«Панська садиба», оточена зеленим краєвидом, нагадувала невеличкий замок, атож, якийсь фантастичний усамітнений палац. Будинок був пофарбований у біле, дерев'яний, з багатьма аркоподібними вікнами в стінах і на даху, а коли там приймали гостей, то на його круглій вежі майорів прапор. Люди називали його Замком. Біля садиби з одного боку лежала бухта, а з другого тягнулися безкраї ліси; ген удалині виднілося кілька дрібненьких хутірців.

Юганнес зустрів гурт молоді на пристані й посадив усіх до човна. Він уже їх знав, то були діти господаря Замку та їхні приятелі з міста. Вони були повзувані у високі чоботи й могли переходити вбрід; проте Вікторію, на якій були самі черевички і яка мала не більше десяти років, треба було, причаливши до острова, нести на берег на руках.

— Перенести тебе? — спитав Юганнес.

— Я перенесу! — сказав міщук Отто, хлопець віку конфірмації, і взяв дівчинку на руки.

Юганнес стояв і дивився, як її знесли на високий берег, і почув, як вона подякувала. Потім Отто оглянувся на нього:

— Ага, то ти припильнуєш човна? Як його звати? — Юганнес, — відповіла Вікторія. — Авжеж, він припильнує човна.

І він лишився. Всі решта, побравши в руки кошики на яйця, подалися в глиб острова. Якусь мить він стояв і міркував; йому страшенно кортіло піти з ними, власне, вони могли б витягнути човна на сушу. Затяжко? Човен був не дуже й тяжкий. І він, міцно вхопившись за нього руками, трохи його підтягнув.

До нього долинали сміх та лемент молодого товариства. Гаразд, поки що бувайте. Одначе вони запросто могли б узяти його з собою. Він знав гнізда, до яких би їх повів, знав незвичайні потайні печери в горах, де жили хижі птахи з щетиною на дзьобах. Якось на очі йому попався там навіть горностай.

Він зіпхнув човна у воду, надумавши підпливти до острова з другого боку. Він уже чимало проплив, як йому гукнули:

— Веслуй назад! Ти відлякуєш птахів.

— Та я тільки показав би вам, де живе горностай? — запитально відповів він і хвильку почекав. — А тоді можна було б повикурювати гадюк? У мене є сірники.

Йому ніхто не відповів. Він розвернувся, поплив до того місця, де вони причалили, й витягнув човна на сушу.

Як виросте, він купить у султана якийсь острів і нікому не дозволить на нього сходити. Його береги охоронятиме корабель із гарматою. «Ваша величносте, — звістять йому раби, — у морі плив човен, наскочив на риф і розбився, там гинуть люди». «Нехай гинуть!» — відповість він. «Ваша величносте, вони волають про допомогу, ми ще можемо їх врятувати, там і жінка в білому». «Врятуйте їх!» — громовим голосом звелить він. І потім після стількох літ він знов побачить дітей господаря Замку, а Вікторія впаде йому до ніг і дякуватиме за порятунок. «Нема за що дякувати, то всього-на-всього мій обов'язок, — ласкаво прошу до моєї країни». І він загадає відчинити для гостей замкову браму й частуватиме їх усіх із золотого посуду, а триста смаглявих рабинь співатимуть і танцюватимуть цілу ніч. А коли діти з Замку лаштуватимуться в дорогу, Вікторія не зможе їхати, — вона впаде перед ним навколішки й умиється сльозами, бо вона його покохає. «Дозвольте мені лишитися, не проганяйте мене, ваша величносте, зробіть однією зі своїх рабинь»…

Він, охоплений хвилюванням, квапиться пробратися в глиб острова. Атож, йому хотілося б урятувати дітей із Замку. Хтозна, може, вони заблукали на острові? Може, Вікторія чіпко застряла між двох каменів і не має сил вибратися? Йому варто лише простягнути руку, щоб її визволити.

Та коли він знайшов дітей, ті подивились на нього з подивом. Він що — покинув човна?

— Я поклав відповідальність за човна на тебе, — нагадав Отто.

— Може б, я показав вам, де є малина? — спитав Юганнес.

Товариство мовчить. Вмить зацікавилася Вікторія:

— Правда? І де ж?

Проте міщук, швиденько оговтавшись, випалив:

— Нам зараз не до того.

Юганнес мовив:

— А ще я знаю, де шукати мушлі.

Знов запала мовчанка.

— А перли в них є? — спитав Отто.

— Йой, ото якби були! — скрикнула Вікторія.

Юганнес відповів, що ні, мовляв, він того не знає; але мушлі лежать далеко відси на білому піску; треба поплисти човном і пірнути по них.

Потім ту пропозицію висміяли, а Отто мовив:

— Та ти гадаєш, що я водолаз.

Юганнес важко задихав і сказав:

— Якщо хочете, то я вилізу на скелю й зіпхну з неї в море важенну каменюку.

— Навіщо?

— Просто так. А ви подивились би.

Одначе й ту пропозицію було відхилено, і Юганнес збентежено примовк. А тоді подався шукати яйця — осторонь від решти, з другого краю острова.

Коли товариство знов зібралося внизу біля човна, Юганнес мав куди більше яєць, як усі інші. Он він обережно несе їх у кашкеті.

— Як це ти умудрився знайти так багато яєць? — спитав міщук.

— А я знаю, де гнізда, — відповів щасливий Юганнес. — Вікторіє, я зараз покладу ці яйця до твоїх.

— Стривай! — крикнув Отто. — Навіщо?

Всі глянули на нього. Отто, тицьнувши пальцем на кашкета, спитав:

— Хто мені поручиться, що той кашкет чистий?

Юганнес нічого не відповів. Його щастя враз померкло. Він знов із кашкетом у руках рушив у глиб острова.

— Що це з ним? Куди він іде? — нетерпляче питає Отто.

— Куди ти, Юганнесе? — гукає Вікторія і біжить за ним слідом.

Він зупиняється і відповідає:

— Я покладу їх назад у гнізда.

Якусь мить вони стояли й дивились одне на одного.

— А пополудні я піду в каменярню, — сказав він.

Вона не відповіла.

— Там я міг би показати тобі печеру.

— Ага, але я страшенно боюся, — відказала вона. — Ти казав, що там темно, як у могилі.

І тоді Юганнес, дарма, що був бозна-як зажурений, усміхнувся й хоробро мовив:

— Так, але ж я буду з тобою.

Він цілими днями пропадав у старій гранітній каменярні.

Люди чули, як він там щось собі гомонів за роботою, хоч і перебував на самоті; іноді він удавав із себе пастора й правив службу.

Те місце було занедбане віддавна, тепер камені заросли мохом, і всі сліди від свердл та клинів стали майже невидимі. Проте потайну печеру мірошників син прибрав і дуже ловко оздобив, і велося йому там так, як ватажкові найдоблеснішої у світі розбійницької шайки.

Він дзвонить у срібний дзвоник. Досередини вбігає якийсь чоловічок, карлик з діамантовою пряжкою на кашкеті. То служник. Він згинається в три погибелі. «Як прийде принцеса Вікторія, то приведеш її сюди!» — голосно каже Юганнес. Карлик знов згинається в три погибелі й зникає. Юганнес зручно витягується на м'якій канапі й мережить всілякі думки. Он там він її посадить і частуватиме вишуканими стравами зі срібних та золотих горщиків; печеру має освітлювати пломінке багаття; за важкою, вишитою золотом гардиною треба буде послати їй ложе й поставити на сторожі дванадцятьох лицарів…

Юганнес підвівся, виліз із печери й прислухався. Внизу на стежині зашурхотіло гілля та листя.

— Вікторіє! — гукає він.

— Я, — відповідає вона.

Він іде їй назустріч.

— Я ще вагаюся, — мовить вона.

Він знизує плечима й каже:

— Я щойно там був. Оце звідти йду.

Вони заходять до печери. Він припрошує її сісти на камені й каже:

— Там сидів велетень.

— Йой, не говори більше, не розказуй мені того! Невже ти не боявся?

— Ні.

— Гаразд, але ти казав, що в нього було лише одне око, а одноокі тільки тролі.[i]

Юганнес замислився.

— Він мав двоє очей, але одним не бачив. Він сам про те обмовився.

— Про що ще він обмовився? Ні, не кажи!

— Він спитав, чи не хотів би я піти до нього в найми.

— Ой, таж ти, мабуть, не згодився? Боже борони.

— Що ти, я не відмовився. Словом, я не сказав йому ні.

— Ти збожеволів! Хочеш бути замурованим у скелі?

— Та я й не знаю. На землі теж не з медом.

Западає мовчанка.

— Відколи приїхали з міста ті хлопчиська, ти весь час із ними, — каже він.

Знов западає мовчанка.

Юганнес править своєї:

— Однак я дужчий за будь-кого з них, мені завиграшки переносити тебе з човна й піднімати на руки. Напевно, я міг би протримати тебе так цілу годину. Ось глянь.

Він узяв її на руки й підняв. Вона обхопила його за шию.

— Годі, більше не треба мене тримати.

Він опустив її додолу. Вона сказала:

— Так, але й Отто сильний. Він бився навіть з дорослими.

Юганнес з непевністю перепитує.

— З дорослими?

— Атож, з дорослими. У місті.

Западає мовчанка. Юганнес поринає в думки.

— Ну от, тут нічого не вдієш, — каже він. — Я знаю, що зроблю.

— Що ж ти зробиш?

— Наймуся до велетня.

— О ні, ти схибнувся, чуєш! — кричить Вікторія.

— Та ні, мені просто радісно. Я таки наймуся.

Вікторія силкується знайти якийсь рятунок.

— Гаразд, але він, може, більше й не прийде?

Юганнес відповідає:

— Прийде.

— Сюди? — випалює вона.

— Атож.

Вікторія підводиться й рушає до виходу.

— Краще ходімо звідси.

— Нема чого парка парити, — каже Юганнес, також пополотнівши на виду, — бо він не з'явиться раніше ночі. Він прийде опівночі.

До Вікторії вертається спокій, і вона знов хоче сісти на своє місце. Та Юганнесові нелегко впоратися з тим страхом, якого він сам на них і нагнав, йому здається, що лишатися в печері надто небезпечно, й він каже:

— Якщо ти хочеш кров з носа звідси піти, то в мене за печерою є камінь з твоєм іменем. Я його тобі там покажу.

Вони вилізли з печери і знайшли камінь. Вікторія горда й щаслива. Зворушений Юганнес, ковтаючи сльози, каже:

— Поки я буду десь далеко, ти дивитимешся на нього і час од часу згадуватимеш мене. Думай про мене якось гарно.

— Гаразд, — відповідає Вікторія. — Але ж ти, мабуть, повернешся?

— А Бог його знає. Ні, певно, не повернуся.

Вони звернули на дорогу, що вела додому. Юганнес мало не плакав.

— Тоді прощай, — каже Вікторія.

— Ні, я проведу тебе ще трішки.

