«Повість про Ґендзі», створена на рубежі X—XI століття Мурасакі Сікібу, придворною дамою імператриці Сьосі, вважається одним з найвизначніших творів японської літератури. І не тільки японської — по суті, це перший психологічний роман у світі. Розповідаючи історію життя головного героя — Блискучого Ґендзі, сина імператора Кіріцубо, та його нащадків, авторка ділиться з читачами своїми спостереженнями і роздумами. Докладні описи повсякденного життя, любовних та інших людських відносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрічі з живими людьми, близького знайомства з їхніми почуттями, думками, радощами і печалями, за якими постає епоха Хейан, її культура, побут аристократії, вірування та звичаї.
У цьому виданні представлена друга частина роману (розділи 21—38), в якій ідеться про розплату за гріхи молодості, вчинені під час пошуку ідеальної жінки, що описано в першій частині (розділи 1—20), яка вийшла друком у видавництві «Фоліо» 2018 року.
ISBN 978-966-03-5103-5 (Б-ка світ. літ-ри)
ISBN 978-966-03-8062-2
ISBN 978-966-03-9133-8 (Кн. 2)
© І. П. Дзюб, переклад українською, 2020
© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001
Юна діва
Головні персонажі:
З початком нового року, коли скінчилася жалоба з приводу першої річниці смерті колишньої імператриці Фудзіцубо, всі придворні в день весняної зміни одягу перейшли на яскравий, такий, що радує очі, а з наближенням свята Камо встановилися приємні ясні дні. Тільки Асаґао, колишня жриця святилища Камо, все ще була сумна й задумана, а її молоді служниці, прислухаючись до шелесту листя багряника в саду, з тугою згадували минулі дні. І саме тоді від Ґендзі принесли листа: «Мабуть, цього року день Обмивання Ви проведете у спокійних роздумах...
Складений неначе офіційний документ, аркуш фіолетового паперу був прив’язаний до гілки гліцинії. Зворушена листом, жриця відповіла:
Усе таке хистке...»
От і все, що вона написала, але Ґендзі, як звичайно, довго не міг відірвати очей від написаного.
Коли закінчувалася жалоба, він подбав, щоб її забезпечили такою кількістю одягу, яка ледь вміщалася у покоях Сендзі, її служниці. Жриця була незадоволена цим, бо не хотіла стати об’єктом людських пересудів. Вона була готова відіслати дари назад, якби лист містив якісь двозначні натяки. Але ж нічого такого вона в ньому не помітила, а тому не було підстав відмовлятися. Крім того, останніми роками Ґендзі часто, коли випадала пристойна нагода, присилав їй подарунки від щирої душі.
Водночас Ґендзі писав зворушливі листи і П’ятій принцесі. «Здається, начебто ще вчора він був дитиною, а от уже став дорослим чоловіком, який про мене не забуває. Його незвичайна краса поєднується в ньому, як ні в кому з людей, з доброю душею», — розхвалювала вона його, і молоді служниці посміювалися. А під час зустрічі з Асаґао П’ята принцеса зауважила: «Здається, пан міністр ставиться до вас вельми приязно, але я не вбачаю в цьому нічого поганого, адже він давно до вас не байдужий. Пригадую, що покійний принц, ваш батько, часто нарікав на те, що розійшлися ваші долі й міністр не став йому зятем. Він не раз скаржився мені на вашу впертість, яка завадила здійсненню його задуму. Поки була жива Аої, дочка покійного Великого міністра, зі співчуття до Третьої принцеси, пані Оомія, я утримувалася від ролі посередниці. Але тепер, коли благородної першої дружини міністра вже немає, що заважає вам згідно з прагненням покійного батька зайняти її місце? У тому, що міністр знову почав шукати вашої прихильності, я бачу знак споріднення ваших доль у попередньому житті».
Роздратована старомодними порадами тітки, жриця відповіла: «Якщо покійний батько завжди вважав мене впертою, то хіба ж я можу підкоритися звичайному житейському глузду?» Відповідь Асаґао була такою рішучою, що П’ята принцеса перестала її переконувати.
Оскільки служниці в садибі Момодзоно, незалежно від звання, також стали на бік Ґендзі, то колишня жриця, перебуваючи у постійній тривозі, запідозрила всіх у змові. А от сам міністр, запевнюючи її в щирості й глибині своїх почуттів, терпляче чекав, що, може, врешті-решт вона стане поступливішою, і, видно, навіть не думав вдаватися до чогось, що могло б образити її гідність.
Останнім часом Ґендзі готувався до проведення обряду досягнення повноліття Юґірі, панича з дому покійного Великого міністра. Спочатку він збирався провести його в садибі на Другій лінії, але потім передумав з жалю до старої пані Оомія, яка, природно, дуже хотіла, щоб місцем проведення був її дім на Третій лінії. Усі дядьки хлопця з материного боку, які, починаючи з пана Удайсьо[1], належали тепер до високих вельмож і користувалися повною довірою Імператора, один поперед одного намагалися допомогти у підготовці церемонії, що своїм розмахом схвилювала весь світ. Спочатку Ґендзі хотів надати синові четвертий ранг, чого усі придворні й очікували, але несподівано передумав. «Хлопець ще надто молодий. Є щось надто тривожне в такому ранньому підвищенні, особливо тепер, коли світ повністю підкоряється моїм бажанням», — вирішив він, і панич повернувся до своїх придворних обов’язків у зеленому вбранні[2]. Невдоволенню та обуренню пані Оомія не було меж. Зустрівшись з міністром, вона відразу про це згадала.
«Я не хотів би, щоб у у такому молодому віці він передчасно дорослішав, — пояснював їй міністр. — Покладаючи на нього певні надії, я збираюся спрямувати його на вивчення наук у школі[3]. На найближчі два-три роки він відійде від службових обов’язків, а після того, досягнувши відповідного віку, відразу посяде гідне місце на службі в Імператорському палаці. Сам я виростав у палаці й довго не знав, що відбувається у світі за його стінами. Вдень і вночі перебуваючи біля Імператора, я мав змогу ознайомитися лише з небагатьма стародавніми творами, та й то надзвичайно поверхово. Дещо я дізнався безпосередньо від самого Імператора, але, поки не отримав широких уявлень про світ, то не мав успіху ні в чому — ні в науках, ні в поезії, ні в музиці.
Вкрай рідко в недолугих батьків виростають розумні діти, а якщо кожне нове покоління буде гіршим від попереднього, то страшно й думати про майбутнє. Ось чому я вирішив спонукати сина до навчання. Хлопці зі знатних родин, звиклі отримувати за власним бажанням будь-які чини й звання, хизуються своїм високим становищем, але навіть не думають сушити собі голову науками. Віддаючись лише розвагам, вони без зусиль досягають нових чинів, а придворні підлабузники, у душі глузуючи з них, на словах вихваляють їх і намагаються у всьому догодити настільки, що ці молодики й самі починають дивитися на всіх зверхньо. Але, на їхній жаль, часи змінюються, і, коли їхні покровителі вмирають, вони втрачають свій вплив і, зневажені людьми, поневіряються по світу, ніде не знаходячи надійного притулку. Тільки на основі китайських знань дух Ямато може яскраво проявитися в життєвих справах і керуванні державою. Хоча тепер син, може, й почувається незадоволеним, але після смерті я буду впевнений в його майбутньому, якщо він опанує знання, потрібні для того, щоб стати опорою держави. Наразі його становище незавидне, але, поки я дбаю про нього, навряд чи хто-небудь посміє насміхатися з бідного учня».
Вислухавши пояснення міністра, пані Оомія, зітхаючи, відповіла: «Звичайно, ви справді можете так думати. Але я знаю, що такі, як Удайсьо, осуджують вас за явне відхилення від загальноприйнятого звичаю. Та й сам хлопець, мабуть, затаїв образу в своєму юному сердечку, адже навіть сини Удайсьо і Саемон-но камі[4], на яких він завжди дивився звисока, отримали відповідні звання і відразу відчули себе дорослими, а він змушений носити ненависне зелене вбрання. Мені так шкода його...»
Всміхнувшись, Ґендзі промовив: «Поскаржився він немов дорослий, але його невдоволення чисто дитяче. Що можна чекати від хлопця в такому віці?.. Та коли він опанує знання і зрозуміє суть речей, його розчарування зникне само собою». Було видно, що він любить сина.
Церемонія посвяти в учні[5] відбувалася в Східному флігелі Східної Садиби, підготовленому для цієї мети. Високі вельможі й середня знать, знемагаючи від цікавості до такої рідкісної події, з’їжджалися сюди, намагаючись випередити один одного. Вчені мужі зовсім розгубилися. «Нехай вас ніщо не бентежить, — сказав їм Ґендзі. — Робіть усе суворо за правилами, заведеними в таких випадках, без жодного винятку».
Вчені мужі, зберігаючи спокій, поводилися незалежно, говорили звучними, урочистими голосами, не соромились парадного мішкуватого одягу, видно, позиченого для цього випадку. Незвично було спостерігати, як вони займали місця, строго дотримуючись встановленого порядку. Багато хто з молодих придворних не могли втримати сміху. А коли з огляду на це Ґендзі вибрав кількох статечних придворних, серед них Удайсьо і Мімбукьо, яких не легко було розсмішити, й віддав у їхні руки посуд з вином, то вчені мужі відразу почали ремствувати: «Чого ці панове такі нечемні? Як це вони служать у палаці, якщо навіть нічого не знають про нас, великих учених?Невже вони такі недолугі?» Придворні хапалися за живіт від сміху, а вчені мужі все бурчали: «Тихіше, не галасуйте!.. Яка нечемність!.. Негайно залиште свої місця!..» Видовище було вкрай смішним. Придворні, вперше присутні на такій церемонії, зацікавлено спостерігали за такою картиною, а ті, хто свого часу закінчив школу, гордовито посміхаючись, з безмежною повагою оцінили намір Ґендзі дати синові глибоку освіту. Вчені мужі, звинувачуючи присутніх у неввічливості, не дозволяли їм вимовити жодного слова. Коли з настанням темряви запалили світильники, то в їхньому яскравому світлі розгнівані обличчя крикливих вчених мужів здавалися ще дивнішими й грубішими, зовсім як в акторів саруґаку[6]. Словом, зібрання й справді було незвичайним.
«На цій церемонії такій гарячій і норовливій людині, як я, могло б бути непереливки», — сказав міністр, заховавшись поза завісами. Почувши, що деякі учні збиралися виходити, бо не всім вистачило місця, Ґендзі запросив їх у рибальський павільйон[7], щоб наділити щедрими дарами.
Оскільки тоді ночі були короткі, то читання складених віршів почалося аж удосвіта. В ролі читця виступав Сацюбен[8]. Коли він, гарний собою, звучним голосом урочисто вимовляв рядок за рядком, присутні не могли відірвати очей від цього відомого при дворі вченого мужа. У кожному вірші, по-своєму цікавому, оспівувалося за стародавніми зразками високе прагнення юнака зі знатної родини, який міг з легкістю насолоджуватися всіма благами світу, проте вирішив наполегливо учитися так само, як ті, хто дружив зі світлячками за вікном та звик до блискучого снігу на гілках[9]. На той час багато хто так високо оцінював ці вірші, що вважав їх гідними уваги й Морокосі[10]. Зрозуміло, найкращим виявився вірш Ґендзі. Сповнений щирих батьківських почуттів, він зворушував серця і розчулював до сліз тих людей, які його чули. Але на цьому я замовкаю, бо не годиться жінці розповідати про те, чого вона не може розуміти.
Відразу після церемонії посвяти в учні відбувся формальний вступ у школу. Потім Ґендзі виділив синові покої в садибі на Другій лінії і віддав його для ґрунтовного навчання досвідченим учителям. Відтоді хлопець майже не бував у садибі пані Оомія. Врахувавши, що вона пестила онука з ранку до ночі, досі ставилася до нього як до малюка, а це не сприяло навчанню, Ґендзі помістив його в найтихішій частині свого будинку й дозволив відвідувати стару бабусю лише три рази на місяць. Опинившись фактично під замком, ображений хлопець думав: «Яка несправедливість! Іншим не треба так, як мені, мучитися, щоб досягти високого чину й посісти гідне місце у світі». Та оскільки Юґірі зроду був серйозним, несхильним до легковажності, то вперто навчався, вирішивши: «Якомога швидше прочитаю всю належну літературу, закінчу школу, а потім, вступивши на службу, виб’юся в люди». Упродовж четвертого і п’ятого місяців він прочитав «Історичні записки» Сима Цяня.
З наближенням шкільного іспиту, Ґендзі вирішив влаштувати синові перевірку знань. Заради цього, як завжди, запросили лише обраних осіб: Удайсьо, Садайбена, Сікібу-но тайфу, Сацюбена і, звичайно, особистого вчителя Дайнайкі. Хлопцеві веліли прочитати найважчі місця з тих розділів «Історичних записок», які найчастіше використовуються на іспитах, і він не тільки прочитав усе без зупинки, але й якнайповніше розтлумачив прочитане. Успіх Юґірі так приголомшив присутніх, що вони аж просльозилися. Особливо схвильованим був Удайсьо. «О, як шкода, що немає з нами Великого міністра, його дідуся! — вигукнув він, обливаючись сльозами. Та й сам Ґендзі відчув, що ледь стримує почуття. «Я нерідко з жалем помічав, що коли діти дорослішають, їхні батьки, навпаки, стають менш розумними. Хоч сам я ще не дуже старий, але вже бачу, що такої долі нікому не минути», — сказав він, витираючи сльози, а Дайнайкі, дивлячись на нього, подумав з гордістю: «Яка ж це велика честь служити йому!»
Того дня, коли хлопець мав складати іспит, перед воротами Високої школи зібралася безліч карет високих вельмож. Здавалося, що сьогодні сюди приїхали майже всі придворні. Зайшовши до класу в супроводі слуги, Юґірі, оточений загальною повагою, ошатно вдягнений, своєю благородною зовнішністю різко, навіть надмірно, відрізнявся від решти учнів. Було тільки прикро, що довелося йому, як наймолодшому учневі, сидіти на одному з останніх місць серед дивакуватих учених мужів. Як і минулого разу, вони раз по раз голосно закликали учнів до порядку, але хлопець, коли надійшов його час, ні на що не зважаючи, прочитав і пояснив усе, що від нього вимагали.
У ті роки зацікавлення наукою досягло небаченого розмаху, зовсім як колись у стародавні часи. Люди всіх станів, один поперед одного, ставали на шлях навчання, і придворні змагалися між собою освіченістю і знаннями. Всі іспити, починаючи з іспиту на звання бакалавра словесності, Юґірі склав успішно, після чого знову занурився в навчання, надихаючи своїми успіхами себе і свого наставника. У будинку на Другій лінії часто влаштовувалися поетичні зібрання за участю вчених мужів та обдарованих поетів. Тоді в світі справді було чимало людей, наділених різноманітними здібностями й талантами.
А тим часом настала пора призначати Імператрицю-дружину. Ґендзі, як Великий міністр, планував на це місце колишню жрицю Ісе, посилаючись на те, що цю роль їй заповідала покійна імператриця Фудзіцубо, але багато хто з придворних був проти того, щоб імператрицею знову стала жінка з роду Мінамото. Мовляв, право першості треба віддати ньоґо Кокіден. Принц Хьобукьо, батько Мурасакі, став Сікібукьо, главою Церемоніального відомства. При новому імператорі він користувався ще більшим, ніж колись, впливом у світі. Його дочка, згідно з його давнім прагненням, була віддана у високі покої й отримала звання ньоґо — таке ж, як колишня жриця. «За становищем вона також з імператорської родини, але, як племінниця з материного боку, ближча до Імператора, тож може стати заміною покійній...» — переконували прихильники дочки Сікібукьо, але врешті-решт Імператрицею-дружиною було визнано ньоґо Умецубо[11], колишню жрицю. Багато хто з придворних дивувався щасливому повороту її долі у порівнянні з долею покійної матірі, пані Рокудзьо.
Того року Ґендзі, призначений Великим міністром, передав державні справи міністрові Двору, яким став Удайсьо. Новий міністр Двору був гарний собою, заповзятливий, з гострим розумом, що поєднувався з широкими знаннями. Він досяг чималих успіхів у науках, і хоча програвав колись Ґендзі у «відгадуванні рим», не мав собі рівних у вирішенні державних справ. Від різних дружин він мав понад десять синів, які, виростаючи, один за одним вибивалися у люди, примножуючи славу його сім’ї, яка ні в чому не поступалася роду Мінамото. Дочок у нього було лише двоє — ньоґо з покоїв Кокіден і ще одна[12], яку народила особа з імператорського роду, але сталося так, що мати її стала першою дружиною якогось Адзеці-но дайнаґона, від якого теж мала чимало дітей. Вважаючи недоречним залишати дочку в численній сім’ї вітчима, міністр Двору забрав її до себе і віддав під опіку своїй матері, пані Оомія. Він приділяв їй менше уваги, ніж старшій дочці, хоча вона була вельми приваблива й обличчям, і вдачею.
Спочатку вона виховувалася разом з Юґірі в садибі пані Оомія, але, як тільки дітям сповнилося по десять років, їх розлучили. «Я розумію, що ви здружилися, але відтепер тобі не можна відкриватися хлопцям», — повчав міністр дочку. Хоча віднедавна Юґірі жив окремо, але не забував подруги дитячих літ і не пропускав нагоди — чи то навесні, коли розцвітали квіти, чи восени, як дерева вкривалися багрянцем, або й підчас її гри з ляльками, — щоб показати їй свою прихильність. Дівчина відповідала такою ж гарячою відданістю і навіть тепер його не соромилася. «І навіщо було раптом розлучати дітей, які впродовж років здружилися? Це ж так жорстоко!» — бідкалася годувальниця разом зі служницею. Як виявилося, хоча дівчина й була дуже юна, а хлопець ще не досяг зрілості, їхні стосунки були начебто геть не дитячими. Життя в розлуці, далеко одне від одного, вельми обох засмучувало. Діти обмінювалися невмілими листами про своє майбутнє, які через дитячу неуважність, природно, губилися, тож дехто міг про дещо здогадатися, але не вважав за потрібне з ким-небудь цим ділитися. От всі й удавали, що ніхто нічого не бачив і не знав.
Коли відгули пишні бенкети з приводу призначення на нові посади Великого міністра і міністра Двору, життя в палаці повернулося у неквапливе, спокійне річище. Одного вечора, коли накрапав холодний осінній дощ і над колоссям місканту гуляв пронизливий вітер, до старої пані зайшов міністр Двору і, покликавши дочку, попросив її заграти на кото «со». Пані Оомія вміла грати на багатьох інструментах і передавала свою майстерність онучці.
«Може, й справді не дуже звично спостерігати, як жінка грає на біва, але в її грі вчувається благородство звуків. Однак у нашому світі майже не залишилося нікого, хто міг би навчити досконало грати на цьому інструменті. Хіба що якийсь принц або ж хтось з дому Ґендзі, — згадував міністр. — Кажуть, що на біва майстерно грає одна особа, яку Великий міністр ховає десь у горах. Вона походить з роду чудових музикантів, щоправда, з останнього покоління, яке тривалий час жило в провінції. Судячи з того, що він досить часто розповідає про неї, вона користується його особливою прихильністю. Як на мене, в музиці, більше ніж у будь-чому, можна досягти справжньої майстерності, лише постійно граючи із іншими музикантами і прислухаючись до звучання їхніх інструментів. Мало хто може досягти успіху, навчаючись на самоті», — і міністр попросив заграти стару пані.
«Ой, та я розучилася навіть пересувати кобилки», — зніяковіла вона, але все-таки взяла біва й прекрасно заграла.
«Тій жінці з гір, здається, справді пощастило, а втім вона таки заслуговує на повагу, — додала пані Оомія, — бо народила Великому міністрові, вже немолодому, дочку, якої досі він не мав ні від кого. До того ж вона не притримала її при собі, наражаючи на злиденне життя, а віддала на виховання його родовитій дружині й тим самим засвідчила, яка вона великодушна».
«Так, це правда, що місце, яке жінка посідає в світі, залежить саме від її душевних якостей, — погодився міністр Двору і принагідно поскаржився: «Хоча я дав нашій ньоґо бездоганне виховання, щоб ні в чому не поступатися суперницям, але, на жаль, її відтіснила інша особа[13], на яку ніхто й подумати не міг. Тож я сподівався, що мені пощастить хоча б з другою дочкою. Оскільки незабаром відбудеться церемонія визнання повноліття принца Східних покоїв[14], то я нишком плекав надію, що цього разу мені вдасться досягти свого, але, здається, її наздожене суперниця — дочка тієї щасливої особи з гір. Як тільки вона стане на службу у палаці, її тим паче не вдасться перемогти».
«Але як так могло статися? Покійний міністр[15] вважав, що Імператриця має бути призначена саме з нашого дому, а тому старався підтримати її як ньоґо. Якби він був живий, то така жахлива невдача нас не спіткала б», — сказала пані Оомія, ображена поведінкою Ґендзі.
А тим часом молодша дочка, зовсім юна й мила, все ще грала на кото «со». Коли батько, замилувавшись благородною лінією її чола, волоссям, що спадало на спину, не спускав з неї очей, вона, зніяковівши, трохи відвернулася. Її профіль був чарівний, а тонкі пальчики лівої руки, що притискали струни, здавалися ляльковими. І стара пані дивилася на неї із захопленням. Використавши знайомі їй прийоми гри, дівчина відсунула кото. І тоді міністр, притягнувши до себе японське кото, почав награвати по-сучасному мелодію ладом «ріці». Було просто насолодою слухати невимушену й умілу гру такого майстра. З дерев у саду спадало останнє листя, а літні жінки сиділи, притулившись одна до одної, за переносними завісами і розчулено слухали звуки кото.
«Осіннє листя, щоби опасти, чекає, коли дмухне вітер, хай і не сильно...»[16] — промовив міністр. — Хоча й не завдяки моїй грі на кото, але сьогоднішній вечір видався зворушливим... Може, ще зіграєте?» — звернувся він до дочки. Вона заграла п’єсу «Осінній вітер», а міністр підспівував так дзвінко, що стара пані подумала: «О, які вони обоє — внучка і син — гарні!». І саме тоді прийшов Юґірі, син Ґендзі, ніби для того, щоб всім стало ще радісніше.
«Проходьте сюди», — сказав міністр Двору й, одгородивши дочку завісою, впустив юнака в покої. «Останнім часом ви майже перестали нас відвідувати. Навіщо вам таке надмірне захоплення науками? Адже і ваш батько знає, що не варто знати більше, ніж треба. Може, він має якість підстави змушувати вас до цього, але прикро бачити, як ви сохнете під замком. Спробуйте іноді приділяти увагу чомусь іншому. Приміром, і звуки флейти передають чимало стародавньої мудрості», — сказав він, пропонуючи Юґірі флейту, і той, піднісши її до губ, заграв трохи наївно, але навдивовижу цікаво. Захоплений міністр відклав кото і лише тихенько відбивав такт, наспівуючи: «Все в візерунках з квітів хаґі»[17].
«Ваш батько полюбляє такі розваги, щоб відволіктися від набридливих державних справ. Правду кажучи, я також хотів би пожити для власного задоволення в цьому сумовитому світі», — сказав міністр, пропонуючи юнакові чашу з вином. Коли невдовзі стемніло, запалили світильники, і гості стали пригощатися рисом і плодами. А дочку міністр відіслав до іншого покою. Намагаючись віддалити її від Юґірі, він цього разу навіть не дав хлопцеві послухати її гру на кото. «Напевне, цим двом не варто сподіватися нічого хорошого у майбутньому», — перешіптувалися старі служниці.
Міністр удав, начебто повертається додому, а сам потай затримався у знайомої жінки, і коли виходив від неї, то в коридорі почув перешіптування служниць за завісою. Прислухавшись, він здогадався, що мова йшла про нього: «Він уважає себе мудрим, а насправді нічим не відрізняється від будь-якого іншого батька... Тож тепер зрозуміє, що його обдурили... А ще кажуть: “Ніхто не знає дітей краще за їхніх батьків...” Все це брехня...»
«Ото несподіванка!.. Невже це правда?.. Не скажу, що я ні про що не здогадувався, але стежити за дітьми мені й на думку не спадало... Який ненадійний цей світ!» — подумав міністр і, все зрозумівши, мовчки вийшов. І коли згодом пролунали гучні голоси його передового ескорту, жінки зашепотіли: «Пан міністр щойно поїхав... Цікаво, де це він досі перебував?.. Так і не позбувся легковажних звичок у поважному віці...» А ще більше занепокоїлися ті, кого міністр Двору мимоволі підслухав: «А мені здалося, що в повітрі пливе незвичний аромат, і я подумала, що це проходив наш панич...Який жах! Невже він чув наше лихослів’я?.. Він же такий гарячий...»
«Хоча нічого поганого в їхньому шлюбі не було б, — думав міністр у дорозі додому, — але люди могли б вважати його вельми посереднім. Після того як Великий міністр безжально завадив підвищенню моєї старшої дочки, я сподівався, що принаймні молодша дочка досягне кращої долі. Та, на жаль...» Загалом стосунки між міністрами завжди — і колись, і тепер — були вельми добрими, але згадалося й колишнє суперництво, і в міністра Двору так зіпсувався настрій, що до самого ранку він не міг заснути. З прикрістю згадуючи, як служниці казали: «Напевне, й пані Оомія помітила, що відбувається між дітьми, але дивилася крізь пальці на витівки своїх улюблених онуків», — він, по-чоловічому трохи запальний, відчував обурення і ніяк не міг заспокоїтися.
Через два дні міністр Двору знову прибув до матері. Втішена й задоволена таким частим відвідуванням, пані Оомія зустріла його в ошатному вбранні, ретельно причесавши підстрижене по-чернечому волосся. Хоч міністр і був її сином, але вона, з поваги до такої високої особи, ніколи не показувала йому свого обличчя. Було помітно, що він у поганому настрої.
«Мені стало незручно сюди приходити. Я здивований тим, як зневажливо дивиться на мене ваша прислуга. Може, я і не досяг багато чого в житті, але завжди прагнув з вами зустрічатися і мати з вами стосунки, що спираються на повну взаємну довіру. На жаль, через поведінку однієї невдячною особи я змушений висловити вам своє невдоволення. Я намагався вгамувати свої почуття, розуміючи, що не годиться так до вас ставитися, але не зміг», — сказав він, утираючи сльози, а на припудреному обличчі здивованої матері з’явився рум’янець.
«Що сталося? Чим могла прогнівити вас така стара, як я, жінка?» — запитала вона. Звичайно, міністр пожалів матір, але не відступав: «Я віддав під вашу надійну опіку свою малолітню дочку, вихованню якої досі не приділяв пильної уваги. Останнім часом я докладав усі зусилля до того, щоб прилаштувати в палац старшу дочку, яка завжди була мені ближчою, а тому повністю поклався на вас з надією, що ви дасте їй добру освіту. Та от, на жаль, зовсім несподівано я дізнався про вельми прикрі обставини. Хоча я не сумніваюся, що той юнак[18] справді стане вченим, який не матиме собі рівних у країні, але одруження між близькими родичами вважається нерозумним і легковажним. Навіть серед людей низького стану у світі його осуджують, тож і для того хлопця воно небажане. Набагато краще, щоб він став зятем у родині, що не має кровного зв’язку з нами, але досягла успіху й процвітає. У шлюбах між близькими родичами є щось хибне, і я гадаю, що Великий міністр також був би проти, якби про це дізнався. Якби ви були розповіли мені про це раніше, то ми змогли б дотриматися хоча б зовнішньої пристойності. Та, на превеликий жаль, ви дозволили дітям діяти так, як їм заманеться». Здивуванню пані Оомія, яка ні про що не здогадувалася, не було меж!
«Не можу не погодитися з усім, що ви сказали, але я не підозрювала, що вони задумали, — пояснювала вона. — Отож передусім мене треба було б пожаліти. Натомість ви звинувачуєте мене у співучасті! Відтоді, як ви передали дочку під мою опіку, я щиро турбувалася про неї і, виправляючи все, що ви не догледіли, постаралася непомітно дати їй найкраще виховання. Як ви могли подумати, що, засліплена любов’ю до внуків, я сприяла їхньому зближенню? Та мені нічого такого й на думку не спадало. Але хто вам про це сказав? Чи варто вам з такою легкістю вірити безпідставним наклепам злих людей і даремно ганьбити ім’я власної дочки?»
«Чому безпідставним, якщо навіть служниці нишком насміхаються з нас? Тож чи можу я не засмучуватись і не тривожитися?» — сказав міністр і пішов.
Служниці, добре з усім обізнані, пожаліли дітей. А ті, чию розмову він підслухав минулої ночі, перелякавшись, розкаялися: «І навіщо ми ненароком вибазікали їхню таємницю?»
Дівчина, ні про що не здогадуючись, сиділа в своїх покоях, коли до неї несподівано заглянув міністр. Її надзвичайно чарівний вигляд мимоволі зворушив його. «Я знав, що вона зовсім ще юна, але не здогадувався, що вона по-дитячому настільки нерозсудлива, коли наївно обдумував, як улаштувати її в дорослому житті», — нарікав він, даючи зрозуміти, що до неї треба було ставитися строгіше. На ці слова годувальниця зі служницею не знайшли відповіді.
«Про такі випадки, коли навіть безмежно улюблена дочка Імператора поводиться настільки необачно, можна прочитати і в старовинних повістях. Там якась служниця, дізнавшись про почуття двох молодят, завжди знаходить спосіб, щоб допомогти їм таємно зустрічатися. А от у цьому випадку діти багато років жили і виховувалися разом... Але ж вони такі молоді. То хіба ми могли втручатися в їхнє життя суворіше, ніж пані Оомія, і віддаляти їх одне від одного? Ми просто дивилися на їхню поведінку крізь пальці...Тим паче що з кінця минулого року вони живуть і виховуються окремо... У такому віці юнаки бувають вітряні, але наш панич завжди поводився пристойно. Нам не могло й приснитися, що він зробить щось негідне...» — виправдовувалися служниці, кожна на свій лад.
«Ну, гаразд. Тільки наразі про це нікому ні слова. Хоча такі справи важко приховати, але все заперечуйте — мовляв, усі ці чутки неправдиві. А дочку я тим часом заберу до себе. Однак мене надзвичайно засмучує поведінка пані Оомія. Ну, звичайно, ви цього не хотіли...» — сказав він служницям, і вони, пригнічені докорами, пораділи, що уникнули відповідальності.
«О, звичайно... От тільки б Адзеці-но дайнаґон[19] про це не дізнався!.. Хоч би якими чеснотами вирізнявся панич, але хіба можна видавати дочку заміж за простого підданого?»
Сама ж дівчина була настільки юна, що не розуміла численних батькових повчань. А він, невдоволений поведінкою матері, крізь сльози потай скаржився жінкам, вартим довіри: «І як мені завадити тому, щоб дочка не змарнувала собі життя в майбутньому?»
Хоча сама пані Оомія любила обох онуків, але, видно, більше переживала за юнака, ніж за дівчинку, бо схвалила його закоханість і, не розуміючи, чому міністр так обурювався, подумала: «Навіщо виступати проти дружби дітей? Від самого початку він не звертав на дочку жодної уваги і досі не думав про її виховання, а перейнявся принцом Весняних покоїв[20] лише тоді, коли я довела дочку до пуття. Якщо ж усупереч його прагненню дівчинці судилося стати дружиною простого підданого, то кращого нареченого, ніж наш панич, їй не знайти. Хіба є на світі людина, яка могла б зрівнятися з ним і вродою, і доброю душею? Я вважаю, що такий хлопець годився б до пари дівчині навіть вищого роду...» Мабуть, через велику любов до онука пані Оомія образилася на сина. Уявіть собі, як міністр розгнівався б, якби заглянув їй у душу!
А тим часом, не знаючи нічого про цей переполох, навідався у садибу пані Оомія сам панич. Минулого вечора тут було багатолюдно, і він мусив піти, так і не висловивши юній дівчинці все, що накопичилося у нього на душі, але нездоланна туга так його охопила, що наступного ж дня він прийшов знову.
Стара пані, яка завжди зустрічала внука з нестримною радістю, цього разу за розмовою про всяку всячину суворим тоном принагідно сказала: «Мені дуже прикро, що міністр Двору через вас розгнівався на мене... Своєю вельми негарною поведінкою ви, на жаль, завдаєте всім зайвого клопоту. Я не хотіла про це згадувати, але вирішила, що вам слід знати правду...» Оскільки хлопець сам про це безперестанку думав, то відразу здогадався, про що йшлося, і, зашарівшись, відповів: «Про що ви кажете? Відтоді, як я віддався вивченню наук і живу, немов відлюдник, я майже ні з ким не спілкуюся. Тож мені здається, що пан міністр не має жодних підстав гніватися». Помітивши, що йому дуже незручно, пані Оомія співчутливо сказала: «Ну, гаразд, тільки надалі поводьтеся обачніше...» — і відразу перевела розмову на інше.
«Тепер мені буде ще важче з нею листуватися ...» — подумав юнак і засмутився. Його запросили на вечерю, але він навіть не торкнувся її і ліг, вдаючи, що спить, хоча його серце неспокійно калатало, а коли все навколо стихло, спробував відсунути перегородку, зазвичай відчинену, а сьогодні замкнену, з-за якої не долинав жодний звук. Охоплений безнадією, він сів, притулившись до перегородки спиною. По той бік дівчина, мабуть, також не спала. Шелест бамбукового листя на вітрі й неясний крик диких гусей, що долинав здалеку, напевне, розтривожили її юне серце, і вона промовила ніби сама до себе: «Невже дикі гуси у небі, туманом укритому, схожі на мене?.. »[21] Її зовсім ще дитячий голосок був незвичайно ніжний. Охоплений розпачем, юнак скрикнув: «Відімкніть! Чи немає там Кодзідзю?» Але за перегородкою ніхто не озвався. Кодзідзю — так звали дочку годувальниці дівчинки. Здогадавшись, що він почув слова, які мимоволі зірвалися з її губ, дівчина засоромилась і ніяково занурилася під укривало. Вона поводилася зовсім по-дитячому, але не могла приховати, що знає про його любов... Поруч лежали годувальниці, тому молодята не сміли навіть поворухнутися і не сказали одне одному ні слова.
І холодом душу пронизує...» — прошепотів Юґірі.
Повернувшись у спочивальню пані Оомія, він усю ніч лежав з розплющеними очима, намагаючись не зітхати голосно й не ворушитися, щоб її не розбудити. Рано вранці, охоплений нестерпним соромом, він перейшов у свої покої і написав Кумої-но карі листа. Однак не зумів зустрітися не тільки з нею, але навіть з Кодзідзю, а тому впав у глибокий відчай. Дівчина соромилася лише того, що через їхню дружбу зчинився такий переполох, але не думала ні про власне майбутнє, ні про людські пересуди, а, як завжди, мила і чарівна, прислухалася до перешіптувань прислуги, але зовсім не відчувала неприязні до хлопця. Вона не розуміла, навіщо треба було піднімати такий галас. Та оскільки служниці постійно дорікали їй за легковажність, то вона не насмілилася писати до нього. Якби він був дорослішим, то придумав би, як з нею спілкуватися, але ж він був молодший за неї і тільки сумовито зітхав.
Відтоді міністр Двору, незадоволений ставленням матері до закоханості онуків, перестав її відвідувати. Своїй першій дружині, господині Північних покоїв, жодних подробиць цієї історії він не розповів, а із заклопотаним виразом обличчя тільки сказав: «Наша ньоґо Кокіден, здається, так пригнічена пишністю, з якою ньоґо Умецубо ввійшла в палац як Імператриця-дружина, що мені просто боляче на неї дивитися, а тому я маю намір забрати її додому для відпочинку. Бо Імператор майже не відпускає її від себе настільки, що вона та й її служниці аж заморилися», — і негайно перевіз дочку до себе. Імператор довго вагався — відпустити її чи ні, і здався лише після настирливого наполягання міністра.
«Можливо, вам тут буде нудно, тому перевезу сюди вашу молодшу сестру, з якою ви удвох зможете цікаво, розважаючись, проводити час. Вона тепер під надійною опікою пані Оомія, тож про неї можна було б і не турбуватися, якби не син Великого міністра, надто зухвалий для свого віку, з яким вона здружилася, живучи в одному домі. А її теперішній вік, звісно, викликає побоювання...» — пояснив міністр ньоґо і відразу перевіз до себе молодшу дочку.
«Після смерті єдиної доньки, — скаржилася засмучена пані Оомія, — я жила, знемагаючи від самотності, аж поки, на щастя, ви не передали під мою опіку цю дівчину. Я сподівалася, що турботи про її виховання скрасять решту мого життя і стануть відрадою у нелегкій старості. Та от, на жаль, несподівано ви розлучили нас».
«Я вже щиро пояснював вам, що саме мене не задовольняє, — шанобливо відповів міністр. — То хіба мова йде про якесь глибоке відчуження? Річ у тому, що останнім часом у моєї старшої дочки не дуже добре складається служба при Імператорові, а тому я вирішив перевезти її до себе, щоб удвох із сестрою їй було веселіше, коли вони зможуть втішатися музичними заняттями, — і додав: — А про те, що ви її виростили й дали бездоганне виховання, я ніколи не забуду».
Оскільки міністр не мав звички відмовлятися від свого первісного наміру, то пані Оомія хоч-не-хоч мусила змиритися. «Чи є на світі щось безжалісніше від людського серця? — крізь сльози сказала вона. — Звичайно, шкода, що мої нерозумні внуки приховували від мене свою таємницю. Зрештою, по-іншому й не могло бути. Адже вони ще діти... Хоча пан міністр давно вже проник у суть речей, але те, що він гнівається на мене і розлучає з улюбленою онукою... Та я не впевнена, що там їй житиметься краще, ніж тут».
Саме в цю мить з’явився Юґірі. Останнім часом він приходив сюди досить часто з потаємною надією побачитися з Кумої-но карі. Помітивши під будинком карети міністра Двору, він, розгублений, поспішив нишком сховатися в своїх покоях.
Разом з міністром Двору приїхали його сини Са-но сьосьо, Сьонаґон, Хьое-но суке, Дзідзю, Тайфу, але нікому з них пані Оомія не дозволяла входити за завіси. Згідно із заповітом покійного Великого міністра її відвідували також його побічні сини Саемон-но камі, Ґон-цюнаґон та інші разом із дітьми, серед яких ніхто не міг зрівнятися красою з сином Ґендзі. Пані Оомія відчувала безприкладну прихильність до внука, а від самої думки про майбутню розлуку з молодшою внучкою, яку останнім часом з любов’ю опікала й виховувала, впадала у безпросвітний відчай.
«Тим часом я поїду в палац, а ввечері повернуся забрати дочку», — сказав міністр і поїхав. «Тепер уже не можна нічого змінити. Мабуть, краще змиритися і пізніше спокійно все залагодити...» — думав він по дорозі, але, не відчувши заспокоєння, вирішив: «Коли становище хлопця трохи зміцниться настільки, що він посяде гідне місце в світі, а дітей почуття не зміняться, то я дам згоду на їхнє одруження так, як треба за звичаєм. А зараз, поки вони житимуть в одному домі, ніякі застереження і заборони не стримають їхні юні серця від нерозважливих учинків. Тим паче що й пані Оомія не готова їх у чомусь обмежувати». Дійшовши такого висновку, міністр врешті-решт перевіз молодшу дочку до себе під тим приводом, що засмучена ньоґо потребує розради.
Кумої-но карі отримала від пані Оомія такого листа: «Ваш батько, видно, сердиться на мене. Але Ви, сподіваюся, розумієте, в якому я настрої? Будь ласка, приїдьте хоч на хвилинку!» Гарно причепурившись, дівчина вирушила до садиби на Другій лінії. Вона мала чотирнадцять років, і хоча здавалася юною, незрілою дитиною, але вражала м’якою красою.
«Досі ми жили нерозлучно, а ви були мені єдиною розрадою протягом багатьох днів і ночей. Ви уявляєте собі, як тепер мені буде сумно? — крізь сьози сказала пані Оомія. — Я вже стара і, природно, не зможу побачити, яке майбутнє вам судилося, але тепер страшно сумую через те, що ви залишаєте мене, поки я ще живу».
Дівчина, почуваючись винною, тільки мовчки плакала, опустивши голову. Саме тоді зайшла Сайсьо, годувальниця Юґірі. «Я ставилася до вас так само щиро, як до свого панича. Як шкода, що вас забирають! Та якщо раптом пан міністр захоче віддати вас за когось іншого, не погоджуйтеся», — прошепотіла вона дівчині, а та, ще більше засоромившись, не знала, що й відповісти.
«Не кажіть таких хитромудрих слів, — розсердилася пані Оомія. — Людина не може знати, яке майбутнє їй судилося!» — «Та не в цьому річ, — невдоволено відповіла годувальниця. — Просто мені здається, що пан міністр ставиться до мого панича зневажливо. Та він нічим не гірший за інших, хай спитає будь-кого».
А Юґірі тим часом підглядав за ними із-за ширми й витирав гіркі сльози. Така його поведінка заслуговувала на осуд, але зараз йому було до цього байдуже. Пожалівши його, годувальниця якось зуміла вмовити стару пані й, скориставшись вечірньою метушнею у домі, влаштувала закоханим зустріч. Соромлячись одне одного, обидва з розбитими серцями, ще довго не могли вимовити ні слова і лише мовчки плакали.
«О, який суворий ваш батько! — сказав нарешті хлопець. — Навіть якби я спробував забути вас, я все одно не перестану кохати. І чому ми не зустрічалися частіше, коли нам ніхто не заважав?..» Жаль було дивитися на його юне засмучене обличчя, і дівчина відповіла: «Я такої ж думки». — «Тобто, маю надію, що будете і далі мене кохати?» — запитав він, і вона по-дитячому кивнула.
А тим часом, коли вже запалили світильники, мав от-от з’явитися міністр Двору, бо почулися гучні крики його передового ескорту, що розганяв зустрічних людей. Почувши стривожені голоси служниць: «О, міністр уже повертається!..» — дівчина затремтіла від страху. «Нехай зі мною роблять, що хочуть...» — вирішив хлопець, не відпускаючи її.
Розшукуючи дівчину, прийшла її годувальниця і побачила, що вона не сама. «Куди ж це годиться? Хто тепер повірить, що стара пані нічого не знала?» — подумала вона. «От халепа! — обурилася вона. — Звісно, пан міністр розсердиться і сваритиме. А що подумає про це Адзеці-но дайнаґон? Хоч хлопець з високого роду, та хіба можна починати з ним спільне життя, якщо в нього лише шостий ранг?» Юґірі чув докори годувальниці, бо вона стояла зовсім близько за ширмою. «Вона зневажає мене за низький ранг ...» — подумав він, почуваючись настільки ображеним, що навіть його любов до дівчини ніби охолола.
«Ось послухайте...
Як їй не соромно?» — додав він, зітхаючи, а дівчина відповіла:
Ще не встигла вона цього договорити, як увійшов міністр Двору, і хоч-не-хоч довелось розлучатися. А Юґірі, почуваючись нещасним, у розпачі повернувся до своїх покоїв і ліг. Незабаром від поспішного гуркоту трьох карет і неголосних вигуків передового ескорту хлопець зовсім втратив спокій. А коли принесли записку від старої пані з проханням з’явитися, він, вдавши, що спить, навіть не ворухнувся. Усю ніч він плакав і зітхав, а вранці, коли все навколо ще вкривав білий іній, поспішив виїхати. Соромлячись показатися перед людьми з опухлими очима й не бажаючи зустрічі з пані Оомія, він подався туди, де ніхто не міг його потривожити. «Я знаю, що сам у всьому винен», — думав він, засмучений, повертаючись додому, на Другу лінію. Небо вкривали сірі хмари, навколо було ще темно.
У цьому році однією з танцівниць Ґосеці[23] мала стати дівчина з дому Великого міністра Ґендзі. Звичайно, не йшлося про якесь особливе приготування, та, зважаючи на близькість свята Нового врожаю, в садибі на Другій лінії квапливо дошивали новий одяг для дівчаток-служниць. А у Східній садибі пані Ханацірусато готувала вбрання для служниць, які мали супроводжувати танцівницю. Ґендзі сам подбав про найголовніше, але дещо ошатне надіслала їм й Імператриця-дружина.
Торік свято Нового врожаю, так само як інші свята, було скасовано через жалобу з приводу смерті Фудзіцубо, і, мабуть, через таку довготривалу стриманість придворні готувалися до нинішнього святкування з більшим запалом, ніж звичайно. Ніхто не хотів осоромитися, і ходили чутки, що видовище матиме небачений досі розмах. Крім Ґендзі танцівниць мали представляти Адзеці-но дайнаґон і Саемон-но камі, а від середньої знаті — Йосікійо, який, отримавши звання сацюбена, одночасно став намісником провінції Омі. Оскільки цього року Імператор видав указ, згідно з яким танцівниці залишалися на придворній службі, то всі пропонували своїх дочок на таку почесну роль. Великий міністр покликав для цієї мети дочку Кореміцу, тепер намісника провінції Сетцу зі званням сакьо-но дайбу, що славилася у світі надзвичайною вродою. Хоча Кореміцу розгубився від такої пропозиції, але придворні дорікнули йому: «Якщо навіть Адзеці-но дайнаґон віддає побічну дочку, то чому ви соромитеся, що ваша улюблена дочка стане танцівницею?» — і він урешті-решт погодився, бо все одно збирався прилаштувати дочку на службу в палац.
Після того як майбутня танцівниця в батьківському домі наполегливо вправлялася у танцях, Кореміцу, ретельно підібравши для неї супровід, у призначений день увечері привіз її в садибу на Другій лінії. В свою чергу, Ґендзі влаштував огляд дівчат, які прислужували Мурасакі та Ханацірусато, й обрав наймиловидніших, що безмежно раділи можливості супроводжувати танцівницю на репетицію перед Імператором. Усі претендентки виявилися настільки вродливими й ошатно вбраними, що вибрати між ними було справді важко. «Шкода, що не треба підбирати почту для ще однієї танцівниці», — засміявся Ґендзі. Врешті-решт відібрали тих, хто вирізнявся особливо витонченими й благородними манерами.
Останнім часом Юґірі, учень Високої школи, почувався таким засмученим, що, втративши апетит й охоту до навчання, з ранку до вечора лежав у задумі, та от саме цього дня, щоб розвіяти похмурі думки, забрів туди, куди мали привезти танцівницю. Він був дуже гарний собою і тримався з такою гідністю, що молоді жінки просто завмирали від захоплення. Зазвичай йому не дозволялося навіть підходити до завіс перед покоями Мурасакі. Мабуть, Ґендзі не підпускав його до неї, пам’ятаючи гріхи власної молодості? Отож юнак ніколи не бував у Західному флігелі і не знався з тамтешніми служницями. Однак цього разу, скориставшись метушнею в будинку, зайшов і сюди. Тишком наблизившись до ширми коло бокових дверей, за якою тимчасово помістили обережно винесену з карети танцівницю, він зазирнув усередину: там сиділа, спершись на лавочку-підлокітник, украй втомлена дівчина. На вигляд вона була приблизно такого ж віку, як і дочка міністра Двору, але здавалася вищою, стрункішою і миловиднішою. Оскільки навколо було темно, то юнак не міг розгледіти її як слід, проте вона дуже виразно нагадала йому про Кумої-но карі, і хоча він у неї не закохався одразу, але, зацікавившись, смикнув дівчину за поділ і сказав:
Ці слова були для неї повною несподіванкою. Хоча його голос здався дівчині юним і вельми приємним, вона не змогла вгадати, хто це, і зовсім розгубилася. Але саме тоді увійшли заклопотані служниці, щоб ще раз попудрити її обличчя, і невдоволений Юґірі пішов.
Соромлячись свого зеленого вбрання, він перебував у пригніченому стані й не показувався в Імператорському палаці, однак сьогодні поїхав туди, оскільки на святі Ґосеці дозволялося приходити в носі будь-якого кольору. Попри майже дитячий вік Юґірі здавався старшим для своїх років і тримався досить упевнено. Як Імператор, так і всі придворні ставилися до нього з великою прихильністю й рідкісною довірою.
Під час виступу в Імператорському палаці з нагоди свята Нового врожаю танцівниці показали якнайкраще все, на що здатні, і важко було комусь із них віддати перевагу. Однак особливої похвали заслужили дівчата з дому Ґендзі й Адзеці-но дайнаґона. Обидві були прекрасні, але, здається, дочка Кореміцу все-таки перевершувала суперницю. Напевне, придворні навперебій хвалили її за юну чарівну вроду й ошатний по-сучасному модний одяг, який нічим не видавав низького походження Кореміцу, її батька. Цьогорічне святкування вийшло своєрідним, бо танцівниці, які готувалися до служби в палаці, були трохи старшими, ніж звичайно. Милуючись ними, Ґендзі мимоволі згадав діву Ґосеці, яка так припала йому до серця колись. І ось у день Дракона, надвечір, він послав їй листа. Неважко собі уявити його зміст:
Жінку, ясна річ, зворушило те, що, перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Ґендзі не стримав своїх почуттів і написав цього листа, який, на жаль, нічого їй не обіцяв. Отож вона відповіла:
Вона вибрала синюватий візерунчастий, як одяг танцівниць Ґосеці, папір і, змінивши до невпізнання свій почерк, написала кілька стовпців витонченим скорописом, переходячи від густо-чорної до зовсім блідої, ледве помітної оком, тональності туші. Від жінки її рангу кращого годі було й сподіватися.
Юґірі, син Ґендзі, зачарований красою юної танцівниці, дочки Кореміцу, палав таємним бажанням знову побачити її, але вона, уникаючи зближення з ним, трималася осторонь, а тому йому, ще надто боязкому, довелося тільки зітхати. Дівчина припала йому до душі настільки, що він навіть подумав, що знайде в ній втіху й примириться з втратою Кумої-но карі, яка, напевно, про нього забула.
Хоча передбачалося, що танцівниці залишаться у палаці відразу для виконання службових обов’язків, але після святкової церемонії їх тимчасово відпустили додому: дочка Йосікійо, намісника провінції Омі, вирушила на Обмивання в Карасакі, а дочка Кореміцу, намісника провінції Сетцу — в Наніва. Адзеці-но дайнаґон ще раз підтвердив свою готовність віддати дочку на службу в палац. Хоча Саемон-но камі[25] накликав на себе осуд тим, що подав до двору на святкування дня Нового врожаю як танцівницю Ґосеці свою невправну дочку, її врешті-решт також залишили на службі в палаці.
Почувши, що посада «найсі-но камі», розпорядниці жіночої прислуги Імператора не зайнята, Кореміцу, намісник провінції Сетцу, попросив Ґендзі посприяти з влаштуванням дочки на вільне місце, й той пообіцяв обов’язково у цьому посприяти. Дізнавшись про це, Юґірі відчув страшне розчарування. «Якби я був старший і з вищим рангом, — подумав він, — то попросив би Кореміцу віддати її за себе. А так я навіть не зможу відкрити їй свого серця...» І хоча його наміри не були особливо твердими, але нова невдача, на додачу до першої, з Кумої-но карі, раз у раз доводила його до сліз. Він часто зустрічався зі старшим братом його нової пристрасті, який служив у палаці. Отож одного дня принагідно запитав його голосом, приязнішим, ніж завжди: «Коли ваша сестра має стати на службу в палаці?» — «Кажуть, начебто вже цього року», — відповів той. «Вона така вродлива, що я, здається, закохався в неї до нестями. Як я заздрю вам у тому, що ви часто її бачите. А я часом не міг би ще раз з нею зустрітися?..» — «Та що ви, хіба це можна? Я і сам не бачуся з нею так часто, як мені хотілося б. А якщо вже братові батько не дозволяє наближатися до неї, то про зустріч з іншими хлопцями й мови не може бути...» — пояснював брат. «Тоді хоча б листа передайте...» — наполягав Юґірі.
Усупереч суворим батьковим настановам про те, що такого ніколи не можна робити, хлопець усе-таки пожалів Юґірі й передав листа сестрі, а вона, як видно, незважаючи на юний вік, зналася на таких речах і з цікавістю прочитала його. Лист, написаний на тонкому світло-зеленому папері, був обгорнутий кількома аркушами уміло підібраних кольорів. Зовсім ще юний почерк обіцяв у майбутньому бути вишуканим.
Зацікавившись листом, сестра й брат не помітили, як увійшов Кореміцу, їхній батько, і з переляку не встигли його сховати. «Що це за лист?» — спитав Кореміцу, відбираючи аркуш паперу в дітей, що зашарілися від сорому. «Як ви посміли?» — обурився він. Хлопець збирався втікати, але Кореміцу затримав його словами: «Від кого цей лист?» — «Панич з дому Великого міністра попросив передати», — відповів хлопець, і, батько, задоволено посміхнувшись, сказав: «Які милі пустощі! Ви майже такого віку, як і він, а ні на що не здатні». І Кореміцу, похваливши Юґірі, показав листа дружині. «Якщо він справді звернув увагу на нашу дочку, то, мабуть, краще віддати її за нього, ніж посилати на службу в палац. Добре відомо, наскільки надійний його батько, Великий міністр, який не забував жодної жінки, з якою коли-небудь був пов’язаний. Можливо, мені пощастить так само, як і Нюдо з Акасі...» Однак його ніхто з домашніх не підтримав, усі спішно готувалися до переїзду танцівниці в палац.
А тим часом серцем Юґірі, як і раніше, все ще сповна володіла інша, Кумої-но карі, якій він навіть не міг написати листа. «Невже я ніколи більше не зустрінуся з нею і не побачу її милого обличчя?» — страждав він, не маючи спокою. Важкий тягар стискав його груди, коли він навідувався до пані Оомія. Покої, де колись вони з дівчиною гралися разом у дитячі ігри, будили в душі щемкі спогади, і, уникаючи суму, юнак намагався якомога рідше бувати в цьому старому будинку, де пройшло його дитинство, а замкнувся у Східній садибі.
Ґендзі доручив доглядати за сином Ханацірусато, що жила в Західному флігелі цієї садиби: «Пані Оомія недовго залишилося жити в цьому світі й коли її не стане, вам доведеться взяти панича під свою опіку. Тож буде краще, якщо ви якомога раніше до нього звикнете». Готова у всьому слухатися Ґендзі, вона оточила юнака ніжними турботами. Іноді, мигцем побачивши її, Юґірі думав: «Та вона ж зовсім негарна! І все-таки батько не полишає її... Хіба розумно, що я нестямно прагну до тієї, що має холодне серце? Чи не було б краще поєднати свою долю з такою, як оця, лагідною жінкою?.. А втім, хіба приємно мати дружину, на яку і дивитися нема охоти?.. Проте мій батько вже багато років піклується про таку особу, але, добре знаючи її чесноти й вади, ховає її за численними ширмами, щоб, зустрічаючись з нею, не бачити її обличчя. І він має рацію». Юґірі й самому було ніяково за такі думки. Але ж з дитинства, звідусіль оточений чарівними жінками, він звик до того, що всі вони гарні. Навіть пані Оомія, незважаючи на стан монахині, залишалася досі миловидою. Тому він з деякою зневагою ставився до Ханацірусато зі Східної садиби, яка і в молодості не відрізнялася особливою красою, а тепер, надмірно худа, з поріділим волоссям, справляла зовсім неприємне враження.
Наприкінці року пані Оомія поспішила приготувати онукові — тепер одному йому, бо внучку забрав до себе батько — нове вбрання. Багато чого ошатного було пошито, але, побачивши, що як і раніше, воно призначене для придворного шостого рангу, Юґірі й дивитися на нього не захотів. «І навіщо ви так старалися, якщо я навіть не впевнений, чи взагалі піду в палац на Новий рік?» — заявив він. «Як ви можете таке казати? Ви говорите, ніби старий чоловік, який втратив цікавість до життя», — дорікнула йому пані. «Хоча, звісно, я не старий, але мені здається, що у мене і справді вже не лишилося сил», — наче сам до себе промовив він зі сльозами на очах. «Напевне, не може забути її», — подумала пані й від співчуття до внука також мало не заплакала. «Чоловік навіть низького рангу має зберігати гідність, — сказала вона. — Не годиться впадати у відчай так, як ви. Зрештою, що вас так засмутило? Сьогодні це поганий знак». «Та начебто ніщо. От тільки люди зневажають мене за шостий ранг, а тому мені неприємно перебувати в палаці навіть протягом короткого часу. Якби був живий мій дід, мене ніхто навіть жартома не наважився б принизити низьким званням. Хоча батько мене не цурається, але він надто суворий, тож навіть в його покої я не смію заходити і бачуся з ним лише тоді, коли він буває в Східній садибі. Одна лише пані Західних покоїв добре ставиться до мене. О, якби була жива моя мати!» — відповів Юґірі, приховуючи сльози, що стікали по щоках. Зворушена його смутком, пані Оомія не витримала й теж заплакала. «Сум за втраченою матір’ю розбиває серце кожної людини незалежно від її звання, — сказала пані Оомія, — але вона рано чи пізно досягає становища, визначеного долею, і тоді вже ніхто не наважується з неї кепкувати. А тому не піддавайтеся похмурим думкам! Як шкода, що ваш дід так рано залишив нас! Хоча, звісно, ви маєте надійного опікуна, але, на жаль, він не завжди відгукується на мої прохання. А міністр Двору, хоч люди і вихваляють його, змінив своє ставлення до мене настільки, що я вже готова нарікати на власне довголіття. Коли ж ви, зовсім молода людина, через дрібниці занепадаєте духом, світ видається ще безрадіснішим».
Перший день Нового року Великий міністр Ґендзі, зваживши на те, що його присутність в Імператорському палаці не обов’язкова, провів для власного задоволення у садибі на Другій лінії, наслідуючи приклад відомого міністра Йосіфуса[26]. Він милувався ходою Білих коней у власній садибі та й іншими Новорічними обрядами, виконаними із, здавалося, ще більшою урочистістю, ніж у ті часи, коли їх було започатковано.
Після двадцятого дня другого місяця Імператор вирішив відвідати свого попередника — колишнього Імператора в палаці Судзаку. Весняне цвітіння дерев і квітів ще не досягло повної сили, та оскільки на третій місяць припадала річниця з дня смерті Фудзіцубо, то відвідини перенесли на більш ранню пору. А проте вишні, які розпустилися першими, особливо зачаровували гостей. У палаці Судзаку не пошкодували зусиль, щоб гідно зустріти Імператора. Всюди панував порядок і блиск. Так само ретельно підготувався до церемонії і почет Імператора — найвища знать і принци крові. Придворні були в жовтувато-зеленому парадному одязі поверх нижніх убрань вишневого кольору, а Імператор був у червоному. Запросили до участі в церемонії й Ґендзі. Оскільки на ньому також було червоне вбрання, то вони з Імператором немов одним світлом сяяли так, що було майже неможливо відрізнити їх одне від одного. Одяг людей, святкове оздоблення — все було незвичайним. Колишній Імператор, вийшовши на спочинок, з роками здавався ще прекраснішим, а його постава й поведінка ще витонченішими.
Цього дня замість придворних віршотворців запросили десятьох найобдарованіших учнів з Високої школи при Церемоніальному відомстві. Як і під час іспитів у Церемоніальному відомстві, їм роздали теми для написання віршів. Видно, що Імператор мав намір перевірити обдарування сина Великого міністра. Боязких, розгублених школярів, які не пам’ятали себе від страху, посадили в човни, щоб кожен плив по ставку до свого острова складати вірша на задану тему. Поки сонце спускалося все нижче й нижче, по воді плавали човни з музикантами, з яких лунала різноманітна музика, що приємно зливалася з шелестом гірського вітру. Юґірі, син Великого міністра, мимоволі нарікав: «Чому це я мушу гибіти над науковими трактатами, а не розважатися разом з усіма?»
Коли виконували музику до танцю «Спів весняного солов’я», згадалося те давнє, за часів імператора Кіріцубо, Свято вишневого цвіту. «Чи пощастить мені ще раз побачити щось подібне?» — зітхнув колишній Імператор, і зворушений Ґендзі поринув думками в минуле. Коли замовкла музика, він підніс колишньому Імператору чашу з вином:
І от що відповів колишній Імператор:
Сказані слова були яскравими й глибоко змістовними. Принц Соці, тепер уже принц Хьобукьо, піднісши чашу нинішньому Імператору, сказав:
Узявши передану чашу, Імператор вимовив з незрівнянною гідністю:
Оскільки церемонія того дня мала скоріше приватний, ніж офіційний, характер, то не всі продекламували свого вірша, а дехто вважав, що не все із сказаного варто записувати...
Музиканти розмістилися віддалік, і їхньої музики майже не було чути, а тому Імператор велів принести струнні інструменти й роздати гостям. Принцу Хьобукьо дісталася біва, міністру Двору — японське кото, кото «со» поклали перед колишнім Імператором, а китайське кото, як завжди, віддали Великому міністру Ґендзі. Усіх їх, видатних музикантів свого часу, які досконало володіли прийомами гри, слухати того дня було високою насолодою. У церемонії брало участь багато придворних співаків. Вони заспівали дві народні пісні у стилі «сайбара»: спочатку «Благословення», а потім «Діву із Сакура» . Невдовзі на небо виплив оповитий легким серпанком місяць, на головному острові садиби замерехтів вогонь, і врешті-решт свято скінчилося.
Хоча стояла вже пізня ніч, але при такій нагоді не відвідати Великої імператриці[27] було б нечемно, і тому Імператор перед від’їздом додому в супроводі Ґендзі попрямував до неї. Вона зустріла їх з неприхованою радістю. А Ґендзі, побачивши її, давно вже немолоду, мимоволі згадав покійну Фудзіцубо і з гіркотою в душі подумав, що є жінки, які живуть довше від неї. «Я зовсім постаріла і багато чого вже не пам’ятаю, але ваші милостиві відвідини нагадали мені про минулі дні», — сказала дружина колишнього Імператора крізь сльози. «Відколи мене покинули мої близькі, я не помічаю навіть, як настає весна, але сьогодні прийшла розрада. Сподіваюся, що не останній раз...» — мовив Імператор. Міністр, промовивши все, що належало, запевнив: «Вважатиму за честь знову відвідати вас...» Дивлячись на величний почет, з яким гості поспішили додому, дружина колишнього імператора з тривогою у грудях думала, каючись: «Цікаво, з яким почуттям згадує він минуле? Як передбачав віщун, йому таки судилося стати опорою держави, а мої спроби завадити цьому скінчилися нічим...»
Найсі-но камі[28] також часто на дозвіллі поринала у спогади і так само при певній нагоді таємно отримувала листи від Ґендзі. Велика імператриця, завжди чимось незадоволена, скаржилася Імператорові на недостатні розміри свого річного утримання і періодичних доплат. Живучи під тягарем власного довголіття і нарікаючи на несприятливі для неї часи, вона відчувала сильну тугу за своїм блискучим минулим. Старіючи, ставала все сварливішою, і навіть Імператор на спочинку, її рідний син, не міг витерпіти її надокучливої вдачі.
Юґірі, син Великого міністра, написавши прекрасного вірша на задану тему в день відвідин колишнього Імператора, отримав високий чиновницький ступінь «сіндзі» й тим самим надію на присвоєння п’ятого рангу. До іспиту було допущено лише старших за віком і найобдарованіших юнаків, а витримали його тільки троє. В день Осіннього службового підвищення Юґірі отримав п’ятий ранг і звання «дзідзю». Хоча він і не забув про Кумої-но карі, дочку міністра Двору, та оскільки, на превеликий жаль, вона перебувала під суворим батьковим наглядом, то вони ніяк не могли зустрітися. Лише іноді, при нагоді, охоплені тугою, обмінювалися листами.
Тим часом Ґендзі, придбавши ділянку землі в чотири цьо[29] на Шостій лінії на краю столиці, поруч зі старим будинком нинішньої Імператриці-дружини[30], вирішив побудувати там нову оселю для спокійного життя, досить красиву й простору, щоб розмістити всіх близьких йому жінок, зокрема й тих, що досі жили в гірській глушині.
Наступного року принцові Сікібукьо, братові покійної Фудзіцубо й батькові Мурасакі, мало виповнитися п’ятдесят літ. У Західному флігелі садиби на Другій лінії готувалися гідно відзначити цю подію, тож і міністр Ґендзі, зважаючи на те, що його дружина Мурасакі — справжня дочка принца, квапив з будівельними роботами, бо новий, чудовий будинок якнайкраще підійшов би для такої урочистої церемонії. Настав Новий рік, а з ним нові турботи. Ґендзі весь час присвячував приготуванню до бенкету після урочистого молебня, добору музикантів і танцюристів. Пані Мурасакі, його дружина, опікувалася сутрами й прикрасами для образу Будди, вбранням для учасників церемонії і винагородами для монахів. Допомагала їй багато в чому Ханацірусато зі Східної садиби. Спільні клопоти тільки ще більше зблизили цих двох жінок. Коли чутка про те, що на його честь готується виняткова урочистість, розлетівшись по світу, досягла вух принца Сікібукьо, він з жалем і гіркотою подумав: «Досі Великий міністр обдаровував милостями багатьох, а мене ніби й не помічав і з будь-якого приводу принижував не лише мене, а й моїх домашніх». А проте він почувався задоволений високим становищем своєї дочки, яку Великий міністр вибрав серед багатьох інших жінок і виховав, і хоча її щаслива доля ніяк не вплинула на його власну родину, він радів, що удостоївся таких почестей на схилі років, тепер, коли всі навколо тільки й говорили, що про підготовку до святкування його п’ятдесятиріччя. І лише його головна дружина, як і раніше, ображалась і сердилася, не пробачивши Великому міністру неувагу, з якою той поставився до її власної дочки.
Восьмого місяця нарешті скінчилося будівництво садиби на Шостій лінії, й Ґендзі готувався до переїзду. Південно-західна частина нової садиби призначалася для Імператриці-дружини, що належала їй як спадщина. У південно-східній частині мав оселитися він сам. Північно-східну було вирішено віддати Ханацірусато, що жила зараз у західних покоях Східної садиби, а північно-західну — пані Акасі. У старому саду за розпорядженням Ґендзі дещо змінили відповідно до смаку і побажань майбутніх мешканок будинку. Щось було прибрано зовсім, подекуди змінено обриси струмків, насипано нові пагорби. У південно-східній частині саду з високими пагорбами посадили чимало дерев, що цвітуть навесні. Ставок тут мав плавні обриси, а в саду, перед будинком, було зібрано дерева, якими зазвичай милуються навесні: п’ятиголчаста сосна, слива, вишня, гліцинія, багряник, азалія та інші. Між ними проглядали деякі осінні рослини.
Поруч з покоями Імператриці, на пагорбах від колишніх часів, було посаджено дерева з темно-багряним осіннім листям, проведено в сад прозорі струмки, розставлено камені, між якими жебоніла вода, як на водоспадах. З таким просторим краєвидом, що виблискував яскравими осінніми фарбами, не могли б змагатися навіть славетні гори й поля навколо будинку Ґендзі поблизу річки Ої в Саґа. У північно-східній частині садиби било прохолодне джерело, обіцяючи захист від літньої спеки. Перед будинком ріс чорний бамбук, щоб під ним міг гуляти свіжий вітерець. Поруч темнів гай, тінистий і прекрасний, як де-небудь в гірській глушині, обгороджений кущами дейції. Тут же росли, нагадуючи про колишні дні, помаранчеві дерева, гвоздики, троянди, тирлич, подекуди серед них траплялися весняні та осінні квіти. На окремій ділянці східної частини садиби, обнесеній частоколом, було побудовано павільйон для верхової їзди, який використовували кожного п’ятого місяця під час змагань зі стрільби з лука. На краю ставка густо росли півники, а на протилежному березі була стайня для чудових скакунів. У північно-західній частині садиби, за глинобитною стіною, містилися склади, щільно обсаджені соснами ніби для того, щоб узимку милуватися снігом на їхньому вітті. Поруч видніла огорожа з хризантем, щоб на них лягав ранковий іній в перші зимові дні, а трохи далі височіли гордовиті, так звані «материнські дуби», що славляться густим багрянцем свого листя, і ще якісь розлогі гірські дерева з невідомими назвами.
Хоча переїзд усіх разом намічався до свята Хіґан — Свята осіннього рівнодення, Імператриця воліла трохи затриматися, пославшись на можливу метушню. Пані Мурасакі поїхала в супроводі лише лагідної, покірної Ханацірусато. Хоча весняний сад навколо будинку Мурасакі не відповідав осінній порі, та все одно був прекрасним. Жінки пані Мурасакі їхали в в п’ятнадцятьох каретах, шлях перед якими розчищав передовий ескорт з придворних четвертого і п’ятого рангів. З придворних шостого рангу було обрано лише найдостойніших. І все ж почет не здавався надто пишним. Уникаючи небажаного осуду, Ґендзі обмежився найскромнішим. Почет Ханацірусато зі Східної садиби був також чисельним, крім того її супроводжував молодий послужливий Юґірі, який недавно заслужено дістав звання «дзідзю». Служниці отримали окремі, добре облаштовані, покої. Через п’ять чи шість днів переїхала Імператриця-дружина. Її переїзд був простий, але справив на людей незабутнє враження. І не дивно: ставши улюбленицею щасливої долі, вона мала добру душу й чутливе серце, а тому здобула загальну повагу. Внутрішні перегородки в садибі на Шостій лінії, огорожі та галереї були зроблені так, щоб спростити перехід з одного приміщення в інше і не заважати жінкам вільно спілкуватися між собою.
Коли настав дев’ятий місяць і дерева вкрилися яскравим багрянцем, здавалося, що немає на світі гарнішого саду, ніж перед покоями Імператриці-дружини. Одного вітряного вечора, розклавши на кришці від скриньки різноманітні осінні квіти й багряне листя, вона відіслала їх Мурасакі, пані Весняних покоїв. Її посланниця, висока дівчинка-служниця в темному нижньому одязі, який визирав з-під кількох шарів верхнього, світло-пурпурового кольору і короткою червоно-брунатною накидкою, спритно пройшла по галереях, коридорах і дугоподібних містках. Звичайно, вона не зовсім годилася для виконання такого відповідального доручення, але, видно, Імператриця не змогла знехтувати її миловидністю. Судячи з усього, ця дівчинка звикла до служби в найповажніших родинах. Вона була набагато гарнішою від інших і вирізнялася витонченими манерами.
Ось що написала Імператриця:
Цікаво було спостерігати, як молоді служниці навперебій вихваляли зовнішність посланниці Імператриці.
Поклавши на кришку скриньки трохи моху, а зверху на нього кілька камінців, що мали зображати дикі скелі, пані Мурасакі прив’язала лист-відповідь до гілочки п’ятиголчастої сосни:
Уважно придивившись до «сосни, що між камінням зросла», жінки Імператриці помітили, що вона рукотворна і зроблена з великою майстерністю. Милуючись нею, Імператриця була вражена смаком і швидкістю, з якою надійшла вишукана відповідь. Прислуга також нетямилася від захоплення.
«Мені здається, що в листі Імператриці про багряне листя начебто міститься їдкий натяк, — зауважив Ґендзі. — Вам треба гідно відповісти їй, коли настане пора весняного цвітіння. Тепер не варто принижувати красу багряного листя, бо можна прогнівати Тацуту-хіме[31]. Відступивши зараз, ви перейдете в наступ пізніше, коли весняні квіти візьмуть вас під свій надійний захист». Ґендзі здавався зовсім молодим, людиною нев’янучої краси. Він щиро радів, що в цій чудовій садибі жінки можуть щасливо жити, довірливо обмінюючись листами.
Жінка з гірської садиби почекала, поки інші мешканки будинку на Шостій лінії не розмістилися у приготованих покоях, а потім переїхала сама зі скромністю, яка відповідала її низькому становищу. Сталося це десятого місяця.
Оздоблення призначеної їй частини будинку виявилося не менш розкішним, ніж у решти жінок. Почет також був не менш пишним. Ґендзі сам подбав про це, думаючи передусім про майбутнє дочки.
Низка перлин
Головні персонажі:
Хоча відтоді, як раптово, немов роси на пелюстках «вечірнього лиця», не стало Юґао, минуло багато місяців і років, Ґендзі нітрохи про неї не забував. Чимало жінок різної вроди і вдачі він зустрічав згодом, але щоразу його невідступно переслідувала сповнена жалю думка: «Якби-то вона була жива!»
Укон, її колишню служницю, яка особливими здібностями не вирізнялася, Ґендзі взяв під свою опіку, бо вона нагадувала йому про покійну Юґао. Як одна з найстаріших служниць, вона й досі прислуговувала в його домі. Вирушаючи в Сума на вигнання, він передав своїх людей Мурасакі, пані із Західного флігеля, тож відтоді Укон залишилася у неї. Мурасакі полюбила її за добрий, лагідний характер, але та й досі не переставала сумувати за покійною. «Якби моя пані була жива, — думала Укон, — то здобула б не менше прихильності, ніж, скажімо, особа з Акасі. Оскільки наш пан настільки великодушний, що не залишає напризволяще навіть тих жінок, до яких ніколи не мав глибоких почуттів, то моя пані, може, не зайняла б особливо високого становища, але принаймні стала б однією з мешканок нової садиби на Шостій лінії».
Що сталося з дівчинкою, колись залишеною в західній частині столиці, Укон не знала та й не намагалась дізнатися. Про раптову ж смерть Юґао жодного разу не обмовилася, тим паче що й сам Ґендзі велів їй тримати язика за зубами, бо, мовляв, тепер уже марно про це згадувати. А тим часом чоловік годувальниці покійної Юґао, отримавши посаду Дадзай-но сьоні[32], виїхав зі столиці разом з дружиною. Ось таким чином дівчинка, якій ледь виповнилося чотири роки, опинилася на Цукусі.
Щоб дізнатися, де перебуває мати дівчинки, годувальниця зверталася з молитвами до всіх богів і будд, і вночі і вдень постійно плакала, шукала, де тільки могла, але, на жаль, безуспішно. «Якщо вже так сталося, то нема ради, нехай хоч дитина залишиться мені на пам’ять. Шкода тільки, що її доведеться брати в таку далеку непевну дорогу. А, може, краще про все поговорити з її батьком?» — думала вона, але така нагода не випала. «Ми нічого не знаємо про її матір. Якщо він розпитуватиме, то що ми тоді скажемо?.. Дівчинка зовсім мала, батька вона не пам’ятає. І навіть якщо він візьме її до себе, то чи буде спокійно в нас на душі?.. А якщо батько визнає її своєю дитиною, то навряд чи дозволить нам узяти її до Цукусі...» — перемовлялася годувальниця із своїми домашніми, не знаючи, на що зважитися, поки врешті-решт, посадивши дівчинку в човен, разом з нею покинула столицю. Дитина була чарівна, вже з певними рисами благородства в своїй зовнішності. Тож було сумно бачити її в бідному, без жодних прикрас, човні. Юне дитя, не забувши матері, раз у раз запитувало: «Ми їдемо до мами, так?» Через це в годувальниці не висихали на очах сльози, її дочки також плакали, згадуючи Юґао, а Дадзай-но сьоні час від часу нагадував, що сльози під час морської подорожі — погана прикмета.
Поглядаючи на чудові навколишні краєвиди, дочки годувальниці згадували: «Вона мала таку чутливу душу!.. О, якби вона все це бачила!.. Якби була жива... Тоді й нам не довелося їхати з її дочкою в таку глушину...» — і, сумуючи за столицею, заздрили хвилям, що котилися назад[33]. А коли й веслярі заспівали грубими голосами: «О, як сумно, сумно, що ми вже опинилися в такій далечині...»[34] — дочки, сидячи одна навпроти одної, заплакали.
згадуючи про гірку розлуку[35] зі столицею, вони одна одній виповідали у піснях свій смуток. А пропливаючи повз мис Кане, мимоволі шепотіли: «...ніколи не забуду...»[36]. Коли ж прибули на місце, заплакали від жахливої думки, що опинилися так далеко від столиці. А після того почалися дні й ночі, віддані турботам про виховання дівчинки-сироти. Іноді годувальниці снилася Юґао, незмінно в супроводі якоїсь жінки, дуже на неї схожої. Від такого сну годувальниця прокидалася з важким тягарем на серці й навіть потім нездужала. Внаслідок цього вона нарешті дійшла сумного висновку, що, напевне, Юґао вже немає на цьому світі.
А тим часом, коли скінчився термін перебування Дадзай-но сьоні в Цукусі, він хотів повертатися в столицю, та оскільки відстань до неї була неблизька, а сам він був не дуже впливовим і багатим, то переїзд все відкладав і відкладав, аж поки тяжко не захворів і не відчув, що смерть недалеко. Юна дівчинка, дочка Юґао, якій на той час вже виповнилося десять років, була настільки дивовижно вродливою, що, дивлячись на неї, Дадзай-но сьоні занепокоївся: «Якщо мене не стане, то як вона житиме в цьому світі? Що з нею буде? Невже поневірятиметься? Оскільки їй не годиться рости в такій глушині, то я сподівався якомога швидше перевезти її до столиці і повідомити про неї батька, щоб потім спостерігати за її долею віддалік. Мені здавалося, що в столиці є багато можливостей, щоб не турбуватися про її майбутнє. Хоча я і готувався до від’їзду, але, видно, доведеться мені померти тут». Звертаючись до своїх трьох синів, Дадзай-но сьоні заповів: «Постарайтеся якомога скоріше перевезти юну дівчинку в столицю, а про інші свої синівські обов’язки переді мною не думайте». Нікому за межами родини він не відкривав таємниці її походження і, видаючи дівчинку за свою внучку, що з якихось причин узяв під свою опіку, дбайливо виховував, остерігаючись сторонніх очей, але його смерть усе різко ускладнила. Його сім’я хотіла прискорити від’їзд дівчини до столиці, але цьому перешкодило чимало недоброзичливців покійного. Тим часом, поки дрібні людські капості не припинялися, минали роки, і дівчина виросла навіть гарнішою від матері й водночас благородною, як її батько[37]. Її приваблива зовнішність і лагідна вдача були неперевершеними.
Чутка про красу внучки Дадзай-но сьоні розійшлася повсюди, й місцеві залицяльники почали засипати її листами, але недовірлива і невдоволена годувальниця не хотіла про них чути й поширила серед людей таку відповідь: «На виду вона не гірша за інших, але має одну дуже велику ваду, тож я вирішила нікому її не показувати, а постригти в монахині й, поки живу, тримати при собі». І відразу тоді люди пустили поголос: «Виходить, що внучка покійного Дадзай-но сьоні — каліка! Як жаль!» Від таких слів годувальниці бувало моторошно. «Як усе-таки перевезти панну в столицю і повідомити про неї батькові? Коли вона була маленькою, він, напевне, бавив її, то, може, і тепер не залишить напризволяще?» — казала вона, вимолюючи у богів і будд допомогу.
А тим часом дочки і сини годувальниці, встигнувши вийти заміж та одружитися, осіли на цій землі, і хоча їхня мати мріяла про повернення, столиця ставала для них щораз дальшою і недосяжнішою. Поступово пізнаючи навколишній світ і відчуваючи, яка в неї гірка доля, дівчина тричі на рік дотримувалася великого посту з надією на краще майбутнє. До двадцяти років її краса досягла такого розквіту, що було жаль, якби вона пропала в цій глушині.
Сім’я годувальниці жила тепер у провінції Хідзен. Місцеві юнаки з усіх хоч трохи відомих родин, почувши про красу внучки покійного Дадзай-но сьоні, безперестанку докучали годувальниці численними листами. І був серед них якийсь Тайфу-но ґен, що належав до могутнього роду з провінції Хіґо і користувався в цій місцевості великим впливом. Попри свій неотесаний норов Тайфу-но ґен мав славу шанувальника прекрасного, який мріяв оточити себе жінками-красунями. Тому, почувши про дівчину, поспішив написати годувальниці: «Хоч би який в неї був ґандж, я готовий заплющити на все очі й узяти її за дружину». Така його настирливість годувальниці не сподобалась і вона відповіла: «Ні, ні, про це не може бути й мови! Внучка вирішила стати монахинею». Незадоволений відповіддю Тайфу-но ґен особисто приїхав у Хідзен. Покликавши до себе синів покійного Дадзай-но сьоні, він узявся вмовляти їх: «Якщо ви виконаєте моє прохання, то я так само обіцяю бути вам корисним». І перед його спокусою не встояло двоє молодших синів. «Спочатку нам було шкода віддавати її за людину низького походження, але такого надійного покровителя, як пан Тайфу-но ґен, ми не знайдемо... А от якщо він розгнівається, то хто нас захистить?.. Хоча вона благородного роду, але ж батько не визнає її за свою дитину. Тож навіщо нам її тримати під замком? Це ж велике щастя, що така впливова людина нею захопилася... Хтозна, може, саме для цього їй судилося потрапити в ці краї? А яка користь буде з того, якщо нам вдасться втекти з нею?... Тайфу-но ґен не звик до поразок і, як розгнівається, то хтозна-що вчинить», — лякали молодші сини годувальницю і сестер.
Годувальниця впала в розпач, а її старший син, Буґо-но суке, заявив: «Е ні, це нікуди не годиться! Про таке одруження не може бути й мови! Не слід забувати про батьків заповіт. Нам треба щось придумати й відвезти нашу панночку до столиці». Заголосили й дочки годувальниці: «Її бідна мати бозна-де блукає, але ми все ж сподівалися, що натомість її дочці пощастить знайти собі гідну пару... А так, вийшовши заміж за провінціала, вона зовсім пропаде...»
Тим часом Тайфу-но ґен, ні про що не здогадуючись, переконаний у власній могутності, не переставав посилати панночці листи, написані непоганим почерком на кольоровому китайському папері, просоченому пахощами. Думав, що пише вельми вишукано, а насправді і в доборі слів залишався провінціалом. Незабаром він особисто з’явився у домі годувальниці в супроводі одного з її синів. Хоча цей високий, огрядної статури чоловік років тридцяти й не був осоружним, але, — можливо, виною тому була упередженість годувальниці, — справляв неприємне враження і відлякував своїми грубими манерами. Тайфу-но ґен мав здоровий колір обличчя і різкий, хриплуватий голос, яким вимовляв щось дуже нерозбірливе. Зазвичай залицяння під прикриттям темряви називають «нічним приповзанням», але навряд чи ця назва стосувалася залицянь Тайфу-но ґена, бо він завітав у їхній будинок у весняних сутінках, охоплений хвилюванням, яке було б набагато доречніше «осінніми сумними вечорами»[38].
Щоб не образити відвідувача, названа бабуся вирішила прийняти його сама. «Оскільки ваш покійний чоловік був справді прекрасною, достойною людиною, — сказав Тайфу-но ґен, — то я завжди хотів з ним познайомитися, але, на нещастя, він покинув нас раніше, ніж я встиг відкрити йому свою душу. І от тепер, сповнений бажання прислужитися його нащадкам, я наважився прийти сюди. Я добре розумію, що просити руку вашої внучки — це надто велика честь для мене... Але вона займе найвище місце в моєму домі й я носитиму її на руках. А ваше небажання піти мені назустріч я пояснюю лише тим, що до вас певно дійшли чутки про мої зв’язки з багатьма не надто порядними жінками. Та чому ви гадаєте, що я ставитимуся до неї, як до інших? Можу запевнити вас, що я поважатиму її не менше, ніж імператрицю...» Хоч як улесливо він умовляв годувальницю, але вона відповіла: «О, звичайно, для нас велике щастя почути такі ваші слова, але є одна прикра річ, яка тяжіє над нею від попереднього народження, і вона, сердешна, часто крадькома плаче, тремтячи від самої думки, що хто-небудь її побачить... Просто в мене серце розривається від жалю...» «Вам нема чого турбуватися. Навіть якщо вона сліпа або кривонога, я зцілю її. Тутешні боги й будди можуть виконати моє прохання!» — хвалькувато заявив Тайфу-но ґен і зажадав призначити день зустрічі з внучкою, але годувальниця ухилилася від певної відповіді також у вельми провінційному дусі: мовляв, кінець весни — несприятливий день для одруження.
На прощання Тайфу-но ґен захотів скласти вірш. І після довгих роздумів ось що він придумав:
Видно, цей вірш мені удався...» — додав він, усміхаючись, задоволений своїм першим кроком на поетичній ниві.
Спантеличена цим годувальниця не знала, що відповісти, й попросила дочок щось швидко придумати, але ті сказали: «А ми й поготів нічого не зможемо відповісти!» Оскільки годувальниця не могла більше затримувати гостя, то тремтячим голосом промовила перше, що спало їй на думку:
«Стривайте! Що ви хочете сказати?» — запитав Тайфу-но ґен, умить підступивши до неї. Годувальниця, зовсім розгубившись, зблідла. А дочки, перемагаючи страх, пирснули. «Мати хоче сказати, що її внучка має вади, тому переживає, що ви в ній розчаруєтеся. Вона дуже шкодує, що через свій старечий розум дарма турбувала богів...» — пояснили вони. «О, справді... — кивнув Тайфу-но ґен. — Чудово сказано! От нас чомусь називають провінціалами. Але ж я сильно відрізняюся від тутешніх селюків. А чим особливим можуть похвалитися люди зі столиці? Я також багато чого розумію. Тож не треба ставитися до мене зверхньо», — сказав він і хотів було скласти ще один вірш, але не зміг і поспішив відкланятися.
Годувальниця, страшно засмучена тим, що її середульший син піддався вмовлянням Тайфу-но ґена, закликала найстаршого сина Буґо-но суке до рішучих дій. «Як мені переправити її до столиці? Я навіть не маю з ким порадитися. З братами я розійшовся, бо не став на бік Тайфу-но ґена. Якщо наживу в ньому ворога, то не зможу й кроку ступити. Боюся, щоб не сталася біда», — сказав той, не знаючи, на що зважитися. Однак щиро співчуваючи панночці, яка мовчки страждала від жахливої думки про можливість одруження з Тайфу-но ґеном, Буґо-но суке підготувався і разом з молодшою дочкою годувальниці, — з дівочим іменем Атекі, а тепер Хьобу-но кімі, — яка заради втечі залишила свого чоловіка, забрав дівчину до столиці, вирушивши з дому крадькома вночі й згодом пересівши на човен. Таким чином, саме тоді, коли, повернувшись у свою провінцію Хіґо й вибравши сприятливий для одруження день наприкінці четвертого місяця, Тайфу-но ґен готувався забрати панну, вона саме втекла до столиці.
Старша дочка годувальниці, що вже мала велику сім’ю, не могла поїхати разом з молодшою. Прощаючись, сестри розплакалися, усвідомлюючи, що навряд чи знову побачаться. Молодшій сестрі було легше розлучитися з батьківським домом, в якому вона прожила стільки років. І тільки прекрасний берег перед святилищем Мацура та згадка про розлуку зі старшою сестрою змусили її згадати про минуле й зітхнути:
відповіла панна і, відчуваючи повну безпорадність, лягла долілиць на дно човна.
Здогадуючись, що незвиклий до поразок Тайфу-но ґен обов’язково дізнається про їхню втечу й відразу кинеться навздогін, втікачі заздалегідь забезпечили себе швидкохідним човном, який завдяки попутному вітру мчав по хвилях так, що аж серце завмирало. Гуркотливу затоку Хібікі човен проплив без пригод. «Це часом не пірати? — раптом сказав хтось із веслярів. — Ззаду наче летить якесь маленьке човенце...». «Нехай це будуть навіжені пірати, тільки б не той жахливий чоловік», — думала годувальниця.
Та от хтось із веслярів вигукнув: «Попереду Кавадзірі!..» — і всі полегшено зітхнули, зрозумівши, що столиця вже поряд. Веслярі затягли грубими, але водночас проникливими голосами: «О, поки пливли ми від Карадомарі до Кавадзірі...» Приєднався до їхнього журливого настрою і схвильований Буґо-но суке, промовляючи сам до себе: «Я справді-таки ніби забув милих серцю дітей і дружину...» «Що ж вони тепер роблять? — думав він. — Я забрав із собою всіх надійних слуг, що можуть бути у пригоді. І якщо сердитий на мене Тайфу-но ґен переслідуватиме моїх близьких, то що з ними станеться? Навіщо я так бездумно, не по-дорослому, поїхав, навіть не подбавши про них?» А коли, трохи заспокоївшись, він почав згадувати про пережите під час утечі, то не витримав і заплакав. «В країні гуннів я дарма покинув дружину і дітей...»[41] — вимовив він, і Хьобу-но кімі, наймолодша дочка годувальниці, тяжко зітхнула: «Справді, і я теж погано вчинила! Стільки років прожила я з чоловіком, та, раптом зрадивши його, поїхала з дому. Що ж він тепер про мене думатиме?» Хоча вони наче й поверталися додому, але не мали там, у столиці, своєї оселі, не мали надійних друзів, до яких могли б вдатися. Тільки заради юної панни залишили світ, який за довгі роки став їм рідним, і, віддавшись на волю примхливого вітру і хвиль, не знали, як собі зарадити. «Де прилаштувати панночку?» — думали вони розпачливо, але їм уже нічого іншого не залишалося, як тільки поспішати до столиці.
Дізнавшись, що одна давно знайома особа все ще живе на Дев’ятій лінії, втікачі знайшли в її оселі тимчасовий притулок. Хоча ця місцевість вважалася столицею, але заможні й успішні люди тут не селилися, тож довелося годувальниці разом з дітьми та панночкою жити в середовищі злиденних міських перекупок та крамарів без жодного надії, особливо тепер, з наближенням осені, коли згадки про минуле ставали все сумнішими, а думки про майбутнє — були вкриті туманом.
І Буґо-но суке, їхня єдина надія, опинившись у незвичних для нього обставинах, не маючи роботи й сторонньої підтримки, почувався, наче морський птах, раптом викинутий на суходіл. Повертатися назад не годилося, тож нічого іншого йому не залишалось, як дорікати собі за те, що так необдумано, по-дитячому, покинув Цукусі. Його молоді супутники, спираючись на родинні зв’язки, роз’їхалися хто куди або повернулися на батьківщину. Поглядаючи на нього з жалем, мати зітхала і вдень, і вночі. «Мамо, не треба так побиватися! — заспокоював її Буґо-но суке. — Я знайду вихід. Заради нашої панни я ладен життя віддати, і за це мене ніхто не осудить. Навіть якби я досяг високого становища, я не міг би жити спокійно від самої думки, що віддав її в руки такого неотеси. Я не сумніваюся, що боги й будди виведуть її на правильну дорогу. Недалеко звідси є святилище Хацімана[42], таке саме, до якого ми ходили молитися ще там, в Мацура і Хакодзакі. Залишаючи нашу провінцію, ми просили бога допомагати нам у дорозі. І тепер, повернувшись до столиці, маємо невідкладно поїхати до святилища і віддячити йому за те, що дослухався до наших молитов».
І Буґо-но суке таки вмовив панночку піти на прощу до святилища Хацімана. Дізнавшись у тамтешньої людини, що в святилищі досі служить монах, один з п’яти верховних його служителів, що добре знав його покійного батька Дадзай-но сьоні, він закликав його до себе й попросив супроводжувати панночку під час прощі. Потім Буґо-но суке послав її помолитися до буддійського храму в Хацусе. «Навіть у Морокосі[43] богиня милосердя Каннон з Хацусе славиться чудодійною силою, — сказав він, — тим паче вона не обійде своєю милістю нашу панну, яка прожила довгі роки в глухій провінції нашої країни». Було вирішено, що заради такої милості дівчина піде туди пішки, і вона, хоч і не звикла до таких випробувань, таки послухалась і подалася до храму. «За які злочини в попередньому житті я мушу поневірятися в цьому світі? Якщо моя мати покинула цей світ, то пожалій мене і відведи до неї! — благала вона богиню Каннон. — Якщо ж вона ще жива, то покажи її мені!» Хоча дівчина зовсім не пам’ятала матері і не уявляла собі її обличчя, проте щоразу, коли їй ставало особливо сумно, зітхала: «От якби матінка була зі мною!» Виснажена довгим шляхом, вона так ослабла, що, коли на четвертий день на варту Змії[44] прочани насилу дісталися до місцевості під назвою Цубаіці, вона, остаточно знесилівши, почувалася мало не мертвою.
Хоча прочани пройшли не дуже довгу відстань і раз у раз перепочивали, але панна так змучилася, що вже ледве переставляла ноги, а тому не було іншої ради, як зупинитися на нічліг у Цубаіці. Крім Буґо-но суке, їх супроводжували два охоронці з луками і троє чи четверо слуг. Жінок всього було троє, всі в дорожньому вбранні, обслуговували їх дві підстаркуваті служниці. Поки подорожні, не привертаючи до себе уваги, готували лампади для богині Каннон, зовсім смеркло. Але повернувся монах, господар заїзду, і невдоволено забурчав: «Я чекаю гостей. А сюди зайшли якісь чужі люди й хазяйнують, як їм хочеться...» І саме тоді справді з’явилися інші прочани. Судячи з усього, вони також подорожували пішки. Серед прибульців були дві начебто родовиті пані та чимало слуг і служниць. Четверо чи п’ятеро чоловіків, одягнених скромно, але зі смаком, вели на поводу коней. Монах, господар заїзду, заклопотаний тим, щоб обов’язково розмістити нових прочан, ходив нервово по кімнатах, чухаючи потилицю. Супутники Буґо-но суке почувалися незручно перед ним, але вже не мали сили перебиратися кудись інде, а тому чоловіки прилаштувалися в одному кутку задньої кімнати, жінки — в іншому, а панна відгородилася ширмою.
Нові прочани, судячи з їхнього вигляду, також не були людьми високого рангу. Поводилися вкрай тихо, намагаючись допомагати одне одному. І от виявилося, що серед них була Укон, яка не переставала оплакувати розлуку з Юґао, матір’ю панночки. Навіть тепер, після стількох років служби в садибі Ґендзі на Шостій лінії, вона, пригнічена невизначеністю свого становища, часто бувала в Хацусе. Хоч вона звикла до пішої ходи, але цього разу, навіть без зайвих речей при собі, таки втомилась і прилягла відпочити. І саме тоді до ширми, що стояла неподалік, підійшов Буґо-но суке з невеликою тацею в руках, мабуть, несучи їжу для панни.
«Передайте це панні, — попросив він. — Шкода тільки, що у нас немає столика». Почувши такі слова, Укон здогадалася, що особа за ширмою вищого, ніж вона, рангу й крадькома зиркнула у щілину завіси коло себе. Обличчя чоловіка, якого вона побачила, здалося їй знайомим, але хто він насправді, вона не могла згадати. Укон бачила його ще юнаком, а тепер він був товстий, із засмаглим обличчям та й надто скромно одягнений. Відтоді минуло стільки років, то хіба вона могла його відразу впізнати? «Сандзьо, тебе кличе панна!» — гукнув чоловік, і Укон, побачивши жінку, до якої той звертався, зрозуміла, що знає також і її. Згадавши, що то була служниця покійної, яка довго жила з нею і навіть супроводжувала її до тієї таємної оселі, Укон подумала, наче все це їй сниться.
Вона дуже хотіла розгледіти, хто ховається за ширмою, але, на жаль, не могла. «Спитаю в Сандзьо, — вирішила нарешті Укон. — А той чоловік, напевне, Хьотода[45], як колись його називали. Може, з ними і дочка покійної?» Не в змозі більше терпіти, Укон гукнула до Сандзьо, що старанно обслуговувала панну за ширмою, але та прийшла не відразу. Укон навіть розсердилася на неї, хоча й несправедливо. Та ось нарешті з’явилася Сандзьо. «Нічого не розумію! Хіба столична пані може знати мене, служницю, що років двадцять прожила на Цукусі? Напевне, ви плутаєте мене з кимось», — сказала вона й підійшла до Укон. На Сандзьо було провінційне темно-червоне спіднє вбрання, а поверх нього — тонка шовкова накидка. Вона сильно розповніла за минулі роки, і Укон мимоволі зніяковіла, згадавши, що й сама вже немолода. «А ну подивіться на мене, впізнаєте?» — спитала вона, висунувши голову вперед. Поглянувши на неї, Сандзьо сплеснула руками. «Та невже це ви? Ой, я така рада, така рада! Звідки ви сюди прибули? А пані з вами?» — і вона голосно заридала. Згадуючи той час, коли Сандзьо була юною дівчиною, і перебираючи в пам’яті минулі місяці й роки, Укон також ледве стримувала сльози. «Спершу скажіть, чи годувальниця з вами? І що сталося з панною? А з Атекі?» — питала вона, не згадуючи тільки про їхню колишню господиню[46]. «Всі, всі з нами. І панна також. Вона вже зовсім доросла. Треба розповісти про все годувальниці!» — сказала Сандзьо і пішла.
Усіх приголомшила така несподівана новина.
«Ой, мені здається, наче все це сон... Невже я нарешті побачу ту особу, яка повелася з нами так немилосердно?..» — проказала годувальниця, поспішаючи до Укон. Відсунувши ширму, яка їх розділяла, жінки спочатку не могли й слова вимовити, тільки мовчки плакали, радіючи, що колишньої відчуженості наче й не було. Трохи оговтавшись, стара годувальниця вела далі: «Що сталось з моєю господинею? Всі ці роки я молила богів і будд, щоб хоч уві сні мені відкрили, де вона тепер, але в той далекий край навіть вітер не доносив жодних звісток, тож відчай не полишав мене ні на мить. Шкода, що мені, старій, даровано таке довге життя, але тривога за милу дитину, яку мати покинула, заважає перейти в інший світ і не дозволяє мені склепити очей». Хоча, вислухавши годувальницю, Укон подумала, що відкрити їй правду тепер ще важче, ніж колись давно, але все-таки сказала: «Ой, та чи варто зараз про це говорити? Пані давно вже немає на цьому світі...» І відразу всі троє розплакалися, ледве стримуючи ридання.
А коли смеркло, слуги, приготувавши світильники, нагадали прочанам, що пора вирушати до храму, і схвильованим жінкам довелось розлучатися. «Може, підемо разом?» — запитала Укон, але годувальниця відмовилася, подумавши, що її супутники не зрозуміють такої поведінки, тим паче що й Буґо-но суке нічого про це не знав. А тому обидва гурти прочан вийшли з дому без особливих церемоній кожен окремо. Крадькома поглядаючи на супутниць годувальниці, Укон помітила попереду інших одну чарівну особу, вельми скромно одягнену. Крізь її тонке вбрання, яке зазвичай носять четвертого місяця, просвічувало пишне волосся. І Укон відчула, як її серце защеміло від жалю.
Вона звикла багато ходити пішки, тож першою дісталася до храму. Решта прочан, підтримуючи втомлену панну, прийшли, коли нічна служба вже почалася. В храмі було шумно і багатолюдно. Укон зайняла місце праворуч від фігури Каннон. Для дівчини та її супутників, які, очевидно, не мали близьких знайомих серед священників храму, виділили найвіддаленіші місця в його західній частині. «Мабуть, вам все-таки краще перейти сюди», — запропонувала Укон, і годувальниця, залишивши чоловіків і стисло пояснивши Буґо-но суке, в чому річ, перевела панну до неї. «Хоча я низького роду, але маю щастя служити в домі Великого міністра[47], — сказала Укон, звертаючись до годувальниці, — а тому в дорозі я без жодного почту не боюся, що хтось мене скривдить. Та було би прикро, якби у такому місці знайшлися погані люди, готові познущатися з таких провінціалів, як панночка». Укон дуже кортіло поговорити з дівчиною, але раптом гучні голоси прочан, і вона також почала подумки волати до богині Каннон. Колись Укон завжди просила допомогти їй розшукати дочку господині, а тепер, коли її бажання сповнилося, вона благала, щоб Великий міністр прийняв дівчину та подбав про її майбутнє.
У храмі серед прочан різних провінцій була й головна дружина намісника тутешньої провінції Ямато. Її величний вигляд і пишний почет викликав заздрість у Сандзьо, і вона звернулася до Каннон з такими словами: «О, милосердна богине Каннон, прошу тільки одного: зроби так, щоб наша панна стала дружиною якщо не Дадзай-но дайні, то хоч намісника цієї провінції. Тоді й таким, як Сандзьо, всміхнеться щастя, а я постараюся віддячити тобі...» Так молилась вона, приклавши обидві долоні до чола.
Почувши про таке моторошне прохання, Укон жахнулася: «Та ти що, стала зовсім провінціалкою? Невже не пам’ятаєш, яким впливом користувався в світі пан То-но цюдзьо? А тепер він міністр Двору, який управляє країною на свій розсуд! Як може його дочка стати дружиною якогось провінційного намісника?» «Та постривайте! Дайте мені спокій з міністрами! Той почет, з яким виїжджала дружина Дадзай-но дайні до храму Сімідзу поклонитися Каннон, набагато пишніший, ніж в Імператора!» — і Сандзьо не переставала відбивати поклони, притуливши долоні до чола.
Прочани з Цукусі мали намір провести в Хацусе три дні. Укон не хотіла затримуватися так довго, але, надумавши скористатися такою нагодою для близького знайомства з дівчиною, попросила у поважного монаха дозволу залишитися ще на кілька днів.
Знаючи, що цей монах добре вміє складати письмові молитви, Укон, як і колись раніше, попросила, глибоко зворушивши прочан з Цукусі: «Напишіть, як завжди, на ім’я пані Фудзівара-но Рурі[48]. Моліться ревно, прошу вас. Нарешті я розшукала цю особу, а тому хотіла б замовити молебень подяки». «Яка радість! Видно, недарма я так невтомно молився!» — втішився монах.
Всю ніч, не вгаваючи, у храмі правилися служби. А коли розвидніло, Укон зайшла в келію знайомого монаха, щоб спокійно поговорити з годувальницею про панну. Дівчина, соромлячись змученого вигляду і вбогого дорожнього одягу, все одно вражала незвичайною красою. «Зовсім випадково я потрапила на службу в один із найпочесніших столичних домів, і хоча бачила багатьох вродливих жінок, але довгий час вважала, що ніхто з них не може зрівнятися з дружиною Великого міністра[49]. Та от недавно у неї з’явилася вихованка, яка справді перевершує її красою. І немає в цьому нічого дивного, якщо вона дочка такого батька, який ніжно дбає про її виховання. Однак наша панночка, навіть у цьому скромному вбранні, не гірша за неї, що мене дуже тішить. Пан міністр ще за життя свого батька мав змогу зустрічатися з жінками найвищих рангів, не кажучи вже про простих придворних дам. Так от він казав, що серед них справжніми красунями можна назвати лише двох — покійну Імператрицю-дружину[50] і його юну вихованку[51]. Щоправда, мені важко про це судити, бо Імператриці-дружини я ніколи не бачила, а якою буде юна дочка в майбутньому, зараз можна лише гадати. А тому в моїх очах дружину Великого міністра нема з ким порівнювати. Здається, що й сам він такої думки, просто не хоче говорити про це вголос. Я не раз чула, як він жартував: «Для мене надто велика честь, що ви — моя дружина». О, справді, як подивлюся на цю пару, то здається, наче сама молодшаю. «Такої краси ніде більше не зустріну», — завжди думала я, дивлячись на них, але тепер бачу, що помилялася, адже все в цьому світі має межі, і навіть у найвродливішої красуні немає сяйва над головою, а тому я впевнена, що наша панна перевершить багатьох», — сказала Укон, з усміхом дивлячись на дівчину, а стара годувальниця, зрадівши, відповіла: «І от таку красу ми могли поховати в провінційній глушині. Я так жаліла її, та водночас журилася, що кинула рідний дім, усе господарство, розлучилася з дітьми, які служили мені опорою, і поспішила сюди, в столицю, яка за ці роки стала мені зовсім чужою. Допоможіть їй якомога швидше вибитися в люди. Адже той, хто прислуговує в шляхетних родинах, може мати надійні зв’язки. Постарайтеся повідомити про неї її батька і домогтися, щоб він визнав її». Засоромившись, дівчина відвернулася.
«Хоча я низького стану, але родина Великого міністра користується моїми дрібними послугами... І от одного разу, коли я зітхала: «Що сталося з малою панною?» — господар сказав: «Я також хотів би її розшукати, отож якщо дійдуть до вас якісь чутки... » — згадала Укон. «Звичайно, Великий міністр — знатна людина, але вже має дружину високого роду. Мабуть, краще спочатку повідомити про панночку її батькові, міністрові Двору», — порадила годувальниця, і Укон розповіла їй про останні дні її пані[52].
«Великий міністр так і не міг забути про свою непоправну втрату. Не раз зізнавався мені, що дочка була б йому спогадом про покійну матір. Власних дітей у нього небагато, і він був готовий взяти її до себе, оголосивши людям, що це його рідна дочка, яку недавно розшукав, — вела далі Укон. — Однак у той час я була молода і недосвідчена, багато що мене стримувало[53], тож я так і не посміла навідатися до вас. А вашого чоловіка я мигцем побачила, коли, отримавши посаду Дадзай-но сьоні на Цукусі, він перед від’їздом приходив засвідчити свою повагу панові міністру, але поговорити з ним я так і не змогла. Я сподівалася, що ви залишили панну в будинку на П’ятій лінії, де цвіли квіти «вечірнє лице»... Який жах! Виявляється, вона мало не стала звичайною провінціалкою!» Цілий день вони згадували про минуле, молилися і читали сутри.
З келії високо в горах було видно натовпи прочан, які прямували до храму. Внизу протікала річка Хацусе.
