Таємниця Боскомської долини

fb2

«Таємниця Боскомської долини» (1891) — чергова історія про пригоди геніального сищика Шерлока Голмса, героя багатьох детективних повістей та оповідань англійського письменника Артура Конан Дойла (1859—1930).

У Боскомській долині вбито літнього орендаря Чарльза Мак-Карті. Перед загибеллю він посварився зі своїм сином Джеймсом, на якого й падає підозра. Нещасному загрожує шибениця, однак Шерлок Голмс за допомогою свого дедуктивного методу знаходить справжнього вбивцю, і суд виправдовує Джеймса.

Також до видання увійшли повісті А. Конан Дойла «Пригода з горбанем», «Грек-тлумач», «Доброчинний базар» та інші.


ISBN 978-966-03-7836-0 (Істини)

ISBN 978-966-03-8286-2

© Є. B. Тарнавський, переклад україн­ською, 2019

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформ­лення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Пригода з горбанем

Одного літнього вечора, за кілька місяців після мого одруження, я сидів біля каміна й докурював свою останню люльку, дрімаючи над якимось романом, — весь день бігав і втомився до нестями. Моя дружина піднялася нагору, у спальню, та й слуги вже подалися на спочинок — я чув, як замикалися вхідні двері. Я піднявся й почав вибивати люльку, як раптом пролунав дзвоник.

Я зиркнув на годинник. Була за чверть дванадцята. Запізно для гостя. Я подумав, що мене кличуть до пацієнта й доведеться сидіти всю ніч біля його ліжка. З невдоволенням на обличчі я вийшов у передпокій і відчинив двері. І страшенно здивувався: на порозі стояв Шерлок Голмс.

— Ватсоне, — сказав він, — сподіваюся, ви ще не лягли.

— Радий вас бачити, Голмсе.

— Ви здивовані, це й не дивно! Але вважаю, що у вас відлягло від серця! Гм... Ви курите той самий тютюн, що й у парубоцькі часи. Помилитися неможливо: на вашому костюмі є пухнастий попіл. Й одразу видно, що ви звикли носити військовий однострій, Ватсоне. Вам ніколи не прикинутися справжнім цивільним, поки не покинете звичку засовувати хустинку за обшлаг рукава. Ви мене приймете сьогодні?

—  Із задоволенням.

— Ви казали, що маєте кімнату для одного гостя, і ваш вішак для капелюхів свідчить про те, що вона зараз порожня.

— Буду радий, якщо заночуєте в мене.

— Дякую. У такому разі повішу свій капелюх на вільний гачок. Бачу, у вашому будинку побував робітник. Отже, щось сталося. Сподіваюся, каналізація працює?

— Ні, це газ...

— Ага! На вашому лінолеумі залишилися два сліди від цвяхів його черевиків... саме у тому місці, куди падає світло. Ні, дякую, я вже повечеряв у Ватерлоо, але із задоволенням викурю з вами люльку.

Я подав йому свій кисет, детектив розмістився навпроти й якийсь час мовчки пахкав. Я чудово знав, що привести його до мене такої пізньої пори могла лише дуже важлива справа, і терпляче чекав, коли детектив сам озветься.

— Бачу, зараз вам доводиться багато працювати за фахом, — кинув він на мене проникливий погляд.

— Авжеж, сьогодні був особливо важкий день, — відповів я, подумав і додав: — Можливо, ви вважаєте це ідіотським, але не збагну, як ви про це здогадалися.

Голмс усміхнувся.

— Я ж знаю ваші звички, мій любий Ватсоне, — сказав він. — Коли маєте мало візитів, то ходите пішки, а коли багато — берете кеб. Позаяк бачу, що ваші черевики не брудні, а лише легко запилюжені, то я ні хвилини не вагався зробити висновок, що тепер у вас дуже багато роботи і ви їздите кебом.

— Бездоганно! — вигукнув я.

— Елементарно, — додав він. — Це саме той випадок, коли можна легко вразити уяву співрозмовника, котрий випускає з уваги якусь незначну обставину, на якій, однак, ґрунтується весь перебіг міркувань. Те саме, мій любий Ватсоне, можна сказати й про ваші оповіданнячка, що інтригують читача лише тому, що ви зумисне замовчуєте певні подробиці. Зараз я опинився в становищі цих самих читачів, бо тримаю в руках кілька ниток однієї дуже дивної справи, пояснити яку можна, лише знаючи всі обставини. І я їх дізнаюся, Ватсоне, неодмінно дізнаюся!

Очі його заблищали, запалі щоки порожевіли. На мить на його обличчі з’явився вогник неспокійної та пристрасної натури, але моментально згас. І обличчя знову перетворилося на безпристрасну маску, як у індіанця. Про Голмса часто казали, що він не людина, а машина.

— У справі є цікаві нюанси, — додав він. — Я б навіть сказав — винятково цікаві обставини. Мені здається, що я вже близький до її розкриття. Залишається з’ясувати небагато. Якби ви погодилися поїхати зі мною, то добряче б мені прислужилися.

— Матиму за честь.

— Могли б ви податися завтра до Олдершота?

— Не сумніваюся, що Джексон не відмовиться навідати моїх пацієнтів.

— Поїдемо потягом, який відходить від Ватерлоо о десятій годині одинадцять хвилин.

— Дуже добре. Якраз устигну домовитися з Джексоном.

— У такому разі, якщо ви ще не дуже хочете спати, я коротко розкажу, що сталося й що треба робити.

— До вашого приходу я дуже хотів спати. Але тепер нізащо не засну.

— Я коротко, але спробую не оминути нічого важливого. Можливо, ви читали про цю подію в газетах. Маю на увазі ймовірне вбивство полковника Берклі з полку «Роял Манстерз», розквартированого в Олдершоті.

— Ні, не читав.

— Отже, вона ще не набула широкого розголосу. Або не встигла. Полковника знайшли мертвим усього два дні тому. Факти ось які. Як ви знаєте, «Роял Манстерз» — одна з найбоєздатніших військових частин британської армії. Полк відзначився і в Кримській кампанії, і під час повстання сипаїв. До минулого понеділка ним командував Джеймс Берклі, заслужений вояк, котрий почав службу рядовим, за хоробрість отримав офіцерське звання й урешті-решт став командиром полку, в який прийшов рекрутом. Полковник Берклі одружився, коли ще був сержантом. Його дружина, у дівоцтві міс Ненсі Девой, була донькою відставного сержанта, котрий колись служив у тому самому підрозділі. Неважко собі уявити, що в офіцерському середовищі молоду пару прийняли не надто доброзичливо. Але вони, мабуть, швидко призвичаїлися. Наскільки я знаю, місіс Берклі завжди користувалася прихильністю полкових дам, а її чоловік — своїх колег-офіцерів. Можу ще додати, що вона була дуже вродлива, і навіть тепер, за тридцять років, вона все ще неабияк приваблива. Полковник Берклі, мабуть, був щасливий у сім’ї. Майор Мерфі, котрий виклав мені більшість інформації, запевнив, що ніколи не чув про якісь чвари в цій родині. Загалом він вважає, що Берклі кохав свою дружину більше, ніж вона його. Прощаючись із нею навіть на один день, полковник дуже тужив. Вона ж, хоча й була ніжною та відданою дружиною, ставилася до нього трохи інакше. У полку їх вважали взірцевою парою. В їхніх стосунках не було нічого, що могло б хоч віддалено натякнути на можливість трагедії.

Характер у полковника Берклі був вельми своєрідний. Зазвичай веселий і товариський, цей старий воїн часом ставав запальним і злопам’ятним. Однак ця риса його характеру, мабуть, ніколи не проявлялася щодо дружини. Майора Мерфі й інших трьох офіцерів із п’яти, з котрими я спілкувався, вражав пригнічений стан, що часом охоплював полковника. Як заявив майор, під час галасливої та веселої бесіди за столом часто ніби чиясь невидима рука раптово стирала посмішку з його губ. Коли на полковника находило, він багато днів перебував у поганому настрої. Була в його характері ще одна дивина, яку помітили товариші-офіцери, — він боявся залишатися сам, особливо в темряві. Ця дитяча риса в чоловіка, котру, без сумніву, був наділений мужністю, викликáла чутки та розмаїті версії.

Перший батальйон полку «Роял Манстерз» уже кілька років квартирував в Олдершоті. Одружені офіцери жили за межами казарм, а полковник весь цей час займав віллу «Лечайн», розташовану приблизно за півмилі від Північного табору. Будинок стоїть у глибині саду, але його західний бік — усього ярдів за тридцять від дороги. Слуги в будинку — кучер, покоївка та кухарка. Лише вони та їхні господарі жили в «Лечайні». Дітей Берклі не мав, а гості приїздили нечасто.

А тепер розповім про події, які сталися в «Лечайні» цього понеділка між дев’ятою та десятою годинами вечора.

Місіс Берклі, як виявилося, належала до римо-католицької церкви і брала помітну участь у діяльності доброчинного товариства Святого Ґеорґа, заснованого при храмі на Вот-стрит, де збирали та роздавали бідноті вживаний одяг. Збори товариства були призначені того дня на восьму годину вечора, і місіс Берклі швидко пообідала, аби не спізнитися. Коли виходила з оселі, то, за словами кучера, перекинулася з чоловіком кількома зовсім буденними словами й пообіцяла скоро прийти. Потім вона зайшла за міс Моррісон, юнкою, котра жила в сусідній віллі, і вони разом подалися на збори, що тривали сорок хвилин. О чверть на десяту місіс Берклі повернулася додому, розійшовшись із міс Моррісон біля дверей оселі, в якій та жила.

Вітальня вілли «Лечайн» виходить вікнами на дорогу, і її великі скляні двері відчиняються на газон, який має вшир тридцять ярдів і відокремлений від дороги невисокою залізною огорожею на кам’яному фундаменті. Повернувшись, місіс Берклі пішла саме в цю кімнату. Фіранки не були опущені, адже в ній рідко сидять вечорами, але жінка сама засвітила лампу, а потім зателефонувала та попросила покоївку Джейн Стюарт принести їй горнятко чаю, що було зовсім незвично для неї. Полковник був у їдальні. Почувши, що дружина повернулася, він зайшов до неї. Кучер бачив, як господар, оминувши хол, увійшов до кімнати. Більше його живим не бачили.

Хвилин за десять чай був готовий, і покоївка понесла його до вітальні. Підійшовши до дверей, вона з подивом почула розгнівані голоси господарів. Покоївка постукала, але ніхто не відгукнувся. Тоді вона натиснула на клямку, однак двері виявилися замкненими зсередини. Покоївка, певна річ, побігла за куховаркою. Обидві жінки закликали кучера, піднялися в хол і прислухалися. Сварка тривала. За дверима, як свідчать усі троє, лунали лише два голоси — Берклі та його дружини. Берклі промовляв тихо й уривчасто, тож нічого не можна було розібрати. Господиня ж дуже гнівалася, і, коли посилювала голос, її було добре чути. «Ви боягуз! — повторювала вона раз за разом. — І що тепер робити? Поверніть мені моє життя. Я не можу більше дихати з вами одним повітрям! Ви страхопуд!» Раптом почувся страшний зойк, це кричав господар, потім гуркіт і, нарешті, несамовитий лемент господині. Упевнений, що трапилася біда, кучер кинувся до дверей, за якими не вщухали ридання, і спробував їх вибити. Двері не піддавалася. Служниці від страху зовсім уже втратили голову, і допомоги від них сподіватися було годі. Кучер раптом збагнув, що у вітальні є другі двері, що виходять у сад. Він кинувся з будинку. Двері були привідчинені — звична річ літньої пори — і кучер в одну мить опинився в кімнаті. На канапі лежала непритомна місіс Берклі, а поруч із задертими на крісло ногами та головою в калюжі крові на підлозі біля решітки каміна розпростерлося тіло господаря. Нещасний полковник був мертвий.

Побачивши, що господареві вже нічим не допоможеш, кучер вирішив насамперед відімкнути двері до холу. Але тут перед ним виникла дивна несподівана завада. У замку не було ключа. Його взагалі не було ніде в кімнаті. Тоді кучер вийшов через зовнішні двері та подався за поліцією і лікарем. Дружину, на яку, природно, першою впала підозра, непритомною віднесли в її спальню. Тіло полковника поклали на диван, а місце події ретельно оглянули.

Його вдарили по потилиці якимось тупим предметом, яким — здогадатися було неважко. На підлозі поруч із трупом лежав незвичайний на вигляд кийок, вирізаний із твердого дерева, з кістяним руків’ям. У полковника була колекція всілякої зброї, вивезеної з різних країн, де йому доводилося воювати, і правоохоронці припустили, що кийок належить до числа таких трофеїв. Однак слуги стверджують, що раніше вони цього кийка не бачили. Але оскільки в обійсті було повно всіляких дивовижних речей, то, можливо, що вони й прогледіли одну з них. Нічого більше полісменам знайти в приміщенні не вдалося. Залишалося таємницею, куди подівся ключ: ні в кімнаті, ні в місіс Берклі, ні в її нещасного чоловіка його не знайшли. Двері врешті-решт довелося відмикати місцевому слюсарю.

Таким був стан речей, Ватсоне, коли уранці вівторка на прохання майора Мерфі я вирушив до Олдершота, щоб допомогти поліції. Гадаю, ви погодитеся зі мною, що справа й так достатньо цікава, але, ознайомившись із нею докладніше, я усвідомив, що вона винятково цікава. Перед тим, як оглянути кімнату, я допитав слуг, але нічого нового від них не дізнався. Лише покоївка Джейн Стюарт пригадала одну важливу подробицю. Почувши, що господарі сваряться, вона пішла за куховаркою та кучером, як ви пам’ятаєте. Господар і господиня розмовляли дуже тихо, тому про сварку вона здогадалася швидше за їхньою роздратованою інтонацією, ніж із того, що вони казали. Але завдяки моїй наполегливості вона все ж згадала одне слово з розмови господарів: місіс Берклі двічі вимовила ім’я Девід. Це дуже важлива обставина — вона дає нам ключ до розуміння причини сварки. Адже полковника, як ви знаєте, звали Джеймс.

У справі є також обставина, що справила сильне враження і на слуг, і на поліцію. Обличчя полковника спотворив смертельний жах. Гримаса була така відразлива, що аж сироти бігали шкірою. Було ясно, що полковник передбачив свою долю, що змусило його запанікувати. Це загалом повністю в’язалося з версією поліції про провину дружини, якщо, звісно, припустити, що полковник бачив, хто саме завдає йому удару. А той факт, що рана виявилася на потилиці, легко пояснили тим, що полковник намагався ухилитися. Місіс Берклі нічого пояснити не могла: після пережитого вона перебувала в стані тимчасової апатії, викликаної нервовим зривом.

Від полісменів я дізнався також, що міс Моррісон, котра, як ви пам’ятаєте, поверталася того вечора додому разом із місіс Берклі, заявила, що нічого не знає про причини поганого настрою своєї приятельки.

Дізнавшись усе це, Ватсоне, я викурив кілька люльок поспіль, намагаючись зрозуміти, що ж головне в цьому нагромадженні фактів. Насамперед впадає у вічі дивне зникнення ключа від дверей. Найретельніші пошуки в кімнаті виявилися марними. Логічно припустити, що його забрали. Але ні полковник, ні його дружина не могли цього зробити. Це аксіома. Отже, у кімнаті був хтось третій. І він міг проникнути всередину лише крізь скляні двері. Я роблю висновок, що ретельне обстеження кімнати й газону могло б виявити якісь сліди цього таємничого незнайомця. Ви знаєте мій метод, Ватсоне. Я застосував його й знайшов сліди, але зовсім не ті, на які розраховував. У кімнаті справді був хтось третій — він перетнув газон із боку дороги. Я виявив п’ять виразних слідів його взуття — один на самій дорозі, у тому місці, де він перелазив через невисоку огорожу, два на газоні й два, дуже слабких, на фарбованих сходинках, що ведуть до дверей, якими він увійшов. Через газон він, вочевидь, біг, бо відбитки черевиків набагато глибші, ніж відбитки підборів. Але вразив мене не стільки цей чоловік, скільки його супутник.

— Супутник?

Голмс витягнув із кишені великий аркуш цигаркового паперу й ретельно розправив його на коліні.

— Як гадаєте, що це таке? — перепитав він.

На папері виднілися сліди лап якоїсь маленької тваринки. Добре помітні були відбитки п’яти пальців і сліди, зроблені довгими кігтями. Кожен слід сягав розмірів десертної ложки.

— Це собака, — припустив я.

— А ви колись чули, щоб собака видирався вгору фіранками? Ця істота залишила сліди на них також.

— Тоді мавпа?

— Але ж це не мавпячі сліди.

— У такому разі, що ж це?

— Ні собака, ні кішка, ні мавпа, ні будь-яка інша відома вам тварина! Я намагався уявити собі її розміри. Погляньте — відстань від передніх лап до задніх не менше п’ятнадцяти дюймів. Додайте до цього довжину шиї та голови й отримаєте тварину довжиною близько двох футів, а може, навіть і більше, якщо в неї є хвіст. Тепер дивіться на ці сліди. Вони дають нам довжину її кроку, яка, як бачите, є сталою та становить загалом три дюйми. А це означає, що в звірятка довге тіло та дуже короткі лапи. На жаль, воно не потурбувалося залишити нам десь хоча б один волосок. Але загалом зовнішній вигляд істоти зрозумілий, вона може лазити по фіранках. До слова, наш таємничий звір — м’ясоїдний.

— Тобто?

— Бо над дверима, завішеними портьєрою, висить клітка з канаркою. І тварина, певна річ, дряпалася вгору, розраховуючи на поживу.

— Але що ж це за звір такий?

— Якби я це знав, то швидше розкрив би справу. Гадаю, що це щось на кшталт ласиці чи горностая. Але, якщо пам’ять мені не зраджує, він більший і за ласицю, і за горностая.

— А в чому полягає його участь у цій справі?

— Поки що не можу сказати. Але погодьтеся, ми вже багато знаємо. По-перше, відомо, що якийсь чоловік стояв на дорозі й спостерігав за сваркою сім’ї Берклі: адже фіранки були підняті, а кімната освітлена. Ми знаємо також, що він перейшов газон у супроводі якоїсь дивної тварини й або вдарив полковника, або, що також можливо, полковник, побачивши несподіваного гостя, так налякався, що знепритомнів і впав, ударившись потилицею об ріг решітки каміну. І, нарешті, ми знаємо ще одну цікаву деталь: незнайомець, котрий побував у цій кімнаті, забрав із собою ключа.

— Але ваші спостереження й висновки, здається, ще більше заплутали справу, — зауважив я.

— Ще б пак. Але вони переконливо показали, що початкові припущення — хибні. Я все ще раз обміркував і дійшов висновку, що змушений розглядати цю справу з іншої точки зору. Утім, Ватсоне, вам уже давно час спати, а все інше я можу з таким самим успіхом розповісти завтра дорогою до Олдершота.

— Красно дякую, ви зупинилися на найцікавішому місці.

— Зрозуміло, що коли місіс Берклі о пів на восьму йшла з дому, вона не була сердитою на чоловіка. Здається, я згадував, що вона ніколи не відчувала до нього особливо ніжних почуттів, але кучер чув, як вона, йдучи, цілком приязно розмовляла з ним. Повернувшись, одразу пішла до кімнати, в якій найменше сподівалася застати свого чоловіка, і попросила чаю, що свідчить про збентежені почуття. А коли до вітальні увійшов полковник, вибухнула буря. Отже, між половиною восьмої та дев’ятою годинами сталося щось таке, що зовсім змінило її ставлення до нього. Але впродовж усього цього часу з нею невідступно перебувала міс Моррісон, з чого випливає, що міс Моррісон мала б щось знати, хоча вона це й заперечує.

Спочатку я припустив, що в юнки були якісь взаємини з полковником, в яких вона й зізналася його дружині. Це пояснювало, з одного боку, чому місіс Берклі повернулася додому розгнівана, а з іншого — чому міс Моррісон заперечує, що щось знає. Це міркування підкріплювали й слова місіс Берклі, сказані під час сварки. Але тоді до чого тут якийсь Девід? Крім цього, полковник кохав свою дружину, і важко припустити наявність іншої жінки. Та й трагічна поява на сцені ще одного чоловіка навряд чи має зв’язок з імовірним зізнанням міс Моррісон. Нелегко було обрати правильний напрямок. Зрештою, я відкинув гіпотезу, що між полковником і міс Моррісон щось було. Але впевненість, що дівчина знає причину раптової ненависті місіс Берклі до свого чоловіка, зміцніло. Тоді я вирішив піти прямо до міс Моррісон і сказати їй, що не сумніваюся в її поінформованості й що її мовчання може дорого коштувати місіс Берклі, котру, мабуть, звинуватять у вбивстві. Міс Моррісон — ніжна дівчина з білявим волоссям і сором’язливим поглядом, але їй ні в якому разі не можна відмовити ні в розумі, ні в здоровому глузді. Вислухавши мене, вона задумалася, потім обернулася до мене з рішучим виглядом і сказала такі чудові слова.

«Я дала місіс Берклі слово честі нікому нічого не казати. А слово треба тримати, — заявила юнка. — Але, якщо я можу їй допомогти, коли проти неї висувають таке серйозне звинувачення, а вона сама, бідолашна, не здатна захистити себе через недугу, то, гадаю, мені пробачить порушену обіцянку. Розповім не криючись усе, що трапилося з нами увечері понеділка. Ми поверталися з церкви на Вот-стрит приблизно за чверть на дев’яту. Треба було йти дуже пустельною вуличкою Гадсон-стрит. На її лівому боці світить лише один ліхтар, і, коли ми підійшли до нього, я побачила дуже згорбленого чоловіка, котрий рухався нам назустріч із якоюсь скринькою, що висіла у нього на плечі. Це був каліка, весь скорчений, із кривими ногами. Ми порівнялися з ним саме тоді, коли на нього впало світло від ліхтаря. Незнайомець звів голову, поглянув на нас, зупинився, як укопаний, і несамовито закричав: «О Боже, це ж Ненсі!» Місіс Берклі зблідла, як крейда, і, мабуть, упала б, якби ця жахлива істота не підхопила її. Я вже хотіла гукати полісмена, але, на мій подив, вони почали говорити цілком мирно.

«Усі ці тридцять років, Генрі, я була впевнена, що тебе вже немає серед живих», — сказала місіс Берклі тремтячим голосом.

«Так і було».

Ці слова були сказані з такою інтонацією, що мені аж стислося серце. У нещасного було дуже засмагле та зморщене, як печене яблуко, обличчя, зовсім сиве волосся та бакенбарди, а образ його лискучих очей досі переслідує мене ночами.

«Іди додому, люба, я тебе наздожену, — звернулася до мене місіс Берклі. — Маю поговорити з цим чоловіком наодинці. Боятися немає підстав».

Вона намагалася залишатися бадьорою, але, як і раніше, була бліда, як сметана, і її губи тремтіли.

Я пішла вперед, а вони залишилися. Розмовляли всього кілька хвилин. Незабаром місіс Берклі наздогнала мене, її очі палали. Я обернулася: нещасний каліка стояв під ліхтарем і люто розмахував стиснутими кулаками, наче збожеволів. Аж до мого будинку вона не промовила жодного слова й лише біля хвіртки взяла мене за руку й почала благати нікому нічого не казати про цю зустріч.

«Це мій давній знайомий. Йому дуже не пощастило в житті», — сказала вона.

Я пообіцяла, що мовчатиму, тоді вона поцілувала мене й пішла. З того часу ми з нею більше не бачилися. Я розповіла вам усю правду, і якщо я приховала її від поліції, то лише тому, що не розуміла, яка небезпека загрожує місіс Берклі. Тепер бачу, що їй можна допомогти, тільки розповівши все без винятку».

Ось що я дізнався від міс Моррісон. Як ви розумієте, Ватсоне, її розповідь була для мене промінчиком світла в темряві ночі. Усі раніше розрізнені факти стали на свої місця, і я вже почав передбачати справжній перебіг подій. Було очевидно, що мені потрібно негайно знайти чоловіка, поява котрого так вразила місіс Берклі. Якщо він усе ще в Олдершоті, то зробити це буде неважко. Там живе не так уже й багато цивільних, а каліка, певна річ, привертає до себе увагу. Я згаяв на пошуки день і до вечора його знайшов. Це Генрі Вуд. Він орендує помешкання на тій самій вулиці, де його зустріли жінки. Живе там усього п’ятий день. Під виглядом працівника реєстратури я зайшов до його квартирної господині, і та вибовкала мені дуже цікаві факти. За фахом цей чоловік — штукар. Вечорами він обходить солдатські кнайпи й у кожній влаштовує невеличку виставу. Носить із собою в скриньці якусь тваринку. Господиня дуже її боїться, бо ще ніколи не бачила такої істоти. За її словами, ця тварина бере участь у деяких його витівках. Ось і все, що вдалося випитати в господині, котра також додала, що дивується, як він, такий понівечений, узагалі живе на світі, і що уві сні він іноді вигукує слова якоюсь чужинською мовою, а дві останні ночі, як вона чула, стогнав і ридав у своїй спальні. Що ж стосується грошей, то він їх має, хоча як задаток дав їй, схоже, фальшиву монету. Вона показала мені ту монету, Ватсоне. Це була індійська рупія.

Отже, мій любий друже, ви тепер точно знаєте, у чому річ і чому я попросив вас поїхати зі мною. Мабуть, після того, як жінка розійшлася з цим чоловіком, той пішов за ними слідом, спостерігав за сваркою між чоловіком і дружиною крізь скляні двері, увірвався до покою, а тварина, яку він носить із собою в скриньці, якимось чином опинилася на волі. Усе це не викликає сумнівів. Але найголовніше — він єдиний на світі, хто може нам розповісти, що ж, власне, сталося в тій кімнаті.

— І ви маєте намір його допитати?

— Безумовно... але в присутності свідка.

— І цей свідок я?

— Якщо будете такі люб’язні. Коли він усе відверто розповість, то й добре. Якщо ж ні, нам нічого не залишиться, як вимагати його арешту.

— Але чому ви думаєте, що він буде ще там, коли ми приїдемо?

— Можете бути впевнені, я вдався до певних запобіжних заходів. Біля його будинку чатує один із моїх хлопчаків із Бейкер-стрит. Він учепився в нього, як кліщ, і стежитиме за ним, куди б той не пішов. Тому ми зустрінемося з ним завтра на Гадсон-стрит, Ватсоне. Ну, а тепер... З мого боку було б злочином, якби я зараз же не відіслав вас спати.

Ми прибули в містечко, де сталася трагедія, рівно опівдні, і Шерлок Голмс одразу ж повів мене на Гадсон-стрит. Незважаючи на його вміння приховувати свої почуття, було помітно, що детектив ледь стримує хвилювання, та я й сам відчував майже спортивний азарт, точніше захопливу цікавість, яку завжди відчував, беручи участь у розслідуваннях Голмса.

— Це тут, — сказав детектив, звернувши на коротку вулицю, забудовану простими двоповерховими цегляними будиночками. — А ось і Сімпсон. Послухаємо, що він скаже.

— Він удома, містере Голмс! — гукнув хлопчисько, підбігаючи до нас.

— Чудово, Сімпсоне! — похвалив Голмс і погладив його по голові. — Ходімо, Ватсоне. Ось цей будинок.

Він послав свою візитівку з проханням прийняти його у важливій справі, і трохи згодом ми вже стояли перед обличчям того самого чоловіка, заради котрого й приїхали сюди. Незважаючи на теплу погоду, він горнувся до розпаленого каміна, а в маленькій кімнаті було спекотно, як у пічці. Весь скорчений, згорблений чоловік сидів у фотелі в неймовірній позі, яка не залишала сумніву, що перед нами каліка. Але його обличчя, звернене до нас, хоча й було виснаженим і засмаглим до чорноти, ще мало сліди колишньої краси. Він підозріло поглянув на нас жовтуватими, що свідчать про хвору печінку, очима і, мовчки, не підіймаючись, вказав рукою на два крісла.

— Я маю справу з Генрі Вудом, котрий нещодавно прибув із Індії? — ввічливо перепитав Голмс. — Я прийшов у невеликій справі, пов’язаній зі смертю полковника Берклі.

— А я маю до цього якийсь стосунок?

— Це я й маю встановити. Переконаний, що ви знаєте, що якщо правда не відкриється, то місіс Берклі, ваша давня подруга, постане перед судом за звинуваченням у вбивстві?

Чоловік сіпнувся.

— Не знаю, хто ви такі, — заверещав він, — і як зуміли дізнатися те, що знаєте, але можете присягнути, що сказали правду?

— Звісно. Її хочуть заарештувати, як тільки вона опритомніє.

— Господи! Ви з поліції?

— Ні.

— Тоді яка вам справа до цього всього?

— Намагатися сприяти правосуддю — обов’язок кожної людини.

— Присягаюся, що вона невинна.

— Тоді винні ви.

— Я також невинний.

— Тоді хто ж убив полковника Берклі?

— Він став жертвою самого провидіння. Але знайте: якби я розтрощив йому череп, що давно мріяв зробити, то він би лише отримав по заслузі. Якби його не вразив удар від усвідомлення власної провини, цілком можливо, я б сам змастив руки його кров’ю. Хочете, щоб я розповів, як усе було? Чому б ні? Мені немає чого соромитися. Все відбувалося так, сер. Ви бачите, моя спина тепер горбата, як у верблюда, а всі ребра зрослися криво та навскіс, але був час, коли капрал Генрі Вуд вважався одним із перших красенів у сто сімнадцятому піхотному полку. Ми тоді стояли табором біля містечка Бгарті в Індії. Небіжчик Берклі був сержантом у тій роті, де я служив, а першою красунею полку... та й узагалі найкращою дівчиною на світі була Ненсі Девой, донька сержанта. Двоє її кохали, а вона — лише одного. Ви усміхаєтеся, коли дивитеся на нещасного каліку, котрий скоцюрбився біля каміна, і каже, що колись його кохали за вроду. Але, хоча я й підкорив її серце, батько хотів, щоб вона вийшла заміж за Берклі. Я був шибайголовою та відчайдухом, а він мав освіту й от-от мав стати офіцером. Але Ненсі була мені вірна, і ми вже планували побратися, аж раптом спалахнув бунт і країна перетворилася на пекло.

Нас узяли в облогу в Бгарті — наш полк, половину артилерійської батареї, роту сикхів, гурт жінок та інших цивільних. Десять тисяч бунтарів прагнули дістатися до нас із жадібністю зграї тер’єрів, що оточили клітку з пацюками. Приблизно на другий тиждень облоги в нас скінчилася вода, і були сумніви, що ми зможемо зв’язатися із загоном генерала Нілла, котрий відступив у глиб країни. У цьому був наш єдиний порятунок, бо надії пробитися з усіма жінками та дітьми не було жодної. Тоді я зголосився пробратися крізь облогу та сповістити генерала Нілла про наше скрутне становище. Мою пропозицію схвалили, я порадився із сержантом Берклі, котрий, як вважалося, найкраще з усіх знав тутешню місцевість, і він пояснив мені, як краще пройти через лінії бунтівників. Того ж вечора, о десятій годині, я вирушив у дорогу. Мені треба було врятувати тисячі життів, але того вечора я думав лише про одну людину.

Мій шлях проліг руслом висохлої річки, яке, як ми сподівалися, приховає мене від чатових ворога, але як тільки я проповз перший поворот, натрапив на шістьох бунтарів, котрі зачаїлися в темряві та чекали на мене. Тієї самої миті мене оглушив удар по голові. Опритомнів я у ворожому полоні зі зв’язаними руками та ногами. І відразу отримав смертельний удар у саме серце: прислухавшись до розмов ворогів, я збагнув, що мій товариш, той самий, хто допоміг мені вибрати шлях крізь ворожі позиції, зрадив мене, сповістивши супротивника через свого слугу-туземця.

Чи варто казати, що було далі? Тепер ви знаєте, на що був здатен Джеймс Берклі. Наступного дня підійшов генерал Нілл, й облогу зняли, але, відступаючи, бунтарі прихопили із собою й мене. І минуло багато років, перш ніж я знову побачив білі обличчя. Мене катували, я втікав, мене ловили та знову катували. Ви бачите, що вони зі мною зробили. Потім бунтівники втекли в Непал і потягли мене з собою. Зрештою, я опинився в горах за Дарджилінґом. Але горяни знищили повстанців, і я тепер став їхнім бранцем, поки не втік. Шлях звідти був лише один — на північ. Так я опинився в афганців, де мандрував багато років і врешті-решт повернувся в Пен­джаб, де жив здебільшого серед туземців і заробляв на хліб витівками, яким на той час навчився. Навіщо було мені, жалюгідному каліці, повертатися до Англії та шукати старих товаришів? Навіть жага помсти не могла змусити мене зважитися на такий крок. Я вважав за краще, щоб Ненсі та мої старі друзі вважали, що Генрі Вуд помер із прямою спиною, відтак не хотів постати перед ними схожим на мавпу. Вони не сумнівалися, що я мертвий, і мені хотілося, щоб вони так і думали. Я чув, що Берклі одружився з Ненсі й що його спіткала блискуча кар’єра в полку, однак навіть це не могло змусити мене говорити.

Але коли приходить старість, людина починає тужити за батьківщиною. Довгі роки я мріяв про яскраві зелені поля й живоплоти Англії. Тому вирішив перед смертю побачити їх іще раз. Я зібрав на дорогу грошенят і оселився тут, серед солдатів, адже знаю, щó їм треба, розумію, чим їх утішити, і заробленого мені цілком вистачає на прожиття.

— Ваша розповідь дуже цікава, — зронив Шерлок Голмс. — Про вашу зустріч з місіс Берклі та про те, що ви впізнали один одного, я вже чув. Як мені здається, переговоривши з місіс Берклі, ви пішли за нею слідом і стали свідком сварки між дружиною та чоловіком. Того вечора місіс Берклі кинула в обличчя чоловікові звинувачення в здійсненій колись підлості. Ціла буря почуттів скипіла у вашому серці, ви не витримали, кинулися до будинку й увірвалися досередини...

— Атож, сер, саме так все й було. Коли він побачив мене, його обличчя спотворилося до невпізнання. Він похитнувся й одразу впав на спину, вдарившись потилицею об решітку каміна. Але він помер не від удару, смерть вразила його відразу, як тільки він мене побачив. Я прочитав це на його обличчі так само просто, як читаю зараз он той напис над каміном. Моя поява була для нього пострілом у серце.

— А потім?

— Ненсі втратила свідомість, я забрав у неї з руки ключ із наміром відімкнути двері та покликати на допомогу. Вклавши ключ у щілину, я раптом збагнув, що, мабуть, буде краще залишити все, як є, і піти, адже справа дуже легко може обернутися проти мене. І вже у будь-якому разі моя таємниця, якби мене заарештували, стала б надбанням усіх. Не тямлячись, я поклав ключа в кишеню, а намагаючись спіймати Тедді, який встиг зіп’ястися на фіранку, загубив кийок. Засунувши його в скриньку, звідки він якимось чином утік, я кинувся геть із цього будинку з усією швидкістю, на яку були здатні мої ноги.

— А хто цей Тедді? — поцікавився Голмс.

Горбань схилився та висунув передню стінку скриньки, що стояла в кутку. Негайно з нього висунулася гарна червонувато-брунатна тваринка, тонка та гнучка, з лапками горностая, з довгим, тонким носиком і парою найчарівніших оченят, які я тільки бачив у звірят.

— Це ж мангуста! — вигукнув я.

— Авжеж, — кивнув головою горбань. — Одні називають його мангустою, інші фараоновою мишею. Змієлов — ось як називаю його я. Тедді блискавично розправляється з кобрами. У мене тут є одна, якій вирвали отруйні зуби. Тедді ловить її щовечора, розважаючи солдатів. Ще є запитання, сер?

— Ну що ж, можливо, ми ще звернемося до вас, але лише в тому разі, якщо місіс Берклі буде непереливки.

— Я завжди до ваших послуг.

— Якщо ж ні, то навряд чи варто ворушити минуле життя покійника, яким би огидним не був його вчинок. У вас принаймні є вдоволення від того, що він тридцять років страждав від докорів сумління. А це, здається, майор Мерфі на тому боці вулиці? До побачення, Вуде. Хочу дізнатися, чи немає якихось новин від учорашнього дня.

Ми наздогнали майора, перш ніж той устиг звернути за ріг.

