламати двері. Вона відійшла від вогню на безпечну відстань і, обравши зручну для спостережень місцину, меланхолійно ремиґала свою жуйку.

Тоді нутро хатини вже перетворилося на горнило. Вогонь вистрибував крізь вікна й щілини. Солом’яний дах зайнявся знизу й лиховісно димів. Я захоплювався Мартою. Невже все це залишало її байдужою? Може, чари й заклинання вберігали стару від вогню, коли все навколо оберталося попелом?

Вона досі не вийшла. Жар робився нестерпним. Мені довелося відійти до дальнього краю подвір’я. Вогонь уже перекинувся на курник і корівник. Чимало наляканих пожежею щурів шалено тікали з подвір’я. Із темної крайки поля на вогонь дивилися жовті котячі очі, в яких відбивалися язики полум’я.

Марта так і не з’явилася, однак я був переконаний, що вона може вибратися неушкодженою. Проте коли впала одна стіна, засипавши обвуглені нутрощі хати, я почав сумніватися, що колись побачу стареньку знову.

Мені здалося, наче разом із хмарами диму до неба полетів дивний видовжений силует. Що це було? Чи могла Мартина душа тікати на небеса? А може, це була сама Марта, що воскресла в полум’ї, скинула свою стару жорстку шкіру і полетіла геть від землі на вогняній мітлі, наче відьма в історії, яку оповідала мені мама?

Я продовжував витріщатися на виставу іскор і полум’я, аж раптом чоловічі голоси та собачий гавкіт висмикнули мене з фантазій. Наближалися фермери. Марта завжди застерігала мене щодо селян. Вона казала, якщо вони схоплять мене самого, то втоплять, як сліпе кошеня, або зарубають сокирою.

Щойно у відблисках світла з’явилася перша людська постать, я кинувся навтьоки. Вони мене не бачили. Я біг, наче божевільний, наштовхуючись на непомітні пні та колючі кущі. Урешті-решт я покотився до балки. Я чув віддалені голоси людей і гуркіт стін, що падали, а потім заснув.

Прокинувся я на світанку, мало не замерзнувши до смерті. Над краями балки павучими тенетами натягнулася завіса туману. Я виліз на вершечок пагорба. Цівки диму й поодинокі язики вогню підіймалися над купою випаленого дерева й попелу на місці, де раніше стояла Мартина хатина.

Навколо було тихо. Я вірив що зараз зустріну в балці своїх батьків. Я вірив, що навіть далеко від мене вони мусили дізнатися про те, що зі мною сталося. Хіба ж я не був їхньою дитиною? Хіба батьки потрібні не для того, щоб бути поруч зі своєю дитиною в часи небезпек?

Я погукав їх, раптом вони вже були близько. Але ніхто не відповів.

Я був стомлений, змерзлий і голодний. І гадки не мав, що робити й куди податися. Моїх батьків досі не було.

Я затремтів, і мене знудило. Я мусив знайти людей. Мусив піти до села.

Кульгаючи вкритими синцями ногами, я обережно прокладав собі шлях у пожовклій осінній траві до віддаленого села.

Моїх батьків ніде не було. Я побіг через поле до селянських хатинок. На роздоріжжі стояло погниле розп’яття, колись пофарбоване в синє. Нагорі висіла ікона, з якої пара майже непомітних, але, вочевидь, заплаканих очей вдивлялася в порожні поля і червоне сяйво світанкового сонця. На поперечині хреста сиділа сіра пташка. Побачивши мене, вона розправила крильця і зникла.

Вітер ніс над полями горілий запах Мартиної хати. Тоненька цівка диму тягнулася від застиглих руїн до холодного неба.

Змерзлий і наляканий, я увійшов до села. Наполовину вгрузлі в землю халупи з приземкуватими солом’яними дахами й забитими дошками вікнами стояли з обидвох боків брудної ґрунтової дороги.

Прив’язані до парканів собаки помітили мене й зайшлися гавкотом, напинаючи свої ланцюги. Боячись поворухнутись, я завмер посеред дороги і чекав, що ось-ось хтось із них вирветься на волю.

Раптом на думку мені спало дещо жахливе: моїх батьків тут немає і ніколи не буде. Я опустився на землю і знову заплакав, гукаючи тата, маму і навіть няньку.

Навколо мене почав збиратися натовп чоловіків та жінок, усі вони розмовляли на невідомому мені діалекті. Я боявся їхнього підозрілого вигляду та рухів. Кілька людей тримали псів, які гарчали та рвалися до мене.

Хтось тицьнув мене ззаду граблями. Я відскочив убік. Хтось інший уколов мене гострими вилами. Я знову відскочив, голосно скрикнувши.

Натовп пожвавішав. У мене влучив камінь. Я лежав долілиць, не бажаючи знати, що трапиться далі. Мою голову бомбували сухими коров’ячими кізяками, зацвілою картоплею, яблучними осередками, пригоршнями бруду і дрібними камінцями. Я закрив обличчя руками і закричав у дорожню пилюку.

Хтось сіпнув мене, щоб підняти на ноги. Високий рудий селянин схопив мене за волосся і тягнув до себе, викручуючи другою рукою вухо. Я відчайдушно опирався. Натовп верескливо зареготав. Чоловік штовхнув мене і дав копняка черевиком із дерев’яною підошвою. Люди заревли, чоловіки схопилися за животи, здригаючись від сміху, а пси підтягнулися ближче до мене.

Крізь юрбу проштовхався селянин із джутовим мішком. Він схопив мене за шию і натягнув мішок мені на голову. Потім збив мене з ніг і спробував затоптати тіло в чорну смердючу землю.

Я відбивався руками й ногами, кусався і дряпався. Але від удару по потилиці швидко знепритомнів.

Повернувся до тями від болю. Хтось, запхавши мене до мішка, ніс його на плечі, і я відчував крізь грубу тканину спітніле тепло. У мене над головою мішок перев’язали мотузкою. Коли я спробував вивільнитися, чоловік опустив свою ношу на землю та кілька разів кóпнув мене, захекавшись і ледве тримаючись на ногах. Боячись поворухнутись, я зіщулився, немов отетерівши.

Ми дісталися до ферми. Я відчув запах гною і почув, як мекають кози й мукають корови. Мішок кинули на підлогу, і хтось шмагонув мене батогом. Я, мов обшпарений, вискочив із мішка, порвавши зав’язану горловину. Переді мною стояв селянин з батогом у руках. Він хльоснув мене по ногах. Я почав стрибати туди-сюди, як білочка, а він продовжував мене шмагати. До кімнати увійшли інші люди — жінка у вкритому плямами задертому фартуху, маленькі діти, що, мов таргани, повиповзали з-під перини та з-поза грубки, і двійко наймитів.

Вони оточили мене. Хтось спробував торкнутися мого волосся. Коли я повернувся до нього, він швидко відсмикнув руку. Вони обговорювали мене. Я розумів не все, але багато разів почув слово «циган». Я намагався сказати їм щось, але моя мова і вихованість лише змусили їх хихотіти.

Чоловік, який мене приніс, знову взявся хльостати мене по литках. Я підстрибував щоразу вище, а діти й дорослі завивали від сміху.

Потім мені дали окраєць хліба й замкнули в шопці з дровами. Тіло боліло від ударів батога, і я не міг заснути. У шопці було темно, і я чув, як десь неподалік бігають щурі. Коли вони торкалися моїх ніг, я скрикував, лякаючи курей, що спали за стіною.

Протягом кількох днів селяни зі своїми родинами приходили повитріщатися на мене. Господар шмагав мої посмуговані ноги, щоб я стрибав, наче жаба. Я був майже голий — з одягу мені дали лише мішок з двома дірками для ніг. Коли я стрибав угору та вниз, мішок часто падав. Чоловіки вибухали реготом, жінки пирскали, а я намагався прикрити свій маленький пензлик. Кільком із них я дивився просто у вічі, й вони відразу ж відводили погляд або, тричі сплюнувши, опускали очі.

Одного дня до хатини прийшла літня жінка, Ольга, яку називали Мудрою. Господар поводився з нею надзвичайно шанобливо. Вона оглянула мене, перевірила очі та зуби, помацала кістки і наказала попісяти в невеличкий горщик. Потім подивилася на сечу.

Після цього вона довго й замислено розглядала витягнутий рубець, що залишився мені на згадку після видалення апендициту, і масажувала мій живіт руками. Закінчивши огляд, жінка довгенько й завзято торгувалася із селянином, аж поки не накинула мені на шию мотузку й не потягнула мене геть. Так мене купили.

Я оселився в її хатині. Це була двокімнатна землянка, вщент заповнена купками сухої трави, листя та гілочок, невеличких камінців дивної форми, жаб, кротів і горщиків зі звивистими ящірками та хробаками. Посередині хати над відкритим вогнем висіли казанки.

Ольга показала мені все. Надалі я мав піклуватися про вогонь, приносити з лісу хмиз і прибирати стайні з худобою. У хатині було безліч усіляких порошків, які Ольга готувала у великій ступі, подрібнюючи та змішуючи різні складники. Я повинен був допомагати їй у цьому.

Рано-вранці вона брала мене із собою до села. Побачивши нас, жінки й чоловіки хрестилися, однак ввічливо віталися. Хворі чекали всередині.

Коли ми чули, як стогне жінка, тримаючись за живіт, Ольга наказувала мені масажувати її тепле вологе черево і дивитися на нього, не відводячи очей, а вона тим часом бурмотіла якісь слова і малювала в повітрі над нашими головами різноманітні знаки. Якось ми навідалися до дитини з гнилою ногою, вкритою поморщеною коричневою шкірою, з-під якої сочився жовтий гній із кров’ю. Від ноги тхнуло так, що навіть Ользі довелося щокілька хвилин відчиняти двері та впускати свіже повітря.

Цілий день я витріщався на гангренозну ніжку, поки малюк по черзі рюмсав, а потім засинав. Його налякана родина сиділа надворі, голосно молячись. Коли увага дитини послабла, Ольга приклала до її ноги розжарений до червоного металевий прут, який тримала напоготові у вогні, і ретельно випалила всю рану. Малий заборсався навсібіч, шалено залементував, а потім ослаб і знепритомнів. Сморід горілого м’яса наповнив кімнату. Рана шкварчала так, наче тисячі шматочків сала кинули на пательню. Випаливши її, Ольга вкрила плоть грудочками розмоченого хліба, в який замішала землю й щойно зібране павутиння.

Ольга мала ліки майже від усіх хвороб, і моє захоплення нею весь час росло. Люди приходили з найрізноманітнішими скаргами, і вона завжди допомагала. Коли в когось боліли вуха, Ольга промивала їх кминовою олією, вкладала в кожне вухо шматочок скрученої трубочкою і вимоченої у воску тканини, а потім підпалювала її. Прив’язаний до стола пацієнт верещав від болю, коли вогонь випалював залишки тканини всередині вух. Потім жінка ретельно видувала з вух залишки, «тирсу», як вона їх називала, і змащувала опіки бальзамом із цибулевого соку, козячої або кролячої жовчі та крапельки нерозведеної горілки.

Ще вона вміла вирізати чиряки, пухлини й жировики та видаляти зіпсовані зуби. Вирізані чиряки Ольга маринувала в оцті, поки вони самі не перетворювалися на ліки. Вона ретельно збирала гній, що сочився з ран, у спеціальні горнятка і залишала його на кілька днів, щоб перебродив. Видалені зуби я власноруч розтирав на порошок у великій ступі й сушив на грубці, розклавши на шматках кори.

Часом серед ночі прибігав наляканий селянин, і Ольга, зав’язавши хустку та здригаючись від нічної прохолоди й недосипання, йшла приймати пологи. Якщо її кликали на кілька днів до сусіднього села, я наглядав за хатиною, годував тварин і підтримував вогонь.

Попри те, що Ольга розмовляла на дивному діалекті, ми досить непогано порозумілися. Узимку, коли завивала завірюха і село застигало в обіймах непрохідних снігів, ми сиділи вкупочці в теплій хаті, і жінка розповідала мені про дітей Господніх і сатанинських духів.

Вона називала мене Чорним. Від неї я вперше дізнався, що одержимий злими духами, що пролізли всередину, як кріт у глибоку нору, так, що я навіть не здогадувався про їхню присутність. Таких темних, як я, одержимих бісами людей можна було впізнати завдяки зачарованому поглядові чорних очей, якими вони, не кліпаючи, дивилися в ясні чисті очі інших. Отже, стверджувала Ольга, я можу витріщитися на інших людей і мимохіть їх зурочити.

Зачаровані очі можуть не лише зурочити, а й зняти вроки, пояснила мені жінка. Я повинен бути обачний, коли дивлюся на людей, тварин чи навіть на зерно, і думати лише про хворобу, яку допомагаю з них виганяти. Варто зачарованим очам подивитися на здорову дитину — та негайно почне чахнути; на теля — воно впаде мертвим від невідомої хвороби; на траву — і сіно згниє, щойно його зберуть.

Злий дух, що оселився в мене всередині, своєю природою притягує іншу нечисть. Навколо мене шугали примари. Вони мовчазні й потайливі, тож побачити їх удається нечасто. Проте примари наполегливі: вони переслідують людей у полях і лісах, зазирають до їхніх хатин, можуть обернутися на лихого кота чи скаженого пса і стогнуть, якщо розгніваються. Опівночі вони перетворюються на гарячу смолу.

Також злий дух притягує до себе привидів. Привиди — це давно померлі люди, приречені на довічне прокляття, що повертаються до життя лише тоді, коли місяць уповні; вони володіють надлюдськими силами, а їхні похмурі погляди завжди націлені на схід.

Напевно, найнебезпечнішими в цьому невловному світі тих, кого притягує до одержимих, були упирі, адже вони можуть прибрати людську подобу. Упирями ставали нехрещені потопельники й ті, кого покинула матір. До семи років вони ростуть у воді або в лісах, а потім знову прибирають людського вигляду і, видаючи себе за волоцюг, щоразу жадібно намагаються потрапити до католицького або уніатського храму. Якщо їм вдається оселитись у храмі, вони невтомно кружляють навколо вівтарів, зловмисно паплюжать ікони, кусають, розбивають або ламають святині, а якщо випадає нагода, смокчуть кров у заснулих.

Ольга підозрювала, що я упир, і повсякчас нагадувала мені про це. Щоб приборкати бажання мого злого духа і запобігти його перетворенню у привида чи примару, кожного ранку вона готувала для мене гіркий еліксир, яким я мав запити зубчик підгорілого часника. Інші люди теж мене боялися. Щоразу, коли я намагався пройтися селом один, місцеві відверталися і хрестилися, а вагітні навіть перелякано кидалися навтьоки. Найхоробріші селяни спускали на мене псів, тож якби я не навчився швидко драпати і триматися неподалік від Ольжиної землянки, такі екскурсії не раз могли закінчитися летально.

Зазвичай я залишався вдома і заважав котові-альбіносу вбити курку, що сиділа у клітці, була чорна та дуже рідкісна і її неабияк цінувала господиня. А ще я дивився в порожні очі жаб, які стрибали у високому глечику, підтримував вогонь у грубці, помішував киплячі варива, чистив підгнилу картоплю, ретельно збираючи в чашку зеленцювату плісняву, яку цілителька прикладала до ран і синців.

Ольгу в селі дуже поважали, тож у її товаристві я нікого не боявся. Її часто запрошували прийти й покропити очі худобі, щоб захистити ту від будь-яких злісних уроків дорогою на ринок. Вона вчила селян, як саме треба тричі сплюнути, коли купуєш свиню, і що телицю слід годувати спеціально приготованим хлібом із додаванням освячених трав, перш ніж парувати її з биком. Ніхто в селі не купував коня чи корову, поки Ольга не переконувалася, що худоба залишиться здоровою. Вона поливала тварину водою і, подивившись, як та струшується, ухвалювала вирок, від якого неабияк залежала ціна, а дуже часто взагалі купівля.

Прийшла весна. На річці скресла крига і низькі промені сонця протинали верткі звивини й вихори стрімкої води. Над потоком, змагаючись із раптовими поривами холодного вологого вітру, ширяли сині бабки. Шквали й вихори вітру підхоплювали крапельки імли, що підіймалися над нагрітою сонцем поверхнею озера, а потім чесали їх, як пасма вовни, і підкидали в бурхливе повітря.

Однак, прийшовши нарешті, довгоочікуване тепло принесло з собою моровицю. Хворі люди звивалися від болю, як розрізані дощові черв’яки, трусилися від смертельного холоду й помирали, не прийшовши до тями. Ми з Ольгою поспішали від хати до хати, витріщалися на пацієнтів, сподіваючись витягнути з них хворобу, але нічого не вдавалося. Моровиця виявилася занадто сильною.

За щільно зачиненими вікнами в напівмороці своїх халуп стогнали й скрикували перед смертю страждальці. Жінки притискали до грудей маленькі, туго сповиті тільця своїх дітей, в яких ледь жевріло життя. Чоловіки розпачливо накривали дружин, що палали в гарячці, перинами й овечими шкурами. Заплакані діти дивилися на вкриті синіми плямами обличчя своїх мертвих батьків.

Моровиця не здавалася.

Селяни виходили на пороги своїх хатин, підводили очі від дорожньої пилюки й шукали Господа. Лише Він міг полегшити їхні гіркі муки. Лише Він міг подарувати благодатний спокійний сон змученим людським тілам. Лише Він міг змінити жахливі таємниці хвороби вічним здоров’ям. Лише Він міг приглушити біль матері, що оплакує втрачене дитя. Лише Він…

Але Бог, недоступний у своїй мудрості, чогось чекав. Навколо халуп, на дорогах, у садках і на подвір’ях палали вогнища, обкурюючи все димом. Із сусідніх лісів лунали дзвінкі удари сокир і гуркіт повалених дерев — чоловіки рубали ліс, щоб підтримувати багаття. Я чув у ясному нерухомому повітрі хрусткі пронизливі удари, з якими сокири вгризались у стовбури дерев. Діставшись до пасовиськ і села, звуки дивно стихали й слабшали. Як туман приховує й послаблює полум’я свічки, так і мовчазне, зажурене, важке від хвороби повітря поглинало й заплутувало звуки отруйною сіткою.

Одного вечора в мене запалало обличчя, а тіло взяли дрижаки. Ольга на мить зазирнула мені у вічі й поклала на чоло прохолодну руку. Потім поспіхом, і не прохопившись жодним словом, жінка потягла мене до віддаленого поля. Там вона викопала глибоку яму, роздягнула мене й наказала стрибнути всередину.

Поки я стояв на дні, тремтячи від гарячки і холоду, Ольга засипала яму землею мені до шиї. Потім затоптала ґрунт і розрівняла його лопатою. Переконавшись, що навколо немає мурашників, жінка розклала три димних торф’яних вогнища.

Моє тіло, закопане в холодну землю, за кілька секунд цілковито вистигло, наче корінь зів’ялого будяка. Я втратив усі відчуття. Наче покинутий качан капусти, я злився з просторим полем.

Ольга мене не забула. Протягом дня вона кілька разів приносила прохолодні напої, які вливала мені до рота і які, здавалось, одразу ж виливалися з мого тіла в землю. Дим від багать, до яких вона підкидала свіжий мох, затуманював мені очі і дер у горлі. Коли вітер час від часу відносив убік бовдури диму, навколишній світ здавався грубо витканим килимом. Низенькі рослини навколо видавалися високими, як дерева. Наближаючись, Ольга кидала на навколишній краєвид тінь позаземного велетня.

Нагодувавши мене востаннє в сутінках, вона підкинула до багаття свіжого торфу й пішла додому спати. Я залишився геть один у полі, вкорінений в землі, яка, здавалося, затягала мене щоразу глибше до свого нутра.

Вогнища повільно горіли, а іскри стрибали світляками в непроглядній темряві. Я почувався рослинкою, що тягнеться до сонця й не може розправити присипані землею гілочки. І знову голова, здавалося, зажила власним життям і, обертаючись щоразу прудкіше, набирала запаморочливої швидкості, аж поки врешті-решт не наштовхнулася на сонячний диск, який люб’язно зігрівав її протягом дня.

Час від часу, відчуваючи, як вітерець торкається мого чола, я ціпенів від жаху. Я уявляв зграї мурах і тарганів, що, перегукуючись, поспішали до моєї голови, щоб десь під самісінькою маківкою влаштувати собі нові оселі. Там вони розмножуватимуться і з’їдять по черзі всі мої думки, аж поки я не залишуся порожнім, як гарбуз, із якого вишкребли весь м’якуш.

Прокинувся я від галасу і, розплющивши очі, не відразу зрозумів, де опинився. Я розчинився в землі, але у важкій голові ворушилися думки. Світ навколо сірішав. Вогнища згасли. Вустами я відчув, як випадає роса. Її крапельки застигли на моєму обличчі й волоссі.

Звуки повернулися. Над моєю головою кружляла зграя круків. Прошурхотівши широкими крилами, один приземлився неподалік. Поки інші всідалися, він повільно наблизився до моєї голови.

Я нажахано дивився на блискуче чорне пір’я їхніх хвостів і пронизливі очі. Птахи урочисто ходили навколо, підходячи ближче, ближче, посмикуючи в мій бік головами, не певні, помер я вже чи ще живий.

Я не чекав, що станеться далі. Закричав. Налякані круки позадкували. Деякі піднялися на кілька метрів угору, але знову приземлилися неподалік. Потім вони підозріливо подивилися на мене і почали підбиратися кружним шляхом.

Я знову закричав. Але цього разу вони не злякалися і, знахабнівши, підійшли ще ближче. У мене гупало серце. Я не знав, що робити. Покричав ще, але жодна птаха, схоже, не злякалася. Тепер вони були за якісь півметра від мене. Їхні постаті здавалися мені щоразу більшими, а дзьоби — злішими. Вигнуті, широко розчепірені пазурі скидалися на велетенські граблі.

Один крук зупинився прямісінько переді мною, за кілька сантиметрів від мого носа. Я заверещав просто на нього, але птах лише злегка здригнувся й роззявив дзьоба. Перш ніж я встиг знову закричати, він дзьобнув мене в голову — кілька волосинок приклеїлося йому до дзюба. Птах атакував ще раз, вирвавши ще жмут волосся.

Я крутив головою навсібіч, вивільняючи шию з землі. Утім, мої рухи лише розпалили пташину цікавість. Зграя оточила мене і взялася дзьобати куди тільки вдавалося. Я голосно кричав, але мій голос був занадто слабенький, щоб відірватися від землі й долетіти до хатини, де лежала Ольга, тож лише загрузав у ґрунті.

Птахи безперешкодно розважалися. Що лютіше я смикав головою в різні боки, то збудженіші й нахабніші вони робилися. Вирішивши, вочевидь, уникати обличчя, вони дзьобали мене в потилицю.

Сили полишали мене. Поворушити головою було так само складно, як пересунути набитий кругляками мішок. Я втрачав глузд і бачив усе в якомусь міазматичному тумані.

Я втратив надію. Тепер я сам був птахом. Я намагався звільнити свої холодні крильця від землі. Напруживши кінцівки, я приєднався до пташиної зграї. Поклавшись на різкий порив свіжого вітру, що повертав до життя, я злетів навпростець до сонцевого проміння, що натягнулося над небокраєм, наче випнута тятива, і крилаті друзі підтримали моє радісне каркання.

Ольга знайшла мене посеред скуйовдженої зграї круків. Я мало не замерз до смерті, а голову глибоко подзьобали птахи. Жінка швиденько викопала мене.

За кілька днів я одужав. Ольга сказала, що холодна земля витягнула з мене хворобу. Сказала, що моровицю відніс геть натовп привидів, які, перекинувшись воронами, спробували мою кров, аби переконатися, що я — один із них. Саме тому вони не видзьобали мені очей.

Минуло кілька тижнів. Моровиця згасла, і на численних свіжих могилах виросла нова трава, трава, якої не можна було торкатися, адже її, безумовно, отруїли жертви пошесті.

Одного сонячного ранку Ольгу покликали на берег річки. Селяни витягли з води велетенського сома з довгими вусами, що жорстко стирчали з його морди. Це була могутня на вигляд величезна риба, одна з найбільших, які доводилося бачити в цих місцях. Витягаючи її, один рибалка розрізав собі сіткою жилу. Поки Ольга накладала джгут, щоб зупинити струменисту кров, інші чоловіки потрошили рибу й усім на радість дістали непошкоджений плавальний міхур.

Несподівано, саме тієї миті, коли я розслабився і нічого не підозрював, якийсь товстун підняв мене в повітря і гукнув щось іншим чоловікам. Натовп заплескав, і мене швидко почали передавати з рук у руки. Перш ніж я зрозумів, що вони роблять, плавальний міхур кинули в воду, а мене жбурнули на нього. Міхур трохи занурився. Хтось підштовхнув його ногою. Мене понесло на середину ріки; я гарячково обхопив свою плавучу кулю руками й ногами, раз за разом пірнаючи в холодну коричнювату воду, лементуючи й благаючи про помилування.

Однак течія відносила мене далі. Люди бігали берегом і махали мені руками. Хтось кидав каміння, і воно хлюпало поруч зі мною. Одна каменюка мало не влучила в міхур. Бистрина винесла мене на середину. Обидва береги здавалися недосяжними. Натовп зник за горбочком.

Свіжий вітерець, якого я не помічав на березі, брижив воду. Я плавно ковзав за течією. Кілька разів міхур мало не потонув під невеличкими хвильками, але виринав і повільно й велично плив далі. Потім я несподівано потрапив у вир. Раз по раз міхур кружляв, віддаляючись і вертаючись на те саме місце.

Я спробував розкачати його і витягнути з виру рухами власного тіла. Я помирав від самої лише думки, що так може продовжуватися цілу ніч. Знав, що варто міхурові тріснути, і я зразу ж втоплюся. Плавати я не вмів.

Сонце повільно сідало. Щоразу, коли міхур повертався, світло засліплювало мене і яскраві відблиски танцювали на мерехтливій поверхні води. Холоднішало, і здіймався вітер. Його новий порив посунув міхур і виштовхнув його з виру.

Я опинився за кілометри від Ольжиного села. Течія несла мене до берега, прихованого густим затінком. Я вже міг розрізнити болота, високі хиткі купки очерету, заховані гнізда сонних качок. Пухир повільно рухався серед розкиданих пучків трави. Шелестіли довті чашечки лілій. Усюди ширяли водні мушки. Раптом очеретина простромила міхур. Я дістав ногами до грузького дна.

Навколо панував цілковитий спокій. Я чув віддалені голоси тварин чи людей десь у заростях вільшини на вологих болотах. Судома скрутила моє тіло навпіл, повиступали сироти. Уважно прислухався, але навколо було тихо.

Виявивши, що залишився абсолютно один, я налякався. Але пам’ятав дві речі, які, за Ольжиними словами, було необхідно знати, щоб вижити без сторонньої допомоги. По-перше, потрібно розумітися на рослинах і тваринах, знати, які трави отруйні, а які лікарські. Другою було володіння вогнем, або своєю власною «кометою». Оволодіти першою було складно — це вимагало неабиякого досвіду. Друга складалася зі звичайної однолітрової бляшанки від консерв, відкритої з одного боку і з купою невеличких дірочок у стінках. Майже метрова дротяна петля чіплялася нагорі бляшанки замість ручки, і можна було розкручувати посудину, як ласо чи церковне кадило.

Така маленька портативна грубка могла слугувати постійним джерелом тепла і крихітною кухнею. Її слід було наповнити всім доступним паливом і завжди підтримувати хоча б кілька іскорок на дні. Енергійно розкручуючи бляшанку, ти наганяв крізь дірочки повітря, як робить коваль своїми міхами, а відцентрова сила утримувала паливо всередині. Розсудливий вибір палива і відповідний гойдний рух дозволяли виробити необхідне для різних цілей тепло, а постійне підкидання палива не давало «кометі» згаснути. Наприклад, для печеної картоплі, ріпи чи риби потрібен повільний вогонь від торфу і вогкого листя, а щоб засмажити щойно вбиту пташку, знадобиться веселе багаття з сухих гілочок і сіна. Зібрані з пташиних гнізд свіжі яєчка найкраще варити, підпаливши картоплиння.

Щоб уберегти вогонь протягом ночі, бляшанку слід було щільно напхати вологим мохом, зібраним біля підніжжя високих дерев. Цей мох, згоряючи, дає тьмяне світло і дим, який відганяє змій та комах. У разі небезпеки його можна кількома помахами роздмухати до білого жару. У вологі сніжні дні комету необхідно часто наповнювати сухою смолистою деревиною або лубом і добряче розмахувати нею. У вітряні або спекотні дні кометою можна не надто багато махати, а вповільнити горіння можна, додаючи свіжої трави або трохи побризкавши водичкою.

А ще комета необхідна для захисту від собак і людей. Навіть найжорстокіші пси швиденько зупиняються, щойно побачивши шалено розгойдану штуку, з якої сипляться іскри, загрожуючи зайнятися на хутрі вогнем. Навіть найхоробріший чоловік не ризикне втратити зір чи обпалити лице. Озброївшись зарядженою кометою, ти перетворюєшся на фортецю, й атакувати тебе можна лише довгою жердиною або кидаючи каміння.

Саме тому згасання комети — вкрай серйозна річ. Це може статися через легковажність, занадто міцний сон або несподівану зливу. У цих місцях сірники були справжньою рідкістю. Коштували вони чимало, а купити їх було складно. Ті, в кого вони були, зазвичай розколювали кожен сірник навпіл, щоб заощадити.

Отже, вогонь якомога сумлінніше підтримували в кухонних грубках або в горнилах печей. Перш ніж улягтися спати, жінки згрібали попіл у купку, щоб переконатися, що жаринки не згаснуть до ранку. На світанку вони шанобливо хрестилися, перш ніж знову роздмухати вогонь. Вогонь, казали люди, за своєю природою — не друг людині. Через це йому слід догоджати. Вони також вірили, що якщо вогнем поділитися, а особливо якщо його позичити, це лише призведе до негараздів. Зрештою, ті, хто позичав вогонь на цьому світі, могли повернути вам його в пеклі. А якщо винести вогонь з хати, корови можуть втратити молоко або стати безплідними. Також винесений на вулицю вогонь міг спричинити жахливі наслідки, якщо йшлося про народження дітей.

Так само як вогонь був суттю комети, комета була суттю життя. Комета була необхідною, щоб дістатися до людських поселень, які завжди охороняли зграї диких псів. А взимку згасла комета може призвести до обмороження і неможливості приготувати їжу.

Люди завжди носили на спині чи поясі невеличкі мішечки, до яких збирали паливо для комет. Удень селяни, що працювали на полях, пекли в них овочі, пташок і рибу. Уночі чоловіки та хлопчики дорогою додому крутили їх щодуху і відпускали в небо, де ті шалено палали, наче летючі червоні диски. Комети летіли широкою дугою, а їхні полум’яні хвости залишали по собі слід. Саме тому їх так назвали. Вони справді дуже скидалися на комети в небесах своїми полум’яними хвостами, чия поява, як пояснювала Ольга, віщувала війну, моровицю та смерть.

Роздобути бляшанку для комети було надзвичайно складно. Знайти їх вдавалося лише уздовж залізничних колій, якими перевозили військовий транспорт. Місцеві не дозволяли чужинцям їх збирати, вимагаючи високу ціну за ті, які знаходили самі. Громади з обох боків колій змагалися за кожну бляшанку. Щодня вони посилали групи чоловіків та хлопчаків з мішками для знайдених бляшанок і сокирами, щоб відганяти суперників.

Першу свою комету я отримав від Ольги, якій заплатили нею за лікування пацієнта. Я дуже добре про неї піклувався, забивав молотком дірочки, що загрожували збільшитися надміру, вирівнював зазубрини і полірував метал. Переживаючи, щоб у мене не вкрали єдину цінну річ, я закрутив частину дроту з ручки собі довкола зап’ястя і ніколи не розлучався зі своєю кометою. Жвавий іскристий вогонь сповнював мене почуттям впевненості та гордості. Я ніколи не нехтував можливістю наповнити свій мішечок правильним паливом. Ольга частенько відправляла мене назбирати в лісі певних трав і рослин з лікарськими властивостями, і, поки комета була зі мною, я почувався в цілковитій безпеці.

Але тепер Ольга була дуже далеко, а я залишився без комети. Я тремтів від холоду й страху, мої ступні стікали кров’ю, вкриті порізами від гострих лез водного очерету. Я почистив литки і стегна від пиявок, що помітно набрякли, насмоктавшись моєї крові. На річку падали довгі покручені тіні, а вздовж похмурих берегів повзли приглушені звуки. У поскрипуванні товстих березових гілок, у шурхоті верб, що полоскали листя у воді, я чув розмови нéчисті, про яку розповідала Ольга. Таємничі створіння прибирали особливих форм, мали підступні змарнілі обличчя, голови кажанів і зміїні тіла. Вони закручувалися довкола людських ніг, випивали волю до життя, аж поки їхня жертва на сідала на землю, шукаючи сну, від якого неможливо було прокинутися. Часом я бачив змії дивної форми у хлівах, де вони лякали корів і ті починали схвильовано ревіти. Казали, наче вони п’ють коров’яче молоко або ще навіть гірше: заповзають у тварину і пожирають усе нею з’їдене, аж поки вона не помре від голоду.

Я кинувся бігти подалі від річки, розтинаючи очерет і високі трави, форсуючи барикади сплутаних будяків, низько нахиляючись, щоб протиснутися під стінами навислих гілок, мало не настромлюючись на гостру осоку й колючки.

Деь далеко мукали корови. Я швидко виліз на дерево і, оглянувши з цієї висоти сільську місцевість, помітив мерехтіння комет. Люди поверталися додому з пасовиськ. Я обережно рушив у їхньому напрямку, прислухаючись до гавкоту їхніх собак, який долітав до мене крізь підлісок.

Голоси вже були досить близько. Вочевидь, вони лунали на доріжці за товстою стіною листя. Я чув човгання корів і голоси малих пастушат. Час від часу іскри їхніх комет займалися в темному небі, а потім у забутті зиґзаґами сповзали вниз. Я скрадався за ними назирці за кущами, вирішивши атакувати пастушків і привласнити одну комету.

Пес, який ішов із ними, кілька разів брав мій слід. Він кидався до кущів, але, вочевидь, почувався в темряві не надто впевнено. Коли я сичав, як змія, собака задкував на доріжку і час від часу гарчав. Пастушата, відчуваючи небезпеку, змовкли і прислухалися до лісових звуків.

Я наблизився до стежки. Корови мало не терлися боками в гілки, під якими я заховався. Вони були так близько, що я відчував запах їхніх тіл. Пес спробував вкотре напасти, але сичання відігнало його назад на дорогу.

Коли корови підійшли ще ближче до мене, я вколов двох гострою паличкою. Вони заревли й побігли вперед, а пес кинувся навздогін. Тоді я закричав довгим лунким лементом банші[8] і вдарив найближчого пастушка в обличчя. Перш ніж йому вдалося збагнути, що трапилося, я схопив його комету й, накивавши п’ятами, повернувся до кущів.

Інші хлопчики, налякані моторошним завиванням і панікою корів, дременули до села, тягнучи приголомшеного пастушка за собою. Тоді я заглибився в ліс і приглушив яскраве полум’я комети свіжим листям.

Зайшовши достатньо далеко, я роздмухав вогонь. Його світло привабило з темряви навалу дивних комах. Я бачив відьом, що звисали з гілок. Вони витріщалися на мене, намагаючись звести зі шляху й навести блуд. Я виразно чув, як здригалися заблукалі душі, що покинули тіла розкаяних грішників. Ув іржавому світлі своєї комети я бачив, як схиляються наді мною дерева. Чув смутні голоси й дивні рухи привидів та упирів, що намагалися вибратися з їхніх стовбурів.

Час від часу я помічав на стовбурах дерев зарубки сокирою. Пригадав, як Ольга розповідала, що такі зарубки робили селяни, намагаючись накласти злі чари на своїх ворогів. Розрубуючи соковиту плоть дерева сокирою, слід було промовити ім’я того, кого ненавидиш, і уявити його обличчя. Тоді розріз нажене на ворога хворобу та смерть. На деревах навколо мене було чимало таких рубців. Схоже, люди тут мали безліч ворогів і докладали купу зусиль, намагаючись наслати на них лихо.

Налякавшись, я шалено розкрутив комету. Бачив нескінченний ряд дерев, що улесливо нахилялися до мене, запрошуючи заглиблюватися далі й далі в їхні лави, що збігалися на горизонті.

Рано чи пізно я мусив пристати на їхню пропозицію. Мені хотілося триматися подалі від прибережних сіл.

Я йшов уперед, твердо переконаний, що Ольжині чари врешті-решт повернуть мене до неї. Хіба ж вона не повторювала, що, якщо я спробую втекти, вона зачарує мої ноги і змусить їх привести мене назад? Боятися було нíчого. Якась незнана сила, послана згори або зсередини мене, безпомилково вела мене назад до старої Ольги.

Тепер я жив у мірошника, якого селяни прозвали Ревнивцем. Він був мовчазніший, ніж інші мешканці цих місць. Навіть коли сусіди навідувалися до нього в гості, Ревнивець просто сидів, час від часу сьорбаючи горілку, і подекуди вставляв у розмову слівце, поринувши у власні думки або прикипівши поглядом до висхлої мухи на стіні.

Пожвавлювася він лише тоді, коли до кімнати заходила дружина. Така ж небагатослівна і потайлива, вона сідала позаду чоловіка, скромно опускаючи очі, коли до кімнати заходили сусіди і крадькома витріщалися на неї.

Я спав на горищі простісінько над господарською спальнею. Уночі я не раз прокидався від їхніх сварок. Мірошник підозрював, що дружина заграє і хтиво виставляє своє тіло, працюючи в полі або на млині, перед молодим погоничем коней. Жінка слухняно мовчала і нічого не заперечувала. Часом сваркою справа не закінчувалася. Розлючений мірошник запалював у кімнаті свічку, взував черевики і гамселив дружину. Я припадав до щілини між дошками і дивився, як господар шмагає голу жінку хлистом. Вона прикривалася периною, стягнутою з ліжка, але чоловік висмикував ковдру, кидав її на підлогу і, виструнчившись із широко розставленими ногами, продовжував хльостати її пухке тіло батогом. Після кожного удару ніжна шкіра здувалася червоними, набряклими кров’ю рубцями.

Мірошник не знав пощади. Широко замахуючись, він шмагав шкіряним хлистом сідниці та стегна, розтинав груди і шию, батожив плечі й гомілки. Жінка втрачала сили і, лежачи, скавчала, як цуценя, а потім повзла до чоловікових ніг, благаючи про прощення.

Урешті-решт мірошник кидав батіг, задмухував свічку і лягав спати. Жінка продовжувала стогнати. Наступного дня вона прикривала рани, натужно рухалася і витирала сльози вкритими синцями й порізами руками.

У хатинці був ще один мешканець: вгодована смугаста кішка. Одного дня вона оскаженіла. Замість нявчати тварина придушено верещала. Вона ковзала попід стінами, звиваючись, мов змія, похитувала боками, що пульсували, і запускала кігті в спідницю мірошникової дружини. Кішка ревла дивним голосом і стогнала, а її пронизливі крики нікому не давали спокою. Надвечір смугаста кішка завивала, як божевільна, хльостала себе хвостом по боках і роздувала ніс.

Мірошник замкнув запалену тварину в підвалі й подався до млина, повідомивши дружину, що приведе на вечерю погонича. Не прохопившись жодним словом, жінка взялася готувати й подавати на стіл.

Погонич був сирота. Працював на фермі в мірошника перший рік. Це був високий спокійний парубок із солом’яним волоссям, яке мав звичку постійно відкидати зі спітнілого чола. Мірошник знав, що селяни пліткують про його дружину і хлопця. Казали, наче вона стає сама не своя, варто їй побачити його блакитні очі. Не зважаючи на те, що їх може побачити чоловік, вона однією рукою імпульсивно підтягала спідницю вище колін, а другою відтягувала ліф сукні, демонструючи груди й не зводячи очей з юнака.

Мірошник повернувся додому з погоничем, а на плечі приніс мішок, у якому сидів позичений у сусіда кіт із головою завбільшки з ріпу й довгим сильним хвостом. У підвалі хтиво завивала кішка. Коли господар випустив її, вона вистрибнула на середину кімнати. Тварини взялися недовірливо кружляти навколо одне одного і захекано зближалися.

Господарева дружина накрила на стіл. Вечеряли мовчки. Мірошник улаштувався посередині, між дружиною і погоничем. Я ковтав свою порцію, сидячи навпочіпки біля грубки. Апетити чоловіків зачудовували мене: велетенські шматки м’яса і хліба, запиті чималими ковтками горілки, зникали в їхніх пельках, наче лісові горішки.

Лише жінка повільно жувала їжу. Коли вона нахиляла голову над мискою, погонич блискавично зиркав туди, де випиналася її сукня.

У центрі кімнати смугаста кішка несподівано вигнулася дугою, вищирила зуби, випустила кігті й наскочила на кота. Він завмер, виструнчився і плюнув їй прямісінько в розпечені очі. Самичка обійшла його, стрибнула ближче, на крок відійшла і вдарила лапою по морді. Тепер кіт скрадливо закружляв навколо неї, принюхуючись до п’янкого запаху. Він вигнув дугою хвіст і спробував наблизитися з тилу. Але кішка його не пускала; вона розпласталася на підлозі й оберталася, наче жорно, щоразу тицяючи його в ніс своїми міцними витягнутими лапами.

Зацікавлений мірошник і його сусіди за столом, продовжуючи їсти, мовчки спостерігали за подіями. Обличчя в жінки зашарілося й навіть шия почервоніла. Погонич підводив очі й похапцем знову відводив. Його коротким волоссям стікав піт, і хлопець весь час відкидав пасма з гарячого чола. Лише мірошник спокійно їв, спостерігаючи за котами, і час від часу глипав на дружину та гостя.

Раптом кіт нарешті наважився. Його рухи зробилися легшими. Він наближався до мети. Кицька грайливо поворухнулася, наче збиралася відсахнутися, але залицяльник підскочив угору і гепнувся на неї всіма чотирма лапами. Вчепившись подрузі у загривок, він без зайвих рухів ретельно й справно оволодів нею. Задовольнившись і виснажившись, кіт розслабився. Пришпилена до підлоги самичка пронизливо заверещала й вистрибнула з-під нього. Вона стрибнула на вже захололу піч і взялася там метушитися, наче рибка, вмиваючи лапками шию і потираючи головою теплу стінку.

Мірошникова дружина й погонич забули про свої тарілки. Вони перезиралися, ковтаючи повітря повними їжі ротами. Жінка, важко дихаючи, притримала руками груди і стиснула їх, вочевидь, не тямлячи себе. Погонич переводив очі з неї на котів, облизував пересохлі вуста і силувано ковтав їжу.

Мірошник проковтнув останній шматок, відкинув голову і різко перехилив останню порцію горілки. Попри сп’яніння він підвівся, схопив залізну ложку і, ляскаючи нею по долоні, рушив до юнака. Хлопець приголомшено застиг. Жінка підсмикнула спідницю і взялася копирсатися з вогнем.

Мірошник нахилився до погонича й прошепотів щось у його почервоніле вухо. Юнак підскочив, наче його штрикнули ножем, і почав щось заперечувати. Господар голосно запитав, чи жадав він його дружину. Погонич спаленів, але змовчав. Мірошникова жінка відвернулася й продовжила мити горщики.

Мірошник тицьнув пальцем у кота, що тинявся туди-сюди, і знову зашепотів щось юнакові. Хлопець із зусиллям підвівся з-за столу, збираючись вийти з кімнати. Перекинувши свій ослін, чоловік кинувся навздогін і, перш ніж погонич щось зрозумів, враз штовхнув його до стіни, схопивши однією рукою за горло і впершись коліном у живіт. Хлопець не міг поворушитися. Заціпенівши від жаху і голосно ковтаючи ротом повітря, він щось пробелькотів.

Господиня кинулася до свого чоловіка з благаннями та слізьми. Смугаста кішка, прокинувшись, лежала на печі і згори спостерігала за виставою, а наляканий кіт застрибнув на стіл.

Одним ударом мірошник відкинув жінку подалі. А потім одним жвавим рухом, яким жінки виколупують з картоплі підгнилі місця, встромив ложку хлопцеві в око та провернув її.

Око вистрибнуло з обличчя, як жовток із розбитого яйця, і скотилося мірошниковою рукою на підлогу. Погонич завивав і верещав, однак господар міцно пришпилив його до стіни. Потім закривавлена ложка уп’ялася в друге око, що вистрибнуло ще швидше. На мить воно застигло на хлопцевій щоці, наче непевне, що робити далі; а тоді нарешті сповзло сорочкою на підлогу.

Усе це трапилося миттєво. Я не міг повірити власним очам. У мене промайнув слабенький спалах надії, що виколупані очі ще можна повернути на належне місце. Мірошникова жінка дико заволала. Вона кинулася до сусідньої кімнати і розбудила дітей, що від жаху теж зайшлися слізьми. Погонич закричав, а потім змовк і прикрив обличчя руками. Цівки крові стікали крізь пальці його руками і повільно крапали на сорочку й штани.

Досі розлючений мірошник підштовхнув юнака до вікна, ніби не знав, що той осліп. Хлопець заточився, скрикнув і мало не наштовхнувся на стіл. Господар схопив його за плечі, розчахнув ногою двері і копняками вигнав надвір. Той знову заволав, перечепившись за поріг і впавши на подвір’я. Пси, не знаючи, що трапилося, зайшлися гавкотом.

Очні яблука лежали на підлозі. Я обійшов навколо, вловивши їхній незворушний погляд. Коти боязко вийшли на середину кімнати і почали ними гратися, наче це були клубки ниток. Їхні власні зіниці у світлі каганця перетворилися на вузькі щілини. Тварини перекочували очі, нюхали їх, облизували і лагідно перекидали одне одному м’якими лапами. Тепер здавалося, наче очі витріщаються на мене з будь-якого кутка кімнати, наче зажили новим життям і ворушилися на власний розсуд.

Я захоплено дивився на них. Якби там не було мірошника, я б забрав їх собі. Звісно ж, вони досі могли бачити. Я б поклав їх до кишені і витягав за потреби, влаштовуючи повéрх своїх власних. Тоді я бачив би вдвічі краще, а може й більше. Можливо, мені вдалося б якось причепити їх на потилицю, і тоді вони б повідомляли мене (сам не знаю як), що відбувається позаду. А ще краще було б залишити їх десь, а потім дізнатися, що там відбувалося, поки мене не було.

Можливо, ці очі не збиралися служити ще комусь. Вони могли легко втекти від котів і викотитися за двері. Вони могли мандрувати полями, озерами та лісами й розглядати все навкруги, вільні, як визволені з пастки пташенята. Більше вони не помруть, адже звільнилися і завдяки своїм крихітним розмірам могли заховатись у різноманітних місцях і таємно спостерігати за людьми. Збудившись від цих думок, я вирішив тихенько причинити двері та злапáти очі.

Вочевидь роздратований котячими іграми мірошник викинув тварин геть і розчавив очні яблука своїми грубими черевиками. Щось тріснуло під його товстою підошвою. Чарівне дзеркало, в якому міг відбитися цілий світ, розлетілося на друзки. На підлозі залишилася купка потовченої, безформної маси. Я відчув жахливу втрату.

Анітрохи не зважаючи на мене, мірошник усівся на лавицю і, повільно розхитуючись, заснув. Я обачно підвівся, підняв з підлоги закривавлену ложку і почав збирати посуд. Це був мій обов’язок — підтримувати чистоту в кімнаті й підмітати підлогу. Прибираючи, я тримався подалі від розчавлених очей, бо не знав, що з ними робити. Урешті-решт я відвернувся, швидко змахнув клейку масу до цеберка і викинув у піч.

Прокинувся я рано. Чув, як унизу хропуть мірошник і його жінка. Обережно склав у мішок харчі, наповнив комету гарячими жаринами і, підкупивши пса на подвір’ї шматком ковбаси, втік із хати.

Біля стіни млина, під хлівом, лежав погонич. Спершу я хотів швиденько прошмигнути повз нього, але зупинився, збагнувши, що він нічого не бачить. Хлопець досі був ошелешений. Він прикривав своє обличчя руками, стогнав і схлипував. Його обличчя, руки і сорочку вкривала запечена кров. Мені хотілося сказати щось, але я боявся, що юнак запитає про свої очі й доведеться сказати, щоб він забув про них, адже мірошник розчавив їх на пюре. Мені було страшенно шкода бідолаху.

Я замислився, чи не втрачає людина разом із зором також спогади про все побачене раніше. Якщо так, то не зможе більше бачити навіть уві сні. А якщо ні, якщо сліпі можуть бачити завдяки своїй пам’яті, то це не так уже й погано. Як на мене, світ був усюди однаковий, і навіть якщо люди відрізнялися одне від одного, як тварини й дерева, бачивши їх стільки років, можна було чудово запам’ятати, як саме вони виглядають. Я прожив лише сім років, але пам’ятав чимало. Коли я заплющував очі, то безліч дрібниць поверталися, неначе живі. Хтозна, можливо, без очей погонич побачить зовсім інший, значно захопливіший світ.