Видно, недарма я молилася...» — сказала Укон, а дівчина відповіла:
По її щоках текли сльози, які, однак, не зменшували її чарівності.
«Попри вроджену красу життя дівчини в провінції могло завдати їй шкоди так само, як подряпина на перлині. Тож можна лише уявити, скільки зусиль годувальниця витратила на те, щоб дівчина стала такою бездоганною!» — подумки дивувалася Укон. Якщо покійна мати Юґао вражала майже дитячою сором’язливістю і лагідною вдачею, то в красі її дочки було щось горде й незвичайно витончене. Укон навіть подумала, що Цукусі не така вже й дика місцевість, але не могла зрозуміти, чому всі інші знайомі, які будь-коли поверталися звідти, залишалися незмінними провінціалами.
Коли стемніло, жінки повернулися в храм і весь наступний день провели в молитвах. Відчуваючи всім тілом холод, який приносив осінній вітер з далекої долини, годувальниця, схвильована зустріччю з Укон, не переставала думати про майбутнє панночки. Досі вона сумнівалася, чи зможе знайти їй гідне місце у столиці, але, дізнавшись від Укон, що її батько, міністр Двору, однаково дбає про своїх дітей, незалежно від рангу їхніх матерів, впевнилася, що і цю билину він не обійде увагою. Дорогою з храму жінки розповіли одна одній, де тепер проживають, бо Укон понад усе боялася знову втратити панну. Укон, живучи поруч з будинком на Шостій лінії, тобто недалеко від того місця, де зупинилася годувальниця зі своїми супутниками, сподівалася, що зможе підтримувати з нею надійний зв’язок.
Укон відразу поспішила в садибу Великого міністра, сподіваючись при нагоді розповісти йому, що знайшла панну. Коли через ворота вона в’їхала в надзвичайно просторий двір, то, побачивши в ньому силу-силенну карет численних гостей, відчула свою незначущість на тлі величної садиби. Ніч вона провела в своєму покої, сповнена болісних сумнівів, а наступного ранку її покликала до себе пані Мурасакі. Для неї це була велика честь, бо одночасно в садибу на Шостій лінії повернулися з дому багато інших жінок вельми високого рангу, не кажучи вже про молодих служниць. Великий міністр Ґендзі, побачивши Укон, як завжди, пожартував: «Чого вас так довго тут не було? Невже сталося щось надзвичайне? Така статечна, як ви, людина наче помолодшала. Може, трапилося щось особливе?» «Уже минуло сім днів, як я виїхала звідси, але нічого особливого зі мною не трапилося. От тільки в горах зустріла одну дорогу мені людину...» — відповіла Укон.
«Кого?» — запитав Ґендзі, але Укон вагалася з відповіддю. Вона побоювалася, що Мурасакі докорятиме їй за те, що спочатку розповіла цю новину чоловікові, неначе якусь таємницю, коли та пізніше про все дізнається. «Гаразд, я вам зараз розповім...» — все-таки почала вона, але несподівано зайшли служниці, й розмова урвалася.
Коли запалили світильники, картина того, як Ґендзі й Мурасакі сидять поруч за тихою розмовою, справляла незрівнянне враження. Мурасакі сповнилося тоді років двадцять сім чи двадцять вісім, а її краса досягла повного розквіту. Минуло лише кілька днів, як Укон її не бачила, але за такий короткий час вона стала ще прекраснішою. Ще недавно, в Хацусе, Укон здавалося, що панна така ж гарна, як і Мурасакі, але, напевне, то була гра уяви, бо ніхто не міг зрівнятися з дружиною Ґендзі. «Видно відразу різницю між вродливою жінкою, якій пощастило, і тією, якій не пощастило», — подумала Укон.
Сказавши, що лягає спати, Ґендзі покликав Укон розтерти йому ноги. «Молодим жінкам не до вподоби такі обов’язки. А от з давно знайомими можна порозумітися», — мовив він, і служниці тихенько хихикнули: «Ну, що ви?.. Та хто з нас не готовий прислужитися вам?.. Що за дивні жарти?» — «А втім, надмірна дружба між давніми знайомими може викликати підозру в нашої господині. Тож нам треба остерігатися», — усміхаючись, сказав Ґендзі, звертаючись до Укон. Його приязному виразу обличчя вельми пасувала манера жартувати, що з’явилася у нього останнім часом. Тепер, коли Ґендзі не був надто обтяжений державними справами і мав досить багато часу для власних розваг, він жартував з жінками, навіть з такими немолодими, як Укон, намагаючись вивідати, що в них на душі.
«То кого ж ви там зустріли? Може, познайомилися із відомим монахом і привезли його до столиці?»
«О, як ви могли таке подумати? Ні, я знайшла дочку Юґао, що розтанула колись, немов роса на пелюстках «вечірнього лиця»...»
«О, це справді була дуже сумна історія! То де ж вона досі перебувала?» — запитав Ґендзі, а Укон, не наважуючись відкрити йому всю правду, відповіла: «Дуже далеко звідси, в гірському селищі... З нею були деякі колишні слуги. Ми довго згадували про минулі сумні часи...»
«Ну, добре, але про це розповісте потім, наодинці...» — спробував він зупинити Укон, але Мурасакі, почувши, сказала: «О, ви просто нестерпні! Я все одно нічого не чую, бо хочу спати», — і затулила вуха рукавами.
«І яка вона на виду? Не гірша від матері?» — запитав Ґендзі, а Укон відповіла: «Я не думала, що вона буде такою, як мати в молодості, але вона таки виросла справжньою красунею».
«Цікаво... На кого ж вона схожа? На нашу господиню?»
«Та що ви, звичайно, ні».
«Можливо, звучатиме надто самовпевнено, але якби вона була схожа на мене, можна було б про її красу не хвилюватися», — промовив він з таким виглядом, ніби йшлося про його власну дочку.
Невдовзі після цієї розмови Ґендзі покликав до себе Укон, щоб поговорити з нею наодинці. «А чи не могли б ви привезти її до мене? Вже багато років я часто з жалем згадував, що не знаю, куди вона пропала, і дуже радий, що вона нарешті знайшлася. Тільки от прикро, що досі я з нею не зустрівся. А от сповіщати про неї її батькові[55] навряд чи варто. В його домі чимало своїх дітей, з якими він має багато клопоту, тож їй з її непевним становищем буде важко до них пристосуватися і вибитися в люди. Я ж маю мало дітей і можу сказати, що випадково знайшлася ще одна дочка. Я дам їй таке виховання, що через неї втратять спокій всі столичні гульвіси», — сказав Ґендзі на превелику радість Укон.
«Я зроблю все, як ви кажете. А міністрові Двору ніхто, крім вас, не зможе розповісти таємниці. І якщо на пам’ять про матір, що передчасно покинула цей світ, ви потурбуєтеся про майбутнє її дочки, то частково зменшите свою провину...» — сказала Укон.
«Невже ви мене в чомусь звинувачуєте? — насилу всміхнувся Ґендзі, й на його очах блиснули сльози. — Усі ці роки я постійно думав про те, як, на жаль, раптово обірвалася зустріч з нею. Серед жінок у садибі на Шостій лінії немає жодної, яка вабила б мене так само, як ваша пані. Всі вони мали досить багато часу, щоб переконатися в моїй вірності, крім неї, що, передчасно покинувши цей світ, тільки вас залишила мені на пам’ять. Про неї я не забуваю ні на мить, тож якщо приведете сюди її дочку, буду щасливий, що сповнилося моє заповітне бажання...» І Ґендзі написав дівчині листа. Згадавши, якою прикрою була для нього зустріч з Ханацірусато, він побоювався, що й цього разу його чекає жорстоке розчарування, бо роки, які вона провела в глушині, напевне, залишили слід на її вихованні та зовнішності. А тому насамперед він захотів побачити, яку відповідь вона дасть. Його лист був, як і годиться в таких випадках, зразково-поважним з такими словами наприкінці:
З цим листом вирушила сама Укон, яка переказала панночці все, що сказав Ґендзі. Крім листа, вона привезла подарунки — вбрання для дівчини та її служниць. Очевидно, він розповів про все Мурасакі, яка допомогла йому порадами, що і якого крою та забарвлення вибрати з Високого імператорського гардеробу, чим, звісно, вельми вразила годувальницю та її провінційних супутниць.
«Я була б набагато щасливіша, якби такий лист хоч би для годиться прийшов від рідного батька, а так навіть не уявляю собі, як переїду в дім зовсім чужої людини», — сказала засмучена дівчина, але Укон, разом з іншими жінками, переконала її погодитися на такий крок. Мовляв, якщо вона переїде в дім Ґендзі, то займе там гідне місце, і тоді її батько, напевне, дізнається про неї. Адже батьків з дітьми пов’язує нерозривний зв’язок. «Ось Укон, приміром, особа зовсім незначна, а хіба будди і боги не почули її молитов і не допомогли зустрітися з вами? А вже вам тим паче не треба хвилюватися. Неодмінно трапиться сприятлива нагода і тоді... — умовляли дівчину служниці й передусім наполягали, щоб та написала відповідь. І хоча вона соромилася видатися в очах Великого міністра своїм листом жалюгідною провінціалкою, але нарешті на поданому їй пропахченому китайському папері написала:
Її ще не усталений, юний почерк з тонкими знаками відзначався благородство, яке справляло приємне враження, а тому Ґендзі відразу заспокоївся.
Тепер він задумався над тим, куди поселити панну. У південній частині будинку, де жила Мурасакі, не залишилося жодного вільного флігеля. Там завжди панувало пожвавлення і юрмилися люди. Придатнішими здавалися покої Імператриці-дружини, де зазвичай було тихо і спокійно, але там дівчину могли сприйняти як одну із служниць. Врешті-решт Ґендзі вирішив, заздалегідь перенісши збірку книжок в інше місце, поселити її в західному флігелі північно-східної частини будинку, де жила добродушна і привітна Ханацірусато, з якою, на його думку, дівчина легко порозуміється.
Тоді ж Ґендзі вперше розповів дружині ту давню історію, а вона не забула дорікнути йому, що так довго не відкривав їй цієї таємниці. «Годі вам ображатися! Не думаю, щоб хтось інший з власної волі відкрився б, навіть якби йшлося про живу людину. А от те, що в цьому випадку я нічого не приховую, тільки свідчить про моє особливе ставлення до вас... — сказав він і тяжко зітхнув, певно, згадавши покійну Юґао. — Перед моїми очима пройшло чимало жіночих доль, та й на власному досвіді я переконався, що всі вони, навіть ті, хто не має особливо глибоких почуттів до чоловіка, схильні ревнувати. І хоча я намагався стримувати свій запальний норов, але все-таки зблизився з багатьма жінками, серед яких покійна займала в моєму серці особливе місце і, якби вона жила, я дбав би про неї так само, як про пані з Північних покоїв[58]. Кожна людина має свої переваги і свої вади. І хоча її не можна було вважати блискучою співрозмовницею, але ніжності й витонченості їй не бракувало...»
«І все-таки я не вірю, що ви ставилися б до неї так само, як до пані Акасі», — зауважила пані Мурасакі. В її серці зринула колишня неприязнь до господині Північних покоїв, але, глянувши на дочку господині, чарівну дівчину, що простодушно прислухалася до їхньої розмови, вона мимоволі пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що він такий прихильний до її матері?» — подумала вона.
Усе, про що йшла мова, відбувалося протягом дев’ятого місяця. Переїзд панночки не був простою справою. Спочатку Ґендзі велів підшукати миловидих дівчат і молодих служниць. На Цукусі годувальниця зуміла, використовуючи давні зв’язки, створити для своєї панни цілком пристойну прислугу із занесених гіркою долею в ці землі столичних жінок. Однак від’їзд у столицю був настільки раптовим, що ті залишилися у провінції, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, і вуличні перекупки досить швидко знайшли жінок, готових вступити на службу. Годувальниця нікому не відкривала таємниці своєї панни. Спочатку дівчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятій лінії, де остаточно підібрали для неї прислугу й підготували вбрання. І тільки десятого місяця вона переїхала на Шосту лінію, в садибу Ґендзі.
Міністр Ґендзі віддав її під опіку Ханацірусато, мешканки східної частини будинку. «Жінка, яку я колись любив, розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, — пояснив він їй. — І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».
«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», — щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам...» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада...» — відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»
Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.
Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки — такі, як Хьобу-но кімі — чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.
Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав : «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», — і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» — звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.
Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне ...» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.
«Чого ви такі сором’язливі? — усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. — Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» — і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі...» — і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька дитина, і ніщо вам не заважає спокійно розповісти свою і вислухати мою історію про все, що сталося за ці роки». Та на цей докір, зовсім зніяковівши, дівчина не могла відповісти ані слова.
«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон...» — тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», — подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися...» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.
Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося...»
«Ви — дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», — дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», — сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:
«От несподіванка!» — промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина — жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», — подумала Мурасакі.
Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді...» — сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.
Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди — Ґендзі та Юґірі — були настільки приязними і прекрасними, що тепер і Сандзьо вважала Дадзай-но дайні нікчемою. А про войовничого Тайфу-но ґена вона згадувала з жахом. І сама дівчина, і Укон відчували, що в усьому зобов’язані рідкісній вірності Буґо-но суке. Розуміючи, що без сторонньої допомоги панні буде незручно жити, Ґендзі підібрав для неї службовців Домашньої управи і дав їм відповідні доручення. Буґо-но суке став одним з таких службовців. Довгих років, проведених у провінційній глушині, наче й не було. Він уважав для себе великою честю те, що міг у будь-який час дня і ночі заходити в садибу Ґендзі, давати розпорядження слугам й наглядати за їхнім виконанням. Про таке він не смів колись і мріяти. А ще не міг сподіватися, що Великий міністр настільки щиро турбуватиметься про них, прибульців з далекої провінції.
Наприкінці року Ґендзі подбав про оздоблення покоїв панночки та святкове вбрання для її служниць з увагою, на яку заслуговують особи високого походження. Хоча він не бачив вад в її зовнішності, але разом з тим побоювався, що провінційне виховання вплинуло на її смаки. А тому, щоб уникнути несподіванок, ретельно оглянув одяг різноманітних покроїв та відтінків, який пошили для неї найкращі майстри. «О, як багато вбрання! — сказав він дружині. — Треба розділити його справедливо, щоб ніхто не ображався». Мурасакі веліла принести одяг з Високого імператорського гардеробу, а також з власних покоїв, і все це розкласти перед Ґендзі. Він був захоплений тим, як майстерно дружина вибрала вбрання з неповторною яскравістю і свіжістю барв та їхнім вишуканим поєднанням. Переглянувши шовки, доставлені з різних майстерень, і вибравши темно-бузкові та червоні, Ґендзі велів досвідченим немолодим служницям розкласти їх по скриньках і коробках.
«Далебі, всі ці вбрання такі чудові, що годі сказати, котре з них краще, — зауважила Мурасакі. — Треба лише подбати, щоб вони личили тим, хто їх одягатиме. Бо інакше людина матиме не найкращий вигляд».
«Мені здається, начебто ви хочете потай дізнатися про особливості краси всіх жінок, — сказав Ґендзі, всміхаючись. — А що, на вашу думку, личить вам самій?»
«А хіба дзеркало може дати правильну відповідь?» — відповіла Мурасакі зніяковіло.
Для дружини Ґендзі вибрав пурпуровий верхній одяг — коуцікі — з витканими на ньому візерунками сливового цвіту, а також чудовий нижній одяг модного червоного кольору, для маленької дочки пані Акасі верхній одяг — хосонаґа — вишневого кольору і нижній з вилощеного блідо-червоного шовку. Неяскравий світло-синій верхній одяг з витканими на ньому візерунками морських хвиль, водоростей і мушель, а також нижній одяг з вилощеного темно-червоного шовку дісталися Ханацірусато з Літніх покоїв, а панні Тамакадзура[61] із Західного флігеля Ґендзі вибрав яскраво-брунатний верхній одяг на синій підкладці й хосонаґа золотистого кольору. Вдаючи, ніби їй байдуже до того, як Ґендзі вибирав убрання, Мурасакі намагалася уявити зовнішність дівчини з Цукусі. Їй здавалося, що та мала б скидатися на свого батька, міністра Двору, безперечній красі якого все ж не вистачало блиску. Хоча вона трималася спокійно, та Ґендзі помітив, що вона схвильована.
«Може, хтось буде невдоволеним, дізнавшись, що про його зовнішність судять за вбранням. Та варто мати на увазі, що хоч би яким чудовим був одяг, але вплив його обмежений, бо навіть пересічна жінка, яка не блищить красою, іноді виявляє глибокі душевні чесноти», — сказав Ґендзі й крадькома посміхнувся, глянувши на чарівний одяг, вибраний для Суецумухана, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом.
Верхній одяг — уцікі — з білого китайського шовку із метеликами й пташками, що пурхали між сливовими гілками, і нижній з темно-бузкового блискучого шовку призначалися для пані Акасі. «Таке вбрання годиться тільки для благородної особи» — подумала Мурасакі, відчувши ревнощі.
Для монахині-мирянки Уцусемі Великий міністр вибрав один одяг із зеленкуватої тканини і на додачу два інших — жовтий і світло-рожевий. Усім жінкам Ґендзі вислав листи з проханням одягтися у подароване вбрання одного й того ж дня. Очевидно, хотів побачити, чи нове вбрання їм личить.
Жінки подякували за турботу Ґендзі, якомога витонченіше й щедро обдарували гінців. Суецумухана жила якнайдалі, в Східній садибі на Другій лінії, а тому її дари мали б бути найдорожчими, та оскільки вона завжди твердо дотримувалася звичаїв, то гонець отримав лише золотисте верхнє жіноче вбрання без нижнього, до того ж із засмальцьованими рукавами.
Її відповідь, написана на товстому і пожовклому від часу папері «міціноку», просоченому пахощами, була такою: «Отримала Ваш дар, і ще прикріше стало ...
Її почерк був занадто старомодним. Посміхаючись, Ґендзі так довго не міг відірвати очей від листа, що Мурасакі поглядала на нього здивовано — мовляв, що сталося? А тим часом гонець непомітно зник, побоюючись, що жалюгідні дари від дочки принца справлять на Ґендзі неприємне враження. Служниці пересміювались і перешіптувалися. А Ґендзі невдоволено зітхнув, що Суецумухана безнадійно старомодна, чим ставить себе у незручне становище.
«Прихильники старовинного стилю в поезії просто не можуть обійтися без згадки про «китайське вбрання», «обмочені рукава», — посміхаючись, сказав Ґендзі. — Я також до них належу, але вважаю, що не можна сліпо дотримуватися старих правил і зовсім нехтувати сучасними словами. Такі, як вона, думають, що в пісні, складеній з якого-небудь урочистого приводу для виголошення на поетичному зібранні в присутності Імператора, неодмінно мають бути слова «разом зійшовшись», а в любовному листі цілком достатньо подразнити адресата одним лише словом «непостійний», а решта слів сама знайдеться. Можна перечитати всі посібники, запам’ятати всі слова-зачини і навчитися вміло їх використовувати, але пісні, створені таким чином, будуть надзвичайно одноманітними. Одного разу дочка принца Хітаці прислала мені записки свого батька, в яких докладно викладено основи віршування, вказано, як уникати помилок у складанні японських пісень. Однак, прочитавши їх, я, не дуже обдарований поетичним талантом, відчув себе ще більш скутим, ніж колись. Пригнічений цим, я повернув записки його дочці. Відверто кажучи, як для особи, настільки глибоко обізнаної з таємницями поетичної майстерності, ця пісня занадто пересічна», — зауважив Ґендзі із співчуттям до дочки принца Хітаці.
«Чому ви повернули ці записки? — спитала Мурасакі. — Їх треба було переписати для нашої панночки. Я колись мала такий посібник, але, на жаль, його знищили комахи. Людині, яка не читала таких записок, важко опанувати таємниці поетичної майстерності».
«А я от вважаю, що для виховання нашої панночки такі записки не потрібні. Жінці не треба зосереджуватися на чомусь одному. Щоправда це не означає, що вона має бути неосвіченою. Мені до вподоби жінки, в яких за зовнішньою лагідністю ховається тверда вдача», — сказав Ґендзі, як видно, не збираючись відповідати на листа.
«Але ж у ньому сказано: «вбрання поверну». Краще все-таки дати відповідь», — порадила Мурасакі.
Як добра людина, Ґендзі з легким серцем написав, здається, таку відповідь:
О, як я добре розумію Ваше нарікання...».
Перша пісня
Головні персонажі:
Ранок першого дня Нового року видався ясним, без жодної хмарини на небі. Навіть за непоказними огорожами у проталинах снігу пробивалася молода зелень, крізь хиткий туман, що ніби віщував близьку весну, прозирали свіжі бруньки дерев і, природно, людські душі переповнювала радість. Ще привабливіше виблискувала садиба на Шостій лінії, а сад був наче встелений коштовним камінням. Усе тут — зовні і всередині — було настільки розкішним, що не вистачило б слів, щоб його описати.
Особливо гарним був сад перед Весняними покоями Мурасакі. Аромат сливового цвіту, що плив у повітрі, змішуючись із пахощами з-поза завіс, створював враження, що саме тут — земля Вічного блаженства. Мурасакі, попри високе становище, жила спокійно й розмірено. Наймолодших і миловидних служниць вона передала юній дочці Ґендзі від пані Акасі, а при собі залишила старших жінок, які перевершували молодих витонченістю манер і вишуканістю одягу. Зібравшись купками, жінки, справляючи «хаґатаме[64]», пригощалися навіть «дзеркальними мотіі[65]» і, бажаючи одна одній щастя в прийдешньому році, одному з тисячі, жартували й сміялися. А коли прийшов Ґендзі, то, заскочені зненацька, вони ледве встигли опустити руки.
«О, скільки лунає побажань! Але напевне, кожна з вас має якісь свої власні прагнення. Відкрийтеся мені, і я молитимуся, щоб вони справдилися», — сказав він. Його усміхнене обличчя видавалося втіленням усіх радощів перших днів року.
Цюдзьо, особа вельми самовпевнена, відповів: «Куштуючи дзеркальні мотіі, ми повторювали: «Тисячоліття буде відбиватись...»[66] А чого ще нам бажати?»
Від самого ранку до Ґендзі приїжджало багато гостей і тому через загальну метушню лише надвечір він зміг відвідати коханих жінок у садибі на Шостій лінії з новорічними привітаннями. Він встиг заздалегідь так ретельно причепуритись, що від нього не можна було очей відірвати.
«Сьогодні вранці я позаздрив вашим служницям, коли почув, як вони жартували, обмінюючись новорічними побажаннями. Тож дозвольте і мені разом з дзеркальними мотіі передати вам привітання з Новим роком», — сказав Ґендзі, звертаючись до Мурасакі, й злегка жартівливим тоном побажав їй довголіття:
Справді, в цілому світі не було прекраснішої пари.
відповіла Мурасакі. Ось так за кожної нагоди вони присягалися одне одному у вічній вірності. Був день Щура[67], а тому побажання зустріти разом ще тисячу весен здавалися особливо доречними.
Потім Ґендзі зайшов у покої дочки, панночки Акасі. Дівчатка й молоді служниці вийшли в сад і розважалися, вириваючи соснові саджанці на пагорбі. Їм, очевидно, не сиділося на місці. З Північних покоїв, від матері панночки Акасі, принесли наче заздалегідь приготовані для цього випадку бамбукові кошички з різними ласощами. Навіть штучний, майстерно зроблений, соловей, який сидів на гілці п’ятиголкової сосни, здавалося, про щось думав.
«Бо в саду, де його не чути...»[68] — написала пані Акасі, й зворушений Ґендзі від співчуття до неї ледве стримав сльози, недоречні в цей святковий день, коли люди бажають одне одному щастя.
«Напишіть відповідь самі, — сказав він. — Бо хто, як не вона, заслуговує вашої першої пісні?» — і сам приготував для дочки туш і пензлик. Дівчинка була настільки гарною, що навіть людей, які бачили її з ранку до вечора, не втомлювала її краса. Милуючись нею, Ґендзі мимоволі відчув провину перед нещасною матір’ю, яка стільки років мусила жити в розлуці з дочкою.
написала вона так, як підказало її юне серце.
В Літніх покоях Ханацірусато, які Ґендзі відвідав після Весняних, було навдивовижу тихо, й хоча ніщо — мабуть, тому що до літа було ще далеко, — не привертало до себе уваги, кожна дрібниця, проте, свідчила про тонкий смак господині. З плином років Ґендзі не втрачав до Ханацірусато щирої прихильності. Щоправда, він давно вже не залишався на ніч в її покоях, але підтримував з нею дружні стосунки, які рідко коли можна зустріти між чоловіком і жінкою. Вони розмовляли через завісу, але коли він злегка відсував її вбік, жінка не ховалася. Вона була в подарованому наприкінці року неяскравому вбранні, яке їй справді личило. Її волосся трохи порідшало. «Мабуть, їй не завадила б невелика накладка, — подумав Ґендзі. — Можливо, інший вважав би її некрасивою і невартою уваги, але я відчуваю задоволення від того, що дбаю про неї. А що сталося, коли б вона, як вітрогонка, відвернулася від мене?..» Щоразу, зустрічаючись з нею, він тішився і своєю великодушністю, і її спокійною врівноваженістю. Після того як вони по-дружньому поговорили про події минулого року, Ґендзі перейшов у Західний флігель, де оселилася панна Тамакадзура.
Хоча дівчина ще не зовсім обжилася на новому місці, оздоблення її покоїв свідчило про її вишуканий смак. Навколо снували миловиді, ошатно вдягнені дівчатка-служниці. Доросла прислуга також була досить численною, і, хоча деяких потрібних домашніх речей ще не вистачало, про кращу оселю дівчина й мріяти не могла. Сама вона в золотистому вбранні просто світилася своєю яскравою, без найменшої вади, красою, що аж очі вбирала. Волосся, трохи поріділе на кінцях, мабуть, від болісних переживань упродовж довгих років, проведених у глушині, м’яко спадаючи вниз, справляло цілком свіже враження, і Ґендзі мимоволі подумав: «А що, якби я не взяв її під свою опіку?..» Видно було, що він не готовий з нею розлучатися. Хоча дівчина звикла до частих зустрічей з Ґендзі, але, відчуваючи незвичність їхніх стосунків, жила немов у сні, а тому не відкривала йому своєї душі й цим збуджувала його цікавість.
«Мені здається, ніби ви живете в нас уже багато років... — сказав Ґендзі. — І мені приємно вас бачити. Я радий, що здійснилася моя давня мрія. Сподіваюся, що й ви почуваєтесь, як удома. Тож було б добре, якби ви навідалися в Південні покої і там разом з юною панночкою, яка тільки починає вчитися грати, вправлялися б у грі на кото. Там ніхто не скаже про вас жодного зневажливого слова».
«Зроблю так, як ви бажаєте...» — з готовністю відповіла Тамакадзура.
Пізнього вечора Ґендзі зайшов до пані Акасі. І коли відчинив двері галереї, то відчув, як крізь завісу перед її покоями на нього війнули чарівні пахощі, що свідчили про шляхетний смак господині. Її самої не було видно. «Де ж вона?» — здивувався Ґендзі, озираючись навколо. А коли помітив розкидані всюди списані аркуші паперу, взявся їх розглядати. На подушці-сидінні з білої китайської парчі в красивій облямівці лежало гарне китайське кото, в курильниці тонкої роботи диміло куриво «дзідзю», яке набувало особливої вишуканості, проникаючи в кожний куток і змішуючись з куривом «ебіко»[69]. Розглядаючи тексти на списаних аркушах паперу, використаних для вправ з краснопису, Ґендзі зміг оцінити вишукану майстерність авторки. Пані Акасі писала простим і разом з тим приємним скорописом, уникаючи занадто складних знаків.
Мабуть, її схвилювала відповідь «паростка сосни», і вона, згадуючи зворушливі старовинні пісні, написала:
і додала: — От і дочекалася його голосу...»[70] А коли Ґендзі прочитав слова: «Мій дім стояв під пагорбом...»[71] , то, зрозумівши, що пані Акасі написала їх для власної розради, засяяв чарівною усмішкою. Він узяв пензель і вже хотів дописати щось від себе, як раптом вона увійшла. Як і раніше, трималася скромно й шанобливо. «Іншої такої немає в цілому світі!» — подумав Ґендзі. Її волосся, що м’яко спадало вниз, виразно виділяючись на тлі білого одягу, додавало їй такого чару, що він вирішив заночувати в її покоях, хоча й не планував у перший день нового року викликати заздрість інших жінок і давати їм привід думати, що він віддає перевагу пані Акасі. Та найбільше образилися жінки з Південних покоїв пані Мурасакі.
Ще вдосвіта Ґендзі пішов додому, вкрай засмутивши пані Акасі тим, що не дочекався ранку. Передчуваючи, що дружина, яка чекала його повернення, напевне, буде в поганому настрої, Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, сказав: «От дивина! Учора ввечері за розмовою зморила мене дрімота, як малу дитину, але ніхто мене не розбудив...» Однак, не діставши виразної відповіді, невдоволений, він ліг і, поки сонце не піднялося високо в небі, вдавав, що спить.
Оскільки цього дня, другого дня Нового року, відбувався Прийом високих гостей, то під цим приводом Ґендзі вирішив не зустрічатися з дружиною. У садибу на Шостий лінії, як завжди, прибули високі вельможі й принци крові. Звучала прекрасна музика, а подарунки і винагороди не мали собі рівних у світі. Гості трималися гордовито і самовпевнено, але ніхто з них не міг зрівнятися з господарем. І хоча кожен виділявся серед інших якимось талантом, але, як це не було прикро для них, всі вони блякли поряд з Великим міністром. І службовці низьких рангів, і юнаки із знатних родин були схвильовані, бо потай тішили себе надіями на прихильність панни Тамакадзури. Тож цього року атмосфера в садибі на Шостій лінії була, як ніколи, особливою. Вечірній легіт розносив пахощі квітів, на сливах почали розпускатися бруньки, а коли спустилися сутінки, задзвеніли струни й почулися голоси, які заспівали пісню «Цей палац...»[72] . Вона викликала таке захоплення, що наприкінці до співаків приєднався і сам Ґендзі. Взагалі, як тільки він до чогось долучався, то під його впливом, наче від чудесного сяйва, яскравішали барви і звуки.
Ханацірусато з Літніх покоїв й Акасі з Північних покоїв, до яких ледь долинало кінське іржання та гуркіт карет новорічних гостей, нервували, як люди, що перебували в нерозпущеній квітці лотоса[73]. А ще гірше почувалися жінки з віддаленої Східної садиби, тобто Уцусемі й Суецумухана, що звикли до одноманітного й нудного життя, неначе люди, які втекли в гори, «аби не бачити цього сумного світу»[74], проте ніколи не нарікали на черствість Ґендзі. Оскільки інших душевних турбот вони не мали, то одна з них, Уцусемі, присвятивши себе служінню Будді, повсякчас молилася, а друга, Суецумухана, схильна до вивчення різноманітних текстів, написаних простою абеткою, віддавалася читанню. В усьому іншому завдяки підтримці Ґендзі їхнє життя було досить безтурботним.
Та от коли минули неспокійні дні, Ґендзі нарешті завітав і до них. Він завжди пам’ятав про високе звання Суецумухани, дочки принца Хітаці, і з жалю до неї, принаймні при сторонніх, обходився з нею вельми церемонно. Її волосся, колись таке розкішне, останнім часом порідшало, і тепер, зиркнувши на її профіль, що викликав у пам’яті згадку про водоспад[75], Ґендзі з жалю до жінки вважав за краще не дивитися на неї. Одяг, вибраний для Суецумухани наприкінці року, з візерунчастої зеленкуватої тканини із щільним рослинним китайським орнаментом, однак, справляв жалюгідне враження з її власної вини, бо вона накинула його поверх убрання з тьмяного, до хрускоту накрохмаленого чорнуватого шовку. І вже годі було зрозуміти, чому вона не мала на собі нижнього одягу. Її ніс, як і раніше, так яскраво червонів, що не міг би загубитися у весняній імлі, а тому, мимоволі зітхнувши з жалю до неї, Ґендзі старанно відгородив її завісою. А втім, вона нітрохи не образилася, бо, нещасна у своїй безпорадності, звикла у всьому покладатися на Ґендзі, в чиїй великодушності переконалася упродовж багатьох років. «Вона живе зовсім не так, як інші, — з жалем подумав Ґендзі. — Їй справді пощастило, що я не обійшов її увагою». Коли вона говорила, її голос тремтів, видно, від холоду. Не витримавши, він запитав: «А ви не маєте служниць, які подбали б про ваше вбрання? У вашому відлюдному, спокійному житті вам годилося б носити щось тепле й м’яке. Бо, вибираючи одяг, не варто турбуватися лише про свій зовнішній вигляд».
«Мені довелося взяти на себе турботи про адзарі[76] з храму Дайгодзі, — вимушено усміхнувшись, відповіла вона. — І я нічого не змогла пошити для себе. Навіть мою хутряну накидку він забрав, от і мерзну тепер». Ішлося про її старшого брата, монаха, який також мав червоного носа.
Звичайно, щирість дочки принца Хітаці була вельми зворушливою, але її простота здавалася трохи надмірною. А втім, сам Ґендзі говорив з нею відверто.
«Та забудьте вже про хутряну накидку! Похвально, що ви віддали її мандрівному монаху, щоб вона замінила йому солом’яний дощовик. Але чому ви нехтуєте спіднім одягом? Сьогодні вам не завадило б натягнути на себе штук сім-вісім, одне поверх одного. Якщо я щось забуду, нагадайте мені. Бо я забудькуватий і через особисті, й державні справи...» — сказав Ґендзі й велів слугам відчинити комору в будинку навпроти і принести звідти вбрання з гладкого й візерунчастого шовку.
Хоча будинок на Другій лінії не був занедбаним, але, оскільки сам Ґендзі не жив тут, у покоях панувала сумовита тиша. І тільки сад, як і раніше, вабив людські погляди. Шкодуючи, що немає кому милуватися квітучими сливами,
ніби сам до себе, промовив Ґендзі, але, мабуть, жінка нічого не зрозуміла.
Зайшов він і до монахині-мирянки Уцусемі. Вона, людина сумирної вдачі, жила тихо й скромно, майже відлюдкувато, переоблаштувавши більшу частину кімнати у домашній вівтар і проводячи дні в молитвах. Ґендзі глибоко зворушила її самовідданість у дотриманні приписів буддійського вчення. Прикраси для сутр і статуї Будди, різноманітне начиння і глеки для священної води свідчили про її відмінний смак і любов до краси. Сама вона сиділа, сховавшись за вишуканою зеленувато-сірою завісою так, що видніли тільки кінці рукавів, що здавалися незвичайно яскравими. Мимоволі схвильований спогадами, він сказав, ковтаючи сльози: «Справді, краще було б, якби я тільки здалеку мріяв про острів в затоці Мацуґаура[78]. Моє почуття до вас завжди приносило мені лише смуток. Та, мабуть, тепер наша дружба вічно радуватиме нас...»
«Нарешті я глибоко зрозуміла, що ви невипадково взяли мене під свою опіку», — відповіла зворушена монахиня.
«Я знаю, що завинив перед вами тим, що колись не один раз порушував ваш душевний спокій і за це болісно каюся перед Буддою. Але тепер ви, мабуть, зрозуміли, що на світі немає чоловіків настільки безкорисливих, як я».
Здогадавшись, що він знає про негідну поведінку її пасинка, жінка зніяковіла. «Та хіба може бути кара гіршою за ту, що до кінця життя я з’являтимуся перед вами в цьому жалюгідному вигляді?» — сказала вона й гірко заплакала. Уцусемі здавалася тепер розсудливішою і спокійнішою, ніж колись, і знехтувати нею, монахинею, просто так Ґендзі не міг, та оскільки жартівливий тон за подібних обставин був недоречним, то розмовляв він з нею загалом про минуле й сучасне, а іноді, поглядаючи в бік покоїв дочки принца Хітаці, думав, зітхаючи: «От шкода, що з тією навіть так поговорити неможливо...»
Було чимало й інших жінок, якими він опікувався. Провідуючи їх одну за одною, він лагідно казав: «Хоча буває, що я не навідуюся до вас по кілька днів поспіль, але ніколи про вас не забуваю. Тільки остання розлука на цьому скінченному життєвому шляху не залишає надії. Бо ми навіть не знаємо, як довго життя триватиме...» Кожній з цих жінок Ґендзі приділяв належну увагу. І хоча він сам досяг високого становища, але не був зарозумілим і чванливим, а ставився до всіх зі свого оточення привітно, не зважаючи на їхні ранги і звання. Тож багато хто жив, покладаючись тільки на його доброту.
Того року відбувалася Пісенна хода. Вийшовши з Імператорського палацу, процесія попрямувала до палацу Судзаку, а звідти до садиби Великого міністра. Шлях був довгий, і на Шостій лінії співаки з’явилися вже перед самим світанком. У сяйві місяця, що плив у безхмарному небі, сад, присипаний легеньким сніжком, виблискував невимовною красою. Серед придворних було тоді чимало чудових музикантів, тож у садибі Великого міністра флейти звучали по-особливому. Ґендзі заздалегідь розіслав запрошення жінкам, і вони, як глядачки, розмістилися в лівому і правому флігелях і на обох галереях. Панна із Західного флігеля[79], перейшовши в Південні покої, зустрілася з дочкою пані Акасі. Пані Мурасакі, відгородившись завісою, теж брала участь в їхній розмові.
Поки співаки обходили покої Великої імператриці[80] з палацу Судзаку, ніч добігала кінця, і для них в садибі на Шостій лінії Великий міністр велів приготувати не звичну легку перекуску, а щедре частування з усіма почестями і стравами. Наближався світанок, і в холодному місячному сяйві було видно, як землю щораз густіше вкриває сніг. Налітав вітер, спускаючись з верхів’я сосен. Синє і біле вбрання співаків не прикрашало навколишнього краєвиду. Не відрізнялися яскравістю і штучні квіти на їхніх головах, але в садибі на Шостій лінії все інше здавалося настільки вишуканим, що люди відчували, ніби наповнюються новими життєвими силами. Серед багатьох співаків найпривабливішими були Юґірі та сини міністра Двору. Небо світлішало, падав легкий сніжок, а в холодному повітрі лунали дзвінкі голоси співаків, що виводили пісню «Бамбукова річка». Шкода тільки, що їхніх граційних рухів і чудових голосів не можна зобразити на картині! З-під завіс, ніби змагаючись між собою, виривалися яскраві жіночі рукави, які здавалися «весни вбранням[81]», що пробивається крізь легку світанкову млу. То було дивовижне й радісне видовище. І хоча незвичні головні убори співаків, їхні гучні вітальні крики й кумедна поведінка применшували красу мелодій, учасники ходи, як завжди, поверталися додому з винагородами.
На світанку жінки повернулися у свої покої. Великий міністр, трохи поспавши, піднявся, коли сонце стояло зовсім високо.
«Голос у нашого Цюдзьо[82] нічим не гірший, ніж у Бен-но сьосьо. Справді ще ніколи в світі не народжувалося стільки талантів. Може, в стародавні часи люди і були вченими, але в мистецтві вони не досягали рівня наших сучасників. Я виховував сина змалечку таким чином, щоб він насамперед годився для державної служби, а тому старався вберегти його від легковажної поведінки, яка займала стільки місця в моїй юності, хоча, напевне, хотів, щоб у його серці жила любов до прекрасного. Бо незворушна суворість, навіть чисто зовнішня, справляє неприємне враження», — думав Ґендзі, задоволений сином.
Тихенько наспівуючи «Десять тисяч років[83]», він сказав: «Коли вже тут жінки зібралися, то не завадило б і музику послухати, і бенкет у вузькому колі влаштувати». І він звелів вийняти кото й біва з прекрасних футлярів, і, струснувши з них пил, підтягти ослаблі струни. Звичайно, жінки залюбки взялися виконувати його побажання.
Метелики
Головні персонажі:
Минув двадцятий день третього місяця, а в саду перед Весняними покоями Мурасакі так пишно, як ніколи, цвіли квіти, дзвінко співали птахи, що в інших покоях жінки дивувалися: «Чому це тут весна все ще в повному розквіті, коли в інших частинах садиби все вже перецвіло?»
Жалкуючи, що молоді жінки не можуть милуватися зблизька деревами та зеленим мохом на пагорбі серед ставка, Ґендзі велів, спорядивши, спустити на воду китайські човни, побудовані за його вказівкою, і того ж дня влаштувати «концерти у човнах» за участю музикантів з Імператорського палацу. З цієї нагоди у садибу на Шостій лінії прибуло чимало принців і високих вельмож.
Саме в той час в Осінні покої садиби на Шостій лінії переїхала Імператриця-дружина Акіконому[84]. І тоді у Мурасакі, пані Весняних покоїв, майнула думка, що тепер вона має добру нагоду відповісти Імператриці на пісню про сад, що «ніяк не діждеться весни...»[85] . Та й Ґендзі дуже кортіло показати Імператриці прекрасний квітучий сад, однак вона, особа такого високого становища, не могла прийти сюди запросто, лише для того, щоб помилуватися квітами, а тому натомість послала у човен на ставку Осінніх покоїв своїх служниць, молодих жінок, чутливих до краси природи. Південний ставок Осінніх покоїв сполучався зі ставком Весняних покоїв, і тільки невисокий пагорб служив між ними межею. Обігнувши його, служниці Імператриці опинилися в саду Мурасакі, де у східному павільйоні для риболовлі вже зібралася тамтешня прислуга.
Човни із зображеннями дракона й білої чаплі були розкішно прикрашені в китайському стилі. Ними правили хлопчики в китайському вбранні, із закрученими над вухами жмутиками волосся. Коли служниці Імператриці опинилися посеред ставка, їхнім очам відкрився сад, який настільки вразив їх дивовижною красою, що їм здалося, ніби вони потрапили в якусь невідому країну. Човни зупинилися біля скелі в невеликій затоці острова, де навіть прості камені здавалися наче намальованими на картині. Хоча вершини дерев, що проглядали крізь легку імлу, наче заслоняла парчева завіса, крізь неї виднів Весняний сад Мурасакі, де зелені верби хилилися гіллям до землі, а яскраві квіти поширювали навколо невимовно приємні пахощі. Навіть вишні, які всюди вже відцвіли, тут усе ще сяяли яскравим цвітом, а гліцинії, обвиваючи галереї, зацвіли пурпуром. Особливо гарними були кущі ямабукі[86], що відбивалися у воді, нависаючи своїми пишними гілками над ставком. Водяні птахи гралися, тримаючись нерозлучними парами, мимо пролітали качечки-мандаринки з прутиками в дзьобах, ніби вимальовуючи на хвилястій воді візерунок, який хотілося б перенести на папір. А час до темряви минув так швидко, немов у того дроворуба в легенді, що не помітив, як у нього згнило топорище[87].
Обмінюючись такими простенькими віршами, вони забули про те, куди їхали, і куди мали повертатися. І не дивно, бо водна гладінь просто зачарувала їхні серця.
Коли спустилися сутінки, човни під звуки «Прекрасного оленя»[91] підпливли до павільйону риболовлі, і жінки мусили зійти на берег. У павільйоні, прибраному з витонченою простотою, молоді служниці, ніби змагаючись між собою своїм вбранням, здавалися барвистою парчею, зітканою з квітів. Одна за одною лунали незвичні, рідкісні мелодії. Танцівників Ґендзі вибрав з особливою увагою, і тепер, показуючи всю свою майстерність, вони потішали серця глядачів. А як зовсім стемніло, то для гостей, не готових розходитися, в саду перед Весняними покоями запалили ліхтарі й розмістили музикантів перед головними сходами, де зеленів прекрасний мох. Принци крові та високі вельможі влаштувалися на галереї зі своїми інструментами в руках. Коли одні музиканти, серед яких були справжні майстри, заграли на флейтах в тональності «содзьо»[92], до них одразу приєдналися другі з кото, що зазвучали яскравою, виразною мелодією. А як залунала мелодія пісні «О, який благословенний день!», навіть неосвічений простолюд відчув раптом, що попри все в цьому світі варто жити, й, протиснувшись біля воріт між кіньми і каретами, уважно слухав, випромінюючи усміх. Напевне, люди розуміли, що у весняному саду все було прекрасним — і небо, і звуки музики, і весняні мелодії. Розважалися вони так усю ніч до світанку. Змінивши тональність, виконали п’єсу «Радію весні»[93] , а потім принц Хьобукьо своїм гарним голосом заспівав «Зелену вербу»[94] . Йому підспівував і сам господар — Ґендзі.
Хоча весняне світло завжди наповнювало садибу Ґендзі, дехто з придворних відчував невдоволення через те, що в ній не було молодої особи, здатної хвилювати серця[95]. Та от недавно розійшлася чутка про незвичайну красу панни із Західного флігеля, якою начебто пишався сам Великий міністр. І, як можна було сподіватися, знайшлося чимало людей, які мріяли про її прихильність. Одні, що були про себе дуже високої думки, шукали посередників, щоб натякнути панні в листі про свої наміри або навіть відкрито заявити про них. Інші, молоді придворні, не сміючи виявити своїх почуттів, згорали від таємної пристрасті. Серед її залицяльників опинився і Уцюдзьо[96], син міністра Двору, який і не підозрював, що насправді дівчина — його старша сестра. Відкрито зацікавився панною і принц Хьобукьо, який після смерті головної дружини, господині Північних покоїв, ось уже три роки жив самотою. Того ранку, вдаючи ніби сп’янів, з гілкою гліцинії на голові й грайливим виразом обличчя, він справляв вельми приємне враження. Ґендзі, в душі задоволений тим, що його сподівання справдилося, удавав, ніби нічого не помічає. Коли чаша з вином дійшла до принца, він, вдаючи розгубленого, став відмовлятися: «О ні, вже досить... Я давно пішов би, якби не давала мені спокою одна думка...
Сказавши це, він простягнув Великому міністру чашу разом з гілкою гліцинії. А той, усміхнувшись, відповів:
Піддавшись наполегливим проханням Великого міністра, принц так і не зміг піти. А ранок приніс з собою ще цікавіші розваги.
Саме того дня імператриця Акіконому[99] збиралася розпочати читання священної сутри Дайханнякьо, тому багато хто з гостей так і залишився в будинку Великого міністра, де в окремих покоях вони могли переодягтися у парадне вбрання. А ті, кому щось перешкодило взяти участь у читанні, роз’їхалися по домівках. Опівдні гості зібралися в покоях Імператриці. Товариство, починаючи з Великого міністра, зайняло свої місця. Сьогодні сюди прибули всі придворні з високими рангами — не нижчими від п’ятого. Відправа була велична й урочиста, адже в ній взяв участь сам Великий міністр. Пані Мурасакі з Весняних покоїв прислала квіти для образу Будди, які принесли восьмеро вродливих дівчаток у подобі птахів і метеликів. «Птахи» несли цвіт вишні в срібних вазах, а «метелики» — цвіт ямабукі в золотих. Суцвіття квітів були начебто звичайними, але здавалися неймовірно пишними і яскравими.
Як тільки човен з дівчатками, обігнувши пагорб у південній частині ставка, виплив у сад Імператриці, налетів вітерець, і в повітрі закружляли пелюстки вишні. Яка це була дивовижа, коли чарівні постаті дівчаток, раптом виринувши з імли, з’явилися на тлі блакитного неба! Відмовившись від учорашнього навісу, музикантів розмістили на пов’язаній з головними покоями галереї, поставивши для них розкладні стільці. Підійшовши до сходів, дівчатка віддають квіти носіям кадила, які ставлять їх поруч із глеками для священної води. А Юґірі з дому Великого міністра передає Імператриці від пані Мурасакі листа із словами:
Імператриця подивилася на цей лист, усміхаючись: «От і відповідь прийшла на «жменьку листя багряного»...» [100]А її служниці, що вчора побували у весняному саду і сп’яніли від краси квітів, не могли приховати захоплення: «Справді, немає нічого кращого, ніж весняні барви...»
Радісний солов’їний спів разом з дзвінкими звуками «Танцю птахів»[101] лунав навколо і навіть качки на ставку видавали якісь незрозумілі звуки, приносячи велику радість слухачам, аж поки музика, на жаль, не затихла. Потім «метелики» легко спурхнули й відлетіли в танці до кущів ямабукі під рідкою огорожею.
Придворні відповідних рангів, починаючи із суке Імператриці, передаючи від одного до одного, піднесли дівчаткам високі нагороди. Як було задумано заздалегідь, «птахи» отримали хосонаґа вишневого кольору, а «метелики» — жовтого кольору ямабукі. Музикантів відповідно до їхніх звань наділили нижнім одягом та різноманітними шовками. Юґірі подарували жіноче парадне вбрання і хосонаґа світло-пурпурового кольору. А от яка відповідь пані Мурасакі прийшла від Імператриці: «Учора я була готова заридати...
«Невже такі обдаровані особи не могли скласти нічого кращого?» — подумав Ґендзі розчаровано. До речі, всім служницям Імператриці, які побували вчора в саду Весняних покоїв, пані Мурасакі також прислала вишукані дари. Але описувати все це буде досить нудно.
У садибі на Шостій лінії раз у раз влаштовувалися такі музичні розваги, і Ґендзі почувався задоволеним і щасливим. Звичайно, і його служниці не знали турбот. А імператриця Акіконому й пані Мурасакі, потоваришувавши, час від часу обмінювалися листами.
Тамакадзура, панна із Західного флігеля, після знайомства в день Пісенної ходи з пані Мурасакі стала часто писати до неї. Поки що важко було судити про глибину її душі, але її незмінно привітна вдача й відкритість у спілкуванні з людьми сприяли тому, що й вони відповідали їй приязню. Від багатьох залицяльників вона отримувала любовні листи, але Ґендзі не квапився з вибором. Іноді — мабуть, тому, що його почуття до неї були вельми далекими від батьківських, — у нього з’являлася думка: «А що, як повідомити про неї її справжньому батькові?» Юґірі, син Ґендзі, досить часто бував у Західному флігелі, підходив до завіси, і дівчина сама йому відповідала, хоча цього соромилася. Однак усі вважали їх братом і сестрою, а Юґірі був настільки серйозним, що про жодне загравання з нею не могло бути й мови. Сини міністра Двору, вслід за Юґірі, бродили засмучені навколо садиби на Шостій лінії, щоб натякнути панні про свої сердечні почуття. А вона, знаючи, що вони — її брати, таємно страждала і мріяла лише про те, щоб нарешті про неї дізнався її рідний батько, але не скаржилася і майже з дитячою довірливістю в усьому покладалася на Ґендзі. Її схожість з матір’ю не була великою, але в дечому вони мали щось спільне, хоча, безсумнівно, дівчина була набагато обдарованішою.
Коли з першого дня четвертого місяця настала пора заміни вбрання на літнє, то навіть небо здавалося навдивовижу яскравим. Маючи досить багато вільного часу, Ґендзі присвячував його музичним розвагам. Задоволений тим, що, як того й сподівався, у Західний флігель надходило чимало любовних листів, він іноді заходив туди й, читаючи їх, радив дівчині ті з них, які, на його думку, заслуговували на відповідь, але вона, насилу приховуючи збентеження, не мала охоти цього робити. Помітивши серед них листи принца Хьобукьо, повні передчасних любовних скарг і докорів, Ґендзі співчутливо всміхнувся. «З-поміж моїх численних братів він був мені особливо близьким від малечку, але свої любовні захоплення старанно приховував. І коли я бачу, що навіть у літньому віці він не втратив юнацького запалу почуттів, то дивуюся і співчуваю. Вам треба відповісти йому. Кращого, ніж принц, співрозмовника для хоч трохи освіченої жінки, важко знайти. Бо це людина, здатна на тонкі відчуття», — розповідав він словами, які могли б справити приємне враження на дівчину, але вона все ще соромилася.
Удайсьо[102] Хіґекуро, людина простосердна і статечна, також домагався її прихильності, ніби підтверджуючи справедливість приказки: «На горі Любові і Конфуцій спотикається». Його лист був по-своєму цікавий. Та серед багатьох інших увагу Ґендзі ще привернув до себе лист, написаний на синьому китайському папері, надзвичайно ніжний, сильно напахчений і щільно згорнутий в крихітний сувій. «Чому ви навіть не розгорнули його?» — спитав він, розкривши листа. Його почерк виявився досить вишуканим.
Лист відповідав усім вимогам сучасного стилю. «А цей від кого?» — поцікавився Ґендзі, але ніякої відповіді не почув.
Тоді, покликавши Укон, він сказав: «З усіх присланих листів вибирайте найкращі й заохочуйте панну на них відповідати. Я не вірю, що у легковажних вчинках молодих жінок винні тільки чоловіки. Пригадую, як я сам, не отримавши відповіді, ображався і звинувачував жінок в нечуйності, нетямущості, а поведінку особи невисокого звання в такому разі вважав просто зухвалою. Крім того, відомо, що, коли жінка, щоб подразнити чоловіка, не відповідає навіть на звичайнісінькі листи із згадкою про квітку чи метелика, його уява лише розпалюється. А якщо він її швидко забуде, то хіба вона матиме підстави йому докоряти? Втім, відгукуватися на листи негайно також не варто, бо згодом це може мати вельми погані наслідки. Загалом, якщо жінка забуває про стриманість і, піддавшись примсі, хизується тим, наскільки тонкий її розум, то це може скінчитися для неї бідою. Ні принц Хьобукьо, ні Удайсьо не здатні на необачні, негідні їхнього звання вчинки. Тож панні не годиться показувати свою непривітність і нерозуміння. Що стосується чоловіків нижчого звання, то у ставленні до них треба брати до уваги ґрунтовність їхніх намірів і глибину закоханості».
Поки Ґендзі наставляв Укон, дівчина сиділа, відвернувшись так, що йому було видно її чарівний профіль. Верхній одяг — хосонаґа — кольору гвоздики прекрасно, по-сучасному, поєднувався із нижнім — коуцікі — білим відповідно до пори року. Спочатку вона приваблювала головним чином простодушністю, що межувала з ознаками провінційності, але спостерігаючи за столичними дамами, вона поступово засвоїла їхні манери, навчилася дбати про свою зовнішність і таким чином яскраво засяяла своєю природною красою. Тож від самої думки, що вона стане чужою дружиною, Ґендзі впадав у відчай. Та й Укон, дивлячись на них, усміхалася. «Він занадто молодий, щоб називатися її батьком. Годилося б краще їм бути прекрасною подружньою парою», — думала вона.
«Я не передавала панні ніяких листів, за винятком трьох-чотирьох, які ви самі бачили, бо вважала нечемним відсилати їх назад, щоб не ставити в незручне становище тих, хто їх написав. Відповідала панна лише тому, кому ви радили, і то з неохотою», — сказала Укон.
«До речі, а все-таки хто надіслав листа, так по-сучасному згорнутого? Написано прекрасно», — зауважив Ґендзі, з усмішкою розглядаючи його.
«Гонець уклав мені його в руки й пішов, — сказала Укон. — Я знаю, що пан Уцюдзьо[103] з дому міністра Двору знайомий з Міруко, нашою служницею. Мабуть, через неї він і передав листа. Ніхто інший, крім неї, не спадає на думку».
«Як зворушливо! Чи можна нехтувати ним лише тому, що він не досяг високих чинів? Навіть серед придворної знаті мало хто славиться таким впливом у світі, як він. Серед них він вирізняється надзвичайною розсудливістю. З часом він дізнається, ким йому доводиться ваша панна, але наразі нехай ні про що не здогадується. У всякому разі, його лист вартий уваги», — сказав Ґендзі, все ще не відкладаючи листа.
«Боюся, що мої застереження можуть здатися вам неприємними, — сказав він, звертаючись до дівчини. — Але я довго роздумував над тим, чи варто повідомити про вас батькові, й дійшов висновку, що вам, недосвідченій і без надійної підтримки, ще рано входити в сім’ю, з якою ви були розділені впродовж багатьох років. Як на мене, краще зачекати, поки ваше становище не зміцниться і ви, вже самостійна людина, при сприятливій нагоді зможете йому відкрити, що ви — його рідна дочка. Хоча принц Хьобукьо живе нині одинаком, але через свою легковажність зажив слави баламута: ходять чутки, що має зв’язки з багатьма жінками. Подейкують, начебто в його домі чимало так званих «прислужниць». Тільки жінка, яка здатна дивитися на витівки чоловіка крізь пальці, зможе зберегти спокій у сім’ї. Оскільки найменший прояв ревнощів призведе до охолодження між подружжям, то про це також важливо не забувати. Хоча Удайсьо зацікавився вами насамперед тому, що йому набридла немолода головна дружина, господиня північних покоїв, — вів далі Ґендзі, — одруження з вами може викликати чимало заперечень. Тож, природно, я все ще вагаюся з вибором. Узагалі вирішувати такі справи між батьками й дітьми не просто. Але ви вже не дитина і мали б вирішувати все власною головою. Уявіть собі, що з вами розмовляю не я, а ваша мати. Зрозумійте, я не хотів би діяти всупереч вашим бажанням».
Ґендзі говорив так серйозно, що розгублена Тамакадзура не знаходила відповіді. Однак, відчуваючи, що по-дитячому відмовчуватися негарно, зрештою сказала: «Я від самого малку звикла жити без батька, а тому не уявляю собі, як до нього тепер ставитися...» В її словах було стільки щирості, що, подумки визнавши їх справедливими, Ґендзі сказав: «Ну, якщо так, то врешті-решт ви переконаєтеся у моїх глибоких почуттях до вас, бо, як кажуть люди, названий батько кращий за рідного...» Однак про свої приховані наміри він промовчав, і хоча іноді робив досить недвозначні натяки, дівчина вдавала, начебто нічого не зрозуміла, тож він, мимоволі зітхнувши, пішов. Та надворі його увагу привернув у саду гнучкий бамбук, що хилився під поривами вітру, і Ґендзі, захоплений, спинився.
Як подумаю про це, гірко стає на серці...» — сказав він, піднімаючи завісу, і вона, наблизившись, відповіла:
О ні, навпаки...»
Такі слова дуже зворушили Ґендзі.
Але насправді в глибині душі Тамакадзура так не думала. І хоча з нетерпінням чекала нагоди, щоб розповісти всю правду рідному батькові, сумнівалася, чи він дбатиме про неї краще, ніж Великий міністр. Адже вона не жила з ним разом від самого малку і не могла сподіватися на його прихильність. Читаючи старовинні повісті, вона поступово навчилася розуміти людську душу й стосунки між людьми, а тому не вірила, що сама зважиться відкритися рідному батькові.
А от прихильність Ґендзі до неї наростала з кожним днем так, що він навіть розповідав про неї і дружині Мурасакі. «У ній є щось навдивовижу привабливе! Її матері не вистачало яскравості. А ця й розумна, і привітна, тож про неї можна не турбуватися», — хвалив він її. З досвіду знаючи, що такі випадки в житті чоловіка завжди просто так не закінчуються, Мурасакі, відразу насторожившись, зауважила: «Може, вона й справді розумна, але мені її жаль, якщо вона вам довірилася».
«А чому мені не можна довіряти?» — спитав Ґендзі.
«Адже навіть мені через вас довелося пережити чимало нестерпно сумних годин. Невже ви думаєте, що я про це забула?» — злегка всміхаючись, відповідала Мурасакі.
Вражений її догадливістю, Ґендзі сказав: «Мене ображає ваша підозра. Невже ви думаєте, що вона нічого б не помітила?» — і перервав цю неприємну розмову, але в душі занепокоївся: «Звідки у дружини такі думки?» Адже сам відчував, що його серце схильне до легковажних вчинків. Тамакадзура так запала йому в душу, що він часто навідувався в її покої у Західному флігелі і з величезною увагою ставився до її потреб.
Одного тихого вечора після дощу, поглядаючи на свіже й приємне небо над яскраво зеленими молодими кленами і дубами в саду, Ґендзі вимовив: «О так, «дні лагідні й світлі...»[104] — і, вмить згадавши блискучу красу Тамакадзури, як завжди, крадькома поспішив до Західного флігеля. Саме тоді дівчина, зручно вмостившись, мабуть, вправлялася в каліграфії, але, помітивши Ґендзі, встала і сором’язливо опустила очі. Від її зашарілого обличчя повіяло свіжістю. М’якою грацією рухів вона скидалася на покійну матір, тож, розчулений до сліз, він сказав: «З першої зустрічі я не помічав у вас великої схожості з матір’ю, але тепер часто дивуюся: «Це часом не вона?» Як це зворушливо! Я звик бачити, що Юґірі нітрохи не схожий на свою матір, і тому думав, що діти взагалі не бувають схожими на батьків, аж поки не з’явилися ви...»
Вибравши з плодів на кришці від скриньки мандарин, Ґендзі сказав:
Усі ці роки я ні на мить не забував про покійну, і ніщо не могло мене втішити. А от тепер, побачивши вас, я думаю: «Невже це сон?» Та, на жаль, легше на душі не стає. Прошу вас, не відвертайтеся від мене!» З цими словами Ґендзі схопив Тамакадзуру за руку. Оскільки з нею так ніхто не обходився, то вона розгубилася, але все-таки набралася відваги й відповіла:
Зовсім розгубившись, вона схилила голову, приваблива, як ніколи. Зачарований красою її повних рук, гладкою, ніжною шкірою, Ґендзі відчув, що глибоко закохався, і зважився відкрити дівчині свої почуття. Приголомшена, вона вся тремтіла, не знаючи, що сказати. «Чому ви так мене цураєтеся? Я постараюся приховати свої почуття до вас від усіх людей і не зроблю нічого, що могло б зродити неприємні пересуди. І ви поводьтеся так, наче між нами нічого не змінилося. Ви завжди були дорогі мені, як названому батькові, а тепер особливо. Я впевнений, що ніхто у світі не зможе любити вас сильніше за мене. Невже ви віддасте перевагу гульвісам, що закидають вас листами? О, повірте, ніхто з них не здатний на глибокі почуття, а тому мені навіть страшно подумати, що ви станете дружиною іншого», — сказав він. Справді, такого дбайливого батька рідко можна знайти.
Коли дощ скінчився, а вітер шелестів листям бамбука, на небо виплив яскравий місяць й освітив чарівний нічний краєвид. Служниці трималися осторонь, щоб не заважати їхній таємничій розмові.
Хоча Ґендзі часто бачився з дівчиною, але кращої нагоди не було, а тому — мабуть, під впливом власного сердечного зізнання — спритно, без зайвого шелесту, вислизнувши з м’якого одягу, він ліг поруч з нею. Тамакадзура вкрай злякалася: «Що подумають служниці?»
«Якби я жила в рідного батька, нічого такого прикрого не сталося б. Навіть якщо б він про мене не дбав», — думала вона, ледве стримуючи сльози, що котилися по щоках. Бачачи, як вона страждає, Ґендзі сказав: «Дуже шкода, що я вам не до душі! Але подумайте, як часто жінкам доводиться коритися чоловікам, яких вони ніколи раніше й не знали. Тож навіщо ви сторонитеся людини, добре вам знайомої? Заспокойтеся, я не зроблю більше нічого всупереч вашим бажанням. Я хотів лише втамувати нестерпну тугу».
Так, чимало проникливо-ніжних слів він сказав. А ще йому раптом здалося, ніби повернувся в минуле, і в нього болісно защеміло серце. Зрозумівши, наскільки раптово й легковажно поводиться, Ґендзі, нарешті опам’ятавшись, вирішив піти ще затемна, щоб ніхто із служниць нічого поганого не запідозрив. «Дуже прикро, що я вам настільки нелюбий. Але повірте, ніхто інший не закоханий у вас так, як я. Моя любов справді безмежна, і я ніколи не зроблю вам нічого, що могло б викликати людський осуд. Я хотів би лише одного — спілкування з вами, щоб розвіяти тугу за минулим. Не відмовляйте мені хоча б у цьому ...» — благав він, але дівчина, як непритомна, не відчувала нічого, крім жаху. «Я не сподівався, що настільки вам огидний...» — сказав він, зітхаючи, і додавши: «Постарайтеся не видати себе нікому!» — пішов.
Хоча дівчині було вже чимало років, але вона не мала життєвого досвіду і досі не уявляла собі, що між чоловіком і жінкою можлива така глибока близькість. Вражена несподіваним вчинком Ґендзі, вона так засмутилася, що служницям видалася хворою. «Справді зворушує те, що Великий міністр так вами опікується. Навіть рідний батько не ставився до вас турботливіше», — тихенько нашіптувала дівчині Хьобу, дочка годувальниці, але дівчина, невдоволена несподіваним наміром Ґендзі, лише мовчки нарікала на свою нещасну долю.
Рано-вранці наступного дня від Ґендзі принесли листа. Хоча Тамакадзура ще лежала в ліжку, як хвора, але служниці, підсунувши їй туш і пензлик, попросили негайно відповісти, тож їй довелося прочитати листа. На простому матовому білому папері[106] гарним почерком було написано: «Не можу я забути, як жорстоко ви повелися зі мною...А що подумають Ваші служниці?
Виявляється, Ви зовсім ще дитя...»
Згадавши вчорашню подію, дівчина обурилася по-батьківськи ласкавим тоном його листа, але, щоб, відмовившись відповідати, не викликати підозри служниць, на аркуші товстого паперу «міціноку» лише написала: «Я отримала Вашого листа. Але я погано почуваюся і, на жаль, не можу відповісти...»
«О, яка в неї тверда вдача!..» — гірко всміхнувся Ґендзі, прочитавши листа. Та й він чого вартий, якщо сподівався словами її розжалобити?
Відкривши дівчині свою душу і вже не натякаючи на сосну з Ота[108], Ґендзі так безупинно докучав їй своїми зізнаннями, що врешті-решт вона, не знаючи, куди подітися, навіть занедужала. «Мало хто знає всю правду... — думала вона. — І чужі, і близькі люди вважають Великого міністра моїм справжнім батьком, тож якщо по світу пошириться чутка про цей випадок, я стану посміховиськом і знеславлю ім’я своє. Я досі не знаю, чи захоче рідний батько опікуватися мною, якщо дізнається про мене, а коли до нього дійде чутка, що я така легковажна, сподіватися не матиму на що». Так мучила вона себе болісними роздумами.
Почувши з чужих слів про вельми прихильне ставлення до них Великого міністра, принц Хьобукьо і удайсьо Хіґекуро стали ще наполегливіше залицятися до Тамакадзури. А Уцюдзьо з дому міністра Двору, що написав колись про «потік бурхливий», випадково дізнавшись від Міруко, що панні дозволено читати його листи, і не знаючи нічого про родинний зв’язок з нею, з нестямною радістю посилав їй листи з любовними скаргами і з ранку до вечора блукав поблизу її покоїв.
Cвітлячки
Головні персонажі:
Досягнувши такого високого становища Великого міністра, Ґендзі мав змогу жити тепер спокійно, без особливих клопотів, а жінки, що були під його опікою, влаштовані відповідно до їхніх звань і бажань, не знаючи жодних тривог, почувалися задоволені забезпеченим життя, про яке раніше могли лише мріяти. І лише Тамакадзура, панна із Західного флігеля, на жаль, несподівано опинившись у скрутному становищі, не знала, як з нього вийти. Хоча вона не відчувала до Ґендзі такої відрази, як колись до Тайфу-но ґена, але його дивні таємні залицяння, які вона відкидала, завдавали їй неймовірних страждань. Тепер, досягнувши віку, коли багато чого в житті стає зрозумілішим, вона, роздумуючи над своєю долею, все частіше шкодувала, що поруч з нею немає матері.
Та й Ґендзі, зізнавшись одного разу в коханні, не тільки не відчув полегшення, а, навпаки, страждав ще більше через те, не в змозі з нею навіть поговорити, тому, остерігаючись людських очей, раз по раз заходив у Західний флігель і заставши дівчину самою, докучав їй своїми любовними скаргами. А вона, не сміючи різко йому відмовити, вдавала, ніби нічого не розуміє.
Від природи Тамакадзура була радісної, привітної вдачі, а тому за її напускною суворістю не могла заховатися її особлива чарівність. Тож і не дивно, що принц Хьобукьо все частіше писав до неї свої пристрасні листи. Хоча й не багато часу минуло відтоді, як принц захопився нею, та в одному листі, поскаржившись на початок дощового п’ятого місяця[109], вже з докором додав: «Якби-то Ви дозволили мені хоч трошки наблизитися до Вас...Тоді я міг би сказати Вам принаймні частину того, про що думаю, і заспокоїти свою душу...»
Побачивши того листа, Ґендзі зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі, як він, люди захоплюються вами. Не стороніться принца. Час від часу відповідайте йому». Хоча він спробував пояснити їй, як краще відповісти, дівчина, відчувши, як остаточно зіпсувався її настрій, сказала: «Пробачте, щось мені стало зле», — і відмовилася писати відповідь.
Серед її служниць не було жодної достатньо високого звання і походження, хіба що дочка її дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Ґендзі розшукав і взяв до себе, коли після смерті батька вона опинилася без будь-якої підтримки. Її звали пані Сайсьо. Вона досить майстерно володіла пензлем, мала достатній життєвий досвід, а тому Ґендзі доручив їй у разі потреби відповідати на листи від імені Тамакадзури. От і тепер, покликавши її до себе, він велів їй написати відповідь принцу, пояснивши, яким приблизно має бути його зміст. Видно, йому дуже вже кортіло знати, наскільки успішним буде залицяння.
Сама панна після того, як Ґендзі приголомшив її несподіваним любовним зізнанням, стала дивитися на пристрасні листи принца Хьобукьо приязніше. Не можна сказати, що вона піддалася його вмовлянням, але раптом чисто по-жіночому зміркувала, що з його допомогою зуміє позбутися набридливих домагань Ґендзі.
Звичайно, принц не здогадувався, що Ґендзі сам з душевним трепетом стежить за його діями, й одного разу, вражений дружнім тоном листа дівчини, крадькома проник в її покої. Сидячи на подушці, приготовленій поруч бічних дверей, він міг розмовляти з дівчиною через завісу. Ґендзі велів заздалегідь обкурити її покої найвишуканішими пахощами, виявивши до дівчини турботу, більшу за не батьківську, яка, однак, справляла приємне враження. Пані Сайсьо в ролі посередниці розгубилася, а коли Ґендзі, невдоволений її млявістю, смикнув її за рукав, вона зовсім замовкла.
Тепер, коли вечірні сутінки минули і сяйво місяця-молодика де-не-де пробивалося крізь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрішніх покоїв, змішуючись з пахощами вбрання Ґендзі, наповнювали повітря невимовним ароматом, і принц відчув, що Тамакадзура вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.
«Ваше зарозуміле ставлення до принца заслуговує осуду. Завжди треба поводитися відповідно до обставин. Вам пора подорослішати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навіть якщо ви не хочете говорити своїм голосом, то принаймні могли б підійти ближче», — повчав Ґендзі. Відчуваючи, що Ґендзі скористається цією нагодою, щоб проникнути до неї за запону, дівчина, трохи завагавшись, влаштувалася біля завіси, що прикривала вхід у внутрішні покої. Поки вона роздумувала, не відповідаючи на довге зізнання принца, до неї підійшов Ґендзі й перекинув полотнище завіси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь світло. «Невже це Сайсьо запалила світильник?..» — жахнулася дівчина.
Річ у тому, що Ґендзі ще з вечора загорнув жменю світлячків у тонку шовкову тканину, і тепер, розкривши її, вдав, ніби поправляє завісу. Світлячки заблищали так несподівано і яскраво, що дівчина з переляку прикрила віялом чарівний профіль. «Якщо раптом спалахне світло, то принц неминуче побачить дівчину. Досі він цікавився нею через те, що вважав моєю дочкою, — думав Ґендзі, — але навряд чи уявляв собі, наскільки досконала її краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вітрогона?» Щоправда, якби дівчина таки була його дочкою, він не вдавався б до такої сумнівної витівки. От шкодливий чоловік!.. Вислизнувши через інші двері з дівочих покоїв, Ґендзі пішов до себе.
Принц здогадувався, де саме перебуває дівчина, але, зрозумівши, що вона набагато ближче, ніж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорізи чудової завіси з тонкої тканини, й раптом побачив, як на відстані кількох метрів від нього щось дивне засвітилося. Ще мить — і світло згасло, а в серці принца спалахнув промінь надії[110]. Хоча світло було тьмяним, але достатнім, щоб розгледіти струнку фігуру дівчини, яка своєю красою перевершила його очікування. Він відчув, що ніколи не забуде її, тобто вийшло саме так, як задумав Ґендзі.
Чи зрозумілі Вам мої слова?..» — спитав принц. Роздумувати довго не годилося, і дівчина вимовила перше-ліпше, що спало їй на думку:
і зникла у внутрішніх покоях, а принц дістав нагоду поскаржитися на її страшну жорстокість. Оскільки залишатися в Західному флігелі до світанку було не зовсім пристойно, то, мокрий від крапель, що падали з даху, та власних сліз, принц покинув будинок на Шостий лінії ще затемна. Думаю, що цієї сумної ночі, мабуть, кувала зозуля[111]... Але ж в цьому немає нічого особливого, тож я і не вдаватимусь у подробиці. «Який же він гарний! — розхвалювали принца жінки. — І такий схожий на Великого міністра». Не знаючи справжньої причини турботи Ґендзі про дівчину, вони захоплювалися його вчорашнім дбайливим ставленням до неї.
Сама дівчина, сумніваючись у показному, начебто батьківському, ставленні Ґендзі до себе, і вдень, і вночі мучилася думками: «Яка в мене нещасна доля! Якби мій рідний батько знав про мене і моє становище як дочки було б визначене, то хіба теперішню поведінку Великого міністра я вважала б негожою? А так вона нікуди не годиться і може стати приводом для людських пересудів».
Зрештою, Ґендзі наче й не хотів ставити дівчину в принизливе становище. До речі, хіба не через свою легковажність він і досі не змирився з утратою Імператриці-дружини[112]? Та де там, він користувався кожним зручним випадком, щоб двозначними натяками привернути її увагу до себе, але вона, посідаючи високе становище, залишалася для нього недосяжною. А от Тамакадзура, панна із Західного флігеля, зроду приязна, не могла тримати Ґендзі на шанобливій відстані, коли він, часто піддавшись миттєвому пориву, дозволяв собі дивну поведінку, яка мала б викликати підозру в спостережливих служниць. Щоправда, йому таки вдавалося стримувати себе. Так чи інакше, важко собі уявити складніші і болісніші стосунки.
На п’ятий день п’ятого місяця, прямуючи до майданчика верхової їзди[113], Ґендзі заглянув у Західний флігель: «То що ви можете сказати? Чи залишався принц у вас допізна? Ви його близько до себе не підпускайте. Бо зайвого клопоту наживете. Зрештою, немає у світі чоловіка, який ніколи не завдавав жінці сердечного болю, не скоював нерозважних вчинків...» Дивлячись на нього тоді, коли він то хвалив, то гудив принца, не можна було не замилуватися його навдивовижу молодим, прекрасним обличчям. Яскраве нижнє вбрання з недбало накинутим на нього верхнім — літнім носі — вражали таким незвичайним поєднанням барв, що виникав сумнів: «Хіба могли людські руки так розфарбувати шовк?» А пахощі від одягу Ґендзі були такі чудові, що дівчина навіть подумала: «Я сама захоплювалася б його красою, якби не оця потаємна тривога...»
Від принца принесли листа, написаного вишуканим почерком на тонюсінькому білому папері. Тоді він здавався чудовим, а як подивитися тепер — нічого особливого...
Листа з натяком було прив’язано до довгого кореня лепехи. «Сьогодні ж надішліть відповідь», — порадив Ґендзі перед відходом. Служниці повторювати його слова, не здогадуючись, що відбувається в її душі.
О, як по-дитячому звучать Ваші слова!..» — от і все, що написала вона блідою тушшю. Мабуть, такого знавця прекрасного, як принц Хьобукьо, розчарував цей лист, бо він сподівався, що її почерк буде набагато витонченішим.
Того дня Тамакадзура отримала звідусіль безліч вигадливих мішечків «кусудама». Тепер, після довгорічних поневірянь, її життя в садибі на Шостій лінії стало набагато спокійнішим. Але чи могла її не турбувати двозначна поведінка Ґендзі? Вона тільки й думала, як порвати стосунки з ним, не завдавши шкоди його імені.
Ґендзі заглянув і до пані Ханацірусато в Східних покоях і повідомив їй: «Тюдзьо[116] сказав, що сьогодні після змагань у стрільбі з лука приведе сюди друзів. Тож приготуйтеся. Вони начебто прийдуть ще завидна. Цікаво, що про будь-яку, навіть найменшу вечірку, яку хотілося б провести у вузькому колі, дізнаються принци й перетворюють її у пишне святкування. Тому вам треба бути напоготові». Майданчик верхової їзди містився так близько, що його було видно з галереї. «Відчиніть двері на галереї, щоб молоді жінки могли милуватися змаганням крізь відкриті двері. У Лівій імператорській охороні останнім часом з’явилося чимало гарних юнаків, які нітрохи не поступаються придворним», — додав Ґендзі на превелику радість молодих жінок, охочих насолодитися рідкісним видовищем.
Подивитися на змагання прийшли і дівчатка-служниці з Західного флігеля. Завісивши двері на галерею новими зеленими шторами і розставивши всюди вишукані ширми з темно-бузковим кольором унизу, що переходив до світло-бузкового вгорі, служниці снували по дому, зайняті останніми приготуваннями. Дівчатка із Західного флігеля вирізнялися одягом кольору «лепехи» й кадзамі з тонкої синьої тканини. Їх було четверо, всі миловиді, спритні. Навіть прості служниці сьогодні одягли бузкові мо, темні внизу й світлі біля пояса, і китайські накидки кольору молодого листя гвоздики. Дівчатка-служниці зі Східних покоїв, у темно-червоному нижньому вбранні та кадзамі кольору «гвоздика», поводилися спокійно, упевнені у своїх перевагах. Цікаво було спостерігати за тим, як молоді придворні, набравши поважного вигляду, скоса на них поглядали. Ґендзі з’явився на майданчику верхової їзди пополудні. Як він і сподівався, там уже були принци крові. Змагання проводилося трохи інакше, ніж в Імператорському палаці, й брали в ньому участь і середні чини з Імператорської охорони. Гості не розходилися до пізнього вечора, насолоджуючись яскравим видовищем.
Хоча жінки зовсім не розумілися на тонкощах цього мистецтва, але з цікавістю стежили за ошатно вдягненими вершниками, які з таким запалом змагалися, наче йшлося про їхнє життя або смерть. Змагання відбувалося на досить просторому майданчику, який було видно і з Південних покоїв, тож молоді служниці пані Мурасакі також могли його спостерігати. Були виконані танці «Гра в м’яч», «На зігнутих ногах» та інші. А пізніше, коли під гучний барабанний бій і спів флейт проголосили переможців, спустилася ніч, і нічого вже не було видно. Учасники змагання отримали відповідні нагороди. А гості нарешті розійшлися, коли було вже зовсім пізно.
Ґендзі залишився ночувати в Східних покоях. За розмовою з пані Ханацірусато про те, про се, він між іншим сказав: «Як на мене, принц Хьобукьо не має собі рівних. Хоча він не може похвалитися особливою вродою, але вирізняється благородством і людяністю. А вам удалося побачити його? Хоча всі відгукуються про нього прихильно, але, звичайно, і в нього є певні слабкості».
«Хоча цей принц — ваш молодший брат, але здається набагато старшим. Мені казали, що він ніколи не пропускає нагоди відвідати вас, але сама я побачила його сьогодні вперше. Щоправда, я зустрічала його в Імператорському палаці, але це було дуже давно... Мабуть, за цей час він став ще красивішим. Принц Соці також гарний собою, але до старшого брата йому далеко. Навіть не віриться, що він принц крові», — відповіла вона. «О, яка вона спостережлива!» — подумав Ґендзі, але не відповів, а лише всміхнувся, бо, видно, не хотів говорити про чиїсь сильні чи слабкі сторони. Взагалі йому не подобалися люди, які шукали в когось іншого вади або відкрито виявляли до нього свою зневагу. Навіть про Удайсьо[117] він нічого не говорив. У світі Удайсьо вважали людиною з тонкою душею, але годі було сказати, яким він був насправді. Адже не виключено, що в ролі зятя він міг виявитися далеко не таким бездоганним.
Стосунки між Ґендзі та пані Ханацірусато все ще були вельми дружніми, але спали вони окремо. «І чому ми так віддалилися одне від одного?» — з жалем подумав Ґендзі. Жінка ніколи не ображалася за те, що про пишні свята, які справлялися в садибі на Шостій лінії, вона дізнавалася лише з чуток. А от сьогодні на превелику радість їй нарешті пощастило самій спостерігати таке рідкісне видовище зі своїх покоїв...
тихо промовила жінка, і хоча нічого особливого не було в цій пісні, Ґендзі вона глибоко зворушила.
відповів він. Його пісня також була відвертою.
«Хоча мені не вдається часто з вами зустрічатися, я почуваюся щасливим, коли можу вас побачити», — вимовив він щиро, знаючи, що жінка надто скромна й не побачить в його словах якогось двозначного загравання. Віддавши гостю свою постіль, пані Ханацірусато лягла неподалік, відгородившись переносною завісою. Вона давно вже звиклася з думкою, що спати з ним разом не годиться, та й сам Ґендзі ніколи не вимагав цього від неї.
Цього року пора злив тривала довше, ніж звичайно, без жодного просвіту, і від нудьги жінки у садибі на Шостій лінії шукали розваги у повістях з картинками. Пані Акасі, підготувавши кілька таких сувоїв з картинками й текстом, відсилала їх дочці. Та найгарячішою прихильницею повістей була Тамакадзура, панна із Західного флігеля, бо раніше в провінції нічого такого не бачила. Весь свій час вона віддавала їхньому переписуванню і читанню. Багато з її молодих служниць уміли добре малювати і писати. «О, скільки дивовижно різних доль зібрано в цих повістях! — думала панна. — Хтозна, це правда чи вигадка? Але нікому не довелося пережити такого, як мені». Та найбільше її вразила повість про дівчину із Сумійосі[118], популярну як колись, так і тепер, тим, що втеча героїні від Кадзое-но камі нагадала їй про давній страх перед Тайфу-но ґеном.
Помітивши розкидані то тут, то там сувої з повістями, Ґендзі зауважив: «О, яка марна трата часу! Здається, ніби жінки народжуються тільки для того, щоб піддаватися чужому обману. У повістях, які ви читаєте і переписуєте, зовсім мало правди, та ви, знаючи про це, все одно, як у нестямі, вірите таким небилицям і вводите себе в оману та ще й переписуєте їх у таку спеку, не звертаючи уваги, що ваше волосся зовсім розтріпалося», — і, засміявшись, вів далі: «Зрештою, що, крім стародавніх переказів, може відволікти нас від невідворотної нудьги? Серед цих небилиць трапляються й цілком правдоподібні, які зачіпають серця читачів і примушують думати, що й таке в житті буває. Навіть знаючи, що все це лише пустопорожні вигадки, людина може несамохіть зацікавитися. Хіба хто-небудь залишиться байдужим, прочитавши, як чарівна дівчина страждає? А ще, іноді добре розуміючи, що такого в житті не буває, захопишся описом неймовірних подій, і навіть коли, заспокоївшись, розчаруєшся у своїх передчасних оцінках, перше враження зберігає свою силу. Останнім часом мені досить часто доводиться слухати, як жінки читають панночці з Весняних покоїв[119] різні повісті, тож я думав, що у світі є чимало балакучих людей, що люблять вражати уяву слухачів своїми вигадками, хіба ні?»
«О, звичайно, хто звик вводити в оману інших людей, може так припускати. Але я чомусь вірю, що в повістях чиста правда», — сказала Тамакадзура, відсуваючи туш і пензлик.
«Можливо, я несправедливо висловився про повісті, — відповів Ґендзі, усміхаючись. — Адже вони описали все, що відбувалося у світі від віку богів[120]. «Ніхонґі»[121] та інші історичні хроніки охоплюють тільки одну сторону життя. А от повісті містять його різноманітні подробиці. У повісті не йдеться про те, щоб лише правдиво описати життя окремої людини. Повість народжується тоді, коли людина, спостерігаючи за всім навколо себе — добрим чи поганим — і відчуваючи, що не може залишитися байдужою та неспроможною зберегти все це у власному серці, хоче поділитися цим з нащадками. Коли прагнуть, щоб розповідь справила приємне враження, вибирають й описують тільки щось добре. А іноді, намагаючись сподобатися читачам, збирають докупи все найгірше. Однак усе це — добре й погане — належить нашому світу.
А хіба по-іншому створюються повісті за морем? Зрештою, вони бувають різними навіть у нас, в Ямато, адже стародавні відрізняються від сучасних. А що вже казати про те, як відрізняються між собою твори глибокі й легкі! Однак стверджувати, що всі повісті — суцільна вигадка, означає викривлювати їхню суть.
Навіть у вченні, відкритому нам праведною душею Будди, є так звані притчі, які непросвітлених людей дивують своїми суперечностями. І хоча в сутрах Великої колісниці[122] їх чимало, але всі вони врешті-решт мають одну мету: показати, чим просвітлення відрізняється від оман — так само, як повісті показують відмінність між добром і злом у людському житті. Одним словом, ніщо не пропадає марно...» Тепер Ґендзі начебто підкреслював важливість повістей.
«До речі, чи не траплявся вам у цих старовинних повістях такий невиправний дурень, як я? — провадив він далі. — І, мабуть, серед найбільш відлюдькуватих не знайдеться жодної героїні з таким, як у вас, холодним і черствим серцем. Ну, то, може, напишемо нову повість, щоб про це дізналися у світі?»
Ґендзі підсунувся до неї ближче, а вона, закривши обличчя рукавом, відповіла: «Боюся, що така дивна історія і без того стане приводом для пліток...» — «Кажете, дивна? Справді такого зі мною ще не бувало...» І, присунувшись ще ближче, він вимовив жартівливим тоном:
Хіба не знаєте, що, за вченням Будди, дочірня неповага — найбільший гріх?»
Тамакадзура навіть не підняла голови, та коли Ґендзі, погладжуючи її волосся, взявся нарікати їй за жорстокість, нарешті відповіла:
Засоромившись, Ґендзі перестав загравати. Але невідомо, що ще станеться з ними в майбутньому.
Пані Мурасакі також приохотилася до читання повістей передусім заради панночки Акасі, своєї вихованки.
«О, яка гарна картинка!» — сказала пані, розглядаючи сувої «Повісті Кумано»[123]. На одному вона побачила невинний денний сон маленької дівчинки, і згадала своє дитинство.
«Такі діти здаються надто зрілими для своїх років. Чи ж не був я зразком терпеливості, поки ви поволі дорослішали? — сказав Ґендзі, який справді пережив чимало дивовижних любовних пригод. — Простежте, щоб при панночці ніхто не читав повістей з описом близьких стосунків між жінками й чоловіками. Я не тільки не бачу нічого цікавого в тих дівчатах, що знемагають від таємної любові, але й вважаю неприпустимим привчати панночку до того, що все це нібито звична річ». Напевне, панна із Західного флігеля здивувалася б, почувши слова Ґендзі, який ставився до неї зовсім по-іншому.
«Можна тільки поспівчувати жінці, яка бездумно наслідує легковажну героїню, про яку читала в повісті, — сказала пані. — Але хіба дочка Фудзівари з «Повісті про дуплі» кращий зразок? Вона розважлива й обачна, але в її суворих відповідях і поведінці надто мало жіночності».
«Такими бувають жінки не лише в повістях, але також у житті, — відповів Ґендзі. — Вони хизуються своїми перевагами, геть-чисто забуваючи про будь-яке почуття міри. Зустрічаються вельми шляхетні батьки, які дбайливим вихованням дочки досягають лише того, що вона виростає скромною. А якщо в неї є чимало вад, то виникає запитання: як треба було її виховувати? Батько може пишатися вихованням дочки лише в тому випадку, якщо вона має чесноти, що відповідають її становищу. Що голосніше вихваляють дівчину, то більше відчуваєш розчарування, пересвідчившись у тому, що її слова та вчинки не такі гарні, як раніше уявлялося. У жодному разі не можна дозволяти поганим людям розхвалювати панночку...» Як видно, він постійно думав про те, як виховати всебічно бездоганну дочку. У багатьох старовинних повістях мова йшла про злу мачуху, а тому, щоб у дочки не закралася неприязнь до пані Мурасакі, він їх усі заховав і, ретельно вибравши найкращі, велів переписати і зробити відповідні малюнки.
Хоча Ґендзі заборонив синові[124] наближатися до Весняних покоїв, але дозволив відвідувати панночку Акасі заради дружби з нею. « Хоча поки я живий, це не має особливого значення, але от коли мене не стане, їхня приязнь стане міцнішою, якщо вони відтепер звикатимуть одне до одного», — думав Ґендзі й дозволив синові входити за завіси Південних покоїв. Юґірі не мав доступу тільки в службові приміщення для служниць.
Маючи лише двох дітей, Ґендзі приділяв велику увагу вихованню сина. Сам юнак був настільки розважливий і серйозний, що йому можна було довіряти. А панночка перебувала в такому віці, коли думки зайняті тільки ляльками. Дивлячись на неї, Юґірі мимоволі згадував Кумої-но карі, подругу своїх дитячих ігор, й іноді, прислуговуючи в ляльковому палаці панночки, насилу стримував сльози.
Звичайно, він легковажно залицявся до жінок з достойного середовища, але не подавав їм жодної надії на майбутнє. Навіть якщо жінка виявлялася досить привабливою, щоб пов’язати з нею своє життя, він не сприймав її серйозно, бо невідступно прагнув одного — показатися в іншій подобі Кумої-но карі, яка колись зневажливо поставилася до його зеленого вбрання придворного шостого рангу. Якби він усупереч усьому був наполегливішим, то міністр Двору, можливо, здався б. Однак юнак, глибоко тоді образившись, вирішив дочекатися, коли міністр пошкодує про свою відмову віддати свою дочку за нього. Про його почуття знала тільки сама дівчина. На людях він тримався зовні так спокійно, що її брати часто вважали його зарозумілим.
Уцюдзьо[125] з дому міністра Двору, глибоко закохавшись у панну із Західного флігеля і не маючи надійного засобу для спілкування з нею, часто заходив до Юґірі й скаржився йому на свої невдачі, але той холодно відповідав: «Я не хотів би втручатися в чужі справи». Стосунки між юнаками були вельми схожими на ті, що існували колись між їхніми батьками.
Міністр Двору мав від різних жінок багато синів, яких завдяки своїй необмеженій владі зумів гідно влаштувати у світі відповідно до звання їхніх матерів та власних заслуг. А от з численними дочками йому не пощастило. Доля ньоґо Кокіден склалася зовсім не так, як він сподівався[126], друга дочка[127] також не виправдала його очікувань. Він і тепер не забував про маленьку гвоздичку[128] і часто згадував про неї. «Що з нею сталося? — запитував себе. — Вона була така мила, але, на жаль, пропала через необачність своєї матері. Взагалі з дочок не можна було спускати очей ні за жодних обставин. Може, ця дівчинка тепер десь поневіряється, називаючись моєю дитиною? І все-таки, якби ж то вона знайшлася...»
Після таких болісних роздумів він наказав своїм синам: «Якщо почуєте про особу, яка називає себе моєю дочкою, поговоріть з нею. Колись, піддавшись примхам свого непостійного серця, я вчинив багато чого нерозсудливого. До однієї жінки я відчував особливу прихильність, але вона через якусь образу зникла разом з маленькою дочкою, яких у мене тоді було мало...»
На якийсь час він начебто забув про неї, але, помічаючи, як інші батьки турбуються про своїх дочок, час від часу відчував незадоволення через те, що всі його мрії так і залишилися нездійсненими.
Одного разу йому приснився дивний сон. Покликавши до себе найкращих тлумачів, він почув від них: «Можливо, ви дізнаєтеся, що дочка, про яку тривалий час нічого не знали, знайшла собі іншого батька...»
«Та хіба моя дочка могла знайти собі іншого батька? Неймовірно! Цікаво, що це означає?..» — здивувався міністр Двору. Видно, саме тоді його думки повернулися до зниклої дочки...
Вічне літо
Головні персонажі:
Одного спекотного літнього дня Ґендзі подався до східного риболовного павільйону, щоб трохи насолодитися прохолодою. Разом з ним був Юґірі та чимало найближчих придворних. На їхніх очах тут готували рибу — форель, надіслану із Західної річки[129] й виловлений у найближчій річці[130] бабець-головач. Невдовзі, як завжди, прибули гості — сини міністра Двору.
«От добре, що ви прийшли, бо, знемагаючи від нудьги, я мало не задрімав...» — зрадів Ґендзі та заходився жваво пригощати гостей вином, водою з льодом і рисом. Попри сильний вітер, з безхмарного неба безжально пекло яскраве сонце. А коли воно нарешті схилилося на захід, в повітрі нав’язливо затріскотіли цикади.
«Сьогодні так спекотно, що й над прохолодною водою не стає легше... Тож вибачайте», — сказав Ґендзі, влаштовуючись напівлежачи.
«У таку спеку навіть до музики нема охоти, а дні тривають до болю нескінченно. Мабуть, і молоді, що прислуговує в Імператорському палаці, доводиться нелегко. Адже там і пояса не розпустиш. Тож хоч тут трохи розслабтеся та розкажіть щось цікаве, що відбувається у світі, щоб розігнати мою дрімоту. Останнім часом я почуваюся старим і не маю уявлення, що діється навколо», — провадив далі він, але юнаки, не пригадавши нічого особливо цікавого, зніяковіло сиділи спиною до поруччя, ближче до прохолоди.
«Здається, я десь чув... Хтось мені казав, начебто міністр Двору недавно розшукав свою побічну дочка[131] і тепер зайнятий її вихованням. Це правда?» — запитав Ґендзі у Бен-но сьосьо.
«Я не думаю, що така новина варта особливої уваги. Просто навесні з’явилася одна особа, яка, дізнавшись від когось про батьків сон, захотіла, щоб батько вислухав її, бо, мовляв, вона має що повідомити йому з цього приводу. Почувши про це, Уцюдзьо[132] почав з’ясовувати, чи справді вона щось знає. Утім, більше про це мені нічого невідомо. Але в світі тепер начебто ходять розмови, які можуть осоромити як самого батька, так і всю нашу родину», — розповів Бен-но сьосьо.
«Значить, це правда... — подумав Ґендзі. — Мабуть, у міністра Двору прокинулася батьківська жадібність, якщо він за будь-яку ціну хоче відшукати свою дочку, що відбилася від численної зграї його дітей, як дика гуска в польоті від свого ключа. Я і сам, небагатий на нащадків, був би тільки радий віднайти споріднену зі мною людину, але, на жаль, до мене ніхто не зголошується». «Втім, гадаю, що ця особа може мати якийсь стосунок до вашого батька. У молоді роки міністр дозволяв собі нічні походеньки, тож хіба можна вважати чистим місяць, що відбитий у каламутній воді?» — зазначив він, посміхнувшись. Юґірі, обізнаний з цією історією, також не міг зберегти серйозного виразу обличчя, а Бен-но сьосьо і То-дзідзю ледве приховували образу.
«Що ж, може, варто вам підняти хоча б цей опалий лист? — жартома звернувся Ґендзі до сина. — Чи не краще взяти дівчину з того ж таки роду й заспокоїтися, ніж віддавати ім’я на посміховище нащадкам[133]?»
У таких випадках було помітно, що за зовнішньою дружелюбністю між міністрами вже давно приховувалося суперництво. Ображений зневажливим ставленням міністра Двору до Юґірі, Ґендзі не пропускав нагоди, щоб поглузувати з нього, будучи впевненим, що про це йому обов’язково передадуть.
Слухаючи Бен-но сьосьо, Ґендзі подумав: «Міністр Двору, напевне, добре поставиться й до панни із Західного флігеля, як тільки її побачить. Будучи людиною педантичною і владною, він чітко розмежовує добро й зло, а також надзвичайно різко висловлює як похвалу, так і осуд, а тому легко собі уявити, як він розлютиться, дізнавшись, що я тримаю її у себе. Разом з тим немає сумніву, що він високо оцінить чесноти несподівано знайденої дочки й постарається якнайкраще дбати про неї».
З наближенням вечора вітер став прохолоднішим, і ніхто з юнаків не хотів повертатися додому. «Будь ласка, почувайтеся як удома і відпочивайте. А от я досяг такого віку, коли в молодому товаристві почуваєшся зайвим, — сказав Ґендзі й у супроводі юнаків попрямував до Західного флігеля. У вечірніх сутінках годі було розрізнити їх в однакових носі, тож Ґендзі лише сказав дівчині: «Підійдіть ближче до краю галереї», а потім пошепки додав: «Я привів сюди Бен-но сьосьо і То-дзідзю. Вони вже давно в думках летять до вас, але наш суворий Цюдзьо[134], на жаль, так і не здогадався познайомити їх з вами. Всі вони, мабуть, потаємно мріють про вас. Навіть пересічна дівчина, що живе під пильною батьківською опікою, неминуче привертає до себе увагу чоловіків. А що вже казати про надмірну славу нашого дому з вашою загадковою появою. Звісно, крім вас, у цій садибі живуть також інші особи, але вони не годяться для того, щоб хтось у них закохувався. А от тепер, коли ви тут оселилися, я знічев’я надумав перевірити здатність юнаків на глибокі почуття. І, як видно, не помилився у своїх очікуваннях».
Сад перед Західним флігелем не вирізнявся різноманіттям рослин. Зате там росла рядами гвоздика, тутешня і заморська, з майстерно дібраними кольорами, що чарівно виблискували в промінні надвечірнього сонця. Юнаки стояли перед квітами, стримуючи бажання підійти ближче й зірвати їх.
«Усі вони освічені й виховані люди, з добрим серцем, — сказав Ґендзі. — Особливо гарний Уцюдзьо[135]. Він тримається з такою спокійною гідністю, що я можу лише позаздрити. То що, він вам пише? Не ставтеся до нього надто суворо, щоб не справити неприємного враження».
Однак Юґірі перевершував усіх цих вродливих юнаків і красою, і вишуканими манерами. «І чого це міністр Двору так неприязно ставиться до нашого Цюдзьо? — дивувався Ґендзі. — Невже заради процвітання і чистоти свого роду він не вважає гідним поріднитися з нащадком імператорської родини?[136]»
«А хіба в народній пісні не співається: «Тож прийди, благородний юначе[137]»? — зауважила Тамакадзура.
«О ні, я не бажаю, як співається у цій пісні, влаштовувати весільного частування. Просто мене засмучує спроба міністра розлучити цих невинних дітей, що не можуть виконати своєї обітниці, яку дали одне одному змалку. Звичайно, мій син ще не досяг високого становища, але навіть якщо міністр побоюється, що такий вибір понизить його в очах світу, то чому б йому не вдати, що він нічого не знає, і, щоб не мати причин для занепокоєння, відповідальність за все перекласти на мене?» — зітхаючи, сказав Ґендзі. «Виходить, немає між ними міцної дружби», — почувши ці слова, подумала дівчина, глибоко засмучена тим, що невідомо коли нарешті її рідний батько дізнається про неї.
Оскільки ночі були безмісячні, то запалили ліхтар під дахом. «О, від нього духота стала ще нестерпнішою, краще запаліть смолоскип у саду», — звелів Ґендзі слугам. Присунувши ближче до себе чудове японське кото, Ґендзі почав перебирати струни, щоб добре налаштувати його на лад «ріці»[138], а потім, трохи погравши, сказав: «Зізнаюсь, я спочатку вас недооцінював, вважаючи, що така музика вам не до душі. Японське кото звучить особливо проникливо і яскраво в осінні вечори, залиті холодним місячним сяйвом, коли граєш не в покоях, а на вільному повітрі, сплітаючи звуки струн з голосами комах. Хоча японське кото звучить занадто скромно для урочистостей, проте водночас воно здатне відтворювати звучання і ритми багатьох інших інструментів. І в цьому його перевага. Змайстроване в нашій країні, в Ямато, з першого погляду воно здається начебто грубуватим, та насправді його зроблено з відмінним смаком. Воно ніби зумисне призначене для жінок, що не надто знайомі з музикою заморських земель. Гадаю і вам треба опанувати його разом з іншими інструментами. Хоча ніяких таємниць гри на японському кото немає, але не дуже-то легко досягти в ній справжньої майстерності. У наш час ніхто не може зрівнятися в цьому з міністром Двору. Користуючись найпростішими способами гри, він уміє відтворювати звуки з такою повнотою і розмаїттям відтінків, які не мають собі рівних».
Оскільки Тамакадзура в той час уже трохи навчилася грати на японському кото й мріяла досягти в цьому досконалості, то уважно прислухалася до слів Ґендзі. «А чи не могла б я почути такої гри в нас під час якого-небудь свята? — спитала вона. — Я вважала, що навчитися грати на японському кото дуже легко, бо на ньому грають навіть неосвічені люди в глухій провінції. Але, мабуть, гра справжнього майстра — це щось зовсім інше».
Помітивши, що дівчина гаряче бажає почути гру міністра Двору, Ґендзі пояснював далі: «Так, це правда. Тепер японське кото називають ще й східним, ніби підкреслюючи його провінційність. Однак саме його Імператор воліє слухати під час музичних урочистостей у палаці. Не знаю, як де, але в Ямато кото вважається прабатьком всіх музичних інструментів. Міністр Двору так добре ним володіє, що кращого вчителя вам не знайти. Звичайно, у відповідну пору він нас відвідає. Але не сподівайтеся, що зумієте легко засвоїти таємниці його гри. Узагалі жоден майстер не готовий просто так відкривати їх будь-кому. Так чи інакше, гадаю, що найближчим часом ви матимете змогу самі почути його».
За розмовою з дівчиною, перебираючи струни кото, Ґендзі грав яскраво й вишукано. «Невже хтось може грати краще?» — думала панна, мріючи про той час, коли вона слухатиме задушевну батькову гру.
«Під голову поклавши руки, ніченьки не спала...»[139] — ніжним голосом заспівав Ґендзі. А коли дійшов до слів: «Коли мене батько з чоловіком розлучив...», то, злегка всміхаючись, м’яко пробіг пальцями по струнах. Навдивовижу прекрасно звучало тоді кото в його руках.
«А тепер зіграйте ви! — порадив він. — Музикантові ні до чого зайва сором’язливість. Адже я не прошу вас грати «Пісню про любов до чоловіка»[140] , яку багато хто з жінок воліє таїти глибоко в душі. Але решту мелодій можна грати, не соромлячись, з будь-ким». Проте дівчина навіть не торкнулася кото, побоюючись схибити, бо музики вчилася в провінційній глушині, у старої жінки, начебто спадкоємиці імператорської родини зі столиці. Нагостривши слух і наблизившись до кото, вона подумки благала: «Тільки б міністр ще трохи пограв! І тоді, може, я запам’ятаю цю мелодію».
«Який вітер допомагає вашим струнам видавати такі чарівні звуки?» — спитала Тамакадзура, нахиливши голову, невимовно прекрасна в світлі смолоскипа.
«Вітер торкає струни душі лише того, хто, як ви, має гострий слух», — усміхнувшись, відповів Ґендзі, передаючи дівчині кото. Вона зніяковіла.
Присутність служниць завадила Ґендзі звичним чином і далі жартувати. А тому він лише сказав: «Здається, юнаки розійшлися, так і не встигнувши сповна оцінити красу гвоздики[141]. Мабуть, я маю показати цей сад і міністрові Двору. Як швидко минає життя! Пригадую, як одного разу, начебто зовсім недавно, він розповідав мені про вас, — сказав Ґендзі, вкрай розчулений.
Саме через це, на жаль, я змусив вас сидіти тут під замком, неначе в коконі».
Заплакавши, дівчина відповіла:
Вона, з її тихим, невпевненим голосом, здавалася зовсім юною.
«О, краще б я сюди не приходив...» — тихо проказав Ґендзі слова з якоїсь пісні, ледве вгамовуючи майже болісні переживання.
Побоюючись, що надто часті відвідування Тамакадзури здаватимуться служницям підозрілими, Ґендзі став рідше заходити в Західний флігель, але знаходив нагоду писати дівчині листи. Тільки про це він думав і вдень, і вночі. «Навіщо я піддався такій недоречній пристрасті й утратив душевний спокій?» — запитував він себе. Звичайно, він міг і не опиратися спокусі, але тоді його осудили б за легковажність, згубну як для нього, так і для неї. Навіть якби його почуття до дівчини були справді глибокими, він відчував, що не зможе поставити її нарівні з Мурасакі. А будь-яке інше становище було б для неї занизьким. Безперечно, він — найвпливовіша людина в світі, але хіба то велика честь вважатися однією з останніх жінок під його опікою? Вже краще стати головною дружиною простого радника. Усе це добре розуміючи, Ґендзі глибоко співчував їй. «Мабуть, слід було б віддати її за принца Хьобукьо або Удайсьо[143]. Якщо її хтось забере до себе, то вона буде далеко, і я перестану страждати. Іншої ради немає, так і зроблю...» — іноді думав він. І все-таки він навідувався в Західний флігель і бачився з нею частіше, ніж колись, під тим приводом, щоб навчати її гри на кото. А дівчина, яка спочатку його остерігалася, поступово звикла до нього, помітивши, що він не дозволяє собі нічого зайвого, приязно відповідала на його запитання і з кожним днем здавалася Ґендзі ще привабливішою. Тож він передумав розлучатися з нею, переконавши себе в тому, що не зможе видати її за когось заміж.
