Вітрила

fb2
Костенко Васильевна Лина

«Вітрила» — друга збірка поезій молодої поетеси Л. Костенко. Книга складається з ліричних віршів, в яких автор правдиво і щиро оспівує красу рідного краю велич людини-трудівника, глибину прекрасного людського почуття — кохання.

Є в книзі поема-казка. Цікава за своїм сюжетом, написана в глибоко народному плані, казка в хороших алегоричних образах звеличує красу людської душі, гнівно картає двоєдушних, злих людей, показує, що краса людини — це її діла.

«Були у мене за дитячих літ...»

 ули у мене за дитячих літ такі блакитні очі, як згадати, що часто навіть білий світ мені здававсь голубуватим. І в тому світі не було ні тіні чорної, ні плями, — лише довір’я, і тепло, і щедре сонце над полями. Але ввійшло в дитячі дні небачене і неймовірне доти — червоний колір крові на війні і чорний колір людської скорботи. Ввібрали очі відтінки нові. Зробились очі темні і похмурі. Вони були, як хмари грозові, коли на світі підіймались бурі. Вони ставали сивими, як дим, коли пожежі землю шматували і чорні кулі хлопцям молодим холодну смерть поспішно роздавали... Змети, Майбутнє, горе і жалі, Живі живих не будуть убивати. І цілим поколінням на землі здаватиметься світ голубуватим.

Поштова скринька

 Останні квіти. Перший іній. Свинцеве листя. Срібний ганок... Поштову скриньку в колір синій дідусь фарбує цілий ранок. Погріє руки у рукавах, на скриньку збоку поглядає. Яскрава скринька, ой яскрава! Від кого ж він листів чекає? Такий старий і одинокий, чоло скорботою вгорнулось. Година.   Тиждень.     Місяць...       Роки! Сини з війни не повернулись. Спустіли храми голубині, і розхитався ветхий ганок... Поштову скриньку в колір синій дідусь фарбує цілий ранок.

Новобудова

 Руки людської владний порух — земля розрита в глибину. Оранжовий цегляний порох лягає шаром на стіну. Стоять бараки опустілі, фанера сухо шарудить... Які ж то руки,       чесні,         вмілі, будинки вивели в блакить?! Дали їм колір лебединий і зріст високий — до хмарин. Торкнулись кожної цеглини, а тут же — тисячі цеглин! Всі на долонях робітничих лишали садна і рубці... Хай невідомих будівничих достойні будуть пожильці!

Обурення

 Погасло багаття сонця, і вечір, як сивий попіл, осипався з неба на місто і в сяйві ліхтарному зник... Скінчилася денна праця. Почався вечірній поспіх. На розі, біля заводу, ввійшов у трамвай робітник. Спецодяг в цеху залишив і чистим їхав додому. Але невід’ємні від нього сліди трудових років: веселе його обличчя покрила тінями втома, і руки його зашкарублі до крові цемент роз’їв. Дівча уступило місце. Хтось вийняв свіжу газету. А інші відпочивали, схилившись на спинки лав. І тільки юнак вузькогрудий у чудернацьких штиблетах, плечем заслонивши даму, «Яке неподобство!» сказав. Вона повела плечима. Зняла з рукава порошинку. Обурено відвернулась, засяявши блиском прикрас... А я пропоную зробити позачергову зупинку: нехай обурені вийдуть, щоб не бруднили нас!

«Пригадаєш забуту казку...»

 Пригадаєш забуту казку, цяцьку, знайдену в лободі, на озерах зелену ряску і кораблики на воді, — і душі дитяче начало (найчистіше, що маєш ти) потяглося до тих причалів, де твої почалися світи, звідки виплив ти якось вдосвіта у простори, такі голубі, ані хліба,     ні сили,       ні досвіду на дорогу не взявши собі. І маленькі були неполадки, і великі були нелади, і ніщо не здавалось випадком, бо лишало на серці сліди.

«Давно створились ріки...» 

 Давно створились ріки повноводні. На картах намальована їх путь. Хоч обміліли деякі, —         сьогодні їх все-таки великими ще звуть. Чи сила звички, чи гіпноз наймення, — яка різниця? Тільки б мілина не затискала у піщаних жменях борти човнів і лопаті судна. Давно створились ріки повноводні. Та й зараз пробиваються струмки. Десь, може, починається сьогодні русло нової на землі ріки. Дзвенять потоки в дощовому квітні. Булькоче нетривале джерело!.. І тільки ті джерела непомітні які глибоке створюють русло. 

«О друзі мої...»

 О друзі мої! Із рідних домівок вітрила ввижаються дальніх мандрівок... А в дальніх мандрівках ввижається в млі коріння дерев у рідній землі!

«Заведіть мене, дороги...»

   Заведіть мене, дороги,   у моє кохане місто.   А щоб ви не заблудились,   дам прикмету дорогу:   там хлоп’ята босоногі   продають лілеї білі,   продають важку брунатну,   придніпровськую кугу.   Я візьму лілею в руки,   розгорну її пелюстки.   Думать буду про мандрівки,   спокій ляже на чолі.   Не оплакуйте розлуки!   Я напевно повернуся...   Навіть плаваючі квіти   мають корінь у землі.

Снопи

 Я пам’ятаю все — дощем залиті ниви, шорсткі понад шляхами полини і відтінки на обрії мінливі — від пурпуру до сивизни. Розтерзані снарядами дороги, і зойк дротів, й розчахнуті стовпи, — А під колеса, гусениці, ноги чужинцями підмощені снопи. Їх волочили. Їх байдужо несли. Немов живих, тягнули по стерні. Під шинами тріщали перевесла, і колоски тонули у багні. Чужинець нахилився до вибоїн. Змахнув сльозу. Напевно, селянин... Могло б не бути на планеті воєн, якби отак заплакав не один.

Лідія Койдула[1] на чужині

 Стояла самотня жінка, на березі моря стояла. Схилялася в ноги хвиля, неначе трава зів’яла. І плакала жінка:       — Еесті! Країно моя чудесна! Не відала я безчестя, бо ти споконвіку чесна. І кажуть, що я вродлива. Ти знаєш, чому вродлива? Бо ти у мене красуня, земле моя нещаслива. І кажуть, така я світла, неначе вранішня зірка... Еесті! Над чужиною тій зірці сходити гірко. Еесті моя, Еесті! Я руки свої ламаю. Я руки свої ламаю — я крила зламані маю... Стояла самотня жінка, на березі моря стояла. Схилялася в ноги хвиля, неначе трава зів’яла. Якісь кораблі даленіли, і крилами птиці шуміли...