— А, Голмс, — сказав він. — Ви вже, мабуть, чули, що вся ця метушня так нічим і не скінчилася.

— Справді? І що ж там з’ясувалося?

— Медична експертиза засвідчила, що смерть настала від апоплексії. Як бачите, справа виявилася найпростішою.

— Заичайно, простіше й бути не може, — всміхнувся Голмс. — Ходімо, Ватсоне, додому. Не думаю, щоб наші послуги ще були потрібні в Олдершоті.

— Але ось що дивно, — сказав я дорогою на станцію. — Якщо чоловіка звали Джеймс, а того нещасного — Генрі, то до чого ж тут Девід?

— Мій любий Ватсоне, вже це ім’я мало б розплющити мої очі, якби я був тим ідеальним логіком, яким ви любите мене описувати. Це слово було кинуте як докір.

— Як докір?

— Атож. Як ви знаєте, біблійний Давид раз у раз збивався зі справжнього шляху і якось приволікся туди ж, куди й сержант Джеймс Берклі. Пригадуєте ту невелику справу з Урією та Вірсавією? Боюся, що дещо призабув Біблію, але, якщо мені не зраджує пам’ять, згадку про неї ви знайдете в першій чи другій книзі Самуїла.

Грек-тлумач

Незважаючи на тривале та дуже близьке знайомство зі мною, Шерлок Голмс ніколи не розповідав ні про своїх рідних, ні про своє дитинство. Я починав уже підозрювати, що він — круглий сирота, який зовсім не має рідні, аж раптом одного чудового дня він, на превеликий мій подив, згадав про свого брата.

Це було влітку після вечірнього чаю, наша бесіда була якась недолуга, ми перестрибували з однієї теми на іншу, зупиняючись то на клубах, то на причинах, унаслідок яких екліптика змінила свій напрямок, поки не зосередилися, нарешті, на питаннях про атавізм і спадкові схильності.

— На підставі чого ви вважаєте свої схильності спадковими? — поцікавився я.

— На підставі того, що вони розвинені й у мого брата Майкрофта, і навіть краще, ніж у мене.

Це стало для мене відкриттям. Невже в Англії існував ще один чоловік із такими самими унікальними здібностями, про котрого нічого не чули ні суспільство, ні поліція? Я спитав його про це й припустив, що лише зайва скромність змушує детектива визнати перевагу свого брата. У відповідь на мої слова Голмс зареготав.

— Любий мій Ватсоне, — сказав він, — не можу погодитися з тими, хто вважає скромність чеснотою. Людина, котра вміє міркувати логічно, бачить усі речі такими, якими вони насправді є, а тому, применшуючи свої чесноти, ви тією самою мірою спотворюєте істину, як і перебільшуючи їх. Мої слова, що Майкрофт обдарований ще більшою спостережливістю, ніж я, ви мусите прийняти за точний і незаперечний факт.

— Він молодший за вас?

— На сім років старший.

— Чому ж про нього ніхто не знає?

— Звісно, знають, він дуже відомий у своєму власному колі.

— Де саме?

— Наприклад, у клубі «Діоґен».

Я ніколи не чув про такий заклад. Поглянувши на вираз мого обличчя, Шерлок Голмс зиркнув на годинник.

— Клуб «Діоґен» — найдивніший клуб у Лондоні, а Майкрофт — один із найнезвичайніших і найхимерніших його відвідувачів. Клуб відкривається за чверть п’ята та зачиняється за двадцять восьма. Тепер шоста година, і якщо бажаєте насолодитися таким прекрасним вечором, то я із задоволенням використаю цю нагоду та познайомлю вас із цікавими індивідами.

За п’ять хвилин ми вже йшли вулицею, прямуючи до Пел-Мел.

Майкрофт Голмс був вищий на зріст і кремезніший за Шерлока. Його навіть можна було б назвати огрядним, але обличчя чоловіка, незважаючи на одутлість, вирізнялося тією самою різкістю виразу, яка характеризувала і його брата. Світло-сірі очі чоловіка вирізнялися таким самим зверненим удалечінь, у саму глибину людської душі поглядом, який я дуже часто помічав у Шерлока, коли той напружував усю силу свого мозку.

— Дуже радий познайомитися з вами, сер, — сказав він, простягаючи мені широку, пласку долоню, схожу на ласт тюленя. — Я стільки чую тепер про Шерлока з того часу, як ви стали його біографом. До речі, Шерлоку, я весь минулий тиждень чекав на тебе, сподіваючись, що ти зайдеш поговорити зі мною про ту справу в Манор-гаузі. Мені здалося, що ти до певної міри ступив на слизьке.

— Я зміг сам упоратися, — всміхнувся мій приятель.

— Адамс, звісно?

— Атож, Адамс.

— Я відразу про це здогадався.

Брати сиділи поруч на підвіконні.

— Ось де справжнє місце для тих, хто жадає вивчати людство, — зазначив Майкрофт. — Що за чудові типажі! Поглянь, наприклад, на тих двох людей, котрі йдуть у наш бік!

— Більярдний маркер і його колега?

— Саме так. А ким ти вважаєш цього колегу?

Ті, про кого вони говорили, зупинилися навпроти вікна. Плями крейди, що залишилися в одного з них на кишені жилетки, були єдиними помітними для мене ознаками гри на більярді. Товариш гравця був худий, чорнявий чоловічок. Він мав капелюх набакир і тримав кілька пакетів у руках.

— Відставний солдат, імовірно, — сказав Шерлок.

— Нещодавно звільнений від служби, — додав його брат.

— Служив в Індії.

— Офіцер за штатом.

— Служив у королівської артилерії, — зронив Шерлок.

— Удівець.

— Має дитину.

— Дітей, мій любий хлопчику, дітей.

— Облиште, — сказав я, сміючись, — це вже занадто.

— Та слово честі, це зовсім не так важко, — відповідав Голмс. — За його поставою, владним виразом обличчя та смаглявим відтінком одразу помітно, що це військовий, до того ж не рядовий, і він нещодавно приїхав із Індії.

— Що він нещодавно залишив службу, видно за амуніцією чобіт, як їх називають, — зауважив Майкрофт.

— Його хода не кавалерійська, а зі світлішої шкіри з лівого боку чола видно, що він носив картуз набакир. Усе це свідчить проти сапера, отже, він артилерист.

— Його жалоба та сумний вигляд показують, що він втратив когось дуже близького. Той факт, що він ходить по крамницях сам, виказує, що він втратив дружину. Він купував дитячі іграшки, як самі бачите. Брязкальце вказує на те, що одна дитина ще зовсім мала, вочевидь, дружина померла після пологів. Під рукою має книжку з ілюстраціями, отже, інша дитина старша.

Я вже починав розуміти слова мого товариша, котрий казав, що його брат ще проникливіший, ніж він сам. Він поглянув на мене й усміхнувся. Майкрофт вийняв черепахову табакерку й трохи нюхнув, потім червоною шовковою хустинкою струсив крупинки, що потрапили на піджак.

— До речі, Шерлоку, — зауважив він, — у мене є дещо вельми приємне для твого серця... вибаглива проблема... Мене просили розгадати її, але мені справді бракує енергії на це, хіба лише поверхнево, хоча я вже заклав основу для подальшого розслідування. Якщо забажаєш вислухати факти...

— Уважно слухаю, любий Майкрофте!

Останній вирвав аркуш зі свого нотатника, написав на ньому кілька слів, задзвонив і передав записку тому, хто ввійшов.

— Я попросив містера Меласа зайти сюди, — сказав він. — Його помешкання розташоване над моїм, я трохи знайомий із ним, і він звернувся до мене, щоб пояснити причини свого збентеження. Мелас — грек за національністю та чудовий лінгвіст. Аби заробити грошей на життя, він працює перекладачем при судовій палаті та гідом у готелі «Нортумберленд-авеню», в якому селяться багатії, котрі приїздять зі сходу. Нехай він сам, як зуміє, розповість вам про свою дивовижну пригоду.

За кілька хвилин до нас приєднався повнуватий чоловік, невисокий на зріст, темний колір обличчя котрого та чорне, як смола, волосся виказували південне походження, хоча в розмові його можна було визнати освіченим англійцем. Він у запалі потиснув руку Шерлоку Голмсу, і його чорні очі блиснули від задоволення, коли дізнався, що його історію погодився вислухати експерт.

— Не думаю, щоб поліція повірила мені, справді сумніваюся, — сказав він сумним голосом. — Упевнений, що там нічого такого й не чули, отож припишуть все це моїй бурхливій фантазії. Але я не буду спокійний, поки не дізнаюся, куди подівся мій бідолаха з липким пластиром на обличчі.

— Я весь — увага, — спонукав Шерлок Голмс.

— Зараз вечір середи, — продовжував Мелас. — Отож це було в ніч із понеділка на вівторок... лише два дні тому. Розумієте... це сталося... Я — перекладач, мій сусід, мабуть, повідомив вам це. Я перекладаю з усіх мов... або майже всіх... я грек за походженням і маю грецьке прізвище, тому віддаю перевагу грецькій мові. Багато років працюю головним перекладачем із грецької в Лондоні, і моє ім’я дуже добре знане в готелях.

За мною часто посилають чужоземці, котрі мають мовні труднощі, а також запізнілі мандрівники, котрі потребують моїх послуг. Тому я не був здивований, коли в понеділок увечері до мого покою заявився містер Летимер, надзвичайно модно вдягнений юнак, і попросив поїхати з ним у кебі, що чекав біля під’їзду. Він повідомив мені, що до нього прийшов у одній справі грек, котрий не знає жодної мови, крім своєї власної, а тому йому знадобилися послуги перекладача. Поінформував також, що його оселя неподалік звідси, у Кенсинґтоні, і, мабуть, страшенно поспішав, бо коли ми вийшли на вулицю, поспіхом штовхнув мене в кеб.

Почав він із того, що вийняв із кишені свинцевий кийок, погойдав ним кілька разів туди-сюди, ніби випробовуючи вагу та міцність. Мовчки поклав його біля себе, а потім підняв вікна карети, вкриті, на мій подив, папером, тому я не міг бачити, що діється навколо.

«Дуже шкода, що доводиться перекривати доступ вашому зору, містере Мелас, — вибачився він. — Річ у тім, що я не маю жодного, навіть меншого бажання дати вам можливість побачити те місце, куди ми їдемо. Дуже важливо, аби ви не змогли знайти туди дорогу самотужки».

Можете уявити, наскільки я був шокований такою заявою. Мій супутник — дужий широкоплечий чолов’яга, з кот­рим мені було б важко боротися, навіть якби у нього не було кийка.

«Ваша поведінка напрочуд дивна, містере Летимер, — пробурмотів я. — Ви мали б розуміти, що дієте всупереч закону».

«Певною мірою це, звісно, свавілля, — погодився він, — але ми за це добре заплатимо. Змушений у будь-якому разі попередити вас, містере Мелас, щоб ви не робили жодних спроб здійняти ґвалт або вчиняти щось таке, що суперечило б моїм інтересам, бо за це вас чекатиме серйозна розплата. Зрозумійте, що ніхто не знає, куди ми їдемо, і що ви перебуваєте в моїй повній владі як у мене вдома, так і тут, в екіпажі».

Майже дві години ми їхали без зупинок, і за весь цей час мені так і не вдалося побачити, де ми побували. Ми покинули Пел-Мел за чверть по сьомій, а коли зупинилися, то мій годинник показував за десять дев’яту. Мій супутник опустив вікно, і я побачив низьку арку, над якою горів ліхтар.

Увійшовши всередину, я побачив кольорову газову лампу, яка так слабко мерехтіла, що насилу можна було розрізнити велику кімнату, завішану картинами. Однак незважаючи на напівтемряву, я все ж зміг розгледіти, що двері відчинив якийсь маленький сутулий чоловічок середнього віку. Коли він повернувся до нас, я побачив, що чоловік в окулярах.

«Це містер Мелас, Гарольде?» — спитав він.

«Аякже».

«Гаразд. Чудово! З доброї волі, містере Мелас, сподіваюся, нам ніяк без вас не обійтися. Ви не пошкодуєте, якщо будете з нами чесні. Але Боже збав, якщо надумаєте нас дурити!»

Він промовляв уривчасто, нервово, під час розмови якось дивно хихотів і наганяв на мене більше страху, ніж мій супутник.

«Що вам від мене потрібно?» — поцікавився я.

«Запропонувати кілька запитань одному грецькому джентльмену, котрий нас навідав, і витлумачити нам його відповіді. Але не питати більше, ніж ми попросимо, або... — він знову нервово реготнув, — краще б вам не народитися на цей світ».

Сказавщи це, він відчинив двері й завів мене до покою, розкішно вмебльованого й освітленого лише однією лампою. Це була доволі велика кімната, вкрита багатим м’яким килимом, в якому ноги мої просто тонули. Довкола стояли оксамитові фотелі, високий камін був мармуровий, і мені здалося, що з одного його боку була ціла колекція японської зброї. Біля столу з лампою стояло крісло, і літній чоловік знаком вказав мені сісти в нього. Молодший залишив нас самих, але незабаром повернувся крізь інші двері в супроводі джентльмена, одягненого в костюм, який більше нагадував халат. Коли, повільно посуваючись вперед, він вступив у коло, освітлене сяйвом лампи, і я зміг розглянути риси його обличчя, то втратив мову від жаху. Незнайомець був блідий, як смерть, і страшенно виснажений, зате його величезні очі палали внутрішнім вогнем, виказуючи, що цей чоловік наділений величезною моральною міццю, незважаючи на відсутність сили фізичної. Але ще більше, ніж хворобливий вигляд, мене вразило обличчя, зусібіч заліплене липким пластиром, а одна широка смуга затуляла весь його рот.

«Маєш грифельну дошку, Гарольде? — спитав літній чоловік, коли я швидше впав, ніж сів у крісло. — Розв’яжи йому руки! Дай олівця! Ви задаєте запитання, містере Мелас, а він писатиме відповіді. Спитайте його передусім, чи він погоджується підписати папери».

Очі грека сипонули вогнем.

«Ніколи», — написав він на клятій дошці.

«За жодних умов?» — спитав я за наполяганням нашого тирана.

«Лише в тому разі, якщо мій знайомий грецький священик повінчає її в моїй присутності».

Літній чоловік злісно захихотів.

«Чи знаєте ви, яка доля чекає на вас у такому разі?»

«Мені байдуже».

Ось вам приклади запитань і відповідей нашої дивної бесіди, яку провадили то словами, то письмом. Кілька разів я питав його, чи погоджується він підписати якісь документи. І кілька разів отримував від нього ту саму обурену відповідь. Але тут мені спала на гадку щаслива думка. До кожного з пропонованих мені запитань я додавав свої власні. Спершу невинні, з метою випробувати, чи хтось із наших свідків розуміє хоч слово грецькою, а потім, переконавшись, що вони не подають навіть найменших ознак розуміння, я затіяв небезпечнішу гру. Наше спілкування відбувалося приблизно таким чином.

«Ви нічого доброго не досягнете своєю впертістю.

Хто ви?»

«Мені начхати. Я чужий у Лондоні».

«Ви самі будете винні в своїй долі. Давно ви тут?»

«Нехай так. Три тижні».

«Ви ніколи не отримаєте свого майна. На що ви хворі?»

«Я не віддам його негідникам. Вони не дають мені їсти».

«Вас звільнять, якщо ви підпишетеся. Що це за будинок?»

«Я ніколи не підпишу. Не знаю».

«Ви не робите їй жодної послуги. Як вас зовуть?»

«Нехай вона сама скаже мені це. Кретідіс».

«Ви побачите її, коли підпишете. Звідкіля ви?»

«З цього випливає, що я ніколи не побачу її. Афіни».

Ще за п’ять хвилин, містере Голмс, я під самим їхнім носом спромігся б дізнатися правду, моє наступне запитання мало пояснити мені всю справу, але в цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшла жінка, я лише зміг побачити, що вона висока на зріст, із граційною поставою, чорними косами й одягнена в білу сукню.

«Гарольде! — сказала вона ламаною англійською. — Я не могла більше залишатися там, так самотньо, так страшно... О, Боже, це ж Пол!»

Останні слова вона вимовила грецькою, і тієї ж миті незнайомий грек із судомним зусиллям зірвав пластир із вуст, голосно вигукнув: «Софіє! Софіє!» — і кинувся в обійми жінки. Вони тривали всього лише хвилину, бо юнак схопив жінку й виштовхав її з кімнати, а літній, вчепившись у цей час у свою виснажену жертву, потягнув нещасного в інші двері. Залишившись сам у кімнаті, я схопився з крісла, у мене майнула нечітка думка, чи не можна якимось чином дізнатися, що це за будинок, в якому я опинився. На моє щастя, однак, я не зробив навіть одного кроку вперед, бо, озирнувшись, побачив у дверях літнього чоловіка, котрий пильно стежив за мною.

«Ви вільні, містере Мелас, — дозволив він. — Ви ж розумієте, ясна річ, що ми довірили вам нашу серйозну сімейну таємницю. Ми не турбували б вас, якби наш приятель, що розмовляє грецькою, не був змушений повернутися на Схід у нагальних комерційних справах. Нам треба було знайти когось, хто міг би його замінити, і нам удалося, на щастя, дізнатися про ваші таланти».

Я вклонився.

«Ось вам п’ять соверенів, — сказав він, підходячи ближче, — сподіваюся, ця плата адекватно винагородить вас. Але пам’ятайте, — додав він, легко, з хихотінням поплескуючи мене по грудях, — якщо скажете про це хоча б комусь... комусь одному... нехай Господь помилує вашу душу. Ми однаково дізнаємося, якщо надумаєте розповідати про те, що бачили, — погрожував він. — Маємо свої засоби інформації. Екіпаж готовий, і мій товариш відпровадить вас».

Я пройшов передпокій і заліз в екіпаж, устигнувши знову помітити дерева і сад. Містер Летимер слідував за мною по п’ятах і без жодного слова сів навпроти мене. Ми мовчки їхали нескінченними просторами, вікна залишалися весь час піднятими, і було вже далеко за північ, коли наш транспорт зупинився.

«Тут вам доведеться вийти, містере Мелас, — видихнув мій супутник. — Мені прикро, що мушу залишити вас настільки далеко від вашого будинку, але не маю іншого вибору. Будь-яка ваша спроба ганятися за каретою може кепсько для вас скінчитися».

Він відчинив дверцята, я ще не встиг вистрибнути з екіпажа, як кучер уперіщив коня батогом, і транспорт хутко зник із поля мого зору. Я здивовано озирнувся навколо. Я опинився на якомусь полі, порослому вересом і подекуди вкритому кущами дроку. Вдалині тягнувся ряд будинків, у горішніх вікнах яких тут і там миготіли вогники. Обернувшись в інший бік, я побачив червоні сигнальні вогні залізниці.

— Такий був кінець моєї пригоди, містере Голмс! Не знаю, ні де я був, ні з ким розмовляв, зовсім нічого, крім того, що розповів вам. Але знаю, що тут затіяли якусь ганебну гру, і мені дуже хотілося б допомогти тому нещасному чоловікові. Я розповів цю історію містерові Майкрофту Голмсу, а потім і поліції.

Якийсь час після закінчення цієї оповідки ми сиділи безмовно, нарешті Шерлок перезирнувся зі своїм братом.

— Є ідеї? — спитав він. Майкрофт узяв примірник газети, що лежав на столі.

«Будь-хто, хто надасть інформацію про перебування грецького джентльмена Пола Кретідіса, котрий приїхав із Афін і не знає англійської, отримає нагороду за свою працю. Таку саму нагороду отримає й той, хто повідомить інформацію про грецьку леді, ім’я котрої Софія. Г. 2473».

— Це було надруковано в усіх денних газетах. Відповіді ще не було.

— Питали в грецькому посольстві?

— Намагалися, але там нічого не знають.

— Треба телеграфувати начальнику афінської поліції.

— Шерлок успадковував усю енергійність нашого роду, — зауважив Майкрофт, обертаючись до мене. — Берись за цю справу особисто й повідом мені, коли щось дізнаєшся.

— Звичайно, — відповів мій приятель і піднявся з крісла. — Я про все поінформую тебе та містера Меласа також. А вам тим часом раджу, — сказав він, звертаючись до останнього, — триматися насторожі. Прочитавши це оголошення, вони здогадаються, що ви їх видали.

Повертаючись додому, Голмс зупинився біля телеграфа й послав кілька телеграм.

Ми дійшли, нарешті, до Бейкер-стрит. Голмс першим піднявся на сходи, відчинив двері нашої кімнати та сторопіло застиг. Зазирнувши через його плече, я здивувався не менше за Шерлока. У кріслі сидів брат його Майкрофт і курив.

— Заходь, Шерлоку! Заходьте, сер! — закликав він, усміхаючись при вигляді наших перекошених облич. — Ти не чекав такої енергійності від мене, Шерлоку? Ця справа дуже мене зацікавила.

— Як ти сюди потрапив?

— Приїхав у кабріолеті.

— Маєш новини?

— Відповідь на оголошення.

— Ага!

— Еге ж: я отримав її за кілька хвилин після того, як ви пішли.

— Є щось цікаве?

Майкрофт Голмс показав аркуш паперу.

— Ось вона, — сказав він, — написано пером на найкращому папері чоловіком середнього віку зі слабким здоров’ям:

«Сер, у відповідь на ваше оголошення від сьогоднішнього числа поспішаю повідомити, що я дуже добре знаю молоду леді, про яку йдеться. Раджу навідати мене, і ви почуєте подробиці її сумної історії. Вона живе зараз у Міртлзі, у Бекінгемі. Щиро ваш, Дж. Девенпорт».

— Він пише з Ловер-Брікстон, — зауважив Майкрофт Голмс. — Як гадаєш, Шерлоку, може, з’їздити нам зараз туди, щоб дізнатися подробиці?

— Життя брата, любий Майкрофте, набагато важливіше за історію його сестри. Нам краще податися до Скотленд-Ярду, до інспектора Ґреґсона й прихопити його із собою до Бекінгема. Ми знаємо, що людину засудили до смерті, тому кожна година для нього важлива.

— Прихопимо й Меласа по дорозі, — запропонував я. — Нам може знадобитися перекладач.

— Чудово! — сказав Шерлок Голмс. — Пошліть служку за кебом, і зараз же вирушаємо в дорогу.

Детектив відсунув шухляду письмового столу, і я побачив, як він хапнув звідти револьвер і запхав його собі до кишені.

— Атож, — сказав він, відповідаючи на мій погляд, — з усього почутого нами я роблю висновок, що наша пригода дуже небезпечна.

Уже майже зовсім стемніло, коли ми приїхали в Пел-Мел і зупинилися біля дверей помешкання Меласа. Нам повідомили, що до нього приходив якийсь джентльмен, і він із ним поїхав.

— Не знаєте куди? — спитав Майкрофт Голмс.

— Не знаю, сер, — розвела руками жінка, котра відчинила нам двері. — Знаю лише, що він поїхав із цим джентльменом в екіпажі.

— А цей джентльмен не називався?

— Ні, сер!

— Це був високий вродливий смаглявий юнак?

— О, ні, сер! Він зовсім невисокий, сухоребрий, в окулярах, такий смішний, весь час сміявся, поки говорив.

— Мусимо поквапитися, — перебив її Шерлок Голмс.

— Справа стає серйознішою, — зауважив він дорогою до Скотленд-Ярду. — Ці люди знову схопили Меласа. Тієї ночі вони добре переконалися, що цей чоловік не вирізняється громадянською мужністю. Негідник залякав його відразу ж, як тільки з’явився до нього. Їм, без сумніву, знову потрібні його послуги, скориставшись якими вони, мабуть, захочуть покарати його за те, що вважають зрадою з його боку.

Ми вирішили їхати до Бекінгема потягом, розраховуючи таким чином потрапити туди швидше, ніж каретою. У Скотленд-Ярді нам довелося, однак, прочекати цілу годину, поки звільнився інспектор Ґреґсон, і виконали приписані законом формальності, які давали нам право увійти в будинок. Була за чверть десята, коли ми приїхали до Лондонського мосту, й о пів на четверту, коли вийшли на платформу в Бекінгемі. Проїхавши півмилі, ми зупинилися в Міртлзі. Це був великий похмурий будинок, що стояв осторонь від великої дороги, оточений зусібіч садом. Ми вийшли з кеба й усі разом вирушили до будинку.

— У вікнах темно, — зауважив інспектор. — У будинку наче нікого немає.

— Пташки вилетіли й залишили гніздо порожнім, — резюмував Голмс.

— Чому так гадаєте?

— Важко навантажений поклажею екіпаж проїхав тут годину тому.

Інспектор засміявся.

— При світлі ліхтаря я бачу сліди коліс, але звідки ви взяли, що був вантаж?

— Ви, можливо, помітили, що ті самі сліди коліс тягнуться й іншим шляхом. Там, де вони заходять за межі дороги, — набагато глибші. На підставі цього можемо сказати, що екіпаж був добряче навантажений.

— Ви трохи випередили мене, — сказав інспектор і стенув плечима. — Не думаю, що легко буде відчинити ці двері. Спробуємо, чи не почує нас хтось.

Він голосно загримав, потім подзвонив, але без жодного успіху. Голмс кудись пішов, але скоро повернувся.

— Я відчинив вікно, — повідомив він.

— Дякувати Богу, що ви з нами, а не проти нас, містере Голмс, — зронив інспектор, помітивши незвичний спосіб, за допомогою якого мій приятель відігнув раму вікна. — Що ж, за таких обставин можемо увійти й без запрошення.

Один за одним ми залізли у вікно й опинилися у великій кімнаті, тій самій, вочевидь, де раніше побував Мелас. Інспектор засвітив ліхтар, при світлі якого ми побачили двоє дверей, фіранки, лампу та колекцію японської зброї — все, як розповідав Мелас. На столі стояли дві склянки, порожня пляшка з-під віскі та залишки обіду.

— Що це? — раптом спитав Голмс.

Ми зупинилися й прислухалися. Згори до нас долинув тихий протяжний звук. Голмс кинувся до дверей і вийшов у передпокій. Згори знову почувся той самий звук. Він кинувся на сходи, по його п’ятах — інспектор і я, а за нами й Майкрофт Голмс, котрий біг настільки шпарко, наскільки дозволяла йому його статура.

На горішньому майданчику ми побачили троє дверей. Зловісні звуки чулися з-за середніх. Вони то стишувалися до глухого зітхання й завмирали на хвильку, то посилювалися до пронизливого верещання. Двері були замкнені, але ключ стирчав у замку. Голмс відімкнув двері та кинувся до кімнати, але тієї самої миті вибіг назад, тримаючись рукою за горлянку.

— Чадний газ! — вигукнув він. — Стривайте. Незабаром він розвіється.

Ми зазирнули в двері й побачили, що кімната освітлена тьмяним блакитним полум’ям, що мерехтить на маленькій мідній тринозі, навколо якої на підлозі виднілося синювато-червоне кружальце світла. Інші частини покою перебували в тіні, але ми все ж змогли розгледіти дві людські постаті, які лежали, скорчившись біля самої стіни. З дверей пробивалися задушливі, отруйні випари, від яких ми задихалися та кашляли. Голмс піднявся сходами, аби подихати чистим повітрям, а потім, швидко пробігши крізь кімнату, відчинив вікно та викинув у сад розпечену триногу.

— За хвилину зможемо увійти, — прохрипів він. — Де свічка? Сумніваюся, щоб можна було запалити сірник у такій атмосфері. Посвітіть нам біля дверей, а ми з Майкрофтом витягнемо їх звідти. Гайда!

Ми підійшли до отруєних і витягли їх на майданчик. Обоє були непритомні, з посинілими губами, розпухлими обличчями та очима, налитими кров’ю. Їхні обличчя були настільки спотворені, що лише завдяки міцній, кремезній конституції та чорній бороді ми впізнали в одному з них нашого грецького перекладача, котрий кілька годин тому попрощався з нами в клубі «Діоґен». Мелас був іще живий і за годину за допомогою аміаку та віскі мені вдалося привести його до тями. Коли він розплющив очі, я відчув повне задоволення, усвідомлюючи, що моя рука висмикнула його з того світу.

Його розповідь була дуже проста й цілком збігалася з нашими припущеннями. Відвідувач, котрий приїжджав за ним, увійшовши до кімнати, вийняв револьвер із рукава й так налякав його загрозою негайної та неминучої смерті, що довелося скоритися. Розбійник-реготун справив таке приголомшливе враження на нещасного лінгвіста, що він зблід, і під час розповіді його руки ще й досі тремтіли. Жертву швидко доправили до Бекінгема, де знову запропонували виконувати обов’язки перекладача. Ця зустріч була набагато драматичнішою, ніж попередня, — обидва англійці погрожували своєму полоненому негайною смертю, якщо він не виконає їхні вимоги. Зрозумівши, що він здатен на опір і не зважає на їхні погрози, вони відвели його назад у місце його ув’язнення, а потім повернулися й почали дорікати Меласу за зраду, про яку вони здогадалися, прочитавши в газетах оголошення, після чого вдарили його палицею по голові. Відтоді грек нічого не пам’ятає до тієї миті, коли побачив нас біля себе.

Це пояснення не зовсім розвіяло таємницю, що ховалася в незвичайній пригоді грецького перекладача. Ми з’ясували решту, побачившись із джентльменом, котрий відгукнувся на оголошення. Він повідомив нам, що нещасна дівчина належала до багатої грецької родини й приїхала провідати своїх друзів у Англії. Тут вона зустрілася з юнаком на ім’я Гарольд Летимер. Він здобув над нею владу і вмовив утікати із собою. Її друзі, шоковані цією подією, повідомили про це її братові, котрий жив в Афінах, але більшого не зробили й заспокоїлися.

Брат приїхав до Англії і був настільки необережний, що потрапив до рук Летимера та його спільника, Вільсона Кемпа, справжнього рецидивіста. Завдяки повному незнанню англійської мови, він опинився під владою цих негідників, котрі його замкнули й намагалися жорстоким поводженням і голодом змусити передати їм статки своєї сестри та свої власні. Сестра не знала, що брат перебуває в їхньому будинку, а пластир на обличчі унеможливлював його впізнання навіть тоді, якщо б його хтось побачив. Але жіноча проникливість допомогла дівчині впізнати брата, незважаючи на той маскарад, як це сталося в перші відвідини грецького перекладача. Бідну дівчину також тримали в заручниках. Зі сторонніх в обійсті нікого не було, окрім кучера та його дружини, котрі були слухняним знаряддям у руках змовників. Зрозумівши, що їхню таємницю викрили, а бранець, як і раніше, непохитний, обоє негідників утекли з будинку, прихопивши з собою й дівчину. Їдучи, вони спробували помститися тому, хто насміхався над їхніми погрозами, і тому, хто їх видав.

За кілька місяців ми прочитали цікаві нотатки в будапештській газеті. Там ішлося про те, що двоє англійців, котрі подорожують разом із леді, трагічно наклали на себе руки. Обох знайшли заколотими, й угорська поліція тримається тієї думки, що вони посварилися через щось і завдали один одному смертельних ран. Голмс не зовсім погодився з цією думкою й вважав, що молода грекиня, сподобавшись одному, могла сподобатися й іншому, тож за її брата помстилися у такий спосіб.

Доброчинний базар

— Я б неодмінно на це пристав, — сказав Голмс.

Я витріщився на нього, нічого не розуміючи, бо ще секунду тому мій приятель був повністю занурений у дві важливі справи — сніданок і газету, яка була розгорнута перед ним на столі, затуляючи кавник. Тепер його очі свердлили мене з тим уже знайомим мені напівзапитальним-напівнасмішкуватим поглядом, який зазвичай означав, що в його мозку зародився черговий ланцюжок висновків.

— Що саме? — уточнив я.

Посміхнувшись, він узяв із полиці каміну перську пантофлю з міцним тютюном та набив свою улюблену стару глиняну люльку. Цим незмінним ритуалом він завжди закінчував свій сніданок.

— Це дуже характерне для вас запитання, Ватсоне. Упевнений, що ви не заперечуватимете, якщо скажу, що своєю репутацією проникливої людини я зобов’язаний винятково вам. Можна провести аналогію між нами й юними особами, котрі, вперше виходячи у світ, зумисне вибирають собі недалеких компаньйонок.

Наше спільне існування на Бейкер-стрит стерло рамки умовностей між нами, і вже давно наше спілкування подолало певну межу, за якою ризик образити один одного різким словом був практично зведений нанівець. Проте мене зачепило його зауваження.

— Отже, я справді недалекий, — відповів я, — але мушу визнати, що не бачу притомного пояснення того, як ви дізналися, що я... що мене...

— Що вас попросили допомогти в організації ярмарку для Единбурзького університету.

— Саме так. Цей лист лише прийшов, і я ще навіть не згадував про нього.

— Однак, — Голмс невимушено відкинувся в кріслі та склав пучки своїх пальців, — можу закластися, що цей ярмарок потрібен для розширення крикетного поля вашого університету.

Я подивився на нього в такому здивуванні, що детектив аж затремтів від тамованого сміху.

— Слухайте, ви ідеальний об’єкт для спостережень, мій любий Ватсоне. Ви так безпосередньо реагуєте на всі зовнішні подразники. Можливо, ви дещо повільно міркуєте, але всі ваші думки завжди чітко віддзеркалюються на вашому обличчі. За сніданком я помітив, що вас значно легше читати, ніж передовицю «Таймс», яка лежала переді мною.

— І все ж, Голмсе, мені б дуже хотілося почути захоплюючу історію про те, як ви дійшли таких висновків.

— Підозрюю, що моя щирість і невміння відмовити вам завдають значної шкоди моїй репутації. Але в цьому випадку мої висновки базуються на таких очевидних фактах, що я не боюся відкрити карти. Ви увійшли в кімнату в дуже глибокій задумі, яка буває в людини, котра зважує всі «за» і «проти» якогось непростого питання. У руках тримали один-єдиний аркуш. Напередодні ввечері перебували в прекрасному настрої й було зрозуміло, що саме цей лист став причиною такої зміни настрою.

— Ну, це дуже просто.

— Це стає «дуже простим» після того, як я вам усе пояснив. Звісно, я спитав себе, що в цьому листі могло так подіяти на вас. Коли ви увійшли, то тримали конверт так, що я побачив таку саму емблему у формі щита, яку раніше бачив на вашій старій крикетній кепці університетських часів. Стало зрозуміло, що лист прийшов із Единбурзького університету або з пов’язаного з ним клубу. Коли ви підійшли до столу, то поклали конверт біля себе адресою догори та підійшли до світлини на полиці каміна.

Я не втомлювався дивуватися тому, як пильно, виявляється, він стежив за кожним моїм рухом.

— І що далі?

— Навіть із відстані шести футів можу сказати, що лист був неофіційним. На конверті стояло слово «доктор», а ваше офіційне звання — бакалавр медицини. Знаю, що офіційні представники університету завжди дуже педантичні щодо звань і титулів, тому з упевненістю можна було сказати, що лист неофіційний. Коли ви повернулися до столу, то перевернули листа, і я побачив, що він надрукований, а не написаний від руки — тоді мені вперше спало на думку, що йдеться про доброчинний ярмарок. Я також обмірковував версію якихось політичних перемовин, але за теперішньої політичної ситуації вона здавалася малоймовірною. Коли ви підійшли до столу, на вашому обличчі однаково зберігався сумнів, і було зрозуміло, що фото не вплинуло на хід ваших думок. Інакше б це неодмінно проявилося. Я поглянув на світлину — це виявився знімок із ваших студентських часів, коли ви були членом університетської команди з крикету — ви стояли там на тлі крикетного поля. Моє поверхневе знайомство з крикетними клубами дає мені підстави думати, що після церков і кавалерійських частин вони є найбіднішими організаціями на Землі. Коли ви повернулися до столу, я побачив, як ви креслите на конверті олівцем якісь лінії. Це означало, що намагаєтеся продумати якісь покращення, які можна було б здійснити завдяки доброчинному ярмарку. На вашому обличчі все ще був помітний певний сумнів, тому я зважився порушити мовчанку, щоб висловити свою думку щодо вашої участі в такому потрібному заході.

Я не зміг втриматися від усмішки після такого пояснення.

— Авжеж, справді це виявилося напрочуд простим.

Моє зауваження його зачепило.

— Можу також додати, що вас просили написати щось для їхнього альбому, і ви вже вирішили, що саме цей випадок ляже в основу вашої статті.

— Але як?..

