Етюд у багряних тонах

Частина I. Зі спогадів доктора Джона Г. Ватсона, відставного військового хірурга

Розділ I. Містер Шерлок Голмс

1878 року я закінчив Лондонський університет, отримав ступінь доктора й одразу ж подався в Нетлі, де пройшов спеціальний курс військових хірургів. Після завершення навчання мене призначили асистентом хірурга в П’ятий Нортумберлендський стрілецький полк. У той час він перебував у Індії, і не встиг я до нього дістатися, як вибухнула Друга англо-афганська війна. Прибувши до Бомбея, я дізнався, що мій полк форсував перевал і просунувся далеко в глиб ворожої території. Разом з іншими офіцерами, котрі потрапили у таке ж становище, я вирушив услід за своїм підрозділом. Мені вдалося щасливо дістатися в Кандагар, де я нарешті виявив свій полк і негайно ж узявся до виконання нових обов’язків.

Багатьом ця кампанія принесла славу та підвищення звання, мені ж не дісталося нічого, окрім невдач і нещастя. Мене перевели в Беркширський полк, із яким я брав участь у злощасній битві при Майванді. Рушнична куля влучила в моє плече, роздробила кістку та зачепила артерію під ключицею. Найімовірніше я потрапив би в руки нещадних ґазі[1], якби не відданість і мужність мого ординарця Мюрея, котрий перекинув мене через спину в’ючного коня й безпечно довіз до англійського війська.

Стомленого від болю та знесиленого через тривалі поневіряння, мене разом із безліччю інших поранених мучеників відправили потягом у головний шпиталь у Пешаварі. Там я почав поступово одужувати й уже настільки зміцнів, що міг пересуватися палатою та навіть виходити на веранду, щоб трошки погрітися на сонечку, аж раптом мене звалив черевний тиф, прокляття наших індійських колоній. Кілька місяців мене вважали майже безнадійним, і, нарешті одужавши, я ледве тримався на ногах від ослаблення та виснаження, отож лікарі вирішили, що мене треба негайно відправити до Англії. Я відплив на військовому кораблі «Оронтес» і через місяць зійшов на пристані в Плімуті з украй підірваним здоров’ям і дозволом по-батьківськи турботливого уряду відновити його впродовж дев’яти місяців.

В Англії у мене не було ні близьких друзів, ні родини, й я був вільний, як вітер, точніше, як людина, котрій доведеться жити на одинадцять шилінгів і шість пенсів на день. За таких обставин я, зрозуміло, прагнув до Лондона, цієї величезної стічної канави, куди неодмінно потрапляють ледарі та лінюхи з усієї імперії. У Лондоні я певний час жив у готелі на Стренді й вів незатишне та безглузде існування, витрачаючи значно більше грошей, ніж годилося б. Нарешті моє фінансове становище стало настільки загрозливим, що незабаром я збагнув: треба або втікати зі столиці та віддалитися в сільську місцину, або негайно змінити спосіб життя. Обравши останнє, для початку я вирішив залишити готель і знайти собі якесь невибагливе та недороге житло.

Одного дня, остаточно вирішивши зробити це, я стояв у барі «Критеріон», аж раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, котрий колись працював у мене фельдшером у лондонській лікарні. Як приємно самотній людині раптом побачити знайоме обличчя в неосяжних нетрях Лондона! У колишні часи ми із Стемфордом ніколи особливо не товаришували, але зараз я вітав його майже захоплено, та й він також, мабуть, був радий мене бачити. Від надміру почуттів я запросив його поснідати зі мною, і ми відразу ж узяли кеб і поїхали в Голборн.

— Що ви зробили з собою, Ватсоне? — з неприхованою цікавістю спитав він, коли кеб застукотів колесами залюдненими лондонськими вулицями. — Ви схудли, наче тріска, та засмагли, мов горіх!

Я коротко оповів йому про свої пригоди та ледве встиг закінчити розповідь, коли ми прибули на місце.

— Який бідолаха! — поспівчував він, дізнавшись про мої біди. — Ну, і що ж поробляєте тепер?

— Шукаю помешкання, — відповів я. — Намагаюся з’ясувати, чи можливо знайти де-небудь затишні кімнати за помірною ціною.

— Дивина, — зауважив мій супутник, — ви вже другий чоловік, від якого я сьогодні чую цю фразу.

— А хто ж перший? — поцікавився я.

— Є один такий, працює в хімічній лабораторії при нашій лікарні. Сьогодні вранці він нарікав, що відшукав дуже милу квартирку, але ніяк не знайде собі компаньйона, адже платити за неї повністю йому не по кишені.

— Отакої! — вигукнув я. — Якщо він справді хоче розділити квартиру та витрати, то я до його послуг! Мені також приємніше оселитися з кимось, аніж мешкати одному!

Молодий Стемфорд якось невизначено подивився на мене поверх склянки з вином.

— Ви ж не знаєте, хто такий цей Шерлок Голмс, — сказав він. — Можливо, вам і не захочеться жити з ним у постійному сусідстві.

— Чому? Що в ньому поганого?

— Я не кажу, що він погана людина. Просто трохи дивак — ентузіаст певних царин науки. Та загалом, наскільки я знаю, він людина порядна.

— Мабуть, хоче стати медиком? — перепитав я.

— Та ні, не маю уявлення, чого він прагне. Здається, він чудово знає анатомію, і хімік першокласний, але, вочевидь, медицину ніколи не вивчав систематично. Займається наукою зовсім безсистемно й якось дивно, але накопичив масу, здавалося б, непотрібних для справи знань, які неабияк здивували б професорів.

— А ви ніколи не питали, чого він намагається досягнути? — поцікавився я.

— Ні, з нього не так легко щось випитати, хоча, якщо він чимось захопиться, буває, що його й не зупиниш.

— Я б хотів із ним познайомитися, — зауважив я. — Якщо вже мати сусіда, то нехай краще це буде людина тиха та зосереджена на своїй справі. Я ще не достатньо зміцнів, щоб витримувати гамір й усілякі сильні враження. Мені не бракувало цього в Афганістані, і з мене годі до кінця мого земного буття. А як мені зустрітися з вашим приятелем?

— Зараз він, мабуть, сидить у лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або не зазирає туди тижнями, або перебуває там із ранку до ночі. Якщо хочете, поїдемо до нього після сніданку.

— Звісно, хочу, — сказав я, і розмова перейшла в інше русло.

Поки ми їхали з Голборна до лікарні, Стамфорд устиг розповісти мені ще деякі особливості джентльмена, із котрим я мав намір оселитися разом.

— Не гнівайтеся на мене, якщо не поладнаєте з ним, — зронив він. — Я ж знаю його лише завдяки випадковим зустрічам у лабораторії. Ви самі зважилися на цей експеримент, тому не вважайте мене відповідальним за те, що станеться потім.

— Якщо не будемо ладнати, то завжди можна роз’їхатися — стенув я плечима. — Але мені здається, Стемфорде, — додав я, поглянувши на свого супутника, — що з якихось міркувань ви хочете умити руки. То в цього дивака жахливий характер, чи що? Не приховуйте, заради Бога!

— Спробуй-но пояснити незбагненне, — засміявся Стемфорд. — На мою думку, Голмс занадто одержимий наукою, це в нього вже межує з бездушністю. Легко можу собі уявити, що він вколе своєму приятелю якогось нововідкритого рослинного алкалоїду, не зі зла, певна річ, а просто з цікавості, щоб мати наочне уявлення про його дію. Втім, треба віддати йому належне, я впевнений, що він так само охоче зробить такий заштрик і собі. У нього пристрасть до точних і достовірних знань.

— Що ж, це непогано.

— Авжеж, але й тут можна впасти в крайнощі. Якщо справа доходить до того, що він б’є палицею трупи в анатомці, погодьтеся, що це виглядає достатньо дивно.

— Він гамселить трупи?

— Атож, аби з’ясувати, чи можуть синці з’явитися після смерті. Я бачив це на власні очі.

— І кажете, що він не має наміру стати медиком?

— Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.

Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик — він вів у хімічну лабораторію.

У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.

— Знайшов! Знайшов! — радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. — Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!

Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.

— Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, — познайомив нас Стемфорд.

— Вітаю! — привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. — Бачу, ви побували в Афганістані.

— Як ви здогадалися? — здивувався я.

— Ну, це дрібниці, — кинув він, усміхнувшись. — От гемоглобін — зовсім інша річ. Ви, звісно, розумієте важливість мого відкриття?

— Як хімічна реакція — це, певна річ, цікаво, — відповів я, — але практично...

— Боже милий, та це ж найважливіше практичне відкриття для судової медицини за десятки років. Хіба не розумієте, що це дає можливість безпомилково визначати кров’яні плями? Ходіть-но сюди!

У запалі нетерпіння він схопив мене за рукав і потягнув до свого столу.

— Візьмімо дещицю свіжої крові, — запропонував він і вколов довгою голкою свій палець, витягнувши піпеткою краплину крові. — Тепер розчиню цю краплю в літрі води. Дивіться, вода здається абсолютно чистою. Співвідношення кількості крові до води не більше, ніж один до мільйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаємо характерну реакцію.

Він кинув у склянку кілька білих кристаликів і накрапав туди якоїсь безбарвної рідини. Вміст миттєво забарвився в каламутно-червоний колір, а на дні з’явився коричневий осад.

— Ха-ха! — він заплескав у долоні, радіючи, як малюк, який отримав нову іграшку. — Що про це скажете?

— Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, — зауважив я.

— Чудовий! Чудовий! Колишній метод із ґваяковою смолою[3] дуже громіздкий і ненадійний, як і дослідження кров’яних кульок під мікроскопом. Це взагалі марно, якщо кров пролили кілька годин тому. А цей реактив діє однаково добре, свіжа кров, чи ні. Якби його відкрили раніше, то сотні людей, котрі зараз розгулюють на волі, давно б уже заплатили за свої злочини.

— Он як! — пробурмотів я.

— Розкриття злочинів завжди залежить від цього питання. Людину починають підозрювати в убивстві, можливо, через кілька місяців після того, як його скоїли. Переглядають її білизну й одяг, знаходять бурі плями. Що це: кров, бруд, іржа, фруктовий сік чи ще щось? Ось питання, яке заганяло в глухий кут багатьох експертів, а чому? Бо не було надійного реактиву. А тепер у нас є реактив Шерлока Голмса, і всім ускладненням настав край!

Очі його виблискували, чоловік притиснув руку до грудей і вклонився, немов відповідаючи на оплески уявної аудиторії.

— Вас можна привітати, — сказав я, неабияк здивований його ентузіазмом.

— Торік у Франкфурті слухали заплутану справу фон Бішофа. Його, звісно, повісили б, якби тоді знали мій метод. А справа Мезона з Брадфорда, і знаменитого Мюллера, і Лефевра з Монпельє, і Семсона з Нью-Орлеана? Можу назвати десятки справ, в яких мій реактив зіграв би вирішальну роль.

— Ви просто жива хроніка злочинів, — засміявся Стемфорд. — Маєте видавати спеціальну газету. Назвіть її «Поліційні новини минулого».

— І це була б дуже захоплююча річ — підхопив Шерлок Голмс, заклеюючи крихітну ранку на пальці шматочком пластиру. — Доводиться бути обережним, — продовжував він, із посмішкою обернувшись до мене, — я часто чаклую з усілякими отруйними речовинами.

Він простягнув руку, й я побачив, що його пальці вкриті такими ж шматочками пластиру та плямами від їдких кислот.

— Ми прийшли в справі, — заявив Стемфорд, сідаючи на високий триногий ослінчик і кінчиком черевика підсовуючи до мене інший. — Мій приятель шукає собі житло, а позаяк ви скаржилися, що не можете знайти компаньйона, я вирішив, що вас потрібно познайомити.

Шерлоку Голмсу, либонь, сподобалася перспектива розділити зі мною помешкання.

— Знаєте, мені приглянулася одна квартирка на Бейкер-стрит, — повідомив він, — яка нам із вами підійде в будь-якому разі. Сподіваюся, ви не проти запаху міцного тютюну?

— Я й сам палю «корабельний», — підхопив я.

— Чудово. Я зазвичай тримаю вдома хімікати та час від часу проводжу досліди. Це не буде вам заважати?

— Анітрохи.

— Стривайте, а які ж іще в мене недоліки? Так, іноді я впадаю в нудьгу й цілими днями не розтуляю рота. Не треба думати, що я на вас ображений. Просто не звертайте на мене уваги, і це скоро минеться. Ну, а ви в чому можете покаятись? Поки ми ще не оселилися разом, добре б дізнатися один про одного найгірше.

Мене розсмішив цей взаємний допит.

— У мене є щеня, бульдог, — сказав я, — і мені заважає гамір, бо маю розхитані нерви, можу валятися в ліжку півдня й узагалі неймовірно ледачий. Коли я здоровий, у мене з’являється ще ряд вад, але зараз ці — найголовніші.

— А гру на скрипці також вважаєте гамором? — стурбовано поцікавився він.

— Залежить від того, як грати, — відповів я. — Хороша гра — це дар богів, а кепська...

— Ну, тоді все гаразд, — весело зареготав він. — Здається, можна вважати, що справу залагоджено, якщо лишень вам сподобаються кімнати.

— Коли ми їх побачимо?

— Зайдіть за мною завтра опівдні, поїдемо звідси разом і про все домовимося.

— Чудово, отже, рівно опівдні, — сказав я, тиснучи йому руку.

Чоловік знову зайнявся своїми хімікатами, а ми зі Стемфордом пішли до мого готелю.

— Між іншим, — раптом зупинився я, повернувшись до супутника, — як він дізнався, що я приїхав із Афганістану?

Той загадково посміхнувся.

— Це його головна особливість, — сказав мій компаньйон. — Багато людей не поскупилися би, щоб дізнатися, як він усе це вгадує.

— Тут є якась таємниця? — вигукнув я, потираючи руки. — Дуже цікаво! Дякую за те, що нас познайомили. Знаєте, щоб пізнати людство, треба вивчити людину.

— То ви мусите вивчати Голмса, — зазначив Стемфорд, прощаючись. — Утім, ви скоро переконаєтеся, що це міцний горішок. Можу закластися, що він розкусить вас швидше, ніж ви його. До побачення!

— Бувайте, — відповів я й попрямував до готелю, дуже зацікавлений своїм новим знайомим.

Розділ II. Мистецтво робити висновки

Наступного дня ми зустрілися в домовлений час і поїхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповідав напередодні. У помешканні були дві зручні спальні та простора, світла, затишно обставлена вітальня з двома великими вікнами. Кімнати нам сподобалися, і платня, поділена на двох, виявилася такою невисокою, що ми відразу ж домовилися й вступили у володіння квартирою. Того ж вечора я перевіз із готелю свої речі, а на ранок прибув і Шерлок Голмс із кількома скринями та валізами. День-два ми займалися розпакуванням і розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожної речі найкраще місце, а потім поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.

Голмс, безумовно, був не з тих, із ким важко вжитися. Він вів спокійний, розмірений спосіб життя й зазвичай залишався вірним своїм звичкам. Рідко коли лягав спати після десятої вечора, а вранці здебільшого встигав поснідати та піти, поки я ще лежав у ліжку. Іноді він просиджував весь день у лабораторії, інколи — в анатомці, а часом надовго йшов гуляти, причому ці прогулянки, мабуть, заводили його в найглухіші закутки Лондона. Енергія мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час від часу наставала нудьга, і тоді він цілими днями майже непорушно лежав на дивані у вітальні, не промовляючи жодного слова. У ці дні я помічав такий мрійливий, відсутній вираз у його очах, що запідозрив би його в пристрасті до наркотиків, якби розміреність і цнотливість його способу життя не спростовувала таких думок.

Минали тижні, і мене все дужче та глибше цікавила його особистість, і все більше розбирала цікавість щодо мети його життя. Навіть зовнішність цього чоловіка могла вразити уяву не надто уважного спостерігача. Зросту він був більше шести футів, але при своїй надзвичайній худобі здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих періодів заціпеніння, про які я згадував. Тонкий орлиний ніс надавав його обличчю виразу жвавої енергії та рішучості. Квадратне підборіддя, що трохи виступало вперед, також свідчило про рішучий характер. Його руки постійно були в чорнилі та плямах від різних хімікатів, однак він був схильним до на диво делікатної поведінки з предметами. Я не раз помічав це, коли при мені він бавився зі своїм тендітним алхімічним приладдям.

Читач, мабуть, вважатиме мене надокучливим, якщо я зізнаюся, яку цікавість збуджував у мені цей дивак і як часто я намагався пробити стіну стриманості, якою він огороджував усе, що стосувалося його особисто. Але перш ніж засуджувати, згадайте, наскільки безцільним було тоді моє життя і як мало було навколо такого, що могло б заполонити мій допитливий розум. Здоров’я не дозволяло мені виходити під час похмурої або прохолодної погоди, у мене не було друзів, які б відвідали мене й урізноманітнили моє буденне життя. Тому я навіть радів певній таємничості, що оточувала мого компаньйона, і жадібно прагнув розвіяти її, витрачаючи на це чимало часу.

Голмс не займався медициною. Він сам якось відповів на це запитання негативно, підтвердивши в такий спосіб думку Стемфорда. Я не бачив також, аби він систематично читав якусь наукову літературу, що знадобилася б для отримання вченого звання та відкрила б чоловікові шлях у світ науки. Однак деякі предмети він вивчав із вражаючим завзяттям і в якихось доволі дивних царинах мав настільки ґрунтовні та точні знання, що часом мене просто приголомшувало. Людина, котра читає поспіль усе, нечасто може похвалитися глибиною своїх знань. Ніхто не стане обтяжувати пам’ять дрібними подробицями, якщо на те немає достатньо вагомих підстав.

Невігластво Голмса було настільки ж разючим, як і його знання. Здавалося, що він практично нічого не знав про сучасну літературу, політику та філософію. Я мав нагоду згадати ім’я Томаса Карлейля, і Голмс наївно перепитав, хто він такий і чим знаменитий. Але коли виявилося, що він зовсім нічого не знає ні про теорію Коперника, ні про будову Сонячної системи, моє здивування досягнуло апогею. Щоб цивілізована людина, котра живе в дев’ятнадцятому столітті, не знала, що Земля крутиться навколо Сонця, — у це я просто не міг повірити!

— Ви, здається, здивовані, — він всміхнувся, дивлячись на моє розгублене обличчя. — Дякую, що мене просвітили, але тепер я спробую якомога швидше все це забути.

— Забути?!

— Бачите, — сказав він, — мені здається, що людський мозок схожий на маленьке порожнє горище, яке можна обставити всім, чим заманеться. Дурень тягне туди всілякий мотлох, який трапиться під руку, а корисні, потрібні речі вже нікуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дістанеш. Розумна ж людина ретельно відбирає те, що помістить у своє мозкове горище. Візьме лише інструменти, які знадобляться для роботи, зате їх буде безліч, і всі розкладені в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цій маленькій кімнатці еластичні стіни та що їх можна розтягувати скільки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось із колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрібна інформація не витісняла собою потрібну.

— Так, але не знати про Сонячну систему!.. — вигукнув я.

— На якого біса вона мені потрібна? — перебив співбесідник нетерпляче. — Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаємося навколо Сонця. А якби я дізнався, що ми обертаємося навколо Місяця, це дуже допомогло б мені чи моїй роботі?

Я хотів було спитати, що ж це за робота така, але відчув, що він буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесідою та спробував зробити певні висновки. Він не хоче засмічувати голову знаннями, які не потрібні для його мети. Отже, усі накопичені знання він має намір так чи інакше використати. Я подумки перелічив усі галузі знань, в яких він виявив бездоганну обізнаність. Я навіть узяв олівець і записав усе це на папері. Перечитавши список, не зміг утриматися від усмішки. «Атестат» виглядав так:

Шерлок Голмс — його можливості

1. Знання в галузі літератури — жодних.

2. ... філософії — жодних.

3. ... астрономії — жодних.

4. ... політики — слабкі.

5. ... ботаніки — нерівномірні. Знає властивості беладони, опіуму й отрути загалом. Не має уявлення про садівництво.

6. ... геології — практичні, але обмежені. З першого погляду визначає зразки різних ґрунтів. Після прогулянок показує мені грязюку на штанах і за її кольором та консистенцією визначає, із якої вона частини Лондона.

7. ... хімії — глибокі.

8. ... анатомії — точні, але безсистемні.

9. ... кримінальної хроніки — величезні. Знає, здається, усі подробиці кожного злочину, скоєного в ХІХ столітті.

10. Добре грає на скрипці.

11. Дуже добре фехтує на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.

12. Ґрунтовні практичні знання англійських законів.

Дійшовши до цього пункту, я в розпачі кинув «атестат» у вогонь.

— Скільки не перелічуй усе те, що він знає, — сказав я собі, — неможливо здогадатися, навіщо йому це потрібно й який фах вимагає такого поєднання! Ні, краще відразу облишити даремні спроби!

Я знав, що мій сусід може виконувати скрипкові п’єси, і досить важкі: неодноразово на моє прохання він грав «Пісні» Мендельсона й інші твори, які мені подобалися. Але коли він залишався сам, рідко можна було почути п’єсу або взагалі щось схоже на мелодію. Вечорами, поклавши скрипку на коліна, він відкидався на спинку крісла, заплющував очі й недбало водив смичком по струнах. Іноді лунали гучні, сумні акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовиті веселощі. Вочевидь, вони відповідали його настрою, але чи то звуки народжували той настрій, чи вони самі були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я ніяк не міг визначити. І, ймовірно, я б протестував проти цих дратуючих «концертів», якби після них, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілу низку моїх улюблених речей.

Першого тижня нас ніхто не відвідував, і я вже починав думати, що мій компаньйон так само самотній у цьому місті, як і я. Але незабаром я переконався, що в нього є безліч знайомих, причому з різних верств суспільства. Якось три чи навіть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловічок із жовтувато-блідим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його відрекомендували мені як містера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дівчина та просиділа в Голмса півгодини, а може й більше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на єврея-лахмітника, мені здалося, що він був дуже схвильований. Майже слідом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось із моїм співмешканцем довго балакав літній джентльмен із сивою чуприною, потім — вокзальний носій у вельветовій куртці. Щоразу, коли з’являвся хтось із цих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вітальню, отож я йшов до себе в спальню.

— Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, — пояснив він якось, звично вибачаючись за створені незручності, — а ці люди — мої клієнти.

І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делікатність я не захотів насильно дізнаватися чужі таємниці.

Тоді мені здавалося, що в компаньйона є якісь вагомі причини приховувати свою професію, але незабаром він довів, що я не мав рації, заговоривши про це з власної волі.

Чотирнадцятого березня — я добре запам’ятав цю дату — я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і застав Шерлока Голмса за сніданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я підіймаюся пізно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і вельми зухвалим тоном повідомив, що чекаю на сніданок. Схопивши зі столу якийсь журнал, я вирішив погортати сторінки, щоб згаяти час, поки мій співмешканець мовчки хрустів грінками. Заголовок однієї зі статей був окреслений олівцем, і, цілком природно, я пробіг її очима.

Стаття називалася дещо претензійно — «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дізнатися людина, систематично та докладно спостерігаючи за всім, що відбувається перед її очима. На мій погляд, це була вражаюча суміш розумних і божевільних думок. Якщо в міркуваннях і була якась логіка й навіть переконливість, то висновки здалися мені зовсім уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовільним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаємніші думки співрозмовника. Із його слів випливало, що людину, котра вміє спостерігати й аналізувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть безпомилкові, як теореми Евкліда. І результати виявляться настільки вражаючими, що необізнані люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення цьому передував.

«З однієї краплини води, — писав автор, — людина, котра вміє мислити логічно, може зробити висновок про можливість існування Атлантичного океану або Ніаґарського водоспаду, навіть якщо вона не бачила ні того, ні іншого й ніколи про них не чула. Будь-яке життя —це величезний ланцюг причин і наслідків, і природу його можливо пізнати за однією ланкою. Мистецтву робити висновки й аналізувати, як і всім іншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгій та старанній праці, але життя занадто коротке, і тому жоден смертний не може досягнути повної досконалості в цій галузі. Перш ніж звернутися до моральних та інтелектуальних сторін справи, які й є найбільш складними, досліднику краще почати з вирішення простіших завдань. Нехай він, поглянувши на першого зустрічного, навчиться відразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячістю, але такі вправи загострюють спостережливість і вчать, як правильно дивитися й що саме слід шукати. За нігтем людини, за її рукавами, взуттям і згином штанів на колінах, за потовщенням на великому та вказівному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки — за такими дрібницями неважко вгадати професію. І можна не сумніватися, що все це, разом узяте, підкаже досвідченому спостерігачеві правильні висновки».

— Яка дика нісенітниця! — вигукнув я, кидаючи журнал на стіл. — У житті не читав такої дурні.

— Про що це ви? — поцікавився Шерлок Голмс.

— Та ось про цю статейку, — я вказав на неї чайною ложечкою й узявся за свій сніданок. — Бачу, ви її вже читали, якщо вона позначена олівцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробі, розвалившись у м’якому фотелі в тиші свого кабінету, складати такі витончені дивовижі! Втиснути б його у вагон третього класу підземки та змусити вгадувати професії пасажирів! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нічого не вийде!

— І програєте, — спокійно зауважив Голмс. — А статтю написав я.

— Ви?!

— Атож. У мене є здібність і до спостереження, і до аналізу. Теорія, яку я тут виклав й яка здається вам такою фантастичною, насправді дуже життєва, настільки життєва, що їй я зобов’язаний своїм куснем хліба.

— Але яким же чином? — вирвалося у мене.

— Розумієте, у мене достатньо рідкісна професія. Мабуть, я єдиний такий. Я детектив-консультант, якщо тільки ви уявляєте собі, що це таке. У Лондоні є безліч детективів, і державних, і приватних. Коли ці хлопці потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, і мені вдається скерувати їх у вірному напрямку. Вони знайомлять мене з усіма обставинами справи, а я, добре знаючи історію криміналістики, майже завжди можу вказати їм, у чому полягає помилка. Усі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знаєте подробиці тисячі справ, як свої п’ять пальців, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд — дуже відомий детектив. Але нещодавно він не зумів розібратися в одній справі про фальсифікацію та прийшов до мене.

— А інші?

— Найчастіше їх посилають до мене приватні агентства. Усі ці люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю їхні історії, вони вислуховують моє тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.

— Невже ви хочете сказати, — не втерпів я, — що, не виходячи з кімнати, можете розплутати справу, яку не вдається розв’язати тим, кому всі подробиці відомі краще за вас?

— Саме так. У мене така собі інтуїція. Правда, час від часу трапляється якась складніша справа. Ну, тоді доводиться трошки побігати, щоб дещо побачити на власні очі. Розумієте, у мене є спеціальні знання, які я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукції, викладені в статті, про яку ви відгукнулися так презирливо, просто безцінні для моєї практичної роботи. Спостережливість — моя друга сутність. Ви, здається, здивувалися, коли під час першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?

— Вам, без сумніву, хтось про це повідомив.

— Аж ніяк. Я відразу здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці ланцюг думок виникає в мене так швидко, що я дійшов висновку, навіть не помічаючи проміжних ланок. Однак вони були, ці ланки. Хід моїх думок такий: «Ця людина — начебто лікар, але вигляд у неї, немов у військовика. Отже, військовий лікар. Він тільки-но приїхав із тропіків — обличчя в нього смагляве, але це не природний відтінок його шкіри, бо зап’ястя в нього набагато біліші. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпівся й переніс хворобу. Був поранений у ліву руку — тримає її нерухомо та дещо неприродно. А де під тропіками військовий лікар-англієць міг натерпітися поневірянь і отримати поранення? Звісно ж, в Афганістані». Весь хід думок не зайняв і секунди. Тому я сказав, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.

— Якщо послухати вас, то це видається дуже простим, — всміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена Едґара Алана По. Я гадав, що такі люди існують лише в романах.

Шерлок Голмс піднявся й почав розпалювати люльку.

— Ви, певна річ, гадаєте, що, порівнюючи мене з Дюпеном, робите мені комплімент, — зауважив він. — Але, на мою думку, ваш Дюпен — дуже недалекий чоловік. Цей прийом — збивати з думок свого співрозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речі» після п’ятнадцятихвилинної мовчанки — надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнівом, були певні аналітичні здібності, але його аж ніяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

— Ви читали Ґаборіо? — спитав я. — На вашу думку, Лекок — справжній детектив?

Шерлок Голмс іронічно гмикнув.

— Лекок — жалюгідний шмаркач, — сердито сказав він. — У нього тільки й є, що енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Подумаєш, яка проблема — встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок ж витрачає на це майже півроку. За допомогою цієї книжки можна вчити детективів, як не треба працювати.

Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених літературних героїв, що я знову почав злитися. Відійшов до вікна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суєту. «Нехай він і розумний, — я промовив сам собі, — але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

— Тепер уже не буває ні справжніх злочинів, ні справжніх злочинців, — невдоволено продовжив Голмс. — Яка ж тоді користь від розуму в нашій професії? Я знаю, що міг би прославитися. На світі немає й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинів стільки вродженого таланту й наполегливої праці, як я. І що ж? Розслідувати нічого, злочинів немає, у кращому випадку якесь невміле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навіть поліція зі Скотленд-Ярду бачить усе наскрізь.

Мене досі нервував цей хвалькуватий тон. Я вирішив змінити тему розмови.

— Цікаво, що він там виглядає? — перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повільно крокував іншим боком вулиці, вдивляючись в номери будинків. У руці він тримав великий синій конверт. Вочевидь, це був посильний.

— Хто, цей відставний флотський сержант? — поцікавився Шерлок Голмс.

«Хизується, хвалько! — обізвав я його про себе. — Знає ж, що його не перевіриш!»

Заледве я встиг це подумати, як чоловік, за котрим ми спостерігали, побачив номер на наших дверях і квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукіт, густий бас унизу, а згодом — важкі кроки людини, що підіймалася догори сходами.

— Містеру Шерлоку Голмсу, — повідомив кур’єр, входячи до покою, і простягнув листа моєму приятелю.

Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного він визначив навмання і, звісно, не чекав, що той з’явиться в нашій кімнаті.

— Скажіть, шановний, — вкрадливим голосом спитав я, — а чим ви займаєтеся?

— Служу посильним, — похмуро кинув він. — Форму віддав підлатати.

— А ким були раніше? — продовжував я, не без зловтіхи зиркаючи на Голмса.

— Сержантом королівської морської піхоти, сер. Відповіді не чекати? Так, сер.

Він клацнув підборами, відсалютував і вийшов.

Розділ III. Таємниця Лористон-Ґарденсу

Мушу зізнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорія мого компаньйона. Моя повага до його здібностей одразу ж зросла. І все ж я не міг позбутися підозри, що все це підлаштували заздалегідь, аби приголомшити мене, хоча навіщо, цього ніяк не міг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руці прочитану записку, і погляд його був неуважним і тьмяним, що свідчило про напружену роботу думки.

— Як же ви здогадалися? — спитав я.

— Про що? — похмуро відповів він.

— Та про те, що він відставний сержант флоту?

— У мене немає часу на дрібниці, — відрубав чоловік, але відразу ж, схаменувшись, поквапився додати. — Даруйте за різкість. Ви перервали хід моїх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозуміти, що він був флотським сержантом у минулому?

— Ні, певна річ.

— Мені було легше зрозуміти це, ніж пояснити, як я здогадався. Уявіть собі, що вам треба довести, що двічі по два — чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевнені. Навіть через вулицю я помітив на його руці татуювання — великий синій якір. Тут уже запахло морем. Виправка в нього військова й він носить бакенбарди військового взірця. Отже, перед нами флотський. Тримається він із гідністю, можливо, навіть як командир. Ви мали б помітити, як високо він тримає голову й як розмахує своїм ціпком. А на вигляд він статечний чоловік середніх років — ось і всі прикмети, за якими я дізнався, що він був сержантом.

— Дивовижно! — вигукнув я.

— Дурниці, — відмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що він задоволений моїм захопленим здивуванням. — Ось я тільки-но говорив, що тепер більше немає злочинців. Здається, я помилився. Погляньте!

Він простягнув мені записку, яку приніс кур’єр.

— Послухайте, але ж це жахливо! — викрикнув я, пробігши її очима.

— Авжеж, щось, мабуть, не зовсім пересічне, — спокійно зауважив він. — Будьте ласкаві, прочитайте мені це вголос.

Ось лист, який я прочитав:

«Любий містере Шерлок Голмс!

Сьогодні вночі в будинку номер три в Лористон-Ґарденс на Брикстон-роуд сталася лиха історія. Близько другої години ночі наш полісмен, котрий робив обхід, помітив світло в будинку, а оскільки там ніхто не мешкає, він запідозрив щось недобре. Двері виявилися незамкненими, і в першій кімнаті, зовсім порожній, він побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишені полісмен знайшов візитівки: «Єнох Дж. Дреббер, Клівленд, Огайо, Сполучені Штати». І жодних слідів грабунку, ніяких ознак насильницької смерті. На підлозі є плями крові, але на тілі ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як він опинився в порожньому будинку, і взагалі ця справа — суцільна загадка. Якщо ви приїдете в будь-який час до дванадцятої, то зможете мене тут зустріти. Залишаю все, як було, поки не отримаю від вас звістки. Якщо не зможете приїхати, повідомлю вам усі подробиці та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно поділитеся зі мною вашою думкою.

З повагою до вас, Тобіас Ґреґсон».

— Ґреґсон — найрозумніший детектив Скотленд-Ярду, — зауважив мій приятель. — Він і Лестрейд виділяються серед інших нікчем. Обоє меткі й енергійні, хоча й на диво банальні. Один із одним вони ворогують, як кішка із собакою. Ревниві до слави, мов професійні красуні. Буде втіха, якщо обоє натраплять на слід.

Я був вражений спокійним тоном його відповіді.

— Але ж, мабуть, не можна гаяти ні секунди, — стривожився я. — Піти покликати кеб?

— Я ще не впевнений, чи поїду. Я ж ледар, яких світ не бачив, тобто, певна річ, коли мене здолає лінь, а загалом можу бути й спритним.

— Ви ж мріяли про такий випадок!

— Любий друже, та яка мені радість? Припустімо, я розплутаю цю справу. Однаково Ґреґсон, Лестрейд і компанія привласнять собі всю славу. Така доля неофіційної особи.

— Але ж він просить вас про допомогу.

— Аякже. Він знає, що до мене йому далеко, і сам мені про це казав, але швидше відріже собі язик, ніж зізнається комусь третьому. Втім, мабуть, слід поїхати та поглянути. Візьмуся за справу на власний ризик. Принаймні, посміюся над ними, якщо нічого іншого мені не залишиться. Гайда!

Він заметушився та кинувся за своїм плащем: вибух енергії змінив апатію.

— Беріть капелюха, — звелів мій приятель.

— Хочете, щоб я поїхав із вами?

— Авжеж, якщо вам більше нічого робити.

За хвилину ми обоє сиділи в кебі й з неймовірною швидкістю їхали до Брикстон-роуд.

Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева імла, яка здавалася відображенням брудно-сірих вулиць унизу. Мій супутник перебував у чудовому настрої, базікаючи про кремонські скрипки та про різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я мовчав. Похмура погода та майбутнє сумне видовище пригнічували мій настрій.

— Ви, здається, зовсім не думаєте про цю справу, — перервав я нарешті його музичні теревені.

— У мене ще немає фактів, — відповів він. — Будувати припущення, не знаючи всіх обставин справи, — найбільша помилка. Це може вплинути на подальший хід міркувань.

— Скоро ви отримаєте ваші факти, — буркнув я, вказуючи пальцем. — Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.

— Правильно. Стійте, кебмене, зупиніться!

Ми не доїхали ярдів сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пішки.

Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Ґарденс, виглядав зловісно й загрозливо. Це був один із чотирьох будинків, що стояли трохи віддалік від вулиці; два були заселені, а два — порожні. Останній дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вікон. То тут, то там на каламутному темному склі, як більмо на оці, виділявся напис «Здається в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що відділяв його від вулиці, — кілька дерев над рідкісними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата доріжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та піску. Вночі пройшов дощ, і скрізь були калюжі. Уздовж вулиці тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними ґратами нагорі; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрі тягнули шиї в марній надії хоч мигцем побачити, що відбувається за парканом.

Мені здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увійти в будинок і відразу ж займеться розслідуванням. Нічого такого. Здавалося, це зовсім не входило в його наміри. З безпечністю, яка за таких обставин межувала з хвальковитістю, він пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решітку паркана. Закінчивши огляд, Голмс повільно пішов доріжкою, точніше, травою збоку доріжки, і став пильно розглядати землю. Двічі зупинявся; одного разу я помітив на його обличчі усмішку та почув задоволене хмикання. На мокрій глинястій землі було багато слідів, але ж її вже добряче потоптали правоохоронці, й я дивувався, що ще сподівається знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайній проникливості й не сумнівався, що він може побачити багато такого, що недоступне мені.

У дверях будинку нас зустрів високий, білолиций чоловік із волоссям кольору соломи й нотатником у руці. Він кинувся до нас і чуттєво потиснув руку моєму супутнику.

— Як добре, що ви приїхали!.. — зрадів він. — Ніхто нічого не чіпав, я все залишив, як було.

— Крім цього, — відповів Голмс, вказуючи на доріжку. — Зграя буйволів і то не залишила б після себе таке місиво. Але, певна річ, ви обстежили доріжку, перш ніж дали її так потоптати?

— У мене було багато справ у будинку, — ухильно відповів детектив. — Мій колега, містер Лестрейд, також тут. Я сподівався, що він простежить за цим.

Голмс зиркнув на мене та саркастично звів брови.

— Ну, після таких майстрів своєї справи, як ви й Лестрейд, мені, мабуть, тут нічого робити, — зронив він.

Ґреґсон самовдоволено потер руки.

— Та вже, здається, зробили все, що можна. Втім, справа дивна, а я знаю, що ви такі любите.

— Ви сюди під’їхали в кебі?

— Ні, дібрався пішки, сер.

— А Лестрейд?

— Також, сер.

— Ну, тоді ходімо, подивимося кімнату, — зовсім уже непослідовно резюмував Голмс й увійшов у будинок. Ґреґсон, здивовано звівши брови, поспішив за ним.

Невеликий коридор із запилюженою дощаною підлогою вів до кухні й інших приміщень. Праворуч і ліворуч знаходилося двоє дверей. Одні, мабуть, вже кілька місяців не відчиняли; другі вели до їдальні, де й скоїли загадкове вбивство. Голмс увійшов до неї, я пішов за ним із тим гнітючим відчуттям, яке вселяє в нас присутність смерті.

Велика квадратна кімната здавалася ще більшою від того, що в ній не було ніяких меблів. Яскраві шпалери, позбавлені смаку, були вкриті плямами цвілі, а де-не-де відстали та звисали лахміттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камін із полицею, обробленою під білий мармур; на її краю було приліплено недогарок червоної воскової свічки. У нечіткому, тьмяному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, усе навколо здавалося тьмяно-сірим, чому значною мірою сприяв товстий шар пилу на підлозі.

Усі ці подробиці я помітив уже пізніше. У перші ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фігуру, розпростерту на голій підлозі, на порожні, незрячі очі, вирячені на стелю. Це був чоловік років сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, із жорстким, кучерявим чорним волоссям і коротенькою борідкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зі щільної матерії, світлі штани й біла сорочка. Поруч лежав циліндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені, немов у болісній агонії. На обличчі застиг вираз жаху і, як мені здалося, ненависті — такого виразу я ще ніколи не бачив на людському обличчі. Страшна, злісна гримаса, низьке чоло, плаский ніс і щелепа, що виступала вперед, надавали покійнику схожості з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою страшною, як зараз, у цій напівтемній, похмурій кімнаті біля однієї з головних магістралей лондонського передмістя.

Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв біля дверей. Він привітався з Голмсом та зі мною.

— Цей випадок наробить галасу, сер, — зауважив він. — Такого мені ще не траплялося, а я багато бачив.

— І немає жодного ключа до цієї таємниці, — додав Ґреґсон.

— Ніякого, — підхопив і Лестрейд.

Шерлок Голмс підійшов до трупа, та, опустившись на коліна, почав ретельно його розглядати.

— Ви впевнені, що на ньому немає ран? — спитав він, вказуючи на бризки крові навколо тіла.

— Цілком! — відповіли обоє.

— Отже, це кров когось іншого, ймовірно, вбивці, якщо тут було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван Янсена в Утрехті, тридцять четвертого року. Пам’ятаєте цю справу, Ґреґсоне?

— Ні, сер.

— Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже ніщо не нове під місяцем. Усе вже ставалося раніше.

Його спритні пальці в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстібали, досліджували, а в очах застиг такий самий відсутній вираз, який я бачив вже не раз. Огляд відбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскільки ретельно його провели. Нарешті Голмс понюхав губи трупа, потім поглянув на підошви його лакованих черевиків.

— Його не пересували? — перепитав він.

— Ні, лише оглядали.

— Можна відправляти в морг, — дозволив Голмс. — Більше ми тут нічого не дізнаємося.

Четверо чоловіків із ношами стояли напоготові. Ґреґсон покликав їх, ті поклали труп на ноші та понесли. Коли його підіймали, на підлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.

— Тут була жінка! — здивовано вигукнув він. — Це жіноча обручка...

Він поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витріщилися на каблучку. Без сумніву, цей гладкий золотий обідок колись прикрашав палець нареченої.

— Справа ускладнюється, — почухав потилицю Ґреґсон. — А вона, присягаюся, і без цього непроста.

— А ви впевнені, що це її не спрощує? — заперечив Голмс. — Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?

— Усе тут, — Ґреґсон, вийшов у передпокій і вказав на купку предметів, розкладених на нижній сходинці. — Золотий годинник фірми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка — голова бульдога з рубіновими очима. Футляр із російської шкіри для візитівок і картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клівленд — це відповідає міткам на білизні «Є. Д. Д.». Гаманця немає, але в кишенях знайшли сім фунтів тринадцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзаці. Два листи — один адресований Є. Дж. Дребберу, другий — Джозефу Стенджерсону.

— Яка адреса?

— Стренд, американська біржа, до запитання. Обидва листи — від пароплавної компанії «Ґійон» і стосуються відплиття їхніх пароплавів із Ліверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намір повернутися до Нью-Йорка.

— Ви вже шукаєте цього Стенджерсона?

— Аякже, сер. Я розіслав оголошення в усі газети, а один із моїх людей поїхав на американську біржу, та ще не повернувся.

— А до Клівленда зверталися?

— Вранці надіслали телеграму.

— Яку?

— Ми просто повідомили, що сталося, і просили надати дані.

— А ви не просили про докладнішу інформацію з приводу чогось такого, що здалося вам особливо важливим?

— Я спитав про Стенджерсона.

— І більше ні про що? Чи немає тут, на вашу думку, якихось особливих обставин у житті Дреббера, які необхідно з’ясувати?

— Я спитав про все, що вважав за потрібне, — ображеним тоном відказав Ґреґсон.

Шерлок Голмс усміхнувся й хотів було щось додати, як раптом перед нами виник Лестрейд, який залишався в кімнаті, коли ми вийшли в передпокій. Він самовдоволено потирав руки.

— Містере Ґреґсон, я тільки-но зробив найважливіше відкриття! — оголосив він. — Якби я не здогадався ретельно оглянути стіни, ми нічого не дізналися б!

Очі маленького чоловічка блищали, він, мабуть, ледь стримував радість від того, що перевершив свого колегу на одне очко.

— Прошу сюди, — сказав він метушливо, ведучи нас назад у кімнату, де, здавалося, стало трохи світліше після того, як забрали її страшного мешканця. — Ось, станьте сюди!

Він чиркнув сірником об підошву черевика й підніс його до стіни.

— Погляньте! — переможно заявив детектив.

Я вже казав, що в багатьох місцях шпалери висіли клаптями. У цьому кутку від стіни відстав великий шматок, оголивши жовтий квадрат шорсткого тиньку. На ній кров’ю було виведено:

Rache

— Бачили? — хвалькувато заявив Лестрейд, як конферансьє, який представляє публіці атракціон. — Це найтемніший куток, і нікому не спало на гадку сюди глянути. Убивця — він або вона — написав це власною кров’ю. Дивіться, ось кров стекла зі стіни, і тут на підлозі є пляма. У будь-якому разі, самогубство виключається. А чому вбивця вибрав саме цей кут? Зараз поясню. Бачите недогарок на каміні? Коли він горів, цей кут був найсвітліший, а не найтемніший.

— Ну, гаразд, ви помітили напис, а як ви його розтлумачите? — зневажливим тоном спитав Ґреґсон.

— Як? А ось як. Вбивця — чоловік чи жінка — хотів написати жіноче ім’я Рейчел, але не встиг докінчити, мабуть, щось завадило. Згадаєте мої слова: рано чи пізно з’ясується, що ця справа пов’язана з жінкою на ім’я Рейчел. Смійтеся скільки завгодно, містере Шерлок Голмс. Ви, звісно, людина начитана та розумна, але, врешті-решт, і старий пес здатний на успіх!

— Даруйте, — сказав мій приятель, розсердивши маленького чоловічка своїм сміхом. — Певна річ, честь цього відкриття належить вам, і напис, без сумніву, зробив другий учасник нічної драми. Я не встиг іще оглянути кімнату й з вашого дозволу зроблю це зараз.

Він вийняв із кишені рулетку, велику круглу лупу та безшумно закрокував кімнатою, раз у раз зупиняючись або опускаючись на коліна; одного разу навіть ліг на підлогу. Голмс так захопився, що, здавалося, зовсім забув про наше існування — ми весь час чули то бурмотіння, то стогін, то легкий присвист, то схвальні та радісні вигуки. Я витріщився на нього, і мені мимоволі спало на гадку, що мій товариш зараз схожий на чистокровного, добре видресируваного гончака, що нишпорить туди-сюди лісом, скавулячи від нетерпіння, поки не натрапить на втрачений слід. Хвилин двадцять, а то й більше, він продовжував свої пошуки, ретельно вимірюючи відстань між якимись зовсім непомітними для мене слідами, і, час від часу, так само незбагненно для мене, щось вимірював рулеткою на стінах. В одному місці обережно зібрав дрібку сірого пилу з підлоги й поклав у конверт. Нарешті став розглядати через лупу напис на стіні, уважно досліджуючи кожну літеру. Мабуть, Холмс був задоволений оглядом, бо сховав рулетку та лупу до кишені.

— Кажуть, ніби геній — це нескінченна витривалість, — із усмішкою зауважив він. — Доволі невдале визначення, але до роботи детектива пасує повністю.

Ґреґсон і Лестрейд спостерігали за маневрами свого колеги-дилетанта з неприхованою цікавістю й не без зневаги. Либонь, вони не могли оцінити те, що я вже почав усвідомлювати: все, що робив Голмс, аж до незначних на перший погляд дрібниць, слугувало якійсь цілком визначеній і практичній меті.

— Ну, що скажете, сер? — спитали обоє хором.

— Не хочу забирати у вас пальму першості в розкритті злочину, — видихнув мій приятель, — і тому не дозволю собі нав’язувати поради. Ви обоє так добре впоралися, що гріх було би втрутитися.

У його голосі звучав явний сарказм.

— Якщо ви повідомите про хід розслідування, — продовжував приватний детектив, — я буду щасливий допомогти вам, якщо зможу. А поки що я хотів би поспілкуватися з констеблем, який знайшов труп. Будьте ласкаві назвати мені його ім’я й адресу.

Лестрейд глянув у нотатник.

— Джон Ренс, — поінформував він. — Зараз він вільний. Його адреса: Одлі-корт, 46, Кеннінґтон-парк-ґейт.

Голмс записав адресу.

— Ходімо, докторе, — сказав він мені. — Ми негайно вирушимо до нього. А вам хочу дещо повідомити, — звернувся він до детективів, — можливо, це допоможе слідству. Це, звісно, вбивство, а вбивця — чоловік. Зріст у нього трохи більше шести футів, він у розквіті років, ноги в нього дуже невеликі, як для такого зросту, взутий у важкі черевики з квадратними носаками й курить трихінопольські сигари[4]. Він і його жертва приїхали сюди разом у чотириколісному екіпажі, запряженому конем із трьома старими й однією нової підковою на правому передньому копиті. Цілком імовірно, що у вбивці червоне обличчя й дуже довгі нігті на правій руці. Це, звісно, дрібниці, але вони можуть вам допомогти.

Лестрейд і Ґреґсон, недовірливо всміхаючись, перезирнулися.

— Якщо цього чоловіка вбили, то яким чином?

— Отрута, — коротко кинув Шерлок Голмс і попрямував до дверей. — І ось ще що, Лестрейде, — додав він, обернувшись. — Rache німецькою — «помста», тому не гайте часу на розшуки міс Рейчел.

Випустивши цю парфянську стрілу, він пішов, а обидва суперники дивилися йому вслід, роззявивши роти.

Розділ IV. Що розповів Джон Ренс

Ми вийшли з будинку номер три, Лористон-Ґарденс, близько першої години дня. Шерлок Голмс потягнув мене в найближчу телеграфну контору, звідки надіслав якусь довгу телеграму. Потім закликав кеб і велів візнику їхати за адресою, яку нам дав Лестрейд.

— Найцінніше — це свідчення очевидців, — сказав мені Голмс. — Щиро кажучи, у мене склалося достатньо чітке бачення цієї справи, однак, треба дізнатися все, що вдасться.

— Знаєте, Голмсе, ви мене просто вражаєте, — буркнув я. — Ви дуже впевнено описали подробиці злочину, але скажіть, невже ви в душі нітрохи не сумніваєтеся, що все було саме так?

— Тут важко помилитися, — пояснив Голмс. — Перше, що я побачив, під’їхавши до будинку, були сліди кеба біля самого узбіччя дороги. Зауважте, що до минулої ночі дощу не було цілий тиждень. Отже, кеб, який залишив дві глибокі колії, вочевидь, проїхав там цієї ночі. Потім я помітив сліди кінських копит, причому один відбиток був чіткішим, ніж три інших, а це означає, що підкова була нова. Кеб прибув після того, як почався дощ, а вранці, за словами Ґреґсона, ніхто не приїжджав, отже, цей кеб під’їхав вночі, і, певна річ, саме він привіз туди тих двох.

— Усе це цілком подібне на правду, — погодився я, — але як ви вгадали зріст убивці?

— Та дуже просто: зріст людини в дев’яти випадках з десяти можна визначити за шириною її кроку. Це зовсім не важко, але я не хочу втомлювати вас обчисленнями. Я виміряв кроки вбивці і на глинистій доріжці, і на запилюженій підлозі в кімнаті. А потім мені випала нагода перевірити свої обчислення. Коли людина пише на стіні, то інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Від підлоги до напису на стіні — шість футів. Одним словом, завдання для дітей!

— А як дізналися його вік?

— Ну, навряд чи дідуган може відразу перестрибнути чотири з половиною фути. А це якраз ширина калюжі на доріжці, яку він, судячи з усього, перескочив. Лаковані черевики обійшли її боком, а квадратні носаки перестрибнули. Ніяких таємниць, як бачите. Просто я застосовую на практиці деякі правила спостережливості дедуктивного мислення, які відстоював у своїй статті... Ну, що ще вам незрозуміло?

— Нігті та трихінопольська сигара, — відповів я.

— Напис на стіні зроблено вказівним пальцем, умоченим у кров. Я побачив крізь лупу, що, виводячи букви, вбивця легко дряпав штукатурку, чого не сталося б, якби ніготь на пальці був коротко підстриженим. Попіл, який я зібрав із підлоги, виявився темним і шаруватим — такий попіл залишається лише від трихінопольських сигар. Я зумисне вивчав попіл від різних сортів тютюну. Якщо хочете знати, я написав про це ціле дослідження. Можу похизуватися, що з першого ж погляду визначу вам за попелом сорт сигари або тютюну. Між іншим, знання таких дрібничок і вирізняє вправного детектива від якихось там Ґреґсона та Лестрейда.

— Ну, а червоне обличчя? — не вгавав я.

— А це вже сміливіша гіпотеза, хоча не сумніваюся, що й тут маю рацію. Але про це поки що не питайте.

Я провів рукою по чолі.

— У мене просто голова обертом, — зауважив я, — чим більше думаю про цей злочин, тим загадковішим він стає. Як могли потрапити ті двоє — якщо їх було двоє — у порожній будинок? Куди подівся кебмен, який їх привіз? Яким чином один міг змусити іншого прийняти отруту? Звідки взялася кров? Яку мету переслідував убивця, якщо він навіть не пограбував свою жертву? Як потрапив туди жіночий перстень? А головне, навіщо другий чоловік, перш ніж сховатися, написав німецьке слово Rache? Мушу зізнатися, ніяк не зрозумію, як пов’язати ці факти між собою.

Мій супутник схвально всміхнувся.

— Ви коротко та дуже гарно підсумували всі складнощі цієї справи, — кивнув він. — Тут іще багато незрозумілого, хоча за допомогою головних фактів я вже знайшов розгадку. А щодо відкриття бідолахи Лестрейда, то це просто спонтанна витівка вбивці, щоб спрямувати поліцію помилковим слідом, переконуючи, ніби справа пов’язана з соціалістами й якимись таємними товариствами. Це писав не німець. Букву «А», якщо ви помітили, він намагався вивести готичним шрифтом, а справжній німець завжди пише друкованими латинськими літерами, тому можемо стверджувати, що писав не німець, а невмілий імітатор, який перестарався. Зрозуміло, це хитрість із метою заплутати слідство. Поки що я вам більше нічого не скажу, докторе. Знаєте, варто фокуснику пояснити хоч один свій фокус, і в очах глядачів відразу ж тьмяніє ореол його слави. Й якщо я відкрию вам метод своєї роботи, ви, мабуть, дійдете висновку, що я звичайнісінька посередність!

— А це вже ніколи! — заперечив я. — Ви зробили велику справу: завдяки вам розкриття злочинів опинилося на межі точної науки.

Мої слова та серйозна інтонація, либонь, дали моєму супутнику чимало задоволення, бо він навіть зашарівся. Я вже казав, що товариш любив похвалу свого мистецтва не менше, ніж дівчина — своєї вроди.

— Я скажу вам ще дещо, — продовжував він. — Лаковані черевики та квадратні носаки приїхали в одному кебі й разом, по-дружньому, мало не під руку, пішли доріжкою до будинку. У кімнаті вони ходили туди-сюди, а точніше, лаковані черевики стояли, а квадратні носаки — крокували. Це я побачив завдяки слідам на підлозі, помітив також, що чоловіка, який міряв кроками кімнату, охоплювало все більше збудження. Він постійно базікав, поки не накрутив себе до стану люті. І тоді сталася трагедія. Ну ось, я виклав вам усе, що знаю напевно, інше — лише здогади та гіпотези. Утім, фундамент для них міцний. Але слід поквапитися, я ще хочу встигнути на концерт, послухати Норман Неруду.

Тим часом наш кеб пробирався нескінченними убогими вуличками та похмурими провулками. Раптом наш кебмен зупинився в найбільш похмурому й гнітючому з них.

— Ось вам і Одлі-корт, — сказав він, вказуючи на вузьку щілину в ряді тьмяних цегляних будинків. — Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-корт був не особливо привабливим місцем. Тісний прохід привів нас у чотирикутний, вимощений плиткою двір, оточений брудними халупами. Ми проштовхалися крізь натовп замурзаних дітлахів і, пірнаючи під мотузки з вилинялою білизною, дісталися до номера 46. Двері оздоблювала маленька мідна дощечка, на якій було викарбуване ім’я Ренс. Нам сказали, що констебль ще не прокинувся, і запропонували зачекати в крихітній вітальні.

Незабаром з’явився й сам господар. Він, мабуть, був дуже невдоволений, що ми потривожили його сон.

— Я вже дав свідчення у відділку, — пробурчав він.

Голмс вийняв із кишені півсоверена та задумливо повертів його в пальцях.

— Нам було б набагато приємніше послухати вас особисто, — пояснив він.

— Що ж, я не проти розповісти все, що знаю, — відповів констебль, не зводячи очей з золотої монети.

— Просто розкажіть нам усе, як воно сталося.

Ренс сів на диван, набитий кінським волоссям, і стурбовано насупив брови, ніби намагаючись відновити в пам’яті кожну дрібницю.

— Почну з самого початку, — сказав він. — Я чергував уночі, з десятої до шостої ранку. Близько одинадцятої в «Білому олені» трохи побилися, але загалом у моєму районі було тихо. О першій годині ночі почався дощ, я зустрівся з Гаррі Мерчером — тим, хто чергує в дільниці Голланд-Ґрув. Ми постояли на розі Генрієтт-стрит, погомоніли про те, про се, а потім, о годині, мабуть, другій або трохи пізніше, я вирішив пройтися Брикстон-роуд, перевірити, чи все гаразд. Болото там було непрохідне, і я нікого не побачив, хіба що один-два кеби проїхали. Іду собі й міркую, між нами кажучи, що добре було б зараз хильнути скляночку гаряченького джину, аж раптом у вікні того самого будинку блиснуло світло. Ну, я ж знаю, що два будинки на Лористон-Ґарденсі — порожні, а все тому, що господар не бажає чистити каналізаційні труби, хоча, між іншим, останній мешканець помер там від черевного тифу... Так от, як тільки я побачив у вікні світло, то навіть сторопів і, звісно, запідозрив щось недобре. Коли ж підійшов до дверей...