«А чи не краще буде, вибравши їй чоловіка, залишити її тут? — думав він іноді. — Я міг би дбайливо піклуватися про неї і принагідно потай зустрічатися, щоб заспокоїти свою душу? На жаль, її нинішня необізнаність у життєвих справах не дозволяє мені донести до неї своїх почуттів. Але як тільки вона збагне суть стосунків між жінкою та чоловіком, то мене не зупинить навіть найсуворіша сторожа[144]. Якщо мені вдасться її вмовити, то ніщо більше мені не завадить...» — зухвало думав Ґендзі. Водночас він відчував, що йому ніяк не уникнути любовних страждань, навіть якщо вдасться здійснити задумане. Здавалося, ніхто у світі ніколи не був у такій рідкісній скруті, як він зараз.
А тим часом міністр Двору дізнався, що не тільки домашні не визнають його нової дочки[145] й зневажають, але і в світі з неї насміхаються і кепкують, тож почувши одного разу від свого сина Бен-но сьосьо, що сам Великий міністр розпитував про неї, він зауважив: «Я справді взяв до себе дівчину з провінції, про яку досі ніхто не чув, і почав її виховувати. От тільки дивно, що Великий міністр, зовсім не схильний до лихослів’я, раптом так зацікавився нашою родиною і, прислухаючись до пліток, шукає будь-якого приводу, щоб нас принизити. Та, зрештою, і це для нас велика честь».
«Кажуть, що дівчина, яку Великий міністр поселив у Західному флігелі садиби на Шостій лінії, бездоганної краси. І начебто принц Хьобукьо дуже закохався в неї, але страждає, бо вона не відповідає йому взаємністю. Люди вважають, що вона надзвичайно гарна собою», — повідомив Бен-но сьосьо.
«А хіба люди можуть говорити по-іншому про дочку Великого міністра? На жаль, так у людей заведено. Гадаю, що в ній немає нічого особливого. Бо якби вона мала такі чесноти, то ми вже давно б про неї чули. Великий міністр у всьому бездоганний і посідає високе становище у світі, але, на жаль, не має численних нащадків. От якби його головна дружина народила йому дочку, він дбайливо плекав би її, щоб виростити самою досконалістю. А так на душі в нього неспокійно. Щоправда, дочці, яку народила наложниця пані Акасі, гадаю, судилася в майбутньому дивовижна доля. А ця нова дочка, може, і зовсім не його власна. Адже Великий міністр трохи дивакуватий, тож невідомо, що він задумав», — сказав міністр Двору осудливим тоном.
«До речі, хотілося б знати, за кого він її видасть? Думаю, що його вибір впаде на принца Хьобукьо. Вони завжди дружили, а сам принц має всі чесноти, потрібні для того, щоб стати прекрасним зятем», — зауважив міністр і з жалем згадав про власну дочку[146]. Адже він і сам мріяв із загадковим виразом обличчя випробовувати залицяльників, які очікували б на його згоду. Попри те, що не міг цього досягти, він все ж не збирався віддавати дочку за Юґірі, поки той не досягне відповідного рангу. Звичайно, якби Великий міністр виявив свою зацікавленість і замовив добре слово за сина, то міністр Двору хоч-не-хоч погодився б, але, на превеликий жаль, ні сам юнак, ні його батько нічого для цього не робили.
Стривожений такими думками про дочку, міністр відразу, без жодного попередження, вирушив до її покоїв у супроводі Бен-но сьосьо. Коли вони увійшли, дівчина відпочивала. У легкому хітое[147], ніби й не відчуваючи спеки, вона лежала, тендітна й чарівна, підклавши під голову лікоть й тримаючи пальцями віяло. Крізь тонку тканину просвічувало її ніжне тіло. Відкинуте назад волосся, не дуже довге й не надто густе, справляло приємне враження. Служниці, які також спали за ширмами та завісами, прокинулися не відразу. А коли міністр постукав віялом, дівчина мимоволі підняла голову і, залита рум’янцем, подивилася на батька своїми прекрасними очима.
«Хіба я не попереджав вас, що не слід удень спати? А ви лежите в такому безтурботному вигляді. Чому коло вас нікого немає? Жінці завжди треба бути насторожі. Ніщо так не підриває її гідності, як необачність і легковажність. Щоправда, нікому не сподобається розумна й сувора жінка, яка повсякчас шепоче благання до Фудо[148], супроводжуючи його священними жестами рук. Або, скажімо, жінка, яка завжди, навіть з найближчими людьми, поводиться церемонно і зарозуміло. На перший погляд вона начебто здається благородною, але насправді їй не вистачає сердечної доброти. А от Великий міністр, кажуть, досить ґрунтовно взявся до виховання своєї дочки[149], яку готує на майбутню Імператрицю: дає їй потрібні знання, але не обмежує чимось одним, і водночас дбає про те, щоб ці знання в жодному разі не були поверховими. І хоча в цьому він має рацію, та оскільки кожна людина у своїх думках та діях схиляється до власних вподобань, то доведеться почекати на те, якою ж стане його дочка, коли подорослішає. Я дуже хотів би подивитися, якою вона буде, коли з’явиться в Імператорському палаці... І хоча мені не вдалося визначити ваше майбутнє так, як я задумав, але я хочу вберегти вас від людського глуму. Щоразу, коли я чую, як склалася доля тієї чи іншої особи, я непокоюся про вас. Не покладайтеся на палкі, але не завжди щирі слова залицяльників, а довіряйте лише мені, бо в мене є свої плани щодо вашого майбутнього», — переконував міністр Двору, з любов’ю дивлячись на свою чарівну дочку. «Як нерозумно я повелася тоді, коли так спокійно сиділа перед батьком, не відчуваючи жодної провини», — згадала вона історію дружби з Юґірі, не знаючи, куди тепер сховатися від сорому.
Останнім часом пані Оомія постійно скаржилася на те, що не може побачитися з онукою, але дівчина не сміла піти проти батькових застережень.
Міністр Двору також не знав, що робити з особою, яку поселив у Північному флігелі свого будинку. «Я нерозважно взяв її до себе, — думав він. — Але якби тепер відмовився від неї через те, що з неї всі насміхаються, то вчинив би вкрай легковажно і непослідовно. Але так само нерозумно залишати її в себе, бо тоді люди подумають, що я і справді збираюся її перевиховувати. Мабуть, найкраще прилаштувати її до ньоґо Кокіден[150], щоб розважала тамтешнє жіноцтво. Люди не вважають її гарною, але ж вони можуть і помилятися», — подумав міністр і вирушив у покої ньоґо. «Я надумав віддати під вашу опіку дівчину з Північного флігеля, — усміхаючись, сказав він. — Якщо її поведінка здаватиметься вам неприйнятною, то попросіть кого-небудь з літніх жінок наставляти її на розум і ні в чому не давати спуску. А молодим жінкам не дозволяйте насміхатися з неї. І майте на увазі, що вона дуже норовлива».
«О ні, вона зовсім не така, як ви кажете, — скромно заперечила ньоґо. — Просто такі люди, як Уцюдзьо[151], розпустили чутку про якусь її особливу красу й розчарувалися, коли їхні очікування не справдилися. Тож нема чого зчиняти такий галас, бо це може лише її занепокоїти і честь родини врешті-решт постраждає». Хоча ньоґо Кокіден не вирізнялася особливою красою, але її благородна величавість у поєднанні з щирою приязністю робили її схожою на прекрасну квітку сливи, яка розкрила удосвіта свої пелюстки. Міністра надзвичайно розчулювала її манера з усміхом уривати розмову на півслові — властивість, вельми рідкісна серед жінок. «Що там казати, в усьому винен Уцюдзьо через свою молодість і недосвідченість в оцінюванні людей», — з жалем сказав міністр.
На зворотній дорозі від ньоґо Кокіден він, користуючись нагодою, підійшов до Північного флігеля і заглянув усередину. Сидячи за відсунутою завісою, його нова дочка[152] грала в суґороку[153] з молодою, модно одягненою служницею Ґосеці. Молитовно склавши руки, вона несамовитою скоромовкою благала: «Менше число, менше...» Невдоволено скривившись, міністр порухом руки зупинив супутників, готових сповістити про його прибуття, прослизнув у прочинені бічні двері і крізь щілину в перегородці зазирнув у покої. Пані Ґосеці, видно, також не любила програвати. «Ще раз, ще...» — повторювала вона, трясучи бочечкою, але не викидаючи кубиків. Може, їхні серця були переповнені глибокими почуттями, але назовні вони цього не показували. Дівчина Омі мала жваве, приязне обличчя, прекрасне волосся, і зовсім не здавалася людиною, що приречена на невдачу попереднім життям, якби не її надто вузьке чоло і різкий голос, які псували загальне приємне враження. Так чи інакше, красунею вона не була, але, подивившись спочатку на неї, а потім на себе в дзеркало, міністр зрозумів, що не може заперечувати спорідненості між ними, і несамохіть поскаржився на долю.
«Напевно, за цей час ви ще не звикли до нашого дому. На жаль, я настільки зайнятий, що не можу вас часто відвідувати», — сказав міністр Двору, а дівчина своєю звичною скоромовкою відповіла: «А що може мене турбувати, коли я живу тут? Прикро тільки, що я так рідко бачу обличчя батька, зустрітися з яким я мріяла протягом довгих років. Так, ніби в суґороку мені не випадає на кубику потрібне число...»
«Це правда. Я вже раніше думав, чи ви не могли б виконувати при мені обов’язків близької прислуги, але зрозумів, що цього, на жаль, мені не вдасться зробити. Звичайні служниці, змішавшись з іншими, не привертають до себе сторонніх вух й очей. А от як тільки стане відомо, що одна з них — дочка того чи іншого вельможі, то прискіпливі погляди до неї виявлять що-небудь, що ганьбить її батька чи братів. А тим паче в моєму випадку...» — і, не договоривши, міністр замовк. Але дівчина, нітрохи не збентежившись, відповіла: «А що тут такого? Я мала б ніяковіти, якби виставляла себе на службі великою пані. А так я готова горщики за вами виносити».
Не втримавшись від сміху, міністр сказав: « Та що ви, таке заняття вам не підходить! Але якщо ви хочете довести свою відданість батькові, якого рідко бачите, то постарайтеся говорити трохи тихіше й повільніше. Тоді і я довше житиму». І міністр, завжди готовий пожартувати, знову засміявся.
«Ой, та я з такою скоромовкою вродилася! Коли я була зовсім маленька, покійна мати завжди через це страждала і вчила мене говорити повільно. Вона дорікала, що я перейняла цю звичку від настоятеля монастиря Мьоходзі в провінції Омі, присутнього при моєму народженні. Обіцяю вам будь-що позбутися її». Така її рішучість виконати свій дочірній обов’язок вельми зворушила міністра.
«Такий монах не мав права бути присутнім при пологах. Видно, цією звичкою його покарано за гріхи в попередньому житті. Бо вважається, що німі та заїки були колись винні в паплюженні сутри Лотоса», — сказав міністр, соромлячись свого рішення віддати дівчину під опіку ньоґо Кокіден, особи з таким високим становищем, перед якою навіть він, її батько, ніяковів. «Як це я зважився взяти її до себе, навіть не дізнавшись, яка вона дивна? А тепер що більше людей її побачить, то більше буде пліток».
«Коли ньоґо перебуває в батьківському домі, ви можете заходити в її покої і, спостерігаючи за манерами жінок, навчатися належної поведінки. Навіть людина, що не має особливих навичок, потрапивши в те чи інше середовище, мимоволі починає йому відповідати. Пам’ятаючи про таку можливість, частіше зустрічайтеся із сестрою[154]».
«Ой, яка це радість! Адже й уві сні, і наяву я тільки й мрію про те, щоб здобути визнання цих благородних осіб! Інших бажань я вже давно не маю. Якщо ви пошлете мене на службу в Імператорський палац, то я і воду носитиму для сестриці[155]», — ще швидше, ніж досі, торохтіла дівчина, а міністр, розуміючи, що зупинити її не вдасться, сказав: «У всякому разі, при ній вам не доведеться збирати хмиз. Тільки тримайтеся подалі від монахів, схожих на того, від якого перейняли скоромовку».
Проте дівчина не розуміла, що з нею жартує один з найблискучіших у країні урядовців, якому навколишні придворні навіть не сміли в очі глянути.
«То коли мені йти до неї?» — запитала дівчина. «Кажуть, що треба вибирати сприятливий день. Але навіщо вам такі церемонії? Якщо хочете, можете піти зараз...» — відповів міністр і вийшов.
Проводжаючи очима міністра у величному супроводі шляхетних юнаків четвертого і п’ятого рангів, які ловлять кожне його слово, дівчина захоплено вигукнула: «Яке то щастя мати такого видатного батька! І як несправедливо, що я, його дочка, виросла в жалюгідній хатині!»
«О так, видатного, аж занадто», — погодилася Ґосеці, але несподівано додала: «Хоча, гадаю, було б краще, якби ви знайшли собі такого батька, який дбав би про вас».
«О, що ви за людина! Завжди зводите мої слова нанівець. Не смійте говорити зі мною тепер по-панібратськи! Бо, здається, мене очікує неабияке майбутнє». Щире обурення на її обличчі надавало дівчині своєрідної привабливості, яка навіть згладжувала її зухвалу манеру говорити. Зрештою, хіба вона могла навчитися говорити правильно, живучи в провінції, серед неосвіченого люду? Найпростіші слова, мовлені неквапливо, тихим голосом, зазвичай справляють на слухача приємне враження. А тим паче вірші, які треба вимовляти якомога проникливіше, багатозначно не договорюючи початкових і кінцевих слів, бо тоді слухач, напевне, уважно слухатиме, навіть якщо не збагне глибини їхнього змісту. Однак найтонші, найглибші думки, вимовлені скоромовкою, можуть здаватися позбавленими будь-якого сенсу. Дівчина з Північного флігеля не дуже задумувалася над тим, що говорить надто різким голосом і часто спотворює слова. До того ж, вихована годувальницею, яка потурала усім її примхам, вона звикла поводитися свавільно. А втім, зовсім нікчемною її також не можна було назвати. Бо вона навіть могла скласти пісню на тридцять один склад і вимовити її своєю звичайною скоромовкою. Хоча, щоправда, початок пісні не завжди узгоджувався з її кінцем...
«До речі, пан міністр велів мені відвідати пані ньоґо, — сказала вона Ґосеці. — Він засмутиться, якщо я зволікатиму. Піду до неї сьогодні увечері. І хоча він дорожить мною, як ніким на світі, але якщо сестри поставляться до мене холодно, то невідомо, як я тут житиму». Тож тепер зрозуміло, що її репутація в домі міністра Двору була не надто високою.
Передусім дівчина написала ньоґо Кокіден листа. «Хоча «близькі ми, як огорожі очеретини»[156], але досі я не мала честі «ступити на Вашу тінь»[157]. То невже це Ви веліли поставити переді мною заставу «Не-ходи-сюди»? Я розумію, що надто зухвало з мого боку згадувати про долину Мусасі[158]... Ой, вибачте, вибачте ... » — й, обірвавши на півслові, вона дописала на звороті: «До речі, я вирішила навідатися до вас сьогодні, бо, як кажуть, «що холоднішою стаєш, то сильнішає любов моя... »[159]. Ой, я так незграбно пишу, то пробачте». Закінчувався лист таким віршем:
Хвилі вздовж ріки у горах Йосіно[162]...» Усе це вона написала скорописними знаками на аркуші зеленуватого паперу незграбним почерком, без відчуття власного стилю. Знаки безладно налізали один на одного, претендуючи на витончений смак. Їхні стовпчики нахилялися вбік, немов готові впасти. З усміхом на устах дівчина довго милувалася листом, а потім, згорнувши його в тонкий сувійчик, прив’язала до квітки гвоздики.
Листа віднесла дівчина-прибиральниця, вельми тямуща і миловида, що недавно прийшла на службу. Увійшовши до кімнати служниць ньоґо Кокіден, дівчинка сказала: «Будь ласка, передайте вашій пані». «О, це дівчинка з Північного флігеля», — впізнали її служниці й узяли листа. А служниця на ім’я Тайфу віднесла його до покоїв пані й, розгорнувши, показала їй. Посміхнувшись, ньоґо відклала листа, а служниця на ім’я Цюнаґон, сидячи поруч, зазирнула в нього. «Лист начебто вельми сучасний», — зауважила вона, рада б дізнатися, що в ньому написано. «Здається, я не зовсім добре прочитала скоропис, — відповіла ньоґо Кокіден, простягаючи їй листа. — У всякому разі, бачу, що початок пісні не в’яжеться з її кінцем. Вона образиться, якщо я не відповім так само вишукано. Напишіть їй швидше, прошу вас».
Молоді жінки нишком посміхалися, не висловлюючи свого здивування. Оскільки дівчинка чекала, то Цюнаґон взялася писати відповідь. «Не знаю, чи зумію я дотриматися поетичного стилю отриманого листа, — сказала вона. — Крім того, отримавши листа, написаного рукою посередниці, пані з Північного флігеля образиться». І вона написала так, ніби відповідь виходила від самої ньоґо. «Хоча Ви живете так близько, та, на жаль, ми ніколи не бачимося...
написала Цюнаґон і прочитала ньоґо.
«О, це просто жахливо! А якщо хтось подумає, що це справді написала я?» — розгублено спитала ньоґо. «Хто почує, той відразу все зрозуміє», — запевнила її Цюнаґон і, згорнувши листа, вручила його дівчинці.
Прочитавши листа, дівчина з Північного флігеля зраділа: «О, яка гарна відповідь! Значить, ньоґо хоче сказати, що чекає на мене». І вона добряче обкурила своє вбрання пахощами, наклала на губи яскраво-червону помаду, ретельно причесалась і причепурилася, завдяки чому стала по-своєму привабливою. Але в розмові під час зустрічі, напевне, втратила почуття міри.
Нічний вогонь
Головні персонажі:
Останнім часом, як траплялася нагода, у світі тільки й було розмови, що про нову дочку[163] міністра Двору та її химерну поведінку. Почувши про це, Ґендзі пожалів дівчину: «Хай там що, але я не можу збагнути, навіщо міністр з якоїсь дрібної причини так голосно виставив усім на показ особу, яку було б краще залишити там, де вона перебувала досі, й не давати приводу для пліток? Як він, людина надзвичайно розсудлива, міг витягти її з глушини, навіть не з’ясувавши, на що вона здатна, а тепер, розчарувавшись у ній, дозволяє з неї глузувати? В усякому разі все це годилося б робити не так відкрито».
Дізнавшись про те, що відбувається в домі міністра Двору, Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, впевнилася, що їй пощастило. «От добре, що саме Великий міністр узяв мене у садибу на Шостій лінії! — думала вона. — Звичайно, міністр Двору — мій рідний батько, але ж я виросла без нього і зовсім не знаю його вдачі. Тож якби я потрапила до нього, то, може, так само зазнала б нестерпних принижень». Годувальниця Укон також раділа разом з нею. Хоча Ґендзі й не зрікся своїх потаємних любовних помислів, але не давав їм волі, а тому дівчина мало-помалу заспокоїлася, звикнувши до його щораз глибшої прихильності до неї.
Настала осінь. Повіяв прохолодою «осінній перший вітер»[164], і на душі в Ґендзі стало сумно. Неспроможний дати собі з цим ради, він частіше, ніж досі, навідувався в Західний флігель і цілими днями навчав Тамакадзуру грати на кото.
П’ятого чи шостого дня на початку весни[165], коли вечірній місяць, щойно з’явившись, відразу зник за краєм гір, а небо, затягнуте хмарами, і шелест листя місканта в саду навіювали похмурий настрій, Ґендзі, поклавши під голову кото, приліг поруч з дівчиною і до пізньої ночі, зітхаючи, нарікав на їхні, такі неприродні для чоловіка і жінки, стосунки. Коли ж нарешті зібрався йти, уникаючи приводу для підозр, покликав свого прибічника Укон-но тайфу і наказав яскравіше запалити вогні у саду, що вже поволі згасали.
Поблизу чистого, прозорого струмка, під кущами бруслини з пишно розкинутими гілками лежали колоті соснові дрова, а мерехтливе світло від вогню, що горів неподалік будинку, виривало в темряві покоїв чарівну постать Тамакадзури. Коли Ґендзі провів рукою по її блискучому волоссю, його раптом пронизав невимовний трепет. Вона, сором’язлива, нездатна навіть ворухнутися, так сильно його вабила, що він ніяк не міг з нею розлучитися.
«Нехай хто-небудь стежить, щоб вогонь не загас. Влітку, в безмісячні ночі, сад без вогню надто похмурий і моторошний, — сказав він:
Моя любов чи довго ще ятритиметься в серці?..[166]»
Здивована такими словами, дівчина відповіла:
Що подумають служниці?»
«Ну що ж...» — зітхнув Ґендзі, збираючись вже йти, але саме тоді від Східного флігеля долинули звуки поздовжньої флейти разом з флейтою «со». «Мабуть, син, як завжди, у товаристві друзів, розважає душу музикою. Схоже, що грає Уцюдзьо[167] з дому міністра Двору. Його флейту легко впізнати», — сказав Ґендзі й зупинився.
А коли через гінця передав, що його привабило сюди чисте вогняне сяйво, троє юнаків відразу приєдналися до нього.
«Коли я почув «Осіннього вітру мелодію»[168], зіграну на флейті, то вже не міг заспокоїтися», — зізнався Ґендзі й, присунувши кото до себе, заграв, м’яко перебираючи струни. Вслід за ним з неперевершеною майстерністю в тональності «бансікі»[169] на флейті заграв Юґірі. Зніяковілий Касіваґі не наважувався співати, але Ґендзі квапив, і тоді, відбиваючи такт віялом, натомість тихенько заспівав Бен-но сьосьо. Його голос дзвенів ніжно, немов дзенькіт нічних цвіркунів. Після того як він проспівав пісню двічі, Ґендзі посунув кото до Касіваґі, гра якого виявилася не менш витонченою, ніж в його батька, міністра Двору.
«Майте на увазі, що за завісами ховається особа, здатна оцінити ваше мистецтво, — сказав Ґендзі. — Мабуть, сьогодні ввечері мені не варто пити. Бо крізь хмільні сльози я можу по-старечому вибовкнути щось зайве».
Такі слова дівчину вкрай схвилювали. Можливо, її зацікавлення цими юнаками пояснювалося тим, що вона не знала про кревний зв’язок, який поєднував її з ними. Так чи інакше, сини міністра Двору і не здогадувалися, як пильно вона прислухалась і придивлялася до них обох. Варто зазначити, що пристрасть до неї Касіваґі саме тоді досягла крайньої межі. І хоча попри хвилювання, він зберігав зовнішній спокій, але того вечора не міг без напруження грати на кото.
Осінній буревій
Головні персонажі:
Осінні квіти, посаджені в саду перед покоями імператриці Акіконому, зацвівши того року, як ніколи, пишно, вабили людські очі незчисленною різноманітністю барв. Їхні кущі вздовж гарної низької огорожі із стовпчиками, подекуди вкритими корою, подекуди — ні, і вранці, і ввечері незвично виблискували росою, немов коштовним камінням. Потрапивши сюди, людина ніби переносилася в рукотворні осінні луки і забувала про весняні гірські схили перед покоями Мурасакі, а її душа наче підносилася вгору, зачарована вишуканою красою краєвиду. Раніше, коли в садибі на Шостій лінії йшли суперечки про те, яка пора року чарівніша, багато хто віддавав перевагу осені, а от тепер до них приєдналися навіть найзатятіші прихильники весняного саду перед покоями Мурасакі — звичайна, втім, для нашого світу сердечна мінливість.
Імператриця-дружина, зачарована красою свого саду, не покидала рідного дому на Шостій лінії, і, звичайно, мріяла насолодитися прекрасною музикою, однак не могла цього зробити, бо на восьмий місяць припадали дні жалоби по її батькові, покійному принцу Дзембо. Сумно зітхаючи, Імператриця цілими днями милувалася квітами, які ставали дедалі прекраснішими. Але ось одного разу небо захмарилося і подув пронизливий, як ніколи раніше, осінній вітер. Навіть байдужі до квітів люди, спостерігаючи, як блякне під вітром увесь сад, переживали. А Імператриця, дивлячись на те, як з квітів злітали краплі роси, розпачливо думала: «Хотіла б я мати широкі рукава, щоб небо прикрити...»[170] Що ближче було до вечора, то вітер дужчав і метав усе навколо так, що аж ставало моторошно. Довелося опустити ґратчасті вікна, за якими тепер Імператриця гірко зітхала, стурбована долею квітів.
Саме тоді, коли сад перед Південними покоями вже був розчищений, туди налетів цей вітер, якого навряд чи очікувало «листя хаґі»[171]. Наблизившись до краю галереї, пані Мурасакі дивилася, як згиналися гілки кущів і як несамовитий вітер зривав з них росу, що навіть не встигла на них осісти.
Ґендзі перебував у покоях дочки, панночки Акасі, коли несподівано прийшов Юґірі. Підійшовши до низької перегородки у східній галереї, він мимохіть зазирнув у прочинені бічні двері і, побачивши чимало жінок, заходився мовчки їх розглядати. Оскільки дув сильний вітер, то ширми були складені й стояли під стіною в кутку, а тому ніщо не завадило його очам проникнути в передні покої й зупинитися на жінці, яка там сиділа. Безперечно, це була пані Мурасакі. Вродлива, благородної зовнішності, немов випромінюючи чудесне сяйво, вона здалася юнакові прекрасною розквітлою вишнею, що раптом виринула перед його очима з досвітнього туману. Неспроможний відірвати очей від її незрівнянної краси, що заповнювала собою навколишній світ, він відчував, ніби її відблиск падає і на його обличчя. Служниці, намагаючись втримати завіси, які смикав вітер, видно, чомусь її розсмішили, бо вона всміхнулась і стала ще прекраснішою. Стурбована долею квітів, пані Мурасакі не могла відірвати від них очей і не поспішала йти у глибину покоїв. І хоча її служниці також були вельми миловидні, юнак прикипів поглядом тільки до неї. Тепер він збагнув, чому батько не дозволяв йому наближатися до неї. Бо кожний, хто її побачив, опинявся в полоні її краси, а тому батько, як завбачлива людина, побоювався, щоб такого не сталося з його сином. Залишатися тут довше було небезпечно, і Юґірі зібрався іти, та саме тоді розсунулася перегородка, що відокремлювала західні покої, і з’явився сам Ґендзі.
«Ой, яка ж страшна буря! Негайно опустіть вікна! Сюди може будь-хто прийти і з саду побачити все, що відбувається у покоях», — дорікнув він служницям.
Юґірі ще раз зиркнув усередину і побачив, як Ґендзі, з усміхом на устах, розмовляє з дружиною. Юнак просто не йняв віри, що цей зовсім ще молодий, красивий чоловік — його батько. Жінка також була в самому розквіті зрілої краси і разом з батьком вони справляли на Юґірі враження досконалої пари. Та раптово сильний порив вітру зірвав ґратчасті вікна, і злякавшись, що його помітять, юнак пішов. А потім піднявся на галерею і покашляв, вдаючи, буцімто щойно прийшов.
«А що я казав? Ось бачите, ви всі на видноті. І бічні двері відчинені», — докірливо зауважив Ґендзі. «Хоча досі я не міг навіть мріяти про таку можливість, але допоміг вітер, що, як кажуть, здатний зрушити з місця навіть неприступну скелю, — думав Юґірі. — Одного його пориву було досить, щоб збити з пантелику таких завбачливих людей, а мені дати рідкісну й радісну нагоду, щоб її[172] побачити».
А тим часом прибігли слуги. «Здається, вітер тільки сильнішатиме... Тут, у саду, досить тихо, бо вітер дме з північно-східного боку... Загроза нависла над майданчиком верхової їзди та південним риболовним павільйоном...» — оповідали вони заклопотано.
«Звідки ви прийшли?» — запитав Ґендзі, звертаючись до сина. «Я був у садибі на Третій лінії, — відповів Юґірі, — та коли почув від людей, що буде сильна гроза, занепокоївся і прибіг сюди. Та, мабуть, зараз там ще гірше, ніж тут. Пані Оомія стала зовсім безпорадною і, як мала дитина, тремтить від страху перед поривами вітру. Мені жаль її, а тому дозвольте повернутися туди». «Справді, швидше вертайтеся. Старі люди завжди немов малі діти, та й, на жаль, з плином років не молодіють», — поспівчував старій пані Ґендзі й передав їй через онука: «Я радий, що в таку страшну негоду поруч з Вами наш Цюдзьо. Я покладаю на нього турботу про Вас».
Хоча по дорозі від садиби на Шостій лінії до садиби на Третій лінії шаленів вітер, Юґірі виконав батькове доручення. Узагалі він щодня бував або на Третій, або на Шостій лінії. Звичайно, у дні постування юнак залишався в Імператорському палаці, але навіть тоді, коли участь у державних справах або підготовка до палацових свят майже не залишали йому вільного часу, він все одно насамперед заїжджав до Великого міністра, після чого до пані Оомія і тільки потім вирушав до палацу. Тим паче сьогодні, під час такої негоди, Юґірі виявляв особливо зворушливу родинну відданість, коли, наче наввипередки з вітром, поспішав з одного дому до другого.
Пані Оомія радісно зустріла онука, як єдину свою надію. «Зроду не бачила такого буревію, — сказала вона, тремтячи від страху. Було чути, як, ламаючись, гучно тріщало гілля величезних дерев. — Як я рада, що ви прийшли! Мені здається, що скоро на даху не залишиться жодної черепиці». Живучи у садибі на Третій лінії, вона вже давно втратила колишній могутній вплив на своє оточення і тепер у цьому мінливому світі могла покладатися лише на свого онука Юґірі. Щоправда, люди і тепер поважали її, от тільки її син, міністр Двору, ставився до неї холодно.
Всю ніч Юґірі, прислухаючись до завивання вітру, відчував, що його охопила безпричинна туга. Подумки він безперестанку повертався до образу жінки, побаченої в передніх покоях, забувши про Кумої-но карі, яка досі цілковито володіла його серцем. «Що за мана? Страшно піддаватися такій недозволенній пристрасті! — переконував він себе, намагаючись думати про інше, але образ Мурасакі знов і знов виринав перед його очима. — Рівних їй ніколи не було й не буде в майбутньому. То хіба можна, маючи таку дружину, звертати увагу на пані[173] Східних покоїв? Хіба можна ставити їх на один рівень? Адже друга не викликає нічого, крім жалю...» Лише тепер він збагнув глибину батькової великодушності.
Хоча Юґірі, як доброчесний юнак, навіть не наважувався мріяти про любовні стосунки з Мурасакі, але його не полишала думка: «Якщо вже одружуватися, то лише з такою, як вона, щоб мати змогу насолоджуватися її красою і вдень, і вночі! Бо тоді життя, напевне, буде довшим, хоча ніхто з нас і не вічний...»
Удосвіта вітер трохи вщух і почався рясний дощ. Люди казали, що в садибі на Шостій лінії завалилися деякі будівлі. «Мабуть, під час буревію всі слуги з просторої садиби зібралися біля Великого міністра, а решта покоїв спорожніла. Уявляю собі, якою самотньою почувається пані Ханацірусато в Східних покоях», — подумав стривожений Юґірі, вирішивши повернутися туди, не чекаючи ранку.
У дорозі косі струмені холодного дощу пробивалися в карету. Над головою нависало похмуре небо, а Юґірі подумки блукав хтозна-де, охоплений невиразною тугою. «Що зі мною? — дивувався він. — Невже маю ще одну причину для душевного неспокою? Ні, це нікуди не годиться! Це ж просто безумство». У полоні таких думок він пройшов у Східні покої і, побачивши перелякану пані Ханацірусато, заходився втішати її, як тільки міг. Покликавши слуг і розпорядившись, щоб вони дали всьому лад, Юґірі подався до Південних покоїв, в яких ґратчасті вікна все ще були опущені.
Спираючись на поруччя перед батьковими покоями, він обвів поглядом сад: дерева на пагорбі були вирвані з коренем, на землі лежали зламані гілки. Про квіти годі було й говорити — всюди валялися шматки кори, уламки черепиці, частини переносних ширм і зламаних низьких огорож для квітів. Коли перші несміливі сонячні промені освітили засмучений сад і в ньому заблищала роса, Юґірі, глянувши на небо, затягнуте густим туманом, відчув, що по його щоках потекли безпричинні сльози, і, крадькома змахнувши їх, кашлянув, щоб сповістити про свій прихід.
«Напевне, Цюдзьо подав знак. Але ж ще рано, бо зовсім темно...» — долинув батьків голос. Було чути, що його дружина щось відповіла, але Юґірі нічого не зрозумів, а тільки почув крізь батьків сміх: «Ніколи, навіть у ранній юності, ви не зазнали, що таке розставання на світанку. Але сьогодні, на жаль, вам доведеться його пережити». Юґірі зацікавлено прислухався до їхньої розмови. І хоча відповідей Мурасакі він не чув, але жартівливий тон батька свідчив, наскільки міцний їхній зв’язок — просто нерозлийвода.
Незабаром Ґендзі власноруч підняв ґратчасте вікно, і юнак, уникаючи незручної близькості до Мурасакі, відійшов убік.
«То як було вчора ввечері? Пані Оомія зраділа вашому приходу?» — спитав Ґендзі. «О так, звичайно! Останнім часом, на жаль, вона плаче з будь-якого найменшого приводу», — відповів Юґірі. «Мабуть, вона вже недовго проживе, — усміхаючись, сказав Ґендзі. — Було б добре, якби ви подбали про неї. Останнім часом її пригнічує те, що її син, міністр Двору, відвернувся від неї. Міністр — людина рішучої і твердої вдачі, але я давно помітив, що свій синівський обов’язок він зводить до показу зовнішньої шанобливості без справжніх глибоких почуттів. Водночас він розсудливий, з глибоким розумом і вченістю, невластивими для кінця нашого століття. Але, звичайно, не можна сказати, що як людина він не має жодних вад... О, яка страшна буря! Сподіваюся, що Імператрицю є кому доглянути», — і він передав синові для неї такого листа: «Як Ви пережили нічний буревій? Під час цієї бурі я так занедужав, що й досі не оговтався. Тому-то й не зміг Вас відвідати».
Виконуючи батькове доручення, Юґірі попрямував через двері на серединній галереї до покоїв Імператриці. У слабкому ранковому світлі його струнка постать здавалася особливо прекрасною. Зупинившись коло південної стіни Східного флігеля, він обвів очима покої. Двоє ґратчастих вікон було вже піднято, і в тьмяному світі, при підгорнутих догори завісах, він побачив жіночі фігури. Кілька молодих служниць стояли на галереї, спираючись на поруччя. У сутінковому світлі, в різнобарвному одягу, вони справляли вельми приємне враження, хоча невідомо, якими вони здалися б Юґірі зблизька. Імператриця послала дівчаток-служниць у сад напоїти росою цикад, зібраних у кошички. На дівчатках поверх блідо-фіолетових, червоних, темно- і світло-пурпурових акоме[174] були жовто-зелені накидки-кадзамі, як і годилося для осінньої пори. Невеликими зграйками вони бігали по саду з різнокольоровими кошичками в руках, підбирали зламані вітром гвоздики і підносили їх Імператриці. Годі було відірвати очей від їхніх чарівних фігурок, що миготіли в ранковому тумані.
Вітер доносив з покоїв настільки приємний аромат, що Юґірі з трепетом у серці подумав: «Невже тутешні айстри запахли так тому, що Імператриця торкнулася їх рукавом?» Щоб сповістити про свою присутність перед тим, як рушити до будинку, він тихенько кашлянув, і служниці, зовсім не здивувавшись, зникли в покоях. Вони звикли до нього, бо коли їхню господиню віддали в палац, він, зовсім ще дитина, часто навідувався в її покої. Передавши Імператриці батькового листа, Юґірі затримався, щоб поговорити з жінками, такими давніми знайомими, як пані Сайсьо й пані Найсі. Побувавши в покоях Імператриці, де кожна дрібниця мала на собі відбиток її тонкого смаку, він мимоволі згадав багато чого, пережитого в минулому.
А тим часом у Південних покоях вже було піднято ґратчасті вікна, й Ґендзі з дружиною дивилися на квіти, які так непокоїли їх минулої ночі, а тепер, побляклі й зім’яті, валялися на землі. Зупинившись перед сходами, Юґірі передав батькові відповідь Імператриці: «Я почувалася такою безпорадною минулої ночі, як мала дитина, і так чекала, що Ви прийдете й захистите мене від буйного вітру. І лише тепер я заспокоїлася».
«Це правда, Імператриця завжди була дуже боязливою. І те, що вона, жінка, в таку страхітливу ніч залишилася наодинці зі служницями, її образило», — сказав Ґендзі й вирішив податися до неї негайно. Коли він, піднявши завісу, щоб пройти у внутрішні покої і переодягнутися в носі, присунув ближче до себе невисоку ширму, Юґірі, мигцем помітивши за ширмою кінці рукавів, здогадався, що там стоїть Мурасакі. Від самої думки про неї його серце закалатало так голосно, що він зніяковів і відвів очі вбік.
Вдивляючись у дзеркало, Ґендзі тихо сказав: «Який гарний наш Цюдзьо в цей ранковий час! Ще зовсім юний, а тримається навдивовижу гідно. Чи, може, я помиляюся? Адже «людям усім блукати судилося у тривозі про долю дітей»[175]. І, поглядаючи на власне обличчя в дзеркалі, він із задоволенням відзначив для себе, що воно зовсім не постаріло. А потім додав: «Під час зустрічі з Імператрицею я завжди ніяковію. З першого погляду вона начебто не вирізняється особливою вишуканістю і благородством, та коли намагаєшся пізнати її, відчуваєш всю глибину її натури. Її надзвичайна лагідність і жіночність поєднуються в ній з рідкісною твердістю духу».
Вже зовсім перед самим відходом Ґендзі раптом звернув увагу на сина, який сидів такий задуманий, що навіть не помітив його. Кмітливий батько, наче про щось здогадавшись, повернувся і спитав дружину: «Часом Цюдзьо вас не побачив під час вчорашньої метушні? Адже бокові двері були відчинені...»
Зашарівшись, Мурасакі відповіла: «Мабуть, ні. Принаймні не було чути, щоб хтось проходив по галереї...»
«А все-таки дивно...» — промимрив Ґендзі й пішов.
Коли Ґендзі зник за завісами в покоях Імператриці, Юґірі, помітивши біля входу на галерею жінок, завів з ними жартівливу розмову, але його думки ставали все сумнішими, а він сам — як ніколи, задумливішим.
Попрощавшись з Імператрицею, Ґендзі попрямував до пані Акасі в Північні покої і по дорозі замість службовців домашньої управи побачив лише звичайних служниць. Дівчата, одягнені в чарівні акоме, без накидок-кадзамі, піднімали розвалені вітром низькі огорожі, уздовж яких росли кущі тирличу і «вранішнього лиця» — улюблених квітів пані Акасі. Сама вона сиділа біля виходу на галерею, сумно перебираючи струни кото «со». Почувши голоси передового ескорту, вона поспішно зняла з вішалки верхній одяг і накинула його на своє м’яке домашнє вбрання, щоб показати, як шанобливо ставиться до гостя. Присівши поруч, він розпитав її про те, як вона пережила бурю, і, довго не затримуючись, пішов. Мабуть, його холодне ставлення до неї вельми засмутило її, бо вона промовила сама до себе:
Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, дочекавшись кінця страшної ночі, нарешті встала й чепурилася перед дзеркалом. Звелівши своєму передовому ескорту мовчати, Ґендзі нечутно прослизнув за завіси. В покоях ширми були складені й відсунуті у кутик, і серед того ранкового безладу, осяяного яскравим сонцем, краса дівчини здавалася просто сліпучою. Підсівши до неї, Ґендзі взявся розпитувати її про те, як вона провела цю жахливу ніч, звично пересипаючи мову двозначними натяками.
Дівчина обурилася: «Слухаючи, як ви розмовляєте зі мною, думаю, що краще було б, якби вчора вночі вітер забрав мене із собою». Добродушно усміхнувшись, Ґендзі відповів: «А чи не здається вам таке бажання легковажним? Втім, може, ви вже знаєте, куди хотіли б полетіти? Чомусь надто часто ви про це думаєте. Хоча, зрештою, нічого дивного в цьому немає...»
Здогадавшись, що раптом сама видала йому свої потаємні думки, дівчина також усміхнулася, завдяки чому її обличчя стало ще привабливішим. Крізь спущене волосся було видно щоки — округлі і рум’яні, немов плоди міхурника. Усміхнені очі сяяли надто яскраво і цим зменшували благородство її рис, але в усьому іншому вона не мала вад.
Поки Ґендзі розмовляв з дівчиною, Юґірі, палко бажаючи побачити її обличчя, тихенько підняв вхідну завісу і заглянув усередину, за край ненароком зсунутої вбік внутрішньої ширми. Ніщо вже не перешкоджало бачити покої наскрізь. Батькове загравання з дівчиною вкрай приголомшило Юґірі. Навіть якщо вона його дочка, все одно вона не маленька дитина, щоб так притискати її до грудей. Подив Юґірі був настільки великим, що він не міг відірвати очей від побаченої сцени, хоч і побоювався бути поміченим. Дівчина сиділа за стовпом боком до Ґендзі, і, коли він притягнув її до себе, її волосся розсипалося по обличчю. І хоча така його поведінка їй явно не подобалася, вона не чинила опору. Скидалося на те, що такі стосунки для них були цілком звичними. «Неймовірно! — подумав Юґірі. — Що все це означає? Невже батько, добре обізнаний з жінками, закохався у власну дочку тому, що з раннього дитинства вона виростала без нього? Мабуть, лише так можна пояснити його поведінку. Та все одно неприємно!»
І раптом йому спало на думку, що він сам міг би в неї закохатися, бо дівчина вважалася його сестрою від іншої матері й виростала в інших, ніж він, умовах. Хоча красою вона поступалася Мурасакі, яка вразила його вчора, але він з приємністю подумки поставив їх обох поряд. Краса дівчини із Західного флігеля раптом викликала в пам’яті вечірні сутінки, коли роса виблискує на пишних суцвіттях кущів «ямабукі». Так, саме таке порівняння спало на думку Юґірі, дарма що воно не відповідало порі року. А втім, не варто порівнювати дівчину з квітами, бо їхня краса дуже відносна — у них, наприклад, бувають волохаті тичинки.
Жінок поблизу дівчини не було. Юґірі бачив, як батько, щось ніжно їй нашіптуючи, раптом піднявся і набрав суворого вигляду. А дівчина сказала:
Вона говорила тихо, але Юґірі чув, як батько повторив її слова. Охоплений обуренням і цікавістю, він хотів залишитися і простежити за всім до кінця, але, побоявшись, що його помітять, поспішив відійти.
На це Ґендзі відповів:
Погляньте хоча б на гнучкі паростки бамбука...»
Звичайно, Юґірі міг і недочути, але все одно така відповідь Ґендзі навряд чи була доречною.
Після того Ґендзі перейшов у Східний флігель до пані Ханацірусато. Там він побачив, що служниці літнього віку, мабуть, налякані раптовим ранковим холодом, сиділи навколо неї, зайняті шиттям. Молоді служниці, розклавши шовкову вату на вузьких скриньках, старанно розправляли її руками. Поряд лежали різноманітні тканини: прекрасний серпанок кольору опалого листя, вилощений шовк модного кольору тощо.
«Невже ви шиєте новий одяг для Цюдзьо? — запитав Ґендзі. — Шкода тільки, що бенкет у Західному саду, очевидно, не відбудеться. Та й що можна вдіяти після того, як буревій розметав усе навколо? Видно, осінь цього року буде вельми невеселою».
Різнобарвні тканини із загадковим призначенням були напрочуд гарними, і Ґендзі мимоволі подумав, що в цьому ремеслі пані Ханацірусато не поступиться самій пані Мурасакі. Для носі самого Ґендзі був приготований шовк з квітковим візерунком, майстерно нанесеним з використанням соку недавно зірваних квітів.
«Такий одяг більше личить Цюдзьо. Бо годиться тільки для молодих», — сказав Ґендзі й вийшов.
Юґірі набридло супроводжувати батька в його відвідуванні стількох нецікавих осіб. Занепокоєний тим, що не встиг написати задуманого листа, коли сонце стояло вже високо на небі, він подався до панночки Акасі.
«Панночка ще не повернулася з Південних покоїв. Вона так перелякалася буревію, що вранці ніяк не могла встати», — повідомила йому годувальниця.
«Справді було страшно. Я думав перебути ніч з вами, але не міг залишити бабусю[177]. А що з нашим ляльковим палацом? Уцілів?» — запитав Юґірі, й жінки засміялися.
«Панночка не дозволяє і віялом коло нього змахнути, а сьогодні вночі знявся такий вітер, що, здавалося, розтрощить його ущент. Ми просто не знали, що з ним робити», — розповідали вони.
«А чи не маєте аркуша простого паперу? І туші з пензликом...» — попросив Юґірі, й жінки, вийнявши з шафки панночки кілька аркушів паперу, піднесли йому на кришці від коробки для туші.
«О, я не можу дозволити собі користуватися її папером...» — сказав він, але, згадавши про невисоке звання пані Акасі з Північних покоїв, вирішив, що не варто цим перейматися, і взявся писати листа. Папір був тонкий, бузкового кольору. Юґірі старанно розтер туш, оглянув кінчик пензля і почав зосереджено виводити слова. Однак пісня виявилася шаблонною і тому досить нудною:
Помітивши, що він прив’язав листа до зламаної вітром тростини, жінки зауважили: «А от Катано-но сьосьо[178] завжди в такому випадку брав до уваги колір паперу».
«О, на таких тонкощах я не розуміюся! Де, в яких луках я маю шукати відповідні квіти?»
Обмежившись кількома словами, Юґірі відповів цим жінкам вкрай сухо, справляючи враження людини суворої, ба навіть зарозумілої. Написавши ще одного листа, він передав обидва Мума-но суке, який, в свою чергу, вручив один чарівному хлопчикові-слузі, а другий — досвідченому охоронцю, пошепки давши кожному відповідні вказівки. Молоді служниці мало не вмирали із заздрості й цікавості, гублячись у здогадах. Коли стало відомо, що панночка Акасі повертається, жінки заклопоталися, пересуваючи штори. Юнакові дуже кортіло порівняти дівчинку з раніше побаченими вродливими жінками, а тому він, усупереч своїй звичці, навмисне затримався і, сховавшись за завісою бічних дверей, заглянув у щілину переносної штори. Нарешті з’явилася панночка, але, як на зло, навколо неї метушилися служниці, і він як слід її не розгледів. На ній було світло-бузкове вбрання, ще не дуже довге волосся віялом розсипалося по плечах. Вона була тендітна й зворушливо-чарівна. «Торік я мав нагоду мигцем побачити її, але за цей час вона значно подорослішала. Тож можна легко собі уявити, якою вона буде, коли її краса розквітне, — подумав Юґірі. — Якщо пані Мурасакі можна порівняти з квітучою вишнею, а дівчину із Західного флігеля — з «ямабукі», то панночку — з гліцинією. Справді, лише китиці гліциній, що, спадаючи з високого дерева, гойдаються на вітрі, можуть змагатися з нею своєю красою... О, якби я міг і вдень і вночі милуватися вродливими жінками. Шкода тільки, що батько поставив між нами, близькими й рідними людьми, непереборну перепону...» І від таких думок його серце, ще недавно далеке від легковажних помислів, опанував неспокій.
Коли Юґірі прибув у садибу на Третій лінії, там пані Оомія, усамітнившись, молилася до Будди. Серед її прислужниць було чимало миловидих юних осіб, але ні за манерами, ні за вишуканістю одягу вони не витримували порівняння з жінками в будинку на Шостій лінії. А втім, по-своєму витончені монахині в скромному сірому одязі були цілком доречними в цій сумній оселі й надавали їй особливої чарівності.
Того дня відвідати стару матір приїхав і міністр Двору, тому в покоях запалили світильники, й пані Оомія сама вийшла до сина.
«О, яка це жорстокість, що ви не даєте мені так довго бачитися з онукою!» — скаржилася вона крізь сльози.
«Я незабаром привезу її до вас. Останнім часом вона чомусь засмутилася і дуже змарніла. О, я взагалі не хотів би мати дочок. Від них лише клопіт», — сказав міністр.
Зрозумівши, що син не забув тієї колишньої історії, пані Оомія, співчуваючи йому, більше не наполягала на зустрічі з Кумої-но карі.
«У мене знайшлася ще одна дочка, якась невдаха. Я навіть не знаю, що з нею робити», — поскаржився міністр і засміявся.
«От дивно! Важко повірити, щоб у вас виросла дочка-невдаха!»
«На жаль, вона таки невдаха. Коли-небудь я вам її покажу», — пообіцяв міністр старій матері.
Імператорський виїзд
Головні персонажі:
Хоча останнім часом Ґендзі зосереджено роздумував над тим, яким чином забезпечити Тамакадзурі гідне майбутнє, але в глибині душі, немов безшумний водоспад, вирувала його потаємна пристрасть до дівчини, змішана з жалем до неї і водночас зі страхом, що справдяться підозри дружини й по світу піде про нього поголос. Ґендзі добре знав, що міністр Двору має гарячу вдачу й не терпить найменшої невизначеності, а тому, дізнавшись усю правду, не вагаючись, почне поводитися з ним, як із зятем, чим виставить на посміх усьому світові.
Оскільки на дванадцятий місяць був призначений Імператорський виїзд в Охарано[179] і сила-силенна придворних спішила помилуватися рідкісним видовищем, то із садиби на Шостій лінії також виїхало чимало карет із жінками. На варту Зайця[180] найвища процесія вирушила з палацу, проїхала через ворота Судзаку й, досягнувши П’ятої лінії, звернула на захід. До самої річки Кацура не залишалося жодного місця, вільного від карет. Зазвичай церемонія Імператорського виїзду не була нічим примітною, але саме цього разу принци й високі вельможі приділили особливу увагу вибору як коней, так і збруї. Їхні охоронці й конюхи, відповідного зросту і зовнішності, дивували розкішним вбранням. Імператора супроводжували Лівий, Правий міністри та міністр Двору, всі радники й навіть особи низького звання. На придворних, включно з особами п’ятого і шостого рангів, був зелений верхній і світло-фіолетовий нижній одяг. У повітрі кружляв легкий сніжок, тож і погода видалася на диво прекрасною. Принци й вельможі, майбутні учасники соколиного полювання, приготували рідкісної краси мисливське вбрання. Але ще сильніше вражали сокольничі з шести служб охорони у своєму дивовижному одягу з химерними візерунками. Люди наввипередки змагалися за найкращі місця, щоб спостерігати за таким рідкісним видовищем. От тільки зламані колеса старих карет у деяких незаможних жінок псували загальне приємне враження. Пишно оздоблені карети знатних осіб юрмилися біля плавучого мосту[181].
Подивитися на високу процесію приїхала і Тамакадзура, панна із Західного флігеля. Розглядаючи придворних, що намагалися перевершити один одного розкішністю свого вбрання, вона переконувалася, що ніхто з них не може зрівнятися з Імператором, одягненим у червоні шати, недосяжно прекрасним у своїй величній незворушності. Крадькома кидала вона погляд і на свого батька, міністра Двору. Хоча його яскрава, мужня краса була в повному розквіті й помітно вирізняла його поміж решти оточення, що супроводжувало Імператора, але в її очах він залишався лише підданим. А тим паче її увагу не привертали до себе Уцюдзьо[182], Бен-но сьосьо та інші придворні, яких решта молодих жінок просто обожнювали за виняткову миловидність. Хоча Імператор мав неймовірну схожість з Ґендзі, дівчині здавалося, що начебто він перевершує його величністю постави. Так, справді рівного йому нікого не було на світі! Звикла бачити таких вродливих осіб, як Ґендзі та Юґірі, дівчина із Західного флігеля вважала, що люди високого рангу мали б виділятися особливою красою, а тому була страшенно збентежена, виявивши, що у порівнянні з Ґендзі вони бувають просто потворні, ніби прийшли з іншого світу.
Був серед них і принц Хьобукьо. Удайсьо[183], завжди дуже поважний, сьогодні з’явився в розкішному вбранні з сагайдаком за спиною, але справив на дівчину неприємне враження своїм засмаглим обличчям і густою бородою. Та, зрештою, хіба можна вимагати, щоб обличчя чоловіка було схожим на набілене й нарум’янене жіноче? Бажати цього вкрай нерозумно, а проте дівчина була розчарована. Але якщо раніше вона відмовлялася від пропозиції Ґендзі піти на службу в Імператорський палац — мовляв, це їй не до душі та й тягар завеликий, — то тепер була готова прислужувати Імператорові.
Коли процесія прибула в Охарано, Імператор велів зупинитися, і вельможі розташувалися під розкинутими шатрами, щоб, трохи підкріпившись, переодягтися в носі й каріґіну — мисливське вбрання. Незабаром з’явилися посланці з дому на Шостій лінії з різноманітними винами і солодощами. Хоча Імператор неодноразово пропонував Ґендзі супроводжувати його, той відмовився, посилаючись на обмеження, що накладає піст. Тоді Імператор послав до нього Саемон-но дзьо з прив’язаним до гілки фазаном. Було б складно дослівно переповісти зміст листа Його Високості, тож обмежуся лише його піснею:
Не пригадаю тільки, кому з великих міністрів у давнину доводилося супроводжувати імператора під час такого виїзду на полювання. Ґендзі прийняв гінця шанобливо.
Здається, він відповів саме так, але, може, я помиляюся, бо в моїй пам’яті збереглися лише уривчасті спогади про давно колись почуте.
Наступного дня Ґендзі послав Тамакадзурі, панні із Західного флігеля, такого листа: «Чи бачили Ви вчора Імператора? Чи схильні Ви прийняти мою давню пропозицію?» Лист був написаний досить недбало на невеликому аркуші білого паперу, але здався дівчині дуже витонченим, тим паче що не містив звичайних багатозначних натяків. «Про що йде мова?» — засміялася вона, прочитавши листа, але водночас подумала: «Дивовижна проникливість!» І от що вона відповіла:
Лист прочитала і Мурасакі, пані Весняних покоїв. «Я не раз пропонував панні із Західного флігеля піти на придворну службу, — сказав Ґендзі. — Щоправда, обставини складаються не дуже сприятливо, бо Імператриця-дружина також має нашу підтримку. Звичайно, я міг би повідомити про неї міністрові Двору, але боюся, він знову образиться, пригадавши мені той давній випадок. Я впевнений, що будь-якій жінці, якщо ніщо не стане на заваді, досить хоча б мигцем побачити Імператора, щоб забажати вступити на службу до нього».
«Ой, та ну що ви таке кажете! Хоч би яким прекрасним був Імператор, але жінці самій ніяк не годиться проситися на службу до палацу...» — засміялася Мурасакі.
«А я думаю, що й ви були б готові піддатися його чарам», — пожартував Ґендзі й написав Тамакадзурі таку відповідь:
Нарешті зважтеся...»
Розуміючи, що в будь-якому випадку передусім треба справити обряд одягання мо[185] для Тамакадзури, Ґендзі заходився готувати геть-усі потрібні для цього речі. Зазвичай, його участь у будь-якій церемонії, попри його власне бажання, незмінно надавала їй блиску. А цього разу він особисто стежив за приготуваннями, заздалегідь дбаючи про підбір найкращого начиння, щоб надати майбутній церемонії небаченого розмаху. Також і тому, що сподівався при такій нагоді відкрити таємницю своєї вихованки міністрові Двору.
Провести церемонію Ґендзі намітив на другий місяць нового року. На його думку, доросла дівчина з доброю репутацією, яка не хоче відмовлятися від свого імені, може і не відвідувати відкрито храму богів свого роду, допоки перебуває у лоні сім’ї. Саме тому Ґендзі й зумів досі зберігати в таємниці справжнє походження своєї вихованки. Однак, якщо його задумам все ж судилося здійснитися, то боги святилища Касуґа[186] можуть розгніватися через те, що Тамакадзура їх довго не вшановувала. Та й люди зрештою колись про все дізнаються і звинуватять його у зловмисних діях. «Хоч у наш час простим людям легко змінити ім’я, — роздумував Ґендзі, — та все ж зв’язок між батьками і дітьми є винятково сильним. Тож буде краще, якщо я відкриюся йому сам». І от він послав міністрові Двору листа з проханням взяти на себе обов’язок зав’язати пояс Тамакадзури під час церемонії, але той відмовився, пославшись на тяжкий стан матері, пані Оомія, яка, занедужавши взимку, так досі й не оговталася. Юґірі також невідлучно перебував у будинку на Третій лінії, поглинутий турботами про хвору бабусю. Схоже, що обставини складалися вкрай несприятливо.
Ґендзі почувався розгубленим. «Світ такий мінливий... А що, як пані Оомія помре? Дівчині доведеться тоді одягти жалобне вбрання, бо якщо вона цього не зробить, буде в майбутньому покарана за неповагу до рідної бабусі. Треба відкрити всю правду, поки жива стара пані», — вирішив він і подався до садиби на Третій лінії нібито для того, щоб провідати хвору. Хоча Ґендзі й намагався не привертати до себе уваги, але сьогодні його виїзд був настільки пишним, що нічим не поступався імператорському. Сам він був напрочуд гарним, як ніхто на світі. Радісна звістка про прибуття дорогого гостя змусила хвору на час забути про свої недуги і піднятися з ложа. Перемагаючи слабкість, вона сиділа, спираючись на лавочку-підлокітник, але голос її звучав досить виразно.
«Я радий, що вам не так уже й погано, — сказав Ґендзі. — А то Цюдзьо[187], страшно занепокоєний станом вашого здоров’я, посіяв тривогу і в моїй душі настільки, що я аж розгубився. Останнім часом я буваю в палаці лише у виняткових випадках, а здебільшого, як людина, не обтяжена державною службою, перебуваю у своєму домі, нудячись від незвичного безділля. Загально відомо, що часом люди, старші за мене, зігнувшись у три погибелі, беруть ревну участь у державних справах. Такі приклади є і в минулому, і в сьогоденні. Але, на жаль, я не можу похвалитися особливими талантами, а тепер ще й лінощі мене здолали ...»
«Я вже давно занедужала, але вважала, що в цьому винна старість. А от цього року стало ясно, що мені залишилося недовго жити, а тому від самої думки про те, що ніколи більше вас не побачу, я впадала в розпач. Але сьогодні ви прийшли й наче на якийсь час продовжили мені життя. Тепер ніщо вже не утримує мене на цьому світі. Я завжди співчувала тим, кого смерть близьких прирекла на самотню старість, і справді готова розпрощатися зі світом. Але, побачивши, який невтомний і зворушливий Цюдзьо в своїх турботах, я відчуваю, що багато чого ще прив’язує мене до життя. Може, тому я і дожила до цього дня», — відповіла вона крізь сльози тремтячим голосом. І хоча все це справляло неприємне враження, але справедливість її слів викликала щире співчуття.
Під час розмови з пані Оомія про минуле й теперішнє Ґендзі між іншим сказав: «Сподіваюся, що пан міністр Двору провідує вас щодня. Тож я був би надзвичайно радий побачити його сьогодні. Маю до нього одну справу, і дуже шкодую, що не зможу з ним зустрітися».
«На жаль, чи то через велику зайнятість державними справами, чи то через неглибокі синівські почуття міністр провідує мене нечасто. А про що ви хотіли з ним поговорити? Оскільки Цюдзьо має підстави почуватися скривдженим, то я міністрові сказала: «Не знаю, з чого все це почалося, але, коли ви так несправедливо з ним обійшлися, то передусім виставили себе на посміховисько, бо неприємний поголос не вдасться розвіяти». Однак міністр завжди був упертим, і мені не вдалося його переконати», — підсумувала стара пані, ніби здогадуючись про намір Ґендзі.
Гірко посміхнувшись, той відповів: «Може, вже пізно про це згадувати, та коли я дізнався, що пан міністр Двору змирився і готовий відступити назад, то навіть наважився натякнути йому про свою підтримку, однак усе скінчилося тим, що він суворо насварив Цюдзьо й тим самим змусив мене пошкодувати про своє втручання. Оскільки будь-що можна очистити від бруду, то не виключено, що панові міністру і справді вдасться повернути дочці незаплямоване ім’я. Але, на жаль, дуже нелегко очистити забруднену воду в нашому світі, в якому все нове гірше від старого... Та менше з тим! — провадив далі Ґендзі. — Річ у тому, що я взяв до себе випадково знайдену особу, про яку мав би дбати міністр Двору. Спочатку ніхто не сказав мені, що це лише непорозуміння, а сам я не дуже прагнув дізнатися правду. Та оскільки дітей у мене мало, то я вирішив закрити очі на деякі обставини й опікати її, але не вважати своєю дочкою. Минали дні за днями, і от одного разу, хтозна-звідки дізнавшись про цю дівчину, Імператор висловив бажання взяти її на службу до себе. «Через відсутність Найсі-но камі[188] палацова прислуга розгублена, бо немає нікого, хто міг би керувати ними, — скаржився Імператор. — Звичайно, зайняти це місце бажало чимало осіб. Серед них були й дві немолоді персони у званні Найсі-но суке і ще кілька жінок, які за своїм становищем не могли претендувати на таке підвищення. Однак жодна не підійшла для цього. За давнім звичаєм посаду Найсі-но камі може посісти особа благородного походження, з незаплямованою репутацією й не обтяжена турботами про власну родину. Особливо обдаровані особи не обов’язково мають задовольняти всім цим вимогам, якщо вони довго служили в палаці й відомі своїми заслугами. Та оскільки на цей час таких також немає, тому було вирішено вибрати особу, що встигла здобути прихильність світу». Після таких довірливих слів Імператора я відразу подумав, що, мабуть, міністр Двору не заперечуватиме проти того, щоб його дочка зайняла місце Найсі-но камі. Як на мене, служба в оточенні Імператора для жінки, незалежно від її походження, сповнена надії на його милостиву прихильність — вельми велика удача. Щоправда, вважається, що діяльність на виконання державних доручень, пов’язаних з такою посадою, менш почесна і досить обтяжлива. Але чи завжди це так? Врешті-решт усе залежить від самої жінки. Одним словом, я був готовий прийняти пропозицію Імператора і з цією метою став розпитувати дівчину про її вік. І от тоді з’ясувалося, що саме її розшукував міністр Двору. Звісно, я відразу вирішив відкритися йому, сподіваючись, що він порадить мені, як знайти вихід із цього становища, але з якихось причин я не мав змоги навіть зустрітися з ним. Нарешті, коли я знайшов відповідний привід, він від мого письмового запрошення відмовився, пославшись на вашу недугу. Причина була переконлива, і я вирішив відкласти церемонію, але тепер бачу, що вам стало краще, тож чи варто зволікати? Будь ласка, повідомте про це пана міністра».
«О, як же це могло статися? Адже міністр залюбки приймає до себе всіх своїх дітей. Що привело її до вас, а не до нього? Невже дівчині хтось сказав, що вона ваша дочка?» — здивувалася стара пані.
«На це були свої причини. Подробиці я розповім міністрові, й він усе зрозуміє. Я чув, що такі непорозуміння досить часто трапляються з простими людьми. Мені не хотілося давати приводу для людського лихослів’я, а тому зберігав цю справу в таємниці. Навіть Цюдзьо нічого не знає. Не кажіть і ви про це нікому», — пояснив Ґендзі.
Тим часом до міністра Двору дійшла чутка, що до його матері, пані Оомія, в садибу на Третій лінії приїхав Ґендзі. «У матері майже не залишилося служниць, тож чи зможе вона його гідно зустріти? — захвилювався він. — Боюся, що не зуміє розмістити навіть його передового ескорту. Тим паче що з ним прибуде й Цюдзьо». І міністр Двору послав до садиби на Третій лінії своїх синів і найближчих придворних. «Віднесіть туди плодів, вина — усього, як годиться, — сказав він їм. — І я мав би поїхати, але, по-моєму, зайвий галас ні до чого».
Та саме тоді принесли листа від пані Оомія: «Міністр з Шостої лінії зволив провідати мене, але вдома безлюдно й сумно, що, мабуть, справить на нього прикре враження. Тож чи не могли б Ви, начебто чисто випадково, прибути сюди? Тим паче що міністр, здається, хотів з Вами особисто поговорити».
«Про що він хоче говорити? Може, Цюдзьо знову скаржився на мене? — подумав міністр Двору. — Моя мати, пані Оомія, відчуваючи, що її життя добігає кінця, безперестанку просить за нього. Якщо Великий міністр замовить слівце за сина, щоб домогтися моєї згоди, то мені навряд чи вдасться відмовити йому. Прикро тільки, що сам Цюдзьо не виявляє особливого зацікавлення. Якщо вже така нагода трапиться, то я вдаватиму, що піддався їхнім умовлянням, і погоджуся на одруження Цюдзьо з дочкою[189]» Уявивши собі, як одностайно стара пані та Великий міністр умовлятимуть його, міністр Двору подумки визнав, що далі опиратися нерозумно, але, як людина недобра й уперта, не міг змиритися з поразкою: «Чому це я мушу поступатися?» Та оскільки пані Оомія розраховувала на нього, а Великий міністр хотів з ним зустрітися, то міністр Двору, щоб не образити їх, вирішив поїхати й під час зустрічі все з’ясувати.
Подався він на Третю лінію, добре причепурившись, у супроводі синів і численних прибічників. Сам міністр Двору, ставний і високий на зріст, своєю величною постаттю і гордовитою ходою якнайкраще відповідав високому званню. У червонувато-брунатних шароварах і нижньому вбранні вишневого кольору з довгим шлейфом він виступав неквапливо й поважно, в повному блиску своєї мужньої краси. Великий міністр із Шостої лінії мав на собі носі з тонкої китайської парчі вишневого кольору поверх кількох нижніх убрань модного забарвлення. Він був такий прекрасний, що ніхто не зміг би його затьмарити чи навіть зрівнятися з ним. Він промінився таким чудовим сяйвом, що і пишно виряджений міністр Двору поруч з ним здавався непоказним. Міністра Двору супроводжували численні сини, один від одного миловидніші. Приїхали з ним і брати, що досягли на той час високих звань. Один з них був дайнаґоном, другий виконував обов’язки дайбу — начальника служби в Весняних покоях палацу. Без спеціального запрошення в садибу на Третій лінії приїхав і десяток інших впливових та знатних придворних. Серед них — Куродо-но то, Куродо п’ятого рангу, Цюдзьо, Сьосьо та інші гідні мужі. Словом, почет у міністра Двору вийшов вельми значним, тим паче що було в ньому й чимало придворних з нижчими званнями. Поки чаша з вином не раз проходила по колу, гості захмеліли. Розмова точилася про те, як щасливо склалося життя пані Оомія.
Тривалий час міністри не бачилися один з одним, і на цій зустрічі мимоволі згадали про минуле. Коли вони перебували далеко один від одного, будь-яка дрібниця будила в них дух суперництва, та от як зустрілися віч-на-віч, розчулилися і, віддавшись спогадам, як і колись, нічого не приховуючи, до самого смерку розмовляли про минуле й сьогодення. Вони збадьорилися, пригощаючи один одного вином, аж поки міністр Двору не зізнався: «Я справді жалкую, що не приїхав провідати пані Оомія відразу. Не наважився прибути без запрошення. А от тепер ви не пробачили б мені, якби я не скористався нагодою зустрітися з вами».
«О, швидше це я винен перед вами. Хоча, зізнаюсь, і я маю чимало підстав для докорів», — багатозначно відповів Ґендзі. «Виходить, я правильно здогадався», — подумав міністр Двору і, зніяковівши, шанобливо схилив голову перед гостем.
«Здавна ми не мали таємниць один від одного ні в державних, ні в особистих справах, ні у великому, ні в малому, — провадив далі Ґендзі. — Ми постійно прагнули підтримати порадами владу Імператора, немов два крила одного птаха. Та з плином часу виявилося, що не все складається так, як ми колись мріяли. Щоправда, це стосується лише приватного життя. Коли непомітно збігають роки й наближається старість, душу мимоволі проймає туга за минулим. На жаль, з кожним роком ми зустрічаємося щораз рідше. О, я розумію, що в світі все має свої межі, але я думаю, що заради давньої дружби ви могли б зустрічатися зі мною, знехтувавши церемоніями».
«Так, справді, я колись тримався з вами вельми невимушено, ба навіть зловживав вашою дружбою. Я не приховував від вас нічого і довіряв вам у всьому. Коли ж ми стали служити Імператору, то саме завдяки вашому щедрому сприянню я, нікчемний, досяг такого високого становища, хоча, звичайно, і не мріяв стати тим другим крилом, про яке ви щойно згадали. Тож хіба можу я не відчувати вдячності до вас? Але, на жаль, з роками я частіше нехтую своїми обов’язками перед вами, як ви щойно справедливо зауважили», — виправдовувався міністр Двору.
І тоді, скориставшись такою слушною нагодою, Ґендзі натяками розповів про Тамакадзуру, дівчину із Західного флігеля.
«О, яка це несподівана, зворушлива історія!.. — крізь сльози проказав міністр Двору. — Ви, мабуть, пам’ятаєте, як під час тієї нічної розмови я розповідав вам про те, як сумував за нею і як пробував дізнатися, що з нею сталося. І от коли я досягнув трохи вищого становища, то зібрав у своєму домі усіх дітей від незаможних жінок, бо соромився залишати їх напризволяще, і тепер, дивлячись на них, неодмінно думаю і про ту, яку, як я вважав, втратив назавжди».
І тоді міністри мимоволі пригадали ту дощову ніч, коли теревенили про те, якими бувають жінки. Остаточно розчулившись, обидва плакали й одночасно сміялися.
А як стемніло, їм довелось прощатися. «О, тепер, коли ми нарешті зустрілися, в моїй пам’яті відразу спливли історії з тих давніх днів, але, на жаль, минулого не можна повернути й доводиться розлучатися», — сказав Ґендзі й, несподівано розслабившись, заплакав. Втім, може, винним у цьому був хміль, що вдарив у голову? А що вже казати про пані Оомія: дивлячись на Ґендзі, що став останнім часом ще прекраснішим і величнішим, вона згадала свою покійну дочку й, тяжко зітхаючи, дала волю сльозам. Вигляд заплаканої монахині викликав справді глибоке співчуття.
Хоча нагода була сприятлива, але Ґендзі не заговорив про Юґірі, бо вважав, що міністр Двору не готовий до такої розмови. А той також не наважився заговорити першим. Тож непорозуміння між обома не вдалося загладити.
«Я мав би провести вас додому, але боюся потурбувати вашу сім’ю раптовою появою, — сказав міністр Двору. — Якось іншим разом я приїду до вас, щоб віддячити за шану, яку ви виявили до нас сьогоднішніми відвідинами».
Наприкінці Ґендзі взяв з нього обіцянку: «Я радий, що стан хворої виявився кращим, ніж здавалося, тож обов’язково приїжджайте у призначений день». Нарешті обидва міністри вирушили зі своїм блискучим почтом. Супровід синів міністра Двору губився у здогадах: «Про що вони домовлялися? Давно не бачилися і, здається, лишилися цілком задоволені один одним... Може, йшлося знову про передачу якихось державних справ?»
Раптова новина зацікавила й водночас стривожила міністра Двору. «Чи доречно відразу перевезти дівчину до себе й відкрито визнати своєю дочкою? Навряд чи Великий міністр від самого початку взявся опікати її без жодних таємних намірів. Швидше за все він відпустив її, бо, потрапивши у скрутне становище, боявся стати об’єктом пересудів і накликати на себе гнів інших своїх жінок, якби ввів до їхнього кола нову коханку, — міркував міністр Двору. — Хоча все це справді прикро, але навряд чи такі обставини кидають тінь на честь дівчини. Та й хто посмів би зневажати мою дочку через те, що вона якийсь час жила у будинку Великого міністра? От тільки що скаже ньоґо Кокіден[190], якщо він забажає відправити свою вихованку на службу в палац? Та хіба можна піти проти його волі?»
Розмова ця відбулася першого дня другого місяця. Шістнадцятий день, на який припадало свято Хіґан[191], був найсприятливішим днем для проведення церемонії одягання мо. Віщуни стверджували, що найближчим часом кращого дня не буде, а стан старої пані не погіршувався, тому в садибі на Шостій лінії поспішно взялися до приготувань. Зайшовши, як звичайно, в Західний флігель, Ґендзі докладно розповів дівчині про розмову з її батьком і порадив, як краще поводитися під час церемонії. «Навіть рідний батько не міг би турбуватися дбайливіше», — подумала вона, але звістка про майбутню зустріч з міністром Двору втішила її надзвичайно.
Потім Ґендзі потай відкрив усю правду і Юґірі. «Неймовірно! — подумав той. — Ну, тепер багато чого стало зрозумілим». Він згадав чарівний образ дівчини із Західного флігеля, а не тієї жорстокої[192]. «Ой, чому ж я не здогадався про все це раніше?..» — нарікав він на свою некмітливість, але відразу, сповнений почуття вірності, схаменувся: «Ні, все одно не можна було про це навіть і думати!»
Нарешті настав призначений день, і з дому на Третій лінії з’явився таємний гонець. Скринька для гребенів, як і її вміст, вражала вишуканістю. Разом з нею був і лист такого змісту: «Хоча я мріяла особисто Вас привітати, але залишилася дома, бо подумала, що слова монахині навряд чи принесуть Вам удачу. А проте дозвольте мені сподіватися, що я могла б послужити для Вас принаймні прикладом довголіття... Я щиро зворушена всім, що дізналася про Вас. Думаю, що не образила Вас, відкривши свої почуття. Бажаю, щоб усе склалося так, як Ви хотіли...
Усе це було написано невпевненим старечим почерком. Ґендзі, зайшовши в Західний флігель, щоб віддати останні розпорядження, побачив листа.
«Які зворушливі слова, дарма що написані старовинним стилем! Так, це її рука... Колись пані Оомія вправно орудувала пензлем, але з роками її почерк ніби постарів, а рука почала тремтіти», — сказав Ґендзі, ще раз прочитавши листа. «Зміст цієї пісні так чи інакше пов’язаний зі скринькою для гребінців. Немає майже жодного зайвого знака, чого досягти не так-то просто», — додав він, усміхаючись.
Щедрі дари надійшли від Імператриці-дружини: біле мо, китайський одяг, повне парадне убрання, прикраси для зачіски й вишукані китайські пахощі в особливих горщиках. Жінки із садиби на Шостій лінії, кожна на свій смак, приготували для юної панни різноманітне вбрання, а для її служниць — гребінці та віяла. Усі дари виявилися настільки гарними, що не можна було віддати чомусь одному перевагу. Кожна постаралася перевершити суперниць, і їхні зусилля не були марними. Чутка про поспішне приготування до церемонії дійшла й до Східної садиби, але тамтешні жінки не зважали, бо за своїм становищем не мали права приходити з привітаннями. І тільки Суецумухана, дочка принца Хітаці, особа на рідкість педантична і старомодна, вважаючи для себе обов’язковою участь в церемоніях такого рівня, подумала: «Хіба я можу знехтувати настільки важливою подією?» — і приготувала відповідні дари. Ну хіба не вартий похвали такий її намір? Вона надіслала Тамакадзурі зеленувато-сіре хосонаґа, шаровари кольору «опалих каштанів», такого улюбленого в стародавні часи, і коуцікі з візерунком виноградин, колись бузкове, але вже геть вицвіле, вклавши все це в чудові скриньки, ретельно обв’язані тканиною. А ще вона щиро написала: «Я не маю честі бути знайомою з Вами, а тому почуваюся вкрай ніяково, але такого дня я не можу оминути увагою. Якщо мої подарунки здадуться Вам нікчемними, то роздайте їх своїм служницям...»
«Навдивовижу старомодна особа! — сказав Ґендзі. — Такій самітниці краще вже зовсім не брати участі в житейських справах. Просто сором бере за неї. І все-таки напишіть їй відповідь, інакше вона образиться. Коли згадаю, як покійний принц балував її, охоплює сум, що тепер усі її зневажають».
До рукава коуцікі була прикріплена записка з піснею звичного змісту:
Її почерк, і раніше невправний, з часом змінився на гірше, ставши ще твердішим, розгонистішим і незграбнішим. Хоча Ґендзі був роздратований, але не пропустив нагоди поглузувати: «Видно, довго трудилася вона над цією піснею! Тепер уже немає нікого, хто міг би їй допомогти. Нелегко ж їй ведеться... Сам напишу їй відповідь, хоча у мене й обмаль часу».
«Ви виявляєте дбайливість, на яку мало хто здатний. Хоча було б краще, якби Ви цього не робили, — вкрай невдоволено написав він.
«Добре знаючи нахили цієї особи, я постарався догодити їй», — пояснив він, показавши пісню Тамакадзурі. А вона відповіла, чарівно усміхаючись: «Бідолаха! По-моєму, ви просто з неї глузуєте».
Але годі про це, бо я і так занадто багато дрібниць наговорила!
Міністр Двору, раніше байдужий до церемонії, після несподіваної новини про те, що йдеться про його дочку, з нетерпінням чекав призначеного дня і, коли той нарешті настав, приїхав у садибу на Шостій лінії одним з перших. За розпорядженням Ґендзі церемонія повноліття Тамакадзури була підготовлена з набагато більшою старанністю, ніж цього вимагав звичай. Такою великодушною турботою Ґендзі про його дочку міністр Двору був не тільки зворушений, але й здивований. На варту Свині міністра Двору провели за завіси. Подушки-сидіння для почесних гостей вражали вишуканістю, а все потрібне за звичаєм начиння було надзвичайно тонкої роботи. За щедрим частуванням при яскравих, як ніколи, світильниках з гостем обходилися з особливою люб’язністю. Міністр Двору дуже хотів зблизька розгледіти обличчя дочки, але цього вечора все відбувалося так раптово, що, зав’язуючи шнурки на її мо, він намагався опанувати себе, щоб приховати хвилювання.
А тим часом Ґендзі сказав: «Сьогодні нам не варто згадувати про минуле, а ви, будь ласка, поводьтеся так, ніби нічого не знаєте. При людях, яким не відома наша таємниця, ми не маємо права відступати від звичного порядку».
«О, справді, ви маєте рацію. Нічого додати», — відповів міністр Двору і, піднявши чашу з вином, провадив далі: «Я не знаходжу слів, щоб подякувати вам за безприкладну великодушність, але як не дорікнути вам за те, що ви досі приховували від мене дочку?»
сказав міністр Двору і заплакав, не в змозі більше стримуватися. Дівчина, опинившись серед таких поважних осіб, розгубилася і не могла вимовити жодного слова. Замість неї відповів Ґендзі:
Тож хіба доречно дорікати мені тепер?..»
«О, я згоден з вами в усьому», — сказав міністр Двору і вийшов.
Того дня в садибі на Шостій лінії зібралося чимало столичної знаті на чолі з принцами крові. Багато хто з них був закоханий в дівчину, і ревниво стежив за тим, що міністр Двору зайшов за завіси і довго звідти не виходив. «Що це мало б означати?» — дивувалися вони. Серед синів міністра Двору тільки Уцюдзьо[195] і Бен-но сьосьо знали правду, та й то лише в загальних рисах. Їм було гірко відмовлятися від потаємних мрій, але хіба могли вони не радіти, дізнавшись, що вона їхня сестра? «От добре, що я не встиг відкрити їй своїх почуттів», — прошепотів Бен-но сьосьо. «Важко збагнути, що має на думці Великий міністр! — казали інші. — Може, він хоче з нею вчинити так само, як і з нинішньою Імператрицею-дружиною?»
Почувши такі розмови, Ґендзі сказав міністрові Двору: «Я радив би вам деякий час виявляти обережність, щоб уникнути неприємних пересудів. Тільки легковажні люди можуть не зважати на пристойність і поводитися так, як їм заманеться. А от нам з вами доводиться постійно звертати увагу на те, що говорять у світі. Тож буде краще, якщо люди поступово до всього звикатимуть» .
«Я зроблю все так, як ви радите, — відповів той. — А ваші зусилля, яких ви доклали, щоб опікуватися моєю дочкою і забезпечити їй добре виховання, ще раз свідчать, що наші долі пов’язані ще в далекому минулому».
Як міністр Двору, так і інші гості отримали, відповідно до своїх звань, дари й винагороди за заведеними раніше правилами, але цього разу Ґендзі навіть перевершив їх. Оскільки спочатку міністр Двору відмовлявся від участі в церемонії під приводом хвороби пані Оомія, вирішено було обмежитися найскромнішою музикою.
Принц Хьобукьо особисто звернувся до Ґендзі з проханням: «Оскільки тепер немає жодних перешкод ...» — «Імператор неодноразово натякав, що готовий взяти її до себе, але я був проти. А тому я зможу дати вам остаточну відповідь лише тоді, коли отримаю від нього згоду», — відповів Ґендзі.
А тим часом міністр Двору, який бачив дочку мигцем під час церемонії, тільки й думав про те, як би розгледіти її трохи краще. Звичайно, якби вона не була вродливою, то Великий міністр навряд чи так дбайливо турбувався б про неї. І от тепер нарешті став зрозумілим той давній сон. Про все це міністр Двору докладно розповів тільки своїй старшій дочці, ньоґо Кокіден.
Хоча міністр Двору твердо намагався приховати те, що сталося, принаймні на якийсь час, але дарма старався, бо люди мають схильність до лихослів’я. Тож, природно, чутка про це поступово дійшла й до тієї невихованої особи, яка також була дочкою міністра Двору. Прийшовши до ньоґо Кокіден, коли в неї гостювали Уцюдзьо і Бен-но сьосьо, вона безцеремонно заявила: «Кажуть, міністр Двору обзавівся ще однією дочкою. От їй пощастило! Адже рідко ким піклуються аж дві такі поважні особи. Тим паче що її мати начебто була низького походження».
Розгубившись, ньоґо не знала, що сказати. «Мабуть, вона варта уваги, — відповів Уцюдзьо. — А, власне, від кого ви про це дізналися? Та й навіщо поширювати чиїсь плітки? Адже їх можуть почути язикаті жінки...»
«Та припиніть, я все знаю! Її готують на місце Найсі-но камі. А хіба я стала б прислужувати у вас, якби не сподівалася завдяки вам на щось подібне? Адже я виконую обов’язки, яких не доручають навіть простим служницям! Які ви до мене несправедливі...» — дорікнула дівчина.
Всі засміялися. «О, я також думала про місце Найсі-но камі, коли дізналася, що воно вільне», — сказала одна жінка. «Та чи варто плекати такі безглузді мрії?» — сказала друга.
«То що, таким нікчемним, як я, особам, немає місця серед вас — щасливчиків долі? — розгнівалася дівчина. — А від пана Уцюдзьо я не чекала такої жорстокості. Сам привів мене сюди, а тепер глузує. Не кожна людина погодиться жити в цьому домі! Просто жах, жах!» Вона не відчувала особливої ненависті до своїх братів, але не спускала з них свого злого погляду. «На жаль, я справді помилився», — подумав Уцюдзьо, відразу засмутившись.
А Бен-но сьосьо зауважив, усміхаючись: «Невже ви думаєте, що пані Кокіден не цінить вашої старанності? Але передусім заспокойтеся. Якщо вже ви маєте намір перетворити незламні скелі в сніговий пил[196], то вам треба набратися терпіння. Втім, я впевнений, що ви свого досягнете».
«А, по-моєму, вам краще було б зачинитися за кам’яними дверима в небесній печері[197]», — додав Уцюдзьо, піднімаючись з місця.
Дівчина розплакалася: «Ви просто безсердечні! І тільки пані ньоґо добре ставиться до мене, тому я завжди готова їй служити». А тоді вона забігала по покоях, хапаючись за роботу, якої уникали б навіть найнижчі служниці, й метушилася біля ньоґо, виказуючи незвичайну старанність. «О, прошу вас, попросіть, щоб мене призначили Найсі-но камі!» — наполегливо повторювала вона, а розгублена ньоґо, не знаючи, що їй відповісти, тільки дивувалася: «Та що це вона задумала?»
Почувши про таке бажання панни Омі, дівчини з Північного флігеля, міністр Двору гучно засміявся і, зайшовши якось в покої ньоґо, запитав: «Де панна Омі? Покличте її сюди». — «Я тут!» — радо відгукнулася дівчина і вийшла до нього.
«З вашою старанністю вам і справді можна служити в палаці. Чому ж ви раніше не сказали мені, що хочете стати Найсі-но камі?» — із серйозним виразом обличчя запитав міністр, а дівчина, не тямлячись від радості, випалила: «О, я вже збиралася просити вас, але сподівалася, що ви дізнаєтеся про моє бажання від самої пані ньоґо. Та коли раптом я почула, що це місце займе інша особа, мені здалося, ніби уві сні я стала багатою, а прокинувшись, залишилася з нічим...»
Ледве стримуючи сміх, міністр сказав: «От бачите, до чого веде зайва скромність. Якби ви відверто поділилися зі мною своїми думками, я доповів би про вас раніше, ніж хтось інший. Хоч би якою бездоганною була дочка Великого міністра, але Імператор, гадаю, прислухався б до мого прохання, якби я виявив достатню наполегливість. Зрештою, і тепер ще не пізно, можете скласти прохання на його ім’я[198], тільки напишіть якнайкраще. Імператор не зможе знехтувати вами, побачивши, наскільки вправно ви складаєте довгі пісні. Адже його знають як великого шанувальника поезії». Ось таким недостойним як для батька способом він примудрився глузувати з дочки.
«З піснею я якось дам собі раду. А от прохання... Може, ви мені скажете, що треба в таких випадках писати, а я, так би мовити, додам слів з вашого благословення», — і дівчина склала молитовно руки.
Жінок за завісою так душив сміх, що дехто з них, не витримавши, вислизав надвір, щоб заспокоїтися. Ньоґо, сильно почервонівши, подумала: «Е ні, вона таки невиправна».
«Коли щось гнітить мене, мені досить поглянути на панну Омі, щоб настрій відразу покращився...» — казав міністр, постійно насміхаючись з неї, але люди подейкували: «Напевно, він знущається з неї, бо соромиться дочки...»
Суцвіття конопельника
Головні персонажі:
Хоча Ґендзі та міністр Двору вмовляли Тамакадзуру, панну із Західного флігеля, зайняти місце Найсі-но камі, але вона вагалася. Якщо вона не почувалася впевненою у своєму майбутньому, перебуваючи навіть у домі Ґендзі, якого вважала мало не своїм батьком, то на службі в палаці її могли підстерігати ще більш несподівані труднощі, як-от суперництво із Імператрицею-дружиною та ньоґо Кокіден. Її становище було надто невизначеним, бо на глибоку прихильність Ґендзі та міністра Двору вона не мала підстав сподіватися. У світі ставилися до неї зверхньо, а чимало злостивців тільки й чекали нагоди, щоб зробити з неї посміховисько. Словом, власне майбутнє здавалося їй похмурим, а оскільки була вона вже досить дорослою, щоб усе розуміти, то подумки мучилася і потай нарікала на долю. Хоча в садибі на Шостій лінії їй жилося непогано, але своєю нав’язливою поведінкою Ґендзі часом так набридав їй, що вона тільки й думала, як було б добре коли-небудь залишити його дім й нарешті звільнитися від людських підозр. Її рідний батько з поваги до почуттів Ґендзі досі не насмілювався відкрито визнати її своєю дочкою і забрати до себе. Тож вона не могла чекати від життя нічого, крім принижень і двозначних залицянь, які завдавали їй сердечного болю і ставали приводом для людського лихослів’я. А після того, як міністр Двору дізнався про її існування, життя в домі Ґендзі стало для неї ще важчим, бо той, відчувши себе вільним від всяких заборон, поводився ще безцеремонніше, через що вона все частіше крадькома плакала. Вона не мала матері, якій могла б принаймні натякнути на свої прикрощі, якщо не відкритися повністю. Батьки, названий і рідний, були надто поважними особами, тож вона ніяковіла в їхній присутності. Та й чи зрозуміли б вони її, якби вона спробувала шукати в них поради?
Того дня, коли, нарікаючи на свою злощасну долю, вона сиділа біля виходу на галерею і дивилася на прекрасне вечірнє небо, її чарівним виглядом важко було не милуватися. Краса дівчини, відтінена незвичайним світло-сірим жалобним одягом[199], який м’яко облягав її стан, здавалася такою яскравою, що служниці з усміхом на устах захоплено дивилися на неї. Саме тоді в Західний флігель зайшов Юґірі. Він був також у сірому, тільки темнішого відтінку, вбранні, що дуже личило йому, з піднятими догори на знак жалоби стрічками головного убору. Від самого початку Юґірі щиро опікав дівчину, а вона не сторонилася його, вважаючи братом. І навіть тепер, вже знаючи всю правду, та все ж не бажаючи його відцуратися, вона, за давньою звичкою, говорила з ним без посередниці через штору за завісою.
Юґірі прийшов за дорученням Ґендзі, щоб передати їй листа від Імператора. Тамакадзура писала відповідь з такою щирістю і бездоганністю, що юнака знову почало вабити до неї, може ще сильніше, ніж того ранку після буревію, коли всупереч усім правилам він закохався в неї, і тепер, уже знаючи правду, не міг вгамувати почуттів.
«Боюся, що батько, навіть віддавши дівчину на службу в палац, не відмовиться остаточно від неї і, викликаючи неприязнь до неї серед улюблених жінок у садибі на Шостій лінії, поставить її у скрутне становище», — подумав Юґірі й, ледве вгамовуючи хвилювання, з незворушним виразом обличчя багатозначно сказав: «Я хотів би повідомити вам щось таке, про що нікому не можна розповідати. То що, починати?..» Служниці, що були неподалік дівчини, відступили у глибину покою і сховалися за ширмою.
Докладно й переконливо Юґірі взявся наставляти дівчину нібито від імені Ґендзі. Звернув її увагу на те, що через незвичайну прихильність Імператора до неї вона має поводитися вкрай обережно. Не знаючи, що йому відповісти, дівчина тільки нишком зітхала. А була вона така ніжна і зваблива, що Юґірі, більше не в змозі стриматися, зауважив: «Жалобне вбрання можна було зняти вже цього місяця, але досі не знайшлося сприятливого дня. Я чув, що на тринадцятий день намічено ваш виїзд у долину річки Камо для священного обмивання. Звичайно, і я хотів би вас супроводжувати».
«Боюся, що ваша участь може надати церемонії надмірної урочистості. А я не хотіла б привертати до себе зайвої уваги», — відповідала Тамакадзура. Вона була настільки обережною, що уникала навіть розголосу про причину своєї жалоби.
«Мені прикро, що ви намагаєтеся все приховати, — сказав Юґірі. — А от я не приховую суму з того приводу, що доведеться зняти жалобне вбрання, яке нагадує мені про дорогу моєму серцю людину. Та, далебі, я досі не можу зрозуміти, яким дивним чином ви пов’язані з нею? І якби на вас не було сірого вбрання, я ні про що не здогадався б...»
«Тим паче мені, нерозумній, ще важче все зрозуміти, але, повірте, цей темний колір болісно пронизує душу...» Її задумливіший, ніж звичайно, вигляд був сьогодні особливо прекрасним. Видно, зметикувавши, що кращого випадку не трапиться, Юґірі просунув під завісу принесену гілочку конопельника[200] й промовив: «Тож і ці квіти варті вашої уваги...»[201], але одразу не відпустив гілочки, а коли дівчина мимохіть простягла до неї руку, схопив її за рукав і притягнув до себе з такими словами:
«Видно, все ще не полишає надії...» — подумала дівчина невдоволено, але, вдаючи, ніби нічого не зрозуміла, відповіла, поволі відсуваючись у глибину покоїв:
А хіба можемо ми бути ближчими одне до одного, ніж тепер?»
Усміхнувшись, Юґірі відповів: «Гадаю, ви добре розумієте, що означає бути близьким, а що — далеким... Та, мабуть, ви не уявляєте собі, як розривається моє серце навіть тепер, коли я дізнався про бажання Імператора взяти вас до себе на почесну службу. Досі я мовчав, боячись, що ви сторонитиметеся мене, але сьогодні, не в змозі більше стримуватися, вирішив нарешті відкритися вам. Ви, напевне, знаєте про почуття до вас То-но цюдзьо[202] з дому міністра Двору. О, який же я був дурний, поглядаючи на його страждання з байдужістю стороннього спостерігача! Я зрозумів це лише тепер, коли сам опинився в його становищі. Я заздрю його нинішній незворушності, адже в нього з’явилася впевненість в тому, що тепер він ніколи не розлучиться з вами. О, як би я хотів бути на його місці! Принаймні пожалійте мене!» Він довго докучав їй своїми зізнаннями, але про це не писатиму, бо вони були досить нудними.
Пані Найсі-но камі[203], яку слова Юґірі вкрай збентежили, думала лише про те, як би швидше сховатися від нього. «Яка ви немилосердна! Але ж ви, напевне, знаєте, що я не здатний вчинити щось нерозважне», — образився Юґірі, але вже не міг зупинитися, тож Тамакадзура, вимовивши: «Ой, мені щось стало зле...», зникла в глибині покоїв, і йому нічого не залишалося, як піти, голосно зітхаючи.
А втім, дуже скоро Юґірі пошкодував про свій запал і в думках полинув до іншої, ще прекраснішої особи[204]. «Невже навіть її голосу я не зможу ніколи почути? — думав він, прямуючи в покої Великого міністра. — Хоча б через ширму...»
Вийшовши до сина, Ґендзі уважно вислухав його доповідь про розмову з Тамакадзурою. «Судячи з усього, вона не дуже то схильна до придворної служби, — зауважив він. — На превеликий жаль, могло статися ще й так, що принц Хьобукьо, людина вельми досвідчена в любовних справах, привернув її до себе палкими зізнаннями? А проте я думаю, що, побачивши Імператора під час виїзду в Охарано, вона не залишилася до нього байдужою. Жодна молода дівчина не відмовиться від придворної служби, якщо хоч мигцем його побачить. На це я і розраховував...»
«Однак я не знаю, яке становище якнайкраще відповідатиме її натурі. Та й чи зможе вона змагатися з Імператрицею або впливовою ньоґо Кокіден? Їй буде важко досягнути їхнього рівня, навіть якщо Імператор і зацікавиться нею. А ще треба пам’ятати, що принц Хьобукьо, палко закоханий у неї, буде вкрай незадоволений, якщо ви віддасте її в Імператорський палац навіть не як ньоґо, а просто як Найсі-но камі. Подейкують, ніби через це ваші братські стосунки з принцом можуть зіпсуватися», — сказав Юґірі з чисто дорослою розважливістю.
«Справді, у всьому цьому важко розібратися. От навіть Удайсьо[205] готовий звинуватити мене в тому, що йому не вдається схилити її на свій бік. Виходить, що, не залишивши людини в біді, я поводився нерозумно, бо врешті-решт сам у всьому виявився винним. Я не забув, як перед смертю її покійна мати щиро просила подбати про дочку, і дізнавшись, що дівчина живе в глушині без жодної батькової допомоги, пожалів її і взяв до себе. А тепер, коли я про неї потурбувався, міністр Двору також уже готовий визнати її», — сказав Ґендзі досить переконливо.
«Я впевнений, що вона стала б хорошою дружиною принцові, — провадив він далі. — Вона — людина жвавої вдачі, прекрасної зовнішності й досить розумна, щоб не допускати прикрих помилок. Гадаю, що їхній шлюб був би вельми вдалим. Водночас вона успішно впоралася б і з обов’язками придворної дами. Вона гарна собою, непогано вихована, кмітлива, прекрасно розбирається в обрядах і церемоніях. Імператор, напевно, був би задоволеним».
Оскільки Юґірі дуже хотів збагнути батькові наміри, тому сказав: «Люди поширюють хибне уявлення про ту рідкісну увагу, яку останнім часом ви приділяли її вихованню. Схоже, такої ж думки дотримується і міністр Двору, бо в такому ж дусі він начебто відповів Удайсьо, коли той попросив його посприяти в одруженні з дочкою».
Засміявшись, Ґендзі відповів: «Обидві сторони — і люди, і міністр Двору — помиляються. А от дівчина в будь-якому випадку має коритися батьківській волі, коли йдеться про придворну службу чи будь-що інше. Бо жінка в дитинстві підпорядковується батькові, в дорослому віці — чоловікові, а в старості — синові, а тому я не маю права порушувати заведений порядок і розпоряджатися її долею на свій розсуд».
«А ще кажуть, що міністр Двору захоплений вашою мудрістю і далекоглядністю у тому, що ви погодилися віддати дівчину на придворну службу, щоб насправді зберегти її для себе, бо її становище у вашому домі було б вельми двозначним серед жінок високого роду, що давно з вами живуть», — цілком серйозно сказав Юґірі.
«Шкода, якщо він справді в чомусь такому мене підозрює!» — подумав Ґендзі і, силувано усміхнувшись, відповів: «Я не очікував, що міністр Двору дійде до таких безглуздих припущень. Очевидно, він страждає надмірною підозрілістю. Однак сподіваюся, що невдовзі все якось уладнається. Бо все це чиста вигадка». Його здивування здавалося цілком щирим, але Юґірі не покидали сумніви.
Та й сам Ґендзі не знав, як виплутатися з цього становища. Адже якщо людська підозра справдиться, то це, напевне, матиме неприємні наслідки. І він вирішив, що головне — це якось переконати міністра Двору в чистоті своїх намірів, бо його прикро вразило, що той розгадав його таємні помисли, як, віддаючи свою вихованку в палац, насправді зберегти її для себе.
Невдовзі Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, зняла жалобне вбрання. «Дев’ятий місяць несприятливий для її приїзду в палац, тож треба дочекатися десятого», — доповів Ґендзі, й Імператор з нетерпінням чекав того дня. А тим часом її шанувальники, вельми ображені таким поворотом подій, благали своїх помічниць якось звести їх з дівчиною раніше, ніж вона стане служити в палаці. Але, на жаль, ті відповіли, що зробити це ще важче, ніж зупинити водоспад Йосіно[206].
Юґірі, турбуючись про те, що дівчина подумає про його мимовільне зізнання, тепер вирішив догоджати їй, як тільки міг, в усіх її потребах, поводячись стримано, з гідністю, без жодного натяку на ніжні почуття.
Рідні брати Тамакадзури, не маючи до неї доступу, з нетерпінням чекали того дня, коли вона нарешті переїде у палац і вони зможуть піклуватися про неї відкрито. «Яке в нього непостійне серце!» — дивувалися жінки, поглядали на То-но цюдзьо[207], який начебто геть-чисто забув про недавню пристрасть до дівчини, коли прийшов у садибу на Шостій лінії з дорученням від міністра Двору. Оскільки їхню спорідненість досі не було оприлюднено, Касіваґі, як і раніше, відвідував дівчину таємно. Тож і цього разу, передавши листа, він очікував відповіді в саду під багряником у місячному сяйві. Однак її ставлення до нього помітно змінилося: якщо раніше вона відмовлялася навіть читати його листи, то тепер веліла провести його до південної завіси. Щоправда, вона все ще не сміла розмовляти з ним сама і відповідала через служницю Сайсьо.
«Батько послав до вас саме мене, щоб безпосередньо передати важливе повідомлення. Та як я можу це зробити на такій відстані від вас? Хоч би яким низьким було моє становище, я знаю, що між нами існує нерозривний зв’язок. Може, я здамся вам, так би мовити, старомодним, але мушу сказати, що цілком покладаюся на ваше довір’я...» — сказав Касіваґі, невдоволений ставленням Тамакадзури до нього.
«Правду кажучи, я сама хотіла поговорити з вами про все, що відбулося за минулі роки, але останніми днями я занедужала так, що не можу встати з постелі. А ваші докори тільки переконують мене, що я вам чужа...» — відповіла вона йому відверто через служницю.
«Але чому ви не допускаєте мене навіть до ширми, за якою хворієте? А втім, може, ви й маєте рацію. Я справді сказав щось недоречне», — і, стишивши голос, Касіваґі передав дівчині батькове доручення. Поводився він не гірше за інших і справляв дуже приємне враження.
«Я не знаю подробиць про те, як саме відбуватиметься церемонія Вашого приїзду до палацу, — передавав Касіваґі дочці міністра Двору, — але гадаю, що Вам варто було б порадитися особисто зі мною. Однак, остерігаючись людських очей, я не можу Вас відвідати і поговорити з Вами, а тому переповнений тривожними передчуттями». А далі, звертаючись до пані Сайсьо, Касіваґі додав: «Я більше не посилатиму їй своїх дурних листів. Та мені стає щораз прикріше, що вона вдає, ніби не помічає моєї щирої відданості. Передусім мені не сподобалося, як вона прийняла мене сьогодні ввечері. Хіба не було б краще прийняти мене в Північних покоях, а якби ви не захотіли бути посередницею, я обмежився б служницею низького рангу. Ні, рідко хто поводиться так з рідним братом. Хай там що, а такі стосунки — дивина та й годі».
Зворушена скаргами Касіваґі, Сайсьо поспішила передати його слова Тамакадзурі. «Як ви кажете, я й справді боюся, що таке раптове визнання родинних стосунків може здатися людям підозрілим. Але якби ви знали, як мені гірко, гірше, ніж колись, що я досі не можу поділитися з вами всім, що назбиралося в душі за довгі роки життя далеко від столиці...»
Зніяковівши, Касіваґі довго роздумував, щоб нарешті сказати:
поскаржився він, хоча ніхто в цьому не був винен. На це Тамакадзура відповіла:
«Здається, моя пані досі не зрозуміла, що ви хотіли сказати їй своїми листами. Вона страшенно сором’язлива і надає дуже великого значення людським чуткам, тому й не зважується відповідати вам. Але я впевнена, що скоро все зміниться», — сказала Сайсьо. І вона не помилилася.
«О, я добре розумію, що ще не час вести тривалі розмови. Мені треба багато чого зробити для вашої пані, щоб показати їй свою щиру відданість», — погодився Касіваґі і встав, збираючись іти.
Місяць на прекрасному небі піднімався все вище і вище, і в його сяйві струнка постать Касіваґі, одягненого в носі, здавалася особливо витонченою. Звичайно, він не міг рівнятися з Юґірі з дому Великого міністра, але був по-своєму привабливим. «І чому це юнаки з цих двох родин такі красиві?» — захоплювалися жінки, вихваляючи молодиків понад усяку міру.
Касіваґі служив у Правій імператорській охороні другим за старшинством офіцером після Удайсьо[210], який часто викликав його до себе для обговорення делікатних справ й одночасно використовував його для сприяння через батька, міністра Двору, в одруженні з Тамакадзурою. Хіґекуро був порядною людиною, яку вважали майбутнім регентом, опікуном юного імператора. Словом, кращого зятя міністрові Двору знайти було б важко, але, побоюючись, що Ґендзі вже визначився з долею Тамакадзури, як Найсі-но камі, і не бажаючи протидіяти його задумам, він готовий був з цим примиритися. Хіґекуро був єдиноутробним братом матері принца-спадкоємця попереднього імператора Судзаку від його наложниці ньоґо Сьокьоден. Імператор ставився до нього з неменшою довірою, ніж до своїх двох міністрів — Лівого й Правого. Хіґекуро мав тоді років тридцять два-три. Його головна дружина, господиня Північних покоїв, старша дочка принца Сікібукьо, доводилася старшою сестрою пані Мурасакі. Вона була на кілька років старшою за чоловіка, і хоча не мала особливих вад, він чомусь називав її бабусею і тільки й думав, як би з нею розлучитися.
Мабуть, з цієї причини Ґендзі не був готовий віддати Тамакадзуру за Хіґекуро, бо вважав, що його вихованка заслуговує кращої долі. Хоча загалом Хіґекуро не вирізнявся надмірною легковажністю в любовних справах, але дівчина із Західного флігеля повністю опанувала його серцем. Оскільки від обізнаних людей Хіґекуро дізнався, що міністр Двору не проти того, щоб видати дочку за нього, а сама вона не має особливого бажання йти на придворну службу, то навіть усупереч опору Ґендзі спробував за посередництвом пані Бен діяти.
Настав дев’ятий місяць. Одного прекрасного ранку, коли на землю ліг перший іній, служниці, завжди готові догодити юній панні, крадькома принесли в її покої листи від її залицяльників. Сама вона їх не читала, а тільки слухала, як їх читають уголос. У листі Хіґекуро писав: «Я все ще думаю з надією про цей довгий місяць[211], та, дивлячись, як змінюється небо, щораз більше сумую...
Мабуть, Хіґекуро від Касіваґі дізнався, що, як тільки скінчиться довгий місяць, дівчина піде на службу в палац.
А от що написав принц Хьобукьо: «Я розумію, що немає ради і я не можу нічого змінити...
Мене втішатиме думка, що Ви знаєте про мої почуття...»
Лист принца був прив’язаний до тонкого стебла тростини, на його аркуші ще зберігся іній. Відповідним до цього стебла був і гонець.
Сахьое-но камі, син принца Сікібукьо, доводився братом пані Мурасакі. Часто буваючи в садибі Ґендзі, він одразу дізнався про все, що там відбувається і, приголомшений новиною, поспішив висловити дівчині свої образи:
Різнокольорові аркуші паперу, безліч відтінків туші й ароматів — все це було по-своєму прекрасним. «О, як шкода, що дуже скоро ми вже не отримуватимемо таких листів!» — нарікали служниці.