Перед портретом жінки з дитиною

 Лагідна жінко! У тебе таке обличчя, ніби на нього відсвіт кладе непогасний вогонь. Його не спотворює сумнів, не мучать його протиріччя. Твоєму синові тепло в гніздечку твоїх долонь. Було безтурботне дівчисько, таке молоде-зелене. Звичайним і навіть буденним здавалось йому життя... З тих пір, як створила серце — живе,   людське,     незбагненне — яким страшним і ворожим здається тобі небуття!

В час весняного розливу

 В час весняного розливу зацвітає верболіз. Через річку гомінливу дуже довгий перевіз.   Біля того перевозу   вітер котики гойда,   і пливе під верболозом   позолочена вода. Човен ріже позолоту, пахнуть стебла молоді, села гріються напроти по коліна у воді.   Неприкаяне роздолля —   повідь неба і ріки!   Ліс вітрил на видноколі,   а чи білі вишняки. Обрій дальній і мінливий, хвилерізи з чагаря В час весняного розливу ріки схожі на моря.

Шпаківня

 Звичайна будка, зменшена темниця — тісна, буденна, сіра і вузька. Таке житло, — хіба ж воно годиться для птиці благородної, шпака? От мій сусід, той знає, що до чого. Такий палац шпакам приготував — пиляв,   рубав,     терпляче стругом човгав і флюгери фігурно вирізав. Віконце склив, місив ногами глину, рожеві стіни крейдою білив, а щоб вітри не дули у щілину, то ще й на дверях дідика прибив Умеблював шпаківню дуже просто: крім необхідних в побуті речей, поставив крісло для шпаків — дорослих і дві колиски для шпаків — дітей. Ще й телескоп — дивитись на сузір’я, домову книгу і малу печать, корзинку —     для обскубаного пір’я і ножиці —     щоб кігті обрізать. Зробив проводку, якже, щоб світилось, бо не сидіти ж їм при каганці... Але шпаки чомусь не поселились, зате живуть звичайні горобці.

«В Париж прибуває поїзд...»

 В Париж прибуває поїзд зі станції Орлеан, а в поїзді хлопця привозять, хлопця, що вмер від ран.     А за труною іде глибокий старик, непокритою головою поник... Комунари честь віддають, відкривають процесії путь. Відкривають не хвіртки оград, а громади своїх барикад.     А за труною іде глибокий старик, непокритою головою поник... То безсмертний Віктор Гюго проводжає сина свого.

«На все є час...»

 На все є час —       на голубі тумани, на вчинків простоту, на простоту понять, на те, що коли навіть не таланить, можливості — і ті уже п’янять. На те, що сил немає де прикласти, бо силам тим не відчуваєш меж, і прагнеш далі — до мети і щастя, а як впадеш — не боляче впадеш. На все є час —     на милу недосвідченість і переконання у власній правоті, і на любов, що, благодатна, вічна, буває раз і тільки раз в житті. На все є час —       на самоту і вірші в безсонну ніч осінньої сльоти, на гіркоту безмірних перебільшень і справедливу жорсткість прямоти. На все є час —      на право заперечень, на те, щоб згасли істини старі, на те, щоб, не вагаючись, на плечі узяти непосильні тягарі. А потім, розрізняючи баласти і з-поміж них —       єдине основне, спокійно зняти, вибрать, перекласти, сказать:   — Життя,     прийми       тепер         мене!

Виноградарі

 Вергали землю з ранку та й до ночі, вклонялись низько, догоджали їй, аж піт гарячий напливав на очі і виповзав, як сльози, із-під вій. Повільно поверталися додому, трудящих рук несучи тягарі. І засинали, підкорялись втомі, щоб знову пробудитись на зорі... А в серпні соком наливались грона, струнких дівчат кохали юнаки, і жартами, достойними Брюньйона, перемовлялись древні старики.

Папороть

(Малюнок)

   Птиці зелені   у пізню пору   спати злетілись   на свіжий по́руб.   Тихо спустились   на жовту глицю   птиці зелені,   зелені птиці.   Крилами били,   пера губили,   голови сизі   низько хилили.   Пні навкруги —   їхні родичі кровні.   Зрізи на пнях —   наче місяць у повні...   Птиці зелені!   Що ж вам ще треба?   Маєте місяць.   Маєте небо.   Та на зорі,   в золотаву пору,   птиці зелені   рвонулися вгору.   Тільки злетіть   не змогли, не зуміли:   тісно було,   переплутались крила.

Травнева гілка

 Не було ніякої умови — випадково зустрічались скрізь. А скажи, що це невипадково, — дівчина образиться до сліз. Вештались по вулицях широких, хитрували, здовжуючи путь, та боялись навіть ненароком лагідніше глянути, зітхнуть. А коли ішли повз огорожу, де буяла яблуня в цвіту, — недріманну знехтував сторожу, хлопець розігнавсь у висоту. Умудрився дуже обережно найніжнішу гілку відломить, щоб зробилось тихо і безмежно, щоб нічого вже не говорить... От і все. А сумувать не треба. І не варт мінитись на лиці, коли в травні раптом біля тебе пройде хлопець з гілкою в руці.

«На старовинній ратуші годинник...»

 На старовинній ратуші годинник давно спинився. Нерухомі стрілки показують дванадцяту годину якогось дня або якоїсь ночі в якомусь невідомому столітті. Пружина спрацювалась? Заржавіли і чіпкість загубили коліщата? Чи, може, в закапелок механізму потрапив пил?.. Ніхто про це не знає. Дзвонив годинник малиновим дзвоном, і раптом захлинувся на півзвуці, і стих навіки...       На широкій площі здивовано перемовлялись люди, піднявши вгору стомлені обличчя. Великі стрілки рухаються швидко, а вже як стали — то надовго стали... Присвиснув хтось, а хтось махнув             рукою, і розійшлися люди нетерплячі, бо кожен мав по невідкладній справі, бо кожен має по важливій справі, бо кожен матиме по спішній справі!..

Гранітні риби

 Панує тиша над морським простором — вітри тамують подих... Великі риби, виплеснуті морем, закам’яніли на гранітних сходах. Знесилені подачками прибою, закам’яніли у страшній судомі. Луска зробилась тьмяною, твердою. Плавці лежать важкі і нерухомі Біліє сіль на зябрах вуглуватих, в гарячих шпарах сірого граніту... Горілий дух асфальтів перем’ятих. Духмяний сон магнолій перегрітих. Зміїний шурхіт на вологих схилах. Малої хвилі відчайдушний схлип... Отут колись громадилися брили, їх обриси нагадували риб. Було у цьому щось таке тривожне! Було у цьому стільки гіркоти!.. Проходив мимо велетень-художник Проходив мимо, і не зміг пройти Узяв різець — і лінії поглибив. Тесав граніт розпечений, твердий, щоб знали люди якто важко рибам навічно залишатись без води.