— «Напрочуд просто». Тому залишаю цю загадку вам, любий друже. Сподіваюся, ви пробачите мені, якщо повернуся до цієї цікавої статті про дерева Кремони, і про те, яку величезну перевагу вони дають місцевим виробникам скрипок. Це одна з тих небагатьох проблем зовнішнього світу, які ще іноді привертають мою увагу.

Пригода з квартиранткою під вуаллю

Якщо згадати, що містер Шерлок Голмс практикував двадцять три роки, з яких сімнадцять мені пощастило співпрацювати з ним і фіксувати його справи, цілком природно, що в мене накопичилося чимало матеріалу. Завдання завжди полягало не в пошуку, а у виборі. Цілу полицю займають зошити зі щорічними записами, є теки, туго набиті документами, — справжній скарб для кожного, хто вивчає не лише злочинність, але й розмаїті громадські та державні події, що наробили галасу наприкінці вікторіанської епохи. Щодо останніх можу сказати, що авторам тривожних листів, у яких мене благають не ганьбити честь їхніх родин або славетні імена їхніх знаменитих пращурів, остерігатися нема чого. Обачність і високе усвідомлення професійного обов’язку, які завжди вирізняли мого приятеля, залишаються актуальними при відборі таких нотаток, і зловживати його довірою я не буду. І я рішуче засуджую нещодавні спроби знищити ці папери. Хто стоїть за всім цим — відомо, і якщо спроби повторяться, я з дозволу містера Голмса оприлюдню всю інформацію про одного політика, маяк і дресирування баклана. Принаймні один читач мене зрозуміє.

Наївно було б вважати, що в усіх без винятку випадках Голмсу вдавалося проявляти вражаючий дар чуття та спостережливості, який я намагався показати у своїх нотатках. Іноді йому доводилося докласти чималих зусиль, аби зірвати плід, а часом плід сам падав у руки. Нерідко найстрашніші людські трагедії давали Голмсу найменше варіантів проявити свої таланти. Одну з таких історій я й хочу розповісти. Я лише трохи змінив ім’я та місце подій, в іншому ж усе викладаю точно.

Якось наприкінці 1896 року я одержав від Голмса записку з проханням якнайшвидше прибути до нього. Приїхавши, я застав товариша в кімнаті, повній тютюнового диму. У кріслі навпроти господаря сиділа немолода лагідна жінка. Такі зазвичай здають мешканцям кімнати з пансіоном.

— Це місіс Меррілов із Південного Брікстона, — сказав мій приятель, махнувши рукою в хмарі диму. — Місіс Меррілов не заперечує, коли курять, Ватсоне, тому можете віддатися своїй лихій звичці. Місіс Меррілов може розповісти нам дещо цікаве, і, мабуть, для подальшого розвитку подій ваша присутність виявиться корисною.

— Усе, чим можу...

— Розумієте, місіс Меррілов, навідати місіс Рондер я волів би в присутності свідка. Будь ласка, попередьте її про це.

— Благослови вас Господь, містере Голмс, — замахала руками відвідувачка. — Вона так хоче вас бачити, що можете хоч усіх сусідів із собою приводити, вона й оком не зморгне.

— Тоді ми прийдемо ще до вечора. Для початку слід розібратися в усіх фактах. Якщо переберемо їх за порядком, доктору Ватсону буде легше зрозуміти цю історію. Ви кажете, що місіс Рондер орендує у вас покій уже сім років, а ви тільки раз бачили її обличчя.

— І присягаюся Богом, краще б мені його не бачити! — додала місіс Меррілов.

— Як я збагнув, її обличчя страшенно понівечене.

— Знаєте, містере Голмс, це навіть обличчям не назвеш. Ось так. Наш молочник один раз її побачив, у вікно зазирнув, то аж впустив бідон, молоко по всьому садку розлилося. Ось яке в неї обличчя. Коли я його побачила, а я її випадково застала, то вона хутко затулилася й каже: «Ну ось, місіс Меррілов, тепер нарешті знаєте, чому я ніколи не підіймаю вуаль».

— Знаєте щось про її минуле?

— Та де там.

— Вона до вас приїхала з якимось рекомендаційним листом?

— Ні, сер, але вона мала гроші, і чимало. Одразу заплатила за три місяці й не сперечалася з приводу умов. Я — жінка бідна, як на наш час, і хіба можу упустити такий випадок?

— А вона пояснила, чому вирішила оселитися саме у вас?

— Мій будинок стоїть далеко від дороги, не поруч, як інші. Крім того, я впускаю лише одного квартиранта, а своєї сім’ї не маю. Я зрозуміла, що вона питала й в інших будинках, але мій їй краще підійшов. Їй хочеться жити подалі від людей, за це вона готова платити.

— Кажете, що вона із самого початку не показувала обличчя, лише одного разу й ненавмисно. Авжеж, дивна історія, дуже дивна, я не дивуюся, що ви хочете перевірити, в чому тут річ.

— Ні, містере Голмс, вона мені гарно платить, і я всім задоволена. Дуже спокійна квартирантка, ніяких прикрощів від неї немає.

— Тоді чому ж ви стривожилися?

— Через її здоров’я, містере Голмс. Вона чомусь дуже худне. І має щось страшне на душі. Часом лементує: «Вбивство! Вбивство!» А якось я чула, як вона кричала: «Ти безсердечна тварюка! Ти чудовисько!» Тоді була ніч, а вона голосила на весь будинок, мене аж затрясло. Тому я пішла до неї вранці. «Місіс Рондер, — кажу, — якщо маєте якусь прикрість на душі, то є священики, є й поліція. Не одні, так інші вам допоможуть». А вона каже: «Заради Бога, не треба поліції, і жоден священик не вміє змінити минуле. Проте мені б полегшало на душі, якби хтось таки дізнався правду, поки я не простягнула ноги». «Що ж, — кажу, — якщо вам не треба тих, у чиї обов’язки це входить, то є один детектив, про котрого знають усі». Прошу вибачення, містере Голмс. А вона за це вхопилася мало не зубами. «Ось, каже, хто мені потрібен. І як я сама раніше не додумалася. Приведіть його до мене, місіс Меррілов, а якщо не захоче піти, скажіть йому, що я дружина Рондера, котрий показував диких звірів у цирку. І ще назвіть місце — Аббас Парва». Ось бачите, вона так і написала: «Аббас Парва». «Якщо він той чоловік, про котрого я думаю, — каже, — то відразу ж прийде до мене».

— І вона не помилилася, — погодився Голмс. — Дуже добре, місіс Меррілов. Я хотів би трохи поговорити з доктором Ватсоном. На це в нас піде час до обіду. До третьої години чекайте нас у себе в Брикстоні.

Заледве наша відвідувачка прочовгала за двері (інакше й не назвеш спосіб пересування місіс Меррілов), Шерлок Голмс блискавкою кинувся до купи товстих зошитів у кутку. Кілька хвилин чулося лише шелестіння від гортання сторінок і раптовий задоволений вигук: він знайшов те, що шукав. Детектив був настільки схвильований, що навіть не піднявся, а так і сидів на підлозі, схрестивши ноги, немов якийсь дивний Будда, серед розкиданих зошитів, і одного, розгорнутого на колінах.

— Тоді цей випадок мене стривожив, Ватсоне. Ось доказ — мої позначки на полях. Зізнаюся, я нічого не міг збагнути. Проте був упевнений, що слідчий помилявся. Ви не пригадуєте трагедію в Аббас Парві?

— Ні, Голмсе.

— Але ж ви тоді були зі мною. Але, звісно, мої враження були дуже поверхневі, немає на що спертися, і ніхто не звернувся до мене за сприянням. Можливо, захочете переглянути мої нотатки?

— Ви не перекаже мені суть?

— Нічого простішого й бути не може. Поки розповідатиму, ви, сподіваюся, все згадаєте. Рондер був власником мандрівного цирку. Свого часу він мав славу одного з найвідоміших дресирувальників, змагався з Вомбелем і Сенджером. Однак потім приохотився до чарки, і на час тієї страшної трагедії він і його вистави почали занепадати. Цирк зупинився на нічліг в Аббас Парві, селищі в графстві Беркшир, там і сталася ця трагедія. Вони зупинилися там на півдорозі до Вімблдона, просто стали табором, не скликаючи глядачів, бо село таке мале, що виступ не зібрав би багато.

Серед чотириногих акторів був чудовий північно-африканський лев на прізвисько Король Сахари. Рондер і його дружина під час вистави мали звичку заходити до нього в клітку. Погляньте, ось світлина цього видовища, на ній видно, що Рондер був величезний, схожий на вепра чолов’яга, а його дружина — неймовірно вродлива жінка. На слідстві про смерть говорилося, що були певні ознаки того, що лев став небезпечний, але, як це завжди буває, звичка породжує недбалість і... маєте.

Здебільшого або Рондер особисто, або його дружина годували лева ночами. Іноді ходив хтось один, часом обоє, але більше нікому це робити не дозволяли, бо гадали, що якщо звір отримує їжу з їхніх рук, то ставиться до них як до добродіїв і ніколи не заподіє їм шкоди. Тієї ночі, сім років тому, вони пішли до лева разом, і скінчилося це жахливою трагедією, подробиці якої так і залишилися нез’ясованими.

Десь близько опівночі весь табір здійняв на ноги левиний рик і відчайдушні зойки жінки. Усі конюхи та робітники повискакували зі своїх наметів з ліхтарями, і при цьому світлі їхні очі побачили жахливе видовище. Рондер лежав долілиць кроків за дванадцять од відчиненої клітки, його голова була розбита, на потилиці глибокі рани — сліди кігтів лева. А біля самих дверей клітки лежала на спині місіс Рондер, звір навалився на неї і люто гарчав. Він так подряпав кігтями її обличчя, що думали, що вона не виживе. Кілька людей із цирку на чолі з силачем Леонардо та клоуном Ґріґсом жердинами відігнали лева, той стрибнув назад у клітку, і його замкнули. Як він опинився на волі — загадка. Припустили, що чоловік і жінка намірялися увійти в клітку, але, коли її відчинили, звір кинувся на них. Більше у свідченнях очевидців не було нічого суттєвого, хіба одне: коли місіс Рондер несли до фургона, де мешкало подружжя, вона в маренні, у страшних муках усе кричала: «Боягуз! Боягуз!» Допитати її змогли лише за півроку, але слідство сподівано дійшло очевидного висновку: смерть Рондера — результат нещасного випадку.

— Як можна було дійти інакшого висновку? — здивувався я.

— Він сам напрошується. Проте тут були дві-три дрібниці, які не давали спокою молодому Едмундсу з беркширської поліції. Він дуже кмітливий! Його пізніше послали в Аллахабад. Від нього я й дізнався про цю історію, тоді він заходив до мене та поділився своїми сумнівами.

— Такий рудий, худорлявий?

— Еге ж. Я так і знав, що ви швидко все згадаєте.

— Але що ж не давало спокою Едмундсу?

— Щиро кажучи, це турбувало нас обох. Було напрочуд важко відновити картину того, що сталося. Погляньте на це з точки зору лева. Він на волі. Що він робить? За кілька стрибків наздоганяє Рондера. Рондер обернувся, коли втікав, бо сліди кігтів залишилися на потилиці, але лев звалив його на землю. І потім замість того, щоби мчати далі, на волю, повертається до жінки, котра стоїть біля самої клітки, збиває її з ніг і гризе зубами обличчя. І ще ці її зойки, з них випливає, що чоловік чимось її зрадив. А чим же він, бідолаха, міг їй допомогти? Бачите, у чому проблема?

— Ще б пак.

— І ще одне. Мені це спало на думку зараз, коли все обмірковую знову. Хтось зі свідків заявляв, що одночасно з левиним риком і лементом місіс Рондер від жаху кричав якийсь чоловік.

— Звісно, сам Рондер.

— Ну, якщо в нього був роздроблений череп, він уже не міг кричати. Принаймні два свідки запевнили, що чоловік і жінка кричали одночасно.

— Мені здається, що тоді верещали всі, хто був у таборі. А щодо інших сумнівів, я, здається, міг би їх спростувати.

— Радий буду почути ваші аргументи.

— Коли лев вискочив із клітки, ці двоє перебували за десяток кроків від неї. Рондер обернувся, і звір збив його з ніг. Жінка зважилася кинутися в клітку та замкнутися зсередини. Це був для неї єдиний притулок. Вона кинулася до клітки, та лев наздогнав її і збив із ніг. Жінку обурило, що чоловік обернувся, намагаючись утекти, чим заохотив розлюченого звіра. Якби вони обоє залишалися до нього обличчям, можливо, вони б його приборкали. Звідси її звинувачення: «Боягуз!»

— Блискуче, Ватсоне! У діаманті вашого здогаду є лише один недолік.

— Який саме, Голмсе?

— Якщо вони обоє були за десять кроків від клітки, яким чином лев міг опинитися на волі?

— А якщо в них був якийсь ворог, котрий відімкнув клітку?

— Але ж чому лев так люто накинувся на них, якщо він звик гратися з ними та виконувати різні трюки, коли вони входили до нього в клітку?

— Можливо, той ворог чимось заздалегідь розлютив звіра.

Голмс задумався та кілька хвилин мовчав.

— Що ж, Ватсоне, дещо свідчить на користь вашої теорії. Вороги в Рондера були, цілий виводок. Едмундс казав мені, що напідпитку цей чоловік був страшний. Такий собі величезний бугай, накидався з лайкою та кулаками на кожного, хто траплявся під руку. Підозрюю, що крики про чудовисько, про які нам розповіла наша сьогоднішня відвідувачка, — це нічні спогади про небіжчика. Однак наші міркування безплідні, поки не знаємо всі факти. У буфеті є холодна куріпка та пляшка монтраше. Спершу поїмо, а потім із новими силами берімося до справи.

Коли екіпаж довіз нас до будинку місіс Меррілов, господиня вже чекала на порозі, заповнюючи своєю пишною поставою пройму дверей до скромного, відокремленого житла. Було зрозуміло, що найважливіше для неї — не позбутися вигідної квартирантки, і, перш ніж провести нас до місіс Рондер, вона почала вмовляти нас не казати й не робити нічого такого, що призвело б до настільки небажаного результату. Ми її заспокоїли, піднялися за жінкою сходами, вкритими потертою килимовою доріжкою, і зайшли до покою таємничої мешканки.

Кімната була задушлива, затхла, погано провітрена, що свідчило про те, що мешканка майже ніколи її не покидала. Здавалося, цій жінці, котра колись тримала звірів у клітках, дивним чином відплатила сама Доля, замкнувши в клітку її саму, наче тварину. Й ось вона сидить у затіненому закутку, у поламаному фотелі. Від довгих років бездіяльності її фігура трохи обважніла, але видно, що колись вона була гарна та струнка, ще й досі збереглися пишні, привабливі форми. Густа чорна вуаль затуляла обличчя, спускаючись до верхньої губи, але виднівся бездоганно окреслений рот і ніжне округле підборіддя. Я дуже легко собі уявив, що раніше вона була справжня красуня. І голос у неї виявився приємний, мелодійний.

— Моє ім’я ви знаєте, містере Голмс, — заявила вона. — Я так і думала, що ви прийдете, почувши його.

— Саме так, місіс, хоча ніяк не збагну, як ви дізналися, що я цікавився вашою справою.

— Я про це дізналася, коли здоров’я моє зміцніло, і мене допитував містер Едмундс, детектив графства. Боюся, тоді я йому збрехала. Мабуть, було б розумніше сказати правду.

— Завжди розумніше казати правду. А чому ви йому збрехали?

— Бо від цього залежала доля ще однієї людини. Знаю, що він був нікчемою, але я все ж не хотіла, щоб його смерть була на моїй совісті. Ми були такі близькі... такі близькі!

— А тепер ця завада усунута?

— Атож, сер. Людина, про яку я згадувала, померла.

— Тоді чому б вам тепер не розповісти поліції все, що знаєте?

— Бо це стосується не лише його. Це стосується й мене. Я не витримала б скандалу та розголосу, а без них ніяк не обійтися при поліційному розслідуванні. Жити мені залишилося недовго, тому хочу померти спокійно. І все ж мені хотілося знайти хоч одну розважливу людину, кому я зможу розповісти свою жахливу історію, яка б пояснила її усім, коли мене не стане.

— Ви надали мені велику честь, місіс. Однак я маю й почуття відповідальності. Не можу обіцяти, що, вислухавши вас, не вважатиму своїм обов’язком повідомити обставини справи поліції.

— Гадаю, цього не станеться, містере Голмс. Я дуже добре знаю ваш характер і ваші методи, адже вже кілька років стежу за вашою діяльністю. Доля залишила мені єдину радість — читання, тому дізналася чи не все, що відбувається на світі. Так чи інакше, я не хотіла б втратити нагоду, і, можливо, ви скористаєтеся розповіддю про мою трагедію. А мені, якщо все розповім, стане легше на душі.

— Мій колега і я з радістю вас вислухаємо.

Місіс Рондер піднялася та витягла із шухляди світлину чоловіка. Це був явно професійний акробат, атлет із чудовою статурою, могутні руки схрещені на опуклих грудях, під густими вусами — посмішка, самовдоволена посмішка звитяжця.

— Це Леонардо, — пояснила місіс Рондер.

— Леонардо — силач, котрий давав свідчення на слідстві?

— Атож, а це мій чоловік.

У цього чоловіка обличчя було жахливе — справжня людина-свиня, точніше, дикий кнур, бо у своїй звірячій брутальності він був страшний. Неважко було уявити, як він скрегоче зубами, як пускає піну цим мерзенним ротом, із якою небаченою злістю свердлить усе на світі лютими маленькими очицями. Негідник, хам, чудовисько — ось що написано було на цьому обличчі з важкою нижньою щелепою.

— Ці дві фотографії допоможуть вам, джентльмени, збагнути мою історію. Я, бідна циркачка, росла на тирсі арени, мені ще й десяти років не виповнилося, коли я стрибала через обруч. Коли підросла, Рондер мене покохав, якщо таку хіть можна назвати любов’ю, і в лиху годину я стала його дружиною. З того дня моє життя перетворилося на справжнє пекло, і цей диявол постійно мене мучив. У цирку не було нікого, хто б не знав, як він зі мною поводиться. Він не переставав мене зраджувати. А якщо я скаржилася, зв’язував мене та шмагав батогом. Усі мені співчували, усі його ненавиділи, але що вони могли вдіяти? Усі без винятку його боялися. Страшний він був завжди й смертельно небезпечний, коли п’янів. Знову й знову його притягували до відповідальності то за образу дією, то за жорстоке поводження з тваринами, але грошей у нього було вдосталь і штрафи його не бентежили. Найкращі артисти від нас утекли, і цирк поступово занепадав. Усе трималося лише на Леонардо, мені та ще на маленькому Джиммі Ґріґсі, клоуні. Бідолаха не такий був уже й кумедний, але старався, як умів.

А Леонардо ставав мені все ближчим і ближчим. Бачите, який він був. Тепер я знаю, яка жалюгідна душа ховалася в цьому чудовому тілі, але порівняно з моїм чоловіком він здавався архангелом Гавриїлом. Він мене жалів, допомагав мені, і нарешті наша близькість перейшла в кохання — глибоке, пристрасне почуття, про яке я раніше тільки мріяла, але й не сподівалася відчути. Чоловік це запідозрив, але, гадаю, що й він був боягузом, хоч і хамом, а Леонардо — єдиний, кого він боявся. І задля помсти почав мучити мене гірше, ніж раніше. Однієї ночі Леонардо, почувши мої крики, мало не увірвався в наш фургон. Тоді справа ледь не скінчилося трагедією, і незабаром ми з коханим збагнули, що її не вдасться уникнути. Мій чоловік не мав права жити. Ми вирішили: він мусить померти.

Леонардо був кмітливий і винахідливий. Це він усе вигадав. Не скажу, щоб я його засуджувала, адже була готова пройти з ним цей шлях до кінця. Але мені ніколи не вистачило б уяви скласти такий план. Ми зробили кийок — його змайстрував Леонардо, у широкій свинцевій частині він закріпив п’ять довгих сталевих цвяхів вістрями назовні, розставлених точно так само, як кігті левиної лапи. Ця ломака й мала б завдати моєму чоловікові смертельного удару, а виглядало б усе так, ніби це скоїв лев, вирвавшись на волю.

Була вже темна ніч, коли ми з чоловіком, як зазвичай, пішли годувати лева. Ми несли сире м’ясо в цинковому відрі. Леонардо чекав за рогом великого фургона, повз який нам треба було пройти до клітки. Він забарився, і ми зайшли далі до того, як він устиг вдарити, а він тихенько прокрався слідом, і я почула удар, який зніс чоловікові череп. Серце моє радісно забилося, я кинулася вперед і відкинула засув, на який замикалася клітка лева.

І тут сталося страшне. Можливо, ви знаєте, як швидко ці тварини реагують на запах людської крові і як він їх збуджує. Витончене чуття вмить підказало леву, що вбили людину. Заледве я відкинула засуви, як він вискочив і звалив мене. Леонардо міг мене врятувати. Якби він кинувся вперед і вдарив звіра тим самим кийком, він би, либонь, його приборкав. Але він злякався. Я чула, як він заверещав від жаху, і бачила, як він повернувся та кинувся навтьоки. І цієї миті ікла звіра вп’ялися в моє обличчя. Під його палючим і смердючим подихом я вже майже втратила свідомість і практично не відчувала болю. Обома руками намагалася відштовхнути величезну закривавлену пащеку, що пашіла жаром, і кликала на допомогу. Я зрозуміла, що весь табір сполошився, потім нечітко пригадую, як Леонардо, Ґріґс та інші чоловіки витягали мене з лап звіра. Це був мій останній спогад на довгі нудні місяці, містере Голмс. Коли я прийшла до тями та поглянула в дзеркало, то прокляла цього лева — о, як я його проклинала! — не за те, що забрав мою вроду, а за те, що не забрав моє життя. У мене залишилося одне бажання, містере Голмс, і вистачало грошей, аби його виконати. Бажання приховати своє нещасне обличчя від усіх поглядів і жити там, де жодна душа з тих, хто знав мене раніше, мене не знайде. Тільки це мені й залишалося, так я і вчинила. Жалюгідно поранена тварина, яка заповзла помирати у свою нору, — ось чим скінчила Юджинія Рондер.

Коли нещасна жінка скінчила свою оповідку, ми всі якийсь час мовчали. Потім Голмс простягнув довгу руку й із глибоким співчуттям, яке мені не часто траплялося бачити в нього, погладив руку місіс Рондер.

— Бідолаха, — сказав він, — бідолаха! Часто шляхи долі — незрозумілі. Якщо вона потім нічим не винагороджує, тоді наше життя — жорстокий жарт. Але що ж той Леонардо?

— Я його більше ніколи не бачила, і жодного разу він не давався чути. Можливо, я помиляюся, що думаю про нього з такою гіркотою. Кохати те, що залишила від мене паща лева, було б тим самим, що полюбити якогось виродка, яких ми возили в цирку на втіху всій країні. Але жінці не так просто відкинути свої почуття. Він покинув мене в кігтях звіра, зрадив у годину, коли я потребувала його найбільше, проте я не могла послати його на шибеницю. Мені було байдуже, що станеться зі мною. Чи може бути щось гірше за моє теперішнє життя? А я стояла між Леонардо та його долею.

— А тепер він помер?

— Місяць тому потонув, купаючись поблизу Марґейта. Я дізналася про його смерть із газети.

— А що він зробив із тим кийком із п’ятьма пазурами? Це ж найбільш вражаюча та найдивовижніша частина вашої історії.

— Не можу вам сказати, містере Голмс. Біля того місця, де тоді зупинявся наш цирк, є глибока крейдяна штольня, на її дні стоїть зелена від твані вода. Можливо, у глибині тих вод...

— Що ж, зараз це вже не має значення. Справу закрито.

— Авжеж, — погодилася місіс Рондер, — справу закрито.

Ми встали, бо були готові йти, але щось у голосі жінки привернуло увагу Голмса. Він швидко обернувся до неї.

— Ваше життя вам не належить, — сказав він. — Навіть не думайте вкоротити собі віку.

— Кому потрібне моє життя?

— Звідки вам знати? Приклад терплячого страждання — найкоштовніший із усіх уроків світу, що не знає терпіння.

Відповідь жінки була жахливою. Вона підняла вуаль і виступила на світло.

— Хотіла б я знати, чи змогли б ви стерпіти таке?

Це було страшно. Жодними словами не описати руїни обличчя, якщо самого обличчя й не залишилося. Живі, прекрасні карі очі скорботно дивилися зі страхітливих останків, і від цього погляду видовище здавалося ще нестерпнішим. Голмс підняв руку рухом, повним жалю та протесту, і ми вийшли.

Двома днями пізніше, коли я навідав мого приятеля, він не без гордощів показав мені синю пляшечку, що стояла на полиці каміна. Я взяв її до рук. Червона наклейка свідчила: отрута. Я відкоркував її і вдихнув приємний запах мигдалю.

— Синильна кислота? — сказав я.

— Точно. Я отримав це поштою. У записці сказано: «Посилаю вам свою спокусу. Скористалася вашою порадою». Гадаю, Ватсоне, неважко вгадати ім’я неймовірної жінки, котра це прислала.

Пригода з Картонним пуделком

Вибираючи кілька типових справ, що ілюструють чудові переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскільки це можливо, знайти серед них найменш сенсаційні, але водночас такі, що відкривали б найширше поле для його талантів. Однак, на жаль, практично неможливо відокремити сенсаційне від кримінального, і літописець опиняється перед дилемою: має або пожертвувати подробицями, вкрай необхідними для його звіту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матеріали, які дає йому не вибір, а випадок. Після цього короткого вступу переходжу до своїх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подій.

Був неймовірно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, і сліпучий відблиск сонця на жовтій цеглі будинку навпроти різав очі. Важко було повірити, що це ті самі стіни, які так похмуро виглядали крізь зимовий туман. Фіранки в нас були спущені наполовину, і Голмс, підібгавши ноги, лежав на дивані, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індії звик терпіти спеку краще, ніж холод, і тридцять три градуси вище нуля не дуже мені докучали. Але у вранішніх часописах не було нічого цікавого. Парламент роз’їхався. Усі поїхали за місто, і я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсі. Однак вичерпаний банківський рахунок змусив мене відкласти відпустку, а що стосується мого товариша, то ні сільська місцевість, ні море ніяк не вабили його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.

Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я відклав нудну газету і, відкинувшись на спинку крісла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля їх обірвав.

— Маєте рацію, Ватсоне, — кинув він. — Це зовсім безглуздий спосіб вирішувати суперечки.

— Зовсім безглуздий! — вигукнув я, але раптово збагнувши, що він угадав мою невисловлену думку, аж підстрибнув у кріслі та здивовано витріщився на нього.

— Що це, Голмсе? — скрикнув я. — Я просто не уявляю собі, як таке можливо.

Він щиро засміявся, побачивши моє здивування.

— Пригадуєте, — сказав він, — нещодавно, коли я прочитав вам уривок із оповідання По, в якому спостерігач логічно міркує та відстежує внутрішній перебіг думок свого співрозмовника, ви були схильні розглядати це просто як tour de force[1] автора. Я ж сказав, що постійно займаюся тим самим, але ви мені не вірили.

— Таке скажете!

— Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви відклали часопис і задумалися, я був радий можливості прочитати ваші думки й урешті увірватися в них на доказ того, що не відстав від вас ні на крок.

Але я зовсім не був задоволений таким поясненням.

— У тому уривку, який ви мені прочитали, — зазначив я, — спостерігач робить свої висновки на підставі дій людини, за якою він спостерігає. Наскільки я пригадую, ця людина спіткнулася об купу каміння, перевела погляд на зірки тощо. А я спокійно сидів у кріслі. Який же ключ тоді міг дати вам?

— Ви несправедливі до себе. Людина має риси обличчя як засіб для вираження емоцій, і ваші вірно служать вам.

— Хочете сказати, що прочитали мої думки на обличчі?

— На обличчі й особливо в очах. Імовірно, ви самі не можете тепер згадати, з чого почалися ваші міркування.

— Не можу.

— Тоді я вам скажу. Відклавши газету (це й було дією, яка привернула до вас мою увагу), ви півхвилини сиділи з відсутнім виглядом. Потім ваші очі зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портреті генерала Ґордона, і з того, як змінилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрі Ворда Бічера, котрий без рамки стоїть на ваших книжках. Потім поглянули вгору на стіну, і ваша думка стала яснішою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, він якраз займе порожній простір і добре виглядатиме поряд із портретом Ґордона.

— Ви просто простежили за мною! — вигукнув я.

— Досі я навряд чи міг помилитися. Але тут ваші думки повернулися до Бічера, і ви поглянули на нього уважно, навіть допитливо. Потім перестали жмуритися, але продовжували дивитися на портрет, і ваше обличчя стало задумливим. Ви згадували епізоди кар’єри Бічера. Я чудово розумів, що при цьому ви не можете не думати про ту місію, яку він виконував за дорученням жителів півночі під час Громадянської війни, бо пам’ятаю ваше обурення з приводу того, як його зустріли найменш терпимі з наших співгромадян. Ви були настільки обурені, що, природно, думаючи про Бічера, не могли не згадати й це. Коли за секунду ви відвели погляд від портрета, я припустив, що ваші думки звернулися до Громадянської війни, а помітивши, як стиснулися ваші губи, заблищали очі, а руки стиснули підлокітники крісла, я вже не сумнівався, що ви справді думаєте про відвагу, виявлену обома сторонами в цій запеклій боротьбі. Але потім на ваше обличчя знову лягла тінь, і ви похитали головою — міркували про жахи війни та зайві людські жертви. Ваша рука потягнулася до старої рани, а губи скривилися в усмішці — я зрозумів, що безглуздість такого способу вирішення міжнародних конфліктів стала вам зрозуміла. І я погодився, що це безглуздо, і був радий з’ясувати, що всі мої висновки виявилися правильними.

— Без винятку! — підтвердив я. — Але й тепер, коли ви мені все пояснили, зізнаюся, що не перестаю дивуватися.

— Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би відволікати цим вашу увагу, якби ви не засумнівалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирішення якого може виявитися важчим, ніж цей маленький досвід читання думок. Ви бачили в газеті коротеньку замітку про дивовижний вміст пакета, надісланого поштою такій собі міс Кашинґ на Крос-стрит у Кройдоні?

— Ні, не зауважив.

— Отже, ви її пропустили. Киньте-но мені часопис. Погляньте ось тут, під фінансовим оглядом. Чи не будете такі люб’язні прочитати її вголос?

Я підняв газету, яку він кинув мені назад, і прочитав згадану замітку. Вона називалася «Страшна посилка».

«Міс Сьюзен Кашинґ, котра проживає на Крос-стрит, у Кройдоні, стала жертвою обурливого жарту, якщо тільки не виявиться, що ця подія має зловісніший сенс. Учора о другій годині дня листоноша приніс їй невеликий пакет, загорнутий у папір. Це була картонна коробка, наповнена грубою сіллю. Висипавши сіль, міс Кашинґ перелякалася, бо виявила два людських вуха, відрізаних, мабуть, зовсім нещодавно. Коробку відправили поштою з Белфаста напередодні вранці. Відправник не вказаний, а таємничість справи ускладнюється тим, що міс Кашинґ, незаміжня особа п’ятдесяти років, доволі самотня та має настільки мало знайомих і кореспондентів, що дуже рідко отримує поштою хоча б щось. Однак кілька років тому, живучи в Пенджі, в її будинку винаймали кімнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через їхню галасливість і розбещеність. Поліція вважає, що потворний вчинок, можливо, здійснили ці юнаки, котрі мали зло на міс Кашинґ і хотіли її налякати, пославши цей сувенір із анатомічного театру. Певної слушності цій версії додає той факт, що один зі студентів раніше жив у Північній Ірландії, наскільки знає міс Кашинґ, у Белфасті. А наразі триває енергійне слідство, яке доручили містерові Лестрейду, одному з найкращих агентів нашого карного розшуку».

— З «Дейлі кронікл» усе, — сказав Голмс, коли я дочитав статтю. — Тепер послухаємо нашого приятеля Лестрейда. Вранці я отримав від нього записку, в якій він пише:

«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподіваємося довести її до кінця, адже в нас виникли певні труднощі у зв’язку з відсутністю матеріалу. Ми, певна річ, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було відправлено багато посилок, і про цю вони нічого не можуть сказати й не пам’ятають її відправника. Коробка півфунтова, з-під патокового тютюну, і вона нам нічого не дає. Припущення щодо студента-медика все ще здаються мені найвірогіднішими, але якщо у Вас є кілька вільних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в поліційному відділку».

— Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поїхати зі мною до Кройдона з часткою надії на нову справу для ваших анналів?

— Я саме думав, чим би зайнятися.

— Тоді у вас буде що робити. Задзвоніть, аби нам принесли черевики, і, будь ласка, пошліть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень зніму халат і наповню портсигар.

Поки ми їхали потягом, пройшов дощ, і в Кройдоні спека була не така гнітюча, як у столиці. Перед від’їздом Голмс відправив телеграму, і Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений і схожий на тхора, зустрів нас на станції. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила міс Кашинґ.

Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манірними; на вибілених кам’яних ґанках стояли жінки у фартухах. Пройшовши десь із половину вулиці, Лестрейд зупинився та постукав у двері. На сигнал вийшла дівчинка-служниця. Нас завели до вітальні, де сиділа міс Кашинґ. Вона мала спокійне обличчя, великі лагідні очі та сивіючі коси, що затуляли скроні. Вона вишивала серветочку для крісла, а поруч стояв кошичок із різнобарвними шовками.

— Ця капость лежить у коморі, — буркнула вона, коли Лестрейд увійшов до кімнати. — Хоч би ви їх і зовсім забрали!

— Я так і зроблю, міс Кашинґ. Я тримав їх тут лише для того, щоб мій приятель містер Голмс міг поглянути у вашій присутності.

— А чому в моїй присутності, сер?

— На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.

— Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсім нічого про це не знаю?

— Саме так, місіс, — сказав Голмс заспокійливо. — Не сумніваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цією справою.

— Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Мені ніколи не доводилося бачити своє ім’я в пресі, і поліція в моїй оселі не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, містере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.

Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увійшов усередину й виніс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кінці стежки була лавка, ми сіли на неї, і Голмс узявся розглядати предмети, які Лестрейд передавав йому один за одним.

— Дуже цікава мотузка, — зауважив Шерлок, підіймаючи її до світла й обнюхуючи. — Що скажете про неї, Лестрейде?

— Вона просмолена.

— Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумніву, ви також помітили, що міс Кашинґ розрізала мотузку ножицями, це видно з двох зрізів із кожного боку. Це дуже важливо.

— Не розумію, що тут важливого, — відмахнувся Лестрейд.

— Важливо, що вузол залишився цілим і що цей вузол — особливий.

— Він зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, — не без вдоволення зауважив Лестрейд.

— Ну, годі про мотузку, — всміхнувся Голмс, — тепер займімося упакуванням. Обгортковий папір із виразним запахом кави. Як, ви цього не помітили? Тут не може бути жодних сумнівів. Адреса написана друкованими літерами, доволі кострубато: «Міс С. Кашинґ, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», і дуже неякісним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потім змінили на «о». Отже, посилку відправив чоловік (адже почерк явно чоловічий), не дуже освічений, котрий не знає Кройдона. Підемо далі. Коробка жовта, півфунтова, з-під патокового тютюну, нічим не примітна, якщо не брати до уваги двох відбитків великих пальців у лівому нижньому кутку. Наповнена грубою сіллю, яку застосовують для зберігання шкір і для інших промислових цілей, пов’язаних із сировиною. І в солі перебуває вельми своєрідне послання.

З цими словами він витягнув обидва вуха і, поклавши собі на коліно дошку, почав уважно їх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабіч, схилилися вперед і дивилися то на ці страшні сувеніри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарешті він поклав їх назад у коробку та якийсь час сидів у глибокій задумі.

— Ви помітили, звісно, — сказав він нарешті, — що це непарні вуха.

— Атож, я це помітив. Але якщо це жарт якихось студентів-медиків, їм легко було послати як два непарних вуха, так і пару.

— Саме так, але це не жарт.

— Ви впевнені?

— Багато що про це свідчить. Для роботи в анатомічному театрі в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помітно. Крім цього, вони свіжі. Відрізані тупим інструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далі, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт і аж ніяк не грубу сіль. Повторю: це не жарт, маємо справу із серйозним злочином.

