НАУКОВА ДУМКА 1984

РЕДАКЦІЙНА

КОЛЕГІЯ

У1

Г79

І. О. Дзеверін (голова)

М. П. Бажан

О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’єв (секретар)

B. Г. Дончик

М. Г. Жулинський (заступник голови) П. А. Загребельний

C.Д. Зубков Є. П. Кирилюк

О. В. Мишанич

JI. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський М. П. Стельмах

О. В. Шпильова М. Т. Яценко (заступник голови)

Упорядкування і примітки М. М. ПАВЛЮКА

Вступна стаття П. М. ФЕДЧЕНКА

Редактор тому П. М. ФЕДЧЕНКО

Редакція художньої літератури

4702590100-353

Г-

•передплатне

М221 (04) *84

© Видавництво «Наукова думка», 1984 упорядкування, примітки, передмова

ПЕТРО ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИИ. ЄВГЕН ГРЕБІНКА

Кінець XVIII — початок XIX ст. ознаменовані важливими процесами в суспільно-політичному і культурному житті українського народу. Це був період дальшого розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. З цим періодом пов’язана значна активізація політичного життя серед всіх народів царської Росії, посилення опозиційних настроїв у різних верствах населення країни, що знайшло свій вияв у революційному виступі декабристів, у спалахах селянських повстань, політичних заворушеннях серед солдат и студентства. Самодержавний уряд жорстоко переслідував визвольні політичні, соціальні й національні прагнення пригноблених, тому піднесення революційно-визвольної боротьби в країні, як правило, змінювалось смугою гнітючої політичної реакції.

В цих соціальних і політичних умовах відбувалося формування української нації і її самобутньої національної культури.

Перші три десятиліття XIX ст. висунули перед молодою українською літературою багато складних проблем, починаючи з відстоювання прав на розвиток літератури рідною мовою і кінчаючи визначенням характеру і шляхів її розвитку. Необхідно було переборювати не лише самодержавні утиски і переслідування, а й скептичне ставлення- шовіністичних кіл до самої можливості створення літератури українською мовою.

Серед тих, хто слідом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої національної культури, хто закладав основи нової української літератури, почесне місце належить Петру Гу« лаку-Артемовському і Євгену Гребінці.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 р* в Городищі на Київщині в сім’ї священика. Одинадцяти років вступив до Київської академії^{1 — єдиного тоді на Україні навчального заклад ду, учні якого отримували не лише середню, а й вищу освіту.}

- Не закінчивши повного курсу навчання, він кілька років займався педагогічною роботою: викладав у приватному пансіоні в Бердичеві, пізніше працював домашнім учителем в сім’ях польських поміщиків.

У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харківського університету, а вже наступного року починає багаторічну педагогічну діяльність в університеті спочатку викладачем польської мови, з 1825 р.— екстраординарним, а після захисту дисертації в 1828 р. ординарним професором історії, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 до 1849 р. ректором університету. Одночасно протягом двох десятків років вій працював у Харківському та Полтавському інститутах благородних дівиць.

До університету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвід. Його соціальні знання і життєві спостереження особливо збагатилися під час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутньому письменнику та університетському педагогові.

Життєва активність П. Гулака-Артемовського засвідчена його навчальною і громадською кар’єрою вже з перших років перебування в університеті.

Заснований у 1805 р. не стільки з розпорядження самодержавного уряду, скільки з ініціативи місцевого дворянства, Харківський університет став справжнім вогнищем науки й освіти та своєрідним центром громадського життя краю. Діяльність університету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя міста, губернії і підпорядкованої університету учбової округи. Навколо університету створюються наукові й культурницькі товариства, засновується друкарня, видаються перші газети та журнали.

Відомо, що вже в 1817 р. серед співробітників першого громадсько-наукового і літературного журналу «Украииский вестник» б}ш П. Гулак-Артемовський.

Розпочавши свою літературну діяльність з характерних для тих часів вільних перекладів з Ж.-Б. Руссо, Д. Мільтона і Ж. Деліля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили і в оригінальній творчості українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвідчив не тільки його високу літературну, а й громадянську зрілість.

Власне, навіть жанр вільного перекладу передбачав певну літературну майстерність та оригінальність. Це підтверджує вже перший опублікований в журналі «Украинский вестник» твір П. Гулака-Артемовського— переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных».

Перекладач хоч і віддає данину панівним тоді в російській літературі традиціям класицизму, проте поет вже робить перші кроки до реалістичної демократизації форми й змісту. Особливо це показово для поезії «Мучение сатаны при воззрении на эдем» — глибокого за протестантським змістом і блискучої за формою переспіву з «Втрачеіч

його раю» Мільтона, твору, який був об’єктом перекладів та пересій* вів в усіх європейських літературах, що випробовували свої художньо-зображувальні можливості.

Закономірним у процесі формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехід від вільних перекладів до наслідування/ об’єктом якого були також поезії сучасних західноєвропейських авторів. Саме у такому жанрі, модному в XIX ст., написано вірші «Недоверчивость», наслідування популярного французького поета Ж. Деліля та «День мщения» — наслідування пророка Іоїля.

Цікаво, що після появи цих поезій редактори «Украинского вестника» звернули увагу П. Гулака-Артемовського на інші побутові сюжети та стильові засоби, з тим щоб випробувати мову і в галузі! «выражений нежных». Втім, ще й до цієї поради П. Гулак-Артемов-ський вже пробував свої сили в оригінальній поезії на житейські теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякі труднощі — адже тодішній літературний доробок українською мовою, крім перших пісень «Енеїди», складався лише з кількох віршів В. Масло-вича. Йдеться про поезію «Справжня Добрість (Писулька до Гриць-ка Пронози)», написану після приїзду поета до Харкова в 1817 р.

Проблема активної та діяльної «добрості», гармонійного поєднай* ня людських нахилів, пристрастей і дій як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвітительських теорій кінця XVIII — початку XIX ст. Хоча думка про необхідність високої громадянської моральності сама по собі не була революційною, вона відображала прогресивні настрої просвітительства.

Про потребу працювати в ім’я громадської користі писали на сторінках «Украинского вестника» Є. Філомафітський, І. Срезневський, В. Каразін.

П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зиа, не бачив і не чує». Визначаючи «справжню Добрість»* поет наділяє її всіма чеснотами, властивими народній моралі: «не любить Добрість сліз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дійова, з її очей «палає ласка до людей».

«Писулька» створена за канонами дидактичних творів: мораль, як правило, виводиться після певних сюжетних картинок. Таким чином підкреслюється безстрашність і стійкість Добрості. її соціальний характер, приналежність до простого народу підкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрість перед усіма випробуваннями може встояти. Щоправда, джерело цієї сили автор ладен знаходити і в заповідях християнської моралі — в смирінні й довготерпінні, надії на те, що лише

До часу над слабким, хто дужчий, вередує,

До часу мужиків ледачий пан мордує...

Своєрідною втіхою є й вказівка на те, що не скрізь панують такі несправедливі порядки:

I есть земля така правдива І заможна,

Де правду і панам сказать, як богу, можна.

На цьому тлі явним дисонансом є згадка про життєвий подвиг і громадянську сміливість стійкого, морально непереможного грецького мудреця Сократа, який крізь усе життя проніс непохитну вірність правді, пішовши в ім’я правди на смерть.

Отак-то, братця й ви — казав ти: хліб ви .їжте,

: А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Звичайно, немає підстав робити занадто сміливі висновки про соціальну прозірливість і непримиренність поета — ними він не відзначався ні в цей, ні особливо в пізніші часи. Але можна твердити, що разом з живою мовою народу, його поетичною творчістю Гулак-Артемовський сприймав і його світобачення, його мораль, його погляди на добро і зло.

Слід відзначити прекрасну мову вірша,, пересипану народними фразеологізмами, приказками. Простакувате балагурство і бурлескний тон іноді дещо знижують поважні й серйозні роздуми, але ж повної відповідності форми змісту в українській літературі ще не було— на той час ще традиційно вважалося, що мова простого люду взагалі не годиться ні для літератури, ні для серйозних проблем.

Отже, треба й тут віддати належне експерименту молодого поета — того художнього експерименту, який загалом пройшов успішно, продовжуючи й розвиваючи справу, розпочату «Енеїдою» Котляревського. «Справжня Добрість» віщувала дальші успіхи П. Гулака-Артемов-ського на цьому шляху, який був одночасно і шляхом дальшого зростання літератури.

Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з’явилася знаменита байка «Пан та Собака» — перший блискучий зразок сатиричної антикріпосницької байки в українській літературі. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коротенької байки польського письменника І. Красіцького «Пан і Пес», у якій також розповідалося про Пса, що не міг догодити своєму вередливому Панові ні ревним сторожуванням, ні сумирністю. Але під пером українського байкаря ця тема вирішується цілком оригінально. Національний колорит і соціальна актуальність тут підкреслюються багатьма сюжетними деталями і авторськими коментарями.

У байці відтворено типову картину панської сваволі й жорстокості у поводженні з безправними підданими. В алегоричному образі Рябка поет показує працьовитість і сумлінність кріпака і водночас його безпорадну наївність, затурканість та покірність. «Дарма їсти хліб Рябко наш не любив», а тому ревно служить панові — «на панському дворі не спить всю нічку» і «худобу панську, мов брат рідний, доглядає». Але важко догодити свавільному самодурові-кріпоснику: він завжди знаходить і причину для нещадного знущання, і слухняних лакейських виконавців панських присудів.

Розпач вірного слуги поволі - переростає в тиів -проти невдячних панів і в крамольне небажання не тільки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться тільки про «дурних панів» — натяк на їх винятковість і на можливість існування й панів добрих та-справедливих. Проте це вже була швидше данина літературній традиції і залишкам історично-зумовленої наївної віри кріпаків у можливість соціальної справедливості.

Проти основи самодержавно-кріпосницького ладу П. Гулак-Арте-мовсвкий свідомо виступати не міг — це не відповідало його політичним переконанням, але об’єктивно байка мала виразне антикріпосницьке спрямування.

Не лише гострий актуальний зміст, а й високомистецька форма забезпечили цій байці свого часу широку популярність і зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цінній викривальній традиції в історії української літератури.

Крім того, що з байкою могли познайомитися читачі популярного журналу, передплатників якого знаходимо в усіх кінцях тодішньої царської Росії, байка поширювалася і в численних рукописних списках.

Яскравим свідченням популярності байки П. Гулака-Артемовського була відома епіграма, опублікована пізніше в журналі М. Полевого «Московский телеграф»:

Пускай в Зоиле сердце ноет,

Он Артемовскому вреда не принесет.

Рябко хвостом его прикроет И в храм бессмертья унесет.

Іронічні рядки епіграми виявилися пророчими!

. Сучасник Гулака-Артемовського український поет П. Білецький-Носенко, у листі до видавців «Украинского вестника» писав про велику популярність байок П. Гулака-Артемовського і просив частіш© друкувати подібні твори.

Сатиричне звучання байки П. Гулак-Артемовський ще більш підсилив у віршовій «Супліці до Грицька К[віт]ки» та у «Писульці» до редактора журналу Є. Філомафітського. Домагаючись захисту в авторитетного й впливового громадського діяча й письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, поет пише:

Не дай загинуть нам, не дай з нас кепкувати,

. А доки ж буде нас зле панство зневажати?

і оце нас, солідарне з Рябком,— досить промовисте й симптоматичне. Поет не просто демонструє співчуття до приниженого й зганьбленого Рябка, а ніби й сам стає поряд з ним, разом з ним висловлює тмрію про справедливу кару «навісним панам», «що воду із своїх виварюють Рябків»:

Звели їм струп Рябка довгенько полизати,

Адже ж то і над псом повинно ласку мати.

Свого часу М. Добролюбов відзначав непослідовність, обмеже* ність, половинчастість російської сатири XVIII ст., де замість тези «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», висувалась теза: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиран-ствувати»^{2. Така ж історично-зумовлена половинчастість властива й політичиим поглядам П. Гулака-Артемовського.}

У приписці до байки — своєрідному зверненні до читачів («Люди добрі ! bpi, панове громада!»)—поет пояснює, як треба читати й вимовляти окремі літери й слова. Це була одна з перших спроб правописного унормування української літературної мови. Заслуговували на увагу й роздуми П. Гулака-Артемовського про деякі популярні твори з української тематики. Він дуже прихильно висловлювався про «Енеїду» Котляревського («Уже нема його й на світі нічого кращого, як Еней в нашій одежі») і з осудом говорив про відому комедію-оперу «Казак-стихотворец» Шаховського. Відмовляючи авторові комедії у правдивому зображенні життя й побуту українського народу, поет доречно зауважує: «хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа», висловлюючи у навмисно огрубленій формі думку про необхідність для письменника глибокого проникнення в суть зображуваних явищ і людських характерів.

Живі розмовні інтонації, жартівливі та іронічні натяки, розповідні відступи, безпосереднє звертання до читача характерні для «Писульки до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» по всіх усюдах розсилає». За зовнішнім балагурством і лукаво-іронічним стилізуванням епістолярного звернення, пересипаного влучними народними приказками, відчутна своєрідна полеміка з тими, хто виступав проти «низьких» сюжетів у літературі і «подлих» характерів з життя простого люду.

П. Гулак-Артемовський свідомий того, що своєю байкою він «декотрим панам може так догодив, як Рябко своєму» і «у деяких підпанків шапки на голові загорілись», але він знаходить підтримку в народній мудрості: «коли вовка лякатися, то й в ліс не йти; не такий ч[орт] страшний, як його малюють».

«Писульки...» Гулака-Артемовського (як і пізніша «Супліка до па* на іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка) характерні для процесу форму« вання літератури, коли критичний, тлумачний елемент ще не відривався від самих художніх творів. Іноді, за влучним спостереженням відомого радянського літературознавця Г. Гуковського над аналогічними явищами в російській літературі, навіть важко сказати, що для чого писалося: твір для «писульки», чи навпаки. По суті, це були одні з перших зразків української прози.

Певний тематичний зв’язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопій та Хівря», сатиричні стріли якої також спрямовані проти самодурства, егоїзму, скупості й зажерливості панів, котрі завжди дбають лише про власну вигоду.

Поет висміює неуцтво й обмеженість, консервативність й інертність, дивовижно поєднані з пихатою зарозумілістю та захопленнями сумнівними новаціями.

Ці мотиви, як і заклики до розумної, корисної діяльності, досить прозоро вказують на одного із конкретних адресатів сатиричного звернення організатора і керівника харківського «Філотехнічного товариства» В. Н. Каразіна, в діяльності якого сміливі й прогресивні технічні ідеї нерідко перепліталися з бездумним прожектерством (витяжка сухого бульйону з древесних речовин—«як локшину варить для війська із паперу»). У традиційній «Писульці» до видавця П. Гулак-Артемов-ський натякає на знайомого харківського поміщика, який «ні в карти грать не тямить, ні мужиків лупить не вміє». Йшлося про статтю Каразіна, надруковану в «Украинском вестнике», де автор пробував «регламентувати» покарання неслухняних мужиків.

Якщо згадати заклик видавця журналу Є. Філомафітського до збирання українських народних анекдотів і «образования оных в приличный слог и вымысел», то обидві байки П. Гулака-Артемовського (до речі, названі автором казками: «Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хівря»!) можна вважати безпосереднім виконанням своєрідного «соціального замовлення».

В процесі художньої реалізації подібного замовлення П. Гулак-Артемовський звертався до кількох джерел. Дослідники творчості поета традиційно і цілком слушно підкреслюють зв’язок байок Гулака-Артемовського (а також віршів «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я») з творами польського байкаря І. Красіцького. Але ще в більшій мірі слід говорити про їхній щілььяш зв’язок з живою творчістю народу, який виявляється і в манері розлогої оповіді, насиненої яскравими побутовими деталями, реаліями, народними приказками, а головне— пройнятими народністю, світорозумінням, етичними заповідями ! мораллю.

Безперечна їхня -внутрішня спорідненість з плідними традиціями І. Котляревського, російських байкарів (від І. Хемніцера до І. Дмит-рієва й І. Крилова). Не міг П. Гулак-Артемовський також не враховувати досвіду тодішніх харківських байкарів В. Масловича, А. На-хімова.

Певну сюжетотворчу функцію відігравали й моднї в ті часи епіграфи — певно, не випадковим був епіграф до «Солопія та Хіврі»

з «Докучливих» Мольєра, де йшлося, зокрема, про марновірні прожекти перетворення всіх берегів Франції на прибуткові гавані.

Висміюючи у байці «Тюхтій та Чванько» письменників, які не знають життя — нудних віршомазів, консервативно запопадливих і претензійних марнотратників паперу, від яких нікому немає жодної користі, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспільну ко« ристь як мету всякої діяльності.

Епіграф до цієї байки ,написаний досконалим французьким віршем. Сумна медитація фізично хворої і душевно тяжко враженої людини цікава як поетична згадка про нещасливе кохання і в біографічному плані і в суто формальному. Це була перша спроба поета дати «верное изображение сердца и жизни его в миниатюре» — поки що французькою мовою, оскільки вважалось, що українська мова для цього ще не годилась.

Через кілька років П. Гулак-Артемовський вирішив перевірити такї можливості й рідної мови. Спочатку він перекладає російською мовою шотландську повість «Бен-Грианан» з романтичною віршовою присвя-тою-прославленням і «песен Оссиана», якими тоді захоплювалася вся Європа, і «бессмертной «Светланы», над долею якої плакали розчулені читачі Росії.

Захоплений романтичними віяннями, П. Гулак-Артемовський обробляє популярні після публікації В. Ганкою «Краледворського рукопису» і «Зелепогорського рукопису» давні чеські легенди про Любушу («Царский стол», 1825), а згодом на сюжет творів А. Міцкевича пише оригінальну баладу «Твардовський» (1827), поклавши початок баладного жанру в українській літературі.

Використавши поширений у Польщі, на Україні та в інших країнах Європи демонологічний сюжет про пана-гульвісу, який запродав чортові душу, а слідом за нею ладен віддати й жінку, П. Гулак-Артемовський наповнює твір мальовничими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У відтворенні побутового тла ще відчувається бурлескна традиція, яка виявляється й у мові, пересипаній грубуватими простонародними виразами. Але це «сх^ре вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народнопісенного вірша.

Дальшим кроком иа шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Від високо-парних, пафосних творів, витриманих у дусі класицизму, від сатиричного і гумористичного характеру віршів Гулак-Артемовський першим в українській поезії спробував написати твори іншого змістового характеру й тональності.

У листі до редактора журналу «Вестник Европы» П. Гулак-Артемовський зазначав, що він «задумал попробовать — нельзя ли на мало-российском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от «Энеиды», тим більше, що сам народ вже випробував у цьому відношенні рідну мову, створивши «песни самые нежные, самые трогательные»^3.

Боротьба за самобутню літературу в усіх народів передбачала звільнення від іноземних впливів і пошуки власних національних джерел. Виступаючи перед студентами Харківського університету з традиційною програмною промовою, П. Гулак-Артемовський осуджував «дух слепой подражательности», який «велит нам отрекаться от духа обычаев, характера, простоты нравов и самого языка почтенных предков наших» ^4.

Ще раніше в одній із своїх лекцій він стверджував, що «начала литературы польского, равно как и всякого другого язы* к а... должно искать в народных песнях», які є не тільки істинними документами історії, а й живим джерелом пізнання й натхнення для письменників^5.

На основі народної творчості і реалій національного побуту засвоювалися й художньо оформлювалися навіть «чужі» сюжети й образи («Маруся» Л. Боровиковського, «Светлана» В. Жуковського, «Твар-довський» П. Гулака-Артемовського, «Пані Твардовська» А. Міцке-вича, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, аналогічні твори В. Гете і В. Жуковського та. ін.).

Чудове знання українського фольклору забезпечило успіх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме ліричні народнопісенні мотиви, мелодійний стиль, пестливі, задушевні звороти й лексика надають неповторного національного колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрійливого юнака у незвіданий чарівний світ, які, на жаль, закінчуються трагічно.

Звичайно, нічого дивного й несподіваного не було в тому, що й балада «Рибалка» позначена певною стильовою непослідовністю й строкатістю: ніжний ліризм романтичного твору поєднується з бурлескними інтонаціями й типовими традиційними зворотами.

Обидві балади П. Гулака-Артемовського були принципово новим явищем в історії української літератури — народна стихія у своїх найрізноманітніших художньо-образних і мовно-стильових виявах владно входила в писемну літературу.

Як відомо, не тільки у вітчизняній естетичній теорії, а й у літературній практиці часів всеслов’янського відродження саме поняття народності літератури загалом зводилося до національного, «своєна-родного», виявленого, зокрема, у піснях і казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матеріалу в літературі була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчості, за визнання її прав громадянства у писемній літературі.

Саме такі естетичні уподобання П. Гулака-Артемовського певного мірою виявлялися і в його педагогічній, громадській та літературно-критичній діяльності.

У 1818—1819 pp. поет належав до найактивніших авторських кіл «Украинского вестника», тому його виступи не просто збігалися з основними проблемно-тематичними тенденціями журналу, а часом і визначали їх.

Коли з ініціативи видавця Є. Філомафітського журнал став виявляти особливий інтерес до історичних і культурних традицій минулого, до життя й культури інших народів, діяльним провідником цих ідей став і П. Гулак-Артемовський, який використовував кожну нагоду, щоб підкреслити спільність процесів і явищ у суспільному житті й культурі братніх слов’янських (і не тільки слов’янських І) народів.

Про потребу вивчення мов (зокрема й української) він говорив у своїй промові в день відкриття кафедри польської мови в Харківському університеті. Заслуговує уваги і його згадка про «диких» тоді народів — бурятів, кавказців, до яких, на його думку, починають доходити блага науки.

Після урядової заборони «Украинского вестника», в похмурі роки аракчеєвської реакції неухильно діяло суворе цензурне застереження, щоб жодний наступний журнал «не пошел по предосудительному пути «Украинского вестника». У зв’язку з цим не було дозволено заплановане П. Гулаком-Артемовським і О. Склабовсышм видання журналу «Харьковская муза», а «Украинский журнал» (1824—1825) вже не друкував жодного твору українською мовою.

Цензурна пересторога міцно запам’яталася політично не вельми хороброму П. Гулаку-Артемовському, який до того ж і в міру просування по службовій драбині втрачав рештки юнацького радикалізму. Навіть у куди «благопристойнішу» від байки «Пан та Собака» баладу «Твардовський» поет, з огляду на цензуру, був змушений внести такі зміни, які, за його зізнанням, призвели, почасти до втрати вартості! цього твору.

В «Украинском журнале» П. Гулак-Артемовський виступав лише з напїворигінальними (перекладаючи з польської, він робить ряд доповнень, коментарів) літературно-критичними й теоретичними статтями. Власне, це було продовженням тієї роботи, яку він розпочав ще в «Украинском вестнике», де вмістив статті «Критика», «О письмах» та «Нечто для сочинителей», в яких високо підносив «звание писателя как наставника и учителя», від якого вимагають особливих зусиль, сумлінності та обачності при публікації своїх творів.

У статтях, надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «перші в українській естетиці, щоправда, ще дуже несміливі й непослідовні спроби теоретично визначити деякі вимоги і прагнення нового, реалістичного напряму в літературі й мистецтві»^6.

Основну мету поезії й красномовства (прози) поет бачив в служінні «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесі глибокого вивчення і відображення природи. Художню вартість творів мистецтва він вимірював рівнем їх відповідності реальній дійсності, новизни й оригінальності зображувальних засобів, змістової простоти й зрозумілості.

Найвищим суддею для митця є «один только народный вкус, его утонченный слух, образованное сердце, его одобрение, его суд и приговор».

Тут же своєрідно визначалося завдання літературної критики як «глубокое исследование связи между изяществом образца и верностью подражания». З осудом говорив автор про безталанних критиків, які неспроможні помітити відступи письменника від життєвої правди і не контрольованого критеріями істини надмірного буяння фантазії в художньому творі.

Слушні міркування висловлені в статті «О поэзии и красноречии» про «механіку» народження художнього образу і його впливу на почуття, розум людини, а зрештою, і на її поведінку.

Співзвучні часові, високому громадянському пафосу тодішньої поезії хвалебні оцінки віршів позначені благородними «порывами» і «восторгом», засудженням «умеренных и хладнокровных стихотворцев».

Прогресивною була критика ортодоксальних класицистичних догм і орієнтація на теоретичні ідеї Лессінга і Гердера.

Отже, багатогранна літературна творчість П. Гулака-Артемовського в перше десятиліття його діяльності прислужилася не тільки дальшому розвитку української літератури, а й становленню української естетичної думки.

Просування П. Гулака-Артемовського на службі в університеті, звичайно, збільшувало його педагогічно-наукові й адміністративні обов’язки, все менше залишалось часу для літературної творчості, на змісті й характері якої не могло не позначитися й дальше «поправіння» політичних та ідеологічних поглядів поета.

Така еволюція письменника відбувалася в умовах загального наступу політичної самодержавної реакції, що почався після жорстокого придушення виступу декабристів. В цей час царизм особливо суворо переслідував будь-які прояви національних політичних і культурних рухів, соціальний протест серед селянських мас і студентства країни.

Відрив від активного політичного й літературного життя згубно позначився на змісті й формі поезій П. Гулака-Артемовського 40— 50-х років — вони були далекими від визначальних шляхів розвитку української літератури цього періоду і здебільшого сприймалися як випадкові й анахронічні дрібнички.

З творчого доробку поета цього періоду певний інтерес становлять його поетичні послання «До Пархома», «До Любки», переробки од Го« рація, характерні' змістовими і стильовими зміщеннями оригіналів, прагненням «українізувати» й демократизувати класичні зразки завдяки народнопісенній інтонаційній модифікації та насиченню їх реаліями народного побуту. Можна говорити й про спроби наслідування поезії Т. Шевченка («Ой мені тяжко, ой мені нудно...»).

При цьому особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчості П. Гулака-Артемовського — блискуче знання народного побуту* звичаїв, пісенної творчості й живої розмовної мови народу, (Не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Цю особливість поета визначав ще М. Костомаров, а пізніше майже псі наступні дослідники його творчості. Т. Шевченко слушно зауважував, що цю якість поет втратив після того, як «в пани постригся»^7.

Проте П. Гулак-Артемовський до останніх днів життя (він помер 13 жовтня 1865 р.) стежив за літературним життям українського народу, захоплено зустрів «Кобзар» Т. Шевченка, вихід українською мовою журналів і альманахів, зокрема й «Основи». Деякі видавничі заходи безпосередньо пов’язані з його ім’ям. Серед тих, хто виношував клани заснування українських літературних видань у 40-х роках XIX ст. поряд з іменами Г. Квітки-Основ’яненка, А. Метлинського, 1. Срезпевського, М. Максимовича, Т, Шевченка., зустрічається і ім’я П. Гулака-Артемовського.

Літературні, педагогічні й наукові заслуги П. Гулака-Артемов-сч>кого ще за життя письменника дістали високу оцінку сучасників. 11с слід применшувати і*високої для одного із найосвіченіших українських письменників честі бути обраним ректором Харківського університету — найвизначнішого на той час центру науки, освіти і культури па Україні, звідки вийшло чимало видатних учених і літераторів. Внесок українського діяча у дослідження й пропаганду культури польського народу був відзначений його обранням членом «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві.

Якщо узагальнено оцінювати творчість П. Гулака-Артемовського, то передусім слід підкреслити її новаторський і певиою мірою експериментальний характер. Він одним із перших утверджував в українській літературі народну мову, використовував скарби народної творчості для розширення її проблемно-тематичних горизонтів та жанрово-стильового і художньо-образного арсеналу. З ім’ям П. Гулака-Артемовського пов’язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, філософський вірш, послання, віршові гуморески — попередники співомовок С. Руданського) і прозових жанрів, збагачення, творчого оновлення і вдосконалення української версифікації. Достойно продовжив поет і вчений одну із найкращих традицій передової української культури — зміцнення її зв’язків із світовою культурою.

* * *

Важливе місце в дальшому розвитку української літератури но шляху народності і реалізму, в розширенні її проблемно-тематичних обріїв, жанрово-стильового багатства, збагаченні художньо-зображувальних засобів, а також в організації й спрямуванні українського літературного процесу, в зміцненні його творчих зв’язків з загально-російським літературним процесом належить Євгену Павловичу Гребінці.

Є. П. Гребінка народився 2 лютого 1812 р. у маєтку «Убіжище» поблизу Пирятина на Полтавщині в сім’ї дрібного поміщика — відставного офіцера Початкову освіту він одержав від домашніх вчителів. У 1825 р,- .Є. Гребінка вступив до Ніжинської гімназії вищих наук — майбутнього ліцею князя Безбородька, де тоді навчалися М. Гоголь, Н. Кукольник, В. Забіла.

Постійне спілкування з чарівною, українською природою, народними піснями,. переказами; легендами справили значний вплив на пробудження й формування художнього хисту.

Його перші літературні спроби відомі ще в ранні гімназійні роки. Видаючи за тодішньою шкільною традицією рукописний журнал, поет заповнював його майже повністю власними віршами. й прозою. Сатиричні вірші він вміщував у рукописних журналах інших гімназистів. В останні роки навчання- в гімназії Гребінка перекладав «Полтаву» О. Пушкіна. Уривок перекладу поеми був першою його друкованою публікацією в журналі «Московский телеграф». (1831). У цей час він почав писати й оригінальні .твори українською mobqio.

Після закінчення гімназії 1831 р. Гребінка кілька років служив у восьмому малоросійському козачому полку, а коли вийшов у відставку в 1834 p., переїхав до Петербурга, де й прожив до останніх своїх днів, лише зрідка приїжджаючи на Україну. В Петербурзі він працював чиновником у комісії духовних училищ, а з 1838 p.—викладачем російської словесності та мінералогії, ботаніки й зоології у військових учбових закладах та в Інституті корпусу гірничих інженерів.

Петербурзький період життя Є* Гребінки —це період його активної літературної діяльності. Відвідуючи популярні літературні салони і влаштовуючи вдома літературні вечори, Є. Гребінка познайомився (а з деким і подружив) з багатьма діячами російської культури, серед яких були О. Пушкін, В. Бєлінський, В. Даль, І. Панаєв, Ф. Толстой, В. Бенедиктов, П. Єршов, майбутній петрашевець М. Мом-беллі. Через художника І. Сошенка в 1837 р. він познайомився з Т. Шевченком і допомагав викупу поета з кріпацької неволі. Є. Гребінка підтримував дружні й літературні зв’язки з українськими письменниками: Г. Квіткою-Основ’янеиком та П. Гулаком-Артемовським, JI. Боровиковським, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, літературному дебюту яких він сприяв.

Перебуваючи в центрі літературного життя, Є. Гребінка розробив багато планів щодо організації українських періодичних видань та публікації творів українських письменників, зокрема І. Котляревського,

Він брав участь у всіх тодішніх найвидатніших журналах і газетах: «Московский телеграф», «Сын отечества», «Библиотека для чтения», «Современник», «Отечественные записки», «Литературные прибавления к «Русскому инвалиду», «Пантеон», «Литературная газета», «Иллюстрация», «Финский вестник», альманахах «Утренняя звезда», «Одесский альманах», «Утренняя заря», «Киевлянин», «Молодик», «Новоселье», «Физиология Петербурга» та «Иллюстрированный. альманах», де опублікував багато своїх поезій, понад сорок романів, повістей, оповідань і нарисів.

У 1846 р. Гребінка вирішив надрукувати окремим виданням власні' прозові твори — протягом наступних двох років вийшло вісім томів його творів. Рання недуга і смерть перешкодили завершенню цього задуму. Є. Гребінка помер 15 грудня 1848 р. у Петербурзі, похований недалеко від рідного «Убіжища» в с. Мар’янівці на Полтава щииі.

Ранні твори Є. Гребінки з рукописних журналів не збереглися. Лише деякі з них, доопрацьовані письменником пізніше, друкувалися в журналах та альманахах 30-х років: вірш «Рогдаев пир» публікувався в «Украинском альманахе», уривки перекладу пушкінської «Полтавы»— в «Московском телеграфе» (1831). '

Розпочав свою літературну діяльність письменник з наслідування творів відомих авторів. «Рогдаев пир» — прозоре наслідування «Песни

0 вещем Олеге» О. С. Пушкіна, одноактна комедія «В чужие сани не садись» написана під впливом твору Д. І. Фонвізіна. Це була добра школа, що підготувала письменника до оригінальної творчості.

На початку 30-х років Є. Гребінка друкує деякі власні байки в альманахах, зокрема такі досконалі, як «Будяк та Коноплиночка»

1 «Пшениця» в знаменитому альманасі «Утренняя звезда», 1833 p., випускає їх окремим виданням — «Малороссийские приказки» (1834). Тоді ж з’являються його вірші* та оповідання російською мовою.

Дослідники творчості Є. Гребінки прийшли до висновку, що ранні твори не мають значної художньої вартості І головним чином можуть цікавити, в якому напрямі розвивалася його творчість, де все виразніше виявлялася схильність до сатирично-повчальної проблематики, посилення ліричного начала в поезії.

Хоч вільний переклад пушкінської «Полтавы» також позначений істотними втратами ідейної й художньої сили оригіналу, проте для української літератури він мав принципове значення — це було не лише «перевіркою» художньо-зображувальних потенцій української літературної мови, а й значним розширенням, збагаченням її образно-стильового арсеналу.

М. Рильський слушно відзначив, що «вульгаризми, бурлескні’ травестійні епітети, брутальні слова і звороти — все це було виявом літе<> ратурної традиції, яка існувала за часів Гребінки»^{8. Але те, що Гребінка не зміг до кінця перебороти цих традицій, пояснюються, очевидно, не стільки рівнем таланту перекладача, скільки масштабами художнього арсеналу тодішньої української літературної мови.}

Ще М. Костомаров віддавав належне тому, «хто перший визнав мову здатиою для цього» — для дерзновенної передачі всього об’разно-стильового багатства витвору Пушкіна^{9. Без подібних, нехай не в усьому досконалих експериментів українська літературна мова не змогла б відтворити найрізноманітнішого змісту і усієї гами людських почуттів, а з-під пера тодішніх українських письменників не з’явилися б оригінальні твори.}

Вже перші байки Є. Гребінки засвідчили не лише помітне художнє зростання самого письменника, а й новий, вищий рівень розвитку української літературної мови.

Літературознавці зазначають, що і в своїй байкарській творчості! Є. Гребінка відчував вплив своїх попередників і передусім великого російського байкаря І. Крилова.

Жанр байки, можливо, як ніякий інший в світовій літературі відзначається сталістю й традиційністю в основних своїх змістових і структурних компонентах. Фольклорні притчі багатьох народів, байки Езопа і його послідовників здавна визначили основні сюжети, героїв і мораль, що увінчувала побудовані за певними канонами твори цього жанру.