А яку відповідь придумала Тамакадзура принцові Хьобукьо? Вона відповіла надзвичайно коротко:
Знаки, накреслені блідою тушшю, здалися принцу незвичайно промовистими. Всього кілька написаних слів, немов росинки, втішали принца надією, що дівчина не забула про нього. Чимало інших, зовсім невигадливих, листів, сповнених любовних нарікань, отримала тоді Тамакадзура й від інших залицяльників. Кажуть, що начебто обидва міністри визнали її поведінку зразком, якого мала б дотримуватися будь-яка жінка.
Кипарисовий стовп
Головні персонажі:
«Було б дуже прикро, якби про це дізнався Імператор. Тож поки що не надавайте цій справі великого розголосу», — застерігав Ґендзі, але Хіґекуро не вдавалося приховати своєї радості. Хоча минуло вже кілька днів після їхньої першої зустрічі, але Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, все ще сторонилася його й цілими днями сумувала, нарікаючи на новий поворот своєї злощасної долі. Звісно, Хіґекуро почувався цим ображений, але водночас щиро радів, упевнений у глибокій, з попереднього життя, спорідненості їхніх доль.
Щодня насолоджуючись її бездоганною, ні з ким не зрівнянною красою, він лякався самої думки про те, що така красуня могла належати комусь іншому. Він був готовий однаково щиро вклонятися як богині милосердя Каннон з храму Ісіяма, так і служниці Бен, але, на превеликий його жаль, ця служниця, збагнувши, що її втручання мало дуже несприятливі наслідки для Тамакадзури, перестала з’являтися в садибі на Шостій лінії. В підсумку, чимало залицяльників, знемагаючи від любові до дівчини, обтяжували її душу своїми домаганнями, але своєю благодаттю богиня Каннон наділила тільки Хіґекуро, до якого красуня не відчувала сердечної схильності.
Ґендзі був розчарований і невдоволений таким поворотом подій, але вже не міг нічого вдіяти. Оскільки на таке одруження погодився батько Тамакадзури, то Ґендзі вважав несправедливим і непослідовним противитися, а тому взявся відсвяткувати цю подію якомога пишніше.
Хоча Хіґекуро квапився, щоб перевезти Тамакадзуру до себе, але Ґендзі вважав таку поспішність легковажною і несправедливою до дівчини, бо сумнівався, що головна дружина Хіґекуро прийме її з великою радістю. «Я радив би вам діяти повільно, спокійно, без зайвого галасу, — сказав він. — Поводьтеся так, щоб не викликати ні в кого нарікань та осуду».
«Напевне, це й краще, що вона вийшла заміж за Хіґекуро, а не почала служити в палаці, бо, не маючи надійного покровителя, вона б не змогла протистояти суперницям. Я, звісно, хотів би взяти її під свою опіку, але як до цього поставилася б ньоґо Кокіден?» — нишком зізнавався міністр Двору довіреним людям. Справді, хоча служити Імператорові — велика честь, становище Тамакадзури при дворі, безперечно, було б дуже хитким. Решта його жінок швидше за все нехтували б нею, а якби Імператор і приділяв їй увагу, то вкрай рідко, до того ж навряд чи він ставився б до неї як до знатної особи. Тому, коли міністрові Двору доповіли, якими листами обмінялися наречені на третю ніч[212], він щиро порадів за дочку і подякував Ґендзі за зворушливу дбайливість щодо неї. Спочатку це одруження було оповите таємницею, але, як завжди буває, скоро люди дізналися про нього, переповідали одне одному і врешті-решт увесь світ заговорив про цю незвичайну подію. Чутка про неї дійшла й до Імператора.
«О, як гірко, що наші з нею долі розійшлися, — поскаржився він. — А втім, якщо вона, як і раніше, готова вступити на придворну службу, я нічого не маю проти того, щоб вона була на посаді Найсі-но камі. Хоча тепер про вищу посаду не може бути й мови».
Настав одинадцятий місяць. В Імператорському палаці одне за одним відбувалися урочисті сінтоїстські свята, що не залишали анітрохи вільного часу палацовій прислузі, бо їм доводилося раз по раз ходити за порадами до нової Найсі-но камі, їхньої розпорядниці, якій, в свою чергу, було вкрай незручно, що в цей бурхливий час Хіґекуро, ховаючись від служниць, залишався в Західному флігелі разом з нею.
Ще більшим розчаруванням стало заміжжя Тамакадзури для таких залицяльників, як принц Хьобукьо. А от Сахьое-но камі страждав через те, що про його молодшу сестру, головну дружину, господиню Північних покоїв у домі Хіґекуро, пішли по світу пересуди. Однак він не мав іншої ради, як з усім змиритися. Та й, зрештою, чи розумно було б тепер нарікати на Тамакадзуру?
Хіґекуро, який завжди мав славу людини поважної і розсудливої, не здатної на легковажні любовні походеньки, тепер змінився до невпізнання. Немов піддавшись чарам Тамакадзури, він раптом став поводитися, як справжній коханець, бо коли приходив до неї ввечері і йшов удосвіта, то вражав служниць своїм пишним вбранням і вишуканими манерами.
А от сама дівчина, зроду жвава й життєрадісна, тепер свої почуття глибоко приховувала. Кожному було добре видно, що не з власної волі вона вийшла заміж за Хіґекуро. Уявляючи собі, що думає тепер про неї Ґендзі, згадуючи, які щирі й ніжні листи приходили від принца Хьобукьо, вона ще більше соромилась і сторонилася Хіґекуро.
Тепер, коли нарешті Ґендзі очистився від людських підозр в його сумнівних стосунках з бідолашною дівчиною із Західного флігеля, згадуючи свої колишні захоплення, він подумав: «Скільки пам’ятаю, я ніколи не дозволяв собі випадкових, недозволенних зв’язків!» — а, звертаючись до пані Мурасакі, сказав: «Та, мабуть, цього разу і ви в мені сумнівалися».
«Тим паче тепер не можна піддаватися сердечним примхам», — переконував себе Ґендзі, але ніяк не міг розлюбити ту, яка ще недавно могла належати йому, а не комусь іншому.
Одного дня, коли Хіґекуро не був удома, Ґендзі зайшов у Західний флігель. Тоді Тамакадзура почувалася недужою і досить пригніченою, та, дізнавшись про прихід гостя, зібрала всі сили, щоб трохи підвестися на постелі й поговорити з ним через ширму. Ґендзі, поводячись обережно й церемонно, почав розмову з найпростіших світських справ, а Тамакадзура, порівнюючи його зі своїм пересічним чоловіком з обмеженими здібностями, змогла нарешті повною мірою оцінити привабливість Ґендзі й тепер, дивлячись на нього, сумно плакала, соромлячись того, що її життя так раптово змінилося. Поступово розмова стала довірливішою. Ґендзі сидів, опершись на лавочку-підлокітник, і раз у раз заглядав за ширму. Бліде, змарніле обличчя Тамакадзури здавалося йому ще привабливішим, ніж колись, і Ґендзі знову пожалкував, що так нерозважно погодився віддати її іншому.
Та хіба я міг це передбачити?..» — схлипуючи, промовив він, але його обличчя в ту мить було до болю прекрасним.
Приховавши обличчя за ширмою, Тамакадзура відповіла:
«О, як по-дитячому ви думаєте перебратися на той світ! — насмішкувато сказав Ґендзі. — Однак туди не можна потрапити, оминувши ці три переправи. А тому я хотів би перевести вас сам, міцно тримаючи за руку. А втім, якщо говорити серйозно, ви, мабуть, зрозуміли, що такого надійного дурня, як я, важко знайти в цьому світі. Сподіваюся, зрозуміли принаймні хоч тепер...»
Відчувши, що Тамакадзурі неприємно все це слухати, Ґендзі пожалів її й заговорив про інше: «Я думаю, що не варто нехтувати прихильністю до вас Імператора, а тому я хотів би перевезти вас у палац хоча б на певний час. Оскільки пан Удайсьо[214] тримає вас тепер при собі, як особисту власність, вам буде надзвичайно важко виконувати обов’язки Найсі-но камі. Все склалося зовсім не так, як я передбачав, але міністр з Другої лінії[215] задоволений вашим одруженням, а тому моя душа спокійна».
Розчулена і водночас збентежена його турботливими словами, Тамакадзура не могла стримати сліз. Із співчуття до її стражденного становища Ґендзі, не піддаючись спокусі, тримався в рамках пристойності й лише радив, як треба поводитися в Імператорському палаці і в чому полягатимуть її обов’язки. Було зрозуміло, що він не радить їй негайно переїжджати у дім Хіґекуро.
Самому Хіґекуро не подобалося, що Тамакадзура служитиме в палаці, але він погодився на це, розраховуючи перевезти її до себе прямо звідти, де вона проведе кілька днів. Таємне відвідування дружини було для нього незвичним й обтяжливим, а тому він узявся наводити лад у своїй оселі, давно запущеній через тривалу хворобу головної дружини, господині Північних покоїв, й викидати з неї старе оздоблення, замінюючи його новим. Тепер він зовсім не помічав, як страждає його головна дружина й не звертав жодної уваги на колись милих йому дітей. Люди м’якосерді, з чутливою душею, за будь-яких обставин соромляться, якщо завдають прикрощів своїм близьким, однак Хіґекуро, людина норовлива, не бажав рахуватися ні з ким, зокрема, зі своєю головною дружиною, що була не з тих жінок, якими можна було легко знехтувати.
Вона була вельми гарною, а своїм високим становищем та повагою столичної знаті завдячувала дбайливому вихованню, яке дав їй батько, заможний принц Сікібукьо. Але, як на біду, вже кілька років її невідступно переслідував злий дух, і часто, знепритомнівши, вона втрачала людську подобу, внаслідок чого між нею та чоловіком настало відчуження. Проте й досі Хіґекуро не переставав вважати її своєю головною дружиною, і тільки тепер, коли несподівано його серцем заволоділа ні з ким не зрівнянної краси дочка міністра Двору, а людська підозра про її сумнівні стосунки з Великим міністром розвіялася, він, природно, повністю дав волю своїм почуттям.
Почувши про зятя, принц Сікібукьо сказав: «Якщо тепер він перевезе до себе цю молоду, блискучу особу, а моїй дочці доведеться тулитися в якомусь жалюгідному кутку, то з неї люди глузуватимуть! Ні, поки я живий, я не дозволю моїй дочці слухняно потурати його примхам!» Велівши підмести й навести лад у Східному флігелі свого дому, він збирався негайно перевезти дочку до себе, але вона вагалася. Хоча для неї цей дім і був рідним, вона не могла повернутися туди і відкрито визнати, що чоловік остаточно її покинув. Від тяжких думок її розум потьмарився, і вона надовго злягла. Від народження дружина Хіґекуро була лагідної, сумирної вдачі, простодушна, як мала дитина, однак часті напади безумства відвертали від неї людей. Вона жила серед неймовірного безладу, одягалася недбало, часом просто неохайно й мала похмурий та відлюдькуватий вигляд. А тому в очах Хіґекуро вона ніяк не могла змагатися з Тамакадзурою, блискучою, немов відшліфована перлина. Однак раптово забути про давню любов до головної дружини Хіґекуро не міг, і в глибині душі досі глибоко жалів її.
«Навіть подружжя, — сказав він, — яке недавно одружилося, знає, якщо воно з благородного роду, що має виявляти взаємну терпимість заради спільного добра. Зважаючи на вашу хворобу, я не можу сказати вам усього, що хотів би. Але подумайте, хіба нас не пов’язує давня обітниця? Якщо, незважаючи на вашу хворобу, яка робить вас настільки несхожою на решту жінок, я завжди про вас турбувався і зносив ваші примхи, то невже ви справді вирішили, що не можете більше терпіти, й збираєтеся мене покинути? Я не раз казав вам, що ніколи вас не залишу, бо в нас є діти, але ви, втративши здоровий глузд, не перестаєте мені дорікати. Звичайно, важко вимагати від вас іншого, поки ви не переконаєтеся в моїх добрих намірах, а тому довіртеся мені й ще трохи потерпіть. А хіба ваш батько не легковажить, коли, наслухавшись людських чуток і розсердившись на мене, заявляє, що забере вас до себе? Щоправда, не знаю тільки, чи справді він цього хоче чи просто вирішив налякати мене?» І Хіґекуро засміявся, образивши свою головну дружину, але вона, приховуючи своє невдоволення, тільки гірко заплакала. Це було тим паче дивно, що навіть Моку, Тюдзьо та інші служниці Хіґекуро останнім часом відкрито не схвалювали його поведінки.
«Ви соромите мене за те, що я дурна та несповна розуму, — сказала господиня Північних покоїв Хіґекуро. — Що ж, може, ви й маєте рацію. Але мені було б дуже прикро, якби батько дізнався, що ви вплутуєте і його сюди. Я б не хотіла, щоб батька зневажали за те, що виростив нещасливу дочку. Сама ж я настільки звикла до вашого лихослів’я про мого батька, що тепер не звертатиму на це жодної уваги».
Жінка повернулася до нього спиною, і його серце болісно защеміло. Зроду невисокого зросту, вона, виснажена останнім часом тривалою хворобою, ще більше схудла, її колись довге й густе волосся порідшало, немов його хтось висмикав, а оскільки вона нечасто його розчісувала, то воно, намокле від сліз, затверділо й справляло жалюгідне враження. Хоча вона ніколи не була красунею, але завдяки своїй схожості з принцом здавалася досить вродливою і тільки останнім часом, зовсім переставши дбати про свою зовнішність, утратила привабливість.
«Хіба я коли-небудь зневажливо згадував вашого батька? Що за безглуздя?! Я вас прошу: не звинувачуйте мене в такому наклепі, — заспокоював її Хіґекуро. — Вся річ у тому, що в садибі Великого міністра я почуваюся досить ніяково. Настільки грубій людині, як я, незручно з’являтися в розкішних палатах, і я мимоволі привертаю до себе увагу, яка мене бентежить. Тому заради власного спокою я і вирішив перевезти цю молоду особу[216] сюди. Безперечно, ви знаєте, який надзвичайний вплив має у світі Великий міністр. Тому я не хотів би, щоб в його пишній садибі на Шостій лінії до людей дійшла чутка про нашу з вами непривабливу суперечку, яка, на жаль, підірве вашу репутацію. Але я сподіваюся, що ви поставитеся до згаданої особи спокійно й дружелюбно. Звичайно, я не перестану опікуватися вами, навіть якщо ви переїдете до батька. У всякому разі нас усе ще пов’язує багато чого, що не дозволяє нам віддалитися одне від одного. Але мені було б дуже прикро, якби люди почали злословити і глузувати з вас, а тим самим завдавати й мені шкоди. Тож чи не краще нам і далі жити в мирі та злагоді, допомагати одне одному, зберігаючи вірність колишнім обітницям?» — заспокоював він її, а жінка відповіла: «Я мовчу про ваше безсердечне ставлення до мене. Але мені так боляче за батька, який досі вболівав за мене через мою незвичну хворобу, а тепер страждатиме від людського глузування, що я, мабуть, не посмію показатися йому на очі. Я знаю, що головна дружина Великого міністра[217] мені не чужа, хоча і виростала далеко від мого батька. А він ображений на неї тому, що вона потім взяла на себе обов’язки матері згаданої раніше молодої особи і тим самим завдала немало біди нашій родині. Але мені до цього байдуже. Я просто буду спостерігати за тим, що ви робитимете».
«Розумні слова, — зауважив Хіґекуро. — Але боюся, що ви накоїте чимало клопоту, якщо ваш розум знову затьмариться. До речі, дружина Великого міністра цією молодою особою не опікується. Нею переймається сам міністр, як єдиною улюбленою дочкою, набагато нижчого становища, ніж його дружина, яка, до речі, не вважає себе її матір’ю. І я не хотів би, щоб про це дізнався Великий міністр».
Їхня розмова тривала цілісінький день. А коли звечоріло, Хіґекуро вкрай занепокоївся і тільки думав про те, як би швидше опинитися в садибі на Шостій лінії, але, як на біду, небо потемніло й пішов густий сніг. Звичайно, якби дружина була в поганому настрої і дошкуляла йому підозрами, він скористався б цим приводом і, гнівно відповівши, пішов би, але її сьогоднішня незворушна покірність мимоволі викликала співчуття, і Хіґекуро розгубився, не знаючи, як краще вчинити. Підійшовши до галереї, він зупинився, в нерішучості дивлячись через підняті ґратчасті вікна на сад.
Поглядаючи на нього, дружина сказала: «От жаль, що пішов сніг! Як же ви поїдете? Та й скоро ніч настане...» Боляче було дивитися, як вона квапила чоловіка, немов розуміючи, що безглуздо затримувати його тепер, коли все скінчилося.
«Як я поїду в таку погоду?.. — вагався Хіґекуро, але потім додав: — Прошу вас, відпустіть мене хоч на короткий час. Бо люди, не знаючи глибини моїх почуттів, напевне, пліткуватимуть, по-своєму пояснюючи мою відсутність. Ці розмови так чи інакше дійдуть до міністрів і накличуть на мене їхню немилість. Заспокойтеся і наберіться терпцю. Як тільки я перевезу її сюди, все владнається. Повірте, ви такі мені милі, коли міркуєте здоровим розумом, що я ні про кого іншого і не подумую».
«А мені, навпаки, набагато важче, коли ви самі поруч зі мною, а ваше серце десь інде... — тихо відповідала головна дружина. — Коли ж ви будете далеко і згадаєте про мене, навіть лід, що сльозами рукава скував, розтане...»
Присунувши до себе курильницю, вона заходилася старанно обкурювати його одяг. Сама вона, у м’ятому домашньому вбранні, здавалася ще худішою і слабшою, ніж зазвичай. Її засмученість викликала в нього жаль. Опухлі від сліз очі його трохи відштовхували, але, співчуваючи, він анітрохи не засуджував її.
«Все-таки ми прожили разом стільки років...» — згадував він, картаючи себе за легковажність, з якою, забувши про все на світі, віддав своє серце Тамакадзурі. Удавано зітхаючи, він одягнувся і запхав маленькі курильниці в рукава, щоб просочити їх пахощами. У м’якому, просторому вбранні, він вражав мужньою, шляхетною поставою, хоча красою й не досягав незрівнянного, блискучого Ґендзі.
Раптом з покою для служниць долинули голоси: «Сніг начебто вже перестав... Та й зовсім стемніло...» Супутники Хіґекуро, навмисне покашлюючи, нагадували йому, що пора йти.
Служниці Моку і Цюдзьо, вже лежачи, розмовляли між собою про те, якими жорстокими бувають стосунки між чоловіками й жінками в цьому світі. Дружина Хіґекуро, насилу зберігаючи спокій, сиділа, опершись на лавочку-підлокітник, але раптом схопилася, витягла з-під великого кошика курильницю і, підбігши ззаду до чоловіка, висипала її вміст на його одяг так швидко, що ніхто не встиг її стримати, а він сам, розгубившись, завмер на місці. Дрібні частинки попелу потрапили йому в очі та ніздрі, а він стояв, безглуздо озираючись, не розуміючи, що сталося. Попіл, забитий у всі складки одягу, Хіґекуро ніяк не міг струсити. Якби дружина була при здоровому розумі, то її витівка остаточно відштовхнула б від неї чоловіка, але тепер служниці з жалем казали: «Напевне, цей злий дух хоче, щоб чоловік зненавидів її».
Вони поспішно принесли нове вбрання, і Хіґекуро переодягнувся. Але попіл обсипав не тільки його бороду, а навіть, здавалося, все тіло. Тож хіба міг він з’явитися в такому вигляді в чистеньких покоях Тамакадзури? «Хоча, як то кажуть, в неї розум потьмарився, але такої ганьби світ не чув і не бачив!» — обурювався він, і недавню жалість до неї в його серці остаточно замінила неприязнь. Розуміючи, однак, що будь-які рішучі кроки тепер призвели б до небажаних наслідків, він узяв себе в руки і, хоча стояла глибока ніч, покликав монахів промовляти за неї молитви й заклинання. Ясна річ, легко собі уявити, якими огидними здавалися йому її зойк і лемент.
Усю ніч монахи били хвору, смикали то в один, то в другий бік, а вона кричала й плакала. А коли вдосвіта вона трохи заспокоїлася, Хіґекуро послав Тамакадзурі докладного листа: «Через те, що вчора ввечері одна особа в моєму домі мало не покинула цей світ, а, крім того, в такий сніг їхати було майже неможливо, то я довго вагався, поки не зрозумів, що промерз до самих кісток... Цікаво, що подумали Ви та Ваші служниці, коли зрозуміли, що я не приїду?» Потім до цих слів він додав такого вірша:
О, це було нестерпно!..»
Хоча лист був написаний густою чорною тушшю на тонкому білому папері, але особливою вишуканістю не вражав. А втім, почерк був досить майстерним. Хіґекуро мав славу доброго знавця ієрогліфів. Тамакадзура не лише не переймалася тим, що Хіґекуро не зміг приїхати, але навіть не прочитала листа, на якого той покладав стільки надії. Тож, не отримавши відповіді, він зовсім зажурився і весь день провів дома, занурений у глибоку задуму.
Стан головної дружини, господині Північних покоїв, залишався незмінно важким, а тому Хіґекуро замовив молебень. Та й сам у душі звертався з молитвами до будд, благаючи повернути їй розум хоча б на короткий час. «Хіба я міг би витерпіти досі усі ці моторошні сцени, якби не знав, яка добра в неї душа?» — запитував він себе.
Коли звечоріло, Хіґекуро заквапився до Тамакадзури. Він завжди невдоволено бурчав, коли одягався, нарікаючи на те, що дружина не дбає про його вбрання. Так само й цього вечора не знайшлося нічого нового та пристойного, тож довелося їхати у вчорашньому, подекуди пропаленому й просмаленому, із поганим запахом навіть у спідніх шарах. Розуміючи, що очевидне свідчення ревнощів його головної дружини не сподобається Тамакадзурі, Хіґекуро довго переодягався у ванній кімнаті.
Служниця Моку, просочуючи його одяг пахощами, сказала:
Останнім часом ваше ставлення до господині так змінилося, що навіть стороння людина не може спокійно на це дивитися...» — додала вона, затуляючи рота рукавом. Очі в неї були досить гарні, однак Хіґекуро подумав: «І як я міг зачаруватися такою особою?» О, який же він був жорстокий!
Якщо Найсі-но камі[218] дізнається про цей ганебний випадок, я, напевне, залишуся ні з чим», — зітхнув Хіґекуро і вийшов.
Хоча він не бачив Тамакадзури лише впродовж однієї ночі, йому здалося, що за цей час вона стала ще привабливішою. Зачарований її красою, від відчув, що нікого, крім неї, не зможе любити. А коли згадав, який поганий стан в головної дружини, то вирішив на довше залишитися в покоях Тамакадзури.
Від своїх людей Хіґекуро дізнавався, що хоча в його домі справляються молитви й заклинання, злий дух, не вгамовуючись, і далі доводить нещасну дружину до несамовитих криків, тому бував там рідко, побоюючись несподіваних прикрощів, що могли зганьбити його добре ім’я. Коли ж усе-таки заїжджав туди, то тримався подалі від Північних покоїв і спілкувався тільки з дітьми.
Він мав дочку дванадцяти чи тринадцяти років і двох синів. Хоча Хіґекуро вже давно відцурався від господині Північних покоїв, але становище, яке вона досі займала в його домі, залишалося досить міцним. А от тепер, коли служниці відчули, що скоро цьому настане кінець, то впали в розпач.
Дізнавшись про те, що сталося, принц Сікібукьо сказав: «Яка ганьба, що моїй дочці доводиться терпіти таку негідну поведінку свого зрадливого чоловіка! Так вона стане посміховиськом. Тож поки я живу, чому вона має смиренно йому підкорятися?» — і, не довго думаючи, прислав людей забрати її до себе.
Саме тоді, коли приїхали батькові люди, господиня Північних покоїв, трохи одужавши й задумавшись над своїм непевним сімейним життям, вирішила: «Хіба варто залишатися в цьому домі й чекати, поки чоловік зовсім мене покине, й стати ще більшим посміховиськом?..» Зважаючи на те, що участь у переїзді її старшого брата Сахьое-но камі, що належав до високої знаті, приверне зайву увагу, батько прислав по неї Цюдзьо, Дзідзьо та Мімбу-но тайфу з трьома каретами. Хоча ніхто із служниць не сумнівався, що саме так і станеться, вони гірко заплакали, відчувши, що скінчилося їхнє життя в цьому давно знайомому домі. «Навряд чи ми всі зможемо служити в новій незвичній і тісній оселі», — бідкалися одні служниці. Інші, вирішивши повернутися, коли все владнається, негайно роз’їхалися по домівках, забравши з собою своє жалюгідне майно. Решта, незалежно від рангу, здригаючись від ридань, що не віщували нічого доброго, збирали речі, потрібні господині. Лише дітей, які гралися вдома, ніщо не бентежило, коли, покликавши їх до себе, мати крізь сльози сказала: «Я вже змирилася зі своєю гіркою долею. Ніщо не змушує мене далі жити в цьому світі й перейматися тим, що зі мною станеться. Але у вас все життя попереду, і я не хотіла б залишити вас напризволяще. Хоч би що там сталося, донька житиме зі мною. А сини, як і раніше, зустрічатимуться з батьком. Тільки боюся, що він уже не приділятиме їм колишньої уваги і їхнє становище в світі буде дуже хитким, без надійної опори. Поки живий принц Сікібукьо, сини можуть сподіватися на пристойне становище при дворі, та, оскільки світ перебуває під владою двох міністрів, то синам, належним до роду, що накликав на себе їхню немилість, буде важко вибитися в люди. От чому навіть у наступних народженнях я страждатиму, якщо мої убогі діти поневірятимуться світами». Хоча діти ще не розуміли глибокого змісту цих слів, але скривили обличчя і заплакали.
«І в старовинних повістях можна прочитати, як навіть батько, що сумлінно ставився до своїх дітей, з плином часу, піддавшись примхам чужої людини, нехтує ними. А на Удайсьо, якого тільки для годиться можна назвати батьком, тим паче важко покладатися. Навіть, коли діти були поруч з ним, він майже не звертав на них уваги та й годі...» — скаржилася годувальниці та служницям головна дружина Хіґекуро.
А тим часом, коли день дійшов кінця й, здавалося, ось-ось випаде сніг, настав навдивовижу сумовитий вечір. «Небо загрозливо темніє! Не гайтеся!» — нагадували брати, а головна дружина, втираючи сльози, задумливо дивилася на сад. Дівчинка, колишня батькова улюблениця, думала: «Як же я поїду, навіть не попрощавшись? Невже нам судилося більше не зустрічатися?» І вона як стій упала долілиць. Мати напоумляла її словами: «О, як мені прикро за твою поведінку!» Але дівчинка не відповідала, а тільки думала: «От було б добре, якби хоч зараз батько приїхав!» А хіба він міг повернутися в таку пізню пору? Від самої думки про те, що тепер хтось інший сидітиме біля її улюбленого стовпа в східній частині покоїв, дівчинка з відчаю написала на аркушику темно-брунатного паперу кілька слів і, вклавши його у тріщину на стовпі, приколола шпилькою:
Сльози, стікаючи по її щоках, заважали їй писати.
«Та годі! — квапила її мати й додала:
Служниці головної дружини Хіґекуро також зажурилися, бо кожна мала свої причини для смутку. Схлипуючи, вони дивилися на сад і думали про те, що відтепер їм не вистачатиме цих квітів і дерев, яких раніше вони не помічали.
Служниця Моку залишалася в домі Хіґекуро, а тому служниця Цюдзьо сказала їй:
Ніколи я не думала, що наша розлука буде настільки гіркою».
О, так...» — відповіла Моку і заплакала.
Карети виїхали з двору, і дружина Хіґекуро довго озиралася на дім, утративши надію побачити його знову. Своїм поглядом вона ловила верхівки дерев у саду, аж поки і вони «не зникли з очей». І зовсім не тому, що вони «біля дому твого» [220]. Бо хіба вона могла не сумувати за домом, в якому прожила стільки років?
Зустріч у батьківському домі була сумною. Мати, ридма ридаючи, дорікала принцові Сікібукьо, своєму чоловікові: «Хоча ви запевняли мене, що вважаєте Великого міністра своєю надійною опорою, я завжди відчувала, що він з попереднього народження був вашим ворогом. Хіба не з його вини з нашою ньоґо обійшлися так несправедливо[221]? Щоправда, ви, як і багато інших людей, вважали, що це була відплата за давню, з часів його заслання у Сума, затаєну образу, якій, як на мене, не може бути виправдання. Якщо Великий міністр відчуває до своєї дружини пані Мурасакі таку гарячу любов, то, як часто ведеться у світі, мав би сприяти і всім її близьким. Тому його поведінки я не розумію. А тепер він затіяв ще дивнішу річ: взяв на виховання дівчину невідомого походження[222], а, переситившись нею, вирішив віддати її Удайсьо, людині доброчесній і нелегковажній. Та це щось просто нечуване!» Вона кричала і ніяк не могла заспокоїтися.
«Годі вже, я не хочу більше вас слухати! — перебив її принц. — Та як ви смієте паплюжити ім’я міністра, про якого ніхто у світі лихого слова не може сказати! Як будь-яка розумна людина, він, напевне, усе зважив заздалегідь і вирішив, як треба відплатити за образи. Я винен перед ним, і в цьому моє нещастя. Назовні він не виказує, яких страждань зазнав унаслідок вимушеного заслання, але надзвичайно продумано вивищує вірних друзів і понижує зрадливих, відплачуючи усім по заслузі. І тільки мені, саме як близькому родичеві, влаштував винятково славетне відзначення мого п’ятдесятиріччя. Воно набуло привселюдного розголосу, і нам не варто про це забувати...» Останні слова так розлютили дружину, що вона вибухнула прокльонами. Давався взнаки її непокірний, сварливий норов.
Довідавшись, що дружина переїхала до батька, Хіґекуро обурився: «Що за безглуздя? Адже такі ревнощі можуть вибухнути тільки між молодим подружжям. Втім, я впевнений, що сама дружина на таке не зважилася б. До цього нерозсудливого вчинку її, напевне, спонукав принц». Згадавши про дітей і про можливу погану славу у світі, Хіґекуро вкрай засмутився.
«Сталося щось неймовірне, — повідомив він Тамакадзурі. — Але, може, без неї нам буде краще. Щоправда, досі я вважав, що зі своїм лагідним характером вона зможе тихенько жити де-небудь у віддалених покоях, нікому не заважаючи. А її раптовий від’їзд — не що інше, як справа рук принца Сікібукьо. Тож доведеться поїхати туди, щоб люди не звинуватили мене в душевній черствості».
У розкішному верхньому вбранні, з-під якого визирало нижнє вербового кольору, в шароварах із зеленувато-сірого шовку, Хіґекуро мав надзвичайно поважний вигляд, і, дивлячись на нього, служниці думали: «Ну чим же він їй не пара?» Однак почута прикра новина не обіцяла Тамакадзурі нічого доброго. Тож коли він ішов, вона навіть не провела його поглядом.
По дорозі до принца, якому він мав намір поскаржитися, Хіґекуро заїхав додому. Його зустріла служниця Моку, яка докладно розповіла йому, як усе сталося. Слухаючи її, Хіґекуро тримався мужньо, але, почувши, як опиралася переїзду дочка, заплакав. Боляче було дивитися на нього!
«А хіба не я, як ніхто інший у світі, дивився крізь пальці на її численні хворобливі вчинки? — нарікав він. — Але вона не зуміла оцінити моєї багаторічної відданості. Хіба самозакохана людина могла б досі жити з нею? Ну що ж, мені все одно, адже їй, хворій, уже ніщо не допоможе. Але що збирається робити принц з дітьми?»
Хіґекуро, уважно прочитавши вірш, написаний невмілим дитячим почерком дочки і прикріплений до кипарисового стовпа, був настільки зворушений її відчаєм, що по дорозі до принца раз у раз витирав сльози. Однак зустрітися з дружиною йому не вдалося. «Навіщо вам зустрічатися з Удайсьо? — сказав дочці принц. — Адже ми переконалися, що він, як людина, що готова схилятися перед сильними нашого світу, не вперше вас зраджує. Уже давно ходить чутка, що він до нестями захоплений цією особою. Тож хіба тепер лишається надія, що коли-небудь він одумається? Крім того, можна не сумніватися, що в його очах ви залишитеся несповна розуму, навіть якщо повернетеся до нього». У цих його словах таки була частка правди.
«Я вважаю вашу поведінку геть нерозсудливою, — передав Хіґекуро дружині. — На превеликий свій жаль, я вчинив необачно, повіривши, що ви не покинете дітей. А тепер мені здається, що ви могли б спокійно перетерпіти, не вдаючись до рішучих кроків, поки моєї вини не визнає увесь світ». Хіґекуро попросив, щоб йому дозволили побачитися хоча б з дочкою, але дістав відмову.
Старший син Хіґекуро прислужував у палаці. Цього привабливого десятирічного хлопчик всі хвалили, дарма що особливою красою він не вирізнявся, але був вельми тямущим і починав проникати в душу речей. Молодшому синові нещодавно виповнилося вісім. Він, чарівна дитина, був дуже схожий на сестру. «Тепер ти нагадуватимеш мені про твою милу сестричку», — сказав Хіґекуро крізь сльози, погладжуючи його по голові.
Хіґекуро попросив зустрічі з принцом, але той передав, що застудився і мусить лікуватися. Після такої відмови Хіґекуро не залишалося нічого іншого, як поїхати, прихопивши з собою синів, з якими він ласкаво розмовляв у дорозі. Не в змозі взяти їх з собою на Шосту лінію, він завіз їх додому.
«Побудьте вдома, я скоро повернуся, бо мені буде приємно побачитися з вами», — сказав він. Хоча засмучені обличчя синів, які дивилися йому вслід, тяжким тягарем лягли йому на душу, але краса Тамакадзури, яка здавалася йому особливо яскравою в порівнянні з виснаженим обличчям своєї дружини, зовсім заспокоїла його.
Після того випадку Хіґекуро геть-чисто перестав спілкуватися зі своєю головною дружиною, посилаючись на останній нелюб’язний прийом у домі її батька, але той таку його поведінку вкрай осуджував.
Чутка про ці події дійшла до Мурасакі в садибі на Шостій лінії. «Як прикро, що й на нас перекинулися докори», — засмутилася вона. «О, як усе це складно! — погодився Ґендзі. — Хоча я сам не можу втручатися в долю цієї особи, вийшло так, що саме через неї Імператор мною незадоволений. Кажуть, що і принц Хьобукьо на мене ображений. Та оскільки принц — людина розсудлива, то, взнавши усю правду, сподіваюсь, перестане сердитися. На жаль, у стосунках між людьми завжди так буває — навіть те, що начебто приховане від чужих очей, неминуче випливе назовні. Тож, гадаю, в цій прикрій історії немає нашої провини.
Через усі ці неприємності Тамакадзура почувалася ще більш пригніченою. А тому з жалю до неї Хіґекуро, згадавши, що він сам зашкодив її переходу на службу в палац, як було домовлено, і тим самим справив неприємне враження як на Імператора, так і на міністрів та, врахувавши, що в світі є ще й інші чоловіки, пов’язані подружньою обітницею з придворними дамами, погодився на початку нового року відпустити її туди.
Оскільки того року намічалася Пісенна хода чоловіків, то церемонія переїзду Тамакадзури в палац набрала небаченого розмаху і пишності. Зрештою, інакше й бути не могло, бо, крім обох міністрів, у Тамакадзури, що прибула на посаду Найсі-но камі, був тепер ще один вельми впливовий покровитель — Хіґекуро, та й Юґірі не оминав її своїми турботами. Скориставшись нагодою, в палац приїхали її рідні брати, думаючи лише про те, як би їй прислужитися і щоб церемонія пройшла на високому рівні.
Тамакадзурі відвели покої в східній частині палацу Сьокьоден, західну частину якого займала дочка принца Сікібукьо зі званням ньоґо. Їхні покої відділялися один від одного коридором, але серця розділяла непереборна перепона. У ті часи в жіночих покоях палацу витав особливо сильний дух суперництва, і всюди панувала вишукана розкіш. Серед найвищих прислужниць майже не було кої[223] з родин низького походження. Крім Імператриці-дружини, ньоґо Кокіден, дочки принца Сікібукьо і дочки Лівого міністра, також зі званням ньоґо, Імператорові прислужували ще дві дами — дочка Цюнагона і дочка Сайсьо.
На день Пісенної ходи чоловіків приїхала їхня рідня, щоб помилуватися рідкісним і багатолюдним видовищем. З цієї нагоди всі жінки причепурилися якнайгарніше, але найбільше впадали в очі яскраві краї їхніх рукавів, що визирали з-поза завіс. Ньоґо Сьокьоден, мати принца-спадкоємця, також одягнена з тонким смаком, подбала про те, щоб принц, попри малий вік, мав достойний вигляд. Учасники ходи обійшли покої Імператора, Імператриці-дружини Акіконому, потім відвідали палац Судзаку, а коли зовсім стемніло, повернулися назад, передумавши через пізню годину заходити на Шосту лінію. Коли ж вони обходили Весняні покої принца-спадкоємця, настав прекрасний ранок. І тоді захмелілі придворні заспівали пісню «Бамбукова річка», а сини міністра Двору, четверо чи п’ятеро, що виділялися серед інших осіб красою і чудовими голосами, підхопили її, надавши цій сцені особливої привабливості. Надзвичайно чарівним був і восьмий син міністра Двору від головної дружини, його улюбленець. Тамакадзура очей не могла відірвати від нього, коли він стояв поруч зі старшим сином Хіґекуро, бо вже знала, що він — її молодший брат. Жінки з її покоїв перевершували благородством навіть прислужниць Імператора з давніх часів. Їхній одяг, що визирав з-поза завіс, мав кінці рукавів однакового, надзвичайно яскравого кольору і модного фасону. Тож, звісно, і сама Тамакадзура, і її помічниці, перебуваючи в піднесеному настрої, подумки мріяли якомога довше залишатися в палаці. Учасники ходи отримали майже однакові подарунки, але головні прикраси з шовкової вати від Тамакадзури вражали особливою вишуканістю. Частування за традиційними правилами відбувалося в надзвичайно веселій та святковій атмосфері, яка всім підняла настрій. Готувалося все зусиллями помічниць Тамакадзури під загальним керівництвом Хіґекуро.
Все ще перебуваючи у службовому приміщенні Імператорської охорони, Хіґекуро цілий день докучав Тамакадзурі повідомленнями однакового змісту: «Сьогодні вночі я перевезу Вас до себе. Бо для мене було б жахливо, якби Ви раптом передумали й вирішили скористатися цією нагодою, щоб залишитися в палаці», — але вона не відповідала. Натомість відповіла її служниця: «Великий міністр порадив не поспішати з від’їздом, оскільки пані Найсі-но камі вперше відвідала Імператорський палац і має залишатися тут стільки, скільки побажає Імператор. Виїхати можна буде тільки з його дозволу. А тому раптовий від’їзд йому б не сподобався». Невдоволений Хіґекуро сказав: «А я ж стільки разів попереджав її! На жаль, світ непідвладний нашим бажанням...»
Принц Хьобукьо також прислуговував того дня Імператору, але, ненароком згадавши про Тамакадзуру, не витримав і написав їй листа. Листа принесли зі службового приміщення Імператорської охорони, де тоді перебував Хіґекуро, а тому Тамакадзура похапцем проглянула його.
Прислухаюся до їхнього щебету[225]...»
Тамакадзура пожаліла принца, а її обличчя зашарілося. Але поки вона вагалася, роздумуючи, що відповісти, в її покої завітав Імператор. Його обличчя в яскравому місячному сяйві було невимовно прекрасним, а схожість з Ґендзі здавалася такою разючою, що Тамакадзура просто не йняла віри своїм очам. «Невже в світі може бути ще одна така людина?» — дивувалася вона. Якщо Ґендзі не приховував до неї своєї глибокої прихильності, але завдавав їй гірких душевних мук своїми настирливими домаганнями, то Імператор начебто не мав таких намірів, а тільки лагідним тоном дорікнув, що вона обманула його надії.
Поки вона мовчала, сором’язливо сховавши обличчя за віялом, Імператор промовив: «Мене дивує, що ви нічого не кажете. Я сподівався, що нещодавнє підвищення до третього рангу прояснить вам моє ставлення, але, здається, ви вирішили вдавати, буцімто нічого не розумієте. Це що, властивість вашої натури?
Невже насиченішим він для нас не стане?» Юна краса Імператора на мить приголомшила Тамакадзуру, але згадавши, що він схожий на добре знайомого їй Ґендзі, вона трохи заспокоїлася і відповіла віршем, в якому, напевне, хотіла подякувати йому за високе звання, поки що не заслужене тривалою службою:
Та сподіваюся, що віддячу за вашу щедрість вірною службою...»
«А чи тепер уже не запізно на таке сподіватися? — гірко посміхаючись, сказав Імператор. — Жаль, що поруч немає людини, якій я міг би висловити те, що в мене на душі, і яка зуміла б розсудити нас...» «Мабуть, краще поводитися стриманіше, якщо навіть Імператор піддається звичним для чоловіків цього світу слабостям», — вирішила Тамакадзура і прибрала серйозного вигляду, тож Імператорові, після марних спроб зробити розмову невимушеною, нічого іншого не залишалося, як тішити себе надією на далеке майбутнє. «Мине час, і вона, безсумнівно, звикне», — думав він.
Почувши про те, що Імператор відвідав Тамакадзуру, Хіґекуро, щораз більше втрачаючи спокій, узявся вкотре квапити її з від’їздом. Зрештою, вона і сама не хотіла більше затримуватися, побоюючись, що закоханість Імператора матиме для неї небажані наслідки. Придумавши переконливий привід для від’їзду, за сприяння свого вправного батька, міністра Двору, вона отримала дозвіл від Імператора.
«Ну що ж, немає ради, — сказав Імператор. — Якщо я не дозволю вам поїхати, то чоловік ніколи більше не відпустить вас у палац. Зізнаюся, мені важко розлучатися з вами. Я перший звернув на вас увагу, але, на жаль, дозволив іншому випередити мене і тепер мимоволі змушений догоджати йому. У цьому зв’язку я хотів би нагадати вам випадок, який стався в давнину з однією людиною...»[227] Він був щиро засмученим.
Під час зустрічі Тамакадзура виявилася прекраснішою, ніж Імператор уявляв собі її з людських розповідей, і навіть якби від самого початку він не мав глибоких почуттів, то і тоді не міг би легко з нею розлучитися. Однак, побоюючись, що надмірна палкість може відштовхнути її, Імператор лише запевнив її в незмінній прихильності, щоб завоювати її довіру. Сильно зворушена його словами, Тамакадзура врешті-решт подумала: «Ну якщо його вибір упав на мене...»
Імператор залишався біля Тамакадзури навіть тоді, коли вже підкотили карету на ручній тязі, щоб забрати її, і її супутники терпляче чекали від’їзду, а заклопотаний Хіґекуро ходив сюди-туди, незадоволений затримкою.
«О, як неприємно мати такого суворого охоронця!» — сердито зазначив Імператор і додав:
У цьому вірші не було нічого особливого, але вигляд і поведінка Імператора робили його привабливим. «О, я так люблю ті поля, де хотів до ранку провести всю ніч «серед квітів»[228]. Водночас розумію того, хто перешкодив мені це зробити. Як же мені тепер спілкуватися з вами?» — журився Імператор, і, почуваючись винною перед ним, Тамакадзура відповіла:
Відчуваючи, що вона хоче їхати, зворушений Імператор раз у раз озирався, виходячи з її покоїв.
Хіґекуро збирався цього вечора прямо з палацу перевезти Тамакадзуру до себе, але нікому не відкривав своїх намірів, побоюючись, що не отримає на це дозволу. «Я раптом сильно застудився і хотів би відпочити кілька днів у своєму домі, не розлучаючись з молодою дружиною...», — спокійно пояснив він і поспішив перевезти Тамакадзуру до себе. «Навіщо так спішити? Можна було і не порушувати заведених правил», — подумав міністр Двору, але не зважився зачепити самолюбство Хіґекуро своїм утручанням. «Ну що ж, робіть так, як вам подобається. Бо я ніколи не вважав, що маю право розпоряджатися її долею», — сказав він. Ґендзі також був неприємно вражений несподіваним вчинком Хіґекуро, але не міг нічого вдіяти.
Та й сама Тамакадзура впала у відчай від думки, що, хилячись немов дим над вогнищем, коли виварюють сіль, необачно вийшла заміж за Хіґекуро. І тільки Хіґекуро почувався щасливим і переповненим радістю, що викрав свою кохану. Він ревнував Тамакадзуру до Імператора через його недавнє відвідування, а вона, вважаючи таку поведінку чоловіка неблагородною, ставилася до нього щораз прохолодніше й постійно перебувала в поганому настрої.
Принц Сікібукьо, обурений недавньою грубою поведінкою Хіґекуро, почувався розгубленим, побачивши, що той зовсім перестав з ним спілкуватися, коли нарешті, як того давно прагнув, мав змогу щодня насолоджуватися життям з новою дружиною.
Настав другий місяць. З тугою згадуючи про Тамакадзуру і забуваючи про можливий поголос серед людей, Ґендзі подумки обурювався, що Хіґекуро так несподівано-негадано вдався до рішучих кроків, а собі докоряв за неприпустиме недбальство. «Звичайно, не можна заперечувати значення долі, визначеної попереднім народженням, — міркував він, — але якби я був пильніший... Зрештою, не варто скидати вину на когось іншого за свою біду». Образ панни із Західного флігеля переслідував його уві сні й наяву.
Тепер, коли вона жила в домі Хіґекуро, людини грубої і відлюдькуватої, Ґендзі мовчки страждав через те, що не може обмінюватися з нею навіть невинними жартівливими листами. Але от одного разу, коли дощило і в домі панувала тиша, Ґендзі, згадавши про те, як колись у такий час він знаходив прихисток від нудьги в Західному флігелі, написав Тамакадзурі листа. Його мала б таємно передати служниця Укон, але щоб вона не здогадалася про його зміст, він не писав Тамакадзурі про почуття відкрито, а наздогад. І ось що він написав:
З нудьги мої думки раз по раз повертаються в минуле, але чи знайду я слова, щоб Ви мене зрозуміли?»
Вибравши мить, коли поруч не було нікого, Укон крадькома показала Тамакадзурі цього листа, і та заплакала. З кожним днем вона все частіше згадувала Ґендзі, але від самої думки, що не може прямо сказати нерідному батькові, що тужить за ним і хоче його побачити, гірко страждала. Щоправда, про його любовні домагання, які засмучували її колись, вона не розповідала навіть Укон, а зберігала глибоко в серці. Хоча Укон про дещо здогадувалася, але досі точно не знала, що відбувалося між ними.
І от що відповіла Тамакадзура: «Мені соромно навіть писати Вам, але не хочу здаватися неввічливою...
О так, з кожним днем все сильнішою стає, як Ви сказали, нудьга...» Лист закінчувався словами звичайного вияву дочірньої шанобливості.
Розгорнувши його, Ґендзі відчув, що з його очей скапують сльози, як краплі дощу з даху. Соромлячись осудливих людських очей, він удавав, що зовсім спокійний, а його серце розривалося від болю. Мимоволі згадав ті давні дні, коли мати колишнього імператора Судзаку перешкоджала йому зустрічатися з Обородзукійо, іншою Найсі-но камі. Щоправда, його теперішнє страждання видавалося йому набагато боліснішим, ніж минуле. «Люди, що не знають міри у любовних пристрастях, наражаються на вічні муки. Але чи варто цього разу впадати в розпач? Адже йдеться про дружину Хіґекуро, яка вже не годиться для того, щоб бути моєю коханкою...» — марно намагався заспокоїтися Ґендзі. А тому він дістав з шафки східне кото і відразу згадав, як приємно грала на ньому Тамакадзура. Легенько перебираючи струни, сам заспівав: «Не ріжте водорість перлисту...»[229] Здавалося, що якби Тамакадзура бачила його тоді, то, напевне, не залишилася б байдужою до його співу.
Імператор також не міг забути обличчя й постаті Тамакадзури, побаченої під час скороминущої зустрічі, й, засмучений, він безперестанку повторював слова стародавнього і не дуже вишуканого вірша: «Перед собою ваш образ бачу я...»[230] Однак навіть його потаємні листи не могли розвеселити дружину Хіґекуро, яка постійно нарікала на злощасну долю, і якщо й відповідала, то лише так, для годиться. А от про щедру душу й доброту Ґендзі вона ні на мить не забувала.
Настав третій місяць. Щоразу, дивлячись на гліцинії і ямабукі в саду садиби на Шостій лінії, особливо прекрасні в променях призахідного сонця, Ґендзі мимоволі згадував незмінної краси постать Тамакадзури. Врешті-решт, покинувши Весняні покої, він перебрався в Західний флігель, щоб там милуватися квітами. Особливо приваблювали його пишні квіти ямабукі, що привільно цвіли за низькою огорожею з темного бамбука.
«Пелюстками гарденії пофарбую вбрання...»[231], — проказав сам до себе одного разу Ґендзі.
Бачу їх у вашому обличчі...» — додав він, але, на жаль, поруч не було нікого, хто міг би його почути. Лише тепер він ясно зрозумів, що втратив її. От яким примхливим буває людське серце.
Одного разу Ґендзі знайшов у саду кілька качиних яєць. Надавши їм вигляду мандаринових і помаранчевих плодів, він знічев’я надіслав їх Тамакадзурі. А щоб лист не зацікавив служниць, написав якомога простіше: «Як давно ми не бачилися! Зізнаюсь, я не очікував від Вас такої безсердечності. Втім, кажуть, що в цьому не тільки Ваша вина. Виходить, що я не зможу з Вами зустрітися, хіба що лише в особливому випадку...
О, яка несправедливість!..»
Хіґекуро теж прочитав листа і, силувано усміхнувшись, пробурчав: «Жінка не повинна їздити навіть до рідного батька, якщо в цьому немає особливої потреби. А тим паче до названого батька. Не розумію, чому пан міністр ніяк не може змиритися з обставинами і дорікає вам?»
Тамакадзура подивилася на нього неприязно і, розгубившись, сказала: «Я не знаю, що відповісти», — а Хіґекуро заявив: «Я сам напишу відповідь», — аж ніяк не поліпшивши її настрою.
Я здивований Вашим поганим настроєм. Надзвичайно неприємно, що Ви закохалися...» — написав він.
«Що за дивина? Я ніколи не думав, що Хіґекуро може так вигадливо висловлюватися!» — засміявся Ґендзі. А насправді він був здивований і вкрай незадоволений тим, що Хіґекуро остаточно підпорядкував собі Тамакадзуру.
А тим часом господиня Північних покоїв, головна дружина Хіґекуро, з кожним днем і місяцем упадала у відчай і щораз більше втрачала розум. Сам Хіґекуро все ще ставився до неї співчутливо, допомагав їй у всьому й незмінно піклувався дітьми, тож вона не порвала остаточно з ним стосунків і, як раніше, в повсякденному житті покладалася на нього.
Хіґекуро нестерпно сумував за Макібасірою, своєю улюбленою дочкою, але бачитися з нею в домі принца Сікібукьо не міг. Сама дівчинка почувалася вкрай засмученою тим, що її дід і мати нещадно осуджують батька, а перепона між ними стає щораз більшою. Що ж до її братів, то вони часто відвідували батька і, звичайно, іноді розповідали їй про Тамакадзуру. «Вона й до нас ставиться приязно й ласкаво, а сама цілий день придумує якесь цікаве заняття...» — казали вони, і дівчинка, заздрячи їм, жалкувала, що не може так само вільно розпоряджатися собою. От дивно, що через Тамакадзуру втрачали спокій і жінки, й чоловіки!
Одинадцятого місяця того року Тамакадзура народила чарівного хлопчика. Не тямлячись від радощів, що здійснилася його мрія, Хіґекуро оточив його своїми ніжними турботами. Зрештою, кожен легко собі уявить, що відбувалося тоді в домі, й без докладної розповіді.
Міністр Двору почувався щасливим, що доччина доля склалася так, як він сам цього прагнув. Тамакадзура не поступалася вродою його іншій дочці, ньоґо Кокіден, вихованню якої він приділяв стільки уваги. Касіваґі також підтримував з нею братські стосунки, але іноді з жалем думав, що було б краще, якби вона прислуговувала в палаці й народила дитину Імператорові. Тож побачивши, яке гарне немовля народила його сестра, зухвало подумав: «А Імператор журиться, що досі не має дітей. Ото була б велика честь...» Тамакадзура спочатку успішно виконувала придворні обов’язки, але її відвідини Імператорських покоїв згодом, природно, припинилися. Зрештою, цього треба було сподіватися.
Що ж стосується дочки міністра Двору, тієї самої панни Омі, яка хотіла зайняти місце Найсі-но камі, вельми легковажної і неврівноваженої, то вона завдавала міністрові чимало клопотів. Її сестра, ньоґо Кокіден, постійно непокоїлася, побоюючись, що от-от дівчина вчинить якусь легковажну витівку собі на шкоду. Міністр суворо заборонив їй виходити з дому, але норовлива панна Омі й не думала слухатися його.
Якось одного разу в покоях ньоґо Кокіден зібралося вишукане товариство з найблискучіших придворних, яке насолоджувалося негучною музикою. Того прекрасного осіннього вечора серед гостей був і Юґірі з дому Великого міністра, який вражав присутніх своєю надзвичайною веселістю.
«О, він справді неперевершений!» — хвалили вони. Та раптом панна Омі непомітно вийшла вперед. «Ой, як недоречно... Що з вами?» — занепокоїлися жінки, намагаючись стримати її, але вона, змірявши їх гнівним поглядом, все-таки вирвалася з їхніх рук, і перелякані служниці лише безпорадно переглядалися між собою: «От зараз скаже якусь дурницю!»
Дівчина, вп’явшись очима в цього поважного, як ніхто на світі, хлопця, взялася його хвалити: «О так, саме він! Саме він!» Її збуджений голосок усім було чути. Жінки остаточно розгубилися, але панна Омі раптом вимовила дуже виразно:
О, як погано, коли човен тільки на одному місці кружляє...»[234]
Приголомшений хлопець не сподівався, що в такому благородному товаристві почує такі безглузді слова. Але, відразу здогадавшись, що на таке спроможна лише дівчина, про яку останнім часом було стільки розмов у світі, жартома відповів:
Мабуть, дівчина почувалася незручно, діставши такого неприхованого відкоша.
Гілка сливи
Головні персонажі:
Ґендзі готувався до церемонії одягання мо панночки Акасі з особливою ревністю, бо хотів представити її в Імператорському палаці одразу по тому, як того ж другого місяця принц-спадкоємець[235] так само пройде обряд одягання нового вбрання і головного убору. Скориставшись тим, що в останні дні першого місяця в нього поменшало державних та особистих справ, Ґендзі взявся складати аромати. Оглянувши пахощі, які прислав йому Дадзай-но дайні[236], і зрозумівши, що вони суттєво поступаються старовинним, він велів привезти зі складу в садибі на Другій лінії китайські пахощі, деяке начиння і тканини, щоб мати змогу порівняти їх з теперішніми зразками.
«Такі старовинні тканини, як парча або візерунчастий шовк, милують очі надзвичайною вишуканістю», — сказав він і для виробництва укривал, підстилок і подушок-сидінь для майбутньої церемонії вибрав візерунчастий шовк і червону з золотом парчу, які колись, ще на початку правління покійного Імператора, подарували йому корейці. Нинішні вироби не могли з ними навіть зрівнятися. Різноманітні шовки і серпанок, які цього разу прислав Дадзай-но дайні, Ґендзі подарував своїм жінкам. Що ж стосується пахощів, то як старовинні, так і щойно приготовлені він розділив між мешканками жіночих покоїв, доручивши кожній скласти по два аромати.
Останнім часом у садибі Ґендзі та інших місцях ішло квапливе приготування щедрих подарунків та винагород для гостей та учасників церемонії. Водночас жінки заходилися складати аромати, і в покоях залізні товкачики голосно вистукували у ступках. Сам міністр, усамітнившись у головному будинку, завзято виготовляв аромати за двома, хтозна-звідки отриманими, рецептами імператора Німмьо епохи Сьова[237], які той заборонив відкривати чоловікам.
Пані Мурасакі з Весняних покоїв, перебравшись у Східний флігель, взявши з собою найнеобхідніше, складала аромати за рецептами принца Сікібукьо з Восьмої лінії[238]. Поки в будинку панував дух суперництва, кожен намагався оточити свою роботу таємницею. «Гадаю, що визначати переможця треба за стійкістю ароматів», — зауважив Ґендзі. Було важко повірити, що такий дух суперництва опанував і цього поважного батька родини. У ті дні їм обом, Ґендзі та Мурасакі, допомагало трохи менше служниць, ніж зазвичай. Звісно, для майбутньої церемонії було вибрано найвишуканіше начиння. Скарбнички, горщики для пахощів, курильниці, виготовлені за сучасним смаком, вирізнялися незвичними формами та обрисами. Вони призначалися для найкращих ароматів, до складання яких докладали зусилля жінки.
На десятий день другого місяця, коли накрапав дощ, а червона слива в саду перед покоями Ґендзі була в повному розквіті й ширила навколо незрівнянні пахощі, в садибу на Шостій лінії завітав принц Хьобукьо. Він прийшов до брата тоді, коли підготовка до церемонії була в самому розпалі. Брати здавна були в добрих стосунках і не мали один від одного таємниць. І от тепер, коли, милуючись сливовим цвітом, вони почали жваву розмову, від колишньої жриці Камо гонець приніс листа, прикріпленого до гілки, з якої вітер вже давно звіяв пелюстки.
Оскільки принц Хьобукьо дещо чув про складні стосунки Ґендзі з цією особою, то зацікавлено спитав: «І що ж це за лист?»
«Я набрався сміливості звернутися до однієї пані з особистим проханням, і вона, як видно, поспішила ґрунтовно його виконати», — усміхнувшись, відповів Ґендзі й сховав листа.
У сандаловій скриньці вони виявили два лазуритові горщечки, а в них — досить великі кульки з пахощами. Горщечки були прикриті шматочками парчі, причому синій прикрашала гілочка п’ятиголчатої сосни, а білий — гілочка білої сливи. Зав’язані однаковим способом, нитки справляли особливо приємне враження.
«Яка тонка робота!» — похвалив принц Хьобукьо, зупинивши погляд на скриньці. Раптом він помітив аркуш паперу з написами блідою тушшю і врочисто прочитав:
Юґірі, затримавши гінця, доп’яна напоїв його вином. Крім того, гінцеві подарували повний набір жіночого вбрання і на додачу хосонаґа з китайського шовку кольору «червона слива»[240]. На папері такого самого кольору Ґендзі написав відповідь і прив’язав її до зірваної в саду сливової гілки.
«Звичайно, я можу уявити зміст вашої відповіді. Але розумію, що ви не покажете мені її, якщо в ній є якась таємниця. На жаль», — дорікнув принц, знемагаючи від цікавості.
«Та яка може бути в ній таємниця? Ви дарма бентежите мене тим, що підозрюєте в надмірній потайливості», — сказав Ґендзі. Насправді, якщо не помиляюся, він відповів ось що:
«Правду кажучи, мені самому не подобається зайва метушня навколо приготування ароматних сумішей, — зауважив Ґендзі. — Та оскільки йдеться про мою єдину дочку, то, гадаю, в таких зусиллях немає нічого дивного. У церемонії на відзнаку повноліття дочки, яка вирізняється особливою вродою, я хотів би уникнути участі сторонніх, а тому запросив з палацу Імператрицю-дружину. Звичайно, вона близька нашій родині, але з огляду на її бездоганний смак я побоююся її розчарування в пересічності майбутньої церемонії».
«О, я цілком схвалюю ваш вибір, бо годі знайти кращого зразка для наслідування молодій дівчині», — підтримав його принц.
А тим часом Ґендзі послав гінців до жінок, зайнятих приготуванням ароматних сумішей, щоб нагадати, що кращого вологого дня годі чекати, й вони передали зразки чудових пахощів.
«Сподіваюся, — сказав Ґендзі, звертаючись до принца, — ви розсудите, які саме аромати найкращі. Бо хто ж це може зробити краще за вас?» І він попросив принести курильниці для проби.
«Та я ж на цьому анітрохи не розуміюся!» — скромно заперечив принц Хьобукьо, але серед невиразних пахощів одразу виявив трохи різкіші й трохи м’якші. Жодна їхня вада не уникла його суду.
І от дійшла черга подати на суд ароматичні суміші, які склав Ґендзі. Вони були закопані біля струмка, який витікав із-під західної галереї та мав замінити рів біля Правої вартівні Імператорської охорони, вказаний у рецепті імператора Німмьо епохи Сьова. Син Кореміцу, Хьое-но дзьо, викопав пахощі й приніс Юґірі, а той передав їх Ґендзі.
«Ох, і важко бути суддею! Вкрай незручно», — скаржився принц Хьобукьо.
Способи приготування ароматних сумішей були повсюдно відомі, але кожна людина складала їх на свій смак, а тому виходило, що своїми відтінками — різкістю чи м’якістю — вони часто між собою досить сильно відрізнялися. Зокрема, серед поданих на суд ароматів особливо тонким і ніжним виявився «куробо»[242], який приготувала колишня жриця Асаґао. З-поміж ароматів типу «дзідзьо»[243] принц Хьобукьо високо оцінив шляхетну простоту і витонченість того, що склав Ґендзі. Пані Мурасакі з Весняних покоїв приготувала три аромати, серед яких особливо відзначався своєю свіжістю, вишуканістю і трохи незвичною різкістю аромат «байка»[244].
«Ніщо не може зрівнятися з оцим ароматом, який розносить весняний вітер», — розхвалював його принц Хьобукьо.
Пані Ханацірусато з Літніх покоїв, не вважаючи себе гідною змагатися з благородними жінками, не сподівалася, що дим від її курива підніметься в небо, як у них, а тому склала лише один аромат — «кайо» [245], який виявився незвичайно тонким і звабливо ніжним. Пані Акасі із Зимових покоїв, побоявшись програшу у змаганні, якщо складатиме аромат відповідно до пори року, згадала рецепт попереднього імператора Судзаку, який вдосконалив пан Кінтада[246], склала винятково вишуканий аромат за рецептом, відомим під назвою «за сто кроків», завдяки чому принц Хьобукьо надзвичайно високо оцінив її тонкий смак. Зрештою, на його думку, всі аромати були по-своєму чудовими.
«Суддя мав би бути суворішим!» — дорікнув йому Ґендзі.
Коли на небо виплив місяць, принесли вино. І, пригощаючи гостя, Ґендзі заговорив з ним про минуле. Під чарівним сяйвом укритого легким серпанком місяця після недавнього дощу повівав свіжий вітерець, наповнюючи повітря пахощами сливового цвіту. Покоями розливався невимовний аромат, який породжував у серцях присутніх відчуття цілковитої гармонії.
У приміщенні службовців Імператорської канцелярії зібралися придворні, щоб перед завтрашньою церемонією випробувати музичні інструменти. Звідти долинали мелодійні звуки флейт.
Сини міністра Двору — Касіваґі й Кобай — зайшли лише для того, щоб привітати Великого міністра, але він затримав їх і велів принести кілька інструментів. Принцові Хьобукьо подали біва, Ґендзі — кото «со». Касіваґі дісталося японське кото, на якому він грав не гірше за міністра Двору. Юґірі взяв у руки флейту, і мелодія, що відповідала порі року, зазвучала чисто і світло, немов підносячись до самих небес. Кобай, відбиваючи такт, заспівав «Гілку сливи». Голос його звучав чудово. Як і тоді, коли хлопчиком він співав «Високі дюни» під час гри «відгадування рим». Принц і міністр підхопили його спів. Словом, вечір, хоч і без підготовки, видався на славу.
Передаючи чашу Ґендзі, принц Хьобукьо промовив:
«Мабуть, назавжди...»[247]
відповів міністр, передаючи чашу Касіваґі, а той, в свою чергу, вручив її Юґірі зі словами:
Беручи чашу, Юґірі відповів:
Це було б просто жорстоко...»
Усі засміялися, а Кобай сказав:
Принц Хьобукьо зібрався додому вже на світанку. Ґендзі подарував йому повний набір вбрання з власного плеча й на додачу до нього два закритих горщечки з пахощами. І коли все це віднесли в карету, принц промовив:
«Та годі вам показувати малодушність!..» — і Ґендзі засміявся. Поки в карету впрягали биків, Ґендзі додав:
«От вона буде приголомшена!» — пожартував Ґендзі, а принц силувано усміхнувся, бо не мав дружини.
Юнакам також подарували скромне жіноче вбрання — хосонаґа, коуцікі тощо.
Наступного дня на варту Собаки[249] Ґендзі прийшов у Західні покої. Там в окремому приміщенні, відгородженому завісами, все вже було готове для церемонії, туди ж незабаром прийшла і палацова служниця Найсі, що відповідала за зачіску. Пані Мурасакі з Весняних покоїв при такій нагоді дуже сподівалася на зустріч з Імператрицею Акіконому. Прислуга обох жінок, яка зійшлася в одному місці, здавалася незчисленною.
На варту Щура[250] на юну панночку наділи мо. Хоча світильники горіли тьмяно, Імператриця змогла побачити рідкісну красу дочки Ґендзі.
«Сподіваючись, що ви не обійдете її вашою прихильністю в майбутньому, я посмів показати вам цю не зовсім досконалу особу, — сказав міністр. — Крім того, я мав потаємну думку зробити цей випадок прикладом для прийдешніх поколінь».
«О, я й не думала, що мені випаде така роль[251]... Я навіть почуваюся незручно, що ви робите мені цю високу честь», — відповіла Імператриця. У ту мить вона була просто уособленням самої молодості й краси! І Ґендзі радів, що в садибі на Шостій лінії зібралося стільки чудових жінок, між якими панувала повна злагода.
Мати юної панночки, пані Акасі, яка навіть у такий день не могла бачити своєї дочки, болісно страждала, і Ґендзі з жалю до неї хотів було запросити і її, але відразу передумав, побоюючись, що її присутність породить небажані плітки. У садибі на Шостій лінії навіть найзвичайнісінькі церемонії відбувалися з великим розмахом, але цього разу я багато чого опускаю, щоб не обтяжувати вас нудними подробицями.
Церемонія повноліття принца-спадкоємця відбулася двадцятого дня того самого місяця. Оскільки принц здавався значно дорослішим за свій вік, то всі знатні вельможі були готові змагатися між собою за право ввести в його покої своїх дочок. Та, усвідомивши, що у такому змаганні Ґендзі їх переможе[252], Лівий міністр та інші вельможі відмовилися від наміру віддавати своїх дочок у палац. Почувши про їхні вагання Ґендзі сказав: «Яке безглуздя! У палаці має служити багато різних жінок, які у чомусь та змагатимуться між собою. Адже в цьому змаганні й полягає суть придворної служби. А тримати вродливих дочок удома нікуди не годиться». І він навмисне відклав церемонію прийняття дочки на службу в палац.
Хоча ніхто не хотів випереджати Ґендзі, але, дізнавшись, що представлення його дочки відкладено, Лівий міністр зумів влаштувати на службу в палац свою Третю дочку, згодом відому під іменем Рейкейден.
Готуючи дочку до служби в палаці, Ґендзі оновив свої колишні палацові покої, Кіріцубо. Дізнавшись про те, що церемонію відкладено, принц-спадкоємець занепокоївся, а тому Ґендзі вирішив привезти дочку в палац четвертого місяця. До старих меблів та різного начиння, вже наявних у Кіріцубо, додалися нові, причому Ґендзі особисто заздалегідь ознайомився із їхніми зразками та малюнками. А зібравши досвідчених майстрів, він доручив їм виготовити меблі за вибраними зразками. Особливу увагу Ґендзі приділив вибору рукописних книжок, вкладених в окрему коробку, якими дочка могла б користуватися для каліграфії. Серед них було багато зразків, створених найкращими майстрами минулого і залишених для наступних поколінь.
«У цей час духовного занепаду, коли в порівнянні з минулим усе поволі дрібнішає, тільки складове письмо «кана»[253] досягло небаченої досконалості, — поділився Ґендзі з дружиною. — Стародавні знаки[254] були досить одноманітними, бо вимагали суворого дотримання правил їхнього написання і тим самим заважали вільно виражати свої почуття. Останнім часом багато хто навчився дивовижно писати витонченим почерком. Коли я вперше зацікавився жіночим стилем письма, то зібрав чимало прекрасних його зразків. Одні з найдорожчих належать пензлю покійної матері[255] нинішньої Імператриці-дружини. Написані вони швидко і подекуди недбало, але навіть окремі листи, які я отримав від неї, вражають особливою досконалістю. І врешті-решт, мабуть, саме через них про неї пішла по світу погана слава. Звичайно, вона почувалася ображеною, але, повірте, я ніколи не був таким немилосердним, як вона дорікала... А втім, вона була надзвичайно розсудливою, бо довірила мені опікуватися своєю дочкою і тепер, перебуваючи на тому світі, напевне, змінила своє ставлення до мене. Що стосується нинішньої Імператриці-дружини, то її почерк вельми витончений і благородний, але йому не вистачає впевненості», — пошепки додав він.
«Письмо покійної Імператриці-дружини[256], попри його глибокий зміст, вирізнялося деякою слабкістю, зокрема, браком відтінків, — провадив далі Ґендзі. Нині вправніше від багатьох володіє пензлем Найсі-но камі з палацу імператора Судзаку, хоча і їй можна дорікнути за надмірну химерність. І все-таки, підбиваючи підсумок, я назвав би серед кращих її письмо, колишньої жриці Камо і ваше».
«О ні, я почуваюся незручно в такому шанованому товаристві», — заперечила Мурасакі.
«Ви занадто скромні. Ваше м’яке письмо справляє дуже приємне враження. Але, на жаль, серед ваших вправно написаних ієрогліфів знаки «кана» мають блідий вигляд», — сказав Ґендзі, збираючи ще несписані аркуші в зошити з добірними обкладинками і стрічками.
«Подарую частину принцові Хьобукьо і Саемон-но камі[257], щоб показали власне письмо. Та й собі залишу один-два зошити. Хоча вони й хизуються своєю майстерністю, але і я не відстаю від них», — похвалився він.
І от, вибравши найкращі пензлі й туш, як звичайно, він розіслав запрошення різним особам узяти участь у змаганні з письма, та оскільки дехто з них побоювався труднощів, йому довелося проявити наполегливість. А відібравши зошити з найтоншим корейським папером, який вирізнявся благородними відтінками, Ґендзі сказав: «А от ці зошити я дам молодим аматорам краснопису для того, щоб вони показали свою майстерність», — і відіслав їх Юґірі, Сахьое-но камі, синові принца Сікібукьо, і Касіваґі з дому міністра Двору, запропонувавши: «Пишіть вірші, як вам подобається, хоч у стилі «очеретяного письма»[258] , хоч як додаток до малюнків». І тоді молодь почала змагатися. Усамітнившись у головних покоях, Ґендзі також узяв у руки пензель. Пора цвітіння квітів скінчилася, сяяло ясне небо, а він, розмірковуючи над старовинними піснями, переписував їх різними скорописними почерками, в ускладненому, простому або «жіночому» стилі, поки не відчув задоволення від написаного. Поруч з ним були тільки дві чи три жінки. Він навмисне вибрав найосвіченіших, які, допомагаючи розтирати туш, могли порадити йому у виборі пісень із благородних старовинних збірок. Піднявши завіси, Ґендзі розслаблено вмостився біля виходу на галерею і, поклавши аркуші паперу на лавочку-підлокітник, роздумував, підносячи до губ кінчик пензля. Прекраснішої картини годі собі уявити. Спостережлива людина не могла б не милуватися рухами його руки, коли він час від часу наносив кілька рядків на білий або червоний папір.
«Прибув принц Хьобукьо», — доповіла служниця, і, поспішно накинувши на себе верхній одяг, Ґендзі велів принести ще одну подушку-сидіння і провести принца до нього. Принц Хьобукьо також був дуже гарний, і жінки з-поза завіси захоплено дивилися, як, велично ступаючи, він піднімався сходами. Брати звично обмінялися вітаннями, гідно виказуючи взаємоповагу.
«Ви завітали дуже вчасно, саме тоді, коли мені самітництво почало набридати», — радів Ґендзі приходу брата. Принц приніс свої заповнені зошити, і Ґендзі відразу взявся їх розглядати. Хоча принц не був видатним каліграфом, але писав вільно і впевнено. Навмисне вибравши найдивовижніші старовинні пісні, він з великою вправністю записав кожну в три рядки, майже уникаючи ієрогліфів. Ґендзі був просто вражений.
«А я й не підозрював, що ви настільки вправні в письмі, — сказав він не без заздрості. — Тепер мені не залишається нічого іншого, як тільки викинути свій пензель».
«Здається, я заслужив на поблажливість лише тому, що відважився змагатися зі справжніми майстрами», — пожартував принц.
Розуміючи, що від принца йому нічого приховувати, Ґендзі показав власні зошити. Скоропис на твердому китайському папері був чудовий, а щире письмо в спокійному «жіночому стилі» на корейському папері, щільному і водночас м’якому, з ніжним відтінком, не мало собі рівних. Зворушений побаченим, принц відчував, ніби навіть сльози у нього на очах зливаються зі слідами туші на папері, й ніяк не міг відірвати очей від цих прекрасних рядків. А от яскраві аркуші кольорового паперу «кан’я», на яких Ґендзі вільним скорописом переписав стародавні пісні, здавалися настільки досконалими й своєрідно привабливими, що принц уже не хотів дивитися на зошити інших учасників змагання.
Саемон-но камі вподобав собі суворий й урочистий стиль письма, але, як видно, він насилу зумів приховати свою невпевненість в орудуванні пензлем. Та й вибір стародавніх пісень у нього був досить вигадливим. Зошитів із жіночим письмом Ґендзі не показав і, звичайно, приховав те, що написала Асаґао, колишня жриця Камо. Вельми цікавими, кожен по-своєму, виявилися також зошити молодих учасників змагання, написані в стилі «очеретяного письма». Юґірі виразно передав на письмі водний потік й очеретяні зарості, які своїм виглядом викликали в пам’яті затоку Наніва. Вода й очерет зливалися воєдино з дивовижною вишуканістю, і на їхньому тлі різко, немов скелі, проступали своєю величною простотою ієрогліфи. «Щось неймовірне! Мабуть, він витратив на це багато часу», — зацікавлено розглядаючи написане, розхвалював хлопця принц, відомий знавець прекрасного.
Весь день брати провели за розмовою про мистецтво письма. Коли Ґендзі добував зі своєї шафки збірки старовинних і новітніх книжок, з’єднаних докупи клеєм, принц, скориставшись приводом, велів синові Дзідзю принести рукописи зі свого дому. І той приніс чотири сувої уривків зі стародавньої «Збірки міріади листків»[259] імператора Саґа і «Збірки старовинних і нових японських пісень»[260] імператора Дайґо в епоху Енґі[261], який з’єднав між собою аркуші ясно-синього китайського паперу й оправив їх темно-синім китайським шовком з дрібним візерунком. Потім, вставивши валики з синього ж каменю, прикрасив їх чудовими плоскими китайськими шнурами, виплетеними з ниток п’яти кольорів. Кожну частину збірки було переписано в особливому стилі.
Присунувши до себе світильник, Ґендзі розглядав сувої. «Їхня краса неперевершена. Сучасні люди здатні лише частково наслідувати великих майстрів минулого», — похвалив він, і принц подарував йому ці сувої. «Навіть якби я мав дочку, я не передав би їй ці прекрасні зразки, не будучи певним, що вона зуміє їх оцінити. А оскільки я дочки не маю, то навіщо їм марно пропадати», — сказав принц, вручаючи сувої Ґендзі, який, у свою чергу, подарував Дзідзю чудовий зразок китайської каліграфії у сандаловому футлярі разом з прекрасною корейською флейтою.
А ще в той час Ґендзі поринув у вивчення зразків японського скоропису. Розшукуючи відомих знавців письмового мистецтва будь-якого стану, він пропонував їм написати свої зразки письма для нього, стежачи за тим, щоб посередні з них не потрапляли у збірник, призначений для його дочки. Після того, перевіривши звання і ранг найкращих майстрів письма, доручив їм заповнити зошити й сувої зразками своєї каліграфії. Зрештою, в садибі Ґендзі назбиралася сила-силенна рідкісних скарбів, якими не могли б похвалитися навіть заморські правителі. Серед них налічувалися сувої, які чимало столичних юнаків гаряче прагли побачити. Було зібрано також багато прекрасних творів живопису, серед яких щоденники з Сума Ґендзі вважав гідними стати надбанням нащадків, але вирішив почекати, поки юна дочка ще трохи підросте.
Почувши про всі ці приготування дочки Ґендзі до служби в Імператорському палаці, міністр Двору надзвичайно засмутився. Його молодша дочка Кумої-но карі була в розквіті юності, але її незмінно сумовитий і задумливий вигляд викликав у нього велику тривогу. Адже Юґірі все ще залишався до неї байдужим, а робити перший крок самому міністрові було б ганебною легкодухістю, тож він лише нишком зітхав, каючись, що не дав згоди на одруження закоханих молодят раніше, і, зрозуміло, не винуватив у всьому тільки протилежну сторону. Юґірі чув, що міністр готовий трохи поступитися, але, згадуючи його образу, зберігав удавану байдужість й не цурався інших жінок. Хоча іноді його охоплювала страшенна туга за Кумої-но карі, але, видно, сильнішим було прагнення показатися у званні цюнаґона[262] перед годувальницею, яка колись зневажливо поставилася до його світло-зеленого вбрання придворного шостого рангу.
Невизначене становище сина непокоїло й Ґендзі. «Якщо дочка міністра Двору вже перестала тебе цікавити, — казав він, — то, може, варто подумати про когось іншого, на кого, скажімо, натякали Правий міністр і принц Нацукаса». Але Юґірі мовчав, шанобливо похнюпивши голову.
«Може, я й не маю права говорити про це, бо в свій час також не хотів слухати мудрих батькових повчань, — вів далі Ґендзі. — Однак тепер я бачу, що ці настанови справді варті того, щоб до них прислухалися не тільки ми, а й наші далекі нащадки. Якщо ви довго залишатиметеся одинаком, то люди припускатимуть, що ви маєте якусь таємну мету. Але якщо врешті-решт ви одружитеся з якоюсь посередньою особою, то станете посміховиськом для людей. І тоді доведеться лише жалкувати, що не справдилися колишні надії. Хоч би якими високими були ваші помисли, але не все в житті підкоряється людським бажанням, у всьому є межі, і не варто піддаватися марним спокусам. Я виріс у палаці і ніколи не міг поводитися вільно, як мені хотілося. У своєму житті я натикався на безліч заборон, а тому намагався уникати найменших помилок, щоб легковажністю не заплямувати свого імені. Але, незважаючи на мою обережність, я був звинувачений в розпусній поведінці й потрапив у немилість. Вашим невисоким рангом не можна виправдати розбещеності й потурання власним примхам. Звичайно, навіть наймудріша людина втрачає голову через жінок, якщо спокуса надто велика, а поруч немає дружини й дітей, які допомогли б угамувати пристрасть. Історія знає чимало подібних прикладів. Якщо ви зупините свій вибір на негідній жінці, то не лише зганьбите її ім’я, але й накличете на себе її гнів, який ляже тягарем на вашу душу навіть у прийдешніх народженнях. А втім, не треба впадати у відчай, навіть якщо чомусь ваш вибір був помилковим і ви виявилися пов’язаним із жінкою, яка вам не до душі. Тоді вам доведеться змінити своє ставлення до подружнього життя і змиритися з дружиною заради її батьків, а якщо вона їх не має, то заради співчуття до її тяжкого становища. Головне — намагатися думати не тільки про своє, але і про її благо. В цьому і полягає справжня життєва мудрість». Останнім часом Ґендзі часто на дозвіллі ділився з сином своїми порадами.
Юґірі зрозумів батькові застереження і відчував, що вчинив би злочин проти Кумої-но карі, якби навіть жартома захопився іншою жінкою. Дівчина також журилася, поглядаючи на, як ніколи, засмучене батькове обличчя, і, почуваючись винуватою, нарікала на гірку долю. Зовні вона була спокійною і безтурботною, але її серце переповнював смуток.
Іноді, неспроможний стримувати своїх почуттів, Юґірі посилав їй зворушливі листи, сповнені ніжності.. «Кому ж тоді, скажи, на цьому світі можна довіряти?..»[263] — згадувала дівчина слова вірша. Досвідчена жінка сумнівалася б у щирості його почуттів, а вона читала його листи із сердечним трепетом.
«Принц Накацукаса начебто готується видати свою дочку за сина Великого міністра», — казали служниці. Почувши про це, міністр Двору страшенно занепокоївся. «От що кажуть у світі, — тихенько повідомив він дочці. — Яка нечувана безсердечність! Мабуть, Великий міністр такий сердитий на мене за те, що колись я не вволив його прохання. Та хіба я можу відкрито визнати свою поразку? З мене люди сміятимуться».
Побачивши сльози на очах у батька, дівчина також заплакала, сором’язливо відвернувши від нього своє чарівне обличчя.
«Що ж мені робити? — мучився міністр. — Може, самому спробувати з’ясувати його наміри?»
Він пішов, а дівчина, занурена в роздуми, так і залишилася сидіти біля порога. «Чого ж це так течуть сльози? — журилася вона. — Що подумав би батько?» І саме тоді принесли листа, якого вона відразу прочитала...
«Сам — безсердечний, навіть не згадує про інший намір...» — образилася дівчина, але все-таки відповіла:
Здивований її словами, Юґірі ще і ще раз перечитував листа, в задумі схиливши голову.
Листя гліциній
Головні персонажі:
Навіть під час метушні в садибі на Шостій лінії, пов’язаній з приготуванням дочки Ґендзі до служби в Імператорському палаці, Юґірі постійно перебував у сумній задумі, наче сам не свій. І водночас дивувався, що залишився настільки вірним Кумої-но карі. «Кажуть, начебто міністр поступиться, як «сторόжа» з відомої пісні[264], якщо я виявлю наполегливість, — думав він. — Але чи не краще дочекатися пори, коли ніхто не посміє осудити мене?» І хоча йому на серці було важко, він терпляче зносив душевні муки.
Страждала також Кумої-но карі, стривожена батьковими натяками про можливе одруження Юґірі з дочкою принца Накацукаси. «Якщо це правда, — думала вона, зітхаючи, — то він про мене забуде». Ось так, розділені між собою, вони, кожен по-своєму, думали про своє кохання.
Хоча міністр Двору вперто опирався їхньому одруженню, але відчував, що його зусилля виявилися марними. «Якщо принц Накацукаса справді зможе видати свою дочку за сина Великого міністра, — думав він, — то мені доведеться шукати іншого зятя, а це не так-то легко, бо честь родини, звісно, постраждає через мою легковажність. Адже попри намагання зберегти таємницю про сімейну невдачу, пліток уникнути не вдасться. Нічого не залишається, як змиритися з поразкою, вдаючи, ніби я й не опирався ніколи», — вирішив міністр.
Несподівано заводити з Великим міністром розмову про одруження дочки з його сином міністр уникав, бо, попри зовнішню приязнь, вони обидва почувалися навзаєм ображеними. А ще міністр Двору побоювався, що, зробивши перший крок, впаде в очах світу, тому чекав слушної нагоди, аж поки не настав двадцятий день третього місяця, день поминання пані Оомія, і він вирішив відвідати буддійський храм Ґокуракудзі. Міністр приїхав туди у величному супроводі своїх синів. Серед численних столичних вельмож, які зібралися у храмі, особливо вирізнявся Юґірі, дорослий вже чоловік, наділений красою та багатьма іншими привабливими рисами. У свій час затаївши в душі образу на міністра Двору, Юґірі уникав з ним зустрічей, і тепер поводився вимушено, вдаючи, ніби нітрохи не схвильований. А от міністр раз у раз поглядав у його бік. Подарунки для монахів, які читали сутри, прислав Ґендзі із садиби на Шостій лінії. Звичайно, багато про що подбав і Юґірі, виявивши щире зацікавлення у відзначенні роковин смерті бабусі.
Коли стало вечоріти й усі рушили у зворотну дорогу, квіти, облітаючи з гілок, кружляли в повітрі, а над землею висіла легка імла. І тоді, поринаючи думками в минуле, міністр розчулено зашепотів якусь стародавню пісню. Юґірі, зачарований красою вечірнього краєвиду, їхав глибоко задуманий навіть тоді, коли люди навколо загомоніли: «Здається, піде дощ!» Міністр Двору, мабуть, зворушений таким виглядом Юґірі, доторкнувся до його рукава.
«Чого ви так довго гніваєтеся на мене? — запитав він. — Згадайте про ту, що зібрала нас сьогодні в цьому храмі, і пробачте мою провину. Це я мав би ображатися, якби ви й надалі холодно ставилися до мене упродовж того короткого часу, який мені лишилося жити на цьому світі».
«Покійна також заповідала мені у всьому покладатися на вас, — зніяковіло відповів Юґірі, — але, на жаль, ви знехтували мною...»
Раптом знявся буйний вітер з дощем, і всі кинулися наввипередки хто куди. Юґірі дивувався: «Чому це міністр Двору говорив зі мною, як ніколи, приязно?» І, звичайно, він відразу подумав про його дочку, Кумої-но карі, хоча міністр не сказав нічого певного . Її ім’я дзвеніло в його вухах, і Юґірі, думаючи про те, про се, всю ніч не заплющував очей.
Мабуть, завдяки тому, що любов Юґірі витримала довготривале випробування, міністр був готовий поступитися і чекав хоч найменшої слушної нагоди, щоб з ним порозумітися. І от на початку четвертого місяця, коли в саду міністра Двору, як ніколи пишно, розцвіли гліцинії, міністр зібрав у своєму домі гостей, щоб вони могли милуватися квітами й насолоджуватися музикою. Уже в сутінках, коли квіти здавалися особливо яскравими, міністр послав з листом до Юґірі одного зі своїх синів, Касіваґі.
«Дуже шкода, що та наша зустріч під цвітом дерев була такою короткою. Тож якщо матимете вільний час, навідайтесь, будь ласка, до мене....» — передав він на словах, а в листі написав:
Лист був прив’язаний до гілки гліцинії, що й справді вражала красою. Отримавши довгоочікуваного листа, Юґірі відчув, як у нього серце шалено забилося, і він шанобливо відповів:
Втім, боюся, що відповів недоладно... — додав він, звертаючись до Касіваґі. — Та, може, ви мене поправите?»
«Я готовий бути вашим провідником», — сказав Касіваґі. «О ні, ескорту мені не треба», — заперечив Юґірі і відпустив його назад, сам пройшов до покоїв батька і показав йому листа.
«Мабуть, міністр Двору щось задумав, — сказав Ґендзі. — Але якщо він насмілився зробити перший крок, то я готовий пробачити йому навіть неповагу, яку він виявив колись до своєї старої матері». В його гордовитому тоні було щось неприємне.
«Гадаю, що про це не йдеться. Просто цього року перед його будинком розцвіли гліцинії пишніше, ніж зазвичай, і він хоче влаштувати концерт, поки почувається вільним від особистих і державних справ», — відповів Юґірі.
«Збирайся в гості, адже він недарма прислав гінця», — настійно радив батько. Не знаючи, що можна очікувати від міністра Двору, Юґірі не мав у душі спокою. «Гадаю, що вам не варто одягати темно-червоного вбрання. Синій колір личить молодим людям, які не посідають значного становища в світі. А вам з вашим званням сайсьо-но цюдзьо можна взяти собі щось привабливіше», — порадив Ґендзі й, вибравши з власного одягу особливо вишукане носі й кілька нижніх убрань, передав через охоронця синові. У власному покої Юґірі старанно причепурився і з’явився в домі міністра Двору тоді, коли вже стемніло і господар почав нетерпеливитися. Сім чи вісім синів міністра на чолі з Касіваґі вийшли назустріч гостеві й провели його в покої батька. Всі вони були гарні собою, але жоден з них не міг зрівнятися з Юґірі красою, лагідною вдачею та витонченістю манер. Міністр постарався влаштувати Юґірі люб’язний прийом. Сам убрався в парадний одяг і перед виходом до гостя сказав головній дружині та її служницям: «Придивіться до нього уважно. Сайсьо-но цюдзьо[265] з роками стає щораз прекраснішим. А з якою спокійною гідністю він поводиться! Тепер він затьмарив красою всіх інших настільки, що здається, ніби перевершив навіть свого батька. Звичайно, Великий міністр відрізняється такою дивовижною витонченістю і рідкісною чарівністю, що, дивлячись на нього, мимоволі всміхаєшся і забуваєш про всі житейські прикрощі. Щоправда, у сфері державних справ він трохи зам’який, але це природно для його характеру. А от його син, як усі визнають, більш освічений, мужніший і розважливіший...»
Переодягнувшись, міністр вийшов до гостя. Обмінявшись з ним церемонними привітаннями, він завів розмову про квіти. «Усі весняні квіти прекрасні, коли одні за одними, не залишаючи нікого байдужим до своїх барв, починають розкривати пелюстки. Та як тільки вони, недовговічні, нас полишають, опадаючи на землю, нас огортає сум. І саме тоді раптом зацвітає гліцинія, яка цвіте до самого літа і через це здається неповторно чарівною в наших очах. Та й її фіолетовий колір мимоволі тішить наші серця»[266], — міністр багатозначно всміхнувся, надаючи своєму вигляду особливої привабливості.
Хоча на небо вже виплив місяць, але кольору квітів усе ще не було видно. Однак заради милування ними міністр пригощав гостей вином і розважав музикою. Вдаючи сильно захмелілого, він раз у раз підносив Юґірі чашу, і той, обачний, просто не знав, як відмовитися. «Вас заслужено вважають одним з найосвіченіших мужів на світі наприкінці цього століття. Шкода тільки, що ви не помічаєте таких, як я, людей, які невблаганно старіють. Хіба ж ще у старовинних книгах не написано, що треба шанобливо ставитися до старших людей? Гадаю, ви знаєте, чого навчають нас святі мудреці, і все ж я мушу вам дорікнути, що ви завдаєте мені багато турбот», — сказав міністр і, досить вміло натякнувши на свій таємний намір, заплакав хмільними сльозами.
«А чому ви так думаєте? Я завжди був готовий служити вам тілом і душею у пам’ять про тих, хто покинув нас. Чим заслужив я такі закиди? Вибачте за можливу нерозсудливість», — виправдовувався Юґірі. А міністр, скориставшись сприятливою нагодою, промовив: «Листя зі споду відкрила гліцинія...» [267]
Збагнувши натяк, Касіваґі зірвав особливо пишну і яскраву китицю гліцинії і підніс її гостеві разом з чашею вина. Помітивши, що той, узявши квіти, розгубився, міністр сказав:
Юґірі взяв чашу і вишукано, за всіма правилами, схилився у подячному поклоні:
З цими словами він передав чашу Касіваґі:
Так передавали вони чашу один одному, але невдовзі настільки захмеліли, що їхні пісні стали невиразними; у всякому разі, нічого кращого більше не прозвучало.
У небі тьмяно світився місяць сьомого дня, відбиваючись у спокійному дзеркалі ставка. Вершини дерев ще не радували людського ока густим листям, але зате розквітлі гліцинії, що звисали з химерно скривленої невисокої сосни, вражали небуденною красою. Кобай, як завжди, дзвінко заспівав «Очеретяну огорожу»[268]. «Що за дивну пісню вибрав! — здивувався міністр і, підспівуючи приємним голосом, змінив слова: «Із того дому, що мав гучну славу...» До пізньої ночі гості веселилися, і від колишніх образ не залишилося й сліду.
Коли нарешті стемніло, Юґірі, вдаючи захмелілого, поскаржився Касіваґі: «Я почуваюся дуже погано й не зможу дістатися додому... А чи не дозволите у вас заночувати?» Почувши це, міністр сказав: «Підшукайте гостеві кімнату для відпочинку! А я, вибачайте, піду, бо зовсім сп’янів», — і зник усередині дому.
«Ви хочете провести ніч серед квітів, як під час подорожі, чи не так? — запитав Касіваґі. — Я не помилився? Непросто бути провідником...»
«Нічого доброго не віщують такі слова! — дорікнув йому Юґірі. — Хіба поєднання гліцинії з сосною — легковажність[269]?»
Хоча Касіваґі в душі почувався переможеним, але, зачарований такою бездоганною особою, він погодився провести Юґірі до спальні Кумої-но карі.
«Невже це сон?» — думав Юґірі, сповнений гордості за те, що нарешті домігся свого. Дівчина насилу долала сором’язливість, і тепер, у дорослому віці, вражала ще більшою красою, в якій годі було знайти найменшу ваду.
«Я так страждав, що мало не став для світу першим прикладом людини, що вмерла від кохання, але пережив усі випробування й отримав дозвіл від вашого батька... А ваша жорстокість неймовірна, — скаржився він їй. — Ви чули, як Бен-но сьосьо[270] співав «Очеретяну огорожу»? От злий насмішник! Тоді мені дуже кортіло відповісти йому піснею “Гирло Ріки”[271]»
«Це було б дуже недоречно», — подумала дівчина і сказала:
От що прикро...» Вона була чарівна.
Усміхнувшись, Юґірі відповів:
Якби ви знали, як тяжко я страждав усі ці роки...»
Поводячись немов захмелілий, він, здавалося, забув про те, що приходить світанок. А коли настав час повертатися додому, служниці ніяк не могли розбудити його. «Яка зухвалість!» — дорікнув міністр. Але як тільки зайнявся ранок, Юґірі поїхав. От варто було б побачити його заспане обличчя зі скуйовдженим волоссям!
Ранкового листа він послав, як і колись, таємно, але чомусь цього разу дівчині було ще важче відповісти на нього. Злоязикі служниці переглядалися, підштовхуючи одна одну ліктями. А коли прийшов міністр і став читати листа, дівчина зовсім розгубилася.
«Як гірко, що Ви досі мені повністю не довіряли, — писав Юґірі. — О, це було так нестерпно, що я готовий був померти!..
Він справді показав, що вже вміє вправно писати листи.
«Його почерк став набагато кращим», — сказав міністр, і від його колишньої досади не залишилося й сліду. Відчуваючи, що дочка ніяк не може написати відповіді, міністр подумки поспівчував їй і, щоб не заважати, вийшов.
Гінця від Юґірі наділили щедрими дарами. Касіваґі влаштував йому найдружніший прийом. Тож легко собі уявити, як гордо поводився гонець, який нарешті міг вільно входити в будинок, куди досі пробирався крадькома, не попадаючись нікому на очі. Гінцем Юґірі був Укон-но дзо — один з найвідданіших його прибічників.
Про вчорашню подію дізнався і міністр з Шостої лінії[274]. Коли Юґірі постав перед ним у всій своїй дивовижній красі, міністр, уважно глянувши на нього, запитав: «Як минув сьогоднішній ранок? Листа послано вчасно? Відомо чимало випадків, коли наймудріші люди втрачали голову через жінок. А от ви показали свою перевагу над іншими, виявивши рідкісну витримку і нічим не заплямувавши свого доброго імені. Міністр Двору був занадто непохитним, однак і йому довелось поступитися. Цікаво, що про це кажуть у світі? Сподіваюся, що ви й надалі поводитиметеся розсудливо, не впиваючись здобутою перемогою. Хоча міністр Двору може здаватися врівноваженою і великодушною людиною, проте й він має слабкості, негідні його високого звання, і спілкуватися з ним непросто». Ось так, як завжди, повчав Ґендзі сина, водночас схвалюючи його одруження з дочкою міністра Двору.
Побачивши їх поряд, годі було повірити, що це — батько і син. Ґендзі здавався старшим від сина лише на кілька років. Однак, дивлячись на кожного з них окремо, можна було подумати, що Юґірі — викапаний батько, а от зараз було видно, що хоч схожість між ними таки є, але краса в кожного своя. На Ґендзі було блакитне носі поверх нижнього одягу з білої китайської тканини, на якій виднів чітко витіснений візерунок. В його постаті, як і дотепер, було стільки краси й благородства, які не мали собі рівних. На Юґірі було темніше носі, з-під якого визирали два нижніх одяги: один яскравий жовто-червоний, другий з м’якого білого візерунчастого шовку. В такому вбранні він мав особливо привабливий вигляд.
Саме в той день, восьмого дня четвертого місяця, в садибу на Шостій лінії з храму привезли статую Будди-немовляти[275], а пізніше прибув священник, тому надвечір з усіх покоїв прислали дівчаток-служниць з різноманітними пожертвами, не менш щедрими, ніж в Імператорському палаці. Всі обряди справлялися так само пишно і, щоб подивитися на них, в садибі Ґендзі зібралося безліч молодих придворних, тож священник, здається, був більш зосередженим і більш невпевненим, ніж у палаці.
Нетерпляче дочекавшись кінця церемонії, Юґірі причепурився і поїхав до Кумої-но карі. Дехто з молодих служниць, які не могли тішити себе надіями, хоча й привертали до себе його увагу, почувалися ображеними. Але шлюб, укладений після стількох років любовної млості, був справді бездоганним, і, як кажуть, навіть крапля води не могла просочитися між подружжям[276]. Міністр Двору, приглядаючись зблизька до зятя, прихилився до нього й турбувався, як тільки міг. Щоправда, він і тепер не міг забути, що був змушений визнати свою поразку, але виняткова відданість Юґірі його дочці протягом довгих років, його добропорядність мимоволі викликали таку повагу, що міністр був готовий все йому пробачити.
Молода Кумої-но карі своєю яскравою, досконалою красою перевершувала навіть ньоґо Кокіден, що викликало незадоволення господині Північних покоїв[277] міністра Двору та її служниць, але це вже нікого не обходило. А от дружина Адзеці-но дайнаґона раділа, що так щасливо склалася доля її дочки.
Тим часом у садибі на Шостій лінії готувалися до переїзду панночки Акасі у палац, призначеного на двадцятий день четвертого місяця. А Мурасакі з Весняних покоїв збиралася на святкування дня народження бога грому Вакеікадзуці-но мікото — одного з богів святилища Камо і, як завжди, запросила з собою інших жінок, але вони одна за одною відмовилися її супроводжувати, видно, через побоювання мати непоказний вигляд поряд з нею. І хоча почет Мурасакі складався лише з двадцяти карет і невеликого передового ескорту, але, мабуть, саме тому її виїзд і привернув до себе особливу увагу.
У день Свята мальви[278] рано вранці Мурасакі з почтом побувала у святилищі Камо, а на зворотній дорозі розташувалася на тимчасових помостах, звідки могла бачити процесію. Вервечка карет з жінками, які поверталися разом зі своїми служницями, займаючи весь вільний простір перед помостом, справляла незабутнє враження. Здалеку було видно, до якого дому належала та чи інша особа в кареті.
Згадавши, якого приниження зазнала колись пані Рокудзьо, мати нинішньої Імператриці-дружини, Ґендзі, звертаючись до дружини, промовив: «Мабуть, дочка Лівого міністра[279] повелася жорстоко, піддавшись спокусі довести свою перевагу. Скінчилося це тим, що завдана образа лягла важким тягарем на її душу, і вона покинула цей світ... — і не вдаючись у подробиці, він провадив далі: — Як бачите, її син Сайсьо-но цюдзьо[280] — простий підданий, який ледве сяк-так просунувся по службі. А дочка приниженої жінки піднялася на неперевершену висоту, і в цьому є щось глибоко повчальне. На жаль, все так непевне й нетривале в нашому світі, тому-то і хочеться залишок років прожити за власним розсудом. Ваша подальша доля — єдине, що тривожить мене тепер. Мені страшно, бо, якщо ви залишитесь сама, вам доведеться зазнати принизливої неминучої старості...» Побачивши, що біля помосту зібралися вельможі високого рангу, Ґендзі пішов до них.
Імператорську охорону на святі представляв Касіваґі. До нього приєдналися столичні вельможі, коли він виходив з дому міністра Двору. То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, також була на святі. Вона користувалася особливим успіхом у світі, починаючи з Імператора, принца-спадкоємця і міністра з Шостої лінії, які щедро обдаровували її своєю прихильністю. Навіть туди, звідки вона виїжджала, Юґірі встиг передати їй листа. Вони здавна потай кохали одне одного і, звісно, жінка дуже засмутилася, дізнавшись про його одруження з особою бездоганного походження.
Страшенно прикро...» — написав Юґірі.
Цікаво, що вона відчувала, коли побачила, що він скористався навіть такою нагодою, щоб написати їй? Хоча її квапили сідати в карету, То-найсі-но суке встигла відповісти:
Якби-то я була такою вченою...»
Нічого особливого в пісні То-найсі-но суке не було, але вона, напевне, зачепила його самолюбство. Та все одно він не міг забути цієї особи і далі таємно зустрічався з нею.
Отже, відповідно до звичаю, панночка Акасі мала прибути в Імператорський палац у супроводі дружини Великого міністра, проте сам він вважав, що, скориставшись випадком, краще віддати панночку під опіку рідної матері, бо дружина не зможе довго залишатися у високих Імператорських покоях. Втім, Мурасакі сама розуміла, що неприродне роз’єднання з дочкою не сподобалося пані Акасі, а дочка вже помітно затужила за рідною матір’ю. Тож не варто й недоцільно викликати в обох незадоволення.
«Як на мене, буде краще, якщо з панночкою поїде її рідна мати, — сказала вона міністру. — Дівчинка ще мала і потребує постійного нагляду, а її оточують лише молоді жінки. Годувальницям так само важко за всім встежити. Я не можу постійно жити в палаці і почуватимусь спокійнішою, якщо замість мене з нею буде мати».
Захоплений її завбачливістю, Ґендзі повідомив про такий намір пані Акасі, яка надзвичайно зраділа. Адже збувалися найзаповітніші її сподівання. Вона почала готувати вбрання для своїх жінок, щоб не почуватися нижчою від високого оточення. А в той час її мати, стара монахиня, мріяла на власні очі побачити, яке майбутнє судилося її улюбленій онуці. Прагнучи зустрітися з нею ще хоч раз, вона благала собі довголіття і журилася, що її бажання навряд чи здійсниться.
Того знаменного вечора панночку супроводжувала до палацу пані Мурасакі, бо пані Акасі розсудила, що їй не личить іти пішки вслід за їхньою каретою з ручною тягою, як належало придворним жінкам низького звання. Сама вона не боялася глузувань, але, не бажаючи кидати тінь на свою дочку — прекрасно відполіровану перлину, лише журилася і зітхала, нарікаючи на надто довге життя.
Ґендзі збирався провести церемонію скромно, але, як завжди, вона стала небаченим у світі видовищем. Дбайливо опікуючи дівчинку, пані Мурасакі захоплювалася її миловидністю і, жалкуючи, що доводиться віддати її іншим людям, зітхала: «О, якби вона була моєю дочкою!» Про те саме думали і Ґендзі, і Юґірі. На жаль, походження матері було єдиною вадою панночки.
Через три дні перебування в палаці пані Мурасакі зібралася їхати додому. На зміну їй приїхала пані Акасі, і жінки нарешті зустрілися. «Помітивши, як панночка виросла, я збагнула, скільки років і місяців ми з вами живемо поруч, — лагідно сказала пані Мурасакі. — То невже ми й далі будемо сторонитися одна одної?» Вони довго розмовляли, і саме ця розмова, напевне, стала початком їхнього зближення. Пані Мурасакі була вражена вишуканими манерами своєї співрозмовниці. «А й справді не дивно, що вона йому припала до серця...» — подумала Мурасакі. А та, у свою чергу, захоплено дивилася на дружину Великого міністра, благородна краса якої була в самому розквіті. Вона зрозуміла, що міністр зробив правильно, віддавши пані Мурасакі перевагу перед іншими жінками і піднявши її на висоту, недосяжну для суперниць. І водночас вона усвідомлювала, наскільки незвичайною була її власна доля, яка поставила її майже поруч з такою благородною особою. І все-таки, коли пані Мурасакі, неначе ньоґо з високого роду, виїжджала з палацу в пишній кареті з ручною тягою за особливим верховним дозволом, пані Акасі не могла не відчувати низькості власного становища у порівнянні з нею. Поглядаючи на свою чарівну, немов лялька, дочку, пані Акасі не могла повірити, що все це не сон. Сльози, які безперестанку стікали по її щоках, були не тільки виявом радості, але й смутку. Адже довгі роки вона зітхала, нарікаючи на сумну долю, і лише тепер відчула себе щасливою. Вона хотіла жити якомога довше, і за все дякувала могутньому богові Сумійосі.
