Повість про Ґендзі. Книга 3

fb2

«Повість про Ґендзі», створена на рубежі X—XI століття Мурасакі Сікібу, придворною дамою імператриці Сьосі, вважається одним з найвизначніших творів японської літератури. І не тільки японської — по суті, це перший психологічний роман у світі. Розповідаючи історію життя головного героя — Блискучого Ґендзі, сина імператора Кіріцубо, та його нащадків, авторка ділиться з читачами своїми спостереженнями і роздумами. Докладні описи повсякденного життя, любовних та інших людських відносин, пройнятих «сумним чаром речей» (моно-но аваре), створюють враження зустрічі з живими людьми, близького знайомства з їхніми почуттями, думками, радощами і печалями, за якими постає епоха Хейан, її культура, побут аристократії, вірування та звичаї.

До цього видання увійшла третя частина «Повісті про Ґендзі» (розділи 39-54), в якій ідеться про останні роки життя Ґендзі, головного персонажа двох попередніх частин роману, що вийшли друком у видавництві «Фоліо», сповнені щемливих згадок про минуле, та про складні й драматичні любовні стосунки, сплетені в майже детективний сюжет із загадковим фіналом, його нащадків — Ніоу та Каору — з Ооїґімі, Нака-но кімі та Укіфуне, вродливими дочками Восьмого принца-відлюдника, який жив з ними в горах Удзі, за межами столиці.


ISBN 978-966-03-5103-5 (Б-ка світ. літ-ри)

ISBN 978-966-03-8062-2

ISBN 978-966-03-9922-8 (Кн. 3)

© І. П. Дзюб, переклад українською, 2022

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлен­ня, 2022

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

Вечірній туман

Головні персонажі:

Ґендзі, 50 років

Юґірі, Удайсьо, 29 років, — син Ґендзі й Аої

Оціба, принцеса з Першої лінії, Друга принцеса, дочка імператора Судзаку, вдова Касіваґі

Кумої-но карі, 31 рік, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), дружина Юґірі

Імператор-монах, імператор Судзаку, старший брат Ґендзі, батько Другої і Третьої принцес

Ханацірусато, пані Східних покоїв, колишня кохана Ґендзі

Мурасакі, пані Весняних покоїв, дружина Ґендзі

Ньоґо Кокіден, дочка міністра у відставці (То-но цюдзьо), наложниця імператора Рейдзея

Куродо-но сьосьо, син міністра у відставці (То-но цюдзьо), молодший брат Касіваґі

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Юґірі, який завжди славився своєю доброчесністю і порядністю, останнім часом приділяв особливу увагу принцесі з Першої лінії{1}. Часто буваючи у неї, він, про людське око, робив це, наче в пам’ять про друга. Однак у глибині душі він не збирався на цьому зупинятися, і з кожним днем та місяцем його почуття до неї зростало, аж поки нарешті не стало нездоланною пристрастю. Мати принцеси дуже раділа його чуйному ставленню до дочки, бо його постійні відвідини розвіювали смуток і заспокоювали душу. Від самого початку Юґірі утримувався від зізнань у своїх ніжних почуттях, бо соромився несподівано про це заговорити і сподівався, що з плином часу, переконавшись в його вірності, вона йому повністю довірятиме. Тож поки що Юґірі використовував будь-яку нагоду, щоб якомога більше дізнатися про її зовнішність та ставлення до нього. Адже він ще ніколи раніше безпосередньо з нею не спілкувався.

А тим часом, поки Юґірі роздумував, коли і як відкрити принцесі свою душу та побачити її реакцію, її мати несподівано — мабуть, не без втручання злих духів — занедужала й переїхала кудись в Оно{2}, де мала свій будинок. Вона сподівалася, що поважний монах Ріссі, який здавна допомагав їй виганяти злих духів, але дав обітницю не спускатися вниз із гірського монастиря, все-таки зможе відвідати її, оскільки її оселя містилася біля підніжжя гори. Юґірі подбав про карету і прислав передовий ескорт для переїзду матері принцеси в Оно, тоді як рідні брати покійного Касіваґі, заклопотані своїми власними справами, не мали часу й подумати про неї. Молодший брат Кобай спочатку зацікавився принцесою і навіть натякав на свої почуття, але, несподівано отримавши відкоша, розчарувався і перестав бувати на Першій лінії. І тільки Юґірі поводився набагато розумніше і, завбачливо не виявляючи своїх намірів, непомітно зближувався з нею. Почувши про те, що мати принцеси готується до заклинального обряду, він щедро винагородив монахів та подарував їм святковий білий одяг. А сама хвора навіть не мала сили, щоб листовно подякувати йому за це. «Пан Удайсьо{3} така високоповажна людина, що образиться, якщо йому напише хтось із нас», — занепокоїлися її служниці. Тож довелося писати відповідь самій принцесі. Хоча лист, написаний надзвичайно гарним почерком, складався лише з кількох рядків, але так вражав сердечним теплом, що Юґірі не міг відірвати від нього очей. А вже після того він заповзявся писати до неї часто, сподіваючись на зустріч. Однак, побоюючись, що головна дружина{4} в його стосунках з принцесою побачить щось недобре, Юґірі, попри своє бажання, не наважувався їхати в Оно.

Та от у середині восьмого місяця, коли природні краєвиди вабили осінньою красою, Юґірі відчув, що більше не може відкладати таку поїздку. «Я чув, що поважний монах Ріссі несподівано спустився з гір, а тому хотів би з ним порадитися і водночас відвідати хвору матір Другої принцеси», — ніби між іншим повідомив він дружині й вирушив до Оно у супроводі п’яти чи шести найвідданіших охоронців, одягнених у каріґіну — скромне мисливське вбрання. Хоча дорога до Оно не пролягала глибоко у горах, але й серед невисоких пагорбів Мацуґасакі чарівність осені відчувалася набагато яскравіше, ніж у дбайливо доглянутих столичних садах.

Хоча садиба матері принцеси, охайно обгороджена прос­тим тином, призначалася для тимчасового проживання, але, збудована з добрим смаком, могла служити вельми пристойною оселею для жінок. У східній частині будинку, яка, очевидно, вважалася головною, у відгородженому приміщенні стояв глиняний жертовник. Сама хвора займала північні передні покої, а принцеса — західні. Хоча мати спробувала залишити дочку в столиці, посилаючись на небезпечність злих духів, але та не захотіла розлучатися і вони поїхали разом. Однак, оберігаючи дочку, вона помістила її окремо й заборонила заходити до себе. Оскільки у будинку навіть не знайшлося гідного місця для гостя, служниці посадили Юґірі біля завіси, яка відділяла покої принцеси, і передали звістку про його прибуття.

«Мені дуже незручно, що вам довелося їхати в таку далечінь, щоб відвідати нас, — відповіла мати принцеси. — Я відчуваю, що маю затриматися у цьому світі принаймні для того, щоб якось віддячити вам за турботу про нас».

«Я мав намір особисто вас супроводжувати, — повідомив Юґірі, — але, на жаль, мусив виконувати деякі батькові доручення. І згодом, обтяжений різними справами, я непростимо нехтував вами, хоча й страждав від думки, що ви дорікатимете мені за байдужість».

Принцеса перебувала за завісами у внутрішніх покоях, не видаючи себе жодним рухом, але у такій невеличкій оселі, чуючи шелест її одягу, Юґірі, звичайно, зі щемом відчував, що вона десь поруч. А поки його листа відносили до матері принцеси, він, не приховуючи душевного неспокою, розмовляв з такими служницями, як Сьосьо.

«Чимало вже років минуло відтоді, як я почав відвідувати вас, щоб допомагати, і мені прикро, що зі мною поводяться, немов з чужим. Мене садять ось так перед завісами і не дозволяють спілкуватися з вашою господинею без посередників. А я до цього не звик. Мені неприємна вже сама лише думка, що, може, вона насміхається з моєї старомодної поведінки. Якби я навчився зваблювати жінок замолоду, коли ні вік, ні низьке становище цьому не перешкоджало, то, напевне, тепер не почувався б таким сором’язливим новачком у любовних справах. А так, хоч я і прожив стільки років, проте залишився, як ніхто у світі, по-дурному занадто серйозним».

Тепер і справді не годилося так зневажливо обходитися з Юґірі, а тому служниці, підштовхуючи одна одну ліктями, напучували принцесу: «Нічого доброго не вийде з того, якщо ми перекажемо двозначну відповідь і ви здаватиметеся вкрай безсердечною».

«Я розумію, що мала б подякувати вам замість хворої матері, але останніми днями я так співпереживала з нею у тяжких стражданнях, що сама ледь жива і навіть не маю сили, щоб відповісти...» — передала принцеса.

«То це така відповідь принцеси? — здивувався Юґірі й, випроставшись, додав: — Чому, на вашу думку, хвороба матері принцеси непокоїть мене, як могла б моя власна? Може, це звучить зухвало, але я вважаю, що одужанню матері сприяв би кращий настрій самої принцеси. Прикро, що мою турботу відносять винятково до матері, а не помічають, як багато означає для мене сама принцеса».

«Ой, і справді...» — погодилися служниці.

Коли сонце спустилося нижче до обрію, в небі поплив легкий туман і гори на заході кинули на землю густу тінь, то, немов передчуваючи наближення ночі, задзвеніли цикади, а біля огорожі у надвечірніх променях, гойдаючись під вітром, усе ще яскравіли гвоздики. У саду перед будинком принцеси привільно перепліталися між собою стебла квітів, від дзюркотливого струмка віяло прохолодою, а вітер, прилітаючи з гір, приносив із собою шум сосен. Коли змінювали одні одних монахи, запрошені читати сутри, лунав дзвінок, і тоді їхні спільні голоси дзвеніли з особливою урочистістю. Все навколо спонукало до таких сумних думок, що Юґірі роздумав повертатися. Особливо тепер, почувши, як монах Ріссі виголошує заклинання своїм величавим голосом.

Коли надійшла звістка, що стан хворої різко погіршився, і нечисленні служниці в цій убогій оселі поспішили до неї, то поруч із принцесою, що поринула у задуму, майже нікого не залишилося. Навколо було тихо, і Юґірі вирішив, що трапилася сприятлива нагода висловити їй свої почуття. Тож, як туман спустився до самого даху, він сказав: «Що мені робити тепер, коли не видно, як іти назад?..

Чи можу я Знайти назад дорогу В цій гірській оселі, Якій туман вечірній{5} Смутку додає?» «Гірську оселю Щільно оточив Туман вечірній, Але чи завадить він Піти людині легковажній?» —

відповіла жінка. Її тихий голос додав Юґірі надію, і він вже й не думав про повернення. «Просто не знаю, що мені робити, — сказав він. — Дороги, що веде додому, я не бачу, а ви виганяєте мене з оселі, оповитої туманом. За що така образа невинній людині?»

Юґірі не знав, що далі робити, бо ж натякав принцесі про свою непереборну пристрасть, а вона вперто мовчала, хоча вже давно здогадувалася про його почуття, але вдавала, ніби нічого не помічає, а тепер, вислухавши його докори, й не збиралася відповідати. Її мовчання вельми засмутило його, бо в душі він відчував, що більше не матиме такої нагоди для щирого зізнання. «Навіть якщо вона вважатиме мене грубим і бездушним, я таки відкрию їй усе, що в мене на душі», — вирішив він і покликав одного з найвірніших своїх помічників — юнака, який мав чин «сьоґена» Правої імператорської охорони та нещодавно отримав п’ятий ранг.

«Мені неодмінно треба поговорити з високоповажним монахом Ріссі, — сказав Юґірі. — Досі він був зайнятий заклинаннями і зовсім не мав вільного часу, але, гадаю, незабаром трохи відпочиватиме. Я залишуся тут на ніч і постараюся побачитися з ним після першої нічної служби. Двійко з вас хай залишаться зі мною. Люди ескорту нехай їдуть до моєї садиби в Курусу — це недалеко звідси — нагодувати коней, але нехай не галасують, щоб не породити пліток про мій випадковий нічліг у дорозі». «Усе це недарма», — здогадався Сьоґен і, поклонившись, пішов.

Після цього, наче між іншим, Юґірі сказав принцесі: «Оскільки тепер мені не вдасться відшукати дороги, то чи не міг би я переночувати у вашому домі? Я невибагливий, тож якщо дозволите, побуду тут, біля завіси, поки не піде високоповажний монах». «От халепа!» — подумала принцеса, адже досі Юґірі ніколи не затримувався надовго в її покоях і не дозволяв собі двозначної поведінки. Піти до матері означало відкрито виказати йому свою зневагу. Тому вона залишилася на місці, затамувавши подих. Охоплений відчаєм, Юґірі, скориставшись моментом, коли одна зі служниць пройшла за завісу з посланням від матері, й прослизнув услід за нею.

Ніч ще не настала, але в покоях будинку, огорнутого густим туманом, було темно. Коли служниця злякано озирнулася, а розгублена принцеса спробувала сховатися за північною перегородкою, Юґірі вдалося затримати її. Сама вона встигла вислизнути, але довгий поділ її вбрання завадив замкнути перегородку. Марно намагаючись упоратись з нею, принцеса тремтіла, вкриваючись потом. Перелякані служниці не знали, як же їй допомогти. Звичайно, вони могли скористатися засувом зі свого боку, але не посміли грубо відштовхнути таку поважну особу, як Юґірі. «Ой, який жах! — нарікали вони крізь сльози. — Хіба могли ми сподіватися такого від вас?..»

«Але чому я не можу наблизитися до вас? Невже я такий ненависний та осоружний? Я розумію, що не займаю високого становища, але хіба після стількох років щирої турботи я не заслужив вашої уваги?» Юґірі говорив тихо, гамуючи хвилювання, але принцеса не хотіла нічого слухати. Його слова здалися їй настілки образливими, що вона навіть і не думала відповідати.

«Які ви безсердечні! Поводитеся, немов нерозумне дитя, — дорікнув їй Юґірі. — Я винен лише в тому, що піддався таємній любовній пристрасті. Але відтепер я не дозволю собі жодного нерозсудливого вчинку без вашого дозволу. Та якби ви знали, яка нестерпна туга розбиває моє серце на сотні шматків! І хоча здається, що ви вже здогадалися про мої почуття, але цураєтеся мене, вдаючи, ніби нічого про них не знаєте! Тому-то я і зважився на ризикований крок, може, й ганебний з вашого погляду, бо не мав іншого способу розповісти вам про тугу, яка висушила мені душу. Ваше зневажливе ставлення завдає мені болю, але запевняю вас, що ніколи не дозволю собі чогось негідного...» Юґірі намагався говорити щиро і разом з тим шанобливо. І хоча він міг легко відсунути перегородку, але навіть не спробував цього зробити.

«Я щиро розчулений тим, як ви зберігаєте між нами цю жалюгідну перепону», — сказав Юґірі, усміхнувшись. І все-таки він не дозволив собі піддатися примсі. Що й казати, принцеса здалася йому вельми привабливою і благородною, хоча за останні роки досить схудла. М’які рукава домашнього одягу та її приємний аромат надавали їй особ­ливого чару.

Під потемнілим небом тужливо свистів вітер, у саду сюр­чали цикади, звідкись долинали крики оленів, шум водоспаду — і всі ці звуки разом створювали невимовно чарівну атмосферу, від якої навіть люди з глухою до навколишнього світу душею, заворожені красою нічного неба, не могли заснути у будинку, де усе ще не опустили ґратчастих вікон. А що вже казати про Юґірі, охопленого смутком, який мало не заплакав, коли місяць ховався за вершинами західних гір.

«Ваше нерозуміння моїх почуттів свідчить лише про те, яке у вас нечутливе серце, — скаржився він. — Повірте, на світі немає чоловіка, такого по-дурному стриманого, як я, але ви чомусь мені не довіряєте. А от інший, безвідповідальний, на моєму місці, висміявши таку поведінку, діяв би зухвало. Вам здається, що ваша відверта зневага охолодить мою пристрасть. Однак я не можу повірити, що ви зовсім нічого не розумієте у стосунках між чоловіком і жінкою...»

На такі численні докори Юґірі розгублена принцеса не знаходила відповіді. Особливо неприємно їй було чути неодноразові натяки на її недостатні знання подружніх стосунків, які начебто могли допомогти їхньому зближенню. А тому, нарікаючи на свою гірку долю, вона готова була хоч зараз померти.

«Я визнаю, що сама винна у своєму нещасті, — тихо сказала вона, жалібно заплакавши, — але хіба я можу прийняти ваші настирливі домагання?..

Такого горя, як ніхто, Зазнала я, Що досі мокрі рукави, Але невже тепер зганьбити Ім’я своє я маю?» —

ненароком додала вона, і Юґірі повторив її слова спочатку подумки, а потім пошепки вголос. «Ой, краще б я цього не казала!» — пошкодувала принцеса.

«Пробачте, якщо я чимось образив вас, — сказав Юґірі й, силувано посміхаючись, відповів:

— І навіть якби через мене Ви більше сліз Не проливали, То хіба сховати можна Колишнього одруження оману?

Зважтеся нарешті!»

З цими словами Юґірі, усупереч обуренню принцеси, спробував заманити її на місце під місячним сяйвом. Незважаючи на опір жінки, він легко притягнув її до себе. «О, не відштовхуйте мене! Бо хіба ви не бачите, наскільки глибокі мої почуття до вас? Але проти вашої волі я ніколи не піду...» — просив він, поки тим часом ніч наблизилася до світанку.

На небі не було ані хмаринки, ані туману, тож чисте місячне світло проникало всередину. Вутле піддашшя не заважало місяцеві заглядати прямо у внутрішні покої. Хоча розгублена принцеса намагалася сховати обличчя від світла, її рухи здавалися невимовно звабливими. Юґірі заговорив про Касіваґі спокійно і неквапливо, але не забув і тепер дорікнути принцесі за те, що вона не приділяє йому стільки уваги, як колись приділяла покійному. А вона подумала: «На жаль, покійний не досяг високих чинів, але я зуміла змиритися зі своєю долею, коли наше одруження всі визнали. Та скільки ж розчарувань довелося мені зазнати! А до чого приведе цей таємний зв’язок з Удайсьо{6}, який до того ж мені не чужий{7}? Що подумає Великий міністр у відставці{8}?

О, я впевнена, що весь світ осудить мене. А що подумає про це Імператор-монах, мій батько?» Роздумуючи над тим, як сприйматимуть такий розвиток подій всі ті, хто був так чи інакше з нею пов’язаний, принцеса впала у відчай, розуміючи, що ніякий опір не допоможе їй уникнути поганого поголосу. А хіба не буде гріхом приховувати все від матері? Раніше чи пізніше вона дізнається про те, що трапилося, і дорікатиме, що не слід бути такою по-дитячому нерозсудливою.

«Ідіть, поки зовсім не розвидніло», — благала принцеса Юґірі, не знаючи іншого способу, як його позбутися.

«О, які ж ви бездушні! Навіть перед вранішньою росою мені буде соромно, якщо передчасно струшу її з трави по дорозі додому! Коли вже ви наполягаєте, то принаймні вислухайте мене. Якщо ви вважаєте, що спритно позбулися невдахи-залицяльника, то помиляєтеся, бо я, не в змозі далі вгамувати своєї пристрасті, буду готовий вдатися до негідного вчинку».

Він зволікав з гіркотою на серці, не бажаючи йти, але, недосвідчений у любовних справах, не наважувався дати волю рукам. Він жалів принцесу і боявся остаточно втратити її прихильність, а тому вирішив, що для них обох буде краще, якщо він піде непоміченим, поки туман не розвіється. Його душа була вкрай збентежена.

«Невже, промоклий від роси, Я мушу пробиватися Крізь зарості місканту Щоб пуститися в дорогу І в тумані зникнути?..

А ви сподіваєтеся, що таким чином зможете уникнути огуди? — спитав він. — Та ви ж самі винні, бо вигнали мене так безжально...»

«Так, справді поголос про цю зустріч невдовзі піде, — думала принцеса, сторонячись Юґірі. — Але ж якщо запитати про це в серця, то воно підтвердить, що я чиста».

«Я знаю, що роса На травах Для вас лиш привід, Щоб знеславити Добре ім’я моє...

О, такого я від вас не сподівалася...» — благородно дорікала вона.

Довгі роки, як ніхто інший, Юґірі дбайливо опікав принцесу, та коли раптом, ні сіло ні впало, скориставшись її довірою, повівся як звичайний гульвіса, то тепер, жаліючи її, відчував глибокий сором за свій вчинок, але водночас, дорогою додому, розумів, що може стати посміховиськом, якщо дослухатиметься до її вимог. Придорожні трави хилилися під вагою роси. Повертаючись з незвичної для нього нічної пригоди, Юґірі відчував солодке хвилювання, змішане зі страхом через те, що його мокре від роси вбрання могло викликати у дружини якусь підозру, а тому вирішив спочатку заїхати у східні покої будинку на Шостій лінії, де жила пані Ханацірусато. Ранковий туман тут ще не розвіявся. «А як там, у горах?.. Мабуть, ще менше...» — мимоволі подумав він.

«О, яка несподіванка! — здивовано зашепотіли служниці. — Схоже, що пан кудись таємно їздив».

Трохи відпочивши, Юґірі переодягнувся у сухе вбрання. Тут для нього завжди був готовий прекрасний одяг — літній та зимовий. Служниці подали йому нову одежу з китайської скрині. Скуштувавши ранкового рису, Юґірі подався до Ґендзі.

В Oно він послав листа, але принцеса навіть не захотіла глянути на нього. Приголомшена вчорашньою пригодою, вона сердилася на Юґірі й водночас завмирала від сорому, що про все це дізнається мати. Але чи мала вона право приховувати те, що трапилося, від неї? Зрештою, у цьому світі годі що-небудь приховати, бо сам її вигляд може збудити цікавість, а служниці також не мовчатимуть. Мати, напевне, образиться, дізнавшись, що дочка щось від неї приховала. «А чи не краще попросити когось із служниць розповісти їй все, як було? Вона буде засмучена, але іншої ради немає», — подумала принцеса.

Мати і дочка завжди жили дружньо, душа в душу, ніколи не маючи одна від одної таємниць. У старовинних повістях іноді йдеться про дівчат, які приховують від батьків те, що давно вже знають усі люди, але принцеса в жодному разі не належала до таких. «Якщо до матері і дійдуть якісь чутки, вона ними не перейматиметься. Тож чи варто мучитися даремно?» — казали служниці, а самі, знемагаючи від цікавості, прагнули дізнатися, що ж написав Юґірі, але, побачивши, що принцеса навіть не розгорнула листа, незадоволено застерігали її: «Хіба можна не відповідати? Це ж буде неввічливо й по-дитячому!»

Зваживши на їхнє наполягання, вона зрештою розгорнула листа. «Я сама в усьому винна, бо легковажно дозволила себе побачити, але ж і йому за його нерозсудливість не можу пробачити. Самі дайте йому відповідь, що я не читатиму його листів», — сказала принцеса і прилягла, відвернувшись, щоб підкреслити своє незадоволення.

Однак лист Юґірі не містив нічого неприємного, а, навпаки, був щиро ніжним:

«Душу свою Вам жорстокій Я віддав і мимоволі Прирік себе лиш На блукання без кінця...

Справді, душа не завжди підвладна людській волі. Я не перший, але, на жаль, туга не залишає...».

Лист був дуже довгим, але служниці не зважилися прочитати його до кінця. На звичайного ранкового листа він начебто не скидався, але служниць непокоїло, чи не сталося чогось прикрого між принцесою та Юґірі. Жаліючи її засмучену, вони мучилися сумнівами про своє майбутнє. Всі ці роки Юґірі приділяв їм велику увагу, але чи не охолоне він до принцеси, якщо вона покладеться на його суцільну опіку? А тим часом мати принцеси і не підозрювала, в якій тривозі перебували служниці її дочки.

Хоча стан хворої матері, переслідуваної злим духом, був досить важким, вона іноді раптом на короткий час одужувала й приходила до тями. Того дня, коли скінчилися денні заклинання, біля неї залишився тільки поважний Ріссі, який читав молитви. Втішений тим, що хворій стало краще, він сказав хрипким, різким голосом: «Якщо тільки слова будди Дайніці правдиві, то мої щирі заклинання не могли не принести вам полегшення. Хоча злі духи начебто дуже затяті, але насправді вони всього лише жалюгідні істоти, які загрузли у власних гріхах». Як і всі відлюдники, він був прямодушний і не любив говорити манівцями, а тому запитав: «Чи давно Удайсьо почав відвідувати принцесу?»

«Я б не сказала, що він її відвідує, — відповіла матір принцеси. — Він щиро дружив з покійним Ґон-дайнаґоном{9} і, виконуючи обіцянку, яку дав йому перед смертю, люб’язно піклується про нас. Ось і тепер, як добра людина, заїхав, щоб розпитати про моє здоров’я...»

«Ну, навіщо ви таке кажете? Принаймні від мене ви могли б не приховувати правди. Сьогодні, по дорозі на останню нічну службу, я бачив, як із західних бічних дверей вийшов якийсь розкішно одягнений чоловік. У густому тумані я не зумів розгледіти його обличчя, але чув, як монахи про нього казали: «Це від’їжджає пан Удайсьо. Вчора ввечері він відіслав карету до столиці, а сам залишився ночувати тут». І справді, за ним плили такі сильні пахощі, що у мене навіть голова заболіла. Хто ж це міг бути, якщо не Удайсьо? Адже відомо, що він полюбляє виразні аромати. І все-таки я не схвалюю його залицяння. Безсумнівно, Удайсьо високо освічена людина. Він був зовсім ще дитиною, коли за дорученням покійної пані Оомія я справляв для нього деякі обряди, та й тепер я готовий йому послужити в достойних справах, але тільки не в його одруженні з вашою дочкою. Боюся, що і їй не варто тішити себе надіями. Його нинішня дружина — особа вельми твердої вдачі. Вона належить до роду, який досяг могутності і користується у світі великим впливом. Вона має вже семеро чи восьмеро дітей. Навряд чи принцеса зможе відтіснити таку суперницю. Та й чи варто їй обтяжувати свою душу таким важким тягарем? Адже жінки, легко впадаючи в оману, зазнають суворого покарання — повторного відродження в жіночому вигляді й блукання серед вічного мороку. Ненависть дружини Удайсьо стане непереборною перешкодою на шляху її духовного просвітління. О ні, я аж ніяк не схвалюю такого одруження», — сказав він, хитаючи головою.

«Це щось неймовірне! Адже Удайсьо ніколи не виявляв такого наміру. Учора вночі я лежала без пам’яті, але начебто чула, як служниці казали, що він хотів затриматися, щоб усе-таки поговорити зі мною. Невже він тут ночував? Попри своє благородство і серйозність...» — дивувалася мати принцеси. Зрештою, може, монах казав правду. Адже мати вже і раніше помічала, що Удайсьо небайдужий до дочки, але, як розумна людина, завжди поводився бездоганно, щоб не подавати приводу для пліток. Упевнена, що він ніколи не вчинить нічого поганого її дочці, мати заспокоїлася, але все ж таки подумала, що він, скориставшись безлюддям у покоях принцеси, міг нишком прослизнути до неї.

Після того як монах пішов, мати покликала до себе служницю Косьосьо. «Я чула, ніби щось сталося. А що саме? — запитала вона. — Чому мені про це нічого не сказали? Важко цьому повірити, та все ж...» Хоча Косьосьо й жаліла принцесу, але докладно розповіла все від самого початку, не забувши ні про отриманий уранці лист, ні про слова, що мимоволі зірвалися з вуст принцеси.

«Може, пан Удайсьо просто захотів поділитися з принцесою думками, які досі тримав у глибині душі. Він виявив рідкісну завбачливість і пішов задовго до світанку. А що сказали вам?» — спитала Косьосьо, зовсім не підозрюючи монаха, бо вважала, що матері потайки повідомив цю новину хтось із прислужниць.

Вражена почутим, засмучена мати мовчала, лише сльози скапували з її очей. Жаліючи її, Косьосьо дорікнула собі за відвертість: «Навіщо їй нові хвилювання, якщо вона і без того страждає?»

«Так чи інакше, перегородка була замкнена», — сказала вона, щоб зам’яти справу.

«А проте вона показалася йому, — заперечила мати. — Яка непрощенна необережність! Може, вона невинна, але хіба тепер закриєш рота монахам і балакучим хлопчакам? Якщо вже вони почали пліткувати, то хіба хто-небудь зможе спростувати ці чутки й рішуче заявити, що нічого подібного не було? А все тому, що її оточують такі нетямущі особи...»

Мати не змогла договорити. Змучена тяжкою хворобою і стривожена почутим, вона занепала духом. Адже вона так сподівалася, що її дочка хоча б тепер стане жити відповідно до свого високого звання. Однак ця любовна історія, безсумнівно, зашкодить її доброму імені...

«Попросіть дочку зайти до мене, поки я ще при свідомості. Я сама мала б піти до неї, але, на жаль, рухатися не можу. У мене таке відчуття, ніби я не бачила її цілу вічність», — сказала мати зі сльозами на очах.

«Мати кличе вас до себе, — передала принцесі Косьосьо без жодних пояснень. Принцеса причесала мокре, сплутане на чолі волосся і замінила розірваний спідній одяг, але довго зволікала, поринувши у здогади: «Що думають про мене служниці? Мати, напевне, нічого ще не знає, але невдовзі, коли чутка дійде й до неї, вона образиться за те, що я все приховала», — і, пригнічена глибоким соромом, знову лягла. «Ой, я чомусь почуваюся раптом зле... — поскаржилася вона. — Мабуть, я вже не одужаю, але, може, це й на краще. Така слабкість в ногах...» — і попросила служниць розтерти їй ноги. Коли принцесу щось тривожило, вона завжди відчувала, що біль піднімався з ніг до голови.

«Напевне, хтось натякнув матері про вчорашню історію, — сказала Косьосьо. — Вона захотіла почути від мене пояснення, тож мені довелося все їй розповісти, тільки додавши для її заспокоєння, що перегородка весь час залишалася замкненою. Тому, якщо вона вас розпитуватиме, кажіть так само». А про те, як страждала мати, вона принцесі не розповідала.

«Отже, справдилися найгірші передчуття», — подумала мовчки принцеса, обливаючи сльозами узголів’я. «Я завдаю матері самі лише прикрості, — думала вона, відчуваючи, що жити не хоче. — Не тільки через недавню історію, але й через несподіване одруження з Ґон-дайнаґоном{10}. А який жах буде, якщо Удайсьо не відчепиться зі своїми домаганнями! Якби ж вона піддалася йому, то зажила б страшної неслави».

Все-таки вона не піддалася його солодким вмовлянням і через це відчула таємну відраду. «Але хіба можна жінці такого, як я, рангу необачно показатися чоловікові?» — подумала принцеса, засмучена своєю нещасливою долею.

Надвечір, коли мати знову покликала зайти до неї, через комірчину, яка відділяла їхні покої, принцеса пройшла до матері, яка, незважаючи на тяжку хворобу, як годилося, шанобливо вітала її, піднявшись з постелі.

«Мені дуже прикро, що я через свій жалюгідний стан не змогла прийти до вас сама. Я не бачила вас всього два чи три дні, але здається, промайнули вже місяці й роки, що аж на душі стало сумно. Бо чи зможемо ми сподіватися на зустріч, навіть якщо відродимося в цьому світі? А навіть якщо зустрінемося, то навряд чи впізнаємо одна одну, як матір і дочка. Коли я про це подумаю, то жалкую, що прагнула близьких стосунків на ту коротку мить, яку судилося нам прожити разом», — сказала вона крізь сльози.

Принцеса, сповнена сумних думок, тільки мовчки дивилася на матір, бо, сором’язлива і боязка від природи, не знаходила в собі сили, щоб усе негайно пояснити і полегшити матері душу, а та, побачивши її розгубленість, не стала докучати розпитуванням. Вона веліла служницям запалити світильник і поставити перед гостею столик з частуванням. Почувши, що дочка відмовляється від їжі, мати сама взялася її пригощати, але та ні до чого так і не торкнулася. Тільки одне тішило принцесу — що матері стало краще.

А тим часом принесли нового листа від Юґірі. Його прийняла служниця, яка ні про що не здогадувалася. «Велено передати пані Косьосьо», — пояснила вона. «От знову біда!» — подумала Косьосьо, беручи листа. «Про що цей лист?» — зацікавилася мати принцеси. Вона вже потай змирилася з думкою, що Юґірі стане її зятем, і чекала його, але, з появою листа відчувши, що сьогодні він не приїде, знову занепокоїлася.

«Вам треба неодмінно відповісти, — сказала вона дочці. — Мовчати непристойно. Навряд чи хтось зможе захистити вас від пліток. Може, ви й справді ні в чому невинні, але вам ніхто не повірить. Якщо ж ви відповідатимете на листи пана Удайсьо, то ваші стосунки, гадаю, стануть такими ж, як дотепер. Інакше ви здаватиметеся надто норовливою». Мати попросила листа, і Косьосьо неохоче передала його їй.

«Ваше вкрай холодне ставлення до мене, — писав Юґірі, — не вгамувало моєї пристрасті, а швидше навпаки...

Жодна загата Глибшим не зробить Гірський потік, Який нестримно, Котиться по схилу{11}...»

Лист був дуже довгим, і мати не дочитала його до кінця. Було в ньому щось невиразне, обурливо безтурботне, яке свідчило, що, на превеликий жаль{12}, Юґірі сьогодні не приїде. Хоча покійний Касіваґі й не виправдав її сподівань на щасливе доччине подружжя, але він ніколи не забував про неї дбати й бути надійною опорою. Це втішало матір, хоча вона і вважала, що її дочка заслуговує кращої долі. А що тепер можна чекати від Юґірі?.. «Що скаже Великий міністр у відставці{13}?» — хвилювалася вона. Вирішивши дізнатися про наміри самого Юґірі, мати старанно витерла очі, зовсім померклі від сліз протягом цих тривожних днів, і накреслила кострубатим, схожим на пташині сліди, почерком: «Вашого листа принесли саме тоді, коли дочка зайшла провідати мене, бо мій стан не вселяв надії. Я вмовляла її відповісти, але вона настільки занепала духом, що страшно було на неї дивитися...

Що для вас Ці луки, де гвоздика{14} Марно блякне? Лише притулок На одну недовгу ніч...»

Дописавши, вона згорнула аркуш і підсунула його під завіси, а сама відкинулася на узголів’я, бо їй знову стало зле. Служниці заметушилися навколо. «Злий дух зумисне приспав нашу пильність», — бідкалися вони. Монахи негайно почали голосно читати молитви й промовляти заклинання. Служниці радили принцесі повернутися у свої покої, але вона навідріз відмовилася, бо в таку розпачливу хвилину була готова померти разом з матір’ю.

Тільки опівдні Юґірі повернувся у свої покої в будинку на Третій лінії і того дня вирішив утриматися від поїздки в Оно, щоб не викликати в домашніх ще більшої підозри й не давати приводу для пліток. Весь вечір Юґірі знемагав від туги, що була тисячократ сильнішою, ніж досі. До дружини{15} вже дійшла чутка про його таємні походеньки, але вона, хоч і була стривожена, вдавала, що нічого не знає, і відволікалася від похмурих думок, граючись з дітьми в денних покоях. Вже зовсім стемніло, коли принесли відповідь матері принцеси. Присунувши до себе світильник, Юґірі довго вчитувався в листа, насилу розбираючи незрозумілий почерк, схожий на пташині сліди. Дружина пильно стежила за ним крізь завісу — і раптом, непомітно наблизившись, ззаду вирвала листа з його рук!

«Що ви робите? — обурився Юґірі. — Як вам не соромно? Це лист від пані Східних покоїв{16} у садибі на Шостій лінії. Сьогодні вранці вона застудилася, а я, затримавшись у батька, не мав часу її відвідати. Однак, стурбований, я послав гінця дізнатися про її здоров’я. Ну хіба цей лист чимось схожий на любовний? І взагалі ви поводитеся погано. Прикро, що ви з роками все більше мене зневажаєте. Невже вам байдуже, що я про вас думаю?» Глибоко зітхнувши, він, однак, навіть не намагався відібрати листа назад, і дружина ніяково тримала його в руках, не наважуючись прочитати.

«А по-моєму, це ви з роками все більше мене зневажаєте», — мовила вона нарешті, збентежена його незворушним спокоєм, така юна і чарівна в ту мить.

«Що ж, може, це і правда, — посміхнувшись, відповів він. — Таке між подружжям буває. Та от чи знайдете ви у світі другого такого, як я, чоловіка, який, досягнувши високого становища, залишався б зі страху вірним одній жінці, немов сокіл соколиці{17}. З такого люди сміятимуться. Подумайте, невже почесно бути дружиною несусвітнього телепня? Набагато краще опинитися в становищі жінки, яка, маючи перевагу, помітно виділяється серед суперниць. Завдяки цьому вона завжди почувається молодою, а подружнє життя ніколи не втрачає для неї своєї привабливості. Невже ви хочете, щоб я все життя просидів з вами, як той старий дід із стародавньої повісті{18}? Хіба в цьому є щось гарне?»

Здогадуючись, що такими пустопорожніми словами Юґірі хоче відволікти її увагу і забрати листа, принцеса, приязно всміхаючись, сказала: «А хіба є щось привабливе в тому, що у такого велелюбного чоловіка та така стара дружина? Останнім часом ви помітно змінилися. Я щиро вражена тим, як ви раптово наче б то й помолоділи. Досі я нічого подібного не помічала, а тому занепокоїлася. Було б краще, якби я поступово звикала до таких змін...» Її докори Юґірі сприйняв вельми спокійно, ба навіть з розумінням.

«А в чому я раптом змінився? — спитав він. — Невже ви мене в чомусь підозрюєте? Напевне, хтось звів наклеп на мене. Як це не дивно, дехто, мабуть, не може забути мого колишнього «зеленого одягу{19}» і вважає недостойним для вас одруження зі мною. Підозрюю, що ця особа навмисне обмовляє мене, щоб посіяти між нами ворожнечу. А ще неприємно, що через це може постраждати добре ім’я зовсім невинної жінки{20}...» Після тих слів Юґірі більше не сперечався, впевнений у тому, що станеться те, що має статися. Годувальниця Тайфу, яка колись зневажала його за шостий ранг, покірно мовчала.

Під час суперечки дружині невідомо як вдалося заховати злощасного листа. Вдаючи байдужість, Юґірі пішов у спочивальню і з тривогою у серці довго лежав, не склепивши очей, і все думав, як би забрати листа, в якому, напевне, мати принцеси написала щось важливе. Але що? Як тільки дружина заснула, Юґірі непомітно зазирнув під її вчорашнє сидіння, але нічого не знайшов. І коли це вона встигла його заховати? І куди? Роздратований такими думками, він до самого ранку не вставав з ліжка. Вранці, коли розбуджена дітьми дружина встала, він, удаючи, ніби щойно прокинувся, знову взявся до пошуків, але, на жаль, марно. Оскільки Юґірі прикидався, що зовсім не переймається листом, то дружина вирішила, що він і справді не любовний, а тому заспокоїлася. Вона всю увагу зосередила на дітях, дехто з яких бігав навколо, інші гралися ляльками, старші вчилися читати і писати, а найменші повзали, чіпляючись за її одяг, тож вона й думати забула про вихопленого учора листа. А от Юґірі, навпаки, ні на мить не забував про нього. Він мав би відповісти якнайшвидше, але ж учора навіть не дочитав листа до кінця. «А що, як мати принцеси подумає, що я не читав його і просто загубив?» — непокоївся він.

Коли після обіду в домі стало тихо, Юґірі, не витримавши, запитав: «Що ж було у вчорашньому листі? Безглуздо ховати його від мене. І сьогодні я мав відвідати хвору, але мені самому стало так зле, що я нікуди, навіть на Шосту лінію, не поїду. Хочу принаймні відповісти, але я навіть не знаю, що вона написала...» В його голосі відчувалася така щира стурбованість, що дружині стало соромно. «Як нерозумно, що я забрала у нього листа!» — подумала вона й, не відповідаючи прямо на запитання, порадила: «Придумайте якесь вишукане виправдання, скажімо, що вчора у горах дув надзвичайно холодний вітер і ви застудилися».

«Не повторюйте ніколи більше таких дурниць! Чи ви вважаєте, що повелися якось особливо вишукано? Мені неприємно, коли мене прирівнюють до звичайного гульвіси. Та й ваше жіноцтво вже сміється, слухаючи, як ви розмовляєте з чоловіком, який завжди вважався зразком доброчесності, — пожартував Юґірі. — Так де ж той лист?» Однак дружина не поспішала його віддавати. Поки вони ще деякий час перемовлялися, лежачи в постелі, почало смеркати.

Прокинувшись від сюрчання цикад, Юґірі подумав: «На гірські схили в Оно, напевне, вже спустився туман. Як погано, що я сьогодні не приїхав і навіть листа не послав...» Розтираючи з удавано байдужим виразом обличчя туш, він деякий час сидів у задумі. Та раптом він помітив, що край сидіння дружини трошки піднятий, і, заглянувши туди, побачив там лист матері принцеси. Коли Юґірі, несамовито радіючи, почав його читати, то відразу відчув щемливу жалість до тієї жінки. «Мабуть, їй уже повідомили, що сталося минулої ночі. Напевне, вчора вона чекала мене до світанку, а я навіть сьогодні ще не написав відповіді... Яка недбалість! Якби нещасну матір не переповнювали душевні муки, то хіба вона написала б цього дивного, незрозумілого листа? А я всю ніч змусив її страждати від незнання того, що ж сталося. Але, на жаль, нічого вже не зміниш. Та й дружина повелася жорстоко — зі злості сховала листа. Зрештою, я сам у цьому винен», — думав Юґірі, мало не плачучи з досади. Він хотів негайно їхати в Оно, але передумав: «А чи погодиться принцеса зі мною зустрітися? Хоча її мати начебто й не проти... Що ж робити?.. Та навіть якщо принцеса не стане заперечувати, сьогоднішній день несприятливий для серйозної розмови{21}...» Зрештою, керуючись власною розсудливістю, Юґірі вирішив насамперед написати таку відповідь: «Я був невимовно радий отримати Вашого листа, але не розумію Вашого докору. Невже Вас справді ввели в оману?..

На луках осінніх Я пробився Крізь буйні трави, Та хіба сплів собі узголів’я На одну лише ніч?

Виправдовуватись я не маю за що, хіба що за те, що поїхав, не попрощавшись з Вами?» Написавши вельми довгого листа і принцесі, він звелів осідлати прудконогого скакуна зі своєї стайні й послав з ним в Оно помічника, який супроводжував його туди минулого разу. «Передай їм, що з того вечора я перебував у будинку на Шостій лінії і щойно повернувся додому», — сказав він йому потайки.

А тим часом в Оно мати принцеси, розчарована тим, що і вчора Юґірі не приїхав, знехтувавши можливими чутками, написала йому листа, повного докорів і, не отримавши відповіді й надвечір, так перейнялася думками про його не­зрозумілі наміри, що недуга, від якої вона майже оговталася, опанувала її знову. А от саму принцесу така поведінка Юґірі не дивувала й не хвилювала, її більше засмучувало те, що вона необачно відкрилася незнайомому чоловікові, а мати, у свою чергу, несподівано для неї, все це взяла близько до серця. Незадоволена собою, не знаючи, що сказати на своє виправдання, принцеса почувалася щораз гірше, а мати, спостерігаючи за нещасною дочкою, з болем у серці нарікала на долю, що принесла їй стільки прикрощів.

«Я не хочу докучати вам запізнілими повчаннями, — вимовила мати. — Хоча можна вважати, що так вам судилося з попередніх життів, але, як на мене, ви повелися вкрай необережно, через що, гадаю, по світу піде погана чутка. Тепер уже нічого не можна змінити, але сподіваюся, що надалі ви будете обачнішими. Хоча я й займала у житті невисоке становище, але всі сили віддала вашому вихованню і була спокійна, вважаючи, що зуміла навчити вас глибоко розуміти цей світ. Але виявилося, що ви, як і раніше, безпорадні й не впевнені у собі, тож залишається лише сподіватися, що я буду поряд з вами ще деякий час. Навіть простій жінці, що займає пристойне становище у світі, не личить мати двох чоловіків. Така поведінка завжди вважалася легковажною. Тим паче вам, жінці з високої родини, не годиться вступати в непевні стосунки з чоловіками. Всі ці роки я страждала через те, що вам довелося вийти заміж за простого підданого, але нічого не могла вдіяти, бо, видно, така була ваша доля. Імператор, ваш батько, не заперечував і сам повідомив про свою згоду Великому міністрові у відставці. Тож чи могла я упиратися? На жаль, мені довелось змиритися. Всі ці роки я старанно дбала про вас і, знаючи, що у цій історії немає вашої провини, до небес звертала свої скарги. Та тепер ця безглузда історія може обійтися дорого і вам, і панові Удайсьо. Якби хоч він був готовий вступити з вами у відносини, звичні у цьому світі! Тоді можна було б знехтувати поганими чутками і втішатися здобуттям надійної опору в житті, але, на жаль, його черствість...» — і мати заплакала. Не знаходячи слів, щоб встояти перед материними наріканнями, красуня-принцеса також не стримала сліз.

«Хіба ви чимось гірші за інших жінок? І чому вам так не пощастило в житті? Через які вчинки у попередньому народженні вам судилися всі ці нещастя?..» — сказала мати, дивлячись на дочку, і раптом відчула страшний біль. Видно, злий дух напав на неї у тяжку хвилину, і вона раптом почала непритомніти, а її тіло холонути. Монах Ріссі поспішив виголошувати нові обітниці й голосно промовляти заклинання. Хоча він раніше твердо заприсягся до кінця свого життя залишатися відлюдником у горах, але тепер, заради матері принцеси спустившись сюди та зазнавши невдачі, був готовий розбити жертовник і безславно повернутися у гори, бо, мовляв, сам Будда ним невдоволений. Тож він із ще більшою ревністю взявся підносити молитви. Розгублена принцеса плакала, і, далебі, її горе можна було зрозуміти.

Коли у будинку панувало сум’яття, принесли листа від Юґірі. Якимось чином почувши про це, нещасна мати здогадалася, що він не прийде і сьогодні. «О, навіщо я послала йому цього листа? — картала вона себе. — Тепер доччине ім’я буде остаточно спаплюжене». Їй ставало все гірше, і невдовзі її дихання обірвалося. Немає слів, щоб описати горе її близьких. Матір принцеси здавна переслідували злі духи. Нерідко бувало й так, що життя ніби покидало її, а тому, сподіваючись, що і тепер у хвору просто вселився такий дух, монахи стали молитися ще ревніше. Але, на жаль, все було марно.

Нещасна дочка припала до мертвої матері, немов готуючись піти на той світ разом з нею. «На жаль, тепер уже нічого не можна вдіяти, — переконували її служниці. — Хоча це й гірко, але повернути її з останньої дороги неможливо. Навіть якщо ви цього дуже хочете. Подумайте, що своїми риданнями ви шкодите її душі. Вам краще відійти від неї». Хоча вони намагалися відірвати принцесу від матері, нещасна заціпеніла від горя і не розуміла, що відбувається навколо. Розбивши жертовники, більшість монахів розійшлася. Залишилися лише ті, без кого не можна було обійтися. Стало ясно, що це кінець, і в будинку запанували сум і безнадія.

Звідусіль надходили листи із співчуттями з приводу нещастя, про яке стало відомо бозна-як швидко. Юґірі, приголомшений несподіваною звісткою, прислав гінця одним з перших. Співчуття надійшли і з дому на Шостій лінії, і від Великого міністра у відставці. Сумна звістка про смерть матері принцеси дійшла також до Імператора-монаха{22}, який прислав надзвичайно зворушливого листа. Побачивши його, принцеса вперше підвела голову від узголів’я. «Хоча я і знав, що Ваша мати здавна тяжко хвора, — писав Імператор-монах, — але, на жаль, не приділяв цьому належної уваги, бо звик чути про її недугу. Але чи варто про це говорити тепер? Я добре уявляю собі, як гірко Ви страждаєте, і щиро співчуваю Вам, але пам’ятайте, що така доля судилася всьому живому на світі, і змиріться».

Хоча сльози засліпили очі принцеси, вона все-таки відповіла батькові. Оскільки її мати заздалегідь заповідала не зволікати з похороном, то, виконуючи її волю, намісник провінції Ямато, її племінник, узяв на себе його проведення. Принцеса просила дозволити їй ще трохи побути перед останками матері, але, на жаль, для цього не залишалося часу. До того ж саме в такий сумний час з’явився Юґірі.

«Я мушу їхати сьогодні ж, бо наступні дні несприятливі для співчуттів», — заявив він своїй челяді, уявивши собі, як горює принцеса. Хоча жінки радили не поспішати, але він все-таки вирушив до Оно.

Дорога здалася Юґірі нестерпно довгою, а коли він прибув на місце, то побачив невимовно скорботне видовище — частину будинку, призначену для церемонії, яка була завбачливо відокремлена темними завісами і ширмами. Служниці провели Юґірі в західні покої. До нього вийшов і намісник провінції Ямато і крізь сльози почав дякувати йому за співчуття. Влаштувавшись на галереї коло бічних дверей, спиною об поруччя, Юґірі покликав жінок, але жодна з них, прибитих горем, не зголосилася з ним говорити. А втім, коли збудження від звістки про приїзд Юґірі вляглося, до нього вийшла пані Косьосьо. Він довго мовчав, не в змозі вимовити й слова. Зроду він не мав схильності плакати з найменшого приводу, проте вигляд будинку і засмученої принцеси справили на нього гнітюче враження, засвідчивши непостійність світу як для інших людей, так і для нього самого.

«Навіщо я так легко повірив, що вашій матері стало ліпше, і заспокоївся? — сказав він нарешті. — Але сталося раптом щось жахливе: я наче прокинувся зі сну». «Так наче не через нього мати страждала останніми днями?» — подумала принцеса. Навіть якщо смерть матері була неминучою, все одно прикро, що вона якось пов’язана з цією людиною. Тож принцеса навіть не захотіла відповідати йому.

«Що ж нам сказати панові Удайсьо? — занепокоїлися жінки. — Адже він, така висока особа, швидше за всіх приїхав... Хіба можна бути такою невдячною?..» «Придумайте щось самі. Я не знаю, що відповісти», — сказала принцеса, навіть не встаючи з постелі. Та чи можна було її звинувачувати?

«Пані сама зараз ледве жива. Я повідомила їй про те, що ви приїхали», — доповіла гостеві Косьосьо.

Побачивши, що жінки задихаються від ридань, Юґірі лише додав: « Мені нічого більше сказати, щоб її заспокоїти. Я візьму себе в руки і приїду пізніше, коли принцеса оговтається... Але чому ж все сталося так раптово?..»

Розповівши йому потроху, хоч і не все, що саме тривожило хвору в останні дні, Косьосьо винувато додала: «Напевне, ви думаєте, що я вам дорікаю... Але сьогодні я почуваюся настільки розгубленою, що, може, нехотячи, й сказала щось не те... Принцеса вкрай засмучена, але так буде не завжди. Тож сподіваюся, що ви поговорите з нею, коли вона трохи заспокоїться...» По цих словах, побачивши, що вона й справді не тямить себе від пережитого, Юґірі перестав її розпитувати.

«Правду кажучи, я й сам наче блукаю в непроглядній пітьмі... Постарайтеся заспокоїти свою господиню, а я сподіватимусь хоч на якусь відповідь...» Юґірі зволікав, хоча й розумів, що йому, людині з високим становищем, не годиться залишатися в будинку у такий час. Тож зважаючи на те, що навколо було чимало людей, він таки вирішив піти.

Юґірі хоч і не очікував, що похорон буде призначено на ту ж саму ніч і така поспішність неприємно вразила його, проте, довідавшись про це, викликав людей зі своїх навколишніх маєтків, розпорядився надати потрібну допомогу близьким покійної і лише після цього вирушив додому. Тільки завдяки Юґірі церемонія пройшла з належною урочистістю, хоча для її підготовки було вкрай мало часу. Намісник провінції Ямато не знав, як висловити йому свою вдячність за це. Після похорону, коли у неї вже не залишилося навіть останків матері, ридаючу принцесу поглинув ще більший відчай. «Краще було б, якби вони з матір’ю не були такими близькими», — думали, дивлячись на неї, служниці, охоплені поганими передчуттями. Намісник провінції Ямато подбав і про поминальні обряди. «Вам не слід залишатися самій у такому сумному місці, — сказав він принцесі. — Тут ваша душа не матиме спокою». Однак принцеса відмовилася їхати, а вирішила залишитися тут назавжди, щоб, дивлячись на дим, що піднімався від випалювання деревного вугілля на вершині сусідньої гори, згадувати про покійну матір. Монахи, що залишилися в будинку на час жалоби, розмістилися у відгороджених перегородками приміщеннях східної частини будинку, на галереях та в кімнатах для служниць. У західних передніх покоях, уже прибравши всі прикраси, оселилася сама принцеса. Час минав, настав дев’ятий місяць, проте вона, засмучена горем, не відрізняла дня від ночі.

Настала сумовита пора, коли з гір дув пронизливий вітер, з дерев обсипалося листя, похмуре небо сповіщало про наближення осені, а рукава принцеси ні на мить не висихали... «Якби життя залежало лише від примх душі{23}...» — нарікала вона. Журилися також її служниці. Від Юґірі щодня приїжджали гінці із співчуттями. Щоб розвіяти сумний настрій монахам, які невтомно молилися за покійну, він надсилав їм дари, а принцесі писав зворушливі й ніжні листи, в яких щире співчуття чергувалося з докорами, але вона навіть не дивилася на них. Роздумуючи над тим, що спричинило материну смерть, вона мимоволі доходила висновку, що, може, хвора і не переставилася б так скоро, якби не взяла надто близько до серця того, що сталося під час тих злощасних нічних відвідин Юґірі... На жаль, мати пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Сама згадка про Юґірі доводила її до розпачу, і сльози наверталися на очі. Служниці не сміли ані згадувати про нього.

Зі свого боку, не отримуючи від принцеси жодного слова у відповідь, Юґірі спочатку пояснював її мовчання пережитим потрясінням, від якого вона ще не встигла отямитися. Але час минав, і поступово його охопила тривога. «Будь-якому смутку раніше чи пізніше настає кінець, — думав він з досадою. — Невже вона настільки по-дитинячому наївна, що нічого не розуміє? Інша річ, якби я писав їй про щось зовсім банальне — про метеликів або про квіти... Та хіба засмучена людина не повинна відчувати подяки й приязні до всіх, хто прагне висловити їй співчуття? Я добре пам’ятаю, яким горем стала для мене смерть бабусі Оомія, набагато більшим, ніж, скажімо, для Великого міністра у відставці{24}, який, сприймаючи її лише як щось неминуче, дбав насамперед про дотримання зовнішньої пристойності. Пам’ятаю, його поведінка дуже засмутила мене тоді. І навпаки, я був дуже вдячний батькові{25} за те, що він з незвичайною увагою поставився до всіх поминальних обрядів, хоча і був пов’язаний з покійною тільки через мене. До речі, саме тоді я зблизився з Ґон-дайнаґоном{26}, розважливим юнаком з добрим і чутливим серцем... Він мені відразу сподобався». Ось такі думки, одна за одною, линули у його голові вдень і вночі.

А тим часом його дружина{27}, стурбована його стосунками з принцесою, дивувалася: «Що ж там сталося? Отже, це правда, що він листувався з її покійною матір’ю, але...» Тож, коли Юґірі лежав у задумі, дивлячись на вечірнє небо, дружина передала йому через сина листа. На маленькому клаптикові паперу було написано:

«Знайшла б слова розради, Якби знала, Що мучить Вас — Туга за живою Чи смуток за покійною?.. О, як тяжко, коли цього не знаєш!..»

«Видно, думка про суперницю не виходить у неї з голови, — посміхнувшись, подумав Юґірі. — Але щодо покійної, вона помиляється...» І він не став зволікати з відповіддю:

«Про те, яка причина — Та чи інша, Думати не варто У цьому нетривкому світі, Як роса на листі...

Завжди знайдеться причина для смутку...»

«Видно, він щось приховує від мене» — тяжко зітхнула дружина, вкрай засмучена не лише світом, що як роса на листі, нетривкий.

А тим часом Юґірі, змучений мовчанням принцеси, знову вирушив до Оно. Спочатку він планував дочекатися сорок дев’ятого дня — закінчення жалоби, але не зміг. «Навіщо тепер приховувати те, про що і так всі знають? — думав він. «Краще вже зробити так, як зробив би кожен на моєму місці, щоб досягти своєї мети», — вирішив він, не звертаючи уваги на підозри дружини. «Якщо ж принцеса опиратиметься, я покажу їй листа, у якому її мати дорікає мені за «одну лише ніч», тож вона аж ніяк не може вважати себе незаплямованою...» — думав він самовпевнено.

Після десятого дня дев’ятого місяця поля і гори були такими чарівними, що навіть нечутлива людина не могла б залишатися байдужою. На тлі шуму, зірваного поривами гірського вітру з дерев та кущів, листя, що навздогін одне за одним спадало вниз, ледь чутно лунали урочисті голоси монахів, які читали сутру, і когось, хто славив будду Аміду. Жодних інших ознак присутності людини не було. Олені, ховаючись від пронизливого осіннього вітру, тулилися біля огорожі або ховалися, не лякаючись шуму тріскачок, в яскраво-жовтих рисових полях і подавали звідти свої тужливі голоси. Десь поруч гуркотів водоспад, оглушливо перебиваючи людські думки. У пожовклій траві безсило згасали голоси комах, і лише стебла тирличу завзято тяглися вгору, гордовито виблискуючи краплями роси. Звісно, у цих прикметах осені не було нічого незвичного, але час і місце сповнювали їх нестерпним смутком.

Юґірі підійшов до знайомих бічних дверей і зупинився у задумі, щоб помилуватися садом. На ньому було м’яке верхнє вбрання — носі, з-під якого красиво просвічувало нижнє із густо-червоного блискучого шовку. Слабкі промені призахідного сонця несподівано засліпили йому очі, й він поспішив закрити обличчя віялом, та зробив це таким граціозним рухом руки, що служниці захоплено зітхнули: «Хіба це не жіночий жест?..Е ні, жінка б так не зуміла...».

Коли він викликав Косьоьсьо, на його обличчі сяяла усмішка, здатна розвіяти будь-які невеселі думки. Оскільки галерея була досить вузька, то, побоюючись, що решта служниць за завісами можуть підслухати їхню розмову, Юґірі попросив: «Підійдіть ближче... Не уникайте мене... Невже ви гадаєте, що я знічев’я, наче чужий, пробиваюся в гори? Та ще й у такий густий туман... — і, навмисне перевівши погляд на гори, наполегливо повторив: —Ну ще трохи ближче, ще...». Тож Косьосьо вирішила, підсунувши до нього сіру завісу, влаштуватися за нею, старанно підібравши поділ свого вбрання. Треба сказати, що Косьосьо доводилася молодшою сестрою намісника провінції Ямато і двоюрідною сестрою Другої принцеси і, крім того, з дитинства виховувалася у домі покійної, а тому і її жалобний одяг був набагато темнішим, ніж в інших жінок.

«Я добре розумію, наскільки глибоко принцеса переживає наше спільне горе — смерть матері, — скаржився Юґірі, — та, як згадаю про її невимовно жорстоке ставлення до мене, то відчуваю, ніби душа готова мене покинути. Я більше не можу терпіти підозрілі погляди людей...» І, розповідаючи про останній лист матері принцеси, Юґірі гірко заплакав.

А Косьосьо, також уся в сльозах, відповіла: «Тієї ночі, не дочекавшись вашої відповіді, мати настільки ослабла, що здавалося, от-от помре. А коли вночі вона знепритомніла, то, очевидно, тоді на неї і напав злий дух, який уже давно її переслідував. Таке й раніше неодноразово з нею траплялося, особливо після того, як захворів пан Ґон-дайнаґон... Проте і того разу вона знайшли в собі сили, щоб ожити й заспокоїти засмучену дочку... О, якби ви знали, в якому розпачі тоді була принцеса. Вона майже не приходила до тями...» Косьосьо раз у раз замовкала й тяжко зітхала.

«Авжеж, я знаю, якою нещасною і безпорадною почувається ваша пані, — відповів Юґірі. — Вибачте за зухвалість, але хто, крім мене, може стати їй тепер опорою? Її батько живе високо у горах, остаточно порвавши зв’язки зі світом. У його монастир, загублений серед хмар, і листи не завжди доходять. Постарайтеся пояснити їй, наскільки нерозумно ставитися до мене так холодно. У кожного своя доля, визначена попереднім народженням. Вона не хоче залишатися у цьому світі, але хіба життя залежить від її волі? Якби так було, то їй не довелося б страждати через розлуку з матір’ю». Але Косьосьо лише зітхнула у відповідь. Десь недалеко голосно закричав олень. «В осінніх горах олень кинув клич...»{28} — мимоволі згадав Юґірі і вимовив:

Я довго пробивався Крізь зарості бамбука До Оно і тепер Кричу крізь сльози, Як самотній олень». «Ми, люди гір, осінньої пори Промоклі від роси У жалобному вбранні, До крику оленя Приєднуємо і свої жалі...» —

відповіла Косьосьо. Нічого особливого в її пісні не було, але, вимовлена доречно, тихим голосом, вона здалася Юґірі вельми зворушливою.

Він знову звернувся до принцеси, і вона передала через Косьосьо суху відповідь: «Тепер моє життя — немов страшний сон. Як тільки я хоч трохи опам’ятаюся, то скористаюся нагодою, щоб подякувати вам за неодноразові відвідини...». «О, яка ж вона жорстока!» — зітхнув Юґірі й вирушив додому.

По дорозі додому, поглядаючи на чарівне осіннє небо, на якому так яскраво сяяв місяць тринадцятого дня, що навіть на горі Оґура{29}, було ясно видно стежку, Юґірі проходив повз будинок Другої принцеси на Першій лінії. Останнім часом будинок ще більше запустів, і у проломі південно-західної частини глинобитної огорожі з черепичним дашком він побачив, що ґратчасті вікна всюди опущені й усередині ні душі. Тільки струмок виблискував у місячному сяйві, нагадуючи про минулі дні, коли Касіваґі влаштовував тут музичні розваги.

«Відображень знайомих облич Вже більше не видно У старому ставку. Тільки місяць осінньої ночі Стереже цю оселю...» —

промовив сам до себе Юґірі. А повернувшись додому, він ще довго милувався місяцем, поринувши душею у небо. «Який у нього жалісний вигляд! — дивувалися жінки. — Такого з ним ще не бувало».

Його дружина Кумої-но карі вкрай занепокоїлася. «Видно, він зовсім з глузду з’їхав, — думала вона. — Ставлячи за приклад жінок у садибі на Шостій лінії, звиклих жити у мирі й злагоді зі своїми суперницями, він, видно, вважає мене свавільною і нечуйною. Але ж це несправедливо. Якби мене з перших днів шлюбу привчали до спільного із суперницями життя, то я навряд чи брала б так близько до серця те, що трапилося, та й інших не соромилася б. Але ж усі — і батько, і брати — вважали його зразковим чоловіком. І от тепер, після стількох років спільного життя, прийшла ганьба...»

Світанок був уже близько, а подружжя сиділо, відвернувшись одне від одного, і мовчки зітхало. Не чекаючи, поки розвіється ранковий туман, Юґірі за своєю звичкою поспішив написати листа принцесі. Хоча дружині це не сподобалося, проте цього разу вона вже не намагалася, як колись, вихопити його. Юґірі писав досить довго, потім, відклавши пензлика, тихенько прочитав написане, але дружина все-таки почула.

«Коли прокинетесь Від того сну страшного, Як і казали Ви, Щоб тільки нам зустрітись Разом знов?..

З вершини гори Оно ллється безмовний водоспад...{30}» — написав Юґірі. Потім, згортаючи листа, довго ще повторював: «І що робити?..{31}» Покликавши слугу, він передав йому свого листа для принцеси. «Якби я могла побачити її відповідь! — зітхнула дружина. — Хотіла б я знати, що їх пов’язує».

Сонце підбилося зовсім високо, коли гонець повернувся з Оно. Рукою Косьосьо на аркуші темно-фіолетового паперу було написано всього кілька рядків. Повідомляючи, що наразі нічого не вдалося зробити, Косьосьо закінчила свою відповідь такими словами: «З жалю до Вас я викрала уривки вправ з каліграфії, які принцеса робила на Ваших попередніх листах». Справді, у свій лист вона вклала списані клаптики паперу. «Отже, принцеса все-таки прочитала мого листа!» — наче дитина, зрадів Юґірі. Склавши докупи розкидані тут і там уривки, Юґірі прочитав таку пісню:

«І вдень, і вночі Я плачу й ридаю, А по схилу гори Оно Водоспадом безмовним Стікає потік моїх сліз».

Поруч були недбало накреслені рядки із сумних старовинних пісень. Почерк здавався навдивовижу витонченим. «Хоча колись ганебною здавалася мені поведінка людей, що втратили глузд від любовної пристрасті, я сам лише тепер відчув, якою нестерпною може бути туга. Це щось незбагненне! І чому саме вона запалила моє серце?» — роздумував Юґірі, але не знаходив відповіді.

Чутка про залицяння Юґірі до Другої принцеси, дійшовши незабаром і до садиби на Шостій лінії, вельми засмутила Ґендзі, який завжди пишався сином як зразком доброчесності, розважливості та доброї слави серед людей, ніби призначеним для того, щоб спокутувати гріхи батькової молодості. «На превеликий жаль, постраждають обидві жінки — Друга принцеса і синова дружина як молодша сестра її покійного чоловіка. А що скаже, наприклад, Великий міністр у відставці? Зрештою, і син навряд чи розуміє наслідки такого свого залицяння. Але хіба можна уникнути того, що визначене попередніми народженнями? Тож, мабуть, краще не втручатися в цю справу» — журився Ґендзі, співчуваючи обом жінкам.

Згадуючи минуле і думаючи про прийдешнє, він щоразу казав пані Мурасакі, що такі чутки викликають у нього тривогу за її майбутнє, коли його не стане. «Невже він збирається залишити мене саму? — почервонівши, подумала вона. — Зрештою, а хіба є на світі істоти, нещасливіші за жінок? Вони живуть замкнуто, обмежені чотирма стінами дому, змушені стримувати свої почуття, вдаючи, ніби не розуміють краси речей, ніби не відчувають зворушення і подиву під час мистецьких розваг, що присвячені кожній порі року. Тож хіба можуть вони радіти життю і відволікатися від сумних думок про його зрадливу мінливість? Якщо ж вважати жінок взагалі нездатними проникнути у суть речей, то хіба не викликають співчуття їхні батьки, які часом докладають так багато зусиль до їхнього виховання? Водночас, а чи ж не безглуздо ховати у глибині душі почуття, немов Мовчазний принц{32}, про якого згадують монахи у своїх повчальних притчах, вперто мовчати, навіть не розрізняючи, що добре, а що погано? Як у житті триматися золотої середини?» Очевидно, всі ці думки Мурасакі насамперед стосувалися виховання малолітньої Першої принцеси — дочки ньоґо Акасі.

Одного разу, коли Юґірі завітав у садибу на Шостій лінії, Ґендзі принагідно спробував дізнатися про його наміри. «Здається, жалоба за матір’ю Другої принцеси вже скінчилася, — почав він. — Іноді думаєш, що біда сталася вчора чи навіть сьогодні, а насправді минуло цілих три роки... Що й казати, життя на цьому світі справді гірке... Тож хіба варто триматися за нього, якщо воно схоже на росу, яка впала ввечері на трави? Я з охотою постригся б у монахи, відвернувся б від світу й забув усі клопоти, але, на жаль, і далі живу, немов ніщо мене не турбує...»

«Так, це правда, бо навіть людям, яким начебто нічим дорожити у цьому житті, важко відректися від світу, — відповів Юґірі. — Дуже шкода, що поминки на сорок дев’ятий день по смерті матері Другої принцеси взяв на себе тільки намісник провінції Ямато. Взагалі жінці потрібен надійний опікун не тільки за життя, але й на випадок смерті».

«Мабуть, і Імператор-монах прислав листа із співчуттям? — запитав Ґендзі. — Я уявляю собі, як тяжко тепер Другій принцесі! З того, що я останнім часом почув, стало зрозуміло, що її покійна мати, кої{33}, була вельми гідною особою, тож її смерть — велика втрата для всього світу. На жаль, люди, які заслуговують на довге життя, часто покидають цей світ раніше за інших. Гадаю, Імператора-монаха її відхід приголомшив своєю несподіваністю. До того ж Другу принцесу він завжди любив не менше, ніж Третю. Я впевнений, що вона чудова жінка...»

«Я не беруся про це судити, — відповів Юґірі. — Її мати справді вирізнялася багатьма особливими чеснотами. Хоча я й не був з нею близько знайомий, але, протягом небагатьох наших розмов, я міг оцінити її високі душевні якості». Ось таким чином, прикидаючись байдужим до принцеси, він уникав розмови про неї.

«Безглуздо застерігати його, так глибоко закоханого, бо ж він навіть не хоче говорити про принцесу. І не варто набридати йому порадами, до яких він і не прислухається», — подумав Ґендзі про сина і припинив розмову на цю тему.

Отож Юґірі взяв на себе підготовку поминальних служб з нагоди сорока дев’яти днів після смерті матері Другої принцеси. Звичайно, чутка про це відразу поширилася по світу і дійшла до вух Великого міністра у відставці. Він був вражений і, як це не сумно, у всьому звинуватив принцесу! Сини міністра, з огляду на давні зв’язки з покійною матір’ю принцеси, також були на молебні, а сам міністр прислав розкішні дари для монахів, які читали сутри. Всі наче змагалися один з одним у щедрості, і тому поминальні дні пройшли з такою пишністю, що здавалося, ніби помер хтось із найвищих осіб.

Принцеса вирішила назавжди залишитися в Оно, але хтось повідомив про це Імператорові-монаху, і він беззастережно висловився проти. «Вам не можна цього робити, — неодноразово писав він у листах. — Звичайно, вам не слід одразу після смерті одного чоловіка виходити заміж за другого, але, не маючи надійного опікуна, відвертатися від світу не годиться, бо ви ненароком впадете в оману, внаслідок якої ваше ім’я, підхоплене плітками, вкриється ганьбою в очах усього світу, зруйнує ваш добробут і створить непереборні перепони на майбутньому шляху до Будди. Незабаром після мого зречення від світу ваша молодша сестра стала монахинею. Якщо і ви вчините так само, то в людей складеться враження, що наш рід залишився без нащадків. Я розумію, що все це не має хвилювати людину, яка розірвала зв’язок зі світом, але мені прикро дивитися, як мої діти наче змагаються за право першості на цьому шляху. Адже той, хто поспішає відвернутися від світу з причини життєвих негараздів, рідко знаходить душевний спокій, скоріше навпаки — втрачає його. Прошу вас, спочатку все добре обдумайте, трохи заспокойтеся і лише тоді вирішуйте, постригтися в монахині чи ні...»

Без сумніву, Імператор-монах чув про любовну історію дочки з Юґірі і переживав, що люди витлумачать її прагнення до усамітнення ошуканими надіями. Та оскільки водночас йому здавалося вартим осуду та легковажним вийти зараз відкрито заміж за Югірі, то, шкодуючи дочку, Імператор-монах узагалі про це у листах не згадував.

А тим часом і Юґірі побачив, що вмовляти принцесу, переконуючи у своїй любові до неї, — марна справа. І вирішив пустити поголос, що начебто на зв’язок з принцесою йому дала згоду її мати. Мабуть, нічого іншого йому не залишалося. Звичайно, це кидало тінь на пам’ять покійної, але як інакше б вдалося ввести людей в оману щодо того, як і коли виник цей зв’язок? А от починати все спочатку, домагатися її любові, проливаючи сльози, у його віці уже не годилося. Отож, призначивши день переїзду принцеси в будинок на Першій лінії, Юґірі покликав до себе намісника провінції Ямато і розпорядився навести лад у садибі, яка після смерті Касіваґі, опинившись у жіночих руках, зовсім запустіла й заросла бур’яном. Завдяки цьому сад знову став привабливим, як і раніше, а в будинку з’явилися нові перегородки між покоями, переносні ширми і подушки-сидіння, виготовлені у домі намісника провінції Ямато.

У призначений день приїхавши у садибу на Першій лінії, Юґірі послав карету із супроводом, щоб привезти сюди принцесу. Вона відмовлялася їхати, але її служниці палко вмовляли не опиратися. За переїзд висловився і намісник провінції Ямато: «Я ніяк не можу погодитися з вашою відмовою. Досі, побачивши, в якому тяжкому становищі ви опинилися, я робив для вас усе, що тільки міг, але державні справи змушують мене поїхати у провінцію. Мене дуже турбує, що немає чоловіка, який взяв би на себе догляд за вашим будинком, а тому я радію, що пан Удайсьо{34} люб’язно звернув увагу на ваші потреби. Звичайно, з огляду на те, що він, здається, має намір одружитися з вами, я не можу наполягати на переїзді, але ж у минулому є чимало прикладів, коли принцеса хоч-не-хоч виходила заміж за простого підданого. Наївно думати, що тільки про вас люди будуть просторікувати. Хіба може сама про себе дбати жінка навіть твердої та рішучої вдачі? Краще, виявивши розсудливість і мудрість, прийняти допомогу від чоловіка, готового шанобливо про неї турбуватися. Боюся, що ніхто з вас, — дорікнув він, звертаючись до Сакон і Косьосьо, — не казав про це принцесі. Де там, саме ви, напевне, і втягли її в цю злощасну історію».

Зібравшись біля принцеси, жінки вмовляли її переїхати, і вона врешті-решт, мов не своя, дозволила переодягнути себе в нове, яскраве вбрання і розчесати волосся, якого так завзято хотіла позбутися. Воно трохи порідшало, але, завдовжки шість сяку{35}, здавалося служницям дуже гарним. Але сама принцеса подумала: «О, як я змарніла! Хіба можу я показуватися комусь зараз у такому вигляді? Яка в мене нещасна доля!» — і з розпачу впала на постіль. «Ми запізнюємося! — захвилювалися жінки. — Ще трохи і ніч настане!» Осінній дощ і вітер навіювали смуток у душу принцеси.

«О, краще б зникла я  Як мати, з димом На гірській вершині, Щоб потім не схилятися до того, Хто мені нелюбий!» —

промовила вона пошепки. Потайки вона все-таки думала про постриг, але служниці, не зводячи з неї очей, сховали ножиці і все, що могло б їх замінити. «Дарма вони так хвилюються. Мені все одно, що станеться зі мною, але навіщо по-дурному, як дитина, таємно обрізувати своє волосся або дивувати людей своєю впертістю?» — подумала принцеса і відмовилася від свого давнього наміру.

Служниці поспішно приготувалися до переїзду. Багато чого — гребені і шпильки, коробки, китайські скриньки, мішечки з різним дріб’язком — вони вислали до столиці заздалегідь. Залишатися самій у спорожнілому будинку принцеса не могла, а тому, обливаючись сльозами, сіла в карету. Побачивши коло себе вільне місце, вона згадала, як їхала сюди з матір’ю і та, перемагаючи біль, причісувала її й допомагала вийти з карети. Невимовна туга стиснула серце, і сльози засліпили очі. Меч-оберіг і скриньку із сутрами вона завжди тримала при собі.

«Непозбутньої туги Навіть дар цей пам’ятний Не розвіє. Як на скриньку коштовну погляну, Очі темніють від сліз...» —

подумки промовила принцеса. Оскільки чорна скринька для сутр ще не була готова, довелося укласти їх в інкрустовану перламутром скриньку, що раніше належала матері. Спочатку ця скринька призначалася у дар комусь із монахів, але потім принцеса вирішила залишити її собі на пам’ять. Тепер їй здавалося, що вона — рибалка Урасіма{36}...

Прибувши в садибу на Першій лінії, принцеса не могла її впізнати. На відміну від того, що було колись, у ній панувало радісне пожвавлення, по саду снували люди. Коли карету підвели до галереї, у принцеси з’явилося неприємне відчуття, наче вона ніколи тут не жила, а тому вона довго вагалася, сходити з карети чи ні. Служниці розгубилися, вважаючи таку її поведінку просто дитячою примхою. Юґірі, приготувавши для себе поки що південні покої східного флігеля, поводився в садибі як повноправний господар. А в домі на Третій лінії{37} жінки не могли отямитися від подиву: «Яка несподіванка! Коли ж це сталося?» На жаль, навіть розсудливі чоловіки, несхильні до легковажних кроків, часто вчиняють щось зовсім несподіване. Тож усім довелося визнати, що Юґірі тримав у таємниці свої стосунки з принцесою. І, звісно, ніхто й не здогадувався, що сама принцеса не давала на це своєї згоди. У всякому разі все це обернулося тільки їй на шкоду.

Оскільки жалоба по матері принцеси ще не скінчилася, про звичайне одруження не могло бути й мови. Адже такий початок не віщував нічого доброго. Однак, коли після вечері у будинку стало тихо, Юґірі взявся настирливо просити Косьосьо впустити його вночі у покої принцеси.

«Якщо ви справді маєте до неї міцні почуття, то почекайте ще днів зо два зо три, — відповіла Косьосьо. — З поверненням додому принцесі не полегшало, а навіть навпаки — вона лежить як нежива. Наші вмовляння її тільки дратують, тож нам не хотілося б розгнівати її. Ви навіть уявити собі не можете, як мені складно з нею говорити».

«Дуже дивно! Я ніколи не думав, що вона така по-дитячому нерозумна...» — сказав Юґірі, знов і знов переконуючи Косьосьо, що здійсненням свого задуму не завдасть шкоди в людських очах ні собі, ні принцесі.

«О ні, прошу вас! — волала Косьосьо, молитовно склавши руки. — Тепер я переймаюся лише тим, щоб нічого поганого не сталося з принцесою, і навіть не можу думати ні про що інше. Благаю вас, не застосовуйте сили».

«Такого зі мною ще не було ніколи. Ваша пані так ненавидить і зневажає мене, ніби в світі немає гіршої людини. Хотілося б, щоб ще хто-небудь розсудив нас», — відповів ображений Юґірі, й Косьосьо стало його жаль.

«Помітно, що вам бракує досвіду і з вами справді нічого схожого раніше не траплялося, — посміхнулася вона. — Проте я дуже сумніваюся, що зараз знайшлася б людина, яка стане на ваш бік».

Хоча Косьосьо поводилася впевнено, але Юґірі, більше не маючи наміру зважати на її опір, проник повз неї за завіси і кинувся туди, де, на його думку, перебувала принцеса. Приголомшена й обурена його зухвальством, принцеса вмить заховалася в комірчині за замкнутими дверима, байдужа до того, що служниці осудять її за таку дитячу поведінку. «Та чи довго я так витримаю?» — подумала вона, підозрюючи, що негідні служниці, мабуть, підтримують Юґірі. Він також почувався ображеним, але, вирішивши, що не варто впадати у відчай, влаштувався неподалік, немов гірський фазан{38}, щоб у нічних роздумах нарешті дочекатися світанку. А вранці, побоюючись зайвих свідків, перед самим відходом попросив: «Прошу вас, відчиніть двері хоч трошки...» — але принцеса не здавалася.

«Чи можу я не нарікати, Коли в зимову ніч З важкою думою на серці Стою перед застави Кам’яною брамою?

О, які ви жорстокі!» — сказав він і пішов у сльозах.

Приїхавши на Шосту лінію, Юґірі приліг відпочити. «У домі Великого міністра у відставці подейкують, начебто ви перевезли Другу принцесу до столиці», — сказала йому господиня Східних покоїв{39}. — Що б це могло означати?» Хоч вона сиділа за завісами, він збоку бачив обриси її постаті.

«Ну звісно, саме про таке люди і можуть залюбки просторікувати! — усміхаючись, відповів Юґірі. — Річ у тому, що покійна мати принцеси у свій час рішуче відкидала мої спроби одружитися з її дочкою, але перед смертю, зморена хворобою, засмучена тим, що не мала коло себе нікого, крім мене, кому могла б довірити її долю, сама захотіла, щоб я подбав про неї. Так чи інакше, я погодився, тим паче що й сам про це думав. А люди, як видно, поспішили розпустити злісну чутку про мою поведінку. Адже вони схильні злословити з найменшого приводу... Сама принцеса, здається, твердо вирішила відмовитися від світу і стати монахинею, і я не знаю, як утримати її від цього кроку. Боюся, однак, що пліток нам не уникнути. Звичайно, якщо вона прийме постриг, це зніме з нас усі підозри, але я все-таки хотів би виконати заповіт її покійної матері, а тому не залишаюся байдужим до принцеси. Якщо ж батько часом завітає до вас, то, будь ласка, при зручній нагоді перекажіть йому те, що почули щойно від мене. Бо я побоююся, що він може подумати, ніби я, досі такий серйозний, раптом вчинив щось негідне й легковажне. Хоча, правду кажучи, у цій сфері ніхто не дослухається не тільки до чужих порад, але й до застережень власного серця...» Останні слова він вимовив майже пошепки.

«Он воно що! Виходить, що це чиста правда, а не вигадки. Хоча в цьому немає нічого незвичного, але мені шкода вашу милу дружину. Досі вона не зазнавала таких переживань...» — сказала Ханацірусато.

«Ви називаєте її «милою дружиною», а насправді вона іноді поводиться як злий демон. Але чому ви думаєте, що тепер я нехтуватиму нею? Вибачте за зухвалість, але хіба життя в садибі на Шостій лінії не показує, що жінка може жити по-іншому. Її перевагою могли б стати лагідність і сердечність. Особу самовладну й норовливу чоловік може до певного часу терпіти, та через сварки, спричинені ревнощами, віддалятиметься від неї. Наскільки мені відомо, лише пані Весняних покоїв{40} завжди виявляє свої чесноти, як рідко хто у світі. Так само я високо ціную і вашу сердечну доброту», — похвалив Юґірі.

«Боюся, що ваша надмірна похвала, — посміхнулася жінка, — тільки висвітлить у людських очах мої вади. До речі, ось що цікаво: ваш батько, забуваючи про те, що всі добре знають його власні слабкості, завжди переймається найменшими вашими захопленнями і вважає своїм обов’язком повчати вас або позаочі осуджувати вашу поведінку. А тому він схожий на мудреця, який про себе начебто нічого не знає...»

«Так, це правда, батько постійно застерігає мене від небезпек, що загрожують на цій дорозі, — погодився Юґірі. — Хоча, як на мене, то і без його мудрих настанов я поводжуся обережно».

Коли після того Юґірі зайшов у покої батька, то Ґендзі, до якого також дійшли деякі чутки, вважаючи зайвим показувати свою обізнаність, лише мовчки задивився на сина. Здавалося, що саме тепер його краса досягла повного розквіту. Тож якби він піддався пориву почуттів, ніхто не осудив би його. І демони, і боги простили б йому будь-які гріхи, побачивши його таким юним і вродливим. А ще син був не безголовим молодиком, що нічого у цьому світі не тямить, а цілком зрілим чоловіком без найменшої вади. «Хіба у такому разі жінка не могла б закохатися у нього? — думав Ґендзі. — Та й сам він міг би пишатися своєю красою, дивлячись у дзеркало».

Сонце вже підбилося високо, коли Юґірі дістався нарешті додому, в садибу на Третій лінії. Ще не встиг він увійти, як до нього кинулися і обхопили з усіх боків його вродливі сини. Дружина лежала у ліжку й навіть не глянула на нього, коли він наблизився. Хоча він розумів, що вона має підстави ображатися, але поводився так, ніби ні в чому не винен і рішуче стягнув з неї укривало.

«Ви хоч знаєте, куди прийшли? — несподівано спитала вона. — Я давно вже померла. Ви завжди називали мене демоном, і от нарешті я захотіла ним стати...»

«Так, це правда, у вас душа гірша за демонську, але зовнішність така приваблива, що вас не можна розлюбити...» — безтурботно відповів Юґірі, лише роздратувавши тим дружину.

«Я більше не можу залишатися з вами, таким витонченим, веселим чепуруном, — сказала сердито дружина. — І сама постараюся кудись зникнути. А ви про мене забудьте... Шкода тільки, що дарма прожила з вами стільки років...» З такими словами вона підвелася на постелі, надзвичайно приваблива з розпашілим обличчям.

«Мабуть, через те, що цей демон постійно сердиться на мене, як вередливе дитя, я вже звик і перестав боятися його. Ба навіть хотів би, щоб він був грізнішим...» — пожартував Юґірі.

«Та що ви таке кажете? О, краще б вас не стало! І я тоді помру. Більше не хочу вас ні бачити, ні чути. Єдине, чого боюся, — це померти раніше, залишивши вас самого», — сказала вона, ще чарівніша.

«Навіть якщо ви не будете мене бачити, — лагідно усміхнувшись, відповів Юґірі, — я не уявляю, як ви зможете затулити вуха, щоб не чути того, що про мене говорять? А втім, може, ви просто хотіли нагадати про нашу клятву померти одне вслід за одним, чи не так?»

Ось такими скупими словами він намагався вгамувати дружину, і вона, по-дитячому простодушна, трохи заспокоїлася, хоча у душі не вірила в їхню щирість. Хоча така її поведінка йому сподобалася, але його думки були про іншу. «Якщо і принцеса упиратиметься, — думав Юґірі, — і не захоче вийти за мене заміж, а стане монахинею, то я опинюся в дурнях». Він дуже не хотів надовго залишати принцесу самою, і тепер, уже надвечір, зрозумівши, що лист від неї не прийде й сьогодні, не мав ні хвилини спокою.

Дружина, яка останніми днями не брала ані ріски до рота, погодилася трохи поїсти. «Я мимоволі згадую ті часи, — сказав Юґірі, — коли я страждав від любові до вас, а ваш батько жорстоко нехтував моїми почуттями. Як тільки люди з мене не насміхалися! Але я витерпів зневагу, якої годі було витерпіти. Я відкинув чимало наполегливих пропозицій про одруження. Люди засуджували мене, бо, мовляв, навіть жінка не може бути такою вірною. Я і тепер себе запитую, чому в юні роки був настільки постійним у своїх уподобаннях. Може, я і винен перед вами, але заради дітей ми не маємо права розлучатися, навіть якщо у вас раптом виникне таке бажання. Почекайте, щоб побачити у цьому мінливому житті, що я не змінився...» І він заплакав.

Дружина також згадала минуле. «Як добре ми розуміли одне одного! — подумала вона. — Це був рідкісний шлюб, який спирався на зв’язок між нами в попередньому народженні».

Скинувши м’яте, старе вбрання, Юґірі одягнувся в яскраве, ошатне і старанно просочив його пахощами. Причепурившись, він зібрався йти, а дружина дивилася на його осяяну світильником постать і, зі сльозами на очах підтягнувши до себе рукав скинутого чоловікового вбрання, немов сама собі сказала:

«Не буду нарікати, Що знудилися ви Від життя зі мною, А краще переодягнусь На рибачку{41} з Мацусіми.

О так, не зможу більше жити у цім суєтнім світі...».

Почувши її слова, Юґірі зупинився. «О, яка ви жорстока!..

А вам приємно буде, Як піде поголоска, Що стали ви рибачкою тому, Що раптом вам набридло Зі мною жити?..»

Нічого кращого він не придумав, бо дуже поспішав.

Приїхавши в садибу на Першій лінії, Юґірі побачив, що принцеса все ще ховається в комірчині, а служниці вмовляють її вийти: «Невже ви думаєте, що зможете залишатися там вічно? Люди сміятимуться з вашої дитячої поведінки! Чи не краще вийти і порозумітися з гостем?» Хоча принцеса розуміла справедливість їхніх доводів, але, вважаючи ненависного Юґірі причиною нинішніх переживань і майбутнього людського поголосу, й цього разу відмовилася від зустрічі з ним.

«О, яка ви дивна й неприступна людина!..» — не добираючи слів, нарікав Юґірі. А служниці, звісно, жаліли його.

«Пані просила передати, що дасть вам відповідь, як хоч трохи прийде до тями, а ви за той час не забудете її, — сказала Косьосьо. — Але вона дуже просить не турбувати її, поки не скінчиться жалоба за матір’ю. Їй надзвичайно прикро, що в такий тяжкий для неї час у світі вже набула розголосу образлива чутка».

«О, вашій пані не варто сумніватися у глибині моїх почуттів. А такого я від неї не сподівався... — зітхнув Юґірі. — Якби ж вона перейшла у свої покої і вислухала моє освідчення хоч би через завісу, я жодним словом, жодним рухом не образив би її почуттів, а був би готовий тоді чекати довгі-предовгі роки...»

Але, незважаючи на такі наполегливі вмовляння, принцеса передала йому: «У час жалоби, коли моя душа засмучена великим горем, ви домагаєтеся від мене неможливого. Наче не досить, що я страждаю від людського поголосу, то ще й ви проявляєте неабияку жорстокість...» — і, як видно, твердо вирішила тримати його на відстані. Але хіба такі слова могли його зупинити? Адже його невдача неодмінно набуде розголосу. Крім того, Юґірі здалося, що і служниці дивляться на нього скоса.

«Якийсь час я готовий слухняно підкорюватися бажанням вашої пані, — сказав він, — і не порушувати її душевного спокою, але хіба не краще нам підтримувати, хоча б для годиться, подружніх стосунків? Адже в протилежному випадку, коли я припиню свої відвідини, її імені буде завдано великої шкоди. Справжня біда, що вона сприймає все так по-дитячому однобоко...»

Після таких докорів Косьосьо не могла не погодитися з Юґірі й, пожалівши, впустила його через північні дверцята комірчини, якою зазвичай користувалася прислуга. Приголомшена принцеса не тямилася від обурення через зраду служниці і в неї майнула думка, що, напевне, всі люди такі, і невідомо, що ще чекає її в майбутньому, якщо поруч не залишилося нікого надійного.

А тим часом Юґірі, пустивши у хід всю свою красномовність, узявся ділитися з принцесою житейською мудрістю. Він намагався то зворушити, то зацікавити, але, на жаль, залишився для неї, як і раніше, осоружним і ненависним.

«Тепер, коли я побачив, як ви мене зневажаєте, — сказав він, — то відчуваю сором і каюся у тому, що так нерозважно віддався нездійсненній мрії. Але, на жаль, нічого не можна змінити, бо все одно ніщо вже не врятує вас від людського поголосу. Чи не краще примиритися з неминучістю? Кажуть, іноді з розпачу людина кидається у морську прірву. Тож може, ви пірнете у безодню мого кохання?»

При цих словах принцеса раптом голосно заридала і, прикривши голову краєм нижнього одягу, сиділа перед ним така безпорадна, що не можна було дивитися на неї без жалю. «Але чого вона так поводиться? — подумав Юґірі. — Чому я для неї такий осоружний? Будь-яка інша жінка, навіть найвпертіша, давно розм’якла б. А от її таку ж бездушну, як дерево чи камінь, нічим не можна зворушити. То невже це справді означає, що наші долі ніяк не пов’язані в минулому народженні?»

Прикро вражений таким здогадом, Юґірі раптом подумав про самотню дружину{42} з Третьої лінії, згадав, як колись вона щиро його любила, як була щаслива в подружжі й протягом років безмежно довіряла йому... Але тепер через його примху їхнім добрим стосункам настав кінець. Засмучений такими роздумами, він перестав втішати принцесу і просидів до самого світанку, мовчки зітхаючи. Оскільки було нерозумно приїжджати лише для того, щоб відразу виїхати, то Юґірі вирішив залишитися і весь наступний день провів у будинку на Першій лінії. Обурена його зухвалістю, принцеса трималася якомога далі від нього, а він то нарікав на її дитячу впертість, то жалів її.

У її комірчині не було майже нічого, окрім декількох шафок і китайських скриньок з пахощами. Розсунувши їх, служниці на звільненому просторі, влаштували постіль для своєї господині. Хоча кімнатка була темною, але вранці сюди все ж проникало сонячне проміння, і Юґірі, скориставшись цим, відкинув одяг, під яким лежала принцеса, і, піднявши її скуйовджене волосся, вперше зазирнув їй в обличчя. Воно було по жіночому м’яким і благородним. Щодо Юґірі, то він був тепер навіть гарніший, ніж у розкішному парадному вбранні. Згадуючи, що навіть її покійний чоловік, що сам не вирізнявся особливою красою, іноді вельми зневажливо ставився до її зовнішності, принцеса переймалася тим, чи зможе вона, така бліда й змарніла, привабити Югірі хоч на короткий час. Так чи інакше, вона постаралася опанувати себе і дати лад власним почуттям. Найгірше, що люди, почувши про все з чужих уст, неодмінно засудять її за те, що все сталося під час жалобних днів, а вона не зможе нічого сказати на своє виправдання. Словом, не було їй спокою.

Воду для умивання і ранковий рис служниці подали у звичний покій принцеси. Оскільки темнувате жалобне оздоблення не годилося у такий особливий день, то на східній стороні покою поставили ширми, а з боку внутрішніх покоїв — скромні жовтувато-брунатні переносні завіси і подвійні шафки з аквілярії. Про все заздалегідь подбав намісник провінції Ямато. Служниці, прислуговуючи на сніданку, замінили свій жалобний одяг на жовтий, червоний, темно-фіолетовий, зеленувато-сірий, а також світло-бузковий і жовтувато-зелений неяскравих відтінків. Останнім часом в будинку на Першій лінії жили самі жінки, і господарство без належного догляду занепало. Лише намісник провінції Ямато розпоряджався кількома слугами, намагаючись підтримувати лад у домі. Але як тільки стало відомо про прибуття сюди такого високого гостя, колишні службовці, які перед тим нехтували своїми обов’язками, поспішили у приміщення домашньої управи і ревно взялися до своїх справ.

Поки Юґірі завзято вживався у роль господаря у садибі на Першій лінії, його перша дружина{43} з Третьої лінії то в розпачі думала, що всьому настав кінець, то все ще на щось сподівалася, всупереч твердженням людей, що, мовляв, навіть розсудливі чоловіки втрачають голову, коли віддаються пристрасті. Їй здавалося, що вона зазнала сповна всіх прикрощів подружнього життя, тож, не бажаючи і далі наражатися на приниження, поспішила переїхати в дім батька під тим приводом, що їй треба змінити місце перебування{44}. Ньоґо Кокіден, її сестра, також перебувала тоді у батьківському домі, і, знайшовши розраду в її товаристві, дружина, всупереч звичаю, не поспішала повертатися додому.

Дізнавшись про це, Юґірі подумав: «А я цього й сподівався! Бо у неї гарячкувата вдача. Та й її батько досить норовливий, хоча, здавалося б, йому не личить бути таким в його роки. Боюся, що вони обоє знімуть страшну бучу й не захочуть ні бачити мене, ні чути...» Стривожений Юґірі подався додому, у садибу на Третій лінії. Там він застав лише старших синів, бо молодших і дівчаток дружина забрала з собою. Зрадівши, діти кинулися до батька, та дехто з них так гірко плакав за матір’ю, що в Юґірі аж серце краялося.

Юґірі засипав дружину листами, посилав людей забрати її додому, але вона навіть не відповідала. «Яка легковажна впертість!» — розсердився він і вирішив, дочекавшись сутінок, поїхати до неї сам. У покоях, які зазвичай займала дружина, навідуючись у батьківський дім, він застав служниць і дітей з їхніми годувальницями. Сама дружина, як йому повідомили, перебувала у головному будинку.

Він одразу передав їй таку записку: «Невже Ви приїхали сюди лише для того, щоб, як у молоді роки, весело побалакати зі своєю сестрою? Ви розкидали своїх дітей і розважаєтеся, як на дозвіллі, розмовами. Мені вже давно дуже багато чого у вас не подобається, але, знаючи, що наш шлюб визначений попереднім народженням, я ніколи і думки не допускав, щоб покинути Вас. А хіба тепер, коли на наших руках стільки дітей, ми можемо розлучитися? Невже Вам їх не шкода? Хіба варто було знімати стільки галасу через якусь дрібницю?»

«Я знаю, що давно остогидла Вам, — передала дружина. — Але, на жаль, тепер уже не можна нічого виправити...Та й навіщо?.. А якщо Ви не залишите напризволяще наших нещасних дітей, я буду тільки щаслива...»

«О, яка проста відповідь! Але подумайте, чиє ім’я найбільше постраждає?» — сказав Юґірі й, більше не наполягаючи на поверненні дружини, провів ніч окремо.

«Яке безглузде становище!» — думав він, лежачи поруч з дітьми, і водночас уявляючи собі, як, мабуть, страждає принцеса, не міг знайти спокою. «Невже комусь із чоловіків сподобалася б така любовна пригода?» — зітхав він, отримавши перший досвід.

А коли нарешті настав ранок, Юґірі загрозливо попередив дружину: «Ну що ж, якщо ви, не соромлячись розголосу, вирішили розлучитися зі мною, то я готовий і на це. Але подумайте про дітей, які залишилися в будинку на Третій лінії і які вас люблять. Може, у вас є причини, щоб розділити їх саме таким чином, але я не вважаю можливим розлучитися ні з тими, ні з цими. Я буду, як і раніше, піклуватися про всіх».

«А що, як він справді відвезе з собою куди-небудь молодших дітей?» — злякалася вона, сама завжди схильна до необдуманих дій.

«Ходіть зі мною, — звернувся Юґірі до дочок. — Тут я не можу бувати часто. А вам треба бути разом, щоб я міг про вас усіх дбати». Потім, з жалем дивлячись на чарівних діток, він сказав: «Не слухайте того, що вам казатиме мати. Дуже прикро, та вона багато чого не розуміє».

Почувши про те, що сталося, Великий міністр у відставці занепокоївся від самої думки, що тепер його дочка може стати посміховиськом. «Чому ви вдома трохи не почекали? Та й він, гадаю, все-таки одумається. А гарячкувати жінці не випадає. Хіба ви не розумієте, що самі даєте привід для пліток? Та зрештою, якщо ви вже щось вирішили, то нерозумно відразу ж відступати. Краще простежити за його поведінкою...» — дорікнув він їй, а принцесі передав через свого сина Куродо-но сьосьо{45} такого листа:

«Нас, мабуть, споконвіку Доля міцно пов’язала, Якщо тепер я згадую Про Вас із гіркотою так само, Як колись із співчуттям...

Сподіваюся, що Ви не забудете нас і тепер...»

Куродо-но сьосьо зайшов прямо в будинок. Його провели на галерею південних покоїв, де запропонували подушку-сидіння. Служниці не знали, що й сказати. Ще більше розгубилася сама принцеса. Куродо-но сьосьо з-поміж братів вирізнявся приємною зовнішністю і бездоганними манерами. Він сидів, спокійно оглядаючись, і, здавалось, згадував про минуле, пов’язане з його покійним братом{46}.

«Я так звик сюди приходити, що зараз почуваюся, немов удома. Але, може, це вам не до вподоби?» — натякнув він.

Принцеса не мала ніякого бажання відповідати на листа. «Я не зможу написати», — сказала вона. «Але ж це нечемно! Не будьте схожою на малу дитину, яка не здатна сказати, що вона відчуває! А лист, написаний посередником, може сприйматися як образа...» — зібравшись навколо принцеси, повчали жінки.

«О, якби мати була жива! — подумала принцеса, заплакавши. — Хоч би якою нерозумною вона мене не вважала, але скривдити не дала б нікому». Сльози скапували на папір раніше від туші, і вона встигла написати лише те, що спало на думку:

«Навіщо вам І мною, нікчемною особою, Так перейматися, Щоб згадувати разом з гіркотою Про співчуття?»

Дописавши до кінця, вона згорнула листа і передала його гостю.

А тим часом Куродо-но сьосьо завів розмову з жінками. «Хоча я бував у вас часто, але, на жаль, мене допускали лише до завіси, — скаржився він. — А от тепер я маю підстави приходити ще частіше. Сподіваюся, що мені дозволять заходити поза завісу в нагороду за багаторічну відданість...» І з таким натяком він пішов.

У той час, коли Юґірі, зовсім утративши спокій, страждав через щораз більшу неприхильність принцеси, його дружина Кумої-но карі щодня ставала все сумнішою.

«Не маю права Я, нікчемна, Його до когось ревнувати, Та горю Вашому Я співчуваю у сльозах...»

Хоча цей лист і зачепив її самолюбство, але Кумої-но карі все-таки вирішила відгукнутися, бо в ті сумні дні вона помітила певну тривогу і в душі колишньої суперниці.

«Раніше на чуже нещастя І я дивилася із співчуттям, Але не думала ніколи, Що настане час, Коли хтось і мене жалітиме...» —

написала вона. Звісно, така щирість відповіді не могла не зворушити Тонайсі-но суке.

То-найсі-но суке була єдиною жінкою, яка привернула увагу Юґірі тоді, коли його розлучили з дочкою міністра у відставці. Однак, возз’єднавшись нарешті зі своєю першою коханою, він поступово охолов до нової і бував у неї вельми рідко, хоча це не завадило їм мати дітей.

Головна дружина Кумої-но карі народила йому чотирьох синів — Першого, Третього, Четвертого та Шостого — і також чотирьох дочок — Першу, Другу, Четверту і П’яту. А То-найсі-но суке народила йому двох дочок — Третю і Шосту — і двох синів: Другого і П’ятого. Усі дванадцять дітей були вродливі й обдаровані. І все-таки особливою миловидністю і розумом відрізнялися діти То-найсі-но суке. Третя дочка і Другий син виховувалися у пані Східних покоїв{47} у садибі на Шостій лінії і користувалися особливою прихильністю Ґендзі, бо він їх часто бачив. Ясна річ, складно описати, як Юґірі давав собі раду з такою кількістю нащадків.

Великий закон

Головні персонажі:

Ґендзі, 51 рік

Пані Мурасакі, 43 роки, дружина Ґендзі

Пані Акасі, 42 роки, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, 23 роки, дочка Ґендзі й пані Акасі, дружина імператора Кіндзьо

Третій принц, принц Ніоу, 5 років, син імператриці Акасі й імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, син Ґендзі й Аої

Великий міністр у відставці, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Імператриця-дружина з палацу Рейдзей, Акіконому, 42 роки, дочка Рокудзьо і принца Дзембо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Мурасакі, так і не оклигавши повністю від минулої тяжкої хвороби, вже впродовж тривалого часу потерпала від незрозумілої недуги. І хоча та недуга начебто особливо не загрожувала її життю, але з кожним місяцем і роком вона так підкошували її сили, що Мурасакі стала зовсім кволою, а Ґендзі через це впадав у відчай. Сама думка, що він може пережити її, вкрай жахала його. А вона, проживши у добрі й загальній повазі, але не залишивши після себе дітей, особливо цупко за життя не трималася, хіба що не хотіла завдавати болю тому, з ким була пов’язана довгими роками подружжя. Справляючи заради власного прийдешнього життя чимало благочестивих служб, вона, як і раніше, прагнула присвятити себе служінню Будді як монахиня хоча б протягом того короткого часу, який ще мала прожити. Але Ґендзі не давав на це згоди. Поза тим, він і сам, спонукуваний настійним проханням дружини, готовий був разом з нею постригтися у монахи, що б означало, покинувши цей суєтний світ, вже ніколи на нього не озиратися. Колись вони присягалися навзаєм, що відродяться на спільній квітці лотоса, і, з надією на це, прожили разом довгі роки. Але якщо вони обоє вирішать піти шляхом Будди, то хоч-не-хоч решту років доведеться прожити окремо, ніколи не зустрічатись, і, навіть якби вони знайшли притулок у тих самих горах, то були б розділені неприступними гірськими вершинами. Однак чи міг би він залишити безнадійно хвору дружину, щоб самому врятуватися у горах, ставши монахом? Адже тоді ніякі гірські чисті води не змили б з його душі бруд суєтних помислів. Інший на його місці довго не вагаючись, втілив би задумане, навіть якби рішення стати монахом виявлося б лише примхою.

Оскільки Ґендзі не дозволив дружині стати монахинею, а сама вона вважала неприйнятним йти проти його волі, то їй не залишалось нічого, крім як нарікати на його непохитність, і водночас її не полишало почуття вини за власні гріхи. Уже давно вона потай дала обітницю тисячу разів переписати сутру Лотоса й піднести її у дар Будді. Церемонію піднесення дару вона вирішила провести у будинку на Другій лінії, який вважала своїм домом. Для семи монахів, учасників освячення переписаних сутр, було зшите чудове вбрання, що радувало погляди яскравістю барв і витонченістю покрою. Та й у всьому іншому подія справляла надзвичайно велике враження. Намагаючись уникати широкого розголосу, Мурасакі тримала свої приготування в таємниці і при цьому виявила таку обізнаність з усіма тонкощами буддійських обрядів, що Ґендзі був просто вражений. Сам він узяв на себе лише загальне оздоблення церемонії. Вибір музикантів і танцюристів було доручено Юґірі. Імператор, принц-спадкоємець, імператриця Акіконому з палацу Рейдзей та імператриця Акасі{48}, жінки із садиби на Шостій лінії прислали стільки копій сутр і дарів, що будинок на Другій лінії виявився повний ними ущент. І коли це Мурасакі встигла про все подбати? Мабуть, йшлося про дуже давню обітницю. Того дня у будинок на Другій лінії приїхали пані Акасі, пані Ханацірусато та інші жінки. Сама пані Мурасакі влаштувалася у західній комірчині головного будинку з відчиненими південно-східними дверима. У північних передніх покоях, відділившись одна від одної перегородками, розмістилися інші жінки.

Був десятий день третього місяця, коли розпустився вишневий цвіт, а небо так яскраво сяяло, викликаючи в уяві Чисту землю, де перебуває Будда, що навіть люди, необізнані з його вченням, могли очиститися від гріхів. Голоси монахів, що прославляли збирачів хмизу{49}, проникали до глибини душі. А потім, коли вони замовкли, Мурасакі не могла не засмутитися, хоча, правду кажучи, останнім часом будь-що могло її пригнітити. З Третім принцом{50} вона послала листа пані Акасі.

«Своїм життям Давно уже не дорожу, Та все-таки не можу Спокійно думати про те, Що не стане скоро хмизу{51}...»

Остерігаючись того, щоб надто сумну відповідь не було сприйнято як ознаку її душевної нечуйності, пані Акасі відповіла невизначено:

«Сьогодні вперше Ви почали збирати хмиз, Але у цьому світі Вам ще довго доведеться Прагнути Великого Закону...»

Цілісіньку ніч не змовкав барабан услід за урочистими голосами монахів. Коли небо почало світлішати, у просвіті густого туману заблищали провісники весни — квіти і, заглушуючи голоси флейт, защебетали птахи. Здавалося, ніби нічого прекраснішого та зворушливішого і бути не може. Та коли, виконуючи танець «Князь Лін-ван», танцівники робили заключні па, гості в захопленні скинули яскравий верхній одяг їм у подарунок. Світ ще не бачив такого прекрасного видовища! Обдаровані музиканти з-поміж принців і столичних вельмож втішали слух присутніх прекрасною музикою. І вищі, і нижчі з них віддавалися нестримним розвагам. Неважко собі уявити, яким смутком була сповнена душа Мурасакі, яка знала про свій близький кінець.

Можливо, саме тому, що вона увесь день провела на ногах, наступного ранку Мурасакі злягла зовсім знесилена. «Мабуть, я востаннє бачу обличчя людей, які протягом років збиралися на такі урочистості, й слухаю їхню майстерну гру на флейті й кото», — думала вона, пильно вдивляючись в обличчя навіть тих людей, яких раніше наче ніколи й не помічала. А ще важче було їй розлучатися з тими, з ким ділила вона радощі літніх і зимових розваг, з ким часто музикувала разом, навіть якщо іноді щодо них в її серці мимоволі спалахував дух суперництва. Звичайно, їм потім також доведеться покинути цей світ, але як сумно, що вона піде першою! Як тільки церемонія закінчилася і гості почали роз’їжджатися, Мурасакі болісно відчула, що розлучається з ними назавжди. І ось що написала вона тоді Ханацірусато:

«Хоча моє життя Невдовзі обірветься, Та вірю, що сьогодні Закон Великий Нас назавжди пов’язав».

А та відповіла:

«Я знаю, що ніщо Нас не розлучить, Хоча й мені Недовго залишилось жити Згідно з цим Законом...»

Після цієї церемонії Мурасакі ще замовила безперервне читання сутр та очисні молитви. Невдовзі вони стали проводитися тут щодня, бо звичайні служби не приносили хворій полегшення. Одночасно відбувалися молебні у різних храмах.

Коли ж настало літо, хоча й не спекотніше, ніж зазвичай, Мурасакі все частіше непритомніла. Хвороба без певних ознак підкошувала її сили, і вона з кожним днем щораз слабшала, хоча, здавалося, не зазнавала особливих мук. «Що буде з нею?» — запитували себе жінки, і від страшного передчуття у них темніло перед очима.

Дізнавшись про щоденне погіршення стану хворої, на Другу лінію приїхала імператриця Акасі{52}. Вона мала зупинитися у східному флігелі, й Мурасакі приготувалася прийняти її у головному будинку. Церемонія зустрічі нічим не відрізнялася від звичайної, але Мурасакі відчувала глибокий сум через те, що, на жаль, не побачить, як діти Імператриці стануть дорослими, і ніколи не дізнається, як складеться їхнє подальше життя. Коли придворні з ескорту Імператриці називали свої імена, вона уважно прислухалася до їхніх голосів, мимоволі впізнаючи знайомі. Імператрицю супроводжували високі вельможі.

Мурасакі довго розмовляла зі своєю колишньою вихованкою, якої давно не бачила. Під час їхньої розмови увійшов Ґендзі. «Боюся, що цієї ночі я почуватимусь вигнаним з гнізда птахом. Це вельми неприємно. Але не буду вам заважати...» — сказав він і пішов у свої покої. Він радів, що дружина підвелася, але, на жаль, така втіха була тимчасовою.

«Шкода, що наші покої не поруч, — сказала Імператриця. — Мені дуже незручно просити вас приходити до мене. А відвідувати вас сама я також не можу...»

Дізнавшись про те, що Імператриця на деякий час затрималася у головному будинку, туди прибула пані Акасі, і вони довго розмовляли втрьох, ділячись потаємним. Хоча останніми днями Мурасакі багато чого передумала, але, як розумна людина, вона уникала розмов про те, що буде, коли її не стане. Вона лише нарікала на непостійність світу, спокійно, стримано та розсудливо. Її сумний вигляд промовляв краще за слова.

«Я так хотіла б побачити їх у майбутньому дорослими! — сказала Мурасакі, дивлячись на дітей Імператриці. — Мабуть, тільки це бажання змушує мене шкодувати за своїм нетривким життям». З її обличчя, як і раніше прекрасного, скапували сльози. «Ой, навіщо про сумне згадувати?» — подумала Імператриця і також заплакала. «До речі, чи можу я сподіватися, що ви візьмете під свою опіку моїх служниць, коли мене не стане? Вони довго служили у нас, але, не маючи надійної опори серед родичів, можуть опинитися в скруті», — спитала принагідно Мурасакі, хоча відчувала, що не годилося зараз починати таку розмову.

Незабаром мало розпочатися сезонне читання сутр, і Мурасакі перейшла у свої покої Західного флігеля.

Одного разу, коли їй трохи полегшало, вона покликала до себе Третього принца{53}, миловидого і жвавого. Скориставшись тим, що поруч не було нікого, вона посадила його перед собою і запитала: «Ти згадуватимеш про мене, коли мене не стане?» «А хіба ви покинете мене? Я люблю вас більше за всіх, більше за Імператора, і більше за Імператрицю. Без вас мені буде дуже погано». Хлопчик витирав очі, приховуючи сльози. Він був такий гарний, що Мурасакі мимоволі всміхнулася крізь сльози. «Коли ти виростеш, то житимеш у цьому будинку. Бачиш, у саду перед флігелем ростуть червона слива і вишня? Старанно доглядай за ними і щоразу, коли вони цвістимуть, приходь сюди милуватися їхнім цвітом. Не забувай також підносити їх Будді», — наставляла Мурасакі принца, а він, уважно дивлячись на неї, згідливо кивав головою, потім поспішно схопився і втік, щоб сховати від неї свої сльози. Цей Третій принц і Перша принцеса з дитинства перебували під опікою Мурасакі, і їй було гірко від самої думки, що вона не побачить їх дорослими.

Коли нарешті настала довгоочікувана осінь, принісши з собою помітну прохолоду, Мурасакі начебто трохи ожила, але не надовго. Хоча осінній вітер ще не пронизував душу, та сльози не висихали на її рукавах. Помітивши, що імператриця Акасі готується до повернення в палац, Мурасакі просила її ще трохи побути з нею, але не сміла її затримувати, бо Імператор раз у раз надсилав гінців. Перед від’їздом Імператриця зайшла в покої хворої, яка вже не мала сил прийти до неї сама. Збентежена такою незаслуженою увагою Імператриці, але радіючи побаченню, Мурасакі постаралася прийняти її якомога гідніше. За час хвороби вона дуже схудла, але навіть тепер, у такому стані, її благородство стало ще привабливішим. В юності вона вирізнялася такою яскравою красою, що могла змагатися з найпрекраснішими квітами у світі. Тепер в її зовнішності проглядало щось надзвичайно витончене і відчувалося, що вона збагнула марноту людського життя, чим мимоволі пробуджувала співчуття у свого оточення.

Надвечір подув сильний вітер. Побажавши помилуватися садом, Мурасакі насилу піднялася з постелі й сіла, притулившись до лавочки-підлокітника. Саме тоді в покої увійшов Ґендзі. «Яке щастя, що ви нарешті встали! — сказав він. — Видно, приїзд Імператриці пішов вам на користь».

Побачивши, як він радіє при найменших ознаках послаб­лення її хвороби, Мурасакі, з жалем подумавши: «Як же він сумуватиме, коли мене не стане...» — промовила:

«Блищатимуть недовго Росинки на листочках хаґі, Бо як подує раптом вітер, Вони безслідно зникнуть, Наче ніколи й не були...»

Недовговічність роси на квітах під сильним вітром Ґендзі з нестерпним болем сприйняв як порівняння із душевним станом Мурасакі.

«Одні за одними, Немов росинки, Зникають люди. Невже покинемо цей світ Окремо, а не разом, як мріяли колись?» —

відповів Ґендзі, навіть не приховуючи сліз.

«У світі, де осінній вітер З листя квітів Вмить струшує росу, Хіба лиш їй Така судилась доля?» —

сказала Імператриця.

Обидві жінки були такі прекрасні, що Ґендзі мимоволі подумав: «О, як би мені хотілося, щоб так тривало вічно!..» Але, на жаль, життя непідвладне людським бажанням, і неможливо зупинити присуд долі.

«А тепер залиште мене, — попросила Мурасакі. — Здається, мені знову стало гірше. Я б не хотіла обтяжувати вас своїм нещасним виглядом...» І вона лягла, відгородившись ширмою. Видно, життєві сили остаточно покинули її.

«Та що це з вами?..» — Імператриця, вся у сльозах, взяла Мурасакі за руку, відчуваючи, що життя хворої тане, немов роса на сонці. В усі монастирі було розіслано гінців, щоб замовити нові молебні. Оскільки подібні випадки траплялися з Мурасакі й раніше, Ґендзі, впевнений у тому, що і цього разу на неї напали злі духи, велів усю ніч виголошувати в покоях заклинання і читати молитви, але, на жаль, марно, бо вдосвіта Мурасакі не стало.

Імператриця вважала глибоко знаменним той факт, що, вона, не встигнувши виїхати до палацу, лишалася всю ніч біля хворої. А всі, хто не вірив у неминучу розлуку, тепер, охоплені незмірним горем, немов блукали у похмурому до­світньому сні. Ніхто не зміг залишитися стриманим. Служниці Мурасакі від горя зовсім втратили тяму. А що вже казати про Ґендзі? Хіба міг він змиритися з такою втратою? Побачивши поблизу Юґірі, Ґендзі сказав: «Тепер вона покинула нас остаточно. Я ніколи не пробачу собі, якщо хоча б тепер не виконаю її завітного бажання. Багато священників і монахів уже розійшлися, але, на щастя, дехто залишився. Їхні молитви не затримали її на цьому світі, але хіба не можна сподіватися на милість Будди принаймні тепер, коли вона вже опинилася в дорозі до іншого світу? Розпорядіться приготувати її до постригу. Сподіваюся, залишилися монахи, які можуть це зробити?»

Ґендзі намагався зберігати спокій, але зблідле обличчя і нескінченний потік сліз по щоках видавали його душевний стан настільки, що Юґірі не міг залишитися байдужим до батькового горя. «Буває, що злі духи навмисне вводять людей в оману, — сказав він. — Може, так сталося і цього разу. І тоді ваше бажання вельми доречне. Адже людина, прийнявши постриг навіть на один день або одну ніч, отримає винагороду на тому світі. Але якщо вона померла безповоротно, то постриг нічого доброго не принесе їй, а лише завдасть близьким ще більшого страждання. Не знаю, що вам й сказати...» Однак, покликавши монахів, залишених служити поминальні молебні у покоях Мурасакі, Юґірі дав їм відповідні вказівки.

Хоча Юґірі ніколи не мав зухвалих думок щодо Мурасакі, але з того давнього ранку, коли погляд його вловив в напівтемряві чарівні обриси її постаті, він мріяв побачити її знову або ж хоча б почути здалеку її голос. «На жаль, почути її голосу вже не вдасться, але побачити ще раз її останки я зможу...» — думав він, не приховуючи сліз. Навколо так голосно плакали і стогнали служниці Мурасакі, що Юґірі вимогливо наказав: «Та замовкніть! Хоч на хвилину...» — і, ніби розмовляючи із самим собою, підняв завісу навколо покійної, але в досвітній напівтемряві нічого не побачив. А тим часом Ґендзі поставив біля постелі світильник, щоб роздивитися її обличчя, таке навдивовижу рідне й прекрасне. Ґендзі все дивився на дружину і не міг надивитися. Він бачив, що Юґірі підняв завісу, але був таким розгубленим, що навіть не подумав прикрити Мурасакі.

«Вона зовсім не змінилася, — сказав Ґендзі. — І все ж таки це кінець». Він закрив своє обличчя рукавом. Юґірі також плакав і насилу розплющив очі, щоб подивитися на покійну. На жаль, від цього йому стало ще тяжче, ще болісніше на серці. Волосся Мурасакі, недбало відкинуте назад, розсипалося на узголів’ї. Густе й пишне, без жодного сплутаного пасма, воно блищало як ніколи. Осяяне яскравим світлом, її обличчя вражало дивовижною білизною, що немов променилася зсередини. Мурасакі лежала, байдужа до всього на світі, а її природна краса здавалася ще досконалішою, ніж за життя. Розглядаючи таку бездоганну вроду, Юґірі раптом спіймав себе на безглуздій думці: «А що, якби моя душа, покидаючи тіло, знайшла собі притулок у такій прекрасній оболонці?»

Оскільки багаторічні служниці Мурасакі перед таким горем виявилися безпорадними, то Ґендзі, з неймовірним зусиллям опанувавши себе, сам узявся до підготовки похорону. Йому довелося зазнати чимало прикрощів у житті, але подібного досвіду він ще не мав і навряд чи матиме коли-небудь у майбутньому. Похорон відбувся того ж дня. З огляду на те, що все у цій сумній справі підпорядковане певним правилам, Ґендзі недовго міг споглядати «цикади оболонку{54}». Церемонія проходила з особливою урочистістю на великій галявині, переповненій людьми і каретами так, що не залишалося вільного клаптика землі. Невимовний смуток охопив усіх присутніх, коли Мурасакі, перетворившись у дим, піднялася в небо, хоча у цьому й не було нічого надприродного. Ґендзі ледве стояв, підтримуваний охоронцями, а всі, навіть простолюд, співчутливо дивлячись на горе такої поважної особи, гірко плакали. Жінкам, які проводжали свою господиню в останню путь, здавалося, що їм сниться страшний сон, і вони так плакали, що повипадали б з карет, якби їх не підтримували їхні слуги. Ґендзі згадав той світанок, коли не стало матері Юґірі. Мабуть, тоді він зберігав холоднокровність, бо добре пам’ятав, як повний місяць плив по небу. А от сьогодні в його очах увесь світ зовсім потьмянів.

Мурасакі померла чотирнадцятого дня, а її похорон відбувався на світанку п’ятнадцятого. Вгору піднімалося сонце, щедро заливаючи рівнину світлом, що не оминало жодної краплини роси. Роздумуючи над зрадливою мінливістю світу так, як ніколи раніше, Ґендзі відчував до нього справжню огиду. Як зможе він тепер жити далі, коли дружини не стало? Хіба, зазнавши такого горя, він не має права здійснити своє давнє бажання? Але, подумавши, що багато хто осудить його за таку легкодухість, він вирішив ще трохи почекати, хоча нестерпний біль стискав його серце.