Від того, що вона так безсердечно може кинути йому «прощай» — чим раніше, тим краще, — йому робиться гірко, його вразливу душу поймає гнів. Він раптом зупиняється і спересердя каже:

— Aлe, Вікторіє, знай, що ти не знайдеш нікого, хто був би з тобою такий добрий, як я. Лише це я й хочу тобі сказати.

— Гаразд, проте й Отто добрий, — заперечує вона.

— Он як, то бери його собі.

Вони роблять кілька ступнів мовчки.

— А я ще прекрасно влаштуюся. Не переймайся тим. Бо ти сном-духом не знаєш, що я матиму в нагороду.

— Не знаю. А що?

— Півкоролівства. Це по-перше.

— Ти ба, півкоролівства!

— А ще мені дістанеться принцеса.

Вікторія зупиняється.

— Ти, либонь, вигадуєш?

— Ні, він так сказав.

Западає мовчанка. Вікторія ніби питає саму себе:

— Ну і яка ж вона з виду?

— Господь з тобою, та вродливішої за неї нема ніде на світі. І ми це вже давно знаємо.

Вікторія бентежиться.

— То ти хочеш її здобути? — питає вона.

— Атож, — відповідає він, — воно, мабуть, на те й вийде. — Та оскільки Вікторія і справді схвильована, він додає: — Та може статися, що я колись і повернуся. Що я ще здійсню прогулянку по землі.

— Добре, але тоді не бери її з собою, — попросила вона. — Навіщо вона тобі тут?

— Ну я можу прийти й сам.

— Ти мені це обіцяєш?

— Авжеж, я це можу пообіцяти. Та що тобі до мене? Я не сподівався, що ти про мене думатимеш.

— Слухай, ти не кажи такого, — відповідає Вікторія. — Я певна, що вона не так тебе кохає, як я.

Теплі радощі проймають наскрізь його юне серденько. Її слова так його тішать і бентежать, що він ладен упасти на землю. Не зважуючись на неї глянути, він дивиться вбік. Потім підіймає з долу якусь галузку, обгризає на ній кору й хльоскає себе нею по руці. Зрештою він так ніяковіє, що починає щось насвистувати.

— Ну от, мені таки треба додому, — каже він.

— Ага, прощай, — відповідає вона й простягає йому руку.

За звичаєм Замку влітку там зібралося товариство — з гостями з міста, танцями та музикою. І вдень і вночі впродовж тижня майорів на круглій вежі прапор.

Наспіла пора возити на обійстя сіно, але коні були зайняті тим, що ними катали гостей, тож сіно собі стояло. Ще чимало отави лишилось нескошено, та наймити були то за кучерів, то за веслярів, і сіножатні луги попросту ниділи. І музика в жовтій залі не вгавала…

Старий мірошник у такі дні зупиняв млина й замикав хату. Він набагато помудрішав; раніше, бувало, весела купа міщуків завалювалась до млина і влаштовувала там бешкетні витівки над його лантухами з зерном. Ночі стояли напрочуд теплі та ясні, й витівки не переводились. Заможний камергер[ii] колись замолоду власними руками переніс у якомусь коритці до млина мурашник та й вивернув його там. Нині камергер був уже в літах, але тепер до Замку завітав його шалапутний син Отто. Про нього ходило чимало чуток…

Лісом тупотіли підковані коні й лунали крики. То молодь мчала верхи на блискучих, баских панських конях. Вершники підлетіли до мірошникової хатини та й ну шмагати батогами по дверях, силкуючись в'їхати досередини. Двері були надто низькі, одначе вони не відступалися.

— Добридень, добридень, — галасували вони. — Ми хотіли б із вами привітатися.

Приголомшеного мірошника насмішила та вигадка.

Потім вони позіскакували з коней, поприв'язували їх і запустили млина.

— Там порожньо! — крикнув мірошник. — Ви поламаєте млин!

Проте в тій невпинній гуркотнечі ніхто нікого не чув.

— Юганнесе! — щосили гукнув мірошник, звівши голову в бік каменярні.

З'явився Юганнес.

— Вони геть-чисто поламають мені млин! — крикнув батько, тицьнувши пальцем на молодиків.

Юганнес поволі попрямував до товариства. Він був білий як стіна, жили в нього на скронях аж повипинались. Він упізнав Отто, сина камергера, вбраного в кадетський мундир; з ним було ще двоє. Один із них усміхнувсь і вклонився, мовби прагнув усе владнати.

Юганнес не кричав і навіть бровою не повів, а йшов собі куди знав. Він прямував просто на Отто. Тієї миті він побачив двох вершниць, що виїздили з лісу, одна з них була Вікторія. На ній була зелена амазонка, і їхала вона на білій кобилі з Замку. Вікторія не зіскакувала додолу, а сиділа й пильно обводила всіх запитливим поглядом.

Тоді Юганнес змінив напрямок, звернув убік, піднявся на греблю й відкрив шлюз; гуркотнеча помалу стишувалась, млин зупинився.

Отто заволав:

— Ні, нехай крутиться! Навіщо ти його зупиняєш? Кажу тобі — запусти млина!

— Це ти його запустив? — спитала Вікторія.

— Атож, — засміявся Отто. — А чого він стоїть? Чого б йому не працювати?

— Бо він порожній, — задихаючись, відповів Юганнес і подивився на нього. — Розумієте? Млин порожній.

— Він же порожній, чуєш? — озвалась і Вікторія.

— Звідки мені те знати? — спитав Отто й засміявся. — Чого це він порожній, я вас питаю? Хіба там не було зерна?

— Сідай на коня! — урвав його один із товаришів, щоб покласти тому край.

Вони посідали на коней. Перед тим, як від'їхати, один із них вибачився перед Юганнесом.

Вікторія була остання. Трохи проскакавши, вона повернула коня й знов під'їхала.

— Будь ласка, перекажіть вашому батькові вибачення, — сказала вона.

— Було б набагато прийнятніше, якби кадет сам вибачився, — відповів Юганнес.

— Атож. Звичайно, але він такий паливода… Відколи це я вас, Юганнесе, не бачила?

Він зиркнув на неї.

Вона що — забула минулу неділю, його знаменний день? Він відповів:

— Я бачив вас у неділю на причалі.

— А, так-так, — притьмом відповіла вона. — Господи, яке то щастя, що ви допомогли штурманові шукати. Ви ж знайшли дівчинку?

Він відповів коротко й дражливо:

— Атож, ми знайшли дівчинку.

— Чи то було так, — ніби щось згадавши, вела вона далі, — було так, що ви сам… Ну та це одне й те ж. То я сподіваюсь, що ви привітаєте з цим свого батька. Добраніч.

Вона усміхнулася, кивнула головою, звела докупи вуздечки й помчала геть.

Коли Вікторія зникла з виду, Юганнес, зажурений і схвильований, подався до лісу. Там він побачив Вікторію, що сама-самісінька стояла біля дерева. Прихилившись до стовбура, вона ридала.

Може, вона впала? Чи, може, забилась?

Він підійшов просто до неї і спитав:

— З вами щось сталося?

Вона підступила до нього на крок, простягнула руки, а очі в неї сяяли. Потім вона зупинилась, опустила руки й відповіла:

— Ні, зі мною нічого не сталося. Я скочила з кобили й пустила її вперед… Юганнесе, вам не треба так дивитися на мене. Ви стояли на греблі й не зводили з мене очей. Що ви хочете?

Він, затинаючись, перепитав:

— Що я хочу? Не розумію…

— У вас тут дуже широко, — мовила вона, поклавши раптом свою руку на його. — У вас зашироке зап'ястя. А ще ви засмагли на сонці, мов той горіх…

Його потягнуло до неї, він хотів узяти її за руку. Та вона, підібравши поділ своєї сукні, сказала:

— Ні, ні, зі мною нічого не сталося. Мені просто заманулося пройтися додому пішки. Добраніч.

Вересневий день.

Він завжди прогулювався на тій глухій вуличці, — ходив нею, як у власній кімнаті, бо ніколи нікого там не стрічав; пообіч хідника були сади, де стояли дерева в багряному та жовтому листі.

Чому це тут іде Вікторія? Куди вона сюдою прямує? Він не помилився, то була вона, і, може, навіть то вона проходила тут учора ввечері, як він дивився надвір зі свого вікна.

Його серце ледве не вистрибувало з грудей. Він знав, що Вікторія була в місті, до нього дійшла така чутка; одначе вона оберталася в колах, куди мірошників син не мав доступу. З Дітлефом він також знайомства не підтримував.

Він опанував себе і пішов їй назустріч. Може, вона його впізнала? Вона йшла собі вся така поважна й задумлива, гордовито тримаючи голову на високій шиї.

Він уклонився.

— Добридень. — відповіла вона доволі тихо.

З усього було видно, що вона не збиралася зупинятися, й він мовчки пройшов мимо. Ноги в нього тремтіли. У кінці вулички він, як і завше, розвернувся. «Дивитимусь на брук і не зводитиму очей догори», — подумав він. Не ступивши й десяти кроків, він звів очі вгору.

Вона стояла біля якоїсь вітрини.

Може б, йому шмигнути у найближчий завулок? Навіщо вона там зупинилася? Вітрина була убогенька. — то була вітрина дрібної крамнички, де лежало кілька брусків червоного мила, складених навхрест, крупа в скляній посудині та давні поштові марки.

Мабуть, він міг би пройти ще кроків із десять, а тоді

повернутися назад.

Аж тут вона, глянувши на нього, раптом знов рушає йому назустріч. Вона йшла швидко, ніби все зважила й навіщось набралась відваги, а коли заговорила, то ледве зводила дух. У неї була нервова усмішка.

— Добридень. Як приємно, що я вас зустріла.

Господи, як збурилося його серце, — воно не билося, а калатало. Він хотів щось сказати, але в нього не виходило, ворушилися самі вуста. Надворі витали пахощі від її вбрання, її жовтої сукні, чи, може, в неї були такі запашні вуста. Тієї миті її обличчя нічим його не вразило; та він помітив її тендітні плечі й побачив довгу, тонку руку на держаку парасолі. То була права рука. На ній була обручка.

Першої хвилі він не надав тому значення й не передчував ніякої біди. Але рука в неї була дивовижно красива.

— Я пробула в місті цілий тиждень, — вела вона далі, — але вас не бачила. Е ні, я бачила вас якось на вулиці; хтось показав. Ви стали дуже знаменитий.

Він пробурмотів:

— Я знав, що ви в місті. Чи довго ви тут пробудете?

— Декілька днів. Ні, не довго. І знов їхатиму додому.

— Дякую вам за те, що дозволили з вами привітатись, — сказав він.

Запала мовчанка.

— На свою біду, я ще й заблукала, — мовила вона знов. — Я гостюю в камергера, як туди пройти?

— Я вас проведу, якщо ваша ласка.

Вони пішли.

— Отто вдома? — спитав він, аби щось спитати.

— Так, удома, — коротко відповіла вона.