— Ви зупинилися, потім пішли назад до хвіртки, — перебив його мій приятель. — Чому ви повернулися?

Ренс аж підстрибнув на місці та здивовано вилупився на Голмса.

— Це правда, сер! — сказав він. — Хоча звідки ви знаєте, лише Бог відає! Розумієте, коли я підійшов до дверей, навколо було так порожньо й тихо, що я вирішив: краще візьму когось із собою. Загалом я не боюся нікого, хто ходить по землі. Але ті, хто лежить під землею, звісно, то інша річ... Я й подумав: а раптом це той, хто помер від черевного тифу, прийшов оглянути каналізаційні труби, які його довели до могили?.. Мені, зізнаюся, стало моторошно, тому я й повернувся до хвіртки, гадав, може, побачу ліхтар Мерчера, та тільки нікого навколо не виявилося.

— І на вулиці нікого не було?

— Жодної душі, сер, навіть собака не пробігла. Тоді я опанував себе, повернувся назад і відчинив двері. У будинку було тихо, і я увійшов до кімнати, де світилося. Там, на каміні, стояла свічка, червона, воскова, і при її світлі я побачив...

— Знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали на коліна біля трупа, потім пішли та розчахнули двері в кухню, а згодом...

Джон Ренс рвучко схопився на ноги, перелякано та підозріло витріщаючись на Голмса.

— Стривайте, а де ж ви ховалися, якщо все це бачили, га? — заверещав він. — Щось ви забагато знаєте!

Голмс засміявся та кинув на стіл перед констеблем свою візитівку.

— Будь ласка, не арештовуйте мене за підозрою в убивстві, — сказав він. — Я не вовк, а один із гончаків; містер Ґреґсон або містер Лестрейд це підтвердять. Продовжуйте, благаю. Що ж було далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього був, як і раніше, спантеличений.

— Я пішов до хвіртки та засвистів у свисток. Прибіг Мерчер, а з ним — іще двоє.

— А на вулиці так нікого й не було?

— Так, загалом, можна сказати, нікого.

— Тобто?

Обличчям констебля розпливлася посмішка.

— Знаєте, сер, я бачив пияків за своє життя, але щоб уже так нализатися, як той, — такі мені ще не траплялися. Коли я вийшов на вулицю, він прихилився до огорожі біля хвіртки, але ніяк не міг встояти, а сам щосили горланив якусь пісню. А ноги його так і роз’їжджалися в різні боки.

— Який він був на вигляд? — швидко спитав Шерлок Голмс.

Джон Ренс був явно роздратований запитанням, що не стосується справи.

— П’яний, як чіп, ось який він був на вигляд, — відповів він. — Якщо б ми не були зайняті, звісно, то запроторили б його до відділку.

— Яке у нього обличчя, одяг, не помітили? — нетерпляче домагався Голмс.

— Як не помітити, адже ми з Мерчером спробували поставити його на ноги, цього червонопикого здорованя. Підборіддя в нього було замотане шаликом аж до самого рота.

— Та годі! — вигукнув Голмс. — Куди ж він подівся?

— Нам ніколи було возитися з п’яничкою, інших турбот вистачало, — ображено заявив полісмен. — Вже якось сам доплентався додому, будьте певні.

— Як він був одягнений?

— Плащ у нього був брунатний.

— А в руці не тримав батіг?

— Батіг? Ні.

— Отже, кинув його десь поблизу, — пробурмотів мій приятель. — Можливо, ви бачили або чули, чи не проїхав потім кеб?

— Ні.

— Ось вам півсоверена, — зронив Голмс, підводячись і беручись за капелюха. — Боюся, Ренсе, що ви ніколи не отримаєте службове підвищення. Головою треба іноді думати, а не носити її, як прикрасу. Вчора вночі ви могли б заробити сержантські нашивки. У чоловіка, якому ви допомогли піднятися, ключ до цієї таємниці, його ми й шукаємо. Зараз нічого про це балакати, але можете мені повірити, що це так. Ходімо, докторе!

Залишивши нашого констебля в щирому здивуванні, ми попрямували до кеба.

— Нечуваний бовдур! — сердито гмикнув Голмс, коли ми їхали додому. — Подумати тільки: проґавити таку рідкісну удачу!

— Я все ж багато що тут не розумію. Справді, прикмети цього чоловіка збігаються з вашим портретом другої особи, причетної до цієї таємниці. Але навіщо ж було знову повертатися в будинок? Вбивці так не чинять.

— Перстень, друже мій, перстень — ось навіщо він повернувся. Якщо не вдасться спіймати його інакше, ми закинемо вудку з каблучкою. Я його впіймаю на цю наживку, ставлю два проти одного, що схоплю. Я вам дуже вдячний, докторе. Якби не ви, я, мабуть, не поїхав і пропустив би те, що назвав би цікавим етюдом. Справді, чому б не скористатися жаргоном художників? Хіба це не етюд, що допомагає вивченню життя? Етюд у багряних тонах, га? Вбивство багряною ниткою проходить крізь безбарвну пряжу життя, і наш обов’язок — розплутати цю нитку, виокремити її й оголити дюйм за дюймом. А тепер пообідаємо та поїдемо слухати Норман Неруду. Вона чудово володіє смичком, і тон у неї дивовижно чистий. Як звучить ця шопенівська п’єска, яку вона так чарівно грає? Тра-ля-ля, ліра-ля!..

Відкинувшись на спинку сидіння, цей детектив-аматор виспівував, як жайворонок, а я міркував про те, яким різнобічним буває людський розум.

Розділ V. Візит за оголошенням

Ранкові хвилювання цілковито виснажили мене, і до кінця дня я почувався зовсім розбитим. Коли Голмс поїхав на концерт, я ліг на диван, сподіваючись, що зумію заснути години на дві. Але де там! Мій мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнішіми óбразами та здогадами. Варто було мені заплющити очі, як переді мною виринало спотворене, подібне на морду горили обличчя вбитого — пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволі переймався вдячністю до того, хто відправив її власника на той світ. Мабуть, ще жодне людське обличчя не віддзеркалювало настільки явно негативні риси, як фізія Єноха Дж. Дреббера з Клівленда. Але правосуддя є правосуддям, і ницість жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.

Чим більше я розмірковував про цей злочин, тим неймовірнішим здавалися мені твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруїли. Я згадав, як він обнюхував його губи, без сумніву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крім цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смерті, якщо на мерці не виявили ні ран, ні слідів задушення? Але, з іншого боку, чиєю ж кров’ю так густо заляпана підлога? У кімнаті не було жодних ознак боротьби, а на жертві не знайшли ніякої зброї, якою він міг би поранити свого супротивника. І мені здавалося, що, поки всі ці питання не будуть вирішені, ані я, ані Голмс не спатимемо ночами. Мій приятель тримався спокійно й упевнено, вочевидь, він уже склав якусь теорію, що пояснювала всі факти, але яку — я не міг навіть припустити.

Мені довелося чекати Голмса довго, настільки довго, що не залишилось сумнівів: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він повернувся, обід уже був на столі.

— Це було чудово, — сказав товариш, сідаючи за стіл. — Пам’ятаєте, що казав Дарвін про музику? Він стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато раніше, ніж набуло здатності розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилює настільки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про ті туманні віки, коли світ переживав своє раннє дитинство.

— Смілива теорія, — зауважив я.

— Усі теорії, що пояснюють явища природи, мусять бути сміливими, як і сама природа, — зазначив Голмс. — Але що це з вами? Та ви бліді, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця історія на Брикстон-роуд.

— Зізнаюся, це правда, — зітхнув я. — Хоча мої афганські поневіряння мали б додати мені гарту. Коли в Майванді порубали на шматки моїх товаришів, я й тоді краще володів собою.

— Розумію. У цьому злочині є таємничість, яка впливає на уяву. А де немає поживи для уяви, там немає й страху. Ви переглядали вечірню газету?

— Ще ні.

— Там доволі непоганий звіт про це вбивство. Правда, нічого не кажуть про те, що, коли підняли труп, на підлогу впала обручка, але тим краще для нас!

— Чому?

— Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розіслав його в усі газети вранці, коли ми заїжджали на пошту.

Він поклав на стіл переді мною часопис. Я поглянув на вказане місце. У першому оголошенні під рубрикою «Знахідки» йшлося:

«Сьогодні вранці на Брикстон-роуд, між шинком «Білий олень» і Голланд-ґрув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, із восьмої до десятої вечора».

— Даруйте, що скористався вашим ім’ям, — вибачився Голмс. — Якби я назвав своє, хтось із цих бовдурів здогадався б, у чому річ, і вважав би своїм обов’язком втрутитися.

— О, заради Бога, — замахав руками я. — Але раптом хтось прийде, а в мене немає персня.

— Ось він, — показав Голмс, простягаючи мені якусь каблучку. — Згодиться: він майже такий самий.

— І хто ж, як ви гадаєте, прийде за ним?

— Як це хто, звісно, чоловік у плащі брунатного кольору, наш червонопикий із квадратними носаками. А якщо не він сам, то його спільник.

— Невже він не злякається ризику?

— Анітрохи. Якщо я правильно зрозумів усю суть цієї справи, а в мене є підстави вважати, що так, то цей чоловік піде на все, аби повернути перстень. Мені здається, що він упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумів, що його немає й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася поліція, адже він забув загасити свічку. Тоді, щоб відвести підозри, чоловікові довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він припускає, що міг загубити каблучку на вулиці вже після того, як вийшов із дому. Що ж він зробить? Обов’язково вхопиться за вечірні газети, сподіваючись побачити оголошення про знахідку. І, от радість! — бачить наше оголошення. Гадаєте, він запідозрить пастку? Ніколи. Бо впевнений, що нікому й на гадку не спаде, що між знайденим перснем і вбивством є якийсь зв’язок. І він прийде. Побачите його впродовж години.

— А потім що? — перепитав я.

— О, залиште це мені. У вас є якась зброя?

— Є старий револьвер і кілька набоїв.

— Почистіть його й зарядіть. Він, звісно, відчайдух, і, хоч я спіймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

Я пішов до своєї кімнати та зробив усе, як порадив мені приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стіл уже прибрали, а Голмс зайнявся своїм улюбленим заняттям — знущався над скрипкою.

— Сюжет ускладнюється, — повідомив він. — Тільки-но я отримав із Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

— А що таке? — жадібно поцікавився я.

— Варто купити нові струни для скрипки, — зронив мій товариш. — Сховайте револьвер до кишені. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, ніби нічого не сталося. Решту я беру на себе. І не витріщайтеся на нього, інакше злякаєте.

— Уже восьма, — зауважив я, зиркнувши на годинник.

— Атож. Він, мабуть, з’явиться за кілька хвилин. Ледь відчиніть двері. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини... Дякую. Вчора на ятці я купив цікаву старовинну книжку — De Jure inter Gentes, видану латиною в Льєжі 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще міцно сиділа на плечах.

— Хто видавець?

— Якийсь Філіп де Круа. На титульному аркуші дуже вицвілим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цікаво, хто такий цей Вільям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сімнадцятого століття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здається, і наш гість!

Почувся різкий дзвінок. Шерлок Голмс піднявся й тихцем підсунув своє крісло ближче до дверей. Ми почули кроки служниці в передпокої та клацання замка.

— Тут живе доктор Ватсон? — долинув до нас чіткий, доволі брутальний голос.

Ми не чули відповіді служниці, але двері зачинилися, і хтось став підійматися сходами. Кроки були човгаючі та невпевнені. Голмс прислухався й здивовано звів брови. Кроки повільно наближалися коридором, відтак пролунав боязкий стукіт у двері.

— Заходьте, — сказав я.

Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса — на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.

Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.

— Я ось навіщо прийшла, джентльмени, — прошамкала вона, знову присідаючи. — Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із...

— Це її перстень? — спитав я.

— Слава тобі, Господи! — вигукнула стара. — От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!

— Вашу адресу, будь ласка, — сказав я, взявши олівець.

— Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

— Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, — різко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.

— Вони спитали, де живу я, — сказала вона, — а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.

— Як ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, — він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і...

— Ось ваш перстень, місіс Сойєр, — перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. — Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.

— Я йду за нею, — квапливо кинув він. — Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.

«Або вся його теорія нічого не варта, — подумав я, — або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».

Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.

— Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! — вигукнув він, падаючи в крісло. — Я стільки разів знущався над ними, що вони мені цього ні за що не пробачать! А посміятися над собою маю право, бо знаю, що врешті-решт таки візьму реванш!

— То що ж сталося? — спитав я.

— Я й не уявляв, що зі мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потім раптом почала накульгувати, і з усього було видно, що в неї розболілася нога. Нарешті, вона зупинилася та закликала кеб, що проїжджав повз. Я намагався підійти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже їхати, але міг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немає обману, скривився я, але коли вона сіла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду — цим мистецтвом має бездоганно володіти кожен детектив. Так ми й їхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зістрибнув раніше, ніж ми під’їхали до будинку, і, геть не поспішаючи, пішов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зістрибнув та відчинив дверцята — нікого! Коли я підійшов, він скажено обмацував порожній кеб, і мушу сказати, що такою добірної лайки я ще за своє життя не чув! Старої і сліду не було, і, боюся, кебмену довго доведеться чекати своїх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять — власником виявився поважний шпалерник на ім’я Кесупк, а про Сойєрів і Деннісів там ніхто навіть не чув.

— Невже ви хочете сказати, — здивувався я, — що ця немічна кульгаюча стара вистрибнула з кеба на ходу, та так, що ні ви, ні кебмен цього не помітили?

— Яка там, до біса, стара! — сердито вигукнув Шерлок Голмс. — Це ми з вами старі баби, і нас обвели навколо пальця! То був, звісно, юнак, дуже спритний, і до того ж надзвичайний актор. Грим у нього був чудовий. Він, певна річ, помітив, що за ним стежать, і виконав цей трюк, аби втекти. Це доводить, що чоловік, якого ми шукаємо, діє не сам, як мені здавалося. У нього є друзі, готові піти на ризик заради нього. Однак, докторе, з вами, як бачу, зовсім справи кепські! Ідіть-но спати, ось що я вам скажу!

Я й справді дуже втомився й охоче послухався його поради. Голмс сів біля тліючого каміна, й я ще довго чув тихі, тужливі звуки його скрипки. Я вже знав, що це означає: Голмс обмірковував дивну таємницю, яку вирішив розплутати всупереч усім.

Розділ VI. Тобіас Ґреґсон доводить, на що він здатен

Наступного дня всі газети сповнилися повідомленнями про так звану «Брикстонську таємницю». Кожна розмістила докладний звіт про те, що сталося, а деякі навіть надрукували статті. Із них я дізнався дещо нове. У мене досі зберігається безліч газетних вирізок, а в нотатнику є виписка зі статей про загадкове вбивство. Ось зміст кількох із них:

«Дейлі телеграф» писала, що в історії злочинів навряд чи можна знайти вбивство, яке супроводжували б настільки дивні обставини. Німецьке прізвище жертви, відсутність будь-яких явних мотивів і зловісний напис на стіні — усе свідчить про те, що злочин скоїли політичні емігранти та революціонери. В Америці є багато соціалістичних організацій; мабуть, мрець порушив якісь їхні неписані закони, отож його вистежили. Побіжно згадавши німецький фемгеріхт[5], aqua tofana[6], карбонаріїв, маркізу де Бренвіль[7], теорію Дарвіна, теорію Мальтуса й убивства на Реткліфській дорозі[8], автор статті наприкінці закликав уряд бути напоготові й вимагав посилення нагляду за іноземцями в Англії.

«Стандард» підкреслювала, що такі порушення закону зазвичай відбуваються за ліберального уряду. Причина цього — нестійкий настрій мас, що породжує неповагу до закону. Убитий за походженням був американцем, який прожив у нашій столиці кілька тижнів. Він зупинився в пансіоні мадам Шарпантьє на Торкі-Террас, у Камбервілі. У поїздках його супроводжував особистий секретар, містер Джозеф Стенджерсон. У вівторок, четвертого числа цього місяця, обоє попрощалися з господинею та поїхали на Юстонський вокзал до ліверпульського експресу. На пероні їх бачили разом. Після цього про них ніхто нічого не знав, поки, відповідно до поданого вище звіту, тіло містера Дреббера не виявили в порожньому будинку на Брикстон-роуд, за кілька миль від вокзалу. Як він туди потрапив й яким чином загинув — усе це поки оповите мороком невідомості. «Ми раді чути, що розслідування ведуть містер Лестрейд і містер Ґреґсон із Скотленд-Ярду; можна з упевненістю сказати, що ці відомі детективи незабаром проллють світло на цю справу». Газета «Дейлі ньюс» не сумнівалася, що це — вбивство на політичному ґрунті. Деспотизм континентальних урядів та їхня ненависть до лібералізму пригнали до наших берегів безліч емігрантів, котрі стали б чудовими громадянами Англії, якби їх не отруювали спогади про те, що їм довелося пережити. У цих людей існує суворий кодекс честі, а найменше його порушення карається смертю. Потрібно докласти всіх зусиль, аби розшукати секретаря покійного, такого собі Стенджерсона, і дізнатися про особливості та звички його шефа. Надзвичайно важливим є те, що вдалося встановити адресу будинку, де він жив, — це варто цілком приписати енергійності та проникливості містера Ґреґсона зі Скотленд-Ярду.

Ми прочитали ці статті за сніданком. Шерлок Голмс кепкував над ними щодуху.

— Я ж казав, — що б не трапилося, Лестрейд і Ґреґсон завжди залишаться у виграші!

— Це залежить від того, куди обернеться ця справа.

— Ну що ви, це зовсім нічого не означає. Якщо вбивцю спіймають, то винятково завдяки їхнім старанням; якщо він утече, то незважаючи на їхні зусилля. Одним словом, «мені вершки, тобі корінці», і вони завжди виграють. Що б вони не накоїли, у них завжди знайдуться шанувальники. Un sot trouve toujours un plus sot qui I’admire[9].

— Боже, та що там таке? — вигукнув я, почувши в передпокої та на сходах тупіт безлічі ніг і гнівні вигуки нашої домовласниці.

— Це загін кримінальної поліції Бейкер-стрит, — серйозно повідомив Шерлок Голмс.

У кімнату увірвалася ціла орда винятково брудних й обірваних вуличних хлопчаків.

— Струнко! — строго гукнув Голмс, і шестеро голодранців, вишикувавшись у ряд, застигли нерухомо, як маленькі, і, мушу сказати, доволі потворні статуї. — Надалі з доповіддю буде приходити лише Віґґінс, інші нехай чекають на вулиці. Ну що, Віґґінсе, знайшли?

— Не знайшли, сер, — випалив один із підлітків.

— Я так і знав. Шукайте, доки не знайдете. Ось ваша платня, — Голмс дав кожному по шилінгу. — А тепер геть звідсіля, і наступного разу приходьте з хорошими новинами!

Шерлок махнув їм рукою, і хлопчаки, як зграйка пацюків, помчали вниз сходами. Через хвилину їхні пронизливі голоси долинули уже з вулиці.

— Від цих маленьких жебраків більше користі, ніж від десятка полісменів, — зауважив Голмс. — Лише від вигляду однострою в людей дерев’яніє язик, а ці шибеники всюди пролізуть і все почують. Кмітливі хлопці, їм лише бракує організованості.

— Ви найняли їх для Брикстонської справи? — спитав я.

— Аякже, мені треба встановити один факт. Але це лише питання часу. Ага! Зараз ми почуємо щось новеньке про вбивство з помсти. До нас прямує сам Ґреґсон, і кожна риса його обличчя випромінює блаженство. Ось він і прийшов.

Нетерпляче задзеленчав дзвінок; через кілька секунд білявий детектив піднявся сходами, перестрибуючи через три сходинки за раз, і влетів у нашу вітальню.

— Любий колего, привітайте мене! — закричав він, щосили трясучи покірну руку Голмса. — Я розгадав головоломку, і тепер усе ясно, як божий день!

Мені здалося, що на виразному обличчі мого приятеля промайнула тінь неспокою.

— Хочете сказати, що натрапили на слід? — поцікавився він.

— Та що там слід! Ха-ха! Злочинець сидить у нас під замком!

— Хто ж він такий?

— Артур Шарпантьє, молодший лейтенант флоту Її величності! — вигукнув Ґреґсон, пихато випнувши груди та потираючи пухкі руки.

Шерлок Голмс із полегшенням зітхнув, і його трохи стиснуті губи розпливлися в посмішці.

— Сідайте й спробуйте ось ці сигари, — сказав він. — Ми надзвичайно хочемо дізнатися, як це вам вдалося. Хочете віскі з водою?

— Не відмовлюся, — відповів детектив. — Останні два дні забрали в мене стільки сил, що я просто валюся з ніг — не стільки від фізичної втоми, звісно, скільки від розумового перенапруження. Ви таке знаєте, містере Голмс, ми ж із вами однаково працюємо головою.

— О, ви мені лестите, — із серйозним виглядом заперечив Голмс. — Отже, яким же чином ви досягнули такого блискучого результату?

Детектив зручно вмостився в кріслі та задимів сигарою. Аж раптом ляснув себе по стегну та зареготав.

— Ні, ось що цікаво! — вигукнув він. — Цей бовдур Лестрейд, котрий вважає себе найрозумнішим із усіх, пішов зовсім хибним слідом! Він шукає секретаря Стенджерсона, а той Стенджерсон так само причетний до вбивства, як ще не народжене дитя. Він уже, мабуть, його й заарештував!

Ця думка здалася Ґреґсону настільки кумедною, що він розсміявся до сліз.

— Й як же ви натрапили на слід?

— Зараз усе розповім. Докторе Ватсон, це, безумовно, строго між нами. Перша проблема полягала в тому, як дізнатися про життя Дреббера в Америці. Інша людина чекала б, поки хтось відгукнеться на оголошення або сам зголоситься дати інформацію про вбитого. Але Тобіас Ґреґсон працює інакше. Пам’ятаєте циліндр, що знайшли біля трупа?

— Пам’ятаю, — підтвердив Голмс. — На ньому була марка: «Джон Ундервуд і сини, Камбервіл-роуд, сто двадцять дев’ять.

Ґреґсон помітно спохмурнів.

— Ось уже ніяк не міг подумати, що ви це помітили, — сказав він. — Ви були в крамниці?

— Ні.

— Ха! — з полегшенням усміхнувся Ґреґсон. — У нашій справі не можна нехтувати жодною нагодою, навіть найменшою.

— Для великого розуму дрібниць не існує, — підмітив Голмс.

— Ще б пак, я пішов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от циліндр відповідного розміру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Він послав циліндр містеру Дребберу в пансіон Шарпантьє на Торкі-Террас. Ось таким чином я й дізнався його адресу.

— Спритно, нічого не скажеш, — пробурмотів Шерлок.

— Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, — продовжував детектив. — Вона була бліда і, либонь, дуже засмучена. При ній перебувала донька — дивовижно гарненька, між іншим; очі в неї були червоні, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтіли. Я, певна річ, одразу відчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це відчуття якогось особливого холодку всередині, коли натрапляєш на правильний слід, містере Голмс? Я спитав:

«Ви знаєте про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Єноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула. У неї, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут мені вже стало ясно: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дреббер поїхав на вокзал?» — цікавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повітря.

«О восьмій, — відповіла вона. — Його секретар, містер Стенджерсон, сказав, що є два потяги: один — о дев’ятій п’ятнадцять, другий — об одинадцятій. Він хотів їхати першим».

«І більше ви його не бачили?»

Жінка раптом дуже змінилася на обличчі. Вона стала білою, наче крейда, і хрипко, через силу вимовила:

«Ні».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокійним голосом:

«Брехня ніколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили містера Дреббера ще раз».

«Хай дарує тобі Всевишній! — залементувала мадам Шарпантьє, заламавши лікті, й упала в крісло. — Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелів би нам казати лише правду», — твердо сказала дівчина.

«Раджу вам розповісти все, не приховуючи, — наказав я. — Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».

«Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! — вигукнула мати й обернулася до мене. — Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажіть, як усе було, — спонукав я. — І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».

«Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, — попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. — Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».

«Оце розумно!» — погодився я.

«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» — отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон — чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти. Якось він дійшов до крайнощів — схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».

«А ви з якого дива це терпіли? — перепитав я. — Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».

Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.

«Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, — сказала вона, — але надто великою була спокуса — адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».

«А далі?»

«Мені відлягло від серця, коли вони поїхали. Мій син зараз удома, у відпустці, але я боялася розповісти йому, бо мій хлопчик дуже запальний і ніжно любить свою сестру. Коли я замкнула за ними двері, у мене немов камінь із душі впав. Але, на жаль, не минуло й години, як продзеленчав дзвоник і мені повідомили, що містер Дреббер повернувся. Він поводився дуже нахабно, либонь, устиг добряче нализатися. Вдерся в кімнату, де сиділи ми з донькою, і буркнув мені щось незрозуміле про те, що він, мовляв, спізнився на потяг. Потім повернувся до Аліси й прямо при мені запропонував їй втікати з ним. «Ви вже доросла, — промовив він, — і за законом ніхто вам нічого заборонити не може. Грошей у мене купа. Не звертайте уваги на цю стару відьму, їдьмо разом зараз же! Ви будете жити, як герцогиня!» Бідна Аліса перелякалася й кинулася геть, та негідник схопив її за руку й потягнув до дверей. Я закричала, і тут увійшов мій син, Артур. Що було потім, не знаю. Я чула лише злісні прокляття та галасливу метушню. Я була така налякана, що не сміла розплющити очі. Нарешті підняла голову й побачила, що Артур стоїть на порозі з палицею в руках і регоче. «Гадаю, що наш прекрасний мешканець більше нас не потурбує, — зауважив він. — Піду на вулицю, погляну, що він там робить». Артур узяв капелюха й вийшов. А на ранок ми дізналися, що містер Дреббер мертвий».

Розповідаючи, місіс Шарпантьє то зітхала, то схлипувала. Часом вона навіть не говорила, а шепотіла так тихо, що я заледве розбирав слова. Але все, що вона сказала, я застенографував, щоб потім не виникало непорозумінь.

— Дуже цікаво, — зронив Голмс, позіхаючи. — Ну, і що було потім?

— Місіс Шарпантьє замовкла, — продовжував детектив, — і тут я збагнув, що все залежить від однієї-єдиної обставини. Я кинув на неї пильний погляд — не раз переконувався, як потужно він діє на жінок, — і спитав, коли її син повернувся додому.

«Не знаю», — відповіла жінка.

«Не знаєте?»

«Ні, у нього є ключ, він сам відмикає двері».

«Але ви вже спали, коли він прийшов?»

«Атож».

«А коли ви лягли спати?»

«Близько одинадцятої».

«Отже, вашого сина не було години дві, не менше?»

«Авжеж».

«А може, чотири чи й п’ять годин?»

«Можливо».

«Що ж він робив увесь цей час?»

«Не знаю», — сказала вона й зблідла так, що навіть губи побіліли.

Звісно, після цього вже не було про що балакати.

Я дізнався, де перебуває лейтенант Шарпантьє, взяв із собою двох полісменів і заарештував його. Коли торкнувся його плеча й звелів спокійно йти з нами, він нахабно поцікавився: «Ви, можливо, підозрюєте, що я вбив того негідника Дреббера?» А оскільки ми ще й словом не обмовилися про вбивство, то все це дуже підозріло.

— Дуже, — підтвердив Голмс.

— При ньому була палиця, із якою він, за словами матері, кинувся слідом за Дреббером. Товстий, важкий кий, сер.

— Як же, на вашу думку, сталося вбивство?

— А ось як. Він ішов за Дреббером до самої Брикстон-роуд. Там знову почалася бійка. Шарпантьє вдарив цією палицею Дреббера, імовірніше за все, у живіт, і той одразу ж віддав Богові душу, а на тілі жодних слідів не залишилося. Лив дощ, навкруги не було жодної душі, і Шарпантьє відтягнув свою жертву в порожній будинок. А свічка, кров на підлозі, напис на стіні й перстень — це всього лише хитрощі, щоб заплутати слідство.

— Молодець! — схвально вигукнув Голмс. — Здається, Ґреґсоне, ви досягли неабияких успіхів. У вас велике майбутнє.

— Я також задоволений собою, здається, непогано впорався зі справою, — хвалькувато відповів детектив. — Хлопчина в своїх свідченнях стверджує, що таки пішов за Дреббером, але той незабаром помітив його і, закликавши кеб, поїхав. Шарпантьє доводить, що, повертаючись додому, нібито зустрів свого товариша по флоту, і вони довго прогулювалися вулицями. Однак він не зміг сказати, де живе той його приятель. Мені здається, тут усе збігається одне до одного напрочуд точно. Але Лестрейд, ото вже цей Лестрейд! Як подумаю, що він зараз нишпорить помилковим слідом, то аж сміх розпирає! Погляньте, а ось і він сам!

І справді в дверях стояв Лестрейд — за розмовою ми й не почули його кроків на сходах. Але куди поділася його самовпевненість, його звичайна жвавість? На обличчі було видно розгубленість і тривогу, зім’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, він прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, і, здавалося, не знав, що робити.

— Абсолютно небувалий випадок, — сказав він нарешті, — незбагненно заплутана справа!

— Невже, містере Лестрейд! — переможно вигукнув Ґреґсон. — Я не сумнівався, що ви дійдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?

— Містер Джозеф Стенджерсон, — серйозним тоном видихнув Лестрейд, — був убитий у готелі «Голлідей» сьогодні близько шостої години ранку.

Розділ VII. Світло в темряві

Несподівана та важлива звістка, яку приніс нам Лестрейд, приголомшила всіх. Ґреґсон схопився з крісла, проливши на підлогу залишки віскі з водою. Шерлок Голмс насупив брови та міцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.

— І Стенджерсон також... — пробурмотів Голмс. — Справа ускладнюється.

— Вона й без того достатньо непроста, — пробурчав Лестрейд, беручись за крісло. — Але я, здається, потрапив на військову нараду?

— А ви... ви точно знаєте, що його вбили? — затинаючись, спитав Ґреґсон.

— Я тільки-но був у його кімнаті, — відказав Лестрейд. — І першим виявив цей злочин.

— А ми тут слухали точку зору Ґреґсона, — зауважив Голмс. — Будьте ласкаві, розкажіть нам, що бачили й що зробили.

— Будь ласка, — погодився Лестрейд, сідаючи в крісло. — Не приховую, я притримувався тієї думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове відкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його співучасть, я вирішив з’ясувати, де він і що з ним. Третього числа ввечері, приблизно о пів на дев’яту, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли було скоєно злочин, і куди він подівся після цього. Я надіслав телеграму в Ліверпуль, повідомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що відпливають до Америки. Потім об’їхав усі готелі та мебльовані кімнати неподалік від Юстонського вокзалу. Бачте, я міркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися біля вокзалу, то швидше за все секретар переночує десь поблизу, а вранці знову з’явиться на вокзал.

— Вони, ймовірно, заздалегідь домовилися про місце зустрічі, — втрутився Голмс.

— Так і виявилося. Вчорашній вечір я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогодні почав шукати його ще вдосвіта й до восьмої години нарешті дістався до готелю «Голлідей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут містер Стенджерсон, мені відразу відповіли ствердно.

«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого він чекає, — сказали мені. — І чекає вас уже два дні».

«А де він зараз?» — поцікавився я.

«У себе нагорі, ще спить. Просив розбудити його о дев’ятій».

«Я сам його розбуджу», — сказав я.

Я подумав, що мій раптовий прихід застане його зненацька й від несподіванки він вибовкає щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кімнати, вона була на другому поверсі й вела у вузенький коридорчик. Показавши мені його двері, коридорний пішов униз, аж раптом я побачив таке, від чого, незважаючи на мій двадцятирічний досвід, мене ледь не знудило. З-під дверей тягнувся тоненький червоний потічок крові, він перетинав підлогу коридора й утворив калюжу біля протилежної стіни. Я мимоволі зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, він мало не знепритомнів. Двері виявилися замкненими зсередини, але ми висадили їх плечима й увірвалися в кімнату. Вікно було розчахнуте, а біля нього на підлозі, скоцюрбившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий, і, либонь, уже давно: труп встиг задубіти. Ми перевернули його на спину, і коридорний підтвердив, що це той самий чоловік, який жив у них у готелі під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала від глибокого удару ножем у лівий бік; далебі, ніж зачепив серце. І тут виявилося найдивніше. Як гадаєте, що ми побачили над трупом?

Перш ніж Голмс устиг відповісти, я відчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкірою забігали сироти.

— Слово Rache, написане кров’ю, — видихнув Голмс.

— Так отож.

У голосі Лестрейда звучав забобонний страх.

Ми помовчали. У діях невідомого вбивці була якась зловісна методичність, і від цього його злочини видавалися іще жахливішими. Мої нерви, які жодного разу не підводили на полях баталій, зараз затріпотіли.

— Вбивцю бачили, — продовжував Лестрейд. — Хлопчик, який приносив молоко, йшов назад до молочника через провулок, куди виходить стайня, що позаду готелю. Він зауважив, що драбина, яка завжди лежала на землі, приставлена до вікна другого поверху готелю, а вікно відчинене навстіж. Відійшовши трохи, він озирнувся та побачив, що драбиною спускається якийсь чоловік. І спускався так спокійно, не криючись, що хлопчик сприйняв його за теслю або столяра, котрий працював у готелі. Хлопець не звернув особливої уваги на цього чоловіка, хоча у нього й промайнула думка, що так рано зазвичай ще не працюють. Він пригадує, що чоловік був високий на зріст, з червоною пикою та в довгому брунатному плащі. Він, мабуть, пішов із кімнати не відразу після вбивства, сполоснув руки в мийниці з водою та ретельно витер ніж об простирадло, на якому залишилися плями крові.

Я поглянув на Голмса — опис вбивці точнісінько збігався з його гіпотезою. Однак обличчя мого приятеля не показувало ні радощів, ні задоволення.

— Ви не знайшли в кімнаті нічого такого, що могло б навести на слід убивці? — спитав він.

— Нічого. У Стенджерсона в кишені був гаманець Дреббера, але тут немає нічого дивного: Стенджерсон завжди за нього платив. У гаманці вісімдесят фунтів із дріб’язком, і, вочевидь, звідти нічого не взяли. Не знаю, які мотиви цих дивних злочинів, лишень не грабунок. У кишенях убитого не виявили ніяких документів або записок, крім телеграми з Клівленда, отриманої з місяць тому. Її текст — «Дж. Г. в Європі». Підпису в телеграмі не було.

— І більше нічого? — поцікавився Голмс.

— Нічого істотного. На ліжку лежав покинутий роман, який Стенджерсон читав на ніч замість снодійного, а на кріслі поруч — люлька мерця. На столі стояла склянка з водою, на підвіконні — коробочка для ліків, а в ній — дві пігулки.

З радісним вигуком Шерлок Голмс схопився на ноги.

— Остання ланка! — вигукнув він. — Тепер усе зрозуміло!

Обидва детективи витріщилися на нього.

— Зараз у моїх руках усі нитки цього заплутаного клубочка, — впевнено заявив мій приятель. — Звісно, ще бракує певних деталей, але ланцюг подій, починаючи з тієї миті, як Дреббер розійшовся зі Стенджерсоном на вокзалі, й аж до того, як ви знайшли труп самого Стенджерсона, мені зрозумілий так, ніби все відбувалося на моїх очах. І я вам це доведу. Ви не могли б узяти звідти пігулки?

— Вони в мене, — поінформував Лестрейд, витягуючи маленьку білу коробку. — Я взяв і пігулки, і гаманець, і телеграму, щоб здати у відділ поліції. Щиро кажучи, пігулки я прихопив випадково, бо не надав їм жодного значення.

— Дайте сюди, — сказав Голмс і обернувся до мене. — Докторе, як гадаєте, це звичайні пігулки?

Ні, пігулки, певна річ, не можна було назвати звичайними. Маленькі, круглі, перлинно-сірого кольору, вони були майже прозорі, якщо дивитися на них при світлі.

— Судячи з легкості та прозорості, вважаю, що вони розчиняються у воді, — зауважив я.

— Цілком слушно, — кивнув Голмс. — Будьте ласкаві, зійдіть униз і принесіть того нещасного паралізованого тер’єра, — домовласниця вчора просила приспати його, щоб він більше не мучився.

Я зійшов униз і приніс собаку. Важке дихання та скляні очі свідчили про те, що тварині недовго залишилося жити. Судячи з побілілого носа, вона вже майже переступила межу собачого існування. Я поклав тер’єра на килимок біля каміна.

— Зараз я розріжу одну пігулку навпіл, — сказав Голмс, виймаючи складаний ніж. — Одну половинку покладемо назад — вона ще може бути потрібною. Іншу кладу в цей келих і наливаю чайну ложку води. Бачите, наш лікар мав рацію — пігулка швидко розчиняється.

— Так, дуже цікаво, — ображеним тоном вимовив Лестрейд, либонь, запідозривши, що над ним насміхаються, — але я все ж не можу зрозуміти, як це стосується смерті Джозефа Стенджерсона?

— Будьте терплячі, друже, дещицю терпіння! Скоро ви переконаєтеся, що пігулки мають із нею безпосередній зв’язок. Тепер додам трохи молока, щоб було смачніше, й собака вихлебче все відразу ж.

Виливши вміст келиха на блюдце, мій товариш поставив його перед собакою. Той вихлебтав все до краплі. Серйозність Голмса настільки подіяла на нас, що ми мовчки, як заворожені, стежили за собакою, чекаючи на щось надзвичайне. Нічого, проте, не сталося. Тер’єр лежав на килимку, так само важко дихаючи, але від пігулки йому не стало ні краще, ні гірше.

Голмс вийняв годинника; минула хвилина, ще одна, собака дихав, як і раніше, а Шерлок сидів із глибоко засмученим і розчарованим виглядом. Він прикусив губу, потім затарабанив пальцями по столу — словом, виявляв усі ознаки гострого нетерпіння. Так хвилювався, що мені стало його щиро шкода, а обидва детективи іронічно всміхалися, явно радіючи провалу колеги.

— Невже це просто збіг? — вигукнув той нарешті. Схопившись із крісла, він люто заметушився по кімнаті. — Ні, не може бути! Ті самі пігулки, які, як я припускав, вбили Дреббера, знайдені біля мертвого Стенджерсона. Й ось вони не діють! Що ж це означає? Не вірю, щоб весь хід моїх міркувань виявився неправильним. Це неможливо! І все ж бідний песик живий... Ага! Тепер я знаю! Знаю!

З цим радісним вигуком він схопив коробочку, розрізав другу пігулку навпіл, розчинив у воді, долив молока й поставив перед тер’єром. Заледве нещасний пес лизнув язиком цю суміш, як його тілом пробігли судоми, він витягнувся та застиг, немов уражений блискавкою.

Шерлок Голмс глибоко зітхнув і витер піт із чола.

— Треба більше довіряти собі, — зауважив він. — Пора усвідомити, що якщо якийсь факт іде врозріз із довгим ланцюгом логічних висновків, його можна витлумачити інакше. У коробочці було дві пігулки — в одній містилася смертельна отрута, друга — зовсім нешкідлива. Як це я не здогадався, перш ніж узагалі побачив коробку!

Остання фраза здалася мені настільки дивною, що я засумнівався, чи при здоровому він глузді. Однак труп собаки служив доказом правильності його міркувань. Я відчув, що туман у моїй голові поступово розсіюється і я починаю смутно розрізняти правду.

— Вам усім це здається надзвичайно дивним, — продовжував Голмс, — адже на самому початку розслідування ви не звернули увагу на єдину обставину, яка й була справжнім ключем до розгадки. Мені пощастило вхопитися за неї, й надалі усе лише підтверджувало мій здогад і, по суті, було її логічним наслідком. Тому все те, що заганяло вас у глухий кут і, як вам здавалося, ще більше заплутувало справу, мені, навпаки, багато пояснювало й лише підтверджувало мої висновки. Не можна змішувати дивне з таємничим. Часто навіть банальний злочин виявляється найзагадковішим, бо його не супроводжують якісь особливі обставини, що могли б послужити основою для висновків. Це вбивство було б набагато важче розгадати, якби труп просто знайшли на дорозі, без всяких outre[10] і сенсаційних подробиць, які надали йому характеру незвичайності. Дивні подробиці зовсім не ускладнюють розслідування, а, навпаки, полегшують його.

Ґреґсон аж усидіти не міг від нетерпіння під час цієї промови, а тепер не витримав.

— Послухайте, містере Шерлок Голмс, — сказав він, — ми охоче визнаємо, що ви — людина кмітлива та винайшли свій особливий метод роботи. Але зараз нам ні до чого вислуховувати лекцію з теорії. Зараз треба ловити вбивцю. У мене було своє тлумачення справи, але, здається, я помилився. Молодий Шарпантьє не може бути причетним до другого вбивства. Лестрейд підозрював Стенджерсона і, вочевидь, також дав маху. Ви весь час сиплете натяками та робите вигляд, ніби знаєте набагато більше за нас, але тепер ми маємо право спитати прямо: що ви знаєте про злочин? Можете назвати вбивцю?

— Не можу не погодитися з Ґреґсоном, сер, — зауважив Лестрейд. — Ми обоє намагалися знайти розгадку, й обоє помилилися. З тієї миті, як я прийшов, ви вже кілька разів повторили, що у вас є всі необхідні докази. Сподіваюся, що тепер ви не станете їх приховувати?

— Якщо зволікати з арештом убивці, — додав я, — то він може вчинити ще якийсь злочин.

Ми так тиснули на Голмса, що він явно завагався. Насупивши брови й опустивши голову, міряв кроками кімнату, як завжди, коли щось напружено обмірковував.

— Убивств більше не буде, — сказав він, раптово зупинившись. — Про це можете не турбуватися. Питаєте, чи знаю я ім’я вбивці. Атож, знаю. Але знати ім’я — це ще занадто мало, треба зуміти спіймати злочинця. Я дуже сподіваюся, що заходи, яких я вжив, полегшать це важке завдання, але тут треба діяти дуже обережно, бо нам доведеться мати справу з чоловіком хитрим і готовим на все, і до того ж, як я вже мав нагоду довести, у нього є спільник, не менш розумний, ніж він сам. Поки вбивця не знає, що злочин розгадали, у нас ще є можливість схопити його; але якщо в нього промайне хоча б найменша підозра, він негайно ж змінить ім’я та загубиться серед чотирьох мільйонів жителів нашого величезного міста. Не хочу нікого образити, але маю все ж сказати, що такі злочинці не по зубах карному розшуку, тому я й не звертався до вас за допомогою. Якщо я зазнаю невдачі, вся вина за недогляд впаде на мене, і я готовий за це відповісти. Наразі ж можу пообіцяти, що негайно розкажу вам усе, як тільки буду впевнений, що моїм планам ніщо не загрожує.

Ґреґсон і Лестрейд були явно невдоволені й обіцянкою, й образливим натяком на карний розшук. Ґреґсон зашарівся до корінчиків свого лляного волосся, а схожі на намистинки очі Лестрейда спалахнули гнівом і цікавістю. Однак ні той, ні інший не встигли промовити й слова: у двері постукали, і на порозі з’явився своєю власною непрезентабельною персоною представник вуличних хуліганів.

— Шановний професоре, — заявив він, прикладаючи руку до кучериків над чолом, — кеб чекає на вулиці.

— Молодець! — похвалив Голмс. — Чому Скотленд-Ярд не користується цією новою моделлю? — продовжував він, висунувши шухляду й витягаючи пару сталевих кайданок. — Дивіться, як бездоганно діє пружина, вони замикаються миттєво.

— Ми обійдемося й старою моделлю, — відповів Лестрейд, — було б на кого їх одягти.

— Чудово, чудово! — всміхнувся Голмс. — Нехай кебмен поки що знесе мої речі вниз. Заклич його, Віґґінсе.

Я здивувався: Голмс, мабуть, зібрався їхати, а мені не сказав і слова! У кімнаті стояла невелика валіза. Голмс витягнув її на середину і, ставши на коліна, узявся перебирати ремені.

— Допоможіть мені затягнути цей пасок, — не обертаючи голови, сказав він кебмену, котрий увійшов.

Кебмен із зухвалою погордою ступив уперед і простягнув руки до ременя. Почулося різке клацання, металевий брязкіт, і Шерлок Голмс хутко зіп’явся на ноги. Очі його виблискували.

— Джентльмени, — вигукнув він, — дозвольте представити вам містера Джефферсона Гоупа, вбивцю Єноха Дреббера та Джозефа Стенджерсона!

Усе сталося в одну мить, я навіть не встиг збагнути, в чому справа. Але в мою пам’ять назавжди врізався цей тріумфальний вираз Голмса, його дзвінкий голос і дике, здивоване обличчя кебмена при вигляді блискучих кайданків, що немов за помахом чарівної палички скували його руки.

Секунду-другу ми нагадували кам’яні скульптури. Раптом бранець із лютим ревінням вирвався з рук Шерлока та кинувся до вікна. Він вибив раму та скло, але вискочити не встиг: Ґреґсон, Лестрейд і Голмс накинулися на нього, як гончаки, і відтягнули від вікна. Почалася жорстока сутичка. Розлючений злочинець мав незвичайну силу, він раз у раз розкидував нас у різні боки. Така надприродна сила буває хіба що в людини, котра б’ється в епілептичному нападі. Обличчя його й руки були порізані уламками скла, але, незважаючи на втрату крові, опір його не слабнув. І лише коли Лестрейд спромігся просунути руку під його шалик, схопив за горло та мало не задушив, той усвідомив, що опиратися марно. Все ж ми не почувалися в безпеці, поки не зв’язали здорованю ноги. Нарешті, відсапавшись, ми піднялися з підлоги.

— Внизу стоїть кеб, — зронив Шерлок Голмс. — На ньому ми й доставимо його в Скотленд-Ярд. Ну, що ж, джентльмени, — приємно всміхнувся він, — нашої маленької таємниці більше не існує. Прошу вас, ставте будь-які запитання й не бійтеся, що я відмовлюся відповідати.

Частина II. Країна святих

Розділ I. У Великій соляній пустелі

У центральній частині величезного північноамериканського материка пролягла сувора пустеля, яка з давніх часів служила перепоною на шляху цивілізації. Від Сьєрра-Невади до Небраски, від річки Єлоустон на півночі до Колорадо на півдні тягнеться країна безлюддя та мертвої тиші. Але природа й у цій похмурій пустці продемонструвала свій примхливий характер. Тут є і високі гори, увінчані сніговими шапками, і темні, похмурі долини. Тут є скелясті розколини, де пробігають швидкі потоки, та величезні рівнини, взимку білі від снігу, а влітку вкриті сірим солончаковим пилом. Але всюди однаково голо, незатишно та сумно.

У цій країні безнадії люди не живуть. Іноді в пошуках нових місць для полювання її пересікають індіанці з племені поуні або чорноногих, але навіть найвідчайдушніші сміливці прагнуть хутчіш покинути ці зловісні рівнини та повернутися в рідні прерії. Тут чагарниками нишпорять койоти, часом у повітрі заплескає крилами сарич[11], і, важко перевалюючись, темною долиною прочвалає сірий ведмідь, намагаючись знайти поживу серед голих скель. Ось, мабуть, і всі мешканці цієї глушини.

Мабуть, немає у світі картини безрадіснішої, ніж та, що відкривається з північного схилу Сьєрра-Бланко. Навколо, скільки сягає око, простягається нескінченна пласка рівнина, суцільно вкрита солончаковою пилюкою; лише де-не-де на ній темніють карликові кущі чапаралю[12]. Далеко на горизонті височіє довгий ланцюг гір із зубчастими шпилями, на яких біліє сніг. На цьому величезному просторі немає ні ознак життя, ні слідів, залишених живими істотами. У блакитно-сталевому небі не видно птахів, і ніщо не ворушиться на тьмяній, сірій землі — над усім панує повна тиша. Скільки не напружуй слух, у цій великій пустині не почуєш навіть найменшого звуку, тут тільки тиша — непорушна та гнітюча мовчанка.

Ми вже наголошували, що на рівнині немає жодних ознак живого життя, та, мабуть, це не зовсім так. З висоти Сьєрра-Бланко видніється звивиста дорога, що тягнеться через пустелю та зникає десь далеко. Вона поорана колесами та стоптана ногами багатьох шукачів щастя. Уздовж дороги, поблискуючи під сонцем, яскраво біліють на сірому солончаку якісь предмети. Підійдіть ближче й придивіться! Це кістки — одні великі та масивні, інші — дрібніші й тонші. Великі кістки — бичачі, інші — людські. На півтори тисячі миль можна простежити страшний караванний шлях за цими слідами — рештками тих, хто загинув у соляній пустелі.

4 травня 1847 року все це побачив перед собою самотній мандрівник. На вигляд він міг би здатися примарою або демоном тієї місцини. З першого погляду важко було визначити, скільки йому років — під сорок чи під шістдесят. Жовта пергаментна шкіра туго обтягувала кістки його худого, виснаженого обличчя, крізь довге темне волосся та бороду проглядала помітна сивина, запалі очі палали неприродним блиском, а рука, що стискала рушницю, нагадувала кисть скелета. Щоб встояти на ногах, йому доводилося спиратися на зброю, хоча, судячи з високого зросту та могутньої конституції, він повинен був мати міцний, витривалий організм. Утім, його загострене обличчя й одяг, що лантухом висів на всохлому тілі, ясно свідчили, чому він виглядає немічним дідуганом. Чоловік помирав, гинув від голоду та спраги.

Напружуючи свої останні сили, він спустився в яр, потім здолав підйом у марній надії знайти тут, на рівнині, хоча б краплю вологи, але побачив перед собою лише соляну пустелю та ланцюг неприступних гір удалині. І ніде ні деревця, ні кущика, ні ознак води! У цьому неозорому просторі для нього не було жодного проблиску надії. Диким, розгубленим поглядом він зиркав то на північ, то на схід і захід, і усвідомлював, що його подорожі настав край, тут, на голій скелі, доведеться зустріти свою смерть. «Чи не байдуже, тут чи на пуховій перині років через двадцять п’ять», — пробурмотів чоловік, маючи намір опуститися в тінь біля великого валуна.

Але перш ніж опуститися, він поклав на землю непотрібну тепер рушницю та великий згорток, зав’язаний сірою шаллю, який він ніс, перекинувши через праве плече. Той був, либонь, занадто важким для чолов’яги. Спустивши з плеча, він не втримав його в руках і майже впустив на землю. Миттю почувся жалібний писк, і з нього висунулося спочатку маленьке перелякане личко з блискучими карими очками, потім два брудних пухких кулачки.

— Я через тебе забилася! — сердито мовив дитячий голосок.

— Справді? — винувато озвався подорожній. — Даруй, я ненавмисно.

Він розв’язав шаль. У ній виявилася гарненька дівчинка років п’яти, у вишуканих черевичках, ошатному рожевому платтячку та полотняному фартуху. Усе це свідчило про те, що її одягала турботлива мати. Обличчя дівчинки зблідло та змарніло, але, судячи з міцних ніжок і ручок, їй довелося витерпіти менше поневірянь, ніж її супутнику.

— Тобі боляче? — занепокоївся він, дивлячись, як дівчинка, запустивши пальці в сплутані золотисті кучерики, потирає потилицю.

— Поцілунок, і все минеться, — поважно зронила вона, підставляючи йому забите місце. — Так завжди робить мама. А де моя мама?

— Вона пішла. Гадаю, ти скоро її побачиш.

— Пішла? — перепитала дівчинка. — А чому вона не сказала «до побачення»? Вона завжди прощалася, навіть коли йшла до тітки пити чай, а тепер її немає аж три дні. Жахливо пити хочеться, еге ж? Чи немає тут води або чогось попоїсти?

— Нічого тут немає, люба. Потерпи трішечки, і все буде гаразд. Поклади сюди голівоньку, тобі стане краще. Нелегко розмовляти, коли губи сухі, як папір, але, гадаю, краще сказати все, як є. Що це в тебе?

— Дивись, які гарні! Які чудові! — захоплено сказала дівчинка, піднявши два блискучих шматочки слюди. — Коли повернемося додому, я подарую їх братику Бобу.

— Скоро ти побачиш безліч набагато гарніших речей, — твердо вимовив її супутник. — Лишень трошки потерпи. Ось що я хотів тобі сказати: пригадуєш, як ми пішли від річки?

— Пригадую.

— Розумієш, ми думали, що скоро дійдемо до іншої річки. Не знаю, що нас підвело — компас, чи мара, або щось інше, проте ми збилися з дороги. Вода в нас закінчилася, зберегли краплю лише для вас, діточок, і... і...

— І тобі не було чим умитися? — серйозним тоном перебила чоловіка дівчинка, зазираючи в його сумне обличчя.

— Авжеж, і пити було нічого. Ну ось, спочатку помер містер Бендер, потім індіанець Піт, а за ним місіс Мак-Ґреґор, Джонні Гоунс і, нарешті, твоя мама.

— Мама також померла! — вигукнула дівчинка і, затуливши обличчя фартушком, гірко заридала.

— Так, усі померли, крім нас із тобою. Тоді я вирішив поглянути, чи немає води на цьому боці, закинув тебе на плечі, і ми рушили далі. А тут виявилося ще гірше. І нам тепер зовсім немає на що сподіватися.

— Отже, ми також помремо? — спитала дівчинка, піднявши залите сльозами обличчя.

— Так, мабуть, усе до того й іде.

— Що ж ти мені раніше не сказав? — зраділа мала. — Я так злякалася! Адже коли ми помремо, то підемо до мами!

— Ти, звісно, підеш, мила.

— І ти також. Я розкажу мамі, який ти добрий. Далебі, вона зустріне нас на небі в дверях із глечиком води й цілою горою гречаних коржів, гаряченьких і підсмажених, — ми з Бобом так їх любили! А довго ще чекати, поки ми помремо?

— Не знаю, може, і недовго.

Чоловік зосереджено глядів на північ, де на самому краю блакитного небосхилу виднілися три темні цятки. З кожною секундою вони ставали все більшими й усе ближчими та незабаром перетворилися на трьох великих коричневих птахів, які повільно покружляли над головами подорожніх і сіли на скелі трохи вище за них. Це були стерв’ятники, хижаки західних рівнин. Їхня поява віщувала смерть.

— Курочки, курочки! — радісно закричала дівчинка, вказуючи на зловісних птахів, і заплескала в долоні, щоб вони знову злетіли. — Послухай, а це місце також створив Бог?

Несподіване запитання вивело мандрівника із задуму.

— Певна річ!

— Він створив Іллінойс, і Міссурі також створив, — продовжувала мала. — А це місце, мабуть, створив хтось інший, бо забув про дерева та воду. Тут не так добре, як там.

— Може, помолимося? — невпевнено запропонував її супутник.

— Але ми ж ще не лягаємо спати, — заперечила дівчинка.

— Це нічого. Звісно, ще не час для молитви, але Бог не образиться, присягаюся. Прочитай ті молитви, що завжди читала на ніч у візку, коли ми їхали долинами.

Дівчинка здивовано розплющила очі.

— А чому сам не хочеш?

— Я їх забув, — пояснив чолов’яга. — Я не молився з того часу, як був трохи більший за тебе. Молися, а я буду повторювати за тобою.

— Тоді ти маєш стати на коліна, й я також стану, — сказала дівчинка, розстилаючи на землі шаль. — Склади руки ось так, і тобі відразу стане добре.

Це було дивне видовище, якого, втім, ніхто не бачив, окрім стерв’ятників. На розстеленій шалі пліч-о-пліч стояли на колінах двоє подорожніх: балакуче дитя та відчайдушний, загартований життям шукач пригод. Його виснажене, кістляве обличчя й кругле личко дівчинки були закинуті догори; дивлячись у безхмарне небо, обоє гаряче молилися страшному божеству, з яким вони залишилися сам на сам. Два голоси — тоненький, дзвінкий і низький, хрипкий — молили його про милість і прощення. Помолившись, вони сіли в тіні біля валуна; дівчинка незабаром заснула, згорнувшись на широких грудях свого покровителя. Він довго стеріг її сон, але тишком-нишком утома взяла своє. Три дні та три ночі він не заплющував очей і не давав собі спочинку. Його обважнілі повіки поступово опускалися, а голова все нижче й нижче хилилася на груди, поки його посивіла борода не торкнулася золотистих кучериків дівчинки. Обоє спали міцним, важким сном без сновидінь.