Легке тремтіння пробігло моїм тілом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурніле обличчя. За цим рішучим вступом таїлося щось дивне, незрозуміле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.

— Безумовно, дещо суперечить версії з дотепником, — погодився він, — але проти іншої версії є вагоміші аргументи. Ми знаємо, що ця жінка впродовж останніх двадцяти років як у Пенджі, так і тут, жила тихим і добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обійстя. З якої ж ласки злочинець стане посилати їй доказ своєї провини, тим більше, що вона (якщо тільки вона не чудова акторка) розуміється на цьому так само мало, як і ми?

— Це і є завдання, яке треба вирішити, — відповів Шерлок, — і я, зі свого боку, почну з гіпотези, що мої міркування правильні й що було скоєне подвійне вбивство. Одне з цих вух жіноче, маленьке, гарної форми, з проколом для кульчика. Друге — чоловіче, засмагле, і також із проколом для сережки. Ці двоє людей, мабуть, мертві, інакше ми б уже почули про них. Сьогодні п’ятниця. Посилку відправили вранці четверга. Отже, трагедія сталася в середу, або у вівторок, або й раніше. Якщо цих двох людей убили, хто, крім самого їхнього вбивці, міг послати міс Кашинґ доказ свого злочину? Будемо вважати, що відправник пакета і є тією особою, котру ми шукаємо. Але в зловмисника мають бути вагоміші причини для відправки цього пакета міс Кашинґ. Що ж це за причини? Вочевидь, необхідність повідомити їй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподіяти їй біль. Але тоді вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знає? Сумніваюся. Бо якщо знає, то навіщо було кликати поліцію? Могла б закопати вуха, і ніхто нічого не дізнався б. Так би вона вчинила, якби хотіла покрити злочинця. А якщо не хотіла його покривати, то назвала б його ім’я. Ось головоломка, яку доведеться вирішувати.

Він промовляв швидко, високим, дзвінким голосом, байдуже дивлячись поверх садової огорожі, потім швидко схопився на ноги і пішов до будинку.

— Хочу задати кілька запитань міс Кашинґ, — сказав він.

— У такому разі я вас покину, — сказав Лестрейд, — бо маю тут іще одну справу. Гадаю, що від міс Кашинґ мені більше нічого не треба. Ви знайдете мене в поліційному відділку.

— Ми зайдемо туди дорогою на станцію, — відгукнувся Голмс.

За хвилину ми знову опинилися у вітальні, де міс Кашинґ продовжувала спокійно та безтурботно вишивати свою серветку. Коли ми увійшли, вона поклала її на коліна й спрямувала на нас відкритий, допитливий погляд своїх блакитних очей.

— Я переконана, сер, — зронила вона, — що це помилка, і посилка призначалася зовсім не мені. Я кілька разів казала про це джентльменові зі Скотленд-Ярду, але він тільки сміється з мене. Наскільки я знаю, на світі в мене немає ворогів, то з якого б це дива раптом хтось вирішив так покепкувати з мене?

— Я схиляюся до такої самої думки, міс Кашинґ, — заявив Голмс і сів поруч із господинею. — Мені здається, більш ніж імовірно... — тут він замовк, і я, зиркнувши в його бік, із подивом помітив, що він уп’явся очима в її профіль. Подив, а потім і задоволення промайнули на його енергійному обличчі, але, коли жінка поглянула на нього, щоб дізнатися причину його мовчанки, детектив уже цілком опанував себе. Тепер і я, своєю чергою, пильно поглянув на її гладко зачесані сивіючі коси, охайний очіпок, маленькі позолочені кульчики, спокійне обличчя, але не побачив нічого, що могло б пояснити таке хвилювання мого товариша.

— Хочу дещо у вас спитати...

— Як мені набридли ці запитання! — роздратовано вигукнула міс Кашинґ.

— Гадаю, що у вас є дві сестри.

— Звідки ви дізналися?

— Як тільки зайшов до кімнати, то помітив на каміні груповий портрет трьох жінок, одна з яких, без сумніву, ви самі, а інші настільки схожі на вас, що спорідненість очевидна.

— Авжеж, маєте рацію. Це мої сестри — Сара та Мері.

— А ось тут, поруч зі мною, висить інший портрет, зроблений у Ліверпулі, портрет вашої молодшої сестри та якогось чоловіка, судячи з одягу — стюарда. Бачу, що вона тоді не була заміжня.

— Ви дуже швидко все помічаєте.

— Це мій фах.

— Ну, що ж, ви не помилилися. Але вона вийшла заміж за містера Браунера за кілька днів після цього. Коли зробили світлину, він служив на американській лінії, але так кохав мою сестру, що не міг витерпіти довгої розлуки з нею й перевівся на пароплави, які ходять між Ліверпулем і Лондоном.

— Часом не на «Конкерор»?

— Ні, на «Мей дей», наскільки я знаю. Джим якось приїжджав сюди до мене в гості. Це було до того, як він порушив свою обіцянку не торкатися чарки. Пізніше він постійно зловживав алкоголем, коли бував на березі, і навіть від дещиці ставав, наче причинний. Ех! Поганий то був день, коли його знову потягнуло до пляшки. Спочатку він посварився зі мною, потім із Сарою, а тепер Мері перестала нам писати, і ми не знаємо, що з ними.

Ця тема неабияк хвилювала міс Кашинґ. Як і більшість самотніх людей, вона спочатку соромилася, але таки розговорилася. Розповіла нам купу подробиць про свого зятя-стюарда, а потім, перейшовши до своїх колишніх квартирантів, студентів-медиків, довго перелічувала всі їхні провини, назвала їхні імена та назви лікарень, де ті працювали. Голмс слухав уважно, час від часу задаючи запитання.

— Тепер про вашу другу сестру, Сару, — наполіг він. — Якось дивно, що ви не живете в одному будинку, якщо обидві незаміжні.

— Ах! Ви не знаєте, який у неї гидкий характер, інакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переїхала до Кройдона, і ми жили разом донедавна. Лише два місяці минуло, як ми роз’їхалися. Мені дуже прикро казати лихе про рідну сестру, але Сара завжди пхає носа куди не слід і вередує.

— Ви кажете, що вона посварилася з вашими ліверпульськими родичами?

— Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навіть оселилася там, аби бути поруч із ними. А тепер не знає, як міцніше облаяти Джима Браунера. Останні півроку, що жила тут, тільки й розповідала, що про його пиятику й огидні звички. Мабуть, він спіймав її на якійсь плітці та сказав їй кілька теплих слів, тоді все й почалося.

— Дякую, міс Кашинґ, — підвівся Голмс і вклонився. — Ваша сестра Сара живе, здається, у Воллінґтоні, на Нью-стрит? На все добре, мені дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справі, до якої, як ви кажете, не маєте жодного стосунку.

Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проїжджав кеб, і Шерлок його зупинив.

— Чи далеко звідси до Воллінґтона? — поцікавився він.

— Десь близько милі, сер.

— Чудово. Сідайте, Ватсоне. Треба кувати залізо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язані деякі повчальні деталі. Гей, зупиніться біля телеграфу, коли проїжджатимемо біля нього.

Голмс відправив коротку телеграму й решту шляху сидів у кебі, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися від сонця. Наш візник зупинився біля будинку, схожого на той, який ми тільки-но покинули. Мій супутник звелів йому чекати, але як тільки він узявся за дверний молоток, двері раптово відчинилися, і на порозі з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим циліндром у руці.

— Міс Кашинґ удома? — спитав Голмс.

— Міс Сара Кашинґ серйозно хвора, — відповів той. — З учорашнього дня в неї з’явилися симптоми важкої недуги мозку. Як її лікар, я ніяк не можу взяти на себе відповідальність і пустити когось до неї. Раджу зайти днів за десять.

Він одягнув рукавички, зачинив двері та пішов вулицею.

— Ну що ж, не можна, то й не можна, — бадьоро зауважив Голмс.

— Ймовірно, вона б не змогла або й не захотіла б нам щось розповідати.

— А мені зовсім і не потрібно, щоб вона мені щось казала. Я хотів лише поглянути на неї. Втім, мені здається, що й так маю все, що треба... Відвезіть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснідати, а потім поїдемо до нашого приятеля Лестрейда в поліційний відділок.

Ми чудово поснідали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й із великим натхненням розповів, як він за п’ятдесят п’ять шилінгів купив у одного єврея, котрий гендлює вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдіварі, яка коштувала щонайменше п’ятсот гіней. Від скрипок він перейшов до Паганіні, і ми майже годину просиділи за пляшкою кларету, поки він розповідав мені одну за одною історії про цього незвичайного чоловіка. Було вже далеко за полудень, і гарячий відблиск сонця змінився приємним м’яким світлом, коли ми приїхали в поліційний відділок. Лестрейд чекав на нас біля дверей.

— Вам телеграма, містере Голмс, — повідомив він.

— Ха, це ж відповідь! — Шерлок розпечатав, пробіг очима і сховав її до кишені. — Усе добре.

— Ви щось з’ясували?

— Я з’ясував усе!

— Що? — Лестрейд ошелешено витріщився на нього. — Ви жартуєте?

— Ніколи в житті не був серйознішим. Скоїли жахливий злочин, і тепер, здається, я розкрив усі його деталі.

— А злочинець?

Голмс надряпав кілька слів на звороті своєї візитівки й перекинув її Лестрейду.

— Ось його ім’я, — видихнув він. — Провести арешт можна буде не раніше, ніж завтра ввечері. Я просив би вас не згадувати про мене в зв’язку з цією справою, бо хочу, щоб моє ім’я називали лише тоді, коли розгадка злочину була складною. Ходімо, Ватсоне.

Ми рушили до станції, а Лестрейд так і залишився стояти, захоплено дивлячись на картку, яку кинув йому Шерлок.

— У цій справі, — сказав Голмс, коли ми, закуривши сигари, розмовляли ввечері в нашому помешканні на Бейкер-стрит, — як і в розслідуваннях, які ви занесли до своїх хронік під назвами «Етюд у багряних тонах» і «Знак чотирьох», ми були змушені міркувати в зворотному напрямку, йдучи від наслідків до причин. Я написав Лестрейду з проханням повідомити нам відсутні подробиці, які він дізнається лише після того, як схопить злочинця. Та про це можна не турбуватися, бо, незважаючи на повну відсутність клепок у голові, він вчепиться, як бульдог, якщо збагне, що треба робити. Саме ця чіпкість і допомогла йому досягти успіхів у Скотленд-Ярді.

— Отже, вам ще не все ясно? — спитав я.

— Загалом усе. Ми знаємо, хто скоїв цей огидний злочин, хоча одна з жертв нам і досі невідома. Звісно, ви вже дійшли якогось висновку.

— Либонь, ви підозрюєте того Джима Браунера, стюарда з ліверпульського пароплава?

— О! Це більш ніж підозра.

— І все ж не бачу нічого, крім вельми нечітких вказівок.

— Навпаки, я впевнений, що ніщо не може бути яснішим. Пройдімося ще раз основними етапами нашого розслідування. Як ви пам’ятаєте, ми підійшли до справи цілком неупереджено, що завжди є великою перевагою. У нас не було заздалегідь вибудуваної теорії. Ми просто вирушили туди, щоб спостерігати та робити висновки з наших спостережень. Що ми побачили насамперед? Дуже спокійну та поважну жінку, котра, мабуть, не має якихось таємниць, і світлину, з якої я дізнався, що в неї є дві молодші сестри. Тоді ж у мене промайнула думка, що коробка могла призначатися одній із них. Але я облишив цю думку, вирішивши, що підтвердити її чи спростувати ще встигну. Потім, як ви пам’ятаєте, ми вийшли в сад і побачили надзвичайний вміст маленької жовтої коробочки. Мотузка була така, якою шиють вітрила, і в нашому розслідуванні відразу ж запахло морем. Коли я зауважив, що вона зав’язана поширеним морським вузлом, що посилка була відправлена з порту та що в чоловічому вусі зроблений прокол для сережки, а це частіше зустрічається в моряків, ніж у людей із суходолу, мені стало цілком зрозуміло, що всіх акторів цієї трагедії треба шукати ближче до кораблів і моря.

Розглянувши напис на посилці, я виявив, що вона адресована міс С. Кашинґ. Найстарша сестра була б, природно, просто міс Кашинґ, хоча її ім’я й починається на С, та з цієї ж літери могло починатися ім’я й однієї з двох інших. У такому випадку розслідування довелося б починати спочатку зовсім на іншій основі. Для того щоб з’ясувати цю обставину, я й повернувся до будинку. Я вже збирався запевнити міс Кашинґ, що, на мою думку, тут сталася помилка, коли, як ви, мабуть, пригадаєте, я раптово замовк. Річ у тім, що я раптом побачив щось, що мене страшно здивувало та водночас неабияк звузило межі нашого розслідування.

Будучи медиком, Ватсоне, ви знаєте, що немає другої такої частини людського тіла, яка була б настільки різноманітною, як вухо. Кожне вухо зазвичай дуже індивідуальне й відрізняється від усіх інших. В «Антропологічному журналі» за минулий рік можете знайти дві мої статті на цю тему. Тому я оглянув вуха в коробці очима фахівця й уважно запам’ятав їхні анатомічні особливості. Уявіть собі моє здивування, коли, поглянувши на міс Кашинґ, я зрозумів, що її вухо точно відповідає жіночому вуху, яке я тільки-но вивчав. Про збіг не могло бути й мови. Переді мною була та сама дещо вкорочена вушна раковина з таким самим широким вигином у верхній частині, та сама форма внутрішнього хряща. Словом, судячи з усіх найважливіших ознак, це було те саме вухо.

Певна річ, я відразу ж збагнув величезну важливість цього відкриття. Ясно, що жертва була родичкою і, мабуть, навіть дуже близькою родичкою міс Кашинґ. Я завів із нею розмову про її сім’ю, і ви пам’ятаєте, що вона відразу повідомила нам ряд найцінніших деталей.

По-перше, ім’я її сестри — Сара, і її адреса донедавна була тою самою, тому зрозуміло, як сталася помилка та кому посилка призначалася. Потім ми почули про того стюарда, одруженого з третьою сестрою, і дізналися, що свого часу він приятелював із міс Сарою, і та навіть переїхала до Ліверпуля, щоб бути ближче до Браунерів, але потім вони посварилися. Після цього всі взаємини між ними обірвалися на кілька місяців, тому, якщо б Браунер вирішив відправити посилку міс Сарі, він, безумовно, послав би її за старою адресою.

Й ось справа дивним чином починає прояснюватися. Ми дізналися про існування того стюарда, чоловіка неврівноваженого та рвійного. Пригадуєте, що він покинув чудове, вочевидь, місце, щоб не залишати дружину надовго. До того ж він п’яничка. Ми мали підстави вважати, що його дружину вбили, і тоді ж загинув якийсь чоловік, мабуть, моряк. Певна річ, як мотив злочину передусім напрошувалися ревнощі. Але чому ці докази скоєного злочину мала б отримати міс Сара Кашинґ? Ймовірно, тому, що за час свого перебування в Ліверпулі вона зіграла важливу роль у подіях, які призвели до трагедії. Зауважте, що пароплави цієї лінії заходять до Белфаста, Дубліна та Вотерфорда. Таким чином, якщо припустити, що вбивця — Браунер і що він одразу ж сів на свій пароплав «Мей дей», Белфаст — перше місце, звідки він міг відправити свою страшну посилку.

Але на цьому етапі було можливе й інше рішення, і, хоча я вважав його дуже малоймовірним, все ж вирішив перевірити себе, перш ніж рухатися далі. Могло виявитися, що якийсь закоханий невдаха вбив містера та місіс Браунер і чоловіче вухо належить чоловікові. Проти цієї теорії було багато серйозних заперечень, але все ж вона була ймовірною. Тому я послав телеграму Елтару, моєму приятелю з ліверпульської поліції, і попросив його розпитати, чи місіс Браунер і містер Браунер відплили на «Мей дей». Потім ми з вами попрямували до Воллінґтона, до міс Сари.

Насамперед мені було цікаво переконатися, наскільки точно повторюється в неї сімейне вухо. Крім цього, вона, звісно, могла б повідомити нам дуже важливу інформацію, але я не дуже сподівався, що вона захоче бесідувати. Вона напевно знала про те, що сталося напередодні, адже про це гуде весь Кройдон, і лише вона могла зрозуміти, кому призначалася посилка. Якби вона хотіла допомогти правосуддю, то, ймовірно, вже б сконтактувалася з поліцією. У будь-якому разі побачити її було нашим прямим обов’язком, і ми пішли. Ми дізналися, що звістка про прибуття посилки (бо її недуга почалася з того моменту) справила на неї таке гнітюче враження, що викликало гарячку. Таким чином остаточно з’ясувалося, що вона збагнула значення посилки, але не менш зрозуміло було й те, що нам доведеться якийсь час перечекати, поки вона наважиться нам сприяти.

Однак ми не залежали від її допомоги. Відповіді чекали на нас у поліційному відділку, куди Елтар надіслав їх на моє прохання. Ніщо не могло бути переконливішим. Будинок місіс Браунер стояв замкнений більше трьох днів, і сусіди вважали, що вона поїхала на південь до своїх родичів. У пароплавній агенції встановили, що Браунер відплив на «Мей дей», який, за моїми підрахунками, мав з’явитися на Темзі завтра ввечері. Коли він прибуде, його зустріне недалекий, але рішучий Лестрейд, і не сумніваюся, що ми дізнаємося всі відсутні подробиці.

Шерлок Голмс не помилився у своїх очікуваннях. Двома днями пізніше він отримав об’ємного конверта, в якому була коротка записка від детектива та видрукуваний на машинці документ, який займав кілька сторінок великого формату.

— Ну ось, Лестрейд і спіймав його, — зауважив Голмс і поглянув на мене. — Ймовірно, вам буде цікаво послухати, що він пише.

«Любий містере Голмс!

Згідно з планом, який ми виробили з метою перевірки наших гіпотез (це «ми» чудове, чи не так, Ватсоне?)вчора о шостій годині вечора я подався до доків Альберта й зійшов на борт пароплава «Мей дей», що курсує на лінії Ліверпуль–Дублін–Лондон. Розпитавши, я дізнався, що стюард на ім’я Джеймс Браунер перебуває на борту й під час рейсу поводився так дивно, що капітан був змушений звільнити його від його обов’язків. Зійшовши вниз, де розташоване ліжко моряка, я побачив, що він сидить на скрині, обхопивши голову руками та похитуючись з боку на бік. Це великий, кремезний чолов’яга, чисто поголений і дуже засмаглийтрохи схожий на Олдріджа, котрий допомагав нам у справі з уявною пральнею. Коли він почув, що мені потрібно, схопився на ноги, і я вже приклав свисток до губ, аби покликати двох офіцерів із річкової поліції, котрі стояли за дверима, але він немов зовсім знесилів і без жодного опору дав одягти на себе кайданки. Ми відправили його до відділку та прихопили його скриню, сподіваючись виявити в ній якісь речові докази. Але за винятком великого гострого ножа, який мають чи не всі матроси, не знайшли нічого, що винагородило б наші сподівання. Однак з’ясувалося, що нам не потрібні якісь докази, бо коли його привели до інспектора, злочинець забажав зробити заяву, яку, звісно, записав наш стенографіст. Ми надрукували три примірники, один із яких додаю. Справа виявилася, як я завжди й вважав, винятково простою, але я вдячний Вам за те, що допомогли мені її розслідувати. З найкращими вітаннями,

щиро Ваш,

Дж. Лестрейд»

— Гм! Це було справді дуже просте розслідування, — зазначив Голмс, — але навряд чи воно уявлялося йому таким із самого початку, коли звернувся до нас. Однак давайте поглянемо, що розповів сам Джим Браунер. Ось його заява, зроблена інспектору Монтгомері в Шодвельському поліційному відділку. На щастя, запис стенографічний.

«Чи я хочу щось сказати? Та я багато чого хочу сказати. Все хочу викласти, полегшити душу. Ви можете мене повісити або відпустити мені начхати. Кажу вам, що з того часу не міг заснути ні на мить. Можливо, якщо я й засну тепер, то хіба вічним сном. Іноді його обличчя стоїть переді мною, а частіше її. Постійно так. Він похмуро витріщається зі злістю, а її обличчя таке здивоване. Ах, бідна овечка, як же їй було не дивуватися, коли вона прочитала смерть на обличчі, яке завжди показувало до неї лише кохання.

Але це все Сарина вина, і нехай прокляття людини, котрій вона зламала життя, впаде на її голову і застигне кров у її жилах! Не думайте, що я виправдовуюся. Знаю, що знову почав пиячити, поводився, як худоба. Але вона пробачила б мене, горнулася б до мене, як мотузка до блоку, якби ця жінка не переступила нашого порогу. Адже Сара Кашинґ кохала мене ось у чому біда, вона кохала мене, поки її любов не перетворилася на смертельну ненависть, коли вона дізналася, що слід моєї дружини в багнюці вартує для мене більше, ніж її тіло та душа, разом узяті.

Їх було три сестри. Старша була просто хорошою жінкою, друга диявол, а третяянгол. Коли я одружився, Сарі було тридцять три, а Мері двадцять дев’ять. Ми жили в своєму будинку й були неймовірно щасливі, і в усьому Ліверпулі не було кращої жінки за мою Мері. А потім ми запросили Сару пожити у нас тиждень, який перетворився на місяць, а далі ще довше, ніби вона стала членом нашої сім’ї.

Тоді я ходив тверезим, ми дещо заощаджували й жили без турбот. Боже милий, хто б міг подумати, що все скінчиться так? Кому це могло спасти на гадку? Я зазвичай приїжджав додому на суботу й неділю, а іноді, якщо пароплав затримувався для завантаження, бував вільним навіть тиждень, тому доволі часто бачив свою зовицю Сару. Вона була ставна, висока, чорнява, швидка та гаряча, з гордо задертим підборіддям, а в її очах спалахували іскри, як з-під кременя. Але я навіть не думав про неї, коли крихітка Мері була поруч, Бог свідок. Іноді мені здавалося, що їй подобається сидіти зі мною вдвох або витягувати мене на прогулянку, та я не надавав цьому значення. Але одного вечора мені відкрилися очі. Я прийшов із пароплава, дружина кудись пішла, але Сара була вдома. «Де Мері?» спитав я. «О, пішла платити за якимись рахунками». Від нетерпіння я почав міряти кроками кімнату. «Джиме, невже ти хоча б п’ять хвилин не можеш бути щасливим без Мері? спитала вона. Кепські мої справи, якщо моя компанія не влаштовує тебе навіть на такий короткий час». «Годі тобі, сестро», сказав я та ласкаво простягнув їй руку, вона ж схопила її обома руками, такими гарячими, наче в лихоманці. Я зазирнув у її вічі й прочитав там усе. Вона могла нічого не казати, та і я також. Я насупився й відсмикнув руку. Вона мовчки постояла поруч зі мною, потім підняла руку та поплескала мене по плечу. «Вірний старий Джим!»кинула вона з легким смішком, немов знущаючись із мене, і вибігла з кімнати.

З того часу Сара зненавиділа мене всім серцем, а вона така жінка, котра це вміє. Я був дурень, що дозволив їй залишатися в нас, п’яний бовдур, але не сказав ні слова Мері, бо це б її засмутило. Все відбувалося майже, як раніше, але за певний час я почав помічати, що Мері наче змінилася. Вона завжди була такою довірливою та щирою, а тепер стала дивна та підозріла, й усе допитувалася, де я буваю, що роблю, від кого отримую листи, що маю в кишенях, інші всілякі дурниці. З кожним днем вона ставала все дивнішою та дратівливішою, і ми постійно сварилися через дрібниці. Я не знав, що й думати. Сара тепер уникала мене, але з Мері вони були просто нерозлучні. Тепер я вже зрозумів, як вона інтригувала та налаштовувала мою дружину проти мене, але тоді був сліпий, як кріт. Потім я знову зазирнув у склянку, але цього б не було, якби Мері залишалася колишньою. Тепер у неї з’явилася причина відчувати до мене огиду, і прірва між нами почала наростати. А потім ще й з’явився той Алек Ферберн, і все стало ще гіршим.

Спершу він прийшов у мій будинок до Сари, але незабаром почав ходити вже й до нас, умів привернути до себе людину й без зусиль усюди заводив друзів. Відчайдух, нахабний, такий чепуристий, кучерявий; об’їхав півсвіту та вмів розповісти про те, що бачив. Не сперечаюся, у компанії він був хлопець що треба й на диво вихований, як для матроса: далебі, був час, коли він більше стирчав на містку, ніж на баку. Він постійно забігав до нас, і за весь цей місяць мені жодного разу не спало на гадку, що його м’якість і ввічливість можуть довести до лиха. Нарешті, щось здалося мені підозрілим, і з того часу я вже не знав спокою.

Це була просто дрібниця. Я несподівано увійшов у вітальню і, переступаючи через поріг, зауважив радість на обличчі дружини. Але коли вона побачила, хто прийшов, пожвавлення зникло з її обличчя, і жінка відвернулася з розчарованим виглядом. Цього мені було досить. Мої кроки вона могла сплутати лише з кроками Алека Ферберна. Потрапив би він мені тоді на очі, я б його вбив на місці, бо завжди втрачаю голову, коли злюся. Мері побачила бісівський вогонь у моїх очах, кинулася до мене, схопила мене за рукав і закричала: «Не треба, Джиме, не треба!» — «Де Сара?» спитав я. «На кухні», відповіла вона. «Саро, сказав я, заходячи в кухню, щоб той чоловік навіть носа сюди не потикав». — «Чому?» поцікавилася вона. «Бо я так сказав». — «Он як! вибухнула вона. Якщо мої друзі недостатньо гарні для цього будинку, тоді і я для нього недостатньо хороша». — «Можеш робити що хочеш, сказав я,але якщо Ферберн з’явиться тут знову, я пришлю тобі його вухо в дарунок». Мабуть, моє обличчя добряче налякало її, бо вона нічого не сказала й того ж вечора вибралася від нас.

Не знаю, зробила вона все це лише зі злості, чи думала посварити мене з дружиною, підбиваючи її до зради. Що б там не було, вона орендувала будинок за дві вулиці від нас і почала здавати кімнати морякам. Ферберн зазвичай жив там, і Мері ходила туди пити чай з ним та своєю сестрою. Часто вона там бувала чи ні, не знаю, але якось я вистежив її, і коли ломився в двері, Ферберн утік, як підлий боягуз, перестрибнувши через задній мур саду. Я пригрозив дружині, що вб’ю її, якщо ще раз побачу з ним, і відвів її додому, а вона схлипувала, тремтіла й була бліда, як папір. Між нами тепер не залишалося вже й сліду кохання. Я бачив, що вона мене ненавидить і боїться, і, коли від цієї думки я знову брався за пляшку, вона ще й зневажала мене.

Тим часом Сара переконалася, що в Ліверпулі їй не заробити на життя, і поїхала, як я зрозумів, до своєї сестри, до Кройдона, а в нас удома все тривало, як і раніше. Й ось настав останній тиждень, коли трапилася ця біда, і прийшла моя смерть.

Справа була така. Ми пішли на «Мей дей» у семиденний рейс, але велика діжка з вантажем відчепилася й пробила перегородку, тому нам довелося повернутися в порт на дванадцять годин. Я зійшов на берег і подався додому, міркуючи, яким сюрпризом це стане для моєї дружини, і сподіваючись, що, може, вона й зрадіє, побачивши мене так швидко. З цією думкою я повернув на нашу вулицю, і тут повз мене проїхав кеб, у якому вона сиділа поруч із Ферберном. Обоє розмовляли, реготали й навіть не думали про мене, а я застиг і дивився на них із тротуару.

Правду кажу вам, присягаюся, що з тієї миті сам був не свій, а як згадаюусе це здається мені туманним сном. Останнім часом я багато пиячив і від усього разом зовсім збожеволів. У моїй голові й нині щось гримає, як клепальний молоток, а того ранку в моїх вухах шуміла та гула ціла Ніаґара.

Я погнав за кебом. У руці мав важкий дубовий кийок, і скажу вам, що відразу втратив голову. Але поки біг, то вирішив зробитися хитрішим і трохи відстав, аби бачити їх, а самому не потрапляти їм на очі. Незабаром вони зупинилися біля вокзалу. Поруч із касою була велика юрба, тому я підійшов до них зовсім близько, але вони мене не помітили. Взяли квитки до Нью-Брайтона. Я також, але сів на три вагони далі. Коли ми приїхали, вони пішли набережною, а я за кілька сотень ярдів позаду. Нарешті я побачив, що вони беруть човен, бо день був дуже спекотний, і вони, природно, вирішили, що на воді буде холодніше.

Тепер їх немов віддали в мої руки. Стояв легкий серпанок, і видимість не перевищувала кількох сотень ярдів. Я також узяв човна й поплив за ними. Я нечітко бачив їх попереду, але вони пливли майже з такою самою швидкістю, як і я, і встиг­ли, мабуть, від’їхати від берега на добру милю, перш ніж я їх наздогнав. Туман оточував нас, немов завіса. О, Господи, не забуду, як у них перекосилися обличчя, коли вони побачили, хто був у човні, який до них наближався. Вона зойкнула не своїм голосом. А він почав лаятися, як божевільний, і тикати в мене веслом: мабуть, побачив у моїх очах свою смерть. Я ухилився й завдав йому удару ціпкомголова його тріснула, як гарбуз. Їй я, може, і пробачив би, незважаючи на все моє шаленство, але вона обвила його руками, заридала та заголосила: «Алеку!» Я вдарив іще раз, і вона впала поруч із коханцем. Я був немов дикий звір, що зачув кров. Якби Сара була там, слово честі, і вона б лягла поруч із ними. Я витягнув ножа і... годі з мене. Я якось несамовито радів від того, що відчує Сара, коли отримає це й побачить, чого вона домоглася. Потім прив’язав тіла до човна, проломив дно та зачекав, поки вони не потонули. Я був упевнений, що господар човна вирішить, що вони заблукали в тумані, і їх віднесло в море. Я привів себе до ладу, причалив до берега, повернувся на свій корабель, і жодна душа не підозрювала, що ж трапилося. Вночі я приготував посилку для Сари Кашинґ, а наступного дня відправив її з Белфаста.

Тепер ви знаєте всю правду. Можете повісити мене або робіть зі мною, що хочете, але не зможете покарати мене так, як я вже покараний. Варто мені склепити повіки, і я бачу ці два обличчявони витріщаються на мене, як тоді, коли мій човен виплив із туману. Я вбив їх швидко, а вони вбивають мене повільно. Ще одна така ніч, і я до ранку або збожеволію, або помру. Ви не посадите мене самого, сер? Благаю, не робіть цього, і нехай із вами обійдуться у ваш останній день так само, як ви вчините зі мною в цю годину».

— Що ж це означає, Ватсоне? — похмуро запитав Голмс, відкладаючи аркуш паперу. — Який сенс цього кола нещасть, насильства та жаху? Має ж бути якийсь сенс, інакше виходить, що нашим світом керує випадок, а це немислимо. То який же сенс? Ось воно, вічне запитання, на яке людський розум досі не може знайти відповіді.

Пригода з кресленнями Брюса Партінґтона

У передостанній тиждень листопада 1895 року на Лондон опустився такий густий жовтий туман, що з понеділка по четвер із вікон нашого помешкання на Бейкер-стрит неможливо було розрізнити обриси будівель на протилежному боці вулиці. Першого дня Голмс упорядковував свій грубезний довідник, забезпечуючи його перехресними посиланнями та покажчиком. Другий і третій день він присвятив музиці середньовіччя — темі, що віднедавна стала його захопленням. Але коли на четвертий день після сніданку ми відсунули крісла, піднялися з-за столу й побачили, що за вікном пливе все та ж сама непроглядна, бура імла і маслянистими краплями осідає на склі, нетерпляча й активна натура мого приятеля рішуче відмовилася від такого млявого існування. Обурюючись бездіяльністю, насилу пригнічуючи свою енергію, він походжав кімнатою, гриз нігті та постукував пальцями по меблях, що траплялися на його шляху.

— Чи є в газетах щось гідне уваги? — спитав він мене.

Я знав, що під «гідним уваги» Голмс має на увазі події в злочинному світі. Часописи писали про революцію, про ймовірність війни, про майбутню зміну уряду, але все це перебувало за межами вподобань мого товариша. Жодних сенсацій кримінального характеру я не знайшов — нічого, крім звичних, незначних порушень закону. Голмс застогнав і поновив свою неспокійну метушню.

— Лондонський злочинець — бездарний бовдур, — заявив він невдоволено, немов мисливець, котрий упустив здобич. — Погляньте у вікно, Ватсоне. Бачите, як раптом виникають і знову тонуть у клубах туману смутні силуети? Такого дня злодій або вбивця може вільно нишпорити містом, як тигр у джунглях, готуючись до стрибка. І лише тоді... І навіть тоді його побачить лише сама жертва.

— Зареєстровано безліч дрібних крадіжок, — заува­жив я.

Голмс зневажливо пирхнув.

— На такій величній і похмурій сцені мають розігруватися масштабніші драми, — мовив він. — Щастя для лондонців, що я не злочинець.

— Ще б пак! — натхненно зазначив я.

— Уявіть собі, що я — будь-хто з півсотні тих, які мають достатньо підстав учинити замах на моє життя. Як гадаєте, чи довго я залишався б живим, уникаючи власного переслідування? Несподіваний дзвінок, запрошення зустрітися — і кінець. Добре, що не буває туманних днів у південних країнах, де вбивають без вагань... Ого! Нарешті є щось таке, що, можливо, порушить нестерпну одноманітність нашого буття.

Це увійшла покоївка з телеграмою. Голмс розпечатав телеграфний бланк і зареготав.

— Ні, ви тільки-но послухайте. До нас їде Майкрофт, мій брат!

— І що ж тут такого?

— Що такого? Це практично те саме, що трамвай раптом звернув би з рейок і покотився дорогою. Майкрофт рухається замкненим колом: квартира на Пел-Мел, клуб «Діоґен», Вайт­хол — ось його незмінний маршрут. Сюди він заходив лише раз. Яка ж катастрофа змусила його зійти з рейок?

— Він не пояснює?

Голмс простягнув мені телеграму. Я прочитав:

«Необхідно побачитися з приводу Кедоґена Веста. Буду негайно. Майкрофт».

— Кедоґен Вест? Я десь чув це ім’я.

— Мені воно нічого не каже. Але щоб Майкрофт раптом викинув таку штукенцію... Незбагненно! Легше планеті покинути свою орбіту. Між іншим, чи ви знаєте, хто такий Майкрофт?

Я щось трохи пригадував, що Голмс розповідав про свого брата в ті часи, коли ми розслідували випадок із греком-перекладачем.

— Ви, здається, казали, що він займає якусь невелику посаду в уряді.

Голмс захихотів.

— У той час я вас знав недостатньо близько. Доводиться тримати язик за зубами, коли йдеться про справи державного масштабу. Авжеж, правильно. Він перебуває на службі в британського уряду. І так само слушне й те, що часом він і є британський уряд.

— Але, Голмсе, даруйте...

— Я передбачав, що ви здивуєтеся. Майкрофт отримує чотириста п’ятдесят фунтів на рік, працює підлеглим, не має й краплини марнославства, відмовляється від титулів і звань, проте це абсолютно незамінна людина в усій Англії.

— Але як?

— Бачте, у нього цілком особливе амплуа, і створив його він собі сам. Ніколи досі не було й ніколи не буде подібної посади. У нього чудовий, напрочуд чітко організований мозок, наділений найбільшою, нечуваною здатністю зберігати в собі безліч фактів. Ту колосальну енергію, яку я спрямував на розкриття злочинів, він віддав на службу державі. Йому передають звіти всіх департаментів, він той центр, та розрахункова палата, де підводиться загальний баланс. Решта є фахівцями в тій чи іншій галузі, його ж обов’язок — знати все. Припустімо, котромусь міністру знадобиться певна інформація про військовий флот Індії, Канади чи проблеми біметалізму. Опитуючи за чергою відповідні департаменти, він може отримати всі необхідні факти, але лише Майкрофт здатен одразу дати їм правильне освітлення та встановити їхній взаємозв’язок. Спершу його розцінювали як певного роду зручність, найкоротший шлях до мети. Поступово брат зробив себе центральною фігурою. У його потужному мозку все розкладено по поличках і може бути знайдено будь-якої миті. Не раз одне його слово вирішувало питання державної політики — брат живе в ній, усі його думки тим тільки й поглинуті. І лише коли я іноді звертаюся до нього за порадою, він опускається до того, щоб допомогти мені розібратися в якійсь із моїх проблем, вважаючи це такою собі гімнастикою для мозку. Але що змусило сьогодні Юпітера спуститися з Олімпу? Хто такий Кедоґен Вест, і який стосунок він має до Майкрофта?