Аж тут із якихось дверей вийшли надвір кілька чоловіків, вони виносили фортеп'яно, тож загородили хідник. Вікторія відступила ліворуч, притулившись боком до свого супутника. Юганнес глянув на неї.

— Вибачте, — сказала вона.

Від того доторку його пронизало відчуттям щастя, її подих на якусь мить війнув просто по його щоці.

— Бачу, ви носите обручку, — мовив він і усміхнувся, вдаючи з себе байдужого. — Може, вас можна привітати?

Що вона відповість? Він відвів од неї погляд і затаїв віддих.

— А ви? — спитала вона. — Ви не носите обручки? Видно, що ні. А то хтось був обмовився… Тепер щодня про вас стільки всього почуєш, стільки дізнаєшся з часописів.

— Я написав трохи віршів, — відповів він. — Та ви, певно, їх не бачили?

— Хіба не було книжки? Мені здається…

— Атож, вийшла невеличка збірочка.

Вони дійшли до якогось парку, вона нікуди не квапилась, хоч і поривалася до камергера, а сіла на лаву. Він став перед нею.

І раптом вона подала йому руку й мовила:

— Сядьте й ви.

І лише тоді, як він сів, вона випустила його руку.

«Зараз або ніколи!» — подумав він. Намагаючись знов узяти жартівливий і байдужий тон, він усміхнувся — просто так, сам до себе. Гаразд.

— Ну от, ви заручені й навіть не хочете мені в тому зізнатися. Мені, своєму сусідові з хутора.

Вона замислилась.

— Якраз не про те я збиралась сьогодні з вами поговорити, — відповіла вона.

Він ураз споважнів і тихо мовив:

— Ну звісно ж, я розумію.

Запала мовчанка.

Він знов озвався:

— Я, певна річ, весь час знав, що то мене не обходить… атож, що мені до… Я всього-на-всього син мірошника, а ви… Он воно як. І я навіть не розумію, як це зараз у мене вистачає відваги сидіти біля вас і говорити недомовками. Та я мав би стояти перед вами або так, або навколішки. То було б справедливо. Одначе… Всі ці роки поза домівкою зробили своє. Це зараз я ніби посміливішав. Бо ж розумію, що я вже не дитина, а ще знаю, що ви не зможете кинути мене до в'язниці, якби й захотіли. Тому я наважусь вам дещо сказати. Але ви не маєте за те на мене гніватись, а то я краще мовчатиму.

— Ні, говоріть. Кажіть те, що хочете.

— А можна? Те, що хочу? Але тоді й ваша обручка не має накладати на мене жодної заборони.

— Так, — тихо відповіла вона, — обручка не накладає на вас жодної заборони. Атож.

— Що? Гаразд, але що це тоді означає? Нехай благословить вас Бог. Вікторіє, я не помиляюсь? — Він скочив на рівні й схилився над нею, щоб зазирнути їй в лице. — Виходить, обручка нічого не означає?

— Сядьте.

Він сів.

— О ні, ви маєте знати, як я про вас думав. Господи, чи ж була в моєму серці якась інша, бодай несуттєва думка! З усіх, кого я бачив, і з усіх, кого я знав, для мене на світі не було нікого, крім вас. Я неспроможний був думати інакше, як думав: Вікторія — найвродливіша, найчарівніша, і я її знаю! Панна Вікторія, — завжди думав я. Щоправда, я добре розумів, що ніхто не був вам такий далекий, як я; одначе я знав вас — о, то для мене було не абищо — і знав, що ви жили там і, можливо, коли-не-коли згадували про мене. Зрозуміло, що вам таке й на гадку не спадало; та я стільки вечорів просидів на своєму стільці, думаючи про те, що ви, можливо, коли-не-коли та й згадували мене. Знаєте, тоді переді мною, панно Вікторіє, немовби відкривались небеса, і я писав тоді вам вірші, купував квіти для вас на всі гроші, що мав, приносив їх додому й ставив у вазу. Всі мої вірші — для вас, є лише кілька, що не для вас. і ті не друковані. Та ви, певно, не читали й тих, що друкувалися. Нині я почав роботу над великою книгою. Атож, Господи, який я вам вдячний за те, що ви мене заполонили й подарували мені безмежну радість. Я завше — цілі дні ще й цілі ночі — слухав щось і дивився на те, що нагадувало мені про вас. Я написав ваше ім'я на стелі і, як лежу, не зводжу з нього очей; а служниця, що прибирає в мене, того не помічає, — воно написане так дрібно, що тільки я його й бачу. То для мене певна відрада. Вона відвернулась, розстебнула на сукні ліф і вийняла звідти якогось аркушика.

— Подивіться! — важко дихаючи, мовила вона. — Я вирізала його й сховала. Отож знайте, що я читаю його щовечора. Ще тоді, як тато показав мені газету, я відійшла до вікна й прочитала. «Де ж він? Я нічого тут не бачу», — сказала я, повертаючи татові газету, хоч знайшла і прочитала вірш. І моїй радості не було меж.

Від її грудей і від аркушика линули пахощі; вона сама його розгорнула й показала йому; то був один із його перших віршів, чотири строфи, присвячені їй, вершниці на білому коні. То було щире, палке зізнання душі, вибух, який годі було стримати, бо він просто виривався з рядків і скидався на спалахи зірок.

— Так, — мовив він, — то я написав. І було то колись давно вночі; як я те писав, за моїм вікном шелестіли тополі.

О, що ви — знов ховаєте? Дякую! Ви знов його сховали. О! — зворушено мовив він зовсім тихим голосом. — Неймовірно, що ви сидите тепер так близько. Я відчуваю вашу руку, від вас пашіє теплом. Безліч разів, перебуваючи на самоті зі своїми думками про вас, я тремтів од хвилювання; але тепер мені тепло. Коли я востаннє приїздив додому, ви були так само прекрасна; одначе зараз ви ще прекрасніша. Ці очі, ці брови, ваша усмішка, — ні, я не здатен їх описати, все то заразом, все то ви.

Вона усміхнулась і подивилась на нього приплющеними темно-синіми очима з-під довгих вій. Її щоки залив густий рум'янець. Здавалось, у ній завирувала така надзвичайна радість, що мимоволі змусила її вхопитися за нього рукою і мовити:

— Дякую!

— Ні, Вікторіє, не дякуйте мені, — відповів він. Уся його душа потягнулась до неї, і він волів говорити ще й ще; він був настільки збентежений, що вибухнув словами, його наче розібрав хміль. — Атож, Вікторіє, якщо ви трішки мене кохаєте… Я того не знаю, але скажіть, що кохаєте, навіть якщо то не так. Будь ласка! О, я пообіцяв би вам, що кимось стану, стану кимось більшим, набагато більшим, ніж тепер. Ви не уявляєте, ким я міг би стати; я часом про те думаю і знаю, що в мені повно нездійснених вчинків. Скільки разів вони з мене валували, щоночі я сновигаю з кутка в куток по своїй кімнаті, переповнений видивами. В сусідній кімнаті лежить чоловік, він не може заснути й стукає мені в стіну. Коли надворі починає сіріти, він розлючено ввалюється до мене. Але то дарма, я на нього не зважаю, бо коли вже я стільки думав про вас, то мені здається, що ви зі мною. Я підходжу до вікна й співаю, починає трохи розвиднятися, шумлять тополі. «Добраніч!» — кажу я назустріч дневі. Цебто вам. «Тепер вона спить, — думаю собі, — добраніч, нехай Господь її благословить!» Потім я лягаю. Так минає вечір за вечором. Одначе мені ніколи й на гадку не спадало, яка ви направду прекрасна. І коли ви поїдете, я хочу пам'ятати вас такою — такою, яка ви тепер. Я хочу пам'ятати вас як наяву…

— Ви приїдете додому?

— Ні. Я не готовий. Атож, приїду. Зараз же поїду. Я не зібраний, але я геть-чисто з усім упораюсь. Ви й тепер блукаєте садом? Гуляєте коли-небудь ввечері надворі? Я міг би вас бачити, либонь, міг би з вами вітатися, цього мені було б досить. Та якщо ви трішки мене любите, якщо витримуєте й терпите, то скажіть… Справте мені ту радість… Знаєте, є така пальма, яка цвіте за своє життя лише раз, а вона, буває, росте й сімдесят років, то таліпотова пальма. Проте вона цвіте тільки раз. Нині цвіту я. Атож, я добуду грошей і поїду додому. Я продам те, що написав; я саме пишу одну велику книгу і зараз же її продам, вже вранці продам усе, що готове. Мені за те добре заплатять. А ви хотіли б, щоб я приїхав додому?

— Так.

— Дякую, дякую! Даруйте, якщо я сподіваюсь забагато, вірю забагато, як гарно вірити в щось надто незвичайне. В мене зроду не було такого щасливого дня…

Він зняв капелюха й поклав його біля себе.

Вікторія роззирнулась, — узвозом спускалась якась пані, а вгору підіймалася жінка з кошиком у руках. Вікторія занепокоєно зиркнула на свій годинник.

— Вам уже треба йти? — спитав він. — Скажіть що-небудь, а тоді підете, дозвольте мені вас почути… Я вас кохаю і кажу це вам зараз. Від вашої відповіді залежатиме, чи я… Розпоряджайтеся мною на свій розсуд. Що ви мені відповісте?

Запала мовчанка. Вона схилила голову.

— Ні, не кажіть нічого! — попросив він.

— Не тут, — відповіла вона. — Я відповім вам там.

Вони пішли.

— Кажуть, ви одружуєтеся з тим дівчам, з дівчиною, яку врятували, — як її звати?

— Ви маєте на гадці Каміллу?

— Каміллу Сейєр. Кажуть, що ви з нею одружуєтесь.

— Он як. Навіщо ви таке питаєте? Вона ще дитина. Я бував у неї вдома, їхній будинок вельми просторий і заможний, такий замок, як і у вас. Я бував там безліч разів. Ні, вона ще дитина.

— Їй п'ятнадцять років. Ми з нею зустрічалися, нам доводилось бувати в однім товаристві. Я від неї просто в захваті. Вона така гарненька!

— Я не одружуюся з нею, — сказав він.

— Правда?

Він глянув на неї. Її лице пересмикнулося.

— Та навіщо ви зараз це кажете? Хочете перевести мою увагу на іншу?

Вона, нічого не відповівши, квапливою ходою рушила з місця. Вони дійшли до будинку камергера. Вона взяла його руку й потягнула за собою у вхідні двері аж до східців.

— Я туди не піду, — напівздивовано мовив він.

Вона натиснула на дзвінок, обернулась до нього, її груди високо підіймалися.

— Я кохаю вас, — мовила вона. — Розумієте? Це вас я кохаю.

Раптом вона рвучким рухом знов потягнула його на три-чотири східці донизу, обійняла за шию й поцілувала. Її проймав дрож.

— Це вас я кохаю, — мовила вона.

Поверхом вище відчинились двері. Відірвавшись від нього, вона побігла східцями нагору.