Якби мандрівникові вдалося здолати сонливість, то через півгодини його очі побачили б дивну картину. Далеко, аж на краю соляної рівнини, з’явилася крихітна хмарка пилу; спочатку ледь помітна, зливаючись із серпанком на горизонті, вона поступово розросталася вгору та вшир, поки не перекинулася на щільну хмару. Вона все збільшувалася, і, нарешті, стало ясно, що цю пилюку підняла безліч рухливих живих істот. Якби ці місця були родючіші, можна було б подумати, що це бізони, які величезними зграями пасуться в преріях. Але тут, у мертвій пустелі, навряд чи жили ці тварини. Хмара повільно наближалася до самотньої скелі, де спали двійко нещасних. Крізь серпанок пилу проглядалися парусинові дахи підвод і силуети озброєних вершників — загадкове явище виявилося караваном, що рухався із заходу. Але яким караваном! Коли його головна частина наблизилася до скелі, кінця й не виднілося на горизонті. Перетинаючи величезну рівнину, тяглися нестрункими рядами фіри, криті вози, вершники, піші, безліч жінок, котрі згиналися під ношею. Були тут і діти, які дріботіли біля підвод або виглядали з-під білих парусинових дахів. Вочевидь, це була не просто партія переселенців, а ціле кочове плем’я, яке якісь обставини змусили шукати собі нового прихистку. У прозорому повітрі над цим величезним скупченням людей плив різноголосий гул, змішаний із тупотом, іржанням коней і скрипом коліс. Але яким гучним не був цей гамір, він не розбудив знесилених мандрівників, котрі спали на скелі.

На чолі колони їхало кілька вершників у темній домотканій одежі та з рушницями за спиною. Обличчя їхні були незворушні та суворі. Біля підніжжя скелі вони зупинилися й почали радитись.

— Джерела праворуч, брати, — зауважив вершник із гладко виголеним обличчям, жорсткою складкою рота та сивим волоссям.

— Праворуч від Сьєрра-Бланко, тоді ми виїдемо до Ріо-Ґранде, — відгукнувся інший.

— Не бійтеся залишитись без води! — вигукнув третій. — Той, хто міг висікти воду зі скель, не покине свій обраний народ!

— Амінь! Амінь! — підхопила решта.

Вони збиралися рушати далі, як раптом наймолодший і найгостроокіший із них здивовано зойкнув, вказуючи на зубчасту скелю нагорі. Там, яскраво виділяючись на сірому камені, тріпотів клаптик рожевої тканини. Вершники миттю стримали коней і перекинули рушниці на груди. Відокремившись від колони, до них на підмогу галопом помчала ще група вершників. У всіх на вустах було одне слово: «Індіанці».

— Тут не може бути багато індіанців, — зронив сивокосий чоловік, судячи з усього, керівник загону. — Ми минули плем’я поуні, а по цей бік гір інших племен уже немає.

— Брате Стенджерсон, я піду вперед і погляну, що там таке, — зголосився один із вершників.

— І я! І я! — залунали голоси.

— Залиште коней тут, ми будемо чекати вас унизу, — наказав старший.

Хлопці хутко зістрибнули з коней і, прив’язавши їх, почали дертися схилом угору, до рожевого предмета, що розпалив їхню цікавість. Вони підіймалися шпарко та безшумно, із такою вправністю й упевненістю рухів, яка буває лише в досвідчених шпигунів. Ті, хто стояли внизу, стежили, як вони перестрибували з виступу на виступ, поки нарешті не побачили їхні постаті вгорі, на тлі неба. Той юнак, котрий першим здійняв тривогу, випередив інших. Люди, що йшли слідом, раптом побачили, як він здивовано підняв руки, і, наздогнавши юнака, також зупинилися, вражені видовищем, що постало перед ними.

На маленькому майданчику, що вінчав голий шпиль, височів гігантський валун, а біля нього лежав великий, але неймовірно худий чоловік із довгою бородою. За безтурботним виразом його виснаженого обличчя й за рівним диханням було зрозуміло, що він міцно спить. Поруч, охопивши його темну жилаву шию круглими біленькими ручками та поклавши голову йому на груди, спала дівчинка. Її золотаве волосся розсипалося витертим оксамитом його куртки, рожеві губи трохи розтулилися в щасливій усмішці, показуючи рівний ряд білосніжних зубів. Пухкі білі ніжки дитини в білих шкарпетках та акуратних черевичках із блискучими пряжками створювали дивний контраст із довгими, худими ногами її супутника. Над ними, на краю скелі, урочисто та похмуро сиділи три стерв’ятники. При появі прибульців вони з хрипким, сердитим клекотом повільно злетіли вгору.

Крик цих мерзенних птахів розбудив подорожніх. Вони підняли голови, розгублено озираючись навколо. Чоловік, хитаючись, піднявся та поглянув униз, на рівнину, таку пустельну в той час, коли його зморив сон, а тепер наповнену безліччю людей і тварин. Не вірячи своїм очам, він помацав рукою обличчя.

— Ось це, мабуть, і є передсмертне марення, — пробурмотів він.

Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його куртки, і мовчки роззиралася навколо широко розплющеними очима.

Прибульцям швидко вдалося переконати нещасних, що їхня поява — це не галюцинація. Один із них підняв дівчинку та посадив собі на плече, а двоє інших, підтримуючи виснаженого мандрівника, допомогли йому спуститися вниз і підійти до каравану.

— Моє ім’я Джон Фер’є, — назвався він. — Нас було двадцять двоє, а залишилися в живих лише я і ця крихітка. Інші загинули від голоду та спраги ще там, на півдні.

— Це твоя донька? — спитав хтось.

— Тепер моя! — виклично видихнув подорожній. — Моя, бо я її врятував. Нікому її не віддам! З цього дня вона — Люсі Фер’є. Але ви хто? — спитав він, із цікавістю дивлячись на своїх високих засмаглих рятівників. — Схоже, вас тут ціла хмара!

— Майже десять тисяч! — підтвердив один із хлопців. — Ми Божі діти у вигнанні, обраний народ Янґола Мерона.

— Уперше про такого чую, — почухав потилицю мандрівник. — Чимало в нього обранців, як можна збагнути!

— Не смій глузувати над святим! — суворо крикнув його співрозмовник. — Ми ті, хто вірить у святі заповіді, написані єгипетськими ієрогліфами на скрижалях кованого золота, які були вручені святому Джозефу Сміту в Палмайрі. Ми прибули з Нову в штаті Іллінойс, де збудували свій храм. Тепер ховаємося від жорстокої тиранії та від безбожників, шукаємо притулок, нехай навіть посеред голої пустелі.

Назва «Нову», мабуть, щось нагадала Джону Фер’є.

— А, тепер знаю, — зауважив він. — Ви мормони[13].

— Так, ми мормони, — в один голос підтвердили незнайомці.

— Куди ж ви прямуєте?

— Ще не знаємо. Нас веде рука Господа в особі нашого Провидця. Зараз ти постанеш перед ним. Він скаже, що з тобою робити.

Тим часом вони вже спустилися до підніжжя гори. Там їх чекала ціла юрба пілігримів — бліді, лагідні жінки, міцненькі, жваві діти та стурбовані чоловіки із суворими очима. Побачивши, наскільки виснажений подорожній і яка мала дівчинка, що йшла з ним, вони вибухнули вигуками подиву та співчуття. Але супровідники, не зупиняючись, вели знайд далі, поки не опинилися біля воза, що був набагато більший за інших і прикрашений яскравіше та витонченіше. Його тягнула шістка коней, інші ж вози були запряжені парою й лише деякі — четвіркою. Поруч із візником сидів чоловік не старше тридцяти років. Така велика голова та вольове обличчя могли бути лише у ватажка. Він читав товсту книжку в коричневій палітурці. Коли підійшла юрба, чоловік відклав книжку й уважно вислухав розповідь про те, що сталося. Потім повернувся до подорожніх.

— Ми візьмемо вас із собою, — урочисто промовив ватажок, — лише в тому випадку, якщо ви приймете нашу віру. Не потерпимо вовків у нашому стаді. Якщо виявитеся хробаком, що поступово роз’їдає плід, то нехай краще ваші кістки зотліють у пустелі. Погоджуєтеся йти з нами на таких умовах?

— Авжеж, я піду з вами на будь-яких умовах! — з таким запалом вигукнув Фер’є, що суворі старійшини не могли втриматися від усмішки. І лише суворе виразне обличчя вождя не змінило колишнього виразу.

— Візьми його до себе, брате Стенджерсон, — звелів він, — дай їжі та води йому з дитиною. Доручаю тобі також навчити їх нашій святій вірі. Але ми надовго затрималися. Вперед, брати! До Сіону!

— До Сіону! До Сіону! — вигукнули мормони, які стояли поблизу.

Це гасло, підхоплене іншими, полетіло довгим караваном і, перетворившись у неясний гул, затихло десь у далекому його кінці. Засвистіли батоги, зарипіли колеса, підводи рушили з місця, і караван знову потягнувся через пустелю. Старійшина, якому Провидець доручив піклуватися про двох подорожніх, відвів їх до свого фургона, де нагодував обідом.

— Ви будете жити тут, — повідомив він. — Мине кілька днів, і ти зовсім зміцнієш. Але не забувай, що відтепер і назавжди ти належиш до нашої віри. Так сказав Бригам Янґ[14], а його устами промовляв Джозеф Сміт, тобто голос Божий.

Розділ II. Квітка Юти

Тут, мабуть, не варто згадувати всі лиха та незгоди, які довелося пережити мормонам-утікачам, поки вони не знайшли свою тиху пристань. З винятковою в історії завзятістю вони продиралися від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір. Дикуни, хижі звірі, голод, спрага, знемога та недуги — словом, усі перешкоди, які природа ставила на їхньому шляху, вони долали із суто англосаксонською стійкістю. І все ж довгий шлях та нескінченні біди розхитали волю навіть найвідважніших. Коли перед ними відкрилася залита сонцем широка долина Юти і вони почули від свого вождя, що це й є обіцяна земля й що ця незаймана земля відтепер буде належати їм навіки, усі, як один, впали на коліна, у палких молитвах дякуючи Богові.

Янґ виявився не лише відважним ватажком, але й розумним управителем. Незабаром з’явилися мапи місцевості та креслення з плануванням майбутнього міста. Навколо нього було розбито ділянки для ферм, які розподіляли відповідно до статусу кожного. Гендлярам надали можливість займатися торгівлею, ремісникам — своїм ремеслом. Міські вулиці та площі з’являлися, немов за помахом чарівної палички. У долині осушували болота, ставили огорожі, розчищали поля, садили, сіяли, і наступного літа вся місцина золотилася дозрілою пшеницею. У цьому незвичайному поселенні все росло, як на дріжджах. А найшвидше виростав величезний храм у центрі міста. З кожним днем він ставав усе вищим і більшим. З досвітніх вогнів аж до темної ночі біля цього монумента, який поселенці споруджували на честь того, хто щасливо провів їх через безліч небезпек, стукали молотки та скреготіли пилки.

Двійко самотніх подорожніх, Джон Фер’є та маленька дівчинка, що розділила з ним долю як прийомна донька, пройшли з мормонами до кінця їхніх важких мандрів. Маленька Люсі зручно подорожувала у візку Стенджерсона, де разом із нею перебували три дружини мормона та його син, жвавий, свавільний хлопчик дванадцяти років. Діти швидко забувають негаразди, отож Люсі швидко оговталася від удару, завданого смертю матері. Незабаром вона стала улюбленицею жінок та звикла до нового життя на колесах під парусиновим дахом. А Фер’є, зміцнівши після негараздів, виявився корисним провідником і невтомним мисливцем. Він хутко завоював повагу мормонів, і, діставшись нарешті до землі обітованої, ті вирішили одностайно, що він заслуговує такої ж великої та родючої ділянки землі, як і всі інші поселенці, зрозуміло, за винятком Янґа й чотирьох головних старійшин — Стенджерсона, Кемболла, Джонстона та Дреббера.

На своїй ділянці Фер’є збудував міцний дерев’яний дім, а протягом наступних років доставив до нього прибудови, і врешті-решт його житло перетворилося на просторий заміський будинок. Фер’є був дуже кмітливим, будь-яка справа горіла в його спритних руках, а залізне здоров’я дозволяло працювати на своїй землі від зорі до зорі, тому справи на фермі йшли чудово. Через три роки він став грошовитішим за всіх своїх сусідів, через шість років був заможною людиною, через дев’ять розбагатів, а через дванадцять років у Солт-Лейк-сіті не знайшлося б і десяти людей, котрі могли б зрівнятися з ним статками. Від Солт-Лейк-сіті до далекого хребта Восач не було імені, відомішого за ім’я Джона Фер’є.

І лише одна-єдина обставина засмучувала й ображала його єдиновірців. Жодні доводи й умовляння не могли змусити його взяти собі, за прикладом інших, кількох дружин. Він не пояснював причини відмови, але тримався свого рішення твердо та непохитно. Одні звинувачували чоловіка в недостатній прихильності до прийнятої ним віри, інші вважали, що він просто скупий і не бажає зайвих витрат. Дехто стверджував, що всьому причиною — старе кохання і що десь на берегах Атлантичного океану за ним тужить білява красуня. Але як би там не було, Фер’є вперто тримався парубком. В іншому ж він суворо дотримувався віри поселенців і вважався людиною побожною та порядною.

Люсі Фер’є зростала в дерев’яному будиночку та допомагала прийомному батькові в усіх його справах. Матір і няню їй замінили свіже гірське повітря та цілющий аромат сосен. Час минав, і з кожним роком вона ставала все вищою й дужчою, усе яскравіше шарів її рум’янець і все пружнішою робилася хода. І не в одного подорожнього, який проїжджав дорогою повз ферму Фер’є, раптово оживали давно стихлі почуття при вигляді стрункої дівочої постаті на пшеничному полі або верхи на батьковому мустанґу, яким вона правила з легкістю та витонченістю справжньої доньки Заходу. Пуп’янок перетворився на квітку, і в той рік, коли Джон Фер’є став найбагатшим серед фермерів, його донька вважалася найвродливішою дівчиною в усій Юті.

Певна річ, батько не першим помітив перетворення дитини в жінку. Батьки взагалі рідко помічають це. Зміна відбувається настільки поступово та невловимо, що неможливо визначити її точну дату. Її не усвідомлює навіть сама дівчина, поки від звуку чийогось голосу або дотику чиєїсь руки не затріпотить її серце, а вона раптом із гордістю та страхом не відчує, що в ній зріє щось нове та величне. Рідко яка жінка не запам’ятає на все життя той дріб’язковий випадок, що сповістив їй зорю нового життя. Для Люсі Фер’є цей випадок був аж ніяк не дріб’язковим, не кажучи вже про те, що він вплинув на її долю та долі багатьох інших.

Був спекотний червневий ранок. Мормони працювали, як бджоли, адже недарма вони обрали своєю емблемою бджолиний вулик. Над полями та вулицями діловито гуділо. Битим шляхом тяглися довгі вервечки навантажених важкою поклажею мулів — вони рухалися на захід, бо в Каліфорнії вибухнула золота лихоманка, а шлях суходолом проходив повз місто Обраних. Туди ж рухалися гурти овець та волів із далеких пасовищ, тяглися каравани втомлених переселенців. Нескінченна подорож однаково виснажувала як людей, так і тварин.

Крізь цю строкату штовханину з упевненістю вправного вершника скакала на своєму мустанґу Люсі Фер’є. Обличчя її розпашілося, довге каштанове волосся тріпотіло за спиною. Батько послав доньку в місто з якимось дорученням, і, думаючи лише про справу й про те, як вона її виконає, дівчина з відважністю юності врізалася в саму гущу рухомого натовпу. Мисливці за золотом, знесилені довгою дорогою, із захопленим подивом дивилися їй услід. Навіть безпристрасним індіанцям, обвішаним звіриними шкурами, зрадила їхня звична витримка, і вони захоплено розглядали цю блідолицю красуню.

На околиці міста дорогу перегородило величезне стадо худоби, із ним не могли впоратися п’ятеро-шестеро розлючених пастухів. Люсі, що згорала від нетерпіння, здалося, що тварини розступилися, і вона вирішила їхати крізь цю прогалину. Та тільки-но вона встигла в’їхати в проїзд, що утворився, як ряди тварин знову зімкнулися, і юнка опинилася в живому потоці, з усіх боків оточена довгорогими биками з налитими кров’ю очиськами. Дівчина звикла давати собі лад із худобою і, нітрохи не розгубившись, за кожної нагоди підганяла коня, сподіваючись пробитися вперед. На жаль, один із биків випадково або навмисно буцнув мустанґа в бік, і той миттю ошаленів. Фиркаючи від люті, він став дибки, загарцював, заметушився так, що якби Люсі була не такою майстерною вершницею, він неодмінно скинув би її з сідла. Становище ставало небезпечним. Щоразу, опускаючи передні копита, розлючений мустанґ знову натикався на роги й знову вставав дибки, розлючений ще більше. Дівчина з усіх сил намагалася втриматися в сідлі, бо інакше її чекала люта смерть під копитами важких, переляканих биків. Юнка не знала, що робити. У неї паморочилося в голові, рука, що стискала повіддя, ослабла. Задихаючись від пилюки та запаху розпашілих тварин, дівчина в розпачі мало не випустила повіддя з рук, аж раптом поруч почувся бадьорий голос, і вона збагнула, що хтось прийшов на допомогу. І негайно ж смаглява м’язиста рука схопила переляканого мустанґа за вуздечку, і незнайомий вершник, протискаючись поміж биків, незабаром випровадив його на околицю вулиці.

— Сподіваюся, ви не постраждали, міс? — шанобливо звернувся до Люсі її рятівник.

Зазирнувши в його енергійне смагляве обличчя, дівчина весело розсміялася.

— Я страшенно злякалася, — наївно зронила вона, — от уже не думала, що мій Пончо злякається стада биків!

— Слава Богу, що ви втрималися в сідлі, — серйозно зауважив вершник, високий юнак у грубій мисливській куртці та з довгою рушницею за плечима. Кінь під ним був великий, чалої масті.

— Ви, мабуть, донька Джона Фер’є? — спитав він. — Я бачив, як ви виїжджали з воріт його ферми. Коли ви його побачите, то спитайте, чи пам’ятає він Джефферсона Гоупа зі Сент-Луїса. Якщо він той самий Фер’є, то вони з моїм батьком товаришували.

— Чому ж вам не зайти та не спитати про це самому? — спокійно поцікавилася дівчина.

Юнаку, либонь, сподобалася ця пропозиція, бо в нього аж заблищали очі.

— Я б із задоволенням, — видихнув він, — але ми два місяці пробули в горах, і не знаю, чи зручно в такому вигляді когось навідувати. Доведеться прийняти нас такими, як є.

— Він зустріне вас із величезною вдячністю, й я також, — сказала Люсі. — Він дуже мене любить. І якби мене розтоптали ці бики, то сумував би все життя.

— Я також, — додав молодий мисливець.

— Ви? Але вам що до мене? Адже ми з вами навіть не друзі.

Смагляве обличчя мисливця так спохмурніло, що Люсі Фер’є голосно зареготала.

— О, не сприймайте це всерйоз, — сказала вона. — Звісно, тепер ви наш приятель. Приходьте до нас неодмінно! А зараз маю поспішати, інакше батько нічого більше не стане мені доручати! До побачення!

— До побачення!

Він зняв своє широке сомбреро й схилився до її маленької ручки. Люсі круто повернула мустанґа, стьобнула його батогом і помчала широким шляхом, здіймаючи за собою хмару куряви.

Джефферсон Гоуп-молодший повернувся до своїх супутників. Він був похмурим і мовчазним. Вони шукали в горах Невади срібло та повернулися в Солт-Лейк-сіті, сподіваючись зібрати грошей для розробки відкритих ними покладів. Хлопець був захоплений цією справою не менше за інших, аж поки ця раптова подія не відволікла його думки.

Образ чарівної дівчини, чистої та свіжої, як вітерець Сьєрри, до глибини сколихнув його палку, неприборкану душу. Коли юнка зникла з очей, він зрозумів, що відтепер для нього почалося нове життя і що ні спекуляції зі сріблом, ні будь-які інші справи не можуть бути для нього важливішими, ніж це несподіване й усепоглинаюче почуття. Це була не юнацька скороминуща закоханість, а бурхлива, шалена пристрасть людини із сильною волею та владним характером. Він звик досягати всього, чого прагнув. Тому й присягнувся, що доб’ється й цього разу, якщо лише удача залежить від напруги всіх сил і від усієї наполегливості, на яку він здатен.

Того ж вечора він прийшов до Джона Фер’є й потім відвідував його так часто, що незабаром став своєю людиною в будинку. Джон цілих дванадцять років не виїжджав за межі долини й до того ж був настільки поглинений працею на своїй фермі, що майже нічого не знав про те, що діється в світі. А Джефферсон Гоуп міг розповісти чимало, й оповідач із нього був такий, що ним заслуховувалися і батько, і донька. Юнак був піонером у Каліфорнії та знав багато дивовижних історій про те, як у ті шалені та щасливі дні створювалися та втрачалися надзвичайні статки. Відчайдух був розвідником необжитих земель, шукав у горах срібну руду, займався полюванням і працював на ранчо. Коли щось обіцяло ризиковані пригоди, Джефферсон Гоуп завжди був готовий до них. Незабаром він став улюбленцем старого фермера, котрий не барився хвалити його чесноти. Люсі при цьому зазвичай мовчала, але гарячий рум’янець й очі, що радісно виблискували, ясно свідчили про те, що її серце вже їй не належить. Недалекий фермер, можливо, і не бачив цих красномовних ознак, але вони не пройшли повз увагу того, хто завоював кохання красуні.

Одного літнього вечора він під’їхав верхи до ферми та спішився біля воріт. Люсі, котра стояла на порозі будинку, пішла йому назустріч. Хлопець прив’язав коня до паркана та покрокував стежиною.

— Я їду, Люсі, — сказав він, узявши руку коханої та ніжно зазираючи їй у вічі. — Не прошу вас їхати зі мною зараз, але чи згодні ви поїхати зі мною, коли повернуся?

— А коли ви повернетеся? — засміялася дівчина, червоніючи.

— Найбільше місяців за два. Я приїду та заберу вас, моя люба. Ніхто не посміє стати між нами.

— А що скаже батько?

— Він згоден, якщо справи на рудниках підуть добре. А в цьому я не сумніваюся.

— Ну, якщо ви з батьком вже порозумілися, що ж мені залишається робити... — прошепотіла дівчина, притулившись щокою до його широких грудей.

— Дякую тобі, Господи! — хрипко вимовив юнак і, нахилившись, поцілував дівчину. — Отже, вирішено! Чим довше я залишуся з вами, тим важче буде поїхати. Мене чекають у каньйоні. Бувайте, радосте моя, до побачення. Побачимося через два місяці.

Він нарешті відірвався від дівчини, стрибнув на коня й шаленим галопом поскакав геть — навіть не озирнувся, немов остерігаючись, що, якщо побачить її ще хоч раз, то йому забракне духу поїхати. Стоячи біля воріт, Люсі дивилася вслід коханому, поки той не зник із очей. Тоді вона увійшла в будинок, відчуваючи, що щасливішої за неї немає нікого в усій Юті.

Розділ III. Джон Фер’є бесідує з Провидцем

З того часу, як Джефферсон Гоуп і його товариші поїхали із Солт-Лейк-сіті, минуло три тижні. Серце Джона Фер’є стискалося від туги при думці про повернення юнака та про неминучу розлуку з прийомною донькою. Однак сяюче личко дівчини діяло на нього дужче за будь-що, і він майже змирився з домовленістю. У глибині своєї мужньої душі він твердо вирішив, що жодна сила не змусить його видати доньку за мормона. Бо вважав, що мормонський шлюб — це сором і ганьба. Як би він не ставився до догм мормонської віри, у питанні про шлюб залишався непохитним. Певна річ, йому доводилося приховувати свої переконання, бо в Країні святих у ті часи було небезпечно висловлювати єретичні думки.

Так, небезпечно, і настільки необачно, що навіть найдоброчесніші не наважувалися міркувати про релігію інакше, як пошепки, боячись, аби їхні слова не витлумачили хибно й не накликали б негайну кару. Жертви переслідування самі стали переслідувачами й вирізнялися при цьому надзвичайною жорстокістю. Ні севільська інквізиція, ні німецький фемгеріхт, ні таємні товариства в Італії не могли створити потужнішої організації, ніж та, що темною тінню стелилася над штатом Юта.

Організація та була невидима, оповита таємничістю й тому здавалася вдвічі страшнішою. Вона була всезнаючою й всемогутньою, але діяла незримо та нечутно. Чоловік, який висловив би хоч найменший сумнів у непогрішності мормонської церкви, зникав, і ніхто не знав, де він і що з ним сталося. Скільки б не чекали на нього дружина та діти, їм не судилося більше його побачити та дізнатися, що тому довелося пережити в руках таємних суддів. Необережне слово або необдуманий вчинок неминуче вели до знищення винного, але ніхто не знав, що за страшна сила гнітить їх. Тож не дивно, що люди жили в постійному страху, і навіть посеред пустелі не сміли шепотітися про свої важкі сумніви.

Спочатку ця страшна темна сила карала лише непокірних — тих, хто, прийнявши віру мормонів, відступався від неї або порушував її догми. Незабаром, однак, гніт стали відчувати на собі все більше й більше людей. І ось поповзли дивні чутки про вбивства серед переселенців, про грабунки їхніх таборів у таких місцях, де ніколи не з’являлися індіанці. А в гаремах старійшин з’являлися нові жінки. Вони сумували та ридали з виразом жаху, що застиг на їхніх обличчях. Подорожні, котрі проїжджали в горах пізно вночі, розповідали про зграї озброєних людей у масках, які безшумно прокрадалися повз них у темряві. Чутки та байки обростали реальними фактами, підтверджувалися та підкріплювалися новими свідченнями, і нарешті ця темна сила здобула точну назву. І досі ще у віддалених ранчо Заходу словосполучення «спілка данітів» або «янголи-месники» викликають почуття забобонного страху.

Але, дізнавшись, що це за організація, люди стали боятися її не менше, а навіть більше. Ніхто не знав, з кого складалася ця нещадна секта. Імена тих, хто брав участь у кривавих розправах, скоєних буцімто задля релігії, зберігали в глибокій таємниці. Приятель, котрому ви довіряли свої сумніви щодо Провидця та його місії, міг виявитися одним із тих, хто, прагнучи помсти, з’явиться до вас вночі з вогнем і мечем. Тому кожен боявся свого сусіда й ніхто не виголошував відкрито своїх потаємних думок.

Одного чудового ранку Джон Фер’є зібрався їхати в поле, аж раптом почув клацання засуву. Визирнувши у вікно, він побачив гладкого рудого чоловіка середнього віку, котрий прямував до оселі. Фер’є похолов: це був ніхто інший, як великий Бригам Янґ.

Фер’є затремтів і кинувся до дверей зустрічати вождя мормонів — він знав, що ця поява не обіцяє нічого доброго. Янґ сухо відповів на привітання й, суворо насупивши брови, пішов услід за ним до вітальні.

— Брате Фер’є, — зронив він, сівши та пронизуючи фермера поглядом з-під світлих вій, — ми, істинно віруючі, були тобі добрими друзями. Ми підібрали тебе в пустелі, де ти помирав від голоду, розділили з тобою кусень хліба, привезли в Обіцяну долину, наділили тебе родючою землею й, захищаючи тебе, дали можливість розбагатіти. Все правильно?

— Атож, — відповів Джон Фер’є.

— А замість цього ми зажадали лише одного: щоб ти долучився до справжньої віри та в усьому слідував її законам. Ти обіцяв, але якщо те, що кажуть про тебе, правда, отже, ти порушив обіцянку.

— Яким чином я її порушив? — заперечливо підняв руки Фер’є. — Хіба я не вношу свою частку в загальний фонд? Хіба не ходжу в храм? Хіба...

— Де твої дружини? — перебив чоловіка Янґ, озираючись навколо. — Поклич їх, я хочу з ними привітатися.

— Це правда, я не одружений. Але жінок мало, і багато серед нас їх потребують більше, ніж я. Я все ж не самотній, адже про мене піклується моя донька.

— Ось про доньку я й хочу з тобою побалакати, — підтримав вождь мормонів. — Вона вже доросла й має славу квітки Юти. Дівчина припала до серця декому із найдостойніших людей.

Джон Фер’є насторожився.

— Про неї базікають таке, чому я не схильний вірити. Поширюють чутки, що вона заручена з якимось язичником. Це, звісно, пустопорожні плітки. Що сказано в тринадцятій заповіді святого Джозефа Сміта? «Кожна дівчина, котра сповідує істинну віру, має бути дружиною одного з обраних; якщо ж вона стане дружиною іновірця, то вчинить важкий гріх». Не можу повірити, щоб ти, по-справжньому віруючий, дозволив своїй доньці порушити святу заповідь.

Джон Фер’є мовчав, нервово смикаючи свій стек.

— Ось це й буде випробуванням твоєї віри — так вирішили на Священній Раді Чотирьох. Дівчина молода, ми не хочемо видавати її за сивого стариганя та не станемо позбавляти її права вибору. У нас, старійшин, достатньо своїх телиць, але ми маємо дати дружин нашим синам. У Стенджерсона є син, у Дреббера також, і кожен із них радо прийме в дім твою доньку. Нехай вона вибере одного з двох. Обоє молоді, заможні та сповідують нашу святу віру. Що на це скажеш?

Фер’є насупив брови та мовчав.

— Дайте нам час поміркувати, — сказав він нарешті. — Моя донька ще дуже молода, їй рано виходити заміж.

— Вона має зробити свій вибір впродовж місяця, — відповів Янґ, підіймаючись з місця. — Рівно через місяць вона зобов’язана дати відповідь.

У дверях він обернувся, раптом його обличчя налилося кров’ю, очі злісно блиснули.

— Якщо ти, Джон Фер’є, — майже закричав він, — захочеш своїми слабкими силами опиратися наказам Чотирьох, то пошкодуєш, що твої та її кістки не зотліли тоді в Сьєрра-Бланко!

Погрозивши йому кулаком, старійшина вийшов за двері. Фер’є мовчки слухав, як хрускає галька на доріжці під його важкими чобітьми.

Він сидів, упершись ліктем у коліно, і міркував, як повідомити про все це доньці, аж раптом відчув ласкавий дотик руки і, піднявши голову, побачив, що Люсі стоїть поруч.

— Я не винна, — бідкалася вона, відповідаючи на його здивований погляд. — Його голос гримів по всьому будинку. Ах, батьку, батьку, що ж нам тепер робити?

— Ти тільки не бійся! — він притягнув дівчину до себе й ласкаво провів широкою грубою долонею по її каштановому волоссі. — Все буде гаразд. Як тобі здається, ти ще не забула того хлопця?

У відповідь почулося гірке схлипування, і її рука стиснула руку батька.

— Отже, ні. Ну, і слава Богу: не хотів би я почути, що це сталося. Він гарний хлопчина й, до того ж, справжній християнин, не те, що тутешні святенники, незважаючи на всі їхні молитви та проповіді. Завтра в Неваду їдуть золотошукачі — я вже якось повідомлю йому, що з нами сталося. І наскільки я зрозумів, він примчить сюди швидше, ніж телеграфна кореспонденція!

Це порівняння розсмішило Люсі й вона всміхнулася крізь сльози.

— Він приїде й порадить, як нам бути, — сказала дівчина. — Але мені страшно за тебе, тату. Кажуть... кажуть, що з тими, хто суперечить Провидцю, завжди трапляється щось жахливе...

— Але ми ще не йдемо йому наперекір, — заперечив батько. — А далі видно буде, ще встигнемо боятися. У нас попереду цілий місяць, а потім, мабуть, нам буде краще втекти з Юти.

— Покинути Юту!

— Авжеж, десь так.

— А наша ферма?

— Спробуємо продати, що вдасться, зберемо трохи грошей, а інше — що ж, нехай гине. Правду кажучи, Люсі, я вже не раз міркував про це. Ні перед ким не буду плазувати, як тутешній народ робить перед цим чортовим Провидцем. Я вільний американець, і це все не для мене. А переробляти себе вже запізно. Якщо він надумає вештатися навколо нашої ферми, то, чого доброго, назустріч йому вилетить добрячий заряд шроту!

— Але ж вони нас не випустять!

— Стривай, хай приїде Джефферсон, і ми все влаштуємо. А поки що ні про що не турбуйся, дівчинко, і не плач, а то у тебе спухнуть очі, і мені від нього добряче дістанеться! Боятися немає чого, і жодна небезпека нам не загрожує.

Джон Фер’є заспокоював її вельми впевненим тоном, але Люсі не могла не помітити, що цього вечора він із особливою ретельністю замкнув усі двері, а потім вичистив та зарядив стару, заіржавілу мисливську рушницю, що висіла в нього над ліжком.

Розділ IV. Втеча

Наступного ранку після розмови з мормонським Провидцем Джон Фер’є подався в Солт-Лейк-сіті і, знайшовши приятеля, який їхав в гори Невади, вручив йому листа для Джефферсона Гоупа. Написав, що їм загрожує неабияка небезпека й що вкрай необхідно, щоб той приїхав якнайскоріше. Коли Фер’є віддав листа, на душі йому стало легше і повертався додому він веселішим.

Підійшовши до ферми, чоловік здивувався, побачивши, що до воріт прив’язані двійко коней. Подив його зріс, коли він зайшов до хати: у вітальні доволі невимушено розташувалися двоє хлопців. Один, довготелесий і блідий, розвалився в кріслі-гойдалці, поклавши ноги на пічку. Другий, із бичачою шиєю та грубим, одутлим обличчям, стояв біля вікна, заклавши руки в кишені, та насвистував церковний гімн. Обоє кивнули Фер’є, коли той увійшов.

— Ви, мабуть, нас не знаєте, — почав той, хто сидів у кріслі-гойдалці. — Це син старійшини Дреббера, а я Джозеф Стенджерсон, котрий мандрував із вами в пустелі, коли Господь простяг свою руку та спрямував вас у лоно справжньої церкви.

— Як спрямує він усіх людей на світі, коли прийде час, — гугнявим голосом підхопив другий. — У Бога для праведних місця не бракує.

Джон Фер’є холодно вклонився. Він здогадався, хто вони, ці гості.

— Ми прийшли, — продовжував Стенджерсон, — просити руки вашої доньки для того з нас, хто полюбиться вам і їй. Правда, позаяк у мене всього чотири дружини, а у брата Дреббера — сім, то у мене є певна перевага.

— Нічого подібного, брате Стенджерсон! — вигукнув Дреббер. — Справа зовсім не в тому, скільки в кого дружин, — головне, хто зможе їх утримувати. Батько передав мені свої фабрики, отже, тепер я багатший за тебе.

— Зате плани на майбутнє в мене кращі! — у запалі заперечив Стенджерсон. — Коли Господь покличе до себе мого батька, мені дістануться його шкіряний завод і дубильні. Крім цього, я старший за тебе й вищий за званням!

— Нехай дівчина сама вибере, — всміхнувся Дреббер, милуючись своїм відображенням у дзеркалі. — Ми надамо їй право самій вирішувати.

Джон Фер’є слухав ці теревені біля дверей, закипаючи від злості й ледве стримуючи бажання обламати свій батіг об спини гостей.

— Ну, ось що, — сказав він, ступивши вперед. — Коли моя донька вас покличе, тоді й прийдете, а до того часу я не бажаю бачити ваші фізії!

Молоді мормони остовпіло втупилися у господаря. На їхню думку, суперечка через дівчину була найвищою честю і для неї, і для її батька.

— З цієї кімнати є два виходи, — продовжував Фер’є, — через двері та через вікно. Якому віддаєте перевагу?

Лють, що спотворила його обличчя, і загрозливо піднятий кулак змусили гостей схопитися на ноги й поспішно тікати. Старий фермер ішов за ними аж до дверей.

— Коли домовитеся, хто з вас наречений, дайте мені знати, — глузливо кинув він.

— Ти за це заплатиш! — вигукнув Стенджерсон, побілівши від злості. — Ти не послухався Провидця й Ради Чотирьох і будеш каятися в цьому до кінця своїх днів!

— Важко тебе покарає десниця Божа! — вигукнув Дреббер-молодший. — Ми зітремо тебе з лиця землі!

— Ще подивимося, хто кого! — заревів Фер’є й кинувся було за рушницею, але Люсі втримала батька, схопивши за руку.

Та за воротами вже чувся стукіт копит, і Фер’є збагнув, що відвідувачів тепер не наздогнати.

— От же падлюки! — лаявся фермер, витираючи піт із чола. — Так краще мені бачити тебе мертвою, ніж дружиною будь-кого з них!

— Я також вважала б за краще померти, батьку, — твердо сказала дівчина. — Але ж скоро приїде Джефферсон.

— Так. Тепер уже скоро. І чим швидше, тим краще: від них чого завгодно можна очікувати.

І справді, мужньому старому фермеру та його прийомній доньці зараз відчайдушно були потрібні порада та допомога. Серед мормонів ще не було випадку, щоб хтось виявив відкриту непокору старійшинам. Якщо навіть дрібні проступки каралися так суворо, чого ж міг чекати такий бунтар, як Фер’є? Він знав, що ні становище, ні статки його не врятують. Люди не менш відомі та заможні, ніж він, раптово зникали назавжди, а все їхнє майно переходило до церкви. Фер’є був далеко не боязкий, і все ж він трясся, думаючи про навислу над ним таємничу, невловиму загрозу. Будь-яку явну небезпеку він зустрів би, не втрачаючи холодного серця, але його лякала невідомість. Чоловік приховував цей страх від доньки й робив вигляд, ніби все, що сталося, це якісь дрібниці, але любов до батька зробила дівчину прозорливою, і вона помічала всі відтінки його настрою й ясно бачила, що йому дуже незатишно.

Чоловік чекав, що Янґ обуриться його поведінкою та притягне до відповіді, і не помилився, хоча це сталося зовсім несподіваним чином. Наступного ж ранку він, прокинувшись, із подивом виявив маленький квадратний аркуш паперу, пришпилений до ковдри прямо в нього на грудях. Великим розгонистим почерком на ньому було написано:

«На спокутування провини тобі дається двадцять дев’ять днів, а потім...»

Три крапки були страшніші за будь-які погрози. Фер’є марно ламав голову, намагаючись здогадатися, як міг цей папірець потрапити до нього в кімнату. Слуги спали в окремому флігелі, а всі вікна та двері будинку були міцно замкнені. Чоловік знищив папірець і нічого не сказав доньці, але серце його холоділо від жаху. Двадцять дев’ять днів залишалося до кінця місяця, тобто терміну, призначеного Янґом. Яка ж мужність, які сили потрібні для боротьби з ворогом, що має таку таємничу владу? Рука, що пришпилила до його ковдри записку, могла завдати йому удару в серце, і він так і не дізнався б, хто його вбивця.

Наступного ранку йому стало ще страшніше. Сидячи з ним за сніданком, Люсі раптом здивовано зойкнула й вказала на стелю. Там, посередині, було виведено, вочевидь, обпаленим патиком, число 28. Для Люсі це було загадкою, а Фер’є не став їй нічого пояснювати. Усю цю ніч він просидів із рушницею в руках, не заплющуючи очей і нашорошивши вуха. Він нічого не побачив і не почув, але вранці зовні на дверях з’явилося число 27.

Так минав день за днем, і щоранку він неодмінно переконувався, що невидимі вороги ведуть точний лік і десь на виду обов’язково залишають нагадування про те, скільки днів залишилося до кінця призначеного терміну. Іноді фатальні числа з’являлися на стінах, іноді — на підлозі, а то й на аркушах паперу, приліплених до садової хвіртки або до дощок паркану. При всій своїй пильності Джон Фер’є так і не міг виявити, яким чином з’являлися ці щоденні попередження. Щоразу при вигляді чисел його охоплював майже забобонний жах. Він втратив спокій, схуд, і в очах його стояв тужливий переляк, як у зацькованого звіра. Чоловіка підтримувала лише єдина надія на те, що ось-ось із Невади примчить молодий мисливець.

Число двадцять поступово скоротилося до п’ятнадцяти, п’ятнадцять — до десяти, а від Джефферсона Гоупа досі не було жодних звісток. Кількість днів, що залишилися, танула, а Гоуп усе не з’являвся. Почувши на вулиці стукіт кінських копит або вигук візника, котрий поганяв коней, старий фермер кидався до воріт, сподіваючись, що нарешті прийшла допомога. Але коли цифра п’ять замінилася четвіркою, а четвірка — трійкою, він зовсім занепав духом і перестав сподіватися на порятунок. Нещасний усвідомлював, що сам, та ще й погано знаючи навколишні гори, він буде зовсім безпорадний. Усі проїжджі дороги ретельно охоронялися, і ніхто не міг виїхати без дозволу, виданого Радою Чотирьох. Нікуди дітися, ніде не сховатися від навислої над ним смертельної небезпеки. І все ж ніщо не могло похитнути його рішення швидше розлучитися із життям, ніж приректи свою доньку на ганьбу та безчестя.

Одного вечора чоловік сидів сам, полинувши в думки про свою біду та марно намагаючись знайти якийсь вихід. Вранці на стіні будинку з’явилася цифра 2: завтра — останній день призначеного терміну. А що буде потім? Уява смутно малювала йому всілякі жахіття. А донька, що буде з нею, коли його не стане? Невже немає способу вирватися з цієї павутини, що щільно обліпила їх обох? Нещасний опустив голову на стіл і заплакав від усвідомлення свого безсилля.

Але що це? До нього долинуло легке шкрябання, що чітко чулося в нічній тиші. Звук цей лунав від вхідних дверей. Фер’є прокрався в передпокій і напружено прислухався. Кілька секунд повної тиші, потім знову той самий ледве чутний і немовби скрадливий звук. Либонь, хтось нишком постукував пальцем по одвірку. Може, нічний убивця, котрий мав виконати вирок таємного суду? Або це нагадування про те, що настав останній день відпущеного йому терміну? Джон Фер’є вирішив, що миттєва смерть краща за болісне очікування, яке понівечило його серце й змушувало тремтіти кожен нерв. Кинувшись уперед, він відсмикнув засув і відчинив двері.

Ззовні було тихо та спокійно. Ніч була ясна, на небі яскраво переливалися зорі. Фермер оглянув маленький, обгороджений ґратами садочок перед будинком — ні там, ні на вулиці не було ні душі. Полегшено зітхнувши, Фер’є поглянув праворуч і ліворуч, аж раптом, випадково опустивши очі, побачив прямо біля своїх ніг людину, котра розпростерлася на землі.

Господар перелякано відсахнувся до стіни та схопився за горло, щоб придушити зойк. Першою його думкою було, що людина на землі поранена або мертва. Але той раптом шпарко та безшумно, як змія, поповз по землі прямо в обійстя. Опинившись у передпокої, чоловік схопився на ноги та замкнув двері. Потім обернувся — і здивований фермер упізнав жорстке та рішуче обличчя Джефферсона Гоупа.

— Господи! — задихаючись, промовив Джон Фер’є. — Як ви мене налякали! Чому ви повзли?

— Дайте мені попоїсти, — прохрипів Гоуп. — Дві доби в мене й крихти не було в роті.

Хлопець накинувся на холодне м’ясо та хліб, що залишилися на столі після вечері, і жадібно поглинав шматок за шматком.

— Як Люсі? — спитав він, утамувавши голод.

— Нічого. Вона не знає, в якій ми небезпеці, — відповів Фер’є.

— Це добре. За будинком стежать зусібіч. Ось чому мені довелося повзти. Але хоч вони й хитрі, а мисливця з Вошоу їм не впіймати!

Відчувши, що тепер у нього є відданий спільник, Джон Фер’є немов переродився. Він схопив загрубілу руку Гоупа та міцно стиснув.

— Таким, як ти, можна пишатися, — видихнув він. — Мало хто ризикнув би розділити з нами таку біду!

— Що правда, то правда, — відказав молодий мисливець. — Я дуже вас поважаю, але, чесно кажучи, якби ви були самі, я б іще двічі подумав, перш ніж встромити голову в це осине гніздо. Я приїхав за Люсі, і поки Джефферсон Гоуп ходить по землі, з нею нічого не станеться!

— Що ж ми будемо робити?

— Завтра — останній день, і якщо сьогодні не сховатися, вам кінець. В Орлиній балці нас чекають двійко коней і мул. Скільки у вас грошей?

— Дві тисячі доларів золотом і п’ять тисяч — банкнотами.

— Цього досить. У мене приблизно стільки ж. Треба пробратися через гори в Карсон-сіті. Розбудіть Люсі. Добре, що слуги сплять не в будинку.

Поки Фер’є допомагав доньці збиратися в подорож, Джефферсон Гоуп спакував у вузлик усе їстивне, що зумів знайти в оселі, і наповнив глиняний глечик водою. Він із досвіду знав, що в горах джерел мало, до того ж вони розташовані далеко одне від одного. Тільки-но він закінчив збиратися, як з’явився фермер із донькою, вже одягненою та готовою вирушати в дорогу. Закохані привіталися палко, але квапливо: зараз не можна було гаяти ні хвилини, а справ було ще багато.

— Маємо виходити негайно, — зазначив Джефферсон Гоуп тихо та твердо, як людина, котра усвідомлює, наскільки велика небезпека, але вирішила не здаватися. — За головним і чорним ходом стежать, але ми можемо обережно вилізти через бокове вікно й піти полями. Вийдемо до дороги, а звідти лише дві милі до Орлиної балки, де нас чекають коні. До світанку промчимо половину шляху через гори.

— А що, якщо нас схоплять? — перепитав Фер’є.

Джефферсон поплескав руків’я револьвера, що стирчав з-під його куртки.

— Якщо їх буде дуже багато, то двох-трьох заберемо з собою, — похмуро всміхнувся він.

У будинку загасили світло, і Фер’є з темного вікна поглянув на свої поля, які залишав назавжди. Він давно вже привчав себе до думки про те, що ця жертва неминуча: честь і щастя доньки були для нього дорожчими за втрачені статки. Навколо дзвеніла спокійна тиша, ледь чутно шелестіли дерева, широкі поля дихали спокоєм, і було важко уявити собі, що десь там зачаїлася смерть. Однак, судячи з блідості та суворого виразу обличчя молодого мисливця, пробираючись до будинку, він бачив достатньо й був обережним недарма.

Фер’є взяв лантух із грішми, Джефферсон Гоуп — убогий запас їжі та води, а Люсі — маленький згорток із кількома дорогими її серцю речами. Дуже повільно й обережно відчинивши вікно, вони зачекали, поки чорна хмара не наповзла на небо, затуливши собою зорі, і тоді один за одним спустилися в маленький садочок. Пригнувшись і затамувавши подих, вони прокралися до паркану та безшумно рушили вздовж нього до пролому, що виходив у пшеничне поле. Раптово парубок штовхнув своїх супутників у тінь, і всі троє, тремтячи, припали до землі.

Життя в преріях розвинуло у Джефферсона Гоупа гострий слух, немов у рисі. Тільки-но він і його друзі встигли розтягнутися на землі, як за кілька кроків пролунав тужливий крик гірської сови. У відповідь почувся такий самий крик десь неподалік. І негайно ж у проломі, куди прагнули втікачі, виникла неясна темна постать. Знову той самий жалібний умовний крик — і з темряви виступив другий чоловік.

— Завтра опівночі, — сказав перший, мабуть, начальник. — Коли тричі прокричить дрімлюга.

— Гаразд, — відповів другий. — Сказати братові Дребберу?

— Скажи йому, а він нехай передасть іншим. Дев’ять до семи!

— Сім до п’яти! — сказав другий, і вони розійшлися в різні боки.

Останні слова, вочевидь, були паролем і відгуком. Коли їхні кроки затихли вдалині, Джефферсон схопився на ноги, допоміг своїм супутникам пройти крізь пролом і побіг полем, підтримуючи дівчину та майже несучи її на руках, коли та вибивалася з сил.

— Мерщій, мерщій! — раз по раз шепотів він, задихаючись. — Ми пройшли лінію чатових. Тепер усе залежить від швидкості. Хутко!

Потрапивши нарешті на дорогу, де йти було легше, втікачі додали ходи. Лише одного разу їм хтось трапився назустріч, але втікачам вдалося вчасно кинутися в поле, і їх не помітили. Не доходячи до міста, мисливець повернув на вузьку кам’янисту стежку, що вела в гори. У темряві над ними виднілися дві чорні зубчасті вершини, розділені вузьким рівчаком, — це й була Орлина балка, де на втікачів чекали коні. З безпомилковим чуттям Джефферсон Гоуп провів своїх супутників поміж величезних валунів, відтак висохлим руслом потоку до сховку серед скель, де були прив’язані вірні тварини. Дівчину посадили на мула, старий Фер’є зі своїм лантухом сів на одного з коней, іншого ж Джефферсон Гоуп, взявши за вуздечку, повів крутою, звивистою стежиною.

Це був важкий шлях для тих, хто не звик до природи в найбільш первісному стані. З одного боку на тисячу футів угору здіймалася величезна скеля, чорна, сувора та грізна, з довгими базальтовими стовпами уздовж стрімкої стіни, схожими на ребра скам’янілого чудовиська. З іншого боку — урвище й дикий хаос унизу, нагромадження кам’яних брил і уламків, за якими ні пройти, ні проїхати. А посередині безладно петляла стежка, місцями така вузька, що їхати нею можна було лише один за одним, і така скеляста, що здолати її міг лише досвідчений вершник. І все ж, незважаючи на труднощі та небезпеки, втікачі зміцніли духом, бо з кожним кроком збільшувалася відстань між ними й тією страшною деспотичною силою, від якої вони намагалися врятуватися.

Однак незабаром їм довелося переконатися, що вони ще не зовсім втекли з-під влади «святих». Втікачі доїхали до найглухішого місця на всьому шляху, аж раптом дівчина злякано зойкнула та вказала нагору. Там, над самою стежкою, на темній скелі чітко виділявся на тлі неба силует самотнього чатового. Тієї ж миті він помітив їх і над безмовною улоговиною прогримів крик:

— Хто йде?

— Подорожні в Неваду, — відгукнувся Джефферсон Гоуп, хапаючись за рушницю, що лежала поперек сідла.

Чатовий, клацнувши рушницею, вдивлявся в них зверху, мабуть, невдоволений відповіддю Гоупа.

— Хто дав дозвіл? — запитав він.

— Священна Рада Чотирьох, — гукнув Фер’є. Живучи серед мормонів, він знав, що Рада Чотирьох представляє собою вищу владу.

— Дев’ять до семи! — крикнув вартовий.

— Сім до п’яти, — швидко відповів Джефферсон Гоуп, згадавши пароль, що підслухав у саду.

— Проїжджайте з Богом, — дозволив голос нагорі.

За сторожовим постом дорога стала ширшою, і коні перейшли на рись. Озирнувшись, подорожні побачили самотнього чоловіка, котрий стояв, спершись на рушницю, і збагнули, що щасливо минули кордон країни обраного народу. Попереду їх чекала воля!

Розділ V. Янголи-месники

Усю ніч вони мчали звивистими розколинами, заплутаними кам’янистими стежками. Не раз збивалися на манівці, але Гоуп, котрий добре знав гори, знову виводив їх на правильну дорогу. Коли розвиднілося, перед утікачами відкрилося видовище дивовижної, хоча й дикої краси. З усіх боків їх обступали величезні снігові шпилі, кожен немов визирав із-за плеча іншого, щоб побачити далекі горизонти. Їхні скелясті схили були такі круті, що сосни та модрини ніби висіли над головами мандрівників і, здавалося, перший же порив вітру скине їх униз. І, можливо, ці побоювання не були марними: пустельну долину суцільно всіювали дерева та валуни, що звалилися згори. Коли втікачі проїжджали долиною, десь неподалік зірвався величезний камінь і з глухим гуркотом покотився вниз, озвавшись відлунням у гучних розколинах і добряче налякавши стомлених коней, які раптом кинулися в чвал.

Над горизонтом повільно сходило сонце, і снігові вершини спалахували одна за одною, як ліхтарики на святі, поки всі відразу не запалали червоним полум’ям. Подорожні мимоволі замилувалися цим чудовим видовищем — вони навіть відчули приплив нових сил. Зробивши привал біля струмка, що витікав із якоїсь ущелини, вони нашвидкуруч перекусили й напоїли коней. Люсі й її батько охоче залишилися б тут і на довше, але Джефферсон Гоуп був невблаганним.

— Вони вже кинулися в погоню за нами, — сказав він. — Тепер усе залежить від швидкості. Дістанемося до Карсона, тоді зможемо відпочивати хоч усе життя.

Весь день вони пробиралися ущелинами й до вечора, за їхніми розрахунками, віддалилися більш ніж на тридцять миль від своїх ворогів. Утікачі знайшли собі прихисток на ніч під виступом скелі, де сяк-так можна було сховатися від холодного вітру, і там, притулившись один до одного, щоб зігрітися, проспали кілька годин, але ще до світанку вирушили далі. Подорожні не помічали жодних ознак погоні, і Джефферсон Гоуп почав уже думати, що їм вдалося вислизнути від страшної організації, гнів якої вони накликали на себе. Парубок не знав, наскільки далеко простирається її залізна рука й як скоро вона стисне їх у кулак і розчавить.

Посеред другого дня їхніх мандрів мізерні запаси їжі майже вичерпалися. Втім, це не дуже турбувало мисливця: в горах було достатньо дичини, а йому й раніше часто доводилося добувати собі їжу полюванням. Знайшовши затишний закуток, хлопець зібрав купу хмизу та розпалив яскраву ватру, щоб Люсі та старий Фер’є могли погрітися. Вони опинилися на висоті близько п’яти тисяч футів над рівнем моря, і повітря різко стало холоднішати. Прив’язавши коней і кивнувши на прощання Люсі, парубок перекинув рушницю через плече та подався на пошуки якоїсь дичини. Пройшовши трохи, він озирнувся: старий і дівчина сиділи біля вогнища, а за ними нерухомо стояли прив’язані коні. Потім їх заступили собою скелі.

Хлопець пройшов милі дві, блукаючи розколинами, але нічого не знайшов, хоча за обдертою подекуди корою дерев і за іншими прикметами зробив висновок, що десь неподалік було багато ведмедів. Витративши на марні пошуки години дві-три, парубок украй зневірився й хотів уже повертати назад, аж раптом, звівши погляд, побачив щось таке, від чого його серце радісно забилося. На виступі високої скелі, футів за триста-чотириста над ним стояла тварина, на вигляд схожа на вівцю, але з величезними рогами. Сніговий баран — так називався цей звір — ймовірно, сторожив стадо, якого Гоуп не міг побачити знизу. На щастя, баран дивився в інший бік і не помітив мисливця. Джефферсон кинувся на землю, поклав рушницю на камінь і довго прицілювався, перш ніж натиснути на гачок. Нарешті, він вистрілив; тварина підстрибнула, ледь-ледь затрималася на краю виступу й звалилася вниз у долину.

Сніговий баран виявився таким важким, що мисливець не став тягти його на собі, відрізав лише задню ногу та частину боку. Закинувши трофеї на плече, поквапився назад, бо вже починало сутеніти. Але не встиг пройти й кількох кроків, як збагнув, що, захопившись пошуками, зайшов у незнайомі місця, тож тепер буде не так уже легко відшукати зворотну дорогу. Долину оточували ущелини, що нічим не відрізнялися одна від одної. Котроюсь із них він пройшов десь із милю й натрапив на гірський потік, який, як він точно пам’ятав, не зустрічався йому на шляху в долину. Переконавшись, що заблукав, мисливець спробував було піти іншим яром, але знову довелося повертати назад. Швидко насувалася ніч і вже майже стемніло, коли юнак нарешті знайшов розколину, яка здалася йому знайомою. Але й тут йому було дуже важко не збитися зі шляху: місяць ще не зійшов, а серед високих скель панувала суцільна темрява. Згинаючись під важкою ношею, втомлений нескінченними блуканнями, Джефферсон Гоуп брів уперед, підбадьорюючи себе думкою, що з кожним кроком він усе ближче до Люсі й що м’яса, яке він несе, вистачить їм до кінця подорожі.

Нарешті, парубок підійшов до входу в ту саму ущелину, де залишив Люсі й її батька. Навіть у темряві Гоуп упізнав обриси скель, що оточували долину. Отже, подумав він, про нього вже непокояться, адже хлопець пішов майже п’ять годин тому. У нього стало радісно на душі, парубок приставив руки до рота, і гучна луна далеко рознесла веселий клич, яким він сповіщав про своє повернення. Прислухався, очікуючи відповіді. Ні звуку, окрім його власного голосу, що прогримів у похмурих мовчазних розколинах, знову й знову повторюваного відлунням. Хлопець гукнув ще раз, голосніше, і знову не почув жодного відгуку від друзів, із котрими зовсім нещодавно розлучився. У серце парубка закралася неясна, безпричинна тривога; він у сум’ятті кинувся вперед, скинувши з плечей свою ношу.