Рівень оригінальності байкарів вимірювався передусім не новизною сюжетної й характерологічної основи, а неповторністю національного колориту, що виявлявся в художньо-образній сфері, соціальною конкретністю у змісті та ідеологічною спрямованістю його моралі.

Саме за цими ознаками Є. Гребінка, який успадкував і творчо розвинув найкращі фольклорні й літературні традиції рідного народу, заслужено вважається одним із талановитих зачинателів української національної байки.

Проілюструвати цю думку можна на прикладі однієї із найтра-диційніших байок «Ведмежий суд». Власне, крім мандрівної теми про неправедний, упереджений крючкотворний суд, байка Є. Гребінки не має нічого спільного з аналогічною байкою Крилова. Тут не тільки сюжет, а й «дійові особи», мотиви, суть і форма звинувачення відмінні й своєрідні.

Зачинщиком судового розбирательства виступає не дурнуватий селянин, як у Крилова, а лйсиця, у якої спільні з суддею Ведмедем, підсудками Вовками і смаки, і апетит, оскільки йдеться про ситенького вола. Ця остання обставина, зрештою, й вирішує справу. Що ж до уявних Волових «гріхів», то це лише лицемірний привід для присуду: вола «четвертувать і м’ясо розідрать суддям на рівні часті». Навіть мораль, що випливає з конфліктної ситуації, дещо переакцентована й відмінна від криловської: сутяжнику-позивачу на безневинну тварину дістається не шкура, а зовсім не пожиточні ратиці.

До байки про судове свавілля,, перед яким немає ніякого значення вина чи безневинність безправного, наперед приреченого «злочинця», за проблематикою близькі байки «Зозуля та Снігир», «Ворона і Ягня».

Спільною для них є мораль про соціальну нерівність, про право сильного і одвічну вину слабого: так уже влаштований цей світ, «що менший там не втне, де більший геть-то зможе».

Розвивав цю тему Гребінка і у байці «Рибалка»: скривдженому марно дошукуватися справедливості, бо здирці сидять на всіх щаблях ієрархічної драбини. Рибалка, в якого ріка Оржиця занесла ятір, пішов скаржитися до більшої ріки — Сули. Свою наївність він зрозумів тільки тоді, коли побачив, що по тій річці пливе не тільки ятір, а й більш цінні речі — «хлівці, стіжки, діжки, усякий крам». Висновок вже напрошувався сам:

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

Проста людина не може сподіватися справедливості у світі, де його чуприна тріщить завжди, як тільки «пай з паном зазмагавсь» (байка «Школяр Денис»).

Панська зажерливість і облудність викриваються у байці «Будяк та Коноплииочка», в якій проходить думка про неможливість для Коноплиночок домогтися справедливості від бундючного й самоправного Будяка, який «людей товче» та ще й вимагає від них терпіння й смиріння.

Різні типи сараии, що любить поживитися народним добром і живе на чужий кошт — «паничик судовий», «возний червоний, ніби квітка»,— виведені в байці «Рожа да Хміль».

Байка «Вовк і Огонь» застерігає від панібратства з панами, яке не кінчається добром. Мудрий зміст, типові ситуації і повчальна мораль, а також колоритна розповідь привернули до цієї байки увагу Пушкіна, який навіть збирався її перекладати російською мовою.

Ціну підступної царської ласки, удаваної доброти пізнав і Віл* що «ввесь вік за двох робив»,

Із ранку у ярмі до півночі ходив

І ще щодня бував і битий.

Зрештою за панський харч довелося йому розраховуватись щѳ й власною шкурою.

Байка «Мірошник» спрямована' проти панської зажерливості, поєднаної з бездумними новаціями. Мораль байки уточнюється ще й застереженням суддям: не ганятися за надмірним «лакомим куском».

Ряд байок побудовано на протиставленні народної і панської моралі, уявлень про справжні людські цінності. Повнозерні колоски гнуться до землі, тоді як «прямії колоски зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром» — як «писар волосний» і прісні («Ячмінь»).

Тільки «щонайкращеє зерно» тоне у воді, а «полова ж, навісна* пливе собі по хвилі», як і ті пани, що «задравши ніс, розприндившись ходили» («Пшениця»).

У лаконічній і дотепній формі байкар ілюструє думку про відносну вартість людини— той, »хто воліє дивитися на людей зневажливо, зверхньо, ризикує і сам у людських очах виглядати мізерним і нікчемним («Дядько на дзвониці»).

Звичайно, немає потреби перебільшувати сатирично-викривальне значення байок і соціальну радикальність- їх автора. Хоч демократичні симпатії Є. Гребінки безсумнівні, але все ж він завжди залишався сином свого часу. Вітчизняна сатира у своїх найкращих виявах була спрямована здебільшого - проти носіїв соціальної несправедливості, а не самих її основ. У руслі цих традицій розвивалася й байкарська творчість Є. Гребінки, яка живилася ще й народною мудрістю з її досить виразними класовими симпатіями та антипатіями.

Якщо навіть для певної частини фольклорних творів характерна філософія не тільки звичайної людської розважливості, а й громадянської обачності, то тим природніші подібні настанови для байок Гребінки. Не треба забувати й того, що ці байки складав ще зовсім молодим поет у похмурі часи миколаївської реакції. Саме тому не е чимось винятковим для свого часу і для тодішнього Гребінки байки про можливість злагоди між розумними і добрими панами та мужиками («Злий кінь») і поміркована мораль байки «Цап» (не добиватися високих чинів), і про незнищенність сонячного тепла і світла («Сонце та Хмари»), які при бажанні можна витлумачити не тільки у традиційному морально-етичному плані («сонця хмари не заступлять», добрих справ, хорошої людини не зможуть перемогти злі сили), а й у плані вищості самодержавного «Сонця».

Добро завжди допомагає більше, ніж зло і жорстокість — така мораль байки «Сонце та Вітер» і її можна витлумачувати і в побутово комунікативному плані, і в плані суспільних взаємин між людьми різних верств.

Досить місткою є І байка «Лебедь і Гуси» про марні спроби забруднити білого лебедя — до нього не може пристати багнюка. Подібна мораль у дусі народної мудрості, звичайно, не викликає жодного застереження, проте байка була написана як своєрідна реакція на спроби ватажків польського повстання 1831 р. «очорнити» царя Миколу І. Не можна не зважити на ту обставину, що сам же автор при публікації байки зняв наявну у рукописі консервативну мораль і тим зберіг універсальний етичний характер байки. Подібні байки перебувають ніби на межі між соціальними і побутово-дидактичиими, іронічно-повчальними за своїм змістом та спрямуванням.

«Вічні» теми про скромність усього справжнього й прекрасного порушує байка «Соловей». Гуманістично-повчальний характер мають байки «Грішник» — один із варіантів сюжету про багатоженця, «Утята та степ» — про небезпеку вікового мезальянсу, «Маківка» — з традиційним народним повчанням дівчатам не перебирати женихів. Не тільки морально-побутове, а й певне соціальне забарвлення має байка «Горобці та вишня» —про жевжиків, які вчащали до Вишні доти, «поки всі вишні обдзюбали», а потім вже «до бідної ніколи не летять».

Прийоми обробки традиційних' сюжетів, насичення їх місцевими деталями й етнографічними реаліями яскраво продемонстровані у байці— «Могилині родини». Поширений у багатьох народів сюжет про бундючну гору, яка народила мишу, розгорнутий у просторе оповідання з типовими українськими героями. На могилині родини зійшлися так багато всякого люду, як у Ромни на Іллін ярмарок: тут міняйли, шинкарі, чумак із сіллю, дьогтярі з дьогтем, перекупки, школярі, старці, панський стадник, московський купець.

Для зображення сюжетних ситуацій, пейзажів та характеристики героїв цієї та багатьох інших байок Гребінка користується усталеними в народній творчості прийомами, звертається й до традицій писемної літератури — передусім до «Енеїди» Котляревського. Письменник широко використовує соковиті народні вирази, фразеологізми, приказки* традиційні епітети, порівняння, метафори, а в свою чергу і сам створює влучні примовки, що згодом стали крилатими — «Лисичці ж ратиці оддать», «Дурний, дурний, а в школі вчився!».

Все це сприяло ширшому й активнішому проникненню елементів живої розмовної мови в мову літературну, посиленню виразності, ясності, а отже, й доступності книжної літературної мови. Побудовані на життєвому матеріалі з використанням скарбів народної творчості й живої мови, байки Гребінки знаменували дальший поступ української літератури по шля(ху народності й реалізму.

Творчо засвоївши традиції народної сатири І гумору, досвід російських і українських байкарів Крилова, Сковороди, Гулака-Артемовського, Гребінка значно розширив тематичний діапазон байки, її образний арсенал, поетичні розміри, ритмо-інтонаційну систему. Досягнення Гребінки творчо розвивалися його наступниками.

Як це взагалі властиво письменникам, що виступають на ранньому етапі формування нової літератури, Є. Гребінка не обмежував своїх інтересів одним жанром — він випробовував себе, а водночас і літературну мову, в різних жанрах поезії й прози. Крім того, він продовжував одну із найхарактерніших і найблагородніших традицій української літератури — традицію безпосередньої участі в загальноросійському літературному процесі, виступаючи з віршами, поемами, оповіданнями, нарисами, повістями і статтями російською мовою.

У поетичному доробку Гребінки є кілька ліричних віршів українською мовою. «Човен» був вміщений поряд з байками у збірці «Мало-российские приказки», щоб продемонструвати широкі зображувальні можливості української літературної мови: крім звичної сатирично-гумористичної тематики, цією мовою можна передавати й найтонші, найніжніші порухи душі, сумні медитації, тугу за щастям, елегійні роздуми над долею. Цю здатність рідної мови Гребінка розкриває особливо виразно тоді, коли вдається до обробок традиційних для народних пісень тем людського кохання, зради, одруження з нелюбом

'(«Українська мелодія», «Маруся», «Заквітчалася дівчина...»}. Не випадково «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить») Стала народною піснею, як і написаний у романсово-пісенному стилі доби російський вірш «Молода еще девица я была...». Значного поширення набули романси «Черные очи» та «Слыхали ль вы».

Чимало російських ліричних віршів Гребінки присвячено темам щасливого й сумного кохання, юнацьких мрій і поривань, радості життя. Представлена тут і пейзажна лірика. Особливо часто поет згадує свій рідний край, де провів дитинство. Щирою проникливою теплотою зігріті його вірші, що поетизують природу, історичне минуле України, її легенди і пісні («Признание», «Малиновка», «Кукушка», «Украинский бард», «Нежин-озеро» та ін.). Деякі з них прямі переспіви українських народних пісень («Казак на чужбине», «Украинская мелодия» — «He калина ль в темном лесе я не красная ль была»).

До цієї групи творів належить і романтична поема «Богдан», написана вже зрілим письменником у 1843 р. За жанровою традицією в ній поєднано фантастику, романтичні аксесуари з картинами реального життя. Тут діють і лісові духи, і чарівні русалки, і замогильні тіні героїв одвічної боротьби українського народу проти польської шляхти — Павлюка, Остряниці, Наливайка. Суворою реальністю позначена їх розповідь про важкі поєдинки з ворогом та про жахлищ страждання рідного народу.

Романтичний антураж зосереджено в основному лише в заспіві — пролозі до поеми. У самій же поемі крок за кроком відтворюється історія життя й боротьби Хмельницького від його особистого конфлікту з напасником-шляхтичем Чаплицьким до організації всенародної боротьби проти поневолювачів та історичного возз’єднання України з Росією.

В складних перипетіях історичної боротьби визріває розуміння Богданом політичних мотивів людських вчинків, шляхів визволення рідного народу, загартовується його характер як рішучої й відважної людини, досвідченого народного проводиря, мудрого й тонкого політика і дипломата, що проникливо відчуває і втілює в державні дії волю народу. Не тільки трактування історичної місії Хмельницького* а й художнє зображення характеру героя було безперечним досягненням письменника. Що ж до деяких романтичних надмірностей, стилістичної нерівності окремих місць поеми, то вони ще не були тоді! анахронічними навіть у російській поезії.

Окрему і нову для українського поета групу віршів складають тзори, які так чи інакше пов’язані з темою покликання і місією поета, його місця 1 долі в суспільстві. Зіткнення високих мрій поета і суворого земного життя:

Все здесь пахнет и златом и кровью I Люди ближних гнетут,

Люди честь продают И торгуют святою любовыо..«

стає причиною страждань поета, але то солодке согражданин — поетичне натхнення. Хоч у деяких віршах цього циклу не обійшлося без романтичної пози, але виразно виявляються й справжні, непідробні почуття поета, який, зазнавши життєвих ударів, «горькую чашу испив бытия», «в мире остался опять одиноким» («Печаль»), прославляє горду, непокірну тверду скелю («Скала») чи соловейка, що співає «не для славы и похвал» («Соловей»).

^ Непідкупного, вільного від корисливості, суєтної слави чи влади над людьми поета Гребінка ставить вище від честолюбивих і могутніх вершителів доль земних, і якщо владик увінчують офіційними гранітними пам’ятниками, то на могилі улюблених співців висаджують зворушливі берізки.

У кінці 30-х років Гребінка займався наполегливою роботою по налагодженню українського літературного процесу, по збиранню й осмисленню здобутків нової української літератури, чимало з яких на той час не були опубліковані. З цією метою він планував організувати літературний додаток українською мовою до російського журналу «Отечественные записки», який з приходом В. Бєлінського став бойовим органом революційної демократії, справжнім організатором прогресивного у вітчизняній літературі, впливовим володарем дум передової громадськості Росії.

Звичайно, літературні додатки до журналу не лише сприяли б подальшому розвитку літературного життя на Україні, а й належному спрямуванню творчих зусиль українських письменників. На жаль, з цензурних причин проект Є. Гребінки не увінчався успіхом і частину зібраного для проектованих додатків художнього матеріалу Гребінка видав у вигляді альманаху «Ластівка» (1841 p.).

Поява «Ластівки», що містила твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьєва-Чужбинського, добірку українських народних пісень, приказок та загадок, перекладів творів Г. Державіна та О. Пушкіна, безперечно, мала видатне значення для української літератури, що й відзначали тодішні рецензенти і пізніші історики літератури.

Однак в альманасі були и твори споглядально-консервативного характеру, зокрема_; передмова «Так собі до земляків» та післямова «До зобачення» Є. Гребінки — бурлескні стилізації за формою і примітивне хуторянське розбалакування за змістом, які викликали доречні різкі закиди літературної критики, зокрема й В. Бєлінського.

Та справедливо засуджуючи консервативні тенденції, виявлені у цих творах видавця «Ластівки», необхідно водночас знайти відповідь на цілком закономірне питання: чому ці твори за*своїм ідейним спрямуванням усе-таки досить відчутно відрізняються від поетичних творів Гребінки цього і попереднього періодів, від його російської прози, де зустрічається глибоке, соціально загострене зображення життя селян* ремісників, чиновників?

Очевидно, причини цього парадоксу слід шукати не тільки, а можливо й не стільки в ідейній площині, скільки в формально-естетичних особливостях. Одна з істотних причин подібного ідейного й стильового оформлення звертання до майбутніх . читачів полягала не в межах світогляду Гребінки, айв специфіці тодішніх уявлень про зображувальні й функціональні можливості української літературної мови.

-Відсутність певних традицій у зверненні публіцистики, епістолярію до мовно-стилістичних, і образних ресурсів живої розмовної мови породив хибне уявлення, ніби тільки навмисно огрублені і простакуваті теревені, зрозумілі непідготовленому читачу. Ця обставина й підказала Гребінці не лише бурлескний тон, а й зміст розмови з читачем. Місцями не можна не вловити навмисного лукаво-іронічного, гумористичного, пародійного тону видавця, помітного при зображенні ситого

# безтурботного життя мужика. Хіба ще з дитячих літ не надивився різночинець Гребінка зовсім інших картин селянського бідування?

Саме в такому тоні й плані писав для простого мужика свої сумнозвісні «Листи до любезних земляків» Г. Квітка-Основ’яненко в 1839 p., а В. Бєлінський, як відомо, у полемічному запалі навіть поставив їх за взірець для українських письменників, вважаючи, що при тодішньому рівні української літературної мови тільки такі прозові твори й можна писати та адресувати читачам з простолюду.

Як уже говорилося, зовсім інший ідейно-художній характер мають російські оповідання, повісті, нариси Є. Гребінки, які здебільшого, діставали схвальну, а то й дуже високу оцінку російської критики, зокрема В. Бєлінського.

„ . Навіть зміст, проблематика російської прози Є. Гребінки ілюструє характер і спрямування його ідейно-естетичного розвитку — від романтизму до соціально наснаженого реалізму в дусі російської «натуральної школи», школи великого Гоголя.

Як і в поезії, так і в деяких оповіданнях та повістях Є. Гребінка звертається до тем з минулого й сучасного життя України. Таке звертання в часи розквіту російського романтизму було дуже популярне — досить згадати поеми й повісті К. Рилєєва, В. Наріжного, Ф. Глінки, а потім і О. Пушкіна, присвячені історичному минулому України. В цьому напрямі значною мірою здійснювалась і еволюція М. Гоголя до реалізму.

Наслідувальність і прямі сюжетні чи стильові запозичення з фольклорних і літературних джерел, крізь які то менш, то більш ви« разно проглядає оригінальна манера молодого письменника, характерні для його першого циклу оповідань «Рассказы пирятинца». Вже в еамій циклізації оповідань, об’єднаних особою оповідача, помітне свідоме наслідування композиційних прийомів Пушкіна і Гоголя. З фольклорних джерел взято народні перекази й легенди, що виливалися в окремі оповідання або вставні новели. Побутові й казкові сюжети мали відповідне художньо-образне й стильове «вбрання» — тут своєрідно поєднувалася романтична пишномовна патетика, сентиментальна чутливість

з живими розмовними Інтонацїяіуш, іноді ще не позбавленими грубуватих бурлескних виразів. Але тенденція письменницького формування Гребінки пролягала все-таки в напрямі поступового вивільнення від затертих і анахронічних штампів романтичної поетики О. Марлінського до реалістичної оповіді й правдивого зображення життя в дусі «натуральної школи». Це своєчасно помітив і підтримав Бєлінський, звернувши увагу на «гарне і цікаве оповідання» «Верное лекарство», «цікаві й дотепні» «Путевые записки зайца», а також повість «Доктор»* «що містить багато гарного в подробицях» ^10.

Подібна еволюція характерна й для історичних творів Є. Гребінки. У першій своїй історичній повісті «Нежинский полковник Золотаренко» реальні події часів визвольної війни українського народу Є. Гребінка передає в дусі романтичної традиції, що проявляється і в характері змалювання героїв, і в мелодраматичності деяких сюжетних колізій, і в пафосноіму стилі. Але вже тут письменник намагається відтворити й окремі моменти реального побуту та живої мови народу.

Елементи реалістичного письма, а також спроби в дусі народної творчості показати епічний розмах, велич та історичне значення героїчної боротьби українського народу проти цоневолювачів ще в більшій мірі показові для роману «Чайковский*, віднесеного Бєлінським до «найкращих оригінальних повістей» року^11.

Є. Гребінка добре знав історичні джерела, популярні в 20—40-х роках XIX ст., які були для багатьох митців джерелом тем, сюжетів, характеристик і оцінок історичних діячів («История русов», «История Малой России» Д. Баитиш-Каменського, «История Малороссии» М. Маркевича). В трактуванні історичних подій і осіб романіст щедро користувався ще й фольклорними джерелами, переказами старих людей, а також своїм письменницьким правом на художній домисел. Це й забезпечило загалом глибоке і вдале відтворення історичного колориту епохи, побуту, звичаїв, поведінки запорожців, соціальних конфліктів того часу — те, що Бєлінський назвав «вражаюче відповідними дійсності рисами» ^12.

Роман створений на основі родинних історичних переказів. В основі твору історія кохання Олексія, сина пирятинського попа, та Марини, дочки лубенського сотника. В манері розгортання сюжетної колізії та в зображенні Олексія і його суперника Герцика ще чимало традиційного, що йшло від канонів і штампів романтичних любовних романів. Проте Гребінка зумів знайти багато оригінальних, індивідуалізованих і живих рис для характеристики вдачі і поведінки рядових козаків — мужнього і мудрого Миколи Прихвосня, бувалого старого запорожця Касьяна і сміливої й гордої Марини. В найкращих традиціях народних пісень передаються глибокі й щирі почуття героїні, а її нестримна готовність в ім’я свого щастя переступити умовності патріархальних звичаїв і домостроївських правил вимагали від автора ще й певної індивідуалізації й психологізації образу.

Зображення героїчного минулого з його мужніми, відважними героями було контрастом до бездуховного життя типового провінційного закутка. Але автор свідомо намагається рельєфно виявити й підкреслити цей контраст, характеризуючи вузький і примітивний зміст життя й «лопотів різних соціальних верстз провінційного містечка.

Інтерес до соціальних умов і обставин, які економічно й духовно пригнічують людей, перетворюють їх в егоїстичних міщан, прирікають на паразитичне існування, особливо зріс у Гребінйй після глибшого ознайомлення з життям столичного й провінційного дворянства, чиновників, студентів і різночинного люду.

Значний вплив на формування соціальних симпатій і антипатій письмеиника-різночинця, а також і художньої манери в зображенні непарадних, тіньових сторін суспільного життя і його непоказних типових героїв мала творчість Гоголя і його школи.

Традиції «натуральної школи» у змалюванні «маленької людини» та у розвінчуванні тих умов, які прирікають цю людину на принизливе животіння й страждання, відчутні в фізіологічних нарисах і оповіданнях Гребінки «Верное лекарство», «Доктор», «Хвастун», «Сеня», «Приключения синей ассигнации», «Петербургская сторона». В них виведена різноманітна галерея маленьких людей, але великих невдах, великих страждальців з їх безпросвітним життям, дріб’язковими клопотами.

Особливо рельєфно й переконливо це робить письменник, коли використовує факти власного життя («Записки студента»), особисті спостереження над побутом мешканців петербурзьких околиць («Петербургская сторона», «Провинциал в Петербурге»). Іноді Є. Гребінка досить прозоро користується сюжетними, композиційними і характерологічними знахідками Гоголя, як це було в иарисах «Горев Нико» лай Федорович», «Хвастун», оповіданні «Приключения синей ассигнации».

Звертання до сучасної тематики вимагало інших засобів художньої типізації, поглибленої уваги до реалістичної побутової деталі й простої розмовної мови.

Реалістичне письмо, його сатирично-викривальна спрямованість — вже не тільки не поєднується з безтілесною романтичною патетикою, а й є його прямим антиподом. У творах Є. Гребінки все частіше бустрічається іронія над романтичними стильовими шаблонами, мелодраматичною ходульністю героїв, властивими манері Марлінського.

В процесі поглибленого дослідження реального життя «маленької людини» і його правдивого відображення зміцнювались гуманістичні переконання письменника.

Співчуття до трагічної долі кріпаків, понівеченого життя молодих людей, для яких несправедливе суспільство є жорстокою мачухою^ особливо соціально виразно і 'художньо яскраво бйявйлосЬ у повісті «Кулик».

Глибина і щедрість взаємної любові кріпаків Маті й Петрушки, їхня моральна чистота й благородство, відданість обов’язку прямо контрастують бездуховному існуванню нероб-поміщиків Чурбинського й Медведева, їхній моралі, побудованій на економічній вигоді.

Не випадково В. Бєлінський відзначав життєву природність і художню переконливість сюжетної колізії й трагічної розв’язки повісті Є. Гребінки.

. Даючи високу оцінку' твору, В. Бєлінський назвав його «однією

з найкращих повістей останнього часу», свідченням того, що «визначне обдарування цього автора міцніє' і що гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом» ^13.

Характер еволюції ідейно-естетичних поглядів Є. Гребінки певною мірою віддзеркалює його принагідні літературно-критичні виступи чи ті оцінки поточних літературних явищ, які він давав у приватних листах. В одному своєму листі Є. Гребінка захоплено привітав перший на Україні альманах (1831 p.), відзначаючи в «Украинском альманахе» передусім все те, що було доказом великих художніх можливостей української літературної мови, що розширювало тематичний і стильовий діапазон молодої української літератури і спрямовувало її на шлях самобутності й народності^{14. Як нове переконливе підтвердження життєздатності української літератури, свідчення її естетичної готовності до художньо повнокровного зображення народного життя, най-тонших людських почуттів розглядав письменник оповідання і повісті Г. КвІтки-Основ’яненка 15.}

Одночасно він гнівно засуджував те, що дискредитувало в очах читачів українську літературу подібно до бездарних писань С. Кар-пенка, якого він не без підстав порівнював з графоманом О. Орловим, якого їдко висміяв О. Пушкін ^16.

Є. Гребінка одним із перших помітив і дружньо підтримав молодого Т. Шевченка, познайохмив його з українськими й російськими письменниками, залучив до участі в мистецькому житті. Він виступив ініціатором видання «Кобзаря», а потім високо оцінив літературний дебют великого поета. Очевидно, зовсім не випадково саме Гребінка був довіреним супутником Т. Шевченка під час першої подорожі поета на Україну.

Людина з широкими і різнобічними культурними інтересами, Є. Гребінка був одним з перших на Україні театральних критиків, виступивши в 40-х роках минулого століття в петербурзьких журналах «Пантеон» й «Иллюстрация» та «Литературной газете» з оригінальними

статтями «Путевые и театральные впечатления. Лубны», «Провинциальные театры», «Опера в Лубнах» та ін.

У вже згаданій рецензії В. Бєлінського на повість Є. Гребінки «Кулик» особливо знаменним було підкреслення тієї обставини, що «автор зумів змалювати своїх героїв вірними дійсності, що в представниках нижчого класу художник зумів побачити людей, збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої

і нудотної ідеалізації» (підкреслення наше.— П. Ф.) ^17.

Ці слова великого критика можуть бути й узагальненою оцінкою , творчої еволюції Є. Гребінки, всього найкращого в його творчому доробку, а в широкому розумінні — найвищих досягнень української . літератури дошевченківського періоду.

Я. М. ФЕДЧЕНКО

Петро Петрович ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ

1790—1865

ПОЕТИЧНІ

ТВОРИ

СПРАВЖНЯ ДОБРІСТЬ (Писулька до Грицька Пронози)

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву, Понуру, мов чернець турецький, і сонливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує,

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз; Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,

Як дівка, од свого ідучи панотця До церкви — до вінця,

Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.

Не квасить Добрість губ, бо із її очей Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,

Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,

І не цурається гульні і вечорниць,

Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.

Вона й до милого пригорнеться по волі,

Та ба! Та не дає рукам, як кажуть, волі,

Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне,

Та носом, мов с[виня], по улиці не риє, По-сороміцькому не кобенить, не виє,

Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.

Вона, де треба, пожартує,

Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.

Вона не виверта із-під лоба білків,

Мов цап, задушений в кошарі од вовків,

Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,

То з тим, то з сим-таки слів скільки погадає.

Як патока, так річ у неї на губах,

І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.

Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:

Бог лучче, каже, зна; він сам зна поки годі.

Хоч [кіл] на голові, як кажуть, їй теши,

Хоч ти візьми її — печи або души,

Не зна вона, що то людські переполохи,

І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках простісінько стримить,

Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,

Хоч на неї шматки із криги напирають,—

І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.

Нехай гострить свою, як бритву, доля косу, — _>

А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу; Наскочить на його коса, задзеленчить...

Хрусь надвоє!., мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає, ■ • -

Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун Тризубцем байдаки і човни вивертає,—

А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,

Як селезень, на дно за качкою пірнає Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає —

До берега ставка ціленький допливає.

Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,

Мов товарякою, так нею повертає,—

Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй, Розприндившись, скакать у яму їй живій?

Здихне там нищечком під ніс собі до бога,

Із лиха заспіва, та й за своє, небога!

Бо серце їй, що тьох, знай шепче, що той є,

Хто за терпіннячко спасіниячко дає.

Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,

Той висушить з неї останню капелинку,

Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,

Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга-брехня,

Із висолопленим жалом, неначе списом,

Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.

Сектує на неї і позирає бісом;

Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,

З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,.

Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями: Пекельнії губки, мов пауки,

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,— Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчутьі

А Добрість не вважа на злії язики, -Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі^ Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні: ■

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсіди перебуде.

Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все Собака гавкає, а вітер те несе...

Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:

У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.

Бог з нею!.. їй — в зависть,

А Добрості — в користь!

«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,— Добрість каже Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках Або у лимаря в зубах,

Чого не витерпить, що їй не виробляють?

Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;

Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!

І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,

І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,

І в сто погибелей муцують і згинають,'

Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;

Подума: тільки вже на світі їй і жить!

Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає І юхтою її або габельком величає;

І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,

То за габелька він не хоче й десять брать!..

Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться, Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,

Чим сала більшенько за шкуру їй заллють, —

Тим більше за неї, де повернись, дають.

Адже ж за битого, наші батьки мовляли,

Небитих двох колись не раз притьмом давали,

Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном Макухам завдає якмога гіршу муку,—■

Так не завгорить їм, а здавить в каменюку,

Що потім чорта й сам вдовбе їх долотом!

Нехай вовтузають і Добрість кулаками,

Мов воскобійними нехай з неї клинками

Останню слізоньку видавлюють і п’ють,—

Овва! Дурні! Того не знають, що дають Таку принаду їй до стусанів частеньких,

До штовхання під бік, до кулаків тугеньких,

Що хоч в потилицю тоді їй і обух,

Хоч довбню в лоб, то все не випре з неї дух.

І довбня, я ж кажу, тогді їй так дошкулить,

Як в[ош] за коміром або постіл замулить.

По сім-то, братіку, і Добрість пізнають:

Клеймо їй — канчуки, імення їй — терпіння.

Хто їх не скоштував, не буде мать спасіння,

Того нехай поміж святими не кладуть:

Бо той, до котрого, знай, доля зуби скалить, Трохи лиш на того не скинувся синка,

Що матінка пестить і по головці гладить,

Поки не візьметься пестунчик до замка!

Але всьому свій час і .черга, Грицьку, буде!

Ми під богом, як бач, всі ходим, грішні люде:

До часу глек,— мовляв один розумний лях,—

До часу, голубе, нам глечик носить воду;

І на його пошле зла доля ту невзгоду,

Що глек побачимо в череп’яних шматках!

До часу над слабим хто дужчий вередує,

До часу мужиків ледачий пан мордує,—

Колись до їх усіх смерть в гості примандрує,

Та, мов єхлейтар, їм в вікно заторохтить І по-московській їм гукне: «В п а х о д і т и т ь|» Не гляне, чи то їх кульками хата вшита,

Чи, може, дереном земляночка накрита,—

Всіх нас сира земля до себе прибере,

Але ледачий так, як добрий, не умре!

Як з Городищ чумак, пішовши в Крим за сіллю, В дорозі нидіє двадцяту вже неділю,

Обшарпавсь до рубця, в коломазь обліпивсь,

Та ба! та як другі — дощенту не пропивсь, Щодень, то неборак, знай, молиться все богу, Щоб швидше дівчину побачити небогу,

Г гулих воликів, знай, хльоста батогом,

Поки опиниться перед своїм двором,—

Так Добрість квапиться із світу в домовину, Терпить нудьгу й біду, пропасницю й гостець,

І так попа він жде в останнюю годину,

Як на великдень всі червоних ждуть яєць.

Але ти* Грицьку, більш, ніж я, учився В ШКОЛІ* Далеко більш, ніж я, помазавсь ти письмом:

Ти й греків, ти й латин, ти знаєш всіх доволі,

Ти в церков хоч яку годився б буть дяком!

Ти краще Добрості обличчя наригуеш,

Бо й добрий сам єси, і добре всіх малюєш! Послухай, Грицьку, лиш: чи се тобі втямки,

Як зійдуться, було, до тебе парубки,

А ти, було, й звелиш граматку їм читати,

А сам почнеш, було псавтир перевертати*

Скрізь нишпорить — під т м о ю, мною, здом, Під азом-ангелом або і в ярмолої Од палітурочки в, часловці до другої,

І спинишся, було, аж над октоїхом Та й об якімсь, було, почнеш читать Сократі² — Так гарно, що, було, аж сумно всидіть в хаті: Нехай над ним сира земля пером лежить!¹ Дивіться, хлопці, лиш,— казав ти нам,— глядіть, Як Добрість на світі живе і умирає,

Як, не злякавшися, кайдани надіває!

З якою радощю держить в руці мишак І кухличок, коли б скривившись, випиває,

До бога рученьки невинні протягає!

Отак-то, братики, умер Сократ, отак!

Чого ви, дурники? — сказав він веселенько Своїм заплаканим в хурдизі школярам,—

Чого голосите? Чкурніть лиш ви швиденько Та дайте півня ви Скулаповим попам!³ Отак-то, братця, й ви,— казав ти,— хліб ви їжте, А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Не скрізь ледачі так, як грецькії пани,

Хоч скрізь на світі єсть ахвинські брехуни ⁴,

І єсть земля така правдива і заможна,

Де правду і панам сказать, як богу, можна.

Дивіться,— ти казав,— як вірний Довгорук ⁵ Писульку царську рве із єдноральських рук І на шматки її із серця роздирає!

Чи бач, як старшина із ляку умирає!

А Довгорук сидить і усом не моргне!

«Ай, що ж ти наробив! — усі заверещали.— Тепер же поминай, як Довгорука звали!»

А Довгорук сказав: «Не бійтесь за мене!

Нехай лиш прийде сам Петро сюди Великий,

Я покажу, що й він, як всі ми, чоловіки, Помилиться, згрішить, спіткнеться і впаде,

І ворог той йому, його хто не зведе!» ₁

Аж бач, таки воно й на правду вийшло, хлопці! Прибіг Петро, гукнув, затупав, загурчав, ¹

Уже й був кинувсь бить* але як розпитав,

Аж Довгорукого погладив по головці,

І цмокнув в лисину та ще й перепрохав —

Та ще й на змирщини кіп з п’ять він грошей дав⁶.

17 сентября 1817 г.,

Харьков

ПАН ТА СОБАКА (Казка)

На землю злізла ніч: нігде ані шиширхне; Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне, Хоч в око стрель тобі, так темно надворі. Уклався місяць спать, нема ані зорі,

І ледве, крадькома, яка маленька зірка З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.

І небо, і земля — усе одпочива,

Все ніч під чорною запаскою хова.

Один Рябко, один, як палець, не дрімає, Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,

Бо дарма їсти хліб Рябко наш не любив: їв за п’ятьох, але те їв, що заробив.

Рябко на панському дворі не спить всю нічку. Коли б тобі на сміх було де видно свічку.