Він не поїхав. Його затримали всілякі справи — він мав дещо полагодити, дещо купити, дещо заплатити, за всім тим минули ранок і вечір. То була якась неусвідомлена метушня.

Врешті-решт він подзвонив у двері камергера. Чи вдома Вікторія?

Виявляється, Вікторія вийшла у справах.

Він пояснює, що вони, панна Вікторія і він, з одних країв, що він хотів би просто привітатися з нею, якби застав удома, тож і дозволив собі заглянути сюди. Йому хотілося б через неї подати вістку додому. Оце і все.

Потім він подався блукати містом. Може, здибає її чи десь побачить, може, вона сидітиме в бричці. Він тинявся до вечора. Надибавши її біля театру, він уклонився — усміхнувся й уклонився, і вона відповіла на його уклін. Він поривався підійти до неї, їх розділяло кілька кроків, аж тут він помічає, що вона не сама, що з нею Отто, син камергера, вбраний у форму лейтенанта.

Юганнес подумав: «Зараз вона мені, мабуть, підморгне або ледь помітно поведе очима?» Вона зашарілась, схилила голову й поквапилася в театр, мовби шукала там якогось сховку.

Може, він побачить її в театрі? Купивши квиток, він зайшов досередини.

Він знав про ложу камергера, атож, ті багачі мали ложі. Он вона сидить у всій своїй красі й роззирається навсібіч. Може, загледіла його? Де там!

Під час антракту він пантрував її у фойє. Він знов їй уклонився; вона трохи здивовано глянула на нього й кивнула головою.

— Воду знайдеш он там, — сказав Отто, показуючи рукою десь вперед.

Вони пройшли мимо.

Юганнес дивився їм услід. Його очі застеляв якийсь дивний туман. Усі ті люди гнівались на нього й штовхалися. Він машинально просив вибачення й не рушав із місця. Аж ось вона зникла.

Коли вона повернулась назад, він низько їй вклонився й мовив:

— Даруйте, панно…

Отто відповів на поклін і глянув на нього примруженими очима.

— Це Юганнес, — відрекомендувала вона. — Ти його впізнаєш?

— Вам, мабуть, цікаво, як ведеться вдома, — вела вона далі, і її обличчя було прекрасне й спокійне. — Я гаразд не знаю, але, напевно, добре. Чудово. Я перекажу вашим вітання.

— Дякую. Чи скоро ви, панно, їдете?

— Днями. Атож, я перекажу вітання.

Кивнувши головою, вона пішла.

Юганнес знов дивився їй услід доти, доки вона зникла, а тоді подався надвір. Він, убиваючи час, цілу вічність никав вулицями, на душі в нього було сумно й тяжко. Годині о десятій він зупинився перед будинком камергера й чекав. Вже вистава закінчилась, вона ось-ось з'явиться. Може, він відчинить дверці брички — зніме капелюха, відчинить і доземно вклониться.

Врешті-решт десь за півгодини вона приїхала. Чи варто йому лишатися тут, біля воріт, і знов нагадувати про себе? Він, не озираючись, побіг уздовж вулиці. Він чув, як біля будинку відчинилась брама, як у неї в'їхала бричка і як та брама знов зачинилася. Тоді він повернувся назад.

Тепер він якийсь час сновигав перед будинком. Він ні на що не сподівався і нічого не хотів. Раптом відчиняються двері й надвір виходить Вікторія — без капелюшка, лише з накиненою на плечі шалею. Вона якось напівзлякано, напівзбентежено всміхається і для початку питає:

— Про що ви, ходячи тут, думаєте?

— Ні про що, — відповідає він. — Чи я думаю? Ні, я тут просто ходжу.

— Я бачила, як ви ходили тут сюди й туди, і тоді мені заманулось… Я побачила вас зі свого вікна. Мені зараз же треба вертатися.

— Дякую, що вийшли, Вікторіє. Недавнечко я був у страшному відчаї, а тепер його як рукою зняло. Вибачте, що я привітався з вами в театрі; на жаль, я ще й питав про вас у домі камергера, я хотів вас бачити й дізнатися, що ви тоді мали на гадці, що хотіли сказати?

— О, — мовила вона, — ви ж те знаєте. Я так багато сказала позавчора, що ви не могли якось не так мене зрозуміти.

— Одначе я ще не зовсім певен.

— Не говорімо більше про те. Я сказала досить, я сказала надто багато, а зараз завдам вам болю. Я кохаю вас, я не жартувала з вами вчора і не обманюю тепер, але нас стільки всього роз'єднує. Я відчуваю до вас прихильність, мені приємно з вами говорити, приємніше, ніж із будь-ким іншим, але… Атож, я боюся тут стояти довше, нас можуть побачити з вікна. Юганнесе, є безліч причин, про які ви не знаєте, тож більше не просіть мене сказати, що в мене на гадці. Я думала про це день і ніч; в мене на гадці те, що я сказала. Та воно стало неможливим.

— Що стало неможливим?

— Усе. Геть усе. Слухайте, Юганнесе, дозвольте мені нами обома пишатися.

— Атож. Гаразд, пишайтеся! Але, виходить, ви позавчора морочили мені голову. Ішли собі вулицею, здибали мене і, оскільки були в доброму гуморі, то…

Вона відвернулась від нього, пориваючись піти.

— Я вчинив щось недобре? — спитав він. Його обличчя було бліде до невпізнання. — Цікаво, через що це я позбувся вашої… Чим я завинив перед вами за ці два дні й дві ночі?

— Ні. Це не тому. Просто я все обміркувала; хіба ви над цим не думаєте? Знаєте, це завжди було неможливо. Я відчуваю до вас прихильність, ціную…

— І поважаю вас.

Вона дивиться на нього, його посмішка її ображає, і вона спалахує:

— Господи, хіба ви самі не розумієте, що тато вам відмовить? Навіщо ви змушуєте мене це казати? Ви самі все розумієте. Що з того вийшло б? Хіба я не маю рації?

Запала мовчанка.

— Маєте, — відповідає він.

— Окрім того, — вела вона далі, — є безліч причин… Атож, вам і справді не треба більше ходити за мною до театру, ви мене налякали. Більш ніколи такого не робіть.

— Гаразд, — каже він. Вона бере його за руку.

— А ви часом не навідаєтесь додому? Я була б дуже рада. Яка у вас тепла рука; мені зимно. Ну, тепер я мушу йти. Добраніч.

— Добраніч, — відповідає він.

Вулиця, холодна й сіра, тягнулася містом угору; вона була схожа на піщаний пасок, на пішу дорогу без кінця-краю. Він надибав хлопчину, що продавав несвіжі прив'ялі троянди; гукнувши його, він узяв у нього одну троянду, ткнув хлопчині п'ятикронову золоту монетку й пішов далі. Скоро він побачив купку дітвори, що бавилася біля воріт. Хлоп'я років десяти сидить собі тихенько й дивиться: старечими блакитними очима стежить за грою, в нього запалі щоки, чотирикутне підборіддя, а поверх голови — полотняний кашкетик. Власне, підкладка від кашкетика. Хлопчик був у перуці, бо хворе волосся знівечило ту голову назавжди. Його душа, либонь, теж безповоротно прив'яла.

Все то впало йому в око, хоча він не мав жодного чіткого уявлення, на якому краю міста він перебував, і не відав, куди йшов. А тут ще почався й дощ, він не зважав на нього й не розгортав парасолі, дарма що цілий день з нею носився.

Коли зрештою він дістався до якогось скверу, то пішов і сів на лавку. Дощ припустив ще дужче, він мимоволі розгорнув парасолю і так і сидів. Небавом його огорнула нездоланна дрімота, розум затуманився, він заплющив очі, почав куняти й заснув.

Трохи перегодом його збудила розмова якихось людей, що минали лавку. Він підвівся й поплентався далі. У нього в голові прояснилося, він згадав, що сталося, згадав усі події, навіть хлопчика, якому він тицьнув за троянду п'ять крон. Він уявив собі, який захват відчула та мала людинка, коли виявила між своїми шилінгами чудернацьку монету, не якихось там двадцять п'ять ере, а п'ять крон золотом. Бог на поміч!

А тих решту дітей, очевидно, прогнав дощ, і вони бавляться далі в підворітті, грають «у класа», перекидаються кулями. А спотворений десятилітній дідок сидить і дивиться. Хтозна, може, він сидів і чимось тішився, може, в нього в кімнатчині, що міститься із чорного ходу, є лялька, якась маріонетка чи дзиґа. Він, може, не все в житті втратив, у його прив'ялій душі ще жевріло сподівання.

Попереду на дорозі несподівано випірнула тендітна жіноча постать. Здригнувшись, він зупиняється. Ні, він тієї панни не знав. Вона вийшла з провулку і майже бігла, парасолі в неї не було, хоч дощ тюжив не вщухаючи. Він наздогнав її, зиркнув на неї і пройшов мимо. Яка вона худесенька та юна! Вона змокне й застудиться, а він боявся підійти до неї ближче. Потім він згорнув свою парасолю, щоб та панна мокла не сама. Коли він дістався додому, було вже за північ.

На його столі лежав якийсь конверт, там було запрошення. Сейєри будуть раді, якщо він завітає до них завтра ввечері. Побачить знайомих, між іншим — ану чи вгадає? — Вікторію, панянку із Замку. Щиро вітають.

Він заснув у кріслі. Десь годин за дві він прокинувся від того, що змерз. Напівпробурканий, напівсонний, перемерзлий, стомлений невдалим днем, він сів до столу з наміром відповісти на те запрошення, якого не волів приймати.

Він написав відповідь і поніс конверта до поштової скриньки. Раптом йому спало на думку, що запрошена й Вікторія. Ага, a вона про те й словом не обмовилась, вона боялася, що він захоче прийти, їй було не до шмиги мати з ним щось спільне при сторонніх.

Він шматує свого листа на дрібні клапті, пише нового й дякує, — він прийде. Від хвилювання в нього тремтить рука, його охоплює якась по-чудернацьки радісна злість. Чого б йому й не піти? З якого це дива йому ховатися? Годі.

Його всього проймає нестямне хвилювання. Одним махом він зриває кілька аркушів з настінного календаря і переміщається в часі на тиждень наперед. Він уявляє собі, яку радість він тоді матиме і аж нетямиться від захвату, йому хочеться скористатись цією хвилиною, хочеться викурити люльку, сісти в крісло й позловтішатися. Люлька забита повністю, він марно шукає ножа або хоч якогось шкребка й раптом висмикує з годинника одну стрілку, щоб почистити нею люльку. Йому приємно дивитися на пошкодженого годинника, в душі він із того посміюється, пильно роздивляючись довкола, чи не можна ще чогось вивести з ладу.

Час минає. Урешті-решт він, удягнений, як був, у все мокре, кидається на ліжко й засинає.