Обігнувши скелю, він побачив майданчик, де було розкладене багаття. Там ще димілася купка попелу, але, либонь, ніхто не підтримував вогонь після того, як парубок пішов. Навколо панувала все та ж мертва тиша. Його смутні страхи перетворилися в упевненість, коли юнак підбіг ближче. Біля тліючих залишків багаття не було жодної живої істоти: дівчина, старий, коні — усі зникли. Було ясно, що за його відсутності сюди навідалася страшна біда, яка спіткала їх усіх, не залишивши жодних слідів.

У Джефферсона Гоупа, враженого важким ударом, раптом усе попливло перед очима, і йому довелося спертися на рушницю, щоб не впасти. Однак він був людиною дії та швидко здолав свою слабкість. Вихопивши з попелу тліючу головешку, він дув, поки вона не спалахнула, і, присвічуючи собі цим факелом, узявся оглядати маленький табір. Землю стоптали кінськими копитами, отже, на втікачів напав великий загін вершників, а за напрямком слідів було видно, що звідси вони повернули назад, до Солт-Лейк-сіті. Вочевидь, вони забрали із собою і старого, й дівчину. Джефферсон Гоуп майже переконав себе, що це так, аж раптом його серце сіпнулося й нерви напружилися до межі. Трохи віддалік він побачив щось таке, чого тут не було раніше, — невелику купку червонястої землі. Сумнівів бути не могло — це нещодавно насипана могила. Молодий мисливець підійшов ближче: із землі стирчала палиця, а в її розщеплений кінець встромили аркуш паперу. Джефферсон Гоуп прочитав короткий, але вичерпний напис:

Джон Фер’є із Солт-Лейк-сіті помер 4 серпня 1860-го.

Отже, мужнього старого фермера, з котрим він розлучився напередодні, вже немає серед живих і це все, що написали на його могилі! Джефферсон Гоуп дико озирнувся навколо, шукаючи другу могилу. Її не виявилося. Люсі захопили ці почвари. Зрозумівши, що її долю визначили заздалегідь і що він безсилий нашкодити мормонам, хлопець гірко пошкодував, що не лежить разом із старим у цій тихій могилі.

Але діяльна натура знову здолала апатію, яку породжує відчай. Якщо він неспроможний допомогти дівчині, то, принаймні, може присвятити своє життя помсті. Поряд із безмежним терпінням і наполегливістю в характері Джефферсона Гоупа була й схильність мстити — це, ймовірно, передалося йому від індіанців, серед яких він виріс. Стоячи біля згаслого багаття, парубок відчував, що полегшити його горе може лише повна відплата ворогам, вчинена його власною рукою. Відтепер його сильна воля та невтомна енергія будуть присвячені лише цій єдиній меті. Блідий і похмурий, Джеффесон Гоуп пішов туди, де він покинув м’ясо вбитого барана, потім розвів багаття й приготував собі їжі на кілька днів. Склав м’ясо в мішок і, незважаючи на втому, вирушив у путь через гори, слідами янголів-месників.

П’ять днів, мало не падаючи від знемоги, збиваючи до крові ноги, він брів тими ж ущелинами, де нещодавно їхав верхи. Вночі забувався на кілька годин десь на землі серед скель, але ще до світанку підіймався й знову прямував далі. На шостий день дійшов до Орлиної балки, звідки почалася їхня невдала втеча. Перед хлопцем відкрився вигляд на домівку мормонів. Джефферсон Гоуп, знесилений, виснажений, сперся на рушницю й люто погрозив кулаком широкому безмовному місту, що розкинулося внизу. Він побачив прапори на головних вулицях: либонь, там відбувалося якесь свято. Міркуючи, що б це могло означати, парубок почув тупіт копит — до нього наближався якийсь вершник. Гоуп упізнав у ньому мормона на ім’я Каупер, котрому він не раз допомагав. Підступив до нього, сподіваючись вивідати щось про долю Люсі.

— Я Джефферсон Гоуп, — сказав він. — Пам’ятаєте мене?

Мормон втупився на нього з неприхованим подивом. І справді, важко було впізнати колишнього молодого чепуристого мисливця в цьому брудному голодранці з блідим обличчям і палаючими очима. Але коли він, врешті-решт, переконався, що перед ним таки Джефферсон Гоуп, здивування на його обличчі змінилося жахом.

— Ви з глузду з’їхали! Навіщо сюди прийшли? — вигукнув він. — Якщо хтось побачить, що я з вами говорю, мені не минути лиха! Священна Рада Чотирьох засудила вас до смерті за те, що ви допомогли втекти Фер’є та його доньці!

— Не боюся я ні вашої Ради, ні її наказів, — твердо мовив Гоуп. — Ви, мабуть, щось про них знаєте. Заклинаю вас усім, що для вас дороге, відповісти мені на кілька запитань. Ми ж були друзями. Заради Бога, не відмовляйте мені в цьому проханні!

— Ну, що вам потрібно? — неспокійно озираючись, спитав мормон. — Мерщій. У скель є вуха, а у дерев — очі.

— Що з Люсі Фер’є?

— Її вчора повінчали з молодшим Дреббером. Гей-гей, та що з вами таке? Ви просто змертвіли!

— Дурниці, — побілілими губами ледве вимовив Гоуп та опустився на камінь. — Кажете, повінчали?

— Атож, учора. Тому й прапори біля храму вивісили. Молодший Дреббер і молодший Стенджерсон усе сперечалися, кому з них вона дістанеться. Обоє були в загоні, який кинувся в погоню, і Стенджерсон застрелив її батька, що начебто давало йому перевагу, але на Раді у Дреббера була сильна підтримка, отож Провидець віддав дівчину йому. Та тільки, мені здається, ненадовго: вчора з її лиця було видно, що не жити їй на цьому світі. То не жінка стояла під вінцем, а примара. Ви що, йдете?

— Йду, — видихнув Джефферсон Гоуп, підводячись.

Його застигле, суворе обличчя, здавалося, було висічене з мармуру, і лише очі палали недобрим вогнем.

— Куди ж ви йдете?

— Це не має значення, — відповів парубок і, закинувши рушницю на плече, побрів до ущелини, а звідти — у саме серце гір, до лігва хижих тварин. Серед них не було небезпечнішого та лютішого звіра, ніж він сам.

Передбачення мормона збулося. Чи то подіяла на юнку жахлива смерть батька, чи ненависний насильницький шлюб, але бідолашна Люсі, жодного разу не піднявши очей, почала марніти й через місяць померла. Постійно п’яний Дреббер, котрий одружився з Люсі головним чином через статки Джона Фер’є, не дуже засмутився від тієї втрати. Її оплакували інші його дружини, котрі, за звичаєм мормонів, просиділи біля її труни всю ніч напередодні поховання. На світанку двері раптом розчахнулися, і перелякані, здивовані жінки побачили перед собою кудлатого здичавілого чоловіка в лахмітті. Не звертаючи уваги на жінок, котрі збилися в зграйку, він підійшов до бездиханного тіла, в якому ще донедавна жила чиста душа Люсі Фер’є. Схилившись, він благоговійно притулився вустами до її холодного чола, потім підняв її руку та зняв із пальця обручку.

— Вона не ляже в могилу з цим! — гнівно прогарчав він і, перш ніж жінки встигли здійняти галас, кинувся на сходи й зник. Все це було так незвичайно й сталося настільки швидко, що жінки не повірили б собі й не переконали інших, якби не один незаперечний факт: маленький золотий обідок, символ шлюбу, зник із її пальця.

Кілька місяців Джефферсон Гоуп блукав горами, вів дивне напівтваринне життя й плекав у своєму серці люту жагу помсти. У місті з’явилися чутки про таємничу істоту, яка жила в глухих гірських ущелинах і не раз прокрадалася до околиць міста. Якось у вікно Стенджерсона влетіла куля та розплющилася об стіну за якийсь фут від його голови. Іншого разу біля Дреббера, котрий проходив під скелею, звалився величезний камінь, і він уникнув жахливої смерті лише тому, що миттю кинувся ниць на землю. Обоє молодих мормонів скоро здогадалися, хто вчиняв замахи на їхнє життя, і не раз влаштовували набіги в гори, сподіваючись спіймати або вбити свого ворога, але всі їхні спроби були марні. Тоді вони вирішили з обережності не виходити з дому поодинці, тим більше ввечері, а біля своїх будинків поставили вартових. Але поступово все ж перестали дотримуватися обережності, бо ворог більше не давався чути, і чоловіки сподівалися, що час остудив його мстивий запал.

Та це було далеко не так, він швидше посилив його. Мисливець, упертий і з непохитним характером, був настільки одержимий нав’язливою думкою про помсту, що не міг уже більше думати ні про що інше.

Однак він мав насамперед практичний розум. Тож незабаром усвідомив, що навіть його залізне здоров’я не витримає постійних випробувань, які він сам на себе поклав. Життя просто неба та відсутність здорової їжі підірвали сили парубка. Але якщо він помре в горах, як собака, то хто ж помститься негідникам? А його, звісно, чекає саме така смерть, якщо він буде жити, як раніше. Юнак знав, що це зіграє на руку його ворогам, і тому змусив себе повернутися в Неваду, до своїх копалень, аби відновити здоров’я та назбирати грошей, а потім знову добиватися своєї мети.

Парубок мав намір прожити в Неваді максимум рік, але всілякі непередбачені обставини затримали його аж на п’ять літ. Незважаючи на довгий термін, він так само гостро відчував своє горе й так само жадав помсти, як і тієї пам’ятної ночі, коли стояв біля могили Джона Фер’є. Чоловік повернувся в Солт-Лейк-сіті, змінивши свій вигляд і назвавшись іншим ім’ям. Його нітрохи не турбувала власна доля, лишень би вдалося здійснити справедливу відплату. У місті його чекали погані новини. Кілька місяців тому серед обраного народу стався розкол: молодші члени церкви збунтувалися проти влади старійшин. У результаті певна частина невдоволених відмовилася від мормонської віри та покинула Юту. Серед них були Дреббер і Стенджерсон; куди вони подалися, ніхто не знав. Подейкували, ніби Дребберу вдалося отримати за своє майно купу грошей і він поїхав багатієм, а його товариш Стенджерсон був порівняно бідним. Однак ніхто не міг сказати, де шукати їхній слід.

Багато хто, навіть наймстивіші люди, зіткнувшись із такою завадою, покинули б навіть думати про відплату, але Джефферсон Гоуп не вагався ні хвилини. Грошей у нього було небагато, але він, хапаючись за будь-яку можливість заробити й сяк-так зводячи кінці з кінцями, їздив із міста в місто, шукаючи своїх ворогів. Рік минав за роком, чорне волосся Гоупа вкрила сивина, а він як шукач усе нишпорив містами, зосередившись на тій єдиній меті, якій присвятив усе своє життя. І, нарешті, його завзятість була винагороджена. Проходячи вулицею, він кинув лише один погляд на обличчя, що промайнуло у вікні, але цього було досить: тепер Гоуп знав, що люди, за котрими він женеться стільки років, перебувають тут, у Клівленді, штат Огайо. Він повернувся в своє жалюгідне житло з готовим планом помсти. Сталося, однак, так, що Дреббер, визирнувши у вікно, помітив волоцюгу на вулиці та прочитав в його очах свій смертний вирок. Разом зі Стенджерсоном, який став його особистим секретарем, він кинувся до мирового судді та заявив, що їх із ревнощів переслідує старий суперник і чоловікам загрожує небезпека. Того ж вечора Джефферсона Гоупа заарештували й, оскільки не знайшлося нікого, хто узяв би його на поруки, то нещасний просидів у в’язниці кілька тижнів. Вийшовши на волю, Гоуп виявив, що будинок Дреббера порожній: він зі своїм секретарем виїхав до Європи.

Месник ще раз втратив їхні сліди, і знову ненависть змусила його продовжувати погоню. Але для цього були потрібні гроші, тому чоловік знову став працювати, намагаючись заощадити кожен долар для майбутньої поїздки. Нарешті, зібравши достатньо, щоб не померти з голоду, він виїхав до Європи й знову став вештатися містами, не цураючись жодної роботи та вистежуючи своїх ворогів. Наздогнати їх, проте, не вдавалося. Коли чоловік дістався до Петербурга, Дреббер і Стенджерсон уже поїхали в Париж; він поквапився туди, і дізнався, що ті тільки-но відбули до Копенгагена. У столиці Данії він також спізнився — втікачі подалися до Лондона, де він таки їх наздогнав.

Про те, що там сталося, найкраще дізнатися зі свідчень старого мисливця, занотованих у щоденнику доктора Ватсона, котрому ми й так уже багато чим завдячуємо.

Розділ VI. Продовження нотаток доктора Джона Ватсона

Мабуть, шалений опір нашого бранця зовсім не означав, що він палає ненавистю до нас, бо, збагнувши марність боротьби, він несподівано всміхнувся й висловив надію, що нікому не зашкодив під час цієї сутички.

— Ви, мабуть, повезете мене до відділка, — звернувся він до Шерлока Голмса. — Мій кеб стоїть унизу. Якщо розв’яжете мені ноги, я зійду сам. Бо нести мене буде не так уже й легко: я став важчим, ніж був колись.

Ґреґсон і Лестрейд перезирнулися, вочевидь, вважаючи, що це доволі ризиковано, але Шерлок Голмс, повіривши полоненому на слово, зараз же розв’язав рушник, яким були скручені його щиколотки. Той піднявся й пройшовся кімнатою, щоб розім’яти ноги. Пригадую, дивлячись на нього, я подумав, що мені не часто доводилося бачити людину настільки могутньої конституції, а вираз рішучості й енергійності на його смаглявому, обпаленому сонцем обличчі додавав його зовнішності ще більшої величі.

— Якщо випадково місце начальника поліції зараз не зайняте, то кращого за вас нікого не знайти, — зауважив він, дивлячись на мого співмешканця з неприхованим захопленням. — Як ви мене вистежили — це зовсім незбагненно!

— Вам також варто було б поїхати зі мною, — зронив Голмс, обернувшись до детективів.

— Я можу бути замість візника, — запропонував Лестрейд.

— Дуже добре, а Ґреґсон сяде з нами в кеб. І ви також, докторе. Адже ви цікавитеся цією справою, то ж слід поїхати всім разом.

Я охоче погодився, і ми спустилися вниз. Наш бранець не робив жодних спроб утекти, він спокійно сів у кеб, що належав йому, а ми пішли за ним. Піднявшись на козли, Лестрейд хльоснув коня й дуже швидко довіз нас до відділка. Нас завели в невелику кімнатку, де інспектор поліції, блідий і млявий, котрий виконував свої обов’язки механічно, із нудьгуючим виглядом записав імена арештанта та його жертв.

— Заарештованого допитає суддя впродовж тижня, — повідомив інспектор. — Джефферсон Гоуп, чи хочете ви щось заявити до суду? Попереджаю: все, що ви скажете, може бути використано проти вас.

— Я багато чого можу сказати, — повільно вимовив наш бранець. — Мені хотілося б розповісти цим джентльменам усе.

— Може, розповісте на суді? — спитав інспектор.

— А до суду я, імовірно, не доживу. Не бійтеся, я не маю наміру накласти на себе руки. Ви ж лікар? — поцікавився він, обернувшись до мене своїми гнівними чорними очима.

— Авжеж, — підтвердив я.

— Ну, тоді покладіть сюди вашу руку, — всміхнувся Гoyп, вказуючи скутими руками на свої груди.

Я так і зробив, і негайно ж відчув під рукою сильні, нерівні поштовхи. Грудна клітка його сіпалася та тряслася, як крихка споруда, в якій працює величезна машина. У тиші я почув у його грудях глухі хрипи.

— Та ж у вас аневризма аорти! — вигукнув я.

— Саме так, — безтурботно відгукнувся Гоуп. — Минулого тижня я був у медика. Він сказав, що через кілька днів вона лусне. До того йде вже багато років. Це в мене від того, що в горах Солоного озера я довго жив просто неба та харчувався, як доведеться. Я зробив усе, що хотів, і мені тепер байдуже, коли помру, лише спершу маю розповісти, як це все сталося. Не хочу, щоб мене вважали звичайним головорізом.

Інспектор та обоє детективів квапливо порадилися, чи не порушать вони правила, дозволивши йому говорити.

— Як вважаєте, докторе, його становище справді небезпечне? — звернувся до мене інспектор.

— Найімовірніше, так воно і є, — відповів я.

— У такому разі наш обов’язок — в інтересах правосуддя вислухати його свідчення, — вирішив інспектор. — Можете казати, Джефферсоне Гоуп, але ще раз попереджаю, ваші свідчення запишуть у протокол.

— З вашого дозволу, я сяду, — попросив арештант, опускаючись на крісло. — Від цієї аневризми я швидко втомлююся, та до того ж півгодини тому ми добряче поборолися один із одним. Я стою на краю могили й брехати не збираюся. Усе, що вам скажу, — чиста правда, а як ви до неї поставитесь, мені вже байдуже.

Джефферсон Гоуп відкинувся на спинку крісла й почав свою дивовижну історію. Розповідав докладно, дуже спокійним тоном, ніби йшлося про щось геть буденне. За точність поданої нижче розповіді я відповідаю, оскільки мені вдалося роздобути записник Лестрейда, а він нотував усе слово в слово.

— Вам не так уже й важливо знати, чому я ненавидів цих людей, — почав Джефферсон Гоуп, — досить сказати, що вони стали причиною смерті двох людських істот — батька та доньки — і поплатилися за це життям. З того моменту, як вони вчинили цей злочин, сплило стільки часу, що мені вже не вдалося б притягнути їх до суду. Але я знав, що вони — вбивці, і вирішив, що сам буду їхнім суддею, присяжними й катом. На моєму місці ви вчинили б точно так само, якщо тільки ви — справжні чоловіки.

Дівчина, яку вони згубили, двадцять років тому мала стати моєю дружиною. Її силоміць видали заміж за цього Дреббера, і вона померла із розбитим серцем. Я зняв обручку з пальця покійниці та присягнувся, що в передсмертну хвилину він буде бачити перед собою цей перстень і, вмираючи, думати лише про злочин, за який його карають. Я не розлучався з цією каблучкою й переслідував Дреббера та його спільника на двох континентах, поки не наздогнав обох. Вони сподівалися мене виснажити, та їм не вдалося. Якщо я помру завтра, що дуже ймовірно, то це станеться із усвідомленням, що я зробив свою справу, і зробив відмінно. Я власноруч відправив їх на той світ. Мені більше немає чого бажати й ні на що сподіватися.

Вони були багатіями, а я вбогим, відтак мені було нелегко ганятися за ними світом. Коли я дістався до Лондона, у мене не залишилося майже ні копійки, довелося шукати хоча б якусь роботу. Правити кіньми й їздити верхи для мене так само звично, як ходити пішки землею. Тому я звернувся в контору найманих кебів і незабаром влаштувався на роботу. Я мав щотижня віддавати господареві певну суму, а все, що заробляв понад неї, йшло в мою кишеню. Мені перепадав мізер, але дещо вдавалося й назбирати на життя. Найважче для мене було орієнтуватися у вулицях — уже такої плутанини, як у Лондоні, мабуть, ніде в світі немає! Я придбав план міста, запам’ятав головні готелі та вокзали, і тоді все почало налагоджуватися.

Не відразу я дізнався, де живуть ті двоє джентльменів, я шукав скрізь і нарешті вистежив їх. Вони зупинилися в мебльованих кімнатах у Камбервілі, на протилежному боці Темзи. Якщо я їх знайшов, отже, можна було вважати, що вони в моїх руках. Я відростив бороду, впізнати мене було неможливо. Залишалося лише не випускати їх із поля зору. Я вирішив слідувати за ними скрізь, аби їм не вдалося знову втекти.

А втекти вони могли будь-якої миті. Мені доводилося спостерігати за ними, куди б вони не вирушали. Іноді я їхав своїм кебом, часом слідував пішки, але їхати було зручніше — так їм важче було б сховатися від мене. Тепер я міг заробляти лише рано вранці або вночі і, звісно, заборгував господареві. Але мене це не турбувало: найголовніше — вони були в моїх руках!

Та вороги мої, втім, виявилися дуже хитрими. Либонь, остерігалися стеження, тому ніколи не виходили поодинці, а в пізній час і взагалі не з’являлися на вулиці. Я їздив за ними два тижні поспіль і жодного разу не бачив одного без іншого. Дреббер часто напивався, але Стенджерсон завжди був насторожі. Я стежив за ними вдень і вночі, а зручного для мене випадку все не траплялося. Але я не впадав у відчай — щось мені підказувало, що скоро настане мій час. Боявся лишень, що ця штука в моїх грудях лусне й я не встигну зробити свою справу.

Нарешті, якось під вечір я їздив туди-сюди Торкі-Террас, так називається вулиця, де вони жили, і побачив, що до їхніх дверей під’їхав кеб. Незабаром винесли багаж, потім з’явилися Стенджерсон і Дреббер, залізли в транспорт і поїхали. У мене тьохнуло серце — чого доброго, ще покинуть Лондон! Я хльоснув коня й пустився за ними. Чоловіки вийшли біля Юстонського вокзалу, я попросив хлопчика доглянути за конем і пішов за ними на платформу. Ті спитали, коли відходить поїзд на Ліверпуль; черговий відповів, що потяг щойно пішов, а наступний буде аж через кілька годин. Стенджерсон, вочевидь, був невдоволений, а Дреббер начебто навіть і зрадів. У вокзальній штовханині я примудрився непомітно пробратися ближче до них і чув кожне слово. Дреббер сказав, що в нього є маленька справа; нехай Стенджерсон чекатиме на нього тут, він скоро повернеться. Стенджерсон запротестував, нагадавши, що вони вирішили скрізь ходить разом. Дреббер відповів, що його справа дуже делікатна, тому він має йти сам. Я не розчув слів Стенджерсона, але Дреббер вибухнув лайкою та заявив, що Стенджерсон, мовляв, усього лише найманий слуга й не сміє йому вказувати. Стенджерсон, мабуть, вирішив не сперечатися та домовився з Дреббером, що, якщо той спізниться на останній потяг, він чекатиме його в готелі «Голлідей». Дреббер відповів, що повернеться ще до одинадцятої, і пішов.

Нарешті настала хвилина, якої я чекав так довго. Вороги були в моїх руках. Тримаючись разом, вони охороняли один одного, але один без іншого стали беззахисними проти мене. Я, певна річ, не діяв навмання. У мене був заздалегідь продуманий план. Помста не солодка, якщо кривдник не тямить, від чиєї руки помирає та за що його карають. За моїм планом той, хто заподіяв мені зло, мав дізнатися, що розплачується за старий гріх. Сталося так, що за кілька днів до того я возив одного джентльмена, він оглядав порожні будинки на Брикстон-роуд і покинув ключ від одного з них у моєму кебі. Того ж вечора він кинувся за пропажею, ключ я повернув, але вдень устиг зняти з нього зліпок і замовити копію. Тепер у мене було хоча б одне місце в цьому величезному місті, де можна було не боятися, що мені завадять. Найважче було заманити туди Дреббера, й ось зараз я мав щось вигадати.

Дреббер пішов вулицею, зазирнув в один паб, потім у другий, в якому пробув довше, ніж півгодини. Звідти він вийшов хитаючись, либонь, добряче набрався. Попереду мене стояв кеб: він сів у нього, а я поїхав слідом, та так близько, що морда мого коня була майже впритул до задка його кеба. Ми перетнули міст Ватерлоо, потім їхали вулицями, поки, на мій подив, не опинилися біля того будинку, звідки він виїхав. Навіщо він туди повернувся, лише Бог знає. Про всяк випадок я зупинився ярдів за сто. Він відпустив кеб і увійшов... Дайте мені, будь ласка, води. У мене в роті сухо.

Я подав йому склянку, чолов’яга вихилив воду залпом.

— Тепер легше, — сказав він. — Так ось, я прочекав приблизно з чверть години, аж раптом із будинку долинув гамір, ніби там відбувалася бійка. Потім двері відчинилися, вибігли двоє — Дреббер і якийсь хлопчина, його я бачив уперше. Він тягнув Дреббера за комір і на горішній сходинці дав йому такого копняка, що той шкереберть полетів на тротуар. «Мерзотник! — крикнув юнак, погрожуючи йому палицею. — Я тобі покажу, як ображати чесну дівчину!» Він був такий лютий, що я навіть злякався, щоб він не вколошкав Дреббера своєю палицею, але підлий боягуз щодуху кинувся навтьоки. Добігши до кута, він стрибнув у мій кеб. «У готель «Голлідей!» — крикнув він.

Він сидить у моєму кебі! Серце в мене так закалатало від радості, що я почав боятися, щоб моя аневризма не прикінчила мене одразу. Я поїхав повільно, міркуючи, що робити далі. Можна було завезти його кудись за місто та розправитися з ним на безлюдній дорозі. Я вже вирішив, що іншого виходу немає, але він сам прийшов мені на допомогу. Його знову, вочевидь, потягнуло хильнути — звелів мені зупинитися біля паба та чекати. Там просидів до самого закриття й так нализався, що, коли вийшов, я збагнув: тепер усе буде по-моєму.

Не думайте, що я мав намір просто взяти та знищити його. Звісно, це було б лише справедливо, але до такого вбивства в мене не лежала душа. Я давно вже вирішив дати йому можливість погратися зі смертю, якщо він того забажає. Під час моїх поневірянь Америкою я брався за будь-яку роботу, і серед усього іншого мені довелося служити при лабораторії Нью-Йоркського університету. Там якось професор читав лекцію про отрути й показав студентам алкалоїд, як він це назвав, здобутий ним із отрути, якою в Південній Америці труять стріли. Цей алкалоїд такий сильний, казав він, що навіть одна часточка вбиває миттєво. Я помітив склянку, в якій містився препарат, і, коли всі розійшлися, взяв дещицю собі. Я непогано знав аптекарську справу й зумів приготувати дві маленькі розчинні пігулки з цим алкалоїдом й кожну поклав в окрему коробочку поруч із такою ж на вигляд, але зовсім нешкідливою. Я вирішив, що, коли настане час, я змушу обох чоловіків вибрати собі одну з двох пігулок із коробочки, а я проковтну ту, що залишиться. Алкалоїд уб’є напевно, а шуму буде менше, ніж від пострілу крізь хустку. З того дня я завжди носив при собі дві коробочки з пігулками, і нарешті настав час їх застосувати.

Минула північ, час наближався до першої. Ніч була темна, безрадісна, завивав вітер, і дощ лив, як із відра. Але, незважаючи на холод і мряку, мене розпирала радість, така радість, що я готовий був верещати від захвату. Якщо хтось із вас, джентльмени, колись мав бажану ціль, цілих двадцять років лише про неї одну й думав, і раптом побачив би, що вона дуже близька, ви б зрозуміли, що зі мною коїлося. Я закурив сигару, щоб трохи заспокоїтися, але мої руки тремтіли, а в скронях бухало. Я їхав вулицями, і в темряві мені всміхалися старий Джон Фер’є і моя мила Люсі. Я бачив їх так само чітко, як зараз бачу вас, джентльмени. Усю дорогу вони були переді мною, праворуч і ліворуч від коня, поки я не зупинився біля будинку на Брикстон-роуд.

Навколо не було ні душі, не чутно жодного звуку, крім шурхоту дощу. Зазирнувши всередину кеба, я побачив, що Дреббер хропе, розвалившись на сидінні. Я потряс його за плече.

— Час виходити, — повідомив я.

— Гаразд, зараз, — пробурмотів він.

Далебі, він думав, що ми під’їхали до його готелю, тому мовчки виліз і поплентався через садок. Мені довелося йти поруч і підтримувати — хміль у нього ще не вивітрився. Я відімкнув двері та завів його в передпокій. Присягаюся, що батько й донька весь цей час йшли попереду нас.

— Що за пекельна темрява, — пробурчав він, тупцюючи на місці.

— Зараз засвітимо, — заспокоїв я й чиркнув сірником, запаливши принесену з собою воскову свічку. — Ну, Єноху Дреббере, — продовжував я, обернувшись до нього й тримаючи свічку перед собою, — хто я такий?

Він витріщався на мене безглуздим п’яним поглядом. Раптом його обличчя спотворилося, в очах замигтів жах, він мене впізнав! Збліднувши, як смерть, чоловік посунув назад, його зуби застукотіли, на чолі виступив піт. А я, побачивши все це, притулився спиною до дверей і голосно зареготав. Я завжди знав, що помста буде солодкою, але не думав, що відчую таке задоволення.

— Собака! — сказав я. — Я гнався за тобою від Солт-Лейк-сіті до Петербурґа, і ти завжди втікав від мене. Тепер уже мандрам твоїм настав кінець — хтось із нас не побачить завтрашнього ранку!

Він відсахнувся, за виразом його обличчя стало зрозуміло, що він сприйняв мене за божевільного. Та, мабуть, так воно й було. У моїх скронях гупали ковальські молоти. Мабуть, мені стало б зле, якби раптом із носа не хлюпнула кров — від цього мені полегшало.

— Ну що, згадав Люсі Фер’є? — крикнув я, замкнувши двері та вертячи ключем перед його носом. — Довго ж ти чекав відплати, і нарешті твій час прийшов!

Я бачив, як боягузливо затрусилося його підборіддя. Він, звісно, став би молити про помилування, але розумів, що це марно.

— Ти підеш на вбивство? — пробелькотів він.

— До чого тут убивство? — відказав я. — Хіба знищити шалену собаку — означає вчинити вбивство? А ти шкодував мою нещасну кохану, коли забрав її від убитого вами батька та замкнув у свій мерзенний гарем?

— Це не я вбив її батька! — заволав він.

— Але ти розбив її невинне серце! — крикнув я й сунув йому коробочку. — Нехай нас розсудить Всевишній. Вибери пігулку та проковтни. В одній — смерть, в іншій — життя. Я проковтну ту, що залишиться. Подивимося, чи є на землі справедливість, чи все вирішує випадок.

Зіщулившись від страху, він дико заверещав і почав благати про помилування, але я вихопив ножа, приставив до його горла, і, врешті-решт, чоловік скорився. Потім я проковтнув другу пігулку, з хвилину ми мовчки стояли один навпроти одного, чекаючи, хто з нас помре. Ніколи не забуду його обличчя, коли, відчувши перші ознаки болю, він збагнув, що проковтнув отруту! Я зареготав і підніс до його очей перстень Люсі. Все це тривало кілька секунд — алкалоїд діє швидко. Обличчя його спотворилося, він викинув руки вперед, захитався й із хрипким зойком важко впав на підлогу. Я ногою перевернув його на спину та поклав руку йому на груди. Серце не билося. Він був мертвий!

З мого носа текла кров, але я не звертав на це уваги. Не знаю, чому мені спало на думку зробити кров’ю напис на стіні. Може, з чистих пустощів мені захотілося збити з пантелику поліцію, — дуже вже весело й легко в мене було тоді на душі! Я згадав, що в Нью-Йорку знайшли якось труп, а під ним було написано слово Rache. Часописи писали тоді, що це, мабуть, зробило якесь таємне товариство. Що поставило в глухий кут Нью-Йорк, то й Лондон поставить у безвихідь, вирішив я і, вмочивши палець у свою кров, вивів на видному місці це слово. Потім я пішов до кеба, на вулиці було безлюдно, а дощ лив, як і раніше. Я від’їхав від будинку, і, раптом, сунувши руку в кишеню, де в мене завжди лежав перстень Люсі, виявив, що його немає. Мене немов уразило громом, адже це була єдина пам’ять про неї! Подумавши, що впустив його, коли нахилявся до тіла Дреббера, я залишив кеб у провулку й побіг до будинку. Був готовий на будь-який ризик, аби знайти каблучку. Але біля будинку я мало не втрапив у руки полісмена, котрий виходив звідти, й відвів від себе підозру лише тому, що прикинувся п’яним як чіп.

Ось таким чином Єнох Дреббер знайшов свою смерть. Тепер мені залишалося зробити те саме зі Стенджерсоном і поквитатися з ним за Джона Фер’є. Я знав, що він зупинився в готелі «Голлідей», і тинявся біля нього весь день, але чоловік так і не вийшов на вулицю. Гадаю, він щось запідозрив, коли Дреббер не з’явився на вокзал. Був хитрий той Стенджерсон і завжди тримався насторожі. Але марно уявляв, ніби вбережеться від мене, якщо буде відсиджуватися в готелі! Незабаром я вже знав вікно його кімнати, і наступного ранку я взяв драбину, що лежала в провулку за готелем, та заліз до нього. Розбудив і сказав, що настав час розплатитися за життя, яке він забрав двадцять років тому. Я розповів йому про смерть Дреббера та дав на вибір дві пігулки. Замість того, щоб вхопитися за єдиний шанс урятувати своє життя, він схопився з ліжка й почав мене душити. Захищаючись, я вдарив його ножем у серце. Йому, без сумніву, судилося померти — провидіння не допустило б, щоб рука вбивці вибрала пігулку без отрути.

Мені вже небагато залишилося розповісти, дякуючи Богові, а то я зовсім охляв. Ще день-два я возив клієнтів, сподіваючись трохи заробити та повернутися до Америки. Й ось сьогодні я стояв на хазяйському дворі, коли якийсь хлопчисько спитав, чи немає тут кучера на ім’я Джефферсон Гоуп. Його, мовляв, просять подати кеб на Бейкер-стрит, номер 221-б. Нічого не підозрюючи, я поїхав, і тут раптом цей чоловік заклацнув на мені кайданки, та так спритно, що я й незчувся. Ось і все, джентльмени. Можете вважати мене вбивцею, але я стверджую, що так само служу правосуддю, як і ви...

Історія ця була така захоплююча, а розповідав він так виразно, що ми слухали, не ворухнувшись і не зронивши й слова. Навіть професійні слідчі, blases[15] усіма типами злочинів, здавалося, стежили за його розповіддю з гострим інтересом. Коли він закінчив, у кімнаті запанувала цілковита тиша, яку порушувало лише поскрипування олівця. Це Лестрейд завершував свій стенографічний запис.

— Мені хотілося б з’ясувати ще одну обставину, — промовив нарешті Шерлок Голмс. — Хто ваш спільник — той, хто приходив за перснем?

Джефферсон Гоуп жартівливо підморгнув моєму приятелю.

— Свої таємниці я можу вже не приховувати, — сказав він, — але іншим не стану завдавати клопотів. Я прочитав оголошення й подумав, що це або пастка, або мій перстень і справді знайшли на вулиці. Мій приятель зголосився піти та перевірити. Ви, мабуть, не станете заперечувати, що він вас спритно одурив.

— Що є, то є, — щиро погодився Голмс.

— Джентльмени, — поважно мовив інспектор, — треба все ж коритися встановленим законам. У четвер заарештований постане перед судом, і вас запросять також. А до того часу відповідальним за нього буду я.

Він подзвонив. Джефферсона Гоупа вивели два тюремних наглядачі, а ми з Шерлоком Голмсом, вийшовши з відділку, закликали кеб і поїхали на Бейкер-стрит.

Розділ VII. Завершення історії

Усіх нас попередили, що в четвер викличуть до суду, але коли настав четвер, виявилося, що наші свідчення вже не потрібні — Джефферсона Гоупа покликав до себе вищий суддя, щоб оголосити йому свій суворий і справедливий вирок. Уночі після арешту його аневризма луснула, і вранці в’язня знайшли на підлозі тюремної камери з безтурботною посмішкою на обличчі, немов, вмираючи, він думав про те, що прожив життя недаремно й добре зробив свою справу.

— Ґреґсон і Лестрейд, мабуть, рвуть на собі волосся, — зауважив Голмс ввечері, коли ми обговорювали цю подію. — Він помер, і зникли всі їхні сподівання на гучну рекламу.

— Мені здається, вони мало що зробили для затримання злочинця, — зазначив я.

— У цьому світі не так важливо, скільки ви зробили, — із гіркотою вимовив Голмс. — Найголовніше — зуміти переконати людей, що ви зробили чимало. Але байдуже, — після паузи він продовжував уже веселіше, — я нізащо не відмовився б від цього розслідування. Не пам’ятаю цікавішої справи. Якою б простою вона не була, та все ж доволі повчальна.

— Простою?! — не повірив я.

Голмса розсмішило моє здивування.

— Справді, її ніяк не можна назвати складною, — пояснив він. — І ось вам доказ — за три дні я без жодної допомоги й лише за допомогою звичайнісіньких висновків зумів встановити особу злочинця.

— Це правда!

— Я вже якось казав вам, що незвичне — швидше допомога, ніж завада в нашій справі. При вирішенні таких завдань дуже важливо вміти міркувати у зворотному напрямку. Це надзвичайно цінна здатність, і її неважко розвинути, але тепер чомусь мало цим переймаються. У буденному житті набагато корисніше думати наперед, тому міркування зворотним ходом зараз не в пошані. Із п’ятдесяти людей лише один вміє міркувати аналітично, інші ж мислять лише синтетично.

— Мушу зізнатися, я вас не зовсім розумію.

— Я так і думав. Спробую пояснити зрозуміліше. Більшість людей, якщо ви перелічите їм усі факти один за одним, передбачать вам результат. Вони можуть подумки зіставити факти та зробити висновок, що має статися це й те. Але лише дехто, дізнавшись результат, спроможний виконати розумову роботу, яка дає можливість простежити, які ж причини призвели до цього результату. Ось цю здатність я й називаю ретроспективними, або аналітичними, міркуваннями.

— Розумію, — сказав я.

— Цей випадок був саме таким — ми знали результат і мали самі знайти все, що до нього призвело. Спробую показати вам різні стадії своїх міркувань. Почнімо із самого початку. Ви знаєте, що я дістався будинку пішки, не вигадуючи заздалегідь ніяких ідей. Зрозуміло, я передусім досліджував бруківку і, як я вже вам казав, виявив виразні сліди коліс, а з розпитувань з’ясувалося, що кеб міг під’їхати сюди лише вночі. За невеликою відстанню між колесами я переконався, що це був найманий кеб, а не приватний екіпаж — звичайний лондонський кеб значно вужчий за аристократичну карету.

Це була, так би мовити, перша ланка. Потім я повільно пішов через садок доріжкою. Вона була з глини, тобто така, на якій особливо добре помітно сліди. Вам, звісно, ця доріжка уявлялася просто смужкою потоптаного бруду, але для мого натренованого ока мала значення кожна мітка на її поверхні. У справі розшуку немає нічого важливішого, аніж мистецтво читати сліди, хоча саме йому в нас майже не приділяють уваги. На щастя, я багато цим займався, і завдяки довгій практиці вміння розпізнавати сліди стало моєю другою натурою. Я побачив глибокі сліди констеблів, але розгледів і сліди двох людей, котрі проходили садочком до того, як з’явилася поліція. Визначити, що ці двоє проходили раніше, було неважко: подекуди їхні сліди були зовсім затоптані констеблями. Так з’явилася друга ланка. Я вже знав, що вночі сюди приїхали двоє — один, судячи за шириною його кроку, дуже високий на зріст, а другий був модно одягнений — про це свідчили вишукані обриси його вузьких черевиків.

Коли я зайшов до будинку, мої висновки підтвердилися. Переді мною лежав чоловік у модних черевиках. Отже, якщо це було вбивство, то вбивця мав бути високий на зріст. На мертвому не виявилося ран, але вираз жаху, що застиг на його обличчі, переконав мене, що він передбачав свою долю. У людей, котрі раптово померли від серцевого нападу чи від інших недуг, не буває жаху на обличчі. Понюхавши губи мерця, я відчув трохи кислуватий запах і збагнув, що його змусили випити отруту. Це підтверджував ще й вираз ненависті та страху на його обличчі. Я переконався в цьому за допомогою методу виключення — відомі мені факти не вкладалися ні в яку іншу гіпотезу. Не уявляйте, що тут сталося щось нечуване. Насильницьке отруєння аж ніяк не новина в кримінальній хроніці. Кожен токсиколог миттю згадав би справу Дольського в Одесі або Летюрьє в Монпельє.

Тепер переді мною постало головне питання: які мотиви злочину? Явно не грабунок — усе, що мав убитий, залишилося при ньому. Можливо, це політичне вбивство або справа в жінці? Я швидше схилявся до другої версії. Політичні вбивці, зробивши свою справу, прагнуть якнайшвидше сховатися. Це ж убивство, навпаки, скоїли без поспіху, сліди злочинця видно по всій кімнаті, отже, він пробув там достатньо довго. Причини, либонь, були приватні, а не політичні, і вимагали обдуманої жорстокої помсти. Коли на стіні виявили напис, я ще більше впевнився в своїй думці. Його, очевидно, зробили для того, щоб відволікти увагу. Коли ж знайшли перстень, питання для мене було остаточно вирішеним. Ясно, що вбивця хотів нагадати своїй жертві про якусь померлу жінку, або ту, котра перебуває десь далеко. Тут я попросив Ґреґсона, чи не поцікавився він, посилаючи телеграму в Клівленд, якоюсь особливою обставиною в житті Дреббера. Як ви пам’ятаєте, він відповів негативно.

Потім я почав ретельно досліджувати кімнату, знайшов підтвердження моїх припущень про зріст убивці, водночас дізнався про трихінопольську сигару й про довжину його нігтів. Оскільки слідів боротьби не виявилося, я дійшов висновку, що в убивці від хвилювання полилася кров із носа. Плями крові на підлозі збігалися з його кроками. Рідко буває, щоб у людини йшла носом кров від сильних емоцій — хіба лише від повнокров’я, тому я ризикнув припустити, що злочинець, імовірно, дужий і має червоне обличчя. Події довели, що я міркував правильно.

Вийшовши з будинку, я насамперед виправив помилку Ґреґсона. Відправив телеграму начальнику поліції Клівленда, обмежившись проханням повідомити факти, що стосуються шлюбу Єноха Дреббера. Відповідь була вичерпною. Я дізнався, що Дреббер уже просив у закону захисту від свого старого суперника, такого собі Джефферсона Гоупа, і що той Гоуп зараз перебуває в Європі. Тепер ключ до таємниці був у моїх руках — залишалося лише спіймати вбивцю.

Я вже вирішив про себе, що чоловік, котрий увійшов у будинок разом із Дреббером, був ніхто інший, як кебмен. Сліди свідчили про те, що кінь товкся бруківкою, чого не могло бути, якби за ним хтось наглядав. Де ж, питається, був кебмен, якщо не в будинку? До того ж було б абсурдно припустити, ніби розсудлива особа здійснюватиме продуманий злочин при третій особі, котра напевно його видала б. І, нарешті, уявімо собі, що людина хоче вистежити когось у Лондоні. Чи можна вигадати щось краще, ніж зробитися кебменом? Усі ці міркування привели мене до висновку, що Джефферсона Гоупа треба шукати серед столичних кебменів.

Але якщо він кебмен, то навряд чи він покинув би зараз це заняття, міркував я. Навпаки, з його точки зору, раптова зміна ремесла привернула б до нього увагу. Найімовірніше, він якийсь час іще буде займатися своєю справою. І навряд чи живе під іншим ім’ям. Навіщо міняти своє ім’я в країні, де його ніхто не знає? Тому я склав загін розшукової поліції із вуличних хлопчаків і ганяв їх всіма конторами найманих кебів, поки вони не віднайшли потрібну мені людину. Як вміло вони його доставили й як швидко я цим скористався, ви знаєте. Вбивство Стенджерсона було для мене цілковитою несподіванкою, але, у будь-якому разі, я не зміг би йому запобігти. У результаті, як ви знаєте, я отримав пігулки, в існуванні яких не сумнівався. Ось бачите, все розслідування — це ланцюг безперервних і безпомилкових логічних висновків.

— Просто дивина! — вигукнув я. — Ваші заслуги мають бути визнані публічно. Вам потрібно написати статтю про цю справу. Якщо ви не напишете, це зроблю я!

— Робіть що хочете, докторе, — дозволив Голмс. — Але спочатку прочитайте ось це.

Він простягнув мені свіжу газету «Відлуння». Стаття, на яку він вказав, була присвячена справі Джефферсона Гоупа.

«Публіка втратила можливість сенсаційного задоволення, — йшлося в ній, — через раптову смерть такого собі Гоупа, котрого звинувачували в убивстві містера Єноха Дреббера та містера Джозефа Стенджерсона. Тепер, мабуть, нам ніколи вже не вдасться дізнатися всі подробиці цієї справи, хоча маємо інформацію з авторитетних джерел, що злочин скоїли на ґрунті старовинної романтичної ворожнечі, в якій чималу роль зіграли кохання та мормонізм. Кажуть, ніби обидві жертви в молоді роки належали до секти «Святих останніх днів», а Гоуп, котрий помер у в’язниці, також жив у Солт-Лейк-сіті. Якщо цій справі й не судилося мати іншого впливу, то, у будь-якому разі, вона є блискучим доказом успіху нашого карного розшуку, а також послужить уроком для всіх іноземців: нехай вони вирішують свої чвари в себе на батьківщині, а не на британській землі. Вже ні для кого не таємниця, що слава за спритне викриття вбивці цілком належить відомим детективам зі Скотленд-Ярду, містеру Ґреґсону та містерові Лестрейду. Злочинця схопили в квартирі такого собі містера Шерлока Голмса, детектива-аматора, який виявив певні здібності в розшуковій справі. Будемо сподіватися, що, маючи таких учителів, він із часом здобуде навички в мистецтві розкриття злочинів. Кажуть, що обоє детективів задля визнання їхніх заслуг отримають гідну нагороду».

— Ну, що я вам казав із самого початку? — сміючись, вигукнув Шерлок Голмс. — Ось для чого ми з вами створили цей етюд у багряних тонах, — щоб забезпечити їм гідну нагороду!

— Нічого, — відказав я, — усі факти записані в моєму щоденнику, і публіка про них дізнається. А поки що задовільняйтеся усвідомленням, що ви перемогли, і скажіть, як римський скнара:

Populus me sibilat, at mihi plaudo

Ipse domi simul ac nummos contemplar in arca[16].

Знак чотирьох

Розділ I. Суть дедуктивного методу Голмса

Шерлок Голмс узяв пляшечку з камінної полиці та вийняв із акуратного сап’янового футляра шприц для підшкірних ін’єкцій. Нервовими довгими білими пальцями він закріпив у шприці голку та підгорнув манжет лівого рукава. Якийсь час, але недовго, він задумливо дивився на свою м’язисту руку, поцятковану незліченними слідами минулих ін’єкцій. Потім штрикнув вістрям і відкинувся на спинку плюшевого крісла, після чого глибоко та задоволено зітхнув.

Тричі на день упродовж багатьох місяців я був свідком однієї і тієї ж сцени, але так і не зміг до неї звикнути. Навпаки, із кожним днем я відчував усе більше роздратування та страждав, що мені бракує сміливості протестувати. Знову й знову я обіцяв собі сказати моєму приятелю, що думаю про його звичку, але його холодна, бездушна натура перешкоджала будь-яким намірам наставити його на правильний шлях. Знаючи видатний розум мого товариша, владний характер та інші виняткові чесноти, я робився невпевненим і вирішував змовчати.

Але того дня, чи то завдяки кларету[17], випитому за сніданком, чи в пориві відчаю, що заволодів мною, побачивши невиправну впертість Голмса, я таки не витримав і вибухнув.

— Що сьогодні, — спитав я, — морфій чи кокаїн?

Голмс ледаче відвів очі від старої книжки з готичним шрифтом.

— Кокаїн, — відповів він. — Семивідсотковий. Хочете спробувати?

— Красно дякую! — відрубав я. — Мій організм ще не зовсім одужав після афганської кампанії. І я не хочу піддавати його зайвому навантаженню.

Голмс усміхнувся моєму обуренню.

— Можливо, ви маєте рацію, Ватсоне, — зронив він. — І наркотики шкодять здоров’ю. Зате я дізнався, що вони дивовижно стимулюють розумову діяльність і прояснюють свідомість. Тож їхньою побічною дією можна знехтувати.

— Але поміркуйте, — гаряче випалив я, — яку ціну за це платите! Припускаю, що ваш мозок починає інтенсивно працювати, але це згубний процес, що веде до переродження нервових клітин і, врешті-решт, до недоумства. Адже ви дуже добре знаєте, яка потім настає реакція. Ні, Голмсе, це безумовно не має сенсу! Як можете ви заради якихось кількох хвилин збудження ризикувати дивовижним даром, яким природа наділила вас? Зрозумійте, я закликаю вас не просто як приятель, а як лікар, котрий відповідає за здоров’я свого пацієнта.

Шерлок Голмс не образився. Навпаки, наша розмова, здавалося, розважила його.

— Мій мозок, — сказав детектив, спершись ліктями на бильця крісла та з’єднавши перед собою кінчики розчепірених пальців, — бунтує проти неробства. Дайте мені справу! Дайте мені складну проблему, нездійсненне завдання, заплутаний випадок — і я забуду про штучні стимулятори. Ненавиджу сумний, одноманітний потік життя. Мій розум вимагає напруженої діяльності. Саме тому я й обрав собі унікальний фах, точніше, створив його, адже другого Шерлока Голмса немає на світі.

— Єдиний на весь світ приватний детектив? — перепитав я, здіймаючи брови.

— Єдиний приватний детектив-консультант, — уточнив Шерлок Голмс. — Остання та вища інстанція. Коли Ґреґсон, Лестрейд або Етелні Джонс опиняються в глухому куті, а це їхній нормальний стан, вони негайно ж кличуть мене. Я знайомлюся з подробицями справи й оприлюднюю свою думку, думку фахівця. Я не шукаю слави. Коли мені вдається розплутати справу, моє ім’я не фігурує в пресі. Я бачу найвищу нагороду в самій роботі, у можливості застосувати на практиці свій метод. Ви, Ватсоне, добре його знаєте. Згадайте хоча б справу Джефферсона Гоупа.

— Авжеж, пам’ятаю, — відповів я щиро. — Дуже цікавий випадок. Я навіть написав про нього щось на кшталт повісті з інтригуючою назвою «Етюд у багряних тонах».

— Бачив я вашу повість, — без ентузіазму похитав головою Голмс. — І, мушу зізнатися, не можу привітати вас із успіхом. Розслідування злочину — точна наука, принаймні, має нею бути. Й описувати цей тип діяльності треба в строгій, безпристрасній манері. А у вас там сентименти. Це все одно, що в міркування до п’ятого постулату Евкліда додати пікантну історію кохання.

— Але там справді була романтична історія! — обурився я. — Просто я строго дотримувався фактів.

— Про дещо можна було й промовчати або хоча б знати межу в оприлюдненні фактів. Єдине, що заслуговує на увагу в цій оповіді, — ланцюг міркувань від наслідку до причини. Це й призвело до успішного розкриття справи.

Мене розгнівали ці слова — адже я описав усю правду, щоб зробити йому приємне. І ще мене дратував його егоїзм, на догоду якому треба було б кожен рядок моєї книжки присвятити його безцінному методу. Проживши з моїм товаришем на Бейкер-стрит кілька років, я не раз помічав у ньому певне марнославство, що приховували його зазвичай стримані манери. Однак я нічого не відповів компаньйону, а сидів, похитуючи хворою ногою, із якої нещодавно витягнули кулю, випущену з афганської рушниці, і, хоча рана не заважала ходити, нога щоразу нила під час погодних змін.

— Віднедавна я став брати участь у розкритті злочинів на континенті, — повідомив Голмс трохи згодом, набиваючи свою улюблену верескову люльку. — Минулого тижня до мене звернувся за порадою Франсуа ле Віллар, котрий, як ви, мабуть, знаєте, останнім часом став одним із кращих детективів Франції. Він має дуже швидку інтуїцію, властиву кельтській расі, але для блискучого детектива він недостатньо обізнаний у спеціальних царинах нашого мистецтва. Справа стосувалася одного заповіту та містила кілька цікавих деталей. Я нагадав Віллару два подібних випадки — один розслідували 1857 року в Ризі, другий — 1871-го в Сент-Луїсі. І це дало йому ключ до розгадки. Сьогодні вранці я отримав листа, в якому він дякує мені за допомогу.

Кажучи це, він простягнув мені складений удвічі аркуш паперу іноземного виробництва, який, як я помітив, майорів словами magnifique, coup-de-maitre і tour de force[18], що свідчило про гаряче захоплення француза.

— Він пише вам, як учень учителю, — зауважив я.

— Він переоцінює мою допомогу, — зазначив Голмс байдуже. — Бо й сам дуже здібний чоловік і має щонайменше дві з трьох чеснот, потрібних ідеальному детективу, — уміє спостерігати й робити висновки на основі спостережень. Йому поки що бракує знань, але з часом і це прийде. Зараз він перекладає французькою мої брошури.

— А ви хіба пишете?

— Є такий гріх, — засміявся Голмс. — Я написав кілька невеликих робіт. Одна з них під назвою «Визначення сортів тютюну за попелом» описує сто сорок сортів сигарного, цигаркового та люлькового тютюну. До неї додаються кольорові ілюстрації, на яких зображено різні види попелу. Тютюновий попіл — один із найчастіших доказів. Іноді дуже важливий. Якщо, наприклад, ви можете точно сказати, що людина, котра вчинила вбивство, курить індійський тютюн, то коло пошуків, цілком зрозуміло, звужується. Для досвідченого ока різниця між чорним попелом трихінопольського тютюну та білими пластівцями «пташиного ока»[19] така ж значна, як між картоплею та капустою.

— У вас разюча здатність помічати дрібниці, — сказав я.

— Просто я розумію їхню важливість. Або ось іще робота про відбитки слідів, у ній ідеться про використання гіпсу для збереження відбитку. Одне невелике дослідження присвячено впливу професії на форму руки, у ньому я подав літографії рук покрівельника, моряка, коркувальника, набирача тексту, ткача та ювеліра. Це дослідження має великий практичний інтерес для детектива, котрий ставиться до своєї професії як до науки. Воно особливо корисне, коли потрібно впізнати труп або визначити, чим займається злочинець. Але бачу, що зловживаю вашим терпінням, розповідаючи про свої захоплення.

— Анітрохи! — гаряче запротестував я. — Мені все це надзвичайно цікаво, особливо тому, що я на власні очі бачив практичне застосування ваших знань. Ось ви згадали зараз про вміння спостерігати й здатність робити висновки. А мені здавалося, що це — майже одне й те саме.

— Ні, це різні речі, — заперечив Шерлок Голмс, із насолодою відкидаючись на м’яку спинку крісла та випускаючи з люльки товсті сизі кільця диму. — Ось, наприклад, спостереження показало мені, що вранці ви були на пошті на Віґмор-стрит, а вміння логічно мислити дозволило зробити висновок, що ви ходили туди, щоб надіслати телеграму.

— Дивна річ! — вигукнув я. — Ви маєте рацію. Але мушу зізнатися, що ніяк не усвідомлю, як ви здогадалися. Я зайшов на пошту випадково й не пригадаю, щоб комусь про це казав.

— Все дуже просто, — всміхнувся Шерлок Голмс на моє здивування. — Так просто, що й пояснювати нічого. Хоча, мабуть, на цьому прикладі я зміг би показати вам різницю між умінням спостерігати й робити висновки. Спостереження показало мені, що підошви ваших черевиків забруднені червоною глиною. А саме біля пошти на Віґмор-стрит ведуть земляні роботи. Уся вулиця розкопана, й увійти на пошту, не забруднивши ніг, неможливо. Глина там особливої, червонуватої барви, якої поблизу ніде більше немає. Ось що дало спостереження. До останнього я дійшов шляхом логічних висновків.

— А як ви дізналися, що я надіслав телеграму?

— Також просто. Я знаю, що вранці ви не писали жодних листів, адже цілий ранок просидів навпроти вас. А у відкритій шухляді вашого столу помітив товсту пачку поштових листівок і цілий аркуш марок. Для чого ж тоді йти на пошту, як не для того, щоб надіслати телеграму? Відкиньте все, що не могло статися, і залишиться один-єдиний факт, який і є істиною.

— Справді, все дуже просто, — погодився я, помовчавши. — Але випадок цей, як ви самі помітили, найпростіший. Пробачте за настирливість, але мені хотілося б піддати ваш метод серйознішому випробуванню.

— Буду дуже радий. Це позбавить мене зайвої порції кокаїну. Дайте мені якесь завдання на ваш розсуд.

— Пригадую, ви казали, що коли довго користуються річчю, на ній обов’язково залишається відбиток особистості її власника. І досвідчене око багато що може з неї зчитати. У мене є годинник, він потрапив до мене нещодавно. Будьте такі ласкаві, скажіть, якщо не складно, якими були звички та характер їхнього останнього власника?

Я простягнув приятелю годинника, зізнаюся, не без таємної зловтіхи, бо, на мою думку, завдання неможливо було розв’язати, а мені хотілося трохи збити пиху з мого товариша, чия повчальна інтонація, що не допускає заперечень, іноді мене дратувала. Він потримав годинник у руці, ніби зважуючи його, уважно розглянув циферблат, потім відкинув кришку й узявся розглядати механізм, спершу просто так, а потім — озброївшись потужною двоопуклою лупою. Я ледь втримався від усмішки, коли Голмс, клацнувши кришкою, із розчарованим виглядом простягнув мені хронометр.