Юґірі залишався у будинку на Другій лінії протягом усього часу жалоби. Ні вдень, ні вночі не відходячи від вбитого незмірним горем батька, він з усіх сил намагався його втішити. Одного вечора, коли подув пронизливий осінній вітер, Юґірі мимоволі згадав далеке минуле. О, якби він міг повернути той давній день, коли у напівтемряві покоїв побачив чарівне обличчя покійної Мурасакі! Але відразу згадав, як ніби уві сні вдивлявся в її передсмертне обличчя, і відчув щемливий біль у грудях. Ховаючи свій сум від людських очей, він схилив голову і тихенько зашепотів ім’я будди Аміди: «Аміда-буцу!Аміда-буцу!» — старанно перебираючи пальцями намистини чоток разом із перлинами сліз.

«Як згадую з любов’ю Той далекий осінній вечір, То одразу бачу наче уві сні Обличчя в темряві досвітній Під час останньої розлуки...»

На жаль, і спогади були переповнені болем.

Зібравши у будинку на Другій лінії високоповажних монахів, Ґендзі звелів їм упродовж сорока п’яти днів звертати молитви до будди Аміда і читати сутру Лотоса. Такий обряд ще більше підкреслював глибину загального горя. Ні вдень, ні вночі на його очах не висихали сльози, а навколишній світ наче губився у тумані. Перебираючи у пам’яті подробиці власного життя, він переконувався, що не тільки обличчям, що відбивалося в дзеркалі, він завжди виділявся серед людей, але і багатьма талантами, проте вже у дитинстві зазнав чимало прикрощів, немов Будда давав йому зрозуміти, яким ненадійним і мінливим є цей світ. На жаль, він не слухав повчань Будди, допоки не відчув на собі силу цього останнього безприкладного нещастя. Тепер ніщо вже не прив’язувало його до світу і тільки душевна розгубленість стояла йому на заваді, щоб піти обраною дорогою. Ґендзі невпинно благав Будду хоч трохи ослабити його страждання.

Звідусіль, починаючи від Імператорського палацу, численні гінці приносили щирі співчуття, але Ґендзі залишався байдужим, бо його, готового відректися від світу, вже не хвилювали житейські справи. Водночас він не хотів, щоб люди вважали його жалюгідним стариганом, який через свою легкодухість поспішив постригтися у монахи, і тим самим тільки збільшив непідвладні йому страждання.

Часто приходили листи і від Великого міністра у відставці, завжди чутливого до чужого горя, бо його, як нікого іншого, глибоко засмутила передчасна смерть особи такої незвичайної краси. З великим сумом він згадав, що й мати Юґірі{55} померла у тій же порі. Багато з тих, хто оплакував її тоді, давно покинули цей світ. «Зрештою, хіба не все одно, коли померти — раніше чи пізніше?» — подумав він і, поглядаючи на похмуре небо, що вселяло тугу, написав Ґендзі довгого і зворушливого листа, якого передав через свого сина, Куродо-но сьосьо. Лист закінчувався так:

«Здається, ніби сьогодні До мене повернулася та давня осінь І на мої рукави, Що не встигли висохнути, Лягла нова роса...»

А Ґендзі відповів:

«Не знаю я, Колись, а чи сьогодні Роса лягла рясніше, Але осіння ніч Завжди нестерпна...»

Він не відкрив міністрові всього, що тепер було у нього на душі, бо добре знав, що той побачить у цьому ознаку малодушності, а тому, щоб справити приємне враження, подякував йому за щире співчуття.

Тепер Ґендзі одягався у темніше вбрання, ніж колись, після смерті Аої{56}. Людям, наділеним щасливою долею і високим становищем у світі, на жаль, зазвичай часто заздрять. Іноді вони самі, хизуючись своєю перевагою, сповнені зарозумілості, завдають страждань іншим людям. А от покійна Мурасакі володіла рідкісним умінням привертати до себе людей, навіть простих слуг. Будь-який, навіть незначний, її почин викликав завжди загальну похвалу, бо була вона людиною з тонким розумом і чутливим серцем. Тому навіть люди, ніяк з нею кревно не пов’язані, тепер плакали, слухаючи стогін вітру і комашині голоси. Ще важче було забути про горе тим, хто хоч раз мав щастя її бачити. Багато з її відданих служниць, не бажаючи залишатися у цьому світі без своєї улюбленої господині, прийняли постриг і подалися в гори, якомога далі від мирської суєти, доживати свій вік у монастирі.

Від імператриці Акіконому з палацу Рейдзей безперервно приходили зворушливі листи, сповнені безмежного смутку:

«Чи не тому, Що поля побляклі Її очей не вабили, Покійна не любила Осінніх днів?..

Тепер нарешті я це зрозуміла...»

Байдужий до всього на світі, Ґендзі, однак, не міг відкласти цього листа. «Тепер лише спілкування з нею може принести хоч якусь відраду...» — думав він, не встигаючи рукавом обтирати сльози на обличчі і неспроможний відразу написати відповідь.

«Хотів би я, Щоб Ви із піднебесся Хоч раз побачили, Яким мені став осоружним восени Оцей мінливий світ...»

Згорнувши листа, Ґендзі ще довго сидів у задумі.

Відчуваючи, що його власне здоров’я з кожним днем підупадає, він часто навідувався у жіночі покої, щоб хоч якось розвіятися. Розпорядившись, щоб у молитовні не було зайвих жінок, він ревно повторював ім’я будди Аміда. Колись вони з дружиною мріяли прожити разом тисячу років, але, на жаль, настала неминуча розлука. Тепер ніщо не заважало йому прагнути спільного з нею відродження у Чистій землі Будди на квітці лотоса, і заради цього постригтися в монахи. І тільки побоювання того, що про це скажуть люди, зупиняло його.

За підготовку поминальних служб, не дочекавшись від батька ясних вказівок, взявся Юґірі. Хоча Ґендзі вже був готовий піти шляхом Будди, але минали дні й місяці, а життя здавалося йому сном. Імператриця Акасі також сумувала, ні на мить не забуваючи Мурасакі.

Чарівник

Головні персонажі:

Ґендзі, 52 роки

Принц Хьобукьо, Хотару, молодший брат Ґендзі

Юґірі, Удайсьо, 31 рік, син Ґендзі

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, 24 роки, дочка Ґендзі й пані Акасі

Третій принц, Ніоу, 6 років, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі

Третя принцеса, монахиня-мирянка, Сан-но мія, 26—27 років, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Каору, 5 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно —Ґендзі)

Пані Акасі, 43 роки, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Ханацірусато, пані Літніх покоїв, кохана Ґендзі

Із настанням яскравої весни душа Ґендзі, втративши надію заглушити біль утрати, поринула у непроглядний морок. Як і завжди, у перші дні року приходило багато відвідувачів з поздоровленнями, але, пославшись на недугу, він нікого не приймав і, тільки дізнавшись, що завітав його молодший брат, принц Хьобукьо, велів провести його до себе.

«В моєму домі Тепер нема кому Радіти квітам, Тож навіщо знову Весна{57} сюди прийшла?» —

сказав він принцові, а той відповів крізь сльози:

«Прийшов сюди я, Щоб вдихнути пахощів{58}, А не для того, Щоб, як звичайно, весною, Квітами помилуватися».

Спостерігаючи, як принц проходить під червоною сливою, Ґендзі, захоплений його стрункою постаттю, подумав, що ніхто краще за нього і не вміє милуватися квітами. У цей час вони тільки почали розпускатися. Раніше о цій порі тут звучала б музика, але нинішньої весни все було по-іншому.

Жінки, які здавна були на службі в Мурасакі, постійно ходили у жалобному вбранні й, хоч ні на мить не забували про покійну, проте знайшли собі розраду у турботах про Ґендзі, який не залишав будинку на Другій лінії навіть для відвідин будь-кого з близьких йому осіб. Тужачи на самоті, він тепер ставився байдуже до жінок, які колись, хоч на короткий час, все ж привертали його увагу, і навіть служниць, що залишалися чергувати у його покоях, тримав на відстані. Іноді, щоб розвіяти нудьгу, Ґендзі заводив розмову з жінками про минуле. Тепер, далекий від суєтних помислів, він часто згадував, як іноді засмучував Мурасакі своїми короткочасними любовними історіями. «Навіщо ж я змушував її страждати через випадкові примхи й легковажні захоплення? — думав він із запізнілим каяттям. — Незлопам’ятна, прозорлива, наділена незвичайним розумом, вона знала, яка глибока моя любов до неї, проте кожне нове свідчення моєї невірності доводило її до розпачу, змушуючи сумніватися у моїх почуттях». Багато жінок прислуговувало у будинку протягом років і, ясна річ, знали чимало. Зокрема, вони розповіли Ґендзі, як страждала Мурасакі, коли у садибу на Шостій лінії переїхала Третя принцеса, хоч зовні зберігала спокій і вдавала безтурботність... А як ласкаво вона зустріла його того ранку після заметілі, коли він, чекаючи, поки йому відчинять двері, ледь не задубів від холоду... Як вона ховала промоклі від сліз рукава, щоб він ні про що не здогадався. «Чи ж судилося нам коли-небудь зустрітися? — думав він уночі, згадуючи минуле. — Може, хоч уві сні?»

Всю ніч він не заплющував очей, а коли розвидніло, почув голос жінки, яка поверталася у свої покої: «Ой, скільки снігу!» Так, того далекого дня також падав сніг... Але тепер Ґендзі був сам-один, і його серце болісно защеміло.

«Якби я міг Цей осоружний світ покинути Й розтанути, як сніг! Та, видно, жити Ще судилося...» —

проказав він сам до себе.

Помивши руки, Ґендзі за своїм звичаєм спробував заглушити своє горе у молитві. Служниці поставили біля нього жаровню, попередньо розворушивши у ній розпечені під попелом вуглини. Цюнаґон і Цюдзьо були готові розважати його розмовою.

«Минула ніч, проведена на самоті, здалася мені, як ніколи, сумною. Тепер, коли я мав би зі спокійною душею зосередитися на виконанні заповідей Будди, я переймаюся суєтними справами», — поскаржився Ґендзі й, поглядаючи на жінок, мимоволі подумав: «Адже якщо після смерті Мурасакі я прийму постриг, їхнє життя буде зовсім безрадісним...» У такі дні особливо важко було втриматися від сліз навіть байдужому, слухаючи, як Ґендзі своїм тихим голосом читає слова сутри. А що вже казати про служниць, які вдень і вночі бачили його засмучене обличчя?

«Завдяки високому походженню я досі жив, ні в чому не відчуваючи нестачі, — згадував Ґендзі, — але все одно я вважав, що мені судилося зазнати більше прикрощів, ніж будь-кому на світі. Видно, сам Будда наділив мене такою долею, щоб я збагнув страждання і марноту цього світу. Я довго жив, заплющуючи на все це очі, аж поки наприкінці життя на мене не звалилося жахливе нещастя. Лише тепер я сповна усвідомив свою безталанність і обмеженість моїх сердечних сил, відчувши, що більше ніщо не прив’язує мене до світу. І все ж таки мене лякає думка про близьку розлуку з вами. Останнім часом ми зблизилися більше, ніж за всі ті роки, коли ще жила ваша господиня. Так завжди буває у нашому світі, хоч важко з цим змиритися...»

Він спробував витерти очі, але сльози котилися по його щоках нестримним потоком, і, дивлячись на нього, жінки також заплакали. Вони хотіли сказати, що і їм сумно від самої думки про розлуку з ним, але їхні несказані слова тонули у риданнях. На такі розмови Ґендзі викликав до себе добре знайомих служниць тихими ранками, після виснажливих нічних зітхань, або сумними вечорами, після тужливих днів. Служницю Цюдзьо він знав ще дівчинкою і, мабуть, не раз потай накидав на неї оком, але вона, відчуваючи незручність перед Мурасакі, сторонилася його. А тепер, після смерті дружини, він дорожив вже її улюбленицею, як пам’яттю про покійну. Вона була миловидна, привітна, і нагадувала йому сосну «унаї{59}», тож він віддавав їй більшу перевагу, ніж будь-кому іншому. Ґендзі зустрічався тільки з найближчими людьми. Хоча до нього приходили добре знайомі високі вельможі й брати, але він майже нікого не приймав, бо побоювався, що не зуміє, попри всі зусилля, зберегти при них холоднокровність. Адже останнім часом він так занепав духом, що легко міг припуститися у розмові якоїсь недоречності, яка на довгі роки після його смерті закріпила б за ним погану славу. І хоча його вперте небажання зустрічатися з людьми можна було розцінити як ознаку душевного занепаду, він пішов на це, міркуючи, що одна справа — знати про щось з чужих слів, і зовсім інша — самому бути свідком. Тепер навіть з Юґірі він розмовляв тільки через ширму. Однак Ґендзі не наважувався остаточно порвати зв’язок зі світом, поки люди не заспокояться і не перестануть вважати, що нещастя змінило його до невпізнання. Іноді він відвідував жінок у садибі на Шостій лінії, але як тільки там з’являвся, то потік їхніх сліз починав лити з такою силою, що з часом пропало бажання туди часто приїжджати.

Тим часом імператриця Акасі повернулася в Імператорський палац, залишивши з Ґендзі Третього принца{60}. І от тепер Ґендзі розчулено спостерігав за тим, як хлопчик, згадуючи, що так веліла бабуся{61}, дбайливо доглядав червону сливу перед Західним флігелем. Коли настав другий місяць, одні сливи вже розцвіли, а на інших тільки почали розкриватися пуп’янки. На гілках тієї червоної сливи, огорнутій легким серпанком, дзвінко співав соловей. Ґендзі спустився у сад помилуватися квітами.

«Немає вже тієї господині, Що сливу цю садила І милувалася квітами, Проте соловей знов прилетів сюди, І наче не сталося нічого, знай співає...» —

тихенько проказав він.

Коли на початку третього місяця весна поступово заяскріла звичними барвами, сад набрав свого колишнього вигляду, але це не тішило Ґендзі, ба навіть навпаки, він не знав спокою, бо кожна дрібниця будила в його душі такі болісні спогади про Мурасакі, що йому хотілося сховатися у далеких горах, де не чути й пташиного співу. Навіть на пишний жовтий цвіт «ямабукі»{62} він дивився крізь сльози. Ще не встиг­ли обсипатися прості вишні, як розцвіли махрові, а вслід за ними й гірські вишні «кабадзакура». Коли ж відцвіли і вони, настав час гліциній. Покійна Мурасакі, глибоко збагнувши закони цвітіння квітів, посадила у саду ранні і пізні рослини так, щоб вони розцвітали по черзі у відповідний час.

«От і моя вишня розцвіла! — радів Третій принц. — Що зробити, щоб цвіт довго не обсипався? Може, обгородити її з усіх боків ширмами? Тоді ніякий вітер до неї не підступить». Хлопець дуже пишався такою вдалою думкою, і, дивлячись на його чарівне личко, Ґендзі мимоволі всміхнувся: «Справді, мабуть, це розумніше, ніж прикривати рукавом небо»{63}. Цей онук був тепер у його житті єдиною розрадою.

«Нам недовго залишилося по-дружному спілкуватися, — сказав Ґендзі зі сльозами на очах. — Навіть якщо я ще трохи проживу, ми не зможемо зустрічатися».

«Не можна так казати, як колись бабуся!..» — образився хлопчик і, потупивши очі та смикаючи пальцями край одягу, намагався приховати сльози.

Спираючись на поруччя галереї, Ґендзі розсіяним поглядом ковзав по саду й проникав за завіси. Деякі жінки досі не зняли жалобного вбрання. На інших був звичайний одяг з гладких неяскравих тканин. Його носі своїм кольором відповідало порі року, але мало підкреслено скромний, без візерунків, вигляд. Оздоблення покоїв відрізнялося суворою простотою. Всюди панувала сумовита тиша.

«Мабуть, без мене Швидко запустіє Весняний сад, Який колись так доглядала Покійна Мурасакі...» —

сумовито подумав Ґендзі, все ще не відмовляючись від наміру про постриг у монахи.

Одного разу знічев’я Ґендзі відвідав Третю принцесу-монахиню у супроводі служниці з принцом Ніоу на руках, який, забувши про вишневий цвіт, залюбки по-дитячому грався з її сином{64} Каору. Принцеса проводила дні в молитовні перед образом Будди за читанням сутр. Хоча її звернення до буддизму не було наслідком глибокої віри, але життя давно вже стало для неї важким тягарем і вона, вже не переймаючись мирською суєтою, так спокійно присвячувала дні служінню Будді, що Ґендзі мимоволі позаздрив їй. «Навіть вона, не вельми розважлива особа, випередила мене своєю відданістю вченню Будди», — подумав він. У воді перед образом Будди плавали квіти, особливо прекрасні у променях надвечірнього сонця.

«Не стало тієї, що так любила весну, — сказав Ґендзі, — і квіти втратили для мене свою принадність. І тільки тут перед Буддою вони ще зберігають свою красу. Як рясно цвітуть ямабукі навпроти флігеля! Я ніколи не бачив таких пишних суцвіть. Благородними їх не можна назвати, але їхня яскравість і свіжість мимоволі зачіпає душу. От тільки навіщо вони так розкішно зацвіли цього року, ніби не знаючи, що пішла зі світу та, що їх посадила?»

«Ні сонце не загляне, ні весна в мою долину...»{65} — наче забувши про кінець цього вірша, прошепотіла принцеса. «Невже у неї інших слів не знайшлося?..» — ображено подумав Ґендзі, й відразу згадав про Мурасакі, яка завжди протягом всього життя вгадувала, що саме він хотів від неї почути. А чи були у неї якісь вади у молоді роки? Ні, уже тоді вона вирізнялася тонким розумом і широкою обдарованістю. Згадуючи про її духовно багату особистість, рухи й мову, він з гіркотою не міг стримати сліз.

Одного чудового вечора, коли все навколо тонуло у легкій імлі, Ґендзі вирушив до пані Акасі. Він уже давно не заглядав до неї і своєю несподіваною появою вкрай здивував її. Однак, швидко опанувавши себе, вона поводилася з такою вишуканою гідністю, що Ґендзі знову подумав про те, як вона перевершує в усьому інших жінок, але водночас не зміг втриматися від порівняння з Мурасакі. «Покійна була цілком особливою, — розмірковував він, дивлячись на пані Акасі. — Освіченою, з тонкою душею». Її чарівний образ виринув в його уяві так яскраво, що аж серце защеміло. «Чим утішити себе тепер?» — зітхнув він, розмовляючи з пані Акасі про минуле.

«Я давно зрозумів, що небезпечно віддаватися почуттям лише до однієї жінки, — казав він, — а тому намагався не прив’язуватися надто міцно до мирської суєти, а коли в очах усього світу став жалюгідним вигнанцем, то дійшов висновку, що ніщо не заважає мені відректися від світу і назавжди загубитися серед гір і полів. Відтоді минуло чимало років і моє життя наблизилося до кінця, але я так і не здійснив свого заповітного бажання, бо багато чого зв’язувало мене з цим світом. На жаль, виявилося, що досі я був надто слабовольним і нерозумним».

Хоча він не згадував про свій смуток за покійною Мурасакі, але пані Акасі здогадувалася, як йому тяжко, і співчувала йому. «Навіть людям, яким у сторонніх очах немає чого втрачати, важко порвати зв’язок зі світом, — розважливо відповідала вона. — Тим паче вам непросто зважитися на такий крок. Крім того, зайва поспішність може здатися людям несумісною з вашим високим званням і викличе осуд. Здається, найтвердішим буває рішення, прийняте після довгих вагань. Я чула, що і в давнину люди нерідко зрікалися світу внаслідок сильного душевного потрясіння або з розпачу, втративши будь-яку надію. Я не бачу в цьому нічого поганого. Але, по-моєму, вам краще почекати, поки подорослішають ваші внуки й Перший принц стане принцом-спадкоємцем. Тоді ваша душа була б спокійною...» Її розсудлива порада справляла приємне враження.

«Все-таки іноді буває краще піддатися раптовому пориву, ніж обережно зволікати, — відповів Ґендзі, довго розповідаючи їй про те, що довелося йому зазнати в житті. — Тієї весни, коли покинула світ колишня імператриця Фудзіцубо, — сказав він між іншим, — я подумав: «Якби квітучі виш­ні серце мали...{66}» Мені доводилося бачити Імператрицю ще дитиною, і вже тоді мене полонила її незвичайна краса. Напевне, тому я був такий вражений її смертю. Адже не завжди вболіваєш тільки за тими, з ким кревно пов’язаний. Звичайно, важко змиритися з утратою коханої дружини, з якою прожив довге життя, але горе моє безмежне ще й тому, що вона була маленькою дівчинкою, коли я побачив її вперше, виховав її і потім ми разом постаріли. І от тепер, на схилі віку я залишився сам-один, оплакуючи власну самотність і згадуючи про покійну. Повірте, мої страждання перевершують усі людські сили. Все у моєму житті пов’язано з нею, все нагадує про неї: і сумне, і витончене, і веселе... Тому-то такою невтішною є моя скорбота».

До пізньої ночі розмовляли вони про минуле й теперішнє, і Ґендзі навіть подумав: «А чи не лишитися мені тут до ранку?» — але потім відмовився від такого наміру. Мабуть, сумним поглядом проводила його пані Акасі. Та й його самого мимоволі дивувало, що він так змінився. Повернувшись у свої покої, Ґендзі майже всю ніч молився і тільки після півночі приліг ненадовго відпочити. А наступного ранку він послав пані Акасі такого листа:

«Із гніздування тимчасового Дикі гуси додому Верталися, жалісно курличучи, Але, на жаль, там вирію Вже не знайшли...»{67}

Хоча вчора жінка могла почуватися скривдженою, але, відчувши в його словах незвичну досі душевну гіркоту, пожаліла його, і, забувши про власні образи, заридала.

«Вода на рисових полях, Куди дикі гуси спускалися, Несподівано висохла, І відбитих у ній квітів Більше ніхто не побачить»{68}, —

відповіла вона. Її незмінно витончений почерк викликав у Ґендзі спогади про те, що покійна Мурасакі тривалий час вважала пані Акасі суперницею, але з плином часу між ними запанувала взаємна довіра, хоча не всі помічали, що ставлення Мурасакі мало значною мірою формально-ввічливий характер. Коли Ґендзі ставало вкрай сумно, він іноді відвідував її для розмови, але ніколи не залишався у неї на ніч.

Одного разу Ханацірусато з Літніх покоїв прислала йому нове вбрання, зшите до дня заміни одягу.

«Пора настала Нове вбрання на літо Вам вдягти, Але чи так само легко Позбутися думок колишніх?» —

написала вона йому, а Ґендзі відповів:

«Як тільки я сьогодні Легке, мов пір’я, Літнє вбрання накинув, То цей, як шкаралупка цикади, Примарний світ видався ще сумнішим...»

У день великого свята Камо, уявляючи собі радісні людські натовпи, Ґендзі мимоволі подумав: «Мабуть, сьогодні всі жінки мали б вийти, щоб помилуватися урочистою церемонією». «Гадаю, ви, напевне, знудилися, — сказав він, звертаючись до служниць. — Тож могли б відвідати батьків і по дорозі туди подивитися на процесію...»

Пані Цюдзьо, що дрімала у східних покоях, побачивши Ґендзі, піднялася. Невисокого зросту, миловидна, вона стояла перед ним, прикривши рукавом розпашіле обличчя. Густе, трохи скуйовджене волосся спадало до самої підлоги. На ній були червоні з золотистим відтінком хакама і жовтий спідній одяг, поверх якого було накинуто кілька верхніх одежин, темно-сірих і чорних. Вбрання зім’ялося, і коли Цюдзьо, зніяковівши, поспішила поправити на собі мо зі шлейфом і китайську накидку, Ґендзі, піднявши біля неї гілочку мальви, запитав: «Що це за рослина? Я чомусь забув її назву...»{69}

«Травою заросло, Напевне, чисте джерело Приязні вашої, Якщо забули ви, які квіти Сьогодні у зачісках жінок...» —

сором’язливо відповіла Цюдзьо.

«На жаль, це справді так...» — подумав Ґендзі й сказав:

«Хоча від багатьох Спокус у цьому світі Я давно відрікся, Але сьогодні знову Цю квітку зірвати готовий...»

Видно, тільки від пані Цюдзьо він не міг відмовитися.

Дощова погода п’ятого місяця не залишала Ґендзі нічого іншого, як зануритися у глибоку задуму, але одного вечора на дванадцятий чи тринадцятий день саме тоді, коли хмари раптово розсіялися і на небо виплив яскравий місяць, до нього прийшов Юґірі.

Вітер приносив щемливо знайомі пахощі мандаринового цвіту, який виразно білів у місячному сяйві, й, здавалося, ось-ось пролунає крик зозулі, такий же, як «тисячу років тому...»{70}, але через мить небо знову затяглося хмарами і вперіщила страшна злива. Раптовий порив вітру задув висячі ліхтарі, і стало зовсім темно. «Сумно-сумно стукає у вікно...»{71} — процитував Ґендзі загальновідомий стародавній вірш і мимоволі захотів, щоб стукотіння дощу долинуло «до огорожі дому коханої...»{72}.

«Хоча у самотньому житті немає нічого незвичного, але я дуже сумую, — сказав Ґендзі. — Гадаю, якби я звик до такого життя зараз, то, напевне, зміг би віднайти душевний спокій і у тому випадку, коли б вирішив оселитися монахом у гірському монастирі, — і, звертаючись до жінок, додав: — Пригостіть чимось гостя. Бо кликати слуг зараз не годиться...».

Юґірі з великим співчуттям дивився на батька, який ані на мить не зводив з небес очей{73}, і думав: «Жодними молитвами не заспокоїти його душу, якщо пам’ять про покійну анітрохи не тьмяніє. Та й чи зможе він колись її забути? Я бачив її лише мигцем, а й досі перебуваю під враженням...» «Мені здається, ніби все це сталося вчора, — озвався він, — але вже скоро рік мине, як пані немає з нами. Які молебні ви збираєтеся справляти?»

«Я волів би обійтися без особливої пишності. Передусім треба піднести Будді мандалу Землі вічного блаженства, яку приготувала дружина власноруч. Крім того, маємо чимало сутр, переписаних її рукою. Свій заповіт вона передала одному Содзу. Порадившись із ним, ми зможемо зробити деякі доповнення до обряду».

«О, якщо пані подбала про все ще за життя, то можна не турбуватися за її майбутнє. Як видно, їй не судилось довго залишатися на цьому світі. Лише шкода, що вона нікого не залишила вам на згадку...»

«Інші прожили набагато довше, але і вони не залишили по собі багато нащадків. Так, вже видно, мені судилося. Отже, множити наш рід доведеться вам».

Ґендзі уникав розмов про минуле, бо будь-який спогад завдавав йому, і без того занепалому духом, нестерпного болю. Однак, почувши голос довгоочікуваної зозулі, він не міг стримати хвилювання: «Як вона тільки здогадалася?..»

«Втрату коханої Я оплакував усю ніч, І раптово у мій сад, Може, від зливи рятуючись, Залетіла зозуля з гір...» —

сказав Ґендзі, звернувши погляд до неба.

«Якщо зустрінеш покійну, Скажи їй, зозуле: У старому саду, Який ви колись так любили, Мандарини вже розцвіли...» —

відповів Юґірі. Того вечора і жінки склали немало пісень, але я їх опускаю.

Юґірі залишився в покоях Ґендзі на всю ніч. Останнім часом він нерідко бував у батька, щоб розвіяти його самотність. Покої покійної Мурасакі, до яких колись він і наближатися не смів, були поряд і пробуджували щемливі спогади в його душі.

Одного спекотного літнього дня Ґендзі у прохолоді милувався садом. Поглядаючи на розпущені квіти лотосів у ставку, він мимоволі згадав: «Чому стільки тих сліз...»{74} Не маючи сил рушити з місця, він довго сидів, поринувши у глибоку задуму, аж поки надвечір у траві дзвінко не заскрекотали цвіркуни. Дивлячись на освітлені останніми сонячними променями квіти гвоздики, Ґендзі раптом подумав, що безглуздо милуватися ними на самоті...{75}

«Коли у літні дні нічев’я мої сльози Не просихають, У траві немов навмисно Сумно скрекочуть цвіркуни...»

В повітрі замерехтіли світлячки, і Ґендзі промовив: «До ночі у похмурих залах — вогні світлячків...»{76}. Чомусь цими днями йому найчастіше згадувалися саме такі вірші.

«Як бачу світлячків, Що сповіщають Ночі прихід, сумую. Вночі і вдень Горить вогонь кохання...» —

промовив він.

Настав сьомий день сьомого місяця{77}. На жаль, він минав зовсім не так, як колись. Музика не порушувала сумної тиші. Ґендзі просидів цілий день у похмурій задумі, і ніхто не вийшов помилуватися зустріччю зірок. Ніч була зовсім ще темна, коли Ґендзі піднявся і, відчинивши бічні двері, глянув на сад, який виблискував рясною росою.

«Десь там, у небесах, За хмар грядою, Сьогодні зустрічаються зірки, А тут, в саду розлуки, Роса лягла на трави», —

проказав Ґендзі, вийшовши надвір.

Коли настала осінь з пронизливим вітром і почалася підготовка до перших роковин смерті дружини, Ґендзі трохи відволікся. Він ніяк не міг повірити, що відтоді минуло стільки місяців, а він усе ще нудить світом. У день поминання мешканці садиби на Шостій лінії усіх рангів постилися, бо мало відбутися освячення мандали. Перед вечірніми молитвами Цюдзьо, як завжди, принесла Ґендзі воду для обмивання рук. На її віялі він прочитав такий напис:

«Потоком нескінченним Ллються сльози, Тугою за пані сповнені. Хіба ж можна сказати, Що сьогодні кінець жалоби?»

А він приписав поруч:

«Із сумом згадуючи про покійну, Я відчуваю, що недовго Лишилося на світі жити, І тільки моїх сліз потік Кінця не має...»

Побачивши на дев’ятий день дев’ятого місяця на хризантемах у саду клаптики вати {78}, Ґендзі сказав:

«Росу з хризантем Ми збирали колись Разом з нею, Та цієї осені роса окропила Лише мої рукава...».

Протягом десятого місяця, як завжди лили дощі, і Ґендзі сумував, поглядаючи на невимовно сумне вечірнє небо. «Як настає десятий місяць...»{79} — сказав він сам до себе. Із заздрістю проводжав він поглядом диких гусей, що пролітали по небу...

«О, чарівнику{80}, Що в просторах небесних літаєш, Знайди душу коханої, Яку навіть у сні Тепер я не бачу...» —

промовив він. Минали дні й місяці, а він усе ще не міг забути про своє горе.

Одного разу, коли вся столиця, сповнена радісного передчуття, готувалася до свята Нового врожаю, Юґірі привіз до Ґендзі двох своїх синів, які недавно почали прислужувати в Імператорському палаці. Майже однакового віку, вони обидва були напрочуд миловидні. Їх супроводжували дядьки То-цюдзьо і Куродо-но сьосьо, одягнені у чудові, білі з синіми візерунками омі{81}. Поглядаючи на їхні безтурботні обличчя, Ґендзі мимоволі згадав, як колись у таку ж пору його вразила танцівниця Цукусі-но ґосеці{82}...

«Усі поспішають у палац На свято Щедрого світла, Лише мені одному Судилося сумувати самому І про сонячне світло нічого не знати».

Отож, перетерпівши горе ще один рік, Ґендзі почав нарешті, з великим сумом у душі, готуватися до постригу в монахи. Передчуваючи близьку розлуку, він обдарував пам’ятними дарунками свою челядь — кожному за званням і рангом, і, хоча сам не надавав цьому особливого значення, близькі до нього люди розуміли, що він таки зважився здійснити своє давнє бажання, а тому, чим менше часу залишалося до кінця року, тим більше вони журилися.

Мабуть, тому, що було «шкода їх рвати»{83}, у ґендзі зберіглося чимало листів, не призначених для чужих очей. І коли він збирався їх знищити, то знайшов серед них і листи, які колись отримав у Сума, зокрема, зв’язані докупи, листи від Мурасакі. Колись давно він їх сам зібрав і заховав, а зараз, вдивляючись у ці рядки, він подумав, що вони, наче щойно нанесені на папір і могли б залишитися «пам’яткою вірності ще на тисячу літ...» {84}. Проте, на жаль, коли він пострижеться у монахи, то вже не зможе цього читати... Тому двом чи трьом найвідданішим служницям Ґендзі доручив знищити листи в його присутності. Важко дивитися на рядки, написані людиною, яка давно померла, хоч тобі і не була близькою. А що вже казати про Ґендзі, в очах якого потемніло від сліз, які падаючи, змішувалися з тушшю. Соромлячись своєї малодушності, він поспішно відсунув листи від себе і сказав:

«Перейшовши за гору Смерті, Ви назавжди пішли, А я, залишившись у цьому світі, У тузі блукаю, І сліди ваші марно шукаю...».

Служниці не сміли розгортати і читати листи, але самих лише згадок про минуле було досить, щоб знову перейнятися горем. Колись Мурасакі писала про нестерпність розлуки, хоча тоді вони жили в одному світі. А тепер, що б могло зупинити нестримний потік його сліз? Ґендзі перестав читати листи, щоб не видатися жінкам малодушним, і до одного з них, найдовшого, збоку дописав:

«Чи варто дивитися Тепер на водорості{85}, Які рибачка на березі зібрала? Нехай і вони так само З димом знімуться до хмар...»

І після того велів спалити всі листи.

Ґендзі знав, що цьогорічне Оголошення імен будд стане для нього останнім, а тому з особливим хвилюванням прислухався до голосу монаха і дзенькоту кілець на його патериці. Молитви за довголіття його вкрай бентежили. Як поставиться до них Будда?

Останніми днями поспіль падав сніг, лягаючи на землю білим-білісіньким укривалом. Після оголошення імен будд Ґендзі покликав до себе відповідального за це монаха і, пригостивши його щедріше, ніж зазвичай, винагородив багатими дарами. Цього монаха, пов’язаного з його будинком та Імператорською родиною, він знав досить давно і з сумом дивився на його посивілу голову. Як звичайно, серед учасників церемонії були принци та високі вельможі. Гілки сливи з напіврозпущеними пуп’янками, припорошені снігом, виглядали прекрасно. Хоча у таку пору були б доречними музика і танці, але цього разу Ґендзі здалося, що кото і флейти видали б придушені ридання, а тому вирішили обмежитися читанням віршів. Отож, передаючи чашу монахові, Ґендзі промовив:

«Не знаю,чи триватиме Життя моє до весни?.. То чи не краще тепер Гілкою сливи, від снігу білою, Прикрасити голову свою?»

На що монах відповів:

«Поки молив я, Щоб ви тисячу весен Могли цими квітами любуватися, Мені на плечі літа Білим снігом лягли...»

Було складено чимало інших пісень, але я їх опускаю.

Того дня Ґендзі вперше вийшов на люди. Його обличчя вражало ще досконалішою красою, ніж у молодості, але чомусь монах, якому «на плечі літа білим снігом лягли», не міг стримати сліз.

Як рік наближався до кінця, все більший смуток опановував Ґендзі. «Пора виганяти злих духів, — бідкався Третій принц. — Що ж нам робити, якщо вони бояться тільки дуже сильного шуму». А Ґендзі, з болем у серці подумав: «І я ніколи більше не побачу, як він гасає, скориставшись з такої нагоди».

«Поринувши в тугу, Я не помітив, як минули Дні, а за днями місяці. Невже сьогодні скінчився рік І життя моє в цьому світі?»

Ґендзі велів відзначати перший день Нового року якнайпишніше. Кажуть, подарунки принцам і міністрам були ні з чим незрівнянні, а винагороди всім іншим, відповідно до звання і рангу, як ніколи щедрими...

Зникнення у хмарах{86}

Напахчений принц

Головні персонажі:

Ніоу, Третій принц, принц Хьобукьо, 15—21 рік, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Каору, син Третьої принцеси, Цюдзьо, Ґен-цюдзьо, Сайсьо-но цюдзьо, 14—20 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Імператор, імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Імператриця, імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Перша принцеса, старша дочка імператриці Акасі, внучка Ґендзі

Перший принц, принц-спадкоємець, старший син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Другий принц, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Правий міністр, 40—46 років, син Ґендзі і Аої

Ханацірусато, колишня кохана Ґендзі

Монахиня-мирянка Третя принцеса, 35(36)—41(42) рік, дружина Ґендзі, дочка імператора Судзаку

Оціба, Друга принцеса, вдова Касіваґі, друга дружина Юґірі, дочка імператора Судзаку

Кумої-но карі, господиня Північних покоїв садиби на Третій лінії, дружина Юґірі

Пані Акасі, 52—58 років, кохана Ґендзі, мати імператриці Акасі

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Ньоґо Кокіден, наложниця імператора Рейдзея, дочка колишнього Великого міністра (То-но цюдзьо)

То-найсі-но суке, дочка Кореміцу, кохана Юґірі

Після того, як на світі не стало Ґендзі, серед його численних нащадків не знайшлося нікого, хто успадкував би його блискучу вроду і гучну славу між людьми. Долучати до цього переліку колишнього імператора Рейдзея, мабуть, не варто... Тепер у світі могли похвалитися красою тільки двоє: Третій принц{87}, син нинішнього Імператора, і син Третьої принцеси{88}, що виріс у садибі на Шостій лінії. Вони справді перевершували багатьох красою, яка, однак, не мала того блиску, яким колись славився Ґендзі. Без сумніву, наділені гарною зовнішністю і благородними манерами, вони все ж залишалися цілком звичайними людьми, хоч завдяки кревному зв’язку з Ґендзі вивищувалися в очах усього світу й користувалися значно більшим впливом, ніж він сам в юні роки. Третій принц, улюбленець пані Мурасакі, жив тепер у садибі на Другій лінії. Його старший брат, принц-спадкоємець, посідав, безперечно, високе становище при Імператорському дворі, але Імператор та Імператриця нікого так не любили, як Третього принца. Вони не раз радили йому оселитися в палаці, але він віддавав перевагу своєму старому будинку, де міг жити вільно, задля власного задоволення. Після церемонії визнання повноліття, яка супроводжувалася Одяганням хакама й головного убору, Третій принц дістав звання «хьобукьо{89}».

Перша принцеса оселилася у східному флігелі південно-східної будівлі в садибі на Шостій лінії, яку займала колись пані Мурасакі. Все тут залишивши таким самим, яким було за її життя, принцеса постійно, день і ніч, з любов’ю згадувала про покійну. Другий принц також часто приїжджав сюди, щоб відпочити у головній частині будинку. Він одружився з другою дочкою Правого міністра{90} і в палаці займав покої Умецубо. Люди ставилися до нього з великою пошаною і вважали гідним стати наступним принцом-спадкоємцем.

Правий міністр Юґірі мав багато дочок. Старша прислуговувала у покоях принца-спадкоємця і встигла заслужити його виняткову прихильність. Ніхто не сумнівався, що й молодші дочки у свій час вийдуть заміж за принців крові, з чим погоджувалася і сама імператриця Акасі. Тільки от принц Ніоу думав по-іншому й вважав неприйнятним одружуватися з чужої волі. Хоча Юґірі не був впевнений, що всім його дочкам вдасться по черзі вийти заміж, як того вимагав звичай, за віком, тобто спочатку старшій, а потім молодшій, але він приділяв велику увагу вихованню кожної з них, не приховуючи, що охоче піде назустріч тому з принців, хто матиме намір з ним поріднитися. Останнім часом головну надію чимало принців та вищих вельмож покладали на те, що саме Шоста його дочка віддасть перевагу одному з них.

Після смерті Ґендзі численні жінки, які служили у садибі на Шостій лінії, обливаючись сльозами, роз’їхалися по своїх власних оселях доживати віку. Пані Ханацірусато переїхала у Східну садибу на Другій лінії, що дісталася їй у спадок від Ґендзі. Третя принцеса-монахиня оселилася в будинку на Третій лінії. Імператриця Акасі останнім часом залишалася у палаці, і будинок на Шостій лінії збезлюднів і запустів. Спостерігаючи за всім цим, Юґірі підсумував: «Здавна відомо чимало випадків, коли дбайливо розбудована й виплекана руками господаря садиба після його смерті ущент руйнується і всіма геть-чисто забута, стає сумним образом непостійності світу й марноти людських сподівань, тож, поки я живий, я не дам цьому дому запустіти й не допущу, щоб обмілів людський потік на широкій дорозі до нього», — і перевіз на місце Ханацірусато до будинку в північно-східній частині садиби Другу принцесу{91}, щоб по черзі, через кожних п’ятнадцять днів, відвідувати то її, то першу дружину Кумої-но карі на Третій лінії.

Що стосується прекрасно опорядженого будинку на Другій лінії і Весняних покоїв у садибі на Шостій лінії, які набули серед людей слави дорогоцінних палаців, то вони призначалися численним онукам пані Акасі, малолітнім принцам і принцесам, якими вона й опікувалася. Правий міністр Юґірі, наче відданий син, виконуючи заповіт покійної Мурасакі, всіляко підтримував усіх її колишніх служниць у садибі на Шостій лінії. «О, якби вона не покинула нас так рано! — думав він іноді. — Як я догоджав би їй! На жаль, вона пішла зі світу, так і не підозрюючи про мою відданість». Не було на світі нікого, хто б досі не оплакував смерті Ґендзі. Світ немов занурився у морок, а людей переслідувало усвідомлення безпросвітності життя. Та найбільше, звісно, сумували знайомі жінки, принци й принцеси з його рідні. Не минало ні хвилини, щоб вони не згадували і про пані Мурасакі, яка залишила в їхніх серцях незабутній слід. Мабуть, тому цвіт весняних вишень здається нам таким прекрасним, бо живе він недовго.

Син Третьої принцеси{92}, за порадою Ґендзі, перебував під особливою опікою колишнього імператора Рейдзея. Його імператриця-дружина Акіконому, вельми засмучена тим, що не має власних дітей, охоче дбала про нього. Коли Каору сповнилося чотирнадцять років, у палаці імператора Рейдзея справили для нього обряд Одягання хакама й головного убору, а другого місяця того ж року йому присвоїли звання «дзідзьо». Восени він став Укон-но цюдзьо{93}, потім стараннями того ж імператора Рейдзея, що мав, як видно, свої причини поспішати, був підвищений у ранзі з отриманням відповідної платні й таким чином повної незалежності.

Каору поселили у флігелі палацу Рейдзея поруч з найвищими покоями. Імператор подбав про добробут свого вихованця, особисто підібрав для його обслуговування молодих жінок, дівчаток-служниць із нижчої прислуги. Зазвичай навіть дочкам мало хто приділяє стільки уваги.

Наймиловидніших, найблагородніших і найбездоганніших своїх служниць родина імператора Рейдзея та імператриці Акіконому перевела на службу до Каору. Словом, Імператор доклав усіх зусиль, щоб Каору жив у повному достатку, ні в чому не відчуваючи нестачі. Він дбав про юнака не менше, ніж про свою єдину улюблену доньку, яку народила йому ньоґо Кокіден{94}. Чи не була причиною тому його щораз більша з кожним роком прихильність до імператриці Акіконому? Так чи інакше, багато хто, спостерігаючи за всім, не знаходив пояснення...

Третя принцеса жила тихо і спокійно, не думаючи ні про що, крім молитов. Кожного третього місяця підносила вона хвалу будді Аміда, двічі на рік влаштовувала Читання восьми сувоїв сутри Лотоса. Її дні, цілком віддані служінню Будді, тяглися одноманітно, і лише відвідини сина у садибі на Третій лінії розвіювали її самотність і розраджували так, наче він був їй батьком, а не сином. Завдяки прихильності як теперішнього, так і колишнього імператорів, з дитинства пов’язаний ніжною дружбою з усіма принцами, починаючи з принца-спадкоємця, Каору був для багатьох настільки бажаним гостем, що, як часто сам нарікав, мав би розірватися на частини, щоб усіх задовольнити.

Ще у дитинстві випадково почуті людські розмови зродили в його душі болісні сумніви, але поруч не було людини, яка могла б їх розвіяти. Розуміючи, як неприємно буде матері, якщо він хоч словом або поглядом натякне їй на свої підозри, Каору страждав мовчки. «Що сталося насправді? — запитував він себе. — Який збіг обставин прирік мене на ці душевні муки? О, коли б я міг, як принц Дзенґьо{95}, сам проникнути в цю таємницю...

Блукаю у пітьмі, Та хто розвіяти її зуміє? Невже судилося мені Свій вік прожити, не дізнавшись, Де мій початок і де кінець?»

Однак ніхто не міг йому відповісти. Постійно роздумуючи над цим, він наче страждав від якоїсь невідомої хвороби. Його вкрай бентежило, що матір у такому молодому віці вирішила постригтися у монахині. «Невже на неї зійшло раптове духовне просвітлення? А, може, ненароком вона у чомусь помилилася, після чого мирське життя їй спротивилося? Але чому люди про цю таємницю мовчать? А що, як всі все знають, але не сміють мені сказати?.. — думав Каору. — Хоча мати і присвячує молитвам усі дні і ночі, але хіба слабка, безпорадна жінка зможе досягти просвітлення. Та й п’ять перепон стоять цьому на заваді{96}... Я маю допомогти їй принаймні у прийдешньому житті...Очевидно, той чоловік також пішов зі світу тому, що не зміг винести душевних мук. Як би я хотів зустрітися з ним хоча б на тому світі!» Каору був готовий відмовитися від обряду Одягання хакама й головного убору, але вже не міг{97}. І хоча після церемонії повноліття він жив, оточений загальною повагою, але, байдужий до почестей і розкоші, шукав лише тиші і самотності. Імператор, кревно пов’язаний з Третьою принцесою{98}, ставився із щирою прихильністю і до її сина. Імператриця Акасі також любила Каору, який виріс разом з її дітьми. Пестячи його, вона часто згадувала, як батько журився, що не побачить дорослим дитя, яке прийшло у світ на схилі його днів. А Правий міністр Юґірі приділяв синові Третьої принцеси навіть більше уваги, ніж власним дітям.

Колись чоловік, відомий як Блискучий Гендзі, був улюб­леним сином Імператора, а тому викликав у багатьох людей заздрість, але родина його матері, займаючи невисоке становище в світі, не могла його підтримати. Однак він, розумний і розважливий у вирішенні людських справ, завжди вмів приховати свій незрівнянний блиск, щоб не засліплювати людей, і вдало пройти крізь особисті бурхливі негаразди, які колись так вразили столицю, водночас не забуваючи заздалегідь неквапливо й спокійно готуватися до прийдешнього життя.

А от Каору був досить самовпевненим, що, зрештою, не дивує, якщо згадати, з яким захопленням дивилися на нього люди ще тоді, коли він був дитиною. Здавалося, що йому і справді не призначено жити, як звичайній людині, а швидше тимчасово залишатися на землі перевтіленням одного з будд. Не можна сказати, що природа обдарувала його особливою вродою, хоча у ньому усе-таки було щось напрочуд приваб­ливе. Разом з тим глибина його душі вирізняла його між всіма іншим. Окрім всього, Каору поширював навколо себе дивовижний неземний аромат, який з кожним його рухом якимось чудом розливався навіть на більшу відстань, ніж знамените куриво «За сто кроків». Люди з таким, як у нього, високим становищем, не плекають зовнішню скромність, а, навпаки, намагаються у всьому перевершувати інших. Але Каору страждав від такої рідкісної особливості свого тіла. Адже він нікуди не міг прийти непоміченим, бо аромат відразу ж видавав його. Він не просочував свій одяг жодними пахощами, але як тільки тканина торкалася його шкіри, невловимі аромати, наче ті, що таїлися в глибині його китайських скриньок, набували раптом надзвичайної сили. А коли ж він мимохідь зачіпав рукавом гілку квітучої сливи, то багато хто з присутніх був готовий кинутися і підставити своє вбрання під росу, що спадала з неї. Навіть запах забутого на осінньому полі суцвіття конопельника воскресав від дотику його руки. Цей вражаючий аромат розбудив дух суперництва у принца Ніоу, який, не бажаючи відставати від Каору, просочував своє вбрання найкращими відомими пахощами і цілими днями старанно змішував нові. Навесні принц милувався сливовим цвітом, а восени, коли всі захоплювалися «дівочою красою{99}» і краплями роси, що виблискували на листочках хаґі, за якими сумують олені{100}, він думав лише про хризантеми, які змушують забувати про старість{101}, поблякле суцвіття конопельника й непримітні квіти родовика. Він не міг відірватися від них доти, поки на засохлі поля не лягав іній. Здавалося, ніщо інше не хвилює його. Багато хто вважав це вельми дивною примхою й ознакою манірності. Свого часу Ґендзі ніколи не віддавався якомусь одному заняттю з таким самозреченням.

Каору, тепер уже у званні «ґен-цюдзьо», часто заходив до принца Ніоу, щоб разом помузичити, і, хоча гра на флейті пробуджували у них дух суперництва, проте вони залишалися найближчими друзями. Люди прозвали їх відповідно Духмяним цюдзьо і Напахченим принцом. Всі благородні родини, що мали на виданні красивих дочок, не приховували, що палко прагнуть поєднати їхню долю з юнаками. На такі натяки принц Ніоу відповідав батькам лише тих дочок, яких вважав вартими уваги, щоб вивідати якнайбільше про їхню вроду й чесноти. Але, на жаль, жодна не припала йому до душі. На думці у нього була лише дочка імператора Рейдзея, з нею він мріяв одружитися і разом жити. Кращої на його шляху досі не траплялось. Його зацікавлення принцесою пояснювалося тим, що її мати, ньоґо Кокіден, походячи з високого роду, славилася незвичайно вишуканими манерами й благородною душею, крім того, за словами людей, принцеса була дуже гарною. Оскільки її хвалили не лише сторонні люди, але і її служниці не пропускали нагоди розповісти йому подробиці про неї, то врешті-решт принц Ніоу зовсім втратив спокій.

А от Каору був байдужий до світу з його скороминущими втіхами, бо розумів, що поспішна закоханість у жінку може стати у майбутньому причиною страждань через можливу розлуку з нею перед постригом у монахи, а тому не піддавався пристрастям, які могли б ускладнити його життя. А втім, цілком можливо, що така розсудливість була пов’язана з тим, що він ще не зустрів особи, здатної схвилювати його уяву. Про таємні ж походеньки, які зазвичай світ засуджує, він узагалі не думав. У дев’ятнадцятирічному віці Каору, зберігши за собою колишній чин, крім того дістав звання «сайсьо» і отримав третій ранг. Здобувши прихильність найвищих осіб — колишнього імператора Рейдзея та його дружини Акіконому, — він, залишаючись простим підданим, жив з такою бездоганною репутацією, що не мав би ні перед ким почуватися приниженим, однак таємні сумніви щодо власного походження настільки мучили його душу, що він відмовився від любовних спокус і, незважаючи на молодість, мав славу у світі людини стриманої, твердої вдачі.

Довго живучи в одному домі з дочкою імператора Рейдзея, через яку втратив спокій принц Ніоу, Каору мав змогу переконатися, що принцеса справді була непересічною особою з благородними манерами і бездоганно тонким смаком. «Якщо вже з кимось одружуватися, то лише з нею, — думав Каору. — Вона завжди буде мені розрадою». Однак, хоч і довіряючи юнакові, Імператор проте пильно стежив, щоб той не наближався до покоїв принцеси. Каору розумів, що її батько має рацію, і, хоч був засмучений такою забороною, не намагався її порушити. «Адже може статися, що я не зумію стримати раптового сердечного пориву, — думав він, — наслідки якого будуть згубними як для мене, так і для принцеси».

Каору прийшов у цей світ ніби для того, щоб ним захоплювалися, а тому жодна жінка не могла встояти перед ним, коли чула кілька випадково кинутих слів, що підкорювали її серце. Тож не дивно, що мимоволі Каору виявився пов’язаним з багатьма жінками. Звичайно, то були випадкові зв’язки, яким він не надавав особливого значення, і хоч він не лишався зовсім безпристрасним, проте старанно їх приховував. Мабуть, ніщо так легко не запалює уяву жінки, як зовнішня незворушність, за якою вгадується чутлива душа. Зрештою, на службу у будинок на Третій лінії зголосилося чимало жінок, яким дуже хотілося жити поряд з ним. Всі вони страждали від його холодного ставлення, але були готові миритися з цим, тільки б бачити його щодня. Причому серед цих жінок було чимало осіб високого звання, які покладалися на такий крихкий зв’язок, бо, видно, чарівність Каору була настільки великою, що вони воліли обдурювати себе і багато на що заплющувати очі.

«Поки живе моя мати, — часто казав Каору, — я піклуватимуся про неї і вдень і вночі, щоб виконати свій синівський обов’язок». Правий міністр Юґірі думав віддати за нього одну з численних своїх дочок, але поки що не говорив про це відкрито, побоюючись, що люди несхвально поставляться до такого шлюбу, оскільки Юґірі та Каору були близькими родичами — братами по батькові. Проте кращого зятя йому справді годі було й шукати.

Шоста дочка міністра, народжена від То-найсі-но суке, виросла такою красунею з добрим серцем, що навіть дочки його головної дружини Кумої-но карі з Третьої лінії не могли з нею зрівнятися. Не бажаючи, щоб у світі до неї ставилися зневажливо через низьке походження її матері, Правий міністр Юґірі перевіз її до Другої принцеси{102} у садибу на Першій лінії, яка, не маючи дітей, могла таким чином розвіяти свою самотність. «Якщо хто-небудь з цих двох юнаків хоч мигцем її побачить, — думав міністр, — то вже не забуде. Шанувальники жіночої краси не зможуть лишитися байдужими до неї». Не обмежуючи життя дочки надто суворими заборонами, він подбав про те, щоб в її покоях панувала по-сучасному приваблива атмосфера, яка б мимоволі спокушала чоловічі серця.

Того року бенкет на честь переможців змагань у стрільбі з лука мав відбутися у садибі на Шостій лінії. Збираючись запросити до себе всіх принців, Правий міністр Юґірі поставився до приготувань з особливою увагою. У визначений день в Імператорському палаці зібралися принци крові, які досягли повноліття. Сини імператриці Акасі відрізнялися миловидністю і благородною поставою, але найгарнішим був принц Ніоу. Четвертий принц, якого звали Хітаці, здався всім присутнім найнепоказнішим, мабуть, тому, що його матір’ю була проста наложниця кої. Як і завжди, ліві з легкістю перемогли. Змагання скінчилися раніше, ніж передбачалося, і Правий міністр Юґірі, залишаючи палац, запросив до себе в карету принца Ніоу, принца Хітаці та П’ятого принца, сина імператриці Акасі. Побачивши, що Каору (тепер уже у званні «сайсьо-но цюдзьо»), що належав до переможених, мовчки пробирається до виходу, міністр зупинив його. «Принци погодилися вшанувати мій дім своєю присутністю, — сказав він. — А ви не хочете приєднатися до них?» Сини міністра — Емон-но камі, Ґон-цюнаґон, Удайбен, — а також багато інших вельмож, запрошені на бенкет, розійшлися по каретах і рушили до садиби на Шостій лінії. Від Імператорського палацу до Шостої лінії було досить далеко, і поки гості їхали, посипався легенький сніжок, надаючи незвичайної чарівності сутінкам. Під мелодійні звуки флейт процесія заїхала у садибу на Шостій лінії. Здавалося, що лише тут можна знайти благословенний куточок Землі вічного блаженства, який радує душу у цю пору року.

Згідно зі звичаєм, у південних передніх покоях головного будинку обличчям на південь сіли цюдзьо і сьосьо з Лівої охорони — переможці змагань, а лицем на північ розмістилися принци і великі вельможі. Як тільки чашу з вином почали передавати з рук до рук, бенкет пожвавішав. А коли почали виконувати танець «Мотомеґо», то вітер від помаху рукавів приніс пахощі з розквітлих слив, які, змішавшись з ароматом, що линув від Каору, ставали ще принаднішими, і жінки, що спостерігали на гостей з-за завіс, не могли стримати захоплення: «Як жаль, що весняна ніч його{103} сховала у пітьму, але вона безсила сховати його казковий аромат...{104}»

Правий міністр, також заворожений незвичайною вродою і благородністю рухів Каору, запропонував: «Може, тепер нам заспіває Сайсьо-но цюдзьо{105}? А то він чомусь поводиться, немов чужий...» І юнак приємним голосом заспівав: «Там на рівнині у небесах, де боги живуть, вісім дів з’явилося...»{106}

Червона слива

Головні персонажі:

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, син То-но цюдзьо, брат Касіваґі

Макібасіра, господиня Північних покоїв у домі Адзеці-но дайнаґона, дочка Хіґекуро

Ооїґімі, 26 років, старша дочка Адзеці-но дайнаґона

Нака-но кімі, 24 роки, молодша дочка Адзеці-но дайнаґона

Дочка принца Хотару, пані Східних покоїв, дочка принца Хотару (Хьобукьо) і Макібасіри

Ніоу, принц Хьобукьо, 25 років, внук Ґендзі, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Юґірі, Правий міністр, Лівий міністр, син Ґендзі та Аої

Каору, Цюнаґон, 24 роки, син Третьої принцеси й Касіваґі

У той час Кобай{107}, молодший від Касіваґі син покійного Великого міністра, мав звання «адзеці-но дайнаґона{108}». З дитинства кмітливий, з привітною вдачею, він, швидко просуваючись по службі, досяг досить високого становища і впливу у світі, а також здобув особливу прихильність Імператора.

Кобай двічі одружувався. Його перша головна дружина давно померла, а другою стала дочка Хіґекуро{109}, попереднього Великого міністра, та сама, яка так не хотіла колись розлучатися з кипарисовим стовпом{110}. Свого часу її дід принц Сікібукьо одружив з принцом Хотару{111}, а після смерті чоловіка до неї почав таємно вчащати Кобай, який згодом вирішив, як видно, узаконити їхні стосунки. Перша дружина залишила Кобаю двох дочок. Він довго молив богів і будд подарувати йому сина, і от нарешті його нова головна дружина Макібасіра народила хлопчика. Від принца Хотару у неї була дочка. Кобай любив дівчаток однаково, не поділяючи на рідних і нерідну, і хоча, на жаль, через необачність служниць між ними іноді виникали непорозуміння, дружина, людина по-сучасному життєрадісної вдачі, великодушно залагоджувала будь-яку сварку, навіть якщо сама часом почувалася ображеною, завдяки чому про всю сім’ю між людьми не ходили жодні неприємні плітки і чутки.

Дочки одна за одною дорослішали, і Кобай справляв для кожної з них обряд Одягання мо. Навмисно для них він побудував новий просторий будинок на восьми стовпах. У південних покоях будинку, крім нього, оселилася його старша дочка Ооїґімі, у західних — молодша, Нака-но кімі, а у східних — дочка принца Хотару. Доля дівчини, що залишилася без батька, мимоволі викликає співчуття, але дочка принца Хотару, отримавши велику спадщину і від батька, і від діда, жила у повному достатку, ба навіть у вишуканій розкоші.

Як і слід було сподіватися, коли у світі стало відомо, з якою дбайливістю Кобай виховує своїх дочок, багато хто пропонував їм свою руку й серце. Навіть від Імператора і принца-спадкоємця натякали про бажання поєднатися з ними, але Кобай роздумував, кому віддати перевагу. Адже Імператор уже мав Імператрицю-дружину, з якою навряд чи хто міг би зрівнятися. Тож чи варто віддавати дочку в Імператорський палац, заздалегідь знаючи, що нею нехтуватимуть? У покоях принца-спадкоємця прислуговувала дочка Правого міністра Юґірі, що мала на нього винятковий вплив, і змагатися з нею також було нелегко. «То що ж, виходить не варто й пробувати? Так ніколи і не скористатися рідкісною нагодою, маючи дочку, яка здатна затьмарити багатьох?..» — думав Кобай і, врешті-решт, таки вирішив віддати на службу до принца-спадкоємця свою старшу дочку Ооїґімі, яскраву красуню, якій щойно виповнилося чи то сімнадцять, чи то вісімнадцять років.

Молодша дочка, Нака-но кімі, також надзвичайно вродлива, благородними рисами свого спокійного обличчя, здавалось, перевершувала старшу, а тому Кобай, вважаючи, що і вона заслуговує кращої долі, ніж бути дружиною простого підданого, час від часу мріяв: «От якби ж то принц Ніоу...». А тим часом принц Ніоу часто зустрічався із сином Кобая в Імператорському палаці і якось за розмовою з ним спробував заручитися його допомогою. Кмітливий на вигляд хлопець уже тепер давав надію на те, що його чекає успішне майбутнє. «Передайте батькові, — якось сказав йому принц, — що я хотів би познайомитися не лише з вами». Дізнавшись про це, Кобай задоволено всміхнувся: «Недарма я сподівався...». «Краще вже віддати свою дочку цьому принцу, — сказав він, — ніж відпускати її на службу в Імператорський палац, де її будуть затьмарювати інші. Якщо дочка йому сподобається і ми домовимося, то я, здається від такого можу і помолодшати».

Однак поки що Кобай передусім молився про майбутній вступ його старшої дочки у покої принца-спадкоємця, сподіваючись, що хоча б тепер сповниться обітниця, яку дали колись боги святилища Касуґа{112}, і заспокоїться душа його батька{113}, який до самої смерті не забував образи, завданої його старшій дочці. Отже Кобай віддав дочку у покої принца-спадкоємця і незабаром дізнався, що вона здобула його глибоку прихильність. Вважаючи, що не можна залишати без нагляду зовсім ще недосвідчену дівчину, дружина Макібасіра також переїхала у палац і клопоталася тільки про Ооїґімі.

У домі Кобая стало тоскно. Нака-но кімі тужила за старшою сестрою, бо звикла жити разом з нею. Дочка принца Хотару ніколи не сторонилася своїх зведених сестер. Дівчата спали в одному покої, разом навчалися різних мистецтв і віддавалися усіляким забавам, в яких дочки Кобая звикли вважати дочку принца своєю наставницею. Дівчина відрізнялася незвичною, майже хворобливою сором’язливістю і навіть матері рідко показувала своє обличчя. І водночас вона не була похмурою, а, навпаки, скромною вдачею приваблювала більше, ніж сестри.

Почуваючись винуватим перед пасербицею за те, що поспішив влаштувати долю передусім рідної дочки, Кобай якось запропонував дружині: «Знайдіть для вашої дочки гідного жениха, і я влаштую для неї все, як для власної».

«Здається, про таке вона ще не думає. А якщо ж ми наполягатимемо, то швидше за все зробимо її нещасною. Краще нехай буде так, як їй судилося. Поки я жива, я подбаю про неї. Але мені страшно від самої думки про те, що буде з нею, коли мене не стане! Я хотіла б, щоб тоді вона постриглася у монахині, а не зазнавала глузувань через легковажне одруження...» — крізь сльози відповіла мати, так пишаючись чеснотами своєї дочки, що Кобай мимоволі зацікавився нею.

Хоча він дбав про дочку принца так само, як і про рідних дочок, але почувався ображеним через те, що вона ховається від нього. Він раз по раз заходив в її покої, сподіваючись нишком побачити її обличчя, але йому це не вдавалось. «Мені дуже прикро, — сказав він одного разу, стоячи перед завісою, — що ви сторонитеся мене, навіть коли вашої матері немає вдома, і я мав би відвідувати вас замість неї». Вона щось тихо відповіла, а в її голосі він почув стільки благородства, що навіть уявив собі красу її обличчя. Кобай завжди пишався своїми дочками, вважаючи, що мало хто може зрівнятися з ними. Але чи зможуть вони перевершити дочку принца? Адже щоразу, коли мова заходить про службу в Імператорському палаці, кожен вважає, що немає нікого вродливішого від його дочки, але завжди знаходиться особа, яка виявляється ще досконалішою. Тож Кобай ще більше захотів побачити пасербицю.

«Останнім часом я був дуже зайнятий, — сказав він, — і давно не мав честі чути вашу гру на біва. Нака-но кімі із Західних покоїв палко бажає добре грати на цьому інструменті, але вона не впевнена, що їй вдасться оволодіти ним, бо гра на біва чогось варта лише тоді, коли вона досконала. Чи не могли б ви її трохи повчити? Сам я ніколи не вчився грати на музичних інструментах, але в молодості, коли музика була у високій пошані, я іноді брав участь у концертах, а тому завжди можу відрізнити вправну гру від посередньої. Ви граєте так тихо, що вас майже не чути, але звуки біва, які інколи долинають до мого слуху, мимоволі нагадують мені про минуле. З нині живих музикантів майстерність покійного господаря з Шостої лінії{114} успадкував Правий міністр{115}. Цюнаґон і принц Хьобукьо{116} також ні в чому не поступаються своїм предкам. Обидва вони люди виняткової долі і не­звичайних обдарувань, з особливою схильністю до музики, але з Правим міністром їх не можна порівнювати, бо, як на мене, їхній грі бракує впевненості. А от ви граєте не гірше від самого міністра. Для вправної гри на біва особливе значення має легкість і плавність рухів лівої руки, але так само важлива права рука, бо переміщення кобилок змінює тембр звуків, а жінки вміють робити це особливо ніжно і витончено. То, може, ви все-таки зіграєте мені? Гей, хто там, принесіть-но біва...»

Більшість прислужниць пасербиці не сторонилися Кобая. І тільки одна молода служниця досить високого рангу вперто ховалася від нього у глибині покоїв. «Ну куди це годиться, що навіть ваша прислуга так погано ставиться до мене?» — розгнівався Кобай. Саме тоді з’явився його син, який збирався до Імператорського палацу. У носі, з розпущеним волоссям він видався йому гарнішим, ніж з офіційною зачіскою «мідзура». Кобай передав синові листа для своєї старшої дочки, яка жила тепер у покоях Рейкейден.

«Перекажи їй, що вона має мою повну довіру, а сьогодні я приїхати не зможу, бо не зовсім здоровий, — сказав він. — А поки заграй мені що-небудь на флейті. Можливо, невдовзі тобі доведеться грати перед Імператором. А ти, на жаль, все ще не досягнув вершин майстерності». І, всміхнувшись, він попросив сина зіграти мелодію у тональності «содзьо», з чим той успішно впорався.

«Здається, у нього непогано виходить, — звернувся Кобай до пасербиці. — Напевне, ви йому цю мелодію акомпанували. Обов’язково покажіть, як ви це робите», — наполягав він, і дівчина, ледве подолавши збентеження, наслідуючи флейту, почала тихенько перебирати струни біви. Кобай підсвистував чисто і дзвінко.

Біля східної покрівлі, розливаючи пахощі, цвіла червона слива. Дивлячись на неї, Кобай промовив: «Ой, яка ж гарна ця слива! Віднеси-но гілку принцові Хьобукьо{117}, який, здається, буде сьогодні в Імператорському палаці. Бо кому «як не йому...»{118} . Колись я прислужував його дідові, Блискучому Ґендзі, якого ніколи не забуду. Він мав тоді звання «дайсьо{119}» і був у повному розквіті молодості. Люди тепер хоч і недарма захоплюються принцом Хьобукьо та Цюнаґоном{120}, та до нього їм не дорівнятися! Бо за ним тужать навіть зовсім чужі люди, а близькі, які його пережили, мабуть, нарікають на власне довголіття...» Зворушений спогадами, Кобай задумався і зі сльозами на очах, намагаючись приховати непогамовне хвилювання, велів синові зірвати гілку і негайно вирушати до Імператорського палацу.

«А втім, що ж тут поробиш? Принц Хьобукьо — єдина людина, чий образ нагадує нам про покійного Ґендзі. Коли Будда покинув цей світ, деякі його учні, побачивши сяйво, яке випромінював Ананда{121}, подумали: чи не з’явився він знову? Так і я подумки звертаюся до того, в кому, блукаючи у темряві, бачу єдине джерело світла».

«Недарма вітер Розносить аромат Червоної сливи. Так невже у наш сад Не залетить соловей?» —

написав він, як у юності, на аркуші червоного паперу, загорнув і передав листа сину. А той, по-дитячому радіючи нагоді сподобатися принцові, поспішив у палац.

Він побачив принца Ніоу, коли той виходив з покоїв Імператриці. Серед натовпу придворних принц одразу помітив хлопця і запитав його: «Чому ти вчора ввечері так рано пішов? І коли ти повернувся?»

«О, я жалкую, що вчора пішов надто рано. Зате от сьогодні прийшов раніше, бо мені сказали, що ви залишилися у палаці», — відповів хлопець зовсім по-дитячому, але досить жваво.

«Але ти можеш відвідувати мене і вдома, де я почуваюся вільніше, — сказав принц. — Там у мене часто збираються молоді друзі...»

Побачивши, що принц розмовляє з сином Кобая, придворні розійшлися, щоб не заважати. Навколо стало тихо.

«Здається, що принц-спадкоємець дав тобі трохи відпочити, — сказав принц Ніоу. — Адже раніше він не відпускав тебе ні на крок. Тепер, мабуть, жалкуєш, що він надає перевагу твоїй сестрі?».

«О, я навіть цьому радий, бо нудно увесь час сидіти біля нього. От якби я міг бути з вами...» — і не договоривши, хлопець замовкнув.

«А от твої сестри чогось цураються мене, — зітхнув принц. — Ну, може, це й правильно. І все-таки прикро. Я чув, у ваших східних покоях живе особа, що належить до одного зі мною роду. То ти не міг би нишком спитати у неї, чи не проти вона зі мною заприязнитися?»

І саме тоді хлопець передав йому гілку сливи, а принц, усміхнувшись, промовив: «Почуваюсь якось незручно за свої передчасні нарікання!»

Він довго тримав гілку в руках. Її форма, колір і запах суцвіття були незвичайними. «Кажуть, що білі сливи духмяніші, а червоні яскравіші, — сказав принц. — Але цвіт цієї червоної сливи зберіг водночас і колір, і запах». Оскільки він завжди віддавав перевагу червоній сливі, то вибір Кобая виявився напрочуд вдалим.

«Сьогодні вночі ти, здається, був на службі у принца-спадкоємця? Тож тепер залишайся зі мною», — сказав принц, і хлопець його послухав. Від принца поширювався такий аромат, що перед ним засоромився б і цвіт сливи. Принц уклав хлопця поруч із собою, і той відчув, як його юне серце сповнилося безмежним щастям.

«А чому господиню червоної сливи{122} не віддали принцові-спадкоємцю?» — спитав принц.

«Не знаю. Я чув, що батько віддасть її лише тому, хто збагнув таємниці людської душі...»

Принц Ніоу і раніше здогадувався, що Кобай начебто готовий видати за нього свою дочку Нака-но кімі, про що свідчив й отриманий лист, але сам він думав про іншу — дочку принца Хотару, а тому ухилився від ясної відповіді. Наступного ранку, коли хлопець виходив з палацу, принц ніби ненароком вимовив:

«Якби аромат Цвіту червоної сливи Мене привабив, Я поспішив би негайно На поклик вітру...

Гадаю, що надалі ти не слухатимеш сліпо старших, а сам постараєшся нишком...» — додав він, і хлопець перейнявся ще більшою приязню до мешканки східного флігеля.

Батькових дочок він бачив досить часто і, як і годиться, звик до них, а от дочку принца Хотару він глибоко поважав за бездоганну вдачу і був готовий допомогти їй вийти заміж за гідного жениха. Навіть дивлячись на свою старшу сестру, яка розкішно жила в покоях принца-спадкоємця, хлопець не стільки радів за неї, як заздрив, що їй пощастило більше, ніж зведеній сестрі. «От якби вдалося зблизити її з принцом Ніоу!» — думав він, аж поки не нагодився щасливий випадок зі сливовою гілкою. Оскільки пісню принца можна було вважати відповіддю, то він і передав її батькові.

«Не вельми щира відповідь. Знаючи, що ми з Правим міністром не схвалюємо його легковажної поведінки, принц, бачте, виставляє себе взірцем серйозності і врівноваженості! Але навряд чи така показна статечність властива йому, невиправному вітрогонові», — обурився Кобай і велів передати принцові Ніоу цілком серйозно такі слова:

«Досить раз один Вам рукавом напахченим Квітів торкнутися, Щоб про них по світу Пішла гучна слава... Пробачте за зухвалість...»

«Невже він справді задумав видати її за мене?» — здивувався принц, і хоча його серце забилося від хвилювання, він відповів:

«Якщо я в сад Прийду, приваблений Ароматом червоної сливи, Люди мене осудять За схильність до барв спокусливих...»

Безперечно, така ухильна відповідь засмутила Кобая.

А тим часом з Імператорського палацу повернулася дружина Макібасіра й, між іншим, розповіла чоловікові таке: «Коли наш син недавно після нічної служби у палаці вранці зайшов до нас попрощатися, то поширював навколо себе пахощі, на які ніхто не звернув уваги, а от принц-спадкоємець відразу здогадався. “Він був у принца Ніоу. Ось чому він уникає мене”, — поскаржився він. Може, ви написали принцу листа? Хоча начебто не схоже...»

«Так, це правда, — відповів Кобай. — Оскільки біля східного флігеля розцвіла червона слива, а я знаю, що її цвітом захоплюється принц Ніоу, то вирішив послати йому її гілку. А щодо пахощів, які вживає принц, то їм справді немає рівних. Навіть жінки, які служать в Імператорському палаці, не вміють так обкурювати своє вбрання. А от Цюнаґону{123}, духмяний від народження, не має потреби напахчувати себе. Цікаво, за які заслуги у минулому житті він отримав таку винагороду? Всі квіти на світі гарні, але краса червоної сливи, мабуть, залежить від її коріння. Тож і не дивно, що принц Ніоу хвалив нашу сливу». Ось таким чином цвіт сливи прислужився Кобаю у тому, щоб поговорити про принца Ніоу.

Хоча дочка принца Хотару із східного флігеля вже досягла зрілого віку і набула певного життєвого досвіду, але не мала жодного бажання виходити заміж за якогось чоловіка, як це заведено у житті. У цьому світі чоловіки зазвичай надають перевагу сильним, тож не дивно, що спостерігаючи зростання впливу Кобая у світі, чимало з них пропонували руку й серце його рідним дочкам. Життя їхньої зведеної сестри минало тихо й відсторонено. Але саме це привабило принца Ніоу, який під впливом похвальних чуток про неї вирішив, що тільки вона гідна стати його дружиною, і, наблизивши до себе її молодшого брата, потайки передавав їй листи. А тим часом Кобай, маючи намір видати заміж за принца Ніоу свою молодшу дочку, чекав, коли той відгукнеться на його пропозицію. З жалем спостерігаючи за його зусиллями, дружина Макібасіра, зі свого боку, нарікала на принца Ніоу, який усупереч бажанню її чоловіка даремно посилав листи її дочці, яка й не збиралася виходити заміж.

Однак принц, хоч і не отримавши жодної відповіді від дів­чини, видно, і не думав відступати. «Може, не варто гребувати ним? — думала іноді дружина Кобая. — Адже кращого зятя з таким блискучим майбутнім, як у принца, не знайти». Разом з тим принц був занадто легковажним у своїх уподобаннях, таємні стосунки пов’язували його з багатьма столичними особами. Подейкували, що він усерйоз захопився дочкою Восьмого принца і часто навідувався до неї{124}. Навряд чи можна було покладати на нього великі надії, і мати перестала про це думати, але іноді сама, з чемності, таємно йому відповідала.

Бамбукова річка

Головні персонажі:

Хіґекуро, колишній Великий міністр, чоловік Тамакадзури

Тамакадзура, Найсі-но камі, колишня Найсі-но камі, 47—56 років, дочка Юґао і То-но цюдзьо, названа дочка Ґендзі, дружина Хіґекуро

Акіконому, імператриця з палацу Рейдзей, 52—61 рік, дочка Рокудзьо, названа дочка Ґендзі, дружина імператора Рейдзея

Юґірі, Правий, потім Лівий міністр, 40—49 років, син Ґендзі та Аої

Імператриця-дружина, імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Куродо-но сьосьо, Цюдзьо третього рангу, Сайсьо-но цюдзьо, син Юґірі

Кумої-но карі, пані з Третьої лінії, дружина Юґірі

Каору, Дзідзю четвертого рангу, Цюнаґон, 14—23 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ооїґімі, Міясудокоро, 16—25 років, старша дочка Тамакадзури

Нака-но кімі, Найсі-но камі, 14—23 роки, молодша дочка Тамакадзури

Цюдзьо, Бен, То-дзідзю, сини Тамакадзури

Ніоу, принц Хьобукьо, 15—24 роки, внук Ґендзі

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, потім Правий міністр, другий син То-но цюдзьо

Ньоґо Кокіден, дружина імператора Рейдзея

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі

Те, про що я вам тепер переповідатиму, я почула мимохіть від старих пліткарок, які залишилися жити у домі покійного Великого міністра Хіґекуро і не мали ніякого зв’язку з родиною Ґендзі. Все, що розповідали мені про це служниці з оточення пані Мурасакі, згадані пліткарки ставили під сумнів — мовляв, усякі небилиці про онуків Ґендзі розпускають люди, набагато старші за них. Може, для цих сумнівів і були підстави, та мені важко сказати, хто з них мав рацію.

Тамакадзура, дружина Хіґекуро, народила трьох синів і двох дочок. Їхній батько мав намір дати їм добру освіту й дочекатися, коли вони стануть дорослими, але несподівано помер. Тож після його смерті мрія про те, щоб влаштувати дочок на придворну службу, розвіялася немов сон. Люди завжди туляться до сильніших, тож після смерті міністра, який мав при житті великий вплив у світі, становище його рідні помітно змінилося. Хоча вона і не втратила родинних скарбів та численних маєтків із земельними угіддями, але у домі ставало щораз тихіше й безлюдніше.

Сама Тамакадзура належала до впливової сім’ї, але ніколи не була близька з родичами, які посідали у світі високе становище, окрім того, покійний чоловік своєю нелагідною вдачею не викликав до себе загальної прихильності. Можливо, через усе це Макібасірі не вдалося ні з ким налагодити дружні стосунки. Ґендзі, покійний господар садиби з Шостої лінії, до самої смерті ставився до неї так само, як і до решти своїх дітей, і її частка у спадщині поступалася хіба що тому, що він заповів імператриці Акасі. Правий міністр Юґірі, виконуючи волю покійного батька, не залишав Тамакадзуру поза увагою і відвідував її частіше, ніж будь-хто інший.

Сини Тамакадзури один за одним, пройшовши обряд Одягання хакама, досягали повноліття, і, хоча після смерті батька їхнє становище у світі похитнулося, ніхто не сумнівався, що, зрештою, вони зможуть самостійно пробитися в люди. А от майбутнім дочок Тамакадзура сильно переймалася, не знаючи, куди їх прилаштувати. Покійний міністр Хіґекуро ще встиг доповісти Імператорові про своє гаряче бажання віддати їх у палац, і той, як видно, підрахувавши, що вони вже досягли відповідного віку, тепер раз у раз нагадував про свою згоду їхній матері. Але Тамакадзура все ще вагалася, бо в палаці, де безроздільно панувала імператриця Акасі, інші жінки, прийняті на службу останніми, не могли сподіватися ні на що інше, окрім косих поглядів.

Зі свого боку, імператор Рейдзей, що вже був на спочинку, також неодноразово виявляв готовність взяти одну з дівчат на службу до себе, при цьому не забуваючи кинути докір Тамакадзурі за те, що одного разу вона вже засмутила його відмовою. «Боюся, що тепер ви поставитеся до мене ще зневажливіше, — нарікав він, — бо я вже старий і займаю невисоке становище у світі. Але якщо ви все-таки віддасте свою дочку під мою опіку, то я стану для неї не менш надійним, ніж рідний батько...»

«Що ж робити? — подумала Тамакадзура, вислухавши його наполегливу пропозицію. — Колись я мимоволі образила імператора Рейдзея і досі почуваюся перед ним винною. Може, хоч тепер, після стількох років, зумію загладити свою провину?»

У світі дочки Тамакадзури славилися своєю рідкісною красою, і багато хто пропонував їм свою руку й серце. Одним з найпалкіших їхніх шанувальників був вродливий юнак Куродо-но сьосьо — улюблений син Правого міністра Юґірі і пані Кумої-но карі з Третьої лінії. Споріднений з Тамакадзурою як з батькового, так і з материного боку, він, так само, як і його брати, міг вільно бувати в її будинку і, знайшовши спільниць серед служниць, сповіщати про свої наміри Тамакадзурі. Улесливі служниці цілими днями докучали їй, вихваляючи його чесноти. І хоча це їй трохи набридало, проте вона співчувала юнакові, тим паче що від пані Кумої-но карі з Третьою лінії часто приходили листи відповідного змісту, та й сам міністр Юґірі не раз просив за сина. «Я знаю, що його становище у світі поки що невисоке, — казав він, — але все ж сподіваюся на вашу прихильність». Вважаючи, що старша дочка заслуговує кращої долі, ніж бути дружиною простого підданого, Тамакадзура вирішила віддати за Куродо-но сьосьо — молодшу, та й то лише після того, як зміцниться його становище у світі. Однак вона побоювалася, що, дізнавшись про її намір, юнак з відчаю може зважитися на викрадення старшої дочки, що неминуче викличе поголос, навіть якщо хлопець діятиме всупереч бажанню дівчини, а тому Тамакадзура наказала служницям уникати найменшої помилки. Тож тим довелося, зґнітивши серце, підкоритися.

Каору, молодшому синові покійного Ґендзі{125} і третьої дочки імператора Судзаку, який мав звання «дзідзю» четвертого рангу, було на той час чотирнадцять чи п’ятнадцять років. Імператор Рейдзей любив його, як рідного сина. У такому молодому віці Каору, на відміну від своїх однолітків, вирізнявся розсудливістю зрілого чоловіка, а крім того, був гарний собою, тож ніхто не сумнівався, що в нього прекрасне майбутнє. От саме цього юнака Тамакадзура і хотіла бачити своїм зятем.

Оскільки Тамакадзура жила неподалік від Третьої лінії, то її сини часто запрошували Каору до себе у гості для участі в різноманітних розвагах. У домі Тамакадзури збиралося чимало юнаків, приваблених двома її чарівними дочками. Найгарнішим серед них був Куродо-но сьосьо, а найпривітнішим і найвитонченішим — Каору. Люди так захоплювалися ним, мабуть, ще й тому, що не сумнівалися у його спорідненості з Ґендзі. Особливо розхвалювали Каору молоді жінки. «Так, він таки дійсно прекрасний», — погоджувалася з ними Тамакадзура, відкрито виявляючи йому свою прихильність.

«Коли я згадую, як добре ставився до мене ваш батько, — часто казала вона йому, — то смуток за ним охоплює мене і не дає заспокоїтися. Хто, крім вас, може нагадати мені про нього? Звичайно, є ще Правий міністр Юґірі, але з такою важливою особою рідко коли трапляється нагода зустрітися». Вона ставилася до нього як до рідного брата, і він був упевнений, що може безперешкодно відвідувати її дім. Несхильний до нерозважних вчинків, притаманних юнакам, Каору завжди зберігав холоднокровність, і молоді жінки з обох домів часто кепкували з нього через це.

Якось на початку першого місяця до Тамакадзури приїхали її рідний брат Кобай, той самий, який колись співав «Високі дюни»{126} і То-цюнаґон — старший син покійного міністра Хіґекуро від першої дружини, єдиноутробний брат Макібасіри. Прибув і величавий, бездоганної краси й репутації, Правий міністр Юґірі у супроводі шести синів. Як для свого віку вони досягли вже високих звань та рангів і, здавалося, не мали чим засмучуватися. І все ж, як не дивно, тінь зажури лежала на обличчі Куродо-но сьосьо, улюбленого сина міністра.

Як і колись, міністр розмовляв з Тамакадзурою через завісу. «На жаль, досі я не мав приводу, щоб зустрітися з вами, — сказав він. — Останнім часом я майже ніде, крім палацу, не буваю, а мені не один раз так хотілося поговорити з вами про минуле... До речі, користуйтеся, будь ласка, послугами моїх синів у разі потреби. Я неодноразово напучував їх проявляти вам свою добру волю».

«Тепер, коли з плином років моє становище у світі стало відчутно нижчим, а ви все одно приділяєте мені увагу, я ще глибше розумію, яким незабутньо добрим був ваш батько», — відповіла Тамакадзура й наче між іншим згадала про пропозицію, отриману від імператора Рейдзея. — Оскільки без надійної опори служба в палаці для дочки була б незавидною, то я ніяк не можу зважитися».

«Кажуть, начебто ви отримали пропозицію і від нинішнього Імператора. Навіть не знаю, що вам і порадити... — провадив далі Юґірі. — Хоча зречення престолу імператора Рейдзея означає, що дні його величі минули, але він, як і раніше, гарний собою і його рідкісна краса немов непідвладна часу. Якби я мав дочку, гідну стати поруч з ним, я довго не роздумував би, але, на жаль, серед моїх дочок немає такої, яка могла б змагатися з блискучими особами його оточення. Крім того, невідомо, як до цього поставиться ньоґо Кокіден, матір Першої принцеси. Наскільки я знаю, для багатьох вона була головною перешкодою».

«Але саме вона написала мені, що не знає, чим згаяти час, а тому сподівається, що спільна з Імператором турбота про юну особу допоможе їй розвіятися. Ось тому я повсякчас думаю, що ж мені робити», — відповіла Тамакадзура.

Від Тамакадзури всі гості вирушили до Третьої принцеси на Третю лінію. Ніхто не міг оминути її оселі: одні на знак вдячності за давню прихильність до них її батька, імператора Судзаку, інші через тісний зв’язок з покійним Ґендзі. Сини Тамакадзури — Цюдзьо, Бен і То-дзідзю — приєдналися до Правого міністра, внаслідок чого його почет став ще величнішим.

Надвечір до Тамакадзури приїхав Каору. Вже раніше в її домі зібралося чимало юнаків, один від одного вродливіших, та коли з’явився Каору, то привернув до себе погляди всіх присутніх. «О, з таким ніхто не зрівняється! От була б чудова пара з нього та нашої Ооїґімі{127}!» — як звичайно, зашепотіли зухвалі молоді служниці. Юнак і справді був дуже гарний, а крім того, за кожним його порухом навколо поширювалися неземні пахощі. Навіть недосвідчена дівчина (яка, щоправда, мусила б мати чутливу душу) не засумнівалася б ані на мить, що він найкращий.

Тамакадзура перебувала в молитовні. «Проведіть його сюди», — наказала вона, і Каору, піднявшись східними сходами, зупинився перед завісою, що прикривала двері. На молодій сливі, що росла неподалік у саду, вже набрякли бруньки й було чути перші, ще боязкі трелі солов’я... Заворожені красою гостя, жінки намагалися жартувати з ним, але, на жаль, він поводився настільки церемонно, що служниця високого рангу Сайсьо не витримала й сказала:

«Кажуть, що зблизька Ти духмянієш краще, Ніж на дереві, сливовий цвіте{128}. Тож відкривай тепер нам І свою красу звабливу...»

«Спритно придумала!» — подумав Каору і відповів:

«Хоч здалека Сливове дерево Засохлим видається, Та зберігаються у ньому Першого цвіту пахощі.

Якщо не вірите, то рукавів моїх торкніться...».

«Справді, «не стільки колір, скільки аромат...»{129} — зашепотіли жінки, як видно, готові на все, аби тільки торкнутися рукавів гостя. Але саме тоді із внутрішніх покоїв вийшла Тамакадзура.

«Ну, куди це годиться? — тихенько дорікнула вона жінкам. — Та чи вам не сором так зухвало поводитися, хоч би і перед праведником?»

Каору, звісно, не подобалося, що люди прозвали його праведником. Того разу з ним поряд був То-дзідзю, син Тамакадзури, який ще не почав прислуговувати у палаці, а тому не поїхав з новорічними привітаннями. На двох тацях з аквілярії гостю подали плоди і вино.

«Якщо Правий міністр Юґірі з роками все більше скидається на покійного Ґендзі, то в цьому юнакові такої схожості не видно. Але він так спокійно й гідно поводиться... Можливо, Ґендзі був таким в юності», — думала Тамакадзура і, згадуючи про минуле, мимоволі просльозилася. Після того як Каору пішов, в будинку ще довго витав, хвилюючи жінок, його духмяний аромат.

Невдоволений тим, що його прозвали праведником, Каору після двадцятого дня першого місяця, коли сливи повністю розцвіли, знову приїхав до То-дзідзю, щоб показати цим зухвалим жінкам, що йому зовсім не чужі любовні почуття, як їм здалося. Наблизившись до серединних воріт, він помітив хлопця в такому ж, як у нього, вбранні. Той спробував сховатися, але Каору, затримавши його за рукав, з’ясував, що це син Правого міністра, Куродо-но сьосьо, який мав звичку блукати навколо дому Тамакадзури. «Напевне, його зачарували звуки біва і кото «со», що линуть із Західних покоїв, — подумав Каору. — От нещасний! Який тяжкий гріх бере на себе, коли прагне забороненого кохання!» Але невдовзі звуки струн замовкли.

«Ходімо, покажете мені дорогу, бо я її не знаю», — попросив Каору. Наспівуючи стиха «Гілку сливи», юнаки підійшли до червоної сливи перед західною галереєю. Одяг Каору випромінював пахощі сильніші, ніж сливовий цвіт, тож зачаровані ними жінки, відчинивши бічні двері, почали досить майстерно підігравати співу юнаків на кото. Приємно здивований майстерністю, з якою вони справлялися з тональністю «рьо», важкою для виконання на японському кото, Каору проспівав пісню ще раз. Біва також звучала прекрасно.

Захоплений високим мистецьким смаком мешканок дому, Каору поводився того вечора набагато вільніше, ніж зазвичай, і навіть спробував жартувати з жінками. Хтось із них просунув з-під завіси японське кото. Хлопці так завзято поступалися один одному правом грати на ньому, що довелося втрутитися Тамакадзурі. «Я чула, що пан Дзідзю{130} грає на кото майже так само, як колись грав мій покійний батько, — передала вона їм через свого сина То-дзідзю. — Я давно вже хотіла послухати його. Може, сьогодні він заграє, «солов’їними трелями заворожений...»{131}. Подумавши, що не варто коверзувати, коли його так чемно просять, Каору знехотя підкорився, і полився з японського кото потік чарівних звуків. Тамакадзура ніколи не зазнала батьківської любові, але згадка про те, що його більше немає на світі, з будь-якого приводу, як-от гра Каору, огортала її душу сумом. «Він напрочуд схожий на Касіваґі, покійного молодшого брата! — подумала вона. — Як дивно! Та й манера гри на кото у нього така сама...» І Тамакадзура заплакала. Втім, може то давався взнаки її вже немолодий вік.

Куродо-но сьосьо красивим голосом заспівав пісню «Цей палац»{132}. Оскільки поряд не було прискіпливих знавців музики, то юнаки донесхочу насолоджувалися свободою музикування. То-дзідзю, що, як і колись його батько Хіґекуро, не відрізнявся особливим музичним обдаруванням, тільки слухав, пригощаючи гостей вином. «Заспівайте хоча б що-небудь заздоровне!» — заремствували гості, і він, услід за Каору, заспівав ще юним, але досить приємним голосом «Бамбукову річку»{133}. З-під завіси з’явилася чаша з вином для гостя, але Каору не поспішив її брати.

«Кажуть, що, сп’янівши, людина може видати всі свої найпотаємніші думки і вчинити щось недоречне, — промовив він. — Хіба цього ви хочете?» Тамакадзура подарувала гостеві жіноче вбрання — коуцікі й хосонаґа, просочені вишуканими пахощами. Збентежений цим подарунком, Каору спробував повернути його, але То-дзідзю не дозволив цього зробити. «Отакої, зайшов лише пригубити вина, а затримався аж до пізньої ночі», — сказав Каору й притьмом поспішив додому.

«Якщо цей Дзідзю{134} буде часто сюди приходити, то приверне до себе загальну увагу», — думав невдоволений Куродо-но сьосьо і у пригніченого стані, зітхаючи, сказав:

«До цвіту сливи Горнуться серця усіх, І тільки я один Блукаю у нічній пітьмі Весняної пори».

Побачивши, що він також збирається йти, хтось із жінок з-поза завіси відповів:

«У певний час завжди Нас щось приваблює, Та невже лиш Сливи цвіт Серце чарує?»

Наступного ранку Каору прислав То-дзідзю такого листа, написаного японськими знаками{135}, сподіваючись, що його прочитають жінки: «Боюсь, що вчора ввечері справив на Вас погане враження своєю буйною поведінкою...» Лист закінчувався словами:

«Співав я вчора пісню Про Бамбукову річку, Та з її слів Чи ви збагнули, Що в глибині душі моєї?»

Звичайно, То-дзідзю приніс листа у головний будинок, щоб його всі прочитали. «Який витончений почерк! — сказала Тамакадзура. — В його віці рідко хто відзначається такими чеснотами. Він рано залишився без батька, та й мати не дуже дбала про його виховання, і все-таки його перевага над іншими очевидна». Тамакадзура не забула дорікнути власним синам за незграбність їхнього письма. А відповідь То-дзідзю і справді виявилася досить невмілою:

«Як жаль, що Ви зайшли лиш пригубити вина...

Не доспівавши до кінця Пісню про Бамбукову річку, Ви так поспішно нас покинули, Що не збагнули ми Її глибінь».

Каору після того ще не раз заходив до сина Тамакадзури, немов бажаючи показати свої глибокі наміри, і, як передбачав Куродо-но сьосьо, всі були ним зачаровані. А То-дзідзю, той взагалі тільки й думав про те, щоб назавжди здружитися з ним, як з близьким родичем.

Настав третій місяць. У цю пору, коли одні вишні вже розцвіли, а з інших цвіт злітав у небо хмаркою, в домі Тамакадзури було так тихо і безлюдно, що, здавалось, ніхто не осудить її дочок за те, що вони розмістилися близько до веранди і дивилися у сад. Інших розваг вони на той час не мали. Дочки Тамакадзури, яким уже виповнилося відповідно вісімнадцять та дев’ятнадцять років, були миловидні і з добрим серцем. Старша, Ооїґімі, відрізнялася такою благородною і яскравою красою, що не могло бути й мови, щоб віддавати її простому підданому.

Того дня поверх вишневого хосонаґа зі шлейфом на ній було кілька одежин жовтуватого, як керія, кольору, які гармонійно поєднувалися одна з одною, а витонченість її манер мимоволі викликала захоплення. Її молодша сестра, Нака-но кімі, була в блідо-рожевому вбранні, на яке блискучими пасмами спадало, немов гілля плакучої верби, прекрасне волосся. Вона була високою і стрункою, а її гарне задумливе обличчя, хоч і могло свідчити про гостріший, ніж у сестри розум, проте, на думку служниць, все ж поступалося їй красою. Сестри грали в «ґо», сидячи одна навпроти одної, і їхні чарівні голівки з блискучими пасмами волосся, що спадало на спину, не могли не викликати замилування. То-дзідзю перебував поблизу у ролі судді.

«Он як йому довіряють, якщо навіть дозволили бути суддею в “ґо”!» — позаздрили брати, саме тоді нагодившись у покій, і сіли поважно поруч, а навколишні жінки стрепенулися. «Поки я цілими днями на службі у палаці, він тим часом мене обскакує», — поскаржився старший брат Цюдзьо. «А от я зовсім не маю вільного часу, щоб побувати вдома, — нарікав Бен, — але невже тому мною можна так нехтувати?» Сестри припинили гру і сиділи, зніяковіло потупившись. Якими прекрасними вони були цієї миті!

«Коли я перебуваю на службі у палаці, — сказав Цюдзьо зі сльозами на очах, — то часто із сумом згадую, що батька вже немає на цьому світі» Цюдзьо виповнилося двадцять сім чи двадцять вісім років. Він, як розсудливий юнак, постійно думав про те, яким чином домогтися для сестер становища такого, якого прагнув батько.

А тим часом сестри, попросивши одну із служниць зі­рвати гілочку з найкрасивішої вишні в саду, із захопленням її розглядали — мовляв, прекраснішої за неї не буває. Поглядаючи на них, Цюдзьо сказав: «У дитинстві ви завжди сперечалися: «Це моя вишня!» — «Ні, моя!» Батько переконував, що вишня належить Ооїґімі, а мати — що Нака-но кімі. Пам’ятаю, як я тоді переживав, хоча, звичайно, намагався не плакати. Тепер це зовсім стара вишня. Коли, дивлячись на неї, згадую скільки людей за минулі роки покинуло цей світ, то невимовний сум огортає душу».

Всміхаючись крізь сльози, Цюдзьо повертався в думках у минуле з рідкісною останнім часом насолодою, бо ставши приймаком, нечасто бував у рідному домі, хіба от як сьогодні, коли його привабили вишні.

Тамакадзура виглядала дуже молодо як на свій вік, хоч мала вже дорослих дітей. Її краса наче саме тепер досягла розквіту. Тож і не дивно, що імператор Рейдзей і на спочинку не забував її і, наче шукаючи приводу для зустрічі, пропонував їй віддати йому дочку. Однак сини Тамакадзури вельми несхвально поставилися до його домагань, бо, мовляв, становище імператора Рейдзея невисоке, а люди звикли рахуватися лише з тими, хто не відстає від часу. Вони визнавали, що навіть тепер мало хто може зрівнятися з ним привабливою зовнішністю, але, на жаль, пора його розквіту давно минула. Бо все має свій час: і звуки музики, і барви квітів, і спів птахів. А тому порадили матері віддати сестру до принца-спадкоємця.

«Ой, не знаю... — засумнівалася Тамакадзура. — Адже від самого початку ним заволоділа особа{136} з впливового роду, яка навряд чи потерпить суперниць. Тож всякій жінці, що прийде на службу до принца-спадкоємця, доведеться зазнати образ і глузувань. Звісно, якби був живий ваш батько, то він зумів би забезпечити якщо не майбутнє, що завжди вкрите невизначеністю, то принаймні теперішнє своїх дочок».

Коли невдовзі Цюдзьо у товаристві з іншими пішов, сестри відновили гру в «ґо». Грали вони на ту саму вишню, про яку здавна сперечалися. «Вишня належатиме тому, хто виграє хоча б два рази з трьох», — жартували вони. А коли стемніло, сестри перебралися ближче до галереї. Служниці обидвох дівчат, піднявши завіси, уважно стежили за грою й потай молилися за перемогу своєї сторони. Сталося так, що саме того вечора до То-дзідзю завітав Куродо-но сьосьо, але, не заставши юнака, який поїхав кудись зі старшими братами, і помітивши, що у будинку безлюдно і тихо, він крадькома наблизився до відчинених дверей галереї і заглянув всередину. Хлопець так зрадів цій щасливій нагоді, ніби побачив перед собою явлення Будди. Вечірній туман приховував обриси предметів, але уважний погляд Куродо-но сьосьо легко відшукав дівчину у вишневому вбранні, таку гарну, що й справді могла нагадувати, «щоб вишень білоцвіт, — навіть як облетить, — не забути ніколи»{137}. Але відразу засмутився, бо згадав, що вона призначалася іншому... Поруч сиділи молоді служниці, що здавалися особливо привабливими у променях вечірнього сонця.

Виграла молодша сестра, яка сиділа праворуч. «Чому ж ви не вітаєте переможницю корейською заздоровницею{138}?» — вигукнув хтось із жінок.

«Ця вишня давно хилилася до правого боку, бо виросла біля західних покоїв,» — раділи служниці молодшої сестри. А інші стверджували, що, навпаки, вона завжди схилялася до лівого боку. Тож суперечки з цього приводу не вщухали.

Куродо-но сьосьо, не второпавши, що відбувається, з цікавістю прислухався, бо дуже хотів вставити своє слівце, але не посмів бентежити жінок своїми несподіваними відвідинами. Тож цього разу він пішов, щоб знову і знову повертатись сюди, сподіваючись на щасливу нагоду.

Сестри просперечалися цілий день і ніч, кому належить вишня, а ввечері налетів шалений вітер, і вишневий цвіт, зірваний з дерева, на жаль, розсипався по землі. Переможена старша сестра сказала:

«Через вишню прекрасну При пориві вітру Зі страху тремчу, Хоча добре знаю — не для мене Свій цвіт розкриває вона...»

Сайсьо, бажаючи втішити її, склала:

«Ледь розкрившись, Цвіт обсипається з гілок. Тож чи варто Глибоко перейматися тим, Що вишня належить не нам?»

А от що сказала сестра-переможниця:

«Так буває завжди: Як дме вітер — цвіт опадає, Але не можу спокійно Дивитися, як його разом з гілками Буря зриває».

А її служниця Тайфу додала:

«Наш спільнику, Вишневий цвіте, Що у воду впав, Пливи до нас, Навіть піною ставши!»

Дівчатка-служниці молодшої сестри спустилися в сад і, назбиравши опалих пелюсток, піднесли їх своїй господині:

«З небес далеких Прилетівши, вітер Пелюстки розкидав, Та ми зберемо їх, Бо тепер вони наші...»

А Нарекі, служниця старшої сестри, відповіла:

«Бачу вам хочеться Утримати на гілках вишні Ніжний цвіт, Та де знайдете рукава, Щоб від вітру прикрити небо?..» —

і в’їдливо додала: «Чи не занадто ви скупі?»

А тим часом минали дні й місяці, а Тамакадзура все думала з тривогою про майбутнє своїх дочок. Від імператора Рейдзея щодня приходили листи. А ось що написала наложниця ньоґо Кокіден: «Невже Ви цураєтеся мене? Імператор часто сердиться, вважаючи, що саме через мене Ви відхиляєте його пропозицію... Може він жартує, але мені все одно неприємно. Вирішуйте, прошу Вас...» «Напевне, так доля розпорядилася, — подумала Тамакадзура. — Крім того, відкидати настанови ньоґо якось не годиться...»

Оскільки найголовніші речі для переїзду до імператора Рейдзея були заздалегідь приготовані, то залишалося подбати лише про вбрання для служниць. Дізнавшись про ці приготування, Куродо-но сьосьо у розпачі кинувся до матері, і вона, стривожившись, написала Тамакадзурі такого листа: «Якби моя душа не блукала у мороці турботи за долю своїх дітей, я б не посміла звернутися до Вас з таким несподіваним проханням. Але я знаю, що і Вам не чужі материнські почуття, тож Ви зрозумієте мене й заспокоїте мою душу...»

«От халепа!» — зітхнула Тамакадзура, дочитавши листа, який мимоволі збудив у ній співчуття, і вона відповіла: «Я добре Вас розумію, бо і сама у скрутному становищі. Імператор наполягає, і я не знаю... Якщо Ваш син справді має твердий намір, то нехай потерпить, і тоді через деякий час я зможу його розрадити. Думаю, що так вийде на краще, і людського пересуду не буде...»

Було ясно, що вона вирішила віддати Куродо-но сьосьо молодшу дочку після того, як старша переїде на службу до імператора Рейдзея. Одночасне влаштування на службу обох дочок могло сприйматися людьми як надмірне честолюбство. Крім того, поки що у Куродо-но сьосьо невисокий ранг... А проте хлопець і думати не хотів про іншу дівчину. Відколи він мигцем побачив старшу дочку, то ні на мить не розлучався з її образом перед очима й тільки мріяв про щасливий випадок, коли зустрінеться з нею... Але ось тепер такі надії зазнали краху, і Куродо-но сьосьо впав у відчай.

Як завжди, бажаючи поскаржитися на долю, він вирушив до То-дзідзю. Коли він увійшов, той саме читав листа від Каору і, побачивши гостя, спробував його заховати. Однак, від­разу здогадавшись, від кого лист, Куродо-но сьосьо кинувся до аркуша, щоб вирвати його з рук, тож, щоб не посилювати підозри, То-дзідзю не опирався, тим паче що у листі не було нічого, крім неясних натяків і нарікання на цей сумний світ:

«Рахуючи і дні, і місяці, Які один за одним Безпросвітно пропливали, Навіть не помітив, як настав Кінець весни гіркої...»

«Навіть свої нарікання він висловлює гідно й спокійно, — подумав Куродо-но сьосьо, — а мій, як завжди надмірний запал, мабуть, не викликає нічого, крім зневаги...» Йому стало так прикро, що він не міг вимовити ні слова й подався до пані Цюдзьо, яка завжди йому співчувала, і довго сидів там без жодної надії, мовчки зітхаючи.

Коли ж То-дзідзю, вирішивши відповісти на листа, пішов радитися з матір’ю, то Куродо-но сьосьо зовсім занепав духом. Лише одна думка володіла його юною душею. Він так бідкався, що пані Цюдзьо зовсім розгубилася. Вона не могла віджартуватися, а лише мовчки дивилася на нього. Розповівши їй про той вечір, коли він підгледів сестер за грою в «ґо», Куродо-но сьосьо сказав: «О, якби я міг принаймні ще раз побачити такий сон! Бо навіщо мені і жити тепер? Та й з вами я не зможу більше ось так, як зараз, розмовляти. На жаль, недарма кажуть: «Радість забувається, а горе в серці залишається...» Цюдзьо жаліла його, але не могла нічим зарадити. А натяк Тамакадзури на те, що вона хоче придумати щось приємне для нього, його зовсім не тішив. Видно, побачивши того вечора старшу сестру, він безнадійно у неї закохався.

«Сподіваюся, що її мати не дізнається про ваш вчинок, — строго сказала Цюдзьо, переходячи у наступ, — бо інакше різко змінить своє ставлення до вас. Правду кажучи, і я не зможу більше співчувати вам так, як колись. Та й взагалі, за вами треба пильно стежити...»

«Та годі вам, хіба тепер не все одно? Я знаю, що для мене це кінець, більше ніщо мене не лякає. Жаль тільки, що вона програла тоді в «ґо». А от якби ви були провели мене туди, я очима підказав би їй, куди ставити шашки, і вона виграла б...» — відповів Куродо-но сьосьо і додав:

«Чому мені Мізерному несила Показати волю, Щоб всупереч усьому Таки перемогти?»

А Цюдзьо, посміхнувшись, відповіла:

«Ви помиляєтеся, Бо лиш сила визначає, Хто виграє, а хто програє, А ви, здається, Лише на волю покладаєтесь».

Як видно, вона і справді більше не співчувала йому.

«Згляньтесь наді мною І руку допомоги простягніть Ще тільки раз, Бо життя моє чи смерть Від вас залежить...» —

благав Куродо-но сьосьо. Ось так, то плачучи, то сміючись, вони проговорили всю ніч до самого світанку.

Наступного дня, на початку четвертого місяця, брати Куродо-но сьосьо поспішили в Імператорський палац, а він цілий день просидів удома настільки засмучений, що його мати, Кумої-но карі, аж розплакалась. На це батько, Правий міністр Юґірі, зауважив: «Усе сталося через мої побоювання зіпсувати настрій імператорові Рейдзею. Бо якби при особистій зустрічі з Тамакадзурою я твердо висловив своє бажання, то, гадаю, вона його не відкинула б». А Куродо-но сьосьо, як звичайно, сказав:

«Поки я милувався Цвітом сливовим, Весняні дні минули. Невже тепер я мушу У лісі зітхань блукати?..»

А тим часом служниці високого рангу у покоях Тамакадзури з різних боків обговорювали вади залицяльників дів­чини. Слухаючи їх, Цюдзьо з тривогою згадала, як він зізнавався, що для нього слова життя і смерть не просто слова.

Тамакадзура співчувала хлопцеві, але його поведінка їй не подобалася. Бо замість того, щоб задовольнитися молодшою сестрою, яку вона була готова віддати йому з поваги до його батьків, він, видно, намагався перешкодити переїзду старшої дочки до імператора Рейдзея. Адже покійний чоловік не дозволяв їй віддавати старшу дочку простому підданому незалежно від висоти його становища. І саме тоді, коли вона подумала, що і пропозиція імператора Рейдзея не обіцяє дочці блискучого майбутнього, принесли лист від Куродо-но сьосьо, який жінки із співчуттям прочитали. Але ось що відповіла йому Тамакадзура:

«Сьогодні вперше Я зрозуміла, що вдавано свій погляд Спрямувавши до небес, Насправді ви давно Віддали серце квітам».

«Хіба можна таким жартувати?» — дорікнули їй служниці, але вона не захотіла нічого змінювати.

На дев’ятий день четвертого місяця старшу дочку Тамакадзури перевезли у палац імператора Рейдзея. Правий міністр Юґірі особисто подбав про карети й ескорт. Його дружина, Кумої-но карі, хоч і почувалася ображеною таким вибором Тамакадзури, але, щоб не розривати з нею відносин, які вдалося налагодити після давнього взаємного відчуження завдяки тривалому листуванню щодо сина, також прислала подарунки — чимало прекрасного жіночого одягу.

«Останнім часом я була так заклопотана здоров’ям сина, який мало не втратив розуму, що не встигла дізнатися про Ваші наміри. Зрештою, Ви й самі трималися від нас осторонь...» — написала вона Тамакадзурі. У листі, зовні спокійному, містився прямий натяк, який викликав почуття вини. Лист принесли і від Правого міністра: «Я розумію, що мав би особисто відвідати Вас, але через несприятливі для мене обставини посилаю до Вас своїх синів. Будь ласка, не гребуйте їхніми послугами...» Ними виявилися, зокрема, Ґен-сьосьо та Хьое-но суке на превелику радість Тамакадзури, потішеної такою увагою.

Кобай, її рідний брат, також прислав карети для учасників церемонії. Його нинішня дружина Макібасіра, дочка покійного Великого міністра Хіґекуро, і по батьковій, і по чоловіковій лінії була пов’язана з Тамакадзурою, але, як не дивно, майже не спілкувалася з нею. І тільки То-цюнаґон, молодший брат Макібасіри, сам зголосився приїхати, щоб разом з Цюдзьо і Беном керувати церемонією замість, на жаль, покійного батька.

Куродо-но сьосьо, як завжди, шукаючи допомоги у служниці Цюдзьо, звернувся до неї з таким велемовним листом: «О, як сумно, що настав кінець мого життя!.. Та якби я почув від неї хоч одне-однісіньке слово співчуття, то, вхопившись за нього, втримався б на цьому світі...»

Коли Цюдзьо принесла цього листа у покої дочок Тамакадзури, то застала їх обох за розмовою у похмурому настрої. Нерозлучні з дитинства, вони, навіть двері між покоями вважаючи прикрою перешкодою, воліли проводити дні і ночі разом то на західній половині, то на східній. І от зараз вони мали розлучитися. Старша сестра, дбайливо причепурена до майбутньої церемонії, мала як ніколи прекрасний вигляд. Мабуть, засмутившись спогадом про те, які надії покладав на неї батько, вона взяла лист Куродо-но сьосьо і прочитала його. «Навіщо він каже такі жахливі слова, в той час, як безпечно собі живе разом з батьком і матір’ю?.. — дивувалася вона, але його слова «кінець мого життя» так її злякали, що на тому ж аркуші паперу вона написала:

«Слово співчуття...» — Скажіть, власне, кому Звернути мала б я У цьому сумному І хисткому світі?

Ваші моторошні слова нагадали мені про те, який непостійний цей світ...»

«Перепишіть і передайте йому», — звеліла вона Цюдзьо, але та, не переписавши листа, віддала його Куродо-но сьосьо. Він нестямно зрадів, та, згадавши, що більше такої щасливої нагоди отримати особисту відповідь від неї не матиме, вибухнув сльозами. У своїй негайній відповіді, він, докоряючи дівчині: «Якщо помру я раптом від кохання{139}...» — написав:

«Хоча життя і смерть Людині непідвладні, Та невже я не почую, Коли цей світ покину, Жодного слова співчуття?..

Коли б я знав, що хоч «над моєю могилою» {140} Ви зітхнете з жалем, я зійшов би в неї якнайшвидше...»

«О, як погано я зробила, що відповіла йому! А Цюдзьо, здається, навіть не переписала листа...» — пожалкувала дів­чина, не сказавши більше нічого.

Супроводжували Ооїґімі до імператора Рейдзея найгарніші жінки й дівчатка. Загалом церемонія мало чим відрізнялася від звичайного входження в Імператорський двір. Передусім Тамакадзура пройшла з дочкою до ньоґо Кокіден і довго розмовляла з нею. Коли стемніло, дівчину провели у найвищі покої.

Імператриця-дружина{141} і ньоґо були вже немолоді, а вродлива Ооїґімі — у розквіті літ. Тож вона легко привабила і здобула прихильність імператора Рейдзея. Імператор жив тепер тихо і спокійно, наче простий підданий, і його нова дружина не мала підстав нарікати на долю. Щоправда, судячи з усього, він хотів залишити в палаці і Тамакадзуру хоча б на короткий час, але, на його превеликий жаль, вона відразу ж поїхала.

Каору, тепер уже у званні «ґен-дзідзю», часто спілкувався з імператором Рейдзеєм, і той любив його не менше, ніж колись любили Блискучого Ґендзі. Юнак підтримував дружні стосунки з усією челяддю і, стараючись показати свою прихильність до Ооїґімі, якось навіть поцікавився, як вона до нього ставиться. Одного тихого вечора Каору, прогулюючись з То-дзідзю по саду біля дому імператора Рейдзея, помітив, що з п’ятиголкової сосни перед покоями Ооїґімі звисають чудові китиці гліциній і, щоб помилуватися ними, сів біля ставка на камені, вкритому м’яким мохом, та вирішив натякнути То-дзідзю на страждання від нерозділеного кохання.

«Якби я міг рукою Дотягтися до гліцинії{142}, Невже я тільки здалека Милувався б нею, Яскравішою за соснову зелень?..» —

сказав він. Каору мав настільки сумний вигляд, що То-дзідзьо не міг не пожаліти його і, зі свого боку, поспішив натякнути йому, що все відбулося без його волі:

«Хоч колір фіолетовий цих квітів Мені близький і рідний, Та все-таки, повірте, Вони моїм бажанням Не піддаються...»

Як серйозний юнак, він співчував другові, щоправда, сам Каору аж так глибоко не переймався тим, що сталося.

А тим часом Куродо-но сьосьо зовсім втратив спокій і, здавалося, був готовий вчинити щось нерозсудливе. Дехто із залицяльників Ооїґімі спрямував свій погляд на її молодшу сестру Нака-но кімі. Тамакадзура збиралася віддати її за Куродо-но сьосьо, як цього бажала його мати, і не раз про це натякала у розмові з нею, але хлопець не давав про себе знати. Не вчащав він і до палацу імператора Рейдзея, хоча сини Правого міністра Юґірі здавна підтримували дружні стосунки з колишнім імператором. І навіть якщо зрідка він зазирав туди, то довго там не затримувався.

Одного разу нинішній Імператор покликав до себе Цюдзьо, сина Тамакадзури, і зажадав, щоб той пояснив, чому його старшу сестру всупереч заповіту її покійного батька віддали у палац імператора Рейдзея.

«Його Величність вельми ображений вашим вчинком. А хіба я раніше не казав вам, що в світі не схвалять вашого вибору? Та оскільки всупереч моїм порадам ви вирішили зробити по-своєму, то я не смів вам заперечувати, хоча і розумів, що нехтування волі Імператора погано відіб’ється на нашому майбутньому», — з докором доповів матері Цюдзьо.

«Стривайте, — спокійно відповіла Тамакадзура. — Не думайте, що я зопалу так вчинила. Ви ж самі добре знаєте, як наполягав імператор Рейдзей, а я не могла йому відмовити, бо віддавати дочку в Імператорський палац, не маючи надійного покровителя, було б небезпечно. А от її життя в імператора Рейдзея буде спокійнішим. Якщо ви були проти, то чому не намагалися мене переконати в недоречності такого кроку? Мені прикро, що тепер усі, навіть Правий міністр, звинувачують мене в необачності. А що, як їй судилася така доля ще з попереднього життя?»

«Людина не може знати, яка доля їй визначена в попередньому житті. Тож хіба вдасться пояснити відмову Імператорові тим, що, мовляв, сестрі наперед судилася інша доля? По-вашому, в Імператорському палаці їй заважатиме Імператриця-дружина, але як поставиться до неї ньоґо Кокіден у домі Рейдзея? Ні в чому не можна бути впевненим, навіть якщо вона і раніше обіцяла сестрі підтримку. Ну гаразд, побачимо... Але невже ви вважаєте, що ніхто інший не може прийти на службу в Імператорський палац тільки тому, що в ньому вже є Імператриця-дружина? З найдавніших часів там служило чимало жінок різних звань, які жили в мирі та злагоді. Однак якщо раптом через безглузду випадковість відносини між ньоґо Кокіден і нашою сестрою зіпсуються, то люди скинуть вину у всьому саме на вас».

Хоча Тамакадзурі було прикро вислуховувати застереження двох синів, але тим часом прихильність імператора Рейдзея до Ооїґімі ставала щораз більшою.

На сьомий місяць вона завагітніла. Тож не дивно, що її недуга викликала у багатьох тривогу. Бо хіба можна було, дивлячись на її змарніле обличчя, залишатися до неї байдужим? У палаці Імператор Рейдзей вдень і вночі розвіював свою тривогу музикою, а запрошений до нього Каору тоді чув з-поза завіси гру на кото Ооїґімі. Іноді Імператор кликав до себе для акомпанування і пані Цюдзьо, яка колись підігравала юнакам на японському кото, коли вони співали «Гілку сливи». Слухаючи її, Каору насилу приховував хвилювання.

Невдовзі старий рік змінився новим, і в Імператорському палаці відбулася Пісенна хода чоловіків. У той час при дворі служило чимало обдарованих юнаків, але для участі у ході вибрали найкращих. Каору випала честь очолювати правих співаків. Куродо-но сьосьо був у складі музикантів.

На чотирнадцятий день, коли на безхмарному небі сяяв яскравий місяць, процесія, вийшовши з Імператорського палацу, попрямувала до палацу Рейдзея. Ньоґо Кокіден та Ооїґімі, тепер у званні «міясудокоро», заздалегідь перейшли до покоїв імператора Рейдзея. Гуртом прийшли і високі вельможі та принци крові. Здавалося, що в ті часи всі найблискучіші юнаки належали до родини або Правого міністра Юґірі, або покійного Великого міністра Хіґекуро. У дворі імператора Рейдзея учасники процесії хвилювалися більше, ніж будь-коли у Імператорському палаці. А що вже казати про Куродо-но сьосьо, який не міг заспокоїтися від самої лише думки, що, з-поза завіси його, можливо, побачить Ооїґімі? Він виділявся серед інших учасників, які мали непоказні головні убори, прикрашені шовковою ватою, як поставою, так і голосом. Коли, наспівуючи «Бамбукову річку» і відбиваючи такт, Куродо-но сьосьо наблизився до головних сходів, то, раптом згадавши той давній музичний вечір, мимоволі просльозився і мало не збився з такту. Коли учасники ходи попрямували до покоїв імператриці-дружини Акіконому, імператор Рейдзей пішов за ними. Вночі місяць світив так яскраво, що було ясніше, ніж удень. Куродо-но сьосьо думав лише про те, яке справляє враження на Ооїґімі, й, може, тому йшов невпевнено, не знаючи, куди ступають його ноги. До того ж, у нього з’явилася підозра, начебто його пригощають вином частіше, ніж інших.

Коли після нічної процесії втомлений Каору щойно приліг, його одразу покликали до імператора Рейдзея. «От біда, перепочити не дають!» — бурчав він по дорозі. Імператор Рейдзей попросив його розповісти, як пройшла Пісенна хода в Імператорському палаці. «Раніше, як я пригадую, співаків завжди очолювала немолода, але досвідчена людина, приємно, що цього року на цю роль вибрали вас», — сказав він задоволено. Наспівуючи «Тисячу весен», імператор Рейдзей перейшов у внутрішні покої, і Каору пішов за ним. Сьогодні тут зібралося чимало рідні Ооїґімі, що приходила милуватися процесією, а тому всюди панувало святкове пожвавлення.

Почувши знайомі голоси, Каору затримався біля дверей на галерею, щоб поговорити з жінками. «Сьогодні вночі місячного світла, здається, було забагато, чи не так? — зауважив він. — А от Куродо-но сьосьо зовсім знітився — мабуть, його місячне сяйво засліпило. Біля Імператорського палацу він поводився трохи вільніше...»

Слухаючи його, служниці жаліли Куродо-но сьосьо. «Зазвичай кажуть: «Весняна ніч сховала у пітьму...»{143} — згадала одна з них. — Але ясно, що пан Каору і при місячному світлі прекрасніший від усіх». А хтось за завісою вимовив:

«Чи ви пригадуєте ніч, Коли співали пісню «Бамбукова річка»? Хоча, можливо, спогад цей Не вартий вашої уваги...»

Хоча нічого особливого у цій пісні Каору не було, але він насилу стримав сльози, зрозумівши, наскільки глибоким було його почуття.

«Бамбукова річка Понесла із собою Мої сподівання, І я остаточно збагнув, Який цей світ зрадливий...» —

відповів Каору. Слухаючи його, жінки замилувано дивилися на його сумне обличчя, хоча й підозрювали, що його страждання не такі сильні, як у Куродо-но сьосьо.