Коли він прокинувся, день був у розповні. Дощ і досі не пересівся, на вулицях стояли калюжі. В голові в нього панувала плутанина, рештки снів перемішалися з вчорашніми подіями, жару він не відчував, навпаки — його лихоманка минулася, на нього війнуло прохолодою, ніби він цілу ніч блукав задушливим лісом, а тепер опинився близько біля води.

Хтось постукав, поштар вносить йому листа. Він розгортає його, впивається очима, читає і силкується щось зрозуміти. Прислала того листа Вікторія. Власне, то записка, якихось піваркушика: вона забула сказати йому, що збиралась ввечері до Сейєрів; їй хотілося б його там побачити і остаточно з ним порозумітися, їй хотілося б попросити його, щоб він її забув і повівся по-чоловічому. Нехай вибачає за нікудишній папір. Щире вітання.

Він подався в місто, поїв, повернувся додому й написав нарешті Сейєрам відмову: мовляв, він не може прийти, він хотів би завітати до них, скажімо, завтра ввечері.

Він зараз же надав того листа посильному.

Знов збігають тижні та місяці, й надійшла весна. Сніг уже розтав, десь далеко в повітрі вирує таке шумовиння, що здається, ніби то від сонця до місяця плюскочуть водоспади. Прилетіли ластівки, а в лісі за містом неабияк пожвавилося життя-буття всіляких тварин та птахів, що гомонять різними мовами. З землі підіймається свіжий, солодкавий запах.

Цілу зиму він трудився до сьомого поту. Вночі і вдень об стіни його будинку ритмічно шкреблося сухе гілля тополь; нині буяла весна, бурі відшуміли, й коток перестав скрипіти.

Він відчинив вікно й виглянув надвір, вулиця тиха-претиха, хоч навіть не звернуло з півночі, на безхмарному небі мерехтять зірки, віщуючи на завтра теплу ясну днину. Його слух уловлює гул, що долинає з міста, до якого примішується ще й безкінечний пошум далини. Зненацька з залізниці озивається пронизливий свисток, — то сигнал нічного потяга, що скидається на самітній крик півня в тиші ночі. Ось і час братися до роботи, той гудок паровоза був йому ніби кличем упродовж цілої зими.

Зачинивши вікно, він знов сідає до столу. Відкидає вбік книги, які читав, і підсовує до себе папір. Тоді хапає перо.

Тепер його великий твір майже завершено, не вистачає лише заключного розділу, такого собі вітання з корабля, що відпливає, і той розділ уже написаний у нього в голові.

Десь у придорожньому заїзді сидить добродій, він там проїздом, і йому ще блукати й блукати світами. Голова й борода в нього сиві, понад ним пролетіло чимало літ; одначе він і досі величний і дужий і навряд чи настільки старий, яким здається. Надворі стоїть його бричка, коні відпочивають, кучер радий і вдоволений з того, що той чужак почастував його вином і обідом. Коли добродій написав своє ім'я, власник готелю упізнав його і з щонайглибшою пошаною йому вклонився. «Хто тепер живе в Замку?» — питає добродій. Власник готелю відповідає: «Капітан, він страшенно багатий; пані добра до всіх». «До всіх? — питає добродій себе самого, якось загадково всміхаючись. — І до мене?» І добродій сідає писати щось на папері, а написавши, перечитує, вийшов вірш — сумний і ніжний, у словах повно гіркоти. Одначе він рве той аркуш на клапті й, не підводячись з місця, рве його ще дрібніше. Аж тут хтось стукає до нього в двері, й заходить жінка в жовтому. Вона відкидає серпанок, то господиня Замку, пані Вікторія. Вона схожа на саму величність королеву. Добродій схоплюється на ноги, тієї миті його похмуру душу осяяло якесь світле натхнення. «Ви така добра до всіх, — зажурено каже він. — От навіть до мене навідуєтесь». Вона не відповідає, лише стоїть і дивиться на нього, і її обличчя спалахує жаром. «Що ви хочете?» — так само зажурено, як і досі, питає він. — Чи ви прийшли нагадати мені про минуле? Якщо так, то це буде востаннє, ласкава пані, бо тепер уже я поїду назавжди». 1 молода господиня Замку, як і раніше, нічого не відповідає, а її вуста тремтять. Він каже: «Хіба вам не досить того, що колись я вже був зізнався у своєму божевіллі? Тоді слухайте — я зізнаюся ще раз: я вас жадав, хоч і був не вартий вас, — ви тепер задоволені?» Він дедалі дужче запалюється: «Ви відповіли мені відмовою, ви зробили інший вибір; я був селюк, вайло, дикун, що замолоду забрів на манівці королівського шляху!» І потім добродій плюхається в крісло, вдаряється в сльози й просить: «О, йдіть собі! Вибачте, йдіть своєю дорогою!» Тепер уже з обличчя господині Замку геть спадає рум'янець. Вона, напрочуд повільно й чітко вимовляючи слова, каже: «Я кохаю вас; більше не вводьте себе в оману, я кохаю лише вас, прощайте!» І тоді молода господиня Замку затуляє обличчя руками й прудко виходить з кімнати…

Він кладе перо на стіл і відкидається назад. Ну от, крапка, кінець. Перед ним лежала книга, списані стоси паперу, дев'ять місяців праці. Його поймає тепле почуття задоволення тим, що твір завершено. І поки він сидить і дивиться у вікно, за яким сіріє день, в голові знов щось гупає й гуде, і його душа працює далі. Він відчуває піднесення, його розум немов опиняється в занедбаному глухому саду, де парує земля.

Він якимось загадковим робом потрапив у глибоку, мертвецьку долину, де немає ознак життя. Ген удалині, самотній і всіма забутий, грає орган. Він підходить ближче і оглядає його: орган стікає кров'ю, кров цебенить у нього з одного боку, а він собі грає. Потім він доходить до майдану. Той нагадує пустелю, там не видно жодного дерева й не чути жодного звуку, — пустельний майдан та й годі. Одначе на піску помітно людські сліди, а повітря й досі ніби насичене останніми словами, сказаними тими, хто зовсім недавно звідси вибрався. Його охоплює якесь особливе відчуття, ті слова, які ще витають у повітрі понад майданом, нагонять на нього страху, насідають на нього й тиснуть. Він одганяє їх від себе, а вони знов лізуть, то не слова, то старці, купа танцюючих старців; тепер він їх бачить. Навіщо вони танцюють і чому, танцюючи, не отримують ні краплі радості? Від тієї купи старців повіває зимним вітром, вони його не бачать, вони незрячі, а коли він їх гукає, вони його не чують, бо мертві. Він прямує на схід, до сонця, і дістається до гори. Чийсь голос гукає: «Ти стоїш біля гори?» «Атож, — відповідає він, — я стою біля гори». Тоді той голос каже: «Це не гора, це моя нога; я лежу зв'язаний у Всевишньому царстві, йди сюди і звільни мене!» І він рушає до Всевишнього царства. Біля мосту його підстерігає чоловік, що збирає тіні; він весь із мускусу. Його охоплює крижаний жах від одного вигляду того чоловіка, що норовить заграбастати його тінь. Він плює на нього й погрожує йому стисненими кулаками, та чоловік стоїть непорушно й очікує. «Вернися!» — кричить позад нього чийсь голос. Він обертається й бачить, що по дорозі котиться голова й показує, куди йому йти. То людська голова, і раз по раз на ній з'являється тиха й мовчазна усмішка. Він іде за нею. Вона котиться днями й ночами, а він іде слідом; на морському узбережжі вона западає крізь землю і зникає. Він заходить в море і пірнає. Опинившись біля здоровецької брами, він надибує там велику ходячу рибу. На шиї у неї грива, і вона по-собачому наближається до нього. За тою рибою стоїть Вікторія. Він простягає до неї руки, на ній немає ані сорочини, вона усміхається йому, а вихор куйовдить їй коси. Тоді він гукає її, сам чує свій крик… і прокидається.

Юганнес схоплюється і підходить до вікна. Уже майже розвиднілося, а в маленькому люстерку, причепленому на лутці вікна, помічає свої почервонілі скроні. Він гасить лампу й при сірому вранішньому світлі ще раз перечитує останні сторінки своєї книги. Потім лягає на ліжко.

Пополудні того самого дня Юганнес заплатив за помешкання, здав рукопис і покинув місто. Він від'їхав за кордон, ніхто не знав куди.

— Здається, хтось стукає у двері? — якогось вечора питає старий мірошник.

Вони з дружиною прислухаються і примовкають.

— Ні, ніхто, — каже вона згодом. — Десята година, вже майже ніч.

Минає кілька хвилин.

Тоді в двері стукають намогливо й рішуче, так ніби комусь довелося збиратися з духом, щоб на те зважитися. Мірошник відчиняє. На порозі стоїть панна з Замку.

— Не бійтеся, це всього-на-всього я, — соромливо усміхаючись, каже вона.

Панна заходить до хати. Їй підсовують стільця, та вона не сідає. На голові в неї сама шаль, а на ногах зграбні відкриті черевички, хоча ще не весніє й дороги розвезені.

— Я просто хотіла попередити вас, що навесні приїздить лейтенант, — каже вона. — Лейтенант, мій наречений. 1 може, йому заманеться постріляти тут вальдшнепів. То я хотіла попередити вас про те, щоб ви не злякалися.

Мірошник та його дружина здивовано дивляться на панну з Замку. Досі, коли Замкові гості вибиралися полювати в лісах і на луках, їх ніхто ніколи про те не попереджав. Вони їй лагідно подякували, мовляв, то так мило з її боку.

Вікторія знов повертається до дверей.

— Оце і все, що я хотіла. Мені подумалось, що ви люди старі, тож не завадить вас попередити.

Мірошник відповідає:

— Все, що панна хотіла! І задля цього ви, панно, промочили такі зграбні черевички?

— Та ні, дорога суха, — коротко відповідає вона. — Я однак прогулювалась. Добраніч.

— Добраніч.

Вона підіймає клямку й виходить. Обернувшись у дверях, вона питає:

— До речі… що чути від Юганнеса?

— Нічого не чути, дякуємо, що цікавитесь. Анічогісінько.

— Певно, він скоро приїде. Я думала, що ви мали якусь вістку.

— Ні, з торішньої весни нічого не було. Юганнес, либонь, десь на чужині.

— Атож, на чужині. Йому там добре. Він пише в своїй книжці, що переживає дні несуттєвої журби. Тож, мабуть, йому ведеться непогано.

— О так, дай Боже. Ми його чекаємо; але він нам не пише, нікому не пише. Ми просто його чекаємо.

— Мабуть, йому краще там, де він є, якщо журба його така несуттєва. Атож, він те описував. Мені лише хотілося дізнатися, чи приїде він навесні додому. Ще раз добраніч.

— Добраніч.

Мірошник та його дружина вийшли за нею надвір. Вони бачили, як вона повернула до Замку, високо тримаючи голову й ступаючи зграбними черевичками по калюжах та ковбанях.