— Майже нічого не можна сказати, — промовив він. — Годинник нещодавно побував у майстра. Він його ретельно почистив. Тому я позбавлений можливості стверджувати щось напевно.

— Маєте рацію, — відказав я. — Перед тим, як потрапити до мене, він справді побував у годинникаря.

Подумки я дорікнув моєму приятелю за те, що свою невдачу він пояснив такою непереконливою відмовкою. Цікаво, що можна прочитати в нечищеному годиннику?

— Хоча я й не можу похвалитися результатами, але все ж дещо в ньому я таки побачив, — зауважив він, спрямувавши в стелю відчужений погляд. — Якщо помилюся, виправте мене, будь ласка, Ватсоне. Так от, годинник, мені здається, належав вашому старшому братові, а він успадкував його від батька.

— Вас, звісно, навели на цю думку літери «Г. В.» на кришці?

— Саме так. Ваше прізвище ж починається на «В», чи не так? Годинник виготовили півстоліття тому, ініціали вирізьблені майже тоді ж. Із цього я зробив висновок, що годинник належав людині старшого покоління. Родинні коштовності, наскільки мені відомо, переходять від батька до старшого сина. Цілком імовірно, що вашого брата звали так само, як вашого батька. А ваш батько, якщо мені не зраджує пам’ять, помер багато років тому. Отже, до вас ним володів ваш брат.

— Авжеж, поки що все правильно, — підтвердив я. — А що ще ви побачили в цьому годиннику?

— Ваш брат був дуже неохайним, легковажним і неакуратним чоловіком. Він успадкував пристойний статок, перед ним постало блискуче майбутнє. Але він усе змарнував, жив у бідності, хоча часом йому й усміхалася фортуна. Врешті-решт він спився й помер. Ось і все, що вдалося мені витягти з цього годинника.

Засмучений, я схопився з крісла і, накульгуючи, почовгав кімнатою.

— Це, Голмсе, дуже негарно з вашого боку. Ви якимось чином вивідали про долю мого нещасного брата, а тепер робите вигляд, що вам це стало відомо лише зараз. Ніколи не повірю, що все це розповів вам якийсь старий годинник! Це жорстоко й, чесно кажучи, трохи по-шарлатанськи!

— Мій любий Ватсоне, — м’яко мовив Голмс, — даруйте, заради Бога. Вирішуючи ваше завдання, я забув, як близько воно вас стосується, і не подумав, що згадка про вашого брата стане важкою для вас. Але, запевняю, я нічого не знав про існування вашого брата до тієї миті, поки не побачив годинника.

— Тоді поясніть мені, як ви все це дізналися. Ваша розповідь про мого брата відповідає правді до найдрібніших подробиць.

— Щасливий збіг. Я міг лише припускати з тим або іншим ступенем імовірності, але виявилося, що так усе й було.

— Але це не просто здогад?

— Звісно, ні. Я ніколи не вгадую навмання. Надзвичайно кепська звичка: діє згубно на здатність логічно мислити. Ви вражені, бо не бачите ходу моїх думок, а дрібні факти для вас не існують. А саме на них, здебільшого, і будуються міркування. Ось, наприклад, мій перший висновок — що вашому братові була невластива акуратність. Якщо ви уважно розглянете тильний бік годинника, то помітите, що футляр не лише в двох місцях пом’ятий, але й дуже подряпаний чимось твердим, наприклад, ключем або монетами, які ваш брат носив в одній кишені з годинником. Ясно, що не треба бути мудрагелем, аби припустити, що людина, котра поводиться з годинником, що коштує п’ятдесят гіней, так недбало, акуратністю не вирізняється. Неважко також збагнути, що якщо людина отримала в спадок такий дорогий годинник, отже, і сама спадщина була чималенькою.

Я кивнув, щоб показати, що уважно слухаю його.

— В англійському ломбарді, коли беруть у заставу годинник, номер квитанції зазвичай видряпують голкою на внутрішньому боці кришки. Це набагато зручніше, аніж якісь ярлики. Немає небезпеки, що ярлик загубиться або що його підмінять. На цьому годиннику я за допомогою лупи розгледів не менше чотирьох таких номерів. Висновок: ваш брат часто опинявся без грошей. Другий висновок — час від часу йому все ж вдавалося налагодити свої справи, інакше він не зміг би викупити закладений годинник. Нарешті, погляньте на внутрішній бік із отвором для ключа. Дивіться, скільки подряпин, це сліди від ключа, яким не відразу потрапляють в отвір. У людини непитущої таких подряпин на годиннику не буває. У п’яниць вони є завжди. Ваш брат заводив годинник пізно ввечері, й он скільки подряпин залишила його нетверда рука. Що ж у всьому цьому дивовижного та таємничого?

— Авжеж, тепер бачу, що все дуже просто. І мені шкода, що був несправедливим. Мав би більше довіряти вашим винятковим здібностям. Можна мені задати одне запитання: чи є у вас зараз на руках якась цікава справа?

— Ні. Звідси й кокаїн. Не можу жити без напруженої розумової роботи. Зникає мета життя. Погляньте у вікно. Який сумний, огидний і безнадійний світ! Подивіться, як жовтий туман клубочиться вулицею, обволікаючи брудно-коричневі будинки. Що може бути прозаїчнішим і буденнішим? Яка користь від виняткових здібностей, докторе, якщо немає можливості їх застосовувати? Злочини нудні, існування нудне, нічого не залишилося на землі, окрім нудьги.

Я розтулив було рота, щоб заперечити його тираді, але в двері голосно постукали, і до кімнати увійшла домовласниця, несучи на мідній таці візитівку.

— Вас питає молода дівчина, сер, — звернулася жінка до мого приятеля.

— Міс Мері Морстен, — відповів він. — Гм, це ім’я мені незнайоме. Запросіть, будь ласка, міс Морстен увійти, місіс Гадсон. Не йдіть, докторе. Хочу, щоб ви залишились.

Розділ II. Ми знайомимося зі справою

Міс Морстен увійшла в кімнату легким, упевненим кроком, тримаючись спокійно та невимушено. Це була зовсім молода дівчина, білявка, тендітна, витончена, одягнена з бездоганним смаком і в ідеально чистих рукавичках. Але в її одязі була помітна та скромність, якщо не простота, яка наводить на думку про скрутне становище. На ній була нічим не оздоблена сукня з темно-сірої вовни, маленький капелюшок такого ж сірого тону, який злегка врізноманітнювала біла пір’їнка збоку. Обличчя юнки було бліде, риси не відрізнялися правильністю, зате вираз цього обличчя був милий і привабливий, а великі сині очі світилися піднесенням і добротою. За своє життя я зустрічав жінок трьох континентів, але ніколи не доводилося мені бачити обличчя, яке так ясно свідчило б про благородство та чуйність душі. Коли міс Морстен опускалася на крісло, яке Голмс запропонував їй, я помітив, що руки та губи її тремтять, мабуть, від сильного внутрішнього хвилювання.

— Я прийшла саме до вас, містере Голмс, — почала наша гостя, — бо це ви допомогли моїй господині, місіс Сесіл Форестер, розплутати одну родинну історію. Вона досі не може забути вашу доброту та ваш розум.

— Місіс Сесіл Форестер? — повторив у задумі Голмс. — Пригадую, що мені справді вдалося трохи допомогти їй. Випадок, однак, виявився достатньо простим.

— Місіс Форестер про нього іншої думки. Зате про справу, що привела мене до вас, ви цього не скажете. Важко уявити собі ситуацію дивнішу та незбагненнішу, ніж та, в якій опинилася я.

Голмс потер руки, й очі у нього виблискували. Він подався вперед на своєму кріслі, його різко окреслені, яструбині риси набули виразу найнапруженішої уваги.

— Викладіть вашу справу, — сказав він сухим і діловим тоном.

Я почувався ніяково і, підіймаючись з крісла, попросив:

— З вашого дозволу, я покину вас?

На мій подив, міс Морстен зупинила мене, піднявши затягнуту в рукавичку руку.

— Якщо ваш приятель залишиться, — зронила вона, — то зробить мені неоціненну послугу.

Я знову сів, а міс Морстен продовжила:

— Якщо коротко, то справа полягає в наступному. Мій батько служив офіцером в одному полку в Індії. Коли я була зовсім маленька, він відправив мене в Англію. Моя мати померла, родичів в Англії у нас не було, і батько помістив мене в один із найкращих приватних пансіонів в Единбурзі. Там мене виховували до сімнадцяти років. 1878-го мій батько, ставши на той час старшим офіцером полку, отримав річну відпустку та приїхав до Англії. Він надіслав мені телеграму з Лондона, що доїхав щасливо, зупинився в готелі «Ленгем» і з нетерпінням чекає на мене. Кожне слово в телеграмі (я дуже добре пам’ятаю її) дихало батьківською любов’ю та турботою. Приїхавши до Лондона, я прямо з вокзалу вирушила в готель. Там мені сказали, що капітан Морстен справді зупинився в них, але напередодні ввечері кудись пішов і досі не повертався. Увесь день я прочекала від нього звісток. Увечері, за порадою адміністратора готелю, я звернулася в поліцію. Наступного дня в усіх газетах з’явилося оголошення про зникнення мого батька, на яке ми так і не отримали жодної відповіді. З того самого дня й дотепер я ні слова не чула про мого нещасного батечка. Він повернувся в Англію, мріючи побачити доньку, відпочити, пожити щасливим, розміреним життям, а замість цього... — міс Морстен притиснула руку до горла, і здавлене ридання обірвало на півслові речення.

— Коли це сталося? — поцікавився Голмс, розгортаючи нотатник.

— Мій батько зник 3 грудня 1878-го, майже десять років тому.

— А його речі?

— Вони залишилися в готелі. Серед них не було нічого, що допомогло б розкрити таємницю його зникнення: одяг, книжки, багато цікавинок із Андаманських островів. Батько служив офіцером у частині, що охороняла в’язницю.

— Чи були в нього в Лондоні друзі?

— Я знала лише одного: майора Шолто. Вони служили разом у Тридцять четвертому бомбейському піхотному полку. Майор вийшов у відставку, повернувся в Англію незадовго до приїзду мого батька й оселився в Аппер-Норвуді. Ми, звісно, контактували з ним, але він, виявляється, навіть не чув про повернення свого товариша.

— Дуже дивна річ, — зауважив Голмс.

— Але найцікавіше ще попереду. Шість років тому, 4 травня 1882-го в «Таймсі» з’явилося оголошення про те, що розшукується міс Морстен, адресу просили в її інтересах повідомити в редакцію. Я тоді щойно влаштувалася на місце компаньйонки до місіс Сесіл Форестер. Вона порадила мені опублікувати мою адресу у відділі оголошень. І того ж дня, як адреса з’явилася в газеті, я отримала поштою посилку — невелику картонну коробку. У ній виявилася дуже велика та гарна перлина, але ніякої, навіть найменшої записки, що пояснює, від кого дарунок, у посилці не було. І з того часу щороку в один і той самий день я отримувала поштою таку ж коробочку з такими самими перлами без жодної вказівки, хто її надіслав. Я показувала перли ювелірові, і він повідомив, що це рідкісний і дорогий сорт. Ви й самі зараз побачите, який він гарний.

Міс Морстен відчинила пласку коробку: там лежали шість чудових перлин, красивіших я в житті не бачив.

— Дуже цікаво, — промовив Шерлок Голмс. — А чи не трапилося з вами ще щось?

— Аякже, не далі, як сьогодні. Тому я й прийшла до вас. Вранці я отримала ось цього листа. Прочитайте його.

— Дякую, — сказав Голмс, беручи листа. — І конверт, будь ласка. На штемпелі — Лондон, Південний Захід, 7 липня. Гм! У кутку — відбиток чоловічого великого пальця. Імовірно, листоноші. Папір найкращої якості. Конверт — шість пенсів за пачку. Людина зі смаком, принаймні, у цьому стосунку. Зворотної адреси немає.

«Будьте сьогодні ввечері біля третьої колони, ліворуч біля входу в театр «Ліцеум». Якщо боїтеся, візьміть із собою двох друзів. З вами вчинили несправедливо. Це треба виправити. Поліції не повідомляйте. Якщо вона втрутиться, усе буде марно. Ваш доброзичливець».

— Отакої! Чудова, бездоганна загадка! Що маєте намір робити, міс Морстен?

— Це якраз я й хотіла у вас спитати.

— Тоді, певна річ, сьогодні ввечері ми їдемо, куди вказано в листі. Ви, я і, звісно, доктор Ватсон. Він найкращий кандидат для цього. Ваш незнайомий доброзичливець пише, щоб ви привели із собою двох друзів. А ми з Ватсоном уже працювали разом раніше.

— А доктор Ватсон погодиться піти? — поцікавилася міс Морстен, і я почув в її голосі мало не благання.

— Вважатиму за честь та особливе щастя, — відказав я палко, — якщо зможу бути вам корисним!

— Ви обоє такі добрі до мене, — відповіла міс Морстен. — Я живу дуже самотньо, у мене немає друзів, на чию допомогу я могла б розраховувати. Тож я прийду до вас після шостої. Це не буде запізно?

— Лишень не спізнюйтесь, — видихнув Голмс. — У мене до вас є ще одне запитання. Скажіть-но, цей лист написаний тим же почерком, що й адреса на коробочках із перлинами?

— Маю із собою, — відповіла міс Морстен, виймаючи з торбинки кілька аркушів обгорткового паперу.

— Ви ідеальний клієнт. У вас хороша інтуїція. Погляньмо сюди.

Він розклав аркуші на столі й почав уважно розглядати їх один за одним.

— Почерк усюди, крім листа, змінений, — сказав він незабаром. — Але жодного сумніву: усі адреси та лист написала одна особа. Погляньте, е скрізь однакове, зверніть також увагу, як зігнуте кінцеве s. І там, і тут видно одну руку. Я не хотів би вселити у вас помилкову надію, але скажіть, міс Морстен, чи немає подібності між цим почерком і рукою вашого батька?

— Аж ніяк.

— Я так і думав. Отже, ми чекаємо вас десь о шостій. Дозвольте мені залишити в себе всі ці папери. Я ще поміркую над вашою справою. Час у нас є. Зараз лише пів на четверту. Бувайте.

— До побачення, — відповіла наша гостя і, заховавши коробочку з перлинами за пазуху й поглянувши на обох нас добрими, ясними очима, пішла.

Стоячи біля вікна, я спостерігав, як вона віддалялася легким, швидким кроком, поки сірий капелюшок і біле пір’ячко не загубилися в сірому натовпі.

— Яка чарівна дівчина! — вигукнув я, обернувшись до мого приятеля.

Голмс знову розпалив свою люльку і, прикривши очі, відкинувся на спинку крісла.

— Чарівна? — перепитав він апатично. — Я не зауважив.

— Ні, Голмсе, ви не людина, а якийсь арифмометр! — вигукнув я. — Іноді ви просто вражаєте мене!

Голмс м’яко всміхнувся.

— Найголовніше — не допускати, щоб особисті риси людини впливали на ваші висновки. Клієнт для мене — даність, один із компонентів проблеми. Емоції ворожі чистому мисленню. Повірте, найчарівнішу жінку, котру я будь-коли бачив, повісили за вбивство трьох своїх дітей. Вона отруїла їх, щоб отримати гроші за страховим полісом. А найвідразливішу зовнішність серед моїх знайомих мав один філантроп, що витратив майже чверть мільйона на лондонських злидарів.

— Але цього разу...

— Я ніколи не роблю винятків. Винятки спростовують правило. Послухайте, Ватсоне, вам колись доводилося займатися вивченням характеру за почерком? Що можете сказати про це?

— Почерк розбірливий і правильний, — відповів я, — мабуть, належить людині діловій і з сильним характером.

Голмс похитав головою.

— Подивіться на високі літери, — сказав він. — Вони ледь виступають над рядком: d можна прийняти за а, а l за е. Людина з сильним характером може писати дуже нерозбірливо, але високі літери в неї справді високі. Наш кореспондент букву k всюди пише по-різному, а заголовні букви такі, що можна припустити в його характері амбіції. Ну, гаразд, я піду. Мені треба дещо розвідати. Рекомендую почитати цю книжку під час моєї відсутності — чудовий твір. «Мучеництво людини» Вінвуда Ріда. Я повернуся за годину.

Я сидів біля вікна з книжкою в руках, але думки мої витали далеко від сміливих міркувань автора. Я згадував нашу нещодавню гостю — її посмішку, гарний грудний голос. Незрозуміла таємниця затьмарила її життя. Дівчині було сімнадцять років, коли зник батько, отже, зараз їй двадцять сім — чудовий вік, коли боязка сором’язливість юності вже минула й життя вже трохи остудило голову. Так я сидів і міркував, поки мої думки не набули настільки небезпечного напрямку, що я поквапився за письмовий стіл і занурився в новий трактат із патології. Як я міг, простий армійський хірург із простреленою ногою й порожнім гаманцем, як наважився мріяти про такі речі? Вона була просто частиною справи, одним із компонентів проблеми — нічим більше. Якщо майбутнє моє буде похмурим, то краще думати про нього з холодним спокоєм, як і личить чоловікові, а не розмальовувати його порожньою грою уяви.

Розділ III. У пошуках рішення

Голмс повернувся о пів на шосту. Він був жвавий, веселий і бадьорий — так зазвичай змінювалися його напади чорної меланхолії.

— У цій справі немає нічого загадкового, — сказав він, беручи з моїх рук горнятко чаю, яке я йому налив. — Факти, мабуть, допускають лише одне пояснення.

— Ви вже знайшли розгадку?!

— Ну, це ще зарано стверджувати. Поки що я знайшов одну надзвичайно важливу деталь. Вона дозволяє припустити чимало, але багато що ще належить з’ясувати. Я тільки-но виявив, переглянувши підшивку «Таймс», що майор Шолто з Аппер-Норвуда, котрий служив у Тридцять четвертому бомбейському піхотному полку, помер 28 квітня 1882 року.

— Ви, Голмсе, мабуть, вважаєте мене йолопом, але я не бачу в цьому нічого особливого.

— Не бачите? Ви мене вражаєте, Ватсоне. Ну, гаразд, поглянемо на справу з іншого боку. Отже, капітан Морстен зник. Єдина людина в Лондоні, кого він міг навідати, — майор Шолто. Але майор Шолто сказав, що про приїзд Морстена в Англію нічого не чув. А через чотири роки майор вмирає. Минає тиждень після його смерті, і донька капітана Морстена отримує цінний подарунок. Через рік — ще один, потім іще. І так кілька років поспіль, поки не приходить лист, де сказано, що з нею вчинили несправедливо. Це, безумовно, натяк на зникнення її батька. Навіщо б спадкоємці Шолто стали посилати їй коштовні подарунки, якби вони не знали якоїсь таємниці й якби не хотіли за щось винагородити міс Морстен? Чи можете ви якось інакше пояснити та зв’язати воєдино всі ці факти?

— Але яка незвичайна винагорода! І в якій дивній формі її запропонували! Чому адресант надіслав свого листа зараз, а не шість років тому? Крім цього, у посланні йдеться, що слід відновити справедливість. Яку справедливість? Адже не може ж бути, що її батько живий. Отже, він має на увазі щось інше.

— Авжеж, у цій історії є ще темні місця, — задумливо промовив Голмс. — Але наша вечірня поїздка все пояснить. А ось і міс Морстен. Чуєте, під’їхав кеб. Ви готові? Тоді ходімо. Уже майже сьома година.

Я взяв капелюха й свій найміцніший ціпок. Голмс, як я помітив, витягнув із шухляди письмового столу револьвер і засунув його до кишені. Було ясно, що нашу нічну поїздку він вважає серйозною справою.

Міс Морстен була вбрана в темний плащ, а її миле личко було бліде, але спокійне. Вона не була б жінкою, якби наша дивна подорож не викликала в неї тривоги, та самовладання її було вражаючим, і вона охоче відповідала на запитання Шерлока Голмса.

— Майор Шолто був дуже близьким приятелем мого батька. У своїх листах татко неодмінно згадував про майора. Вони разом служили офіцерами в конвойних військах на Андаманських островах і, таким чином, багато часу проводили разом. Між іншим, у письмовому столі батька знайшли один дуже дивний документ. Ніхто не міг збагнути, що це таке. Не знаю, чи має він якесь відношення до цієї історії, але я про всяк випадок прихопила його з собою. Можливо, вам буде цікаво поглянути на нього. Ось він.

Голмс розгорнув складений у кілька разів аркуш паперу й обережно розгладив його в себе на колінах. Потім за допомогою лупи почав дуже ретельно розглядати його.

— Папір зроблений в Індії, — повідомив він. — Якийсь час лист залишався приколеним кнопками до дошки. На ньому накидали план одного крила якогось великого будинку з численними кімнатами, коридорами та переходами. В одному місці червоним чорнилом поставили хрестик, над ним — напівстертий напис олівцем «3,37 ліворуч». У лівому кутку знаходиться дивний ієрогліф, схожий на чотири написаних у ряд хрестики, поперечини яких стикаються, за ним грубим, широким почерком нашкрябано: «Знак чотирьох — Джонатан Смолл, Мохаммед Сінґх, Абдулла Хан, Дост Акбар». Не розумію, який це може мати стосунок до вашої історії? Однак, мабуть, це важливий документ. Його дбайливо зберігали в нотатнику, оскільки обидва його боки чисті.

— Ми й знайшли його в записнику.

— Не втратьте його, міс Морстен. Імовірно, він ще нам знадобиться. Я починаю думати, що ця справа складніша та заплутаніша, ніж мені здалося спочатку. Маю заново все обміркувати.

Голмс відкинувся на спинку сидіння, за його зсунутими бровами та відсутнім поглядом я зрозумів, що він напружено думає. Ми з міс Морстен спілкувалися впівголоса про нашу мандрівку та про те, чим вона може обернутися, а наш супутник усю дорогу незворушно мовчав.

Був вересневий вечір, близько сьомої години. Погода з самого ранку була огидною. І зараз величезне місто огортала щільна завіса туману, що раз у раз переходила в дощ. Похмурі хмари низько нависли над брудними вулицями. Ліхтарі на Стренді розпливалися димними жовтими плямами, відкидаючи на мокрий тротуар блискучі кола. Освітлені вікна крамниць кидали через вулицю, сповнену пішоходами, смуги слабкого, зрадливого сяйва, в якому, як білі хмари, клубочився туман. У нескінченній процесії облич, що пропливали крізь вузькі коридори світла, — фізій сумних і радісних, похмурих і веселих, — мені здалося щось страшне, ніби чимчикував натовп примар. Як весь рід людський, вони виникали з мороку й знову занурювалися в нього. Я людина не особливо вразлива, але цей сумний, важкий вечір і наша дивна подорож подіяли мені на нерви, і мені стало незатишно. Я бачив, що й міс Морстен відчуває те саме. Лише Голмс, здавалося, не помічав нічого. Він тримав на колінах розгорнутий нотатник і час від часу записував туди якісь цифри й замітки при світлі кишенькового ліхтарика.

Біля бічного входу театру «Ліцеум» уже юрмилася купа народу, до головного входу нескінченним потоком під’їжджали дво- та чотириколісні екіпажі, із яких виходили чоловіки в білих накрохмалених сорочках і жінки, закутані в шалі та в діамантових прикрасах. Тільки-но ми досягнули третьої колони, призначеного місця зустрічі, як від неї відокремився низенький, чорнявий, верткий чоловічок в одязі кучера та підійшов до нас.

— Ви разом із міс Морстен? — перепитав він.

— Я міс Морстен, а ці джентльмени — мої друзі.

Незнайомець подивився на нас дуже уважним, допитливим поглядом.

— Даруйте, міс, — сказав він наполегливо, — але прошу вас дати слово, що ніхто з ваших друзів не служить у поліції.

— Даю вам слово, — спокійно відповіла міс Морстен.

Чоловік пронизливо свиснув, й якийсь вуличний хлопчисько закликав до нас кеб, що стояв на протилежному боці, та відчинив дверцята. Наш співрозмовник стрибнув на козли, ми ж сіли всередину. Візник махнув віжками, і кеб у шаленому темпі помчав крізь туман.

Ситуація була трохи незвичною. Ми їхали невідомо куди й невідомо навіщо. Або вся ця історія була містифікацією, чиїмось жартом, але не було жодних підстав припускати таке, або, ймовірніше, нам доведеться дізнатися про щось дуже важливе. Міс Морстен поводилася, як зазвичай, спокійно та стримано. Я намагався підбадьорити її розповідями про свої пригоди в Афганістані, але, сказати правду, мене самого так схвилювала ця поїздка й так розбирала цікавість, що мої історії були, мабуть, дещо плутані. Міс Морстен і досі стверджує, що я розповів їй тоді один цікавий випадок, як якось пізно вночі до мене в намет зазирнув мушкет і я дуплетом уклав його з двоствольного тигра. Спершу я ще міг простежити, куди ми їдемо, але дуже скоро завдяки швидкості, із якою ми мчали, туману, а також моєму поганому знанню Лондона, я перестав орієнтуватися й міг сказати лише, що ми їдемо вже дуже давно. Шерлок Голмс, однак, не втрачав напрямку й раз у раз пошепки називав площі та вулиці, які ми перетинали.

— Рочестер-роуд, — казав він. — А ось і Вінсент-сквер. Виїжджаємо на Воксгол-бридж-роуд. Вочевидь, їдемо в Суррей. Так, мабуть, туди. Проїжджаємо міст. Погляньте, у проймах виблискує вода.

І справді, унизу блиснула темна вода Темзи, в якій віддзеркалювалися засвічені ліхтарі, але ось кеб уже на іншому березі, мчить заплутаним лабіринтом вузьких, звивистих вуличок.

— Вандзверт-роуд, — повідомив Голмс. — Прайорі-роуд, Ларк-гол-лейн, Стоквелл-плейс, Роберт-стрит, Коулд-гарбор-лейн. А мета нашої подорожі знаходиться, либонь, не у фешенебельній частині міста.

Ми справді проїжджали через одну з найбільш загрозливих і підозрілих дільниць Лондона. Ліворуч і праворуч тягнулися ряди похмурих цегляних будинків, одноманітність яких порушували лише яскраво освітлені шинки непрезентабельного вигляду на розі вулиць. Потім почалися двоповерхові вілли з мініатюрними садочками перед будинками, згодом знову нескінченні ряди нових, позбавлених смаку цегляних будівель — жахливі мацаки, які простягає навсібіч місто-гігант.

Нарешті кеб зупинився біля третього будинку зовсім нової вулиці. У жодному з сусідніх будинків не мешкали. Той, біля якого ми зупинилися, був такий самий темний, як і сусідні, якщо не брати до уваги світлого віконця в кухні. Ми постукали, нам негайно ж відчинив слуга-індус у жовтому тюрбані та білій вільній одежі, підперезаній жовтим поясом. Було дивно бачити цю екзотичну постать у дверях третьорозрядного лондонського заміського будинку.

— Сагіб[20] чекає на вас, — поінформував він, і тієї ж миті з внутрішніх кімнат почувся тонкий пронизливий голос:

— Ведіть їх до мене. Негайно ведіть їх до мене!

Розділ IV. Історія голомозого чоловічка

Ми пішли за індусом ледь освітленим, майже порожнім і похмурим коридором. Біля дверей праворуч він зупинився й розчахнув їх навстіж. В очі нам вдарило яскраве жовте світло. Посеред кімнати стояв маленький чоловічок із довгастою головою. Блискучу лисину, що виділялася, як гола маківка гори в оточенні сосен, обрамляло руде волосся. Він стояв, потираючи руки, його обличчя перебувало в постійному русі: він то всміхався, то хмурився, ні на хвилину не залишаючись спокійним. Природа наділила його відвислою нижньою губою та широкими жовтими й нерівними зубами, які він намагався прикрити без особливого успіху, раз у раз погладжуючи рукою нижню частину обличчя. Незважаючи на таку помітну лисину, чоловік справляв враження молодої людини. Йому й справді було близько тридцяти років.

— До ваших послуг, міс Морстен, — повторював господар тонким і високим голосом. — До ваших послуг, джентльмени. Прошу вас, заходьте до кімнати самітника. Як бачите, міс, мій кабінет малий, зате я все в ньому влаштував на свій смак. Оаза мистецтва серед гидоти спустошення Південного Лондона.

Ми були вражені виглядом кімнати, куди він нас запрошував. У цьому похмурому будинку приміщення нагадувало діамант чистої води в мідній оправі: на вікнах шовкові завіси, гобелени, картини у важких рамах, східні вази. Килим на підлозі був у бурштинових і чорних тонах, і такий товстий, пухнастий і м’який, що ноги тонули в ньому по щиколотку, як у моху. Поверх килима кинули дві великі тигрові шкури, які разом із величезним кальяном, що стояв у кутку на підстилці, створювали в кімнаті атмосферу східної розкоші. На майже невидимому золотому дроті в центрі кімнати висіла срібна лампа у вигляді голуба. Вона світилася, наповнюючи кімнату тонким і легким ароматом.

— Містер Тадеуш Шолто, — відрекомендувався маленький чоловічок, продовжуючи сіпати обличчям й усміхатися. — Таке в мене ім’я. Ви, певна річ, міс Морстен. А ці джентльмени...

— Містер Шерлок Голмс і доктор Ватсон.

— Доктор, он як! — вигукнув чоловічок, явно зрадівши.

— А у вас є з собою стетоскоп? Чи можна попросити вас про одну послугу? Чи не будете ви настільки люб’язні? У мене, бачте, існує підозра, що з моїм мітральним клапаном щось негаразд. Щодо аорти я не турбуюся, але мітральний клапан! Я б хотів дізнатися вашу думку про нього.

Я послухав його серце, але не знайшов жодних відхилень від норми, якщо не брати до уваги те, що чоловічка щось налякало до напівсмерті — ним трясло, як у пропасниці.

— Мітральний клапан у нормі, — заспокоїв я. — У вас немає причин турбуватися.

— Ви мусите вибачити мені мою тривогу, міс Морстен, — галантно сказав чоловічок. — Я великий стражденник. І вже давно підозрюю — із моїм мітральним клапаном щось негаразд. І щасливий чути, що мої підозри безпідставні. Якби, міс Морстен, ваш батько щадив своє серце, він був би й досі живий.

Я мало не вдарив його по обличчю, так розлютив він мене своїм брутальним і безцеремонним дотиком до такої делікатної теми. Міс Морстен сіла, обличчя її зблідло так, що навіть губи побіліли.

— Я серцем відчувала, що мого батька немає вже серед живих, — промовила вона.

— Я вам усе поясню, — сказав чоловічок. — Більше того, відшкодую несправедливість, яку вам заподіяли. Я обов’язково це зроблю, що б там не казав мій братик Бартолом’ю. Я дуже радий бачити в себе ваших друзів не лише як ваших охоронців, а й як свідків усього, що сьогодні маю намір сказати та зробити. Ми троє в змозі вчинити рішучий опір братові Бартолом’ю. Але нехай не буде сторонніх осіб — ні поліції, ні понятих. Ми все добре владнаємо між собою, без стороннього втручання. Ніщо так сильно не може розсердити брата Бартолом’ю, як розголос, — зауважив чоловічок й опустився на низький диван, запитально примружуючи на нас свої короткозорі, водянисті блакитні очі.

— Що стосується мене, — промовив Шерлок Голмс, — то я готовий вас запевнити: усе, що ви скажете, далі мене не піде.

Я кивнув на знак згоди.

— Ну й чудово, тоді все прекрасно! Дозвольте запропонувати вам чарку к’янті, міс Морстен, або, можливо, токайського? Інших вин не маю. Накажете відкоркувати пляшку? Ні? Тоді, сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я закурю? Вам не заважатиме тютюновий дим, легкий бальзамічний аромат східного тютюну? Я трохи нервую, а мій кальян — напрочуд заспокійливий засіб.

Він приладнав до великої посудини трубку, і дим весело забулькав у рожевій воді. Ми сиділи півколом, витягнувши голови й уперши підборіддя в долоні, а дивний неспокійний чоловічок із блискучою куполоподібною лисиною сидів у центрі та нервово курив кальян.

— Вирішивши надіслати вам це запрошення, — продовжив він нарешті, — я міг би, звісно, просто написати в листі мою адресу, але боявся, що ви залишите без уваги моє прохання та запросите з собою не тих людей. Тому дозволив собі призначити вам це побачення біля театру з моїм слугою Вільямом, котрому повністю довіряю. Він отримав інструкції, що якщо щось запідозрить, то нехай їде додому сам. Пробачте мені за цю обережність, але я чоловік, схильний до усамітнення і, якщо можна так сказати, витончений, а не існує нічого прозаїчнішого, аніж поліція. У мене інстинктивна відраза до будь-яких проявів грубого матеріалізму. Я рідко вступаю в контакт із голотою. Як бачите, живу в дуже вишуканому оточенні. Можу назвати себе покровителем мистецтв. Це моя слабкість. Пейзаж на стіні — справжній Коро, й якщо знавець міг би, мабуть, заперечувати справжність ось цього Сальватора Роза, то щодо он того Буґро не може бути й сумнівів. Я прихильник сучасної французької школи.

— Даруйте, містере Шолто, — нагадала міс Морстен, — я тут на ваше прохання, ви хотіли щось розповісти мені. Зараз уже дуже пізно, і мені хотілося б, аби наша бесіда була якомога коротшою.

— Але вона все одно забере в нас якийсь час, — відповів наш господар. — Бо ми, без жодного сумніву, будемо змушені поїхати в Норвуд до мого брата Бартолом’ю. Поїдемо всі разом і спробуємо зламати його впертість. Він дуже сердитий на мене за те, що я повів справу так, як вважаю найсправедливішим. Вчора ввечері ми з ним добряче посперечалися. Ви не уявляєте собі, яким жахливим буває мій братик, коли сердиться.

— Якщо нам ще доведеться їхати в Норвуд, так чи не краще буде вирушити негайно, — наважився запропонувати я. Чоловічок засміявся так, що в нього аж вуха почервоніли.

— Ну ні, це навряд чи вдасться! — вигукнув він. — Не знаю, як мій брат сприйме ваш приїзд. Тому маю спершу підготувати вас, пояснити, в яких стосунках ми перебуваємо. Передусім мушу зауважити, що в цій історії є моменти, які для мене самого залишаються таємницею. Отже, я вам розповім не все, а лише те, що знаю сам.

Мій батько, як ви вже здогадалися, майор Джон Шолто, служив колись в Індії у колоніальних військах. Одинадцять років тому він подав у відставку, повернувся в Англію й оселився в садибі Пондишері-Лодж в Аппер-Норвуді. В Індії він заробив грошенят і приїхав додому з багатою колекцією східних цікавинок і цілим штатом слуг, корінних мешканців Індії. Таким чином він зміг купити собі будинок і зажив в оточенні розкоші. Інших дітей, окрім мене й мого брата-близнюка Бартолом’ю, у нього не було.

Дуже добре пам’ятаю, які почуття викликало в нас зникнення капітана Морстена. Про те, що він зник, ми дізналися з газет, а позаяк капітан Морстен був товаришем нашого батька, ми з братом розмовляли про цю подію в його присутності. Він зазвичай долучався до нас і міркував, що ж насправді сталося. Ми навіть запідозрили, що саме він приховує таємницю зникнення капітана, бо з усіх людей лише йому була відома доля Артура Морстена.

Але ми, проте, знали, що якась таємниця таки тяжіє над нашим батьком, якась безсумнівна небезпека загрожує йому. Він дуже боявся виходити сам, охоронцями в Пондишері-Лодж завжди тримав колишніх професійних боксерів. Вільям, котрий привіз вас сьогодні, один із них. Колись він був чемпіоном Англії в легкій вазі. Наш батько ніколи не розповідав нам, чого так боїться. Але з його поведінки було зрозуміло, що він смертельно боїться людину на дерев’яній нозі. Якось навіть вистрелив із пістолета в чоловіка на милиці, котрий виявився всього лише нешкідливим гендлярем. Щоб залагодити справу, батькові довелося заплатити силу-силенну грошей. Ми з братом схильні були вважати це простою примхою батька, але подальші події змусили нас змінити думку.

На початку 1882 року батько отримав із Індії листа, який його наче громом уразив. Він мало не знепритомнів, коли розпечатав його вранці за сніданком, і з того дня до самої смерті вже так і не оговтався. Що було в тому листі, ми так ніколи й не дізналися, але коли він тримав його, я встиг помітити, що це була швидше коротенька записка, неохайно нашкрябана. Наш батько вже багато років страждав від хронічної нервової недуги. Тепер же стан його здоров’я різко погіршився, він почав слабнути на очах, і наприкінці квітня лікарі попередили нас, що надії на одужання немає. Нас покликали до батька, він хотів востаннє поговорити з нами.

Коли ми увійшли до кімнати, батько сидів на ліжку, обклавшись подушками, та важко дихав. Він попросив нас замкнути двері на замок і підійти до його ліжка з обох боків. Узявши нас із братом за руки, він озвався голосом, надламаним хвилюванням і болем, і ми з братом почули разюче зізнання, яке я намагатимуся відтворити дослівно.

«Є лише одне, — почав він, — що обтяжує мою душу в цю останню мить. Це несправедливість, яку я допустив щодо бідної сироти — доньки Морстена. Клята жадібність, яка була невідступним пороком усе моє життя, позбавила її скарбів, принаймні тієї їх частини, яка справедливо належить їй. Але я й сам не скористався ними, така сліпа й дурна та жадібність. Саме лише відчуття володіння скарбами було таким приємним для мене, що я не міг ні з ким розділити його. Бачите намисто з перлин поруч із пляшечкою хініну? Навіть з ним я не можу розлучитися, хоча й витягнув спеціально для того, щоб надіслати дівчині. Ви, мої сини, маєте віддати належну їй частину скарбів Аґри. Але нічого не віддавайте, навіть це намисто, поки не закриєте мені очі. Адже бувало, що людина стоїть однією ногою в могилі й усе ж залишається живою.

Я розповім вам, як помер Морстен, — продовжував він. — Багато років він страждав на ваду серця, але приховував це від усіх, крім мене. В Індії ми з ним завдяки дивному збігу обставин стали власниками величезного багатства, яке я, вийшовши у відставку, відвіз до Англії. Незабаром повернувся в Англію й Морстен, у день повернення він прийшов до мене за своєю часткою. Зі станції він дістався до нас пішки, його впустив мій відданий слуга, старий Лал Човдар, котрого вже немає серед живих. У нас із Морстеном сталася сварка через те, як поділити скарби. Морстен у нападі люті схопився з крісла, обличчя його раптом почорніло, він притиснув руку до серця, впав горілиць, ударившись головою об кут скриньки, в якій зберігалися скарби. Коли я схилився над ним, то, на свій жах, виявив, що той мертвий.

Довгий час я залишався розгубленим, не знаючи, що робити. Першим моїм бажанням було, зрозуміло, кликати по допомогу, але я усвідомлював, що є всі підстави підозрювати мене в убивстві. Смерть у момент сварки, глибока рана на голові — усе було проти мене. До того ж офіційне розслідування неминуче зацікавилося б скарбами, а в мене були вагомі підстави нікого не посвячувати в їхню таємницю. Морстен заявив мені, що жодна душа на світі не знає, куди він поїхав. І я став схилятися до думки, що немає потреби, щоб хоч хтось дізнався про це. Я все ще перебував у стані розгубленості, аж раптом, піднявши голову, побачив у дверях мого слугу Лала Човдара. Він нечутно ковзнув у кімнату й замкнув за собою двері.

«Не бійтеся, сагібе, — сказав він. — Ніхто не дізнається, що ви вбили його. Сховаємо його подалі — і кінці у воду».

«Але ж я не вбивав!» — запротестував я.

«Я все чув, — усміхаючись, похитав головою Лал Човдар. — Я чув, як ви сварилися, чув звук удару. Але на губах моїх печать мовчання. Усі в будинку сплять. Слід прибрати його».

Отож я погодився. Якщо мій власний слуга не вірить мені, як можна розраховувати, що в твою невинність повірять дванадцять дурних торговців на лаві присяжних? Тієї ж ночі ми з Лалом Човдаром сховали тіло, а через кілька днів усі лондонські газети заповнили повідомленнями про таємниче зникнення капітана Морстена. З того, що я розповів вам, можете побачити, що мене, по суті, немає в чому звинувачувати. Але я приховав тіло капітана, а скарби, що належали нам обом, став вважати з того дня своєю нероздільною власністю. Тому я хотів би, щоб ви, мої сини, відновили справедливість. Нахиліться до мене ближче, до самих губ. Скарби заховані...

У цю мить обличчя його страшенно спотворилося, очі ледь не повилазили з орбіт, щелепа відвисла, і він заверещав голосом, якого ніколи не забуду: «Не пускайте його! Заради всього святого, не пускайте!» Ми обоє поглянули у вікно, куди був спрямований його погляд. З темряви на нас дивилося обличчя. Було добре видно блідий ніс, притиснутий до скла. Обличчя, налите люттю, до брів заросло бородою, очі зиркали похмуро та жорстоко. Ми з братом кинулися до вікна, але примара щезла. Коли ми повернулися до узголів’я батька, голова його похилилася, а пульс перестав битися.

Тієї ночі ми обнишпорили весь сад, але жодних слідів нічного вторгнення не знайшли, крім відбитку однієї ноги на квітковій клумбі якраз під самим вікном. Якби не цей єдиний слід, то ми могли б вважати, що таке дике, повне злості обличчя — плід нашої уяви. Однак дуже скоро ми виявили ще й інші, значно відчутніші ознаки, що проти нас діють якісь таємничі сили. Одного ранку вікно в спальні мого батька виявилося розчахнутим, шафи та скрині випатрали згори до низу, і на його письмовому столі прикололи клаптик паперу, на якому хтось надряпав: «Знак чотирьох». Ми так і не дізналися, ким був наш таємничий відвідувач і що означають ці слова. Наскільки ми зрозуміли, нічого з речей батька не пропало, хоча все перекинули догори дриґом. Цілком зрозуміло, що цього нічного відвідувача ми з братом пов’язали з тими страхами, які все життя переслідували батька. Але хто це був, досі залишається цілковитою загадкою.

Чоловічок замовк, розкурив згаслий кальян і кілька секунд глибокодумно пускав дим. Ми всі з неослабною увагою слухали його надзвичайно дивне оповідання. Під час короткої розповіді про смерть батька міс Морстен побіліла, як крейда, мені навіть на мить здалося, що вона знепритомніє. Але, ковтнувши води, яку я налив із карафки з венеційського скла, що стояла в кутку на туалетному столику, дівчина здолала хвилювання. Шерлок Голмс із відсутнім виразом обличчя сидів, відкинувшись у кріслі. З-під опущених повік було видно, як виблискують його очі. Я поглянув на нього й не міг не згадати, що тільки сьогодні він гірко скаржився на нудьгу й одноманітність життя. Тепер, принаймні, отримав проблему, вирішення якої потребує напруження всіх його дивовижних здібностей. Містер Тадеуш Шолто поглядав то на одного з нас, то на іншого, явно пишаючись враженням, яке справила його розповідь. Смакуючи своєю непомірно довгою люлькою, він продовжував:

— Мого брата й мене, як ви можете здогадатися, вельми схвилювала розповідь батька про скарби. Упродовж кількох місяців ми перекопали весь сад метр за метром і нічого не знайшли. Думка, що батько помер тієї самої миті, коли з його вуст були готові зірватися слова, які зробили б нас власниками незліченних скарбів, могла звести з розуму. Про розміри багатства ми судили за низкою перлин. Щодо намиста в нас із братом виникло невелике непорозуміння. Перлини були, вочевидь, дуже дорогі, і він не бажав із ними розлучатися, успадкувавши, між нами кажучи, частково батькову слабкість. Крім цього він вважав, що коли хтось дізнається про це намисто, то поширяться всякі плітки, і тоді лиха не оминути. Мені вдалося лише переконати його відшукати адресу міс Морстен і через певний проміжок часу надсилати їй перлини по одній, щоб принаймні позбавити її злиднів.

— У вас добре серце, — міс Морстен із удячністю поглянула на оповідача. — Це був великодушний вчинок.

— Але ж ми були практично вашими опікунами, — енергійно замахав руками чоловічок. — Так, принаймні, вважав я. Але брат Бартолом’ю ніяк із цим не погоджувався. У нас було достатньо грошей. Я був задоволений тим, що ми мали. Поводитися так низько щодо молодої дівчини — це моветон. Le mauvais gout mene au crime[21]. Як елегантно висловлюють французи такі думки! Наша розбіжність зайшла так далеко, що я вважав за краще оселитися окремо. Так я й покинув Пондишері-Лодж, узявши з собою старого слугу-індуса та Вільяма. Але вчора я дізнався, що сталася надзвичайна подія: виявили сховок, де знаходяться скарби. Я негайно повідомив міс Морстен, і тепер нам залишається лише поїхати в Норвуд і вимагати своєї частки. Вчора ввечері я сказав братові Бартолом’ю, що інформував міс Морстен. Тому непроханими гостями ми не будемо, хоча й бажаними також.

Містер Шолто замовк, він сидів на своїй розкішній канапі та сіпався. А ми, не зронивши ані слова, міркували про той несподіваний виверт, якого набула ця таємнича справа. Першим схопився на ноги Шерлок Голмс.

— Ви правильно поводилися, сер, від початку до кінця, — похвалив він. — Ми спробуємо пролити світло на все те, що ще незрозуміле вам, віддячивши цим. Але, як тільки-но сказала міс Морстен, уже пізно, і нам найкраще взятися за справу не зволікаючи.

Наш новий знайомий дуже акуратно відкрутив трубку з кальяну й витягнув із-за фіранки довгий плащ, оброблений тасьмою, з каракулевим коміром і манжетами. Він застебнувся згори до низу на всі ґудзики, хоча вечір був теплий, навіть задушливий, і насунув на голову кролячу шапку — бічні клапани щільно затуляли вуха, залишивши назовні гостре рухливе обличчя.

— Здоров’я у мене слабке, — пояснив нам голомозий, ідучи до виходу, — я змушений бути обережним.

Кеб чекав нас біля воріт. Програму, мабуть, склали заздалегідь: не встигли ми розміститися всередині, як коні рушили та помчали. Тадеуш Шолто теревенив без упину, його різкий високий голос заглушав навіть стукіт коліс.

— Бартолом’ю — розумний хлопець. Як, гадаєте, він відшукав скриньку зі скарбами? Дійшов висновку, що якщо скриньки немає зовні, то треба шукати десь у будинку. І переміряв усі кімнати, усі коридори та комірчини, не залишивши невиміряним жодного дюйму. Виявилося, що висота всього будинку — сімдесят чотири фути, а якщо взяти окремо висоту кімнат, розташованих одна над одною, і скласти, і ще додати товщину перекриттів, які він виміряв, просвердливши наскрізні отвори, то виявиться, що загальна висота дорівнює не більше сімдесяти футів. Отже, кудись поділися цілих чотири фути. Було ясно, що їх треба шукати нагорі. Тоді мій брат пробив дірку в стелі кімнати верхнього поверху, і там, як і слід було очікувати, виявилося ще одне крихітне горище, яке хтось замурував і тому про нього ніхто не знав. Посеред нього на кроквах стояла скринька зі скарбами. Зігнувшись у три погибелі, Бартолом’ю витягнув її крізь діру та відчинив. Там виявилися коштовності на суму не менше півмільйона фунтів стерлінгів.

Почувши таке, ми витріщилися один на одного від здивування. Міс Морстен, якщо нам вдасться відстояти її права, з бідної компаньйонки перетворювалася на одну з найбагатших наречених Англії. Без сумніву, кожен справжній приятель мав би зрадіти, почувши таку новину. Але я, на свій сором, змушений повідомити, що моє серце налила свинцева важкість. Я пробурмотів, затинаючись, кілька вітальних слів і похмуро втупився в підлогу, не слухаючи подальші базікання нашого нового знайомця. Він був найтиповішим іпохондриком, і я, як крізь сон, слухав незліченний перелік симптомів його недуг і нескінченні благання пояснити йому склад і дію численного шарлатанського зілля, яке він усюди возив із собою в шкіряному футлярі. Сподіваюся лише на те, що він не запам’ятав моїх порад, які я давав йому того вечора. Голмс стверджує, що чув, як я попереджав його в жодному разі не приймати більше двох крапель касторової олії, оскільки це дуже небезпечно, і настійливо радив стрихнін у великих дозах — як заспокійливий засіб. Як би там не було, але я відчув полегшення, коли наш кеб рвучко зупинився, кучер зістрибнув із козел і відчинив двері.

— Це, міс Морстен, і є Пондишері-Лодж, — сказав містер Тадеуш, подаючи дівчині руку.

Розділ V. Трагедія в Пондишері-Лодж

Було близько одинадцятої години, коли ми дісталися цього останнього етапу нашої нічної подорожі. Ми залишили позаду вогкий туман великого міста, тут, у сільській місцевості, ніч була суха і тепла. Із заходу віяв теплий вітерець, важкі хмари повільно повзли небом, поміж ними іноді визирав місяць. Було добре видно, але Тадеуш Шолто зняв із кеба дорожній ліхтар і пішов із ним уперед.

У глибині парку стояв будинок, огороджений дуже високим кам’яним муром, всипаним зверху битим склом. Потрапити всередину можна було лише через вузьку, ковану залізом хвіртку в стіні. Наш супутник якось по-особливому постукав, так іноді стукають листоноші.

— Хто там? — спитав крізь двері грубий голос.

— Це я, Мак-Мурдо. Час би вже навчитися впізнавати мій стукіт.

Почулося бурчання, потім брязкіт і скрегіт ключів, і двері важко посунулися. На порозі стояв низькорослий, із могутніми грудьми чолов’яга, жовтий вогонь його ліхтаря освітлював висунуте вперед обличчя й очі, що недовірливо виблискували.

— Це ви, містере Тадеуш? А це хто з вами? Я не отримував жодних наказів від господаря щодо ваших гостей.

— Жодних наказів! Ви мене вражаєте, Мак-Мурдо. Я ж казав своєму братові вчора ввечері, що зі мною приїдуть мої друзі.

— Господар сьогодні весь день не виходив зі своєї кімнати. Ви й самі дуже добре знаєте наші порядки. Вас я можу впустити, але ваші друзі нехай чекають вас зовні.

Це була несподівана перешкода. Тадеуш Шолто витріщився на чоловіка розгублено та безпомічно.

— Це дуже недобре з вашого боку, Мак-Мурдо! — пробелькотів він. — Я відповідаю за них, вам цього має бути досить. З нами ще й молода дівчина. Їй непристойно залишатися такої години на проїжджій частині дороги.

— Дуже шкода, містере Тадеуш, — відповів невблаганний сторож. — Гості можуть бути вашими друзями, але недругами мого господаря. Мені добре платять, щоб я сумлінно виконував свої обов’язки. І я добре їх виконую. А цих людей не знаю.

— Та ні ж, Мак-Мурдо, знаєте, — раптом приязно промовив Шерлок Голмс. — Не думаю, що ви забули мене. Пригадуєте аматора-боксера, із яким ви провели три раунди на рингу Алісона в день вашого бенефісу чотири роки тому?

— Чи не містера Шерлока Голмса я бачу?! — вигукнув боксер. — Та це ж він і є! Як це я відразу вас не впізнав? Якби ви не стояли б тут так нишком, а завдали мені ваш знаменитий зустрічний удар у щелепу, я б тоді відразу вас упізнав. Е-е, та що там ляси точити! Ви з тих, хто закопує таланти в землю. А то б далеко пішли, якби забажали!

— Бачите, Ватсоне, якщо мій фах нікому не буде більше потрібен, у мене ще є в запасі й інші мої таланти, — зареготав Голмс. — Наш приятель, я впевнений, не стане довго тримати нас просто неба.

— Заходьте, заходьте, сер, ви й ваші друзі, — відповів сторож. — Дуже шкодую про те, що сталося, містере Тадеуш, але порядок є порядок. Я мав бути абсолютно впевнений у ваших друзях, аби впустити їх в оселю.

За кам’яним муром через пустельний парк тягнулася алея, всипана галькою. Будинок перебував весь у тіні, крім однієї стіни, залитої місячним світлом, нагорі в ній виблискувало вікно. Від цієї величезної похмурої споруди, зануреної в тишу, ставало моторошно. Навіть звичному Тадеушу було незатишно: ліхтар тремтів і поскрипував у його руці.

— Нічого не розумію, — бурмотів він. — Тут якась помилка. Я ж ясно пояснив Бартолом’ю, що сьогодні ввечері ми будемо в нього. А в його кабінеті чомусь не світиться. Гадки не маю, що б це могло означати.

— Він завжди настільки пильно охороняє своє обійстя? — поцікавився Шерлок Голмс.

— Авжеж, так вирішив ще мій батько. Бартолом’ю був улюбленцем, і мені іноді здавалося, що батько розповідав йому більше, ніж мені. Он, бачите освітлене місяцем вікно — це кабінет Бартолом’ю. Але в ньому, здається, темно.

— Атож, темно, — підтвердив Шерлок Голмс. — Але в маленькому віконці біля входу наче світиться.

— А, це кімната економки. Місіс Берстон, наша стара домоправителька, зазвичай проводить там вечори. Вона все нам пояснить. Не погодитесь кілька хвилин зачекати мене тут? Якщо ми ввійдемо всі разом, місіс Берстон перелякається, вона ж не чекає нашого вторгнення. Цить, тихіше! Що це?

Він підняв тремтячою рукою ліхтар, і навколо нас застрибала та захиталася пляма світла. Міс Морстен схопила мене за руку й ми всі зупинилися з тріпотливими серцями, напружуючи слух. Від темної похмурої гори будинку долинали крізь нічну тишу скорботні, жалісні звуки — схлипування чимось наляканої жінки.

— Це місіс Берстон, — пояснив Шолто. — У будинку лише одна жінка. Зачекайте тут. Я негайно повернуся.

Він підійшов до дверей і постукав своїм особливим способом. Його впустила висока літня жінка, яка, побачивши гостя, на радощах сплеснула руками.

— О, містере Тадеуш, я така рада, що ви прийшли! Така рада, така рада! — почули ми її голосіння, потім двері зачинилися, і голос завмер у глибині житла.

Тадеуш Шолто залишив нам ліхтар. Голмс повільно посвітив ним на всі боки, потім пильно обдивився будинок і великі гори землі, що захаращували садок. Ми з міс Морстен стояли зовсім близько, й її рука ховалася в моїй. Дивовижна, незбагненна річ кохання, ось ми стоїмо тут двоє, ми ніколи не зустрічалися до цього дня, ні разу не сказали один одному жодних люб’язних слів, ласкаво не дивилися один на одного, й ось, зараз, у цю хвилину небезпеки наші руки інстинктивно потяглися одна до одної. Я потім часто згадував із подивом цю хвилину, але тоді мені все здавалося природним, і вона потім часто казала мені, що відразу ж потягнулася до мене, впевнена, що знайде в мені розраду та захист. Так ми стояли вдвох, перед цим дивним, похмурим будинком, тримаючись за руки, як діти, і наші серця раптом охопив спокій.

— Яке дивне місце, — промовила міс Морстен, озираючись.

— Схоже, що над цим парком попрацювали всі кроти Англії. Мені довелося бачити подібний пагорб під Балларетом. Але це була робота шукачів скарбів.

— І тут працювали такі шукачі, — зауважив Голмс. — Точніше, дослідники. Не забувайте, що власники цього обійстя шість років шукали скарби. Нічого дивного, що парк схожий на копальню золота.

Цієї миті вхідні двері відчинилися, і з простягнутими вперед руками з дому вибіг Тадеуш Шолто, в очах його стояв жах.

— З Бартолом’ю щось трапилося! — вигукнув він. — Я так боюся! Нерви мої не витримують.

Він справді мало не захлинався сльозами, і його бліде обличчя, що виступало з каракулевого коміра, сіпалося, мало безпорадний, благальний вираз до смерті переляканої дитини.

— Зайдімо в будинок, — рішуче запропонував Голмс.

— Аякже, ходімо, — благально пробелькотів Тадеуш Шолто. — Я, правда, тепер зовсім не розумію, що робити далі.

Ми пішли за ним до кімнати економки, яка розміщувалася ліворуч від входу. Перелякана жінка кидалася то туди, то сюди, нервово заломлювала пальці, але поява міс Морстен подіяла на неї заспокійливо.

— Нехай Господь благословить вас, — вигукнула жінка, тамуючи ридання. — Яке лагідне й добре у вас обличчя! Як погляну на вас, одразу мені стає легше. Що я витримала за цей день!

Міс Морстен, погладивши її худу, огрубілу від роботи руку, промовила кілька приємних, втішних слів із суто жіночим співчуттям, і бліді, безкровні щоки літньої жінки легко порожевіли.