Я почув якісь звуки, що долітали з села. Налякавшись, що мірошник може прокинутися, я рушив своєю дорогою, час від часу торкаючись власних очей. Тепер я йшов значно обачніше, адже знав, що в очних яблук не надто міцні корені. Якщо нахилитися, вони звисають, мов яблука з дерев, і можуть легко випасти. Я вирішив перестрибувати паркани, високо задерши голову, але з першої ж спроби перечепився і впав. Налякано торкнувся пальцями очей і переконався, що вони досі на місці. Ретельно перевіривши, чи як слід вони заплющуються й розплющуються, я задоволено помітив, як летять куріпки та дрозди. Вони рухалися надзвичайно швидко, але мій погляд устигав за ними і навіть обігнав птахів, коли вони злетіли попід хмари, ставши меншими за дощові краплинки. Я пообіцяв собі запам’ятовувати все побачене; якщо хтось колись виколупає мені очі, я до самої смерті згадуватиму те, що бачив.

Моїм обов’язком було розставляти тенета для Леха, що продавав пташок у кількох сусідніх селах. У полюванні ніхто не міг з ним змагатися. Зазвичай він працював один. Мене узяв тому, що я був дуже маленький, худий і легкий, а отже міг розставляти тенета там, куди йому самому не вдавалося дістатися: на тоненьких гілочках дерев, в густих заростях кропиви й чортополоху, на розкислих від води острівцях серед трясовин і боліт.

Родини в Леха не було. У його хатині жило багато різних пташок, від звичайного горобця до мудрої сови. Селяни вимінювали його здобич на харчі, тож Лех міг не турбуватися про найнеобхідніше: молоко, масло, сметану, сири, хліб, мисливські сосиски, горілку, фрукти та навіть одяг. Усе це він отримував у найближчих селах, розносячи клітки з пташками й торгуючи їхньою красою й умінням співати.

Лехове обличчя вкривали прищі й ластовиння. Селяни запевняли, що так виглядають ті, хто краде яйця з ластівчиних гніздечок; сам чоловік стверджував, що заробив таку пику, легковажно плюючи у вогонь в дитинстві; він казав, наче його батько, сільський писар, хотів вивчити його на священика. Але його тягнуло до лісу. Він вивчав життя пташок і заздрив їхньому вмінню літати. Одного дня Лех утік із батькової хати і, наче вільний, усіма забутий птах, вирушив у мандри від села до села, від лісу до лісу. Саме тоді він і навчився лапáти пташок. Спостерігав за чудернацькими звичками куріпок і жайворонків, наслідував безтурботний крик зозулі, тріскотіння сороки, ухання сови. Вивчив шлюбні звичаї снігурів; ревниву лють деркача, що кружляв над покинутим самичкою гніздом; і смуток ластівки, чиє гніздечко заради розваги зруйнували хлопчиська. Він розумів таємниці соколиного польоту і захоплювався терплячістю лелеки, коли той полював на жабок. Заздрив солов’їному співу.

Так поміж пташок та дерев і минули його молоді роки. Тепер він стрімко лисів, зуби гнили, шкіра на обличчі звисала складками, а очі поступово робилися короткозорими. Кінець кінцем чоловік оселився у збудованій власноруч хатині, де один куток зайняв сам, а інші заставив пташиними клітками. На самісінькому дні однієї такої клітки знайшлося місце для мене.

Лех полюбляв оповідки про своїх пташок. Я жадібно слухав кожне його слово. Дізнався, що зграї лелек зазвичай прилітають з-за далеких океанів на день Святого Юзефа[9] і залишаються в селі, поки Святий Бартоломій[10] не зажене жердинами для хмелю всіх жаб у болото. Грязюка набивається жабам у роти, і лелеки, не чуючи їхнього квакання, нічого не можуть вполювати, тож відлітають. Лелеки приносять щастя мешканцям будинків, на яких в’ють гнізда.

Лех був єдиною в окрузі людиною, що знала, як заздалегідь приготувати лелече гніздо, а в цих гніздах завжди ховалися тенета. За таке будівництво чоловік брав гарну платню, тож лише найзаможніші селяни могли дозволити собі скористатися його послугами.

До зведення нового гнізда птахолов ставився надзвичайно розважливо. Спершу він встановлював на середині обраного даху борону, створюючи основу для майбутньої домівки. Вона завжди трохи хилилася на захід, щоб панівні вітри не завдали великих збитків. Потім Лех наполовину забивав до борони довгі цвяхи, що мали послужити опорою для гілочок і сіна, які лелеки назбирають самостійно. Перед прильотом птахів чоловік прив’язував до центру борони великий шматок червоної тканини, щоб привернути увагу лелек.

Усі чудово знали, що побачений навесні в польоті перший лелека віщує удачу, однак якщо побачений першим навесні лелека сидів, це обіцяло цілий рік негараздів та халеп. А ще лелеки мали свідчення про все, що відбувалося в селі. Вони ніколи не поверталися на дах, під яким за їхньої відсутності стався якийсь злочин або люди жили у гріху.

Це були дивні птахи. Лех розповідав мені, як його якось дзьобнула самичка, що сиділа на яйцях, коли він спробував поправити гніздо. Тоді він помстився, підклавши їй одне гусяче яйце. Коли вилупилися пташенята, лелеки зачудовано розглядали своє потомство. Один із дітлахів виявився коротконогим потворою з пласким дзьобом. Батько Лелека звинуватив дружину у зраді й хотів негайно вбити позашлюбне пташеня. Матір Лелека відчувала, що малюка слід залишити в гнізді. Родинна сварка тривала кілька днів. Урешті-решт самичка вирішила самостійно врятувати життя гусеняті й обережно спустила його на солом’яну покрівлю, з якої той цілий і неушкоджений впав на якусь копицю.

Може здатися, наче справа владналася і шлюбна гармонія нарешті поновилася. Однак коли настав час відлітати у вирій, лелеки, як завжди, зібралися на нараду. Після обговорення птахи вирішили, що самичка винна у зраді й не заслужила права супроводжувати свого чоловіка. Вирок належним чином виконали. Перш ніж злетіти своїм бездоганним клином, птахи накинулися на віроломну дружину дзьобами та крилами. Мертва птаха впала на землю поруч із будинком під солом’яною покрівлею, на якій раніше жила. А біля її тіла селяни знайшли гидке гусеня, що плакало гіркими сльозами.

Ластівки теж жили цікавим життям. Улюблені пташки Діви Марії приносили на своїх крилах весну і радість. Восени вони мусили летіти подалі від людських поселень і влаштовуватися, сонні та стомлені, у заростях очерету на віддалених озерах. Лех казав, що вони відпочивають на очереті, аж поки той не зламається під вагою їхніх тіл, скинувши пташок у воду. Цілу зиму вони залишалися під водою, у своїх безпечних крижаних хатках.

Голос зозулі міг знаменувати різні речі. Зачувши його навесні вперше, слід було негайно почати дзеленькотіти монетами в кишенях і рахувати всі свої гроші, щоб цілий рік їх було не менше. Злодіям слід було ретельно запам’ятати, коли вони вперше почули цього року зозулиний крик. Якщо це ставалося до появи листя на деревах, краще їм забути про свої грабіжницькі плани, які тепер були приречені на невдачу.

Зозуль Лех полюбляв особливо. Він уважав їх людьми, що перекинулися птахами — шляхтичами, які марно благають Бога повернути їм людську подобу. Свідченням їхнього шляхетного походження він вважав те, як ці птахи вирощують своїх пташенят. Зозулі, казав він, ніколи не виховують своє потомство самі. Натомість вони наймають трясогузок, які годують і доглядають за малятами, а самі продовжують літати лісом і молити Бога, щоб він знову обернув їх на багатіїв.

До кажанів Лех ставився з огидою, вважаючи їх наполовину птахами, наполовину мишами. Він називав їх посланцями нечистої сили, що шукають свіжих жертв, і був переконаний, що, заплутавшись у людському волоссі, тваринки можуть наповнити мозок гріховними бажаннями. Утім навіть із кажанів був якийсь зиск. Якось Лех упіймав одного сіткою і поклав на мурашник за домом. Наступного ранку знайшов там лише білі кісточки. Тоді чоловік ретельно зібрав увесь скелет, а собі на груди повісив вилочку. Перетерши решту кісток на порошок, він змішав його з чаркою горілки і дав випити коханій жінці. Тепер, казав він, вона бажатиме його ще більше.

Лех навчив мене, що за пташками завжди слід уважно спостерігати і робити висновки з їхньої поведінки. Якщо червоне сонце сідало за небокрай, а різноманітні птахи літали великими зграями, можна було не сумніватися, що на їхніх крилах влаштувалися злі сили в пошуках проклятих душ. Коли на полі разом збиралися ворони, граки та галки, зазвичай це означало, що їх скликав диявол, намагаючись вселити в них ненависть до інших птахів. Поява довгокрилих білих ворон віщувала зливу; якщо навесні низько літали дикі гуси, це знаменувало дощове літо й поганий урожай.

На світанку, коли птахи ще спали, ми вирушали на пошуки їхніх гнізд. Лех ішов попереду розмашною ходою, обережно перестрибуючи кущі й чагарники. Я дріботів зразу за ним. Пізніше, коли сонцеві промені торкалися навіть найтемніших закапелків лісів та полів, ми виймали зі встановлених напередодні тенет наляканих пташок, що бились у руках. Лех обережно виймав їх, заспокійливо оповідаючи щось або лякаючи смертю. Потім складав здобич у велику ташку, яку носив на плечі; там пташки борсалися й метушилися, аж поки не стихали, втративши сили. Кожен новий запханий усередину полонений додавав ташці життя, змушуючи її смикатися і розгойдуватися на Леховій спині. Над нашими головами кружляли друзі й родичі полонених, осипаючи нас прокльонами. Лех витріщався вгору з-під сивих брів і теж вибухав лайкою в їхній бік. Якщо птахи не вгавали, чоловік опускав ташку на землю, виймав рогатку, заряджав її гострим камінцем і, ретельно прицілившись, стріляв у зграю. Він ніколи не схиблював; з небес раптом голосно падала нерухома птаха. Лех навіть не завдавав собі клопоту глипнути на її тільце.

Ближче до полудня птахолов пришвидшував ходу і частіше витирав піт із чола. Близилися найважливіші години. У якомусь віддаленому лісі, відомому лише їм двом, на нього чекала жінка, прозвана місцевими Безмозкою Людмилою. Я гонорово поспішав за ним, а на плечі в мене висіла та смикалася ташка зі здобиччю.

Ліс робився дедалі густішим та загрозливішим. Стрункі смугасті, мов змії, стовбури грабів протинали небеса. Липи, що, за Лехом, пам’ятали народження людства, стояли, розправивши плечі, а їхні стовбури скидалися на вкриту патиною моху кольчугу. Дуби витягали стовбури, наче шиї пташенят, що помирають від голоду і шукають їжу, та похмурими гілками затуляли сонце соснам, тополям і липам. Подекуди Лех зупинявся й мовчки розглядав якісь сліди у тріщинах зогнилої кори, нарости на деревах чи лисини, поцятковані химерними чорними дірочками, крізь які сяяла оголена біла деревина. Ми минали гайки молодих березок зі стрункими тендітними паростками, які боязко схиляли свої маленькі тоненькі гілочки та бруньки.

Крізь туманну завісу листя нас помітили зграї птахів, що саме влаштувалися відпочити, а тепер налякано злітали вгору, ляскаючи крильми. Їхній крик змішався з хором бджіл, які загули навколо нас рухливою мерехтливою хмарою. Лех прикрив обличчя руками і кинувся навтьоки до щільніших хащів, а я не відставав, тримаючи в одній руці ташку з птахами і кошик з тенетами, а другою відганяючи виснажливий і мстивий рій.

Безмозка Людмила була дивна жінка, і я щораз більше боявся її. Вона була статурна і вища за інших жінок. Волосся, що, схоже, ніколи не бачило ножиць, каскадом спадало на плечі. У неї були великі груди, що звисали мало не до живота, і м’язисті литки. Улітку вона вбиралася в потертий мішок, що не приховував ані грудей, ані кущика рудого волосся там, де сходилися ноги. Чоловіки й хлопці полюбляли розповідати про витівки, які влаштовували з Людмилою, коли вона була в гарному настрої. Сільські жіночки часто намагалися схопити її, але, як гордо повідомляв Лех, Людмила завжди знала, звідки вітер дме, тож ніхто не міг заскочити жінку проти її власної волі. Вона, наче шпак, зникала в підліску, і виповзала, коли навколо нікого не було.

Ніхто не знав, де вона влаштувала собі барліг. Часом на світанку, коли селяни з косами на плечах ішли на поля, вони бачили, як Безмозка Людмила пожадливо махає їм звіддаля. Бажання працювати відразу слабшало, і вони ледачо витягали руки, махаючи у відповідь. Лише голоси дружин і матерів, які вже наближалися з серпами й мотиками, повертали чоловіків до тями. Жінки часто спускали на Людмилу псів, але якось найбільший і найнебезпечніший із випущених вирішив не повертатися. Відтоді Людмила завжди з’являлася разом із твариною, яку вела на мотузці. Інші пси розбігалися, підібгавши хвости.

Пліткували, наче Людмила живе з тим псом, як із чоловіком. Дехто передбачав, що одного дня вона народить дітей з тілами, вкритими собачою шерстю, вовчими вухами та чотирма лапами, і тоді ці потвори житимуть десь у лісах.

Лех ніколи не повторював ці балачки про Людмилу. Лише раз чоловік прохопився, що, коли вона була ще зовсім юною, батьки хотіли силоміць видати її заміж за знаного своєю жорстокістю й потворністю сина сільського регента. Дівчина відмовилася, розлютивши нареченого так, що він заманив її на околицю, де цілий натовп п’яних селян ґвалтував дівчину, аж поки вона не втратила свідомість. Після цього жінка змінилася; її розум потьмарився. А що ніхто не пам’ятав, якого вона роду, і всі вважали її не надто кмітливою, швидко причепилося прізвисько Безмозка Людмила.

Вона жила в лісах, вабила чоловіків у хащі та так задовольняла їх своєю хтивістю, що потім вони не могли навіть дивитися на своїх тлустих і смердючих дружин. Жоден чоловік не міг угамувати її спрагу; вона завжди хотіла кількох по черзі. Та все ж саме вона була найбільшим Леховим коханням. Він складав для неї ніжні пісні, в яких змальовував кохану пташкою дивовижних кольорів, розумнішою та гарнішою за інших створінь, що вільно й швидко летить до віддалених світів. Птахолов вважав Людмилу частиною того первозданого примітивного царства птахів і лісів, де все нескінченно ряснішало, дичавіло, квітло і панувало у вічному розпаді, смерті й відродженні; а людський світ був для неї заборонений і лихий.

Щодня ополудні ми з Лехом ішли на галявину, де він сподівався зустрітися з Людмилою. Коли ми опинялися на місці, він ухав совою, і Бемозка Людмила підводилась у високій траві із заплетеними у волосся волошками й маками. Лех нетерпляче біг до коханої, і вони стояли вдвох, легенько похитуючись разом з навколишніми травами, й мало не зросталися докупи, наче два стовбури над одним коренем.

Я спостерігав за ними з краю галявини, заховавшись за листями папороті. Несподіваний спокій турбував пташок у ташці, і вони цвірінькали, борсалися й збуджено билися крильми. Чоловік і жінка цілували одне одному волосся та очі й притискалися щокою до щоки. Вони п’яніли від дотиків та запахів тіл, і незабаром їхні руки робилися грайливішими. Лех гладив своїми великими загрубілими лапами ніжні жіночі плечі, а вона притягувала його обличчя до свого. Вони разом ковзали до високої трави, що тремтіла над тілами, частково приховуючи їх від допитливих поглядів птахів, що виписували над галявиною кола. Потім Лех казав, що, лежачи там, Людмила розповідала історії свого життя та своїх страждань, розкриваючи примхи й виверти дивних неприборканих почуттів, усі манівці та таємні стежки, якими блукав її хворий мозок.

Було спекотно. Ані подуву вітерця, і верхівки дерев заціпеніли. Дзижчали коники й бабки; підхоплений невидимим бризом метелик ширяв над вицвілою від сонця галявиною. Припинив барабанити дятел, змовкла зозуля. Я задрімав. Потім мене розбудили голоси. Чоловік і жінка стояли, вчепившись одне в одного, наче зрослися душами, і говорили одне одному незрозумілі мені слова. Вони неохоче розімкнули обійми. Безмозка Людмила помахала рукою. Лех рвучко рушив до мене, затинаючись і час від часу озираючись із задумливою посмішкою на обличчі.

Дорогою додому ми встановили ще кілька тенет; Лех стомився і поринув у власні думки. Увечері, коли пташки поснули у своїх клітках, чоловік пожвавішав. Невгамовно торочив щось про Людмилу. Його тіло тремтіло, він хихотів і заплющував очі. Бліде прищаве обличчя зашарілося.

Часом минали дні, а Безмозка Людмила не з’являлася в лісі. Лех мовчки гнівався. Урочисто роздивлявся пташок у клітках, бурмочучи щось собі під ніс. Урешті-решт, після довгих роздумів, він обирав найсильнішого птаха, прив’язував його собі до зап’ястя і брався готувати смердючі фарби, які змішував із найрізноманітніших складників. Коли відтінки йому подобалися, Лех перевертав свого бранця й розфарбовував йому крила, голову й груди всіма кольорами райдуги, аж поки той не робився яскравішим і строкатішим за букет лісових квітів.

А тоді ми йшли до лісу. Там Лех виймав розфарбовану пташку й наказував мені взяти її в руки й легенько стиснути. Птах починав цвірінькати, скликаючи зграю своїх родичів, що нервово кружляли над нашими головами. Почувши їх, наш бранець виривався з рук, щебетав ще голосніше, а його маленьке серденько шалено гупало в щойно пофарбованих грудях.

Коли над нашими головами збиралася достатня кількість птахів, Лех подавав мені знак випустити в’язня. Щаслива звільнена пташка злітала вгору веселковою крапелькою на тлі чорних хмар і пірнала до коричневої зграї, що чекала на неї. На мить птахи спантеличувалися. Розфарбована пташка літала від одного краю зграї до іншого, марно намагаючись переконати свою рідню, що вона — одна з них. Засліплені її яскравими кольорами, родичі непевно кружляли довкола неї. Розфарбованого птаха відганяли щоразу далі, а він завзято намагався повернутися до лав зграї. Незабаром ми вже дивилися, як птахи по черзі заходили в люту атаку. За якусь мить різнобарвний клубочок зникав із неба та падав на землю. Коли нам нарешті вдавалося його знайти, птах зазвичай був мертвий. Лех ретельно рахував кількість дістаних пташкою ран. Кров юшила її розфарбованими крилами, розмивала кольори і вкривала плямами руки птахолова.

Безмозка Людмила не поверталася. Засмучений і похмурий Лех виймав одну за одною пташок із кліток, розфарбовував щоразу крикливішими кольорами й відпускав у небо, де на них у подобі зграї вже чекала смерть. Якось чоловік упіймав великого ворона і пофарбував йому крила в червоне, груди в зелене, а хвіст у синє. Коли над нашою хатиною з’явилася вороняча зграя, Лех випустив птаха. Щойно той приєднався до інших, почалася розпачлива сутичка. На підкидька накинулися з усіх боків. Чорне, червоне, зелене, синє пір’я посипалося до наших ніг. Оскаженілі ворони кружляли в небі, й раптом розфарбований птах каменем упав на щойно зорану землю. Він був ще живий і, роззявляючи дзьоба, даремно намагався поворушити крильми. Очі йому видзьобали, а свіжа кров стуменіла з пофарбованого пір’я. Ворон ще раз спробував злетіти, але сил більше не залишилося.

Лех схуднув і частіше залишався в хаті, хиляючи самогон та співаючи пісень про Людмилу. Часом він сідав верхи на ліжко і, нахилившись до брудної підлоги, малював щось довгим патиком. Поступово вимальовувалися обриси — це була повногруда жінка з довгим волоссям.

Коли пташок, яких можна було розфарбувати, більше не залишилося, Лех почав тинятися полями, запхавши під куртку пляшку горілки. Часом вештаючись неподалік і лякаючись, що з птахоловом щось може трапитися на багнищах, я чув, як він співає. Глибокий скорботний чоловічий голос злітав, наче важкий зимовий туман, і розносив смуток над болотами. Його пісня злітала до неба разом зі зграєю перелітних птахів, але стихала, загубившись у безкраїх лісових хащах.

Люди в селі глузували з Леха. Вони казали, що Безмозка Людмила причарувала його і розпалила в його стегнах вогонь, від якого він втратить глузд. Лех заперечував, вибухав найобразливішою лайкою і погрожував наслати на них птахів, що виклюють їм очі. Якось він кинувся на мене і вдарив в лице. Кричав, що це я відлякав його кохану своїми циганськими очима. Потім два дні він лежав хворий. Підвівшись, спакував свій наплічник, узяв хлібину і пішов до лісу, наказавши мені розставляти тенета й лапáти нових пташок.

Минуло кілька тижнів. У тенета, які я розставив за Леховою вказівкою, найчастіше потрапляло тонке туманне павутиння, що плавало в повітрі. Лелеки і ластівки відлетіли у вирій. Ліс спорожнів, лише ящірки та змії траплялися частіше. Сидячи у клітках, пташки настовбурчували пір’я, їхні крила сивіли й не ворушилися.

А потім надійшла негода. Хмари якихось незрозумілих форм укрили небо товстою ковдрою, заховавши мляве сонце. Вітер шмагав поля, прибиваючи до ґрунту траву. Зіщулені до землі хатки оточила почорніла й коричнева від цвілі стерня. У дрібноліссі, де колись безтурботно пурхали пташки, вітер безжально батожив і розсікав сіру плутанину високих чортополохів і ганяв із місця на місце гниле картоплиння.

Несподівано з’явилася Безмозка Людмила зі своїм велетенським псом на мотузці. Поводилася вона дивно. Розпитувала про Леха; а коли я сказав, що минуло вже багато днів, відколи він пішов, і я не знаю, де він, жінка забігала з кутка в куток, то схлипуючи, то регочучи під пильними поглядами пса і пташок. Вона помітила старий Лехів кашкет і, притиснувши його до щоки, розридалася. Потім рвучко кинула кашкета на підлогу і розтоптала його ногами. Знайшла покинуту Лехом під ліжком пляшку горілки. Осушивши її, повернулася і, крадькома глипнувши на мене, наказала йти з нею на пасовисько. Я спробував втекти, але вона нацькувала на мене пса.

Пасовисько простягнулось одразу за цвинтарем. Неподалік паслося кілька корів, а сільські юнаки грілися біля вогнища. Уникаючи їхніх поглядів, ми швиденько перетнули цвинтар і перелізли високу стіну. З іншого боку, там, де нас не могли побачити, Безмозка Людмила прив’язала пса до дерева і, погрожуючи мені ременем, наказала знімати штани. Сама ж вона вислизнула зі свого мішка і голою притиснулася до мене.

Після короткої судомної сутички жінка притягнула моє лице ближче й наказала лягати між її стегон. Я намагався випручатися, але вона шмагонула мене ременем. Мої крики привернули увагу пастухів.

Безмозка Людмила помітила, як наближаються селяни, й розкинула ноги ширше. Хлопці повільно підходили ближче, витріщаючись на її тіло.

Не прохопившись жодним словом, вони оточили її. Двоє відразу ж почали знімати штани, інші нерішуче стояли. На мене ніхто не зважав. Пса вдарили каменюкою, і він лежав, зализуючи поранену спину.

Високий пастух виліз на жінку, що почала звиватися, супроводжуючи стогонами кожен його рух. Чоловік молотив відкритою долонею по її грудях, нахилившись, кусав пипки і м’яв живіт. Коли він закінчив і підвівся, на його місце заступив інший. Безмозка Людмила стогнала і здригалася, руками й ногами притискала чоловіка до себе. Решта пастухів зігнулися неподалік і з іржанням витріщалися та жестикулювали.

Із іншого боку цвинтаря з’явився натовп селянок із граблями та лопатами. Попереду йшло кілька молодиць, які кричали й махали руками. Пастухи натягнули штани, однак не втекли, а навпаки, застигли біля Людмили, що билася в розпачливих судомах. Пес натягнув прив’язь і загарчав, але товста мотузка не піддавалася. Жінки підійшли ближче. Я сів на безпечній відстані під стіною цвинтаря. І лише тоді помітив, що пасовиськом біжить Лех.

Він, мабуть, повернувся до села і дізнався, що сталося. Жінки вже були зовсім близько. Перш ніж Безмозкій Людмилі вдалося підвестися, останній чоловік уже втік до стіни. Жінки схопили божевільну. Лех досі був далеко. Виснажившись, він зменшив швидкість і тепер волочив ноги та кілька разів заточився.

Жінки притискали Безмозку Людмилу до трави. Вони посідали їй на руки і ноги й почали бити граблями, дерти шкіру нігтями, виривати волосся, плювати в обличчя. Лех спробував проштовхнутися крізь натовп, але вони заступили йому шлях. Він спробував дати відсіч, та жінки повалили його на землю й жорстоко побили. Коли він припинив опиратися, кілька жінок перевернули його горілиць і осідлали. Інші вбили Людмилиного пса жорстокими ударами лопат. Пастухи сиділи на стіні. Коли вони наблизилися, я трохи посунувся, приготувавшись будь-якої миті втекти на цвинтар, де зможу врятуватися серед могил. Місцеві боялися духів і примар, які начебто там оселилися.

Безмозка Людмила стікала кров’ю. Її змучене тіло вкривали блакитні синці. Вона голосно стогнала, вигинала спину і тремтіла, марно намагаючись вивільнитися. Тепер до неї підійшла одна жінка із закоркованою пляшкою коричнувато-чорного гною. Під пронизливий регіт і підбадьорливі вигуки решти вона уклякла біля Людмилиних ніг і запхала цілу пляшку до її скривдженого зґвалтованого тіла, поки та скавчала і ревіла, наче звір. Інші жінки спокійно спостерігали за всім. Раптом одна з них щодуху копнула денце пляшки, що стирчало з Людмилиного паху. Почувся приглушений звук розбитого всередині скла. Тепер усі жінки взялися кóпати нещасну; кров заюшила їм на литки й черевики. Коли остання жінка заспокоїлася, Людмила була мертва.

Їхня лють стихла, і жінки повернулися до села, голосно базікаючи. Лех підвівся, з пораненого обличчя струменіла кров. Він захитався на слабких ногах і виплюнув кілька зубів. Схлипуючи, птахолов кинувся до мертвої жінки. Він торкався її понівеченого тіла, хрестився й лепетів щось набряклими губами.

Я зіщулився й заціпенів на стіні кладовища, не наважуючись поворухнутися. Небо посірішало, а потім потемнішало. Мерці шепотілися про неприкаяну душу Безмозкої Людмили, що тепер вимолювала прощення за всі свої гріхи. Вийшов місяць. Його холодне, бліде, вичавлене світло вихопило лише темну постать укляклого чоловіка і світле волосся мертвої жінки, що лежала на землі.

Я навперемінки спав і прокидався. Над могилами лютував вітер, розвішуючи на поперечинах хрестів мокре листя. Стогнали духи, і чутно було, як виють у селі собаки.

Коли я остаточно прокинувся, Лех продовжував стояти на колінах біля Людмилиного тіла, його згорблена спина здригалася від ридань. Я озвався до нього, але він не зважав. Я був занадто переляканий, щоб повертатися до хатини, тож вирішив піти. Над нашими головами кружляла пташина зграя, цвірінькаючи й перегукуючись з усіх боків.

Тесля і його дружина були переконані, що моє чорне волосся притягне до їхньої ферми блискавки. І справді, коли спекотними задушливими ночами тесля торкався мого волосся кістяним гребінцем, над головою стрибали синювато-жовті іскорки, схожі на «вошей диявола». На село часто й несподівано налітали несамовиті грози, від яких виникали пожежі й гинули люди та худоба. Блискавку завжди описували як велетенський стовп вогню, що вивергають небеса. Тому селяни навіть не намагалися гасити такі пожежі — вони вірили, що на таке не спроможна жодна людина, так само як нікого не вдається врятувати після удару блискавки. Казали, що, вдаривши в будинок, блискавка заривається глибоко в землю і терпляче скручується там, набираючись сили, а потім щосім років притягує в те саме місце нову вогняну стрілу. Навіть у врятованих з пожежі, спричиненої блискавкою, речах теж селилася нечиста сила, тож і вони могли притягнути нову блискавку.

Часто в сутінках, коли в хатинах починали мерехтіти слабенькі вогники свічок і гасових ламп, небо затуляли важкі низькі хмари, що навскіс пливли над солом’яними покрівлями. Селяни змовкали, налякано визирали з вікон і прислухалися до гуркоту, що робився чимраз гучнішим. Бабусенції, що влаштувалися на вкритих потрісканим кахлем печах, забували про свої молитви і замислювалися про те, кого сьогодні нагородить Всемогутній, а кого покарає всюдисущий сатана, кому дістануться вогонь, руйнування, каліцтво чи смерть. Стогони скрипучих дверей, зітхання зігнутих бурею дерев і посвист вітру здавалися селянам прокльонами давно померлих грішників, що страждають від невизначеності чистилища або підсмажуються на повільному незгасному пекельному вогні.

У такі миті тесля судомно накидав собі на плечі товсту куртку і, перехрестившись безліч разів, зашморгував на моїй щиколотці ланцюг із вигадливим навісним замком, а другий його кінець пристібав до важкої потертої збруї. Потім серед завивання вітру й ударів грому та блискавок він садовив мене на воза і, несамовито поганяючи вола, вивозив за село до віддаленого поля, де й залишав. Я опинявся далеко від дерев та людського житла, а тесля вірив, що ланцюг і збруя завадять мені повернутися додому.

Залишившись один, я налякано прислухався до гуркання воза, що зникав удалині. Біля мене спалахували блискавки, раптово вихоплюючи з темряви силуети віддалених халуп, що відразу ж зникали знову, наче ніколи й не існували.

Протягом якогось часу навкруги панувало чарівне тимчасове затишшя, і життя рослин та тварин теж завмирало. Утім я чув, як стогнуть занедбані поля та стовбури дерев і бурмочуть щось луки. З усіх усюд до мене повільно підкрадалися лісові вовкулаки. Із випарів боліт, змахуючи крилами, летіли напівпрозорі демони, а на цвинтарі примари-заблуди зіштовхувалися в повітрі, калатаючи кістьми. Я відчував на шкірі їхні сухі дотики, тремтливі торкання та крижаний подих замерзлих крил. Від жаху мій мозок відмовлявся думати. Я кидався на землю в безкраї калюжі, тягнучи за собою на ланцюгу наскрізь мокру упряж. Наді мною витягувався завислий у просторі Господь і перевіряв перебіг жаскої вистави за своїм одвічним годинником. Між Ним і мною спускалася похмура ніч.

Тепер до темряви, що розтікалася обличчям і тілом, можна було торкнутися, схопити, наче згусток крові, яка вже згорнулася. Я пив її, ковтав, захлинався нею. Вона прокладала навколо мене нові дороги й перетворювала рівне поле на бездонну прірву. Вона зводила непрохідні гори, розрівнювала пагорби, засипала річки й долини. В її обіймах зникали села, ліси, придорожні каплички й людські тіла. Десь далеко за межами відомого сидів диявол і жбурляв сірчано-жовті блискавки, випускаючи з хмар лункі удари грому. Від кожного з них земля здригалася до нутра, а хмари опускалися щоразу нижче, аж поки злива не перетворювала все навколо на мокре болото.

Перед світанком години тягнулися довго, а коли білий, мов кістка, місяць поступався місцем бляклому сонцю, на поле приїжджав тесля й забирав мене назад до себе.

Одного дощового дня чоловік захворів. Його дружина клопоталася біля нього, готуючи гіркі настоянки, й не мала часу вивезти мене з села. Коли пролунав перший удар грому, я заховався в клуні за копицею сіна.

За мить клуня здригнулася від моторошного гуркоту грому. Майже відразу її стіна вибухнула вогнем, і високе полум’я охопило смолисті гілки. Роздмуханий вітром вогонь голосно нуртував, тягнучи кінчики своїх довгих крил до хати й корівника.

Цілковито приголомшений, я кинувся на подвір’я. Із навколишніх хат у темряву висипали люди. Село прокинулося, і звідусіль чулися крики. Напівпритомні люди збиралися в купки та натовпи і бігли до охопленої вогнем теслиної клуні з сокирами і граблями. Завивали собаки, а жінки з немовлятами на руках намагалися притримувати спідниці, які задирав аж до облич безсоромний вітер. Усе живе кинулося навтьоки. Задерши хвости, несамовито ревли на бігу корови, яких люди підштовхували руків’ям сокир і лезами лопат; телята на худих неміцних ніжках даремно намагалися триматися біля материного вимені. Перестрибуючи загорожі, виламуючи двері корівників, ошелешено наштовхуючись на невидні стіни будинків, гасали з низько опущеними головами бики. У повітрі розліталися ошаленілі кури.

Наступної миті я побіг геть. Я гадав, що блискавку до клуні й халуп притягнуло моє чорне волосся, і не сумнівався, що розлючена юрба вб’є мене, варто мені потрапити їй на очі.

Змагаючись із пронизливим вітром, перечеплюючись через каменюки, падаючи до канав і залитих водою ям, я дістався до лісу. Коли я опинився там, де ліс перетинала залізниця, гроза вже вщухла і їй на зміну прийшла дзвінка від дощових крапель ніч. У хащах неподалік я знайшов собі прихисток і, скрустившись там, слухав сповіді моху і чекав, поки закінчиться ніч.

На світанку тут мав проїхати потяг. Ця колія здебільшого слугувала для перевезення деревини між двома віддаленими одна від одної на двадцять кілометрів станціями. Вагони з колодами тягнув невеличкий повільний локомотив.

Коли під’їхав поїзд, я трохи пробігся поруч із його останнім вагоном, а потім застрибнув на підніжку й поїхав углиб безпечного лісу. Трохи згодом я дочекався рівної ділянки на насипі й зістрибнув, пірнувши в густий підлісок, не помічений охороною локомотива.

Заглибившись у ліс, я віднайшов порослу бур’янами і, вочевидь, давно закинуту вимощену бруківкою дорогу. Закінчувалася вона біля безлюдного військового бункера з масивними залізобетонними стінами.

Навколо панувала цілковита тиша. Я заховався за деревом і кинув у зачинені двері камінчик. Він відскочив. Пішла луна, і знову все стихло. Я обійшов навколо бункера, переступаючи розбиті ящики з-під боєприпасів, брухт і порожні бляшанки. Я виліз на горішню терасу пагорба, а потім на його вершину, де знайшов погнуті консервні банки, а трохи далі великий отвір. Нахилившись, я відчув, як смердить звідти чимось гнилим і мокрим, а ще почув якийсь приглушений писк. Я підняв стару каску і кинув її в дірку. Писк посилився. Я почав швидко кидати всередину грудки землі, металеві обручі гільз і уламки бетону. Звуки зробилися гучнішими — усередині жили й борсалися якісь тварини.

Я знайшов шматочок гладенької бляхи й направив досередини промінь відбитого світла. Тепер було добре видно, що десь на метр нижче хвилювалося, здіймалося і спадало чорне звивисте море щурів. Його поверхня вигиналася з ламаним ритмом і блищала незліченними очицями.

Світло вихопило мокрі спини й лисі хвости. Знову й знову, наче річкові хвилі, десятки довгих кощавих пацюків судомно кидалися на гладеньку внутрішню стінку бункера, щоразу падаючи назад, на спини решти тварин.

Я дивився на цю вкриту брижами масу і бачив, як пацюки вбивають і жеруть одне одного, хапають одне одного пазурами й несамовито видирають шматки м’яса і клаптики шкіри. Струмені крові приваблювали до бійки нових щурів. Кожна тварина намагалася вибратися з цієї живої маси, змагалася за місце на верхівці, за ще одну спробу видряпатися на стіну, за ще один відірваний шматок окосту.

Я швидко прикрив отвір шматком бляхи й поспіхом продовжив свою подорож лісом. Дорогою я досхочу наївся ягід і сподівався до сутінок дістатися до села.

Пізно по обіді, коли сонце вже повернуло на захід, я побачив перші фермерські споруди. Коли наблизився, з-за паркана вистрибнули й накинулися на мене кілька собак. Я зіщулився під парканом, шалено розмахуючи руками, стрибаючи, мов жаба, завиваючи та кидаючись камінням. Пси приголомшено застигли, не певні, хто я такий і що їм робити. Людське створіння раптом перетворилося на щось невідоме для них. Поки вони ошелешено витріщалися на мене й крутили на всі боки мордами, я перестрибнув паркан.

Зачувши їхній гавкіт і мої крики, господар хатини вийшов на вулицю. Побачивши його, я зрозумів, що через кепську витівку долі повернувся до того ж села, з якого напередодні втік. Обличчя селянина було знайоме, надто знайоме: я часто бачив його у теслі вдома.

Він одразу впізнав мене і гукнув щось наймитові, що кинувся в напрямку теслиної хати, а другий залишився наглядати за мною, стримуючи псів на прив’язі. Тесля прийшов разом із дружиною.

Перший удар відірвав мене від паркана і кинув йому до ніг. Тесля підняв мене і, тримаючи так, щоб я не впав, гамселив знову і знову. Потім, тримаючи мене за шкірку, наче кота, чоловік потягнув мене на ферму, до обвугленого смороду жеврійних залишків клуні. Там він кинув мене на купу гною і ще раз ударив по голові так, що я знепритомнів.

Коли я отямився, тесля стояв поруч, тримаючи напоготові мішок потрібного розміру. Я пригадав, що у схожих мішках він топив кошенят, і підскочив на ноги, але селянин мовчки збив мене з ніг і спокійно продовжив готувати свій мішок.

Несподівано я пригадав, як тесля якось розповідав своїй дружині про партизан, що ховали свої трофеї і запаси в бункерах. Я знову підповз до нього, цього разу присягаючись, що покажу йому бункер, по вінця повний старих черевиків, форм і військових ременів, який віднайшов під час своєї втечі, якщо він обіцяє мене не топити.

Тесля вдавав, наче йому нецікаво, але я його заінтригував. Він присів поруч зі мною і міцно схопив мене. Я повторив йому свою пропозицію, намагаючись якомога спокійніше запевняти, що там є багато цінного.

Надвечір він запряг у віз свого бика, прив’язав мене мотузкою до своєї руки, прихопив велику сокиру і, нічого не сказавши дружині чи сусідам, вирушив зі мною в путь.

Дорогою я напружував мізки, як звільнитися: мотузка була заміцна. Діставшись до місця, тесля зупинив віз, і ми рушили до бункера. Ми вилізли на гарячий дах, і я трохи повдавав, наче забув дорогу до дірки в землі. Нарешті ми знайшли її. Тесля жадібно відкинув убік шматок жерсті. Сморід ударив у ніс, десь углибині заверещали засліплені світлом щурі. Селянин нахилився над отвором, але очі ще не звикли до темряви, і він нічого не бачив.

Я повільно перейшов до протилежного боку отвору, і тепер той розділяв нас із теслею; мотузка, якою я був прив’язаний, натягнулася. Я знав, що мушу врятуватися протягом кількох наступних секунд, інакше чоловік уб’є мене і кине пацюкам на поталу.

Від жаху я несподівано смикнув за мотузку так сильно, що вона порізала мені зап’ястя аж до кістки.

Мій раптовий ривок смикнув теслю вперед. Він спробував підвестися, скрикнув, змахнув рукою і з глухим гупанням перекинувся до пащі бункера. Я притиснувся ногами до нерівного бетонного виступу, забризканого багнюкою. Мотузка натягнулася, потерлася об нерівний край отвору і тріснула. Тієї миті я почув унизу крик і уривчастий нерозбірливий людський плач. Бетонні стіни бункера здригнулися. Я налякано поповз до краю дірки і кинув униз промінь світла, відбитий шматком жерсті.

Огрядне теслине тіло виднілося лише частково. Його обличчя і половина руки губилися під поверхнею моря щурів, і хвиля за хвилею вони вилазили на живіт і ноги. Коли чоловік зовсім зник, пацюче море закружляло ще несамовитіше. Вертляві пацючі хвости вкрилися коричнювато-червоною кров’ю. Тепер тварини билися за доступ до тіла; вони ковтали ротом повітря, викручували хвости, на роззявлених мордах блищали зуби, очі відбивали денне світло так, наче були намистинами чоток.

Здавалося, мене паралізувало, поки спостерігав за цією виставою: я не міг відірватися від краю отвору, не мав достатньо сил, щоб накрити його бляхою. Раптом бурхливе море щурів повільно, без поспіху розійшлося, і з жестом плавця виринула кістлява кисть із кістлявими розчепіреними пальцями, а слідом за нею з’явилася вся чоловікова рука. На мить вона незворушно застигла над пацюками, що квапливо метушилися внизу, але раптом рух знервованих тварин виштовхнув на поверхню синювато-білий скелет теслі, частково оббілований, а частково вкритий латками червоної шкіри й сірого одягу. Між ребрами, під пахвами і там, де колись був живіт, кощаві гризуни шалено змагалися за останні шматочки відокремлених м’язів і кишок. Збожеволівши від жадібності, вони виривали одне в одного клаптики одягу, шкіри й безформні шматки тулуба. Вони пірнали в нутрощі й вистрибували звідти, прогризши свіжу дірку. Від цього пожвавленого борюкання тіло зникло з поля зору. Коли брудна й закривавлена судомна поверхня знову розступилася, скелет був абсолютно чистий.

Мало не збожеволівши, я схопив теслину сокиру й побіг. Захекавшись, дістався до воза, де спокійно пасся довірливий бик. Я застрибнув на передок і смикнув віжки, але тварина не хотіла рухатися без свого господаря. Озираючись, переконаний, що будь-якої миті зграя щурів кинеться навздогін, я шмагнув бика батогом. Він здивовано обернувся, завагався, але наступні кілька ударів переконали його, що ми не чекатимемо на теслю.

Віз шалено підстрибував на вибоїнах закинутої дороги: колеса виривали кущі й нищили будяки, що виросли на стежці. Я цієї дороги не знав і лише намагався втекти якомога далі від бункера і теслиного села. Із божевільною швидкістю ми мчали лісами й галявинами, уникаючи доріг із нещодавніми слідами селянських підвод. Уночі я замаскував віз у кущах і заснув на передку.

Наступні два дні минули в дорозі, і якось я ледве розминувся з військовою заставою біля тартака. Бик схуд, і його боки зменшилися, але я підганяв його вперед, аж поки не вирішив, що заїхав достатньо далеко.

Ми наближалися до невеличкого села; я спокійно в’їхав до нього й зупинився біля першої ж хати, де селянин, помітивши мене, негайно перехрестився. Я запропонував йому віз і бика в обмін на притулок та їжу. Чоловік пошкрябав голову, порадився з дружиною й сусідами і кінець кінцем погодився, підозріло оглянувши зуби бикові, а заразом і мені.

Це село лежало далеко від залізниці й річки. Тричі на рік сюди приїжджали загони німецьких солдатів і збирали продукти й фураж, якими селяни зобов’язані були забезпечувати армію.

Мене взяв до себе коваль, який був сільським старостою. Селяни поважали й цінували його. Саме тому й до мене там ставилися краще. Утім, перехиливши чарчину, місцеві весь час повторювали, що я принесу громаді лише негаразди і що, знайшовши циганчука, німці покарають усе село. Проте казати такі речі ковалеві в очі ніхто не наважувався, тож зазвичай мене ніхто не зачіпав. Щоправда, коли чоловік був напідпитку, а я потрапляв йому під руку, він охоче давав мені ляпаса, але на цьому все й закінчувалося. Двоє наймитів залюбки духопелили одне одного, а не мене, а ковалів син, відомий на все село своїми походеньками, рідко бував на фермі.

Щодня, рано-вранці, ковалева дружина давала мені горнятко гарячого борщу і скибку черствого хліба, який, якщо кинути його в борщ, висмоктував з рідини увесь смак. Після сніданку я розпалював вогонь у своїй кометі і перший із сільських пастухів виганяв на пасовисько худобу.

Увечері ковалева дружина читала молитви, господар хропів на печі, наймити займалися худобою, а син вештався селом. Часом жінка давала мені чистити ковалів кожух від вошей. Я сідав у найкраще освітленому місці в кімнаті, складав кожух і шукав уздовж швів білих, неповоротких, набряклих від крові комах, яких клав на стіл і розчавлював нігтем. Коли вошей було особливо багато, ковалева дружина допомагала мені й чавила пляшкою відразу кількох, щойно я клав їх на стіл. Воші з хрускотом вибухали, і їхні розпластані тільця лежали в калюжках темної крові. Ті, що падали на підлогу, розбігалися навсібіч, і розтоптати їх ногами майже не вдавалося.

Господиня не дозволяла мені вбивати всіх вошей і блощиць. Знайшовши особливо великий і жвавий екземпляр, вона обережно ловила його і кидала в спеціально призначений слоїк. Назбиравши з десяток найкращих комах, жінка витягала їх і замішувала в тісто. До цього додавалося трохи людської і кінської сечі, гарна порція гною, мертвий павук і дрібка котячих лайняків. Це вважалося найкращим ліком проти болю в животі. Коваль час від часу мучився шлунком, і тоді дружина давала йому кілька кульок цієї суміші. Вона запевняла, що разом із блювотинням хвороба негайно покидає тіло. Виснажений нудотою коваль лежав на матраці біля пічки, тремтячи, як осиковий листок, і ковтав повітря, скидаючись на власні міхи. Дружина напувала його заспокійливим трунком — теплою водою з медом. Але якщо біль і жар не миналися, жінка готувала інші ліки. Вона розтирала в порошок кінську кістку, додавала туди кілька блощиць і польових мурах, які відразу ж починали битися, змішувала все це з кількома курячими яйцями і додавала краплю гасу. Хворий мусив випити все це одним великим ковтком і отримував як нагороду склянку горілки і шматок ковбаси.

Час від часу до коваля навідувалися таємничі озброєні гвинтівками і револьверами вершники. Обшукавши будинок, вони сідали з господарем за стіл. Ми з ковалевою дружиною готували на кухні кілька пляшок самогону, в’язку пряних мисливських ковбасок, сири, круто зварені яйця і шматки смаженої свинини.

Озброєні чоловіки були партизани. До села вони навідувалися часто й завжди без попередження. Коваль пояснював дружині, що вони поділилися на дві групи: «білих», які хотіли воювати проти німців і росіян, і «червоних», які хотіли допомагати Червоній армії.

Селом ширилися різноманітні чутки. Пліткували, що «білі» підтримують володіння приватним майном і поміщики їх не займають. А «червоні», підтримувані совітами, боролися за земельну реформу. Однак обидві групи потребували від селян щоразу більшої підтримки.

«Білі» партизани, змовившись із поміщиками, мстилися всім, кого підозрювали в допомозі «червоним». А «червоні» віддавали перевагу біднякам і карали села за будь-яку підтримку «білих». Родини заможних селян вони переслідували.

Село обшукували й німецькі війська, що допитували селян про партизанські візити й застрелили кількох місцевих, аби нагнати на інших страху. Коли вони приїжджали, коваль ховав мене в льоху з картоплею, а сам намагався задобрити німецьких командирів, обіцяючи вчасно їм доставляти харчі та зерно.

Іноді партизанські загони зустрічалися в селі, й тоді починалася різня. Село перетворювалося на поле битви: кулемети стрекотіли, гранати вибухали, покинута худоба й коні ревли, напівголі діти завивали. Селяни ховалися в підвалах, притискаючи до грудей жінок, що читали молитви. Підсліпуваті, глухі, беззубі бабусенції бурмотіли молитви й хрестилися покрученими артритом пальцями, йдучи прямісінько під кулеметний вогонь та насилаючи на голови військових прокльони й прикликаючи Господню кару.

Після бою село повільно поверталося до життя. Однак чоловіки і хлопці билися за зброю, форму й черевики, покинуті партизанами, а також сперечалися, де поховати мертвих і хто копатиме могили. У суперечках минали дні, тіла тим часом розкладалися і вдень їх обнюхували пси, а вночі гризли пацюки.

Якось уночі мене розбудила ковалева дружина й наказала тікати. Ледве я встиг вистрибнути з ліжка, як навколо хатини почулися чоловічі голоси й деренчання зброї. Накинувши на себе мішок, я заховався на горищі й притиснувся до щілини між дошками, крізь яку міг бачити майже ціле подвір’я.

Рішучий чоловічий голос наказав ковалеві вийти. Двоє озброєних партизан витягнули напівголого господаря на подвір’я, де він тремтів і притримував рукою штани. Ватажок банди у високому кашкеті та з вишитими на еполетах зірками підійшов до господаря і сказав йому щось. Я почув лише уривок речення: «…ти допомагав ворогам батьківщини».