Гірська пісня

 Земля прокоржавіла. Спека... Спека... А ми піднімаємось вище й вище. Наглухо стисла чорна смерека каміння в пазурах кореневища. Тут небо до гір обважніло хилиться. Здається часто в обідню пору, що сонце огрядне, з рум’янцем на вилицях, іде по схилах з тобою поруч. І трави палить, сухі, нужденні. Жовтава потерть сповзає з кручі. Тут навіть джерела, такі студені, в своїй студеності — теж пекучі. Ноги підкошуються в знемозі... Ой, круто ж ви стали, мої Карпати! А хто ходив по рівній дорозі, той на крутій не вміє співати. Гуцулка іде на ясну полонину. Швидко іде, спочиває наспіх. То винесе в гори, то в лісі покине пісні гірської тужливий наспів. Може, кому милозвуччя недосить: дикі слова і чудні повтори. Як заспіває — мов заголосить, чутно під Грегота до Чорногори. Зате він про́стори подолає. В чорно́ліс увійде. Впаде в безодні. І той, хто йде на далекому плаї, уже не буде таким самотнім.

«Простіше простого...»

 Простіше простого — зустрітись в юнацькі дні, в хороші дні, спинитись, пильно придивитись і покохатися...       Так ні! Було потрібно розминатись на десять зим, на десять літ. Було потрібно подаватись одне до одного в обхід. Забути марення квітчасті, пізнати смуток самоти і, вже зневірившись у щасті, впритул до щастя підійти.

«Не питай, чи люблю...»

 Не питай, чи люблю, чи навіки. Я, здається, не знаю сама, де взяли свій початок ріки, де ті ріки море прийма. Безоглядно іду стрічати, Безоглядно вертаюсь назад. І увібрана грунтом гроза проростає барвінком хрещатим. І у білім цвіту опалім, що зронили в грозу вишняки, я стою і дивлюся в далі з-під своєї легкої руки...

«Ніч повісила жовтий ліхтар...»

 Ніч повісила жовтий ліхтар над полями. Зорі, ніби сніжинки, косо падають вниз. Осявають лице, шарудять у нас під ногами і пропалюють в полі сніговицею витканий плис. Ти не знаєш, чому так зробилося гарно відразу? Вчора так не було. І ніколи так не було... Просто, може, тому, що сьогодні ми вперше разом бачим сніг і зірки, що горять у землі над чолом.

Хуртовини

 Циферблат годинника на розі хуртовини снігом замели... Нам з тобою, видно, по дорозі, бо ішли й нікуди не прийшли. Знов ті самі вулиці незрячі і замету хвиля снігова. Нам з тобою легко так, неначе вітер нам підказує слова. — Підкажи найлагідніше слово, я його слухняно повторю. Розгуляйся буйно і раптово, заглуши усе, що говорю! — Не було ні зустрічі, ні туги. Не було пориву і жалю. Я спокійна. Я щаслива з другим. Я тебе нітрохи не люблю. А якщо заплачу і руками я торкну ясне твоє чоло, — нас не бачать леви біля брами: левам очі снігом замело.

«Сірий день...»

 Сірий день. Тьмяніючі трави. Чорна м’ята — при самій землі. Несподівано квіти яскраві спалахнули на сірому тлі. Пурпурові, жовтогарячі, найяснішим квітам рідня, на осінній землі терплячій — ніби залишок літнього дня... Милий мій! Розминаються люди, і немає для них вороття... Коли щастя у тебе не буде, потьмяніє твоє життя, коли будні його затуманять і дощі приб’ють до землі, — хай хоч згадка про наше кохання спалахне на сірому тлі.

«Відколосилася щедра нива...»

 Відколосилася щедра нива, сонце пішло далеко від ниви... Закохані люди дуже вродливі. Милий, чому ти не дуже вродливий?

Третій зайвий

 Ти думаєш: сум за горами, немає ніяких тривог, ніхто не стоїть між нами, ми разом,     ми поруч,         ми вдвох. Незгоди навіки стерті, осіла в душі каламуть... А знаєш, з’явився третій, той третій, що зайвим звуть. Він дуже схожий на тебе. Твій голос. Обличчя твоє... Не треба вдивлятись, не треба! Можливо, це ти і є. Не той, котрого любила, а той, що немилим стає.

Тінь

 Я пишу тобі лист. І не знаю — так падає світло,  чи невдало схилилася я над письмовим столом бо лягла моя тінь на білий аркуш паперу, і, виходить, пишу я чорним по чорному лист. Я тебе не люблю. Я, нарешті, зібралась на силі, щоб сказать: «Не люблю». А здавалось мені колись, що простіше простого відштовхнути від себе людину, засміятись, відчувши: не втратила волі душа. Інша річ — покохати. То здавалось таким небезпечним і таким нелегким, що хотілось уникнуть його. Інша річ — покохати, а кохання твого не помітять чи зневажать його. То здавалось найтяжчим в житті. А тепер я сміюсь над оманами юності гірко. Я пишу тобі лист. То найтяжче — сказать: «Не люблю». Краще зроду не знати жодної хвилі кохання, ніж образить початок таким нелюдським                    кінцем. Про причини — не треба. Кожен має свої причини. А причини призводять До відсутності всяких причин. Ти ні в чому не винен. Я теж ні в чому не винна. Я пишу тобі лист. Тінь упала на білий папір.

«Дивлюсь на шпиль мечеті...» 

 Дивлюсь на шпиль мечеті. Відчуваю спокійний рух землі навколо сонця. Земля уміла вибрати світило. Якби у неї мудрість перейняти, то, певно, зроду б не кружляли люди навколо зір, на блискітки розбитих, ретельно розчленованих на частки...

«Материнські перестороги...»

 Материнські перестороги не лякають, давно забуті. Ти і сам уже не від того, щоб кому прочитать напуття. Де ж пак, маєш великий досвід, у міжбрів’ї сувору складку. А якщо і цього недосить, — виручає тебе догадка. Ти дорослий уже, нівроку, з цим погодилась навіть мати... А поглянеш на себе збоку — чи хочеш себе впізнати? І чи будеш собі до вподоби, коли раптом зумієш збагнути: ти всього лиш слаба подоба того, чим ти хочеш бути.