Завдяки бездоганному вихованню, своєму природному розуму, відкритій душі та небуденній красі панночка привернула до себе не тільки загальну увагу, але й навіть полонила юне серце принца-спадкоємця. Знайшлися, звісно, у неї суперниці, які дорікали їй невисоким становищем матері, що була з нею, але навіть це не підривало її переваг. Пані Акасі вміло використовувала будь-яку нагоду, щоб у найкращому вигляді показати не тільки вишукано-яскраву красу дочки, але й витонченість її манер. Чималу увагу приділяла вона також зовнішності й поведінці жінок з її оточення, знаючи, що багато придворних, зрадівши нагоді показати себе, спрямують до них свої помисли. Пані Мурасакі також відвідувала свою вихованку, коли дозволяли обставини. Таким чином вона ще більше зблизилася з пані Акасі, тож їхні стосунки ставали дедалі щирішими. Сама пані Акасі не дозволяла собі фамільярності, щоб не викликати до себе зневаги. Словом, у всьому поводилася бездоганно.
Ґендзі був задоволений тим, що здійснив свою головну мрію — представив дочку в Імператорський палац, поки не скінчився його життєвий шлях. Так само тішили його і зміни в житті Югірі, який з власної вини довго перебував у невизначеному становищі, але тепер, остаточно заспокоївшись, одружився. «Настала пора і мені здійснити своє заповітне бажання...» — думав Ґендзі. Звісно, важко було залишати пані Мурасакі, але про неї могла подбати Імператриця-дружина. Та й панночка Акасі з винятковою пошаною ставилася до неї, як до рідної матері, тому Ґендзі був спокійний за долю дружини. Залишалася ще пані Ханацірусато з не вельми радісним прийдешнім, але нею опікувався Юґірі, тож і тут не варто було хвилюватися. Словом, майбутнє всіх його близьких було так чи інакше забезпечене.
Наступного року Ґендзі виповнювалося сорок літ, тому не тільки в палаці, а й в усьому світі жваво готувалися до його вшанування. Восени його підвищили в ранзі, прирівнявши його становище до становища Імператора на спочинку, наділили новими володіннями, збільшеною річною платнею і винагородами. Звичайно, Ґендзі й так не відчував ні в чому нестачі, однак, посилаючись на деякі минулі приклади, Імператор велів заснувати для нього особливу службу. Хоча це підвищило репутацію Ґендзі, але, на жаль, не давало змоги бувати в палаці. А от Імператор, як і раніше, почувався незадоволеним, бо, остерігаючись людського осуду, не міг передати йому свого звання.
Міністр Двору став Великим міністром, а Юґірі — цюнаґоном, тобто радником. Коли вони прибули в палац дякувати Імператорові за виявлені милості, краса Юґірі випромінювала стільки світла, що міністр не міг не порадіти за дочку, яка вийшла заміж за такого гарного зятя, а не загубилася у палаці серед інших жінок-суперниць.
Одного разу, згадавши той давній вечір, коли Тайфу, годувальниця Кумої-но карі, так невтішно відгукнулася про колір його одягу, Юґірі підніс їй прекрасну збляклу хризантему.
Я не можу забути, як боляче тоді поранили мене ваші слова», — промовив він, променисто усміхаючись.
Присоромлена Тайфу дивилася на нього з захопленням.
Невже мої слова здалися вам тоді образливими?» — сміливо відповіла вона, помітно розгубившись.
Тепер, коли становище Юґірі у світі зміцніло, колишнє житло здалося йому затісним, і він переїхав у садибу на Третій лінії. За останні роки ця садиба запустіла, але Юґірі постарався навести в ній лад й, оновивши покої покійної пані Оомія, які щемливо нагадували йому про минуле, поселився в них сам. Звісно, довелося прочистити й сад, бо колись посаджені дерева і кущі повиростали, розпустивши навколо себе густі крони, а прогалини між ними заповнили буйні зарості місканта. І тоді розчищені від трави струмки приємно задзюрчали.
Одного прекрасного вечора, милуючись садом, подружжя розмовляло про дні своєї юності, згадуючи пережиті прикрощі. Спогади про кохання спливали в пам’яті одні за одними і змушували Кумої-но карі червоніти від самої згадки про те, що могли думати тоді про неї служниці. Усі старі служниці, що залишилися в садибі, того вечора влаштувалися неподалік від Кумої-но карі й раділи її щастю.
сказав Юґірі, а Кумої-но карі відповіла:
І саме тоді по дорозі з Імператорського палацу заїхав сюди міністр, батько Кумої-но карі, зачарований красою яскраво-червоного листя в саду. Міністра розчулило те, що тут усе було таким самим, як у часи, коли жила пані Оомія, усюди панував лад, а покої були охайно прибрані. Юґірі також зворушили спогади про минуле мало не до сліз, що аж його обличчя трохи зашарілося. Хоча Юґірі та Кумої-но карі були рідкісною парою, але траплялися жінки не менш гарні, ніж Кумої-но карі, а от краса Юґірі не мала собі рівних. Літні жінки, користуючись нагодою, заходилися розповідати старовинні історії. Аркуші паперу з піснями подружжя лежали поруч, і, глянувши на них, міністр заплакав.
сказав він.
Сайсьо, стара годувальниця Юґірі, що не забула колишніх кривд, відповіла трохи самовпевненим тоном:
Інші жінки складали пісні схожого змісту, і Юґірі прислухався з цікавістю. А Кумої-но карі ніяковіла й червоніла.
На двадцяті дні десятого місяця були намічені високі відвідини Імператора садиби на Шостій лінії. Оскільки до того часу краса багряного листя досягла свого блиску, то церемонія мала стати чудовим видовищем. Лист із запрошенням було послано до палацу Судзаку, й Імператор на спочинку також погодився прибути. Тому всі з нетерпінням очікували чогось незвичайного. Господар садиби на Шостій лінії готувався до майбутньої урочистості з ретельністю, яка мала б зробити її незабутньою. Імператор зі своїм почтом прибув у садибу на Шостій лінії на варту Змії[286] і під’їхав до павільйону верхової їзди, біля якого вишикувалися воїни з Лівої і Правої імператорської охорони, ведучи за вуздечку коней з Лівої і Правої стаєнь — так само, як на п’ятий день п’ятого місяця під час Змагання лучників. Коли скінчилася варта Вівці[287], Імператор перейшов в Південні покої. Всі місточки та галереї на його шляху були встелені парчею, а відкриті місця завішані шовковими завісами з картинами. На східний ставок спустили кілька човнів, посадивши в них ловців зі служби Імператорських трапез та з дому на Шостій лінії, які відразу відпустили своїх бакланів на ловлю риби. Баклани ловили маленьких карасів. Хоч особливого значення цьому не надавалося, проте все ж хотілося, щоб Імператор міг зупинити на чомусь свій погляд, поки переходив з одного місця на інше. Вкриті багрянцем дерева на пагорбах, прекрасні всюди, були особливо гарні перед Західними покоями, тому в серединній галереї розібрали стіну і відкрили ворота, щоб ніщо не заважало Імператорові милуватися ними. Сидіння-подушки для високих гостей містилися трохи вище від сидіння для господаря, однак Імператор розпорядився, щоб вони були на одному рівні, та все одно він був незадоволений, що етикет накладав суворі обмеження на його вияв поваги до господаря садиби. Рибу, виловлену в ставку, взяв Лівий сьосьо, а пару птахів, яких спіймав у Кітано сокольничий Імператорської канцелярії, — Правий суке. Вони підійшли зі східного боку і, ставши на коліна ліворуч і праворуч від сходів, піднесли свої дари Імператору. Виконуючи розпорядження Імператора, новий Великий міністр, приготувавши рибу, подав її до столу. Вельми вишукане, несхоже на звичайне частування подали принцам і високим вельможам.
Коли всі вже захмеліли, а на землю спустилися сутінки, господар дому викликав музикантів з Музичної палати. Нічого урочистого вони не виконували, звучала тиха, витончена музика, а хлопчики-придворні танцювали. На пам’ять спадало вікопомне Свято багряного листя в палаці Судзаку. Коли заграли старовинний танець «Подякуймо Імператорові за милості»[288], син Великого міністра, хлопчик років десяти, почав майстерно танцювати. Імператор зняв з себе накидку й подарував йому, а Великий міністр, спустившись у сад, пройшовся в подячному танці. Ґендзі, господар садиби, велівши зірвати для міністра хризантему, згадав, як танцювали вони колись танець «Хвилі на озері Цінхай»:
Великий міністр не забув, що саме танцював тоді разом з Ґендзі, але тепер не міг не відчувати, що, піднявшись досить високо, все ще не досяг однакового з ним рівня.
А коли, немов провіщаючи кінець осені, став накрапати дощ, Великий міністр сказав:
Не тільки восени...»
Різнобарвне, темне й світле, листя, розкидане вечірнім вітром, лягаючи дорогоцінною парчею на землю в саду, робило її схожою на підлогу в галереї, а по цій парчі кружляли в танці чарівні хлопчики — нащадки шляхетних столичних родів. На них було зелене і червонувато-сіре верхнє вбрання, з-під якого, як вимагав звичай, визирало брунатне й бузкове нижнє. Їхнє волосся, укладене по-дитячому, прикрашали химерні шапочки. Коли, виконавши кілька коротких танців, вони повернулися під крони дерев з багряним листям, на превеликий жаль гостей, день закінчувався.
Як тільки музиканти вичерпали обов’язкову програму, почався концерт придворної музики. Задля цього господар велів принести потрібні інструменти з книжкового відділення. І саме в розпал концерту перед трьома найвищими особами поклали кото. Колишній імператор Судзаку зворушено вслухався у знайомі звуки «монаха Уда»[290] .
сумовито промовив він.
А нинішній Імператор відповів:
Імператор з роками ставав щораз привабливішим і був наче викапаним Ґендзі. Юґірі також перебував тут, і його дивовижна схожість з Імператором впадала всім в очі. Звичайно, Імператор мав благородніший і величніший вигляд; утім, не виключено, що так лише здавалося. І краса Юґірі вражала своєю яскравістю. А з якою неповторною витонченістю грав він на флейті! Серед придворних, які співали біля сходів, незвичайною красою голосу виділявся Кобай. Навряд чи коли-небудь збираються разом такі незвичайні сім’ї, яким з попередніх народжень судилося бути щасливими...
Перша зелень 1
Головні персонажі:
Відразу після недавніх високих відвідин садиби Ґендзі на Шостій лінії імператор Судзаку, що пішов на спочинок, раптово занедужав. Він і досі не вирізнявся міцним здоров’ям, але цього разу, опинившись у полоні сумних думок, зовсім підупав духом.
«Уже давно я прагнув віддатися служінню Будді, але, поки жила Імператриця-мати, з різних причин я досі зволікав. І тільки останнім часом, відчуваючи, що недовго лишилося жити, вирішив податися на його дорогу...» — сказав він і почав готуватися до постригу в монахи.
Він мав п’ятеро дітей: сина, принца-спадкоємця, і чотирьох дочок. Матір’ю однієї з них була ньоґо Фудзіцубо[291], дочка попереднього Імператора, що належала до роду Мінамото. Вона прийшла на службу в палац, коли Імператор Судзаку ще був принцом-спадкоємцем і могла досягти найвищого звання, але, на жаль, не мала надійного покровителя, а її мати, проста кої, була з невисокого роду, тому її життя в палаці складалося невдало. А коли імператриця Кокіден привела в палац свою сестру на посаду Найсі-но камі й та, завоювавши прихильність Імператора, затьмарила всіх інших жінок, ньоґо Фудзіцубо вже не мала на що сподіватися. У душі Імператор співчував їй, та оскільки вельми скоро йому довелося зректися престолу, нещасна померла, нарікаючи на марні сподівання, які покладала на службу в палаці.
Так от, з-поміж усіх дітей Імператор найбільше любив її дочку, Третю принцесу, і повсякчас про неї турбувався. Тоді їй уже сповнилося тринадцять або чотирнадцять років. «У кого вона шукатиме підтримки, коли я відвернуся від світу й поселюся в гірському храмі?» — бідкався він, переймаючись майбутнім своєї улюбленої дочки. Коли скінчилося будівництво храму в Західних горах[292] , то, готуючись до переїзду туди, Імператор квапив з приготуваннями до церемонії одягання мо, тобто визнання повноліття дівчини. Він збирався передати Третій принцесі все найкраще з палацу Судзаку — коштовності, начиння і навіть усякий дріб’язок, — а решту майна роздати іншим дітям.
Як тільки принц-спадкоємець почув про хворобу Імператора та його намір зректися світу, то захотів відвідати палац Судзаку. Разом з ним поїхала його мати, ньоґо Сьокьоден. Хоча вона ніколи не користувалася особливою прихильністю Імператора, та оскільки їй пощастило народити принца-спадкоємця, то Імператор довго розмовляв з нею про минулі літа. А от принцові він дав чимало докладних порад, як правити країною. Для свого віку принц здавався досить дорослим, а, крім того, мав підтримку від впливових людей, тож за його майбутнє Імператор почувався спокійним.
«Ніщо вже не затримує мене в цьому світі, — казав Імператор, утираючи сльози. — Лише турбота про майбутнє дочок не дасть мені спокою до кінця мого життя. Наскільки я знаю з почутого й побаченого досі серед людей, жінці, на превеликий жаль, часто доводиться зазнавати несподіваного й зневажливого ставлення світу до себе. Прошу вас, коли влада належатиме вам, за будь-яких обставин не залишайте сестер без своєї підтримки. Щоправда, дехто з них уже має надійного покровителя, якому, гадаю, можна довіритися. А от Третя принцеса ще зовсім мала і звикла покладатися лише на мене. Мені стає страшно від самої думки про її безпросвітне майбутнє після того, як я покину цей світ, а вона залишиться без жодної підтримки».
Імператор також попросив ньоґо Сьокьоден ставитися до принцеси лагідно. Та оскільки в ті часи, коли мати Третьої принцеси, ньоґо Фудзіцубо, користувалася більшою прихильністю Імператора, ніж будь-хто з жінок, викликаючи заздрість у суперниць, стосунки між двома ньоґо були далеко не найкращими, то не можна було сподіватися, що мати принца-спадкоємця, не позбувшись колишньої неприязні, яка начебто не поширювалася на принцесу, дбайливо нею опікуватиметься. І вдень, і вночі журився Імператор майбутнім своєї дочки. Наприкінці року йому стало настільки гірше, що він уже не виходив з-поза завіс. Хоча він і раніше час від часу страждав від злих духів, але тепер вони переслідували його так довго й безперервно, що він відчував, що цього разу кінець його життя вже зовсім близько. Хоча він і відрікся від престолу, багато людей, яких у свій час він опікав, прислужували йому і тепер, знаходячи відраду в його душевній доброті, й щиро йому співчували.
Часто приходили розпитати про його здоров’я і гінці з дому на Шостій лінії. Дізнавшись, що Ґендзі збирається відвідати його особисто, Імператор надзвичайно зрадів. А коли спочатку в палац Судзаку приїхав Юґірі, він велів провести гостя за завіси для дружньої розмови.
«Багато настанов я почув від покійного Імператора[293] на смертельній постелі, але особливо він просив мене подбати про вашого батька і про нинішнього Імператора. Оскільки, посівши високе становище в світі, я не міг діяти на власний розсуд, то, незмінно зберігаючи до вашого батька глибоку прихильність, я мусив за незначну провину покарати його настільки, що він, гадаю, мав підставу на мене образитися. Однак за всі ці роки він нічим не показав, що все ще сердиться на мене. Адже часто навіть мудрі люди втрачають самовладання, якщо під загрозою опиняється їхній добробут. Засліплені жагою помсти, вони раптом готові навіть учинити злочин. На жаль, історія знає чимало подібних прикладів. І стосовно вашого батька дехто підозрював, що його неприязнь до мене при будь-якій нагоді вирветься назовні, але, на щастя, він повністю вгамував це почуття, бо погодився поєднати свою дочку[294] з принцом-спадкоємцем. Я безмежно радий тому, що тепер їх пов’язують міцні узи, які дозволяють йому опікати принца по-родинному. На жаль, від народження я не можу похвалитися глибоким розумом, а тепер ще тривога за дітей засліплює очі. Тому я зняв із себе всі турботи про принца, щоб випадково не допустити якоїсь помилки. А щодо нинішнього Імператора я завжди дотримувався заповідей покійного батька[295], і щасливий бачити, як сповнилося нарешті моє давнє бажання і його правління осяяло кінець нашого століття так яскраво, що навіть удалося загладити дотеперішні промахи. Після високих відвідин садиби на Шостій лінії цієї осені я затужив за минулим і дуже хотів би зустрітися з вашим батьком, щоб багато що з ним обговорити. Неодмінно передайте йому, що я прошу його приїхати особисто...» — сказав, просльозившись, імператор Судзаку.
Юґірі відповів: «Звичайно, мені важко судити про те, що відбувалося в давні часи. Але відтоді, як я досяг зрілого віку і став служити в палаці, приглядаючись до того, що відбувається навколо, я мав розмови з батьком про великі й дрібні державні справи, але навіть у задушевних бесідах він жодним словом не натякав, що з ним колись учинили несправедливо. Навпаки, батько дорікає собі за те, що знехтував останньою волею покійного Імператора, бо перестав виконувати обов’язки Найвищого опікуна і на догоду власним бажанням пішов на спочинок, повністю відсторонившись від державних справ. «Коли Імператор з палацу Судзаку правив країною, — часто з жалем зізнавався він, — я був надто молодим і недосвідченим. Крім того, при дворі служило чимало мудрих людей, і, на жаль, мені жодного разу не випала нагода показати Імператорові свою готовність йому служити. Тепер, коли і я відійшов від справ, і Імператор живе тихим, спокійним життям, я був би радий відвідати його і поговорити з ним про все, що хвилює серце. Але, на жаль, через своє нове становище[296], як і раніше, я обмежений у своїх діях, тому за всі ці дні й місяці не міг з ним зустрітися»».
Хоча Юґірі мав трохи менше, ніж двадцять, років, але тримався з великою гідністю, а його краса була в самому розквіті. Коли Імператор на мить затримав свій погляд на вродливому гостеві, в його голові спалахнула потаємна думка: а, може, довірити долю улюбленої дочки Юґірі?
«Здається, ви оселилися в домі Великого міністра? — сказав він. — До мене доходили чутки про його тривале небажання віддати дочку за вас, і я дуже співчував вам. Тепер я радий, що ви одружилися, хоча, з іншого боку, відчуваю і певну досаду...»
«Що він має на увазі?» — здивувався Юґірі, але відразу здогадався, що мова йде про Третю принцесу. Звісно, він чув, що Імператор, збираючись віддалитися від світу, вельми стурбований майбутнім дочки і думає лише про те, як знайти для неї надійного опікуна. Але чи міг би він показати Імператорові, що дуже добре зрозумів його натяк? А тому перед тим, як піти, лише відповів: «Навряд чи така ненадійна людина, як я, може бути кому-небудь опорою в житті».
Служниці Третьої принцеси, розглядаючи його крізь щілини в ширмах, не могли стримати захоплення. «Ой, який він гарний! Яке обличчя, які манери! Ніхто з ним не зрівняється!» — вигукували вони, а одна, вже немолода, жінка зауважила: «І все-таки йому не досягти батька. Той в його віці був гарнішим». «О так, його краса просто засліплювала!..» — підхопили інші, й, усе це почувши, Імператор сказав: «Ви маєте рацію. Батько Цюнаґона[297] справді був незвичайно вродливим. Втім, він і тепер не має собі рівних, з роками його краса не тільки не потьмяніла, а, навпаки, стала ще яскравішою. З першого погляду видно, чому люди прозвали його Блискучим. Яка в нього велична хода, які впевнені рухи! Всякий, хто хоч раз бачив його в палаці, погодиться, що немає на світі прекраснішої людини. Але ще приємніше спостерігати його на дозвіллі вдома, коли він сипле дотепами й жартами. Яка неповторна чарівність проглядає тоді в його зовнішності. Так, я не знаю нікого, хто був би гідний стати з ним поруч. Уявляю собі, наскільки добре коріння було закладене в його попередніх народженнях. Він виростав у палаці, Імператор безмежно його любив, ні в чому йому не відмовляв, дорожив ним більше, ніж власним життям. Тож можна було сподіватися, що юнак загордиться, але цього не сталося — він поводився скромно й тільки в двадцятирічному віці став радником міністра. А ще через рік отримав звання державного радника та чин дайсьо — начальника Імператорської охорони. У тому, що син просувається швидше, ніж колись його батько, я вбачаю запоруку подальшого процвітання їхнього роду. У мене склалося враження, що Цюнаґон не поступається батькові ні обдарованістю, ні душевними якостями. Може, я помиляюся, але мені іноді здається, що з роками його вплив у світі тільки зростатиме».
Ось так імператор Судзаку хвалив Юґірі, а поглянувши на принцесу, зовсім юну, простодушну й чарівну, додав: «О, як би я хотів віддати дочку під опіку надійної людини, здатної ніжно дбати про неї і виховувати, поблажливо ставлячись до її вад!» Потім, покликавши досвідчену годувальницю, щоб обговорити проведення церемонії одягання мо, принагідно Імператор сказав: «Я був би щасливий, якби знайшов для принцеси чоловіка, який виховував би її так само, як міністр з дому на Шостій лінії виховував дочку принца Сікібукьо[298]. На жаль, серед простих придворних такого немає. Однак у нинішнього Імператора вже є дружина, а його наложниці в ранзі ньоґо у палаці належать до високих родів. Тож годі сподіватися, що життя принцеси при дворі складеться вдало без надійного покровителя. Я мав би натякнути Цюнагону про свій намір раніше, коли той ще був одинаком. Бо незважаючи на юний вік, він уже тепер своїми здібностями перевершує багатьох інших, і, безсумнівно, має перед собою блискуче майбутнє».
«Але Цюнаґон зроду був завжди дуже серйозним, — заперечила годувальниця. — Уже давно він закохався в дочку Великого міністра, і досі ніяка жінка не заволоділа його серцем. Тепер же, коли нарешті здійснилося його бажання, заманити його до себе взагалі не зможе ніяка жінка. А от його батько, навпаки, використовує будь-яку нагоду, щоб спокушати жінок, особливо, із благородних родин. Кажуть, як і раніше, він не забуває колишню жрицю Камо і листується з нею».
«О так, мене дуже непокоїть його незмінна легковажність у ставленні до жінок», — сказав Імператор, а сам, напевне, подумав: «Звичайно, в садибі на Шостій лінії принцеса, будучи лише однією з багатьох, може, й зазнає чимало прикрощів, але якщо Ґендзі погодиться замінити їй батька, то чому б не передати її під його опіку?..» — «Гадаю, що будь-хто, збираючись знайти для своєї дочки гідну пару, з охотою віддав би її в руки Ґендзі. А залишок своїх днів на цьому світі я хотів би прожити, як він, спокійно, у злагоді із самим собою. Ми кровно пов’язані батьком, але, якби я був жінкою, то неодмінно прагнув би зблизитися з ним. Я часто думав про це в молодості. Тож чи варто дивуватися, що жінки так легко піддаються його чарам?» — і Імператор зітхнув, мабуть, згадавши Найсі-но камі[299].
Серед покровителів Третьої принцеси був Сацюбен, брат головної годувальниці, який уже давно служив у садибі на Шостій лінії і користувався довірою Ґендзі. Так от цей Сацюбен, який вельми співчував Третій принцесі, прийшовши до палацу Судзаку, в розмові із сестрою дізнався від неї про бажання Імператора.
«Я сподіваюся, що ви зумієте принагідно натякнути про це господареві садиби на Шостій лінії, — сказала вона. — Хоча у становищі незаміжньою принцеси немає нічого незвичного, але її майбутнє здавалося б певнішим, якби поруч з нею була надійна людина, завжди готова прийти їй на допомогу. На жаль, крім Імператора, немає нікого, хто щиро переймався б її потребами. Я, звичайно, залишуся з нею, але чи зможу оточити її турботами, гідними її звання? Адже далеко не все залежить від моєї волі, може трапитися щось непередбачуване і зашкодити її доброму імені. Я була б спокійна, якби становище принцеси визначилося ще за життя Імператора. Навіть якщо жінка походить з високого роду, її доля зрадлива і завжди викликає занепокоєння. А ще виняткова прихильність Імператора до моєї пані, напевне, збуджує заздрість у її сестер. Тому хотілося б зробити так, щоб у світі про неї не казали нічого поганого».
«Справді, тут є над чим подумати, — відповів Сацюбен. — Господар садиби на Шостій лінії навдивовижу надійна й великодушна людина, бо зібрав у себе всіх жінок, якими коли-небудь цікавився: і тих, до кого відчував глибоку прихильність, і тих, яких ледве торкнулося його серце. Та оскільки його почуття не безмежні, то лише одна особа[300] володіє всіма його помислами, а її вплив у садибі настільки великий, що багато інших жінок почуваються самотніми. А втім, якщо принцесі й справді судилося поєднати свою долю з моїм паном, майже неможливо уявити собі, що пані Мурасакі, попри винятковість свого становища, зможе змагатися з нею. І все-таки, хтозна-що може статися, тож причин для хвилювань буде чимало... Я не раз чув, як пан відкрито зізнавався: «У час загального занепаду я живу безтурботно, не відчуваючи ні в чому нестачі, і лише через жінок зазнаю людського осуду та відчуваю невдоволення собою». І це справді так. Нікого з жінок низького походження і з родин простих підданих, що живуть під його заступництвом, не можна поставити на один з ним рівень. І якщо вже вирішено віддати принцесу в садибу на Шостій лінії, то важко уявити собі більш гідної подружньої пари».
При першій же зручній нагоді годувальниця розповіла про цю розмову Імператорові Судзаку. «Я натякнула про цю справу своєму братові Сацюбену, — повідомила вона, — і він сказав: «Господар із садиби на Шостій лінії неодмінно погодиться, бо таким чином сповниться його давнє бажання. І якщо Його Величність схвалить остаточне рішення, я готовий стати посередником». Що ви про це думаєте? Звичайно, Ґендзі добре дбає про всіх жінок у своїй садибі: кожна отримує те, що їй належить відповідно до звання і становища. Але навіть жінці низького походження неприємно бачити поруч суперниць, які мають рівне з нею право на його прихильність. Тож чи не розчарується принцеса? А тим паче що є чимало інших чоловіків, готових стати її покровителями. Як на мене, треба все гарненько обміркувати перед тим, як вирішувати. В наш час молоді жінки, навіть високого походження, самі впливають на вибір свого майбутнього і живуть, як їм подобається. А от принцеса настільки недосвідчена в життєвих справах, що її разюча безпорадність викликає тривогу, бо її помічниці не мають змоги їй допомогти. Зрештою, навіть розумна служниця діє впевненіше, коли підпорядковується волі господаря. Словом, без надійного покровителя становище принцеси буде дуже хитким».
«Ви маєте рацію, — відповів Імператор. — Я також багато над цим роздумував. Вийти заміж за простого підданого — незавидна доля для принцеси, тим паче що високе походження не рятує її від розчарувань і прикрощів подружнього життя. Але хіба краще залишитися незаміжньою, втративши рідних і захист, змушеною жити без жодної підтримки? У давнину людські серця були добрішими, а заборони мали над ними більшу владу, а от у наші дні раз по раз чути про безсоромні вчинки, пов’язані з любовними пригодами. Дівчина, яка ще вчора жила в достатку під опікою свого дбайливого батька, сьогодні через спокусу якогось нікчемного вітрогона стає загальним посміховиськом. Жорстоко обдурена сама, вона руйнує репутацію покійного батька і вкриває його добре ім’я ганьбою навіть на тому світі. Таких випадків я знаю чимало, й, далебі, всі вони з плачевними наслідками. Кожній людині, незалежно від звання і рангу, з попереднього народження визначена власна доля, яку неможливо передбачити, ось тому я так турбуюся майбутнім дочки. Якщо жінка слухатиметься у житті порад, добрих чи поганих, своїх опікунів, то в разі невдачі — адже в кожного своя доля — на старість їй принаймні не доведеться брати вини лише на себе за допущені помилки. Якщо жінці пощастить вибрати собі чоловіка й прожити з ним у повній злагоді, то, здавалося б, кращого не треба й бажати. Але, якщо вона все це робила тільки на власний розсуд, таємно від батьків і всупереч їхнім порадам, то таке свавілля лягає на неї великою плямою. Навіть прості люди вважають таку поведінку легковажною і неприйнятною. Буває, однак, і таку, що всупереч власному бажанню жінка несподівано, завдяки посередництву служниці, виходить заміж за чоловіка, до якого не лежить душа. А винна в цьому найчастіше її власна легковажна необачність. Принцеса зовсім ще безпорадна в життєвих справах, а тому в жодному разі не можна покладатися на випадкове посередництво служниць. Буде дуже прикро, якщо про це дізнаються люди». Оскільки Імператор так перейнявся долею принцеси перед тим, як стати монахом, то її служниці також з острахом дивилися в майбутнє.
«Я вже давно думав, що доглядатиму її доти, доки вона хоч трохи збагне складнощі людського життя, — провадив далі Імператор Судзаку. — Але, на жаль, у такому разі я не зможу здійснити свого заповітного бажання. А тому зволікати не можна. Я не знаю людини надійнішої, ніж господар із садиби на Шостій лінії[301], який глибоко збагнув душу речей, а на численних жінок, що живуть у нього, не варто звертати уваги. Зрештою, багато що залежить від нього самого. Ґендзі живе спокійним, розміреним життям і справедливо вважається зразком доброчесності. Йому можна довіряти більше, ніж будь-кому іншому. Хіба я знайду кращого зятя? Звичайно, і принц Хьобукьо непогана людина. Він з імператорського роду, тож на нього не можна дивитися як на підлеглого. Принц має тонку, чутливу душу, але боюся, що йому не вистачає поважності, адже всім відомо про його легковажність у сердечних уподобаннях. Тож я не зможу довірити йому дочку. А ще є Дайнаґон, який прагне стати управителем дому принцеси. Можливо, що його наміри й справді похвальні, але чи можна їх схвалювати? Не думаю, що принцесі буде до пари такий пересічний чоловік. Навіть у давнину, вибираючи зятя, завжди віддавали перевагу тому, хто мав вищу репутацію у світі. На жаль, не досить було майбутньому зятеві тільки вірно любити дружину й не поглядати на інших жінок. Від Найсі-но камі[302] я чув, що Уемон-но камі[303] також має потаємні плани щодо принцеси. Якби тепер він мав вищий ранг, то ще можна було б говорити про нього як гідного претендента. Тим часом він ще надто молодий, а його становище невисоке. Живучи досі самотньо з мрією одружитися з жінкою високого походження, він справляє враження людини честолюбної, освіченої й обізнаної з китайською наукою. Тож я вірю, що коли-небудь він підніметься настільки, що стане опорою нашій країні. Але зараз його ранг перешкоджає йому бути зятем моєї дочки».
Заклопотаний долею Третьої принцеси, Імператор і не помітив, що до її сестер вже ніхто не залицяється. Та, як це не дивно, швидко розійшлося по світі все, про що таємно перемовлявся Імператор з годувальницею, і про принцесу стали мріяти щораз більше її шанувальників. А от що з цього приводу сказав Великий міністр: «Наш Уемон-но камі досі живе один з надією, що принцеса крові стане його дружиною. Тож тепер, коли Імператор вибирає для дочки зятя, варто було б і нам замовити слівце за сина. І якби Імператор поставився до нього прихильно, то такий почесний шлюб приніс би нам велику радість». І міністр через свою дружину попросив пані Найсі-но камі, яка доводилася їй молодшою сестрою, доповісти Імператорові про своє бажання. А та, використавши все своє красномовство, спробувала домогтися його згоди.
Принц Хьобукьо, зазнавши відкоша від Тамакадзури, що стала господинею Північних покоїв у домі Хіґекуро, як і раніше, жив самотньо, бо не хотів осоромитися перед Тамакадзурою, одружившись на звичайній жінці, але чомусь пустив усе на самоплив і не наважувався просити руки принцеси.
Дайнаґон, що протягом років самовіддано виконував в палаці Судзаку обов’язки головного управителя, зважаючи на те, що після переїзду Імператора в гірський храм Третя принцеса залишиться сама, без жодної підтримки, наполегливо завойовував його прихильність, щоб узяти дівчину під свою щиру опіку й при нагоді стати зятем.
Про наміри Імператора Судзаку дізнався і Юґірі, до того ж не з чуток, як інші, а безпосередньою від нього самого. Його серце завмирало від самої думки, що йому не відмовлять, якщо він при зручній нагоді натякне на своє бажання... Але як поставиться до цього Кумої-но карі, яка досі безмежно вірила йому? Навіть у найгірший для нього час, коли його позбавили зустрічі з Кумої-но карі, Юґірі не зачаровувався іншими жінками, то невже тепер він міг необачно згадати колишню образу й завдати коханій дружині страждань? Крім того, якщо він заведе стосунки з особою найвищого роду, то неминуче обмежить свою свободу і буде вимушений оглядатися на обох жінок. Отож, зроду розсудливий, Юґірі приглушив свої потаємні бажання і вирішив мовчати, однак думка про те, що принцеса дістанеться іншому, збуджувала в його серці розпач — як же це так? — і змушувала прислухатися до розмов про неї.
Коли про все це почув і принц-спадкоємець, то сказав: «Гадаю, що треба добре все обміркувати, бо мова йде не стільки про сьогодення, як про те, що ваш вчинок може стати поганим прикладом для нащадків. Людина низького походження, навіть маючи багато чеснот, обмежена в своїх прагненнях. Так чи інакше, оскільки зволікати з вирішенням питання не можна, краще віддати принцесу під опіку господаря дому на Шостій лінії, який дбатиме про неї, як про дочку».
Хоча принц-спадкоємець і не посилав з цього приводу офіційного листа Імператорові Судзаку, а свою думку передав через довірену особу, Імператор вирішив: «Справді, нехай так і буде. Слушна порада». Остаточно впевнившись у правильності цієї думки, він через того-таки Сацюбена повідомив про своє бажання передусім господаря дому на Шостій лінії.
А втім, Ґендзі набагато раніше чув про клопоти Імператора щодо майбутнього Третьої принцеси. «Я розумію, як йому тяжко, — сказав Ґендзі. — Хоч як мало залишилося Імператорові жити, я сам зовсім не впевнений, що переживу його набагато і зможу опікуватися Третьою принцесою. Але якщо природний плин життя не порушиться і я ще трохи затримаюся у цьому світі, то не залишу його дітей без належного догляду, особливо дочку, яка його найбільше турбує. Щоправда, в цьому мінливому світі ні в чому не можна бути впевненим... Але хіба її становище не буде ще хиткішим, якщо я, міцно з нею поєднавшись, услід за Імператором залишу цей світ і, покинувши її напризволяще, створю і собі перепону для спасіння власної душі? А чому б Імператорові не подумати про Цюнаґона? Хоча він ще молодий і не займає високого становища, у нього попереду велике майбутнє, а сам він наділений всіма чеснотами, потрібними для того, щоб стати опорою держави. У всякому разі, кращого зятя Імператорові не знайти. Щоправда, Цюнаґон завжди дотримувався суворих правил і вже визначився у виборі дружини... Може, саме це й бентежить Імператора...»
Знаючи, що вибір Імператора не випадковий, Сацюбен засмутився тим, що така висока пропозиція не обрадувала Ґендзі, а тому взявся довго й докладно пояснювати йому, що спонукало Імператора до такого рішення, аж поки той врешті-решт, усміхнувшись, не сказав: «Оскільки ця принцеса особливо дорога Імператорові, то не дивно, що його хвилює її майбутнє. Але чи не краще було б віддати її в палац? Я не бачу жодної перешкоди в тому, що вона буде там поряд з іншими жінками високого роду, які стали на службу раніше за неї. Адже це не обов’язково означає, що вона опиниться в гіршому становищі. За часів покійного імператора Кіріцубо першою з’явилася в палаці майбутня Велика імператриця[304] тоді, коли він був ще принцом-спадкоємцем, і мала великий вплив у світі. Однак і вона не змогла перемогти принцесу-монахиню Фудзіцубо, яку прийняли в палац набагато пізніше. Відомо, що мати Третьої принцеси доводиться Фудзіцубо єдиноутробною сестрою. Кажуть, вона така ж гарна, тож, мабуть, і її дочка неабиякої краси». Не важко здогадатися, що Ґендзі вельми зацікавився і цією особою.
Тим часом і цей рік добігав кінця. Оскільки Імператорові Судзаку так і не ставало краще, то він, збираючись якнайшвидше залагодити житейські справи, квапив своїх підлеглих готуватися до церемонії одягання мо, яка мала відбутися з розмахом, небаченим у минулому й неочікуваним у майбутньому. Західні покої Каедоно[305] в палаці Судзаку, обставлені ширмами й завісами винятково із заморського шовку та парчі, як палата китайської імператриці, мали величний і розкішний вигляд. Зав’язувати пояс Третій принцесі заздалегідь попросили Великого міністра. Може, той волів би відмовитися від такої ролі, посилаючись на велику зайнятість, але здавна звиклий виконувати розпорядження Імператора, не посмів заперечити і цього разу. На церемонію прибули Лівий і Правий міністри, а також високі вельможі, яким довелося заради цього знехтувати деякими своїми невідкладними справами. Того дня в палаці Судзаку, крім вісьмох принців крові й представників середньої знаті, були присутні всі прибічники Імператора й принца-спадкоємця. Величнішого видовища годі собі й уявити. Імператор, принц-спадкоємець та інші гості відчували, що господар палацу Судзаку навряд чи братиме ще коли-небудь участь у такого роду урочистостях. Тож, сумуючи, вони вирішили порадувати його прекрасними дарами, видобувши для цього з палацових сховищ та Імператорської канцелярії багато заморських скарбів. Чудові подарунки надійшли і з дому на Шостій лінії. Про винагороду учасникам церемонії та дари для почесного гостя, Великого міністра, подбав сам Ґендзі.
Увечері прислала дари також імператриця-дружина Акіконому: прекрасне вбрання, скарбничку для гребінців, майстерно виготовлену на замовлення. Знаряддя для укладання зачіски, які зберігалися у неї з того давнього дня, коли вона почала служити в палаці, вміло оновлене, воно не втратило колишньої привабливості. Приніс ці дари Гон-но суке зі служби Імператриці, який одночасно прислуговував у палаці Судзаку. Імператриця веліла передати їх особисто принцесі. Серед них була й така пісня:
Потрапивши на очі Імператора, ця пісня зворушила його до глибини душі. «Цілком гідний зразок для наслідування», — подумав він і, передаючи дочці пропам’ятну скриньку, написав відповідь з побажанням щастя без жодної згадки про минуле:
Імператор страждав, але, пересилюючи біль, довів до кінця всі належні обряди і тільки через три дні після церемонії про визнання повноліття Третьої принцеси постригся в монахи. Коли, стаючи монахом, змінює свою зовнішність навіть звичайна людина, важко її не пожаліти, а що вже казати, якщо йдеться про Імператора... Всі його наложниці були в розпачі.
Найсі-но камі[306] невідлучно перебувала при ньому, страшенно переживаючи за його здоров’я, а він, не знаючи, як її заспокоїти, сказав: «Любов до дітей має межі, а от розлука з вами через ваші глибокі страждання просто нестерпна».
Хоча на серці у нього було тяжко, він насилу присів, притулившись до лавочки-підлокітника, і за допомогою настоятеля храму Енрякудзі з гори Хіей і трьох монахів-адзарі, які приймали в нього обітницю, переодягнувся в чернече вбрання. Дуже сумне враження справляв цей обряд відречення від світу! Сьогодні не могли стримати сліз навіть просвітлені монахи, а тим паче дочки Імператора та його наложниці. Всі його слуги й служниці, високого й низького рангів, плакали, голосно ридаючи, а приголомшений Імператор нарікав на те, що тривога за дочку перешкоджає йому здійснити свій намір непомітно — заховатися у спокійному місці і залишок своїх днів присвятити служінню Будді. Ясна річ, звідусіль, передусім від нинішнього Імператора, надходили листи зі співчуттями.
Згодом, коли Ґендзі почув про те, що імператорові Судзаку стало трохи краще, то вирішив відвідати його. Хоча за становищем Ґендзі прирівняли до імператора, що зрікся престолу, він почестями і впливом у світі не хизувався, тому приїхав до палацу Судзаку скромною каретою, в супроводі лише кількох охоронців. Імператор узяв себе в руки, очікуючи зустрічі з дорогим гостем, і прийняв його без жодних церемоній у своєму покої, приготувавши для нього сидіння-подушку.
Побачивши, як Імператор змінився, гість не міг стримати гірких сліз, і на мить розгубився, наче опинившись між минулим і майбутнім. «Відколи нас залишив покійний імператор Кіріцубо, — почав Ґендзі, — я не міг не відчувати мінливості цього світу, а моє бажання відректися від нього ставало щораз глибшим. Але, на жаль, я слабкий духом і постійно вагаюся. Тепер, побачивши вас у новому стані, я ще більше соромлюся того, що ви мене випередили. Що ж до мене, то я багато разів переконував себе, що мені неважко постригтися в монахи, але, на жаль, щоразу щось мені ставало на заваді». Було видно, що ніщо не зможе його заспокоїти.
Змучений хворобою Імператор, ледве стримуючи сльози, також заговорив слабким голосом з Ґендзі про минуле й теперішнє. «Я постійно мав відчуття, що, як не сьогодні, то завтра, мене не стане, — сказав він, — а прожив досі. І от нарешті я зважився піти від світу, бо не можу більше зволікати і не здійснити свого заповітного бажання. Хоча й тепер у мене надто мало часу, щоб встигнути все зробити. І все-таки сподіваюся хоча б ненадовго віддатися молитвам. Будучи людиною вкрай слабкою, я так довго затримався в світі лише тому, що досі не спромігся виконати свого наміру. Я давно зрозумів це, і думка про моє непростиме недбальство не дає мені спокою». Докладно розповівши Ґендзі про те, що спонукало його постригтися в монахи, Імператор додав: «Мене турбує майбутнє моїх дочок, особливо тієї, що залишається без жодного покровителя». Ґендзі пошкодував, що той прямо не заговорив про одруження з його дочкою.
Оскільки в душі вона його цікавила, то він не зміг пропустити слова Імператора повз вуха. «На жаль, це правда, — відповів він, — що принцеса набагато більше потребує надійного покровителя, ніж дівчина з простої родини. Але ж принцеса має справді чудового брата, принца-спадкоємця, в якому світ вбачає благословенний подарунок нинішнього століття, надійну опору нашої країни. Гадаю, що принц не відмовиться на ваше прохання взяти її під опіку, щоб ви не турбувалися про її майбутнє. Звичайно, все на світі має свої межі, й може трапитися, що, ставши імператором й отримавши владу над світом, він не зможе належно дбати про неї. Одним словом, за долю жінки можна бути спокійним, якщо вона має надійного захисника, готового взяти на себе всі турботи про неї і пов’язаного з нею подружньою обітницею. Якщо вас так тривожить майбутнє дочки, то знайдіть для неї гідного чоловіка і без особливого розголосу віддайте її під його опіку».
«Згоден, я так само думав про це, — відповів імператор Судзаку, — але з цим не все так просто. Адже навіть у давнину часто, ще за життя імператора, вибрати принцесі достойного чоловіка було важко. Тим паче не варто нехтувати такою нагодою для принцеси тепер, коли я, її батько, порвав зв’язок з цим світом. Хоча я й постригся в монахи, але від думок про нього душа не знає спокою, а тим часом мені стає все гірше і гірше. Безповоротно йдуть у минуле дні й місяці, але в серці тривога не зникає. Хоча я не хотів би обтяжувати вас клопотами, але чи не могли б ви взяти цю юну принцесу крові під своє заступництво, щоб потім віддати її заміж за гідного чоловіка? Я мав би подумати про це раніше, коли Цюнагон[307] ще не був одружений. Шкода, що Великий міністр випередив мене».
«Цюнагон — людина надійна, здатна зробити для принцеси все, що зможе, але його становище у світі невисоке, та й життєвого досвіду йому бракує... Пробачте за мою зухвалість, але, якщо ви довірити мені опікуватися нею з повною відповідальністю, то принцеса й не відчує, що в її житті щось змінилося після того, коли вона жила під вашим милостивим заступництвом. От тільки я побоююся, що житиму не дуже довго і не зможу дбати про неї до самого кінця, як їй це буде потрібно», — сказав Ґендзі, давши зрозуміти, що бере принцесу під свою опіку.
Пізніше, коли стемніло, слуги принесли для челяді Імператора і вельможного супроводу гостя частування, пісне й скоромне, але вишукано подане. Перед Імператором на столик із сандалу поставили особливе начиння, зовсім не схоже на те, яким він звично користувався, що люди аж заплакали. Хоча багато зворушливих віршів було продекламовано того вечора, але все це, на жаль переказати дуже важко.
Пізно вночі Ґендзі поїхав додому. Люди з його супроводу отримали чудові подарунки. Його самого проводжав Дайнаґон. Оскільки того дня падав сніг, то Імператор застудився і його настрій погіршився. Та водночас він відчував на душі певне полегшення, бо віддав дочку під надійну опіку Ґендзі.
А тим часом, погодившись узяти принцесу до себе, Ґендзі мучився сумнівами, чи правильно вчинив. Хоча поголос про цю історію дійшов і до Мурасакі, вона йому не повірила. «Адже й раніше казали, начебто він палко закохався у колишню жрицю Камо[308], але насправді свого задуму не здійснив», — думала вона й, ні про що не розпитуючи, здавалася спокійною, а Ґендзі страждав з жалю до неї. «Що вона подумає про цей мій вчинок? — тривожився він. — Моє ставлення до неї ніколи не зміниться. Навіть якщо справді відбудеться щось подібне, моя любов до неї стане лише глибшою. Та поки вона в цьому сама не переконається, які тільки сумніви не краятимуть її душу!» Тепер, коли після багатьох років ніщо у подружньому житті їх не розділяло, сама думка про те, що він щось приховає від неї навіть на короткий час, так його пригнічувала, що того вечора, він, усамітнившись у спочивальні, ліг, але до світанку не міг заснути.
Наступного дня, коли падав сніг, а сіре небо навівало сумні думки, Ґендзі довго розмовляв з дружиною про минуле і прийдешнє. «Учора ввечері я відвідав імператора Судзаку в його палаці й пересвідчився, що, на жаль, стан його здоров’я безнадійний, — розповідав він. — Імператор найбільше стурбований долею Третьої принцеси і наполегливо вмовляв мене взяти на себе турботу про неї. Я пожалів його, і не посмів відмовитися, хоча знав, що це породить у світі пересуди. Оскільки я відчував, що в моєму віці соромно піддаватися такій спокусі, то завжди під різними приводами ухилявся від остаточної відповіді, коли Імператор звертався до мене з цим проханням через посередників, та, опинившись з ним віч-на-віч, не встояв перед його щирими батьківськими доводами. Отож, як тільки він переїде в гірський монастир, мені доведеться перевезти принцесу сюди. Знаю, що це вам не сподобається. Але, хоч би що з нами сталося, пам’ятайте, що моя любов до вас анітрохи не зміниться, а тому не ображайтеся на мене. Просто жаль принцеси. Постараймося, щоб вона не почувалася приниженою. От було б добре, якби всі могли жити в мирі та злагоді!»
Знаючи, як Мурасакі ревниво сприймала його найменші легковажні витівки, Ґендзі очікував від неї обурення, але ні, вона спокійнісінько сказала: «Яке зворушливе прохання! Тож хіба я можу ображатися? Я не маю нічого проти принцеси, якщо вона погодиться жити зі мною в одному домі. Зрештою, ми близькі родичі, бо її мати, ньоґо імператора Судзаку, належала до одного зі мною роду. Можливо, принцеса не цуратиметься мене». Як видно, Мурасакі применшувала свою роль у домі Ґендзі.
«Мене чомусь навіть тривожить така ваша поступливість, — зауважив він. — А проте я був би радий, якби саме завдяки вашій великодушності ви змогли зрозуміти становище принцеси й жити з нею в повній злагоді. Не вірте безпідставним чуткам, — повчав далі Ґендзі. — Люди мають схильність передавати їх одні одним, не звертаючи уваги на те, хто перший їх поширив, і не задумуючись над їхніми згубними наслідками для чужого подружнього життя. Краще прислухатися до голосу власного серця і підкорятися природному ходу подій. Не треба зайвий раз хвилюватися і даремно ображатися».
Зрештою, і сама Мурасакі думала: «Все це наче з неба впало на нього, тож чи можна тепер дорікати йому за те, що не відмовив імператорові Судзаку? Чому він має почуватися винним переді мною і вислуховувати мої застереження? Адже не йдеться про одруження з любові. Оскільки тепер змінити нічого не можна, то нерозумно виставляти напоказ свої образи. Головна дружина мого батька, принца Сікібукьо, постійно проклинає мене за мою начебто причетність до одруження Садайсьо[309] з Тамакадзурою. Почувши про майбутню подію, вона, напевне, радітиме — мовляв, так їй і треба!» Хоча Мурасакі мала лагідну вдачу, але інколи і в її душі прокидалися похмурі думки. Досі вона займала високе становище в домі Ґендзі й почувалася в повній безпеці, а от тепер, з появою Третьої принцеси, її не полишав острах перед людськими пересудами, хоч зовні вона здавалася спокійною.
А тим часом на зміну старому прийшов новий рік. У палаці Судзаку готувалися до переїзду Третьої принцеси в садибу на Шостій лінії, і велике розчарування спіткало залицяльників, які досі тішили себе надіями домогтися її руки. Навіть нинішній Імператор[310] збирався запросити її в палац, але, дізнавшись, що її доля визначена, змирився.
Оскільки того року Ґендзі виповнювалося сорок, то в Імператорському палаці не могли пропустити повз увагу такої події. Тому в столиці набуло широкого розголосу повідомлення про підготовку до святкування ювілею Ґендзі, але сам він, який ніколи не любив пишних урочистостей, супроводжуваних багатьма клопотами, відмовлявся від усіх почестей.
Двадцять третього дня першого місяця, в день Щура, Тамакадзура, головна дружина Хіґекуро, піднесла Ґендзі першу зелень[311]. Вона готувалася до цього таємно, нікому не відкриваючи свого давнього наміру, тож її несподівана поява застала Ґендзі зненацька й не дозволила йому відмовитися від святкування сорокових роковин свого народження. Хоча дружина Хіґекуро уникала розголосу, але через її високе становище у світі звістка про її відвідини садиби на Шостій лінії відразу розійшлася по столиці.
Для вшанування дня народження Ґендзі приготували покої в західній частині головного будинку. Почепили нові завіси, поставили нові ширми, а старі прибрали. Відмовилися від високих стільців, які надавали б церемонії зайвої урочистості, й обмежилися сорока тростиновими матами, розклавши на них сидіння-подушки і розставивши лавочки-підлокітники. Святкове начиння вибрали з тонким смаком. На двох інкрустованих перламутром шафках поставили чотири скриньки, наповнені літнім та зимовим вбранням, поруч розмістили горщики з пахощами, коробки з цілющим зіллям, тушницю, коробку із засобами для миття голови і для зачіски, які попри свій скромний вигляд вражали дивовижною витонченістю. Столик для прикрас голови, зроблений з аквілярії та сандалу, прикрашало тонке різьблення. Самі ж декоративні шпильки — як зазвичай, золоті або срібні — вражали майстерним виконанням і вишуканими відтінками. В особливій новизні всієї обстановки відчувався вплив тонкого смаку Тамакадзури. Водночас вона зуміла уникнути надмірної пишності.
Поки гості збиралися, Ґендзі передусім зустрівся з Тамакадзурою. Напевне, вони обоє мали про що згадати. Ґендзі мав такий моложавий і гарний вигляд, що у Тамакадзури закрався сумнів: «Мабуть, він помилково святкує сорокаліття». Хіба вона могла повірити, що перед нею поважний голова родини? Зустрівшись з ним після стількох років розлуки, Тамакадзура спочатку зніяковіла, але незабаром подолала сором’язливість й сміливо повела з ним розмову. Її миловидні сини народилися один за одним, і, трохи соромлячись цього, Тамакадзура не хотіла брати їх із собою, але Хіґекуро переконав її, що кращого випадку показати їх Ґендзі не буде. Хлопчики були одягнені в носі. Вільно розпущене волосся з проділом посередині надавало їм по-дитячому простодушного вигляду.
«Хоча роки минають, — сказав Ґендзі, — я цим не переймаюся, бо почуваюся таким же молодим, як і колись. Мені здається, ніби я зовсім не змінився. От лише поява все нових і нових онуків нагадує про те, що прожив уже немало. Вже й Цюнаґон обзавівся дітьми, але чомусь нехтує мною і досі нікого з них не показав. Хоча я радий, що ви перша, порахувавши мої роки, привітала мене, водночас сьогодні, в цей день Щура, мені трохи сумно. Повірте, мені так хочеться хоча б на короткий час забути про свій вік».
За час від їхньої останньої зустрічі Тамакадзура стала такою гарною і навіть величавою, що Ґендзі не міг не замилуватися нею.
вимовила вона статечно, а Ґендзі, взявши з однієї з чотирьох таць чашу, урочисто скуштував напою з першої зелені. Потім, піднявши чашу, відповів:
Поки вони з Тамакадзурою обмінювалися ось такими піснями, в південних передніх покоях зібралися численні вельможі.
Хоча принц Сікібукьо не хотів брати участі у вшануванні уродин Ґендзі, але, отримавши від нього запрошення, з огляду на родинні зв’язки не посмів відмовитися і виставити напоказ свої образи. Сонце стояло досить високо, коли він приїхав у садибу на Шостій лінії. Було помітно, що принца Сікібукьо дратувало, як Хіґекуро із самовпевненим виразом обличчя розпоряджався ходом церемонії, підкреслюючи свою близькість до господаря, хоча водночас поруч з ним клопоталися онуки[312] принца, з різних сторін пов’язані з цим домом. Ґендзі піднесли сорок кошичків з плодами і сорок китайських коробок. Усі знатні гості, починаючи з Юґірі, один за одним підходили до нього зі своїми подарунками. Потім гості пригощалися вином і напоєм з першої зелені. Перед господарем на чотирьох столиках з аквілярії лежали чаші й тарілки чудової сучасної роботи.
Стан імператора Судзаку залишався, як і раніше, важким, тому музикантів не запрошували. Флейти та інші інструменти приготував Великий міністр. «Навряд чи може бути щось величніше від сьогоднішнього відзначення роковини», — проголосив міністр, вибираючи наймилозвучніші інструменти. Серед інструментів, які звучали того вечора, передусім виділялося улюблене японське кото Великого міністра. Він грав так вправно і натхненно, що решта гостей зніяковіла. Тож Ґендзі довелося довго вмовляти Касіваґі, перш ніж той погодився нарешті заграти. А грав він справді прекрасно, анітрохи не поступаючись батькові. «Хоча в будь-якому виді мистецтва сини часто успадковують таланти батьків, — захоплено думали слухачі, — але такого ще не було на світі». Справді, не важко засвоїти найпоширеніші мелодії, що вимагають від виконавця знання певних прийомів, або вивчити кілька відомих китайських п’єс, навіть складних. А от японське кото — це зовсім щось інше. Тут майстерність виконавця передусім виявляється в умінні змусити струни відгукуватися на потаємні порухи власної душі і водночас звучати воєдино з іншими інструментами, створюючи дивовижну гармонію звуків.
Великий міністр грав на кото, налаштованому в досить низькій тональності, з дивовижною проникливістю. Кото Касіваґі звучало яскраво й дзвінко, з такою чарівною м’якістю, що принци були просто приголомшені. Принц Хьобукьо грав на китайському кото, що зберігалося в палаці Ґійоден і, передаване від одного імператора до іншого, поступово набуло слави першого кото країни. Покійний імператор Кіріцубо наприкінці свого життя подарував його Першій принцесі, пристрасній аматорці музики. А Великий міністр, прагнучи надати якнайбільшого блиску нинішньому святкуванню, попросив його у принцеси. Згадавши про це, Ґендзі розчулився, поринувши думками в минуле. Захмелілий принц Хьобукьо від хвилювання аж просльозився. Вгадавши настрій Ґендзі, він поклав перед ним китайське кото, і той зворушливо заграв, але, на жаль, обмежився лише однією мелодією, яка викликала загальне захоплення. Святкування сорокаріччя Ґендзі не вирізнялося особливою пишністю, але в цьому вечірньому музикуванні було щось надзвичайно прекрасне. Співаки, зібрані на головних сходах, співали дзвінко своїми чудовими голосами, переходячи з однієї тональності до іншої. Що темніше ставало навкруги, то тихіше й спокійніше звучала музика, а коли заспівали пісню «Зелена верба»[313], враження від неї було таким незвичайним, що навіть соловей мав би прокинутися у гнізді. Оскільки відзначення дня народження мало приватний характер, то Ґендзі велів обдарувати гостей набагато щедріше, ніж того вимагали офіційні правила.
На світанку Тамакадзура поїхала додому, наділена численними дарами. «Живучи самотньо, немов відрікшись уже від цього світу, — сказав Ґендзі їй на прощання, — я навіть не помічав, як минають дні й місяці. Та коли, нагадавши про мій вік, ви так урочисто привітали мене, я засмутився... Прошу вас, відвідуйте мене іноді, щоб побачити, як я поступово старію. Жаль, що ми зустрічаємося набагато рідше, ніж хотілося б, у мої роки і в моєму становищі...» Так, справді вони мали про що згадати, бо чимало сумного і радісного пов’язувало їх у минулому, але надто короткою виявилася їхня зустріч, і Ґендзі не приховував розчарування від її від’їзду. А що ж стосується Тамакадзури, то, як і належало дочці, вона поважала рідного батька, але її переповнювало відчуття гарячої вдячності до Ґендзі, бо з роками, особливо після того, як визначилося її становище у світі, вона зрозуміла, що багато чим йому зобов’язана.
А тим часом після десятого дня другого місяця Третю принцесу з палацу Судзаку перевезли в садибу на Шостій лінії. Ґендзі постарався зробити все, щоб гідно зустріти її. У західних покоях, де йому підносили першу зелень, він велів встановити ліжко для принцеси із запонами навколо, а в галереї між першим і другим флігелем приготувати кімнати для прислуги, не забувши подбати про їхнє оздоблення. Імператор Судзаку прислав різноманітне начиння, як це заведено робити під час переїзду у палац. Тож чи варто розповідати про те, якою величною була церемонія переїзду принцеси? Принцесу супроводжували найзначніші вельможі. Серед них був і той Дайнаґон, який даремно мріяв стати управителем її дому. Коли карети підкотили до будинку, Ґендзі сам вийшов назустріч принцесі і допоміг їй зійти, хоча це і не передбачалося ніякими правилами. Оскільки попри своє високе становище Ґендзі залишався простим підданим, то його можливості були певною мірою обмежені, тож прибуття принцеси мало чим скидалося на церемонію представлення в палац під час одруження принца і їхні подружні стосунки були вельми незвичними.
Упродовж трьох днів у садибі на Шостій лінії тривали величні святкові церемонії за сприяння як Ґендзі, так і імператора Судзаку. Настав неспокійний час і в сімейному житті Мурасакі. Хоча вона й не боялася, що Ґендзі зосередить усю увагу на принцесі, а нею почне нехтувати, але, не маючи досі суперниць, з урочистою появою юної й гарної принцеси з впливового високого роду відчувала на душі неспокій. Однак вона приглушувала похмурі думки і нічим не видавала своєї тривоги, а, допомагаючи чоловікові готуватися до прийому принцеси, так дбайливо вникала в усі дрібниці, що він щиро захоплювався її винятково рідкісною вдачею.
Принцеса, маленька й тендітна, вражала фізичною і душевною незрілістю, ба навіть здавалася малою дитиною. І тоді Ґендзі згадав, як колись привів у свій дім юну Мурасакі, вже тоді кмітливу і прекрасну співрозмовницю. А от принцеса не мала інших чеснот, окрім дитячої простодушності. «Зрештою, і це непогано, — заспокоював себе Ґендзі. — Принаймні вона не поводитиметься зарозуміло». І водночас подумав, зітхаючи, що їй бракує жвавості.
Три ночі поспіль провів Ґендзі в покоях Третьої принцеси, і Мурасакі, яка здавна не звикла, щоб він залишав її саму, терпіла й не показувала, що страждає. Коли служниця за її наказом ретельно напахувала його одяг, сумне обличчя дружини було таким зворушливо чарівним, що Ґендзі дорікав собі зі сльозами на очах: «Як міг я поставити когось поряд з нею? Хоч би там що, цього не можна було робити. Винна у всьому моя власна малодушність і легковажність. Адже навіть молодого Цюнаґона[314] Імператор не зумів умовити...»
«Дозвольте мені відлучитися від вас ще на одну ніч, як вимагає обряд, — сказав Ґендзі дружині. — А якщо й надалі мені доведеться залишати вас саму, то, повірте, я зненавиджу себе. Однак, хай там що, не хотілося б, щоб Імператор дізнався, що я цураюся принцеси». Було видно, що глибоко в душі він страждає.
«Якщо ви самі не вирішили, що робити, — злегка посміхнувшись, відповіла Мурасакі, — то що я можу вам порадити?» Від такої холодної відповіді Ґендзі зніяковів і, задумавшись, довго сидів, підперши рукою щоку. А Мурасакі, присунувши до себе туш і пензлик, написала:
Поруч вона накреслила ще кілька старовинних пісень, і, взявши аркуш паперу, Ґендзі довго розглядав їх. Вважаючи, що в них не було нічого особливого, а лише чиста правда, він відповів:
Ґендзі зволікав, явно не готовий розлучатися з Мурасакі. «А що тоді подумають люди?» — дорікнула вона йому, і він нарешті пішов у чарівному просоченому пахощами вбранні. Проводжаючи його поглядом, Мурасакі ледве приховувала неспокій на душі.
Упродовж років Мурасакі передчувала, що може статися такий випадок, і тільки останнім часом заспокоїлася, помітивши, що Ґендзі нарешті позбувся колишньої легковажності. Та от саме тепер, після всіх цих років, її надійне становище й добре ім’я опинилися під загрозою. Її нинішній стан здавався непевним, а майбутнє сповнене тривоги. І хоча зовні вона зберігала спокій, її служниці нарікали: «Як несподівано змінився світ! У цьому домі завжди було багато жінок, але всі вони поступалися господині першістю, а тому досі жили в мирі і злагоді... Може статися, що принцеса домагатиметься визнання свого виняткового становища, а господиня з цим не змириться... Отож найменша дрібниця може спричинити велику біду». Вони перешіптувалися між собою і зітхали, але Мурасакі, вдаючи, ніби нічого не помічає, старалася зайняти їх розмовою і до пізньої ночі не лягала спати.
Невдоволена надмірною увагою прислуги до недавньої події, Мурасакі при нагоді сказала: «Хоча в нашому домі багато жінок, але жодна не зуміла підкорити серце пана ні вишуканістю манер, ні родовитістю. Тому дуже добре, що сюди переїхала Третя принцеса, коли вони йому набридли. Мабуть, тому що в душі я залишилася малою дитиною, я хотіла б з нею подружитися. На жаль, дехто поширює чутки, що нібито між нами є ворожнеча. Гадаю, що таке почуття могло б виникнути стосовно рівних собі або нижчих за становищем. А Третя принцеса настільки вища від нас усіх і водночас варта співчуття, що про це не може бути й мови».
«Наша господиня занадто добросерда», — сказала Накацукаса, перезирнувшись з Цюдзьо. Колись ці жінки виконували особливі доручення Ґендзі, але вже давно перейшли на службу до Мурасакі й щиро полюбили її. Багато інших жінок у садибі на Шостій лінії також співчували їй: «О, Вам, напевне, тепер тяжко... — писали вони їй. — Нам набагато легше, бо ми давно змирилися...» Від їхнього співчуття Мурасакі стало ще важче. «Зрештою, в цьому світі нема нічого постійного, тож не варто даремно мучити душу», — подумала вона.
Побоюючись, що її незвично пізня розмова з жінками може видатися їм підозрілою, Мурасакі нарешті пішла у спочивальню. А коли вони допомогли їй лягти, вона болісно відчула, як насправді сумно лежати ночами самотньою, без чоловіка, й згадала той день, коли Ґендзі від’їжджав у Сума: «Хіба тоді, коли він поїхав у глибокому смутку, я не думала, що все витерплю, навіть забуду про себе, якщо знатиму, що він, як і досі, живе в одному зі мною світі? І чого був би вартий наш шлюб, якби ми не витримали такого випробування?» Була холодна вітряна ніч, і Мурасакі ніяк не могла заснути, але, щоб не хвилювати служниць, не ворушилася, і це завдавало їй ще більшого страждання. Крик півня, що пролунав серед ночі, сумом відгукнувся в її серці.
Хоча Мурасакі не відчувала ні гніву, ні образи, але, мабуть, через її душевні страждання з’явилася Ґендзі уві сні, і він, украй стривожений, прокинувся та, ледве дочекавшись крику півня, пішов, удаючи, ніби не знає, що до світанку ще далеко. Принцеса все ще була такою юною, що годувальниці не відлучалися від неї. Вони бачили, як, відчинивши бічні двері, Ґендзі вийшов з дому. Під все ще неясним досвітнім небом, у блідих відблисках снігу нарешті зник його силует, залишивши за собою пахощі його одягу, й одна з годувальниць прошепотіла: «Весняна ніч...»[315] .
В саду подекуди лежав сніг, майже непомітний на білому піску. «Лише під стіною у тіні ще залишився сніг ...»[316] — тихенько промовив сам до себе Ґендзі й, підійшовши до покоїв Мурасакі, постукав по ґратчастому вікні. Оскільки вже давно йому не доводилося повертатися в таку ранню годину, жінки, вдаючи, що сплять, відчинили двері не відразу.
«Я так довго чекав, що навіть змерз, — поскаржився Ґендзі, підійшовши до Мурасакі. — А хіба не видно, що я боюся вас, якщо так швидко прийшов, хоча й немає за мною ніякої провини?»
Ґендзі відкинув з Мурасакі укривало, і вона поспішно сховала мокрі рукави. Хоча Мурасакі була привітна й наче неображена, але її неготовність до примирення його бентежила й водночас захоплювала. «І серед найродовитіших жінок навряд чи знайдеться така», — подумав Ґендзі, мимоволі порівнюючи її з принцесою.
Весь день, до самого вечора, він провів з Мурасакі, згадуючи минулі роки й нарікаючи на її настороженість. Принцесі ж послав такого листа: «Через сьогоднішній ранковий сніг я став зле почуватися, а тому хотів би трохи відпочити».
«Я передала листа», — тільки й відповіла годувальниця принцеси, навіть не написавши листа у відповідь. «О, яка зухвалість! — подумав Ґендзі. — А що, як про це дізнається Імператор? Принаймні якийсь час я мав би регулярно відвідувати принцесу...» Але він так і не зміг цього дотриматися й лише повторював: «От біда, адже я знав, що так вийде!» Його необачність турбувала й Мурасакі.
Вранці, прокинувшись, Ґендзі, як годиться, послав Третій принцесі листа. Хоча він не мав потреби особливо запобігати перед принцесою, але, вибравши пензлик, старанно написав на білому папері:
Листа Ґендзі прив’язав до гілки квітучої сливи і велів слузі передати його принцесі через західну галерею, а сам залишився сидіти біля порога. У білому вбранні, з гілкою сливи в руці, він милувався небом, що сипало на землю все нові і нові сніжинки до тих, що вже лежали в саду. Неподалік, на вершечку рожевої сливи, дзвінко заспівав соловей, і Ґендзі, проказавши: «Рукави пропахнуть наскрізь ніжним ароматом...»[317] — сховав цвіт і, піднявши завіси, визирнув назовні. Зовсім не вірилося, що така по-юному приваблива людина посідає високе становище в світі і має дорослих дітей.
Здогадуючись, що відповіді доведеться трохи почекати, Ґендзі увійшов у покої показати дружині гілку зі сливовим цвітом. «О, як хотілося б, щоб усі квіти поширювали навколо себе такий аромат! — сказав він. — Якби вишневий цвіт так пахнув, то я ніколи б і не думав поглядати на інші квіти. Мабуть, сливи ваблять нас лише тому, що розквітають першими. А як було б чудово, коли б вони цвіли одночасно з вишнями...»
І саме тоді принесли відповідь принцеси. Написаний на тонкому червоному папері лист був вправно згорнутий, і збентежений Ґендзі подумав: «Почерк у неї зовсім ще дитячий, а тому, мабуть, краще наразі не показувати його дружині. Звичайно, приховувати не годиться, але боюся, що зміст його може не відповідати високому званню принцеси».
Оскільки дружина, напевне, образилася б, якби він заховав листа, тому Ґендзі все-таки розгорнув його так, що Мурасакі, опираючись на лавочку-підлокітник, краєм ока могла прочитати:
Почерк у принцеси і справді був досить незрілий, геть-чисто дитячий. «У такому віці вона мала б бути більш розвинутою», — подумала Мурасакі, крадькома розглядаючи листа й удаючи, ніби він зовсім її не цікавить. Якби йшлося про когось іншого, Ґендзі тихенько сказав би: «Як невміло написано!» Але, жаліючи принцесу, він тільки зауважив: «Тепер, як бачите, вам немає чого боятися».
Серед білого дня Ґендзі вирушив до принцеси. Він так старанно причепурився, що її служниці, напевне, раділи, вперше побачивши таку красу. А от таким літнім жінкам, як годувальниця, водночас не давали спокою сумніви: «Він, безперечно, дуже гарний. Але чи не доведеться нашій пані зазнати прикрощів саме через його красу?..»
Принцеса була юна і надзвичайно чарівна. У розкішно обставлених покоях вона, тендітна й безпорадна, наче губилася у власних пишних шатах. Разом з тим вона трималася спокійно і привітно, без надмірної сором’язливості, як невинне дитя, що не боїться незнайомих людей. «Хоч імператор Судзаку не мав слави глибокого знавця наук, як личить чоловікові, — згадував Ґендзі, — але ніхто не міг би зрівнятися з ним у вишуканих манерах і тонкому смаку. Тому й дивно, чому він виховав її, свою улюбленицю, такою наївною і простодушною?» Та попри це принцеса мала багато привабливих рис. Вона шанобливо вислуховувала поради Ґендзі й, довго не задумуючись, по-дитячому відповідала. Тож чи міг він ставитися до неї байдуже? «Якби я був таким молодим, як колись, — думав він, — то, розчарувавшись, зневажливо відвернувся б від неї. Але тепер з власного досвіду я знаю, що немає жінок, бездоганних у всьому. У кожної з них є свої слабкості й чесноти. Сторонній людині й принцеса здалася б самою досконалістю». При цій нагоді Ґендзі згадав про незрівнянну ні з ким Мурасакі, яка впродовж років жила з ним, і пишався тим, що дав їй добре виховання. Розлучаючись з нею навіть на одну ніч, він з плином років щораз більше знемагав від туги і зловісного передчуття: «Мабуть, усе це не на добре».
А тим часом того-таки місяця імператор Судзаку переселився в гірський монастир на захід від столиці й звідти часто присилав Ґендзі зворушливі листи. Звичайно, він турбувався про дочку, але просив Ґендзі, опікуючись нею, в жодному разі не брати до уваги його власні почуття. Проте дитяча безпорадність принцеси викликала в нього тривогу за її майбутнє. І пані Мурасакі Імператор написав окремого листа: «Будь ласка, поставтеся великодушно до простодушної і недосвідченої дочки, яку я посмів віддати під Вашу опіку, й допоможіть їй по змозі в її потребах. Адже ви не чужі одна одній[318].
Боюся, що мій лист здасться Вам безглуздим, нездатним розвіяти пітьму в батьківському серці». Побачивши цього листа, Ґендзі сказав: «Який зворушливий лист! Вам треба відповісти йому шанобливо!» — і через одну із служниць передав гінцеві чашу з вином.
«Як мені відповісти?» — задумалася Мурасакі, та оскільки в цьому випадку нічого надто витонченого складати не мала потреби, то написала те, що спало їй на думку:
Здається, начебто саме так вона відповіла. А гонець отримав повне жіноче вбрання і чудове хосонаґа. Милуючись витонченим почерком Мурасакі, імператор Судзаку мимоволі пожалкував, що його простодушна дочка опинилася в середовищі такої вишуканої особи.
Тим часом жінки з оточення Імператора одна за одною залишали палац Судзаку, і кожен новий день ставав сумнішим. Найсі-но камі[319] оселилася в палаці на Другій лінії, де колись жила покійна імператриця Кокіден. Саме з нею, крім Третьої принцеси, Імператорові було найважче розлучатися. Хоча вона також хотіла постригтися в монахині, Імператор відрадив її від такого задуму, бо така поспішність, на його думку, була недоречна, оскільки означала б, начебто вона показово наслідує його приклад. Тож Найсі-но камі обмежилася тим, що почала поступово готуватися до цього кроку.
Ґендзі, колишній Великий міністр з Шостої лінії, не забував її всі ці роки після того, коли, на жаль, мусив з нею розлучитися. Він подумки шукав нагоди, щоб зустрітися з нею та ще раз згадати минуле. Але, розуміючи, що їхнє високе становище змушує остерігатися людського поголосу, і пам’ятаючи, до яких наслідків привела колись їхня необережність, він утримувався від спроби відновити з нею стосунки. Та останнім часом Обородзукійо зажила тихим самотнім життям, і він, зовсім утративши спокій, ще більше захотів побачити її. Отож, навіть розуміючи, що така поведінка йому не личить, Ґендзі взявся писати до неї ніжні листи за кожної нагоди, щоб виявляти їй своє співчуття. Оскільки їхні стосунки не були такими, як колись, у молодості, то іноді Обородзукійо відповідала йому. Її відповіді показували, що з роками вона стала ще освіченішою, а її почерк ще досконалішим, а тому, згадавши минуле, Ґендзі не стримався і заходився докучати в листах своїми палкими почуттями Цюнагон, її служниці. А покликавши до себе брата цієї особи, колишнього намісника Ідзумі, він, як колись бувало, попросив його допомогти зустрітися з Обородзукійо.
«Я маю повідомити тій особі щось дуже важливе особисто, а не через посередників, — сказав він йому. — Якщо ви зумієте вмовити її вислухати мене, я хотів би прийти до неї так, щоб ніхто про це не дізнався, бо моє офіційне становище вимагає крайньої обережності. Зрештою, я впевнений, що ви нікому про це не обмовитеся жодним словом і ми обидва будемо задоволені...»
Однак, почувши про таку пропозицію, Обородзукійо подумала: «О ні! Що глибше я пізнаю людські стосунки, то ясніше розумію, як жорстоко повелася зі мною ця людина. Тому невже після всіх цих років я можу говорити з ним про минуле, забувши про сумну долю імператора Судзаку? Навіть якби, припустімо, ніхто й не дізнався про нашу таємну зустріч, то хіба я могла б позбутися докорів власного сумління?» — і, зітхаючи, відмовилася від побачення з Ґендзі.
«А хіба колись навіть у найважчі часи ми не знаходили шляхів для наших зустрічей, щоб не переривати любовного зв’язку? І хоча я почуваюся винним перед імператором Судзаку, який відрікся від світу, але не можу заперечити, що нас з Обородзукійо поєднували глибокі почуття. Навіть якби тепер ми спробували очистити наше минуле, колишньої неслави нам усе одно не позбутися», — вирішив Ґендзі й, набравшись відваги, з провідником — намісником Ідзумі попрямував на Другу лінію.
А перед тим, як піти, він сказав Мурасакі: «Дочка принца Хітаці[320], що живе в Східній садибі, давно нездужає, а я, на жаль, через домашні клопоти досі не спромігся її провідати. Оскільки їхати серед білого дня незручно, то я вирішив податися туди ввечері. Бажано, щоб ніхто про це не знав». Його надмірна схвильованість і несподіване бажання провідати особу, яка досі не була розпещена його увагою, здалися Мурасакі підозрілими. І хоча вона здогадалася про його справжні наміри, але нічим не видала себе, бо після появи в садибі на Шостій лінії Третьої принцеси вже не була такою відвертою з чоловіком, як колись.
Того дня Ґендзі не заходив в головні покої, де жила Третя принцеса, а лише обмінявся з нею листами. Удень він ретельно напахчував свій одяг ароматами, а ввечері виїхав з дому у супроводі чотирьох найвідданіших прибічників. Їдучи в кареті з плетеним верхом, він намагався бути непомітним, як колись у давні часи. А з листом до Обородзкійо послав попереду намісника Ідзумі.
Звісно, Обородзукійо розгубилася, коли їй прошепотіли на вухо, що приїхав Ґендзі. «Щось неймовірне! — розгнівалася вона. — То що ж йому такого наговорив намісник Ідзумі?»
«Відмовитися від зустрічі тепер було б великою нечемністю», — сказав намісник Ідзумі і спритно, не чекаючи дозволу, провів Ґендзі в покої. А той, люб’язно розпитавши у служниць про самопочуття господині, попросив, щоб вона вийшла до нього. «Невже ви не поговорите зі мною принаймні через ширму? — благав він. — Адже я вже далеко не такий зухвалий, яким був колись». І врешті-решт Обородзукійо, зітхнувши, таки наблизилася до завіси. «Як я і сподівався, вона, як і раніше, поступлива», — мимоволі подумки зауважив він. Оскільки вони гостро відчували будь-який порух одне одного, то їхня зустріч була вкрай зворушливою. Обородзукійо прийняла гостя в Східному флігелі. Її жінки посадили його в південно-східному передпокої за міцною перегородкою. «Ви ставитеся до мене, як до зовсім молодого юнака, правда ж? — скаржився Ґендзі. — Мені дуже прикро, що ви начебто забули про роки нашої розлуки, які я безпомильно можу перелічити на пальцях. О, які ж ви жорстокі!»
Поступово все оповила нічна темрява. Навколо ставало безлюдно і тихо, тільки із саду долинали зворушливо-сумні голоси качечок-мандаринок, що гралися серед водоростей у ставку. «О, яке все непевне, яке нетривале в цьому світі!» — думав Ґендзі, дивлячись навколо. І хоча він не хотів брати приклад з Хейцю[321], на очі йому навернулися сльози. Спочатку він говорив спокійним, розсудливим тоном, зовсім не так, як бувало раніше, а потім спробував відсунути перегородку.
сказав він, а Обородзукійо відповіла:
Хоча вона збиралась тримати його на відстані, але, згадавши минуле, подумала: «А хіба не через мене йому довелось опинитися на засланні в Сума?» — і вирішила: «Зрештою, чому б востаннє не зустрітися?»
Обородзукійо ніколи не вирізнялася твердістю духу, але з роками, набувши життєвого досвіду, навчилася розпізнавати людей, а, згадуючи минуле й жалкуючи про свої численні невдачі у службових та особистих справах, зміцнювала свою самоповагу. Однак сьогоднішня зустріч так яскраво нагадала їй про минуле, що встояти було неможливо. Її колишня, як у молодості, приваблива зовнішність ще не зів’яла. Страх перед поганою славою серед людей змагався в її серці з ніжністю до Ґендзі, і млосні зітхання розпирали груди. Ще ніколи, навіть у дні їхніх перших зустрічей, вона не здавалася йому такою прекрасною. І він, дивлячись з жалем, як світліє небо, не мав сили розлучитися з нею. У прекрасному світанковому небі голосно заспівало незліченне птаство. Вишневий цвіт уже обсипався, і вершини зеленуватих дерев, оповитих серпанком, нагадали Ґендзі про те, що серед багатьох минулих подій саме в таку пору року відбувалося колись Свято гліциній. Коли служниця Цюнаґон, проводячи гостя, відчинила бічні двері, він, повернувшись, сказав: «Подивіться, які гарні гліцинії! Звідки взялися такі кольори? Щось неймовірне! Хіба можна вирватися з-під їхніх чарів?» Було видно, що Ґендзі зволікає, не маючи бажання йти. Піднявшись над краєм гір, сонце яскраво освітило усю постать Ґендзі, і Цюнаґон, засліплена його красою, яку облагородила зрілість відтоді, як вона його востаннє бачила, ще більше впевнилася, що немає у світі нікого, йому рівного. «Чому моя господиня не може з ним зустрічатися? — думала Цюнаґон. — Хоча служба в Імператорському палаці накладала певні обмеження, але посада, яку вона займала, цього не забороняла. У всьому винна покійна Імператриця[322], бо через її втручання по світу пішов поголос, який змусив їх розлучитися». Хоча Ґендзі все ще хотів багато чого сказати, але з огляду на своє високе становище не міг поводитися, як серце бажало, та через побоювання потрапити людям на очі, непокоївся, бачачи, що сонце піднімалося все вище і вище, а прибічники, підтягнувши карету до галереї й тихенько покашлюючи, нагадували, що пора вирушати. Покликавши одного з них, Ґендзі велів йому зірвати для себе гілку розквітлої гліцинії.
Побачивши, як він страждає, Цюнаґон глибоко співчувала йому.
Обородзукійо сиділа збентежена його словами й розгублено думала: «Що тепер про мене говоритимуть?» Але квіти були такі прекрасні, і вона відповіла:
Добре розуміючи, що юнацька палкість недопустима в його віці й становищі, Ґендзі пішов лише тоді, коли домігся її згоди на нову зустріч, заохочений відсутністю суворого «охоронця застави». Колись він був закоханий у цю жінку більше, ніж в інших, тож хіба не сумно, що вони так швидко розлучилися?
Побачивши, як Ґендзі в прим’ятому одязі нишком прослизнув у спальню, Мурасакі, ясна річ, здогадалася, що її підозра мала підставу, але вдала, начебто нічого не помітила. І він, більше стривожений її байдужістю, ніж можливими ревнивими докорами, взявся палко запевняти її у щирості своїх почуттів і незмінній відданості. Хоча він міг би й не згадувати про Обородзукійо, але ж Мурасакі знала про неї, а тому він сказав ніби між іншим: «Я їздив провідати пані Найсі-но камі[323] з палацу Судзаку і трохи поговорив з нею через ширму. Однак така розмова мене не задовольнила, і я хотів би ще раз з нею зустрітися таємно, щоб уникнути пересудів».
«Ви ніби помолодшали! — силувано усміхаючись, відповіла Мурасакі. — Видно, ви знову взялися за старе. А що мені, нещасній робити?» Оскільки сльози, що блиснули в її очах, викликали в нього співчуття, то він сказав: «Мені прикро бачити, що у вас поганий настрій. Я волів би, щоб ви мене сварили й казали правду в очі. Я завжди прагнув, щоб між нами не було таємниць, і зовсім не очікував, що у вас такий несподівано складний характер...» Ось так піддобрюючись до Мурасакі, він урешті-решт зізнався їй у всьому. Цілісінький день Ґендзі провів з Мурасакі, намагаючись її розвеселити, і навіть не пішов до принцеси. Та, звісно, і не думала сердитися, але занепокоїлися її служниці. Може, він турбувався б про принцесу більше, якби вона була вередлива, а так він бачив у ній тільки милу, чарівну іграшку.
Ньоґо Акасі з покоїв Кіріцубо після переїзду в палац давно не була в батьківському домі, бо принц-спадкоємець не відпускав її від себе. Їй, зовсім ще юній, звиклій до безтурботного життя в садибі на Шостій лінії, придворні обов’язки здавалися нестерпно обтяжливими. А коли влітку вона стала почуватися зле, то, вимушена залишатися в палаці, надзвичайно засмутилася через підозрілу нудоту. Всі навколо неї занепокоїлися, здогадавшись, що, мабуть, у такому юному віці вона завагітніла. З огляду на це врешті-решт їй таки дозволили переїхати додому. Там для неї приготували східні покої головного будинку, в якому жила й Третя принцеса. Пані Акасі, невідлучно перебуваючи біля дочки, почувалася, як ніколи, щасливою.
Одного разу, збираючись відвідати свою вихованку, Мурасакі попросила відчинити серединні двері, щоб одночасно привітати й принцесу, з якою давно хотіла познайомитися, але не мала такої нагоди. Мовляв, що раніше вони звикнуть одна до одної, то в більшій злагоді житимуть. «Саме про таке знайомство я і мріяв, — всміхнувся Ґендзі. — Принцеса ще ніби мала дитина, тому я був би вам дуже вдячний, якби ви стали її наставницею».
Щоправда, Мурасакі набагато менше хвилювала зустріч з принцесою, ніж з пані Акасі. Вона заздалегідь вимила волосся, причепурилась і стала такою гарною, як ніхто на світі. А тим часом Ґендзі зайшов до принцеси й сказав: «Увечері сюди прийде пані Весняних покоїв[324], щоб зустрітися з ньоґо з покоїв Кіріцубо, й при цій нагоді хоче познайомитися з вами. Вона дуже доброї вдачі й досить молода, щоб бути цікавою співрозмовницею».
«Боюсь, що мені буде незручно. А про що я маю з нею говорити?» — простодушно відповіла принцеса. «Відповідайте залежно від того, що вона скаже. Тримайтеся вільно, не соромтеся», — повчав її Ґендзі. Він завжди хотів, щоб обидві жінки подружилися, і боявся, що принцеса може здатися надто наївною й нецікавою. Та оскільки Мурасакі сама захотіла з нею зустрітися, то противитися їй не годилося.
Тим часом, напередодні майбутньої зустрічі, Мурасакі безупинно мучилася думками: «Хіба в цьому домі є жінка, яка займає вище від мене становище? І тільки в тому мені можна дорікнути, що в дитинстві мене забрали з бідної сім’ї...» Останнім часом, приділяючи багато уваги каліграфії, вона мимоволі виписувала на папері лише стародавні сумні пісні й відчувала, що, напевне, сама в душі страждає.
Невдовзі прийшов Ґендзі. Він щойно бачився з принцесою та ньоґо Акасі, своєю дочкою. Вони були такі чарівні, що в порівнянні з ними Мурасакі, з якою разом прожито стільки довгих років, могла б здаватися непоказною, але, глянувши на неї, він подумав: «Немає нікого кращого за неї в світі!» І це правда, що у світі рідко зустрічається така краса. Її високе благородство, що викликало повагу, поєднане з чарівністю та елегантністю, надавало її зрілості ще більшої привабливості. Нинішнього року вона була прекрасніша, ніж минулого, сьогодні здавалася звабливішою, ніж учора. І Ґендзі не переставав дивуватися, як могла народитися така краса.
Аркуші з вільно написаними на них віршами під час вправ з каліграфії Мурасакі заховала під коробку з тушшю, але Ґендзі помітив їх і витягнув. Її почерк не здавався особливо досконалим, але відчувалася в ньому справжня вправність.
Звернувши особливу увагу на цей вірш, Ґендзі поруч написав:
Смуток, що останнім часом огортав серце Мурасакі, іноді виривався назовні, і Ґендзі зворушувало і захоплювало її намагання його приховати.
Оскільки того вечора він уже не мав що робити з нею і Третьою принцесою, то, не довго думаючи, вирушив потайки до Обородзукійо. Хоча він відчував, що не мав би так чинити і мучився докорами сумління, але не міг протистояти своєму бажанню.
Ньоґо Акасі покладалася на пані Мурасакі навіть з більшою довірливістю, ніж на свою рідну матір. Та й сама Мурасакі ставилася до неї з любов’ю, як до рідної дочки, спостерігаючи, як на її очах вона перетворювалася у справжню красуню. Після приязної розмови з нею Мурасакі відчинила серединні двері й зустрілася з принцесою. Оскільки та справді виявилася милою дитиною, то Мурасакі говорила з нею по-материнськи лагідно й розважливо, не забувши нагадати про їхні родинні зв’язки. Покликавши до себе Цюнаґон, годувальницю принцеси, Мурасакі сказала: «Хоча мені не хотілося б підкреслювати, що в нас спільні предки, але, на жаль, досі я не мала нагоди з нею познайомитися. Сподіваюся, надалі ми не цуратимемося одна одної. Без зайвої скромності приходьте до мене й не соромтеся зробити мені зауваження, якщо помітите мою недостатню турботу про вашу господиню».
«Принцеса рано залишилася сама, без надійної опори в житті, — відповіла годувальниця, — тож ніщо не буде для неї приємнішим, ніж ваші великодушні слова. Адже й імператор Судзаку, її батько, зрікаючись світу, сподівався тільки на вашу доброту й поблажливість до її недосвідченості. Та й вона сама в розмові зізнається, що всю надію покладає лише на вас».
«Після того як Імператор ощасливив мене таким милостивим листом, — сказала Мурасакі, — я постійно думаю над тим, як стати корисною принцесі. Але хіба при своїй незначущості я можу щось зробити?..» А коли Мурасакі із ласкавою поблажливістю заговорила з принцесою і, щоб їй сподобатися, згадала про улюблені картинки у стародавніх повістях і насолоду від гри з ляльками, то із дитячою простотою принцеса задоволено подумала: «Вона і справді зовсім ще молода і дуже добра».
Відтоді вони часто обмінювалися листами і, зустрічаючись під час святкових урочистостей у садибі на Шостій лінії, щиро розмовляли одна з одною. А люди, що завжди охочі потеревенити про тих, хто займає помітне становище у світі, спочатку запитували: «Цікаво, як ставиться до принцеси пані Весняних покоїв[327]?.. Мабуть, і колишня прихильність чоловіка до неї змінилася, а її вплив у домі ослаб...» — та навіть коли з’ясувалося, що прихильність Ґендзі до Мурасакі за останній час не тільки не зменшилася, а, навпаки, збільшилася, все одно не замовкали, аж поки не дізналися, що жінки дружньо спілкуються.
Десятого місяця з нагоди сорокаліття чоловіка Мурасакі послала дари будді Якусі[328] в один із храмів на рівнині Саґа. Оскільки Ґендзі завжди застерігав від пишних церемоній, то вона обмежилася найскромнішими пожертвами. І все-таки прекрасні зображення будд, скриньки для сутр й обгортки для сувоїв створювали у людей враження, ніби вони опинилися в країні Вічного блаженства. Відбувалося урочисте читання сутр Сайсьоокьо, Конгоханнякьо, Дзюмьокьо[329]. З цієї нагоди зібралося чимало знатних вельмож. Оздоблення храму вирізнялося надзвичайною вишуканістю, а навколишній краєвид з багряним осіннім листям радував очі. Мабуть, саме це заохотило стількох людей брати участь у цьому святі. Над прибитими памороззю полями безперервно линув гуркіт возів і цокіт кінських копит. Монахи, читці сутр, отримали щедру винагороду — жодна з жінок садиби на Шостій лінії в цій справі не хотіла поступатися одна одній.
Двадцять третього дня закінчувався піст. А оскільки в садибі на Шостій лінії через велику кількість жінок вже не було вільного місця, то Мурасакі влаштувала святковий бенкет із скороминою в будинку на Другій лінії, який завжди вважала своїм. Вона сама готувала вбрання для Ґендзі та робила власноруч багато чого необхідного, а жінки з інших покоїв залюбки допомагали їй. Кімнати у флігелях, де зазвичай розміщувалася прислуга, вона передала в розпорядження придворних, наближених високих осіб і численної челяді із садиби на Шостій лінії.
У передніх покоях головного будинку, належно оздоблених, встановили інкрустоване перламутром крісло. У західних покоях поставили дванадцять столиків, за звичаєм розклавши на них літній та зимовий одяг, спальні речі, приховані, однак, від цікавих поглядів фіолетовими покривалами з візерунчастого шовку. Перед кріслом стояли ще два столики, покриті китайською тканиною з кольором, що густішав з наближенням до низу. Шпильки для волосся були розкладені на столику з аквілярії, а срібну гілку із золотою пташкою на ній тонкої роботи на замовлення пані Акасі надіслала її дочка, ньоґо з покоїв Кіріцубо. Чотиристулкова ширма за кріслом, подарунок принца Сікібукьо, із усім відомими картинами чотирьох пір року — гір, річок та водоспадів — привертала увагу своєю незнаною красою. Під північною стіною стояли дві пари шафок із звичайним начинням на них. У південному передпокої зібралися найзнатніші вельможі, Лівий і Правий міністри, принц Сікібукьо і багато, багато інших. У саду, ліворуч і праворуч від помосту для танців, встановили навіси для музикантів; у західній та східній частинах саду поставили вісімдесят коробок з рисовими колобками, а також сорок китайських скриньок на ніжках з дарами для гостей.
На варту Вівці[330] прибули музиканти. Були виконані танці «Десять тисяч років» і «Прекрасний олень», а коли день наблизився до кінця, голосно заспівали флейти, загриміли барабани і один з танцюристів почав корейський танець «На зігнутих ногах». Як тільки музика змовкла, Юґірі й Касіваґі, захоплені незвичайним видовищем, спустилися в сад і повторили кілька прощальних па, після чого, на превеликий жаль для глядачів, зникли під покровом багряного листя. Люди, які запам’ятали той давній вечір, коли під час високих відвідин покійного імператора Кіріцубо палацу Судзаку був виконаний танець «Хвилі на озері Цінхай», мимоволі подумали, що Юґірі й Касіваґі багато чого успадкували від своїх батьків: були вродливі й виховані, з не меншим впливом у світі та успіхом у просуванні по службі. А дехто, підрахувавши, скільки років батькам і їхнім синам, захоплено подумав, що, видно, між обома родинами існує тісний зв’язок ще з попередніх народжень. Та й сам господар, розчулений мало не до сліз, поринув думами у минуле.
Але спустилася ніч, і музиканти зібралися йти. На прощання вони отримали щедрі дари, які слуги витягли з китайських скриньок. Коли, накинувши на плечі білий одяг, музиканти простували повз штучний пагорб, по греблі на ставку, то здавалися схожими на журавлиний ключ, що віщує людям тисячу літ життя. Потім музика залунала у внутрішніх покоях, також вельми цікава. Струнні інструменти велів підготувати сам принц-спадкоємець. І принесені з палацу Судзаку біва та китайське кото, й надіслане від Імператора кото «со» були добре знайомі Ґендзі, тож звуки їхніх струн мимоволі розбудили в його серці щемливі спогади про давно минулі часи. «Якби була жива імператриця-монахиня Фудзіцубо, — нарікав він, — я обов’язково влаштував би на її честь таке ж величне свято. Як шкода, що я так і не зумів засвідчити їй свою глибоку сердечну відданість».
Імператор Рейдзей також досі оплакував покійну матір, і світ здавався йому похмурим. А ще його мучило те, що, незважаючи на спроби, він ніяк не міг вповні виявити своєї синівської шанобливості до Ґендзі. Цього року з нагоди його сорокаліття він хотів провести церемонію високих відвідин садиби на Шостій лінії, але Ґендзі знову відмовився. «Не варто робити того, що може завдати людям зайвого клопоту», — сказав він, й Імператор врешті-решт змирився.
Після двадцятого дня дванадцятої місяця садибу на Шостій лінії відвідала імператриця-дружина Акіконому. Для відзначення святковими молебнями кінця року вона замовила читання сутр у семи великих храмах Нари, віддячивши за це сорока тисячами данів[331] різних тканин, і, крім того, за урочисті служби послала чотириста бікі[332] шовку в сорок храмів столиці. Добре усвідомлюючи, наскільки вона зобов’язана Ґендзі вихованням, і уявляючи собі, якою великою була б її вдячність покійним батькам, Імператриця-дружина тільки й думала про те, як краще віддячити йому. Але, на її превеликий жаль, вона не змогла цього зробити, бо Ґендзі навіть в Імператора зажадав, щоб у палаці не влаштовували ніяких урочистостей на його честь. «Як показують приклади з минулого, мало хто довго проживав після відзначення сорокової річниці, а тому цього разу я волів би обійтися без розголосу і відкласти всі святкування до того часу, коли досягну досить значного віку», — заявив Ґендзі, але, з огляду на високе становище Імператриці-дружини, святкування все-таки набрало широкого офіційного характеру.
У головних покоях тієї частини будинку, де жила Імператриця-дружина, після деякого впорядкування, влаштували святковий бенкет, загалом не дуже відмінний від попередніх. От лише високі вельможі отримали дари не менш щедрі, ніж під час Великого бенкету[333], а принцам Імператриця подарувала ще й жіноче вбрання. Радники четвертого рангу, чиновники п’ятого рангу й прості придворні отримали білі хосонаґа і згортки шовку. Самому Ґендзі Імператриця подарувала вбрання незвичайної краси і — що його найбільше зворушило — прославлені пояс та меч, успадковані від батька, принца Дзембо. Таким чином з нагоди сорокових роковин Ґендзі у будинку на Шостій лінії були зібрані найвідоміші в світі рідкісні скарби. У старовинних повістях дуже часто, як щось надзвичайно важливе, перелічуються дари, піднесені з тієї чи іншої нагоди, але я не буду втомлювати читача перерахуванням знаків уваги, які знатні особи надавали один одному.
Не відмовившись від раніше задуманого, Імператор звернув свою увагу на Юґірі й, скориставшись тим, що придворний у званні удайсьо[334], захворівши, подав у відставку, спішно передав його звання синові Ґендзі, розраховуючи, що бенкет на честь цього призначення стане радісним продовженням святкувань у садибі на Шостій лінії. Подякувавши за це Імператорові, Ґендзі скромно мовив: «Але ж він для такого підвищення ще надто молодий...»
Для святкової церемонії приготували північно-східну частину садиби, і, хоча хотіли обійтися без широкого розголосу, вона виявилася особливо пишною. У різних покоях виставили щедре частування, прислане з палацових сховищ. За дорученням Імператора То-но цюдзьо з Імператорської канцелярії мав подбати про такі самі рисові колобки, які готують у палаці. У церемонії брали участь п’ять принців крові, Лівий і Правий міністри, два старших радники міністра, три других радники, п’ять державних радників, а також майже всі придворні з почту Імператора, принца-спадкоємця та з палацу Судзаку. Про святкове начиння за докладними вказівками Імператора потурбувався Великий міністр, який також мав особисто брати участь у церемонії. Вельми схвильований такою високою честю, Ґендзі зайняв своє місце в головній частині будинку навпроти Великого міністра, чия мужня, велична краса досягла до того часу повного розквіту, а от Ґендзі здавався напрочуд молодим, як і колись.
Чотиристулкова ширма з поетичними написами самого Імператора на жовто-зеленому китайському шовку настільки вражала, що перед нею навіть тьмяніли звичні картини весняних та осінніх краєвидів. А може, глядачів просто заворожувало те, що слова на ширмі були виведені рукою Імператора. Шафки для різьблених фігурок і музичні інструменти, як струнні, так і духові, були доставлені з Імператорської канцелярії. Вплив у світі нового удайсьо додавав значущості й сьогоднішній події. Поки чиновники з Лівої і Правої стаєнь, з Шести загонів охорони вишиковували перед будинком сорок коней, передаючи їх один одному від нижчого рангу до вищого, день схилився до вечора.
Звичні для таких випадків танці «Десять тисяч років» і «Подякуймо Імператорові за милості» виконувалися вельми коротко, тільки для годиться, після того почалося музикування, коли виконавці, натхнені присутністю Великого міністра, старалися показати себе з усіх сил. На біва, як завжди, грав принц Хьобукьо, що не мав собі рівних. Господар садиби грав на китайському кото, а Великий міністр — на японському. Мабуть, тому що вони давно вже не грали разом, Ґендзі мало не плакав, розчулений і захоплений грою міністра. А сам він, не приховуючи таємних прийомів, добував із китайського кото невимовно солодкі звуки. А коли розмова зайшла про минуле й теперішні добрі стосунки, Великий міністр щиро побажав, щоб їхня дружба у всіх напрямах зміцнювалася й надалі. Багато разів вони передавали один одному чашу з вином і в цій радісній і зворушливій атмосфері не могли стримати хмільних сліз.
Дари — чудове японське кото, корейська флейта, одна з улюблених флейт Ґендзі, пара сандалових скриньок з китайськими і японськими книгами — були передані Великому міністру, як тільки він сів у карету. Юнаки з Правої стайні голосно заграли корейську мелодію на знак подяки за подарованих коней. Винагороду чиновникам з Шести загонів охорони підніс Юґірі — новий удайсьо. Хоча господар садиби на Шостій лінії, несхильний до надмірної розкоші, й цього разу закликав до поміркованості, але завдяки участі близьких високих осіб — Імператора, принца-спадкоємця, імператора Судзаку й Імператриці-дружини — церемонія перетворилася на свято, яке ні пером не описати, ні словом сказати.
Хоча Ґендзі нарікав на те, що мав лише одного сина, але той перевершував багатьох чеснотами й користувався повагою у світі. І все ж, згадуючи про ворожнечу між матір’ю Юґірі та пані Рокудзьо, Ґендзі бачив, як по-різному склалася доля їхніх дітей[335]. Вбрання для Юґірі на цей день підготувала Ханацірусато, пані Західних покоїв, про дари для учасників церемонії подбала Кумої-но карі, господиня Північних покоїв з дому на Третій лінії. Раніше Ханацірусато знала тільки з чуток, якими прекрасними бувають свята в садибі на Шостій лінії, і навіть не мріяла про те, щоб брати в них участь. А от тепер завдяки Юґірі вона відчула до них свою причетність.
Старий рік змінився новим. Підійшов термін пологів ньоґо Акасі з покоїв Фудзіцубо, і з перших днів першого місяця в садибі на Шостий лінії безперестанку виголошувалися молитви і заклинання, а в багатьох храмах і святилищах справлялися відповідні служби. Ґендзі, на власному досвіді обізнаний з моторошними наслідками пологів його покійної дружини Аої, дуже хвилювався. Звичайно, його завжди засмучувало те, що Мурасакі не народила дітей, і водночас він відчував полегшення, бо дуже боявся її втратити. А тепер переймався тим, що може статися, через надто юний вік ньоґо. Уже другого місяця її зовнішній вигляд і стан здоров’я погіршилися настільки, що її страждання непокоїли всіх навколо.
Ворожбити порадили змінити місце перебування і виявляти в усьому обережність, тому ньоґо перевели в серединний флігель тієї частини будинку, де жила пані Акасі, бо перевозити її в інше, більш віддалене місце, видно, вважали нерозумним. Північно-західна частина будинку складалася з двох великих флігелів, оточених галереями, вздовж яких встановили глиняні вівтарі, де зібралися наймудріші заклинателі і безперестанку читали молитви. Пані Акасі, мати ньоґо, хвилювалася більше за всіх, бо наближався час, коли мало з’ясуватися, яка доля і їй судилася. Стара монахиня, її мати, видно, геть-чисто постаріла, але, дивлячись на внучку й думаючи, ніби все це їй сниться, не відходила від неї ні на крок і з нетерпінням очікувала, коли ж вона розродиться.
Пані Акасі вже давно перебувала постійно при дочці, але майже ніколи відкрито не говорила з нею про своє минуле, а от стара монахиня, не стримуючи радості, приходила до внучки і, заливаючись сльозами, тремтячим голосом розповідала їй про давні часи. Спочатку внучка дивилася на неї з подивом і навіть трохи неприязно, але, зрозумівши, ким доводиться їй ця стара, почала ставитися до неї лагідно. Схлипуючи, стара монахиня розповідала онучці історію її народження, як приїхав до них у затоку Акасі її батько, як усі сумували, коли йому довелось повертатися у столицю, як журилися, що таким нетривалим виявився цей шлюб, і як раділи, що завдяки її народженню їм усміхнулася щаслива доля.
«Яка зворушлива історія про минуле! Якби мені про неї не розповіли, то я так нічого й не знала б, — подумала ньоґо зі сльозами на очах. — Виходить, я не маю права пишатися своїм походженням і навіть не заслуговую честі займати таке високе становище при дворі. Коли б не турботи пані Весняних покоїв[336], яка стільки сил віддала моєму вихованню, я навряд чи зуміла б здобути собі добре ім’я серед людей. О, як я могла ставитися зверхньо до жінок, що живуть поруч зі мною? Мабуть, позаочі вони мене осуджують за це!» Звичайно, ньоґо з покоїв Кіріцубо і раніше знала, що її мати невисокого роду, але не здогадувалася, що сама вона народилася в такій глушині, далеко від столиці. Мабуть, тому що вона жила занадто безтурботно й така історія здавалася їй неймовірною. А коли дізналася, що Нюдо, її дід, остаточно відмовившись від світу, жив відлюдником в далеких горах, то відчула, як від жалю болісно защеміло серце.
Денні обряди вже почалися, і поряд з ньоґо нікого не було. Цим і скористалася стара монахиня, щоб наблизитися до внучки. Нього сиділа в глибокій задумі, коли в покої ввійшла пані Акасі і взялася докоряти матері. «О, хіба так можна? Ви хоч би поставили невисоку ширму. Бо так від найменшого пориву настільки сильного вітру вас можуть побачити крізь щілину. Ви поводитеся так, наче ви лікар[337]. В такому поважному віці мали б це все розуміти».
Хоча сама монахиня вважала, що поводиться з належною гідністю, але, на жаль, була надто стара й туга на вухо, а тому лише згідливо кивала : «Так, так...» А втім, їй виповнилося не так і багато років, всього шістдесят п’ять чи шістдесят шість. В охайному вбранні монахині вона мала вельми шляхетний вигляд. Побачивши, як блищать у неї опухлі від сліз очі, пані Акасі здогадалася, що розмова між нею і внучкою йшла про минуле, і її серце болісно стрепенулося.
«Мабуть, монахиня наговорила вам небилиць про давні часи, — посміхаючись, сказала пані Акасі. — Вона часто розповідає дивні історії, пов’язані зі спогадами про події, яких ніколи не було. Часом здається, ніби вона згадує свої сни».