Коваль сплеснув руками, присягаючись Сином Божим і Святою Трійцею. Перший удар кинув його на землю. Повільно підводячись, чоловік продовжував заперечувати. Один із прибульців вирвав із паркана стовпчик, розкрутив у повітрі та вдарив коваля по лицю. Коли той упав, партизани взялися кóпати його важкими черевиками. Коваль стогнав і звивався від болю, але вони не зупинялися. Нахилившиись над своєю жертвою, викручували йому вуха, наступали на геніталії, ламали підборами пальці.

Коли стогони припинились і тіло обм’якло, партизани виволокли двох наймитів, ковалеву дружину і сина, який намагався пручатися. Розчахнувши двері клуні, вони кинули жінку і чоловіків на оглоблі воза так, що люди звисали з них, наче мішки з зерном. Потім партизани зірвали зі своїх жертв одяг і прив’язали руки до ніг. Закасавши рукави, вони взялися шмагати зіщулені тіла сталевим дротом, вирізаним із сигнального кабелю.

Удари дзвінко відлунювали, ляскаючи по тугих сідницях, а жертви звивалися, кричали, набрякали і скавчали, наче зграя побитих псів. Я тремтів і пітнів від страху.

Стусани сипалися градом. Лише ковалева дружина продовжувала голосити, коли партизани перекидалися жартами про її худі покручені стегна. А що жінка не припиняла стогнати, то вони перевернули її горілиць так, що білі груди звисали з обох боків від тіла. Потім один чоловік із ненавистю вдарив її. Він шмагав жінчине тіло й живіт, що потемнішали від кривавих струмків, і звук від батога наростав у жахливому крещендо. Тіла на оглоблях провисли. Мучителі вдягнули свої куртки й увійшли до хати, трощачи меблі й розкрадаючи все, що впадало їм в око.

Вилізши на горище, вони знайшли мене. Схопивши за шию, чоловіки крутили мене в повітрі, штурхали кулаками і смикали за волосся. Вони відразу ж вирішили, що я циганський підкидьок. Голосно розмірковували, що зі мною робити. Потім хтось запропонував відвезти мене на німецьку заставу за два десятки кілометрів від ферми. На його думку, це послабило б підозри німецького командира щодо села, яке вже затримало обов’язкове постачання. Інший чоловік погодився з ним, квапливо додавши, що через одного циганського виродка німці можуть спалити ціле село.

Мені зв’язали руки і ноги та вивели надвір. Партизани викликали двох селян і ретельно пояснювали їм щось, тицяючи на мене пальцями. Місцеві покірно слухали їх, старанно киваючи. Мене поклали на віз і міцно прив’язали до поперечини. Селяни вилізли на кóзла, й ми рушили в путь.

Кілька кілометрів партизани супроводжували нас, похитуючись у сідлах і ласуючи знайденими в коваля харчами. Коли ліс почав густішати, вони ще раз перемовилися із селянами і, пришпоривши коней, зникли в хащах.

Стомившись від сонця й незручної пози, я задрімав. Мені наснилося, що я став білочкою, заховався в темному дуплі й насмішкувато дивився на світ унизу. Несподівано я перетворився на коника-стрибунця з довгими пружними ногами, на яких стрибав сільськими просторами. Час від часу, наче крізь туман, до мене долітали голоси візників, іржання коней і скрип коліс.

Опівдні ми дісталися до залізничної станції, де нас негайно оточили німецькі солдати у вицвілих формах і стоптаних черевиках. Селяни вклонилися їм і передали написану партизанами записку. Поки вартовий пішов по командира, кілька солдатів оточили воза і дивилися на мене, обмінюючись репліками. Один із них, літній чоловік, вочевидь, змучений спекою, носив затуманені від поту окуляри. Він нахилився над возом і уважно розглядав мене байдужими водянисто-синіми очима. Я всміхнувся йому, але він не відповів. Дивлячись йому прямісінько в очі, я замислився, чи не зурочу його. Подумав, що цей чоловік може впасти від нападу нудоти, але потім пошкодував його і відвів очі.

Від станції до воза підійшов молодий офіцер. Солдати швиденько обсмикнули свої однострої та виструнчилися. Не певні, що робити їм, селяни спробували наслідувати солдатів і теж улесливо витягнулися.

Офіцер стисло наказав щось одному із солдатів, який вийшов уперед із шеренги, підійшов до мене, грубо погладив по голові, зазирнув в очі, відтягнувши повіки, й оглянув рубці на колінах і литках. Потім відрапортував офіцерові. Той обернувся до чоловіка в окулярах, віддав наказ і пішов.

Солдати розійшлися. Із будівлі станції лунала весела мелодія. На високій сторожовій вежі з кулеметним постом вартові поправляли каски.

Солдат в окулярах підійшов до мене, мовчки відв’язав мотузку, якою я був прив’язаний до воза, закрутив її навколо свого зап’ястя і жестами наказав іти за ним. Я озирнувся на селян; вони вже заскочили на воза і шмагали батогом коня.

Ми проминули будівлю станції. Дорогою солдат зайшов на склад і взяв невеличку бляшанку з бензином. Потім ми рушили вздовж залізничних колій до загрозливого лісу.

Я не сумнівався, що солдат дістав наказ розстріляти мене, облити бензином тіло і спалити його. Я неодноразово бачив, як це робили. Пригадав, як партизани розстріляли селянина, звинувативши його в інформуванні ворогів. Тоді вони наказали жертві самостійно викопати могилу, куди пізніше впало його мертве тіло. Пригадав, як німці застрелили пораненого партизана, що намагався втекти до лісу, а потім над його мертвим тілом затанцював вогняний стовп.

Найбільше мене жахав біль. Вогнестрільна рана, без сумніву, дуже болюча, а коли спалахне бензин, стане ще гірше. Але я нічого не міг удіяти. Солдат був озброєний гвинтівкою, а мотузка від моєї ноги тягнулася до його зап’ястя.

Я був босий, і розпечені сонцем шпали пекли мої стопи. Я підстрибував, наступаючи на гострі камінці, насипані між ними. Кілька разів я спробував іти рейкою, але прив’язана до ноги мотузка чомусь заважала зберігати рівновагу. Підлаштувати свою ходу до розмашної, ритмічної ходи солдата було складно.

Він спостерігав за мною та злегка всміхнувся, побачивши мої акробатичні витівки на рейці. Ця усмішка була закоротка, щоб щось означати — він збирався вбити мене.

Ми вже минали останню стрілку й виходили за межі станції. Темнішало. Коли ми наблизилися до лісу, сонце вже сідало за верхівки дерев. Солдат зупинився, поклав на землю бляшанку з бензином і переклав гвинтівку в ліву руку. Всівшись на краю дороги, він глибоко зітхнув і звісив ноги з насипу. Потім спокійно зняв окуляри, витер рукавом піт з густих брів і відстібнув з ременя невеличку лопатку. Витягнув з нагрудної кишені цигарку, підпалив її і ретельно загасив сірника.

Чоловік мовчки спостерігав за моїми спробами послабити мотузку, що натирала ногу. Потім дістав з кишені штанів невеличкий складаний ніж, відкрив його, підсунувшись ближче, взяв мене за ногу однією рукою і так само ретельно перерізав мотузку. Потім скрутив її і, широко замахнувшись, кинув через насип.

Я розтягнув губи в усмішці, намагаючись висловити всю свою вдячність, але солдат не усміхнувся у відповідь. Тепер ми сиділи поруч — він затягався цигаркою, а я дивився, як в’ється петлями блакитний димок.

Мені спало на думку, що існує чимало способів померти. До сьогодні мене вразили тільки два з них.

Я добре пам’ятав, як у перші дні війни бомба влучила в будинок на протилежному боці вулиці від помешкання моїх батьків. Від вибуху в нас повибивало шибки. Нас налякало падіння стін, тремтіння землі, передсмертні крики незнайомих людей. Я бачив, як падали в порожнечу коричневі поверхні дверей, стелі, стіни, до яких досі розпачливо притискалися картини. На вулицю лавиною полетіли величні роялі, що роззявляли свої кришки, огрядні незграбні фотелі, моторні табуретки та пуфи. Слідом мчали люстри, з пронизливими криками розбиваючись на шматки, вилощене кухонне начиння й чайники та блискучі алюмінієві нічні горщики. Сторінки розпатраних книжок летіли донизу, змахуючи крилами, мов зграя наляканих пташок. Ванни повільно й цілеспрямовано відривалися від своїх труб і чарівним чином скручувалися й перепліталися в повітрі з поруччям, бильцями і ринвами.

Коли всілися порохи, розщеплена будівля сором’язливо оголила свої нутрощі. М’які людські тіла лежали, розкинуті на зазублених уламках стін та стель, ганчірками прикриваючи розломи. Лише зараз вони почали сочитися червоною фарбою. Дрібні клаптики розірваного паперу, тиньку і фарби обліпляли липкі червоні ганчірки, наче голодні мухи. Усе навколо ще рухалося; і лише тіла вже, здавалося, знайшли спокій.

А потім почулися стогони й крики людей, притиснутих зламаними балками, простромлених стрижнями й трубами, частково розірваних і розчавлених уламками стін. Із чорної ями вийшла лише одна стара жінка. Вона розпачливо чіплялася за цеглу, а роззявивши беззубий рот, раптом не змогла видати жодного звуку. Вона була майже гола, і з кістлявого тіла звисали поморщені груди. Діставшись до краю вирви біля купи грузу, що відділяли яму від дороги, вона на мить виструнчилася на цьому гребені, а потім перекинулася на спину й зникла під уламками.

Але від руки іншої людини померти можна було не так видовищно. Нещодавно, живучи в Леха, я побачив, як, зайшовши в гості, почали бійку двоє селян. Вони накинулися одне на одного посеред хатини, вчепилися одне одному в горло і впали на брудну підлогу. Чоловіки кусалися, мов скажені пси, рвали одне на одному одяг та плоть. Їхні вкриті мозолями долоні, коліна, плечі та ноги немов зажили власним життям. Стрибали туди-сюди в дикому танці, хапаючи, гамселячи, дряпаючи й викручуючи. Голими кулаками чоловіки били по головах, як молотками, і від удару скрипіли кістки.

Потім решта гостей, які спокійно оточили суперників і спостерігали за ними, почули страшний удар і неприємний тріск. Один із чоловіків уже давненько осідлав другого. Переможений хапав ротом повітря і, здавалося, втрачав силу, та все ж підняв голову і плюнув переможцеві в обличчя. Той не пробачив йому цього. Він тріумфально підскочив угору, мов жаба, і, широко розмахнувшись, вгатив іншому по голові зі страшною силою. Голова більше не намагалася піднятися, а немов розчинялася в калюжі крові, яка щомиті більшала. Чоловік помер.

Я почувався безпритульним псом, що його вбили партизани. Спершу вони гладили його по голові й чухали за вушками. Приголомшений від радості пес закохано і вдячно дзявкав. А потім вони кинули йому кістку. Він побіг по неї, розмахуючи нечесаним хвостом, лякаючи метеликів і топчучи квіти. Коли він схопив кістку і гордо підняв її, партизани застрелили його.

Солдат підтягнув ременя. Його рух привернув мою увагу, і на мить я облишив свої думки.

Потім я спробував підрахувати відстань до лісу та час, який знадобиться йому, щоб підхопити гвинтівку, якщо я несподівано побіжу. Ліс був задалеко; я помру на піщаному гребені на півдорозі до дерев. У найкращому разі я добіжу до латки бур’янів, де бігти стане важче, а видно мене буде так само добре.

Солдат підвівся й зі стогоном потягнувся. Навколо панувала тиша. Легкий вітерець розвіяв сморід бензину й наповнив повітря ароматом майорану та живиці.

Я подумав, що він, безумовно, застрелить мене у спину. Люди не люблять дивитися в очі тому, кого вбивають.

Солдат повернувся до мене і змахнув рукою в напрямку лісу, ніби хотів сказати: «Біжи, забирайся!». Отже, близився кінець. Я вдав, наче не розумію, і наблизився до нього. Він нестямно відсахнувся, наче боявся, що я торкнуся його, і знову тицьнув, показуючи на ліс та прикриваючи очі другою рукою.

Я подумав, що це кмітлива спроба обдурити мене; він вдавав, наче не дивиться. Я стояв, ніби приріс до землі. Солдат нетерпляче глипнув на мене і сказав щось своєю грубою мовою. Я улесливо всміхнувся йому, але це лише роздратувало чоловіка. Він знову змахнув рукою в напрямку лісу. А я знову не поворухнувся. Тоді він витягнув з гвинтівки замок, поклав її між рейками і ліг зверху.

Я ще раз підрахував відстань і вирішив, що тепер ризик невеликий. Коли я зробив перший крок, солдат привітно усміхнувся. Діставшись до краю насипу, я озирнувся: він продовжував нерухомо лежати, задрімавши на теплому сонечку.

Я квапливо махнув рукою і помчав, наче заєць, униз із насипу, простісінько до підліску прохолодного тінистого лісу. Здираючи папороттями шкіру, я драпав далі й далі, аж поки не захекався і не впав на ласкавий вологий мох.

Лежачи, я прислухався до лісових звуків і почув, як біля залізничних колій пролунало два постріли. Вочевидь, солдат вдав, що стратив мене.

У листі, прокинувшись, зашурхотіли птахи. Зовсім близенько з-під кореня вилізла ящірка і уважно подивилася на мене. Я міг розчавити її одним ударом руки, але був занадто стомлений.

Після того, як рання осінь знищила частину врожаю, прийшла сувора зима. Спершу довго падав сніг. Місцеві знали про витівки погоди і поспіхом робили запаси для себе й худоби, затикали дірки в будинках і коморах соломою й укріплювали димарі та солом’яні дахи, рятуючи їх від різких вітрів.

Брати мене до себе ніхто не хотів. Харчів не вистачало, і кожен зайвий рот перетворювався на тягар. Навіть вичистити гній із корівників не вдавалося, адже вони були засипані снігом до даху. Селяни давали притулок курам, телятам, кроликам, свиням і козам, люди та тварини зігрівали одне одного власним теплом. Але мені там місця не було.

Зима не послаблювала своєї залізної хватки. Низьке, затягнуте свинцевими хмарами небо, здавалося, чіпляється за солом’яні дахи. Іноді якась хмара, ще темніша за інші, пролітала повітряною кулею, тягнучи за собою лиховісну тінь, схожу на нечисть, що скрадається за грішником. Люди дихали на вкриті інеєм шибки, щоб визирнути на вулицю. Побачивши моторошну тінь, що накривала собою село, вони хрестилися й бурмотіли молитви. Для них було очевидно, що на чорній хмарі верхи скаче диявол, і поки він поблизу, варто чекати лише неприємностей.

Загорнувшись у старі ганчірки, клапті кролячого хутра та кінські шкури, я мандрував від села до села, зігріваючись теплом комети, яку змайстрував із бляшанки, знайденої неподалік від залізниці. На спині я ніс мішок із паливом, яке жадібно збирав при першій-ліпшій нагоді. Щойно мішок легшав, я вирушав до лісу і там ламав гілки, обдирав кору і викопував торф або мох. Наповнивши його, я задоволено відчував безпеку, розкручував свою комету і радів її теплу.

Знайти їжу було нескладно. Невпинні снігопади полонили людей у хатинах. Я міг із легкістю прокопати собі шлях до засипаної снігом клуні, де знаходив найкращі картоплю чи буряк, які потім смажив на кометі. Навіть помітивши мене, селяни вважали безформний клубок ганчірок, що мляво повз крізь сніги, примарою і лише спускали псів. Собаки неохоче покидали свої лігва в теплих хатах і повільно брьохали крізь глибокий сніг. Коли вони нарешті наздоганяли мене, я без зусиль відганяв їх кометою. Замерзлі й стомлені тварини поверталися до своїх домівок.

На ногах у мене були великі дерев’яні черевики, перев’язані довгими тканими стрічками. Завдяки широким підошвам і своїй невеликій вазі я досить непогано ковзав снігом і не провалювався в нього по пояс. Загорнувшись так, що лише очі блищали, я спокійно тинявся селами, зустрічаючи самих лише круків.

Спав я в лісі, закопуючись у порожнини під корінням дерев, а дахом мені служили кучугури. Я заряджав комету вологим торфом і прілим листям, що зігрівали мою схованку, наповнюючи її запашним димком. Вогонь тлів аж до ранку.

Урешті-решт, після кількох тижнів теплих вітрів, сніги стали танути, а селяни почали виходити на вулицю. Вибору в мене не було. Навколо ферм тепер тинялися пси, що добряче відпочили, і я більше не міг красти їжу та мусив щохвилини залишатися напоготові. Час було знайти якесь віддалене село на безпечній відстані від німецьких застав.

Поки я пробирався лісами, на мене часто падали бризки мокрого снігу, загрожуючи загасити комету. Наступного дня я застиг, почувши чийсь крик. Скрутившись за кущем, я боявся поворухнутися й уважно прислухався до шурхотіння дерев. Крик пролунав знову. Налякані чимось ворони заляскали крильми, злітаючи в небо. Непомітно перебігаючи від одного дерева до іншого, я наблизився до джерела звуку. На вузькій розкислій дорозі я побачив перевернутий віз і коня, але людей ніде не було видно.

Побачивши мене, кінь смикнув вухами і нетерпляче струсонув головою. Я підійшов ближче. Тварина була така худа, що я бачив кожну її кісточку. Кожна жила змарнілих м’язів висіла, немов мокра мотузка. Кінь подивився на мене затуманеними, налитими кров’ю очима, що, здавалося, ось-ось заплющаться. Він немічно поворушив головою, і з його худого горла пролунав схожий на жаб’яче квакання хрип.

Одна нога в коня була зламана трохи вище копита. Гостра скалка зламаної кістки стирчала крізь шкіру і щоразу, коли тварина ворушила ногою, висовувалася ще більше.

Над пораненою твариною вже кружляли ворони, ширяючи проти вітру та з підвітряного боку й ні на мить не зводячи з жертви очей. Час від часу вони сідали на гілки дерев, і тоді грудки мокрого підталого снігу сипалися на землю, як картопляники гупаються на пательню. У відповідь на кожен звук кінь мляво підводив голову, розплющував очі й роззирався.

Побачивши мене біля воза, тварина привітно змахнула хвостом. Я підійшов ближче, і кінь поклав мені на плече свою важку голову, потершись об мою щоку. Я гладив його сухі ніздрі, а він мордою підштовхував мене ближче до себе.

Я нахилився, щоб оглянути ногу. Кінь повернув до мене голову, наче чекав мого вердикту, і я запропонував йому зробити кілька кроків. Він намагався, стогнучи й затинаючись, але все було марно. Соромлячись власної слабкості, тварина покірно схилила голову. Я схопив коня за шию, відчуваючи, як усередині досі пульсує життя. Намагався переконати його піти за мною: залишившись у лісі, він був приречений на смерть. Я розповів йому про теплу стайню, про ароматне сіно і запевнив, що людина може вправити кістку й залікувати її травами.

Я розповідав йому про соковиті луки, що сплять під снігом, чекаючи на весну. Розумів, що, якщо спроможуся привести його назад до села й повернути власникові, мої стосунки з місцевими можуть поліпшитися. Можливо, мені навіть дозволять залишитися на фермі. Кінь слухав мене, час від часу скошуючи око, щоб переконатися, що я кажу правду.

Я зробив крок назад і, легенько підганяючи його лозиною, змусив іти зі мною. Кінь високо задер поранену ногу й захитався. Він шкандибав, але нарешті мені вдалося вмовити його не стояти на місці. Прогрес був повільний і болючий. Кінь весь час зупинявся і незграбно ціпенів. Потім я закинув руку йому на шию, обіймаючи його, і припідняв зламану ногу. За мить тварина знову пішла, неначе її підганяв якийсь спогад, якась думка, що час від часу тікала з пам’яті. Він збивався з ритму, втрачав рівновагу й затинався. Щоразу, коли кінь наступав на поламану ногу, з-під шкіри з’являлася кістка, тож він шкутильгав крізь сніг і бруд, спираючись на куксу голої кістки. Я здригався від кожного його захеканого іржання. Забував про черевики на ногах, і подекуди мені здавалося, що це я волочуся на зазубрених краях гомілкових кісток і на кожному кроці стогну від болю.

Виснажені, заляпані багнюкою, ми з конем дотягнулися до села. Нас негайно оточила зграя псів, що розлючено гарчали. Розмахуючи кометою, я утримував їх на безпечній відстані, підпалюючи хутро найлютішим. Заціпенілий кінь байдуже стояв поруч.

Із хатин повиходило чимало селян. Один із них виявився приємно здивованим власником коня, що два дні тому помчав до лісу. Він відігнав псів і, оглянувши поламану ногу, постановив, що коня доведеться забити. Єдине, на що він тепер згодиться, — трохи м’яса, здерта шкіра й кістки для медичних потреб. Правду кажучи, кістки в цих краях неабияк цінувалися. Для лікування найтяжчих хвороб кілька разів на день давали пити настоянки різноманітних трав, змішаних із товченими кінськими кістками. Від зубного болю лікували компресами з жаб’ячих лапок і дрібки розмелених кінських зубів. Спалені кінські копита, без сумнівів, лікували застуду за два дні, а тазова кістка, покладена епілептикові на тіло, допомагала позбутися нападів.

Поки селяни оглядали коня, я стояв осторонь. А тоді прийшла моя черга. Чоловік ретельно вивчив мене і запитав, де я жив раніше і чим займався. Я відповідав якомога обачніше, прагнучи уникнути історій, які могли б викликати підозру. Він змусив мене кілька разів повторити сказане і сміявся з моїх невдалих спроб розмовляти на місцевому діалекті. Неодноразово перепитував, чи я, бува, не єврейський чи циганський сирота. Я заприсягся всім і всіма, хто спав на думку, що я порядний християнин і слухняний робітник. Інші люди залишалися неподалік, критично зиркаючи на мене. Та хай там як, фермер вирішив узяти мене допомагати на подвір’ї й у полях. Я впав на коліна й поцілував йому ноги.

Наступного ранку фермер вивів зі стайні двох міцних сильних коней. Їх він запряг у плуг і підвів до скаліченого коня, що терпляче чекав біля загорожі. Потім накинув на шию каліці аркан, а інший кінець мотузки прив’язав до плуга. Здорові коні смикали вухами й байдуже дивилися на жертву. Каліка важко дихав і крутив шиєю, туго перетягнутою мотузкою. Я стояв поруч, розмірковуючи, як можу врятувати йому життя, як запевнити його, що й гадки не мав, що приведу його на ферму, де на нього чекатиме таке… Коли господар підійшов до коня, щоб перевірити, як ліг зашморг, каліка повернув голову і лизнув фермерові лице. Чоловік навіть не подивився на нього і щосили ляснув тварину по морді. Ображений і принижений кінь відвернувся.

Я вже хотів кинутися господареві в ноги й благати його врятувати життя коневі, але наразився на докірливий погляд тварини. Кінь дивився прямісінько мені в очі. Я пригадав, що станеться, якщо перед смертю людина чи тварина перерахує зуби винного у своїй загибелі. Поки кінь дивився на мене тим жахливим приреченим поглядом, я боявся прохопитися хоча б словом і чекав, але він прикипів до мене очима.

Раптом фермер поплював на долоні, схопив батіг із вузлами й шмагонув по крижах двох здорових коней. Вони несамовито помчали вперед, мотузка натягнулася і зашморг захльоснувся на шиї засудженого. Захрипівши, він упав на землю, мов перекинутий вітром паркан. Коні безжально протягнули його ще кілька метрів. Коли вони захекано зупинилися, господар підійшов до жертви і кілька разів кóпнув його в шию та коліна. Тварина не смикнулася. Учувши смерть, здорові коні нервово затупотіли ногами, неначе намагаючись заховатися від погляду широко розплющених мертвих очей.

Решту дня я допомагав фермерові знімати шкіру й різати тушу.

Минуло кілька тижнів, і селяни дали мені спокій. Деякі хлопчаки час від часу поговорювали, що мене слід відвезти до німецького штабу або повідомити німців про циганського виродка в селі. Жінки уникали мене на дорозі, ретельно прикриваючи дітям голови. Чоловіки мовчки витріщалися на мене й час від часу плювали в мій бік.

Місцеве населення розмовляло повільно, ретельно зважуючи слова. Їхні традиції наказували заощаджувати слова, як дехто заощаджує сіль, і довгий язик вважався найгіршим ворогом. Торохтіїв тут мали за облудних брехунів, безсумнівно, підмовлених євреями чи циганськими ворожками. Зазвичай люди довго сиділи мовчки, нечасто перериваючи тишу якоюсь несуттєвою реплікою. Розмовляючи чи сміючись, усі прикривали рота рукою, щоб зловмисники не побачили їхніх зубів. Розв’язати їм язики й зняти напругу вдавалося лише горілці.

Мого господаря в селі поважали й часто запрошували на місцеві весілля та свята. Часом, якщо з дітьми було все гаразд, а дружина й теща не заперечували, він брав мене з собою. На таких збіговиськах фермер наказував мені демонструвати гостям мою «міську» балачку й розповідати напам’ять вірші та казки, яких мене навчили мама та няньки. Проти м’якої протяжної місцевої вимови моя міська балаканина, повна твердих приголосних, що тарахкотали, мов кулемет, здавалася якоюсь пародією. Перед виступами фермер змушував мене перехиляти одним ковтком склянку горілки. Я затинався, ноги намагалися перечепитися, і дістатися до центру кімнати було зовсім не просто.

Я відразу ж починав виставу, намагаючись не дивитися нікому в очі або на зуби. Коли я із шаленою швидкістю стрекотів вірші, селяни зачудовано витріщали очі, вважаючи мене божевільним, а цю швидку балаканину — ознакою слабкого розуму.

Від байок і римованих історій про тварин вони мало животи не надривали. Слухаючи історії про козла, що мандрував світом у пошуках столиці Козляндії, про кота в чоботах-скороходах, про бика Фердинанда, Білосніжку та сімох гномів, Мікі-Мауса та Піноккіо, гості реготали, давилися їжею і порскали горілкою.

Після виступу мене кликали від одного стола до іншого, наказуючи повторювати деякі вірші й піднімати нові тости. Якщо я відмовлявся, вони заливали пійло мені до горла. Зазвичай я напивався ще посеред вечора і майже не розумів, що відбувається. Обличчя навколо починали перетворюватися на морди тварин із моїх казок, неначе оживали ілюстрації з дитячих книжок, які я ще пам’ятав. Мені здавалося, наче я падаю до глибокої криниці з гладенькими вогкими стінами, вкритими пухким мохом. На дні криниці замість води стояло моє тепле надійне ліжко, де я міг спокійно заснути й забути про все.

Зима добігала кінця. Ми з фермером щодня ходили до лісу по дрова. Повітря повнилося теплою вологою, і пухнастий мох набрякав, звисаючи з гілляк великих дерев, наче сіра напівзамерзла кроляча шкірка. Вони сочилися водою, кидаючи темні краплі на відірвані смуги кори. Навсібіч розбігалися невеличкі струмки — ось вони стрибали й пірнали під багнисті корені, щоб знову виринути й грайливо продовжити свій по-дитячому непередбачуваний біг.

Сусідська родина влаштовувала для красуні-доньки весілля. Селяни, вдягнувши свої найкращі недільні шати, танцювали на току, який для такої нагоди спеціально позамітали та прикрасили. Наречений за старовинним звичаєм цілував кожного в губи. Наречена, приголомшена нескінченними тостами, то плакала, то сміялася, не зважаючи на чоловіків, що щипали її за сідниці й мацали груди.

Коли гості пішли до танцю й кімната спорожніла, я кинувся до столу по їжу, яку заробив своїм виступом. Влаштувався в темному кутку, намагаючись уникнути п’яних кепкувань. До кімнати, дружньо обіймаючи одне одного за плечі, увійшло двійко чоловіків. Я знав їх обох. Вони належали до когорти найзаможніших мешканців села. У кожного було кілька корів, табун коней і найкращі земельні ділянки.

Я прослизнув у куток за якісь порожні діжки. Чоловіки сіли на лаву біля стола, з якого ще не зібрали наїдки, і провадили повільну бесіду. Із серйозними обличчями вони пропонували одне одному пригощатися і, як тут водилося, не дивилися одне одному в очі. Потім один із них повільно потягнувся до кишені. Беручи однією рукою шматок ковбаси, другою він витягнув ножа з довгим загостреним лезом і щосили устромив його в спину свого довірливого товариша.

Навіть не озирнувшись і задоволено плямкаючи ковбасою, чоловік вийшов із кімнати. Поранений селянин спробував підвестися. Він роззирнувся скляними очима і, побачивши мене, спробував щось сказати, але замість слів із рота вилізла непережована капуста. Він знову спробував звестися на ноги, але захитався і тихенько сповз під лавицю і стіл. Переконавшись, що навколо більше нікого немає, і марно намагаючись упоратися з тремтінням, я, мов пацюк, вискочив у причинені двері й кинувся до клуні.

У сутінках сільські парубки хапали дівок і тягнули їх до клуні. На копиці сіна чоловік без штанів порався на жінці з розчепіреними ногами. Током сновигали п’яні, наштовхуючись одне на одного і блюючи, вони лякали коханців і будили хропунів. Я виламав із затильної стіни клуні дошку й протиснувся в отвір. Побіг до господарської стайні й виліз на копицю сіна у стійлі, де зазвичай ночував.

Тіло вбитого не відразу після весілля забрали з будинку. Його поклали до однієї з бокових кімнат, а родина померлого зібралася в головному покої. Тим часом одна зі старих селянок оголила ліву руку трупа і помила її якоюсь коричневою сумішшю. Чоловіки й жінки, що страждали від зобу, по черзі заходили до кімнати, а під підборіддями і на шиях у них висіли потворні мішки запаленої плоті. Старенька підводила кожного до тіла, робила над хворим місцем якісь складні жести, а потім сім разів торкалася до пухлини неживою рукою. Блідий від страху пацієнт мав повторювати за нею: «Іди, хворобо, разом із рукою».

Після процедури хворі платили родині небіжчика за лікування. Труп залишили в кімнаті. Ліва рука спочивала на грудях, а в застиглу правицю встромили освячену свічку. На четвертий день, коли запах у кімнаті посилився, до села запросили священика і почалися приготування до похорону.

Відтоді минуло чимало часу, а дружина вбитого відмовлялася змивати криваві плями в кімнаті, де було скоєне вбивство. Кров чітко виднілася на підлозі й столі, наче дерево назавжди вкрилося грибком кольору темної іржі. Усі навколо вірили, що ці плями, свідки вбивства, рано чи пізно силоміць притягнуть сюди вбивцю і накличуть на нього кару.

Утім убивця, чиє обличчя я чудово запам’ятав, часто обідав у тій самій кімнаті, де скоїв злочин, обжираючись незліченними стравами, які там подавали до столу. Я не розумів, як він може не боятися плям. Із якимось моторошним задоволенням спостерігав, як він топчеться ними, незворушно палячи люльку, або, перехиливши одним ковтком склянку горілки, відкушує шматочок солоного огірка.

У такі миті я напружувався, наче натягнута тятива. Я чекав чогось оглушливого: темної прірви, що розкриється під плямами і безслідно проковтне його, або нападу танцю святого Віта[11]. Іноді вночі я розмірковував, чи не втратили, бува, плями своєї мстивої сили. Зрештою, вони вже трохи зблякли: кошенята запаскудили їх, і господиня, забувши про власне рішення, часто мила підлогу.

З іншого боку, я знав, що справедливість завжди була надзвичайно повільна. У селі я чув легенду про те, як череп виліз із могили й покотився пагорбом між хрестами, ретельно огинаючи квіткові клумби. Гробар спробував зупинити його лопатою, але той вислизнув і попрямував до воріт цвинтаря. Його побачив лісничий і теж спробував зупинити, вистріливши з гвинтівки. Але череп, не зважаючи на перепони, цілеспрямовано котився дорогою, що вела до села. Потім він вичекав вдалої миті й кинувся під копита коням місцевого фермера. Вони понесли, перевернули воза й убили господаря на тому ж місці.

Почувши про цю пригоду, селяни зацікавились і почали розслідування. Вони дізналися, що череп «вистрибнув» із могили старшого брата жертви нещасного випадку. Десять років тому цей брат повинен був успадкувати батькове майно. Вочевидь, молодший брат із дружиною позаздрили такому багатству. А потім однієї ночі старший брат раптово помер. Його брат і невістка поспіхом поховали тіло, навіть не дозволивши родичам попрощатися з ним.

Селом ширилися різні чутки щодо такої несподіваної смерті, але точно ніхто нічого не знав. Поступово молодший брат, що кінець кінцем заволодів майном, збільшував статки і загалом користувався повагою.

Після пригоди біля воріт цвинтаря череп забув про мандри і спокійно лежав у дорожній пилюці. Уважний огляд допоміг виявити велетенський іржавий цвях, глибоко забитий у кістку.

Отак через багато років жертва покарала свого вбивцю, і справедливість узяла гору. Тож люди вірили, що ані дощ, ані пожежа, ані вітер не зможуть знищити злочинні сліди. Адже правосуддя нависає над світом, як велетенський ковальський молот, піднятий могутньою рукою, що завмирає на мить, перш ніж вдарити з жахливою силою на довірливе ковадло. Як казали в селі, на сонці помітна навіть найменша порошинка.

Якщо дорослі зазвичай залишали мене в спокої, сільських хлопчаків слід було остерігатися. Вони були видатними мисливцями, а я їхньою дичиною. Навіть фермер попереджав, щоб я тримався від них подалі. Худобу я виганяв на самісінький край пасовиська, осторонь від інших дітей. Трава тут була соковитіша, однак постійно доводилося стежити, щоб корови не подалися на сусідні поля й не знищили врожай. Однак тут я не впадав в очі й був у відносній безпеці від облав. Час від часу хтось із пастушат підкрадався до мене й нападав. Зазвичай мене лупцювали, а потім я тікав у поля. Тоді я голосно попереджав, що якщо корови понівечать чиєсь поле, поки я ховаюся, фермер їх покарає. Погрози зазвичай спрацьовували і нападники поверталися до своїх стад.

Утім я продовжував їх боятися і не мав жодної спокійної хвилини. Кожен рух пастушат, кожне сум’яття чи ознаки якоїсь бурхливої діяльності змушували мене побоюватися якоїсь змови.

Інші їхні ігри та плани зазвичай стосувалися знайдених у лісі військових знарядь, здебільшого патронів для гвинтівок і наземних мін, які місцеві називали «милом» через їхню форму. Щоб знайти боєприпаси, достатньо було пройти кілька кілометрів лісом і понишпорити в підліску. Кілька місяців тому тут розгорнулася сутичка між двома загонами партизанів, які залишили по собі зброю. Особливо багато було «мила». Дехто з селян казав, що його покинули, тікаючи, «білі» партизани, а інші присягалися, що це були трофеї, відбиті у «червоних», які «білим» не вдалося прихопити разом із власним спорядженням.

Також у лісі можна було знайти поламані гвинтівки. Хлопці знімали з них цівки, різали їх на коротші шматки й прикріпляли до пістолетів із вирізаними з гілок руків’ями. З таких пістолетів можна було стріляти набоями для гвинтівки, що теж валялися під ногами в лісі. Підривали набої приєднаними до гумок цвяхами.

Попри всю невибагливість, постріл із такого пістолета міг стати летальним. Двоє сільських хлопчаків серйозно постраждали, коли, посварившись, вистрілили одне в одного. Інший саморобний пістолет вибухнув просто у свого власника в руці, відірвавши йому всі пальці та вухо. Найбільше всі спочували покаліченому й паралізованому синові наших сусідів. Хтось погано пожартував із ним, поклавши всередину його комети кілька набоїв. Коли хлопчик, нічого не підозрюючи, вранці запалив комету і змахнув нею між ногами, патрони вибухнули.

А ще можна було стріляти, «перезарядивши» набої. Кулю слід було витягнути з гільзи і насипати туди трохи пороху. Потім її запихали назад у напівпорожню гільзу, а решту пороху насипали зверху на кулю. Зроблений таким способом патрон вставляли в спеціальний отвір у дошці або, направивши на ціль, майже повністю закопували в землю. Насипаний на кулю порох підпалювали. Коли вогонь діставався до підпальника, куля вистрілювала десь метрів на шість чи трохи більше. Експерти з «перезаряджених» набоїв робили ставки на те, чия куля пролетить далі і скільки пороху слід насипати зверху та знизу, щоб досягти найкращого результату. Найвідважніші хлопчаки намагалися вразити дівчат, стріляючи просто з руки. Часто гільзи або детонатори влучали в стрільця або когось із глядачів. Найгарнішого в селі хлопчину підпальник поранив у таке місце, від згадки про яке всі починали сміятися. Тепер він здебільшого гуляв на самоті, уникаючи поглядів жінок, які, не ховаючись, хихотіли.

Однак такі пригоди ніколи нікого не лякали. І дорослі, і діти постійно торгували набоями, «милом», цівками для гвинтівок і замками, витрачаючи чимало годин на ретельне нишпорення в густому підліску.

Найбажанішою знахідкою був бікфордів шнур[12]. За нього можна було вторгувати саморобний пістолет із дерев’яним руків’ям і двадцять набоїв. Його використовували, щоб перетворити «мило» на справжні міни. Достатньо було просто приладнати шнур до шматка «мила», підпалити й щодуху тікати від вибуху, від якого здригалися шибки в усіх сільських хатах. Під час весіль та хрестин на бікфордові шнури був неабиякий попит. Вибухи були чудовою додатковою розвагою, і жінки збуджено верещали, очікуючи, поки вибухне міна.

Ніхто не знав, що я заховав бікфордів шнур і три шматки «мила» в клуні. Я знайшов їх у лісі, збираючи для фермерової дружини чебрець. Шнур був майже новенький, із довжелезним ґнотом.

Часом, коли поруч нікого не було, я витягав вибухівку і шнур та зважував їх на долоні. У цих шматочках дивної матерії було щось просто-таки надзвичайне. Саме по собі «мило» горіло погано, але, якщо всередину вставляли шнур і підпалювали його, вогонь швиденько проповзав ґнотом і викликав такий вибух, що міг рознести на шматки цілу ферму.

Я намагався уявити людей, які вигадали й зробили бікфордові шнури та міни. Напевно, це були німці. Хіба ж у селах не казали, що ніхто не може протистояти німецькій могутності, бо вони проковтнули мізки поляків, росіян, циган та євреїв?

Я розмірковував, що дає людям здібності для таких винаходів. Чому селяни не могли створити щось подібне? Я замислювався, чому певний колір очей та волосся дає одним людям таку необмежену владу над іншими.

Селянські плуги, коси, граблі, прядки, криниці та колеса млинів, які обертали ледачі коні або немічні бики, були такі примітивні, що їх міг вигадати, зрозуміти принцип дії та користуватися ними навіть найбільший дурень. Проте навіть наймудріший фермер точно не міг створити шнур, який забезпечить міну приголомшливою потужністю.

Якщо це правда, що німці здатні на такі винаходи і що вони збираються очистити цей світ від усіх смаглявих, темнооких, довгоносих, чорнявих людей, то мої шанси вижити, вочевидь, були не надто високі. Рано чи пізно я знову можу опинитися в їхніх руках, але цього разу мені може не пощастити так, як минулого.

Я пригадав німця в окулярах, що дозволив мені втекти до лісу. Він був білявий і синьоокий, проте не здавався особливо розумним. Який зміст стирчати на маленькій допотопній станції й полювати на таку дрібноту, як я? Якщо те, що казав сільський староста, правда, хто буде займатися винаходами, поки німці охоронятимуть маленькі залізничні станції? Скидалося на те, що в такому жалюгідному місці навіть геній небагато винайде.

Засинаючи, я думав про винаходи, які хотів би зробити. Наприклад, бікфордів шнур для людського тіла, який, згорівши, змінюватиме стару шкіру новою та забезпечуватиме тебе потрібним кольором очей і волосся. Шнур, який зі стосу будівельних матеріалів за день може побудувати найгарнішу в селі хату. Шнур, який захистить кого завгодно від уроків. Тоді ніхто не боятиметься мене, і моє життя стане приємнішим та безтурботнішим.

Німці спантеличували мене. Ну й марнотратство. Невже такий злиденний жорстокий світ вартує того, щоб ним керувати?

Якось у неділю зграйка хлопчаків, що поверталися з костьолу, помітили мене на дорозі. Тікати було запізно, тож я вдав цілковиту байдужість і спробував приховати страх. Проходячи повз мене, один із них кинувся в мій бік і штовхнув мене до глибокої багнистої калюжі. Інші плювали мені просто в очі й реготали, вітаючи кожне влучання. Вони вимагали показати їм якісь «циганські фокуси». Я намагався вирватися й утекти, але коло звужувалося. Вищі за мене хлопці оточили мене, наче живі тенета пташку. Я боявся того, що вони можуть зробити. Дивлячись униз на їхні грубі недільні черевики, збагнув, що босоніж зможу дременути швидше за них. Я вибрав найкремезнішого хлопаку і, піднявши важкого каменя, щосили розквасив йому пику. Обличчя зморщилося й провисло від удару, і закривавлений хлопець упав на землю.

Решта приголомшено заціпеніли. Тієї ж миті я перескочив через свою жертву і помчав полями до села.

Діставшись додому, я кинувся на пошуки фермера, щоб розповісти йому, що сталося, і попросити захисту. Однак він із родиною ще не повернувся з костьолу. Подвір’ям вешталася лише стара беззуба теща.

Я відчув, як слабшають ноги. Із села наближалася ватага чоловіків і хлопців. Вони пришвидшували ходу, розмахуючи дрючками й палицями.

Отакою буде моя смерть. Серед натовпу точно був батько або брат пораненого хлопця, тож годі й сподіватися на прощення. Я кинувся до кухні, запхав у комету кілька розпалених вуглин і дременув до клуні, зачинивши за собою двері.

Мої думки розбігалися, мов налякані курчата. За якусь мить юрба візьметься за мене.

Раптом я згадав про бікфордів шнур і міни. Швиденько викопав їх. Тремтячими пальцями запхав шнур між щільно зв’язаними шматками «мила» і підпалив його кометою. Кінець ґноту засичав, і рожевий вогник повільно поповз до вибухівки. Я заштовхав свою конструкцію під купу поламаних плугів та борін у кутку клуні та з шаленою силою вирвав дошку із затильної стіни.

Натовп уже був на подвір’ї, і я чув їхні вигуки. Схопивши комету, я вислизнув крізь дірку до густих заростей пшениці за клунею. Пірнувши всередину та пригнувшись, я, наче кріт, прокладав собі шлях до лісу.

Я, мабуть, був десь на середині поля, коли земля здригнулася від вибуху. Я озирнувся. Дві стіни сумно похилилися одна на одну — більше від клуні нічого не залишилося. Між ними кружляли уламки дощок і вихори сіна. Угорі грибком росла хмара порохів.

Діставшись до краю лісу, я перепочив. Радів, що на господаревій фермі не видно вогню. Єдине, що я чув, — галас селян. Ніхто мене не переслідував.

Я знав, що не зможу повернутися, тож заглибився в ліс, ретельно роздивляючись кущі, де ще було чимало набоїв, шматків «мила» і бікфордових шнурів.

Кілька днів я блукав у лісі й намагався наблизитися до якихось сіл. У першому я побачив людей, що, розмахуючи руками, з галасом бігали від одного будинку до іншого. Що там трапилося, я не знав, але ідея не наближатися здавалася мудрим рішенням. В іншому я почув постріли, отже, десь неподалік були або німці, або партизани. Утративши мужність, я ішов ще два дні. Нарешті, зголоднівши та виснажившись, я вирішив навідатися до найближчого села, що здавалося досить спокійним.

Вийшовши з кущів, я мало не наштовхнувся на чоловіка, що орав невеличке поле. Це був справжній велетень із величезними руками й ногами. Руді бачки закривали його обличчя мало не до очей, а довге скуйовджене волосся стирчало, мов зарості очерету. Його світло-сірі очі насторожено оглянули мене. Намагаючись скопіювати місцеву говірку, я сказав, що за дах над головою й скромну їжу доїтиму його корів, чиститиму стайні, виганятиму худобу на пасовисько, рубатиму дрова, розставлятиму тенета на пташок і накладатиму на людей та тварин чари проти всіх можливих хвороб. Селянин уважно вислухав, а потім повів мене до себе додому, не прохопившись жодним словом.

Дітей у нього не було. Посперечавшись із кількома сусідами, селянинова дружина погодилася мене залишити. Мені показали місце в корівнику, де я мав спати, і розповіли про мої обов’язки.

Це село було бідне. Хатки тут зводили з колод, обмащених з обох боків змішаною з соломою глиною. Стіни вгрузали глибоко в землю й підтримували покручені солом’яні дахи з димарями з вербових гілок та глини. Лише в кількох селян були клуні, та й те їх прибудовували до хати, щоб заощадити на спільній стіні. Час від часу з сусідньої залізничної станції приходили німецькі солдати й забирали в селян усю їжу, яку вдавалося знайти.

Якщо німці наближалися, а тікати до лісу вже було запізно, мій господар ховав мене в майстерно замаскованому льосі під клунею. Вхід до нього був дуже вузький і мав завглибшки принаймні три метри. Я власноруч допомагав викопати той льох, тож ніхто, крім господаря і його дружини, про нього не знав.

Усередині ховалася вщент наповнена шафа зі шматками масла, головками сиру, копченою шинкою, кільцями ковбас, пляшками домашніх настоянок та іншими смаколиками. На дні завжди було дуже холодно. Поки німці гасали будинком, вишукуючи їжу, лапáли в полі свиней або незграбно намагались упіймати курчат, я сидів, нюхаючи чудові пахощі. Часто солдати зупинялися простісінько на дошці, що прикривала вхід до мого притулку. Я звик затискати собі носа, щоб випадково не чхнути, прислуховуючись до незрозумілих розмов. Щойно вдалині стихали звуки військових вантажівок, чоловік витягав мене з льоху, і я брався до своїх щоденних обов’язків.

Почався сезон грибів. Зголоднілі селяни раділи йому й поспішали до лісу збирати щедрий урожай. Кожна пара рук цінувалася на вагу золота, тож господар завжди брав мене з собою. Селяни тинялися лісом великими групами в пошуках невеличких грибів. Господар бачив, що я скидаюся на циганчука, й, остерігаючись того, щоб не видали німцям, поголив моє чорне волосся. Виходячи кудись, я надягав великий чорний кашкет, що закривав півобличчя й так привертав менше уваги. Однак від підозрілих поглядів селян я продовжував почуватися незатишно і завжди намагався триматися поближче до господаря. Я відчував, що з мене він має непоганий зиск, тому не проганятиме ще якийсь час.

Дорогою по гриби ми перетинали залізницю, що бігла лісом. Кілька разів на день, пихкаючи димом, локомотиви тягнули за собою вантажні потяги. На дахах вагонів та встановленій перед паровиком платформі стояли кулемети. Солдати в касках вивчали в біноклі небо й ліси.

А потім тут пустили новий поїзд. У зачинені вагони для худоби наганяли живих людей. Дехто з селян працював на станції й приносив додому новини. Ці потяги перевозили ув’язнених і засуджених до смерті євреїв та циган. У кожен вагон напихали, наче кукурудзяні качани, по двісті людей, змушуючи їх підняти руки, щоб заощадити місце. Старі й молоді, чоловіки, жінки та діти, навіть немовлята. Мешканців сусіднього села часто наймали на будівництво концтаборів, і, повернувшись звідти, вони оповідали дещо дивне. Вони казали нам, що після виходу з поїзда євреїв ділять на групи, змушують роздягнутися і забирають у них усі пожитки. Волосся стригли, вочевидь, щоб набивати матраци. А ще німці перевіряли їм зуби і, щойно побачивши золотий, одразу виривали його. Газові камери та печі не могли впоратися з такою кількістю людей; тисячі отруєних газом не спалювали, а просто закопували в ями поблизу табора.

Селяни уважно слухали ці історії. Вони казали, що кара Господня нарешті впала на голови євреїв. Мовляв, вони вже давно її заслужили, ще коли розіп’яли Ісуса. Бог ніколи нічого не забуває і не пробачив їм їхніх гріхів, навіть якщо дивився на них крізь пальці. Тепер Господь зробив німців своєю зброєю для встановлення справедливості. Євреїв позбавили привілею померти природною смертю. Їх слід було покарати вогнем, щоб вони ще на землі зазнали пекельних мук. Це було справедливе покарання за сороміцькі злочини їхніх пращурів, за відмову від єдиної Справжньої Віри і за те, що вони безжально вбивали християнських немовлят і пили їхню кров.

Тепер селяни ще похмуріше дивилися на мене. «Ти жидоциган! — кричали вони. — Тебе спалять, виродку, ще й як!» Я вдавав, наче мене це не займає, навіть тоді, коли мене впіймали якісь пастухи й намагалися притягнути до вогнища, щоб згідно з Божею волею підсмажити мені п’яти. Я бився, дряпався і кусався. Я не збирався дозволити підсмажити себе на такому примітивному багатті, поки інших душать газом у спеціальних вигадливих печах, що німці сконструювали й обладнали потужнішими, ніж у найбільших локомотивів, двигунами.