— Господар замкнувся в себе й не відповідає на стукіт, — пояснила вона. — Я весь день чекала, коли він покличе мене. Правду кажучи, господар любить залишатися наодинці. Годину тому я почала турбуватися, чи не сталося чогось лихого, піднялася нагору та зазирнула в щілину для ключа. Вам варто самим піднятися туди, містере Тадеуш, і переконатися. Десять років живу я в цьому будинку, бачила містера Бартолом’ю і в горі, і в радощах, але такого обличчя не бачила в нього ніколи.

Шерлок Голмс узяв лампу й пішов нагору першим, оскільки Тадеуш від страху лише зубами стукотів. Його коліна підгиналися, й я взяв чоловіка під лікоть, аби він зміг піднятися сходами. Двічі, поки ми йшли нагору, Голмс виймав із кишені лупу та ретельно розглядав якісь темні плями на рогожі з кокосового волокна, які здалися мені звичайним пилом. Він рухався дуже повільно, лампу ніс низько й уважно поглядав то ліворуч, то праворуч. Міс Морстен залишилася внизу з переляканої економкою.

Третій сходовий марш вивів нас у довгий прямий коридор, на правій стіні якого висів індійський килим ручної роботи. Ліворуч було троє дверей. Голмс повільно пішов уперед, ретельно оглядаючи все на ходу, ми слідували за ним крок за кроком, а за нами вздовж коридору рухалися наші довгі чорні тіні. Нам потрібні були треті двері. Голмс постукав, не отримавши відповіді, спробував повернути клямку та натиснув на неї. Двері виявилися замкненими зсередини. Голмс підняв лампу до самого замка, і ми побачили, що язичок — широкий і дуже міцний. Ключ, однак, був обернений, і в отворі залишалася щілина. Шерлок Голмс схилився до неї і негайно різко відсахнувся.

— Щось у цьому є диявольське, Ватсоне! — прошепотів він. Я ніколи раніше не бачив його таким стривоженим. — Що ви про це думаєте?

Я нахилився до щілини та сіпнувся від жаху. У вікно лилося місячне світло, наповнюючи кімнату слабким непевним сяйвом. Прямо на мене витріщалося і немов висіло в повітрі — оскільки все під ним було в тіні — обличчя нашого супутника Тадеуша. Та ж висока блискуча лисина, таке саме руде волосся навколо, таке ж безкровне обличчя. Лише риси його обличчя застигли в жахливій усмішці — напруженій і неприродній, яка в цій спокійній, залитій місячним світлом кімнаті справляла страшніше враження, ніж гримаса болю або страху. Лице було так схоже на обличчя нашого крихітного приятеля, що я озирнувся, аби переконатися, що той тут, поруч зі мною. «Та ж вони з братом близнюки», — згадав я.

— Який жах! Що ж тепер робити? — звернувся я до Шерлока Голмса.

— Будемо висаджувати двері, — відповів він і, навалившись на них усім тілом, спробував зламати замок. Двері тріщали та скрипіли, але не піддавалися. Тоді ми із зусиллям натиснули вдвох, замок клацнув, двері розчахнулися, і ми опинилися в кабінеті Бартолом’ю Шолто.

Кабінет обладнали під хімічну лабораторію. На полиці, що висіла на стіні, навпроти дверей, стояли два ряди бутлів і пляшечок зі скляними корками, стіл був заставлений пальниками Бунзена, пробірками та колбами. У кутках на підлозі стояли великі бутлі в кошиках, в яких тримають кислоту. Один із них, мабуть, тріснув або розколовся, бо з-під нього вилилася цівка якоїсь темної рідини, і кімнату наповнював важкий, солодкуватий сморід, схожий на запах дьогтю. В одному кутку кімнати стояла драбина, підлога біля її основи була всипана тиньком і дранкою, а верх її впирався в стелю, поруч із отвором, достатньо великим, аби в нього могла пролізти людина. На підлозі поруч із драбиною лежав моток грубої мотузки.

Біля стола в дерев’яному кріслі сидів у похиленій позі господар будинку, нахиливши голову до лівого плеча й усміхаючись тією жахливою, незбагненною посмішкою. Чоловік був холодний і встиг задубіти. Він був мертвий, мабуть, уже кілька годин. Я звернув увагу, що не лише його обличчя спотворено гримасою, але руки й ноги вивернуто та скручено найнеймовірнішим чином. На столі поруч із його рукою лежало дивне знаряддя — коричнева тонка палиця з кам’яним наконечником у вигляді молотка, грубо прив’язаного мотузкою. Поруч із нею лежав вирваний із нотатника аркуш паперу, на якому було надряпано кілька слів. Голмс поглянув на нього й простягнув мені.

— Бачите, — він багатозначно звів брови.

У світлі ліхтаря я прочитав, сіпнувшись від жаху: «Знак чотирьох».

— В ім’я всього святого, що все це означає?

— Це означає, що тут скоїли вбивство, — пояснив Голмс, нахиляючись до закляклого тіла нещасного Бартолом’ю Шолто. — Я так і думав, погляньте!

І він вказав на тонкий довгий темний шпичак, устромлений у шкіру над вухом.

— Схоже на колючку якоїсь рослини, — зауважив я.

— Так і є. Можете вийняти її. Лише обережно, вона отруєна.

Обережно, двома пальцями я вийняв шпичак. Він піддався дуже легко, не залишивши на шкірі майже жодного сліду. Місце проколу позначалося лише маленькою цяткою висохлої крові.

— Для мене все це незбагненна таємниця, — зізнався я, — і чим далі, тим загадковішою вона стає.

— Для мене ж навпаки, — зазначив Голмс, — справа з кожною хвилиною прояснюється. Бракує лише кількох ланок, аби відновити хід подій.

Ми, потрапивши в цю кімнату, майже забули про присутність нашого супутника. А той усе ще стояв на порозі, заламуючи руки та вичавлюючи з себе час від часу здавлені стогони. Постать його уособлювала відчай. Раптом із грудей нещасного вирвався шалений, повний відчаю зойк.

— Скарби зникли! — заволав він. — Вони пограбували його! Бачите он ту дірку. Ми витягли скриньку звідти. Я допомагав йому! Я останній, хто бачив брата живим! Я пішов звідси вчора ввечері й чув, коли спускався сходами, як він замикав за мною двері.

— О котрій годині це було?

— О десятій. І ось він мертвий! Сюди викличуть поліцію. Підозра впаде на мене. Так, я впевнений, що так і буде. Але ви ж не вважаєте мене винним, джентльмени? Ви, звісно, не можете думати, що це зробив я! Хіба б я привіз вас сюди, якби це був я? О Боже! О Боже! Ні, я збожеволію!

Він розмахував руками, тупав ногами, його трясло, як у лихоманці.

— Вам немає потреби боятися, містере Шолто, — заспокоїв чоловіка Голмс і поплескав його по плечу. — Послухайте мене й їдьте до поліційного відділку. Треба повідомити про те, що сталося. Обіцяйте надати їм усіляку допомогу. А ми на вас тут зачекаємо.

Чоловічок скорився, все ще повністю не прийшовши до тями. І ми почули, як він, спотикаючись у темряві, спускається сходами.

Розділ VI. Шерлок Голмс демонструє свій метод

— Отже, Ватсоне, — заявив Шерлок Голмс, потираючи руки. — Маємо зараз півгодини. Слід якнайкраще використати цей час. Як я вам уже сказав, справа для мене повністю зрозуміла. Але все ж ми можемо помилитися, довірившись занадто очевидним фактам. Яким би простим спочатку не видався випадок, він завжди може обернутися набагато складнішим.

— Простим! — здивовано вигукнув я.

— Звісно, — відповів Голмс із виглядом професора, котрий демонструє учням цікавого хворого. — Будь ласка, сядьте он у той кут, аби ваші сліди не ускладнили справу. А тепер до праці. По-перше, як ці пройдисвіти проникли сюди й як вилізли назовні? Двері з учорашнього вечора не відмикали. А як щодо вікна? — детектив підніс до вікна лампу, висловлюючи вголос свої міркування, але звертаючись швидше до себе, ніж до мене. — Вікно замкнули зсередини. Рами дуже міцні. Відчинімо його. Поруч немає ніякої водостічної труби. Дах недосяжний. І все ж хтось проник у кімнату крізь вікно. Минулої ночі йшов невеликий дощ. Бачите, на підвіконні земля; відбиток черевика й ще один дивний круглий слід. А ось знову він. Цього разу на підлозі. А ось слід уже на столі. Погляньте, Ватсоне, картина дуже чітка.

Я став розглядати круглі грудки землі на підлозі.

— Це слід не від ноги, — задумався я.

— Тому й він такий важливий. Це відбиток дерев’яного протезу. Бачите, тут на підвіконні слід важкого, грубого черевика з широкою металевою підківкою. А поруч круглий слід від дерев’яшки.

— Чоловік на дерев’яній нозі!

— Саме так. Він побував тут не сам. У нього був дуже здібний і спритний помічник. Ви могли б, докторе, видряпатися по цій стіні?

Я визирнув у відчинене вікно. Місяць усе ще яскраво освітлював цю частину будинку. Ми були на висоті добрих шістдесяти футів від землі, і, наскільки я міг бачити, ніде в цегляній стіні не було ні тріщинки, ні ямки, куди можна було б поставити ногу.

— Це зовсім неможливо, — відповів я.

— Так, самому неможливо. Але припустимо, у кімнаті перебуває ваш спільник, котрий кинув вам надійну мотузку, он ту, що лежить у кутку, прив’язавши один її кінець до гаку, що стирчить у стіні. Ну тоді, якщо ви людина спритна, то навіть із дерев’яною ногою, мабуть, змогли б видертися цією стіною. Потім ви б спустилися вниз, ваш приятель змотав би мотузку нагору, відв’язав від гаку, замкнув вікно на засувку, а сам зник із цієї кімнати тим же шляхом, яким і ввійшов сюди. Дрібніша деталь, — продовжував Голмс, вказуючи на мотузку, — хоча наш товариш на милиці виявився чудовим верхолазом, але він за фахом не моряк. Та його руки не задубіли від лазіння по канатах. Моя лупа виявила в кількох місцях сліди крові, особливо помітні на кінці мотузки. Отже, він спускався вниз так квапливо, що здер шкіру з рук.

— Дуже добре, — видихнув я, — але вся справа не стала від цього ні на йоту зрозумілішою. Хто цей таємничий помічник? Як він проник у цю кімнату?

— Ага, помічник, — повторив Голмс задумливо. — Цей помічник — особа примітна. Через нього справа набуває вкрай виняткової барви. Гадаю, що він впише нову сторінку в історію злочинів в Англії. Такі випадки траплялися раніше, але лише в Індії і ще, якщо пам’ять мене не зраджує, в Сенеґамбії[22].

— Але як він зумів проникнути в цю кімнату? — повторив я. — Двері замкнені, вікна зовні недоступні. Може, через комин?

— Його отвір занадто малий, — спростував Голмс. — Я вже перевірив цей варіант.

— Але як же тоді?

— Ви просто не хочете застосувати мій метод, — сказав детектив, хитаючи головою. — Скільки разів я вам казав, відкиньте все неможливе, а те, що залишиться, і буде відповіддю, якою б неймовірною вона не здавалася. Ми знаємо, що він не міг потрапити в кімнату ні крізь двері, ні крізь вікна, ні крізь димар. Знаємо також, що він не міг сховатися в кімнаті, бо тут ніде ховатися. Як же він тоді проник сюди?

— Через дах! — вигукнув я.

— Без сумніву. Він міг проникнути в цю кімнату лише через дах. Якщо будете ласкаві посвітити мені, ми продовжимо наші пошуки на горищі, де й знайшли скриньку зі скарбами.

Голмс піднявся драбиною до стелі, вхопився обома руками за балку, підтягнувся й заліз в отвір. Потім, висунувши обличчя (мабуть, розпластався там), простягнув руку, взяв у мене лампу та тримав її, поки я підіймався вслід.

Горище, на якому ми опинилися, було десять футів у довжину й шість завширшки. Підлогою слугували балки стелі та тонкий шар дранки з тиньком, тому ступати з балки на балку доводилося обережно. Дах був двосхилий, закінчувався горизонтальним ребром. Стелею горища служив, ймовірно, зворотний бік даху. Підлогу вкрив товстий шар пилюки, що накопичилася за багато років. Крім пилу, на горищі не було нічого.

— Ось, будь ласка, — вказав Шерлок Голмс, кладучи руку на похилу стіну. — Це мансардне вікно веде назовні. Відчиніть його й опинитесь безпосередньо на даху, а дах, на щастя, пологий. Саме цим шляхом Номер один і проник у кімнату. Давайте поглянемо, чи не залишив він якихось слідів.

Голмс опустив лампу до підлоги, й я вдруге за вечір побачив на його обличчі здивований і спантеличений вираз. Простеживши за поглядом приятеля, я відчув, як мороз іде у мене поза шкіру: на підлозі було безліч відбитків босих ніг — чітких, добре помітних, але ці сліди були мало не на половину меншими за сліди дорослої людини.

— Голмсе, — прошепотів я, — то цю страшну справу вчинила дитина!

Самовладання вже повернулося до Голмса.

— Я, зізнаюся, мало не втрапив у глухий кут. Пам’ять зрадила. А справа дуже проста. Я мав би із самого початку здогадатися, якими будуть сліди. Ну що ж, більше тут робити нічого. Гайда вниз.

— Але що ж це за сліди? — спитав я, згораючи від цікавості.

— Любий Ватсоне, проаналізуйте факти, — сказав детектив із легким роздратуванням. — Ви ж знаєте мій метод. Застосуйте його, буде цікаво порівняти результати.

— Ні, я нічого не розумію, — відказав я.

— Скоро все збагнете, — неуважно кинув Голмс. — Гадаю, що нічого цікавого тут більше немає. І все ж я перевірю ще раз.

Швидким рухом він вийняв із кишені лупу й рулетку і, наблизивши свій гострий тонкий ніс аж до обшивки, почав уважно вивчати кожен міліметр. Його очі, блискучі, глибоко посаджені, нагадували мені очиці хижого птаха. Такими швидкими, нечутними та вкрадливими були його рухи, точнісінько як у гончака, який узяв слід, що я раптом подумав, яким би страшним злочинцем він міг би бути, якби спрямував свій талант і свою енергію не на захист закону, а проти нього.

Оглядаючи горище, він весь час щось бурмотів собі під ніс і раптом радісно вигукнув.

— Оце вже, можу сказати, пощастило, — сказав він. — Це заощадить нам багато часу й праці. Номер один мав необережність вступити в креозот. Бачите, з правого боку цієї в’язкої, смердючої калюжі відбився краєчок маленької ноги. Бутель із креозотом, мабуть, луснув, і рідина витекла.

— Ну то й що?

— А те, що тепер ми його хутко упіймаємо. Є собака, який по сліду, що пахне креозотом, піде навіть на край світу. Якщо звичайний пес триматиме слід до самих кордонів графства, як гадаєте, куди може дійти спеціально натренований собака? Звичайна пропорційна залежність, невідомий член якої дорівнює... Стоп! Чую, вже прибули повноважні представники закону.

Внизу загупали важкі кроки та почулися гучні голоси, відчутно грюкнули вхідні двері.

— Поки вони ще не прийшли, — попросив Голмс, — торкніться долонею руки та ноги цього бідолахи. Що відчуваєте?

— М’язи задерев’яніли, — відповів я.

— Саме так. Їх звела найсильніша судома. Це не просте трупне задубіння. На яку думку наштовхує вас ця гіпократівська, або, як любили писати старі письменники, сардонічна посмішка й це окостеніння?

— Смерть настала в результаті дії якогось токсичного алкалоїду рослинного походження, — відповів я, — на кшталт стрихніну, що викликає правець.

— Це перше, про що я подумав, коли побачив це перекошене обличчя. Увійшовши до кімнати, я відразу ж узявся шукати, чим ввели отруту. І, як пам’ятаєте, виявив шпичак, який ледь уколов шкіру. Зверніть увагу, що ця колючка вразила ту частину голови, яка обернена до отвору в стелі, якщо сидіти безпосередньо на цьому кріслі. А тепер давайте розглянемо сам шпичак.

Я обережно взяв його й підніс до ліхтаря. Голка була довгою, гострою та чорною, біля самого вістря блистів засохлий патьок якоїсь густої рідини. Тупий кінець мав овальну форму й сліди від ножа.

— Це від дерева, що росте в Англії?

— Певна річ, ні. Так от, Ватсоне, маючи в своєму розпорядженні стільки фактів, маємо прийти до правильного розв’язку. А ось і офіційні представники закону — неофіційні змушені поступитися їм місцем.

Кроки ставали все голоснішими, нарешті, вони загуркотіли вже за дверима, і в кімнату ввійшов, важко ступаючи, огрядний, великий чолов’яга в сірому. У нього було червоне, м’ясисте обличчя, з якого на нас з-під припухлих, одутлих повік хитро зиркали маленькі блискучі очі. За ним увійшов інспектор поліції в однострої, а слідом за ним — Тадеуш Шолто, котрий усе ще не припинив тремтіти.

— Отакої! — вигукнув прибулець глухим, хрипким голосом. — Оце так справа! Кого тут маємо? Чому в будинку люду, як у саду кроликів?..

— Ви, мабуть, пам’ятаєте мене, містере Етелні Джонс? — спокійно мовив Голмс.

— Ясна річ, пам’ятаю, — прохрипів у відповідь той. — Ви містер Голмс, Шерлок Голмс, теоретик. Я ніколи не забуду, як ви повчали нас, пояснюючи, куди поділися бішопґейтські діаманти. Справедливість вимагає зазначити, що ви вказали нам правильний шлях, але тепер уже можете визнати, що того разу вам допоміг звичайний щасливий випадок.

— Того разу мені допомогла проста логіка.

— Ну годі, годі. Ніколи не соромтеся правди. То що ж тут сталося? Гм! Кепсько! Факти, на щастя, у наявності, то ж усякі теорії ні до чого. На щастя, я якраз опинився в Норвуді з приводу іншої справи. І раптом повідомлення про цю смерть. Як гадаєте, з якого дива вона сталася?

— Теорії тут ні до чого, — сухо зауважив Голмс.

— Звісно, звісно. Але ми не заперечуємо, що ви іноді на диво потрапляєте в ціль. Господи, помилуй! Двері, як я розумію, були замкнені. Гм, гм... Зникли коштовності вартістю в півмільйона. А як щодо вікна?

— Також на замку, але на підвіконні є сліди.

— Чудово, чудово, але якщо воно замкнене, то сліди не мають жодного стосунку до справи. Це підказує здоровий глузд. Людина може померти від нападу. Так, але ж зникли коштовності. Ага! У мене є версія. Іноді й на мене сходить просвітлення. Будь ласка, відійдіть убік, сержанте, і ви, містере Шолто. Ваш приятель може залишитись, де стоїть. Що про це думаєте, містере Голмс? Містер Шолто, як він сам зізнався, був учора весь вечір зі своїм братом, з яким трапився удар, після чого містер Шолто пішов і забрав усі коштовності. Ну, що скажете?

— Після чого мертвий господар дуже завбачливо піднявся та замкнувся зсередини.

— Гм, гм! У цьому слабке місце моєї версії. Закличмо на допомогу здоровий глузд. Цей Тадеуш Шолто прийшов до брата. Зав’язалася сварка. Це ми знаємо. Брат мертвий, коштовності зникли — це також не таємниця. Ніхто не бачив брата після відходу Тадеуша. Постіль його не рухали. Тадеуш явно перебуває у великому сум’ятті. Як бачите, я плету сіть навколо нього. І вона затягується.

— Але вам ще невідомі всі факти, — зауважив Голмс. — Бачите цей шпичак. У мене є всі підстави вважати, що отруєний. Його знайшли встромленим у голову убитого. Там залишився слід. На столі лежала ось ця записка, прочитайте її. Поруч була ця дивна зброя з кам’яним наконечником. Як ваша версія пояснює ці факти?

— Чудово пояснює, — бундючно відповів гладкий детектив. — Будинок сповнений індійськими дивовижами. І Тадеуш приніс цю штукенцію сюди. А якщо шпичак був отруєний, то йому було дуже просто використати його як знаряддя вбивства. Ця записка — спритний трюк для відвернення уваги. Одне лише незрозуміло — яким шляхом він вийшов звідси? Ага, в стелі є отвір! Звісно, крізь нього.

З несподіваною для його огрядності спритністю детектив подерся нагору драбиною та пірнув у отвір. Тієї ж миті ми почули його переможний голос. Він кричав, що з горища на дах веде мансардне вікно.

— Він, мабуть, знайде там ще щось, — промовив Голмс і стенув плечима. — Іноді в ньому начебто помітні проблиски розуму. Il n’y a pas des sots si incommodes que ceux qui ont de l’esprit[23].

— Ось бачите! — сказав Етелні Джонс, спускаючись драбиною. — Факти надійніші за будь-яку теорію. Моя версія підтверджується повністю. На горищі є вікно на дах. І воно навіть відчинене.

— Це я його відчинив.

— Справді? То ви його також бачили?

Джонс явно збентежився, почувши слова Голмса.

— Неважливо, хто перший його помітив, — сказав він примирливо, — важливо те, що тепер ясно, як він вибрався звідси. Інспекторе!

— Слухаюсь, сер! — почувся голос із коридора.

— Запросіть сюди містера Шолто. Містере Шолто, мій обов’язок попередити вас, що всі ваші слова можуть використати проти вас. Я арештовую вас ім’ям королеви як особу, причетну до смерті вашого брата.

— Ну ось! Що я вам казав? — вигукнув плаксивим голосом маленький чоловічок, простягаючи до нас руки.

— Не турбуйтесь, містере Шолто, — заспокоїв його Голмс. — Гадаю, що зумію зняти з вас це звинувачення.

— Не обіцяйте забагато, теоретику, ой не обіцяйте! — вигукнув детектив. — Це може виявитися не такою простою справою.

— Я не лише зніму з містера Шолто звинувачення, містере Джонс, але ще й зроблю вам подарунок: назву ім’я та прикмети одного з двох людей, котрі були в цій кімнаті минулої ночі. У мене є всі підстави стверджувати, що його звати Джонатан Смолл. Він майже неграмотний, невисокий на зріст, рухливий, у нього немає правої ноги, ходить на стоптаній усередину милиці. Ліва нога взута в грубий, з квадратним носаком черевик на залізній підківці. Це колишній каторжник, років йому близько сорока, дуже засмаглий. Ось кілька прикмет, які можуть допомогти вам, тим більше, що на цій мотузці є його кров: він учора вночі обдер тут долоні. Другий...

— А, то є і другий, — глузував Етелні Джонс, але було помітно, що впевненість, з якою Голмс описував злочинця, справила на нього враження.

— Це досить цікава особистість, — зауважив Голмс, обертаючись на п’ятах. — Сподіваюся, що дуже скоро передам цю парочку у ваші руки. Ватсоне, мені треба сказати вам кілька слів.

Приятель провів мене до сходів.

— Несподіваний поворот подій, — сказав він, — змусив нас забути про первісну мету нашої подорожі.

— Я також якраз про це подумав, — додав я. — Не можна, щоб міс Морстен довше перебувала в цьому зловісному будинку.

— Не можна. Маєте відвезти її додому. Вона живе у місіс Сесіл Форестер у Ловер-Камбервелі. Це не так далеко звідси. Якщо вирішите повернутися, я на вас тут почекаю. Але, можливо, ви занадто втомилися?

— Анітрохи. Я не зможу заснути, поки ця фантастична історія не стане для мене більш-менш зрозумілою. Я неодноразово потрапляв у надзвичайно складні та гострі ситуації, але, мушу зізнатися, нагромадження цих реально неймовірних пригод вивело мене з рівноваги. Але якщо вже я опинився в епіцентрі подій, то залишуся з вами до кінця.

— Ваша присутність мені буде дуже потрібна, — відповів Голмс. — Ми поведемо цю справу самостійно. І нехай Джонс тішить себе власними фантазіями. Коли відвезете міс Морстен, їдьте, будь ласка, в Ламбет, вулиця Пінчин-лейн, 3. Це на самому березі. У третьому будинку праворуч живе таксидерміст Шерман, він набиває опудала птахів. У його вікні побачите ласицю, що тримає кроля. Розбудіть Шермана, передайте від мене вітання й повідомте, що мені негайно потрібен Тобі. Візьміть Тобі й привезіть його сюди.

— Це собака?

— Атож, кумедний такий пес, не чистокровний, але з вражаючим нюхом. Вважаю за краще скористатися допомогою Тобі, ніж усіма детективами Лондона.

— Я привезу його вам, — відповів я. — Назад повернуся близько третьої, якщо знайду свіжого коня.

— А я, — сказав Голмс, — спробую щось розвідати у місіс Берстон і слуги-індуса, котрий, як сказав містер Тадеуш, спить у комірчині на горищі. Потім візьмуся за вивчення методів великого містера Джонса та послухаю його іронічні та не надто делікатні зауваження. Wir sind gewohnt, daß die Menschen verhöhnen, was sie nicht verstehen[24]. Ґете, як завжди, глибокий і лаконічний.

Розділ VII. Пригода з діжкою

Полісмени приїхали двома кебами, одним я й скористався, щоб відвезти міс Морстен додому. Лагідна, мов ангел, міс Морстен увесь цей жахливий вечір трималася стійко, поки поруч була слабша особа, котра потребувала підтримки. Коли ж я спустився донизу, вона ласкаво та безтурботно розмовляла з переляканою економкою. Коли ми опинилися з нею удвох у кебі, вона раптом зовсім занепала, а потім невтішно заридала — так відчутно подіяли на неї події цього вечора. Згодом вона казала мені, що під час цієї мандрівки в кебі я видався їй чужим і холодним. Вона й не підозрювала, яка в мені точилася боротьба й скільки зусиль мені коштувало стримуватися. Я був так само сповнений до неї співчуття та ніжності, як там, у садочку, коли ми трималися за руки. Розумів, що за багато років безтурботного життя не пізнав би краще її доброго та хороброго серця, ніж за один цей неймовірний день. Але дві думки заважали мені щось казати. Дівчина була беззахисна та слабка, нерви в неї дуже розхиталися. Розповідати їй зараз про своє кохання означало скористатися її безпорадністю. Але ще гірше було те, що вона була багата. Якщо пошуки Голмса зазнають успіху, вона стане спадкоємицею знайдених скарбів, принаймні, їхньої половини. Чи буде справедливо, чи буде благородно, якщо хірург, що працює на половинній платні, скористається миттю близькості, яку подарував йому випадок? Чи не побачить вона в мені звичайного шукача багатих наречених? Не можу допустити, щоб вона так про мене подумала. Ці скарби Аґри лягли між нами нездоланним бар’єром.

Було близько другої години, коли ми дісталися до будинку місіс Сесіл Форестер. Слуги вже давно лягли спати, але місіс Форестер ще ні, вона чекала повернення міс Морстен — так зацікавив її дивний лист, отриманий компаньйонкою. Вона особисто відчинила нам двері. Це була дуже приємна жінка середнього віку. Я з радістю помітив, наскільки ласкаво вона обійняла дівчину, й голос її звучав по-материнськи. Було ясно, що міс Морстен тут не служниця, а подруга. Вона представила мене місіc Форестер, і та запропонувала мені увійти, незважаючи на пізню годину, і розповісти про наші пригоди. Та я пояснив їй усю важливість доручення Голмса й твердо пообіцяв незабаром заїхати до них і розповісти, як просунулася справа. Коли кеб трохи від’їхав, я озирнувся, і досі в мене перед очима стоїть ця картина — два витончених жіночих силуети, що тісно притулилися один до одного на сходах ґанку, відчинені вхідні двері, передпокій, освітлений крізь матове скло внутрішніх дверей, барометр на стіні, начищені металеві перила на сходах. Як заспокійливо подіяв на мене непорушний затишок англійського будинку! Я навіть на секунду забув про цю жахливу, загадкову справу.

І чим більше я про неї думав, тим загадковішою й огиднішою вона мені здавалася. Поки кеб гуркотів тихими, освітленими газовими ліхтарями нічними вулицями, я згадав увесь ланцюг неймовірних подій минулого дня та ночі. Початкова проблема цілком прояснилася. Смерть капітана Морстена, посилки з перлинами, оголошення в газеті, лист — усе це більше не було таємницею, зате нам відкрився ще один секрет, набагато загадковіший і трагічніший. Індійські скарби, незрозуміла мапа, знайдена серед речей капітана Морстена, дивні події, що призвели до смерті майора Шолто, відкриття сховку й убивство того, хто його знайшов, виняткові обставини злочину, дивні сліди, незвична зброя, слова, написані на клаптику паперу, ті ж самі, що були й на мапі Морстена, — це був справжній лабіринт, в якому людина, не наділена такими винятковими здібностями, як мій товариш Шерлок Голмс, неодмінно б заблукала, втративши будь-яку надію хоча б колись знайти вихід.

Пінчин-лейн була поруч зі старими двоповерховими цегляними будинками в нижній частині Ламбету. Я довго стукав у двері будинку № 3. Нарешті за віконницею блиснув вогник свічки, й у вікні другого поверху з’явилося обличчя.

— Забирайся звідси зараз же, п’янюча тварюко! — почулося згори. — Якщо не перестанеш стукати, я відчиню двері й випущу на тебе сорок три собаки.

— Мені потрібен лише один, тому я й приїхав.

— Геть! — заволав той же голос. — У мене тут у кошику гадюка! Якщо не підеш, кину тобі її на голову!

— Мені потрібен собака, а не змія! — закричав я у відповідь.

— Набридло мені з тобою сперечатися. Рахуватиму до трьох. Якщо не підеш, кидаю гадюку!

— Містер Шерлок Голмс... — почав було я.

Ім’я Шерлока Голмса справило магічну дію, бо вікно негайно зачинилося, і не минуло й хвилини, як загриміли ключі, та двері відчинилися. Містер Шерман виявився довгим худим стариганем із сутулими плечима, жилавою шиєю й у синіх окулярах.

— Приятель Шерлока Голмса завжди бажаний гість у цій оселі, — сказав він. — Заходьте, сер. Тримайтеся подалі від борсука, він кусається. Фу, як соромно! Хочеш вкусити цього джентльмена?

Ці слова були звернені до горностая, який просовував свою хижу пичку з червоними очицями поміж прутів клітки.

— Не звертайте на цю змію уваги. Це всього лише веретільниця. Вона не отруйна, й я пускаю її прогулятися по кімнаті. Вона їсть жуків. Не гнівайтесь на мене за те, що спочатку був дещо лихий. Рятунку немає від хуліганів. Люблять стовбичити під моїми вікнами. Чим можу бути корисним містеру Шерлоку Голмсу, сер?

— Йому потрібен ваш собака.

— А-а! Йому потрібен Тобі!

— Атож, саме Тобі.

— Тобі живе тут у номері сім, ліворуч.

Він повільно почвалав зі свічкою в руках цим дивовижним звірячим містечком. У нечіткому, слабкому світлі свічки я розрізняв у кожному закутку, у кожній щілині блискучі, мерехтливі очі, що стежили за нами. Над нашими головами на балках стелі сиділи поважні птахи й ледаче переступали з ноги на ногу, коли наші голоси турбували їхній сон.

Тобі виявився маленьким покручем, довгошерстим і довговухим, суміш спанієля та шотландської гончої. Він був брунатний із білим, й у тварини була смішна, незграбна хода перевальцем. Трохи повагавшись, песик узяв від мене шматок цукру, який дав мені старий натураліст, і, уклавши таким чином зі мною союз, без жодних застережень пішов за мною в кеб. На палаці Ламбетського єпископа якраз пробило третю, коли я вдруге цієї ночі опинився біля Пондишері-Лодж. Колишнього професійного боксера Мак-Мурдо, як я дізнався, також заарештували за підозрою в співучасті й разом із містером Шолто відвезли в поліцію. Вузькі вхідні двері охороняли два правоохоронці, але мене з собакою вони пропустили негайно ж, як тільки я назвав ім’я знаменитого детектива.

Голмс стояв на порозі, засунувши руки в кишені та курячи свою люльку.

— А, ви його привезли! — зронив він, побачивши мене. — Хороший песик! Етелні Джонс пішов. Поки вас не було, ми стали свідками його нестримної енергії. Заарештував не лише нашого приятеля Тадеуша Шолто, а й економку, вартового та слугу-індуса. Тож ми тут самі, не враховуючи сержанта в кабінеті нагорі. Залиште собаку тут і ходімо зі мною.

Ми прив’язали Тобі до столу в передпокої та піднялися сходами. Кімната була в такому ж вигляді, як я її залишив, лише тіло посеред кімнати прикрили простирадлом. У кутку задрімав утомлений сержант.

— Подайте мені, будь ласка, ваш ліхтар, сержанте, — попросив Голмс. — А тепер зав’яжіть ззаду ось цю мотузку, щоб ліхтар висів у мене на грудях. Черевики зі шкарпетками я зніму. Ви візьміть їх із собою вниз, Ватсоне. Хочу випробувати професію верхолаза. Вмочіть, будь ласка, мою хустинку в креозоті. Так, добре. А тепер підіймімося ненадовго нагору.

Ми знову видряпалися драбиною та залізли крізь отвір у стелі на горище. Голмс спрямував світло ліхтаря на дивні сліди в пилюці.

— Це дуже цікаві сліди, — сказав він. — Помітили в них щось незвичайне?

— Це сліди дитини, — відповів я, — або мініатюрної жінки.

— Якщо зважати на їхній розмір. А ще що в них вражає?

— Мені здається, вони більше нічим не відрізняються від будь-якого іншого сліду.

— Відрізняються, та ще й як! Дивіться. У пилюці є відбиток правої ступні. Я наступаю поруч своєю. У чому різниця?

— Ваші пальці притиснуті один до одного. А на маленькому сліді всі пальці стирчать у різні боки.

— Дуже добре. Це надзвичайно важливо запам’ятати. А тепер підійдіть до мансардного вікна та понюхайте підвіконня. Я зі своєю хусткою залишуся тут.

Так я й зробив — і відчув сильний запах дьогтю.

— Ось куди він поставив ногу, коли йшов звідси. Якщо ви відчули його слід, то Тобі й поготів відчує. А тепер йдіть униз, відв’яжіть собаку — і гайда за Номером один.

Коли я вийшов на подвір’я, Шерлок Голмс був уже на горизонтальній балці даху, якою він повільно повз, як величезний світлячок. Він було зник за димарями, але скоро знову з’явився й знову щез — мабуть, узявся спускатися протилежним схилом даху. Я обійшов будинок і побачив, що він уже сидить на карнизі поруч із ринвою.

— Ватсоне, це ви? — гукнув він згори.

— Я, — відповів я.

— Он де він підіймався. Що там унизу?

— Діжка!

— Кришка на ній є?

— Є.

— А драбини неподалік не видно?

— Ні!

— От дідько! Тут і в’язи скрутити недовго. Але там, де пройшов він, пройду й я. Водостічна труба достатньо міцна. Ну, я спускаюся!

Почулося шаркання босих ніг, і вогонь ліхтаря повільно поповз униз стіною. Потім Голмс легко стрибнув на кришку діжки, а звідти на землю.

— Неважко було йти його слідом, — зауважив він, надягаючи шкарпетки та черевики. — Черепиця, де він ступав, ослабла, і похапцем він впустив ось що. Це підтверджує мій діагноз, як любите казати ви, медики.

Він простягнув мені щось на кшталт невеликого мішечка чи гаманця, сплетеного з кольорової соломки та прикрашеного дешевим бісером. За виглядом і формою він нагадував портсигар. Усередині було півдюжини довгих темних колючок, гострих із одного боку й заокруглених з іншого, — таких самих, як та, що вразила Бартолом’ю Шолто.

— Бісові голки, — мовив Голмс. — Обережніше, не вколіться. Я дуже радий, що знайшов їх. Навряд чи в нього були ще. Тепер можна не боятися, що такий ось шпичак продірявить мені або вам шкіру. Я радше погоджуся отримати кулю з бойової гвинтівки. Ну що, Ватсоне, ви достатньо бадьоро почуваєтесь для шестимильної пробіжки?

— Ще б пак, — підтвердив я.

— Нога витримає?

— Витримає.

— Ходи-но сюди, Тобі. Ходи сюди, хороший пес. Нюхай, Тобі! Нюхай!

Голмс сунув собаці під ніс хустку, забруднену креозотом. Розставивши в боки кошлаті ноги та смішно задерши вгору одне вухо, Тобі нюхав хустку з виглядом дегустатора, що насолоджується букетом старого вина. Голмс кинув хустку подалі, прив’язав товстий шпагат до нашийника собаки та підвів його до діжки. Пес негайно залився тонким, збудженим гавкотом і, встромивши носа в землю, а хвіст задерши сторчма, помчав слідом із такою швидкістю, що повідець натягнувся, і ми щодуху кинулися бігти за ним.

На сході потроху стало розвиднюватися, і ми вже могли розрізняти предмети навколо нас у холодних ранкових сутінках. Великий, схожий на коробку будинок із чорними проваллями вікон і високими голими стінами височів, сумний і мовчазний, позаду нас. Наш шлях лежав через парк, між ямами та канавами, які перетинали його в усіх напрямках. Це місце з купами сміття та землі, із давно не стриженими кущами та деревами, виглядало похмуро та зловісно, що цілком гармоніювало з трагедією, яка розігралася тут.

Досягнувши кам’яної огорожі, Тобі побіг уздовж неї, поки не зупинився нарешті в кутку, який приховував від усього парку великий молодий бук. Там, де стіни сходилися, кілька цеглин зрушилося, утворюючи ніби сходи, які були стерті та заокруглені біля зовнішнього краю, що свідчило про те, що ними часто користувалися. Голмс піднявся ними й, узявши в мене з рук Тобі, опустив його з іншого боку.

— Тут є відбиток руки чоловіка на дерев’яній нозі, — сказав детектив, коли я піднявся до нього. — Бачите, слабкі плями крові на білій фарбі. Яка удача, що з учорашнього дня не було дощу! Запах залишився на дорозі, незважаючи на те, що вони пройшли тут двадцять вісім годин тому.

Зізнаюся, у мене були щодо цього певні сумніви, коли подумав, який щільний рух буває на Лондонському шосе. Але сумніви мої скоро розсіялися. Тобі, ні секунди не вагаючись, побіг уперед, смішно перевалюючись на ходу. Різкий запах креозоту переміг усі інші запахи на дорозі .

— Не думайте, будь ласка, — сказав Голмс, — що лише завдяки цій випадковості злочинці скоро опиняться в наших руках. Я знаю зараз уже так багато, що бачу кілька способів упіймати їх, але цей, звісно, найлегший і найшвидший. Було б по-дурному ним не скористатися, якщо вже доля така прихильна до нас. Але цей щасливий випадок надав мені й погану послугу: рішення перестало бути суто логічним, яким я спочатку його уявляв. Тоді б ця справа справді принесла мені лаври.

— Які лаври вам іще потрібні, Голмсе? Я захоплений вашим дедуктивним методом. Такий блискучий успіх! Він затьмарив навіть справу Джефферсона Гоупа. Норвудська справа здається мені складнішою та загадковою. Поясніть мені, наприклад, звідки вам із такою певністю відома зовнішність чоловіка на дерев’яній нозі?

— Ах, мій любий Ватсоне! Адже це так просто! І це кажу не з удаваної скромності. Два офіцери з тюремної охорони стають власниками важливої таємниці. Англієць, на ім’я Джонатан Смолл, намалював і передав їм мапу, яка вказує місцезнаходження скарбу. Пам’ятаєте, що саме це ім’я було на плані, знайденому в нотатнику капітана Морстена. Від імені своїх товаришів він підписався з певною претензійністю «Знак чотирьох». Користуючись планом, офіцери, а, може, й один із них, заволоділи скарбом і відвезли його до Англії, порушивши, як можна здогадатися, угоду, за якою цей скарб потрапив у їхні руки. Можна спитати: чому Джонатан Смолл сам не заволодів скарбом? І це зрозуміло. Якщо пригадуєте, план позначено числом, коли Морстен постійно спілкувався з ув’язненими. Звідси випливає, що Джонатан Смолл разом зі своїми приятелями сидів на той час у в’язниці, отже, сам дістати скарби не міг.

— Це — чисте припущення, — сказав я.

— Більше ніж припущення. Це гіпотеза, яка пояснює всі факти без винятку. Перевіримо їх. Майор Шолто живе спокійно, насолоджуючись скарбами, що перебувають у його неподільному володінні. Потім раптово отримує з Індії листа, який лякає його мало не до смерті. Що цей лист міг повідомити?

— Те, що особа, з якою вчинили несправедливо, вийшла на волю.

— Або втекла. Що ймовірніше, оскільки майор Шолто, без сумніву, знав терміни ув’язнення Джонатана Смолла та його друзів. І якби термін закінчився, його поява не злякала б його аж так надміру. А що він робить? Озброюється, ставить у воротах садиби надійну охорону, боячись до нестями чоловіка на дерев’яній нозі, причому білого. Пригадуєте, він, помилившись, стріляв із револьвера в кульгавого гендляра? Далі, на мапі є лише одне англійське ім’я. Інші — індуські або магометанські. Тому можемо з упевненістю сказати, що чоловік на дерев’яній нозі — це Джонатан Смолл. Вам наразі не здається, що моє міркування грішить проти логіки?

— Ні, все дуже ясно та переконливо.

— Гаразд. Тоді уявімо себе на місці Джонатана Смолла. Подивімося на справу з його точки зору. Він повертається в Англію з наміром повернути собі те, що, як він вважає, справедливо належить йому, а також помститися тим, хто порушив угоду. Дізнається, де живе Шолто, і, цілком імовірно, вступає в контакт із кимось із слуг. Там є дворецький, котрого ми ще не бачили, його ім’я Лал Рао. Місіс Берстон відгукнулася про нього несхвально. Але Смоллові, проте, не вдалося знайти місце, де сховали скарби, адже ніхто, крім самого майора та його відданого слуги, котрий уже помер, про сховок не знав. Несподівано Смолл дізнається, що майор при смерті. У розпачі, що таємниця скарбу помре разом із ним, він, якимось чином пройшовши повз охорону, пролазить у парк і зазирає у вікно спальні вмираючого. Тільки присутність біля ліжка майора двох його синів завадила зловмиснику проникнути всередину. Шаленіючи від люті, він тієї ж ночі залазить у спальню покійника, перериває в ній все догори дриґом у пошуках якоїсь вказівки, де зберігалася скриня з коштовностями, і залишає як свідчення свого візиту вже відомий нам «Знак чотирьох». Без сумніву, він заздалегідь вирішив, убивши майора, залишити біля його тіла таку записку на знак того, що це не просте вбивство, а помста. Прикладів такої пристрасті до дешевих ефектів можна зустріти чимало в історії криміналістики, і вони зазвичай є цінним ключем для встановлення особи злочинця. Поки що все ясно?

— Безумовно.

— Гаразд. Що ж Джонатану Смоллу тепер робити? Залишається лише встановити таємне стеження за будинком, де почалися пошуки скарбів. Можливо, він жив за межами Англії й лише час від часу прибував сюди. Потім виявили горище й негайно повідомили про це Смоллові. Тут знову вступає на сцену його спільник із домашніх. Джонатан Смолл зі своєю дерев’яною ногою не зміг би залізти в кабінет Бартолом’ю Шолто, розташований настільки високо. Тоді він знаходить собі дуже дивного помічника, котрий легко здіймається на дах водостічною трубою, але ступає босою ногою в креозот, унаслідок чого до справи береться Тобі й відставний хірург із простреленим сухожиллям. Вони вирушають у шестимильну прогулянку.

— Отже, це не він, а його помічник убив майора?

— Авжеж. І, судячи зі слідів Смолла в кімнаті, він був цим дуже невдоволений. Адже не мав ненависті до Бартолом’ю Шолто та вважав, що треба лише зв’язати його й затулити рота кляпом. Зловмиснику зовсім не хотілося лізти в зашморг. Але зробленого, як кажуть, не повернеш. У його спільника проявилися дикі інстинкти, й отрута зробила свою справу. Тоді Джонатан Смолл залишив свій «Знак чотирьох», спустив через вікно на землю скриньку зі скарбами й зліз сам. Таким мені уявляється хід подій. Що стосується його зовнішності, то він, звісно, повинен бути середніх років і дуже засмаглим, після стількох років каторжних робіт на Андаманських островах. Зріст його легко розрахувати за довжиною кроку, а про те, що в нього є борода, ми знаємо з розповіді Тадеуша Шолто, котрого особливо вразила густа рослинність на обличчі, що з’явилося у вікні в ніч смерті його батька. Ну ось, власне, й усе.

— А помічник?

— А, справді, помічник, але й із ним усе так само ясно. Та ви все скоро дізнаєтеся. Як же добре дихається свіжим ранішнім повітрям! Бачите он ту маленьку хмарку? Вона пливе, як рожеве перо велетенського фламінго. Червоний диск сонця заледве продирається вгору крізь лондонський туман. Воно світить багатьом добрим людям, котрі люблять вставати вдосвіта, але навряд чи є серед них хоча б один, хто поспішає в дивнішій справі, ніж ми з вами. Якою нікчемною здається людина з її жалюгідними амбіціями та мріями в присутності цих стихій! Як справи у вашого Жана-Поля[25]?

— Чудово! Я натрапив на нього через Карлайла[26].

— Це все одно, що, пливучи струмком, дістатися до озера, звідки він випливає. Він висловив одну парадоксальну, але глибоку думку про те, що справжня велич починається з розуміння власної нікчемності. Вона передбачає, що вміння оцінювати порівнюючи вже само собою свідчить про благородство духу. Ріхтер дає багато приводів для роздумів. Маєте із собою револьвер?

— Ні, лише ціпок.

— Можливо, нам знадобиться зброя, коли ми потрапимо в їхнє лігво. Джонатана візьмете на себе. Якщо ж той, інший, чинитиме опір, я просто застрелю його.

Голмс вийняв свій револьвер і, зарядивши його двома набоями, засунув назад у праву кишеню піджака.

Весь цей час слід вів нас напівсільськими вуличками в бік Лондона, і скоро ми опинилися в нескінченному лабіринті вулиць передмістя, на яких уже були заводські робітники та докери. Неохайні на вигляд жінки відчиняли віконниці та підмітали сходи біля входу. У шинку на розі однієї з вулиць вже вирувало життя, раз у раз із нього вигулькували бородаті чоловіки, витираючи рот рукавом після ранкового причащання. Вуличні собаки здивовано витріщалися на нас, але наш неповторний Тобі не дивився ані праворуч, ані ліворуч, а біг уперед, майже торкаючись носом землі, і час від часу нетерпляче повискував, чуючи свіжий слід.

Таким чином ми проминули Стритем, Брикстон, Камбервел та опинилися в дільниці Кеннінґтон-лейн, вийшовши манівцями на схід Кеннінґтонського стадіону. Мабуть, Джонатан Смолл і його страшний помічник зумисне вибрали цей складний маршрут, аби втекти від переслідувачів. Вони жодного разу не пересувалися головною вулицею, якщо можна було рухатися в бажаному напрямку бічними провулками. На початку Кеннінґтон-лейн вони повернули ліворуч і пішли по Бонд-стрит і Майлс-стрит. Там, де остання вулиця вливається в Найтс-плейс, Тобі зупинився й заметушився туди-сюди, одне вухо задерши, друге опустивши, висловлюючи всім своїм виглядом повне здивування. Потім песик став кружляти на місці, час від часу поглядаючи на нас, наче шукав у нас співчуття.

— Що таке коїться з собакою? — скипів Голмс. — Не взяли ж вони тут кеб і не полетіли звідси на повітряній кулі?

— Може, вони зупинялися тут ненадовго? — припустив я.

— Авжеж, цілком імовірно. Тобі знову взяв слід, — сказав він із полегшенням.

Цього разу Тобі буквально полетів стрілою. Обнюхавши все навколо своїм чутливим носом, він раптом знову повернув собі впевненість і кинувся вперед із такою спритністю, якої ще не виявляв. Слід, либонь, був зовсім свіжий, оскільки Тобі не лише майже зарився носом у землю, а й рвався з повідця, який тепер заважав йому розвинути справжню швидкість. За блиском очей Голмса я бачив, що кінець нашої пригоди, на його думку, вже близький.

Тепер ми мчали по Найн-Елмс, залишивши позаду великий дров’яний склад фірми «Бродерік і Нельсон». Біля сусідньої зі складом таверни «Білий орел» Тобі вкрай збуджено пірнув у хвіртку й ми опинилися в дворі складу, де робітники вже почали свою денну працю. Тобі, не звертаючи на них уваги, прямо по стружці та тирсі вибіг на дорогу, обігнув комору, проскочив коридор дровітні та нарешті з радісним гавкотом наскочив на велику діжку, ще стояла на ручному візку, на якому її сюди привезли. З висолопленим язиком і блискучими очима Тобі стояв на діжці та переможно зиркав на нас, чекаючи, щоб його похвалили. Уся діжка та колеса візка були вимазані чорною густою рідиною, навкруг різко пахло креозотом.

Ми з Шерлоком Голмсом перезирнулися й одночасно вибухнули нестримним реготом.

Розділ VIII. Нерегулярний поліційний загін Бейкер-стрит

— Що ж тепер робити? — вигукнув я. — Тобі втратив слід.

— Він діяв у міру свого розуміння, — відповів Голмс, знімаючи Тобі з діжки та відтягуючи його зі складу. — Уявіть собі, скільки в Лондоні споживають креозоту впродовж дня, тож не дивно, що наш слід виявився хибним. Стало модним просочувати ним дерево. Ні, бідолаха Тобі не винен.

— Отже, повернімося до початкового сліду?

— Аякже. На щастя, це недалеко. Я тепер розумію, чому Тобі так розгубився на розі Найтс-плейс. Звідти в різні боки втікали два однакових сліди. Ми потрапили на хибний. Доведеться повернутися й знайти правильний.

Це було неважко. Ми привели Тобі туди, де він помилився. Песик зробив там ще одне коло й кинувся зовсім в інший бік.

— Аби він не привів нас до місця, звідки ця діжка приїхала, — зауважив я.

— Не бійтеся. Бачите, Тобі зараз біжить тротуаром, а візок їхав бруківкою. Ні, цього разу ми на правильному шляху.

Слід звернув до берега, позаду залишилися Бельмонт-плейс і Принсіс-стрит. Наприкінці Брод-стрит слід підійшов упритул до води, де був невеликий дерев’яний причал. Тобі вивів нас на сам краєчок і зупинився, збуджено повискуючи та поглядаючи на темну швидку воду внизу.

— Не пощастило, — промовив Голмс. — Тут вони взяли човен.

До причалу було прив’язано кілька яликів і плоскодонок. Ми підвели Тобі до кожного човна, але як він не принюхувався, запах креозоту зник.

Неподалік від цього простенького причалу стояв невеликий цегляний будиночок. Над його другим вікном висіла велика дерев’яна вивіска зі словами «Мордехай Сміт», нижче було написано: «Прокат човнів на годину або день». Напис на дверях сповіщав, що в господаря є паровий катер, про що красномовно свідчила велика гора коксу біля самого берега. Шерлок Голмс повільно озирнувся, і обличчя його спохмурніло.

— Справи кепські, — повідомив він. — Ці хлопці виявилися розумнішими, ніж я вважав. Мабуть, вони таки зуміли замести сліди. Боюся, що відступ підготували заздалегідь.

Детектив підійшов до будиночку. Двері раптом відчинилися, і на поріг вибіг маленький кучерявий хлопчик років шести, а слідом за ним гладка, червонощока жінка з губкою в руці.

— Зараз же йди додому митися, Джеку! — лементувала жінка. — Який ти замурзаний! Якщо тато побачить тебе, знаєш, як нам дістанеться!

— Гарне маля, — почав Голмс наступати. — Які в пустуна рум’яні щоки! Слухай, Джеку, чого ти дуже хочеш?

— Шилінг, — відповів той, поміркувавши.

— А може, ще щось?

— Два шилінги, — відповів розумник, поміркувавши ще дещицю.

— Тоді тримай! Яка чудова у вас дитина, місіс Сміт!

— Благослови вас Боже, сер! Такий тямущий росте, що й не приведи Господь. Не можу собі з ним раду дати, особливо, коли батька немає вдома. Як от зараз.

— Немає вдома? — перепитав Голмс розчаровано. — Дуже шкода. Я ж до нього в справах.

— Він поїхав ще вчора вранці, сер. І я вже починаю турбуватися. Але якщо вам потрібен човен, сер, то можу відв’язати.

— Мені б хотілося позичити катер.

— Катер? На жаль. Він якраз на ньому й пішов! Тому я й турбуюся. Вугілля в ньому тільки, щоб доплисти до Вуліджа й назад. Якби на яхті, то я б не переживала. Адже він іноді в Ґрейвсенд ходить. Навіть ночує там, якщо багато справ. Але ж на баркасі далеко не заїдеш.

— Вугілля можна купити на будь-який пристані.

— Може, щось і можна, та тільки він цього не любить. Забагато, каже, вони хочуть за вугілля... І ще мені не подобається чоловік на милиці, у нього таке страшне обличчя й балакає не по-нашому. Вічно тут тиняється!

— Чоловік на милиці? — здивовано перепитав Голмс.

— Так, сер. Такий засмаглий, схожий на мавпу. Це він приходив учора вночі за моїм чоловіком. А мій чоловік, вочевидь, чекав на нього, бо вже приготував катер. Скажу вам прямо, сер, не подобається мені все це, дуже не подобається.

— Моя люба місіс Сміт, — Голмс стенув плечима, — ви лише даремно хвилюєтеся. Ну, звідки ж ви можете знати, що вночі приходив не хтось інший, а саме чоловік на дерев’яній нозі? Не розумію, звідки така впевненість.

— А голос, сер? Я добре запам’ятала його голос, він такий хрипкий і грубий. Постукав у вікно, було близько третьої. «Годі спати, друже, — прохрипів він, — час на вахту». Мій старий розбудив Джима, це наш старший, і вони обоє, не зронивши й слова, пішли. Вночі було добре чути, як бруківкою стукає милиця.

— А той, хто на милиці, був сам?

— Не можу вам сказати, сер. Більше я нічого не чула.

— Даруйте за незручності, місіс Сміт, але мені так потрібен був катер. Мені дуже його радили. Як він називається?

— «Аврора», сер.

— Справді. Така стара посудина, зелена з жовтою смужкою та дуже широка в кормі.

— Ні, це не він. Наш катер маленький такий, акуратний. Його тільки-но пофарбували в чорний колір із двома червоними смугами.

— Дякую. Впевнений, що містер Сміт незабаром повернеться. Я б поплив вниз річкою й, якщо побачу «Аврору», гукнув би вашому чоловікові, що ви хвилюєтесь. З чорної трубою, кажете?

— Труба чорна з білою облямівкою, сер.

— А, так, звісно. Це боки суцільно чорні. До побачення, місіс Сміт. Я бачу човняра, Ватсоне. Ми зараз переправимося на протилежний бік.

— Найголовніше, — почав Голмс, коли ми сіли в ялик, — маючи справу з простими людьми, не дати їм зрозуміти, що хочеш щось від них дізнатися. Варто їм це збагнути, зараз же замикають стулки, як устриці. Якщо ж вислуховувати їх із розсіяним виглядом і питати не до ладу, дізнаєтесь від них усе, що завгодно.

— Тепер подальший план дій ясний, — сказав я. — Найняти катер і шукати «Аврору».

— Друже мій, це було б неймовірно важким завданням. «Аврора» могла зупинитися в будь-який пристані на тому й іншому березі до самого Ґрінвічу. За мостом почнуться нескінченні пристані одна за одною. Цілий лабіринт. Якщо шукатимемо їх самі, вони нас два-три дні водитимуть за носа.

— Тоді закличте на допомогу поліцію.

— Ні. Я закличу Етелні Джонса хіба що в останню мить. Насправді, він непоганий чоловік, і я не хотів би псувати йому кар’єру. Але тепер, коли вже так багато зроблено, хочу довести справу до кінця самотужки.

— Може, помістити оголошення в газеті, щоб господарі пристаней повідомили нам, якщо побачать «Аврору»?

— Ні, це ще гірше. Наші друзі дізнаються про переслідування, і ще й втечуть із Англії. Гадаю, що залишити Англію й так є в їхніх планах. Але поки небезпеки немає, вони не будуть квапитись. Спритність Джонса нам тільки на користь. Не сумніваюся, що його версія обійшла вже всі газети й утікачі цілком впевнені, що поліція кинулася помилковим слідом.

— Що ж тоді робити? — спитав я, коли ми причалили біля мілбанкської виправної колонії.

— Візьмемо цей кеб, поїдемо додому, поснідаємо й годинку подрімаємо. Цілком імовірно, що й наступну ніч будемо на ногах. Кебмене, зупиніться біля пошти. Тобі поки що залишимо в себе. Він ще може нам знадобитися.