Через два дні прийшов лист від Юганнеса. Він прибуде додому не раніше, як через місяць, коли закінчить нову книжку. Впродовж тривалого часу йому велося добре, новий твір незабаром буде завершено, його єство переповнювали пристрасті суспільного буття…

Мірошник рушає до Замку. На дорозі він надибує носову хустинку з ініціалами Вікторії, яку вона загубила того пізнього вечора.

Панна тепер нагорі, але покоївка каже, що дасть їй про нього знати, — з якого він приводу?

Мірошник відмовляється сказати. Він ліпше почекає.

Врешті-решт панна виходить.

— Я чула, що ви хочете зі мною про щось поговорити? — питає вона, прочиняючи двері до вітальні.

Мірошник заходить, вручає їй носову хустинку й каже:

— А ми отримали листа від Юганнеса.

її обличчя на якусь мить осяює радісне хвилювання, лише на одну-єдину мить. Вона відповідає:

— Дякую вам. Атож, це моя хустинка.

— Тепер він знов приїде додому, — майже пошепки каже мірошник.

Її обличчя сковує холодний вираз.

— Кажіть, мірошнику, голосніше, хто приїде? — питає вона.

— Юганнес.

— Юганнес? Ну то й що?

— Та то так… Ми подумали, що я повинен вам про це сказати. Перемовились словом з дружиною, і вона теж висловила ту ж думку, що і я. Ви ген позавчора питалися, чи він навесні приїде додому. Ну так от, приїде.

— То ви, мабуть, радієте? — питає панна з Замку. — Коли він приїде?

— Через місяць.

— Он як. Ну, і це все?

— Так. Ми просто думали, раз ви питалися… Ага, це все. Я лише це й мав сказати.

Мірошник знов стишує голос.

Вона проводить його до виходу. В коридорі вони стрічають її батька, й вона мимохіть каже йому гучним байдужим тоном:

— Мірошник розповідає, що Юганнес знов повертається додому. Мабуть, ви пам'ятаєте Юганнеса?

І мірошник, виходячи з брами Замку, дає собі слово більш ніколи, ніколи в світі не пошиватися в дурні й не слухати дружини, якщо та твердитиме, ніби розуміє таїну людської душі. Аби ж то було так.

Юганнес знайшов своє місце й зупинився. Стіл плавав у нього перед очима, він бачив безліч людей і чув гул їхніх голосів.

— Ну ось, будь ласка, ваше місце, — приязно мовила господиня Замку. — Тільки б уже нарешті повсідалися.

— Вибачте! — раптом позад нього почувся голос Вікторії.

Він відступив убік.

Вона схопила його запрошення й понесла його на кілька місць далі, на сім місць далі, й поклала його на місце поруч зі старим чоловіком, що був колись у Замку домашнім учителем і про якого подейкували, ніби він любив випити. Звідти ж вона принесла інше запрошення, а тоді сіла на своє місце.

Він стояв і не спускав із того всього ока. Господиня Замку вдала, наче вона чимось заклопотана потойбіч столу, й уникала на нього дивитися.

Спантеличившись ще дужче, ніж досі, він збентежено попрямував до свого нового місця; попереднє ж його місце зайняв товариш Дітлефа з міста, молодик з діамантовими ґудзиками на сорочці. Лівобіч од нього сиділа Вікторія, правобіч — Камілла.

Розпочався обід.

Старий учитель пам'ятав Юганнеса малим хлоп'ям, і вони відразу ж розговорилися. Він зізнався, що й сам замолоду захоплювався поезією, у нього й досі збереглися рукописи, при нагоді Юганнес може їх прочитати. Тепер його запросили до цієї господи на свято, щоб він розділив родинну радість — заручини Вікторії. Господар та господиня Замку приготували йому таку несподіванку, бо ж прихильні до нього здавна.

— Я нічого вашого не читав, — сказав учитель. — Якщо мені заманеться щось почитати, то я читаю своє; мої вірші та оповідання лежать у мене в шухляді. Їх опублікують після моєї смерті; я все-таки волію, щоб люди знали, ким я був. Йо-йой, ми, старші майстри слова, не дуже поспішали відтарабанювати все написане до друкарні, як то чиниться тепер. Будьмо.

Обід тривав далі. Господар Замку дзенькнув об свого келиха й підвівся. На його шляхетному худорлявому обличчі написано хвилювання, було помітно, що його переповнює радість. Юганнес низько схилив голову. У нього в келиху порожньо, й ніхто нічого йому не пропонує; він наливає собі сам аж по вінця і знов схиляє голову. Ось воно й наспіло!

Промова була довга й доладна, її зустріли радісним галасом; заручини було оголошено. З усіх кінців столу доньку господаря Замку та сина камергера засипали силою-силенною добрих побажань.

Юганнес осушив келих.

За кілька хвилин він погамовує своє хвилювання, його знов огортає спокій; шампанське пригашує у його жилах жар. Він чує, як промовляє ще й камергер і як знов вигукують «браво» та «слава» й цокаються келихами. Мимохіть він зиркає туди, де сидить Вікторія; вона бліда й ніби якась змучена, вона не підводить очей. Камілла ж навпаки — киває йому головою й усміхається, і він киває їй у відповідь.

Учитель біля нього не вмовкає:

— Як гарно, як чудово, коли двоє вирішують побратися. Мені таке не судилось. Я був юним студентом, мав чималі перспективи, великі здібності; мій батько походив зі старовинного роду, мав цілий маєток, багатство, хтозна-скільки кораблів та пароплавів. Я навіть не побоюсь сказати, які великі перспективи я мав. Вона теж була молода, з вищих кіл суспільства. Якось я підступаюсь до неї і відкриваю їй своє серце. «Ні», — відповідає вона. Ви можете її зрозуміти? Овва, вона відкинула моє освідчення. Та я опанував себе, працював собі далі, по-чоловічому прийнявши ту відмову. Потім випав неврожайний рік, мій батько зазнав збитків, його обсіли борги, словом, він збанкрутував. І що ж я тоді? Я й те прийняв, як годилося мужчині. І от, немов із-під землі, виростає та дівчина, про яку я веду мову. Вона приїздить до міста й знаходить мене. Чого вона від мене хотіла? — спитаєте ви. Я зубожів, дістав таку-сяку посаду вчителя, всі мої перспективи звелися нанівець, моя поезія лежала запхнута в шухляді, — а вона прийшла, щоб дати мені згоду. Дати згоду!

Учитель глянув на Юганнеса й спитав:

— Ви здатні її зрозуміти?

— А тоді вже ви її відкинули?

— Хіба я міг її прийняти, ану скажіть? Голий, як долоня, учитель, що лише по неділях набиває люльку дешевим тютюном, — що ви від нього хочете? Я не міг завдати їй такого болю. Та я просто питаю вас: ви здатні її зрозуміти?

— J що ж було з нею потім?

— О Боже, ви не відповідаєте на моє запитання. Вона вийшла заміж за капітана. Десь через рік. За капітана артилерії. Будьмо.

Юганнес мовив:

— Кажуть, що деякі жінки шукають об'єкт для співчуття. Якщо чоловікові добре, вони його ненавидять і обходять увагою; якщо ж біда зігне його в три погибелі, вони зловтішаються і кажуть: «А ось і я».

— Але чому вона відмовила, коли мені так добре велося? Я мав перспективи, як юний Бог.

— Виходить, їй хотілося дочекатися, поки ви зігнетеся в дугу. Бойозна.

— Однак я не зігнувся в дугу. Аніскілечки. Я мав гідність і дав їй відкоша. Що ви на це скажете?

Юганнес мовчав.

— Проте, може, ви й маєте рацію, — згодився старий учитель. — Божуся Богом і всіма його ангелами, що у ваших словах є правда, — раптом жваво вигукнув він і знов випив. — Зрештою, вона вибрала старого капітана; тепер доглядає його, годує і порядкує в господі. Капітан артилерії!

Юганнес звів очі. Вікторія сиділа з келихом у руці, не відриваючи від нього погляду. Аж тут вона підняла келих високо вгору. Він мовби відчув у собі якийсь поштовх і теж схопив свій келих. Його рука тремтіла.

Нараз вона голосно звернулась до його сусіда й засміялась, — вона викрикнула ім'я вчителя.

Юганнес покірно поставив свій келих на стіл і навіть безпорадно всміхнувся, втупившись невідомо куди поперед себе. Всі дивились на нього.

Старий учитель до сліз зворушився дружньою увагою своєї учениці. Він одним махом випив до дна.

— І ось теперечки я вже старий дід, — казав він далі, — тиняюся, нудячи світом, самотній і нікому невідомий. Така моя доля. Ніхто не знає, що в мені криється, але ніхто не чув моїх нарікань. Як же так? Ви знаєте про горлицю? Здається, то горлиця, весь час перебуваючи в тузі, спершу скаламучує чисте прозоре джерело,[vi] а тоді п'є з нього?

— Я цього не знаю.

— Ну й гаразд. Але вона така. І я чиню так само. Я не здобув тієї, з якою мав би прожити життя; однак не такий я вже й убогий на радощі. Хоч я їх і каламучу. Постійно каламучу. Тому-то розчарування не бере наді мною гору. Он бачите Вікторію? Зараз вона проголосила за мене тост. Я був її вчителем, а нині вона виходить заміж, і моя душа радіє, я відчуваю якесь особисте щастя, мовби тішуся щастям власної дочки. Може, згодом я навчатиму її дітей. Атож, усе-таки в житті немало радощів. Але те, що ви сказали про співчуття, про жінок та про зігнуту дугу, — о, що більше я про те думаю, то більше переконуюсь, що ви маєте рацію. Бог бачить, що маєте… Вибачте, я на хвильку.

Він підвівся, взяв свій келих і попрямував до Вікторії. Його вже трохи похитувало, і йшов він дуже подавшись уперед.

Було виголошено кілька промов, брав слово лейтенант, сусід-поміщик підняв тост за жінок, за господиню Замку. Нараз схопився молодик із діамантовими ґудзиками й назвав Юганнесове ім'я. Він отримав на те дозвіл і хотів би привітати молодого поета від імені молодого покоління. То було напрочуд доброзичливе слово, дружня подяка від однолітків, повна визнання й захвату.

Юганнес аж віри не йняв своїм вухам і пошепки спитав учителя:

— Це він про мене говорить?

Учитель відповів:

— Атож. Він мене випередив. То я мав зробити, Вікторія ще пополудні мене про те просила.

— Хто, ви кажете, вас про те просив?

Учитель виторопив на нього очі:

— Ніхто, — відповів він.

Поки говорилося слово, погляди гостей були прикуті до Юганнеса, навіть господар Замку кивав йому головою, а пані камергерша підвела до очей лорнет, щоб ліпше його роздивитися. Коли молодик закінчив слово, всі випили.

— Тепер дайте йому відповідь, — сказав учитель. — Він же говорив про вас. Таке належало б промовляти до старших письменників. Крім того, я з ним абсолютно не згоден. Абсолютно.