— Згадав! — вигукнув я і почав копирсатися в горі газет, які лежали на дивані. — Ну так, звісно, ось він! Кедоґен Вест — це той юнак, котрого у вівторок уранці знайшли мертвим на лінії метрополітену.

Голмс випростався в кріслі, весь обернувшись у слух: його рука, що тримала люльку, так і застигла в повітрі, не діставшись до рота.

— Тут, мабуть, сталося щось дуже серйозне, Ватсоне. Смерть людини, яка змусила мого брата змінити свої звички, не може бути пересічною. Але який стосунок має до неї Майкрофт, хай йому грець? Випадок, наскільки пригадую, зовсім банальний. Юнак, вочевидь, випав із вагона та забився на смерть. Ні ознак пограбування, ні особливих підстав підозрювати насильство. Я не помилився?

— Слідство виявило багато нових фактів, — відповів я. — Випадок, якщо придивитися до нього ближче, навпаки, украй надзвичайний.

— Судячи з того, яке враження справив цей випадок на мого брата, то це, ймовірно, і справді щось надзвичайне, — детектив сів у фотелі зручніше. — Нумо, Ватсоне, оприлюдніть факти.

— Повне ім’я небіжчика — Артур Кедоґен Вест. Двадцять сім років, неодружений, молодший клерк у відділенні Арсеналу у Вулвічі.

— На державній службі? Ось і ланка, що пов’язує його з Майкрофтом!

— У понеділок увечері він несподівано поїхав із Вулвіча. Останньою його бачила міс Вайолет Вестбері, його наречена: того вечора о пів на восьму він раптово залишив її прямо на вулиці, у тумані! Сварки між ними не було, і дівчина нічим не може пояснити таку його поведінку. Наступну звістку про нього приніс дорожній робітник Мейсон, котрий знайшов труп неподалік від станції метрополітену «Елдґейт».

— Коли?

— У вівторок о шостій годині ранку. Тіло лежало майже біля самої зупинки, якраз там, де рейки виходять із тунелю, ліворуч від них, якщо дивитися із заходу на схід, і дещо осторонь. Череп виявився розкроєним, імовірно, під час падіння з вагона. Власне, нічого іншого й не можна припустити, адже труп міг потрапити в тунель лише таким чином. Його не могли принести з якоїсь із сусідніх вулиць: було б абсолютно неможливо пронести його повз контролерів. Отже, цей бік справи не викликає сумнівів.

— Чудово. Згода, випадок дивовижно простий. Людина, жива чи мертва, падає або її скидають із потяга. Поки що все ясно. Продовжуйте.

— На лінії, де знайшли Кедоґена Веста, відбувається рух із заходу на схід. Тут ходять і потяги метрополітену, і заміські потяги, що виходять із Вілсдена й інших пунктів. Можна з упевненістю стверджувати, що юнак їхав нічним потягом, але де саме він сів, з’ясувати не вдалося.

— Хіба не можна було дізнатися це за його квитком?

— Квитка в нього не знайшли.

— Он як! Скажіть, будь ласка, але ж це дуже дивно! Я з власного досвіду знаю, що пройти на платформу метро, не показавши квитка, неможливо. Отже, треба припустити, що квиток у нього таки був, але хтось його забрав, можливо, для того, щоб приховати місце, звідки він їхав. А чи не згубив він квиток у вагоні? Також цілком імовірно. Але сам факт відсутності квитка надзвичайно цікавий. Убивство з метою грабунку неможливе?

— Ймовірно. У газетах поданий опис усього, що виявили в кишенях Кедоґена Веста. У його гаманці були два фунти та п’ятнадцять шилінґів. А також чекова книжка Вулвічського відділення Столичного земельного банку, за нею й встановили особу загиблого. Ще при ньому знайшли два квитки до Вулвічського театру на той самий понеділок. І невелику пачку якихось документів технічного характеру.

Голмс задоволено вигукнув:

— Ну, нарешті! Тепер усе зрозуміло. Британський уряд — Вулвіч — технічна документація — брат Майкрофт. Весь комплект ланок ланцюга. А ось, якщо не помиляюся, і сам Майкрофт, він нам пояснить решту.

За хвилину ми побачили високу дужу постать Майкрофта Голмса. Огрядний, навіть важкий, він здавався втіленням величезної потенційної фізичної сили, але над цим масивним тілом височіла голова з чудовим чолом мислителя, проникливими, глибоко посадженими очима кольору сталі, твердо окресленим ротом і такою тонкою грою виразу обличчя, що ви одразу ж забували про незграбне тіло і відчували лише домінуючий над ним потужний інтелект.

Слідом за Майкрофтом Голмсом всунулася кістлява, аскетична фігура нашого старого приятеля Лестрейда, детектива зі Скотленд-Ярду. Заклопотаний вираз їхніх облич чітко свідчив, що розмова буде серйозною. Детектив мовчки потиснув нам руки. Майкрофт Голмс скинув свого плаща й опустився в крісло.

— Дуже неприємна історія, Шерлоку, — почав він. — Терпіти не можу порушувати свої звички, але ті, які стоять при владі, не бажають і чути від мене відмову. Через події в Сіамі моя відсутність у міністерстві вкрай небажана. Але ситуація напружена, навіть критична. Ніколи ще не бачив прем’єр-міністра настільки засмученим. А в адміралтействі все гуде, як у перекинутому вулику. Ти ознайомився зі справою?

— Саме цим ми зараз і займалися. Які саме документи знайшли в Кедоґена Веста?

— А, саме в них справа. На щастя, головне не вийшло назовні, інакше преса здійняла б галас на весь світ. Папери, які цей нещасний юнак тримав у своїй кишені, — креслення підводного човна конструкції Брюса Партінґтона.

Сказано це було настільки врочисто, що ми відразу ж збагнули, яке значення надавав Майкрофт тому, що трапилося. Ми з моїм приятелем чекали, що він скаже далі.

— Ви, звісно, знаєте про човен Брюса Партінґтона?.. Я думав, усі про це знають.

— Лише з чуток.

— Важко переоцінити його військове значення. З усіх державних таємниць ця охоронялася найретельніше. Можете мені вірити на слово: у радіусі дії човна Брюса Партінґтона якийсь напад із моря просто неможливий. За право монополії на цей винахід два роки тому заплатили величезну суму. Робилося все, щоб зберегти його в таємниці. Креслення надзвичайно складні, містять у собі близько тридцяти окремих патентів, із яких кожен суттєво доповнює конструкцію загалом. Їх зберігають у надійному сейфі таємного відділу, у приміщенні, суміжному з Арсеналом. На дверях і вікнах встановлені пристрої, що гарантують захист від грабіжників. Виносити документи не дозволялося ні під яким приводом. Якщо б головний конструктор флоту забажав їх переглянути, навіть йому довелося б самому їхати до Вулвіча. І раптом ми знаходимо їх у кишені мертвого дрібного чиновника, у самому центрі міста! З політичної точки зору це просто жахливо.

— Але ж ви отримали креслення назад!

— Та де там! У тому й річ, що ні. Із сейфа вкрали всі десять креслень, а в кишені в Кедоґена Веста знайшли лише сім. Три інших, найважливіших, зникли — вкрадені, випарувалися. Шерлоку, покинь усе, забудь на час про свої дріб’язкові поліційні ребуси. Мусиш вирішити проблему, що має колосальне міжнародне значення. З якою метою Вест узяв ті документи? За яких обставин помер? Як труп потрапив туди, де його знайшли? Де три відсутніх креслення? Як виправити скоєне зло? Знайди відповіді на ці запитання, і ти надаси батьківщині важливу послугу.

— Чому б тобі самому не взятися за розслідування? Твої здібності до аналізу не гірші за мої.

— Можливо, Шерлоку, але ж тут доведеться з’ясовувати безліч подробиць. Дай мені ці деталі, і я, не встаючи з крісла, вручу тобі докладний висновок експерта. Але бігати туди-сюди, допитувати залізничних службовців, лежати на животі, витріщаючись крізь збільшувальне скло, — ні, даруй, це не для мене. Ти і тільки ти спроможний розкрити цей злочин. І якщо маєш бажання побачити своє ім’я в черговому списку нагороджених...

Мій приятель усміхнувся й похитав головою.

— Я веду гру заради задоволення, — мовив він. — Але справа справді цікава, тому я не проти за неї взятися. Дай мені, будь ласка, більше фактів.

— Я коротко записав усе головне. І додав кілька адрес, що можуть тобі знадобитися. Офіційно відповідальним за документи є відомий урядовий експерт сер Джеймс Волтер, його нагороди, титули та звання займають два рядки в довідковому словнику. Він посивів на державній службі, це справжній англійський джентльмен, почесний гість у найбільш високопоставлених будинках, і, головне, його патріотизм не викликає сумнівів. Він один із двох, хто має ключ від сейфа. Можу ще повідомити, що в понеділок упродовж усього робочого дня документи точно були на місці, і сер Джеймс Волтер поїхав до Лондона близько третьої години, забравши ключа від сейфа із собою. Весь той вечір він провів у будинку адмірала Сінклера на Барклі-сквер.

— Це точно?

— Авжеж. Його брат, полковник Валентайн Волтер, засвідчив, що сер Джеймс справді виїхав із Вулвіча, а адмірал Сінклер підтвердив, що вечір понеділка він пробув у нього. Таким чином, сер Джеймс Волтер у тому, що трапилося, безпосередньої ролі не відіграє.

— Хто ж має другий ключ?

— Старший клерк і кресляр містер Сідні Джонсон. Йому сорок років, одружений, п’ятеро дітей. Чоловік мовчазний і суворий. Відгуки щодо виконання службових обов’язків — бездоганні. Колеги його недолюблюють, але працівник він сумлінний. Згідно з інформацією Джонсона, засвідченим лише його дружиною, у понеділок після служби він весь вечір був удома, і ключ весь час залишався в нього на звичному місці — на ланцюжку від годинника.

— Розкажи нам про Кедоґена Веста.

— Працював у нас десять років, працював бездоганно. У нього репутація відчайдуха, людини нестриманої, але прямолінійної та чесної. Нічого лихого про нього сказати не можемо. Він був молодшим клерком, підлеглим Сідні Джонсона. За службовим обов’язком мав справу з цими кресленнями щодня. Крім нього, ніхто не мав права брати їх до рук.

— Хто останнім замикав сейф?

— Сідні Джонсон.

— Ну, а хто взяв документи, зрозуміло. Їх знайшли в кишені молодшого клерка Кедоґена Веста. Щодо цього й міркувати зайве, тут усе ясно.

— Лише на перший погляд, Шерлоку. Насправді багато чого залишається нез’ясованим. Насамперед навіщо він їх узяв?

— Вважаю, вони мають чималу цінність?

— Він міг легко отримати за них кілька тисяч.

— Можеш припустити інший мотив, крім наміру продати ці папери?

— Ні.

— У такому разі приймемо це як робочу гіпотезу. Отже, креслення взяв молодий Кедоґен Вест. Реалізувати це він міг винятково за допомогою підробленого ключа.

— Кількох підроблених ключів. Адже йому треба було спершу увійти в будівлю, а вже потім до кімнати.

— Отже, у нього було кілька підроблених ключів. Він повіз документи до Лондона, щоб продати військову таємницю, і, без сумніву, розраховував повернути оригінали ще до того, як їх почнуть шукати. Приїхавши до Лондона з цією метою, зрадник знайшов там свою смерть.

— Але як це сталося?

— На зворотному шляху до Вулвіча його вбили та викинули з вагона.

— «Елдґейт», де було знайдене тіло, набагато далі від станції «Лондонський міст», де він мав би зійти, якби справді їхав до Вулвіча.

— Можна собі уявити скільки завгодно обставин, які змусили його проїхати свою станцію. Наприклад, він із кимось бесідував, це закінчилося бурхливою сваркою й убивством зрадника. Могло бути й так: Кедоґен Вест хотів вийти з вагона, впав на рейки й розбився, а той, інший, зачинив за ним двері. У такому густому тумані ніхто нічого не міг побачити.

— За браком кращих пояснень будемо наразі вдовольнятися цими гіпотезами. Але зверни увагу, Шерлоку, скільки залишається неясного. Припустімо, Кедоґен Вест намірявся переправити папери до Лондона. Відтак природно припустити, що там у нього була призначена зустріч із іноземним агентом, а для цього йому потрібно було б вивільнити собі вечір. Замість цього він бере два квитки до театру, вирушає туди з нареченою й раптово зникає дорогою.

— Про людське око, — докинув Лестрейд, котрий уже давно виявляв ознаки нетерпіння.

— Прийом вельми оригінальний. Це перше заперечення. Тепер друге заперечення. Припустімо, Вест прибув до Лондона й таки зустрівся з агентом. До настання ранку йому треба було будь-що-будь встигнути покласти документи на місце. Він узяв десять креслень. При ньому знайшли лише сім. Що трапилося з іншими трьома? Навряд чи він розлучився б із ними добровільно. І ще, де гроші, отримані за розкриття військової таємниці? Логічно було б очікувати, що в його кишені знайдуть значну суму.

— А мені здається, тут немає нічого дивного, — знову втрутився Лестрейд. — Я чудово розумію, як усе відбувалося. Вест поцупив креслення, щоб їх продати. Зустрівся в Лондоні з агентом. Не зійшлися в ціні. Вест вирушає додому, агент за ним. У вагоні агент його вбив, забрав найцінніші документи та виштовхнув труп із вагона. Усе збігається, як гадаєте?

— Чому ж при ньому не знайшли квитка?

— За квитком можна було б здогадатися, яка зі станцій найближча до місця перебування агента. Тому він і витягнув квиток із кишені вбитого.

— Браво, Лестрейде, браво, — сказав Голмс. — У ваших міркуваннях є логіка. Але якщо так, то розшуки можна припинити. З одного боку, зрадник мертвий, з іншого, креслення підводного човна Брюса Партінґтона, ймовірно, вже на континенті. Що ж нам залишається?

— Діяти, Шерлоку, діяти! — вигукнув Майкрофт і схопився з крісла. — Інтуїція мені підказує, що тут криється щось інше. Напруж свої розумові здібності, Шерлоку. Відвідай місце злочину, опитай свідків, причетних до справи, переверни все догори дриґом! Ще ніколи тобі не випадало нагоди надати батьківщині настільки значну послугу.

— Ну, що ж, — стенув плечима Шерлок. — Ходімо, Ватсоне. І ви, Лестрейде, не відмовте в люб’язності на годинку-другу розділити наше товариство. Почнемо зі станції «Елдґейт». На все добре, Майкрофте. Гадаю, що до вечора ти вже отримаєш від нас повідомлення про перебіг справи, але заздалегідь попереджаю — на багато не сподівайся.

За годину ми втрьох — Голмс, Лестрейд і я — стояли вже в метрополітені, саме там, де потяг, наближаючись до зупинки, виїжджає з тунелю. Нас супроводжував рум’янощокий і вельми чемний старий джентльмен, котрий представляв у своїй особі залізничну компанію.

— Тіло жертви лежало ось тут, — вказав він на місце футів за три від рейок. — Згори він нізвідки впасти не міг, адже скрізь глухі стіни. Отже, звалився з потяга, і, за всіма ознаками, саме з того, що проходив тут у понеділок близько опівночі.

— У вагонах не виявили жодних слідів боротьби, якогось насильства?

— Ні. І квитка також не знайшли.

— І ніхто не помітив відчинених дверей ні в одному вагоні?

— Ні.

— Сьогодні вранці ми отримали певні нові дані, — поінформував Лестрейд. — Пасажир потяга метрополітену, що проїжджав повз станцію «Елдґейт» у понеділок вночі, приблизно об одинадцятій сорок, засвідчив, що перед самою зупинкою йому здалося, ніби на шлях гупнуло щось важке. Але через густий туман він нічого не розгледів. Тоді він про це не заявив. А що це з містером Голмсом?

Очі мого приятеля були прикуті до того місця, де рейки, загинаючись, виповзають із тунелю. Станція «Елдґейт» — вузлова, і тому тут багато стрілок. Саме на них і був спрямований гострий, допитливий погляд Голмса, і на його вдумливому, жвавому обличчі я помітив настільки добре знайомий мені вираз: щільно стиснуті губи, тремтливі ніздрі, зведені в одну лінію важкі густі брови.

— Стрілки... — бурмотів він. — Стрілки...

— Стрілки? Що хочете цим сказати?

— На цій дорозі стрілок, вважаю, не так уже й багато?

— Зовсім мало.

— Стрілки й поворот... Ні, присягаюся... Якби це справді було так...

— Та що ж це таке, містере Голмс? Вам щось спало на думку?

— Поки що самі здогади, натяки, не більше. Але справа, безумовно, набуває все більшого інтересу. Вражаюче, разюче... А втім, чому б ні?.. Я ніде не помітив слідів крові.

— Їх майже не було.

— Але ж, здається, рана на голові була жахлива?

— Череп тріснув, але зовнішні ушкодження незначні.

— Усе ж дивно, не могло ж зовсім обійтися без кровотечі! Скажіть, а чи не можна мені обстежити потяг, в якому їхав пасажир, котрий чув падіння чогось важкого?

— Боюся, що ні, містере Голмс. Той потяг давно розформували, вагони потрапили в нові склади.

— Можу запевнити вас, містере Голмс, що всі до єдиного вагони ретельно оглянули, — озвався Лестрейд. — Я простежив за цим особисто.

До явних недоліків мого приятеля варто віднести його нетерпимість до людей, котрі не грішать інтелектом настільки ж метким і гнучким, як його власний.

— Швидше за все, — погодився він та обернувся. — Між іншим, я мав намір оглядати не вагони. Ватсоне, довше нам тут залишатися немає причин, усе, що було потрібно, вже зробили. Не будемо вас більше затримувати, містере Лестрейд. Тепер наш шлях лежить до Вулвіча.

На станції «Лондонський міст» Голмс склав телеграму і, перш ніж її відправити, показав мені. Текст був такий:

«У темряві з’явилося світло, але може потьмяніти. Прошу до нашого повернення надіслати через уповноваженого на Бейкер-стрит повний список іноземних шпигунів і міжнародних агентів, котрі нині перебувають в Англії, з детальними адресами. Шерлок».

— Це може нам знадобитися, — зауважив Голмс, коли ми сіли в потяг, що прямує до Вулвіча. — Маємо бути вдячні Майкрофту: він залучив нас до розслідування справи, яка обіцяє бути надзвичайно цікавою.

Його жваве, розумне обличчя все ще зберігало вираз зосередженої уваги та напруженої енергії, і я зрозумів, що якийсь новий красномовний факт змусив його мозок працювати напрочуд інтенсивно. Уявіть собі гончака, коли він лежить на псарні, розвалившись, опустивши вуха та хвіст, а потім його ж, коли біжить гарячими слідами. Саме така зміна відбулася з Шерлоком. Тепер я бачив перед собою зовсім іншу людину. Наскільки він був не схожий на ту мляву, розслаблену постать у халаті мишачого кольору, котра лише кілька годин тому безцільно вешталася кімнатою у полоні туману!

— Захопливий матеріал, широке поле для дії, — бадьорився він. — Я проявив тупість, не зрозумівши відразу, які тут відкриваються можливості.

— А мені й досі ще нічого не ясно.

— Кінця я теж не бачу, але маю один здогад, що може просунути нас далеко вперед. Упевнений, що Кедоґена Веста вбили деінде, і тіло його було не всередині, а на даху вагона.

— На даху?!

— Неймовірно, еге ж? Але проаналізуймо факти. Чи можна вважати простою випадковістю ту обставину, що труп знайшли саме там, де потяг підкидає та гойдає, коли він проходить через стрілку? Чи не тут має впасти предмет, що лежить на даху вагона? На предмети, які перебувають усередині вагона, стрілка жодного впливу не вчиняє. Або тіло справді впало згори, або це якийсь незвичайний збіг. Тепер зверніть увагу на відсутність слідів крові. Певна річ, вона й не могла виявитися на шляхах, якщо вбивство скоїли в іншому місці. Кожен із цих фактів підтверджує мій здогад, а разом узяті, вони вже є сукупністю доказів.

— А ще й квиток! — вигукнув я.

— Саме так. Ми не могли це пояснити. А моя гіпотеза якраз дає пояснення. Одне до одного.

— Припустімо, що так. І все ж ми, як і раніше, далекі від розкриття таємничих обставин смерті Веста. Я б сказав, що справа не стала простішою, вона ще більше заплутується.

— Можливо, — промовив Голмс у задумі, — можливо...

Він замовк і сидів, заглиблений у свої думи, поки потяг нарешті підповз до станції «Вулвіч». Ми пересіли в кеб, і Голмс витягнув із кишені залишений йому Майкрофтом аркуш.

— Нам доведеться декого навідати, — видихнув він. — Першим нашої уваги вимагає, либонь, сер Джеймс Волтер.

Будинок цього відомого державного діяча виявився розкішною віллою — зелені газони перед ним тягнулися до самої Темзи. Туман почав розсіюватися, крізь нього пробивалося слабке, ріденьке світло. На наш дзвінок вийшов дворецький.

— Сер Джеймс? — перепитав він, і його обличчя набуло суворого виразу. — Сер Джеймс помер сьогодні вранці, сер.

— О Боже! — вигукнув ошелешений Голмс. — Яка причина смерті?

— Можливо, сер, ви будете ласкаві зайти всередину та розпитати його брата, полковника Валентайна?

— Звісно, ви маєте рацію, ми так і зробимо.

Нас відвели в тьмяно освітлену вітальню, і за хвилину туди увійшов дуже високий вродливий чоловік років п’ятдесяти з білявою борідкою — молодший брат покійного сера Джеймса. Смуток в очах, щоки, мокрі від сліз, волосся в безладі — усе свідчило про те, який удар звалився на сім’ю. Розповідаючи, як це сталося, полковник насилу вимовляв слова.

— Усе через цей жахливий скандал, — сказав він. — Мій брат був людиною високої честі, він не міг пережити такої ганьби. Це його вразило. Він завжди пишався бездоганним порядком у своєму департаменті, і раптом такий скандал...

— Ми сподівалися отримати від нього певні пояснення, які могли б посприяти розкриттю справи.

— Запевняю, те, що сталося, для нього було так само незбагненним, як для вас та всіх інших. Він уже розповів поліції все, що знав. Звісно, він не сумнівався в провині Кедоґена Веста. Але все інше — суцільна таємниця.

— А ви особисто не могли б додати щось іще?

— Знаю лише те, що чув від інших і прочитав у газетах. Я б не хотів здатися нелюб’язним, містере Голмс, але ви маєте зрозуміти, що ми нині у великому горі, і я змушений просити закінчити бесіду якнайшвидше.

— Оце справді несподіваний розвиток ситуації, — сказав мій товариш, коли ми знову сіли в кеб. — Бідний старий. Як же він помер — природною смертю чи наклав на себе руки? Якщо це самогубство, то чи не викликали його докори сумління за невиконаний перед батьківщиною обов’язок? Але це питання відкладемо на майбутнє. А тепер займімося Кедоґеном Вестом.

Осиротіла мати жила на околиці в маленькому будинку, де панував взірцевий порядок. Старенька була зовсім убита горем і нічим не могла нам допомогти, але поруч із нею виявилася дівчина з дуже блідим обличчям — вона назвалася міс Вайолет Вестбері, нареченою покійного й останньою, хто бачив його того фатального вечора.

— Нічого не розумію, містере Голмс, — сказала вона. — З того часу, як стало відомо про нещастя, я не заплющила очей, день і ніч думаю, думаю, дошукуюся правди. Артур був людиною шляхетною, щирою, відданою своїй справі, справжнім патріотом. Він швидше відрубав би собі праву руку, ніж продав довірену йому державну таємницю. Для всіх, хто його знав, навіть така думка є неприпустимою та безглуздою.

— Але, факти, міс Вестбері...

— Так-так. Зізнаюся, що їх не можу пояснити.

— Чи не було в нього фінансових труднощів?

— Ні. Його потреби були дуже скромні, а платню він отримував пристойну. У нього були заощадження, кілька сотень фунтів, і на Новий рік ми збиралися побратися.

— Ви не помічали, щоб він був схвильований, нервував? Прошу вас, міс Вестбері, будьте з нами цілком відверті.

Уважні очі мого приятеля вловили якусь зміну в юнці — вона завагалася й почервоніла.

— Атож, мені здалося, що його щось турбує.

— І давно це почалося?

— Десь тиждень тому. Він іноді замислювався, його вигляд ставав стурбованим. Якось я почала допитуватися, поцікавилася, чи не сталося чогось. Він зізнався, що стурбований і що це стосується службових справ. «Склалося таке становище, що я не можу розповісти про це навіть тобі», — відповів він мені. Більше я нічого не змогла добитися.

Обличчя Голмса набуло дуже серйозного виразу.

— Продовжуйте, міс Вестбері. Навіть якщо на перший погляд ваші свідчення — не на його користь, кажіть лише правду, — ніколи не знаєш наперед, куди це може привести.

— Повірте, я більше не маю що сказати. Кілька разів мені здавалося, що він був уже готовий поділитися зі мною своїми турботами. Якось увечері розмова зайшла про те, яке надзвичайно важливе значення мають документи, що зберігаються в сейфі, пригадую, він додав, що, звісно, іноземні шпигуни дорого заплатили б за цю військову таємницю.

Вираз обличчя Голмса став іще серйознішим.

— І він більше нічого не сказав?

— Зауважив лишень, що ми дещо недбалі в зберіганні військових документів і що зраднику неважко було б до них дістатися.

— Він розмовляв на такі теми лише віднедавна?

— Атож, лише в останні дні.

— Розкажіть, що сталося того вечора.

— Ми збиралися йти до театру. Стояв такий густий туман, що наймати кеб було безглуздо. Тому ми вирушили пішки. Наша дорога пролягала неподалік від Арсеналу. Раптом Артур кинувся від мене вбік і зник у тумані.

— Й ані пари з вуст?

— Лише крикнув щось, це все. Я стояла, чекала, але він так і не з’явився. Тоді я повернулася додому. Наступного ранку з департаменту прийшли сюди питати про нього. Близько дванадцятої години до нас долинули жахливі вісті. Містере Голмс, заклинаю вас: якщо це у ваших силах, врятуйте його чесне ім’я. Він ним так пишався!

Голмс сумно похитав головою.

— Ну, Ватсоне, нам час рухатися далі, — зітхнув він. — Тепер вирушаємо до місця, звідки були викрадені документи.

— Із самого початку проти юнака було багато доказів. Після допитів їх стало ще більше, — зауважив він, коли кеб рушив. — Майбутнє одруження — достатній мотив для злочину. Кедоґену Весту, природно, були потрібні гроші. Думка про викрадення креслень йому приходила в голову, якщо він починав про це розмову з нареченою. І мало не зробив її спільницею, бо вже хотів поділитися з нею своїм планом. Кепська історія.

— Але послухайте, Голмсе, невже репутація людини зовсім не береться до уваги? І потім, навіщо було залишати наречену на вулиці саму та стрімголов кидатися красти документи?

— Ви міркуєте розважливо, Ватсоне. Заперечення дуже суттєве. Але спростувати звинувачення буде дуже важко.

Містер Сідні Джонсон зустрів нас із тією повагою, яку в усіх неодмінно викликала візитівка мого приятеля. Старший клерк виявився худорлявим похмурим чоловіком середнього віку в окулярах; від пережитого потрясіння він змарнів, руки його тремтіли.

— Неприємна історія, містере Голмс, дуже неприємна. Ви чули про смерть начальника?

— Ми тільки-но з його будинку.

— У нас тут така плутанина. Очільник департаменту — мрець, Кедоґен Вест — мрець, папери вкрали. Але ж у понеділок увечері, коли ми замикали приміщення, все було гаразд — департамент як департамент. Боже милий, Господи!.. Навіть подумати страшно, що саме Вест учинив таке!

— Отже, ви переконані в його провині?

— А більше підозрювати нікого. Я ж довіряв йому, як самому собі!

— О котрій годині понеділка ви замкнули приміщення?

— О п’ятій.

— Де зберігалися документи?

— Он у тому сейфі. Я їх особисто туди поклав.

— Сторожі при будівлі немає?

— Сторож є, але він охороняє не лише наш відділ. Це — старий вояк, людина повністю надійна. Він нічого не бачив. Того вечора, правда, був жахливий туман, неймовірно густий.

— Припустімо, що Кедоґен Вест надумав би зайти в приміщення ввечері; йому знадобилися б три ключі, щоб дістатися до паперів, чи не так?

— Еге ж. Ключ від вхідних дверей, ключ від покою та ключ від сейфа.

— Ключі були лише у вас та сера Джеймса Волтера?

— Від приміщень у мене ключів немає, лише від сейфа.

— Сер Джеймс вирізнявся акуратністю?

— Гадаю, що так. Знаю лише, що всі три ключі він носив на одному кільці. Я їх часто бачив у нього.

— І це кільце з ключами брав із собою, коли їхав до Лондона?

— Він казав, що завжди тримає їх при собі.

— І ви також ніколи не розлучаєтеся зі своїм ключем?

— Ніколи.

— Отже, Вест, якщо злочинець справді він, зробив дублікати. Але ж у нього жодних ключів не виявили. Ще одне питання: якби хтось із працівників, котрі працюють у цьому приміщенні, вирішив продати військову таємницю, чи не простіше було б для цього скопіювати креслення, ніж викрадати оригінали, як це було зроблено?

— Щоб скопіювати їх як слід, потрібні неабиякі технічні навички.

— Вони, вочевидь, були і в сера Джеймса, і в Кедоґена Веста. Вони є й у вас.

— Певна річ, але я прошу не вплутувати мене в цю історію, містере Голмс. І даремно гадати, як воно могло бути, коли відомо, що креслення знайшли в кишені Веста.

— Але зважте, все ж дуже дивно, що він пішов на такий ризик і прихопив із собою оригінали, коли міг спокійнісінько їх скопіювати та продати копії.

— Звісно, дивно, проте взяли саме оригінали.

— Чим більше шукаєш, тим більше загадкового розкривається в цій справі. Відсутні три документи все ще не знайшли. Наскільки я зрозумів, вони найважливіші?

— Атож.

— Чи означає це, що той, до кого ці три креслення потрапили, отримав можливість побудувати підводний човен Брюса Партінґтона, обійшовшись без інших семи креслень?

— Я якраз про це й доповідав в адміралтействі. Але сьогодні знову переглянув креслення й засумнівався. На одному з документів, що повернулися, є креслення клапанів і автоматичних затворів. Доки іноземці самі їх не винайдуть, ніяк не зможуть побудувати човен Брюса Партінґтона. Утім, обійти таку заваду буде не надто важко.

— Отже, три відсутні креслення — основа всього?

— Без сумніву.

— Якщо не заперечуєте, я проведу невеликий огляд приміщення. Більше в мене до вас запитань немає.

Голмс обстежив замок сейфа, обійшов усю кімнату і насамкінець перевірив залізні віконниці на вікнах. Тільки коли ми вже опинилися на газоні перед будинком, детектив знову пожвавішав. Під вікном росло лаврове дерево, — деякі з його гілок виявилися погнутими, інші зламані. Голмс ретельно досліджував їх за допомогою лупи, оглянув також ледь помітні сліди на землі. І нарешті, попросивши старшого клерка зачинити металеві віконниці, звернув мою увагу на те, що стулки трохи не сходяться посередині й із вулиці можна розгледіти, що діється всередині.

— Сліди, природно, майже зникли, втратили свою цінність після трьох днів зволікань. Вони можуть щось означати, а можуть і не мати жодного значення. Ну, Ватсоне, гадаю, із Вулвічем наразі все. Тут наша здобич незначна. Подивимося, чи не досягнемо більшого в Лондоні.

Проте ми таки спіймали дещо в наші сіті, перш ніж покинули Вулвіч. Касир на станції без жодних вагань заявив, що в понеділок увечері бачив Кедоґена Веста, бо добре знав його в обличчя. Той узяв квиток третього класу на потяг о 8.15 до станції «Лондонський міст». Вест був сам, і касира вразив його вкрай нервовий і тривожний стан. Він був настільки схвильований, що ніяк не міг зібрати здачу, касирові довелося йому допомогти. Ознайомившись із розкладом, ми переконалися, що потяг, який відходив о 8.15, був фактично першим, яким Вест міг виїхати до Лондона, після того як о пів на восьму залишив наречену на вулиці.

— Спробуймо відновити перебіг подій, — зазначив Голмс, помовчавши хвилин тридцять. — Ні, чесно, ми з вами ще не стикалися з настільки складною справою. З кожним кроком наштовхуєшся на нову перепону. І все ж ми помітно просунулися вперед. Результати допиту у Вулвічі в основному свідчать проти Веста, але дещо, помічене нами під вікном офісу, дозволяє вибудувати сприятливішу для нього гіпотезу. Припустімо, що до нього звернувся іноземний агент. Він міг узяти з Веста таку присягу, що той був змушений мовчати. Але ця думка його переймала, на що вказують ті уривчасті зауваження та натяки, про які розповіла нам його наречена. Припустімо далі, що в той час, коли вони йшли до театру, він побачив у тумані цього самого агента, котрий прямує до будівлі Арсеналу. Вест був імпульсивним, діяв не замислюючись. Коли справа стосувалася його громадянського обов’язку, все інше для нього відразу втрачало значення. Він пішов за агентом, став під вікном, бачив, як злодій краде документи, і кинувся за ним навздогін. Тоді знімається питання, чому взяли оригінали, а не зняли копії, сторонній особі зробити це було неможливо. Бачите, ніби все логічно.

— Що ж далі?

— Тут одразу виникає складна ситуація. Здавалося б, перше, що слід було зробити юнаку, це схопити негідника та здійняти тривогу. Чому він учинив інакше? Бо, можливо, викрадач — особа, котра стоїть вище за нього, його начальник? Тоді поведінка Веста зрозуміла. Або ж так: злодію вдалося вислизнути в тумані, й Вест одразу кинувся до нього додому, до Лондона, щоб якось завадити, якщо припустити, що Вест знав адресу. У будь-якому разі лише щось непересічне, що вимагає невідкладного рішення, могло змусити його покинути дівчину на вулиці саму й не дати про себе знати пізніше. Далі слід губиться, і до моменту, коли тіло Веста із сімома кресленнями в кишені опинилося на даху вагона, — провал, невідомість. Почнімо тепер пошуки з іншого боку. Якщо Майкрофт уже надіслав нам список імен і адрес, можливо, серед них знайдеться й той, хто нам потрібен, і ми підемо відразу двома слідами.

На Бейкер-стрит на нас і справді чекав список, доправлений спеціальним кур’єром. Голмс пробіг його очима та передав мені. Я взявся читати:

«Відомі безліч дрібних шахраїв, але мало таких, хто ризикнув би піти на настільки значну авантюру. Варті уваги троє: Адольф Меєр, Ґрейт-Джордж-стрит, 13, Вестмінстер; Луї ля Ротьєра, Кемден-Меншенз, Ноттінґ-гілл; Ґ’юґо Оберштайн, Колфілд-Ґарденс, 13, Кенсинґтон. Щодо останнього відомо, що в понеділок він був у Лондоні, за іншою інформацією відбув. Радий чути, що «у темряві з’явилося світло». Кабінет міністрів із неабияким хвилюванням очікує твоєї підсумкової доповіді. Отримані вказівки з найвищих сфер. Якщо знадобиться, вся поліція Англії до твоїх послуг. Майкрофт».

— Боюся, що навіть уся королівська кіннота й уся королівська рать не зможуть допомогти мені в цій справі, — усміхнувся Голмс.

Він розгорнув свою велику мапу Лондона та схилився над нею із жвавою цікавістю.

— Ого! — дещо згодом задоволено вигукнув він. — Здається, нам починає щастити. Знаєте, Ватсоне, я вже думаю, що, врешті-решт, ми з вами таки подужаємо цю справу, — у несподіваному нападі веселощів він ляснув мене по плечу. — Зараз я вирушаю лише на розвідку, нічого серйозного робити не стану, поки поруч зі мною немає мого вірного колеги та біографа. А ви залишайтеся тут, і, дуже ймовірно, за годину-другу побачимося знову. Якщо нудьгуватимете, ось вам стосик паперу та перо: беріться писати про те, як ми врятували державу.