Або в селі де на опічку Маячив каганець.

Всі сплять, хропуть,

А деякі сопуть;

Уже і панотець,

Прилізши із хрестин, до утрені попхався...' . А наш Рябко, кажу, все спатки не вкладався. Знай, неборак, ганя то в той, то в сей куток:

То зазирне в курник, то дейко до свинок,

Спита, чи всі-таки живенькі поросятка,

Індики та качки, курчатка й гусенятка?

То звідтіль навпростець Махає до овець,

До клуні, до стіжків, до стайні, до обори;

То знов назад чимдуж, — щоб часом москалі (А їх тогді було до хріна на селі),

Щоб москалі, мовляв, не вбрались до комори.

Не спить Рябко, та все так гавка, скавучить,

Що сучий син, коли аж в ухах не лящить;

Все дума, як би то піддобриться під пана:

Не зна ж, що не мине Рябка обрадованна!

Як гав, так гав,— поки свінуло надворі;

Тогді Рябко простягсь, захріп в своїй норі.

Чому ж Рябку не спать? Чи знав він, що з ним буде?. Заснув він смачно так,’як сплять всі добрі люде, Що щиро стережуть добра своїх панів...

Як ось — трус, галас, крик!., весь двір загомонівз «Цу-цу, Рябко!.. на-на!.. сюди Рябка кликніте!..» «Ось-ось я, батечки!.. Чого ви там, скажіте?»

Стриба Рябко, вертить хвостом,

Неначе помелом,

І знай, дурненький, скалить зуби Та лиже губи.

«Уже ж, бач,— дума він,— не дурно це в дворі Од самої тобі зорі Всі панькаються коло мене.

Мабуть, сам пан звелів віддать Рябку печене І, що осталося, варене,

За те, що, бач, Рябко всю божу ніч не спав Та гавкав на весь рот, злодіїв обганяв».

«Цу-цу, Рябко! — ще раз сказав один псяюха..»

Та й хап Рябка за уха!

«Кладіть Рябка»,— гукнув.. Аж ось і пан прибіг: «Лупіть Рябка,— сказав,— чухрайте!.. Ось батіг!» «За що?..» — спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!» —

«Ой! йой! йой! йойї» — А пан їм каже:

«Не вважайте!» —

«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?..»

«Не слухай,— пан кричить,— лупіть,'деріть Рябка!..» Деруть Рябка, мов пір’я,

На галас збіглась двірня «Що?.. Як?.. За що?.. Про що?..» — Не знає ні один. «Пустіть!..— кричить Рябко:—

Не будь я песький син,

Коли вже вдержу більш!,.» Рябко наш хоч не бреше, Так що ж? Явтух Рябка, знай, все но жижках чеше. «Пустіть швидчій, пустіть!..» —

Пан на весь рот гукнув Та й з хати сам умкнув.

«Пустіть! — гукнули всі.—

Рябко вже вдовольнився!»

«Чим, люде добрі, так оце я провинився?

За що ж глузуєте?..— сказав наш неборак.—

За що знущаєтесь ви надо мною так?

За що?.. За що?..— сказав та й ..попустив патьоки,., Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.

«За те,— сказав один Рябкові з наймитів,—

Щоб не колошкав ти вночі своїх панів;

За те... але... щось тут... ходім, Рябко, лиш з хати: Не дуже, бачу, рот тут можна роззявляти.

Ходім, братко, на двір». Пішли. «Се не пусте,— Сказав Явтух Рябку,— оце тебе за те По жижках, бра Рябко, так гарно пошмагали,

Що пан із панею сю цілу ніч ріє спали».—

«Чи винен я сьому?.. Чи ти, Явтух, здурів?»

«Гай, гай!.. — сказав Явтух. — Рябко! Ти знавіснів; Ти винен, бра Рябко, що ніччю розбрехався;

Ти ж знав,’ що вчора наш у карти пан програвся; Ти ж знав,

Що хто програв,

Той чорта (не тепер на споминки!) здрімає,_;

Той батька рідного, розсердившись* програє;

Ти знав, кажу, Рябко, що пан не буде спать;.

До чого ж гавкав ти?.. Нащо ж було гарчать? Нехай би гавкав сам, а ти б уклавсь тихенько, Забравшись в ожеред, та й спав би там гарненько, Тепер ти бачиш сам, що мокрим він рядном Напався на тебе — і, знай, верзе притьмом:

Що грошей вчора він проциндрив щось не трохи, Що пашо через те всю ніч кусали блохи,

Що буцім вчора він грать в карти б не сідав, Коли б сьогоднішню був ніч хоч закуняв;

Що буцім ти, Рябко, так гавкав, як собака, Що буцім по тобі походить ще й ломака;

Що, бачся, ти йому остив, надосолив,

І, бачся, він тебе за те й прохворостив.

А бач, Рябко, а бач!.. Не гавкай* не ганяйсь; Ляж, хирний, та й мовчи і з паном не рівняйсь! Чого брехать? Нехай наш пан здоровий буде; Він сам і без собак сю панщину одбуде». Послухав наш Рябко поради Явтуха.

«Нехай тяжка йому година та лиха,—

Сказав, — щоб за моє, як кажуть люде, жито Та ще й мене і бито!

Коли моє невлад,

То я з своїм назад.

Чи баба з воза,— що ж? Велика дуже вада!..

Кобилі легший віз, сьому кобила й рада». Отак сердега наш Рябко помірковавсь,

Та й спать на цілий день і цілу ніч попхавсь; Заснув Рябко, захріп, аж ожеред трясеться.

Рябку й не сниться, не верзеться,

Що вже москалики в коморі й на дворі —

Скрізь нишпорять, мов тут вони й господарі,

Що вовк ягнят, а тхір курчаток убирає...

Аж тут і надворі туж-туж уже світає.

«Цу-цу, Рябко!..— тут всі, повибігавши з хат: — Цу-цу, Рябко!.. На-на!..» — гукнули, як на гвалт« А наш Рябко тобі і усом не моргає;

Хоч чує, та мов спить і мов недочуває.

«Тепер-то,-^ дума він,— мій пан всю нічку спав, Бо не будив його Рябко і не брехав;

Тепер-то він мені свою покаже дяку,

Тепер уже не втре мені, як вчора, маку.

Нехай цуцукають... Мене сим не зведуть,

Поки самі сюди обід не принесуть;

Та ще й тогді, не бійсь, поскачуть коло мене,— Поки возьму я в рот хоч страву, хоч печене!» «Цу-цу!..— сказав іще Рябкові тут Явтух,—

Цу-цу!..— задихавшись, мов з його перло дух,— Ходім, Рябко!..» — «Еге? Ходім!..— Не дуже

квапся,

Сам принеси сюди...» — «Іди ж хутчій, не бався!..» «Ба, не піду, Явтух!» — «Іди, бо кличе пан!..» Сказав та й зашморгнув на шиї він аркан.

«Чешіть Рябка!» — гукнув. Аж тут їх щось з

десяток

Вліпили з сотеньку київ Рябку в завдаток.

«Лупіть Рябка!» — кричить тут пан як навісний; Рябко ж наш тілько вже що теплий та живий. Разів із шість Рябка водою одливали І стільки ж раз його, одливши, знов шмагали,

А потім перестали.

Рябко спитать хотів, але Рябків язик Був в роті спутаний, неначе гіутом з лик,

І герготав щось, як на сідалі індик.

«Постій,— сказав Явтух Рябкові,— не турбуйся,

Я правду всю скажу: ото, Рябко, шануйся,

Добра своїх панів, як ока, стережи,

Зарання спать не квапсь, в солому не біжи, Злодіїв обганяй та гавкай на звірюку.

Не гавкав ти, Рябко? — За те ж ми, бач, в науку, Із ласки, з милості панів,

Вліпили сотеньок із п’ять тобі київ».

«Чорти б убив твого, Явтух, з панами батька,

І дядину, і дядька За ласку їх!..— сказав Рябко тут наодріз.— Нехай їм служить більш рябий в болоті біс!

Той дурень, хто дурним іде панам служити,

А більший дурень, хто їм дума угодити!

Годив Рябко їм, мов болячці й чиряку,

А що ж за те Рябку?

Сяку мать та таку!

А до того іще спороли батогами,

А за вислугу палюгами.

Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,

Все випада-таки Рябка притьмом побить.

Уже мені, бачу, чи то туди — високо,

Чи то сюди — глибоко:

Повернешся сюди — і тута гаряче,

Повернешся туди — і там-то боляче;

Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,

То б він розтовк і ту над спиною моєю.

З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч

круть-верть, Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».

2 декабря 1818 г.

СУПЛІКА ДО ГРИЦЬКА К[ВІТК]И

Хто, кажуть, до кого,— ми до тебе, Грицько!

З суплікою прийшли: я, бач, та мій Рябко.

Не дай загинуть нам, не дай з нас кепковати;

А доки ж буде нас зле панство зневажати?

Пусти нас, батечку, до хати К Хоч буцім, Грицьку, ти на пана закрививсь,

Та з пантелику ти, .так як другі, не збивсь:

Не звик ти голобель замість коня шмагати;

Не все ж під ніс Рябкам, мовляв ти, заглядати.

Пусти нас, батечку, до хати!

Хоч ‘ти, Грицько, пошивсь з ріднею в москалі², Та ба,— ніхто на вас не плаче на селі!

Ти знаєш, що на те собака, щоб брехати,

Що й сто не збудять їх тебе, як ляжеш спати« Пусти нас, батечку, до хати!

Хоч ти не раз, Грицько, кислиці в пельку гіхав,

Та твій Рябко од їх' оскоми не чував:

Бо очі бачили-, що треба куповати:

Нехай хоч вилізуть, а треба доїдати.

Пусти нас, батечку, до хати!”

Пусти!.. Чи бач, як пес Рябка почастовав?

Коли б йому язик родимець одібрав,

Щоб він замість Рябка довіку мав гарчати,

А наш Рябко щоб сів за його в карти грати!

Пусти нас, батечку, до хати!

Чи, бач, що ледве вже він кульші волоче,

Що так з його юшить і пасока тече!

Та тож-то так звелів всю шкуру скрізь списати, Що то тобі нема і курці де клювати.

Пусти нас, батечку, до хати!

Пусти! Та й склич до нас тих навісних панів,

Що воду із своїх виварюють Рябків;

Звели їм струп Рябків довгенько полизати:

Адже ж то і. над псом повинно ласку мати.

Пусти нас, батечку, до хати!'

Супліку ж сю мою ти, Грицьку, сам читай, Ледачому її паскудить не давай:

Бо як почне москаль по-своему складати,

Та в о т!.. Та ш т ь о ? Та к а к?..— читавши

примовляти,

' Тоді хоч умикай із хати!..

Люди добрі, і ви, панове громада! Уже коли будете читать оцю казку, то., будьте ласкаві, де тілько трапиться вам на дорозі наткнуться на «Е»,— вимовляйте його так, як буцімто там нариговано «Э»: бо, бач, у нас воно з діда, з прадіда завсіди так вимовляється; хіба тілько після голосних яких слів., от як бува часом після а, е, о ї друг., та.ще й з початку вимовляється м’якенько, мов по-московській. Я таки й хотів був, щоб замість «Е» скрізь надруковать «Э», та пішов до голови по розум, помірко-вавсь трохи і побачив, що, крий боже, як було б тяжко поверху читать; од того, бач, що наші очі ще не зовсім побратались з сим ярепудовим перевертнем «Э». Воно-то мені, мовляв, про своїх і не страшно: уже-то нашого брата, мужика, не вчи, каже, як чатать; так от же лихо та біда з тими москалями! Вони хоч що по-своєму перехрестять, і, я ж кажу, мій Рябко вип’є од їх добру повну: уже що я знаю, то у його не останеться ні одного цілого реберця!.. Сказано: москаль! Він без «в о т» і не ступить; язик, мов у постолах; який же його одмінок второпає — що він верзе? От так вони й книжки друкують ³.

Уже нема його й на світі нічого кращого, як (царство небесне!) Еней в нашій одежі 1; еге! Та ба! Москаль, бач, порався й коло його,— і ного одягнув по-московській. Або нехай важко ікнеться хоч би й нашому Ш [аховському] ⁵ з його «Козаком» ¹⁸. EL Якби тілько бога не побоявсь, то бісів син, коли б не таке сказав, що й... Та ба!.. Лучче прикусить язик: москаля не зачепи — лихо, а зачепиш, то й десять. Я тілько, бач, грішний, подумав, що хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа; нехай, я ж кажу, вибачайте, з [дурн]ою головою в дим не лізе.

Писав би й більше, як вимовлять азбуку по-нашому: та, єй-богу, так тісно, як в шинку, що й повернуться отут нігде.

5 декабря 1818 г.

ł ^

Здоров був з празником, мій любий Олексію!

Сказав би вірш тобі, та, далебі, не вмію.

Нехай святиться твій, Олексо., сей деньок;

Пий на здоров’ячко горілку та медок.

Що вип’єш, то твоє. Пий поти, поки п’ється!

Ось бач,— мені і ллють, та ба! Уже не ллється!

Уже од знахорів я випив не одну...

Допивсь— що пес, коли й ногою вже дригну!

Я хочу в ШИБ к — вони ж до якійсь шлють аптеки. Уже із ліжка я не раз чухрав навтехи;

Так що жі Піймають, бра! Простягнуть і припруть, Рознімуть зуби ще — і ліки в горло ллють.

Бодай не брататься, Олексо, з знахорами!

Пий лучче замість лік — горілку з парубками,

Щоб ти не знав, що то на світі є гостець,

Щоб був здоровий ти, як київський чернець,

Щоб до тебе ніщо лихеє не пристало,

Щоб нудненько тобі з похмілля не бувало,

Щоб не торкнулися до тебе чиряки,

Ні волос, ні лишай, ні струн, ні болячки,

Щоб ти ні соняшниць, ні кашлю не боявся,,

І щоб ти з трясцею ніколи не стрічався.

Щоб ворог не ступив у тебе на поріг І не судив тебе, із’ївши твій пиріг;

Щоб ти парубковав і добре налазився,

Та ще й щоб не старим з ким добрим оженився»

Тим часом пий, поки горілки в пляшці є.

Бо ж в світі, куди глянь, то все що-небудь п’є: Земля п’є з неба дощ, а землю небо смокче; Пшениця й блекота,— все пить на світі хоче; Травиця і квітки холодну росу п’ють,

А бджоли із квіток медок солодкий ссуть; Мужик горілку п’є,— та й пан же не гуляє,

Бо кров мужицьку він лежить та попиває.

17 марта 1819 г.,

Харьков

СОЛОПІЙ ТА ХІВРЯ,

АБО ГОРОХ ПРИ ДОРОЗІ

(Казка)

Vous voyez le grand gain, sans qu’il faille le dire, Que de ses ports de mer le roi tous les ans tire;

Or, l’avis, dont encore nul ne s’est avise,

Est qu’il faut de la France, — et c’est un coupe aise, En fameux ports de mer mettre toute les cötes:

Ce serait pour monter ä des sommes tres hautes

Moliere, Les fächeux. Acte III, scene 3¹⁹

Спромігся Солопій ¹ весною на горох,

Та й, сівши з Хіврею, собі міркують вдвох,

Чи то продать його, чи то його посіять:

«А що ж тут мірковать? Не. полінуйсь, провіять, — Озвалась Хівря тут, — в мішечки позсипай,

Та й сіять на поле, під дощ, мерщій чухрай!» «Воно-то, Хівре, бач, тут не за тим ідеться...

Але посіять так, як у людей ведеться!..

Нехай йому лихе!.. Горох — ласенька річ,

І дітвора за ним полізе хоч у піч!

Ти ж раєш сіяти горох на перелозі!..

Ей, Хівре!.. переліг лежить наш при дорозі:

Ей, обскубуть горох наш зеленцем,— побач!..

В лопатках обнесуть!.. Тогді — хоч сядь та й плач!» «Якої вражої ти матері сумуєш?

Цур дурня! навісний! Чи ти ж того не чуєш,

Що як уродить бог, то дасть на долю всіх?

Чи це ж не глум тобі, не сором і не сміх? —

Браг батька зиа — чого безглуздому жахаться!

Та ’дже ж, як кажуть то, коли вовків лякаться,

То нічого ходить з сокирою і в ліс!..

Іди ж, кажу, та сій! Не мимри там під ніс!

Аби лиш, господи, на ниві нам вродило,

То буде й нам, і всім... чи чуєш ти, мурмило?

Не будь уїдливий, як бридка та оса,

І довше не спричайсь, бо вилаю, як пса!»

«Ей, Хівре,— Солопій сказав їй,— не сварися,

Бо, далебі, горох наш згине!.. Схаменися!..

Ну, сількось!.. я пійду, посію, та не там,

А де-небудь в кутку, що й враг не найде сам».

«Не перебендюй-бо так довго, Солопію! .

Бо я горох сама, де схочу, там посію;

Сама я й викошу, як треба, на покіс,

І ось тобі тогді я дулю дам під ніс!..

Але, мій голубе, прошу тебе по ласці:

Послухай часом тих, що ходять у запасці;

Плюнь, серце, на того, хто так тобі сказав,

Що буцім бог жінкам’волосся довге дав За те, що розум їм укоротив чимало;

То погань так,верзла, школярство так брехало!

А я ж то й мужиків,— кру ги ти не верти,—

Не раз вже бачила таких дурних, як ти! •

От так!.. Питай людей, бо той, хто їх питає,

Мов старець без ціпка, по стежках не блукає.

Не раз ти за двома зайцями польовав,

Зате ж ні одного, гонившись, не піймав;

Не раз ти жаловав ухналиків стареньких,

Зате ж ти скільки вже згубив підків новеньких! Отак ти і тепер горох запропастиш,

Коли б ти й сам пропав!» — «Чого ти там

гарчиш?» —

Сказав нащ Солопій та й, з серця, дейко з хати; Запрігши г у л и X, він ну переліг орати!

Зорав, посіяв він горох, заволочив,

Аж тут і дрібний дощ ріллю його змочив.

Зійшов горох, піднявсь, підріс, зацвів рясненько. Хто йшов, той приглядавсь горохові пильненько, Тим часом вже почав вбиваться й в лопатки;

Аж [тут] прийшла черга і на самі стручки.

Хто йде — горох скубне: гребець скубне у жменю; Іде косар і жнець — нагарбають в кишеню; Прискочить дітвора — і в пелену смикне...

Зібрав наш Солопій горох, та, знай, клене

І, на чім світ стоїть, по-сороміцькій лає,

Усіх батьків з того він світу вивертає:

«Стонадцять би копиць з рогами вам чортів!

А, бісів народе!., коли б ти околів!

Коли б ти кожним був стручечком подавився!

Щоб в пельці вій тобі кілком був зупинився!

Коли б то тріснув був од його твій живіт,

Ніж мав ти це мене так посадить г-га лід!

Щоб горошш-ючки в твоїх кишках бісовських Так набубнявіли, як барабан московський!» Багацько дечого співав тут Солопій,

Молився за ввесь рід хрещений і за свій,

І вже роззявив рот, щоб по-кацапській лаять,

Та засоромився, і, часу щоб не згаять,

Гукав, і верещав, і пінивсь, і плювавсь,

Неначебто його і справді хто злякавсь!..

До Хіврі сікався, за макогін хапався І не на жарт-таки, сердега, розгулявся;

То вп’ять по доброму ладу він їй казав:

«Бач, Хівре навісна, що наш горох пропав!

Бач, шкапо гаспидська, чого ти наробила!

Та ти ж мене навік оце запропастила!..»

Іще смачненьке щось збиравсь сказав він їй: «Послухай, бовдуре,— сказала Хівря,— стій!

Уже, як бачу я, тебе не переперти:

Хто дурнем уродивсь, тому і дурнем вмерти!

Але, мовляв, іще б сюди й туди з дурним;

От горе та біда — з дурним та ще й з лихим!

Казала я тобі, що як нам бог уродить,

То буде нам і всім, і злодій не зашкодить;

Аж так і є: хоч ти посіяв два мішки,

Хоч тілько хто хотів, той паші рвав стручки... (Нехай йому в користь!), а все ж, хвалити бога, Зібрав ти сім мішків гороху з перелога!

Де п’ють, то там і ллють; без шкоди не бува,

Аби здоровенька лиш наша голова!

Але ти хочеш, щоб не їли кози сіна І ситі щоб були? Ой, мудрий дуже з сина!..

Ну, цур тобі та пек! роби ти, що хоти:

Ори, мели і їж... Хоч голову скрути,

Про мене!.. Я тепер і не роззявлю рота;

Та вже ж побачимо, яка твоя робота!

Та й люди ж, сіючи, хоч тратять, а орють:

То дурні, от як ти, несіяпі ростуть!..

Ей, схаменешся ти, та пізно, Солопію!»

«Та вже ж, хоч схаменусь,— сказав він,™

хоч посію,

'Та не по-твоєму; зроблю, як сам умію;

Зроблю, щоб і стручка ніякий біс не вкрав».

Зробив наш Солопій, як сам здоровий знав:

Він на другу весну, плуг і рала забравши І між пшеницею і житом пооравши,

Всередині горох увесь посіяв свій.

«Тепер-то,— дума наш дурненький Солопій,— Тепер-то мій горох вже, мабуть, розцвітає!

Нехай цвіте, нехай тим часом доспіває;

Ось, як пійду в жнива пшеницю й жито жать,

То часу марно щоб так-сяк не зваковать,

Скошу і свій горох, в копиці поскладаю,

То й з ним управлюся, і разом жнив не згаю». Пішов в жнива, та ба!.. Ні зерна не застав! Проциндрив Солопій горох і просвистав,

А за горохом в гурт — і жито, і пшеницю!

І тільки зо всього соломи взяв з копицю!

А як же це? ■— От так: пронюхали в селі,

Що Солопій горох посіяв на ріллі,

Між житом та поміж пшеницею своєю,—

Давай ходить в горох!.. Ходили і хіднею Пшеницю й жито так пом’яли та стовкли,

Що сучий син, коли і місце їй найшли!..

Що ж Хівря? — Румсає!.. А що ж чинить небозі? Як тільки ж зуздріла роззяву на порозі,

Зняла торбинки дві з рядниночки з кілка:

«А, бач, гадюко, бач?.. Ти жаловав стручка,

Тепер за ту-сяку нікчемну горошинку Ти обголив мене і дрібную дитинку?

Так от якого нам ти підпустив тхоря,

Що я зосталася з дітьми без сухаряі

Бач, пико гаспидська! чортівський Солоп’яш!

До чого нас довив та, бридкий скупендяго!

Іди ж тепер відсіль!.. Щоб твій і дух не тіахі Не вмів свого,— носи ж ти хліб чужий в торбах!» Сказала... Та й торби на його почіпляла І між старців, мов пса, Солопія прогнала!

Послухайте мене ви всі, Солопії,

Що, знай, мудруєте і голови свої

Чорт батька зна над чим морочите до ката:

Як в борщ, замість курчат, нам класти кошенята,

Як груші на вербі і дулі вам ростуть,

Як їсти дасть біг а, та ще й гладкими буть,

Як локшину кришить для війська із паперу,

Як квашу нам робить з чорнила і тетерю,

Як борошно молоть без жорнів,— язиком,

Як бджоли годовать без меду,— часником,

Як каву пить панам з квасолі, — з буряками,

Як ниви засівать без сім’я,— кізяками,

Як з кожного зерна сім кварт горілки гнать,

Як сіно нам пером косить, як кіньми жать,

Щоб людям і сніпка не дать на заробіток,

І пташці ні зерна погодовати діток,—

Заплюйте лиш оцю, скажені ви, бридню!

Де треба руки гріть, там треба і огню. Та вже з вас не один орав під небесами,

А як на землю зліз, пійшов в старці з торбами!

Харьков,

' 25 сентября 1819 года

ПИСУЛЬКА до того,

КОТРИЙ ЩО БОЖОГО МІСЯЦЯ «УКРАЇНСЬКОГО ГІНЦЯ» («УКРАИНСК[ИЙ] ВЕСТНИК»)

ПО ВСІХ УСЮДАХ РОЗСИЛАЄ

Йовграпе!¹

Бажав , єси казки? На!.. От тобі «Солопій та Хівря»! Не здивуй сам, та нехай вибачить і громада, коли казка не до шмиги і не вподобається, Сам бачив єси, а деяким і не повилазило, що я закляк та захирів так, що й голови не підведу, та ще, може, й доведеться вистояти добрий ка-лантир у домовині,— от як іноді трапляється з старшиною чотирнадцятого класу у нас на станціях!..² А вже сам здоров, Йовграпе, знаєш, що лежачи не в Юрусалим заїдеш: лежачи, я ж кажу, яка вже там у хріна робота? Воно, Йовграпе, лежачи добре тілько панам: їм скрізь спірно йде робота; бо хоч і лежні часом нападуть, то вони все-таки дарма години не згають. Гукнуть: «Давай!» — ! дають! А коли нема? То б’ють!.. Кого? Оце кого! Уже ж не себе по кендюсі... Ну, а коли биття обридне? Так що ж:?.і То карти мнуть, та усе ж таки не гуляють! Та ще й пани; Йовграпе, не всі такі робочі та трудящі; бо інший, сором і сказать... паном уродивсь, паном охрестивсь, паном зріс і звіковав, а далебі, не тобі що... і клезнуть мужика не вміє!.. Отака чудасія!.. Такий у нас, Йовграпе, і під Харковом недалечко: ось... хоч би й... хіба нищечком скажу... Ба ні!.. Не хочу... Не хочу!.. Далебі, не скажу!.. Гріх!., Я у його хліб-сіль їв, а теперечки б оскаржив його перед громадою* що він і в картах нічогісінько не шупить, і мужиків чубить не втне! —Та й з нас, Йовгра-пе, з тобою не яка робота. Ще ж то тобі, мовляв, і сяк і так, бо тобі іноді дещо і через дзвінку перелізе³, а я такий собі пришелепковатий удався, що й сієї дурниці не теє... як його... не втну! Воно-то я трохи і д картах слебезую, бо таки, з першого погляду, як тільки побачу, що з° одним оком, то таки зараз і вгадаю, їцо то, мабуть, щонайстарший дурень. Я так часом, Йовграпе, і людей розмірковую: як тільки зуздрю кого, що свої притаманні-родимі ще не повилазили, а вже₍ дивиться в одно чуже жодному під ніс, мов його недобачає, то я таки, далебі, що і вгадую, що то, мабуть, щонайперший дурбас... Ой!.. Щось я дуже голосно, Йовграпе, брязнув!.. Коли б лишень ножиці на столі не обізвались! Та вже ж, матері їх ковінька!.. Чи будуть бить, то нехай б’ють! Уже мене і не такі били, та й ті небагацько скурали; уже, я ж кажу, мені гірше не буде; я вже й так п’ю добру повну! От — лежу, та стогну, та ялозюсь із знахарями, мов кіт з оселедцем. Іще раз тобі, Йовграпе, кажу, що лежачи — не яка робота. Ось «Пана та Собаку» і сидячи написав, та й то деяким панам, може, так догодив, як Рябко своєму. Що ж матимеш, Йовграпе, чинити? Дурням, як кажуть, сам бог не вгодить. Та вже то воно — гріх казати; бо мого Рябка у самому Пянтенбурсі, та й скрізь у Московщині гладили не супротив шерсті, і таки трахтовалй, неначе кого й доброго; так, отже бач, все-таки у деяких підпанків шапки на лисинах загорілись!.. А я тут не тільки що... Ні прйщо... абощо!.. Та бодай вони так хотіли, на світі жить, як мене кортіло з ними гризтись... От що! Цур їм! пек їм! Осина їм марина! То доброго, мовляв, полай і покартай, то він тобі ще й подякує; а ледачому що? Ти йому образи, а він . тобі луб’я! Ти його в плуг, а він собі в луг! Нехай вони тямляться, Йовграпе. Ледачого, мовляв наш Оногірій, не зачіпай, і рук не каляй. Горбатого, сказано, хіба могила справить. Не поможе, я ж кажу, бабі кадило, коли вже бабу сказило! От так-то, Йовграпе-козаче! Лихо й з правдою, лихо і з брехнею! За правду б’ють, за брехню вірн не дають: отака ловися!.. Що чоловік тобі і з глуздом не збереться, як^на світі і обертаться! Що ж робить? Мовчать? Та ’джеж і мовчу... Коли б уже їм заціпило! — Я ж то й кажу, Йовграпе, що нема його на світі, як з своєю рівнею — з мужиком: чи то полаяться, чи то поскубтись, чи то побиться, чи й помириться, то все воно-таки, сказано, свій брат. Я ж то од того оце і на Солопія напався... Аджеж панів нема Солопіїв? Як твоя на се думка,

Йовграпе? Ти письменніший від мене; ти багацько дечого в книжках роздовбав; ти вже таки бував в бувальцях; бував, як кажуть, на коні і під конемскажи ж, будь ласкав, приятелю, чи нема, на лихо, часом сього мення між панами, щоб мені, хай бог боронить, не взять іноді гріха на душу? А то, як що... то опанує мене лиха та нещаслива година! Бог його святий зна: може, не тут споминаючи, і між панами вирветься не один Солоп’яга! Бо вже у мене щось недурно свербить на голові чуприна!., Ей!.. Та будуть же лупить, скажені!.. Та вже ж, сількось, нехай б’ють; уже з мене, Йовграпе, небагацько олії виб’ють! Аби лишень мені, господи, з кирпатою порахо-ваться!.. А кирпата не за горами; а там сховаюсь в домовину та й покажу їм з-за пазухи отаку здоровецьку дулю!.. Ну, Йовграпе! Нічого довго роздабарьовать: бери казку. Що буде, те й буде, а буде те, що бог нам дасть. Бери «Солопія» та й неси до друкарні: хай там твій Микола друкує як знає. Коли, я ж кажу, вовка лякаться, то й в ліс не ходить. Не такий і чорт страшний, як його малюютьі

Харьков,

26 сентября 1819 года

ТЮХТІЙ ТА ЧВАНЬКО (Побрехенька)

Mes jours sont le tissu d’un contraste etormant:

Je ne vis qu’en pleurant, et je pleure en riant!

L’amour, pour tan-t le coeurs Tobjet de plus doux

pharmes

Fut pour le mien la source et des maux, et des larmes!

Pour adoucir mon sort et mes regrets cisants!

En poussant des soupirs, j’ecris des vers plaisants,

Qu’ils sont droles, ma fol, ces destins que les notres!

En vouJanl larmoyer je fais rire les autres! ²⁰

Автор «Т[юхтія] та Ч[ваиъка]»

Наш віршомаз Тюхтій старих людей шанує: Гарасько як звелів *,— він так і компонує.

Чи справжки, чи на жарт що тільки написав,

То так на дев’ять рік те в бодню і запхав;

А на десятий рік, як вийме й прочитає,—

Побачить сам здоров, що там ладу біс має,

То в грубу так-таки і впре шпаргалля все!..

От брат його, Чванько, слабкий уже на се!

Що начеркав, те так в друкарню і несе!

Але громада їх однако поважає:

Того ні сном не зна, другого не читає!

Скажіть, будь ласкаві: хто з їх дурніший двох?

Та глузду, Fpix казать, скупенько у обох!..

Так перший же хоч тим за працю надолужить, -

Що в дев’ять рік хоч раз теплом собі услужить;

Другий — такий дурний, що з холоду дрижить,

А книжок же його з півсажня так лежить...

Харьков,

1 ноября 1819 года

ДЕЩО ПРО ТОГО ГАРАСЬКА

Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-москов-ській, либонь, Г о р а ц і й.— О! Вже вони хоч що переко-версають по-своєму! Там-то вже гтредивенна їм мова! — От часом траггиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!.. Що ж? — Хрін його й слівце второпає, що він там верзе та паплює! От тілько бу-цім-то й дочуваєш, що «вот-с», та «што-с», та «да-с», та «нет-с», та «гзварю-кажу», «гаварю-кажу», а що він там гаворить-кжке, того, далебі, що і з попом не розбереш! От хоч бя, наприклад, і се, ща колись, ще за царя Олексія Михайловича¹, князь Гагін та боярин Хлопов² про нашого гетьмана-дряпичку, Брюховецького ³, листами його царському величеству лепортовали: «Иван Мартынович,— писали,— есть честный человек! (Еге!., чесний — як капітанська мазниця!) и годится' быть гетманом, понеже он, хотя не учен, да умен и — ужасть как вороват и исправен!» Ну, дей його честі!:„ Хай його халепа з такою честю! Ну, та се, бач, воно так виходить по-нашому, а по-москоФсмшг інше діло: по-нашому б то «ворона-т и й» злачиться «з л о д іїй к о в а ти й», а по їх — «с ку-с н и й, с п р и т н и й». Звісно, кожний хрещений народ говорить по-евоєму: в Туреччині — по-турецькому, в Німеччині — по-німецькому; тільки вже наш пречистянський дяк у книжці начитав, що коли вже злодій, то скрізь злодій, і у Німеччині злодій, і у Туреччині злодій; ну, а може, деінде і не так... Бог його святий знає! Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!.. У нас, бач,

уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаси ремінцем!

Я то тілько, знаєш, хотів дещо розчовпать про того Г а р а с ь к а. Одже ж то він уже подавно сказав: що коли вже луципер підцькує кого базграги вірші, то нехай же, каже, наялозить та й «попит premat in annum» ²¹. Він-to оце сказав, бач, по-литвинській, бо він був собі на лихо литвин, а по-нашому б то воно значиться от що: що, коли вже хто що скумпоновав та й написав, то нехай же куди запровторить так, щоб тільки миші та пацюки про те знали.

Одже ж, щоб не збрехать, я таки іноді на сього Га-раська не дуже-то вважаю... Мені про його і байдуже! Бо інше діло у Литві, а інша річ у Москві. У литвинів, може, колись воно й добре було, а у нас теї погані, віршомазів, стільки наплодилось, як у доброго попа дітей; що якби кожний ховав на дев’ять рік*— що за одну годину пером надрига, то нігде б чоловікові було і кватиру нанять за паперами!

Ви, дурні, я ж кажу, на те та не вважайте;

Людей питайтеся, а свій ви розум майте;

Не вам Гарасько свій указ скомпоновав:

Він сам розумний був, розумним і писав.

Пишіть і на вербі нас грушами трахтуйте,

Пишіть і крамарів-паперників годуйте.

У нас холодний край, а ліс став дорогий,

Дурні ж ні по чому: що ступиш, то й дурний!

Пишіть, реб’ягушки!.. Подякують вам люде:

За дурнями та й всім розумним тепло буде!..

Харьков,

2 ноября 1819 года

ДУРЕНЬ І РОЗУМНИЙ (Приказка)

«На що, до халепи, той розум людям здався?» —

Раз Дурень здуру бовть!.. Розумного питався.