Уночі я не спав, турбуючись, чи покарає Бог і мене. Невже могло бути, що Господь гнівався лише на людей з чорними волоссям і очима, яких називали циганами? Чому ж тоді мій батько, якого я чудово пам’ятав, був синьокий блондин, а мама темноволоса? Яка різниця між циганами та євреями, якщо всі вони смагляві й на них чекає однакова доля? Напевно, після війни на світі залишаться лише світловолосі блакитноокі люди. А що тоді буде з дітьми блондинів, якщо вони раптом народяться чорнявими?

Якщо потяги з євреями проїжджали селом удень або надвечір, селяни вишиковувалися по обидва боки від колії й радісно махали машиністові, кочегарові й кільком охоронцям. Крізь невеличкі прямокутні віконечка вгорі зачинених вагонів часом вдавалося помітити людське обличчя. Мабуть, люди вилазили одне одному на плечі, щоб подивитися, куди їх везуть і чиї це голоси лунають ззовні. Побачивши привітні жести селян, люди у вагонах, мабуть, думали, що це вітають їх. Потім єврейські обличчя зникали, а у вікнах бліді руки подавали розпачливі сигнали.

Селяни допитливо розглядали потяги, уважно прислухаючись до дивного дзижчання людського натовпу, не схожого ані на стогін, ані на плач або пісню. Поїзд їхав далі, і поки він зникав у далині, можна було побачити на тлі чорного лісу, як із вікон невтомно махають людські руки, позбавлені тіл.

Часом уночі люди, що їхали на потягах до крематоріїв, викидали у віконця дітей, сподіваючись, що їх урятують. Іноді комусь удавалося відірвати з підлоги дошку і найрішучіші євреї протискалися в щілину й падали на посипані жорствою колії, рейки або натягнуті семафорні дроти. Розрізані колесами скалічені тіла котилися з насипу у високу траву.

Прогулюючись удень уздовж колій, селяни знаходили залишки їхніх тіл і швиденько знімали з них одяг та взуття. Обережно, щоб не вимаститися попсованою кров’ю нехрещених, вони зривали з жертв білизну в пошуках коштовностей. За награбоване добро часто сперечалися й билися. Потім оголені тіла залишали між рейками, де їх знаходив німецький патруль, що проїжджав тут щодня на дрезині. Військові або поливали нечисті тіла бензином і спалювали їх, або закопували десь неподалік.

Якось селом пішла чутка, що вночі проїхали один за одним кілька потягів з євреями. Селяни закінчили збирати гриби раніше, ніж зазвичай, і всі ми рушили до залізниці. Усі йшли вервечкою з обох боків уздовж колії, зазирали в кущі та шукали сліди крові на дротах, що йшли до семафорних стовпів, і краях насипу. Кілька кілометрів не було нічого. Потім одна жінка помітила кілька поламаних гілок у заростях шипшини. Хтось розчахнув колючі гілки, і ми побачили маленького хлопчика, років п’яти, що незграбно скрутився на землі. Його сорочечка та штанці перетворилися на лахміття. Він мав довге чорне волосся і вигнуті чорні брови. Здавалося, наче малий спить чи помер. Хтось із чоловіків наступив йому на ногу. Хлопчик смикнувся й розплющив очі. Побачивши людей, що схилилися над ним, він спробував щось сказати, однак натомість із рота на підборіддя й шию повільно потекла рожева піна. Налякавшись його чорних очей, селяни швидко позадкували й почали хреститися.

Почувши позаду себе голоси, малий спробував повернутися. Однак у нього, мабуть, були зламані кістки, бо він лише застогнав, а на вустах з’явилася велика кривава бульбашка. Дитина відкинулася на спину й заплющила очі. Селяни недовірливо дивилися на хлопчика звіддалік. Якась жінка підповзла до нього, схопилася за поношені черевички на ногах малого й зірвала їх. Він поворухнувся, застогнав і знову кашлянув кров’ю. Розплющивши очі, хлопчик побачив, як селяни похапцем відсахнулися подалі, налякано хрестячись. Він знову заплющив очі й більше не ворушився. Двійко чоловіків схопили дитину за ноги й перевернули. Малий помер. Селяни зняли з нього курточку, сорочку та шорти й віднесли його на рейки. Хлопчика покинули там, де німецький патруль не міг його не помітити.

Ми повернули до села. Рушивши додому, я озирнувся. Хлопчик лежав на білих камінцях між рейками, й видно було лише чорну копицю його волосся.

Я намагався уявити, про що він думав перед смертю. Викидаючи його з потяга, батьки або друзі, безумовно, запевняли, що люди допоможуть йому і врятують від жахливої смерті у велетенській печі. Напевно, він почувався зрадженим та обдуреним. Він радше притиснувся б до теплих тіл своїх батьків у напхом напханому вагоні, відчув би тисняву та їдкий гарячий запах, близькість інших людей і знав би, що не залишиться сам, а всі навколо переконували б, що ця подорож — просто якесь непорозуміння.

Попри те, що я спочував хлопчиковій трагедії, в глибині душі заворушилося полегшення, що він помер. Я думав, що якби його залишили в селі, це б нічим хорошим не скінчилося. Якби німці дізналися про єврейського знайду, вони б оточили село. Обшукали б кожен будинок, знайшли б хлопчика, а заразом і мене в моєму льосі. Вони б, напевно, вирішили, що я теж випав із потяга, і вбили б нас обох на тому ж місці, а потім покарали б ціле село.

Я натягнув кашкета нижче й тягнувся позаду всіх. Можливо, було б простіше змінити людям колір очей та волосся, ніж будувати велетенські печі, а потім полювати на євреїв і циган, щоб згодовувати в їхні жерла?

Тепер збирати гриби ходили щодня. Кошики з ними сушилися по всіх усюдах, а в клунях і на горищах уже ховалися цілі купи. У лісах грибів щодня виростало ще більше. Щоранку селяни розсипалися лісом з порожніми кошиками. Під променями осіннього сонця, крізь спокійний безвітряний підлісок, який охороняли високі дерева, ледаче пролітали навантажені бджоли, несучи нектар уже зів’ялих квітів.

Нахиляючись, щоб зірвати гриби, люди перегукувалися радісними голосами, щойно вдавалося знайти рясну їх купу. У заростях ліщини й ялівцю та на гілках дубів і грабів їм відповідало ніжне різноголосся пташок. Часом чулося моторошне пугукання сови, але ніхто не міг розгледіти її в глибокому, захованому від чужих очей дуплі якогось стовбура. Поласувавши яйцями куріпок, у густих кущах ховалася руда лисичка. Підбадьорюючи себе власним сичанням, нервово проповзали гадюки. Вгодований заєць кидався до хащів велетенськими стрибками.

Лісову симфонію переривали лише пихкання паровика, грюкання вагонів і скреготіння гальм. Люди застигали, повернувшись обличчям до залізниці. Пташки змовкали, сова з неабиякою гідністю закутувалася в сірий плащ і ховалася ще глибше в дуплі. Заяць зупинявся, нашорошував довгі вуха і, заспокоївшись, стрибав собі далі.

Кілька тижнів, аж поки не закінчився грибний сезон, ми часто прогулювалися вздовж колії, час від часу минаючи видовжені купки чорного попелу та обгорілі поламані кістки, втоптані у гравій. Селяни зупинялися й роздивлялися їх, стиснувши губи. Багато хто боявся, що навіть спалені тіла втікачів із потяга можуть заразити людей і тварин, тож поспіхом присипав останки грязюкою.

Якось я вдав, наче підіймаю гриб, який випав із кошика, й схопив повню жменю людського праху. Він прилипав до пальців і тхнув бензином. Я уважно роздивився попіл, але не побачив у ньому нічого людського. Однак він не був схожий на той, що залишався в кухонних печах, де палили дрова, сухий торф і мох. Я налякався. Коли я розтирав між пальцями жменьку чорного попелу, мені здалося, наче вгорі ширяє привид спаленої людини, спостерігаючи й запам’ятовуючи кожного з нас. Я знав, що привид може ніколи більше не покинути мене, може завжди тягнутися назирці, лякати мене вночі, наповняючи жили хворобами, а мозок — божевіллям.

Варто було проїхати черговому потягові, і я бачив, як на світ з’являються цілі батальйони привидів з потворними мстивими обличчями. Селяни казали, що дим із крематоріїв летить простісінько на небо й стелиться м’яким килимом під ноги Господові, не залишаючи на них найменшої плямки. Я замислювався, невже справді слід було спалити стількох євреїв, щоб відшкодувати Богові його розіп’ятого сина. Напевно, скоро світ перетвориться на суцільний крематорій, де спалюватимуть людей. Хіба ж священик не казав, що всі ми приречені померти, повернутися «від пороху до пороху».

Уздовж насипу, поміж рейками, ми знаходили незліченну кількість клаптиків паперу, записних книжок, календарів, родинних фотографій, друкованих особистих документів, старих паспортів та щоденників. Світлини, звісно ж, були найбажанішою знахідкою, адже мало хто в селі вмів читати. На багатьох старих фотографіях заціпеніло сиділи літні люди в химерному одязі. На інших елегантно вбрані батьки застигли, поклавши руки на плечі дітям; всі вони всміхалися й були вбрані в шати, яких у селі ніколи не бачили. Часом ми знаходили зображення гарненьких дівчат і привабливих хлопців. Траплялися світлини стариганів, схожих на апостолів, та літніх жінок із вицвілими усмішками. На деяких фото можна було побачити дітей, що гралися в парку, заплаканих немовлят і поцілунки молодих наречених. На звороті, вочевидь, тремтячою від страху чи хитавиці в потязі рукою були нашкрябані слова прощання, присяги, уривки зі Святого Письма. Часто слова були розмиті росою або випалені сонцем.

Селяни радо збирали фотографії. Жінки хихотіли й шепотілися, роздивляючись зображення хлопців, а чоловіки непристойно жартували, коментуючи дівочі світлини. Місцеві жителі збирали фото, обмінювалися ними та розвішували в хатах і клунях. У деяких будинках на одній стіні висіла Діва Марія, на другій — Ісус, на третій — розп’яття, і численні фотографії євреїв — на четвертій. Фермери разом зі своїми наймитами обмінювалися світлинами дівчат, збуджено витріщаючись на них та намагаючись ошукати одне одного. А ще пліткували, що найгарніша панянка в селі так безнадійно закохалася в привабливого юнака на фото, що потім і дивитися не хотіла на свого нареченого.

Якось із грибних полів прибіг хлопчик і розповів, що біля залізниці знайшли єврейку. Вона була жива — лише плече вивихнула та набила собі кілька синців. Люди вирішили, що вона вистрибнула з дірки в підлозі, коли поїзд пригальмував на повороті, тож так змогла уникнути серйозних ушкоджень.

Усі збіглися подивитися на таке диво. Дівчина йшла похитуючись і спершись на чоловіків, що майже несли її. Худеньке личко було дуже бліде. Брови в неї були широкі, а очі дуже темні. Довге блискуче чорне волосся лежало на спині, перев’язане стрічкою. Сукня була порвана, і я бачив синці та подряпини на білому тілі. Здоровою рукою дівчина намагалася підтримувати ушкоджену.

Чоловіки відвели її до будинку сільського старости. Навколо, зацікавлено розглядаючи дівчину, зібралася допитлива юрба. Схоже, вона нічого не розуміла. Щойно до неї хтось наближався, єврейка стискала руки, наче в молитві, й лепетала щось нікому не зрозумілою мовою. Її очі з синюватими білками та чорними як смола зіницями налякано роззиралися довкола. Сільський староста радився з кимось із місцевих старшин та чоловіком на прізвисько Веселка, що знайшов дівчину. Вирішили, що, згідно з офіційними постановами, завтра її відвезуть до німецького гарнізону.

Селяни повільно розходилися по домах. Але дехто з роззяв залишився стояти, витріщаючись та сиплячи дотепами. Напівсліпа бабусенція тричі плюнула в бік єврейки й, пробурмотівши щось собі під ніс, посварилася на онуків пальцем.

Потім Веселка взяв дівчину за руку й повів до себе додому. Дехто вважав його диваком, але загалом чоловіка в селі любили. Він неабияк цікавився різними небесними знаменнями, особливо веселками, за що й дістав своє прізвисько. Увечері, розважаючи сусідів, він міг годинами розпинатися про райдуги. Слухаючи його з темного кутка, я дізнався, що веселка — це довгий вигнутий стрижень, порожній усередині, як соломинка. Один її кінець занурюється в річку або озеро й витягує з них воду, а потім рівномірно поливає нею поля. З водою всмоктується також риба та інші створіння, саме тому деякі види риб можна знайти у віддалених озерах, ставках та річках.

Хата Веселки стояла у сусідстві з будинком мого господаря, а його клуня мала спільну стіну з тією, де я спав. Його дружина померла кілька років тому, але ще не старий Веселка не міг наважитися одружитися ще раз. Сусіди казали йому, що той, хто забагато витріщається на райдуги, не помітить ладних сідниць у себе під носом. Одна місцева старенька готувала йому й дивилася за дітьми, а чоловік тим часом працював у полі й подеколи заради розваги добряче набирався.

Єврейка повинна була перечекати до ранку в нього вдома. Тієї ночі мене розбудив галас і крики в сусідській клуні. Спершу я злякався, а потім знайшов у дошці дірку, крізь яку міг побачити, що відбувається. Посередині прибраного току на якихось мішках лежала дівчина. Поруч із нею на старій колоді для м’яса горів каганець. Веселка сидів біля голови дівчини. Ніхто з них не ворушився. Раптом чоловік різким рухом стягнув сукню з дівочого плеча. Лямка піддалася. Дівчина спробувала відсунутися, але Веселка наступив їй на волосся, стиснувши голову колінами. Він нахилився нижче. Потім зірвав лямку з іншого плеча. Дівчина скрикнула, але не поворухнулася.

Веселка сповз до її ніг, затис їх власними і зісмикнув сукню. Єврейка спробувала підвестися й схопити тканину здоровою рукою, але чоловік відштовхнув її. Тепер дівчина була гола. Каганець кидав тіні на її тіло.

Веселка сів поруч із дівчиною і почав пестити її тіло своїми великими руками. Своїм тулубом він закривав від мене обличчя дівчини, але я чув, як її схлипування час від часу переривалися зойками. Веселка повільно зняв свої чоботи, штани і залишився у грубій полотняній сорочці.

Потім він улаштувався на розпростертій дівчині, лагідно погладжуючи їй плечі, груди та живіт. Дівчина стогнала й скиглила, а коли його рухи зробилися грубшими, пробурмотіла щось своєю мовою. Веселка піднявся на ліктях, спустився трохи нижче, одним різким рухом розкинув їй ноги і з глухим звуком гупнувся зверху.

Дівчина вигнулася, скрикнула, стискаючи та розтискаючи пальці, наче хотіла щось ухопити, а потім трапилося дещо дивне. Веселка лежав на дівчині, між її ногами, але намагався вирватися. Щоразу, коли він пробував підвестися, вона скрикувала від болю, а він стогнав і лаявся. Ось він іще раз спробував вивільнитися з її міжніжжя, але, вочевидь, марно. Якась дивна сила всередині неї тримала його, як тенета, що впіймали зайця або лисицю.

Із шаленим тремтінням чоловік продовжував лежати на дівчині. Незабаром він поновив свої спроби, але дівчина щоразу звивалася від болю. Схоже, Веселці теж було непереливки. Він витирав із чола піт, сипав прокльонами й плювався. Під час наступної спроби дівчина захотіла допомогти. Вона ширше розсунула ноги, вигнула вгору стегна і штовхнула його в живіт здоровою рукою. Усе марно. Невидимі пута міцно зв’язали їх докупи.

Я часто бачив, як таке траплялося з собаками. Часом вони шалено злягалися, а потім помирали від бажання звільнитися, але не могли. Тварини змагалися з болючими путами, щоразу більше відвертаючись одне від одного, аж поки не застигали, з’єднані задніми кінцями. Вони скидалися на двоголове тіло з двома хвостами, що виросли з одного місця. Друзі людей перетворювалися на помилку природи. Вони завивали, скавчали й тремтіли всім тілом. Налиті кров’ю очі благали про допомогу та з невимовним стражданям дивилися на людей, що били їх граблями й палицями. Вигинаючись у пилюці та стікаючи кров’ю від ударів, вони подвоювали свої зусилля, щоб роз’єднатися. Люди реготали, кóпали собак та кидали в них каміння й верескливих котів. Тварини намагались утекти, але кожна тягнула в свій бік. Так вони бігали по колу. Збожеволівши від люті, намагалися вкусити одне одного, але врешті-решт здавалися й чекали на людську допомогу.

Тоді сільські хлопчаки кидали їх у річку чи ставок. Собаки розпачливо намагалися випливти, але кожне продовжувало тягнути у свій бік. Голови безпомічних тварин час від часу з’являлися над водою, пащі були вкриті піною, але сил гавкати вже не було. Течія відносила їх геть, а задоволений натовп біг берегом із радісними вересками й кидав каміння в голови, що час від часу виринали з води.

Траплялося, що господарі не хотіли втрачати собак, тож просто по-звірячому відрізали їх одне від одного, і тоді на пса чекало каліцтво або смерть від кровотечі. Іноді тваринам вдавалося розділитися після кількох днів блукань, упродовж яких вони падали в ями й наштовхувалися на паркани та кущі.

Веселка поновив свої спроби. Він гучно кликав на допомогу Діву Марію. Відхекувався та відсапувався. Намагаючись відірватися від дівчини, ще раз добряче смикнувся. Вона закричала й почала гамселити ошелешеного чоловіка кулаками по обличчю, дряпати нігтями й кусати йому руки. Селянин злизав з губи кров, піднявся на одній руці й щодуху вдарив дівчину другою. Мабуть, паніка потьмарила йому розум, адже він упав на єврейку й почав кусати їй груди, руки та шию. Він лупцював її стегна кулаками, а потім схопився за тіло, наче збирався розірвати його на шматки. Дівчина заверещала високим протяжним криком, що кінець кінцем увірвався, коли їй пересохло в горлі, а потім пролунав знову. Веселка бив її, аж поки не виснажився.

Отак вони й лежали одне на одному, не рухаючись та не розмовляючи. Ворушився лише мерехтливий вогник каганця.

Веселка почав кликати на допомогу. Спершу на його крики відгукнулася лише зграя галасливих псів, а потім прийшли стурбовані чоловіки з сокирами й ножами. Розчахнувши двері клуні, вони недоумкувато витріщилися на парочку на підлозі. Веселка захриплим голосом швидко пояснив ситуацію. Односельчани зачинили двері й, не пускаючи нікого всередину, відправили когось по відьму-повитуху, що зналася на такому.

Стара прийшла, уклякла біля нещасних і зробила щось із ними за допомогою решти чоловіків. Я нічого не бачив; лише почув, як востаннє пронизливо скрикнула дівчина. Потім запала тиша, і в клуні Веселки зникло світло. На світанку я відразу ж кинувся до дірки в дошці. Між щілинами сяяли промені сонця, висвічуючи іскристі пучки порохів. На току, під стіною, витягнулося людське тіло, прикрите з ніг до голови попоною.

Поки в селі ще спали, я мусив вигнати корів на пасовисько. Повертаючись у сутінках, я чув, як селяни обговорювали події вчорашньої ночі. Веселка відніс тіло назад до залізниці, де завтра вранці мав проїхати патруль.

Кілька тижнів селяни мали про що побазікати. Перехиливши кілька чарок, Веселка й сам розповідав іншим, що єврейка засмоктала його й не хотіла відпускати.

Уночі мене переслідували дивні сни. Я чув стогони й крики в клуні, крижана рука торкалася мене, а на моє обличчя падали чорні пасма гладенького волосся, що пахло бензином. На світанку, виганяючи худобу пастися, я налякано дивився на туман, що висів над полями. Подекуди вітер приносив у мій бік крихітні клаптики сажі. Я здригнувся, і мороз пройшов мені поза шкурою. Шматочок сажі покружляв у мене над головою та, зазирнувши мені прямісінько у вічі, полетів високо в небеса.

Почавши шукати в сусідніх лісах партизанів, німці змушували селян забезпечувати себе провізією. Я знав, що моє життя в селі добігає кінця.

Одного вечора мій господар наказав мені негайно бігти до лісу. Його повідомили, що німці готують облаву. Вони дізналися, що в одному з сусідніх сіл переховують єврея. Казали, наче він живе там з початку війни. У селі його знав кожен — раніше його дід володів великою ділянкою землі, і громада до нього чудово ставилася. Казали, що, попри свою національність, єврей був досить добропорядний. Пізно ввечері я рушив у путь. Небо було затягнуте, але поступово хмари розійшлися, проглянули зорі та яскраво засяяв місяць. Я заховався в кущах.

Щойно зазоріло, я, намагаючись триматися подалі від села, рушив у напрямку пшеничного колосся, що хиталося на вітрі. Мої ноги пекло від густих дряпливих стебел, але я продовжував просуватися ближче до середини поля. Йти доводилося обережно; не хотілося залишати по собі занадто багато поламаних стебел, які могли мене виказати. Кінець кінцем я достатньо заглибився. Здригаючись від ранкової прохолоди, згорнувся клубочком і спробував заснути.

Прокинувшись, я почув звідусіль грубі голоси. Німці оточили поле. Я припав до землі. Солдати прочісували поле, і звук зламаних стебел чувся щоразу гучніше.

Вони мало не наступили на мене. Налякавшись, націлили на мене гвинтівки, а коли я підвівся, продовжували тримати зброю напоготові. Їх було двоє — юнаки в новій зеленій формі. Вищий схопив мене за вухо, і, посміюючись, солдати взялися мене обговорювати. Я зрозумів, що вони питають: єврей я чи циган. Я все заперечував, і це розвеселило їх ще більше й породило нову хвилю жартів. Так утрьох ми й пішли до села — я попереду, а вони, регочучи, позаду.

Ми вийшли на головну дорогу. Нажахані селяни глипали крізь причинені віконниці. Впізнавши мене, вони прожогом зникали.

У центрі села стояли дві великі брунатні вантажівки. Попиваючи щось із фляжок, навколо навпочіпки влаштувалися солдати в розстібнутих уніформах. Ще більше чоловіків поверталися з поля, складали на кóзли гвинтівки й сідали поруч.

Кілька солдатів оточили мене. Вони тицяли пальцями, реготали або раптом робилися несподівано серйозними. Один із них підійшов ближче, нахилився й лагідно, з любов’ю всміхнувся мені. Я вже збирався відповісти йому ввічливою усмішкою, аж тут він боляче вдарив мене в живіт. Мені перехопило дух, я ковтнув ротом повітря і застогнав. Солдати мало не понадривалися від реготу.

Із сусідньої хатини з’явився офіцер, помітив мене й підійшов ближче. Солдати рвучко виструнчилися. Я теж підвівся — один усередині кола. Офіцер байдуже оглянув мене і віддав якусь команду. Двоє солдатів схопили мене за руки й потягли до хати, відчинили двері й жбурнули мене всередину.

Посеред напівтемної кімнати лежав чоловік. Він був невисокий, змарнілий, чорнявий. Скуйовджене волосся звисало на чоло, а обличчя було проштрикнуте багнетом. Руки в нього були зв’язані за спиною, а крізь розрізаний рукав піджака виднілася глибока рана.

Я скрутився в куточку. Чоловік прикипів до мене поглядом блискучих чорних очей; здавалося, вони визирають з-під густих навислих брів і встромляються прямісінько в мене. Очі лякали мене, тож я відвернувся.

На вулиці захурчали двигуни, загуркотіли черевики, зброя і фляжки. Хтось вигукнув кілька команд, і машини з ревом поїхали.

Двері відчинилися, і до хатини увійшли селяни та солдати. Вони витягнули пораненого за руки й кинули на воза. Його поламані суглоби звисали, як в опудала. Нас посадили спинами одне до одного: я дивився на плечі візника, а він на задню частину воза й дорогу, що зникала в далині. Поруч із двома селянами, що керували возом, улаштувався солдат. Із розмов місцевих я зрозумів, що нас везуть до поліційного відділку в сусідньому містечку.

Кілька годин ми їхали добре накоченою дорогою, де ще виднілися сліди вантажівок. Трохи згодом ми звернули вбік і покотилися лісом, розлякуючи пташок та зайців. Поранений апатично прогнувся. Я не був певен, чи він іще живий; лише відчував його мляве тіло, прив’язане до мене та воза.

Двічі ми зупинялися. Селяни пригостили німця їжею, а він навзаєм неохоче видав кожному по цигарці й жовтій цукерці. Чоловіки влесливо подякували. Вони зробили кілька довгих ковтків із пляшок, захованих під кóзлами, а потім сходили до вітру в кущі.

На нас ніхто не зважав. Я втомився і зголоднів. Слабенький вітерець приносив із лісу пахощі живиці. Поранений чоловік застогнав. Коні стривожено смикнули головами, їхні довгі хвости ляскали по тулубах, відганяючи мух.

Рушили далі. Сидячи на возі, німець дихав важко, неначе заснув. Рот він стулив лише після того, як туди мало не залетіла мушка.

Аж надвечір ми дісталися до невеликого щільно забудованого містечка. Час від часу траплялися цегляні будинки з такими ж коминами. Паркани були пофарбовані білою або синьою фарбою. На ринвах юрмилися сонні голуби.

Коли ми проїхали перші кілька будинків, нас помітили хлопчаки, що гралися на дорозі. Оточивши повільний віз, діти витріщалися на незнайомців. Солдат потер очі, витягнув руки, підтягнув штани, зістрибнув із воза й пішов поруч, не зважаючи на дітей.

Дитяча зграйка більшала; з кожного будинку вистрибували хлопчаки. Раптом один хлопець, вищий і старший за решту, шмагонув полоненого довгою березовою лозиною. Поранений здригнувся й відсахнувся. Дітям це припало до душі, й вони почали жбурляти в нас сміття й каменюки. Поранений сповз. Я відчував, як його мокрі від поту плечі прилипли до моїх. Кілька каменів влучило і в мене, однак я сидів між візниками й пораненим, тож був не такою зручною ціллю. Діти добряче розважилися з нами. Кидалися сухими коров’яками, гнилими помідорами, підгнилими тільцями мертвих пташок. Один із юних негідників зосередився на мені. Він ішов поруч із возом та методично бив мене палицею в одні й ті ж місця. Я марно намагався назбирати достатньо слини, щоб плюнути йому в глузливу пику.

Незабаром до натовпу навколо воза приєдналися дорослі. Вони горлали: «Бий жидів, бий виродків» і підбурювали дітей на нові напади. Візники, не бажаючи підставлятися під випадкові удари, зістрибнули з кóзел і йшли поруч з кіньми. Тепер ми з пораненим були чудовими цілями. На нас посипався новий град каменів. Мені розсікли щоку, вибили зуб і розбили нижню губу. Я плював кров’ю в обличчя тим, хто був ближче, однак вони спритно відстрибували, готуючи нові удари.

Якийсь нелюд вирвав із коренем цілий пучечок плюща та папороті, що росли при дорозі, й почав шмагати ним пораненого й мене. Тіло палало від болю, каменюки влучали щоразу вправніше, і я опустив підборіддя, налякавшись, що мені можуть вибити очі.

Коли ми проїжджали повз якийсь непоказний будиночок, із нього раптом вибіг огрядний приземкуватий священик. Він був убраний у порвану вицвілу рясу. Розчервонівшись від хвилювання, чоловік кинувся в натовп і, розмахуючи ціпком, узявся гамселити всіх по руках, обличчях і головах. Захекавшись, спітнівши й тремтячи від знемоги, священик розігнав натовп навсібіч.

Повільно переводячи дух, чоловік пішов поруч із возом. Однією рукою він витирав чоло, а другою міцно стискав мою долоню. Поранений, вочевидь, знепритомнів, адже його плечі охолонули, і він ритмічно розгойдувався, наче прив’язана до жердини лялька.

Віз заїхав до внутрішнього дворика військової поліції. Священикові довелося залишитися на вулиці. Двоє солдатів розв’язали мотузку, зняли пораненого з воза й поклали під стіною. Я стояв поруч.

Незабаром у двір неквапливо вийшов високий офіцер СС у чорній як смола формі. Я ще ніколи не бачив такого разючого однострою. На гордовито випнутому козирку кашкета блищав череп зі схрещеними кістками, а комірець прикрашали схожі на блискавку значки. Рукав перетинала червона пов’язка з виразним зображенням свастики.

Офіцер вислухав звіт одного із солдатів. А тоді підійшов до пораненого чоловіка, гупаючи підборами по пласкому бетону. Спритним рухом носака блискучого чобота він повернув до світла чоловікове обличчя.

Поранений мав жахливий вигляд — спотворене обличчя з розчавленим носом, рот прикривають клапті вирваної шкіри. Очі заліплені шматками плюща, грудками землі й коров’яками. Офіцер нахилився ближче до безформної голови, що відбивалася на гладенькій поверхні халяв його чобіт. Він щось запитував у пораненого або розмовляв із ним.

Закривавлена маса поворушилася повільно, немов тисячокілограмовий тягар. Худорляве скалічене тіло спиралося на зв’язані руки. Офіцер відсунувся вбік. Сонцеві промені впали на його обличчя й підкреслили чисту та досконалу красу — гладеньку, як віск, шкіру, лляне, шовкове, наче в немовляти, волосся. Колись давно я бачив таке витончене обличчя в костьолі. Воно було зображене на стіні, купалося в органній музиці, і лише сонцеве проміння, що лилося всередину крізь вітражі, могло торкнутися його.

Поранений продовжував підійматися, аж поки йому не вдалося майже сісти. Тиша лежала на подвір’ї важким покривалом. Солдати заціпеніли, витріщаючись на виставу. Поранений важко дихав. Намагаючись розтулити рота, він розгойдувався, мов опудало на вітрі. Відчуваючи присутність офіцера, чоловік нахилився в його бік.

Офіцер з огидою вже збирався підвестися, аж раптом поранений знову поворушив губами, рохнув, а тоді дуже голосно вигукнув коротке слово, схоже на «кнур», і впав горілиць, вдарившись об бетон головою.

Почувши це, солдати здригнулися й очманіло перезирнулися. Офіцер підвівся й гавкнув якусь команду. Солдати клацнули підборами, підняли гвинтівки і, наблизившись до чоловіка, нашпигували його швидкими кулями. Розчавлене тіло здригнулося й завмерло. Солдати пересмикнули замки й виструнчилися.

Офіцер байдужно підійшов до мене, поплескуючи своєю паличкою по швах свіжовипрасуваних штанів. Побачивши його, я більше не міг відвести очей. Все в ньому здавалося мені якимось надлюдським. На тлі спокійних кольорів він вирізнявся своєю сліпучою чорнотою. У світі людей з розтерзаними обличчями, підбитими очима, закривавленими, вкритими синцями й поламаними кінцівками, серед смердючих, понівечених людських тіл він здавався охайним ідеалом, який неможливо заплямувати: гладенька блискуча шкіра обличчя, золотисто-русяве волосся під кашкетом, очі кольору чистого металу. Здавалося, наче кожним рухом його тіла керують якісь могутні внутрішні сили. Гранітне звучання його мови ідеально пасувало до того, щоб засуджувати на смерть нижчих, жалюгідних створінь. Мене охопила хвиля заздрості, яку я не відчував ніколи раніше, я захоплювався блискучим черепом і схрещеними кістками на високому кашкеті. Розмірковував про те, як чудово мати такий блискучий безволосий череп замість циганської пики, що її бояться і ненавидять усі порядні люди.

Офіцер уважно оглянув мене. Я почувався розчавленою гусінню, що стікає липкою рідиною в пилюці, створінням, яке не може нікому нашкодити і викликає лише огиду та ненависть. Поруч із цією людиною, озброєною всіма символами величі й могутності, я соромився свого існування і не мав нічого проти, якби він мене вбив. Витріщаючись на прикрашену різьбою пряжку його офіцерського ременя, що опинився точнісінько на рівні моїх очей, я чекав на його рішення.

На подвір’ї знову запала тиша. Солдати стояли неподалік, слухняно чекаючи того, що мало статися. Я знав, що зараз якимось чином важиться моя доля, але мені було байдуже. Я цілком довіряв німцеві, що стримів переді мною. Знав, що він володіє недоступними для звичайних людей повноваженнями.

Пролунала чергова уривчаста команда. Офіцер широкою ходою рушив геть. Один із солдатів грубо штовхнув мене до воріт. Шкодуючи, що закінчилася така велична вистава, я повільно потягнувся до виходу й опинився точнісінько в пухких руках священика, що чекав на вулиці. Його ряса здалася мені ще вбогішою проти прикрашеної черепом і схрещеними кістками та вигинами блискавок формою.

Священик повіз мене з містечка на позиченому возі. Сказав, що знайде в сусідньому селі когось, хто попіклується про мене до кінця війни. Дорогою туди ми зупинилися в місцевому костьолі. Чоловік залишив мене на возі, а сам пішов у будинок, де, як я бачив, сперечався про щось із вікарієм. Вони обидва збуджено жестикулювали й шепотілися, а потім пішли до мене. Я зістрибнув із воза й увічливо вклонився вікарієві, поцілувавши його рукав. Чоловік подивився на мене, благословив і, не прохопившись жодним словом, повернувся до будинку.

Священик рушив далі й урешті-решт зупинився на віддаленому краю села біля досить усамітненої ферми. Він зайшов усередину й залишався там так довго, що я вже почав турбуватися, чи не сталося з ним, бува, чогось. Двір охороняв велетенський похмурий і понурий вовкодав.

Потім священик повернувся в супроводі приземкуватого кремезного селянина. Пес підібгав хвоста й припинив гарчати. Чоловік оглянув мене й відвів священика вбік. Їхню розмову я чув лише уривками. Фермер виглядав засмученим. Тицяючи на мене пальцем, він кричав, що з першого погляду зрозуміло, що я нехрещений циганський виродок. Священик тихенько заперечував, але селянин його не слухав. Він переконував, що, залишивши мене, наразиться на неабияку небезпеку, адже німці часто навідувалися в село, а знайшовши мене, не слухатимуть нікого.

Священик поступово втрачав над собою контроль. Раптом він схопив чоловіка за руку і прошепотів щось йому на вухо. Селянин, вочевидь, здався і, лаючись, наказав мені йти за ним до хати.

Священик підійшов до мене й зазирнув у вічі. Ми мовчки витріщалися одне на одного. Я не знав, що робити. Спробувавши поцілувати його руку, поцілував свій власний рукав і знітився. Чоловік засміявся, перехрестив мені голову й поїхав геть.

Упевнившись, що священика немає поруч, селянин схопив мене за вухо, мало не відірвавши від землі, й потягнув до хати. Коли я зарепетував, він так боляче тицьнув мене пальцем між ребра, що мені аж дух перехопило.

На обійсті нас було троє. Господар Гарбуз із похмурим неживим лицем і завжди роззявленим ротом; пес Юда з хитрющими блискучими очицями; і я. Гарбуз був удівець. Часом у розпалі сварки сусіди згадували єврейську сирітку, яку чоловік узяв до себе, коли її батьки втекли. Варто було комусь із Гарбузових свиней чи корів зробити сусідам шкоду, селяни злостиво нагадували чоловікові про ту дівчинку. Вони казали, що він щодня бив її, ґвалтував і схиляв до різноманітних непристойностей, аж поки вона нарешті не зникла. Тимчасом як Гарбуз відремонтував свою ферму на гроші, отримані від батьків дівчинки. Чоловік лютився, почувши такі звинувачення, відв’язував Юду й погрожував напустити його на наклепників. Сусіди щоразу замикали двері й дивилися з вікон на огидну тварюку.

Ніхто не ходив до Гарбуза в гості, й чоловік завжди сидів у своїй хаті самотою. Я мав доглядати за двома свинями, коровою, десятком курей та парою індичок.

Гарбуз узяв собі за звичку несподівано й без причини мовчки бити мене. Підкрадався до мене ззаду й хльостав по ногах батогом. Крутив мені вуха, тер великим пальцем волосся й лоскотав п’яти та під пахвами, аж поки я не починав битися в судомах. Чоловік уважав мене циганчуком і наказував розповідати йому циганські історії. Однак я міг пригадати лише вивчені вдома до війни казки та вірші. Слухаючи їх, Гарбуз чомусь скаженів, утім причини я так ніколи й не збагнув. Він знову брався мене бити й погрожував спустити Юду.

Пес був суцільним жахіттям. Він міг загризти людину, клацнувши своїми щелепами. Сусіди часто докоряли Гарбузові за те, що він спускав собацюру на тих, хто крав у садку яблука. Почвара розривала злодієві горло, і той зразу ж помирав.

Чоловік весь час підцьковував пса проти мене. Із плином часу тварина, мабуть, упевнилася, що я — її найгірший ворог. Варто було Юді побачити мене, як він одразу наїжачувався, наче дикобраз. Очиська наливалися кров’ю, ніс та губи тремтіли, а з огидних ікл крапала піна. Пес кидався до мене з такою силою, що я боявся, щоб не луснула мотузка, та водночас сподівався, що потвора повіситься на власній шворці. Побачивши псову лють і мій страх, Гарбуз узявся час від часу від’язувати Юду та, притримуючи тварину за ошийник, дозволяв їй притиснути мене до стіни. Собача пащека гарчала й плювалася слиною за кілька сантиметрів від мого горла, а міцне тіло здригалося від варварської люті. Пес мало не задихався, захлинаючись власною пінистою слиною, а господар нацьковував його міцними слівцями та грубими підштовхуваннями. Юда був так близько, що від його теплого вологого дихання в мене робилося мокрим лице.

У такі миті життя мало не покидало мене, а кров у жилах текла ледачими повільними краплями, наче весняний мед крізь вузьку шийку пляшки. Від жаху я мало не опинявся десь в іншій реальності. Дивився на очі почвари, що палали вогнем, і на вкриту волоссям та ластовинням чоловікову руку, що стискала ошийник. Собачі зуби щомиті могли заклацнутися на моєму тілі. Якби я не захотів страждати, мені достатньо було підставити шию під перший жадібний укус. Саме тоді я зрозумів, як милосердно вчиняє лисиця, скручуючи гусям шию.

Проте Гарбуз не відпускав пса. Натомість він сідав навпроти мене, жлуктив горілку й розмірковував уголос, чому мені дозволено жити, тоді як його сини повмирали такими молодими. Він часто запитував у мене про це, а я не знав, що йому відповісти. Не дочекавшись від мене відповіді, чоловік лупцював мене.

Я не розумів, чого йому від мене треба і чому він мене б’є. Намагався триматися від нього подалі. Робив усе, що мені наказували, але побої не вщухали. Уночі Гарбуз прослизав на кухню, де я спав, і будив мене, лементуючи простісінько у вухо. Коли я з вереском підстрибував, чоловік реготав, а надворі, приготувавшись до сутички, скаженів Юда. Час від часу, поки я спав, Ґарбуз тихенько приводив до кухні пса, обмотавши йому пащу ганчірками, і в темряві кидав тварину на мене. Пес крутився на мені, а я, збувшись голови від жаху, не розумів, де опинився і що відбувається, та змагався з велетенською волохатою почварою, що дряпала мене своїми пазурами.

Одного дня в гості до Гарбуза приїхав на запряженому псами візку вікарій. Він благословив нас обох, а потім, помітивши чорні та фіолетові синці на моїх плечах і шиї, наказав розповісти, хто й чому побив мене. Гарбуз зізнався, що покарав мене за ледарювання. Вікарій лагідно застеріг його і попросив привезти мене наступного дня до костьолу.

Щойно священик поїхав, селянин відвів мене до хати, роздягнув і відшмагав вербовими різками, уникаючи обличчя, рук та ніг, де могли залишитися помітні сліди. Як завжди, чоловік заборонив мені плакати; втім, коли різки влучали в найчутливіші місця, я не міг стерпіти біль та скиглив. На Гарбузовому чолі з’явилися крапельки поту, а на шиї набрякли жили. Він запхав мені до рота якесь грубе полотно й, облизавши язиком пересохлі губи, продовжив мене періщити.

Наступного дня, щойно зазоріло, я вирушив до костьолу. Сорочка й штани прилипали до кривавих латок на спині й сідницях. Але Гарбуз попередив мене: якщо я хоча б словом прохоплюся про побиття, увечері він спустить на мене Юду. Я кусав губи, присягаючись, що нічого не скажу, й сподівався, що вікарій нічого не помітить.

Сонце лише з’являлося над обрієм, а перед костьолом уже чекав натовп підстаркуватих жінок. Їхні ноги та тіла були загорнуті в клапті найрізноманітніших тканин, а закоцюблі від холоду пальці рухали намистини чоток під бурмотіння нескінченних молитв. Побачивши священика, жінки хистко підвелися, спираючись на свої вузлуваті ціпки, й швиденько почовгали чоловікові назустріч, змагаючись за право першою поцілувати його заляпаний рукав. Я стояв осторонь, намагаючись залишатися непоміченим. Однак ті, хто ще щось бачив, з огидою витріщалися на мене й називали упирем або циганським знайдою і тричі плювали в мій бік.

Костьоли завжди приголомшували мене. Утім, вони залишалися просто невеличкими Божими будинками, розкиданими по цілому світі. Господь не жив у жодному з них, проте чомусь вважалося, наче він одночасно присутній у кожному. Він був як несподіваний гість, для якого заможні селяни завжди готували за столом додаткове місце.

Священик помітив мене і лагідно погладив по волоссю. Я знітився і, відповідаючи на його запитання, переконував, що вже став слухняним і господареві більше не доводиться мене бити. Чоловік розпитував про моїх батьків, про наш довоєнний будинок і про храм, який ми відвідували, але я не надто добре його пам’ятав. Збагнувши, що я нічого не тямлю в релігії та обрядах, священик відвів мене до органіста й попросив пояснити мені значення літургійних предметів і почати навчати на служку для ранкових мес та вечірень.

Я почав ходити до костьолу двічі на тиждень. Чекав позаду, поки бабусенції доповзуть до своїх лав, а потім сідав в останньому ряду, неподалік від посудини з освяченою водою, що надзвичайно мене приваблювала. Ця вода не була схожа на жодну іншу воду. Вона не мала ні кольору, ні запаху і на вигляд вражала значно менше за, скажімо, перемолоті кінські кістки. Утім, вважалося, що її могутність значно перевищує сили всіх цілющих рослин, заклинань та зіль, які мені доводилося бачити.

Ані змісту меси, ані ролі священика біля вівтаря я не розумів. Усе здавалося мені чарівним, значно дивовижнішим і вигадливішим за Ольжине чаклунство, проте так само важкозбагненним. Я зачудовано роздивлявся кам’яну кладку вівтаря, пишні тканини, що звисали з нього, величну раку, в якій жив божествений дух. Із богобоязним завмиранням я торкався предметів дивовижних форм, які зберігалися в ризниці: блискучої, виполірованої всередині чаші, в якій вино оберталося на кров; позолоченої патени[13], на якому священик розподіляв Святий Дух, плаского квадратного гамана, в якому зберігався корпорал[14]. Цей гаман відкривався з одного боку й скидався на гармоніку. Якою вбогою проти цих розкошів здавалася хатина Ольги, де було повно смердючих жаб, стиглого гною з людських ран і тарганів.

Коли священик ішов з костьолу, а органіст займався на балконі своїм інструментом, я потайки прокрадався до таємничого захристя, щоб помилуватися гумералом[15], який священик накидав собі на голову, спритним рухом скочуючи вниз по руках, і закріплював петлею під шиєю. Я млів, торкаючись пальцями покладеної поверх гумерала альби[16], розгладжував облямівку його пояса, принюхувався до завжди ароматного маніпула[17], що на службах звисав із лівого плеча священика, захоплювався досконало відміряною довжиною столи[18], нескінченною красою візерунків казули[19], чиї відтінки, як пояснив мені священик, символізували кров, вогонь, надію, спокуту й жалобу.

Коли Ольга бурмотіла свої магічні формули, на її обличчі завжди з’являвся вираз, що вселяв страх чи повагу. Вона закочувала очі, ритмічно посмикувала головою і вимальовувала руками в повітрі вигадливі знаки. Натомість священик на службі залишався таким, як завжди. Він просто вдягав дещо інше вбрання і розмовляв інакшою мовою.

Його дзвінкий урочистий голос, здавалося, підпирав склепіння костьолу і навіть будив млявих бабусенцій на високих лавах. Вони несподівано складали до купи свої опущені руки, і, доклавши зусиль, припіднімали поморщені повіки, схожі на важкі зіщулені стручки пізнього гороху. Вицвілі зіниці їхніх затуманених очей боязливо зиркали навкруги, не певні, де опинилися, аж поки старенькі нарешті не бралися вкотре повторювати слова перерваної раніше молитви і знову засинали, наче млявий вереск, розгойданий вітром.

Меса закінчувалася, старенькі юрмилися в проходах між лавами, прокладаючи собі шлях, щоб поцілувати священиків рукав. Орган змовкав. Біля дверей органіст щиро прощався зі священиком і махав мені рукою. Мені доводилося повертатися до роботи — підмітати підлогу, годувати худобу та готувати їжу.

Щоразу, коли я повертався з пасовиська, курника чи стаєнь, Гарбуз заводив мене до хати й брався практикуватися (спершу недбало, а потім охочіше) у нових методах побиття вербовим прутом або кулачного бою й устромляння пальців. Рубці та порізи на моєму тілі не встигали заживати, перетворюючись на виразки, з яких сочився жовтий гній. Я так боявся Юди, що не міг спати вночі. Будь-який тихенький шурхіт, будь-яке поскрипування дощок змушували мене насторожитися. Я витріщався в непроглядну темряву, втискаючись у куток. Здавалося, наче мої вуха виростали завбільшки з півгарбуза, намагаючись не проґавити жодного звуку на подвір’ї.

Коли нарешті вдавалося закуняти, мені ввижалися собаки, що з завиваннями бігали околицею. Я бачив, як вони підіймають голови до місяця та нюхають повітря, і відчував, що моя смерть уже близько. Зачувши їхнє голосіння, Юда підкрадався до мого ліжка і зблизька кидався на мене за Гарбузовою командою та рвав на шматки. Від його пазурів моя шкіра здувалася пухирями, а потім місцевий знахар випалював їх розпеченою коцюбою.

Я з криками просинався, а Юда заходився гавкотом і кидався на стіни будинку. Гарбуз спросоння біг на кухню, вирішивши, що на ферму залізли злодії. Второпавши, що я кричав без причини, він брався кóпати й бити мене, аж поки не захекувався. Я залишався на підстилці, закривавлений та вкритий синцями, й боявся знову заснути та побачити жахіття.

Удень я дрімав на ходу й мені діставалося на горіхи за недбалу роботу. Іноді я засинав у клуні на сіні, а Гарбуз шукав мене по всіх усюдах. Виявивши, що я б’ю байдики, він починав усе спочатку.

Я дійшов висновку, що Гарбузові відверто безпричинні напади гніву мали якесь таємниче підґрунтя. Пригадував чарівні заклинання Марти та Ольги, що мали б наганяти хворобу, однак це не було справжнім чаклунством. Кінець кінцем я вирішив дослідити, за яких обставин Гарбуз скаженіє. Кілька разів, мені здавалося, наче я знайшов підказку. Двічі підряд він відлупцював мене після того, як я почухав голову. Хтозна, можливо, між тим, що пошуки моїх пальців заважали вошам у їхніх повсякденних справах, і Гарбузовою поведінкою був якийсь зв’язок. Я негайно припинив чухатися, хоча свербіло просто немилосердно. Однак через два дні по тому, як я дав вошам спокій, мене знову побили. Довелося наново покумекати.

Далі я припустив, що на господарів настрій якось впливає хвіртка в паркані, що вела до поля конюшини. Після того, як я заходив у неї, Гарбуз тричі кликав мене і давав ляпаса, щойно я наближався. Я вирішив, що біля хвіртки мене перестріває якийсь ворожий дух і налаштовує Гарбузa проти мене. Уникаючи нечистої сили, я почав перелазити через паркан. Це не надто допомогло. Гарбуз не міг зрозуміти, чому я витрачаю час на перелізання високого паркану замість того, щоб піти навпростець через хвіртку. Він гадав, що я навмисно кепкую з нього, і гамселив мене ще дужче.

Підозрюючи, що я плекаю якісь лихі наміри, чоловік безперестанку мучив мене. Він розважався, тицяючи мені між ребра руків’я сапи. Кидав мене в зарості кропиви та колючих кущів, а потім реготав, спостерігаючи, як я шкрябаю опіки на колінах. Він погрожував, що за непослух покладе мені на живіт мишу, як роблять із невірними дружинами чоловіки. Це лякало мене найбільше. Я уявляв на своєму пупі мишу під склянкою і передчував невимовні страждання, що почнуться, коли ув’язнений гризун прокладатиме собі шлях через пуп до моїх нутрощів.

Я обмірковував різноманітні способи зачаклувати Гарбуза, але всі вони здавалися непридатними. Одного дня, коли він прив’язав мою ногу до ослінчика і лоскотав її житнім колоском, я пригадав одну з Ольжиних історій. Вона розповідала мені про метелика з малюнком у вигляді мертвої голови на спинці, схожим на той, який бачив на формі німецького офіцера. Якщо впіймати такого метелика і тричі дунути на нього, смерть найстаршої людини в будинку не забариться. Саме тому молодята, що чекають на спадок від своїх ще живих бабусь та дідусів, уночі не сплять, а полюють на метеликів.