«Коли прибуває смуток...»

 Коли прибуває смуток, як повінь, зваливши загати, — темнішають хмари й тіні, тьмяніє річна глибінь... Коли прибуває щастя, коли починаєш кохати, — здається, на землю від тебе лягає світліша тінь.

«Після дощів руйнуються кряжі...» 

 Після дощів руйнуються кряжі, осіння мжичка поле бездорожить. Мене тривожать вулиці чужі, і самота в останній час тривожить. А вечорами гаснуть ліхтарі, розхитані холодними вітрами... Приходиш ти до мене на зорі. Приходиш тільки згадками і снами.

«В дні, прожиті печально і просто...»

 В дні, прожиті печально і просто, все було, як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Коротала я дні в жалю, і в недобру для серця пору я сказала комусь: — Люблю. Хтось підносив мене до неба. Я вдихала його, голубе... І не мріяла вже про тебе, щоби цим не образить тебе. А буває — спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з невідомих нікому країв... Є для серця така покута — забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було.

Степи

 Зелений степ — ні дерева, ні нивки. Блакитний степ — ні хмар, ні голубів. Червоне сонце незастиглим зливком пливе повільно поміж двох степів. А ти за ним до вечора мандруєш. Втомився? — ляж горілиць у траві і слухай-слухай, поки не почуєш, як тихо дишуть квіти степові.

«Діти передражнюють зозулю...»

 Діти передражнюють зозулю голосами хитрими в гаю. А вона відгукується щиро, мов зустріла подругу свою. Чи вона, довірлива пташина, голосів не вміє розрізнить? Чи вона в гаю цьому — єдина, і схотілось їй поговорить?

«Зашарілись ясні озера...»

 Зашарілись ясні озера, помарніли барвисті луки, пересохлі кленові пера опадають мені на руки. І здається — клени з журбою познімали жовті папахи, з непокритою головою проводжають у вирій птахів.

«Спинюся я...»

 Спинюся я       і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй... Ще над Дніпром клубочиться задуха, ще пахне степом сизий деревій. Та верби похилилися додолу, червоні ружі зблідли на виду, бо вже погналось перекотиполе за літом —       по гарячому сліду...

«Чатує вітер на останнє листя...»

 Чатує вітер на останнє листя старого дуба, що своїм корінням тримає схили урвища... А знизу, по глинищах, по збляклих травах вповзає дим циганського багаття, і чутно — перегукуються люди за сірою гіркою пеленою... Строката хустка — жовте і багряне — з плечей лісів упала їм під ноги. І вся природа схожа на циганку — вродливу,     темнооку,         напівголу, в червоному намисті з горобини, з горіховими бубнами в руках...

Осінь

 Вранці щулиться нагідка від рясних колючих рос. Розцвітає сиза квітка, називається — «мороз». Розцвітає в пізню пору, коли й трав уже нема. Отже, скоро,       скоро,         скоро, Землю вибілить зима... Не шуми, холодний вітре, хмаро, геть з-перед очей! Хай про зиму пізні квіти попереджують людей.

«Зима прийшла...»

 Зима прийшла... Ой нене, нене! Уже й мороз, уже і сніг. А ще ж на кленах лист зелений. Він і пожовкнути не встиг.

Вечір

 Човен, окутий міддю, виплив у темне море. Вдарили хмару хвилясту весла — тонкі промінці. Хмара запінилась миттю, Хмара захльостує човен... Вечір, бакенщик сивий, стис весло у руці. Хмару плечем відсунув, уперся ногами в днище. Вийняв свою запальничку, подихав на неї, зігрів. Викресав жовтого вогню, прикривши рукою од вітру. Тихо запалює зорі — бакени інших світів.

Світанок

 На зорі обзивалися коні, парувала земля після злив, і світанок моря́ червоні біля обрію щедро розлив. Десь далеко за тими морями з-під холодного попелу хмар буйний вітер своїми руками вигрібає сонячний жар. 

Ніч

 Захлинаються м’ятою луки. Мерехтять вересневі зорі. Розметавши ріки, як руки, спить земля в м’якому просторі. Їй на коси випали роси, трави-ковдри сповзли з постелі, та й відкрилися ніженьки босі і гаряче плече пустелі. Місяць вирізав шпару в небі ледь помітним серпом з латуні, мов, ховаючись сам від себе, задивився на сплячу красуню.

Саджанець

 Деревце оперилося. Пір’я зелене тріпотіло на радісному гіллі. В листопаді опало... Деревце називалося кленом. Обкопали його, Відірвали його від землі. Повезли-повезли по дорогах труських осінніх. В незнайомі грунти посадили в далекім краю... Не зів’яло воно, бо у вузлик міцного коріння на дорогу взяло найріднішу землю свою.

Дума про три камені

 Гей, виїжджає козак молоденький у чисте поле, в першу дорогу. Очі рукою прикривши від сонця, дивиться вслід йому ненька з порога. Кінь вороний виграє, басує. Гей, у коня ще й копита не збиті! Сивий полин огортається пилом, перепелиця ховається в житі.   Їде козак,   підганяє коня   в чистому полі   три дні навмання. Вже й пшениці відшуміли, і жито. Трави буяють на перелозі. Раптом урвалась дорога бита — камені три стоять на дорозі. Чорний, та білий, та ще й рожевий. Так, як звичайно у казці буває. Скочив козак з вороного на землю, напис на чорному пильно читає: «Підеш ліворуч, загинеш нізащо. Зірвешся з кручі у прірву юначе. Хоч і загинеш, ніхто не згадає — нічим згадати буде, козаче». У козака мурахи́ за плечима. Камінь рожевий знайшов очима: «Підеш праворуч — не пошкодуєш. Рівна дорога, спокійна дорога. Всякі удачі на кожному кроці. Щастя без сліз. Без борні — перемога». Що ж, це вже краще, це друге діло. Дивиться хлопець на камінь білий: «Прямо поїдеш — дорога вгору. То нелегка, нерівна дорога. Втомленим, хворим, а може, дітям ти віддаси свого вороного. Сам підеш пішки у передгір’я. Знатимеш світлу глибінь зворушень. Люди тобі подарують довір’я, ти ж подаруєш їм світлу душу. Будуть вибоїни, будуть квіти. Буде тривога, а часом і втома. Ну, а чи дійдеш ти до вершини, це невідомо... Це невідомо». Тихо у полі шемріє вітер. Чорний чорніє похмурістю літер. Камінь рожевий кличе, здається, кожною літерою сміється. В білого тільки спокійне обличчя. Він не відштовхує і не кличе.   — Хочеш? — іди.   Не хочеш? — не йди.   Різні є люди у сивих віках.   Доля твоя у твоїх руках. Більше не їде козак навмання — справив на білий камінь коня.