Юна ньоґо була надзвичайно чарівною, але сьогодні здавалася мовчазнішою і задумливішою, ніж звичайно. Пані Акасі не могла повірити, що доля подарувала їй таку дочку, але відразу занепокоїлася, подумавши, що монахиня, напевне, схвилювала її своїми розповідями про минуле. Звичайно, вона й сама збиралася відкрити доньці всю правду, але пізніше, коли її становище буде певнішим, ніж зараз. І хоча навряд чи розповідь монахині могла позбавити дочку душевної рівноваги, вона явно була засмучена. Коли скінчилися обряди і монахи розійшлися, пані Акасі принесла дочці плоди. «З’їжте принаймні це», — сказала вона стурбовано.
Стара монахиня милувалася внучкою зі сльозами на очах. А коли всміхалася, то широко роззявляла рота й морщила заплакане обличчя. Пані Акасі дала знак очима — мовляв, так не можна поводитися, — але стара, не звернувши на неї уваги, сказала:
Навіть у давні часи старим людям вину прощали», а юна ньоґо, взявши аркуш паперу, написала:
Тепер уже й пані Акасі, не стримавшись, заплакала.
відповіла вона, ховаючи сльози.
«О, як жаль, що навіть уві сні я не можу пригадати того ранку, коли ми розлучалися з дідусем!» — думала юна ньоґо.
Приблизно десятого дня третього місяця ньоґо Акасі щасливо розродилася. Коли тривоги залишилися позаду, а сама вона почувалася чудово після народження хлопчика, в садибі на Шостій лінії запанувала радість, і нарешті Ґендзі зітхнув з полегшенням.
Покої, куди тимчасово помістили ньоґо, розташовувалися за основною частиною будинку, мимо якої снували гінці з дарами, шумно відзначаючи відповідні дні[339], і хоча старій монахині здавалося, що вона нарешті потрапила на «омріяний берег», для святкових церемоній це приміщення не годилося, тому ньоґо перевели в колишні покої.
І відразу до породіллі завітала Мурасакі. В білій одежі, вона, по-материнському ніжно притискаючи до себе немовля, була чарівна, як ніколи. Оскільки сама не мала подібного досвіду і навіть жодного разу не була присутня при такій важливій події, то не могла приховати свого подиву й захоплення новонародженим принцом. У ці перші, найважчі дні вона брала на руки немовля, а справжня бабуся, повністю довіряючи їй, разом з Найсі-но суке, довіреній особі принца-спадкоємця, готували купіль. Сама Найсі-но суке була приємно здивована тим, як пані Акасі справляється зі своєю роллю, й оскільки дещо чула про таємничі обставини її життя, то мимоволі думала: «Юну ньоґо можна було б пожаліти, якби її мати мала хоч найменшу ваду, але насправді вона вражає особливим благородством, наче подарованим її щасливою долею». Все це правда, але чи варто втомлювати докладними розповідями про всі церемонії та обряди, пов’язані з народженням дитини?
Шостого дня після пологів ньоґо повернулася у свої звичні покої. Сьомого дня з’явився гонець з подарунками від самого Імператора. Оскільки імператор Судзаку в той час остаточно відійшов від світу, то щедрі дари від його імені приніс То-но бен з Імператорської канцелярії. Імператриця Акіконому прислала шовку для учасників церемонії, набагато прекраснішого, ніж зазвичай під час палацових свят. Усі — принци крові й міністри — тільки й думали про те, як би перевершити один одного розкішністю дарів. І сам господар садиби на Шостій лінії цього разу, забувши про колишню помірність, влаштував таке святкування, що набуло широкого розголосу в світі, але залишило поза увагою подробиці, які все ж варті того, щоб про них розповідати. «Я завжди ображався на Удайсьо за те, що він досі не показував мені своїх численних дітей, — казав Ґендзі, ніжно притискаючи немовля до грудей. — І от нарешті тепер мені подаровано цього чарівного хлопчика...» Немовля і справді було напрочуд гарним.
Юний принц ріс не щоднини, а щогодини, як з води. Не довіряючи його виховання випадковим, нечуйним особам, вибрали годувальниць та служниць з тих жінок, які служили в садибі та своїм походженням і доброю душею відповідали високому призначенню. Пані Акасі заслужила загальну похвалу за сердечну доброту, уміння поводитися гідно, великодушно й водночас скромно, без найменшої зверхності. Час від часу пані Мурасакі зустрічалася з нею без попередньої домовленості. Колись вона відчувала до неї неприязнь, але завдяки спільним клопотам про маленького принца натомість прийшла повага. Пані Мурасакі, яка завжди любила дітей, сама робила ляльки-берегині[340] і за таким рукоділлям наче молодшала. Цілі дні, з ранку до вечора, минали для неї в турботах навколо немовляти. А стара монахиня відчувала незадоволення, що, на жаль, не може досхочу надивитися на маленького принца. Вона глянула на нього мигцем лише один раз і дуже боялася, що ніколи більше не побачить його.
А тим часом, коли звістка про щасливу подію дійшла до узбережжя Акасі, старий відлюдник Нюдо з надзвичайною радістю сказав своїм учням-послушникам: «Тепер уже я можу з легкою душею покинути межі цього світу», — заздалегідь перетворивши свою оселю разом з навколишніми угіддями на монастир, він мав намір оселитися на давно придбаній ділянці землі в горах, куди не ступала людська нога, в найглибшому закутку провінції, щоб після того ніхто нічого про нього не чув і не знав. Однак зробити цього він довго не міг, бо дещо у світі все-таки непокоїло його й затримувало на узбережжі. Та от, отримавши радісну звістку про те, що його заповітне бажання здійснилося — народився маленький принц, він полегшено зітхнув і, віддавшись на волю богів та будд, перебрався в гори.
Останнім часом він не мав особливої потреби посилати когось до столиці, а коли хтось приходив до нього звідти з якоюсь вісткою, то передавав короткого листа, на кілька рядків, для дружини, старої монахині. А от тепер, збираючись остаточно зректися цього світу, відлюдник Нюдо написав такого листа для пані Акасі: «Хоча всі ці роки я жив в одному світі з Вами, але зайвий раз не листувався з Вами, бо відчував, ніби відроджуюся для нового, іншого життя, а читання листів, написаних знаками «кана[341]», — марна трата часу, що відволікало мене від служіння Будді. Однак з глибокою радістю сприйняв я звістку про те, що наша юна панночка стала прислужувати в покоях принца-спадкоємця і народила від нього хлопчика. Звичайно, з цього приводу жалюгідному гірському відлюднику не годиться думати про мирську славу, але я каюся, що довгі роки навіть під час усіх шести служб я молився передусім про Ваше щасливе майбутнє, а не про власне відродження в землі Вічного блаженства. Якось уночі другого місяця того року, коли Ви народилися, я побачив дивний сон. Мені приснилося, ніби правою рукою я тримаю священну гору Сюмісан[342], а сонце й місяць ліворуч і праворуч від неї яскраво осявають увесь світ. І тільки я, заслонений горою, залишаюся в тіні. Опустивши гору в широке море, я сів у вутлий човник і поплив на захід... Прокинувшись уранці, я відчув, що в мене, нікчемного, з’явилася надія на майбутнє. І саме тоді, коли я роздумував над тим, звідки очікувати такого великого щастя, моя дружина завагітніла. Читаючи мирські і священні книги, я отримав чимало доказів того, що снам можна вірити, і, звернувши на Вас усі свої турботи, вирішив, незважаючи на своє мізерне становище, дати Вам гідне виховання, але не маючи достатніх для того засобів, оселився в провінції. Пізніше, зазнавши тут багатьох невдач й остаточно примирившись з тим, що на старість не повернуся до столиці, я залишився жити біля цієї затоки і, сподіваючись тільки на Вас, чимало таємних обітниць давав богам і буддам. Тепер здійснилося моє найзаповітніше бажання, і настав час виконувати обітниці. Коли наша юна панночка, безперечно, стане Матір’ю нашої країни, треба відслужити подячні молебні у всіх храмах, і передусім у святилищі Сумійосі. І от коли найближчим часом сповниться оця моя найзаповітніша мрія, я зможу здійснити й ще одне бажання — вирушити в країну на Заході[343], відділену від нас міріадами земель, і зайняти там одне з дев’яти високих місць. А поки не відкриється для мене чудова квітка Лотоса, оселюся в горах, де чисті води й трави, віддаючись молитвам.
Вказавши точно місяць і день, він додав: «Не пробуйте дізнаватися, якого дня й місяця скінчилося моє життя. І не треба Вам, як велося колись, в жалобне вбрання одягатися. Краще відчувайте себе втіленням Будди і моліться за старого монаха. Насолоджуючись радощами цього світу, не забувайте і про прийдешнє. Якщо тільки мені вдасться досягти землі Вічного блаженства, я неодмінно зможу з Вами зустрітися. Пам’ятайте, що ми знову побачимося на другому березі моря страждань».
Зібравши численні благальні молитви, колись складені для святилища Сумійосі, старий уклав їх у велику скриньку з аквілярії і послав дочці. А от старій він написав всього кілька рядків: «Чотирнадцятого дня цього місяця я покину свою убогу хатину і піду глибоко в гори. І тоді моє жалюгідне тіло стане милостинею для ведмедів та вовків. А Вам я бажаю дочекатися часу, коли сповниться наша давня мрія. Гадаю, що на блаженній чистій землі ми знов таки зустрінемося з Вами».
Прочитавши листа, монахиня покликала до себе гінця, поважного монаха, і ось що почула від нього: «На третій день після того, як лист було написано, високоповажний старець вирушив у дорогу до гірських вершин, де губляться всі людські сліди. Ваш покірний слуга провів його до підніжжя. Там він зупинився і відіслав усіх назад, залишивши при собі лише одного монаха і двох молодих послушників. Пам’ятаю, що колись давно, коли він прийняв постриг, я думав, що більшого смутку я не зазнаю, а виявилося, що все ще було попереду. Напередодні від’їзду він дістав китайське кото і біва, на яких любив грати під час відпочинку між молитвами, і, востаннє торкнувшись пальцями струн та схилившись перед Буддою, заповів їх монастиреві. Там же він залишив і багато інших своїх речей, а решту, заздалегідь відокремивши те, що передбачав послати до столиці, роздав найвідданішим учням, яких у нього було більше, ніж шістдесят. Невдовзі, попрощавшись з нами, він зник, загубившись серед хмар і туманів, що огортають далекі вершини, і багато хто досі сумує, залишившись без нього». Цей монах, якого колись ще дитиною Нюдо забрав зі столиці, до кінця своїх днів залишався жити в далекому Акасі, де і постарів, всіма покинутий. Якщо найпросвітленіші учні Будди, які твердо вірили, що його душа навічно залишилася на Орлиній горі[344], впали в розпач тієї ж ночі, то що вже казати про стару монахиню? Її горе було безмежним.
Коли пані Акасі, що була в Південних покоях з дочкою, ньоґо принца-спадкоємця, повідомили про те, що прийшов гонець, вона, нікому нічого не кажучи, поспішила до старої монахині. Настільки високим було тепер її становище в світі, що навіть до матері вона не могла заходити без особливої на те потреби, але, дізнавшись про отриману звістку, вона так занепокоїлася, що, не витримавши, крадькома пробралася в її покої, де застала матір у вкрай пригніченому стані. Коли, підсунувши до себе світильник, пані Акасі читала листа, з її очей нестримними потоками текли сльози. Слова, на які стороння людина не звернула б уваги, викликали в неї один за одним дорогі спогади з дитинства, а коли зрозуміла, що ніколи більше не побачить батька, відчула невимовне безсилля. Не стримуючи сліз, вона прочитала про чудесний сон, і її серце сповнилося надією. Нарешті вона зрозуміла, наскільки несправедливою була до батька, дорікаючи йому за те, що через власну зарозумілість він самовільно прирік її на тривожну долю, хоча, як з’ясувалося, повіривши в цей неймовірний сон, він довгі роки жив лише високою мрією про її майбутнє.
«Завдяки вам я зазнала чимало радощів та й незаслужених почестей, — сказала монахиня після довгої мовчанки, стримавши сльози. — Але ж і випало мені в житті чимало горя. Я почала нарікати на долю вже тоді, коли мусила покинути столицю, де займала невисоке становище, й оселитися в глушині, але все-таки після переїзду не вважала, що моя доля склалася гірше, ніж в інших людей. Та, на жаль, я тоді не могла уявити собі, що моє подружнє життя виявиться таким сумним і вже в цьому світі нам доведеться жити в розлуці. Довгі роки я жила з надією на майбутнє відродження в єдиному лотосі, та раптом сталося непередбачене і я знову повернулася в світ, від якого давно відмовилася. Хоча я радію з вашої надзвичайної удачі, але мене не полишає тривога про чоловіка, що залишився в Акасі. Я не йму віри, що, на жаль, до кінця свого життя більше з ним не побачуся. Ваш батько, ще не постригшись у монахи, відрізнявся своєю химерною, відлюдькуватою вдачею, але ми з ним з молодих років звикли бачити опору одне в одному і завжди зберігали вірність даній колись клятві. То чому, залишаючись близькими людьми, ми мусимо жити в розлуці?» І обличчя старої монахині спотворилося від нестримних сліз.
«О, мене зовсім не тішить думка про майбутнє, яке може і буде кращим, ніж в інших людей, — відповіла пані Акасі, також ридаючи. — Та я все ще не уявляю собі, що людина з таким низьким становищем, як я, раптом досягне великих почестей, а передусім сумую з того приводу, що не зможу спілкуватися з батьком і навіть не знатиму, коли його життя на відлюдді, у глибині гір, в цьому непевному світі скінчиться». Отак усю ніч вони звіряли одна одній свою печаль, а коли настав світанок, пані Акасі сказала, кваплячись назад до дочки: «Вчора пан Ґендзі бачив мене в Південних покоях, а я поспішила сюди потайки, тобто мабуть, на його думку, вчинила легковажно. Собою я не переймаюся, але боюся, як би це не зашкодило дочці. Тепер я вже не маю права поводитися так, як мені заманеться».
«А як маленький принц? Чи зможу я побачити його? — запитала стара монахиня крізь сльози. «Звичайно, зможете, й дуже скоро, — відповіла пані Акасі. — Пані ньоґо згадує про вас з любов’ю. Та й сам пан якось сказав: «Може, не варто говорити про це заздалегідь, але, якщо мій задум здійсниться, я хотів би, щоб пані монахиня дожила до тих часів». От тільки не знаю, що він мав на увазі?»
«Он що... Якщо так, то виходить, що мені випала рідкісна доля, багата й на радощі, й на смуток», — усміхнулася монахиня, передала дочці скриньку із паперами Нюдо та пішла.
Принц-спадкоємець раз у раз присилав гінців, вимагаючи повернення ньоґо Акасі в палац. «Його бажання цілком природне, — сказала пані Мурасакі, — бо після такої знаменної події він жде не діждеться її вдома». І вона почала готуватися, щоб таємно перевезти маленького принца в палац. Міясудокоро[345] з покоїв Кіріцубо, знаючи з власного досвіду, як нелегко отримати дозвіл на відпочинок, хотіла при цій нагоді побути якнайдовше в батьківському домі. Зазнавши такого важкого для свого юного віку випробування, вона трохи змарніла на обличчі, а тому здавалася ще привабливішою. «А чи не краще їй спочатку як слід відпочити і поздоровішати? — турбувалася пані Акасі, але Ґендзі мав іншу думку: «Навпаки, якщо принц побачить її бліде личко саме тепер, вона сподобається йому ще більше».
Увечері, коли пані Мурасакі пішла і в покоях стало тихо, пані Акасі розповіла дочці про скриньку з паперами: «Хоча, можливо, я не мала б показувати вам цієї скриньки з молитвами, поки вони не сповняться, але, зважаючи на те, що світ такий непевний, все може статися. Скажімо, мене раптом не стане ще перед тим, як ви зможете жити, покладаючись цілком на свій розум, і мені не вдасться навіть попрощатися з вами, а тому я вирішила розповісти вам про всі дрібниці вже тепер, поки я цілком здорова. Мені незручно змушувати вас читати папери, написані кострубатим, нерозбірливим почерком, але все-таки погляньте на них. Не треба робити це тепер, краще сховайте їх у шафку і прочитайте потім, у сприятливіший час. Ви маєте виконати всі обіцянки, зазначені в цих молитвах. Не говоріть про це нікому сторонньому. Оскільки тепер, коли ваше майбутнє не викликає побоювань, я хотіла б також відректися від світу і не можу зволікати. Ніколи не цурайтеся пані Весняних покоїв[346]. Вона має навдивовижу добре серце, і я щиро сподіваюся, що вона довго житиме. Я завжди вважала, що не заслужила бути поряд з вами, тому й віддала вас під її опіку. Зізнаюсь, що я довго ставилася до неї упереджено, але тепер розумію, що не мала підстав для побоювання, і впевнена, що їх не буде в майбутньому».
Міясудокоро слухала матір зі сльозами на очах. Пані Акасі, яка могла б поводитися перед дочкою зовсім вільно, була скромна й шаноблива. П’ять чи шість аркушів пожовклого з роками паперу «міціноку», густо просоченого пахощами, були списані неприємно різким, грубим почерком. Міясудокоро була зворушена, а її профіль, обрамлений намоклими від сліз пасмами волосся, мав надзвичайно благородні обриси.
Саме тоді, відсунувши внутрішню перегородку, в покої увійшов Ґендзі, який перед тим був у Третьої принцеси. Він з’явився так раптово, що жінки не встигли навіть сховати скриньку. Квапливо підсунувши до себе ширму, вони спробували сховатися за нею.
«Маленький принц уже прокинувся? — запитав Ґендзі. — Я не можу з ним розлучитися ні на хвилину...» Помітивши, що міясудокоро мовчить, відповіла пані Акасі: «Його забрала до себе пані Весняних покоїв».
«Ну, куди це годиться? — обурився Ґендзі. — Вона ж повністю ним заволоділа і з рук не випускає ні на мить, а через це її одяг увесь час мокрий і його доводиться часто міняти. Чому ви їй так легко потураєте у цьому? Нехай приходить сюди, якщо хоче його побалувати».
«О, як ви можете таке казати? — заперечила пані Акасі. — Які ж ви нерозважливі! Навіть дівчинку я з радістю довірила б доглядати пані, а тим паче хлопчика такого високого походження. А тому навіть жартома не варто викликати між нами непорозуміння».
«Виходить, було б добре, якби я довірив виховання принца спільно вам двом, а сам залишався осторонь! — засміявшись, відповів Ґендзі. — Тепер уже дійшло навіть до того, що ви чисто по-дитячому звинувачуєте мене у втручанні й породженні непорозуміння. А як тоді я маю оцінювати вашу поведінку, коли ви ось так, сховавшись за ширмою, різко мене осуджуєте?»
І коли він відсунув ширму, то побачив пані Акасі, жінку чистої і неперевершеної краси, що сиділа, притулившись до стовпа. Поруч з нею була скринька, яку вона так і не посміла заховати. «Що це за скринька? Видно, в ній щось важливе. Може, там заховані довгі пісні від коханця?» — спитав Ґендзі, а вона відповіла: «О, ви мене дивуєте! Останнім часом, ніби повернувшись у молодість, ви любите жартувати, але, зізнаюся, часом зовсім недоречно».
Хоча пані Акасі через силу всміхнулася, але вираз її обличчя видавав, що вона чимось засмучена. А коли Ґендзі, нахиливши голову, глянув на неї допитливо, то вона, зніяковівши, додала: «У скриньці містяться сувої з молитвами і список ще невиконаних обітниць, які зберігалися в хатині на березі затоки Акасі. Батько прислав їх сюди з надією, що я при нагоді покажу їх вам. Але зараз такий час ще не настав. Тож навіщо відкривати цю скриньку?»
«Справді, багато років ваш батько віддав служінню Будді, — сказав Ґендзі, глибоко зворушений. — Я впевнений, що йому простяться всі гріхи завдяки тому, що своє довге життя він присвятив молитвам. У світі було чимало благородних і мудрих осіб, які після постригу досягали досить високого рівня просвітленості, але вони поступаються в цьому вашому батькові, бо у свій час надміру переймалися дрібними житейськими інтересами. Хоча, як монах, він ніколи не виставляв напоказ своєї відчуженості від людей, але в його душі було щось таке, що свідчило про його належність до іншого, поки що нам недоступного світу. Тепер, позбувшись нарешті всіх земних пут, він звільнився від людських страждань і відкрив собі дорогу до країни Вічного блаженства. Якби я був вільний, то неодмінно відвідав би його.
«Мені повідомили, що, покинувши колишню оселю, батько пішов глибоко у гори, де навіть не чути пташиного щебету», — сказала пані Акасі. «Значить, це його прощальні слова? То ви з ним листувалися? Мабуть, дуже важко зараз вашій матері. Бо подружні стосунки часом бувають міцнішими, ніж ті, що пов’язують батьків з дітьми», — сказав Ґендзі, насилу стримуючи сльози. «З плином років, коли я став краще розуміти цей світ, — додав він, — як це не дивно, я все частіше згадую цю людину з такими високими чеснотами. А як, напевне, страждає його дружина, пов’язана з ним глибокою подружньою клятвою!»
Здогадавшись при цій нагоді, що розповідь про батьків сон може зацікавити й Ґендзі, пані Акасі сказала: «Я маю лист від батька, написаний незграбно, наче санскритськими буквами, але, гадаю, в ньому є щось, гідне вашої уваги. Прощаючись із ним, я думала, що колишнє життя назавжди залишилося позаду, але, на жаль, воно й далі нагадує про себе». І вона заплакала сльозами, які, однак, не зменшували її привабливості.
«Прекрасний почерк, — сказав Ґендзі, взявши листа. — Важко повірити, що листа писала стара людина. А його дивовижну обдарованість видно у всьому, навіть у почерку. Вашому батькові не вистачало лише одного — спритності залагоджувати свої життєві справи. Я чув, що один з його предків, міністр, людина вельми розумна, вірно служив в Імператорському дворі, але припустився якоїсь помилки, яка начебто згубно відбилася на долі його нащадків. І все-таки не можна сказати, що колишня велич роду безповоротно канула в минуле, бо її вдасться повернути, принаймні по жіночій лінії, завдяки багатолітнім молитвам вашого батька...»
Витираючи непрошені сльози, Ґендзі раптом звернув увагу на те місце в листі, де йшлося про чудесний сон. І тоді він подумав: «Люди завжди вважали Нюдо диваком і надмірним честолюбцем. Та й я сам, гадаю, поводився легковажно й нерозважно... Тільки після народження дочки я нарешті збагнув, що шлюб з пані Акасі був далеко не випадковий, а продиктований попереднім життям. Втім, і тоді недоступне зору далеке прийдешнє здавалося мені вельми туманним і, як раніше, викликало тривогу. Тепер я зрозумів, чому Нюдо так наполегливо прагнув зробити мене своїм зятем. Зрештою, хіба я потрапив у немилість і на вигнання не для того, щоб з’явилася на світ моя дочка?»
Бажаючи дізнатися, чого Нюдо просив у богів та які давав обітниці, Ґендзі, шанобливо витягнувши зі скриньки сувої, сказав дочці, ньоґо Акасі: «Я також хотів би дещо розповісти й найближчим часом про все поговорити», — і при цій нагоді додав: «Тепер ви знаєте ваше минуле, але, гадаю, це не зіпсує ваших стосунків з пані Весняних покоїв. Іноді випадкова ласка або співчутливе слово чужої людини важать більше, ніж природна любов того, з ким ви кревно пов’язані. Тим паче що і тепер, коли біля вас невідступно перебуває ваша мати, вона нітрохи не змінила свого доброго ставлення до вас. Посилаючись на приклади зі стародавніх повістей, люди готові підтримати пасербицю, яка на турботи своєї мачухи зауважує: «Та це вона тільки на вигляд така добра». А я гадаю, що було б краще, якби пасербиця помилялася у ставленні мачухи й, попри її неприязнь, простодушно горнулася до неї. Адже тоді вони полюбили б одна одну і мачуха гірко каялася б у своїй колишній недоброзичливості. Між людьми часто виникають непорозуміння, які можна легко залагодити, якщо вони один перед одним нічим не провинилися і не є жертвами ворожнечі, закоріненої в попередніх народженнях. А от з тим, хто в іншій людині постійно шукає вади, ставиться до неї неприязно й відштовхує від себе, не хочеться мати справи. Хоча мій життєвий досвід і не найбагатший, але зі спостережень за різними особливостями людської душі я дійшов висновку, що у всіх є свої чесноти. Кожна людина у чомусь перевершує іншу, і важко знайти абсолютно нікчемну. Однак так само важко відшукати і таку, якій можна було б беззастережно довіритися і зробити своєю опорою в житті. А от якщо говорити про жінок, то у всьому бездоганною є тільки пані Весняних покоїв, спокійна й надійна. Адже часом навіть найвищі особи, на жаль, виявляються надто недосконалими й не заслуговують довіри». А кого саме Ґендзі мав на увазі, можна було тільки здогадуватися.
«Гадаю, що ви багато чого вже збагнули, — звернувся він до пані Акасі, — і в повній злагоді та дружбі з пані Весняних покоїв дбатимете про нашу ньоґо».
«О, ви могли б і не говорити мені цього, — відповіла вона. — Бо я і сама не перестаю вихваляти її рідкісну доброту з ранку до вечора. Інша на її місці зневажала б мене і навіть не хотіла б зі мною знатися. А вона ставиться до мене добре, навіть занадто, краще, ніж я заслуговую. Мені соромно за себе, бо я розумію, що для всіх було б краще, коли б такої незначної особи не стало. І тільки пані оберігає мене від людських пересудів».
«Я не думаю, що вона ставиться до вас по-особливому, — заперечив Ґендзі. — Просто вона не могла сама постійно бути з ньоґо, а тому нагляд за нею передала вам. Ви ж поводитеся скромно і не вимагаєте особливих прав, завдяки чому, мені на радість, між вами не виникає жодних непорозумінь. Нікому не сподобається людина, позбавлена здорового глузду, яка звикла піддаватися своїм примхам навіть у дрібницях. А от ви досягли згоди, і я за вас спокійний». І пані Акасі подумала: «Як добре, що я завжди трималася в тіні».
Ґендзі повернувся до пані Мурасакі. «Його прихильність до пані Весняних покоїв зростає щодня, — думала пані Акасі, залишившись на самоті. — І це не дивно, бо з такими високими чеснотами вона не має собі рівних. Що стосується Третьої принцеси, то зовні він оточив її великою увагою, але, на жаль, нечасто її відвідує. Принцеса і пані Весняних покоїв належать до того самого роду, тільки у принцеси вищий ранг. А тому вона викликає більше співчуття...» І пані Акасі подякувала долі, що підняла її так високо. Оскільки в цьому світі, де навіть найзначніші особи залишалися невдоволені своєю долею, вона досягла становища, про яке не мріяла, то тепер не мала права на будь-що нарікати. І тільки думка про батька, який, зрікшись світу, жив відлюдником у глибоких горах, навіювала сум і тривогу. А стара монахиня, покладаючи надію на насіння, посіяне в саду землі Вічного блаженства, віддавалася роздумам про прийдешній світ.
Юґірі, схвильований появою в садибі на Шостій лінії Третьої принцеси, про яку сам колись мріяв, використовував будь-яку нагоду, щоб заглянути в її покої, і з побаченого й почутого зрозумів, що вона може похвалитися тільки юністю та простодушністю. Хоча Ґендзі, оточивши її небаченою розкішшю, що могла послужити прикладом для наслідування нащадкам, ставився до неї з надзвичайною шанобливістю, але, здавалось, не був зачарований її пересічністю. Серед її служниць не вистачало дорослих жінок з життєвим досвідом, зате юних красунь, яскравих і самовпевнених, було предосить, і тому в її покоях завжди панувало пожвавлення. Може, біля принцеси і траплялися жінки тихі, лагідні, схильні ховати свої почуття на дні душі, але, перебуваючи серед веселих і безтурботних товаришок, вони підладжувалися до них і брали жваву участь у спільних розвагах. Ґендзі косо дивився на юних служниць принцеси, які з ранку до вечора з дитячим запалом віддавалися веселим іграм і забавам, але, як людина великодушна, нічого їм не забороняв — мовляв, грайтеся скільки заманеться, — і ніколи не сварив їх. А от саму принцесу Ґендзі навчав, як поводитися, і досяг у цьому дечого їй на користь.
«Так, це правда, що у світі важко знайти жінку, досконалу в усьому. Як на мене, такою може бути лише пані Весняних покоїв. Її обачлива поведінка така досконала, що впродовж років вона не дала підстав для найменшої поганої чутки про себе. Вона ставиться до всіх спокійно, нікого не принижує, сама тримається з високою гідністю та витонченістю», — думав Юґірі, згадавши постать Мурасакі, мигцем побачену ввечері під час буревію п’ять років тому.
Юґірі все ще міцно любив свою дружину Кумої-но карі, хоча вона не мала особливих здібностей, які б його приваблювали. Одружившись, він поступово звик до неї настільки, що вона перестала хвилювати його серце. А от жінки в садибі на Шостій лінії були, кожна по-своєму, такими прекрасними, що його думки раз у раз поверталися до них. І серед них передусім до Третьої принцеси, вищої за інших походженням, до якої, здавалося, Ґендзі не виявляв особливої прихильності, а вважав лише дорогою окрасою свого дому. Хоча сам Юґірі не відчував до неї нестримного потягу, але прагнув, як випаде нагода, добре її розгледіти.
Зі свого боку, Касіваґі, який часто прислужував у палаці Судзаку і, як наближена людина, добре знав, як Імператор любив і дбайливо виховував Третю принцесу, а тому, коли зайшла мова про вибір для неї надійного чоловіка, він поспішив напроситися в зяті, але, не отримавши різкої відмови, раптом дізнався, що Третю принцесу віддано за іншого. Після того, боляче ображений, Касіваґі ні на мить не міг забути про принцесу. Дещо про принцесу він дізнавався з уст однієї служниці, з якою запізнався раніше, але не знаходив у цьому заспокоєння. А коли почув від людей, що, мовляв, Третю принцесу затьмарила пані Весняних покоїв, то дорікнув Кодзідзю, молочній сестрі принцеси: «Може, це звучить зухвало, але в моєму домі вашій пані жилося б краще. Хоча, звісно, моє становище не відповідає високому походженню принцеси, але все-таки...» І він не втрачав надії: «Світ такий мінливий. А що, коли господар садиби на Шостій лінії нарешті здійснить свій давній намір і пострижеться-таки в монахи?..»
Одного ясного дня третього місяця в садибу на Шостій лінії приїхали принц Хьобукьо, Касіваґі та інші, й коли з’явився господар, між ними зав’язалася розмова. «Останнім часом в цій тихій оселі панує страшенна нудьга, — нарікав Ґендзі, — яку не можна нічим розвіяти. Зараз я не маю ніяких справ ні в палаці, ні вдома. То що нам робити сьогодні? Вранці заходив Удайсьо[347], але куди він пішов? Як завжди, в такому випадку варто було б подивитися на стрільбу з лука. Я бачив з ним юнаків, які вельми люблять такі вправи. Тільки от шкода, що всі вони кудись зникли». «Пан Удайсьо запросив до себе друзів для гри в м’яч», — доповіли Ґендзі, й він сказав:«Вельми жвава гра, яка вимагає кмітливості й спритності. Що ж, покличте їх сюди». Ґендзі послав до сина гінця, і юнаки відразу прибули. Багато хто з них були дітьми знатних придворних.
«М’ячі принесли? — спитав Ґендзі. — А хто буде грати?» І Юґірі називає імена учасників. «Ідіть сюди!» — покликав юнаків Ґендзі до східної частини головного будинку, спустілого після того, як ньоґо Акасі разом з принцом повернулася в палац. Помітивши гарний відкритий майданчик, де струмки зливаються в один, гості пішли туди. Всі вони були гарні собою, та особливою миловидністю вражали сини Великого міністра То-но бен, Хьое-но суке, Тафу та ще декілька — і зовсім дорослі, й підлітки.
Сонце поволі хилилося до обрію, і навіть То-но бен, збадьорений зручним для гри тихим і безвітряним вечором, не витримав і приєднався до гравців. «Ось бачите, навіть урядовець Державної ради не зміг встояти перед спокусою, — зауважив Ґендзі. — То чому б і вам, благородним офіцерам Імператорської охорони, досхочу не розважитися? У вашому віці я завжди жалкував, що мусив дивитися на гру тільки збоку. Хоча, як на мене, вона трохи галаслива».
А тим часом, коли Юґірі й Касіваґі, спустившись у сад, прогулювалися під кронами квітучих дерев, їхні стрункі постаті здавалися ще привабливішими в променях вечірнього сонця. Гра в м’яч вишуканою не була, ба навіть навпаки, досить грубою, але враження від неї залежало передусім від місця її проведення та гравців. Прекрасний сад тонув у вечірньому серпанку, на гілках дерев розкривався цвіт найніжніших відтінків, подекуди пробивалося молоде листя, а юнаки змагалися між собою, щоб показати, хто з них переможець, хоча сама гра навряд чи заслуговувала на таку увагу. Та ніхто з гравців не міг зрівнятися з Касіваґі, який задля компанії приєднався до решти. Він, дуже гарний собою і привабливий, і під час гри тримався гідно, відповідно до свого звання, але, захопившись, так розпашівся, що його обличчя стало ще чарівнішим.
Коли гравці наблизилися до вишень біля сходів, Ґендзі та принц Хьобукьо спостерігали з галереї, як ті пристрасно віддавалися грі, що навіть не помічали вишневого цвіту. З кожним повторенням гри юнаки показували щораз більшу майстерність, і поступово навіть знатні гравці забували про належну стриманість і не звертали увагу на головні убори, що сповзали на чоло. Юґірі також був захоплений грою більше, ніж личить людині його рангу, але на вигляд здавався молодшим і гарнішим за інших. На ньому було м’яке носі вишневого кольору, а кінці шароварів, злегка підгорнуті догори, зовсім не применшували його значущості. А коли на Юґірі, немов сніжинки, посипалися пелюстки, він подивився вгору і, недбалим рухом зірвавши з дерева надламану гілку, сів на сходи. Незабаром до нього приєднався Касіваґі. «Цвіт, здається, спадає безперестанку... “Весняний вітре, обмини на мить вишневий цвіт!”[348]» — проказав Касіваґі, крадькома поглядаючи в напрямі покоїв Третьої принцеси.
Там панувало звичне пожвавлення. З-під бамбукових штор видніли різнобарвні кінці одягу, а крізь щілини в них — обриси жіночих постатей, немов дари весняним богам у подорожніх мішечках[349]. Та ось раптом недбало відсунута переносна завіса повністю відкрила жіночі постаті, і з-під неї вибігла чарівна китайська кішечка, а вслід за нею ще одна, трохи більша. Зчинилася справжня буча — злякані служниці заметушилися, залементували, зашелестіли шовковим вбранням. Кішечка, мабуть, ще не приручена, на довгому шнурку, тікаючи, за щось зачепилася і підняла край завіси. Тепер було видно все, що відбувалося всередині, зокрема, й те, що ніхто з жінок не поспішав виправити становище. Навіть ті, що сиділи коло центрального стовпа, розгубившись, завмерли на місці. В глибині покоїв, за завісою, стояла жінка в уцікі — домашньому вбранні. Зі сходів, на відстані всього двох прольотів, її було видно, мов на долоні. З-під верхнього одягу (здається, кольору червоної сливи) визирало багато інших — темних і світлих, з прекрасним поєднанням кольорів, як на обрізі книжки. Зверху на ній була хосонаґа з візерунчастої тканини вишневого кольору . Волосся, на сім-вісім сунів[350] довше від одягу, схоже на скручені шовкові нитки, було з красиво підстриженими розпушеними кінцями. Довгий поділ волочився по підлозі, а от сама жінка була навдивовижу малою і тендітною. Все в ній — і струнка постать, і ніжний профіль, обрамлений прямовисним волоссям, — вражало невимовною витонченістю і чарівністю. На жаль, надходив вечір, і в покоях стояла напівтемрява. Служниці, захоплено стежачи за юними гравцями, які в запалі гри не помічали, як спадає вишневий цвіт на землю, відразу не помітили, що їх видно ззовні. Але, почувши жалібне нявкання кішки, жінка обернулася. Її рухи були неквапливі, юне обличчя чарівне. Вражений цією картиною, Юґірі, щоб не здатися легковажним, не смів підійти й поправити завісу, а лише тихенько покашляв, привертаючи увагу жінок. Тільки тоді принцеса повільно сховалася у внутрішніх покоях. Правду кажучи, в глибині душі він і сам не був цьому радий і мимоволі зітхнув, коли шнурок відпустили і завіса нарешті впала. Ще більше засмутився Касіваґі, давно небайдужий до принцеси. «Безсумнівно, це вона, — думав він. — Ніхто інший не міг бути в такому вбранні!»[351] Він удав, ніби нічого не помітив, але Юґірі невдоволено подумав, що це не так. Шукаючи хоч якоїсь розради, Касіваґі підкликав до себе кішку і взяв її на руки. Вона так приємно пахла й так ніжно нявкала, що він, гладячи її, віддався п’янким мріям, як молодий коханець.
«Таким високим, як ви, достойникам, по-моєму, не годиться сидіти в усіх на виду, — зауважив Ґендзі. — Ходімо сюди». І він пішов у південні покої флігеля, решта юнаків за ним. А коли невдовзі до них приєднався принц Хьобукьо, між ними зав’язалася дружня розмова. Придворні нижчих рангів влаштувалися на галереї, на круглих подушках-сидіннях. Невимушено жартуючи, юнаки пригощалися розкладеними на кришках від коробок коржиками «цуба-мотіі»[352] , грушами, мандаринами. Потім їм подали вино, а до нього — сушену рибу та інші невигадливі наїдки.
Касіваґі, впавши у задуму, раз у раз сумно поглядав на розквітлі вишні. «Напевне, згадує сьогоднішню пригоду», — здогадався Юґірі й подумки дорікнув принцесі: «Та хіба можна було стояти біля самого порога? Пані Весняних покоїв так легковажно не повелася б. Недарма батько не виявляє до неї глибокого почуття, як мав би це робити до особи такого високого звання. Звісно, вона молода й гарна, але через необачність до себе й інших людей викликає побоювання в ненадійності». А от Касіваґі, зовсім не шукаючи в принцесі будь-яких вад, повертався подумки до тієї миті, коли так несподівано вона з’явилася перед його очима, і, вбачаючи в цьому винагороду за довгі роки любовної туги, нестямно радів своїй щасливій, як йому здавалося, долі.
А тим часом Ґендзі, згадуючи про минуле, звернувся до Касіваґі з такими словами: «Колись ми з вашим батьком змагалися за першість у багатьох справах, але, зізнаюсь, у грі з м’ячем я не зміг взяти над ним гору. Може, не варто говорити про спадковість у такій незначній сфері, однак ваша належність до блискучого роду неминуче позначилася і тут. Ваша спритна гра приголомшила сьогодні всіх гостей».
«Сумніваюсь, що наш рід, який у важливіших справах не досяг великих успіхів, завдяки успадкованій майстерності в грі з м’ячем заслужить добру пам’ять у нащадків», — силувано всміхаючись, відповів Касіваґі.
«Не згоден з вами, — заперечив Ґендзі. — Гадаю, що в літопис роду треба вписувати будь-які чудові досягнення, а тому ваші успіхи у грі з м’ячем варті того, щоб про них дізналися нащадки». Він був таким прекрасним, що, дивлячись на нього, Касіваґі мимоволі подумав: «Та хіба посміє думати про когось іншого жінка, яка звикла бачити коло себе такого чудового чоловіка? Навряд чи я зможу прихилити її до себе. Навіть якщо вона мені співчуватиме». Поступово впевнившись у тому, що йому до принцеси не доступитися, Касіваґі вкрай зажурився і з болем у серці покинув садибу на Шостій лінії.
«Коли останнім часом я нуджуся на дозвіллі, то, приїхавши сюди, можу трохи розвіятися», — сказав Касіваґі. «Батько просив, щоб ми одного підходящого дня, коли ще не опаде вишневий цвіт, знову відвідали його. Може, якось заїдете попрощатися з весною? І захопіть із собою лук...» — попросив Юґірі, і юнаки домовилися про зустріч найближчими днями.
Поки в дорозі вони їхали разом, розмовляючи про те, про се, Касіваґі все-таки захотів поговорити про принцесу. «Здається, що ваш батько, як і раніше, проводить більшу частину часу в Весняних покоях. Видно, тамтешній пані він віддає перевагу, — сказав Касіваґі. — А як ставиться до цього принцеса? Мабуть, страждає тепер, бо звикла до дбайливої опіки імператора Судзаку, свого батька. А тому мені щиро шкода, що вона журиться, позбавлена його уваги.
«О ні, ви помиляєтеся! — відповів Юґірі. — Це не зовсім так. До пані Весняних покоїв батько ставиться інакше, ніж до інших, бо сам виховав її. Але й принцесу він не залишає без уваги.
«Не треба так казати. Я все знаю. Упевнений, що вона часто почувається нещасною. Адже імператор Судзаку так любив її. А тепер що вона бачить?..» — співчуваючи принцесі, заперечив Касіваґі.
Чомусь весняний птах на вишню не сідає... Як дивно!..» — проказав він наче сам до себе.
«Чи не занадто багато уваги приділяє він принцесі? — подумав Юґірі. — Виходить, я не помилявся...»
Хіба можна вимагати, щоб перевага віддавалася одному-єдиному дереву?» — відповів він, і цю неприємну розмову спробував перевести на щось інше. Невдовзі юнаки розійшлися.
Касіваґі, як і раніше, жив одинаком у Східному флігелі будинку Великого міністра. Плекаючи честолюбні задуми, він жив так уже давно і часто почувався засмученим і самотнім, хоча й не міг нікого в цьому звинувачувати. Щоправда, іноді він самовпевнено думав: «Хіба з моїми здібностями й чеснотами я не маю права сподіватися на здійснення своїх мрій?» Однак після того пам’ятного вечора Касіваґі остаточно занепав духом і думав лише про те, як знову хоч мигцем побачити принцесу. «Якби я був невідомою людиною, то зміг би влаштувати нам зустріч, — міркував він, — або переїжджаючи з одного місця на інше через настання посту, або ніби уникаючи небажаного напряму. Але, на жаль, принцесу так пильно охороняють, що мені навіть не вдасться зізнатися їй у своїх почуттях». А тому, як звичайно, він написав листа служниці Кодзідзю: «Нещодавно весняний вітер заніс мене у величну садибу на Шостій лінії, але через це Ваша пані, напевне, стала ще більше мене зневажати. З того вечора невимовна туга заволоділа душею. От і «ввижатиметься увесь день моя любов невтішному мені»[354].
Кодзідзю, не знаючи, про який вечір іде мова, подумала, що це звичайні любовні скарги. Та, коли біля принцеси нікого не було, передала їй цього листа.
«Мене дратує завзятість, з якою цей чоловік докучає вам своїми листами, в яких повторює, що не може вас забути, — усміхаючись, сказала вона. — Але коли бачу його сумне обличчя, то мимоволі починаю співчувати йому».
«Що ви таке кажете? — простодушно здивувалася принцеса і почала читати вже розгорнутий лист. Та коли дійшла до слів «неначе бачив і неначе ні», то почервоніла, бо, згадавши про ненароком підняту штору, здогадалася, що Касіваґі має на увазі. Недарма Ґендзі так часто застерігав її від необачності. «Не показуйтесь Удайсьо[355], — казав він, — ви надто наївні й необережні. І досить найменшої неуважності, щоб він вас побачив». «А що, як Удайсьо бачив мене і сказав про це панові? — жахалася принцеса. — Той, напевне, сваритиме мене». Вона не думала про те, що її бачила чужа людина, а боялася, що накличе на себе гнів Ґендзі. От наївна дитина!
Помітивши, що цього разу принцеса вагається з відповіддю ще більше, ніж зазвичай, і відчуваючи, що змусити її відповісти не вдасться, Кодзідзю, як уже не раз бувало раніше, нашвидкуруч написала відповідь сама: «Того вечора я не помітила на Вашому обличчі ніякого смутку. Мене образило, що Ви зайшли без дозволу, і я не пустила Вас до себе. Але поясніть, що Ви мали на увазі, коли сказали «неначе бачив і неначе ні»? Що це за зухвалий натяк?..
Перша зелень 2
Головні персонажі:
«Начебто зрозумілі слова, — подумав Касіваґі, прочитавши листа Кодзідзю, — але які жорстокі! Невже й надалі доведеться задовольнятися такими ж банальними відповідями? Невже вона сама, без посередниці, ніколи не скаже свого слова?» І саме тоді в ньому зародилася ненависть до Ґендзі, якого досі глибоко поважав як найдостойнішу в світі людину.
В останній день цього місяця в садибі на Шостій лінії зібралося безліч гостей. Прийшов сюди і засмучений Касіваґі з надією, що, помилувавшись квітами біля покоїв принцеси, зможе розвіяти свою тугу. Цього року палацові змагання зі стрільби з лука, що зазвичай проводилися другого місяця, на превеликий жаль багатьох, не відбулися, а третього місяця припадали роковини дня смерті матері Імператора[356]. Тож, коли пішла чутка, що в садибі на Шостій лінії відбудеться якась урочиста подія, всі заквапилися туди. Звичайно, приїхали обидва начальники Лівої і Правої імператорської охорони — Хіґекуро і Юґірі, пов’язані з господарем садиби родинними узами, а з ними наввипередки і їхні підлеглі. Ґендзі думав обмежитися змаганням з малим луком, але, помітивши серед гостей чудових майстрів зі стрільби з великого лука, покликав їх до себе і попросив показати своє мистецтво. Всі вправні лучники перед змаганням були розділені на команди — лівих і правих, парних і непарних.
Надвечір сад поступово огорнув легкий серпанок, нагадуючи, що весна наближається до кінця. А коли подув поривчастий вітер, несила було відійти від вишень, з яких злітали пелюстки. Вже сильно захмелілі гості вигукували: «Які чудові дари отримали переможці!.. Приємно бачити, як у їхньому виборі відбилися смаки дарувальниць!.. Навряд чи хтось хотів би дивитися на пихатих придворних слуг, які нібито “влучають сто разів поспіль у вербовий листок...”[357] Набагато приємніше спостерігати, як змагаються шляхетні особи».
Після того обидва начальники Імператорської охорони і решта гостей спустилися в сад. Незвична задума Касіваґі привернула увагу Юґірі, який, дещо знаючи про нього, з тривогою на серці подумав: «З ним відбувається щось погане... О, все це не на добре...» Юнаки завжди дружили. У нашому світі рідко зустрічаються друзі, так щиро пов’язані один з одним. Досить було через якусь дрібницю одному засмутитися, як другого охоплювала тривога.
Побачивши Ґендзі, Касіваґі боязко опускав очі. «Як я міг навіть думати про таке?.. — дорікав він собі. — Адже досі я ніколи не дозволяв собі нічого негідного, за що люди мене позаочі осуджували б. А тим паче такого зухвалого вчинку...» І от у такому стані розпачу йому захотілося принаймні заволодіти китайською кішечкою принцеси. «Звісно, я не зможу розказати їй про все, що мучить мою душу, але, приручивши її, розвію свою самотність...» Тож, немов збожеволівши, Касіваґі вдень і вночі мріяв тільки про одне: «Як викрасти кішку?» Але, на жаль, навіть це зробити було непросто.
Одного разу він зайшов у покої Кокіден[358], сподіваючись за розмовою з нею розвіяти тугу. Будучи надзвичайно обережною і сором’язливою, ньоґо навіть з ним розмовляла тільки через посередника. «Хіба не дивно, що мені вдалося побачити принцесу, якщо навіть рідна сестра не підпускає мене близько до себе?» — подумав Касіваґі. Та чи міг він дорікати за необережність жінці, яка вабила його з такою нездоланною силою?
З покоїв Кокіден Касіваґі подався у Весняні покої до принца-спадкоємця. Вдивляючись в його обличчя, він спробував вловити в ньому риси кревної схожості з сестрою. Принца не можна було назвати красенем, але він мав благородний вигляд, яким наділяє людину її високе становище.
З багатьох кошенят, яких недавно привела на світ палацова кішка, одне потрапило у Весняні покої. І тепер, поглядаючи на його приємну метушню, Касіваґі мимоволі згадав китайську кішку Третьої принцеси. «О, якби ви знали, яка дивовижна кішка є у принцеси в садибі на Шостій лінії! — сказав він. — Якось я бачив її мигцем.
Принц, який дуже любив кішок, захотів дізнатися про неї докладно. І Касіваґі поспішив задовольнити його цікавість такими словами: «Це — китайська кішка, зовсім не така, як ваша. Хоча всі кішки схожі одна на одну, але, повірте, такого чарівного й ласкавого створіння я ще не зустрічав». Мабуть, слова Касіваґі запали принцові в голову, бо він через ньоґо Акасі попросив Третю принцесу передати китайську кішку в його покої, що й було виконано.
«О, справді, яка гарненька! — захоплювалися жінки, а Касіваґі, здогадавшись, що принц так і вчинить, через кілька днів знову зайшов до нього. Касіваґі з малих років здобув прихильність імператора Судзаку, а коли той перебрався у гірський храм, то близько здружився з принцом-спадкоємцем.
Одного дня, навчаючи принца грати на кото, Касіваґі ніби між іншим спитав: «У вас багато кішок, чи не так? А де ж та, яку я колись бачив?» Відшукавши, він заходився довго її гладити.
«Вона справді чудова! — сказав принц. — Лише трохи дикувата, може, тому, що опинилася серед незнайомих людей. Втім, і мої кішки нітрохи не гірші». «Зазвичай кішки не розрізняють людей, на це здатні лише найздібніші, — заперечив Касіваґі. — Я бачу, що ваші кішки навіть кращі від цієї. То, може, віддасте її мені на певний час?» Хоча в глибині душі він розумів, наскільки нерозумна така його поведінка, але все-таки домігся свого. Вночі він укладав кішку біля себе спати, а вдень доглядав її, пестив і годував.
Досі дикувата кішка поступово звикла до нього, подружилася з ним, часто спала поруч, загорнувшись у поділ його одягу, чим і зворушила його душу. Одного разу, коли в глибокій задумі він лежав біля галереї, кішка підійшла до нього, і, ніжно нявкаючи, ніби наказала: «Лягай, лягай»[359], а він погладив її і сказав, мимоволі посміхнувшись: «От наполеглива істота...»
Напевне, ми пов’язані з тобою ще з попереднього життя...» Промовляючи ці слова, він уважно дивився кішці в очі, й вона замуркотіла ще ніжніше. А коли взяв її на руки, то глибоко зітхнув. «От дивно, що якась кішка здобула в нього раптово таку прихильність! — дивувалися жінки. — Адже досі він не звертав на них ніякої уваги». Всупереч проханню принца Касіваґі так і не повернув йому кішки. Не розлучаючись з нею ні на мить, він лише з нею ділився своїми заповітними думами.
Дружина Хіґекуро, зберігши колишні дружні стосунки з Юґірі, спілкувалася з ним охочіше, ніж із синами Великого міністра, тобто рідними братами. Наділена живим розумом і привітною вдачею, вона трималася з ним завжди щиро й невимушено, на відміну від його молодшої сестри нього Акасі, занадто церемонної і недоступної. Тож Юґірі відповідав їй майже родинною взаємністю.
Після остаточного розриву з першою дружиною Хіґекуро звернув усі свої турботи на пані Тамакадзуру. Невдоволений тим, що вона народжує самих хлопчиків, він хотів було забрати до себе на виховання дочку Макібасіру від першої дружини, але принц Сікібукьо рішуче цього не дозволив — мовляв, щоб хоч її вберегти від ганьби. Принц Сікібукьо користувався великим впливом у світі й винятковою прихильністю Імператора, який турбувався про нього і ніколи ні в чому не відмовляв. Відомий своєю тонкою натурою, якою з ним могли змагатися хіба що господар садиби на Шостій лінії або Великий міністр, принц був оточений загальною пошаною та допомогою численної прислуги. Оскільки Хіґекуро навіть пророкували, що в майбутньому він може стати опорою країни, то хіба його дочкою могли б нехтувати? І хоча багато хто просив у принца Сікібукьо її руки, він досі не зробив остаточного вибору. Може, він розраховував на Касіваґі, але, на превеликий жаль принца, той, якому, видно, кішка була миліша, про його внучку зовсім не думав. А вона, життєрадісна дівчина, з кожним днем усе більше тяглася душею до мачухи[360], бо її мати, все ще в полоні дивних нападів, не викликала в неї нічого, крім болісного жалю.
Принц Хьобукьо, як і раніше, жив сам-один. Після того як усі його надії не справдилися[361], почуваючись розчарованим у житейських справах і побоюючись стати посміховиськом, він усе-таки вирішив, що не можна вічно жити самому, й дав знати про своє бажання одружитися принцові Сікібукьо, на що той одразу ж погодився. «Чому б ні? — сказав принц. — Будь-який дбайливий батько віддасть дочку за принца крові, якщо тільки не збирається посилати її на службу в палац. Щоправда, останнім часом багато хто бере в зяті простих підданих, людей розсудливих, але цілком пересічних. А от мені такі шлюби не до душі, бо я не бачу в них нічого благородного». Отже, таким чином принц Хьобукьо отримав згоду, не почувши від своєї обраниці жодного слова, а тому почувався трохи збентеженим, але знехтувати внучкою з такого знатного роду вже не міг і, не відмовляючись від свого наміру, почав відвідувати її. Навряд чи про якого-небудь зятя дбали краще, ніж про нього.
«Я маю багато дочок, — казав принц Сікібукьо, — які завдали мені чимало прикрощів. Здавалося б, з мене досить гіркого досвіду, але ось уже підросла і внучка, тож хто, крім мене, подбає про неї? Її мати з кожним роком щораз більше стає схожою на людину, що несповна розуму. А пан Садайсьо[362], видно, забув про дочку начебто через те, що я не дослухався до його бажання. То ж чи можу я не жаліти її?» І він сам наглядав за всім, навіть за оздобленням покоїв для подружжя, виявляючи майже надмірну дбайливість.
Принц Хьобукьо, все ще сумуючи за покійною дружиною, мріяв одружитися з жінкою, схожою на неї. Але, на превеликий жаль, дочка Хіґекуро, попри свою миловидність, не мала нічого спільного з його першою дружиною, і, може, тому він не приділяв їй особливої уваги, а тим самим надзвичайно засмучував принца Сікібукьо, який нічого такого не очікував. Та й мати дівчини іноді, коли приходила до тями, нарікала на її злощасну долю, все глибше впадаючи у відчай. «Я знав, що цим закінчиться, бо принц надто легковажний», — невдоволено думав і Хіґекуро, мабуть, тому що від самого початку не схвалював цього шлюбу. А Тамакадзура, взявши близько до серця таку ненадійність принца Хьобукьо, повернулася думками в минуле. «Як почувалися б мої опікуни, Ґендзі та Великий міністр, якби я опинилася в її становищі?» — з подивом і зворушенням згадувала вона про ті часи. А втім, навряд чи вона тоді серйозно думала про одруження з принцом. Їй все ще було соромно від самої думки про те, що він, напевне, зневажає її за легковажність, бо, незважаючи на його ніжні й палкі слова, вона вийшла заміж за іншого, а тому турбувалася, щоб про це не дізналася пасербиця Макібасіра, про яку і далі дбала, як того вимагав звичай. Вдаючи, ніби нічого не знає про прохолодні стосунки між новим подружжям, вона завдяки люб’язності своїх пасинків довідалася, що принц, замучений докорами сумління, не збирається розривати цього шлюбу. Тільки головна дружина принца Сікібукьо, особа, як відомо, надзвичайно сварлива, не приховувала свого невдоволення. «Виходить, я дарма вважала, що, вийшовши заміж за принца, дівчина може принаймні сподіватися на спокійне життя, хоч і не розкішне, але без подружніх зрад», — бурчала вона. «Такого я ще ніколи не чув! — розсердився принц, дізнавшись про таке звинувачення. — Хоча я дуже любив свою колишню дружину, але дозволяв собі невеликі пустощі, за які мене так суворо ніколи не лаяли». Почуваючись невдоволеним, він щоразу сильніше тужив за минулим і, засмучений, все частіше проводив дні у власному домі, де колись жив з покійною дружиною. За два роки Макібасіра, дочка Хіґекуро, звикла до такої чоловікової поведінки й змирилася з таким подружнім життям.
Непомітно минали роки за роками, аж поки не настав вісімнадцятий рік з дня сходження на престол нинішнього імператора Рейдзея. «Прикро, що я не маю сина, який міг би в майбутньому мене заступити, — нарікав Імператор. — На жаль, наш світ такий непостійний, що хотілося б решту днів прожити спокійно і неквапливо, віддаючись особистим справам і зустрічам з дорогими серцю людьми». Імператор думав і говорив про це вже давно, аж поки раптом тяжко не занедужав і зрікся престолу. «Як шкода, — горювали люди, — що це сталося так несподівано в самому розквіті його молодого віку». А втім, принц-спадкоємець уже досяг зрілості, і з переходом влади в його руки нічого особливого в країні не змінилося. Великий міністр отримав дозвіл на відставку і перестав бувати в Імператорському палаці. «Якщо навіть мудрий Імператор, усвідомивши, наскільки зрадливий цей світ, відійшов від державних справ, — казав він, — то навіщо мені старому жалкувати за своєю посадою?» Хіґекуро, отримавши посаду Правого міністра, став керувати державними справами. Мати нового Імператора, ньоґо Сьокьоден, померла, так і не дочекавшись своєї щасливої години[363]. Звісно, вона і так мала високе звання, але, на жаль, завжди відчувала, що її затьмарюють інші. Старший син ньоґо Акасі став принцом-спадкоємцем. Хоча цього призначення давно сподівалися, та коли воно сталося, всі сприйняли його як надзвичайно радісну подію. Юґірі отримав звання дайнаґона. З Правим міністром його пов’язували вельми дружні стосунки.
У глибині душі Ґендзі жалкував, що імператор Рейдзей, зрікшись престолу, не залишив по собі прямого спадкоємця. Хоча новий принц-спадкоємець і мав кревний з ним зв’язок, але сам Ґендзі був невдоволений тим, що і друга гілка його роду не мала продовження. Тож він нарікав на долю і водночас дякував їй за те, що подарувала щасливе правління імператорові Рейдзею і приховала жахливу таємницю його народження. Такі думки лежали тягарем на його душі, бо не мав їх з ким розділити.
Ньоґо Акасі згодом народила багато дітей, здобула виняткову прихильність Імператора і не мала суперниць. Багато придворних нарікали, невдоволені тим, що імператрицею-дружиною знову стане жінка з роду Мінамото. Імператриця-дружина Акіконому з кожним роком відчувала до Ґендзі все більшу вдячність за його невтомну підтримку.
Тепер, пішовши на спочинок, Імператор міг відвідувати Ґендзі так часто, як йому хотілося, і почувався нарешті справді щасливим. Новий Імператор ніколи не забував про Третю принцесу. Втім, її становище у світі і так було досить значним, хоч, звісно, в садибі на Шостій лінії вона не могла досягти впливу, яким користувалася там Мурасакі. З кожним роком стосунки між Ґендзі та Мурасакі ставали щораз дружнішими. Подружжя не мало одне від одного таємниць і ніщо не затьмарювало їхньої душевної близькості. А проте Мурасакі все частіше серйозно повторювала, що хотіла б віддалитися від мирської суєти та зі спокійною душею віддатися служінню Будді. «Я вже досягла віку, коли, здається, зрозуміла, що можна очікувати у майбутньому — смутку чи радості? — казала вона. — Дозвольте зробити те, що велить мені серце». — «Яка жорстокість! І чути про це не хочу! — заперечував Ґендзі. — Адже я сам хотів постригтися в монахи, але утримався від такого кроку, бо уявив собі, як вам буде тяжко без мене. А от коли я нарешті здійсню своє заповітне бажання, то воля ваша — робіть те, чого прагне ваше серце».
Ньоґо Акасі ставилася до пані Мурасакі, як до рідної матері, а пані Акасі, задовольняючись роллю доччиної прислуги, скромно трималася у тіні, бо вбачала в цьому запоруку її щасливого майбутнього. А стара монахиня, яка останнім часом часто давала волю сльозам радості й безперервно витирала розпухлі й почервонілі очі, стала найкращим прикладом щасливого довголіття.
Ґендзі вирішив, що нарешті пора виконати колишні обітниці перед богом Сумійосі й подбати про подячні молебні заради майбутнього ньоґо Акасі. Відкривши з цією метою надіслану з Акасі скарбничку, він виявив різноманітні прохання й зобов’язання. Деякі з них виявилися б нездійсненними, якби Ґендзі не займав високого становища в світі, як-от, скажімо, обіцянка виконувати щорічно, навесні й восени, священні танці «каґура» на знак подяки за продовження і процвітання роду. Розглядаючи списані скорописом аркуші паперу, Ґендзі все більше впевнювався в обдарованості старого Нюдо та його здатності переконливо донести їхній зміст до будд і богів. «Але як додумався до таких речей відлюдник, далекий від суєтного світу?» — дивувався розчулений Ґендзі, бо велич задумів старого разюче не відповідала становищу монаха. «Ким він був у минулому народженні? Чи не праведником, якому судилося ще раз з’явитися в нашому світі?» — гадав він, ставлячись до монаха з Акасі з дедалі більшою повагою.
Приховуючи наразі справжню мету своєї прощі, Ґендзі вирушив до святилища нібито за власним бажанням. Хоча він давно виконав усі обітниці з часу гірких поневірянь від Сума до Акасі, але його нинішнє сповнене удач становище нагадувало, що багато в чому він зобов’язаний богу Сумійосі. Цього разу його супроводжувала пані Мурасакі, і слава про цю прощу розійшлася по світу. Від самого початку виїзд до святилища Сумійосі мав відбутися скромно, небагатолюдно, але високе становище Ґендзі мимоволі перетворило його на пишне видовище. За винятком обох міністрів, його супроводжували всі високі вельможі. Танцівники, вибрані із середніх чинів охорони, були одного зросту і відрізнялися приємною зовнішністю. Тож легко уявити собі, як страждали юнаки, яким не пощастило потрапити до кола обраних. Для музичного супроводу було взято найкращих музикантів і танцівників, незмінних учасників надзвичайних святкувань в Івасімідзу і Камо. Для більшої урочистості його доповнили двома вищими чинами Імператорської охорони. Чимало танцівників було залучено й до участі в священних танцях «каґура». Самому Ґендзі прислужували три групи придворних від нового Імператора, принца-спадкоємця та імператора Рейдзея. Нескінченною блискучою вервечкою тяглися за ним знатні столичні вельможі, пишаючись один перед одним святково оздобленими кіньми, яскравим вбранням охоронців і хлопчиків-слуг. Видовище справді було дивовижним! У першій кареті їхали ньоґо Акасі й пані Мурасакі, в другій — пані Акасі зі старою монахинею, яку вирішили взяти потайки. З ними їхала і годувальниця ньоґо, обізнана з усіма сімейними справами. Услід за ними їхали карети почту: п’ять карет супроводжували пані Мурасакі, п’ять — ньоґо Акасі й три — пані Акасі. Можна не сумніватися, що оздоблення карет і розкішне жіноче вбрання не мало собі рівних.
До речі, Ґендзі радив, щоб стара монахиня відкрито взяла участь у прощі. «Нехай розгладяться її зморшки», — казав він, але пані Акасі заперечила: «Не думаю, що їй варто брати участь у такому галасливому святі. От якби вона дожила до того дня, коли справдяться наші мрії...» Однак стара монахиня, не впевнена в тому, чи довго ще проживе на цьому світі, не захотіла пропустити такої рідкісної нагоди і все-таки поїхала з ними. Ось така щаслива доля рідко випадає навіть тим, хто, здавалося б, спочатку мав усі передумови для успіху.
Була середина десятого місяця, коли «плющ на огорожі храму богів могутніх»[364] вже змінив свій колір і забагряніли дерева під кронами сосен, бо не тільки «голос осені з вітрами долинав»[365]. Знайомі мелодії Адзума[366], зливаючись з плескотом хвиль та шумом вітру, зачіпали душу набагато сильніше, ніж велична корейська або китайська музика. Голоси флейт, поєднані із голосом вітру в соснах, набували такої неповторної чарівності, що проникали в саму душу. Ритм, який вибивали на струнах, а не на барабанах, був менш урочистим, але зате доречнішим у таких обставинах. Зелені бамбукові стебла, зображені на вбранні музикантів, зливалися із зеленню сосен, різноманітні квіти, які прикрашали зачіски, нічим не відрізнялися від тих, що росли неподалік під деревами. Все це було таке прекрасне, що аж очі розбігалися. Після того як відлунала передостання мелодія «Мотомеґо», в сад спустилися для танцю молоді придворні й одночасно скинули з плечей верхній одяг. З-під похмурих чорних накидок вирвалися брунатні й бузкові шовки, яскраві червоні рукави, закраплені раптовими бризками дощу, закружляли в повітрі, немов багряне листя, змушуючи забути, що навколо сосновий бір. Розмахуючи високо над головою засохлими від інею стеблами місканта, юнаки в танці пройшлися по саду і зникли — на превеликий жаль захоплених глядачів.
Ґендзі мимоволі згадав минуле, і перед його поглядом, як живе, виникло узбережжя, куди його закинула доля, але, на жаль, він не мав з ким поділитися спогадами. І саме тоді з радістю згадав про Великого міністра, який вийшов у відставку. Повернувшись у свою карету, Ґендзі написав на аркуші паперу, що завжди носив при собі, такого вірша:
і нишком передав його у другу карету. Стару монахиню цей лист глибоко зворушив. Розуміючи, яких висот досяг Ґендзі, вона згадала про сумну розлуку в Акасі, коли нинішня ньоґо, її внучка, була вже в лоні своєї матері. Але хіба вона сподівалася, що їй випаде така щаслива доля? І тільки згадка про дорогого чоловіка, що залишився у далеких горах, охопила смутком її душу. Опанувавши себе, бо, мовляв, не годиться плакати в такий день, вона поспішила відповісти:
Написавши відразу перше, що спало на думку, бо зволікати було нечемно, вона пробурмотіла, ніби сама до себе:
Цілісіньку ніч тривали танці й музика. Місяць двадцятого дня яскраво сяяв на небі, морська гладінь дивовижно мерехтіла від його світла. На землю впав іній, і сосни навколо побіліли. Їхня холодна одноманітність пронизувала душу особливою чарівністю. Мурасакі досить часто милувалася танцями і слухала музику в домі на Шостій лінії, але рідко коли брала участь у святах, що проходили поза домом, а тим паче не виїжджала за межі столиці, а тому тепер усе вражало й захоплювало її новизною:
Вона мимоволі згадала сніжний ранок, оспіваний колись у вірші Такамура[368], і відчула, що, видно, нинішнє свято припало богам до серця.
вимовила ньоґо Акасі, вслід за нею сказала пані Накацукаса:
Було складено ще багато інших пісень, але чи варто їх згадувати? У таких випадках навіть найвправнішим віршотворцям не вдається скласти нічого нового, хіба що побажати такого довголіття, як у «тисячолітніх сосен». Тож і цього разу обійдемося без них.
Коли почало світати, іній на землі став ще густішим. Танцівники захмеліли так, що перестали відрізняти заспів від приспіву. Не здогадуючись, який непривабливий вигляд мають їхні обличчя, заворожені навколишньою красою, вони, не помічаючи, що в саду ось-ось згаснуть вогні, розмахували гілками сакакі й безперестанку повторювали: «Десять тисяч років! Десять тисяч років!» — сповнюючи душі радістю від самого уявлення про майбутнє процвітання цього славного роду. Такою прекрасною була ця ніч, що всім хотілося, щоб з’єдналася в ній тисяча ночей, але непомітно настав ранок, і юнаки жалкували, що час повертатися додому, немов хвилі, які відкочуються назад у море.
Нескінченна вервечка карет тяглася вдалину, гублячись серед сосен. З-під піднятих вітром плетених штор виднілися різнобарвні рукави, немов схожі на виткану з квітів парчу, розстелену під вічнозеленими кронами. Службовці в брунатно-бузкових, світло-брунатних і зелених вбраннях, передаючи один одному столики, розносили їжу, а слуги витріщалися на них, як на якусь дивовижу. Старій монахині подали пісне, поставивши перед нею столик з молодої аквілярії, вкритий зеленувато-сірою тканиною. «Мало кому з жінок випала така щаслива доля!» — перешіптувалися служниці. Якщо до святилища їхали, обтяжені численними дарами, то поверталися голіруч, милуючись навколишніми краєвидами. А втім, описувати подробиці — справа нудна, і я їх опускаю. Скажу тільки, що багато хто жалкував, що Нюдо з далекої затоки Акасі не міг бачити такого пишного свята. Звісно, не всяка людина може так рішуче порвати зв’язки зі світом. Однак, якби він опинився тепер тут, то його присутність, можливо, викликала б почуття жалю. А так люди, натхнені його прикладом, самі почали будувати собі честолюбні плани. Коли ж мова заходила про чийсь життєвий успіх, то незмінно згадували стару монахиню. Навіть пані Омі, дочка відставного Великого міністра, під час гри в суґороку неодмінно шепотіла сама до себе: «Монахиня з Акасі, монахиня з Акасі...», — сподіваючись, що це принесе їй удачу.
Імператор Судзаку, ставши монахом, перестав думати про державні справи й віддавався служінню Будді. Тільки під час високих відвідин палацу двічі на рік — навесні й восени — його думки зверталися до минулого. І лише тривога за долю Третьої принцеси не давала йому спокою. Хоча він знав, що вона перебуває під надійною опікою Ґендзі, але все одно просив Імператора турбуватися про неї. Принцеса отримала другий ранг, і її доходи збільшилися. Помітно зростав також її вплив у світі. Спостерігаючи за поступовим підвищенням становища принцеси, пані Мурасакі занепокоєно думала: «А я не маю іншої підтримки, окрім прихильності чоловіка — єдиної запоруки мого добробуту. А що, як з роками його любов до мене охолоне? О, як я хотіла б покинути цей світ раніше, ніж це станеться!» Однак вона не наважувалася прямо сказати про це Ґендзі, щоб не здатися йому зухвалою. Оскільки й самому Імператорові не була байдужою доля Третьої принцеси, то Ґендзі не посмів відкрито нехтувати нею і поступово став відвідувати її так само часто, як і пані Мурасакі. А та, добре розуміючи, що в його поведінці не було нічого дивного, мучилася думками: «Я ж знала, що так станеться...» — але нічим не видавала своєї образи, тож зовні все йшло, як і раніше. Взявши до себе Першу принцесу, яка народилася вслід за принцом-спадкоємцем, пані Мурасакі зайнялася її вихованням. Турботи про дівчинку відволікали її від сумних думок у ті ночі, коли Ґендзі не було поруч. Втім, вона любила і опікала всіх дітей ньоґо Акасі.
Пані Ханацірусато з Літніх покоїв, позаздривши пані Мурасакі, зайнятій турботою про онуків, узяла на виховання одну з молодших дочок Юґірі й То-найсі-но суке, дочки Кореміцу. Це була миловидна тямуща дівчинка, улюблениця Ґендзі. Давно минув той час, коли Ґендзі журився, що небагатий на дітей, та згодом у нього з’явилися численні онуки й тепер турбота про них та гра з ними не залишала місця для нудьги.
Правий міністр Хіґекуро вже давно став частим гостем у садибі на Шостій лінії. Його дружина Тамакадзура, що досягла зрілого віку, також при відповідній нагоді навідувалася туди, мабуть, тому що Ґендзі повністю відмовився від своїх колишніх залицянь до неї. Зустрічалася вона і з пані Мурасакі, з якою її пов’язувала щира дружба. І тільки Третя принцеса зовсім не подорослішала за цей час. Доручивши Імператорові дбати про ньоґо Акасі, Ґендзі звернув усю свою увагу на цю особу і доглядав її, немов малолітню дочку. Якось імператор-монах Судзаку прислав принцесі такого листа: «Останнім часом я відчуваю, що моє життя добігає кінця. І хоча досі мені здавалося, що ніщо вже не змусить мене озирнутися на цей світ, я палко бажаю ще хоч раз побачитися з Вами, бо інакше моя душа не матиме спокою. Тож чи не могли б Ви відвідати мене без особливих церемоній?»
«Звичайно, вам треба відвідати його. Навіть якби Імператор не мав такого бажання, вам самій слід було б подумати про це. А тим паче зараз, коли він вас чекає...» — сказав Ґендзі й заходився готувати все потрібне для відвідин. «Який привід знайти, щоб влаштувати зустріч Імператора з дочкою? І чим можна його порадувати? — міркував Ґендзі й згадав, що наступного року він досягне п’ятдесятирічного віку. — А що, як піднести йому частування з першої зелені?» А ще Ґендзі подбав про подарунки: різноманітне вбрання монаха, наїдки для пісного столу — словом, усе, що припало б до смаку людині, що змінила спосіб життя. Знаючи, що імператор Судзаку дуже любив музику, Ґендзі приділив особливу увагу добору танцівників і музикантів, вибравши з них найкращих. Правий міністр мав двох синів, Юґірі — трьох включно з народженим від То-найсі-но суке. Всі вони віку, старшого за сім років, уже прислужували в палаці. Крім них Ґендзі запросив до участі у святі юнаків з будинків принца Хьобукьо та інших принців крові, а також синів найвпливовіших родин. Вибравши вродливих молодих придворних з однаковою поставою й особливими танцювальними здібностями, Ґендзі влаштував їм численні репетиції. Оскільки йшлося про підготовку до видатної події, юнаки не шкодували сил на підвищення своєї майстерності. Клопітна пора настала для вчителів музики і танців, які славилися досягненнями у своєму виді мистецтва.
Принцеса колись вчилася грати на китайському кото «кін», але розлучилася з батьком ще в молодому віці, тому стурбований батько одного разу комусь обмовився: «Якби вона коли-небудь відвідала мене, я хотів би почути її гру на тому кото. Сподіваюся, хоч цього вона навчилася?»
Невідомо як, але про це почув новий Імператор, який зауважив: «Можливо, принцеса і справді досягла успіху в грі на кото. Я також залюбки послухав би її». Звичайно, хтось передав його слова Ґендзі й той занепокоївся: «Останнім часом я мав нагоду навчати її гри на кото «кін», і вона багато чого досягла, але боюся, що вона справить не найкраще враження на імператора Судзаку, глибокого знавця музики, якщо приїде до нього без попередньої підготовки». І Ґендзі, не гаючи часу, став ретельно повторювати з принцесою знайомі мелодії. Він відкрив їй таємниці майстерності, дві чи три особливі мелодії, пояснив, як треба міняти тональності відповідно до пори року, як має звучати кото в теплу і холодну погоду. Хоча спочатку принцеса здавалася безпорадною, але поступово, оволодівши інструментом, стала грати досить вправно. «Вдень у покоях вештаються люди, — казав Ґендзі, — і не дають зосередитися на музиці. Раз у раз доводиться відволікатися, і немає часу навіть на те, щоб засвоїти найпростіші прийоми. Тільки у вечірній тиші я зможу відкрити вам таємниці майстерності». Цілими днями, цього разу з дозволу пані Мурасакі, він навчав принцесу грати на семиструнному китайському кото.
Ні ньоґо Акасі, ні пані Мурасакі Ґендзі не вчив грати на китайському кото, тому їм обом дуже хотілося послухати, як Третя принцеса виконуватиме незнайомі їм мелодії. Саме заради цього ньоґо Акасі, насилу випросивши дозволу в Імператора, на короткий час переїхала в садибу на Шостій лінії. Вона вже народила Імператорові двох синів і тепер знову була на п’ятому місяці вагітності, тому їй вдалося покинути палац лише під приводом майбутнього сінтоїстського свята[369]. Хоча одинадцятого дня дванадцятого місяця скінчилися сінтоїстські святкування в палаці й від Імператора раз у раз надходили прохання повернутися, ньоґо Акасі зволікала. Щовечора вона насолоджувалася прекрасною музикою і, заздрячи принцесі, подумки дорікала Ґендзі за те, що не навчив і її грати на китайському кото. Ґендзі, на відміну від інших, завжди любив зимові місячні ночі, і, як тільки темніло, в покоях принцеси починала звучати музика. Милуючись дивовижним мерехтінням нічного снігу, він грав мелодії, що відповідали цій порі року, і закликав прислугу принцеси — тих, хто хоч трохи був обізнаний з музикою, — долучатися до гри на своїх інструментах.
Наближався кінець року, пора численних клопотів для пані Мурасакі. «Сподіваюся, що коли-небудь теплого весняного вечора і я зможу насолоджуватися звуками китайського кото», — казала вона, а тим часом старий рік змінився новим.
Перше велике вшанування п’ятдесятиріччя Імператора-монаха відбулося в Імператорському палаці. Вважаючи, що не варто нагромаджувати одну величну церемонію на іншу, Ґендзі вирішив відкласти відвідини палацу Судзаку аж до середини другого місяця, щоб музиканти й танцівники, збираючись у садибі на Шостій лінії, могли вдосконалити свою майстерність. «Пані Весняних покоїв уже давно хоче послухати вашу гру на китайському кото, — сказав одного разу Ґендзі Третій принцесі. — Може, влаштуємо музичний вечір в жіночих покоях, залучивши до нього гру на кото «со» та біва? Я впевнений, що жінки нашого дому можуть позмагатися своєю майстерністю навіть зі славетними музикантами. Я не отримав ґрунтовної музичної освіти, але змалку прагнув до того, щоб у світі ніщо не залишилося поза моєю увагою, а тому сам вчився у найкращих учителів, вивчав таємниці гри, що передаються з покоління в покоління у найшляхетніших столичних родинах. Я знав багатьох ерудованих музикантів, але ніхто з них не справив на мене справді глибокого враження. А про нинішню молодь годі й говорити: вона втратила смак до глибоких цінностей і віддає перевагу зовнішньому блиску. На китайському кото взагалі ніхто не грає. Не думаю, що у вас знайдеться гідна суперниця». Слухаючи Ґендзі, принцеса простодушно всміхалася, задоволена похвалою. У свої двадцять з лишком років вона нітрохи не подорослішала, все ще вражала дитячою незрілістю, але водночас приваблювала своєю крихкістю й тендітністю.
«Імператор давно вас не бачив, тож постарайтеся показати, що ви стали зовсім дорослою», — принагідно повчав Ґендзі. «Справді, якби не опіка господаря садиби на Шостій лінії, вона й зараз скидалася б на малу дитину», — думала її прислуга.
Настав двадцятий день першого місяця, коли на небі не було ні хмаринки, дув теплий вітерець, а в саду перед покоями розцвіли сливи. На решті дерев, оповитих легким серпанком, почали пробиватися перші бруньки. «З початку наступного місяця почнеться жвава підготовка до відвідин палацу Судзаку. Як тільки люди почують спільну гру на китайських кото, то подумають, що почалася репетиція. Та чи не краще зробити її тепер, ще перед святковою метушнею?» — сказав Ґендзі, запросивши пані Мурасакі в покої принцеси. Хоча прислуга пані Мурасакі, зацікавившись репетицією, хотіла супроводжувати її, але вона взяла з собою тільки жінок, обізнаних з музикою, навіть немолодих, а байдужим до музичного мистецтва відмовила. Вибравши чотирьох наймиловидніших дівчаток-служниць гарної постави, вона веліла одягти їх у червоне верхнє вбрання, кадзамі кольору «вишня», блідо-бузкові візерунчасті акоме й розшиті хакама. Покої ньоґо виблискували новим святковим оздобленням, а прислужниці змагалися у вмінні чепуритися. Дівчаток-служниць одягли в зелене верхнє вбрання та рожеві на червоній підкладці кадзамі. Їхні хакама були з візерунчастого китайського шовку, а акоме — з китайського шовку кольору «ямабукі». Дівчатка з покоїв пані Акасі відрізнялися порівняно скромним вбранням: дві були в верхньому одязі кольору «червона слива», дві — в одязі кольору «вишня». На всіх — однакові зелені кадзамі, світло- і темно-бузкові акоме і чарівне атласне нижнє вбрання. Прислуга принцеси, почувши, що в її покоях збереться багато гостей, також постаралася якнайкраще причепурити дівчаток-служниць. На них надягли жовтувато-зелене верхнє вбрання, кадзамі кольору «верба» і бузкові акоме. Здавалося б, нічого особливого, але скільки вишуканого благородства було в їхніх постатях!
Між передніми і внутрішніми покоями розсунули перегородки, місця для жінок відокремили одне від одного переносними завісами, а посередині влаштували сидіння для Ґендзі. Акомпанувати струнним інструментам цього разу Ґендзі доручив хлопчикам на галереї: третьому синові Правого міністра Хіґекуро від Тамакадзури і старшому сину Юґірі. Перший мав грати на флейті «сьо», другий — на звичайній флейті. За переносними завісами розклали круглі сидіння, а на них — різні інструменти. Заради такого випадку зі сховища було взято славетні інструменти роду Мінамото, що зберігалися у футлярах з темно-синьої тканини. Пані Акасі Ґендзі видав біва, пані Мурасакі — японське кото, ньоґо Акасі — кото «со». Очевидно, побоюючись, що принцеса не дасть собі ради з новим для неї інструментом, він велів принести їй китайське кото «кін», на якому вона завжди грала, і сам налаштував його. «Зазвичай кото «со» добре тримає лад, але, коли граєш на ньому разом з іншими інструментами, часто зміщуються кобилки під струнами. Про це треба подбати заздалегідь, але жінкам не вистачає сили, щоб натягувати струни. Мабуть, для цього краще звернутися до Удайсьо[370]. Наші флейтисти занадто юні, щоб вести мелодію», — засміявся Ґендзі і покликав сина. Поява Юґірі збентежила й напружила жінок. Хвилювався і сам Ґендзі, адже сьогодні тут, за винятком пані Акасі, зібралися його найкращі учениці, якими він хотів похвалитися перед сином. За ньоґо Акасі він не переживав, бо їй часто доводилося грати на кото «со» спільно з іншими музикантами перед самим Імператором. Найбільше його турбувала пані Мурасакі, якій дісталося японське кото, інструмент з незмінним регістром, але мало кому з жінок доступний, бо для гри на ньому не існує твердих правил. Чи зуміє вона пристосуватися до звучання решти інструментів і не порушити загальної гармонії?
Юґірі поводився вельми поважно, вважаючи, що нинішні врочистості своєю значущістю перевершували величні музичні концерти, які влаштовувалися у палаці. Заради цього він заздалегідь подбав про свою зовнішність, одягнувшись у чудове вбрання з рукавами, пропахченими незвичним ароматом, і прийшовши, коли вже зовсім стемніло. Під китицями сливового цвіту, схожого на клапті торішнього снігу, в промінні м’якого надвечірнього сонця, здавалось, згиналися дерева. Ніжний вітерець розносив по саду чарівний аромат і, поєднуючись з тонким запахом курива в покоях, ніби заохочував, «щоби, спокусившись, знайшов сюди дорогу соловей!»[371]
Передаючи Юґірі кото «со», Ґендзі сказав: «Вибачте, але чи не могли б ви підтягти струни цього кото й налаштувати його? Бо сюди стороннім заходити не можна». Шанобливо взявши кото, Юґірі старанно, витонченими рухами налаштував його в тональності «іцікоцу»[372]. Помітивши, що він зволікає, Ґендзі попросив: «Зіграйте для початку щось цікаве». «Та я не такий вже й вправний, щоб грати на сьогоднішньому концерті», — з удаваною скромністю відповів Юґірі. «Може, це і правда, — засміявся Ґендзі, — але невже вам не шкода свого доброго імені, якщо люди казатимуть, що ви ганебно втекли, не витримавши суперництва з жінками?» Добре налаштувавши кото й зігравши одну чарівну мелодію, Юґірі повернув його батькові. Онуки Ґендзі у своєму чепурному придворному одязі дуже приємно, зовсім ще по-дитячому, грали на флейтах, але відчувалося, що в них велике майбутнє. Коли всі інструменти були налаштовані й гра почалася, серед них особливо виділялася біва урочистістю виконання, прозорістю і мелодійністю звуку. Юґірі з не меншим, ніж Ґендзі, хвилюванням прислухався до звуків японського кото. Пані Мурасакі торкалася струн навдивовижу м’яко, добуваючи з них звуки надзвичайно яскраві й багаті на відтінки, якими міг би похвалитися хіба що визнаний майстер. Викликало захоплення те, що цього звучання можна досягати лише на японському кото. Зрозумівши, який у неї глибокий музичний смак, Ґендзі остаточно заспокоївся і тільки захоплено слухав. Кото «со», заповнюючи паузи інших інструментів, звучало благородно і витончено. Не порушувало загальної гармонії і китайське кото Третьої принцеси, яка, попри свою недосвідченість, добре вписувалася в оркестр, бо, видно, уроки Ґендзі не пропали даром. «Як прекрасно стала грати принцеса!» — захоплювався Юґірі, вибиваючи такт голосом. Іноді, постукуючи віялом, підспівував і сам Ґендзі. Його голос, здобувши з роками особливу повноту і значущість, здавалось, звучав прекрасніше, ніж у далекі дні молодості. В Юґірі також був вельми приємний голос. Невдовзі спустилася ніч, і в тиші музичний концерт набув невимовної чарівності.
Оскільки в цю пору місяць з’являвся досить пізно, то в саду запалили ліхтарі. Ґендзі глянув на принцесу, чарівну, але невелику на зріст, наче потонулу у своєму одязі. Хоча яскравою красою вона не вражала, зате виділялася благородною крихкістю, як верба на початку другого місяця, нездатна протистояти навіть вітерцю від солов’їних крил. Довге волосся, мов нитки вербових гілок, звисало вздовж щік, спадаючи на шовкове хосонаґа кольору «вишня». Видно, саме такою і мала бути особа високого роду. Ньоґо Акасі приваблювала трохи яскравішою красою і глибоким благородством, як гліцинія на початку літа, що виблискує у вранішньому сонці, не знаючи суперниць. Останнім часом ньоґо трохи розповніла і, здавалось, почувалася не зовсім здоровою. Відсунувши вбік кото, вона спиралася на лавочку-підлокітник, занадто малу для її невисокого зросту. Тьмяний вогонь світильника висвітлював її чудове волосся, що хвилею спадало на вбрання кольору «червона слива». Більшої красуні годі було собі уявити! На пані Мурасакі було темно-бузкове коуцікі й світло-брунатне хосонаґа, обрамлені довгим волоссям. Вона була середнього зросту і досконалої краси, що своїм блиском осявала все навколо. Навіть вишневий цвіт не витримував порівняння з нею. Хоча пані Акасі могла почуватися пригніченою в такому бездоганному товаристві, але цього не сталося. Спокійна поведінка й простота свідчили про глибину її благородної душі. На ній було розшите візерунками хосонаґа кольору «верба», світло-зелене коуцікі й мо з ледве помітним шлейфом, який тягнувся по підлозі, але, попри бажання зберігати дистанцію до інших[373], пані Акасі мимоволі викликала в оточення повагу до себе. Зі скромності вона не сиділа на сидінні-подушці, обрамленій зеленою корейської парчею, а, поклавши на ній біва, влаштувалася поруч. Рухи її руки, що стискала плектр, були такі лагідні й витончені, що заслуговували, мабуть, навіть більшої уваги, ніж звуки, добуті нею зі струн. Пані Акасі можна було порівняти з гілкою запашного мандаринового, дерева, зірваною п’ятого місяця з пахучими плодами й цвітом.
Юґірі дуже кортіло зазирнути за завіси, де зібралося вишукане товариство, а особливо, що аж серце завмирало, глянути на пані Мурасакі, яка відтоді, як надвечір під час буревію він побачив її краєм ока, напевне, стала ще прекраснішою. Що стосується Третьої принцеси, то якби його зв’язок з нею в попередньому народженні був глибший, вона стала б його дружиною. Шкода, що йому тоді бракувало наполегливості. Адже сам імператор Судзаку неодноразово натякав йому про такий намір. Щоправда, хоча Юґірі не вважав принцесу настільки легковажною особою, щоб зневажати її, але й глибокого почуття до неї не відчував. А пані Мурасакі протягом років залишалася все такою ж далекою і недоступною. Не в змозі виказати їй свою щиру, безкорисливу відданість, Юґірі тільки зітхав. Та він умів стримувати свої почуття і ніколи навіть зухвалої думки щодо неї не допускав.
Тим часом запала глибока ніч, і стало прохолодно. Нарешті в легкому серпанку з’явився на небі місяць, якого «чекають лежачи»[374]. «Ось вам і весняна ніч з імлистим місяцем, — сказав Ґендзі. — Нічого особливого. А от восени звуки музики, сплітаючись з голосами цикад, набувають дивовижно неповторної чарівності». «Так, це правда, кото і флейта звучать особливо чисто і яскраво осінньої ночі, коли безхмарне небо залите місячним сяйвом, — відповів Юґірі. — Однак прекрасне небо, наче навмисне створене для того, щоб посилити враження, і роса, що виблискує на квітах, мимоволі відвертають увагу й обмежують насолоду від музики. А хіба тиху музику весняної ночі, коли все тоне в непевному серпанку, крізь який пробивається м’яке місячне світло, можна з чимось порівняти? Адже в осінні вечори навіть флейта звучить надто глухо. Недарма в давнину казали, що жінкам більше подобається весна. І це правда. Саме весняної ночі всі звуки зливаються в солодкій гармонії».
«На жаль, це одвічна суперечка, — зауважив Ґендзі. — Здавна люди не могли вирішити, чому віддати перевагу. Тим паче й нам, їхнім нащадкам, не вдасться цього зробити. У всякому разі, ви маєте рацію, бо в музиці весняні тональності завжди ставилися на перше місце після осінніх[375]. До речі, я не один раз чув у палаці перед Імператором гру відомих у наш час музикантів, але не можу сказати, що були серед них справжні майстри своєї справи. Навіть у таких, які вважають себе неперевершеними, я не помітив глибокої майстерності. Не думаю, що їм вдалося б чимось виділитися навіть під час спільної гри з жінками скромного таланту. Зрештою, може, за роки самітництва у мене так притупився слух, що я, на жаль, перестав відрізняти хороше від поганого? Мене, наприклад, приємно вражає, якими чудовими талантами в різних видах мистецтв наділені жителі нашої садиби. От що ви можете сказати, порівнюючи сьогоднішній концерт з грою найкращих придворних музикантів?»
«Я саме про це й хотів поговорити, хоча й розумію, що при моїй неосвіченості здаватимусь зарозумілим, — відповів Юґірі. — Мабуть, тому що я не обізнаний з грою з великими музикантами минулого, мені здавалося, що в наші дні найвищої оцінки заслуговує гра Уемон-но камі[376] на японському кото і принца Хьобукьо — на біва. Досі я не знав, чи можна їх з кимось порівняти, а сьогодні ще раз переконався, що кращих музикантів немає на світі. Я просто вражений. Та й чи міг я такого сподіватися, якщо готувався до тихого вечора в домашньому колі? Боюсь тільки, що спів під їхню музику був для мене заважким випробуванням. До сьогодні я знав, що один лише колишній Великий міністр орудує японським кото настільки вільно, що може, налаштовуючи його до тієї чи іншої пори року, виразити найтонші порухи душі. У руках більшості японське кото звучить, зазвичай, досить безбарвно. А от сьогодні — той рідкісний випадок, коли я почув справді чудову гру пані Мурасакі».
«О, ви перебільшуєте її майстерність, — сказав Ґендзі, задоволено всміхаючись. — А учениці у мене справді непогані. Тільки ту, що грала на біва, вчив не я. Але її манера гри помітно змінилася за останні роки, гадаю, не без мого впливу. Вперше почувши її гру на дикому узбережжі Акасі, я був вражений її незвичайним обдаруванням. Але тоді вона грала набагато гірше, ніж тепер», — додав він, не забувши похвалитися, і служниці посміхнулися, підштовхуючи одна одну ліктями. «Коли починаєш чогось навчатися, бачиш, що вдосконалювати майстерність можна нескінченно, — вів далі Ґендзі. — Розумієш, як важко досягти навіть такого рівня, який задовольняв би тебе самого. У наші дні мало хто здатний проникнути в справжні глибини майстерності, а тому той, кому вдалося досягти успіху хоча б у якійсь вузькій сфері, може пишатися собою. От тільки опанування китайського кото супроводжується такими труднощами, що ніхто і не пробує до нього підступити. Колись у давні часи люди, засвоївши всі прийоми гри на кото, могли потрясати Небом і Землею, втихомирювати серця демонів і богів, підпорядковувати собі всі звуки в світі. Завдяки їм глибокий смуток перетворювався на радість, жалюгідні бідняки досягали високих чинів, здобували загальну пошану і багатство. Таких випадків було в історії чимало. Перед тим як мистецтво гри на кото прийшло в нашу країну, люди, прагнучи збагнути його таємниці, вирушали на довгі роки в чужі землі і, не шкодуючи свого життя, віддавалися його вивченню, але рідко коли його опановували. Однак ті, що досягали мети, могли приводити у рух місяць і зірки, будь-коли вкривати землю снігом або інеєм, розганяти хмари й викликати грім. Все це бувало в далекі давні часи. Китайське кото — незвичайний інструмент, але важко знайти людину, здатну досконало оволодіти ним. А тим паче в наші дні, коли наближається століття занепаду. Де знайти хоча б жалюгідні шматки минулих знань? Дехто все-таки намагався проникнути в таємниці майстерності, мабуть, почувши, що навіть демони і боги підвладні китайському кото. Більшість зазнала невдачі, і, перекинувши свій гнів на кото, стала віщувати біду всякому, хто візьме його в руки. Може, тому, на жаль, тепер ніхто і не вчиться грати на ньому. Але хіба без китайського кото можна гармонійно впорядкувати послідовність звуків? Нинішні часи настільки змінилися, що всякий, хто, бажаючи осягнути мистецтво гри на ньому, покине батьківщину і, розлучившись з батьками та дітьми, поневірятиметься в Китаї та Кореї, неодмінно заживе слави дивака. Але хіба не можна вдовольнитися принаймні загальними знаннями про можливості цього інструменту? Звичайно, оволодіння навіть однією тональністю натикається на численні труднощі. Адже тональностей багато, а складних п’єс безліч. У молоді роки я дуже захоплювався музикою і вивчив всі музичні записи, які потрапили в нашу країну з-за моря. І хоча завдяки наполегливому навчанню я перевершив своїх наставників, але з музикантами минулого я не міг зрівнятися. А коли заходить мова про наступні покоління, то, на жаль, я не маю кому передати свою майстерність». І тоді Юґірі скрушно зітхнув, відчувши, що не виправдав батькової надії.
«Якщо хоч один з принців виросте таким, як я прагну, — додав Ґендзі, — а моє життя ще триватиме досить довго, то я залюбки передам йому всі свої скромні знання. До речі, Другий принц вже тепер показує неабиякі здібності». Почувши в його словах повагу до себе, пані Акасі заплакала.
Ньоґо Акасі прилягла, передавши кото «со» пані Мурасакі, а та віддала Ґендзі японське кото. І знову залунала музика, тиха й задушевна. Спочатку виконувалася народна пісня «Кадзуракі». Яскраво і радісно дзвеніли струни кото. Ґендзі двічі повторював пісню своїм незвичайно чистим і мелодійним голосом. Коли на небо повільно виплив місяць, колір квітів став на диво яскравим, а їхній запах відчутнішим. В руках ньоґо Акасі кото «со» звучало вельми ніжно, а в глибині й чистоті звуків прийому «тремоло» відчувався вплив матері. Пані Мурасакі грала зовсім в іншій манері. Її пальці видобували зі струн звуки, що вражали слухачів дивовижною м’якістю і співучістю. Як «колесом», тобто почерговим використанням повільної та швидкої гри, так і іншими прийомами вона користувалася настільки вправно, що не було жодного сумніву в її обдарованості. А як настав час перейти з тональності «рьо» на «ріці», всі інструменти зазвучали з особливою ніжністю й по-сучасному вишукано, а китайське кото в руках принцеси, яка успішно впоралася з одночасною грою трьома пальцями правої руки на п’ятій і шостій струні, вражало впевненістю і чистотою звуку. Весняні й осінні мелодії вона виконувала у манері, яка відповідала порі року. Словом, вона виявилася настільки тямущою ученицею, що Ґендзі мав право нею пишатися.
Хлопці також прекрасно грали на флейтах, надзвичайно зворушливі у своїй старанності. «Напевне, ви вже хочете спати, — сказав Ґендзі. — Я думав, що сьогоднішній концерт закінчиться досить рано, але гра була така гарна, що хотілося слухати ще і ще. І поки мій недосконалий слух намагався вловити, в чому перевага однієї виконавиці перед іншою, настала ніч. О, як жаль!..» Піднісши чашу з вином хлопцеві, який грав на флейті «сьо», Ґендзі подарував йому вбрання зі свого плеча. Другий флейтист дістав винагороду від пані Мурасакі, правда, досить скромну — вишиту хосонаґу і жіночі шаровари. Третя принцеса, в свою чергу, передала чашу вина і повний набір жіночого одягу для Юґірі.
«Просто дивина! — вигукнув Ґендзі. — А хіба, як учитель, я не заслужив винагороди? Прикро!..»
І тоді з-поза переносної завіси, за якою була принцеса, йому подали чудову корейську флейту. Всміхнувшись, Ґендзі взяв її й підніс до губ. Невдовзі гості розійшлися, а залишився тільки Юґірі, який на флейті свого сина зіграв якусь невимовно прекрасну мелодію. Всім учасницям сьогоднішнього концерту, як своїм ученицями, Ґендзі передав таємниці своїх рідкісних прийомів гри, і всі вони досягли неперевершеної майстерності.
Взявши з собою у карету хлопців, Юґірі поїхав додому по дорозі, залитій місячним сяйвом. В його вухах все ще звучав ніжний, солодкий голос кото «со», на якому грала Мурасакі, і млосно щеміло серце. Його дружина Кумої-но карі навчалася музики в бабусі Оомія, але після вимушеної розлуки з учителькою виявилося, що вона не могла похвалитися своїми музичними успіхами. Соромлячись свого невміння, вона ніколи не грала в присутності чоловіка. Простодушна і лагідна, вона весь свій час присвячувала догляду за численними дітьми. І хоча вона іноді спалахувала гнівом і ревнощами, але в очах Юґірі нітрохи не втрачала привабливості.
Після концерту Ґендзі перейшов у східний флігель, а Мурасакі затрималася у Третьої принцеси для довгої розмови і повернулася у свої покої лише на світанку. Того дня вони вдвох спали, аж поки сонце не підбилося високо вгору.
«Принцеса грала на китайському кото вельми вправно, чи не так? — спитав Ґендзі. — А що ви думаєте про її гру?»
«Колись давно я мигцем чула її, але вона не справила на мене особливого враження. А от цього разу вона грала блискуче. І це природно. Адже ви з таким запалом навчали її», — відповіла Мурасакі.
«Так, це правда. Я, до слова, водив її рукою, бо я дуже старанний учитель. Вчити когось грати на китайському кото — досить клопітна справа, яка забирає багато часу, а тому я і не вчив нікого з вас. Та оскільки імператор Судзаку та й нинішній Імператор натякали, що хотіли б, щоб я допоміг принцесі принаймні освоїти гру на китайському кото, то я вирішив виправдати їхні сподівання і показати, що імператор Судзаку не помилився, віддавши під мою опіку свою улюблену дочку... До речі, коли я опікувався вами ще зовсім юною, я не мав досить вільного часу, щоб приділити ретельну увагу вашому навчанню, і навіть пізніше, заклопотаний різними справами, я не звертав уваги на те, як ви граєте, але ваша блискуча вчорашня гра на спільному концерті сповнила мене гордістю. А як я радів, коли бачив, що нею був приємно вражений і мій син!»
І справді Мурасакі була навдивовижу зразковою в усьому — як у грі на кото, так і в догляді нащадків Ґендзі. А тому серце Ґендзі сповнювалося недобрими передчуттями, бо він знав, що зазвичай людина, наділена такими численними чеснотами, недовго затримується на цьому світі. Чимало жінок зустрічав він у житті і переконався, що немає серед них такої, що була б у всьому настільки досконалою, як вона.
Того року Мурасакі виповнювалося тридцять сім років[377]. З цієї нагоди, зворушений спогадами про прожиті разом роки, Ґендзі сказав: «Цього року вам треба з більшою старанністю, ніж звичайно, дотримуватися обов’язкових обрядів. За багатьма турботами я можу чогось не догледіти. Ви ж постарайтеся нічого не забути. Якщо вважатимете за потрібне відслужити особливі молебні, скажіть мені, і я віддам відповідні розпорядження. Шкода тільки, що монах Содзу[378] вже покинув цей світ. Хіба ж може хтось замінити його в цих справах?.. Щодо мене, то моє дитинство проходило у сприятливіших умовах, ніж в інших дітей, та й тепер я набув шани, яка рідко кому випадає в житті. Але водночас я зазнав і прикрощів більше, ніж будь-хто інший. Ще в ранньому віці мене покинули рідні люди, які мене любили, та й згодом я часто мав підстави для смутку. Через ті чи інші мої негідні вчинки, які неприємно навіть згадувати, я постійно страждав. Тож, мабуть, за це я і був наділений довшим життям, ніж сподівався прожити. А от ваше життя, гадаю, затьмарила хіба що наша розлука, бо ні до неї, ні після ви не знали ні душевних мук, ні смутку. Адже їх доводиться зазнати всім, навіть імператрицям, а тим паче жінкам нижчого рангу. В Імператорському палаці ніхто з жінок, незалежно від свого становища, не має спокою, бо там панує суперництво за прихильність Імператора. Я не знаю жінки, в якої життя склалося б спокійніше, ніж у вас, бо в цьому домі про вас завжди дбали, як про улюблену дочку. Чи ви коли-небудь задумувалися над тим, що вам випала щасливіша доля, ніж багатьом іншим? Звичайно, несподівана поява в нашому будинку Третьої принцеси, напевне, вас засмутила, але хіба ви не помітили, що моя приязнь до вас з того часу тільки поглибшала? Та, на жаль, люди часто не помічають того, що стосується безпосередньо їх. А втім, я впевнений, що завдяки вашій розсудливості ви все добре зрозумієте».
«О, може, — відповіла Мурасакі, — хтось і вважає, що мені, нікчемній, випала щасливіша доля, ніж я того заслужила. Але якби ви знали, яка гіркота оселилася в моїй душі! Іноді вона така нестерпна, що здається, ніби лише молитва дає сили жити далі...» Було помітно, що вона хотіла б багато чого сказати, але загадково вмовкла. «Я справді відчуваю, — додала вона потім, — що жити мені залишилося небагато. Тож не можу поводитися цілком спокійно, ніби не знаю, яка в такому віці на мене чигає небезпека. О, якби ви дозволили мені постригтися в монахині, як я вже раніше просила...»
«Ні, не можу, і не просіть, — відповів Ґендзі. — Навіщо мені жити, якщо ви покинете мене? Хоча сумно й одноманітно проходять місяці й роки, але мені досить і того, що бачу вас кожен день, кожну ніч. Більшої радості я не маю. І хотів би, щоб ви завжди пам’ятали, як глибоко я вас люблю». Помітивши, що дружина, засмучена новою відмовою, ледве стримує сльози, він перевів розмову на інше, щоб відвернути її від похмурих думок: «Хоч я і зустрічався з небагатьма жінками, але врешті-решт зрозумів, що кожна має свої переваги, але надзвичайно важко знайти по-справжньому добросерду і великодушну. Я був зовсім юний, коли одружився з матір’ю Удайсьо[379]. Я поважав її і ніколи б не зважився розлучитися з нею. Але між нами не було добрих подружніх стосунків, ми завжди залишалися чужими одне одному. Як згадаю про це зараз, жалкую, що так сталося. Проте я часто думаю, а чи в цьому тільки я винен? Вона завжди була поважною і прекрасною, без особливих вад, які могли б викликати невдоволення. Однак її надмірна манірність і гордовитість мене відштовхували. І хоча вона була надійною дружиною, життя разом з нею мене втомлювало. Що ж до пані Рокудзьо, матері Імператриці-дружини, то передусім я згадую про неї, як про людину з неймовірно тонкою душею, хоча й з важкою вдачею. Звичайно, вона мала підстави ображатися на мене, але її злопам’ятність була просто нестерпною. В її товаристві я постійно відчував напруженість, а її скутість заважала нам щоденно вести дружню розмову, сповнену довіри. Можливо, я і сам поводився занадто стримано, лякаючись самої думки, що будь-яка моя невимушеність й природність принизить мене в її очах. Так чи інакше, поступово ми зовсім віддалилися одне від одного. Я дуже співчував їй, коли через легковажний зв’язок зі мною вона втратила своє добре ім’я, але розумів, що, попри її нелегкий характер, я також винен у тому, що сталося. І щоб хоч якось спокутувати свою провину, я взяв на себе турботи про її дочку. Звісно, доля цієї юної особи була визначена ще в її попередніх народженнях, але не можна заперечувати і моїх заслуг. Я зробив усе від мене залежне, щоб зміцнити її становище, і сподіваюся, що її мати хоча б тепер, перебуваючи в іншому світі, змінила своє ставлення до мене. Ось так я часто на догоду своїм примхам скоював легковажні вчинки, які мали вельми плачевні наслідки для інших і змушували каятися мене самого».