Згадавши про це, я взяв собі за звичку тинятися будинком, коли Гарбуз та Юда поснуть, і, відчиняючи вікна, пускати всередину метеликів. Вони залітали цілими зграйками й кружляли в божевільному смертельному танці навколо тріпотливого вогника, наштовхуючись одне на одного. Деякі летіли прямісінько на вогонь і згоряли живцем або застрягали в краплях свічкового воску. Казали, що провидіння Боже перетворює їх на інших створінь і в кожному переродженні метелики вимушені страждати відповідно до своєї провини. Утім їхня спокута мене не займала. Попри те, що я розмахував перед вікном свічкою й гостинно запрошував усіх метеликів, насправді потрібен мені був лише один. Якось вогник свічки й мої рухи налякали Юду, а його гавкіт розбудив Гарбуза. Чоловік підкрався до мене. Побачивши, як я стрибаю кімнатами зі свічкою в руках, а навколо мене в’ються рої мух, метеликів та інших комах, він вирішив, що я проваджу якийсь грішний циганський обряд. Наступного дня на мене чекало повчальне покарання.

Але я не здавався. Спливло чимало тижнів, і якось перед світанком я упіймав довгоочікуваного метелика з дивним забарвленням. Обережно дмухнувши на нього тричі, я відпустив комашку. Вона покружляла навколо грубки й зникла. Я знав, що Гарбуз помре за кілька днів, і спочутливо дивився на нього. Він і гадки не мав, що його кат уже вирушив у путь, вийшовши з химерного чистилища, населеного хворобами, болем та смертю. Можливо, він уже був у будинку й нетерпляче чекав на вдалу нагоду перерізати нитку його життя, наче серп, що перерізає тендітне стебельце. Я не противився побиттю, пильно вдивляючись у фермерове обличчя та шукаючи в очах перших ознак близької смерті. Якби ж він тільки знав, що на нього чекає.

Однак Гарбуз продовжував видаватися досить міцним і здоровим. На п’ятий день я почав підозрювати, що смерть нехтує своїми обов’язками, аж раптом почув із клуні Гарбузів крик. Я кинувся туди, сподіваючись почути, як він промовляє свою останню волю та кличе священика, але селянин просто схилився над мертвим тілом маленької черепашки, що дісталася йому в спадок від діда. Вона була геть домашня й жила у власному кутку клуні. Гарбуз пишався своєю черепахою, адже вона була старшою за всіх мешканців села.

Урешті-решт я більше не міг вигадати, як наблизити його смерть. Тим часом Гарбуз вимислив для мене нові тортури. Часом він підвішував мене за руки на гілці дуба, а внизу пускав бігати Юду. Лише священик у своєму візку змусив селянина перервати забавку.

Здавалося, світ зімкнувся над моєю головою масивним кам’яним склепінням. Я подумував розповісти священикові, що відбувається, але боявся, що він лише дорікне Гарбузові, давши йому нову причину побити мене за мої скарги. Якийсь час я збирався втекти з села, проте навколо було чимало німецьких застав, і я боявся, що, упіймавши мене знову, військові вирішать, що я циганський виродок, і хтозна, що тоді трапиться.

Якось я почув, як священик розповідав місцевому стариганеві, що за певні молитви Бог винагороджує блаженством на термін від ста до трьох сотень днів. Селянинові не вдалося збагнути змісту цих слів, і священик узявся довго просторікувати. Я з усього цього зрозумів лише те, що той, хто більше молиться, здобуває блаженство на довший строк, і до того ж це мало негайний вплив на життя вірян; власне, що більше ти читав молитов, то краще жив, а що менше, то більше страждав від численних халеп і болю.

Несподівано мені чітко явився закон, що керував світом. Я зрозумів, чому деякі люди сильні, а інші слабкі, чому дехто вільний, а хтось поневолений, чому один багатий, а другий бідний, чому є здорові та хворі. Просто ті, кому добре велося, першими зрозуміли необхідність молитов і накопичували якомога більше днів блаженства. Десь, високо вгорі, всі молитви з Землі належним чином класифікували, і кожна людина отримувала власний кошик, де зберігалися дні блаженства.

Подумки я уявляв безкраї небесні вигони, заставлені рядами кошиків: одні були великі й мало не лускалися від днів блаженства, а інші маленькі та майже порожні. Десь траплялися навіть порожні кошики тих, хто разом зі мною ще не дізнався про цінність молитви.

Я більше не звинувачував інших; звинувачувати можна було лише себе самого, думав я. Я був занадто недоумкуватим, щоб осягнути закон, який керує світом людей, тварин і подій. Але тепер у людському світі запанували справедливість і порядок. Достатньо було читати молитви, зосереджуючись на тих, що дарували найбільше днів блаженства. Тоді хтось із помічників Господа негайно помітить нового вірянина і призначить йому місце, де, наче мішки пшениці, накидані на купу під час збирання врожаю, зберігатимуться дні блаженства. У своїх силах я не сумнівався. Я вірив, що незабаром назбираю більше днів блаженства, ніж будь-хто інший, а мій кошик швидко наповниться, і тоді небесам доведеться видати мені більший, та навіть той повнитиметься аж по вінця, тож мені знадобиться ще більший, завбільшки з костьол.

Вдаючи легковажну допитливість, я попросив священика показати мені молитовник. Швиденько помітив там молитви, позначені найбільшою кількістю днів блаженства, і попросив навчити їх мене. Священика трохи здивувало, що я віддаю перевагу одним молитвам і байдуже ставлюся до інших, але він погодився прочитати мені їх кілька разів. Я щодуху зосереджував усі сили мозку та тіла, щоб запам’ятати слова. Незабаром я витовк усі напам’ять і готовий був почати нове життя. У мене було все необхідне, і я аж сяяв від думки, що скоро дні покарань та приниження залишаться позаду. Раніше я був маленькою комашкою, яку міг розчавити кожен. Але тепер скромна комашка перетвориться на неприступного бика.

Не можна було гаяти ні хвилини. Кожну заощаджену мить можна було використати для додаткової молитви і так заробити собі додаткові дні блаженства на своєму небесному рахунку. Незабаром нагородою мені стане Господня благодать і Гарбуз більше з мене не знущатиметься.

Тепер я присвячував увесь свій час молитвам. Я тарабанив їх по черзі, час від часу збиваючись на якусь, що давала менше днів блаженства, щоб на небесах не подумали, наче я взагалі нехтую скромнішими молитвами. Зрештою, Бога не обдуриш.

Гарбуз не міг утямити, що зі мною коїться. Помітивши, що я постійно бурмочу щось собі під ніс і не зважаю на його погрози, він запідозрив, що я накладаю на нього циганські чари. Я не хотів казати йому правди. Боявся, що якимось невідомим мені чином він заборонить мені молитися, ба навіть гірше — скориставшись своїм вищим, ніж у мене, християнським рангом, переконає небеса скасувати мої молитви чи, може, перекласти деякі з них до його власного, безсумнівно, порожнього кошика.

Він узявся бити мене ще частіше. Іноді селянин запитував у мене щось посеред молитви, а я, не бажаючи втратити щойно зароблені дні блаженства, нe відразу відповідав йому. Гарбуз вирішив, що я нахабнію, і захотів вказати мені моє місце. До того ж він боявся, що мені вистачить зухвалості розповісти про побиття священикові. Так я і жив — між молитвами та побоями.

Від світанку та аж до сутінок я безперервно бурмотів молитви, поступово втрачаючи лік заробленим дням блаженства, я бачив, як постійно росте мій стос, аж поки якийсь святий, прогулюючись небесними вигонами, не зупиниться, щоб схвально глипнути на зграйку молитов, які горобцями летять із Землі — усі від маленького хлопчика з чорним волоссям і чорними очима. Я уявляв, як називають моє ім’я на янгольській нараді, спершу серед молодших святих, потім серед трохи поважніших і так аж до самого небесного престолу.

Гарбуз вважав, що я його більше не поважаю. Навіть коли він бив мене сильніше, ніж зазвичай, я не марнував часу й продовжував накопичувати дні блаженства. Зрештою, поболить і минеться, а блаженство назавжди залишиться в моєму кошику. Тепер мені так погано ведеться лише тому, що раніше я не знав про такий дивовижний спосіб покращення свого майбутнього. Я більше не міг дозволити собі гаяти час: слід було надолужувати всі змарновані роки.

Тепер Гарбуз уже не сумнівався, що я занурився в якийсь циганський транс, із якого нічого доброго не вийде. Я присягався йому, що просто молюся, але він не йняв мені віри. І незабаром його побоювання підтвердилися. Одного дня корова виламала двері в стайні, залізла до сусідського садка й завдала неабиякої шкоди. Сусід кинувся до Гарбузового саду з сокирою і помстився, зрубавши йому всі груші та яблуні. П’яний як чіп Гарбуз спав, а Юда безпомічно смикав свій ланцюг. На додачу до цієї халепи до курника залізла лисиця й задушила кількох найкращих несучок. Того ж вечора одним ударом лапи Юда роздер Гарбузову гордість — прекрасну індичку, яку господар нещодавно купив за чималі гроші.

Гарбуз остаточно зламався. Він надудлився самогону й видав мені свій секрет. Він давно вже вбив би мене, якби не боявся святого Антонія, свого покровителя. А ще він знав, що я перерахував його зуби, тож моя смерть коштуватиме йому багато років життя. Звичайно, додав він, якщо Юда випадково вб’є мене, це відмінно захистить його самого від моїх чарів, а святий Антоній його не каратиме.

Тим часом священик лежав удома, важко захворівши. Вочевидь, підхопив застуду в холодному костьолі. Від лихоманки чоловік марив і, лежачи у своїй кімнаті, розмовляв із Богом. Якось я приніс вікарієві кілька яєць — подарунок від Гарбуза. Я виліз на паркан, щоб подивитися на вікарія. Обличчя в нього було бліде. Його старша сестра, приземкувата пишна жіночка із закладеним у пучок волоссям, метушилася біля ліжка, а місцева знахарка пускала чоловікові кров та ставила п’явок, які набрякали, щойно увіп’явшись у тіло.

Це приголомшило мене. Священик, мабуть, за своє набожне життя назбирав надзвичайну кількість днів блаженства, та однаково хворів, як будь-хто інший.

До парафії приїхав новий священнослужитель. Це був літній лисий чоловік з худим пергаментним обличчям. На рясі він носив фіолетову пов’язку. Побачивши, як я повертаюся з кошиком, він гукнув мене і поцікавився, звідки я, такий смаглявий, узявся. Органіст, побачивши нас двох, швидко прошепотів йому кілька слів на вухо. Священик благословив мене і пішов собі.

Потім музикант сказав мені, що новий вікарій не хоче, щоб я так відкрито ходив до костьолу. Туди приходить чимало людей, і, попри те, що священик вірить, що я не циган і не єврей, підозріливі німці можуть думати інакше, а тоді парафіяни постраждають від жорстоких заходів.

Я прожогом кинувся до вівтаря і розпачливо почав читати молитви — лише ті, що дарували найбільше днів блаженства. Часу в мене залишилося небагато. До того ж хтозна, можливо, молитви, промовлені біля вівтаря, під скорботним поглядом Сина Божого та материнськими очима Діви Марії, можуть важити більше за всі решта. Можливо, вони летять на небеса коротшим шляхом або їх відносить спеціальний посланець на швидкому транспорті, як-от потяг на рейках. Органіст побачив мене самого в костьолі й ще раз нагадав про священикове попередження, тож я з жалем попрощався з вівтарем та всіма знайомими мені предметами.

Гарбуз чекав на мене вдома. Щойно я увійшов, він потягнув мене до порожнього кутового приміщення. Там, у найвищій точці вигнутої стелі, з бантини за півметра одне від одного стирчали два гаки. До кожного з них був прив’язаний шкіряний ремінь як ручка. Гарбуз виліз на ослін, високо підійняв мене й наказав хапатися обома руками за ремені. Підвісивши мене так, він відпустив моє тіло й завів до кімнати Юду, а, виходячи, замкнув двері.

Юда побачив, що я вишу на стелі, й негайно підстрибнув, намагаючись ухопити мене за ступню. Я підтягнув ноги вище, і йому не вистачило кількох сантиметрів. Пес розбігся ще раз і знову підскочив, але теж марно. Спробувавши ще кілька разів, він ліг і вирішив почекати.

Я мусив стежити за ним. Якщо просто повиснути — до підлоги залишалося не більше ніж два метри, і Юда міг легко дістатися до моїх ніг. Я не знав, як довго доведеться висіти, але здогадувався, що Гарбуз чекає, поки я впаду, а пес накинеться на мене. Це перекреслило б усі мої зусилля протягом кількох останніх місяців та звело б нанівець те, що я перерахував його зуби — навіть ті жовті, що майже повністю загрузли в яснах у глибині рота. Набравшись горілки, Гарбуз незліченну кількість разів хропів із роззявленим ротом, тож я ретельно перерахував його огидні зуби. Щоразу, коли селянин бив мене занадто довго, я нагадував йому кількість його зубів; якщо він мені не вірив, міг сам їх перерахувати. Я знав їх усі, байдуже якими хиткими чи гнилими вони були та як глибоко ховалися в яснах. Якщо він уб’є мене, жити йому залишиться недовго. Однак якщо я впаду в нетерплячі ікла Юди, Гарбуз матиме чисте сумління. Йому нічого буде боятися, а його покровитель, святий Антоній, можливо, навіть виправдає мою несподівану смерть.

Плечі вже заніміли. Я поворушився, кілька разів зігнув руки, повільно розслабив ноги, наблизивши їх на небезпечну відстань до підлоги. Юда лежав у кутку, вдаючи наче спить, але я знав усі його хитрощі так само добре, як він мої. Він знав, що в мене ще залишилися сили і що я відсмикну ноги швидше, ніж він зможе до них підстрибнути. Тому собацюра чекав, коли втома переможе мене.

Біль у тілі мчав у двох напрямках. По-перше, від рук до шиї та плечей, а по-друге, від ніг до талії. Ці два різні види болю просувалися до середини мого тіла, наче два кроти, що копають під землею тунелі одне одному назустріч. Біль у руках легше було стерпіти. Я міг упоратися з ним, переносячи вагу тіла з однієї руки на другу, розслабляючи м’язи та знову навантажуючи їх, звисаючи на одній руці, поки кров приливала до другої. Біль у ногах і животі був настирливіший і, розпочавшись, не збирався минатися. Він був як личинка шашеля, що знайшла затишну місцину під гілочкою дерева і залишилася там назавжди.

Це був дивний, тупий та водночас пронизливий біль. Мабуть, так само боліло чоловікові, про якого не раз застережливо згадував Гарбуз. Вочевидь, той чоловік по-зрадницьки вбив сина впливового фермера, і батько вирішив помститися вбивці на старомодний лад. Разом із двома кузенами він відвів злочинця до лісу. Там вони вже приготували майже чотириметрову жердину, загострену з одного боку, як велетенський олівець. Чоловіки поклали її на землю, обіперши тупим кінцем у стовбур дерева. Потім нещасного прив’язали за ноги до сильних коней так, що загострений кінчик націлився йому між ноги. Тихенько підбадьорювані коні протягнули жертву загостреною колодою, що поступово вгризалася в тугу плоть. Коли вістря увійшло в чоловікові нутрощі достатньо глибоко, його мучителі підняли жердину разом із насадженим на палю й вставили її в заздалегідь приготовану яму. Вони залишили вбивцю повільно помирати.

Тепер, звисаючи зі стелі, я уявляв того чоловіка і чув, як він скавчить у темряві, намагаючись підняти до байдужих небес руки, що батогами звисали з роздутого тіла. Мабуть, він був схожий на пташку, яку збили з дерева рогаткою і яка мляво впала на висхле загострене стебло.

Продовжуючи вдавати байдужість, унизу прокинувся Юда. Він позіхнув, почухав між вухами і влаштував полювання на бліх на своєму хвості. Часом він глипав на мене, але, побачивши підібгані ноги, з огидою відвертався.

Лише одного разу йому вдалося мене обдурити. Я повірив, що він заснув, і випростав ноги. Юда тієї ж миті злетів у повітря, підстрибнувши наче коник. Одна нога смикнулася недостатньо швидко, і пес трохи подряпав шкіру на п’ятці. Від болю та страху я мало не впав. Юда тріумфально облизав пащу й розлігся біля стіни. Примружившись, він дивився на мене щілинами своїх очей і чекав.

Я думав, що більше не можу триматися. Вирішив зістрибнути й планував, як захищатися від собацюри, хоча знав, що не встигну навіть стиснути кулак, а пес уже вчепиться мені в горло. Марно було гаяти час. Аж раптом я згадав про молитви.

Я почав переносити вагу з однієї руки на другу, рухати головою й смикати вгору та вниз ногами. Юда дивився на мене, збентежений таким виявом сили. Урешті-решт він відвернувся до стіни й залишався байдужим.

Час спливав, і мої молитви множилися. Тисячі днів блаженства простромили солом’яний дах, полинувши до небес.

Надвечір Гарбуз увійшов до кімнати. Подивився на моє мокре тіло й калюжку поту на підлозі. Грубо зісмикнув мене з гаків і копняками вигнав із кімнати пса. Того вечора я не міг поворушити ні рукою, ні ногою. Я лежав на матраці й молився, заробляючи сотні та тисячі днів блаженства. Як не крути, на небесах уже було більше моїх молитов, ніж пшеничних зернят на полі. Будь-якого дня, будь-якої миті це мусили помітити на небесах. Можливо, просто зараз святі радяться щодо значного покращення мого життя.

Гарбуз підвішував мене щодня — подеколи вранці, подеколи ввечері. А якби він не боявся лисиць та злодіїв і міг залишити Юду всередині, то робив би це ще й вночі.

Завжди одне й те саме. Поки я ще мав сили, пес спокійно витягався на підлозі, вдаючи, наче спить, або недбало ловив бліх. Коли біль у руках і ногах посилювався, він насторожувався, наче відчував, що відбувається всередині мого тіла. Струмки поту лилися з мене, збігаючи цівками уздовж напружених м’язів, і крапали на підлогу з ритмічним звуком. Варто мені було випростати ноги, Юда незмінно стрибав на них.

Минали місяці. Гарбуз дедалі більше потребував моєї допомоги на фермі, адже часто напивався і не хотів працювати. Тепер він підвішував мене лише тоді, коли не мав з мене особливого зиску. Протверезівши, він чув, як галасують голодні свині та недоєна корова, знімав мене з гаків і гнав до роботи. Від такого висіння м’язи на моїх руках зміцніли, і я міг висіти годинами без надмірних зусиль. Попри те, що живіт починав боліти пізніше, з’явилися судоми, які лякали мене. Та й Юда ніколи не втрачав нагоди стрибнути на мене, хай навіть тепер і сумнівався, що колись зможе заскочити мене зненацька.

Повиснувши на ременях, я забував про все і починав молитися. Коли сили зникали, я казав собі, що мушу протриматися останніх десять чи двадцять молитов, перш ніж упаду на підлогу. Промовивши їх, я обіцяв собі ще десять чи п’ятнадцять. Я вірив, що будь-якої миті може статися диво і додаткова тисяча днів блаженства може врятувати моє життя, можливо, вже наступної секунди.

Іноді, намагаючись відвернути увагу від болю та заціпенілих м’язів на руках, я дражнив Юду. Спершу я змахував руками, наче ось-ось впаду. Пес захлинався від гавкоту, стрибав і лютував. Коли він знову збирався вкластися спати, я будив його криками, плямкав губами й вишкіряв зуби. Потвора не розуміла, що коїться. Вирішивши, що моя витривалість добігає кінця, він несамовито стрибав, бився в темряві об стіни й перевертав ослінчика біля дверей. Він скавчав від болю, важко зітхав і кінець кінцем лягав відпочити. Я використовував цю нагоду, щоб випростати ноги. Коли кімната сповнювалася хропінням змученої почвари, я заощаджував сили, назначаючи собі призи за стійкість: випрямляв одну ногу за кожну тисячу днів блаженства, дозволяв відпочити одній руці після кожної десятої молитви, а після кожної п’ятнадцятої змінював положення тіла.

Ні на що не сподіваючись, я раптом чув брязкання засуву, і до кімнати заходив Гарбуз. Побачивши, що я досі живий, він брався лаяти Юду, кóпати його та бити, аж поки пес не починав плакати й скавчати, як цуценя.

Чоловік так надзвичайно лютував, що я замислювався, чи, бува, не Бог послав його по мене цієї миті. Однак, подивившись на його обличчя, я не бачив жодного натяку на якусь божественну присутність.

Тепер мене били рідше. Підвішування забирало чимало часу, а ферма потребувала догляду. Я розмірковував, навіщо Гарбуз продовжує мене підвішувати. Невже він справді сподівається, що пес уб’є мене після стількох невдалих спроб?

Після кожного підвішування мені потрібен був час, щоб поновити сили. М’язи розтягалися, наче пряжа на веретені, й відмовлялися повертатися до звичних розмірів. Рухався я важко й почувався негнучким крихким стеблом соняшника, що намагається втримати важку квітку.

Якщо я працював повільно, Гарбуз звично кóпав мене, казав, що не збирається переховувати ледащо, й погрожував відвезти мене до німецької застави. Тоді я намагався працювати краще, ніж зазвичай, аби довести свою старанність, але догодити йому було неможливо. Напившись, селянин підвішував мене на гаки, а Юда терпляче вичікував унизу. Минала весна. Мені виповнилося десять, і я назбирав бозна-скільки днів блаженства на кожен день свого життя. Наближалося велике церковне свято, і люди в селах готували до нього ошатне вбрання. Жінки плели вінки з дикого чебрецю, росички, липового листя, яблуневого цвіту та садової гвоздики, що потім освячували в костьолі. Неф та вівтар прикрасили зеленими гілками берези, тополі та верби. Після свята ці гілки неабияк цінувалися. Їх встромляли в овочеві грядки, на полях капусти, коноплі та льону, щоб пришвидшити ріст та захистити від шкідників.

У святковий день Гарбуз із самого ранку пішов до костьолу. Я залишився на фермі, увесь у болючих синцях після останніх побоїв. Над полями котилася стишена луна церковного передзвону, і навіть Юда припинив валандатися на сонечку та нашорошив вуха.

Це було свято Тіла та Крові Христових. Казали, що цього дня в костьолі можна відчути присутність Сина Божого більше, ніж на будь-яке інше свято. Цього дня до костьолу йшли всі: грішники й праведники; ті, хто молився завжди, і ті, хто не молився ніколи; бідняки й багачі; хворі та здорові. А мене залишили сам-на-сам із псом, що міг не сподіватися на краще життя, хай навіть і був Божим створінням.

Я наважився. Запас накопичених мною молитов уже, безсумнівно, міг позмагатися з запасами багатьох молодших святих. І нехай вони ще не дали якихось помітних результатів, на небесах, де справедливість була законом, їх неодмінно вже помітили.

Боятися мені було нічого. Я рушив до костьолу, просуваючись уздовж незораних смуг землі на межі між полями. Церковний двір уже повнився незвично барвистим натовпом селян та їхніми яскраво прикрашеними возами й кіньми. Я скрутився в прихованому куточку, чекаючи на нагоду прослизнути до костьолу через якісь із бічних дверей.

Раптом мене помітила вікарієва служниця. Вона сказала, що один із хлопчиків-служок, обраний для сьогоднішньої церемонії, отруївся. Мені негайно слід іти до ризниці, перевдягнутися і зайняти його місце біля вівтаря. Так особисто наказав новий священик.

Мене накрило гарячою хвилею. Я подивився на небо. Нарешті хтось там мене помітив. Вони побачили мої молитви, складені величезною купою, наче картопля під час збору врожаю. За мить я буду ближчим до Нього, до Його вівтаря, під захистом Його вікарія. І це лише початок. Відтепер для мене розпочнеться нове, простіше життя. Я вже бачив кінець жахіттям, які теліпають тебе, аж поки не стиснуть шлунок до нудоти, як продірявлену головку маку на вітрі. Мене більше не битиме Гарбуз, більше жодного підвішування, жодного Юди. Нове життя розгорталося переді мною, рівне, як жовті пшеничні поля, що хвилюються під лагідними пальцями вітерця. Я побіг до костьолу.

Потрапити всередину виявилося непросто. Яскравий натовп щільно юрмився у дворі. Хтось зразу ж помітив мене і привернув до мене увагу інших. Селяни кинулися до мене й почали шмагати вербовими гілками й батогами, старих це так насмішило, що вони аж полягали від реготу. Мене протягнули під возом і прив’язали до кінського хвоста. Оглоблі міцно затиснули мене з обох боків. Кінь заіржав, позадкував і хвицнув мене кілька разів, перш ніж я зміг вивільнитися.

До ризниці я забіг тремтячи, все тіло боліло. Священик уже був готовий до церемонії і нетерпляче чекав на мою появу; служки вже теж перевдягнулися. Вдягаючи мантію прислужника без рукавів, я нервово тремтів. Варто було священикові відвернутися, інші хлопчики ставили мені підніжки або штовхали у спину. Спантеличений моєю неповороткістю священик розгнівався та грубо мене підштовхнув; я впав на лавицю, забивши руку. Врешті-решт усе було готово. Двері ризниці відчинилися, і ми вийшли до притихлого нетерплячого натовпу та зайняли свої місця під вівтарем — по три хлопчики з кожного боку від священика.

Меса розпочалася з усією своєю величністю.

Священиків голос лунав мелодійніше, ніж звичайно; орган гуркотів тисячею своїх збурених сердець; служки урочисто виконували ретельно вивчені обов’язки.

Раптом мій сусід тицьнув мене в ребра й нервово смикнув головою в бік вівтаря. Я недоумкувато витріщився, і кров загупала у скронях. Хлопчик ще раз кивнув, і я помітив, що й священик зиркає на мене вичікувально. Я мав щось зробити, та що? Я задихнувся від паніки. Диякон повернувся до мене й прошепотів, що я мушу нести місал[20].

Тоді я згадав, що зараз моя черга нести місал з одного боку вівтаря до другого. Я чимало разів бачив, як це робиться: служка підходив до вівтаря, брав місал разом із підставкою, на якій він лежав, виходив на середину найнижчої сходинки перед вівтарем, уклякав, тримаючи молитовник у руках, потім підводився і ніс його до другого боку вівтаря, а тоді повертався на своє місце.

Тепер була моя черга зробити все це.

Я відчував, як витріщається на мене натовп. Тієї ж миті органіст, немов вирішивши підкреслити надзвичайну важливість того, як циган прислужує на Господньому вівтарі, несподівано припинив грати.

У костьолі запала цілковита тиша.

Я опанував тремкі ноги й піднявся сходами до вівтаря. Місал, Свята Книга священних молитов, що збирали святі та вчені люди на славу Господа впродовж століть, лежав на важкій дерев’яній таці з ніжками, увінчаними латунними кульками. Ще до того, як покласти на неї руки, я зрозумів, що мені не вистачить сили підняти її й перенести на другий бік вівтаря. Книга була заважка навіть без таці.

Однак відступати було вже запізно. Я стояв біля підніжжя вівтаря, витягнуті вогники свічок мерехтіли перед моїми очима. Їхні мінливі рухи оживили скручене стражданнями тіло розіп’ятого Ісуса. Та хоч я вглядався в Його обличчя, здавалося, Спаситель прикипів очима до чогось під вівтарем, нижче за нас усіх.

Я почув за спиною нетерпляче сичання. Узяв вологими долонями прохолодну тацю знизу, глибоко вдихнув і, напруживши всі сили, підняв її. Я обережно позадкував, намацуючи ногою край сходинки. Раптом на одну коротку, як укол голкою, мить місал зробився важчим і штовхнув мене назад. Я похитнувся й не зміг утримати рівноваги. Церковна стеля закрутилася. Місал і таця впали на сходи. З мого горла вирвався мимовільний зойк. Майже одночасно мої голова та плечі гупнулися на підлогу. Коли я розплющив очі, наді мною схилялися розлючені червоні обличчя.

Грубі руки відірвали мене від підлоги й потягли до дверей. Натовп заціпеніло розступився. Чоловічий голос крикнув із хорів «Циганський упир!», і кілька інших голосів підхопили цей гавкіт. Руки з навмисною жорстокістю хапали мене, розриваючи плоть. Надворі я хотів заплакати й просити про помилування, але з горла не вилітало жодного звуку. Я спробував ще раз. Голосу в мене не було.

Свіже повітря обпекло моє гаряче тіло. Селяни потягнули мене прямісінько до великої вигрібної ями. Її викопали кілька років тому, і невеличка дерев’яна вбиральня з віконцями, вирізаними у формі хреста, поряд із нею була предметом особливої гордості священика. Іншої вбиральні в околицях не було. Селяни звикли справляти природні потреби прямісінько в полі й користувалися нею, лише приходячи до костьолу. Із другого боку пресвітерії[21] викопали нову яму, але через те, що стара вже цілком заповнилася, вітер часто заносив до костьолу огидний сморід.

Зрозумівши, що на мене чекає, я ще раз спробував закричати. Але голосу не було. Якщо я намагався вирватися, міцна селянська рука хапала мене, закриваючи рот і ніс. Сморід із ями сильнішав. Ми вже були зовсім близько. Я ще раз спробував випручатися, але чоловіки схопили мене міцніше й продовжили обговорювати те, що сталося в костьолі. Вони не сумнівалися, що я упир і перервана Свята Меса лише накличе на село біду.

Ми зупинилися на краю ями. Коричнева поморщена піна на її поверхні тхнула й скидалася на плівку в чашці гречаного супу. На поверхні кишіли мільярди невеличких білих хробаків завдовжки з ніготь. Над ямою з одноманітним дзижчанням кружляли хмари мух, їхні гарні синьо-фіолетові тільця сяяли на сонці, вони зіштовхувалися, рвучко падали в яму і знову злітали в повітря.

Я відчув нудоту. Селяни розхитали мене, тримаючи за руки та ноги. Бліді хмари в небесній блакиті пропливли перед моїми очима. Мене кинули в самісінькій центр коричневої гидоти, й вона розійшлася, поглинаючи моє тіло.

Денне світло наді мною згасло, і я почав задихатися. Інстинктивно заборсавшись у в’язкій гущі, я молотив руками й ногами. Торкнувся дна й якомога швидше відштовхнувся від нього. В’язке здуття винесло мене на поверхню. Роззявивши рота, я ковтнув повітря і знову пішов на дно, і знову відштовхнувся від нього. Яма була десь метр на метр. Я знову підстрибнув на дні, й цього разу виплив ближче до краю. В останню мить, коли хвиля вже мала потягнути мене назад, я схопився за повзуче стебло довгих і густих бур’янів, що росли біля ями. Вирвавшись із непривітної утроби, що хотіла засмоктати мене, я виліз на берег, майже нічого не бачачи заліпленими гидотою очима.

Щойно я вибрався з трясовини, мене скрутили судоми нудоти. Мене так довго вивертало, що я втратив останні сили й, остаточно виснажений, скотився в колючі, пекучі зарослі будяків, папоротей та плюща.

Почувши віддалений спів та звуки органа, я збагнув, що після меси люди вийдуть із костьолу і, побачивши мене живого в кущах, знову кинуть до ями. Слід було тікати, тож я кинувся до лісу. Сонце підсушило на мені коричневу шкірку, й мене оточили хмари велетенських мух та інших комах.

Щойно опинившись у затінку дерев, я взявся качатися на вологому прохолодному моху й витиратися холодними листями. Залишки гидоти я зішкрябав із себе шматочком кори. Волосся натер піском, потім знову покачався у траві й ще раз виблював.

Раптом я зрозумів, що з моїм голосом щось сталося. Спробував крикнути, але язик безпомічно ляпав у роті. Голосу не було. Я налякався й одразу вкрився холодним потом; відмовлявся вірити, що це можливо, й намагався переконати себе, що голос повернеться. Перечекавши трохи, спробував ще. Нічого не відбулося. Лісову тишу порушувало лише дзижчання мух, що кружляли навколо мене.

Я сів. Останній мій зойк, що пролунав, коли впав служебник, досі дзвенів у вухах. Невже він стане моїм останнім криком? Невже мій голос полетів разом із ним, як заблукалий крик самотньої качки на ставку? І де він тепер? Я міг уявити, як мій голос самотньо літає над вигнутими склепінчастими ребрами церковного даху. Я бачив, як він б’ється в холодні стіни, святі зображення, товсті шибки вітражного скла, крізь які навіть сонце майже не пробивалося. Я стежив за його неприкаяними мандрами уздовж темних церковних проходів, де він мчав від вівтаря до кафедри, від кафедри до хорів, а від хорів назад до вівтаря, гнаний поліфонією органних звуків та глибинною хвилею людського співу.

Усі німі, яких я колись бачив, вишикувалися перед моїми очима. Їх було небагато, а їхня неспроможність розмовляти робила всіх дуже подібними. Неоковирне смикання облич намагалося замінити собою нестачу звуків їхніх голосів, а нестямні рухи кінцівок описували невимовлені слова. Інші люди завжди дивилися на німих підозріло; вони здавалися їм дивними створіннями, що тремтять, кривляться і щедро пускають на підборіддя слину.

У втрати голосу мусила бути якась причина. Якась вища сила, з якою мені поки що не вдалося поспілкуватися, керувала моєю долею. Я засумнівався, що це міг бути Бог чи хтось із його святих. Зважаючи на те, скільки я заробив своїми молитвами, моє блаженство мало тривати вічно; у Господа не було причин так жорстоко мене карати. Напевно, я розгнівав якісь інші сили, в чиї тенета потрапляють ті, що з якихось причин відвернулися від Бога.

Віддаляючись від костьолу, я заглиблювався в лісові хащі. Із чорної землі, якої ніколи не торкалося сонцеве проміння, стирчали пні давно зрубаних дерев. Ці каліки не могли прикрити свої хирляві спотворені тіла. Вони стояли самотньо й відокремлено. Погорбленим приземкуватим калікам бракувало сили, щоб дотягнутися до повітря та сонця. Ніщо не могло змінити їхнього життя; соки більше ніколи не потечуть гілками до листя. Великі дупла біля коріння були приречені довіку сліпо витріщатися незрячими зіницями на гойдання верхівок своїх живих побратимів. Їх ніколи не зламає й не вирве з землі вітер; ці поламані жертви вологості та розпаду повільно зогниють на лісовому дні.

Коли сільські хлопчаки, що влаштували на мене в лісі засідку, нарешті мене впіймали, я боявся чогось жахливого. Натомість вони відвели мене до сільського старости. Той переконався, що я не маю на тілі болячок і виразок та вмію хреститися. Потім, після кількох невдалих спроб оселити мене в когось із селян, чоловік віддав мене фермерові на ім’я Макар.

Макар жив на віддаленому від решти поселення хуторі з донькою та сином. Схоже було, що дружина його померла давним-давно. Його самого в селі знали погано. Чоловік оселився тут кілька років тому, тож до нього ставилися як до чужака. Пліткували, що Макар уникає людей тому, що грішить із хлопцем та дівчиною, яких називає своїми дітьми. Він був опецькуватий і кремезний чоловік із товстою шиєю. Підозрював, що я лише прикидаюся німим, аби не видати себе циганською говіркою. Іноді вночі чоловік забігав на крихітне горище, де я спав, і намагався налякати мене, щоб я закричав. Я прокидався і тремтів із роззявленим ротом, як голодне курча, але з горла не вилітало жодного звуку. Макар уважно роздивлявся мене та здавався засмученим. Перевіривши мене кілька разів, він урешті-решт покинув свої спроби.

Його синові Антону було двадцять. Це був рудий хлопчина з блідими очима без вій. У селі його цуралися так само, як батька. Коли до нього хтось звертався, Антон байдуже глипав на базіку й мовчки відвертався. Люди прозвали його Тетерею, тому що цей птах теж звик розмовляти лише сам із собою й ніколи не відгукувався на інші голоси.

А ще на хуторі була донька Евка, на рік молодша за Тетерю. Це була висока й худорлява білявка з грудьми, схожими на недостиглі грушки, й такими вузькими стегнами, що могла легко прослизнути між паліччям у паркані. Евка теж ніколи не навідувалася до села. Коли Макар із Тетерею вирушали продавати кроликів та кролячі шкурки в сусідні села, вона залишалася вдома сама. Часом до неї навідувалася місцева знахарка Анулка.

Селяни Евку не любили. Казали, що в неї лихе око. Сміялися через зоб, що почав спотворювати її шию, та хрипкий голос. Пліткували, наче Макар тримає лише кроликів і кіз, бо в корів при ній пропадає молоко.

Я часто чув, як селяни бурмотіли, що дивакувату Макарову сім’ю слід вигнати із села, а його хату спалити. Втім Макар на такі погрози не зважав. Він завжди носив у рукаві довгого ножа, якого кидав так точно, що якось із п’яти кроків пришпилив до стіни таргана. А Тетеря носив у кишені ручну гранату. Він знайшов її в мертвого партизана і погрожував нею всім членам родини того, хто набридав його батькові та сестрі.

На задньому дворі Макар тримав дресованого вовкодава Дітка. У шопках, збудованих на подвір’ї, рядками стояли кролячі клітки, розділені дротяними стінками. Кролики перенюхувалися й спілкувалися, а Макар охоплював їх усіх одним поглядом.

Він був справжній знавець кролів. У клітках жило чимало розкішних тварин, занадто дорогих навіть для найзаможніших селян. На фермі було чотири кози й один цап. Тетеря доглядав за ними, доїв, відводив на пасовисько, а часом зачинявся з ними у стайні. Коли Макар повертався додому, гарно заробивши, вони з сином напивалися та йшли до кіз разом. Евка злостиво натякала, що вони там розважаються. У такі дні Дітка прив’язували до дверей, щоб ніхто не зайшов усередину.

Евка не любила батька та брата. Іноді вона не виходила з хати кілька днів поспіль, боячись, що Макар із Тетерею змусять її стирчати аж до ночі у стайні з козами.

Їй подобалося, щоб я крутився десь неподалік, поки вона готувала. Я допомагав чистити овочі, приносив дрова і вибирав із грубки попіл.

Іноді дівчина просила мене сісти біля її ніг і цілувати їх. Я припадав до її худих литок і починав укривати повільними поцілунками щиколотки, спершу легенько торкаючись губами й ніжно гладячи тугі м’язи, лагідно цілував ямку під колінцем, підіймаючись угору гладкими білими стегнами. Повільно підіймав спідничку. Легенько ляпаючи мене по спині, дівчина підганяла мене, і я поспішав вище, цілуючи та злегка покусуючи її ніжну плоть. Коли я діставався до теплого горбика, Евчине тіло починало судомно смикатися. Вона шалено впивалася пальцями мені у волосся, гладила шию, щипала за вуха, дедалі більше захекуючись. Потім дівчина сильно притискала моє обличчя до себе і після секундного екстазу знеможено відкидалася на лаві.

Те, що відбувалося далі, мені теж подобалося. Сидячи на лавиці й затиснувши мене між розкинутих ніг, Евка обіймала й пестила мене, цілувала мене в шию та обличчя. Її сухе, легке, мов пір’їнка, волосся падало мені на лице, коли я зазирав дівчині в очі й бачив, як рум’янець розливався із щік на шию та плечі. Мої руки та рот знову оживали. Евка починала дрижати й глибоко дихати, вуста робилися холодними, а тремкі руки притискали мене щільніше до тіла.

Почувши, що йдуть чоловіки, дівчина кидалася на кухню й пригладжувала там волосся й спідницю, а я біг із вечерею до кролячих кліток.

Пізніше, коли Макар із сином засинали, Евка приносила й мені поїсти. Я поспіхом ковтав вечерю, а вона, роздягнувшись, лягала біля мене, жадібно гладячи мені ноги, цілуючи волосся та похапцем зриваючи одяг. Потім ми лягали удвох, і Евка притискалася до мене всім тілом, наказуючи цілувати її та смоктати, то тут, то там. Я виконував її бажання, погоджувався на все, навіть якщо це було боляче чи безглуздо. Дівочі рухи робилися судомними, вона вигиналася піді мною, а потім вилазила зверху, сідала на мене й несамовито хапала, впиваючись нігтями в спину та плечі. Так здебільшого минали ночі, час від часу ми дрімали, а прокинувшись, знову задовольняли вир її почуттів. Здавалося, наче її тіло мучать ізсередини виверження та напади. Час від часу воно робилося тугим, як кроляча шкурка, натягнута на суху дошку, а потім знову м’якшало.

Часом, коли Тетеря зачинявся на самоті з козами, а Макар ще не повернувся додому, Евка навідувалася до мене біля кролячих кліток удень. Ми разом перестрибували паркан і зникали у високій пшениці. Евка прокладала шлях і обирала безпечну схованку. Ми лягали на вкриту стернею землю, де дівчина підганяла мене роздягатися швидше й нетерпляче зривала одяг. Я занурювався в неї й намагався задовольнити всі її бажання, а над нами, наче хвиля на спокійному ставку, ворушилися важкі колосся пшениці. Евка на деякий час засинала. Я розглядав золотисту пшеничну ріку й шукав волошки, що боязко гойдалися під сонцем. Угорі своїми вигадливими круговертями ластівки обіцяли гарну погоду. Безтурботно пурхали, наздоганяючи одне одного, метелики, а високо в небі довічним застереженням ширяв яструб, чекаючи на якогось довірливого голуба.

Я почувався безпечно й щасливо. Евка уві сні ворушила рукою, інстинктивно шукаючи мене, й дорогою до мене згинала колосся. Я заповзав на неї і, прокладаючи собі шлях між її ніг, цілував дівчину.

Евка намагалася зробити з мене чоловіка. Вона приходила до мене вночі й лоскотала мої чоловічі органи, боляче тицяючи в них соломинкою, стискала й облизувала їх. Я здивовано відчув щось незнане раніше; відбувалося щось, чого я не міг контролювати. Ставалося це судомно й непередбачувано, часом швидко, часом повільно, але я знав, що не можу більше зупинити ці відчуття.

Коли Евка засинала поруч зі мною, бурмочучи щось крізь сон, я, прислухаючись до шарудіння кроликів навколо нас, обмірковував усі ці речі.

Для Евки я був готовий на все. Я забув про свою долю приреченого на спалення німого цигана. Я більше не був домовиком, із якого кепкували пастухи, який накладав закляття на дітей та тварин. У мріях я обертався на високого привабливого блакитноокого чоловіка зі світлою шкірою та волоссям кольору блідого осіннього листя. Я ставав німецьким офіцером у вузькій чорній формі або птахоловом, який добре знав кожну таємну стежечку в лісах та на болотах.

У цих фантазіях мої спритні руки збуджували дику пристрасть у сільських дівчатах, перетворюючи їх на розпусних Людмил, що бігали за мною розквітлими галявинами й лягали зі мною на ложе з дикого чебрецю посеред полів золотушника.

Мріючи, я чіплявся до Евки, мов павук, обвиваючись навколо неї всіма ногами багатоніжки. Я вростав у її тіло маленьким прутиком, привитим до розлогої яблуні вправним садівником.

Тепер мене переслідували й інші сни, приносячи з собою нові видіння. Евчині спроби зробити з мене дорослого чоловіка нарешті дали результат. Одна частина мого тіла раптом швидко виростала до огидного стрижня неймовірних розмірів, а решта тіла залишалася звичною. Я перетворювався на жахливу потвору; мене зачиняли у клітці, й люди збуджено реготали, розглядаючи мене крізь ґрати. У натовпі з’являлася оголена Евка й спліталася зі мною в неоковирних обіймах. Я перетворювався на огидну пухлину на її гладкому тілі. Неподалік ховалася відьма Анулка з великим ножем, приготувавшись відрізати мене від дівчини, жорстоко понівечити і викинути мурахам.

Мої жахіття розганяли надсвітанкові звуки. Кури лементували, півні кукурікали, зголоднілі кролики барабанили лапками, а роздратований усім цим Дітко починав завивати й гавкати. Евка крадькома тікала додому, а я віддавав кроликам нагріту нашими тілами траву.

Макар перевіряв клітки кілька разів на день. Він знав прізвиська всіх кроликів, і нічого не могло заховатися від його чіпкого ока. Чоловік мав кількох улюблених кролиць, за чиїм харчуванням наглядав самостійно, і не відходив від їхніх кліток, коли вони давали приплід. Одну самичку Макар любив особливо. Це була велика біла тварина з рожевими очицями, яка ще жодного разу не народжувала. Чоловік узяв собі за звичку забирати кролицю додому й повертати за кілька днів зовсім хворою на вигляд. Іноді після таких гостин у білої самички з-під хвоста текла кров і тварина відмовлялася їсти та здавалася нездоровою.

Одного дня Макар погукав мене й наказав забити кролицю. Я не повірив власним вухам. Біла самичка була надзвичайно рідкісна, адже така чисто біла шкурка траплялася нечасто. До того ж тварина була велика і, безсумнівно, плодовита. Чоловік повторив свій наказ. Я геть не знав, що робити. Макар завжди забивав кроликів власноруч, адже боявся, що мені не вистачить сили, щоб убити їх швидко та безболісно. Моїм завданням було білувати й обробляти тваринок. Потім Евка смачно готувала їх. Помітивши мої вагання, Макар дав мені ляпаса і ще раз наказав забити кролицю.

Тварина була важка, і мені довелося попітніти, щоб витягнути її на двір. Кролиця борсалася й верещала, тож я не міг підняти її достатньо високо за задні лапи, щоб добряче гупнути між вухами. Довелося забити її, не підіймаючи вгору. Я вичекав вдалого моменту й щодуху вдарив тварину. Вона впала. Про всяк випадок я вдарив ще раз. Вирішивши, що вона вже померла, я підвісив кролицю на спеціальну жердину. Нагостривши об камінь ножа, почав знімати шкуру.

Спершу я перерізав шкуру на ногах, обережно відділяючи хутро від м’язів, щоб не пошкодити його. Після кожного надрізу я відтягував шкурку нижче, аж поки не дістався до шиї. Тут було складніше, тому що після удару нижче від вух витекло багато крові й важко було відрізнити, де шкура, а де м’язи. А що Макар гнівався, коли дорогоцінна шкурка була пошкоджена, то я не наважувався навіть уявити, що буде, як я її продірявлю.

Якомога уважніше я почав відділяти шкуру, обережно тягнучи її до голови, аж раптом тільце, що звисало з палі, здригнулося. Мене пройняв холодний піт. Я зачекав якусь мить, але тварина не рухалася. Я заспокоївся, вирішивши, що це мені лише здалося, й продовжив роботу. Тоді тіло смикнулося знову. Мабуть, я просто оглушив кролицю.

Я побіг по дрючка, щоб добити її, але раптом мене зупинив жахливий зойк. Частково оббіловане тільце почало стрибати й вигинатися на палі, до якої було причеплене. Приголомшений, я не знав, що робити, і відпустив кролицю, коли вона почала борсатися. Тварина впала й негайно почала бігти на одному місці. Не змовкаючи ні на мить, вона взялася качатися землею, а шкіра звисала з неї клаптями. До голої закривавленої плоті прилипло трачиння, листя, бруд і гній. Кролиця звивалася дедалі несамовитіше. Засліплена клаптиками шкіри, що звисали на очі, тварина втратила відчуття напрямку, зачепившись за прутики й бур’яни, вона тягнула їх за собою, наче напівспущену панчоху.

Від її пронизливих криків у дворі почалося справжнє пекло. Налякані кролики божеволіли у клітках, збуджені кролиці затоптували дитинчат, кролі билися одне з одним і з вереском гупалися об стінки. Дітко стрибав і натягував ланцюг. Кури ляскали крилами, розпачливо намагаючись полетіти геть, і стомлено та принижено падали на грядки з помідорами й цибулею.

Цілковито червона кролиця продовжувала бігти. Вона промчала по траві, потім повернулася до кліток і спробувала прокласти собі шлях крізь зарості гороху. Щоразу, коли її шкурка чіплялася за якусь перепону, кролиця з моторошним вереском зупинялася та обливалася кров’ю.

Нарешті з хати з сокирою в руках вибіг Макар. Він побіг за закривавленим створінням і одним ударом розрубав його навпіл. Потім він ударив залиту кров’ю купку ще і ще. Його обличчя пожовкло, і чоловік виригав страшні прокльони.

Коли від кролиці залишилося лише криваве пюре, Макар помітив мене і, здригаючись від люті, підійшов ближче. Я не встиг ухилитися, і міцний удар у живіт відбив мені дихання й відкинув мене до паркана. Навколишній світ закружляв. Я осліпнув, наче моя власна шкіра впала мені на очі чорним каптуром.

Цей удар паралізував мене на кілька тижнів. Я лежав у старій кролячій клітці. Раз на день Тетеря або Евка приносили мені поїсти. Часом Евка приходила сама, але побачивши, в якому я стані, йшла геть, не прохопившись жодним словом.

Одного дня Анулка, почувши про мою травму, принесла мені живого крота. Вона розірвала його навпіл у мене перед очима і поклала ще тепле тільце мені на живіт. Закінчивши свої обряди, жінка була впевнена, що її лікування незабаром мені допоможе.