«Вибачайте, що заговорився...» — сказав він, збираючись вже іти, але саме тоді імператор Рейдзей підкликав його до себе, тож йому довелося нехотячи підкоритися.

«Правий міністр розповідав мені, що ваш батько, господар садиби на Третій лінії, наступного дня після Пісенної ходи збирав гостей у жіночих покоях свого будинку, щоб розважати музикою. На жаль, цю прекрасну традицію втрачено. А скільки обдарованих жінок тоді там проживало! Саме завдяки їм будь-яке свято набувало особливої урочистості», — сказав імператор Рейдзей і немов на згадку про минуле велів налаштувати музичні інструменти. Кото «со» він запропонував Ооїґімі, а біва — Каору. Сам він взяв у руки японське кото, і втрьох вони заграли «Цей палац». Ооїґімі раніше грала на кото не дуже вправно, але, видно, уроки імператора Рейдзея дали свої плоди, бо струни під її пальцями звучали впевнено і чисто під час виконання як вокального, так і інструментального твору. А її краса здалася Каору досконалою. Імператор Рейдзей часто запрошував Каору до себе, і той поступово зблизився з Ооїґімі, звісно, зберігаючи шанобливу відстань і, хоча він не скаржився на її нечуйність, все ж іноді давав їй зрозуміти натяками, як жалкує, що його мрія не здійснилася. А що про це думала вона, ніхто не знає.

На початку четвертого місяця Ооїґімі розродилася дівчинкою. Хоча це й не була знаменна подія, але з огляду на велику радість імператора Рейдзея багато хто, починаючи з Правого міністра, прислав щедрі подарунки. Тамакадзура цілими днями няньчила внучку вдома, де та народилася, і не могла намилуватися нею. Та оскільки імператор Рейдзей наполягав на поверненні дружини, то на п’ятдесятий день від народження дитини, Ооїґімі переїхала назад у палац Рейдзея. Хоча імператор Рейдзей вже мав одну дочку, але новонароджена принцеса була такою довгожданою і такою красунею, що радість переповнювала його через край. Він майже не залишав покоїв породіллі, і служниці ньоґо Кокіден не приховували свого незадоволення.

Хоча ньоґо Кокіден й Ооїґімі знаходили спільну мову, але між їхніми служницями безперестанку виникали суперечки, тож врешті решт почали збуватися найгірші побоювання Цюдзьо, старшого сина Тамакадзури, який, на жаль, виявився найпрозорливішим. «От і будуть вони між собою сперечатися, — непокоїлася Тамакадзура. — І чим усе це скінчиться? Невже доньці судилося зазнати глузувань і образ? Прихильність імператора Рейдзея, велика, але, якщо особи, що давно служать у нього, будуть відкрито її зневажати, то її життя стане нестерпним». Крім того, Тамакадзура дізналася від людей, що нинішній Імператор усе ще почувається ображеним і не приховує цього, тому вона, зовсім розгубившись, навіть подумувала влаштувати на придворну службу молодшу дочку, передавши їй своє звання. Тамакадзура давно вже мала намір відмовитися від своїх придворних обов’язків «найсі-но камі{144}», але через численні перешкоди не могла отримати на це дозволу. А от тепер, згадавши про заповіт її покійного чоловіка і спираючись на приклади з далекого минулого, нинішній Імператор дав на це згоду. Виходить, начебто Тамакадзура довго чекала дозволу на відставку з посади «найсі-но камі» тому, що так розпорядилася доля її молодшої дочки.

Вона сподівалася, що дочка зможе зайняти в Імператорському палаці гідне місце, і лише згадка про Куродо-но сьосьо бентежила її. «Його мати звернулася до мене щодо Ооїгімі, і я пообіцяла віддати Нака-но кімі її синові, що ж вона подумає тепер?» — бідкалася Тамакадзура і, щоб хоч якось виправдатися, через Бена передала Правому міністрові такого листа: «Його Величність наполягає на своєму, але я побоююся, що люди казатимуть, начебто я переоцінюю своїх дочок, якщо висуваю на таку високу службу...»

«Імператор має підстави бути незадоволеним, — відповів міністр. — Бо з Вашим придворним званням неприпустимо ухилятися від своїх обов’язків. Раджу Вам якомога швидше вирішувати справу з дочкою...»

І от, заручившись передусім згодою імператриці-дружини Акасі, Тамакадзура віддала свою молодшу дочку на службу в Імператорський палац. «Якби був живий міністр, ніхто не посмів би гребувати нами...» — зітхала вона. Імператор, наслухавшись про красу та шляхетність старшої дочки Тамакадзури, спочатку не зрадів з такої заміни, але невдовзі тонкий розум і вишукані манери молодшої заволоділи його серцем.

А тим часом Тамакадзура, звільнившись від обов’язків «найсі-но камі», задумала постригтися у монахині, однак сини заперечували, бо, мовляв, вона не матиме душевного спокою для молитви, якщо постійно переживатиме за дочок, і порадили дочекатися, допоки не зміцніє їхнє становище.

Погодившись із синами, Тамакадзура іноді таємно навідувалася в Імператорський палац, а от у домі імператора Рейдзея вона не бувала навіть за найстриятливіших обставин, оскільки він, як і раніше, настирливо виявляв їй свою прихильність. Вона віддала старшу дочку імператорові Рейдзею у пам’ять про минуле, щоб таким чином відкупитися за колишню провину перед ним. Мало хто схвалював її вибір, але, не звертаючи уваги на невдоволення рідні, вона все-таки наполягла на своєму. І тепер не хотіла, щоб навіть жартома на неї впала підозра у легковажності, негідної її поважного віку. Оскільки вона не наважувалася відкрити дочці справжню причину свого небажання відвідувати її, то та почувалася ображеною. «Я завжди знала, що батько любив мене набагато більше, — нарікала вона. — А мати віддавала перевагу сестрі, як-от під час тої суперечки через вишню, коли вона, не вагаючись, стала на її бік. І так бувало завжди. Тож не дивно, що вона і тепер нехтує мною». Імператор також гнівався. «Зрозуміло, чому ваша мати уникає нас, — казав він. — Їй просто неприємно бачити свою дитину поруч з таким старим, як я». А от прихильність до Ооїґімі у ньому зростала щодня.

Через кілька років вона народила хлопчика. Оскільки жодна жінка з багатьох в оточенні імператора Рейдзея протягом років не привела на світ сина, то людей глибоко вразило, як пощастило Ооїґімі. Імператор Рейдзей нестямно радів, але водночас і дуже шкодував, що це дитя не народилося до його зречення від престолу. Тоді він зумів би краще розпорядитися його майбутнім. Не те, що тепер. Досі він тішився лише Першою принцесою, а от тепер, після народження ще двох чарівних дітей, сповнений безмежної вдячності до Ооїґімі, виказував їй ще більшу прихильність, зрозуміло, що ньоґо Кокіден не могла не відчути ревнощів через таку надмірність. Тепер з будь-якого приводу виникали неприємні події, які неминуче спричиняли напруження у стосунках обох жінок. Зазвичай у таких випадках сторонні люди найчастіше стають на бік головної дружини навіть у незаможних сім’ях. Так само сталося і в домі імператора Рейдзея — служниці, незалежно від їхнього рангу, показували свою відданість його першій дружині. І як тільки з’являлась хоч найменша нагода, вони принижували і ображали Ооїґімі.

«Ось бачите! Хіба ми вас не попереджали?» — повторювали сини Тамакадзурі.

«Але ж на світі є багато жінок, які живуть спокійним подружнім життям, — відповіла роздратована мати. — Щоправда, тому, кому не випала щаслива доля, годі й думати про придворну службу».

А тим часом багато колишніх залицяльників її старшої доньки, досягнувши високих рангів, посіли гідне становище у світі, тож якби хтось з них побрався з дочкою, то тепер можна було б з полегшенням зітхнути. До них належав і Каору, юний і тендітний молодик, якого зараз, у званні «сайсьо-но цюдзьо», люди вихваляли не менше, ніж принца Ніоу. Бо і справді він був такою глибокою особистістю, що навіть принци крові й міністри мріяли віддати за нього своїх дочок, але він уперто відхиляв їхні пропозиції. Дізнавшись про такі чутки, Тамакадзура, зітхаючи, сказала: «Хто б міг подумати, що такий ненадійний юнак з часом буде так впевнено почуватися у світі?»

Куродо-но сьосьо також набув слави, отримавши чин «цюдзьо» і третій ранг. «А який він був гарний!..» — шепотіли легковажні служниці. «Краще вже було б віддати дочку заміж за нього, ніж приректи на безвихідь у палаці Рейдзея...» — жаліли вони Тамакадзуру.

Куродо-но сьосьо, як і раніше, тужив за Ооїґімі й нарікав на долю, хоча за цей час одружився з дочкою Лівого міністра, яка, проте, не дуже-то припала йому до душі. «Десь у кінці дороги, що на Сході...»{145} Задумавшись, він мимоволі писав ці слова на аркуші паперу або вимовляв вголос хтозна для чого.

Ооїґімі, вельми настраждавшись в палаці Рейдзея, здебільшого перебувала у рідному домі, і Тамакадзура журилася, що її сподівання на блискуче майбутнє старшої дочки не справдилося. А от молодша дочка, що служила в Імператорському палаці, навпаки, жила щасливо, шанована за своє благородство й душевні чесноти.

Тим часом помер Лівий міністр, і його місце посів Правий міністр Юґірі, а Правим міністром, у свою чергу, став Кобай. Інші придворні також отримали підвищення. Каору став «цюнаґоном», а Куродо-но сього — «сайсьо». Отже, сприятливими виявилися часи тільки для нащадків двох родин — Ґендзі й То-но цюдзьо. З нагоди службового підвищення до рангу «цюнаґона»{146} Каору передусім засвідчив свою повагу Тамакадзурі. Після того як він за звичаєм виконав вітальний танець у саду перед будинком, вона прийняла його в своїх покоях.

«Побачивши, що ви не оминули моїх воріт, зарослих густим хмелем, я мимоволі згадала давнє минуле, — сказала Тамакадзура своїм люб’язним і шанобливим голосом.

«А вона зовсім не старіє. Ось чому імператор Рейдзей не може про неї забути і, напевне, незабаром щось та втне...» — подумав Каору й сказав: «Не можу сказати, щоб це підвищення дуже мене втішило, але я вважав своїм обов’язком насамперед відвідати вас. А згадкою про те, що я не оминув ваших воріт, ви, мабуть, хотіли іронічно дорікнути мені за тривале мовчання».

«Не знаю, чи годиться сьогодні вам скаржитися, але ви так рідко до мене заходите, що я вас майже не бачу й не можу порадитися в одній делікатній справі... Річ у тому, що моя дочка на службі в імператора Рейдзея так страждає, що я від горя не знаю, куди й подітися. Я сподівалася, що й ньоґо Кокіден, і Імператриця-дружина її підтримають, але, на жаль, вони обидві, наче забувши про пристойність, не терплять її біля себе. Її діти, принц і принцеса, як і раніше, живуть у палаці Рейдзея, а дочку через нестерпну наругу над нею я забрала до себе, щоб вона хоч трохи відпочила. Але, на жаль, навіть про це пішов негідний поголос. Крім того, сам імператор Рейдзей незадоволений її від’їздом. Я була б вам дуже вдячна, якби ви при нагоді натякнули йому на скрутне становище дочки. Я віддала її на службу до нього, сподіваючись на підтримку двох згаданих високих осіб, але тепер через свою недалекоглядність гірко каюся», — відповіла Тамакадзура й заридала.

«Я думаю, що не варто цим так глибоко перейматися. Адже придворна служба завжди супроводжується такими клопотами. Хоча імператор Рейдзей давно відійшов від справ і живе у тиші далеко від блиску і суєти палацових покоїв, але, видно, дух суперництва занадто глибоко проник у серця жінок, які живуть поруч з ним. І їхнє самолюбство може уразити будь-яка найменша, неварта уваги, дрібниця. Невже ви від самого початку не усвідомлювали такої можливості? Мені здається, що вашій дочці краще зберігати спокій і не мучитися даремно. А мені, чоловікові, навряд чи варто втручатися», — сказав Каору так відверто, що Тамакадзура гірко посміхнулася: «Виходить, що я марно сподівалася на вашу допомогу. Усе вам здається надто простим...»

Її молодечий вигляд і наївність здивували його більше, ніж турбота про дочку. «Не віриться, що переді мною відповідальна мати великої сім’ї. Напевне, й Ооїґімі на неї схожа. Як і та дівчина з Удзі, яка мене так вабить...» — подумав Каору. Молодша дочка, Нака-но кімі, яка займала тепер посаду «найсі-но камі», у той час також перебувала у материному домі. Покої сестер радували людське око вишуканим оздобленням, а в будинку панувала нічим не порушувана тиша. Підозрюючи, що за ним можуть спостерігати через завісу, Каору бентежився, хоча його обличчя залишалося цілком спокійним, а Тамакдзура, дивлячись на нього, мимоволі жалкувала про те, що їй не судилося опікуватися ним як зятем.

Садиба нового Правого міністра була трохи на схід від будинку Тамакадзури. Сьогодні там готувався святковий бенкет, і багато юнаків уже зібралися, щоб взяти в ньому участь. Знаючи, що принц Ніоу вшанував своєю присутністю бенкет після змагань у стрільбі, влаштований у будинку Лівого міністра Юґірі, і бенкет після змагань із сумо, господар, щоб додати блиску своїй події, запросив і його, але принц не прийшов. Судячи з усього, Правий міністр мав намір запропонувати йому одну зі своїх дбайливо виплеканих дочок, та оскільки принц чомусь цим не зацікавився, то міністр і його дружина Макібасіра звернули свої погляди на Каору, тепер уже в чині «ґен-цюнаґона», який за останні роки, досягнувши зрілого віку, здобув славу найдостойнішого чоловіка столиці.

Святкове пожвавлення в сусідньому будинку, гуркіт карет, вигуки ескорту нагадали Тамакадзурі про минуле, і вона довго сиділа у глибокій задумі. «Хоча всі обурювалися, коли майже відразу після смерті принца Хотару його дружину почав відвідувати Правий міністр, — сказала вона, — але він не звертав уваги на пересуди, і люди визнали їхній шлюб. У стосунках між чоловіком і жінкою багато чого важко збагнути й передбачити...»

Наступного дня після бенкету до неї зайшов Куродо-но сьосьо, тепер уже в чині «сайсьо-но цюдзьо», син Лівого міністра Юґірі. Ясна річ, він знав, що Ооїґімі перебуває в материному будинку, і серце в нього калатало.

«На жаль, я не відчуваю радості від такого службового підвищення, хоч Імператор визнав мої заслуги — сказав він, витираючи сльози. — Я досі ніяк не можу вгамувати болю від того, що не здійснилися мої особисті надії». Щоправда, його сум здавався трохи перебільшеним. Він мав двадцять сім чи двадцять вісім років і перебував у розквіті молодості.

«Як же вам не соромно? Схоже, що таким, як ви, нинішнім юнакам дуже легко в світі живеться, і вони байдужі до чинів і звань. Якби був живий покійний міністр, мої сини також переймалися б тільки сердечним справами», — відповіла Тамакадзура й заплакала. Вона була засмучена тим, що її сини — Ухьое-но камі та Удайбен — досі не стали державними радниками. І хоча То-дзідзю отримав досить високий для його віку чин «то-но цюдзьо», багатьом його одноліткам пощастило набагато більше. Що ж до Куродо-но сьосьо, то він і надалі увесь час шукав приводу, щоб прийти...

Берегиня мосту

Головні персонажі:

Восьмий принц, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Ооїґімі, 22—24 роки, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 20—22 роки, друга дочка Восьмого принца

Імператор Рейдзей, син Фудзіцубо і Ґендзі (офіційно — імператора Кіріцубо)

Каору, Сайсьо-но цюдзьо, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Принц Ніоу, Третій принц, син імператриці Акасі й імператора Кіндзьо, внук Ґендзі

У ті часи жив на світі уже старий, забутий усіма, Восьмий принц, син імператора Кіріцубо й молодший брат Ґендзі. Оскільки його мати походила із старовинного роду, то у свій час усі сподівалися, що його очікує велике майбутнє, але часи змінилися, і він, знехтуваний світом, втратив свою колишню славу, а розчаровані у ньому прихильники під різними приводами зреклися його. Відтоді ні у державних, ні в особистих справах він не мав ні у кого підтримки та був змушений жити на самоті, далеко від столичного блиску і суєти. Господинею Північних покоїв{147} в його домі була дочка колишнього міністра, яка цілими днями нарікала на нещасливу долю, з тугою згадуючи про те, яке блискуче майбутнє обіцяли їй батьки. Єдиною розрадою у житті нещасної дружини була безприкладна й глибока любов чоловіка та їхня взаємна підтримка.

Однак щораз більше їх турбувало те, що, проживши разом багато років, вони все ще не мали дітей. «О, як було б добре мати гарненьку дитинку, щоб не страждати від туги й самотності!» — часто думав і казав принц. І от нарешті несподівано у них народилася чарівна донечка. Поки щасливі батьки з любов’ю вирощували її, дружина завагітніла вдруге. Принц сподівався, що цього разу вона принесе йому сина, але, на жаль, знову народилася дівчинка. Пологи проходили досить легко, однак раптом стан дружини різко погіршився, і вона померла. Принц впав у розпач.

«За минулі роки я зазнав чимало горя і навіть занепадав духом, — міркував він, — але до життя мене прив’язувала мила й добра дружина, яку я не міг покинути, щоб постригтися у монахи. Невже тепер мені доведеться жити самому в цьому нестерпному світі? А що мені робити з малолітніми доньками? Їм потрібне непросте виховання, адже, незважаючи на скрутне становище, я не маю права ганьбити своє ім’я. Чи зумію я уберегти їх від глузувань, якщо виховуватиму сам-один?» Він хотів залишити цей суєтний світ і стати монахом, але не бачив коло себе нікого, кому міг би довірити долю своїх дочок. А тим часом минали роки й місяці, дівчатка дорослішали і, поступово перетворившись на справжніх красунь, стали єдиною втіхою нещасного батька.

До молодшої дочки, Нака-но кімі, служниці, ставлячи їй за провину передчасну материну смерть, залишались байдужими, але принц добре пам’ятав, що саме про неї безупинно нагадувала його дружина в останні миті свого життя. «Любіть і жалійте її в пам’ять про мене...» — казала вона. І принц, нарікаючи на свою нещасну долю, з усім змирився, а, згадуючи, як переймалася його дружина молодшою дочкою, дбав про неї більше, ніж про старшу. Нака-но кімі була така вродлива, що аж страшно ставало за неї. У старшої сестри, Ооїґімі, спокійна вдача і добра душа поєднувалися з привабливою зовнішністю і витонченими манерами, які свідчили про її належність до високого роду. Принц докладав усіх зусиль, щоб обидві його дочки жили в добрі й достатку, але не все у нього виходило так, як йому бажалося, і з плином часу його будинок поступово запустів. Його служниці, нездатні витерпіти безнадійності свого становища, одна за одною покинули його, і навіть годувальниця молодшої дочки, на роль якої через сумні обставини народження не вдалося знайти гідної особи, виявивши душевну черствість, властиву жінкам низького походження, залишила дівчинку ще в дитинстві, а тому принцові довелося доглядати її самому.

Його простора прекрасна садиба із ставком і штучним пагорбом у саду все ще радували око своїм виглядом, але принц мимоволі із сумом помічав у ній ознаки запустіння. Надійного управителя в домі не стало, і сад, залишений без догляду, поступово заріс бур’яном, а папороть «сінобу{148}» повновладно зазеленіла на покрівлі. Колись принц удвох з дружиною милувався навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям, але тепер ніщо вже його не тішило, і, знемагаючи від туги за нею, він старанно прикрашав статую Будди у домашній молитовні й цілими днями молився. Навіть любов до дочок іноді здавалася йому прикрою перешкодою на шляху здійснення його давнього бажання. Зрештою, може, ще з минулого народження він приречений відректися від мирської суєти й не перейматися життям звичайної людини? Отож, звільняючись від оман, очищаючи душу від суєтних задумів і сподівань, принц врешті-решт став справжнім відлюдником, хоча так і не зважився постригтися у монахи. Після смерті дружини він і не намагався ким-небудь її замінити.

«Навіщо так упиратися? — докоряли йому люди. — Ми розуміємо ваше горе... Але пройде час, і воно минеться... Чому б вам не наслідувати приклад інших і не одружитися? Повірте, навіть у такому запущеному будинку стало б привітніше...»

Багато хто через знайомих приносив пропозиції, але принц і слухати про них не хотів. Вільний від молитов час він приділяв дочкам. Поки вони дорослішали, він навчав їх музики, грав з ними в «ґо», в «угадування ключа{149}» та інші прості ігри, уважно спостерігаючи за їхніми нахилами. Старша дочка, Ооїґімі, відрізняючись спокійною, привітною вдачею, виявляла тонкий розум і різнобічні обдарування. Молодша, Нака-но кімі, також була врівноваженою, але більш сором’язливою дівчинкою. Одним словом, обидві були приємними особами, але кожна по-своєму.

Одного ясного весняного дня водяні птахи, крилом до крила, плаваючи по ставку, безтурботно теркотали про щось своє. Колись принц не звертав на них уваги, а от тепер не міг відірвати очей від їхніх нерозлучних пар. Того дня він сидів з дочками на галереї будинку і навчав їх грати на кото. А коли миловидні, юні дівчатка по черзі взялися пальчиками добувати зі струн звуки, у зворушеного принца навернулися сльози на очі.

«Дика гуска свого друга Покинула й полетіла, Але на кого ж залишила В цьому хисткому світі Дитят своїх вона?

О, як гірко!» — сказав він, витираючи сльози. Принц усе ще був дуже гарний. Хоча роки, віддані молитвам, висушили його тіло, але, попри худорбу, він досі зберігав благородство й красу. Під час навчання дочок він одягав досить м’яте носі, проте навіть така недбалість не принижувала його в їхніх очах.

Ооїґімі, поволі присунувши до себе чорнильницю з тушшю, водила по ній пензлем ніби під час вправ з краснопису. «Так не годиться. Пишіть ось тут», — сказав принц, простягаючи їй аркуш паперу, на якому, зніяковівши, вона написала:

«Не знаю, нащо Рано покидати Рідне гніздо? Адже тоді нам випаде Така ж, як гусенятам, сумна доля».

Нічого особливого в цій пісні принц не побачив, але за таких обставин вона здалася йому вельми зворушливою. Почерк Ооїґімі вже тепер багато про що свідчив, хоча дочка ще не вміла вправно виводити на папері знаки.

«Напишіть і ви що-небудь», — сказав принц, звертаючись до молодшої дочки. Поруч зі старшою сестрою Нака-но кімі здавалася зовсім дитиною, та й писала набагато повільніше:

«Засліплені сльозами, Ви вкрили нас своїм крилом. Без вас ніколи Ми, безпорадні пташенята, Світла не побачили б».

На дівчатках було м’яте, поношене вбрання, бо в домі не було кому про них дбати, і давно вже ніщо не розвіювало їхнього безрадісного життя, та все ж обидві вони були такими чарівними, що батько не міг дивитися на них байдужими очима. Принц тримав у руці сутру і то читав її, то підспівував дочкам уривки мелодії. Старша грала на біва, молодша — на кото «со». Зрозуміло, дівчатка були ще дуже малі, але навчилися грати разом якнайкраще.

Рано втративши батька і матір, залишившись без надійної опори, принц не зміг отримати глибокої освіти. А тим паче не мав де набути життєвого досвіду. У ставленні до життя він вирізнявся благородством і простодушністю, рідкісною навіть серед людей високого походження, був ніжний і лагідний, як жінка, і, мабуть, саме тому хтозна-куди зникли, здавалося, невичерпні скарби, що дісталися йому від далеких предків, та велика спадщина від діда-міністра. Збереглося тільки численне, чудової роботи, домашнє начиння. Однак, на жаль, ніхто із доброзичливих людей не навідувався до нього, щоб принаймні з цікавості розпитати, як йому живеться. Часто, щоб розвіятися, він запрошував до себе учителів Музичної палати і, багато часу віддаючи музиці, досяг у цій царині значної майстерності.

Принц доводився молодшим братом покійному Блискучому Ґендзі. Ще тоді, коли імператор Рейдзей, займаючи Весняні покої, був принцом-спадкоємцем, імператриця з палацу Судзаку{150} задля власної користі задумала усунути його і натомість зробити принцом-спадкоємцем Восьмого принца. Втягнутий в її тенета, принц, на жаль, опинився у ворожому до Ґендзі таборі, й після того, як нащадки Ґендзі здобули першість у світі, він не мав змоги з’являтися в Імператорському дворі й сподіватися на службове підвищення. Крім того, останніми роками він вибрав шлях відлюдника й тримався подалі від мирських спокус.

Так, наче цього було не досить, ще й будинок, в якому він мешкав, згорів, тож його і так важке становище стало просто безнадійним. Не знайшовши жодного відповідного будинку в столиці, він переїхав у село Удзі, де мав власну пристойну садибу. Але, хоч давно зрікшись мирського життя, він тепер не міг не сумувати від остаточної розлуки зі столицею.

Його гірська оселя, розташована недалеко від перекинутої через річку греблі з великою вершею посередині для лову риб, через безперервний гучний плюскіт води не годилася для омріяного ним спокійного життя, але не було у нього іншої ради, як з цим змиритися. І принц, віддаючись своїм сумним роздумам, знаходив розраду лише в тому, щоб милуватися навесні вишневим цвітом, а восени багряним листям і плином швидкої річки. Однак, навіть опинившись у цій дикій місцевості, він з любов’ю згадував про свою покійну дружину.

«І дім, і дружина моя Димом розтанули в небі. То чого також я  Не зник разом з ними, А в світі сумному лишився?» —

побивався він за нею, наче збайдужілий до життя.

До цього будинку, відокремленого від світу грядою гір, ніхто не навідувався. Лише низький простолюд і грубі дроворуби іноді заходили, пропонуючи свої послуги. Дні й ночі минали для принца так безпросвітно, як і «густий туман над пасмом гір»{151}, що його оточували.

У той час у тих горах також жив такий собі монах, Адзарі, відомий своєю святістю. Здобувши високу освіту, він набув серед людей немалої слави, але рідко коли спускався з гір навіть для участі у найурочистіших церемоніях в Імператорському дворі. Дізнавшись про те, що поблизу оселився і живе відлюдником принц, який присвячує свій час ревним молитвам і вивченню священних текстів, з глибокої поваги до нього Адзарі почав його відвідувати. Завдяки його поясненням принц глибше збагнув суть буддійських сутр, які вивчав упродовж років, і краще усвідомив марноту людського життя. «Іноді мені здається, — щиро зізнавався він, — що моя душа вже перебуває на лотосі у чистому ставку, але через тривогу за долю малолітніх дочок я не можу постригтися в монахи...»

Монах Адзарі знався з імператором Рейдзеєм, якому роз’яснював сутри. Одного разу, приїхавши до столиці, він, як звичайно, зайшов до нього, щоб відповісти на його запитання щодо священного тексту й принагідно зауважив: «Восьмий принц досяг великої мудрості і глибоко проник у суть буддійського вчення. Я навіть вбачаю у цьому його духовну спорідненість з Буддою ще з попередніх народжень. Його душа настільки просвітлена, що він здається справжнім святим».

«А хіба принц досі не постригся в монахи? — здивувався імператор Рейдзей. — Я чув, що молодь називає його святим мирянином. Це щось незвичне, чи не так?»

Сталося, так, що їхню розмову чув Каору, тепер уже у званні «сайсьо-но цюдзьо». «Мені, як нікому іншому, ненависний цей світ, — думав він, прислухаючись до слів Адзарі, — але я досі марно живу, не наважуючись відкрито присвятити себе служінню Будді. А що спонукало Восьмого принца стати святим, залишаючись мирянином?»

«О, принц давно мав бажання прийняти постриг, — вів далі Адзарі. — Але деякі неприємні обставини перешкодили цьому... А тепер він увесь час зітхає, бо не може залишити напризволяще дочок».

Навіть будучи монахом, Адзарі не перестав любити музики, а тому зауважив: «А ви знаєте, як його дочки, змагаючись з плюскотом хвиль у річці, прекрасно грають на кото! Коли я слухав їх, мені здалося, ніби я опинився в Землі вічного блаженства».

Імператор Рейдзей усміхнувся, слухаючи його трохи старомодну похвалу. «Справді цікаво, як же це дівчата, виховані в домі такого відлюдника, навчилися майстерно грати, — сказав він. — Кажете, що принц не може постригтися в монахи через те, що боїться залишити напризволяще дочок? Напевне, страждає, нещасний! Може, він захоче віддати їх під мою опіку, якщо, звісно, я затримаюся у цьому світі довше від нього?..»

Імператор Рейдзей був десятим сином імператора Кіріцубо, молодшим від принца в Удзі. Згадавши про Третю принцесу, чию долю її батько, імператор Судзаку, довірив покійному Ґендзі, господареві садиби на Шостій лінії, він раптом подумав, що був би готовий взяти до себе юних дочок принца для розради своєї старості.

А от Каору найбільше зацікавило інше. Він хотів зустрітися з Восьмим принцом і переконатися у тому, наскільки просвітлена його душа. Побачивши, що Адзарі збирається йти, Каору затримав його.

«А ви не могли б принагідно натякнути принцові, — попросив він, — що я хотів би відвідати його і дечого навчитися?»

Імператор Рейдзей, зі свого боку, велів передати Восьмому принцу слова: «Я був щиро зворушений сумними обставинами Вашого життя» — разом з таким віршем:

«Хоча душа моя, Зневірившись у світі цьому, До Ваших гір підлітає, Але невже усе ще густі хмари Постають між нами?{152}»

Монах Адзарі прибув в Удзі після імператорського посланця невисокого рангу, якого принц у цій гірській глушині люб’язно прийняв як рідкісного гостя, щедро пригостивши його найвизначнішими місцевими ласощами.

«Хоча зі світом суєти Я повністю не розпрощався, Щоби просвітлення знайти, Та оселився у горах Удзі З відразою до нього», —

відповів принц, скромно приховуючи своє буддійське подвижництво, і з його слів імператор Рейдзей зрозумів, що, на жаль, той все ще почуває образу на світ.

Розповідаючи принцові про глибоке зацікавлення Каору буддійським вченням, Адзарі сказав: «Він наполегливо просив передати вам, що мрія проникнути у таємниці цього вчення змалку оселилася в його серці, хоча, на жаль, він так і не зумів здійснити її і живе в суєтному світі, віддаючи весь свій час державним і особистих справам. Хоча, за його словами, йому, людині з невисоким становищем, ніхто не завадив би відвернутися від світу і самому вивчати священні тексти, але занадто багато чого відволікає його від такої праці... Тож новина про ваше дивовижне життя і спонукала його звернутися саме до вас за порадою...»

«Зазвичай людина починає розуміти, що життя на світі тимчасове і зневірюється у ньому тоді, коли з нею трапляється якась біда, — відповів принц. — Тоді життя починає здаватися їй тягарем і у неї виникає бажання вступити на шлях Будди. А те, що ваш молодий Каору, який, живучи у повному достатку, мав би радіти життю, а проте думає про прийдешнє, мене вкрай дивує. Мені ж судилося ступити на цей шлях тому, що сам Будда наче спонукав відсторонитися від світу, внаслідок чого я нарешті хоч і знайшов душевний спокій, проте боюся, що проживу вже недовго і покину цей світ, так і не встигнувши збагнути ні минулого, ні прийдешнього. Отже не учнем, а моїм супутником на спільному шляху він може стати». Відтоді між принцом і Каору почалося листування, і невдовзі юнак сам приїхав в Удзі.

Місцевість, де жив принц, виявилася похмурішою, ніж Каору собі уявляв з розповідей Адзарі, а оселя скидалася на тимчасовий притулок мандрівника, наче змайстрована з трави й обставлена всередині найпростішими речами. У таких горах було чимало мальовничих, тихих куточків, однак тут ревла бурхлива гірська річка, плюскотіли хвилі, не дозволяючи позбутися сумних думок, а вночі так несамовито завивав вітер, що не можна було ні на мить заснути. Восьмого принца, який вирішив жити мов святий відлюдник, таке довкілля, може, й задовольняло, але як тут почувалися його юні дочки? Невже, на відміну від звичайних жінок, вони мали грубіші й черствіші душі?

Молитовню відокремлювала від їхніх кімнат лише тонка перегородка. Тож ніщо б не спинило Каору, якби він був легковажнішим і спробував зблизитися з дівчатами, щоб з’ясувати, як вони ставляться до нього. Але він одразу для себе вирішив, що метою його поїздки у гори буде знайомство з принцом, в якого він хотів навчитися, як побороти оману, спричинену пристрастями, зокрема любовними, а аж ніяк не залицяння до його дочок. Смиренний спосіб життя принца так зворушив Каору, що він почав часто бувати в Удзі. І завдяки цьому, як він і сподівався, господар поступово відкрив йому глибокий зміст свого перебування як мирянина у горах і, не хизуючись своїми знаннями, пояснив суть священних текстів.

Хоча у світі на той час було багато людей, які славилися своєю святістю і вченістю, проте звертатися за поясненнями релігійних принципів до таких високоповажних священнослужителів, як «содзу» і «содзьо», Каору не хотілося, бо вони крім того, що увесь час переймалися житейськими питаннями, були ще й занадто пишномовними. А от інші учні Будди, нижчого рангу, які монотонно проповідували дотримання всіляких приписів поведінки, були часто малоосвіченими, недорікуватими, іноді просто грубими, і тому відштовхували від себе Каору. Крім того, він, зайнятий в Імператорському палаці, мав обмаль вільного часу і не міг запрошувати когось з монахів додому для щирої розмови. А от принц, благородний і смиренний, найскладніші принципи буддійського вчення вмів роз’яснити за допомогою притч — простих і доступних для розуміння. Може, його просвітленість і не була дуже великою, але благородна людина завжди швидше за інших проникає в душу речей. Так чи інакше, Каору з кожним днем все більше прив’язувався до свого наставника і тужив, коли придворні обов’язки заважали його відвідувати.

Помітивши, як шанобливо ставиться Каору до Восьмого принца, імператор Рейдзей також почав з ним листуватися, тож з часом, в усіма забутій гірській оселі все частіше з’являлися гості. Імператор Рейдзей раз у раз посилав принцові щедрі подарунки, а Каору, користуючись кожною нагодою, зумів ще більше прихилити його до себе, забезпечуючи речами, потрібними на свята і на будень. Так промайнули три роки.

Наприкінці осені, коли настала пора підносити чергову хвалу будді Аміда{153}, принц переїхав до молитовні храму, де проживав Адзарі, щоб протягом усіх семи днів ревно молитися, бо гучний плюскіт хвиль на греблі з велетенською вершею не давав йому спокою. Саме тоді, коли його дочки, залишені на самоті, журилися, не знаходячи собі заняття, Каору згадав, що вже давно не відвідував принца, і одного разу, пізньої ночі, коли на небо виплив місяць, таємно вирушив до Удзі з нечисленним ескортом. Садиба принца стояла на березі річки, ближчому до столиці, й переправлятися човном не було потреби, тому Каору поїхав верхи. Що далі в гори, то щільнішим ставав туман, дороги майже не було видно і доводилося пробиратися крізь зарості. Люті пориви вітру, зриваючи з дерев листя, обливали його холодною росою, та докоряти через це було нікому. Йому, незвиклому до таких мандрівок, було сутужно, але й цікаво водночас.

«Швидше за росу, Що гірський вітер З листя дерев зриває, З моїх очей Ллються несамохіть Непрошені сльози», —

промимрив Каору. Остерігаючись, щоб крик передового ескорту не розбудив тутешніх жителів, він наказав своїм супутникам мовчати. Проте дорогою, яка пролягала вздовж огорожі з хмизу, їх більше видавав плюскіт води у рівчаках під кінськими копитами і незвичні пахощі, які не можна було приховати, бо вітер розносив їх навколо, а здивовані люди, прокидаючись, запитували: «Хто той господар...»{154}.

Що ближче вони були до оселі принца, то виразніше долинали до них сумовиті звуки невідомого інструменту. Від Адзарі юнак знав, що принц часто грає разом з дочками, проте досі не чув навіть знаменитого китайського кото, яким, як казали, той володіє досконало. «Здається, пощастило!» — подумав він, в’їжджаючи у двір. На цей час вже стало ясно, що грали на біва. Мелодія в тональності «осікі» не була нічим особливою, але юнакові — мабуть, через незвичність обстановки — здалося, що він ніколи не чув нічого схожого. Навіть звуки при зворотному русі плектра вражали незвичайною чистотою і яскравістю. Коли ж замовкла біва, залунали щемливі звуки кото «со».

Каору зупинився, щоб ще трохи послухати музику, але його помітив незграбний простуватий чоловік, схожий на сторожа.

«Пане, господар поїхав до храму, — повідомив він, наблизившись. — Я дам йому про вас знати».

«Навіщо? Не годиться заважати йому молитися у такі урочисті дні. Краще передайте його дочкам, що дорогою до батька я промокнув від роси і вельми жалкую, що мушу повертатися, так і не побачившись з ним. Одного їхнього слова співчуття досить, щоб заспокоїти мою душу».

«Зараз же передам», — криво всміхнувшись, сказав сторож і рушив, але Каору зупинив його: «Е ні, стривайте! Я вже не раз чув, що дочки принца чудово грають, і завжди мріяв їх послухати. Такої нагоди, як сьогодні, я більше не матиму. Чи не можна мені десь тут сховатися? Я не хотів би своєю невчасною появою перервати їхню гру...»

Обличчя Каору та його благородні манери не могли не зачарувати навіть цього неосвіченого простолюдина. «Коли ніхто не чує, дівчата грають з ранку до вечора, — відповів він. — Але як приїде хтось, навіть найнижчого звання, зі столиці, вони нізащо не торкнуться струн кото, бо господар не хоче, щоб люди знали, що з ним разом живуть дочки...»

«Та це ж марна справа приховувати дочок, — посміхнувшись, відповів Каору, — коли увесь світ уже і так знає про їхню рідкісну красу! Попри все, проведіть мене ближче до них, бо я припускаю, що, проживаючи у таких дивних умовах, вони не схожі на решту жінок. Не бійтесь, я не такий вже й легковажний, щоб учиняти щось нерозсудливе».

«О ні, я не можу! Мене потім сваритимуть за це», — відповів сторож, але все-таки показав юнакові дорогу до бамбукової огорожі перед кімнатами дівчат, а супутників гостя влаштував на західній галереї.

Злегка відхиливши хвіртку в огорожі, Каору побачив жінок, які, піднявши завіси, сиділи незворушно, заворожено спостерігаючи за прекрасним місяцем, що плив крізь туман. На краю галереї прилаштувалась, тремтячи від холоду, худенька дівчинка-служниця у м’ятому, поношеному одязі, а поруч — доросла жінка, вдягнута так само вбого. У глибині покоїв перебували дочки принца. Перед однією з них, трохи схованої за колоною, лежала біва, а сама вона задумливо крутила у руці плектр. Саме цієї миті місяць, раптово випливши з-за хмар, яскравим сяйвом залив сад.

«Здається, що можна виманити місяць з-за хмар не тільки віялом{155}, але і плектром», — сказала дівчина, звернувши до місяця своє чарівно привабливе обличчя. Поруч, схилившись над кото, сиділа її сестра. «А я чула, що одного разу плектром намагалися виманити сонце, що вже зайшло, — усміхаючись, відповіла вона. — Але ви, як видно, придумали йому інше застосування». Від її усміху віяло спокоєм і благородством. «Навіть якщо у мене нічого і не вийде, не можна сказати, що між плектром і місяцем немає нічого спільного{156}».

Слухаючи їхнє жартівливе щебетання, Каору подумав, що досі й уявити собі не міг, наскільки дочки принца привабливі.

Коли він чув, як молоді жінки читали про такі сцени у старовинних повістях, то завжди вважав, що насправді в житті такого не буває. Та ось тепер сам таке побачив. «Я ніколи не сподівався, що у такому глухому кінці цього світу знайдеться щось, що мене настільки приголомшить...» — думав Каору, зачарований дочками принца.

На жаль, через густий туман він не міг розгледіти їх як слід. А поки він чекав, коли знову вигляне місяць, хтось увійшов у покої і, попередив сестер, що в домі чужий гість, спустив завісу, і панночки сховалися всередині. Їхні рухи, які були такими спокійними і неспішними, що навіть не було чути шелесту вбрання, до глибини душі вразили Каору гідністю і витонченістю. Тихенько відійшовши від огорожі, він послав до столиці гінця з проханням прислати для нього карету, а тому ж таки сторожеві сказав: «Хоча прибув я невчасно, але радий, що трохи душу заспокоїв. Передайте, будь ласка, панночкам, що це я прибув, бо дуже хотів поскаржитися їм на дорогу і на те, що промокнув до нитки...» І сторож слухняно пішов до сестер.

Хоч сестри навіть не здогадувалися, що Каору їх бачив, але сама думка про те, що він міг ненароком підслухати їхню розкуту розмову, вкрай їх збентежила. Пригадавши, як тоді вітер несподівано доніс до них дивні пахощі, вони ще більше злякалися через свою необачність.

Оскільки жінка, якій Каору передав листа, очевидно, не мала досвіду в таких справах, то, вирішивши, що треба діяти рішуче та відповідно до обставин, він, невидимий у тумані, пройшов до завіси і сів перед нею. Молоді служниці провінційної зовнішності, не знаючи, що й сказати, заходилися невміло розкладати для нього сидіння-подушку.

«Перед цією завісою я почуваюся дуже незручно, — з поважним виглядом сказав Каору. — Навряд чи я добирався б сюди небезпечними крутими гірськими стежками, якби мав випадкові й легковажні наміри, а тому вражений таким вашим дивним ставленням до мене... Однак я сподіваюся, що після того, як я багато разів пройду по цій росяній стежці, ви все-таки гідно оціните мої почуття».

Оскільки серед молодих жінок не знайшлося жодної, яка могла б йому щось відповісти, то вони, розгубившись, покликали на допомогу старшу жінку, яка відпочивала у внутрішніх покоях, але, побоюючись, що її зволікання справить на гостя погане враження, Ооїґімі відповіла сама: «Якщо ми багато чого в цьому світі не збагнули, то навіщо ж нам відповідати так, наче ми все знаємо?» Її голос звучав благородно, але стримано і дуже тихо.

«Я знаю, що, на жаль, дехто зараз має схильність вдавати, нібито не помічає страждань інших людей. І, як це не прикро, ви, схоже, теж не є винятком. Оскільки ви живете поруч з людиною, в якої настільки просвітлена душа, то я сподівався, що з таким учителем можна збагнути всі таємниці світу, тим паче зрозуміти, наскільки глибокими є почуття, що переповнюють мою душу. Чому ви не хочете повірити, що я не такий легковажний, як решта людей? Хоча дехто і намагається розбудити в мені такі пристрасті, проте я досить сильний, щоб їм протистояти. А втім, ви, мабуть, про мене дещо чули. О, яким щасливим я б став, якби міг згаяти трохи вільного часу за довірливою розмовою з вами! А це, можливо, підняло б настрій і вам, розвіявши самотність людини, відірваної від світу».

Збентежена такими словами, Ооїґімі не знала, що й відповісти, тож коли нарешті з’явилася поспіхом розбуджена літня жінка, їй з полегшенням доручили вести розмову з Каору. Жінка одразу заходилася безцеремонно повчати. «Яка нечемність! — вигукнула вона. — Хіба можна пропонувати високому гостю таке негодяще місце? Треба було запросити його за завісу. От вже мені ця молодь, нічого не тямить у звичаях». Почувши її різкий, старечий голос, сестри зовсім розгубилися.

«Ну куди це годиться? — не вгавала вона. — Враження таке, наче наш принц вже не належить до людей цього світу, нікого він не цікавить і ніхто його не відвідує, хоча міг би. А от ваше добре ставлення до нього для мене приємна несподіванка. Його дочки так само схвильовані, але вони сором’язливі й не відважуються дякувати за увагу до батька...» Такий як у неї неприємний голос міг бути і у будь-якої вихованої та благородної особи, а от її безцеремонність дратувала гостя.

«Ви мене дуже потішили, бо я вже був утратив надію, — відповів Каору. — Тепер хоч знаю, що сестри мене зрозуміли».

З-за краю ширми стара жінка споглядала, як у вранішньому світлі Каору сидить, опершись на лавочку-підлокітник, одягнений досить скромно, у промоклому від роси мисливському вбранні, яке поширювало навколо дивні, наче неземні, пахощі. І раптом вона заплакала.

«О, я так боялася, що ви вважатимете мене просто зухвалою особою! — промовила вона. — Тому досі й тримала язика за зубами, хоча завжди хотіла принагідно розповісти вам хоча б частину цієї сумної давньої історії. І от нарешті, мабуть, завдяки моїм молитвам, така радісна мить настала. Але, на жаль, сльози в очах заважають мені говорити...»

Її тремтіння видавало, що вона вкрай схвильована. Каору добре знав, що загалом старі люди тонкосльозі, але цього разу такий потік сліз його страшенно здивував.

«Хоча я вже не один раз приїжджав сюди, — сказав він, — але ні від кого не почув жодного слова співчуття, коли наодинці, мокрий, пробирався росяними стежками. Нарешті трапилася сприятлива нагода, і я готовий почути від вас усю правду...»

«О, це правда, такої нагоди я більше не дочекаюся, — погодилася жінка. — Та й невідомо, чи доживу я навіть до ранку. А тому буде краще, якщо ви все-таки дізнаєтеся, що жила на світі така стара жінка, як я... До мене дійшла чутка, що померла Кодзідзю, яка служила колись у будинку на Третій лінії. На жаль, багато хто з близьких мені у молодості людей також вже покинули цей світ. Отож на схилі літ, залишившись сама, я переїхала з далекої провінції до столиці і завдяки давнім зв’язкам п’ять чи шість років тому влаштувалася на службу до Восьмого принца. Звичайно, ви про це нічого не знаєте. Але, може, вам доводилося чути про покійного Уемон-но камі{157}, старшого брата нинішнього Адзеці-но дайнаґона{158}? Минуло багато років після його смерті, а мені все здається, що це було тільки вчора, і навіть рукава не встигли просохнути. А проте я можу порахувати на пальцях всі ці роки, що промайнули як скороминущий сон, хоча за цей час ви виросли й змужніли... До речі, годувальницею покійного Уемон-но камі була моя мати. Мене ж тоді називали Бен. Я також мала честь йому прислуговувати. Хоча моє становище в домі було зовсім незначним, він часто відкривав мені свої почуття і думки, що переповнювали його душу. Одного разу, коли він вже так ослаб, що на одужання годі було сподіватися, він підкликав мене до постелі і передав свій заповіт. Дещо з його слів я вважаю за потрібне вам переказати. Але поки що досить і того, що ви почули. А якщо забажаєте дізнатися решту, то коли-небудь я продовжу свою розповідь. Тепер це не зовсім зручно, бо, як бачу, молоді служниці цілком справедливо невдоволені моєю балакучістю...»

І жінка замовкла на півслові.

Хоча Каору був украй приголомшений, ніби почув марення або непрошене пророцтво віщунки, та він будь-що хотів почути її розповідь до кінця, оскільки жінка говорила саме про те, що давно його турбувало. Однак вони були не самі і, крім того, проводити ніч у покоях дочок принца, слухаючи давні історії, було не зовсім пристойно...

«На жаль, я зрозумів не все, але щиро вдячний вам за цей зворушливий спогад про минуле. Обов’язково принагідно розкажете мені все. Але туман розсіюється, а я занадто вбого одягнений, щоб показуватися благородним особам. Тому, на жаль, я мушу залишити вас».

Він підвівся, щоб іти, і саме в цю мить до них долинув приглушений густим туманом звук дзвона того храму, де зараз перебував принц. Хоча Каору жалкував, що гряда численних хмар, одна поверх другої, над вершинами тамтешніх гір, відділяє його від принца, але ще більше він співчував його самотнім дочкам. Мабуть, не одна сумна думка огортала їхні душі. Тому й не дивно, що вони такі боязкі.

«В імлі досвітній Дороги до столиці я не бачу, Бо стежка на горі Макіноо, Якою я прийшов, Поринула в туман.

От біда!..» — сказав Каору, вагаючись, чи йти, чи ні. Навіть до всього звиклі мешканки столиці замилувалися б ним у цю мить, а що вже казати про тутешніх жінок, яким він здавався просто чудом! Як видно, їм знову забракло слів, аж поки нарешті не озвалася тихим голосом Ооїґімі:

«Над стежкою крутою, Що до гірських вершин веде, Хмари завжди клубочаться, А от тепер і зовсім укрив її Туман осінній».

Каору був глибоко зворушений, почувши, як дівчина при цьому мимоволі тихо зітхнула. Він наче й не помічав краси цієї гірської місцевості, бо його душа була переповнена співчуттям до юних дочок принца. Однак небо поступово світлішало, і, щоб повністю не відкрити свого обличчя, він сказав: «Правду кажучи, я жалкую, що ми обмінялися лише кількома словами. А я хотів вам сказати так багато... Проте я маю надію, що потім, коли ми краще пізнаємо одне одного, я зможу вам відкритися. Я тільки не хотів би, щоб ви вважали мене звичайним вітрогоном...»

Перейшовши у західні покої, які приготував для нього сторож, Каору деякий час сидів там, милуючись околицями.

«Чуєте, як метушаться рибалки біля греблі? — перемовлялися між собою його супутники, як видно, обізнані з риболовлею. — Видно їм не щастить. Схоже, що і молода форель сюди не заходить».

Жалюгідні човни, завантажені зібраним хмизом, снували по річці, виконуючи свої щоденні обов’язки, а Каору, поглядаючи, як вони гойдаються на хвилях, мимоволі подумав: «Ось так у цьому непевному світі минає життя будь-якої людини. Бо хіба можна стверджувати, що, насолоджуючись спокоєм у дорогих палатах, я не гойдаюся так само, як ці рибалки?..» Звелівши принести чорнильницю, він написав:

«Берегині мосту{159} в Удзі Душу я збагнув, Коли човном по перекатах З жердиною пробився, Свої рукава бризками змочивши...

Мабуть, Вам сумно тепер...». Цього листа Каору передав сторожу, який, тремтячи від холоду, відніс його сестрам. Ооїґімі побоювалася, що пахощі, якими вона просочила свого листа, можуть здатися гостю занадто простими, але, зваживши, що цього разу зволікати не варто, швидко написала:

«Човен рибалки Снує по річці Удзі Вночі і вдень, Тож мокрі рукава його, Напевне, від бризок врешті-решт зотліють.

На жаль, і я сама, здається, на хвилях гойдаюсь...» Її відповідь, написана вишуканим почерком, не могла не зворушити Каору, і він мимоволі подумав: «Та ж вона — сама досконалість!»

Але саме тоді зі столиці прибула карета, і його ескорт, готуючись до від’їзду, заметушився. Покликавши сторожа, Каору, сказав: «Я обов’язково ще раз приїду, коли повернеться принц». Скинувши мокре від роси вбрання, він віддав його старому, а сам переодягнувся у привезене зі столиці носі.

Повернувшись у столицю, Каору раз у раз згадував розповідь старої Бен. Не забував він і дочок принца, які своєю красою перевершили всі його сподівання. Викликаючи у пам’яті їхні образи, він з радістю усвідомлював, що ще не готовий відмовитися від цього суєтного світу. Ясна річ, він не забув написати їм листа. А щоб лист не був схожим на любовний, Каору старанно виводив його на аркуші товстого білого паперу ретельно обраним пензликом.

«На превеликий жаль, — писав він, — я не встиг сказати Вам усього, що мав на душі, щоб не здатися надто зухвалим. Як я вже казав минулого разу, я хотів би, щоб надалі Ви приймали мене без особливих церемоній. Як тільки я дізнаюся, що Ваш поважний батько повернувся з гірського монастиря, то обов’язково приїду ще раз і, може, мені вдасться розвіяти той сумний настрій, з яким я повертався додому крізь жахливий туман...»

Відвезти цього листа Каору доручив Сакон-но дзо, наказавши передати його старій жінці, а, згадавши задубілого від холоду нещасного старого сторожа, послав йому кілька коробок з харчами. Наступного дня він послав гінця із численними дарами і до гірського монастиря, щоб принц міг підтримати монахів, які страждають від холодних осінніх буревіїв. Посилка виявилася вкрай доречною того ранку, бо саме скінчилися семиденні служби на честь будди Аміди й принц зміг обдарувати шовками, бавовняними укривалами і рясами всіх монахів, які брали участь в обрядах.

А тим часом сторож поспішив одягти подарований йому чудовий мисливський костюм — каріґіну — поверх нижнього вбрання з білого візерунчастого шовку. Але його неприваб­лива зовнішність так різко не відповідала п’янкому запаху, що линув від рукавів, що зустрічні люди то захоп­лювалися ним, то ганили, і сторож почувався сам не свій. Він хотів будь-що позбутися цього запаху, який привертав людську увагу і заважав йому вільно почуватися, але не міг, бо й відіпрати запах не вдавалося.

Каору сподобалася витончена й по-юному щира відповідь Ооїґімі. Звісно, служниці розповіли принцові й про отриманий від Каору лист і навіть показали його. «Ну то й що? Тільки не варто вважати Каору звичайним залицяльником. Адже він не схожий на нинішніх юнаків. Одного разу я натякнув йому, що розраховую на нього, коли мене не стане... Ось він і запам’ятав», — відповів принц.

Принц послав Каору листа з подякою за щедрі дари для гірського монастиря, і той надумав знову поїхати в Удзі, а згадавши, що принц Ніоу давно мріє зустріти де-небудь у гірській глушині чарівну жінку, він, вирішивши розбудити його цікавість і розбурхати душу розмовою про сестер з Удзі, одного вільного вечора зайшов до нього.

Спочатку розмова проходила звичним чином про се про те, аж поки Каору не згадав про принца з Удзі і докладно не описав сцену, яку побачив пам’ятного ранку... Принц Ніоу слухав уважно, з великим зацікавленням. Впевнившись, що його очікування справдилося, Каору, стежачи за виразом обличчя співрозмовника, продовжив свою розповідь, щоб ще більше вразити його уяву.

«Чому ж ви не показали мені її листа? — дорікнув йому принц Ніоу. — Я б на вашому місці...»

«Звичайно, ви б могли... Тільки от дивно, що досі і ви не показали мені жодного з багатьох листів, які отримали... Я добре розумію, що не мені, жалюгідному відлюднику, привласнювати собі увагу дочок Восьмого принца. Тому я хотів би показати їх вам. Та хіба ви поїдете до них? Це ж тільки повороткі особи, які самі розпоряджаються своїм життям, можуть знайти у глухих гірських куточках чимало цікавого...Зізнаюся, що раніше я ставився упереджено до дочок принца і навіть нікого про них не розпитував, бо вважав, що в домі святого відлюдника не може бути жінок, вартих уваги. Але якщо мене не ввело в оману те передранкове світло, то їхня краса бездоганна. Поводяться вони гідно, майже ідеально».

Розповідь про дочок Восьмого принца з Удзі запалила уяву принца Ніоу і розбудила в його душі щось схоже на ревнощі. Напевне, вони справді прекрасні, якщо навіть Каору, зазвичай байдужий до жінок, зацікавився ними.

«О, прошу вас, дізнайтеся про них якомога більше!» — попросив принц Ніоу, в душі проклинаючи своє високе звання, що заважало йому вільно розпоряджатися собою.

«Але чи варто ними особливо перейматися? — відповів Каору. — Я давно вирішив, що не прив’язуватимуся до цього світу навіть ненадовго, а тому уникаю любовних пригод, щоб ненароком не ставити під загрозу свого головного задуму».

«По-моєму, ви надто гучно про це заявляєте, — засміявся принц. — Хотів би я побачити, чим насправді закінчаться ваші пишні проповіді?»

З часом, Каору, щораз більше переймаючись розповіддю старої служниці, збайдужів до розмов про красу тієї чи іншої жінки.

Коли настав десятий місяць, п’ятого чи шостого дня Каору знову зібрався в Удзі.

«Зараз саме настає час, коли можна подивитися на вилов молодої форелі», — казали люди навколо.

«Але чи варто спостерігати, як ловлять форель, коли сам не певен, чи житимеш довше за комаху-одноденку? — заперечив Каору й, відмовившись від пишного супроводу, виїхав у простій кареті з плетеним верхом, скромно одягнений у носі й шаровари, зшиті навмисне для цього випадку з простого, без візерунків, шовку. Восьмий принц, радісно зустрівши довгожданого гостя, щедро пригостив його місцевими ласощами. А коли настав вечір, вони влаштувалися біля світильника і до ранку слухали, як Адзарі, спустившись з гір, тлумачив особливо складні місця з прочитаних раніше текстів. Поривчастий вітер, що дув з річки, зривав листя з дерев, і його шелест та плескіт води сповнювали душу невизначеним страхом і тривогою.

«Незабаром світанок», — подумав Каору і, згадавши свій минулий приїзд сюди, перевів розмову на музику, яка тоді його зачарувала. «Минулого разу, блукаючи у світанковому тумані, — сказав він, — я почув уривок якоїсь прекрасної мелодії, яку б дуже хотів прослухати повністю».

«А я після того, як відмовився від барв і запахів цього світу, забув також і всі мелодії, які чув колись», — відповів принц, однак велів принести китайське кото. «Може, тепер мені не годиться цього робити... Але, мабуть, я згадав би їх, якби хто-небудь задав тон», — додав він і запропонував гостеві біву.

Взявши інструмент, Каору почав його налаштовувати. «Не віриться, що саме цю біву я чув тоді, на світанку. В її звуках мені почулося тоді щось особливе...» — сказав він, все ще не наважуючись грати.

«Та що ви таке кажете? У кого мої дочки могли навчитися гри, гідної вашого слуху?» — заперечив принц і пробігся пальцями по струнах кото так майстерно, що серце Каору здригнулося. Мабуть, тому, що кото акомпанував шум вітру у кронах гірських сосен. Удаючи, що нічого не пам’ятає, принц невпевнено почав грати вельми приємну мелодію, але невдовзі зупинився.

«Іноді зовсім випадково до мене долинали звуки кото «со», зіграні досить вправно, але, здається, я їх уже давно не чую. Мої дочки грають так, як велить їм серце, і тільки річкові хвилі їм акомпанують. Звісно, у такому разі вони не зможуть грати в ансамблі», — сказав він, але все ж попросив дочок зіграти для гостя. «О ні, нас і так несподівано тоді підслухали, ще й досі соромно...» — навідріз відмовившись грати, дівчата заховалися у внутрішніх покоях. Каору був вельми розчарований тим, що принцові так і не вдалося умовити їх. Сам принц дуже зніяковів, розуміючи, що дочки здаватимуться гостеві невихованими провін­ціалками.

«Я виховував дочок сам-один, — зізнався він, — намагаючись, щоб ніхто нічого про них не дізнався. Але жити мені залишилося зовсім мало. Як не сьогодні, то завтра... Що там казати, мене турбує, що дочки, у яких все життя попереду, можуть опинитися у злиднях і будуть змушені поневірятися по світу. Саме це і заважає мені відректися від світу й постригтися в монахи».

Каору стало жаль старого принца, і він відповів: «Хоча поки що я не можу взяти ваших дочок офіційно під свою опіку, але був би вдячний, якби ви не вважали мене чужою людиною. Не знаю, чи довго я затримаюся на цьому світі, але, поки я живий, не відмовлюся їм допомагати». «О, я такий щасливий!» — зрадів принц.

Вранці, коли принц пішов молитися, Каору покликав до себе стару жінку, з якою розмовляв минулого разу. Її звали пані Бен, і саме вона прислуговувала дочкам принца. Хоча вона мала майже шістдесят років, але трималася гідно і вишукано. Крізь сльози вона розповіла гостю про те, як покійний Уемон-но камі від туги занедужав тяжкою хворобою і помер. Ця старовинна історія справді була така сумна, що навіть стороння людина не могла би слухати її спокійно, а тим паче Каору, якого протягом років мучили сумніви щодо його походження. Невже нарешті його молитви почув Будда? Як так сталося, що з’явилася несподівана нагода дізнатися правду? Невже це сон? Його сльозам не було кінця-краю.

«Мабуть, залишилися ще люди, які знають цю історію, — сказав він. — Яка ганьба! Невже й тепер хтось її розповідає? Хоча досі я нічого такого не чув».

«Ніхто, крім Кодзідзю і мене, про це не знає, — крізь сльози відповіла стара жінка. — А ми ж нікому жодним словом не обмовилися. Хоча я низького походження, але мала честь обслуговувати пана Умон-но камі. Я не відходила від нього ні вдень, ні вночі й, природно, знала про його таємницю. Тільки ми з Кодзідзю і передавали листи, які він писав принцесі, коли вже не міг тримати в грудях свої почуття. Але, на жаль, ця історія надто сумна, щоб зупинятися на подробицях... Коли його життя доходило до кінця, він передав мені своє прохання, а я весь цей час страждала, бо через своє низьке становище не могла його виконати. Хоча я не дуже ревно молилася, але я ніколи не забувала просити Будду про те, щоб він допоміг мені передати вам слова пана Уемон-но камі. Так, тепер я знаю, що Будда справді перебуває в нашому світі. Я маю для вас деякі папери... Тепер мені не доведеться їх спалювати. Я так боялася, що після моєї несподіваної смерті вони потраплять на очі чужим людям... Та коли ви почали відвідувати принца, у мене з’явилася надія дочекатися зустрічі з вами... І ось тепер я зрозуміла, що вона сталася не випадково». Ось так докладно вона розповіла Каору все, що було пов’язане з його народженням.

«У сум’ятті, що настало після смерті Уемон-но камі, також занедужала й невдовзі померла моя мати, — провадила вона далі. — А коли я, поринувши в подвійну жалобу, цілими днями оплакувала покійних, один непорядний чоловік, який давно вже мене переслідував, обманом відвіз на берег Західного моря{160}, і я втратила всякий зв’язок зі столицею. Після того як той чоловік там помер, я через десять з лишком років повернулася у столицю з таким відчуттям, наче потрапила в інший світ. Оскільки по батьківській лінії я пов’язана з домом Восьмого принца від самого дитинства, то й вирішила піти на службу до його дочок. Щоправда, спочатку я збиралася служити у ньоґо Кокіден з палацу Рейдзея, молодшої сестри покійного Уемон-но камі, яку знала з давнього часу, але відчула, що для такого блискучого оточення я тепер уже не годжуся. От таким чином і стала я схожою на трухлявого пня у гірській глушині... Коли померла Кодзідзю? Не знаю. Мало залишилося у світі людей, з якими я зналася в молодості, всі вони повмирали раніше за мене. А я лише нарікаю на долю, що прирекла мене на самотню старість».

Тим часом, поки вона розповідала, настав ранок.

«Ну гаразд, — зітхнув Каору. — Бачу, що ця стара історія не матиме кінця. Але ми ще повернемося до неї. Сподіваюся, що зможемо поговорити в іншому, спокійнішому місці, де ніхто нам не заважатиме. Тепер я пригадую, що моїй матері справді прислуговувала жінка, яку називали Кодзідзю. Мені було років п’ять чи шість, коли вона раптово померла від болю в грудях. А якби я не зустрівся з вами, то мав би жити до кінця своїх днів з тяжким гріхом на душі{161}».

Стара Бен передала йому зашиті в мішечок папери, туго згорнуті і пропахлі цвіллю, з такими словами: «Тепер ви можете знищити їх самі. Сказавши, що проживе недовго, пан Уемон-но камі зібрав усі листи й віддав мені. Я сподівалася, що зможу зустрітися з Кодзідзю і при першій нагоді через неї передати їх принцесі. Але, на жаль, ми так більше і не побачилися, а я залишилася з тягарем таємниці на душі».

Узявши мішечок з листами, Каору сховав його з незворушним виглядом. Він побоювався, що пані Бен, як це буває зі старими людьми, захоче поділитися з кимось такою неймовірною історією. І хоча вона присягнула, що триматиме язика за зубами, але хіба міг він бути в цьому впевненим?

Невдовзі йому принесли ранковий рис. «Учора я мав вільний день, — сказав він Восьмому принцові, — але сьогодні в Імператорському палаці закінчується термін посту. Крім того, я маю заїхати до імператора Рейдзея, щоб довідатися про здоров’я хворої Першої принцеси. Хоча в найближчі дні я буду зайнятий, але як тільки звільнюся, сподіваюся, що побачу вас, раніше, ніж упаде з дерев багряне листя».

«Щоб ви знали, кожен ваш приїзд сюди — наче промінь світла у сутінках гір...» — вдячно відповів принц.

Повернувшись додому, Каору насамперед узявся розглядати мішечок, отриманий від пані Бен. Мішечок, зшитий з візерунчастого китайського шовку, був перев’язаний тонким шнурком з печаткою Уемон-но камі. У верхній його частині виднів напис: «Пані...». Неважко уявити, з яким хвилюванням Каору розв’язав його.

Усередині було п’ять чи шість аркушів різнокольорового паперу, списаних рукою Третьої принцеси, — очевидно, відповіді на листи Уемон-но камі. Крім того, там було ще кілька аркушів паперу, на яких рукою Уемон-но камі було написано: «Моя хвороба важка, і, як видно, дуже скоро... Мені важко писати, але, повірте, моє серце прагне з Вами зустрітися. О, як сумно, що Ви постриглися в монахині...» Лист був написаний знаками, схожими на пташині сліди:

«Не так мене засмучує, Що на моїх очах Ви зреклися цього світу, Але те, що доля присудила нам Вічну розлуку...».

Наприкінці було дописано: «Дізнався про радісну подію. Гадаю, що нема підстав турбуватися про долю цього паростка, але...

Якби я довше жив, То хоч би здалека побачив, Як паросток сосновий, Нікому невідомий, Зростатиме на дикій скелі».

На цьому лист обривався. Зверху стояв напис: «Пані Кодзідзю».

Хоча поточений міллю папір відгонив цвіллю, але знаки на ньому виділялися чітко, немов щойно накреслені. «А що, якби цей лист потрапив в чужі руки?» — жахнувся Каору. Схвильований тим, що йому відкрилася особлива таємниця, він не мав сили їхати в Імператорський палац і зайшов у покої матері. Як завжди спокійна і зовсім молода, принцеса читала сутру, яку боязко відклала, побачивши сина. «Хіба я коли-небудь зможу сказати їй, що все знаю?» — подумав хлопець і вирішив заховати цю таємницю у своєму серці.

Під буком

Головні персонажі:

Ніоу, принц Хьобукьо, 24—25 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Правий міністр, 49—50 років, син Ґендзі та Аої

Каору, Сайсьо-но цюдзьо, Цюнаґон, 23—24 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Восьмий принц, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Ооїґімі, 25—26 років, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 23—24 роки, молодша дочка Восьмого принца

Двадцятого дня другого місяця принц Ніоу вирушив на прощу до храму Хаседера в Хацусе, щоб нарешті виконати давню обітницю, яку відкладав протягом років. Та, мабуть, головною причиною цієї подорожі було для нього бажання зупинитися на нічліг де-небудь в Удзі. Хоч більшості людей назва цієї місцевості видавалася особливо неприємною{162}, але для легковажного принца вона звучала немов солодка музика. Принца Ніоу супроводжували майже всі високі вельможі, не кажучи вже про простих придворних, з яких, здавалося, у столиці не залишилося ні душі.

На березі річки Удзі містилася чудова простора садиба, що колись належала господареві дому на Шостій лінії{163}, а потім перейшла у спадок до Правого міністра Юґірі, який цього разу заздалегідь підготував її, щоб прийняти принца Ніоу. Сам Правий міністр мав намір зустріти принца, коли той повертатиметься з Хацусе, але несподівано йому порадили усамітнитися у цей, за певними ознаками, несприятливий день, і він попросив вибачення за відмову від великої честі.

Принц Ніоу був цим розчарований, але, дізнавшись, що його зустрічатиме Каору, зрадів, маючи надію, що той допоможе йому запізнатися з особами, що живуть на протилежному березі річки. Так було навіть краще, бо перед міністром принц трохи ніяковів і почувався ні в сих ні в тих. Принца Ніоу супроводжували сини Правого міністра — Удайбен, Дзідзю-но сайсьо, Гон-цюдзьо, То-но сьосьо, Куродо-но хьое-но суке. Як улюбленець Імператора й Імператриці, принц Ніоу користувався безмежною повагою у світі, а люди, так чи інакше пов’язані з господарем садиби на Шостій лінії або з його нащадками, обожнювали його і вірно йому служили.

До приїзду принца Ніоу у будинку Правого міністра все було прибрано й прикрашено відповідно до його призначення. Надані гостям різноманітні ігри — «ґо», «суґороку», «таґі» — допомагали їм згаяти час до вечора. Незвично довга подорож втомила принца, та оскільки він мав таємний намір залишитися в Удзі, то надвечір, трохи перепочивши, велів принести кото і влаштував музичний концерт.

Йому здавалося, що в такому віддаленому від світу закутку, на тлі плескоту хвиль, музичні інструменти звучали напрочуд виразно. А оскільки будинок принца-відлюдника містився зовсім поруч — досить було на човні лише один раз відштовхнутися жердиною, — то підхоплені вітром звуки музики швидко досягли Восьмого принца й мимоволі навіяли йому спогади про минуле.

«Як прекрасно звучить флейта! — мимрив він сам до себе. — Цікаво, хто це грає? Колись я чув, як грав на флейті господар садиби на Шостій лінії. Грав з особливою принадністю, що глибоко зворушувала душу. А ця флейта звучить яскраво, чисто і разом з тим величаво, наче підноситься до неба... Так, здається, грав один колишній Великий міністр... Цікаво, скільки років відтоді минуло?.. Я давно забув про музику, а місяці й роки пливуть одні за одними у такій безнадії, що навіть життям це не можна назвати... — згадував він, розмірковуючи над тим, як не допустити, щоб його вродливі дочки скніли до кінця свого життя в цих горах. — О, якби я знайшов для них покровителя!.. На жаль, єдиний, кого б я хотів бачити зятем, — це Каору, але він, здається, і не думає про подружнє життя. А нинішні юнаки такі легковажні...» Тоді, коли старий принц мучився сумними думками, а весняна ніч здавалася йому нескінченною, на протилежному березі річки, де веселилися захмелілі подорожні, вона швидко промайнула, і принц Ніоу, дивлячись на посвітліле небо, пожалкував, що доведеться повертатися до столиці.

Під небом, яке огортала легка весняна імла, проступали обриси вишень, цвіт яких де-не-де уже обсипався, але подекуди лише розпускався. Відображення у воді плакучих верб над річкою, покірних поривам вітру, було таким прекрасним, що нікому не спало б на думку відвести погляд від цієї чудової картини, що вже казати про принца Ніоу, для якого вона була цілком незвичною.

Каору не хотів пропустити такої рідкісної нагоди побачитися з Восьмим принцом, але не наважився на очах у всіх переправлятися через річку, щоб не видатися людям занадто легковажним. А тим часом, поки він вагався, від Восьмого принца принесли листа, написаного вишуканим скорописом:

«Хоча крізь імлу Гірський вітер доніс до мене Далекий голос флейти, Але все ще стоять на перешкоді Білі хвилі між нами».

Здогадавшись, що лист отримано з того самого будинку, який давно вже хвилює уяву, принц Ніоу прочитав його з особливою увагою. «Я сам відповім», — сказав він і відписав:

«Навіть якщо нас Високі хвилі На річці Удзі розділяють, То нехай хоч вітер стане Надійним посланцем!»

Каору все ж таки вирішив відвідати гірську оселю Восьмого принца, взявши з собою кількох юнаків, пристрасних любителів музики, які, переправляючись на протилежний берег, награвали мелодію під назвою «Хмільна радість». Сама оселя вразила гостей передусім тим, що до галереї від річки вели майстерно зроблені сходи, а вигляд будинку свідчив про тонкий смак і благородні звички господаря. Тож, не довго думаючи, гості зійшли з човна.

Звісно, обстановка тут було інакшою, ніж у будинку, який вони щойно залишили. Були тут плетені ширми, які можна знайти в будь-якому селі, скромне і водночас вишукане оздоблення... Все було ретельно вичищене і готове до прийому гостей. Чудові старовинні інструменти були розкладені так, наче ними нещодавно користувалися. Налаштувавши їх в тональності «іцікоцу», юнаки заграли «Діву із Сакура». Всі хотіли послухати, як принц грає на китайському кото, але він, взявши кото «со», лише зрідка, немов знехотя, підігравав їм. Можливо через те, що він грав у незвичній для молодих манері, всі вирішили, що нічого прекраснішого вони досі не чули. Гостина також було на славу, у найкращих місцевих традиціях. Навколо садиби принца жило чимало людей благородного походження і навіть уже немолодих нащадків імператорського роду. Усі вони співчували принцові й завжди були готові прийти йому на допомогу. Ось і тепер всі, хто міг, зібралися в його домі, й тому навіть вино розносили люди цілком благородної зовнішності, хоча і трохи старомодно вдягнені. Без сумніву, багато хто з них приходив, бо цікавився юними дочками принца, які переховувалися у внутрішніх покоях.

А тим часом принц Ніоу, нарікаючи на високе звання, яке обмежувало його свободу і не дозволяло чинити так, як підказує серце, сумував і зітхав: «Невже навіть тепер нічого не можна?» І от, не стримавшись, він зірвав прекрасну гілку вишні і через свого молодого помічника передав її дочкам Восьмого принца разом із такою запискою:

«У глушині гірській, Де вишня розцвіла, Зірвав я гілку І свою зачіску прикрасив Такою ж, як у вас...

“І поля такими рідними здалися...”{164}».

Дівчата розгубилися, не знаючи, як краще відповісти. «Над відповіддю добре подумайте, але зволікати також не годиться», — зауважила одна з літніх служниць, і старша сестра, придумавши пісню, доручила молодшій записати її:

«Невже для того, Щоб зачіску свою прикрасити Розквітлої вишні гілкою, Край бідної хатини в горах Подорожній навесні спинився?

Навряд, а зовсім випадково...». Нака-но кімі написала все це бездоганно вишуканим почерком.

А тим часом невтомний вітер, гуляючи над річкою туди і сюди, переносив звуки музики з одного берега на інший... Згодом приїхав Кобай, тепер уже у званні «то-но дайнаґона», який за розпорядженням Імператора мав супроводжувати принца Ніоу до столиці, тож тепер ще з більшим почтом принц вирушив у зворотну дорогу. Його молоді супутники раз по раз озиралися, невдоволені тим, що доводиться залишати таку прекрасну місцевість, а сам принц Ніоу втішав себе надією ще коли-небудь сюди приїхати. Саме під час тієї подорожі, коли вишні навдивовижу буйно цвіли, а навколишній краєвид, з усіх боків оповитий легким серпанком, вражав рідкісною красою, чимало китайських віршів і японських пісень було складено, але, на жаль, я не змогла з ними ознайомитися...

Жалкуючи, що надміру поспішний від’їзд у столицю завадив йому відкрити дівчатам усе, що було у нього на душі, принц Ніоу взявся часто писати їм листи, але вже без посередництва Каору.

«Звичайно, відповідайте йому, — порадив Восьмий принц. — Але не сприймайте його листи як залицяння. Бо тоді ви його ще більше підбадьорите. Він славиться на рідкість запальною та мінливою вдачею. Тож відразу можна було очікувати, що він не відмовиться загравати з вами, як тільки дізнається про ваше існування». Іноді принцові Ніоу відповідала Нака-но кімі, бо Ооїґімі була настільки розсудливою, що навіть жартома не могла собі цього дозволити.

Останнім часом Восьмий принц щораз більше впадав у задуму, нудячись довгими весняними днями так, що не знав, куди й дітися. Спостерігаючи за тим, що його дочки рік за роком дорослішають і стають все гарнішими, він навіть засмучувався через це. «Якби в них були хоч якісь вади, я змирився б з тим, що їм доведеться жити в такій глушині», — і вдень і вночі думав він, не маючи спокою. До того часу старшій дочці виповнилося двадцять п’ять років, а молодшій — двадцять три.

На ту пору Восьмий принц досяг віку, який вимагав великої обережності{165}. Охоплений похмурими передчуттями, він ще ревніше віддавався молитвам. Його душа давно вже не належала цьому світові, а думки цілком зосередилися на підготовці до останньої подорожі ясною і чистою дорогою до Чистої землі будди Аміди, і лише тривога за долю дочок, як здогадувалися служниці, попри його тверду віру, навіть перед самою смертю могла змінити його намір. А от якби знайшлася людина, навіть пересічна, далека від досконалості, але принаймні нічим не заплямована, готова взяти під свою опіку його дочок, принц негайно дав би на це свою згоду. Коли б хоч одна дочка знайшла надійну опору в житті, він був би спокійний за обох, але, на жаль, досі не з’явився ніхто, хто міг би з чистим серцем турбуватися про них. Іноді з тієї чи іншої нагоди його дочки отримували любовні листи, а молоді прочани, що зупинялися на нічліг в їхньому домі, залюбки з ними загравали. Але розчарований зарозумілим і часом зневажливим ставленням цих юнаків до його дочок, що живуть у такій глушині, Восьмий принц не дозволяв дівчатам навіть відповідати. А от принц Ніоу, як йому здавалося останнім часом, мав щодо них серйозні наміри. Напевне, так судилося з його попередніх народжень.

Тієї осені Каору отримав звання «цюнаґона». З плином часу він ставав все прекраснішим, збільшувалося коло його службових обов’язків, але душа не мала спокою. Якщо досі він глибоко переймався обставинами свого народження, то тепер, уявляючи собі останні дні Уемон-но камі, свого батька, прагнув молитвами полегшити тягар його та своїх гріхів. Опікуючись старою Бен, він не пропускав нагоди непомітно засвідчити їй свою прихильність. Одного разу згадавши, що давно не був в Удзі, Каору поїхав туди. Був сьомий місяць. Хоча у столиці осінь ще не відчувалася, але поблизу гори Отова дув холодний вітер, а схили Макіноо почали вкриватися осінніми барвами. Що далі в гори, то прекраснішим ставав краєвид. Цього разу Восьмий принц радів гостю більше, ніж будь-коли, і поспішив поділитися з ним своїми тривогами.

«Я вас дуже прошу: як мене не стане, не пропускайте нагоди відвідати моїх дочок і ніколи не оминайте їх увагою», — сказав він, натякаючи на свій намір.

«О ні, я не забув того, про що ми вже домовилися. Щоправда, я стараюся уникати всього, що прив’язувало б мене до цього світу і зовсім не мрію про великий успіх у житті, але, поки я живий, моє ставлення до них не зміниться», — сказав Каору, і принц полегшено зітхнув.

Пізно вночі, коли із-за хмар виплив яскравий місяць, і, здавалося, повис над горою, принц взявся читати молитви голосом, що проникав у глибини душі, а потім згадав про минуле.

«Не знаю, як тепер, — сказав він, — але колись у місячні осінні ночі в Імператорському палаці збиралися обдаровані музиканти, щоб гучно вправлятись в своєму мистецтві, але ще більше вражали ніжні звуки струнних інструментів, на яких, тимчасово забувши про суперництво, злагоджено грали наложниці Імператора поза завісами жіночих покоїв. Жінки, незмінні учасниці розваг, від яких ніхто не очікує нічого надзвичайного, вміють з нездоланною силою впливати на чоловічі серця. Напевне, тому їм і приписують гріховну природу... Батькове серце завжди приречене блукати в мороці, та хіба сини можуть завдати йому аж стільки переживань? А от за дочок не перестаєш тривожитися навіть тоді, коли, здавалося б, пора змиритися з тим, що всі зусилля марні і долі не уникнути». За цими міркуваннями ховалося таке щемливе занепокоєння майбутнім власних дочок, що серце Каору аж здригнулося від співчуття.

«Як я вам уже казав, я відмовився від цього суєтного світу, — відповів Каору, — а тому багато чого навколо себе перестав розуміти й відчувати. І тільки від музики мені несила відмовитися, хоча я і визнаю всю марність цього заняття. Але ж зрештою, навіть мудрий Касьо{166} колись підскочив і затанцював...»

Як видно, він дуже хотів знову почути чудову мелодію, яка раптово обірвалася того туманного ранку. Отож, зміркувавши, що це буде першим кроком до зближення, принц сам зайшов у покої дочок і почав їх умовляти. Врешті-решт звідти долинули несміливі звуки кото «со», які відразу замовкли. У будинку все стихло, над головою простягалося невимовно чарівне небо, і Каору здавалося, що не може бути нічого п’янкішого від цих звуків, які раптово порушили вечірню тишу. Якби тільки дівчата погодилися зіграти ще, але, на жаль...

«Отже, після того як я вас познайомив, залишаю вам, молодим, самим подбати про своє майбутнє, — сказав принц і, відходячи у молитовню, додав крізь сльози:

«Навіть якщо без мене Ця хатина вбога До невпізнання запустіє, Та все ж я вірю, що обіцяного слова Ви не порушите.

Мені здається, що ми більше не побачимося, тому я й не втримався і наговорив вам багато чого зайвого».

«Хоч би в якому світі Я не опинився, Та обіцяного слова Ніколи не зречуся І вбогої хатини не забуду.

Як тільки скінчаться змагання із сумо, я знову матиму вільний час, щоб відвідати вас», — відповів Каору.

Він покликав до себе стару жінку, яка колись вразила його своїми несподіваними зізнаннями, щоб дослухати багато чого нерозказаного минулого разу. Призахідний місяць так яскраво освітлював покої, що, сховавшись за завісами, дівчата могли милувалися стрункою постаттю гостя. На відміну від звичайного закоханого юнака, він тримався скромно, говорив так розважливо і щиро, що вони час від часу насмілювалися відповідати йому. Згадавши, як швидко принц Ніоу зацікавився цими дівчатами, Каору мимоволі дивувався з того, чому він сам зволікає, отримавши настільки явне свідчення прихильності батька. А втім, не можна сказати, що його одруження з однією з дочок принца здавалося йому тепер таким вже неможливим. Навпаки, було б приємно ось так розмовляти з дівчатами або обмінюватися з ними зворушливими листами про красу весняного вишневого цвіту чи осіннього багряного листя, і здавалася нестерпною сама думка, що вони можуть належати не йому, а комусь іншому.

Ще затемна Каору повернувся додому. Пригадуючи обличчя Восьмого принца, затьмарене сумним передчуттям про короткочасність останніх днів свого життя, Каору вирішив відвідати його, як тільки скінчиться клопітна пора.

Принц Ніоу і собі думав скористатися нагодою і восени поїхати в Удзі, щоб помилуватися багряним листям. А тим часом він обмежився писанням листів. Щоправда, дочки Восьмого принца не вірили у серйозність його намірів, а тому відповідали йому вельми рідко.

Поки осінь наближалася до свого кінця, Восьмий принц, почуваючись щораз слабшим, вирішив поїхати до знайомого монастиря, щоб віддатися молитвам. Прощаючись із дочками, він дав їм необхідні поради. «Хоча ніхто на цьому світі не може уникнути останньої розлуки, але горе стане меншим, якщо поруч з вами опиниться людина, здатна втішити, — сказав він. — На жаль, такої людини немає, і мені гірко залишати вас без будь-якої підтримки. Але і попри таку вагому перешкоду я все ж не можу приректи себе на вічні блукання у темряві. Навіть тепер, живучи разом з вами, я вже давно зрікся цього суєтного світу, і хоча не знаю, що буде після смерті, прошу вас про одне — уникайте легковажних вчинків, які могли б заплямувати не тільки мою, але і вашої покійної матері честь. Ніколи не піддавайтеся на солодкі запевнення ненадійних людей і не виїжджайте з цієї гірської садиби. Краще змиріться з винятковістю своєї долі і залишіться тут до кінця свого життя. Як тільки ви приймете остаточне рішення, місяці й роки пролетять для вас непомітно. Для жінки найважливіше жити далеко від мирської суєти і не стати об’єктом лихослів’я».

Однак дочки принца, здавалось, не переймалися своєю майбутньою долею, а думали тільки, як переживуть хоча б одну єдину мить після батькової смерті, і його поради доводили їх до відчаю. Принц давно вже зрікся мирської суєти, але досі завжди залишався поруч, тож ця раптова розлука стала для дівчат тяжким ударом, хоч вони і розуміли, що це аж ніяк не прояв жорстокосердості їхнього батька.

Напередодні від’їзду в гірський монастир принц довго блукав по садибі, з незвичною увагою розглядаючи все навколо. «Як вони, такі юні, житимуть тут самі?» — думав він, оглядаючи нетривку тимчасову оселю, в якій прожив стільки років. Ледве стримуючи сльози, він шепотів молитви, і важко було залишитися байдужим, дивлячись на його прекрасне обличчя. Покликавши до себе старших служниць, принц сказав: «Я дуже хотів би, щоб ви й надалі вірно служили моїм дочкам. Занепад нащадків маловідомої у світі родини часто залишається непоміченим, а от для моїх дочок жалюгідне існування було б жахливою наругою над їхнім благородним походженням. Розумію, що їм доведеться зазнати чимало прикрощів, смутку й розчарування, що супроводжують людське життя. Однак за будь-яких обставин людина має поводитися відповідно до свого походження. Лише тоді вона збереже чистим своє добре ім’я у власних та людських очах. Тому, якщо вам, попри ваші старання, не вдасться забезпечити дочкам пристойного становища, в жодному разі не віддавайте їх людям негідним і легковажним».

Готуючись поїхати ще завидна, принц прийшов до дочок попрощатися. «Коли мене не стане, постарайтеся не сумувати, — сказав він. — Не занепадайте духом і не забувайте про музику як про свою розраду. На жаль, не все в цьому світі підкоряється нашій волі. Не забувайте цього». З цими словами він вийшов, раз у раз озираючись.

Залишившись самі, дівчата зовсім зажурилися. Не розлучаючись ні вдень, ні вночі, вони гаяли час у розмовах: «Якби одна з нас раптово покинула цей світ, що сталося б з іншою?..» — «О так, у цьому світі усе невизначене — і сьогодення, і прийдешнє... А що буде з нами, якщо доля нас розлучить?» Під час таких розмов вони то плакали, то сміялися. Здавалося, що обидві сестри завжди перебували в однаковому настрої, ділячись розвагами і турботами.

Одного разу увечері, коли батькові молитви у гірському монастирі мали скінчитися і дівчата з нетерпінням чекали його повернення, від нього прибув гонець. «Сьогодні зранку почуваюся зле й не зможу приїхати, — повідомляв принц. — Мабуть, застудився, тепер лікуюся, тож не хвилюйтеся. А я так хотів вас побачити...»

Охоплені похмурими передчуттями, дівчата передали батькові теплий бавовняний одяг. Минуло два, потім три дні, а йому все не ставало краще. Знемагаючи від тривоги, вони раз по раз посилали гінців у гірський монастир.

«Нічого страшного у моєму стані немає, — передавав принц дочкам. — Просто слабкість... Як тільки моє здоров’я трохи поправиться, я зберуся із силами...»

Знайомий монах Адзарі старанно доглядав хворого, не залишаючи ні на мить. «Хоча на перший погляд ваша хвороба й не загрозлива, але, може, ви вже вирушили у свою останню путь? Тож хіба варто тепер непокоїтися майбутнім своїх дочок? У кожного своя доля, і не слід вам затьмарювати душу зай­вими суєтними турботами, — наставляв принца монах Адзарі, допомагаючи йому порвати останні зв’язки зі світом. — Як на мене, вам більше не варто покидати гірського монастиря».

Був двадцятий день восьмого місяця, коли похмуре осіннє небо навіває смуток. Ні вранці, ні ввечері туман не розвіявся, і сестри, думаючи про батька, лише журилися і зітхали. Коли на небо виплив досвітній місяць, заливаючи чистим сяйвом поверхню річки, і дівчата, звелівши підняти ґратчасті вікна, виглянули назовні, здалека долинув голос дзвону, який провіщав світанок, а вслід за цим прибув гонець. «Опівночі Його Величності не стало», — оголосив він крізь сльози.

Хоча останні днями передчуття нещастя не полишало сестер ні на мить, ця звістка вбила їх наповал так, що вони, неспроможні навіть плакати, мовчки впали долілиць на землю і завмерли. Страшно бачити смерть дорогої людини на власні очі, а ще тяжче, коли, як дочкам принца, не вдається навіть попрощатися з батьком. Нещодавно їх жахала сама лише думка про те, що вони можуть хоча б ненадовго його пережити, і тепер, ридаючи, вони самі хотіли б померти. Звісно, з плином часу їхні колишні страхи трохи відступили.

Монах Адзарі, як сам колись обіцяв, подбав про похоронні обряди. «Якби ви нам дозволили побачити його ще раз...» — просили сестри, але Адзарі був невблаганним. «Навіщо? — запитував він. — Усі ці дні я радив принцові відмовлятися від зустрічі з вами. Тепер вам треба лише подбати про те, щоб якось полегшити його долю, і перестати побиватися за ним». Дівчата спробували розпитати монаха про останні дні батька, але, на превеликий жаль, не дізналися жодних подробиць, бо серце поважного монаха виявилося надміру жорстоким. Восьмий принц давно хотів постригтися в монахи, але не наважувався залишити напризволяще дочок, бо не мав кому довірити їхню долю. От і вийшло, що останні роки життя він повністю віддав дочкам, і хоч знайшов у таких обставинах своєрідну розраду, насправді ж прив’язався до цього світу. А тому ні він на останній дорозі, ні дочки, які його оплакували, не знаходили спокою...

Звістка про смерть Восьмого принца до сліз приголомшила Каору, який мав намір ще не раз спокійно поговорити з ним багато про що з того, що оминув під час минулої зустрічі, і стала наочним нагадуванням про швидкоплинність людського життя. Того останнього вечора принц казав, що вони більше не побачаться, але Каору, навіть звикнувши до того, що той гостріше за інших відчував непостійність цього світу, не повірив, що це станеться «не вчора, так сьогодні...»{167}. Каору послав Адзарі й дочкам принца листи, сповнені щирого співчуття. Оскільки ніхто інший не надіслав такого листа, то дівчата, навіть у страшному сум’ятті, були зворушені його довготривалою відданістю. «Втрата близької людини завжди видається горем, якого ніхто в світі не зазнавав, а тим гірше дочкам принца, що залишилися без усякої опори», — думав Каору і, приготувавши все потрібне для поминальних служб, послав гінця до Адзарі. Потім через стару пані Бен він подбав про те, щоб дівчата могли гідно віддячити монахам за поминальне читання сутр удома.

Хоча дочкам принца здавалося, що на землю опустилася вічна ніч, але тим часом настав дев’ятий місяць. Навколишні поля і гори набули сумовитого вигляду, часто сіявся холодний осінній дощ. Шелест листя, що одне за одним спадало з дерев, плескіт води у річці й водоспад сліз дочок принца — усе це, зливаючись воєдино, викликало у служниць, які марно намагалися втішити їх, тривогу за їхнє життя. У садибі принца також відбувалися поминальні молебні, а в його покоях зібралися всі його близькі з наміром пробути тут до закінчення жалоби. Звертаючи погляди до статуї Будди, яка нагадувала їм про покійного, вони проводили дні в молитвах.

Від принца Ніоу часто приходили гінці зі співчуттями, але дівчата не мали охоти відповідати. Їхнє мовчання принц сприймав як образу, знаючи, що до Каору вони ставляться по-іншому. Він раніше збирався поїхати разом з друзями в Удзі, щоб, милуючись осіннім багрянцем, оспівати його у китайських віршах, однак несподівано сумні обставини не дозволили і думати про таку розважальну прогулянку у цій місцевості.

Коли ж скінчилася жалоба, принц, сподіваючись, що нарешті сестри перестали плакати, знову послав їм в Удзі довгого листа, якого вони отримали холодного дощового вечора:

«Як Вам живеться Там в осінню пору, Коли у горах олені кричать, А вечорами на листя хаґі Роса лягає?

Як жаль, що Ви вдаєте, ніби не розумієте, який сумний настрій навіває мені небо цього вечора... Адже саме в зів’ялих полях приховано найбільше чарівності...»

«Ми справді занадто часто були до нього нечуйними, — сказала Ооїґімі молодшій сестрі. — Відповідайте хоч тепер».

«Я навіть не розумію, як узагалі ми дожили до цього дня, бо я і не думала, що коли-небудь знову візьму в руки пензлик. Невже минуло стільки сумних днів? — зітхнула Нака-но кімі й, засліплена сльозами, відсунула чорнильницю. — Я не думаю, що зможу щось написати. Я насилу підвелася, почала ходити, але ніколи не повірю, що наше горе скінчилося...» Її заплакане обличчя було таке чарівне, що у старшої сестри мимоволі защеміло серце.

Гонець, вирушивши зі столиці надвечір, дістався до Удзі вже затемна. «Як ви повернетеся до столиці? — занепокоїлися сестри. — Може, у нас заночуєте?» Однак гонець заявив, що має наказ повернутися негайно, і, зважаючи на це, Ооїґімі відповіла сама, хоча й не почувалася цілком добре:

«Густим туманом Мої сльози огорнули Гірську хатину, А за старою огорожею Подає олень свій крик...»

Було вже досить темно, і на сірому папері знаки були ледь-ледь помітними. Не переймаючись витонченістю почерку, Ооїґімі писала, довірившись пензлику, а потім згорнула листа і передала гінцеві.

Коли гонець проїжджав мимо гори Кохата, почалася страшенна злива, але він, ні на мить не зупиняючи коня, бо ж вибрав його принц не з боягузливих, пробився через майже непрохідні зарості низькорослого бамбука і якнайшвидше дістався столиці. Покликавши гінця відразу до себе й побачивши, що той ущерть промок, принц особливо щедро винагородив його. Розгорнувши листа, принц Ніоу побачив, що його написано незнайомим почерком, набагато впевненішим і вишуканішим, ніж той, до якого він звик. «Цікаво, котра з них старша?» — гадав він і, не відриваючи очей від листа, довго не йшов у спальню.

«Спочатку він не лягав, бо чекав гінця... Тепер довго читає і перечитує... Видно, недарма...» — невдоволено шепотіли служниці, яким вже хотілося спати.

Вставши рано вранці, коли все навколо оповивав густий туман, принц написав нового листа:

«В імлі досвітній Втративши подругу, Кричить олень. Та хіба можу я байдуже Слухати його крик?

Свої ридання я до нього долучаю...»

«Зайва чуйність у відповіді може завдати шкоди, — думала Ооїґімі. — Досі ми жили під надійною батьковою опікою. Тепер, коли нам довелося пережити його, ми маємо дбати не тільки про власний добробут, але й остерігатися, щоб наша мимовільна помилка не образила душу батька, який до останку думав лише про нас...» Сором’язлива і боязка зроду, вона так і не зважилася відповісти принцові Ніоу. Однак це не означає, що Ооїґімі вважала його легковажною, як більшість чоловіків, людиною. Навіть короткі листи, написані його рукою, вражали такою дивовижною вишуканістю почерку і вибором слів, яких вона не зустрічала у жодному з небагатьох листів, отриманих від інших людей. Однак відповідати на ці сповнені почуття листи вона не сміла, бо їй здавалось, що вона приречена жити в гірській глушині.

У той самий час дівчина ніколи не відмовлялася відповідати на теплі, співчутливі листи Каору. Жалоба за батьком ще не скінчилася, коли він сам приїхав до Удзі. Сестри перемістилися тепер у східний передпокій, де підлога була опущена на одну сходинку нижче{168}. Зайшовши в будинок, Каору викликав стару Бен як посередницю у розмові із сестрами. Його духмяний аромат, наповнивши собою похмуру оселю, так приголомшив дівчат, що вони не могли вимовити ні слова.

«Вам не треба мене остерігатися, а згідно з волею покійного батька, ви можете розмовляти зі мною без посередників, — сказав Каору, — бо я не зроблю нічого такого, що могло б вас образити...»

«Ой, та хіба ми думали, що доживемо до цього дня? — відповіла нарешті Ооїґімі. — І досі нам здається, наче ми бачимо сон, з якого ніяк не можемо прокинутися, а сонячне сяйво так засліплює нас, що ми не годні підійти навіть до краю галереї...»

«Я добре розумію глибину вашого горя і зовсім не раджу виходити надвір при світлі дня або місячної ночі заради власного задоволення. Бо це справді був би гріх...Та порадьте, що мені робити й думати?.. Адже я хотів би вислухати вас і хоч якось втішити...» — сказав Каору.

«Вам справді варто ставитися приязніше до гостя, який щиро хоче допомогти вам у такий скрутний час», — радили служниці.

Ооїґімі, поступово опам’ятавшись, усвідомила, наскільки віддано поводився Каору увесь час, коли неодноразово пускався у далеку дорогу через дикі поля для того, щоб відвідати їх у гірській глушині. Тож, хоч і вагаючись, вона все-таки пересіла ближче. Щиро й лагідно висловивши співчуття до їхнього горя, Каору згадав також про свою обіцянку, яку колись дав їхньому батькові, й своєю скромною поведінкою викликав у неї ще більшу довіру. Але сама думка про те, що вона вислуховує зовсім чужу людину, на яку, до того ж, останнім часом їй доводилось в усьому покладатися, бентежила і змушувала її, хоч і через силу, коротко відповідати, а, відчуваючи, яка вона нещасна, Каору до глибини душі жалів її. Дивлячись на обриси її сумної постаті за темною завісою, він згадав той досвіток, коли вперше побачив дочок принца.

«Як дивлюся На побляклий очерет, То мимоволі бачу ваші рукава, Що потемніли За дні жалоби...» —

прошепотів він, наче сам до себе.

«Мої рукава потемнілі Стали притулком Для роси. І тільки я, нещасна, Не знаю, куди дітися...

“Нитки повилізали з рукавів...{169}”...» — відповіла Ооїґімі й, не витримавши, зникла в глибині покоїв.

Не в змозі її затримати, Каору лише розчаровано зітхнув. Натомість, щоправда, не дуже доречно, до нього вийшла стара Бен, яка довго розповідала різні зворушливі історії з минулого і сьогодення, і її, свідка неймовірних подій, Каору вислухав з доброю поблажливістю, без зневаги до її старості.

«Я був ще малим, коли не стало господаря садиби на Шостій лінії{170}, — почав Каору, — і вже тоді я збагнув, яким безрадісним є цей світ, а, подорослішавши, я впевнився, що всі чини, почесті, по суті, нічого не варті. Тепер, коли раптово обірвалося життя вашого пана, який, здавалося, знайшов нарешті бажаний спокій у цій гірській оселі, я остаточно переконався у марноті всіх мирських надій. Однак його дочки залишилися зовсім самі. Тож чи можу я поставитися байдуже до їхньої долі, навіть якщо таким чином прив’язуюся до цього світу? Ні, не можу і поки житиму, останньої волі покійного я не порушу. Але відтоді, як ви розповіли мені цю неймовірну стару історію, я остаточно вирішив не залишати слідів у цьому світі...»

Він говорив це крізь сльози, а стара Бен так заридала, що навіть не могла відповісти. Дивлячись мовчки на Каору, раптом помітила у ньому цілковиту схожість з покійним Уемон-но камі, і спогад про давно забуті роки, накладаючись на теперішні турботи, сколихнув її так, що, здавалося, її сльозам не буде кінця-краю. Її мати була годувальницею покійного Уемон-но камі, а батько, що помер у званні «сацюбена», доводився дочкам Восьмого принца дядьком по материнській лінії. Упродовж багатьох років вона поневірялася у далекій провінції й повернулася до столиці вже після смерті дружини Восьмого принца. Оскільки її зв’язок з домом Уемон-но камі давно перервався, вона пішла на службу до принца, де і досі жила. Хоча вона нічим особливим не вирізнялася, але довго перебувала на службі в інших людей, а тому принц визнав її досить кмітливою, щоб довірити виховання дочок. Хоча між нею та її вихованками, з якими вона не розлучалася ні вдень, ні вночі, панувала щира довіра, вона не відкрила їм своєї таємниці, яку довго зберігала в серці. Однак Каору не полишали сумніви. «Хіба вона краща за інших балакучих старих жінок? — думав він. — Навіть якщо вона не розповідала про це випадковим людям, то важко повірити, що її вихованки нічого не знають... Недарма вони стороняться мене». Може, саме тому Каору вирішив не спускати дівчат з очей.

Оскільки залишатися на нічліг у цій гірській оселі було не зовсім зручно, Каору вирішив повернутися. Він згадав свою останню зустріч з принцом, який вже тоді передчував, що знову вони не побачаться. Сам Каору не хотів цьому вірити та, на жаль, з принцом більше не зустрівся. Від тієї осені, коли його не стало, до нинішньої минуло зовсім небагато днів. Його гірська оселя ніколи не вражала розкішшю, властивою столиці, але у покоях завжди було чисто, а скромна обстановка носила на собі відбиток тонкого смаку господаря. А от тепер у ній було повно монахів, які, розділивши покої ширмами, справляли поминальні обряди. Молитовне начиння поки що залишалося вдома, але Каору чув, що монахи мають намір перевезти статуї будд у гірський монастир. Він уявив собі, як засмутяться сестри, коли навіть монахи поїдуть, і відчув, як болісно защеміло його серце.

«Вже зовсім смеркло», — нагадав хтось з його супроводу, і він, перервавши свої роздуми, піднявся, щоб іти. Саме в цю мить у небі пролунали крики диких гусей.

«Там, у піднебессі, Де туман осінній висить Разом з хмарами, Дикі гуси сповіщають, Що все минуще в цьому світі», —

проказав Каору.

Коли Каору зустрівся з принцом Ніоу, розмова передусім зайшла про сестер з Удзі. Сам принц, сподіваючись, що після смерті їхнього батька легше знайде дорогу до дівочих сердець, послав їм довгого палкого листа, але не отримав навіть найпростішої відповіді. «Принц Ніоу, відомий у світі своєю легковажністю, можливо, спробує до нас залицятися, — думали сестри. — Тільки навряд чи йому сподобаються невмілі, старомодні листи з оселі, зарослої хмелем...»

«О, як неймовірно швидко минають дні й місяці! Ми й не думали, що короткий батьків вік як не сьогодні, то завтра скінчиться. Покійний повсякчас нагадував нам, який зрадливий цей світ, але досі ми навіть не припускали, що смерть так швидко розлучить нас... Тепер, озираючись у минуле, розумієш, що ми завжди жили без надії на щасливе майбутнє. Але ми були разом і не думали про розлуку. Нам не було чого боятися і соромитися. О, як жахливо завиває вітер. У будинку юрмляться якісь незнайомі люди, серце завмирає у страху від чужих голосів. О, як тяжко на душі!..» — так скаржилися сестри одна одній зі сльозами на очах. А тим часом скінчився старий рік.

О цій порі завжди дмуть холодні вітри, часто падає сніг або град, але сестрам здавалося, ніби лише тепер вони оселилися у глибині гір. «Ну от і закінчується цей рік, — бадьорилися служниці. — Згодом настане весна, а горе і смуток залишаться позаду. Тільки б скоріше це сталося...» Але сестри лише зітхали, ні на що не сподіваючись.

З монастиря, що містився на горі навпроти їхньої садиби, куди Восьмий принц від’їжджав для молитов з нагоди відзначення чотирьох пір року, раз у раз приходили гінці. Адзарі також час від часу посилав декого дізнатися про їхнє життя, але сам більше не спускався, бо не мав для чого. У садибу покійного принца приходило щораз менше людей, і хоча нічого іншого сестри і не очікували, все ж почувалися ображеними. Іноді раптом з’являлися місцеві селяни. Раніше сестри й не звернули б на них найменшої уваги, а от тепер раділи і їхній появі. Жалюгідні бідняки приносили хмиз і горіхи. Одного разу від Адзарі прийшов гонець з деревним вугіллям. «За довгі роки я звик служити вашому батькові, — передав монах, — але тепер, на жаль, мушу відмовитися від цієї втіхи». Згадавши, що взимку батько завжди посилав у гірський монастир бавовняні вироби і шовк, щоб захистити монахів від гірського вітру, сестри і тепер продовжили передавати туди такі речі. Стоячи на порозі зі сльозами на очах, вони проводжали поважних монахів і хлопчиків-послушників, які піднімалися вгору стежкою, заваленою глибоким снігом, то з’являючись, то знову зникаючи разом з подарунками.

«Якби батько тільки постригся в монахи, а не покинув цей світ назавжди, у нас повсякчас бували б люди... О так, хоча нам і тоді було б гірко, але ми принаймні могли б час від часу бачитися з ним», — казали вони.

«Тепер, коли його не стало І крута стежка В горах зникла, Про що ти думаєш, Дивлячись на сніг на соснах?» —

запитала старша сестра, а молодша відповіла:

«О, була б я щаслива, Якби він був Схожим на сніг, Який на сосну знов і знов Лягає, навіть якщо розтане».

А сніг, ніби навмисне, все падав і падав...

Оскільки Каору побоювався, що не матиме вільного часу для поїздки в Удзі на початку нового року, то вирішив відвідати дочок покійного принца наприкінці старого. Через те, що на заметених снігом дорогах перестали з’являтися навіть звичайні люди, сестри сприйняли приїзд такого блискучого вельможі як прояв його щирих намірів, а тому цього разу зустріли його привітніше, ніж звичайно, приготувавши йому гідне місце в домі. Служниці навмисне для нього витягли звідкись дивом непочорнілу жаровню, і старанно струшуючи з неї пилюку, розповідали гостю про те, з яким нетерпінням колись очікував його приїзду Восьмий принц. Сором’язлива Ооїґімі не була готова до безпосередньої зустрічі з гостем, але щоб не здаватися неввічливою, врешті-решт погодилася на розмову з ним через завісу. Хоча їхню розмову важко було назвати невимушеною, але ще ніколи Ооїґімі не відповідала на його запитання так докладно, і це приємно здивувало Каору. А коли у нього мимоволі промайнула думка, що, може, не завжди їхні стосунки залишаться такими відстороненими, то він аж засоромився: «Все-таки, яке ж мінливе людське серце!»

«Принц Ніоу замучив мене докорами, — розповідав він. — Чи то я колись обмовився йому про останнє прохання вашого батька, чи то він, кмітлива голова, сам про це здогадався... У всякому разі він сподівався, що я замовлю за нього слово, але через вашу байдужість безупинно звинувачує мене у поганому посередництві. Мені прикро про це чути, бо саме я колись вказав йому шлях до вашої гірської оселі. А ви не могли б мені сказати, чому нехтуєте принцом? Я знаю, що багато хто осуджує його за легковажність, але якби ви знали, яке чутливе у нього серце! Кажуть, що принц зневажає піддатливих жінок, яким досить навіть жартома натякнути... Але ж є й інші жінки, спокійні й покірні зовнішнім обставинам. Вони дотримуються звичаїв, і, смиренно зносячи будь-які зміни у житті, не нарікають на свою долю навіть тоді, коли життя складається всупереч їхнім бажанням. Бо, мовляв, так судилося і немає жодної ради... Як правило, саме такі жінки й бувають щасливі в шлюбі. Щоправда, трапляється й так, що навіть такий шлюб руйнується, як береги річки Тацута... І все-таки я переконаний, що принц здатний на глибокі почуття і ніколи не залишить уподобану жінку, яка, в свою чергу, постарається своїми ласками і турботами зберегти його прихильність. Оскільки я знаю про такі його чесноти, про які ніхто і не підозрює, то якщо ви не проти, я зроблю все, що в моїх силах, щоб вас з ним поєднати. І не пожалію своїх ніг, прокладаючи для вас цю дорогу...»

Оскільки Каору говорив цілком серйозно, то Ооїґімі, відкидаючи думку, що ідеться саме про неї, силкувалася придумати відповідь, беручи на себе роль матері молодшої сестри, але, відчувши, що не може знайти потрібних слів, усміхнувшись, промовила: «Та що вам сказати? Все це так несподівано й складно, що я й не знаю...» Її простодушна відповідь зворушила Каору й він промовив: «Я не думаю, що мої слова обов’язково стосуються лише вас. Ба більше, я хотів би щоб ви, як старша сестра, правильно зрозуміли мій намір, заради якого я пробирався сюди крізь замети. Крім того, я не впевнений, що принц має на увазі саме вас. Так, він писав до вас, але чи можна сказати, кому саме призначалися ці листи? Хто з вас зазвичай відповідав йому?»

Це запитання так спантеличило Ооїґімі, що вона не змогла нічого відповісти, а лише подумала: «От добре, що я ніколи, навіть жартома, не відповідала принцові! Звичайно, нічого особливого в цьому немає, але що б я зараз сказала панові Каору? Та я згоріла б від сорому!»

«Ніхто, крім Вас, Не залишив слідів На крутій стежці Між горами, снігом засипаній, Пробиваючись сюди...» —

написала вона і підсунула аркуш паперу під завісу. «Ваше виправдання не заспокоює мене, а, навпаки, підсилює сумніви...

Копитами свого коня Я розбиваю льодом скутий Гірський потік, Щоб через нього першим перейти Та за собою іншого вести...

Можливо, так я вас переконаю у тому, що недарма із щирим серцем сюди приходив», — промовив Каору, але Ооїґімі, розгубившись від несподіваного зізнання, не знала, що й відповісти. Вона ставилася до нього приязно, без зайвої манірності, звичної для теперішніх дівчат. Було помітно, що в неї приємна, великодушна вдача.

«Напевне, саме про таку ідеальну жінку я і мріяв», — подумав Каору. Хоч він старався натякнути їй на глибину своїх почуттів, але вона вдавала, ніби нічого не розуміє, тож йому іншого не залишалося, як перевести розмову на події давно минулих днів.

«Як зовсім смеркне, може випасти такий сніг, що закриє собою все небо», — попереджали супутники Каору. На жаль, пора було повертатися.

«Тут, куди не глянь, усе навіює смуток, — сказав він на прощання. — Тож я був би щасливий, якби ви згодилися переїхати в інше місце, таке ж тихе, як і гірська оселя, а крім того, безлюдне{171}...»

«Ото було б щастя!» — зраділи служниці, краєм вуха почувши його слова. А от Нака-но кімі, побачивши на їхньому обличчі усмішку, незадоволено насупилася — мовляв, навіщо кудись їхати?

На прохання сестер служниці принесли для гостя плоди, а для його супутників закуску й вино. Той самий сторож, що колись прославився запахом одягу, який йому подарував Каору, тепер із зарослою бородою справляв досить неприємне враження. «Ненадійний слуга», — подумав Каору, підкликавши його до себе.

«У будинку стало зовсім сумно, після того як вашого пана не стало», — сказав Каору, і старий, безпорадно скривившись, заплакав.

«Я не мав на світі на кого спертися, — відповів він, — але принц прихистив мене, і завдяки йому я прожив понад тридцять років. А що мені робити тепер? Навіть якби я пустився блукати по горах і долинах, то під яким деревом знайшов би надійний притулок?»

Каору попросив відкрити для нього покої принца. Товстий шар пилу лежав на всьому навколо, тільки статуї будд були прикрашені квітами: як видно, сестри часто молилися тут. Поміст для молитовного обряду було прибрано і підлогу ретельно заметено. Згадавши, як колись він відкрив принцу своє заповітне бажання і той обіцяв йому свою допомогу, Каору вимовив:

«Прийшов я сюди, Щоб притулок знайти Під кроною бука в саду, Та, на жаль, застав лише Молитовню порожню...»

Він стояв, притулившись до стовпа, а молоді служниці з-за завіс милувалися його стрункою постаттю.

Як посутеніло, супутники Каору попросили управителів його найближчих маєтків привезти фураж для коней. Сам Каору, нічого про це не знаючи, був украй здивований, побачивши у дворі галасливий натовп по-селянськи одягнених людей, і вдав, ніби приїхав сюди, щоб відвідати стару Бен. Потім, розпорядившись, щоб управителі й надалі допомагали дочкам принца, поїхав у столицю.

Тим часом старий рік змінився новим, небо проясніло, крига вздовж берегів річки почала танути, але засмучені сестри, оглядаючись навколо, не йняли віри, що все ще живуть. Від монаха Адзарі їм принесли зібрані начебто на проталинах паростки селери болотної та пагони гірської папороті. Служниці відразу використали все це для приготування пісної трапези. «Як чудово, що саме в такій глушині й можна, спостерігаючи за рослинами і деревами, судити про перебіг днів і місяців», — казали вони. «І що в цьому чудового?» — дивувалися сестри.

«Якби наш батько Гірської папороті пагони Для нас зібрав, Тоді б і ми повірили, Що й до нас весна прийшла», —

сказала старша сестра, а молодша відповіла:

«Навіщо нам Збирати селеру На березі з-під снігу, Якщо ми залишилися самі, І батька вже немає з нами?»

Ось так, обмінюючись скаргами, вони жили дні й ночі.

І Каору, і принц Ніоу не пропускали жодної нагоди, щоб послати в Удзі гінця. Та оскільки їхні листи здебільшого не були сповнені особливого змісту, ба більше, були досить нудними, то я, як і раніше бувало, їх опускаю.

Коли ж нарешті розцвіли вишні, принц Ніоу згадав про «розквітлої вишні гілку», а юнаки із його супроводу, які колись побували у гірській садибі, почали нарікати: «О, яка ж прекрасна оселя у Восьмого принца! Невже ми ніколи її не побачимо?» І тоді принцові ще більше захотілося побувати в Удзі.

«Розквітлу вишню Я колись побачив У Вашому саду, Але невже туман завадить Мені тепер зірвати з неї гілку?» —

написав він рішуче дочкам Восьмого принца. Сестер обурили такі слова, але лист прийшов у скрутну для них хвилину, тому, щоб не здаватися неввічливими, вони написали таку відповідь:

«Та чи зважитесь Ви Гілку зірвати з розквітлої вишні Цієї весни, Коли чорний туман огорнув Дерева у нашому саду?»

Відчувши, що дівчата, як і раніше, стороняться його, принц Ніоу зовсім засмутився. Іноді, не стримуючи своїх почуттів, він всіляко докоряв Каору, на що той, з відповідальністю ставлячись до ролі опікуна, спіймавши якось Ніоу на легковажності, зауважив: «Ну хіба можу я довірити їх вам?» А принц, пообіцявши в подальшому поводитися обачніше, виправдовувався: «Це все тому, що я досі не зустрів жінки, яка полонила б моє серце».

У той час Правий міністр Юґірі був дуже невдоволений тим, що принц Ніоу нехтує його Шостою дочкою, яку планував віддати за нього. Зі свого боку, принц, відмовляючись від пропозиції міністра, зізнавався собі: «Такий шлюб — невдала думка вже тому, що його Шоста дочка доводиться мені двоюрідною сестрою, а крім того, міністр — людина жорстка й прискіплива — за будь-яку мою витівку нестерпно дорікатиме».

Того року згорів будинок на Третій лінії{172}, і Третя принцеса переїхала на Шосту лінію. З цієї причини Каору довго не бував в Удзі. Однак, як надзвичайно розсудлива людина, він, на відміну від інших, був упевнений в тому, що старша дочка принца врешті-решт стане його дружиною, тож вирішив терпеливо зачекати, поки вона не повірить в його щиру любов і не переконається у вірності заповіту її батька.

Того року погода була спекотнішою, ніж звичайно, а тому, згадавши, що, напевне, на березі річки Удзі прохолодно, Каору відразу поїхав туди. Він виїхав зі столиці рано вранці, поки повітря було ще свіже, але вже в Удзі сліпуче сонце неприємно разило йому очі. Влаштувавшись в західних передніх покоях на колишній половині Восьмого принца, Каору покликав до себе того знайомого сторожа.

Сестри були в молитовні перед образом Будди, але, дізнавшись про приїзд Каору, поспішили на свою половину подалі від нього, але, незважаючи на їхню обережність, він, звичайно, чув шелест їхнього вбрання. Згадавши, що в перегородці перед ним поруч із замком є невеликий отвір, він відсунув ширму зі свого боку, але, на жаль, за перегородкою стояла переносна завіса, а тому, так нічого і не розгледівши, Каору відступив назад. Та саме тоді раптовий порив вітру високо підняв завісу.

«От халепа! Нас можуть побачити... Відсуньмо цю завісу...» — пролунав чийсь зляканий голос.

Зрадівши з необачного промаху цієї особи, Каору припав очима до отвору і побачив, що обидві переносні завіси — висока і низька — відсунуті так, що утворився прохід, через який могли вийти сестри. Спочатку одна з них підійшла до виходу на галерею і крізь завісу дивилася на супутників Каору, які, насолоджуючись прохолодою, прогулювалися берегом річки. На ній було темне зеленувато-сіре тонке вбрання, а яскраві золотисто-червоні хакама своїм контрастом лише підкреслювали її рідкісну красу. Стрічки її пояса були розпущені, з-під рукава видніли чотки. Висока і струнка, з пишним волоссям, що спадало по спині майже до кінця подолу, вона була навдивовижу гарною. Своїм привабливим, здорового кольору обличчям, тонким профілем вона мимоволі здалася Каору схожою на Першу принцесу, яку він бачив одного разу в будинку на Шостій лінії.

Але ось з’явилася друга сестра. «Погляньте, ця перегородка відкрита», — сказала вона, боязко поглядаючи в його бік, але скільки справжнього благородства було в її зовнішності! Чоло, обрамлене блискучим чорним волоссям, горда постава голови — усе це свідчило, що вона навіть трохи перевершує першу сестру.

«Але ж ширми стоять і з того боку, і відразу нас ніхто не побачить», — безтурботно відповіла одна із служниць.

«Це було б просто жахливо!» — стривожилася дівчина і величаво поспішила у внутрішні покої. Як і сестра, в темному вбранні, вона здалася Каору такою милою, такою чарівною, що в нього аж серце болісно защеміло. Її волосся, видно, останнім часом сильно поріділо, на кінцях потоншало, однак блищало, немов скручені шовкові нитки, й, кольором скидаючись на крила зимородка, було по-своєму прекрасним. Пальці руки, якою дівчина тримала пурпуровий сувій з текстом сутри, були тоншими, ніж у молодшої сестри, напевне, через схуднення. А тим часом та, Нака-но кімі, залишалася біля проходу і, всміхаючись та поглядаючи на сестру, здавалася невимовно чарівною.

Потрійний вузол

Головні персонажі:

Ооїґімі, 26 років, старша дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 24 роки, молодша дочка Восьмого принца

Каору, Цюнаґон, 24 роки, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 25 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку

Імператриця Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі

Юґірі, Лівий міністр, син Ґендзі

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внучка Ґендзі

Цієї осені, коли сестри почали готуватися до поминальних служб з нагоди першої річниці від дня смерті батька, навіть холодний вітер з річки, до якого вони за довгі роки звикли, здавався їм особливо сумним. Оскільки Каору та монах Адзарі взяли на себе основні приготування, то дівчатам залишилося лише подбати про подарунок для монахів, оправу для сутр та інші дрібниці. Вони у всьому дослухалися до порад служниць, бо без допомоги сторонніх людей почувалися б зовсім нещасними й безпомічними. Каору особисто провідав дочок покійного і висловив співчуття, коли настав час знімати жалобне вбрання. Майже одночасно з ним приїхав й Адзарі. Дівчата тоді саме виплітали шнури для мішечків зі священними пахощами на вівтар Будди. «Так “досі днями й ночами світом нудимо...”{173}» — нарікали вони. Крізь щілину ширми Каору побачив біля самої завіси раму з намотаними нитками і відразу ж здогадався, чим вони зайняті. «І сльози свої на них нанизаю...»{174} — вимовив він. Його цитата нагадала сестрам про те, що і пані Ісе зазнала колись великого горя, проте вони посоромилися відповісти, щоб не видатися занадто обізнаними, а згадуючи слова Кі-но Цураюкі{175}: «Хоч серце і не сплетене з ниток...»{176}, написані про буденне розставання, подумали, як точно передають людські почуття ці старі всім відомі пісні!

Складаючи для сестер план поминального молебню з докладним поясненням, які сутри треба читати та до яких будд звертатися з молитвами на пам’ять про покійного батька, Каору принагідно ще й написав пісню:

«Вузлом потрійним Пов’яжімо разом Нитки окремі. І так само нехай навічно Наші долі поєднаються!»

«Ну от, знову він про своє...» — невдоволено подумала Ооїґімі, але все-таки відповіла:

«Та хіба можна Наші долі пов’язати Слабкою ниткою, На яку перлини-сльози Годі вже нанизати?..»

«Але якщо не будемо разом, то навіщо нам таке життя?» — дорікнув він їй.

Оскільки Ооїґімі вдалося ухилитися від неприємної розмови, то Каору більше ні на чому не наполягаючи, палко заговорив про принца Ніоу: «Я вже давно зрозумів, що принц через свою вроджену впертість, хоч і обрав для знайомства невдалий час{177}, проте, якщо вже зробив перший крок, нізащо не відмовиться від свого наміру. Тож вам нічого не лишається як заспокоїтись і не позбавляти його надії. Адже ви вже доросла людина, обізнана з життям, і своєю непохитністю лише показуєте, що водночас нехтуєте і моєю щирою відданістю. У всякому разі я хотів би відтепер достеменно знати, що ви збираєтеся робити...»