Мені певною мірою передався його збуджений настрій, я знав, що без достатніх на те підстав Голмс не скине із себе маски стриманості. Весь довгий листопадовий вечір я провів, нетерпляче чекаючи на мого приятеля. Нарешті, як тільки минула дев’ята, кур’єр приніс мені таку записку:

«Обідаю в ресторані «Ґольдіні» на Ґлостер-роуд, Кенсинґ­тон. Прошу вас негайно прибути туди. Прихопіть із собою ломик, потайний ліхтар, стамеску та револьвера. Ш. Г.»

Нічого не скажеш, відповідне спорядження пропонувалося поважному громадянину тягати із собою темними, оповитими туманом вулицями! Всі перелічені предмети я старанно порозсував по кишенях плаща та попрямував за поданою Голмсом адресою. Мій товариш сидів у цьому фешенебельному італійському ресторані за круглим столиком неподалік від входу.

— Їсти хочете? Ні? Тоді випийте за компанію зі мною кави з кюрасао. І скуштуйте сигару. Вони не такі бридкі, як можна було б очікувати. Усе із собою прихопили?

— Усе. Воно в моєму плащі.

— Дуже добре. Кількома словами викладу вам, що я за цей час зробив і що ще слід зробити. Гадаю, Ватсоне, вам цілком очевидно, що труп юнака поклали на дах. Мені це стало ясно, як тільки я переконався, що він випав не з вагона.

— А чи не могли його кинути на дах із якогось моста?

— Мені здається, це неможливо. Дахи вагонів похилі, і жодних поручнів або перил немає, — він би не втримався. Отже, можна з упевненістю сказати, що його туди поклали.

— Але яким чином?

— Це запитання, на яке ще треба буде відповісти. Є лише одна вірогідна версія. Ви знаєте, що потяги метрополітену в певних пунктах Вест-Енду виходять із тунелю назовні. Пригадую, що, якось проїжджаючи там, я іноді бачив вікна будинків якраз у себе над головою. Тепер уявіть собі, що потяг зупинився під одним із таких вікон. Хіба так уже й важко покласти з вікна труп на дах вагона?

— Не можу собі це навіть уявити.

— Варто згадати стару приказку: коли виключаються всі можливості, крім однієї, ця остання, навіть якщо здається неймовірною, і є незаперечним фактом. Усі інші можливості ми виключили. Коли я з’ясував, що міжнародний шпигун високої кваліфікації тільки-но відбув із Лондона й проживав в одному з будинків, що виходять безпосередньо на лінію метро, я настільки зрадів, що навіть здивував вас певною невимушеністю поведінки.

— Ага, то ось, виявляється, у чому річ!

— Авжеж! Г’юґо Оберштайн, котрий орендував помешкання на Колфілд-Ґарденс у будинку номер тринадцять, і став моєю мішенню. Я почав зі станції Ґлостер-роуд. Там один дуже люб’язний залізничний службовець пройшовся зі мною вздовж шляхів, і я не лише переконався, що із запасного входу вікна сходів у будинках на Колфілд-Ґарденс виходять безпосередньо на лінію, а й дізнався ще дещо важливіше: саме там шляхи перетинаються з іншою, більшою залізничною гілкою, і потяги метрополітену часто по кілька хвилин стоять саме у цьому самому місці.

— Браво, Голмсе! Ви все ж докопалися до суті!

— Не зовсім, Ватсоне, не зовсім. Ми просуваємося вперед, але до мети ще далеко. Отже, перевіривши задню стіну будинку номер тринадцять на Колфілд-Ґарденс, я обстежив також його фасад і переконався в тому, що пташка справді випурхнула. Будинок великий, на горішньому поверсі є окремі апартаменти. Оберштайн жив саме там, а з ним — усього один лакей, мабуть, його спільник, котрому він повністю довіряв. Отже, Оберштайн подався на континент, щоб збути з рук здобич, але це аж ніяк не втеча, — у нього не було причин боятися арешту. А те, що його можуть навідати приватно, цьому джентльменові й на гадку не спадало. А ми з вами саме це й зробимо.

— А чи не можна отримати офіційний ордер на обшук, аби все було чинно?

— На підставі наявних у нас даних — навряд чи.

— Але що може нам дати цей обшук?

— Наприклад, якусь кореспонденцію.

— Голмсе, мені це все не подобається.

— Любий мій, вам треба буде постояти на вулиці, початувати, тільки й усього. Всю протизаконну діяльність я беру на себе. Зараз не час відступати через дрібниці. Згадайте, що писав Майкрофт, згадайте стривожене адміралтейство й кабінет міністрів, високу особу, котра очікує від нас новин. Ми зобов’язані це зробити.

Замість відповіді я піднявся з-за столу.

— Маєте рацію, Голмсе. Це наш обов’язок.

Він також схопився й потиснув мені руку.

— Я знав, що ви не підведете в останню мить, — втішився Шерлок, і в його очах я прочитав щось дуже схоже на ніжність. За мить він був знову самим собою — впевнений, тверезий і владний. — Туди з півмилі, але квапитися нам нема потреби, ходімо пішки, — правив він далі. — Благаю, не розгубіть ваше спорядження. Якщо вас заарештують як підозрілу особу, це дуже ускладнить справу.

Колфілд-Ґарденс — це ряд будинків із рівними фасадами, колонами та портиками, вельми типовий продукт середини вікторіанської епохи в лондонському Вест-Енді. У сусідньому помешканні дзвеніли веселі молоді голоси, і в нічній тиші деренчало піаніно, мабуть, там було дитяче свято в самому розпалі. Туман ще тримався й ховав нас своєю завісою. Голмс засвітив ліхтарик і спрямував його промінь на масивні вхідні двері.

— Так, солідно, — гмикнув він. — Тут, мабуть, не лише замок, але й засуви. Спробуємо запасний вхід — крізь двері до пивниці. У разі, якщо з’явиться котрийсь занадто завзятий правоохоронець, он там унизу до наших послуг буде чудовий темний закуток. Подайте мені руку, Ватсоне, доведеться лізти через огорожу, а потім я вам допоможу.

За хвилину ми вже були внизу біля входу в пивницю. Тільки-но ми сховалися в рятівній тіні, як десь над нами в тумані почулися кроки полісмена. Коли негучний, розмірений стукіт затих удалині, Голмс узявся до роботи. Я бачив, як він схилився, напружився, і двері, тріснувши, розчинилися. Ми прослизнули в темний коридор, причинивши за собою двері. Голмс просувався попереду непокритими крученими сходами. Жовте віяло світла від його ліхтарика впало на низьке вікно над сходами.

— Ось воно. Вочевидь, те саме.

Голмс відчинив раму, і тієї самої миті почувся тихий, тягучий гул, що все наростав і перейшов, нарешті, у ревіння, — повз будинок у темряві промчав потяг. Голмс провів променем ліхтарика по підвіконню — воно було вкрите густим шаром сажі, що осідала з труб паротяга. У деяких місцях вона виявилася легко змазаною.

— Бо тут лежало тіло. Еге! Погляньте, Ватсоне, що це? Ну, звісно, сліди крові, — він вказав на темні, каламутні плями внизу рами. — Я їх помітив і на сходах. Картина зрозуміла. Почекаймо, поки тут зупиниться потяг.

Чекати довелося недовго. Наступний потяг, що з таким самим ревінням випірнув із тунелю, поступово уповільнив ходу і, скрегочучи гальмами, зупинився під самим вікном. Від підвіконня до даху вагона було не більше чотирьох футів. Голмс тихо причинив раму.

— Поки що все підтверджується, — мовив він. — Ну, що скажете, Ватсоне?

— Геніально! Ви перевершили самого себе.

— Тут я з вами не погоджуся. Треба було лише збагнути, що тіло лежало на даху вагона, і це був не казна-який геніальний здогад, а все інше неминуче випливало з того факту. Якби на карту не були поставлені серйозні державні інтереси, усю цю історію, наскільки можна зрозуміти, аж ніяк не назвеш видатною. Труднощі в нас, Ватсоне, усе ще попереду. Але хтозна, можливо, тут ми знайдемо якісь нові підказки.

Ми піднялися запасними сходами й опинилися в квартирі другого поверху. Скупо обставлена їдальня не містила в собі нічого такого, що могло б нас зацікавити. У спальні ми також нічого не виявили. Третя кімната обіцяла більше, і мій товариш узявся за систематичний обшук. Покій, мабуть, слугував кабінетом — усюди лежали книги та папери. Шпарко й спритно Голмс вигортав один за одним вміст шухляд письмового столу, полиць шафи, але його суворе обличчя не осяяла радість успіху. Минула година, а результату не було.

— Хитрий лис, замів усі сліди, — скривився Шерлок. — Жодних доказів. Компрометуюче листування або вивезли, або знищили. Ось наш останній шанс.

Він узяв невеличку металеву скриньку, що стояла на письмовому столі, і розкрив її за допомогою стамески. У ній лежало кілька згорнутих паперових аркушів, заповнених цифрами та розрахунками, але вгадати їхній зміст і значення було неможливо. Лише повторювані слова «тиск води» і «тиск на квадратний дюйм» дозволяли припустити, що все це має якийсь стосунок до підводного човна. Голмс нетерпляче відкинув папірці вбік. Залишався ще конверт із якимись газетними вирізками. Шерлок розклав їх на столі, і за тим, як заблищали його очі, я зрозумів, що зажевріла надія.

— Що це таке, Ватсоне, га? Газетні оголошення і, судячи за шрифтом і папером, із «Дейлі телеграф» — із верхнього кута правої шпальти. Дати не вказані, але ось це, мабуть, перше: «Сподівався почути раніше. Умови приймаються. Пишіть детально за адресою, вказаною на картці. П’єро». А ось друге: «Занадто складно для опису. Потрібен повний звіт. Оплата після вручення товару. П’єро». Третє: «Покваптеся. Пропозиція знімається, якщо не будуть дотримані умови угоди. У листі вкажіть дату зустрічі. Підтвердимо через оголошення. П’єро». І, нарешті, останнє: «У понеділок увечері після дев’ятої. Стукати двічі. Будемо самі. Облиште підозрілість. Оплата готівкою після вручення товару. П’єро». Цілком вичерпний звіт про хід перемовин! Тепер дістатися б до того, кому це адресовано.

Голмс сидів у глибокій задумі й постукував пальцем по столу. Раптом він схопився на ноги.

— Можливо, це не так уже й важко. Тут, Ватсоне, нам більше нічого робити. Подамося до редакції «Дейлі телеграф» і там, мабуть, завершимо наш плідний день.

Майкрофт Голмс і Лестрейд, як і було домовлено, з’явилися наступного дня після сніданку, і Голмс розповів їм про наші пригоди напередодні ввечері. Поліційний детектив похитав головою, почувши сповідь про крадіжку зі зламом.

— У нас у Скотленд-Ярді такі речі робити не годиться, містере Голмс, — покивав він пальцем. — Не дивно, що ви досягаєте того, що нам не під силу. Але одного чудового дня ви з вашим приятелем перетнете межу, і тоді вам не оминути неприємностей.

— Загинемо за Англію, за рідний дім і за красу. Хіба ні, Ватсоне? Мученики, котрі склали голови на вівтар батьківщини. А що скажеш ти, Майкрофте?

— Чудово, Шерлоку! Бездоганно! Та що це нам дає?

Голмс узяв свіжий номер «Дейлі телеграф», що лежав на столі.

— Бачив сьогоднішнє повідомлення «П’єро»?

— Як? Іще одне?

— Атож. Ось воно: «Сьогодні ввечері. Те саме місце, той самий час. Стукати двічі. Справа надзвичайної ваги. На карті ваша власна безпека. П’єро».

— Дідько б його вхопив! — вигукнув Лестрейд. — Та якщо він відгукнеться, ми ж його відразу впіймаємо!

— Саме з цією метою я й подав це оголошення. Якщо вам обом не буде важко десь годині о восьмій вирушити з нами на Колфілд-Ґарденс, то ми наблизимося до вирішення нашої проблеми.

Однією з чудових рис Шерлока Голмса була його здатність давати відпочинок голові та переходити на легковажніші теми, коли він відчував, що не може продовжувати роботу з користю для справи. І весь той незабутній день він цілком присвятив задуманій ним монографії «Поліфонічні мотети Лассуса». Я не мав такого щасливого вміння позбуватися зайвих думок, і день здавався мені нескінченним. Величезне державне значення результатів нашого розслідування, напружене очікування у вищих урядових сферах, майбутній небезпечний експеримент — все сприяло моєму нервовому напруженню. Тому я відчув полегшення, коли після легкого обіду ми нарешті подалися на Колфілд-Ґарденс. Лестрейд і Майкрофт, як ми й домовилися, зустріли нас біля станції Ґлостер-роуд. Підвальні двері будинку, де жив Оберштайн, залишалися відімкненими з минулої ночі, але оскільки Майкрофт Голмс навідріз відмовився лізти через огорожу, мені довелося піти вперед та відчинити вхідні двері. На дев’яту годину ми всі четверо вже сиділи в кабінеті, терпляче чекаючи на потрібну нам особу.

Минула година, ще одна. Коли вдарило одинадцяту, бій годинника на церковній вежі пролунав для нас, як похоронний дзвін для наших надій. Лестрейд і Майкрофт совалися на кріслах і щомиті зиркали на годинник. Шерлок Голмс сидів спокійно, напівзаплющивши повіки, але внутрішньо насторожі. Раптом він звів голову.

— Іде, — промовив він.

Хтось обережно пройшов повз двері. Кроки віддалилися та знову наблизилися. Почулося човгання ніг, і двічі гримнув дверний молоток. Голмс піднявся й подав нам знак залишатися на місці. Газовий ріжок у холі майже не давав світла. Голмс відчинив вхідні двері і, коли темна постать ковзнула всередину, замкнув двері на ключа.

— Прошу сюди, — почули ми його голос, і наступної миті той, на кого ми чекали, постав перед нами.

Голмс ішов за ним по п’ятах, і, коли гість із вигуком здивування та тривоги відскочив назад, мій приятель схопив його за комір і штовхнув назад до кімнати. Поки наш бранець знову повернув собі рівновагу, двері в кімнату вже були замкнені, і Голмс стояв до них спиною. Незнайомець злякано роззирався кімнатою, похитнувся й втратив свідомість. При падінні крислатий капелюх звалився з його голови, шалик, що затуляв обличчя, сповз, і ми побачили довгу біляву борідку та м’які, витончені риси обличчя полковника Валентайна Волтера.

Голмс від подиву аж присвиснув.

— Ватсоне, — сказав він, — цього разу можете написати в своїй оповідці, що я повний віслюк. Це зовсім не та птаха, на яку я розставляв сильце.

— Хто це? — зацікавлено спитав Майкрофт.

— Молодший брат покійного сера Джеймса Волтера, глави департаменту субмарин. Так-так, тепер бачу, як лягли карти. Полковник приходить до тями. Допит цього джентльмена прошу надати мені.

Ми поклали нерухоме тіло на канапу. Аж ось наш бранець опритомнів, озирнувся — його обличчя виявляло жах. Він помацав рукою чоло, немов не вірячи власним очам.

— Що це означає? — промовив він. — Я прийшов до містера Оберштайна.

— Усе викрилося, полковнику Волтер, — заявив Голмс. — Як міг англійський дворянин учинити таку річ, у моїй свідомості аж ніяк не вкладається. Але ми знаємо все про ваше листування та взаємини з Оберштайном. А також і про обставини, пов’язані з убивством Кедоґена Веста. Однак певні подробиці зможемо дізнатися лише від вас. Раджу хоча б трохи полегшити свою провину щирим зізнанням.

Полковник зі стогоном опустив голову на груди й затулив обличчя руками. Ми чекали, але він мовчав.

— Можу вас запевнити, що основні факти нам зрозумілі, — зауважив Голмс. — Ми знаємо, що у вас виникли серйозні фінансові проблеми, що ви виготовили зліпки з ключів, які мав ваш брат, і листувалися з Оберштайном, котрий відповідав на ваші листи в розділі оголошень «Дейлі телеграф». Ми знаємо також, що того туманного вечора понеділка ви проникли в приміщення, де стояв сейф, і Кедоґен Вест вас вистежив, вочевидь, він мав вагомі підстави підозрювати вас. Він став свідком викрадення креслень, але не наважився здійняти тривогу, можливо, припускаючи, що ви дістаєте документи за дорученням брата. Забувши про особисті справи, Кедоґен Вест, як справжній патріот, переслідував вас, прихований туманом, аж до цього будинку. Тут він до вас підійшов, і ви, полковнику Волтер, до державної зради додали ще один, жахливіший злочин — убивство.

— Ні-ні! Присягаюся Богом, я не вбивав! — залементував нещасний.

— Тоді поясніть, яким чином він загинув, і що сталося до того, як ви поклали його труп на дах вагона.

— Я розповім. Слово честі, усе вам розповім. Усе інше справді було саме так, як ви сказали. Я зізнаюся. На мені висів борг — я заплутався, граючи на біржі. Гроші потрібні були до зарізу. Оберштайн запропонував мені п’ять тисяч. Я хотів урятуватися від банкрутства. Але я не вбивав, у цьому я не винен.

— Що ж тоді сталося?

— Вест мене підозрював і вистежив — усе так, як ви сказали. Я виявив його лише біля входу до будинку. Туман був такий, що за три кроки нічого не було видно. Я постукав двічі, й Оберштайн відчинив мені двері. Юнак вдерся в помешкання, кинувся до нас, почав вимагати, щоб ми йому пояснили, навіщо нам знадобилися креслення. Оберштайн завжди носить із собою свинцевий ціпок — і вдарив ним Кедоґена Веста по голові. Удар виявився смертельним, Вест помер уже за п’ять хвилин. Він лежав на підлозі в холі, і ми, природно, розгубилися, не знали, що й робити. І тут Оберштайну сяйнула думка щодо потягів, які зупиняються під вікном біля запасного входу. Але спершу він переглянув креслення, відібрав три найважливіших і сказав, що забере їх.

«Не можу віддати вам креслення, — заперечив я, — якщо до ранку їх не виявиться на місці, у Вулвічі зніметься жахливий галас».

«Ні, я мушу їх забрати, — наполягав Оберштайн, — вони настільки складні, що я не встигну зняти з них копії до ранку».

«Тоді я негайно забираю креслення назад», — сказав я.

Він трохи подумав, відтак запропонував:

«Три я залишу в себе, інші сім засунь у кишеню цьому дурневі. Коли його знайдуть, крадіжку, звісно, припишуть йому».

Я не бачив іншого виходу й погодився на його умови. З півгодини ми чекали, поки під вікном не зупиниться потяг. Туман приховав нас, і ми без зусиль поклали тіло Веста на дах вагона. Це все, що мені відомо.

— А ваш брат?

— Він не казав ні слова, але якось застав мене з ключами, і гадаю, почав мене підозрювати. Я прочитав це в його погляді. Він більше не міг дивитися людям у вічі і...

Запанувала мовчанка, яку порушив Майкрофт Голмс.

— Хочете хоч якось спокутувати свою провину? Щоб облегшити совість і, можливо, кару.

— Чим я можу її спокутувати?

— Де тепер Оберштайн, куди він повіз крадені креслення?

— Не знаю.

— Він не залишив адреси?

— Сказав лише, що листи, відправлені на його ім’я до Парижа, у готель «Лувр», урешті-решт дійдуть до нього.

— Отже, ви ще маєте можливість виправити скоєне, — сказав Шерлок Голмс.

— Готовий зробити все, що вважаєте за потрібне. У мене немає причин жаліти цього негідника. Він винен у моєму падінні та загибелі.

— Ось перо і папір. Сідайте за стіл — ви писатимете, а я диктуватиму. На конверті поставте вказану вам паризьку адресу. Так. Тепер пишіть: «Любий сер! Пишу вам із приводу нашої угоди. Ви, без сумніву, помітили, що бракує однієї суттєвої деталі. А я маю необхідну копію. Це зажадало багато зайвих клопотів і зусиль, тому розраховую на додаткову винагороду в п’ятсот фунтів. Пошті довіряти небезпечно. І не прийму нічого, крім золота або асигнацій. Я міг би приїхати до вас за кордон, але боюся накликати на себе підозру, якщо саме тепер виїду з Англії. Тому сподіваюся зустрітися з вами в курильні готелю «Чарінґ-Кросс» у суботу о дванадцятій годині дня. Повторюю, згоден лише на англійські асигнації або золото».

— От і добре, — втішився Голмс. — Буду дуже здивований, якщо він не відгукнеться на такого листа.

І він відгукнувся! Але все подальше стосується вже історії, тих таємних її анналів, які часто виявляються значно цікавішими за офіційну хроніку. Оберштайн, котрий прагнув просто блискуче закінчити розпочату ним найбільшу свою аферу, потрапив у пастку і на цілих п’ятнадцять років був надійно захований за ґратами англійської в’язниці. У його валізці знайшли безцінні креслення Брюса Партінґтона, які він уже запропонував продати з аукціону в усіх військово-морських центрах Європи.

Полковник Волтер помер у в’язниці наприкінці другого року ув’язнення. А що стосується Голмса, то він зі свіжими силами взявся за свою монографію «Поліфонічні мотети Лассуса»; згодом її видали для вузького кола читачів, і фахівці розцінили цю працю як останнє слово науки з цього питання. За кілька тижнів після описаних подій я випадково дізнався, що мій приятель провів день у Віндзорському палаці та повернувся звідти з чудовою смарагдовою шпилькою для краватки. Коли я спитав, де він її купив, Голмс відповів, що це дарунок однієї дуже люб’язної високопоставленої особи, котрій йому пощастило надати невеличку послугу. Він нічого до цього не додав, але, мені здається, я вгадав це найясніше ім’я та майже не сумніваюся в тому, що смарагдова шпилька завжди нагадуватиме моєму товаришу про історію з викраденими кресленнями підводного човна Брюса Партінґтона.

Пригода з лев’ячою гривою

Дивно, що одна з найскладніших і найбільш надзвичайних загадок, із якими я будь-коли зустрічався впродовж моєї довгої кар’єри детектива, дісталася мені, коли я вже відійшов від справ. Усе відбувалося, можна сказати, мало не на моїх очах. Сталося все після того, як я оселився у своїй маленькій віллі в Сассексі й цілком занурився в мирну тишу природи, про яку так мріяв довгі роки, проведені в туманному та похмурому Лондоні. В описуваний період милий Ватсон майже зовсім зник із мого життя. Він лише інколи навідував мене у вихідні, тому цього разу мені доводиться стати власним біографом. Звісно, він краще розписав би настільки рідкісну подію й усі труднощі, які мені вдалося здолати! На жаль, мені доведеться викладати події невибагливо й без викрутасів, своїми словами розповісти про кожен свій крок на складному шляху розкриття таємниці лев’ячої гриви.

Мій маєток розмістився на південному схилі височини Даунз, із якої відкривається широка перспектива на Ла-Манш. Берег у цьому місці — це стіна з крейдяних скель, спуститися до води можна однією-єдиною довгою звивистою стежкою, крутою та слизькою. Внизу стежина уривається біля пляжу шириною приблизно в сто ярдів, вкритого галькою, який вода не заливає навіть у часи припливу. Однак у кількох місцях є невеличкі затоки та заглибини, що утворюють чудові басейни для плавання, і з кожним припливом їх заповнює свіжа вода. Цей чудовий берег тягнеться на кілька миль в обидва боки й лише в одному місці переривається невеликою бухтою, на березі якої розташоване селище Фелворт.

Моя вілла стоїть віддалік, і в моєму маленькому маєтку хазяйнуємо лише я та моя стара економка, ну, хіба ще й бджоли. За півмилі звідси можна знайти знамениту школу Гарольда Стекгерста, що розмістилася в достатньо великому будинку, де живуть двадцятеро учнів, котрі вивчають різні науки, і невеликий штат педагогів. Сам Стекгерст, свого часу знаменитий чемпіон із веслування, — дуже ерудований учений. З того часу, як я оселився на узбережжі, нас із ним пов’язували дружні стосунки, настільки близькі, що ми вечорами заходили один до одного без зайвих церемоній.

Наприкінці липня 1907 року трапився потужний шторм, вітер віяв із південного заходу, і прибій долинав до самого підніжжя крейдяних скель, а коли починався відплив, на березі залишалися великі лагуни. Того ранку, з якого я почну свою оповідку, вітер ущух, і все в природі дихало чистотою та свіжістю. Працювати такого чудового дня не було жодних сил, і я вийшов прогулятися до сніданку й подихати цілющим повітрям. Я йшов стежкою, що вела до крутого спуску на пляж. Раптом хтось мене гукнув, я обернувся й побачив Гарольда Стекгерста, котрий весело махав мені рукою.

— Який чудовий ранок, містере Голмс! Я знав, що зустріну вас тут.

— Бачу, що ви збираєтеся купатися.

— Знову взялися за старі звички, — засміявся він, поплескуючи по своїй набитій кишені. — Мак-Ферсон вийшов ще вдосвіта, сподіваюся його зустріти.

Фіцрой Мак-Ферсон, гарний довготелесий юнак, викладав у школі природничі науки. Він страждав на ваду серця через ревматизм. Але, завдяки атлетичності від природи, він вирізнявся в будь-яких спортивних змаганнях, якщо вони все ж не вимагали від нього надмірних фізичних зусиль. Купався він як узимку, так і влітку, а позаяк я також полюбляю плавання, то ми часто зустрічалися з ним на березі.

Тут ми побачили самого Мак-Ферсона. Його голова з’явилася з-за краю урвища, біля якого закінчувалася стежка. За мить він з’явився вже на повний зріст, хитаючись, немов п’яний. Потім розкинув руки й зі страшним зойком упав долілиць на землю. Ми з Стекгерстом кинулися до нещасного (він був від нас ярдів за п’ятдесят) і перевернули його на спину. Наш приятель за всіма ознаками перебував на порозі смерті. Нічого іншого не могли означати осклянілі, запалі очі та посиніле обличчя. На одну секунду в його очах промайнула свідомість, він несамовито намагався нас застерегти. Щось невиразно та судомно вигукнув, але я розчув лише два слова: «лев’яча грива». Ці слова нічого не означали, але недочути я не міг. Тієї самої миті Мак-Ферсон підвівся, махнув руками й упав на бік. Він був мертвий.

Мій супутник остовпів від несподіваного страшного видовища; у мене ж, звісно, всі почуття миттю загострилися, і недарма: я відразу ж збагнув, що ми стали свідками якоїсь зовсім надзвичайної події. Мак-Ферсон був в одних штанях і накинутому на голе тіло макінтоші, а на ногах мав незашнуровані парусинові мешти. Коли він упав, накидка зісковз­нула, оголивши торс. Ми аж оніміли від подиву. Його спина була вкрита темно-багряними рубцями, немов його шмагали батогом із тонкого дроту. Мак-Ферсон був, вочевидь, замучений і катований якимось надзвичайно гнучким інструментом, бо довгі, різкі рубці заокруглювалися зі спини й захоплювали плечі і ребра. Підборіддям текла кров із прикушеної від нестерпного болю нижньої губи.

Я опустився на коліна, а Стекгерст, стоячи, схилився над трупом, коли на нас упала чиясь тінь, і, озирнувшись, ми побачили, що до нас підійшов Єн Мердок. Він викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдькуватий і замкнутий, що не було людини, котра могла б назватися його приятелем. Здавалося, він витав у абстрактних сферах ірраціональних чисел і конічних перетинів, мало чим цікавлячись у буденному житті. Він мав славу дивака серед учнів і міг би легко стати посміховиськом, якби в його жилах не було домішку якоїсь чужинської крові, що проявлялася не лише в чорних, як вуглинки, очах і смаглявій шкірі, але й у вибухах люті, які не можна було названо інакше, як дикими. Якось на нього накинувся песик Мак-Ферсона. Мердок схопив його та викинув у вікно, розбивши дзеркальне скло. За таку поведінку Стекгерст, звісно, не забарився би його звільнити, якби той не був винятково професійним викладачем. Такою була характеристика дивакуватого чоловіка, котрий підійшов до нас цієї миті. Здавалося, що він був неабияк щиро вражений виглядом мертвого тіла, хоча випадок із песиком навряд чи міг свідчити про велику симпатію між ним і покійним.

— Бідолаха! Бідолаха! Чи не міг би я щось зробити? Чим можу вам допомогти?

— Ви були з ним? Не розповісте, що тут сталося?

— Ні-ні, я пізно прокинувся сьогодні. І ще не купався. Я тільки-но йду зі школи. Чи можу бути вам корисний?

— Біжіть швидше до Фелворта та негайно повідомте поліцію.

Юнак не зронив ні слова й поспішно кинувся до Фелворта, а я одразу ж узявся вивчати місце події, поки ошелешений Стекгерст залишався біля тіла. Першою моєю справою було, певна річ, переконатися, чи на пляжі більше нікого немає. З урвища, звідки спускалася стежинка, берег, видимий, скільки око бачило, здавався зовсім безлюдним, якщо не брати до уваги двох-трьох темних силуетів, що рухалися в далечині в напрямку до Фелворта. Закінчивши оглядати берег, я почав повільно спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішками глини та м’якого мергелю, і то тут, то там мені траплялися сліди тієї самої людини, спрямовані під гору й вгору. Більше цього ранку стежкою ніхто не користувався. В одному місці я помітив відбиток долоні зі спрямованими угору пальцями. Це могло означати лише те, що нещасний Мак-Ферсон упав, підіймаючись догори. Я помітив також круглі западини, що дозволяли припустити, що він кілька разів падав на коліна. Унизу, де стежка уривалася, розмістилася доволі велика лагуна, утворена припливом, що відступив. На березі цієї лагуни Мак-Ферсон роздягнувся: тут, на камені, лежав і його рушник. Він був акуратно складений і виявився сухим, мабуть, Мак-Ферсон не встиг пірнути. Походжаючи туди-сюди твердою галькою, я виявив на пляжі кілька піщаних ямок зі слідами парусинових мештів і босих ніг Мак-Ферсона. Це спостереження свідчило, що він мав намір ось-ось кинутися в воду, а сухий рушник означав, що цього він зробити не встиг.

У тому й полягала загадковість цієї пригоди — найнезвичнішої з усіх, з якими я колись стикався. Чоловік пробув на пляжі щонайбільше чверть години. У цьому не могло бути сумнівів, бо Стекгерст йшов слідом за ним від самої школи. Чоловік збирався купатися й уже навіть роздягнувся, про що свідчили сліди босих ніг. Потім раптово знову натягнув на себе макінтош, не встигнувши замочитися або принаймні не витершись. Він не зміг здійснити свій намір поплавати, бо його якимось незбагненним і нелюдським способом відшмагали та понівечили так, що нещасний до крові прикусив губу від нестерпного болю й у нього заледве вистачило сил, аби відповзти від води та померти. Хто ж став винуватцем цього звірячого вбивства? Правда, біля підніжжя скель були невеликі гроти й печери, але вони добре освітлювалися ранковим сонцем, що ще стояло низько, і не могли слугувати чиїмось притулком. Крім цього, як я вже казав, на відстані на березі виднілися кілька темних постатей. Та вони були занадто далеко, щоб можна було запідозрити когось, до того ж від Мак-Ферсона їх відділяла широка лагуна, що підходила до самого підніжжя урвища, в якому він мав намір купатися. Неподалік у морі виднілися два-три рибальські човни. Я міг добре розгледіти людей, котрі сиділи в них. Отже, переді мною відкривалося кілька шляхів розслідування справи, але жоден із них не обіцяв успіху.

Коли я врешті-решт повернувся до тіла, то побачив, що навколо нього зібралася група випадкових перехожих. Тут перебував, певна річ, і Стекгерст, а також Єн Мердок у супроводі сільського констебля Андерсона — товстуна з рудими вусами, низькорослої сассекської породи, наділеного прагматичним здоровим глуздом під неповороткою, похмурою зовнішністю. Він вислухав нас, записав свідчення, а потім відкликав мене набік.

— Я був би вам вдячний за пораду, містере Голмс. Самому мені з цією складною справою не впоратися, а якщо я щось наплутаю, то отримаю на горіхи від Льюїса.

Я порадив йому, по-перше, послати за своїм безпосереднім начальником, по-друге, до прибуття начальства не переносити ні тіла, ні речей і, за можливості, не топтатися біля трупа, щоб не плутати слідів. За той час я обшукав кишені мерця. Знайшов у них хусточку, складаний ніж і маленький гаманець. Звідти вислизнув аркуш паперу, який я розгорнув і вручив констеблеві. На папірці недбалим жіночим почерком було написано: «Не турбуйся, чекай на мене. Моді». Судячи з усього, це була любовна записка, але в ній не вказувалися ні час, ні місце побачення. Констебль уклав записку назад у гаманець і разом із іншими речами засунув у кишеню макінтоша. Потім, оскільки жодних нових доказів не знайшлося, я пішов додому снідати, перед тим порадивши ретельно обстежити підніжжя скель.

Десь за дві години до мене прийшов Стекгерст і повідомив, що тіло перенесли до школи, де проводитимуться слідчі дії. Він поінформував мене про кілька дуже важливих і примітних фактів. Як я й очікував, у печерах під кручею нічого не знайшли, але Стекгерст переглянув папери в столі Мак-Ферсона й виявив серед них кілька листів, які свідчили про взаємну прихильність між покійником і якоюсь міс Мод Беллемі з Фелворта. Таким чином з’ясувалося, хто писав записку, знайдену в кишені Мак-Ферсона.

— Листи в поліції, — пояснив Стекгерст, — я не зміг їх принести. Вони, без сумніву, свідчать про серйозний роман. Але я не бачу підстав пов’язувати ці стосунки зі страшною подією, якщо не брати до уваги того, що леді призначила йому побачення.

— Навряд чи побачення було б призначене на березі, де всі зазвичай купаються, — зауважив я.

— Атож, це чиста випадковість, що Мак-Ферсона не супроводжували кілька учнів.

— Справді випадковість?

— Їх затримав Єн Мердок, — зазначив Стекгерст. — Він наполіг на проведенні занять із алгебри ще до сніданку. Бідний чоловік, він страшенно пригнічений тим, що сталося!

— Однак, наскільки я знаю, друзями вони не були.

— Авжеж, спочатку, але ось уже рік або навіть більше, як Мердок зійшовся з Мак-Ферсоном, наскільки він взагалі тільки здатен із кимось приятелювати. Він не дуже товариський за натурою.

— Я так і думав. Пригадую вашу розповідь про те, як він повівся з песиком покійного.

— Ну, це вже стара справа.

— Але такий вчинок, можливо, міг накликати мстиві почуття.

— Ні-ні, я впевнений у їхній щирій дружбі.

— Ну, що ж, тоді перейдімо до дівчини. Ви її знали?

— Її знають усі. Вона дуже гарна, справжня красуня, Голмсе, кожен це підтвердить. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсону, але не припускав, що справа зайшла аж так далеко, як це випливає з листів.

— Хто ж вона?

— Донька старого Тома Беллемі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фелворті. Він почав простим рибалкою, а тепер доробився до статків. У справі йому допомагає його син Вільям.

— Чи не сходити б нам до Фелворта зустрітися з ними?

— А причина?

— О, її легко знайти. Не міг же врешті-решт наш нещасний приятель накласти на себе руки, вдавшись до такого страшного способу самогубства! Адже батіг, яким його шмагали, мав перебувати в чиїйсь руці, якщо припустити, що вбивство скоїли за допомогою батога. Коло знайомих Мак-Ферсона в цьому малолюдному місці, звісно, вузьке. Тож займімося всіма його знайомими, і, досконально вивчивши їх, можливо, намацаємо мотив злочину, а це своєю чергою допоможе нам виявити злочинця.

Що б могло стати для нас приємнішим за прогулянку схилами, порослими запашним чебрецем, якби ми не були настільки приголомшені страшною трагедією, що сталася на наших очах! Селище Фелворт розляглося в невеликій западині, що півколом оперізує бухту. За рядом старих хатинок під горою було збудовано кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Ось і «Притулок», як називає свою ділянку Беллемі. Он той будинок з кутовою башточкою та дахом, укритим черепицею. Непогано для людини, котра почала з нуля... Погляньте! А це що таке?