Я сумував за Евкою, за її голосом, за її дотиками, за її посмішкою. Намагався швидше одужати, але самого лише бажання не вистачало. Щоразу, коли я намагався встати, судоми в животі паралізували мене на кілька хвилин. Виповзти з клітки, щоб справити нужду, було справжньою мукою, тож я часто спорожнявся там, де спав.

Урешті-решт Макар особисто оглянув мене і попередив, що якщо я за два дні не повернуся до роботи, він віддасть мене селянам. Вони саме збиралися повезти на залізничну станцію свою норму харчів, тож із задоволенням віддали б мене військовій поліції.

Я почав пробувати ходити. Ноги не слухалися, і я швидко втомлювався.

Однієї ночі я почув на дворі галас і визирнув у щілину між дошками. Тетеря вів цапа до тьмяно освітленої каганцем батькової кімнати.

Цапа рідко кудись виводили. Це була велика смердюча тварина, зла й безстрашна. Навіть Дітко вирішив не зачіпатися з ним. Цап ганявся за курми та індичками, буцав головою загорожу і стовбури дерев. Якось він погнався за мною, але я заховався у кролячій клітці й сидів там, аж поки Тетеря не забрав його.

Зацікавившись несподіваним візитом до Макарової кімнати, я виліз на дах клітки, з якої можна було зазирнути до хати. Незабаром до кімнати увійшла загорнута у простирадло Евка. Макар підійшов до цапа й почав гладити його під животом березовими прутиками, аж поки тварина не збудилася. Потім, легенько поплескуючи його палицею, чоловік змусив цапа встати на задні ноги, обіпершись передніми на полицю. Евка скинула простирадло і, налякавши мене до смерті, голою ковзнула під цапа, наче це був чоловік. Час від часу Макар відштовхував її вбік і ще більше роздрочував тварину. Потім чоловік дозволив доньці, звиваючись, штовхаючись та обіймаючи цапа, злягтися з ним.

У мене всередині щось розірвалося. Думки розбіглися й, наче розбитий глечик, розсипалися на друзки. Я почувався порожнім, як продірявлений стонадцять разів риб’ячий пузир, що тоне в глибоких каламутних водах.

Раптом усе зробилося чітким та очевидним. Те, що відбувалося, пояснило мені вислів, який я часто чув від селян про тих, кому особливо щастило: «Він змовився з дияволом».

Селяни постійно звинувачували одне одного в отриманні допомоги від різноманітних демонів на кшталт Люцифера, Кадавра, Мамони, Винищувача та багатьох інших. Якщо злі сили завжди були напоготові коло селян, вони, мабуть, тиняються біля кожного, залюбки налітаючи, щойно помітять найменше заохочення чи слабкість.

Я спробував уявити, як діють злі духи. Людські розум та душа були відкриті для них, як зоране поле, і саме це поле сили зла безупинно засівали своїми згубними зернами. Якщо їхні посіви сходили, якщо вони почувалися бажаними, вони відразу ж пропонували свою допомогу в будь-якій справі, за умови, що її використають лише для задоволення власних потреб і для шкоди іншим. Підписавши угоду з дияволом, людина діставала тим більшу підтримку, що більше образ, злиднів, болю та жалю могла завдати іншому. Але якщо вона відмовлялася чинити іншим зло, якщо віддавала перевагу любові, дружбі та спочуттю, то відразу ж втрачала силу, а її власне життя починало повнитися стражданнями та катастрофами, яких вона не завдала своїм іншим.

Оселившись у людській душі, ці створіння уважно спостерігали не лише за кожною дією свого господаря, але й за всіма його мотивами та почуттями. Найголовніше було, щоб людина завжди чинила зло й діставала задоволення, шкодячи іншим, щоб вона плекала й користувалася диявольськими силами, які подарував їй сатана, так, аби завдати якомога більше горя й страждань усьому оточенню.

Лише ті, хто вмів достатньо пристрасно ненавидіти, заздрити, мститися чи мучити інших, щоб отримати щось, могли укласти із силами зла вигідну угоду. Усі інші, збентежені, непевні щодо власної мети, заблукалі між прокляттями та молитвами, між шинком та храмом, самотньо навпомацки прокладали собі життєвий шлях, не отримуючи допомоги ні від Бога, ні від диявола.

Отже, виходило, що я — один із них. Я дратувався, що не відразу зрозумів закони цього світу. Сили зла, безумовно, підбирають лише тих, хто вже виявив достатній запас внутрішньої ненависті та злості.

Той, хто продавав душу дияволові, залишався під його владою на ціле життя. Час від часу йому доведеться демонструвати щораз більшу кількість злодіянь. Однак «начальство» оцінювало їх по-різному. Те, що ти нашкодив комусь одному, вочевидь, цінувалося менше, ніж шкода, завдана багатьом. Наслідки лихих учинків також були важливі. Обірване життя юнака, звісно ж, цінувалося більше за вбивство старигана, якому й так залишалося вже недовго. На додачу, якщо комусь вдавалося нашкодити іншому так, щоб змінити його поведінку та привернути його на бік зла, то зловмисник діставав додаткову винагороду. Наприклад, краще було змусити когось ненавидіти інших, аніж просто побити невинного. А найціннішим здобутком, напевно, вважалася насаджена ненависть до цілої групи людей. Я навіть не міг уявити, яку винагороду діставав той, хто зміг прищепити всім білявим синьооким людям довготривалу ненависть до чорнявих.

Тепер я почав розуміти причини неймовірних успіхів німців. Хіба ж священик не пояснював якось селянам, що німці полюбляли воювати ще в сиву давнину? Мир ніколи їх не приваблював. Вони не хотіли обробляти землю і не мали терпіння, щоб цілий рік чекати на врожай. Німці віддавали перевагу нападам на інші племена, в яких можна було відібрати харчі. Мабуть, тоді сили зла помітили німців. Палко бажаючи нашкодити всім, люди погодилися продатися до останньої нитки. Саме тому вони володіли такими блискучими здібностями й талантами. Саме тому вони могли нашкодити іншим своїми вишуканими способами. Їхній успіх був порочним колом: що більше вони шкодили, то більше діставали від диявола таємної сили. Що більше диявольської сили вони мали, то більших успіхів домагалися своїми лихими намірами.

Ніхто не міг їх зупинити. Вони були непереможні й майстерно виконували свої обов’язки. Вони заражали ненавистю інших, прирікали на знищення цілі народи. Напевно, кожен німець продавав свою душу дияволові ще при народженні. Ось що стало джерелом їхньої сили та моці.

У темній клітці я вкривався холодним потом. Я теж ненавидів безліч людей. Скільки разів я мріяв про той час, коли матиму достатньо сили, щоб помститися, спалити до пня їхні селища, отруїти їхніх дітей та худобу, завести їх до вбивчих боліт? З певного погляду, я вже був на службі в сил зла й уклав із ними угоду. А тепер мені потрібна була їхня підтримка, щоб розповсюджувати зло. Зрештою, я досі був дитиною; і сили зла мали причину повірити, що майбутнє я присвячу їм, що кінець кінцем моя ненависть і жага до злодіянь виростуть, як згубний бур’ян, і засіють собою чимало полів.

Я почувався сильнішим і впевненішим. Час покірності минув; віра в добро, в силу молитви, вівтарі, священиків та Бога позбавила мене голосу. Моя любов до Евки, моє бажання зробити для неї все можливе теж дістануть відповідну нагороду.

Тепер я приєднаюся до тих, кому допомагають сили зла. Досі я не зробив жодного вагомого внеску в їхній труд, але з часом можу стати видатним, як будь-хто з німецьких лідерів. Я можу сподіватися на визнання й нагороди, а ще на додаткову могутність, яка дозволить мені знищувати інших найпідступнішими методами. Усі, хто торкнеться мене, теж будуть інфіковані злом. Вони нестимуть розруху, і кожен їхній успіх даруватиме мені додаткову міць.

Я не міг гаяти жодної хвилини. Мені слід збудувати підґрунтя для ненависті, що стане моєю рушійною силою і приверне увагу злих сил. Якщо вони справді існують, навряд чи проґавлять нагоду скористатися мною.

Більше я не відчував болю. Я підповз до будинку й зазирнув у вікно. Розваги з цапом у кімнаті завершилися; тварина спокійно стояла в кутку. Евка гралася з Тетерею. Вони обоє були оголені й по черзі лягали одне на одного, стрибали, як жаби, і каталися підлогою та обіймалися, як Евка вчила мене. Макар, теж голий, стояв поруч і дивився на них згори. Коли дівчина почала брикатися й смикатися, а Тетеря здавався заціпенілим, як стовп, Макар укляк біля доньчиного обличчя й затулив її від мене своїм огрядним тілом.

Я продовжував дивитися на них ще кілька хвилин. Побачене, мов крапельки замерзлої води, що стікають з бурульки, просочувалося в мій мозок.

Раптом я відчув нестримне бажання діяти і посновигав геть. Знайомий із моїми рухами Дітко лише загарчав і пішов спати. Я рушив у бік Анулкиної хати на дальньому кінці села. Прослизнув до неї в двір, озираючись у пошуках комети. Налякані моєю появою кури почали квоктати. Я зазирнув у невеличкі дверцята.

Тієї миті стара жінка прокинулася. Я присів за великою діжкою і, коли Анулка вийшла, видав нелюдський зойк і тицьнув її палицею в ребра. Стара відьма з криками кинулася тікати й прикликати на допомогу Господа та всіх святих, наштовхуючись на городі на палі, що підтримували помідори.

Я прослизнув до задушливої кімнати й незабаром знайшов біля грубки стару комету. Набрав кілька розпечених вуглин і помчав до лісу. Позаду я чув пронизливий вереск Анулки й стурбований гавкіт псів та голоси людей, що повільно відгукувалися на її лемент.

О цій порі року втекти з села було нескладно. Я часто спостерігав, як місцеві хлопчики, причепивши до ніг саморобні ковзани, розгортали над головами шматки брезенту, і вітер гнав їх гладенькою поверхнею замерзлих боліт і пасовиськ.

Між селами простягалися кілометри боліт. Восени вода підіймалася, затоплюючи очерет і кущі. У трясовині швидко множилася дрібна риба та інша живність. Часом можна було побачити, як, гордо піднявши голову, кудись цілеспрямовано пливе змія. Болота не замерзали так швидко, як навколишні ставки та озера. Здавалося, наче вітри та очерет захищалися від морозу, збовтуючи воду.

Кінець кінцем крига покрила все навкруги. Де-не-де з-під неї стирчали вершечки очерету та поодинокі гілочки, вкриті памороззю, за які ненадійно чіплялися сніжинки.

Налетіли здичавілі розперезані вітри. Вони мчали повз людські поселення і, розігнавшись на пласких болотистих рівнинах, закручували хмари сніжної крупи, тягли за собою старі гілки та картоплиння, згинали непокірні голови високих дерев, які визирали з-під криги. Я знав, що в цих краях є безліч різних вітрів і вони змагаються один з одним, штовхаються та борюкаються, щоб відвоювати собі якомога більше земель.

Я вже змайстрував собі ковзани, сподіваючись, що колись зможу покинути це село. Для цього я закріпив товстий дріт на двох продовгуватих, вигнутих з одного боку шматках дерева. Потім просилив зав’язки і міцно і прикріпив їх до чоботів, які теж змайстрував власноруч із прямокутних дерев’яних підошов та клаптиків кролячої шкіри, зміцнених ззовні брезентом.

На краю болота я закріпив ковзани на чоботах. Повісив на плече розпалену комету й розгорнув над головою вітрило. Мене відразу ж підштовхнула невидима рука вітру. Кожен порив розганяв мене дужче й відносив далі від села. Ковзани мчали кригою, а тіло відчувало тепло комети. Я опинився посеред безкрайніх крижаних просторів. Завиваючи, вітер тягнув мене за собою, а темно-сірі хмари зі світлішими краями супроводжували мене в цих мандрах.

Пролітаючи нескінченною білою рівниною, я почувався вільним та самотнім, наче шпак, що ширяє в повітрі, підхоплюваний кожним поривом вітру, і летить за ним, забувши про швидкість, витанцьовуючи нестримний танок. Довіривши себе нестямній силі вітру, я ще ширше розгорнув вітрило. Важко було повірити, що місцевий люд вважав вітер ворогом і зачиняв вікна, боячись, що той принесе моровицю, безсилля та смерть. Селяни завжди казали, що вітри розносять вказівки свого господаря, диявола.

Пихатий вітер штовхав мене з постійною швидкістю. Я летів над кригою, ухиляючись від поодиноких замерзлих стебел. Сонце сяяло немічно, і коли я нарешті зупинився, мої плечі й щиколотки закоцюбли від холоду. Я вирішив відпочити й зігрітися, але, потягнувшись до комети, виявив, що вітер задмухав її. Не залишилося жодної іскорки. Я аж зігнувся від страху, не знаючи, що робити. До села я повернутися не міг; мені не вистачило б сили пройти таку відстань, змагаючись із вітром. Я й гадки не мав, чи є поблизу якісь ферми, чи зможу я їх знайти, перш ніж спуститься ніч, та чи дасть мені хтось притулок, навіть якщо я їх знайду.

У свисті вітру я почув якесь придушене фуркотіння. Від думки, що це сам диявол випробовує мене, водячи колом і вичікуючи, коли я погоджуся на його пропозицію, в мене мороз пішов поза шкурою.

Коли вітер шмагав мене, я чув якийсь шепіт, бурмотіння та стогони. Сили зла нарешті зацікавилися мною. Щоб навчити мене ненависті, вони спершу розлучили мене з батьками, потім забрали Марту та Ольгу, кинувши мене в пазурі теслі, а тоді відібрали мову й віддали Евку цапові. Тепер вони тягнули мене крізь замерзлу пустелю, кидали в обличчя сніг і плутали думки. Загубившись самотою на скляній крижаній поверхні, яку сили зла розстелили між віддаленими селами, я опинився під їхньою владою. Вони влаштували над моєю головою вихиляси й могли відправити мене куди їм заманеться.

Не зважаючи на час, я пошкандибав своїми зболілими ногами. Кожен крок віддавався болем, і мені часто доводилося відпочивати. Я сів на лід, намагаючись поворушити замерзлими ногами, розтираючи щоки, ніс і вуха снігом, який зішкрябав із волосся й одягу, масажуючи закляклі пальці на руках та намагаючись оживити задубілі пальці ніг.

Сонце схилилося до обрію, і його скошене проміння було таке ж холодне, як місячне. Коли я сідав на землю, світ навколо здавався просторою пательнею, ретельно вичищеною працьовитою домогосподаркою.

Я розгорнув над головою брезент, намагаючись упіймати кожен порух вітру та рухаючись простісінько назустріч сонцю, що вже ховалося за небокрай. Коли я майже втратив надію, неподалік з’явилися обриси солом’яних стріх. За кілька хвилин, коли добре було видно все село, я помітив, що до мене наближається зграйка хлопців на ковзанах. Я боявся зустрічатися з ними без комети і спробував зрізати шлях під таким кутом, щоб опинитися на околицях поселення, однак було вже запізно — вони мене помітили.

Зграйка рушила до мене. Я почав бігти проти вітру, але захекався й ледве міг устояти на ногах, тож сів на лід, міцно обхопивши ручку комети.

Хлопці наблизилися. Їх було десятеро, а може й більше. Розмахуючи руками й підтримуючи один одного, вони впевнено просувалися проти вітру. Пориви відносили їхні голоси назад, і я нічого не чув.

Під’їхавши досить близько, хлопці розділилися на дві групки й обережно оточили мене. Я зіщулився на кризі й прикрив обличчя брезентовим вітрилом, сподіваючись, що вони дадуть мені спокій.

Незнайомці підозріливо кружляли навколо мене, однак я вдав, що не помічаю їх. Три найсильніші під’їхали ближче. «Циган, — сказав один, — циганський виродок».

Інші спокійно стояли поруч, та коли я спробував підвестися, всі наскочили на мене і скрутили мені руки за спиною. Юрба озвіріла. Вони били мене по обличчю і в живіт. Кров замерзала на губах та заліпила мені одне око. Найвищий щось сказав, а інші, вочевидь, запально погодилися. Одні тримали мене за ноги, а другі стягнули з мене штани. Я знав, що вони хочуть зробити. Якось я побачив, як кілька пастухів зґвалтували хлопця з іншого села, що випадково опинився на їхній території. Я розумів, що врятувати мене може лише диво.

Удавши, наче виснажився й не можу битися, я дозволив їм зняти з мене штани. Я здогадувався, що міцно прив’язані до ніг черевики й ковзани вони не зможуть стягнути. Помітивши, що я розслабився й не опираюся, хлопці послабили хватку. Двоє найвищих зігнулися наді мною й били мене в живіт задубілими на морозі рукавицями.

Я напружив м’язи, легенько відвів ногу й вдарив одного з тих, хто нахилився наді мною. У його голові щось хруснуло. Спершу я подумав, що це зламався ковзан, але, коли я витягнув його з хлопцевого ока, черевик був цілий. Хлопців товариш спробував схопити мене за ноги, але я вдарив його ковзаном у горло. Обидва поранених, заливаючись кров’ю, впали на лід. Інші хлопці налякалися; більшість узялася тягнути своїх покалічених друзів до села, залишаючи на кризі кривавий слід. Четверо залишилися зі мною.

Узявши довгу жердину для зимової риболовлі, вони притиснули мене до землі. Коли я припинив борсатися, хлопці потягнули мене до найближчої ополонки. На краю води я почав розпачливо пручатися. Двоє розширили отвір, а потім усі дружно навалилися на мене і заштовхали мене вістрям жердини під кригу. Вони хотіли переконатися, що я не зможу виплисти.

Мене накрила холодна вода. Я стулив рот і затамував подих, відчуваючи, як вістря боляче штовхає мене на глибину. Ковзнув під кригу й обдер голову, плечі та голі руки. А тоді загострена жердина дзьобнула мене в пучки пальців — хлопці відпустили її і більше не тицяли в мене.

Холод скував мене. Свідомість ціпеніла, і я, задихаючись, ковзав нижче. Тут було неглибоко, і єдина моя думка підказувала, що можна відштовхнутися жердиною від дна й виплисти біля якоїсь ополонки. Я схопив її і тримався, ковзаючи під кригою. Біля ополонки я опинився, коли легені мало не вибухали, і я готовий був розтулити рота й проковтнути все що завгодно. Ще раз відштовхнувшись, я висунув голову з води й ковтнув повітря, що здалося мені цівкою щойно закипілого супу. Схопившись за гостру крайку криги, я влаштувався так, щоб дихати, не висовуючись занадто часто. Я не знав, як далеко відійшли хлопці, й вирішив, що краще трохи зачекати.

Лише обличчя досі було живе; решти тіла я не відчував: здавалося, воно зрослося з кригою. Я спробував поворушити ногами та ступнями.

Визирнувши з ополонки, я побачив, що хлопці вже зникали вдалині, зменшуючись із кожним кроком. Коли вони відійшли на достатню відстань, я виліз на кригу. Мій одяг наскрізь промерз і хрускотів із кожним рухом. Я пострибав і помахав заціпенілими ногами та руками, потер тіло снігом, але тепло повернулося лише на кілька хвилин, а потім знову зникло. Я обв’язав ноги лахміттями, що залишилися від штанів, витягнув з ополонки жердину й важко сперся на неї. Вітер налітав на мене збоку, й трудно було дотримуватися одного напрямку. Втративши останні сили, я взяв жердину між ноги й тягнувся на ній, наче їдучи верхи на закоцюблому хвості.

Я повільно шкандибав від халуп до лісу, що виднівся віддалік. Був уже майже вечір, і коричнюватий сонцевий диск перерізали прямокутні обриси дахів та димарів. Кожен порив вітру крав у мене дорогоцінні залишки тепла. Я знав, що не можна відпочивати та зупинятися бодай на мить, поки не дістануся до лісу. Я вже бачив візерунки кори на деревах. Із-під куща вистрибнув наляканий заєць.

Коли я дістався до найближчих дерев, у голові запаморочилося. Мені здавалося, що тепер літо врозповні й над головою гойдається золоте пшеничне колосся, що Евка торкається мене своєю теплою рукою. Я бачив їжу: велетенську миску приправленого оцтом, часником, сіллю та перцем м’яса; горщик зернистої вівсянки, здобреної квашеною капустою і соковитими шкварками; гарно порізані скибки ячмінного хліба, розмочені в борщі з ячменем, картоплею та кукурудзою.

Я зробив ще кілька кроків замерзлою землею та опинився в лісі. Ковзани чіплялися за коріння й кущі. Затнувшись, я присів на повалений стовбур і майже відразу втопився в гарячому ліжку, серед м’яких гладеньких нагрітих подушок та перин. Усе розчинилося в задусі літньої ночі, наповненої п’янкими, вологими, ароматними туманами.

Я прокинувся на низькому широкому ліжку під стіною, вкритий смушком. У кімнаті було спекотно, і миготливий вогник товстої свічки вихоплював брудну підлогу, побілені вапном стіни й солом’яний дах. Із камінної полиці звисало розп’яття. Біля нього сиділа жінка й пильно дивилася на полум’я. Вона була боса і в тісній спідниці з грубої тканини. Кептар із кролячого хутра з численними дірками був розстібнутий до пояса. Помітивши, що я прокинувся, ґаздиня підійшла і сіла на ліжко, що застогнало під її вагою. Жінка підняла рукою моє підборіддя й уважно подивилася на мене. Очі в неї були водянисто-блакитні. Усміхаючись, жінка не прикривала рота рукою, як водилося серед місцевих. Натомість вона демонструвала два ряди кривих жовтих зубів.

Вона озвалася до мене місцевою говіркою, яку я погано розумів. Постійно називала мене бідолашним циганчуком і маленьким єврейським знайдою. Спершу вона не повірила, що я німий. Час від часу жінка зазирала мені до рота, плескала мене рукою по горлу, намагалася налякати; але я не озивався, і вона покинула свої спроби.

Жінка нагодувала мене густим гарячим борщем і ретельно оглянула відморожені вуха, долоні та ступні. Сказала, що її звуть Лабіна. Я почувався задоволено й безпечно. Лабіна мені дуже подобалася.

Удень вона прислужувала в будинках заможних селян, де хворіли дружини або було забагато дітей. Часто жінка брала мене з собою, щоб я міг порядно попоїсти, хоча в селі казали, що мене слід здати німцям. У відповідь на такі зауваги Лабіна вибухала прокльонами й кричала, що перед Богом усі рівні, а вона не Юда, щоб продавати мене за тридцять срібняків. Увечері Лабіна зазвичай приймала в хаті гостей. Чоловіки, яким вдалося вислизнути з дому, приносили горілку або кошики з їжею.

У хаті стояло одне велетенське ліжко, на якому легко могло вкластися троє. Між краєм ліжка та стіною був широкий простір, де Лабіна склала мішки, старі ганчірки й овечі шкури, влаштувавши там постіль для мене. Перед тим, як приходили гості, я завжди йшов на боковеньку, однак часто прокидався від їхніх співів і галасливих тостів, тож лише вдавав, що сплю. Ризикувати я не хотів, а Лабіна не раз грубо казала, що я заслужив на горіхи. Майже не розплющуючи очей, я спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті.

Пиятика починалася й тривала до пізньої ночі. Коли всі розходилися, один із чоловіків зазвичай залишався. Вони з Лабіною сідали під теплою пічкою й пили з одного горнятка. Коли вона починала непевно хитатися й нахилятися до чоловіка, він клав велетенську потемнілу від роботи руку на її в’ялі стегна й повільно забирався під спідницю.

Спершу Лабіна видавалася байдужою, а потім трохи пручалася. Другою рукою чоловік ковзав з її потилиці під блузку й стискав груди так сильно, що жінка починала скрикувати і хрипко дихати. Іноді чоловік уклякав на підлозі й, стискаючи обома руками жіночі сідниці, агресивно припадав до її лона й кусав його через спідницю. Часто він навіть бив її туди ребром долоні, й тоді Лабіна складалася навпіл та стогнала.

Вони задмухували свічку й роздягалися в темряві, регочучи, лаючись, наштовхуючись на меблі та одне одного, нетерпляче зриваючи одяг і перевертаючи пляшки, що потім котилися підлогою. Коли вони гупалися на ліжко, я боявся, що воно їх не витримає. Поки я думав про щурів, що жили з нами, Лабіна та її гість товклися на ліжку, захекано смикаючись, згадуючи то Бога, то чорта, і чоловік завивав, як пес, а жінка рохкала, мов порося.

Часто посеред ночі я виринав із туману снів та просинався на підлозі між ліжком і стіною. Ліжко наді мною тремтіло, соване тілами, що судомно вовтузились. Кінець кінцем воно повзло нахиленою підлогою аж до центру кімнати.

Залізти назад у постіль, із якої я впав, не вдавалося, тож доводилося прослизати під ліжком і штовхати його назад до стіни. Потім я повертався на свою постіль. Холодна брудна підлога була вогка та вкрита котяками і рештками птахів, яких коти притягали сюди. Повільно просуваючись у темряві, я розривав товсте павутиння, і налякані павуки стрибали мені на обличчя й волосся. Маленькі теплі мишачі тільця розбігалися по своїх нірках, наштовхуючись дорогою на мене.

Торкаючись до цього темного світу власною плоттю, я завжди відчував огиду та страх. Я вилазив із-під ліжка, витирав з обличчя павутиння і, здригаючись, чекав вдалої нагоди, щоб посунути постіль назад до стіни.

Очі поступово звикали до темряви. Я дивився, як кремезне спітніле чоловікове тіло вилазило на тремтячу жінку. Вона обіймала його м’ясисті сідниці ногами, які скидалися на крила розчавленої каменем пташки.

Селянин стогнав і глибоко зітхав, мацаючи руками жіноче тіло, припіднімався і ляскав по грудях тильним боком долоні. Такий ляскіт я чув на річці, коли жінки били мокру білизну об камінь. Чоловік кидався на Лабіну й розпростував її на ліжку. Вона, незв’язно викрикуючи щось, била його по спині. Часом селянин підіймав її, наказував уклякнути на ліжку, спершись на лікті, а сам прилаштовувався ззаду і ритмічно бив її своїм животом та стегнами.

Я з осудом та огидою спостерігав за двома сплетеними людськими постатями, що смикалися переді мною. Отже, таким було кохання: неприборканим, як роздратований багнетом бик; брутальним, смердючим, пітним. Це кохання скидалося на бійку, в якій напівоглушені, захекані чоловік і жінка, змагаючись, утрачаючи розум та людську подобу, намагалися вибити одне в одного задоволення.

Я пригадував час, проведений з Евкою. Я ставився до неї геть інакше. Мої дотики були легкі; мої долоні, мій рот, мій язик свідомо кружляли над її шкірою, м’якою й витонченою, як осіння павутинка в нерухомому теплому повітрі. Я постійно знаходив нові чутливі місця, невідомі навіть їй самій, і оживляв їх пестощами, як сонцеві промені оживляють замерзлого прохолодною осінньою ніччю метелика. Я згадував свої майстерні зусилля, що звільняли з дівочого тіла палкі бажання та трепет, які інакше навіки б залишилися бранцями. Я випускав їх на волю і хотів одного — аби вона насолоджувалася собою.

Любощі Лабіни та її гостя незабаром закінчувалися. Вони були схожі на короткі весняні грози, під якими намокає листя й трава, але корені залишаються сухими. Я пам’ятав, що наші з Евкою ігри ніколи по-справжньому не закінчувалися, а лише слабшали, коли в наші життя втручалися Макар і Тетеря. Вони знову спалахували пізньої ночі, мов багаття на торф’янику, роздмухане лагідним вітерцем. Утім навіть така любов згасла так само швидко, як зникає багаття під кінською попоною пастухів. Щойно я тимчасово втратив можливість гратися з Евкою, вона забула мене. Замість теплá мого тіла, ніжних пестощів моїх рук, м’яких дотиків моїх пальців та рота вона обрала смердючого волохатого козла і його огидно глибокі поштовхи.

Кінець кінцем ліжко припиняло стрибати, а розслаблені тіла засинали, розкинувшись, як забита худоба. Тоді я підсовував його до стіни, перелізав через нього й улягався у своєму холодному кутку, натягнувши на себе всі овечі шкури.

У дощові дні Лабіна робилася сумною й оповідала про свого чоловіка, Лабу, якого вже не було серед живих. Багато років тому Лабіна була красунею, що за нею упадали найбагатші селяни, а вона, не дослухавшись до мудрих порад, закохалася й побралася з Лабою, найбіднішим у селі наймитом, якого прозвали Красунчиком.

Лаба й справді був привабливий, високий, як тополя, і гнучкий, як її вершечок. Його волосся сяяло на сонці, очі були блакитніші за найчистіше небо, а обличчя гладеньке, як у дитини. Коли він дивився на жінок, їхня кров закипала, а в голові з’являлися хтиві думки. Лаба знав, що гарно виглядає, а жінки обожнюють і жадають його. Він полюбляв гуляти в лісі й купатися у ставку голяка. Глипаючи в кущі, хлопець здогадувався, що з берега за ним спостерігають юні незайманки й заміжні молодиці.

Однак він був найбідніший у селі наймит. Беручи його на роботу, заможні селяни знущалися з хлопця. Вони знали, що їхні дружини та доньки мріють про нього, тому всіляко принижували. А заразом вони чіплялися до Лабіни, знаючи, що її чоловік-бідняк залежить від них і може лише безпомічно спостерігати.

Одного дня Лаба не повернувся додому з поля. Він не прийшов і наступного дня, і через день. Зник, як у воду впав.

Люди вирішили, що він втопився, чи його засмоктало болото, чи, може, чийсь ревнивий чоловік штрикнув його ножем та закопав уночі в лісі.

Життя тривало без Лаби. У селі на згадку про нього залишилася лише приказка: гарний, як Лаба.

Минув самотній рік без Лаби. Люди забули про нього, і тільки Лабіна вірила, що її чоловік живий та колись повернеться. Одного літнього дня, коли селяни відпочивали в негустому затінку дерев, з лісу з’явився віз, запряжений вгодованим конем. На возі лежала накрита тканиною скриня, а поруч із ним ішов Лаба в накинутій на гусарський лад на плечі шкіряній куртці, штанах із чудової тканини й високих блискучих чоботях.

Діти бігли від хати до хати, розносячи звістку, а чоловіки та жінки юрмилися біля дороги. Лаба привітався з усіма, недбало махнувши рукою, витер з чола піт і підігнав коня.

Лабіна вже чекала чоловіка на порозі. Він поцілував дружину, зняв велетенську скриню й зайшов до хатини. Селяни зібралися перед будинком, захоплено розглядаючи коня і воза.

Нетерпляче чекаючи, поки Лаба й Лабіна вийдуть до них, сусіди взялися глузувати. Він побіг до неї, як цап до кози, казали вони, доведеться розливати їх холодною водою.

Несподівано двері розчахнулися, і натовп зачаровано зойкнув. На порозі стояв Красунчик Лаба в неймовірно розкішних шатах. Він був убраний у шовкову сорочку з білим комірцем-стійкою навколо засмаглої шиї та яскраву краватку. Його м’який фланелевий костюм хотілося помацати. З нагрудної кишеньки квіткою стирчала атласна хустинка. До костюма чоловік узув чорні лаковані черевики, а вінчав цю красу золотий годинник, що звисав з кишені на грудях.

Селяни задивлялися з трепетом. За всю історію села такого не бачили. Зазвичай його мешканці вдягалися в домоткані куртки, зшиті з двох шматків тканини штани і чоботи з грубо видубленої шкіри, прибитої цвяхами до дерев’яної підошви. Лаба дістав зі своєї скрині безліч різнокольорових курток небаченого крою, штанів, сорочок, лакованих черевиків, які блищали так яскраво, що могли б замінити дзеркало, носовичків, краваток, шкарпеток та білизни. Красунчик Лаба став найвизначнішою дивовижею в селі. Неймовірні історії розповідали про нього. Люди робили різноманітні припущення щодо походження цих дорогоцінних речей. Лабіну засипали запитаннями, на які вона не могла відповісти, адже Лаба задовольнявся туманними відмовками, додаючи загадковості легендам про себе.

Під час церковних служб ніхто не дивився на священика біля вівтаря. Усі прикипали поглядами до правого кута, де в чорному атласному костюмі й барвистій сорочці урочисто сидів Красунчик Лаба зі своєю дружиною. На зап’ясті в нього блищав годинник, на який чоловік хвалькувато поглядав мало не щохвилини. Священикові шати, які колись вважали вершиною вишуканості, тепер здавалися похмурими, як зимове небо. Люди, що сиділи поруч із Лабою, насолоджувалися незвичними ароматами, які ширилися від нього. Лабіна зізналася, що чоловік діставав їх із цілої шеренги маленьких пляшечок та слоїків.

Після меси натовп рушав на церковне подвір’я, не зважаючи на священика, що намагався привернути їхню увагу. Усі чекали на Лабу. Він легкою впевненою ходою наближався до виходу, голосно вистукуючи підборами по церковній підлозі. Люди шанобливо розступалися. Найзаможніші селяни підходили до чоловіка, по-панібратськи віталися з ним і запрошували на обіди на його честь. Лаба буденно ручкався з усіма охочими, не схиляючи голови. Жінки не давали йому проходу й, забувши про Лабіну, підтягували спідниці та обсмикували сукні, підкреслюючи власні принади.

Красунчик Лаба більше не працював на полі. Тепер він відмовлявся навіть допомагати дружині в господарстві. Цілими днями чоловік купався в озері. Свій різнокольоровий одяг він розвішував на дереві біля води. Неподалік збуджені жінки розглядали його м’язисте оголене тіло. Казали, що деяким із них він дозволяв доторкнутися до себе в затінку кущів, і вони були готові на будь-які сороміцькі вчинки з ним, забуваючи про жахливі покарання.

По обіді, коли спітнілі й сірі від пилюки селяни поверталися з поля, назустріч їм, обережно наступаючи на найтвердіші місця на дорозі, щоб не замастити черевиків, поправляючи краватку й поліруючи годинник рожевим носовичком, шпацирував Красунчик Лаба.

Увечері по чоловіка посилали коней і він їхав на вечірки, нерідко за десятки кілометрів від дому. Лабіна залишалася на фермі, напівжива від утоми та приниження, піклувалася про господарство, коня й чоловікові скарби. Для Красунчика Лаби час зупинився, але вона швидко старішала, її шкіра втрачала пружність, а стегна в’яли.

Минув рік.

Якось восени Лабіна повернулася додому з поля, розраховуючи застати чоловіка на горищі з усіма його скарбами. Горище було Лабиним королівством, і ключ до великого замкá, що висів на дверях, чоловік носив на грудях поруч із медальйоном Діви Марії. Однак сьогодні в будинку панувала цілковита тиша. Над комином не курився димок, а Лаба не наспівував, перевдягаючись у тепліший костюм.

Налякана Лабіна кинулася в хату. Двері на горище були розчахнуті. Жінка вилізла туди й приголомшено застигла. На підлозі лежала скриня з відірваною кришкою й білим дном. Над скринею висіло тіло. Її чоловік звисав із великого гака, на який зазвичай вішав костюми. Красунчик Лаба висів на квітчастій краватці й хитався, наче маятник, що ось-ось зупиниться. У даху була дірка, крізь яку злодій витягнув одяг зі скрині. Тоненькі промінчики надвечірнього сонця падали на мертвотно бліде обличчя та синій язик, що стирчав із рота. Навколо дзижчали райдужні мухи.

Лабіна здогадалася, що сталося. Повернувшись із озера, щоб перевдягнутися в показний костюм, Лаба побачив дірку в даху і порожню скриню. Увесь його вишуканий одяг зник, у розтоптаній соломі зірваною квіткою лежала самотня краватка.

Зміст Лабиного життя зник разом з одягом зі скрині. Крадіжка поклала край весіллям, на яких ніхто не зважав на молодого, та похоронам, на яких Красунчик Лаба застигав на краю незасипаної могили під закоханими поглядами юрби; більше можна було не сподіватися на гордовите хизування власним тілом на озері й доторки палких жіночих рук.

Ретельними обачними рухами, яких не міг повторити ніхто в селі, Лаба востаннє зав’язав краватку. Потім він підтягнув спорожнілу скриню до себе й потягнувся до гака на стелі.

Лабіна так ніколи й не дізналася, як її чоловік заробив такі скарби. Про свою відсутність він ніколи не згадував. Ніхто не знав, де він був, що робив і яку ціну заплатив за весь той крам. Проте все село знало, скільки коштувала Лабі втрата речей.

Ані злодія, ані вкраденого не знайшли. Коли я жив у селі, люди подейкували, що речі поцупив чийсь обдурений чоловік чи наречений. Інші вірили, що за злочином стоїть якась божевільно ревнива жінка. Чимало селян підозрювали у скоєному Лабіну. Почувши такі звинувачення, жінка робилася похмурою, в неї тремтіли руки, а з рота тхнуло прогірклою образою. Жінка кидалася на того, хто її звинувачував, дряпала його пазурами, а роззявам доводилося розбороняти. Повернувшись додому, Лабіна напивалася до безпам’ятства і зі слізьми та схлипуваннями притискала мене до грудей.

Під час однієї такої бійки її серце розірвалося. Побачивши, як кілька чоловіків несуть до хати її мертве тіло, я зрозумів, що доведеться тікати. Напхав до комети вуглинок, що тліли, схопив дорогоцінну краватку, яку Лабіна ховала під ліжком, краватку, на якій повісився Красунчик Лаба, й подався світ за очі. Було добре відомо, що мотузка повішаного приносить удачу. Я сподівався, що ніколи не загублю краватки.

Літо добігало кінця. На полях поскладали в копи снопи пшениці. Люди працювали, не покладаючи рук, але щоб швидко зібрати врожай, їм не вистачало коней чи волів.

Неподалік від села високий залізничний міст з’єднував два стрімчаки над річкою. Його охороняли важкі кулемети, заховані в бетонних довгострокових вогневих спорудах.

Уночі, коли високо в небі гули літаки, міст затемнявся, а вранці життя продовжувалося. Солдати в касках бралися до зброї, а в найвищій точці моста на прапорі маяла під вітром кутаста свастика.

Однієї задушливої ночі десь далеко пролунали кулеметні постріли. Стишений звук пролетів над полями, полохаючи людей і птахів. Ген-ген миготіли спалахи вогню. Люди збиралися перед своїми будинками. Чоловіки запалювали свої кукурудзяні люльки та, спостерігаючи за рукотворними блискавками, казали: «Фронт наближається». Інші додавали: «Німці програють», і відразу ж спалахували суперечки.

Дехто з селян казав, що незабаром прийдуть радянські комісари й усім порівну роздадуть землю, забравши її в багатіїв та віддавши бідним. Експлуататорам, корумпованим чиновникам і поліційному свавіллю гаплик.

Інші палко заперечували. Божилися перед своїми святими хрестами та кричали, що совіти націоналізують абсолютно все, навіть дружин та дітей. Вони дивилися на заграву на сході й верещали, що прихід червоних відверне людей від вівтаря, що люди забудуть заповіти предків та поринуть у гріховне життя, аж поки Бог не перетворить їх на соляні стовпи.

Брат бився з братом, батьки при матерях замахувалися сокирами на синів. Невидима сила розділяла людей, розбивала сім’ї, заплутувала думки. Лише старі не втрачали глузду й сновигали між ворожими таборами, закликаючи всіх помиритися. Вони кричали скрипучими голосами, що на світі й так достатньо війни і не варто починати нову в селі.

Гуркіт за обрієм наближався. Його рух втишив суперечки. Люди раптом забули про радянських комісарів та кару Господню й кинулися копати ями у клунях і льохах.

Вони ховали запаси масла, свинини та телятини, жита і пшениці. Одні нишком фарбували в червоне простирадла, щоб привітати нових правителів, а інші тим часом ховали подалі розп’яття, фігурки Ісуса та Марії й ікони.

Я не все розумів, але відчував у повітрі якусь терміновість. На мене більше ніхто не зважав. Я тинявся між хатами і слухав, як гупають об землю лопати, нервово шепочуться сусіди й лунають молитви. Притиснувши серед поля вухо до землі, я почув, як щось гупає.

Невже й справді наближалася Червона армія? Поштовхи в землі скидалися на стукіт серця. Я замислився, чому сіль така дорога, якщо Бог легко може перетворити грішників на соляні стовпи. І чому б Йому не обернути кількох на м’ясо чи цукор? Селянам вони стали б у пригоді не менше за сіль.

Я лежав горілиць і розглядав хмари. Вони пропливали повз, і мені здавалося, наче я сам пливу. Якщо це правда, що жінки і діти перейдуть до спільної власності, то кожен матиме багато батьків і незліченну кількість братів і сестер. Схоже, на це марно було сподіватися. От якби належати всім! Хоч би куди я пішов, батьки гладитимуть мене по голові міцними підбадьорливими руками, численні матері пригортатимуть до грудей, а безліч старших братів захищатимуть від собак. Здавалося, селяни дарма так лякаються.

Хмарки розчинялися одна в одній, темнішали або знову розсіювалися. Десь далеко над ними світом керує Господь. Тепер я розумів, чому Йому не вистачає часу на невеличку чорну блоху на кшталт мене. Він керував багатолюдними арміями, незліченними людьми, тваринами та машинами, зайнятими війною. Він мусив вирішити, хто ви´грає, а хто прогрáє; хто житиме, а кому доведеться померти.

Однак, якщо Бог дійсно визначає майбутнє, чому селяни так турбуються про віру, храми та священиків? Якщо радянські комісари справді збиралися знищити храми, сплюндрувати вівтарі, вбити священиків і стратити праведників, у Червоної армії не було ані найменшого шансу на перемогу у війні. Навіть найутомленіший Господь не міг проґавити такої загрози для Свого народу. Але хіба це не означає, що переможуть німці, що теж зносили храми і вбивали людей? З погляду Бога, краще було б, якби всі програли війну, адже всі вони були вбивці.

«Спільне володіння дружинами та дітьми», — казали селяни. Це звучало досить загадково. Та хай там як, розмірковував я, якщо трохи пощастить, радянські комісари внесуть мене до списку дітей. Попри те, що я був нижчий за більшість восьмирічок, мені вже виповнилося одинадцять, і я непокоївся, що росіяни можуть класифікувати мене як дорослого чи принаймні не вважати дитиною. На додачу я був німий. А ще мав проблеми з їжею, що часом покидала мій шлунок неперетравленою. Я точно заслуговував стати суспільною власністю.

Одного ранку я помітив на мості незвичне пожвавлення. На ньому купчилися солдати в касках і демонтували гармати та кулемети й знімали німецький прапор. Коли великі вантажівки потягнулися на захід з іншого боку моста, німецькі пісні стихли. «Вони тікають», — казали селяни. «Вони програли війну», — шепотілися сміливці.

Опівдні наступного дня до села приїхав загін кавалеристів. Вершників було близько сотні, можливо, більше. Здавалося, наче вони зрослися з власними конями; чоловіки їхали верхи з дивовижною легкістю, не віддаючи жодної команди. Вони були вбрані в зелену німецьку форму з блискучими ґудзиками та натягнутими аж на очі кашкетами.

Селяни відразу впізнали їх і нажахано закричали, що їдуть калмики і слід негайно ховати жінок та дітей, поки вони їх не схопили. Кілька місяців поспіль у селі розповідали жахливі історії про цих вершників, яких зазвичай називали калмиками. Селяни казали, що коли непереможна німецька армія захопила широкі простори Радянського Союзу, до неї добровільно приєдналося чимало калмиків-дезертирів. Вони ненавиділи червоних і приєдналися до німців, що дозволили їм мародерити та ґвалтувати, як цього вимагали їхні звички та чоловічі традиції. Саме тому калмиків відправляли до сіл і містечок, чиїх мешканців слід було покарати за непослух, а особливо туди, куди вже наближалася Червона армія.

Калмики мчали галопом, пригинаючись до коней і залюбки користуючись шпорами та крикливими хрипкими голосами. Під розстібнутими уніформами виднілася коричнева шкіра. Дехто їхав без сідла, у декого на поясах висіли важкі шаблі.

Село охопило шалене сум’яття. Тікати було запізно. Я з пронизливою цікавістю спостерігав за вершниками. Усі вони мали масне чорне волосся, що блищало на сонці. Майже синє волосся, так само як очі та смаглява шкіра, було темніше за моє. У чоловіків були великі білі зуби, високі вилиці й широкі, немов набряклі, обличчя.

Якийсь час, дивлячись на них, я відчував гордість і задоволення. Зрештою, ці поважні вершники були чорняві, чорноокі та темношкірі. Вони відрізнялися від місцевих, як ніч від дня. Приїзд цих темних калмиків мало не позбавив білявих мешканців села глузду.

Тим часом вершники спрямовували своїх коней між будинками. Один із них, приземкуватий чоловік у застебнутій на всі ґудзики формі та офіцерському кашкеті, вигукував накази. Чоловіки зістрибнули з коней і прив’язали їх до парканів. Із-під сідел калмики діставали шматочки м’яса, зварені від тепла коней та вершників. Вони їли це сіро-блакитне м’ясо руками й пили як ненормальні, кашляючи та бризкаючи проглинутим.

Дехто з них уже був напідпитку. Чужинці кинулися до будинків і хапали жінок, які не встигли сховатися. Чоловіки намагалися захистити своїх дружин, озброївшись косами. Якийсь калмик зарубав одного з них єдиним ударом шашки. Інші кинулися навтьоки, але їх наздогнали кулі.

Калмики розсипалися селом. Зусюди лунали крики. Я кинувся в гущавину невисоких, але густих малинових заростів просто посеред площі та випростався там, як хробак.

Поки я уважно спостерігав за всім, село вибухнуло від паніки. Чоловіки намагалися захистити будинки, куди калмики вже вдерлися. Пролунали нові постріли; поранений у голову чоловік бігав по колу площею, засліплений власною кров’ю. Його зарубав калмик. Діти несамовито кинулися навсібіч, перестрибуючи паркани та ями. Якийсь хлопчик забіг до кущів, де вже лежав я. Побачивши мене, кинувся геть і потрапив під копита коней, що скакали галопом.

Тепер калмики витягали з будинку напівоголену жінку. Вона пручалася і кричала, марно намагаючись вдарити своїх мучителів ногами. Кілька вершників, регочучи, зігнали батогами в коло жінок і дівчат. Навколо бігали їхні батьки, чоловіки та брати, благаючи про милосердя, але їх відганяли вбік батогами та шаблями. Головною вулицею пробіг фермер із відрубаною рукою. Із кукси струменіла кров, а він продовжував шукати свою родину.

Неподалік солдати кинули жінку на землю. Один тримав її за шию, а інші розтягали в різні боки ноги. Якийсь чоловік виліз на неї з підбадьорливими вигуками. Жінка борсалася та кричала. Коли перший закінчив, решта зґвалтували її по черзі. Незабаром жінка заціпеніла й більше не пручалася.

Однак калмики витягнули іншу жінку. Вона кричала та благала, але вони зірвали з неї одяг і кинули її на землю. Її одночасно зґвалтували двоє — один із них у рот. Коли нещасна намагалася відвернути голову або стиснути зуби, її хльостали батогом. Кінець кінцем жінка втратила сили й піддалася. Інші солдати ґвалтували ззаду та спереду двох молоденьких дівчат, передаючи їх колом і змушуючи робити якісь дивні рухи. Якщо дівчата відмовлялися, їх шмагали й кóпали ногами.

З усіх будинків лунали крики зґвалтованих жінок. Одній дівчині якимось дивом удалося вирватися, і вона бігла, напівгола, завиваючи, як побитий пес, а кров струменіла ногами. За нею з реготом вибігло двоє напівоголених солдатів. Вони ганялися за дівчиною площею під жарти та сміх товаришів. Урешті-решт її наздогнали. За всім спостерігали заплакані діти.

Чужинці повсякчас хапали нових жертв. П’яні калмики щомиті більше збуджувалися. Дехто з них злягався один із одним, а інші змагалися, ґвалтуючи жінок дивними методами: двоє чи троє водночас, кілька чоловіків у швидкій круговерті. Наймолодших і найбажаніших дівчат мало не розривали на шматки, і між солдатами спалахували суперечки. Жінки схлипували і молилися вголос. Їхні замкнені у власних будинках чоловіки та батьки, сини та брати впізнавали голоси й відгукувалися божевільними криками.

Посередині площі калмики демонстрували свою майстерність у ґвалтуванні жінок на спині коня. Один з них роздягнувся, залишивши лише черевики на волохатих ногах. Він виписував на коні кола, а потім спритно підхопив голу жінку, яку притягли інші, та посадив її верхи, обличчям до себе. Кінь перейшов на швидку рись, а вершник притягнув жінку до себе, вклавши її вузькою спиною на кінську гриву. Із переможними криками він заглиблювався в неї на кожному кроці коня. Інші вітали виставу радісними оплесками. Потім вершник моторно перевернув жінку обличчям уперед, злегка припідняв її і повторив свій подвиг ззаду, стискаючи жертві груди.