«Та ні, я зовсім не нехтую вашою відданістю хоча б тому, що допустила таке зближення між нами, ризикуючи стати предметом людських пересудів. А те, що ви не цінуєте цього, дає підстави сумніватися у щирості ваших почуттів. Якби в такому скрутному становищі опинилася людина з тонким розумом і чуйним серцем, то, може, знала б, як з нього вибратися. Ми, на жаль, не отримали достатніх знань про світ взагалі, а тим паче про стосунки між чоловіком та жінкою. Колись батько ділився зі мною своїми міркуваннями щодо нашого майбутнього, наставляючи, як треба поводитися в тому чи іншому випадку, але нічого певного так і не сказав. Я навіть підозрюю, що він узагалі не хотів, щоб я жила звичайним для жінки життям. У такому разі що я можу вам відповісти? Щоправда, зізнаюся, що мене вельми турбує, як складеться доля сестри. Не хотіла б я бачити, як молодша за мене, приречена на жалюгідне існування, вона засихатиме, немов дерево в гірській глушині. Тільки от як краще розпорядитися її майбутнім?» — звірилася Ооїґімі, так стривожено зітхнувши, що Каору стало шкода її.

Звісно, дівчина поводилася по-дорослому, але хіба вона могла вирішити таке складне питання? Тож Каору звернувся по допомогу до пані Бен.

«Колись мене привело сюди бажання приготуватися до прийдешнього життя, — сказав він. — Але незадовго до смерті ваш пан, охоплений болісними турботами про своїх дочок, взяв з мене слово, що я не залишу їх напризволяще. Однак тепер вони виявляють таку дивну непоступливість, що здається, ніби і не збираються підкоритися останній волі батька. Цікаво, чому? Може, їхні думки зосереджені на комусь іншому? Ви, напевне, знаєте, що я, на відміну від моїх однолітків, завжди залишався байдужим до цього суєтного світу, але останнім часом, мабуть це пов’язано з попереднім народженням, відчуваю до старшої сестри незнайому мені досі приязнь. Здається, люди вже подейкують про нас, тож чи не краще змиритися і вчинити згідно зі звичаєм, як того бажав покійний батько? А, може, Ооїґімі вважає для себе негідним одруження з простим підданим, хоча у світі було чимало подібних прикладів. Я говорив вашій пані і про одруження принца Ніоу з молодшою сестрою, — зітхаючи, провадив далі Каору, — але її відмова погодитися на це, показує, що, можливо, у неї просто інші наміри. Словом, я хотів би зрозуміти...»

Невихована служниця, яких, на жаль, чимало у наші дні, могла б відповісти співрозмовникові зухвалою порадою, змішаною з лестощами, але, на щастя, пані Бен не належала до їхнього числа. Добре знаючи, що Ооїґімі не може розраховувати на кращого чоловіка, ніж Каору, вона, однак, сказала таке: «Мабуть, тому, що у дочок принца зроду особлива вдача, вони не думають про одруження так, як зазвичай інші жінки. Та й ми, жалюгідні служниці, ніколи, навіть за життя пана, не були впевнені у тому, що знайдеться дерево, під яким ми зможемо сховатися. Багато хто покинув цю садибу, не бажаючи пропадати в глушині. Пішли навіть ті, хто здавна був пов’язаний з родиною принца. А тепер нам і зовсім нема на що сподіватися. Ті, що залишилися, розмірковують лише над тим, як би вибратися звідси, а тим часом не пропускають нагоди поскаржитися на долю: «Принц був старомодною людиною і не бажав, щоб почалися пересуди про його благородних дочок через нерівний шлюб. Тому-то й не зважився зробити вибору. А тепер сестри залишилися без усякої опори, і, якщо їм доведеться скоритися законам світу, то тільки неосвічена, нездатна проникнути в душу речей людина наважиться їх осудити. Зрештою, хіба можна жити так, як вони? Навіть мандрівні монахи, що харчуються сосновою глицею, дбаючи про себе, вишукують власні шляхи служіння Будді». Такі негідні слова вони цілими днями нашіптують сестрам, бентежачи їхні юні серця. Ооїґімі не піддається їхнім вмовлянням, але її турбує майбутнє молодшої сестри. Приїжджаючи сюди, в гірську оселю, вже не перший рік і допомагаючи їм, ви стали для них близькою людиною, з якою можна обговорити до найдрібніших подробиць будь-яку справу. Зокрема й ту, яка стосується молодшої сестри, якщо ви справді захочете з нею одружитися. Я знаю, що молодша сестра отримує листи від принца Ніоу, але Ооїґімі не вважає його надійним для шлюбу».

«Я вислухав колись щире прохання принца про опіку над його дочками й вирішив, що перейматимусь обома однаково, поки житиму на цьому нетривкому, немов роса, світі, — відповів Каору. — Мені приємно чути добрі слова про мене вашої пані, але я не можу змінити свого почуття до неї, оскільки саме воно прив’язує мене до цього світу. І це не швидкоплинне захоплення і не випадкова примха. Я був би щасливий, якби міг віч-на-віч, а не через ширму, розмовляти з Ооїґімі про цей зрадливий світ, відкривати їй свої думки і почуття і дізнаватися про все, що в неї на душі. Я виростав один, без братів і сестер, без нікого, з ким міг би поділитися своїми радощами й болями. Я ховав на дні душі кожен щирий порив — радість чи смуток. А це так важко! О, якщо б я міг сподіватися на чиєсь співчуття... Високе становище Імператриці-дружини{178} не дозволяє відверто говорити з нею про все на світі. Стосунки з молодою принцесою з Третьої лінії, моєю матір’ю, підпорядковані певним обмеженням, і близькість з нею неможлива. Інші жінки ще менш доступні, я перед ними ніяковію і тримаюся на шанобливій відстані. Так, я справді самотній і не маю нікого, хто став би для мене розрадою. Я безнадійно незграбний і відлюдькуватий, щоб хоча б жартома з кимось загравати. А відкритися особі, яка заволоділа моїм серцем я тим паче не здатний. Я можу в душі дорікати їй, нарікати на її безсердечність, але ніколи не наважусь вголос сказати їй про це. О, я розумію, як це безглуздо, та все ж... Що стосується принца Ніоу, то чому б вам не довіритися мені? Адже я нікому не бажаю зла».

«Сестри самотні, а обидва юнаки такі чудові, то чого б їм не одружитися?..» — подумала стара служниця, але сказати це вголос посоромилася.

Каору затримався в гостях до вечора, сподіваючись залишитися в Удзі на ніч і поговорити з Ооїґімі. А от вона боялася цієї зустрічі, розуміючи, що його довго стримуване роздратування могло у будь-яку мить вирватися назовні. Однак відмовити йому в цьому вона також не сміла. Адже він так добре до них ставився...

Велівши відчинити двері молитовні і підкрутити ґніт у світильнику, Ооїґімі влаштувалася за завісою, доповнивши її ширмою. Зовні також стояв світильник, але Каору попросив загасити його, пославшись на свій втомлений і непривабливий вигляд, і приліг перед завісою. Служниці принесли гостеві плоди, просто, але зі смаком розкладені на тарілках, а його супутникам подали вино і вельми вишукану закуску. Всі вони розмістилися на галереї, а в покоях не залишилося нікого, хто міг би заважати задушевній розмові. Хоча Ооїґімі трималася церемонно, але говорила так приязно, що Каору, остаточно зачарований, насилу стримував хвилювання.

«Зовсім незначна перепона відділяє нас одне від одного, тож було б нерозумно пропустити таку нагоду», — потай думав він, але статечно розповідав їй про численні цікаві події у світі, варті, як йому здавалося, пильної уваги. Хоча Ооїґімі просила служниць не залишати її саму, але вони, напевне, вважаючи, що їй слід бути з гостем якомога приязнішою, знехтували її проханням і розійшлися хто куди, щоб влягтися спати. Навіть поправити ґніт у світильнику перед Буддою не було кому. Розгублена Ооїґімі тихенько покликала служниць, але ніхто не відгукнувся.

«О, я зараз недобре почуваюся... Тому хотіла б трохи відпочити, а на світанку повернутися до нашої розмови...» — сказала вона, видно, збираючись сховатися в глибині покоїв.

«А от у мене після довгої дороги в горах ще більше причин скаржитися на втому, але розмова з вами, ваш голос заспокоюють душу. Якщо ж ви залишите мене, я почуватимуся зовсім самотнім...» — сказав Каору і тихенько відсунув ширму.

Ооїґімі, наполовину сховавшись за завісою, нестямно обурилася тим, що Каору намагається затримати її: «От що, по-вашому, означає розмовляти без перепони! Не сподівалася такого від вас!» Розгнівана, вона здалася йому ще привабливішою.

«Оскільки ви не розумієте, що означає «розмовляти без перепони», — сказав Каору, — то я вирішив нарешті порозумітися з вами відверто. Насмілюся запитати: чого ви не сподівалися? Я готовий заприсягтися у вірності перед Буддою. А чому ви так боїтеся мене? Я ніколи нічим не ображав ваших почуттів. Мабуть, ніхто й уявити собі не може чогось такого... Бо світ ще не бачив дурня, схожого на мене, геть-чисто позбавленого здорового глузду...»

Коли, відкинувши з чола Ооїґімі волосся, що м’яко поблискувало у тьмяному світлі, він зазирнув їй в обличчя, то побачив, що її краса перевершує всі його сподівання.

«Дочки принца живуть цілком самотніми, — подумав Каору, — тож будь-який гульвіса міг би проникнути сюди, не зустрівши на своєму шляху жодної перешкоди. Та, як це не сумно, будь-хто інший на моєму місці зумів би добитися свого... » Може, йому і справді в майбутньому треба поводитися рішучіше, але зараз дівчина так гірко плакала, що Каору стало шкода її. «А чи не краще почекати? Може спробувати пізніше, коли її серце розм’якне...» — подумав він, намагаючись її втішити.

«Я так нерозсудливо довірилася вам, не здогадуючись про ваші справжні наміри! — нарікала вона. — А коли побачила, що ви знехтували жалобним одягом на мені, то зрозуміла, якою ж нікчемною здаюся у ваших очах. Зрештою, я сама в цьому винна, бо поводилася необережно. О, як же все це мене гнітить!» Вона була в розпачі від самої думки, що він несподівано побачив її в непривабливому жалобному вбранні.

«Якщо задумаюся над тим, чому ви так мене ненавидите, то не знаю, як виправдатися. Звичайно, колір ваших рукавів може бути такою причиною, але невже ви досі не переконалися в моїй відданості? Хіба можна сторонитися мене так, ніби це наша перша зустріч? Краще б ви так не робили», — сказав Каору і нарешті розповів докладно, як, починаючи з того давнього світанку, коли тихі звуки її кото вперше збурили його уяву, вона з нездоланною силою вабить його. Зізнання Каору ще більше збентежило Ооїґімі тим, що, виходить, його байдужість була вдаваною і всі ці роки він тільки й думав що про неї... Вона прилягла, відгородившись низькою ширмою від статуї Будди. В покоях плив запах священного курива, змішаний з ароматом квітів ясенця, і Каору, вірний ученню Будди більше від інших людей, мимоволі відчув докори сумління. «Хіба можна, піддаючись скороминущій примсі, домагатися від неї податливості всупереч первісному наміру ще до закінчення жалоби? — подумав він, намагаючись заспокоїтися. — Чи не краще почекати, поки її серце трохи розм’якне...»

Осінні ночі завжди навіюють смуток, особливо в такій місцевості, де високо в горах стогне вітер, а біля огорожі понуро дзвенять цикади. Каору говорив про те, який зрадливий цей світ, а Ооїґімі, справляючи приємне враження, час від часу відповідала. Зваживши, що співрозмовники нарешті досягли взаємної згоди, зморені дрімотою служниці віддалилися у внутрішні покої. Згадавши про батьків заповіт, Ооїґімі зовсім зажурилася. «Важко навіть уявити собі, скільки несподіваних прикрощів я зазнаю, якщо й далі житиму», — подумала вона зі сльозами на очах, які наче спішили з’єднатися з річкою Удзі...

Непомітно наблизився світанок. Супутники Каору покашлювали, кваплячи його, іржали коні. З цікавістю прислухаючись до цих звуків, Каору згадував почуті колись розповіді про мандрівників, які так само зупинялися де-інде на нічліг. Піднявши ґратчасте вікно з того боку, звідки в будинок проникали сонячні промені, він замилувався ранковим небом. Ооїґімі також підійшла до вікна. На листках папороті, що виросла на краю стріхи, одна за одною спалахували росинки. Неможливо було уявити собі пару, прекраснішу за Ооїґімі та Каору!

«О, як би хотів разом з вами завжди ось так милуватися місяцем і квітами й проводити час за розмовою про цей мінливий світ!» — ніжно сказав Каору, і дівчина, нарешті забувши про свої побоювання, відповіла: «Повірте, я щиро відкрила б вам свою душу, якби ви розмовляли зі мною через ширму, а не віч-на-віч у такому незавидному становищі».

А тим часом небо світлішало, і десь поруч залопотіли крилами птахи, готуючись до польоту. Вдалині залунав дзвін, сповіщаючи настання ранку.

«Може, краще вам піти, поки ще темно? А то мені незручно...» — сказала Ооїґімі вкрай сором’язливо.

«Але ж я не можу піти так рано по вкритій росою траві, бо люди подумають, ніби між нами сталося щось погане. Може, краще нам поводитися, як звичайне подружжя і не показувати особливості нашого зв’язку. Повірте, я ніколи не завдам вам шкоди. Не будьте ж такими жорстокими, а постарайтеся зрозуміти й пожаліти мене», — відповів Каору.

Помітивши, що він і справді не збирається йти, Ооїґімі вельми розгубилася.

«Добре, нехай відтепер буде по-вашому, — погодилася вона, — але ще сьогодні вранці все ж зробіть так, як я прошу». Ооїґімі була у відчаї.

«О, яка ж ви безжальна! Я ще ніколи не розлучався вдосвіта, тому боюся заблукати в тумані», — зітхав він. Десь закукурікав півень, і Каору мимоволі згадав про столицю.

«З багатоголоссям звуків — Співу птахів і шуму річки, — Що чари гір дають відчути, Настав світанок І журбою наповнив душу...» —

сказав він, а дівчина відповіла:

«Колись я думала, Що в глушині гірській І пташиних голосів не чути навіть, Та прикрощі життєві І до нас прийшли...»

Провівши Ооїґімі до входу у внутрішні покої, Каору ви­йшов через дверцята, якими вчора ввечері заходив, і ліг, але ніяк не міг заснути. Все ще не готовий попрощатися з нею, він подумав, що не міг би досі тривалий час бути таким спокійним, якби і раніше його почуття до Ооїґімі були таким ж сильними, як тепер. Тож думати про повернення до столиці він уважав передчасним.

Ооїґімі довго не лягала, соромлячись того, що про неї думають служниці. «Гірка доля випадає жінці, яка втратила батьків і з ними їхню підтримку, — думала вона. — Та й служниці скористаються моїм скрутним становищем і на свій розсуд спробують видати мене за людину, яка не принесе мені нічого, крім страждань... Я не відчуваю неприязні до Каору, тим паче що покійний батько не раз казав, що без вагань дав би свою згоду на наше одруження. Але ні, я не готова змінювати свого життя, а була б дуже рада, якби вдалося знайти когось доброго до пари молодшій сестрі, набагато красивішій за мене. Чому б їй не виконати того, що було призначено мені? І тоді я щиро б їй допомагала... Тільки от хто подбає про мене саму?.. Якби Каору був пересічною людиною, то після тривалого знайомства я, може, погодилася б вийти за нього. Але ж він займає надто високе становище у світі, щоб я могла думати про шлюб з ним. Ні, краще нехай усе залишиться по-старому».

Проплакавши навзрид до ранку, Ооїґімі, вкрай знеможена, пройшла у внутрішні покої і лягла поруч із молодшою сестрою. Стривожена незвичним перешіптуванням служниць, Нака-но кімі, зрадівши старшій сестрі, накинула їй на плечі свій нічний одяг і відразу відчула аромат, який міг належати тільки Каору. «Значить, це правда», — подумала вона, згадавши сторожа, який колись не знав, куди й подітися від цього запаху, але, жаліючи сестру, ні про що не розпитувала і вдала, що спить. Каору покликав до себе стару Бен і довго розмовляв з нею. Потім, залишивши для Ооїґімі короткого листа, який навмисне не містив жодного натяку на ніжні почуття, поїхав.

«Хоча я жартома підтримала розмову про потрійний вузол, сестра могла подумати, що я не проти скоротити відстань між нами до одного хіро{179}», — думала Ооїґімі, згораючи від сорому, а тому, пославшись на погане самопочуття, весь день залишалася в своїх покоях.

«Але ж невдовзі треба справляти поминальну службу, — ремствували служниці. — А хто, крім вас, за всім догляне? Зараз не час хворіти».

Нака-но кімі, скінчивши плести шнури для мішечків з пахощами, прийшла до сестри. «Не знаю, як прив’язати прикрасу потрійним вузлом», — поскаржилася вона. Дочекавшись темряви, Ооїґімі встала, щоб допомогти їй. Саме тоді принесли листа від Каору, але вона, пославшись на нездоров’я, доручила написати відповідь служницям.

«Куди ж це годиться! — бурчали вони позаочі. — Вона поводиться наче мала дитина».

Скінчився час жалоби, і, скидаючи старе вбрання, сестри подумали, що зовсім швидко промайнули дні й місяці, хоча вони не сподівалися пережити батька навіть на одну мить. Нарікаючи на свою злощасну долю, вони так обливалися слізьми, що було боляче на них дивитися. Знявши чорне вбрання, що стало для них звичним протягом багатьох місяців, сестри одяглися у світло-сіре, яке виявилося їм до лиця! Особливо гарною була Нака-но кімі, краса якої на той час досягла повного розквіту. Ооїґімі дбала про те, щоб волосся молодшої сестри було завжди ретельно помите й причесане, і, милуючись нею, вона забувала про свої злигодні. «О, якби вдалося зблизити її з Каору! — мріяла вона. — Хіба він встоїть перед її красою?» Не маючи поряд нікого, кому могла б довірити опіку над сестрою, Ооїґімі сама, як мати, доглядала за нею.

Так і не дочекавшись дев’ятого місяця, коли сестри мали зняти жалобне вбрання, яке для нього було прикрою перешкодою, Каору, вибравши сприятливий день, знову приїхав до Удзі. Він одразу послав Ооїґімі записку, просячи дозволу зустрітися з нею, але вона відповіла відмовою, пославшись на нездоров’я.

«Я не сподівався, що ви такі немилосердні, — написав він. — Подумайте, що казатимуть служниці?»

«Скінчився гіркий час жалоби, але моє серце так і не знайшло спокою, — відповіла вона. — Мені так тяжко, що не можу й говорити з вами...»

Ображений її відмовою, Каору покликав до себе на розмову пані Бен. Оскільки служниці, нарікаючи на свою злощасну долю, покладали надію тільки на Каору, то, понад усе на світі бажаючи, щоб їхня пані переїхала в іншу, гідну її звання оселю, змовилися провести гостя в її покої.

Хоча Ооїґімі не знала, що саме вони задумали, але вирішила бути насторожі. «Каору наблизив до себе Бен, — думала вона, — і так її з кожним днем приручає, що вона ні перед чим не зупиниться, аби догодити йому. Навіть у старовинних повістях не буває так, щоб жінка сама була причиною якоїсь події. Дуже багато залежить від її служниць, яким не можна довіряти. Зрештою, якщо Каору вперто наполягатиме, я запропоную йому замість себе молодшу сестру. Він ніколи не залишить жінку, з якою пов’яже його доля, навіть якщо вона не виправдає його очікувань. До того ж сестра така гарна, що, побачивши її, він одразу забуде про мене. Щоправда, досі він не приділяв їй ніякої уваги, бо, напевне, просто боявся стати об’єктом людських пересудів».

Усвідомлюючи, що, потаємно задумавши видати Нака-но кімі за Каору, вона образить її, Ооїґімі вирішила заздалегідь поговорити з нею. «Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — почала вона, — як батько заповідав, щоб ми не вчинили чогось легковажного й не стали посміховиськом у світі, навіть якщо заради цього нам доведеться прожити все життя на самоті. Ми винні вже тому, що змалку були путами на його ногах і заважали йому знайти душевний спокій. Тому зараз я вважаю, що нам треба виконати хоча б його останню волю. Правду кажучи, мене анітрохи не лякає самотність, але вже набридли постійні докори служниць щодо моєї надмірної впертості. Однак я можу з ними погодитися у тому, що не маю права разом із собою прирікати і вас на безпросвітне існування. Тож якби я могла принаймні забезпечити вам гідне становище у світі, знайшовши вам надійного чоловіка, то вважала б, що більшого мені не треба».

«А хіба батько радив лише вам не виходити заміж? — невдоволено заперечила Нака-но кімі, не зовсім розуміючи, що має на увазі сестра. — По-моєму, він більше переживав за мене через мою недосвідченість. А тому я гадаю, що ми не почуватимемося самотніми, якщо залишимося жити разом».

«Треба визнати, що вона має рацію», — подумала Ооїґімі. «Ой, та ви пробачте, просто служниці геть збили з пантелику своїми безглуздими вигадками про мою впертість...» — сказала вона і замовкла.

Хоча вже стемніло, але Каору не поспішав їхати. Ооїґімі через це занепокоїлася: «Цікаво, що він задумав?» Увійшла Бен з листом від гостя і почала дорікати їй за жорстокість, яка, на її думку, не мала виправдання. Але дівчина лише мовчки зітхала. «Що мені робити? — думала вона. — Якби я мала батька або матір, то жила б за їхніми порадами згідно з людськими звичаями — не виходила б заміж за власним розсудом і приховувала б невдачі подружнього життя... Але самовпевнені служниці переконані в тому, що одруження з Каору — найкраще, на що я можу розраховувати. Та чи правда це? Боюся, що вони й самі не дуже добре знаються на життєвих справах і навмання хапаються за першу-ліпшу нагоду...»

Хоча служниці, здавалося, готові були силоміць тягти її до Каору, але обурена і розгнівана Ооїґімі холоднокровно слухала їхні докори і вперто мовчала. Молодша сестра, завжди і в усьому згодна зі старшою, на жаль, була ще недосвідченою і не могла нічого їй порадити. Тому Ооїґімі, нарікаючи на сумну долю, намагалася не виходити зі своїх покоїв. «Може, вже час переодягтися у світліше вбрання?» — уперто наполягали всі служниці, видно спонукувані нездоланним таємним прагненням поєднати її з Каору, і вона відчула, ніби в цій малій оселі їй уже не вдасться сховатися.

А от Каору сподівався досягти свого без допомоги служниць, тобто так, щоб ніхто не знав, коли все почалося. «Якщо ваша пані не погодиться прийняти мене тепер, я готовий чекати скільки завгодно», — казав він, але служниці, видно, були іншої думки. Вони безсоромно перешіптувалися, явно не бажаючи розлучатися зі своїми потаємними надіями, але при цьому — чи то через їхню дурість, чи то старість — їхні хитрощі справляли вельми жалюгідне враження.

Ооїґімі,опинившись у досить скрутному становищі, одного разу, коли до неї зайшла Бен, промовила: «Батько завжди вважав Каору людиною рідкісних чеснот. Як ви знаєте, всі ці роки після смерті батька ми жили, повністю покладаючись на нього, і поводилися з ним украй довірливо. На жаль, останнім часом нещодавно, несподівано для нас, він різко змінився і за кожної нагоди висловлює своє невдоволення, ставлячи мене тим самим у вкрай незручне становище. Якби я була схожа на інших жінок і бажала б собі звичайної долі заміжньої жінки, то навряд чи опиралася б його домаганням. Але такі думки завжди були мені чужі, і його небажання зрозуміти це доводить мене до розпачу. Однак мені несила спокійно дивитися, як безцільно минає молодість сестри. Я терплю життя у цій глушині тільки задля того, щоб допомагати сестрі. Якщо пан Каору справді пам’ятає свою обіцянку батькові, то чому б йому не звернути увагу саме на неї? Зовні ми не дуже схожі, але думаємо однаково, тож якщо пан Каору це зробить, то йому належатимуть серця нас обох. Будь ласка, передайте йому мої слова».

Насилу гамуючи свою сором’язливість, Ооїґімі висловила все, що лежало в неї на душі, і Бен була щиро зворушена. «Повірте, я добре розумію ваші почуття, — сказала вона, — і сама не раз намагалася все це пояснити панові Каору, але він і слухати нічого не хоче. Він думає тільки про вас, і ніхто інший йому не потрібен. Крім того, може, він боїться образити принца Ніоу, якого, на його думку, треба залучити до турботи про Нака-но кімі. Зрештою, у такому разі вам обом буде добре. Адже навіть живим батькам рідко вдається краще влаштувати життя своїх дочок. Пробачте за зухвалість, але відтоді, як ви залишилися без усякої опори, я з тривогою не перестаю турбуватися вашим майбутнім. Передбачити його важко, але мені здається, що пропозиція пана Каору відкриває щасливі можливості для вас обох. Я впевнена, що ви не порушите останньої волі батька, але не забувайте, що він застерігав вас від шлюбу, несумісного з вашим високим званням, і часто казав, що був би щасливий бачити вас дружиною гідної людини. Я чула про багатьох жінок різного стану — високого і низького, — які, втративши надійну опору в світі, були приречені на жалюгідне існування. На жаль, таке трапляється досить часто, і ніхто не осуджує їх за це. А от вашої прихильності домагається людина рідкісних чеснот... Подумайте самі, якщо ви відкинете його і, виконуючи свій давній намір постригтися в монахині, підете на шлях служіння Будді, то чи зможете прогодуватися, як безсмертні святі, хмарами й туманами?»

Ооїґімі неохоче вислухала красномовство пані Бен, а потім відвернулася і лягла долілиць. Поруч з нею, співчутливо зітхаючи, влаштувалася і Нака-но кімі. Звісно, Ооїґімі розуміла, яка небезпека їй загрожує. Хоча вона не довіряла Бен, але і вдіяти нічого не могла. На жаль, у такому малому будинку ніде було й сховатися. Зрештою, накинувши на сестру красиве м’яке вбрання, вона лягла трохи віддалік, бо все ще було досить тепло.

Стара Бен передала гостеві все, що сказала Ооїґімі. «Чому це вона перейнялася такою огидою до світу? — здивувався Каору. — Мабуть, виростаючи під опікою батька-відлюдника, вона збагнула марноту людських помислів». Але чи міг він засуджувати її за зарозумілість, якщо відчував до неї таку духовну близькість?

«Отже, ваша пані більше не хоче розмовляти зі мною навіть через завісу? — спитав він. — Та, може, сьогодні ви все-таки проведете мене в її спочивальню?»

І от Бен, заручившись підтримкою кількох спільниць, а решту пославши спати, взялася виконувати його прохання. Коли зовсім стемніло, здійнявся сильний вітер і заскрипіли старі ґратчасті вікна. Врахувавши, що у такому шумі ніхто нічого не почує, Бен тихо провела Каору в спочивальню. Хоча її турбувало, що, як завжди, сестри спали разом, але вона не посміла просити їх лягти цієї ночі окремо, сподіваючись, що Каору, досить добре їх знаючи, відрізнить одну від одної. Однак Ооїґімі, лежачи без сну, раптом почула наближення чиїхось кроків, тупіт людських ніг і, мерщій підхопившись, зникла за завісами. Молодша сестра в цей час безтурботно спала. Боячись того, що може статися із сестрою, залишеною напризволяще, Ооїґімі вже не могла повернутися і, тремтячи всім тілом, стежила, що буде далі. І от у тьмяному вогні світильника вона побачила постать чоловіка, який, звичним рухом піднявши нижній край переносної завіси, увійшов у спочивальню. Охоплена страхом за сестру, Ооїґімі, однак, не виходила із свого укриття — вузької щілини між стіною і ширмою. «Її дратувала сама розмова про одруження з Каору, а тепер вона ще більше відцурається мене, — думала вона. — А все через те, що ми залишилися самі, без надійної опори». І Ооїґімі з тугою згадала той вечір, коли, немов учора, попрощавшись з ними, батько вирушив до гірського монастиря.

Побачивши, що дівчина спить сама, Каору зрадів, що Бен усе так спритно влаштувала. На радощах від того, що на нього чекає Ооїґімі, його серце спочатку шалено закалатало, але вже наступної миті він зрозумів, що перед ним зовсім інша дівчина, щоправда, навіть трохи гарніша, ніж Ооїґімі. А тим часом Нака-но кімі прокинулась і здригнулася від переляку. Було видно, що вона нічого такого не очікувала. Її розгублений вигляд викликав співчуття у серці Каору, але найбільше його обурила жорстокість старшої сестри, яка зіграла з ним такий злий жарт. Хоча Нака-но кімі не була для нього зовсім сторонньою людиною, але він пожалкував, що вона не та, яка йому до вподоби. Він не вірив, що Ооїґімі гребує ним, а тому вирішив залишитися на ніч тут і подивитися, що буде далі. Зрештою, якщо йому судилося від попереднього народження і справді поєднатися з молодшою, то він не буде проти, адже вона — не чужа людина, а рідна сестра Ооїґімі... І Каору провів цю ніч за лагідною розмовою з дівчиною так само, як колись з її старшою сестрою.

Вранці старі служниці, впевнені в тому, що все сталося за їхнім задумом, запитували: «А куди це зникла Нака-но кімі? От цікаво!..» І додавали: «Зрештою, нічого поганого з нею не сталося».

«А який же гарний пан Каору! Як подивишся на нього, зморшки на твоєму обличчі розгладжуються. Про кращого чоловіка годі й мріяти! І чого це Ооїґімі цурається його?.. Може, як кажуть люди, страшний дух у неї вселився?» — незадоволено бурчали одні беззубими ротами.

«Не треба так казати! — заперечували інші. — До чого тут духи? Просто вона виростала далеко від людей, у глушині, і досі ніхто не навчив її, як поводитися з чоловіками. Тому-то і боїться...Нічого, з часом звикне до нього і по­любить».

«Та скоріше б вони дійшли згоди!..» — сказали служниці й, влігшись, одразу гучно захропіли.

Хоча цього разу тривалість осінньої ночі не «залежала від того, кого зустрів»{180}, проте Каору здалося, що світанок настав навдивовижу швидко. Він уже не був певен, яка з сестер подобалася йому більше, і, милуючись красою молодшої, невдоволений тим, що не досяг того, чого спочатку прагнув, сказав: «Не забувайте мене! І не наслідуйте своєї безсердечної сестриці». Пообіцявши відвідати її знову, Каору вийшов. Усе, що сталося вночі, здавалося йому дивним сном, але, сподіваючись урешті-решт порозумітися з Ооїґімі, він заспокоївся і ліг у відведеній йому кімнаті.

Бен зайшла в покої сестер. «Що за дивина? Куди ділася Нака-но кімі?» — запитала вона. Нака-но кімі лежала, готова від сорому провалитися крізь землю від згадки про минулу ніч. Адже вона ніколи не думала про Каору... Але згадавши вчорашню розмову із сестрою зрозуміла, що, на жаль, все це затіяла саме Ооїґімі.

Коли ж вранішнє сонце нарешті осяяло покої, Ооїґімі, немов цвіркун, вилізла зі свого сховку між ширмою та стіною, але, почуваючись винуватою перед нещасною сестрою, не могла й слова висловити. Мовчала і Нака-но кімі. «Який жах! Тепер, коли він нас обох побачив, ми перестали бути для нього таємничими, — бідкалася Ооїґімі. — Надалі треба поводитися обережніше».

Тим часом стара Бен, прийшовши до гостя і дізнавшись від нього про новий впертий вчинок Ооїґімі, поспівчувала йому, ледь стримуючи обурення такою жорстокістю.

«Ваша пані й досі ставилася до мене прохолодно, але я все-таки втішав себе слабкою надією, — скаржився Каору. — А от учора я зазнав такого приниження, що був готовий втопитися у річці. Та коли згадав про те, як їхній батько сумував, розлучаючись з ними, то вирішив, що, попри все, не залишу їх. Я більше не докучатиму жодній з них, але завданої мені вчорашньої образи ніколи не забуду. Видно, ваша пані ввіддає перевагу принцові Ніоу, який закидав сестер численними листам. Зрештою, в цьому немає нічого дивного, адже жінки вибирають того, хто посідає вище становище у світі, а такими, як я, нехтують. У всякому разі, тепер мені буде соромно приїжджати сюди знову й з’являтися на очі жінкам. Тож не розповідайте нікому цієї безглуздої історії, що сталася зі мною». І вкрай розгніваний, Каору поїхав раніше, ніж звичайно.

«Ой, як шкода їх обох!» — перешіптувалися служниці.

«Що ж тепер буде? А що, як Каору відвернеться і від сестри? Як жахливо, коли нерозсудливі служниці втручаються в чужі справи...» — з тягарем вини на серці думала Ооїґімі. І саме тоді прийшов лист від Каору. Як це не дивно, Ооїґімі зраділа йому більше, ніж звичайно. Немов забувши, що вже настала осінь, Каору прикріпив лист до зеленої гілки, на якій листя почервоніло тільки з одного боку:

«О, володарко гір, Що двома кольорами{181} Гілку одну зафарбувала, Хотів би я знати, Який з них яскравіший?»

Лист був коротким, без особливих нарікань, у вигляді згорнутого аркуша паперу, а тому Ооїґімі, подумавши, що Каору, здається, вдає, ніби нічого не сталося, мимоволі захвилювалася. А тим часом настирливі служниці квапили з відповіддю. Оскільки вона не наважилася просити сестру, то врешті-решт відповіла сама:

«Хоч я не знаю, Як гір володарка, Малює листя, Та, здається, яскравішим Стає те листя, що змінило колір{182}».

Вона писала так, ніби нічого не трапилося, настільки прекрасним почерком, що від гніву Каору не залишилося й сліду.

«Хоча вона не раз натякала, що готова віддати мені сестру, кажучи, що зовні вони не дуже схожі, але однаково думають, — згадував Каору, — але, втративши надію вмовити мене до цього, зважилася на відчайдушний вчорашній крок. Однак її зусилля виявилися марними, бо не змінили мого наміру. Гадаю, тепер я остаточно втратив її довіру і більше не маю на що сподіватися. Навіть стара Бен, моя колишня спільниця, зневажатиме мене. Не можна було піддаватися спокусі й закохуватися в Ооїґімі. Адже я не збирався прив’язуватися до цього суєтного світу, а, проявивши малодушність, цілком заслуговую того, щоб з мене сміялися люди, немов із звичайнісінького гульвіси, що знову і знову, «як човник на веслах...»{183}, повертається до сестер».

Всю ніч Каору провів у роздумах, а вранці, коли в прекрасному небі ще виднів досвітній місяць, вирушив до принца Ніоу. Відтоді, як згорів материн будинок на Третій лінії, Каору переїхав на Шосту лінію, по сусідству з принцом, який завжди радів його частим відвідинам. Садиба принца Ніоу вражала розкішшю: пишним садом перед будинком, де навіть найпростіші квіти, трави і дерева здавалися вишуканішими, ніж деінде, а в струмках відбивався місяць, немов на картині. Як Каору і сподівався, принц не спав. Коли вітер доніс до принца яскраві пахощі, які засвідчили про прихід Каору, він поспішив переодягнутися в носі й вийшов назустріч гостю.

Каору дійшов до середини сходів, а принц, навіть не запросивши його піднятися нагору, зупинився біля поруччя, щоб відразу почати розмову про все на світі. Звичайно, принц Ніоу згадав і про гірську оселю сестер, не забувши при цьому висловити Каору своє невдоволення його посередництвом. «А хіба мені більше пощастило? — подумав той. — І чого він нарікає?» Однак Каору розумів, що, якби залицяння принца до Нака-но кімі увінчалися успіхом, то його стосунки з Ооїґімі, напевне, налагодилися б, а тому з більшим, ніж звичайно, запалом узявся міркувати про те, як допомогти принцові.

З наближенням світанку все навколо потонуло в холодному густому тумані, в якому зник і місяць і під деревами потемніло. Мабуть, згадавши сумну оселю в Удзі, принц попросив: «Наступного разу обов’язкового візьміть мене із собою». А оскільки Каору не квапився з відповіддю, то принц жартівливо додав:

«Навіщо ви, як скнара, Просторий луг Мотузкою обгородили? Невже для того, щоб “дівоча квітка{184}” Дісталась тільки вам?..» «Густий туман Огорнув уранці луг, Де цвіте «дівоча квітка». Її побачить лише той, Хто серце їй своє віддасть», —

з помітним докором відповів Каору.

«Ну який ви занудливий...» — розсердився принц.

Принц Ніоу вже давно ось так натякав, щоб Каору познайомив його з Нака-но кімі, але той побоювався, що вона йому не сподобається. А от тепер, після минулої ночі, він переконався, що її бездоганна краса та приязна вдача не розчарує принца. І хоча Каору було важко противитися таємному задуму Ооїґімі, він не міг змінити свого уподобання їй на догоду. А от якщо молодшу сестру віддати принцові, ніхто не посміє йому докоряти. Однак принц, не здогадуючись про такі наміри Каору, не переставав нарікати на його безсердечність через те, що той, мовляв, обох сестер приберігає для себе.

«Ваше, як завжди, легковажне ставлення може обернутися для дівчини новими стражданнями», — сказав Каору по-батьківському повчальним тоном.

«Гаразд, поживемо — побачимо. Запевняю вас, що я ще ніколи так не закохувався», — цілком серйозно відповів принц.

«Однак поки що я не бачу, щоб вони йшли вам назустріч. А тому, гадаю, мені випало нелегке завдання, як вам допомогти», — сказав Каору, не забувши надати йому найдокладніших порад щодо прибуття в Удзі.

Зваживши, що двадцять восьмий день, останній день свята Хіґан{185}, сприятливий для цієї мети, Каору нишком підготувався і повіз принца в гори. А треба сказати, що зробити це було непросто, бо якби Імператриця-дружина{186} дізналася про цю поїздку, то, напевне, заборонила б їм їхати. Але принц палав таким гарячим бажанням зустрітися з Нака-но кімі, що Каору довелося зберігати цей намір у таємниці якомога надійніше. Оскільки переправлятися на протилежний берег річки було небезпечно, а зупинятися на нічліг в розкішній садибі Лівого міністра Каору не хотів, то, залишивши принца в домі управителя найближчого свого маєтку, він поїхав далі сам. Зрештою, їх ніхто б і не помітив, але Каору побоювався, що біля воріт садиби вони натраплять на сторожа, зайвого свідка.

Служниці, як звичайно, зраділи гостю. «Пан Каору приїхав!..» — заметушилися вони, влаштовуючи його якомога зручніше. Сестер поява Каору вельми спантеличила. «Хіба я не дала йому зрозуміти, що свої думки має звернути на Нака-но кімі?» — подумала Ооїґімі. А Нака-но кімі знала, що Каору закоханий у старшу сестру й нічим не переймалася, однак після тієї ночі, яка справила на неї неприємне враження, вона втратила до неї довіру і почала остерігатися її. Тепер сестри спілкувалися тільки через служниць, і ті стурбовано запитували: «І до чого все це приведе?»

Під покровом ночі Каору провів принца на коні до оселі сестер і покликав стару Бен. «Мені обов’язково треба поговорити з Ооїґімі, — сказав він. — Не зважаючи на те, як ганебно вона повелася зі мною, я не хотів би остаточно розпрощатися з нею. А ви не могли б провести мене туди, де я був минулого разу?»

Каору говорив так щиро, що, подумавши: «Хіба не все одно, до кого із сестер його вести?» — Бен вирушила до Ооїґімі. Вислухавши її і полегшено зітхнувши: «Значить, він змінив своє уподобання...» — Ооїґімі веліла впустити Каору, замкнувши перегородку до себе, а двері до покоїв молодшої сестри залишивши відчиненими.

«Мені треба поговорити з вами, — сказав Каору. — Але я не хочу голосно кричати, а тому розсуньте трохи перегородки. Не ставте мене в незручне становище».

«Та я і так добре чую», — відповіла Ооїґімі, відмовившись розсувати перегородки. «Може, він хоче подякувати за те, що я спонукала його змінити свій намір? — подумала вона водночас. — Адже тепер його серце належить іншій. Крім того, це не перша наша зустріч... Краще бути з ним приязнішою, не псувати йому настрою, а коли настане ніч...» Але як тільки Ооїґімі наблизилася до перегородки, Каору, просунувши руку крізь щілину в ній, схопив її за рукав і притягнув до себе, обсипаючи докорами. «Ой, що він робить? Навіщо я послухалася його?» — жахнулася Ооїґімі, але відразу стала вмовляти Каору не нехтувати її молодшою сестрою.

А тим часом принц Ніоу, як учив Каору, наблизився до дверцят, що вели в покої молодшої сестри, і тихенько постукав по них віялом. До нього вийшла Бен і повела за собою так упевнено, що принц подумав: «Мабуть, вона вже не раз раніше когось сюди водила». Ооїґімі, ні про що не здогадуючись, думала лише про те, як відпровадити Каору до молодшої сестри. А Каору, задоволений тим, що його задум вдався, водночас почувався винним, думаючи, що ніколи не зможе виправдатися за нього перед Ооїґімі.

«Принц Ніоу так причепився до мене, що я не міг його спекатися, — сказав Каору. — І от зараз він у вашому домі. Мабуть, нишком проникнув у покої вашої сестри завдяки підтримці однієї кмітливої особи. А я, як бачите, залишився ні з чим, і, напевне, стану посміховиськом».

Від такої несподіванки в Ооїґімі аж потемніло в очах. «Я ніколи не сподівалася від вас такого ганебного вчинку і заслуговую зневаги за свою легковірну необачність!» — гірко каялася вона.

«Тепер уже пізно про це говорити, — відповів Каору. — Якщо мої вибачення вас не задовольняють, то можете мене вдарити або ущипнути. Мабуть, високе становище принца вабило вас більше, але, на жаль, доля розпорядилася по-своєму так, що принц захопився іншою. Я щиро співчуваю вам, але і ви зрозумійте, що моє серце розривається від болю через вашу байдужість до мене.... Тепер вам доведеться таки змиритися з долею. Бо хоч би як міцно була замкнена ця перегородка, ніхто із служниць не повірить у цнотливість наших стосунків. І хіба принц Ніоу, якого я привів сюди, може уявити собі, що ми вдвох проведемо ніч в самих лише безрадісних зітханнях?»

Остерігаючись, щоб він не зламав перегородки, Ооїґімі, попри своє обурення, знову спробувала заспокоїти його. «Оскільки доля, про яку ви згадали, незбагненна, — сказала вона, — то і я нічого не знаю про неї. На жаль, і про те, що чекає мене в майбутньому, я не здогадуюся, «і тільки гіркі сльози, що з очей ллються, усе переді мною заслоняють»{187}. Немов у страшному сні, я намагаюсь, але не можу уявити, що ви збираєтеся робити. Якщо в майбутньому хтось про все це розповідатиме, то вважатиме прикладом несосвітенної дурості, яких немало описано у старовинних повістях. Хотіла б я знати, як поставився до вашого задуму сам принц? Прошу вас, більше не завдавайте нам таких страждань. Якщо я, всупереч бажанню, все-таки затримаюся на цьому світі ще на деякий час, ми повернемося до нашої розмови... Але тепер, коли я зовсім знесиліла, а темрява заслонила очі, мені треба відпочити. Відпустіть мене».

Розсудливість, з якою Ооїґімі висловлювала свої скарги, бентежила й водночас захоплювала Каору. «О, моя люба! — відповів він. — Досі я безприкладно підкорявся вашим бажанням, як жоден дурень на світі. Але, що б я не робив, ваше серце не розм’якло. Тож навіщо мені жити? Невже ми не можемо поговорити хоча б через перегородку? Прошу вас, не полишайте мене так швидко!»

Він відпустив її рукав, і Ооїґімі одразу відсунулася, але не пішла звідти. Цього було досить, щоб Каору відчув полегшення. «Я буду щасливий навіть просидіти так усю ніч, знаючи, що ви поруч», — сказав він. До самого світанку Каору не склепив очей, прислухаючись до клекоту води в річці і, немов фазан, здригаючись від завивання нічного вітру.

Коли нарешті надворі почало світати, пролунав, як завжди о цій порі, храмовий дзвін. Оскільки принц, здавалось, не збирався вставати, то невдоволеному Каору, хоч-не-хоч довелося його будити.

«Чого ж, Дорогу іншому вказавши, Натомість мушу Я блукати туманом досвітнім Із невдоволенням в душі?

Невже щось подібне вже з кимось траплялось?» — спитав Каору.

«Краще б вам, Що з волі власної блукаєте, Подумати про те, В яку безодню Закинули ви наші душі...» —

ледве чутно відповіла Ооїґімі, і Каору стало ще важче розлучатися з нею. «О, невже ви відцуралися від мене? Я цього не витримаю...» — поскаржився він.

А тим часом надворі посвітлішало, і з покоїв, в які він проник вчора ввечері, з’явився принц. Кожний його плавний рух розповсюджував солодкі пахощі, якими був просочений його одяг і які, поширюючись домом, надавали йому ще більшої вишуканості. Побачивши його, старі служниці губилися в здогадах, але намагалися втішати себе сподіванням, що Каору нічого поганого не придумав би.

Обидва юнаки поспішили виїхати ще затемна. Дорога додому здавалася набагато довшою, ніж сюди, а принц Ніоу засмутився через те, що вже відтепер йому буде нелегко їздити в Удзі, і страждав від самої лише думки, що змушений буде проводити ночі без коханої Нака-но кімі. Повернулися вони до столиці рано вранці, коли всі ще спали, і, під’їхавши до галереї, поспішили сховатися у внутрішніх покоях, з посмішками озираючись на свої карети, які, із запнутими фіранками, скидалися на жіночі. «По-моєму, це був вдалий спосіб залицяння», — сказав Каору, промовчавши, яким неуспішним посередником він виявився сам для себе. По приїзду принц негайно послав традиційного ранкового листа своїй нареченій.

В той самий час у гірській оселі панувала розгубленість. Те, що сталося вночі, здавалося сестрам кошмарним сном. Нака-но кімі сердилась і не хотіла навіть дивитися на сестру — мовляв, усе це вона задумала, навіть натяком її не попередивши. Ооїґімі також мовчала, бо не знаходила слів для свого виправдання, і з гіркотою визнавала, що для обурення молодша сестра таки має підстави. «Що сталося?» — дивувалися служниці, заглядаючи в очі сестрам, але на байдужому обличчі Ооїґімі, якій вони звикли довіряти, нічого не можна було прочитали. Розгорнувши листа, Ооїґімі простягнула його сестрі, але та навіть не підвелася. А гонець тим часом почав нарікати: «Я не можу так довго чекати...»

«Хіба я не люблю Вас, Як ніхто на світі, Якщо крізь хащі росяні Крутою стежкою У гори пробивався?» —

написав принц. Колись листи, написані його вправною рукою, вражали Ооїґімі вишуканістю, а от тепер викликали в неї тривогу. Відповідати замість сестри вона вважала недоречним, тож врешті-решт відповідь написала сама Нака-но кімі, щоправда скориставшись підказками про те, як це краще зробити. Гінцеві подарували хосонаґа кольору айстри і тришарові хакама. Побачивши його збентеження, служниці зв’язали дари у вузол і передали їх його супутникові, простому хлопчику-слузі, якого принц завжди посилав в Удзі, вважаючи, що той залишиться непоміченим. Принц понад усе на світі боявся розголосу і, побачивши такі щедрі дари, які свідчили про його таємне одруження з Нака-но кімі, занепокоївся. «Напевне, не обійшлося без тієї кмітливої старої служниці», — подумав він.

Принц попросив Каору стати його провідником і наступного разу, але той відмовився, посилаючись на те, що його, мовляв, чекають сьогодні у палаці Рейдзея. «Схоже, він знову знайшов привід, щоб показати свою байдужість до мирських справ» — нарікав невдоволений принц.

А тим часом Ооїґімі зрозуміла, що після цього, хоч і непогодженого з нею, одруження з сестрою, вона вже не може нехтувати принцом. Тож не зважаючи на те, що в їхній оселі не знайшлося нічого пристойного, що можна було б назвати оздобленням, вона зуміла таки скромно прикрасити покої сестри до приїзду принца. А коли повідомили про його прибуття після довгої подорожі, то вона зловила себе на думці, що зраділа цьому.

Нака-но кімі, сама не своя, дозволила Ооїґімі причепурити її, а та, помітивши, що рукава темно-червоного вбрання сестри наскрізь промокли, не втрималась і також розплакалася. «Я не знаю, чи ще довго житиму на цьому світі, — казала вона, розчісуючи сестрі волосся, — але хвилює мене лише одне — ваше майбутнє. Я розумію, як вам набридли служниці з їхніми розмовами про те, що вам пощастило. Зрештою, вони прожили чимало років і багато чого пізнали у світі. Мабуть, вони таки мають рацію. Адже я, без жодного життєвого досвіду, не маю права прирікати вас на сумне самотнє життя. Але повірте, для мене було повною несподіванкою усе, що недавно трапилося. Недарма, видно, люди кажуть: «Від долі не втечеш». О, ви навіть не уявляєте, як мені тяжко! Коли ви трохи заспокоїтеся, я все вам поясню. Не гнівайтеся на мене. Не обтяжуйте свою душу несправедливими докорами невинній людині...» Нака-но кімі не відповідала. «Видно, що сестра справді бажає мені добра, — думала вона. — А що, як на біду принц покине мене і їй доведеться опікуватися мною, осміяною людьми?.. Та вона ж цього не витримає...»

Якщо вчора перелякана і збентежена несподіванкою Нака-но кімі здалася принцу неймовірно привабливою, то сьогодні її, звична для жінок впевненість остаточно полонила його, а думка про те, як нелегко буде долати відстань між ними, доводила його до розпачу. Він знову і знову клявся їй у відданості, але вона все не йняла віри його палким обіцянкам. Навіть дочки, виховані в благородних родинах, мають нагоду спілкуватися із сторонніми людьми і не бояться часто бачити поруч з батьками і братами чужих чоловіків. А от Нака-но кімі була позбавлена такої можливості. Живучи змалку далеко від людей, вона звикла до самотності, а тому не дивно, що несподівана вчорашня подія приголомшила її. Розгубившись, наче якась простачка, вона не могла відповісти на легкі запитання, хоча насправді була розумнішою і здібнішою за старшу сестру.

«Завтра третя ніч, коли треба подбати про моці», — підказали служниці. Здогадавшись, що йдеться про особливий обряд, яким завершувалося одруження, Ооїґімі наказала, щоб моці приготували в її присутності. Хоч вона погано уявляла собі, як це робиться, але роздавала вказівки служницям, немов справжня господиня, при цьому ніяковіючи і заливаючись рум’янцем, який їй дуже личив. Будучи старшою, Ооїґімі завжди поводилася спокійно і гідно, а до молодшої сестри ставилася з любов’ю.

Тим часом від Каору принесли такого листа: «Я збирався відвідати Вас учора ввечері, але мене зупинило те, що, як це не прикро, всі мої дотеперішні зусилля виявилися марними. Думаю, що міг би сьогодні Вам прислужитися, але, на жаль, я досі не можу оговтатися після тієї першої ночі». Разом з лис­том, написаним на папері «міціноку», гонець привіз скриньку з різноманітними тканинами, які стара Бен мала передати на пошиття вбрання для служниць. Оскільки в материному домі тканин виявилося небагато, то Каору на дно скриньки поклав гладкий і візерунчастий шовк, а зверху — два прекрасно зшитих вбрання, очевидно призначених для сестер. До рукава хітое — нижнього одягу — було прикріплено аркуш паперу з трохи старомодною застережливою піснею:

«Хоча цієї ночі, Як ви кажете, Ми разом не лежали, Пересудів людських Вам не оминути».

Ооїґімі зніяковіла, згадавши, що, на жаль, Каору справді бачив їх обох зблизька, а тому не знала, що й відповісти. І поки вона думала, гонець майже з усіма своїми супутниками кудись зник. Вдалося затримати тільки одного слугу, щоб передати відповідь:

«Навіть якщо наші серця Билися суголосно, Прошу вас, не кажіть, Що наші рукави Сплелися воєдино».

Через особливу схвильованість Ооїґімі написала досить звичайну пісню, але Каору, який з нетерпінням чекав відповіді, був нею вельми зворушений.

Того вечора принц Ніоу, перебуваючи в Імператорському палаці, наче сам не свій, все зітхав через те, що не може звідти піти. Помітивши це, Імператриця{188} сказала: «Дуже погано, що, живучи одинаком у будинку на Другій лінії, ви поступово набуваєте серед людей слави вітрогона. Перестаньте потурати своїм примхам. Імператор також занепокоївся вашою поведінкою...» Крім того, вона дорікнула йому і за те, що він дуже рідко буває у палаці. Ображений її наріканнями, принц пройшов у свої покої і написав листа в Удзі. Пославши його, він довго сидів у задумі. Саме тоді до нього прийшов Каору. Принц, як ніколи раніше, зрадів, побачивши його, вірного прихильника сестер в Удзі.

«Що мені робити? Вже зовсім темно... У мене серце не на місці...» — поскаржився він. «Хотілося б все ж перевірити, наскільки тверді його наміри!» — подумав Каору, а вголос сказав: «Ви давно не з’являлися у палаці, тож Імператриця ще більше розгнівається, якщо і сьогодні ви поспішно поїдете. Коли я почув про це краєм вуха від жінок біля кухні, то захвилювався, подумавши, що Імператриця незаслужено осудить мене за потаємну службу вам».

«Мені неприємно навіть чути про це, — відповів принц. — Бо я впевнений, що хтось просто обмовив мене. Але скажіть, за що мене так осуджують? Невже я справді чимось завинив? О, якби моє високе становище не зв’язувало мені руки й ноги!»

Він справді був пригніченим, і Каору співчував йому. «Здається, що в будь-якому випадку вам не вдасться уникнути неприємностей, — зауважив він. — І цього разу я готовий пожертвувати своїм добрим іменем, щоб заступитися за вас... Так що, поїдете по горі Кохата{189} верхи на коні? Боюся тільки, що за це люди вас осудять ще більше{190}».

А тим часом ставало все темніше, і принц, знемагаючи від туги, сів на коня й поїхав. «На жаль, я не можу супроводжувати вас. Краще простежу за тим, що відбуватиметься потім», — сказав Каору на прощання і пройшов у покої Імператриці.

«Принц, здається, поїхав, — сказала вона. — Я не можу дати собі з ним ради. Як на це подивляться люди? А коли про це дізнається Імператор, то дорікатиме мені за те, що я розпустила сина. Усе це так неприємно слухати!»

Імператриця Акасі, мати численних дорослих дітей, мала юний і прекрасний вигляд. «Мабуть, і Перша принцеса схожа на неї, — подумав Каору. — Як хотілося б хоч раз почути її голос! Напевне, саме в таких обставинах, коли дівчина перебуває близько, але недоступна, молоді гульвіси втрачають голови від потаємних бажань. І хоч я не схожий на інших, але теж би не встояв перед спокусою, якби вона мене поманила». Навіть служниці в покоях Імперат­риці, наче підібрані за вродою і вдачею, могли привабити своїм благородством будь-якого чоловіка. Однак Каору, не бажаючи бентежити серце негідними помислами, тримався з ними дуже суворо. Незважаючи на це, дехто з них все ж намагався привернути до себе його увагу. Знаючи, що Імператриця дотримується суворих правил і не потерпить найменшої розбещеності, вони зберігали зовнішню благопристойність, але чи можна було очікувати від усіх однакової стриманості? Дехто не міг приглушити своїх таємних почуттів, і вони проривалися назовні. Все це забавляло і зворушувало Каору, але, видно, було лише проявом загальної непостійності цього світу.

Тим часом у гірській оселі готувалися до приїзду принца, але він усе не з’являвся, незважаючи на прислані красномовні привітання Каору з нагоди третьої ночі. Коли вже зовсім стемніло, від самого принца принесли коротеньке повідомлення, яке вельми засмутило Ооїґімі. Але незадовго до півночі, коли лютував шалений вітер, нарешті приїхав принц у всій своїй красі, напахчений тонкими ароматами, й Ооїґімі забула про недавні побоювання.

Нака-но кімі сьогодні вже не сторонилася принца, бо, видно, повірила в його палкі почуття. У повному розквіті юної краси, вона, у святковому одязі просто зачарувала його. Останнім часом він бачив чимало вродливих жінок, але Нака-но кімі не тільки не поступалася їм красою, а зблизька так його вабила, що він не міг відірвати від неї очей. А ще старі служниці, викривлюючи у посмішках беззубі роти, примовляли: «Гарнішої за Нака-но кімі немає нікого! Було б прикро, якби вона вийшла за якого-небудь простолюдина... І як же добре, що їй так пощастило». Водночас вони тихо шепотіли, засуджуючи Ооїґімі за непокірну вдачу і неприступність.

Дивлячись, як ці старі служниці, — мабуть, забувши, що для них пора розквіту давно минула, — з нагоди такої радісної події одяглися у недоречно яскраве, різнокольорове вбрання, а тому справляли неприємне враження, Ооїґімі мимоволі подумала: «Моя молодість також позаду. Хіба у дзеркалі не видно, як з кожним днем я все більше худну і блідну? Цікаво, чи хоч одна з них вважає себе некрасивою? Вони прикривають волоссям чоло, не підозрюючи, який жалюгідний вигляд через це мають ззаду, до того ж зловживають рум’янами... Та хіба варто дурити себе, що я не така ж потворна, як вони? Що ніс та очі в мене цілком нормальні?»

Пригнічена такими думками, вона лежала, дивлячись у сад. «Ні, я не смію виходити заміж за достойного чоловіка... Бо мине щонайбільше рік, другий, і я остаточно зів’яну. З таким здоров’ям я довго не проживу...» Вона відкотила рукава і, дивлячись на свої тонкі слабкі руки, довго лежала, думаючи про Каору.

Згадуючи, як нелегко було виїхати зі столиці, принц боявся самої думки про труднощі подальших відвідин Удзі. Він розповів Нака-но кімі про розмову з Імператрицею. «Інколи, незважаючи на мою любов до вас, — зізнавався він, — я не зможу приїхати сюди, як хотів би, але ви цим не переймайтеся. Бо якби я розлюбив вас, то не приїхав би сьогодні. Адже це було непросто. Але думка, що ви засумніваєтеся у моїй відданості, була такою нестерпною, що я стрімголов кинувся сюди. Боюся, однак, що надалі багато чого перешкоджатиме таким моїм таємним поїздкам... А тому я хотів би, як трапиться нагода, перевезти нас ближче до столиці». Хоча його слова звучали щиро, але Нака-но кімі, запідозривши, що згадка про неминучу розлуку видає його сердечну непостійність, добре відому з чуток про нього, зажурилася ненадійністю свого становища.

Коли небо посвітлішало, принц відчинив бічні двері й разом з Нака-но кімі підійшов до виходу на галерею. Перед ними стелився густий туман, який надавав цій дикій місцевості особливу чарівність. По річці, як звичайно, снували вгору і вниз ледве помітні в тумані човни, навантажені хмизом, а за ними здіймалися білі гребені хвиль. «Як усе це не схоже на те, до чого я звик», — подумав зворушений принц. Невдовзі перші промені торкнулися краю навколишніх гір. Милуючись прекрасним обличчям Нака-но кімі, принц подумав: «Хіба вирощена у набагато сприятливіших умовах моя старша сестра гарніша за неї? Звичайно, як сестрою я завжди нею пишався... Красою ж Нака-но кімі я ще не встиг насолодитися...» Десь поряд гучно плюскотіла по камінню річка, вдалині виднів зовсім старий міст Удзі. Коли туман розтанув, берег став здаватися ще похмурішим і відлюднішим. «Невже ви прожили в такій глушині стільки років?» — запитав принц зі сльозами на очах.

Нака-но кімі зніяковіло опустила очі. Принц був такий прекрасний, присягався їй у незмінній вірності навіть у прийдешніх народженнях, про що вона і мріяти не сміла, до того ж почуваючись з ним вільніше, ніж з Каору, до якого за довгі роки, здавалося б, мала звикнути. «Серце Каору належить сестрі, — думала вона, — а його прагнення настільки високі, що перед ним я мимоволі ніяковію. А от принц раніше уявлявся мені настільки недоступним, що я навіть соромилася відповідати на його найкоротші листи! Тепер же я заздалегідь тужу, думаючи про ті довгі дні, які мені доведеться провести без нього».

Оскільки супутники принца багатозначним кахикання натякали, що пора повертатися, то він, поспішно збираючись у дорогу, знову і знову запевнював Нака-но кімі в тому, що не зрадить її і не з власної вини не зможе часто бувати в Удзі.

«Хоча подружжя нашого Ніщо не роз’єднає, Невже рукав ваш Ночами мокрим стане, Як у берегині мосту Удзі?» —

сказав принц, все ще озираючись, неспроможний розлучитися з Нака-но кімі.

«Невже мені судилося Постійно вас чекати Край мосту Удзі, Лиш сподіваючись на те, Що шлюб наш вічний?» —

відповіла вона без жодного докору так сумно, що принц ледве стримував сльози.

Проводжаючи поглядом принца, осяяного м’якими променями ранкового сонця, такої краси, що жодна жінка не встояла б перед ним, Нака-но кімі потай вдихала залишений у повітрі аромат його одягу і відчувала, як її серце голосно б’ється від хвилювання. Цього разу принц виходив з будинку, коли вже розвиднілося, тому служниці могли стежити за ним крізь фіранки. «Каору також дуже милий, але перед ним ніяковієш... — казали вони. — А от принц — може, нам це тільки здається? — не має собі рівних...»

У дорозі додому, згадуючи засмучене обличчя Нака-но кімі, принц хотів було знову повернути назад, але страх перед людським осудом змусив його терпіти й не звертати з дороги до столиці. А повернувшись, він уже не міг вислизнути з-під пильної материної опіки. Щоправда, він посилав Ооїґімі щодня кілька листів. Хоча вона довіряла принцові, та оскільки минало щораз більше тривожних днів, а він не з’являвся, то вона, хоч відчайдушно переживала за Нака-но кімі, але, щоб не поглиблювати її страждання, прибирала спокійного й безтурботного вигляду, а сама твердо вирішила особисто ніколи не наражатися на таку небезпеку.

Каору, здогадуючись, з яким нетерпінням сестри очікують принца, і відчуваючи у всьому і свою вину, пильно спостерігав за ним і, тільки переконавшись, що його почуття не змінилися, трохи заспокоївся.

Після десятого дня дев’ятого місяця принц усе частіше згадував знайомі поля і гори. І от одного вечора, коли, поглядаючи на похмуре небо, сіре від дрібного осіннього дощу, він роздумував над тим, як би самовільно поїхати в Удзі, до нього, ніби вгадавши його думки, прийшов Каору. «Як тепер у старій оселі?»{191} — багатозначно спитав він. Зрадівши, принц умовив друга супроводжувати його, і, так само, як минулого разу, вони виїхали в одній кареті.

Що далі у гори вони заглиблювалися, то виразніше принц уявляв собі, що Нака-но кімі, напевне, сумно більше, ніж йому. І всю дорогу він говорив тільки про те, як йому жаль її. Промоклі від холодного осіннього дощу, що почав сіятися з настанням похмурих сутінків, обидва подорожні поширювали навколо себе дивовижно неземний аромат, який, напевне, дивував тамтешніх гірських жителів.

Служниці, забувши про свої недавні нарікання, заусміхалися і заметушилися, готуючи покої для дорогих гостей. Деякі поспішили викликати до себе своїх дочок і племінниць, які колись покинули Удзі і служили в різних столичних домах, — цих недалекоглядних осіб, що раніше зневажали дочок принца, а тепер були просто приголомшені новиною про приїзд таких поважних гостей. Ооїґімі також зраділа приїздові принца, тим паче в такий непогожий дощовий день. Щоправда, вона воліла б, щоб він приїхав сам, без свого послужливого Каору, однак, мимоволі порівнюючи обох юнаків між собою, вона визнавала, що спокійною вдачею та розсудливістю той перевищує принца.

Принца Ніоу прийняли з усією можливою в такій глушині гостинністю, а Каору зустріли щиро, як свого, але він залишився невдоволений тим, що його відвели у наспіх приготовані гостьові покої. Почуваючись перед ним винуватою, Ооїґімі погодилася поговорити з ним через ширму.

«Любов не любить теж, щоб нею жартували...»{192}. Скажіть, доки це триватиме?..» — дорікнув він їй. Ооїґімі розуміла, що він має підстави ображатися, але, пройнявшись складністю стосунків молодшої сестри з принцом Ніоу, твердо вирішила ніколи ні з ким себе не пов’язувати. «Я впевнена, що навіть улюблена людина після одруження неодмінно завдасть мені страждань, — думала вона. — Ні, нехай краще все залишиться по-старому, щоб ми обоє уникнули розчарування і зберегли до кінця взаємну приязнь». Каору розпитав Ооїґімі про принца і, почувши про її побоювання, заходився втішати, бо, мовляв, весь цей час уважно стежив за ним і переконався в його щирості. Сьогодні Ооїґімі була з ним лагіднішою, ніж звичайно.

«Коли всі теперішні клопоти минуться, — сказала во-на, — я знову зможу спокійно з вами поговорити». Хоча Ооїґімі була у досить дружелюбному настрої, але дверцята перегородки не відчиняла, і було ясно, що найменша спроба зруйнувати цю перепону обурить її. «Може, вона й має рацію... Але я не вірю, що її серце належить іншому», — подумав Каору і, як розсудлива людина, заспокоївся.

«Дуже незручно розмовляти через перегородку, коли важко сказати все, що думаєш, — дорікнув він. — Може, поговоримо так само, як минулого разу?»

«Останнім часом я усе частіше «щоранку в дзеркало, соромлячись, дивлюся»{193}. А тому не хочу вас лякати. Сама не знаю, чому...» — відповіла Ооїґімі, навдивовижу привабливо засміявшись.

«Що ж мене чекатиме, якщо повірю вашим солодким обіцянкам?» — зітхаючи, спитав Каору, і знову вони провели ніч, як самотні фазани у далеких горах.

А принц, не здогадуючись, що Каору знову спав сам-один, сказав: «Я щиро заздрю Каору, який вільно, немов господар, почувається у вашому домі...» Нака-но кімі вельми здивувалася, почувши такі слова.

Пригадуючи, завдяки яким хитрощам вдалося виїхати зі столиці, принц Ніоу страждав, коли настав час прощатися, а сестри, не знаючи, що в нього на душі, тільки зітхали: «Що буде з нами? Чи не станемо ми посміховиськом для людей?» А їх і справді чекало багато прикрощів.

Річ у тому, що у столиці не було місця, куди принц Ніоу міг би таємно перевезти Нака-но кімі. Адже в садибі на Шостій лінії також жив Лівий міністр Юґірі, який досі не пробачив принцові відмову від його дочки, Шостої принцеси, давно призначеної йому в дружини. Ображений міністр нещадно засуджував принца як невиправного вітрогона і навіть поскаржився на нього самому Імператорові та Імператриці. Тож становище принца ще більше ускладнилося б, якби він привіз з гірської глухомані нікому не відому особу і оголосив її своєю дружиною! Якби йшлося про тимчасове захоплення принца, то можна було б обійтися тим, щоб узяти Нака-но кімі до себе на звичайну службу. Однак для нього вона означала набагато більше. Адже він мріяв про те, щоб, досягнувши блискучого становище принца-спадкоємця, яке пророкували йому батько й мати, піднести Нака-но кімі на недосяжну для інших висоту, але поки що тільки чекав свого часу.

Що ж стосується Каору, то, закінчивши будівництво нового будинку на Третій лінії, він збирався урочисто перевезти туди Ооїґімі. «Справді набагато краще бути простим підданим. Принц постійно тужить через те, ще не має змоги часто їздити в Удзі. Нака-но кімі також страждає. А що, як відкрити таємницю про приховані поїздки принца в Удзі його матері? Звісно, вона якийсь час гніватиметься, але для дівчини цей гнів нічим не окошиться. Адже принц не може залишитися там на ніч. Та й вона заслуговує кращого. О, якби мені вдалося допомогти їм!» — думав він і вирішив не дуже приховувати цієї таємниці. Згадавши, що, крім нього, ніхто не подбає про зимову заміну одягу дівчатам, Каору послав в Удзі тканини для завіс, штор тощо, які призначалися для дому на Третій лінії, куди він збирався перевезти Ооїґімі після завершення будівництва, а своїй матері пояснив, що всі ці речі терміново потрібні в іншому місці. Годувальниці та її помічницям він доручив пошити вбрання для служниць гірської оселі.

Першого дня десятого місяця Каору порадив принцові Ніоу поїхати в Удзі, щоб помилуватися багряним листям і водночас подивитися на ловлю молодої форелі з помосту над шлюзом греблі. Принц сподівався, що зуміє виїхати таємно разом з найближчими прибічниками, але, на жаль, через його високе становище в світі не обійшлося без розголосу, а тому до нього приєднався Сайсьо-но цюдзьо, син Лівого міністра Юґірі, та чимало придворних нижчого рангу.

Каору послав Ооїґімі листа з повідомленням про підготовку до поїздки в Удзі. «Майте на увазі, що принц захоче зупинитися на нічліг у вашому домі, — написав він. — Тож не забувайте про обережність, бо чимало юнаків з його почту, які минулої весни приїжджали до вас помилуватися квітами, скористаються нагодою, щоб, перечікуючи дощ, подивитися і на вас...» Ооїґімі веліла у будинку повісити нові завіси, ретельно прибрати покої, вимести в саду скупчене між камінням опале листя, очистити струмки від водоростей. Каору надіслав слуг і вишукані наїдки. Збентежена його турботами, Ооїґімі змирилася з цим, як з чимось неминучим, ніби з долею.

Уздовж річки Удзі — вгору і вниз — снували принцові човни, навколо лунала чудова музика. Молоді служниці зібралися там, звідки видніла річка, але не могли розгледіти принца серед його численних супутників. Багряне листя, немов дорогоцінна парча, покривало дахи човнів. Вітер підхоп­лював дзвінкі голоси флейт. Спостерігаючи за тим, як шанобливо схилялися придворні перед принцом навіть під час потаємної подорожі, сестри думали: «Що ж, заради такого Волопаса варто чекати сьомої ночі...»{194}

Принц узяв із собою і вчених мужів, щоб улаштувати змагання із складання китайських віршів. Коли запали сутінки, човни пристали до берега{195}, і гості почали розважатися грою на музичних інструментах і складанням віршів. Із прикрасами з блідого та яскравого листя на головах вони із великим задоволенням виконали на флейтах п’єсу «Морська синява»{196}, але сам принц не мав спокою, бо втратив надію на те, що зустрінеться на протилежному березі з коханою, яка, напевне, сердиться на нього. Юнаки складали вірші на задані теми і читали їх один одному. Сподіваючись, що удвох з принцом йому вдасться вислизнути, як тільки всі трохи вгамуються, Каору підійшов до нього, щоб домовитися, але саме тоді з’явився старший брат Сайсьо-но цюдзьо, Емон-но камі, в чудовому парадному вбранні та в супроводі численного почту. Він прибув прямо з Імператорського палацу за наказом Імператриці, оскільки поїздка принца Ніоу, як вимагав звичай, мала відбуватися у супроводі належного числа придворних високого рангу. Засмучені такою неприємною новиною, принц і Каору втратили цікавість до розваг, а решта учасників, ні про що не здогадуючись, пригощалися вином і веселилися до самого світанку.

Принц мав намір провести весь день в Удзі, але Імперат­риця відрядила назустріч до нього ще й особистого посланця Дайбу і багатьох інших придворних. Ледве приховуючи роздратування тим, що доведеться повертатися в столицю, принц послав Нака-но кімі листа. Майже не намагаючись надати йому витонченої форми, він докладно описав усе, що лежало у нього на душі, але Нака-но кімі, зваживши, що поряд з ним занадто багато сторонніх людей, навіть не написала відповіді. Тепер вона остаточно зрозуміла, що, займаючи у світі невисоке становище, марно сподівалася поєднати своє життя з такою блискучою людиною. Довгі дні й місяці Нака-но кімі знемагала від туги й очікування. Але тоді її принаймні втішала думка, що пройде час, і одного прекрасного дня... А тепер принц був близько, веселився зі своїми друзями, і думати забув про неї... О, як гірко було в неї на душі!

А тим часом і сам принц страждав не менше. Молода форель, немов з поваги до знатного гостя, ловилася сьогодні надзвичайно успішно, і люди раділи, розкладаючи улов на різнобарвному листі. Навіть прості слуги були в захваті — словом, усі отримали задоволення від цієї подорожі, й тільки принцові було невесело. Він стояв осторонь, з тугою на серці вдивляючись у небо. Дерева у старій оселі на протилежному березі річки здавалися незвичайно прекрасними, а плющ, що обвивав гілки сосен, вражав рідкісним багатством відтінків. Але навіть здалеку було помітно, яка безнадія там панує. «О, як же гірко, що я наділив їх оманливою надією!» — картав себе Каору.

Молоді придворні, які побували тут минулої весни, згадували, якими гарними були тоді квіти, і співчували дочкам Восьмого принца, що, напевне, сумували, залишившись самотніми після його смерті. Може, дехто з них і знав про таємні відвідування принца Ніоу, але були серед них і такі, які ні про що не здогадувалися. Щоправда, чутки поширюються швидко, навіть якщо йдеться про самотню садибу в горах...

«Мабуть, вони гарні... — перемовлялися між собою супутники принца. — І добре грають на кото, бо покійний батько, кажуть, навчав їх цього з ранку до вечора...»

Сайсьо-но цюдзьо, звертаючись до Каору, як до господаря, сказав:

«Здається, ще недавно Стояли ці дерева У пишному цвітінні, Але, на жаль, сьогодні і до них Прийшла похмура осінь...» «Яскравий вишні Цвіт та ніжний запах навесні, А також барви листя восени Нам відкривають, Що все минуще в цьому світі...» —

відповів Каору.

А ось що склав Емон-но камі:

«Як сталось, Що у глушині гірській Сховалась осінь непомітно, Якщо від листя багряного Ні на мить я погляду не відривав?»

Посланець Імператриці Дайбу відповів так:

«Того немає вже, Хто тут бував колись, Та плющ і зараз По камінню вперто повзе Поруч з оселею гірською».

Він, старший за інших, гірко заплакав, раптово згадавши ті часи, коли покійний принц був юнаком.

«Осінь пройде, І ще сумнішим стане Дерев безлистих сад. Тож, вітре з гір, Його ти оминай», —

сказав принц Ніоу зі сльозами на очах, а тому ті, хто хоч трохи здогадувалися про його душевний стан, співчутливо подумали: «Видно, він справді у неї глибоко закохався і, напевне, страждає через те, що втратив нагоду зустрітися з нею сьогодні!» Адже з таким пишним почтом поїхати на той берег до Ооїґімі було неможливо. Гості знову і знову повторювали вголос найбільш вдалі із створених вчора китайських віршів, склали і чимало пісень Ямато, але за галасливим застіллям не могло з’явитися щось особливе, варте запису.

На протилежному березі сестри з хвилюванням довго прислухалися до того, як поступово змовкали голоси передового ескорту ватаги принца Ніоу. Служниці, які стільки надій покладали на приїзд принца, вкрай засмутилися. А ще більше Ооїґімі. «Видно, недарма люди подейкують, що у принца «душа мінлива і нестійка, як “місячна трава”»{197}, — думала вона. — Зрештою, якщо вірити всьому, що вони кажуть, виходить, що чоловіки завжди обманюють — не жаліють ніжних слів навіть для тих, хто їм байдужий. Про це розповідають також і наші служниці, згадуючи про минуле. Особисто я завжди вважала, що такі погані нахили зустрічаються лише у людей низького походження, а особи з високим становищем у світі мають звертати увагу на те, що про них думають люди. Але, як видно, я помилялася. Та й покійний батько помічав, наскільки принц Ніоу легковажний, а тому навіть уявити собі не міг, щоб одна з дочок з ним одружилася. Однак Каору так палко запевняв мене у щирості принца, що я хоч-не-хоч поступилася. Врешті-решт одруження принца з Нака-но кімі принесло тільки прикрощі. Цікаво, що тепер Каору думає про оманливу поведінку принца? Хоча я й не переймаюся думкою наших служниць, але й вони, мабуть, насміхаються з нас...» Через такі думки, які одна за одною мучили Ооїґімі, її настрій настільки зіпсувався, що вона стала почуватися майже хворою.

Що ж стосується Нака-но кімі, то вона, наслухавшись під час рідкісних зустрічей від принца палких запевнень у глибокій вірності, сподівалася, що він не зрадить її, а коли не приїжджав, то втішалася думкою, що у цьому винні незалежні від нього обставини. Та ось цього разу, коли після нестерпно тривалої перерви, він проїхав повз її дім, Нака-но кімі відчула себе жорстоко ображеною і засмученою.

Поглядаючи з жалем на стражденне обличчя молодшої сестри, Ооїґімі подумала: «Принц не посмів би так до неї ставитися, якби я, старша сестра, забезпечила їй життя, гідне нашого становища. Зрештою і зі мною може статися щось схоже, якщо ще проживу на цьому світі. Каору не забуває про нас лише тому, що розраховує на мою прихильність. Та не можу ж я вічно придумувати відмовки, щоб тримати його на відстані. Адже служниці, яких випадок із сестрою нічого не навчив, при першій же нагоді постараються і моїм майбутнім розпорядитися так само. Напевне, саме цього побоювався батько, коли неодноразово застерігав нас від такого необачного кроку. Видно, нам обом судилася нещасна доля залишитися самим напризволяще. Було б дуже прикро, якби ми обидві стали посміховиськом у людських очах і таким чином завдали б страждань покійним батькам. А тому я хотіла б уникнути такої сумної долі і піти зі світу перед тим, як взяти на себе тягар особливо важких гріхів...»

Пригнічена такими думками, Ооїґімі відмовилася від їжі й удень і вночі тільки журилася тим, що станеться з Нака-но кімі після її смерті. Біль стискав її груди, коли вона бачила перед собою сумне обличчя сестри. «Яким невтішним горем буде для неї моя передчасна смерть! — думала вона. — З ранку до ночі я насолоджувалась її дивовижною красою, а сенс свого життя я вбачала в тому, щоб забезпечити їй гідне становище у світі. Але ось тепер, коли нею нарешті зацікавилася людина високого звання, вона може стати посміховиськом і змушена буде піти у світ, як звичайна проста жінка. Що й казати, нам обом випала справді безрадісна доля...»

Тим часом принц Ніоу, щойно повернувшись до столиці, знову задумав непомітно вирушити в Удзі. Однак Емон-но камі нишком розпустив у палаці чутку, нібито принц готується поїхати у гори на зустріч зі своєю таємною коханою, і що такий його легковажний вчинок викликає осуд у світі. Дізнавшись про це, Імператриця засмутилася, а Імператор розгнівався та строго заборонив принцу залишати палац і наказав жити в будинку на Шостій лінії. Крім того, хоча принц і не давав згоди, було все ж вирішено одружити його з Шостою дочкою Лівого міністра.

Почувши цю новину, Каору вкрай стривожився. «Мабуть, я повівся занадто недалекоглядно. А, може, так судилося? Але хіба міг я забути, як покійний Восьмий принц турбувався майбутнім дочок? Невже я мав допустити, щоб ці сестри з такими високими чеснотами пропали в гірській глушині? Адже понад усе я хотів забезпечити їм гідне становище у світі... І от, поступаючись наполяганням принца, я погодився засватати йому Нака-но кімі. Якби я сам вирішив одружитися з однією із сестер, то ніхто б не посмів мене засудити», — каявся він, але тепер уже нічого не можна було змінити.

Що ж стосується принца, то він ще частіше за Каору, згадував Нака-но кімі та переживав за неї. «Якщо якась особа вам подобається, — повчала його Імператриця, — то привезіть її до столиці і спокійно віддайте її до мене на службу, щоб не викликати зайвих балачок про вашу легковажність».

Одного тихого дощового дня принц Ніоу зайшов до Першої принцеси, своєї старшої сестри. У покоях було небагато служниць, а сама принцеса розглядала сувої з картинками. Розмовляли вони через завісу. Принцесу, надзвичайно благородну і водночас лагідну та сердечну, принц завжди вважав незрівнянною. «Хто може її перевершити? — думав він. — Хіба що дочка імператора Рейдзея? Вона улюблениця батька і, кажуть, дуже гарна собою. Шкода тільки, що я досі не мав нагоди переконатися у цьому на власні очі. Щоправда, дівчина з гірської оселі навряд чи поступиться їм обом благородством і чарівністю». Згадка про Нака-но кімі засмутила його, і, щоб розвіяти сум, він узявся розглядати розкладені перед принцесою сувої з картинками. Це були так звані «картини з життя жіночих покоїв», виконані з великим смаком. Художник відобразив на папері все, що привернуло його увагу, — закоханих юнаків, мальовничі гірські садиби. Багато картин пробудило в серці принца такі сильні особисті спогади, що йому захотілося деякі з них випросити у сестри й показати дівчатам в Удзі.

На одному з сувоїв була ілюстрація до «Повісті з Ісе»{198}. Увагу принца привернула сцена, на якій брат навчав молодшу сестру грати на кото, і до якої був підпис: «Як жаль, що ось така трава...»{199} — і він, чомусь підсунувшись ближче до завіси між ним і принцесою, тихенько сказав: «Як бачите, у стародавні часи сестри не сторонилися своїх братів. А чого ж ви ставитеся до мене як до чужого?..»

Помітивши, що принцеса не зовсім розуміє, про яку саме картину йдеться, принц, згорнувши сувій, підсунув його під завісу. Вона схилилася над ним, і волосся хвилею впало на підлогу. Хоча принц побачив тільки її профіль, але, вражений її красою, подумки пожалкував, що кровно з нею пов’язаний, і, не стримавшись, промовив:

«Хоч і не думаю про те, Щоби лягти на молоду траву, Та мимоволі подумки Страждаю від нездійсненності Такої мрії».

Поруч з принцесою не було нікого, бо, соромлячись принца Ніоу, служниці заховалися за ширмами. «Оце так сказав!» — обурилася принцеса, але промовчала. Щоправда, її мовчання нітрохи не образило принца, бо, згадавши відповідь героїні повісті: «Навіщо такі дивні слова, як молода трава, вживати...»{200} — він мимоволі подумав, що сестра мала б бути скромнішою. Оскільки принца Ніоу і Першу принцесу виховувала пані Мурасакі, то серед дітей Імператриці вони були в найближчих стосунках між собою. Вихованню Першої принцеси завжди приділялася особлива увага, і тільки дочки із шляхетних столичних родин допускалися на службу в її покої. Принц, який мав на рідкість палку вдачу, загравав з кожною новенькою, але не забував і про Нака-но кімі. Однак минали дні за днями, а йому все не вдавалося вибратися в Удзі.

А тим часом, поки сестри, зітхаючи, чекали принца, здавалось, цілу вічність відтоді, як він відвідав їх востаннє, одного разу в Удзі приїхав Каору. Почувши, що Ооїґімі нездужає, він вирішив її провідати. Хоча хвороба не була важкою, вона скористалася нею як приводом для того, щоб відмовитися від побачення з ним.

«Але ж я примчав здалека переляканий страшною звісткою, — сказав Каору. — Прошу вас, проведіть мене до хворої».

Почувши, що він стривожено наполягає, служниці впустили його до завіси, за якою перебувала Ооїґімі. Хоча вона була незадоволена тим, що Каору опинився так близько, проте підвела голову на узголів’ї та ввічливо відповідала. Каору пояснив, чому принц хоч-не-хоч проїхав того разу мимо, навіть не зазирнувши до них. «Наберіться терпіння. І зопалу не гнівайтеся на нього», — повчав він.

«А сестра ні на що і не скаржиться. Але мені прикро, бо, на жаль, сталося те, від чого застерігав покійний батько», — відповіла Ооїґімі крізь сльози.

Мимоволі почуваючись винуватим, Каору сказав: «На жаль, подружні стосунки не завжди складаються так, як хотілося б. І вас обох, без достатнього життєвого досвіду, напевне, вельми ображає поведінка принца. Але, прошу вас, спробуйте зрозуміти і його становище. Адже у вас немає підстав для занепокоєння». Часом його й самого дивувало, що він так опікується чужою долею.

Ночами хворій ставало гірше, і служниці попросили гостя перейти у виділені йому раніше знайомі покої, тим паче що й Нака-но кімі бентежила близькість сторонньої людини.

«Хоча я примчав сюди стривожений хворобою Ооїґімі, ви, ніби на зло, вимагаєте, щоб я забрався геть. Але хто ж, крім мене, догляне її в такий час?» — обурився Каору і, порадившись з Бен, велів негайно справити відповідну службу за швидке одужання. Ооїґімі подумки заперечувала, бо не хотіла довше залишатися в цьому осоружному світі. Однак, розуміючи, що відмовлятися від допомоги неввічливо, змирилася з тим, як старається Каору продовжити їй життя.

«Вам трохи краще? — запитав Каору наступного дня. — Може, поговоримо принаймні так, як учора ввечері?»

«О ні, сьогодні мені ще гірше, бо я хворію вже багато днів... Але підходьте», — відповіла Ооїґімі.

Здивований її незвично приязним до себе ставленням, яке водночас викликало тривогу за її майбутній стан, Каору підійшов до завіси і став розповідати їй про се про те.

«Мені так важко, що й відповісти не здужаю. Може, трохи пізніше...» — сказала вона таким слабким голосом, що Каору з великого жалю до неї глибоко зітхнув. Та оскільки нехтувати службовими обов’язками він не міг, то з моторошним передчуттям у душі зібрався у зворотну дорогу.

«У такій гірській оселі їй не можна довше залишатися. Добре було б під цим приводом перевезти її для лікування в краще місце», — сказав він старій Бен і, передавши монахові Адзарі прохання ревно молитися за здоров’я Ооїґімі, поїхав.

А треба сказати, що один із супутників Каору, заприязнившись із молодою служницею сестер, у розмові з нею якось сказав: «Здається, принцові Ніоу заборонили виїжджати будь-куди за межі Імператорського палацу. Кажуть, начебто його збираються одружити з дочкою Лівого міністра. Її рідня вже давно мріє про принца і готується побачити його своїм зятем ще до кінця року. Щоправда, принцові цей шлюб не до душі. Він тим часом розважається з багатьма придворними жінками, навіть не звертаючи уваги на застереження Імператора та Імператриці. А от наш пан{201} зовсім інший. Він настільки серйозний, що навіть викликає подив. У столиці тільки про те й говорять, що він, мабуть, у когось тут закохався, що так часто сюди приїжджає».

Служниця, яка почула про це, негайно поділилася новиною з іншими, а коли про все довідалися сестри, то, звісно, занепали духом. «От і кінець, — подумала Ооїґімі. — Сестра була для принца лише скороминущою втіхою перед одруженням з дочкою Лівого міністра. І клявся він у вірності з поваги до Каору». Однак Ооїґімі була настільки кволою, що не могла навіть думати про жорстоку поведінку принца, а тільки безсило лежала на постелі, вся у сльозах, щораз більше відчуваючи, що їй немає місця на цьому світі. Серед служниць не було жодної, з якою варто було б рахуватися, але думка про те, що вони пліткують про неї, дратувала її, і вона вдавала, ніби нічого не чує. Нака-но кімі дрімала поруч, від гірких думок заховавшись у сон. Вона лежала, підклавши руки під голову, а її обличчя, обрамлене блискучим чорним волоссям, було таким привабливим, що годі було відірвати від нього очей. Ооїґімі мимоволі зітхнула, пригадавши останні застереження батька, і подумала, що, мабуть, він не потрапив на саме дно пекла, де караються найбільші грішники, а тому міг би, незалежно від свого місця перебування, взяти її до себе, а не кинути їх обох напризволяще в такий тяжкий час і навіть уві сні не з’являтися.

Коли надвечір пішов холодний осінній дощ, а під деревами вітер змітав опале листя, Ооїґімі, сповнена надзвичайного благородства, лежала, спираючись на лавочку-підлокітник, і роздумувала про минуле й прийдешнє. Пасма її чорного волосся, яке яскраво виділялося на білому одязі, лежали гладко й рівно, хоча їх давно вже не розчісували. За останні дні Ооїґімі зблідла і змарніла, але від цього риси її обличчя стали ще виразнішими. Її задумливий погляд та ідеальні лінії чола, напевне, викликали б захоплення і у найсуворішого оцінювача краси. Її молодша сестра, прокинувшись від несамовитого вітру, встала. Верхнє вбрання жовтого кольору «ямабукі» і нижнє блідо-рожевого відтінку, поєднуючись одне з одним, надавали її свіжому личку особливої принади. Здавалося, сумні думки нітрохи не затьмарювали її чола.

«Я бачила уві сні батька! З’явився на мить із заклопотаним обличчям...» — сказала вона, й Ооїґімі відразу засмутилася.

«А от я після його смерті тільки й мріяла про те, щоб побачити його уві сні, — зітхнула вона. — Але, на жаль, жодного разу цього не сталося...» І сестри заплакали.

«Може, він з’явився уві сні тому, що я згадую його і вдень і вночі? О, як би я хотіла потрапити туди, де перебуває його душа! Але, напевне, наші гріхи надто великі...» — думала Ооїґімі, мріючи про чарівне заморське куриво, яке, кажуть, допомагає викликати душу померлого.

Коли споночіло, вони отримали листа від принца Ніоу, який надійшов вчасно, наче для того, щоб розвіяти їхні похмурі думки. Однак Нака-но кімі не спішила його розгортати.

«Треба відповісти принцові — лагідно, без докорів, — сказала Ооїґімі. — Боюся, що, як мене не стане, ви опинитеся в руках ще гіршої, ніж принц, людини. Поки він хоч пам’ятає про вас, навряд чи хтось посміє докучати вам своїми домаганнями. Тому, незважаючи на його жорстоку поведінку, вам слід усе-таки покладатися на нього».

«А хіба ви збираєтеся залишити мене саму на цьому світі?» — і Нака-но кімі затулила обличчя рукавом.

«Якщо я ще досі жива, хоча думала, що помру відразу після смерті батька, то, гадаю, тому, що кожне життя має свої межі... На жаль, «що буде з нами завтра, я не знаю...»{202} — і мені, звісно, сумно розлучатися зі світом. Але хіба ви не здогадуєтеся, заради кого я затрималася тут?» — відповіла Ооїґімі й, попросивши присунути ближче світильник, прочитала лист принца, як завжди, повний ніжних запевнень:

«Хоча перед очима в мене Завжди пливуть ті самі хмари, Але чому сьогодні Невимовну тугу Наганяє осінній дощ?»

Ця пісня, складена за взірцем іншої, в якій згадується, що «такими мокрими раніше не бували мої рукава»{203}, своєю посередністю тільки ще більше роздратувала Ооїґімі, бо було видно, що принц написав її лише для годиться. А проте він був такий навдивовижу гарний і привабливий для жінок, що, природно, Нака-но кімі з кожним днем все більше за ним тужила і, згадуючи його палкі клятви, намагалася й надалі вірити, що він ніколи не залишить її. Гонець нагадав, що має повернутися ще сьогодні, і вона, спонукувана служницями, написала всього кілька слів у відповідь:

«Град падає На дах хатини в горах. Вночі і вдень Дивлюся на похмуре небо, Та просвіту у хмарах все не видно...»

А було це останнього дня десятого місяця. «Минув ще один місяць, коли мені не вдалося побувати в Удзі», — з тривогою на серці думав принц Ніоу. Він усе сподівався, що ось сьогодні вночі або завтра зможе поїхати, але, на жаль, до багатьох перешкод додалося й те, що того року свято Ґосеці відзначалося раніше, ніж звичайно, і в Імператорському палаці панувало передсвяткове пожвавлення. Тож хоч-не-хоч принцові довелося відкладати поїздку. А тим часом, поки сестри з нетерпінням очікували його, він не пропускав жодної нагоди, щоб зустрітися з тією чи іншою особою, хоча, як і раніше, його серце належало Нака-но кімі. У свою чергу, Імператриця знову і знову заводила з ним розмову про його одруження з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі.

«Спершу вам треба вибрати собі дружину із поважного високого роду, — сказала вона, — а вже потім можете взяти на службу до себе будь-яку особу, яка вам до вподоби».

«Будь ласка, трохи почекайте, мені треба подумати», — відмовлявся принц, щоб не засмучувати Нака-но кімі, яка, не знаючи нічого про його таємні наміри, з кожним днем ставала все сумнішою.

«Що там казати, я ніколи не думав, що принц Ніоу такий легковажний», — нарікав Каору, щиро жалкуючи Нака-но кімі. І, почуваючись перед нею винуватим, навіть перестав відвідувати принца. А от в Удзі він постійно посилав гінців розпитати про стан хворої. На початку одинадцятого місяця Каору дізнався, що Ооїґімі стало трохи краще. У той час він мав багато особистого та службового клопоту, і днів п’ять чи шість нікого не посилав в Удзі, але потім, раптово похопившись, закинув навіть невідкладні справи і поїхав туди сам.

Минулого разу він велів монахам читати молитви до повного одужання хворої, але Ооїґімі відпустила Адзарі, пославшись на покращення свого здоров’я. Тепер коло хворої було малолюдно, як завжди, назустріч гостю вийшла стара Бен і розповіла йому про стан своєї господині.

«Хоча вона не скаржиться, що саме їй болить, але навідріз відмовляється від їжі. На відміну від інших людей Ооїґімі зроду була надзвичайно тендітною, а після одруження молодшої сестри з принцом так сильно переживала, що навіть на фрукти не могла дивитися, тож і не дивно, що зовсім ослабла. Правду кажучи, її становище здається мені безнадійним. Як жаль, що я, нещасна, так довго затрималася на цьому світі! І тепер думаю лише про одне — як би вмерти раніше від неї...» — і не доказавши, стара Бен, звісно, розплакалася.

«Ой, яке нещастя! Але чому ви не дали мені про це знати? Останніми днями я був дуже зайнятий то в Імператорському палаці, то в садибі імператора Рейдзея, тому й не міг до вас навідатися...» — і Каору увійшов до покоїв хворої. Опустившись перед її узголів’ям, він заговорив з нею, але відповіді не почув, бо в неї наче пропав голос.

«Але чому ніхто не повідомив, що вам стало гірше?.. А втім, уже пізно за цим жалкувати», — обурився Каору і велів негайно викликати Адзарі та найвідоміших у світі монахів-заклинателів. Молебні і читання сутр мали початися наступного дня. Зі столиці прибули прибічники Каору, і в будинку запанувало пожвавлення, яке вселило надію у серця служниць.

Коли стемніло, Каору, як звичайно, запросили до його кімнати, щоб почастувати вареним рисом з гарячою водою, але він відмовився, бо, мовляв, хотів би залишатися недалеко від Ооїґімі. Південні передні покої зайняли монахи, а тому Каору помістили за ширмами в східних, зовсім поряд із спочивальнею хворої. Хоча Нака-но кімі була цим збентежена, але служниці раділи, що стосунки Каору з Ооїґімі не перервалися. Уже вночі почалося безперервне читання сутри Лотоса. Таку службу урочисто виконували дванадцять монахів своїми гучними голосами.

В покоях Каору горіло світло, а всередині будинку було темно. Піднявши нижній край переносної завіси, Каору прослизнув у спочивальню. Поруч з хворою сиділи дві чи три літні служниці і Нака-но кімі, яка, побачивши гостя, відразу сховалася. Тепер Ооїґімі лежала в беззахисній самотності.

«О, чому ви не хочете озватися до мене?» — спитав він, взявши її за руку.

«Я хотіла б, але не можу... — ледь чутно відповіла Ооїґімі. — Ви так давно не приїжджали, що я боялася покинути світ, так і не попрощавшись з вами...»

«О, як жаль, що я не приїжджав, коли ви мене так чекали!..» — відповів Каору, здригаючись від ридань, і потім торкнувся її гарячого чола.

«За які гріхи вас покарано такою хворобою? Може, як кажуть, за те, що скривдили когось?..»

Наблизивши свої уста до її вуха, він шепотів їй багато чого, що накопичилося в його душі, і вона, збентежена цим, ховала обличчя рукавом. Дивлячись на неї, таку слабу і безпорадну, він мимоволі подумав: «Що буде зі мною, коли її не стане?» — і відчув, як болісно защеміло серце.

«Останнім часом ви постійно доглядали хвору і, мабуть, втомилися, — сказав він, звертаючись до Нака-но кімі. — Спокійно відпочиньте хоч протягом цієї ночі. Я почергую біля неї».

Хоча на серці в Нака-но кімі було тривожно, вона пішла, вважаючи, що Каору має рацію. Все ще ховаючи обличчя рукавом, збентежена Ооїґімі відчувала, що Каору, підсунувшись близько, дивиться на неї, і подумала, що така його щедра душа судилася їй з попереднього народження. Мимоволі порівнюючи Каору з принцом, вона глибоко усвідомила його надійність і відданість. І, не бажаючи залишатися після смерті в його пам’яті черствою, невдячною особою, вона не просила його залишити її саму. Всю ніч до світанку служниці за вказівками Каору підносили Ооїґімі цілюще зілля, однак вона навідріз відмовлялася від усього. Каору був у розпачі. «Що ж робити, щоб зберегти її життя?» — запитував він себе, але, на жаль, марно!

Удосвіта змінилися монахи-читачі сутр і їхні гучні голоси розбудили Адзарі, який почав виголошувати заклинання і молитви. Його по-старечому хрипкий голос вселяв надію в серця тих, хто знав про його високі чесноти.

«Як пані почувалася вночі?» — запитав він і відразу, схлипуючи, заговорив про покійного Восьмого принца. «Цікаво, де він зараз? Я був упевненим, що він відродився в Землі вічного блаженства, та ось недавно він приснився мені, як був колись, в одязі мирянина й сказав: «Цей світ настільки мені остогид, що я більше не мав сили залишатися у ньому. І тільки одне почуття прив’язувало мене до світу і, на жаль, не дозволяло, нарешті дістатися до омріяної землі. А тому прошу вас допомогти мені якнайшвидше досягти її...» Він говорив цілком виразно, але я не відразу збагнув, як краще це зробити, і тому, вдавшись до найпростішого способу, велів п’яти-шести монахам нашого храму повторювати ім’я Будди. Потім, трохи подумавши, послав інших монахів у світ наслідувати приклад бодгісатви Дзьофукьо{204}.

Почувши це, Каору розплакався, а Ооїґімі, відчуваючи провину за те, що через неї батькова душа досі блукає по світу, готова була померти. Невже їй судилася зустріч з батьком ще до того, як його душа знайде постійний притулок? Після цієї розповіді Адзарі пішов. Монахи, за прикладом бодгісатви Дзьофукьо обійшовши довколишні села й зайшовши до столиці, повернулися, тремтячи від пронизливого ранкового вітру, і тепер, зупинившись біля серединних воріт обличчям до тих покоїв, де перебував Адзарі, кланялися до землі, урочисто вимовляючи заключні молитви за спасіння душі покійного принца. Їхні голоси глибоко зворушили Каору, який вже давно став на шлях Будди.

Нака-но кімі, занепокоєна станом сестри, наблизилася до завіси в глибині покоїв, і Каору, почувши шелест її одягу, поспішив опанувати себе.

«Яке враження справили на вас голоси, що проголошували слова бодгісатви Дзьофукьо? — спитав він. — Під час урочистих служб їх зазвичай не вимовляють, але які ж вони величні!»

«На берег річки Іній холодний лягає І кулики кричать жалібно. Який сумний Цей досвіток!» —

сказав Каору, ніби продовжуючи розмову. Хоча в ту мить він мимоволі здався Нака-но кімі схожим на її невірного принца, вона не відповіла йому сама, а попросила це зробити стару Бен:

«Кулики кричать, Як струшують із крил Ранковий іній. Може, душевні муки Розуміють і вони?»

Хоча стара Бен не могла ні в чому зрівнятися з Нака-но кімі, її відповідь була досить вправною. Каору згадав, як Ооїґімі, навіть стримана в листуванні, завжди вміла відповісти доречно, і ще раз запитав себе: «Що буде зі мною, якщо її не стане?»

Потім, згадуючи про Восьмого принца, яким той з’явився у сні Адзарі, Каору уявив собі, як страждає тепер покійний, дивлячись з небес на своїх нещасних дочок, і замовив читання сутр в храмі, де покійний принц провів свої останні дні. Крім того, він послав гінців в інші храми з проханням відслужити відповідні молебні за одужання Ооїґімі. Відпросившись на час від своїх справ і обов’язків, Каору не залишав гірської оселі, щоб провести усі можливі очисні обряди. Та оскільки хвороба не була карою за минулі гріхи, то жодні ознаки поліпшення стану Ооїґімі не помічалися.

Може, якби Ооїґімі сама звернулася до Будди, то їй стало б краще. Але вона не хотіла залишатися на цьому світі. Каору так зблизився з нею, що тепер вона не могла тримати його на відстані. «Однак його почуття з часом потьмяніють, — думала Ооїґімі, — і нас обох чекає гірке розчарування. Але, якщо моє життя триватиме, я мушу постригтися в монахині, скориставшись хворобою. Тільки таким чином і можна зберегти нашу взаємну прихильність». Однак прямо заявити про свій намір Ооїґімі не наважилася і звернулася до сестри: «Я не маю надії на одужання. Але якщо пострижуся в монахині, то, кажуть, продовжу собі життя. Поговоріть, будь ласка, з Адзарі», — сказала вона, і вони обоє розплакалися.

«Про це й говорити не варто! Хіба можна завдавати такого тяжкого удару панові Каору, який і так страждає?» — заперечила вона і, на превеликий жаль Ооїґімі, навідріз відмовилася говорити про це з гостем, на якого покладала свої надії.

Тим часом, коли у столиці стало відомо, що Каору надовго затримався в Удзі, багато хто з його знайомих навмисне приїхав сюди, щоб провідати його. Побачивши, як щиро Каору переймається станом здоров’я Ооїґімі, його прибічники і віддані йому служителі домашньої управи замовили відповідні молитви для її одужання і від свого імені.

Прибуття гостей зі столиці нагадало Каору, що зараз в Імператорському палаці відбувається бенкет з нагоди Свята врожаю. А того дня в Удзі завивав вітер, у повітрі шалено кружляв сніг. Невимовний смуток опанував Каору, коли він подумав, що все було б по-іншому, якби тепер він перебував у столиці. «Невже мені судилося назавжди втратити Ооїґімі, залишившись чужим для неї?» — побивався Каору у відчаї, але звинувачувати не мав кого. Єдине, чого він хотів, — це ще раз побачити її ласкавою, привітною, як колись, готовою нарешті вислухати його почуття. Цілий день, сповнений сумних роздумів, минув без єдиного просвіту у хмарах.

«Промінню сонячному Крізь хмари не пробитися У глушині гірській, І морок непроглядний Запанував в душі моїй...» —

промовив сам до себе Каору.

Каору, як і раніше, не відходив від хворої, і служниці відчували хоч якесь полегшення. Нака-но кімі залишалася у глибині покоїв, бо будь-якої миті вітер міг відкинути край завіси перед нею. Служниці, соромлячись своєї непривабливої зовнішності, також не з’являлися гостеві на очі. Скориставшись тим, що поруч майже нікого не було, Каору підійшов зовсім близько до узголів’я.

«Як ви почуваєтеся? О, якби ви знали, як мені тяжко! Я невпинно благаю Будду, але марно, вже навіть вашого голосу не чую, просто жах! Я не витримаю, якщо ви залишите мене», — сказав він і гірко заплакав. Ооїґімі майже несвідомо прикрила обличчя рукавом.

«Я хотіла поговорити з вами, як тільки мені стане краще, — сказала вона. — Але, на жаль, я втрачаю останні сили...»

Вона була така нещасна, що Каору, розуміючи, що плакати зараз не на добре, спробував стриматися, але не зміг і розридався. «Як сталося, що мені, безмежно закоханому в неї, судилося пережити стільки горя і нарешті розлучитися назавжди? Може, я з усім змирився б, якби помітив у ній хоч якусь ваду...» — думав він, але Ооїґімі здавалася йому ще прекраснішою. Її руки були тонкі, мов тінь, а шкіра залишалася незмінно білою і ніжною. Поряд з відгорнутим укривалом видніло її м’яке біле вбрання, під яким, здавалося, лежала безтілесна лялька. Відкинуте назад негусте волосся блискучими пасмами спадало з узголів’я. Що станеться з такою красою? Невже їй судилося зникнути з цього світу? Хоча за час хвороби Ооїґімі зовсім перестала дбати про свою зовнішність, але все одно була гарнішою за тих жінок, які цілими днями чепуряться лише для того, щоб привернути до себе увагу. Що довше дивився на неї Каору, то сильніше зачаровувався її красою.

«Якщо ви мене покинете, то я не зможу довго залишатися на цьому світі, — казав він. — Але якщо мені доведеться ще жити, як доля присудила, то я проведу залишок днів де-небудь у гірській глушині. І лише одне мене хвилює — доля вашої сестри».

Коли Каору заговорив про Нака-но кімі, щоб отримати хоч якусь відповідь, Ооїґімі, відкинувши рукав з обличчя, сказала: «Моє життя добігає кінця, і вже пізно дорікати мені за безсердечність. Я вже колись просила вас ставитися до молодшої сестри, як до мене, після того, як мене не стане. Якби ви були так зробили, то я могла б спокійно вмерти. А так лише тривога за неї і прив’язує мене до цього світу».

«Невже мені судилося зазнати у житті самих прикрощів? — відповідав Каору. — Я справді вас не послухав, бо нікого так сильно не любив, як вас. Тепер я каюся і жалкую, що завинив. Але вам нема чого турбуватися, я зроблю для вашої сестри все, що тільки зможу». Ось такими словами Каору заспокоював Ооїґімі, але, побачивши, що їй стає все гірше, покликав Адзарі й наймудріших монахів читати молитви в її покоях. Та й сам ревно благав Будду. Він хотів з горя тупотіти ногами й кричати, байдужий до людського посміху. Звичайно, Нака-но кімі, побачивши, що сестра при смерті, розпачливо голосила, що не хоче залишитися сама на світі. Вона так нестямно чіплялася за тіло сестри, що служницям довелося силоміць відтягувати її — мовляв, тепер це не на добре.

Каору не вірив власним очам. «Може, це сон?» — думав він і, присунувши світильник, довго вдивлявся в прикрите рукавом обличчя Ооїґімі, яка, нітрохи не змінившись, ніби спала. «О, якби я міг завжди бачити перед собою хоча б цю порожню шкаралупу цикади!» — журився він, охоплений горем.

Коли згідно з останнім обрядом служниці розчісували волосся покійної, повітря навколо раптом наповнилося приємними пахощами, як за її життя.

«Я б змирився, якби відшукав у ній хоч якісь ознаки посередності. Якщо ти хочеш викликати в мене огиду до світу, то покажи мені її в потворному вигляді, щоб приглушити мій незагойний смуток», — звертався Каору до Будди, але, на жаль, не відчув полегшення. Тож нічого не залишалося, як готуватися до звичного обряду, віддавши тіло Ооїґімі кремації. Навіть похорон здався Каору жалюгідним, коли тоненький струмок диму піднявся у небо, а він, розгублений, повертався з кладовища, не відчуваючи під собою землі.

У гірській оселі зібралося багато людей, щоб разом з Каору перебути час жалоби за Ооїґімі. Хоча їхня присутність трохи розвіювала самотність, але Нака-но кімі, соромлячись людських пересудів, так гірко нарікала на свою злощасну долю, що, здавалося, і сама вже була на тому світі. Від принца Ніоу раз у раз приходили гінці зі співчуттями, але, пам’ятаючи про те, що старша сестра померла, так і не пробачивши його, Нака-но кімі не сподівалася від нього нічого, крім смутку.

Каору, для якого тепер життя стало осоружним тягарем, був готовий сповнити своє давнє бажання стати монахом, але, розуміючи, яким великим буде в такому разі горе його матері, Третьої принцеси, стримався. Крім того, його турбувала нещасна доля Нака-но кімі. «Колись покійна просила мене замість неї одружитися з Нака-но кімі. І хоча сестри і були душею близькі одна до одної, я не міг перенести свої почуття від старшої сестри до молодшої. А от тепер, узявши Нака-но кімі під свою опіку, я розвіяв би її смуток і навіть сам знайшов би в ній розраду», — думав він. Не виїжджаючи навіть на короткий час до столиці і порвавши стосунки із знайомими людьми, Каору, віддавшись непозбутній жалобі, надовго залишився в Удзі. Зрозумівши, які глибокі почуття пов’язували його з покійною, багато хто, і передусім Імператор, надсилав гінців із співчуттями.

Одноманітно минали дні. Каору стежив за тим, щоб поминальні служби справлялися через кожних сім днів з належною урочистістю заради спасіння душі померлої, але, на жаль, відповідно до звичаїв{205} не міг навіть змінити кольори свого вбрання. Тож, помітивши, що служниці, найближчі до покійної Ооїґімі, переодяглися в чорне, він сказав:

«Навіщо лити, Як кров, червоні сльози, Якщо не зможу ними Своє вбрання забарвити У жалобний колір?..»

Сам Каору носив одяг доречного для жалоби кольору з блискучого, немов лід, шовку, що зовсім промок від сліз. Дивлячись на його засмучене чарівне обличчя, служниці казали крізь сльози: «Ми завжди оплакуватимемо свою нещасну господиню, але так само нам буде важко розлучатися з паном Каору, до якого всі так звикли, що не уявляємо собі його чужим... І хто міг би сподіватися такого раптового нещастя?.. Вони обидві відвернулися від людини з такими глибокими почуттями...»

«На пам’ять про покійну сестру я хотів би тепер поговорити про ваші справи й почути про них вашу думку з надією, що ви не відцураєтеся від мене...» — звернувся Каору до Нака-но кімі, але вона, пригнічена своїм подвійним горем, відмовилася від розмови з ним. Нака-но кімі завжди приваблювала Каору жвавою вдачею, майже дитячою безпосередністю і гордою поведінкою, але поступалася приязню старшій сестрі. Одного разу, коли йшов сніг і навколо було темно, Каору цілий день сидів у глибокій задумі, а ввечері, коли хмари розвіялися і на небо виплив місяць дванадцятої ночі, який вважають зловісним, він підняв догори завіси і, виглянувши у сад, став слухати, як храмовий дзвін напроти сповіщав про кінець дня.

«Дивлюся з тугою За місяцем, що небом пливе У Край блаженний, Бо, на жаль, у цьому світі Вічно жити вже не хочеться...» —

подумав Каору. А коли раптом налетів шалений вітер, Каору встав, щоб прикрити завісою ґратчасте вікно. На річці, залитій місячним світлом, блищала крига, і в ній, як у дзеркалі, відбивалися навколишні гори. «Хоч би як я оздобив свою столичну садибу, вона не зрівняється з тутешньою оселею. О, якби Ооїґімі ожила хоч на хвилину, і ми могли разом помилуватися цією красою!» — подумав він з болем у серці.

«От би знайти чарівне зілля, Що забуття дарує Від туги нестерпної, Та в пошуках його Пропасти в Снігових горах{206}!..» —

промимрив він сам до себе й додав, немов людина, яка не зо­всім чистим способом хоче досягти просвітлення: «От шкода, що мені не трапився демон, який навчив би мене другої половини священного гімну, і я мав би привід кинутися у прірву...»{207}.

Каору часто кликав жінок до себе на розмову. Він був таким розсудливим і великодушним — словом, самою досконалістю, що полонив серця молодих служниць. А старі, дивлячись на нього, згадували покійну Ооїґімі й горювали ще більше. «Хвороба нашої пані погіршилася через дивну поведінку принца, — розповідали вони. — Найбільше вона переживала, що з них сміятимуться люди. Крім того, вона приховувала своє погане передчуття від молодшої сестри і страждала сама настільки, що, відмовившись від найпотрібнішої їжі, все слабшала і слабшала... Зовні вона поводилася стримано, але своїм чуйним серцем усе сприймала болісно. Її мучила думка, що вона порушила заповіт батька, і тривожило майбутнє сестри...» Служниці згадували, що говорила їхня пані з того чи іншого приводу і безперестанку плакали.

«Це я винен у її стражданнях», — думав Каору, палко бажаючи неможливого — повернення в минуле. Тепер цей світ видався йому таким осоружним, що, шукаючи розраду в молитвах, він до світанку не стуляв очей. Ніч була холодною і сніжною. Вже зовсім пізно пролунали людські голоси і кінський тупіт. «Хто ж це приїхав сюди вночі у таку хурделицю?» — здивувалися поважні монахи.

А виявилося, що це приїхав мокрий як хлющ принц Ніоу в скромному мисливському вбранні. Почувши стукіт у двері, Каору відразу здогадався про його прибуття і зник у внутрішніх покоях. До кінця жалоби залишалося ще кілька днів, але, не маючи сили більше чекати, принц все-таки вирішив усю ніч пробиватися крізь снігові замети до Удзі.

Хоча тепер Нака-но кімі могла звільнитися від похмурих думок, які не покидали її останнім часом, але зустрічатися з принцом вона не хотіла, бо почувалася винуватою перед сестрою, а принц так і не зробив нічого, що виправдало б його в очах покійної. І навіть якби тепер він повівся по-іншому, це нічого не змінило б, адже Ооїґімі вже не повернеш. Служницям насилу вдалося вмовити Нака-но кімі таки вислухати через ширму принца, який намагався пояснити їй причини своєї тривалої відсутності. Сама вона мала такий нещасний вигляд, що, здавалося, була готова піти за сестрою на той світ.

Стурбований її станом, принц будь-що-будь вирішив залишитися в Удзі на весь день. «А без ширми не можна?» — просив він, але Нака-но кімі відмовилася навідріз: «Лише тоді, коли трохи отямлюся...»

Дізнавшись про таке холодне ставлення до принца, Каору доручив надійній служниці передати Нака-но кімі такі слова: «Я добре розумію, що принц не виправдав вашого очікування і заслуговує осуду за свою безсердечну поведінку останніми місяцями. Але прошу вас, не карайте його дуже суворо, бо він до цього не звик. Краще провчіть його, замінивши кару на добре ставлення» Але, отримавши таку пораду, Нака-но кімі ще більше зніяковіла й нічого не відповіла.

«О, які ви безсердечні! Невже ви забули всі мої обіцянки?..» — дорікав принц і, тяжко зітхаючи, просидів біля ширми до самого вечора. А вночі, коли зчинилася справжня буря, принц лежав, почуваючись глибоко нещасним з власної вини, Нака-но кімі, пожалівши його, згодилася поговорити з ним, як і досі, через ширму. Іменем тисячі різних богів принц клявся їй у вічній вірності, але вона в ній сумнівалася: «Видно, добре навчився обіцяти». Але якщо вона ображалася на безсердечність принца, коли він не приїжджав, то тепер, коли він сидів поруч, слухала його уважно, заворожена його красою.

«Як згадую минуле, Бачу, що непевною Була дорога. Тож чи варто з надією Дивитися в майбутнє?» —

прошепотіла вона, і принц вкрай занепокоївся.

«Якщо ви вірите, Що перед нами Близький кінець дороги, То хоча б сьогодні Не відвертайтеся від мене...»

Усе в цьому світі таке швидкоплинне! Тож не обтяжуйте свою душу новим тягарем», — намагався він розм’якшити серце Нака-но кімі, але вона, пославшись на поганий настрій, сховалася у глибині покоїв. Залишений на самоті, він провів безсонну ніч, почуваючись ніяково перед служницями. Звичайно, Нака-но кімі мала підстави ображатися на нього, але такої черствості від неї він не сподівався, а тому з горя заплакав. «Але ж їй, мабуть, ще важче!» — подумав він, і його серце болісно защеміло.

Принц з подивом і зацікавленням спостерігав, як Каору, почуваючись тут як удома, покликав численних служниць, щоб його щедро пригостити. Засмучений тим, що товариш змарнів, зблід і збайдужів, принц співчував йому і старався його втішити. Каору хотів розповісти йому докладно про покійну Ооїґімі, хоча знав, що тепер уже пізно про це згадувати, однак, щоб не видатися легкодухим, обмежився кількома словами. Останніми днями він так багато плакав, що його обличчя змінилося, але нітрохи не втратило своєї краси. «Якби я був жінкою, то, напевне, закохався б у нього...» — подумав ревнивий принц і вирішив якнайшвидше перевезти Нака-но кімі до столиці, щоб уникнути людського осуду.

Оскільки вмовити Нака-но кімі принц не зумів і побоювався невдоволення Імператора та Імператриці, то цього ж дня поїхав додому. Перед від’їздом, не шкодуючи слів, він запевняв Нака-но кімі у своїй вірності, але вона не погодилася на зустріч, немов даючи йому зрозуміти, що означає страждати.

Наприкінці року, коли всюди, а не тільки в Удзі, небо спохмурніло і щодня безперестанку падав сніг, підхоплений хуртовиною, Каору поринув у роздуми й жив ніби уві сні. А тим часом принц Ніоу прислав щедрі винагороди для монахів, які справляли належні обряди з читанням сутр. Багатьох знайомих турбував намір Каору і цей рік провести в Удзі, тож урешті-решт він вирішив повернутися до столиці з важким тягарем на серці. Служниці, які звикли до нього, впадали у відчай від самої думки, що скоро їхня оселя спорожніє і вони залишаться самі. Того разу вони сумували ще більше, ніж після смерті Ооїґімі. « Останнім часом, перебуваючи постійно з нами, він був навіть добрішим до нас у всьому, ніж тоді, коли зрідка приїжджав. То невже ми більше ніколи його не побачимо?» — журилися вони.

Від принца прийшов такий лист: «Тепер мені стало важче приїжджати в Удзі, а тому я вирішив перевезти Вас ближче до себе...» Річ у тому, що Імператриця, дізнавшись, що Каору вельми зацікавився дівчиною з Удзі, подумала, що, значить, нею не варто нехтувати і, шкодуючи сина, дозволила йому перевезти Нака-но кімі до Західного флігеля будинку на Другій лінії, щоб він міг будь-коли зустрічатися з нею. Судячи з усього, вона збиралася ввести дівчину в почет Першої принцеси. Довідавшись про це, зраділий принц поспішив повідомити цю новину Нака-но кімі.

«Сам я збирався перевезти старшу сестру в свій новий будинок на Третій лінії! І тепер натомість мав би подбати про молодшу», — думав Каору, почувши про такий намір принца Ніоу. Оглядаючись у минуле, він знову усвідомив, якої втрати зазнав. Ясна річ, підозри принца були безпідставні, але все ж Каору запитував себе: «Але хто ж, як не я?..»

Пагони папороті

Головні персонажі:

Нака-но кімі, 25 років, молодша дочка Восьмого принца

Каору, Цюнаґон, 25 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 26 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Лівий міністр, 51 рік, син Ґендзі та Аої

Весняне сонце, яке навіть «крізь зарості густі проникає»{208}, завітало нарешті й до Удзі, але Нака-но кімі все ще жила ніби уві сні, не розуміючи, як це вона протрималася стільки днів і місяців. Колись обидві сестри в однаковому настрої прокидалися і лягали, разом спостерігали, як змінювалися пори року, милувалися квітами і співом птахів, а коли одна з них починала складати пісню, то друга її закінчувала. Разом вони знаходили розраду у тому, що звіряли навзаєм своє горе і смуток. А тепер Нака-но кімі залишилася сама, не маючи нікого поруч, хто захоплювався б тим, чим вона, хто проливав би разом з нею сльози від розчулення. В її душі запанував такий безпросвітний морок, що вона навіть не відрізняла дня від ночі. Здавалося, що вона горювала тепер сильніше, ніж після смерті батька. Туга за сестрою була така нестерпна, що їй хотілося вмерти, але, на жаль, вона не могла цього зробити, бо кожній людині на цьому світі судилося прожити свій час.

Одного дня служниці отримали листа від поважного монаха Адзарі. «Як почувається в новому році ваша господиня? Тепер я турбуюся лише про її здоров’я й невтомно молюся за її щасливе майбутнє», — написав він, приславши разом з листом молоді пагони папороті й хвощів у гарненькому кошичку. «Це перші паростки, які послушники нашого храму приготували для Будди», — зазначалося в листі. Писав Адзарі досить незграбно, проте доповнив листа піснею, написаною окремо:

«Першу папороть Я щовесни збирав, Щоб вам подарувати, Тож хіба можу в новому році Забути свою давню звичку?

Прошу вас, прочитайте це своїй господині».