«До пані Акасі я поставився спочатку з деякою зневагою, вважаючи особу такого невисокого походження лише приємною співрозмовницею, — вів далі Ґендзі. — Але виявилося, що в неї бездонна душа. Зовні лагідна і слухняна, вона наділена твердістю духу, що вселяє повагу».
«Про інших, яких особисто не знаю, я не можу нічого сказати, — відповіла Мурасакі, — але з пані Акасі я іноді, вельми рідко, зустрічалася, і мене незмінно вражала її скромність і стриманість. Боюся, що я поруч з нею можу здатися простуватою, але сподіваюся, що ньоґо Акасі поставиться до мене поблажливо».
Ґендзі радів, що щира любов до ньоґо спонукала Мурасакі подружитися з пані Акасі, яка раніше викликала в неї таку неприязнь. «Щодо вас, — сказав він, — то, навіть коли у вас на душі панує неспокій[380], ви навдивовижу вправно вмієте пристосуватися до людей та обставин. Серед усіх жінок, з якими я спілкувався, немає жодної, схожої на вас. Шкода тільки, що поганий настрій відразу можна прочитати на вашому обличчі...» — додав він, усміхнувшись. «Я б хотів подякувати принцесі за чудову гру», — наприкінці додав Ґендзі й надвечір подався до її покоїв.
А тим часом юна і чарівна принцеса, захопившись грою на кото, навіть не завважила того, хто прийшов її потурбувати.
«Мені здається, що зараз ми обоє заслуговуємо на відпочинок, — сказав Ґендзі. — Ваш учитель вельми вами задоволений. Видно, що наші зусилля не пропали даремно, і тепер за вас де в чому можна бути спокійним». Відсунувши вбік кото, він ліг з принцесою спочивати.
Зазвичай, коли Ґендзі залишав дружину на ніч саму, вона довго не лягала і веліла читати їй старовинні повісті. У тих повістях з повчальними розповідями про події в нашому світі йшлося про невірних чоловіків, що шукають лише плотського задоволення, та скривджених їхньою зрадою жінок, які, однак, врешті-решт знаходять надійну опору в житті. «А от моя доля така ж хистка, як листя на поверхні води, — думала Мурасакі. — Може, як каже Ґендзі, мені справді пощастило більше, ніж іншим. Чому ж тоді мене ніколи не полишає нестерпне відчуття непевності?»
Пізно вночі вона нарешті лягла, а на світанку відчула сильний біль у грудях. Служниці, прийшовши їй на допомогу, хотіли сповістити про біду Ґендзі, але вона відмовилася від їхньої поради і, знемагаючи від болю, дочекалася ранку. Хоча їй ставало щораз гірше й почався жар, а Ґендзі все не з’являвся, вона, проте, не зважувалася посилати по нього. А от коли прийшов посланець від Акасі, і йому повідомили, що Мурасакі захворіла, стривожена ньоґо сама сповістила про біду батькові, і той поспішив у покої дружини, де застав її у вельми тяжкому стані.
«Що з вами? — спитав він, а, відчувши рукою, що в неї жар, і згадавши їхню вчорашню розмову, злякався.
Подали сніданок, але він і дивитися на нього не міг. Цілий день Ґендзі не відходив від хворої, дбайливо доглядаючи її. Увесь цей час Мурасакі нічого не їла, відверталася навіть від фруктів і зовсім не вставала.
Минали дні. Охоплений зловісними передчуттями, Ґендзі замовив молебні у багатьох храмах. У садибу ж викликав монахів для відправлення заклинань. Мурасакі страждала всім тілом, а іноді, раз по раз, біль у грудях завдавав їй таких мук, що було тяжко на неї дивитися. Хоча й відправлялися численні очищувальні обряди, але їй не ставало легше. Якби з’явилося хоч тимчасове поліпшення, можна було б сподіватися на краще, однак стан Мурасакі не змінювався, і в розпачі Ґендзі не міг думати ні про що інше, зокрема і про вшанування імператора Судзаку. Сам же імператор, довідавшись про хворобу Мурасакі, часто посилав гінця, щоб дізнатися про стан її здоров’я.
Так минули два місяці. Вкрай стривожений Ґендзі, сподіваючись, що зміна місця сприятиме одужанню хворої, перевіз її у садибу на Другій лінії. У домі на Шостій лінії панувало сум’яття серед служниць, занепокоєних розлукою з Мурасакі. Чутки про її хворобу дійшли й до імператора Рейдзея, що пішов на спочинок, і надзвичайно засмутили його. Щиро турбувався також Юґірі. «Якщо Мурасакі не стане, батько обов’язково здійснить своє давнє бажання і пострижеться в монахи», — подумав він і замовив додаткові молитви за її здоров’я.
«О, як жаль, що ви не дозволили мені того, що я просила...» — скаржилася Мурасакі в ті рідкісні хвилини, коли ненадовго приходила до тями, але думка про те, що вона покине його, з власної волі ставши монахинею, жахала Ґендзі навіть більше, ніж її смерть.
«Я і сам давно хотів зректися цього світу, — казав він, — але не посмів залишити вас саму й приректи на страждання. То невже ви готові покинути мене?» Однак Мурасакі слабшала з кожним днем, не залишаючи надії на одужання, і, здавалось, впритул наблизилася до останньої межі. Поринувши в розпач, Ґендзі перестав відвідувати Третю принцесу. Кото й біва, які вже нікого не цікавили, були заховані, а більшість челяді Ґендзі подалася за ним на Другу лінію, і в будинку на Шостій лінії залишилися самі служниці. Здавалося, ніби в покоях раптово згаснув вогонь, а життя цього дому залежить лише від Мурасакі.
Ньоґо Акасі також переїхала на Другу лінію і разом з Ґендзі доглядала хвору. «Вам, при надії, злі духи можуть дуже зашкодити. Може, краще негайно повернутися в палац?» — забуваючи про власні страждання, переконувала Мурасакі й, поглядаючи на маленького принца біля ньоґо Акасі, плакала. «Як шкода, що я не побачу його дорослим! — журилася вона. — Напевне, він про мене не пам’ятатиме». Ньоґо не могла стримати сліз.
«Про таке не смійте й думати ! — застеріг Ґендзі. — Завжди слід сподіватися на краще. Настрій людини часто залежить від того, як налаштована її душа. Людям великодушним зазвичай щастить у житті, люди ж малодушні, навіть досягнувши високого становища, не знаходять спокою в достатках. Життя людей гарячкуватих, як свідчить багато прикладів, сповнене мінливості, а люди спокійні, врівноважені живуть довше за інших». Звертаючись до будд і богів, Ґендзі звеличував чесноти хворої і відзначав, що гріхи її були незначні. Поважні монахи-адзарі, викликані для відправлення обрядів, і монахи, запрошені на нічну службу, бачили, яке велике його горе і, не приховуючи свого співчуття, ревно молилися за одужання хворої Мурасакі. Іноді на п’ять чи шість днів її здоров’я поліпшувалося, але потім одразу погіршувалося. Так минали дні й місяці. «Що з нею буде? Невже її хвороба невиліковна?» — побивався Ґендзі. Злі духи не давали про себе знати. Хоча причини захворювання не було з’ясовано, Мурасакі щодня слабшала, доводячи Ґендзі до відчаю.
До речі, тим часом Касіваґі, будучи начальником Охорони воріт Імператорського двору, став ще й цюнаґоном, тобто радником. Він користувався особливою довірою нинішнього Імператора і міг пишатися своїм становищем. Але, на жаль, ні чини, ні почесті не рятували його від туги через нерозділене кохання до Третьої принцеси. Зрештою він одружився з Другою принцесою, її старшою сестрою. Матір’ю Другої принцеси була кої досить низького рангу, тож Касіваґі ставився до дружини з деякою зневагою. Безумовно, вона у всьому перевищувала звичайних жінок, але він так глибоко закохався у Третю принцесу, що його душа не знала втіхи, коли над нею ясний місяць плинув[381]. Піклувався він про неї лише настільки, щоб не накликати на себе людського осуду.
Як і раніше, не відмовляючись від своєї потаємної пристрасті, Касіваґі звернувся по допомогу до Кодзідзю, дочки Дзідзю, яка була годувальницею Третьої принцеси. Сама Дзідзю доводилася молодшою сестрою годувальниці Касіваґі, а тому він знав усі подробиці життя принцеси. Знав, якою гарною вона була змалку та як любив її імператор Судзаку. Мабуть, уже тоді й зародилися в ньому глибокі почуття до неї. Здогадуючись, що тепер, коли там немає господаря і в садибі на Шостій лінії безлюдно і тихо, Касіваґі покликав до себе Кодзідзю і звернувся до неї з таким проханням:
«Я здавна не можу жити без вашої господині, — сказав він, зітхаючи, — завдяки вашому посередництву, я дізнався, як вона живе, й передав їй, наскільки моя душа їй віддана. Але, на жаль, я марно сподівався, бо вона не показала, що хоч якось мною цікавиться. Щоправда, і сам імператор Судзаку не зовсім задоволений тим, як склалася доля його дочки. Адже йому відомо, що Ґендзі віддає перевагу іншим жінкам, що живуть під його опікою, а принцесі доводиться часто вночі сумувати на самоті. Кажуть, що він кається і шкодує, що не віддав принцесу іншому, бо якщо вже віддавати дочку простому підданому, то це мав би бути хтось, хто піклувався б про неї так, як вона на те заслуговує. Мені передавали також, начебто він казав, що Другій принцесі пощастило куди більше і за її майбутнє він спокійний. Ви собі уявити не можете, як мені боляче слухати такі слова! О, я просто в розпачі! Я справді взяв собі за дружину її сестру, але хіба вони одна одну можуть замінити?»
«А чи не занадто багато ви хочете? Невже вам мало однієї принцеси? Чи не надмірні ваші бажання?» — відповіла Кодзідзю.
«Так, це правда, — силувано всміхнувся Касіваґі. — Але ж її батько і нинішній Імператор знали, що я, недостойний, посмів висловити таке бажання і, як мені передавали, вони не мали заперечень. От якби ви тоді доклали трохи більше зусиль».
«Повірте, це було неможливо. Мабуть, так судилося, тож коли господар садиби на Шостій лінії погодився взяти принцесу під свою опіку, імператор Судзаку не міг віддати перевагу вам, бо ви займали надто невисоке становище. Це тепер ви стали поважною особою і ваше вбрання потемніло, а тоді...» — заперечила Кодзідзю. Вона говорила так різко і переконливо, що годі було сподіватися на її сприяння, а тому, не відкриваючись їй до кінця, Касіваґі сказав: «Гаразд, не будемо ворушити минулого. Я прошу вас одне: дайте мені можливість безпосередньо висловити принцесі хоч дещицю того, що назбиралося у мене на душі. Кращої нагоди не буде. Повірте, я змирився і ні про що нерозсудливе не думав. Подивіться на мене. Хіба ви не бачите, що я не здатний вчинити щось нерозсудливе?»
«А хіба може бути щось нерозсудливіше, ніж ваше прохання? — обурилася Кодзідзю. — Боюся, що ви задумали щось страшне. Краще б я не приходила сюди».
«Та що ви таке кажете? Ви перебільшуєте, — заперечив Касіваґі. — У стосунках між чоловіками й жінками немає нічого постійного. Хіба з подружжям самого імператора ніколи не траплялося чогось подібного? А що стосується принцеси, то, звичайно, її становище у світі високе, але, здається, і у неї є чимало причин нарікати на долю. Вона завжди була улюбленицею імператора Судзаку і звикла до того, що інші сестри їй нерівня, тож вона не може почуватися щасливою, опинившись серед осіб набагато нижчого походження. Повірте, я все знаю. Світ дуже мінливий, а тому не переконуйте мене, що все вже вирішено раз і назавжди».
«Але хіба може принцеса вийти заміж за когось іншого, щоб бути щасливішою, лише тому, що почувається приниженою? Мені здається, що її становище не зовсім звичайне. Імператор Судзаку не міг залишити її напризволяще, без надійного покровителя, а тому вирішив, що господар садиби на Шостій лінії зможе замінити їй батька. Саме на цьому побудовані їхні стосунки. Тож ваші слова — неприємне лихослів’я...» — зовсім розсердилася Кодзідзю.
Намагаючись заспокоїти її, Касіваґі пояснив: «Даруйте, я зовсім не сподіваюся, що принцеса, яка звикла бачити коло себе такого незрівнянного чоловіка, віддасть перевагу мені, більш ніж пересічній людині. Але чим я їй зашкоджу, якщо скажу через ширму всього-на-всього кілька слів? Адже не гріх сповідатися богам і буддам?»
Хоча він палко клявся, що не вчинить нічого нерозважного, Кодзідзю спочатку рішуче відмовлялася допомагати йому, але, будучи ще молодою і недосвідченою, не могла протистояти людині, готовій пожертвувати життям заради досягнення своєї мети. «Добре, я спробую допомогти вам, якщо трапиться нагода. Але чи трапиться? Коли господаря немає, в покоях принцеси ночують майже всі служниці, які ніколи не залишають її саму. Тож я не можу нічого обіцяти», — сказала Кодзідзю і, вельми заклопотана, пішла.
«Ну то як?» — щодня допитувався її Касіваґі, аж поки нарешті, коли, на її думку, склалася сприятлива нагода, вона сповістила про неї. Переповнений радістю, він поспішив на Шосту лінію, одягнувшись якнайскромніше, щоб нікому не впадати у вічі. Звичайно, Касіваґі добре розумів, що поводиться зухвало, але не думав, що зустріч з принцесою тільки збільшить його страждання. Він просто хотів зблизька побачити жінку, образ якої невідривно переслідував його з того весняного вечора, коли випадково промайнув перед ним край її вбрання, і сподівався, що, відкривши принцесі свої почуття, отримає від неї хоч кілька слів співчутливої відповіді.
Минув десятий день четвертого місяця. Напередодні Священного обмивання дванадцять жінок високого рангу з почту принцеси, яким належало супроводжувати жрицю Камо, а також жінки нижчого рангу та дівчата-служниці, які збиралися їхати милуватися церемонією, були зайняті підготовкою до цього свята, а тому в домі було тихо і безлюдно. Пані Адзеці, одну з найближчих помічниць принцеси, викликав до себе Ґенцюдзьо, її коханець, і після її відходу в покоях залишилася сама Кодзідзю. Вирішивши, що сприятливішої нагоди не буде, вона тихенько провела Касіваґі до східної частини запони навколо постелі принцеси. Хоча краще було б, якби вона цього не робила! Принцеса лежала, нічого не підозрюючи, а помітивши, що до неї наближається якийсь чоловік, подумала: «Напевне, приїхав мій покровитель[382]». Та який жах охопив її, коли хтось несміливо взяв її на руки й підняв з постелі! «Це часом не злий дух?» — злякалася вона, побачивши перед собою незнайомця. Той бурмотів щось нерозбірливе. Зовсім розгубившись, принцеса покликала служниць, але поруч нікого не було і на поклик ніхто не відгукнувся. Бідолаха тремтіла всім тілом, вкриваючись потом і майже втративши тяму від страху. Але якою чарівною і привабливою здавалася вона Касіваґі!
«Хоча я займаю низьке становище, — промовив він, — але, гадаю, не настільки низьке, щоб ви мене зневажали. Колись я захопився зухвалою мрією, заховавши її в глибині душі, де вона, може, залишилася б назавжди. Але, на нещастя, я посмів заговорити про свої почуття, про які дізнався ваш батько й нічим не виказав своєї незгоди з моїм домаганням, а тим самим подав мені деяку надію. Але, на жаль, мене чекало розчарування — мною погребували через недостатньо високе звання, хоча, повірте, ніхто не зміг би любити вас сильніше. «Тепер уже нічого не можна змінити», — подумав я і змирився, але, видно, почуття опанувало моєю душею. У всякому разі, час не зцілив мене, а навпаки, з кожним днем наростала моя туга, гіркотою і сумом повнилося моє серце. Нарешті, більше не в змозі терпіти, я наважився постати перед вами. Я розумію, наскільки нерозважлива така моя поведінка, але не бійтеся, я не завдам вам ще більшої образи...» Здогадавшись, хто перед нею, принцеса в жаху відсахнулася, не знаючи, що відповісти.
«Я розумію ваш подив, але, скажіть, хіба в світі ніколи не траплялося чогось такого? — переконував Касіваґі. — Але ж якщо ваше ставлення до мене буде й далі навдивовижу жорстоким, то, ображений цим, я дійду до ще більшої нерозсудливості. А от одного вашого слова співчуття досить, щоб я заспокоївся і пішов».
Здалека принцеса здавалася Касіваґі гордовитою і недоступною для того, щоб відкрити їй хоча б невелику частину почуттів, які переповнюють його душу, і не вчинити нічого зухвалого. Але замість зверхньої, недоступної красуні перед ним була мила, ніжна і лагідна жінка, яка зі своїм благородством не мала собі рівних серед жінок. «О, якби я міг забрати її куди-небудь і разом з нею зникнути безслідно зі світу...» — подумав він, остаточно втративши здоровий глузд. І саме в ту хвилину, коли він на мить задрімав, йому привиділася та китайська кішечка, яку він приручив. Ніжно нявкаючи, вона підійшла до нього, і він згадав, що начебто чомусь збирався подарувати її принцесі. Та, щойно отямившись, він подумав: «А що віщує такий сон?»
Принцеса, вкрай розгублена, з важким тягарем на серці, ніяк не могла повірити, що все це відбувається з нею насправді. «Вам треба зараз визнати, що нас пов’язує нерозривна спільність долі, — переконував Касіваґі. — О, мені й самому здається, що я лише марю...» І він нагадав їй про той вечір, коли мотузка, якою була прив’язана кішка, натягнувшись, підняла край завіси. «Невже це правда, що він сказав?..» — скрушно зітхнула принцеса. Адже гіршої долі важко було б сподіватися від попереднього народження. «Як тепер я покажуся на очі покровителю?» — жахалася вона, по-дитячому схлипуючи. А Касіваґі, сповнений щирого співчуття до неї, так старанно витирав її сльози, що скоро його рукав став мокрим.
А тим часом і небо посвітлішало, але Касіваґі не міг зібрати сили, щоб залишити її. «О, краще б я зовсім сюди не приходив!» — подумав він. «Що ж мені тепер робити? Ви так ненавидите мене, що я не посмію знову з вами зустрітися. О, прошу вас, скажіть хоч що-небудь!» — благав він, але розгублена, ображена принцеса не могла вимовити жодного слова.
«Мені аж страшно! Ваша жорстокість просто не має собі рівних! — скаржився він їй. — Якщо так, то для чого мені тепер жити? Краще вже померти. Досі я жив лише надією на ваше співчуття. А от цього вечора я відчув, що, на жаль, вона не справдилася. Та якби ви хоч трошки відкрили мені свою душу, я віддав би за це своє життя...» І, взявши принцесу на руки, Касіваґі вийшов зі спочивальні. «Що він іще задумав?» — подумала розгублена принцеса.
Розсунувши ширму, що стояла в кутку, Касіваґі відчинив бокові двері й побачив, що двері південної галереї, через які він увійшов учора, так і залишилися відчиненими. Було ще зовсім темно, але, палаючи бажанням побачити обличчя принцеси, він підняв ґратчасте вікно. «Ваша надзвичайна жорстокість зводить мене з розуму. Та ви заспокоїли б мене, якби знайшли для мене хоч одне співчутливе слово», — настирливо благав він. Принцеса намагалася відповісти, але, скута жахом, лише тремтіла, як мала дитина.
А тим часом, коли навколо ставало щораз світліше, Касіваґі поспішно сказав: «Я мав би розповісти вам один дивовижний сон, але ви так ненавидите мене... Однак невдовзі ви здогадаєтеся, що я мав на увазі». І з цими словами він вийшов. О, навіть восени небо не бувало для нього таким сумним, як того досвітку!
поскаржився він, показуючи рукав свого одягу. А принцеса, побачивши, що він нарешті йде, полегшено зітхнула й тихенько відповіла:
Коли Касіваґі, вже виходячи, почув її ніжний, майже дитячий голосок, то відчув, ніби його душа справді залишилася з нею.
Зустрічатися з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі не мав охоти, а тому, намагаючись нікому не попадатися на очі, поїхав до батька. А коли ліг, то довго не міг склепити очей. «Невже той сон виявиться віщим[383]? — думав він, з любов’ю згадуючи побачену уві сні кішку. — Який тяжкий злочин я вчинив! Як мені тепер жити?» Знемагаючи від сорому і страху, Касіваґі майже перестав виходити з дому. Відчуваючи, що наслідки його зухвалого вчинку можуть бути жахливими не тільки для принцеси, але і для нього самого, він, замучений каяттям, більше не наважувався шукати розради в садибі на Шостій лінії. Навіть якби Касіваґі спокусив дружину самого Імператора, а чутки про це поширилися по світу, і він, не витерпівши страждань, був би змушений накласти на себе руки, то й тоді йому не було б важче, ніж тепер. Хоча його провина не така вже й велика, однак сама думка про осудливий погляд Ґендзі доводила його до розпачу.
Навіть серед жінок благородного походження трапляються такі, які, ховаючи сласні бажання під невинною зовнішністю, готові при першій нагоді піддатися вмовлянням наполегливого чоловіка. А от принцеса, занадто недосвідчена і боязка, думала, що всі вже знають про те, що трапилося, а тому уникала денного світла і цілими днями сиділа у спочивальні, нарікаючи на свою нещасну долю.
Чутка про те, що принцеса начебто занедужала, дійшла до Ґендзі. Ця несподівана звістка, на додачу до занепокоєння хворобою Мурасакі, вкрай його стривожила, і він поспішив у садибу на Шостій лінії. Принцеса не здавалася хворою на якусь певну хворобу, але була чимось дуже пригнічена й так соромилася Ґендзі, що не могла дивитися йому прямо у вічі. Вважаючи, що вона просто ображена, — може, через те, що він не відвідував її так довго, — голосом, сповненим співчуття до до неї, Ґендзі став розповідати їй про стан здоров’я Мурасакі.
«Здається, що вона житиме зовсім недовго. Тож я не хотів засмучувати її своєю байдужістю в такий час. Вона з’явилася в моєму домі ще дитиною, і я не міг забути про неї. Усі ці місяці я ні про що інше не думав, крім догляду за нею. Мине час, і ви зрозумієте мене...»
А принцеса, побачивши, що він нічого не підозрює, страждала ще більше і нишком плакала.
Мучився щораз більше, як ще ніколи в житті, й Касіваґі. Туга за принцесою не відпускала його ні вдень, ні вночі. На свято Камо друзі, збираючись поглянути на майбутню величну церемонію, приходили один за одним, щоб узяти його з собою, але він удавав хворого і до вечора просидів у спочивальні, поринувши у глибоку задуму. До своєї дружини, Другої принцеси, він ставився з належною повагою, але, уникаючи зустрічі з нею, замкнувся у своєму покої, щоб збути час за гіркими роздумами. Помітивши тоді мальву в руці дівчинки-служниці, Касіваґі подумав:
Однак ця думка не принесла йому полегшення, а навпаки — ще більше засмутила. Здалеку долинав гуркіт карет, які поспішали на свято, і, прислухаючись до нього, як до чогось зовсім стороннього, Касіваґі провів цей день, що здавався йому нескінченним, у тузі, в якій не міг звинувачувати нікого, крім себе.
Його дружина, Друга принцеса, помітила його поганий настрій і хоча не знала, що стало цьому причиною, почуваючись ображеною, зрештою також поринула у смуток. Уся її прислуга вирушила на свято, а тому в будинку було тихо і безлюдно. І хоча принцеса, сумно перебираючи струни кото «со», мала благородний і привабливий вигляд, Касіваґі не переставав нарікати на долю, що хоча зв’язала його з дочкою Імператора, але не з тією, якої він прагнув. Звичайно, вони були сестрами, але все-таки...
не вельми чемно недбалим рухом написав він.
Ґендзі так рідко бував у Третьої принцеси, що відразу повернутися у садибу на Другій лінії не міг, хоча його душа була не на місці. Та коли гонець сповістив, що Мурасакі перестала дихати, він, забувши про все, із зловісним передчуттям кинувся туди. Біля дому на Другій лінії до самої головної дороги шумів людський натовп. З будинку долинало ридання, яке не віщувало нічого доброго. Не тямлячись від горя, Ґендзі увійшов в покої дружини.
«Останнім часом вона почувалася краще, але раптом несподівано...» — ридали її помічниці, готові з відчаю піти на той світ за нею. Вівтарі для заклинальної служби вже стояли, а в покої залишилися монахи, які мали ту службу справляти. «Отже, це і справді кінець», — зрозумів Ґендзі, пригнічений безмежним горем.
«А може, це лише підступи злих духів. Не треба так несамовито галасувати!» — заспокоївши жінок, Ґендзі велів проголосити нові обітниці й, покликавши найвідоміших заклиначів, сказав: «Навіть якщо її життя скінчилося, благайте великого Фудо[385], щоб затримав її на цьому світі ще хоч на півроку!» І, оповиті чорним димом, що піднімався над їхніми головами, заклиначі ревно взялися благати великого Фудо.
«О, гляньте на мене ще хоч раз! — просив Ґендзі дружину. — Я ніколи не пробачу собі, що не був поруч з вами в останню мить!» Здавалося, що й він ось-ось розлучиться з цим світом. Неважко собі уявити, в якому розпачі були жінки! Але ось — може, тому що стогони Ґендзі дійшли до самого Будди, — злий дух, який уперто не покидав хвору протягом багатьох місяців, переселився нарешті поблизу у маленьку дівчинку-посередницю і вибухнув прокльонами, а до пані повернулося життя. Ґендзі зрадів, але одночасно здригнувся від жаху.
Упокорений молитвами дух промовив: «Ідіть усі звідси! Мої слова призначені тільки для пана Ґендзі... О як же я хотіла помститися вам за всі образи, які ви завдали мені в житті, але, побачивши, яке велике ваше горе, і зрозумівши, що воно може вкоротити вам життя, я пожаліла вас і з’явилася в такій незвичній подобі. Так, я набрала іншого вигляду, але колишні почуття, що і тепер живуть у моєму серці, привели мене сюди, незважаючи на те, що я зареклася дати про себе знати...» У цю мить дівчинка-посередниця заридала, закривши обличчя волоссям.
Придивившись до дівчинки, Ґендзі згадав, що в такому вигляді дух уже з’являвся йому одного разу[386], й, здригаючись від жаху і відрази, схопив її за руку. «Але чи можу я повірити, що це саме ви? Адже я знаю, що іноді злі лисиці, збожеволівши, паплюжать добру пам’ять покійників. Відкрийте своє справжнє ім’я! Або скажіть щось, відоме тільки мені. Тоді я вам готовий повірити», — сказав Ґендзі. І дух відповів, ридаючи:
О, як тяжко, тяжко...»
Дух ридав, але його стриманість видавала в ньому пані Рокудзьо... Жахнувшись, Ґендзі подумав, що хотів би, щоб вона замовкла.
«Хоча, літаючи у небі, я бачила, як багато зробили ви для моєї дочки, і безмежно раділа, але тепер, коли розійшлися наші дороги, навіть її доля більше не хвилює мене. І тільки одне залишилося у мене — мої образи, — скаржився дух пані Рокудзьо. — Я добре пам’ятаю, як ви нехтували мною, коли я була жива, як відцуралися від мене... Але мені найважче змиритися з тим, що тепер, коли мене немає вже на цьому світі, в розмові з коханою дружиною ви згадуєте про мене, як про погану жінку. А я ж сподівалася, що ви простили мене і не дозволите іншим паплюжити моє ім’я... Тому-то я і прибрала цю жахливу подобу й зважилася на такі крайнощі. До вашої дружини я не відчуваю ненависті, але ви перебуваєте під таким надійним захистом, що я не могла до вас наблизитися. О, ви були так далеко, що до мене долинали лише невиразні звуки вашого голосу. Благаю, полегшіть мої страждання! Всі ці обряди, читання сутр лише збільшують мої душевні муки. Моє тіло обіймає полум’ям, і я не чую священних слів. О, як мені гірко! Прошу вас, розкажіть про мене дочці, Імператриці-дружині. Нехай не допускає у своє серце ревнощів і злоби. Скажіть, щоб доброчесними вчинками вона старалася полегшити тягар, що ліг на її душу за роки, проведені в Ісе. О, якби ви знали, як болісно мучить мене каяття!»
Вона була готова й далі говорити, але Ґендзі, вважаючи недоречним розмовляти з духом, велів дівчинку замкнути, а дружину потайки перенести в інші покої.
А тим часом, коли чутка про ймовірну смерть пані Мурасакі розійшлася по світу і в садибі на Другій лінії з’явилися гінці зі співчуттями, Ґендзі охопила безнадія. Того дня високі придворні, які вийшли подивитися на святкову процесію, що поверталася зі святилища Камо, стоячи край дороги, скрушно побивалися: «Яке велике нещастя! Згасло життя людини, до якої доля була такою прихильною, тож і не дивно, що сьогодні накрапає дощ». «Настільки щедро наділені чеснотами особи рідко коли затримуються довго в цьому світі, — заперечували інші. — Так, «нічого дорожчого не буде на землі!»[387]. Немов про неї сказано... Та якби вона ще довго у благоденстві прожила, то що із нього іншим залишилося б?.. От уже тепер Третя принцеса здобуде прихильність, гідну її звання. Саме того, чого вона, бідолашна, досі була позбавлена».
Переживши тяжкий учорашній день, поглянути на святкову процесію поїхав у кареті також Касіваґі разом із молодшими братами — Садайбеном і Тосайсьо. Почувши від людей, що сталося, він відчув, як його серце здригнулося. «Нема нічого вічного в цьому хисткому світі...»[388] — промовив сам до себе Касіваґі й велів їхати на Другу лінію. Зважаючи на те, що чутка могла виявитися вигадкою, він подався з’ясувати все на місці і удав, що ніщо інше його не цікавить, крім здоров’я пані Мурасакі. Але, побачивши натовп заплаканих людей, зрозумів, що все це, на превеликий жаль, було правдою. Приїхав і принц Сікібукьо, батько Мурасакі, прибитий горем і неспроможний навіть висловити Ґендзі співчуття. До Касіваґі, витираючи сльози, підійшов Юґірі. «Що сталося? — спитав його Касіваґі. — Люди кажуть, ніби щось недобре, аж не віриться. Приголомшений тривалою хворобою пані Мурасакі, я прийшов дізнатися про стан її здоров’я».
«Її стан уже давно був важким, — відповів Юґірі. — А сьогодні вдосвіта вона перестала дихати, начебто через утручання злих духів. Я чув, ніби тепер вона ожила, і всі сподіваються на краще, хоча впевненості не мають. О, як же це важко!» Видно, він гірко плакав, бо очі в нього опухли від сліз. Мабуть, тому що сам Касіваґі перебував тоді у незвичному настрої чи що, йому здалося дивним, що Юґірі так глибоко переживає за свою мачуху.
Численним людям, які прийшли довідатися про стан здоров’я пані Мурасакі, Ґендзі сказав: «Передайте всім, що стан хворої давно вже був важким, а сьогодні вона раптом перестала дихати. Через це прислуга впала в розпач і зчинила такий галас, що я досі не можу заспокоїтися. Тож свою подяку за ваше співчуття я висловлю як-небудь іншим разом». А Касіваґі, вражений цими словами, подумав, що не прийшов би сюди, якби не збіг сумних обставин, бо відчував незручність і докори сумління перед Ґендзі.
Навіть після того, як Мурасакі ожила, Ґендзі все ще не міг позбутися страху за неї і замовляв все нові і нові молебні. Пані Рокудзьо, яка і за життя іноді викликала досить неприємні почуття, на тому світі поводилася просто страшно, що від самої думки про неї він здригався від жаху. Навіть турботи про Імператрицю, її дочку, не приносили йому відради, а оскільки, як відомо, всі жінки за своєю природою гріховні, то й не дивно, що врешті-решт Ґендзі пройнявся глибокою відразою до світу. У тому, що це була саме вона, пані Ракудзьо, він не сумнівався, бо ніхто, крім неї, не міг підслухати слова, сказані в розмові між ним і Мурасакі. О, як же важко було у нього на душі!
Оскільки Мурасакі будь-що хотіла стати монахинею, то, сподіваючись, що така зміна матиме на неї благотворний вплив, Ґендзі дозволив їй підстригти волосся на тімені і прийняти перші п’ять обітниць монахині-мирянки. Коли монах-наставник перед образом Будди піднесено й зворушливо виголошував, яка благодать зійде на того, хто прийняв обітницю, Ґендзі, не відходячи від дружини і втираючи сльози, разом з ним молився до Будди. Адже за таких сумних обставин навіть наймудрішій людині важко зберегти спокій. І вдень, і вночі Ґендзі думав лише про те, як урятувати дружину і затримати її в цьому світі. Розгубившись, він занепав духом, а його обличчя дуже змарніло.
У похмурі, дощові дні п’ятого місяця хворій стало трохи краще, але, як і раніше, її страждання не припинялися. Щоб угамувати злого духа покійної пані Рокудзьо, Ґендзі велів щодня читати одну частину сутри Лотоса і справляти інші рятівні обряди в покоях дружини. Сутру постійно читали в узголів’ї хворої монахи, що славилися особливо звучними голосами, бо дух час від часу давав про себе знати жалібними стогонами і ніяк не залишав бідолашної Мурасакі у спокої. Коли настала спека, хвора почала задихатися і слабшала на очах, а Ґендзі впав у розпач, не знаючи, що далі робити. Відчуваючи, що от-от покине цей світ, Мурасакі з жалем дивилася на чоловіка й думала: «Я вже не дорожу своїм життям, але не уявляю собі, як він ще більше, ніж досі, страждатиме...» І от, мабуть, спонукувана такими думками, вона почала пити цілющий напій, завдяки якому на початку шостого місяця її здоров’я так помітно зміцнилося, що вона могла навіть піднімати голову. Ґендзі, втішений цим, радів, але водночас бачив у цьому поганий знак, а тому не смів залишити її навіть на короткий час, щоб піти до Третьої принцеси у садибі на Шостій лінії.
А принцеса не могла отямитися після того злощасного випадку і хоча особливо не хворіла, але від минулого місяця майже перестала їсти, зблідла і змарніла. Касіваґі приходив іноді до неї ніби уві сні, коли не міг угамувати свою пристрасть, але його відвідини породжували в неї тільки відразу. Принцеса глибоко поважала Ґендзі, а тому в її очах Касіваґі не міг з ним зрівнятися. Безсумнівно, будь-яка інша жінка могла б гідно оцінити його благородні манери, привабливу зовнішність, але принцеса, яка з дитинства звикла бачити незрівнянного Ґендзі, не відчувала до Касіваґі нічого, крім неприязні, і тільки нарікала на долю, яка пов’язала її з ним. Помітивши, в якому стані вона перебуває, годувальниця та інші служниці вкрай обурювалися тим, що Ґендзі так рідко її відвідує. Тож, почувши, як погано принцеса почувається, він нарешті вирішив-таки навідатися до неї.
Мурасакі, знемагаючи від спеки, вимила волосся і завдяки цьому трохи збадьоріла. Вона лежала з розкинутими навколо себе мокрими пасмами, які висихали повільно, не збиваючись у жмутки, а струменіючи красивими хвилями. Її бліде і змарніле, але прекрасне обличчя вражало якоюсь блакитнуватою білизною прозорої шкіри, що немов світилася зсередини. Легка і тендітна, як порожня лялечка від метелика, дружина здавалася все ще безпомічною. Будинок на Другій лінії, що встиг трохи запустіти, бо в ньому ніхто не жив, здавався тепер Ґендзі надзвичайно малим. Останнім часом, коли здоров’я Мурасакі поліпшилося, вона часто милувалася упорядкованим садом, прозорими струмками, і раділа, що дожила аж дотепер на цьому світі. Над прохолодною поверхнею ставка розпустилися квіти лотоса, а на його темно-зеленому листі, немов коштовне каміння, виблискувала роса.
«Погляньте! Таке враження, ніби лотоси тільки для себе зберігають прохолоду», — сказав Ґендзі, приємно вражений тим, що Мурасакі, підвівшись, подивилася на ставок. «Як гляну на вас, то думаю, чи не сон мені сниться? Бо мені часто здавалося, що і моє життя разом з вашим от-от урветься...» — сказав він зі сльозами на очах, а дружина від себе додала:
а Ґендзі відповів:
Хоча Ґендзі не мав охоти йти від Мурасакі, але минуло вже кілька днів відтоді, як його сповістили про нездужання принцеси, а він, цілком заклопотаний дружиною, досі не спромігся її провідати. Та хіба він міг нехтувати тим, що про нього подумають її батько та нинішній Імператор?Тому тепер, коли, так би мовити, світло блиснуло нарешті між хмарами, він міг відлучитися і вирушити до садиби на Шостій лінії. Принцеса, замучена відчуттям провини, боялася глянути Ґендзі в очі і, ледве приховуючи збентеження, не відповідала на його запитання. А тому він, вирішивши, що вона почувається ображеною, хоча намагається цього не показувати, взявся втішати її. Покликавши до себе старшу служницю, він розпитав про настрій принцеси.
«Мені здається, що пані в незвичному стані...» — сказала служниця й описала його ознаки. Ґендзі був вражений. «Неймовірно! Минуло стільки часу, і раптом така несподіванка...» — вимовив він і в душі подумав: «От дивно! Адже з іншими жінками чогось такого не траплялося». Не розпитуючи нічого у самої принцеси, він з жалем дивився на її змарніле обличчя. Ґендзі залишався у садибі на Шостій лінії два чи три дні, бо після тривалої відсутності виїжджати раніше було б незручно. Однак він так сильно тривожився за Мурасакі, що раз по раз писав їй листи. «Невже за такий короткий час у його душі назбиралося стільки слів? Ой, не пощастило нашій господині!» — бурчали служниці, не знаючи, що й сама принцеса не без гріха. І тільки Кодзідзю, з усім обізнана, не мала жодної хвилини спокою.
Почувши про прибуття Ґендзі в садибу на Шостій лінії, Касіваґі, зовсім утративши здоровий глузд, написав принцесі довгого листа, переповненого сердечними скаргами. Скориставшись тим, що Ґендзі ненадовго вийшов в інший флігель і покої спорожніли, Кодзідзю нишком показала його принцесі.
«Мені неприємно навіть дивитися, не те що читати! Мені стало навіть зле», — сказала принцеса і, відвернувшись, лягла. «Все-таки гляньте хоч на цю приписку. Вона така зворушлива...» — наполягала Кодзідзю, розгортаючи листа, але, почувши чиїсь кроки і поспішно відгородивши принцесу завісою, вийшла.
Коли увійшов Ґендзі, вкрай розгублена принцеса, не встигнувши як слід заховати листа, запхнула його під подушку-сидіння. Він прийшов попрощатися, бо ввечері збирався поїхати в садибу на Другій лінії. «Вам начебто стало краще, а от стан пані Мурасакі все ще викликає побоювання, і я не хотів би засмучувати її своєю неувагою. Хоч би що вам казали злі люди, не переймайтеся їхніми словами. Невдовзі ви й самі зрозумієте», — заспокоював він принцесу.
Зазвичай Ґендзі дозволяв собі з принцесою невинні жарти, на які вона відповідала вільно, по-дитячому пустотливо. А от сьогодні була вона пригніченою, уникала його погляду. Мабуть, просто ревнувала? Поки вони лежали в денному покої і розмовляли, спустилися сутінки. Трохи задрімавши, Ґендзі раптом прокинувся від дзвінкого скрекоту цикад.
«Ну що ж, “поки ще видно дорогу...”»[389] — проказав він, переодягаючись. «Місяця дочекайся...»[390] — додала принцеса з юною принадливістю. «Видно, хоче сказати: “А тим часом побудь зі мною...”[391]» — розчулено подумав Ґендзі.
сказала вона щиро, і він, зворушений, знову опускається поруч. Хіба можна її залишити?
сказав Ґендзі, все ще вагаючись, поки врешті-решт, щоб не засмучувати принцеси, не залишився в садибі на Шостій лінії ще на одну ніч. Однак на серці в нього було неспокійно, а з голови не виходили думки про дружину, і, скуштувавши трохи плодів, він ліг спати.
Наступного дня Ґендзі встав рано, щоб виїхати до настання спеки. «Вчора я десь загубив своє віяло. А це, що в мене зараз, від спеки не рятує, — сказав він і, поклавши на підлогу віяло, яке тримав у руці, пройшов в покої, де дрімав учора вдень, і озирнувся. Помітивши, що з-під зім’ятого сидіння визирають краєчки світло-зелених аркушів паперу, він, нічого не підозрюючи, витягнув їх. Два аркуші, рясно просочені пахощами й густо списані явно чоловічим почерком, мали вельми багатозначний вигляд. Прочитавши листа, Ґендзі легко здогадався, хто його написав. Жінка, яка тримала перед Ґендзі дзеркало, не звернула на те, що він читав, жодної уваги, а от Кодзідзю, впізнавши колір вчорашнього листа, відчула, як у неї тривожно закалатало серце. Вона не сміла навіть дивитися туди, де він снідав. «Напевне, все-таки це інший лист, — думала вона. — Не може цього бути... Це просто жах! Невже принцеса не встигла його заховати?» А та, ні про що не здогадуючись, ще спала.
«О, поводиться, немов дитина! — думав Ґендзі. — Розкидає такі листи... А що, якби його знайшов хтось інший? Яка ганебна легковажність! Зрештою, я завжди знав, що не буде спокою, якщо жінці бракує розсудливості».
Після того як Ґендзі поїхав, а служниці розійшлися, Кодзідзю підійшла до принцеси. «Куди подівся учорашній лист? — запитала вона. — Сьогодні вранці такого ж листа я бачила в руках вашого пана». Принцеса, охоплена жахом, залилася сльозами. Кодзідзю жаліла її, але не могла пробачити їй такої необачності. «Куди ви поклали листа? Коли прийшли інші жінки, я залишила вас, щоб не викликати підозри, що нас пов’язують якісь таємниці. А пан Ґендзі прийшов трохи пізніше. Я була впевнена, що ви встигли заховати листа».
«Ой, та ні! Я саме читала його, коли він увійшов, але не встигла заховати, а просто засунула під подушку-сидіння і потім про це зовсім забула». Кодзідзю не знала, що їй на це відповісти. Підійшовши до сидіння, вона взялася шукати листа, але, звісно, не знайшла. «Який жах! Пан Касіваґі й так жив у постійному страху від самої думки, що наш пан дізнається про той випадок... І саме тоді несподівано стається така біда! Ви зовсім, як дитина! Через вашу необережність Касіваґі вас колись побачив, а побачивши, не міг забути і довго домагався зустрічі з вами... Та я й уявити собі не могла, що справа зайде так далеко. Ой, як мені жаль вас обох!» — прямо сказала Кодзідзю, бо вважала принцесу дуже молодою і покірною. І та, нічого не відповідаючи, лише мовчки плакала. Почуваючись зовсім хворою, вона ні ріски в рот не брала, а її служниці нарікали: «Та хіба можна її залишати в такому стані? Пані Мурасакі вже зовсім одужала, а пан тільки про неї і турбується».
Знайдений лист здався Ґендзі вельми підозрілим, тож, коли поруч не було нікого, він прочитав його кілька разів. «Може, його написав хтось з її прислуги, наслідуючи почерк Касіваґі?» — думав він, але деякі вирази в ньому не залишали сумніву щодо його автора. Касіваґі писав, що протягом багатьох років безперервно думав про неї, але й тепер, коли його мрія нарешті збулася, не знайшов душевного спокою. І хоча в цьому листі було багато зворушливих слів, але Ґендзі зневажливо подумав: «Хіба можна писати так відверто? Очевидно, що цього листа написала, на жаль, необережна людина. Скажімо, я колись завжди брав до уваги те, що мій лист може потрапити у чужі руки, а тому навіть у випадках, що вимагали подробиць, обмежувався лише натяками».
«Але все-таки що мені робити з принцесою? — запитував себе Ґендзі. — Може, її хворобливий стан — це наслідок вагітності?.. Яке нещастя! Чи зможу я і надалі дбати про неї, незважаючи на такий незаперечний доказ її провини?» Звичайно, він би не хотів вірити тому, що сталося, але не міг. Адже чоловік, дізнавшись про зраду коханої з іншим, віддаляється від неї, навіть якщо до того вважав її лише придатною для розваг. А що вже казати про зухвалу спокусу принцеси?.. Хоча і в давнину були випадки спокуси самого Імператора, але цього разу все було по-іншому. Прислуговуючи у найвищих покоях, чоловіки і жінки можуть вільно спілкуватися між собою, а тому не дивно, що в когось з них спалахне таємна пристрасть. Далеко не всі жінки розумні і доброчесні, навіть серед ньоґо і кої зустрічаються вельми недосконалі особи, які легко впадають в оману. Зрештою, найчастіше, якщо справа не набуває розголосу, винуватці залишаються на службі в палаці, а в світі ніхто ніколи не дізнається про те, що сталося. «Але як можна жінці, що користується моєю винятковою увагою, більшою, ніж та, з якою мене пов’язує справжнє почуття, нехтувати своїм опікуном? Такого в світі ще не бувало!» — обурювався Ґендзі. Легко може статися, що жінка на службі в Імператора, чимось невдоволена, почне дослухатися до чиїхось пристрасних умовлянь і відповідати на листи, бо деякі просто непристойно залишати без відповіді, і врешті-решт вступить з кимось у таємний зв’язок. Хоча її не можна не засуджувати, але все ж можна зрозуміти. А от хіба можна було уявити собі, що принцеса віддасть своє серце такій людині, як Касіваґі?
І хоча Ґендзі відчував досаду, але вирішив нічим цього не показувати. «А що, як покійний батько також усе знав і тільки вдавав, ніби ні про що не здогадується? — думав він, згадуючи свою молодість. — Що може бути жахливішим від того, що зробив я сам?» Справді, чи мав він право осуджувати того, хто заблукав на схилах гори, що має назву Любов?
Хоча Ґендзі намагався бути спокійним, але дружина бачила, що його щось непокоїть. «Він приїхав сюди з жалю до мене, бо я мало не розлучилася з цим світом, — подумала вона, — і тепер, напевне, тривожиться за принцесу». «Мені стало краще, — сказала вона, — а Третя принцеса, здається, нездорова. Тож не варто було вам так поспішати».
«Так, принцеса була нездорова, але нічого небезпечного в її стані немає, тож турбуватися нема чого. Від Імператора раз у раз приходять гінці. Мабуть, і сьогодні їй принесли листа. Оскільки її батько, імператор Судзаку, доручив мені піклуватися про принцесу, то я не забуваю про неї. А от моя найменша неувага викликає тривогу в серцях найвищих осіб, і я не хотів би їх засмучувати», — сказав Ґендзі, зітхаючи.
«Як на мене, насамперед треба подумати про те, чим невдоволена сама принцеса, — зауважила Мурасакі. — Може, сама вона й не нарікає, але обов’язково знайдуться жінки, які навіюватимуть їй погані думки. І це мене найбільше турбує».
«Я справді вражений тим, що ви, моя люба, так дбайливо ставитеся до принцеси й навіть про її прислугу не забуваєте, хоча вона завдала вам багато прикрощів, — силувано всміхаючись, відповів Ґендзі. — А от я, черства душа, думаю лише про те, щоб не образити Імператора».
Коли ж зайшла мова про повернення в садибу на Шостій лінії, Ґендзі сказав: «Ми повернемося туди разом. А тим часом ви набирайтеся сил».
«Я воліла б ще трохи відпочити тут. Їдьте першим, а я приїду, коли принцесі стане краще...»
За такими розмовами минуло кілька днів.
Раніше, коли Ґендзі довго не приїжджав, принцеса ображалася на його безсердечність, а от тепер, здогадуючись, що в цьому винна і її необачність, найбільше боялася того, що чутка про цей випадок дійде до батька. Касіваґі й далі посилав їй пристрасні листи, та як тільки перелякана Кодзідзю повідомила йому про те, що трапилося, впав у розпач. Коли ж це сталося? Він знав, що така таємниця рано чи пізно вийде назовні, і здригався від самої думка про це. Йому здавалося, що за ним стежить небесне око. А коли в руках Ґендзі опинилося незаперечне свідчення його злочину, Касіваґі відчув такий нестерпний сором, що його постійно проймало морозом, хоча в таку літню пору навіть ранкові та вечірні години не приносять прохолоди. «Господар садиби на Шостій лінії завжди добре ставився до мене, — думав Касіваґі. — Вирізняючи мене серед інших, він запрошував до себе як на розмови про державні справи, так і на розваги. І от чи посмію я показатися йому на очі тепер, коли він має право вважати мене нечесним, невдячним і зухвалим? Однак, якщо я зовсім перестану з’являтися в садибі на Шостій лінії, люди щось запідозрять, та й сам він остаточно впевниться у своїх підозрах». Від цих невтішних думок Касіваґі стало на душі так погано, що він перестав з’являтися навіть у палаці. Навряд чи його вчинок можна було назвати тяжким злочином, але йому здавалося, що його життя змарноване. «Адже я знав, що цим закінчиться, — думав він, каючись. — До того ж принцесі бракувало розсудливості й обережності. Взяти хоча б той випадок з кішкою... Тепер зрозуміло, чому Юґірі був такий роздратований її легковажністю». Здавалося, що, намагаючись вилікуватися від згубної пристрасті, Касіваґі навмисне шукав у принцеси хоч якихось вад. «Навіть особа такого високого походження, необізнана з життям, через необережне ставлення до своїх служниць може спричинити шкідливі наслідки не тільки для себе самої, але також для інших», — подумки дорікав Касіваґі й, жаліючи її, не міг про неї забути.
Хоча Ґендзі, співчуваючи недужій і зворушливо-безпорадній принцесі, й намагався не думати про неї, але раптом у ньому прокинулася така ніжність, яку не могла зруйнувати навіть гіркота зради. Коли він приїжджав у садибу на Шостій лінії і бачив її змучене обличчя, то відчував у грудях такий біль, що мало не плакав. Ґендзі замовив безліч молебнів у різних храмах заради її щасливих пологів. Узагалі він не тільки не змінив свого ставлення до принцеси, але, здавалося, був навіть ще уважнішим до неї. Під час близької розмови, для годиться, Ґендзі зберігав зовнішній спокій, приховуючи відчуження до принцеси, про яке з гіркотою на серці здогадувалася лише вона. Хоча він так і не сказав їй прямо, що бачив листа, вона мовчки, по-дитячому, страждала. «У всьому винна її вдача, — думав Ґендзі. — Добре, коли жінка лагідна і по-дитячому безпосередня, але якщо вона занадто наївна, то не викликає довіри. Зрештою, у будь-якого подружжя виникають свої клопоти. От наприклад, чи не занадто ласкава і слухняна ньоґо Акасі? Боюся, що закоханому в неї чоловікові легко збити її з пантелику. Як правило, чоловіки зневажають безвольних і піддатливих жінок. Якщо хтось з них захопиться особою, за своїм становищем для нього недоступною, то саме нестача в ній твердого характеру спричиняє непоправні наслідки. А от дружина Правого міністра[392], не маючи в житті надійної опори і змалку поневіряючись у провінції, була настільки розумною та обачливою, що, вдаючи, ніби нічого не помічає, м’яко відхиляла всі мої таємні домагання, хоча на той час всі вважали мене її батьком. Коли ж Правий міністр, ввійшовши у змову з не вельми сумлінною служницею, проник в її покої, вона зуміла дати всім зрозуміти, що це сталося всупереч її бажанню, але потім вийшла заміж з дозволу батька, а не внаслідок власної необачності». Якщо подумати, то вона вчинила дуже розумно. Напевне, їй та Правому міністрові судилося тривале подружжя ще з попереднього народження, але люди вважали б їхнє одруження трохи легковажним, якби вона відразу погодилася на нього. Словом, повелася вельми розумно.
Ґендзі не забував і про пані Найсі-но камі[393] з Другої лінії, але, зазнавши на власному досвіді, наскільки неприємними бувають наслідки любовної пристрасті, мимоволі засуджував її за слабкість характеру. Звістка про те, що вона нарешті постриглася в монахині, зворушила і засмутила його. Щиро схвильований, він написав їй листа, докоряючи за те, що вона навіть не натякнула йому про такий намір:
Я багато разів упевнювався в тому, наскільки мінливий цей світ, але, на жаль, так і не зумів зректися його. А от ви мене випередити. Дозвольте ж сподіватися, що Ви не забудете і про мене в своїх молитвах». Лист виявися вельми довгим.
Колись саме Ґендзі перешкодив Найсі-но камі постригтися в монахині, і тепер вона крадькома від людей плакала, згадуючи, скільки горя приніс їм цей зовсім не випадковий зв’язок. Вважаючи, що цей лист, напевне, буде останнім, Найсі-но камі вклала у відповідь всю свою душу. Ґендзі глибоко зворушили знаки, залишені її пензлем на папері.
«Мені здавалося, що я одна пізнала, наскільки мінливий цей світ, а Ви кажете, що я випередила Вас. А насправді
Молитися я буду за всіх, а тому й за Вас...» Лист, написаний на темному сірувато-зеленому папері, був прив’язаний до стебла анісу[395]. Його зміст був цілком звичайним, але почерк, як і колись, вражав витонченістю.
Оскільки Ґендзі перебував тоді в садибі на Другій лінії, то, зрозумівши, що тепер його зв’язок з Найсі-но камі остаточно розірвався, показав листа дружині. «О, як жорстоко мене зневажено! Та й сам я остогид собі, — сказав він. — Досі залишалися тільки дві жінки, з якими я міг говорити про все на світі, здатних на найтонші переживання й завжди готових по-дружньому відгукнутися на мої почуття. Це Асаґао, колишня жриця святилища Камо, та пані Найсі-но камі з палацу імператора Судзаку. На жаль, обидві вони стали монахинями, а жриця Камо тепер ревно віддається служінню Будді й більше нічим не переймається. Правду кажучи, я не часто зустрічав серед жінок такої, в якої глибокий розум настільки поєднувався б зі щирою дружелюбністю. Як усе-таки важко виховувати дочку! Її доля — річ невидима й не піддається волі батьків. А скільки часу і сил треба витратити, щоб домогтися успіху! На щастя, мені не довелося дбати про багатьох дітей, хоча пам’ятаю, що раніше я нарікав на долю, яка не подарувала мені численних нащадків. Будь ласка, поставтеся з належною увагою до виховання юної принцеси. Оскільки наша ньоґо[396] зовсім молода й ще не встигла глибоко проникнути в душу речей, а її численні придворні обов’язки майже не залишають їй вільного часу, тому вона може чогось недогледіти. Без належного виховання принцесам годі розраховувати на спокійне життя й бути захищеними від людського лихослів’я. Тоді як жінки низького звання, підшукавши собі більш-менш надійного чоловіка, можуть у всьому покластися на нього».
«Хоча я не впевнена, що зможу бути для принцеси успішною наставницею, але готова дбати про неї до кінця свого життя. Тільки от чи довго я проживу?..» — сумно відповіла Мурасакі, заздрячи тим, кому ніщо не завадило стати на шлях служіння Будді.
«Годилося б приготувати для пані Найсі-но камі одяг для її нового стану, поки служниці самі не навчилися цього робити, — порадив Ґендзі. — Може, ви знаєте, як шити рясу? Тоді візьміться до цієї роботи, будь ласка. А пані Східних покоїв садиби на Шостій лінії вам у дечому допоможе. Суворість одягу монахині не тішить ока, але її треба дотримуватися». В покоях Мурасакі почали шити сіро-зелене вбрання. Покликавши умільців з Імператорських майстерень, Ґендзі потайки доручив їм підготувати все потрібне начиння, приділивши особливу увагу виготовленню подушок-сидінь, підстілок, ширм і завіс.
А тим часом через усі ці клопоти було відкладено до осені вшанування імператора-монаха Судзаку, але на восьмий місяць випали дні жалоби на пам’ять про покійну матір Юґірі[397], й нікому було зайнятися добором музикантів. Дев’ятого місяця переставилася Велика імператриця[398], мати імператора-монаха Судзаку, тому святкування відклали до десятого, але знову скасували з огляду на погіршення стану Третьої принцеси.
Десятого місяця імператора-монаха Судзаку відвідала його дочка, Друга принцеса[399], яка стала дружиною Касіваґі. Великий міністр у відставці[400] узяв на себе приготування до церемонії і зробив усе, щоб надати їй небаченого досі розмаху. Касіваґі, його син, також, зібравши всі сили, взяв участь у зустрічі. І все-таки, як і досі, він почувався таким хворим, що здавалося, ніби його підкошує якась невідома недуга.
А Третя принцеса, пригнічена сумними думками, цілими днями потайки зітхала, і, мабуть, тому так тяжко зносила вагітність. Вона мала такий крихкий і виснажений хворобою вигляд, що, побачивши її, Ґендзі мимоволі відчував біль у серці. «Що станеться з нею?» — мучився він болісними сумнівами. Увесь той рік минув у заклинаннях і молитвах.
Звістка про хворобу принцеси, дійшовши й до гірського монастиря, сповнила серце імператора-монаха Судзаку ніжністю й тугою. Знаючи від людей, що останніми місяцями Ґендзі не тільки не живе в садибі на Шостій лінії, але майже не буває там, він переживав, нарікаючи на мінливість світу. Його душа не мала спокою навіть тоді, коли таку поведінку Ґендзі можна було пояснити тим, що він повністю зайнятий опікою хворої Мурасакі, а тим паче тепер, як стан її здоров’я поліпшився. «Невже сталося щось таке, що змінило ставлення Ґендзі до принцеси? Навіть якщо за самою принцесою і немає жодної провини, серед служниць могли знайтися негідні особи, які втягли її в біду. Адже і в палаці, де панують вишукані стосунки, іноді поширювалися безсоромні чутки», — думав він. Хоча імператор-монах уже відійшов від суєтного світу, але, неспроможний забути про дочку, написав їй щирого листа. Його принесли саме тоді, коли Ґендзі перебував у садибі на Шостій лінії. І от що в ньому було:
«Я давно не писав Вам, бо не мав приводу. Чимало років і місяців минуло після нашої розлуки, сповненої тугою за Вами. А коли я дізнався, що Ви не зовсім здорові, то навіть під час молитов бачу Ваш образ перед очима. Як Ви почуваєтеся? Пам’ятайте, що Вам треба терпіти навіть тоді, коли сімейне життя не приносить радості. Не показуйте, що Ви ображені й про все здогадуєтеся. Будьте завжди гідні Вашого високого звання».
Звісно, цей лист викликав у серці Ґендзі жаль до імператора-монаха. «Мабуть, він нічого не знає про ганебну подію з принцесою, — подумав Ґендзі. — Видно, його турбує лише одне — моя неувага до дочки». «Що ви відповісте батькові? — спитав він принцесу. — Не знаю, як вас, але мене дуже пригнітив цей сумний лист. Хоча я й не схвалюю вашої поведінки, але ніхто не може дорікнути мені, що я вами нехтую. Не розумію, звідки у вашого батька такі відомості?» Принцеса, навіть засоромлено відвернувшись, мала чарівний вигляд. Її змарніле, засмучене обличчя вражало благородною красою.
«Я добре розумію, чому, знаючи, які ви недосвідчені й по-дитячому наївні, ваш батько так за вас тривожиться, — вів далі Ґендзі. — А тому відтепер вам у всьому треба бути обачнішою. Я не збирався докучати вам своїми порадами, але, мабуть, він упевнився, що я не виправдовую його сподівань. Не приховую, що це мене пригнічує, а тому вважаю за потрібне принаймні вам про це сказати. Ви надто ще нерозважливі й схильні піддаватися чужим впливам. Може, ви незадоволені мною, вважаючи мене недостатньо чуйним, ба навіть черствим. До того ж я вже немолодий і, як це не прикро казати, може, просто набрид вам. Але прошу вас, принаймні поки живий ваш батько, не зневажайте старого чоловіка, якому той доручив дбати про вас. Я здавна прагнув до служіння Будді, але, на жаль, на цьому шляху мене випередили навіть жінки, які, напевне, над цим навіть глибоко і не замислювалися, тож може скластися враження, що я безвольна людина. Але повірте, що я не вагався б ні хвилини, якби свого часу ваш батько, відрікшись від суєтного світу, не доручив мені опіки над вами, чим вельми мене потішив. І якщо тепер я пішов би за ним, залишивши вас без усякої опори, то завдав би йому смертельного удару. Уже не залишилося нікого, крім вас, хто прив’язував мене до цього світу. У ньоґо Акасі багато дітей, і, хоча важко передбачити їхнє майбутнє, я можу про них не турбуватися, якщо нічого поганого не трапиться за мого життя. Решта близьких мені людей вельми немолода, і, якщо вони побажають за тих чи інших обставин піти за мною, я спокійно прийму їхнє рішення. Вашому батькові залишилося недовго жити в цьому світі. Він стає дедалі слабкішим тілом і душею, а тому подбайте, щоб жодні несподівані чутки, які заплямували б ваше ім’я, не порушували його спокою. Якби йшлося тільки про теперішнє життя, то це не мало б значення. Та коли б через це виникла перешкода на шляху до життя прийдешнього, то це був би великий гріх».
Хоча Ґендзі говорив спокійно, ніби ні на що відверто не натякаючи, та коли сльози покотилися по щоках принцеси, яка, здавалося, от-от знепритомніє, він також заплакав.
«О, як мене колись дратували втручання старих людей у справи молодих! Та, бачите, тепер і я це роблю, — сказав він, соромлячись. — Мабуть, я таки здаватимуся вам осоружним стариганом». Опісля Ґендзі присунув до себе пензлик, розтер туш і, вибравши папір, попросив принцесу написати відповідь, але руки в неї тремтіли, і писати вона не могла. «Напевне, на ті довгі листи вона відповідала швидше», — мимоволі подумав Ґендзі, знов відчувши неприязнь до принцеси, але відразу опанував себе й заходився пояснювати їй, як треба відповісти батькові. «Коли ж ми відвідаємо його? Ось і цей місяць минув. Кажуть, Друга принцеса влаштувала на його честь величне свято. Мені здається, що вам у вашому делікатному стані не варто і змагатися з нею. На одинадцятий місяць припадає жалоба[401]. А наприкінці року і так чимало клопотів. Напевне, вашому батькові буде боляче дивитися на вас, але, з іншого боку, чи варто відкладати? Наберіться духу, бадьоріться і подбайте про своє змарніле обличчя», — радив Ґендзі співчутливо.
Колись з будь-якого важливого приводу Ґендзі обов’язково викликав до себе Касіваґі, щоб з ним порадитися, але останнім часом жодного разу цього не робив. Здогадуючись, що люди можуть запідозрити щось недобре, Ґендзі, однак, вперто уникав зустрічей з ним, щоб в його очах не виставляти себе жалюгідним дурнем, а також не втратити душевного спокою. І поки Ґендзі отак роздумував, минуло кілька місяців, протягом яких Касіваґі не з’являвся в його садибі, за що він не міг йому дорікнути. Зрештою, ніхто з людей не дивувався, бо всі знали, що Касіваґі нездоровий, а в садибі на Шостій лiнiї не влаштовувалися жодні урочистості. І тільки Юґірі здогадувався, що причина, напевне, полягає в тому несподіваному для них обох випадку, після якого Касіваґі досі не може опам’ятатися, але і уявити собі не міг, що про все це вже знає батько.
Настав дванадцятий місяць. Підготовка до вшанування імператора-монаха Судзаку, призначеного на один з днів після десятого поточного місяця, супроводжувалася численними мистецькими репетиціями в садибі на Шостій лінії, до яких залюбки залучилася навіть Мурасакі, яка досі залишалася в будинку на Другій лінії. Ньоґо Акасі також жила тоді в батьківському домі. І цього разу вона знову розродилася хлопчиком. Усі її діти були чарівні, і Ґендзі з ранку до вечора грався з ними, радіючи перевагам, які надає похилий вік. На репетицію музикантів у садибу на Шостій лінії приїхала і Тамакадзура, головна дружина Правого міністра[402]. Оскільки Юґірі перед тим, як показатися Ґендзі, проводив попередню репетицію з музикантами у східній частині садиби, то Ханацірусато, її господиня, не бачила головної.
Через те, що відсутність Касіваґі могла позбавити блиску таке важливе свято, викликати невдоволення та здивування, то Ґендзі послав йому запрошення, але той відмовився приїхати, пославшись на нездоров’я. Знаючи, що жодною певною хворобою Касіваґі не страждає, Ґендзі, співчутливо подумавши, що, мабуть, того мучать докори сумління, знову послав до нього гінця.
«Чому ви відхилили запрошення? — запитував сина Великий міністр у відставці. — Адже ваше небажання брати участь у святі можуть неправильно витлумачити. Вам не так уже й погано, тож чи не краще зібратися з силами і поїхати?» І коли саме в ту хвилину від Ґендзі знову прибув гонець, Касіваґі хоч-не-хоч все-таки вирушив до садиби на Шостій лінії.
Касіваґі прибув тоді, коли найвидатніші гості ще не зібралися. Як звичайно, його провели в покої Ґендзі й посадили за ширмами, які відділяли внутрішні покої від передніх. З першого погляду впадали в очі крайня худорлявість і блідість його обличчя. Якщо колись він різко поступався своїм гордовитим, самовпевненим молодшим братам, то тепер, надзвичайно тихий і скромний, міг би гідно стояти поруч з принцесою. «От тільки чому вони обоє повелися так нерозсудливо?» — дивлячись на Касіваґі, думав Ґендзі, й нічим не видаючи своїх справжніх почуттів, люб’язно розмовляв з ним.
«О, як давно ми не бачилися! — сказав він. — Останнім часом я доглядав хворих і не мав вільного часу. Дочка імператора-монаха Судзаку, що живе в моєму домі, збирається відзначити п’ятдесятиріччя батька, але досі багато чого заважало їй це зробити, а тим часом рік підійшов до кінця. Звичайно, тепер про якусь урочистість уже не йдеться, але ми вирішили, хоч для годиться, чимось пісним його почастувати. Назвати майбутнє вшанування святом було б перебільшенням. Мені просто хочеться показати імператорові-монаху своїх численних онуків. З огляду на це я вже давно почав вчити їх танцювати, щоб хоч чимось порадувати його. Боюся, що, крім вас, ніхто не зможе мені в цьому допомогти, а тому я не дорікатиму вам за те, що місяцями ви нас не відвідували». Хоча Ґендзі говорив цілком щиро, але Касіваґі так збентежився, що, побоюючись мимоволі видати себе зашарілим обличчям, довго не міг вимовити ані слова.
«Я чув, що останнім часом ви дуже переживали за здоров’я ваших близьких, і від усієї душі співчував вам, — відповів він нарешті. — А от напровесні в мене так загострилася давня хвороба ніг[403], що я майже не міг ходити. З кожним днем мені ставало щораз гірше, поки нарешті я так ослаб, що перестав бувати навіть у палаці і жив весь цей час повним відлюдником. Тепер, коли імператор-монах досяг п’ятдесятирічного віку, батько вирішив, що нам більше, ніж будь-кому іншому, треба належно вшанувати його. «Я вже зняв чиновницьку шапку і без жалю відмовився від карети[404], — сказав він. — Тому мені не годиться брати участь у такій церемонії. І хоча ваше звання ще невисоке, але треба показати імператорові-монаху, що ваша повага до нього нітрохи не менша від моєї». — «Тож я, за батьковою спонукою, переборюючи хворобу, прийшов сюди. Імператор-монах живе усамітнено, далеко від мирської суєти, і всякий блиск та гамір йому не до душі. Мені здається, що тиха, щира розмова сподобається йому куди більше, й чим менше часу займуть церемонії, тим краще».
Ґендзі високо оцінив те, що Касіваґі жодним словом не обмовився про пишне святкування, яке влаштувала на честь батька Друга принцеса.
«Власне, саме так і буде, — зауважив Ґендзі. — От тільки боюся, що люди звинуватять нас у незнанні правил, якщо знехтуємо деякими церемоніями. Але якщо ви, людина, обізнана з такими речами, підтримуєте мене, то я щасливий, що не помилився. На жаль, Удайсьо[405], який успішно дає собі раду з придворними обов’язками, ніколи не мав схильності до витончених розваг. А от імператор Судзаку справедливо вважається тонким шанувальником мистецтва. Особливо він любить музику і сам є чудовим музикантом. Щоправда, тепер, як ви кажете, він відмовився від усього мирського, а тому треба докласти ще більших зусиль, щоб потішити його слух, який, напевне, став ще витонченішим за роки тихого, відлюдного життя. Тож я прошу вас разом з Удайсьо підготувати хлопчиків-танцюристів так, щоб вони в усьому були бездоганними. Бо на так званих професійних учителів не завжди можна покладатися, навіть якщо свою справу вони знають чудово». Хоча Касіваґі радів, що Ґендзі говорив з ним вельми приязно, але не міг вгамувати збентеження і, скупо відповідаючи, тільки й думав про те, як би швидше піти. На щастя, Ґендзі не затримував його, як бувало раніше, довгою розмовою, тож при першій же нагоді Касіваґі відкланявся.
Перейшовши в східну частину будинку, він оглянув одяг для музикантів і танцюристів, який приготував Юґірі, й порадив дещо виправити. І якщо йому вдалося поліпшити й без того досконале, то це означало, що він справді мав добрий смак і глибокі знання в цій царині. Того дня відбувалася лише репетиція, але щоб не розчарувати присутніх на ній жінок, танцюристів, яким у день вшанування імператора-монаха належало виступати в червонувато-сірому верхньому і бузковому нижньому одязі, одягнули в зелене верхнє та червоне нижнє вбрання. Тридцять музикантів були в білому. Їх помістили на галереї, що веде до південно-східного павільйону риболовлі. З’явившись з-за пагорба, вони заграли мелодію «Туман над горою безсмертних». В повітрі кружляв легенький сніжок і здавалося, «іще зима, але весна десь поруч...»[406] Гілки слив, горді своїм ніжним оздобленням, були прекрасні. Господар дому влаштувався за ширмами в передніх покоях. Поруч з ним сиділи принц Сікібукьо і Правий міністр. Вельможі нижчих рангів розмістилися на галереї. Оскільки відбувалася тільки репетиція святкування, то частування було найпростішим.
Четвертий син Правого міністра Хіґекуро, третій син Юґірі та двоє онуків принца Хьобукьо виконали танець «Десять тисяч років». Вони були зовсім ще малі й зворушливо-чарівні. Всі четверо походили з високих столичних родів, а їхня миловидна зовнішність і вишуканість вбрання тільки підкреслювали їхнє благородство. А втім, може, глядачам лише так здавалося? Другий син Юґірі, народжений від То-найсі-но суке, і внук принца Сікібукьо (син колишнього Хьое-но камі, якого тепер, після отримання звання цюнаґона, називали Ґен-цюнаґоном) виконали танець «Прекрасний олень». Третій син Правого міністра виступив у танці «Князь Лін-ван», а старший син Юґірі — в танці «На зігнутих ногах». На закінчення юнаки та дорослі з тих же родин виконали ще кілька танців, зокрема, «Великий мир» і «Радісна весна». Коли спустилися сутінки, Ґендзі велів підняти завіси, щоб показати зацікавленим глядачам, як з неповторною витонченістю танцюють його чарівні внуки. Їхні учителі не пошкодували сил, щоб прищепити свою майстерність до вродженого благородства дитячих рухів, завдяки чому їхній успіх настільки перевершив усі очікування, що навіть годі було сказати, який з хлопчиків кращий. Постарілі вельможі пустили сльозу, а принц Сікібукьо, згадуючи своїх онуків, плакав так, що його ніс аж почервонів.
«Під старість люди стають слізливими. І дарма Уемон-но камі посміхається, дивлячись на мене. На жаль, молодість швидкоплинна, а роки не течуть назад. Ще нікому не судилося втекти від старості», — сказав Ґендзі, крадькома кинувши погляд на Касіваґі, який виділявся серед інших своїм сумним і задуманим виглядом. Мабуть, він і справді нездужав, бо навіть чудові танці не привертали його уваги. Але, як не дивно, саме до нього звернувся Ґендзі, вдаючи сп’янілого, з такими словами. Звичайно, все це скидалося на жарт, але в Касіваґі щораз сильніше билося серце й боліла голова, коли до нього доходила чаша з вином, а він лише пригублював її. Помітивши його хитрість, Ґендзі змушував його осушувати кожну подану чашу. Касіваґі зовсім зніяковів, від чого став привабливішим за будь-кого іншого з присутніх. Однак сам він почувався так погано, що, не витримавши до кінця репетиції, поїхав. Геть збентежений, він запитував себе: «Чого мені так тяжко на душі? Хіба я захмелів більше, ніж звичайно? Невже від докорів сумління в мене запаморочилася голова? Звідкіля в мене така легкодухість? Що ж зі мною сталося?» Насправді Касіваґі страждав не від скороминущого сп’яніння, бо невдовзі відчув, що йому стало зовсім погано. Батько, відставний Великий міністр, та його дружина, занепокоєні здоров’ям сина, наполягли на його переїзді до них. А що вже казати про те, якою нещасною почувалася його дружина Оціба, Друга принцеса?
Хоча в минулі дні душевного спокою Касіваґі не приділяв дружині особливої уваги, а лише тішив себе порожніми надіями, що все з часом владнається, але тепер від самої думки про остаточну розлуку відчув сум і співчуття до нещасної принцеси, яку через нього в майбутньому ніщо, крім страждань, не чекає.
Пригніченою була й мати Другої принцеси. «За всіма людськими звичаями, подружжя ніколи не мають розлучатися так само, як батьки постійно залишаються батьками. Мене дуже засмучує, що ви збираєтеся жити окремо, поки не одужаєте. А чи не краще вам нікуди не переїжджати? Спробуйте ще тут покращити своє здоров’я», — бідкалася вона, відділена від Касіваґі ширмою.
«Правду кажете. Коли я, незначна людина, отримав дозвіл на одруження з такою високою особою, то сподівався, що віддячу за цю честь принаймні тим, що житиму довго і зрештою виб’юся в люди. Однак, на жаль, через хворобу ви так і не встигнете переконатися в моїй відданості. Здається, я тут довго не затримаюсь, але й покинути цей світ спокійно не можу...» — зітхнувши, відповів Касіваґі.
Вони обоє довго плакали, і Касіваґі не міг негайно виїхати. Але стривожена його долею мати знову прислала по нього: «Чому Ви не хочете відвідати своїх батьків? Хоча я маю багато дітей, але насамперед згадую Вас, коли почуваюся самотньою і в зустрічі з Вами шукаю розради. А тепер ви лишаєте мене в жорстокій непевності...» Що й казати, її нарікання було справедливим.
«Я був первістком, і, може, тому мене завжди любили більше, ніж інших дітей. А тепер мати сумує і непокоїться, коли мене не бачить навіть протягом короткого часу. Великий гріх був би не зустрітися з нею тепер, коли я відчуваю, що недовго мені залишилося жити. Я ніколи собі цього не пробачу. Якщо почуєте, що мій стан безнадійний, приїжджайте таємно до мене. Я обов’язково хочу ще раз побачитися з вами. Я нерозумна, нікчемна людина, і мені шкода, що я завдав вам стільки прикрощів. Та чи міг я знати, що моє життя буде таким коротким. Я помилявся, коли вважав, що в майбутньому довго житиму», — сказав Касіваґі дружині й, схлипуючи, поїхав до батьків, а вона залишилася сама зі своїм невимовним горем у душі.
У батьковому домі Касіваґі з нетерпінням чекали, і після приїзду усіма засобами взялися його лікувати. Його хвороба не була наглою, але він уже давно нічого не їв, навіть мандаринів не торкався, і став таким слабим, що здавалося, ніби якась невідома сила тягне його на той світ. В свою чергу, Ґендзі, вражений таким прикрим поворотом подій, поспішив неодноразово висловити своє співчуття Великому міністрові у відставці. А ще більше побивався Юґірі, давній близький друг Касіваґі, засмучений його недугою.
Вшанування імператора-монаха Судзаку призначили на двадцять п’ятий день. І хоча таку дату не можна було назвати вдалою, бо один з найвидатніших чоловіків столиці тяжко хворів, а його рідні й близькі глибоко сумували, а проте свято, яке і так довго відкладалося, скасувати було неможливо. Ґендзі з жалем уявляв собі, як через це тяжко на душі у Третьої принцеси. Як вимагав у такому випадку звичай, він замовив читання сутр у п’ятдесяти храмах, а в монастирі, де перебував імператор-монах Судзаку, сутри Дайніці[407].
Дуб
Головні персонажі:
Поки Касіваґі отак безперервно страждав, а хвороба ніяк не відступала, старий рік змінився новим. Він бачив, як побиваються над ним батько-мати, і розумів, що його бажання вкоротити собі віку до добра не приведе, бо, покинувши їх раніше, ніж дозволяє природній порядок, вчинив би великий гріх. Але, з другого боку, що могло б затримати його на цьому світі? «Честолюбний з дитинства, — думав Касіваґі, — я завжди прагнув хоч у чомусь, чи то у службових чи в особистих справах, перевищити інших, але, на жаль, мої наміри щоразу виявлялися нездійсненними і я, зневірившись у собі, став нарікати на цей осоружний світ. І от тоді в мене зародилося бажання готуватися до прийдешнього життя, але з часом я зрозумів, що не знайду спокою «в горах і полях»[408], уявивши собі, якого горя можу завдати батькам. Отож я залишився сяк-так жити, як досі жив, аж поки нарешті не накликав на себе такої біди, що соромно показуватися людям на очі. Але я розумію, що сам винен у всьому і не маю права когось осуджувати. Видно, така моя доля, визначена попередніми народженнями, тож не варто скаржитися богам і буддам. «З сосною віковічною роками нікому не зрівнятися...»[409] , тож якщо раніше чи пізніше всім доведеться покинути цей світ, чому б мені не піти з нього тепер, поки за мною ще хтось сумуватиме? О, якби я міг сподіватися, що почую хоч одне слово співчуття від неї, то вважав би його свідченням кохання, якого я зазнав, «мов та комаха влітку, що без тями летить на полум’я, згораючи дотла»[410]. Якщо ж я і далі житиму, то від неслави серед людей і мені, і їй доведеться зазнати тяжких душевних мук. А якщо я покину цей світ, то, може, мені пробачить той, хто, напевне, осуджує мій негідний вчинок. Все зникне, коли я дійду до останньої межі свого життя. Інших злочинів я не скоював, а тому хіба не можу сподіватися на співчуття того, хто впродовж років виявляв до мене глибоку прихильність?» За такими невтішними роздумами Касіваґі з кожним днем все глибше впадав у безнадію. «Чому я опинився у такому принизливому становищі?» — думав він у нестямі, мимоволі заливаючись сльозами, які, здавалося, могли потоком віднести його узголів’я. Та як тільки йому стало трохи краще і його залишили нарешті самого, він написав такого листа Третій принцесі: «Може, Ви чули про те, що моє життя добігає кінця? І хоча я здогадуюся, що Ви маєте право не перейматися мною, та все ж мені прикро...» Його рука так сильно тремтіла, що, не зумівши висловити всього, що хотів, Касіваґі тільки дописав:
Скажіть хоч слово співчуття, щоб моє серце заспокоїти й розвіяти пітьму, в якій я прирік себе блукати».
Видно, власний гіркий досвід нічого не навчив його, бо він ще одного листа написав, щоб поділитися своїми гіркими думами із Кодзідзю: «Я хотів би востаннє зустрітися з Вами особисто». Ще змалку Кодзідзю бувала в домі відставного Великого міністра, де служила її тітка, і добре знала Касіваґі. А тому не могла не пожаліти його, прочитавши слово «востаннє», й хоча не схвалювала його зухвалої поведінки, слізно попросила Третю принцесу: «Все-таки дайте йому відповідь, бо для нього це справді буде останній лист».
«Я також відчуваю, що й мені як не сьогодні, то завтра... — відповіла принцеса. — І хоча я розумію, як йому тепер тяжко, але, навчена гірким досвідом, знаючи, які можуть бути наслідки, утримаюся від відповіді».
Хоч розсудливістю й обачністю Третя принцеса ніколи не вирізнялася, але дуже боялася глянути в очі Ґендзі, який останнім часом став іноді натякати на її таємний зв’язок з Касіваґі. Однак Кодзідзю, наполягаючи на своєму, приготувала пензель з тушшю, і принцеса хоч-не-хоч все-таки написала листа, який одразу ще під покровом ночі було таємно доставлено Касіваґі.
А тим часом Великий міністр у відставці викликав славетного монаха із храму на горі Кадзуракі, щоб відправити обряд заклинання. І тоді в будинку залунав його гучний голос, що урочисто виголошував заклинання і читав священні тексти. За порадою людей, міністр послав молодших синів на пошуки також інших заклиначів-самітників, що жили далеко в горах і мало кому були відомі. Невдовзі в його будинку зібралося чимало монахів-відлюдників, вельми непривабливих на вигляд. Хоча стан Касіваґі й не вказував на певну хворобу, але цілими днями, занурений у відчай, він стогнав та іноді плакав. Чимало ворожбитів вбачало в його нещасті втручання жіночого злого духа, з чим погоджувався і сам міністр. Та оскільки злий дух не виявляв себе, то занепокоєний міністр послав синів на пошуки рятівника навіть у найвіддаленіших гірських закутках.
Коли монах з гори Кадзуракі, високий чоловік із гострим поглядом і різким голосом, взявся гучно читати заклинання біля хворого, Касіваґі не витримав: «Ой, нестерпно! Невже я настільки грішний? Мені так страшно від цього голосу, що здається, ніби моє життя от-от урветься». Нишком вислизнувши з ліжка, він поспішив до Кодзідзю. Міністр нічого про це не знав, бо Касіваґі велів слугам казати всім, що він спить. Уважаючи, що все так і є, міністр пошепки перемовлявся з монахом. Він, попри свій літній вік, завжди був веселої, жартівливої вдачі, але тепер, сидячи навпроти монаха, розповідав про те, як його син спочатку заслаб і як потім, незважаючи на тимчасове поліпшення, тяжко захворів. «Прошу вас, моліться, щоб той злий жіночий дух нарешті відкрився!» — благав він допомоги так ревно, що сумно було на нього дивитися.
«Ви тільки послухайте! — казав тим часом Касіваґі Кодзідзю. — Ніхто не знає, за які гріхи я занедужав, а ворожбити кажуть, що в усьому винний жіночий дух. О, якби це була правда! Коли б її мстивий дух проник у моє тіло, то я ним дорожив би, а життя вже не здавалося б таким осоружним. Відомо, що і в давні часи жили люди, які, прагнучи незаслуженої винагороди, піддавалися злочинній пристрасті, знеславлювали своїх коханих і зрештою починали відчувати огиду до власного життя. Та хіба мені від цього легше? Мені страшно від самої думки, що я житиму, але не зможу дивитися прямо в очі Ґендзі, який знає про мою провину, мабуть, з огляду на його надто високий авторитет. Хоча мій гріх не такий вже й великий, але того вечора під час репетиції, коли я з ним зустрівся, я так розгубився, що здавалося, ніби моя душа вилетіла з мого тіла й не може повернутися назад. Якщо вона витає там, у садибі на Шостій лінії, то, прошу вас, туго поділ одягу зав’яжіть[411]».
Ось так він розповідав, то плачучи, то усміхаючись, ослаблий за останні дні настільки, що здавалося, ніби від нього лишилася сама тінь. А Кодзідзю розказала йому, що принцеса постійно сидить у задумі й не сміє нікому в очі глянути. Касіваґі так чітко уявив собі її засмучене, змарніле обличчя, що аж злякався: «Невже моя душа і справді витає біля неї?»
«Більше нічого про неї від мене ви не почуєте. Жаль бере від самої думки про те, що моя ганебна поведінка може стати перешкодою для її найвищого просвітління. Перш ніж покинути цей світ, я хотів би почути про її щасливі пологи. Бо той сон, який я бачив колись, не дає мені спокою. А, на жаль, порадитися нема з ким», — скаржився Касіваґі, охоплений глибоко пристрастю, яка злякала й обурила Кодзідзю. Однак наступної миті нестерпний жаль пронизав її серце, і вона заплакала.
Присунувши до себе світильник, Касіваґі прочитав відповідь принцеси. Знаки, нанесені блідою тушшю, вражали дивовижною витонченістю. «Мені Вас жаль, але чи смію... Я можу лише гадати... Ви пишете: «І тоді не згасне...», але...
Невже Ви думаєте, що я затримаюся тут надовго?» От і все, що вона написала, але зворушеному Касіваґі було досить і цього.
«Невже у мене не залишиться іншої згадки про світ, крім цього диму в небі? Яка марнота!» — і він заридав. Касіваґі писав відповідь лежачи, раз по раз відриваючи пензлик від паперу, щоб перепочити. Речення в листі закінчувалися невиразно, почерк був настільки дивним, що скидався на пташині сліди.
Уважно дивіться в небо ввечері, де зникне мій дим, — писав він з важким серцем. — І не зважайте на того, хто може Вам дорікнути. Та й мене, нещасного, згадуйте принаймні зі співчуттям».
«Ну, гаразд, — сказав він нарешті, відклавши пензлик. — Повертайтеся до вашої господині, поки не стемніло, і передайте їй, що моє життя наблизилося до кінця. Я не хотів би, щоб людські підозри обтяжували мою душу навіть на тому світі. О, яким же злочином у попередньому народженні накликав я на себе таке нещастя?» Обливаючись сльозами, Касіваґі повернувся у спочивальню, хоча раніше ніколи не відпускав Кодзідзю відразу, а завжди був готовий порозмовляти з нею про всяку всячину. Засмучена незвичним ставленням до себе, Кодзідзю довго не могла піти. Годувальниця також переймалася станом хворого зі сльозами на очах. А що вже казати, в якому розпачі був міністр?
«І вчора, і сьогодні з ранку вам було краще, — казав він стривожено. — Чого ж тоді ви раптом так ослабли?»
«А що я можу вам сказати? На жаль, жити мені лишилося зовсім недовго...» — відповів Касіваґі, й сльози потекли з його очей.
Того дня надвечір принцеса раптом відчула біль, і служниці, впізнавши в ньому ознаки переймів, заметушилися і сповістили про це Ґендзі, який відразу поспішив прийти. «О, як би я радів, коли б не мав ні найменшого сумніву, що дитина моя!» — думав він і, щоб не збуджувати в оточення зайвих здогадів, велів запросити монахів-заклиначів, серед них і наймудріших, справляти голосні молебні та інші рятувальні обряди в покоях принцеси. Всю ніч принцеса мучилася, а на світанку розродилася. Коли Ґендзі дізнався, що народився хлопчик, то подумав: «От прикрість! Якщо він виявиться схожим на батька, то, на жаль, таємниця розкриється. А от якби це була дівчинка, то схожість можна було б якось приховати, скажімо, нікому її не показувати. Зрештою, може, з хлопчиком і не буде занадто багато турбот, навіть якщо в когось з’являться якісь сумніви. І все-таки дивно! Напевне, це відплата за провину, яка все життя мене лякає. Якщо відплата так переслідує мене вже в цьому житті, то хіба я можу сподіватися на зменшення гріха в майбутньому народженні?»
Жінки-помічниці, які нітрохи не здогадувалися про таємницю народження дитини, ревно клопоталися навколо неї з думкою про те, що вона, народжена від принцеси імператорської крові, займе в душі немолодого Ґендзі особливе місце. Всі належні обряди справлялися з небаченою пишністю. Із садиби на Шостій лінії надійшли розкішні подарунки і навіть звичайні таці, підставки і столики, використовувані в таких випадках, наче змагалися між собою надзвичайно тонкою роботою. Уночі п’ятого дня від Імператриці-дружини[412] породіллі піднесли святкове частування, а її служниць згідно з їхніми званнями обдарували не менш щедро, ніж під час величних церемоній у палаці. У всіх покоях садиби на Шостій лінії всю нижчу прислугу і службовців домашньої управи урочисто пригощали ритуальною рисовою кашею та рисовими колобками. Того дня там зібралися не лише чиновники зі служби Імператриці на чолі з її управителем, але й з палацу імператора Рейдзея, що пішов на спочинок. Уночі сьомого дня Імператор також офіційно відзначив народження Третьою принцесою дитини. Відставний Великий міністр мав бути серед почесних гостей святкової церемонії, але, стурбований хворобою сина, обмежився лише письмовим привітанням. На свято прибули всі принци крові й високі вельможі. Справивши належні обряди з великим розмахом і тим самим засвідчивши виняткову увагу до новонародженого, Ґендзі, охоплений сумнівами, ніяких радісних музичних вечорів не влаштував.
Оговтавшись від болю і страху, якого їй раніше не доводилося зазнати, принцеса, крихка і тендітна, відмовлялася від цілющого напою і все нарікала на свою злощасну долю: «І чому я тоді не вмерла?» Хоча Ґендзі вміло приховував свої суперечливі почуття, але не виявляв особливого зацікавлення до зовсім ще безпорадного немовляти, то літні жінки, які няньчили новонародженого, подумки дорікали йому: «Як можна бути таким черствим? А дитина ж така чарівна, що аж лячно за неї...» Почувши краєм вуха їхні пересуди, принцеса занепала духом: «Тепер він зовсім віддалиться від мене». Їй стало так гірко, так тяжко, що вона подумала: «А чи не стати мені монахинею?» Що ж до Ґендзі, то він тим часом перестав залишатися на ніч у її покоях і лише ненадовго показувався вдень.
«Як тільки бачу, що все у світі таке мінливе, — якось сказав він, заглядаючи за її ширму, — то відчуваю, що довго не проживу, і постійно молюся, а тому, уникаючи тутешнього галасу, рідко вас відвідую. А як ви почуваєтеся? Все обійшлося щасливо? Я дуже за вас переживав».
«І я, здається, не затримаюся на цьому світі, — відповіла принцеса, підвівши голову. — Бо, кажуть, таке стається з тим, на кому лежить тяжкий злочин. Тож чи не постригтися мені в монахині? Може, це збереже мені життя, а якщо я все одно помру, то принаймні зменшить тягар на душі». Ще ніколи вона не говорила з ним так розважливо, немов доросла.
«О, як ви можете таке казати? Звідки у вас такі моторошні думки? Я розумію, що ви зазнали тяжкого випробування, але ж від пологів не завжди вмирають...» — заперечив Ґендзі, а сам подумав: «Ну що ж, якщо вона так вирішила, то, може, це й на краще, але, з другого боку, якщо все залишиться так, як раніше, то моя мимовільна байдужість ображатиме її, а люди мене осудять. А коли врешті-решт чутка про це дійде до її батька, то вся вина впаде на мене. Тож чи не краще дозволити їй стати черницею через хворобу?.. » Вже схиляючись до цієї думки, Ґендзі наступної ж миті пожалів принцесу, уявивши собі, як у неї, такої молодої, обріжуть прекрасне довге волосся.
«Вам треба зібратися з духом! — сказав він, подаючи їй цілющий напій. — Ваша хвороба не загрозлива. Навіть людина у безнадійному стані, як показує недалекий приклад[413], може раптово одужати. Завжди сподівайтеся на краще». Бліда і змарніла, вона мала такий безпорадний і водночас чарівний вигляд, що мимоволі Ґендзі подумав: «Досить подивитися на неї, щоб пробачити їй навіть великий злочин».
Почувши про щасливі пологи Третьої принцеси, зворушений імператор-монах Судзаку ще з більшим нетерпінням чекав зустрічі з нею, але повідомлення про її постійну хворобу так його занепокоїло, що він не міг зосередитися на молитвах.
Виснажена тривалою недугою, принцеса відмовлялася від їжі й з кожним днем щораз слабшала. «Ще ніколи я не тужила так за батьком, як тепер, — плачучи, зізнавалася вона. — Хтозна, може, нам судилося ніколи більше не побачитися?»
Коли через довірену особу слова принцеси дійшли до її батька, то він, навіть розуміючи, що чинить нерозсудливо, не витримав тривоги й одного разу під покровом ночі покинув свій гірський монастир. Нікого заздалегідь не сповістивши, він раптово з’явився у садибі на Шостій лінії і її вкрай здивований господар вийшов йому назустріч.
«Хоча я й не мав охоти повертатися в цей суєтний світ, — сказав імператор-монах, — але морок тривоги, що панує в моєму серці, про долю дочки все не розсіюється, тож я не знаходжу спокою і мимоволі занедбую молитви. І хоча все у світі зникає раніше чи пізніше, але, якщо природний порядок буде порушено і моя дочка покине світ раніше за мене, я ніколи не пробачу собі того, що так і не побачився з нею. Ця гіркота вічно житиме в моєму серці. Тому-то я і зважився прийти всупереч звичаю...»
Незвична зовнішність імператора-монаха була водночас привабливою і благородною, бо, щоб не привертати до себе людські погляди, він відмовився від пишного офіційного вбрання і надів скромне темне, яке так яскраво відтінювало красу його обличчя, що Ґендзі, захоплено дивлячись на нього, не міг втриматися від сліз.
«Принцеса не має жодної певної недуги, але останніми місяцями слабшає з кожним днем, напевне, тому що майже нічого не бере в рот», — відповів Ґендзі й, попросивши вибачення за незручність, підвів гостя до подушки-сидіння перед завісою навколо ліжка його дочки.
Поспішно поправляючи одяг на принцесі, жінки допомогли їй піднятися. А імператор-монах, трохи відсунувши завісу, сказав: «Хоча я схожий на монаха, що прийшов уночі молитися, але ще не можу принести вам полегшення. Та ви хотіли мене побачити і тому я прийшов...» — і витер сльози з очей. Заплакала також знесилена принцеса.
«Я не впевнена, що довго житиму, — сказала вона. — Прошу вас, при цій нагоді прийміть від мене обітницю монахині».
«Ваше бажання справді похвальне, — відповів імператор-монах. — Але у вашому віці, коли кінець життя невідомий, а попереду довге майбутнє, не варто ставати монахинею, бо можна зробити непоправну помилку і зазнати людського осуду. Поки що я не радив би вам поспішати... — і, звертаючись до Ґендзі, зауважив: — Як видно, дочка має твердий намір і назад не відступить. Але якщо її життя справді під загрозою, то чому б їй не дозволити стати монахинею, щоб принаймні на короткий час її душа знайшла полегшення?»
«Хоча вона вже давно просить такого дозволу, — відповів Ґендзі, — але я не сприймаю цього серйозно, бо мені здається, що до цього її спонукає злий дух».
«Навіть якби сталося щось погане через те, що вона піддалася намові злого духа, ми не пробачимо собі того, що відмовилися виконати прохання слабої людини, яка передчуває кінець свого життя», — заперечив імператор-монах. І він подумки згадав, що зі спокійною душею віддав колись дочку під опіку Ґендзі, але той, як виявилося протягом років, не відчував тих глибоких почуттів до неї, яких від нього очікували. І хоча свого невдоволення імператор-монах не показував, але жалкував, що про нещасливе життя дочки ходять по світу чутки, які зачіпають його самолюбство. А тому він подумав, чи не варто доччиним постригом у монахині скористатися для спокійного розлучення з чоловіком, щоб ніхто не глузував, що вона це зробила через його байдужість? Звісно, її становище уже не буде таким високим, зате добре ім’я залишиться незаплямованим. Що ж до загальної турботи про неї, то в цьому він збирався покладатися на Ґендзі. А щоб у людей не склалося враження, ніби подружжя розлучилося через ворожнечу, імператор-монах вирішив поселити принцесу в просторому, гарному будинку, що дістався йому у спадок від батька[414], але вимагав незначного переобладнання. «Буде краще, якщо становище принцеси визначиться, поки я живий. Та й Ґендзі, гадаю, не відмовиться від неї остаточно. Зрештою, побачимо, як він до неї ставиться... — подумав він і вирішив: — Що ж, мабуть, і справді варто при такій нагоді прийняти в неї обітницю й до кінця життя пов’язати її з Буддою».
Заскочений зненацька словами імператора-монаха, Ґендзі вмить забув свої колишні докори принцесі й, не вірячи, як таке може статися, в розпачі попрямував до неї.
«О, навіщо ви вирішили покинути мене старого, коли мені вже лишилося недовго жити? Прошу вас, заспокойтеся, випийте цілющого напою і з’їжте що-небудь. Хоча ваш намір похвальний, але ви настільки слабі, що не матимете сили справити обряд. Чи не краще спочатку поправити здоров’я?» — запитав він, але вона лише заперечливо хитнула головою, давши зрозуміти, що їй тяжко про таке навіть говорити. Зовні вона здавалася спокійною, але Ґендзі дивився на неї із співчуттям, розуміючи, що вона почувається глибоко ображеною.
А тим часом, поки він умовляв принцесу відмовитися від свого наміру або принаймні відкласти його на потім, надворі почало світліти. «Я маю виїхати затемна», — сказав імператор Судзаку і, вибравши найповажніших монахів з тих, що молилися в покоях принцеси, велів їм починати обряд. Ґендзі ридма ридав, дивлячись на той обряд, який справляли над жінкою в розквіті літ, обрізуючи її прекрасне волосся. А імператор-монах, який колись тішив себе надією, що забезпечить своїй улюблениці, Третій принцесі, прекрасне майбутнє, тепер бачив, що принаймні в цьому світі його надіям не судилося збутися, й також обливався гіркими сльозами.
«Ну що ж, тепер, коли ви стали монахинею, вам треба зберігати спокій, одужати й ревно молитися», — сказав він нарешті й удосвіта поїхав. Принцеса, немічна й наче ледве жива, навіть не змогла провести батька поглядом і не сказала йому ні слова на прощання.
«О, я почуваюся таким розгубленим, наче уві сні, що навіть не можу вам належно віддячити за те, що ощасливили мене своїм приїздом, який розбудив спогади про минуле. Однак постараюся незабаром вас провідати, щоб загладити свою невихованість...» — сказав Ґендзі й велів своїм людям провести гостя.
«Щоразу, коли я відчував, що сьогодні або завтра обірветься моє життя, то передусім жалкував, що залишу її, бідолашну, в цьому світі без жодної опори, а тому вирішив віддати її під вашу опіку, хоча знав, що це вам не до душі, — сказав імператор-монах на прощання. — Досі я був за неї спокійний. А от тепер, коли вона житиме в зовсім новому становищі, її не годилося б залишати в багатолюдному домі, але і життя у гірській оселі буде для неї безрадісним. Тож чи можу я сподіватися, що ви й надалі не перестанете опікуватися нею відповідно до її нового стану?»
«Ви мене просто ображаєте своїми словами, — відповів Ґендзі. — Я такий розгублений, що не можу зібратися з думками». Він справді був у розпачі.
Після замовлянь наприкінці ночі злий дух, що вселився в тіло принцеси, нарешті глузливо відкрився: «От бачите, що я можу! Як же ви раділи, що хитрощами повернули до життя ненависну особу[415]! Тільки про неї ви й думали й цим розпалили в моїй душі ревнощі! От я і добралася сюди. Але досить, тепер я піду...»
«Значить, цей дух все ще переслідує мене!» — подумав Ґендзі, охоплений співчуттям і жахом. Так чи інакше, принцеса потроху оживала, хоча, як і раніше, була слабка і невпевнена в одужанні. Жінки, що їй прислужували, також почувалися пригніченими, але молилися, щоб принаймні таким чином допомогти принцесі поправити своє здоров’я. Ґендзі особисто простежив за тим, щоб у її покоях постійно лунали заклинання і відправлялися обряди.
Як тільки Касіваґі почув про те, що Третя принцеса стала монахинею, то так знесилів, що, здавалось, опинився на межі життя і смерті без надії на одужання. Він почувався винуватим перед дружиною, Другою принцесою, але запросити її до себе не міг, бо такий приїзд був би порушенням звичаю, тим паче що батьки не залишали його самого ні на мить. А тому він збирався їхати до неї в садибу на Першій лінії, однак вони його не відпустили. Тож Касіваґі нічого не залишалося, як тільки віддати дружину під опіку її близьких. Її мати від самого початку не вельми схвально ставилася до одруження дочки з простим підданим. Лише після того, як батько Касіваґі, Великий міністр, зумів її вмовити й домігся згоди імператора Судзаку, справу вдалося залагодити. Тож пізніше, турбуючись долею Третьої принцеси, імператор якось навіть сказав, що Другій принцесі більше пощастило, бо вона має надійного чоловіка і її майбутнє не викликає занепокоєння. Згадуючи ці слова тепер, Касіваґі почувався винним за те, що, на жаль, не виправдав довіри імператора Судзаку.
«Великий жаль бере мене, як подумаю, що доведеться її залишити саму, — казав Касіваґі, — та оскільки життя не підкоряється людській волі, то їй лишиться тільки нарікати на нещасне заміжжя. О, як же їй буде тяжко! Прошу вас, подбайте про неї».
«О, не накликайте біди! — ридаючи, відповіла мати. — А ви подумали, чи довго я затримаюся на цьому світі, як ви покинете його? Навіщо ж тоді говорити про майбутнє?» І що можна було їй відповісти? Тому Касіваґі звернувся до Садайбена[416] з докладними поясненнями щодо виконання свого наміру. Касіваґі був таким великодушним і розважливим, що його молодші брати, особливо малолітні, поважали його немов свого батька, а тому вкрай зажурилися, дізнавшись про його незвичний намір. Великий смуток запанував у батьковому домі. Так само жалів Касіваґі й Імператор, бо, почувши, що його життя наближається до кінця, поспішно велів підвищити його до звання ґон-дайнаґона. Імператор сподівався, що, зрадівши підвищенню, Касіваґі ще раз прийде у палац для того, щоб висловити свою вдячність, але, на жаль, хворому ставало щораз гірше і він мусив передати свою подяку через інших. Щодо Великого міністра, то така найвища прихильність зворушила його і довела до ще більшого відчаю.
Юґірі, глибоко засмучений хворобою Касіваґі, часто його відвідував. Тож і тепер приїхав якнайшвидше, щоб привітати його з підвищенням. Двір від воріт і до флігеля, де перебував хворий, був заповнений кіньми, каретами й схвильованими людьми. Відколи старий рік змінився новим, Касіваґі майже не вставав з постелі й нікого не приймав, соромлячись свого непривабливого вигляду, однак сьогодні, відчуваючи, що дуже ослаб, а остання розлука вже недалеко, захотів побачитися з Юґірі. «Підійдіть ближче і вибачте, що приймаю вас серед такого безладу», — попросив він і звелів монахам, що молилися біля його узголів’я, на якийсь час вийти.
Юґірі й Касіваґі дружили від самого дитинства і ніколи ніщо їх не розділяло. Тож думка про майбутню розлуку засмучувала Юґірі не менше, ніж батьків і братів Касіваґі. Він сподівався, що недавня радісна звістка про нове підвищення підбадьорить друга, але, на жаль, помилився.
«Чому ви так ослабли? — запитав Юґірі, піднімаючи край завіси. — А я сьогодні сподівався, що радісна звістка хоч трохи поставить вас на ноги...»
«О, мені й самому прикро. Але, на жаль, я давно вже не той, яким був колись...» Надівши шапку «ебосі», Касіваґі спробував було підвестися, але не зміг.
Він лежав, накритий укривалом поверх кількох шарів м’якого білого одягу, накинутих один на одного. Навколо його постелі було чисто й охайно, в повітрі плив легкий вишуканий аромат. Здавалося, що навіть під час хвороби він не змінив своїх уподобань. Зазвичай у тяжкохворої людини дуже швидко куйовдиться волосся на голові й заростає борода. А от Касіваґі, попри його виснаженість, мав світле й благородне обличчя. Підвівшись злегка на узголів’ї, він розмовляв з Юґірі слабим, переривчастим голосом, який брав за душу.
«Схоже, що тривала хвороба не дуже відбилася на вашому обличчі, — сказав Юґірі, потай утираючи сльози. — Ви навіть стали ще гарнішим. Хіба ми не присяглися один одному ніколи не розлучатися і навіть разом померти? А тепер я не розумію, в чому причина вашого тяжкого стану. Могли б принаймні мені, своєму близькому другові, всю правду сказати...»
«Та я й сам не розумію... — відповів Касіваґі. — Хоча певної недуги й не маю, але зовсім непомітно так ослаб, що, здається, став сам не свій. Хоча я не дорожу своїм життям, але намагання затримати мене на цьому світі численними молитвами та обітницями завдають мені стільки страждань, що я сам готовий будь-якої миті з ним розпрощатися. А проте багато чого перешкоджає це зробити. Мене засмучує, що я не тільки не виконав своїх обов’язків перед батьками, але і розбив їхні серця своїм горем, а Імператорові не довів своєї відданості, передчасно залишивши службу. Озираючись тепер на своє життя, я бачу, як мало доброго зробив. А ще мені не дає спокою одна думка, яку не можу відкрити навіть тепер, коли мої дні вже полічені. Але з ким ще я можу поділитися? Звісно, я маю численних братів, але з багатьох причин не можу навіть натякнути на цю таємницю комусь із них. Річ у тому, що одного разу між мною і господарем садиби на Шостій лінії сталося невелике непорозуміння, і відтоді мене не полишає жорстоке каяття. Тривале почуття провини підірвало мої сили й дало початок хворобі, а того дня, коли в садибі на Шостій лінії відбувалася репетиція свята на честь імператора Судзаку, ваш батько[417] дав мені зрозуміти, що не пробачив мене, і я відчув, що не зможу більше залишатися на цьому світі. От тоді я остаточно втратив спокій, а життя стало тягарем. Хоча для вашого батька я мало що значу, але для мене від самого малку він був надійною опорою, тож мені буде дуже гірко від того, що хтось обмовлятиме мене перед ним. Боюся, що ця думка буде переслідувати мене і після відходу зі світу, ставши перешкодою на моєму прийдешньому шляху. Прошу вас, принагідно розкажіть йому про це і спробуйте пом’якшити його серце. О, я був би вам вдячний, якби він простив мені цю провину хоча б після того, як мене не стане».