Підбадьорений солдатами другий калмик заскочив на того ж коня, спиною до його голови позаду жінки. Кінь захрипів під тяжкою ношею, а двоє солдатів узялися ґвалтувати зомлілу жертву.

Не забарилися й інші подвиги. Безпомічних жінок передавали з одного коня, що біг риссю, на іншого. Хтось із калмиків спробував спаруватися з кобилою; інші збудили жеребця і намагалися запхати під нього дівчину, тримаючи її за ноги.

Приголомшений від жаху та огиди, я заліз глибше в кущі. Тепер я все зрозумів. Я збагнув, чому Бог не слухав мої молитви, чому я висів на гаках, чому Гарбуз лупцював мене, чому я втратив мову. Я був чорний. Моє волосся та очі були чорні, як у калмиків. Вочевидь, разом із ними я належав до іншого світу. Таких, як я, не можна жаліти. Жахлива доля ухвалила мені вирок — чорне волосся та очі, такі ж, як у цієї варварської орди.

Раптом з однієї клуні вийшов високий сивочолий стариган. Селяни називали його Святий, і, напевно, він сам вважав себе таким. Обома руками він тримав важкий дерев’яний хрест, а на сивій голові хизувався вінок з пожовклого дубового листя. Незрячі очі витріщалися в небо. Босі, понівечені роками та хворобами ноги прокладали собі шлях. З його беззубого рота скорботним плачем пролунали слова псалму. Старий тицяв хрестом у своїх незримих ворогів.

На мить солдати протверезіли. Навіть найп’яніший стурбовано подивився на старого, не приховуючи тривоги. Потім один із калмиків підбіг до чоловіка і зробив йому підніжку. Старий упав та випустив хрест. Калмики вишкірилися й чекали. Стариган заціпенілими рухами намагався підвестися, намацуючи розп’яття. Його кістляві покручені руки терпляче обшукували землю, але варто їм було наблизитися до хреста, солдат відкидав його ногою вбік. Старий повзав колами, тихенько стогнучи й белькочучи щось. Кінець кінцем він виснажився й важко задихав, хрипко присвистуючи. Калмик підняв хреста і встановив його вертикально. Той трохи постояв, а тоді гупнувся на розпростерте тіло. Стариган застогнав і більше не ворушився.

Один солдат кинув ножа в дівчину, яка намагалася відповзти подалі. Її залишили стікати кров’ю в багнюці. П’яні калмики передавали закривавлених жінок один одному, били та змушували їх робити щось незбагненне. Один із них кинувся до хати і виніс звідти маленьку дівчинку, років п’яти. Чоловік підняв її, щоб товариші все добре бачили, й розірвав сукеночку. Він вдарив дитину в живіт, а її матір повзала в пилюці, благаючи про милосердя. Чоловік повільно розстебнув штани, притримуючи дитину на рівні пояса однією рукою. Потім він зігнувся і одним несподіваним поштовхом розітнув дівчинку, що заходилася криком. Коли дитяче тільце обм’якло, чоловік кинув його в кущі та повернувся до матері.

Біля дверей однієї хати кілька напівголих солдатів билися з могутнім селянином. Він стояв на порозі й шалено розмахував сокирою. Упоравшись урешті-решт із господарем, калмики витягнули за волосся з хати закляклу від жаху жінку. Троє солдатів сіли на чоловікове тіло, а решта ґвалтували і мучили його дружину.

Потім вони витягнули на вулицю двох його юних доньок. Дочекавшись миті, коли хватка калмиків ослабла, селянин підстрибнув і несподівано вдарив найближчого солдата. Той впав, і його череп розбився, як ластівчине яйце. Кров та схожі на серцевину розбитого горіха білі шматочки мозку бризнули крізь волосся. Оскаженілі солдати оточили селянина, пересилили та зґвалтували його. Потім вони кастрували чоловіка перед жінкою та доньками. Збожеволіла дружина кинулася захищати чоловіка, кусаючись і дряпаючись. Ревучи від захвату, калмики міцно схопили її, змусили розтулити рот і запхали в горло криваві шматки плоті.

Одна хата загорілася. Скориставшись сум’яттям, кілька селян побігли до лісу, тягнучи за собою напівнепритомних жінок і дітей, які затиналися на кожному кроці. Калмики стріляли навмання й затоптали кількох людей кіньми. Упіймавши декілька нових жертв, чоловіки відразу взялися катувати їх.

Я ховався в малинових кущах. П’яні калмики тинялися навкруги, і мої шанси залишитися непоміченим танули. Я більше не міг думати й застиг від жаху, заплющивши очі.

Коли я знову їх розплющив, один із калмиків нетвердою ходою наближався до мене. Я ще пласкіше розтягнувся на землі і майже припинив дихати. Солдат зірвав кілька ягід і з’їв їх. Зробивши ще один крок до кущів, він наступив мені на руку. Підбор і цвяхи на підошві впились у шкіру. Біль був нестерпний, однак я не поворушився. Солдат сперся на гвинтівку і спокійно відлив. Раптом він утратив рівновагу, зробив крок уперед і зачепився за мою голову. Я підстрибнув і спробував втекти, але він схопив мене і вдарив прикладом гвинтівки в груди. Всередині щось тріснуло. Він кинув мене на землю, але я зміг зробити йому підніжку. Коли він впав, я зиґзаґами помчав до будинків. Калмик вистрілив, але куля відбилася рикошетом від землі й просвистіла повз мене. Ще один постріл — і знову не влучив. Я відірвав у якійсь клуні дошку, заліз усередину й заховався в сіні.

У клуні я продовжував чути крики людей і тварин, постріли гвинтівок, потріскування підпалених шопок і хат, іржання коней та пронизливий регіт калмиків. Час від часу тихенько стогнали жінки. Я глибше закопався в сіно, хоча кожен рух відлунював болем. Я розмірковував, що саме зламалось у мене в грудях. Притиснув руку до серця — воно продовжувало битися. Я не хотів скалічіти. Виснажений та наляканий, я задрімав, попри навколишній галас.

Я прокинувся, здригнувшись. Потужний вибух струсонув клуню; впало кілька балок і все навколо зникло у хмарах куряви. Я чув розрізнені постріли з гвинтівок та тривалі кулеметні черги. Обережно визирнувши, я побачив, що налякані коні розбігаються навсібіч, а досі п’яні напівголі калмики намагаються застрибнути на них. З боку річки та лісу лунали постріли та гуркання моторів. Низько над селом пролетів літак із червоними зірками на крилах. Згодом канонада стихла, але гуркіт моторів зробився виразнішим. Можна було не сумніватися, що совіти вже близько; Червона армія та комісари прибули сюди.

Я виліз із клуні, але від раптового болю в грудях ледве втримався на ногах. Закашлявшись, я виплюнув трохи крові. Повільно почовгав уперед і незабаром дістався до пагорба. Моста не було. Мабуть, його знищив потужний вибух. Із лісу повільно виповзали танки. Позаду них спокійно крокували солдати в касках, неначе вийшли на недільну пообідню прогулянку. Ближче до села за снопами сіна ховалося кілька калмиків. Утім, побачивши танки, вони хиткою ходою вийшли на поле й підняли руки. Гвинтівки та револьверні кобури чоловіки покидали на землю. Дехто уклякнув, благаючи про помилування. Червоні систематично оточували їх, тицяючи багнетами. Зовсім скоро більшість калмиків узяли в полон. Коні спокійно паслися неподалік.

Танки зупинилися, але нові підрозділи продовжували прибувати. На річці звели понтонну переправу. Сапери вивчали зруйнований міст. Над головами пролетіло кілька літаків, привітно похитуючи крилами. Я навіть трохи засмутився — схоже, війна закінчилася.

Тепер поля навколо села були загромаджені військовою технікою. Люди встановлювали намети та польові кухні й тягнули телефонні дроти. Вони співали та розмовляли схожою на місцевий діалект мовою, проте я не міг її зрозуміти і припустив, що це російська.

Селяни стривожено спостерігали за гостями. Коли серед червоних з’являлося схоже на калмицьке, узбецьке або татарське обличчя, жінки налякано скрикували, хай навіть ці прибульці усміхалися.

Полем промаршувала група селян, несучи в руках червоні стяги з незграбно намальованими серпом і молотом. Солдати радісно привітали місцевих, і назустріч делегації зі свого намету вийшов полковий командир. Поручкавшись, він запросив чоловіків усередину. Вражені селяни зняли свої капелюхи. Що робити зі стягами, вони не знали і кінець кінцем увійшли, залишивши їх біля входу.

Поруч із білою вантажівкою з червоним хрестом на даху лікар у білому халаті разом із санітарами допомагав пораненим жінкам та дітям. Навколо вантажівки зібрався натовп роззяв, яких цікавило все, що там відбувалося.

Діти бігали за солдатами, випрошуючи солодощі. Чоловіки обіймали малих і гралися з ними.

Опівдні в селі дізналися, що червоні повісили всіх полонених калмиків за ноги на дубах уздовж річки. Попри біль у грудях та руці я потягнувся туди разом із натовпом цікавих чоловіків, жінок і дітлахів.

Калмиків видно було здалеку — вони висіли на деревах, наче зів’ялі шишки-переростки. Кожного підвісили за щиколотки на окремому дереві, зав’язавши йому перед тим руки за спиною. Радянські солдати з привітними усміхненими обличчями прогулювалися навколо і спокійно скручували з газет самокрутки. Попри те, що вони не дозволяли селянам наближатися впритул, деякі жінки впізнали своїх мучителів і, лаючись, кидали у зм’яклі тіла палки та грудки землі.

Тілами підвішаних калмиків повзали мурахи та мухи. Вони заповзали в роззявлені роти, носи та очі. Влаштовували гнізда у вухах, роїлись у скуйовдженому волоссі. Налітали тисячами й билися за найкраще місце.

Чоловіки розгойдувалися на вітрі, а деякі повільно оберталися, наче копчені сосиски на вогні. Дехто здригався та хрипко щось вигукував або шепотів. Інші здавалися мертвими. Вони висіли, не кліпаючи, з широко розплющеними очима й жахливо набряклими венами на шиях. Селяни розклали неподалік вогнище, і цілі родини дивилися на повішаних калмиків, згадуючи їхню жорстокість і радіючи їхній смерті.

Вітер розгойдав дерева, і тіла взялися описувати в повітрі щораз ширші кола. Місцеві роззяви почали хреститися. Відчуваючи в повітрі подих смерті, я роззирнувся, виглядаючи її. Смерть мала обличчя покійної Марти і гралася на дубових гілках, ніжно погладжуючи тіла калмиків та обплітаючи їх павутиною, що тягнулася з її напівпрозорого тіла. Вона шепотіла їм у вуха облудні слова, ласкаво точилася холодом крізь серця та стискала горла.

Ніколи ще вона не була такою близькою. Я міг доторкнутися до її повітряного савану, зазирнути в туманні очі. Вона зупинилася переді мною, кокетливо причепурилася та натякнула на наступну зустріч. Я її не боявся; я сподівався, що вона візьме мене з собою до іншого боку лісу, до бездонних боліт, де гілки занурюються в оповиті парою казанки з бульбашками сірчаного диму, де вночі можна почути тоненьке сухе скреготіння, коли кохаються привиди, і лемент вітру у верхівках дерев, схожий на плач скрипки в далекій кімнаті.

Я витягнув руку, але привид зник між деревами, вкритими тягарем шурхітливого листя та рясним врожаєм повішаних тіл.

Здавалося, наче всередині щось палає. У голові запаморочилося, я вкрився потом. Коли я рушив до річки, прохолодний вітерець освіжив мене, і я сів на оцупок.

Тут річка була широка. Її швидка течія несла деревину, зламані гілки, клаптики мішковини; у водовертях шалено крутилися пучечки сіна. Час від часу пропливало роздуте тіло коня. Одного разу просто під поверхнею води мені привидівся синюватий людський труп, що вже почав розкладатися. Кілька хвилин вода залишалася чистою. Потім пронесло велику кількість вбитої вибухом риби. Рибини переверталися, пливли догори животами та збиралися в зграї, наче їм раптом зробилося тісно в річці, куди їх колись давно привела райдуга.

Я тремтів, тож вирішив підійти до червоних солдатів, хоча й не був певен, що вони звернуть увагу на людину з чорними чаклунськими очима. Коли я минав тіла калмиків, мені здалося, наче я упізнав того, хто вдарив мене прикладом гвинтівки. Укритий мухами, він розгойдувався широкими колами, з роззявленим ротом. Я повернув голову, щоб краще його роздивитися. Біль знову протнув мені груди.

Мене виписали з полкового шпиталю. Минуло кілька тижнів. Була осінь 1944-го. Біль у грудях минувся, а перелом від удару калмицької гвинтівки загоївся.

Попри всі мої страхи, мені дозволили залишитися з солдатами, однак я знав, що це ненадовго. Я передбачав, що полк вирушить на передову, а мене залишать у якомусь селі. Тим часом військові влаштувалися біля річки й ніщо не свідчило про швидкий від’їзд. Здебільшого це були зв’язківці — молоді солдати та нещодавно призвані до війська командири, що зустріли війну ще дітьми. Гармати, кулемети, вантажівки, телеграфне та телефонне устатковання було новісіньке, добре змащене і ще не пройшло перевірку війною. Брезент наметів та форма навіть не встигли вигоріти на сонці.

Війна та лінія фронту посунулися далеко на ворожу територію. Щодня з радіо звітували про нові поразки німецької армії та її виснажених союзників. Солдати уважно слухали новини, гордовито кивали головами і продовжували військові навчання. Вони писали довгі листи родичам та друзям, сумніваючись, що ще доведеться повоювати, адже їхні старші брати вже добивали німців.

Життя в полку було спокійне та впорядковане. Раз на кілька днів на тимчасовому аеродромі приземлявся біплан з поштою та газетами. У листах повідомляли новини з батьківщини, де люди почали відбудовувати зруйноване. На фотографіях у газетах можна було побачити розбомблені радянські та німецькі міста, знищені захисні споруди та безкінечні вервечки бородатих німецьких полонених. Серед солдатів і командирів дедалі частіше ширилися чутки про наближення миру.

Більш за все мною опікувалося двоє людей — Гаврило, полковий політрук, чия родина, як казали, загинула протягом кількох перших днів нацистської навали; і Митько — інструктор зі стрільби та славетний снайпер, відомий як Митько Зозуля.

Заразом я насолоджувався захистом багатьох їхніх друзів. Гаврило щодня сидів зі мною в польовій бібліотеці. Він учив мене читати. Зрештою, казав чоловік, мені вже було одинадцять. Російські хлопчаки мого віку не лише вміють читати й писати, але можуть навіть воювати з ворогом, якщо буде потрібно. Я не хотів, щоб мене вважали дитиною: вчився, спостерігав за поведінкою солдатів та наслідував її.

Книжки надзвичайно вразили мене. На їхніх простих друкованих сторінках з’являлося життя, анітрохи не гірше за справжнє. На додачу книжковий світ, як і консервоване м’ясо, був чомусь багатший та смачніший за буденне розмаїття. У звичайному житті, приміром, бачиш безліч людей, але не знаєш їх по-справжньому, а от у книжках дізнаєшся навіть про те, що герої думають чи що планують.

Із Гавриловою допомогою я прочитав першу книжку. Вона називалася «Дитинство», і її головний герой, маленький хлопчик, схожий на мене, втратив батька вже на першій сторінці. Я прочитав книжку кілька разів, і вона сповнювала мене надією. Життя її головного героя теж не було простим. Після материної смерті він залишився абсолютно один, проте впорався з безліччю труднощів і, як сказав Гаврило, став видатною людиною. Це був Максим Горький, один із найславетніших російських письменників. Його книжки займали чимало полиць у польовій бібліотеці, і їх читали люди в цілому світі.

А ще мені подобалася поезія. Вона скидалася на молитву, але вірші були гарніші та зрозуміліші. З іншого боку, читання віршів не винагороджувалося днями блаженства. Втім вірші читають не для спокутування гріхів, а для задоволення. Гладенькі виполіровані слова чіпляються одне за одне, як добре змащені жорна, що пасують до своєї пари. Однак головним у мене було не читання — заняття з Гаврилом були значно важливіші. Від нього я довідався, що життя на землі не має нічого спільного з Богом, і Бог ним не керує. Причина цього була досить проста. Бога немає. Його вигадали хитрі попи, щоб одурити недалеких забобонних селян. Немає ні Бога, ні Святої Трійці, ні чортів, привидів чи упирів, що встають із могил; не існує Смерті, яка пурхає всюди, розставляючи тенета для грішників. Усе це казочки для темних людей, що не знають законів природи і тому шукають захисту у вірі в якогось Бога.

Якщо вірити Гаврилові, люди самі обирають собі життєвий шлях і самі керують власною долею. Саме тому кожна людина була однаково важлива, і кожен мусив знати, що робити і чого прагнути. Комусь могло здаватися, наче його вчинки не мають жодного значення, однак це було не так. Його діяння складалися разом із діяннями незліченної кількості інших та формували велетенський візерунок, оцінити який можуть лише керівники суспільства. Так само стібки голки в жіночих руках здаються випадковими, однак кінець кінцем складаються в чарівні квіти на скатертині чи покривалі.

Згідно з одним із законів людської історії, казав Гаврило, час від часу з велетенського безіменного людського натовпу вистрибує хтось, хто мріє про добробут інших та завдяки своїм надзвичайним знанням і мудрості розуміє, що на землі не варто сподіватися на божественне сприяння. Така людина стає лідером, славетним керівником, що направляє помисли та вчинки людей, як ткаля керує кольоровими нитками, створюючи вигадливий візерунок.

Портрети та фотографії таких видатних людей висіли в полковій бібліотеці, в польовому шпиталі, у залі відпочинку, в їдальні та солдатських наметах. Я часто розглядав обличчя цих мудрих, славетних вождів. Багато з них уже померли. Декотрі мали короткі лункі імена та довгі кошлаті бороди. Втім чоловік на останньому портреті досі був живий. Його зображення були більші, яскравіші та привабливіші за інші. Гаврило казав, що це під його керівництвом Червона армія перемагала німців і несла звільненим народам нове життя, в якому всі були рівні. Більше не буде бідних і багатих, панів та рабів, біляві люди не знищуватимуть чорнявих, нікого не страчуватимуть у газових камерах. Гаврило, як і решта командирів та солдатів полку, був зобов’язаний цьому чоловікові всім, що мав, — освітою, званням, домівкою. Бібліотека була зобов’язана йому всіма гарно надрукованими та зшитими книжками. Я був зобов’язаний йому піклуванням військових лікарів та своїм одужанням. Кожна радянська людина мала борг перед цим чоловіком за все своє майно та щасливу долю.

Звали цього чоловіка Сталін.

На портретах і світлинах у нього було добре обличчя та спочутливі очі. Він виглядав як люблячий дідусь або дядько, що давно не бачився з тобою і тепер хоче обійняти. Гаврило читав і переповідав мені багато історій про життя Сталіна. У моєму віці юний Сталін уже боровся за права знедолених і протистояв багатовіковій експлуатації бідняків безжальними багатіями.

Я розглядав фотографії Сталіна в молодості. Він мав дуже чорне скуйовджене волосся, темні очі, а потім навіть чорні вуса. Він більше скидався на цигана, ніж я, більше скидався на єврея, ніж той єврей, якого вбив німецький офіцер у чорній формі, чи той хлопчик, якого селяни знайшли на коліях. Сталінові пощастило, що в юності він не жив у тих селах, де довелося побувати мені. Якби в дитинстві його весь час били за смагляву шкіру, він не мав би так багато часу, щоб допомагати іншим; а витрачав би його, щоб захищатися від сільських хлопчаків та собак.

Але Сталін був грузин. Гаврило не казав мені, чи збиралися німці спалювати грузинів, але роздивившись фотографії людей з оточення Сталіна, я ні хвилини не сумнівався, що, упіймавши їх, німці кинули б кожного в піч. Усі ці люди були смагляві, чорноволосі та темноокі.

Сталін жив у Москві, й тому вона була серцем усієї країни та омріяним містом усіх робітників із цілого світу. Солдати співали про Москву, письменники писали про неї книжки, поети оспівували у віршах. Про Москву знімали фільми та розповідали захопливі історії. Виходило, що там, глибоко під вулицями, плавно мчали довгі блискучі потяги, схожі на велетенських кротів; вони безшумно зупинялися на станціях, прикрашених мармуром та мозаїками, гарнішими за окраси найбагатших церков.

Сталіновим домом був Кремль. Там, за високою стіною, стояло багато старовинних палаців та церков, над якими величалися схожі на велетенські редиски, перевернуті корінням до неба, бані. На інших світлинах було зображене помешкання в Кремлі, де раніше жив Ленін, покійний учитель Сталіна. Дехто з солдатів більше поважав Леніна, а інші — Сталіна, так само як одні селяни більше шанували Бога-Отця, а інші — Бога-Сина.

Солдати розповідали, що вікна кабінету Сталіна у Кремлі світилися аж до пізньої ночі, й усі мешканці Москви разом із робітниками цілого світу дивилися на них, сповнюючись натхненням та вірою у майбутнє. Він переймався стражданнями всіх людей, навіть тих, кого жахливо пригнічували в далеких країнах, але день їхнього звільнення вже був не за горами, і Сталін працював до пізньої ночі, щоб ще наблизити його.

Дізнавшись усе це від Гаврила, я часто ходив у поля та напружено думав. Я шкодував про всі свої молитви. Усі ті тисячі днів блаженства, що я ними заробив, були даремні. Якщо Бога, Сина Божого, Богоматері та менш визначних святих справді не існує, що сталося з усіма моїми молитвами? Можливо, вони кружляють у порожньому небі, як зграйка пташок, чиї гнізда зруйнували хлопчаки? А може, вони опинилися в якомусь таємному місці й разом з моїм загубленим голосом борсаються, намагаючись вирватися звідти?

Пригадуючи деякі фрази з прочитаних молитов, я почувався зрадженим. Гаврило казав, що всі вони складалися з безглуздих слів. Чому я не розумів цього раніше? З іншого боку, якось не вірилося, що священики самі не вірять у Бога та користуються Ним, аби обдурити інших людей. А як тоді щодо римської та православної церкви? Невже їх теж збудували, як запевняв Гаврило, лише для того, щоб лякати людей вигаданою Господньою могутністю, змушуючи вірян утримувати священнослужителів? А якщо священики щиро вірили, тоді що з ними трапиться, коли вони раптом дізнаються, що Бога немає, а над маківками церков є лише безкрає небо, де кружляють літаки з червоними зірками на крилах. Що вони робитимуть, коли довідаються, що всі їхні молитви були марні, а служба біля вівтаря та проповіді — брехня?

Таке жахливе відкриття приголомшить їх більше за смерть рідного батька чи останній погляд на його мертве тіло. Віра в Господа завжди заспокоювала людей, і зазвичай вони помирали раніше за власних дітей. Це був закон природи. Усіх втішало лише те, що після їхньої смерті Бог вестиме дітей земним життям, а діти знаходили єдину розраду в думці, що після смерті їхніх батьків зустріне Господь. Люди завжди думали про Бога, навіть якщо Він не мав часу слухати їхні молитви та рахувати зароблені дні блаженства.

Поступово з Гаврилових повчань я дізнавався нові таємниці. На цьому світі існували реалістичні методи сприяння добру та були люди, які присвячували цьому свої життя, — члени комуністичної партії. Їх обирали з-поміж усього народу, спеціально навчали та ставили перед ними особливі завдання. Їх готували боротися з труднощами та навіть прийняти смерть, якщо це буде необхідно заради блага робітничого класу. Члени партії стояли на вершині суспільства, звідки людські вчинки не здавалися безглуздою плутаниною, а складалися в єдиний візерунок. Партія бачила далі за найкращого снайпера. Саме тому кожен член партії не лише розумів зміст усіх подій, але й впорядковував їх та скеровував у напрямку мети. Саме тому члена партії неможливо було нічим здивувати. Партія була рушійною силою робітників, неначе локомотив у потягу. Вона вела інших до найкращих цілей та підказувала найкоротші шляхи до покращення власних життів. А Сталін був машиніст цього локомотива.

Із тривалих і бурхливих партійних зборів Гаврило завжди повертався захриплим і виснаженим. На цих регулярних зустрічах члени партії завжди оцінювали одне одного; кожен критикував інших і себе, хвалив, якщо було за що, або вказував на недоліки. Ці люди особливо добре розумілися на тому, що відбувалось у світі, та докладали всіх зусиль, аби запобігти згубним вчинкам тих, хто опинився під впливом попів чи панів. Завдяки невсипущій пильності, члени партії загартовувалися, як сталь. Серед них були старі та молоді, офіцери та рядові. Як пояснив Гаврило, сила партії ґрунтувалася на вмінні позбавлятися тих, хто, наче несправне чи покручене колесо у возі, гальмує прогрес. На зборах відбувалося самоочищення. Саме там члени партії здобували необхідну міць.

Було в цьому щось надзвичайно привабливе. Я дивився на чоловіка, вбраного, як усі решта, що працював та воював пліч-о-пліч з іншими. Здавалося, це просто пересічний солдат велетенської армії. Однак він міг бути членом партії; у кишені форми, на серці, він міг носити партквиток. І тоді він змінювався в моїх очах, як фотопапір у темній кімнаті полкового фотографа. Він ставав одним із найкращих, обраним, одним із тих, хто знає більше за інших. Його думка важила більше за ящик вибухівки. Коли він розмовляв, інші змовкали і ретельніше добирали слова, коли він слухав.

У радянському світі людину оцінювали, зважуючи не її власну думку про себе, а думку інших. Лише група людей, яку вони називали «колектив», мала право оцінювати чиюсь вагомість і важливість. Колектив вирішував, що може зробити людину потрібнішою і що може цьому завадити. Людина перетворювалася на суміш озвучених думок про себе. Гаврило казав, що необхідно постійно вивчати внутрішню суть людини. Неможливо було помітити, що на самому її дні, як у глибокій криниці, міг причаїтися ворог робітничого класу — агент капіталістів. Саме тому навколишні люди, друзі та вороги, постійно мусили стежити за кожним.

Скидалося на те, що в Гавриловому світі кожен мав багато подоб; одному обличчю давали ляпаса, а друге цілували, поки ще одне тимчасово залишалося непоміченим. Щосекунди людину оцінювали мірилом її професійної придатності, родинного походження, успіхами в колективній чи партійній роботі та порівнювали з іншими, які могли замінити тебе будь-якої миті або ти міг замінити їх. Партія постійно роздивлялася своїх членів крізь лінзи з різною фокусною відстанню, однак незмінною точністю: ніхто не знав, як виглядатиме кінцевий образ.

Фактично, стати членом партії означало досягнути мети. Шлях до вершини був непростий, і, ближче знайомлячись із життям полку, я краще розумів, що Гаврилів світ був геть не простий.

Видавалося, наче людина мусить дряпатись одночасно багатьма драбинами, аби дістатися на вершину. Можна було подолати вже половину шляху на професійній стезі, однак лише починати свій рух у політиці. Однією драбиною ти міг підійматися, а іншою спускатися. Отже, шанси на успіх постійно змінювалися, і Гаврило казав, що часто просуватися доводилося, зробивши один крок уперед та два назад[22]. На додачу, навіть опинившись на вершині, легко можна було впасти, і тоді доводилося починати все спочатку.

А що людину оцінювали залежно від соціального походження, то на оцінку впливало минуле батьків, навіть якщо хтось із них уже помер. Кращі шанси на сходження політичною драбиною мали діти промислових робітників, а не селян чи службовців. Ця родинна тінь невтомно супроводжувала кожного так само, як поняття первородного гріха не дає спокою навіть ревним католикам.

Мене переповнювали побоювання. Чим займався батько, я пам’ятав погано, однак пригадував кухарку, покоївку та няньку, яких, безумовно, слід було вважати жертвами експлуатації. А ще я знав, що ані мій батько, ані матір не були робітниками. Невже моє суспільне походження завадить мені в житті з совітами так само, як чорне волосся та очі заважали жити серед селян?

На військовій драбині місце людини визначалося званням і посадою в полку. Ветеран партії повинен був точно виконувати накази навіть безпартійного командира. Пізніше на партійних зборах він міг засудити дії начальника і, заручившись підтримкою більшості членів партії, домогтися, щоб того понизили. Часом виходило навпаки. Командир міг покарати партійного офіцера, і тоді партія могла понизити його у своїй ієрархії.

У цьому лабіринті я почувався загубленим. У світі, до якого мене приймав Гаврило, людські прагнення та сподівання перепліталися з іншими, як коріння та гілки могутніх дерев у лісовій гущавині — кожне дерево змагалося за вологу з ґрунту та сонце з неба.

Я непокоївся. Що зі мною станеться, коли я виросту? Якими очима дивитиметься на мене партія? Що ховалось у мене всередині: здорова серцевина свіжого яблука чи гнила червива кісточка зморщеної сливки?

Що трапиться, якщо інші люди, колектив, вирішать, що найкраще я придатний, скажімо, до пірнання на велику глибину? Чи матиме значення те, що я страшенно боявся води, пам’ятаючи, як я мало не потонув під кригою? Колектив може вирішити, що це був неоціненний досвід, і відправити мене навчатися на пірнальника. Замість того, щоб винаходити вогнепровідні шнури, мені доведеться решту життя пірнати, попри ненависть до води та панічний страх перед кожним зануренням. І що тоді станеться? Хіба ж може людина, запитував Гаврило, припускати, наче одне її судження переважить думку багатьох людей?

Я всотував кожне Гаврилове слово і записував питання, на які хотів отримати відповіді, на грифельній дощечці, яку він мені дав. Я слухав солдатські розмови до та після зборів і підслуховував самі збори крізь брезентові стіни намету.

Життя цих радянських дорослих теж було не надто просте. Можливо, велося їм не легше, ніж тому, хто мандрував від села до села, де його вважали циганчуком. Людині доводилося вибирати з-поміж безлічі доріг, шляхів та шосе у країні життя. Деякі були глухими кутами, а інші заводили на болота чи в небезпечні пастки й тенета. У Гавриловому світі лише партія знала правильну дорогу та потрібний напрямок.

Я намагався запам’ятати все, чого мене навчав Гаврило, і не забути жодного слова. Він переконував, що для того, щоб бути щасливим і корисним, слід приєднатися до маршу робітничого класу та крокувати в ногу з усіма, залишаючись на призначеному місці в колоні. Підштовхувати тих, хто йде попереду, так само погано, як плентатися позаду. Це могло призвести до втрати зв’язку з колективом, занепаду та виродження. Будь-який хибний крок може затримати цілу колону, а той, хто впаде, ризикує бути затоптаним рештою…

Пізно по обіді із сіл прийшли натовпи місцевих жителів. Вони принесли фрукти та овочі, щоб обміняти їх на смачну тушкованку, що нею Червону армію забезпечувала Америка, черевики, шматок наметового брезенту, з якого можна було пошити собі штани чи куртку.

Упоравшись із щоденними обов’язками, солдати грали на баянах, і з усіх боків лунали співи. Селяни напружено прислухалися до пісень, майже не розуміючи слів. Дехто сміливо й гучно брався підспівувати. Інших це, схоже, турбувало, і вони підозріливо вдивлялися в обличчя сусідів, що раптом так несподівано полюбили Червону армію.

Із села разом із чоловіками приходило щораз більше жінок. Чимало молодиць відверто фліртували із солдатами, намагаючись відвести їх у той бік, де торгували їхні чоловіки чи брати. Білявки зі світлими очима буденно обсмикували поношені блузки та підтягали потерті спідниці й, погойдуючи стегнами, походжали перед військовими. Солдати підходили ближче, несучи з наметів яловичу та свинячу тушкованку, пачки тютюну й папір для самокруток. Не зважаючи на інших чоловіків, вони тонули в жіночих очах і, вдихаючи їхні пахощі, ненароком торкалися пишногрудих тіл.

Час від часу солдати вислизали з табору й навідувалися до села, де торгували з фермерами й зустрічалися з місцевими дівчатами. Полкові командири робили все можливе, аби завадити цим таємним зв’язкам з місцевим населенням. Політруки, командири батальйонів і навіть дивізійна газета застерігали солдатів від таких витівок. Вони підкреслювали, що дехто з заможних селян потрапив під вплив партизанів-націоналістів, які сновигали лісами, намагаючись пригальмувати переможний марш Радянської армії та завадити появі уряду робітників і селян. Нагадували, що в інших полках чоловіки верталися з таких прогулянок побитими, а дехто безслідно зникав.

Утім одного дня кілька солдатів, попри загрозу покарання, змогли вислизнути з табору. Вартові вдали, наче нічого не помітили. Життя в таборі було одноманітне, тож, очікуючи на від’їзд чи бойові дії, солдати горіли бажанням розважитися. Митько Зозуля знав про затію друзів і навіть міг би приєднатися до них, якби не був скаліченим. Він часто казав, що солдати Червоної армії, ризикуючи життями, рятували місцевих від нацистів, тож немає жодної причини уникати їхнього товариства.

Митько наглядав за мною, ще відколи я потрапив до полкового шпиталю. Я трохи погладшав завдяки його зусиллям. Митько виловлював у великому казані найкращі шматочки м’яса і знімав для мене масну піну з супу. Перед болючими уколами він підтримував мене і підбадьорював перед медичними оглядами. Якось від переїдання в мене стався розлад шлунку, і Митько сидів зі мною два дні, підтримуючи мені голову, поки мене вивертало, і витираючи мені обличчя вологою ганчіркою.

Якщо Гаврило вчив мене серйозних речей, пояснюючи роль партії, Митько відкрив мені поезію та співав, бренькаючи собі на гітарі. Саме Митько брав мене з собою до полкового кінотеатру й ретельно пояснював фільми. Це з ним я ходив дивитися, як механіки ремонтують двигуни потужних військових вантажівок, і саме Митько відвів мене подивитися, як тренуються снайпери.

Митька любили й поважали мало не найбільше в полку. У нього була прекрасна особова справа. Полкові та навіть дивізійні командири могли позаздрити його нагородам, що прикрашали на свята вицвілу форму. Митько був Герой Радянського Союзу, гордість армії та власник найбільшої кількості нагород у цілій дивізії.

Його снайперські подвиги описували в газетах і книжках для дітей і дорослих. Кілька разів чоловіка знімали для кінохроніки, яку потім дивились у колгоспах та на заводах мільйони людей. У полку пишалися Митьком; його фотографували для дивізійної газети, а кореспонденти брали в нього інтерв’ю.

Біля вечірнього вогнища солдати часто розповідали історії про небезпечні завдання, за які він брався ще торік. Вони невпинно згадували про його героїчні вчинки в тилу ворога, куди Митька закинули одного з парашутом і де він вбивав офіцерів і кур’єрів німецької армії, влучно стріляючи з надзвичайно великої відстані. Вони захоплювалися тим, як чоловікові вдалося повернутися з-за лінії фронту і знову повернутися туди з черговою небезпечною місією.

Під час таких розмов я надувався від гордості. Сидячи поруч із Митьком та спираючись на його міцну руку, я уважно прислухався до його голосу, аби не проґавити жодного слова з його розповідей чи питань інших солдатів. Якби війна тривала так довго, що я встиг би вирости та піти до війська, я б теж став снайпером, героєм, про якого за обідом говорили б робітники.

Митьковою гвинтівкою завжди захоплювалися. Іноді, піддавшись на чужі благання, він виймав її з футляра та здував з прицілу й ложа невидимі порошинки. Тремтячи від цікавості, молоді солдати схилялися над нею так благоговійно, як священик над вівтарем. Старі солдати великими мозолистими руками брали зброю за гладенько виполіроване ложе, як матір бере дитину з колиски. Затаївши дух, вони вдивлялися в кришталево-прозору лінзу телескопічного прицілу. Саме цим оком Митько дивився на ворога. Лінзи пересували ціль так близько, що снайпер бачив обличчя, жести та посмішки. Вони допомагали йому влучити точнісінько під металеву планку на грудях, туди, де билося німецьке серце.

Почувши, як солдати захоплюються гвинтівкою, Митько робився похмурим. Інстинктивно торкався зболеного, закоцюблого боку, де досі ховалися шматочки німецької кулі. Вона поклала край його снайперській кар’єрі рік тому. Вона щодня його мучила. Вона перетворила Митька Зозулю на Митька Вчителя, як його тепер називали значно частіше.

Він залишався полковим інструктором зі стрільби й передавав молодим снайперам своє мистецтво, але не цього прагнуло його серце. Іноді вночі я бачив, як він лежав із широко розплющеними очима й витріщався у трикутну стелю намету. Напевно, Митько знову проживав ті дні та ночі, коли, заховавшись серед гілок чи руїн далеко за лінією фронту, чекав слушної миті, щоб уразити офіцера, штабного посильного, пілота або танкіста. Скільки ж разів він, мабуть, дивився ворогові в обличчя, стежив за його рухами, визначав відстань, знову прицілювався. Знищуючи ворожих офіцерів, кожна його куля додавала сили Радянському Союзові.

Німецькі зондеркоманди з натренованими псами шукали його схованки, а облави ретельно прочісували все навкруги. Скільки разів він думав, що не повернеться додому! Та все ж я знав, що це були, мабуть, найщасливіші дні його життя. Митько ні на що б не проміняв ті часи, коли був одночасно суддею та катом для інших. Сам-один за допомогою лише телескопічного прицілу гвинтівки він позбавляв ворога його найкращих людей. Він упізнавав їх завдяки нагородам, відзнакам, кольорам форми. Перш ніж натиснути на гачок він, мабуть, запитував себе, чи гідна ця людина кулі з гвинтівки Митька Зозулі. Може, йому слід почекати на добірнішу жертву: капітана замість лейтенанта, майора замість капітана, пілота замість танкіста, штабного офіцера замість командира батальйону. Кожен його постріл міг убити не лише ворога, а його самого — вкрасти в Червоної армії одного з її найкращих солдатів.

Думаючи про все це, я щораз більше захоплювався Митьком. Тут, за якийсь метр від мене, лежав чоловік, який робив світ кращим і безпечнішим, не молячись на вівтарі, а вражаючи свою ціль. Німецький офіцер у блискучій чорній формі, що гаяв час, убиваючи безпомічних в’язнів чи визначаючи долю таких маленьких чорних бліх, як я, тепер проти Митька здавався справжнім нікчемою.

Коли солдати, що втекли до села, не повернулися, Митько почав хвилюватися. Наближався час вечірньої перевірки, і їхню відсутність могли викрити будь-якої миті. Ми сиділи в наметі. Митько нервово бігав, потираючи мокрі від хвилювання руки. Це були його найближчі друзі — Гриша — чудовий співак, якому Митько підігравав на баяні, Льонька — Митьків земляк, Антон — поет, який краще за всіх читав вірші, і Ванька, що, як присягався Зозуля, якось урятував йому життя.

Сонце сіло, і змінилися вартові. Митько весь час дивився на фосфоресцентний циферблат свого трофейного годинника.

Вартові на вулиці заметушилися. Хтось кликав лікаря, а до штабу через табір на повній швидкості промчав мотоцикл.

Митько кинувся вперед, тягнучи мене за собою. Інші теж бігли позаду.

Біля вартових уже зібралося чимало солдатів. Кілька чоловіків, заляпаних кров’ю, вклякли або стояли навколо чотирьох нерухомих тіл на землі. З їхніх сплутаних оповідей ми зрозуміли, що вони навідалися на свято до сусіднього села і там на них напали п’яні місцеві, приревнувавши військових до своїх дружин. Селян було значно більше, і вони роззброїли солдатів. Чотирьох убили сокирами, а решту важко поранили.

Заступник командира полку прийшов у супроводі інших старших офіцерів. Солдати розступилися і виструнчилися. Поранені марно намагалися підвестися. Заступник командира зблід, але опанував себе, вислухав звіт одного з поранених і віддав кілька наказів. Поранених негайно віднесли до шпиталю. Дехто зміг повільно пошкутильгати, тримаючись один за одного та витираючи рукавами кров, що стікала з волосся й обличчя.

Митько сів навпочіпки біля ніг убитих і мовчки вдивлявся в їхні пошматовані обличчя. Інші солдати, не приховуючи збурення, стояли неподалік.

Ванька лежав горілиць, повернувшись блідим обличчям до натовпу спостерігачів. У тьмяному світлі ліхтаря можна було розгледіти на грудях цівки крові, що вже згорнулася. Обличчя Льоні розсікли навпіл жахливим ударом сокири. Уламки черепа перемішалися з відвислими смужками шийних м’язів. Пошматовані, спотворені обличчя двох інших чоловіків не вдавалося впізнати.

Приїхала санітарна машина. Коли тіла забирали, Митько люто стиснув мою руку.

Про трагедію повідомили на вечірній доповіді. Солдати напружено ковтали слину, слухаючи нові накази, що забороняли будь-які контакти з вороже налаштованим тутешнім населенням і будь-які дії, внаслідок яких можуть погіршитися стосунки місцевих із Червоною армією. Тієї ночі Митько довго шепотів та бурмотів щось собі під ніс, бив себе кулаками по голові, а потім затихнув, поринувши в роздуми.

Минуло кілька днів. Життя в полку повернулося до звичної колії. Солдати рідше згадували імена загиблих. Вони знову почали співати й готувалися до приїзду польового театру. Але Митько погано почувався, і хтось інший тренував снайперів замість нього.

Якось Митько розбудив мене, коли ще й не зазоріло, наказав хутко вдягатися і більше нічого не пояснив. Зібравшись, я допоміг йому забинтувати ноги й натягнути чоботи. Він стогнав від болю, але продовжував поспіхом узуватися. Одягнувшись і переконавшись, що всі сплять, Зозуля витягнув з-за ліжка гвинтівку. Дістав її з коричневого футляра і повісив на плече. Порожній футляр чоловік обережно поклав на місце, щоб здавалося, що зброя всередині. Потім Митько зняв телескопічний приціл і разом з маленьким триніжком запхав до кишені. Перевіривши патронташ, снайпер зняв з гачка польовий бінокль і повісив його мені на шию.

Ми мовчки вислизнули з намету й минули польову кухню. Коли повз нас промаршував вартовий, ми прожогом кинулися в кущі, перетнули сусіднє поле й незабаром опинилися за межами табору.

На обрії досі висів нічний туман. Світла смужка сільської дороги повзла між тьмяними клаптями імли, що висіла над полями.

Митько витер із шиї піт, підтягнув ремінь і погладив мене по голові; ми рвучко прямували до лісу.

Я не знав, куди ми йдемо та навіщо, але здогадувався, що Митько чинить щось на власний розсуд; робить щось, що не мав би робити, що може коштувати йому його становища в Червоній армії та народної шани.

Однак, розуміючи все це, я продовжував пишатися, що Герой Радянського Союзу вибрав мене супутником і помічником для своєї загадкової місії.

Ми йшли швидко. З того, як Митько кульгав і підтягав гвинтівку, коли вона сповзала з плеча, видно було, що чоловік утомився. Затинаючись, він щоразу лаявся такими словами, які зазвичай забороняв казати іншим солдатам, а збагнувши, що я їх чую, наказав мені негайно все забути. Я кивав на знак згоди, але чимало віддав би за те, щоб до мене повернувся голос і я зміг повторити ці розкішні, соковиті, як стиглі сливи, російські лайки.

Ми обережно минули сонне село. Над димарями не піднімався димок, мовчали півні й собаки. Митькове обличчя заціпеніло, а губи пересохнули. Він відкоркував фляжку з холодною кавою, зробив великий ковток, а решту віддав мені. Ми поспішали далі.

Коли ми ввійшли до лісу, вже було світло, однак під деревами досі ховалася пітьма. Закоцюблі дерева виструнчилися, наче лиховісні монахи в чорних рясах, охороняючи просіки та галявини широкими рукавами своїх гілок. В одному місці сонце знайшло крихітну щілину між верхівками, і промені лилися крізь розчепірені долоні каштанового листя.

Трохи подумавши, Митько вибрав міцне високе дерево на краю ліса, ближче до полів. Стовбур був слизький, але мав нарости, а широке гілля росло досить низько. Митько підсадив мене на одну з гіляк, а потім передав довгу гвинтівку, бінокль, приціл і триніжок, які я обережно повісив на дерево. Тепер була моя черга допомагати йому. Коли мокрий від поту Митько, стогнучи та відхекуючись, заліз на мою гілку, я піднявся вище. Отак, допомагаючи один одному, ми змогли вилізти мало не на самісінький вершечок дерева, з гвинтівкою та всім спорядженням.

Трохи перепочивши, Митько мовчки відігнув кілька гілок, що закривали вид, деякі обрізав, а інші зав’язав. Незабаром у нас було зручне й гарно заховане гніздечко. У листі пурхали невидні пташки.

Звикнувши до висоти, я почав розрізняти обриси будинків у селі простісінько перед нами. У небо піднімалися перші бовдурики диму. Митько прикрутив до гвинтівки приціл і надійно закріпив триніжок. Потім відкинувся назад і ретельно прилаштував гвинтівку на підставці.

Чоловік довгенько вивчав село через бінокль. Потім віддав його мені, а сам налаштував приціл гвинтівки. Я теж подивився через бінокль на село. Картинка була навдивовижу велика, здавалося, наче будинки стоять зовсім поруч із лісом. Зображення було таке чітке та чисте, що я міг би порахувати кожну соломинку на стріхах. Я бачив, як порпаються на подвір’ях кури і як ледарює в променях першого ранкового сонця пес.

Митько попросив віддати йому бінокль. Перші ніж послухатися, я востаннє глипнув на село. Побачив, як виходить з хати високий чоловік. Він потягнувся, позіхнув і глянув на безхмарне небо. Я бачив, що сорочка на ньому розхристана, а на колінах штанів виднілися великі латки.

Митько забрав бінокль і поклав його так, щоб я не міг дотягнутися. Він уважно вивчав краєвид через приціл. Я напружував очі, однак бачив далеко внизу лише карликові будинки.

Пролунав постріл. Я здригнувся, а в підліску затріпотіли крильцями птахи. Митько підвів розпашіле спітніле обличчя та пробурмотів щось. Я потягнувся до бінокля, але чоловік сконфужено посміхнувся і притримав мою руку.

Я не вибачив йому, але й так міг здогадатися, що сталося. В уяві я бачив, як фермер, перекидаючись на спину, змахнув руками над головою, наче намагався схопитися за якусь невидиму опору, а потім упав на порозі власного будинку.

Митько перезарядив гвинтівку й поклав стріляну гільзу в кишеню. Він спокійно розглядав село в бінокль, тихенько насвистуючи щось крізь стиснуті зуби.

Я намагався уявити, що він там бачить. Бабусенція в брунатному лахмітті вийшла з хати, зиркнула на небо, перехрестилася і тієї ж миті побачила розпростертого на землі чоловіка. Підійшовши до нього хиткими незграбними кроками і нахилившись, щоб повернути до себе обличчя, жінка помітила кров, і крик розітнув повітря на шляху до сусідських хат.

Налякані її голосінням чоловіки натягали штани, а жінки, ще не прокинувшись, вибігали з будинків. Незабаром село завирувало від натовпів людей, що гасали туди-сюди. Чоловіки схилилися над тілом, шалено жестикулюючи й безпомічно роззираючись навсібіч.

Митько легенько поворухнувся. Поглядом він прикипів до прицілу, а приклáд гвинтівки притискав до плеча. На чолі блищали краплі поту. Одна з них відірвалася, поповзла крізь волохаті брови, з’явилася на переніссі й рушила щокою по діагоналі аж до підборіддя. Перш ніж вона встигла дістатися до уст, Митько тричі швидко натиснув на гачок.

Я заплющив очі і знову побачив село, де на землю сповзало ще три тіла. Решта селян не чули з такої відстані пострілів, тож налякано розсипалися навкруги, спантеличено роззираючись і не розуміючи, звідки прилетіли кулі.

Село охопив жах. Родини загиблих шалено голосили й тягнули тіла за руки і ноги до хат або клунь. Не зрозумівши, що коїться, навколо безглуздо товклися діти та старі люди. За кілька секунд усі зникли. Навіть віконниці позачиняли.

Митько ще раз оглянув село. На вулиці, мабуть, нікого не залишилося, тому що огляд зайняв чимало часу. Раптом Зозуля відклав бінокль і схопився за гвинтівку.

Я замислився. Мабуть, якийсь молодик ховався за хатами, намагаючись уникнути снайпера й повернутися додому. Не знаючи, звідки можуть прилетіти кулі, він час від часу зупинявся й роззирався. Коли він дістався до заростей шипшини, Митько знову вистрілив.

Чоловік застиг, наче його прибили до землі цвяхами. Зігнув одну ногу, спробував зігнути іншу й повалився в кущ шипшини. Колючі гілки стривожено захиталися.

Митько відпочивав, обіпершись на гвинтівку. Селяни поховалися в хатах, і ніхто не наважувався вийти.

Як я заздрив Митькові! Раптом я зрозумів чимало з того, що якось сказав у розмові з ним один солдат. Людина, казав він, — це звучить гордо. Кожен носить усередині свою особисту війну і сам вирішує — перемогти чи програти, — кожен чинить на власний розсуд і сам вершить правосуддя. Зараз Митько Зозуля сам визначив відплату за смерть своїх друзів, не зважаючи на думку інших, ризикуючи втратити свою посаду в полку і звання Героя Радянського Союзу. Якщо він не міг помститися за своїх друзів, навіщо тоді було стільки часу тренуватися в мистецтві стрільби, умілості ока, руки і дихання? Чого вартувало його звання Героя, яке поважали та яким захоплювалися десятки мільйонів громадян, якщо він більше не заслуговував на нього у власних очах?