Казка про Мару́

 Це було за царя Тимка, як земля була тонка — пальцем ткнеш і воду п’єш. На оболоні пасуться коні, а в копитному сліду по рибині плаває.   Край села стояла хатина.   Трава росла вище тину.   Попідтинню уночі   спали кручені паничі. Жила в тій хаті немічна жінка. Не могла ні сіяти, ні жати, тільки й могла на печі лежати. Лежить на печі, насіння лузає. А дочка лушпиння підмітає. — Підмітай не підмітай, — каже мати. — Все ж одно, старости не прийдуть. — Та й знов за своє насіння... А дівчина плаче в сінях. * * * Говорили люди старі: — Береженого бог береже. Не вставай тепер до зорі. Не дивися на горе чуже. Пий із чистого джерела, стережися лихого слова, щоб дитина твоя була дуже гарна, дуже здорова. Тож виконуй усе достоту, поважай старовинні прикмети: обминай потворну істоту, не дивись на бридкі предмети... Поважала і обминала, не дивилася, береглась... Та, мабуть, шанувалася мало, бо нелюдська дитина знайшлась. Як поглянути з правого боку — то хороше дитя, нівроку. Личко біле, наче намітка. Око — сонцем прогріта квітка. А брова — як тонкий листочок. А щока — ясний пелюсточок. А вуста — лісова полуниця. А волосся — яра пшениця. Як поглянеш з лівого боку ой, потворне ж дитя, нівроку! Рудувата пляма на скроні. Ніс без ніздрі. Повіки червоні. Око вовче, а зуби щучі, а вуста — мов змії повзучі. А волосся над головою — як пустир, що заріс кропивою. Повитуха пополотніла. Мати скрикнула і зомліла. Зажурився батько, забіг за тринадцять далеких доріг. — Ой, женився ж я на біду. Це, мабуть, у твоєму роду. Ой, світ за очі я піду, іншу жінку собі знайду. Мати кинула навздогін миску, глечик і макогін: — Забирайся під три чорти! Винуватий у всьому ти. Вийшла заміж я на біду. Це, напевно, в твоєму роду! Двоєдушні всі ви і злі, тричі прокляті куркулі. На дитині це позначи́лось — двоєликою народилась. З цього боку — мов квітка леліє. З того боку — мов звір визира... Охрестили дитину — Марія. А прозвали її — Мара́. * * * Мати плакала дні і ночі. Коси рвала, бігла до річки. Та й притихла. Та й витерла очі — навіть горе входить у звичку. А тимчасом дочка підростала. Мати звала її — Марися І нікуди її не пускала, щоб ніхто на Мару́ не дивився. Заховала люстерко під полом, в озерці скаламутила воду, щоб дочка не знала ніколи ні бридоти своєї, ні вроди. Та Марися одного разу вийшла з двору, пішла по селу, і почула першу образу, але й першу таки похвалу:  — Горе, горе, яка потвора!  — От щаслива, яка вродлива! * * * ...Проплакала всю ніч, щоб не почула мати, і думала-гадала без кінця. Єдиний вихід — до людей ставати вродливою частиною лиця. І почалось: кого в селі не стріне, — все вбік та вбік голівку поверта. А люди ж то проходять щохвилини. Один зачепить. Інший привіта. Бува, що й двоє пройдуть одночасно, а третій із-за рогу вирина. Закрутишся. Забудеш, де прекрасна, а де потворна в тебе сторона. Крутилося дівча несамовито, — як горобець зимою на відлигу, — аж поки хтось не запитав сердито: — Чого ти крутишся, як дзига? ...Проплакала всю ніч, щоб не почула мати, і думала-гадала без кінця. Надумалась — голівку опускати, щоб люди не побачили лиця. Здоровкалась з опущеним обличчям, прощалась, не підводячи очей. Таке щось перелякане і птиче з’явилося у обрисі плечей. Непевний голос, потаємна вдача, душа забита, скована, терпляча... Лише на самоті Марися розгиналась, дивилася у вічі небесам. Співала навіть. Навіть усміхалась тваринам, і рослинам, і лісам.   «Квітко нагідко,   пишна царівна!   Жовта корона   навколо чола.   Квітко нагідко,   яка ж ти чарівна!   Вся — від пелюстки   аж до стебла». І плакала. І покривались трави рясними росами гірких дівочих сліз. Хитаючись, підходила до ставу, де шарудів обвітрений рогіз.   «Ой, бабо-жабо,   яка ж ти потворна!   Чорна, зелена,   зелена, чорна.   Кум та й кума,   кум та й кума.   Крихти краси   у тобі нема». Шпурнула камінь у зелену спину: — Ану, тікай, потворо, бо уб’ю! І схаменулась: — Що ж та жаба винна, що я лютую на судьбу свою? Прийшла додому змучена, тривожна. — Ні, так не можна. Далі так не можна! На світі, кажуть, є стара чаклунка, що має зілля і всілякі трунки. Піду до неї, в ноги упаду, заплачу:     — Зглянься на мою біду! * * *   Мудра Баба живе   у холодній печері.   Мудра Баба пече   пироги на вечерю. Чародійка стара знає все у природі, та робити добра не бажає — та й годі, їй ніхто на віку не зумів догодити, і тому на людей чародійка сердита.   — Подивіться, сичі,   хто це йде уночі   гу-гу-гу,   го-го-го!   до багаття мого.   І вп’ялася очима   у сиву дорогу,   біля жару червоного   гріючи ноги.   Визирає Марися   з куща в цю хвилину:   — Бабо, можна я хмизу   в багаття підкину?   — Хочеш ноги мої   підсмалити?.. Ги-ги!—   ворухнула великим   пальцем ноги.   — Бабо, можна я зараз   води принесу,   змию голову вам,   заплету вам косу?   — От причепа! Такої   не бачив світ.   Не причісуюсь я   дев’яносто літ.   — Бабо, можна сорочку   я вам сполощу?   Назбираю грибів   для смачного борщу?   — Що той борщ   без м’ясива людського варт?   Я люблю на обід   молоденьких дівчат.   — Ну, то з’їжте мене!—   заридало дівча. —   Починайте з ноги,   з голови,   із плеча!   Баба глянула пильно,   запрошує сісти.   — Е, дитино моя!   Тебе ж гидко і з’їсти.   Надивилася я   усього на віку.   Вперше бачу на світі потвору таку.   Повернула голівку Марися.   — Ого!   Щось ніяк не пойму   я обличчя твого.   Несказанна краса   чи потвора страшна?!   Дивина, дивина.   Дивина, дивина!   — Поможіть мені, Бабо!   Віддячу за це.   Що завгодно, аби   не двоїлось лице! Щоб прохожі не лякались і щоб хлопці не цурались. Зведіть з лиця потворність і коросту. Ви ж Мудра Баба, це вам дуже просто. — Я Мудра Баба. У-У-У, я дуже мудра! Я знаю все, що робиться в природі. Але тобі не стану я в пригоді. Така вже в мене сила споконвіку — я можу зло зробити чоловіку, біду накликать, горе замісити, верстов за двадцять вікна перебити. Коли захочу, —       кожного зурочу. Коли захочу, —       лиха напророчу. Камінний град на голови накличу. Святого з’їм і чорта возвеличу. В ділах недобрих я всевладна. А у хороших безпорадна.   — Що ж робити мені?   Що ж робити мені?!   Де ви варите борщ?   У цьому казані?   Та й полізла в казан,   та й кричить з казана:   — Може, краще куліш?   То підсипте пшона.   — Тю, скажене дівча,   жовтороте курча! Так-то й умерти, горя не набравшись.   Вилазь!   Вилізла, обтрусилась,   спідлоба подивилась:     — Що далі?   — Візьми пиріг,   посоли, розріж.      Їж!   — А ви?   — He мороч голови.   Я вже вечеряла.   А пиріг великий, запашний.     Смачни-и-ий!   Їсть Марися, наминає.   Мудра Баба посміхається,   питає:   — А ти й справді повірила,   що я дівчат їм?   Го-го!   Це ж я тільки говорю їм,   щоб вони, того,   лякались   та не з’являлись,   дурниць не торочили,   голови не морочили.   