Нака-но кімі, уявивши собі, скільки зусиль старий монах доклав до створення цієї простої пісні, написаної незграбним почерком, була зворушена більше, ніж листом легковажного принца, що прагнув вишуканими словами заповнити порожнечу своїх почуттів. Розчулена піснею, вона доручила написати служницям:

«Кому весни цієї Я показати зможу Пагони папороті, Що зібрані у горах На пам’ять про покійного?»

Гонець отримав щедру нагороду.

Тепер, коли Нака-но кімі, в повного розквіту своєї юності, трохи схудла від пережитого останнім часом горя, а її обличчя набрало ще благородніших рис, вона стала навдивовижу схожою на старшу сестру. Раніше, коли вони були поряд, в очі служницям впадала відмінність між ними, а от тепер, на мить забувши про покійну Ооїґімі, вони побачили старшу сестру в Нака-но кімі.

Багато хто з почту Каору, приятелюючи із служницями Нака-но кімі, досить часто бував в Удзі й спілкувався з ними. А тому Нака-но кімі знала, що Каору безперервно тужить і що навіть новий рік не приніс йому полегшення. Тільки тепер вона зрозуміла, що не випадкова примха пов’язувала його з Ооїґімі, а глибоке почуття.

Оскільки принцові Ніоу щораз складніше було їздити в Удзі, то він вирішив перевезти Нака-но кімі до столиці.

Коли минули метушливі дні, пов’язані з Палацовим бенкетом, Каору, відчувши, що не має кому звірити свою душу, подався до принца Ніоу. Був тихий вечір, і принц, поринувши у задуму, сидів біля галереї. Перебираючи струни кото «со», він насолоджувався пахощами улюбленої сливи, і саме тоді Каору підніс йому зірвану внизу гілку. Ніщо б не здалося принцові доречнішим у той час, ніж бутони запашного сливового цвіту.

«Хіба той, Хто гілку цю зірвав, На її цвіт не схожий, Що не виблискує, але в бутонах Пахощі ховає?» —

сказав принц.

«Навіщо дорікати Тому, хто цю гілку Невинно споглядає? Треба було її давно Зірвати самому...

Справді прикро...» — відповів Каору.

Вони обоє міцно дружили й полюбляли кепкувати один з одного.

Потім розмова зайшла про важливіші справи, і, звісно, принц запитав, що відбувалося у гірської оселі в Удзі. У свою чергу, Каору розповів принцові про те, яким тяжким ударом стала для нього смерть Ооїґімі, й зізнався, що досі не може змиритися з цією втратою. Він, як це буває, водночас плакав і сміявся, згадуючи різні, пов’язані з нею випадки, то зворушливі, то кумедні, а принц, який мав чутливе серце і завжди був готовий відгукнутися на чуже горе, уважно слухав, рукавом витираючи сльози.

А тим часом небо, ніби співчуваючи їм, вкрилося туманом. Надвечір подув сильний вітер, стало холодно, як узимку, світильники раз у раз гаснули, і хоча «весняна ніч сховала у пітьму слив білоцвіт»{209}, друзі ніяк не могли наговоритися.

Що ж стосується виняткових стосунків Каору з Ооїґімі, то принц, схильний наділяти інших людей власними слабостями, у них сумнівався, як видно, підозрюючи Каору в нещирості. Разом з тим товариш постарався утішити Каору і стерти з його серця пам’ять про колишні страждання. Він говорив так переконливо, що врешті-решт змучена душа Каору відчула полегшення. Між іншим принц розповів йому про свій намір перевезти Нака-но кімі до столиці.

«Дуже радий про це чути! Ви й не уявляєте, як я каявся у тому, що несамохіть винен у її нещастях. Вона для мене — єдина пам’ять про дорогу людину, яка вічно житиме у моєму серці, і я вважаю, що маю допомагати їй у всьому. Тільки переживаю, щоб ви мене правильно зрозуміли...» — сказав Каору.

Він розповів принцові, що Ооїґімі просила його взяти під свою опіку молодшу сестру, але промовчав про ту ніч, коли вона втекла з кімнати, залишивши сестру з ним наодинці. У глибині душі він був переконаний, що сам має дбати про Нака-но кімі на пам’ять про покійну, і гірко каявся, що не одружився з нею та не забрав до столиці. Однак тепер, зрозумівши, що йому вже не вдасться повернути минуле, не завдавши нікому шкоди й не виставивши себе на посміховисько, змирився. Тож Каору взявся готувати переїзд Нака-но кімі до столиці, вважаючи, що ніхто, краще за нього, не зуміє цього зробити.

У той час, коли у гірській оселі до почту Нака-но кімі наймали нових миловидних жінок і дівчаток, її колишні служниці із задоволеним виглядом метушилися, готуючись до від’їзду, і тільки сама Нака-но кімі болісно зітхала, усвідомивши, що віднині її рідний дім приречений на запустіння. Та хіба вона могла залишатися назавжди у цій гірській глушині? Адже принц мав рацію, кажучи, що, відмовляючись їхати звідси, вона ставить під загрозу їхнє дорогоцінне подружнє життя. Геть розгублена, вона роздумувала, що ж їй робити?

Переїзд був призначений на початок другого місяця і, що менше днів залишалося до того часу, то все більше, поглядаючи на розповнілі бруньки на деревах, Нака-но кімі жалкувала, що не побачить їхнього цвіту. Їй здавалося, що відмова від гір, оповитих туманом, і подорож туди, де її чекає не рідне гніздо, а тимчасовий притулок, викличе у людей глузування і зневагу. Думки, одна від одної прикріші, вдень і вночі не давали їй спокою.

А тим часом, коли скінчилася тримісячна жалоба, священне обмивання здалося Нака-но кімі недостатнім, бо на її думку, її сестра заслуговувала на більше. Адже Нака-но кімі не знала матері й не тужила за нею. Тож вона думала й казала, що хотіла б ушанувати пам’ять сестри так, як вшанувала б пам’ять матері, але, на превеликий жаль, не мала для цього законних підстав. Каору прислав їй карету, передовий ескорт і вчених-астрологів.

«Як відомо, все минає: Ще вчора ви були В жалобному вбранні, Та вже пора настала Розкриватись пелюсткам...» —

написав він, приславши прекрасні різноманітні подарунки відповідно до рангу всім, хто супроводжував Нака-но кімі до столиці.

«Який він добрий! Ніколи не забуває потурбуватися про людей. Навіть рідний брат не був би дбайливішим», — хвалили Каору служниці. Особливо розчулилися літні жінки, які звикли обходитися скромним. А от молоді нарікали: «Невже ми ніколи більше не побачимо його? Як жаль, що тепер він стане нам чужим. А як сумуватиме за ним Нака-но кімі!»

Сам Каору прибув в Удзі рано-вранці напередодні від’їзду Нака-но кімі. Його, як завжди, помістили у гостьових покоях. «Якби жила Ооїґімі, то її серце, напевне, вже розм’якло б і тепер я забирав би до столиці старшу сестру, а не принц — молодшу, — думав Каору, згадуючи її та її слова, й, охоплений запізнілим каяттям, у всьому звинувачував себе. — Адже, попри все, вона ніколи по-справжньому не відштовхувала мене і не зневажала, а я сам чомусь віддалився від неї...» Згадавши про отвір, через який він колись підглядав за сестрами, він підійшов до перегородки, але, на жаль, завіси з того боку були опущені.

За перегородкою, згадуючи про Ооїґімі, тихо плакали служниці, а Нака-но кімі, обливаючись сльозами, лежала байдужа до всього на світі, зовсім не переймаючись завтрашнім від’їздом до столиці.

«Хоча за останніх кілька місяців нічого особливого не сталося, але я хотів би розповісти вам принаймні невелику частку того, що накопичилося за цей час у моїй душі й не дає мені спокою. Прошу вас, не цурайтеся мене, наче чужого!» — передав Каору через служницю.

«Та ні, я зовсім не цураюся вас, але мені зараз дуже важко. Я почуваюся розгубленою і боюся образити ваc своїми недоладними словами», — відповіла Нака-но кімі. Однак, послухавшись умовлянь служниць, які пожаліли гостя, вона погодилася зустрітися з ним біля входу у свої покої. Каору завжди вражав красою, а останнім часом, змужнівши, став ще привабливішим. Здавалося, що у світі немає людини, рівної йому. Уявивши собі поруч з ним свою покійну сестру, Нака-но кімі сумно зітхнула.

«Я готовий вічно згадувати про вашу сестру, але сьогодні, перед вашим від’їздом, це не зовсім доречно... — сказав Каору, переводячи розмову на інше. — Невдовзі і я переселюся ближче до того місця, куди ви переїжджаєте. Так що звертайтеся до мене, як кажуть, опівночі і на світанку, бо я завжди готовий допомагати вам у всьому, поки житиму. Що ви про це думаєте? Зрештою, чужа душа — темний ліс і, може, мої слова вам неприємно чути...»

«Мені й так важко залишати рідну оселю, а тепер ви ще й кажете, що скоро житимете поблизу... Усе це мене вкрай бентежить, що навіть не знаходжу слів для відповіді», — сказала Нака-но кімі тихим, уривчастим голосом.

Своїм зворушливо-безпорадним виглядом вона здалася Каору справжньою подобою Ооїґімі, і він пожалкував, що віддав молодшу сестру іншому. Але, на жаль, тепер пізно було про це й думати... Тож, не нагадуючи їй про ту давню ніч, в розмові з Нака-но кімі він поводився так, ніби геть-чисто про це забув.

Червона слива поблизу будинку настільки привертала до себе увагу своїм яскравим цвітом і чудовим ароматом, що навіть солов’ї не могли її оминути, а все пурхали між гілками, ні на мить не замовкаючи. Ба більше, згадка про те, що «і не така весна тепер приходить, як бувало»{210}, навіювала сумний настрій на співрозмовників. Коли ж раптовий порив вітру перемішав аромат квітів сливи із пахощами, що линули від одягу Каору, то навіть мандариновий цвіт не міг би яскравіше нагадати про минуле{211}. «Сестра дуже любила цю сливу. Коли їй ставало сумно, вона знаходила у ній відраду для душі» — подумала Нака-но кімі і, не стримавши хвилювання, сказала:

«Більше ніхто Не буде милуватися Сливою у цій гірській оселі. Лиш її цвіту аромат Нагадає про минуле».

Її слабкий, майже нечутний голосок, здавалося, от-от мав обірватися.

«Хоч слива, Якої мій рукав торкався Пахне, як колись, Але, на жаль, не в мій сад Її з корінням пересадять», —

тихо відповів Каору, витираючи сльози.

«Маю надію, що ми і в майбутньому зможемо так само зустрічатися і багато про що розмовляти», — сказав він на прощання і, покликавши до себе служниць, віддав їм останні вказівки щодо підготовки до від’їзду. Охороняти оселю мав той самий бородатий сторож, а людям з найближчого маєтку Каору було доручено забезпечити решту челяді усім потрібним для життя.

Пані Бен навідріз відмовилася супроводжувати свою господиню до столиці. «Я не сподівалася, що проживу так, на жаль, довго. Крім того, оскільки багато хто вважатиме мою присутність поганою ознакою, то краще не нагадувати людям, що я ще жива», — сказала вона. Каору наполягав на зустрічі з нею, і вона хоч-не-хоч погодилася на це. Він був зворушений, побачивши, що вона змінила зовнішній вигляд, ставши недавно монахинею. Як завжди, вони говорили про минуле.

«Я іноді приїжджатиму сюди, і був би дуже засмучений, якби не застав близьких мені людей, а тому, зізнаюся, ваш намір залишитися тут мене навіть тішить...» — і, не доказавши до кінця, Каору заплакав.

«На жаль, що осоружнішим життя здається, то довше воно триває. О, навіщо Ооїґімі вмерла раніше й залишила мене напризволяще? Я добре розумію, що, нарікаючи на весь цей світ, ставлю перешкоду для власного спасіння», — скаржилася Бен.

Хоча її скарги звучали набридливо, Каору з усіх сил намагався її втішити. Не дивлячись на те, що останнім часом пані Бен вельми постаріла, але, після того, як її колись прекрасне чорне волосся було підстрижене, її обличчя дуже змінилося і навіть трохи помолодшало. «Чому я не дозволив Ооїґімі постригтися в монахині? Може, тоді вона прожила б довше й ми могли з нею зустрічатися віч-на-віч?» — подумав Каору і, мимоволі позаздривши старій жінці, відсунув убік завісу, щоб зручніше розмовляти. Пригнічена горем, Бен трималася з гідністю, а її манера говорити свідчила, що колись вона була непересічною особистістю.

«Якби раніше У річку власних сліз Я кинулася, То не жила б тепер, Коли Ооїґімі вже немає...» —

сказала вона, ледве стримуючи сльози.

«Але ж це був би великий гріх! І таким чином ви не тільки не досягли б Землі вічного блаженства, а потрапили б на саме дно глибокого пекла. Вам треба зрозуміти, що все на цьому світі — марнота.

Навіть якби у річку Сліз глибоко Я занурився, Хвилі туги не дали б Мені забутися...

Коли ж нарешті я хоч трохи заспокоюся?» — відповів Каору, розуміючи, що сердечній тузі не буде кінця. Не маючи охоти повертатися до столиці, він довго сидів у глибокій задумі, але коли стемніло, то, побоюючись, що така безпричинна затримка в Удзі викличе підозру у принца Ніоу, врешті-решт таки вирушив.

Бен розповіла Нака-но кімі про свою розмову з Каору, яка її вкрай стривожила. А тим часом служниці, готуючись до переїзду, щось поспішно дошивали й чепурилися, забувши про свої згорблені постаті. Серед них тільки Бен у скромному вбранні монахині різко вирізнялася.

«Коли вбрання всі шиють, Готуючись поспішно у дорогу, В затоці Соде З рукава рибачки{212} Скапує вода солона», —

сказала вона засмучено.

«Як від води солоної Ваше вбрання промокло, Так і мої рукави, Гойдаючись на хвилях тривоги, Не висохнуть ніколи... —

відповіла Нака-но кімі. — Не думаю, що затримаюся у столиці надовго. Можуть так скластися обставини, що я повернуся сюди, бо не хотіла б повного запустіння нашої оселі, і ми знову побачимося. Узагалі мені дуже тяжко з вами розлучатися й залишати вас на самоті. Зрештою, люди, що прийняли постриг, не завжди поривають всі зв’язки зі світом, а тому сподіваюся, що хоча б іноді ви відвідаєте мене..»

Нака-но кімі, залишаючи Бен усе начиння, яким користувалася колись Ооїґімі, лагідно сказала: «Коли бачу, як ви більше за інших сумуєте за покійною сестрою, то переконуюся, що між вами існував тісний зв’язок ще з попереднього народження. Так чи інакше, за цей час ви стали і мені особливо близькою». І тоді Бен заридала невтішно, немов дитина за матір’ю.

Коли в оселі все було прибрано, до галереї під’їхали карети. Передовий ескорт складався з придворних четвертого і п’ятого рангів. Принц сам хотів приїхати по Нака-но кімі, але щоб не створювати зайвого розголосу, відмовився від цього наміру. Каору також прислав чимало своїх людей для ескорту. Усе приготування до від’їзду відбувалося за вказівками принца Ніоу, а Каору стежив за всіма дрібницями їхнього виконання.

«Скоро стемніє», — квапили Нака-но кімі служниці та люди, що приїхали зі столиці, а Нака-но кімі з неспокоєм на душі думала: «Куди ж це мене повезуть?» Служниця Тайфу, сідаючи до неї в карету, сказала:

«Яка я рада, Що дочекалася Щасливої нагоди! А що було б зі мною, Якби я кинулася у річку Удзі?..»

Нака-но кімі, неприязно дивлячись на її усміхнене обличчя, мимоволі подумала, що у пані Бен, мабуть, інший настрій. А ось яку пісню склала інша служниця:

«Хоча не можу Я забути про покійну, Яку щиро любила, Але сьогодні в моєму серці Сама лиш радість!»

Обидві служниці тривалий час служили у домі Восьмого принца і, здавалося, любили Ооїґімі, а тому Нака-но кімі, неприємно вражена тим, як раптово змінився їхній настрій, не відповіла їм.

Під час тривалої подорожі до столиці Нака-но кімі, вперше побачивши, якою небезпечною буває гірська дорога, нарешті зрозуміла, чому принц рідко відвідував її, і пожалкувала, що ставилася до нього так строго. Коли на небо виплив місяць сьомого дня, такий прекрасний у легкому, примарному тумані, то втомлена незвично довгою дорогою і власними роздумами Нака-но кімі сказала:

«Коли на небо дивлюся, То бачу, як із-за гір на мить З’явився місяць, Який сховався знову за горою, Бо цей світ йому не до вподоби».

Тепер, переїжджаючи хтозна-куди, вона почувалася невпевненою у своєму майбутньому, а недавні переживання в Удзі здалися настільки незначними, що її опанувало бажання повернутися в минуле.

Коли пізно вночі Нака-но кімі прибула у двір садиби на Другій лінії з рядом прекрасних будівель, яких вона ніколи раніше не бачила, сам принц Ніоу, який давно з нетерпінням чекав на неї, підійшов до карети й допоміг їй спуститися. Покої для неї, як і для її служниць, виблискували чудовим оздобленням завдяки дбайливому ставленню принца навіть до найменших дрібниць. Тепер уже ніхто не сумнівався щодо становища Нака-но кімі в будинку на Другій лінії. «Це не просте захоплення», — казали люди, вражені несподіваним поворотом подій.

Каору збирався переїхати у будинок на Третій лінії до кінця місяця, а останнім часом щодня заходив туди простежити за ходом робіт. Того дня він затримався на Третій лінії, недалеко від будинку принца, до пізнього вечора, щоб якомога швидше дізнатися про прибуття Нака-но кімі від своїх людей, яких послав для ескорту в Удзі. Почувши, що принц зустрів Нака-но кімі з щирою приязню, Каору зрадів і водночас пожалкував, що повівся так недалекоглядно. «От якби повернути назад минуле...» — зітхнув він і дошкульно для принца додав:

«Хоча своїх почуттів, Як човен вітрила На озері Біва, Ми одне одному не відкрили, Але разом одну ніч таки спали».

Лівий міністр Юґірі, збираючись видати свою Шосту дочку за принца Ніоу до кінця місяця, був вельми незадоволений тим, що той, немов випереджуючи його, раптом перевіз до себе невідому особу й зовсім перестав з’являтися у садибі на Шостій лінії. Дізнавшись, що міністр цим ображений, принц раз по раз посилав його дочці листи. Оскільки весь світ уже знав, що у домі Лівого міністра готуються до церемонії визнання повноліття Шостої дочки, що супроводжувалось одяганням мо — одягу зі шлейфом, то, уникаючи зайвих пересудів, міністрові довелося її завершити після двадцятого дня. Він вирішив запропонувати дочку Каору. Щоправда, до одруження між близькими родичами зазвичай ставилися з упередженням, але було шкода віддавати комусь іншому такого зятя, як Каору. Тим паче що особа{213}, про яку він усі ці роки мріяв, померла, залишивши його в повній самотності. З огляду на це, Лівий міністр послав до Каору довірену людину дізнатися про його наміри.

«Переживши втрату дорогої людини й тим самим переконавшись у марності суєтних помислів, я перейнявся ще більшою огидою до світу. Боюся, що не принесу нікому щастя, а тому про шлюб не може бути й мови...» — навідріз відмовився Каору.

«Як це так, що й він поставився холодно до моєї серйозної пропозиції?» — думав ображений Лівий міністр. Та й чи міг він очікувати, що його пропозиція не зустріне відмови? Бо хоча Каору і доводився йому молодшим братом{214}, в його поведінці було щось таке, що змушувало людей поступатися йому, а тому не варто було змушувати його до цього шлюбу.

Одного разу, коли зацвіли вишні, Каору, милуючись їхнім цвітом коло будинку на Другій лінії, мимоволі згадав про оселю в Удзі, яка залишилася без господаря. «Невже нічиє серце не здригнеться...»{215} — ніби сам до себе промовив він і вирушив до принца Ніоу. Останнім часом принц майже не виходив з дому на Другій лінії, і щораз більше звикав до Нака-но кімі. Така дружба між молодятами тішила Каору, але, як це не дивно, водночас бентежила. Щоправда, якщо бути зовсім чесним, то він все ж радів, що більше не має підстав турбуватися про майбутнє Нака-но кімі.

Вони довго розмовляли про всяку всячину, але ввечері принц сказав, що має їхати в Імператорський палац, тож коли карета була готова, а в покоях зібралися його численні прибічники, Каору перейшов у Західний флігель, де проживала Нака-но кімі.

Тамтешні розкішні покої нічим не були схожі на бідну гірську оселю. Підкликавши одну з чарівних дівчаток-служниць, чиї витончені фігурки миготіли за завісами, Каору велів їй доповісти Нака-но кімі про свій прихід. Служниці просунули під завісою подушку-сидіння для нього, і невдовзі одна з них, видно, обізнана з минулими стосунками, з’явилася з відповіддю.

«Ми живемо так близько, що начебто я міг би відвідувати вас будь-коли, вранці чи ввечері, але боюся, що тепер моя поява у вас без особливого приводу здавалася б надмірною, вартою осуду, фамільярністю. А це означає, що, на жаль, багато чого у світі змінилося. Часто, дивлячись на прекрасні, оповиті туманом дерева у вашому саду, я згадую з глибоким сумом про минуле», — почав Каору і задумався, а Нака-но-кімі, глянувши на його зажурене обличчя, крадькома зітхнула. «О, якби сестра вийшла заміж за нього! Тоді ніщо не заважало б нам часто бачитися, разом милувалися квітами й слухати пташиний спів...» — подумала вона, відчувши ще більшу самотність, ніж колись у відірваній від світу гірській оселі в Удзі.

«Не ставтеся зневажливо до пана Каору, наче до звичайного гостя. Настав час показати йому, як високо ви цінуєте його доброту», — нагадували служниці. Однак Нака-но кімі все не наважувалася розмовляти з Каору віч-на-віч, а поки вона вагалася, в її покої зайшов принц попрощатися перед від’їздом. У повному парадному вбранні він справляв надзвичайно приємне враження.

«А чому це ви тримаєте пана Каору перед завісою? Адже він зробив для вас стільки добра й заслужив приязнішого ставлення. І хоча я боюся стати посміховиськом, але не хотів би, щоб ви сприймали його як зовсім чужу людину. Хіба віч-на-віч ви не маєте що пригадати? — сказав принц, побачивши гостя, але відразу додав: — А проте не втрачайте пильності, щоб знову чогось не сталося. Бо хто знає, що у нього на думці?»

Останні слова принца поставили Нака-но кімі у скрутне становище. Вона розуміла, що тепер не може нехтувати Каору, до якого досі відчувала глибоку приязнь, і має віддячити за все тим, що замінить йому покійну Ооїґімі. Хоча Нака-но кімі готова була піти йому назустріч, але водночас її непокоїло, як до цього поставиться принц.

Плющ

Головні персонажі:

Ньоґо Фудзіцубо, наложниця імператора Кіндзьо

Імператор Кіндзьо, син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Імператриця-дружина Акасі, дочка Ґендзі й пані Акасі, дружина імператора Кіндзьо

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо і ньоґо Фудзіцубо

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо й імператриці Акасі

Каору, Цюнаґон, Дайнаґон, Дайсьо, 24—26 років, син Третьої принцеси та Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Ніоу, принц Хьобукьо, 25—27 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Юґірі, Лівий міністр, 50—52 роки, син Ґендзі.

Шоста дочка Лівого міністра, Року-но мія, дочка Юґірі, дружина принца Ніоу

Нака-но кімі, дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, дружина Ґендзі, мати Каору

Кумої-но карі, дочка То-но цюдзьо, дружина Юґірі

Кобай, Адзеці-но дайнаґон, другий син То-но цюдзьо, брат Касіваґі

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 19—21 рік, побічна дочка Восьмого принца

У ті часи однією з наложниць Імператора була ньоґо Фудзіцубо{216}, дочка покійного Лівого міністра. Оскільки її прийняли на службу в Імператорський палац раніше за інших, ще коли він був принцом-спадкоємцем, то вона здобула його глибоку прихильність, яка, однак, не зміцнила її становища при дворі. Бо з плином років діти Імператриці-дружини{217} дорослішали одне за одним, а ньоґо Фудзіцубо народила Імператорові лише одну дочку. «Замість того, щоб нарікати на злощасну долю і страждати від успіхів суперниці, чи не краще подбати про те, щоб принаймні дочка у майбутньому почувалася щасливою?» — переконувала вона себе, роблячи все можливе для досягнення цієї мети. Принцеса була вродлива, і Імператор любив її. І хоча вона серед придворних поступалася популярністю Першій принцесі, вихованню якої Імператор приділяв незрівнянно більше уваги, але жила в умовах не гірших від неї. Лівий міністр залишив у спадок значну частину свого багатства, тож ньоґо Фудзіцубо мала все, чого тільки душа забажає, а її служниці одягалися за сучасною модою відповідно до їхніх звань і пір року.

Збираючись справити обряд повноліття з одяганням мо у рік чотирнадцятиліття Другої принцеси, ньоґо Фудзіцубо вже навесні цього року занурилась у його підготовку, забувши про все на світі. Вона хотіла, щоб церемонія пройшла урочисто і трохи незвично. З цієї нагоди зі сховищ були навіть вийняті родинні скарби, що передавалися з покоління в покоління. Але влітку на ньоґо раптово напав злий дух, і вона померла. Її несподівана смерть глибоко засмутила Імператора. Оскільки покійна мала чуйне серце й привітну вдачу, то багато хто з придворних гірко оплакував цю втрату. Навіть служниці найнижчого рангу, які не мали до неї безпосереднього стосунку, сумували за нею. А принцеса, така ще молода, була настільки засмучена, що Імператор, співчуваючи їй, розпорядився після сорокаденної жалоби таємно перевезти її в палац{218}, і потім щодня відвідував її.

Чорне просте жалобне вбрання надавало її зовнішності особливого благородства. Вона виглядала старшою як на свій вік, а поводилася спокійніше й впевненіше за свою матір. Хоч, мабуть, не варто було переживати за її майбутнє, але, на жаль, з материнською боку вона не мала жодного дядька, здатного взяти її під свою опіку. У покійної ньоґо Фудзіцубо було тільки два брата, до того ж від іншої матері — Оокуракьо і Сурі-но камі. Жоден з них не міг похвалитися впливом при дворі, а без опікунів високого рангу принцеса не могла сподіватися на міцне становище у світі. Тож її майбутнє дуже тривожило Імператора і викликало думки про те, що йому самому доведеться опікуватися нею.

Одного дня, коли вже зблякли хризантеми і з неба сіявся сумовитий осінній дощ, Імператор зайшов у покої Другої принцеси, і вони довго розмовляли про минуле. Імператор був приємно вражений тим, як вона спокійно й майже по-дорослому відповідала.

«Невже не знайдеться людини, здатної зрозуміти і полюбити її? — подумав Імператор, згадуючи, як його батько Судзаку, імператор у відставці, віддав свою дочку, Третю принцесу, міністрові із садиби на Шостій лінії{219}. — Багато хто тоді не схвалював її шлюбу з простим підданим{220}, вважаючи, що принцесі краще було б узагалі не виходити заміж. Та от тепер Третя принцеса має сина, свою розраду й опору, крім того, зберегла своє високе становище. А якби вона залишилася сама, то хтозна, як склалося б її життя і якої зневаги вона зазнала б». Після таких роздумів Імператор вирішив за батьковим прикладом видати свою Другу дочку за Каору з роду Мінамото, що, як ніхто інший, був гідний стати його зятем. Щоправда, ходили чутки, начебто у того вже є наречена, але Імператор не вірив, що Каору може знехтувати його дочкою. «Зрештою, йому все одно доведеться одружитися. То чому б не дати Каору зрозуміти про свій намір, поки ще не пізно?..» — раз по раз думав Імператор.

Поки Імператор з дочкою грали у «ґо», посутеніло. Мжичив осінній дощ, а на хризантемах чарівно спалахували відблиски надвечірнього сонця. Покликавши слугу, Імператор запитав:

«Хто сьогодні прислуговує у палаці?»

«Принц Накацукаса, принц Кодзуке і цюнаґон Мінамото{221}», — доповіли йому. «Попросіть сюди пана Цюнаґона, — звелів Імператор, і той негайно з’явився.

Каору і справді був вартий особливої уваги, бо вирізнявся не лише своєю вродою, а і духмяним ароматом, який розливався навколо нього.

«Такого тихого дощового вечора годилося б послухати музику, але, на жаль, через жалобу{222} не можна. Доведеться згаяти час за грою у «ґо». — сказав Імператор і, велівши принести дошку, запропонував Каору зіграти. Той не дуже здивувався, бо Імператор мав звичку кликати його до себе для товариської гри в «ґо».

«Сьогодні я міг би запропонувати вам непогану ставку, але не готовий легко її віддати. Що б могло бути кращого за це?..» — сказав Імператор.

Навряд чи Каору зрозумів його натяк. У всякому разі, він напружився, щоб не помилитися. Першу з трьох партій програв Імператор.

«От шкода! — сказав він. — Що ж, дозволяю вам сьогодні зірвати одну гілку». Каору мовчки спустився у сад і, зірвавши одну розкішну гілку хризантеми, повернувся до Імператора.

«Якби ця квітка Розцвітала під огорожею Простого дому, Її зірвати поспішив би я, Як велить серце...» —

з глибокою повагою промовив він.

«У засохлому саду Від інею поблякли квіти, І тільки хризантема Досі не втратила Колишньої яскравості», —

відповів Імператор.

Хоча таким чином Імператор ще кілька разів натякав Каору про свою дочку особисто, а не через посередників, але той, зроду розсудливий, і не думав поспішати.

«Я ніколи не хотів одружуватися, тому неодноразово відвертався від принадних пропозицій. А якби тепер я спокусився на одруження з дочкою Імператора, то хіба не скидався б на монаха, готового повернутися у цей суєтний світ? Думаю, що багато хто мріє про неї», — розмірковував він, а в душі зухвало подумав: «От якби це була дочка Імперат­риці-дружини...»

Дізнавшись про такий намір Імператора, Лівий міністр Юґірі розчаровано згадав, що й сам розраховував на те, що вдасться врешті решт одружити Каору з власною Шостою дочкою. І от на тобі — несподівана перешкода! Та оскільки тим часом принц Ніоу, хоч і без особливої закоханості, все ж раз по раз посилав Шостій дочці багатозначні листи, то міністр вирішив зосередити свою увагу на ньому. «Навіть якщо він зараз трохи легковажний, то після одруження споважніє, — думав він, — адже доля складається по-різному. Звичайно, метою є підшукати для неї чоловіка, готового заприсягтися, що «між ними не зможе навіть крапля води просочитися»{223}, водночас не віддавати ж її людині невисокого рангу на посміх людям...»

«У наш час загального занепаду, коли дочки завдають так багато клопоту і навіть Імператор змушений шукати зятя, прикро бачити, як безцільно минає їхня молодість...» — неодноразово скаржився Лівий міністр імператриці Акасі, натякаючи на її сина, принца Ніоу.

Міністр так набридав Імператриці своїми скаргами, що вона вирішила поговорити з сином. «Мені дуже жаль Лівого міністра, — сказала вона. — Він уже давно й наполегливо домагається вашої згоди, а ви так немилосердно нехтуєте ним. Хіба ви не знаєте, що без допомоги впливового родича жоден принц не може досягти гідного становища у світі? Імператор постійно нагадує, що для нього надходить час іти на спочинок. Крім того, тільки люди невисокого звання обмежуються однією дружиною. До прикладу, Лівий міністр ніколи не був легковажною людиною, проте має двох дружин і дає собі з ними ради, не викликаючи до себе жодних докорів. Крім того, якщо справдяться мої надії і ви станете принцом-спадкоємцем, у ваших покоях прислужуватиме безліч жінок...» Імператриця ніколи ще не говорила з ним так відверто, і її доводи здалися принцу настільки переконливими, що, не відчуваючи відрази до дочки Лівого міністра, він не зміг відповісти беззастережною відмовою. Щоправда, такий шлюб був йому не до душі, бо він небезпідставно передбачав, що, опинившись у колі впливової родини, втратить дотеперішню свободу. Однак, побоюючись гніву міністра, принц врешті-решт змирився. Водночас, як людина мінливої вдачі, він досі не забував і пасербиці Кобая{224} й посилав їй листи з нагоди як весняного цвітіння вишень, так і багряного листя кленів. Таким чином і вона, і дочка Лівого міністра викликали у нього цікавість. А тим часом на зміну старому непомітно прийшов новий рік.

Коли Друга принцеса зняла жалобне вбрання і ніщо вже не перешкоджало їй вийти заміж, багато хто переповідав Каору, що Імператор з прихильністю поставився б до його бажання одружитися з нею, а тому, вважаючи, що неввічливо відмовчуватися, він натякнув Імператорові про свою зацікавленість. Той негайно дав згоду, і Каору доповіли, що вже вибрано сприятливий день для шлюбної церемонії. Але, погодившись з Імператором, у душі Каору ні на мить не забував Ооїґімі. Він не міг змиритися з думкою, що вона, так глибоко з ним пов’язана долею, пішла зі світу, залишившись йому чужою. «О, я, напевне, закохався б у жінку навіть низького походження, якби вона була хоч трохи схожа на неї. Як шкода, що не можна викликати її душу димом від курива, як бувало колись»{225}, — нарікав він і не поспішав укладати шлюб з принцесою.

Тим часом у садибі Лівого міністра спішно готувалися до церемонії одруження принца Ніоу з Шостою дочкою міністра, призначеної на восьмий місяць. Дізнавшись про це, Нака-но кімі у будинку на Другій лінії подумала: « Все так, як я і боялась. Але що ж мені тепер робити? О, я завжди знала, що коли-небудь це станеться і я, не маючи надійної опори, буду всім на сміх. Хіба мені увесь час не казали, що у принца зроду мінливе серце? Я добре розуміла, що йому не можна довіряти, але він так щиро клявся у вірності. Невже тепер мені треба змиритися з такою різкою зміною його ставлення? Можливо, він і не покине мене, через моє досить високе звання, але, видно, доведеться зазнати чимало прикрощів. Яка злощасна доля! Мабуть, я буду змушена повернутися в Удзі. А краще б я так і залишалася там до кінця свого життя. Бо як повернуся, з мене люди сміятимуться. Який сором! Як я могла так легковажно забути про батьків заповіт і покинути рідну оселю? Сестра б ніколи такого собі не дозволила. Вона зовні здавалася боязкою і нерішучою, але насправді мала твердий характер. Каору досі не може забути її, але, якби вона залишилася жива, їй, напевне, випало б чимало таких же випробувань, як і мені. Щоб такого не сталося з нею, вона постаралася тримати Каору подалі від себе і навіть заради цього хотіла постригтися в монахині. І, якби не раптова смерть, вона, напевне, здійснила б своє бажання. Як тепер видно, вона добре вміла передбачати. А я? Мабуть, покійні батько і сестра, дивлячись на мене з неба, осуджують за легковажність!» Хоча Нака-но кімі було сумно й соромно, але, розуміючи, що тепер нічим не можна зарадити, вона приглушила нарікання і перед принцом вдавала, що нічого не знає.

А от принц у ті дні був з нею особливо лагідний. І вдень, і ввечері він безупинно обіцяв їй незмінну любов і вірність не тільки тепер, але й у майбутньому житті. Та от приблизно з п’ятого місяця Нака-но кімі відчула якусь недугу. Її стан не викликав жодних особливих побоювань, але вона відмовлялася від їжі і майже не вставала. Принц, якому ніколи не доводилося бачити жінок у такому становищі, переконував себе, що в усьому винна спека. Однак, звичайно, дещо його дивувало. «Може, ви завагітніли? — питав він іноді. — Як ви почуваєтеся? Кажуть, що у такому стані жінкам завжди погано...» Нака-но кімі лише ніяковіла і поводилася так, наче все було як завжди. Служниці також мовчали, тож принц нічого певного не дізнався.

Коли настав восьмий місяць, Нака-но кімі довідалася від сторонніх людей про день шлюбної церемонії принца Ніоу з Шостою дочкою Лівого міністра. Принц узагалі-то не збирався приховувати від неї цю новину, але, жаліючи її, мовчав і тим самим посилював її страждання. «Всі, крім мене, знають про майбутню подію. Невже він не скаже навіть, коли це відбудеться?» — небезпідставно ображалася вона. Відтоді як Нака-но кімі переселилася з Удзі у будинок на Другій лінії, принц рідко коли залишався ночувати в Імператорському палаці, якщо до цього не змушували обставини. Так само він забув і про таємні походеньки до своїх коханок і майже всі ночі проводив удома. Та от останнім часом, коли в їхньому житті багато що мало змінитися, принц, переймаючись тим, як болісно поставиться до цього Нака-но кімі, навмисне залишався на ніч у палаці, щоб поступово привчити її до своєї відсутності, але цим ображав її ще більше.

Каору також був глибоко засмучений новиною про підготовку шлюбної церемонії принца Ніоу з Шостою дочкою Лівого міністра. «У принца зроду мінлива вдача, — думав він. — І навіть якщо він любить Нака-но кімі, то після одруження з Шостою дочкою міністра його увага, напевне, перейде на неї. Тим паче що вона належить до дуже впливової родини у столиці, і принц опиниться під постійним наглядом. Тож, на жаль, нещасній Нака-но кімі часто доведеться коротати ночі на самоті, до чого вона не звикла. О, яку ж дурницю я вчинив! Навіщо я відступив її принцові? Я готовий був відректися від світу, але любов до її сестри скаламутила мої думки. Мене вабило до неї з нездоланною силою, але, не бажаючи діяти всупереч її волі, я покірно чекав, сподіваючись, що з часом серце її розм’якне. На жаль, мої надії не справдилися, бо вона вирішила по-іншому розпорядитися і своєю долею, і моєю. Не готова різко відштовхнути мене, вона надумала віддати мені молодшу сестру, до якої я не відчував ніякого потягу, посилаючись для заспокоєння на свою кровну спільність з нею. А я, обурений її пропозицією, вирішивши зруйнувати її задум, поспішив звести Нака-но кімі з принцом». Жорстоке каяття мучило душу Каору, коли він згадував, як, немов стративши розум, привіз принца в Удзі й допоміг проникнути в покої Нака-но кімі. «Зрештою, і принц, згадуючи про той день, мав би відчувати провину за те, що не дослухався до моїх застережень. А втім, чи він щось пам’ятає? Принц Ніоу настільки мінливий, що не тільки жінці не можна на нього покластися», — думав роздратований Каору, як людина, постійна у своїх уподобаннях і схильна засуджувати слабкості інших.

Відтоді як не стало Ооїґімі, ніщо його не тішило й навіть готовність Імператора віддати за нього свою Другу дочку залишило його байдужим. Єдиною жінкою, що хвилювала уяву Каору з кожним днем щораз сильніше, була Нака-но кімі. Сестри були настільки близькими одна одній, що навіть на смертному одрі старша просила Каору подбати про молодшу так, як дбав би про неї саму. «Я ні в чому не дорікаю вам, — сказала вона тоді, — але мені було б прикро, якби ви відмовилися виконати моє прохання, і я не могла б досягти блаженного спасіння» «Напевне, і тепер вона гнівно дивиться на мене з небес», — зітхав Каору самотніми ночами, прислухаючись до стогонів вітру, роздумуючи про минуле і прийдешнє, про людські долі й марність суєтних сподівань.

Звичайно, серед його постійної жіночої прислуги було чимало гідних уваги осіб, готових співчувати йому й бути тимчасовою розрадою, але жодна з них не зуміла надовго прив’язати його до себе. Багато хто з них перевершував знатністю сестер з Удзі, але внаслідок мінливості світу вони збідніли й, опинившись у скрутному становищі, змушені були шукати притулку в будинку на Третій лінії. Однак і вони не могли порушити його спокою, бо Каору уникав всього, що у рішучу мить завадило б йому відректися від світу. От тільки дивно, що дочки Восьмого принца розбудили у ньому таку шалену пристрасть.

Одного ранку, після довгої, як ніколи, безсонної ночі, Каору виглянув у сад: серед багатьох яскравих квітів, що красувалися вздовж огорнутої туманом огорожі, його увагу найбільше привернули тендітні віночки «вранішнього лиця» — «асаґао», які прокидаються вранці і в’януть увечері. Своєю природою виражаючи непостійність цього світі, вони, можливо, тому здалися Каору особливо зворушливими. Не опускаючи ґратчастого вікна, він спокійно лежав, спостерігаючи, як квіти розкривають пелюстки. А коли зовсім розвидніло, покликав одного слугу і сказав:

«Я поїду на Другу лінію, приготуйте якнайскромнішу карету».

«Принц Ніоу виїхав у палац, — була відповідь. — Учора ввечері слуги повернулися з каретою».

«Байдуже. Я хочу провідати пані із Західного флігеля, бо вона, кажуть, занедужала. Крім того, сьогодні мені треба бути в палаці, тож поспішіть, щоб я міг виїхати ще до того, як сонце підніметься високо».

Перед від’їздом, у парадному вбранні, Каору спустився у сад між квіти. Він завжди поводився скромно, не переймаючись тим, щоб справляти на оточення особливе враження, але в його рухах було стільки вишуканості, що порівняння з ним не витримав би жоден чепурун. Він притягнув до себе «вранішнє лице», і з його листя скотилася роса.

«Чи можу я у цей ранковий час Квітами милуватися, Якщо знаю, Що вони не переживуть роси На своїх пелюстках?» —

промовив він сам до себе, зірвавши квітку. Потім, оминувши «омінаесі» — «дівочу квітку», сів у карету.

Що вище піднімалося сонце, то прекраснішим ставало огорнуте легкою імлою небо. «Жінки, напевне, ще спокійнісінько сплять. Мабуть, я приїхав зарано. Але покахикувати або стукати по вікні чи дверях я не звик», — подумав Каору і послав слугу заглянути через Серединні ворота. Той скоро доповів, що всі ґратчасті вікна піднято і за завісами миготять жіночі постаті.

Помітивши, що, спустившись з карети, до будинку наближається якийсь гарно одягнений чоловік, ледве помітний у ранковому тумані, служниці подумали, що це принц повертається додому з таємного побачення, але, як тільки до них долинули знайомі пахощі, зволожені росою, одразу загомоніли: «Який же сліпучо красивий пан Каору! Шкода тільки, що він не піддається жіночим чарам...». І, не виявляючи найменшого подиву, вони, приємно шурхочучи своїм вбранням, поспішили приготувати гостеві подушку-сидіння.

«Я дуже вдячний вам за те, що дозволяєте зайти сюди і почуватися, як будь-яка інша шанована людина, але якщо ви залишите мене тут, перед завісами, то я зовсім перестану ходити до вас».

«Але ж що ми можемо зробити?» — запитали служниці.

«А хіба ви не маєте затишних північних покої, де міг би зупинитися такий ваш давній друг, як я. Та зрештою, робіть так, як накаже господиня, я не буду проти».

Він сів на порозі у внутрішні покої, а служниці, передавши його слова Нака-но кімі, взялися умовляти її вийти до нього. Оскільки Каору і раніше ніколи не проявляв властивої чоловікам настирності, а останнім часом став поводитися ще стриманіше, то і цього разу, погодившись на розмову, Нака-но кімі поступово перестала відчувати незручність. На запитання про її здоров’я Каору не отримав від неї ясної відповіді. Нака-но кімі була надзвичайно засмучена, тож Каору співчував їй і втішав, наче молодшу сестру, щиро пояснюючи, якими мають бути подружні стосунки. Ніколи раніше її голос не здавався йому настільки схожим на голос Ооїґімі, як зараз, тож якби він не остерігався сторонніх поглядів, то був би готовий проникнути за завіси для того, щоб власними очима побачити її обличчя, виснажене хворобою, і вкотре переконатися, що немає на світі людини, яка б не страждала від любові.

«Я не мріяв досягти блискучого майбутнього, — сказав він, — але сподівався, що принаймні уникну душевних тривог. Та виходить, я сам накликав на себе стільки страждань і розчарувань, що моя душа ніяк не може знайти спокою. Люди честолюбні, які надають особливого значення чинам і званням, часто почуваються незадоволеними, скривдженими, коли не досягають свого. А хіба мої муки не є ще більшою перепоною для спасіння?»

Поклавши зірвану квітку на віяло, він довго дивився, як червоніли, в’янучи, але не втрачаючи привабливості, пелюстки, а потім, підсунувши віяло під завісу, сказав:

«Вранішнє лице»{226} — Його біла роса Мені залишила, Щоб я про неї Ніколи не забував...»

На пелюстках — і зовсім не завдяки обережності Каору — виблискувала роса, і Нака-но кімі, вражена тим, як квіти в’янули на очах, відповіла:

«Вранішнє лице»{227} Зів’яло швидше, Ніж на пелюстках Розтанула роса, В якої доля ще сумніша...»

«Нема на що росі надіятися...» — тихо додала вона і, не договоривши, замовкла. «Як вона схожа на сестру!» — зітхнув Каору.

«Осінь завжди навіює сумні думки, — сказав він. — І от недавно, щоб їх розвіяти, я вирушив в Удзі. На жаль, там я побачив, що «за тином сад був схожим на поля осінні»{228}. Було нестерпно дивитися на таке запустіння. Після смерті батька{229} багато хто побував в його домі на Шостій лінії та в Саґа, де він, відвернувшись від світу, як монах, провів останні роки життя, але нікому там не вдавалося заспокоїти душу. Я і сам не раз виїжджав звідти у сльозах під болісним враженням від знайомих дерев, квітів і струмків. У батька завжди служили люди різних рангів з чутливим серцем. А як його не стало, всі вони розбрелися хто куди, дехто назавжди залишив цей світ. А прості служниці, не тямлячись від горя, подалися в ліси та гори або змішалися із тамтешніми селянами. Будинок на Шостій лінії спорожнів, заріс травою забуття, але коли, на щастя, дуже скоро туди переїхав Лівий міністр, а потім дехто з принців і принцес, садиба ніби заново воскресла. Горе, яке досі здавалося непозбутнім, з плином років і місяців поступово слабшало, підтверджуючи закон, що у світі все має кінець. Звичайно, сумні події, про які я вам розповідаю, відбувалися тоді, коли я був зовсім ще малим і не міг глибоко ними перейматися. Але від недавнього страшного сну я досі не прокинувся і не знаю, чи зможу коли-небудь. Остання розлука завжди тяжка, бо нагадує про те, який хисткий цей світ. А смерть вашої сестри пробудила у моїй душі почуття, які, напевне, перешкоджатимуть моєму спасінню». Він так гірко плакав, що не було жодного сумніву в його горі.

Навіть стороння людина, дивлячись на його страдницьке обличчя, не могла б не співчувати йому. Тим паче Нака-но кімі, яка, згадуючи образ улюбленої сестри, так заливалася сльозами, що не могла й слова вимовити. Пригнічені спільним горем, вони обоє якийсь час мовчали.

«Кажуть, що «у селі гірському — смуток, самота...»{230} — сказала вона нарешті. — Живучи в Удзі протягом років, я не мала бажання порівнювати... А тепер... О, як би я хотіла пожити десь подалі від суєти! На жаль, це настільки нездійсненно, що іноді я заздрю монахині Бен. Мені дуже хотілося б почути, як двадцятого дня лунає дзвін у сусідньому гірському храмі. І я навіть подумала, чи не попросити вас таємно відвезти мене туди...»

«Невже для того, щоб уберегти рідну оселю від запустіння? Але ж навіть чоловік, вільний у своїх діях, не завжди наважиться вирушити в Удзі небезпечною гірською дорогою. Тому і я буваю там набагато рідше, ніж хотілося б. Про поминальні служби з нагоди дня смерті вашого батька не турбуйтесь, я про все домовився з Адзарі. Крім того, я радив би вам віддати будинок під монастир для будд. Зараз все у ньому нагадує про минуле і викликає страждання. Хіба не краще перетворити його в притулок для сердець, які прагнуть спокутувати гріхи? А, може, ви маєте інший намір? Останнє слово за вами. Вирішуйте, я готовий виконати будь-яке ваше бажання», — відповів Каору.

Каору давав Нака-но кімі цілком практичні поради і, здавалося, мав намір для поминальної служби подарувати копії сутр і зображень Будди. Було помітно, що вона хотіла б скористатися такою нагодою, щоб поїхати в Удзі.

«Не смійте навіть думати про це! Прошу вас, поводьтеся розсудливо», — застеріг Каору. Сонце вже піднялося високо, і в покоях почали збиратися служниці. Побоюючись, що така довга розмова з Нака-но кімі може здатися підозрілою, Каору вирішив піти.

«Шкода, що ви досі залишаєте мене за завісами, хоча я до цього не звик. Але невдовзі я ще раз до вас загляну», — сказав він на прощання. «Навряд чи принцові сподобається, що дружина приймає гостя, коли його самого немає вдома», — подумав Каору і, покликавши старшого слугу Укьо-но камі, сказав:

«Я чув, що принц повернувся з палацу вчора ввечері, а тому й заїхав сюди. Шкода, що не застав його вдома. Може, тепер зустріну його в палаці».

«Господар має повернутися сьогодні», — відповів слуга.

«Якщо так, то я заїду ще раз увечері».

Щоразу, коли Каору мав нагоду ось так зблизька порозмовляти з Нака-но кімі, він все більше жалкував, що не послухався Ооїґімі й, не знати чому, сам прирік себе на страждання. Через те, що він увесь час постував і цілими днями молився, його мати, Третя принцеса, все ще молода і завжди така спокійна, врешті-решт захвилювалась.

«Чи довго вікувати ще мені»{231}, не знаю, — сказала вона. — Але допоки живу, хотіла б бачити вас щасливим. Як монахиня я не маю права забороняти вам зректися світу, але знайте, що сум’яття, якого б мені довелося зазнати через це, неминуче стане перешкодою на шляху до мого спасіння».

Каору засоромився і, щоб не засмучувати матір, відтоді, принаймні перед нею, старався бути спокійним і безтурботним.

Тим часом Лівий міністр Юґірі, велівши якомога пишніше прикрасити східний флігель будинку на Шостій лінії, з нетерпінням чекав принца Ніоу. Уже виплив на небо місяць шістнадцятої ночі, а принц все не з’являвся. Оскільки він від самого початку не виявляв особливого бажання одружуватися з Шостою дочкою, занепокоєний міністр послав до нього гінця.

«Увечері принц Ніоу покинув палац і зараз, кажуть, перебуває у своєму будинку на Другій лінії», — доповів гонець.

Міністр почувався ображеним, бо знав, що принц поселив там свою коханку з Удзі. Щоб не стати для людей посміховиськом, якби довелося усю ніч марно виглядати майбутнього зятя, міністр послав до принца свого сина То-но цюдзьо з такими словами:

«Навіть місяць, Що пливе по небу, У нашому домі притулок знайшов, А вас все не видно, Хоча ніч наближається до кінця».

Річ у тому, що принц, не бажаючи засмучувати Нака-но кімі звісткою, що сьогодні він має одружитися з дочкою Лівого міністра, поїхав спочатку у палац, звідки послав їй листа, а вона, мабуть, відповіла щось таке, що його схвилювало. У всякому разі, він поспішив таємно повернутися у будинок на Другій лінії і тепер зовсім не хотів розлучатися зі своєю чарівною коханою. Саме тоді, коли прийшов То-но цюдзьо, вони удвох милувалися місяцем, а принц знову і знову клявся їй у вірності, марно намагаючись її втішити. За останній час Нака-но кімі зазнала чимало горя, але увесь час приховувала глибоко в душі свої почуття і ніколи не показувала принцові, що страждає, поводячись навдивовижу спокійно й незворушно. З появою То-но цюдзьо принц відчув себе винуватим і перед дочкою міністра, а тому сказав Нака-но кімі на прощання:

«Я скоро повернуся. Тільки не дивіться без мене на місяць. Бо це не на добре. О, якби ви знали, як мені тяжко залишати вас!»

З важким тягарем на серці він пройшов у головні покої, намагаючись нікому не потрапляти на очі. Нака-но кімі проводила його сумним поглядом, нездатна зібратися з думками, їй здавалося, що від потоків її сліз поплило узголів’я. Тепер вона сповна пізнала, яким жорстоким буває людське серце. З малих літ їхнє з сестрою життя було безрадісним. Єдиною опорою і розрадою для них був батько, чиї думки вже давно не належали цьому світу. Довгі роки прожили вони у гірській оселі, де дні тяглися сумною, одноманітною вервечкою, але навіть тоді життя не здавалося Нака-но кімі таким важким тягарем, як тепер. Однак дуже скоро і батько, і сестра покинули її, і ця втрата була настільки гіркою, що їй хотілося одного — негайно піти вслід за ними. Здавалося, не буває на світі більшого горя. Але, на жаль, вона залишилася жити і навіть — несподівано для себе самої — зуміла зайняти у світі досить високе становище. Звичайно, вона розуміла, що все це ненадовго, але принц був такий ніжний і добрий, тож чи могла вона не вірити йому?.. А тепер... О, тепер пропали всі надії. Нака-но кімі розуміла, що побачиться з принцом знову, що розлучається з ним на короткий час і зовсім не так безповоротно, як розлучалася колись із батьком і сестрою. Але їй було так гірко, адже сьогодні він залишив її і пішов до іншої! Думки про минуле і майбутнє роїлися в її голові, і болісна туга стискала серце. «О, як же це жорстоко! — думала Нака-но кімі. — Хтозна, може, з часом, з плином життя...» Безуспішно намагаючись відволіктися від похмурих думок, вона проплакала до пізньої ночі, поки на небі не з’явився яскравий, немов над горою Обасуте{232}, місяць. Легкий, ніжний вітерець грався гілками сосен і, здавалося, мав би приємно тішити слух людини, що звикла до стогонів гірського вітру, але тієї ночі ніщо не радувало Нака-но кімі. Вона воліла б опинитися в Удзі й почути, як вітер шелестить у саду листям бука.

«Навіть у горах, Під тінню могутніх сосен, Осінній вітер Ніколи тугою такою Душу мені не пронизував...» —

подумала Нака-но кімі. Невже вона забула минулі нещастя?

«Може зайдете всередину? Не годиться сидіти тут і самій дивитися на місяць. Скуштуйте хоча б плодів. Що ж з вами буде, якщо відмовляєтесь і від найлегшої їжі? О, як же шкода, все це не на добре...Досить пригадати колишній сумний випадок...» — нагадали старі служниці, крадькома зітхаючи. «Яке нещастя! Чи можна було цього сподіватися?.. Але він же не покине її зовсім...Бо зв’язок, який спирається на перше глибоке кохання, не може розпастися так швидко», — бідкалися молоді служниці. Слухати всі ці розмови для Нака-но кімі було неприємно, бо вона вважала, що право судити про принца має лише вона. «Але, на жаль, тепер я мушу лише мовчки спостерігати за ним», — думала вона. «А подивіться, як похвально поводиться пан Каору!.. — перешіптувалися служниці, які знали Нака-но кімі ще в Удзі. — Якою ж дивною буває людська доля!»

Хоча принц Ніоу і жалів Нака-но кімі, але, налаштований на те, щоб справити глибоке враження на челядь Лівого міністра, вибрав найкраще вбрання і довго просочував його найвишуканішими пахощами. У будинку на Шостій лінії, оздобленому якнайкраще, принца давно вже з нетерпінням чекали. Шоста дочка міністра, яку він завжди уявляв собі слабкою і тендітною, виявилася цілком дорослою особою. «А, може, вона зарозуміла, сувора або манірна? Це було б неприємно», — подумав він. Однак таких хиб вона не мала, тож припала йому до душі, і довга осіння ніч пролетіла напрочуд швидко. Мабуть, ще й тому, що він пізно прийшов.

Повернувшись додому, принц пройшов у свої покої і, трохи відпочивши, піднявся і написав ранкового листа дочці міністра.

«Судячи з його вигляду, він задоволений, — перешіптувалися служниці, підштовхуючи одна одну ліктями. — Бідна Нака-но кімі! Хоча принц і міг би однаково любити їх обох, проте їй буде надзвичайно важко змагатися із суперницею, за якою стоїть впливова родина». Оскільки всі вони давно і вірно служили Нака-но кімі, то не могли залишатися байдужими до її становища.

Принц хотів дочекатися відповіді Шостої дочки міністра у своїх покоях, але, відчуваючи, якою тяжкою була для Нака-но кімі минула ніч, поспішив заглянути до західного флігеля. Коли він, посвіжілий після сну, зайшов до Нака-но кімі, вона лежала, але, побачивши його, підвелася. Її почервонілі від сліз повіки надавали обличчю особливо зворушливого виразу, і принц, що не відводив від неї погляду, відчув, як сльози підступили до його очей. Зніяковівши, вона відвернулася, і на її одяг хвилею впало рідкісної краси волосся.

Щоб приховати свою розгубленість, принц заговорив на буденні теми: «З чим же пов’язана ваша постійна недуга? — заклопотано спитав він. — Ви казали, що тому причиною спека, і всі ми з нетерпінням чекали, коли вона нарешті спаде. Але настала осінь, а вам не стало краще. Я просто не знаю, що ще зробити. Молитви вам не допомагають, але припиняти їх також не можна. Було б добре знайти монаха, який усе-таки міг би зарадити біді! Всі хвалять одного настоятеля, може, варто запросити його, щоб він молився вночі у ваших покоях?»

Нака-но кімі не сподобалася надмірна красномовність принца у розмові на таку чутливу тему, але вона не могла не відповісти: «І раніше таке зі мною бувало, але само собою з часом проходило. Видно, я просто не така, як інші жінки».

«Яка ж ви легковажна!» — посміхаючись, дорікнув їй принц. «У цілому світі немає жінки, яка могла б з нею зрівнятися!» — подумав він, водночас відчуваючи, що йому хочеться якомога швидше зустрітися і з тією, іншою...

На перший погляд його почуття до Нака-но кімі, схоже, не змінилося, бо він, поки був з нею поряд, знову і знову клявся їй у вірності не тільки у цьому, але і в майбутньому житті. «Напевне, я недовго житиму, — думала вона, — але, гадаю, за той відміряний мені долею час, він ще покаже свою жорстокосердість, та, сподіваюсь, хоч не зруйнує нашого подружжя. Хоч-не-хоч мені все-таки доведеться покладатися на нього, не зважаючи на свій гіркий досвід...»

Нака-но кімі старалася вгамувати сльози, але сьогодні їй це не вдалося. Досі вона вміло прикидалася спокійною, щоб не відкрити принцові свого сердечного болю, але за останні дні стільки похмурих думок наринуло на неї, що вона, нездатна приховати їх, розплакалася. Сльози нестримним потоком текли по обличчю, і, неспроможна зупинити їх, вона поспішно відвернулася. Принц обійняв її і притягнув до себе.

«Я завжди думав, що ви вірите моїм словам, — сказав він, витираючи її сльози власним рукавом, — а виявляється, ви відцуралися від мене. Невже ви змінилися за одну-єдину ніч?»

«А я от підозрюю, що за цю ніч змінилися саме ви і ваші почуття», — відповіла вона, ледь-ледь усміхнувшись.

«Але ж ви говорите, як мала дитина. Насправді моя совість зовсім чиста, бо мені нема чого від вас приховувати. А якби я виправдовувався, ви відразу про все здогадалися б. Схоже, що ви зовсім не уявляєте собі, у чому полягає подружнє життя. Це, звичайно, дуже зворушливо, але все-таки неприємно. Спробуйте поставити себе на моє місце. Я перебуваю у становищі, коли не в змозі поводитися так, як велить моє серце. Зачекайте, поки збудуться мої надії, і тоді я зумію показати, як глибоко я вас люблю. А втім, не варто говорити про це передчасно. Поживемо — побачимо...» — сказав він саме тоді, коли повернувся гонець від Шостої дочки міністра і будучи напідпитку, він, обвішаний розкішними шовками, немов морськими водоростями, зрізаними рукою рибачки, попрямував не роздумуючи до західного флігеля.

Побачивши його, служниці відразу здогадалися, звідки він прийшов. «І коли це пан встиг написати листа?» — занепокоїлися вони. Принц не збирався нічого приховувати від Нака-но кімі, однак несподівана поява гінця збила його з пантелику, бо він не хотів, щоб усе відкрилося так раптово. Але не було іншої ради, і принц велів служниці принести листа. Помітивши, що листа написала мачуха{233} Шостої дочки міністра, він полегшено зітхнув і відклав його убік. Читати такого листа, навіть написаного рукою посередника, перед очима Нака-но кімі було не зовсім зручно.

«Я не хотіла втручатися, але, попри моє прохання, вона не змогла написати...

Ніяк не збагну , Чому вранці головку Похилила «дівоча квітка{234}»? Невже важким тягарем Роса лягла на неї?» —

йшлося у листі, написаному вишуканим почерком принцеси Оціба.

«Як набридли мені ці докори! Я б хотів жити спокійно удвох з вами, та от раптом мушу...» — поскаржився принц. Якби йшлося про простих людей, які вважають похвальним жити тільки з однією жінкою, нарікання першої дружини зазвичай викликають співчуття. А от у випадку принца Ніоу все виглядало набагато складніше. Від самого початку було зрозуміло, що принц не обмежиться однією дружиною. Крім того, на нього покладалися надії, що він стане принцом-спадкоємцем, тож ніхто не посміє його засуджувати, хоч би скільки дружин він мав. Тому становище Нака-но кімі ні у кого не викликало співчуття, ба більше, її вважали щасливицею, якій багато хто заздрив, бачачи, як про неї дбають у будинку принца. Сама ж вона так мучилася головно тому, що була надто впевнена у почуттях чоловіка і ніяк не очікувала несподіваної біди. Раніше, читаючи старовинні повісті або слухаючи розповіді про людські долі, Нака-но кімі завжди дивувалася, чому у таких випадках жінки зазвичай занепадають духом? Та от тепер вона на власному досвіді відчула, яка тяжка доля у покинутої дружини.

Щоправда, принц був сьогодні з нею лагіднішим, ніж звичайно. «Недобре, що ви відмовляєтеся від їжі», — дорікнув він їй і, звелівши принести найвишуканіші ласощі, приготовлені по-особливому, умовляв Нака-но кімі з’їсти хоч шматочок, але вона навіть не торкнулася їх. «О, як же мені вас жаль!» — зітхнув принц. Коли ж настали сутінки, він перейшов у головний будинок. Дув прохолодний вітерець, і небо було таким прекрасним, яким воно буває тільки у цю пору року, а тому принц, зроду чутливий до навколишньої краси, перебував у гарному настрої, тоді як Нака-но-кімі, навпаки, ставала все сумнішою. Голоси цикад збуджували в її душі тугу за рідною гірською оселею в Удзі.

«Я байдуже слухала б Цикади сюрчання У гірській глушині, А от цього осіннього вечора Тяжко на серці мені...» —

проказала вона сама до себе.

Ще й не стемніло, а принц уже поїхав. Що далі відступали голоси передового ескорту, то ширше розливалося море сліз в узголів’ї Нака-но-кімі, так що рибалки могли ловити рибу...{235} Нака-но кімі лежала, проклинаючи себе за малодушність. Вона згадала, як через принца стільки сліз пролила ще там, в Удзі. «А чим закінчиться моя нинішня недуга? — запитувала вона себе. — Ніхто з нашої родини не жив довго у цьому світі, може, і моя доля така сама... Життям я не так уже й дорожу, але не хотіла б брати на душу новий гріх». З такими думками вона, не склепивши очей, пролежала до світанку.

Наступного дня, почувши про те, що імператриця Акасі занедужала, у палаці зібрався весь двір. Та оскільки виявилося, що у неї лише легка застуда і її здоров’ю ніщо не загрожує, то Лівий міністр Юґірі поїхав, не чекаючи вечора, до садиби на Шостій лінії, запросивши у свою карету і Каору. Міністр задумав відзначити третю ніч одруження дочки з принцом Ніоу якомога пишніше, але його становище цього не дозволяло. І хоча присутність Каору його трохи бентежила, ніхто з його близьких не міг би стати кращою окрасою свята. Каору з несподіваною поспішністю погодився на таку роль, схоже, зовсім не жалкуючи, що Шоста дочка міністра дісталася іншому. Щоправда, остання обставина міністра не тішила, хоча, звичайно, він нічим цього не показував.

Принц Ніоу приїхав, коли споночіло. Йому виділили покої в південно-східній частині головного будинку. На восьми столиках з відповідною до звичаїв урочистістю були розміщені особливі срібні блюда, а на двох маленьких столиках стояли красиві таці з коржиками-моці. Але чи варто описувати те, про що і так всім добре відомо? Невдовзі прийшов міністр і велів покликати принца, який, попри пізню годину, все ще перебував у покоях Шостої дочки міністра і, захопившись розмовою з нею, з’явився не відразу. Його супроводжували Саемон-но камі й То-сайсьо — брати Кумої но карі, головної дружини Лівого міністра.

Нарешті з’явився принц Ніоу у всій своїй дивовижній красі. То-но цюдзьо в ролі господаря підніс йому чашу з вином і підсунув столик з частуванням. Гості осушили другу чашу, а потім і третю. Каору пригощав присутніх вином, і, дивлячись на нього, принц мимоволі посміхнувся. Мабуть, він згадав, як часто докучав Каору своїми побоюваннями, чи він не почуватиметься незручно у домі міністра. Однак Каору нічим себе не видавав. Перейшовши у східний флігель, він заходився пригощати вином супутників принца, серед яких було чимало впливових осіб. Шість придворних четвертого рангу отримали у дар жіночий одяг і хосонаґа, десяти придворним п’ятого рангу дісталися тришарове китайське вбрання зі складчастими шлейфами. Четверо осіб шостого рангу отримали хосонаґа і хакама з візерунчастого шовку. Кількість подарунків обмежувалася відповідними приписами, а тому міністр, невдоволений цим, постарався надолужити їхню невелику кількість вибором найкращої якості забарвлення і крою. Слуги нижчого рангу та охоронці отримали стільки подарунків, що не знали, куди їх дівати. Таке барвисте і пишне видовище завжди викликає цікавість, і, мабуть, тому його залюбки описують у старовинних повістях, хоча зазвичай і зазначають, що неможливо словами передати всі подробиці...

Дехто із супутників Каору, які сьогодні вночі перечікували осторонь, без частування, повернувшись у будинок на Третій лінії, нарікали: «І чому це наш господар не погодився стати зятем Лівого міністра? Невже йому не набридло самотнє життя?» Почувши їхні нарікання, Каору посміхнувся, зрозумівши, що його слуги заздрили слугам принца, які, досхочу напившись, лягли спати у будинку на Шостій лінії, тоді як вони самі, втомлені й невиспані, мусили везти свого господаря додому.

«О, як незручно бути нареченим! — думав Каору, вкладаючись спати. — Міністр поводився так церемонно, коли пишно заходив і сідав, хоча принц — його близький родич. Світильники горіли яскравіше, ніж звичайно, всі навперебій пригощали вином зятя, який, треба сказати, тримався прекрасно. Якби я мав вродливу дочку, то нікому, навіть Імператорові, не віддав би її з такою охотою, як принцові Ніоу». Але вже наступної миті Каору згадав, і то не без гордощів, що деякі батьки, які мріяли віддати дочку принцові, натякали і на нього самого, тим самим засвідчуючи його високу репутацію. Щоправда, він зовсім не мав бажання одружуватися. «А що, як Імператор і справді збирається віддати мені свою дочку, Другу принцесу? Чи маю я право нехтувати такою милістю? Звичайно, це велика честь, і все ж... Невідомо ще, яка зовнішність у принцеси. От якби вона була схожа на Ооїґімі...» — роздумував Каору, не забуваючи про Другу принцесу. Як завжди, страждаючи від безсоння, Каору вирішив провести цю ніч у пані Адзеці-но кімі, до якої завжди ставився прихильніше, ніж до інших служниць. Як тільки почало світати, він поспішив піти, хоча навряд чи хтось осудив би його. Жінка, напевне, образилася.

«Я потай від людей Перейшла річку, Що на Заставі{236}, Щоб вас зустріти, Але, на жаль, знеславила себе», —

сказала вона. Жалкуючи її, Каору відповів:

«Хоч річка та, Що на Заставі, Мілкувата, Але моя любов до вас Не має меж».

Навіть якби він назвав ту річку глибокою, вона йому не повірила б, а тим паче тепер, коли він вважав ту річку мілкуватою. Відчинивши бічні двері, Каору вигукнув: «Та погляньте на небо! Як можна спати до самого ранку й залишатися байдужим до його краси? Я не хотів би здаватися нещирим молодиком, але таке нічне пробудження завжди мене хвилює, змушуючи думати про цей світ і про прийдешній», — і, таким чином загладивши непорозуміння, пішов.

Він ніколи не розкидався ніжними словами, але був настільки лагідним і ввічливим, що ніхто не міг вважати його нечуйним. Будь-яка жінка, яку він хоч раз ощасливив своєю увагою, тільки й думала про те, як би опинитися якнайближче до нього, і, мабуть, тому в будинку Третьої принцеси було чимало жінок, які завдяки давнім родинним зв’язкам влаштувалися на службу до неї. Та зазвичай, у кожної з них, незалежно від рангу, було, на жаль, своє горе.

Побачивши Шосту дочку Лівого міністра при денному світлі, принц Ніоу ще глибше у неї закохався. Вона, зі своєю стрункою поставою, чарівною голівкою і прекрасним густим волоссям, викликала у нього захоплення. Її обличчя дихало свіжістю, а в рухах було стільки гордого благородства, що годі було відірвати від неї очей. Крім того, вона була наділена такою красою і стількома чеснотами, яких вистачало для того, щоб називатися справжньою красунею. У своїх двадцять з лишком років вона здавалася пишною, духмяною квіткою. Міністр виховував дочку, не шкодуючи сил, і досяг у цьому цілковитого успіху. Його дочка була бездоганною. Щоправда, щодо м’якості, лагідності і привітності перевага була за Нака-но кімі. Спочатку Шоста дочка міністра соромилася відповідати принцові, однак те, що вона нарешті вимовляла, свідчило про її рідкісні чесноти. Прислужували їй тридцять миловидних молодих жінок і шість дівчаток-служниць, одна від одної гарніших. Міністр сам простежив за тим, щоб для них було пошито трохи незвичне вбрання, справедливо вважаючи, що звиклого до вишуканої розкоші принца важко чим-небудь здивувати. Старша дочка Лівого міністра, яку народила головна дружина Кумої-но карі з дому на Третій лінії, прислуговувала принцу-спадкоємцеві, але навіть про неї не дбали так старанно. А все тому, що принц Ніоу користувався особливим впливом у світі.

Тепер, після одруження з Шостою дочкою міністра, принц не міг так часто бувати у будинку на Другій лінії, як би йому хотілося. Високе становище не дозволяло йому виїжджати вдень, а ввечері він не міг оминути Шостої дочки міністра, бо, як і раніше, жив у південних покоях будинку на Шостій лінії. От і виходило, що Нака-но кімі мусила часто даремно його чекати і, хоча вона давно до цього приготувалася, прохолодне ставлення принца виявилося переносити набагато важче, ніж їй колись здавалося. «Мені, людині з таким низьким становищем, не годилося виходити заміж за принца...» З великим жалем і каяттям Нака-но кімі раз по раз згадувала той день, коли пустилася у дорогу з рідної гірської оселі.

Вона будь-що хотіла потай вернутися туди. І зовсім не для того, щоб розлучитися з принцом, а просто щоб трохи дати спокій власній душі. Бо якщо вона постійно докорятиме йому, то лише погіршить їхні стосунки. Цей намір так її захопив, що, переборовши сором, вона послала Каору такого листа: «Недавно вельмишановний Адзарі докладно повідомив мені про підготовку поминальних служб і про Вашу участь у цих заходах. І тепер, згадуючи про Ваше колишнє добре ставлення до нас й до світлої пам’яті батька, я не можу не висловити Вам найщирішої вдячності. Сподіваюся, що матиму нагоду підтвердити її особисто».

Нака-но кімі писала на папері «міціноку» простим, строгим і водночас витонченим почерком. Свою радість з приводу участі Каору у відзначенні дня пам’яті батька вона описала небагатослівно, але, здається, від усього серця. Зазвичай вона навіть соромилася відповідати йому, обмежуючись кількома словами, а цього разу була готова навіть особисто висловити йому свою вдячність.

Втішений листом, Каору відчув, як у нього солодко забилося серце. Знаючи, що принц Ніоу, зачарований новою дружиною, нехтує Нака-но кімі, він здогадувався, що вона страждає, тому цього звичайного листа довго не відкладав, а перечитував знову і знову. Його відповідь була стриманою: «Вельми вдячний Вам за листа, — написав він на жорсткому білому папері. — Нещодавно я дозволив собі справити таємно, немов монах-відлюдник, всі належні обряди. Зізнаюся, я навмисне не поставив Вас до відома про це. Може, Ви здогадуєтеся чому... Користуюся нагодою, щоб дорікнути Вам за Ваші слова про «колишнє добре ставлення». Невже Ви думаєте, що мої почуття змінилися? Але, сподіваюся, я матиму нагоду розповісти Вам про все докладніше. З незмінною повагою...»

І от наступного дня надвечір Каору поїхав до Нака-но кімі на Другу лінію. Охоплений потаємною пристрастю, він приділив особливу увагу своїй зовнішності й старанно просочив м’який шовковий одяг сильними пахощами, які, змішавшись з ароматом віяла світло-брунатного кольору, створювали навколо нього неповторно привабливу атмосферу.

Звичайно, Нака-но кімі часто згадувала ту дивну ніч в Удзі й, переконавшись з роками у щирості й вірності Каору, таких рідкісних у нашому світі чеснот, напевне, іноді задумувалася: «А чи не краще було б вийти заміж за нього?..» Вона не була вже малою дитиною і, порівнюючи Каору зі своїм черствим чоловіком, мимоволі віддавала перевагу першому і дуже жалкувала, що досі трималася від нього осторонь. Тож цього разу, не бажаючи, щоб Каору мав підстави скаржитися на її нечуйність, Нака-но кімі впустила його у передні покої. Сама ж улаштувалася за завісами, наказавши поставити за ними ще й ширму.

«Хоча ваш лист не містив прямого запрошення, — сказав Каору, — але я так зрадів з вашої готовності зустрітися, що збирався прийти ще вчора, однак, дізнавшись про повернення принца, вирішив почекати. Невже ви нарешті зрозуміли, наскільки щирим я був протягом років, а тому трохи послабили перепону між нами? Важко повірити...»

Нака-но кімі, збентежена такими словами, насилу відповіла: «Мені було б дуже прикро, якби я вам не висловила вдячності за вашу участь у відзначенні пам’яті батька, про яку ви повідомили недавно, крім того, досі я ще ніколи так і не подякувала за все, чим вам зобов’язана». Вона говорила уривчасто й зовсім тихо, бо сиділа у глибині покоїв, і незадоволений цим Каору спитав: «А чого ви сидите так далеко? Мені багато про що важливе треба з вами поговорити».

Нака-но кімі здалося, що він має рацію, і вона пересіла ближче. Почувши шелест її вбрання, Каору відчув, як солодко забилося його серце, але опанував себе й заговорив, як завжди, спокійно, даючи зрозуміти, що осуджує принца за його несподівану зрадливість, водночас заспокоюючи Нака-но кімі. А вона, вважаючи недоречним скаржитися на чоловіка, лише кількома словами натякнула на те, як їй тяжко живеться у цьому непевному світі, та наполегливо просила таємно відвезти її хоч на короткий час в Удзі.

«Та хіба я можу на власний розсуд зробити вам таку послугу? — відповів Каору. — Вам краще з таким бажанням відверто звернутися до чоловіка й діяти, залежно від його думки. Інакше виникнуть непорозуміння, які дадуть принцові підставу дорікати вам у легковажності. Якби не було такої перешкоди, сам я охоче провів би вас в Удзі й назад. Принц знає, що, на відміну від інших, мені можна довіряти...» Водночас Каору ні на мить не забував, як гірко каявся, що поступився Нака-но кімі принцові, й звірився у розмові, що мріяв би повернутися у минуле, якби це було можливо. Він просидів у покоях Нака-но кімі до самого вечора, поки її не здолала втома.

«Пробачте, але я щось погано почуваюся. Може, поговоримо іншим разом, коли мені стане ліпше...» — сказала Нака-но кімі і, на його розчарування, віддалилась в глибину покоїв.

«Та коли ж ви збираєтеся поїхати в Удзі? Бо я мушу розчистити для вас зарослу травою гірську дорогу...» — спитав Каору, намагаючись затримати її.

«Думаю, на початку наступного місяця, бо цей уже закінчується. І було б добре у цій справі уникнути розголосу. Невже не можна обійтися без чоловікового дозволу?» — відповіла вона, на мить зупинившись.

Її ніжний голос пробудив у серці Каору незабутні спогади, і, не стримавшись, він просунув руку під завісу поруч зі стовпом, біля якого Нака-но кімі сиділа, і схопив її за рукав. Жахнувшись, Нака-но кімі навіть жодного слова не встигла сказати й поспішила сховатися у глибині покоїв. Каору впевнено, наче робив це щодня, пішов за нею і приліг поруч.

«Невже це правда? Ви сказали, що хотіли б поїхати в Удзі таємно? Може, я передчасно зрадів? Я тільки хотів би впевнитися, що правильно зрозумів... Які ж ви жорстокі! Та й нема вам чого мене сторонитися...»

На такий докір Нака-но кімі не могла відповісти і, насилу стримавши свою раптову ненависть до нього, проказала: «Такого я від вас не сподівалася. Подумайте, що скажуть служниці... Просто жах!»

Побачивши, що вона от-от заплаче, Каору, хоч і відчував вину, але все-таки провадив далі: «Та що ж у цьому ганебного? Згадайте, що і ваша покійна сестра не була проти нашої давнішньої зустрічі... Навпаки. Тож мені неприємно, що ви так налаштовані. Не хвилюйтесь, я ніколи не зроблю нічого легковажного, що могло б вас образити».

Він поводився спокійно, але, не відпускаючи її рукава, безперестанку розповідав, як протягом місяців каявся у своїх помилках і страждав. Нака-но кімі була у такому збентеженому і розгубленому стані, який не можна і словами описати. Якби на місці Каору була чужа людина, не обізнана так добре з її становищем, вона почувалася б впевненіше, а так — лише гірко заплакала.

«Що з вами? Адже ви вже не мала дитина...» — докоряв їй Каору, не відриваючи від неї очей. Нака-но кімі була невимовно чарівна у своїй безпорадності, а її скромна витон­ченість і благородство дорослої людини, яких він раніше не помічав, змусили його вкотре розкаятися у тому, що він з власної волі віддав Нака-но кімі принцові, й заплакати.

Хоча сьогодні прислуговували тільки дві жінки, вони, напевне, похопилися і принаймні спробували б з’ясувати, у чому справа, якби до покоїв проникнув незнайомий чоловік, та, оскільки Каору був тут частим гостем, вони, на превеликий жаль Нака-но кімі, вдаючи, ніби нічого не помічають, відійшли подалі, щоб не заважати розмові. «О, якби можна було повернути минуле!» — важко зітхаючи, думав Каору, але сьогодні, як і колись в Удзі, він поводився напрочуд стримано. Втім, чи варто про це докладно розповідати? Хоча Каору і не досяг того, чого прагнув, але, не бажаючи викликати до себе підозри, трохи подумав і вирішив піти.

Почало світати, хоча недавно начебто ще була темна ніч, і він побоювався не того, що осудять його, а того, що пліткуватимуть про Нака-но кімі. Причина її недуги не лишилась для нього таємницею. Вона соромилася пояса, який обвивав її стан, і, мабуть, саме тому Каору стримав свої бажання. І хоча він уважав свою поведінку загалом нерозсудливою, але вдаватися до насильства все ж не хотів. «Бо якщо, піддавшись раптовій спокусі, опущуся до нього, — думав він, — то після цього, змусивши її до таємних зустрічей, я приречу себе на нескінченні страждання, а її позбавлю спокою у стосунках з принцом». Але, незважаючи на власні розумні доводи, він, перебуваючи у полоні почуттів, не уявляв собі, що може розлучитися з Нака-но кімі навіть на коротку мить. «Чи зможу я жити без неї?» — такі нескінченні, болісні сумніви і вдень, і вночі мучили його душу.

За останні роки Нака-но кімі трохи схудла і набула ще чарівнішого й благороднішого, ніж колись, вигляду, який так невідступно переслідував Каору, що ні про що інше він не міг і думати. Вона, здається, дуже хотіла поїхати в Удзі, і він був готовий супроводжувати її, але не годилося це робити без дозволу принца. Як можна уникнути людського осуду й водночас задовольнити її бажання? Занурившись у такі думки, він ніяк не міг заснути. А вранці, ще затемна, Каору послав Нака-но кімі, як завжди, стриманого листа:

«Дарма Росяною дорогою Я пробивався, Коли небо осіннє Про минуле мені нагадало...

Ваша холодність так мене розчарувала, що слів не знаходжу...»

Нака-но кімі не знала відповіді, але щоб не викликати підозри у служниць, через неохоту написала: «Я отримала Вашого листа, але мені все ще погано, і я не можу відповісти». «Який короткий лист...» — засмутився Каору, з любов’ю згадуючи її вчорашнє чарівне обличчя. Напевне, за останні роки Нака-но кімі трохи зрозуміла суть стосунків між чоловіком і жінкою, бо повелася з ним учора ввечері досить уміло: приховавши своє обурення його поведінкою, м’яко, але з гідністю випровадила його, і він залишився на самоті зі своїми ревнощами і тугою. Йому здавалося, що останнім часом вона стала набагато привабливішою, ніж була колись. «А що, як принц її остаточно покине і вона погодиться вважати мене своєю надійною опорою? Хоча ми і не зможемо відкрито зустрічатися, але вона стане моєю єдиною втіхою, бо ні з ким іншим я не підтримую таємних стосунків». Ось такі думки не виходили з його голови. Але хіба можна його за це засуджувати? Адже навіть найрозсудливіші й найрозумніші чоловіки бувають безсердечними. Уже й не варто згадувати, як він колись страждав після смерті Ооїгімі, бо тепер він увесь час мучився від ревнощів, думаючи про Нака-но кімі.

«Сьогодні принц Ніоу прибув на Другу лінію», — за якийсь час почув Каору і, спалахнувши заздрощами, навіть забув про свій намір колись стати опорою для Нака-но кімі.

Принц приїхав несподівано, як видно, почуваючись винуватим у тому, що так давно не бував у будинку на Другій лінії. «Я не покажу йому, що ображена, — вирішила Нака-но кімі. — Бо тепер я не можу довіряти навіть Каору, який обіцяв допомогти мені поїхати в Удзі, але негідно поводився зі мною», — вирішила Нака-но кімі, зрозумівши, що, на жаль, не маючи у світі надійного притулку, мусить змиритися із своєю злощасною долею і до самої смерті слухняно коритися обставинам. Вона була такою ласкавою з принцом, так старалася йому догодити, що, зворушений цим, він всіляко вибачався за кількаденну відсутність.

Оскільки Нака-но кімі помітно розповніла, а її живіт обвивав злощасний пояс, то принц дивився на неї з великим зацікавленням, бо він ще ніколи не бачив зблизька жінку у такому стані. В будинку на Шостій лінії з новою дружиною він почувався досить незручно, а тому, повернувшись у знайому обстановку, насолоджувався свободою і спокоєм. Він велемовно обіцяв Нака-но кімі вірність на все життя, але, слухаючи його, вона згадувала Каору, який того вечора так зухвало повівся, і недовірливо зітхала: «Які ж вони, ці чоловіки, красномовні...» Нака-но кімі була вдячна Каору за все, що він для неї великодушно робив протягом років, але різко не схвалювала його спроб вийти за межі пристойності. І хоча вона більше не вірила принцові, проте мимоволі вислуховувала його обіцянки. «Але як же це можна, приспавши пильність, пробратися у мої покої? — думала вона, згадуючи події тієї ночі. — Пан Каору каже, що між ним і сестрою була лише духовна близькість. Якщо це правда, він справді гідний поваги, але я все одно мушу остерігатися. Шкода тільки, що принц надовго залишає мене саму». Вона не відкривала чоловікові свої побоювання щодо його тривалої відсутності й тепер, як ніколи досі, так ласкаво горнулася до нього, що зовсім його причарувала. Але раптом принц відчув різкий аромат, мало схожий на куриво у покоях, в походженні якого він, добре обізнаний у цій сфері, нітрохи не сумнівався, а тому запитав Нака-но кімі, звідки взялися ці пахощі, на що вона, вкрай розгублена, не знала, що й відповісти.

«Я знав, що так станеться! І ніколи не вірив, що Каору залишиться до неї байдужим», — подумав схвильований принц. До речі, хоча Нака-но кімі завбачливо змінила навіть спідній одяг, але все одно цей аромат несподіваним й дивним чином наче проник в її шкіру.

«Мабуть, ви багато чого йому дозволили, якщо його запах залишився на вас!» — принц був у нестямі і проявляв обурення прикрими словами, а вона мовчала, не знаючи, куди їй подітися.

«Попри те, що я вами особливо дорожив, ви перші зрадили мене, забувши про пристойність. Хіба вже так довго я вас залишав на самоті?.. О, які ж ви жорстокі! Таких прикрощів від вас я аж ніяк не сподівався...» — принц безперестанку дорікав Нака-но кімі такими дошкульними словами, що їх незручно навіть повторювати, і її мовчання лише посилювало його ревнощі.

«Хтось інший Рукава твого торкнувся... Як аромат чужий вдихаю, Образою глибокою Повниться моя душа», —

сказав він. На потік його неприємних докорів Нака-но кімі довго відмовчувалася, аж поки нарешті не відповіла:

«Я вірила, Що наші рукави Сплелися воєдино... То невже цей аромат Їх може роз’єднати?»

Її заплакане обличчя мало такий зворушливий вигляд, що жоден чоловік не міг би залишатися до неї байдужим. «Зокрема, й Каору...» — подумав принц і, з ревнощів розплакався. От яке чутливе серце він мав! Навіть якби Нака-но кімі страшно перед ним завинила, він і тоді не зміг би від неї відвернутися. Вона була така чарівна і безпорадна, що, забувши про геть-усі докори, принц узявся її втішати.

Наступний ранок застав принца після спокійного сну з Нака-но кімі в її спочивальні. Туди ж принесли йому воду для вмивання та ранковий рис. Йому, звиклому до будинку на Шостій лінії, блискуче оздобленого розкішною корейською і китайською парчею та візерунчастим шовком, покої Нака-но кімі, прибрані з чарівною простотою, здалися особливо затишними. Та й служниці своїм м’яким домашнім вбранням навіювали принцу спокійний настрій. Сама Нака-но кімі, одягнена у м’яке світло-бузкове уцікі поверх рожевого хосонаґа, була такою чарівною, що зовсім не поступалася гордій Шостій дочці Лівого міністра, яка пишалася юною красою і вишуканим вбранням, а тому принц міг не соромитися перед новою дружиною своїм коханням до Нака-но кімі. Нещодавно розповнівши, останнім часом Нака-но кімі трохи схудла й зблідла, проте не втратила приваб­ливості.

До речі, з огляду на її красу, принц ще задовго до того випадку з підозрілим ароматом побоювався, що Нака-но кімі може запалити уяву будь-якого стороннього чоловіка, якому пощастило почути її голос і підгледіти обриси її постаті. А оскільки сам принц мав ревниву натуру, то завжди був насторожі і часто начебто знічев’я заглядав у шафку і скриньку Нака-но кімі у пошуках підозрілих листів. Іноді серед паперів на очі йому потрапляли якісь коротенькі записки буденного змісту, якими дружина, видно, не дорожила. «Дивно, невже нічого іншого немає?» — розглядаючи їх, сумнівався принц, тож і не дивно, що й сьогодні він не мав спокою. «Каору такий гарний, що жінка з чутливою душею, напевне, закохалася б у нього, — думав він. — І навряд чи Нака-но камі відштовхнула б його від себе. Вони були б прекрасною парою і, природно, взаємно любили б одне одного». Давши волю уяві, принц сердився і мучився ревнощами. Цей день він також провів у будинку на Другій лінії, не забувши, щоправда, послати два чи три листи дочці Лівого міністра, чим неабияк обурив літніх служниць. «Невже за такий короткий час він встиг назбирати так багато невисловлених думок?..» — бурчали вони.

Звістка, що принц безвиїзно живе у будинку на Другій лінії, зіпсувала Каору настрій. «Тепер уже нічого не вдасться змінити. Зрештою, я сам у всьому винен. Хіба можна було закохуватися у жінку, яку взяв під свою опіку?» — подумав він, але відразу опанував себе, зазначивши, що принаймні зараз принц не залишив Нака-но кімі. А згадавши, який жалюгідний вигляд мають її служниці у зношеному одязі, він поспішив до Третьої принцеси, своєї матері.

«Чи не знайдеться у вас пристойного готового вбрання? Воно мені дуже потрібне...» — спитав він, і принцеса відповіла: «Здається, є білі тканини, призначені на подарунки монахам за служби наступного місяця. Пофарбованих у мене тепер майже не буває... А їхнє пошиття можна замовити».

«О ні, не турбуйтеся, досить і того, що є», — сказав Каору і, звернувшись у палацову кравецьку майстерню, випросив там кілька ошатних убрань і вишуканих хосонаґа, а також білого й візерунчастого шовку. Для самої Нака-но кімі він із власних запасів вибрав чудовий блискучий червоний шовк і тонку білу парчу. І хоча серед подарунків не вистачало підходящих хакама, проте хтозна-чому Каору долучив сюди пояс. Дари супроводив такою піснею:

«Хіба я маю право На долю нарікати, Якщо своє життя Ви з іншим, Не зі мною пов’язали?»

Віднести такого листа Нака-но кімі він доручив пані Тайфу, літній служниці, здавна йому відданій. «Посилаю вам скромний дар з того, що було під рукою, щоб ви розпорядилися ним на свій розсуд», — передав він на словах і все, призначене для Нака-но кімі, щоб не потрапило нікому на очі, склав в окрему скриньку, ретельно обв’язану стрічкою. Тайфу, яка звикла виконувати такі доручення Каору, навіть не показала подарунків Нака-но кімі, тим паче не відсилала їх назад, а, недовго думаючи, розділила тканини між служницями для пошиття одягу. Передусім треба було причепурити молодих служниць, які обслуговували безпосередньо Нака-но кімі. Та й служницям нижчого рангу, які геть-чисто обносилися, просте біле вбрання виявилося вельми доречним.

Правду кажучи, хто, як не Каору, про все це мав подбати? Хоча, безперечно, принц ніжно любив Нака-но кімі й дбав про її насущні потреби, але не міг простежити за всіма дрібницями. Звиклий до достатку, він, природно, не знав, як тяжко почуватися тоді, коли життя складається не так, як хотілося б. Здатний з тремтінням у душі захоплюватися краплями роси на пелюстках квітки, він водночас був на рідкість дбайливим, коли відповідно до пори року так щедро обдаровував кохану жінку, що навіть годувальниця вважала це надмірним. Проте Нака-но кімі дуже соромилася того, що її молоді служниці погано одягнені. «І життя у столиці має свої труднощі...» — мовчки журилася вона, а останнім часом, коли з’явилася Шоста дочка Лівого міністра, що жила у розкішному будинку, тривога зросла через те, що оточення принца може віддати перевагу суперниці. Каору здогадався про її страждання, але, як стороння людина, не смів потайки посилати Нака-но кімі повсякденні речі, а тим паче пишні подарунки, які могли б викликати у людей підозру. Тому і цього разу підібрав дещо з простого, але бездоганного одягу для служниць і разом з витканим для Нака-но кімі коуцікі та згортком візерунчастого шовку надіслав у будинок на Другій лінії. А треба сказати, що Каору виховувався не в гірших, ніж принц Ніоу, умовах. Розніжений і зарозумілий, він зневажав житейські справи, а віддавався високим роздумам. Однак, познайомившись з життям Восьмого принца у гірській оселі подалі від людей, він пройнявся до нього жалем і співчуттям, а потім узагалі відкрив для себе різні сторони людського життя. Виходить, що всім цим змінам він був зобов’язаний Восьмому принцові!

Отже, всупереч своєму наміру залишатися для Нака-но кімі спокійним і розсудливим опікуном він, як і раніше, безперестанку думав про неї, і його листи ставали щораз пристраснішими. Іноді, не стримавшись, він зізнавався їй в любові, і тоді Нака-но кімі знову зітхала і нарікала на долю. «Якби Каору був зовсім чужою мені людиною, — думала вона, — я легко й без жалю перервала б з ним всякі стосунки як з божевільним. Але він здавна був для мене надійною опорою, а тому несподіваний розрив з ним породив би чутки та підозри». Крім того, вона високо цінувала його відданість і не хотіла здаватися невдячною. Однак удавати, ніби розділяє його почуття, вона не могла. «Що ж тепер робити?» — гадала вона. Молоді служниці, до яких вона могла б звернутися за порадою, з’явилися у будинку зовсім недавно і нічого не знали про її минуле, а ті, що приїхали разом з нею з Удзі, були занадто старі, щоб зрозуміти її становище. О, як тепер їй не вистачало Ооїґімі! «Якби сестра жила, хіба вибір Каору впав би на мене?..» — думала вона засмучено. Навіть холодність принца не завдавала їй таких страждань.

Що ж до Каору, то він, збурений тугою за Нака-но кімі, одного тихого вечора знову приїхав у будинок на Другій лінії. Розпорядившись покласти для гостя подушку-сидіння на галереї, вона відмовилася від зустрічі з ним, пославшись на недугу. Почувши про це, Каору мало не заплакав від образи, і, щоб ніхто не побачив його сліз, так дорікнув: «Якщо до узголів’я хворого пускають навіть чужих монахів, то чому ви не могли б впустити мене поза завіси як лікаря? Адже розмова через посередника — це марна трата часу».

Каору мав такий невдоволений вигляд, що служниці, свідки його зустрічі з Нака-но кімі минулого вечора, відчуваючи, що залишати гостя на галереї нечемно, опустили завіси спочивальні й провели його до передніх покоїв, де зазвичай поміщалися нічні монахи. Хоча Нака-но кімі справді нездужала, але, погодившись з ними, хоч-не-хоч наблизилася до завіси для розмови з ним. Вона говорила ледве чутним голосом, і Каору мимоволі згадав Ооїґімі, якою вона була під час хвороби, з таким похмурим передчуттям, що насилу спромігся говорити. Засмучений тим, що Нака-но кімі сидить далеко, Каору рішуче відсунув завісу і сміливо наблизився до неї. Не тямлячись від жаху, вона покликала до себе служницю Сьосьо і сказала:

«У мене груди заболіли, розітріть їх».

«Але ж вам стане ще гірше від розтирання, — зауважив Каору й, зітхнувши, випростався, і було помітно, що він збентежений. — У чому ж причина вашого нездужання? Адже люди кажуть, що вагітна жінка погано почувається лише спочатку, а потім їй стає набагато краще. Мабуть, через свою недосвідченість ви надмірно хвилюєтесь...»

«У мене й раніше часто боліли груди, — зніяковіло відповіла Нака-но кімі. — Покійна сестра також страждала від цього. Кажуть, що люди з такою хворобою довго не живуть».

«Справді, у цьому світі ніхто не живе тисячу років, як сосна», — з жалем подумав Каору й, не звертаючи уваги на служницю Сьосьо, але старанно оминаючи все, що могло б насторожити її, заговорив про свої довготривалі почуття так, щоб його розуміла сама Нака-но кімі, а служниця лише гадала, що він мав на увазі. «О, немає у світі людини більш турботливої за нього!» — думала Сьосьо, прислухаючись до його слів.

При будь-якій нагоді Каору завжди повертався думками до Ооїґімі. «З раннього дитинства, — згадував він зі сльозами на очах, — я мав намір відмовитися від суєти цього світу і стати монахом. Але, видно, так мені судилося, що я зустрів вашу сестру, глибоко полюбив її, хоча й не досяг від неї взаємності, та через це зрікся свого первісного бажання. І хоча після її смерті я іноді мав стосунки з іншими жінками, сподіваючись забути свою непоправну втрату, але, на жаль, жодна з них не припала мені до душі. Я багато настраждався і не хотів би, щоб такі мої невдачі ви витлумачили як свідчення моєї легковажності, бо насправді я ніколи не нав’язуватиму вам свого кохання, а принагідно вдовольнюся такою, як зараз, щирою розмовою, за яку, гадаю, ніхто нас не засудить. Оскільки всі знають, наскільки я відрізняюся від інших людей, то можете бути спокійними».

«А якби я не довіряла вам, то хіба так вільно розмовляла б з вами? Останніми роками я неодноразово переконалася в тому, яке у вас добре серце, і звикла у будь-який час звертатися по допомогу до вас як до свого покровителя», — відповіла Нака-но кімі.

«Не розумію, яку допомогу ви маєте на увазі? Здається, ви щось перебільшуєте. А от якщо ви скористаєтеся моїми послугами для поїздки в Удзі, то я буду просто щасливий», — сказав Каору.

І хоча нові скарги от-от мали зірватися з його уст, присутність служниці Сьосьо завадила йому і далі ділитися своїми думками.

Виглянувши надвір, Каору побачив, що вже стемніло, в саду дзвінко застрекотали комахи, на штучний пагорб і дерева впала тінь і все навколо втратило чіткі обриси. Помітивши, що гість сидить, нікуди не кваплячись, Нака-но кімі насилу приховувала невдоволення.

«О, якби у цьому світі любовна туга мала межі{237}... — тихо вимовив він. — Здається, що мені ніщо вже не допоможе. О, де знайти село Беззвучність{238}?.. Ні, я не будуватиму в Удзі храму. Краще замовлю якомусь скульпторові або живописцю зображення, схоже на неї, і буду перед ним молитися».

«Вельми зворушливе бажання. Але людська подоба мимоволі викликає жаль, бо відразу згадується річка, яка її забирає з собою{239}. Крім того, живописці вимагають непомірно дорогої плати. Тож я сумніваюся, що вам удасться здійснити свій задум...» — відповіла Нака-но кімі.

«Правду кажете. Та й навряд чи знайдеться скульптор або живописець, які мене задовольнили б. Хоча, кажуть, зовсім недавно жив у цьому світі майстер, який умів обсипати землю з неба квітами лотоса. От би і мені знайти такого чарівника...» — зітхнув Каору.

Як видно, він не міг забути Ооїґімі, і, пожалівши його, Нака-но кімі присунулася ближче.

«Коли ви заговорили про людську подобу, — сказала вона, — я згадала одну дивовижну історію».

Зацікавлений її приязним тоном, Каору, піднявши завісу і взявши Нака-но кімі за руку, запитав: «А що ж це за історія?»

«Невже не можна спокійно віднадити його від мене?» — подумки обурилася Нака-но кімі й, побоюючись того, що про неї подумає Сьосьо, ніби знічев’я почала: «Недавно дала про себе знати одна особа, про існування якої я досі навіть не здогадувалася. Вона довго жила десь у провінції, а цього літа повернулася до столиці. Я не могла нехтувати нею, але зближуватися також не збиралася. І от коли останніми днями вона{240} завітала до мене, то, на мій подив, виявилася цілковитою подобою покійної сестри. От ви кажете, що я — викапана покійна сестра, а служниці, знайомі з нами обома, заперечують таку подібність. Тим паче дивно, що ця незнайомка так схожа на сестру, хоча, здавалося б, у неї зовсім немає підстав для цього...» «Невже все це мені сниться?» — подумав Каору, слухаючи її.

«Напевне, між вами є якийсь давній зв’язок, якщо вона захотіла зустрітися з вами. Але чому ви ніколи мені про неї не розповідали?» — спитав Каору.

«Та я досі сама не зрозуміла, який між нами зв’язок. Батько найбільше переймався тим, щоб після його смерті, залишившись без надійної опори, ми не поневірялися у злиднях по світу. І лише тепер, втративши всіх своїх близьких, я аж надміру зазнала того, на що він натякав. А тут ще з’явилася ця неприємна історія, яка може заплямувати його ім’я...» — відповіла Нака-но кімі.

Каору здогадувався, що, мабуть, ішлося про дочку, яку таємно народила одна із служниць від Восьмого принца, й оскільки ця особа була схожа на Ооїґімі, то він наполегливо попросив: «Якщо вже ви почали, то розповідайте до кінця», — але, як видно, Нака-но кімі не посміла вдаватися у подробиці цієї дивної історії.

«Якщо ви хочете зустрітися з нею, я вам лише скажу, де вона живе, бо більше нічого і сама не знаю. Зрештою, подробиці можуть розчарувати вас», — відповіла Нака-но кімі.

«О, якби я знав, де перебуває душа вашої сестри, я кинувся б її шукати навіть на дні морському. Звичайно, особа, про яку ви мені розповіли, не викличе в мене особливих почуттів, але замість страждати від невтішної туги вже краще зробити своїм божеством живу подобу покійної Ооїґімі, чиє зображення я хотів установити у гірському храмі. Благаю вас, розкажіть мені про цю дівчину докладніше», — наполягав Каору.

«Може, мені взагалі не годилося згадувати про неї, тим паче що батько не визнав її своєю дочкою, але, коли ви заговорили про пошук скульптора, який може творити чудеса, мені стало жаль вас... Дівчина, про яку я розповідала, довгі роки жила у віддалених провінціях. Її мати дуже страждала через це й звернулася до мене, а оскільки я не могла їй відмовити, то вона прислала дочку сюди. Може, через те, що я бачила дівчину недовго, вона здалася мені набагато привабливішою, ніж я собі уявляла. Нещасна мати настільки стурбована думкою про її майбутнє, що ваша згода зробити дівчину своїм божеством вважала б великим щастям. Гадаю, що про кращу долю для своєї дочки вона і мріяти не сміє, але я сумніваюся, що ви зважитеся на такий крок...» — відповіла Нака-но кімі.

Каору з прикрістю відчував, що своєю простодушною розповіддю про цю дівчину Нака-но кімі намагається віднадити його від себе, але водночас був цим зворушений. «Хоча вона, як видно, не хоче мене тут бачити, але все одно не виказує відкрито свого невдоволення», — подумав він, і його серце млосно забилося. Оскільки було вже досить піз­но, то Нака-но кімі, уникаючи сторонніх поглядів, завбачливо відійшла у глибину покоїв. Знаючи, що цього слід було сподіватися, Каору, однак, почувався ображеним і, якби не було поблизу служниць, заплакав би. Охоплений сум’яттям і все-таки розуміючи, що його нерозсудлива поведінка матиме згубні наслідки як для Нака-но кімі, так і для нього самого, він пішов, зітхаючи сумніше, ніж завжди.

«Що мені робити, якщо я і далі думатиму лише про неї? — запитував він себе. — Які муки чекають мене? О, якби я міг здійснити своє бажання, не даючи приводу для людського осуду!» Мабуть, тому що Каору не мав досвіду в любовних справах, то зовсім утратив спокій і всю ніч, не склепивши очей, переживав за свою та її долю. «Нака-но кімі сказала, що ця дівчина дуже схожа на її сестру, але чи це правда? Зустрітися з нею буде нескладно, бо вона займає невисоке становище. Але якщо вона не відповідатиме моїм сподіванням, то мені не минути розчарування», — думав він, переповнений сумнівами.

Каору так давно вже не був в Удзі, що йому здавалося, ніби образ покійної Ооїґімі з кожним днем все далі й далі відступає у минуле. І от наприкінці другого місяця, змучений спогадами про неї, він нарешті вирушив туди. У старій садибі покійного Восьмого принца не було видно ні душі. Здавалося, що лише сильний вітер, який зривав з дерев листя і розметав його по саду, та моторошний клекіт води в річці оберігав її. З першого погляду на таку картину в очах Каору потемніло від сліз. Він покликав монахиню Бен, і його провели до зеленувато-сірої переносної завіси біля входу.

«Вибачте, але останнім часом я стала такою потворною, що соромлюся показати своє обличчя...» — сказала вона.

«Я уявляю собі, як вам тяжко живеться, — відповів Каору. — А я прибув сюди, щоб поговорити про деякі речі з минулого, які тільки ви розумієте. О, як швидко й безповоротно минають дні й місяці!» Його очі наповнилися сльозами, а старої монахині і поготів.

«Як згадаю, що саме у таку пору, тоді ще жива Ооїгімі, гаряче переймалася долею своєї сестри, то відчуваю, що тепер осінній пронизливий вітер тільки підсилює мій смуток, бо я чула, що, на жаль, справдилися її побоювання», — нарешті сказала вона.

«Так чи інакше усе на світі залагоджується, якщо довго жити. А от мене постійно мучить відчуття власної провини, бо саме через мене Ооїґімі пішла зі світу, так і не знайшовши спокою. Що стосується теперішньої поведінки принца, то вона звичайна, і ніякого занепокоєння не викликає. Неможливо змиритися лише з думкою про вічну розлуку. Звичайно, всім нам раніше чи пізніше доведеться розтанути у небі тонкою цівкою диму, але найгірше залишитися самому...» — і Каору знову заплакав.

Викликавши до себе поважного монаха Адзарі, він, за своїм звичаєм, обговорив з ним, які сутри і священні образи треба приготувати до річниці смерті Ооїґімі. «Щоразу, приїжджаючи сюди, я марно згадую про те, чого не можна повернути... О, а може, краще розібрати головний будинок і, перенісши його близько до вашого монастиря, перетворити на храм. І зробити це я хотів би якомога швидше», — сказав Каору і, накидавши на аркуші паперу приблизну кількість молитовень, коридорів і келій, передав його Адзарі.

«О, це була б добра справа!..» — похвалив той.

«Може, я поводжуся жорстоко, — вів далі Каору, — якщо пропоную змінити вигляд цього місця, яке покійний принц обрав для своєї оселі, але ж він сам прагнув вчинити добре діло на славу Будди, і лише переймаючись тим, як складуться долі дочок після його смерті, не міг цього зробити. Тепер ця оселя належить дружині принца Ніоу, й, отже, може вважатися його власністю. Тому я не хотів би будинок там перетворювати на храм. Я не можу дозволити собі такого свавілля. А крім того, він стоїть біля річки на відкритому місці. По-моєму, краще перенести його звідти, а натомість побудувати щось інше».

«Це справді похвальний намір, — відповів Адзарі. — Кажуть, що давно колись жив чоловік, який упродовж років носив на спині у мішку останки свого улюбленого сина, але врешті-решт завдяки проповідям Будди облишив мішок і досяг просвітлення. Щоразу, коли ви дивитеся на оселю покійного принца, ви бентежите душу спогадами, і ще більше прив’язуєтеся до цього світу. Якщо ж ви перетворите її на храм, то відкриєте собі дорогу до майбутнього спасіння. Тож негайно берімося до роботи. Я розпитаю у астрологів про сприятливі дні та сподіваюся отримати від вас на допомогу двох-трьох теслярів, які виконуватимуть роботу за приписами самого Будди».

Обдумавши докладний план перебудови, Каору викликав людей зі свого найближчого маєтку і звелів їм виконувати всі вказівки Адзарі. За клопотами він і незчувся, як раптом смеркло, і вирішив залишитися в Удзі на ніч.

Увечері він довго ходив по будинку з таким відчуттям, немов бачить його востаннє. Статуї будд було вже перевезено у храм, і в покоях залишилося тільки найпростіше начиння, потрібне монахині для молитов. «І як вона житиме у такій самотній оселі?» — з глибоким співчуттям подумав Каору.

«З певних причин головний будинок треба перебудувати, — сказав він. — А поки триватимуть будівельні роботи, вам доведеться пожити на галереї. Якщо ви захочете передати якісь речі Нака-но кімі до столиці, покличте кого-небудь з моїх людей, щоб вони зробили все, як накажете».

Давши монахині практичні поради, Каору попросив її цієї ночі прилягти коло себе, чого ніколи не робив раніше, і довго розмовляв з нею про минуле. Оскільки поряд не було нікого, хто міг би підслухати їхню розмову, то монахиня Бен спокійно й докладно розповіла йому деякі подробиці про покійного Емон-но камі{241}.

«Щоразу, коли згадую, як пан на смертній постелі хотів побачити вас, щойно народженого, — почала вона, — то радію і водночас сумую, що наприкінці занадто довгого й нелегкого життя побачила вас як винагороду за те, що я до останньої години була коло вашого батька. Нака-но кімі не раз просила мене приїжджати до неї у столицю й нарікала на те, що я нібито зовсім забула її, але ж як монахиня я не можу принести їй нічого хорошого, і ніхто, крім самого будди Аміди, не був би радий мене бачити».

Потім вона так само докладно старечим тремтливим голосом розповіла Каору про покійну Ооїґімі, пригадала всі пов’язані з нею події, слова, сказані з того чи іншого приводу, й пісні, складені на честь весняного цвіту й багряного листя, і він, згадуючи, якою по-дитячому мовчазною, але привабливою вона була, зацікавлено слухав. «А от Нака-но кімі, дружина принца Ніоу, набагато яскравіша й жвавіша, проте вміє бути холодною і неприступною з тими, хто їй не до душі, і, хоч до мене ставиться люб’язно, але більшого собі не дозволяє», — думав Каору, порівнюючи сестер.

І от при цій нагоді, згадавши про дівчину, яка начебто була живою подобою Ооїґімі, Каору розпитав про неї монахиню Бен. «Я не знаю, чи вона живе тепер у столиці чи ні, — відповіла стара служниця. — Я ніколи її не бачила, тільки чула від людей про неї. Це трапилося ще до того, як Восьмий принц оселився в Удзі. Незабаром після смерті дружини він зав’язав таємні й короткочасні стосунки з придворною дамою Цюдзьо зі своєї прислуги, яка вирізнялася доброю вдачею. Ніхто б не здогадався про її зв’язок з принцом, якби вона не народила дочки. Звичайно, принц знав, що це його дитина, але, видно, не захотів брати на себе новий тягар і перестав з нею зустрічатися. Навчений гірким досвідом, він став відтоді справжнім відлюдником, а жінка, позбавлена його підтримки, перестала у нього служити і, вийшовши заміж за намісника провінції Міціноку, переїхала жити до чоловіка. Через кілька років вона повернулася до столиці і повідомила принцові, що дочка жива й здорова, однак принц залишився до неї повністю байдужим, і жінці довелося тільки нарікати на марність своєї спроби подбати про майбутнє дочки. Невдовзі пані Цюдзьо поїхала у провінцію Хітаці, куди призначили намісником її чоловіка, і довго не давала про себе знати. Однак нинішньою весною вона, кажуть, знову з’явилася у столиці і відвідала Нака-но кімі. Її дочка начебто має тепер близько двадцяти років. Нещодавно пані Цюдзьо надіслала мені листа, в якому написала, що дівчина виросла справжньою красунею, і що вона дуже стурбована її долею».

Наслухавшись таких подробиць, Каору подумав: «Отже, це правда. От би зустрітися з нею!»

«Я готовий їхати на край світу у пошуках жінки, хоч трохи схожої на покійну Ооїґімі, — сказав він старій Бен. — А тим паче коли ця особа кревно з нею споріднена, хоча сам принц і не визнав її своєю дочкою. Якщо вона раптом заїде сюди, передайте їй мої слова, прошу вас».

«Пані Цюдзьо доводиться племінницею дружині покійного принца, з якою і я також кревно пов’язана, але, на жаль, протягом цих років ми перебували у різних місцях і майже не спілкувалися, — відповіла стара монахиня. — Днями я отримала листа від Тайфу, служниці Нака-но кімі, яка написала, що дочка пані Цюдзьо хоче провідати батькову могилу, але поки що вона не з’являлася. Якщо вона приїде, я при цій нагоді передам їй ваші слова».

Зібравшись вирушати у зворотну дорогу на світанку, Каору передав Адзарі надіслані йому вчора зі столиці шовкові й ватяні вироби. Не обійшов він увагою також монахиню Бен, її служниць та монахів. Постійно відвідуючи самотню стару монахиню, Каору допомагав їй відповідно до її становища безпечно жити й спокійно служити Будді.

Шалений осінній вітер геть-чисто позривав з дерев листя, вистеливши землю багряним килимом, по якому ще не ступала людська нога, і, заворожений цією картиною, Каору ніяк не зважувався поїхати. Неподалік росло старе дерево з химерною кроною, на якому примостився плющ, що все ще зберігав свої яскраві барви. «Принаймні хоча б його...» — подумав Каору і зірвав один з пагонів, збираючись передати його Нака-но кімі.

«Якби не пам’ятав я, Що колись це старе дерево Мені притулок дарувало, То ще сумнішою була б Сьогодні ніч для мене...» —

промовив він сам до себе, але монахиня почула й відповіла:

«Мене зворушило до сліз, Що ви з минулого нічого Не забули І під цим деревом старим Сьогодні переночували...»

Ця витончена, але й старомодна пісня трохи заспокоїла Каору.

Саме тоді, коли Нака-но кімі передали багряну гілку плюща, в її покоях перебував принц Ніоу. «Це від пана з Третьої лінії{242}», — спокійно сказала служниця, передаючи листа Нака-но кімі, яка вкрай розгубилася, але сховати його вже не могла.

«Який прекрасний плющ!» — багатозначно сказав принц і попросив показати листа. У ньому було написано: «Як Ви зараз почуваєтеся? Поки я був у гірській глушині оселі, «про світ сумний думки невтішні линули...»{243} Але подробиці я розповім при зустрічі. Я домовився з Адзарі про перебудову головного будинку, і, як тільки Ви дасте згоду, його перенесуть на інше місце. Якщо матимете ще якісь розпорядження, передайте їх монахині Бен».

«О, який холодний лист! — зауважив принц. — Напевне, знає, що я тут». Може, він і не помилився, але Нака-но кімі, втішена невинним змістом листа, обурилася натяком чоловіка. Її обличчя зашарілося і стало таким чарівним, що принц готовий був пробачити їй будь-яку провину.

«Напишіть йому відповідь. Я не дивитимуся», — сказав він і відвернувся. Якби вона відмовилася відповідати, він, напевне, щось запідозрив би, а тому Нака-но кімі написала: «Ваша поїздка у гори мимоволі викликала у мене заздрість. Я погоджуюся, що було б добре перетворити головний будинок на храм. Бо замість того, щоб потім, як виникне потреба, шукати в горах, серед скель, духовного притулку, краще заздалегідь зберегти від руйнування нашу стару оселю. Я буду вельми вдячна, якщо Ви здійсните Ваш задум».

«Схоже, що в їхньому спілкуванні немає нічого поганого», — думав принц, але, ставлячи себе легковажного на місце Каору, все одно не міг заспокоїтися.

У саду серед посохлих трав яскраво вирізнявся міскант, який своїми довгими стеблами немов руками зазивав когось до себе. На його ледве помітній волоті, що безсило хилилася під вітром, гойдалися краплі роси, схожі на низки коштовних перлин. Це була цілком звичайна осіння картина, але того вечора вітер особливо проймав душу.

«Оцей міскант{244}, здається, Волоті не викидає, А лиш до себе манить ніби рукавами, З яких безперестанку Роса спадає», —

промимрив принц, одягнений у носі поверх домашнього вбрання, граючи на біва в тональності «осікі», і зворушена чудесною мелодією, Нака-но кімі забула свої образи і злегка визирнула з-за маленької переносної завіси, за якою сиділа, спираючись на лавочку-підлокітник так звабливо, що не хотілося відривати від неї очей.

«Те, що осінь{245} Прийшла на луки посмутнілі, Я зрозуміла, Коли побачила, як колише Вітер міскантом у саду...

І не тільки я...» — сказала Нака-но кімі, насилу стримуючи сльози. Зніяковівши, вона прикрила обличчя віялом, і принц, співчуваючи їй, водночас подумав, що від неї, такої привабливої, Каору не відмовиться.

Хризантеми в саду ще не набули осінньої яскравості, бо, незважаючи на догляд, вони пізніше змінювали свій колір. І тільки одна чомусь вирізнялася таким чудовим забарвленням, що принц попросив зірвати її для себе.

«Не скажу, що з-поміж квітів хризантемі віддам перевагу{246}... Розповідають, що одного вечора, коли якийсь принц милувався хризантемами, до нього раптом прилетів безсмертний небожитель і навчив грати на біва{247}. На жаль, у нашому прісному столітті такого вже не буває», — проказав він і, зітхнувши, відклав біва.

«Може, людські серця і стали прісними, але хіба способи гри, успадковані з давніх часів, не залишилися колишніми?..» — спитала Нака-но кімі.

Здогадавшись, що вона хоче почути нову для неї мелодію, принц відповів: «Коли так, то приєднуйтесь до мене, бо не дуже приємно грати самому».

Принц велів принести Нака-но кімі кото «со» і зіграти на ньому, але вона зніяковіло відповіла: «Колись і мене вчили, але, на жаль, майже нічого не навчили», — і навіть не торкнулася інструмента.

«Шкода, що навіть у такій дрібниці ви мені не поступаєтеся. Особа, яку я останнім часом відвідую, не соромиться показувати і те незначне, чого навчилася, хоча вона мені не ближча, ніж ви. Та й Каору каже, що головна чеснота жінки — м’яка, відкрита вдача. Його ви так, напевне, не соромитеся. Бо, здається, міцно з ним дружите».

Помітивши, що нові докори от-от зірвуться з його уст, Нака-но кімі, зітхнувши, присунула до себе кото. Його слабо натягнуті струни вона налаштувала в тональність «бансікі». Кото звучало в її руках прекрасно. Принц благородним, звучним голосом заспівав «Море Ісе», і служниці, підійшовши ближче, слухали з розчуленим усміхом на устах.

«Звичайно, було б краще, якби він не ділив свою прихильність на двох жінок, — шепотілися вони, — але, зрештою, цього треба було сподіватися в його становищі... І все-таки нашу пані можна вважати щасливою... Колись ми і мріяти не могли про таке життя з нею. А тому шкода, що вона, здається, хоче повернутися в Удзі...» Вони говорили так голосно, що молодші служниці попросили їх замовкнути.

Три чи чотири дні провів принц Ніоу в будинку на Другій лінії, навчаючи Нака-но кімі грати на кото, а доньці міністра пояснив свою відсутність постуванням. Проте вона почувалася ображеною, і одного разу, повертаючись з палацу, Лівий міністр сам заїхав на Другу лінію.

«Що за церемонії?» — буркнув принц, але поспішив у свої покої на зустріч з тестем. «Як давно я не бував тут! — зітхаючи, сказав міністр. — Скільки глибоких спогадів пов’язано з цим будинком!»

Якийсь час вони згадували про минуле, потім міністр поїхав, забравши з собою принца. Дивлячись на його величний почет з численних синів, високих вельмож і придворних, служниці зітхали, розуміючи, як важко буде їхній господині змагатися з дочкою такої поважної особи.

«Який же він гарний, цей міністр! Та й сини його у розквіті молодості не мають собі рівних. Вони просто чудесні!» — захоплювалися одні, а інші докірливо зітхали: «А хіба годиться людині такого високого рангу самому приїжджати по свого зятя? Ой, не матиме пані спокійного життя...»

А в той час, згадуючи своє минуле, Нака-но кімі відчувала, що у своєму низькому й непевному становищі не зможе змагатися з блискучою суперницею, і дедалі більше переконувала себе у тому, що лише в Удзі почуватиметься безпечніше. Тим часом рік непомітно скінчився.

Наприкінці першого місяця Нака-но кімі відчула незвичний біль, і принц, не маючи життєвого досвіду, так занепокоївся, що до замовлених у багатьох храмах молитов безперестанку додавав щораз інші. А проте Нака-но кімі не ставало краще, і тоді навіть сама Імператриця-дружина прислала гінця, щоб розпитати про її здоров’я. Хоча вже три роки Нака-но кімі жила в будинку на Другій лінії, а принц відчував до неї глибоку прихильність, придворні не приділяли їй особ­ливої уваги. Та от коли поширилася чутка про таку подію, то всі відразу зацікавилися її здоров’ям.