Садова хвіртка «Притулку» відчинилася, і з неї вийшов чоловік. Важко було б не впізнати в його високій, незграбній поставі математика Єна Мердока. За хвилину ми зіштовхнулися з ним на дорозі.

— Вітаю! — гукнув йому Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса зиркнув на нас проникливими чорними очима й хотів було йти далі, але директор школи його затримав.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердок спалахнув.

— Містере професоре, я корюся вам у вашій школі. Але мені здається, що я не зобов’язаний звітувати вам у своїх особистих справах.

Після всього пережитого нерви Стекгерста напнулися, як струна. За інших обставин він би стримався, однак тепер утратив самоконтроль.

— Ваша відповідь, містере Мердок, у таких умовах — чистісіньке зухвальство.

— Не меншим зухвальством мені здається ваше запитання.

— Мені вже не вперше доводиться терпіти вашу брутальність. Ваша сьогоднішня витівка стане останньою. Попрошу вас підшукати собі інше місце, і якнайшвидше.

— Це цілком відповідає моєму бажанню. Сьогодні я втратив єдину людину, котра хоч якось розраджувала мене у вашій школі.

І Мердок рішуче пішов уперед, а Стекгерст люто зиркав йому вслід.

— Що за важка, яка нестерпна людина! — вилаявся він.

Мене найбільше вразило, що містер Єн Мердок скористався першою-ліпшою нагодою, щоб утекти з місця злочину. У мене зародилися здогади, раніше нечіткі та невизначені, а тепер виразніші. «Можливо, знайомство з родиною Беллемі проллє світло на цю справу?» — подумав я. Стекгерст заспокоївся, і ми подалися до будинку.

Містер Беллемі виявився чоловіком середнього віку з вогняно-рудою бородою. Вигляд у нього був дуже схвильований, обличчя палало не менше за бороду.

— Даруйте, сер, я волію не знати жодних подробиць. І мій син, — він указав на юнака з богатирською статурою, важким і похмурим обличчям, — цілком згоден зі мною, що поведінка містера Мак-Ферсона компрометувала Мод. Атож, сер, він жодного разу не промовив слова «шлюб», хоча було листування, були побачення та багато всілякого іншого, чого ніхто з нас не схвалював. Мод росла без матері, і ми — її єдині захисники. Тому вирішили...

Цей потік слів був раптово зупинений появою самої дівчини. Ніхто не став би заперечувати, що вона могла б стати окрасою будь-якого товариства. І хто б міг подумати, що настільки дивовижної краси квітка виросте на такому ґрунті й у такій атмосфері! Я мало захоплювався жінками, бо моє серце завжди було підпорядковане голові, але, дивлячись на прекрасні тонкі риси, на ніжний, свіжий колір обличчя, типовий для цих країв, я розумів, що жоден юнак, побачивши її, не зміг би залишитися байдужим. Такою була дівчина, котра зараз стояла перед Гарольдом Стекгерстом, відкрито та рішуче зазираючи йому у вічі.

— Я вже знаю, що Фіцрой мертвий, — заявила вона. — Не бійтеся, я спроможна вислухати будь-які подробиці.

— Той джентльмен уже все нам розповів, — пояснив батько.

— У вас немає жодних підстав уплутувати в цю історію мою сестру, — буркнув юнак.

— Це моя справа, Вільяме, — заперечила сестра, кинувши на нього гарячий і нищівний погляд. — Будь ласка, дозволь мені поводитися, як вважатиму за потрібне. Ясно, що скоїли страшний злочин. Якщо я зможу допомогти викрити вбивцю, то хоча б виконаю цим свій обов’язок перед покійним.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника стримано, із зосередженою увагою, довівши тим, що, крім вроди, вона мала ще й сильний характер. Мод Беллемі назавжди запам’ятається мені як одна з найвродливіших і найгідніших жінок. Вона, мабуть, вже знала мене в обличчя, бо відразу ж звернулася до мене.

— Притягніть їх до відповідальності, містере Голмс, — попросила вона. — Ким би не був убивця, всі мої симпатії та моя допомога — на вашому боці.

Мені здалося, що при цих словах вона з викликом поглянула на батька і брата.

— Дякую, — втішився я. — Дуже ціную в таких справах жіночу інтуїцію, але ви сказали «їх». Гадаєте, що в цій справі завинив не хтось один?

— Я достатньо добре знала містера Мак-Ферсона, щоб стверджувати, що він був людиною мужньою і дужою. Сам на сам із ним ніхто б не впорався.

— Чи не можу я сказати вам кілька слів віч-на-віч?

— Кажу тобі, Мод, не пхай носа в ці справи! — роздратовано вигукнув батько.

Вона безпорадно поглянула на мене.

— Як же мені бути?

— Тепер справа однаково набуде розголосу, — сказав я, — тому ніякої біди не буде, якщо я поговорю з вами при всіх. Я би надав перевагу, звісно, приватній розмові, але якщо вашому батькові це не до вподоби, він може взяти участь у нашій бесіді.

І я розповів їй про записку, знайдену в кишені небіжчика.

— Вона, звісно, фігуруватиме на слідстві. Чи можу я попросити вас пояснити цю записку?

— Не маю причин щось приховувати, — відповіла дівчина. — Ми були заручені й мали намір побратися, але не оголошували свої наміри через дядька Фіцроя: він старий, за чутками, смертельно хворий, і міг би позбавити Фіцроя спадщини, якби той одружився проти його волі. Жодних інших причин ховатися в нас не було.

— Ти могла б сказати нам про це раніше, — пробурчав Беллемі.

— Я б так і зробила, батьку, якби бачила доброзичливе ставлення з вашого боку.

— Не хочу, щоб моя донька була пов’язана з людьми іншого кола!

— Через це ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не могла нічого вам розповісти. Що ж стосується моєї записки, то вона була відповіддю ось на це... — і юнка, помацавши в кишені сукні, простягнула мені зім’ятий папірець такого змісту:

«Кохана! Я буду на звичному місці на березі відразу після заходу сонця у вівторок. Це єдиний час, коли зможу вибратися. Ф. М.»

— Сьогодні вівторок, і я планувала зустрітися з ним сьогодні ввечері.

Я розглядав листа.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його отримали?

— Вважала б за краще не відповідати на це запитання. Яким чином я отримала лист, пробачте, не має жодного стосунку до справи. А про все, що пов’язане з вашим розслідуванням, я охоче розповім.

І вона дотримала слова, але її свідчення не змогли наштовхнути нас на чийсь слід. Вона не припускала думки, що в її нареченого були таємні вороги, проте визнала, що полум’яних шанувальників у неї було кілька.

— Чи не належить до їхнього числа містер Єн Мердок?

Вона зашарілася й ніби зніяковіла.

— Так мені певний час здавалося. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, його почуття змінилися.

Мої підозри щодо цієї людини набували все певнішого характеру. Варто було б ознайомитися з його минулим, а також таємно обшукати його кімнату. Стекгерст сприятиме мені в цьому, бо й у нього зародилися такі самі підозри. Ми повернулися від Беллемі в надії, що тримаємо в руках хоча б один кінчик цього заплутаного клубочка.

Минув тиждень. Слідство не дало результатів і було призупинене аж до знаходження нових доказів. Стекгерст порозпитував про свого підлеглого, у кімнаті Мердока провели поверхневий обшук, який також ні до чого не призвів. Я особисто ще раз крок за кроком — на ділі та подумки — простежив усі етапи трагічної події, але якогось висновку так і не дійшов. У всій моїй практиці читач не пригадає випадку, коли я так гостро відчував би своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені розгадку таємниці. Аж тут незабаром стався випадок із собакою.

Першою про це почула моя стара економка завдяки своєрідному бездротовому телеграфу, за допомогою якого ці люди отримують інформацію про всі події в окрузі.

— Що за сумна історія, сер, із тією собакою містера Мак-Ферсона! — сказала якось увечері моя економка.

Не люблю заохочувати плітки, але цього разу її слова розбудили мою цікавість.

— Що ж таке трапилося з собакою містера Мак-Ферсона?

— Здох, сер. Здох від туги за господарем.

— Звідки ви це знаєте?

— Як же не знати, коли всі тільки про це й говорять. Собака страшенно сумував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні двійко молодих джентльменів зі школи знайшли пса мертвого внизу, на березі, на тому самому місці, де сталося нещастя з його господарем.

«На тому самому місці»! Ці слова немов урізалися в мій мозок. У мені зародилося якесь неясне передчуття, що загибель собаки допоможе розплутати справу. Те, що пес здох, варто було, звісно, пояснити відданістю та вірністю, властивим усім собакам. Але «на тому самому місці»? Чому цей пустельний берег відіграє таку зловісну роль? Чи можливо, щоб і пес став жертвою якоїсь страшної помсти? Таке можливе?.. Здогад був невиразним, але він починав набувати все певнішої форми. За кілька хвилин я вже йшов дорогою до школи. Стекгерста застав у його кабінеті. На моє прохання він послав за Седбері та Блаунтом — двома учнями, котрі знайшли собаку.

— Авжеж, пес лежав на самому краєчку лагуни, — підтвердив один із них. — Він, мабуть, пішов слідами свого померлого господаря.

Я оглянув труп маленького відданого створіння з породи ердель-тер’єрів, що лежав на хіднику в холі. Песик здерев’янів, застиг, очі були вирячені, кінцівки скорчені. Усі його обриси видавали страшну муку.

Зі школи я пішов униз до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, тьмяно мерехтячи, як свинцевий лист, лежала чорна тінь від великого стрімчака. Місце було безлюдне, навколо не проявлялося жодних ознак життя, якщо не брати до уваги двох чайок, що з різкими криками кружляли наді мною. У тьм’яному світлі дня я нечітко розрізняв маленькі сліди собачих лапок на піску навколо того самого каменя, на якому тоді лежав рушник його господаря. Я довго стояв у глибокій задумі, поки навколо ставало все темніше й темніше. У моїй голові вихором пролітали думки. Так буває в страшному сні, коли ви шукаєте якусь страшенно потрібну річ і знаєте, що вона десь поруч, а вона однаково залишається невловимою та недоступною. Саме таке почуття й охопило мене, коли я стояв того вечора на самоті на фатальному березі. Потім я нарешті обернувся й повільно побрів додому.

Я саме встиг піднятися стежкою аж на гору урвища, і раптом мене, наче блискавка, пронизав спогад про те, що я так пристрасно та марно шукав. Якщо тільки Ватсон писав недаремно, ви мали б знати, читачу, що я маю значний запас сучасних наукових знань, набутих цілком безсистемно, однак вони служать мені в нагоді при роботі. Пам’ять моя схожа на комору, щільно набиту такою кількістю всіляких сувоїв та предметів, що я й сам насилу уявляю її вміст. Я відчував, що там має бути щось, що стосується цієї справи. Спочатку це почуття було нечітким, але врешті-решт я почав здогадуватися, чим воно підказане. Це було неймовірно, дивовижно, і все ж це відкривало якісь перспективи. І я мав остаточно перевірити свої здогади.

У моєму будиночку є величезне горище, завалене різними книгами. У цих завалах я й борсався та плавав цілу годину, поки не випірнув із невеликим томиком шоколадного кольору зі срібним обрізом. Я швидко знайшов розділ, зміст якого частково запам’ятав. Тож зайве казати, що мій здогад був неправдоподібним, фантастичним, але я вже не міг заспокоїтися, поки не з’ясую, наскільки він слушний. Було вже пізно, коли я ліг спати, із нетерпінням смакуючи завтрашню роботу.

Але ця праця натрапила на прикру перешкоду. Щойно я випив ранковий чай і хотів вирушити на берег, як до мене завітав інспектор Бердл із поліційного управління Сассекса, кремезний чолов’яга із задумливими, як у вола, очима, які зараз дивилися на мене з напрочуд здивованим виразом.

— Я знаю про ваш величезний досвід, сер, — почав він. — Я, звісно, прийшов цілком неофіційно, і про мій візит ніхто не повинен знати. Але я щось заплутався в справі Мак-Ферсона. Просто не знаю, заарештувати його чи ні.

— Маєте на увазі містера Єна Мердока?

— Атож, сер. Адже більше й подумати нема на кого. Це безлюддя — величезна перевага. Ми маємо можливість обмежити наші пошуки. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Щось маєте проти нього?

Бердл, як з’ясувалося, йшов по моїх стопах. Тут був і характер Мердока, і таємниця, яка, здавалося, оточувала цього чоловіка. І його нестриманість, яка проявилася у випадку з песиком. І його сварки з Мак-Ферсоном у минулому, і цілком обґрунтовані припущення про їхнє суперництво в ставленні до міс Беллемі. Він перебрав усі мої аргументи, але нічого нового не сказав, крім того, що Мердок начебто готується кудись їхати.

— Яким буде моє становище, якщо я дам йому втекти за наявності всіх цих доказів? — флегматичний товстун був дуже стривожений.

— Подумайте, інспекторе, у чому основна хиба ваших міркувань, — сказав йому я. — Він, певна річ, без зусиль зможе довести своє алібі на ранок убивства. Він був зі своїми учнями аж до останньої миті та підійшов до нас майже одразу після появи Мак-Ферсона. І майте на увазі, що лише він, своїми руками, не міг би так упоратися з людиною, такою самою дужою, як він сам. Нарешті, питання впирається в знаряддя, яким скоїли це вбивство.

— Що ж це могло бути, як не батіг чи якийсь гнучкий канчук?

— Ви бачили рани?

— Звичайно. І лікар також.

— А я розглядав їх дуже ретельно крізь лупу. І виявив певні особливості.

— Які ж, містере Голмс?

Я підійшов до письмового столу та дістав збільшений знімок.

— Ось мій метод для таких випадків, — пояснив я.

— Що й казати, містере Голмс, ви не минаєте жодної дрібниці.

— Я не був би Голмсом, якби працював інакше. А тепер огляньмо ось цей рубець, що оперізує праве плече. Нічого не впадає у вічі?

— Та ніби ні.

— Однак абсолютно очевидно, що рубець нерівний. Ось тут — глибший крововилив, а тут — друга цятка, така сама. Подібні місця видно й на другому рубці, нижче. Що це означає?

— І гадки не маю. А ви?

— Може здогадуюся, а, може, і ні. Скоро зможу докладніше висловитися з цього приводу. Розгадка причини цих крововиливів має підвести нас до викриття особи винуватця вбивства найкоротшим шляхом.

— Мої слова, певна річ, можуть здатися безглуздими, — сказав поліціянт, — але якби на спину Мак-Ферсона накинули до червоного розпечену дротяну сітку, то ці глибше уражені цятки з’явилися б у місцях перетину дротів.

— Порівняння надзвичайно влучне. Можна також припустити застосування жорсткого дев’ятихвостого нагая з невеликими вузлами на кожному ремені.

— Присягаюся, містере Голмс, мені здається, ви близькі до істини.

— А, може, містере Бердл, рани були завдані ще якимось способом. Як би там не було, цих ваших здогадів недостатньо для арешту. Крім цього, маємо пам’ятати про останні слова небіжчика — «лев’яча грива».

— Я тут подумав, чи не хотів він назвати ім’я...

— І я про це думав. Якби друге слово звучало хоч якось схоже на «Мердок», але ні. Впевнений, що він вигукнув слово «грива».

— Чи немає у вас інших варіантів, містере Голмс?

— Може, і є. Але не хочу їх обговорювати, поки не матиму вагоміших доказів.

— А коли вони у вас будуть?

— За годину або й раніше.

Інспектор почухав підборіддя, недовірливо поглянувши на мене.

— Хотів би я розгадати ваші думки, містере Голмс. Можливо, ваші здогади пов’язані з тими рибальськими човнами?

— О ні, вони були занадто далеко.

— Ну тоді це, можливо, Беллемі та його здоровило-син? Вони добряче недолюблювали Мак-Ферсона. Не могли вони його вбити?

— Та ні ж, нічого в мене випитувати, поки я не готовий, — усміхнувся я. — А тепер, інспекторе, нам обом час повернутися до наших обов’язків. Ви не могли б зайти до мене о дванадцятій годині?

Але тут нас перервали, і це було початком кінця справи про вбивство Мак-Ферсона.

Вхідні двері відчинилися, у передпокої почулося, як хтось спотикався, і в кімнату вдерся Єн Мердок. Він був блідий, розпатланий, його костюм перебував у страшному безладі. Чоловік кістлявими пальцями хапався за крісла, щоб тільки втриматися на ногах!

— Віскі! Віскі! — прохрипів він і зі стогоном звалився на диван.

Він був не сам. Слідом за ним з’явився Стекгерст, без капелюха, важко дихаючи, майже в такому самому стані, як і його супутник.

— Швидко, давайте віскі! — кричав він. — Мердок ледь живий. Я насилу дотягнув його сюди. Дорогою він двічі втрачав свідомість.

Півкухля алкоголю справили вражаючу дію. Мердок звівся на лікті та скинув піджак із плечей.

— Заради Бога, — залементував він, — олійки, опіуму, морфію! Чого завгодно, аби припинити цей пекельний біль!

Ми з інспектором мимоволі скрикнули від подиву. Плече Мердока було помережане такими самими червоними, запаленими, перехресними рубцями, як і тіло Фіцроя Мак-Ферсона.

Нестерпні болі пронизували, мабуть, усю грудну клітку нещасного, його дихання раз у раз вщухало, обличчя чорніло, і він судомно хапався рукою за серце, а з чола скочувалися великі краплі поту. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому до рота віскі, і з кожним ковтком він оживав. Тампони з вати, змоченої в прованській олії, здавалося, пом’якшували біль від страшних ран. Урешті-решт його голова важко впала на подушку. Змучене тіло припало до останнього джерела життєвих сил. То був сон чи безтяма, але у будь-якому разі він позбувся болю.

Розпитувати його не було сенсу, але, як тільки ми переконалися в тому, що його життя — поза небезпекою, Стекгерст обернувся до мене.

— Боже милий, Голмсе, — вигукнув він, — що ж це таке? Що ж це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на березі. У тому самому місці, де постраждав нещасний Мак-Ферсон. Якби в Мердока було таке саме слабке серце, йому б уже був кінець. Поки я вів його до вас, мені кілька разів здавалося, що він помер. До школи було занадто далеко, тому й приволік його сюди.

— Ви бачили його на березі?

— Я йшов краєм урвища, коли почув крики. Він стояв біля самої води, хитаючись, мов п’яний. Я збіг униз, накинув на нього якусь одежу й потягнув нагору. Голмсе, благаю, зробіть усе, що у ваших силах, не пошкодуйте зусиль, аби позбавити від прокляття наші місця, інакше жити тут стане неможливо. Невже ви з усією вашою світовою славою не зможете нам допомогти?

— Здається, зможу, Стекгерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, також! Переконаємося, чи не вдасться нам віддати вбивцю в руки правосуддя.

Передавши зануреного в безпам’ять Мердока турботам моєї економки, ми втрьох подалися до фатальної лагуни. На гальці лежав оберемок одягу, покинутого пораненим. Я повільно підійшов до самої води, а мої супутники йшли за мною. Лагуна була зовсім мілка, і лише під кручею, де затока сильніше врізалася в суходіл, глибина води сягала чотирьох-п’яти футів. Саме сюди, до цієї чудової, прозорої та чистої, немов кришталь, зеленої водойми прагнули плавці. Біля самого підніжжя урвища уздовж лагуни тягнувся ряд каміння. Я пробирався ним, уважно вдивляючись у воду. Коли підійшов до найглибшого місця, мені вдалося нарешті знайти те, що я шукав.

— Ціанея! — переможно вигукнув я. — Ціанея! Ось вона, лев’яча грива!

Дивна істота, на яку я вказував, і справді нагадувала жмут волосся, видертий із гриви лева. На кам’яному виступі під водою на глибині якихось трьох футів лежала дивна волохата потвора, хилиталася та тріпотіла. У її жовтих кучерях блищали срібні пасма. Вона вся пульсувала, повільно й важко розтягуючись і скорочуючись.

— Досить вона наробила лиха! — заявив я. — Настала її остання година. Стекгерсте, допоможіть мені! Час прикінчити вбивцю!

Над виступом, де причаїлося чудовисько, лежав величезний валун: ми зі Стекгерстом навалилися на нього й зіштовхнули у воду, здійнявши цілий фонтан бризок. Коли хвилювання на воді вляглося, ми побачили, що валун ліг куди слід. З-під нього визирала й судомно тріпотіла жовта перетинка, яка свідчила про те, що ми потрапили в ціль. Густа масляниста піна сочилася з-під каменя, каламутячи воду й повільно підіймаючись на поверхню.

— Чудово! — вигукнув інспектор. — Але що ж це було, містере Голмс? Я народився й виріс у цих краях, але ніколи не бачив нічого подібного. Таке в Сассексі не живе.

— На щастя для Сассекса, — зауважив я. — Її, мабуть, занесло сюди штормом з південного заходу. Запрошую вас обох до мене, і покажу вам, як описав зустріч із цим чудовиськом чоловік, котрий якось зіткнувся з ним у відкритому морі й надовго запам’ятав цей випадок.

Коли ми повернулися в мій кабінет, то знайшли Мердока в такому стані, що він був у змозі сидіти. Він усе ще не міг опритомніти від пережитого й постійно сіпався від нападів болю. Кількома словами розповів, що поняття не має про те, що з ним сталося, пам’ятає лише, як відчув нестерпний біль і як у нього заледве вистачило сил виповзти на берег.

— Ось книжка, — сказав я, показуючи томик шоколадного кольору, що заронив у мені здогад про винуватця події, яка інакше могла б залишитися для нас огорнутою вічною таємницею. Назва книжки — «Зустрічі на морі й суходолі», її автор — дослідник Дж. Дж. Вуд. Він сам мало не загинув від зіткнення з цією морської істотою, тому йому можна вірити. Повна її латинська назва Cyanea capillata. Вона настільки ж смертоносна, як і кобра, а рани, завдані нею, болючіші за укуси цієї змії. Дозвольте мені коротко прочитати вам її опис:

«Якщо плавець помітить пухку круглу масу з рудих перетинок і волокон, що нагадують лев’ячу гриву з пропущеними смужками срібного паперу, рекомендуємо йому бути насторожі, бо перед ним одне з найнебезпечніших морських чудовиськ Cyanea capillata». Чи можна точніше описати нашу фатальну знахідку?

Далі автор розповідає про свою зустріч із одним з цих чудовиськ, коли він купався біля Кентського узбережжя. Він установив, що ця тварюка розпускає тонкі, майже невидимі нитки на відстань п’ятдесят футів, і кожен, хто потрапляє в межі досяжності цих отруйних ниток, наражається на смертельну небезпеку. Навіть на такій відстані зустріч із цією твариною мало не вартувала Вудові життя. «Її незліченні найтонші мацаки залишають на шкірі вогняно-червоні смуги, які при найближчому розгляді складаються з найдрібніших крапок або цяток, немов від уколу розпеченою голкою, що проникає до самого нерва». Як пише автор, місцеві больові відчуття далеко не вичерпують цих страшних тортур. «Я звалився з ніг від болю в грудях, що пронизав мене, мов куля. У мене майже зник пульс, і водночас я відчув шість-сім серцевих спазмів, ніби вся кров моя прагнула пробитися геть із грудей». Вуда вразило мало не на смерть, хоча зіткнувся він із чудовиськом у морських хвилях, а не у вузькій спокійній лагуні. Він пише, що заледве впізнав себе, настільки його обличчя було безкровне, спотворене та зборознене зморшками. Він залпом хильнув цілу пляшку віскі, і тільки це, мабуть, його й врятувало. Вручаю цю книжку вам, інспекторе, і можете не сумніватися в тому, що тут поданий точний опис усієї трагедії, пережитої нещасним Мак-Ферсоном.

— Він мало не знищив мою репутацію, — зауважив Мердок із кривою посмішкою. — Я не звинувачую вас, інспекторе, ні вас, містере Голмс, — ваші підозри були природними. Я відчував, що мене ось-ось мають заарештувати, і своїм виправданням зобов’язаний лише тому, що розділив долю свого бідного товариша.

— Ні-ні, містере Мердок. Я вже здогадувався, у чому річ, і якби мене сьогодні вранці не затримали вдома, то, можливо, я б зміг позбавити вас страшного переживання.

— Але як же ви могли здогадатися, містере Голмс?

— Я всеїдний читач і маю фотографічну пам’ять на всілякі дрібниці. Фраза «лев’яча грива» не давала мені спокою. Я знав, що десь уже зустрічав її в зовсім несподіваному для мене контексті. Ви могли переконатися, що вона точно характеризує зовнішній вигляд цієї почвари. Не сумніваюся, що вона спливла на поверхню, і Мак-Ферсон її ясно побачив, бо жодними іншими словами він не міг застерегти нас від тварини, що стала винуватцем його загибелі.

— То я вже поза підозрою, — Мердок насилу підвівся з канапи. — Тоді також маю кількома словами пояснити вам дещо, бо знаю, про що ви розпитували. Я справді кохав Мод Беллемі, але з тієї миті, як вона обрала Мак-Ферсона, моїм єдиним бажанням стало сприяти їхньому щастю. Я зійшов із їхнього шляху і вдовольнявся роллю посередника. Вони часто довіряли мені передавати листи; я ж поквапився повідомити Мод про смерть нашого приятеля саме тому, що кохав її, і мені не хотілося, щоб вона дізналася про це від когось чужого та бездушного. Вона не хотіла казати вам, сер, про наші стосунки, остерігаючись, що ви їх хибно потрактуєте, і далеко не на мою користь. А тепер прошу відпустити мене до школи, бо я хочу якнайшвидше дістатися ліжка.

Стекгерст простягнув йому руку.

— У нас усіх нерви розхитані, — сказав він. — Даруйте, Мердоку. Надалі будемо ставитися один до одного з більшою довірою та розумінням.

Вони пішли під руку, як добрі друзі. Інспектор залишився і мовчки витріщився на мене своїми воловими очима.

— Гарна робота! — вигукнув він. — Що й казати, я читав про вас, але ніколи не вірив. Це ж диво!

Я похитав головою. Прийняти такі дифірамби означало б принизити власну гідність.

— Спочатку я зволікав, занадто зволікав, — заявив я. — Якби тіло виявили у воді, я б здогадався раніше. Мене підвів рушник. Нещасному не вдалося витертися, тому я вирішив, що він не встиг і пірнути. Відтак, певна річ, і не спало на гадку, що він зазнав нападу у воді. У цьому пункті я припустився помилки. Ну що ж, інспекторе, мені часто доводилося кепкувати над вашим братом-полісменом, зате тепер Cyanea capillata помстилася мені за Скотленд-Ярд.

Таємниця Боскомської долини

Одного ранку, коли ми з дружиною снідали, покоївка подала мені телеграму від Шерлока Голмса: «Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Викликаний на захід Англії зв’язку трагедією Боскомській долині. Буду радий якщо приєднаєтеся до мене. Повітря пейзаж чудові. Виїздіть Паддінґтона 11.15».

— Ти поїдеш? — поцікавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.

— Навіть не знаю. Нині маю дуже багато пацієнтів...

— О, Анструзер їх прийме! Останнім часом ти маєш стомлений вигляд. Поїздка піде тобі на користь. І ти завжди так цікавишся справами, що їх розслідує Шерлок Голмс.

Мій досвід табірного життя в Афганістані мав принаймні ту перевагу, що я став загартованим і завжди готовим до подорожі мандрівником. Речей мав зовсім небагато, тому сів зі своєю валізою в кеб набагато раніше, ніж розраховував, і помчав на Паддінґтонський вокзал.

Шерлок Голмс походжав на платформі в сірому дорожньому плащі та суконній кепці, які робили його високу худорляву постать ще худішою та вищою.

— Дуже добре, що ви прибули сюди, Ватсоне, — сказав він. — Зовсім інша річ, коли поруч зі мною людина, на котру можна беззастережно покластися. Місцева поліція або нічого не робить, або йде хибним слідом. Займіть два кутових місця, а я візьму квитки.

Ми сіли в купе. Голмс узявся читати газети, які приніс із собою, читав, відволікаючись, аби занотувати щось та обміркувати.

Так ми доїхали до Редінґа. Несподівано детектив зім’яв усі часописи в один величезний згорток і закинув його на багажну сітку.

— Ви щось чули про цю справу? — спитав він.

— Ані слова. Я кілька днів не розгортав газети.

— Лондонська преса не подавала занадто докладних звітів. Я щойно переглянув усі свіжі часописи, щоб ознайомитися з подробицями. Це, здається, один із тих простих випадків, які виявляються надзвичайно складними.

— Звучить дещо парадоксально.

— Але це свята правда. Винятковість майже завжди дає ключ до розгадки таємниці. Чим простіший злочин, тим його важче розкрити... Як би там не було, у цьому випадку є дуже серйозні підозри проти сина убитого.

— Отже, це вбивство?

— Ну, так вважають. Я не беруся нічого стверджувати, поки не ознайомлюся зі справою особисто. Кількома словами поясню вам стан речей, яким він мені видається... Боскомська долина — це сільська місцевість неподалік від Росса, що в Герфордширі. Найбільший землевласник у тих краях — містер Джон Тернер. Він заробив свої статки в Австралії та кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну зі своїх ферм, Гезерлі, він віддав в оренду такому собі містерові Чарльзу Мак-Карті, також колишньому австралійцю. Вони познайомилися в колоніях, і нічого дивного не було в тому, що, переїхавши на нове місце, вони оселилися якомога ближче один до одного. Тернер, правда, був заможнішим, тому Мак-Карті став його орендарем, але вони, мабуть, залишилися друзями. Мак-Карті мав вісімнадцятилітнього сина-одинака, а в Тернера була єдина донька такого ж віку, дружини ж обох померли. Вони, здавалося, уникали товариства англійських родин і жили усамітнено, хоча Мак-Карті любив спорт і часто бував на кінських перегонах. У Мак-Карті працювали слуга та покоївка. А Тернер мав велике господарство та принаймні з півдюжини слуг. Ось і все, що мені вдалося дізнатися про обидві родини. А тепер — про саму подію.

Третього червня, тобто минулого понеділка, Мак-Карті вийшов зі свого будинку в Гезерлі годині о третій і попрямував до Боскомського ставка — невеликого озера, яке утворив струмок, що протікає Боскомською долиною. Вранці він їздив до Росса та повідомив своєму слузі, що дуже квапиться, бо о третій годині має важливу зустріч. З неї він не повернувся.

Від ферми Гезерлі до Боскомського ставка — чверть милі, і, коли він туди йшов, чоловіка бачили двоє людей. По-перше, якась стара баба, її ім’я не згадується в газетах, другим був Вільям Кровдер, лісник містера Тернера. Ці свідки стверджують, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісник додає, що незабаром після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив і його сина — Джеймса Мак-Карті, який ішов із рушницею. Свідок запевняє, що той слідував за батьком тією самою дорогою. Лісник спочатку забув про цю зустріч, але ввечері, почувши про трагедію, все згадав.

Обох Мак-Карті бачили й після того, як лісник Вільям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лісом, а його берег заріс очеретом. Донька сторожа Боскомського маєтку Пейшенс Моран, юнка років чотирнадцяти, збирала квіти в сусідньому лісі. Вона повідомила, що бачила біля озерця містера Мак-Карті та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дівчина чула, як старший Мак-Карті обзивав сина, і бачила, як останній замахнувся на свого батька, ніби хотів його вдарити. Дівчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звідти, кинулася додому та розповіла матері, що в лісі біля ставка старий і молодий Мак-Карті затіяли сварку й що вона боїться, щоб справа не дійшла до бійки. Заледве вона встигла розповісти це, як молодий Мак-Карті забіг у будинок і заявив, що знайшов у лісі свого батька мертвим, і попросив сторожа допомогти. Він був дуже збуджений, без рушниці й капелюха, а на правій руці та рукаві мав плями від свіжої крові. Слідуючи за ним, сторож підійшов до мертвого тіла, що лежало на траві біля води. Голову покійника було розтрощено кількома ударами якимось важким і тупим знаряддям. Такі рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушниці, яка належала синові й лежала на траві за кілька кроків від тіла. Під тиском обставин юнака відразу ж заарештували. У вівторок слідство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Карті постав перед мировим суддею в Россі, і той відправив справу на розгляд суду присяжних. Такими є основні факти, відомі слідчому та поліції.

— Важко навіть уявити собі прозорішу справу, — зауважив я. — Якщо колись непрямі докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.

— Непрямі докази дуже оманливі, — промовив Голмс у задумі, — вони прямісінько свідчать про одне, але якщо ви здатні уважно розглядати такі докази, то можете виявити, що насправді вони дуже часто ведуть нас не до істини, а в протилежний бік. Правда, нині справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливість, що він таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, і серед них міс Тернер, донька землевласника, котрі однаково не вірять у його провину. Міс Тернер запросила Лестрейда — можливо, ви його пам’ятаєте? — для захисту підсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його мені, й ось два джентльмени середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину замість того, щоб спокійно снідати вдома.

— Боюся, — зітхнув я, — факти неспростовні, й у вас будуть дуже обмежені можливості виграти цей процес.

— Ніщо не є настільки оманливим, як очевидні факти, — усміхнувся Голмс. — Крім цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якісь такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаєте, щоб вирішити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зібраними Лестрейдом, або й зовсім їх відкину, бо він сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймні їх збагнути. Узяти хоча б перший-ліпший приклад: мені цілком зрозуміло, що вікна у вашій спальні — з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помітив би містер Лестрейд такий очевидний факт.

— Але як, звідки...

— Мій любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу військову охайність. Голитеся щоранку й у цю пору року — при сонячному світлі. Але ліва частина вашого обличчя виголена гірше за праву, чим лівіше — тим гірше, доходячи, нарешті, до повної неохайності. Цілком очевидно, що ця частина обличчя у вас гірше освітлена, ніж інша. Не можу собі уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освітленні. Я подаю це лише як простий приклад спостережливості й уміння робити висновки. У цьому й полягає моє ремесло, і цілком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслідуванні. Є одна або дві незначні деталі, які стали відомими під час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.

— І про що йдеться?

— Виявляється, молодого Мак-Карті заарештували не відразу, а дещо пізніше, коли він уже повернувся на ферму Гезерлі. Поліційний інспектор заявив, що він заарештований, а юнак відповів, що це його нітрохи не дивує, бо він однаково заслуговує на покарання. Його фраза справила належний ефект — зникли останні сумніви, які, можливо, ще залишалися в слідчого.

— Це було зізнання! — вигукнув я.

— Ні, бо потім він заявив про повну відсутність своєї вини.

— Після пекельно вагомих доказів це звучить підозріло.

— Навпаки, — заперечив Голмс, — це єдиний проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже він не може не знати, які вагомі підозри вказують на нього. Якби він прикинувся здивованим або обуреним при звістці про арешт, це здалося б мені напрочуд підозрілим, бо таке здивування або обурення були б зовсім нещирі в обставинах, що склалися. Така поведінка якраз і свідчила б про його нещирість. Невибаглива поведінка парубка в мить арешту свідчить або про його повну невинність, або, навпаки, викриває його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосується його відповіді, що він заслуговує арешту, це також цілком природно, якщо згадати, що він настільки забув про свій синівський обов’язок, що облаяв батька та навіть, як стверджує дівчинка, — а її свідчення дуже важливі — замахнувся на нього. Відповідь парубка, що свідчить про каяття та про докори сумління, я вважаю швидше ознакою незіпсованості, ніж доказом злочинних намірів.

Я похитав головою.

— Багатьох повісили на шибениці й без таких важких доказів, — зауважив я.

— Це правда. І серед них було багато невинних.

— Які ж пояснення самого юнака?

— Не надто оптимістичні для його захисників, хоча є один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собі почитати.