Було в Митьковій помсті ще дещо. Хай там як тобою захоплюються й обожнюють тебе, кожен здебільшого живе наодинці з собою. Якщо ти не ладнатимеш із самим собою, якщо перейматимешся тим, що не зробив, хоча мусив зробити, щоб зберегти гарну думку про себе, ти перетворишся на того «похмурого Демона, духа вигнання», що «літав над обширом земним»[23].

А я зрозумів ще дещо. До вершини веде чимало стежок і доріжок. Однак до неї можна дістатися й просто за допомогою одного-однісінького друга, як ми з Митьком вилізли на вершечок дерева. Це була геть інша вершина, дуже далека від маршу робітничого класу.

Лагідно усміхнувшись, Митько віддав мені бінокль. Я жадібно витріщився на село, але не побачив нічого, крім щільно зачинених хат. Де-не-де самовдоволено чеберяла курка або індичка. Я вже збирався віддати бінокль чоловікові, коли між будинками з’явився великий пес. Він змахнув хвостом і пошкріб вухо задньою ногою. Я відразу згадав Юду. Злісно витріщаючись на мене, коли я висів на гаках, той робив точнісінько так само.

Я торкнувся Митькової руки й кивнув на село головою. Він подумав, що я маю на увазі людей, і зосередився на прицілі. Нікого не побачивши, чоловік зачудовано подивився на мене. Знаками я попросив його вбити пса. Він здивувався і відмовився. Я знову попросив. Зозуля несхвально подивився на мене і ще раз відмовився.

Ми сиділи мовчки та прислухалися до наляканого шепоту листя. Митько вкотре оглянув село, склав триніжок і зняв телескопічний приціл. Ми повільно почали спускатися. Час від часу снайпер бурмотів щось від болю, повисаючи на руках і намагаючись знайти ногами опору.

Стріляні гільзи він закопав під мохом і знищив усі сліди нашого перебування тут. Потім ми рушили до табору, звідки лунав гуркіт двигунів, які перевіряли механіки. Назад нам вдалося повернутися непоміченими.

По обіді, коли решта чоловіків була на службі, Митько швидко почистив гвинтівку та приціл і поклав їх назад до футляра.

Того вечора він знову був лагідний та радісний. Сентиментальним голосом Митько співав про красуню Одесу, про артилеристів, що тисячами батарей мстили за матерів, які втратили на війні дітей.

Солдати сиділи поруч і хором підспівували йому. Їхні голоси лунали голосно й чисто. А з села долітав монотонний похоронний передзвін.

Мені знадобилося кілька днів, щоб змиритися з думкою, що доведеться розлучитися з Гаврилом, Митьком та всіма полковими друзями. Але Гаврило твердо пояснив мені, що війна добігає кінця, що всю мою країну вже звільнили від німців і що, згідно з законами, загублених дітей слід відвозити до спеціальних центрів, де вони залишатимуться, поки не стане зрозуміло, чи живі їхні батьки.

Поки він розповідав мені все це, я дивився йому в очі та стримував сльози. Гаврило теж ніяковів. Я знав, що вони з Митьком обговорювали моє майбутнє, і якби був якийсь інший варіант, вони б обов’язково його знайшли.

Гаврило пообіцяв, що, якщо протягом трьох місяців після кінця війни я не знайду своїх родичів, він сам попіклується про мене і відправить до школи, де мене знову навчать говорити. Він переконував, що тим часом я мушу бути мужнім, пам’ятати все, чого він мене навчив, і щодня читати радянську газету «Правда».

Мені дали повну торбу подарунків від інших солдатів і стосик книжок від Гаврила та Митька. Я вдягнувся в радянську форму, яку спеціально для мене пошив полковий кравець. У кишені я знайшов маленький дерев’яний пістолет із портретом Сталіна з одного боку та Леніна — з другого.

Настав час прощатися. Я від’їжджав разом із сержантом Юрієм, що мав військові справи в тому місті, де розташовувався центр для загублених дітей. У цьому промисловому місті, найбільшому в країні, я жив до війни.

Гаврило переконався, що я нічого не забув і що з моєю особовою справою все гаразд. Він записав туди все, що я розповів йому про своє ім’я, місце, де мешкав до війни, та деталі, які пам’ятав про своїх батьків, рідне місто, наших родичів і друзів.

Водій запустив двигун. Митько поплескав мене по плечу і наказав захищати честь Червоної армії. Гаврило міцно обійняв мене, а інші по черзі потиснули мені руку, наче дорослому. Мені хотілося плакати, але я зберігав незворушний вигляд і залишався туго напнутим, як солдатський чобіт.

Ми вирушили до станції. У потязі було повно військових та цивільних. Він часто зупинявся біля розбитих семафорів, їхав далі та знову зупинявся між станціями. Ми проїжджали розбомблені міста, безлюдні села, покинуті автівки, танки, кулемети, літаки з відрізаними крилами та хвостами. На багатьох станціях за поїздом бігли люди в лахмітті, випрошуючи їжу та цигарки, а напівголі діти витріщалися на нас, роззявивши роти. До своєї станції ми дісталися через два дні.

Усі колії були зайняті військовим транспортом, вагонами Червоного Хреста і відкритими платформами, навантаженими устаткованням для армії. На перонах юрмилися радянські військові та колишні полонені в різноманітних формах, а поруч кульгали інваліди, обірвані цивільні та сліпі, що стукотіли ціпками по кам’яних плитах. То там, то тут сестри милосердя вели змарнілих людей у смугастому одязі; солдати змовкали, дивлячись на них — цих людей врятували з печей, вони поверталися до життя після концтаборів.

Я вчепився в Юрину руку й дивився на сірі обличчя тих людей, у їхні очі, що палали, мов у лихоманці, й сяяли, як уламки скла в попелищі згаслого багаття.

Неподалік від нас локомотив привіз на середину станції блискучий вагон. Із нього з’явилася іноземна військова делегація в кольорових мундирах з медалями. Швидко вишикувався почесний караул, і військовий оркестр заграв гімн. Елегантно вбрані офіцери і люди у смугастому одязі з концтаборів мовчки розминулися на вузькому пероні.

Над будівлею вокзалу майоріли нові прапори, а з гучномовців лунала музика, яку час від часу уривали хрипкі промови та привітання. Юрій подивився на годинника, і ми рушили до виходу.

Хтось із військових водіїв погодився підкинути нас до сиротинця. Вулиці були заповнені автоколонами і солдатами, на хідниках юрмилися люди. Сиротинець розташовувався за кілька старих будинків на бічній вуличці. З вікон визирала незліченна кількість дітей.

У вестибюлі ми просиділи близько години; Юрій читав газету, а я вдавав, наче мені все байдуже. Нарешті прийшла директорка і, привітавшись, узяла в Юрія теку з моїми документами. Вона підписала якісь папери, передала їх сержантові й поклала руку мені на плече. Я різко струснув її. Жіночим рукам не місце на еполетах моєї форми.

І знову час прощатися. Юрій був вдавано веселий. Він жартував, поправляв кашкета в мене на голові, затягав міцніше шворку на стосі підписаних Гаврилом і Митьком книжок, який я тримав під пахвою. Ми обійнялися, як двоє дорослих чоловіків. Директорка стояла поруч.

Я стиснув червону зірку, прикріплену до лівої нагрудної кишені. Це був подарунок Гаврила — зірочка з профілем Леніна. Тепер я вірив, що ця зірка, яка веде світом мільйони робітників до мети, принесе мені удачу. Я пішов за директоркою.

Простуючи людними коридорами, ми минули відчинені двері класних кімнат, де велися заняття. По всіх усюдах учні скубалися та кричали. Кілька хлопчиків, побачивши мою форму, тицяли на мене пальцями й реготали. Я відвернувся. Хтось кинув у мене огризком яблука; я пригнувся, і він влучив у директорку.

Перші кілька днів мені не давали спокою. Директорка хотіла, щоб я зняв форму і носив звичайний цивільний одяг, який присилав дітям Міжнародний Червоний Хрест. Я мало не вдарив виховательку по голові, коли вона спробувала зняти з мене форму. Вночі я ховав гімнастерку і штани під матрац, де вони були в безпеці.

Згодом моя давно непрана форма почала смердіти, але я однаково відмовлявся зняти її хоча б на день. Роздратована моєю неслухняністю директорка покликала двох виховательок і наказала їм зняти з мене одяг силоміць. За сутичкою спостерігав радісний натовп хлопчаків.

Я вирвався з рук незграбних жінок і втік на вулицю. Там я звернувся до чотирьох радянських солдатів, що повільно прогулювалися неподалік. Я пояснив жестами, що не можу говорити. Вони дали мені папірець, на якому я написав, що я син радянського солдата і чекаю на його повернення з фронту в сиротинці. Потім, ретельно добираючи слова, я написав, що ним керує донька капіталіста, яка ненавидить Червону армію і разом з виховательками, яких експлуатує, щоденно б’є мене через мою форму.

Як я і сподівався, моє повідомлення обурило молодих солдатів. Вони пішли зі мною всередину і, поки один систематично розбивав горщики з квітами в застеленому килимами директорському кабінеті, решта бігала за виховательками, ляскаючи їх та щипаючи за сідниці. Налякані жінки зойкали та верещали.

Після цього персонал дав мені спокій. Навіть учителі не зважали на мою відмову вчитися читати й писати рідною мовою. Я написав крейдою на дошці, що моя рідна мова — російська, мова країни, де більшість не експлуатує меншість, а вчителі не карають учнів.

Над моїм ліжком висів великий календар. У ньому я червоним олівцем закреслював кожен день. Війна на території Німеччини продовжувалася, і я не знав, скільки залишилося до її кінця, однак вірив, що Червона армія докладає всіх зусиль, щоб наблизити цей день.

Щодня я вислизав із сиротинця і купував на залишені мені Гаврилом гроші примірник «Правди». Поспіхом читав усі новини про нещодавні перемоги й ретельно роздивлявся світлини Сталіна. Це мене заспокоювало. Сталін мав бадьорий і молодцюватий вигляд. Усе було добре. Війна мала незабаром закінчитися.

Одного дня мене викликали на медичний огляд. Я відмовився залишати форму за дверима і проходив огляд, затиснувши її під пахвою. Після нього мене розпитувала якась громадська комісія. Один з її членів, літній чоловік, ретельно прочитав мої папери. Він доброзичливо звернувся до мене на ім’я і запитав, чи не знаю я, куди планували податися батьки, залишивши мене. Я вдав, наче не розумію. Хтось переклав його питання російською, додавши, що, схоже, знав моїх батьків до війни. Я недбало написав на дощечці, що мої батьки померли під час бомбування. Члени комісії підозріливо витріщилися на мене. Я холодно відсалютував і вийшов з кімнати. Наполегливий чоловік засмутив мене.

У сиротинці жило п’ять сотень дітей. Нас поділили на групи, що ходили на заняття до маленьких, погано освітлених кімнат. Багато хлопчиків та дівчаток були скалічені й поводилися дивно. У класах було людно. Парт і дощок не вистачало. Я сидів поруч із хлопчиком мого віку, що постійно бурмотів: «Де мій татко, де мій татко?» Він роззирався довкола, наче сподівався, що татко ось-ось вилізе з-під парти і погладить його спітніле чоло. Позаду нас сиділа дівчинка, якій вибухом відірвало всі пальці. Вона витріщалася на рухливі, як черв’ячки, пальці інших дітей. Помітивши її погляд, усі швидко ховали руки, наче боялися, що дівчинка їх зурочить. Ще далі сидів хлопчик зі спотвореною щелепою та без руки. Іншим доводилося годувати його; а від нього тхнуло нагноєною раною. Було серед нас і кілька частково паралізованих дітей.

Ми роздивлялися одне одного з ненавистю та страхом. Ніхто ніколи не знав, що може втнути його сусід. Багато хлопців у класі були старші й сильніші за мене. Вони знали, що я не можу розмовляти, тож зробили висновок, що я недоумкуватий. Вигадували мені всілякі прізвиська і час від часу били. Уранці, заходячи до класу після безсонної ночі в переповненій спільній спальні, я почувався загнаним, наляканим і передчував щось лихе. Передчуття катастрофи на вщухало. Нерви були натягнуті, як тятива рогатки, і найменша подія могла вивести мене з рівноваги. Я боявся не того, що на мене нападуть інші, а того, що, захищаючись, серйозно травмую когось. У сиротинці нам казали, що за таке запроторюють за ґрати, а тому можна буде не сподіватися на повернення до Гаврила.

Під час бійки я не міг контролювати власні рухи. Мої руки жили власним життям, і відірвати їх від противника було неможливо. А ще після сутички я довго не міг заспокоїтися, обмірковуючи те, що сталося, і знову розпалюючись.

Втекти мені теж не вдавалося. Побачивши, що до мене рухається зграйка хлопчаків, я негайно зупинявся. Переконував себе, що уникаю удару в спину або краще зможу оцінити силу та наміри ворога. Однак насправді я не міг утекти, навіть якщо б хотів. Ноги робилися навдивовижу важкими, до того ж ця вага розподілялася якось дивно: стегна й литки наливалися свинцем, а коліна були легкими й повітряними, як пухкі подушки. Схоже, згадки про всі вдалі втечі не допомагали. Якась таємна сила пришпилювала мене до землі. Я застигав і чекав на своїх нападників.

Увесь час я згадував Митькові повчання: ніколи не слід дозволяти, щоб із тобою погано поводилися, інакше втратиш повагу до себе і життя не матиме змісту. А захищати почуття власної гідності та додавати життю змісту може лише здатність помститися тим, хто тебе образив.

Людина повинна мститися за кожну образу чи приниження. На світі занадто багато несправедливості, щоб зважувати її та розсуджувати. Людина повинна оцінити кожен раз, коли з нею негідно поводилися, й обрати відповідну помсту. Виживає лише той, хто переконаний, що не слабший за свого ворога і може віддячити йому сторицею, казав Митько. Мститися слід згідно з власним характером та підручними засобами. Усе дуже просто: якщо чиєсь грубе слово шмагонуло вас батогом, вам слід покарати його так, наче він справді відшмагав вас. Якщо хтось дав вам ляпаса, що видався тисячею ударів, — помстіться за тисячу ударів. Помста повинна бути пропорційною до завданого болю, смутку та приниження від учинків суперника. Комусь не боляче від ляпаса, а інший страждатиме від нього так, наче його били сотні днів. Перший може забути про нього за годину, а другий тижнями страждатиме від жахливих спогадів.

Звичайно, правильно було і навпаки: якщо хтось ударив вас палицею, але для вас це був просто ляпанець, помстіться за ляпанець.

Життя в сиротинці було сповнене несподіваних нападів і бійок. Майже кожен мав прізвисько. У моєму класі був хлопчик, якого називали Танком за те, що він кидався з кулаками на кожного, хто не давав йому дорогу. А ще був хлопчик Гармата, що без жодної причини кидав у людей важкими предметами. Були й інші діті: Шабля бив ворога ребром долоні; Літак збивав тебе на підлогу і кóпав ногами в обличчя; Снайпер звіддалік жбурлявся камінням; Вогнемет кидав в одяг і наплічники запалені сірники.

У дівчат теж були прізвиська. Граната роздирала обличчя, заховавши в кулаці цвях. Маленька й ненав’язлива Партизанка лягала на землю і збивала інших з ніг точним ударом стопи, а її суперниця, Торпеда, обіймала того, хто впав, так, наче хотіла віддатися йому, а потім професійно била в пах.

Учителі та чергові вихователі не могли впоратися з цією зграєю і намагалися триматися подалі від сутичок, побоюючись сильніших хлопців. Часом траплялося дещо серйозніше. Якось Гармата кинув важкий черевик у маленьку дівчинку, що, здається, відмовилася поцілувати його. Вона померла за кілька годин. Іншим разом Вогнемет підпалив одяг трьох хлопчиків і замкнув їх у класі. Двоє потрапили до шпиталю з серйозними опіками.

У кожній бійці лилася кров. Хлопчики та дівчатка билися за життя, і роздійняти їх було неможливо. Уночі траплялися ще гірші речі. Хлопці кидалися на дівчат у темних коридорах. Однієї ночі кілька школярів зґвалтували в підвалі виховательку. Вони протримали її там кілька годин, запрошуючи інших приєднатися й збуджуючи жінку вигадливими методами, яких навчилися в різних місцях під час війни. Відпустили її, мало не довівши до божевілля. Вихователька кричала й голосила цілу ніч, аж поки її не забрала швидка.

Деяким дівчатам подобалася увага. Вони оголювалися та просили хлопців торкатися до них. Галасливо обговорювали, як натовпи чоловіків домагалися їх під час війни. Хтось казав, що без чоловіка вони не можуть заснути. Уночі дівчата тікали до парку і знімали там п’яних солдатів.

Чимало хлопчиків і дівчаток були пасивні та мляві. Вони підпирали стіни і здебільшого мовчки, без криків та реготу, витріщалися на щось видиме лише їм. Пліткували, що дехто з них жив у ґетто та концтаборах. Якби окупація не закінчилася, вони б давно померли. Інших, вочевидь, виховували жорстокі та жадібні названі батьки, які нещадно експлуатували дітей і били за найменшу непокору. Про дечиє минуле взагалі нічого не було відомо. Їх приводили до сиротинця військові або поліція. Ніхто нічого не знав про походження цих дітей, про те, де тепер їхні батьки і де вони самі провели війну. Діти відмовлялися розповідати про себе; на запитання відповідали ухильними фразами та зверхніми посмішками, в яких ховалося безмежне презирство.

Уночі я боявся заснути, адже хлопці полюбляли боляче пожартувати над іншими. Я спав у формі, з ножем в одній кишені й дерев’яним кастетом — у другій.

Щоранку я викреслював у календарі черговий день. «Правда» повідомляла, що Червона армія вже дісталася до кубла нацистської гадюки.

З часом я потоваришував із хлопчиком на прізвисько Мовчун. Він поводився так, наче був німий, — відколи він з’явився в сиротинці, ніхто ще не чув його голосу. Всі знали, що він може розмовляти, але в певний момент війни вирішив, що це не має змісту. Інші хлопці намагалися силоміць змусити його озватися. Якось вони побили його до крові, але Мовчун не прохопився жодним звуком.

Мовчун був старший та сильніший за мене. Спершу ми уникали один одного. Мені здавалося, що своїм мовчанням він кепкує з таких, як я, тих, хто насправді не може говорити. Якщо людина не німа і вирішує не розмовляти, інші можуть подумати, наче я теж просто відмовляюся це робити, хоча загалом можу. Якби ми потоваришували, це б лише підтвердило підозри.

Одного дня Мовчун несподівано врятував мене, збивши з ніг хлопчину, який гамселив мене в коридорі. Наступного дня на перерві я відчув, що повинен заступитись у бійці за нього. Відтоді ми сиділи разом на ослячій лаві. Спершу просто переписувалися, та згодом навчилися спілкуватися жестами. Мовчун супроводжував мене у вилазках до залізничного вокзалу, де ми перед від’їздом знайомилися з радянськими солдатами. Удвох ми поцупили велосипед у п’яного листоноші, гуляли досі замінованим і закритим для відвідин міським парком і підглядали, як у лазні роздягаються дівчата.

Щовечора ми тікали з гуртожитку й тинялися сусідніми площами та дворами, лякаючи парочки коханців, жбурляючи каміння у відчинені вікна, кидаючись на довірливих перехожих. Вищий та сильніший Мовчун завжди був заводієм.

Щоранку нас будив свисток потяга, що проїжджав неподалік, везучи селян зі своїми продуктами на базар до міста. Увечері він же повертався до сіл єдиною колією, і його освітлені вікна мерехтіли між деревами вервечкою світлячків.

У сонячні дні ми з Мовчуном босоніж гуляли вздовж колій, наступаючи на нагріті сонцем шпали й гостру гальку, яка боляче колола підошви. Іноді, якщо там гралося достатньо дітлахів із сусідніх поселень, ми влаштовували для них виставу. За кілька хвилин до приїзду потяга я лягав долілиць між рейками, склавши на голові руки і щодуху притискаючись до землі. Мовчун збирав глядачів, а я терпляче чекав. Коли поїзд наближався, я чув, як тремтять від гуркоту рейки та шпали, аж поки не починав смикатися разом із ними. Коли локомотив опинявся наді мною, я ще дужче втискався в землю і намагався ні про що не думати. Гарячий подих горнила накривав мене спекотною хвилею, і велетенська машина розгнівано пролітала над моєю спиною. Потім довгою низкою ритмічно стукотіли вагони, а я чекав, поки проїде останній. Пригадував, як грався в цю саму гру в селах. Якось раз сталося так, що, проїжджаючи над тілом хлопчика, машиніст викинув трохи розжареного вугільного кришива. Коли потяг проїхав, хлопчик був мертвий — його спина й голова скидалися на перепечену картоплю. Діти, що стали свідками цього лиха, присягалися, наче кочегар висунувся з вікна, побачив хлопчика і навмисно викинув вугілля. Пригадував я ще й інший випадок, коли трохи довше, ніж зазвичай, зчеплення останнього вагона звисало не прикріплене і розкололо голову хлопчини, що лежав між рейками. Його череп розколовся, наче стиглий гарбуз.

Попри всі ці похмурі спогади, щось тягнуло мене лягти на колію, коли нею проїжджав потяг. У ті миті між локомотивом і останнім вагоном я відчував, що життя в мені чистеньке, як проціджене крізь ганчірку молоко. На короткий проміжок, поки вагони гуркали наді мною, нічого, крім самого факту, що я живий, не мало значення. Я забував про все: сиротинець, власну німоту, Гаврила, Мовчуна. А на самому денці цього відчуття чаїлася радість, що я залишився неушкодженим.

Коли потяг проїжджав, я підводився на тремтячих руках і слабких ногах та озирався навкруги з відчуттям кращим за найбільше задоволення від найзловмиснішої помсти своїм ворогам.

Я намагався запастися на майбутнє цим відчуттям, що живу. Можливо, в миті страху чи болю воно знадобиться мені. Проти жаху від наближення потягу всі інші страхи здавалися незначущими.

З удаваною байдужістю та нудьгою я спускався з насипу. Мовчун кидався до мене перший із заступницьким та навмисно безтурботним виглядом. Він струшував з мого одягу шматочки гальки і дерев’яні скалки, що вп’ялись у тканину. З часом я зміг опанувати тремтіння рук, ніг та кутиків обпаленого рота. Решта вишиковувалися колом і з обожнюванням дивилися на нас.

Потім ми з Мовчуном поверталися до сиротинця. Я пишався собою і знав, що друг теж мною пишається. Ніхто більше не наважувався на те, що робив я. Урешті-решт інші діти дали мені спокій. Однак я знав: мені доведеться повторювати свою виставу щокілька днів, інакше обов’язково знайдеться якийсь скептик, що не віритиме моїм подвигам і вголос сумніватиметься в моїй хоробрості. Я притискав до грудей червону зірку, маршував на залізничний насип і чекав, поки загуркоче, наближаючись, потяг.

Ми з Мовчуном чимало часу проводили на залізничних коліях. Дивилися на прохідні поїзди, а часом застрибували на сходинки задніх вагонів і зістрибували з них, коли потяг гальмував на роздоріжжі.

Роздоріжжя було за кілька кілометрів від міста. Колись давно, напевно, ще до війни, тут почали будувати гілку, яку так і не завершили. Іржавими переводами ніколи не користувалися, і вони поросли мохом. Недобудована гілка закінчувалася за кілька сотень метрів, на стрімчаку, де планували збудувати міст. Ми ретельно оглянули стрілку кілька разів і спробували натиснути на важіль, але поржавілий механізм не піддавався.

Якось у сиротинці ми побачили, як слюсар відчинив замок, який застряг, просто виливши на нього мастило. Наступного дня ми з Мовчуном вкрали на кухні пляшечку олії, а ввечері вилили її на застиглий перемикальний механізм. Трохи почекали, щоб олія ліпше просочилася, і навалилися на важіль усією своєю вагою. Щось усередині клацнуло, важіль смикнувся, і стрілка зі скреготом перемкнулася на іншу колію. Налякавшись несподіваного успіху, ми швиденько повернули важіль на місце.

Після цього, минаючи стрілку, ми з Мовчуном завжди багатозначно перезиралися. Це була наша таємниця. Сидячи в затінку під деревом і помічаючи на обрії потяг, я щоразу сповнювався відчуттям власної могутності. Життя пасажирів потяга були в моїх руках. Варто мені було стрибнути до стрілки й перевести її, поїзд упав би зі стрімчака в тиху річечку. Слід було лише перевести важіль…

Я пригадував потяги, що везли людей до газових камер і крематоріїв. Ті, хто наказав і організував усе це, мабуть, теж насолоджувалися схожим відчуттям безмежної могутності над жертвами, що нічого не розуміли. Ці люди керували долями мільйонів, навіть не знаючи імен, облич та професій своїх жертв; вони могли подарувати їм життя або перетворити на дрібну золу, розвіяну вітром. Їм залишалося лише віддавати накази, і в численних містах та селах спеціальні загони й поліція оточували людей, яким судилося потрапити до гетто чи таборів смерті. Вони мали владу вирішувати, куди перевести тисячі залізничних стрілок — на колії, що ведуть до життя чи до смерті.

Яке розкішне відчуття — усвідомлювати, що можеш визначати долю мільйонів людей, яких навіть не знаєш. Я, щоправда, не був певен, чи залежить задоволення лише від усвідомлення своєї могутності, чи від її використання теж.

За кілька тижнів потому ми з Мовчуном пішли на базар, де селяни з навколишніх сіл раз на тиждень продавали продукти та різноманітні домашні вироби. Зазвичай нам вдавалося поцупити кілька яблук, пучечок моркви чи навіть склянку сметани, щедро даруючи усмішки пишногрудим селянкам.

Базар аж кишів людьми. Фермери гучно розхвалювали свій крам, жінки міряли барвисті спідниці та блузки, налякані ялівки мукали, а поросята з вереском бігали під ногами.

Задивившись на блискучий велосипед міліціонера, я наштовхнувся на високий стіл з молочними продуктами і перекинув його. Цеберця з молоком і сметаною, глечики з маслянкою — все розбризкалося навкруги. Перш ніж мені вдалося втекти, високий, багряний від люті фермер щосили вдарив мене в обличчя кулаком. Я впав і виплюнув із кров’ю три зуби. Чоловік підняв мене за шкірку, як кролика, та продовжував бити, аж поки сорочку не залила кров. Тоді він розштовхав натовп роззяв, що зібралися довкола, запхав мене до порожньої діжки від квашеної капусти й закинув на купу сміття.

Якусь мить я не знав, що робити. Чув регіт селян; від побоїв і того, що діжка котилася, в голові паморочилося. Я захлинався кров’ю і відчував, як набрякає обличчя.

Раптом я побачив Мовчуна. Блідий хлопець із тремтячими руками намагався витягнути мене з діжки. Селяни називали мене циганським волоцюжкою і сміялися з Мовчунових потуг. Остерігаючись нових нападів, він покотив діжку зі мною до колонки з водою. Кілька сільських хлопчаків бігли поруч, намагаючись зробити йому підніжку й відібрати діжку. Мовчун відганяв їх дрючком, аж поки ми не дісталися до колонки.

Просякнутий водою та кров’ю, зі скалками в спині й руках, я виповз із діжки. Мовчун підставив мені плечі, і ми пошкутильгали. Дорога до сиротинцю була болюча.

Лікар забинтував мені розбитий рот і щоку. Мовчун чекав за дверима. Коли лікар пішов, він довго розглядав моє спотворене обличчя.

За два тижні потому Мовчун розбудив мене на світанку. Він був укритий пилюкою, а сорочка прилипла до спітнілого тіла. Я збагнув, що він, мабуть, цілу ніч не був у сиротинці. Мій друг жестами наказав мені йти за ним. Я швидко вдягнувся, і незабаром ми, ніким не помічені, вислизнули з будівлі.

Мовчун привів мене до якоїсь доісторичної халупи неподалік від залізничної стрілки, де ми вилили на важіль олію. Ми вилізли на дах. Мовчун запалив цигарку, яку знайшов дорогою, і жестом наказав мені чекати. Я не знав, що коїться, але вибору не мав.

Сонце з’явилося над обрієм. З укритих толем дахів випаровувалася роса, а з-під ринв виповзали коричневі хробаки.

Ми почули свисток поїзда. Мовчун заціпенів і тицьнув кудись рукою. Я дивився, як потяг виїжджає з віддаленої імли та повільно повзе ближче. Сьогодні був базарний день, і багато фермерів сідало на перший ранковий потяг, який ще вдосвіта зупинявся в селах. Вагони були переповнені. З вікон стирчали кошики, а люди гронами висіли на сходах.

Мовчун підсунувся ближче. Він спітнів, і долоні теж мав мокрі. Хлопець весь час облизував сухі губи. Відкидав з очей волосся. Витріщався на поїзд і раптом здався мені значно старшим.

Поїзд під’їхав до стрілки. Затиснуті селяни визирали з вікон, і їхнє біляве волосся роздмухував вітер. Мовчун стиснув мою руку так сильно, що я аж підскочив. Тієї ж миті локомотив рвучко повернув убік, шалено розгойдуючись, наче його смикала якась невидима сила.

За паровиком слухняно поїхали лише два перших вагони. Решта затнулися і, наче грайливі лошата, почали застрибувати одне одному на спину, одночасно падаючи з насипу. Усе це супроводжувалося галасливим скреготом і вереском. До неба піднялася хмара диму, закриваючи все навколо. З-під насипу лунали крики та плач.

Я був приголомшений і тремтів, як телефонний дріт, в який влучили каменюкою. Мовчун розслабився. Гарячкувато обхопивши руками коліна, він якусь мить роздивлявся куряву, що повільно всідалася. Потім відвернувся і кинувся до сходів, тягнучи мене за собою. Ми швидко повернулися до сиротинця, уникаючи натовпів людей, що бігли на місце катастрофи. Неподалік лунали сирени швидкої допомоги.

У сиротинці всі ще спали. Перш ніж повернутися до спальні, я пильно подивився на Мовчуна. На його обличчі не було анінайменшого сліду напруги. Він подивився мені в очі й лагідно усміхнувся. Якби на моєму обличчі та роті не було пов’язки, я б усміхнувся у відповідь.

Протягом кількох днів у школі базікали лише про залізничну катастрофу. Газети в траурних рамках повідомляли імена загиблих; міліція шукала диверсантів, підозрюваних у скоєних раніше політичних злочинах. Над коліями крани підіймали спотворені та сплетені докупи вагони.

Наступного базарного дня Мовчун підганяв мене йти на ринок. Ми проштовхалися крізь натовп. Чимало яток залишалися порожніми, а таблички з чорними хрестами повідомляли перехожих про смерть їхніх власників. Мовчун дивився на них і радісно глипав на мене. Ми рушили до ятки мого мучителя.

Я підвів очі. Знайома ятка з глечиками молока та сметани, брусками масла, загорнутими в ганчірку, та якимись фруктами нікуди не зникла. Позаду неї, як у ляльковому театрі, виднілася голова чоловіка, що вибив мені зуби й запхав мене до діжки.

Я з болем подивився на Мовчуна. Він недовірливо витріщився на чоловіка. Упіймавши мій погляд, друг схопив мене за руку, і ми спішно покинули базар. Опинившись на дорозі, Мовчун упав у траву і закричав, наче йому було невимовно боляче. Земля заглушила його слова. Це був єдиний раз, коли я чув його голос.

Рано-вранці один з учителів покликав мене до кабінету директорки. Спершу я подумав, що, мабуть, є якісь новини від Гаврила, але дорогою засумнівався.

Директорка чекала на мене у своєму кабінеті разом із членом громадської комісії, який гадав, що до війни знав моїх батьків. Зі мною сердечно привіталися й запропонували сідати. Я зауважив, що обоє помітно нервують, хоча й намагаються приховати це. Я стурбовано роззирнувся і почув чиїсь голоси із сусіднього кабінету.

Чоловік із комісії пішов туди та звернувся до когось. Потім він ширше розчахнув двері. Усередині стояли чоловік і жінка.

Вони здалися мені знайомими, і я відчув, як під зірочкою на формі загупало серце. Намагаючись здаватися байдужим, я уважно розглядав їхні обличчя. Схожість була приголомшлива: вони могли бути моїми батьками. Я схопився за стілець, думки свистіли в голові, наче відбиті рикошетом кулі. Мої батьки… Я не знав, що робити: зізнатися, що впізнав їх, чи вдати, наче не впізнаю?

Люди підійшли ближче. Жінка нахилилася до мене. Раптом з її очей бризнули сльози. Чоловік, нервово поправивши окуляри на вологому носі, притримав дружину за руку. Він теж здригався від ридань, але швидко опанував себе і звернувся до мене. Він розмовляв російською, і я зауважив, що мова в нього гладка й співуча, як у Гаврила. Чоловік попросив мене розстібнути форму: ліворуч на грудях мала бути родимка.

Я знав, що вона там є, й завагався, замислившись, що робити. Якщо я її покажу — все втрачено; ніхто не сумніватиметься, що я їхній син. Кілька хвилин я потягнув час, але мені було шкода, що жінка плаче. Я повільно розстебнув форму.

Іншого виходу з цієї ситуації не було, як не крути. Батьки, як часто казав мені Гаврило, мають право на своїх дітей. Дорослим я ще не був — мені лише виповнилося дванадцять. Вони мусили забрати мене геть, навіть якщо не хотіли.

Я ще раз подивився на них. Жінка усміхалася мені крізь патьоки пудри на обличчі. Чоловік збуджено потирав руки. Не скидалося на те, що вони битимуть мене. Навпаки, вони здавалися тендітними й хворобливими.

Я розстібнув форму та продемонстрував родимку. Батьки схилилися до мене з обіймами й поцілунками. Я знову розгубився. Знав, що можу втекти будь-якої миті, застрибнути в переповнений потяг і їхати так далеко, поки ніхто не зможе мене знайти, але я хотів, щоб мене знайшов Гаврило, тож тікати не було змісту. Я знав, що возз’єднання з батьками покладе край моїм мріям про те, як я стану винахідником ґнотів, які змінюватимуть колір шкіри, і працюватиму на батьківщині Гаврила та Митька, в країні, де вже настав завтрашній день.

Мій світ стиснувся до розмірів горища в селянських хатах. Ми повсякчас ризикуємо потрапити в тенета тих, хто нас ненавидить і хоче стратити, або в обійми тих, хто любить і хоче захистити.

Я не міг швидко звикнути до думки, що раптом став комусь справжнім сином, що мене люблять і пестять, а мені доведеться слухатися когось не тому, що вони сильніші й можуть зробити мені боляче, а тому, що це мої батьки і вони мають на мене право, якого ніхто не зможе їх позбавити.

Звичайно, коли дитина дуже маленька, батьки їй потрібні. Але хлопчика мого віку ніщо не повинно обмежувати. Він сам повинен обирати вчителів та наставників. Однак я не міг наважитися на втечу. Дивився на заплакане обличчя жінки, моєї матері, і на тремтячого чоловіка, мого батька; вони не знали, погладити мене по волоссю чи поплескати по плечу, а всередині мене прокинулася якась сила й заборонила мені тікати. Раптом я відчув себе розфарбованою пташкою Леха, що її якась незнана сила тягне до власної зграї.

Батько вийшов, щоб залагодити формальності, і ми з матір’ю залишилися в кабінеті наодинці. Вона сказала, що з ними я буду щасливий, що робитиму все що заманеться. Вони пошиють мені нову форму, точнісінько таку, як ця.

Слухаючи її, я згадав зайця, що його якось упіймав Макар. Це був гарний великий звір. У ньому відчувався потяг до життя, до могутніх стрибків, до грайливих кульбітів та легких утеч. Опинившись у клітці, він скаженів, барабанив лапами й бився об стінки. За кілька днів Макара розлютила його невгамовність, і чоловік накрив клітку брезентом. Заєць смикався й борсався під ним, але врешті-решт здався. Поступово він зробився свійським і навіть їв у мене з руки. Якось Макар напився і забув зачинити дверцята клітки. Заєць вистрибнув і витріщився на луку. Я думав, що він одним стрибком зникне у високій траві й ми вже його ніколи не побачимо. Проте заєць, схоже, насолоджувався свободою і просто сів, нашорошивши вуха. Із далеких полів і лісів долинали звуки, які міг почути та зрозуміти тільки він, запахи та аромати, які міг оцінити тільки він. Усе це належало йому; клітка залишилася в минулому.

Раптом щось у ньому змінилося. Нашорошені вуха звисли, заєць якось зібгався та зменшився. Настовбурчивши вуса, він підстрибнув, але не втік. Я голосно свиснув, сподіваючись, що це поверне його до тями й підкаже, що він вільний. Заєць повернувся і повільно, наче вмить постарішав і зіщулився, пошкутильгав до кліті. Дорогою він ще раз на мить зупинився й озирнувся, нашорошивши вуха; а потім пройшов повз кролів, що витріщалися на нього, і застрибнув до клітки. Я зачинив дверцята, хоча міг цього не робити. Тепер клітка була в нього всередині; вона закувала його мозок та серце й паралізувала м’язи. Свобода, яка відрізняла його від решти покірних сонних кролів, покинула його, наче віднесений вітром аромат розкришеної сухої конюшини.

Мій батько повернувся. Обіймаючи та розглядаючи мене, батьки обмінювалися якимись коментарями. Настав час покинути сиротинець. Ми пішли попрощатися з Мовчуном. Він підозріливо зиркнув на моїх батьків, похитав головою і відмовився з ними вітатися.

Коли ми вийшли на вулицю, батько допоміг мені нести мої книжки. Усюди панував безлад. Брудні, виснажені люди в лахмітті з мішками за спинами поверталися додому й сварилися з тими, хто під час війни оселився в їхніх будинках. Я йшов між батьками, відчуваючи їхні руки на своїх плечах і волоссі, й задихався від їхньої любові та захисту.

Вони привели мене до своєї квартири. Дізнавшись, що в місцевому центрі можуть познайомитися з хлопчиком, схожим на їхнього сина, вони доклали неабияких зусиль, щоб винайняти її. Удома на мене чекав сюрприз. У них був ще один син, чотирирічний хлопчик. Матір із батьком пояснили мені, що це сирота, чиї батьки і старша сестра загинули під час війни. Його врятувала стара нянька і віддала моєму батькові під час їхніх поневірянь у третій рік війни. Мої батьки всиновили хлопчика, і видно було, що вони його дуже люблять.

Це лише посилило мої сумніви. Можливо, краще буде стояти на своєму й дочекатися Гаврила, що нарешті всиновить мене? Краще б я знову був один і ходив від села до села, не знаючи, що трапиться наступної миті. А тут все було занадто передбачуване.

Невеличка квартира складалася з кімнати та кухні. Ванна кімната була на сходовому майданчику. У помешканні було тісно, і ми штовхалися, заважаючи одне одному пройти. У батька було хворе серце. Якщо щось засмучувало його, він сірішав і вкривався потом, а тоді ковтав якісь пігулки. Матір на світанку йшла і стояла в нескінченних чергах по продукти. Повернувшись, вона бралася готувати та прибирати.

Від малого мене нудило. Щойно я сідав читати газету, де повідомлялося про успіхи Червоної армії, він неодмінно хотів гратися. Він смикав мене за штани й перевертав книжки. Одного дня він так мені набриднув, що я схопив його за руку й міцно стиснув. Щось тріснуло, і хлопчик несамовито закричав. Батько викликав лікаря; у малого була зламана кістка. Уночі він лежав із гіпсом на руці, тихенько скиглив і налякано дивився на мене. Батьки не сказали мені жодного слова.

Часто я потайки зустрічався з Мовчуном. Якось він не прийшов у призначений час. Потім я дізнався в сиротинці, що його перевели до іншого міста.

Настала весна. Дощового травневого дня повідомили, що війна закінчилася. Люди танцювали на вулицях, цілувалися й обіймалися. Увечері ми чули, як мчать містом швидкі, підбираючи людей, поранених у п’яних бійках. Протягом кількох наступних днів я часто навідувався до сиротинця, сподіваючись отримати листа від Гаврила чи Митька. Але листів не було.

Я ретельно читав новини, намагаючись зрозуміти, що відбувалось у світі. Не всі війська поверталися додому. Німеччина залишалася окупованою, і могли минути роки, перш ніж Гаврило з Митьком повернуться.

Жити в місті ставало важче. Щодня сюди приїжджало безліч людей з цілої країни, сподіваючись, що у великому промисловому центрі легше буде вижити і вдасться заробити достатньо, щоб повернути собі все втрачене. Приголомшені люди, що не могли знайти роботу чи помешкання, валандалися вулицями, билися за місця у трамваях, автобусах і ресторанах. Усі були нервові, запальні та сварливі. Здавалося, кожен вважав себе обранцем долі, адже пережив війну і тому заслуговував особливого ставлення. Одного дня батьки дали мені трохи грошей на кіно. У радянському фільмі розповідалося про чоловіка й дівчину, що домовилися зустрітися о шостій годині вечора після війни[24].

Біля кас юрмилося багато людей, і я терпляче простояв у черзі кілька годин. Опинившись біля віконечка, я виявив, що загубив одну монетку. Побачивши, що я німий, касир відклав квиток убік, щоб я міг забрати його, коли повернуся з рештою грошей. Я кинувся додому. Повернувшись за півгодини з грошима, я спробував отримати в касі свій квиток, але контролер наказав мені повернутися до черги. Дощечку для письма я з собою не прихопив, тож намагався пояснити жестами, що вже відстояв свою чергу і квиток чекає на мене. Чоловік навіть не спробував мене зрозуміти. На радість тим, хто чекав за дверима, він схопив мене за вухо і грубо виштовхав. Я послизнувся на бруківці та впав. Із носа на форму закрапала кров. Я швидко повернувся додому, поклав на обличчя холодний компрес і взявся вигадувати план помсти.

Увечері, коли батьки вже лягали спати, я одягнувся. Вони стурбовано запитали, куди це я зібрався. Я пояснив їм знаками, що просто хочу прогулятися. Батьки спробували переконати мене, що вночі на вулицях небезпечно.

Я рушив прямісінько до кінотеатру. Людей біля кас було небагато, і контролер, який мене сьогодні вижбурнув, ледаче тинявся подвір’ям. На вулиці я знайшов дві чималих цеглини і прослизнув до під’їзду сусіднього будинку. Зі сходового майданчика на третьому поверсі я кинув порожню пляшку. Як я і сподівався, контролер швиденько туди прибіг. Коли він нахилився подивитися, що сталося, я кинув дві цеглини й помчав сходами на вулицю.

Відтоді я виходив з дому лише вночі. Батьки намагалися заперечувати, однак я їх не слухав. Удень спав, а щойно насувалися сутінки, вирушав на нічну прогулянку.

Кажуть, що вночі всі кішки сірі. Але людей ця приказка точно не стосується. У них все цілковито навпаки. Удень всі вони були схожі й поводилися добре знаним ладом. Однак уночі всі змінювалися так, що їх годі було впізнати. Чоловіки повільно прогулювалися вулицями або стрибали, наче коники, з одного затінку під ліхтарем до іншого, час від часу прикладаючись до пляшок, які ховали в кишенях. У роззявлених просвітах дверей стояли жінки в розстібнутих блузках і тісних спідницях. Чоловіки наближались до них хиткою ходою, а тоді разом зникали. Із немічних міських алей лунали крики парочок, які кохалися. На руїнах розбомбленого будинку кілька хлопців ґвалтували дівчину, що легковажно вийшла з дому самотою. Заскреготівши колесами, завернула за ріг швидка; в сусідньому шинку вибухнула бійка, і почулося, як б’ється скло.

Незабаром я добре вивчив нічне місто. Знав тихі вулички, де молодші за мене дівчатка чіплялися до старших за мого батька чоловіків. Виявив місця, де елегантно вбрані чоловіки з золотими годинниками на зап’ястях торгували речами, володіння якими загрожувало роками ув’язнення. Довідався про непримітний будинок, із якого хлопці виносили пачки листівок і розклеювали їх на стінах урядових організацій, а міліція та солдати розгнівано зривали їхні оголошення. Я бачив, як міліція влаштувала облаву і як озброєні цивільні вбили солдата. Вдень у світі панував мир. Уночі далі велася війна.

Щоночі я навідувався до парку на околицях, неподалік від зоопарку. Чоловіки та жінки збиралися там, щоб виторгувати щось, випити й пограти в карти. Ці люди добре до мене ставилися. Вони пригощали мене шоколадом, який неможливо було дістати, вчили кидати ножа і заломлювати руки. Я віддячував їм, відносячи на різні адреси невеликі пакуночки, уникаючи міліціонерів та лягавих у цивільному. Коли я повертався після таких доручень, жінки притискали мене до своїх напахнючених тіл і підбадьорювали лягти з ними на траву, де я пестив їх так, як мене колись навчила Евка. З людьми, чиї обличчя ховалися в темряві ночі, мені було легко. Я нікому не набридав і не заважав. Вони вважали мою німоту надбанням, що допомагало під час виконання місій.

Однак однієї ночі все це скінчилося. За деревами змигнули сліпучі прожектори, і міліціонери розітнули тишу свистками. Міліція оточила парк, і нас усіх кинули до в’язниці. Дорогою я мало не зламав палець одному міліціонерові, що, не зважаючи на червону зірку в мене на грудях, грубо мене штовхнув.

Наступного ранку батьки прийшли забрати мене. Я весь був у багнюці, а форма після безсонної ночі перетворилася на лахміття. Мені прикро було прощатися зі своїми друзями, нічними людьми. Батьки спантеличено дивилися на мене, але нічого не сказали.

Я був занадто худий і погано ріс. Лікарі радили гірське повітря й регулярні фізичні вправи. Вчителі казали, що місто не йде мені на користь. Восени батько знайшов роботу в горах на заході країни, і ми поїхали з міста. Коли випав перший сніг, мене відправили в гори. Старий лижний інструктор погодився наглядати за мною. Я оселився разом із ним у гірській хатині й бачився з батьками лише раз на тиждень.

Ми щодня вставали раненько. Інструктор уклякав і молився, а я поблажливо спостерігав за ним. Переді мною був дорослий чоловік, що здобував у місті освіту, та однаково поводився наче сільський простак, який не може повірити, що він на цьому світі сам-один і йому не слід розраховувати на чиюсь допомогу. Кожен із нас сам по собі, і що швидше ти зрозумієш, що всі ці Гаврили, Митьки й Мовчуни не вічні, то краще. Байдуже, якщо ти німий, люди однаково не розуміють одне одного. Вони суперничали або зачаровували, обіймалися або били одне одного ногами, однак кожен дбав лише про себе. Власні емоції, спогади та відчуття так само успішно відмежовують людину від інших, як зарості очерету відмежовують річку від грузького берега. Ми дивимося одне на одного, мов гірські вершини навколо долин, — занадто високі, щоб не помічати одне одного, й занадто низькі, щоб доторкнутися до небес. Цілими днями я катався на лижах уздовж гірських трас. Пагорби залишалися безлюдними. Готелі спалили, а мешканців низин виселили. Нові жителі лише почали приїжджати.

Інструктор був спокійний і терплячий чоловік. Я намагався слухатися його і радів, коли заслуговував на його скупе добре слово.

Хуртовина налетіла раптово, затуливши гірські вершини й хребти сніжними вихорами. Я загубив інструктора і почав самостійно спускатися з крутого схилу, намагаючись якомога швидше дістатися до хатини. Лижі ковзали гладким настом, і від швидкості мені перехопило дух. Коли я раптом побачив глибоке урвище, повертати було вже запізно.

Квітневе сонце заливало кімнату. Я поворушив головою і не відчув болю. Спробував підвестися на руках і вже збирався знову лягти, коли задзвонив телефон. Медсестра вже пішла, але телефон наполегливо заходився знову та знову.

Вилізши з ліжка, я дійшов до стола. Підняв слухавку і почув чоловічий голос.

Я притискав телефона до вуха, слухаючи нетерплячі слова, десь на іншому кінці дроту був хтось, хто неодмінно хотів поговорити зі мною… Я відчув нездоланне бажання озватися.

Розтулив рота й напружився. Горлом поповзли якісь звуки. Зосередившись і докладаючи зусиль, я почав складати з них склади і цілі слова. Чітко відчував, як вони вистрибують із мене, наче горошини з відкритого стручка. Не в змозі повірити цьому, я відклав слухавку вбік і почав цитувати слова, рядки й уривки Митькових пісень. Загублений у віддаленій церкві голос знову знайшов мене і заповнив собою цілу кімнату. Я говорив голосно й без упину — спершу як селяни, потім як мешканці міста; базікав якомога швидше, захоплюючись звуками, що сочилися змістом, як сніг сочиться водою, переконував себе знову, знову і знову, що мова повернулася до мене й не збирається більше тікати крізь відчинені балконні двері.