Ми вийшли біля головної пошти на Ґрейт-Пітер-стрит, де Голмс надіслав телеграму.

— Як гадаєте, кому? — спитав мене Голмс, коли ми знову сіли в кеб.

— Навіть не уявляю.

— Пригадуєте загін розшукової поліції з Бейкер-стрит, який допоміг мені розслідувати справу Джефферсона Гоупа?

— Ще б пак, — засміявся я.

— Так от, зараз знову потрібна їхня допомога. Якщо вони зазнають невдачі, у мене є й інші помічники. Але спершу я все ж випробую їх. Ця телеграма — моєму замурзаному помічникові Віґґінсу. Впевнений, що він зі своєю ватагою буде в нас, коли ми ще не закінчимо снідати.

Було вже пів на дев’яту, й я відчув, що настала реакція після такої бурхливої та сповненої подій ночі. Нога моя дуже кульгала, все тіло ломило від утоми, у голові затуманилося. У мене не було того професійного ентузіазму, яким аж пашів мій приятель. Не міг я також ставитися до цього неординарного випадку, як до простої логічної задачки. Що ж стосується Бартолом’ю Шолто, убитого минулої ночі, то я, почувши про нього мало хорошого, не міг відчувати великої неприязні до його вбивці. Зі скарбами ж справа була інакшою. Вони, або, точніше, їхня частина, справедливо належали міс Морстен. І поки була надія їх знайти, я був готовий присвятити цьому все своє життя. Правда, якщо я їх знайду, міс Морстен, цілком імовірно, буде назавжди для мене втрачена. Але якби я керувався лише такими думками, яким же дрібним та егоїстичним було б моє кохання! Якщо Голмс не жалів себе, щоб спіймати злочинців, то причина, яка спонукала мене зайнятися пошуками скарбів, була сильнішою в сто разів.

Ванна на Бейкер-стрит і чиста білизна освіжили мене якнайкраще. Коли я спустився вниз, сніданок був уже на столі, а Голмс сьорбав каву.

— Погляньте, — сказав він мені, сміючись і простягаючи газету, — діяльний Джонс і всюдисущий газетний репортер зробили добру справу. Але ви, мабуть, уже переситилися норвудською історією. Беріться краще за яєчню з шинкою.

Я взяв у нього газету та прочитав невеликий допис під заголовком «Загадкова подія в Аппер-Норвуді».

«Близько дванадцятої години минулої ночі, — писала «Стандард», — містера Бартолом’ю Шолто, котрий жив у Пондишері-Лодж, в Аппер-Норвуді, було знайдено мертвим у своїй спальні за обставин, які змушують підозрювати участь чиєїсь злочинної волі. На тілі містера Шолто не виявили жодних ознак насильства. Але зникла багата колекція індійських коштовностей, успадкованих покійним від його батька. Першими виявили злочин Шерлок Голмс і доктор Ватсон, котрі прибули в Пондишері-Лодж разом із братом убитого. Виключно завдяки щасливому випадку, добре відомий поліційний інспектор містер Етелні Джонс був у цей час у норвудському поліційному відділку й прибув на місце злочину вже через півгодини після того, як вдарили на сполох. Містер Етелні Джонс із властивою йому професійною майстерністю негайно взявся за справу, за що був винагороджений швидкими результатами: заарештували брата покійного Тадеуша Шолто, а також економку місіс Берстон, дворецького-індуса Лал Рао та вартового на ім’я Мак-Мурдо. Немає сумнівів, що злодій або злодії добре знають план будинку, бо, як твердо встановив містер Джонс, відомий своєю винятковою спостережливістю та знанням злочинного світу, негідники не могли проникнути в кімнату ні через двері, ні крізь вікно, а лише дахом будинку, через мансардне вікно й горище, з’єднане з кабінетом містера Шолто (тут і знайшли тіло). Цей факт, який встановили з усією ретельністю, незаперечно свідчить про те, що ми маємо справу не з випадковими грабіжниками. Швидкі й ефективні дії представників закону зайвий раз демонструють користь присутності на місці таких злочинів людини з енергійним, проникливим розумом. Вважаємо, що цей випадок підтверджує слушність тих, хто дотримується думки, що наша поліція має бути децентралізованішою. Тоді справи розслідуватимуть швидше та ретельніше».

— Правда, чудово? — всміхнувся Голмс, ковтнувши кави з горнятка. — Що на це скажете?

— Скажу, що ми з вами ледь уникли арешту як співучасники злочину.

— І я так вважаю. Якщо в нього ще раз станеться напад нестримної діяльності, я не відповідатиму за нашу безпеку.

В цю мить у передпокої пролунало гучне дзеленькання дзвоника, слідом за ним почувся переляканий голос нашої домовласниці, котра намагалася когось переконати.

— Боже милий, Голмсе, — сказав я, підіймаючись, — невже це справді вони?

— Ні, до цього ще не дійшло. Це нерегулярний поліційний загін, моя команда з Бейкер-стрит.

Поки він говорив, на сходах почувся швидкий тупіт босих ніг, гучні хлопчачі голоси, і в кімнату вдерлася ватага брудних вуличних обірванців. Незважаючи на гучне вторгнення, було помітно все ж, що це загін, який підпорядковується дисципліні, оскільки хлопчаки негайно вишикувалися в шеренгу та нетерпляче витріщилися на нас. Один із них, вищий і старший за інших, виступив уперед із виглядом недбалої переваги. Без сміху на це опудало дивитися було аж ніяк неможливо.

— Отримав вашу телеграму, сер, — сказав він. — І привів усіх. Три шилінги й шість пенсів на квитки.

— Будь ласка, — сказав Голмс, простягнувши кілька монет. — Надалі, Віґґінс, вони будуть доповідати тобі, а ти — мені. Не можу занадто часто піддавати мій будинок такому вторгненню. Але зараз навіть добре, що прийшли всі. Вислухаєте мої інструкції. Треба встановити місцеперебування парового катеру «Аврора», власник якого — Мордехай Сміт. Катер чорний із двома червоними смугами. Труба також чорна з білою облямівкою. Він загубився десь на річці. Я б хотів, щоб один із вас чергував біля причалу Сміта — це навпроти мілбанкської виправної колонії — на випадок, якщо катер повернеться. Розподіліть між собою обов’язки й обшукайте обидва береги. Якщо щось дізнаєтесь, негайно повідомляйте мені. Ясно?

— Так, начальнику, — кивнув Віґґінс.

— Умови платні залишаються тими самими, і тому, хто знайде катер — гінея. А це — за день наперед. Ну, а тепер до праці! — Голмс кожному вручив шилінг, хлопчаки поспішили донизу сходами та висипали на вулицю.

— Вони «Аврору» з-під землі дістануть, — зауважив Шерлок Голмс, підводячись з-за столу й запалюючи люльку. — Вони всюди пролізуть, усе побачать і почують. Упевнений, що вже до вечора будемо знати, де та «Аврора». А поки що нічого більше не залишається, як чекати. Слід обірвався, і ми не матимемо його, поки не знайдемо «Аврору» або хоча б її власника.

— Ці залишки доїсть Тобі. Ви ляжете відпочити, Голмсе?

— Ні, я не втомився. У мене дивний організм. Не пам’ятаю випадку, щоб робота стомлювала мене. Зате неробство виснажує. Я покурю та поміркую над цією незвичайною справою, якою ми зобов’язані нашій білявій клієнтці. Розв’язок видається мені надзвичайно легким. Людей із дерев’яною ногою не так уже й багато, а Номер один — просто унікальний екземпляр.

— Знову цей таємничий Номер один!

— Я зовсім не хочу робити з нього таємниці, тим більше від вас. Але даруйте, Ватсоне, у вас уже мала б скластися про нього певна думка. Слід ще раз згадати всі його прикмети. Маленька нога, пальці якої ніколи не знали черевиків, ходить босоніж, дерев’яна палиця з кам’яним наконечником, дуже спритний, малий на зріст, отруєні шпичаки. Який робите з цього висновок?

— Дикун! — вигукнув я. — Можливо, один із тих індусів, хто був у компанії з Джонатаном Смоллом.

— Ну, це навряд чи, — заперечив Голмс. — Коли я вперше побачив його сліди, то подумав було те ж саме, але потім моя думка про нього змінилася. Серед населення півострова Індостан є низькорослі племена, але таких маленьких ніг ви там не знайдете. У самих індусів ступні ніг вузькі та довгі. Мусульмани носять сандалі, і великий палець у них, здебільшого, відстає від інших, бо відділений ремінцем. Ці маленькі стріли могли випустити лише одним шляхом. Із трубки, в яку дмуть. Як ви гадаєте, звідки наш дикун?

— Південна Америка, — сказав я навмання.

Голмс простягнув руку та зняв із полиці товстий фоліант.

— Це перший том географічного довідника, що видають зараз. Можна вважати його останнім словом географічної науки. Поглянемо, що тут є цікавого для нас. Андаманські острови. Розташовані в Бенгальській затоці за триста сорок миль на північ від Суматри. Гм-гм... Ну, що далі? Вологий клімат, коралові рифи, акули, Порт-Блер, каторжна в’язниця, острів Ратленд... Ага, знайшов: «Аборигени Андаманських островів можуть, імовірно, претендувати на те, що вони — найбільш низькоросле плем’я на землі, хоча деякі антропологи віддають пальму першості бушменам Африки, американським індіанцям племені діґер та аборигенам Вогненної Землі. Середній зріст дорослого — близько чотирьох футів, хоча зустрічаються й окремі набагато нижчі екземпляри. Це суворі, похмурі на вигляд люди, майже не піддаються цивілізації, зате вони здатні на найвідданішу дружбу». Зверніть на це особливу увагу, Ватсоне. Слухайте далі:

«Вони дуже непривабливі. У них велика, неправильної форми голова, крихітні, злі очі та відразливі риси обличчя. Руки та ноги у них дивовижно малі. Вони такі жорстокі та дикі, що всі зусилля англійської влади приручити їх завжди закінчувалися невдачею. Вони завжди були загрозою для тих, хто зазнав корабельної аварії. Захоплених у полон зазвичай убивають палицями з кам’яним наконечником або отруєними стрілами. Розправа, здебільшого, закінчується канібальським бенкетом». Які милі та привабливі люди, чи не так, Ватсоне? Якби цей красень мав можливість діяти на власний розсуд, справа могла б набути ще страшнішого оберту. Мені здається, що Джонатан Смолл не надто охоче вдався до його допомоги.

— Але звідки в нього цей дивний партнер?

— Не можу сказати. Та оскільки ми знаємо, Джонатан Смолл прибув до Англії не звідкілясь, а саме з Андаманських островів, то особливо дивуватися тому, що серед його знайомих є тамтешні жителі, не доводиться. Без сумніву, з часом будемо знати все детально. Послухайте, Ватсоне, у вас дивовижно кепський вигляд. Лягайте краще на той диван, і подивимося, як швидко я зможу приспати вас.

Він узяв із кутка свою скрипку. Я розлігся на канапі, і він заграв тиху, повільну мелодію, що навіває дрімоту, без сумніву, його власну: у Шерлока Голмса був винятковий талант імпровізатора. Я ледь пригадую його тонку, худу руку, серйозне обличчя та помахи смичка. Потім мені почало здаватися, що я мирно спливаю кудись у морі звуків, і ось я вже в країні снів і наді мною схилилося миле обличчя Мері Морстен.

Розділ IX. Розрив ланки ланцюга

Коли я прокинувся, уже вечоріло. Я почувався зміцнілим і сповненим енергії. Сон повернув мені сили. Шерлок Голмс сидів на тому ж місці, лише скрипки в його руках не було. Почувши, що я ворушуся, поглянув у мій бік, його обличчя потемніло та демонструвало тривогу.

— Ви так міцно спали, — мовив він, — а я боявся, що ми розбудимо вас своєю балачкою.

— Ні, я нічого не чув, — відповів я. — Є якісь новини?

— На жаль, ні. І мушу зізнатися, що я здивований і розчарований. Я розраховував на той час уже дізнатися щось певне. Тільки-но приходив Віґґінс. Сказав мені, що й сліду катера ніде немає. Прикре зволікання, коли кожна хвилина має значення.

— Не можу я чимось допомогти? Я цілком відпочив і готовий ще одну ніч провести на ногах.

— Ні, зараз робити нічого. Чекати — ось усе, що нам залишилося. Якщо підемо, за час нашої відсутності може прибути довгоочікувана звістка, і знову виникне затримка. Робіть що хочете, а я залишуся тут, на посту.

— Тоді я поїду в Камбервел, відвідаю місіс Сесіл Форестер. Вона вчора просила мене зайти.

— Місіс Сесіл Форестер? — перепитав Голмс, і в його очах блиснув смішок.

— І міс Морстен також, певна річ. Їм так хотілося, щоб я прийшов і розповів, що буде далі!

— Я б не став їм розповідати все. Жінкам ніколи не можна довіряти повністю, навіть найкращим із них.

Я не став спростовувати цю голослівну заяву, а лише повідомив, що повернуся години за дві.

— Чудово! Щасливої дороги. Й ось що, якщо вже ви вирушаєте за річку, прихопіть із собою Тобі. Гадаю, він нам тепер не знадобиться.

Я зробив, що просили, і віддав песика старому натуралісту з Пінчин-лейн і півсоверена на додачу. Звідти поїхав прямо в Камбервел. Міс Морстен ще не оговталася від переживань минулого вечора, але була сповнена цікавості. А місіс Форестер жадала дізнатися подальший хід подій. Я розповів їм усе, як було, опустивши лише найжахливіші подробиці. Розповідаючи про смерть містера Шолто, я промовчав про деталі вбивства. Але, незважаючи на скорочення, моя розповідь усе ж помітно вразила та розхвилювала їх.

— Як у романі! — вигукнула місіс Форестер. — Принцеса — жертва несправедливості, скарб із коштовностями, чорношкірий канібал, розбійник на дерев’яній нозі. Це замість традиційного дракона або якогось підступного графа.

— І два мандрівних лицарі-рятівники, — додала міс Морстен, ясними очима поглянувши в мій бік.

— Послухайте, Мері, адже від результату пошуків залежить ваша доля. Мені здається, що ви не подумали про це й тому такі байдужі. Тільки уявіть, що таке бути настільки заможною, щоб увесь світ був біля ваших ніг.

Серце моє радісно затріпотіло, коли я побачив, що міс Морстен не виявила жодного захоплення з приводу блискучих можливостей, що відкриваються перед нею. Навпаки, вона недбало похитала своєю гордою голівонькою, ніби ці скарби її ніяк не стосувалися.

— Мене дуже турбує доля містера Тадеуша Шолто, — зронила вона. — Усе інше не важливе. Він був такий добрий і благородний. Наш обов’язок зробити так, аби з нього зняли це жахливе, несправедливе звинувачення.

Коли я покинув будинок місіс Форестер, уже добряче стемніло. На Бейкер-стрит повернувся, коли було зовсім темно. Книжка та люлька мого приятеля лежали на його кріслі, але його самого не було. Я пошукав записку, але не знайшов.

— А містер Голмс вийшов кудись? — спитав я домовласницю, коли вона увійшла в кімнату, щоб опустити фіранки.

— Ні, він пішов до себе. Знаєте, містере Ватсон, — тут жінка перейшла на багатозначний шепіт, — боюся, що він занедужав.

— Чому так гадаєте?

— Дуже він уже сьогодні дивний. Як тільки ви пішли, почав ходити туди-сюди, туди-сюди кімнатою, я аж слухати втомилася ці нескінченні кроки. Потім почав балакати сам із собою, бурмотів щось. І щоразу, як дзеленчав дзвінок, виходив на сходи й питав: «Що там таке, місіс Гадсон?» А потім пішов до себе й грюкнув дверима, але й звідти весь час чулося, як він ходить. Хоч би не захворів на щось серйозне. Я запропонувала йому заспокійливі ліки, але він так глянув на мене, що не пам’ятаю, як і забралася з його кімнати.

— Гадаю, місіс Гадсон, що особливих причин непокоїтись немає, — заспокоїв я. — Неодноразово бачив його в такому стані. Він зараз вирішує одне невелике завдання і, звісно, хвилюється.

Я бесідував із нашою домовласницею рівним спокійним тоном, але, зізнаюся, і сам почав непокоїтися станом мого товариша, коли, прокидаючись кілька разів уночі, увесь час чув за стіною глухий стукіт його кроків. Я розумів, яку шкоду може заподіяти його діяльному розуму ця вимушена бездіяльність.

За сніданком Голмс виглядав змарнілим і стомленим. На щоках хворобливо горіли дві червоні плями.

— Ви не шкодуєте себе, Голмсе, — зауважив я. — Я чув, що ви не лягали цілу ніч.

— Я не міг спати, — відповів детектив. — Ця проклята справа нищить мене. Застрягти на місці через якусь дрібницю, коли стільки зроблено, це вже занадто. Я знаю злочинців, знаю їхній катер, знаю все. І не зрушився з місця. Я пустив у хід увесь свій арсенал. Усю Темзу, обидва її береги, обнишпорили уздовж і поперек, і жодних слідів проклятої «Аврори». Ні її, ні її власника. Можна подумати, що вони втопили катер. Хоча є факти, які свідчать проти цього.

— Може, місіс Сміт спрямувала нас помилковим слідом?

— Ні, це виключено. Я питав. Катер із такими прикметами існує.

— Може, він піднявся вгору річкою?

— Я й це взяв до уваги. Зараз ведуть пошуки до самого Річмонда. Якщо сьогодні не буде новин, завтра поїду сам. І буду шукати не катер, а людей. Але я все ж упевнений, повністю впевнений, що звістка прийде. Однак її досі немає. Ні від Віґґінса, ні з інших джерел. Газети продовжували друкувати повідомлення про норвудську трагедію. Усі вони були вороже налаштовані до бідного Тадеуша Шолто. У жодній із газет не повідомляли нічого нового, окрім того, що допит призначили на завтра.

Увечері я знову побував у Камбервелі та розповів про наші негаразди. Повернувшись, я застав Голмса в дуже похмурому настрої. Він заледве відповідав на мої запитання й весь вечір проводив якісь складні хімічні досліди. Нагрівав реторти, дистилював воду, що, врешті-решт, призвело до такого смороду, що я мало не втік із дому. До світанку я чув, як він дзвенить пробірками та колбами, займаючись своїми ароматними експериментами.

Прокинувся я рано вранці, ніби хтось штовхнув мене. Наді мною стояв Голмс, одягнений, на мій подив, у грубий матроський костюм. На ньому був бушлат, а навколо шиї зав’язаний грубий червоний шалик.

— Я вирушаю на пошуки вниз річкою, Ватсоне, — повідомив він мені. — Я багато думав над моїм планом і вважаю, що спробувати варто.

— Я також поїду з вами.

— Ні, ви мені допоможете набагато більше, якщо залишитесь тут. Я йду неохоче. Будь-якої миті може прибути довгоочікувана звістка, хоча Віґґінс, як я помітив учора ввечері, зовсім занепав душею. Прошу вас розкривати всі телеграми та листи, адресовані мені. Й якщо прочитаєте щось важливе, дійте на власний розсуд. Можу я довіритись вам?

— Цілком.

— Боюся, що мені не можна буде надіслати телеграму, бо я й сам іще не знаю, де й коли буду. Але якщо мені пощастить, повернуся скоро. Й уже, певна річ, не з порожніми руками.

Весь ранок і під час сніданку від Голмса не було жодних звісток. Розгорнувши «Стандард», я знайшов, проте, повідомлення, що відрізнялося від попередніх. Газета писала:

«Що стосується трагедії в Аппер-Норвуді, то справа може виявитися набагато складнішою та загадковішою, ніж здалося спочатку. Як щойно встановили, містер Тадеуш Шолто абсолютно непричетний до смерті брата. Його й економку місіс Берстон учора ввечері відпустили на волю. Як повідомляють, поліція має дані, що дозволяють встановити особи справжніх злочинців. Розслідування справи перебуває в надійних руках поліційного інспектора Скотленд-Ярду містера Етелні Джонса, відомого своєю енергійністю та проникливістю. Злочинців щосекунди можуть заарештувати».

«Ну, слава Богу, — подумав я. — Принаймні, наш приятель Шолто на свободі. Що ж це за «дані» такі, цікаво? Утім, так завжди пишуть, коли поліція зазнає прорахунків».

Я кинув часопис на стіл, і раптом на очі мені натрапило оголошення в колонці випадків. Там йшлося:

«Розшукуються зниклі: Мордехай Сміт і його син Джон, покинули причал Сміта близько третьої години ночі у вівторок на катері «Аврора». Катер чорний із двома червоними смугами, труба чорна з білою облямівкою. Винагорода — п’ять фунтів тому, хто повідомить про місцеперебування згаданого Сміта та катера «Аврора» його дружині місіс Сміт, причал Сміта, або на Бейкер-стрит, 221-б».

Адреса свідчила, що оголошення розмістив Голмс. «Хитро складено, — подумав я. — Втікачі побачать у ньому лише природний неспокій дружини, котра шукає свого чоловіка».

День тягнувся дуже довго. Щоразу, як стукали в двері або зовні лунали чиїсь гучні кроки, я насторожувався, чекаючи, що це або повернувся Голмс, або прийшли з відповіддю на оголошення. Я намагався читати, але думки мої невідступно оберталися навколо цього дивного злочину та його дивних учасників, за якими ми полювали. А раптом у міркування мого друга закралася фатальна помилка й він став жертвою жахливого самообману? Раптом його точний логічний розум побудував цю фантастичну версію на хибних даних? Я не знав випадку, коли б Шерлок Голмс помилився, але ж навіть найкращий розум хоча б раз може схибити. Його могла ввести в оману надто вже витончена логіка. Мій товариш вважав за краще дивні, вибагливі пояснення, відкидаючи геть простіші та природніші, які перебувають під рукою. Але, з другого боку, я сам був очевидцем того, що сталося, на власні вуха чув аргументи Голмса. Простеживши вкотре з самого початку весь довгий ланцюг дивних подій, багато з яких самі собою могли б здатися дрібницею, мені довелося визнати, що якщо Голмс і помиляється, то істина однаково лежить десь на межі дивного та неможливого.

О третій годині пополудні почулося різке дзеленчання дзвоника, у передпокої пролунав чийсь владний голос, і, на мій подив, до кімнати зайшов ніхто інший, як містер Етелні Джонс власною персоною. Але наскільки він не був схожий сьогодні на того зарозумілого та безцеремонного поборника здорового глузду, котрий із таким незаперечним апломбом узявся розслідувати норвудську трагедію! Обличчя в нього стало понурим, він увесь якось обм’як, а в його поставі з’явилося навіть щось благальне.

— Доброго дня, сер, вітаю, — промовив він. — Містера Голмса, бачу, немає вдома?

— Ні. Й я не знаю, коли він прийде. Але, можливо, ви на нього зачекаєте? Сідайте в це крісло. Ось вам сигари.

— Дякую. Я й справді зачекаю, — сказав детектив, витираючи обличчя червоною носовою хустинкою в клітинку.

— Віскі із содовою хочете?

— Е-е, півсклянки. Занадто спекотна погода нині як для вересня. До того ж багато що хвилює мене. Ви ж знаєте мою норвудську версію?

— Пригадую, ви її викладали.

— Ну так от, мені довелося її переглянути. Я так спритно накинув тенета на містера Шолто, так міцно їх затягнув, і раптом — бац! — у сітці виявилася дірка, і він вискочив. У підозрюваного незаперечне алібі. І з тієї миті, як за ним зачинилися двері кімнати брата, його бачили то тут, то там, словом, він ні на одну секунду не залишався сам. І тому не міг ані залізти на дах, ані потрапити на горище крізь мансардне вікно. Це надзвичайно темна справа, і мій професійний престиж поставлений на карту. Я був би дуже радий невеликій допомозі.

— Усі ми потребуємо іноді допомоги, — зауважив я.

— Ваш приятель містер Шерлок Голмс — видатна особистість, сер, — сказав він довірливим хриплим голосом. — Він чоловік, котрий не знає поразок. Мені ж бо відомо, у скількох справах брав участь цей чоловік, і завжди йому вдавалося докопатися до істини. Він дещо непослідовний у своїх методах і, мабуть, надто квапиться робити висновки, але загалом, гадаю, він міг би стати найвидатнішим детективом Скотленд-Ярду, і готовий заявити це кому завгодно. Сьогодні вранці я отримав від нього телеграму, з якої ясно, що в нього є свіжі факти. Ось вона.

Гість витягнув її з кишені та простягнув мені. Записку відправили о дванадцятій годині з Поплара. «Негайно йдіть на Бейкер-стрит, — писав Голмс. — Якщо я не встигну повернутися, зачекайте там. Прямую по п’ятах норвудської парочки. Якщо хочете брати участь у фініші, можете долучитися до нас».

— Гарні новини! Отже, Голмс знову натрапив на їхній слід, — утішився я.

— Ага, отже, і він схибив! — вигукнув явно задоволений Джонс. — Навіть кращим із нас властиво помилятися. Ясна річ, ця телеграма може виявитися даремною тривогою, але мій обов’язок інспектора Скотленд-Ярду не пропустити жодного шансу. Я чую кроки. Можливо, це Голмс.

На сходах почулися важкі кроки, гучне сопіння й кашель, ніби йшла людина, для котрої дихати було непосильною працею. Один раз чи двічі прибулець зупинявся. Аж ось нарешті він підійшов до наших дверей і відчинив їх. Зовнішність гостя повністю відповідала звукам, що долинали до нас. Це був чоловік похилого віку в одежі моряка — старий бушлат, застібнутий до підборіддя. Спина в нього була зігнута, коліна тремтіли, а дихання було утруднене та хворобливе, як в астматика. Стояв, спершись на товсту палицю, і його плечі важко здіймалися, коли він набирав у легені неслухняного повітря. На шиї в чоловіка була кольорова хустина, обличчя, обрамлене довгими сивими бакенбардами, майже не було видно, лише темні розумні очі світилися з-під сивих волохатих брів. Загалом, він справив на мене враження поважного старого моряка, котрий збіднів на схилі літ.

— Чим можемо вам служити, шановний? — спитав я.

Він обвів кімнату повільним поглядом стариганя.

— Містер Шерлок Голмс удома? — поцікавився він.

— Ні. Але я тут замість нього. Можете розповісти мені все, що хотіли розповісти йому.

— А я хочу бачити саме Шерлока Голмса, — вперто повторив дідуган.

— Я ж вам кажу, що його заступаю. Ви прийшли з приводу катера Сміта, певна річ?

— Авжеж, я знаю, де він. Ще знаю, де люди, котрих він шукає. Знаю навіть, де скарби. Я все знаю!

— Тоді розкажіть мені. Це все одно, що розповісти самому Голмсу.

— Ні, маю розповісти лише йому самому, — твердив наш гість зі старечою впертістю та дратівливістю.

— Тоді почекайте його.

— Не хочу чекати. Не хочу даремно гаяти день ні заради кого. Якщо містера Голмса немає, нехай тоді все дізнається сам. А вам нічого не скажу, дуже вже мені ваші лиця не до вподоби.

Він пошкандибав до дверей, але Джонс нагнав його.

— Стривай, друже, — сказав він. — У тебе є важлива інформація, і ти не підеш звідси. Доведеться тобі зачекати, хочеш ти чи ні, нашого приятеля Голмса.

Стариган кинувся до дверей, але Етелні Джонс затулив їх своєю широкою спиною, і дідок зрозумів, що опиратися марно.

— Нічого собі поводження з гостем, — кинув він, стукаючи палицею. — Я прийшов сюди, щоб поспілкуватися з містером Голмсом. А ви двоє накинулися на мене, хоча нікого з вас я не знаю. Гарно ж ви ставитеся до незнайомців!

— Вам не зроблять нічого лихого, — пообіцяв я. — Сідайте сюди на диван і чекайте. Голмс дуже скоро повернеться.

Він похмуро підійшов до нього й сів, підперши долонями свою велику голову. Ми з Джонсом знову взяли наші сигари та продовжили бесіду.

Раптом голос Голмса обірвав нас на півслові:

— Могли б запропонувати сигару й мені.

Ми так і підстрибнули в кріслах. Прямо перед нами сидів Голмс і вдоволено всміхався.

— Голмсе! — вигукнув я. — Ви тут? А де ж старий?

— Ось він, — відповів Голмс, простягаючи в руці копицю білого волосся. — Ось він весь — бакенбарди, перука, брови. Я знав, що мій маскарад вдалий, але не припускав, що він витримає таке випробування.

— Хай вам грець! — зі щирим захопленням вигукнув Джонс. — З вас вийшов би чудовий актор, дивовижний! Ви кашляєте точнісінько, як мешканець робітного будинку. А за ваші тремтячі коліна можна дати десять фунтів на тиждень. Мені, правда, здався знайомим блиск очей. Але втекти від нас ви все ж не змогли.

— Я працював у цьому маскарадному костюмі весь день, — повідомив Голмс, запалюючи сигару. — Як бачите, злочинний світ уже досить добре мене знає, особливо після того, як мій приятель, котрий сидить тут, взявся за перо. Тому тепер можу з’являтися на передових позиціях лише переодягнувшись. Ви отримали мою телеграму?

— Аякже, тому я й тут.

— Як просувається ваша версія?

— Луснула. Мені довелося відпустити двох своїх затриманих, а проти інших двох немає жодного доказу.

— Не турбуйтеся. Ми вам дамо парочку інших натомість. Я тільки прошу вас на якийсь час цілком коритися мені, діяти за планом, який я вигадав. Згодні? Звісно, вся заслуга в цій справі буде офіційно визнана за вами.

— Згоден, якщо допоможете мені взяти цих двох.

— Тоді, по-перше, мені потрібен швидкісний корабель — поліційний моторний катер. До сьомої години біля Вестмінстерського причалу.

— Буде зроблено. Там завжди чергує поліційний човен. Але, мабуть, мені краще піти через дорогу та зателефонувати для певності.

— Ще двійко дужих полісменів на випадок опору.

— У катері завжди є дві чи три людини.

— Коли ми їх візьмемо, у наших руках опиняться скарби. Гадаю, мій товариш буде дуже радий доправити скриньку одній молодої леді, якій справедливо належиться половина. Нехай вона першою відчинить скриньку. Га, Ватсоне?

— Мені це було б дуже приємно.

— Порушення процедури, але справа така незвичайна, що можна буде заплющити очі. Але потім скарб доведеться передати владі до закінчення слідства.

— Безперечно. Це буде легко зробити. Ще один момент. Мені б дуже хотілося почути про певні подробиці з вуст самого Джонатана Смолла. Ви ж знаєте, що я люблю з’ясовувати все до кінця. Чи не буде заперечень, якщо я з ним неофіційно зустрінуся тут, у мене, або в якомусь іншому місці, звісно, під надійною охороною?

— Ви господар становища, вам і карти в руки. Але в мене досі немає жодних доказів існування цього власне Джонатана Смолла. Однак якщо ви мені передасте його, я не зможу відмовити вам у вашому проханні.

— Отже, вирішено?

— Вирішено. Ще щось?

— Це вже останнє: хочу, щоб ви пообідали з нами. У нас є устриці, пара куріпок і невеликий вибір білих вин. Ні, Ватсоне, ви не вмієте цінувати мої чесноти господаря.

Розділ X. Кінець остров’янина

Обід минав дуже жваво. Голмс, коли хотів, міг бути винятково цікавим співрозмовником. А того вечора він перевершив сам себе — позначилося сильне нервове збудження. Я ніколи раніше не бачив його таким говірким. Він розповідав про середньовічну кераміку та про містерії, про скрипки Страдіварі, буддизм Цейлона й військові кораблі майбутнього. І говорив так, ніби був фахівцем у кожній царині. Цей яскравий спалах був реакцією живого розуму після смуги зневіри, що заволоділа ним напередодні. Етелні Джонс у вільну від справ мить виявився дуже товариською людиною й за обідом довів, що розуміється на життєвих радощах. Я також був у піднесеному настрої, передчуваючи кінець справи та перейнявшись веселощами від Голмса. Ніхто з нас за весь вечір не згадав причину, що зібрала нас разом.

Коли прибрали зі столу, Голмс зиркнув на годинник і розлив у келихи портвейн.

— Вип’ємо, — запропонував він, — за успіх нашої маленької вилазки. А тепер час іти. У вас є зброя, Ватсоне?

— Мій старий бойовий револьвер. Він у шухляді столу.

— Візьміть його з собою. Так треба. Бачу, що кеб уже біля дверей, його замовили на пів на сьому.

Біля Вестмінстерського причалу ми були трохи по сьомій. Катер уже на нас чекав. Голмс критично оглянув судно.

— Є на ньому щось, якась поліційна ознака? — уточ-нив він.

— Атож. Зелений ліхтар збоку.

— Тоді зніміть його.

Усе миттю зробили, ми залізли в катер і відчалили. Джонс, Голмс і я сиділи на кормі. Один полісмен стояв біля стерна, інший стежив за топкою, попереду розмістилися двоє кремезних полісменів.

— Куди? — спитав Джонс.

— До Тауеру. Накажіть їм зупинитися навпроти Джекобсон-Ярду.

Наше суденце виявилося дуже швидким. Ми промчали повз ряд навантажених барж, ніби вони не пливли, а стояли на місці. Коли ми наздогнали та залишили позаду річковий пароплав, Голмс задоволено всміхнувся.

— Можна подумати, що наш катер — найшвидший на річці, — зауважив він.

— Ну, це навряд чи. Але катерів, швидших за цей, мабуть, знайдеться небагато.

— Мусимо наздогнати «Аврору». А вона має славу швидкісного кораблика. Зараз я введу вас, Ватсоне, у курс справи. Пригадуєте, як мене гнітила ця безглузда затримка.

— Ще б пак.

— Так от, я вирішив дати голові повний відпочинок і зайнявся хімічними дослідами. Один із наших великих державних мужів якось сказав, що зміна заняття — найкращий відпочинок. І це правда. Коли мені вдалося нарешті розкласти вуглеводень, я повернувся до нашої загадки й усе заново обміркував. Моя команда хлопчаків неодноразово обшукала всю річку, але без результатів. «Аврори» ніде не було — ні на причалах, ні вдома. Навряд чи вони затопили її, щоб замести сліди. Хоча й цю можливість слід брати до уваги, якщо пошуки, зрештою, не призведуть ні до чого. Я знав, що той Смолл дуже хитрий, але гадаю, що якась особливо витончена хитрість йому не до снаги. Її очікуєш, зазвичай, від людини освіченої. Також ми знаємо, що він жив якийсь час у Лондоні, спостерігав за Пондишері-Лодж, а це означає, що покинути межі Англії він одразу ж не міг. Аби залагодити справи, потрібен час — день, а, може, на наше щастя, й більше. Такий, принаймні, напрошується висновок.

— Висновок доволі слабкий, — зауважив я. — Він міг усе залагодити й до нападу на Пондишері-Лодж.

— Ні, не думаю. Він дуже турбується про своє лігво, де можна відлежатися в разі небезпеки, і покине його лише тоді, коли повністю впевниться, що йому вже нічого не загрожує. Й ось що ще мені спало на думку: Джонатан Смолл мав розуміти, що незвичайна зовнішність його помічника, як би він не старався замаскувати його, може викликати всілякі чутки, і, можливо, дехто здогадається пов’язати його з норвудською трагедією. Він достатньо проникливий, щоб збагнути це. Отже, вони покинули свою штаб-квартиру вночі, серед абсолютної темряви. І, певна річ, найкращим варіантом було б повернутися до світанку. Але «Аврора» відійшла від причалу, за словами місіс Сміт, коли вже була четверта година. У цей час уже видніло, за годину-другу на вулицях з’являться люди. З цього я зробив висновок, що вони не мали б зайти далеко. Вони добре заплатили Смітові, щоб той тримав язика за зубами, винайняли його катер до остаточного зникнення та поспішили зі скарбом у своє лігво. Вирішили перечекати кілька днів, аби дізнатися з газет, в якому напрямку пішло слідство й чи немає за ними стеження. І тоді вже знову під покровом темряви піти в Ґрейвсенд або кудись у Даунс. Вони, без сумніву, заздалегідь подбали про те, що б забронювати місця на якомусь кораблі, що відбуває в Америку або в колонії.

— А як же катер? Не могли ж вони захопити його до своєї схованки?

— Звісно, не могли. А це означає, що «Аврора», незважаючи на невловимість, перебуває десь зовсім поруч. Я уявив себе на місці Смолла та спробував поглянути на справу його очима. Цілком імовірно, він вирішив, що відпустити «Аврору» або поставити біля найближчого причалу небезпечно: раптом поліція все ж напала на їхній слід. Куди ж подіти «Аврору», щоб її не було видно для всіх, але для нього вона була досяжна будь-якої миті? Що б зробив я, якби мені довелося вирішувати таке завдання? І я побачив один-єдиний вихід. Треба поставити її в якийсь док для дрібного ремонту. Там вона буде надійно прихована від сторонніх очей і завжди готова до відплиття.

— Як просто!

— У тому-то й річ, що просте пояснення завжди приходить у голову в останню чергу. Коли я це зрозумів, то вирішив діяти негайно і в образі нешкідливого старого матроса, подався вниз Темзою оглядати доки. У п’ятнадцятьох доках про «Аврору» ніхто нічого не чув. Зате в шістнадцятому мене винагородили за терпіння: мені сказали, що «Аврору» два дні тому до них поставив чоловік на дерев’яній нозі та попросив оглянути стерно. «Але стерно виявилося в повному порядку, — повідомив мені корабельний майстер. — Он вона там стоїть, чорна з червоними смужками». Не встиг він це сказати, як у доці з’явився ніхто інший, як сам Мордехай Сміт, зниклий господар «Аврори». Я б, певна річ, не впізнав його, але він, будучи п’яним, як чіп, горланив, що він господар «Аврори». Мордехай Сміт вимагав, щоб його корабель підготували сьогодні на восьму годину. «Рівно на восьму, — повторив він, — я обіцяв двом джентльменам, котрі не люблять чекати». Вони, мабуть, добряче заплатили йому, бо він жбурляв шилінги ліворуч і праворуч. Я якийсь час ішов за ним, але той зник у першому ж шинку. Тоді я пішов назад у док. Дорогою випадково зустрів одного з хлопчаків і поставив його спостерігати за «Авророю». Побачивши, що вона відправляється, малий почне махати хусткою. Ми ж тим часом будемо вартувати їх на річці. Й як тільки вони вийдуть із доку, схопимо всіх разом із «Авророю» та скарбами.

— Ті це люди, котрих ми шукаємо, чи ні, але продумано все взірцево, — похвалив Джонс. — І все ж я краще спрямував би в Джекобсон-Ярд поліційний загін і спокійнісінько схопив би їх, як тільки вони там з’явилися б.

— А вони б там не з’явилися. Смолл хитрий. Не сумніваюся, що він вишле вперед розвідника, й, якщо той відчує небезпеку, Смолл заляже в барліг ще на тиждень.

— Але ж можна вистежити Сміта й таким чином знайти їхній притулок, — запропонував я.

— Тоді втратимо ще день. До того ж я на дев’яносто дев’ять відсотків переконаний, що Сміт не знає, де вони ховаються. Йому добре платять, віскі є, навіщо задавати непотрібні запитання, що не стосуються справи... Розпорядження йому надсилають, він їх виконує... Ні, я обміркував усі можливі шляхи, цей найкращий.

Поки ми так балакали, наш човен мчав під численними мостами, перекинутими через Темзу. Останні промені сонця золотили хрест на куполі собору Святого Павла. Тауеру ми досягли, коли вже добряче посутеніло.

— Ось Джекобсон-Ярд, — вказав Голмс на ліс щогл і такелажу осторонь Суррею. — Курсують туди й сюди під прикриттям цієї флотилії.

Детектив підніс до очей нічний морський бінокль і певний час вивчав берег.

— Бачу мого вартового, але хусткою він іще не махає.

— А що, якщо ми пройдемо трохи нижче й чекатимемо їх там? — запропонував Джонс, згораючи від нетерпіння.

Ми всі вже сиділи, як на голках. Навіть полісмени й стерновий із кочегаром, котрі нічого не знали, і то перейнялися нашим хвилюванням.

— Ми не маємо права ризикувати, — зауважив Голмс. — Десять шансів проти одного, що вони підуть вниз річкою, а не вгору. І все ж маємо врахувати й цю можливість. Звідси нам добре видно вхід у док, а нас майже ніхто не може побачити. Ніч обіцяє бути світлою, і вогнів на річці багато. Залишимося там, де є. Бачите, як добре видно звідси людей, котрі метушаться при світлі газових ліхтарів?

— Вони повертаються додому після роботи в доці.

— Які вони втомлені та брудні! Але в кожному палає іскра безсмертного вогню. Дивлячись на них, нізащо не скажеш цього. І, однак, це правда. Дивна все ж істота, ця людина.

— Хтось назвав людину твариною, наділеною душею.

— Вінвуд Рід[27] добре сказав про це, — продовжував Голмс. — Він каже, що окрема людина — це нерозв’язна загадка, зате в сукупності люди становлять якусь математичну єдність і підпорядковані певним законам. Хіба можна, наприклад, передбачити дії окремої людини, але поведінку цілого колективу можна, виявляється, із більшою точністю. Індивідууми різняться між собою, але процентне відношення людських характерів у будь-якому колективі залишається постійним. Так свідчить статистика. Але що це, здається, хустина? І справді, там хтось махає білим.

— Це один із ваших хлопчаків. Я чітко бачу його! — вигукнув я.

— А ось і «Аврора»! — запалився Голмс. — Гарна в неї хода. Гей, там, унизу, повний вперед! Слідуйте за тим катером із жовтим вогником. Я не подарую собі, якщо він втече від нас!

«Аврора» непомітно вислизнула з доку і, набираючи швидкість, пройшла повз два чи три невеликих човни, тому, коли ми побачили її, уже мчала вперед. Ішла вниз річкою, тримаючись берега. Швидкохідність корабля була надзвичайною. Джонс поглянув на нього з тривогою.

— Швидка, однак, — сказав він. — Нам її не наздогнати.

— Мусимо наздогнати! — зціпив зуби Голмс. — Не шкодуйте вугілля! Вичавіть із машини все, що вдасться. Нехай краще згорить катер, ніж вони втечуть від нас!

Тепер ми йшли безпосередньо за ними. Вогонь у топках гудів, потужна машина стукотіла, як величезне металеве серце. Гострий, стрімкий ніс човна, як ножем, розсікав спокійну воду, посилаючи ліворуч і праворуч дві круглі, довгі, тугі хвилі. У такт машині весь човен вібрував і здригався, як жива істота. Жовтий ліхтар на носі кидав уперед довгий блимаючий стовп світла. Попереду нас бігла водою темна пляма — це була «Аврора». Вихор білої піни за нею свідчив про швидкість, із якою вона йшла. Ми пролітали повз баржі, пароплави, торгові вітрильники, обганяючи їх ліворуч і праворуч. З темряви лунали гучні голоси, а «Аврора» все летіла вперед, і ми висіли в неї на хвості.

— Додайте ходи! — звелів Голмс, зазирнувши в машинне відділення; яскраве полум’я освітило знизу його напружене, орлине обличчя.

— Мені здається, ми наздоганяємо їх, — сказав Джонс, не зводячи з «Аврори» очей.

— Поза всіляким сумнівом! — вигукнув я. — Ще кілька хвилин — і ми їх наздоженемо.

І тієї ж миті доля злісно посміялася над нами: наш шлях перетнув буксир із трьома баржами. Якби не стерновий, котрий вивернув до краю стерно, ми врізалися б у нього. Коли нарешті ми обігнули караван і знову лягли на курс, виявилося, що «Аврора» обігнала нас на добрих двісті ярдів, але, на щастя, її все ще було помітно. Наша машина видавала повну потужність, тендітна посудина вібрувала та тріщала під натиском лютої енергії, яка несла нас. Ми залишили позаду Пул, минули Вест-індські доки, обігнули довгу Дептфордську косу та Собачий острів. Нечітка пляма попереду нас почала набувати витончених обрисів «Аврори». Джонс увімкнув прожектор, і ми справді побачили на її борту людей. Один сидів на кормі, нагнувшись до якогось чорного предмета біля своїх ніг. Поруч лежала темна купка, схожа на величезного ньюфаундленда. Червоне полум’я топки освітлювало старшого Сміта, він був голий до пояса й люто, як заведений, закидав вугілля, а його син тримав стерно. Втікачі не відразу збагнули, що за ними погоня, але тепер, помітивши, що ми невідступно слідуємо за ними, повторюючи всі їхні зиґзаги та закрути, вони більше не мали сумнівів. Біля Ґрінвіча нас розділяло триста ярдів, до Блекволла відстань скоротилася до двохсот п’ятидесяти. За роки мого сповненого пригод армійського життя мені не раз доводилося брати участь у гонитві, але ніколи я не відчував такого пекучого хвилювання, як під час цих скажених перегонів Темзою. Ми наближалися ближче й ближче. У нічній тиші чувся стукіт і сопіння їхньої машини. Чоловік на кормі все ще стояв, нахилившись над чимось на палубі, щось маніпулюючи руками, щохвилини підіймаючи голову, щоб прикинути на око відстань між «Авророю» та нами. Ми були вже зовсім близько. Джонс гукнув, щоб вони зупинилися. Нас розділяло всього чотири корпуси, й обидва човни летіли, як на крилах. На цій ділянці Темзи було безлюдно. З одного боку простяглася низина Баркінґлевел, з іншого — сумні Пламстедські болота. Почувши наказ Джонса, чоловік на кормі схопився на ноги і, трясучи над головою стиснутими кулаками, почав лаятися грубим і хрипким голосом. Це був сильний, кремезний чоловік, він стояв на палубі, широко розставивши ноги, і я побачив, що, починаючи від стегна, замість правої ноги в нього — дерев’яний протез. При звуках його різкого хрипкого голосу темна купка на палубі заворушилася й перетворилася на маленького чорного чоловічка, у нього була величезна, неправильної форми голова з копицею скуйовдженого волосся. Голмс уже дістав свій револьвер, я також вихопив свій, побачивши це чудовисько. На ньому було щось темне, чи то балахон, чи ковдра, відкритим залишалося лише обличчя, яке може привидітися хіба що в кошмарному сні. Ніколи в житті в жодній фізії я не зустрічав стільки жорстокості та кровожерливості. Його очі виблискували похмурим, хижим блиском, а товсті губи, вивернуті назовні, вигиналися злісною усмішкою, оголюючи зуби, що скреготіли від тваринної люті.

— Якщо він підійме руку, стріляйте, — незворушно промовив Голмс.

«Аврора» була вже на відстані одного корпусу від нас, можна сказати, на відстані витягнутої руки. Я добре бачив цих двох — великого білого чоловіка, котрий стоїть, широко розставивши ноги, лаючись на чому світ стоїть, і страшного карлика: його огидна пика та вишкірені жовті зуби, що виблискують у світлі нашого ліхтаря.

Добре, що ми встигли підійти настільки близько. Незважаючи на те, що ми не спускали з нього очей, він швидким рухом вийняв зі складок свого вбрання коротку дерев’яну трубку, схожу на лінійку школяра, і всунув її до рота. Наші постріли гримнули одночасно. Карлик обернувся, розкинув руки, захлинувся кашлем і впав боком у воду. На одну мить у піні хвиль я побачив його смертоносний, ненависний погляд. Тієї ж миті чоловік на дерев’яній нозі щодуху наліг на стерно, і його човен круто завернув до південного берега. Ми продовжували стріляти по ньому, але не влучили. Кулі пролетіли всього за кілька футів від нього. Ми також завернули, але пізно: «Аврора» вже ткнулася носом у берег. Це було дике, пустельне місце. Місяць заливав мертвотним світлом величезну заболочену рівнину, на якій блищали калюжі застояної води та темніли острівці гнилих рослин. Глухо вдарившись об берег, «Аврора» застрягла міцно, ніс її сильно задерся, а корма занурилася у воду. Утікач стрибнув на берег, і його дерев’яна нога негайно ж загрузла у в’язкий ґрунт. Даремно він намагався визволити її, смикаючись усім тілом. Утікач не міг більше зробити жодного кроку ні вперед, ні назад. Він завив у безсилій люті та запекло затарабанив іншою ногою по болоту. Але його нещаслива милиця лише ще глибше занурювалася в зрадливе болото. Коли наш катер підійшов до втікача, він уже так міцно став на якір, що ми зуміли витягнути його лише за допомогою мотузки, якою він обв’язав свій тулуб. І довго тягнули чоловіка, як величезну, небезпечну рибину. Обоє Смітів, батько й син, сиділи в своєму катері, похнюпившись, але покірно скорилися нашим наказам і перейшли до нас на борт. Потім ми визволили «Аврору» й міцно прив’язали її до своєї корми. На палубі човна стояла важка залізна скринька ручної індійської роботи, без жодного сумніву, та сама, в якій зберігалися скарби, що принесли нещастя в родину Шолто. Ключа не було, і ми обережно віднесли вантаж, хоча він був досить важкий, у нашу маленьку кабіну. Ми повільно поверталися до Лондона й увесь шлях обмацували прожектором річку й її береги, але так і не знайшли слідів маленького остров’янина. Десь на мулистому дні Темзи так і залишаться лежати до кінця віку кістки цього дивного чужинця, котрий знайшов свій кінець на наших туманних берегах.

— Погляньте, — вказав Голмс на стулку дерев’яних дверей, — він таки вистрелив першим.

Справді, у дереві якраз навпроти того місця, де ми з Голмсом стояли, стирчала одна з тих чорних колючок, які ми так добре знали. Отже, вона пролетіла між нами в ту саму мить, коли ми одночасно розрядили свої револьвери. Голмс усміхнувся, але я, зізнаюся, затремтів, коли уявив, якої страшної смерті ми дивом уникли цієї ночі.

Розділ XI. Скарби Аґри

Наш полонений сидів у кабіні навпроти скриньки, якої він так прагнув і заради якої здолав стільки перешкод. Обличчя чоловіка, наче вирізане з червоного дерева, із відчайдушним до зухвалості поглядом, всіяне великими й дрібними зморшками, свідчило про життя, пов’язане з працею на свіжому повітрі. Його підборіддя, вкрите густою рослинністю, дуже видавалося вперед, як у впертої, неподатливої людини. Йому було, мабуть, десь близько п’ятдесяти, чорне кучеряве волосся сильно помережило сивиною. Риси обличчя, коли воно було спокійне, не були позбавлені приємності, зате під час спалахів гніву — ми це тільки-но бачили — воно ставало жорстоким і похмурим від навислих брів і підборіддя, що сильно виділялося. Зараз арештант сидів нерухомо, поклавши великі руки в кайданках на коліна й опустивши голову на груди. Час від часу він кидав гострий блискучий погляд на скриньку — причину своїх злочинних дій. Мені здалося, що в його суворому, холодному обличчі було більше смутку, ніж злості. Одного разу він поглянув угору, і мені здалося, що в його погляді промайнула посмішка.

— Знаєте, Джонатане Смолл, — почав було Шерлок Голмс, — мені дуже шкода, що все призвело до цього.

— І мені також, сер, — відгукнувся він завзято. — Але гадаю, що шибениця мені цього разу не загрожує. Я готовий присягнутися на Біблії, що не винен у смерті містера Шолто. Це маленький диявол Тонга вистрелив у нього своєю клятою стрілою. Мої руки не заплямовані кров’ю, сер. Мені було дуже шкода цього Шолто, ніби він був мій рідний брат. Я гарненько відлупцював Тонгу вільним кінцем мотузки, та що з того. Зробленого не повернеш.

— Візьміть сигару, — запропонував Голмс. — І хильніть із моєї фляги: ви змокли наскрізь. Але, скажіть, як могли очікувати, що такий маленький, миршавий чоловічок здолає містера Шолто та ще триматиме його, поки ви лізли по мотузці?

— Ви, я бачу, сер, знаєте все, наче бачили на власні очі. Я розраховував на те, що в цей час у кабінеті нікого не буде. Я добре знаю порядки в Пондишері-Лодж. У цей час містер Шолто зазвичай спускався вниз вечеряти. Не хочу нічого приховувати. Зараз найкращий захист — казати правду. Якби це був старий майор, я б із легким серцем дозволив відправити себе на шибеницю. Вдарити його ножем мені — усе одно, що викурити сигару. Але така вже моя доля, що піду на каторгу через молодого Шолто, з котрим ми навіть жодного разу не посварилися.

— Ви перебуваєте в руках Етелні Джонса зі Скотленд-Ярду, — обірвав його Голмс. — Він обіцяв завезти вас до мене, і я попрошу вас щиросердно все мені розповісти. Тоді, можливо, зможу вам допомогти. Спробую довести, що отрута ця діє так швидко, що, коли ви з’явилися в кімнаті, містер Шолто був уже мертвий.

— Але так воно й було, сер. Коли я вліз у вікно й побачив його вишкірене, схилене набік обличчя, мене аж зателіпало. Я готовий був задушити Тонгу, але він вирвався й утік на горище. Тоді він і забув свою палицю та втратив ті кляті колючки, як потім мені зізнався. Гадаю, вони й були головним доказом проти нас. Але я, хоч убийте, не можу зрозуміти, як ви змогли натрапити на наш слід?! Не маю на вас злості, — він гірко всміхнувся, — лишень помітив одну дивну річ. Маючи законне право на добрих півмільйона фунтів, я мав першу половину життя будувати моли на Андаманських островах, а другу, у кращому випадку, присвячу земляним роботам у Дартмурі. Злощасної миті зустрів я купця Ахмета та почув про скарби Аґри, які всім своїм власникам приносили саме нещастя. Ахмета вбили через них, майор Шолто жив усе життя під тягарем провини та трясся від страху. Мені ж вони принесуть довічну каторгу.

У цю мить у двері кабіни просунув широке обличчя й могутні плечі Етелні Джонс.

— Такий собі родинний пікнік! — зауважив він. — Дозвольте, Голмсе, прикластися до вашої фляги. Ну, що ж, гадаю, нам нічого не залишається, як привітати один одного. Шкода лишень, що другого не вдалося взяти живим. Але виходу, на жаль, не було. А знаєте, Голмсе, ви маєте зізнатися, що пішли на занадто великий ризик. А якби ми не наздогнали їх?

— Усе добре, що добре закінчується, — видихнув Голмс. — Але я й справді не знав, що «Аврора» — таке швидкісне судно.

— Сміт каже, на Темзі немає жодного катера швидшого за його «Аврору» й що, якби в нього був кочегар, ми нізащо б його не наздогнали. Між іншим, він присягається, що нічого не знав про норвудську справу.

— Зовсім нічого, — підтвердив наш бранець. — Я вибрав його катер, бо чув про його переваги. Ми нічого не сказали йому, але добре заплатили й обіцяли заплатити ще більше на борту «Есмеральди», яка відпливає з Ґрейвсенда до Бразилії.

— Ну що ж, якщо він не накоїв нічого лихого, і ми нічого поганого йому не зробимо. Ми швидко ловимо наших хлопців, але з обвинуваченнями не поспішаємо.

Було смішно споглядати, як бундючний Джонс сповнюється пихою — ще б пак, упіймав таку птаху! За легкою усмішкою, що грала на обличчі Голмса, я збагнув, що його теж веселять вихваляння поліційного інспектора.

— Скоро будемо біля Воксгольського моста, — звернувся Джонс до мене. — Там висадимо вас разом із скарбами. Навряд чи треба повідомляти вам, що я беру на себе велику відповідальність. Це — абсолютно неприпустима дія. Але, як то кажуть, умова дорожча від золота. Однак за службовим обов’язком маю послати з вами полісмена, оскільки ви повезете такий цінний вантаж. Візьмете кеб, сподіваюся?

— Аякже.

— Шкода, що немає ключа, а то ми зробили б огляд уже тут. Де ключ, хлопче?

— На дні, — відповів коротко Смолл.

— Гм! Який сенс додавати нам зайвого клопоту, коли в нас їх було й без того чимало. Гадаю, лікарю, мені не треба попереджати вас бути якомога обережнішим. І відразу ж везіть скриньку на Бейкер-стрит. Ми спершу поїдемо туди, а вже потім у поліцію.

Вони висадили мене біля Воксгольського моста з одним із полісменів, простим і щиросердним чолов’ягою. А через чверть години ми були вже біля будинку місіс Сесіл Форестер. Служниця дуже здивувалася такому пізньому візитові. Вона сказала, що місіс Форестер у гостях і повернеться нескоро, а міс Морстен у вітальні. Правоохоронець люб’язно погодився зачекати мене в кебі. І я, тримаючи скриньку в руках, попрямував у вітальню.

Міс Морстен сиділа біля відчиненого вікна в білій легкій сукні з чимось рожевим на шиї та талії. М’яке світло лампи під абажуром освітлювало її силует, що відкинувся в плетеному кріслі, її миле серйозне личко й тугі пасма її розкішного волосся, що віддавали золотим тьмяним відблиском. Біла рука недбало спочивала на ручці крісла, і від усієї її задуми віяло тихим смутком. Почувши мої кроки, вона стрепенулася та піднялася з крісла, бліді щоки дівчини залилися радісним рум’янцем.