Він витягнув зі своєї теки кілька місцевих гартфордширських газет, погортав і вказав на рядки, в яких нещасний парубок дає пояснення всьому, що сталося. Я сів у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:

«Потім викликали містера Джеймса Мак-Карті, єдиного сина покійного. Він дав наступні свідчення:

«Упродовж трьох днів я не був удома, бо перебував у Бристолі й повернувся якраз уранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, а покоївка сказала, що він поїхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром після мого приїзду я почув скрип коліс його екіпажу і, визирнувши з вікна, побачив, що він хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку він піде. Потім я взяв свою рушницю і вирішив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, він розташований на протилежному березі озера. Дорогою я зустрів Вільяма Кровдера, лісничого, як він уже повідомляв у своїх свідченнях; проте він помиляється, вважаючи, що я наздоганяв батька. Мені й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто кроків від ставка, то почув вигук «коу!», яким я і мій батько зазвичай закликали один одного. Я відразу ж побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помітивши мене, і досить брутально спитав, чого мені тут треба. Бесіда дійшла до дуже різких слів, мало не до бійки, бо мій батько був людиною вкрай запальною. Зрозумівши, що він утрачає самовладання, я вважав за краще піти геть від нього й подався до ферми Гезерлі. Не пройшов я й півтораста кроків, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу і змусив мене побігти назад. Я побачив розпростертого на землі батька; на його голові зяяли жахливі рани, і в ньому ледь жевріло життя. Рушниця випала з моїх рук, я підняв голову батька, але майже тієї самої миті він помер. Кілька хвилин я стояв на колінах біля мерця, потім пішов до сторожа містера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за інші. Повернувшись на зойк батька, я нікого біля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б міг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу він мав дещо замкнуту й непривітну. Але все ж, наскільки я знаю, справжніх ворогів він таки не мав.

Коронер. Чи ваш батько повідомив вам щось перед смертю?

Свідок. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг вловити лише щось схоже на «щур».

Коронер. Що це означає, як ви гадаєте?

Свідок. Гадки не маю. Мабуть, він марив.

Коронер. Що стало причиною вашої останньої сварки?

Свідок. Я волів би промовчати про це.

Коронер. На жаль, я змушений наполягти на відповіді.

Свідок. А я не можу відповісти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливої трагедії, яка сталася пізніше.

Коронер. Це вирішуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання відповідати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виїзною сесією суду присяжних.

Свідок. І все ж я не буду відповідати.

Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?

Свідок. Авжеж.

Слідчий. Як же могло статися, що він подав умовний знак іще до того, як вас побачив, і навіть до того, як дізнався, що ви повернулися з Бристолю?

Свідок (дуже збентежений). Навіть не здогадуюся.

Присяжний засідатель. Чи не впало вам у вічі щось підозріле, коли ви прибігли на зойк і знайшли батька смертельно пораненим?

Свідок. Та ні, нічого особливого.

Коронер. Що хочете цим сказати?

Свідок. Я був такий схвильований і наляканий, коли вибіг із лісу, що міг думати лише про батька, більше ні про що. Усе ж у мене було нечітке враження, що в ту мить щось лежало на землі ліворуч від мене. Мені здалося, що якийсь сірий одяг, можливо, коц. Коли я звівся на ноги й захотів розглянути цю річ, її вже не було.

— Вважаєте, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

— Атож, зникла.

— Чи не могли б ви сказати, що ж це було?

— Ні, у мене просто з’явилося відчуття, що там щось лежить.

— Далеко від убитого?

— Кроків за десять.

— А на якій відстані від лісу?

— Приблизно на такій самій.

— Отже, ця річ лежала на відстані менше двадцяти кроків від вас, коли вона зникла?

— Авжеж, але я обернувся до неї спиною.

Цим закінчується допит свідка».

— Мені ясно, — сказав я, поглянувши на газетний стовпчик, — що наприкінці допиту слідчий був зовсім безжалісний до молодого Мак-Карті. Він вказав, і не без підстав, на протиріччя в свідченнях про те, що батько покликав сина, не знаючи про його присутність, а також на відмову передати зміст його розмови з батьком, потім на дивне пояснення останніх слів умираючого. Усе це, як зауважив слідчий, дуже шкодить синові.

Голмс потягнувся на зручному дивані й з усмішкою за­уважив:

— Ви з коронером страждаєте на один і той самий недолік: відкидаєте все позитивне, що є у свідченнях парубка. Невже ви не бачите, що приписуєте йому то занадто багато, то занадто мало уяви? Занадто мало — якщо він не міг вигадати такої причини сварки, яка завоювала б йому симпатії присяжних; і занадто багато — якщо він міг дійти до такої вигадки, як згадка вмираючого про пацюка та пригода зі зниклим одягом. Ні, сер, я дотримуватимуся тієї точки зору, що все, сказане хлопцем, — правда. Подивимося, до чого ця гіпотеза нас приведе. А тепер я займуся своїм кишеньковим Петраркою. Поки ми не прибудемо на місце події — про цю справу анічичирк. Наш другий сніданок у Свіндоні. Гадаю, що ми приїдемо туди десь за двадцять хвилин.

Було близько четвертої години, коли ми, оминувши чарівну Страудську долину та широкий блискучий Северн, нарешті опинилися в милому маленькому провінційному містечку Росс. Акуратний, схожий на тхора чоловічок, дуже стриманий, із хитрими оченятами, чекав нас на платформі. Хоча він був у коричневому порохівнику і в чоботях, які вважав придатними для сільської місцевості, я без труднощів упізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. З ним ми доїхали до «Гірфорд Армз», де нам забронювали номери.

— Я замовив карету, — заявив Лестрейд за горнятком чаю. — Адже знаю вашу діяльну натуру. Ви ж доти не можете заспокоїтися, доки не потрапите на місце злочину.

— Це дуже чемно з вашого боку, — похвалив Голмс. — Але тепер усе залежить від стрілок барометра.

Лестрейд дуже здивувався.

— Не зовсім зрозумів вашу думку, — зізнався він.

— Які стрілки барометра? Двадцять дев’ять, вітру немає, на небі ні хмаринки — дощу не буде. А я маю цілу пачку цигарок, які треба викурити. До того ж диван тут набагато кращий за звичайну гидоту сільських заїздів. Сподіваюся, що мені не вдасться скористатися цією каретою сьогодні ввечері.

Лестрейд поблажливо усміхнувся.

— Ви, звісно, вже дійшли якогось висновку, прочитавши газетні звіти, — сказав він. — Справа ця ясна, як Божий день, і чим глибше в неї пірнаєш, тим яснішою вона стає. Але, певна річ, не можна відмовити в проханні жінці, та ще й такій чарівній. Вона чула про вас і захотіла запросити саме вас для захисту підсудного, хоча я неодноразово їй казав, що ви не зробите нічого, чого б уже не зробив я. О Боже! Біля дверей її екіпаж!

Щойно він це промовив, як до кімнати вбігла одна з найчарівніших дівчат, яких я будь-коли бачив. Блакитні очі блищали, вуста були легко розтулені, ніжний рум’янець заливав щоки. Помітне хвилювання змусило її забути про звичайну стриманість.

— О, містере Шерлок Голмс! — вигукнула гостя, переводячи погляд із нього на мене й нарешті з безпомилковою жіночою інтуїцією зупиняючись на моєму приятелі. — Яка я рада, що ви тут! Я приїхала повідомити вам це. Я впевнена, що Джеймс не винен. Приступаючи до вашої роботи, ви маєте знати те, що знаю я. Не допускайте сумнівів навіть на мить. Ми з ним товаришували з раннього дитинства, я краще за всіх знаю всі його слабкості, але в нього таке добре серце, що він і мухи не образить. Усім, хто його справді знає, таке звинувачення видається цілком безглуздим.

— Сподіваюся, нам вдасться його виправдати, міс Тернер. Повірте, я зроблю все, що в моїх силах, — запевнив Шерлок Голмс.

— Але ж ви читали звіти, й у вас уже склалася певна думка про всі ці події? Не бачите якоїсь надії? Чи ви самі впевнені, що він не винен?

— Вважаю це припустимим.

— Ось так! — вигукнула вона, гордо підіймаючи підборіддя й зухвало свердлячи поглядом Лестрейда. — Чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд стенув плечима.

— Боюся, що мій колега занадто квапиться у своїх висновках, — буркнув він.

— Але ж він має рацію. О, я впевнена, що він має рацію! Джеймс нізащо б це не зробив. Що ж стосується його сварки з батьком, я знаю, чому він нічого не сказав коронеру, адже до цього була причетна я.

— Яким чином? — спитав Голмс.

— Зараз не час щось приховувати. Джеймс мав великі неприємності з батьком через мене. Батько Джеймса дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом завжди любили один одного, як брат і сестра, але він, звісно, ще надто молодий, життя не знає і... і... коротко кажучи, він, природно, навіть думати не хотів про одруження. На цьому ґрунті й виникали чвари, і я впевнена, що це була одна з таких сварок.

— А ваш батько? — поцікавився Голмс. — Він хотів вашого шлюбу?

— Ні, він також був проти. Крім батька Джеймса, цього ніхто не хотів.

Суцільний рум’янець залив свіже обличчя юнки, коли Голмс кинув на неї один із своїх допитливих поглядів.

— Дякую за цю інформацію, — сказав він. — Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо зайду завтра?

— Боюся, що лікар цього не дозволить.

— Лікар?

— Атож, хіба ви не знаєте? Останні роки мій бідний батечко весь час слабував, а це нещастя й зовсім зламало його. Він зліг, і доктор Вілловз переконує, що в нього сильне нервове збудження від пережитого горя. Містер Мак-Карті був єдиною живою людиною, яка знала тата в давні часи у Вікторії.

— Гм! У Вікторії? Це дуже важливо.

— Авжеж, на копальнях.

— Саме так, на золотих копальнях, де, як я розумію, містер Тернер і здобув свій капітал?

— Ну, звісно.

— Дякую, міс Тернер. Ви мені дуже допомогли.

— Будь ласка, повідомте, якщо завтра матимете якісь новини. Ви, мабуть, навідаєте Джеймса в казематі? О, якщо побачите його, містере Голмс, то скажіть йому, що я переконана в його невинності.

— Неодмінно скажу, міс Тернер.

— Я поспішаю додому, бо тато серйозно хворий. А я йому потрібна. До зустрічі, нехай вам Бог помагає!

Вона вийшла з кімнати так само поспішно, як і увійшла, і ми почули стукіт коліс екіпажу, що віддалявся.

— Мені соромно за вас, Голмсе, — з гідністю зазначив Лестрейд після хвилинної мовчанки. — Навіщо ви подаєте надії, які неможливо втілити? Я не страждаю зайвою чутливістю, але вважаю, що ви вчинили жорстоко.

— Я, здається, бачу шлях до порятунку Джеймса Мак-Карті, — заявив Голмс. — У вас є дозвіл на відвідини в’язниці?

— Маю, але лише для нас двох.

— Тоді я змінюю своє рішення не виходити з дому. Ми ще встигнемо до Гірфорда, щоб побачити бранця сьогодні ввечері?

— Легко.

— Тоді ходімо! Ватсоне, боюся, ви будете нудитися, але години за дві я повернуся.

Я відпровадив їх до станції, пройшовся вулицями містечка, відтак повернувся до готелю, приліг на канапу й узявся читати якийсь бульварний роман. Однак сюжет оповідки був занадто пласким порівняно з жахливою трагедією, яка постала перед нами. Я помітив, що мої думки весь час повертаються від чтива до дійсності, тому жбурнув книжку в інший кінець кімнати та занурився в роздуми про події минулого дня. Якщо припустити, що свідчення цього нещасного юнака цілком правдиві, то що ж це за чортівня, що за непередбачене та неймовірне лихо могло статися в той проміжок часу, коли він відійшов від свого батька, а потім прибіг на його зойки? Це було щось жахливе й страшне. Що б це могло бути? Мабуть, мені як лікарю справа стане яснішою, якщо я ознайомлюся з характером ушкоджень. Я подзвонив і зажадав останні числа місцевих газет, що містять усі докладні матеріали слідства.

Свідчення хірурга встановлювали, що третя задня тім’яна кістка та ліва частина потиличної кістки розтрощені потужним ударом тупим предметом. Я намацав це місце на своїй голові. Без сумніву, такий удар могли завдати лише ззаду. Це певною мірою знімало підозру зі звинуваченого, адже під час сварки бачили, що він стояв обличчям до покійного. Але цьому не можна надавати великого значення, бо батько міг обернутися перед тим, як його вдарили. Однак варто повідомити Голмсу й про це. Також дуже дивною мені здалася згадка про щура. Що це означає? Навряд чи це марення. Людина, котра вмирає від раптового удару, ніколи не марить. Ні, ймовірно, він намагався пояснити, як зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго намагався знайти якесь вірогідне пояснення. Згадав і випадок із цією сірою одежиною, яку помітив молодий Мак-Карті. Якщо так було насправді, це означає, що вбивця щось загубив, коли втікав, мабуть, плаща, і йому вистачило нахабства повернутися й забрати свою річ за спиною в сина, за двадцять кроків від нього, коли той опустився на коліна біля убитого. Яке поєднання таємничого та неймовірного в цій події!

Мене не здивувала версія Лестрейда, але я вірив у далекоглядність Голмса й не втрачав надії: мені здавалося, що кожна нова деталь зміцнює його впевненість у невинності молодого Мак-Карті.

Коли Голмс повернувся, було вже зовсім пізно. Він був сам, бо Лестрейд зупинився в місті.

— Барометр усе ще не падає, — зауважив детектив і сів. — Тільки б не було дощу, поки ми доберемося до місця події! Адже людина мусить укласти в таку непересічну справу всі зусилля свого розуму й серця. Щиро кажучи, я не хотів братися за роботу, коли був стомлений довгою дорогою. Я бачився з молодим Мак-Карті.

— Що ж ви від нього дізналися?

— Нічогісінько.

— Справа не стала яснішою?

— Анітрохи. Я був схильний думати, що він знає ім’я злочинця та просто приховує його. Але тепер переконаний — для нього це така ж загадка, як і для всіх інших. Молодий Мак-Карті не надто розумний, але дуже гарний, а також, гадаю, незіпсований.

— Я не схвалюю його смаків, — зауважив я, — якщо це дійсно правда, що він не хотів одружитися з такою чарівною молодою дівчиною, як міс Тернер.

— О, за усім цим криється дуже неприємна історія! Він пристрасно, шалено її кохає. І як гадаєте, що він зробив два роки тому, коли вона ще була в пансіоні, а він і зовсім підлітком? Цей ідіот утрапив у тенета однієї бристольської шинкарки та зареєстрував із нею шлюб. Про це ніхто навіть не підозрює, але можете собі уявити, яка була для нього мука слухати докори, що він не робить того, за що сам віддав би півжиття! Ось такий відчай і охопив його, коли він простяг руки до неба у відповідь на вимогу батька зробити пропозицію міс Тернер. З іншого боку, він не мав можливості захищатися, і його батько, котрий, як усі запевняють, був людиною суворої вдачі, вигнав би його з дому навіки, якби дізнався всю правду. Це зі своєю дружиною-шинкаркою юнак провів у Бристолі останні три дні, а його батько не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину, це дуже важливо. Однак не було б щастя, та нещастя допомогло. Шинкарка, дізнавшись із газет, що її чоловіка звинувачують у важкому злочині і, ймовірно, скоро повісять, відразу ж покинула його й зізналася йому в листі, що в неї вже давно є інший законний чоловік, котрий живе в Бермудських доках, і що з містером Джеймсом Мак-Карті її насправді ніщо не пов’язує. Гадаю, ця звістка окупила всі страждання молодого Мак-Карті.

— Але якщо він не винен, то хто ж тоді вбивця?

— Аякже, хто вбивця? Я звернув би вашу увагу на такі дві обставини. Перша: покійний мав із кимось зустрітися біля ставка, і ця людина не могла бути його сином, бо син поїхав, і не було відомо, коли повернеться. Друга: батько кричав «коу!» ще до того, як дізнався про повернення сина. Це основні пункти, які визначають результат дослідження... А тепер погомонімо про творчість Джорджа Мередита, якщо не заперечуєте, й облишмо всі другорядні справи до завтра.

Як і передбачав Голмс, дощу не було — ранок видався яскравим і безхмарним. О дев’ятій годині за нами в кареті заїхав Лестрейд, і ми вирушили на ферму Гезерлі до Боскомського ставка.

— Серйозні новини, — поінформував Лестрейд. — Кажуть, що містер Тернер із Холу так занедужав, що довго не протягне.

— Ймовірно, він дуже старий? — уточнив Голмс.

— Йому майже шістдесят, але він втратив здоров’я в колоніях і вже дуже давно сильно нездужає. Тут велику роль відіграла ця справа. Він був старим приятелем Мак-Карті та ще й справжнім благодійником. Мені вдалося дізнатися, що він навіть не брав із нього орендної плати за ферму Гезерлі.

— Он як! Це дуже цікаво! — вигукнув Голмс.

— Ще б пак. І допомагав йому всілякими іншими способами. Тут усі подейкують про те, що містер Тернер був дуже добрий до покійного.

— Та що ви кажете! А вам не здалося дещо незвичним, що цей Мак-Карті, чоловік зовсім незаможний, був настільки зобов’язаний містеру Тернеру та все ж вів розмови про одруження свого сина з донькою Тернера, спадкоємиці всіх статків? Та ще й такою впевненою інтонацією, ніби варто лише зробити пропозицію — а все інше додасться! Це напрочуд дивно. Адже ви знаєте, що Тернер навіть чути не хотів про їхній шлюб. Його донька сама розповіла нам про це. Чи не могли б ви зробити з усього сказаного якісь висновки методом дедукції?

— Ми займалися дедукцією та логічними висновками, — підморгнув мені Лестрейд. — А знаєте, Голмсе, якщо надалі так само оперувати фактами, можна дуже легко перейти від істини в світ гіпотез і фантазій.

— Що правда, то правда, — стримано погодився Голмс. — Ви дуже погано користуєтеся фактами.

— Як би там не було, я підтвердив один факт, який виявився дуже важким для вашого розуміння, — Лестрейд починав дратуватися.

— Тобто, що...

— Що Мак-Карті-старший зустрів свою смерть від руки Мак-Карті-молодшого й що всі теорії, які заперечують цей факт, просто місячне сяйво.

— Ну, місячне сяйво набагато яскравіше за туман! — засміявся Голмс. — Якщо не помиляюся, ферма Гезерлі — ліворуч від нас.

— Еге ж.

Це був комфортабельний двоповерховий, критий шифером будинок із великими жовтими плямами лишайника на сірому фасаді, який широко розкинувся на просторі. Опущені фіранки на вікнах і комини, з яких не йшов дим, надавали обійстю похмурого вигляду, ніби жахливий злочин усією своєю вагою звалився на ці стіни.

Ми подзвонили, і на вимогу Голмса покоївка показала нам черевики, в яких був її господар, коли його вбили, і взуття сина, яке він одягав того дня. Голмс ретельно обміряв усе взуття в семи або восьми місцях, потім попросив відвести нас у двір, звідки ми пішли звивистою стежкою, що веде до Боскомського ставка.

Шерлока Голмса наче підміняли, коли він ішов гарячим слідом. Люди, котрі знають безпристрасного мислителя з Бейкер-стрит, нізащо не впізнали б його в цю мить. Його обличчя то хмарилося, то вкривалося рум’янцем, брови витягувалися в дві жорсткі чорні лінії, а з-під них сталевим блиском сяяли очі. Голова детектива опускалася, плечі сутулилися, губи щільно стискалися, на мускулистій шиї роздувалися вени. Його ніздрі розширювалися, як у мисливця, захопленого азартом переслідування. Шерлок настільки був поглинутий завданням, що на запитання, задані йому, або зовсім нічого не відповідав, або нетерпляче бурчав у відповідь.

Безмовно й шпарко детектив просувався стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомського ставка. Це глуха, багниста місцина, як і вся долина. На стежці біля неї, де росте низька трава, виднілося чимало слідів. Голмс то поспішав, то зупинявся, один раз швидко розвернувся й зробив кілька кроків назад у луки. Лестрейд і я йшли позаду, детектив — із байдужим і зневажливим виглядом, тоді як я дуже пильно стежив за своїм приятелем, адже був переконаний, що кожна його дія веде до щасливої розв’язки справи.

Боскомський ставок — невелика водойма шириною десь п’ятдесят ярдів, вона оточена чагарниками очерету й лежить на межі ферми Гезерлі та мисливським угіддям містера Тернера. Над лісом, що підступає до дальнього берега, виднілися червоні гострі башточки, що височіють над житлом заможного землевласника.

З боку Гезерлі ліс дуже густий; лише вузька смужка вологої трави кроків у двадцять завширшки відокремлює останні дерева від очерету, що оточило озеро. Лестрейд точно вказав місце, де знайшли тіло; земля й справді була така волога, що я міг ясно побачити, де впав убитий. Що ж стосується Голмса, то з його енергійного обличчя та напруженого погляду я розумів, що він достатньо розгледів на затоптаній траві. Детектив метушився, як гончак, що натрапив на слід, а потім звернувся до нашого супутника.

— Що ви тут робили? — спитав він.

— Я прочесав граблями всю галявину. Шукав якусь зброю або інші докази. Але як вам удалося...

— Ну, годі, мені бракує часу! Ви вивертаєте ліву ногу, і її сліди видно повсюдно. Вас міг би вистежити навіть кріт. А тут, в очереті, сліди зникають. О, як було б усе просто, якби я прийшов сюди до того, як це стадо бугаїв усе тут витоптало! Тут стояли ті, які прийшли з хижі, вони затоптали всі сліди навколо вбитого на шість або й сім футів.

Детектив витягнув лупу, ліг на непромокальний плащ, аби було краще видно, і розмовляв більше сам із собою, ніж із нами.

— Ось сліди молодого Мак-Карті. Він проходив тут двічі й один раз біг так швидко, що сліди підборів майже не видно, а інша частина підошви відбилася чітко. Це підтверджує його свідчення. Він побіг, коли побачив батька, що лежав на землі. Далі, тут сліди ніг батька, коли він ходив туди й сюди. А це що таке? Слід від прикладу рушниці, на яку спирався син, коли стояв і слухав батька. А це? Ха-ха, що ж це таке? Хтось підкрадався навшпиньки! До того ж це квадратні, зовсім незвичайні черевики. Він прийшов, пішов і знову повернувся — цього разу, звісно, за своїм плащем. Але звідки він прийшов?

Голмс бігав навколо, іноді втрачаючи слід, часом знову наштовхуючись на нього, поки ми не опинилися біля самого лісу у тіні дуже високої старої берези. Шерлок знайшов його сліди за цим деревом і знову ліг на живіт. Пролунав радісний вигук. Голмс довго залишався нерухомим, перевертав опале листя і сухий хмиз, зібрав у конверт щось схоже на пил і оглянув крізь лупу землю, а також, скільки міг дістати, і кору дерева. Камінь із нерівними краями лежав серед моху. Детектив підняв і оглянув його. Потім пішов стежкою до самої дороги, де сліди губилися.

— Цей камінь дуже цікавий, — зауважив він, повертаючись до своєї звичної інтонації. — Сірий будинок праворуч, мабуть, хижа сторожа. Я зайду до Морана, щоб сказати йому кілька слів і написати коротеньку записку. Після цього ми ще встигнемо дістатися до готелю, до другого сніданку. Ви йдіть до карети, а я вас наздожену.

Приблизно за десять хвилин ми вже їхали до Росса. У руках Голмс усе ще тримав камінь, який знайшов у лісі.

— Це вас може зацікавити, Лестрейде, — мовив він, простягаючи колезі камінь. — Ось знаряддя вбивства.

— Не бачу на ньому жодних слідів.

— Їх і немає.

— Тоді як же ви про це дізналися?

— Під ним росла трава. Він пролежав там усього кілька днів. Ніде навколо не було видно місця, звідки його взяли. Це має прямий стосунок до вбивства. Слідів будь-якої іншої зброї там немає.

— А вбивця?

— Високий чоловік, шульга, кульгає на праву ногу, носить мисливські чоботи на товстій підошві та сірий плащ, курить індійські сигари з мундштуком, у кишені має тупий складаний ніж. Є ще кілька прикмет, але й цього досить, щоб допомогти нам у наших пошуках.

Лестрейд засміявся.

— На жаль, я досі залишаюся скептиком, — сказав він. — Ваші теорії дуже гарні, але ми повинні мати справу з твердолобими британськими присяжними.

— Ну, це ми ще побачимо, — спокійно відповів Голмс. — У вас одні методи, у мене інші... До речі, я, можливо, сьогодні з вечірнім потягом повернуся до Лондона.

— Вважаєте вашу справу незакінченою?

— Ні, закінченою.

— А як же таємниця?

— Розгадана.

— Хто ж злочинець?

— Джентльмен, котрого я вам описав.

— Але хто ж він такий?

— Це можна дуже легко дізнатися. Тут не так уже й багато жителів.

Лестрейд розвів руками.

— Я людина дії, — сказав він, — і не можу займатися пошуками джентльмена, про котрого відомо лише, що він кульгавий шульга. Я став би посміховиськом усього Скотленд-Ярду.

— Що ж, — Голмс залишався спокійним. — Я дав вам усі можливості розгадати цю таємницю. Я нічого від вас не приховав, і ви самі могли б розкрити цей таємничий злочин. Ось ми й приїхали. Бувайте. Перед від’їздом я вам напишу.

Залишивши Лестрейда біля його дверей, ми подалися до свого готелю, де на нас уже чекав сніданок.

Голмс мовчав, поринувши у власні думки. Його обличчя було похмуре, як у людини, котра потрапила в скрутне становище.

— Ось послухайте, Ватсоне, — сказав він, коли прибрали зі столу. — Сідайте в це крісло, і я викладу вам ту дещицю, яку дізнався. Не знаю, що мені робити. Я б хотів отримати від вас пораду. Куріть, а я відразу почну.

— Будь ласка.

— Ну ось, при вивченні цієї справи в оповідці молодого Мак-Карті нас вразили два пункти, хоча мене вони налаштували на його користь, а вас збурили проти нього. По-перше, те, що батько закричав «коу!» до того, як побачив свого сина. По-друге, що вмираючий згадав лише про пацюка. Розумієте, він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше розслідування мало початися з цих двох пунктів. Припустімо, що все, сказане юнаком, цілковита правда.

— А що таке «коу»?

— Мабуть, він кликав не свого сина. Бо думав, що син у Бристолі. Той зовсім випадково почув цей заклик. Цим вигуком «коу!» чоловік кликав того, хто призначив йому побачення. Але «коу» — австралійське слово, ним спілкуються лише австралійці. Це вагомий доказ того, що людина, котру Мак-Карті сподівався зустріти біля Боскомського ставка, бувала в Австралії.

— Ну, а щур?

Шерлок Голмс дістав із кишені складений аркуш паперу й розправив його на столі.

— Це мапа штату Вікторія, — сказав він. — Я телеграфував минулої ночі до Бристоля, щоб мені її прислали, — детектив затулив долонею одну ділянку мапи. — Прочитайте, — попросив він.

— Арет[2], — прочитав я.

— А зараз? — він підняв руку.

— Балларет.

— Саме так. Це і є слово, яке промовив умираючий, але син розчув лише останні два склади. Він намагався назвати ім’я вбивці. Отже, Балларет.

— Це приголомшливо! — вигукнув я.

— Це поза всілякими сумнівами. А тепер, як бачите, коло звужується. Наявність у злочинця сірої одежі було третім пунктом. Зникає повна невідомість, і з’являється певний австралієць із Балларета в сірому плащі.

— Овва!

— До того ж він місцевий житель, бо біля виру, крім ферми та садиби, нічого немає, і сторонній навряд чи зайде аж туди.

— Природно.

— Потім наша сьогоднішня експедиція. Досліджуючи ґрунт, я виявив незначні докази, про які й розповів цьому тупому Лестрейду. Це стосувалося встановлення особи злочинця.

— Але як ви їх виявили?

— Ви знаєте мій метод. Він базується на зіставленні всіх незначних доказів.

— Його зріст ви, звісно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися сліди.

— Авжеж, це було незвичайне взуття.

— А те, що він кульгавий?

— Сліди його правої ноги не такі виразні, як сліди лівої. На праву ногу припадає менше ваги. Чому? Бо він накульгував, він кривий.

— А те, що він шульга?

— Ви самі були вражені характером ушкоджень, описаних хірургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лівого боку. Хто ж це міг зробити, якщо не шульга? Під час розмови батька з сином він стояв за деревом. Навіть курив там. Я знайшов попіл і завдяки моєму знанню різних сортів тютюну встановив, що він курив індійську сигару. Я, як ви знаєте, трохи займався цим питанням і навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попіл сигари, я оглянув усе навколо і знайшов місце, куди він її кинув. Це була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

— А мундштук?

— Я побачив, що він не брав її в рот. Отже, смалить через мундштук. Кінчик був обрізаний, а не відкушений, але зріз був нерівний, тому я вирішив, що його ніж тупий.

— Голмсе, — витріщився я, — ви обплутали злочинця сітями, з яких він не зможе виборсатися, і ви врятували життя ні в чому не винному юнакові, просто зняли зашморг із його шиї. Тепер бачу, де сходяться всі ваші докази. Ім’я вбивці...

— Містер Джон Тернер, — доповів готельний службовець, відчиняючи двері в нашу вітальню та впускаючи відвідувача.

У гостя була дивна, зовсім незвичайна постава. Уповільнена, кульгава хода й опущені плечі робили його немічним, тоді як його жорстке, різко окреслене грубе обличчя й величезні кінцівки свідчили про те, що він наділений незвичайною фізичною силою. Його сплутана борода, сивіюче волосся і скуйовджені, навислі над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сірим, а губи й ніздрі мали синюватий відтінок. Я з першого ж погляду зрозумів, що він страждає якоюсь невиліковною, хронічною недугою.

— Сідайте, будь ласка, на диван, — м’яко запропонував Голмс. — Отримали мою записку?

— Атож, її приніс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.

— Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в суді.

— Навіщо ж я вам здався?

Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стільки відчаю, ніби він уже отримав відповідь на своє запитання.

— Авжеж, — промовив Голмс, відповідаючи більше на його погляд, ніж на слова. — Це правда. Я знаю все про Мак-Карті.

Старигань затулив своє обличчя руками.

— Рятуй мене, Господи! — вигукнув він. — Але я б не допустив загибелі юнака! Присягаюся, я б відкрив усю правду, якби справа дійшла до виїзної сесії суду присяжних...

— Радий це чути, — суворо сказав Голмс.

— Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дівчинка. Це б розбило її серце, вона б не пережила мого арешту.

— Можна справу й не доводити до арешту, — натякнув Голмс.

— Невже?

— Я неофіційна особа. Позаяк мене запросила ваша донька, то я дію в її інтересах. Ви ж самі розумієте, що молодий Мак-Карті має бути звільнений.

— Я скоро помру, — зітхнув старий Тернер. — Я вже багато років страждаю на діабет. Мій лікар сумнівається, чи протягну я ще хоча б місяць. Все ж мені буде легше померти під своїм власним дахом, ніж у в’язниці.

Голмс піднявся, підійшов до письмового столу, взяв перо і папір.

— Розповідайте все, як було, — запропонував він, — а я коротко запишу. Ви це підпишете, а Ватсон засвідчить. Я оприлюдню ваше зізнання лише в разі крайньої необхідності, якщо доведеться рятувати Мак-Карті. В іншому разі обіцяю вам не вдаватися до цього заходу.

— Гаразд, — зрадів старигань. — Швидше за все я переселюся в кращий світ ще до виїзної сесії суду, тому мене це мало хвилює. Я хотів би лише вберегти Еліс від такого удару. А тепер усе вам розповім... Тягнув із цим довго, але розповісти можу дуже швидко... Ви не знали покійного Мак-Карті. Це був справжній виродок, запевняю вас. Боронь вас, Боже, потрапити в залежність до такої людини! А я був у його лещатах останні двадцять років, він цілком отруїв мені життя.

Спочатку розповім, як я опинився у його владі. Це сталося на початку шістдесятих років на золотих копальнях. Я тоді був зовсім недосвідченим, безрозсудним і гарячим, готовим до будь-чого. Я потрапив у лиху компанію, почав пиячити. На моїй ділянці не виявилося навіть крихти золота — я став волоцюгою й перетворився, як у вас кажуть, на лицаря з великої дороги. Нас було шестеро, ми вели дике, розгульне життя, час від часу навідувалися на станцію, зупиняли фургони на дорогах до копальні. Мене називали Балларетським Чорним Джеком. Моїх хлопців досі пам’ятають у колоніях як банду з Балларета.

Якось із Балларета до Мельбурна під охороною відправили партію золота. Ми влаштували засідку. Вантаж охороняли шестеро конвоїрів, нас також було шестеро. Відбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише троє. Я приставив дуло пістолета до голови кучера — це й був Мак-Карті. Господи, краще б я убив його тоді! Але я пошкодував його, хоча й помітив, що він лупає на мене своїми маленькими злими очиськами, ніби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поїхали до Англії, ніхто нас ні в чому не запідозрив. Тут я назавжди розійшовся зі своїми колишніми приятелями і почав спокійне, забезпечене життя.

Я купив цей маєток, який саме продавався, і намагався принести хоча б невелику користь своїми грішми, щоб якось спокутувати своє минуле. До того ж я одружився, і хоча моя дружина померла молодою, вона залишила мені милу маленьку Еліс. Навіть коли та була зовсім крихіткою, її рученята утримували мене на праведному шляху, як ніщо на світі. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Карті...

Якось поїхав до міста в фінансових справах і на Ріджент-стрит зустрів Мак-Карті. На ньому не було ні пристойного плаща, ні взуття.

«Ось ми й зустрілися, Джеку, — сказав він, торкаючись моєї руки. — Тепер уже ми з вами більше не розлучимося. Я не сам: маю сина, і ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англія прекрасна країна, де шанують закони. Крім цього, полісмени є скрізь».

Ось так він і оселився зі своїм сином на заході, і я не міг їх позбутися; вони безкоштовно живуть на моїй землі. Не мав я ні спокою, ні спочинку, ні забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру, усміхнену пику. Коли Еліс підросла, стало ще гірше, адже він зауважив, що для мене страшніше за будь-яку поліцію, якщо про моє минуле дізнається донька. Що б йому не забаглося, він усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або гроші, поки не зажадав неможливого. Він прагнув Еліс. Бачте, його син підріс, моя донька — також, і оскільки про мою недугу знали всі, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодіти всім моїм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я ніяк не міг допустити, що його проклятий рід поєднається з моїм.

Не можу сказати, щоб мені не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполіг на своєму. Мак-Карті, втративши самоконтроль, погрожував.

Ми мали зустрітися біля ставка на півдорозі між нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене місце, то побачив, що він про щось сперечається зі своїм сином. Я закурив і чекав за деревом, поки він залишиться сам. Але в міру того, як я вслухався в його слова, у мені закипали гіркота і злість, я не міг більше цього витримати. Він примушував сина одружитися з моєю донькою, нітрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, ніби йшлося про вуличну дівулю.

Я мало не збожеволів, коли подумав: все, що мені дороге, може опинитися у владі такої людини. Чи не краще буде розбити ці кайдани? Я вже близький до смерті й доведений до відчаю чоловік. Хоча розум мій ясний і сили не покинули мене, я збагнув, що моє життя скінчилося. Але моє ім’я та моя донька! Я врятую й те, й інше, якщо змушу Мак-Карті тримати язика на припоні... Я його прикінчив, містере Голмс... Я убив би його знову. Я великий грішник, але хіба життя, повне страждань, не спокутує провини? Я все терпів, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорів сумління, ніби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоча мені й довелося повернутися за плащем, який я впустив... Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.

— Що ж, не мені вас судити, — промовив Голмс, коли старигань підписав свої свідчення. — Гадаю, нам не доведеться подавати їх до суду.

— Я вам повністю довіряю, сер! Але що ви хочете зробити?

— Беручи до уваги стан вашого здоров’я — нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зізнання, мені доведеться скористатися ним, якщо Мак-Карті засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живі чи мертві, не дізнається про вашу таємницю, усе це залишиться між нами.

— Тоді прощавайте, — урочисто мовив гість. — Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокій ви принесли моїй душі.

Хитаючись і тремтячи всім своїм величезним тілом, він повільно вийшов із кімнати, накульгуючи на праву ногу.

— Бідні ми, бідні! — після довгої паузи видихнув Голмс. — Чому доля грає такими жалюгідними, безпорадними створіннями, як ми?

Виїзна сесія суду присяжних виправдала Джеймса Мак-Карті під тиском численних доказів, представлених Голмсом. Старий Тернер прожив сім місяців після нашого побачення, нині його вже немає серед живих. Є всі підстави вважати, що Джеймс і Еліс можуть спокійно жити в щасливому шлюбі, не думаючи більше про чорні хмари, які затьмарювали їхнє минуле.

Примітки

[1] Фокус, вигадка (франц.).

[2] A rat (англ.) — пацюк.