А то прийде й канючить   приворотного зілля,   мов, не любить і мучить,   відкладає весілля. Ну, то я курячої сліпоти з кропом намішаю, бери, кажу, напої його, то полюбить.       І приголубить.         І посватає.   А у тебе інша оправа.   Дуже пильна справа в тебе.   Як не крути,   а треба помогти.   Тричі сплюнула на північ,   покрутила пальцем в скроні,   захитала головою,   погадала по долоні.   — Піди до Дурного Чоловіка.   Одвернулась Марися:   — Чого б я пішла?   Ваша рада на посміх схожа.   Мудра Баба не помогла,   а дурний чоловік поможе?!   — Е, то він же не просто дурний.   Глупота його незбагненна. Уявляєш?   Усе, що мав, —   все геть чисто роздав нужденним.   І не тільки нужденним,   а просто так, —   хто по вулиці пройде босим,   або скривиться,   або покаже чиряк,   або жалібно шморгає носом.   Ну, а ледарям тільки подай,   так навколо нього й роїлись —   де пройдисвіт який,   де шахрай —   всі наввипередки кривились.   А дурний чоловік надоивався,   помогти усім намагався.   Одягав усіх, годував,   сам по світу голодний блукав.   І нікого в житті ні разу   не принизив і не образив —   ані людину,   ані звірину,   ані дитину,   ані билину...   Дивували всі, дивували,   визирали на нього з вікон.   Насміхалися, кепкували   та й назвали Дурним Чоловіком.   Він почув,, похитав головою   і — подався в глухі ліси...   Ти піди із такою бідою,   своє горе йому понеси.   — А далеко його шукати?   — Недалечко,   рукою подати.   Поле перебіжиш,   озеро перепливеш,   байрак перескочиш.   Ітимеш по дорозі   до Перехрестя Блискавиць   (там, де розчахнута береза   упала на дорогу ниць).   Ітимеш по стежині   до Трав’яного Тупика,   де стежка тоншає, петляє   і раптом у траві зника.     Побачиш хату,     дим волохатий —   то Дурний Чоловік звірям їсти варить.   А навколо хати на версту   недоторкані трави ростуть,   запашні та високі   квітоньки синьоокі.   Сказано, бджолиний рай.   Квітів не зривай.   Боже борони —   гілки не зігни.   Не сполохай птаха,   не злякай комаху.   Бо хто роздавить коника   чи билину розтопче, —   з тим Дурний Чоловік   і говорити не схоче. Я в його володіння не ходжу. Якщо чого треба, — за версту перегукуємось... * * *   Іде Марися через поле,   а йому ні кінця, ні краю.   Перепливає Марися озеро,   а йому ні берега, ні дна.   Перескакує Марися байрак —   зірвалася,   впала,   ногу зламала.   Сидить на крутому схилі,   плаче...   Материнка журиться.   Болиголов хмуриться.   Вигріваються Котики.   Насміхаються Ротики: — Ех, ти ж, мало тобі треба, щоб заплакати!   — Так нога ж болить!   Добре вам патякати,   на здоровій стеблині стоячи.   — А їм не боляче?   Глянь,   скільки ти квітів убила,   коли падала!   Скільки скалічила!   А ми ж не лічимо.   Не сердимось,   не плачемо,   все тобі пробачимо —   ти ж ненавмисне.   — Сидить і кисне!   обізвався Глід. —   Я ось надламаний   стільки літ.   Бачиш,   плоди червоні, малі   згустками крові лежать на гіллі.   А нічого! — живу.   І не в’яну,   не гнусь.   Ще й у травні цвіту.   Ще й шипами колюсь.   Ще й приношу плоди...   Піднімайся і йди!   За коріння держись.   За траву ухопись.   Вверх по схилу повзи.   І гляди —       ні сльози!   А як зірвешся знов,   обітри свою кров.   Вгору знову повзи   і гляди —       ні сльози!   А щоб легше було   підійнятись туди,   за окреме стебло   не тримайся, гляди!   Бо окреме—слабе,   не удержить тебе.   Ти охоплюй руками   великі жмути   і ручуся: сьогодні ж   досягнеш мети. * * *    ... Досягнула мети,    тільки руки в крові,    тільки темно в очах    і шумить в голові.   Це б упасти долілиць   на землю м’яку.   Це б спочинути трохи   хоч раз на віку!   Але ж дивиться вслід   недовірливий Глід:     — Що?     Упала?     Лежиш?     Надірвалась?     Ех, ти ж!   І з гілля на траву   тихо капає кров...     — Глоде!     Чуєш?     Живу!   Так бувай же здоров!   Я не впала, іду   крізь поля і гаї!   Так спасибі ж тобі   за поради твої!   ... Материнка журиться.   Болиголов хмуриться.   Вигріваються Котики.   Усміхаються Ротики.   А на схилі байраку,   серед сивої мли,   випрямляються трави —   ті, що їй помогли. * * * ... Йде Марися, спотикається. А стежина не кінчається. Розгалужується, тоншає, у траві густій ховається, ніби пальцями шука Трав’яного Тупика. А трава недоторкана, квіти високі, запашні, синьоокі. Сказано, бджолиний рай. Марися навшпиньки стала. Руками траву прогортала. Квітоньки не зірвала. Билиночки не стоптала. Ніби вона й не людина, а теж таки бадилина. Протискувалась між стеблами, переступала гриби. Та й довго ж вона добиралася! цілих чотири доби. Ночі на пнях пересиділа, підібгавши під себе ноги. На п’ятий ранок побачила у лісі хатину вбогу, — темну, обмазану глиною, збудовану з сухостою, засклену рядниною, прикриту корою. А над хатою дим волохатіє. Теплом розморені, сонні зайчата на підвіконні. Ведмідь поріг обійма... А господаря десь нема!   — А я старалась!   А я старалась!   Чотири доби сюди добиралась.   Так обережно   і так терпляче!   Усе даремно.   Ніхто й не бачив.     «Віть-фіть!     віть-фіть!»   Що це там попискує?     Іде дідок,     немов грибок,   окулярами виблискує.   Іде обережно, боком —   це ж треба отак зуміть! —   а паличка з кожним кроком   попискує:       «Віть-фіть!»   Певно, у неї секрет на кінці,   щоб розбігалися стрибунці,   щоб розповзались комахи,   щоб розлітались птахи,   щоб відхилялась трава мимохіть,   ледве почувши оце:           «Віть-фіть!»     — Ти не шкодуй,     все це я знав.     Я ж, моя доню,     збоку стояв.     Там, гон-де-го,     де біліють гриби.     Бачив тебе     чотири доби.  — Скільки ж вам років, дідусю?  — Один.  — Як то один?!  — А певно, один.  Той, хто зумів століття прожити,  може новий рахунок відкрити?  Як ти гадаєш, дитя моє?  А-а-а, зрозуміла!  Отож-бо і є.  Ну, відпочинь,  а тоді й поговорим...  — Діду!  Прийшла я з великим горем.  Що відпочинок?  дівчина плаче. —  З горем прийшла я,  з великим...        — Бачу!  Я поможу тобі,  бідне дівчатко,  тільки порадимося спочатку.  Як же ми вийдем з цього протиріччя,  щоб не двоїлось твоє обличчя?  Ти ж, очевидно, хочеш краси.  Значить, бридоту лише віддаси.  Що ж, це можливо.  Це дуже просто.  Все я зніму — і бридоту, й коросту.  Руку лише до лиця прикладу —  в жмені затисну твою біду.  Всю цю потворність зніму за годину.  Тільки куди ж я її подіну?  В землю зарию — зросте будяк.  Кину в дупло — оживе хробак.  В річку — підніметься каламуть.  Чортополохи в полях проростуть.  А розмахнуся, закину в море —  виникне в морі страшна потвора.  Буде топити човни й кораблі.  Буде лякати людей на землі.    Значить, я можу,    значить, я мушу    всю цю потворність    загнати в душу.  Тільки тоді не лякайся змін —  будеш прекрасна з обох сторін.  Тільки душа в тебе буде потворна —  зла,  завидюща,  підступна  і чорна.  Або як хочеш —  красу твою змушу  переселитись навіки в душу.  