— Я чула, що під’їхав кеб, але подумала, що це місіс Форестер повернулася так рано. Я й гадки не мала, що це ви. Які новини привезли нам?

— Я привіз щось більше, ніж новини, — повідомив я, ставлячи скриньку на стіл, говорячи зі жвавою, веселою інтонацією, хоча серце в моїх грудях аж нило. — Я привіз вам те, що коштує дорожче за всі новини на світі. Я привіз вам багатство.

Вона поглянула на скриньку.

— То це й є скарб? — спитала вона доволі байдуже.

— Атож, це скарби Аґри. Половина належить вам, інша половина — містеру Шолто. Кожному з вас припадає близько двохсот тисяч. Це десять тисяч фунтів річного доходу. В Англії мало знайдеться дівчат із таким посагом. Чи це не чудово?

Мені здається, я трохи перегравав, намагаючись висловити своє захоплення. Вона відчула фальш у моєму голосі, коли я розсипався в привітаннях, і, трохи звівши брови, з подивом глянула на мене.

— Якщо я й отримала їх, — сказала вона, — то лише завдяки вам.

— Ні, ні, — вигукнув я, — не мені, а моєму товаришу Шерлоку Голмсу. Я б ніколи в житті не вирішив цієї загадки, навіть потужний аналітичний розум мого приятеля й то не відразу розгадав її. Адже ми наприкінці мало не впустили їх.

— Заради Бога, сідайте, докторе Ватсон, і розкажіть мені все за порядком.

Я коротко розповів Мері, що сталося за той час, поки ми не бачилися: про переодягання Голмса, про розшуки «Аврори», про появу Етелні Джонса на Бейкер-стрит, про нашу вечірню експедицію і, нарешті, про шалені перегони по Темзі. Вона слухала розповідь про наші пригоди з палаючими очима та напіврозтуленим ротом. Коли я дійшов до отруєної стріли, що пролетіла повз нас на відстані дюйма, дівчина так зблідла, що, здавалося, ось-ось знепритомніє.

— Це нічого, — сказала вона, коли я поспішив простягнути їй склянку з водою. — Усе вже в минулому. Просто мені стало страшно: адже це через мене моїх друзів спіткала б смертельна небезпека.

— Усе страшне позаду, — запевнив я. — Та й небезпеки особливої не було. Не хочу більше розповідати про всілякі жахіття. Краще побалакаємо про приємне. Бачите, у цій скриньці є скарби. Як це чудово! Голмс спеціально відпустив мене, щоб я привіз її вам і ви першою відчинили її.

— Так, звісно, мені буде дуже цікаво поглянути, — сказала міс Морстен, не проявляючи, однак, ентузіазму. Вона, без сумніву, подумала, що нетактовно залишатися байдужою, побачивши предмет, який коштував таких важких і небезпечних пошуків.

— Яка гарненька скринька! — додала вона, схиляючись над нею. — Здається, це справжня індійська робота?

— Так, виробництво бенареських кустарів-ливарників.

— Яка важка! — дівчина спробувала підняти її. — Вона сама, мабуть, добряче коштує. А де ключ?

— Смолл викинув його в Темзу, — відказав я. — Доведеться позичити кочергу місіс Форестер.

У скриньки був литий, масивний замок, який зображав сидячого Будду. Під нього я засунув кінець кочерги та натиснув нею, як важелем. Замок голосно клацнув і розчинився. Тремтячими руками я підняв кришку й відкинув її назад. Неймовірне здивування відбилося на наших обличчях! Скринька була порожня.

Не дивно, що вона була дуже важка. Дно, стінки та кришка були на дві третини залізними. Скринька була надійна, гарна та міцна, либонь, навмисно зроблена для зберігання коштовностей, але самих коштовностей там не було. Хоча б одна нитка перлів, або крихта золота, або діамант. Нічого. Скринька була абсолютно, кричуще порожня...

— Скарб зник, — спокійно зауважила міс Морстен.

Коли я почув ці її слова, коли до мене дійшло, що вони означають, тінь, що весь цей час затьмарювала мою душу, розсіялася. Зітхнувши вільно, я лише зараз усвідомив, якою вагою лежав у мене на серці цей скарб. Це було низько, це було егоїстично, але я знав, бачив, відчував лише одне — золотий бар’єр, що стояв між нами, зник.

— Слава Богу! — вигукнув я від щирого серця.

Вона здивовано поглянула на мене й усміхнулася.

— Чому ви так кажете? — спитала вона.

— Тому що ви знову стали досяжною для мене, — відповів я, беручи руку дівчини. Та не відняла її. — Тому що я кохаю вас, Мері, люблю, як ніхто ніколи на світі не любив! Тому що ці скарби, ці незліченні багатства наклали печать на мої уста. Але тепер їх немає, й я можу сказати вам сміливо, що кохаю вас. І ще раз повторю: «Слава Богу».

— Тоді й я скажу: «Слава Богу», — прошепотіла вона, й я пригорнув Мері до себе. Може, хтось і втратив якісь там скарби, але я цієї ночі став найбагатшою людиною на землі.

Розділ XII. Історія Джонатана Смолла

Полісмен у кебі виявився дуже терплячою людиною, бо, як можна здогадатися, я нескоро покинув будинок місіс Форестер. Але коли я показав йому порожню скриньку, він помітно зажурився.

— Пропала нагорода! — зітхнув він. — Немає скарбів, не буде й нагороди. Якби вони знайшлися, ми із Семом Брауном отримали б по десять фунтів за нічну роботу.

— Містер Тадеуш Шолто — заможний чоловік, — сказав я, — він винагородить вас і без скарбів.

Той, однак, похитав головою.

— Кепські справи, — похмуро промовив він. — Містер Етелні Джонс скаже те саме.

Його передбачення збулося, бо обличчя в Джонса витягнулося, коли, повернувшись на Бейкер-стрит, я показав йому порожню скриньку. Вони також тільки-но приїхали, бо дорогою змінили плани, і замість того, щоб їхати безпосередньо додому, заїхали в Скотленд-Ярд, і Джонс доповів про результати. Мій приятель сидів у своєму кріслі, як завжди, з непроникним обличчям. Смолл — у кріслі навпроти, поклавши дерев’яну ногу на здорову. Коли я продемонстрував порожню скриньку, він раптом голосно зареготав.

— Це твоїх рук справа, Смолле, — сказав Етелні Джонс сердито.

— Авжеж, моїх. Скарби заховані там, куди вам ніколи не дістатися, — сказав він, тріумфуючи. — Це мої скарби, й якщо вже мені не судилося володіти ними, так нехай і ніхто не володіє. Я подбав про це. Ніхто в усьому світі не має права на них, крім трьох каторжан Андаманської в’язниці й мене. Я знаю, що не міг би володіти ними зараз, не можуть і вони. Усе, що я зробив, зроблено й від їхнього імені. Наша спілка чотирьох — до кінця днів. Так от, я знаю, вони б схвалили мої дії. Нехай краще скарби лежать на дні Темзи, ніж дістануться дітям Шолто або Морстена. Не заради них ми прикінчили Ахмета. Скарби там, де ключ. Там, де Тонга. Коли я побачив, що ви наздоганяєте нас, то сховав здобич у надійне місце. Цього разу перемога не принесла вам ні рупії.

— Ти дуриш нас, Смолле, — насупився Джонс. — Якби ти вирішив кинути скарби в Темзу, ти кинув би їх разом із скринею. Так зручніше.

— Зручніше кинути — зручніше й знайти, — глузливо споглядаючи на нас, відказав Смолл. — Чоловік, в якого вистачило клепки вистежити мене, дістане скарби й з дна річки. Тепер це, звісно, буде важче — вони розкидані в радіусі п’яти миль. Серце моє ледве не розірвалося, коли розлучався з ними. Я відчував, що божеволію, побачивши, що ви зовсім близько. Але який сенс тепер шкодувати про маєтки! Я стільки пережив у житті, що навчився не плакати за молоком, що втекло.

— Це дуже зле, Смолле, — зауважив Джонс. — Якби ви допомогли правосуддю замість того, щоб так кепкувати над ним, у вас було б більше шансів заслужити поблажливість.

— Правосуддя? — вигукнув колишній каторжанин. — Нічого собі правосуддя! Це мої скарби! А правосуддя вимагає віддати їх людям, котрі не мають до них жодного стосунку! Хочете знати, як вони стали моїми? Двадцять довгих років у тому болоті, що випаровує лихоманку! Удень не випускаєш із рук лопату, уночі гримиш кайданами в смердючому тюремному бараку. Москіти, лихоманка, лайка чорних наглядачів, вони люблять знущатися з білих. Ось як я став власником скарбів Аґри. Ви кажете про справедливість, а я не хочу, щоб інші користувалися скарбами, за які я заплатив своїм життям. Нехай мене повісять на шибениці, нехай у мою шкіру встромлять колючки Тонги, але я не хочу гнити в тюремній камері, знаючи, що хтось інший купається в золоті, яке справедливо належить мені.

Маска байдужості спала зі Смолла. Він промовляв збуджено, очі його палали, кайданки гриміли, коли він у люті стискав кулаки. Помітивши, яка люта ненависть жере цього чоловіка, я збагнув, що страх, який полонив Шолто при звістці про його появу, був цілком обґрунтованим.

— Ви забуваєте, що ми нічого цього не знали, — сказав Голмс м’яко. — Ми й зараз ще не знаємо, чи законним шляхом до вас потрапили ці скарби.

— Ви розмовляєте зі мною, як із рівнею, сер. І хоча я чудово усвідомлюю, що саме вам зобов’язаний ось цими прикрасами, — Смолл показав на кайданки, — та я не гніваюся на вас. Гра була чесною. Якщо захочете послухати, розповім вам усю свою історію з початку до кінця. Бог свідок, кожне слово в ній — чиста правда. Дякую, сер, із задоволенням хильну ковток-другий, якщо в роті пересохне.

Родом я з Вустерширу, народився в містечку під Першором. Якщо зазирнете до нас, знайдете не одну родину Смоллів. Я часто думав з’їздити туди, але ніколи не був гордістю своєї сім’ї та сумніваюся, щоб вони дуже мені зраділи. Усі вони люди порядні, ходять до церкви, користуються повагою в окрузі. Вони фермери, а в мене завжди були кепські схильності. Коли мені було вісімнадцять років, я встряв у пригоду через одне дівчисько. Урятувало мене лише те, що завербувався й став солдатом королеви в Третьому лінійному піхотному полку, який якраз вирушав до Індії.

Але служба моя закінчилася скоро, я навчився лише стріляти з рушниці й ходити «гусячим кроком». Загнав мене якось нечистий купатися в Ґанґ, добре ще, що поруч зі мною опинився у воді наш сержант Джон Ґолдер. А він був у нашому полку одним із найкращих плавців. Виплив я на середину, аж раптом — крокодил. Відгриз мені ногу вище коліна, як ножем втяв. Я б потонув від шоку та великої втрати крові, та тут з’явився Ґолдер, підхопив мене й виніс на берег. П’ять місяців я пролежав у шпиталі. Виписався на милиці повним інвалідом, непридатним до військової служби, та й узагалі до жодної іншої.

Мені тоді не щастило, можете собі уявити, — безпорадний каліка у всього лише двадцять років. Але, як кажуть, немає лиха без добра. Один чолов’яга, такий собі Ейблвайт, господар індигової плантації, шукав наглядача. Так сталося, що він був приятелем нашого полковника, котрий за мене переживав. Він палко рекомендував мене Ейблвайтові. Наглядач змушений майже постійно працювати верхи на коні, а оскільки моя культя була достатньо довга, то триматися в сідлі я міг, милиця не заважала. Я мав верхи об’їжджати плантації, дивитися за тим, як працюють кулі, і доповідати про ледарів. Платили непогано, житло також було затишним, і я вже думав, що до кінця життя залишуся на індигових плантаціях. Господар був добрим чоловіком, він часто заходив до мене викурити люльку, бо білі люди, котрі живуть там, ставляться приязно один до одного. Зовсім не те, що тут.

Але щастя ніколи довго не було моїм супутником. У країні раптом стався бунт. Ще напередодні ми жили мирно та безтурботно, як десь у Кенті чи Сурреї, а тут усе полетіло шкереберть. Ви, звісно, знаєте цю історію краще за мене. Про неї багато писали, а я не дуже охочий до чтива. Знаю лишень те, що бачив сам. Наші плантації містилися в містечку Муттрі біля кордону Північно-західних провінцій. Щоночі все небо освітлювали вогні палаючих бунґало. Щодня через нашу ділянку проходили європейці з дружинами та дітьми, поспішаючи під захист англійського війська, що стояло в Аґрі. Містер Ейблвайт був ще той упертюх. Він узяв собі в голову, що вся справа — перебільшена і не сьогодні-завтра закінчиться. Сидів на своїй веранді, цмулив віскі та курив сигари. А вся Індія була у вогні. Ми, певна річ, залишилися з ним. Ми — це я й Доусон, котрий разом із дружиною вів і рахунки, і господарство. Але катастрофа все ж вибухнула. Я цілий день був на далекій плантації і під вечір повертався верхи додому. На дні неглибокої яруги темніла якась безформна купа. Я під’їхав ближче, і серце моє стиснулося від жаху: це була дружина Доусона, порубана на шматки й покинута на поталу шакалів. Трохи далі на дорозі долілиць лежав і сам Доусон, його вже заклякла рука стискала револьвер, а поруч один біля одного лежали четверо сипаїв[28]. Я зупинив коня, міркуючи, в який бік їхати. У цю мить з даху бунґало Ейблвайта повалив густий дим, назовні вирвалося полум’я. Я збагнув, що нічим не зможу допомогти своєму господареві, а тільки сам загину, якщо стрімголов кинуся на допомогу. З мого місця мені добре було видно заколотників у червоних одностроях, їх було не менше кількох сотень, вони голосно верещали та витанцьовували навколо палаючого будинку. Мене помітили, і повз мою голову просвистіло кілька куль. Тоді я повернув коня та поскакав через рисове поле. Уночі я вже був в Аґрі.

Виявилося, що й там небезпечно. Уся країна гула, як розтривожений вулик. Англійці збиралися в невеликі загони. Вони залишалися господарями лише на тій землі, яку втримували силою зброї. Уся інша опинилася під владою повстанців. Це була війна мільйонів проти кількох сотень. І найтрагічнішим було те, що нашим супротивником були наші ж найкращі війська — піхота, артилерія та кавалерія. Ми їх вишколили та вимуштрували, і тепер вони боролися проти нас нашою ж зброєю та сурмили в горни наші сигнали. В Аґрі стояли Третій бенгальський стрілецький полк, кілька загонів сикхів, два ескадрони кавалерії й одна батарея. Коли почалося повстання, із цивільних чиновників і купців сформували загін добровольців. У цей загін, незважаючи на свою ногу, записався й я. Ми виступили з Аґри, щоб зустрітися з ворогом біля Шахтанджу на початку липня, і певний час успішно стримували їх, але скоро в нас скінчився порох, і ми повернулися назад до Аґри. Із усіх боків надходили тривожні вісті, що було й не дивно: адже Аґра опинилася в епіцентрі заколоту. Лакхнау був більш ніж за сотні миль на схід, Канпур — майже стільки ж на південь. Який напрямок не обери, скрізь різанина, спустошення та погибель.

Аґра — стародавнє місто. Його завжди наповнювали індуси-фанатики та люті дикуни-язичники. Жменька англійців загубилася б серед вузьких звивистих вуличок. Тому наш командир наказав перейти річку та сховатися в старовинній Аґрській фортеці. Не знаю, джентльмени, чи чув хтось із вас про цю фортецю. Це — дуже дивна споруда. Такої я ніколи не бачив, а вже повірте, я багато дивного бачив у своєму житті. Фортеця дуже велика та складається з двох фортів — нового та старого. Наш гарнізон, жінки, діти, провізія й усе інше розмістилися в новому. Але він розмірами був набагато менший за старий. У стару фортецю ніхто не заходив, у ній жили самі скорпіони та стоноги. Там було багато величезних порожніх зал, галерей, довгих коридорів із нескінченними переходами та закрутами, тож було легко заблукати. Тому туди рідко хто наважувався ходити, хоча час від часу збиралася група цікавих і вирушала з факелами всередину.

Передній фасад Аґрської фортеці омивала річка, що служила їй захистом, зате бічні та задня стіни мали безліч виходів, які треба було боронити. Людей у нас було мало, заледве вистачало, щоб поставити до гармат і бійниць. Тоді ми добре зміцнили центральний форт, а біля кожних воріт виставили невелику варту — по одному англійцю й по два-три сикхи. Мені випало пильнувати вночі дальні двері в південно-західному мурі. Мені дали до гурту двох сикхів і сказали, щоб я в разі небезпеки стріляв, аби викликати підмогу з центральної охорони. Але оскільки наш пост містився метрів за двісті від них і дістатися до нас можна було, лише здолавши нескінченний лабіринт коридорів і галерей, то я дуже сумнівався, що в разі нападу допомога надійде вчасно.

Я дуже пишався тим, що у мене був свій маленький загін, адже солдатом я прослужив усього нічого, та ще й ця нога. Дві ночі минули без жодних пригод. Мої пенджабці були дебелі, зухвалі на вигляд сикхи. Одного звали Мохаммед Сінґх, іншого Абдулла Хан, обоє воювали проти нас під Чіліанваллою. Англійською вони балакали достатньо добре, але я з ними спілкувався мало. Вони вважали за краще триматися вдвох і щось лопотіли весь час своєю дивною сикхською мовою. Я ж зазвичай стояв зовні біля дверей і поглядав униз на широку звивисту стрічку річки й мерехтливі вогні стародавнього міста. Дріб барабанів і тамтамів, крики й спів заколотників, сп’янілих від опіуму та гашишу, нагадували нам усю ніч про небезпеку, що загрожувала з того берега. Кожні дві години варта центральної охорони обходила пости, перевіряючи, чи все гаразд.

Третя ніч мого чергування була особливо темною та похмурою, раз у раз накрапав дощ. Нічого немає гіршого, ніж стояти годину за годиною на чатах такої ночі. Я кілька разів намагався спілкуватися зі своїми нелюб’язними товаришами, але все безуспішно. О другій годині ночі прийшла варта й ненадовго перервала мою нічну нудьгу. Збагнувши, що мені не вдасться втягнути сикхів у бесіду, я витягнув люльку, поклав рушницю та чиркнув сірником. І тієї ж миті обидва сикхи накинулися на мене. Один схопив мій мушкет і замахнувся ним над моєю головою, другий приставив до мого горла довгий ніж і крізь зуби пообіцяв всадити мені його в горлянку, якщо я ворухнуся.

Моєю першою думкою було, що негідники змовилися з бунтівниками й що це — початок штурму. Якби повстанці захопили наш вхід, то фортеця б упала й усі жінки та діти опинилися б у їхніх руках. Можливо, джентльмени, ви подумали зараз, що я хочу схилити вас на свою користь, але чесно, коли я усвідомив це, то, забувши про ніж, уже розтулив було рота, щоб закричати, — нехай би це був мій останній зойк. Сикх, котрий тримав мене, буцімто прочитав мої думки, бо, помітивши мою рішучість, прошепотів мені на вухо: «Не здіймай галасу. Фортеця в безпеці. На нашому березі немає негідників-заколотників». Голос його звучав щиро, до того ж я знав, що варто мені видати звук, пісенька моя скінчиться. Це я прочитав в очах чоловіка. Тому вирішив зачекати та з’ясувати, що вони хочуть від мене.

— Слухай, сагібе, — сказав один із них, той, в якого був лютіший вигляд й котрого звали Абдулла Хан. — Або ти приєднаєшся до нас, або замовкнеш назавжди. Ми не можемо чекати: справа занадто важлива. Або ти душею й тілом будеш наш і присягнешся в цьому на християнському хресті, або твоє тіло цієї ночі опиниться в канаві, а ми підемо до повстанців на той бік ріки. Вибору в тебе немає. Ну що — життя чи смерть? Даємо на роздуми три хвилини. Час збігає, а треба все закінчити до повернення варти.

— Як я можу вирішувати? — заперечив я. — Ви ж не сказали мені, що треба робити. Але знайте, якщо на карту поставлена доля фортеці, вбивайте мене, і нехай ваша рука не здригнеться.

— Фортеці нічого не загрожує, — знову зашепотів сикх. — Ми хочемо, щоб ти зробив лише те, заради чого твої співвітчизники їдуть у цю країну: хочемо, щоб ти розбагатів. Якщо будеш цієї ночі з нами, то присягаємося тобі оголеним кинджалом і потрійною клятвою сикхів (її не порушив ще жоден сикх), що чесно поділимося з тобою захопленою здобиччю. Ти отримаєш четверту частину всіх скарбів. Що може бути справедливішим?

— Яких скарбів? — перепитав я. — Я так само, як і ви, не дурень розбагатіти. Але скажіть, як це зробити?

— Спершу присягни, — відповіли вони, — прахом твого батька, честю матері, святим хрестом твоєї віри, що ні зараз, ні потім не підіймеш на нас руку й непорушно зберігатимеш таємницю!

— Присягаюся, — відповів я, — якщо лише фортеці не загрожуватиме небезпека.

— Тоді й ми всі присягаємося, що чесно поділимо між собою скарби й ти отримаєш свою четверту частку.

— Але ж нас троє, — сказав я.

— Ні, четверо. Дост Акбар також має отримати своє. Поки будемо їх чекати, я тобі все розповім. Мохаммед Сінґх постоїть зовні та дасть нам знати, коли вони з’являться. Так от, сагібе, розповім тобі все, бо ти ференгі[29], а я знаю, що ференгі не порушують присягу. Якби ти був брехливим індуським псом, то, скільки б ти не клявся всіма своїми богами всіх нечестивих храмів, твоя кров пролилася б, а тіло потрапило б у стічну канаву. Але сикхи вірять англійцям, а англійці вірять сикхам. Тому слухай, сагібе, що я тобі повім.

У північних провінціях живе один раджа. Він дуже заможний, хоча землі в нього мало. Великі багатства успадкував він від батька й ще більше зібрав сам, бо любить збирати й не любить витрачати. Коли все почалося, він був приятелем і лева, і тигра — сипаїв та англійців. Але ось до нього стали доходити чутки, що білих людей усюди женуть і вбивають, тому вирішив, що білим настав кінець. Будучи людиною обережною, він повівся так, аби в будь-якому випадку зберегти хоча б половину скарбів. Золото та срібло залишив у підвалах свого палацу, а найдорожче каміння та перли склав у залізну скриню та доручив своєму вірному слузі під виглядом гендляра пронести в Аґрську фортецю, щоб вони залишалися там, поки не настане примирення. Таким чином, якщо переможуть заколотники, він буде мати золото та срібло, якщо ж переможуть англійці, то вціліють коштовності. Розділивши таким чином свої статки, він приєднався до сипаїв, адже їхня перемога тоді була очевидною. Отже, сагібе, зверни на це увагу, коштовності мали дістатися тому, хто залишився б до кінця вірним обов’язку.

Цей удаваний торговець, котрий мандрує під ім’ям Ахмета, зараз в Аґрі. Він жадає проникнути в Аґрську фортецю. Із ним мій молочний брат Дост Акбар, він знає його таємницю. Дост Акбар обіцяв цієї ночі привести його до західного входу у фортецю. І вибрав якраз наші двері. Вони ось-ось прибудуть, і ми з Мохаммедом Сінґхом їх зустрінемо. Місцина тут пустельна, про Ахмета ніхто нічого не знає. І ми подбаємо, щоб ніхто ніколи й не дізнався. А потім поділимо скарби. Що на це скажеш, сагібе?

У Бустерширі життя людини священне та недоторканне, але зовсім інша річ, коли навкруг вогонь, і кров, і смерть чекає на тебе на кожному кроці. Мені було байдуже, чи житиме якийсь там купець Ахмет, чи ні. Зате розповідь про скарби зачепила моє серце. Я став міркувати, як добре було б повернутися до Англії з таким багатством, ось уже мої рідні здивуються, побачивши неробу Джонатана з кишенями, повними золота. Із цього можете зробити висновки, яким був мій вибір. Абдулла Хан, проте, вирішив, що я все ще вагаюся.

— Слухай, сагібе, — продовжував він мене вмовляти, — якщо цей чоловік потрапить у руки начальника гарнізону, його однаково розстріляють або повісять, а коштовності раджі потраплять у скарбницю уряду, і нікому не буде жодної користі. Раз уже ми влаштували на нього засідку, справу треба завершувати. А скарбів у нас буде ніяк не менше, ніж у державній скарбниці. Ми відразу розбагатіємо та запануємо. Ми тут зовсім самі, і ніхто ніколи не дізнається про це. Все нам сприяє. Повтори ще раз, сагібе, ти з нами, чи проти нас?

— З вами, усією душею й усім серцем, — відповів я.

— Гаразд, — відповів він, повертаючи мені мою рушницю. — Бачиш, ми довіряємо тобі, бо ти, як і ми, не можеш порушити слова. А тепер будемо чекати.

— Твій брат знає, що ви затіяли?

— Це його план. Він усе й вигадав. А тепер підемо до Мохаммеда Сінґха, будемо чекати там.

Злива не минала, адже почався сезон дощів. Важкі чорні хмари затягли небо, і за два кроки нічого не було видно. Прямо перед нами обривався неглибокий рів, місцями він майже висох, і через нього було легко перелізти. У мене було дуже дивне відчуття, що ось я стою тут із двома дикими пенджабцями та чекаю на людину, котра поспішає назустріч своїй смерті. Раптом очі мої впіймали в темряві на тому боці рову слабкий спалах прихованого ліхтаря. Світло зникло за купами землі, потім знову з’явилося й стало повільно до нас наближатися.

— Ідуть! — повідомив я.

— Погукайте його, сагібе, як годиться в таких випадках, — прошепотів Абдулла. — Нехай він нічого не підозрює. Дайте нас йому в провідники, а самі залишайтеся біля входу. Приготуйте ліхтар, щоб не помилитися, що це він.

Світло ліхтаря то зупинялося, то знову рухалося в наш бік, і я скоро розгледів на протилежному боці дві темні постаті. Вони підійшли до рову та стали мало не рачки спускатися пологим схилом рову, потім заплюскотіли болотистим дном і почали дертися на наш бік. Тут я їх і гукнув.

— Хто там? — спитав неголосно.

— Друзі, — отримав відповідь.

Я відхилив ліхтар і освітив прибульців. Попереду йшов величезний сикх із чорною бородою, що спускалася мало не до пояса. Лише в цирку я бачив таких високих людей. Другий був маленький, товстенький і кругленький, на ньому був жовтий тюрбан, а в руках вузлик — щось зав’язане в шаль. Він весь аж тремтів від страху, руки його тряслися так, наче чоловіка била лихоманка, він раз у раз озирався на всі боки маленькими карими блискучими очками, був схожий на мишку, що боязко визирає з нірки. Мене самого било, як у пропасниці, коли подумав, що цей чоловічок зараз помре. Але я згадав про скарби, і серце моє скам’яніло. Побачивши моє світле обличчя, товстун радісно защебетав і кинувся до мене.

— Шукаю вашого захисту, сагібе, — задихався він. — Я нещасний купець Ахмет. Аби дістатися до надійних стін Аґрської фортеці, я пройшов усю Раджпутану. Мене пограбували в дорозі, били, знущалися наді мною, бо я прихильник уряду. Благословенна ніч, що принесла мені порятунок. Мені й моєму жалюгідному майну.

— Що там у вас у вузлику? — поцікавився я.

— Залізна скринька, — відповів він. — А в ній дві-три сімейні реліквії, які не становлять ні для кого, крім мене, жодної цінності. Але я не жебрак, я дам тобі нагороду, молодий сагібе, і твоєму начальнику, якщо дозволиш мені сховатися за цими стінами.

Я відчув, що ще трохи, і не витримаю. Чим більше споглядав на його тлусті щоки, що стрибають від страху, тим жахливішим здавалося мені це з холодним серцем обдумане вбивство. Швидше б уже все закінчилося.

— Відведіть його до центрального форту, — наказав я.

Двоє сикхів пішли з боків, третій — позаду. Всі четверо повільно віддалялися коридором. Нещасний гендляр опинився буквально віч-на-віч зі смертю. Я зі своїм ліхтарем залишився біля входу.

Я чув, як мірні звуки їхніх кроків лунали в безлюдних коридорах. Раптом кроки змовкли. Почулися голоси, галас бійки, удари. А за хвилину я, на свій жах, почув дробовий стукіт кроків і важке сапання чоловіка, котрий біжить у мій бік. Я освітив ліхтарем довгий прямий коридор і побачив гладуна із залитим кров’ю обличчям. Він мчав щодуху до мене, а за ним по п’ятах тигрячими стрибками нісся величезний чорнобородий сикх, у його руці виблискував ніж. Я ніколи не бачив, щоб люди так швидко бігали, як цей маленький торговець. Йому залишалося тільки пробігти повз мене й вискочити на вулицю. Там він би врятувався. На якусь секунду мені стало шкода його, але я згадав про скарби й знову зробився жорстоким. Коли той порівнявся зі мною, я кинув йому під ноги рушницю, і втікач упав, перекинувшись двічі через голову, як підстрелений заєць. Не встиг він скочити на ноги, як сикх був уже на ньому й двічі вдарив свою жертву ножем у бік. Ахмет не сіпнувся, не застогнав, а так і залишився лежати, де впав. Мені здається, коли він падав, то зламав собі карк. Як бачите, джентльмени, я тримаю обіцянку та розповідаю все як є, незалежно від того, яке це справляє на вас враження.

Він зупинився й потягнув свої скуті кайданками руки до склянки віскі з содовою, яку приготував для нього Голмс. Я поглянув на полоненого й відчув, що здригаюся від жаху, і не лише тому, що він був учасником цього підступного вбивства: мене вразило, як легко й навіть цинічно він про це розповідав. Яке б йому не призначили покарання, мені його не шкода. Шерлок Голмс і Джонс обоє сиділи мовчки, склавши руки на колінах, на їхніх обличчях з’явилася огида. Він, вочевидь, помітив це, бо коли знову озвався, у його голосі почувся виклик.

— Усе це, звісно, дуже зле, — зауважив він. — Але я б хотів знати, чи багато знайдеться людей, котрі, опинившись на моєму місці, повелися б інакше, тобто відмовилися від багатства, знаючи, що за їхню доброту їм переріжуть горлянку. До того ж, коли Ахмет вступив у фортецю, справа вже пішла так — або він, або я. Якби він утік, усе відкрилося б, мене судили б військово-польовим судом і розстріляли, адже в такі часи розраховувати на поблажливість не доводилося.

— Продовжуйте, — коротко наказав Голмс.

— Так от, ми втрьох, Абдулла, Акбар і я, витягли його у фортецю. Хоча він був коротун, але руки нам відтягнув. Мохаммед Сінґх залишився пильнувати вхід. Сикхи ще раніше приготували місце, де його можна було сховати. Галерея з багатьма вигинами привела нас у велику, порожню залу, цегляні стіни якої поступово руйнувалися. Долівка в одному місці осіла та потріскалася, утворивши природну могилу. Тут ми й поховали купця Ахмета, заклавши гробівець цеглою, що випала зі стін. Покінчивши з Ахметом, ми повернулися до скриньки зі скарбами.

Вона залишилася там, де Ахмет впустив скарб, коли сикхи вперше на нього напали. Це була та сама скринька, що стоїть зараз на столі перед вами. До різьбленої ручки на кришці прив’язали ключа за допомогою шовкової мотузки. Ми відчинили її і в світлі ліхтаря блиснуло коштовне каміння, про яке я читав лише в пригодницьких романах і мріяв хлопчиськом у Першорі. Від такого блиску можна було осліпнути. Наситившись цим прекрасним видовищем, ми виклали коштовності й перелічили їх. Там було сто сорок три діаманти чистої води, і серед них знаменитий «Великий могол», здається, він саме так називається. Кажуть, що це другий камінь у світі за величиною. Також там було дев’яносто дуже гарних смарагдів, сто сімдесят рубінів, правда, багато дрібних. Ще там було сорок карбункулів, двісті десять сапфірів, шістдесят один агат і незліченна кількість берилів, оніксів, «котячого ока», бірюзи, і ще багато інших камінців, назв яких я тоді не знав. Тепер я знаю про каміння набагато більше, ніж раніше. Ще там були перли — близько трьохсот чудових перлин, дванадцять із них утворювали намисто. Між іншим, воно зникло зі скрині. Його там не було, коли я недавно перевіряв.

Перелічивши наші скарби, ми поклали їх назад у скриню та віднесли показати Мохаммеду Сінґху. Потім ще раз урочисто присягнули, що ніколи не зрадимо один одного й будемо чесно зберігати нашу таємницю. Ми вирішили поділити скарби, коли в країні запанує мир, а наразі сховати скриньку в надійне місце. Ділити їх зараз не було сенсу: якщо в нас побачать такі коштовності, це викличе підозри. У фортеці всі жили тісно, тому сховати їх від стороннього ока не було жодної можливості. Відтак ми віднесли скриньку в ту саму залу, де лежав Ахмет, і в одній із стін, яка вціліла краще за інші, замурували наші скарби. Добре запам’ятали місце, а наступного дня я намалював чотири мапи й на кожній написав унизу «Знак чотирьох», бо ми всі четверо були пов’язані незламною клятвою. І присягаюся вам, поклавши руку на серце, що ніколи не зрадив її.

Мені не треба розповідати вам, джентльмени, чим закінчилося повстання. Після того, як Вілсон узяв Делі, а сер Колін звільнив Лакхнау, справа повстанців була програна. Не забарилися свіжі англійські частини, і сам Нана Сагібе втік за кордон. Летючі загони полковника Ґрейтгеда оточили Аґру та вигнали з міста всіх заколотників. Мир нарешті запанував у країні, і ми четверо засподівалися, що вже не за горами той день, коли ми зуміємо непомітно винести з фортеці свої скарби. Але нашим надіям не судилося збутися — нас заарештували як убивць Ахмета.

А сталося ось що. Коли раджа доручив коштовності Axмету, то зробив це тому, що довіряв йому. Але люди на сході були підозрілими, тому раджа слідом за ним відправив ще одного слугу, котрому довіряв більше, ніж йому. Цьому іншому він наказав ні на секунду не випускати з поля зору Ахмета, і той усюди слідував за ним, як тінь. Тієї фатальної ночі він ішов за торговцем до самих дверей і бачив, як його впустили до фортеці. Він не сумнівався, що Ахметові дали притулок, і наступного дня сам подався туди. Але нікого там не зустрів. Це насторожило чоловіка, і він заявив про зникнення Ахмета сержантові охорони, а той доповів начальнику. Негайно організували пошуки й тіло гендляра дуже швидко знайшли. Ми були впевнені, що чисто замели сліди, й тішили себе примарними мріями, аж раптом нас усіх чотирьох заарештують і звинуватять у вбивстві Ахмета. Троє з нас стояли тієї ночі на чатах біля південно-західної брами, а четвертий, як стало відомо, подорожував разом із убитим. Про коштовності на суді не згадали навіть словом, бо в раджі відібрали княжий престол і вигнали з Індії. Обставини справи дуже швидко розслідували, і суд пред’явив нам звинувачення в убивстві. Сикхів засудили до довічної каторги, а мене — до смертної кари, яку пізніше замінили каторгою на той самий термін.

Ми опинилися в безглуздому становищі. Сидіти замкненими, не маючи жодної надії вийти на волю, і знати, що володієш таємницею, яка могла б так високо піднести тебе, — це було нестерпно. Витримувати глузування та побої наглядачів, їсти лише рис і пити воду, коли на волі тебе чекає казкове багатство, — можна було схибнутися або заподіяти собі смерть, але я завжди був упертим, тому просто тримався й чекав свого часу.

Й ось, як мені здалося, він настав. З Аґри нас перевели в Мадрас, а звідти на Андаманські острови, у Порт-Блер. У новій в’язниці було дуже мало білих, а оскільки я відразу почав взірцево поводитися, то незабаром опинився в привілейованому становищі. Мені надали маленьку хижу в Гоптауні. Гоптаун — невелике селище, що розкинулося на схилах гори Гаррієт, і в мене навіть з’явився час, який я проводив на власний розсуд. Місце було огидне, заражене лихоманкою. На островах, за огорожею наших каторжних поселень, жили канібальські племена. Їхньою розвагою було за будь-якої нагоди стріляти у в’язнів своїми отруйними колючками. Ми копали землю, тягнули каналізацію, працювали на бататових плантаціях, і було ще багато інших робіт, тож увесь день у нас був зайнятий, зате вечір належав нам. Я навчився, крім усього іншого, готувати для нашого лікаря зілля та намагався засвоїти дещо з його науки. І весь час був напоготові — чи не підвернеться випадок утекти. Але Андаманські острови розташовані на відстані кількох сотень миль від найближчої землі, а в морях під тими широтами вітер дуже слабкий або й зовсім не дме. Тому втікати звідтіля — справа неймовірно важка.

Доктор Соммертон був молодий, веселий і товариський. Молодші офіцери збиралися в нього вечорами та грали в карти. Його приймальня, де я зазвичай готував зілля, була коло вітальні, а між кімнатами в стіні було маленьке віконце. Часто, коли мені було особливо сумно та самотньо, я гасив лампу в приймальні й стояв там, спостерігаючи крізь віконце за грою та слухаючи їхні балачки. Я люблю грати в карти, і це було майже те саме, що грати самому. Там зазвичай збиралися майор Шолто, капітан Морстен і лейтенант Бромлі Браун, начальник тюремної охорони з тубільців, сам лікар і двоє чи троє тюремних чиновників, старих, досвідчених гравців, котрі вели виважену та безпрограшну гру. Компанія зібралася дружна.

Скоро я звернув увагу, що військові завжди програвали, а чиновники — вигравали. Не кажу, що вони грали нечесно, ні. Але так уже якось виходило. Ці тюремні пацюки, потрапивши на Андаманські острови, ніколи нічим, окрім карт, не займалися, вони добре знали звички своїх партнерів і грали серйозно, а військові сідали за карти лише для того, щоб згаяти час. Від вечора до вечора військові все більше програвали, а програючи, усе сильніше хотіли відігратися. Гірше за всіх велося майорові Шолто. Спершу він виплачував програш готівкою — золотом і банкнотами, потім почав давати розписки на дуже великі суми. Іноді трохи вигравав, гадаю, це робилося навмисне, щоб підбадьорити чоловіка. А потім невдачі знову починали переслідувати його з іще більшою жорстокістю. Цілими днями він ходив похмурий і навіть почав пиячити на шкоду здоров’ю.

Якось він програв більше, ніж будь-коли. Я сидів у своїй хижі, коли майор із капітаном Морстеном, похитуючись, повертався додому. Вони були справжніми друзями й ніколи не розлучалися. Майор журився через свої програші.

— Усе скінчено, Морстене, — сказав він. — Я пропащий чоловік. Мені нічого не залишається, як подати у відставку.

— Дурниці, старий! — вигукнув капітан, ляскаючи приятеля по плечу. — Я сам у не менш скрутному становищі, але...

Ось усе, що я почув тоді, але слова майора змусили мене задуматися.

Днів через два я побачив, як майор Шолто повільно прогулювався берегом, і вирішив поговорити з ним.

— Мені треба порадитися з вами, майоре, — попросив я.

— Слухаю тебе, Смолле. У чому річ? — відповів він, виймаючи з рота сигару.

— Ви не знаєте, — почав я, — якій офіційній особі я маю повідомити про заховані скарби? Адже знаю, де лежать півмільйона фунтів, а оскільки сам не можу ними скористатися, то й подумав, чи не краще передати їх владі? Може, мені за це скоротять термін.

— Кажеш, півмільйона, Смолле?

У майора аж сперло дух, і він пильно поглянув на мене, щоб збагнути, чи я кажу серйозно.

— Так, у коштовних каменях і перлах. Вони лежать там собі й лежать. І ніхто про них не знає. Їхній власник — каторжанин, поза законом. Тож фактично вони належать першому, хто їх знайде.

— Вони належать уряду, Смолле, — мовив майор зміненим голосом, — уряду й нікому більше.

Але він сказав це так невпевнено, затинаючись, що я зрозумів: майор потрапив на гачок.

— То ви мені радите, сер, заявити про коштовності генерал-губернатору? — спитав я, удаючи із себе телепня.

— Не треба квапитись, Смолле, щоб потім не довелося шкодувати. Розкажи мені про це докладно. Щоб дати правильну пораду, маю знати все.

Я розповів йому всю історію з певними змінами, щоб він не здогадався, де це сталося. Коли закінчив, він довго стояв, як укопаний, і мізкував. За рухом його губ я побачив, яка в ньому відбувається боротьба.

— Це дуже важлива справа, Смолле, — сказав він нарешті. — Нікому про неї ні пари з вуст. Я скоро ще прийду до тебе. І тоді поговоримо.

Він прийшов до мене через два дні пізньої ночі разом із капітаном Морстеном.

— Я б хотів, Смолле, щоб капітан Морстен послухав цю історію з перших вуст, — звернувся майор.

Я повторив слово в слово те, що розповідав йому.

— Звучить правдиво, га? — спитав він капітана. — Я б, мабуть, повірив.

Капітан Морстен, нічого не сказавши, кивнув.

— Послухай, Смолле, — почав було майор. — Ми з капітаном все обміркували та дійшли висновку, що це не діло генерал-губернатора. Це твоя особиста справа, і ти вільний чинити, як вважаєш за слушне. Але я хотів би ось що спитати в тебе, яку ціну ти б запропонував за свої скарби? Ми могли б з’їздити за ними або, принаймні, подбати про їхнє зберігання. Якщо, звісно, домовимося про умови.

Він промовляв холодним, байдужим тоном, але очі його виблискували хвилюванням та жадобою.

— Бачите, джентльмени, — відповідав я, намагаючись також спілкуватися спокійно, але відчуваючи при цьому не менше хвилювання. — Людині в моєму становищі потрібне одне — воля. Це й є моєю умовою: свобода для мене та моїх друзів. Тоді візьмемо вас до спілки та розділимо скарби на п’ять рівних частин. Ви двоє отримаєте п’яту частину.

— Гм, п’яту? — промовив майор. — Це не багато.

— П’ятдесят тисяч фунтів на одного, — уточнив я.

— Але як ми можемо звільнити вас? Ти ж добре знаєш, що вимагаєш неможливого.

— Нічого подібного, — відповів я. — Все продумано до найдрібніших дрібниць. Втечі заважає лише одне — відсутність човна, придатного для далекого переходу, й їжі, якої б вистачило на кілька днів. У Калькутті або в Мадрасі легко знайти човен, який би нам підійшов. Ви доправите його сюди. Вночі ми сядемо в нього і, якщо ви переправите нас у будь-яке місце на індійському узбережжі, уважайте, що зробили свою частину роботи.

— Якби ти був сам... — зауважив майор.

— Усі четверо або ніхто, — наполягав я. — Ми присягнулися стояти один за одного й завжди діяти разом.

— Бачите, Морстене, — сказав майор. — Смолл — людина слова. Він друзів не кидає. Гадаю, можемо йому вірити.

— Брудна це справа, — зронив капітан. — Але маєте рацію, гроші врятують нашу офіцерську честь.

— Гаразд, Смолле, — погодився майор. — Спробуємо зробити, що ти просиш. Але спершу, певна річ, маємо переконатися, що те, що ти розповів, не є вигадкою. Скажи, де заховані скарби. Я візьму місячну відпустку й поїду до Індії на кораблі, призначеному для провіанту.

— Чекайте, чекайте, — замахав руками я, стаючи тим спокійнішим, чим більше він хвилювався. — Я маю отримати згоду моїх друзів. Я ж сказав вам: усі четверо або ніхто.

— Дурниці! — вигукнув майор. — Яке відношення мають ці чорношкірі до нашої джентльменської угоди.

— Чорні або зелені, — сказав я, — але вони мої друзі, і ми присягнули ніколи не кидати один одного.

Справу остаточно залагодили на другій зустрічі в присутності Мохаммеда Сінґха, Абдулли Хана та Доста Акбара. Ми ще раз все обміркували та вирішили таке: даємо і майору Шолто, і капітану Морстену мапи тієї частини Аґрської фортеці, де заховані скарби. Майор Шолто їде в Індію переконатися в правдивості моєї розповіді. Якщо скринька на місці, він купує маленьку яхту та харчі й пливе до острова Ратленд, де ми його чекатимемо. Потім повертається до своїх обов’язків. Трохи згодом у відпустку їде капітан Морстен. Ми зустрічаємо його в Аґрі та ділимо скарби. Він забирає свою частку та частку майора й повертається назад на Андаманські острови. Прийнявши такий план, ми присягнули не порушувати його під страхом вічних мук. Я всю ніч просидів із папером і чорнилом, і до ранку були готові дві мапи, підписані «Знаком чотирьох», тобто Абдуллою, Акбаром, Мохаммедом і мною...

Але я, здається, втомив вас, джентльмени, довгою розповіддю, а моєму приятелю містеру Джонсу, як бачу, не терпиться засадити мене за ґрати. Тому закінчуватиму коротко. Майор Шолто виїхав до Індії і ніколи більше не повертався на Андаманські острови. Капітан Морстен незабаром показав мені його ім’я в списку пасажирів пакетботу, який пішов в Англію. Виявилося, що в нього помер дядечко, залишивши йому спадок, і він подав у відставку. Майор думав, що більше ніколи нас не побачить. Адже він зробив таку підлість — зрадив усіх нас, у тому числі свого товариша. Морстен незабаром після цього їздив до Індії і, звісно, скриньку в схованці не знайшов, негідник украв її, не дотримавшись умов, на яких ми відкрили йому таємницю. Із того самого дня я живу лише помстою. Я думав про це і вдень, і вночі. Помститися Шолто стало для мене єдиною, всепоглинаючою пристрастю. Я нічого не боявся — ні суду, ні шибениці. Втікати що б там не було, знайти Шолто, власноруч перерізати йому горлянку — ось про що я мріяв. Навіть скарби Аґри — і ті тьмяніли перед солодкою картиною розправи з Шолто.

Я на багато зважувався в цьому житті й завжди мені все вдавалося. Але минуло ще багато сумних, одноманітних років, перш ніж доля всміхнулася мені. Я вже казав вам, що перейняв дещо з медицини. Якось, коли доктор Соммертон лежав у нападі малярії, в’язні підібрали в лісі крихітного тубільця. Він був смертельно хворий і пішов помирати в ліс. Я взяв його на руки, хоча він, як змієня, шипів від злості. Я лікував його два місяці й, уявіть собі, поставив на ноги. Він дуже прихилився до мене і, мабуть, не прагнув повертатися в ліс, бо цілісінький день вештався біля моєї хижі. Я навчився від нього кількох слів його мови, чим ще дужче прив’язав його. Тонга, так його звали, був чудовим мореплавцем. У нього було велике, просторе каное. Коли я побачив, наскільки він прихильний до мене й що готовий для мене на все, я почав серйозно міркувати про втечу. Ми вигадали з ним такий план. Він мав уночі пригнати свій човен до старої занедбаної пристані, яку ніхто не охороняв, і там мене підібрати. Я звелів йому взяти з собою кілька бутлів із гарбузів для прісної води, побільше батату і кокосових горіхів.

Маленький Тонга був вірним, надійним товаришем. Ні в кого ніколи не було й не буде таких друзів. Уночі, як ми домовилися, він пригнав човен до пристані. Але так сталося, що тієї ночі поставили вартового — одного афганця, котрий ніколи не пропускав нагоди образити або вдарити мене. Я давно присягнув помститися йому, й ось цей час настав. Доля навмисне зіштовхнула нас в останні миті мого життя на острові, щоб я міг із ним поквитатися. Він стояв на березі спиною до мене, із карабіном через плече. Я пошукав навколо каменя, яким міг би вибити йому мізки, але не знайшов. Тоді мені на гадку спала дика думка, я збагнув, що має стати моєю зброєю. Я сів у темряві на землю й відв’язав свою дерев’яну ногу. Зробивши три великих стрибки, напав на свого ворога. Він устиг прикласти карабін до плеча, але я замахнувся дерев’яшкою й розтрощив йому черепа. На моїй милиці залишилася вибоїна в тому місці, яким я завдав удару. Ми обоє впали, бо я не міг втримати рівновагу. Я піднявся й побачив, що той лежить нерухомо. Я поквапився до човна, і за годину ми були вже далеко в морі. Тонга прихопив усі свої пожитки, усю зброю й усіх богів. Серед інших речей я знайшов у нього довгий бамбуковий спис і кілька циновок, сплетених із листя кокосової пальми, з яких і змайстрував щось на кшталт вітрила. Десять днів ми блукали морем, на одинадцятий нас підібрав торговий корабель, що йшов із Сінгапура в Джидду, перевозячи паломників із Малайї. Це була строката компанія, і ми з Тонгою швидко серед них загубилися. У них була одна дуже гарна чеснота — вони не ставили запитань.

Якщо розповідатиму всі пригоди, які довелося пережити мені та моєму маленькому приятелю, ви не подякуєте мені, бо не закінчу й до світанку. Куди тільки не кидала нас доля! Але ось до Лондона ми ніяк не могли дістатися. І весь час поневірянь я не забував про головну мету. Я бачив Шолто ночами уві сні. Тисячу разів уві сні я вбивав його. Нарешті, три чи чотири роки тому ми таки опинилися в Англії. Мені було неважко дізнатися, де живе Шолто. Потім я захотів з’ясувати, що сталося зі скарбами. Потоваришував з одним із його домашніх. Не стану називати ім’я, не хочу, щоб хтось іще гнив у в’язниці. Я скоро дізнався, що скарби неушкоджені та перебувають у Шолто. Тоді став міркувати, як до нього підібратися. Але Шолто був хитруном. Вартовими постійно тримав двох професійних боксерів, при ньому завжди залишалися його сини та слуга-індус.

Й ось я дізнаюся, що він при смерті. Як шаленець, я кинувся в Пондишері-Лодж: невже він вислизне від мене таким чином? Я заліз у сад та зазирнув до нього у вікно. Він лежав на своєму ліжку, обабіч стояли обоє його синів. Я був готовий кинутися на всіх трьох, але тут глянув на жертву — він побачив мене у вікні, щелепа в нього відвисла, і я збагнув, що для майора Шолто все на цьому світі вже скінчилося. Тієї ж ночі я все ж заліз до його спальні та перебрав усі папери — шукав якоїсь вказівки, куди той сховав наші скарби. Але нічого не знайшов. І тут мені спало на думку: якщо я колись зустрінуся з моїми друзями-сикхами, їм буде приємно дізнатися, що мені вдалося залишити в кімнаті майора свідчення нашої ненависті. Тому й написав на клаптику паперу «Знак чотирьох», як було на наших мапах, і залишив папір на грудях покійного. Нехай він і в могилі пам’ятає про тих чотирьох, кого обдурив та обікрав.

На життя ми заробляли тим, що вешталися ярмарками й бідний Тонга за гроші показував себе. Чорний канібал їв перед публікою сире м’ясо та танцював свої войовничі танці. Тож до кінця дня ми завжди назбирували цілу шапку монет. Як і раніше, я контактував із Пондишері-Лодж, але жодних новин звідти не було. Я знав лише, що його сини продовжують пошуки. Нарешті надійшла звістка, якої ми так довго чекали. Скарби знайшлися. Вони виявилися на горищі, над стелею хімічної лабораторії Бартолом’ю Шолто. Я негайно прибув на місце й усе оглянув. Та я усвідомлював, що з моєю ногою мені туди не залізти. Я дізнався, однак, про мансардне вікно на даху, а також про те, що містер Шолто вечеряє внизу. І подумав, що за допомогою Тонги все буде дуже легко облаштувати. Я взяв його із собою та обв’язав навколо пояса мотузкою, яку ми завбачливо прихопили. Тонга лазив, як кішка, і дуже скоро опинився на даху. Але, на біду, містер Бартолом’ю Шолто ще був у кабінеті, і це вартувало йому життя. Тонга міркував, що вчинив дуже добре, убивши його. Коли я заліз у кімнату за допомогою мотузки, він походжав гордий, як півень. І дуже здивувався, коли я назвав його кровожерливим дияволом і почав лупцювати вільним кінцем мотузки. Потім я взяв скриньку зі скарбами й спустив її вниз, згодом спустився й сам, написавши на папірці «Знак чотирьох» і залишивши його на столі. Хотів показати, що коштовності нарешті повернулися до тих, кому вони справедливо належать. Тонга витягнув мотузку, замкнув вікно й утік через дах так само, як і прийшов.

Не знаю, що іще додати до моєї розповіді. Я чув, як якийсь човняр хвалив за швидкість катер Сміта «Аврору». І подумав, що це саме те, що нам треба. Я домовився зі старшим Смітом, винайняв катер і пообіцяв йому добре заплатити, якщо він доправить нас цілими та неушкодженими на корабель, що відбував до Бразилії. Він, звісно, здогадувався, що справа нечиста, але в таємницю норвудського вбивства посвячений не був. Усе, що я розповів вам, джентльмени, — щира правда, і це було не для того, щоб розважити вас: ви мені зробили кепську послугу. А тому, що мій єдиний порятунок — розповісти все точно, як було, щоб увесь світ знав, як одурив мене майор Шолто й що я абсолютно не винен у смерті його сина.

— Чудова історія, — сказав Шерлок Голмс. — Цілком гідний фінал для не менш чудової справи. У другій половині вашої розповіді для мене немає нічого нового, окрім хіба того, що мотузку ви принесли з собою. Цього я не знав. Між іншим, я вважав, що Тонга втратив усі свої колючки. А він вистрелив у нас ще однією.

— Тією, що залишалася в трубці. Решту втратив.

— Ага, — кивнув Голмс. — Як це мені не спало на гадку.

— Є ще якісь запитання? — люб’язно перепитав наш полонений.

— Ні, дякую, більше немає, — відповів мій приятель.

— Послухайте, Голмсе, — сказав Етелні Джонс, — ви чоловік, якому я маю догоджати. Всі знають, що в царині розкриття злочинів рівного вам немає. Але обов’язок є обов’язок, а я вже й так допустив стільки порушень порядку, догоджаючи вам і вашому товаришу. Мені буде набагато спокійніше, якщо я засаджу нашого оповідача в надійне місце. Кеб ще чекає, а внизу сидять два полісмени. Дуже зобов’язаний вам і вашому приятелю за допомогу. Зрозуміло, що ви обов’язково маєте бути присутні на суді. На добраніч.

— Бувайте, джентльмени, — сказав Смолл.

— Ти перший, Смолле, — завбачливо промовив Джонс, коли вони виходили з кімнати. — Не хочу, щоб ти огрів мене по голові своїм деревцем, як ти це зробив на Андаманських островах.

— Ось і кінець нашої маленької драми, — сказав я, після того, як ми якийсь час мовчки курили. — Боюся, Голмсе, що це востаннє я мав нагоду вивчати ваш метод. Міс Морстен надала мені честь, погодившись стати моєю дружиною.

Голмс зойкнув від відчаю.

— Я так боявся цього! — сказав він. — Ні, не можу вас привітати.

— Вам не подобається мій вибір? — спитав я, трохи вражений.

— Подобається. Маю сказати, що міс Морстен — чарівна дівчина й могла б стати справжнім помічником у наших справах. У неї, безперечно, є здібності для цього. Ви звернули увагу, що вона першого ж дня привезла нам з усіх паперів батька не що інше, як план Аґрської фортеці. Але кохання — річ емоційна, і, будучи такою, вона суперечить чистому та холодному розуму. А розум я, як відомо, ставлю понад усе. Що стосується мене, то я ніколи не одружуся, щоб не втратити ясності розуму.

— Сподіваюся, — сказав я, сміючись, — що мій розум витримає це випробування. Але у вас, Голмсе, знову дуже стомлений вигляд.

— Так, починається рецесія. Тепер увесь тиждень буду, як вичавлений лимон.

— Як дивно у вас чергуються періоди того, що я, кажучи про іншу людину, назвав би лінню, з періодами, повними найактивнішої та напруженої активності.

— Ага, — сказав він, — у мене закладені якості і великого ледаря, і діяльного хлопця. Часто згадую слова Ґете: «Schade, dass die Natur nur einen Menschen aus Dir schuf, denn zum würdigen Mann war und zum Schelmen der Stoff»[30]. До речі, — повертаючись до норвудської справи, — у них, як я й припускав, в обійсті справді був спільник. І це ніхто інший, як дворецький Лал Рао. Отже, Джонсу все ж належить честь піймати одну велику рибину.

— Як несправедливо розподілився виграш! — зауважив я. — Усе в цій справі зробили ви. Але дружину отримав я. А вся слава дістанеться Джонсу. Що ж залишається вам?

— Мені? — сказав Голмс. — А мені — ампула з кокаїном.

І він простягнув свою вузьку білу руку до футляра.