«На те,— озвався сей,— коли кортить вже знать,

Щоб дурням на сей спрос цур дурнів

відвічать».

Харьков,

1 декабря 1820 года

ЦІКАВИЙ І МОВЧУН

(Приказка)

Цікавий, Мовчуна зустрівши раз, спитав:

«Від чого голосний так дзвін той на дзвіниці?» — «Від того, що (коли не втнеш сеї дурниці) Всередині, як ти, порожній він», — сказав.

Харьков,

1 декабря .1820 года

ЛІКАР І ЗДОРОВ’Я ( Приказка)

Йшов Лікар у село — селу на безголов’я,

А із села біжить, злякавшися, Здоров’я:

«Куди, Здоров’ячко? — пита він.— Як ся можеш?» «Та цур тобі!.. Я йду, куди ти не заходиш!»

Харьков,

1 декабря 1820 года

ТВАРДОВСЬКИИ (Малоросійська балада)

«Нуте, хлопці! Швидко, шпарко!

Музики, заграйте!

Гей, шинкарю, гей, шинкарко,

Горілки давайте!»

Ріжуть скрипки і бандури,

Дівчата гопцюють;

Хлопці, піт аж ллється з шкури,

Коло їх гарцюють.

Бряжчать чарки, люльки шкварчать,

Шумує горілка;

Стук, гармидер, свистять, кричать,

Голосить сопілка.

Пан Твардовський в кінці стола .3 поставця черкає;

«Гуляй, душа! Тра-ла-ла-ла!»

На ввесь шинк гукає.

В бятька й матір отамана І громаду лає;

Скрутив жида, як гамана,

Ще й усом моргає!

Сікнувсь улан — він вздовж його Шаблюкою тріснув.

Улан — тю-тю!., га-га!.. го-го!..

Зайдем в кутку приснув.

Взяв набакир писар шапку,

Пан грішми забрязкав:

Аж гульк! Писар — верть в собаку І на всіх загавкав.

А шевцеві паиТвардовський В такі знаки дався,

Що, мабуть, із час московський Барилом качався.

В ніс втеребив дві бурульки;

З бурульок, мов з кухви,

Б’ють під стелю через рульки Джерела сивухи.

Б’ють джерела... Пан-гульвіса Кухоль підставляє;

Аж зирк в кухоль! — Що у біса?

В’юн на дні іграєі

«Дух святий, миряни, з нами!

Вилупіть лиш баньки:

В’юн утік, а цап з рогами Вилазить із шклянки.

Мекнув, мов його родимець Почав мордовати.

Та й стриб б комин; аж тульк — німець Стоїть серед хатні

Ніс— карлючка, рот свинячий,

Гиря вся в щетині;

Ніжки курячі, собачий Хвіст, ріжки цапині«

Дриг ногоюГ.. Круть ріжками!.. ¹ В поях: поклонився:

«Ну, Твардовський, час, із- нами Щоб ти розплатився!

Гуляв єси, верховодив,.

Усім взнаки^- дався;

Дівчат дрочив, жінок зводив,

Над всіми знущався.

Чого душа забажала,

Мав всього ти стільки!..

Курей, ковбас, м’яса й сала,

Бочками горілки.

Нагрів і нам' ти чуприну,

Як сам здоров знаєш:

Окульбачипг, мов скотину,

Та всюди к гасаєш.

Годі глузовать з чортами,

Слова — не полова:

Чи забув, яка між нами З тобою умова?

Лиса гора... бритва... палець...

Паперу півкарти...

Гайда в пекло!.. Кров на смалець,—

З чортами не жарти.

В письмі стоїть (читай сміло):

На кагал бісовський

З начинкою душу й тіло

Одписав Твардовський.

Служить йому чорти мають (Так прийшлось в умову),

Поки в Римі' не піймають, Амінь сьому слову!

Що тепер, Твардовський, буде,

Про те в пеклі знають:

Сю корчму хрещені люде Римом називають».

«Бач, чортяка!.. Бач, падлюка!..

Як умудровався!

Се вже, бач, німецька штука,—• Твардовський озвався.—

Та вже ж чи йти в пекло справді, То й підем, байдуже!

Але й ти роби по правді І не чванься дуже.

Заглянь в контракт твій зо мною,— Яка там умова? —

Ще три штуки за тобою;

Витнеш — ні півслова!

От, бач, висить над дверима Завбільшки із цапа

Перед твоїми очима

Мальована шкапа.

Нехай шкапа підо мною.

Огирем гарцює,

Нехай крутить головою,

Стриба і басує.

Ти тим часом піску в жменю: Гарапник тройчатий

Сплети з піску, як з ременю,

Коня поганяти;

Ще ж попасать коня треба,

Стать на одпочинок:

То вже, гляди, щоб як з неба Вродився будинок.

Будинок з лушпин горіха Отам за байраком;

Із борід жидівських стріха, Цвяхована маком.

От і гвіздок на починок

Чверть ліктя завдовжки.

По три в кожну вбий з мачинок,

А менше — ні трошки»,

Біс перистий свиснув, кляснув, —

Аж кінь вже басує:

Батіг з піску в руці ляснув... Твардовський сумує.

Скік в стремена, давай драла...

Аж що за одмінок?

Стріха в хмарах заблищала,

І мріє будинок.

«Виграв справу! Бач, псяюха,

Здихавсь, мов скажений.

Ну, тепер скупайсь по уха В водиці свяченій».—

«Змилуйсь, свате, я в сій зроду Лазні не купався».

Скорчивсь, зморщивсь — шубовсь в воду Та й назад порвався.

Захлинувся, чхнув і приснув,

Тричі закрутився,

Тричі тупнув, тричі свиснув,

Аж шинк затрусився.

Хмара, як ніч, налетіла,

І сонце сховалось;

Галок, круків, ворон сила На стрісі зібралось!

Крукають, кавчать, мекечуть Всіми голосами:

То завиють, то шепечуть,

Бряжчать ланцюгами!

«Ну, Твардовський, другу справу Виграли чортяки!» —

«Не кваптесь лиш: ще на славу Втру я вам кабаки.

Куць програв, куць виграв справу.

Ще як доведеться.

Виграй третю,— глянь на лаву:

Що тобі здається?

Цмокнись з жінкою моєю,

Вона твоя буде;

Як я жив на світі з нею —

Про те знають люде.

Будь ти їй за чоловіка (Остання умова),

Присягайсь любить довіка,

Та тогді й ні слова!

Нехай піп вам руки зв’яже.

Тепер, по сій мові,

Люде добрі, що чорт скаже? — Бувайте здорові!»

А чортові не до соли:

Хвостиком киває,

Ніс скогіилив, мов гринджоли,

І дверей шукає.

Стриб по хаті, хап за клямку, Твардовський — по пиці,

Трісь по гирі — розбив шклянку І горщик з полиці.

«Ей, не бийсь, кажу, Твардовський! Гвалт, рятуйте, люде!

Бо вилаю по-московській —

Сором слухать буде».

А тим часом скік к одвірку —

Ну цапом стрибати!

З прогонича зуздрів дірку —

Та й шморгнув із хати.

«Ой, держіть, ловіть псяюху!» — Усі загукали,

А псяюхи нема й духу:

Поминай, як звали!

«Жінко люба, годі плакать,— Твардовський озвався,—

Хотів з чортом вас посватать —

Та й чорт одцурався.

Мабуть, всі чорти — бурлаки,

Та ще й розум мають, Знають, де зимують раки —

Од жінок втікають.

Може, в пеклі інше діло,

В нас сього немає:

Жінка гризе душу й тіло,

Мужик попиває!

Нуте ж, хлопці! Швидко, шпарко!

Музики, заграйте!

Гей, шинкарю! Гей, шинкарко! Горілки давайте!»

РИБАЛКА

(Малоросійська балада)

Das Wasser rauscht’, das Wasser schwoll, Ein Fischer saß daran,

Sah nach dem Angel ruhevoll,

Kühl bis ans Herz hinan

Goethe. ²²

Вода шумить!.. Вода гуля!..

На березі Рибалка молоденький На поплавець глядить и примовля:

• «Ловіться, рибочки, великі і маленькі!»

Що рибка смик — то серце тьох!..

Серденько щось Рибалочці віщує:

Чи то журбу, чи то переполох,

Чи то коханнячко?.. Не зна він — а сумує!..

Сумує він,— аж ось реве,

Аж ось гуде,— і хвиля утікає!..

Аж гульк!.. З води Дівчинонька пливе І косу зчісує, і брівками моргає!,.

Вона й морга, вона й співа:

«Гей, гей! Не надь, Рибалко молоденький, На зрадний гак ні щуки, ні лина!..

Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?

Коли б ти знав, як Рибалкам У морі жить із рибками гарненько,

Ти б сам пірнув на дно к линам І парубоцькеє оддав би нам серденької

Ти ж бачив сам,— не скажеш: ні,—

Як сонечко і місяць червоненький Хлюпощуться у нас в воді на дні І із води на світ виходять веселенькі!

Ти ж бачив сам, як в темну ніч Блищать у нас зіроньки під водою;

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч,—

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Зирни сюда!.. Чи се ж вода?..

Се дзеркало: глянь на свою уроду!..

Ой, я не з тим прийшла сюда,

Щоб намовлять з води на парубка пригоду!»

Вода шумить!.. Вода гуде...

І ніженьки по кісточки займає!..

Рибалка встав, Рибалка йде,

То спиниться, то вп’ять все глибшенько пірнає!,.

Вона ж морга, вона й співа...

Гульк!.. Приснули на синім морі скалки!.. Рибалка хлюп!.. За ним шубовсь вона!..

І більше вже нігде не бачили Рибалки!

27 октября 1827 г.

БАТЬКО ТА СИН (Басня)

«Ей! Хведьку! Вчись! Ей, схаменись! —

Так панотець казав своїй дитині,—

Шануйсь, бо, далебі, колись Т м у, мну, з до, тло¹ — спишу на спині!» Хведько не вчивсь — і скоштовав Березової кашки,

Та вп’ять не вчивсь і пустовав, '

Побив шибки і пляшки;

І, щоб не скоштовать од батька різочок,

Він різку впер в огонь — та й заховавсь в куток,

Дж батько за чуб -г- хіп! — І, не знайшовши різки, Дрючком Хведька разів із шість оперезав!., їогді Хведько скрізь слізки Іак батькові сказав:

«Коли б було знаття, що гаспидська дрючина Так дуже дошкуля, то песька ,я дитина,

Коли б я так робив:

Я б впер дрючок в огонь, а різки б не палив!»

29 октября 1827 г.

ДВІ ПТАШКИ В КЛІТЦІ

«Чого цвірінькаєш? Дурний! Чрго голосиш?

Хіба ж ти трясці захотів?

Що заманулося, що тільки не попросиш,

Чи сім’ячка, пшінця, прісця, чи то крупців — Всього ти в кліточці по саме нельзя маєш,

Ще й витребенькуєш, на долю нарікаєш»,—

Так в клітці підлітку казав Снігир старий.

«Ой дядьку, не глузуй! — озвався молодий.— Недарма я журюсь і слізками вмиваюсь,

Недарма я прісця і сім’ячка цураюсь!

Ти рад хурдизі сій? Ти зріс там і вродився;

Я вільний був; тепер в хурдизі опинився».

1 ноября 1827 г.

РИБКА

(Басня)

В ставочку Пліточка дрібненька Знічев’я зуздріла на удці черв’яка І так була раденька!

І думка то була така,

Щоб підвечірковать смачненько:

Ну, дейко! До його швиденько...

То збоку ускубне,

То спереду поцупить,

То хвостика лизне,

То знизу вп’ять підступить,

То вирне, то пірне,

То сіпне, то смикне,

Вовтузиться, ялозиться і пріє,—

Та ба!.. Та ротеня таке узеньке, бач,

І

Що нічого не вдіє!

Хоч сядь та й плач!

«Ой гіренько мені на світоньку,— мовляє,—

За що мене так доля зневажає?

Тим пельку і живіт дала з ковальський міх,

Тим зуби, мов шпички; а нам на глум, на сміх, Рот шпилькою неначе простромила!..

Ой правду дядина небога говорила,

Що тільки на світі великим рибам жить!

А нам, малим, в кулак трубить!» —

Так Пліточка в воді на, долю нарікає,

А на гачку черв’як все хвостиком киває... Черв’як кива — аж ось! Зі дна Гульк щука!.. Бовть!.. Вона За удку хіп!

А удка — сіп!..

З води шубовсь в окріп!..

«Ой лишечко! Оце ж як дядина збрехала!.» — Із ляку Пліточка сказала.

1 більш не скаржилась на долю пліточок

За ласенький на удочці шматок:

Що бог послав,— чи то багато, чи то трошки,— В кушир залізши, їла мовчки!

2 ноября 1827 г.

ДО ПАРХОМА І

Aequam memento rebus in arduis Servare mentem: non secus in bonis etc.

Horat. Lib. II, od. 3 ²³

Пархоме! В щасті не брикай!

В нудьзі притьмом не лізь до неба!

Людей питай, свій розум май!

Як не мудруй,— а вмерти треба!

Чи коротаєш вік в журбі,

Чи то, за поставцем горілки,

В шинку нарізують тобі Цимбали, кобзи і сопілки;

Чи п’яний під тином хропеш,

Чн до господи лізеш рачки І жінку макогоном б’єш,

Чи сам товчешся навкулачки:

Ори і засівай лани,

Коси широкі перелоги,

І грошики за баштани Лупи,— та все одкинеш ноги!

Покинеш все: стіжки й скирти,

Всі ласощі: паслін, цибулю;

Загарба інший все — а ти З’їси за гірку працю дулю!..

Чи соцьким батько твій в селі,

Чи сам на панщині працює,—

А смерть зрівняє всіх в землі:

Ні з ким, скажена, не жартує!.,

«Чи ч і т, чи л и ш к а?..» — загука.

Ти крикнеш: «Ч і ті.» — «Ба; брешеш,

сину!» —

Озветься паплюга з кутка —

Та й зцупить з печі в домовину!

4 ноября 1827 г.

ДО ПАРХОМА

II

Tu ne quaesieris, scire nefas, quem mihi, quem tibi Finem ńi dedexint, Leuconoe, пес Babylonios Tempi axis mtmeros etc.

. Horat. Lib. I, od. 11

Пархоме! Не мудруй! Ворожки не питай,—

Як довгий вік прокоротаєш?

Що внковала вже зозуля—поживай!

А більше — шкода, що й бажаєш...

Хоч всіх ти упирів збериі знахарів,

Хоч покумайся ти з відьмами: ,

Ніхто не скаже нам так, як би ти хотів,

Що доля завтра зробить з нами!

Чи доведеться ще подушне заплатить?

Чи до снаги вже розплатився?..

Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть?., Дурний! дурний... А в школі вчився!..

Терпи!:. За долею, куди попхне, хились,

Як хилиться од-вітру гілка;

Чи будеш жить? Чи вмреш? Пархоме, не журись!.. Журись об тім, чи є горілка?..

А є? Так при на стіл!.. Частуй, та й сам круглий!.. Чи нам, Пархоме, треба скільки?..

Та вже ж —чи вкорочать свій вік, то й вкорочай В шинку над бочкою горілки! ¹

От ми базікаєм,— а час, мов віл з гори,

Чухра: його не налигаєш!

От, скільки б випили до сеї ми пори,

Так ти ж буцім недочуваєш!

Ну ж! Цуп останню ти гривняку з капшука,

Поки стара пере ганчірки²,

Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,

Що помремо обидва без горілки!

5 ноября 1827 г.

XIV ОДА ГОРАЦІЯ, КНИГА II

Eheu fugaces, Posthume, Posthume, Labuntur anni; nec pietas moram, Rugis et instanti seneotae Afferet etc ²⁴.

Ой час би, Грицьку, нам, ой час пошановатьсяя

Не все ж нам, братику, не все парубковать;

Не все з дівчатами гасать і женихаться!

І тютюнкову день і ніч в шинку круглять! ¹

Бач, пику, зморшками, мов лемішем, зорало.

Ось ну! Помацай гирю лиш:

Чи бач, який, — мов паршами зстругало, —

На тім’ї здоровецький пліш!

От старість!.. Схаменись! А ти собі байдуже! Ось-ось скандзюбить в сук, хоч напрямець як стій: Та^свже як яровав, мов огир, наш Андрій,

Та й той подався дуже!

А там, козаче, зирк! Ні відсіль, ні відтіль Кирпата свашка— гульк у хату!

«Добридень,— скаже,— хліб.та сіль!

Здоровенькі були з весіллям, свату!»

А там і «содухів» весільних як утнуть!..² Лежить Грицько, обдувся, як барило...

От і догравсь!.. Сюди, туди, верть-круть,

А тут Грицька в супоню і скрутило!

Що? Думка, може, бач, така,

Щоб од кирпатої гидзою одкупиться? ³ Тикнув на часточку попові п’ятака,

Та й дейко довіку з дівчатами казиться?

. Що? Може, напечеш гарячих буханців,

Заколеш підсвинка та м’ясом нагодуєш Калік, сиріток і старців,

Та тим і пельку ти кирпатій зашпунтуєш?

Ні, голубе! Вже не таким тузам Кабаки кирпа втерла!

Вже Бонапарт⁴ як давсь взнаки і москалям,

Та і того на дно до пекла вперла!

Воно-то — нічого гріха таїть — гульвіса,

На часточку не ткнув ніколи й двох шагів;

Лупив німоту й драв, та вже ж і драв із біса, Поки не скоштовав московських стусанів!

Ну, а Сірко? ⁵ Богдан? ⁶ Мазепа⁷ і Палій? ⁸ Хіба попам, старцям обідів не справляли?

Хіба церков, дзвіниць не муровали? *

Хіба не ставили хрестів на стовповій?

А дуже Ж ТИМ ВОНИ од смерті одкупились? Любісінько лежать там,,де і всім лежать!

Чи сріблом сукні 1% чи дірками світились:

І дрантя, і роброр —. Bęe робаки з’їдять!

А втік, щоб в москалі на сей рік нё схопили,— Впровторять — так як раз — в погонці через рік!.. Не вмер — болячки задавили!

Та ба! Так, отже, бач; ^!утік! і

Коли на панщині душа не опряглася,

Коли-то госпідь боронив,—

То в животі, гляди, горілка зайнялася,

Або хто бебехи за жінку одсадив!

Та вже наш дяк чита у книжці не дурницю,

Що доведеться всім по повній випивать.

{з’їв Адам із Євою кислицю,

А нам прийшлось за них оскому проганятьі

Пиндючить ніс Остапова Горпина І, знай, все мацає на шиї свій дукач*

А тут не зуздриться,— спітка лцха година.,

Тогді хоч сядь ‘та й плач!

Тріщать од збіжжя в Опанаса Засіки, клуні і токи;

Дере на пасіці Панько свій мед на спаса, Кацапам оддає на спуск свої ставки..,

А все бридня!.. Покинеш любу жінку,

Чумацьку снасть, волів і кілька пар плугів,

І вірне наймиття, і дрібную дитинку —

Покинеш все, кажу, на радість ворогів!

А той, що, знай, збирав і товкся головою, — Натщесерце в сирій землі засне!

От тільки коржиків та колива з ситою На поминках душа ряди-вгоди лизне!

А там, гляди, по смерті в хату й вперли До жінки з пару москалів!..

Пішла куйовдиться!.. Як не було — все втерлиі А дітки миркають без свитки й постолів;

Канючать хліба шмат під вікнами з торбами..«

О папліога! Та сё ще й так і сяк;

От лихо: всю твою горілку з бахурами Дощенту випила та ^!й трубить у кулак!

20 февраля 1832 г.

IX ОДА ГОРАЦІЯ, КНИГА II

Non semper imbres nubibus hispidos Manant in agros, aut mare Caspium Vexant inaequales procellae Usque elc ²⁵.

He все ж, як з лотоків, із хмар, Терешку, ллє;

Не все гілляччя гне хуртуна й завірюха;

Та дже ж і соняшно колись-таки стає,

Так що бува байдуже без кожуха.

Не все ж трапляється недорід на вгірки;

Не все пирій, кукіль замість пшениці сходить,

І косять жито на грабки:

Бува, під інший рік, як очерет, уродить.

Не все й на панщині, Терешку, товчемось,,

І дбаєм на панів в жнива і в косовицю;

А часом так-таки, хоч в празник урвемось Та деяку й собі придбаємо копицю.

Воно минеться все, козаче, не журись!

Кинь лихом об землю! Якого ката слиниш?

Найми псавтир та богу помолись:

Всі помремо,— та й ти ж, Терешку, згинеш!

Не перший твій та й не останній Влас,

Що в москалях уклали під пранцузом:

Он не таких стяло,— нехай боронить спас!

Що ц кендюх розлетівсь із єдноральським пузом!

А що ж робитимеш? То сказано — війна!

От кулю замовлять хто вміє — інше діло!

Того вже не лизне ні сам пан-сатана;

Той на гармати гайда сміло!

Та й доки ж коротить, Терешку, вік в журбі?

Що з воза впало — те пропало!

Так на роду написано тобі!..

Гай, братіку, бодай тебе опановалої

Та ну! Не гедзкайся! Виймай лиш ключ мерщій Та дать калганної скажи твоїй Одарці;

Та люльку-ке лишень!.. Ось-ось і Онопрій!.,

Ей, хлопці! Випиймо калганної по чарці!

Воно б не вадило сьогодні й підгулять...

Хіба ж нас білий цар до себе не голубить?

Звелів не некрута, а козака з нас брать...¹ . Тепер-то будемо ляхів і турка чубить!

А тут до Рєпніна прибіг гіиець на двір ²,

Та й кае: «Поминай тепер ляхів як звали!

Вже Хвёдорович наш ³ з їх видавив весь жир;

Вже, каже, й могорич в Варшаві запивали!» ⁴

Бач, ярепудова збентрежилась ляхва!

Бач, гирі, бач, чого віскривій заманулось!..

А нам і на руку ковінька! і лахва!

О! Щоб вам, ляшеньки, легенько там ікнулось!

Та вже й натикали в Варшаві ви добра!

Ям!., паль!.. рівків!.. тинків!., шпичок і частоколу!.. А як гукнув москаль по-своєму: «Гура!» —

Все к гаспиду пішло!.. Дали ж ляшкам тут школу!

Отже ж, наш князь Рєпнін сю чутку як почув,

Та з радощів гукнув своїй княгині Варці⁵:

«Щоб з м’ясом борщ! І щоб гарбуз молошний був! І щоб тернівки всім було по добрій чарці!»

Вони ж пішли круглять, а я кажу: «Піду Розбуркаю в журбі Терешка та Одарку,

Та похмелюсь і сам...» Так, отже, на біду,

Чи бач!.. Яку внесли маленьку чарку!

25 февраля 1832 г.

XXXIV ОДА ГОРАЦІЯ, КНИГА І

Parcus deorum cultor et infrequens, Insanientis dum sapientiae Consultus erro; nunc retrorsum,

Vela dare aitque iterare cursus Cogor relictos etc;²⁶.

От і допивсь!

І дохмеливсь!..

Довіку тямить буду!

Ні в рот не брать Ні коштовать Не хочу аж до суду!

Коли б вона Уся до дна Повитікала в бочках,

То ще б в церквах

- Народ в свитках Стояв би і в сорочках!

Ні, Грицьку, ні!

Хоч би мені Повіситься й на гілці!.,

Ані під ніс!..

_ч Нехай їй біс,

Тій гаспидській горілці!

Вона мене З світу зжене.

Коли б той ісказився,

Хто божий дар Гнать через жар У винниці навчився!

Ох! ох! ох! ох!

Зубів щось з двох І ніг не долічуся!

Живіт, на сміх,

З ковальський міх,—

Здається ж, і не дмуся!

'■>. Самі кишки,

Мов бульбашки У чавуні, клекочуть;

А пуп набряк;

Під пупом — так,

Мов жаби, знай, скрегочуть!

Ніс, як пістряк;

І скрізь синяк;

Бач, пика як набрякла!

Одна нога Щосьшкитильга, Друга зовсім заклякла.

Така нудьга!

Така туга!

Що чортзпа де і діться!

От тут пече,

Тут гаряче,

А все б-хотілось.гріться.,,

А їсти щоб?

Та хоч у лоб!

Крий боже, як цураюсь!

Все б дудлив, бач.

Так от хоч плач!.«

Щось од води жахаюсь!.,

Помацай чуб:

Бач, як оскуб, Диявольська личина!

Тільки то сям Стирчить, то там З чуприни волосина!

Та вже ж чіплявсь, Товк і знущавсь —< Скажена москалюка! Коліньми грів,

Поки не впрів,

А там узявсь до дрюка!

Ох! ох! ах! ах!

Жовч в печінках, Мабуть, всю стовк, псяюха!^

Геть/ Грицьку; геть! Та лучче смерть, Ніж гаспидська сивуха!

Кахи, кахи!;

Се за гріхи Мене пеня спіткала!

Та вже й дурів!

За всіх кнурів...

Вже душка погуляла!

Була, була На півсела Худобинка і гроші: ізслйзло се, Проциндрив все; Зостались тілько воші!

Пустив діток Без сорочок І жінку без запаски;

А сам в шинку На привалку Жду Лейбиної ласки!

А Лейба-гершт В боки, як хверт,

Та Рухлі щось гергоче; На мене зирк!

Та знай пирк-пирк!.. Невіра, ще й регоче!

Забрав волів,

Овець, корів,

Ще він же і здрочився! Загарбав кіз І хліба віз...

Бодай їм подавився!

Ой, так мбні!

Так, сатані!

Катюзі — по заслузі! Жлоктав живіт,

Аж лився піт,

Тепер засуха в пузі!

До церкви дзвін,

А пан Охрім,

Бувало, в шинк мандрує;

В церквах «свят, свят», В корчмі «гвалт, гвалт!..: Охрім жидів муштрує!

Було, в пости,

Іще чорти Не б’ються навкулачки:

А вже Охрім,

На глум усім, П’яненький лізе рачки!.

Було, піп Петр В чистий четвер Іуду величає;

Охрім в корчмі Пойді кумі Весільних затягає.

Чи в хату піп,

Охрім захріп,

Запінивсь, мов сказився;

Не сповідавсь,

Не причащавсь Сім рік — і не хрестився!

Попи й дяки В різдво — в святки —*

З хрестом ідуть, з кропилом; А вже коли Дере козли Охрім і риє рилом!

На часточки,

На свічечки Шагом не поплатився;

А мисочок І грамоток Не чув, як і вродився!

Ох! ох! ох! ох!

Зубів щось з двох І ніг не долічуся!

Живіт, на сміх,

З ковальський міх,— Здається ж, і не дмуся!

Ой, так, мені!

Так, сатані!

По ділу ся халяндра!.. Нехай хутчій,

Попа мерщій Покличуть Олександра!

Скажу: допивсь І дохмеливсь!

Довіку тямить буду!

Ні в рот не брать,

Ні коштовать Не хочу аж до суду!

А ти пляшки, Грицьку, й чарки Трощи, що маєш духу!.. Тільки... стривай...

З їх позливай В барильце всю сивуху!

26 февраля 1832 г.

В СВИТИНІ НОЗІЙ ГВ' кОЖуЫГ /

Петра за гоїстя прийняли,

Петра усюди повели,

Чого Петрова душка забажала,

Усе побачила, всього покуштовала...

Петро, мов єднорал, між панством виступає, Перед Петром москаль рушницю піднімає,

Петрові в тарілках підносять панську страву,

Та що й казать! Петро пішов у славу!

Але Петрові вже й нудненько щось стає;

Петро буцім то сяде, то встає,

Все груди мацає, кородиться, і кашля,

І нищечком під ніс собі, скривившись, папля. Петрові стрічку й хрест Микола втеребив,

Петра Микола в двір до Самої водив;

Петро буцім повеселів,

Та вп’ять здурів І світом нудить,

Других і сам се0е посеред ночі будить;

Петра напали перелоги,

Петра з нудьги не носять ноги!

В Петра буцім усе в господі умира,

В Петра всі хворі там — і жінка, й дітвора,

Петро притьмом додому, до двора!

Микола-пан швидчій Петровій жінці В цариці випрохав намисто в сто червінців;

Петро уп’ять повеселів,

На всі чотири поглядів Та й: «Паночку, — сказав, — здорові ж

оставайтесь

І в П’ятембурх мене вже більш не

сподівайтесь».

3 марта 1833 г.,₍

Петербург

$ * *

А доки ж нам у Полтаві Бить байдики, пане!

Наробив єси вже слави,

Чи, надовго стане?

Порозтринькав все дівчатам ¹:

Дукачі й намисто,

Ахлоп’ятам-небожатам Хоч вимети — чисто!..,

Нема шпоньки,, нема й стрічки Комір зашморгнути... ,

Ну, вже утяв ти нам січки:

Є чим пом’янути!

Ану? Виверни кишені:

Сидить Петро' у Полтаві В стані з поштарями; Тепер-Петро наш не в славі, Вже не з панночками!

Колись, було, як забряжчить В браму у будинку,

Так пані Засс і закричить; «Мерщій горілки з шинкуі

Тягніть Петра на вечерю, Любії дівчата!

Ставте на стіл ви тетерю Та ріжте курчата».

Тепер Петро у Полтаві В стані з поштарями;

Тепер Петро вже не в славі — Годі з панночками!

24 июня 1848 г.

Ш * *

Надудливсь чаю Та й сам не знаю,

Як злізти з драбинки У панські будинки!

Обдувсь, як барило,

Та й ноги скрутило,—

Ледве-ворушуся,

Та їсти прошуся.

Коли б догадались Та швидше збирались,

Що там є поснідать,

А там і обідать,—

Може б від серця трошки одлйгло,

Бо ждать, єй-богу, так довго обридлої Та й доки ж ї й спати І в ліжку лежати?

А нуте, хлоп’ята,

Мерщій иа стіл курчата!

Та дайте горілки Чи то нам скільки!

Чоловік не скотина,

От, як дитина:

Лизне з піввідерця,

Аби глистів прогнать від серця!

9 июня 1851 г.

Та хоч разів із п’ять погодував!

А, господи! Коли б уже до жінки!

Наївся б на весь рік, надудлйвся б горілки!

12 июня 1851 г.,

Капитольск

* * *

Голився я на тиждень раз,—

І нікому й байдуже!

Приїхав в і н, віддав приказ: ¹ «Голись щодня, Петро, бо гидкий дуже». Отже ж, щодня я і голюся,

Аж пасока юшить із бороди;

То гребінцем, чесавшись, уколюся,

То, глянь, витягую з води Гарячої свій палець,

Вже перетоплений на смалець.

Ходив до панночок, накинувши свитину:

«А що се, сучий сину? —

Загуркотав н а ш п а н.—

Ану! Мерщій лиш одягайсь в жупан!»

Отже ж, з тої пори не я один, а й п а н і, — Вона у кофті, я ж з гудзиками в жупані, їмо було собі, як тілько в вікна світ,

Що іноді, було, аж розіпре живіт;

Тепер він догори все повернув ногами... Нехай святий дух буде з нами!./

Тепер вже череду жене із гіолй дід,

А він, гляди, тогді нас кличе на обід!

Бувало, смерклося,— то ми і до хропка, Тепер тогді він тілько збитень смокче, Куйовдиться, не їсть і спать не хоче,

Бо поведенція московська, бач, така!

Ой, щоб вас!.. Ей, Андрію!

Сказав би щось,— та не посмію...

Та вже ж побачимо, яку там цяцю Ви привезли за сю нам працю?

20 июня 1831 г.,

Полтава

Як тілько задзвонять чотири годинки, Так ми й шморгнемо в високії будинки Та любих панночок _; * Засадим до книжок:

Нехай гуртом голосять Та хоч борщу Петрові просять.

21 июня 1851 г.,

Полтава

# * *.

Послухав жінку Та взяв на перемінку Пістрьовії із Харкова штани,

Так, отже, бач,—

Хоч сядь та й плач:

Щось не вподобались йому вони!

І осміяв,

І ошпував -Мережані штани на- всю Полтаву Ні за що ні про що пустив у славу!

Коли б то ж вже сам тілько в і н,

То й сількось. Вже б — байдуже!

А то й в о н а, ізлізши на ослін, Розкудкудакалась щось дуже Та над Петром ну реготать,

Петра на глузи піднімать!

Чарки й пляшки, шклянки перетовкла

від сміху,

Розхлюпала на скатерть сирівець,

Тоді, злякавшися, та навпростець,

Ну драла!.. Під свою махнула стріху!

23 июня 1851 г.,

Полтава

w * ж

Ой, мені тяжко!

Ой, мені нудно!

Як без роботи жити мені трудно! Ой, піду я манівцями Та нудьгу розважу,

Чи не стрінусь¹ з панночками,— Може, слово скажуть.

Ох, мені важко,"

Ой,'мені нудно, . . .

Як без роботи жити Мені трудної Не зустрівсь я з панночками: Вони всі в світлиці,

ПІиібть кохти з фальборами, Лагодять СПІДНИЦІ.;

Ох, мені тяжко,

Ох, мені нудно,

Як без роботи жити мені трудної Ой, піду я у садочок,

Час прокоротаю Та сяду я під кленочок,

Пісню заспіваю:

«Ой, покинув Петро хатку І жінку-небогу,

Помандровав без оглядку В Полтаву, в дорогу.

Ой вернись назад, Петрусю, Швиденько вернися!

Не вернешся — утоплюся,

Тогді не журися!»

Помандровав... Вона ж з хати.;. Дітки запищали!..

«От тепер ви,— каже мати,— Сирітками стали». >

26 июня 1851 г.,

Полтава

# * *

Андрію! Андрію! Розмірковать не вмі-ю, Чи ждать його?

Сам тямиш — отого, Що стрічки через плечі? Чи, може, і не ждать,

Та гавкать починать, Коли воно до речі?

Бо с а м сказав,

Щоб починав:

Німеччина йому щось не до шмиги ^ь, Так ось боюсь, щоб не підніс Петрові в і н під ніс Якої тинхви або хвнгк!

29 июня 1851 г.,

Полтава

:|: * *

А що ж оце, Андрію?

Яку там веремію

Підняв ти на Веренститут?

Питаємось: де ти? Чи тут?

А ти — на перелоги,

Знай, охкаєш, задравши ноги!

Та вже як не міркуй,

А сам на себе пожалкуй!

Не раз, не два заплачеш,

А дива більше ти такого не побачиш.

От! Як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й

заграли!^г

А тут скрипки й дудки,

Сопілки й кобзи всі як нам заголосили Та в мідні тарілки Як брязкнули, загромотіли,

То будь я песький син,

Коли в світлиці хоч один Усидів на ослінці!