Його обличчя мало такий стражденний вигляд, що в голові Юґірі майнув невиразний здогад, в якому він, однак, ніяк не міг бути впевненим.
«Які докори сумління вас мучать? — запитав Юґірі. — Мені здається, що батько не змінив до вас свого ставлення, ба навіть надзвичайно стривожився, коли дізнався про вашу хворобу, і співчуває вам. Але чому ви раніше не відкрили мені своєї душі? Я допоміг би вам порозумітися. А тепер, на жаль, уже немає ради...»
«О, якби можна було повернути назад минуле!» — подумав він.
«Правду кажете, — відповів Касіваґі. — Я мав би відкритися вам, як тільки мені полегшало. Але, на жаль, я знову повівся легковажно, немов забувши про те, що як не сьогодні, то завтра... Ніхто, крім вас, не має знати... Я відкрив таємницю вам, сподіваючись, що при нагоді скажете добре слово про мене вашому батькові. Прошу вас, іноді відвідуйте принцесу з Першої лінії[418]. Нехай чутки про її тяжке становище не тривожать імператора-монаха». Ще багато чого хотів сказати Касіваґі другові, але сил йому не стало, і він рукою дав знати, щоб той залишив його.
Cпочивальню хворого знову заповнили монахи, його постіль обступили батько й мати, навколо заметушилися жінки, і Юґірі зі сльозами на очах покинув дім міністра. Та чи треба казати, як горювали його молодші сестри — ньоґо Кокіден та дружина Юґірі[419]? А найбільше тужила за ним, як за людиною щедрої душі й справжнім старшим братом, Тамакадзура, дружина Правого міністра Хіґекуро. У багатьох храмах замовляла вона тепер молебні, але, на жаль, ніщо його не врятувало, бо від такої хвороби немає ліків. Навіть востаннє не зустрівшись з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі покинув цей світ так, як тане піна на воді...
Ніколи не маючи до дружини гарячих почуттів, Касіваґі, однак, ставився до неї шанобливо й турботливо, тож вона ні в чому не могла йому дорікнути. Її лише дивувало, чому за недовге життя він пройнявся такою огидою до світу... З жалем дивлячись на засмучену дочку, її мати не переставала нарікати на долю і боятися, що людські пересуди пошкодять доброму імені принцеси. А що вже казати про нещасних батьків? «О, навіщо він покинув нас першим?.. Як жорстоко влаштований цей світ!» — бідкалися вони намарно.
Хоча принцеса-монахиня, якій Касіваґі постійно докучав своїми зухвалими домаганнями, й не бажала йому довгого життя, але звістка про його смерть засмутила і її. «Напевне, він здогадувався, що дитина від нього. Така прикрість сталася, мабуть, не випадково, а визначилася нашим попереднім життям» — міркувала вона і безнадійно плакала.
Настав третій місяць з його безхмарним і яскравим небом. Маляті сповнилося п’ятдесят днів. Воно мало надзвичайно біле й миловиде обличчя і навдивовижу рано почало щось лепетати.
Якось до принцеси зайшов Ґендзі. «Здається, вам стало краще, чи не так? — сказав він. — Але як жаль, що ви змінили свій вигляд! Мені було б набагато приємніше бачити вас такою, якою були колись. О, як жорстоко ви вчинили зі мною!» — дорікнув він зі сльозами на очах. Він відвідував її майже щодня, приділяючи їй пильну увагу й щиру турботу.
На п’ятдесятий день, коли годилося піднести немовляті особливі коржики-мотії, жінки розгубилися, не знаючи, чи можна це робити в покоях монахині. Саме тоді туди нагодився Ґендзі. «Ніщо не стоїть цьому на заваді, — сказав він. — А от якби йшлося про дівчинку, то присутність матері-монахині справді вважалося б поганою ознакою...» Після того в Південних покоях відгородили невелике приміщення для проведення належного обряду. Годувальниці в яскравій святковій одежі розставляли всюди — всередині й зовні — майстерно сплетені кошички й кипарисові коробки з наїдками, а Ґендзі, дивлячись, як вони з невинним задоволенням снували по дому, цілком поглинуті підготовкою до свята, відчував болісне збентеження і роздратування.
Принцеса, піднявшись, пригладжувала кінці волосся, що надокучливо розсипалося на чолі, а коли Ґендзі, відсунувши ширму біля себе, заглянув усередину, вона зніяковіло відвернула обличчя. Вона схудла і наче поменшала зростом. З жалю до принцеси під час постригу волосся обрізали менше, ніж годиться, а тому ззаду зміна не була помітною. Вона сиділа боком до Ґендзі в жовтувато-червоному вбранні поверх кількох нижніх зеленувато-сірих, а її профіль усупереч її теперішньому стану, здавалося, належав миловидій і ніжній дівчині.
«О, яке горе! — зітхнув Ґендзі. — А цей сірий колір такий похмурий, що від нього в очах тьмариться. Звичайно, мене тішить те, що, як і раніше, я зможу вас бачити, але з жалю на моїх очах не висихають сльози... І хоча я не маю права нарікати, бо сам винен у тому, що ви відступили від мене, але все одно серце болить... О, якби можна було повернути назад наші роки!.. Якщо ви остаточно розірвете зі мною зв’язок, то я знатиму, що, на превеликий жаль, ви постриглися в монахині з неприязні до мене. Все-таки пошкодуйте мене трохи!»
«Кажуть, що монахи не знають, що таке людські почуття, — сказала принцеса. — Крім того, що я можу вам сказати, якщо й раніше не знала відповіді?»
«Та невже? А я от думаю, що добре знали...» — і, не договоривши до кінця, Ґендзі перевів погляд на немовля. Покликавши численних годувальниць, бездоганних і за походженням, і за зовнішністю, Ґендзі довго наставляв їх, як треба доглядати за дитиною. «На жаль, їй доведеться виростати, коли мені вже недовго залишилося жити...» — сказав він, взявши дитину на руки. Вона, пухкенька й білошкіра, невинно всміхалася йому.
Наскільки Ґендзі пам’ятав, у дитинстві Юґірі нічим не був на нього схожим. А от діти його дочки, ньоґо Акасі, успадкувавши від свого батька, Імператора, риси благородства, властивого найвищому роду, особливою красою не вирізнялися. Що ж до сина Третьої принцеси, то він привертав до себе увагу не тільки рисами благородства, але й миловидністю. Від його яскравих очей та завжди усміхнених уст годі було відірвати погляду. Може, Ґендзі лише так здавалося, але хлопчик був дуже схожим на Касіваґі. Уже тепер в його очах проглядала спокійна врівноваженість, а обличчя вабило рідкісною, ніби пахучою красою. Сама принцеса начебто й не помічала схожості сина з Касіваґі, а жінки взагалі нічого не підозрювали. І тільки Ґендзі думав: «Як сумно, що йому випала така нещасна доля...» А потім, згадавши про зрадливу мінливість людського життя, відчув, як з очей потекли сльози. Знаючи, які вони недоречні в такий святковий день, він притьмом витер їх і тихо вимовив: «Спокійно роздумую і, крім радості, сум відчуваю»[420]. Хоча й мав Ґендзі всього сорок вісім, тобто на десять років менше, ніж той поет, але відчував, що його життя наближається до кінця, а тому глибоко сумував. І, можливо, хотів застерегти немовля: «Не будь схожим на батька дурного...[421]» Може, хтось із прислуги про все знав, але, на жаль, Ґендзі не здогадувався, хто саме. «Напевне, нишком глузують», — непокоївся він, але врешті-решт вирішив мовчки терпіти наслідки свого промаху, бо вважав, що становище принцеси набагато гірше, ніж його власне.
Дивлячись, як дитя, невинно всміхаючись, щось лепетало, Ґендзі навіть не сумнівався в його подібності до Касіваґі, хоча й не знав, що про це думають сторонні люди. Хоча батьки покійного, напевне, сумують через те, що син не залишив їм онуків, але, як це не прикро, Ґендзі не міг показати їм таємної пам’яті, що залишилася від їхнього нещасного сина, такого обдарованого й честолюбного, який сам зруйнував своє життя. Може, зі співчуття до них Ґендзі відчув, що в його серці не залишилося й сліду від колишньої неприязні, і з очей мимоволі потекли сльози.
Коли жінки розійшлися, він наблизився до принцеси і запитав: «Що ви думаєте про це чарівне дитя? Хіба можна залишити його заради того, щоб стати монахинею?.. Як жаль...» Від несподіваного запитання принцеса почервоніла.
Хіба не сумна її доля?» — тихо промовив Ґендзі, але принцеса лежала, сховавши обличчя, і не відповідала. Зрештою, іншого він і не сподівався, а тому не наполягав.
«Цікаво, що у неї на душі? І хоча вона не схильна до глибоких роздумів, але як може зберігати спокій у таку хвилину?» — мучився Ґендзі здогадами.
Згадуючи останні невиразні слова Касіваґі, Юґірі ніяк не міг збагнути, що той мав на увазі. «Якби Касіваґі заговорив зі мною раніше, при ясному розумі, — думав він, — то, напевне, я все зрозумів би. Але чого можна було чекати від нього в ту трагічну хвилину?..» Не забуваючи свого друга, Юґірі сумував за ним навіть більше, ніж його рідні брати. А ще його дивувало, чому Третя принцеса постриглася в монахині, коли хвороба не загрожувала її життю? І чому так легко погодився на це його батько? Адже він не дозволяв цього робити головній дружині[423], яка так слізно про це благала, перебуваючи на смертельній постелі. «Може, Касіваґі просто не зміг стримати почуттів, що полонили його вже давно? — міркував Юґірі. — Зовні він здавався спокійнішим і розсудливішим за будь-кого настільки, що дехто дивувався, як це йому вдається залишатися таким холоднокровним. Але, мабуть, йому не вистачило твердості духу, щоб опиратися своїм бажанням. Та хіба можна заради кохання жертвувати своїм спокоєм і навіть життям? А посилання на те, що так визначено в попередньому народженні, — негідна легковажність...» Нікому, навіть дружині[424], Юґірі не відкривав своїх потаємних думок. Поговорити з батьком також не мав нагоди, хоча і хотів побачити, як той сприйме його розповідь.
Батько і мати Касіваґі, поринувши в глибокий смуток, сповнений гірких сліз, навіть не помічали, як минали дні за днями. А тому вбрання для монахів і дари для учасників похоронного обряду приготували брати й сестри покійного. Садайбен[425] подбав про сутри і священні образи Будди. Через кожні сім днів міністрові та його дружині підказували, що надійшов час чергових поминальних обрядів, але міністр незмінно відповідав: «Не нагадуйте нам про це. Бо збільшення нашого горя може тільки стати перешкодою на шляху до спасіння покійного», — й сам, здавалося, вже не належав цьому світу.
До горя Другої принцеси домішувалася ще й образа через те, що Касіваґі перед смертю не попрощався з нею. Просторий будинок на Першій лінії збезлюднів, і тільки найближчі до покійного люди іноді навідувалися сюди. Улюблені сокольники і конюхи Касіваґі, втративши його підтримку, зовсім занепали духом і безцільно снували по дому, а принцеса, дивлячись на них, ще глибше сумувала. Речі, якими колись користувався її чоловік, стали непридатними, а на біва і японському кото, на яких він любив грати, порвалися струни, і вони назавжди замовкли. Словом, все це тільки підсилювало загальний смуток.
Одного разу, коли Друга принцеса сиділа, поринувши у задуму, й дивилася на дерева з першими бруньками та квітами, які не забули, що настала пора їм розквітати, а служниці в непоказному зеленувато-сірому вбранні нудилися, не знаючи, куди подітися, до будинку під’їхав якийсь чоловік в супроводі розкішного передового ескорту, що гучними криками розчищав перед ним дорогу.
«Ой, я наче раптом забула про все й подумала, що Емон-но камі[426] завітав!» — сказала одна жінка, заплакавши. Та це був Юґірі. Він вислав уперед одного зі своїх помічників доповісти про своє прибуття. Мати принцеси спочатку подумала, що приїхав один із братів Касіваґі — Бен або Сайсьо, і була вражена, побачивши, що в покої входить якийсь вельможа приємної зовнішності. Для гостя приготували сидіння-подушку в передніх покоях головного будинку. До нього вийшла сама мати принцеси, вважаючи, що посилати замість себе когось із жінок було б нечемно.
«Можете не сумніватися, що я сумую за покійним навіть більше, ніж найближчі до нього люди, — сказав Юґірі, — але, на жаль, як стороння людина, я не міг висловити вам співчуття раніше. Я розмовляв з покійним наприкінці його життя і не смію знехтувати його останньою волею. Звичайно, ніхто з нас не знає, як довго житиме, тож, поки живий, я хотів би засвідчити своє щире ставлення до вашої дочки. Останніми днями відбувалося чимало богослужінь у палаці, і я не міг залишатися наодинці з моїм горем, але заїжджати до вас лише для того, щоб стоячи виказати своє співчуття, вважав неприйнятним. Знаючи, як тяжко переживає міністр з дружиною, я не дивуюся, згадуючи про природну батьківську любов, але проймаюся глибоким співчуттям до вашої дочки, коли уявляю собі її розпач після втрати чоловіка». По цих словах Юґірі схлипнув, утираючи сльози. На вигляд гордий і неприступний, він показав, яка у нього чуйна душа.
«У цьому непевному світі люди приречені сумувати за покійним, — відповіла мати принцеси, також зі сльозами на очах. — Такі, як я, старі люди за будь-яких сумних обставин втішають себе думкою, що не тільки їм випало таке нещастя, але стан згорьованої дочки викликає побоювання, що вона ненадовго переживе свого чоловіка. О, невже мені, злощасній, судилося дожити до цього дня тільки для того, щоб побачити, як одне за одним згасають їхні життя? Ви з покійним дружили й, напевне, знаєте, що спочатку я була проти одруження дочки з ним. Але його батько, колишній Великий міністр, так наполегливо цього добивався, а імператор-монах так щиро його підтримував, що я передумала й прийняла юнака у свій дім. Та коли, немов страшний сон, на нас звалилася ця біда, я нарешті зрозуміла, що передчуття мене не обманювало, і пошкодувала, що не наполягла тоді на своєму, хоча, звичайно, такого жахливого кінця й не очікувала. Як старомодна людина, я вважаю, що дівчатам з імператорської сім’ї не годиться виходити заміж за простих підданих, якщо для цього немає якихось особливих причин. Адже на яке майбутнє може сподіватися тепер моя дочка, після смерті чоловіка опинившись у вкрай невизначеному становищі? Часом навіть здається, що вона зберегла б своє добре ім’я, якби піднеслася в небо разом з димом свого чоловіка, хоча мені, звісно, було б важко з цим змиритися. Я не знаходжу слів, щоб подякувати вам за неодноразові вияви співчуття, які нас дуже заспокоюють. Покійний не був уважний до дружини так, як би нам того хотілося, але його останні слова про допомогу, сказані вам, послужать просвітком у нашому горі». І по цих словах мати принцеси заплакала.
Юґірі також не міг одразу стримати сліз. «Можливо, покійного спіткала така доля тому, що для свого віку він був надто зрілим, — відповів Юґірі. — Останніми роками щось його пригнічувало, бо він часто мав похмурий і задумливий вигляд. Напевне, він зневажав мене, коли я набридав йому застереженнями про те, що людина, збагнувши суть цього світу, розумнішає, але перестає приваблювати людей. Повірте, я глибоко переймаюся горем вашої дочки!» Після таких щирих слів Юґірі відчув, що затримався трохи довше, ніж мав би, й зібрався йти.
Хоча Касіваґі був старший від Юґірі на п’ять чи шість років, але здавався молодшим завдяки витонченим манерам і приязній вдачі. Юґірі ж поводився настільки стримано й поважно, що тільки обличчя свідчило про його юну красу. Молоді жінки, забувши на мить про своє горе, проводжали його захопленими поглядами.
Побачивши, що перед покоями матері принцеси цвіте прекрасна вишня, Юґірі мимоволі згадав: «Якби квітучі вишні...»[427] — але, подумавши, що ці слова зараз недоречні, вимовив: «Усе життя тривожусь — побачу я цвітіння їх чи ні?..»[428] — а потім додав:
Помітивши, що він іде, мати принцеси поспішила відповісти:
Хоча вона не відрізнялася тонким смаком, але мала по-сучасному гострий розум, а тому, як здалося Юґірі, заслуговувала на повагу.
З Першої лінії Юґірі поїхав до садиби колишнього Великого міністра, де зібралися численні брати Касіваґі. Його запросили зайти в головні покої, де у вітальні незабаром його прийняв сам господар. Вродливе обличчя міністра, що завжди здавався непідвладним старості, останнім часом помітно схудло й заросло густою бородою. Навіть втративши батька і матір, він не мав би такого виснаженого вигляду. Дивлячись з болем на нього, Юґірі відчув, що на очі йому навертаються сльози, і, засоромившись такої слабкодухості, спробував опанувати себе. Заплакав і міністр, згадавши, що Юґірі був найближчим другом його сина. Нескінченно довгою була їхня розмова, сповнена сумних зізнань.
А коли Юґірі розповів про свої відвідини дому на Першій лінії, рукави міністра намокли так, ніби потрапили під весняний дощ, що спадав зі стріхи. Побачивши аркуш паперу з піснею матері принцеси про «перлини сліз», міністр поскаржився, що не бачить, але, втираючи сльози, почав читати, раз у раз схлипуючи. Від його колишньої впевненої, гордовитої постави не лишилося і сліду. Перед Юґірі сиділа жалюгідна заплакана людина. Хоча пісня нічим особливим не вирізнялася, але, видно, слова «перлини сліз нанизую» так зворушили міністра, що він довго не міг заспокоїтися.
«Тієї давньої осені, коли не стало вашої матері, мені здавалося, що в моєму житті не буде більшого горя, — сказав він нарешті. — Жінки живуть окремо, мало хто їх бачить, а тому невідомо, від чого вони страждають. А що стосується сина, то я сподівався, що завдяки прихильності Імператора, попри посереднє обдарування, він досягне з часом високого становища у світі. Що вище він піднімався, то більше людей шукало в нього підтримки, і його смерть по-різному їх засмутила. Мій глибокий смуток за ним ніяк не пов’язаний ні з його чинами, ні з почестями. Він дорогий мені просто як син, якого я ніколи більше не побачу. І що тепер втішить мене?» І міністр задумано глянув у небо, затягнуте вечірніми хмарами, із сірою імлою на обрії. Сьогодні вперше звернувши увагу на вишню, з якої вже обсипався цвіт, він написав на тому ж аркуші паперу:
На це Юґірі відповів йому:
А ось що склав Кобай:
Поминальні обряди відбулися з небаченою пишністю завдяки зусиллям дружини[429] Юґірі та його самого, який подбав про винагороду для монахів, що читали сутри.
Юґірі часто відвідував удову Касіваґі, Другу принцесу. Як звичайно, завітав він до неї й одного дня четвертого місяця, коли яскраве небо звеселяло і рясно зеленіли дерева в саду, але в її домі, оповитому смутком і тишею, нестерпно довго тяглися дні. Всюди проростала молода трава, а в тінистих місцях, де піску було мало, сміливо пробивалися паростки полину. Сад, раніше дбайливо доглянутий, так свавільно розрісся, що кущики місканта, перетворившись на зарості, нагадували про осінь з її сюрчанням цикад. Усе навколо навіювало такий смуток, що Юґірі просльозився, заходячи в дім. Всюди висіли очеретяні завіси, у щілинах переносних зеленувато-сірих ширм миготіло темне вбрання миловидних дівчат-служниць та їхні чарівні голівки. У будинку переважали похмурі, сірі барви. Цього разу гостя влаштували на галереї. Щоправда, декому з жінок це здалося нечемним, і вони спробували викликати матір принцеси, але вона не вийшла, пославшись на нездужання.
Розмовляючи з жінками й милуючись садом, Юґірі подумав, наскільки байдужими до людського горя здаються дерева, і сумно зітхнув. Особливо яскраво зеленіли дуб[430] і клен. Помітивши, як тісно переплелися їхні гілки, Юґірі сказав: «Хотів би я знати, що поєднало ці дерева?» — і, непомітно наблизившись до покоїв принцеси, додав:
А ви тримаєте мене поза завісою, немов чужого. Справді, прикро...»
«О, який же він привабливий! Та які в нього вишукані рухи!» — перешіптувалися жінки, підштовхуючи одна одну ліктями.
А принцеса через свою помічницю Сьосьо, яка приймала Юґірі, передала:
Зізнаюсь, що такої недоречності від вас я не очікувала...» «А вона таки правду каже...» — подумав Юґірі, силувано всміхаючись.
А коли почувся шурхіт одягу матері принцеси, він стрепенувся. «Сумний цей світ, — сказала вона. — З кожним днем і місяцем наростає моя журба й, мабуть, через це я все частіше знемагаю в якомусь дивному заціпенінні. Але ваші відвідини надають мені сили, щоб висловити вам свою вдячність...» Було видно, що вона справді страждає.
«Ваше горе можна зрозуміти, але навіщо ви так глибоко в нього занурилися? Адже в цьому світі відбувається те, що має статися, і ніщо не триває вічно», — втішав її Юґірі, а сам думав: «Схоже, що в принцеси набагато тонша душа, ніж кажуть люди. І, напевне, вона таки справді страждає через людські пересуди, бо вийшла заміж за простого підданого, який до того ж передчасно її покинув...»
Схвильований цією думкою, Юґірі взявся наполегливо розпитувати матір про принцесу, її дочку. «Хоча принцеса не дуже гарна, — міркував він, — але й не осоружна. Тож навіщо було від неї відвертатися лише через нестямне кохання до красуні? Зрештою, найголовніше — добра душа».
«Чи можу я сподіватися, що колись ви поставитеся до мене так само, як до покійного?» — спитав Юґірі дуже шанобливо, але з виразним натяком. Одягнений в носі, він впадав в очі своєю високою, стрункою постаттю.
«Мабуть, ніхто не може зрівнятися з нашим покійним паном, — зітхнула одна з жінок. — Адже він був такий привітний і благородний!» «Але ж і цьому немає рівних, — заперечила інша. — Досить тільки глянути на його мужнє обличчя, щоб побачити, що немає у світі чоловіка, гарнішого від нього. Якщо вже так сталося, то було б добре, якби він не забував про нас».
«На могилі воєначальника зазеленіли трави ...»[431] — промовив до себе Юґірі. Відтоді не минуло багато часу[432]. У нашому мінливому світі завжди є причини для смутку. Як і от зараз, коли й вельможі, й простолюд оплакували, на жаль, передчасно померлого Касіваґі. Щедро обдарований від народження, він мав на рідкість чуйне серце, тому його смерть засмутила всіх, навіть тих, хто не був з ним близько знайомий: дрібних чиновників і літніх жінок... А що вже казати про Імператора? Щоразу, коли в палаці відбувався концерт, він згадував про нього як про непоправну втрату. Та й інші раз у раз повторювали: «О, як жаль, що немає Уемон-но камі[433]!»
Жалкував за ним і Ґендзі, минали дні й місяці, а він не міг його забути. Глибоко в душі він уважав мале дитя пам’яттю про померлого, але нікому про це не казав, бо ніхто ні про що не здогадувався. На початку осені воно почало повзати.
Флейта
Головні персонажі:
Передчасна смерть Касіваґі багатьох засмутила до такої міри, що вони так ніколи і не змогли змиритися з цією непоправною втратою. Господар із садиби на Шостій лінії[1], відомий своєю схильністю нарікати на те, що з цього світу один за одним відходять найдостойніші, також вельми зажурився, бо покійний хоч і залишив по собі неприємний спогад, проте завжди належав до друзів його родини і часто бував у нього вдома. На сорок дев’ятий день по смерті Касіваґі Ґендзі замовив читання священних сутр і щедро обдарував монахів, які брали участь у церемонії. Потім з жалю до невинного немовляти він пожертвував їм іще сто золотих монет, не пояснивши їм, заради чого це робить. Звісно, Великий міністр у відставці був йому дуже вдячний, хоча ні про що не здогадувався. Юґірі також зробив багаті пожертви і сам узяв участь у проведенні поминальної служби. Тоді ж, сповнений глибокої поваги до принцеси з Першої лінії[2], він відвідав її, щоб висловити своє співчуття. Навіть рідні брати Касіваґі не могли зробити більшого. Батько і мати покійного, не сподіваючись такого, не знаходили слів, щоб йому віддячити. А всі ці посмертні почесті, що показували, якою високого повагою користується їхній син навіть після смерті, змушували їх іще гостріше відчути непоправність власної втрати.
Водночас імператор-монах у гірському монастирі журився, думаючи про те, що доля Другої принцеси склалася невдало, а Третя, постригшись у монахині, втратила можливість жити звичайним жіночим життям. Однак, попри всі ці розчарування, він вирішив терпіти й не втручатися у мирські справи. Під час звичних обрядів він подумки звертався до улюбленої дочки: «Може, й вона зараз молиться...» Відтоді як Третя принцеса стала монахинею, він часто, з найменшого приводу, писав їй. Одного разу він послав їй скромні дари — пагони бамбука, зібрані в гаю біля храму й викопані там корені ямсу — разом з листом, в якому були такі слова: «Хоча весняні гори оповив туман і не видно стежок, я попросив слуг роздобути для вас цей скромний дар.
Саме тоді, коли принцеса зі сльозами на очах читала батькового листа, в покої зайшов Ґендзі. Спочатку його здивували коробки біля неї, а потім він помітив лист. Його зміст зворушив Ґендзі до сліз. Імператор-монах нарікав на те, що як не сьогодні, то завтра його життя обірветься, і він, на жаль, більше не зможе бачити улюбленої дочки. І хоча рядок вірша «шляхом Будди, як я, ідіть несхибно» видався Ґендзі досить пересічним як для монаха-відлюдника, однак усе ж збудив у його серці співчуття.
Насилу написавши відповідь, принцеса передала гінцеві листа разом з подарунком — одягом із зеленувато-сірого візерунчастого шовку. Помітивши біля ширми списаний аркуш паперу, Ґендзі підняв його і прочитав такі слова, написані непевною рукою:
«Хоча ваш батько і так стурбований вашим майбутнім, проте ви нерозважливо пишете, що хотіли б «податися далеко... у тишу монастирську», — дорікнув Ґендзі принцесі. — Які ж ви жорстокі!»
Принцеса відвернулася. Зі своїм вродливим обличчям і чолом, обрамленим недовгим волоссям, вона здавалася молодою дівчиною, і, дивлячись на неї, Ґендзі дорікав собі за те, що дозволив їй стати монахинею. Хоч від гріховності його думок принцесу й захищала ширма, проте він не міг примусити себе поводитися відсторонено, немов чужа людина. Хлопчик, який досі спав поряд з годувальницею, прокинувшись, підповз до Ґендзі й, смикнувши його за рукав, потягнувся до нього на коліна. Дитя було таке чарівне! На ньому був верхній одяг з білої напівпрозорої тканини і нижній із червоного візерунчастого китайського шовку з довгим подолом, який волочився по підлозі. Заплутавшись у ньому, хлопчик майже стягнув із себе одяг, який тепер прикривав лише його спину. Таке з дітьми часто буває, але цей хлопчик був напрочуд гарний білошкірий і стрункий, наче вирізьблена з верби лялька! Його голівка, здавалось, була пофарбована соком «росяної трави»[3], а чарівний ротик і спокійний погляд широких очей викликав у пам’яті того, хто, однак, не вирізнявся такою незвичною красою, як цей хлопчик. На принцесу він не був схожий, але в його рисах відчувалося щось особливе й благородне, тож Ґендзі мимоволі спало на думку, наче він бачить своє відображення в дзеркалі.
Цими днями хлопчик саме вперше почав самостійно спиратися на ніжки. Навмання підійшовши до коробки, він пустотливо розкидав по підлозі паростки бамбука, брав їх до рота і відразу викидав. «Ох, який же ж ти пустун! — засміявся Ґендзі. — Хіба можна так поводитися? Збери-но все назад. А то жінки-насмішниці обзиватимуть тебе ненажерою». Він узяв хлопчика на руки. «У нього є щось особливе в погляді, — подумав Ґендзі. — Хоча в мене і не такий великий досвід виховання дітей, але мені вже зараз здається, що він не схожий на інших, а тому я мимоволі за нього турбуюся. Тож і не знаю, чи варто його залишати в будинку, де росте маленька принцеса[4]. Всяке може трапитися... Але чи пощастить мені дожити до того часу, коли вони стануть дорослими? Хоча й “цвітуть щороку вишні навесні...”»[5].
«Ой, не кажіть таких моторошних слів...» — нарікали жінки.
У хлопчика, видно, прорізувалися зубки, бо він, міцно затиснувши в кулачку паросток бамбука, гриз його так, що аж слина текла з рота. «У нього поки що незвичне уподобання...» — зауважив Ґендзі.
вимовив Ґендзі, відтягуючи хлопчика від коробки з паростками бамбука, але той, нічого не розуміючи, лише сміявся, вириваючись з його рук.
З кожним днем і місяцем хлопчик ставав усе гарнішим, що викликало у людей страх за його майбутнє, а Ґендзі здавалося, що сам уже наче й забув про «гіркоту того, що сталося». «Мабуть, народження цієї дитини зумовлене несподіваним збігом обставин, якого неможливо було уникнути», — переконував себе Ґендзі, але все ще не міг не нарікати на свою долю. Адже серед багатьох жінок, які жили в його садибі, саме Третя принцеса мала би залишатися бездоганною у всьому, але хіба він міг сподіватися, що вона так несподівано стане монахинею? Та й, щиро кажучи, він і тепер не позбувся почуття образи за її колишню провину.
Згадуючи прощальні слова покійного Касіваґі, Юґірі невпинно роздумував над тим, що вони означають, і навіть хотів поговорити про це з батьком або принаймні почати розмову і подивитися, яке враження вона на нього справить, але, про дещо здогадуючись, вагався і терпляче чекав, що коли-небудь дізнається подробиці й зможе розповісти йому про те, що непокоїло Касіваґі перед смертю.
Одного сумного осіннього вечора Юґірі, згадавши про принцесу з Першої лінії[6] , вирушив провідати її. Саме у цей час, щоб розвіятися, вона тихо грала на кото. Несподіваного гостя запросили у південну вітальню, яку служниці навіть не встигли прибрати. До його слуху долинув шелест жіночих суконь, який зникав десь у глибині покоїв, а повітря було напоєне приємним солодким ароматом. Як завжди, Юґірі прийняла матір принцеси, і вони довго розмовляли про минуле. Звикнувши до своєї багатолюдної оселі, в якій з ранку до вечора галасували малі діти, Юґірі був вражений сумовитою тишею в покоях принцеси. Хоча її будинок поступово занепадав, але у способі життя його мешканок зберігалися сліди благородних звичок і смаків. У променях надвечірнього сонця видніли квіти на березі ставка і, наче в полі, невгамовно дзижчали комахи[7].
Юґірі присунув до себе японське кото, налаштоване в мінорній тональності «ріці» й просякнуте звабливим жіночим запахом. Було видно, що на ньому часто грають. «Якби сюди завітав зухвалий гульвіса, нездатний стримати примх власного серця, то повівся б негідно й завдав би шкоди доброму імені принцеси», — мимоволі подумав Юґірі, пробігаючи пальцями по струнах. Саме на цьому кото зазвичай грав покійний Касіваґі.
Зігравши частину вельми глибокої п’єси, Юґірі сказав: «О, як чудово звучало це кото в руках Ґон-дайнаґона[8]! Мабуть, і досі в ньому зберігаються колишні звуки. Я був би щасливий, якби ваша дочка власноруч відтворила їх».
«Відтоді як її чоловіка не стало, — відповіла мати принцеси, — вона геть-чисто забула про свої колишні дитячі розваги. А в ті давні дні, коли разом з іншими принцесами вона грала перед батьком, він вельми високо оцінював її майстерність. Але, на жаль, останнім часом вона змінилася до невпізнання. Цілими днями лежить, зітхаючи, засмучена, немов сама не своя. Боюся, що звуки кото мимоволі викликають у неї гіркі спогади».
«О, я розумію її горе. Якби ж то туга в цьому світі мала межі...» — сказав Юґірі, зітхнувши, й відсунув кото.
«Все-таки зіграйте ви самі що-небудь, щоб я відчула, чи пам’ятають струни, як вони звучали під пальцями покійного. Порадуйте принаймні мій слух тепер, коли моя душа поринула у безпросвітний розпач», — наполягала мати принцеси.
«Але, повірте, лише ваша дочка могла б відтворити те, що ви хочете почути», — сказав Юґірі, просуваючи кото до завіси, але принцеса вдала, що нічого не помітила, а він не наполягав.
Коли зійшов місяць і по безхмарному небу неперервним ключем пролетіли дикі гуси, принцеса, мабуть, відчула заздрість, слухаючи їхнє курликання. Дув холодний вітер, мимоволі навіваючи смуток, і вона непомітно почала тихенько перебирати струни кото «со», які відгукувалися так ніжно й солодко, що Юґірі, не стримавшись, присунув до себе біва і, легко торкаючись струн, почав награвати «Пісню про любов до чоловіка»[9] .
«Вибачте, що посмів відгадувати ваш настрій, але я сподівався почути від вас тепер, окрім музики, хоча б словечко...» — наполягав він, але принцеса, ще більше зніяковівши, лише поринула в задуму.
сказав Юґірі, а принцеса, дограючи мелодію до кінця, відповіла:
Хоча в цю зворушливу мить інструмент щиро відтворював почуття того, хто навчив принцесу грати так, щоб звичайна, здавалося б, мелодія проникала в саму душу, але, на жаль, після кількох тактів, саме тоді, коли йому так хотілося її слухати, вона обірвала гру.
«Боюся, що своєю грою на різних інструментах я видав мінливість своїх почуттів. Та й покійний друг може осудити мене за те, що я провів з вами весь цей довгий осінній вечір, а тому мені пора йти. Але я незабаром знову вас відвідаю, тож ви своє кото по-новому не настроюйте. На жаль, в цьому світі все таке мінливе...» — сказав Юґірі, натякаючи на свої приховані наміри.
«Гадаю, що покійний не осудив би нас за сьогоднішній вечір. Жаль тільки, що, обмежившись короткою згадкою про минуле, ви не залишилися в нас довше, щоб своєю грою подовжити мені життя, — сказала мати принцеси, вручивши Юґірі флейту. — Я чула, що ця флейта має дуже давнє походження. Тож чи можна залишати її в оселі, що обросла полином? Я була б щаслива почути, як її переможний голос супроводжує вигуки вашого передового ескорту».
«О, я не заслуговую такого супроводу», — відповів Юґірі, розглядаючи подарунок. З цією флейтою Касіваґі справді ніколи не розлучався і, як згадав Юґірі, раз у раз скаржився, що не зумів добути з неї всі звуки, на які вона здатна, тож прагнув передати її комусь здібнішому.
Зворушений цим спогадом, Юґірі підніс флейту до губ і заграв мелодію в тональності «бансікі», але посередині урвав її. «Сподіваюсь, ви пробачите мені невмілу гру на японському кото, бо це я грав на згадку про покійного. Але я не зможу грати на його флейті», — сказав він, збираючись уже йти.
сказала йому мати принцеси.
відповів Юґірі, все ще вагаючись іти чи ні, а тим часом зовсім стемніло.
Коли Юґірі повернувся додому, ґратчасті вікна були опущені і вся челядь спала. Багато хто вже встиг натякнути його дружині[10], що її чоловік недарма їздить на Першу лінію, а тому вона, невдоволена його пізнім поверненням, почувши, що він увійшов, поспішно вдала, що спить.
Ніби самому собі наспівуючи: «З тобою, кохана, я на горі Іруса...»[11], Юґірі дорікнув: «І чого це ви заховалися у темряві? Невже не хочете помічати місячного сяйва?» Звелівши підняти ґратчасті вікна, він власноруч підкотив догори завісу і ліг неподалік галереї. «Хіба можна спокійно спати в таку місячну ніч? Вийдіть на хвильку. Куди це годиться!..» — покликав він дружину, але вона, перебуваючи в поганому настрої, вдала, ніби нічого не почула. Поглядаючи на переповнену людьми спальню — дітьми, що спросоння щось белькотіли, і служницями посеред них, — Юґірі мимоволі порівнював її з разюче відмінним від неї домом, з якого щойно повернувся. Він лежав, тихенько награючи на флейті, й згадував принцесу: «Чи засмутилася вона, коли я пішов? Цікаво, чи перенастроюватиме вона кото? Кажуть, її мати також вправно на ньому грає... Як могло статися, що покійний, зовні ставлячись до дружини так, як того вимагало її високе походження, ніколи її не любив? Дивно... Може, й я розчаруюся, коли нарешті побачу принцесу[12]. Адже так буває завжди, коли повіриш у надмірну хвалу чиєїсь краси і душевного благородства...» Протягом багатьох місяців і років подружнього життя Юґірі не давав дружині приводу сумніватися в його вірності, й, напевне, тому вона, цілком закономірно, стала поводитися так владно й норовливо.
З такими думками Юґірі задрімав і раптом уві сні побачив перед собою Касіваґі, одягненого так само, як у день їхньої останньої зустрічі, та з флейтою в руках. «Мабуть, він прийшов почути її звуки, щоб заспокоїти свою душу», — все ще уві сні подумав Юґірі й раптом почув слова Касіваґі:
І ні в кого іншого...»
«Кого це іншого?» — подумав Юґірі, але раптово прокинувся від голосу дитини, що спросоння заплакала. Дитина голосно кричала, відригнувши молоко, і годувальниця, піднявшись, заметушилася біля неї. Дружина також встала, веліла принести світильник і, заклавши волосся за вуха, стурбовано схилилася над дитиною. Взяла її на руки й приклала до своїх прекрасних повних грудей. Молока вона вже не мала, але все одно тулила до себе її гарненьку білошкіру голівку, щоб заспокоїти. «Що сталося?» — спитав Юґірі й, поки серед загального переполоху слуги розкидали рис, щоб захиститися від злих духів, мимоволі геть-чисто забув про загадковий сон.
«Хіба не бачите, що дитина хвора? А все тому, що ви, немов дженджуристий молодик, поночі кудись вештаєтеся, а повернувшись додому, піднімаєте ґратчасті вікна, щоб, мовляв, помилуватися місяцем, і впускаєте злих духів», — дорікнула дружина з розпашілим від гніву юним чарівним обличчям.
«Дивно, то як же це я привів злих духів? Виходить, що вони не потрапили б у будинок, якби я не підняв ґратчастих вікон? Що ж, чим більше у жінки дітей, тим стає вона розумнішою», — насмішкувато обурився Юґірі. Поглянувши на його гарне обличчя, дружина збентежилася і лише зажадала: «Вийдіть, прошу, звідси! Не дивіться на мене!» — хоча вона могла б і не соромитися свого вигляду. Дитина мучилася і плакала до самого ранку.
А Юґірі, згадуючи недавній сон, усе думав: «А що, як ця флейта накличе на мене біду? Адже покійний, мабуть, збирався передати свій улюблений інструмент комусь іншому, а не мені, тим паче, всупереч звичаю, через жінку. Тож як на це подивиться його душа? Бо часом буває, що звичайна за життя річ у смертну годину може так розбурхати людину, що прирікає її на нескінченні блукання у темряві. Ось чому в цьому світі ні до чого не варто виявляти надмірної прихильності...»
Після таких роздумів Юґірі замовив поминальне читання сутр у храмі на горі Отаґо і відповідні молебні в монастирях, які особливо шанував покійний. «А що робити з флейтою, яку подарувала мені мати принцеси як дорогоцінну річ? — думав він. — Може, я вчинив би спасенну справу, якби віддав її в якийсь монастир, але чи варто з цим поспішати?» І Юґірі подався у садибу на Шостій лінії.
Як виявилося, в той час Ґендзі перебував у покоях дочки, ньоґо Акасі. Її трирічним сином Ніоу, Третім принцом, наймиловиднішим серед усіх дітей, найбільше опікувалася Мурасакі. Саме він вибіг назустріч Юґірі й самовпевнено попросив: «Пане Удайсьо[13], принц хоче, щоб ти взяв його із собою». — «Що ж, ходімо... — засміявся Юґірі, беручи хлопчика на руки. — Але чи можу я проходити повз завісу господині дому[14]? Це не зовсім пристойно...» — «Ніхто не побачить. Я затулю тобі обличчя. Ходи...» — сказав принц, рукавом прикриваючи обличчя Юґірі.
Розчулений його поведінкою, Юґірі попрямував до покоїв матері хлопця.
Там він побачив, як Ґендзі грається з Другим принцом, сином дочки, та Каору, сином Третьої принцеси. Другий принц, помітивши, що Юґірі опустив Третього принца на підлогу в кутку кімнати, підбіг до нього. «Удайсьо, підніми і мене», — попросив він. «Ні, Удайсьо мій!» — заперечив Третій принц, вчепившись в його рукав.
«О, як погано ви обидва поводитеся! — дорікнув Ґендзі. — Пан Удайсьо — особистий охоронець Імператора, а ви сперечаєтеся, кому він належить. Але найбільше мені не подобається поведінка Третього принца. Він завжди забуває, що старшим треба поступатися».
«А от Другий принц поводиться розсудливо — так, як належить старшому, — засміявся Юґірі. — Як на свій вік, він справді напрочуд розумний».
Ґендзі всміхнувся, задоволений обома онуками. «Але ходімо звідси, — сказав він синові, — бо тут не годиться перебувати таким високим особам, як ви».
Помітивши, що вони збираються йти, діти невідступно чіплялися за його рукави. Хоча в душі Ґендзі був проти того, щоб ставитися до сина Третьої принцеси від простого підданого так само, як до принців, але, побоюючись, що принцеса через докори сумління може хибно його зрозуміти і не бажаючи заподіювати її чутливій натурі болю, піклувався про нього не менше, ніж про онуків.
Юґірі, який досі не мав нагоди добре розгледіти сина Третьої принцеси, скористався випадком, коли той вигулькнув з-поза завіси, й поманив його до себе помахом сухої вишневої гілки, що лежала на землі. Одягнений лише у темно-синє носі, повнотілий і білолиций, хлопчик перевершував красою навіть синів ньоґо Акасі. Може, через те, що Юґірі приглядався до нього уважно, йому здалося, ніби погляд у хлопчика жвавіший, ніж у покійного Касіваґі, а от розріз у кутиках очей був дуже схожий. А коли хлопчик усміхнуся своїми виразно окресленими губами, Юґірі подумав: «Невже це мені тільки здається? Адже батько мав би помітити схожість хлопчика з покійним» — і ще більше захотів дошукатися правди. Діти ньоґо Акасі справляли приємне враження своїм звичайним дитячим виглядом уже тому, що були синами Імператора, а от син Третьої принцеси вирізнявся не тільки благородним виглядом, але й рідкісною красою. «Якщо, на біду, мої підозри небезпідставні, — міркував Юґірі, порівнюючи хлопчиків між собою, — то хіба не злочин приховувати правду від нещасного батька[15], який досі у великому горі оплакує втрату сина, жалкуючи за тим, що той не залишив йому на згадку про себе онука?» Охоплений такими сумнівами, Юґірі щораз прихильніше ставився до цього доброго, лагідного хлопчика і завжди знаходив час, щоб з ним погратися.
Перейшовши у Східний флігель, Юґірі та Ґендзі довго розмовляли, аж поки не звечоріло. Коли Юґірі розповідав про свої вчорашні відвідини Другої принцеси на Першій лінії, Ґендзі слухав його з усмішкою на устах. А як мова зайшла про події, пов’язані з Касіваґі, він зауважив: «Готовність принцеси заграти «Пісню про любов до чоловіка» справді могла б бути зразковим прикладом із старовинної повісті, гідним наслідування, але мій власний досвід підказує мені, що жінка не повинна так нерозважливо виявляти свої почуття, які можуть спокусити чоловіка. А якщо ви, зберігаючи добру пам’ять про покійного, збираєтеся про неї дбати, то не дозволяйте собі легковажних вчинків, які зашкодили б вам обом». «Це правда, — подумав Юґірі, — але такі поради легко давати іншим, а не собі...»
«Про які легковажні чинки може йти мова? — заперечив він. — Я почав відвідувати її просто із звичайного людського співчуття. А от якщо тепер перестану про неї піклуватися, то, навпаки, тільки накличу підозру, хіба ні? Щодо «Пісні про любов до чоловіка» їй можна було дорікнути, якби вона заграла її за власним бажанням. А насправді я спочатку почув уривок її гри на кото «со» і, зворушений цим, підтримав її грою на біва. Зрештою, все залежить від обставин і від настрою. Принцеса вже не дуже молода, а я не запальний юнак, схильний до жартів і нерозсудливості. Мабуть, тому вона і почувається зі мною досить вільно, поводиться дружньо і просто».
Відчувши, що зараз настала найкраща нагода поговорити, Юґірі присунувся ближче до батька й розповів йому про свій сон. Мовчки вислухавши його, Ґендзі довго не відповідав. Напевне, здогадався, що розмова про сон не є безпідставною.
«Річ у тому, що ця флейта насправді мала на законних підставах перейти до мене. Вона належала колись імператорові Йодзею[16]. Потім перейшла до покійного принца Сікібукьо, який дуже нею дорожив. Оскільки Уемон-но камі[17] з дитинства досягав видатних успіхів у музиці, то одного разу, на Свято хаґі, принц Сікібукьо, захоплений його грою, подарував йому цю флейту. А мати Другої принцеси, мабуть не знаючи цієї історії, подарувала її вам». «А сам покійний, напевне, хотів би, щоб у майбутньому флейта перейшла в руки його нащадків, а не випадкових людей, — думав Ґендзі. — Мабуть, і син про щось здогадується своїм проникливим розумом...»
Помітивши, що Ґендзі змінився на обличчі, Юґірі ще більше зніяковів і довго мовчав, але, вирішивши з’ясувати все до кінця, з напускною недбалістю, немов випадково згадавши, спитав: «Я відвідав Уемон-но камі незадовго до його смерті й, вислуховуючи його заповіт, почув, як він кілька разів повторював, що почувається глибоко винним перед вами. Але за що? Досі не можу цього збагнути».
«Мабуть, він усе знає», — подумав Ґендзі, але, уникаючи розмови про минуле, вдав, ніби розмірковує над почутим, а потім сказав: «Щоправда, я і сам не пригадаю, коли міг би його чимось образити... У всякому разі я подумаю над вашим сном, і ми повернемося до цього іншим разом. Бо, як кажуть жінки, вночі не годиться вести розмови про сни...»
І тоді, не дочекавшись ясної відповіді, Юґірі відчув, що осоромився перед батьком цією невдалою розмовою.
Цвіркун-дзвіночок
Головні персонажі:
Влітку, коли розцвіли лотоси, в садибі на Шостій лінії відбувалося освячення статуї Будди, призначеної для молитовні Третьої принцеси-монахині. З цієї нагоди того дня було вперше виставлено на загальний огляд начиння, виготовлене на замовлення Ґендзі. Священні хоругви коло вівтаря були з розкішної рідкісної китайської парчі. Нагляд за їхнім приготуванням взяла на себе пані Мурасакі. Обруси для столиків з вибитими на них чудовими візерунками вражали красою незвичного поєднання барв. Завіси навколо постелі принцеси було піднято з усіх боків, позаду висіла Лотосова мандала[18], а попереду стояли срібні вази з квітами лотоса на високих стеблах. У повітрі плив аромат китайської курильної суміші «За сто кроків». Зображення будди Аміди й бодгісатв[19], вирізьблені із сандалового дерева, вирізнялися особливою витонченістю ліній. У невеликому, тонкої роботи посуді зі священною водою плавали штучні блакитні, білі й пурпурові лотоси. У повітрі витав аромат «Лист лотоса», що, окрім лотоса, містив невелику кількість меду, солодкаві пахощі якого вдало поєднувалися з іншими запахами.
Ґендзі заздалегідь подбав про копії шести частин сутри про порятунок після смерті для живих створінь на Шести дорогах до шести світів[20] і власноруч переписав сутру, призначену для особистого користування принцесі-монахині, додавши до неї молитву про зміцнення їхнього зв’язку у цьому світі й надію на майбутнє спільне відродження у Чистій землі. Крім того, ще на початку цієї весни він також вирішив переписати сутру Аміди, але, зрозумівши, що нетривкий китайський папір для щоденного користування не годиться, розпорядився надіслати йому з паперової майстерні тонкого білого паперу найвищої якості. Наслідком його самовідданих зусиль було те, що кожного, кому випало побачити хоч краєчок переписаного сувою, приголомшувала рідкісна краса накреслених тушшю знаків, що сяяли яскравіше, ніж золотисті лінії, проведені на папері. А щоб описати якість оправи, валика й футляра, слів годі знайти. Сутру поклали на столик з аквілярії, поруч зі статуєю Будди.
Після того як скінчилося облаштування молитовні, на підвищення піднявся монах-розпорядник, а навколо вже зібралися учасники відправи, Ґендзі, перед виходом до них, заглянув у західні передні покої, де тимчасово перебувала принцеса. Там у великій тісноті й духоті очікувало церемонію п’ятдесят чи шістдесят святково одягнених жінок. Дівчатка-служниці, впритул одна до одної, юрмилися аж до Північних передніх покоїв. Курильниць було багато, і служниці так старанно махали віялами, що крізь дим нічого не було видно.
«Набагато краще, якщо у повітрі витає легкий аромат, який долинає невідомо звідки, — як завжди, повчав Ґендзі, підійшовши до дівчаток, необізнаних з такими житейськими тонкощами. — Недобре, якщо куриво клубочитиметься, мов дим над вершиною Фудзі. Під час проповіді не галасуйте, бо це завадить осягнути її суть. І постарайтеся не порушувати тиші шелестом одягу і зайвими рухами».
У покоях лежала тендітна і чарівна принцеса, видно збентежена таким численним зібранням людей. «Маленький принц може нам заважати. Візьміть його на руки і віднесіть звідси», — розпорядився Ґендзі.
Північні перегородки тимчасово прибрали й натомість повісили завіси. За ними розмістилися жінки. Картина була дуже зворушливою, коли Ґендзі, закликавши всіх заспокоїтися, пояснював принцесі, як відбуватиметься церемонія. Глянувши на молитовню, на яку перетворилася спочивальня принцеси, Ґендзі відчув, як у нього защеміло серце.
«Я ніколи не думав, що мені доведеться брати участь у такій церемонії. Однак залишається надія, що в прийдешньому світі, на квітці лотоса, ми будемо разом», — сказав він крізь сльози. Помочивши пензлик у туші, він написав на червонувато-жовтому віялі:
На тому ж таки віялі принцеса написала відповідь:
«Ну, навіщо так зневажати мої слова?..» — насилу усміхнувся Ґендзі, як видно ображений її словами.
Того дня у садибі на Шостій лінії, як і належить, зібралися численні принци крові. Жінки, що жили в садибі, перевершуючи щедрістю одна одну, прислали безліч пожертв. Вбрання для семи монахів — виконавців освячення молитовні — й відповідні винагороди для них приготувала пані Мурасакі. Одяг з візерунчастого шовку і навіть шви на їхніх рясах викликали в обізнаних людей похвалу своєю незрівнянною досконалістю. Але чи варто надто довго затримуватись на цих подробицях?..
Монах-розпорядник, урочисто пояснивши суть сьогоднішнього освячення молитовні принцеси, оголосив її прагнення у розквіті молодості відректися від суєтного світу й пов’язати свою долю з вченням Будди, викладеним у сутрі Лотоса, з такою красномовністю та мудрістю, що дехто з присутніх аж заплакав. Хоча Ґендзі мав намір обійтися без розголосу, але як тільки чутка про те, що в садибі на Шостій лінії готуються до освячення молитовні, дійшла до Імператорського палацу, а також до імператора-монаха Судзаку в гірському монастирі, звідти відразу прислали своїх гінців. Їхніх пожертв було стільки, що в покоях раптом стало тісно. Таким чином, як завжди, скромна за задумом Ґендзі церемонія в садибі на Шостій лінії того дня перетворилася на пишну урочистість, супроводжувану такою щедрістю, що увечері монахи, повернувшись у свій храм з дарами, не знали, де їх розмістити.
Тепер, коли Третя принцеса стала монахинею, з жалю до неї Ґендзі приділяв їй ще більше уваги. Хоча імператор-монах Судзаку радив, щоб його дочка заради пристойності оселилася в спадковому домі на Третій лінії, проте Ґендзі заперечував: «Я не матиму спокою, якщо вона буде далеко від мене. Я хотів би турбуватися про неї щодня, чути з її уст і задовольняти всі її потреби. Хоча я не знаю, як довго триватиме моє життя, але, поки живу, не хотів би втратити цієї розради». Проте він усе ж велів довести до ладу будинок на Третій лінії, а урожай з угідь, маєтків та пасовищ принцеси складати у тамтешні комори. Крім того, Ґендзі наказав прибудувати там додаткові комори, куди перевіз і залишив під надійною охороною численні скарби, успадковані принцесою від імператора-монаха. Він також особисто подбав про забезпечення всім необхідним як саму принцесу, так і її численну челядь. Восени за його вказівкою з частини саду від західного переходу до східної огорожі зробили леваду з польовими квітами й дикими травами, а в приміщенні принцеси поставили полички із посудом для священної води та іншим начинням. Оздоблення покоїв було, як і годиться, вельми скромним, але надзвичайно вишуканим. Багато служниць, не бажаючи розлучатися з господинею, також постриглися в монахині. Серед них були не тільки літні жінки, такі як годувальниця, а й молоді, в самому розквіті років, передусім ті, які, на думку Ґендзі, були готові жити так до кінця своїх днів. Бажаючих пристати на службу було багато, але Ґендзі відмовляв їм, пояснюючи: «Про це не може бути й мови. Бо якщо одна з вас пострижеться в монахині, піддавшись випадковому пориву, то лише кине тінь на всіх інших». Тож врешті-решт лише десять жінок залишилися прислужувати принцесі як монахині.
Ґендзі велів на леваду перед будинком випустити цвіркунів і цикад і часто надвечір, коли вітер приносив прохолоду, приходив у покої принцеси начебто для того, щоб насолодитися їхнім сюрчанням, а тим часом у розмові з нею скаржився, що не може змиритися з її постригом у монахині, часто обурюючи її недоречними тепер спокусами. В очах сторонньої людини ніби нічого не змінилося у ставленні Ґендзі до принцеси, але сама вона відчувала, що образи через її провину він не забув, хоча зовні цього не показував. І саме з цієї причини вона вирішила стати монахинею. Хоча, віддалившись таким чином від нього, принцеса відчула певне полегшення, але він настільки докучав їй своїм безперервним звіренням почуттів, що вона була готова переселитися хоч би й у глушину, але не могла на це зважитися.
Увечері на п’ятнадцятий день восьмого місяця, коли повний місяць ще не виплив на небо, принцеса-монахиня сиділа перед вівтарем і, милуючись садом, читала молитву. Дві чи три молоді монахині принесли до Будди квіти й, постукуючи глечиком об священний посуд, наливали в нього воду. Було щось навдивовижу зворушливе в їхніх діях, таких незвичних для нашого суєтного світу. І саме тоді прийшов Ґендзі. «Сьогоднішній вечір увесь наповнений різноманітними голосами», — сказав він і почав тихо й урочисто проказувати слова з сутри будди Аміда. У повітрі серед багатоголосого комашиного хору найяскравіше звучав цвіркун-дзвіночок — судзумусі. «Важко сказати, в якої з осінніх комах найгарніший голос, — провадив далі Ґендзі, — наприклад, Імператриці-дружині[21] більше подобалися соснові цвіркуни — мацумусі. А тому одного разу вона послала гінців у далекі луки наловити їх для свого саду. Та всі зусилля були марні, бо зараз їх у саду майже не чути. Усупереч своїй назві — мацумусі[22] — вони, очевидно, не живуть довго. І співають вони на повний голос подалі від людей — в горах або в далеких соснових борах, де ніхто їх не почує. А от цвіркун-дзвіночок сюрчить будь-де так приємно і дзвінко, що слухати його хочеться безперервно».
тихенько вимовила принцеса, така благородна й приваблива у цю мить.
«Та що ви таке кажете? Слів таких я від вас не сподівався... — відповів Ґендзі. —
Попросивши принести китайське кото, він заграв щось невимовно прекрасне, і принцеса, забувши про пацьорки, заворожено слухала.
Коли нарешті місяць виплив з-за гір і своїм яскравим сяйвом прикрасив усе навколо, Ґендзі, поглядаючи на небо, роздумував над тим, наскільки все мінливе в цьому світі, а його кото звучало як ніколи зворушливо й сумно.
Здогадавшись, що в таку ніч у садибі на Шостій лінії відбудеться музичний концерт, приїхав принц Хьобукьо. Водночас прибув і Юґірі з кількома придворними високого рангу. Звуки кото привели їх до покоїв принцеси.
«От добре, що ви прийшли! Але не сподівайтеся почути особливого концерту. Просто знічев’я я вирішив трохи розважитися, бо вже давно не брав у руки кото», — сказав Ґендзі, велівши приготувати сидіння-подушку для принца Хьобукьо.
Того дня в Імператорському палаці мав відбутися бенкет з нагоди появи повного місяця, але, на превеликий жаль для багатьох, його скасували, тож, почувши, що люди зібралися в садибі на Шостій лінії, вельможні мужі подалися туди. Скориставшись нагодою, вони могли оцінити, які ж комахи співають найкраще. Приєднавшись спільно з гостями на різних інструментах до їхнього сюрчання, Ґендзі зауважив: «Хоча ніч повного місяця завжди зворушує мене до глибини душі, але сьогодні по-особливому мені здається, ніби я справді опинився поза світом, в якому ми живемо. Останнім часом я часто згадую покійного Ґон-дайнаґона[23]. Тепер, коли його немає з нами, будь-які особисті зустрічі й церемонії немов втратили колишній блиск. Ніде правди діти, він був незамінним співрозмовником. Ніхто не вмів так добре, як він, розрізняти природні барви навколишнього світу й пташині голоси». Перебираючи струни кото, Ґендзі так розчулився, що невдовзі його рукава змокріли. Він здогадувався, що принцеса за завісою чує його слова, але ж і в Імператорському палаці у такому випадку згадують добрим словом покійного.
«Присвятімо сьогоднішній бенкет до самого ранку цвіркунам-дзвіночкам!» — запропонував Ґендзі. Коли чаша з вином двічі обійшла присутніх, надійшов лист від колишнього імператора Рейдзея про те, що Садайбен[24] і Сікібу-но тайфу, розчаровані скасуванням у палаці святкування появи повного місяця, приїхали до нього в супроводі блискучих молодих придворних, які повідомили, що Юґірі з приятелями перебувають зараз у садибі на Шостій лінії.
То чому б і до мене вам не завітати?..» — написав він.
«Як прикро, що імператор Рейдзей змушений був сам нагадувати про мою неувагу до нього тепер, коли вже ніщо, здавалось, не заважало мені відвідувати його, а сам імператор почувався таким самотнім», — подумав Ґендзі й став збиратися.
відповів він.
Нічим особливим ця пісня не вирізнялася, просто Ґендзі написав перше, що спало йому на думку про минуле й сучасне. Гінця почастували вином і щедро обдарували.
Карети вишикувалися в ряд згідно з рангом їхніх господарів, стрепенувся передовий ескорт — і вмить у садибі на Шостій лінії скінчився музичний вечір і нікого не залишилося. У свою карету Ґендзі запросив принца Хьобукьо, вслід за ними їхали всі інші: Удайсьо[25], Саемон-но камі, То-но сайсьо. Оскільки їхати до імператора Судзаку в носі не годилося, то всі гості натягли на себе нижнє вбрання з довгим шлейфом. У той час, коли місяць піднімався щораз вище, молодь, милуючись нічним небом, тихенько награвала на флейтах. Ось так, без особливого галасу, процесія рухалася до палацу Рейдзея. В урочистому випадку зустріч відбувалася б з дотриманням нудних церемоній, а от цього разу Ґендзі приїхав просто, як тоді, коли був звичайним підданим. Схвильований несподіваним приїздом, Імператор радісно привітав його. З плином років його схожість з Ґендзі ставала щораз виразнішою. У розквіті сил відійшовши з власної охоти від державних справ, він насолоджувався спокійним життям, яке не могло не зворушувати будь-яку людину. Того вечора гості склали чимало пісень і китайських віршів, прекрасних за формою і глибоких за змістом. Але, як завжди, я не вдаватимусь у подробиці, бо й сама всього не знаю. На світанку, обмінявшись на прощання віршами, гості роз’їхалися.
А Ґендзі пройшов у покої Акіконому, дружини імператора Рейдзея. «Здавалося б, тепер, коли ви живете спокійно, я міг би частіше вас відвідувати, — сказав він, — щоб поговорити про минуле, згадати про дрібниці, які ніколи не забуваються, але моє теперішнє невизначене становище[26] стало цьому на перешкоді. Люди, набагато молодші за мене, один за одним залишають мене, а я, нарікаючи на зрадливу мінливість цього світу, лише мрію оселитися десь далеко від мирської суєти, однак не можу залишити своїх близьких без надійної опори. Як я вже просив, не залишайте і ви їх без незмінної турботи».
Як завжди, молода й поважна, імператриця Акіконому відповіла: «На жаль, тепер ми бачимося навіть рідше, ніж тоді, коли я перебувала за стінами Імператорського палацу. Правду кажучи, мені також став осоружним цей світ, від якого вже багато хто назавжди відвернувся. Але, звикнувши у всьому радитися з вами, я не можу зважитися на те, що в душі задумала».
«Так, це правда, бо, живучи в палаці, ви могли хоча б ненадовго повертатися до рідного дому, чого я завжди чекав з великим нетерпінням. А хіба тепер ви можете виїжджати зі свого дому, коли вам заманеться? На жаль, світ такий мінливий, що остаточно порвати з ним може лише та людина, яка повністю збагнула його марноту. Ба більше, людина, навіть готова до того, щоб відректися від світу, часто виявляється прив’язаною до нього численними путами. Але звідки взялися у вас такі думки? Якщо ви за прикладом інших пострижетеся в монахині, люди витлумачать криво причину такого вашого вчинку. О ні, вам не треба цього робити!» — радив Ґендзі.
«О, він так і не зрозумів мене...» — з гіркотою подумала імператриця Акіконому. Серед якого диму блукала душа її нещасної матері? Ґендзі старанно приховував, що після смерті вона з’являлася у світі, немов злий дух, і чутка про це, напевне, дійшла до її дочки, адже від людей ніщо не сховається. Така новина настільки засмутила її, що світ став для неї ще осоружнішим. Вона хотіла знати, про що говорив дух її матері, який мав вигляд, але прямо запитати про це Ґендзі не могла.
«Я десь чула, що душа покійної матері страждає від тяжких гріхів, але не маю доказів про це, а лише здогадуюся. Спочатку, прибита власним горем, я не задумувалася над її муками, але з часом зрозуміла, що мушу за порадою надійного наставника сама щось зробити, щоб врятувати її з того полум’я», — сказала вона нарешті, натякнувши, що має намір стати монахинею.
«Її можна зрозуміти», — подумав Ґендзі співчутливо. «Хоча, як відомо, жодній людині не вдасться уникнути того вогню, але вона ніяк не може розлучитися з цим недовговічним, як ранкова роса, життям, — відповів він. — Кажуть, що святий Мокурен, один з десяти учнів Будди, з його допомогою врятував свою матір, яка потрапила у світ голодних духів, але я сумніваюсь, що вам також удасться це зробити за його прикладом для своєї матері. Бо, навіть скинувши коштовні прикраси зі своєї голови й ставши монахинею, ви все ще відчуватимете свою прив’язаність до цього світу. Раджу вам від свого наміру не відмовлятися, але вже зараз робити щось для того, щоб розвіяти ті страшні клуби диму навколо її душі. Правду кажучи, я і сам думав про це, але досі ні вдень, ні вночі не маю спокою, а лише тішу себе крихкою надією, що коли-небудь завдяки молитвам подбаю і про її порятунок». Ось так, нарікаючи на зрадливу мінливість цього світу, вони зізнавалися одне одному, що хотіли б зректися його, але ще не могли цього зробити.
Вранці у столиці вже було відомо, що вчора ввечері в палац Рейдзея таємно прибув Ґендзі, господар садиби на Шостій лінії. І от тоді численні вельможі поїхали туди, щоб супроводжувати його під час повернення додому. Він був задоволений тим, що виховав дочку, ньоґо Акасі, яка стала матір’ю наступного принца-спадкоємця, і що Юґірі, як ніхто, посів високе становище у світі, але найбільшу прихильність відчував до колишнього імператора Рейдзея, який заради того, щоб частіше зустрічатися з Ґендзі, так рано відрікся від престолу.
Імператриця Акіконому, дружина імператора Рейдзея, не відлучаючись у батьківський дім, тепер постійно жила у звичайному подружжі і разом з ним віддавалася яскравим музичним розвагам частіше, ніж колись в Імператорському палаці. Тільки думка про страждання матері не давала їй спокою і спонукала стати монахинею. Та оскільки Ґендзі все не давав їй на це своєї згоди, то вона мусила обмежитися молитвами і благодійними вчинками, щораз глибше усвідомлюючи мінливість цього світу.
Примітки
[1] Тобто колишній То-но цюдзьо, тепер начальник Правої імператорської охорони.
[2] Тобто в шостому ранзі.
[3] Ідеться про Високу школу для дітей придворних з вищим, ніж п’ятий, рангом при Церемоніальному відомстві.
[4] Начальник Лівої охорони воріт Імператорського палацу.
[5] Під час такої посвяти, за китайською традицією, учневі надавали нове ім’я, своєрідний псевдонім, а первинне ім’я використовувалося винятково в родинному спілкуванні.
[6]
[7] Частина традиційного будинку над струмком, призначена для відпочинку.
[8]
[9] Йдеться про Чень Іня і Сунь Кана, китайських учених династії Цзінь (265—420). Перший учився при світлі світлячків, яких тримав у шовковому мішечку, другий — при мерехтінні блискучого снігу.
[10] Стародавня японська назва Китаю.
[11] Тобто Акіконому («Та, що любить осінь»).
[12] Тобто Кумої-но карі.
[13] Тобто ньоґо Умецубо, колишня жриця Ісе.
[14] Тобто принца-спадкоємця.
[15] Тобто чоловік пані Оомія.
[16] Цитата із передмови до вірша «Ода герою» китайського поета Лу Цзі (261—303).
[17] Слова із народної пісні у стилі «сайбара», використані для натяку, що Юґірі треба змінити колір вбрання, тобто домогтися вищого рангу.
[18] Тобто Юґірі.
[19] Тобто вітчим дівчинки Кумої-но карі.
[20] Тобто принцом-спадкоємцем.
[21] Цитата з вірша невідомого автора: «Невже дикі гуси / У небі, туманом укритому, / Схожі на мене? / Небо ніяк не ясніє, / А смутку немає кінця». З цим віршем пов’язане ім’я дівчини — Кумої-но карі, тобто «Дикі гуси у небі, туманом укритому».
[22] Придворні п’ятого рангу носили одяг червоного кольору.
[23]
[24] Йдеться про Аматерасу, богиню Сонця.
[25]
[26]
[27] Тобто колишньої ньоґо Кокіден, головної дружини покійного імператора Кіріцубо й матері Судзаку, імператора на спочинку.
[28] Тобто Обородзукійо, колишня коханка Ґендзі.
[29]
[30] Тобто ньоґо Умецубо (або Акіконому), дочки покійної пані Рокудзьо.
[31]
[32] Другий за рангом службовець управління провінції Цукусі (тепер — Кюсю).
[33] Вислів, запозичений з вірша Арівара-но Наріхіра: «Що далі віддаляюся / Від того, кого люблю, / То щораз більше / Заздрю хвилям, / Що котяться назад» («Ґосенвакасю», 1353).
[34] Слова з невідомої пісні.
[35] Цей мотив запозичений з вірша: «Не думав, не гадав, / Що прийдуть дні, / Коли в гіркій розлуці доведеться / Рибальську сіть / Тягнути і мені» («Збірка старих і нових японських пісень», 961; тут і далі вірші з цієї антології подано в перекладі Івана Бондаренка, крім окремих випадків, позначених посиланням на оригінальну назву антології «Кокінвакасю»).
[36] Цитата з вірша: «Навіть минувши мис Кане / З його протокою загрозливою, / Ніколи не забуду / Про бога грізного / На острові Сіка» («Ман’йосю», 1230).
[37] Тобто міністр Двору (колись То-но цюдзьо).
[38] Цитата з вірша: «Постійно серце тужить / Від кохання! / Та ще нестерпнішою / Туга ця стає / Осінніми сумними вечорами!» («Збірка старих і нових японських пісень», 546).
[39] Ідеться про храм у селищі Каґамі (Дзеркало), що в повіті Мацура.
[40] Слово «хібікі» означає «гуркіт, шум, відлуння».
[41] Цитата з поеми Бо Цзюйі про полонених воїнів з царства Хань, яким згодом довелось повертатися додому, покинувши нових дружин і дітей у країні гуннів.
[42]
[43] Тобто Китаї.
[44] Приблизно 10-та година ранку.
[45] Тепер Буґо-но суке.
[46] Тобто Юґао.
[47] Тобто Ґендзі.
[48]
[49] Тобто Ґендзі.
[50] Тобто Фудзіцубо.
[51] Тобто власну дочку від пані Акасі.
[52] Тобто Юґао.
[53] Очевидно, таємниця загибелі Юґао.
[54] Натяк на храм Хаседера біля річки Хацусе, у дворі якого росли спарені криптомерії.
[55] Тобто То-но цюдзьо (тепер міністр Двору).
[56]
[57] Очевидно, Ґендзі натякає на зв’язок між ним, Юґао та її дочкою.
[58] Тобто пані Акасі.
[59] Тобто Юґірі.
[60] Тамакадзура (в перекладі — «Низка перлин»), ім’я панночки в цьому і наступних розділах повісті, пов’язане з цим віршем.
[61] Тобто дівчині з Цукусі, дочці Юґао.
[62] За стародавнім повір’ям, вважалося, що присниться коханий, якщо спати у вивернутому нічному одязі.
[63] Ця відповідь створена за мотивами вірша: «Коли жага кохання допікає, / Навиворіт / Вдягнувши кімоно, / Вночі я знов / Самотня спать лягаю» («Збірка старих і нових японських пісень», 554).
[64]
[65] Круглі, як люстерко, колобки з клейкого рису, які готували для свят.
[66] Цитата з вірша: «В краю Омі, / Де Дзеркало-гора, / Тисячоліття буде відбиватись / Твого правління / Радісна пора!» («Збірка старих і нових японських пісень», 1086).
[67] У день Щура зазвичай садили соснові саджанці з надією на довге життя.
[68] Цитата з вірша невідомого автора: «Хоча б сьогодні першу пісню / Соловей заспівав, / Бо в саду, / Де його не чути, / Жити не хочеться».
[69] Куриво «дзідзю» використовувалося для обкурювання приміщень, а «ебіко» — як пахощі для одягу.
[70] Слова за мотивом такого вірша: «Перлиною новою / Новий рік заблистить / Завтра вранці, / Тож будемо чекати, / Коли ж соловей заспіває» (Сюївакасю», 5).
[71] Цитата з вірша: «Мій дім / Стояв під пагорбом, / Де сливи розцвітали, / І чула я не раз / Спів солов’їний» («Кокінвакарокудзьо», 1820).
[72] Народна пісня у стилі «сайбара», в якій вихваляється краса будинку заможної людини.
[73] Тобто як люди, що перебували в Чистій землі — раю, але не могли бачити й слухати Будду.
[74] Слова з вірша: «Подався б стежкою гірською навмання, / Аби не бачити / Цього сумного світу, / Але стриножила мене / Любов моя!» («Збірка старих і нових японських пісень», 955).
[75] Ідеться про мотив такого вірша: «За стільки літ / Він також постарів! / Посивіла верхівка водоспаду — / І пасма чорного / Не видно нагорі» («Збірка старих і нових японських пісень», 928).
[76]
[77] Гра слів: «ніс» і «квітка» по-японському звучать однаково — «хана».
[78] Згадка про вірш: «Нарешті я побачив / Славетний острів / У затоці Мацуґаура, / Де живе рибачка / З благородним серцем» («Ґосенвакасю», 1094). У згадці Ґендзі використовує гру слів: «ама» означає «рибачка» і «монахиня».
[79] Тобто Тамакадзура.
[80] Тобто колишня ньоґо Кокіден, дружина покійного імператора Кіріцубо й мати імператора Судзаку на спочинку.
[81] Слова з вірша: «Не зводжу погляду! / Змішались кольори / Плакучих верб / І білосніжних вишень — / Весни вбрання столиця одягла!» («Збірка старих і нових японських пісень», 56).
[82] Тобто Юґірі.
[83] Приспів, який використовували співаки під час Пісенної ходи.
[84] Колишня жриця святилища Камо, дружина імператора Рейдзея.
[85] Слова з вірша Імператриці: «З вітром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного / У Ваш сад, / Що ніяк не діждеться весни...»
[86]
[87] Натяк на китайську легенду про дроворуба, в якого згнило топорище, коли він задивився на гру дітей у «ґо».
[88] Мис у провінції Омі.
[89] Річка в провінції Ямасіро, що славиться заростями кущів ямабукі.
[90] Ідеться про казкову гору-острів Хорай, притулок для безсмертних, що міститься на спині черепахи. Цей вірш складений на основі одного вірша Бо Цзюі, в якому автор застерігає тих, хто мріє про безсмертя.
[91] Мелодія танцю китайського походження.
[92] Одна із шести тональностей музики «ґаґаку».
[93] Музична п’єса китайського походження.
[94] Народна японська пісня.
[95] Мурасакі не мала дітей.
[96] Тобто Касіваґі.
[97] Принц вважає, що Тамакадзура — дочка Ґендзі.
[98] Гра слів в оригіналі на словах: фудзі (гліцинія) і фуці (безодня).
[99] Тобто «Та, що любить осінь».
[100] Слова з листа Імператриці (розд. «Юна діва»): «З вітром передаю / Із дому свого / Жменьку листя багряного / У Ваш сад, / Що ніяк не діждеться весни...»
[101] Танець китайського походження, який виконували дівчатка у пташиних шоломах.
[102]
[103] Тобто Касіваґі, син міністра Двору.
[104] Слова з вірша Бо Цзюйі з описом літнього краєвиду.
[105] Цитата з вірша: «Чекаю травня, / Щоб вдихнути знову / Квітучих мандаринів аромат, / Якими любої колись / Рукава пахли» («Збірка старих і нових японських пісень», 139).
[106] Як правило, ранковий любовний лист писали на кольоровому папері.
[107] В оригіналі гра слів: слово «не» означає «коріння» і «спати».
[108] Ідеться про вірш: «Любов мене втомила. / Якби-то сосни з Ота /Кольором своїм / Сказали, / Як прагну зустрічі з тобою!» («Кокінвакарокудзьо», 35336).
[109] П’ятий місяць вважався несприятливим для одруження.
[110] У зв’язку з цією пригодою принца Хьобукьо традиційно стали називати Хотару, тобто Світлячок.
[111] Згадка про вірш: «Схилився в роздумах / Під весняним дощем. /Темніє ніч... / Куди летиш, зозуле? / Кому співатимеш своїх сумних пісень?» («Збірка старих і нових японських пісень», 153).
[112] Тобто Акіконому, колишньої жриці Камо й дочки пані Рокудзьо.
[113] Того дня відбувалося змагання лучників і вершників.
[114] Тобто п’ятого дня п’ятого місяця, коли оселю прикрашали мішечками «кусудама» з лепехою та полином, які мали оберігати від нещастя і злих духів; лепеха вважалася символом довговічності й міцності.
[115] В оригіналі гра слів: «не» означає «коріння» і «плач».
[116] Тобто Юґірі.
[117] Тобто Хіґекуро.
[118] У «Повісті про дівчину із Сумійосі» («Сумійосі-моноґатарі») розповідається про дівчину, з якої мачуха знущалася, збираючись навіть віддати за старого Кадзое-но камі, але вона втекла й оселилася в Сумійосі. Оригінальний текст повісті не зберігся.
[119] Тобто дочці Ґендзі від пані Акасі.
[120] Тобто доісторичного часу в історії Японії.
[121] Японські історичні хроніки, складені 720 року.
[122] Ідеться про сутри буддизму Магаяни, передусім сутру Лотоса.
[123] Текст цієї повісті не зберігся.
[124] Тобто Юґірі.
[125] Тобто Касіваґі, офіцер Правої імператорської охорони.
[126] Імператрицею стала не вона, а колишня жриця Камо, що була під опікою Ґендзі.
[127] Тобто Кумої-но карі.
[128] Тобто Тамакадзуру, дочку від Юґао.
[129] Тобто Кацураґави.
[130] Тобто Камоґави.
[131] Перша згадка про Омі, ще одну побічну дочку міністра Двору.
[132] Тобто Касіваґі, син міністра Двору.
[133] Натяк на відмову міністра Двору видати за Юґірі свою дочку Кумої-но карі.
[134] Тобто Юґірі.
[135] Тобто Касіваґі.
[136] Річ у тому, що по батьковій лінії Юґірі — нащадок імператорського роду (імператора Кіріцубо), а міністр Двору — лише син принцеси Оомія.
[137] Слова з народної пісні «Мій дім» у стилі «сайбара»: «Повішено завіси й штори, / Тож прийди, благородний юначе, / Станеш зятем моїм. / Чим пригостити тебе? / Може, вушком морським, трубачем? / Чи морським їжаком?»
[138] Один з двох ладів японської класичної музики, що приблизно відповідає мінорному ладу західноєвропейської музики.
[139] Слова з народної пісні «Ріка Нукі» у стилі «сайбара».
[140] «Пісня про любов до чоловіка» (оригінальна назва «Софурен») — музична п’єса китайського походження.
[141] Натяк на Тамакадзуру.
[142] Натяк на Юґао, матір Тамакадзури.
[143] Тобто Хіґекуро.
[144] Натяк на такий вірш: «Якби вночі сторожа засинала, / Таємною стежиною / Щоніч / Приходив би до тебе я, / Кохана!» («Збірка старих і нових японських пісень», 632).
[145] Тобто Омі.
[146] Тобто Кумої-но карі.
[147] Нижній чоловічий або жіночий одяг.
[148]
[149] Йдеться про дочку від пані Акасі.
[150] Тобто до власної дочки.
[151] Тобто Касіваґі.
[152] Тобто Омі.
[153] Настільна гра китайського походження з розставленими на особливій дошці білими і чорними шашками, які пересуваються на ній після викидання з бочечки грального кубика з нарізаними на ньому номерами; виграє той, хто першим займе поле супротивника.
[154] Тобто ньоґо Кокіден.
[155] Натяк на те, що історичний будда Ґаутама, живучи у відлюдника, носив йому дрова й воду.
[156] Цитата з вірша: «Я думав: / «Кохання потаємне — / Що це?..» / Близькі ми, як огорожі очеретини, / Та все зустрітися не можемо» («Кокінвакасю», 506).
[157] Цитата з вірша: «Я підійшла / До вас так близько, / Що вже готова ступити на вашу тінь, / Та хто поставив переді мною / Заставу “Не-ходи-сюди”?» («Ґосенвакасю», 683). Застава Накосо («Не-ходи-сюди») — місцевість у північній Японії, згадувана у віршах для гри слів.
[158] Натяк на такий вірш: «Не був я там ніколи, / Та як почую: «Долина Мусасі», / Зітхаю, бо там / Цвіте мурасакі» («Кокінвакарокудзьо», 34355). Згадка про квітку мурасакі використовується для підкреслення зв’язку дівчини з родиною міністра Двору.
[159] Слова з вірша: «Хоча й дивно, / Але що холоднішою стаєш, / То сильнішає любов моя. / Що ж маю я робити, / Щоб тебе забути?» («Ґосенвакасю», 609).
[160] «Ікаґа» означає «як».
[161] Натяк на такий вірш: « В затоці Таґо/Краю Суруґа / Бувають дні, / Коли дрімають хвилі. / Моя ж любов буруниться щодня» («Збірка старих і нових японських пісень», 489»).
[162] Слова з вірша: «Немов гліциній хвилі вздовж ріки / У горах Йосіно — / До тебе линуть, / Коханий мій, / Усі мої думки!» («Збірка старих і нових японських пісень», 699).
[163] Тобто Омі.
[164] Слова з вірша: «Осінній перший вітер / Пелену / Вбрання мого коханого хлопчини / Так несподівано й принадно / Підгорнув» («Збірка старих і нових японських пісень», 171).
[165] Тобто сьомого місяця за традиційним місячним календарем.
[166] Цитата з вірша: «Мов жар, / Яким викурюють улітку / З оселі комарів, / Моя любов чи довго ще ятритиметься в серці?» («Збірка старих і нових японських пісень», 500).
[167] Тобто Касіваґі.
[168] «Осіннього вітру мелодія» (оригінальна назва «Сюфураку») — музичний твір старовинної музики «ґаґаку», запозичений з Китаю.
[169] Одна з шести основних тональностей японської класичної музики.
[170] Цитата з вірша: «Хотіла б я / Мати широкі рукава, / Щоб небо прикрити / Й квітів весняних / На поталу вітрові не віддати» («Ґосенвакасю», 64).
[171] Слова з вірша: «Як листя хаґі / Під тягарем роси / В долині Міяґі / Чекає вітру — / Так я тебе чекаю, милий мій!» («Збірка старих і нових японських пісень», 694).
[172] Тобто Мурасакі.
[173] Тобто Ханацірусато.
[174]
[175] Слова з такого вірша: «Хоч батьківське серце / Не в мороці, / Та людям усім блукати / Судилося у тривозі / Про долю дітей» («Ґосенвакасю», 1103).
[176]
[177] Тобто пані Оомія.
[178] Персонаж загубленого любовного роману.
[179]
[180] Варта Зайця — 5—7-ма години ранку.
[181] Тобто мосту, прокладеного по прив’язаних човнах.
[182] Тобто Касіваґі, офіцер Правої імператорської охорони.
[183] Тобто Хіґекуро, начальних Правої імператорської охорони.
[184]
[185]
[186]
[187] Тобто Юґірі.
[188]
[189] Тобто Кумої-но карі.
[190] Друга дочка міністра Двору.
[191] Відзначається протягом тижня рівнодення.
[192] Тобто Кумої-но карі.
[193] Натяк на Ґендзі та міністра Двору.
[194] В оригіналі гра слів: «мо» означає не тільки одяг для церемонії повноліття дівчини, але також водорість.
[195] Тобто Касіваґі.
[196] В японській міфології розповідається, як богиня Сонця Аматерасу, розгнівавшись на свого брата, бога Сусаноо, топчучи скелі, перетворювала їх на сніговий пил.
[197] Натяк на те, що, розгнівавшись, згадана богиня Аматерасу заховалася в небесну печеру й залишила світ без світла.
[198]1 Прохання до Імператора могли писати лише чоловіки, та й то лише китайською мовою.
[199] Перша згадка про смерть пані Оомія.
[200]
[201] Натяк на схожість кольору суцвіття конопельника (фудзібакама) та жалобного вбрання (фудзіґоромо).
[202] Тобто Касіваґі.
[203] Перша згадка про те, що Тамакадзура зайняла посаду «Найсі-но камі» — розпорядниці імператорських прислужниць.
[204] Тобто пані Мурасакі.
[205] Тобто Хіґекуро, начальник Лівої імператорської охорони.
[206] Натяк на вірш: «Навіть якщо / Хтось зуміє / Зупинити водоспад Йосіно, / Йому несила буде / Підкорити людське серце» («Кокінвакарокудзьо», 33083).
[207] Тобто Касіваґі.
[208]
[209]
[210] Тобто Хіґекуро, начальника Правої імператорської охорони.
[211]
[212] Обмін листами між закоханими після третьої ночі означав закінчення процедури одруження.
[213] Натяк на буддійське уявлення про те, що через три річкові переправи в царство мертвих жінку проводить чоловік, який першим її полюбив.
[214] Тобто Хіґекуро.
[215] Тобто батько Тамакадзури.
[216] Тобто Тамакадзуру.
[217] Тобто пані Мурасакі.
[218] Тобто Тамакадзура.
[219] Згаданий у цьому вірші кипарисовий стовп ( в оригіналі — макібасіра) став традиційним іменем дочки Хіґекуро.
[220] Цитати з вірша: «На верхівки дерев / Біля дому твого, / Що все далі і далі відступали назад, / Оглядався я мимоволі, / Аж поки вони не зникли з очей» («Сюївакасю»).
[221] Ідеться про те, що замість їхньої дочки імператрицею стала колишня жриця, дочка пані Рокудзьо (див. розділ «Юна діва»).
[222] Тобто Тамакадзуру.
[223]
[224] Натяк на Тамакадзуру і Хіґекуро.
[225] Цей вірш перегукується з таким: «Пташок численних щебет! /Навесні / Усе довкола / Знову оживає. / І тільки я старішаю один!» («Збірка старих і нових японських пісень», 28).
[226] Фіолетовий колір мало вбрання придворних третього рангу.
[227] Ідеться про те, як Лівий міністр і славетний поет Фудзівара-но Такіхіра (871—909) викрав коханку у відомого гультяя Тайра-но Садафуна (помер 923 року).
[228] Цитата з вірша: «У весняні поля я пішов, / Щоб збирати фіалки, / І стали ті поля такими рідними мені, / Що всю ніч там провів / Серед квітів» («Ман’йосю», 1424).
[229] Слова з народної пісні «Качки-мандаринки».
[230] Цитата з вірша: «Як вранці прокидаюсь / Чи ввечері лягаю / В думках перед собою / Ваш образ бачу я, / Як тягнеться червоний шлейф за вами» («Ман’йосю», 2550).
[231] Цитата з вірша: «Не скажу я про те, / Як кохаю тебе, / Тільки пелюстками гарденії / Пофарбую вбрання / І знімати його ніколи не буду» («Кокінвакарокудзьо», 34354).
[232]
[233] Тобто до Тамакадзури.
[234] Цей вірш містить натяк на невизначеність стосунків Юґірі та Кумої-но карі.
[235] Син імператора Судзаку від ньоґо Сьокьоден.
[236] Третій за рангом службовець управління провінції Цукусі (тепер — Кюсю).
[237]
[238] Йдеться про принца Мотоясу, сина імператора Німмьо.
[239] Жриця натякає на свою старість, коли куриво стає непотрібним.
[240] Колір «червоної сливи» — червона лицева сторона і брунатний виворіт.
[241] Цей вірш перегукується з таким: «Під сливами / Постояв тільки мить / І весь пропахнув / Пахощами квітів — / Кохана буде з ревнощів корить!» («Збірка старих і нових японських пісень», 35).
[242]
[243]
[244]
[245]
[246]
[247] Цитата з вірша: «Як довго серце буде пориватись / В поля до вишень? / Мабуть, назавжди / Там залишилося б, / Якби не облітали» («Збірка старих і нових японських пісень», 96).
[248] Цей вірш перегукується з таким: «Під сливами / Постояв тільки мить / І весь пропахнув / Пахощами квітів — / Кохана буде з ревнощів корить!» («Збірка старих і нових японських пісень», 35).
[249] Приблизно о восьмій годині пополудні.
[250] Приблизно о першій годині ночі.
[251] Зазвичай імператриці не виконували головної ролі на церемонії повноліття дівчат.
[252] Тобто віддасть свою дочку, панночку Акасі, за принца-спадкоємця.
[253]
[254] Тобто ієрогліфи.
[255] Ідеться про пані Рокудзьо.
[256] Тобто Фудзіцубо.
[257] Тобто начальник Охорони Лівих Імператорських воріт.
[258] Тобто письмо на тлі заростей очерету, водяного потоку, каміння тощо.
[259] «
[260] «Збірка старовинних і нових японських пісень» («Кокінвакасю») з початку Х ст.
[261] Тобто 885—930 рр.
[262] Тобто радника.
[263] Цитата з вірша: «Сьогодні знов / Мене введеш в оману, / Коханий мій! / Кому ж тоді, скажи, / На цьому світі можна довіряти?» («Збірка старих і нових японських пісень», 713).
[264] Йдеться про вірш: «Якби вночі сторόжа засинала, / Таємною стежинкою / Щоніч / Приходив би до тебе я, / Кохана!» («Збірка старих і нових японських пісень», 632).
[265] Тобто Юґірі.
[266] Фіолетовий колір вважався символом любові.
[267] Цитата з вірша: «Листя зі споду / Відкрила гліцинія / Весни променям. / Якщо ти покохав, / Я повірю тобі» («Ґосенвакасю», 100).
[268] «
[269] Натяк на вірш: «Хоча гліцинія і висить / На сосні вічнозеленій, / Та впевнена вона, / Що настав час / Їй тут цвісти» («Сінкокінвакасю», 166).
[270] Тобто Кобай.
[271] «Гирло Ріки» («Каваґуці») — народна пісня у стилі «сайбара» про те, що дівчину не зможе зупинити охоронець застави «Гирло Ріки» з дерев’яного частоколу.
[272] Натяк на Юґірі.
[273] Натяк на міністра Двору.
[274] Тобто Ґендзі.
[275] Ідеться про обряд Обмивання Будди.
[276] Останні слова перегукуються з таким віршем: «Чому, скажи, / Так важко / Нам зустрітися? / А ми ж клялися, / Що навіть крапля води між нами не просочиться» («Ісе-моноґатарі», 27).
[277] Тобто мачухи Кумої-но карі.
[278] Або Свята Камо.
[279] Йдеться про Аої, покійну першу дружину Ґендзі.
[280] Тобто Юґірі.
[281] На Свято мальв жінки прикрашали зачіску мальвою, що в оригіналі позначється словом «аої», яке також означає «зустріч».
[282] Так називали людей, що здобули вчений ступінь.
[283] Натяк на те, що його шостий ранг змінився на третій; придворні шостого рангу носили зелений одяг, третього рангу — пурпуровий.
[284] Натяк на пані Оомія.
[285] Натяк на те, що внуки пані Оомія стали дорослими.
[286] Тобто приблизно о десятій годині.
[287] Тобто о другій городині пополудні.
[288] Мелодія і танець китайського походження, які виконувалися у винятково урочистих випадках.
[289] Цей вірш перегукується з таким класичним зразком: «З небесними зірками переплутав / Я помилково / Квіти хризантем, / Які над хмарами одвічними / Помітив» («Збірка старих і нових японських пісень», 269).
[290] Тобто кото, яке колись належало імператорові Уда (867—932).
[291] Йдеться про молодшу сестру покійної імператриці Фудзіцубо, наложниці імператора Кіріцубо.
[292]
[293] Тобто імператора Кіріцубо.
[294] Тобто панночку Акасі.
[295] Тобто імператора Кіріцубо.
[296] Йдеться про те, що за становищем його прирівняли до Імператора, що пішов на спочинок.
[297] Тобто Юґірі.
[298] Тобто Мурасакі.
[299] Тобто Обородзукійо, коханку Ґендзі.
[300] Тобто Мурасакі.
[301] Тобто Ґендзі.
[302] Тобто Обородзукійо.
[303] Тобто Касіваґі.
[304] Тобто колишня ньоґо Кокіден, наложниця імператора Кіріцубо.
[305] Місце перебування Імператора.
[306] Тобто Обородзукійо.
[307] Тобто Юґірі.
[308] Тобто Асаґао.
[309] Тобто Хіґекуро.
[310] Тобто Рейдзей.
[311] За повір’ям, напій із семи перших весняних трав приносив довголіття.
[312] Діти Хіґекуро від колишньої дружини, дочки принца.
[313] Народна пісня у стилі «сайбара».
[314] Тобто Юґірі.
[315] Цитата з вірша: «Весняна ніч / Сховала у пітьму / Слив білоцвіт, /Але вона безсила / Сховати їхній казковий аромат!» («Збірка старих і нових японських пісень», 41).
[316] Цитата з одного вірша Бо Цзюйі.
[317] Цитата із вірша: «Зламаєш гілку з цвітом сливовим — / Рукави пропахнуть наскрізь / Ніжним ароматом, / А поруч вже співає / Соловей» («Збірка старих і нових японських пісень», 32).
[318] Мурасакі й Третя принцеса — двоюрідні сестри.
[319] Тобто Обородзукійо.
[320] Тобто Ханацірусато.
[321]
[322] Тобто старша сестра Обородзукійо.
[323] Тобто Обородзукійо.
[324] Тобто Мурасакі.
[325] Своїм змістом цей вірш перегукується з таким: «Колись балаканиною вважав / Людей пустих / На осінь нарікання... / Тепер свій вік / Я «осінню» назвав!» («Збірка старих і нових японських пісень», 824).
[326] Мотивом цей вірш близький до такого: «Уже зі споду колір поміняло / Хаґі осінніх листя — / Відтепер / Я засинати буду / Наодинці...» («Збірка старих і нових японських пісень», 220).
[327] Тобто Мурасакі.
[328] Тобто Будда, здатний зцілювати людей від хвороб, продовжити їм життя і рятувати від усякого лиха; на статуетках та образах він тримає в лівій руці горщик з цілющим зіллям, сидячи на квітці лотоса.
[329] Тобто сутра Всепереможного володаря, сутра Діамантової мудрості й сутра Вічного життя, які читалися в урочистих випадках під час молитов за добробут країни, довголіття й порятунок від лиха.
[330] Приблизно о другій годині пополудні.
[331]
[332] Бікі дорівнює двом данам.
[333]
[334] Тобто начальник Правої Імператорської охорони.
[335] Тобто що дочка пані Рокудзьо стала імператрицею Акіконому, а Юґірі залишився простим підданим.
[336] Тобто Мурасакі.
[337] До жінки високого рангу дозволялося заходити тільки обмеженому колу людей, серед яких були і лікарі.
[338] Вірш побудований на грі слів: «ама» означає «рибачка» і «монахиня».
[339] Народження дитини відзначалося третього, п’ятого, сьомого і дев’ятого дня після пологів.
[340]
[341] Спрощеною, у порівнянні з ієрогліфами, абеткою «кана» користувалися жінки.
[342] Міфічна гора, розташована, за буддійськими уявленнями, в центрі світу, посеред океану.
[343] Тобто в землю Вічного блаженства, царство будди Аміди, буддійський рай. Потрапляючи туди, людина відповідно до своїх діянь в попередніх народженнях займає місце однієї з дев’яти категорій.
[344]
[345] Звання міясудокоро отримувала ньоґо, яка народила дитину.
[346] Тобто Мурасакі.
[347] Тобто Юґірі.
[348] Цитата з вірша: «Весняний вітре, / Обмини на мить / Вишневий цвіт! / Щоб ми могли помітить, / Чи облітають квіти самохіть» («Збірка старих і нових японських пісень», 85).
[349] У стародавній Японії подорожні брали з собою дари для місцевих богів, щоб захиститися від біди й нещастя, у мішечках з прозорої тканини, наповнених вузькими смужками різнокольорового паперу.
[350] Сун — міра довжини, 3,03 см.
[351] У домашньому вбранні (уцікі) могла бути тільки господиня, служниці носили парадний одяг зі шлейфом мо.
[352] «
[353] Метафора: соловей — Ґендзі, квітуча вишня — Третя принцеса.
[354] Цитата з вірша: «Неначе бачив / І неначе ні.../ Ввижатиметься увесь день сьогодні / Моя любов / Невтішному мені» («Збірка старих і нових японських пісень», 476).
[355] Тобто Юґірі.
[356] Тобто колишньої імператриці Фудзіцубо.
[357] Цитата з «Історичних записок» китайського історика Сима Цяня.
[358] Тобто молодшої сестри Касіваґі, наложниці імператора Рейдзея.
[359] Звуконаслідувальному вигуку «няу-няу» в стародавній японській мові відповідає «неу-неу», близькому до сучасного «нейо-нейо», тобто «лягай-лягай».
[360] Тобто Тамакадзури.
[361] Тобто що йому не віддали за дружину ні Тамакадзуру, ні Третю принцесу.
[362] Тобто Хіґекуро.
[363] Після сходження на престол сина вона мала б отримати звання Імператриці-матері.
[364] Цитата з вірша: «Повзучий плющ на огорожі храму / Богів могутніх / Також пожовтів — / Противитися осені / Не в змозі» («Збірка старих і нових японських пісень», 262).
[365] Цитата з вірша: «Ще не покрило гору Токіва / Багряне листя кленів, / А здається: / Вже голос осені / З вітрами долина» («Збірка старих і нових японських пісень», 251).
[366] Тобто Східної Японії, де тепер розташоване Токіо.
[367] В оригіналі гра слів: слово «ама» означає «рибачка» і «монахиня».
[368] Серед збережених віршів Оно-но Такамура (802—852) такого вірша не виявлено. Японські коментатори в такому випадку зазвичай посилаються на вірш Фудзівара-но Фумітокі, де є такі слова: «Вершина Хіра, увінчана вінком із білих священних ниток...»
[369] Вагітним жінкам не дозволялося брати участі в сінтоїстських святкуваннях.
[370] Тобто Юґірі.
[371] Цитата з вірша: «Нехай розносить вітер аромат / Квітучих вишень, / Щоби, спокусившись, / Знайшов сюди дорогу / Соловей!» («Збірка старих і нових японських пісень», 13).
[372]
[373] Пані Акасі, єдина з усіх жінок, була в парадному вбранні зі шлейфом, яке належало носити серед осіб вищого рангу.
[374] Так називали місяць дев’ятнадцятої ночі, який виходив на небо так пізно, що ним милувалися, вже лежачи в ліжку.
[375] Весняною в стародавній Японії вважалася тональність «рьо» (приблизно відповідає мажорному ладу європейської музики), осінньою — «ріці» (приблизно відповідає мінорному ладу).
[376] Тобто Касіваґі.
[377] Вважалося, що 37 років — небезпечний вік для жінки.
[378]
[379] Тобто Юґірі.
[380] Натяк на ревнощі.
[381] Натяк на вірш: «Гора Обасуте / У Сарасіна! / Не знає втіхи / І моя душа, / Коли над нею ясний місяць плине» («Збірка старих і нових японських пісень», 878). Цей вірш пов’язаний з легендою про сина, який через неврожай та голод приніс на плечах свою немічну матір помирати на гору Обасуте, але, зворушений казковим сяйвом над горою, повернувся з матір’ю додому.
[382] Тобто Ґендзі.
[383] Йдеться про вагітність Третьої принцеси.
[384] З цим віршем пов’язане традиційне ім’я Другої принцеси — Оціба, тобто Опалий листок.
[385]
[386] Йдеться про смерть Аої, першої дружини Ґендзі, спричинену злим духом пані Рокудзьо.
[387] Цитата з вірша: «Якщо я зачекати попрошу, / І вишень цвіт не опаде — / Нічого / Дорожчого / Не буде на землі» («Збірка старих і нових японських пісень», 70).
[388] Цитата з вірша: «Пелюстки вишень / Нам дорогі, / Коли вже опадають. / Нема нічого вічного / В цьому хисткому світі» («Ісе-моноґатарі», 81).
[389] Слова за мотивом вірша: «Поки в пітьмі нічній / Ще не видно дороги, / Місяця дочекайся, / Коханий, / А тим часом побудь зі мною» («Кокінвакарокудзьо», 31249).
[390] Цитата з вищенаведеного вірша.
[391] Цитата з вищенаведеного вірша.
[392] Тобто Тамакадзура, нова дружина Хіґекуро.
[393] Тобто Обородзукійо.
[394] В оригіналі гра слів: слово «ама» означає «рибачка» і «монахиня».
[395] Зазвичай листи прив’язували до гілки квітучої вишні або сливи, та оскільки Обородзукійо була монахинею, то прив’язала лист до стеблини анісу, пов’язаного з буддійськими ритуалами.
[396] Йдеться про ньоґо Акасі, дочку Ґендзі.
[397] Тобто Аої.
[398] Тобто імператриця Кокіден, перша дружина імператора Кіріцубо.
[399] Тобто Оціба.
[400] Тобто колишній То-но цюдзьо.
[401] Йдеться про день смерті імператора Кіріцубо, батька Ґендзі.
[402] Тобто Хіґекуро.
[403] Йдеться про бері-бері.
[404] Посилання на китайські хроніки про відхід з посади.
[405] Тобто Юґірі.
[406] Цитата з вірша: «Іще зима, / Але весна десь поруч! / На тин сусідський / Білі пелюстки / Уже спадають з вишень о цю пору» («Збірка старих і нових японських пісень»,1021).
[407]
[408] Цитата з вірша: «Куди податись? / В горах і полях / Душі нема спокою — / Блукаю, мов неприкаяний, / По світу все життя!» («Збірка старих і нових японських пісень», 947).
[409] Цитата з вірша: «Як гірко, / Що не збудуться / Душі бажання! /Бо з сосною віковічною роками / Нікому не зрівнятися» («Кокінвакарокудзьо»).
[410] Цитата з вірша: «Мов та комаха влітку, / Що без тями / Летить на полум’я, / Згораючи дотла, — / Я також пломенію від кохання» («Збірка старих і нових японських пісень», 544).
[411] За давним повір’ям, повернути душу, яка покинули тіло, можна було, зав’язавши вузлом поділ власного одягу.
[412] Тобто імператриці Акіконому.
[413] Натяк на Мурасакі.
[414] Тобто покійного імператора Кіріцубо.
[415] Тобто Мурасакі.
[416] Тобто Кобая, свого молодшого брата.
[417] Тобто Ґендзі.
[418] Тобто дружину, Другу принцесу.
[419] Тобто Кумої-но карі.
[420] Цитата з вірша Бо Цзюйї «Сам насміхаюся з себе», якого той написав у 58-річному віці з нагоди народження першої дитини.
[421] Цитата з вищезгаданого вірша.
[422] Цей вірш побудований на такому: «Хто і коли / Цих сосонок насіння / На березі скелястому садив? / Пройшли віки, / Та вічне їх коріння!» («Збірка старих і нових японських пісень», 907).
[423] Тобто Мурасакі.
[424] Тобто Кумої-но карі.
[425] Тобто Кобай.
[426] Тобто Касіваґі.
[427] Цитата з вірша: «Якби квітучі вишні / Серце мали, / То в цьому році в траурне вбрання / Фукуса-рівнину / Одягли б!» («Збірка старих і нових японських пісень», 832).
[428] Цитата з вірша: «Цвітуть щороку вишні навесні. / І попри це /Усе життя тривожусь — / Побачу я цвітіння їх / Чи ні?» («Збірка старих і нових японських пісень», 97).
[429] Тобто молодшої сестри Касіваґі.
[430] В оригіналі — касіваґі.
[431] Цитата з вірша китайською мовою Кі-но Арімаса, складеного на смерть Фудзівара-но Ясутада: «Ні в небеса, ні в праведників я не вірю. / На воєначальника могилі запанували осінні трави». При цьому Юґірі змінив другий рядок, оскільки згадувати про осінь на початку літа було недоречно.
[432] Ясутада помер 937 року.
[433] Тобто Касіваґі.
[434] Тобто Ґендзі.
[435] Тобто принцеси Оціба, або Другої принцеси, дружини покійного Касіваґі.
[436] «
[437] Натяк на старшу дочку імператриці Акасі.
[438] Цитата з вірша: «Цвітуть щороку вишні навесні. / І попри це / Усе життя тривожусь — / Побачу я цвітіння їх / Чи ні?» («Збірка старих і нових японських пісень», 97).
[439] Тобто Оцібу, Другу принцесу, дружину покійного Касіваґі.
[440] Образ, навіяний таким віршем: «Комах дзижчання, / Очерет в журбі... / Занедбаний квітник заріс травою — / Це все, / Що залишилося по тобі» («Збірка старих і нових японських пісень», 853).
[441] Тобто Касіваґі.
[442] «
[443] Тобто Кумої-но карі.
[444] Слова з такої пісні у стилі «сайбара»: «З тобою, кохана, я на горі Іруса, / Де магнолій розмай, / А щоб буйно цвіли й красувались вони, / Ти їх руками не чіпай та гілочок не ламай».
[445] Досі Югірі спілкувався з Другою принцесою через посередницю.
[446] Тобто Юґірі.
[447] Тобто Мурасакі.
[448] Тобто Великого міністра у відставці.
[449] Імператор Йодзей (868—949) правив упродовж 877—884 років.
[450] Тобто Касіваґі.
[451]
[452]
[453] Тобто, за буддійською вірою, пекла, світу голодних духів, світу тварин, світу злих демонів, світу людей і Чистої землі.
[454] Тобто Акіконому, дружині імператора Рейдзея.
[455] У слові «мацумусі» є склад «мацу», тобто «сосна», яка вважається символом довговічності.
[456] Тобто Касіваґі.
[457] Тобто Кобай, молодший брат Касіваґі.
[458] Тобто Юґірі.
[459] Тобто становище, рівнозначне статусові імператора на спочинку.