Юганнес кинув погляд через стіл на Вікторію. То вона змусила до слова молодика з діамантовими ґудзиками; навіщо те їй здалося? Спершу вона навертала до того іншого й думала про те ще до обіду; навіщо воно їй? А тепер сиділа, потупившись і не виказуючи себе ані рисочкою на лиці.

Раптом від глибокого, бурхливого хвилювання йому на очі навертаються сльози, він ладен кинутися їй до ніг і дякувати, дякувати. Та нехай то лишиться на потім, на пообіддя.

Камілла сиділа собі, базікаючи з сусідами праворуч та ліворуч, і широко всміхалася. Вона була задоволена, її сімнадцять років приносили їй самі радощі. Вона безперестанку подавала Юганнесові знаки, щоб він підвівся.

Він підвівся.

Він говорив коротко, голос у нього був густий, схвильований: на цьому святі з нагоди такої радісної оказії присутній і він — цілком стороння людина, яку витягнули на люди зі скромного закапелку. Він хоче подякувати тому, кому першому спала на думку ця мила вигадка, й тому, хто наговорив йому стільки приємних слів. А ще він не може не оцінити тієї доброзичливості, з якою ціле товариство вислухало похвалу на честь людини сторонньої, цебто його. Загалом єдина причина, якою пояснюється його присутність тут, та, що він син сусіда господаря Замку, того сусіда, що мешкає в лісі…

— Он як! — раптом вигукує Вікторія, зблиснувши очима.

Всі подивились на неї, — її щоки пашіли, а груди важко дихали. Юганнес замок. Запала прикра мовчанка.

— Вікторіє! — здивовано застеріг господар Замку.

— Кажіть далі! — знов гукнула вона. — То єдина ваша причина; кажіть же далі! — І її очі вмить згасли, вона, хитаючи головою, безпорадно заусміхалась. Потім обернулась до батька й мовила: — Я не збиралась нічого перебільшувати. Але він сам дав маху. Ні, я не хотіла заважати…

Юганнес слухав її пояснення й шукав виходу; його серце лунко калатало. Він помітив, що господиня Замку дивилась на Вікторію зі сльозами на очах і з невимовним жалем.

Атож, він згоден, що дав маху: панна Вікторія мала рацію. Як мило нагадала вона йому про те, що він був не лише сином сусіда господарів Замку, а ще й товаришем дитячих літ їхнім дітям, з якими вони вкупі гралися, і що саме завдяки цій останній обставині він і присутній тепер тут. Він їй подякував, бо ж так воно й було. Це його рідні місця, його батьківщина, ліси навкруг Замку становили колись для нього цілий світ, за яким синіла невідома країна, повна пригод. І в ті роки Дітлеф та Вікторія часто запрошували його з собою десь прогулятися чи погратися в якісь ігри, — то лишило найбільші враження з його дитинства. Згодом, коли він над усім тим роздумував, то переконався, наскільки ті роки, як жодні інші, були в його житті значущими, і якщо здавалося — тут якраз про це йшлося, — ніби часом він не писав, а горів, то виходило воно так тому, що його запалювали спогади тих літ; у них жив відблиск того щастя, яке подарували йому брат і сестра в дитинстві. Тому їм і належить значна частка його творчості. До загальних добрих побажань з нагоди заручин він волів би додати й особисту подяку дітям із Замку за чудові роки дитинства, за ту пору, коли поміж них не стояли ні час, ні обставини, за ті радісні, швидкоплинні літні дні…

Він намагався говорити просто, а не виголошувати промову. Вийшло то нецікаво й нікого ні на що не надихнуло, гості знов заходилися пити, їсти й базікати далі. Дітлеф сухо зауважив матері:

— А мені й на гадку не наверталось, що то, власне, я писав його книжки. Га?

Проте господиня Замку не засміялась. Цокнувшись із сином, вона відповіла:

— Подякуй йому, подякуй. Це ж ясно як день — він був дуже самотній у дитинстві… Що ти робиш, Вікторіє?

— Хочу, щоб служниця передала йому ось цю гілочку бузку. Хіба не можна?

— Не можна, — сказав лейтенант.

Вони дійшли до дороги, що пролягала між млином і Замком.

Юганнес зупинився й сказав:

— Ось біля цих кущів колись зі мною трапився один випадок. Якогось вечора я тут ходив собі, як то часто бувало за моєї самоти. Тоді стояло літо і ясна година. Я ліг під кущем і замислився. Коли це дорогою йде якась пара. Пані зупинилась, її супутник спитав: «Чого ви зупиняєтесь?» Та не почувши відповіді, він питає знов: «Щось на дорозі?» «Ні, — відповідає вона, — але вам не треба йти і так дивитися на мене».

«Я просто собі йшов і дивився на вас», — сказав він. «Атож, — відповідає вона, — я добре знаю, що ви мене кохаєте, але тато нічого не дозволить, розумієте: то неможливо». Він буркнув: «Так, мабуть неможливо». Тоді вона каже: «На вашій руці надто широка кістка. У вас напрочуд широке зап'ястя!» І тої миті пані взяла його за руку вище зап'ястя. Запала мовчанка.

— Ну а чого воно так вийшло? — спитала Камілла.

— Хтозна, — відповів Юганнес. — Чого вона так сказала про його зап'ястя?

— Либонь, воно в нього було красиве. А вище біліла сорочка, — о, так, як я це розумію. Мабуть, вона теж його кохала.

— Камілло! — скрикнув він. — Якби я вас безмежно кохав і почекав кілька років, я лише питаю… Словом, я не вартий вас, але, як ви гадаєте, чи захотіли б ви стати колись моєю, якщо я попрошу вас про це через рік або через два?

Запала мовчанка.

Раптом Камілла почервоніла, як той мак, і збентежилась; вона крутнулась усім своїм тендітним тілом в один бік, крутнулась у другий і зімкнула руки. Він обіймає її за стан і питає:

— Як ви гадаєте, колись те буде? Ви того хочете?

— Так, — відповідає вона і пригортається до нього.

Стоїть зима, на вулиці холод, туман, пороша й вітер. Юганнес знов у місті, в колишньому своєму помешканні, де чути, як у дерев'яну стіну шкребуться тополі, і де він не раз вітав зі свого вікна світанок нового дня. Сонця тепер немає.

Його весь час поглинала робота, ті великі аркуші паперу, які він списував і яких ставало дедалі більше в міру того, як він переживав зиму. Там відбилася низка пригод зі світу його фантазії, породженої у безмежну, яснозору ніч.

Одначе дні випадали неоднакові, гарні чергувалися з поганими, а іноді, коли він поринав у роботу з головою, його ні сіло ні впало зачіпала за живе якась думка, слово, чиїсь очі з минулого, вмить опановуючи його настроєм. Тоді він підводився і снував по кімнаті від стіни до стіни; таке з ним траплялося часто, він аж вичовгав на підлозі білий слід, який щодня ставав усе біліший та біліший…

«Зараз, коли я не здатен працювати, не здатен думати, не здатен очуматися від спогадів, мені треба сісти й записати свої переживання однієї ночі. Любий читачу, сьогодні в мене страшенно нездалий день. Надворі мете сніг, вулицею майже ніхто не їздить, все таке сумне, і моя душа схожа на жахливу пустку. Я прогулявся вулицею, а тоді кілька годин никав по кімнаті, намагаючись трішки себе опанувати. Та ось минув полудень, а мені не попустило. Я мав би зігрітися, а не бути холодним і блідим, як згаслий день. Любий читачу, оце в такому стані я спробую описати одну ясну, зворушливу ніч. Оскільки робота змусить мене вгамуватися, то, може, через кілька годин до мене знов повернеться радість…»

Аж тут хтось стукає у двері, й до кімнати заходить Камілла Сейєр — його молодюсінька наречена, з якою він таємно заручився. Він відкладає перо й підводиться. Обоє, усміхаючись, вітаються.

— Ти не питаєш мене про бал, — одразу ж каже вона й падає в крісло. — Я перетанцювала геть усі танці. То тривало до третьої ночі. Я танцювала з Річмондом.

— Який я тобі, Камілло, вдячний, що ти прийшла. Мені дуже сумно, а ти така радісна; це мене розважить, стривай, а в чому ти була на балу?

— В червоному, в чому ж іще. Господи, я не пам'ятаю, та, здається, я базікала за десятьох і багато сміялась. Там було страшенно цікаво. Атож, я була в червоній сукні без рукавів, без жодного натяку на рукава. Річмонд виконує дипломатичну місію в Лондоні.

— Ти ба.

— Його батьки англійці, але він народився тут. Що це в тебе з очима? Які вони червоні! Ти плакав?

— Ні, — відповідає він і сміється, — то я утуплював їх у свої пригоди, де хтозна-скільки сонця. Камілло, якщо ти й справді прагнеш бути чемною дівчинкою, то не шматуй того паперу на клапті, що ти щойно пошматувала.

— О Боже, я забулася, де сиджу. Вибач, Юганнесе!

— Нічого, то лише деякі нотатки. Та слухай сюди: а в твоїх косах, напевно, була троянда?

— Звичайно. Червона троянда, аж чорна. Знаєш що, Юганнесе? Ми могли б майнути у весільну подорож до Лондона. Там зовсім не так погано, як балакають, то просто вигадки, ніби там суцільний туман.

— Хто тобі таке сказав?

— Річмонд. Він це сказав сьогодні вночі, а він же знає, що каже. А ти знайомий з Річмондом?

— Ні, не знайомий. Колись він виголосив слово на мою честь, у нього на сорочці були діамантові ґудзики. Це все, що я в ньому пам'ятаю.

— Він дуже вродливий. О, коли він підійшов до мене, то вклонився й мовив: «Панно, чи ви мене впізнаєте?…» Уявляєш, я дала йому троянду.

— Дала троянду? Що за троянду?

— Ту, що була в моїх косах. Я її йому віддала.

— Виходить, ти по вуха закохалася в Річмонда.

Вона шаріється і шпарко відповідає:

— Аніскілечки, зовсім ні. Буває, що хтось комусь подобається, про когось можна мати гарну думку, але то не… Фу, Юганнесе, ти збожеволів! Я ніколи більше не назву його імені.

— Бог з тобою, Камілло, у мене й гадки не було… не сприймай того так усерйоз… Навпаки, я хотів би йому подякувати за те, що він тебе розважав.

— Атож, те неодмінно треба зробити — не бійся дякувати! Я зі свого боку більше ніколи не заговорю до нього й словом.

Запала мовчанка.

— Ну й гаразд, — каже він. — Ти вже хочеш іти?

— Так, я не можу довше сидіти. А ти впорався з роботою? Мама про те питала. Уяви собі, я не бачила Вікторії багато тижнів, а це її зустріла.

— Зараз?

— Ага, як ішла сюди. Вона усміхнулась. О, якби ти знав, як вона змарніла! Слухай, ти скоро до нас прийдеш?