Тільки тоді не жахайся змін —  будеш потворною з двох сторін.  Тільки душа в тебе буде прекрасна —  чиста,  надійна,  правдива  і ясна.  — Добре, я подумаю.  Сім днів,  сім ночей  не склепила очей, —           думала. А Дурний Чоловік їсти носив, щоб не охляла.  На восьмий день надумалась:  — Зажени мені в душу потворність,  зостав на обличчі красу.  — Дивися, дочко,  хороша душа  може перетворитись в погану.  А погана хорошою вже не стане.  Тут і я не зможу помогти.  Та злі й не просять доброти. То ж тільки добрі хочуть бути злими, але це їм рідко вдається.   — Я сім днів,   сім ночей   не склепила очей, —           думала!   Зроби мене прекрасною.   Зажурився Дурний Чоловік:   — Щo ж,   хай буде по-твоєму.   І поклав свою руку теплу   на обличчя бридку половину.   І тримав,   аж поки не стерпла, —   дві години   чи й три години.   Та не встиг він руку відняти,   огризнулась Марися звіром:   — Забирай брудну свою лапу!   іч, нахаба,   не знає міри.   Відсахнувся Дурний Чоловік,   сльози блиснули з-під повік:   — От бачиш,   а я ж казав... — Казав, казав! — перекривила дівчина і побігла до річки дивитися.   Зазирнула в чисту воду,   задивилась на власну вроду.   Личко біле, наче намітка.   Очі — сонцем прогріті квітки.   Брови — ніби тонкі листочки.   Щоки — ніби ясні пелюсточки.   А вуста — лісова полуниця.   А волосся — яра пшениця.   Гордовито собі усміхалась.   В різні сторони поверталась.   Хоч з якого дивися боку —   ну, й вродлива дівка, нівроку!   Тільки ж їй потрібне намисто!   Тільки ж їй необхідні сережки!   Головою збиваючи листя,   подалася Марися до стежки.   — Куди ж ти,   не попрощавшись?! —   гукнув Дурний Чоловік. — Буду я з таким старим луб’ям прощатись!   Потоптала траву,   передавила коників. — Гей, ти, проведи до поля! — наказала               лісникові. — Гей ти, підвези до озера! — наказала               візникові. — Гей, ти, перевези на той бік! — наказала               човняреві. — Гей, ти, побудуй міст! — наказала               тесляреві.   Тесляр пиляв,   тесляр стругав,   місток дубовий майстрував.   І, осідлавши ним байрак,   спитав довірливо:           — Ну, як?   Марися знизала плечима,   Марися блиснула очима,   Як мокрим рядном накрила:   — Де поручні, свиняче рило?!   І перейшла байрак, мов пава.   Місток, поручні, — все як слід.   Лиш тирса сипалась на трави   і стружка падала на глід...   Сіла спочити на обніжку.   — Не бажаю ходити пішки!   Іде хлопчик на підводі —   косарям воду везе.   Хлопця побила,   в діжці вибила дно.   Батіжком цьвохнула:           — Но-о-о!   Мудра Баба сидить   біля входу в печеру.   Мудра Баба картоплю   пече на вечерю.   Коли бачить — летить   на коні очмана.   Оббиває кущі   і людей не мина.   Підскакала впритул,   кінь — в багаття ногою.   Засміялась —   пішло по селу          луною.   Розворушила жар пужалном:   — А що, карга, впізнаєш?    — Ні.    — А ти придивися.    Це ж я, Марися!    — Балакай..    Не схожа.    То була добра дівка,    а це якась кара божа.   Тільки мати впізнала.   Скочила з печі,   розправила плечі,   вибігла з хати...   Не була б то мати. * * *    Розчинила мати скриню,    узяла керсетку синю,    сорочки гаптовані,    чобітки підковані,    кісники барвисті,    дукачі в намисті.    А Марися приміряє,    у люстерко заглядає.    Мати лиштву пришиває,    з пальців голка випадає.    Аж до вечора крутилась,    прибиралась,    чепурилась.    — Прощавайте, дні минулі!—    та й пішла на перші гулі.    А на вулиці музики,    танці,      жарти,        заковики.    Гарні хлопці походжають,    біля милих упадають. Та як побачили таку красуню, — так всі до неї і кинулися.   Той зітхає,   той лютує,   той сережки їй дарує.   Двоє б’ються на стерні.   Третій плаче в бур’яні.   А Маруся очима грає,   собі парубка вибирає.   Не якого-небудь простого,   а вродливого, молодого,   щонайкращого у повіті,   у повіті   і в цілім світі.   Згорда всіх парубків оглядає:   — Щось такого між вами немає...   А за нею хлопці — юрбою.   Гульк —     найкращий сидить під вербою.   І під місяцем серед ночі   іншій дівчині дивиться в очі.   Схвилювалась Марися шалено:   — Може, краща вона від мене?!   Коли ж, ні.   Звичайна.   Таких багато.   Трохи смішлива.   Трохи кирпата. — Одіб’ю! — подумала Марися і підійшла ближче.   Кахикнула,   хихикнула. Хлопець зміряв її очима, заслонив свою милу плечима: — Чого тобі? — Вечір хороший. — Хороший, як ніхто межи очі не лізе. Похнюпилась дівчина, пішла до Мудрої Баби: — Виручай! Стара чаклунка п’є чай і насмішкувато мружиться: — Така красуня і не можеш одбити? Посікла курячої сліпоти з кропом, зварила, перцем притрусила, крізь марлю процідила, в пляшку налила, дівчині дала. За два тижні до весілля випив хлопець каламутного зілля. Напала на нього куряча сліпота. Цілує Марисю, пригорта. У німій настороженій тиші каже їй слова найсвятіші. А дівчина його заручена стоїть збоку засмучена і повторює з переляку: — Видно, хлопці усі однакі. Через тиждень зілля перебродило.   Парубок нудьгує,   знехотя цілує.   Разом бути — огинається.   Дуже пильно придивляється.   — Руки у тебе ніжні.   Випещені та білі.   А у Галі були огрубілі.   Від прання,   від ткання   та від жита...   Отака вже вона працьовита.   Похнюпилася дівчина,   пішла до Мудрої Баби:   — Поможи! Мудра Баба взяла її руки в долоні м’яла, терла і тисла ті руки півдня. І зробились вони шерехаті й червоні наче справді від жита, прання і ткання.   Але хлопець знову зітхає.   Але хлопець знов натякає:   — Личко у тебе тендітне.   Ну, що ж, нехай собі квітне.   А у Галі було простіше, —   обвітрене і миліше...   Похнюпилась дівчина   пішла до Мудрої Баби:   — Рятуй! Мудра Баба набрала повітря в легені, як подула-подула! Навіщо й вітри? На додачу ще й зілля насипала в жменю: — Ось, візьми і обличчя на ніч потри.   Але хлопець знову питає:   — Чом же родимки в тебе немає?   От у Галі була над бровою...   Дуже нудно мені з тобою!   Марися — до Баби:   — Пробі!   Зроби мені родимку на лобі!   Баба мізинцем торкнулась чола —   родимка наче зроду була.   Обнімає парубка Марися,   улещає ласкою своєю:   — Я така ж, як Галя, подивися.   То чого ж ти журишся за нею?   Парубок поглянув, засміявся:   — Справді, схожі. —   Засміявся дужче:   — Та душа у Галі ніби сонце,   а у тебе темна й завидюща.   Поїхала Марися у місто.   Купила півпуда намиста.   Цілу купу всяких сережок.   Оберемок тонких мережок.   Прибиралася,   чепурилась,   наче муха в окропі крутилась.   І нарешті, в вечірню пору,   наче краля,   випливла з двору.   А на вулиці музики,   танці,     жарти,       заковики.   Гарні хлопці походжають,   біля милих упадають.  На Марисю ніхто й не глянув.   А найкращий у всьому повіті,   у повіті   і в цілім світі,   сидить під вербою на Галю дивиться та руки їй гладить. А місяць роговим гребенем солом’яне волосся хат розчісує.