Каору турбувався станом здоров’я Нака-но кімі не менше, ніж сам принц. «Що буде з нею?» — зітхав він, сповнений жалю, але змушений був обійтися дуже стриманим проявом уваги і лише потайки замовляв молебні за її одужання. У той час у столиці заговорили про майбутню церемонію повноліття Другої принцеси з одяганням мо. Оскільки всі приготування взяв на себе сам Імператор, то її блискучому проведенню не завадила й відсутність у дівчини покровителів з материного боку. Дещо для цього ще за життя припасла мати принцеси, ньоґо Фудзіцубо, все інше виготовили у палацових майстернях або надіслали намісники різних провінцій. Оскільки відразу після церемонії принцесу мав відвідати Каору, то і він брав участь у цих приготуваннях, хоча його думки були, як і раніше, далекі від принцеси, а зосереджувалися тільки на вагітності Нака-но кімі. Першого дня другого місяця відбулося так зване додаткове службове призначення, за яким Каору, ставши ґон-дайнаґоном, одночасно отримав ранг правого дайсьо, оскільки Правий міністр, що досі мав ранг лівого дайсьо, недавно вийшов у відставку. Обходячи знатні родини столиці з виявленнями подяки, Каору зайшов і на Другу лінію. Дізнавшись, що принц Ніоу перебуває в покоях кволої Нака-но кімі, він пройшов у західний флігель. Присутність монахів змусила принца похопитися і, накинувши парадній одяг, спуститися до підніжжя сходів, щоб відкланятися гостеві. Важко сказати, хто з них був прекраснішим. Каору передав принцові запрошення на бенкет, що влаштовувався для чиновників відповідних відомств, але принц, зважаючи на здоров’я Нака-но кімі, нічого не пообіцяв. Бенкет відбувся в будинку на Шостій лінії, як і того разу, коли відзначали призначення Лівого міністра Юґірі. Принців крові та високих вельмож зібралося нітрохи не менше, ніж тоді. Принц Ніоу все ж таки прибув, але, стурбований станом Нака-но кімі, пішов ще до закінчення бенкету, вельми засмутивши цим дочку Лівого міністра. Бо хоча за походженням вона поступалася Нака-но кімі, теперішнє впливове становище її батька дозволяло їй поводитися норовливо.

На світанку наступного дня Нака-но кімі розродилася хлопчиком. Принц, безмірно щасливий, почувався винагородженим за тривоги останніх днів. У Каору ж з’явилася ще одна, крім службового підвищення, причина для радості. Негайно вирушивши до принца, він, не сідаючи, висловив йому свою подяку за присутність на вчорашньому бенкеті і привітав з такою значною подією. Оскільки сам принц не залишав будинку на Другій лінії, не було нікого, хто не прийшов би туди його привітати. Відзначення третього дня після народження принц взяв на себе, а на п’ятий день ввечері Каору прислав п’ятдесят рисових колобків, призи для переможців в «ґо», великі чашки з рисом — словом, все, що треба у таких випадках. Крім того, особисто породіллі він передав тридцять подвійних таць з наїдками, п’ять сповивачів та пелюшок для немовляти — все скромне, але підібране з відмінним смаком. Принцові Каору прислав тацю з аквілярії на високому столику з п’ятикольоровими пампушками. Служницям також принесли вишукані страви на подвійних тацях з криптомерії в тридцяти кипарисових коробках. Все це Каору передав непомітно, без зайвих церемоній. Під час сьомої ночі у будинку на Другій лінії було особливо багатолюдно, бо з цієї нагоди з’їхалися придворні й високі вельможі, починаючи з дворецького Імператорської сім’ї. Почувши про все це, Імператор зауважив: «Як не радіти, якщо принц став нарешті батьком?» — і прислав немовляті меч-оберіг. На дев’ятий день надійшли поздоровлення і від Лівого міністра. Не відчуваючи особливої радості з приводу пологів Нака-но кімі, він, однак, не хотів ображати принца і натомість прислав своїх синів, тож того дня усе скінчилося щасливо, а Нака-но кімі, втішена загальною увагою після багатьох місяців тривоги, нарешті трохи заспокоїлася.

Каору, задоволений щасливим поворотом у житті Нака-но кімі, водночас відчував певний жаль, бо, на його думку, ставши дорослою жінкою, вона остаточно віддалиться від нього, а прихильність до неї принца тільки зросте. Але, з другого боку, він радів, що його первісний задум звести принца з Нака-но кімі і стати для неї в житті опорою здійснився.

Після двадцятого дня другого місяця відбулася церемонія Одягання мо на принцесу з покоїв Фудзіцубо{248}, і наступного дня її відвідав Каору. Цю подію відсвяткували вельми скромно у родинному колі. Весь світ знав, як пильно дбав Імператор про неї, а тому всі жалкували, що він віддав її за простого підданого. «Але чи варто було так поспішати, навіть якщо Імператор дав згоду?» — докоряв дехто. Однак, ухваливши рішення, Імператор за своїм звичаєм узявся його негайно здійснювати, хоча історія і не знала подібних прикладів. Простий підданий, який став зятем імператора, не такий уже рідкісний випадок, але хіба бувало таке, щоб Імператор у пору своєї могутності сам, як простий підданий, шукав для дочки чоловіка?

«Каору справді випала щаслива доля, — сказав якось Лівий міністр Юґірі своїй дружині Оціба{249}. — Колись міністр з Шостої лінії також одружився з Третьою принцесою, але її і ваш батько, імператор Судзаку, був у той час дуже старий і готувався прийняти постриг. А от я підібрав опалий лист, навіть не маючи на це згоди...» «На жаль, він сказав правду...» — зніяковіла принцеса, мовчки зітхнувши.

На третю ніч після одруження Імператор віддав відповідні розпорядження принцові Окуракьо, дядькові Другої принцеси по материній лінії та іншим її опікунам, а також служителям домашньої управи, щоб прибічники Каору — передовий ескорт, охоронці, виїзні та інші слуги — отримали скромну, але вельми пристойну винагороду. Звичайно, все це мало цілком приватний характер.

З того часу Каору почав відвідувати Другу принцесу, однак його думки безперестанку поверталися у минуле до покійної Ооїґімі. Вдень він гаяв час у будинку на Третій лінії, занурений в похмурі роздуми, а надвечір хоч-не-хоч спішив в Імператорський палац до принцеси. Такий незвичний спосіб життя був тягарем для нього, і він вирішив перевезти принцесу на Третю лінію. Його мати, монахиня, з цього пораділа і навіть була готова поступитися невістці головним будинком, в якому досі сама жила. Однак Каору обмежився тим, що перевів матір в західні покої, з’єднавши їх гале­реєю з молитовнею. Другу принцесу він мав намір помістити у східному флігелі, перебудованому і наново оздобленому після пожежі, особисто подбавши про те, щоб її покої були ретельно прибрані. Почувши про такий намір Каору, Імператор занепокоївся, побоюючись, що такий поспішний переїзд викличе небажані пересуди серед людей. Як видно, і серцям імператорів судилося переживати за долю своїх дітей. Він написав листа матері Каору про свої побоювання. Мовляв, колись імператор Судзаку доручив йому піклуватися про Третю принцесу, і він ніколи не залишав її поза своєю увагою. Навіть після того як вона постриглася в монахиню, він цікавився усіма її потребами, завдяки чому принцеса жила у повному достатку. Хоча найвищі особи виявляли глибоку увагу й турботу до нього, проте Каору чомусь зовсім цьому не радів, а, занурившись у роздуми, лише мріяв про якнай­швидшу побудову храму в Удзі.

Підрахувавши, коли маленькому синові принца Ніоу виповниться п’ятдесят днів, Каору заздалегідь приготував моці — святкові коржі, особисто підібрав відповідні кошички і кипарисові коробки, а щоб надати святкуванню незвичного характеру, покликав до себе найвправніших різьбярів по аквілярії і сандалу, найкращих карбувальників золотих і срібних виробів, які багато чого прекрасного створили, намагаючись перевершити один одного. Сам Каору за своїм звичаєм прийшов у будинок на Другій лінії, коли принца не було вдома. За останній час в його поставі з’явилося щось величаве. «Мабуть, тепер пан Каору забуде про своє колишнє настирливе домагання», — подумала Нака-но кімі й, заспокоєна такою думкою, погодилася на зустріч з ним, але він, як і раніше, зі сльозами на очах почав нарікати:

«Тепер, коли я погодився на одруження з нелюбою мені людиною, я ще глибше відчув, яким осоружним став мені цей світ!»

«Ой, що ви таке кажете? А що, як хтось вас почує?» — відповідала Нака-но кімі. І водночас вона була глибоко зворушена. «Оце так справжня вірність, — думала вона. — Навіть одруження з бездоганною дружиною не стерло з його серця пам’яті про минуле і не змусило забути про колишню любов. О, якби сестра була жива! А втім, тоді її становище було б схожим на моє, і ми тільки те й робили б, що скаржилися одна одній. На жаль, таким нікчемним особам, як ми, не знайти щастя в цьому світі». Лише тепер вона збагнула, наскільки завбачливою була Ооїґімі, коли не поступилася домаганням Каору.

Каору попросив показати йому немовля, і Нака-но кімі збентежилась, але не посміла відмовити йому. «Навіщо ставитися до нього як до сторонньої людини? Адже я не маю права суперечити йому, якщо він не переступає межі дозволеного», — подумала вона і, нічого не відповівши, веліла годувальниці винести немовля.

Як можна легко здогадатися, маля гарних батьків виявилося напрочуд миловидим. На жаль, така краса завжди викликає погані передчуття. Хлопчик щось лепетав, сміявся, і, дивлячись на його чарівне біле личко, Каору мимоволі позаздрив принцові, уявивши дитя своїм. Як видно, він так і не розлучився із суєтними помислами. «О, якби покійна Ооїгімі, вийшовши за мене заміж, залишила мені таке ж чарівне дитя!..» — думав він, зовсім байдужий до того, чи скоро його шляхетна дружина, Друга принцеса, народить йому дитину. Справді незбагненним було його серце! Але, мабуть, не варто зображувати Каору таким м’якотілим, бо навряд чи Імператор наблизив би його до себе, якби не здогадувався про його глибоке знання державних справ. Вельми зворушений тим, що Нака-но кімі показала йому немовля, Каору розмовляв з нею довше, ніж завжди, і не помітив, як стемніло. Важко зітхаючи, він пішов, нарікаючи, що доводиться йти ще так рано.

«Який чудовий аромат! — зашепотіли схвильовані служниці. — Як хтось казав, «коли зірвеш гілку з цвітом сливи»{250}, заспіває соловей».

Оскільки влітку рух у напрямку Третьої лінії вважався несприятливим, то Каору вирішив перевезти принцесу на початку четвертої місяця. Напередодні переїзду, відвідавши покої Другої принцеси, Імператор улаштував бенкет на честь розквітлих гліциній{251}. У південній частині покоїв підняли завіси і встановили там трон для Імператора. Оскільки милування гліциніями належало до офіційних річних палацових свят, то принцеса могла не брати участі в його підготовці. Пригощання для високих вельмож і придворних наготували службовці Імператорської скарбниці. Того дня у покої Фудзцубо завітали Лівий міністр Юґірі, Адзеці-но дайнаґон{252}, То-цюнаґон, Сахьое-но камі, а також два принца крові — принц Ніоу і принц Хітаці. Придворні розташувалися під квітучими гліциніями в південному саду. Музиканти, зібравшись на схід від палацу Корьоден, з настанням сутінок заграли в тональності «содзьо».

Придворним, які мали грати у присутності Імператора, принесли інструменти з покоїв принцеси. Лівий міністр Юґірі шанобливо передав Імператорові два сувої з нотами для китайського кото, переписаними рукою покійного міністра з Шостої лінії{253}, який колись подарував їх Третій принцесі. Сувої були прив’язані до гілки п’ятиголкової сосни. Принесли також кото «со», японське кото та інші інструменти, що колись належали імператорові Судзаку. Долучилася до них і флейта, прощальний дар покійного Касіваґі, яка одного разу приснилася Юґірі. Імператор якось похвалив її, і, вважаючи, що урочистішого випадку не трапиться, Каору витягнув її зі свого сховища. З рук Імператора Лівий міністр отримав японське кото, а принц — біва. Каору грав сьогодні на флейті з рідкісною майстерністю. Придворні із красивими голосами потішали слух Імператора спільним співом.

З покоїв принцеси принесли п’ятикольорові пампушки. Їх подали гостям на чотирьох тацях з аквілярії і сандалових столиках, укритих бузковим шовком, розшитим квітучими гліциніями. На срібних тарелях стояли чаші для вина та глечики із темно-синього лазуриту. Обов’язки виночерпія виконував Сахьое-но камі. Оскільки пригощати вином гостей з рук одного Лівого міністра було незручно, а серед принців не виявилося нікого підходящого, то Імператор передав чашу Каору. Той, зніяковівши, спробував відмовитися, але, видно, Імператор наполіг. «Вважатиму за честь», — приймаючи чашу, промовив Каору словами, які в його устах звучали немов чудова музика. Взагалі сьогодні навіть в його поведінці проступало щось величаве — мабуть, тому що тепер всі бачили у ньому зятя Імператора. Скуштувавши вина, він спустився у сад і виконав танок подяки, що викликав загальне захоплення. Отримати чашу від Імператора — велика честь, якої не всякий принц і міністр удостоїться, а тим паче звичайний дайсьо. Та от сьогодні Каору досягнув особливої прихильності Імператора, але, залишаючись простим підданим, повернувся під співчутливими поглядами гостей на одне з останніх місць за бенкетним столом.

Адзеці-но дайнаґон, який вважав, що вибір Імператора випаде на нього, насилу приховував розчарування. Колись він мав ніжні почуття до матері Другої принцеси, ньоґо Фудзіцубо, і навіть після її переїзду в Імператорський палац продовжував листування з нею. З плином часу він звернув свою увагу на її дочку і неодноразово натякав на своє бажання узяти її під свою опіку, проте ньоґо, на жаль, навіть не повідомила про це Імператора. «Безперечно, Каору — людина особливої долі, — невдоволено бурчав він, — але чому теперішній Імператор так носиться з ним як своїм зятем? Де це видано, щоб простий підданий був допущений у покої Фудзіцубо у самому центрі Імператорського палацу і, крім того, був ушанований пишним бенкетом?» Хоча Адзеці-но дайнаґон почувався ображеним, але спокуса побачити сьогоднішні урочистості змусила його, затамувавши гнів, взяти у них участь.

Потім гості один за одним із маленькими смолоскипами у руках підходили до столика і клали на нього аркуші паперу з написаними на честь Імператора віршами. Хоч обличчя у них були самовпевнені, але, як це звичайно і буває, їхні твори здебільшого були напрочуд старомодними, бо високий ранг не завжди поєднується з поетичним хистом, а тому я всіх їх і не записала. Проте я наведу тут кілька віршів, щоб дати хоч якесь уявлення про цей вечір. Ось що, наприклад, сказав Каору, зірвавши у саду квітучу гілку і піднісши її Імператорові:

«Як Імператора голову, Я задумав прикрасити, Гроно гліциній зірвавши, На жаль, рукавом потягнувся До зависокої гілки...»

А чи не мав би він бути скромнішим?.. А от що відповів Імператор:

«Ще не одне століття Гліцинія квітуча ароматом Незмінно вабитиме. Тож порадіймо і сьогодні Сповна її красі...»

Інші гості склали такі пісні:

«Щоб голову прикрасити Його Величності, Таку яскраву гілку я зірвав, Що не поступиться красою Навіть пурпуровим хмарам. Аж до самого піднебесся Неземною барвою Хвилі гліциній Яскраво піднялися, Наче щось невидане у цьому світі».

Останню пісню, напевне, склав розгніваний Адзеці-но дайнаґон! Може, я чогось і не помітила, але, видно, нічого винятково цікавого того дня складено не було.

З настанням темряви музика звучала щораз гучніше. Каору заспівав «О, який благословенний день!» своїм прекрасним голосом. До нього приєднався і Адзеці-но дайнаґон своїм голосом, що славився колись особливим тембром і досі не втратив гучності. Сьомий син Лівого міністра, зовсім ще дитина, грав на флейті «сьо». Він був такий милий, що Імператор подарував йому вбрання. Міністр, спустившись у сад, виконав танок подяки. На світанку Імператор пішов у свої покої. Про дари для високих вельмож і принців подбав він сам, а принцеса — про нагороди музикантам і придворним.

Наступної ночі Каору перевіз принцесу з Імператорського палацу у будинок на Третій лінії. Сам переїзд справляв надзвичайне враження. За розпорядженням Імператора принцесу супроводжувала вся її прислуга. Вона сиділа у розкішній кареті з навісом, услід за нею їхали три карети, прикрашені червоними шнурами, але без навісів, шість карет, оздоблених золотом, з плетеними пальмовим листям дахами, двадцять таких же карет без золотих прикрас та дві карети з плетеним тростиною верхом. У каретах розташовувалися тридцять фрейлін, кожну з яких супроводжували вісім дівчаток-служниць. Зі свого боку, Каору послав зустрічати дружину дванадцятьма каретами з прислугою будинку на Третій лінії. Всі особи, що проводжали принцесу, починаючи з високих вельмож і закінчуючи простими придворними, вражали чудовим убранням.

Після того, як Каору дістав змогу зблизька розгледіти Другу принцесу, вона перевершила всі його сподівання. Невисокого зросту і граціозної постави, спокійної і лагідної вдачі, принцеса не мала жодних вад. Тож у Каору не було підстав нарікати на долю, але, на жаль, він не міг забути покійної Ооїгімі, і в його серці жила непозбутня туга. «Мабуть, я не зможу заспокоїти душу у цьому житті, — думав він. — І, тільки досягнувши найвищого просвітління, збагну, чим накликав на себе всі ці нещастя, і нарешті знайду спокій». Ось чому тепер він переймався лише будівництвом нового храму.

І от коли минула бурхлива пора свята Камо, після двадцятого дня четвертого місяця, Каору знову вирушив в Удзі. Оглянувши будівництво і роздавши вказівки, що робити далі, він, як завжди, не міг обійти увагою монахиню Бен і поїхати, навіть не глянувши на неї, наче на «засохле дерево»{254}. Під’їжджаючи до будинку, він помітив, що по мосту через річку Удзі рухалася процесія, яка складалася зі скромної жіночої карети у супроводі грубуватих на вигляд воїнів зі східних земель з луками і сагайдаками за спиною і численних слуг.

«Мабуть, якась провінційна пані», — подумав Каору, заїжджаючи у двір. Ще не замовк його передовий ескорт, як процесія наблизилася до будинку, видно, також збираючись в’їхати у двір. Стишивши своїх галасливих супутників, Каору послав дізнатися, хто це приїхав.

«Дочка колишнього намісника провінції Хітаці їздила на прощу у Хацусе, а тепер повертається до столиці. По дорозі туди ми також тут ночували», — відповів якийсь чоловік з провінційною вимовою.

«Та це ж та сама особа, про яку мені розповідали!» — здогадався Каору і, звелівши своїм супутникам посторонитися, послав до новоприбульців слугу з такими словами: «Заводьте карету у двір. Тут ночуватиме ще одна особа, але вона займає північні покої».

Хоча супутники Каору були у скромному мисливському одязі, легко було здогадатися, що вони супроводжують вельми знатну особу. Розгубившись, слуги дочки намісника провінції Хітаці відвели коней набік і шанобливо завмерли. Карету завели у двір і поставили біля західного кінця галереї. У перебудованому будинку ще не встигли повісити завіси, і внутрішні покої проглядались наскрізь. Каору пройшов у ту частину будинку, де ґратчасті вікна були опущені, і через отвір у перегородці між двома кімнатами він став спостерігати, що відбувається по той бік.

Щоб шелест одягу не видавав його, він зняв накрохмалене верхнє вбрання і залишився у спідньому та шаро­варах.

Дівчина, не виходячи з карети, спочатку розпитала у монахині, що за поважний гість зупинився у домі. Однак Каору, дізнавшись, хто приїхав у кареті, заборонив служницям називати його ім’я, і вони, все зрозумівши, слухняно передали їй: «Будь ласка, спустіться. У нас і справді є гість, але він розмістився в іншій частині будинку».

Спочатку з карети зійшла служниця, щоб начебто підняти завіси. Вона була досить миловидна і яскраво відрізнялася від решти почту. Потім з’явилася літня жінка. «Прошу вас, покваптеся!» — звернулася вона до дівчини у кареті.

«Але ж я боюся опинитися у всіх перед очима...» — відповіла дівчина тихим, але приємним голосом.

«І чого ви знову боїтеся? Адже ґратчасті вікна й минулого разу були опущені. Як же вас побачать?» — заспокоювала літня жінка.

Коли Каору побачив, як дівчина боязко сходила з карети, то після першого ж погляду на її голову та благородну постать виразно згадав Ооїґімі. Її обличчя він не розгледів, бо дівчина весь час прикривала його віялом. Серце Каору млосно закалатало. З високої карети на землю її дві служниці спустилися швидко, а от для дівчини вибратися з карети і зникнути у глибині покоїв виявилося нелегкою справою і забрало досить багато часу. На ній було темно-червоне уцікі і хосонаґа кольору «гвоздика», а поверх нього — ще одне вбрання кольору весняної зелені. З того боку перегородки, за якою розташувався Каору, стояла ширма заввишки у чотири сяку, але отвір виступав над нею, і йому було все видно, як на долоні. Він бачив, як дівчина прилягла, боязко відвернувшись від перегородки, за якою він стояв.

«О, ви, напевне, втомилися... Переправлятися через річку Ідзумі сьогодні було особливо страшно... А от другого місяця було легше, коли води у річці поменшало», — казала одна її супутниця. «Та нема нічого страшнішого за подорож дорогами східних провінцій», — згадала друга. Хоча вони безперестанку говорили, їхня господиня, стомлена тривалою мандрівкою, лежала мовчки. Її витягнута рука була надто повною і гарною, щоб належати дочці намісника провінції Хітаці.

Від тривалого стояння на місці у Каору заболів поперек, але він не ворушився, щоб не видати себе. Та раптом молода служниця сказала: «О, який чудовий запах! Якесь незвичайне куриво. Напевне, його запалила монахиня?»

«Справді, дивовижний аромат, — погодилася літня жінка. — Мешканки столиці взагалі відрізняються високим смаком у всьому і стараються не відставати від моди. Наша пані{255}, дружина намісника провінції Хітаці, завжди пишалася вмінням складати аромати краще, ніж будь-хто на світі, але от у східних землях їй не вдавалося цього досягти. Тутешня монахиня живе скромно, але носить вишукане вбрання сірого і зеленувато-сірого кольору, яке їй дуже личить».

Та раптом з галереї з’явилася дівчинка-служниця. «Передайте цілющий відвар для вашої пані», — сказала вона. За нею внесли таці з різними плодами, і служниці заходилися будити дівчину: «Вибачте, а чи не хотіли б ви чогось скуштувати?»

Та оскільки вона не прокидалася, то служниці самі взялися їсти принесене, голосно хрустячи чимось, мабуть, каштанами. Каору ніколи ще не чув подібних звуків, і, неприємно цим вражений, поспішив відійти, але цікавість перемогла, і він знову наблизився до перегородки. Хіба не дивно, що він так несамовито зацікавився особою, яка нічим особливим не вирізнялася? Адже він міг вільно спілкуватися з красунями набагато вищого походження, починаючи від самої Імператриці-дружини, але жодна з них його глибоко не привабила, через що багато хто осуджував його за черствість.

Хоча монахиня Бен послала до Каору одну зі своїх служниць розпитати, як він почувається, але його спритні супутники відповіли, що їхній пан погано почувається і вирішив відпочити. Монахиня відразу здогадалася, що Каору очікує темряви, сподіваючись зустрітися з особою, яку давно шукав, але вона й гадки не мала, що саме зараз він підглядає за нею. Як звичайно, управителі навколишніх маєтків прислали Каору коробки та кошики зі всякою всячиною, призначеною для монахині Бен, яка веліла служницям пригостити нею гостей зі східних провінцій. Потім, причепурившись, вона сама прийшла привітати їх. Вбрання, яким захоплювалися служниці дівчини, справді виявилося вельми вишуканим, а риси обличчя монахині й досі не втратили привабливості і благородства.

«Я сподівалася вашого приїзду ще вчора, — сказала вона. — Чому ви приїхали, коли сонце підбилося так високо?»

«Нашій господині чомусь стало погано, — відповіла літня служниця, — і ми мусили затриматися біля переправи через річку Ідзумі. Правду кажучи, й сьогодні вранці їй не полегшало».

Служниця знову взялася будити дівчину, і та нарешті підвелася. Ніяковіючи перед монахинею, вона відвернулася, і Каору розгледів її силует. Хочу йому ніколи не доводилося зблизька бачити Ооїґімі, тонкі риси її обличчя, виразні очі й прекрасне волосся, але з першого погляду у цій дівчині він побачив саме її і, за своїм звичаєм, заплакав. Коли дівчина відповідала монахині, її голос був дуже схожим на голос Нака-но кімі, дружини принца Ніоу.

«Яка вона мила! А я досі не зробив нічого, щоб відшукати її! Хіба я не був готовий узяти під свою опіку жінку найнижчого стану, якщо тільки вона виявиться схожою на покійну Ооїґімі? А ця дівчина — рідна дочка Восьмого принца, навіть якщо він не визнавав її своєю...» — радів зворушений Каору.

І йому раптом закортіло негайно підійти до дівчини і, сказавши:«Значить, ви все-таки живі? — заспокоїти її. Заморський імператор{256}, пославши чарівника на гору Хорай, навряд чи був задоволеним, отримавши шпильку від коханої. А от Каору пощастило більше, бо він знайшов якщо не покійну Ооїґімі, то принаймні розраду для спустошеної душі. «Напевне, наші долі пов’язані ще з попередніх народжень», — подумав він.

Після короткої розмови з дівчиною монахиня Бен спішно пішла до себе, бо, видно, не хотіла ділитися з жінками своїм здогадом щодо походження аромату, який схвилював їх, тобто про те, що Каору підглядає за ними.

Коли стемніло, тихенько відійшовши від перегородки, Каору одягнувся і, як звичайно, зустрівся з монахинею біля входу в її покої.

«Цього разу мені дуже пощастило, — сказав він після звичного привітання. — А ви зробили те, що я просив?»

«Після нашої розмови я все сподівалася на слушну нагоду і тільки у новому році другого місяця я зустрілася з матір’ю та дівчиною, коли вони заїжджали сюди по дорозі на прощу у Хацусе. Коли я натякнула її матері про ваше бажання, вона була вельми збентежена тим, що її дочку хочуть узяти замість іншої благородної особи, й оскільки мені тоді передали, що ви дуже зайняті, то я не посміла тривожити вас і не дала вам знати про її приїзд. Але на початку цього місяця дівчина знову виїхала до Хацусе і саме тепер повертається. Вона завжди зупиняється у нас заночувати, а тепер, напевне, хоче ще більше дізнатися про покійного батька. Цього разу вона приїхала сама, бо матері щось перешкодило супроводжувати її, а тому я їй нічого про вас не сказала».

«Оскільки я не хотів би показатися цим провінціалам у такому вбогому вигляді, то велів слугам тримати язик за зубами, але ж їм рота не зашиєш, — відповів Каору. — Не знаю, що краще зробити... Може, ви щось порадите? У всякому разі, мене зовсім не засмучує, що вона приїхала сама, навпаки — я радий. Ви не хотіли б передати їй, що у цій зустрічі я вбачаю знак, що наші долі пов’язані ще з попередніх народжень?»

«І коли це так раптово ви встигли пов’язати з нею свою долю? А втім, я передам», — посміхнулася монахиня і вийшла.

«Я сьогодні пробився Крізь зарослі травою поля, Щоб дізнатись, чи голосом незабутнім, Колись почутим, Співає і ця мила пташка?» —

проказав сам до себе Каору, але монахиня почула і передала його слова дівчині.

Хатина під стріхою

Головні персонажі:

Каору, Дайсьо, 26 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Пані Цюдзьо, таємна кохана Восьмого принца, мати Укіфуне

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 21 рік, побічна дочка Восьмого принца

Намісник Хітаці, вітчим Укіфуне, чоловік пані Цюдзьо

Сакон-но сьосьо, шанувальник Укіфуне

Нака-но кімі, 26 років, дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу (Хьобукьо)

Ніоу, принц Хьобукьо, 27 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо, дружина Каору

Третя принцеса, дочка імператора Судзаку, мати Каору

Імператор (Кіндзьо), син імператора Судзаку, наступник імператора Рейдзея

Хоч як палко Каору прагнув добратися до гори Цукуба та її зарослого густим лісом підніжжям у провінції Хітаці, щоб зустрітися з Укіфуне, але, побоюючись, що люди, напевне, осудять його за таку легковажність, він навіть листів їй не писав. Монахиня Бен неодноразово натякала пані Цюдзьо на бажання Каору, але та, не вірячи у серйозність його намірів, тільки дивувалася, як це він узагалі зацікавився її дочкою. З огляду на його високе становище у світі вона лише крадькома зітхала: «От якби ж то ми могли хоч трохи до нього дорівнятися...»

Намісник провінції Хітаці мав кількох дітей від першого шлюбу, а від пані Цюдзьо — дочку, яку вдома називали «панночкою» і відповідно виховували, та п’ять чи шість ще досить молодих синів-погодків. Заклопотаний власними дітьми, намісник вряди-годи забував про пасербицю, за що дружина безперестанку дорікала йому, сама ж вдень і вночі тільки й думала про те, як би знайти старшій дочці{257} гідну пару. Навряд чи вона б так турбувалася про її майбутнє, якби дівчина мала пересічну зовнішність, як інші дочки. Хоча спочатку люди і не бачили між дівчатами особливої відмінності, та з часом краса старшої дочки ставала такою яскравою, що пані Цюдзьо всерйоз перейнялася її долею. Коли стало відомо, що намісник має багато дочок, в його дім почали надходити любовні листи від нащадків знатних родин. Дві чи три дочки від першого шлюбу так чи інакше повиходили заміж і вже жили самостійно. «Тепер пора подумати і про мою старшу дочку», — вирішила пані Цюдзьо і зосередила на ній усю свою увагу.

Походження намісника аж ніяк не можна було назвати низьким. Він мав впливових родичів серед високих столичних вельмож і володів значним майном, що допомагало йому почуватися впевнено настільки, наскільки дозволяло його звання. Садиба у нього виблискувала розкішним оздобленням, яке, на жаль, було позначене сумнівним смаком і провінційними звичками її власника. Ще з молодих років він був змушений поховати себе у далеких східних провінціях на тривалий час і, мабуть, тому його голос огрубів, а мова стала по-провінційному неоковирною. Соромлячись цього, він сторонився знатних вельмож і поводився вельми обачно. Він не тямив нічого у грі на кото або флейті, зате був навдивовижу вправним у стрільбі з лука. У його заможному домі служило чимало гарних жінок, приваблених нагодою жити у достатку. Вони носили пишний одяг, складали недолугі вірші, розповідали одна одній старовинні повісті, не йшли спати під час ночі Мавпи{258} та з незвичайним запалом віддавалися усіляким легковажним розвагам.

Серед численних залицяльників старшої дочки пані Цюдзьо, які захоплювалися її розумом і рідкісною красою, був і Сакон-но сьосьо, юнак двадцяти двох чи двадцяти трьох років, який завдяки спокійній вдачі й різноманітним талантам заслужив добру славу у світі, але, видно, через бідність, яка не дозволяла йому досягти блискучого становища, порвав стосунки з жінкою, до якої дотепер вчащав, і почав упадати коло Укіфуне. Її мати, звернувши увагу серед багатьох саме на нього, подумала: «Він — людина надійна, статечна й розсудлива. І навряд чи її руки домагатиметься хтось вищого, ніж він, походження», — і стала передавати дочці листи Сьосьо, стежачи за тим, щоб вона відповідала йому у всіх належних випадках. Нікому нічого не сказавши, пані Цюдзьо вважала такий вибір остаточно вирішеним. «Навіть якщо у цьому домі з моєю дочкою обходяться як з чужою, я життя не пошкодую, щоб влаштувати її долю. Вона така гарна, що, побачивши її, ніхто не зможе нею знехтувати», — вирішила мати і, домовившись з Сьосьо про те, що одруження відбудеться в один з днів восьмого місяця, заходилася збирати для дочки посаг. З-поміж лакованого чи вкритого перламутром домашнього начиння вона незмінно відбирала найкраще і ховала його від чоловіка, гірші ж речі показувала йому, переконуючи: «Ось, саме те, що нам треба». Варто сказати, що намісник провінції Хітаці, не розуміючись на цьому, купував для своїх дочок усе поспіль, і невдовзі їхні покої переповнилися різноманітними речами, серед яких вже й самих дівчат годі було розгледіти. Він запросив наставника з музичної палати навчати його дочок грати на біва і кото, щедро віддячивши розкішними дарами, як тільки вони освоїли просту мелодію. А коли одного погожого вечора дівчата, розучивши швидку мелодію, акомпанували вчителеві, то зворушений батько, не приховуючи сліз, так бурхливо радів, що присутнім стало аж ніяково. Пані Цюдзьо, добре обізнана з усіма тонкощами, аж ніяк не поділяла такого чоловікового захвату, чим викликала його роздратування: «А чого це ви зневажаєте моїх дочок?»

А тим часом Сьосьо, очікуючи з нетерпінням восьмого місяця, квапив пані Цюдзьо. «Якщо ми про все домовилися, то навіщо зволікати?» — наполягав він, але вона все вагалася, зважаючи на те, що мало знала про майбутнього зятя. І одного разу, коли прийшов сват, який приносив листи від Сьосьо, вона закликала його до себе на розмову. «Зізнаюся, що мені дуже незручно про це говорити, — сказала пані Цюдзьо, — але вже після того як я погодилася віддати дочку за достойного пана Сьосьо, мене все більше хвилює те, що дочка не має батька і турбота про неї лягає лише на мене. Можливо, це не сподобається панові Сьосьо? За долю інших дочок я переживаю менше, бо про них подбає батько. А що буде з нею у цьому зрадливому світі? Пан Сьосьо видався мені розсудливим, і я готова була забути про свої побоювання, але тепер у мене знову виникли сумніви. А що, як раптом трапиться так, що його ставлення до неї зміниться і моя нещасна дочка стане посміховиськом?»

Коли, повернувшись до Сьосьо, сват передав йому свою розмову з пані Цюдзьо, настрій у того геть зіпсувався. «Мені ніхто ніколи не казав, що ця дівчина не рідна дочка намісника, — засмутився Сьосьо. — Ну, звичайно, це не настільки важливо, але навряд чи світ поставиться прихильно до такого одруження. Та й, зрештою, хіба приємно відвідувати дім, з господарем якого ти ніяк не пов’язаний? А хіба ви не могли спочатку все розвідати, а вже потім...»

«Але ж я і сам нічого про це не знав, — відповідав збентежений сват. — Про цю дівчину я дізнався від знайомих жінок, які й повідомили дружині намісника про ваш намір. Я чув, що вихованню цієї дівчини приділяється особлива увага, а тому жодних сумнівів щодо неї не мав. Та мені навіть на думку не спадало розпитувати, чи вона його рідна дочка чи пасербиця! Я чув, що дівчина гарна й лагідної вдачі, а її мати, турбуючись про її майбутнє, ревно дбає про неї. Оскільки ви шукали людину, яка допомогла б вам одружитися з дочкою намісника, то я запропонував свої послуги. Гадаю, що ви не маєте підстав звинувачувати мене у необачності».

Треба сказати, що сват був вельми метушливим і балакучим, а тому виправдовувався досить довго. А от відповідь Сьосьо, як видно, показала брак благородства в його поведінці. «Хоча стати зятем у домі намісника й невелика честь, — відповів Сьосьо, — але в нинішні часи за це мене ніхто не засудив би. Адже готовність тестя допомагати зятеві дозволяє згладити принизливі сторони такого одруження. Мені самому зовсім байдуже, рідна вона донька чи ні, але я мушу зважати, як на мене подивляться люди. Я не хочу, щоб у світі казали, що я завдяки крутійству ввійшов у рідню намісника. Та й яким буде моє становище поряд з іншими впевненими у собі зятями, такими, як Ґен-сьонаґон і намісник провінції Санукі, які одружилися з рідними дочками намісника?»

Сват, як улеслива людина, почуваючись винуватим, поспішив виправити становище. «Ну що ж, якщо ви хочете одружитися з рідною дочкою намісника провінції Хітаці, — порадив він, — то я готовий вам посприяти. Пані Цюдзьо має ще одну дочку, яку називають «панночкою». Вона — батькова улюблениця. Щоправда, вона зовсім ще мала...»

«Але хіба годиться відмовитися від однієї дочки й перекинутися до іншої?.. — відповів Сьосьо. — Хоча, правду кажучи, моє головне бажання полягає у тому, щоб заручитися підтримкою намісника провінції Хітаці, славного багатьма своїми чеснотами. Краса ж моєї майбутньої дружини не має жодного значення. Якби я хотів одружитися з жінкою, яка вирізняється своєю красою і витонченими манерами, я давно б уже це зробив. Однак на що може сподіватися благородна, але бідна людина, яка хоче жити розкішно? Таку люди мають за ніщо. От чому я і захотів жити вільно, на свій розсуд, навіть якщо з мене насміхатимуться. Якщо ви і справді натякнете на моє бажання наміснику, а він дасть згоду, то чому б мені не передумати?..»

Сват передавав листи Сьосьо через свою молодшу сестру, яка служила у західних покоях намісника, але із самим господарем не спілкувався. Однак після розмови з Сьосьо він, не довго думаючи, попросив передати, що прийшов гість і хоче поговорити з паном.

«Я знаю, що ви буваєте у нас, але я вас не кликав і не знаю, про що з вами говорити», — досить грубо відрізав намісник.

«Я прийшов за дорученням пана Сакон-но сьосьо», — сказав сват, і намісник погодився його вислухати. Зніяковілий відвідувач, підійшовши ближче, провадив далі: «Річ у тому, що пан Сьосьо давно вже листується з однією юною особою з вашого дому й навіть збирався, отримавши згоду вашої дружини, з нею одружитися наприкінці цього місяця. Було обрано для цього сприятливий день, і пан Сьосьо очікував його з нетерпінням, поки хтось не повідомив йому, що згадана особа зовсім не ваша дочка, а пасербиця, дочка вашої дружини. Але якщо пан Сьосьо почне відвідувати вашу пасербицю, то люди поширять чутку, що він зробив це з корисливою метою, не гребуючи жодними засобами. Адже у наші часи юнаки з придворних родин нерідко стають зятями провінційних чиновників, сподіваючись на те, що ними дбайливо опікуватимуться і берегтимуть як зіницю ока. Однак якщо пан Сьосьо одружиться з вашою пасербицею, то опиниться у вельми невигідному становищі порівняно з іншими зятями. От чому він вагається. Від самого початку він задумав оженитися, передусім сподіваючись знайти для себе надійну опору, але не знав, що ви маєте пасербицю. Тож тепер він доручив мені дізнатися, чи ви не віддасте йому одну з ваших малолітніх дочок? Для нього це було б великим щастям...»

«Я про це чув, але подробиць не знав, — відповів намісник провінції Хітаці. — Я ставлюся до цієї дівчини, як до рідної дочки, але при моїх незначних статках дбаю водночас про чимало інших дітей, за що дружина вічно дорікає мені, бо я нібито не приділяю достатньої уваги її старшій дочці, хоча вона, у свою чергу, не прислухається до моїх порад. Я пригадую, що мені казали про наміри пана Сьосьо, але я і не думав, що він розраховує на моє заступництво. Якщо це правда, то я тільки радітиму. Я справді маю серед багатьох одну улюблену дочку, заради якої я і життя б не пожалів. Багато хто звертався до мене з пропозиціями, але я ще не зробив вибору, бо нинішні юнаки не викликають довіри, а я не хотів би бачити її нещасною. Удень і вночі я тільки й думаю, як забезпечити їй гідне майбутнє. Що стосується Сьосьо, то я знав його ще дитиною, коли в молоді роки служив у домі його батька, покійного Дайсьо. Вже тоді він справляв приємне враження, і я навіть мріяв, що коли-небудь служитиму і йому. Але сталося так, що довгі роки я провів у глухій провінції, а повернувшись у столицю, посоромився відновити колишні зв’язки. Тож я готовий віддати за нього свою улюблену дочку, але навряд чи дружина пробачить мені, що я перешкодив їй здійснити давно задуманий намір...»

«Здається, все йде на лад! — тішився сват. — Та вам нема чого турбуватися, — заспокоював він намісника. — Досить вашої згоди. Пан Сьосьо знає, що ваша дочка ще мала, але це його не бентежить, бо для нього головне, що вона ваша рідна і улюблена. І картає він себе лише за те, що мало не поєднав свою долю з дівчиною, яка кровно з вами не пов’язана. Пан Сьосьо походить із старовинного роду й має добру репутацію серед людей. До того ж, на відміну від інших юнаків, не дозволяє собі легковажності, не поводиться гордовито й розуміється на життєвих справах. Крім того, має численні маєтки. І хоча його доходи невеликі, але його знатне походження важить більше, ніж статки багатіїв. Наступного року він має отримати четвертий ранг і відразу стати секретарем Імператорської канцелярії. Кажуть, що Імператор уже видав про це указ. Ба більше, Імператор навіть дорікнув йому, що він, юнак з такими високими чеснотами, досі не вибрав собі дружини, і порадив якнайшвидше обзавестися впливовою ріднею, а він сам, мовляв, подбає, щоб Сьосьо посів належне місце серед високої знаті. Як видно, саме до нього Імператор виявляє найбільшу прихильність. А який він розумний і поважний! Кращого зятя ви не знайдете. Раджу вам не дуже зволікати, бо багато хто хотів би видати за нього свою дочку. Повірте, я вам бажаю тільки добра». Сват говорив вельми переконливо, і неосвічений намісник слухав його, задоволено усміхаючись.

«Мені байдуже, які зараз доходи у пана Сьосьо, — відповів він. — Бо поки я живий, він не знатиме нужди. А як мене не стане і я вже не зможу дбати про нього, увесь свій маєток, всі скарби я залишу молодшій дочці, як єдиній спадкоємиці. Я маю багато інших дітей, але вона мені найдорожча. І якщо я побачу, що пан Сьосьо справді добрий до неї, то, як тільки він побажає, я не пошкодую жодних витрат, щоб купити для нього навіть посаду міністра. Якщо ж Імператор так прихильно до нього ставиться, то й мої зусилля не пропадуть марно. Тоді цей шлюб буде вельми щасливим і для нього, і для моєї дочки».

Намісник не приховував радості, і сват, не кажучи ні слова своїй молодшій сестрі і не заходячи до пані Цюдзьо, поспішив до Сьосьо з приємною новиною. Той вислухав його із задоволеним усміхом і водночас здивувався наївністю свого майбутнього тестя, який вважав, що посаду міністра можна купити. «От неосвічений провінціал!» — подумав Сьосьо.

«А дружині намісника ви про це повідомили? — запитав він. — Вона ж такі надії покладала на мене... Боюся, що багато хто називатиме мене відступником. Що ж мені тепер робити?»

«А по-моєму, вам нема чого переживати, — відповів сват. — Адже пані Цюдзьо, напевне, любить також і молодшу дочку. А про старшу вона так дбає лише тому, що та вже доросла, і з жалю до неї було вирішено спочатку її видати заміж».

«Досі мені твердили, що улюбленицею матері є старша дочка, а тепер кажуть зовсім інше. Чому ж я маю вірити?» — подумав Сьосьо, однак, як людина з тверезим мисленням, вирішив, що найважливіше — це забезпечити собі міцне становище у світі, навіть якщо доведеться зазнати гніву обдуреної матері й кпину оточення. І от того самого дня, на який було призначено одруження зі старшою дочкою пані Цюдзьо, він почав відвідувати молодшу.

А тим часом пані Цюдзьо, нічого не підозрюючи, спішно готувалася до майбутньої шлюбної церемонії — шила жінкам новий одяг й оновлювала оздоблення покоїв. Коли ж вона вимила дочці голову і розкішно одягла, то їй спало на думку, що дівчина заслуговує кращого чоловіка, ніж Сьосьо. «Ой, яка ж вона бідолашна! — зітхала вона. — Якби ж то вона була визнана покійним батьком і виросла під його опікою, то навіть тепер ніщо не заважало б нам віддати її за Каору. Але, на жаль, тільки я знаю, чия вона дочка, а для інших вона лише пасербиця намісника провінції Хітаці. Мало хто знає про її долю, але й ті, на жаль, дивляться на неї зверхньо. То що ж робити? Оскільки їй уже сповнилося чимало років, то не можна пропустити нагоди, якщо її домагається надійна людина не зовсім низького становища...»

Багато чого передумала пані Цюдзьо і врешті-решт зважилася віддати старшу дочку за Сьосьо. Та й чи могло бути інакше? Якщо сват зумів спритно обдурити самого намісника, то його дружину й поготів... Отож, призначений день наближався, і пані Цюдзьо поспішала закінчити останні приготування і за всім доглянути. Та саме тоді з’явився намісник і почав довго та нудно їй дорікати: «Як вам не соромно за моєю спиною переманювати до себе нареченого моєї улюбленої дочки? Може, ваша дочка і високого походження{259}, але на даний момент ніхто з благородних юнаків до неї не залицятиметься. А у моєї, з низького роду{260}, від них нема відбою. Ви, звичайно, все гарно придумали, але пан Сьосьо змінив свою думку й оскільки він був готовий шукати наречену в іншій родині, то я вирішив, що не маю підстав йому відмовляти».

Своїми словами намісник, як завжди, черствий і байдужий до чужих почуттів, так приголомшив дружину, що у неї відібрало мову. Вона довго сиділа, згадуючи всі образи, які їй випало зазнати, а потім, зі сльозами на очах, мовчки піднявшись, вийшла.

А коли пані Цюдзьо прийшла до дочки, то, побачивши її чарівне, миле обличчя, трохи заспокоїлася від думки, що все-таки її дочка нічим не гірша за інших. «Якими жорстокими бувають люди! — плачучи, скаржилася вона годувальниці. — Я завжди однаково піклувалася про всіх дочок, але, правду кажучи, заради старшої дочки я і життя не пошкодувала б. Але Сьосьо погребував нею лише тому, що у неї немає батька, і надумав одружитися з її малолітньою сестрою. Дивитися на таке не хочу! А от чоловік вважає для себе честю видати малолітню дочку за Сьосьо. Та чи маю я право втручатися, якщо вони обидва так добре порозумілися? Шкода тільки, що я не можу хоча б на короткий час виїхати звідси!»

«І як цей Сьосьо посмів так принизити мою господиню?!» — подумки обурилася годувальниця, а вголос сказала: «Але не треба плакати. Хто знає, може, така зрада виявиться для вашої дочки щастям. Адже чого можна сподіватися від такої ницої людини? Я завжди мріяла, щоб моя пані стала дружиною людини з благородною душею та рідкісними чеснотами. Скажімо, такого, як пан Каору. Одного разу, коли я мала нагоду його побачити, мені здалося, ніби я помолодшала. До речі, він казав, що залюбки взяв би її під свою опіку. То чому б вам не віддати її долю в його руки?..»

«Та що ви таке кажете?.. — заперечила пані Цюдзьо. — Адже Каору ніколи не укладе шлюбу з жінкою простого звання. Про це він сам казав. Кажуть, що і Правий міністр, і Адзеці-но дайнаґон, і принц Сікібукьо неодноразово натякали, що хотіли б бачити його своїм зятем, але, він їм усім відмовляв, поки нарешті не одружився з улюбленою дочкою самого Імператора. Тож хіба тепер знайдеться жінка, яка б його привабила? Швидше за все він віддав би мою дочку на службу до своєї матері, щоб час від часу зустрічатися там з нею. Звичайно, про такі умови можна тільки мріяти, водночас, таке її становище могло б виявитися і украй непевним. Кажуть, дружині принца Ніоу начебто дуже пощастило в житті, але, видно, і у неї є причини для занепокоєння. Бо, правду кажучи, жінка почувається спокійно лише тоді, коли чоловікове серце належить їй одній. О, я це знаю з власного гіркого досвіду. Покійний Восьмий принц мав прекрасну зовнішність і чутливу душу, але я для нього нічого не важила. О, якби ви знали, як мені довелося страждати! А от хоча мій теперішній чоловік грубий, неосвічений і осоружний, але мені не доводиться його ні з ким ділити, завдяки чому я прожила всі ці роки без особливих хвилювань. Звичайно, його сьогоднішня поведінка обурлива і заслуговує осуду, але, живучи з ним, я не зазнала ревнощів. Не скажу, що ми ніколи не сварилися, але я досить швидко зрозуміла, що згода між нами неможлива, і змирилася. Здається, що немає нічого кращого, як потрапити до будинку високого вельможі або принца крові, й жити у розкішних покоях. Але не варто цього прагнути, якщо не маєш надії зайняти високого становища. Оскільки я розумію, що доля моєї дочки визначилася моїми життєвими невдачами, то постараюся, щоб вона не зазнала у житті глузування та образи».

Тим часом до них заглянув намісник, заклопотаний шлюбною церемонією. «Здається, у вас багато служниць, тож позичте їх мені на певний час. Та й, бачу, запону навколо постелі ви оновили. Тож не варто її перетягувати, а краще, щоб ви нам відступили ці покої», — сказав він і, недовго думаючи, перейшов у західні покої та взявся метушливо їх прикрашати. Покої вже були прибрані з великим смаком, але, видно, намісник вважав їхнє оздоблення недостатньо розкішним і зажадав для власного задоволення принести нові ширми і розставити їх де тільки можна, а вільний простір захарастив різними шафками та етажерками. Пані Цюдзьо з жахом дивилася на всі ці перетворення але, пам’ятаючи про свій намір ні у що не втручатися, сиділа мовчки й спостерігала. Її дочка перебралася у північні покої.

«Нарешті я вивів вас на чисту воду! — заявив намісник. — От уже не сподівався, що ви залишитеся байдужою до долі нашої дитини так, наче маєте тільки одну дочку. Але, як з’ясувалось, у світі є дівчина, яка взагалі не має матері...»

Відразу ж пополудні він разом з годувальницею взявся якнайкраще причепурювати і причісувати свою улюбленицю. Дівчині недавно сповнилося п’ятнадцять чи шістнадцять років; маленька й повненька, з пишним волоссям, що спадало до підлоги, вона була дуже гарна, і розчулений до сліз батько, ніжно погладивши її по голові, сказав: «Хоча спочатку я вагався, чи маю право переманювати людину, яку намітила собі дружина, але пан Сьосьо виявився таким гарним і розумним, що я не захотів, щоб з ним поріднився хтось інший».

Ось так спритний сват обдурив цього неосвіченого провінціала! А Сьосьо, задоволений легким успіхом, смакуючи вигодами, які обіцяло йому це одруження, був готовий змиритися з будь-якими вадами майбутньої дружини і того ж дня почав відвідувати її.

Пані Цюдзьо і годувальниця старшої дочки почувалися настільки ображеними, що, вже не сподіваючись на допомогу від норовливого господаря, мати написали такого листа дружині принца Ніоу{261}: «Досі, щоб не здаватися нав’язливою, я не сміла турбувати Вас, тим паче що не мала особливого приводу... Але тепер через деякі несприятливі обставини моїй дочці не можна залишатися вдома. І от я подумала, чи не могли б Ви на якийсь час прихистити її? Може, у Вашому домі знайдеться затишний куточок? О, як я була б Вам вдячна! На жаль, я нездатна захистити свою дитину від неприємностей. Надія тільки на Вас...»

Хоча лист, написаний зі сльозами на очах, зворушив Нака-но кімі, але і змусив замислитися: «Батько не хотів визнати її рідною дочкою, а я, залишившись сама на світі, хіба маю право порушувати його волю? Водночас я не можу допустити, щоб дочка мого батька поневірялася по світу, зазнаючи злиднів? Ми все-таки сестри і принаймні заради пам’яті про батька не можемо цуратися одна одної».

І вона поділилася своїми сумнівами з пані Тайфу. «Мабуть, у пані Цюдзьо справді є причини для занепокоєння, — сказала та. — Нехтувати її проханням було б жорстоко. Чимало сестер мають різних, нерівних за своїм становищем у світі, матерів. Але це не заважає їм співчувати одна одній. По-моєму, з цією дівчиною обійшлися несправедливо».

«У західних покоях нашого будинку знайдеться затишне місце, і якщо Ваша дочка побажає... Боюсь тільки, що там їй буде не зовсім зручно, але якщо це ненадовго...» — передала Нака-но кімі пані Цюдзьо, яка, зрадівши, поспішила перевезти дочку на Другу лінію. А та, почуваючись щасливою таким поворотом подій, лише думала про те, як ближче познайомитися зі старшою сестрою.

Намісник провінції Хітаці хотів сподобатися новому зятю, але, на жаль, не знав, як його вразити, тож обмежився тим, що подарував йому сувій цупкого східного шовку. На бенкет подали стільки страв і з таким розмахом, що слуги Сьосьо навіть збентежилися, а він сам тішився таким успішним одруженням.

Пані Цюдзьо не хотіла брати участі у святі, але, щоб не викликати зайвих тлумачень, залишилася і мовчки спостерігала за подіями. Невдовзі господар відвів гостей у призначені для них покої. Хоча його будинок був великий, але ж і людей там жило чимало. Зокрема, східний флігель займав Ґен-сьонаґон, та й численних синів також треба було десь розмістити. Старша дочка пані Цюдзьо, у покоях якої помістили зятя, змушена була перебратися на галерею. Мабуть, саме це і спонукало її матір, обурену такою несправедливістю, звернутися по допомогу до Нака-но кімі, дружини принца Ніоу. Вона, звичайно, не забула, що колись Восьмий принц не визнавав її дочку своєю, але не мала іншої ради. Отож дочка пані Цюдзьо у супроводі годувальниці та двох чи трьох молодих служниць переїхала до будинку на Другій лінії й оселилася в окремих північних покоях західного флігеля.

Хоча Нака-но кімі ніколи раніше не бачила пані Цюдзьо, яка більшу частину свого життя провела у далеких провінціях, але не вважала її чужою{262}, тому гостю прийняли тепло. А з якою заздрістю дивилася пані Цюдзьо, як дружина принца Ніоу пестила чарівне немовля! «Хіба я була гіршою від її покійної матері? Ні, ми належали до одного роду. Чому ж тоді Восьмий принц відмовився визнати мою дочку? Чи не тому, що я була простою служницею? І через це мою дочку так зневажають», — роздумувала вона. Можна собі уявити, як не легко їй, сповненій таких думок, було просити про допомогу в Нака-но кімі. Пані Цюдзьо провела у домі принца Ніоу два чи три дні, стежачи за тим, щоб ніхто не заходив у покої її дочки, яка начебто постувала. За цей час мати встигла ознайомитися з життям у будинку на Другій лінії.

Одного дня приїхав принц Ніоу, і пані Цюдзьо з цікавістю стала підглядати за ним крізь шпарину між ширмами. Він здався їй таким гарним, наче гілка вишневого цвіту. Придворні п’ятого і четвертого рангів, які його обслуговували, зовнішністю і манерами хоч перевершували її чоловіка, проте для неї, попри свою грубість, він все одно залишався опорою у житті. Службовці домашньої управи покірно доповіли принцові про все, що відбулося у будинку за час його відсутності. Багатьох придворних п’ятого рангу пані Цюдзьо не знала навіть в обличчя. З листом від Імператора приїхав її пасинок, Сікібу-но дзьо із званням Куродо, який, однак, не посмів підійти до господаря садиби. Під враженням від вроди принца Ніоу пані Цюдзьо подумала: «Зроду не бачила подібного красеня! Яке щастя жити поруч з ним! Яка я була дурна, коли подумала, що Нака-но кімі має підстави скаржитися на долю! Та з таким чоловіком можна бути щасливим, навіть якщо лише один раз сьомої ночі сьомого місяця{263} зустрічатимешся!» Принц узяв на руки немовля і, пестячи його, розмовляв з Нака-но кімі, відсунувши від неї низьку завісу. Важко собі було уявити чарівнішу пару! Згадавши, як одноманітно й понуро протікало життя у будинку Восьмого принца, пані Цюдзьо подумала мимоволі: «Обидва вони — принци, але яка разюча між ними різниця!» Незабаром принц Ніоу пішов відпочити, залишивши сина під опікою молодих служниць і годувальниці. Багато хто приходив до нього, але, посилаючись на нездоров’я, він не розмовляв з ними і до вечора перебував у спочивальні. Туди ж йому подали і їжу. Розглядаючи вишукане оздоблення покоїв, пані Цюдзьо, яка пишалася своїм добрим смаком, вперше зрозуміла, в якій жалюгідній обстановці доводиться їй жити. «Моя дочка досить гарна, щоб стати дружиною знатного вельможі, — думала вона. — Молодші сестри їй поступаються, дарма що батько не шкодує коштів на їхню опіку, зазиваючи собі у зяті юнаків з благородних сімей. Не здивуюся, якщо він надумає видати одну з них за самого Імператора! Ні, я не маю права відступати, якщо хочу, щоб моя дочка зайняла гідне становище у світі». Всю ніч вона не склепила очей, розмірковуючи над майбутнім дочки.

Принц встав, коли сонце вже підбилося високо. «Оскільки Імператриця-дружина знову занедужала, я мав би її провідати», — сказав він, одягаючись у парадне вбрання. Коли зацікавлена пані Цюдзьо знову припала до щілини, то в такому вбранні принц здався їй прекраснішим за будь-кого на світі. Він грався зі своїм маленьким сином, якого ніяк не міг покинути, і вирушив з дому лише після того, як разом з дружиною поснідав рисовою кашею та пареним рисом.

Його супровід, що прийшов уранці й досі відпочивав, тепер готувався до від’їзду. Серед них був один досить пристойний, але нічим особливим непримітний юнак, одягнений в носі, з великим мечем на поясі. Звичайна пересічна людина, тим паче поряд з принцом.

«Бачите? Це Сьосьо, зять намісника провінції Хітаці, — сказала одна із служниць. — Кажуть, що спочатку він хотів одружитися з особою, яка оселилася недавно в нашому домі. Але, видно, спокусившись на багатство тестя, взяв за дружину його рідну, але зовсім непоказну дочку».

«Невже? Але нам ніхто про це не розповідав...» — сказала друга. «Це чиста правда, яку я дізналася від людей з дому намісника», — додала третя.

Служниці базікали, зовсім не підозрюючи, що пані Цюдзьо все чула і розпачливо дорікала собі: «Як я могла вважати, що такий от Сьосьо вартий моєї улюбленої дочки? Нікчема!» В її серці не залишилося нічого, крім презирства до нього.

Помітивши, що син підповз до завіси й визирнув з-під неї, принц повернувся до нього, щоб попрощатися. «Якщо Імператриці стане краще, я відразу повернуся, — сказав він. — Якщо ж ні, то залишуся в палаці на ніч. Якби моя воля, я не розставався б з вами ніколи».

Заспокоївши сина, принц вийшов, і пані Цюдзьо довго дивилася йому вслід, неспроможна відірвати очей від його величавої постаті. Будинок без нього наче спорожнів.

Зайшовши в покої Нака-но кімі, пані Цюдзьо на всі лади розхвалювала принца, а та лише гірко посміхалася, вважаючи таку поведінку провінційною.

«Коли померла ваша мати, ви були ще зовсім маленькою, — зі сльозами на очах розповідала пані Цюдзьо. — Я, як і покійний принц, переживала за ваше майбутнє. Але ваша доля виявилася щасливою, і ви не пропали в гірській глушині. Жаль тільки, що ваша сестра не дожила».

Нака-но кімі також розплакалася. «У житті людини бувають часи жалю і смутку, — сказала вона, — але минають дні, й душа заспокоюється. Я рано втратила рідних, які були мені надійною опорою, і ніколи не бачила обличчя своєї матері, але змирилася з цим як з чимось звичним у світі. А от сестру я ніколи не перестану оплакувати. Як жаль, що вона померла, якщо й тепер видно, що Каору нікого іншого не любив так глибоко, як її!»

«А от мені здається, що пан Каору запишався безприкладною прихильністю Імператора, ставши його зятем. Якби ваша сестра жила, то хіба його одруження з Другою принцесою відбулося б?» — зауважила пані Цюдзьо.

«Не знаю... Може, ви маєте рацію. І тоді з нас обох люди насміхалися б однаково. То, може, й краще, що вона досі не дожила. Я іноді думаю, що пана Каору вабило до неї саме те, що вона завжди тримала його на відстані. А ви знаєте, він і тепер, як це не дивно, не забуває її. І навіть узяв на себе ревну турботу про поминальні служби покійного батька», — погодилася Нака-но кімі.

«Він казав монахині Бен, що шукає жінку, яка замінила б йому покійну Ооїґімі й навіть натякнув на мою нещасну дочку{264}. Хоча я раніше про це не думала, але якщо для нього спорідненість сестер надзвичайно важлива, то я зворушена глибиною його почуттів...» — розповідала пані Цюдзьо крізь сльози.

Не вдаючись у подробиці, бо вважала, що історія з Сьосьо відома всім, вона лише натякнула на приниження, яке внаслідок цього зазнала дочка, й після того сказала: «Допоки я живу, я зможу захистити її від біди, якщо ми будемо жити разом і підтримувати одна одну. Але що буде потім, коли мене не стане? Думка про майбутнє дочки так тривожить мене, що я навіть думаю, чи не варто їй прийняти постригу й оселитися де-небудь в горах, далеко від мирської суєти?..»

«Так, її становище справді незавидне! Але ж така доля випадає усім, що залишилися без опори в житті. Наш батько також хотів, щоб ми прийняли постриг, але я мимоволі вийшла заміж й опинилася у столиці. Тим паче не варто і вашій дочці йти в монахині. Хіба вам не шкода накидати на неї таке випробування?» — радила Нака-но кімі.

Ясна річ, пані Цюдзьо вельми зраділа, що Нака-но кімі так близько перейнялася долею її дочки. Сама вона, далеко вже не молода, але все ще миловидна, трималася з гідністю. От тільки з роками дуже розповніла, ставши справжньою «пані Хітаці».

«Ваш покійний батько безжалісно відцурався від моєї дочки. От якби він визнав її, то вона не зазнала б від людей зневаги. А те, що ви тепер зглянулися на неї, згладжує минуле горе... — сказала вона й узялася розповідати Нака-но кімі, як тяжко довелося їй жити протягом років на «острові Укі»{265}. — Там, у підніжжі гори Цукуба{266}, я почувалася такою самотньою, що навіть світ здавався осоружним. А тепер, згадуючи про це, я думаю, що була б рада залишитися у вас на службі, але боюся, що мої діти-бешкетники за цей час вчинять страшний гармидер удома. Я добре розумію, що, ставши дружиною такого намісника, я опустилася вниз в очах людей, але, якщо ви візьмете мою дочку під свою опіку, я буду щаслива і ні в що не втручатимуся».

Вислухавши прохання пані Цюдзьо, Нака-но кімі подумала, що й справді було б несправедливо приректи молоду дівчину на нещасливе життя, тим паче що вона була гарна й мала лагідну вдачу. Дівчина була сором’язлива і не показувалася нікому, навіть служницям Нака-но кімі, а її голос навдивовижу скидався на голос Ооїґімі. «А що, як показати її панові Каору? — раптом спало на думку Нака-но кімі. — Адже він сам казав, що був би щасливий знайти подобу покійній сестрі».

І саме тоді, як вона про це подумала, їй доповіли, що завітав пан Каору. Служниці звично заметушилися, розставляючи переносні завіси, а пані Цюдзьо запитала: «А мені можна поглянути на пана Каору? Всі, хто мав нагоду хоча б мигцем бачити його, в захопленні від нього. Невже він такий же прекрасний, як і принц?»

«Не нам судити, хто з них кращий, а хто гірший», — сказала одна служниця. «А хіба хтось може затьмарити принца Ніоу?» — сказала друга.

Хоча вже доповіли, що пан Каору вийшов з карети, і довгий час лунали вигуки передового ескорту, його самого не було видно. А коли нарешті він з’явився, пані Цюдзьо, жадібно вдивляючись у нього, подумала: «З принцом йому не зрівнятися, але і він навдивовижу гарний!» Побоюючись, що він помітить її, вона зніяковіло пригладила волосся на скронях. Каору так величаво поводився, що присутні мимоволі бентежилися. Судячи з величини ескорту, Каору прибув прямо з Імператорського палацу.

«Учора ввечері мені повідомили про нездужання Імперат­риці, — сказав він, — і я поспішив у палац, але, на жаль, не заставши там принца Ніоу, вирішив прислужувати їй замість нього. Сьогодні він нарешті приїхав, але досить пізно, і я подумав, що це ви його затримали».

«О, я вам дуже вдячна за вашу доброту», — відповіла Нака-но кімі. Вона здогадувалася, що Каору недаром приїхав, знаючи, що принц затримається у палаці.

Він розмовляв з нею приязно і щиро, даючи зрозуміти, що не може забути Ооїґімі й розчарувався в одруженні з дочкою Імператора. «Чому це він так довго зберігає пам’ять про сестру? — думала вона. — Може, просто не хоче показати, що його пристрасть колись була неглибокою...» Проте щирість Каору не викликала сумнівів, і в неї защеміло серце, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю. Він, як і раніше, скаржився і, Нака-но кімі, зітхаючи, вирішила очистити його закохану душу згадкою про Укіфуне — живу подобу покійної Ооїґімі. Коли вона натякнула, що ця особа переховується зараз в її домі, Каору цим зацікавився і хотів відразу побачити дівчину, але, щоб не здаватися легковажним, нічим не видавав свого нетерпіння.

«О, якби це божество сповнило моє бажання, я був би надзвичайно щасливим! — сказав він. — Але якщо через вас, як і раніше, я страждатиму, то душевного просвітлення не досягну...»

«Справді нелегко досягти просвітлення», — усміхаючись, відповіла Нака-но кімі, а пані Цюдзьо подумки з нею погодилася.

«Ну якщо так, то передайте їй{267} мою згоду... Але від згадки про вашу колишню спробу позбутися мене я почуваюся моторошно...» — сказав він зі сльозами на очах і, намагаючись приховати хвилювання, ніби жартома додав:

«Якби знайшлася Заміна тій, колишній, Від себе ні на мить Її не відпускаючи, Позбувся б туги я». «Заміну завжди Пускають в річці За водою. Тож хіба можна Її тримати біля себе?{268}» —

відповіла Нака-но кімі й подумала: «Кажуть, що ним цікавиться багато жінок... О, як мені шкода її{269}!..»

«Але ж урешті-решт, незважаючи на зацікавлення жінок, мені треба досягти такого стану, щоб через ваше холодне ставлення до мене я не почувався піною на поверхні збуреного моря або паперовою лялькою, спущеною за водою під час обряду очищення. Інакше я не знатиму спокою», — багатозначно сказав Каору.

А тим часом стемніло, і Нака-но кімі, почуваючись не­зручно перед пані Цюдзьо, сказала Каору: «Прошу вас, може, хоча б сьогодні підете раніше?»

«Отже, поясніть вашим гостям, що йдеться не про випадкову примху, а про давнє, визріле протягом років почуття, бо я не хотів би здаватися нерозсудливим. Та оскільки в таких справах я недосвідчений, то боюся вчинити щось недоречне...» — відповів Каору на прощання.

«Яка прекрасна людина!» — похвалила його пані Цюдзьо. Вона згадала, як раніше годувальниця часто переконувала її погодитися на одруження дочки з Каору, але вона не хотіла про це й чути, а от тепер, побачивши його на власні очі, зрозуміла, що такого Волопаса варто чекати навіть цілий рік. Було шкода віддавати таку гарну дочку простолюдинові, а тому вона і вхопилася за Сьосьо, який, на відміну від неотесаних чоловіків східних провінцій, видався їй благородною людиною.

Кипарисовий стовп, на який спирався Каору, та його подушка-сидіння довго ще зберігали невимовно чудовий аромат його тіла. Навіть жінки, які часто бачили його, щоразу його хвалили.

«У сутрах можна прочитати, що серед багатьох чеснот, як навчав сам Будда, особливе місце займає аромат тіла», — казала одна. «А пам’ятайте, що написано в сутрі Лотоса про аромат сандалового дерева з гори, що має дивну назву Бича Голова? А от коли Каору проходить мимо, то не залишається жодного сумніву в правдивості слів Будди», — казала друга. «А все, мабуть, тому, що він змалку був побожним», — додала третя. А ще одна жінка сказала: «От цікаво було б знати, які чесноти він мав у попередніх народженнях?..» Слухаючи їх, пані Цюдзьо мимоволі усміхалася.

А тим часом Нака-но кімі натякнула їй на прохання Каору. «Якщо він закохається, то буде як одержимий і від свого не відступить, — сказала вона. — І хоча вам важко зважитися з огляду на його одруження з Другою дочкою Імператора, я все-таки вам раджу піти йому назустріч, адже це краще, ніж дозволяти дочці стати монахинею...»

«Я справді збиралася поселити дочку в горах, де не чути навіть голосу птахів у небі, щоб уберегти її від прикрощів і зневаги, — відповіла пані Цюдзьо. — Однак, побачивши пана Каору, я зрозуміла, що в його домі могла б бути щасливою навіть служниця найнижчого рангу. А тим паче неможливо залишитися до нього байдужою молодій жінці з чутливим серцем. Але чи маю я право у своєму низькому становищі сіяти насіння смутку в душі моєї дочки? Зрештою, усім жінкам, незалежно від становища, доведеться зазнати прикрощів не тільки в цьому, але і в майбутньому світі. Ось чому мені жаль дочки. А тому я всю надію покладаю на вас і сподіваюся, що ви не залишите її напризволяще».

Слова пані Цюдзьо приголомшили Нака-но кімі. «Ну, звичайно, про вірність пана Каору я можу судити лише за його минулою поведінкою, а от яким він буде в майбутньому, я не знаю», — зітхнула вона й замовкла.

Коли розвидніло, прибула карета разом з гнівним листом від намісника провінції Хітаці, щоб забрати пані Цюдзьо. «Мені дуже незручно, але я мушу в усьому покластися на вас, — плачучи, сказала вона Нака-но кімі. — Дозвольте моїй дочці залишитися тут ще на деякий час, поки я не придумаю, що з нею робити — поселити її «посеред скель»{270} чи деінде... Вона, звичайно, не варта вашої уваги, але, будь ласка, не залишайте її напризволяще і всього научайте».

Хоча перша розлука з матір’ю була для дівчина гірким випробуванням, але втішала нагодою хоча б недовго пожити в такому чудовому домі.

Коли карету пані Цюдзьо виводили з двору, навколо вже трохи посвітлішало. І саме тоді з Імператорського палацу повертався принц Ніоу. Йому так кортіло якнайшвидше побачити сина, що він приїхав без великого почту в найскромнішій кареті. Побачивши його карету, пані Цюдзьо веліла слугам пропустити її, а принц, звелівши підвести свою карету до галереї, вийшов.

«Чия це карета? Хто так рано поспішає від нас?» — невдоволено запитав він і за власною поганою звичкою подумав: «Так звичайно повертаються від коханки».

«Це виїжджає пані з провінції Хітаці», — доповіли йому, а передовий ескорт принца на це розреготався: «Ну й благородна пані!..» Почувши цей регіт, гостя сумно подумала: «На жаль, я справді не заслужила нічого іншого, ніж глузування...» — зітхнула вона. А як же вона хотіла мати пристойне звання хоча б заради доньки! Від самої думки про невдале одруження дочки їй ставало прикро.

«Так що, вас відвідує якась пані з Хітаці? Що це за особа нишком-нишком виїжджала звідси на світанку?» — спитав недовірливий принц дружину.

Нака-но кімі, ображена такою підозрою, відповіла: «Ця особа замолоду була приятелькою Тайфу. Не думаю, що вона могла б зацікавити вас, але навіщо ви знову багатозначно натякаєте? Такі ваші підозри тільки привернуть до мене увагу служниць і зашкодять моєму імені...» — і сердито відвернулася. Але якою чарівною вона була в ту мить!

Вранці принц довго не виходив із спочивальні, наче забувши, що буває світанок, і тільки коли йому доповіли, що в будинку зібралося безліч гостей, перейшов в головні покої. Стан Імператриці-дружини і раніше не викликав побоювань, а сьогодні її здоров’я зовсім поправилося, тому принц провів день за грою в «ґо», «закриванням рим» та іншими іграми із синами Лівого міністра.

Увечері він повернувся у флігель, але Нака-но кімі саме мила голову. Служниці розійшлися, і в покоях було порожньо. Підкликавши маленьку дівчинку-служницю, принц передав дружині: «Який поганий день ви вибрали для миття голови! Невже тепер увесь вечір я маю нудитися?»

«Зазвичай пані миє голову, коли вас немає вдома, — співчутливо зітхаючи, відповіла Тайфу, — але останнім часом вона не могла цього зробити, а потім з’ясувала, що до кінця місяця тільки сьогоднішній день сприятливий. А оскільки наступні дев’ятий і десятий місяці для цього також не годяться, то я допомогла їй помити голову».

Маленький син уже вже спав, а служниці сиділи коло нього. Принц, не знаючи, чим зайнятися, тинявся по будинку і раптом помітив у західній частині флігеля незнайому дівчинку-служницю і взявся підглядати за нею, здогадуючись, що вона одна з новоприбулих. У щілині між перегородками він побачив на відстані десь одного сяку ширму. За ширмою з-під піднятого полотнища переносної завіси визирав край рукава. Судячи по рукаву, за завісою сиділа жінка, одягнена в яскраве спіднє вбрання кольору айстри з накинутим на нього верхнім вбранням кольору «омінаесі»{271}. Одна стулка ширми була складена, і жінку було добре видно. «Напевне, новенька, досить гарна служниця», — подумав принц і уявив собі, як, тихенько розсунувши перегородки, зайде до неї нечутними кроками, ніким не помічений.

У чарівному внутрішньому садку, оточеному з усіх боків галереями, буйно цвіли, сплітаючись одна з одною, осінні квіти, на березі струмка лежали великі камені з вишуканими обрисами. Дівчина, сидячи біля галереї, милувалася садом. Відсунувши перегородку, принц зазирнув за ширму. Дівчина підвелася, подумавши, що прийшла якась служниця. Вона й гадки не мала, що це міг бути принц Ніоу. Вона була така гарна, що, як зажди, піддавшись спокусі, принц смикнув її за край одягу, а потім, засунувши за собою перегородку, влаштувався між двома ширмами.

Запідозривши щось недобре, дівчина прикрила обличчя віялом і боязко озирнулася. Заворожений її красою, принц схопив руку, що стискала віяло, і запитав: «Хто ви? Як вас звати?»

Дівчина розгубилася. Нежданий гість ховався за ширмою, і, не побачивши його обличчя, вона не могла вгадати, хто він. Невже той Каору, який давно зацікавився нею? Про це могли свідчити сильні пахощі його вбрання. Ще ніколи вона не була в такому скрутному становищі, як зараз.

Та саме тоді увійшла її годувальниця, яка звернула увагу на те, що в покоях Нака-но кімі відбувається щось дивне.

«Що сталося? Невже якесь зухвальство?» — обурилася вона, але принц нітрохи не розгубився. Не втрачаючи свого вродженого красномовства, він навіть під час раптової зустрічі довго говорив про те про се, а коли зовсім стемніло, сказав: «Я не відпущу вас, поки не назвете свого імені», — і сміливо ліг поруч. Годувальниця, здогадавшись, що непрошений гість — принц Ніоу, оніміла від страху.

«Пані незабаром повернеться до себе», — подали голос служниці, запалюючи ліхтарі під краєм покрівлі. Було чути, як усюди, крім покоїв Нака-но кімі, опускалися ґратчасті вікна.

Дівчину поселили в найдальшій частині флігеля, де не було нічого, крім двох високих шафок і зачохлених ширм, розставлених навмання. І тільки відкритий прохід до інших приміщень свідчив, що тут хтось живе. Опускаючи ґратчасте вікно, сюди зайшла Укон, дочка Тайфу, одна із служниць Нака-но кімі.

«О, як тут темно! — здивувалася вона. — Невже ви ще й світильника не запалювали? Виходить, що я поквапилася опустити вікно. Так можна і заблукати в темряві». І, наче на зло принцові, вона знову підняла вікно. А годувальниця, як жінка рішучої вдачі, швидко збагнула скрутне становище і, покликавши Укон, сказала: «Послухайте, тут у нас відбувається щось дивне. Просто не знаю, що робити. Сиджу і не можу ворухнутися».

«А що сталося?» — запитала Укон, просуваючись уперед навпомацки. А коли раптом вона натрапила руками на чоловіка із знайомим ароматом, який лежав поряд з дівчиною{272}, то, здогадавшись, що принц Ніоу знову почав пустувати, а самій дівчині така його поведінка не до вподоби, сказала: «Справді, дуже неприваблива історія! А що тут поробиш?.. Хіба що швиденько піду й розповім про все господині».

Побачивши, що вона збирається йти, всі відчули, що справа набирає загрозливого характеру, але принц не рушив з місця. «Яка чарівна благородна особа! — думав він. — Але хто вона? Судячи з того, як ставиться до неї Укон, це зовсім не нова служниця...»

Спантеличений мовчанням дівчини, принц і так і сяк допрошувався від неї хоч якоїсь відповіді, але, вона, не показуючи свого обурення, здавалося, була готова померти від сорому, а тому незабаром, відчувши себе винуватим, він почав її заспокоювати.

А от Укон поспішила до Нака-но кімі. «От шкода бідолаху! — сказала вона, розповівши про своє відкриття. — Неважко уявити, як вона погано почувається».

«Як завжди, принц поводиться безсоромно, — зітхнула Нака-но кімі. — Уявляю собі, як буде незадоволена її мати, коли дізнається про його легковажну поведінку. Адже вона так просила мене вберегти дочку...»

Вона жаліла дівчину, але що могла сказати невиправному вітрогону, який не пропускав мимо себе жодної молодої, хоч трохи миловидої служниці? «Дивно тільки, звідки він дізнався про гостю?» — мовчки дивувалася Нака-но кімі.

«Сьогодні приїжджали високі гості й принц допізна розважався з ними в головних покоях, — перешіптувалися служниці Укон і Сьосьо. — А тому всі розійшлися спати хто куди. А що ми можемо вдіяти? Що ж до годувальниці, то вона справді рішуча особа! Не відходить від своєї господині ні на крок і не спускає з неї очей. Здавалося, що вона здатна просто відтягнути їх одне від одного».

А тим часом з палацу прибув гонець з повідомленням, що Імператриця з вечора відчула біль у грудях і знову злягла. «Вельми недоречна для принца недуга, — зауважила Укон. — І все ж доведеться потурбувати його».

«Тепер уже нічого не зміниш, — сказала Сьосьо. — То чи варто заважати?»

«Сподіваюся, що ще не пізно».

«Яка непристойна поведінка, — думала Нака-но кімі, прислухаючись до їхнього перешіптування. — Зрештою, розсудливі люди і мене зневажатимуть».

Передаючи принцові слова гінця, Укон навмисне перебільшила небезпеку для його матері, однак він не рушив з місця.

«А хто приносив повідомлення? — недовірливо запитав він. — Як завжди, ви мене лякаєте».

«Тайра Сіґецуне, що служить у самої Імператриці».

Побачивши, що принц не хоче йти і зовсім не турбується про те, що про нього подумають, Укон повела гінця до західної частину будинку, і той через служницю передав принцові: «Принц Накацукаса{273} вже в палаці. І дворецький Імператриці також виїжджає. По дорозі сюди я бачив, як виводили його карету».

«А що, як справді матері раптом стало гірше?» — подумав принц і, все ще нарікаючи на холодне ставлення до себе й водночас присягнувшись дівчині у вірності, вийшов, щоб у людських очах не здаватися невірним сином.

А от сама Укіфуне, наче прокинувшись від страшного сну, лежала вся в холодному поту. Годувальниця, обмахуючи її віялом, казала: «Боюся, що в цьому домі вам буде скрутно жити. Така зустріч з ним не віщує нічого доброго. Хоч би яке високе становище не займав принц, але він не має права поводитися так зухвало. Вам треба вийти заміж за зовсім сторонню людину, що не має жодного кревного зв’язку з вами. Щоб присоромити принца, я, немов грізний демон, втупила в нього такий лютий погляд, що йому аж ніяково стало. Напевне, я низько впала в його очах, бо він боляче вщипнув мене за руку. Ну скажіть, хіба це не смішна поведінка? А от там, у домі намісника, знову була сварка, — провадила вона далі. — Кажуть, що ваш вітчим кричав: «Ви тільки про неї одну і дбаєте, а моїх дітей зовсім закинули! Хіба можна залишатися десь на ніч, коли вдома гостює дорогий зять? Це непристойно». Він був надміру грубий з вашою матір’ю. Навіть прості слуги чули, як він лаявся, і щиро жаліли її. А все через цього нікчемного Сьосьо. Ви ж пам’ятаєте, що вони й раніше часто сварилися, але досить швидко мирилися...»

Однак дівчина, приголомшена несподіваною зустріччю з принцом, ні про що інше не могла думати. Крім того, їй було соромно перед Нака-но кімі. Пригнічена пережитим, вона лежала ниць і ридала. Перелякана годувальниця, втішаючи її, примовляла: «Не треба так журитися. Набагато сумніше доля тих, у кого немає матері. От вони-то справді безпорадні. На перший погляд може здатися, що дівчата, які залишилися без батька, нещасливіші, але, на мою думку, краще не мати батька, ніж жити з ненависною злою мачухою. Принаймні мати ніколи не залишить своєї дитини. Ні, вам не слід сумувати. Та й богиня Каннон з Хацусе завжди вам допоможе, адже ви не дарма стільки разів їздили туди, хоч і не звикли до далекої мандрівки. Я постійно молюся за те, щоб вам посміхнулося щастя і всіх, хто тепер вас зневажає, вразила щаслива доля яка вам випала. О, я не вірю, що вам судилося зазнати в житті тільки образи і глузування».

А тим часом принц зібрався в дорогу. Може, тому, що звідси було ближче до палацу, він виїхав через західні ворота, і невдовзі дівчина почула, як його благородний голос промовляв прекрасні старовинні вірші, які, однак, не приносили їй задоволення. Принца супроводжувало чоловік десять придворних, які вели за вуздечку коней в розкішній збруї.

Здогадуючись про страждання дівчини, Нака-но кімі, вдаючи, ніби нічого не знає, послала по неї служницю з такими словами: «Захворіла Імператриця, і принц поїхав у палац. Сьогодні вночі він не повернеться. А я трохи нездужаю, мабуть, через миття голови, і не встаю. Приходьте до мене, адже і вам, напевне, нудно».

«На жаль, я сама погано почуваюся і хотіла б трохи відпочити», — передала дівчина через годувальницю.

«А що з вами?» — негайно поцікавилася Нака-но кімі.

«Та нічого особливого, просто трохи нездужаю...» — була відповідь, і служниці Сьосьо та Укон багатозначно переглянулися між собою. «Мабуть, неприємно нашій господині...» — перешіптувалися вони, співчуваючи і дівчині ще більше, ніж коли-небудь.

Та й сама Нака-но кімі шкодувала її. «Уявляю собі, як вона страждає, — думала вона. — Каору, здається, зацікавився нею, але, якщо дізнається про цей випадок, то вважатиме її легковажною. Людина нестримна і запальна, як принц Ніоу, завжди чіпляється до дрібниць, вірить безпідставним чуткам, проте, якщо відбудеться щось важливе, швидше за все не надасть цьому значення. А от Каору звик все брати близько до серця, але при цьому журиться мовчки, нікому не видаючи свого невдоволення, а тому боюся, що на долю молодшої сестри{274} випаде чимало випробувань. Упродовж років я не здогадувалася про її існування, а тепер з огляду на її красу та лагідну вдачу не можу знехтувати нею. Справді тяжко-важко жити в цьому світі... Я також зазнала багато прикрощів, але мені все-таки пощастило вийти заміж і не опинитися, як вона, в прикрому становищі. От якби ще й Каору заспокоївся і перестав докучати мені своїми непомірними домаганнями, я не мала б чим турбуватися».

Густе волосся Нака-но кімі висихало надзвичайно довго, і тривале неспання втомило її. Одягнена в тонке біле вбрання, вона здавалася особливо стрункою і привабливою.

Дівчина справді почувалася недужою, але годувальниця наполягала: «Вам не можна відмовлятися від зустрічі, якщо не хочете, щоб Нака-но кімі запідозрила щось недобре. Наберіться духу і підіть до неї. Але спочатку я все поясню Укон». Підійшовши до перегородки, вона сказала: «Я хотіла б поговорити з Укон». І та не забарилася вийти.

«Мабуть, через той неприємний випадок моя господиня не на жарт занедужала, у неї навіть з’явилася гарячка. Тож я подумала, що, може, розмова з Нака-но кімі її заспокоїть... Вона, бідолашна, дуже страждає, хоча ні в чому не винна. Якби вона хоч трохи розумілася на стосунках між чоловіком і жінкою, все якось обійшлося б. А так вона, на жаль, мучиться...» — сказала годувальниця і, піднявши дівчину, повела її до Нака-но кімі.

Нещасна дівчина не знала куди подітися від сорому перед людьми. Але зроду лагідна і завжди покірна, вона дозволила підвести себе з вологим від сліз волоссям до Нака-но кімі і посадити спиною до світильника так, що вона не поступалася їй ні благородством, ні миловидністю. «Якщо принц у неї закохається, то поганих наслідків не вдасться оминути, — подумали Укон і Сьосьо. — Адже він схильний захоп­люватися й не такими красунями, які його чимось особливим приваблюють».

Дівчина сиділа перед Нака-но кімі, не прикриваючи обличчя, і обидві служниці могли розгледіти її як слід. Нака-но кімі, ласкаво розмовляючи з гостею про те про се, між іншим сказала: «Я хотіла б, щоб ви почувалися тут зовсім як удома. Я досі не можу змиритися з втратою коханої сестри і повсякчас нарікаю на долю... А ви такі схожі на неї. Бачити вас — це велике щастя. Ви й не уявляєте собі, як я за вас радію. Поруч зі мною немає жодної близької людини, і якби ви полюбили мене так само, як любила колись вона...»

Слухаючи її, розгублена й по-провінційному невпевнена дівчина довго не знала, що відповісти. «Я давно прагнула зустрітися з вами, коли жила дуже далеко... — вимовила вона нарешті своїм юним голосом. — Тепер, коли я побачила вас, мені здається, що всі мої біди вже позаду...»

Попросивши служниць принести сувої з картинками, Нака-но кімі взялася розглядати їх удвох з гостею, а Укон веліла читати вголос текст. Це заняття здалося дівчині таким захопливим, що вона забула про все на світі і почувалася набагато вільнішою. Її обличчя, осяяне світильником, вражало бездоганною правильністю рис, лагідним і водночас незвичайно благородним виразом. Чарівні очі, чисте, ніжне чоло... Схожість з Ооїґімі була такою разючою, що Нака-но кімі, забувши про картинки, не могла відірвати від неї погляду. Вона мимоволі порівнювала дівчину з покійною сестрою, і на очах у неї наверталися сльози. «Яке чарівне створіння! — думала вона. — Але звідки така схожість? Напевне, від батька. Наші давні служниці завжди казали, що сестра вдалася в батька, а я — в матір. Тож чи можу я залишатися байдужою до особи, яка так яскраво викликає в пам’яті образ покійної сестри?»

В Ооїґімі високе благородство поєднувалося з лагідністю і добродушністю, але, здається, вона була занадто м’якосердою. Дочка пані Цюдзьо поступалася їй витонченістю, крім того, була зовсім ще недосвідченою і боязкою. Однак, якщо додати їй блиску і впевненості, вона цілком буде гідною парою для Каору... Таким чином, сама того не помічаючи, Нака-но кімі вже ставилася до дівчини як старша сестра до молодшої.

Проговоривши всю ніч, вони лягли тільки на світанку. Влаштувавши гостю поруч із собою, Нака-но кімі без особ­ливих подробиць розповідала їй про покійного батька, про довгі роки, проведені в Удзі, і про багато-багато чого іншого. А та, яка завжди мріяла про зустріч з батьком і страждала від неможливості його побачити, слухала її, зітхаючи. Служниці, обізнані з учорашньою пригодою, також не спали.

«Що ж насправді вчора ввечері сталося? — запитала служниця Сьосьо. — Вона така вродлива, що наша пані не зможе її, бідолашну, захистити, якщо принц Ніоу її собі вподобає...»

«Не думаю, що все зайшло так далеко, — відповіла Укон. — Із численних скарг щодо цього годувальниці я зрозуміла, що нічого непоправного не трапилося. Крім того, я чула, як принц, збираючись у палац, невдоволено бурмотів: “Хоч і часто зустрічаю тебе...”{275}».

«А втім, хто знає, може, він навмисне так сказав...»

«Учора ввечері за розмовою з пані дівчина здавалася вельми спокійною і показала, що між нею і принцом справді нічого не сталося». Ось так перешіптувалися служниці, співчуваючи дівчині.

А тим часом, попросивши карету, годувальниця вирушила до намісника провінції Хітаці й усе розповіла пані Цюдзьо. Та від такої новини просто жахнулася. Вона розуміла, що тамтешні служниці, напевне, відсахнуться від її дочки, а сама Нака-но кімі з ревнощів втратить розум. Знала це вона з власного досвіду краще, ніж будь-хто інший. Не тямлячись від хвилювання, пані Цюдзьо надвечір прибула у будинок на Другій лінії. Не заставши принца, вона із спокійною душею зайшла до Нака-но кімі.

«Я довірила вам свою наївну дитину, — сказала вона, — а тепер метаюся від страху, немов колонок. Та й злощасна рідня замучила мене звинуваченнями й докорами...»

«Не така вже вона й дитина, — посміхнувшись, відповіла Нака-но кімі. — Як на мене, у вас немає підстав для занепокоєння. А ваша недовіра ображає мене».

Дивлячись на її прекрасне обличчя, пані Цюдзьо відчула докори сумління. «Що Нака-но кімі думає про той випадок?» — гадала вона, але не могла прямо запитати.

«Я так довго мріяла віддати дочку під вашу опіку, сподіваючись, що в такому разі люди ставитимуться до неї набагато прихильніше. Але й тепер багато чого бентежить мене. Напевне, мені треба було відіслати її в гірський монастир», — і пані Цюдзьо заплакала, а Нака-но кімі з жалю до неї запитала: «Але що ж вас турбує? Якби я холодно ставилася до неї, ваші побоювання, може, і були б виправдані, і хоча тут справді іноді буває людина з вельми поганими схильностями, служниці про це знають і стараються захистити вашу дочку від його домагань. Невже ви в цьому сумніваєтеся?»

«О ні, я не сумніваюся у вашому доброму ставленні до моєї дочки. Хоча ваш батько і не визнав її своєю дочкою, я сподіваюся на вашу підтримку, бо ми й без цього кревно пов’язані...Так чи інакше, на завтра і післязавтра моїй дочці випадає суворе постування, і буде краще, якщо вона проведе ці дні в тихому місці, а потім я знову привезу її сюди», — відповіла пані Цюдзьо і забрала дочку з собою. Нака-но кімі не посміла заперечувати, хоча дуже не хотіла розлучатися зі своєю гостею. Перелякана таким несподіваним поворотом подій, пані Цюдзьо поїхала, майже ні з ким не попро­щавшись.

Вона вже давно задумала побудувати невеликий будинок неподалік від Третьої лінії, де можна було б перечекати несприятливий для переїзду час. Будинок справляв непогане враження, але роботи були ще не закінчені, тому внутрішнє оздоблення було досить скромним.

«О, чого тільки не натерпілася я заради вас! У цьому світі, де ніщо не стається так, як бажається, навіть жити довго не хочеться. Якби ішлося тільки про мене, то я готова миритися з принизливим становищем другої дружини провінційного чиновника і провести життя де-небудь у гірській глушині. Знаючи, які безжальні наші родичі, я, попри все, зблизилася з ними. Але я не хочу, щоб через неприємний випадок з вас насміхалися. Тому я і вирішила, що ця убога оселя, про яку ніхто не знає, стане вашим прихистком, аж поки все так чи інакше не владнається...» — сказала наостанок пані Цюдзьо, зібравшись їхати.

«Немає мені місця у цьому світі!» — так гірко плакала дів­чина, що жаль було на неї дивитися. А ще важче було її матері, яка всього лише хотіла без зайвих перешкод видати дочку заміж... Та от тепер вона хвилювалась, що через цей прикрий випадок дочка зганьбить своє добре ім’я. Пані Цюдзьо була розсудливою, але часом норовливою і запальною. Правду кажучи, вона б могла заховати дочку в домі намісника провінції Хітаці, але пожаліла її і перевезла в окрему оселю. Тепер матері й дочці, які завжди жили разом, довелося зазнати вкрай болісної розлуки.

«Будьте обережні. Будівництво незавершене, і жити тут досить небезпечно. Коли що, то викликайте служниць. Я найняла сторожу, але на серці все одно неспокійно. О, якби мені так не дошкуляли в домі намісника...» — сказала пані Цюдзьо і поїхала, обливаючись сльозами.

Намісник провінції Хітаці, який думав лише про те, як краще догодити зятеві, одразу по приїзді накинувся на неї з докорами: «Чому ви так грубо відмовляєтеся мені допомагати?» Однак пані Цюдзьо, ображена на Сьосьо, який, відвернувшись від її улюбленої дочки, став причиною її нещасть, не звертала на нього найменшої уваги. Згадуючи, яким жалюгідним здався він їй в будинку принца Ніоу, вона не відчувала до нього нічого, крім презирства, і, звісно, не мала охоти піклуватися про нього. Але водночас їй кортіло дізнатися, чи він не справлятиме приємнішого враження в домашній обстановці. І от одного дня, коли він відпочивав у покоях її молодшої дочки, вона пройшла у західний флігель і, влаштувавшись за ширмами, почала спостерігати. Сьосьо сидів біля галереї, милуючись садом. Цього разу, у чудовому вбранні з яскраво-червоного лощеного шовку поверх м’якого білого одягу з тонкої парчі, він здався пані Цюдзьо досить миловидним. У всякому разі, нічим не гіршим за інших. Поруч з ним сиділа його дружина, на вигляд зовсім ще дитина. Ця пара не витримувала жодного порівняння з принцом та Нака-но кімі, яких вона згадала, але було досить приємно дивитися, як Сьосьо жартома розмовляв із служницями і вже не здавався таким непоказним і жалюгідним. Пані Цюдзьо навіть подумала, що, може, це якийсь інший Сьосьо, але раптом він сказав: «Якби ви знали, які прекрасні кущі хаґі в саду принца Ніоу! Цікаво, де вони беруть насіння? З першого погляду начебто звичайнісінькі кущі, але я зроду не бачив нічого прекраснішого. Недавно я був там, однак принц саме тоді поїхав у палац, тож я не встиг зірвати жодної гілки. О, якби ви бачили його тоді, коли він вимовляв: “Невже поблякнуть?..”{276}» — сказав Сьосьо і спробував скласти власного вірша.

«Та що ж це таке? Якщо згадати його огидну поведінку, то його і людиною не можна називати. Як він сміє вірші читати? Поруч з принцом він просто ніщо!» — обурилася пані Цюдзьо. Водночас вона змушена була визнати, що Сьосьо не такий вже неосвічений, як їй здавалося, а тому, щоб випробувати його, тихенько промовила:

«Хоча за огорожею Верхні листочки хаґі{277} Ніщо не тривожило, Чому поблякли від роси Його нижні листочки?» «О, якби ж я знав, Що ріс цей кущик хаґі На рівнині Міяґі{278} , Нікому не віддав би Навіть росинки свого кохання.

Сподіваюся, що при нагоді ви мене вислухаєте...» — виправдовувався Сьосьо.

«Виходить, що він уже знає, хто її батько» , — здогадалася пані Цюдзьо і в думках ще більше зосередилась на тому, як влаштувати життя улюбленої дочки не гірше за Нака-но кімі. І тоді в її уяві з’являвся приємний образ Каору. Вона вважала його не менш привабливим за принца Ніоу, якого одразу відкинула, згадавши, як зухвало той ввірвався у покої її дочки. Яка ганьба! «А от Каору хоч і з захопленням цікавиться нею, але не робить поспішної спроби з нею зблизитися, — міркувала пані Цюдзьо. — Яка похвальна стриманість! Вже якщо я так багато думаю про нього, то молода дочка, мабуть, тим паче не залишається байдужою. Яке щастя, що я не віддала її за цього нікчемного Сьосьо». Цілими днями й ночами пані Цюдзьо шукала відповідь тільки на одне важливе питання — як обрати для дочки щасливе майбутнє? Каору походив з високого роду і вирізнявся бездоганними чеснотами, а його перша дружина була дочкою Імператора. Тож хіба дочка пані Цюдзьо могла з нею змагатися і привернути його увагу? Адже пані Цюдзьо знала з власного досвіду, що зовнішність і чесноти людини визначаються насамперед її походженням. Скажімо, її власну молодшу дочку навіть не можна порівняти зі старшою, а Сьосьо, яким так захоплювався намісник, здавався повним нікчемою поруч з принцом Ніоу. А тому важко було уявити собі, що Каору, який поєднався з улюбленою дочкою Імператора, міг захопитися Укіфуне. Так, сподіватися не було на що, і пані Цюдзьо цілими днями сиділа, занурена у тяжкі думи, байдужа до всього навколишнього світу.

А тим часом дівчина{279} нудьгувала у своїй тимчасовій оселі, де навіть зарослий травою сад мимоволі навіював сумний настрій. Люди, які вешталися будинком, спілкувалися грубою східною говіркою, а перед покоями не було квітів, які могли б потішити її душу. Поки минали одноманітні, тужливі дні посеред усього цього запустіння, дівчина з ніжністю згадувала Нака-но кімі. Спадав їй на думку і зухвалий принц. «Що ж він казав тоді? Щось дуже зворушливе...» — думала вона, перебираючи у пам’яті пережите. Їй здавалося, що на ній навіть залишився аромат, яким був просякнутий його одяг.

Невдовзі від пані Цюдзьо надійшов ніжний, сповнений материнської тривоги лист. Читаючи його, дівчина плакала. «Вона так любить мене, так піклується про мене, а я...»

«Я розумію, що Вам нудно жити у такій незвичній оселі, — писала пані Цюдзьо, — але прошу Вас, потерпіть ще трохи».

«О ні, мені зовсім не нудно. Тут так спокійно... — відповіла дівчина. —

Якою була б я щасливою У цій оселі, Якби знала, Що вона за межами Цього сумного світу...»

Так наївно писала вона, і, читаючи її листа, нещасна мати знову плакала і проклинала себе за те, що довела улюблену дочку до такого непевного становища.

«Навіть якби там, За межами сумного світу, Ви знайшли притулок, Я все одно хотіла б бачити Прийдешнє ваше процвітання», —

відповіла мати. Ось такими простими, але щирими словами обмінювалися вони.

Пан Каору мав звичку глибокої осені їздити в Удзі. Він, як і раніше, тужив за покійною Ооїґімі, не забуваючи про неї навіть уві сні, а тому, як тільки дізнався, що будівництво гірського храму закінчено, відразу ж вирушив туди. Оскільки він давно там не був, то багряне листя кленів здалося йому надзвичайно прекрасним. На місці розібраної головної частина оселі з’явилася нова велична будівля храму. Згадавши скромне житло покійного Восьмого принца, Каору відчув, як болісно защеміло його серце і промайнула думка, а чи не краще було б нічого не змінювати.

Колись оселя не мала цілісного вигляду: передні покої принца, за своєю суворістю схожі на келію високоповажного монаха, різко контрастували з по-жіночому обставленою північною частиною будинку. Тепер усе, що належало принцові, — плетені ширми та інші прості речі, — було передано до храму, а для нового будинку Каору, не скуплячись на витрати, замовив яскраве оздоблення, що якнайкраще відповідало місцевому колориту.

Зійшовши у сад, Каору довго сидів на камені на березі струмка.

«Чому у дзеркалі струмка, Що, як і колись, не висихаючи, Біжить по саду, Зображення не збереглися тих, Хто назавжди покинув нас?» —

промовив він і, втираючи сльози, пройшов до покоїв монахині Бен, а вона, глянувши на нього, готова була заридати. Присівши на дверну перемичку, він підняв край штори і почав розмову з монахинею, що сховалася за переносною завісою.

«Я чув, що дочка пані Цюдзьо віднедавна перебуває у домі принца Ніоу. Оскільки мені незручно там її відвідувати, то чи не могли б ви нагадати їй про мене?..» — сказав Каору.

«Останніми днями я отримала листа від її матері. За її словами, дочка переїжджає з будинку в будинок, щоб уникнути несприятливого розвитку подій, і тепер начебто живе зовсім сама в якійсь убогій оселі. Звичайно, мати була б рада перевезти її сюди, але це занадто далеко, та й подорожувати по гірських дорогах не легко...» — відповіла пані Бен.

«Тутешні дороги справді лякають усіх, тільки я один знову і знову сюди пробиваюся... Мені не дає спокою думка, що причину моєї прив’язаності до Удзі треба шукати у минулому, — сказав Каору, як завжди, зі сльозами на очах. — Ну, а якщо ви знаєте безпечне місце, де живе тепер ця особа, то передайте їй мого листа, — додав він, — а може, ви б і самі її відвідали?»

«Передати їй ваші слова я можу, — відповіла монахиня, — але добиратися до столиці мені важкувато. Тепер я не буваю навіть у своєї пані{280}».

«Але чому? Головне, щоб ніхто не знав. Хіба, скажімо, монахи-відлюдники з гори Атаґо{281} ніколи не спускалися до столиці? Адже заради допомоги людям можна порушити обітницю, дану Будді».

«Та я ж не здатна рятувати людські душі й, крім того, боюся неприємних пліток, якщо приїду у столицю...» — розгубилася монахиня.

«Але ж кращої нагоди більше не буде», — з незвичною завзятістю наполягав Каору.

«Післязавтра я пришлю по вас карету. А за цей час ді­знайтеся, де вона переховується. Не турбуйтеся, я не дозволю собі нічого поганого», — усміхнувшись, сказав він.

Однак монахиня все ще вагалася. «Хто знає, що у нього на думці», — непокоїлася вона, але, згадавши його розсудливу вдачу і турботу про збереження свого доброго імені, сказала: «Ну, що ж, якщо ви так наполягаєте, то я погоджуюся... Здається, її сховок недалеко від вашого будинку. Але, може, ви спочатку напишете їй листа? А то всі подумають, що я сама напрошуюся у посередниці. Я зовсім не хочу, щоб тепер мене вважали старою лисицею-звідницею...»

«Листа написати можна, але боюся, щоб люди не подейкували, що, мовляв, Каору задумав посватати дочку намісника провінції Хітаці. Але цей грубий мужлай не заслужив такої честі», — відповів Каору, і монахиня співчутливо всміхнулася.

Каору виїхав з Удзі, коли зовсім стемніло. Нарвавши прекрасних осінніх квітів і багряних гілок, він привіз їх як подарунок Другій принцесі. Її одруження з Каору не можна було назвати невдалим, але, на жаль, він і досі тримався на шанобливій відстані від дружини і щирої приязні не відчував. Імператор, не байдужий до долі своєї дочки, часто писав матері Каору, просячи не позбавляти невістки своєї прихильності й ласки, а тому Друга принцеса була оточена в будинку на Третій лінії загальною увагою. Знаючи, як переймаються його дружиною такі високі особи, Каору добре розумів, скільки неприємностей очікує його, якщо він піддасться новій згубній пристрасті.

У домовлений день, рано вранці, Каору послав в Удзі одного з найвідданіших слуг і хлопчика-пастушка, якого ніхто не знав з обличчя.

«Для охорони виберіть когось із селян мого маєтку», — розпорядився він. За наказом Каору, монахиня, важко зітхаючи, трохи причепурившись, сіла в карету. Поглядаючи на навколишні поля і гори, вона мимоволі згадувала давнє минуле, і, занурена у такі сумні роздуми, прибула нарешті до столиці. Будиночок, де жила дівчина, знаходився у похмурому, безлюдному місці, і ніхто не помітив, як монахиня в’їхала у двір. Коли вона через свого провідника доповіла про своє прибуття, до неї вийшла молода служниця, яка колись супроводжувала дівчину в Хацусе, й допомогла їй зійти з карети та увійти в будинок. Дівчина, приречена на безрадісне життя у цій убогій оселі, зраділа гості, з якою могла поговорити про минуле, і веліла провести її до себе, бо відчувала особливу приязнь до цієї жінки, котра колись прислужувала її батькові.

«Відколи ми востаннє бачилися, не було дня, щоб я не думала про вас, — сказала монахиня Бен. — Та оскільки я прий­няла постриг, то не буваю навіть у дружини принца Ніоу. Якби не наполягання пана Каору, то я, може, й не приїхала б сюди...»

І сама дівчина, і годувальниця зраділи, що Каору, який колись у будинку на Другій лінії справив на них надзвичайне враження, не забув про них, але не сподівалися, що він так швидко щось вигадає.

Пізно ввечері пролунав тихенький стукіт у ворота зі словами: «До вас приїхали з Удзі». «Напевне, це від Каору», — подумала монахиня і звеліла відчинити ворота. А коли карету підвели до будинку, один з охоронців повідомив, що хотів би зустрітися з монахинею Бен. Оскільки він назвався іменем управителя маєтку Каору в Удзі, монахиня, підійшла до дверей. Сіявся дрібний дощ, і раптом холодний вітер, що гуляв по саду, приніс невимовно приємні пахощі, від яких у жінок закалатало серце. Захоплені зненацька й не готові до прийому такого високого гостя, вони заметушилися, не знаючи, що робити.

«У цій мирній оселі я хотів би поговорити з вами і нарешті висловити хоч невелику частку того, що накопичилося останнім часом у душі», — передав дівчині Каору. Оскільки вона, вкрай розгубившись, не знала, що й відповісти, то їй взялася допомагати годувальниця. «Якщо вже пан Каору завітав, — сказала вона, — то не годиться з порога відсилати його назад. Краще нишком порадитися з матір’ю. Адже її будинок зовсім недалеко...»

«Як на мене, не варто так поспішати, — відповіла монахиня. — Чому б молодятам спокійно не поговорити? Чи ви думаєте, що вони відразу ж запалають один до одного глибокими почуттями? Така благородна й розсудлива людина, як Каору, ніколи не дозволить собі чимось образити дівчину».

Дощ тим часом сіявся усе рясніше, і небо зовсім потемніло. Здалека долинали грубі голоси сторожів, які робили нічний обхід: «З південно-східної сторони будинку небезпечно обвалена стіна...Якщо вже ви заїхали каретою, то мали б і ворота замкнути... Чим зайнятий ескорт?»

Каору прислухався до їхнього перегукування з подивом і водночас з неприязню.

«На переправі Сано навіть дому нема, де б сховатись я міг...»{282} — промимрив він, сівши на галерею цього провінційного на вигляд будинку. —

Певно, тому, що буйним хмелем Поросли двері хатини, Чекаю під нею, Промоклий до нитки, А зі стріхи невпинно ллється вода»{283}.

Мабуть, вельми дивувалися убогі жителі східних провінцій, коли вітер доносив до них незвичні пахощі від рукавів Каору, з яких він струшував краплі дощу.

Оскільки не було підстав відмовити гостеві, то служниці приготували йому сидіння-подушку у передньому південному покої і впустили туди. Дівчина довго не виходила, аж поки служниці не наполягли. Розсувні дверцята між молодятами були трохи прочиненими.

«Яку недоречну перегородку зробив місцевий тесля! Я ще ніколи не сидів перед чимось подібним», — дорікнув Каору і, бозна-як проникнувши всередину, заговорив про свої почуття, ні словом не згадавши про те, що бачив у дів­чині живе втілення покійної Ооїґімі.

«Одного разу зовсім несподівано я побачив вас в Удзі крізь щілину у перегородці, — казав Каору, — й відтоді не можу забути. Напевне, така доля мені судилася з попереднього народження. Сам не збагну, чому так закохався...»

Краса дівчини навіть перевершувала його сподівання. Здавалося, що до світанку недалеко, але півні чомусь ще не співали. З боку великої дороги десь поблизу долинали сиплі голоси мандрівних торговців, що вигукували назви якихось невідомих йому товарів. «Напевне, у досвітній імлі вони з кошиками на головах схожі на страшних демонів», — думав він, прислухаючись до їхніх криків. Усе це було незвичним для нього і надавало його нічному перебуванню в оселі, оброслій полином, своєрідної чарівності, якої раніше він ніколи не відчував.

Невдовзі знову почулися голоси сторожів. Відчинивши ворота, вони розійшлися по покоях, щоб лягти спати. Покликавши слугу, Каору велів подати карету до бічних дверей, а потім, узявши дівчину на руки, сів разом з нею у карету. Вражені такою несподіванкою, злякані служниці забідкалися: «Як так можна? Яка негідна поведінка! Адже зараз дев’ятий місяць!{284}»

Монахиня Бен також була здивована таким несподіваним поворотом подій, але, співчуваючи дівчині, постаралася заспокоїти служниць: «Пан Каору знає, що робить. Тож не варто так перейматися. А крім того, зміна пори року відбудеться тільки завтра». А сталося все це на тринадцятий день дев’ятого місяця.

«Мабуть, я затримаюся у столиці, — сказала монахиня Каору. — Мені треба провідати дружину принца Ніоу. Адже вона образиться, якщо я поїду, не побачившись з нею».

Однак Каору не хотів, щоб Нака-но кімі відразу дізналася про сьогоднішню подію, і почав умовляти монахиню їхати з ними: «Ви зможете спокутувати свою провину перед Нака-но кімі пізніше. А нам не обійтися без провідника...»

«Одна з вас має поїхати з нами», — додав він, і разом з монахинею у карету сіла Дзідзю — молода служниця дівчини. А годувальниця і дівчинка-служниця, що супроводжували монахиню до столиці, мусили залишитися, не встигнувши оговтатися від несподіванки.

«Чи далеко ми їдемо? » — гадала дівчина, а виявилося, що вони їхали в Удзі. Каору заздалегідь подбав про заміну биків у дорозі. Коли, проїхавши долину річки Камо, подорожні добралися до монастиря Хосьодзі, почало світати. Молода служниця Дзідзю, побачивши у тьмяному світлі обличчя Каору, завмерла від захоплення і, забувши про пристойність, безсоромно милувалася ним, а в той час її господиня лежала ницьма наче у нестямі.

«Тутешня кам’яниста дорога дуже неприємна», — сказав Каору і, взявши дівчину на руки, притиснув до грудей. Крізь вузьке довге полотнище з тонкого шовку, що розділяло карету на дві частини, просочувалося проміння вранішнього сонця, і монахиня, соромлячись своєї зовнішності, згадувала, як колись хотіла ось так супроводжувати Ооїґімі, й тепер, жалкуючи, що на старість утяглася у таку несподівану пригоду, не могла стриматися і з жалюгідною гримасою на обличчі заплакала. «Ще цього не вистачало, — подумала Дзідзю, яка взагалі вважала недоречною участь монахині в заручинах та ще й зі сльозами на очах. — Взагалі старі люди завжди плаксиві!» — підсумувала вона, як будь-хто на її місці.

Хоча Каору, тримаючи на руках дівчину, не відчував розчарування, але, поглядаючи на знайомі краєвиди, болісно згадував Ооїґімі, і що глибше в гори проїжджала карета, то, здавалося, щільнішим ставала імла перед очима. Каору сидів у задумі й не відразу помітив, що його довгі рукава вихопилися назовні й, промокнувши від річкового туману, набули сірого відтінку, але коли карета стала підніматися крутим схилом угору, він утягнув їх усередину.

«Як перед собою Бачу її{285} живу подобу, То на мої рукава Чомусь лягає рясно Вранішня роса», —

мимоволі промовив сам до себе Каору, і рукава старої монахині відразу промокли до нитки, вкрай обуривши Дзідзю, бо їй здалося, що стара монахиня наче навмисно хотіла зіпсувати майбутній радісний день. Почувши приглушене схлипування монахині, Каору також крадькома заплакав, але, співчуваючи дівчині, сказав: «Коли згадую, скільки разів протягом багатьох років я їздив туди-сюди цією дорогою, то мимоволі проймаюся глибокими почуттями. Встаньте і подивіться на гори. Вони сьогодні особливо прекрасні. Хіба можна весь час мовчати?» Він змусив дівчину підвестися, і вона, граціозно прикривши обличчя віялом, несміливо визирнула з вікна карети. Своїм профілем вона разюче скидалася на Ооїґімі, але викликала в Каору побоювання надмірною м’якістю характеру. «Ооїґімі була ніжна, як мала дитина, але вирізнялася дивовижно твердою волею», — згадав Каору, зітхаючи, сповнений невиліковного смутку.

Прибувши в Удзі, Каору запитував себе: «Чи живе тут душа покійної і чи дивиться на мене? Що ж, нехай побачить, заради кого я заблукав сюди». Спустившись з карети, він з поваги до пам’яті Ооїґімі тримався на відстані від дівчини, яка всю дорогу зітхала, думаючи про матір, але, заворожена його красою і ласкавими словами, врешті-решт заспокоїлась і також зійшла на землю.

Монахиня Бен наполягла, щоб її висадили не перед головною частиною будинку, а коло галереї — така церемонність, на думку Каору, була зайвою, бо ця оселя не призначалася для дочки пані Цюдзьо. Як бувало завжди, коли приїжджав Каору, до будинку прибули люди з його найближчого маєтку. Невдовзі з покоїв монахині принесли страви для дівчини. Після диких заростей, крізь які пролягала їхня дорога, ця садиба здавалася їй особливо привабливою. Милуючись будинком, збудованим наче навмисне так, щоб якнайкраще вписатися в красу річки і гірських схилів, дівчина відчувала, як розвіявся дотеперішній морок в її душі. Однак, як і раніше, її мучили сумніви. «Що чекає мене попереду?» — запитувала вона себе, сповнена тривоги.

А тим часом Каору послав листа матері й дружині: «Недавно я замовив прикраси для вівтаря Будди, а оскільки день сьогодні сприятливий, то вирішив навідатися в Удзі, щоб самому все перевірити. На жаль, я не почуваюся зовсім здоровим і, крім того, згадав, що мені приписано поститися, а тому я затримаюся тут на один-два дні».

У домашньому вбранні Каору здався дівчині ще гарнішим, і вона насилу приховувала збентеження, але вже не приховувала від нього свого обличчя. Хоча її одяг вражав гармонійним набором кольорів, але в його крої проглядало щось провінційне, і, милуючись нею, Каору мимоволі згадував Ооїґімі, яка мала благородний і витончений вигляд навіть у пом’ятому від уживання вбранні. Особливої вишуканості їй надавало густе й блискуче волосся. «Воно нітрохи не гірше, ніж у Другої принцеси{286}», — подумав Каору. «Але що мені тепер з нею робити? — питав він себе. — Якщо я відкрито перевезу її на Третю лінію, то не уникну пліток. Крім того, вона може загубитися серед численних служниць, чого я зовсім не хотів би. Мабуть, найкраще залишити її тут». Розуміючи, якою самотньою тоді почуватиметься дівчина, Каору до пізнього вечора лагідно розмовляв з нею, розповідаючи про Восьмого принца та про колишні часи, жартував, намагаючись розвеселити її, але, на жаль, вона слухала насторожено і цим тільки засмучувала його. «Може, так і краще, — заспокоював себе Каору. — Я сам займуся її вихованням. Якби вона була занадто легковажною або по-провінційному самовпевненою, то навряд чи могла б замінити мені покійну Ооїґімі». Звелівши принести китайське кото і кото «со», Каору почав тихенько перебирати струни, з жалем подумавши про те, що в цьому дівчина, напевне, ще більш невміла, ніж в чомусь іншому. Раптом він згадав, що сам ні разу не торкався цих інструментів після смерті Восьмого принца, і відчув, як защеміло серце. Поки, задумавшись, він перебирав струни, на небо виплив місяць. «Як витончено і ніжно звучало китайське кото в руках принца! — зітхаючи, згадував Каору. — Хоча не можна сказати, що він володів якимось особливим даром».

«О, якби ви виросли в цій оселі й знали всіх, хто жив тут колись, — сказав він, — то все сприймали б набагато глибше. Навіть зовсім сторонні люди згадують про Восьмого принца з ніжністю і любов’ю. Але чому так сталося, що всі ці роки ви провели в далекій східній глушині?»

Дівчина сиділа, зніяковіло граючись білим віялом. Каору бачив її профіль. Крізь блискучі пасма волосся просвічувало білосніжне чоло, і Каору знову вразила її схожість з покійною Ооїґімі. «Передусім їй треба дати відповідну музичну освіту», — подумав він.

«Ви коли-небудь грали на кото? Я гадаю, що ви принаймні торкалися японського, або, як кажуть, східного кото».

«Якщо я невправна навіть у японських піснях, то що вже казати про кото?..» — відповіла дівчина.

Судячи з усього, вона була розумною, і Каору з жалем подумав про те, що доведеться залишити її в Удзі, куди не зможе часто їздити. Видно, вона припала йому до серця. Відсунувши кото, Каору промовив: «На терасі дому володаря Чу ввечері звуки цитри лунають...{287}». Служниця Дзідзю, що виросла в краю, де тільки уміють стріляти з лука, слухала із великим захопленням, бо, як невіглас, не здогадувалася, що спонукало Каору звернути увагу на колір віяла в руках її господині. «Але навіщо я вибрав слова саме з такого вірша? — картав себе Каору. — Як дивно, що саме його я згадав у цю мить!»

З покоїв монахині принесли плодів, вміло розкладених на тарілках, прикрашених багряними гілками і пагонами плюща. В яскравому світлі місяця Каору відразу ж помітив, що на підкладеному знизу папері щось написано. Він поспішив витягти його, а служниці, напевне, здалося, що йому хочеться скуштувати плодів.

«Настала осінь, І листя плюща Змінило колір. Але так само, як колись, Яскраво сяє місяць».

Зворушений і збентежений цими рядками, написаними старомодно, невпевненою рукою, Каору відповів, ніби ні до кого не звертаючись:

«Хоча селище у горах Досі свого імені не змінило, Але в спальню мою Ллється місячне світло На зовсім інше обличчя».

А втім, можна сподіватися, що Дзідзю передала його слова старій монахині.

Човен на волі хвиль

Головні персонажі:

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, внук Ґендзі

Укіфуне, дочка пані Цюдзьо, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца

Нака-но кімі, 27 років, молодша дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Дайнайкі, Міцісада, вчений, близький знайомий Каору

Лівий міністр, Юґірі, 53 роки, син Ґендзі й Аої

Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне

Друга принцеса, дочка імператора Кіндзьо й імператриці Акасі, дружина Каору

Принц Ніоу все ще не міг забути тієї зустрічі у вечірніх сутінках з прекрасною незнайомкою{288}, що була хоч і невисокого становища, але такою привабливою, що він, як невиправний вітрогон, сприйняв її зникнення наче особисту поразку, а тому дорікав Нака-но кімі: «Ніколи не сподівався від вас таких ревнощів через якусь дрібницю». Обуреній його докорами, їй навіть спало на думку, а чи не краще було б відкрити йому всю правду, проте вона не наважилась цього зробити, бо знала, що хоч Каору і не збирався одружуватися, але сховав дівчину не з легковажної цікавості, а з глибокого почуття. Тож Нака-но кімі не сказала нічого, розуміючи, що її обмовкою принц обов’язково скористається. Він настільки звик потурати своїм примхам, що був готовий піти хтозна-куди навіть за простою служницею, яка чимось привернула його увагу. А що вже й казати про одержимість її молодшою сестрою, яка неминуче призвела б до великих неприємностей. Тож якби хтось розповів принцові, де вона ховається, то важко сказати, що могло б статися, а тому Нака-но кімі, яка була не в змозі зупинити принца, вирішила промовчати про стосунки Каору з її молодшою сестрою. І оскільки вона не вміла брехати або вигадувати правдоподібні історії, то, затаївши глибоко в душі образу, поводилася як звичайна ревнива дружина зрадливого чоловіка.

А от Каору, перевізши дівчину в Удзі, зітхнув з великим полегшенням. Хоча йому було жаль залишати її довго на самоті, але, як людина з високим званням, він не міг їздити туди-сюди в Удзі, коли заманеться, ба більше, передчував, що йому це робити буде ще складніше, ніж якби ця дорога була під забороною богів. «З часом усе якось владнається. Адже я давно мріяв, знайшовши слушний привід, зустрітися з нею і провести разом кілька спокійних днів. А поки ніхто не знатиме, де дівчина, то вона почуватиметься у безпеці, а я уникну людських пересудів. Якщо ж я відразу перевезу її у столицю, то люди питатимуть: «Хто вона, звідки?» А це суперечить моєму початковому задуму. А крім того, дружина принца Ніоу, дізнавшись про це, з жалем подумає, ніби я відмовився від колишнього наміру опікуватися гірською оселею і вважати Укіфуне живою подобою Ооїґімі...» — з холодним розумом розмірковував Каору, але водночас, підшукавши у столиці на Третій лінії підходящу оселю, почав таємно її перебудовувати.