Та вже й придумали йому гадючі німці!

А їх-то, бачиш, два брати²:

Адже ж їх знаєш ти?

Отже ж, й умовились: «Ти, каже, все

руками,

В світлиці понад панночками,

Як будуть грать — махай!» —

«Ну, сількось і нехай!

Так ти ж з дівчатами співай».

Отож вони як стали;

То так із ним і заспівали³:

«Місяць в хмари закотився,

Та й стало темненько.

Чого ж Петро зажурився

І болить серденько?

Не ховайся до півночі, Місяцю червоний!

Не виплакуй свої очі, Козаче моторний!

Тече річка все тихенько. І моря шукає:

Ой, так і моє серденько До жінки здихає!»

ЗО июня 1851 г.,

Полтава

Яко аще бы не закон твой поучение мое был, тогда убо погибл бых во смирении моем.

ПІшла слава Про Станіслава!

Світить місяць у віконце,

Та в очах темніє!

Сяє в небі ясне сонце,

Та серця не гріє!

Коли б швидче вже отая Звіздочка засяла,

От тогді б то болість злая Камнем з серця спала!

Ой де ж вона забарилась?

Де ж вона блукає?

Чи в шинку де похмелилась Та й там спочиває?

Та вже ж нехай хоч похмільну Та везуть швиденько,—

Утнемо ж ми їй весільну,

Приймемо гарненько!

Ой, давно б вона, небога,

В Харкові блищала,

Так от,— залізна дорога Усе попсувала!

Настроїли сучі німці і Возів з чавунами:

Народ сидить на ослінці

А тут... Госпідь з нами!..

Без волів і без коняки Колеса махають,

Бо не хто ж — самі чортяки Ридван погіихають!

А зустрівсь з другим обозом,—

Утруть тобі маку:

Зімнуть всього з твоїм возом На шпанську кабаку!

23 января 1852 г.,

Харьков

* -ь *

Слышану сотвори мне заутра милость твою, яко на тя уповах.

Он де ж вона залетіла,

Обіцяна Галка Біла?

Мабуть, Харків проминула,

Чн не в вирій лиш шморгнула?

Погана справа:

Нема Станіслава!

Писав пан: звізду дав І червону стрічку.

От я й ждав... Дулю взяв —>

Ще й поставив свічку! ¹

Ой, схоплюсь!., утоплюсь!..

Повішусь на гілці!

Або смерть, як нап’юсь,

Найду я в горілці!

Поскупився цяцькй

Прислать на свитину,—

Присилай же гвіздки Забить домовину!

Не турбуй! не рятуй!..

Ні!., вже не оклигну!

Таки вмру... не здивуй!

Ще й ногою дригну!

І святих не скликай?" ^:

Вилають на славуї

Лучче гривню^ вийшй

На дзвін С т а н і с л а в у!

23 января 1852 .

Харьков '

* _ * f

Возрадуюся и возвеселюся о милости твоей, яко призрел еси на смирение мое, спасл еси от нужд душу мою, и неси мене затворил в руках вра-жиих, поставил еси на простраике нозе мои ¹.

Та й гарна ж та Галка Біла,

Що до Петра прилетіла!

Чого >к мені журитися?

Хіба ж іще трясці!

Тільки богу молитися,

Щоб жить в твоїй ласці.

Чого бажав — усе т и дав:

На піввіку стане;

Аби лишень т и вікував,

О мій любий пане!

Через плечі почепив т и Стрічку червоненьку,

А над серцем пришпилив т и Звіздочку ясненьку;

Л на радощах серденько Під звіздою б’ється,

Що аж стрічка та частенько На грудях трясеться!

Та й гарна ж та Галка Біла,

Що до Петра прилетіла

І на грудях йому сіла!

«А поживем,— як сам кажеш,—

Ще й Гальку дістанем».

Ну, там собі як сам зважиш...

Ми спорить не станем!

13 февраля 1852 г.,

Харьков ''

Вернулася ж Химка Допрядать починка. Ой, насуче ниток,

Що буде з півміток! Язик — веретено І бреше скажено! Накрутить десятки, Витче і двадцятки; Буде й полотенця, Буде і ряденця!

І кождій свашці Спече по ковбасці! Кого і принадить,

Кого і пригладить, Кого і почеше,

Та бреше, та бреше! Хоч гіряжа і рветься, Та вона сміється:

Поки клоччя стане, Сукать не перестане. Язик — мотовило,

Чом не крутить сміло? Поки не одубіє,

Нехай меле й віє!

1852

2

Було, всі дні На черені і

Пряжусь та позіхаю,

Та шість разів До пирогів Із печі я злізаю.

Ряди-вгоди До бороди,

Було, доходить діло...

От розскубеш,

В жмені помнеш,

Та й вп’ять у просо смілої

4

Було, й сопеш,

Було, й хропеш,—

І нікому — й байдуже! Так, отже, бач:

Хоч сядь та й плач,—

От, треба Галки дуже!

Звізду прислав Та й наказав,

Щоб щодня я голився. Перину слав,

Пику вмивав

І щодня б чепурився!

Ой! В і н мене З світу зжене Московською пенею!

Оце біда Ота звізда,

Нехай там госпідь з нею!

7

Ну й схаменусь І підголюсь!

Чого там розводився?

Та я ж’ підчас ¹ ‘

На місяць раз І без того голився!

8

Тільіко не лайсь Та не знущайсь,

' Бо кепська вийде справа,

Як зайімор>гнусіі>;

¹¹ Та й удавлюсь ' 'Стрічкою С т а н і с л а в а!.,

Март 185? г.,

Харьков

ПЕСНЯ КОРМИЛИЦЫ СОНИЧКИ ¹

Ой, час їхать, Марусёнько,

Тобі до господи!

— Ох, болить мое серденько

Від сеї невзгоди!

— Ой, збирайся, моя галко,^

Ти до чоловіка!

Жаль нам тебе, серце, жалко, Жаль буде довіка!

— Як покину немовлятко,

Що я ж годовала?..

Плаче мати, плаче батько...

Ой, бідна ж я стала!

— Що ж робити? Така доля

Припала нам з неба!

Хоч їхать жаль, — їхать треба: На те панська воля!

— Ой, прощайте ж, добрі люди!

Прощай, моя Соню!

Нехай госпідь з вами буде!

— Прощай і ти, Фроню!

16 октября 1852 г.,

Харьков

Сидить Дбдул,¹ .

Губи надув І гадку гадає:

Що там моє,_:

Турецькеє, .

Військо поробляє?

Скільки ж воно В море на дно Москалів пустило? Скільки ребят З рушниць, з гармат Трупом положило?

Ой, вже ж тії,

Турецькії,

Війська розчухрали!

Вже ж над ними Й «Со святими»

Дяки одспівали!

Вже й в П’ятенбурх Гінець Явтух Чкурнув що мав сили,

З листом об тім,

Що туркам всім Тинхву в ніс встромили ².

Сполать тобі В Руській землі, Андронче-козаче!³ Ти бусурман Зм’яв на гаман —

Нехай Абдул скаче!

Сполать тобі,

В Руській землі, Нахименку хвацький⁴, Що попалив І потопив

Байдаки султанські.

Та вже ж лизнув,

Та вже й мазнув Султана по пиці!

Провів шрамки?

Будуть втямки На морді синиці.

Так, бач, султан,

На сей із’ян

Ще й морду пиндючить, На панотця,

На Воронця ⁵ Аркан з шовку сучить.

Сучи ж аркан,

Дурний султан,

Та й скручуй тугенько! Бо туркам всім Висіть на їм Прийдеться довгенько.

6 декабря 1853 года,

Харьков

sfc H« *

Що там у хріна,

Пані, сокочеш:

Яких там віршів Від мене хочеш? ¹ Співав тобі я Андронка славу, Співав козацьку Нахимка справу; Співав, як турчин З ними зчепився.

Що й сам не рад був, Не одхрестився; Співав я сором Й ганьбу султанську, Стоптану силу Його поганську;

Так, отже, тобі Сього ще мало!..

Хіба ж Меджіду Ще гірше стало?

«Ой, стало гірше Від того часу,

Як турчин з ляхом

Удрав до лясу ²;

Як Бебут³ дався Взнаки невірі,,

Взяв стан й гармат Двадцять чотири!»

Оце до шмиги,

Любая пані!

Так се Бебут їх * Вихльостав в бані?

Нехай же дурні Здорові зносять Та й ще в Бебута Парку попросять!

Поки ж той турчин З невдячним ляхом Чухрають лісом —

Не битим шляхом, —

Я із гармат їх Запалю люльку І заспіваю Таку їм думку:

Як до тебе, Меджіде,

Оця звісточка прийде,

Що наш бравий князь Бебут Дав Абді-паші капут,

То не дмись вже, мов той сич, А в сірка очей позич,

Та прийди і повинися,

Низько в ноги поклонися,

В церкві богу помолись,

Та не дуже-то й скупись

І на сповідь кинь гривняку, Щоб Бебут не втер ще маку; Побожись та й дай заріку, Що до смерті, що до віку Не зачепиш більш ніколи Білого царя Миколи.

Ой, кё мандруй, султане,

До¹ Адринополя ¹, ¹

Бо там тебе застане Лихенькая доля! ^;

Ой, ие пий ти, султане,

Водиці з Маріци²,

Бо в животі та стане Гірша од гірчиці!

Не розвертай, султане, Хорогви Магмета:

Москаль з древка хоч стягне, Хоч проб’є з мушкета!

Не розвішуй, султане, Сорочки пророка:

Москаль зцупить, як гляне — О!., буде морока!

Ой, не схиляйсь, султане,

До Балканів ухом,

Бо з їх віє погане,.. Кулевчинським ³ духом!

Нехай твій ніс, султане,

В гори не сягає,

Бо з їх Дибич ⁴ як встане — До смерті злякає!

Не позирай, султане,

На Чорнеє море:

В Чорнім морі в тумані Пливе твоє горе!

Бач, в Сииопії, султане, Клубки диму в’ються?

Отож твої моряне,

З Нахименком б’ються!

Бач, як. море, султане,

Од їх гармат стогне?

Твоє військо кохане З байдаками тоне!

Ой, не дивись, султане,

За море — к Ацхуру ⁵;

Там достаїв вже й достане Турчин хльосту в шкуру;

Не посилай, султане,, Війська к Арпачаю ⁶,

Бо вернеться в Каре ⁷ п’яне Від руського чаю!

Не накликай, султане,

На руських ИІаміля ⁸,

Бо й він, либонь, не встане З руського похмілля!⁹. «,

Не поможуть, султане, Пранці й ягличванці,— Москаль свого дотягне Не в вечір, так,вранці!

Так спи ж дома, Меджіде,— Ми буркать не будем,

А як москаль надійде,

Ми тогді й розбудим.

16 декабря 1853 г.,

Харьков

Хто ж їх мати? Хто родина Об їх печалиться? їх родина — Україна,

А ненька — цариця.

Гребе квочка на сміттячку, Курчаток скликає;

Кличе й ненька сиріточку,

В світлицях ховає,

Няньчить її й доглядає,

Одверта, що шкодить,

Обчісує й одягає,

До глузду доводить.

Чкурнув поштар до цариці .3 лепортом щосили,

Що паиночки р товстій книжці Вже стих свій довчили...

Ну! Чухрай же й ти, Гулаче,

У Харків щомога;

Там з дітками жінка плаче,—

Жде тебе, небога!

6 февраля 1854 г.,

Полтава

* * *

Тим до тебе не хожу,

Мій любий сусіде,

Що хоч заріж — не скажу,

З чим поштар приїде.

Як приїде з тим листом,

Що туркз побили,

Тогді й з хати я притьмом,

Що матиму сили.

Поголюсь, причепурюсь,

Накину й свитинку Та до тебе й попхаюсь,

Ще возьму і жінку.

А ти своїй накажи Жіночці Парасці,

Щоб пекла книші й коржі,

Та й було б... по чарці.

2 марта 1854 г.,

Харьков

Що там пани народ мутять?

Бач, на чуже щедрі!

Гроші хапнуть, чимсь покрутять, Та й кричать: алегрі!

Може, й в тебе там, Юхиме,

Яка гривня мулить?

Чи сим тебе не підніме,

Не дуже дошкулить?

Воно гривня — не що гроші,

От як подивиться,

Та все ж гроші, ще й хороші,

Є чим похвалиться.

22 января 1855 г.,

Харьков

* * *

Не виглядай, матусенько,

В віконечко — в поле;

Не клич дарма татусенька:

Не'вернеш ніколи!

Вибравсь татусь, вибравсь рідни?

В далеку дорогу,

Та й наказав тобі, бідній, Молитися богу.

Пішов татусь в той край гожий, Де місяць і сонце З світлиць божих на світ божий Дивляться в віконце.

24 октября 1855 года,

Харьков

В ПОЛТАВУ,

МОЕЙ МИЛОЙ ПОЛИНАШКЕ

I

Коли б тебе, Полінашко Як я, знали люди,

За тобою, моя пташко, Літали б усюди.

Коли б тебе, як я, знали Багатії й бідні,

Вони б тебе покохали,

Як братики рідні.

Коли б знали хист і сили Розуму й серденька,

На руках тебе б носили,

Як тато та ненька.

До серденька б пригортали, Як я пригортаю,

За тобою б пропадали,

Як я пропадаю.

Соловейко в клітці тісній Пісні виспівує.

А хто ж тії дивні пісні На улиці чує?!

23 декабря 1855 года,

Харьков

II

Віє вітер, несе пташку,

Та не з того краю, Відкіль мою Полінашку Щодень виглядаю. Повій, вітре, та з досвіту,

З другої країни;

Навій мені добру вістку Об моїй дитині.

Лети, пташко, з захід сонця, Защебечи в шибку, Довго ж ще біля віконця Ждать дівчину-рибку!

Дмухнув вітер, звилась пташка, Вістоньку звістуе,—

Що в Полтаві Полінашка За татом жалкує.

24 декабря 1855 года,

Харьков

III

Текла річка Невеличка Та й попялась мором:

Була радість,—

Хоч'на старість,—

Та й залилась горем!

Нема пташки — Полінашки,

Нема й співів рідних!

Полетіла,

Не схотіла Тішити нас, бідних!

Ой ми, ДОЇІЮ,

Твою ДОЛЮ Не ганьбим, не гудим:

Будь щаслива, Добротлива —

То й ми в добрі будем.

Твої сміхи —

Нам утіхи;

Поки тебе стане,

Твоє сонце У віконце І до нас загляне.

Смійся ж, серце, Натщосерце,

Смійся і по страві:

Нехай пташку Полінашку Полюблять в Полтаві.

27 декабря 1855 года,

Харьков

В ПОЛТАВУ

Ä MA BIEN-AIMEE APOLLINAIRE, SUR L’OUBLI DE SON BEAU MANCHON

Tu as bien fait, ma chere filie,

D’avoir oublie Ion manchon:.

Le feu de Ion esprit petille Sans la chaleur cTun vil torchon.

Les etoffes les plus coüteuses D’un sot sont un triste ornement:

L’or et les pierreries precieuses Pälissent aupres cTun talent.

Lorsque d’un clavier mort tu tires Des sons vivants et melodieux,

J’oublie la terre, et tu aspires,

Dans tes brülants transports, aux cieux.

Ou, lorsque ta main filiale Veut caresser mes cheveux gris,

Mon coeur bondit, mon coeur tressaiile, Et jusqu’aux pleurs tu m’attendris.

Voilä tes joyaux, ta parure,

Ma chere enfant! soigne les bien,

Et que ta vertu nous assure Et notre bonheur et le tien

Et quand, par un sort immuable Mon heure sonnera d’adieux,

Ange de paix! fille adorable,

Ta main me fermer a les yeux.

30 Dćcembre 1855,

Harkoff

Вчинила добре ти, дитино, Свою забувши муфту в нас: Нащо горнутися в шматину, Як серце гріє повсякчас!

Вдягни дурного в пишні шати, І з того буде тільки сміх,

А хто талантами багатий — Алмази бліднуть проти них.

Коли ти клавіші торкаєш

І мелодійний будиш звук,—

До неба душу пориваєш Від грішного падолу мук.

А як ласкавою рукою Мені ти пестиш сивину,-■—

Я чую, повен супокою,

Сльозинку на щоці ясну.

Ось де оздоби найпишніші,

Моє дитя! Пильнуй же їх,

Живи в чесноті, в милій тиші, Батьків чаруючи своїх.

Коли ж у темну домовину

• Прийде мені пора лягти,— < Закриєш очі в ту хвилину Мені, мій янголе, лиш ти.

Переклад Максима Рильського .

Сидить батько на лаві, Насупивсь... сумує;

Дочка, ж його в,Полтаві З хлопцями гарцює.

Виліз батько із хатини — Дочку виглядати...

І не чувать дитини!..

Що за вража мати!

«Вертайсь, дочко, додому!

Годі гопцювати,

Годі ж сього содому

В людях виробляти!

Чи се таки не диво,

Та й не дивовина,

Щоб по тихсню мед, пиво Смоктала дівчина!» —

«Ой, я б, тату, вернулась,—

Не пускає мати:

В шість узликів стягнулась ¹,— Хоче танцювати. •

Ой, я б, тату, не дуже Тих медів бажала,

Коли ж мати... байдуже!

«Пий, дочко!» — сказала.

«Та пий,— каже,— поки п’ється! Нехай легко там ікнеться —

І батькові, і дитині,

І в господі всій родині!

Хай цибулю батько лупить,

А нам капшук з скрині цупить Та в Полтаву надсилає;

Поки мати тут гуляє!

Скачи ж, дочко!.. Мати скаче: Нехай дома батько плаче!..»

31 декабря 1855 г.,

Харьков

ж $ а*

Володьку, не казись!.. Поб’ю!

Послухай раду ти мою!

Коли не преш зо мною в сварку,

Так ти схопи своїх, Олену й Варку,

Та надвечір поки й чухрай До нас на збіжень, ось, бач, чай.

Моя стара й дочка сказали,

Що будуть кобзи і цимбали Натщесерце дівчатам грать І хлопцям голод проганять.

А ти шепни Олені й Варці,

Що я од жінки вкрав калганної по чарці Та деякий-таки й кнурятини шматок. Заберемось собі в куток,

Згадаємо свою родину

Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину І

Скачи, мати,

Серед хати, Підтикай запаску; Шахрай нитки І півмітки За шинкарську ласку! Хай сусідки На послідки Дивляться й регочуть: Поморгають, Покивають Та й пересокочуть. Кругляй, мати!

Щоб всім знати, Поки ще з півжмені Бряжчить бідних Шагів мідних В батьківській кишені!

А не стане?

Він достане:

Се його вже діло...

Через кладки,

Без оглядки Махай у шинк сміло!

А не вірять,

А не мірять Набір у шиночку?

Сунь очіпок,

Застав діток,

Скинь плахту й сорочку! Все то бридні,

Все то злидні:

Згине — й наживеться,

А мед-пиво...

(То ж то й диво!) Тільки й пить, як п’ється!

ДО ЛЮБКИ

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..

Чого, як молода та кізочка в бору,

Що чи ногами лист сухенький заворушить,

Чи вітерець шепне, чи жовна там кору На липі подовбе, чи ящірка зелена Зашелестить в кущі — вона, мов тороплена,

Шукає матері, дрижить, втіка...

Ой, чом же, Любко, й ти жахливая така?..

Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!

Чи я до тебе — ти як від мари втікаєш!..

Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,

Щоб долею вертіть твоєю сяк і так І славу накликать на тебе та пригоду!..

Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:

Не вік же ягоді на гілці червоніти,

Не вік при матері і дівці дівовать...

Ой, час теляточко від матки одлучити!..

16 марта 1856 г.

УПАДОК ВЕКА

Печально я гляжу на наше поколенье.

Лєрмонтов

Як подивлюсь на хист теперішніх людців,

На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..

То, далебі, дрючок отак би і вхопив,

Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!

Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!

Учора — байдики, сьогодні — перелоги;

Косить — живіт болить, жать — слека, бач, така,

До церкви — ніс набряк, попухли литки й ноги!

І кат їх батька зна, над чим таким важким Дихтовиі животи вони понадривали?

Сказать би, не в примір, приміром би таким,

Що над горілкою — так ні!.. Не куштовали!

Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,

Як їх батьки колись та їх діди кругляли!

Не вспіють квартою в ротах пополоскать,—

Вже й по-індичому в шинку загерготали!

З похмілля нудяться, їдять за горобця,

Об Семені дрижать^{27, о Петрі — зранку мліють2;}

А. схопить трясця: «Гвалт!.. Покличте панотця!..

Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!

Та й без пропасниці — не скілько з їх добра,

І кращих, не в примір, кладуть у домовині; Худобоньки — дасть біг!.. Ні хати, ні двора,

В Великдень — без штанів, в різдво — в старій

свитині!

Та ще й яка на їх одежина стирчить!..

Як звізди на небі — на латці латка сяє;

Сорочка — решето; очкур пірнув в живіт,

Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.

І що за пляшкою придбали їх батьки,—

Вони потвёрезу протринькали і натще;

Не з’їли, не спили, та все небораки, _х На хмари дивлячись, здихають важче й важче!

Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!

Чи трапиться стрілять...— Пшик порох на пановці!.« Уже й злякалися! беркиць... об землю бряк!..

«Хто в бога вірує,— кричать,— рятуйте, хлопці!»

І все обридло їм, і все їм не в користь:

Тут те вередить їм, а там друге завадить; Полйзкають борщу, ковтнуть галушок з шість,—> Уже й кородяться, що й бабка не порадить.

І марно як жили, так марно і помруть,

Як ті на яблуні червиві скороспілки,

Що рано відцвіли та рано й опадуть,

Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!

Колись було,

Та вже давно...

Аж за Богдана Хміля;

Аби папір,

Черкай на спір!

Писалось без портхвіля.

Тепер іиак,

Та й мудро так:

Вся сила, бач, в портхвілях!

За те ж не лай

1 вибачай,

Що пишуть, мов з похмілля!

Воно й не див!

Бо розум жив Тогді в старій хатинці,

Тепер зійшов,

Жить перейшов В мальованім будинці!

2 марта 1857 г.,

Харьков

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125

К тебе возведох очи мои* живущему на иебеси и проч. **

До тебе, господи, що там живеш на небі,

Звертаю очі я в пригоді і в потребі.

Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде Або як наймичка прохать до палі йде,

Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі,-^

Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.

Ой, змилуйсь, господи! Та змилуйся ж на нас!

Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;

А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні,

Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 138

Господи, искусил мя еси и пози ял МЯ есн и проч.

Чи ще ж ти, господи, мене не розізнав?

Чи ще не вивідав, чим був я і чим став?

Чи є ж що із мого життя тобі незвісне,

Яке воно там є, широкеє чи тісне?

Чи наміркуюсь встать, чи сісти, чи лягти,

Вже ти й попередив, вже й думку знаєш ти!,

Ти стежки й манівці мої сходив зарання,

Де навпростець іти, а де звернуть з провалля,

І що ж? Знайшов же ти хоч в одному слівці Облуду на моїм правдивім язиці?

І що теперечки трапляється зо мною,

І що траплялося ще дітською порою,—

Перед тобою все, як в дзеркалі, стоїть;

Де стану, на мені рука твоя лежить.

Ти ж сотворив мене, так і орудуй мною!

Куди звелиш іти — піду я за тобою.

Твій розум до мого, — що небо без границь,

Мій — порох перед ним і пада з ляку ниць,

Куди від духу я твого ї де сховаюсь?

Де від лиця твого втечу я і притаюсь?

Чи в небо полину, то й ти ж на небесі,

Чи в пекло зсунуся, то й в пеклі ти ж єси!

Позичу крила я у ранньої зірниці,

Край моря полечу, де й не літали птиці,—

І там поспієш ти рукою захопить,

Другою в глибині мене морській спинить.

І думаю собі: от, може, тьма закриє;

Коли ж дивлюсь, аж тьма, мов ясний день,

світліє?

Бо у тебе нема ні мгли, ні темноти,

І ніч твоя — що день, так сяє, як і ти,

І із людей ніхто ізроду не пізна,

Де світ заходить твій і де почнеться тьма,

Бо перш, ніж понесла мене в утробі мати,

1 перш, ніж почала в пелюшках сповивати,—

Ти в ній сповив мене, ти мною завладав І з чрева матері на світ мене позвав!

Так дякувать тобі за се дивенне діло,

Що встроїв хитро так мою ти душу й тіло!

Г кісточка моя не втаїлась в тебе,

Що нищечком создав ти, боже, од мене,

Ні жилочка, ні хрящ самих дрібненьких діток, Що десь в бескидах ти зіткав, мов ткач той з

ниток.

Ти бачиш все, чого ще я й не починав, •

А ще зроблю, — і все ти в книжці записав,

І поряд, день у день, усі мої учинки,

Як трапляться, так в ній стоять до одробинки.

От тим-то, господи, мені ті й люб’язні,

Що люблять твій закон, вподобались тобі,

Бо міру ласк твоїх до нас той тільки б змірив, Хто по зерну пісок морський злічив і звірив. Засну — ти сторожем біля мене не спиш!.. Прочумаюсь... зирк! — в п’ять біля мене стоїш!

Ой, час би, господи, з лукавством поквитаться!

А доки ж людям злим над добрими

згнущаться?

Геть, п’явки, від мене, що кров людську ссете І в гордості хулу на бога несете!

Возненавиділи вони тебе, мій боже! Возненавиджу й я їх, скілько серце зможе!

На їх я глядячи, мов ярий віск, розтав,

Бо ворогів твоїх так взяв би й розірвав!..

Слідкуй за мною скрізь ти, господи мій милий! Чи де уста мої неправду говорили?

Підслухай ти мої і серце, і язик,

Глянь на стежки мої, чи злий я чоловік?

Чи скривдив я кого, чи не поміг, де треба?

Так наведи ж мене на стежечку до неба!

28 ноября 1857 г.,

Харьков

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132

Се что добро или что красно, но ежѳ жити бр'атии вкупе и проч.

Нема вже й кращої людської в світі долі,

Як вкупці братики живуть по божій волі,

Так миро дороге лиснить на голові,

По Аароновій стікає бороді І капа на його одежу саєтову,

Так аєрмонськая, сказать, приміром, к слову, Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар, Так і на їх росйть із неба, божий дар,

А з ним щасливеє життя й благословення,

І буде вік в честі їх у людей імення.

7 декабря 1857 г.,

Харьков

ДО ВАРКИ

Ну, дядино Варко! ¹ Прийшлось було шпарко: Таке напало,

Опановало,

Що притьмом згинуть І ноги одкинуть!

Груди підперло,,

Нутро, замерло; .

Очі — цибульки,

На носі бурульки,

А з носа... крий боже!

Що й сказать негоже: Знай, хлюпа і плюска,. Мов в калюжі гуска!

А в пельці ж то, в пельці! Неначе в бутельці; Зашпунтовало, Замуцьовало,

Що ні ковтнути,

Ані дихнути!

Так тебе скрутить —

Аж баньки помутить!

А в роті бридко,

Що й плямкнуть гидко: Приміром, вівці Стояли на днівці!..

Язик мов з сириці,

На язиці печериці...

Така нудота,

Що й вмерти б охота!

А тіло мліє,

В очах жовтіє,

І млосно, і нудно*

І так якось чудно:

Все б то на воміти...

От жінка й діти Голосять: «Тату!

Покличмо в хату Варку — то, може,

Трохи поможе!» Покликали Варку, Піднесли їй чарку:

Вона ж як погляне:

«Се,— каже,— погане!

Се, бач, од пристріту! Подай воду гріту!»

Подали водиці І кухоль з полиці. Звернула до сходу,

Подула на воду. Перехрестилась І помолилась;

І над водою —

Кив головою! Кивала-кивала, Шептала-шептала, Подивилась в вічі,

І сплюнувши тричі,

Та й бурх солі в склянку, Мабуть, з хвіліжанку! «Випий же,— каже,— Жінка дьогтем змаже». Випив, скривився,

Трохи не скрутився! Брлдка до одмінка!

От шмаруе жінка;

Вона ж ялозить,

А тут морозить;

А піт підо мною Ропа ропою!

Я зціплю зуби — Трусяться губи...

Тут — гульк! — надо мною Нічною добою Скоїлось диво —

З сирівцю пиво!

От я й оклигав!

А то б проплигав По пеклу довгенько...

Ну* дядино-ненько!

Воно за сю ласку Дав би й на запаску,

Та грошей не маю,

Хіба заспіваю.

А ти, кобзарю,

Заграй про Варю!

Пісня

Ой, не вода клубком крутить В криниці й шумує.

То вдівонька сльози губить І гірко жалкує.

Ой, дарма тій воді литься

З повної криниці,

Як нікому в ній напиться Свіжої водиці.

Нащо й слізкгі вдові лити,

Коли той вже в небі,

Що вмів сльози осушити В невзгоді й потребі?

Ой, не горлиця ж на дубі В діброві воркує —

То вдова по мужі любім Стогне і горює.

Не воркуй же ти, горленько,

Так смутно на гілці —

Не почує твій друженько, Захоплений в сільці!

Плакала й ти, Варю, вволю: Мертвим'сліз не треба; Тепер дбай на дітську долю, А долі жди з неба!

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 139

Изми мя, господи, от человека лука-« ва; от мужа неправедна избави мя.

0, вирви, господи, мене з рук чоловіка,

Що шарпає мене, мов горлицю шульпіка!

І од лукавого мене ти слобони,

Бо в серці щось лихе задумують вони І гострять на мене свої, мов стріли, зуби; Шукають, де ступлю, вони моєї згуби.

Язик їх — патока, а думка не така —

Отрута лютая, ще гірш от. мишака.

О! Визволи мене од хитрих ворогів,

Що підо мною день і ніч копають рів!

Бач, притрусили як тенета квіточками!

Бач, під моїми як капкан стирчить ногами,

1, мов тим пліточкам, принаду на гачках Розставили вони скрізь на моїх стежках!

От в смутку я й кажу: ти, госпідь мій, надія, Рятуй! Бо до землі моя приклякла шия! ,

Ти ж боронив мене, за мене скрізь знайшовсь,

Як з ворогами я за честь твою боровсь.

Не попусти й тепер мене ти в вражі руки, \

Бо так роз’юшаться, що наберусь я муки!

А що ті брехуни на мене там несуть,—

На їх же голови ті кривди і спадуть.

Із неба угілля спаде і злих попалить,

І янгол кари їх на дно до пекла звалить.

Та вже не пановать на світі брехунам,

Не здобровать і злим, що- допікають нам.

Хоч присягнуть,— їм суд у господа недовгий, Всяк одбере своє: зобидчик-пан і вбогий. Прославить же тебе правдивий чоловік Й перед лицем твоїм в раю жив буде ввік.

7 декабря 1858 г.,

Харьков

ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 90

Живый в помощи вышнего, в крове бога небесного водворится.

Хто в божій помочі надію положив,

Той в небі з господом, не на землі прожив,

Той скаже: «Господи! Ти в смутку мій рятуїюк,

В недолі і в біді заслона і притулок;

Бо з ловчого тенет тебе він слобонить І язики людські об тебе притулить;

Од ворогів тебе плечима він заслонить, Обгорне крилами, притулить, оборонить;

І правда божа — лук твій буде і сайдак,

І не спітка тебе о півнях переляк,

І гостра днем стріла до тебе не торкнеться; Тебе нічна мара і денний біс жахнеться. Махнеш наліво — тут серп тисячу пожне, Махнеш направо — смерть сто сотень підотне І все зітре кругом, жалом все злиже, згубить,, А дальше й на ступінь до тебе не підступить; Ти ж будеш з вишини на світ сей поглядать

І кару грішників очима розмірять. ^;

Бо вся моя в тобі надія за терпіння:

Ти в господі вказав мені моє спасіння.

Ні рана, ані зло тебе не досягне,

Бо янголам звелить він стерегти тебе: Підхоплять на руки, піднімуться з тобою,

Щоб ти об камінь де не образйвсь ногою, Роздавиш гаспида і василиска ти,

Застогнуть лев і змій од твоєї п’яти, ї скаже госпідь: він на мене сподівався,

Я слобоню його: зо мною він спізнався; Попросить він чого — послухаю його,

В пригоді буду з ним; зажуриться чого —

Я розведу журбу і од печалі збавлю. Прославлю дні його, і дні до днів прибавлю,

І двір життя його я раєм обсажу,

Г всім моє йому спасіння покажу.

14 декабря 1858 г.,

Харьков

КОЗАЦЬКА МАТИ .

(до П. О. К[улі]ша ')

Та й хвацька ж то колись була Козацька мати!..

Еге!.. Була, та поплила: її не вертати!

Не слинь, Паньку, і не журись, Бо й сліз пожальсь, боже;

Найми псавтир та помолись, Журба не поможе!

Ткни попові коповика На «Со духи» в церкві:² Нехай лежать там мовчака В сирій землі мертві!

Та й ти з попом хоч у кулак Прохлипай «партесне» ³...

А що ж робить, що сталось так.., Царство їй небесне!

ОСЛЕПЛЕНИЕ СМЕРТНЫХ (Вольный перевод из Ж -Б. Руссо)

Qii’aux accents de ma voix...*

Да звуки струн моих всю тварь возбудят бренну И глас мой да пройдет от края в край вселенну! Владыки царств земных! Забудьте ваш престол, Внемлите мой глагол.

И вы, их скипетрам покорные языки!

Отверзите ваш слух на истины велики:

Я с гусльми съединю священну песнь мою,

И бренность воспою.

Да умолчит земля — и брань стихий ревущих!.*

Я правду возвещу судеб времян грядущих; Небесный огнь мой дух и весь состав потряс,— Внемлите грозный глас.

Гордясь величием и негой упоенный, Очаровательной мечтою ослепленный, Иесчастный'человек меж пропастей и скал Храм счастья основал.

Стремя свой шумный бег средь роскоши пучины,

Он свой корабль ведет на нитке паутины,—

И слабый персти червь на крепость червьих сил Надежду возложил!

Но се — гремит уж гром!.. О страшное мгновенье! О грозный час суда и совести явленье!

Когда средь замыслов —г вселенну всю попрать — Предстанет смерть как тать!

Предстанет, и сего виновного счастливца Наперсника утех и роскоши любимца,

За чашей, в коей скрыт его злодейства яд, Повергнет в мрачный ад!

Ответствуйте мне днесь, вельможи и владыки!

Вы, сильные земли, народны коим клики Сопровождали в честь кровавый фимиам,

Несомый дести в храм.

Ответствуйте: к чему послужат в ту годину Стяжанья, пышный блеск, хвалы, которым выну, Как в жертву идолу, вы все спешили несть:

Стыд, веру, бога, честь?