— Авжеж, скоро, — відповідає він і схоплюється на ноги. Його лице пашіє. — Може, найближчими днями. Спершу мені треба дещо написати, я саме його обмірковую, закінчення своїх пригод. Атож, я напишу їх, напишу! Уяви собі, що згори земля скидається на красиву чудернацьку мантію папи. Всюди в її складках люди, вони походжають парами, вечоріє, западає тиша, настає пора кохання. То зватиметься «Кревність». Сподіваюсь, вийде щось величне; я так часто уявляю собі те видовище, і мені щоразу здається, ніби моє серце розривається, і я здатен обійняти всю землю. Там мешкають і люди, і звірі, й птахи, і в усіх їх, Камілло, своя пора кохання. Накочується хвиля самозабуття, погляди стають палкіші, груди тремтять. Тоді від землі здіймається ніжний рожевий відсвіт; то займається соромливий рум'янець оголених сердець, від якого ніч забарвлюється в ясно-червоний колір. А ген удалині, на задньому плані, лежать могутні сонні гори; вони нічого не бачили й нічого не чули. І вранці Владика Небесний понад усім тим повісить тепле сонце. То буде зватися «Кревність».

— Он як.

— Еге ж. Ото я тоді до вас і прийду, як доберусь до кінця. Дуже тобі дякую, Камілло, що ти до мене навідалась. І не поминай лихом те, що я тобі казав. Нічого поганого в мене й на думці не було.

— А в мене вже все вивітрилося з голови. Відтепер я нізащо в світі більше не назву його імені. Цього ніколи не буде.

Наступного ранку Камілла знов приходить. Вона бліда й на диво дуже неспокійна.

— Що з тобою? — питає він.

— Зі мною? Нічого, — випалює вона. — Я тебе кохаю. А й правда, ти не повинен думати, ніби зі мною щось відбувається і ніби я тебе не кохаю. Ні, ось послухай, що я придумала: ми не поїдемо в Лондон. Що нам там робити? Він, мабуть, не тямив, що казав, той чоловік, там більше туманів, ніж він гадає. Ти дивишся на мене, чого ти так дивишся на мене? Я ж не назвала його імені. Таке брехло, набалакав мені цілу торбу гречаної вовни. Ми не поїдемо в Лондон.

Він зводить на неї очі, придивляється уважніше.

— Ні, ми не поїдемо в Лондон, — задумливо каже він.

— Правда ж? Отже, не поїдемо. Ти добрався до кінця своєї «Кревності»? Господи, я просто згоряю від цікавості. Закінчуй швидше та приходь до нас. Пора кохання, хіба не так? І чарівна, в складки, мантія папи, і ясно-червона ніч, Боже, це те, про що ти розповідав, якщо мені не зраджує пам'ять. Останнім часом, я не часто до тебе забігала; та надалі я приходитиму щодня й питатиму, чи ти вже закінчив.

— Ось-ось закінчу, — каже він, все ще не відводячи від неї свого погляду.

— Сьогодні я перенесла твої книжки до своєї кімнати і хочу їх перечитати; то мене аніскілечки не стомить, лише втішить. Слухай, Юганнесе, ти міг би зробити неабияку ласку й провести мене додому, бо хтозна, чи я дійду туди спокійно. Я того не знаю. Може, хтось очікує мене на вулиці, може, ходить там і жде. Я того майже певна… — Раптом вона заходжується плачем і лепече: — Я назвала його брехуном, просто так, знехотя. Мені боляче, що я таке вчинила. Він не дурив мене, навпаки, він увесь час був… У четвер до нас прийде дехто зі знайомих, але він не має приходити, зате ти повинен, чуєш? Обіцяєш мені? Та все-таки я не хотіла б говорити про нього нічого поганого. Я не знаю, що ти про мене думаєш…

Він відповів:

— Я починаю тебе розуміти.

Вона, тремтяча й розгублена, кидається йому на шию і ховає лице в нього на грудях.

— Атож, але я і тебе кохаю! — скрикує вона. — Ти не повинен сумніватися. Я кохаю не лише його, виходить, не така це вже й велика біда. Коли торік ти мене спитав про мої почуття, я неймовірно зраділа; а тепер з'явився він. Я нічого не розумію. Правда ж, Юганнесе, з мого боку це страх як жахливо? Я кохаю його, мабуть, трішки більше, ніж тебе; я нічим не можу цьому зарадити, воно сильніше за мене. О Боже, скільки безсонних ночей я провела відтоді, як його зустріла, і я кохаю його дедалі дужче. Що мені робити? Ти набагато старший, ти мусиш мені допомогти. Зараз він провів мене сюди, тепер стоїть надворі й чекає, щоб знов провести мене додому, либонь, він там мерзне. Юганнесе, ти мене зневажаєш? Я не цілувалася з ним, ні, не цілувалась, можеш мені повірити; я лише віддала йому свою троянду. Юганнесе, чому ти нічого не відповідаєш? Ти повинен сказати, що мені робити, бо далі я так не витримаю.

Юганнес сидів, як онімілий, і слухав її. Тоді сказав:

— Мені нічого на це відповісти.

— Дякую, любий, дякую, Юганнесе, який ти великодушний, що не гніваєшся на мене, — сказала вона й втерла сльози. — Але не думай, що я тебе вже не кохаю. Боже мій, я приходитиму до тебе куди частіше, ніж досі, й робитиму все що захочеш. Але річ усього-на-всього в тім, що його я кохаю дужче. То вийшло мимоволі. Не з моєї вини.

Він мовчки підвівся, надів капелюха й мовив:

— Ходімо?

Вони спустились східцями надвір.

Там стояв Річмонд. То був чорнявий, кароокий молодик, що весь світився молодістю й енергією. Від морозу його щоки почервоніли, як жар.

— Вам холодно? — питає Камілла, підбігаючи до нього.

Її голос тремтів од хвилювання. Нараз вона швиденько повернулася до Юганнеса, взяла його попідруч і сказала:

— Вибач, мені треба було й тебе спитати, чи тобі не холодно. Ти не вдягнув пальта, може, я сходжу по нього? Ні? Ну тоді хоч зашпили на піджаку ґудзики.

Він зашпилив.

Юганнес подав Річмондові руку. Йому зробилося навдивовижу байдужки, мовби те, що зараз діялось, його ніяк не стосувалося. Через силу усміхнувшись, він пробурмотів:

— Радий знов вас бачити.

Було видно, що Річмонд не відчував вини і не вдавав із себе бозна-кого. Він упізнав Юганнеса, і коли з ним вітався, на обличчі в нього промайнула радість. Низько опустивши капелюха, Річмонд сказав:

— Недавно я бачив у вітрині лондонської книгарні одну з ваших книг. Переклад повісті. Так приємно було її там надибати, то сприйнялося як вітання з батьківщини.

Камілла йшла посередині, по черзі поглядаючи на обох. Урешті-решт вона сказала:

— Отже, Юганнесе, ти прийдеш у четвер. О, вибач, що я думаю лише про себе, — додала вона й засміялась. Одначе тої ж миті й пошкодувала про необачність та, повернувшись до Річмонда, запросила і його. — Зійдуться самі знайомі, ми запросили й Вікторію з матір'ю та ще кількох людей.

Раптом Юганнес зупинився і сказав:

— Власне, мені краще повернутись додому.

— До побачення в четвер, — відповіла Камілла. Річмонд схопив його за руку й щиро її потиснув.

І, лишившись самі, щасливі молодята подалися своєю дорогою.

Розповівши про всі різновиди кохання, чернець Вендт згадує ще одну бувальщину:

— Є ще один — особливий, надзвичайно зворушливий різновид кохання!

Молоде подружжя якраз повернулось додому після завершення своєї довгої весільної подорожі й дало волю відпочинкові.

Над їхнім дахом спалахували падучі зірки. Влітку молодята прогулювались, не відходячи одне від одного ні на крок. Вони рвали жовті, червоні й сині квіти й дарували їх одне одному; вони милувались травою, яку гойдав вітер, і заслухалися співом лісових пташок, і кожне слово, що вони промовляли, було виявом кохання. Взимку вони катались на санях, які були запряжені кіньми з бубонцями, а небо над ними ясніло блакиттю, і ген у високості на безмежних просторах дзвеніли зірки.

Так проминуло багато-пребагато років. У того подружжя знайшлося трійко діток, а їхні серця кохали одне одного так, як і першого дня, коли вони вперше поцілувались.

Та ось чоловіка — здорового, як дуб, чоловіка — спіткала недуга і так надовго прикувала його до ліжка, що терпіння дружини зазнало жорстоких випробувань. Того дня, коли він одужав і став на ноги, він сам себе не впізнав, побачивши своє спотворене недугою обличчя і лису, мов коліно, голову.

Страждання займали всі його думки. Якось уранці він спитав дружину:

— Мабуть, тепер ти мене більше не кохаєш?

Проте дружина, почервонівши від збентеження, обняла його й поцілувала так палко, як цілувала навесні в пору їхньої молодості.

— О, я кохаю, вірно тебе кохаю, — відповіла вона. — Я ніколи не забуду, як ти вибрав мене, а не когось іншого, і подарував мені стільки щастя.

І вона вийшла до своєї кімнати, обчикрижила наголо свої золотисті коси, щоб стати схожою на коханого чоловіка.

І знов минуло багато-пребагато років, подружжя постаріло, їхні діти повиростали. А вони, як і раніше, ділили своє щастя надвоє: влітку все ще блукали луками і милувалися хвилястою травою, а взимку закутувалися в шуби й каталися під зоряним небом на санях. І їхні серця лишалися гарячими й радісними, ніби були напоєні чудодійним трунком.

Та ось пані розбив параліч. Стара жінка не могла ходити, її треба було возити візочком на колесах, і чоловік сам її возив. Але через ту біду жінка так сильно страждала, що її обличчя вкрилося глибокими зморшками болю.

Якось вона сказала:

— Краще б мені зараз померти. Я спаралізована й бридка, а ти такий гарний, мов намальований, тож не захочеш більше мене цілувати й кохати, як раніше.

Та чоловік обіймає її і, зашарівшись від хвилювання, відповідає:

— О, я кохаю тебе, голубонько, понад усе життя, я кохаю тебе так, як і того першого дня, першої миті, коли ти подарувала мені троянду. Пригадуєш? Ти простягнула мені троянду і глянула на мене своїми чудовими очима; троянда пахла, як і ти, а ти червоніла, як вона, і хмелила все моє єство.

Та зараз я кохаю тебе ще дужче, зараз ти ще прекрасніша, ніж замолоду, і моє серце дякує і благословить тебе за кожен день, що ти була моєю.

Чоловік іде у свою кімнату і, щоб спотворити себе, обливає лице кислотою, а тоді каже дружині:

— Дивись, я ненароком перевернув кислоту і геть попік собі щоки. Ти, мабуть, більше не кохаєш мене?

— О мій суджений, мій коханий! — забубоніла стара жінка, цілуючи його руки. — Ти вродливіший за всіх чоловіків у світі, твій голос ще й донині зігріває мені душу, і я кохатиму тебе довіку.

1898