Хоча у ті дні Каору майже не мав вільного часу, він, як і раніше, незмінно турбувався потребами Нака-но кімі. Попри те, що така його увага багатьом її служницям здавалася підозрілою, сама вона за останні роки набула певного житейського досвіду і була щиро зворушена його відданістю. «Оце приклад справжньої вірності, коли бережуть пам’ять про минуле», — думала вона. З роками Каору ставав усе гарнішим і впливовішим у світі. І тоді, страждаючи від сердечної непостійності принца, Нака-но кімі нарікала: «Яка нещаслива доля випала мені! Чому я не послухалася старшої сестри і вийшла заміж за чоловіка, який завдав мені стільки страждань?» Однак вона не могла приймати Каору так часто, як би їй хотілося. Нака-но кімі соромилася того, що прості служниці, необізнані з обставинами минулого життя в Удзі, могли засуджувати її за бажання підтримувати з Каору їхній давній зв’язок. Крім того, втомившись від постійних підозр принца, вона намагалася тримати Каору на відстані, що, однак, анітрохи не змінило його почуттів до неї. Хоча легковажна вдача принца іноді давалася взнаки, але, спостерігаючи, як підростає їх гарненький синок, принц ставав до неї все прихильнішим. До того ж він був певен, що жодна інша жінка не може подарувати йому такої чарівної дитини, і ставився до неї з довірою, про яку дочка Лівого міністра і мріяти не сміла. Тож поки що Нака-но кімі не мала особливих підстав на щось скаржитися.

Одного дня на самому початку першого місяця, коли принц, прибувши на Другу лінію, грався з маленьким майже дворічним сином у покоях Нака-но кімі, дівчинка-служниця принесла величенького листа, обгорнутого тонким зеленим папером. Крім цього листа, вона тримала у руках гілку сосни з прив’язаним до неї торочкуватим кошичком та ще одного листа, складеного офіційним стилем. Нітрохи не бентежачись, вона відразу ж підбігла до Нака-но кімі.

«Звідки ці листи?» — запитав принц.

«З Удзі для пані Тайфу. Гонець не знайшов її, і я принесла їх сюди, щоб, як завжди, господиня сама прочитала, — схвильовано відповіла дівчинка і додала: — Подивіться, коробка з кольорового металу, а майстерно зроблена гілка здається справжньою!»

Її обличчя світилося радістю, і принц, усміхнувшись, попросив: «Якщо так, то дай і мені помилуватися».

«А листи віднеси Тайфу», — розгубившись, сказала Нака-но кімі.

Помітивши, що вона зашарілася, принц подумав: «Ці листи часом не від Каору? Тільки от дивно, що листи прийшли начебто з Удзі», — і взяв листи у руки, відчуваючи, як защеміло стривожене серце.

«Я прочитаю, навіть якщо потім ви розгніваєтеся», — сказав він.

«Ну хіба це годиться читати листи, якими обмінюються між собою довірливі жінки?» — відповіла Нака-но кімі, не видаючи свого хвилювання.

«А все-таки подивлюся, що пишуть жінки одна одній», — сказав принц і розгорнув листа. Судячи з почерку, його авторка була дуже молодою.

«Я давно не писала Вам, а тим часом і рік скінчився. Тут у гірському селі дуже похмуро, а над горами завжди висить туман...» — повідомляла авторка листа і збоку дописала: «Прошу, передайте ці речі маленькому принцові, хоч я й розумію, який це мізерний подарунок...»

Лист аж ніяк не вирізнявся особливим почерком і принц, довго розглядаючи його, так і не здогадався, від кого він, а тому розгорнув другого листа, також написаного жіночою рукою.

«Як поживає Ваша господиня у новому році? Сподіваюся, що і Вам ці дні принесли чимало радощів. Що ж до нас, то ми живемо у добротній оселі й ні в чому не відчуваємо потреби, але бачимо, що нашій юній господині не годилося б жити у такій глушині. От було б добре, якби вона могла хоч іноді приїжджати до Вас, а не нудьгувати цілими днями на самоті. Однак вона така налякана тим випадком, що й думати про це не хоче. Маленькому принцові вона передає новорічний молоточок{289}. Покажіть йому, коли поруч не буде принца».

Лист був досить довгим, з багатьма словами, які традиційно не вживають на початку року, але попри це принц знову і знову перечитував його.

«Все-таки признайтеся, від кого цей лист?» — наполягав принц Ніоу.

«Мені розповіли, що дочка однієї жінки, яка колись служила у нас в Удзі, була змушена недавно повернутися туди...» — відповіла Нака-но кімі, і принц відразу ж зрозумів, що лист написала не проста служниця, а згадка про «той випадок» допомогла йому здогадатися, про кого йшлося.

Було помітно, що чарівний молоточок — витвір людини, яка мала багато вільного часу. До соснової гілки у розвилці були прикріплені мандаринові плоди і листок паперу з такою піснею:

«Ця гілочка Ще зовсім молода, І я сьогодні від душі Бажаю їй життя Довгого, як у сосни{290}».

Нічого особливого у цій пісні не було, але принц, здогадуючись, що її написала дівчина{291}, про яку він безупинно думав останнім часом, довго не міг відкласти листа.

«Не зволікайте з відповіддю, бо це нечемно, — сказав він нарешті. — Але я не розумію, чому ваш настрій так зіпсувався через те, що я прочитав листа? Раз так, я гадаю, мені краще піти».

Коли він вийшов, Нака-но кімі тихенько сказала служниці Сьосьо: «От шкода, що так сталося. Але чому ніхто не звернув уваги на те, що листи потрапили до цієї дурненької дівчинки?»

«Якби ми вчасно це помітили, то хіба дозволи б принести їх сюди? Узагалі це нерозумне дівчисько завжди пхає свого носа куди не слід. Що з неї вийде? Краще було б, якби дівчина зроду мала тиху, спокійну вдачу», — підсумувала служниця.

«Та заспокойтеся, не треба її сварити. Вона ж ще зовсім дитина», — порадила Нака-но кімі. Ця досить миловидна дівчинка прийшла на службу до неї минулої зими і відразу ж стала улюбленицею принца.

«Все це дуже дивно», — думав принц, повернувшись у свої покої. Він чув від людей, що Каору раз у раз навідується в Удзі й іноді навіть залишається ночувати у будинку, бо, мовляв, з ним пов’язані його спогади про покійну Ооїґімі, а, насправді, як здогадався принц, саме там Каору переховує таємничу незнайомку.

Згадавши про такого собі Дайнайкі, який допомагав йому у питаннях з китайської словесності й разом з тим знався з Каору, принц покликав його нібито для вибору поезій, потрібних найближчим часом для гри «закривання рим». Попросивши скласти відібрані твори в особливу шафку, принц наче між іншим спитав: «Це правда, що Каору і тепер досить часто буває в Удзі? Кажуть, начебто він побудував там чудовий храм. От би поглянути на нього!»

«Так, я чув, що це справді велична споруда. Особливо хвалять молитовню. Сам же пан Каору, як кажуть, з минулої осені почав їздити туди частіше, ніж колись. Якщо вірити слугам, то він начебто переховує там жінку, якою, напевне, захоплюється. У всякому разі, він наказав людям зі свого тамтешнього маєтку дбати про неї та охороняти. Навіть перебуваючи у столиці, він постійно про неї піклується. А ще слуги кажуть, що їй пощастило, хоча життя на самоті не дуже-то приємне». — відповів Дайнайкі.

Вислухавши його, принц, звісно, дуже зрадів.

«А вони не казали, хто ця жінка? — запитав він. — Я знаю, що Каору відвідував якусь монахиню, яка давно живе в Удзі».

«Монахиня живе у покоях поруч з галереєю, а ця особа у новій будівлі, де їй прислуговує багато миловидих жінок. Словом, усе як годиться...» — відповів той.

«Цікаво! Як ви думаєте, що це за жінка й чому Каору поселив її в Удзі? А втім, він завжди був диваком, несхожим на простого смертного. Я чув, як Лівий міністр Юґірі дорікав йому за легковажну поведінку, бо віддаючи служінню Будді занадто багато часу, він, буцімто, часто проводить ночі у гірському храмі. Чи лише для того, щоб піти дорогою Будди потрібні ці таємні поїздки? Дехто вважає, що його тягнуть в Удзі спогади, та чи це правда? Аж он воно як! Виходить, що і така, як він, людина, надзвичайно серйозна і розсудлива, має свої таємниці, чи не так?»

Як видно, принц дуже зацікавився цими таємницями. Цей Дайнайкі був зятем одного з найвідданіших службовців домашньої управи в домі Каору і, звичайно, міг знати набагато більше, ніж інші. Тепер принц лише думав про те, як упевнитися, що це та сама дівчина, яку він бачив одного разу у себе в будинку на Другій лінії. Він розумів, що вона не може бути абиякою, бо інакше Каору не переховував би її. Але що пов’язує її з Нака-но кімі? І невже Каору вивіз її з відома дружини?

Після новорічних змагань зі стрільби з лука та бенкету у палаці життя знову потекло неквапливо. Щоправда, наближався день призначення на посади у провінції, і багато хто вельми цим переймався, але принц Ніоу думав лише про те, як дочекатися слушного випадку й поїхати в Удзі. Що стосується Дайнайкі, то він, пов’язуючи певні надії з майбутнім призначенням, постарався завоювати прихильність принца, який, зі свого боку, ставився до нього у ці дні приязніше, ніж будь-коли раніше.

«Я маю вирішити одну важку справу, — сказав принц одного разу, — але, може, ви щось придумаєте...» Дайнайкі, шанобливо схилившись, чекав його розпоряджень.

«Бачите, ця справа вельми делікатна... Одним словом, я маю підстави підозрювати, що в Удзі живе та сама особа, яку я випадково бачив одного разу в своєму будинку і яка незабаром після цього зникла бозна-куди. Можливо, її забрав туди Каору. На жаль, я не знаю, як у цьому переконатися, а тому хотів би подивитися на неї через якусь шпарину, щоб зрозуміти, чи це вона. Я був би вельми вам вдячний, якби ви щось для цього придумали. Звичайно, про це ніхто не має знати».

«Важке завдання», — подумав Дайнайкі, але відповів: «До Удзі не дуже далеко, хоча дорога туди небезпечна. Якщо виїхати зі столиці ввечері, то десь опівночі ми будемо на місці й повернемося, поки ще не розвидниться. Таким чином, ніхто, крім ваших охоронців, про це не знатиме. А пан Каору навряд чи здогадається...»

«Так, ви маєте рацію. Колись мені доводилося їздити по цій дорозі, звісно, потайки. Головне, щоб ніхто не дізнався, інакше пліток не уникнути». Принц розумів, що поводиться нерозсудливо, але, почавши справу, вже не міг зупинитися.

Він узяв із собою двох чи трьох найвірніших охоронців, які колись супроводжували його в Удзі. Крім них, з принцом поїхав Дайнайкі і син годувальниці, якому нещодавно присвоїли п’ятий ранг. Заздалегідь з’ясувавши через Дайнайкі, що Каору найближчими днями не збирається в Удзі, принц Ніоу виїхав зі столиці, пригадуючи, як колись відвідував Нака-но кімі.

Принц почувався винним перед Каору, який колись уперше з охотою привіз його в Удзі. Становище принца було таким високим, що навіть по столиці він не міг пересуватися вільно, а тим паче за її межами. Тож чи мав він право пускатися у таку сумнівну подорож в цьому простому вбранні, верхи на коні? Однак, гнаний невгамовною цікавістю, він їхав все глибше у гори і з нетерпінням думав: «Швидше б... Але чи вдасться?.. Невже повернуся, навіть не побачивши її?»

До монастиря Хосьодзі він їхав у кареті, а звідти — верхи. Подорожні поспішали і встигли дістатися до Удзі ще завидна. Дайнайкі завбачливо дізнався в однієї людини з оточення Каору про саму гірську оселю, а тому, оминувши ту її частину, де перебувала сторожа, розібрав очеретяну огорожу і проник всередину. Що робити далі, він не знав, бо, попри свою обізнаність, був тут уперше. Нікого із служниць у південних покоях, де виднілося тьмяне світло, він не бачив, а тільки чув шелест їхнього одягу.

Повернувшись, Дайнайкі доповів: «Жінки ще не сплять. Краще пройти прямо туди», — і показав принцові дорогу до головних покоїв. Принц тихенько піднявся на галерею і припав до щілини у ґратчастому вікні. Зашелестіли грубі штори, і його серце затремтіло від страху. Будинок був новим і красивим, але в перегородках зяяли щілини, та оскільки жінки і не припускали, що їх хтось може побачити, то навіть не загородили переносними завісами відкриті місця.

У покоях яскраво горіли світильники, поряд з ними сиділи за шитвом три чи чотири жінки, а вельми миловидна дівчинка пряла нитки. Її обличчя здалося принцові знайомим. Мабуть, саме її він і бачив того вечора у будинку на Другій лінії. Тут же була й молода служниця, яку називали Укон. Неподалік лежала, підклавши руки під голову, сама господиня і задумливо дивилася на вогонь. Її обличчя, облямоване хвилястими пасмами волосся, вражало надзвичайною досконалістю і благородністю рис. Вона була дуже схожа на Нака-но кімі.

«Якщо ви туди поїдете, то швидко повернутися не зможете, — розмірковувала Укон, складаючи шитво. — А вчора ввечері гонець повідомив, що пан Каору неодмінно завітає до нас на початку місяця, після того, як мине день призначення на посади. І що ж ви відповіли йому у листі?» — запитала вона, але, занурена у свої думки, дівчина промовчала.

«Було б дуже негарно, якби ви поїхали, не дочекавшись пана Каору», — продовжувала Укон, а служниця навпроти неї додала: «Вам треба було б хоч повідомити йому листом про свій від’їзд. Навіщо вам від нього ховатися? А після прощі до храму відразу ж повертайтеся назад. Звичайно, життя тут досить сумне, але звикнувши до нього, вам здаватиметься, що ваш дім швидше тут, а не в столиці».

«А все-таки мені здається, — додала ще одна служниця, — що буде пристойніше спокійно дочекатися приїзду пана Каору. Як тільки він перевезе вас до столиці, ви зможете зустрічатися з вашою матір’ю будь-коли... Годувальниця дуже непосидюща. Як щось задумає, то вже не відступить. Але ж зазвичай щастить тому, хто вміє терпляче і спокійно чекати. Так було і так буде завжди».

«Але чому ви не зупинили її? Хоча і то правда, що зі старими людьми часом важко знайти спільну мову...» — сказала Укон, видно, осуджуючи годувальницю. І принц згадав, що й минулого разу поруч з дівчиною була якась нестерпна особа. На жаль, той вечір здавався йому тепер давнім сном. А тим часом служниці й далі просторікували.

«Якщо комусь і пощастило у житті, — розумувала Укон, — то це дружині принца Ніоу. Хоча впливовий Лівий міністр і старається з усіх сил підтримати Шосту дочку, їй не вдасться досягти рівня Нака-но кімі, яка народила принцу маленького сина. На щастя, поруч з нею немає старих годувальниць, які б усюди пхали носа, і вона може жити як їй заманеться».

«Якщо почуття пана Каору не зміняться, — зауважила одна із служниць, — то і наша господиня займе гідне становище у світі».

«Що за нісенітниця! — підвівшись, заперечила дівчина. — Якби йшлося про когось іншого, я не мала б нічого проти, але прошу вас, не порівнюйте мене з Нака-но кімі. Що було б, якби вона про це дізналася?»

«Але яким же чином вони споріднені між собою? — гадав принц. — Адже їхня схожість просто разюча». Якщо його дружина була благороднішою і яскравішою, то ця дівчина приваблювала насамперед красою і тонкими рисами обличчя. Але принц так давно думав про неї, що, навіть якби вона виявилася зовсім негарною, то і тоді він не відмовився б від зустрічі з нею. Забувши про все на світі, він думав лише про те, щоб заволодіти нею. «Здається, вона збирається виїжджати на прощу. А ще вони згадували про її матір. Тож чи я матиму нагоду зустрітися з нею десь інде? Що ж робити?» — думав принц, прикипівши очима до дівчини, поки знову не почув голосу Укон:

«Ой, як же спати хочеться... Ми просиділи тут всю ніч мало не до самого світанку. Встанемо завтра раніше і дошиємо. Навіть якщо пані Хітаці{292} поспішатиме, карета до нас приїде, аж коли сонце підіб’ється вгору...»

Зібравши недошитий одяг та перекинувши його на верхню планку завіси, вона втомлено прилягла, спираючись на лавочку-підлокітник. Дівчина відійшла подалі від галереї і лягла. За хвилину Укон ненадовго вийшла у північні покої, але негайно повернулася і, влаштувавшись біля ніг господині, мабуть, відразу ж заснула, бо недарма ж їй так хотілося спати. Розгублений принц тихенько постукав у ґратчасте вікно.

«Хто там?» — прокинувшись, запитала Укон.

Принц кашлянув, і, розпізнавши по голосу благородну людину, Укон подумала, що, напевне, приїхав Каору, і, вставши, вийшла до нього.

«Передусім підніміть ґратчасте вікно», — наказав принц.

«От дивина, що ви так несподівано приїхали. Адже зараз глупа ніч...» — сказала Укон.

«Наканобу повідомив, що пані збирається їхати на прощу, — відповів принц, намагаючись голосом наслідувати Каору, — і я поспішив сюди. Насилу добрався. Та відчиняйте ж швидше!»

Він говорив дуже тихо, тож, не сумніваючись, що це Каору, Укон підняла ґратчасте вікно. «Не дивуйтеся, що я у такому непривабливому вигляді. Справа в тому, що дорогою сюди я потрапив у біду. І світильник приберіть».

«Та що це з вами?!» — вигукнула Укон і, зовсім розгубившись, відставила світильник.

«Я не хочу, щоб мене таким хто-небудь бачив, нікого не будіть», — сказав він, так уміло наслідуючи голос Каору, що в Укон не виникло жодної підозри. «Що ж трапилося? — думала вона. — І в яку це біду він потрапив?» Сховавшись за завісою, вона крадькома спостерігала за ним.

Принц був у вишуканому м’якому одязі, не менш пахучому, ніж у Каору. Мерщій скинувши його, він ліг поруч з дів­чиною так впевнено, ніби робив це щодня.

«Може, підете краще у свої покої?» — спитала Укон, але відповіді від принца не дочекалася. Вона розбудила сонних служниць і веліла їм лягти де-небудь подалі. Оскільки ескорт Каору звичайно розміщувався в іншій частині будинку, то ніхто і не помітив жодної розбіжності.

«Як зворушливо, що пан приїхав, незважаючи на пізню годину, — перешіптувалися допитливі служниці. — Але чи здатна господиня оцінити його щире ставлення?»

«Та замовкніть уже! — розсердилася Укон, укладаючись спати. — Набридло слухати нічне шепотіння!»

Помітивши, що поруч з нею зовсім не Каору, Укіфуне жахнулася від сорому, але принц не дав їй і слова вимовити. Якщо колись у будинку на Другій лінії він поводився непристойно, то що ж можна було сподіватися від нього тепер? Якби дівчина від самого початку знала, що це не Каору, може, чинила б опір, але, на жаль... Нещасній здавалося, що все це їй сниться, і лише тоді, коли принц став розпачливо розповідати про те, як страждав у розлуці, вона здогадалася, хто це. Від такого відкриття вона ще більше розгубилася, бо почувалася винуватою перед Нака-но кімі, але, нездатна будь-що змінити, лише гірко плакала. Заплакав і принц, зрозумівши, що тепер йому буде ще важче з нею зустрічатися.

А тим часом ніч наближалася до кінця. Хтось із супутників принца підійшов до Укон і багатозначно кахикнув — мовляв, пора їхати. Почувши таке покашлювання, Укон пройшла в покої Укіфуне, щоб нагадати про це принцові. Він був у розпачі від самої думки про від’їзд. Адже його нова кохана була така чарівна, а він не знав, коли ж знову зможе приїхати сюди. «Ні, я сьогодні нізащо не поїду, поки живий, — подумав він, — навіть якщо у столиці зчиниться буча й мене всюди шукатимуть». Йому здавалося, що, розлучившись з нею тепер, він справді помре від любові. Тому, покликавши до себе Укон, принц сказав: «Хоча моя поведінка може здатися вам нерозсудливою, але я не можу виїхати сьогодні. Постарайтеся заховати моїх супутників десь поблизу. А Токіката передайте, щоб їхав до столиці й переконливо пояснив мою відсутність, скажімо, тим, що я усамітнився для молитов у гірському монастирі».

Не важко уявити собі, як жахнулася Укон від слів принца! Адже вона усвідомила, що цієї ночі припустилася непоправної помилки, а тому довго не могла заспокоїтися. Та оскільки вже нічого не можна було змінити, то вона вирішила не противитися бажанням принца, зрозумівши, що з попереднього народження йому судилося вже після короткої зустрічі у будинку на Другій лінії глибоко закохатися в Укіфуне. Тож і звинувачувати тут немає кого.

«Пані Хітаці повідомила, що приїде сьогодні забрати дочку. То що ви збираєтеся робити? — запитала Укон. — Я розумію, що долі уникнути не можна, і не стану вам докоряти. Але, на жаль, ви вибрали невдалий день. Може, ви погодилися б зараз поїхати, а повернутися вже у сприятливіший час?»

«Вельми розумна порада», — подумав принц, а вголос сказав: «Останнім часом я настільки захопився вашою господинею, що ані трохи не боюся людського осуду. Бо якби я переймався тим, що про мене подумають люди, то хіба пустився б у таку сумнівну подорож? Передайте пані Хітаці, що на сьогодні її дочці наказано поститися. Буде краще, якщо моє перебування тут залишиться таємницею для всіх. А ви­їхати я не зможу, навіть не просіть». На жаль, принц настільки втратив голову, що не зважав на будь-які можливі наслідки.

Після цього Укон нічого не залишалося, як вийти до Дайнайкі й передати йому слова принца. «А, може, ви спробуєте переконати принца у тому, що йому не варто тут залишатися? — додала вона. — Я знаю, наскільки він нерозважливий, але багато що залежить і від вас. Чому ж ви так необачно зважилися супроводжувати його сюди? А що, якби на вас напав хтось із грубих місцевих провінціалів?»

«Так, становище справді скрутне», — подумав Дайнайкі.

«А кого з вас звуть Токіката? Пан велів...» — і вона передала йому доручення принца.

«О, я так боюся вашого гніву, що готовий стрімголов бігти до столиці. Але, правду кажучи, ми життя не пошкодували б, щоб допомогти своєму панові. Адже відразу видно, що це не випадкова примха. Втім, досить про це розводити, бо, здається, і сторожа вже прокинулася», — посміхнувшись відповів той і поспішив виїхати з Удзі.

Укон розгубилася, бо не знала, як приховати, що у гості приїхав не пан Каору, а принц Ніоу. І коли служниці вже встали, вона сказала: «З певної причини пан Каору не хоче сьогодні нікому показуватися. Якась неприємність сталася з ним по дорозі сюди. Він послав гінця до столиці, щоб той вночі таємно привіз для нього нове вбрання».

«Ой, яка біда! — забідкалися служниці. — Недарма кажуть, що гора Кохата — небезпечне місце для подорожніх. А ще він цього разу приїхав майже без ескорту. Що за напасть!»

«Тихіше, тихіше! Ще не вистачало, щоб слуги почули», — наказувала Укон, сама не своя від страху. «А що, як раптом приїде гонець від Каору?» — думала вона і у розпачі зверталася до богині Каннон з Хацусе: «Допоможи, милосердна, і відгороди нас від усіх нещасть!»

Того дня мала приїхати пані Хітаці, щоб забрати дочку і разом з нею поїхати на прощу в Ісіяма. Служниці належним чином постилися і вже справили обряд очищення. Тому, дізнавшись про те, що обставини змінилися, не приховували свого розчарування: «То що, значить, ми сьогодні нікуди не поїдемо? Як прикро!»

Коли сонце підбилося вже досить високо, ґратчасті вікна було піднято. У покоях Укіфуне прислуговувала тільки Укон. Опустивши штори на головній частині будинку, вона прикріпила до них табличку з написом: «Тут постяться». «Якщо приїде пані Хітаці, то скажу їй, що дочці приснився поганий сон», — вирішила вона. Укон принесла воду для вмивання. Нічого незвичайного у цьому не було, але принца неприємно здивувало, що Укіфуне самій доводиться обслуговувати його, і він запропонував їй вмитися першою.

Звикнувши до стриманого Каору, Укіфуне, дивлячись на свого нового залицяльника, який аж тремтів від пристрасті й, здавалося, не витримав би і миттєвої розлуки з нею, припускала, що, можливо його любов і глибока, та водночас дів­чина згадувала про Нака-но кімі: «Що вона подумає, якщо чутка про мою злощасну долю розійдеться по світу?»

Принц досі не знав, хто вона. «Я не хотів би вас набридливо розпитувати, — сказав він, — але, може, ви все-таки відкриєте мені свою таємницю? Та я ще більше вас любитиму, навіть якщо дізнаюся, що ви найнижчого походження». Але дівчина вперто мовчала. Втім, на всі інші запитання вона відповідала з охотою і розчулила принца своєю безпосередністю.

Коли сонце піднялося зовсім високо, забрати дівчину приїхали дві карети у супроводі семи чи восьми вершників, вельми неприємної зовнішності, і чимало простих слуг. Голосно перемовляючись незрозумілою східною говіркою, вони спробували зайти у будинок, але служниці звеліли їм почекати.

Укон розгубилася, бо якби вона ненароком сказала, що у них гостює пан Каору, то присутність чи відсутність такої відомої особи не могла б залишатися непоміченою у столиці, а тому її брехня була б розкрита. Тож, не радячись із служницями, вона написала дружині намісника провінції Хітаці такого листа: «На жаль, з позаминулої ночі у Вашої дочки почалися місячні й, крім того, вчора їй приснився поганий сон, тому сьогодні вона змушена поводитися стримано й залишатися вдома. Все це дуже прикро, бо здається, що цього разу не обійшлося без втручання злих духів...» Потім, звелівши нагодувати людей, вона відпровадила їх назад до столиці, а монахині передала, що дівчина сьогодні залишиться вдома й нікуди не поїде.

Якщо досі, поглядаючи на оповиті туманом гори, Укіфуне з ранку до вечора нестерпно нудилася, то сьогодні, зачарована своїм пристрасним коханцем, вона впадала у розпач, помічаючи, як швидко темніє небо. Упродовж усього спокійного весняного дня принц не міг відірвати очей від цієї ніжної, чарівної дівчини, яка здавалася йому самою досконалістю, хоча насправді вона не могла зрівнятися з Нака-но кімі, а тим паче з Шостою дочкою Лівого міністра Юґірі, яка на ту пору досягла повного розквіту. Однак принц був глибоко закоханий і дівчина здавалася йому неперевершеною красунею. Вона ж, зі свого боку, досі вважаючи, що немає на світі нікого привабливішого за Каору, була вражена, побачивши коло себе ще прекраснішу людину. Принц вирізнявся яскравою, чарівною красою і не мав собі рівних.

Присунувши до себе туш, принц задумливо провів пензлем по аркуші паперу. Він писав таким гарним почерком і так чудово малював, що не міг не зворушити будь-якої молодої жінки.

« Якщо станеться так, що я, хоч не з власної волі, не зможу приїхати, подивіться на цей малюнок», — сказав він, намалювавши красивого чоловіка й жінку, що лежали поруч, і додав зі сльозами в очах: « О, якби я хотів завжди ось так бути з вами!»

«Навіть якщо б ми присягнули Бути завжди вірними, Але, на жаль, Життя таке непевне І, що буде завтра, невідомо.

О ні, не треба так думати, бо це не на краще. І чого я не можу чинити так, як велить серце? Від самої думки про те, що я не можу приїхати сюди, я готовий був померти. Після того жорстокого удару навіщо я приїхав вас шукати?» — сказав він.

А вона, узявши з його рук змочений пензель, написала:

«Та хіба варто Нарікати на невірність, Якщо згадати, Що немає нічого на цьому світі Хиткішого за саме життя?»

«Здається, вона готова заздалегідь дорікати мені за зраду!» — подумав принц і, схоже, ще більше у неї закохався.

«Але від кого ви дізналися, що таке невірність? — посміхнувшись, запитав він і спробував з’ясувати, коли Каору перевіз її в Удзі, але марно.

«Ви запитуєте мене про те, про що я не можу говорити», — сказала дівчина сердито, зовсім як мала дитина. І хоча принц не сумнівався, що все з’ясується згодом само собою, але хотів дізнатися про це з її уст.

Токіката повернувся уже вночі й на зустрічі з Укон розповів: «Я бачив, що від стурбованої Імператриці-дружини прибув гонець і Лівий міністр також дуже незадоволений легковажними таємними пригодами принца, які добром не закінчаться. Крім того, він боїться бути осоромленим, якщо про все дізнається сам Імператор. Я ж пояснив усім, що принц поїхав до одного святого відлюдника, що живе у Східних горах, — а потім він додав: — О, як часто жінки призводять до гріха. Через них навіть мені, нікчемному слузі, довелося брехати!»

«От і добре, що ви назвали нашу господиню святим відлюдником! Може, завдяки цьому і ви позбудетеся своїх гріхів. Але все-таки звідки принц набрався таких сумнівних звичок? Якби я заздалегідь знала про його приїзд, то, напевне, щось придумала б. Схоже, він пустився у нерозсудливу подорож...» — бурчала Укон.

Коли вона передала принцові слова Токікати, то він, уявивши собі, як збурив своїм вчинком рідню, сказав Укіфуне: «От у якому рабському становищі я перебуваю! О, як мені хотілося хоча б на короткий час побути простим дворянином! Що ж тепер робити? Я не зможу вберегтися від людського поголосу. А що про мене подумає Каору? Адже ми здавна міцно дружили й не лише тому, що ми родичі. Тож я помру від сорому, якщо він дізнається про мою зраду. А ще я переживаю, що, як це зазвичай буває, він звинувачуватиме вас, ту, яку сам залишив нудьгувати на самоті. От було б добре, якби ми поїхати звідси кудись, де б нас ніхто не знав!..»

Оскільки принц не міг залишитися в Удзі ще на один день, то, збираючись їхати, відчував, ніби його душа «сховалася в її рукаві...»{293}.

Хоча його супутники своїм покашлюванням нагадували, що пора вирушати, поки зовсім не розвидніло, принц все зволікав. Удвох з Укіфуне вони підійшли до бічних дверей.

«Чомусь ніколи досі Так не траплялося, Щоб раніше за мене сльози Вирушили у дорогу, Мені очі заслонивши», —

промовив він, а дівчина, важко зітхнувши, відповідала:

«Хоч мої сльози У вузьких рукавах Нездатні зупинитись, Та хіба вони можуть Звідси вас не відпустити?»

Того досвітку дув пронизливий вітер, землю вкривав іній, і одяг на них був таким холодним, наче вони щойно вибралися з-під спільного укривала. Коли принц сідав на коня, його охопила страшна туга і хотілося повернути назад, але супутники не на жарт його квапили так, що він, згнітивши серце, таки поїхав. Двоє придворних п’ятого рангу, Токіката і Дайнайкі, вели його коня за вуздечку і, тільки залишивши позаду найкрутіший перевал, сіли на коней самі. Навіть цокіт копит по скованому льодом березі річки навіював смуток. «І яка химерна доля привела мене у цю гірську місцевість?» — запитував сам себе принц, згадуючи, як колись пробирався по цих небезпечних гірських стежках.

Повернувшись на Другу лінію, принц зайшов у свою спочивальню, сердитий на Нака-но кімі за те, що саме вона сховала від нього Укіфуне, щоб там спокійно відпочити. Але, на жаль, сон не брав його, і врешті-решт, не витримавши самотності, він все-таки перебрався у західний флігель. Нака-но кімі, ні про що не здогадуючись, мала спокійний вигляд. «Такі красуні рідко зустрічаються у нашому світі», — подумав принц, розглядаючи її, але, помітивши у ній разючу схожість з Укіфуне, відчув, як болісно защеміло серце. Важко зітхаючи, він пройшов за запону навколо подружньої постелі й ліг. Нака-но кімі пішла за ним.

«Я почуваюся страшно зле, — сказав він, — і якісь похмурі передчуття мене тривожать. Моя любов до вас безмежна, а ви, напевне, забудете мене, як тільки я помру. І намір Каору обов’язково здійсниться».

«Як можна всерйоз казати такі жахливі речі?» — подумала Нака-но кімі. «А що, як такі дивні слова дійдуть до вух пана Каору? Було б дуже неприємно, якби він подумав, що ви почули все це з моїх уст. У моєму непевному становищі навіть такий недоречний жарт завдає болю», — сказала вона і повернулася до принца спиною .

«А що ви скажете, якщо я вам ще й докорятиму? — запитав принц. — Згадайте, хіба я коли-небудь погано ставився до вас? Навпаки, багато хто шпетив мене за те, що я приділяю вам надмірну увагу. А от ви, здається, завжди віддаєте перевагу Каору. Звичайно, все це можна пояснити тим, що, мовляв, так судилося з попереднього народження, але мені неприємно, що ви щось приховуєте від мене».

«І все-таки наші долі тісно переплетені, якщо мені таки вдалося розшукати ту дівчину{294}», — подумав він, просльозившись. Як видно, принца щось справді турбувало, тож Нака-но кімі навіть пожаліла його. «Невже йому щось розповіли?..» — не знаходячи відповіді, вона аж здригнулася від такої здогадки. «Принц колись зовсім випадково закохався у мене і, напевне, тому мав підставу підозрювати і мене в легковажності. Мені не треба було користуватися послугами зовсім сторонньої людини, яка взяла на себе роль посередника. Так, я помилилася, і за це принц зневажає мене», — міркувала вона, лежачи у сумовитій задумі, яка робила її ще привабливішою. Вирішивши поки що не говорити Нака-но кімі нічого про дівчину з Удзі, принц вдав, ніби сердиться на неї зовсім з іншого приводу, і та, побачивши що він не на жарт переймається її стосунками з Каору, припустила, що хтось її обмовив. Їй було так соромно, що вона б і зустрічатися з принцом не хотіла, поки все так чи інакше не з’ясується.

Несподівано прийшов гонець з листом від Імператриці-дружини, і принц, стривожений і невдоволений, перейшов у свої покої.

«Ми були вельми стурбовані Вашим учорашнім зникненням. Нам сказали, що Ви почуваєтеся погано, тож якщо Вам стало краще, приходьте сьогодні. Ми так давно Вас не бачили...» — писала Імператриця.

Принц не хотів засмучувати своїх батьків, але цього разу він справді нездужав, тому залишився вдома. Багато високих сановників приходило засвідчити йому свою повагу, але він ні до кого не виходив.

Увечері прийшов Каору, якого принц запросив у свої покої. «Кажуть, що ви нездорові. Імператриця також стурбована... Що ж з вами сталося?» — спитав гість.

Побачивши Каору, принц так розхвилювався, що йому аж слів забракло. «Каору видає себе за святого відлюдника, — подумав він, — а сам відвіз в Удзі таку чарівну особу і залишив її там нудитися на самоті».

І взагалі, принца так дратувала звичка Каору за кожної нагоди виставляти себе людиною розсудливою і серйозною, що він завжди намагався ставити його на місце. Тож неважко собі уявити, як йому кортіло розкрити суперникові таємницю дівчини з Удзі. Але, на жаль, принц був настільки пригнічений, що навіть жартувати не міг.

«От біда! — співчував Каору. — Адже навіть незначна недуга може стати небезпечною, якщо довго триватиме. Особ­ливо остерігайтеся протягів!»

«Поруч з ним кожен здасться нікчемою, — зітхнув принц, коли Каору пішов. — Цікаво, що вона думає, порівнюючи нас між собою?» Його думки безперестанку поверталися в Удзі.

А тим часом там, в Удзі, потекли похмурі, одноманітні дні. Прощу в Ісіяму було відкладено, і жінки знемагали від нудьги. Від принца раз у раз приходили довгі пристрасні листи. Розуміючи, що навіть писати до дівчини небезпечно, він призначив своїм посланцем того самого Токікату, який ні про що не здогадувався.

«Я здавна його знаю, — пояснювала Укон подругам. — А останнім часом він виявився одним з охоронців пана Каору! Зрозуміло, що він одразу впізнав мене і згадав про минулу дружбу...» Як бачите, і їй довелося збрехати.

Незабаром і цей місяць скінчився. Принц, сумуючи за Укіфуне, не мав ні хвилини спокою, але вибратися в Удзі ніяк не міг. «Якщо я так і далі страждатиму, то просто помру від туги», — думав він розпачливо.

А тим часом Каору, звільнившись від справ, як завжди, потайки вирушив до Удзі. Заїхавши по дорозі у храм і поклонившись Будді, він винагородив монахів за читання сутр і тільки ввечері рушив до Укіфуне. Цього разу всупереч звичаю він був не у простому вбранні, а у носі та з шапкою «ебосі», які підкреслювали його небуденну красу.

Дівчину охопив відчай. «Як я тепер з’явлюся йому на очі?» — переживала вона, згораючи від такого сорому і страху, ніби саме небо засуджувало її. Водночас, вона не забувала пристрасного погляду принца, який колись обмовився, що заради неї забув усіх жінок, з якими знався. А тепер, повернувшись із Удзі, він начебто захворів і нікуди не виїжджає, а в його маєтках безперервно справляють молебні за його одужання. І що ж він нещасний подумає, дізнавшись, що сталося сьогодні ввечері?

Що стосується Каору, то цього разу він був особливо привітний і з почуттям глибокої любові пояснював їй, не втомлюючи подробицями, чому так довго не приїжджав. О ні, він їй не клявся безупинно у любові, а лише тонко натякав на те, як важко терпіти розлуку, причому робив це так проникливо, що його натяки справляли сильніше враження, ніж багатослів’я зізнань. Крім того, що він був вродливий, він ще й, як ніхто інший, викликав безмежну довіру.

«А що, як Каору випадково про все дізнається? — думала Укіфуне. — Щось страшніше годі собі й уявити... О ні, я в жодному разі не маю права піддаватися спокусі й вірити у дивовижну пристрасть принца. Адже він може мене розлюбити і залишити напризволяще...» «Здається, немов за час розлуки вона подорослішала, — думав Каору, дивлячись на неї. — Зрештою, у цьому нема нічого дивного. Бо коли залишаєшся наодинці, часу для роздумів стає більше, ніж достатньо». Почуваючись винуватим, він розмовляв з нею сьогодні особливо ласкаво.

«Будинок, про який я вам уже казав, загалом готовий. Я був там на днях. Він також розташований біля річки, але не такої бурхливої. У саду ростуть красиві квіти. Та й до Третьої лінії звідти недалеко. Коли ви переїдете туди, нам вже не доведеться так надовго розлучатися, як тепер. Якщо ніщо не завадить, я перевезу вас навесні».

«Але ж і принц у вчорашньому листі писав, що підготував для мене затишну оселю, — згадала дівчина, відчувши, як защеміло серце. — І навряд чи він знає про наміри Каору... Ні, я не можу піддаватися принцові...» — думала вона, але його чарівний образ незворушно стояв перед нею. «О, яка ж нещасна доля випала мені!» — зітхнула вона зі сльозами на очах.

«Та що це з вами? — допитувався Каору. — Минулого разу я так радів вашій розсудливості. Невже за ці дні хтось обмовив мене? Подумайте самі, хіба я пускався б у таку небезпечну подорож, якби не любив вас? Адже у моєму становищі це дуже непросто...»

А тим часом над гірськими вершинами виплив місяць-молодик. Вийшовши на галерею, Каору задумливо поглядав на небо. І він, і його кохана були засмучені: чоловік згадував покійну Ооїґімі, а жінка, як завжди, з тривогою вдивлялася у майбутнє. Гори тонули в імлі, на далекій холодній річковій обмілині видніли стрункі силуети чапель. Ще далі біля мосту Удзі вгору і вниз по річці снували навантажені хмизом човни, створюючи картину, яку ніде інде не можна було побачити. Каору роздивлявся навколо, і перед його очима виринали образи минулого. Ніч була така прекрасна, що хоч би яка жінка зараз опинилась поруч з ним, в його душі неодмінно запалало б кохання до неї. А тим паче, коли, як тепер, та жінка була живою подобою покійної Ооїґімі, його незабутнього кохання. Він тішився тим, як крок за кроком вона все глибше розуміла стосунки між чоловіком і жінкою, набиралася столичних манер і ще більше вабила його до себе. Але помітивши, що дівчина готова от-от заплакати, Каору, щоб заспокоїти її, сказав:

«Нас доля пов’язала, Міцно і надовго, Як міст річки Удзі береги, Тож за майбутнє Не переживайте.

Потім ви зрозумієте, яка правдива моя любов до вас».

«Скрізь на мості Через річку Удзі Видно прогалини. Тож хіба можу я повірити В його міцність і тривалість?» —

відповіла дівчина. Ніколи ще Каору не було так важко від’їжджати, як сьогодні, і хоч він мав намір залишитися в Удзі ще на кілька днів, але передумав, побоюючись неминучих пересудів. Втішаючи себе сподіваннями, що чекати залишалося недовго, коли нарешті вдасться влаштувати її десь поблизу у столиці, він виїхав на світанку. «Як подорослішала вона за цей час», — з тугою, зітхаючи, думав він.

Приблизно десятого дня другого місяця в Імператорському палаці відбулося поетичне змагання, в якому взяли участь і принц Ніоу і Каору. Відбувся концерт, на якому виконувались мелодії, що відповідали порі року, а принц викликав загальне захоплення чудовим виконанням пісні «Гілка сливи». Його перевага над іншими учасниками була очевидною. Шкодили йому лише сумнівні пристрасті.

Раптом пішов сніг, подув вітер. Вимушені припинити концерт, придворні перебралися у службові покої принца Ніоу, де він почастував гостей вишуканими стравами, а сам приліг відпочити. Каору, маючи намір з ким-небудь поспілкуватись, вийшов на галерею. Вкривши землю, сніг примарно мерехтів у зоряному сяйві, а вбрання Каору поширювало навколо такі солодкі пахощі, що на думку спадали старовинні рядки: «Весняна ніч безсила... сховати їхній казковий аромат!..»{295}

«Мабуть, мене чекаючи...»{296} — прошепотів він, і в його вустах ці знайомі всім слова набули особливої глибини і значущості.

«Але чому саме цю пісню він згадав?..» — здригнувшись, подумав принц. Він удавав, що спить, проте його серце сильно забилося. «Виходить, що і Каору пов’язує з нею зовсім не скороминуща примха, — досадував він. — Зрештою, хіба ніхто, крім мене, не може мріяти, щоб вона для нього «зняла своє вбрання і долі постелила»{297}. Як усе це прикро! Але чому я вирішив, що вона саме мені віддасть свою любов?»

Наступного ранку, коли сад уже лежав під снігом, придворні зібралися у найвищих покоях, щоб перед Імператором прочитати складені вчора вірші. Прийшов сюди і принц Ніоу, який останнім часом променився особливою красою. А Каору, — може, тому, що був двома чи трьома роками старший, — здавався просто зразком благородного чоловіка. Недарма у світі вважали, що Імператор не помилився, вибравши його своїм зятем. Глибокий знавець тодішніх наук, він умів успішно спрямувати їх на користь держави і у цьому, напевне, не мав собі рівних.

Скінчивши читати вірші, гості розійшлися. Хоча визнаний найкращим вірш принца Ніоу багато хто захоплено повторював уголос, сам він залишився байдужим до похвал. «Яким безтурботним треба бути, щоб складати такі дрібниці...» — дивувався він, думками линучи до дівчини в Удзі.

Напередодні ввечері поведінка Каору так сильно занепокоїла принца, що він всупереч усім труднощам усе-таки вибрався в Удзі. Якщо у столиці лежали тільки останні сніжинки, то дороги щодалі в гори були завалені снігом. Вузька безлюдна стежка, якою вони пробиралися, була такою крутою, що супутники принца мало не плакали від передчуття небезпеки. Провідник принца, Дайнайкі, який мав звання сікібу-но сьо і вважався у світі досить поважною особою, мав особливо кумедний вигляд у підкачаних шароварах.

Хоча принц заздалегідь сповістив у гірську оселю в Удзі про свій приїзд, там сумнівалися, що він прибуде у такий снігопад. Однак пізно вночі дівчинка-служниця повідомила Укон про те, що принц таки приїхав. Звичайно, Укіфуне була вражена настільки переконливим свідченням його відданості. А от Укон, змучена болісними сумнівами про долю Укіфуне, тієї ночі, видно, зовсім забула про обережність. Відмовити принцові вона не могла, а тому, довірившись одній розсудливій молодій служниці, яка також була віддана Укіфуне, сказала: «Дуже складна справа! Нам треба разом зробити так, щоб ніхто інший про гостя не дізнався». Вони удвох впустили принца у покої Укіфуне, але його мокрий від снігу одяг так сильно пахнув, що, злякавшись, що у решти служниць виникнуть підозри, постаралися всіх переконати, ніби знову приїхав Каору.

Оскільки принц волів краще взагалі сюди не приїжджати, ніж повертатися назад ще вдосвіта, а залишатися у будинку до ранку було небезпечно, то він доручив Токікаті підшукати який-небудь будиночок на протилежному березі річки. Той, виконавши доручення, пізно вночі доповів, що будинок готовий до прийому гостей.

Коли розбудили Укон, вона, не тямлячись від страху, лише тремтіла, немов нерозумне дитя, яке загралося у сніжки. Але не встигла вона спитати: «Що таке?» — як принц підхопив Укіфуне на руки й вийшов. Залишившись вдома, Укон послала за господинею служницю Дзідзю.

Коли принц посадив Укіфуне в один із тих маленьких човнів, на які дівчина колись дивилася з ранку до вечора, думаючи про їхню ненадійність, вона із завмиранням серця уявляла собі, ніби хвилі несуть її до якогось далекого, невідомого берега, а він, притиснувши її до себе, геть перелякану, замилувано дивився на чарівне обличчя.

На досвітнє небо виплив місяць і осяяв чисту водну гладінь. «Мандариновий острів», — сказав човняр, на короткий час зупинивши човен жердиною, щоб принц побачив його, схожого на величезну скелю, вкриту вічнозеленими деревами із густим і розлогим гіллям.

«Ви тільки подивіться! — вигукнув принц. — Це всього-на-всього дерева, а їхня зелень живе тисячоліттями...

Хоч би скільки Років минуло, Не порушу я клятви, Що даю вам біля Острова мандаринів».

«Яка дивна подорож!» — подумала дівчина.

«Навіть якщо вічно Зеленим буде Острів мандаринів, Невідомо, куди несуся я, Мов човен на волі хвиль{298}», —

відповіла Укіфуне. Принц був у захваті, бо у цю мить для нього на цілому світі не існувало привабливішої за неї жінки.

Причаливши до протилежного берега, вони вийшли з човна. Не бажаючи, щоб до Укіфуне торкалися чужі руки, він сам виніс її і, підтримуваний супутниками, увійшов до будинку. «Хто ця жінка, заради якої пан зовсім забув про пристойність?» — дивувалася челядь. Будинок, куди привів принца Токіката, був непоказним і тимчасовим та стояв на землі його дядька, намісника провінції Інаба.

У покоях не вистачало багатьох домашніх речей. Грубі плетені ширми, яких принц ніколи раніше і не бачив, не заважали вітрові вільно гуляти повсюди, а коло огорожі біліли плями нерозталого снігу, але невдовзі небо потемніло і з нього посипалися сніжинки. Коли ж нарешті сонце пробилося крізь хмари і в його промінні заблищали бурульки на піддашші, дівчина здалася принцові ще чарівнішою. Він був одягнений вельми просто, щоб по дорозі не привертати до себе зайвих поглядів, а вона залишилася, як була, у спідньому одязі, крізь який проглядав її тонкий стан, і, соромлячись його погляду, марно намагалась сховатися. Втім, турбувалася вона дарма, бо кілька шарів суцільно білого м’якого шовкового вбрання надавали їй набагато граціознішого вигляду, ніж міг би надати різнобарвний одяг. Враження принца було навдивовижу сильним ще й тому, що жодна із знайомих йому жінок не поставала перед ним у такому відвертому вигляді.

Дзідзю також була досить миловидною молодою особою. «Невже і вона про все знає?» — зніяковіла Укіфуне, побачивши її поряд із собою. Принц лише запитав: «А це ж хто?» — і застеріг: «Імені мого нікому не відкривай».

Дзідзю лестила його довіра. А тим часом сторож, як доглядач оселі, узявши собі у голову, що головним гостем є Токіката, заходився йому по-всякому догоджати, а той, розташувавшись у суміжному з принцом покої, гордовито його слухав. Знизивши голос і улесливо кланяючись, сторож намагався втягнути Токікату у розмову, але той всіляко ухилявся від відповідей. «Ворожбит провістив мені таке страшне нещастя, що я мусив покинути столицю, — казав він. — Тож я вас прошу заради мого порятунку не пускати сюди нікого».

Таким чином принц дістав нагоду подалі від людських очей цілий день насолоджуватися товариством своєї коханої. Лише одна думка затьмарювала його радість, що, мабуть, так само вона зустрічалася з Каору, і тоді з ревнощів принц обсипав дівчину докорами. До того ж він розповідав їй про те, наскільки Каору відданий своїй дружині, Другій принцесі, але ні словом не обмовився, негідний, про підслухані слова пісні, які випадково зірвалися з уст Каору.

Увечері Токіката приніс їм від сторожа їжу і воду для вмивання. «Бажано, щоб таких шанованих гостей, як ми, ніхто не турбував...» — грайливо попередив принц. Дзідзю, особа молода й легковажна, ще ніколи не почувалася краще. Задоволена таким поворотом подій, вона цілісінький день провела з Токікатою.

А тим часом снігу нападало стільки, що, дивлячись туди, де на протилежному березі річки стояв будинок Укіфуне, крізь прогалини у тумані можна було побачити лише верхів’я дерев. Схили гір, немов дзеркала, виблискували у променях вечірнього сонця, і, милуючись ними, принц із драматичними подробицями розповідав дівчині про те, з якими труднощами зіткнувся по дорозі до неї.

«Крізь сніги у горах І замерзлим берегом Я вперто пробивався, Засліплений коханням, Але не заблукав в дорозі.

Хоч маю я коня...»{299} — накидав він на аркуші паперу, попросивши принести йому туші.

«Кружляючи понад землею, На берег лягають сніжинки, Щоб там замерзнути, А я, здається, десь посередині Зовсім розтану», —

написала дівчина і стерла, коли він дорікнув їй за оце «десь посередині{300}». «Справді, навіщо я так написала?» — зніяковіла дівчина і порвала папір. Принц був вельми чарівним, особливо, коли не шкодував ні слів, ні поглядів, щоб полонити чиєсь серце.

Під тим приводом, що нібито йому приписали дводенне постування, принц не поїхав і наступного дня, тож закохані, не боячись свідків, сповна віддавалися своїм почуттям, усе тісніше прив’язуючись одне до одного. Укон, вдавшись до хитрощів, зуміла переправити Укіфуне дещо з нового одягу. Цього дня Дзідзю розчесала дівчині волосся і допомогла переодягнутися у темно-фіолетовий спідній одяг, який добре поєднувався з верхнім кольору «червона слива» з тканим візерунком. Сама вона також причепурилася: замість старої темної спідниці на ній була нова — яскрава і витончена. Жартома принц велів Укіфуне надягти її, коли вона збиралася подавати йому воду для вмивання.

«Перша принцеса{301} з радістю прийняла б на службу до себе таку чарівну особу, — думав він, милуючись Укіфуне. — У неї чимало благородних жінок, але такої красуні серед них, напевне, немає».

День минув у різноманітних розвагах, які могли б здатися неприйнятні для стороннього ока. Принц не переставав повторювати, що хотів би потайки перевезти її кудись інде й заховати від людей. Він вимагав, щоб вона заприсяглася більше не зустрічатися з Каору, а вона тільки мовчки плакала, відчуваючи, що неспроможна виконати такої обіцянки. Дивлячись на Укіфуне, принц страждав від ревнощів: «Невже навіть тепер вона не може забути його?» Він то плакав, то докоряв їй. Було зовсім ще темно, коли вони вирушили у зворотну дорогу. Як і минулого разу, принц сам поніс дівчину на руках.

«Не думаю, щоб хто-небудь інший ставився до вас краще за мене, — казав він. — Хоч тепер ви нарешті це зрозуміли?»

Зітхнувши, Укіфуне схилила голову. Видно було, що вона не могла з ним не погодитися. Відчинивши бічні двері, Укон впустила їх усередину, але принцові з розбитим серцем довелося відразу ж повертатися у столицю.

Як завжди у таких випадках, він спочатку поїхав до будинку на Другій лінії. Там дуже скоро він став почуватися так погано, що відмовився від їжі і з кожним днем все більше бліднув і худнув. За короткий час він так змінився, що навіть в Імператорському палаці занепокоїлися його здоров’ям. У будинок на Другій лінії постійно приходили схвильовані його станом відвідувачі, і він не міг навіть написати докладного листа Укіфуне.

А тим часом в Удзі повернулася та набридлива годувальниця, яка нещодавно їздила допомагати дочці при пологах, тому Укіфуне не могла спокійно читати навіть короткі записки від принца. Водночас пані Цюдзьо, незадоволена життям дочки в убогій гірській оселі, зраділа, дізнавшись якось, що Каору має намір таємно перевезти її у столицю. Видно, сподіваючись, що тепер становище її дочки поліпшиться, вона послала від себе в Удзі кількох миловидних жінок і дівчаток-служниць.

Усе це, звісно, не було для Укіфуне чимось новим, адже вона сама раніше чекала того дня, коли Каору перевезе її у столицю, але тепер, згадуючи несамовиту закоханість принца, його докори і клятви, впадала у відчай. Навіть якщо їй вдавалося на мить задрімати, вона прокидалась і здригалася від страху, побачивши його образ уві сні.

Останнім часом безупинно падав дощ, і принц Ніоу, примирившись з тим, що не зможе відвідати дівчину в Удзі, лише нарікав на обмеження, які ставить йому батьківська любов. Тож одного разу, після нескінченних роздумів, він написав їй:

«За вами так сумую, Що крізь сльози не бачу хмар, Які над вашою оселею пливуть. А сьогодні навіть небо Перед очима почорніло».

Знаки, які принц накреслив недбало, ніби довірившись пензлику, вражали особливою витонченістю. Тож не дивно, що молода і недосвідчена дівчина не лишалася байдужою до такого пристрасного вияву почуттів. Проте вона не могла забути і Каору, з яким уперше пов’язалася любовною клятвою і до якого сповнювалася все більшою довірою, відкриваючи для себе все нові його чесноти. «Як я житиму, якщо, довідавшись про таку мою негідну поведінку, Каору відвернеться від мене? — питала вона себе. — І чи маю я право засмучувати матір, яка не може дочекатися мого переїзду до столиці? Крім того, як кажуть люди, принц занадто мінливий у своїх почуттях. І навіть якщо зараз він палко любить мене і перевезе потайки до столиці, то як поставиться до цього Нака-но кімі з дому на Другій лінії? Все таємне, як правило, стає явним у нашому світі, ось і принц розшукав мене, хоча нас пов’язувала тільки одна-єдина випадкова зустріч у сутінках. А тим паче тепер...»

І саме тоді, коли вона дорікала собі за свою помилку, прийшов лист і від Каору. Дівчині було дуже неприємно переглядати ці два листи разом, а тому вона взяла довший і почала читати. Дзідзю та Укон багатозначно переглянулися — мовляв, відразу видно, до кого її серце горнеться.

«У цьому нема нічого дивного, — зауважила Дзідзю. — Я вважала, що краса Каору ні з ким незрівнянна, але з’явився ще один красень, ще миліший, який вміє і сміятися, й жартувати. Якби мені випало вибирати одного з них, я віддала б перевагу принцові. Я готова була б піти на службу до Імператриці-дружині тільки для того, щоб частіше бачити його».

«О, яка ви смілива! — озвалася Укон. — А як на мене, то ніхто не може перевершити Каору. Я не хочу з вами сперечатися, хто з них гарніший, але добрим серцем і душевними чеснотами йому нема рівних. Як видно, наша господиня потрапила у вельми скрутне становище. Цікаво, чим усе це скінчиться?» Укон була дуже задоволена тим, що знайшла собі нарешті співрозмовницю, з якою могла поділитися своїми роздумами.

А от Каору у своєму листі написав: «Я постійно думаю про Вас, але вибачте, що вже так довго не давав про себе знати... Я був би щасливий хоч іноді отримувати Ваші листи. Сподіваюся, Ви не думаєте, що я забув про Вас...». Наприкінці ж було дописано:

«Як живеться Вам Біля повноводної річки Удзі У пору тривалих дощів, Коли ні на мить не ясніє Над Вами похмуре небо?

«В журбі встаю, в печалі засинаю{302}...».

Написаний на аркуші білого паперу, лист мав вигляд скоріше ділового, а не любовного. Хоча почерк Каору не вирізнявся витонченістю, але свідчив про благородство його автора. Лист принца був набагато довший і згорнутий як любовний. Словом, обидва листи були примітні кожний по-своєму.

«Напишіть відповідь спочатку принцові, — порадили служниці, — поки ніхто не бачить».

«Сьогодні я зовсім не можу писати...» — зніяковіла Укіфуне і недбало накидала на аркуші паперу:

«Недарма це селище Називається Удзі. У ньому горя давно Спізнала я стільки, Що жити тепер уже несила».

Дуже часто дівчина плакала, розглядаючи принцові малюнки. «Він усе одно скоро забуде мене», — переконувала вона себе, але від самої думки, що їй доведеться жити десь інде, куди принц уже не зможе приїжджати, впадала у розпач.

«О, як хотіла б я  Над гірською вершиною Хмарою темною стати, А не безцільно У світі поневірятись!

Та як мене не стане, я Вас більше не побачу...» — написала вона, і, читаючи її листа, принц ридав. «А все-таки вона любить мене», — здогадувався він, уявляючи собі її засмучену постать.

А тим часом Каору, який славився у світі своєю доброчесністю, також читав листа, надісланого з Удзі і, з її образом перед очима, страждав від жалю і любові. Дівчина відповіла йому так:

«Від дощу{303}, що відчуває Смуток у душі моїй І не вгаває ні на мить, У мене обважніли рукави, Немов намочені у річці Удзі».

Від написаних її рукою рядків Каору довго не міг відірвати очей.

Якось, розмовляючи з дружиною, Другою принцесою, Каору, ніби між іншим, сказав: «Досі щоб не ображати ваших почуттів, я не смів розповідати вам, що вже давно знаю одну жінку, яку мені довелося поселити у глушині, і що з жалю до неї я збираюся перевезти її до столиці. Адже ви знаєте, що у своїх прагненнях я ніколи не був схожим на інших людей і навіть уважав, що проживу одинаком. Однак тепер, одружившись з вами, я вже не відмовляюся від світу і, щоб не брати на себе гріха, не можу покинути цю нещасну напризволяще».

«А що саме може мене занепокоїти?» — спитала принцеса.

«Ну, скажімо, знайдуться люди, які постараються злими язиками очорнити мене в очах Імператора. Хоча становище цієї жінки таке низьке, що вона й не може стати причиною пересудів», — відповів Каору.

Врешті-решт Каору все-таки вирішив перевезти Укіфуне у раніше збудовану оселю, але остаточне її опорядження — обклеювання перегородок і вибір меблів, — уникаючи розголосу, він необачно доручив такому собі Окура-но тайфу, який виявився тестем Дайнайкі. Тож дуже скоро ця новина докотилася до принца.

«Всі живописні роботи пан Каору доручив людям зі свого оточення, які впоралися з усім якнайкраще», — повідомили йому.

І от, остаточно втративши спокій, принц послав гінця до своєї колишньої годувальниці, яка жила десь у нижній частині столиці разом із чоловіком, намісником однієї з далеких провінцій. Гонець мав запитати, чи не погодиться вона на короткий час прихистити одну його таємну особу. «Цікаво, що це за особа?..» — подумав намісник, але чи міг він відмовити принцові, якщо той розраховував на його згоду? Отримавши позитивну відповідь, принц зітхнув з полегшенням і, знаючи, що намісник мав намір виїхати зі столиці у кінці місяця, вирішив перевезти Укіфуне відразу ж після його від’їзду.

Про свій задум він повідомив в Удзі, суворо наказавши служницям тримати язика за зубами. Йому самому їхати туди було небезпечно, до того ж тепер, за словами Укон, та набридлива годувальниця не зводила з Укіфуне очей.

А тим часом, зі свого боку, Каору намітив для переїзду дівчини десятий день четвертого місяця. Плисти «за течією»{304} Укіфуне не бажала, але почувалася вкрай невпевнено, наче човен на волі хвиль. Вона хотіла переїхати на деякий час до матері, щоб спокійно все обдумати, але та повідомила, що дружина Сьосьо має ось-ось розродитися, а тому у будинку постійно читають сутри і виголошують заклинання. Також відклавши поїздку в Ісіяму, пані Хітаці сама приїхала в Удзі. Назустріч їй вийшла годувальниця.

«Пан Каору такий добрий, що подбав навіть про вбрання для служниць. Звичайно, і я старалася, але хіба сама могла все підготувати як слід?..» — відразу ж заговорила вона.

Поглядаючи на радісно-збуджене обличчя годувальниці, Укіфуне передчувала, що затівається справа, яка, ставши, суспільним надбанням, може зробити з неї посміховисько. І тоді всі будуть зневажати її. Тим паче що сьогодні і принц Ніоу, безтямно у неї закоханий, надіслав листа, в якому обіцяв відшукати її, навіть якщо вона сховається у горах, над якими висять численними грядами білі хмари. Мовляв, замість того, щоб їм обом померти разом, краще їй погодитися на переїзд у безпечний сховок. Прочитавши листа, дівчина почувалася вкрай погано.

«Чому ви так зблідли і змарніли?» — захвилювалася її мати, пані Хітаці.

«Останніми днями щось дивне з нею відбувається, — озвалася годувальниця. — Вона нічогісінько не бере до рота і зовсім охляла».

«Справді дуже дивно. Може, злі духи дають про себе знати? — сказала мати. — Або щось інше{305}... Ні, це неможливо, бо зовсім недавно через місячні вона відмовилася від прощі в Ісіяму...»

Невдовзі потемніло, і на небі з’явився місяць. Мимоволі згадавши той досвітній час, коли принц ніс її на руках до човна, Укіфуне заплакала. Покликавши до себе монахиню Бен, пані Хітаці заговорила з нею про минуле, і та довго розповідала, якою гарною була покійна Ооїґімі, і як, змучена сумнівами, розтанула прямо на очах.

«Якби Ооїґімі жила, то ваша дочка спілкувалася б з нею тепер так само, як з дружиною принца, — казала монахиня. — І тоді вона, забувши про колишню кривду, була б дуже щасливою».

«А хіба моя дочка їм чужа? — подумала пані Хітаці. — Якщо здійсниться задумане, то вона і дружині принца не поступиться».

«О, якби ви знали, як я турбувалася долею дочки, — сказала вона вголос, — але здається, що тепер я можу полегшено зітхнути. А коли пан Каору перевезе її до столиці, то я, на жаль, не зможу з вами часто зустрічатися, хоча мені завжди приємно, коли ми разом згадуємо про минулі дні».

«Я усвідомлювала, що мій зовнішній вигляд не дуже привабливий, а тому я рідко коли бачилася і спілкувалася з вашою дочкою, але мені буде дуже сумно, коли вона поїде. Звісно, я розумію, що їй не годиться жити у цій глушині. Пан Каору — людина рідкісних чеснот. Крім того, його пов’язує з вашою дочкою не раптова примха, а глибоке почуття, бо інакше, як я вже казала вам раніше, він навряд чи так часто приїжджав би сюди», — відповіла монахиня Бен.

«Звичайно, я не знаю, як складеться доля дочки у майбутньому, але тим, що він досі залишається добрим до неї, я завдячую тільки вам. Дружина принца Ніоу ласкаво прихистила її коло себе, але я побоююся, що після того негідного випадку життя дочки у будинку на Другій лінії видається неможливим...» — сказала пані Хітаці.

«Так, це правда, принц Ніоу занадто примхливий, — посміхнулася монахиня, — тож молодій особі, яка себе хоч трохи поважає, нелегко служити в його домі. От і дочка Тайфу розповідала, що принц, хоч загалом людина добра, але заграє навіть із служницями і цим, зрозуміло, часто дратує господиню».

«Цікаво, а що Нака-но кімі сказала б про мене?..» — подумала Укіфуне, прислухаючись мовчки до їхньої розмови.

«О, та це просто жах! — погодилася пані Хітаці. — Пан Каору одружений з дочкою самого Імператора, але оскільки ми з нею кревно ніяк не пов’язані, то сподіваюся, що все якось, добре чи погано, обійдеться. А от якби моя дочка потрапила у непристойну історію з принцом, я її і бачити б не схотіла, хоч розлука нестерпна для мене».

«Краще б я померла! — подумала дівчина з болем у серці. — Адже раніше чи пізніше вона обов’язково дізнається».

Знадвору долинув грізний клекіт річки. «Зроду не бачила такої моторошної річки! Тож і не дивно, що пан Каору співчуває моїй дочці, якій доводиться жити у цій дикій місцевості», — зверхньо заявила пані Хітаці. А служниці відразу заговорили про те, яка бурхлива і небезпечна річка Удзі.

«Нещодавно онук перевізника, промахнувшись жердиною, впав у воду й потонув, — повідомила одна. — Так, ця річка забрала не одне життя, — вторила їй друга.

«Якщо я безслідно зникну, то якийсь час усі за мною сумуватимуть. А от якщо я залишуся жити, то, ставши посміховиськом, буду приречена безперервно страждати...» — думала Укіфуне, вирішивши, що ніщо не перешкоджатиме їй умерти, хоча, у глибині душі, жаліла себе. Вдаючи, що спить, вона прислухалася до переживань матері про неї й поступово впадала у відчай. А та, незадоволена худорбою і блідістю дочки, покликавши годувальницю, напучувала її: «Слідкуйте за тим, щоб біля дочки безперервно виголошувалися молитви. Крім того, треба піднести дари місцевим богам або вдатися до очисного обмивання». Адже вона не знала, що її нещасна дочка і сама увесь час думає про обмивання у священній річці біля храму. «У вас мало служниць, — клопоталася пані Хітаці. — Треба вибрати найдостойніших, а новеньких поки що залишити тут. Від прислуги багато що залежить, бо відтепер дочці доведеться мати справу з благородною особою{306}, і, хоча сама вона лагідна і миролюбна, все може трапитися, особливо якщо в домі панує дух суперництва. І не забувайте про обережність...Ну що ж, мені пора, — додала вона. — Бо ж я маю подбати і про молодшу дочку».

«О, не кидайте мене! — впала у розпач Укіфуне від самої думки, що ніколи більше не побачиться з матір’ю. — Мені так погано залишатися самій. Дозвольте мені хоча б якийсь час пожити з вами».

«О, якби я могла! — плачучи, заперечила пані Хітаці. — Удома тепер так гамірно і так тісно, що ваші служниці не зможуть зробити жодного стібка, а часу залишилося зовсім мало. Повірте, я буду поряд, навіть якщо доля закине вас раптом у повіт Такео{307}. О, як шкода, що я не високого роду!..»

Того дня прийшов ще один лист від Каору, якому, напевне, повідомили, що дівчина нездорова.

«На жаль, я не можу провідати Вас особисто через численні нездоланні перешкоди. Що ближчий день нашої зустрічі, то важчий тягар розлуки...» — писав він.

Вельми довгий лист надіслав і принц Ніоу, який досі так і не отримав відповіді. «Невже ви все ще вагаєтеся? Страшно й подумати, та чи не хилитеся ви туди, куди вітер повіє?..» — велемовно розпитував він.

Обидва гінці, що вже зустрічались тут одного разу у пору дощів, і цього разу прийшли майже одночасно. Посланець Каору, помітивши чоловіка, якого іноді зустрічав у будинку Дайнайкі, запитав: «Чого це ви так учащаєте сюди?» — а той відповів, що прийшов до однієї жінки, з якою листується.

«І власноруч передаєте їй любовного листа? Трохи дивно. Чому ви не хочете сказати правди?» — допитувався посланець Каору.

«Якщо казати правду, то я передаю лист від пана Токікати одній з тутешніх жінок», — зізнався другий гонець.

Хоча все це викликало підозру у посланця Каору, та оскільки з’ясовувати правду зараз було недоречно, то гінці розійшлися.

Однак, як кмітлива людина, він підкликав хлопчика зі своїх супутників і сказав: «Простеж за цим чоловіком, але так, щоб тебе самого не помітили. Подивися, чи справді він зайде у будинок пана Токікати».

Повернувшись назад, хлопчик доповів: «Зайшов у дім на Другій лінії і передав листа панові Дайнайкі».

А от гонець принца, чоловік низького звання, необізнаний із суттю справи, схоже, і не подумав, що за ним стежили.

Посланець Каору прибув у будинок на Третій лінії саме тоді, коли його господар збирався їхати на Шосту лінію, де в ті дні перебувала Імператриця-дружина. Його супровід складався сьогодні лише з передового ескорту. Передаючи листа Каору, посланець сказав, ніби виправдовуючись: «Бачте, сталося щось дивне, і щоб все з’ясувати, я трохи запізнився...».

Почувши це, Каору по дорозі до карети спитав: «А що сталося?» — але посланець лише мовчки вклонився. Зрозумівши, що той не хоче говорити при сторонніх людях, Каору поїхав, ні про що більше не розпитуючи.

Імператриця-дружина знову трохи нездужала, і в будинку на Шостій лінії зібралися всі її сини. У покоях юрмилися чиновники високих рангів, але, на щастя, незважаючи на хвилювання, її недуга не була небезпечною.

Дайнайкі затримали справи, і він приїхав досить пізно. Серед паперів, які він приніс принцові Ніоу, був і лист від Укіфуне. Каору помітив, як принц підкликав Дайнайкі, пройшовши до дверей їдальні. В його душу закралася підозра, і він вирішив простежити, що буде далі. Каору бачив, як принц поспішно розгорнув листа, написаного на тонкому червоному папері, і почав його читати. Видно, у цьому листі містилося щось настільки важливе, що, захопившись його читанням, принц наче забув про все на світі. А коли з’явився Лівий міністр, то Каору, вийшовши з-за перегородки, тихенько покашляв, таким чином попереджуючи принца. Коли міністр наблизився до них, принц встиг заховати листа і, приховуючи збентеження, став поспішно зав’язувати шнурки на комірі, а Каору схилився у низькому поклоні.

«Я також збираюся йти. Хоча злий дух довго не давав про себе знати, все одно якось боязко... Мабуть, треба викликати на допомогу настоятеля з гірського храму», — зауважив він і негайно пішов.

Коли стемніло, будинок на Шостій лінії спорожнів. Лівий міністр у супроводі принца й численних синів перейшов у свої покої. Каору поїхав трохи пізніше. Він дуже хотів дізнатися, що мав на увазі посланець, який приїхав з Удзі, й, дочекавшись, коли його супутники вийшли, щоб запалити вогні у саду, покликав його до себе й запитав: «Про що це ви тоді говорили?»

«Річ у тому, — відповів той, — що сьогодні вранці, приїхавши в Удзі, я помітив, як знайомий чоловік з дому Токікати, підійшовши до західних дверей, передав одній жінці листа, написаного на тонкому пурпуровому папері й прив’язаного до гілки вишні. Я намагався з’ясувати у нього, в чому справа, але його пояснення були такими плутаними, що здалися брехнею. Все це було настільки дивним, що я послав за ним слугу, і той з’ясував, що цей чоловік відніс відповідь у будинок на Другій лінії і передав його панові Дайнайкі з церемоніального відомства».

Здивований цим, Каору запитав: «А яким чином було передано відповідь гінцеві?»

«Цього я не бачив. Мабуть, її передали з іншого боку. Слуга сказав, що лист, написаний на червоному папері, був дуже гарний».

«Напевне, це той самий лист, — подумав Каору, — якого читав принц коло їдальні». Звичайно, він подумки похвалив кмітливого посланця, який здогадався пустити хлопчика вслід за гінцем, але, оскільки поруч були люди, більше ні про що його не питав.

«Від принца нічого не приховаєш, — думав Каору, приголомшений таким відкриттям, повертаючись додому. — Звідки він дізнався, де вона{308}? І як зумів до неї проникнути? Який дурний я був, коли вважав, що у такій глушині мені не загрожує небезпека! Ну от чому б принцові не шукати любовних пригод з особами, які ніяк зі мною не пов’язані? Адже він не мав ближчого за мене друга. Крім того, я сам показав йому дорогу в Удзі. Хіба можна було сподіватися, що він скористається цим мені на шкоду?.. Я от також небайдужий до його дружини, але досить розсудливий, щоб приховувати своє ставлення до неї упродовж років, хоча мене з нею пов’язують давні обставини, а не випадкова пристрасть. О так, тепер я нарешті збагнув, як нерозумно було відмовлятися від неї лише для того, щоб не обтяжувати себе докорами сумління. Цікаво, як принцові вдається посилати листи у гірську оселю тепер, коли він сам занедужав і до нього вчащають схвильовані його здоров’ям відвідувачі? Невже він бачився з нею? Адже до Удзі так далеко. Кажуть, що принц час від часу кудись зникає. Та й чи не в цьому причина його таємничої недуги? Бо давно відомо, що у нього завжди псується настрій, якщо не вдається зустрітися зі черговою коханою».

Тепер Каору зрозумів, чому Укіфуне була такою сумною під час їхньої останньої зустрічі. «Яке незбагненне людське серце! — думав він. — Вона завжди здавалася такою милою, такою лагідною. Чи можна було передбачити в ній таку ж непостійність, як у принца? Тож чи не краще залишити її принцові і відступити з їхньої дороги?»

Якби Каору мав намір зробити дівчину своєю головною дружиною, то і не мав би іншого виходу, а так, хоч розуміючи, як це негарно виглядає, він вирішив нічого не змінювати в їхніх стосунках, бо все ще любив її і не хотів втрачати. «Якщо я, розгнівавшись на дівчину, відвернуся від неї, — думав Каору, — то принц неодмінно забере її до себе, але чи зможе він забезпечити їй надійне майбутнє? Адже відомо, що кількох жінок, якими він захоплювався, він позбувся, віддавши на службу до старшої сестри, Першої принцеси...» Словом, Каору не міг розлучитися з Укіфуне і раз у раз писав у Удзі, розпитуючи про її здоров’я.

Одного разу, коли поруч нікого не було, знову покликавши того свого посланця, він спитав: «А що, пан Дайнайкі все ще відвідує дочку Наканобу{309}?»

«Начебто, так», — відповів той.

«Він, напевне, часто посилає в Удзі того, кого ви зустріли днями? Там живе одна самотня жінка, і Дайнайкі, мабуть, зацікавився нею, — сказав Каору, зітхнувши. — Їдьте в Удзі, але так, щоб вас ніхто не помітив і ми не пошилися б у дурні».

Посланець згадав, що Дайнайкі часто розпитував його про Каору і особливо цікавився станом справ в Удзі. Звичайно, у нього виникли деякі здогади, але, як досвідчена людина, він промовчав. А Каору, вирішивши, що не варто відкривати своєї таємниці слугам, більше ні про що не запитував.

Останніми днями листи від Каору приходили так часто, що дівчина ні на мить не могла відволіктися від похмурих думок.

«Досі я не знав,

Що хвилі давно накрили

Сосну на вершині гори Суе-но мацу{310}.

Все ще вірив я, що вона і тепер

На мене чекає.

Не давайте приводу для поганих чуток...» — написав одного разу Каору. «Дивно!» — подумала Укіфуне, відчувши, як защеміло серце. Але, не наважуючись визнати, що зрозуміла натяк, який міг означати також і щось інше, вона повернула листа назад, приписавши: «Мабуть, цей лист потрапив до мене помилково. Так чи інакше, я почуваюся дуже погано, щоб відповідати на нього».

«Краще й відповісти було неможливо. Я і не підозрював, що вона така розумниця...» — посміхнувся Каору, прочитавши ці слова, бо не міг на неї сердитися.

Виходить, що Каору про все знав. Хоча прямого докору лист не містив, але не зрозуміти, на що він натякає, було неможливо. Укіфуне сиділа, змучена поганими передчуттями, що опиниться у жалюгідному становищі, коли увійшла Укон.

«Чому ви відіслали лист пана Каору назад? — запитала вона. — Хіба ви не знаєте, що цим ви можете накликати на себе біду?»

«Лист здався мені безглуздим, — відповіла Укіфуне, — і я подумала, що він призначався не мені».

А треба сказати, що Укон, запідозривши щось недобре, по дорозі розгорнула листа Каору і прочитала його, хоча й розуміла, що поводиться погано.

«Як усе це прикро! — промовила вона, не зізнавшись, що зміст листа їй добре відомий. — Тепер можна сподіватися біди. Мабуть, пан Каору про все здогадується...»

Зашарівшись, Укіфуне мовчала. Вона й гадки не мала, що Укон прочитала листа. «Напевне, хтось з оточення пана Каору розповів їй про нього», — вирішила вона, але розпитувати Укон подробиці не стала. «Що про мене подумають служниці? — мучилася дівчина. — Адже все відбулося усупереч моїм бажанням. Яка злощасна у мене доля!» Вона лежала, занурившись у тяжкі думи, а Укон тим часом розмовляла з Дзідзю.

«Моя старша сестра з провінції Хітаці також мала відразу двох залицяльників, — розповідала вона. — Таке трапляється з людьми з найрізноманітніших станів! Обидва любили її, і сестра розгубилася, не знаючи, кому віддати перевагу. Однак урешті-решт її більше привабив той, з ким вона зазнайомилася пізніше. І її перший коханець, охоплений ревнощами, убив свого суперника, але із сестрою не одружився. Таким чином, місцева влада втратила одного з кращих своїх захисників. Убивцю вислали з Хітаці, бо навіть такого доброго, як він, воїна не можна було тримати на службі через вчинений злочин. Сестрі ж моїй намісник відмовив у житлі, розсудивши, що саме вона у всьому і винна. От вона живе тепер десь у східних провінціях і, судячи з чуток, дуже бідує. А мати, яка і тепер її любить, постійно плаче, збільшуючи тягар своїх гріхів. Хоча, може, недоречно тепер заводити про це розмову, але я вважаю, що ніхто, незалежно від свого звання, не повинен втрачати голови через кохання. Звичайно, такі випадки рідкість, але так чи інакше добром вони ніколи не закінчуються. Адже для того, хто займає високе становище у світі, ганьба гірша від смерті. О, краще б наша пані зупинила нарешті свій вибір на комусь одному. Якщо принц любить її сильніше, ніж Каору, і справді збирається перевезти її до столиці, то їй не варто так мучитися сумнівами та худнути до невпізнання, а краще довіритися йому. З іншого боку, коли пані Хітаці не має спокою від турбот про неї, а годувальниця з ніг збилася, готуючись до переїзду разом з Каору, то було б дуже прикро, якби принц посмів забрати її собі, як обіцяв раніше».

«Навіщо ви лякаєте її такими страшними історіями? — заперечила Дзідзю. — Усе, що має статися, станеться. Серце їй підкаже, кого вибрати і до кого прихилитися. Оскільки принц палко її любить, то мені здається, що вона зовсім не радіє з того, що пан Каору так поспішає відвезти її звідси. По-моєму, нам треба на якийсь час заховати її де-небудь, а потім віддати тому, з ким її пов’язує глибше почуття». А хіба могла Дзідзю відповісти інакше, якщо від самого початку захопилася принцом?

«Ну, мені все одно, кого вона вибере, — зітхнула Укон. — Я тільки постійно молилася і в Хацусе, і в Ісіямі, щоб усе нарешті так чи інакше владналося. Але біда у тому, що в Удзі повно людей з маєтків пана Каору, справжніх відчайдухів з провінції Ямасіро та Ямато, пов’язаних з чоловіком на прізвисько Удонері-но тайфу, який за наказом пана Каору тут порядкує через свого зятя — якогось Укон-но тайфу. Люди високого звання, завдяки своїй розсудливості, не схильні до грубощів, а от від неосвічених селюків, які почергово охороняють будинок, намагаючись перевершити один одного заповзятливістю, можна сподіватися чого завгодно. Я здригаюся від жаху, згадуючи про ту нічну прогулянку, коли принц, понад усе на світі боячись розголосу, приїхав майже без супроводу, у простому вбранні. Навіть не уявляю собі, що б тоді могло статися, якби такі люди помітили його».

«Отже, вони вважають, що мені більше до душі принц?» — збентежилася Укіфуне. Вона й гадки не мала когось з двох обирати. Останнім часом вона жила неначе уві сні, не розуміючи, чим розбудила у принца таку пристрасть до себе. Водночас вона відчувала, що не може зрадити Каору, який протягом років був для неї надійною опорою. «Що ж робити? — думала вона розпачливо. — А що, як раптом і справді трапиться якесь нещастя?»

«О, як я хочу вмерти! — простогнала вона, впавши долілиць на постелю. — Хіба можна так жити? Мабуть, навіть серед найбідніших людей немає безталанніших за мене».

«Не впадайте у відчай! — заспокоювала її Укон. — Гадаю, вам треба зберігати спокій. Адже досі навіть у, здавалося б, скрутному становищі ви брали себе в руки, а тому я здивована тим, що сталося з вами після тієї нічної пригоди...»

Якщо Дзідзю та Укон, обізнані з душевними муками Укіфуне, не могли заспокоїтися, то годувальниця, сповнена надії на майбутній переїзд, цілими днями шила і фарбувала тканини. Підвівши якось до господині миловидну дівчинку, щойно прийняту на службу, вона дорікнула: «Подивіться, яка вона гарненька! А ви чому лежите цілими днями з таким похмурим виглядом? Невже злий дух вселився у вас, щоб нашкодити?»

Минали дні, а відповіді від Каору все не було. Одного разу до них навідався той самий Удонері, якого так боялася Укон. Він виявився товстим старим дядьком з хрипким голосом, грубий, неотесаний, але чванливий.

«Мені треба поговорити з ким-небудь із жінок», — заявив він, і до нього вийшла Укон.

«Вранці за вимогою пана{311} я їздив до столиці й щойно повернувся, — сказав Удонері. — Пан дав мені кілька доручень, а наприкінці зазначив, що не прислав сюди додаткової охорони, бо вважав, що ми з ранку до вечора наглядаємо за будинком. Однак, мовляв, він дізнався, що останнім часом до жінок стали приходити сторонні чоловіки, а це річ неприпустима. І тому дорікнув мені, що, видно, усе це відбувається за згодою сторожів, бо інакше важко таке собі уявити... Зі свого боку, я відповів, що нічого про це не знаю, бо через хворобу на деякий час відсторонився від своїх обов’язків і не знав, що робиться навколо будинку. Я запевнив його, що завжди посилав сюди найвірніших людей і стежив за тим, щоб вони виконували свою службу справно, але не можу зрозуміти, чому мені не доповіли про таку надзвичайну обставину. Уважно вислухавши мене, пан попередив: «Надалі будьте пильнішими, бо якщо ще раз щось таке трапиться, покарання вам не минути!». Ось тепер я і думаю, що, власне, він мав на увазі? Може, ви щось знаєте?»

Укон злякалася цих слів більше, ніж крику сови. Навіть не відповівши йому, вона пішла до Укіфуне і сказала: «Я так і знала! Сталося те, що мало статися. Пан Каору про все ді­знався. Тому й писати перестав».

А годувальниця, як слід не дочувши, зраділа: «От добре, що пан Каору насварив охорону! Розбійників у цій місцевості страх як багато, а сторожа далеко не завжди така старанна, як була колись. Раз у раз присилають на заміну новий простолюд, який навіть нічних обходів не здатний провести...»

«До біди зараз справді недалеко», — подумала Укіфуне саме тоді, коли від принца прийшов лист, в якому він писав про своє палке бажання нарешті зустрітися з нею у столиці, чим завдавав їй ще більше страждань.

«Якщо я віддам перевагу одному, то зроблю нещасним іншого, — думала вона. — Чи не краще просто самій піти зі світу? Адже і в старовину бували випадки, коли жінка, неспроможна зробити вибору, топилася у річці. Життя не принесе мені нічого, крім смутку, а смерть звільнить від болісних сумнівів. Мати якийсь час хоч і сумуватиме за мною, але, заклопотана багатьма іншими дітьми, врешті-решт мене забуде. Їй буде набагато прикріше, якщо, залишившись жити, я зазнаю ганьби і стану загальним посміховиськом».

На вигляд лагідна і слухняна, Укіфуне була, однак, здатна на досить рішучі кроки, бо ж не отримала такого виховання, як дочки з придворних родин високого рангу.

Щоб не залишити після себе любовних листів, які могли б комусь зашкодити, вона взялася знищувати їх — одні спалювала у вогні світильника, інші кидала у річку. Жінки, які не знали всіх обставин, вважали, що, готуючись до переїзду, Укіфуне вирішила позбутися зайвих записів, які накопичилися у неї упродовж одноманітних місяців і днів. А от Дзідзю, помітивши, що саме вона спалює, занепокоїлася: «Навіщо ви це робите? Я розумію, що ви боїтеся, щоб листи із сердечними таємницями не попалися на очі стороннім людям, але хіба не краще просто їх сховати? Можна було б іноді діставати їх і перечитувати. Адже ці листи такі зворушливі і написані на такому прекрасному папері. Знищувати їх просто жорстоко».

«Навіщо? Бо я ненадовго затримаюся на цьому світі, і не хочу, щоб листи заподіяли шкоди тому, хто їх написав. Мені було б дуже соромно, якби люди казали, що я зберігала їх навмисне...» — відповіла Укіфуне.

Хоча безнадія в її душі тільки наростала, Укіфуне не могла зважитися на рішучий крок. Тим паче коли пригадала, як хтось казав, що людина, яка вкорочує собі життя і залишає батьків, учиняє тяжкий злочин.

Нарешті минув двадцятий день. Дізнавшись, що господар орендованого будинку, як і було домовлено, збирається переїжджати у провінцію, принц квапливо повідомив про це Укіфуне. «Я приїду забирати Вас сьогодні вночі, — писав він. — Підготуйтеся так, щоб слуги нічого не помітили. Я також постараюся уникнути розголосу. Довіряйте мені».

«О ні, я не зможу навіть кількома словами перекинутися з принцом, якщо він навіть проб’ється до мене через охорону. Мені доведеться відпровадити його назад. О, як же він тоді розсердиться!» — думала Укіфуне, пройнята смутком, уявляючи собі ображене обличчя принца. Намагаючись опанувати себе, вона притиснула листа до обличчя, але, не витримавши, розпачливо заридала.

«Ой, пані, прошу вас, заспокойтеся, — докірливо сказала Укон, — а то всі помітять. І так багато хто здогадується, що з вами щось негаразд. Відкиньте нарешті сумніви і дайте йому відповідь. Поки я з вами, то допоможу принцові вивезти вас, навіть якщо йому доведеться летіти по небу».

«І чого ви так мучите мене? — благала Укіфуне, на мить угамувавши сльози. — О, якби я була впевнена, що саме так маю зробити!.. Але ж я зовсім не впевнена... А принц поводиться так, немовби я тільки й чекаю, щоб він приїхав забрати мене. Страшно й подумати, яким буде його наступний крок». І вона відмовилася відповідати на його листа.

Не отримавши жодної відповіді, принц занепокоївся, тим паче що давно вже не мав з Удзі звісток. «Напевне, Каору вмовив її, переконавши у своїй надійності, — думав він, охоплений ревнощами. — Зрештою, немає нічого дивного у тому, що вона вибрала саме його. І все-таки вона любила мене. Я не мав надовго залишати її саму. Видно, за той час жінки обмовили мене на його користь...»

Принц впав у відчай, пройнятий тугою, яка, здавалося, охоплювала навіть безкрайні простори небес. Думка про втрату Укіфуне була такою реальною, що спонукала його негайно поїхати в Удзі.

Коли Токіката, їдучи попереду, наблизився до знайомої очеретяної огорожі, його окликнули, як не ставалося раніше, чиїсь грубі голоси: «Гей, хто там?» Повернувшись назад, Токіката вислав уперед слугу, якого добре знали у будинку, але і того охорона затримала і взялася допитувати. Збентежений такою несподіваною зустріччю, слуга пояснив, що привіз термінового листа зі столиці для Укон. І та жахнулась, відчувши можливу біду.

«На превеликий жаль, — передала вона принцові, — сьогодні пані ніяк не може зустрітися з вами».

«Але чому? Невже вона не хоче більше знати мене?» — подумав принц у відчаї і, підкликавши Токікату, велів йому: «Спробуйте проникнути до будинку, знайдіть Дзідзю і разом щось придумайте».

І, як спритна людина, Токіката таки зумів розшукати Дзідзю.

«Навряд чи я зможу допомогти вам, — сказала вона. — Останнім часом усім тут розпоряджаються охорона, яка виконує вказівки самого пана Каору. Пані вельми засмучена, що принцові доведеться повернутися без побачення з нею, але іншої ради немає. Ой, у мене просто серце крається, коли бачу, як вона страждає. Але сьогодні тут така численна охорона, тож буде непереливки, якщо вас побачать. Передайте вашому панові, що ми все підготуємо до наміченого дня, але тепер ця нестерпна годувальниця ні вдень, ні вночі не спус­кає з нас очей».

«Але ж ви знаєте, яка важка і небезпечна ця гірська дорога, — заперечив Токіката. — Я просто не посмію сказати панові, що він пробирався сюди даремно. Ходімо до нього разом, самі розкажете йому всі подробиці».

«Ой ні, я не можу». І поки вони сперечалися, надворі зо­всім стемніло.

Принц, все ще сидячи верхи на коні, чекав неподалік від огорожі. Раз у раз звідкись вискакували собаки і заповнювали повітря несамовитим гавкотом. Нечислений супровід принца тремтів від страху, побоюючись того, що не зможе захистити свого пана від нападу якого-небудь негідника.

«Ну, ходіть швидше!» — майже силоміць тягнув Токіката за собою Дзідзю. Вона була дуже гарна з розпущеним довгим волоссям. Токіката хотів посадити її на коня, але вона відмовилася, і пішла пішки, притримуючи поділ довгого одягу. Він віддав жінці свої черевики, а сам скористався грубим взуттям слуги. Розмовляти прямо на дорозі було незручно, тому Токіката, вибравши затишну місцину під огорожею навколо хатини дроворуба, зарослої хмелем, розстелив там попону і допоміг принцу спішитися. «В якому жалюгідному стані я опинився! Невже, спіткнувшись на дорозі любові, я змарную своє життя?» — подумав він і заридав. А ще більше переживала за нього жаліслива Дзідзю. Принц мав такий нещасний вигляд, що над ним зглянувся б навіть заклятий ворог, якби з’явився перед ним в образі злого демона.

«Невже я не можу сказати їй хоча б одного слова? — насилу опанувавши себе, спитав принц. — Що ж сталося останнім часом? Може, служниці обмовили мене?»

Докладно розповівши про останні події, Дзідзю попросила: «Повідомте мені заздалегідь, якого дня ви заберете пані, але так, щоб ніхто інший не дізнався. Я бачу, як ви сильно любите її, і життя не пошкодую, щоб допомогти вам».

Побоюючись людських очей, принц більше не міг залишатися в Удзі, хоча дуже хотів поскаржитися Укіфуне. Була вже пізня ніч. Собаки гавкали все завзятіше, і марно намагалися слуги принца відігнати їх. Раптом задзвеніла тятива лука і пролунав грубий голос охорони: «Бережись вогню!..» Треба було поспішати додому. Неможливо виразити словами сум’яття, яке заволоділо душею принца.

«Куди мені податися Щоб зникнути зі світу Тепер, коли вертаюся дорогою, Хмарами білими оповитою, Засліплений сльозами?..

Вам також треба поспішати...» — зітхаючи, сказав він Дзідзю.

Ніщо не могло зрівнятися з його красою та з пахощами промоклого від нічної роси вбрання. Обливаючись сльозами, Дзідзю повернулася в будинок.

Коли, вже знаючи від Укон, що принца не підпустили до будинку, Укіфуне, лежачи у глибокому відчаї, вислухала розповідь Дзідзю, що було далі, то не сказала ні слова, але здавалося, що її узголів’я ось-ось попливе, підхоплене потоком сліз. «Що подумають про це служниці?» — бідкалася вона, але не могла стриматися. Наступного ранку Укіфуне довго не вставала, соромлячись своїх розпухлих, почервонілих очей. Нарешті, зав’язавши пояс, вона сіла і взяла в руки сутру. «Не вважай гріхом те, що я хочу піти зі світу раніше своєї матері», — молила вона Будду. Потім, діставши малюнки принца, вона почала розглядати їх, згадуючи, що він говорив колись, сидячи навпроти неї, і тоді перед її очима виникали його чарівне обличчя й рука, що тримала пензлик. «О, якщо б я могла обмінятися з ним хоч одним словом учора ввечері, — думала вона. — Може, тепер мені було б легше...» Водночас вона почувалася винуватою і перед Каору, який постійно обіцяв їй пристойне становище у світі.

«Напевне, знайдуться люди, які осудять мою поведінку, — уявила вона собі, — але хіба краще, якщо я стану загальним посміховиськом?

Навіть якщо я зникну І з цього світу піду, Не стерпівши своєї муки, То й тоді від злого поголосу Сховатися не зможу».

Вона сумувала за матір’ю і навіть за ненависними зведеними братами і сестрами, про яких зазвичай і не згадувала. Думала вона і про Нака-но кімі з Другої лінії. З багатьма людьми вона хотіла побачитися ще хоч раз... Служниці цілими днями фарбували тканини і говорили тільки про майбутній переїзд, але Укіфуне не слухала їх. Вночі вона лежала без сну, обдумуючи, яким чином можна піти з дому непоміченою, і ледь не втрачала розум з відчаю. Коли світало, вона мимоволі переводила погляд у напрямку річки, а в душі виникало передчуття близького кінця — ще ближчого, ніж у тварини, яку ведуть до різниці.

Від принца прийшов лист, повний докорів, а вона не могла навіть написати відповіді, бо побоювалася, що хто-небудь це помітить.

«Якщо зі світу Я піду, своїх останків Навіть не лишивши, Де знайдете могилу, До якої докори звертатимете?» —

от і все, що вона відповіла. Вона хотіла, щоб і Каору дізнався про почуття, які зараз тривожили її душу, але не сміла йому написати, щоб вони потім, як близькі друзі, не порівнювали її останніх листів. Ні, хай краще ніхто не знає, що з нею сталося.

Одного дня прийшов лист і від матері. «Вчора вночі мені приснився такий тривожний сон, — писала вона, — що я навіть замовила молебні у кількох храмах. Я так злякалася, що до ранку вже не спала і тому несподівано для себе самої задрімала вдень і, дрімаючи, знову побачила зловісний сон, про що і поспішаю повідомити Вам. Будьте обережні! Живете Ви так самотньо, що найбільше я боюся ревнощів особи, яка Вас іноді відвідує. Недобре, що цей сон приснився мені саме тепер, коли Ви нездужаєте. Я дуже турбуюся. Хоча я бажаю приїхати до Вас, але не можу, бо стан Вашої сестри викликає побоювання через підозру, що нею оволодів злий дух, і намісник провінції Хітаці заборонив мені відлучатися з дому. Раджу Вам замовити читання сутр у сусідньому храмі».

Пані Хітаці прислала також листа для настоятеля храму і дари для монахів. «Як сумно! — подумала Укіфуне. — Навіщо все це, якщо мені недовго лишилося жити?»

Пославши гінця до храму, вона сіла писати відповідь. Багато чого хотіла розповісти матері, але, не посмівши, накреслила всього кілька рядків:

«Чи не краще нам Думати, що в майбутньому Нас чекають нові зустрічі, А не блукати у снах Цього похмурого світу?»

Укіфуне раптом почула, що в сусідньому храмі задзвонили, видно, розпочавши читання сутр.

«Храмовий дзвін З моїм стогоном злившись, До Вас долетить, Щоб дізналися Ви, Що жити я перестала у цьому світі», —

написала вона на аркуші паперу з переліком сутр, а оскільки гонець попередив, що сьогодні не зможе повернутися до столиці, прив’язала аркуш до гілки.

«Чогось моє серце щемить, — поскаржилася годувальниця. — Та й вашій матері приснився страшний сон. Скажіть охороні, щоб були особливо пильними».

«Ой, яка ж вона нестерпна!» — думала Укіфуне, не знаючи, як її позбутися.

«Недобре, що ви відмовляєтеся від їжі, — не відставала годувальниця. — Скуштуйте хоча б гарячого рису».

«Вона, звичайно, нестерпна, але ж вона така стара і негарна. Куди вона подінеться, коли мене не стане?» Від цих думок Укіфуне ставало ще сумніше. «Може, натякнути їй, що я скоро відійду з цього світу?» — подумала вона, але її серце так защеміло, що, не встигнувши вимовити жодного слова, вона гірко заплакала.

«Не треба так занепадати духом, бо, як кажуть, душа того, хто мучиться думками, покидає тіло. Боюся, що недарма вашій матері приснився страшний сон. Вам треба нарешті зупинити свій вибір на комусь одному, а у всьому іншому довіритися долі», — зітхнувши, сказала Укон, а Укіфуне лежала мовчки, прикривши обличчя рукавом...

Одноденки

Головні персонажі:

Укіфуне, дівчина з Удзі, 22 роки, побічна дочка Восьмого принца

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

Каору, Дайсьо, 27 років, син Третьої принцеси й Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Пані Цюдзьо, пані Хітаці, мати Укіфуне

Принцеса з Третьої лінії, мати Каору, дочка імператора Судзаку

Принц Сікібукьо, дядько Каору, молодший брат Ґендзі, син імператора Кіріцубо

Друга принцеса, дружина Каору

Нака-но кімі, середня дочка Восьмого принца, дружина принца Ніоу

Другий принц, старший брат принца Ніоу, син імператора Кіндзьо

Імператриця-дружина, Акасі, дочка Ґендзі

Перша принцеса, старша сестра принца Ніоу, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі

Мія-но кімі, дочка принца Сікібукьо, сина імператора Кіріцубо

Наступного дня в Удзі запанувало сум’яття. Служниці кинулися шукати зниклої Укіфуне, але все було марно. Оскільки у старовинних повістях часто розповідається про те, що відбувається вранці після викрадення героїні, то немає потреби цього разу вдаватися до подробиць. Із столиці від пані Хітаці, стривоженої тим, що вчорашній посланець досі не повернувся, прийшов новий гонець. «Я виїхав на світанку, як тільки проспівали перші півні», — повідомив він, а розгуб­лені служниці у відповідь на його запитання лише мовчали, бо не мали нічого, крім здогадів.

А от Укон та Дзідзю, краще обізнані з життям Укіфуне, згадуючи, якою сумною була вона останніми днями, запитували себе: «Невже вона кинулася у річку?»

Плачучи, вони розгорнули листа від пані Хітаці. «Я так переживаю за Вас, — писала вона, — але через безсоння сьогодні вночі не побачу Вас навіть уві сні. Душу охоплюють такі похмурі передчуття, що стає аж страшно. Хоча я знаю, що дуже скоро Ви переїдете у столицю, але поки що хотіла б перевезти Вас якнайшвидше до себе. На жаль, сьогодні, напевне, буде дощ...»

Розгорнувши листа, який Укіфуне написала матері напередодні ввечері, Укон заридала. Виходить, що збулися її найгірші передчуття. «Але чому пані не сказала мені жодного слова? — мучилася вона. — Адже ми змалечку дружили і нічого одна від одної не приховували. Як прикро, що, зібравшись в останню дорогу, вона ні на що навіть не натякнула?» Укон ридала невтішно, тупаючи ногами, немов скривджене дитя. Звичайно, і вона, і Дзідзю бачили, якою сумною була Укіфуне останнім часом, але не думали, що вона зважиться на такий відчайдушний вчинок. «Що з нею сталося?..» — гадали вони в розпачі. Не менш розгубленою почувалася і годувальниця, яка безпорадно лише повторювала: «Що робити? Що робити?..»

А тим часом і принц, отримавши від Укіфуне вельми незвичну відповідь, здивувався: «Що вона задумала? Хоча вона мене любить, але, може, налякана чутками про мою сердечну непостійність, раптом кудись заховалася?» Охоплений неспокоєм, він послав в Удзі гінця.

Добравшись до гірської оселі, гонець зустрів заплаканих служниць, які навіть не прийняли у нього листа. «Що сталося?» — запитав він першу-ліпшу з них.

«Наша пані несподівано померла сьогодні вночі, — відповіла вона, — і всі ми вкрай розгублені. Як на зло, нашого покровителя, пана Каору, зараз тут немає, і ми опинилися у глухому куті».

Оскільки гонець не знав усіх обставин, то, ні про що більше не розпитуючи, повернувся у столицю до принца. Вислухавши його, той подумав, що, мабуть, це йому сниться. «От дивина! Адже вона начебто й не хворіла, хоча останнім часом скаржилася на поганий настрій. А її вчорашній лист нічим особливим не дивував, ба навіть був змістовнішим, ніж звичайно... То що ж могло трапитися?» Покликавши Токікату, принц наказав йому: «Вирушайте в Удзі й з’ясовуйте, що сталося».

«Видно, пан Каору до чогось таки докопався, — відповів Токіката, — бо, як я дізнався, охорона отримала від нього суворе попередження за недбальство, і тепер навіть найостаннішого слугу не впускають у дім без попереднього допиту. Як тільки я з’явлюся в Удзі без жодного переконливого приводу, то йому про це негайно донесуть. Крім того, якщо Укіфуне справді померла, то у будинку, мабуть, повно людей, які звернуть на мене увагу».

«Мабуть, ви маєте рацію, але я не можу перебувати в такій непевності, — наполягав принц. — Я не сумніваюся, що ви зумієте побачитися з Дзідзю чи з іншою служницею, якій Укіфуне довіряє, і з’ясувати, що насправді сталося. Слуги ж бо завжди все плутають, і їм не можна вірити».

Принц мав такий засмучений вигляд, що Токіката не зміг йому відмовити і ввечері вирушив до Удзі. Як людина, не обтяжена високим званням, він виїхав без зволікання. Дощ майже припинився. Зважаючи на труднощі подорожі гірськими стежками, Токіката одягнувся скромно, немов простолюдин. Наблизившись до будинку, він побачив, що біля воріт юрмляться люди.

«Сьогодні ввечері справили останній обряд», — почув Токіката. Вражений цим, він спробував домогтися зустрічі з Укон, але вона не мала змоги прийняти його. «Те, що сталося, настільки жахливе, — передала вона через служницю, — що я не маю сили навіть підвестися з постелі. Я розумію, що ви не вперше сюди приїжджаєте, але, на жаль, не зможу з вами порозмовляти».

«Та хіба я можу повернутися до столиці, так нічого і не дізнавшись? Може, хтось інший зі мною поговорить?..» — наполягав Токіката, і врешті-решт його прийняла Дзідзю.

«Передайте принцові, що пані пішла зі світу за нез’ясованих обставин і нас це так приголомшило, ніби все це сталося у страшному сні. Коли я хоч трохи отямлюся, то неодмінно розповім вам про її останні дні, про те, які сумніви мучили її, і як вона страждала тої ночі, коли принц поїхав, так і не побачившись з нею. Відвідайте нас ще раз, коли закінчаться дні жалоби», — сказала вона і розплакалася навзрид.

Зрештою, плакала не лише вона, бо чути було, як у внутрішніх покоях голосила годувальниця: «Ой, пані, де ви, благаю вас, поверніться! Невже я навіть не побачу ваших останків? О, я не хочу більше жити! Я ні на мить не розлучалася з вами, і якби на те була моя воля, то ніколи б не відпустила вас від себе. Я тільки й жила заради того, щоб побачити вас щасливою. Про це я мріяла і вдень, і вночі, чим продовжувала собі власне життя. Навіщо ви покинули мене? Якби я тільки знала, де ви... Не вірю, що вами заволодів демон або дух. Кажуть, що Тайсяку{312} повертає життя тим, кого особливо сильно оплакують. Людино чи демоне, хто викрав мою пані, прошу тебе, поверни мені її! Або хоча б покажи її тлінні останки!»

Щось дивне почув Токіката в її словах, і, запідозривши недобре, знову звернувся до Дзідзю: «Все-таки скажіть мені правду, — наполягав він. — Може, хтось викрав і переховує її? Принц навмисне прислав мене сюди, щоб ви були зі мною відверті так само, як були б з ним. Того, що сталося, вже не виправиш, але чутка про деякі обставини, пов’язані із зникненням вашої пані, напевне, дійде до принца, і, якщо те, що він почує, навіть у найменших подробицях буде відрізнятися від того, що розповім йому я, він позбавить мене своєї довіри. Сподіваюся, ви розумієте, наскільки важливо для нього дізнатися правду саме від вас, якщо він доручив цю справу мені. Багато хто шалів від кохання до жінки і у нас, і в чужих землях, але такого, здається, ще не бувало».

«А й справді, — подумала Дзідзю, — навіщо мені приховувати від нього правду? Принц все одно коли-небудь дізнається». «Невже б ми так побивалися, якби думали, що її хтось викрав? — сказала вона. — Останнім часом пані здавалася сумнішою, ніж завжди, а крім того, пан Каору дорікав їй... Її мати і годувальниця — саме та, яка зараз так голосить — тільки й думали про те, як найскоріше перевезти її до пана Каору, який першим запізнався з нею. У той час пані, яка потай віддала серце принцові, мовчки страждала і врешті у нестямі обірвала зв’язок своїх душі і тіла зі світом. Ось чому годувальниця так несамовито горює і плаче».

Вона, як і раніше, лише натякала, і Токіката, так і не зрозумівши всієї правди, сказав: «Ну якщо так, то я ще раз приїду пізніше, коли все вляжеться. Бо розмовляти на ходу, навіть не присівши, незручно. А тим часом, може, і сам принц приїде сюди».

«О, для нас це була б велика честь! А якби люди про це дізналися, то позаздрили б її щасливій долі. От тільки сама вона завжди хотіла, щоб їхні стосунки залишилися таємницею. Думаю, що і принцові було б зручніше, якби світ і далі нічого не знав», — відповіла Дзідзю. Вважаючи, що не варто розголошувати незвичайні обставини зникнення Укіфуне, Дзідзю приховала від Токікати деякі подробиці і випровадила його якомога швидше, щоб він ненароком ні про що не здогадався.

Незабаром, у зливу, приїхала в Удзі і пані Хітаці. Вона не знаходила слів, щоб описати своє горе. «Страшно дивитися, як вмирає твоя дитина, — побивалася вона, — але така доля випадає багатьом батькам. Але чому ж мені не судилося навіть цього побачити?»

Не знаючи нічого про душевні муки дочки, які останнім часом були спричинені стосунками з принцом Ніоу, пані Хітаці й на думку б не спало, що та могла б кинутися у річку. «Може, її проковтнув якийсь демон? Або викрав перевертень? У старовинних повістях описано чимало таких найнеймовірніших випадків. А може, якась злісна годувальниця Другої принцеси, дружини Каору, дізнавшись, що той збирається перевезти мою дочку у столицю, пробралася сюди і виманила її з дому?» — гадала вона і, засумнівавшись у вірності прислуги, поцікавилася, чи все відомо про нових служниць.

«Але нікого з нових прислужниць зараз уже не залишилося, — відповіли їй. — Незвиклі жити у такій глушині, вони не змогли виконувати тут навіть найпростішої роботи, тож, похапцем зібравши свої речі, вони подалися назад у столицю, правда, пообіцявши скоро повернутися».

У будинку справді панувало безлюддя, бо половина і тих служниць, що працювали тут з давніх часів, теж поїхала. Решта ж, і передусім Дзідзю, згадували, як останніми днями плакала Укіфуне, як часто думала про смерть. Одного разу, розглядаючи листи, написані її рукою, Дзідзю знайшла аркуш паперу зі словами: «Навіть якщо зникну сама...». Її погляд мимоволі звернувся до річки, і, почувши гучний плескіт хвиль, вона здригнулася від жаху...

«Прикро, що, в той час, як вона сама втопилася, люди повсюди шукають її, щоб дізнатися, що ж насправді з нею трапилося, — сказала Дзідзю.

«Може, краще зізнатися у всьому пані Хітаці? — відповіла Укон. — Адже все сталося всупереч волі нашої пані, тож жодної її провини у цьому немає. Її матері нема чого соромитися. Може, і їй стане легше, якщо вона знатиме правду. Зазвичай у світі над останками померлої людини справляють відповідні обряди. А от якщо ми нічого такого не зробимо впродовж кількох днів, то не зможемо уникнути поганих чуток. Рано чи пізно люди про все дізнаються. Мабуть, усе-таки краще і справді відкритися матері й дотриматися пристойності».

Коли, дійшовши згоди, жінки пошепки розповідали про все пані Хітаці, то були настільки схвильовані, що ледве могли говорити, а нещасна мати, здавалося, з горя була готова сама кинутися у цю страшну ріку.

«Але все ж відрядіть когось відшукали її тіло, — сказала вона. — Тоді хоч зможемо справити похорон».

«А яка тепер з цього користь? — заперечили служниці. — Адже вода давно віднесла її бозна-куди, може, навіть у відкрите море. Навіщо давати зайвий привід для пліток?»

Поки мати, прибита сумною звісткою, роздумувала над почутим, жінки веліли підвести карету й, уклавши туди подушку-сидіння, начиння і нічний одяг покійної, покликали монахів, які мали залишатися в будинку протягом усього часу, встановленого для поминальних обрядів. Звісно, запрошеними були лише найближчі до гірської оселі монахи — син старої годувальниці, його дядько і найвідданіші з їхніх учнів. Надавши покладеним у карету речам подобу людського тіла, вони вирушили до місця поховання, залишивши вдома матір і годувальницю, які здригалися від ридань: «Ой, усе це не на добре...»

Несподівано з’явилися Тайфу та Удонері, яких всі так боялися. «Про похорон треба було повідомити панові Каору, — сказали вони. — Він сам призначив би день для цього і підготував би все, що потрібно у таких випадках».

«Це тепер неможливо, — відповіла Укон. — Похорон треба здійснити обов’язково сьогодні вночі. У нас є причини робити це без широкого розголосу».

Монахи, обізнані з усіма обставинами, провели карету по рівнині до підніжжя найближчої гори, і там, не підпускаючи до себе нікого, здійснили обряд спалення. Тонка цівка диму піднялася до неба, і все скінчилося. Як це не дивно, в провінції дотримуються звичаїв куди суворіше, ніж у столиці, тому багато місцевих жителів відкрито висловлювали своє невдоволення.

«Що за дивина! — бурчали одні. — Хіба можна відмовлятися від повного похоронного обряду?.. Навіть найбідніші сім’ї такого собі не дозволяють».

«Так заведено у столиці, — спокійно пояснювали інші, — коли у померлої є брати і сестри, обряд справляють скромно».

Слухаючи їх, Укон жахнулася, бо подумала, що на все це скаже Каору, якщо навіть ці селюки запідозрили щось недобре? Адже у цьому світі зберегти таємницю важко, і почувши про те, що від померлої не залишилося навіть тлінних останків, він, напевне, запідозрить принца. А принц? Спочатку він подумає, що Укіфуне забрав Каору, але врешті-решт дізнається, що це не так, адже вони з Каору кревно пов’язані. Та й Каору з часом перестане підозрювати принца і припустить, що її викрав хтось інший. Але хто? Якщо живою вона досягла такої високої уваги, то невже після смерті їй судився ганебний поголос?

Після таких роздумів, щоб приховати правду, Укон суворо наказала всім слугам, свідкам ранкового переполоху, спричиненого зникненням Укіфуне, нічого не розповідати випадковим людям.

«Коли-небудь, якщо я проживу досить довго, то розповім усім, що трапилося з пані, але тепер...» — казала Укон. «Боюся тільки, що до пана Каору дійдуть вельми неприємні чутки», — додавала Дзідзю. Охоплені докорами сумління, обидві служниці думали тільки про одне — як зберегти таємницю.

Тим часом Каору перебував в Ісіямі, замовляючи молебні за одужання своєї матері, принцеси з Третьої лінії. Думка про Укіфуне в Удзі ні на мить не покидала його, та оскільки ніхто не повідомив йому про нещастя, він не надіслав навіть гінців, тим самим занепокоївши служниць, які побоювалися поширення поганих чуток. Лише через деякий час один з управителів маєтку Каору приїхав в Ісіяму і розповів йому про те, що трапилося в Удзі. Вражений несподіваною звісткою, Каору наступного ранку послав туди гінця.

«Я мав би сам приїхати до Вас, — писав він, — але я не можу покинути гірський монастир перш, ніж закінчиться термін перебування, призначений мені у зв’язку з хворобою матері. Однак дозволю собі дорікнути Вам за зайву поспішність. Ви мали негайно повідомити мені про те, що сталося. Тепер уже пізно про це казати, але мене неприємно вразила звістка, що, справляючи похорон, Ви накликали на себе осуд місцевих жителів».

Коли йому відданий гонець Окура-но тайфу з’явився в Удзі, обидві служниці — Укон та Дзідю — з горя розплакалися і тому не могли нічого суттєвого гінцеві пояснити.

Тож не дивно, що Каору впав у розпач: «Навіщо я поселив її в Удзі, у цій жахливій місцевості? — карався він. — Мабуть, там і справді живуть страшні демони. А крім того, навіщо залишив її так довго на самоті там, де принц міг легко до неї проникнути? О так, я сам винен у всьому. З досвідченою людиною нічого такого б не приключилось».

Дорікаючи собі за необачність у ставленні до Укіфуне, Каору був у такому сум’ятті, що вже не міг молитися за одужання матері й повернувся до столиці. Не заходячи на половину дружини, Другої принцеси, він передав їй через служницю, що збирається провести кілька днів наодинці, бо, хоча нічого страшного і не трапилося, проте його дуже засмутила зловісна чутка про близьку йому людину. Усамітнившись у своїх покоях, Каору нарікав на жахливу мінливість цього світу, викликаючи у пам’яті чарівний образ покійної Укіфуне. «Яким скороминущим був наш зв’язок! Я мав приділяти їй більше уваги і не бути таким спокійним та самовпевненим. Невже мені судилося через це зазнати стільки жалю? Може, Будда розгнівався на мене за те, що, забувши про високу духовну мету, я віддався суєтним пристрастям? А, може, він позбавив мене своєї милості і випробовує, щоб допомогти у пошуку просвітлення?» — думав він, охоплений каяттям, і весь свій час присвячуючи молитвам.

А принц Ніоу, два чи три дні пролежавши без пам’яті, наче сам не свій, викликав у челяді тривогу: «Може, якийсь дух вселився у нього?» Однак коли поступово сльози висохли, принц відчув полегшення, хоча туга, як і раніше, роз’їдала його душу і милий образ покійної Укіфуне невідступно стояв перед очима. Він удавав хворого, не бажаючи показувати людям своє почервоніле і розпухле від сліз обличчя, але, попри це, було ясно, що якесь нещастя гнітить його і навіть ставить під загрозу його життя.

Почувши про хворобу принца, Каору зрозумів, що не помилився у своїх підозрах. «Значить, вони не обмежилися тільки листуванням. Та й чи міг принц не захопитися нею, як тільки її побачив ? І якби вона залишилася живою, то хто знає, скільки ще випробувань я зазнав би?» — подумав він і, як не дивно, завдяки цьому його закоханість в Укіфуне трохи охолола.

Хвороба принца так схвилювала багатьох, що перед будинком на Другій лінії постійно юрмилися люди, охочі ді­знатися про його здоров’я. Прийшов і Каору, щоб не здатися дивним і не викликати підозру у неуважності до принца через смуток за жінкою невисокого становища{313}. Оскільки зовсім недавно помер його дядько, принц Сікібукьо, то Каору одягнувся у світло-сіре жалобне вбрання, подумки вважаючи, що робить це в пам’ять про покійну Укіфуне. Останніми днями він трохи змарнів, і це надавало йому ще більшої чарівності.

Надвечір гості розійшлися, і у будинку на Другій лінії запанувала тиша. Принц був не настільки хворим, щоб залишатися у ліжку, й, відмовляючись приймати тих, з ким не був у близьких стосунках, старих друзів, як і раніше, допускав у свої покої. Прихід Каору дуже схвилював принца, бо він побоювався, що під час зустрічі, згадавши про Укіфуне, не стримає сліз. Однак, усе-таки зібравшись з духом, він заговорив: «Я не думаю, що мені загрожує небезпека, але всі вважають, що у таких випадках треба поводитися обережно. Прикро, що я завдаю стільки клопоту батькові й матері. Але який же непевний цей світ!»

І в цю мить з його очей ринули сльози, які він марно старався приховати рукавом. «Може, Каору нічого не зрозуміє, — заспокоював він себе. — Або вирішить, що я просто занадто слабкий і легкодухий». Між тим у Каору майнула думка: «На жаль, я не помилився. Він не може забути її, і саме у цьому криється причина його недуги. З чого все це почалося? Яким же я був дурнем! Адже він глузував з мене весь цей час!» Обурюючись, він забув про своє горе.

«Невже він такий бездушний? — думав принц, вдивляючись у спокійне обличчя Каору. — Коли буває сумно на душі, навіть крики птахів, які летять по небу, викликають сльози, то хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, як я страждаю? А він же мав завжди таке чуйне серце... Невже він так глибоко збагнув марноту людських пристрастей, що став холоднокровним?» Спокій Каору викликав у принца як заздрощі, так і захоплення водночас, нагадуючи про ніжну Укіфуне.

Коли ж розмова неспішно перейшла на світські теми, Каору, подумавши, що нема чого таїтися, і розповів: «Здавна почуваюся незатишно, якщо протягом хоч би й короткого часу не відкриваю вам того, що зберігається у душі. Але останнім часом, коли я отримав високе звання, а ви, як і завжди, дуже зайняті, ми рідко зустрічаємося для неквапливої розмови. Крім того, ви нечасто буваєте вдома, а заходити у ваші службові покої в Імператорському палаці без приводу я не смію. А річ ось у чому: нещодавно я випадково дізнався про одну особу, споріднену з Ооїґімі, дочкою Восьмого принца, що жила колись у добре знайомій вам гірській оселі, але передчасно покинула світ. Я хотів взяти цю особу під свою опіку, та оскільки у той час я одружився з Другою принцесою і мусив остерігатися людського осуду, то залишив її у тій глушині, де навіть відвідувати її часто не міг. Поступово у мене склалося враження, що вона й не потребує моєї підтримки, а оскільки я не мав наміру пов’язувати себе з нею тісніше, то цілком задовольнявся дружніми стосунками, тим паче що вона була вельми миловидна і мала привітну вдачу. І раптом, зовсім несподівано, вона померла. Хоча я розумію, що така доля чекає усіх на цьому світі, та все-таки не можу не сумувати. А втім, мабуть, ви вже чули про це».

У цю мить Каору вперше заплакав. Він щосили намагався стримати сльози, щоб принц не бачив його заплаканого обличчя, яке б свідчило про його малодушність, однак усупереч його бажанню вони котилися по щоках, і зупинити їх він не міг. Вигляд у Каору був такий розгублений, що принц мимоволі пожалів його, але, вдаючи, ніби нічого не помічає, сказав: «Все це й справді сумно. Здається, хтось казав мені вчора... Я навіть збирався висловити вам свої співчуття, але відмовився від цього наміру, почувши, що ви не хочете розголошувати цієї таємниці». Принц удавав спокійного, але горе так переповнювало його душу, що він ледве говорив.

«Якось я навіть думав познайомити вас з нею, — натякнув Каору, — хоча, може, ви і так знаєте її, бо, як близька родичка, вона бувала у будинку на Другій лінії. Однак ви хворієте, і я не хотів би докучати вам зайвою балачкою. Швидше одужуйте». І після цих слів Каору пішов.

«Видно, принц справді любив її, — думав він. — І хоча її життя було коротким, але доля піднесла її дуже високо. Адже полонити принца Ніоу, дорогого сина Імператора та Імператриці, який у світі не мав собі рівних красою, могла тільки улюблениця долі. Вона полонила чоловіка, який заради неї, дівчини з Удзі, був готовий знехтувати своїми обов’язками перед достойною дружиною високого роду. Ось і тепер люди так переживають за нього, замовляють молебні, справляють очисні обряди, хоча єдиною причиною його недуги є туга за покійною Укіфуне. А я чим кращий за нього? Чого, здавалося б, мені не вистачає у житті? Я досяг високих звань, сам Імператор віддав за мене свою улюблену дочку, але моїм серцем володіє тільки Укіфуне. Навіть тепер, коли її, уже покійну, згадаю, серце несамовито б’ється. Що ж у цьому розумного? Ну, я не мав би більше про це думати...» І як не намагався Каору опанувати себе, його серце не мало спокою, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю.

Розчарований тим, що служниці поспішно, без усіх належних обрядів, поховали Укіфуне, Каору подумав, що це не сподобається Нака-но кімі, і почувався винним перед нею. «І чому пані Хітаці не зупинила їх? — сердився він. — Невже вона погоджується з поширеною серед простих людей думкою, що похорон можна справляти без особливої урочистості, якщо у родині є ще інші діти?»

Багато чого у цій історії він не розумів, але дізнатися подробиці можна було тільки в Удзі, куди вирушити надовго він не міг з огляду на тривалий час жалоби, а їхати туди й назад, навіть не сідаючи, не хотів.