Друзья, льстецы, рабы, наперсники и кровны Все, все тогда вотще!.. Кто в день сей, страха

полный,

Дерзнет искупа мзду представить судии За злы дела свои?

Как?.. Окрест вас лежат там тысящи героев,

На ратном поприще увядших среди боев,

На лоне отческом, в чертогах у царей,

В руках у палачей...

Лежат... Вы зрите их,— и в слепоте безумной, Несясь на вихре зол среди пучины шумной,

Не зрите, что уж смерть, простря к вам алчну

длань,

Ждет жизни вашей в дань.

Так, так!.. Все, всякая плоть, дыщуща в вселенной, Должна прейти сей праг: смиренный и надменной, Царь, раб, богат, убог, невежда и мудрец Увидят свой конец.

Уж окрест вашего болезненного ложа Толпы льстецов, в душе стяжанья ваши множа И алчный преклонив свой к перси вашей слух,

Ваш числят жизни дух.

Вам чуждые сердца чертог ваш населяют,

И труд ваш с жадностью, как враны, пожирают,

И изглаждают с стен там ваши имена И горды письмена.

И что ж осталось вам от пышных сих трофеев?

Гроб мрачный — храмина и добрых, и злодеев,— Где вас и ваших титл'досель гремевший звон Покроет вечный сон!

Как кедры в облаках главы свои скрывают И рев громов, и шум вкруг бури презирают,

Так горды смертные с прсзором внемлют глас, Трубящ им — смерти час.

Но се уже лежит при кореии секира!

И древо, бывшее всего виденьем мира,

Со треском заскрипев и весь потрясши свет,

Геенны в пещь падет.

Отвергнув правды суд и мудрости заветы И внемля пагубны льстецов своих советы,

Они изгладили навек с ссрдсц своих Мысль страшных истин сих.

Ревнуя лишь скотам в неистовом хотенье —

Закон их есть алчба, корысть и вожделенье,

И, ссредоточив рай лишь в настоящем свой,

Чтут будущность мечтой.

Уже стоят они на страшной той стремнине,

С которой, пав стремглав, погрязнут бед в пучине, И шумом своего паденья в вечный ад Злодеев устрашат....

Та°м, там погрязнут в век их те деянья громки, Которы поздние грядущих лет потомки Вспомянут так, как мор и мщение небес С проклятьем, с током слез.

Там,,там померкнет блеск их титл и крепкой мочи, Власть похищенная и имя в вечной ночи,

Изгибы те ума, коварный коих ков Точил невинных кровь.

Протекша счастья их плачевны вспоминанья Орудьем будут мук и страшного терзанья,—

И чаша полная утехи, нег, забав Лишь морем их отрав.

Уже исполнилось творца долготерпенье.

Уж правосудья зрю весов я преклоненье,

И сих злодеев зрю геенны во устах,

У фурий злых в когтях.

Не бойтесь, правые, не бойтесь сильных силы!

Их беспредельну власть стеснят врата могилы,

И руку алчную, простерту слабых гнгсть,

Сожмет холодна персть.

Хотя бы к небесам их вознесла судьбина,

Различья нет меж вас; лишь разность в том едина, Что в вечности, как их, не ждет вас приговор —

И адских мук позор.

Пусть истощают здесь они великость в злобе И вас в пыли гнетут; но в мрачном смерти гробе Они, равно как все, прах злых своих костей Положат в снедь червей.

Не бойтеся руки, гнетущей слаба, сира;

Хотя б рука была Аттилы ¹ иль Надира ²:

Тиран ваш на земле, ваш мститель в небесах,— Тиран падет во прах!

МУЧЕНИЕ САТАНЫ ПРИ ВОЗЗРЕНИИ НА ЭДЕМ

(Вольный перевод из Мильтонова «Потерянного рая»)

— Земля, земля,— вопил он в ярости терзаний,— Орудье мук моих и всех моих желаний!

Чертог достойнейший одних богов навек,

Но в коем поселен тварь низка — человек!

О ты, из рук творца исшедшая второю,

Второю временем — но перва красотою!

Жилище райское, вместилище чудес,

Земля — вина моих и бед и вечных слез!

Какая бездна звезд вокруг тебя пылает И рабски гордую главу твою венчает!

Увы! Сей чудный блеск сверкающих огней Несносен, нестерпим есть для моих очей:

Он для тебя лиет жизнь, радость и отраду Меня ж терзает он и жжет подобно аду.

Сей свод — украшенный лазурной синевой И в беспредельности простертый над. тобой — Простерт лишь для тебя враждебной мне рукою? Тебя, как пеленой, повиет он собою.

Вокруг тебя тьмы тем горящих там лампад Возжеииы движутся, вратятся без преград.

И каждая звезда меж звезд сих миллионом,

Служа тебе рабой, гордится сим законом.

Воззрю ль я на тебя, на верх твоих полей?

Какой я встречу вид во всей красе своей!

Там зрю смеющися юдоли и равнины,

Повешенные там над безднами стремнины, Венчанны молнией хребты высоких гор,

А там, пленяющи бесплотных самих взор,

Пригорки злачные, покрыты муравою И вечно юною лобзаемы весною;

Пещеры, дышущи прохладою и сном,

Клонящиесь кусты над кротким ручейком, Развесисты леса и рощицы кудрявы,

Меж коих по местам лужайки величавы;

Цветущей ризою одеянны луга;

Ключей кристальный ток, лучисты берега;

Озера зеркальны, спокойны коих воды Изображают все в себе небесны своды;

Рек чистые струи, громады волн морских Или на раменах носящие своих Дым облачный и мглу обильную дождями И силой спорящи с ветрами и громами ,

Там скалы гордые — и весь природы чин!

О сколько б счастья мне принес ваш вид один, Очаровательный, блестящий красотою,

Коль счастье было бы досель моей судьбою!

Но для меня его в вселенной боле нет:

Все, все в ней Сатану к отчаянью влечет.

И, чтоб уврачевать болезнь моих терзаний,

Потребен новый ряд мне новых злодеяний.

О ад! О пламенный бездонный океан!

Вотще, снедаемый моих свирепством ран,

Из бездны вырвался я, пламенем палящей:

Я море огненно ношу в груди горящей...

Где скроюсь от него? И в безднах, й в водах Я буду жечься им и в самых небесах!

Спокойства не найдет нигде сей дух надменной, Когда не вооружусь я на царя, вселенной.

Сей зримый мною мир — моих орудье мук —

Есть превосходнейше его творенье рук...

Сей человек—мой враг, над всем

превознесенный,—* Есть образ Творческий — в твореньи отличенный... Коль так: накажем же сугубо бога их,

Который мог создать столь мудро обоих!..

Мой жребий слишком лют, и слишком я страдаю, Коль бремени сего ни с кем не разделяю.

Накажем же — и пусть все на меня падет —

Судьба всех жертв моих и с ними целый свет; Пускай тогда число ужаснейших мучений Превысит надо мной всю меру преступлений: Испив, но не один, сих чашу мук до дна,

Отраду в муках сих обрящет сатана.

Да гибнет человек — творенье ненавистно,

И вкупе с ним его жилище мне завистно,

Предмет моей алчбы — вина моих всех бед.

О бог! О человек! О мир! О солнца свет!

Исчезните навек для моего покоя:

Я всех поставил вас стрелам моим метою;

Я всем вам в ярости и мести вздвигнул брань,

И всех вас требую моей я злобе в дань.

Да всю поглотит тварь ничтожность довременна, Из коей воззвана на зло мне вся вселенна!

За зло, терпимо мной, мы злом заплатим им,

За лютость мук моих мученьем отомстим!.. Разрушься все,— пади в ночь вечну мрачной бездны И бог, и человек, и мир, и круги звездны;

И в вечном хаосе погрязнувших вещей,

В котором я ищу отрад душе моей,

Один лишь Сатана вовек да существует И на развалинах вселенной торжествует!

НЕДОВЕРЧИВОСТЬ

(Подражательный перевод из Целиля

Ты видишь ли сего несчастнейшего в мире, Которому тиран Сицилии на пире,

Пред чашею златой с пенящимся вином С улыбкой руку жмет за дружеским столом?..

Трепещет грудь его... чело его, ланиты То смертной бледностью, то краскою покрыты, Притворству изменив, как будто говорят,

Что внутрь души его гнездится целый ад,

Что дружество сие и сладкие беседы

Лишь ставят сеть ему — готовят смерть иль беды.

Борясь с сомненьем сим, несчастна жертва мук, Подъемлет чашу он с дрожаньем страшным рук,

К синеющим губам с насилием подносит;

То после, отклонив, опять со страхом просит От чаши роковой его освободить:

Он хочет тысячью благих причин прикрыть Извет свой, и боязнь, и робкие сомненья, Подозревая всех, страшится подозренья...

Воззри: блуждающий он всюду мещет взгляд — И в каждом блюде зрит себе сокрытый яд;

Меж тысячью сих яств избранных, утонченных, Богиней роскоши и вкусом подслащенных,

Он тщетно силится хотя одну из них,

Поднесть к устам своим: один уж запах их Всю внутренность его волнует, подымает,

Отравою дышит и смертью угрожает.

Толпы наперсников, ласкателей, друзей Спешат наперерыв из ревности своей Изречь у І-ЮГ его любви обеты вечны И клятвой чувствия запечатлеть сердечны.

Но он к обетам сим, ко гласу дружбы глух:

Его смущенный ум и развлеченный слух С предмета на предмет с боязнью прелетает,

И в каждом из друзей врага он встретить чает;

Он слышит в похвалах злодейский заговор,

И в слове «дружество» — свой смертный приговор.

В чертогах гордых, где все блеском ослепляет

И к сладким чувствиям желанья призывает,

Где изобилие с искусством съединясь,

Осклабя взор, к нему манит его всяк час,—

Сидит величием отвсюду окруженный,

Но в думы мрачные, в догадки погруженный:

То исступленный вдруг бросается назад,

То вдруг, остановясь, кидает дикий взгляд На стены вкруг, огнем и златом освещенны,

На своды, в хрусталях волшебно отраженны...

Он мещет взор — и мнит с трепещущей душей, Что каждое из сих сверкание огней Есть острый над его висящий меч главою Иль в грудь направленный невидимой рукою...

Вот недоверчивость! Вот слабые черты Ее терзания и адской черноты!

Таков есть вид ее при торжествах и пире! —

Он гнусен в рубище, он жалок и в порфире.

Но это ли одно!.. Дыханье уст ея И в самый нектар желчь сомнения лия,

И сладость райского блаженства отравляет:

Она против себя ж кинжал свой изощряет, Ничтожным призраком дарует существо И облекает тень пустую в вещество.

Творя из ничего всечасно бедства новы,

Во всем зрит замыслы и вредоносны ковы, Случайность слабая, минутные мечты Для ней суть точные погибели черты,—

И непорочные душевны помышленья Вменяются от ней в злодейски преступленья.

Все, все ее страшит — и тысячи химер, Рожденных ею же, надутых выше мер,

То шествию ее преграды поставляют,

То бездну гибели под нею изрывают.

Так некогда в глуши обширнейших лесов Безумны смертные страшились злых богов И с трепетом в груди перун тот обожали, Который собственны их руки созидали.

Какой божественный, какой священный глас Сильнее трогает и поражает нас,—

Когда не дружбы глас, сладчайший и природный, Взывающий ко всем: что каждый нам подобный На чувства нашея любви, на помощь сил Священные права с дыханьем получил?'

Какую всех живей мы чувствуем потребу,

Котору в нас влиять угодно было небу,—

Когда не нужду жить в сообществе людей

И жребий наш делить со жребием друзей,

С восторгом их сливать восторг души усердной,

На вздох их отвечать слезой нелицемерной,

И в- каждой сей слезе, в грудь друга пролитой, Источник счастья зреть, живящий нас собой?

Один лишь ты, один внутри твоей утробы, Жегомый пламенем тебе присущей злобы,

Один лишь ты лишен отрады той навек,

Котору в дружестве находит человек.

Тебе лишь одному неведома бесценна Цена доверия толико вожделенна.

Напрасно тайна та, котору ты сокрыл Внутрь сердца твоего и долго так хранил,

Напрасно тайна та тебя обременяет И за предел души исторгнуться желает:

В какую нежиу грудь ее ты излиешь?

Каких друзей и где друзей себе найдешь?

Друзей?.. Тебе ль любить!.. В твоей душе тиранской В яд претворяется любви источник райский.

Из трав, носящих яд, пчела готовит мед—,

И сладость горести сим медом придает.

Ты — черный яд и желчь из меда составляешь И чашу сладостей отравой растворяешь.

Твой мрачный злобы дух и в дружестве святом Предвидит ненависть, тебе грозящу злом;

Твоя ревнивая любовь тебя снедает,

Из подозрения в терзанья повергает,

И демон мстительный, тебе гоняясь вслед,

Всю связь и узы все твои с природой рвет,

Нет боле для тебя родных, собратий, кровных;

Ты чужд сих сладких чувств — чувств братних

и сыновних; Нет боле для тебя усердных сограждан,

Меж ними ты живешь, но злоба — твой тиран,

Меж ними и тобой преграды поставляет:

И для тебя навек все в свете умирает...

Взгляни!.. Ты в нем один! Беги ж в ущелья гор, Куда бы не проник твоих собратий взор,

Где дух твой, мучимый безумьем исступленья,

Лишь к богу одному питал бы подозренья;

Где в страшном зрится все безмолвьи вещество И с смертью борется бесплодно естество.

Там бытие свое ты разделяй с скалами Или с подобными тебе же существами!

Сокройся — и не льстись зреть смертных никогда, Которых вид тебя приводит в страх всегда*

Ты мертв уж для всего: в груди твоей биенье Не столько жизни знак, сколь страха ощущенье; Не столько хладный труп под гробовой доской Ужасен для людей, как образ твой живой.

Любовь, и дружество, и нежно вспоминанье И в самом гробе с тем делят существованье;

Ты в жизни дружества сладчайших чувств лишен,

И_в гроб не будет твой слезою орошен!..

Твой гроб?.. Но чья рука, водима сожаленьем, Твой хладный прах предаст гробнице в сохраненье? Несчастный!.. Может быть, средь дебрей, иль

степей,

Иль на распутии падешь ты без людей.

Быть может, стая псов, снедаемых алчбою;

Нашед твой смрадный труп, завоет над тобою,

И средь безмолвия, в глубокой тьме ночной,

Сей ужасающий, пронзительный сей вой Надгробный будет гимн над ненавистным прахом..« И путник трепетный, объятый смертным страхом, Один свидетелем лишь будет сцены сей —

Как праведно казнен враг бога и людей.

АТРЁЙ И ФИЕСТ

Трагедия

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА

, А т р е й, царь Аргосский.

Фиест, царь Миценский, брат Атреев.

П л и с ф е н, сын Фиеста, мнимый сын Атрея. Феодами я, дочь Фиеста.

Э в р и с ф е н, наперсник Атреев. Алкимедон, начальник флота.

Ф е с с а к д р, друг Плисфена.

Леонида, наперсница Феодамии.

Свита Атреев а, телохранители.

Действие происходит в Халциде, главном городе острова Эвбеи, в чертогах Атреевых.

ЯВЛЕНИЕ I

А т р е й, Э в р и с ф е ii, Алкимедон, телохранители.

А т р е й

Итак, отрадный луч надежд отмстить злодею Возник в душе моей с возникнувшей зарею!

Ветр, скованный досель враждебной мне рукой, Ярится уж в волнах и, согласясь со мной,

Врагов моих всех средств к спокойствию лишает; И гром мой, кажется, в их сердце направляет.

Уж праздность воина отселе не страшит,

Чтоб славу дел его затмил бездейства стыд. Ступай, Алкимедон, пусть мощный флот Атрея Готовится отплыть от берегов Эвбеи;

Сам рок завистливый способствует сему.

Вели начальникам и воинству всему Готовым быть.

ЯВЛЕНИЕ II

А т р е й, Э в р и с ф с и, тслохранител и.

А т р е й (к т е л о X р а ii и т с л я м)

А вы явитесь здесь с Плисфеном;

Я буду ждать его в сем месте с Эврисфеном.

ЯВЛЕНИЕ III Атрей, Эврисфен.

А т р е й

Итак, настал сей день, желанный столько лет:

О, сколько в грудь он мне надежд кровавых льет! Фиеста злобного убежище — Афины Почувствуют отсель всю лютость злой судьбины: Мой сын, орудие всех замыслов моих,

Готов несть огнь и смерть к стенам кичливым их.

Эврисфен

Ужель на место всей пощады для Фиеста И в самой Аттике ему нет боле места?

Ах, если, государь, союз родства святый _ѵ Для брата и тебя есть призрак лишь пустый,

То чем же лучше ты насытить можешь мщенье,

Как варварски продлив злых братних дней

теченье?

Гнетомый бедствами, пусть чувствует навек,

Что жизнью мстишь ему, коль жизни не пресек. Так!.. Мучь врага, но пусть он в муках существует: Коль скоро в'гробе враг, ты слаб, он торжествует,

А т р е й

Кто? Я? Я пощажу или позволю жить?..

Нет! Жизнь не для него, коль я решаюсь мстить. Хотя б он муки все испил злодейств в награду,

Он скрыться от меня прибег бы разве к аду:..

Но дух мой мстительный и там бы гнал его С надеждой — вновь терзать мне изверга сего. •Злодей... Он честь мою затмил своей любовью,

И честь мою омыть могу одной лишь кровью.

Кто оскорбленья стыд преклонен вдруг простить, Тот чужд иль мужества, иль власти стыд отмстить* Для ярости моей преграды нет меж нами;

Хотя б, сражаясь с ним, сразился я с богами. / Зевс-мститель дал мне жизнь: я б меней это знал, Коль меньше б сладости в отмщении вкушал.

Так! Мщением дыша, дышу я утешеньем;

И коль я славен чем, так верь, не сожаленьем.

Итак, престань на мысль кровь гнусну приводить* Фиест в живых... сего довольно, чтоб разить. Примеры знаю я его коварств жестоких,

И гнев мой потушат его крови потоки.

Пусть в муках он своих винит лишь сам себя: Ужель кровь родственна падет и на меня?

Любовью подлою сей изверг упоенный,

Не первый ли попрал он крови долг священный? О, если б громы днесь послушны были мне,

Я б смерть ему нашел в перунах, не в войне.

Эврисфен

Я ж думал, что сей гнев, пришедши к ослабленню Чрез двадцать лет, предал Фиеста уж забвенью.

А т р е й

Нет, нет! Скажи, что я род казней всех прошел, Пока чрез столько лет смерть варвару нашел.

Я изверга щадил, чтоб растерзать лютее,

Ты вострепещешь, казнь узнав всех казней злее... Тебе известен яд мук сердца моего;

Проникни ж лучше в мрак глубоких тайн его.

Я с сердцем тайны все раскрыть тебе намерен,—• Хоть я их крыл досель, но знаю, что ты верен.

Ты помнишь, Эврисфен, день страшный, роковой, Сопрягший жребий мой с Эропиной ¹ судьбой.

Ах, сколько сей союз венчал надежд бесценных!

Но брак едва свершен у олтарей священных,

Как вдруг я был лишен драгой супруги сей...

Кем? Братнею рукой, у тех же олтарей!

Ты зрел, какой душа свирепостью терзалась;’

Едва ль любовь моя с тем бешенством равнялась. Мицена знает то; развалины ея Потомству возвестят, как мстить умею я!

Нет! Никогда супруг обманутый так сильно Невинных кровь не лил столь зверски, столь

обильно*

Таким-то, наконец, путем одних смертей Эропу в власть свою опять привел Атрей!

Хотя же новый брак, а боле мщенье то же,

Велели мне с иной делить супружне ложе,

Но вид Эропиной небесной красоты Супруги новой сей затмил во мне черты.

Душа моя одной Эропой вновь сгорала,

Но злобна... не меня, Фиеста обожала!

И знаешь ли ты плод, венчавший их союз?

Нет? Знай же, что Плисфеи есть плод сих

гнусных уз,

Эврисфен

Что слышу?.. Небо!.. Как? Плисфен непобедимый? Как? Трона твоего наследник всеми чтимый?..

Как, государь! Твой сын?..

Атрей

Так, он, о Эврисфен!

Он — славный тот герой и, словом, тот Плисфен, Которого мой двор чт.ит братом Менелая И Агамемнона, отцом меня считая.

Ты зрел, к чему меня дух бешенства привел,

Когда преступну мать казнить я восхотел.

Ах! Для чего тот яд, моей служивший злобе,

Не скрыл любви моей с изменницей во гробе?

Но тщетно злобную отравы огнь сжигал,

К Фиесту страсти жар и в муках сих пылал,

Доколе смертный хлад в ее простерся жилах.

Ах, всиомнить и теперь об этом я не в силах:

Короче, вот черты тиранки моея,

Я их с душой исторг из рук друзей ея.

(Читает ему письмо Эропы.) , ,

«Драгой Фиест! в сие мгновенье я страдаю:

Нас варвар разлучил; с ним жизнь моя есть ад. Атрей убийца мой... с восторгом выпиваю Рукой злодейскою мне поднесенный яд.

Спасай Плисфена жизнь, на жертву обреченну: Несчастных наших уз несчастный он есть плод; Пусть некогда отцу на мысль он приведет Мать, за любовь к тебе злодейски умерщвленну». Суди ж, какой успех обет ее имел:

Вдруг сына и письмо схватить я повелел..,

Я задушить хотел чудовище в рожденьи,

Но я усыновил его в жестоком мщеньи.

С тех пор, ужасный ков решась к концу привесть, Велел его в чертог мой тайно перенесть;

Тогда ж от новыя царицы сын родился И я, назвав его Плисфеном, ободрился.

Мой точный сын был скрыт и ложным заменен;

И после я его злым роком был лишен.

Под сим-то именем он знаем у народа,

И смерть постигла всех, кто корень знал в нем рода. Вверяя тайну ту богам лишь и себе,

Я в первый раз открыл — и первому тебе.

С сей тайной для тебя и цель та стала явна,

К которой я веду Плисфена уж издавна;

И если рок не спас его невинных дней,—

То знак, что должен он быть жертвою моей,

Эврисфен

Как, государь! Чрез гнев, которому внимаешь, Отцеубийству ты Плисфена обрекаешь?

Атрей

Так, так, хочу, чтоб плод столь гнусной мне любви Мой гнев здесь потушил в изменничьей крови. Пускай сей мнимый сын моей полезный злобе Меч мщенья погрузит в родительской утробе;

Пусть с смертию Фиест, узнав свою напасть,

Узнает в ней свой плод, венчавший подлу страсть. Хочу, чтоб и Плисфен, пронзив сего злодея,

Увидел в нем отца,— познал бы месть Атрея.

И чтоб сыновня кровь, пролита после мной,

Слилась с отцовскою дымящейся струей,

• Фиесту мстить само м*не небо позволяет;

Мой гнев его ж плодом распутств его карает: Злодейством был рожден сей князь несчастный

в свет;

Так пусть злодейство же обоих жизнь прервет. Фиест в беспечности: он мнит, что ум Атрея Весь занят властию лишь острова Эвбеи;

Нет, изверг!.. Я пристал к брегам сим для того,

Чтоб лучше тайну скрыть от взора твоего.

Все мщенью моему в Афинах уж послушно И действует давно со мной единодушно.

Их царь, как раб, страшась свирепства моего,

Лишь силится прикрыть честь сана своего.

Как только у Афин мой грозный флаг повеет И варвара цегіьми Атрей сковать успеет,

Так мне обещано, мой флот мне в том залог;

За сына ж смерть с отцом я б сам поклясться мог,

Эврисфен

О царь, мой! Ах, карай ты в брате сем кичливость, Но в сыне пощади заслуги и невинность.

Атрей

Нет!.. Сын сей крови, все привыкшей попирать,

Не преминет свой род злодейством оправдать;

И как теперь черты в нем матери блистают,

Так некогда отца в нем буйства запылают.

От кровосмесника какого ждать плода?..

Я сам Фиеста чтил, как брата, иногда;

Он обманул меня, обманет сын и боле.

К тому ж, он мнит воссесть в Аргосе на престоле; Сыновние права вручают скиптр ему...

И мне в нем отказать потомству моему!..

Как?.. Вместо мщения Фиесту за коварства,

Его сын будет царь, мои ж сыиы без царства!..

Один мой гнев длит жизнь исчадия сего:

Пора, чтоб сей же гнев пресек и дни его;

Пора, чтоб кровь его, как жертва искупленья,

Была ценою мне за дней его мгновенья.

Пусть одобрят иль нет цель умышлений сих,

Мне ж сладко кровь пролить соперников моил.

К ЦЕНЗОРИНУ¹

Donarem pateras grataque commodus...

Hor., lib. IV, od. 8²⁸

Когда б мой скромный дом кумиры украшали, Баянные рукой художника-творца,

Который силою волшебного резца В отломках мрамора, иль бронзы, или стали Героев и богов в Афинах воскрешал;

Иль если б ряд картин изящных в нем стоял, Которым хитра кисть Парразья ² животворна Умела на холсте жизнь с краской перелить.

О нежный Цензорин! О дружба благотворна!

Для вас Гораций сим не стал бы дорожить:

Вам кисть Парразия, вам Скопы ³ истуканы,

Вам бронзы редкие, и чаши вам чеканны,

И те треножники, которых грек искал На поприще побед и доблестей в награду,—

Я б все вам в дар принес. Но зрю к тому преграду: Я сих даров лишен, и я их не искал.

А если б и имел, тебя ль их блеск чудесный Своим изяществом роскошным удивит?

Тебя ль, у коего сам вкуса бог прелестный С богинею искусств в чертогах председит?

Стихи ль тебя пленят? Стихи писать умею,

И, -принося их в дар, усердной жертвой сею Хочу я восхвалить достоинство певцов.

Что пышны надписи? Что горды обелиски?

Что мрамор, коим Рим тщеславится великий И в коем воскресил он честь своих сынов?

Ни Ганнибаловых ⁴ коварств ниспроверженье,

Ни бегство гибельно его за море вспять,

Ни Карфагена в прах безбожного паденье⁵ В потомстве римских дел громчай не возвестят Как лира звонкая калабрской славной музы ^б, Бессмертною хвалой тому гремящей вслед,

Кто, Африку поправ ⁷ и наложив ей узы,

С ней имя разделил во мзду своих побед!..

Коль музы не хотят прославить добродетель,

Где ж должна мзда добру? И кто добра

свидетель?

Что рода римлян честь? Где слух их древних дел, Когда б завистный Крон ⁸ забвенью повелел,

Чтоб сына Марсова и Рейна деянья⁹ Покрыты были в век печатаю молчанья?'

Один поэтов глас всесильный мог спасти Эака мудрого ¹⁰ от вод стигийских ¹¹ бездны И к райским островам волшебно пренести;

Лишь музы, смертного взнося в страны надзвездны, Готовят для него там тысящи отрад И мужу славному во гроб снийти претят;

Лишь музы на Олимп Иракла преселили ¹² И Зевсовым пирам его сопричастили.

Чрез них-то, нежных двух Тиндара сыновей ¹³, Созвездья на небе лишь только утвердились,—

Как тысящи в морях плывущих кораблей От близкой гибели в пучинах свободились.

Чрез них и юный Вакх,¹⁴ — с улыбкой на у,стах,

С челом, от гроздиев лозою увязеиным,—

Обеты смертных чад, сокрытые в сердцах,

Венчает в благости успехом вожделенным.

ЕЕ С[ИЯТЕЛЬСТ]ВУ ГРАФИНЕ А. А. Г-ВОИ ¹

Тебе, изящного правдивый судия,

Плачу усердья дань в сем слабом переводе! Конечно, ты уже читала о Маклоде² И знаешь подлинник ты повести сея³.

Тебе отверзты все богатства, красоты И музы Тассовой⁴, и языка Расина⁵:

Вкус верный, тонкий ум — вот та цена едина, Какой достоинства творений ценишь ты!

Тебе и бардов⁶ глас священный так знаком, Как внятна и мила бессмертная «Светлана»⁷;

В устах твоих язык и песни Оссиана ⁸ Сарматов слух пленят ⁹ Красицких языком.

МУДРОСТЬ

'(Отрывок из первой песни поэмы «Счастие на земли»)

Я счастие пою, живя в плачевной доле,—

Блажен, кто счастие обрел в невинной воле.

Сниди, о дщерь небес, от горных стран эфира И в скорбну грудь пролей отрады луч и мира!

О мудрость! Озари тьму нощи предо мной!

Да будет мне вождем светильник кроткий твой. Мечты унынию мой дух поработили,

Надежда с верою от сердца отступили; Кичливостью ума в безверье увлечен,

Скитаюсь я, как тень^ в сомненья погружен.

Средь лабиринтовых извилин бесконечных Ищу я выхода — ив изысканьях вечных Блуждаю, обольщен соблазном злых путей;

Бегу скорбей, но яд ношу в душе моей!..

Вещай, в чем состоит то счастае неложно,

Которого искать и должно, и возможно?

Наставь, о мудрость, где его воздвигнут храм:

В степях, в пустынях ли? Иль там, где фимиам Великим мира в честь на алтарях пылает?

Иль там, где страстная беспечность засыпает В объятиях цирцей ¹ — на нежной их груди? Открой, о мудрость, мне ты счастия пути:

Одна лишь ты сильна решить мое сомненье.

Едва окончил я, как сладко упоенье Внутрь сердца разлилось,— и благотворный сон, Сомкнув глаза мои, тем прекратил мой стон. Казалось, что со мной вздремала вся природа;

На легком облачке с лазуревого свода Морфея спутники ², прелестные мечты,

Спустясь, представили мне мудрости черты:

Проста в смирении и в простоте велика,

Кротка, как бог; ее уста и глас языка Отверзут к сердцу путь без помощи угроз*

Она витийственна, но под цветами роз Не кроется у ней разврат и лжи скорпия,

Ее доводов дух — дух истины святыя;

Пример — есть жизнь ее, витийство — сердца глас, Упрек ее — слеза, текущая из глаз,

Оружие — совет противу заблужденья,

И меч против упорств — вздох сердца, сожаленья, О! Никогда ее ступеней алтарей

Не оз₍арял позор тех роковых огней,

На коих суесвят с крестом — любви залогом — Пред агнцем кротости', пред миром и пред богом Курил несчетных жертв кровавый фимиам И с окровавленной рукой спешил во храм Омыть ее в крови, пролитой в жертву миру,

Чтоб с большим варварством совлечь с царей

порфиру,

Попрать ее и меч той кровыо обагрить,

Котору мир обык с благоговеньем чтить.

Нет, враг ее святынь не осквернен от века Ни мздой постыдною, ни кровью человека!

И жертвенник ее — убежище людей,

Гонимых злобою иль совестью своей,

Не восстенал от жертв, с насильем в храм

влекомых,

Поклясться в истине законов незнакомых.

Я зрю: алтарь ее на холме утвержден,

Пред ним священный огнь невинных чувств

возжжен;

На нем евангелье — посланник правды вечной, Заветная печать любови бесконечной —

_/ Являет письмена, пылающи в огне:

«Имеяй правды слух да внемлет ныне мне,

Сыны избранные, наследие Сиона!³ Желаете ль соблюсть великость всю закона? Любите ваших вы противных и врагов;

Да будет меч на них — едина к ним любовь;

Вас. ненавидящим благотвореньем мстите,

О, кая польза вам, егда добро творите Творящим благо вам,— и на цену сию Даете в лихву им взаим любовь свою?

Не такожде ль творит язычник и поемлет?

Имеяй правды слух да гласу правды внемлет?» Колена преклонив, с восторгом дщерь небес Священны письмена скропила током слез,

Лобзая с трепетом божественно веленье...

Восстала!.. Как лупа, заемля озаренье И лепоту свою от солнечных лучей,

Пылает, озарив пространство тверди всей,

Так взор ее пылал любовью к смертных роду —

И чувством торжества всю оживлял природу...

(Древнее чешское предание)

Un roi pacifique retranche le faste, le molesse et tous les arts qui ne ser-vent qu’a flatter les vices; il fait fleu-rir les autres arts qui son-t utiles aux veritables besoins de la vie; surtout il applique ses sujets ä l’agriculture.

Fenelon, Telemaque, livre V ²⁹

Что это за дева средь мрачной дубравы У дуба безмолвно сидит?

И жезл в ее длани монаршей державы,

Как молния, златом горит!

И в думе глубокой чело свое снежно ■ На перси склонила она.

И шелковы кудри, вияся небрежно,

Устлали ее рамена.

Пред девой лик старцев маститьцс, согбенных В созете ей глас подает,

И внемлет невинным, и злобе надменных Без лихвы свой суд воздает.

То мудра Любуша, дщерь мудрого Крока *, Потомка славянских князей;

И прелестьми дивна, и самом высока Владычица чешских мужей.

Вкруг юныя девы народные сонмы,

Как класы средь жатвенных нив,

Иль волны, ветрами ко брегу несомы,

Мятутся, главы преклонив.

В ней матерь младенцу перстом указует Царицу и матерь славян.

И старец с улыбкой в ней внукам сказует . Блаженство подвластных ей стран.

И глас благодарный народа: несется

В дань кроткой княжие к небесам;

Но с гласом,сим вопль из. среды: раздается И просит отмщенья врагам!

'З'ЛОМИр, отягченный цепьми, пред советом С челом дерзновенным предстал:

Он чехов к измене¹ коварным наветом И к цареубийству склонял.

Он скипетр Любуши отважился явно Присвоить, и хитрый сейтатк Слух сеял, что чехам постыдно ^:и срамно Пред девой колена склонять..

Он страшно цепьми загремел пред мужами И с скрежетом звена их рвал И, казни в надежде, он сими словами На деву хулы изрекал:

«О, горе вам, чехи! Славянское племя!,.

Ваш рабственный.близок ярем,

И слабая дева тиранское бремя'

Возложит на выю вам всем!”

Так! Краток ей разум и волосы долги Для прелестей небо дало;

Но царским венцом правосудные, боги Лишь красят героев чело.

О праотцев славных преемники славы!

О чехи!.. О'мужи побед!'

Иль смерть восприять нам? Иль девы уставы? Но срама в могиле нам нет!»

Симхулы-іым-наветом врага уязвилось-.

Невинное сердце княжны,

И светлое скорбью чело омрачилось,

Как мглою лик светлый луны.

И слезы по снежным ланитам катились:

Äx! Горесть тот всю испытал,

Чьи блага на ближних рекою струились И злом ему ближний воздалк

«О^ираотцев славных преемники славьті

О чехи!.. О мужи побед!

•Не .благо ль сулят вам Любуши уставы,

Не я ли храню вас от бед?

гШостыдно ль вам, чехи, что' правит днесь вами Go. кротостью юна .жена?