Ліна Костенко

(біографічна довідка)

Ліна Василівна Костенко народилася в 1930 році в містечку Ржищеві на Київщині.

З 1936 року жила в місті Києві, де й закінчила середню школу. Потім навчалася в Київському педагогічному інституті.

В 1951 році поступила в Московський літературний інститут ім. О. М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 році.

Вірші почала писати рано. Друкувалася в журналах, молодіжних літературних альманахах.

В 1957 році у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» вийшла перша книга поезій Ліни Костенко «Проміння землі».

«Вітрила» — друга збірка поезій поетеси.

Костенко Лина Васильевна Ветрила. Лірика. Издательство «Радянський письменник» (На украинском языке)

Редактор Ю. П. Петренко Художник О. Г. Комяхов Художній редактор К. І. Золотарьова Технічний редактор А А. Вовк Коректор С. А. Тіктіна

Здано на виробництво 16/1—1958 р. Підписано до друку 11/ІП 1958 р. Формат 70X92/82 3 фіз-друк арк., 3,51 ум.-друк. арк., 2,63 обл.-вид. арк., БФ 03944

Тираж 5800. Зам. 8. Ціна в оправі 2 крб. 10 коп.

Радянський письменник, Київ, Червоноармійська.6

Книжкова фабрика Головвидаву Міністерства культури УРСР, Одеса, Купальний зав., 5.