-Обидно ль вам, чехи,-что в,ы ей сынами,

Вам матерью служит она?

кИускай же отныне на место царицы Царь суд и расправу дает:

Вам коршун потребен — не власть голубицы.

И я совершу ваш обет!»

Так с скорбию дева вещала пред сонмом,

И кротки царевны черты Гнев.тихий возвысил в величии новом ^Сияньем ее красоты.

•«Так! Завтра с рассветом обет ваш

свершится!» —

Восставши, Лгобуша рекла,

И, лани подобно, сквозь сонмьг стремится,

И в отческий дом притекла.

Но чешский народ, как перуном сраженный,

<Недвижен остался и ждет,

Доколе муж тайный, княжной предреченный, Заутра в порфире придет.

Но старцы с прискорбной душой воздыхали.

Стыдяся при мысли одной:

Что матерню девы любовь награждали Столь неблагородной ценой.

Уж витязи славны стократно искали Царевны руки, но всегда Вотще ей и злато, и трон предлагали,

И земли, и тучны стада.

Отринула чуждых и трон, и богатства Для счастия чехов она;

И счастье делить ей подвластного царства Была ее слава одна.

ч Но вот уж и дубы зарей озлатились, -Рущшый восток запылал,

Но девы ресницы ни сном не смежились,

Ии глас ее не умолкал. .

«На холме священном, где Климбе-богине² : Дымился, кадил фимиам,

В слезах о своей вопрошала судьбине Любуша с мольбой к небесам:

«Q К,лимба премудра! Богиня благая!

Да глас наречет твой того,

С кем жизнь разделю я, равно разделяя Народа судьбу моего».

И стон сей молитвенный к слуху коснулся Богини — ив самый тот час Свод храма потрясся, кумир пошатнулся И свыше раздался сей глас:

«Воспрянь, о Любуша!.. Исполнилась мера Обетов твоих и мольбы:

И вождь твой ко счастью смиренная вера... Сверши ты веленье судьбы.

Там, там за горами, где Бела ³⁰ с плесканьем ¹ Струится меж злачных брегов,

Там конь златогривый укажет твой ржаньем Царя и любимца богов.

Ему предтекут два раба белоснежных.

И стол его невдалеке,

Исковаи из досок блестящих, железных,

И ветвь его рода в руке.

Спеши же во сретенье, дщерь царей славных, Супругу — царю твоему:

Он прартцем будет монархов державных,

И мир удивится ему!»

И быстро Любуша с холма устремилась И стала в совете мужей,

- Игіі ѣ вй'ле священной богов объяснилась, Вещая с довольной душой:

«Воспряньте, о .мужи! Исполнилась мера Обетов моих и мольбы,

И вождь ваш ко счастью! смиренная вера,— Свершите веленье судьбы, .:

Там', там за горами, где Бела с плескайьем Струится меж злачных брегов,

Там конь златогривый укажет мой ржаньем Царя и любимца богов, г .

ЕМу предтекут два раба белоснежных,

И стол его невдалеке,

Слиянный из досок блестящих, железгіых,

И ветвь его рода в руке:

Спешите ж во сретенье, род мужей славных, Супругу-царю моему:

Он праотцем будет монархов деріка’вньїх,

И мир удивится ему!»

Спешат... И в их длани венец с багряницей.

Уж конь златогривый летит:, _у ,

Над ними орел беловидный с станицей Птенцов своих быстро парит.

•Несутся... Вдруг искры престали струиться По камням от твердых копыт;,

И конь златогривый, крутяся, ярится И, с места не движась, стоит.

Вдруг Белы, сверкнувши, струи зашумели!

Конь громко заржал над водой! ѵ И всадники чешские мужа узрели, Согбенного над бороздой.

Смутились послы... Но оратай, главою Прилегши небрежно на плуг,

И голосом гонит, и ветвью сухою Волов белоснежных супруг.

Хлас чехов приветственный громкр раздался;

Но,пахарь поспешно орал, ,

И, нудя волов своих, не озирался,

И, мнилось, он им не внимал. , ,

Все вскликнули: «Мир тебе, муж -вожделенный, Любимец богов и людейі

Отринь, о пришелец, твойіплуг искривленный И жезл восприемли царей.

Приди.и воссядь на престоле с царицей!»

И .потное мужа чело

В венце засияло! Хребет багряницей Собранье .послов облекло.

«О, благо б вам было,— рек муж утружденный,— Когда бы я кончить успел

Начатую, ниву — удел мой смиренный,

Но Климбы так глас повелел».¹

И ветвь он таинствен му в землю втыкает,

И с выи волов ом совлек

Тяжелый ярем. «Ах; простите,— вещает,—

Мое вы наследье навек!»

Вмиг вихрем взвилися волы, закружились, йомчал-ись, исчезли'Of глаз.

И недра ближайшей торы растворились,

Й 'вихрь, опустясь в них, погряз.

Из зева их хлынул ключ ясный, текущий Поныне шдоль злачных лугов;

Ветвь ^:цудна, ^развившись, явилась цветущей Оредь де-ух молодых стебельков.

Безмолвны послы!.. Премыслав вынимает :Хлеб,чСОЛЬ ш .котомки своей.

Кладет .их .на плуге, _;на,дерне сажает Своих изумленных люстей.

«Да благостно призрит всещедрая Ния,^{31 3} — Изрек он,— на .брашно сие.—

Всяк хлеб есть благое даянье благия;

Прославим же купно ее!».

И правде^ѳбета послы изумились:

И кованый стол они зрят,

Шіот.ебпп лр:ед (НИМИ :в земле распустились,

И, в.цветсоблеченны, стоят.

И; новое чудо свершилось пред ними:

Два стебля, едва расцвели,

Вдруг к ветви прильнувши'листками своими, Увяли, склонились,, уехли...

«0\ что>сей таинственный цвет предсказует?» — Рек: сонм изумленные мужей.

«Внемлите: вам ветвь сия^ прообразует Грядущий- род ваших князей.

От распрей их кровь пролиется> рекою,

И в крови иссякнет их род.

Один лишь из них предназначен судьбою Свой' счастливым сделать народ»,

«Но что сей железный нам стол; предвещает?

И что. суть в ярме два вола?» —

«Сей образ волов вам удел ваш являет,

А царь ваш есть образ стола.

Ваш жребий нести сей ярем без роптанья;

Удел^ его — вам отверзать

Богатства земли и> величьем даянья Великость труда облегчать.

Сиянье железа есть царской блеск славы,

А нива — горнило для- ней;

Чем чаще железо в земле, тем державы,

Тем> слава прочнее царей»,

«Почте же скорбел ты,— послы вопросили,— Ч^го ниву не кончил свою?» —

«О, если б мне боги окончить судили Начатую ниву мою!

Ах, если б Любуша вас¹ позже прислала!

Под кровлю бы ваших домов

Мир с счастьем* вселился, и Ния венчала Довольством плод ваших трудов».

Он рек — и воспрянул, и конь уж ярится Царевны, несется орлом,

Рвет землю; из рта его-пена клубится, Ноздрями дым пышет столбом!

«Помедли на время, посланник небесный,— Гласят к нему.— В славный, сей день

Разуй твою обувь от кожи древесной И царскую обувь надень!»

«Оставьте вы обувь древесну со мною,⁴ —

Ко всадникам пахарь вещал.—

'Мне' небо предстать в ней велит пред княжною, Из лык ее сам я сшивал.

^Л Да будет,потомкам безмолвным уроксім Смирения памятник сей:

¹ В каком облаченье на троне высоком"

Воссел прародитель царей!» ’

И чешские мужи в оратае зрели Подобье богов на земли...

Вдруг сонмы народа к вратам полетели И масличну ветвь понесли.

И вышла Любуша за пражские стены Во сретенье мужу-царю;

И, мудростью старцы его удивленны,

Текли с ним во храм к алтарю.

Четырнадцать дивных славянок красою С венками из роз на главах,

В одеждах белейших несли за княжною Светильники брачны в руках.

Храм Климбы отверзся, свечи запылали, Невеста вошла с женихом —

И добрые чехи стократ поздравляли Любушу с супругом-царем.

И долго под скиптром благим Премыслава С Любушей страна их была,

И суд их был кроток, и мирна держава Оратаев счастьем цвела.

И с веяньем ветра, и ранней росою,

И солнца с лияньем лучей

Лилось к ним обилье, довольство рекою, Веселье цвело средь полей!

И грады создались, и селы явились,

Как звезды на тверди небес;

Ветвь чудна цвела, и с почтеньем хранились Сандалья от кожи древес!

И братние узы крепились любовью, . >.

И чтилося имя отцов;

Ни крови, ни свара; лишь жертвенной кровью Кропились кумиры богов.

Но горе вам, чехи!.. Любуша с лірбезным В могиле... цвет стебля опал!

Сандалья в позор со столом их железным,

И стол золотой заблистал!

Євген Павлович ГРЕБІНКА

1812—1848

ПОЕТИЧНІ

ТВОРИ

ЦАП

«Мабуть, нема уже на світі правди! Мабуть, вона уже за море утекла, і ' V Чим я од Муцика поганший, справді?

А пані те щеня учора привезла,

Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.

Да як моторно вій бряжчить,

Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить Та гавкає на мир щосили!»

Так навіжеиий Цап на ввесь окіл гукав.

Хазяїн, річ таку почувши,

(А по-цапиному він дещо розмишляв)',

Йому дзвінок на шию намотав.

Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши, Махнув борідкою, замекав, заскакав і І геть-то честію такою запишнився,

Да швидко став їй і не рад:

Бо тілько Цап стрибне у панський сад,

На шиї дзвін дзень-дзень! народ заворушився, І гостя втришия в кошару мусять гнать. Прийшлось бідасі пропадать.

Пройшло йому те врем’я, що бувало Майнув де здумавши, куди б то не попало, Поїв, пообгризав — і слід пропав,

А вибіга і долинки, і гори, , *

Де був — то пожививсь; ніхто того не знав.

і

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори!

ЛЕБЕДЬ І ГУСИ

На ставі пишно Лебедь плив,

А Гуси сірії край його поринали.

«Хіба оцей біляк вас з глузду звів? — Один Гусак загомонів.—

Чого ви, братця, так баньки повитріщали? Ми попеласті всі, а він один меж нас Своє пиндючить пір’ях біле!

Коли б ви тілько захотіли,

Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась. Ми б панича сього якраз перемастили». _вІ завелась на ставі геркотня,

Гусине діло закипіло;

Таскають грязь і глей зо дна Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло. Обмазали кругом — і галас трохи стих;

А Лебедь плись на дно — і випурнув як сніг.

ЯЧМІНЬ

Син

Скажи мені, будь ласкав, тату,

Чого ячмінь наш так поріс,

Що колосків прямих я бачу тут багато,

А деякі зовсім схилилися униз?

Мов ми, неграмотні, перед великим паном. Мов перед судовим на стійці козаки.

Батько

Оті прямії колоски Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром; Котрі ж поклякнули —то божа благодать, їх гне зерно, вони нас мусять годувать.

Син

Того ж то голову до неба зволить драть Наш писар волосний; Онисько Харчовитий! Аж він, бачу...

^с Батько Мовчи! Почують — будеш битий.

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

На дубі сидячи, Зозуля куковала:

«Що за годи тепер, зовсім не можна жить! Одколи як тепло вже стало,

А гусені нема, черви зовсім так мало.

Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить».—

«Нащо вам так квилить? Мій боже милий! — Снігир Зозулю перебив,—

Коли б я мав ваш стан і сили,

Оцю я погань би ие їв,

Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок.м’ясця-'.

От кобець —менший вас, а їсти як захоче: Летить —і' душить горобця.

Зате він з голоду ніколи' не нудився». —

«Дурний! дурний! а в школі вчився! — Зозуля Снігиру в одвіт.—

Замісто горобця я з’їм жуків десяток Да гусені, черви десятків три в наддаток І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,

Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна, Живе собі, як пап на,

Гуляє у садку, нічого не псує,

По гілочках намистечко кує Да скілько літ кому прожить віщує;

Нехай же здумаю... да^: що тобі й казать!

Хоч злидні в пір’ї обідрать,

Ввесь птичий рід зарепетує:

«Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!

Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!»

Прощай тогді моє життя в садах!

Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,

Так лучче ж: тута- жить — да зводить черв’ячків».

Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А, не питай у простого народа.

ВЕДМЕЖИЙ СУД

Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попеластий Віл На панській винниці пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль.

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки. Давай вони його по-своєму судить Трохи не цілі сутки.

«Як можна гріх такий зробить!

Воно було б зовсім не диво,

Коли б він їв собі м’ясиво»,—

Ведмідь сердито став ревіть.

«А то він сіно їв!».— Вовки завили. Віл щось почав був говорить,

До судді річ його з починку перебили, Бо він ситенький був. І так опреділили І приказали записать:

«Понеже Віл признався попеластий, «Що він їв ,сіно, сіль, х>.вес і всякі .сласті, Так за такі гріхи його четвертувать І м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать».

ПШЕНИЦЯ

Я бачив, як пшеницю мили:

То що найкращеє зерно У воду тільки плись, .якраз пішло на дно, Полова ж навісна пливе собі по хвилі.

Привів мене .господь побачить і ланів:

Мов простий чоловік, там інший пан сидів, Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили. І здумав зараз я, як тільки поглядів,

Що бачив, як пшеницю мили.

СОНЦЕ „ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,

І божий мир, як маківка, цвіт.е;

На небі чистому ген Хмара .бовваніє,

Та Хмара надулась і річ таку гуде:

«ІЦо вже мені ее Сонце надоїло, Чого воно так землю веселить?

Хоч я насуплюся, воно таки блищить.

Я полечу йому назустріч сміло,

Я здужаю його собою затемнить». Дивлюсь — і Хмарами півне,ба замостило, На'Сонечко мов ніччю налягло.

А Сонце вище підплило І Хмари ті позолотило.

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,

Куди оце летять з оселі Горобці?

¹ Дивлюсь, у сад побрались молодці.

На Вишеньці їх геть-то насідало,

І бенкет зараз підняли;

Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні Із ранку самого до пізньої пори.

Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі, Що Вишеньці моїй предобре у саду,

Що їй превесело, бо як край єї йду Або і так коли зирну у сад із хати,

Все зволять горобці по гілочках скакати. Ось тиждень, як не був, дивлюсь — кат його маї На Вишеньці гостей нема.

Чого лишень вони літати перестали?

Як розібрав, бодай і не казать!

Ох! поти жевжики вчащали,

Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали —

Тепер до бідної ніколи не летять.

БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

«Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?» — На Коиоплииочку в степу Будяк гукав.

«Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,

Що землю у мене з-під корінця забрав».

Бува і чоловік сьому колючці пара:

Людей товче та й жде, щоб хто його кохав,

Я бачив сам таких і, може б, показав,

Та цур йому — розсерджу комісара!

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити, Бажаючи поймать в’юнів,

В Болото Вершу засторчив. Довгенько щось вона там мусила сидіти, Язик жіночий є, да нічого робити (А зроду, мабуть-то, що не плоха була), Так лаяти Болото почала:

«Оце поганая багнюка!

Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить*

Тут певнеє ніщо НІ ХОДИТЬ, НІ сидить,

Одна черва, мовляв, кишить,

Да деколи повзе по куширу гадюка,

Уже коли б тут воленька мені!..

Таке Ж бридке, таке мерзенне, Поржавіло, від жабуру зелене,

Не хочеться паскудиться в багні,

А то б...»

Що ж їй Болото одвічало?

«Де ти сама, добродійко?» — спитало.

А Верша гомонить на дні.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,

Проміж других квіток як жаром червоніла; До єї раз у раз літа бджола,

Бабок, метеликів над нею грає сила.

Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,

І Маківка осиротіла;

Бджола на іншій квітці сіла,

Ту погань метелів мовби лйхий забрав.

Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я* Жартуй, да не глузуй Із бідних парубків;

А то мине весна твоїх годів,

Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись.

Ти чоловік і з хлібом, і з волами,

І грошики у тебе завелись.

Який тебе лихий ізніс

І побратав з панами?

Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись;

А то коли к тобі не заверни у хату,

Ти з благородієм сидиш запанібрата І чарка катержиа гуляє по столі.

Чи то в село лихий примчить якаді Паничика, мовляють, судового — Та сарана живе на.твоєму добрі.

Або і возний сам, червоний, ніби квітка, Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;

А коней-калічі повнісінька повітка Твоє сінце скубе.

Тим, часом хліб давно у полі половіє;

Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;

А дядько мій гуля;

З письменними по чарці да по парці, Останній шаг витрушує шинкарці. Рівняться з ними нам сам бог не позволя: То, сказано,— пани, щоб день у день гуляли, А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли. Охріме! не зробись сміховищем села,

Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі! Ось слухай. У мене недавно на городі Червона Рожа зацвіла,

І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився; Ізпершу гарно страх з сусідкою він жив. Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,

А трохи згодом глядь — всю Рожу оповив.

І бідная вона змарніла,

Поблідла, далі пожовтіла;

А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось чутка степом полетіла (На що то гріх не підведе),

Що у степу якась Могила Дитину -швидко приведе.

Про диво сеє як почули,

То люди .зараз в степ майнули,

Старий і молодий к Могилі, знай, іде.

Крий боже, народу якого там зобралось! ,

Як об Іллі в Рюмні ^ь,

Буцім там місто починалось.

Де не взялись МІНЯЙЛ.И-Й шинкарі І підняли між себе галас;

Чужак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі І красти, бублики шатнули школярі;

Сластьони шкварились, сядухи .цокотіли;

Про Лазаря .старці під кобзу голосили ²; «Холодний явас!» — москаль між народом гукав, Знічев’я,, а базар в стену як треба став.

Хрещений .люд хоча гуляє,

Та на Могилу все раз по раз позирає,

Чи швидко вродиться т,е чадо степове;

Могила ж стогне, мов сопе, МОП тяжко дише, Бонами сивими колише І з¹ лиха на ввесь стегі реве.

Народ дивується, да їсть, да if є горілку.

Вже панський стадии к Опанас, Покинувши товар, що пас,

З кишені витягнув сопілку Дат як утне московського^- бичка!

ПідкіBK-Ff зараз- забряжчали,

В кружку дівчата¹ танцювали;

Москаль покинув глек та садить гоцака.

Аж ось — лулусь щось під ногами,

Загоготів якийсь підземний гла-с;

Базар утих, баби замовкли під возами,

ІЗ. ляку упустив сопілку Опанас,

І люди, хрестячись, баньки повитріщали:

Могила тріснула, і те дитя, що ждали,

На божий світ сусіль —як пить далр!

Та що ж за чадо те було,

Що тільки гомону між нами наробило?

«Мабуть, підсудок?»—«Ні!»—«Так лев?»—«Ні!» «Так мішок

З дукатами?»—«Ні, ні!»—«Так папорті цвіток?»

«Але ж!» — «Так, з^: нами хресна сила! Мабуть, вона полубіса вродила?»

«Не втяв!» — «Так вилила козацького коня?» — «Ні, просто привела руденьке мишеня».

ШКОЛЯР ДЕНИС

Миряне, слухайте, щось маю вам сказать:

От сих різдвяних свят, на самої Меланки ¹, Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки, Із школи поспішав до батька ночувать,

Щоб завтра по закону,

Як слідує, пашнею засівать.

Пізнавши шкапа шлях додому, Смикнула раз, другий — і хлопця понесла.

Хоть здержав він її, да злість його взяла;

Хотів би проучить, да бить її боявся,

А треба ж і себе чим-небудь показать,—

Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.

Як тільки пан із паном зазмагався,

Дивись — у мужиків чуприни вже тріщать.

Із Вітром Сонечко розгуторило мову Про силу, бачите, хто з них модніший був. Звичайно за словцем балакали по слову,

А далі Вітер так на заклад навернув:

«Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?

Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!

Хто з плеч зірве його додолу,

Хай буде той уже моцак».

«Іносе, дми собі!» — так Сонечко сказало; І Вітер шпарко полетів.

Надворі дуже сумно стало,

По небу хмари скрізь погнало,

А Вітер по землі, крий боже, заревів,

Наліг на козака, з його одежу цупить.

Зігнувся на коні козак,

До себе горне кобеняк Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.

Хуртовина назад бідаху пре,

За поли смикає, відлогу з плеч гирує,

Аж шлях курить, трава в степу хвилює,

А все одежі не здере.

Дув,'дув, аж потом ввесь облився,

Із моці вибився, сердешний набік плись.

Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,

Мов божий мир ізнову народився.

Козак перехрестився,

Кобилку зараз зупинив,

Бо страх горюшну заморив,

Поплівся стежкою ходою, потихеньку.

А сонце гріє все та гріє помаленьку,

Угріло божий світ, почув тепло козак Да й скинув кобеняк. -

ГАЙ ДА СОКИРИ

По Гаю темному туга велика ходить, ^

Сокири й Топори затіяли войну,

Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить; Война .ся навела на дерево суму;

Дуби задумались, осики затремтіли,

І клен, гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь.

Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,

І дуб найстарший усміхнувсь.

«Не бійтесь! — він гукнув.— Того я і жахався, Як з топорищами сі навісні прийдуть,

Аж дерев’яний рід заліза одцурався!

Без дерева вони самі нас да не втнуть,

От-то було б... але — нехай йому абищо,

Якби з Сокирами прийшли і Топорища, Тогді-то був би нам капут».

І справді, скілько тут Сокири не бряжчали,

Ні дубчика, ні липки не стяли І тільки де-не-де що кору пописали Да і додому з тим пішли.

ВІЛ

«Мабуть, на небі звісно стало (Про себе Віл в кошарі гомонів)

Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив Да й витерпів-таки чимало,—

Що в плузі силковавсь, копиці волочив,

Із ранку у ярмі до півночі ходив,

І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав,—

Тепер зовсім не той хазяїн став:

У мене вдоволь їсти й пити,

Несуть мені і солі, і крупів,

Овса і висівок наїстись трьом би стало».

Аж тут хазяїн шасть у хлів І, взявши за роги Вола, під ніж повів,

Бо, сказано — його годовано па сало.

Ти змалку так любив мене, як пугу пес;

Чого ж так лащишся до мене, Йване?

Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.

ГРІШНИК

В далекій стороні, в якій, про те не знаю, Мабуть, в Німещииі, а може,, і в Китаї,

Хтось разом оженивсь на трьох жінках. Загомонів народ, почувши гріх великий, Жінки голосять так, що страх:

«Глянь, що се коять чоловіки!

Як їм по три нас можна брать,

Так хай позволять нам держать їх хочпо п’ять»« Гвалтують, сказано, навепряжки-цокотухи.

Ось сяя вісточка і до царя дойшла,

.А цар був, мабуть, не<макуха,

Розлютовався він, і злість його взяла.

«О! почекайте лиш, не буде в ^ас-охоти

За живота чортам служить!» —

.Цар грізно загукав і-люльку-став палить,

^; Т- В' люльцу пхав огонь, і люлька гасла в роті,

А далі схаменувсь, за радою послав.

Як слідує, в>празничному наряді,

Пред очі царськії совіт вельможний став.

Цар двічі кашлянув, рукою ус розгладив І річ таку'премудрую сказав: «Пребеззаконія на світі завелися,

Аігірше,^що<в моїТгземлі!

'.•Мені ДО УСТ’,сьогодні донесли —

•"Юдин паливода,(і цар перехрестився)

.На ..трьох жінках: женийся.

Щоб царствугціломуза<ійого' не терпіть ^; Б іди {.од праведного неба,

Йоігосвам осудитигтреба^

^{1 !і}'' Л .смертьїОтрашну йому::зробить.

' .Хайщарству* усьому .в гнауку В і н і в нтер п ит Ь;„т акую муку, ^{f 1} Щоб з ляку-більш'іііхто(В такий не вскочив гріх, Крий n6o>ko, ,щоб d-гад *ним*ъхто з вас

.змилосердивсяі

Щоб.ілуснув'яг'щоб^я.догвечораісказився,

. , Ко^иінешов.еду'шаадибенидюшскх!»

,_fi} Як річ таку суддя дослухав,

, . Низенькошоклонивс-ьупотилицю^еточухав І н у.; з шід су дк а м и ^ р о. а д іло; м і зков ат ь.

НаДШИМ>МОрОЧИЛИСЬ':ТрОХ’ИШЄіТИЖДЄНЬ7ЦІЛИЙ,

І тількоїща пили,,а^мало,жажуть, їли,

І так меж себе присудили,

Щоб Грішнику тому всіх трьох жінок оддать. Народ сміявсь,:і,всі були в заботах,

Що раду перевіша цар,

'>Аж: завтра а дивляться, а іташогана ітвар, Т0йЖрішник;шам дебетові си.в .на ^воротях.

Орлу схотілось попоїсти;

Піднявсь угору птичий цар¹ І вгледів відтіля; ідо край'ставка овчар Онучі прати'мусив'сісти,

Отара ж попаски попхалась навмання.

Орлу се по¹ нутру;.зложивши⁴моцні крила, Опукою з гори — аж вітром зашуміло —

O f) е л^f у пі к в а р и в¹ ї ї а Я п і я;.

Підняв його‘і геть потеребив^! за тору:

І треба ж, що па сіою пору Пило біля ставка дурне Вороненя.

Страх- полюбилося йому цареве діло,

І думає: «Чому ж'сього я не зроблю?

Да не Ягня, а барана вхоплю».

Дивлюсь¹ — воно угору полетіло Да й пуць на шию барану І, кігті вплутавши йому у вовну білу, . Смикнулося нести, да ба! Вага не в силу:

Баран важенький і Орлу.

Воно вже стямилось, мерщій би полетіло,

Так із шерсті не;виплутає ніг.

Дурне моталося,.поки овчар прибіг

І, гарненько йому. обскубши:крила,

На-іграшку дитині дав: »

Мабуть, господь так світ создав, ‘^;

Що менший там не втне, де більший геть-то

зможе,

Що дядькові пройшло, ти не роби, небоже,

Щоб крилець хто¹ не обчухрав.

ЗЛИЙ КІНЬ

Учора мій сусід купив собі Коня.

Із табуна, татарського, презлого,. Такого жвавого, такого вже баского! Дивлюсь:'сусід і вся його сім’я Уздечки-не напнуть на його. Сусід сусідів-кликать став І могорич гіообіщав, ІДобтільки помогли йому Коня упорать.

Народ зійшовсь та гук такий підняв,

Мов цілину п’ять плугів орють.

А Кінь жахається да рже, ^;

На дибки спиниться да гривою мотає, ^{32 То піде бокаса, то б’ється і кусає:}

Котрий сміліщий був, то вже Од Коника тікає.

Прийшлось сусідові, мовляв, хоч сядь да й плач.

Аж дивляться, іде Петро Деркач — Розумний чоловік і в конях силу знає —

Іде і здалеку чуприною киває. ^! •

Прийшов — і ввесь базар нікчемний розігнав І сміло до Коня побрався потихеньку,

Все свистячи, повагом, помаленьку,

Все гладив, подивлюсь — уже і загнуздав.

ѴІ

Пани! чи чули, як Деркач,коня поймав?

МІРОШНИК

На річечці якійсь маленькій Стояв собі млинок, і в мім Мірошнцк жив.

Хоч невеличкий млин, да, знаєш, чепурненький; Раз по раз, день у день крутивсь, і гуркотів,

І хліба вистачав хазяїну чимало.

Коли не забредеш к Мірошнику бувало,

. У його є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день — із маслом буханці, Книші, вареники і всякі лагоминки;

У п’ятницю — просіл, з олією блинці,

Пампушки з часником, гречаники, стовпці. Обідать він, було, не сяде без горілки,

А в рразник підне'се і чарку калганівки. Мірошник паном діло жив.

До церкви прямо почухрав Да богу молиться святому,

Щоб він акафісти його не в гнів приняв І річечку його зробив Десною.

«Або хоча, як Сейм, такою — •

Тогді б то вже я пановав!»

.Молебні день у день спасителеві править,

У ставники свічки по десять хунтів ставить,

Все молиться, ні їсть, ні п’є, ні спить... «Земляче! Бог з тобою!

На тебе десь туман у Литві навели.

Хіба забув ти, гцо великою водою Ворочають великії млини?

їх німці будувать уміють,

А вже не зляпає наш брат;

Вони самі товчуть, і віють,

І мелють борошно, і сіють,

Здається, що самі й їдять. “

А млин хоч чепурний у тебе,

Та не для бистрини».— «Балакайте про себе!» Мірошник заворчав і рукавом махнув.

Його молитви бог почув:

По небу вітерок дмухнув — •

Як ворон, небо почорніло;

Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув; Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.' Маленька річечка, що так тихенькр йшла, Заклекотіла, заревла І через греблю покотила.

Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі, Вода напре, дивись, то вискочить гвіздок,

То паля тріснула, то заставку розбило,

А далі і знесло млинок.

Схопивсь Мірошник, да пізненько: Що поки йшла вода маленька, Щодня він хліба мав шматок.

Літ з десять був у нас суддею Глива.

Да, знаєш, захотів на лакомий кусок,

В Полтаву перейшов: там, кажуть, є пожива. Велика там вода, хоч є й багато млива... Глядіть, добродію, чи ваш міцний млинок?

вовк І ОГОНЬ

У лісі хтось розклав Огонь.

Було то восени вже пізно;

Великий'холод був, вітри; шуміли [г] різно,

І била ожеледь, і сніг ішов либонь;

Так* мабуть, чоловік, біля багаття грівся,

Та, ідучи, й покипув так його.

Аж ось, не* знаю я того,

Як сірий'Вовк тут опинився.

Обмерз/ забовтався; мабуть,-три. дні не їв; Дрижить, як мокрий хірт, зубами, знай, цокоче. Звірюка до Огню 'підскочив,

Підскочив, озирнувсь, мов тороплений, сів

(Бо зроду вперше він Огонь узрів): Сидить і сам собі радіє,

Що смух його Огонь мов літом сонце гріє.

І став він обтавать, аж пара з шерсті йде.

Із льоду бурульки, що, знай, кругом бряжчали, Уже зовсім пообпадали.

Він. до Огню то рило підведе,

То лапу коло жару сушить,

То біля полом’я кудлатий хвіст обтрусить.

Уже Огонь не став його лякать.

Звірюка думає: «Чого його бояться?

Зо мною він як пагіібрат».

Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,

Мов почало на світ благословляться. «Пора,— Вов-юдумає*—у лози удирать!»

Ну ЩО'б'собі іти? Ні, треба попрощаться: Скажений-захотів Огонь-поцілувать, -І тілько що простяг своє в багаття рило,

А полум’я його дощенту обсмалило.

Мій батько таю казав: «З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе,

Із ними можна їсти й пить,

А цілувать їх — крий нас боже!»

УТЯТА ДА СТЕП

Минулися гречанії жнива;

Семен натяг кожух на плечі;

Тепло пройшло, дітвора лізе к печі.

Замерзло поле скрізь, рілля, стерня, трава Сніжечком біленьким припалä. . Бідашний Степ^тав- сумовать;

Пташки,;що влітку так співали,

У. ijpiń .вжепоодлітали,

І тілько край-ставка,юставсь табун ,Утят,

Чи крижнгто були, чи то були чирята,

Про тернам .байдуже, а сила тілько -в тім,

Що.Степ іще не був. пустий -зовсім; Дивлюсь, 4уло, знялись ,з-води Утята, Закахкають і ну Степом кружлять,

І видно всегтаки, що ссе не пустиня, :

Аж- ось уже й вони летять.

«Куди вас враг несе до гаспидського сина! — ПочавлУтятам .Степ казать.—

Хібатви ..хочете мене. покинуть? .

А.я ж/вас.літом,годував,

І просо, і ювєсі' ігїгречку вистчав;

Без вас хіба мені.з-нудьги .сказиться?» «Улітку.на тобі усякий хліб стояв;

На себе глянь тепер, який ти.сивий став: Останній • колосок холодний хіііг сховав,

І:нічлм .нам.біля тебе живиться;

Аглолод-за щоглам терпіть?» — Сказал и.^Утят ьнулшвидчійметать., ,

-Чи знаєте ⁵ви:єивого'"Кондрата? ¹ Жейивсь.нащФвиквін' та й-шусить-ще кричать, Що жінка щось #ого тлядить не-'дужехати. Мабуть, що'упада'їй^діду'одвічать,

Як сивому^,:Степу-одрізали'Утята. ¹

РИБАЛКА

Хто знає Оржицю? А нуте, обзивайтесь!

Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)

На річці тій жили батьки мої І панства чортів тис^к: .Василь, Іван, Микола, Народ письменний стрях,

.Бував.у.в.сяких школах,

Один балакає на сотні язиках. : ⁵.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гусй, по-німецьки. Подумаєш, чого то чоловік не зна!

Да не об тім, бач, річ. Усю торішню*зиму Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна, Пригріло сонечко, і з поля сніг погнало;

У річку сніг побіг, і Оржиця заграла І ятір, граючи, водою занесла.

«Уже ж вона мені отут сидить в цечінках,

Ся річка катержна! — Рибалка-став казать.— Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,

жінко:

Піду я до Сули скажену позивать!»

І розні деякі казав, сердега, речі,

Із злості, як москаль, усячину* гукав;* ?

А далі почепив собі сакви на плечі,

У люльку пхнув огню, ціпок у руки.взяв І річку позивать до річки почвалав.

Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;

Про те ніколи сам Рибалка не казав;

А тільки він дойшов, як слідує, до краю,

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться і очі протирає,

Не вірить сам своїм очам:

Бо по Сулі — чорти б їх мучив' матір — Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам І бідного його ниряє ятір!

Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.

А що, земляче, пожививсь?

Ось слухайте, пани, бувайте ви здоройі!

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

СОЛОВЕЙ

«Хто не вгадає? я? Оце городять небилицю! Щоб не пізнав я Солов’я,•

Щоб не пізнав сю гарну птицю;

Як тілько оком наведу.

То і вгадаю, де співака»,—

Так дядькові казав небіж Грицько Підсака. «Ходімо,' я тебе до лісу поведу,

Усякої там птиці е багато.

Та буде сором, пане-брате,

‘ Коли б ти Солов’я ізразу не пізнав»,— Грицькові дядько одвічав.

І ось вони дойшли до гаю;

По гаєві усякий птах літає,

Щебече хто, хто свище, хто гуде,

Аж округи луна іде.

Небіж

Ось-осьде Соловей! Який червоногрудий!

А дметься як, мабуть, великий пан! Уже то неспроста в його такий жупан.

Дядько

Та годі, годі, Грицьку, буде Ту погань, Снігира, хвалить!

Ся птиця не співа, а як усе щебече,

Вона в гурті як-небудь засвистить;

А більше, голову похнюпивши меж плечі, Насупившись сидить.

Небіж

Так цитьте лишень, ось я зараз угадаю:

Я сучий син, коли оце не він!

Увесь мов золотий, а крильця чорні має.

Дядько

Та будеш, Грицьку, сучий син:

Се просто Іволга зоветься;

Вона із саду в сад літа,

То вишні гарно об’їда,

То оббива горох, а в співи не вдається.

Небіж -

Так ось коли побачив співака!

Яка мальована та штучна птиця!

«Вертиться,^джеркотить, .-по/дереву скака — От се то Соловей..

Д.яд.ько Ge -н ав існ а^ѵ С ян и ця!

І довго так.небіж дурненький Меж .птицями .знаходив .Солов’я;

А "Соловей, собі, сіренький Над ним співав, сховавшись меж гілля.

ДЯДЬКО НА ДЗВОНИЦІ

Ізліз мій дядько на дзвоницю Та, знай, гука: «Оце.кумедія яка! Всьлюде.на землі, мов ті перепелиці:

Здається більший з них не більше п’ятака.

Гай, гай! Які ж вони дрібненькі!

Так ось коли я їх, як треба, розібрав!»

А мимо йдучи, хтось на'дядька показав Та, далебі, мене спитав:

;«Що то таке, чи щур, чи горобець маленький?»

ХЛОПЦІ

; (Учора' я дививсь, >як хлопці Гуляли на толоці:

Здається, крам там продавав один,

Другі-в опуки тощо грали, .

То в дучку булку заганяли,

А далі здумали скакати через тин.

Хлоп^?ята там були і прості, і письменні,.

І кожний з них по-своєму скакав: "Один летів як навіжений,

'Знай, визвіривсь на^тин га білявого й став; А інший, голову, мов той москаль, задравши, Пряменько вйтягнувсь та й скочив через тин, Та як .же врізався об землю, вражий син, Колошу розідравши.

А виборного хлопченя • '

Так_скаче високо, так здорово літає!

Воно мале зовсім, од чого ж так скакає? — Собі подумав я Та й придивляться став: аж сеє бісеня Як хоче скочить, то аж в землю присідає Та й, присне разом відтіля!

Як не крути, а правди нігде діти:' Коли б;.невиборного діти,

І другі вміли присідать, ■

То, може б, і вони зуміли так скакать.

ЧОВЕН

Заграло, запінилось синєє море,

І буйнії вітри по морю шумлять,

І хвиля гуляє, мов чорнії гори Одна за другою біжать.

Як темная нічка, насупились хмари,

В тих хмарах, мов голос небесної кари,

За громом громи гуркотять.

Іграє і піниться синєє море.

Хтось човен на море пустив,

Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,

Од берега геть покотив;

Качається, бідний, один без весельця.

Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! Чого він під бурю поплив!

Ущухнуло море, і хвилі вляглися;

Пустують по піні мавки;

Оп’ять забіліли, оп’ять простяглися По морю кругом байдаки;

Де ж човен дівався, де плавле мій милйй? Мабуть, він не плавле, бо онде по х&шн.*-Біліють із його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий Ізмалку здавався страшним;

Да як заховаться? Не можна ж вік цшій Пробути з собою одним.

Прощай, мій. покою, пускаюсь у море!

І, може, недоля і лютеє горе

Пограються з човном моїм.

ВАРЕНА

Disparaisser, on vous l’ordonne,

Rótis pompeux, fins entremets!

J.-B. Radet^33k

Геть галушки, з стола печене,

Знімайте божий хліб і сіль,

І сало, з яйцями пряжене.

Варену, хлопче, при на стіл!

Хай чарка забрязка, хай весело буде!

Нехай погуляють хрещенії люде!

Із нас тихенько кожний їсть,

Як тілько що обід почнеться,

А як хлиснуть по п’ять, по шість,

Де в бога річ та набереться:

Регочуться дуже, мов бджрли гудуть,

Вигадують штуки і всячину гнуть.

Хто баляндраси точить дівці,

Хто лає подушне й мирське;

Там Опанас Грицьковій жінці На ухо шепче щось таке,

А та червоніє, мов повная рожа,

І каже тихенько: «На що се похоже».

Маруся дівка страх плоха,

Зовсім мов панна, хоч за книжки, Сором’язлива вже така...

Що ж? Випила із медом трішки,

Не та стала дівка — до хлопців цокоче;

Як ясочки, грають Марусині очі.

На єї дивиться Андрій Та позирає все в віконце І думає, коли б швидчій За гору заховалось сонце.

В вікно він погляне, на дівку моргне,

Вона усміхнеться, плечима здвигне.

їси собі до очкура,

А в горі їжа не порадить.

І тілько що хіба з добра

На животі тобі завадить.

А. вип'єш півкварти — завійна пройшла І знову'весел а. твоя голова.

Я маю думку вже таку,

Що краще жить було б на світі,

Якби обідать-нашвидку,

А потім по півночі пити.

Давайте ж >варену, хай весело буде!

Нехай погуляють хрещенії люде!

1834 і

УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

«Ні, мамо, не можна нелюба любить, Нещасная доля із нелюбом жить.

Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти, Хай лучче я буду весь вік дівовати!»

«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?

Мені в домовину лягати, пора.

Як очі закрию, що буде з тобою? Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?

І горе, і нужду терпітимеш ти.

Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу, Стогнать під землею, як горлиця, стану».

«О мамо, голубко* не плач,, не ридай,

Готуй рушники і хустки вишивай.

Нехай за нелюбом я щастя утрачу;

Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест божий, стоїть,

Під ним рано й вечір матуся квилить:

«О боже мій милий! Що я наробила!

Дочку, як схотіла, із світу згубила!»

^! " Que j’aime ces bois solitaires,

Äux bois -se plaisent les amants.

Gilbert ³⁴¹

Хто.дівчинуJ любить, той. любить Л ліс.

У лісі так темно, тт тихої

І Я ЙОГО /ДУ'Же любив то ^ колись,

Та вже.минувало те лихо!..

Дівчата у лісі зовсім не такі,

Як часом бувають у хаті;

У лісі вони звичайненькі, плохі,

Не кажуть: «Геть! дивиться мати!»

Ідіть же, дівчата, по ягоди в ліс,

,Квітки рвіть та пісні співайте;

А ти, мій козаче, туди навернись,

Та там собі вкупі й гуляйте.

Я бачив, Маруся під гаєм ішла,

Аж гульк, їй назустріч козак молоденький, Вона вся згоріла, не знає й сама Од чого, а він .веселенький.

Підходить до єї — за руки.взялись,

Як ті голуби, цілувались...

Шепнула Маруся: ходімо у ліс!

Пішли — і од мене сховались.

1843

НАДПИСЬ К РИСУНКУ КН. С. А. Г[ОЛИЦЫ]НОИ ¹

Заквітчалася дівчина; стала край вікна.

Дав бог празник. Людям празник, а вона одна ' Із маленьким братом Йвасем, прибрана, в квітках, Дивиться, моя небога, на широкий шлях.

Батько вмер давно у неї, матері нема,

Тільки в хаті брат маленький да вона сама,

Більш ні племені, ні роду — все чужі кругом! Тільки не об тім сумує дівка під вікном:

Тута, край вікна, прощався, діловався в і н, Чорнобривий козаченько, як їхав на Дін; Обіщався вернутися — вже півроку є,

Як сумує дівчинонька, серденько моє!..

«Де мій милий? Що він робить? Де він забаривсь? Може, з іншою якою уже одруживсь!..»

Дума дівка; серцю важко, сльози на очах.

І пустий простягсь далеко перед нею шлях.,.

1843

¹¹ МАРУСЯ

«Я, знаіо, Марусе, дівочу натуру! —

Так мати старая казала дочці,—

І я діво,вала, була молодою (Тогді парубки все були молодці!) —

На грищі співала, на досвітках пряла,

На улиці часом до світа гуляла... -

А бувало, стане скушно,

Серце ниє та болить,

В грудях важко; плачеш, плачеш...

Божий світ не веселить!..

У садку пташки щебечуть,

По степу цвітуть квітки;

Як послухаєш, як глянеш —

Плачеш бозна од чого!..

)

І знати не знала, чого я бажала!

І все, було, доню, я так сумовала,

Поки твій отець мене кохати не став,

Поки з моїм любим нас піп не звінчав...

Кинь лихом об землю та будь веселенька!»

І думає дочка, схилившись до неньки:

«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»

РОГДАЕВ ПИР

Рогдай ¹ сидел между друзей.

Невнятный говор их в чертоге раздавался.

Пред ними сладкий мед янтарною струей В блестящий кубок изливался.

Все суетилось вкруг. Рабы со всех сторон Старались угождать боярам знаменитым,

И по столам, обилием покрытым,

Носился чарок громкий звон... "

Вдруг шум затих между веселыми друзьями... Родную песню им певец Баян² запел,

И громкий глас его, в гармонии с струнами, Казалось, к небесам из храмины летел!

Рокочут вещие, — бояре в упоеньи,

То вдруг все в забытьи, то в страшном

исступленьи, И сердце каждого восторг и радость пьет:

Певец Баян дела Олеговы ³ поет:

Кто там, за курганом, стоит; величавый?

Кто гласом вздымает волну на Днепре?

Кто взмахом колеблет столетни дубравы?

Чьи взоры сверкают, как звезды во тьме?

То витязь славянский, то мудрый Олег Приемлет на греков отважный набег.

Ржут быстрые кони. В доспехах медяных Под знамя Олега герои летяті На поле блистают оружия брани,

Звучит изостренный, тяжелый булат!

Ладьи с парусами скользят по водам*

И ветер ііопутный способен ладьям!,

III

Уже в Цареграде Олег победитель.

Он греков надменных рассеял в полях —

И щит свой широкий бесстрашный воитель Повесил на гордых Царьграда вратах!

Сам Лад освящает .славянскую брань!..⁴ Олег собирает 'богатую дань!..^{5 1}

, IV /

Заря загорелась на небе востока,

И утренний ветер подул по полям;

Но что там — я вижу — чернеет далеко?

Чей топот и ржанье несется кушам?

То едет с воинских походов Олег!

И радостны волны, и радостен брег!

V

И греков роскошных златые изделья Украсили князя любимый чертог,..

Весь Киев престольный пирует в веселье!

.По стогнам летает согласия бог!

Заздравные кубки повоюду звучат:

Народ торжествует Олега возврат!

Баян умолк; но перст его игриво Еще летал по пламенным струнам...

И на лице бояр изображалось живо,

Как песнь его приятна их сердцам!

Но вот прервалось их минутное молчанье... И чашник снова ковш боярам иаливал,

И вновь шумит дружнее пированье,

И вещий по струнам в восторге пробегал..,

И долго прадеды седые пировали.

У них поднялся пир горой;

И кубки в их руках до полночи блистали, Меды древлянские лилися вкруг,рекой!.. Лишь к утренней заре смежилися их вежды, Но сладок был их сон:

Во сне ласкали их блестящие надежды;

Им снился ратных строй, мечей и копий звон,

Им чудились врата златые Царегра'да,

И греки робкие, восточная награда,

И гордых прадедов набег,

И слава их, и вещий князь Олег!

1831 • ,

КУРГАН

В степи седой стоит курган передо мною;

И мысль моя полна неясною м,ечтой!

Он говорит забытой стариной И дух животворит собою.

Маг нем: растет полынь, всегдашний, друг степей; Густой крапивою его* чело венчалось.

Украйна исстари: войною раздиралась,,

И шум воинственный умолк недавно в ней.

Но для чего курган насыпан величавый? Питомец, давний многих лет,,

Иль нашим прадедам, любимцам бранной славы, Служил, он пристанью в, дни грозные побед?

Или под этою землею Лежат Украины сыны,

Сраженные врага рукою

За славу и покой отеческой страны?

Быть может, в разъездах отважных, далеких Казаки летели в чужой стороне;

Оставивши домы и дев чернооких,

Искали добычи в кровавой войне.

И, гривы вздымая,, питомцы Сулы По полю, отважных, как ветры,, несли Далеко, далеко — к родным куреням.

На запад клонилось светило;

А шайка скакала по чистым степям,

На степи все сумрачно было:

Безбрежна пустыня; все дико кругом,

Сливался с равниной вдали небосклон.

Лишь изредка коршун пред ними взлетит И> кущи ракиты ветвистой,

Иль змей, изгибаясь, в траве¹ зашипит,

Блестя чешуей серебристой.

Но кони стремятся—и. горная пыль, ВсклубившисБ, садится опять на ковыль.

Покрылась пустыня вечернею мглой, <

И ветер надулся полночи...

Пред шайкою скачет казак удаЛощ На юг устремляет он очи И мчится, как вихорь, вдоль гладких полян, То их предводитель, то их атаман.

Но вот на кургане мерцается св^т;

Блестит он приветно, как прежде.

Так в мрачную душу порою прольет Утеху луч ясной надежды! .

«Дружнее, товарищ! Дружнее, дружней! Повеяло ветром знакомых полей!

Там плещется Уда[й] о берег родной;

Я слышу родимые звуки!

Как сладко забыться в объятьях драгой, Скитавшись так долго в разлуке».

Казаки примчались в отеческий стан,

И местом веселья был мрачный.курган.

Иль, может быть, когда война зрилась, Коварный лях Украйну разорял-,

И гайдамаков шайка билась,

И сын степей средь боя возрастал,

Когда несчастною страною Ордынец шел, как мрачный демон зла — Пред ним смерть жадная текла И кровь дымилась под рукою*

В то время смутное войны Дрались Украины сыны '

За вольность родины святую.

Они с врагом пытали сил, •

И тыл ордынец обратил,

Забывши славу боевую. •

Но на кровавых тех полях.

Был не забыт усопший враг:

Христовой верой пламенея,

Казак чтит мертвого злодея".

И под твоей, курган, землей Татарский прах зарыт в глуши степной. Теперь же на кургане этом,

Не думая о старине,

О храбрых предках, о войне,

В палящий полдень, жарким летом.

Под темнолистным холодком³⁵ Пастух храпит спокойным сном!

И часто здесь в часы заката,

Когда на тверди голубой Утонет солнце в лоне злата И даль сольется с темнотой,

Чумак, идя в пыли дорогой,

С простосердечным земляком Свой ужин разделив убогой,

Перед раздутым огоньком Затянет песню на кургане О Самойловиче-гетмане ¹,

О запорожских казаках —

И пламень дедов на глазах,

Как луч мгновенныя зарницы,

Блеснет сквозь черные ресницы,

Но замирает в тот же миг!..

Я часто средь степей глух[их]

Внимал сим песням заунывным. -Наполнен вдохновеньем дивным И дивным чувством обуян,

Глядел на сумрачный курган Под ясным кровом лунной ночи;

Мои горели чем-то очи;

И свиток древности седой,

Я мнил, развернут предо мной.

1833

РОМАНС

Слыхали ль вы, когда в дубраве темной Под кровом девственных ветвей, Склонясь на грудь подруги скромной, Руладит песню соловей?

Видали ль вы, когда пожар Авроры ¹ Горит на небе голубом И темный лес, и степь, и горы Румянит розовым лучом?

Слыхали ль вы, когда краса-девииа «Люблю», робея, говорит:

Слеза сверкает на реснице,

И пурпур на щеках горит?

Не правда ль, тот огбнь-ярчей огня востока И голос тот приятней соловья?

Он дух живит, он мысль несет высоко И красит дни земного бытия.

1834

НЕДУГ

Я недугом томим,

Но отрадно мне с ним,

Мне приятны недуга мученья,

Он ужасней всего,

Но и прелесть его

На земле не имеет сравненья.

Я недугом объят: . '

Вижу демонов, ад,

Вижу мир в наготе, подземельный; Вижу солнце без дня,

Вижу свет без огня,

Вижу,мглы океан беспредельный.

. С черной тучей грущу,

С буйным морем ропщу,

⁴ Вижу светлых алмазов рожденье; Знаю, в недрах земли Как граниты росли,

Чую трав и дерев прозябенье.

,На земле .тяжело,

На земле несветло:

Все здесь пахнет и златом, и кровью! Люди ближних гнетут,

Люди честь продают И торгуют святою любовью!..

Полечу за эфир:

Как прекрасен тот мир!

Как блестящие звезды роями В .стройном чинеллывут,

Кольца огненны вьют И расходятся вольно кругами!..

И в гармонии той Я летаю душой.

Свет неведомыйіуміозаряет.

Пред. умом тает тьма,

И природа сама

Перед ним тайники/отворяет.

Звезд небесных светлей*,

Краше солнца лучей И зарницы полночной живее,;

"Ярче жгучих очей Ненаглядной моей;

Он в душе непонятно светлеет!

Но недуг отлетит:

Начинаю я жить,

Прозябать,, как' земное: творенье,

Стану в мире страдать И, как радости, ждать Мой прекрасный недуг —вдохновенье.

1837

МОЛИТВА.

Хочу я молиться; душа; моя просит Беседы отрадной,,с источником сил; Волнение мира она, не выносит,,

Ей мало курений обычных; кадил,

Ей тусклым сияньем го.рят;наши свечи, Безжизненны наши хвалебные речи И слаб и незвучен наш клир!

О, дайте мне волю! Где степи родные Слились с небосклоном в безбрежной дали, Где чистые СВОДЫ: небес, голубые,

Лобзают; зеленые волньпземли,

Туда полечу я: в час грозныя, бури,

Как ветер/взволнует, степной океан И тучи, столпятся- в небесной лазури, Бестрепетно стану на дикий курган.

Пусть небо: сверкает¹ святыми огнями, Земля, как'преступник, дрожит под ногами; Спокойствие ляжет на душу мою.

И там я, внимая громов перекаты,

Святую молитву святому трикраты . Языком достойным спою!¹⁴

т

(Малороссийское предание)

В ту ненастную годину (Как преданье говорит), .

Как в Украине святыней Торговал ничтожный жид,

Как богатые поляки, _І:, Златолюбием дыша, . Продавали с барыша , Позволение на браки ¹ . :

И кимвалов грустный зво_;н^:

Для казачьих похорон,

Город Нежин православный На Украйне был силен.

Верой чуждою, бесславной Опозорен не был он.

Граждане его — казаки — Вынесли из смертной драки Самобытные права,

И о Нежине отвсюду Шла хорошая молва.

Но одно там было худо:

Был за городом пустырь, , ,

И на нем, пугая око,

В небо выбегал высоко Униатский монастырь...²

Вот настала ночь святая, Окончание поста.

Все молились, ожидая Воскресения Христа.

И пробил он, час урочный, Прогремел нам радость к,/іир — И под ризой полуночной Встрепенулся божий мир.

Травы в поле зашептали,

Волны в море заплескали,

И отгрянул свод небес Звучное: «Христос воскрес!»

Храмы радостью сияют;

Легким дымом фимиам С песнопеньем улетает К растворенным небесам.

Вот, собравшись воедино, Отщепенцы от святыни Освящают монастырь,

И — прости им, царь небесный! — Хочет петь святые песни Их отступнический клир...

Вдруг — земля поколебалась,

Свет померк у них в очах; Недопета песнь осталась На испуганных устах — Провалилась в область ада Эта грешная громада,

Этот унии оплот;

Убежали в землю своды,

И над ними снова воды Затянули новый свод.

Ночь прошла, и над востоком Зарумянилась заря,

А на поле одиноком Не видать монастыря.

И по монастырским башням С плеском, с ропотом всегдашним Волны синие бегут.

Непостижно, дивно, тайно Там шумит широкий пруд:

Этот пруд теперь в Украйне Н е ж и н-о з е р о м зовут*

Есть молва, что в ночь святую Воскресения Христа На мгновенье тьму ночную Гонит с озера вода:

Волны примут цвет огнистый,

И далеко, там, на дне,

В недоступной глубине Виден монастырь нечистый;

В нем огни еще горят,

И как будто в отдаленье Под водою слышно пенье И колокола звучат.

РОСА

•В час ночи безмолвный, в час грозных і видений, Когда, засыпая, весь видимый мир Сольется в неясные, чудные тени,

И дремлют пучины, и дремлет эфир,

И, тайной и мраком весь свет обвивая,

Как тяжкая дума, темны небеса, —

В тот час вдохновенный, .дочь светлого' рая, Нисходит на: землю роса.

Смотрите! Долины подернулись іпаром;

Повеял прохладой с полей ветерок,

И вспыхнул небесным.пожаром Алтарь мирозданья, далекий восток.

И в девственной свежести луг ароматной, Унизан перловой росою, горит;

И в каждой росинке — для нас непонятно — Мир.чбожий, и небо, и солнце: блестит.

Земля пробудилась; поклонник корысти, Народ-трудолюбец к работе спешит: Небесѵбриллианты, он :вмиг запылит,

Луга: он притопчет стопою нечистой...

Не бойтесь. Вот солнце с воздушных высот Пригреет — и гостью на небо возьмет.

Видишь, там сомкнулись тучи,

Дружной стаею свились,

И на них перун гремучий *,

■Опнебежный и* летучий,

Грозно над землей повис.

То,, презренная толпою,

Гостья божия — роса

влетела в небеса '

И грозит земле войною.

Вот идет она, идет!

Под воздушными полками Затрещал небесный свод;

Перекрестными рпнями Тучи і молния „сечет;

Грома буйные раскаты Прогремели в небесах —

И, (юязнию объятый,

Человек склонился в прах!

Я дружен в печалью, как с нежной сестрою. Не помню, когда я ее полюбил:

Ребенок, я сладко мечтал под грозою,

Ветр буйный- понятно душе говорил.

Измлада, от самой моей колыбели,

Мне грустно стенали пастушьи свирели; Печаль разливалася в песнях родных:

Рыдая, я слушал унылую чайку,

Мне пели, как ляхи сожгли Наливайку¹,—

И сердце приятно болело от них.

И, детские игры свои забывая,

Я с думою свыкся в ночной тишине;

И чудная гостья тогда, неземная,

Темнее полночи являлась ко мне...

Но годы летели; я, юноша смелый,

Взглянул безбоязненно в светлую даль:

Там в радугах прелести мира горели,

Неясные страсти в душе закипели,

И презрел я старую гостью — печаль.

Я деву увидел, венец мирозданья,

Земной и небесный аккорд красоты!

Пред нею поверг я надежды, желанья И юности сладкие грезы, мечты.

Она, улыбаясь, мне в очи смотрела И сердце лучами улыбки прожгла.

Душа моя дивным пожаром горела И яркою страстью вполне расцвела.

Как дева земная, прелестна была!

Я песни звучал ей — и стих, непокорный Богатству и власти, пред ней трепетал, «Люблю» — прошептала мне дева притворно; Но златом пред нею богач прозвучал,

И я был осмеян изменой позорной: Променяны чувства на подлый металл! Страдалец, я к людям расширил объятья — Безумец! Сочувствия ждал от людей!

К растерзанной груди хотел их прижать я И обнял — шипящих от зависти змей.

Я в мире остался опять одинокий,

Всю горькую чашу испив бытия:

Мне люди разрезали сердце глубоко,

. И ХОЛОДОМ' опыт обвеял меня.

Со вздохом я призвал дней детства подругу,

И мрачная гостья явилась ко мне:

Она протянула мне руку, как другу,

И вновь неразлучна со мной в тишине...

Она овладела убитой душою,

Она моя дева, мой друг, властелин!

Я чувства делю с ней, как с нежной сестрою. И в мире коварном живу не один.

1837 , ,

СКАЛА

В; В. Григорьеву¹

На долине степной,

Над широкой рекой Одиноко скала вырастает,

И природы рука Из земли, из песка Гордо к небу ее подымает.

Как сиротка, она Бесприютна, одна Под безгранным шатром небосклона;

Летом зной ее жжет,

Снег зимой заметет —

От скалы не услышите стона.

Но ее ты не тронь:

Чудотворный огонь При рожденье миров в ней закован.

В жилах каменных он До поры заключен Всемогущим предвечного словом.

То — источник огня,

То скала из кремня.

Ты ударь в нее острою сталью —•

И алмазным снопом Брызнут искры кругом,

Свет проглянет и высью, и далью.

Молчалив и угрюм,

Полон пламенных дум Сын любимойі мечты, вдохновенья.

Он один меж толпой;

Проза жизни людской Не пробудит его песнопенья.

Но когда уязвлен В' сердце твердое он От удара судьбы непреклонной,

Он струнами звучит —

И блестит и горит Над толпой его стих среброзвонный.

1837

МЕСЯЦ И ЗЕМЛЯ

Был день — и земля, упоенная жаром, Роскошно томилась в объятьях небес; Обширное море пылало пожаром,

Дышал ароматами лес.

Но день догорел — и обычной порою Затеплился месяц над сонной землею: Пред ним задрожала земная краса —

А месяц, открывши бесстрастные очи,

Все выше плывет. И под куполом ночи Свершались небес чудеса...

Звучат сладострастно леса и поляны:

То песни поет соловей;

И тонкой струею дымятся туманы От гор — от земли алтарей. Душистые недра цветы раскрывая,

Курят в тишине фимиам...

И в знойном томленье земля, изнывая, Трепещет и рвется к блестящим лучам,

А месяц какой-то неведомой силой Земные восторги впивал,

И веял на землю покоем могилы,

И блеском холодным ее обливал.

Недолго она теплотою дышала И негой душистой: на жарких полях Цветы затворились; земля засверкала Пред месяцем светлым в холодных слезах. О дева милая! Напрасно,

Полна и неги, и огня,

Так бешено, так сладострастно Ты жмешь в объятиях меня.

Мой ангел юга черноокий!

Восторг любви твоей высокой,

И бескорыстный, и святой,

Я не пойму моей душой,

И на кипучие лобзанья ^;

Я, света хладного созданье.

Отвечу лаской ледяной— *; ^

И взор твой светлый, полный жизни, С улыбкой горькой укоризны Сверкнет печальною слезой.

1837

УКРАИНСКИЙ БАРД ¹

Под теиыо липы, перед дверью Избушки дряхлой и простой,

Играет бандурист седой.

Вокруг него с обычной ленью Толпа украинцев стоит..

Он тешит их, детей природы:

То им «метелицу» звучит,

То про гетманские походы Красноречиво говорит,

То упырей в час непогоды Поет ночные хороводы...

Но вот как будто страшным сном Старик встревожен; взор угрюмой Блестит нерадостною думой...

Он покачал седым челом,

Вздохнул — аккорды застонали,

И горьким голосом печали Запел он песню о былом:

«Там, где быстрая Сула Лентой по степи пошла,

На полянах Солоницы Коней дикая станица Без боязни воду пьет;

Где ковыль, как снег, белеет, Пудовой арбуз растет,

Золотая дыня зреет И в зерцало' глубины Гордо смотрятся Лубны,

Там широкими степями Мчатся вольные полки,

Мчатся наши казаки.

Степи стонут под конями:

То за родину войной Наливайко поднял знамя:

Ляхам всюду меч, и пламя,

И постель в земле сырой.

Полководец Польши дерзкой,

Несговорчивый Жолкевск&й ², На Украину идет.

Знамя Речи Посполитой ³ Вьется в воздухе развито;

К бою войско знака ждет. _; Лях, по виду непреклонный,

Раб ксендзов и богачей,

И казак, душою вольный,

Зря врага, самодовольный Друг на друга мещут взгляд:

В нем пылает мести яд.

— Полно нам в неволе жить, — Начал гетман говорить, —, Много мы и так терпели: Униаты захотели Наш святой закон попрать, Всюду польские костелы,

Всюду езуитов школы Самовластно учреждать.

Пусть дадут по крайней мере Умереть в отцовской вере.

Будет и была чиста Наша вера во Христа! —

Он сказал — и.в бой великий, Смертоносный полетел... Огласилось поле криком,

Гром орудий загремел...

Видно, так судьба судила!

Бог Украйну наказал: Наливайко в плен попал;

Наша слава приуныла;

На украинских степях Победил счастливый враг!

Там, далеко, за границей,

В католической столице,

К площади народ спешит:

Там на месте возвышенном,

В медном чане раскаленном, Пленника хотят казнить.

Умер он за, вольность края И за веру пострадал...»

Умолк певец, печали полный;

На струнах голос замирал;

О Наливайке вздох невольный Из уст в уста перелетал.

У черноглазой у девицы Слеза повисла на реснице,

Старик поникнул головой,

Глаза у юноши сверкали,

И дети в страхе трепетали От песни стороны родной.

' КАЗАК НА ЧУЖБИНЕ ’

(Украинская мелодия) ..

Поехал далеко казак на чужбину На добром коне вороном.

Свою он Украйну навеки покинул:

Ему н.е вернуться в отеческий дом! ¹ Напрасно казачка его молодая И утро и вечер на север глядит,

Все ждет да пождет, из полночного края К ней милый когда прилетит.

Далеко, откуда к нам веют метели,

Где страшно морозы трещат,

Где сдвинулись дружно и сосны и ели, Казацкие кости лежат.

Казак и просил и молил, умирая, Насыпать курган в головах:

«Пускай на кургане калина родная Красуется в ярких плодах.

Пусть вольные птицы, садясь на калине, Порой прощебечут и мне,

Мне, бедному, весть на холодной чужбине

О милой, родной стороне!»

1837

СОЛОВЕЙ

В зале душно: блеск и свечи,

Пестрая толпа гостей;

В зале хохот, в зале речи,

В зале слышен соловей.

То искусно свищет песнй

Этой самою порою < \ ¹; Над уснувшею рекою . • ■ • » Сам, один в тиши ночей Для подруги только милой^

Не для славы и похвал, Песнью звонкоц, полной,силы, Сад и рощу обдавал.

1837

МОЯ МЕСТЬ

Люди-братья, вы успели Ваше дело совершить:

Вы умели, как хотели,

Пламя юности убить.

Эти кудри шелковые,

Эти очи огневые.

Эта музыка речей Девы-радости моей,

И любовь моя земная,

Этот светлый отблеск рая, ¹ Это счастия зерно —

Все другому отдано.

Часто грешною мечтою .

Я бываю возмущен;

Но меж девою и мною • Исполин стоит — закон.

Перед ним благоговея,

Я главу клоню на грудь И шепчу, в душе немея: «Чародейку позабудь!» Смейтесь, люди — ваше дело Вы окончили вполне:

В грудь расчетливо умели Влить недуг смертельный мне.

Но слушайте; братья^за стріашной чертой, За гробом, опять я душой бестелесной Вспорхну к» небесам и'блестящей звездой Пред вами заискрюсь на тверда небесной. Я буду бесплотен, свободен; легок!

И что ваш коварный-мир сделать мне мог?

Тогда я, безгрешный, ночною порой Слечу к ненаглядной, к, ее изголовью.

Ей кудри рассыплю бесплотной, рукой, Уста поцелую с нездешней любовью И, тихимчСѵТруясь> по челу' ветерком,

Навею ей грезы о счастье быломі

Распустятся розы у ней'на щеках,

В груди пробежит сладкий трепет,- -Улыбка засветит опять на устах, Знакомый послышится лепет.

Когда ненаглядная вспомнит о мне,

Я буду далеко — опять, в вышине...

За зло я сумею людям отомстить:

Когда в темноте, неизвестной тропою, Над пропастью будете вы проходить И пропасть готова пожрать вас собою — Падучей звездою я к вам полечу И близкую гибель собой освечу.

Когда в вышину налетят облака*

И глухо застонут там громы,,

И мстящая праведно неба ,рука Захочет карать ваши домы,

Пред громом сверкну я кровавой змеей, Скажу вам: бегите — уда р. роковой!

Когда, увлекаясь корыстной мечтой,

Вы будете плыть океаном »

И ночь, вас покроя своей темнотой,

На вас заревет ураганом,

Я в вихре и буре пред вами пойду И в пристань спокойную вас приведу.

Я буду хранить вас нагвашей.земле. Живите, терзайте, друг друга*

Всегда пресмыкаясь-во прахе-и мгле,

Как детиѵ-греха и недуга,

И думать не смея о /гой вышине,.

Которая станет родимою мне...

Пир волшебными огнями Разливался и горел,

Стройнозвучными стихами Хор певцов веселый пел.

Мы гуляли именины Басни русския творца,

От времен Екатерины ¹ К нам дошедшего певца.

Все мы шумно пировали На волшебном пире том И поэта увенчали Свежим лавровым венком.

Как он был велик, прекрасен В этот миг, седой певец!

Неподкупен и согласен Был восторг к нему сердец.

Мы смотрели с умиленьем На поэта-старика;

Жрец прекрасный вдохновенья,

Он нам дал благословенье:

Лист лавровый от венка.

Этот чистый дар поэта Я умею оценить,

В треволненьях, в буре света Стану я его хранить;

А о празднике народном,

Бескорыстном, благородном,

Поздним внукам расскажу И листок венка Крылова Для потомка молодого Как святыню покажу.

1838

УТЕШЕНИЕ

Мой друг, ты недоволен светом?

Ты быть доволен им пе мог:

Узнан, смешал премудро тень со светом В картине пашей жизни бог.

Ты в этом мире странник новый,

Еще не знаешь ты людей;

Ты не носил еще оковы Чужих капризов и страстей.

Цепями скованный приличья,

■Пред глупостью ты не молчал И подлому рабу двуличья Руки, как другу, не сжимал.

Ты не видал в чести бездарность И честь, добытую ценою клеветы;

Но низкую неблагодарность,

Мой друг, уже изведал ты...

Утешься, нам одно осталось утешенье,

Оно с земли несет нас к небесам:

Не ждавши от людей возгіагражденья,

За зло добром платить людям.

И если б за добро всегда добром платили, Оно вошло б в холодный наш расчет,

Его бы как товар ценили,

И даже стал бы добрым тот,

Кому теперь одни заботы Его ничтожные расчеты,

Кто рад за золото и друга-удушить...

Ну, было б что тогда на свете,

Когда бы стали люди эти По-своему благотворить?..

1838

МОТЫЛЕК

Горит и красуется пышное лето;

Все в зелень, и в пурпур, и в злато одето,

Все полною жизнью роскошно цветет.

А там, посмотрите, на ветке крапивной Уродливый червь, бледно-желтый, лениво С листка на листочек ползет И, жадно безвкусные листья съедая,

Родимой крапивы своей не бросая,

Спокойно па ветке живет.

Но пролетело скоро лето И осень скучная пришла.

Природа мрачная раздета.

На опустелые поля Повеял ветер — и метели

По рощам, грустно зашумели; Трещат морозы, и сама К нам в гости жалует зима*

Все мертво в страшную годину; И, завернувшись в паутину. Примерз, укрывшись под листок, К родимой ветке червячок.

³

Вот весенний ветер веет,

Чист и ясен свод небес,

Й душисто зеленеет Молодой кудрявый лес; ¹ Развернулся луг цветами, Зажурчал опять ручей,

И опять между кустами,

Будто Пушкина стихами,

Хвалит бога соловей!..