Настав новий місяць, і вечір напередодні того дня, коли Каору мав намір перевезти Укіфуне у столицю, був для нього особливо сумним. У саду перед його покоями розливались пахощі мандаринового цвіту, і його думки мимоволі повертали у минуле. Над головою двічі прокричала зозуля. «Над дахом пролітаючи новим...»{314} — прошепотів сам до себе Каору, а потім, згадавши, що принц Ніоу перебуває сьогодні у будинку на Другій лінії, попросив слугу зірвати мандаринову гілку і написав:

«Напевне, Ви з горя Плачете крадькома, Коли голос зозулі, Що на той світ полетіла{315}, Ваше серце проймає».

А в цю мить принц дивився на Нака-но кімі й думав про те, як вона схожа на Укіфуне. Подружжя сиділо у сумній задумі, не розуміючи, на що натякав Каору.

«У цьому саду, Де мандариновий запах Пам’ять про минуле повертає, Неодмінно мала б Зозуля співати...

О, як тяжко на душі!..» — відповів принц.

Нака-но кімі вже знала про те, що останнім часом сталося в Удзі. «Яким сумним і навдивовижу коротким виявилося життя обох моїх сестер, — думала вона. — І тільки я, що не брала всього так глибоко до серця, все ще живу... Але чи довго я ще житиму?..» А тим часом принц, вважаючи, що немає сенсу приховувати від дружини те, що, мабуть, вона давно вже знає, вирішив їй розповісти, щоправда у трохи зміненому вигляді, цю сумну історію.

«Мені було дуже прикро, що ви сховали від мене дівчину», — сказав він, сміючись і плачучи. Його особливо зворушувало те, що дружина, яка слухала його зізнання, була сестрою покійної Укіфуне. У будинку на Другій лінії принц почувався набагато вільніше, ніж у розкішному домі Лівого міністра Юґірі. Там у разі його найменшої недуги зчинялася буча, численні відвідувачі цілими днями приходили розпитати про його здоров’я, а міністр із синами невпинно докучав надмірними турботами.

Одні за одними минали дні, а принц Ніоу все ще жив ніби уві сні. Оскільки його мучило запитання, чому так раптово сталося це нещастя з Укіфуне, то одного разу, покликавши своїх перевірених слуг, він послав їх в Удзі привезти Укон. Пані Хітаці тим часом повернулася до столиці, бо, перебуваючи в Удзі, не могла заспокоїтися, а плескіт річкових хвиль справляв на неї таке гнітюче враження, що вона і сама вже хотіла кинутися у воду. Після її від’їзду у гірській оселі стало зовсім безлюдно, і служниці могли покладатися лише на монахів, які молилися за упокій Укіфуне. Тому, коли приїхали посланці від принца Ніоу, сувора сторожа, яка досі ревно охороняла будинок, вже і не пробувала їм перешкоджати. Згадавши, що через їхню надмірну пильність принц не міг навіть востаннє попрощатися зі своєю коханою, посланці насилу приховували роздратування. Хоча вони не схвалювали нерозсудливості принца, але, опинившись в Удзі, відразу згадали ту ніч, коли приїжджали сюди разом з ним і те, яким щасливим він був тоді, коли, притискаючи до грудей, ніс до човна свою чарівну кохану.

Побачивши Токікату, Укон заридала.

«Принц звелів привезти вас у столицю», — повідомив Токіката.

«Але я боюсь, що усім іншим служницям може здатися дивним, якщо я поїду саме зараз, — відповіла Укон, — а крім того, навіть якби я поїхала, то в теперішньому стані навряд чи зуміла б принцові щось доладно розповісти. Куди краще було б, якби я приїхала до нього, як скінчиться час жалоби. Сподіваюсь, що доживу до того часу, коли, знайшовши привід для поїздки у столицю, матиму можливість розповісти йому цю страшну історію, схожу на кошмарний сон, без того, щоб він посилав вас по мене». З її слів було ясно, що сьогодні вона нікуди їхати не збирається.

«Я не знаю всіх подробиць їхніх стосунків, — крізь сльози сказав Токіката, — і не маю права про них судити... Але твердо впевнений, що ніхто не любив вашої господині більше, ніж принц. Я не сумнівався у тому, що невдовзі і ви опинитеся у будинку, де я зміг би безперешкодно опікуватися вами, а тому не дуже поспішав виказувати вам свою прихильність. А після того, як сталося це нещастя, моє серце ще сильніше привернулося до вас».

«Принц навмисне послав для вас карету, — провадив він далі, — тож було б дуже прикро, якби я повернувся, нікого не привізши з собою. У такому разі, може, зі мною поїхав би хтось інший?»

«Може, й справді вам поїхати?» — спитала Укон, звертаючись до Дзідзю.

«А хіба я зможу розповісти принцові більше, ніж ви? — заперечила та. — Та й чи годиться мені їхати під час жалоби? Невже він не боїться осквернення?»

«Останнім часом принцові дошкуляє постійна недуга, яка вимагає від нього суворого постування, — відповів Токіката, — а тому він надійно захищений від будь-якої скверни. А взагалі-то йому варто було б на весь час жалоби зачинитися з кимось з Удзі, бо з вашою господинею його пов’язувала зовсім не скороминуща примха. Так чи інакше, оплакування короткий час ще триватимуть, а тому нехай одна з вас все-таки поїде зі мною до столиці». Врешті-решт з ним поїхала Дзідзю, яка дуже хотіла побачити принца, бо не була певна, що коли-небудь ще матиме таку виняткову нагоду.

Темне вбрання їй дуже личило. Після смерті Укіфуне пані Дзідзю, як найстарша у домі за званням, обходилася без мо, а тому навіть не вважала за потрібне його пофарбувати. Тепер, не маючи під рукою темно-сірого мо, вона наділа блідо-фіолетове.

«Якби Укіфуне була жива, то і її везли б потаємно цією ж дорогою... Хоча про це ніхто не здогадується, але й мене принц зачарував», — думала Дзідзю, гірко плачучи.

Принц був щиро зворушений, коли йому доповіли, що приїхала Дзідзю. Він нічого не сказав про це дружині, а перейшовши у головний будинок, звелів підвести карету до галереї. І от що розповіла йому Дзідзю: «Останнім часом пані ставала все сумнішою і задумливішою, ніж звичайно, а тієї ночі вона довго плакала і не хотіла ні з ким розмовляти. Вона й раніше не звикла ділитися своїми бідами і, мабуть, тому на прощання нічого не сказала. Навіть у найстрашнішому сні ми не могли уявити, що вона зважиться на такий відчайдушний крок...»

Від її докладної розповіді у принца защеміло серце. «Кожен може піти з цього світу через хворобу, — подумав він, але як же можна зважитися самій кинутися у річку? От якби ж то я був поряд і зумів зупинити її!» — нарікав він, але, на жаль, було вже пізно.

«Але ж і ми могли дещо запідозрити, коли вона рвала й палила листи...» — зітхнула Дзідзю.

Ось так вони розмовляли до самого світанку. Принц ді­знався і про відповідь матері, яку Укіфуне написала на переліку сутр.

Відчуваючи тепер і до цієї служниці, яка раніше нічим його не приваблювала, щиру приязнь, він запропонував: «Може б ви залишилися у нашому домі? Адже і дружина вам не чужа».

«О ні, боюся, що тут я тужитиму ще більше, — відповідала Дзідзю. — Інша річ коли скінчиться жалоба...»

«Приїжджайте...» — запрошував принц, бо навіть з нею йому було важко розлучитися.

На світанку перед від’їздом принц подарував Дзідзю скриньку з гребенями і коробку з одягом, які колись зібрав для Укіфуне. Він був приготував і чимало інших речей, але вибрав для Дзідзю лише те, що вона могла забрати сама. Такі щедрі подарунки могли здатися підозрілими для інших служниць, а тому Дзідзю розгубилася, але відмовитися від них не посміла.

Повернувшись в Удзі, Дзідзю нишком показала їх Укон, і вони в цей безрадісний час довго розглядали прекрасні, найтоншої сучасної роботи речі і гірко плакали. Одяг вражав такою пишнотою, що вони не знали, куди його сховати тепер, коли триває жалоба.

Тим часом Каору, вкрай змучений непевністю, вирушив в Удзі. По дорозі туди знайома місцевість пробуджувала у ньому спогади про минуле. «Цікаво, що ж привело мене тоді в оселю покійного Восьмого принца? — згадував він себе. — Я стільки уваги приділяв його дочкам, а тепер переживаю через несподівану втрату Укіфуне! Здавалося, що сам Будда привів мене до цього поважного святого відлюдника, і в мене з’явився намір думати лише про прийдешність, але, видно, моя душа виявилася недостатньо чистою, і я звернув з праведної дороги... А може, Будда навмисне піддав мене таким тяжким випробуванням?..»

Приїхавши в Удзі, Каору покликав Укон. «Я досі не знаю подробиць, — сказав він їй. — Все це сталося настільки несподівано, що я не можу з цим змиритися... Я мав намір відвідати вас після того, як закінчиться жалоба, тим паче що чекати залишалося небагато, але не міг більше терпіти й ось я тут. Скажіть мені нарешті, що стало причиною раптової загибелі вашої пані?»

«Мабуть, не варто приховувати від нього правду, адже не тільки монахиня Бен про все здогадується. Зрештою хто-небудь з них розповість йому про те, що тут сталося, та ще й витлумачить по-своєму. Я до цього часу досить спритно вводила усіх в оману, і таємниця про стосунки пані з принцом так і залишилася нерозкритою. О так, за цей час я добре навчилася брехати, але чи вдасться мені переконати пана Каору? І хоча я заздалегідь вже придумала, що йому сказати, але, опинившись перед його суворим поглядом, я, звісно ж, втрачу дар мови і забуду підготовані вигадки...» — подумала Укон і зрештою розповіла йому все, що знала.

Почуте здалося Каору настільки несподіваним, що він довго не міг вимовити ані слова. «Та це ж щось неймовірне! Як ця тиха й мовчазна жінка могла зважитися на такий відчайдушний крок? Може, Укон обманює мене? — думав він. — Але ж і горе принца здавалося щирим... Та й чи служниці так ридали б, зібравшись навколо мене, якби все це було лише хитрощами?»

«Може, зник ще хто-небудь? Не приховуйте від мене нічого, прошу вас. Невже вона зважилася покинути цей світ лише тому, що я був недостатньо уважний до неї? Напевне, щось вразило її і штовхнуло на цей вчинок. О ні, я просто не можу повірити...» — допитувався Каору.

Укон жаліла Каору і почувалася незручно, зрозумівши, що він сумнівається у смерті Укіфуне. «Я думаю, що ви знаєте, в яких несприятливих умовах проходило її дитинство, — відповіла вона. — А коли ви привезли її в цю самотню оселю, вона поступово зовсім занепала духом. І тільки ваші рідкісні відвідування підтримували її і змушували забути про минулі прикрощі. О, як вона мріяла про той час, коли зможе частіше бачитися з вами! Щоправда, вона ніколи не казала цього вголос, але я знала... Як раділи ми, що її надії скоро збудуться, як старанно готувалися до переїзду! Я вже не кажу про її матір, яка була просто щаслива. І раптом від вас прийшов той дивний лист. Потім і охорона заявила, що ви наказали їм бути пильнішими, бо до вас нібито дійшла чутка про негідну поведінку служниць. Ці неотесані селюки поводилися зухвало, навіть без жодного приводу... Ми не знали, що й думати. А крім того, ви зовсім перестали писати. Тож пані, яка змалку не сподівалася від життя нічого, крім смутку, була у розпачі. Вона жаліла матір, добре розуміючи, яким страшним ударом буде для тої звістка про її розрив із вами, адже, витративши на виховання дочки стільки сил, нещасна мати жила лише надією на майбутнє... О, я впевнена, що пані страждала саме через це. Важко собі уявити, що була інша причина. Крім того, якби її викрали демони, то, напевне, залишилися б хоч якісь сліди...»

Укон ридала так відчайдушно, що підозри Каору розвіялися, і він також заплакав. «Але ж ви знаєте, що я живу у всіх на виду і не можу вільно розпоряджатися собою... — сказав він. — Я був упевнений, що з часом все залагодиться і що, перевізши вашу пані до столиці, я зумію знайти їй гідне місце у світі. Ви кажете, що її образила моя холодність, а мені здається, що вона просто віддавала перевагу іншому. Може, зараз не варто про це говорити, і все ж... До того ж я не хотів би, щоб хто-небудь нас підслухав... Я маю на увазі принца Ніоу. Я хотів би знати, коли він почав зустрічатися з нею? Принц має дивовижну здатність зачаровувати жіночі серця, і, може, ваша пані вирішила піти зі світу саме тому, що він занадто рідко відвідував її? Розкажіть мені все, нічого не приховуючи».

«Виходить, що він справді все знає», — подумала Укон, щиро жаліючи покійну Укіфуне.

«Боюся, що вас ввели в оману, — відповіла вона. — Повірте, я ні на мить не відлучалася від пані...» Потім, трохи помовчавши, вона провадила далі: «Ви, мабуть, чули про те, що одного разу пані провела кілька днів у будинку на Другій лінії. Не можу сказати точно, як саме це сталося, але принц прокрався в її покої. Обурені цим несподіваним вторгненням, ми насилу змусили його піти, але пані була настільки налякана, що поспішила переїхати у той будинок, де ви потім її знайшли. Ми сподівалися, що принц не зможе відшукати її, але якимось чином він вивідав, де вона перебуває, і, починаючи з другої місяця, коли ми вже жили в Удзі, почав писати до неї. Запевняю вас, вона й дивитися не хотіла на його листи, хоча їх було чимало. Зізнаюся, іноді я сама просила її відповісти, вважаючи, що непристойно нехтувати увагою настільки поважної особи. Здається, вона послухалася і відповіла раз чи два. От і все. Більше я нічого не знаю».

Укон не могла нічого іншого сказати, тож і далі випитувати її було нерозумно. «Швидше за все Укіфуне, опинившись у полоні чарів принца і водночас зберігши щиру прихильність до мене, не змогла вибрати когось одного і впала в такий відчай, що зважилася вкоротити собі життя, тим паче що й річка була поруч... Може, якби я поселив її не в такому дикому місці, вона не потрапила б у безвихідь, а зуміла б примиритися зі своїми нещастями. Видно, якась жорстока доля прив’язала її до води», — думав Каору з ненавистю до річки. Скільки разів, гнаний незборимим почуттям, він пускався у небезпечну подорож гірською дорогою! А тепер, на жаль, в його серці залишилася сама гіркота, і навіть назву цього селища він зненавидів. «Напевне, не треба було називати її подобою Нака-но кімі, бо вже це віщувало біду. Виходить, що саме я винен в її жахливій смерті. А я ще засуджував нещасну матір за неувагу до похоронного обряду! Вона ж бо так побивалася! Дочка для неї була дуже дорогою, але, нічого не здогадуючись про її з принцом таємницю, вона, напевне, у всьому звинувачувала мене», — думав він, співчуваючи матері.

Хоча у будинку можна було не боятися скверни, але, не бажаючи викликати підозри серед свого оточення, Каору не зайшов у покої. Однак сидіти на підставці для голобель біля бокових дверей він також не хотів, а тому врешті-решт вмостився на м’якій підстилці з моху під розлогим деревом. «Чи матиму я сили ще колись знову приїхати сюди?» — думав він, розглядаючись навколо себе:

«Якщо і я  Покину назавжди Оселю цю сумну, То хто про плющ згадає На дереві старому?»

Покликавши Адзарі, який недавно отримав сан «ріссі», Каору доручив йому справити поминальний молебень і розпорядився збільшити кількість монахів-молільників у будинку. Розуміючи, що покійна Укіфуне вчинила тяжкий злочин, Каору вважав за потрібне хоча б трохи полегшити її долю. Продумавши все до дрібниць, він сам подбав про священні тексти і зображення будд, якими належало відзначати кожен сьомий день. Коли стемніло, він вирушив у зворотну дорогу, сумно зітхаючи. Якби вона була жива, то хіба він поїхав би так рано?

Перед від’їздом Каору попросив повідомити про себе монахині Бен, але вона відмовилася вийти. «Я б не хотіла показуватися вам у непривабливому вигляді, бо ледве животію», — сказала вона, і Каору не наполягав.

Усю зворотну дорогу він каявся, що відразу не відвіз Укіфуне до столиці, і поки чув плескіт хвиль у річці, його серце не могло заспокоїтися. «Який сумний кінець! — думав він. — На жаль, навіть її тлінних останків я не побачив. Серед яких черепашок на дні річки тепер вона загубилася?»

А тим часом пані Хітаці, не сміючи повернутися додому, бо її молодша дочка ось-ось мала розродитися і у будинку боялися скверни, оселилася в тій самій бідній оселі на Третій лінії, віддаючись жалобі за Укіфуне. «О, хоч би з молодшою нічого не сталося...» — турбувалася вона, але, на щастя, пологи пройшли щасливо. Однак пані Хітаці не поспішала повертатися. Забувши про інших дітей, вона цілими днями оплакувала покійну Укіфуне. Одного разу її журбу порушив таємний посланець Каору, і її серце затріпотіло від радості.

«Я давно вже хотів висловити Вам свої співчуття з приводу такого страшного нещастя, — писав Каору, — але, вкрай розгублений, засліплений сльозами, уявляючи собі, в якому мороці блукає Ваша душа, я не смів докучати своїми листами, а поки дні минали, я не міг позбутися відчуття, яке мінливе усе в цьому світі. Я не певний, чи переживу це горе, але, якщо далі житиму, я вважав би за щастя опікуватися Вами і сподіваюся, що, як мати покійної, Ви звертатиметеся до мене з усіма своїми проханнями». Посланцем Каору був той самий Окура-но тайфу. А на словах він передав таке: «Поки я роздумував, минуло немало часу, і ви могли засумніватися у щирості моїх намірів. Обіцяю вам, що віднині буду завжди до ваших послуг. Сподіваюся, ви не відмовите мені у довірі. Я знаю, що ви маєте багато синів, і готовий посприяти їм, коли настане пора вступати на службу».

У цьому будинку можна було не боятися скверни, і пані Хітаці наполягла, щоб Окура-но тайфу зайшов до покоїв. Обливаючись сльозами, вона написала таку відповідь: «Ді­знавшись про нещастя, я понад усе хотіла померти, але залишилася жити, мабуть, для того, щоб почути від Вас слова співчуття. Якби ви знали, як я страждала всі ці роки, вбачаючи причини невдачі власної дочки у моєму низькому становищі. А тому я була дуже вдячна за підтримку, яку Ви їй надали, давши їй надію на майбутнє. Але, на жаль, все не так сталося, як бажалося... Видно, така доля випадає всім, хто живе у цьому похмурому селищі. Якщо моє життя триватиме, я скористаюся Вашою люб’язною пропозицією. Але тепер, на жаль, в очах темніє, і я не можу навіть розповісти Вам...».

Хоча під час жалоби не заведено обдаровувати посланця, але пані Хітаці, щоб хоч чимось віддячити, дістала меч і прекрасний плямистий пояс, уже давно приготовані для Каору, і, поклавши їх у парчевий мішок, передала все це Окура-но тайфу зі словами: «Прийміть на згадку про покійну...».

Коли Окура-но тайфу показав подарунок Каору, той дорікнув: «У такий час краще було б цього не робити».

«Пані Хітаці прийняла мене особисто, — повідомив посланець. — Вона плакала весь час, поки ми з нею розмовляли. Між іншим вона просила передати вам подяку за увагу, яку ви готові надати її малолітнім синам. Вона розуміє, яка це честь, враховуючи їхнє низьке походження... Одним словом, вона пришле їх до вас найближчим часом прислуговувати у будинку й обіцяє нікому не говорити ні слова про причини вашої до них прихильності».

«Навряд чи хто-небудь мріяв породичатися з намісником провінції Хітаці, — подумав Каору, — але навіть у найвищих покоях іноді прислуговують дочки з подібних родин. І якщо одна з них здобуде прихильність Імператора, то хто їй суддя? А що вже говорити про простих підданих, які часто одружуються з дівчатами низького походження або жінками, які раніше вже були в шлюбі? Навіть якби Укіфуне була рідною дочкою намісника, зв’язок з нею навряд чи міг би мені зашкодити, тим паче що я не мав наміру надавати йому розголосу. Так чи інакше, я мушу показати нещасній матері, яка честь для її дітей мати кревний зв’язок з померлою».

А тим часом до пані Хітаці несподівано нагрянув чоловік. Він, розгніваний до нестями, навіть не присівши, щоб не осквернитися, накинувся на неї з докорами: «Чому це ви в такий час усунулися від домашніх справ?» А треба сказати, що намісник провінції Хітаці ніколи не цікавився долею своєї пасербиці, хоча й здогадувався, що вона живе у скруті. Його дружина приховувала від нього всю правду, вирішивши відкрити йому все, лише коли дочку перевезуть до столиці й обсиплють почестями. Але тепер, коли всі надії розвіялися, їй не залишалося нічого іншого, як, гірко плачучи, розповісти йому про те, що сталося останнім часом, і показати листа Каору. Намісник провінції Хітаці знову і знову перечитував його, збентежений, як і будь-який провінційний чиновник, увагою високої столичної особи до своєї сім’ї.

«Як жаль, що вона померла, втративши таку щасливу можливість! — поскаржився він. — Я іноді роблю послуги панові Каору, але не можу похвалитися тим, що він не дивиться на мене зверхньо. Але якщо він пообіцяв посприяти нашим синам, то вони таки матимуть майбутнє».

Побачивши радість на його обличчі, пані Хітаці у відчаї заридала, подумавши: «О, якби моя нещасна дочка була жива!»

Цього разу і чоловік заплакав. Адже якби дівчина була жива, сім’я намісника навряд чи заслужила б увагу Каору. І якщо тепер той написав матері, то це означало лише, що він почувається винним і, щоб хоч якось загладити свою провину, готовий миритися навіть з неминучим осудом.

Наближався сорок дев’ятий день, останній день жалоби, і після недовгих вагань стосовно того, що сталося з Укіфуне, Каору вирішив, що молебні у будь-якому разі не зашкодять їй, і потайки доручив Ріссі справити належні обряди, особ­ливо подбавши про те, щоб всі шістдесят монахів отримали щедру винагороду. Пані Хітаці також приїжджала в Удзі й винагородила їх від свого імені.

Принц Ніоу прислав Укон срібний горщик, наповнений золотом. Побоюючись пересудів, він обмежився цим скромним даром, який був зроблений від імені Укон, тож люди, які не знали справжніх обставин, дивувалися: «Звідки це у простої служниці?..» Каору прислав своїх найвірніших прибічників.

«Що це за диво? Навіщо такий молебень заради нікому не відомої особи? — дивувалися люди. — Хто ж вона така?»

Коли ж з’явився намісник провінції Хітаці і став поводитися у будинку немов самовпевнений господар, то їхній подив не знав меж. А той, роззираючись навколо, думав лише про те, наскільки обмежені можливості людей такого низького стану, як він. Ось, наприклад, він нещодавно святкував народження онука і, здавалося б, нічого не пошкодував, щоб належним чином прикрасити покої, але, на жаль, йому бракувало як китайського, так і корейського начиння. І до теперішньої пишноти в Удзі йому було далеко, дарма що поминальний обряд тут проводився без розголосу. А от якби пасербиця була жива, то його взагалі до неї не допустили б.

Нака-но кімі подбала про читання сутр і частування для семи монахів. Вже навіть Імператор дізнався про існування дівчини з Удзі, і мимоволі пожалів Каору, бо той, боячись образити Другу принцесу, свою дружину, приховував свої почуття до дорогої його серцю особи.

І Каору, і принц Ніоу не переставали оплакувати своєї втрати. Сильно горював принц, втративши кохану тоді, коли його пристрасть досягла вершини, однак, як людина легковажна, він не пропускав ні найменшої нагоди розважитися з іншими жінками. Каору також не забував про втрату, хоча підготовка поминального обряду і турбота про сім’ю покійної не залишали йому вільного часу для журби.

Імператриця-дружина на час жалоби за принцом Сікібукьо переїхала у будинок на Шостій лінії. Главою церемоніального відомства став Другий принц. Нове звання, піднявши його вагу у світі, одночасно обмежило свободу, і він не міг так часто відвідувати Імператрицю, як би хотів. Тим часом принц Ніоу, знемагаючи від туги, шукав розради у покоях Першої принцеси. Навколо неї було чимало миловидних жінок, але, на жаль, багатьох з них він вже знав.

Найгарнішою, з доброю вдачею, серед них була пані Косайсьо, таємна кохана Каору, якою він особливо дорожив. Ніхто краще за неї не вмів грати на кото, написати листа чи підтримати товариську розмову.

Принц також давно вже цікавився цією особою і неодноразово намагався зруйнувати її зв’язок з Каору. Однак Косайсьо рішуче відкинула залицяння принца, щоб не здаватися йому такою ж, як інші жінки. І от, знаючи, яке горе переживає Каору останніми днями, сповнена співчуття, вона послала йому листа:

«Моє серце Не гірше за інших Вашому горю співчуває. Але хто я для Вас? Тож лишилось мені тільки зітхати.

Та “якби замінити підстилку із багряного листя...”{316}».

Папір для листа було обрано з великим смаком, а сам лист Каору отримав, коли спустилися тихі, сумні сутінки.

«Чимало горя У житті зазнав я  На цьому світі, Але ніхто ніколи не чув Моїх нарікань», —

відповів Каору, зворушений тим, що Косайсьо так глибоко проникла в його почуття, і негайно вирушив до неї, щоб особисто висловити свою вдячність. Навряд чи коли-небудь така висока особа відвідувала скромні покої придворної жінки. Здивований їхніми малими розмірами, Каору влаштувався біля дверей. Хоча Косайсьо була збентежена, але трималася із гідністю і, відповідаючи на запитання, виявляла тонкий розум. «Навіть покійна Укіфуне не мала такої чуйної душі. Цікаво, що змусило її піти на службу до принцеси? Я й сам не був би проти того, щоб узяти її під свою опіку», — мимоволі подумав Каору, але навіть не натякнув про своє бажання.

Коли повністю розпустилися лотоси, Імператриця-дружина влаштувала читання Восьми сутр Лотоса. Особливо урочистим було піднесення дарів — священних зображень і сутр — на честь покійних міністра з Шостої лінії{317} і пані Мурасакі. Найбільше людей зібралося того дня, коли читався п’ятий сувій. Усі, хто мав знайомих серед придворних жінок, скористалися їхньою гостинністю, щоб насолодитися прекрасним видовищем. На п’ятий день вранці читання скінчилося, у покоях було замінено молитовне начиння повсякденним. Перегородки, що відокремлювали північні передні покої від внутрішніх, були тимчасово прибрані. Перша принцеса перебралася на західну галерею. Її прислужниці, стомлені довгим читанням, розійшлися хто куди, і поряд з нею майже нікого не залишилося. Сталося так, що саме того вечора Каору мав переговорити з кимось із монахів і, переодягнувшись у носі, зайшов у павільйон для риболовлі. Побачивши, що монахи вже пішли, він пройшов на галерею, що вела до ставка, і сів там, насолоджуючись вечірньою прохолодою. У павільйоні було малолюдно, і Каору раптом спало на думку, що прислуга Першої принцеси, зокрема і Косайсьо, розмістилися швидше за все на галереї, що з’єднує павільйон з будинком, і, можливо, лише переносні завіси приховують їх від сторонніх поглядів. Немов на підтвердження його здогаду до нього долинув легкий шелест убрання. Помітивши, що перегородка біля висячого переходу трохи відсунута, він тихенько підійшов до щілини і заглянув у неї.

З першого погляду було видно, що тут живе не звичайна прислуга, а безладно розставлені всюди завіси не заважали йому розгледіти все як на долоні. Три дорослі жінки та дівчинка-служниця клопоталися біля великого тареля, силкуючись розколоти на ньому шматок льоду. Всі вони були у нижньому вбранні й, видно, почувалися так розкуто, наче поряд не було господині. Однак віддалік лежала надзвичайно красива жінка в одязі з тонкого білого шовку і, посміхаючись, дивилася на жінок, які вовтузилися з льодом. День був спекотний і, знемагаючи під тягарем густого волосся, вона відкинула його убік, відкривши невимовної краси обличчя. «Чимало миловидних жінок зустрічав я в житті, — подумав Каору, — але такої ще ніколи не бачив». Поруч з нею прислужниці з її покоїв здавалися зовсім непримітними, немов глиняні ляльки. Втім, придивившись уважніше, Каору помітив між ними одну, яка вирізнялась серед інших благородною поставою і тонкими рисами обличчя. На ній було жовте вбрання і світло-фіолетове мо. Неквапливо обмахуючись віялом, ця жінка сказала: «Чи не здається вам, що від цієї метушні з льодом прохолодніше не стає, навпаки... По-моєму, краще просто дивитися на нього, не чіпаючи». Її обличчя освітилося чарівною усмішкою. Каору впізнав її голос — це була та сама особа, заради якої він прийшов сюди. А тим часом жінки все-таки розбили лід, і кожна взяла собі по шматку. Дехто з них став одразу прикладати його до голови або до грудей, не підозрюючи, що їх можуть побачити. Жінка в жовтому, загорнувши шматок льоду в папір, піднесла його принцесі. Але та, піднявши свою надзвичайно витончену руку, лише сказала: «О ні, мені не треба. Він дуже швидко тане».

Почувши її тихий голос, Каору невимовно зрадів. Він уже бачив одного разу Першу принцесу і був зачарований її красою, хоча тоді вони були ще зовсім дітьми. Відтоді він нічого не чув про неї і тепер питав себе, яким богам і буддам має завдячувати за такий щасливий збіг обставин. «Але чи не є ця зустріч лише новим випробовуванням?..» — подумав Каору. У той час, поки він, схвильований, стояв, не відриваючи очей від принцеси, одна із служниць з північної частини флігеля, згадавши, що з недбалості забула засунути перегородку, кинулась виправляти свій промах і — о жах! — помітила одягненого у носі чоловіка. Не зважаючи на те, що і її можуть побачити, вона побігла прямо по галереї, і Каору, щоб не бути заскоченим за таким легковажним заняттям, поспішно сховався.

Служниця зовсім розгубилася. «От лихо! — бідкалася вона. — Незнайомець, напевне, усе бачив, адже завіси були відсунуті. Але хто він? Може, один із синів Лівого міністра? Навряд чи тут міг опинитися сторонній. Як тільки про це дізнаються, то виникне питання про те, хто залишив перегородку відсунутою. Але ж чому ніхто не почув шурхоту шовкового одягу незнайомця?»

Каору також довго не міг заспокоїтися. «Якими чистими були мої помисли в юності! — думав він. — Але, одного разу звернувши з праведного шляху, я загруз в мирській суєті й відтоді не знаю нічого, крім смутку. О, чому я не відвернувся від світу ще тоді? Жив би тепер де-небудь у гірській глушині, і негідні почуття не бентежили б мого серця... І навіщо всі ці роки я мріяв побачити Першу принцесу? А тепер, коли побачив її, мені стало ще важче. Вже краще б...»

Наступного ранку, вдивляючись після сну у прекрасне обличчя своєї дружини, Другої принцеси, Каору подумав: «Так чим же одна з них гарніша за іншу? А втім, вони ж зовсім не схожі одна на одну. Перша принцеса мала вчора неймовірно благородний вигляд! А може, це мені лише здалося?..»

«Схоже, сьогодні, буде спека, — повідомив він, звертаючись до дружини. — Може б, ви одягли щось легше? Адже незвичне вбрання надає жінці особливої принади. Нехай хтось піде у покої Третьої принцеси і попросить, щоб Дайні приготувала і принесла сюди одяг із тонкого шовку».

Служниці із захопленням сприйняли це прохання, бо побачили його бажання помилуватися дружиною у всій її красі.

Потім, як звичайно, Каору пішов молитися у свій покій, а коли вдень знову прийшов до дружини, то замовлене вбрання вже висіло на перекладині завіси.

«Чому ж ви його не одягаєте? Якби тут було велелюдно, то носити прозоре вбрання було б не зовсім доречно. Але ж зараз вам нема чого бентежитися...» — сказав він і сам допоміг дружині переодягнутися.

У неї були червоні хакама, такі ж як у сестри вчора, і волосся вона мала таке ж густе і довге, аж до п’ят, але загалом схожість між ними була незначною. Попросивши принести лід, Каору доручив жінкам поколоти його, а потім, запропонувавши один шматок дружині, зацікавлено розглядав її. «Кажуть, дехто цілими днями милується портретом коханої, та, як на мене, куди приємніше дивитися вживу на мою вродливу дружину, на Другу принцесу», — подумав він, але, мимохіть згадавши вчорашній вечір, несподівано для себе самого зітхнув, жалкуючи, що не зміг прослизнути у жіноче товариство й досхочу насолодитися спогляданням Першої принцеси.

«А чи часто ви пишете Першій принцесі?» — поцікавився він у дружини.

«Поки я жила у палаці, писала досить часто, — відповіла вона. — Бо так велів Імператор. А от тепер уже перестала...»

«Було б дуже прикро, якби Перша принцеса перестала писати вам, бо не схвалює вашого одруження з простим підданим. Я скажу Імператриці, що ви ображені», — сказав Каору.

«Я ображена? Але чому? О, прошу вас, не кажіть нічого Імператриці».

«А от і ні, я розповім, що ви не хочете писати першою, бо ви ображені через те, як Перша принцеса зневажає вас за одруження з людиною низького звання», — повторив Каору.

Цей день він провів з дружиною, а наступного ранку вирушив до Імператриці. Там він зустрів принца Ніоу. У блакитному носі, з-під якого визирав яскравий червонувато-жовтий одяг, принц мав надзвичайно гарний вигляд. Хоча красою він не перевершував сестри, але його біле обличчя, напрочуд тонке і ніжне, здавалося ще більш тендітним через те, що останнім часом він помітно схуд. Очевидна зовнішня схожість принца з Першою принцесою розбурхувала у Каору гріховну закоханість у неї. О, краще було б ніколи не бачити її! Принц приніс із собою багато прекрасних сувоїв з картинами, які наказав віднести у покої Першої принцеси. Незабаром він і сам пішов туди.

Каору висловив Імператриці захоплення успішно проведеним читанням Восьми сутр Лотоса, трохи поговорив з нею про минуле, а потім став розглядати картини, які залишив принц. «Ваша дочка, Друга принцеса, — сказав він Імператриці, — вийшовши за мене заміж, так сумує за пишним Імператорським палацом, що мені аж шкода її. Крім того, Перша принцеса зовсім перестала писати моїй дружині, і вона дуже страждає, підозрюючи, що винне у цьому несхвальне ставлення сестри до її нового становища. Вона була б рада хоч іноді отримувати від вас щось на кшталт таких картин. Я впевнений, що це було б їй набагато приємніше, ніж якби я приносив їх сам».

«Що ви таке кажете? — заперечила Імператриця. — Як може Перша принцеса нехтувати сестрою? У палаці їхні покої були поруч, і вони часто обмінювалися листами. Щоправда, тепер вони справді майже не спілкуються одна з одною. Що ж, я натякну їй. Але чому сама Друга принцеса її сторониться?..»

«Вона просто не наважується. Я знаю, що ви ніколи не були особливо прихильні до неї, але тепер, коли вона одружилася зі мною, людиною, кровно пов’язаною з вами, було б добре, якби Перша принцеса стала привітнішою до неї хоча б заради пам’яті про колишню дружбу. А то якось дуже прикро...» — відповів Каору, а Імператриця і не здогадувалася, що приховується за цими словами.

Залишивши її покої, Каору пройшов у західну частину будинку, сподіваючись зустріти Косайсьо або, хоча б краєм ока, поглянути на галерею, в яку зазирав учора. Однак цього разу оточення принцеси вчасно помітило його. Коли він своєю поважною ходою наблизився до галереї, то, побачивши синів Лівого міністра, які про щось розмовляли, зупинився і сів перед боковими дверима.

«Я досить часто буваю у цьому будинку, але не так уже й просто доступитися до ваших покоїв, — сказав він, звертаючись до жінок за завісами. — А тому я почуваюся якимось стариганом. Тож сьогодні я вирішив діяти по-іншому. Боюся тільки, що юнаки будуть незадоволені моєю присутністю», — додав він, поглядаючи на племінників.

«О, варто тільки розпочати діяти, і ви неодмінно помолодієте», — жартівливо відповіли йому через завісу. Навіть жарти жінок, як і все, що оточувало Першу принцесу, були по особливому вишуканими. І Каору довше, ніж прийнято, залишався у покоях принцеси, неквапливо розмовляючи з жінками про все на світі.

Якось принцеса була в гостях у матері. «Що шукав Каору у ваших покоях?» — запитала її Імператриця, а пані Дайнаґон, що супроводжувала принцесу, відповіла: «Здається, він хотів поговорити з Косайсьо».

«Такому серйозному шанувальнику догодити нелегко. Жінка, на яку він зверне свою увагу, має бути самою досконалістю, бо він будь-кого швидко виведе на чисту воду. Але за Косайсьо можна не хвилюватися». Хоча й були вони братом і сестрою{318}, Імператриця завжди глибоко поважала Каору й стежила за тим, щоб її прислуга не ставила його у незручне становище.

«Останнім часом пан Каору виявляє до Косайсьо таку прихильність, що іноді засиджується за дружньою розмовою в її покоях до пізньої ночі. Але не думаю, що їх пов’язує щось більше, ніж проста дружба. Принц Ніоу також писав до неї, але Косайсьо навіть не відповіла. Здається, вона вважає його легковажним, та чи вона сама краща за нього?» — зауважила Дайнаґон, засміявшись.

«От і добре, що вона розгадала його мінливий норов! — озвалася Імператриця, також засміявшись. — Але як же змусити його змінити таку ганебну поведінку? Адже перед людьми соромно!»

«Між іншим, я чула дивну історію, — сказала Дайнаґон. — Річ у тому, що та особа з Удзі, яку недавно втратив пан Каору, доводиться по батькові молодшою сестрою господині з дому на Другій лінії, а її мати чи то, може, тітка — дружиною намісника провінції Хітаці. Так от цю особу почав таємно відвідувати принц Ніоу. Пан Каору дізнався про це й вирішив перевезти її до столиці, а тим часом приставив до оселі Удзі надійну сторожу. Одного разу принц приїхав, як зазвичай, а увійти не зміг. Так і довелося йому повернутися ні з чим, прочекавши якийсь час неподалік від будинку. Уявляю собі, який він був жалюгідний — верхи на коні, в найпростішому вбранні! І от та особа в Удзі, мабуть, закохавшись у нього, одного дня раптом зникла. І тепер годувальниця та інші служниці плачуть цілими днями, вважаючи, що вона втопилася у річці».

Імператриця була приголомшена почутим. «А хто вам це розповів? Яке нещастя! Дивно, що всі мовчать про таку неймовірну подію. Навіть Каору ні словом не обмовився, а тільки все нарікає на зрадливість цього світу та журиться, що коротке життя випало всім, хто пов’язаний з Восьмим принцом».

«Звичайно, слугам вірити не можна, — відповіла Дайнаґон, — але дівчинка-служниця, яка розповідала мені цю історію, говорила досить переконливо. Сама вона прислуговує в Удзі, але днями в якійсь справі приїжджала до столиці і заходила у будинок Косайсьо. Як видно, зникнення дівчини з Удзі пов’язане з такими незвичними обставинами, що перелякані жінки воліють мовчати про таємницю. Думаю, що навіть Каору не знає всіх подробиць».

«Передайте цій дівчинці, щоб вона більше нікому нічого не розповідала, — занепокоїлася Імператриця. — Боюся, що принц такими любовними пригодами зовсім знеславить своє ім’я».

Через кілька днів Друга принцеса, дружина Каору, отримала листа від Першої принцеси. Захоплений вишуканістю її почерку, Каору навіть пошкодував, що не додумався раніше започаткувати таке листування. Імператриця надіслала Другій принцесі чимало прекрасних сувоїв з картинами, а Каору, вибравши з них найкращі, відіслав їх Першій принцесі. На одній з картин був майстерно зображений Тоґімі, син Серікава-дайсьо {319}, у ту мить, коли він, охоплений тугою за Першою принцесою, осіннім вечором виходить з дому, і Каору, уявивши себе на його місці, зітхнув: «О, якби ж то я знайшов жінку, яка у всьому відповідала б моїм бажанням...»

«Осінній вітер, Що листя місканта Росою вкриває, Надвечір особливо Серце смутком проймає», —

хотів написати Каору прямо на картині, але розумів, що не має права навіть натякати на свої почуття. Багато чого передумав він останнім часом і врешті-решт дійшов висновку: «Якби жила Ооїґімі, то хіба я думав би про інших жінок? І навіть на пропозицію Імператора відповів би відмовою. Та й зрештою Імператор не виявив би мені такої честі, якби знав, що я вже маю кохану. Так, саме та «берегиня мосту Удзі» і позбавила мене спокою». Потім Каору згадав про своє шалене захоплення дружиною принца Ніоу і знову гірко розкаявся у своїй нерозсудливості, що завела його у безвихідь. А ще він пригадав її молодшу сестру, яка так несподівано й нерозумно, немов дитя, вкоротила собі життя. Як вона, мабуть, страждала, помітивши, що він змінив своє ставлення до неї, як мучилася докорами сумління за власну провину. Адже вона могла бути приємною співрозмовницею, якщо, звичайно, не очікувати від неї більшого. Але він і не збирався з нею одружуватися. То чи варто ображатися тепер на принца і дорікати їй? Хіба виною всього не була його власна необізнаність з життям?

Якщо навіть врівноважений Каору не міг знайти душевного спокою, то що вже казати про принца Ніоу? Адже його туга за покійною Укіфуне посилювалася ще й тим, що поруч не було нікого, хто розділив би з ним його горе. Тільки Нака-но кімі співчувала принцові, але, на жаль, вони з покійною не стали близькими подругами, бо встигли лише познайомитися. Крім того, дружині принц ніколи не зважився б висловити все, що було у нього на душі. Тому іноді, неспроможний стримувати туги, він кликав Дзідзю, яка колись служила в Удзі. Незабаром після закінчення жалоби прислуга Укіфуне розійшлася хто куди, і в гірській оселі залишилися тільки годувальниця і дві молоді служниці, які не забули про прихильне ставлення до них покійної. Однією з них була Дзідзю, хоча ніщо начебто не пов’язувало її з родиною Восьмого принца в Удзі. Проводячи дні за розмовами з Укон і годувальницею, вона дуже скоро знудилася життям у цій похмурій оселі. Тепер її лякав навіть плескіт води в річці, хоча колись він вселяв у її серце надію на краще. Зрештою вона найнялася на службу в якусь небагату родину у столиці. Розшукавши її, принц знову запропонував їй переїхати у будинок на Другій лінії, але вона відмовилася, злякавшись пересудів, бо занадто складні стосунки пов’язували її з цим домом. Однак вона дала зрозуміти, що залюбки б служила в Імператриці.

«Що ж, прекрасно, — відповів принц. — Там я зможу таємно бачитися з вами». І ось, сподіваючись, що хоча б таким чином зуміє здобути в житті опору, Дзідзю завдяки давнім знайомим влаштувалася на службу до Імператриці. Була вона досить миловидна, скромна, тому всі ставилися до неї поблажливо. До покоїв Імператриці нерідко заходив Каору, і, побачивши його, Дзідзю насилу стримувала хвилювання. Імператриці прислужували жінки з найзнатніших столичних родин, але серед них Дзідзю не зустріла жодної прекраснішої за покійну Укіфуне.

Імператриця, якось дізнавшись, що дочку принца Сікібукьо, який помер нинішньої весни, безсердечна мачуха готова віддати за свого старшого брата Ума-но камі, що не вирізнявся жодними чеснотами, обурилася: «Як жаль бідолахи! Адже вона була улюбленою дочкою принца. То хіба можна прирікати її на таке жалюгідне існування?..»

Почувши ці співчутливі слова, старший брат дівчини поспішив повідомити про це сестру, яка тоді й справді була майже у розпачі, тому охоче зголосилася служити в Імператриці. За рангом вона годилася у співрозмовниці для принцеси, а тому займала особливе становище серед прислуги. Водночас вона залишалася придворною дамою, яку називали Мія-но кімі, і носила мо, що додавало її зовнішності особливої зворушливості.

З появою цієї особи принц Ніоу почав шукати у ній схожість з покійною Укіфуне, адже їхні батьки були єдиноутробними братами. Не забуваючи дівчини з Удзі, він не відмовився від колишніх звичок, і, як завжди, тепер тільки й думав про те, яким чином зустрітися з Мія-но кімі.

Каору також пройнявся співчуттям до сумної долі дочки принца Сікібукьо. «Здається, зовсім нещодавно її готували до покоїв принца-спадкоємця, — думав він. — Та й покійний принц не раз мені натякав... Як же усе це сумно! Мимохіть подумаєш, а чи не краще закінчити свої дні в річковій безодні?»

У садибі на Шостій лінії Імператриця мала просторіші й розкішніше оздоблені покої, ніж у палаці, і жінки з її почту, навіть ті, які звичайно нехтували своїми обов’язками, дізнавшись, що вона переїхала, негайно подалися за нею і залюбки розмістилися у численних флігелях і галереях. Лівий міністр Юґірі особисто наглядав за тим, щоб всі вони жили у повному достатку, як у давні часи, коли живий був Ґендзі, колишній господар садиби. Його родина процвітала, і багато у чому садиба на Шостій лінії стала тепер ще блискучішою, ніж у минулі дні.

Якби принц Ніоу не був такий пригнічений смертю Укіфуне, то за останні місяці неодноразово мав би змогу віддаватися любовним пригодам, але він чомусь настільки забув про ці розваги, що збоку здавалося, ніби він нарешті став розсудливим. І тільки з появою Мія-но кімі принц знову став самим собою.

З настанням осінньої прохолоди Імператриця мала переїхати у палац. Молоді жінки з її почту зібралися у садибі на Шостій лінії, бідкаючись, що у разі від’їзду їм не вдасться побачити пишної краси багряного листя. Тривалий час проводили вони біля ставка, милувалися місяцем і розважалися прекрасною музикою. Незвичайне пожвавлення, що панувало у покоях Імператриці, не могло не привернути увагу принца Ніоу. Жінки бачили його часто, та все ж щоразу їх зачаровувала його краса, немов щойно розпущена квітка. А от Каору останнім часом рідко бував у садибі на Шостій лінії, і, побачивши його, жінки губились і бентежилися, вважаючи його занадто суворим.

Одного разу Дзідзю підгледіла, як обидва розмовляли з Імператрицею. «Хоч би кого з них вибрала господиня{320}, — подумала вона мимоволі, — люди, напевне, раділи б її щасливій долі... Але сталося нещастя. І як тільки можна було зважитися на таке?..» Оскільки Дзідзю не хотіла нікому розповідати за яких обставин зникла Укіфуне, то лише мовчки страждала на самоті, затаївши у душі сумну таємницю. І поки принц докладно розповідав Імператриці останні палацові новини, Каору тихенько вийшов, а Дзідзю поспішила сховатися, щоб не потрапити йому на очі, бо він, напевне, засудив би її за те, що, переїхала з Удзі, навіть не дочекавшись останніх поминальних обрядів на першу річницю з дня смерті Укіфуне.

У східній галереї, біля відчинених дверей, зібралося чимало жінок, які про щось тихенько перешіптувалися.

«Я був би вам дуже вдячний, — сказав Каору, підступивши до них, — якби ви ощасливили мене своєю приязню. Повірте, зі мною ви можете спілкуватися спокійніше, ніж з деякими жінками. Крім того, я можу багато чого корисного вас навчити. Сподіваюся, з часом ви це зрозумієте...»

Жінки, розгубившись, не знали, що й відповісти, поки найстарша й найдосвідченіша з них, пані Бен, не озвалася: «А от цікаво, жінки, які не мають підстав сподіватися на вашу прихильність, можуть поводитися вільно у вашій присутності? Бо у світі все зазвичай навпаки. Якщо ж я правильно розумію, то кожна з нас може звертатися до вас по простому, не переймаючись звичними правилами? Зрештою, кому ж про це запитати вас, як не мені, адже зухвалішої особи ви і не знайдете.

«А чому ви заздалегідь вирішили, що не матимете підстав для моєї прихильності? — запитав Каору. — Дуже жаль...»

Пані Бен, видно, вправлялася у каліграфії. Своє верхнє вбрання вона скинула й відсунула вбік. На кришці коробки з тушшю лежали квіти, які вона перебирала. Одні жінки ховалися за завісами, інші сиділи, відвернувшись так, щоб він не бачив їхніх облич крізь відчинені двері. Підсунувши до себе коробку з тушшю, Каору написав на аркуші паперу:

«Якщо опинюся У полі, де пишно розцвітає «Дівоча квітка», На мене ні росинки Осуду не впаде. А Ви довіритися не хочете...»

Він простягнув цю записку жінці, що сиділа спиною до нього, одразу біля дверей, а вона, нітрохи не зніяковівши, відповіла:

«Хоч ненадійністю «Дівоча квітка» славиться, Але навряд чи стане Вона хилитись під вагою Найменшої росинки».

З першого погляду почерк жінки вражав благородством. «Хто вона?» — зацікавився Каору. Видно, що вона якраз збиралася йти до Імператриці, а він її перепинив. «А чи не занадто відверті розмови провадить пан Каору? — зауважила Бен. — Якось це вже дуже по-старечому...»

«На цьому полі Ви ніч провести спробуйте, Тоді й скажете, Чи ж то «дівоча квітка» своїм цвітом Вас до себе привернула...

Лише у такому разі зможете судити», — додала вона, а Каору відповів:

«Якщо в своїй оселі Ви прихисток мені дасте, Я на ніч залишитися готовий, Хоч досі взагалі До квітів був байдужим».

«Навіщо ви весь час намагаєтеся нас збентежити? — дорікнула Бен. — Адже я мала на увазі лише звичайну ночівлю під час подорожі». Нічого особливого у словах Каору не було, але жінки готові були слухати його безперервно.

«Схоже, я заговорився. Мені пора звільнити прохід, — промовив Каору, піднімаючись. — Бо, здається, ви маєте підстави почуватися незручно у моїй присутності». Його слова зачепили багатьох жінок: «Невже він гадає, що всі ми такі ж безсоромні, як Бен?»

Опираючись на поруччя східної галереї, Каору милувався квітами у променях вечірнього сонця. «І все ж особливо тяжко тепер, у ці осінні дні»{321}, — пробурмотів він сам до себе, сповнений глибокого смутку. За його спиною, прямуючи до покоїв Імператриці, прошелестіла шовковим одягом жінка, яка відповіла на його пісню. Водночас тут несподівано з’явився і принц Ніоу і запитав:

«Хто це зараз вийшов звідси?»

«Пані Цюдзьо, яка прислуговує Першій принцесі», — відповіла котрась із жінок.

«Яка негідна поведінка! — обурився Каору. — Хіба можна відкривати ім’я жінки першому-ліпшому, хто поцікавиться нею?» Йому було прикро, що у присутності принца жінки, видно, почувалися цілком вільно.

«Принц наполегливий і зухвалий, але, може, саме через це жінки і підкорюються йому так легко. На жаль, мені дружба з ним не принесла нічого, крім смутку, — думав Каору. — Мабуть, треба було б його провчити. Скажімо, змовитися з якою-небудь тутешньою красунею, до якої він небайдужий, і змусити його зазнати того, що я сам пережив колись з його вини. Розумна жінка завжди надасть перевагу мені. От тільки де таку знайти? Взяти хоча б Нака-но кімі. Не можна сказати, що вона схвалює поведінку принца, навпаки, вона дуже страждає, розуміючи, яку шкоду завдають її доброму імені згубні походеньки чоловіка, проте не вважає за потрібне розлучитися з ним. Це зворушує і викликає захоплення водночас. Але чи є серед цих жінок схожі на неї? На жаль, я ніколи близько не спілкувався з ними, а тому не знаю відповіді на це запитання. А втім, з’ясувати це було б доволі просто, бо я міг би скористатися довгими, безсонними ночами...» Однак таке гаяння часу ніколи не було Каору до душі, а тепер — і поготів.

І все-таки він чомусь знову опинився у західній галереї. Перша принцеса за своїм звичаєм проводила вечірні години у покоях Імператриці, і її служниці, зручно розташувавшись на галереї, милувалися місяцем і тихенько розмовляли. Наблизившись до них, Каору почув ніжні звуки кото «со».

«Невже ви хочете, щоб у мене «перехопило подих{322}?» — запитав він. Перелякані його несподіваною появою, жінки, однак, навіть не опустили завіси.

«Але хіба є схожий брат?..{323}» — піднявшись, озвалася одна з жінок, напевне, пані Цюдзьо.

«Не знаю, чи брат, але дядько з материного боку точ-но є», — пожартував Каору і зухвало запитав: «Ваша пані{324}, здається, проводить вечір у покоях Імператриці? А яким заняттям вона віддається на дозвіллі тут, у рідному домі?»

«А хіба не все одно, де — в палаці чи тут? — зауважила одна з жінок. — Що хоче, те й робить».

«Як чудово їй живеться!» — подумав Каору і мимоволі зітхнув. Потім, злякавшись, що жінки можуть щось запідозрити, притягнув до себе японське кото, що виглядало з-під завіси, і заграв, навіть не налаштовуючи його. Оскільки кото виявилося налаштованим на лад «ріці», який чудово відповідав нинішній порі року, то гра Каору справила на жінок вельми приємне враження і вони дуже пожалкували, коли після кількох тактів він припинив її.

«А хіба моя мати чимось поступається Першій принцесі? Невже Перша принцеса краща лише тому, що вона дочка Імператриці? Вони обидві були улюбленицями батьків, але їхнє теперішнє становище зовсім різне. Мабуть, відмінність у тому, що Імператриця народилася у дивовижній місцевості — Акасі! Зрештою, я не маю підстав скаржитися на долю. Але якби я міг заволодіти ще й цією принцесою...» — мріяв Каору, але досягти цього йому не суди­лося.

Мія-но кімі жила зовсім поруч, у західному флігелі. Поза завісами її покоїв видніли постаті молодих жінок, які також гуртом милувалися місяцем. «От бідолашна! — мимоволі поспівчував їй Каору. — Адже і в її жилах тече імператорська кров. Здається, її батько, принц Сікібукьо, ставився прихильно до мене...» — і під цим приводом він підійшов ближче. З-поза завіс раптом вибігли двоє чи троє миловидних дів­чат-служниць в однаковому одязі й почали прогулюватися уздовж поруччя, але, помітивши Каору, квапливо сховалися. Зрештою, інакше й не могло бути.

Каору підійшов до південної частини флігеля і кілька разів кашлянув, щоб привернути до себе увагу. До нього вийшла трохи старша служниця.

«Якби я сказав, що давно вже таємно мрію про вашу господиню, — почав він, — то боюсь, що повторив би всім відомі заяложені вирази... О, коли б я міг підшукати якісь нові слова!..»

Служниця не передала його слів господині, а сміливо, не розгубившись, відповіла сама: «Тепер, коли моя пані опинилася у такому скрутному становищі, я не можу не згадати, які надії покладав на вас покійний принц щодо неї. А за добрі слова, я впевнена, вона вам буде вдячна».

«Так само вона обійшлася б і з будь-яким іншим молодиком», — подумки образився Каору. «Ви, мабуть, не знаєте, — сказав він, — що ми з вашою пані кревно пов’язані{325}, і я був би щасливий, коли б вона зверталася до мене за будь-якої потреби. Але, сподіваюся, ви розумієте, що розмовляти через посередника...» Зніяковівши, служниця передала слова Каору своїй господині.

«Тепер, коли я залишилася без батьківської опори, я дуже рада дізнатися, що ви не забули про кревні зв’язки між нами. І це дозволяє сподіватися...» — цього разу говорила сама Мія-но кімі юним і ніжним голосом.

Якби Мія-но кімі була звичайною служницею, Каору був би задоволеним, але вона була дочкою принца крові, і його непокоїло, що вона з такою легкістю відповіла майже незнайомому чоловікові? Водночас він не сумнівався, що вона гарна з лиця, і прагнув її побачити. «Мабуть, саме така жінка і здатна розхвилювати серце принца Ніоу», — припустив він і задумався над тим, яким мінливим буває захоплення жінкою.

Мія-но кімі була дочкою принца й отримала виховання відповідно до свого становища, і таких, як вона, було досить багато. Тому його дивувало інше — як у гірській глушині, у бідній оселі відлюдника виросли дві такі прекрасні особи без жодних вад. І якою ж знаменною стала для нього зустріч з їхньою молодшою сестрою, яку він колись засуджував за сердечну непостійність! З будь-якого найменшого приводу думки Каору знову і знову повертали до родини Восьмого принца. Яка дивна, жорстока доля пов’язала його з ним! Одного вечора Каору сидів у задумі, а перед ним кружляли у повітрі мушки-одноденки. Як завжди бувало, наче сам собою склався вірш:

«Хоч бачу, що вони ось тут, Але рукою доторкнутися не можу. А через мить кудись зникають Ці мушки-одноденки, Наче їх ніколи й не було... “То є, а то нема”{326}».

Письмові вправи

Головні персонажі:

Монах Содзу, настоятель монастиря в Йокаві

Стара монахиня з Оно, 80 років, мати Содзу

Молодша монахиня з Оно, 50 років, сестра Содзу

Укіфуне, молода жінка, 22—23 роки, побічна дочка Восьмого принца

Цюдзьо, зять молодшої монахині з Оно

Перша принцеса, дочка імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, старша сестра принца Ніоу (Хьобукьо)

Імператриця Акасі, 46—47 років, дочка Ґендзі, дружина імператора Кіндзьо

Косайсьо, служниця Першої принцеси

Каору, Дайсьо, 27—28 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі )

Принц Ніоу, Хьобукьо, 28—29 років, син імператора Кіндзьо та імператриці Акасі, внук Ґендзі

У той час жив в Йокаві, поблизу священної гори Хіей, якийсь поважний монах Содзу. Його матері було вже понад вісімдесят років, а молодшій дочці недавно виповнилося п’ятдесят. І от одного разу жінки вирішили піти на прощу в Хацусе, щоб віддячити богині милосердя Каннон за сповнення свого давнього прохання. Содзу послав з ними Адзарі, свого найвідданішого учня, якому найбільше довіряв. Відслуживши відповідні молебні та подарувавши храму сувої з сутрами і зображеннями будд, прочани рушили в зворотну дорогу, але як тільки перевалили через гору Нарадзака, старій монахині стало погано. «Хіба зможе вона подолати дорогу, яку залишилося пройти?» — занепокоїлись її супутники, а оскільки неподалік, в Удзі, жив їхній давній знайомий, то було вирішено зупинитися у нього хоча б на один день. Однак стан монахині не поліпшувався, і Адзарі повідомив про це в Йокаву.

Злякавшись, що його мати помре в дорозі, монах Содзу поспішив в Удзі всупереч обітниці, яку колись дав, не залишати гірського монастиря до кінця року. Хоча мати не була такого віку, щоб особливо за неї переживати, але Содзу постарався зцілити хвору. Зібравши в будинку найдосвідченіших у лікуванні учнів, він звелів їм читати молитви і вимовляти заклинання, та й сам ні на мить не відходив від матері. Побачивши, що відбувається, господар будинку вельми стривожився: «Я саме зараз пощуся, збираючись на прощу на священну вершину Мітаке, а ваша старенька мати, як на біду, тяжко занедужала». Він побоювався, що всі його дотеперішні зусилля через осквернення внаслідок смерті монахині виявляться даремними.

Зваживши на це й на тісноту в будинку, Содзу вирішив переправити матір додому, але, на жаль, саме той напрямок бог Накаґамі{327} закрив для проїзду. На щастя, Содзу згадав, що десь поруч є стара садиба, відома під назвою Удзі-но ін, яка колись належала покійному імператорові Судзаку, і що він знайомий з її управителем. Недовго вагаючись, Содзу послав туди гінця з проханням прийняти їх на день чи два. Невдовзі гонець повернувся зі звісткою, що сім’я управителя ще вчора вирушила в Хацусе, і привів із собою вельми непривабливого на вигляд старого, якого залишили стерегти садибу.

«Якщо ви готові зупинитися в садибі Удзі-но ін, то не зволікайте, — сказав сторож. — Головний будинок повністю для ваших послуг. У ньому часто живуть прочани».

«От і добре! — зрадів Содзу. — Я думаю, що там досить тихо тепер, хоча це й імператорська садиба». І він послав туди людину з дорученням оглянути будинок. Старий сторож, який не вперше приймав на нічліг прочан, швидко приготував усе потрібне. Першим переїхав Содзу. В садибі панувало таке запустіння, що він аж злякався, і, покликавши монахів, звелів їм читати сутри.

Адзарі, який супроводжував жінок в Хацусе, і ще один учень Содзу разом з декількома нижчими за званням монахами, яким було доручено нести запалені смолоскипи, обійшли будинок й опинилися у віддаленій від нього частині саду. «Яка страшна місцина!» — думали вони, боязко вдивляючись у темний гай чи то просто у купу дерев, під якими раптом помітили щось біле.

«Що там таке?» — зупинившись, спитав Адзарі. Попросивши піднести смолоскип ближче, він придивився пильніше і помітив, що під деревом начебто хтось сидить.

«Напевне, це лисиця-перевертень! — сказав, підійшовши, один з монахів. — От мерзенна! Та ми тебе зараз виведемо на чисту воду!»

«Обережніше, не підходьте! Від таких перевертнів всього можна сподіватися», — заявив інший монах і, склавши пальці в мудру{328}, здатну прогнати всяку нечисть, спрямував погляд на невідому істоту. Якби в Адзарі на голові був хоч один волос, то і він встав би дибки від страху. А тим часом монахи зі смолоскипами, сміливо наблизившись до дерева, почали розглядати незнайому істоту — жінку з блискучим довгим волоссям, яка сиділа, притулившись до величезного дерева, й гірко плакала.

«От диво! Може, показати все це панові Содзу?» — сказав один монах, а інший додав: «Справді якась чудасія...» Зрештою один із них пішов до Содзу і доповів, що сталося.

«Я здавна чув, що лисиці можуть перетворюватися на людей, але сам я ніколи не бачив нічого подібного», — сказав Содзу і поспішно спустився в сад.

До приїзду монахині всі слуги, хто на щось був здатний, зібравшись у службових приміщеннях, закінчували останні приготування, і всередині було тихо. Супроводжуваний кількома монахами, Содзу підійшов до дерева і втупив пильний погляд у дивну істоту, але вона й тоді не змінила свого вигляду.

Не знаючи, що й гадати, Содзу все дивився і дивився, а ніч тим часом наближалася до кінця. «Швидше б світало, — подумав він. — Тоді і стане ясно, людина це чи перевертень». Складаючи пальці у відповідні мудрі, він промовляв істинні заклинання і врешті-решт змушений був визнати: «Усе-таки це людина. У всякому разі я не бачу, що це злий дух. Підійдіть і розпитайте її. Може, її кинули тут мертвою, а вона ожила».

«Але чому її кинули мертвою у цій садибі? Якщо вона людина, значить, її заманив сюди якийсь лис або дух дерева. Так чи інакше, все це не на добре. Хіба можна перевозити хвору в таке осквернене місце?» — допитувався Адзарі й покликав старого сторожа, і всі здригнулися від жаху, почувши, як відлуння його голосу покотилося в горах.

Підійшов сторож у шапці, якось дивно зсунутій на потилицю. «А чи не може жити десь поблизу молода жінка? Ось подивіться, що ми виявили...» — запитали його.

«Усе це витівки лисиці, — спокійно відповів сторож. — З цим деревом часто відбуваються всілякі чудеса. Скажімо, позаминулої осені викрали дворічну дитину у сусідів і принесли сюди під це дерево. І нікого це не здивувало».

«І що, дитина померла?»

«Та ні, здається, вижила. Лисиці не так уже й часто шкодять людям, зазвичай тільки лякають». Як видно, сторож і справді не бачив нічого надзвичайного в тому, що сталося. Тим паче що його думки тепер витали там, де готувалася вечеря.

«Ну якщо так, то треба перевірити, чи справді в цьому замішана лисиця», — сказав Содзу і, покликавши монаха, відомого своєю безстрашністю, звелів йому підійти до жінки.

«Хто ти — демон, божество, лисиця чи дух дерева? Тобі не обдурити монаха, про мудрість якого говорить увесь світ. Хто ти, відкрий своє ім’я...» — сказав той, потягнувши жінку за рукав, але вона, сховавши обличчя, заплакала ще силь­ніше.

«О мерзенний духу дерева, невже ти думаєш нас обдурити?!» — обурювався монах, силкуючись зазирнути їй в обличчя, хоча його серце завмирало від страху: «А що, як це страшний перевертень без очей і носа, про якого розповідають у старовинних переказах?» І щоб присутні не засумнівалися в його хоробрості, він спробував зірвати з жінки одяг, але домігся лише того, що, впавши на землю долілиць, вона ридма заплакала.

«Що не кажіть, а такого дива ще світ не бачив», — заявив монах, вирішивши будь-що змусити жінку показати своє справжнє обличчя, але раптом Адзарі сказав: «Здається, буде дощ. Якщо ми залишимо її надворі, вона неодмінно помре. Тож віднесімо її до огорожі».

«З усього видно, що перед нами звичайна людина. Ми вчинимо гріх, якщо залишимо її без допомоги, бо життя ледь-ледь жевріє в ній. Я завжди сумую,коли бачу, як умирають риби, виловлені у ставку, або олені, спіймані в горах, і почуваюся винуватим, що не можу допомогти їм. А людське життя таке коротке, що не можна не дорожити навіть двома чи трьома днями, які від нього залишилися. Ми не знаємо, що сталося з цією жінкою — чи то нею заволодів демон або дух, чи то її вигнали з дому чи обдурили. Не виключено, що їй доведеться померти насильницькою смертю. Але ж Будда не відмовляє в допомозі і таким, як вона. Спробуймо ж дати їй цілющого зілля і подивимося, що з цього вийде. Може, нам ще вдасться її врятувати. Ну, а якщо не вдасться, то вже нема ради», — сказав Содзу і велів тому хороброму монахові перенести жінку в будинок.

«О, цього не робіть! — обурилися одні. — Не можна пускати в будинок близько до вашої матері цю дивну істоту! Хіба ви не боїтеся скверни?»

«Навіть якщо це перевертень, — заперечували інші, — не можна допустити, щоб жива істота вмирала під дощем на наших очах!»

Знаючи, якими балакучими є слуги, Содзу велів покласти жінку в тій частині будинку, куди ніхто ніколи не заходить.

Тим часом до воріт підкотили карету, і стара монахиня зайшла в приготовані для неї покої. «О, як вона страждає», — журилися люди, дивлячись на неї. Коли всі трохи заспокоїлися, Содзу запитав: «А що з тією жінкою?»

«Вона дуже слаба, нічого не говорить і ледве дихає. Мабуть, в неї вселився якийсь дух, і вона втратила свідомість», — відповів один з монахів, а молодша монахиня, сестра Содзу, запитала: «А що сталося?»

Розповівши їй про знайдену жінку, монах додав: «У свої шістдесят років я не бачив нічого подібного».

«А от мені у храмі в Хацусе приснився дивний сон... — І молодша монахиня заплакала. — Але що це за жінка? Я так хотіла б її побачити!»

«Вона за східними дверима», — сказав Содзу, і монахиня, його сестра, негайно зайшла туди. Там уже не було нікого зі слуг, які розійшлися, залишивши жінку саму. На ній, юній і чарівній, було вбрання з білого візерунчастого шовку і червоні шаровари. Дивовижний аромат, який випромінював її одяг, надавав їй надзвичайного благородства.

«О, моя люба дитино, невже ти повернулася до мене?» — заридала молодша монахиня і, покликавши служниць, звеліла перенести жінку у внутрішні покої, а вони, нічого не знаючи про обставини її появи в домі, сміливо виконали її наказ. Спочатку жінка не подавала жодних ознак життя, але раптом її очі злегка розплющилися.

«Скажіть хоч що-небудь, — просила монахиня. — Хто ви? Як потрапили сюди?» Але незнайомка не озивалася, наче нічого не розуміючи. Монахиня спробувала напоїти її цілющим відваром, але жінка все одно не оживала, а навпаки — здавалося, що вона ось-ось перестане дихати.

«О, яке горе! — плакала монахиня. — Вона може померти...» — і, покликавши Адзарі, відомого своїми здібностями, попросила: «Допоможіть їй своїми молитвами».

«Я так і знав! Хіба можна було забирати її в будинок?» — бурчав Адзарі, але відразу заходився читати сутри і благати тутешніх богів.

У покої зазирнув Содзу. «Що з нею? — запитав він. — Постарайтеся вигнати з неї злого духа і розпитайте». Однак нещасна жінка слабшала з кожною миттю.

«Вона все одно не виживе, — бурчав Адзарі, — а ми потрапимо у скрутне становище, бо нам доведеться залишитися тут надовго через осквернення».

«Як видно, вона не простого звання, і якщо помре, то хіба маємо право залишити її тут саму? От нещастя!» — заперечив Содзу. «Заспокойтеся! — зупинила їх монахиня. — І не кажіть нікому ні слова. Інакше ми й справді потрапимо в біду». Навіть за матір’ю вона не доглядала так, як за цією невідомою особою. Сердечно піклуючись про неї, вона ні вдень, ні вночі не відходила від хворої і докладала всіх зусиль, щоб повернути її до життя. Це правда, що цієї жінки ніхто не знав, але вона була така прекрасна, що всі тільки й думали про те, як би її врятувати. Іноді вона розплющувала очі, і сльози котилися з них нестримним потоком.

«Пожалійте мене! — просила монахиня. — Напевне, сам Будда привів вас сюди, щоб замінити мені дороге дитя. Невже і ви мене покинете? О, краще б я ніколи не бачила вас! Я впевнена, що ми з вами пов’язані ще в минулому народженні. Ну скажіть хоч слово!»

«Навіщо мені жити? — почула вона нарешті ледве виразний шепіт. — Я така нікчемна й нікому не потрібна в цьому світі. Не кажіть про мене нікому, а коли настане ніч — киньте в річку».

«О, я така рада, що чую нарешті ваш голос! Але навіщо ви такі страшні речі кажете? Скажіть, як ви тут опинилися?»

Однак жінка не відповідала. Монахиня уважно оглянула її, щоб переконатися, чи немає ран у неї на тілі, але нічого не знайшла. Сумно зітхаючи, милувалася вона цією чарівною істотою, і поступово її душу також охопив сумнів: «А чи не з’явився цей перевертень, щоб порушити мій спокій?»

Днів два чи три залишалися вони в цій покинутій садибі покійного імператора Судзаку, ревно молячись за одужання обох хворих і роздумуючи над дивною пригодою, яка їм трапилася. Серед тутешніх жителів знайшлося чимало людей, що колись прислужували Содзу, тож дізнавшись про те, що він перебуває в садибі Удзі-но ін, вони з’явилися засвідчити йому свою повагу і між іншим розповіли: «У садибі покійного Восьмого принца сталося нещастя — раптово, з невідомої хвороби, померла його молодша дочка, якою опікувався пан Каору. Тому ми й не заходили сюди вчора, бо довелося допомагати на її похороні».

«Може, демон викрав душу померлої і приніс до нас?» — думав Содзу, а придивляючись до неї уважно, бачив в ній щось страшне й потойбічне.

«Хоча насправді вчорашній вогонь у горах не був таким яскравим, як під час похоронної кремації...» — згадували служниці.

«Видно, було вирішено обійтися скромним похороном», — пояснили місцеві гості, яких навіть не впустили всередину, а залишили в саду, щоб вони не осквернилися.

«Але ж дочка Восьмого принца, якою захоплювався пан Каору, давно померла. То кого ж вони тепер мають на увазі? — дивувалися служниці. — Та й навряд чи він настільки легковажний, щоб нехтувати своєю дружиною, Другою принцесою...»

Тим часом здоров’я старої монахині помітно зміцнилося, й оскільки потрібний їм напрям уже відкрився, то прочани зібралися в дорогу, вирішивши довше не затримуватися в такій моторошній місцині.

«Але ця особа все ще дуже слаба. А дорога додому неблизька... — заперечував дехто. — Чи витримає вона такий тягар?»

Приготували дві карети: в одну сіла стара монахиня з двома служницями, в другу поклали хвору жінку. З нею, крім молодої монахині, поїхала ще одна служниця. Їхали надзвичайно повільно, раз у раз зупиняючись, щоб дати хворим цілющий відвар.

Монахині жили в селі Оно біля підніжжя гори Хіе, і дорога туди була довга. «Жаль, що ми не подумали про нічліг у дорозі», — нарікали жінки. Було вже зовсім пізно, коли вони добралися нарешті до Оно.

Содзу допоміг матері, а його сестра незнайомці зійти з карети й лягти відпочивати. Виснажена несподіваною хворобою, супутницею старих людей, і далекою дорогою, стара монахиня знову почувалася трохи погано, але досить швидко оговталася, і Содзу повернувся в свій гірський монастир.

Оскільки монахиням не дозволялося давати притулок молодим жінкам, тому Содзу постарався зберегти в таємниці те, що трапилося з ними у дорозі. Його сестра також веліла своїм служницям тримати язика за зубами, заздалегідь тремтячи від страху, що хто-небудь приїде до них і розпитуватиме про жінку. «Як опинилася вона, така благородна, серед жалюгідних осель селища Удзі? — гадала вона. — Може, вона захворіла по дорозі на прощу до храму в Хацусе, а зла мачуха залишила її напризволяще?»

«Киньте мене в річку!» — повторювала нещасна, і більше нічого від неї не можна було почути. Молодша монахиня не мала ні хвилини спокою, роздумуючи, як швидше повернути незнайомку до життя. Але та лежала в повному забутті, байдужа до всього на світі, і, здавалось, сподіватися більше не було на що. Та хіба могла монахиня залишити хвору без допомоги? Крім того, той дивний сон... Розповівши про нього Адзарі, який від самого початку вимовляв молитви біля узголів’я хворої, вона попросила його спалити в покоях мак, щоб перепинити дорогу злим духам.

Ось у таких турботах про незнайомку минув четвертий і п’ятий місяці, але ніщо їй не допомагало, а тому з розпачу монахиня послала Содзу, своєму братові, такого стривоженого листа: «Прошу Вас, ще раз спустіться з гір і допоможіть нещасній жінці. Не думаю, що вона залишалася б досі живою, якби їй судилося померти, але те, що вона ніяк не одужує, означає, що злий дух ніяк не покидає її тіла. Дорогий брате, приїдьте, благаю Вас. Якби йшлося тільки про прихід у столицю, то, може, це і було б порушенням обітниці, але в тому, щоб спустися в Оно, мабуть, немає нічого поганого...»

«Справді дуже дивно. Якщо вона досі живе, то було б дуже прикро, якби я покинув її там... Але, видно, їй судилося, щоб я знайшов її, і тепер маю зробити спробу, щоб врятувати її. Якщо ж мої зусилля будуть марними, то доведеться змиритися з думкою, що її життя добігло кінця», — подумав Содзу і спустився в Оно.

Монахиня, не тямлячись від радості, розповіла йому все, що сталося за останні місяці. «Хвороба, особливо така тривала, неодмінно змінює людину до невпізнання, — плачучи, казала вона, — а ця жінка, як і раніше, зберегла свіжий і прекрасний вигляд. Стільки разів здавалося, що вона от-от перестане дихати, але вона досі жива...»

«Я вже тоді помітив, що вона надзвичайно вродлива, — сказав Содзу, заглядаючи за завісу до хворої. — І, видно, я не помилився — такої красуні я ще ніколи не бачив. Безперечно, такою красою її наділила доля в нагороду за минулі чесноти. Але за яку провину вона потрапила в таке лихо? Може, люди вже розповідають щось таке, що дозволило б розгадати цю таємницю?»

«На жаль, я нічого не чула. Та й звідки? Я тільки вірю, що її подарувала мені Каннон з Хацусе», — відповіла молодша монахиня.

«Значить, між вами є якийсь зв’язок, бо інакше Каннон не привела б її саме до вас», — сказав Содзу і, не розвіявши сумніву, почав молитися.

Якщо раніше навіть на прохання Імператора чи його родини Содзу не переривав свого усамітнення, то що було б, якби в світі дізналися, що він спустився з гір заради якоїсь підозрілої жінки? Поділившись таким своїм побоюванням з учнями, він узяв із них обіцянку зберігати все в таємниці. «Не кажіть нікому ні слова, — сказав він. — Я, недостойний монах, не завжди був вірний власним обітницям, але ніколи не впадав в оману через жінок. Зрештою, від долі не втечеш, і мене можуть засудити за це тепер, коли мені пішов сьомий десяток».

«Але подумайте, учителю, — заперечили монахи, — якщо ви дасте людям привід для негідних чуток, то це може кинути тінь на вчення Будди».

Однак Содзу був готовий взяти на себе найважчі обітниці, аби тільки його молитви подіяли. Всю ніч він провів біля хворої, і до світанку злий дух перейшов нарешті на посередника. Покликавши на допомогу Адзарі, Содзу знову став вимовляти заклинання, змушуючи злого духа відкрити, хто він і чому так мучить нещасну жінку. І дух, який впродовж довгих місяців нічим не видавав себе, нарешті відкрився.

«О ні, я не для того прийшов сюди, щоб скоритися вам — заволав він, вивергаючи прокльони. — Я і сам був колись монахом і старанно виконував обряди, але після смерті, коли моя душа ще блукала, а якась незначна образа прив’язувала мене до цього світу, я одного разу проник в оселю, де жило багато прекрасних жінок. Одну з них я вбив{329}, а от ця жінка сама вважала життя важким тягарем і безперестанно твердила, що хоче померти. І от, скориставшись таким випадком і тим, що однієї темної ночі вона залишилася сама, я заволодів нею. Та оскільки її оберігала Каннон, то я скорився вам і тепер покину її тіло».

«Але хто ти, назви себе!» — питали його, але посередник, на якого перейшов злий дух, видно, настільки ослаб, що вже не міг сказати жодного слова.

Тим часом хвора поступово опам’яталася. Озирнувшись навколо, вона побачила незнайомих монахів, старих і згорб­лених, почуваючись самотньою, закинутою в невідомий край. Вона спробувала пригадати, хто вона і що з нею трапилося, але, на жаль, її пам’ять не зберегла ні імені, ні назви місця, де вона жила. Але куди вона тоді прийшла? Вона згадала, як того вечора, вкрай настраждавшись, коли всі полягали, тихенько відчинила бічні двері і вислизнула надвір. Дув шалений вітер, хвилі з грізним плескотом билися об каміння. Тремтячи від страху і не думаючи вже ні про минуле, ні про майбутнє, вона присіла на край галереї. Вона не розуміла, куди йде, але сама думка про повернення доводила її до розпачу. Вона вирішила померти, і відступати було вже пізно. «Хоч би проковтнув мене який-небудь демон, — благала вона. — Все що завгодно, тільки не бути поміченою і висміяною!» Та саме тоді звідкись з’явився вродливий чоловік, який підійшов до неї і сказав: «Ідіть за мною». Вона згадала, що він узяв її на руки. У неї майнула думка: «Чи це не принц Ніоу мене кличе?» — і знепритомніла. Здається, цей чоловік відніс її в якесь незнайоме місце, а сам зник. Вона гірко заплакала, засмучена тим, що їй так і не вдалося здійснити свого наміру. Більше вона нічого не пам’ятала. Судячи з того, що казали навколишні люди, з того дня минуло досить багато часу. Невже їм довелося так довго доглядати за нею? Яка ганьба! «О, навіщо вони повернули мені життя?» — нарікала вона і не брала в рот ні краплі цілющого відвару, хоча навіть в ті дні, коли вона лежала без пам’яті, монахині вдавалося іноді годувати її.

«О, чому ви розбиваєте мої надії? — крізь сльози казала монахиня, ні на крок не відходячи від її постелі. — Я так раділа, що вам стало краще, адже стільки днів поспіль ви металися в гарячці...»

Надзвичайна краса допомогла жінці здобути прихильність оточення, яке невтомно доглядало за нею. Вона ж, як і раніше, мріяла про смерть, але, незважаючи на всі випробування, вона невдовзі почала піднімати голову і перестала відмовлятися від їжі. Щоправда, однак, вона і тепер далі худнула. Монахиня з нетерпінням чекала повного одужання і була дуже розчарована, коли, ледь оговтавшись, хвора стала просити: «Дозвольте мені прийняти постриг... Лише тоді я зможу жити».

«Але що буде з вашою красою?.. Навіщо це робити?»

Зрештою монахиня попросила Содзу прийняти у жінки п’ять перших обітниць і вистригти невелике пасмо волосся на тімені. Звичайно, вона розраховувала на більше, але, звикнувши у всьому коритися волі старших, не сміла наполягати.

«Ну, поки що досить і цього, а тепер допомагайте їй ще повністю одужати», — сказав Содзу і, не затримуючись, пішов у гори.

«От і збувся мій сон», — раділа монахиня. Вона допомогла жінці сісти і почала власноруч розчісувати їй волосся. Як не дивно, воно майже не заплуталося під час хвороби і тепер, коли монахиня розпустила його, воно яскраво блищало. У будинку, де жили жінки, сиві пасма яких нагадували про те, що до ста років їм одного лише не вистачає, ця чарівна особа здавалася феєю, що спустилася з неба, і монахині дивилися на неї з острахом і захопленням.

«Чому ви не хочете розповісти про себе, хоча бачите, як ми близько вами переймаємося? — допитувалася монахиня. — Скажіть, хто ви, звідки і як потрапили туди?»

«Мабуть, тоді, коли я знепритомніла, я геть-чисто все забула, — лагідно відповіла жінка. — На жаль, я нічого не пам’ятаю. Тільки дуже невиразно бачу вечірній сад, коли сиджу на галереї, думаючи про те, як назавжди піти з цього світу, і раптом з-за великого дерева перед будинком з’являється якийсь чоловік і забирає мене із собою. Решти, попри всі зусилля, я не можу згадати і навіть не знаю, хто я. О, я хочу лише одного — щоб люди забули про мене і ніхто не дізнався, де я», — додала вона, заливаючись сльозами.

Помітивши, що жінці неприємно згадувати про минуле, монахиня перестала її розпитувати. Те, що сталося, здавалося їй чудом. Справді, їй пощастило, мабуть, більше, ніж старому Такеторі{330}, який колись знайшов діву Каґую. «А що, як вона раптом зникне?» — думала монахиня, і її серце тривожно защеміло.

Стара монахиня належала до досить знатного роду. Її дочка була дружиною впливового дворянина, а після його смерті зосередилася на вихованні своєї єдиної доньки. Видавши її заміж за юнака із благородної сім’ї, вона щиро про нього дбала, але, на жаль, невдовзі її дочка померла. Зазнавши такого болісного удару долі, сестра Содзу постриглася в монахині й оселилася в гірському селі Оно, далеко від мирської суєти. Знемагаючи від туги і самотності, вона мріяла знайти когось, хто був би схожим на її улюблену дочку, і от зовсім несподівано доля прислала їй цю чарівну особу, яка, здавалося, перевершувала померлу і красою, і чеснотами. «Це справжнє чудо!» — раділа монахиня. Попри свій похилий вік, вона була все ще красивою, а тонкі риси обличчя та поведінка свідчили про її благородство.

Тут, в Оно, ніщо не нагадувало незнайомці — Укіфуне — про її колишню оселю в Удзі, навіть близький гірський потік жебонів ласкавіше. Вишукана простота будівлі, вміло вибрані квіти і дерева — у всьому проявлявся бездоганний смак господині дому. Незабаром настала осінь з її похмурими днями. Коли прийшов час зрізати рис у полі за воротами, молоді служниці, наслідуючи сільських дівчат, співали народних пісень і веселилися, а пронизливий звук тріскачок забавляв Укіфуне, пробуджуючи в душі спогади про давно знайомі східні землі...

Будинок, в якому жили монахині, був розташований трохи глибше в горах, ніж оселя, яка колись належала принцесі Оціба, дружині міністра Юґірі. Його одна стіна межувала зі схилом, навколо був сосновий бір, і в цю осінню пору, коли вітер тужливо стогнав у кронах сосен, Укіфуне, щоб згаяти час, віддавалася молитвам.

Коли випадали яскраві місячні ночі, сестра Содзу грала на китайському кото, а її товаришка Сьосьо акомпанувала їй на біва.

«А ви не хочете до нас приєднатися? — пропонували вони. — Адже вам, мабуть, нудно...»

А Укіфуне, побачивши, яку втіху приносить музика цим немолодим монахиням, знову і знову нарікала на свою злощасну долю. «Як жаль, що мене не вчили нічого такого! — думала вона, зітхаючи. — Яке нещастя, що я виросла в таких жалюгідних умовах». Іноді в пошуках розради вона бралася за пензель і, вправляючись у каліграфії, писала щось на зразок такої пісні:

«Коли упала я  У річку Сліз, Мене, підхоплену водою, Хто врятував, Перегородивши течію?»

Несподіваний порятунок не приніс Укіфуне радості, бо майбутнє було невизначеним. В яскраві місячні ночі монахині складали вірші, згадували про минуле, а вона, неспроможна приєднатися до них, одного разу, змучена тяжкими роздумами, сказала:

«У столиці далекій, Що місяцем осяяна, Чи знає хто, Що досі я блукаю Неприкаяна у цьому світі?»

У ту давню мить, коли її життя мало скінчитися, вона згадала багатьох, але тепер думала тільки про близьких людей: «Як мати, напевне, страждає! А годувальниця? Скільки сил витратила вона на те, щоб допомогти мені зайняти гідне місце в світі! І, на жаль, все марно... Неважко собі уявити, в якому вона розпачі! Але де вона тепер? Адже вона навіть не знає, що я ще жива. А Укон? Ближчої для мене людини нікого не було, ми жили душа в душу, ніколи нічого не приховуючи одна від одної, незмінно ділячись своїми радостями і печалями...»

У будинку сестри Содзу не було інших служниць, крім семи чи восьми літніх монахинь, бо ніхто з молодих жінок не погодився б оселитися тут, далеко від блиску і розкоші столичного життя. Деякі монахині мали дочок чи внучок, але вони або пішли на службу в столиці, або влаштували своє життя якимось іншим чином, у всякому разі, в Оно вони не залишилися і лише зрідка навідувалися сюди.

Укіфуне старалася не показуватися нікому на очі з приїжджих. «Вони можуть побувати в тих домах, де мене колись бачили, — думала вона, — і врешті-решт у столиці дізнаються, що я ще жива. Люди видумуватимуть різні нісенітниці, гадаючи, яким чином я потрапила сюди...»

Їй прислужували лише Дзідзю та Комокі, які раніше були на службі у молодої монахині. Ці особи нічим не були схожі на тих столичних жінок, з якими Укіфуне мала справу колись, ні зовнішністю, ні манерами. «Невже я справді вже опинилася за межами цього світу?» — раз у раз запитувала вона себе. А оскільки Укіфуне сторонилася людей, то монахиня, розуміючи, що для цього є причини, навіть домашнім не розповідала про неї жодних подробиць.

Колишній зять монахині досяг у той час звання «цюдзьо». Його молодший брат, монах Дзендзі, будучи учнем Содзу, жив у гірському монастирі, і Цюдзьо час від часу піднімався в гори, щоб навідатися до нього. Одного разу по дорозі в Йокаву Цюдзьо заїхав в Оно.

Почувши вигуки передового ескорту і побачивши, що до будинку наближається ошатно вдягнений поважний чоловік, Укіфуне мимоволі виразно згадала, як колись в Удзі таємно приїжджав Каору. Хоча тут, у садибі в Оно, було так само самотньо й сумно, як в Удзі, але біля огорожі пишно цвіла гвоздика, «дівоча краса» і дзвіночки також уже розкривали свої бутони. Супутники Цюдзьо, так само як і він, одягнені в яскраві каріґіну — мисливське вбрання, — прогулювалися по саду, а сам він, розмістившись на південній галереї, милувався мальовничим краєвидом. Він здавався трохи старшим для своїх двадцяти семи чи двадцяти восьми років і справляв враження вельми розумної людини.

Монахиня розмовляла з ним, сидячи за переносною завісою навпроти пересувної стіни на галереї. «Минають роки, і все дальшим стає той день, коли моя дочка покинула цей світ, — плачучи, казала вона. — Але ви не перестаєте ощасливлювати нашу сумну оселю своїми відвідинами. О, якби ви знали, з яким нетерпінням я постійно чекаю вас, що аж навіть сама дивуюся!..»

«Я ні на мить не забуваю про минуле, — відповів Цюдзьо. — Боюся тільки, що тепер, коли ви відвернулися від світу, я не наважуюся порушувати ваш спокій. О, як я заздрю тим, хто живе тут у гірській самоті! Я охоче приїздив би до вас частіше, але досить людям почути про мою поїздку, як вони просять взяти їх із собою. Але сьогодні мені пощастило, я непомітно вислизнув...»

«У наші дні, здається, стало модним заздрити жителям гір, і я бачу — ви не виняток. Але, на противагу до інших, ви не забуваєте про минуле, і за це я вам дуже вдячна».

Звелівши подати рисову кашу супутникам Цюдзьо, монахиня взялася пригощати зятя насінням лотоса та іншими ласощами. Давно пов’язаний з цією родиною, Цюдзьо почувався тут зовсім як удома. А коли раптом почалася злива, він, затриманий нею, розмовляв з монахинею довше, ніж звичайно. Нещасна мати не переставала оплакувати втрату коханої дочки, але ще більше переживала від самої думки, що цей прекрасний зять стане для неї чужим. «Як жаль, що дочка не залишила по собі на пам’ять хоча б дитини...» — зітхала вона і щоразу, коли Цюдзьо приїжджав, сама розповідала йому про все, що спадало їй на думку.

А тим часом Укіфуне сиділа в задумі, дивлячись у сад і згадуючи минуле. Вона була справді прекрасною в ту мить, незважаючи на занадто яскраве біле вбрання і темні хакама, які носила, щоб не відрізнятися від монахинь. А хіба так вона вдягалася колись? Але навіть у цьому жорсткому, погано зшитому вбранні вона здавалася на дивно привабливою.

«Дуже зворушливо те, що пан Цюдзьо приїхав саме тоді, коли ми переконалися в тому, що воскресла покійна панянка, — перешіптувалися служниці. — Але що заважає йому і тепер відвідувати наш дім, як бувало раніше?.. І справді, чому б їм не бути гарною парою?»

«Ні, не буде цього! — подумала Укіфуне, почувши їхнє перешіптування. — Навіть якщо я залишилася живою, я більше не пов’язуватиму себе ні з ким. Ніщо не має нагадувати мені про минуле. Чим швидше я зітру його з моєї пам’яті, тим краще».

Тим часом, коли монахиня відійшла у внутрішні покої, гість залишився на галереї і сидів, понуро дивлячись у небо. Раптово, почувши чийсь знайомий голос, він прислухався і, впізнавши Сьосьо, підкликав її до себе.

«Хоча я не сумнівався, що всі, яких я знав раніше, залишилися тут, але ви й уявити собі не можете, як важко мені приїжджати сюди через побоювання ,що ви вважаєте мене безсердечним», — сказав він.

Оскільки колись, за живої дружини, Сьосьо завжди прислуговувала Цюдзьо, то він радо скористався нагодою, щоб поговорити про минуле. «Коли я виходив на галерею, — сказав він між іншим, — раптовий порив вітру зметнув завіси, і я встиг побачити довге волосся якоїсь неймовірно вродливої жінки. Зізнаюсь, що я був вельми здивований. Вона зовсім не схожа на інших. Кого це ви ховаєте тут, серед монахинь?»

«Напевне, він бачив ззаду молоду пані, яка переходила у внутрішні покої, — здогадалася Сьосьо. — А ще більше він був би вражений, якби йому дали роздивитися її зблизька... Адже він досі не може забути покійної, а ця набагато гарніша».

«Хоча наша господиня досі невтішно горювала, не примирившись із втратою дочки, — сказала вона, — але останнім часом несподівано знайшла особу, яка стала предметом її щоденної опіки й душевної розради. Та я от одного не розумію: як удалося вам побачити її? Адже зазвичай вона нікому не показується».

«Он у чому справа!» — подумав Цюдзьо. Цікавість спонукала його дізнатися більше про чарівну незнайомку, яка на мить мигнувши перед очима, запалила його уяву. «Хто вона? — гадав він. — Я не бачив жінки прекраснішої за неї ». Однак на його розпитування Сьосьо твердила одне й те саме: «З часом усе дізнаєтеся самі».

Оскільки наполягати було незручно, а крім того, супутники вже квапили його, кажучи, що дощ уже скінчився і скоро зовсім стемніє, Цюдзьо пішов і, зірвавши перед покоями «дівочу квітку», промимрив сам до себе: «Навіщо й тут?..»{331}. «Так, люди завжди готові лихословити», — похвалили старі служниці його за передбачливість.

«Пан Цюдзьо і раніше здавався мені зразком усіх чеснот, — погодилася молодша монахиня. — А з роками він став ще кращим. Чому б і тепер нам не відновити колишніх стосунків як із зятем? Кажуть, що він спілкується з дочкою То-цюнаґона, але його душа не лежить до неї, і більшість часу він проводить у батьковому домі...»

«Як жаль, що ви не відкриваєте мені свого серця, — провадила вона далі, звертаючись до Укіфуне. — Вам давно пора змиритися зі своєю долею і перестати журитися. Подивіться на мене. П’ять довгих років я оплакувала свою дорогу дочку, але з’явилися ви, і про сум я забула. Не сумніваюся, що і ваші рідні, зазнавши великого горя, поступово звикли до думки, що вас більше немає на цьому світі і заспокоїлися. На жаль, ніяке почуття не може тривати вічно».

«Я зовсім нічого не приховую від вас, — ледве стримуючи сльози, відповідала Укіфуне. — Але відтоді, як дивним чином повернулося до мене життя, минуле здається мені сном. Мабуть, саме так почувається людина, яка відродилася в іншому світі. Живуть чи ні ті люди, що знали мене колись, мені байдуже. Минуле стерлося з моєї пам’яті. У мене немає нікого, крім вас». Укіфуне мала такий чарівний і невинний вигляд, що, дивлячись на неї, монахиня не могла не усміхатися.

А тим часом Цюдзьо дістався до Йокави і мав цікаву розмову із Содзу. Цюдзьо провів в гірському монастирі всю ніч, слухаючи прекрасну музику і читання сутр звучними голосами монахів. Розповідаючи своєму братові Дзендзі про те, що сталося з ним з дня їхньої останньої зустрічі, він між іншим сказав: «По дорозі сюди я заїхав в Оно й мав насолоду поговорити із сестрою Содзу. Важко знайти жінку люб’язнішу за неї, дарма що вона відвернулася від світу. Коли я був там, — провадив він далі, — вітер несподівано зметнув завіси, і перед моїми очима постала якась жінка з навдивовижу гарним довгим волоссям. Мабуть, вона боялася, що її побачать знадвору, і встала, щоб пройти у внутрішні покої. Звичайно, я нічого не встиг розгледіти, але з першого погляду побачив у ній особу благородного походження. Гадаю, що їй не місце в будинку, де живуть самі монахині. Щоправда, вона й сама, на жаль, може стати схожою на них».

«Я чув, що її знайшли під час прощі до Хацусе за досить загадкових обставин», — сказав Дзендзі, не знаючи про це жодних подробиць.

«Яка зворушлива історія! Але хто вона? Напевне, їй довелося зазнати в житті чимало горя, бо інакше хіба вона шукала б притулку в такій глушині? Зовсім як у старовинній повісті...» — погодився Цюдзьо.

Наступного дня Цюдзьо вирушив назад до столиці і, ясна річ, по дорозі заїхав в Оно. Цього разу монахиня була готова до його приїзду і приймала його так гостинно, як за життя дочки. Звичайно, рукава Сьосьо були тепер іншого кольору, але хіба стала вона від цього менш привабливою? Розмовляючи з гостем, монахиня раз у раз заливалася сльозами.

«А що за особа ховається у вашому домі?» — ніби між іншим запитав Цюдзьо.

Хоча від такого запитання монахиня розгубилася, але, подумавши, що було б дивно заперечувати існування особи, яку він, напевне, мигцем уже бачив, вона відповіла: «Хоча всі ці роки я ні на мить не забувала про своє горе і лише збільшувала тягар на душі, але ось кілька місяців тому я зустріла одну молоду особу, яка допомогла мені знайти розраду. Мабуть, вона зазнала в житті чимало прикростей. Щось постійно гнітить її, і вона боїться, щоб люди не дізналися, що вона ще жива. Я була впевнена, що нікому не вдасться відшукати її тут, у глибині гір... А як ви дізналися про неї?»

«Навіть якби я прибув сюди, піддавшись легковажному пориву, то й тоді ви мали б мене пожаліти хоча б тому, що я не злякався небезпек на цих крутих гірських стежках. А тим паче тепер, коли йдеться про особу, яка замінила вам дочку, я сподіваюся, що ви не будете приховувати її від мене, вдаючи, ніби вона не має до мене жодного стосунку. Ви кажете, що вона зазнала чимало прикростей. Але в чому їхня причина? О, як би я хотів втішити її!» — відповів Цюдзьо і, попрощавшись з монахинею, написав на аркуші паперу:

«Не підкорись Примхливим вітрам, «Дівоча квітко»! Будеш у моєму саду, Хоч і далеко до нього!»

Цього вірша він передав через Сьосьо. Побачивши його, монахиня сказала: «Буде краще, якщо ви відповісте. Пан Цюдзьо — людина тонкої, чутливої душі. Тому за це не переживайте». Але Укіфуне відмовилася навідріз: «У мене дуже поганий почерк». Розуміючи, що мовчання образить Цюдзьо, монахиня написала відповідь сама: «Хіба я не попереджала Вас, що наша молода пані — особа вельми примхлива, несхожа на інших жінок...

«Дівоча квітка» Безсило головку схилила, Потрапивши в келію бідну, Яка служить притулком для тих, Що суєтного світу зреклися».

«Для першого разу досить і цього», — подумав Цюдзьо і поїхав до столиці.

Вважаючи недоречним докучати Укіфуне листами зі столиці, Цюдзьо, однак, не міг забути її мигцем побаченого образу. Хоча він не знав, від чого вона таємно страждає, але щиро співчував їй. Тож коли на десятий день восьмого місяця було призначене соколине полювання, Цюдзьо, скориставшись цією нагодою, знову приїхав в Оно. Як завжди, викликавши Сьосьо, він передав через неї: «Як тільки я побачив вас, моє серце втратило спокій».

Побачивши, що Укіфуне відповідати не збирається, монахиня відповіла сама: «Здається, що когось вона “чекає на горі Мацуці...”{332}».

«Минулого разу ви розповідали, що ваша молода пані багато страждала, — сказав Цюдзьо, зустрівшись з монахинею. — Я хотів би знати про неї якомога більше. Мені також довелося зазнати в житті чимало розчарувань, і я залюбки поселився б де-небудь в гірській глушині, коли б не заперечувала моя рідня. Відверто кажучи, мене ніколи не вабили веселі й життєрадісні жінки, може, тому, що і сам я схильний до меланхолії. Наскільки приємніше було б мати дружиною особу, яка в душі страждає...» Як видно, Цюдзьо захопився Укіфуне не на жарт.

«Що ж, якщо ви віддаєте перевагу сумним жінкам, то більш підходящої вам не знайти, — відповіла монахиня. — Боюся тільки, що її відраза до світу настільки велика, що вона не погодиться ступити на звичайний для жінки шлях. Навіть немолодим людям наприкінці життя нелегко відмовитися від світу, а в таких юних літах... Ой, що ж станеться з нею?»

«Які ви жорстокі! — сказала вона, зайшовши у внутрішні покої. — Дайте ж йому відповідь. Досить кількох слів. Людям з таким незавидним, як у нас, становищем, треба мати чуйніше серце».

«Але я така нікчемна, що навіть не знаю, як з людьми говорити», — відповіла Укіфуне і байдужим виглядом, лежачи, показувала, що такі вмовляння даремні.

«Що ж це таке? — нарікав Цюдзьо. — Невже вона така безсердечна? Значить, ви обдурили мене, згадуючи про гору Мацуці?..

Прийшов я сюди На голос цикад, Що очікують в соснах, Але тільки промок від роси, Заблукавши у хащах місканта...»

«Пожалійте його! — просила монахиня. — Дайте відповідь хоча б на це».

Проте Укіфуне мовчала. «Краще не показувати своєї обізнаності в любовних справах, — думала вона, — бо після того він щоразу вимагатиме зустрічі». Жінки не схвалювали її поведінки, а монахиня, видно, згадавши свою молодість, відповіла:

«Якщо осіннім полем Ви пройшли І свій одяг промочили, То хіба винен в цьому Наш дім, оброслий хмелем?» —

Ось що, здається, бентежить молоду пані».

Та оскільки монахині не здогадувалися, як Укіфуне жахалася самої думки, що хтось проникне в її таємницю, то, залишаючись здавна на боці Цюдзьо, настирливо переконували нещасну жінку: «Вам нема чого боятися. Нічого поганого не станеться, якщо часом поговорите з паном Цюдзьо. Це була б звичайна чемність, яка ні до чого вас не зо­бов’язує».

Те, що ці немолоді монахині, не тільки не дотримуючись давніх звичаїв, а, навпаки, піддаючись сучасній суєтній моді, з будь-якого приводу складали незграбні вірші, щоб привернути увагу Укіфуне до Цюдзьо, мимоволі викликало в неї тривогу.

«Чого мені чекати у майбутньому? Життя, яке вже давно мені остогиднуло, виявилося довшим, ніж я сподівалася, і я хочу тільки одного — щоб люди забули назавжди про мене», — думала вона, лежачи, а тим часом Цюдзьо, чомусь голосно зітхаючи, тихенько награвав на флейті.

«Плач оленя заснути не дає...»{333} — промовив він сам до себе, і важко було назвати його нечуйною людиною.

«Щоразу, коли я згадую минуле, мені стає ще сумніше, — поскаржився він. — Але, видно, навіть у цих горах, де немає мирського горя, мені не судилося знайти розради, бо, напевне, я так і не знайду жінки, яка відгукнулася б на мої почуття».

Побачивши, що він збирається йти, монахиня підступила до галереї. «Але чому ви не хочете помилуватися цією прекрасною ніччю?» — спитала вона.

«А навіщо це мені тепер, коли я розгадав почуття дівчини з далекого села{334}?.. — відповів Цюдзьо. Він не став більше наполягати, щоб не здаватися занадто легковажним залицяльником. Силует Укіфуне, що на мить промайнув перед його очима, зацікавив його і вселив надію на розраду, але її зарозуміла холодність, недоречна в її тяжкому становищі, остудила його запал, і він вирішив поїхати, на превеликий жаль монахині, яка так і не встигла сповна насолодитися його грою на флейті.

«Хто краси місяця Серед пізньої вночі Не відчуває, Той хіба ночуватиме У бідній гірській оселі?» —

вимовивши такий неоковирний вірш, монахиня додала: «Ось що сказала пані». Від таких слів у Цюдзьо забилося серце:

«Поки за горою Не зникне місяць, Буду стежити, Чи промінь його не проб’ється До вашої спальні».

Тихі звуки флейти почула стара монахиня і, зачарована ними, вийшла до гостя. Її голос тремтів, кашель стрясав немічне тіло, але, розмовляючи з Цюдзьо, стара монахиня не згадувала про минуле, бо, видно, просто гостя не впізнала.

«Може, зіграєте нам на китайському кото? — звернулася вона до дочки. — Ой, як красиво звучить флейта в місячну ніч! Гей, принесіть-но кото!»

Здогадавшись, хто перед ним, Цюдзьо мимоволі подумки поскаржився на зрадливу долю — на те, що стара монахиня ще живе, а його дружини вже немає.

Зігравши прекрасну мелодію в тональності «бансікі», Цюдзьо відклав флейту і, звертаючись до молодої монахині, сказав: «Тепер ваша черга...»

«Я захоплена вашою грою, бо видно, що за останні роки ви досягли значних успіхів, — сказала вона, здавна добре обізнана з музикою. — Але, може, я чогось не розумію, бо давно вже звикла до гірського вітру. Боюся, що моя гра здасться вам зовсім невдалою...»

Хоча останнім часом мало хто грав на китайському кото, цього разу в руках молодої монахині воно звучало дивовижно. Та й шум вітру в соснах чудово гармоніював з ним. Китайському кото акомпанувала флейта, яка своїми звуками наче додавала особливої чистоти місячному сяйву. Стара монахиня була так зворушена, що забула про сон і не спала до самого світанку.

«Колись і я сама грала на східному кото, і начебто непогано, — сказала вона. — Але, мабуть, тепер грають по-іншому, бо мій син Содзу одного разу оцінив мою гру досить зневажливо, і порадив не гаяти марно часу, який можна віддати молитвам. Відтоді я жодного разу не торкалася струн, хоча маю прекрасне кото».

Як видно, вона хотіла показати свою майстерність, і Цюдзьо, посміхнувшись, сказав: «О, щось дивне сказав і порадив пан Содзу. Адже в Землі вічного блаженства бодгісатви дуже часто розважаються музикою, а безсмертні небесні духи ставляться з повагою до танців. Ну хіба музика може спричинити гріх або заважати молитвам? Прошу вас, зіграйте, ви принесете мені велику радість».

Звісно, таке прохання стару монахиню дуже втішило. «Гей, Тономорі, — ледве стримуючи кашель, наказала вона, — подай-но східне кото».

Хоча решта монахинь дивилися на стару монахиню з жахом, але з жалю до неї, що навіть свого сина Содзу осуджувала, мовчали. Принесли кото, і стара монахиня, навіть не прислухаючись до того, що грає Цюдзьо, різко вдарила нігтями по струнах і заграла якусь старовинну східну мелодію, що першою спала їй на думку. Інші інструменти замовкли, а вона, повіривши, що всі захопилися її грою, швидко смикаючи струни, взялася наспівувати щось таке: «Такео-ці-цірі-цірі-цірітана...»{335}

«О, як прекрасно, тепер такого співу ніде не почуєш!» — похвалив Цюдзьо, і служниці, що сиділа поруч старої монахині, довелося прокричати його слова їй прямо у вухо.

«Сучасна молодь не має смаку до музики, — відповіла вона, самовдоволено посміхаючись. — От, скажімо, особа, яка недавно з’явилася в нашому домі, вельми гарна собою, але цілими днями тільки журиться. Ні слова від неї не почуєш. А вже до вишуканих розваг вона, здається, зовсім не схильна».

Її дочка та інші монахині зовсім розгубилися, а Цюдзьо, зовсім утративши цікавість до такої події, вирушив додому. Вітер довго ще доносив до садиби в Оно чисті звуки його флейти. До самого світанку монахині не склеплювали очей, а вранці з’явився гонець з листом: «Вчора вечері мене охопило таке сум’яття, що я не витримав і поїхав. Вибачте...

Забути не можу, Як колись струни дзвеніли. Тепер плачу-ридаю, Як чую холодні Трелі бамбукової флейти.

Може, все-таки Ви пробудите жалість у серці молодої пані? Повірте, я ніколи не смів би докучати Вам своїми листами, якби не болісна туга...»

Монахиня так засмутилася, що не могла стримати сліз. І ось яку відповідь вона написала:

«Голос флейти Давно замовклі струни В моїм серці збудив, Та як лунати перестав, Знову промокли рукава мої...

Те, що молода пані має вкрай нечуйне серце, Ви, напевне, й самі здогадалися, наслухавшись непрошених зізнань моєї старої матері...» Звісно, такий лист не міг здаватися Цюдзьо гідним уваги. І, напевне, він відклав його, ледь дочитавши до кінця.

Листи Цюдзьо з’являлись так часто, як вітер між листям місканта, тож Укіфуне, переконавшись у його чоловічій настирливості, вирішила позбутися його домагань одним-єдиним можливим способом — постригом у монахині. І, заохочена цією думкою, вона всією душею віддавалася вивченню сутр і молитов. Водночас монахиня дійшла висновку, що Укіфуне, яка відмовляється від світу, незважаючи на свою молодість, мабуть, має вроджену похмуру вдачу. Але дівчина була такою гарною, що досить було однієї її усмішки і монахиня легко вибачала їй всі вади і знову нею захоплювалася.

Дев’ятого місяця молодша монахиня знову вирушила на прощу до Хацусе, щоб віддячити Каннон за чудесну розраду, яку вона отримала після багатьох років туги і самотності, спричинених смертю улюбленої дочки.

«Їдьмо разом, — вмовляла вона Укіфуне. — Про це ніхто не знатиме. Звичайно, тамтешні храми мало чим відрізняються один від одного, але Каннон з Хацусе частіше виконує прохання молільників, про що є чимало незаперечних доказів».

«Колись мати і годувальниця так само вмовляли мене їздити в Хацусе, але це не принесло мені щастя, — подумала Укіфуне. — Мені не вдалося навіть піти зі світу, а в цьому житті я не бачила нічого, крім горя і бід». Крім того, її лякала довга спільна подорож з чужою жінкою.

Однак вона, не відмовляючи грубо, тільки поскаржилася: «Я схоже нездужаю і не знаю, чи витримаю таку далеку подорож...» А монахиня, здогадуючись, що та має певні причини побоюватися, більше не стала наполягати.

«Мені, нещасній, Що роками радості не знала, Край річки Фурукава Не шукати більше Двох криптомерій».

Цю пісню Укіфуне написала одного разу, як письмову вправу, і, знайшовши її, монахиня жартома зазначила: «Напевне, замість криптомерій ви б радше розшукали двох чоловіків?»

Її слова виявилися настільки влучними, що на щоках Укіфуне спалахнув рум’янець, який зробив її ще привабливішою.

«Хоча не знаю я про вас нічого, Як і про криптомерії Уздовж річки Фурукава, Але дивлюсь на вас Немов на дочку, колись втрачену», —

відповіла монахиня швидко, хоч і не надто блискучо.

Вона мала намір їхати до Хацусе сама, але всі служниці захотіли неодмінно її супроводжувати, а тому, стурбована тим, що після її від’їзду будинок спорожніє, монахиня залишила з Укіфуне трьох жінок: кмітливу монахиню Сьосьо, старшу за неї жінку Саемон і дівчинку-служницю.

Провівши прочан задумливим поглядом, Укіфуне усвідомила, що тепер поруч з нею не залишилося жодної людини, на яку можна було б покластися, і ще більше засмутилася. І от одного разу, коли вона сиділа, занурившись у похмурі думки, прибув лист від Цюдзьо. «Будь ласка, прочитайте, — попросила Сьосьо, але Укіфуне наче її і не почула. Залишившись у цьому спорожнілому домі, вона нудилась і гаяла час у роздумах про своє минуле та майбутнє.

«Як прикро, що ви тільки сумуєте! — казала Сьосьо. — Може, хоча б зіграємо у “ґо”?»

«Я дуже погано граю», — відмовлялася Укіфуне, але врешті-решт погодилася, і Сьосьо веліла принести дошку. Впевнена в собі, вона запропонувала Укіфуне починати першою, але, на її превеликий подив, та грала настільки добре, що для наступної партії їм довелося помінятися місцями.

«От було б чудово, якби господиня повернулась і подивилася на ваші успіхи! — раділа Сьосьо. — Колись вона дуже добре грала в “ґо”». Пан Содзу також залюбки грав і пишався своєю майстерністю, та так, що уявив себе мало не великим майстром цієї гри. І от одного разу він запропонував сестрі зіграти з ним, заявивши, що вона його ніколи не обіграє. А скінчилося усе тим, що він програв їй двічі поспіль. І ось що я вам скажу: ви граєте куди краще за нього. Просто чудово!»

Спантеличена надмірною пристрастю, з якою грала ця немолода, вже трохи полисіла особа, Укіфуне знітилась і, поскаржившись на поганий настрій, лягла.

«Вам не треба нехтувати нічим, що могло б відвернути вас від похмурих думок, — повчала її Сьосо. — Недобре, коли така молода, красива жінка весь час сумує. Ви — ніби коштовний камінь зі щербиною!»

Сумовиті стогони нічного вітру пробуджували у душі Укіфуне численні спогади:

«Хоч вечір осінній Нічим особливим Мого серця не зачепив Але туга стала такою сильною, Що сльози мої рукава оросили...»

Коли на небо виплив яскравий місяць, з’явився Цюдзьо, від якого вдень прибув лист. «О, як це недоречно! Що йому ще треба?» — обурилася Укіфуне, поспішно ховаючись у глибині покоїв.

«Чого це ви такі нечемні? — здивувалася Сьосьо. — Хіба було б погано провести вечір у товаристві людини з тонкою душею? Або принаймні вислухати його... Чи ви боїтеся, що це зобов’яже вас до глибоких стосунків з ним?»

Укіфуне, запідозривши щось недобре, мовчала, і Сьосьо, побачивши, що схилити її до згоди не зможе, запевнила гостя у тому, що Укіфуне немає вдома. Однак такий обман виявився даремним, бо, видно, гонець, який приходив удень, вивідав, що Укіфуне нікуди не поїхала.

«Я навіть не прошу, щоб мені дозволили почути її голос. Я тільки хотів би висловити все, що у мене на душі, а пані нехай сама вирішує, чи гідний я її уваги чи ні, — нарікав Цюдзьо. — Але які ж ви жорстокі! Тим паче у такій місцевості, що наповнює душу ніжними почуттями. Це щось неймовірне...

Якщо ваше серце Гіркоти цього світу Зазнало сповна, То воно відгукнеться На чари осінньої ночі у горах. Я вірю, що ви мене зрозумієте».

«Господині немає, і відповідати за вас нікому, — звернулася Сьосьо до Укіфуне. — Невже ви хочете прославитися нечемністю?»

«Хоч і нуджуся я щодня, Байдужа до життя, Проте здається людям, Що воно хвилює Мене до глибини душі», —

сказала Укіфуне, ні до кого не звертаючись, але Сьосьо передала ці слова Цюдзьо, і вони його зворушили.

«Попросіть пані підійти ближче», — знову почав він своєї, марно нарікаючи на повільність служниць.

«Світ не бачив такої безжалісної особи», — поскаржилася йому Сьосьо, але, слухняно пройшла у внутрішні покої і, на свій подив виявила, що Укіфуне сховалася у покоях старої монахині, куди зазвичай і не заглядала. Повернувшись до Цюдзьо, вона доповіла йому, що саме побачила.

«Мені дуже шкода, що ця молода жінка замкнулася тут у своєму горі далеко від людей, хоча, як видно, має чутливу душу, — сказав Цюдзьо. — Але так жорстоко, як вона, зі мною не обійшлася б навіть жінка, необізнана з життям. Може, гіркий минулий досвід змушує її уникати людей? Скажіть, що могло викликати у неї таку відразу до світу? І як довго вона житиме тут з вами?»

Зацікавившись Укіфуне, він вимагав від Сьосьо все нових і нових подробиць, але хіба могла вона розповісти йому все, що знала?

«Цією особою давно мала опікуватися наша господиня, — відповіла вона, — але обставини розлучили їх на довгі роки, і тільки зовсім недавно, під час прощі у Хацусе, вона випадково зустріла її і забрала із собою».

А тим часом Укіфуне лежала ниць біля старої монахині, що славилася недоброю вдачею, і не могла склепити очей. Сама монахиня заснула вже давно, як тільки посутеніло, і тепер з її рота виривалося жахливе хропіння. Неподалік лежали ще дві монахині, такого ж віку, і також хропли одна голосніше за іншу. «Тільки б хто-небудь з них не проковтнув мене сьогодні вночі», — думала Укіфуне, тремтячи від страху. Хоча вона й не дуже дорожила життям, але, маючи від природи боязку вдачу і нерішучість, вона так само, як персонаж однієї повісті{336}, який у скрутний час побоявся пройти по колоді, перекинутій через річку, прийшла сюди разом з Комокі, але ця вітряна особа майже відразу ж вислизнула, щоб помилуватися вишуканими манерами такого рідкісного гостя. «Ось зараз, зараз вона повернеться», — все чекала Укіфуне, але, на жаль, Комокі була не з тих, на кого можна було покластися. А Цюдзьо, так нічого і не досягши, нарешті поїхав.

«Як жаль, що вона настільки непривітна! — нарікали монахині, вкладаючись спати. — З такою красою...»

Десь опівночі стара монахиня прокинулася від сильного кашлю. У сяйві світильника видніло її сиве волосся, вкрите чимось чорним. Помітивши, що поруч з нею хтось лежить, вона, приклавши руку козирком до чола, як це робить білка, здивовано втупилася в Укіфуне своїми очима. «Це що за диво? Хто це?» — невдоволено бурмотіла вона. «От і кінець, — подумала Укіфуне і заплющила очі від жаху. — Зараз проковтне». Коли там, в Удзі, демон потягнув її за собою, вона не опиралася, бо нічого не розуміла. Але що робити тепер, вона не знала. «Яка злощасна у мене доля! — зітхала вона. — Невже я, нещасна, повернулася до життя для того, щоб вічно згадувати про колишні страждання? А втім, хто знає, може, після смерті мені було б ще гірше...»

Всю ніч вона не склепила очей, перебираючи у пам’яті ще більше, ніж раніше, болісних подробиць свого безрадісного життя: «Я ніколи не бачила свого рідного батька, а юність провела у нескінченних поневіряннях по далеких східних землях. Коли ж я повернулася нарешті до столиці і знайшла надійну, здавалося б, опору у сестрі, несподівана зустріч з принцом Ніоу обірвала зв’язок і з нею. Після цього я знайшла підтримку у пана Каору, готового заступитися за мене, і вже наближався день, коли всі тривоги і нещастя мали залишитися позаду, але я скоїла непоправну помилку, і все зійшло нанівець. Тепер я розумію, що не можна було у жодному разі закохуватися у принца. Адже саме через це й почалися всі мої біди...» О, вона не мала піддаватися йому, не мала вірити клятвам біля Мандаринового острова! Тепер нічого, крім неприязні, не залишилося в її серці, і все частіше згадувала вона Каору. Може, спочатку він не дуже-то і любив її , але за уважністю і надійністю не мав собі рівних. Тільки б він не дізнався, що вона жива і перебуває в Оно! Будь-хто, але тільки не він! Вона б не витерпіла такої ганьби! І все ж, якби можна було хоча б одним оком побачити його знову... Ні, ні, не варто навіть думати про це!

А коли нарешті пролунав крик півня, Укіфуне полегшено зітхнула. «О, яка була б я щаслива почути голос матері», — мимоволі подумала вона. Після безсонної ночі вона почувалася зовсім хворою і залишилася лежати, чекаючи Комокі, яка так досі й не прийшла. Тим часом старі жінки, які всю ніч лякали її своїм хропінням, піднялись і, бурмочучи та кашляючи, заметушилися, готуючи собі ранковий рис. «Скуштуйте і ви», — запропонувала їй одна з монахинь, але Укіфуне не хотіла користатися їхніми послугами. Хоча вона відмовлялася від їжі через погане самопочуття, настирливі монахині не переставали наполягати. Та от саме тоді прийшли вбогі монахи з Йокави сповістити, що Содзу збирається сьогодні спуститися з гір.

«Чому так раптово?» — здивувалися монахині, а новоприбулі гордо пояснили у відповідь: «Перша принцеса страждає від нападу злого духа. І хоча верховний священнослужитель з гори Хіе справив відповідний молебень, але без нашого високоповажного Содзу вигнати злого духа не вдалося. Тож учора ввечері до нього знову надіслали гінця — Сіі-но сьосьо, сина Лівого міністра Юґірі — з листом від самої Імператриці-дружини Акасі про допомогу. Тому пан Содзу і перервав своє усамітнення».

«Кращого випадку мені не дочекатися, — подумала Укіфуне. — Я мушу перебороти свою боязкість і попросити поважного Содзу прийняти від мене обітницю монахині, поки вдома майже нікого немає, і ніхто цьому не завадить». «Я погано почуваюся, — сказала вона, піднімаючись. — Коли завітає пан Содзу, попросіть його допомогти мені прийняти постриг». Стара монахиня мовчки, з байдужим виглядом обличчя, лише кивнула.

Укіфуне перебралася у свої покої. Її завжди причісувала монахиня, і тепер, не бажаючи, щоб її волосся торкалися чужі руки, вона спробувала розпустити їх сама і їй ледве це вдалося. «Мати ніколи вже не побачить мене колишньою», — подумала вона, відчуваючи, як болісно защеміло серце. Але хіба могла вона когось у цьому звинувачувати? Їй здавалося, що за час хвороби її волосся мало порідіти, але, його на диво не стало менше. Густе, завдовжки шести сяку, воно спадало до самої підлоги шовковистими, блискучими хвилями. «Якби ж то мати знала, що я затіяла...» — тихенько промовила вона сама до себе.

Содзу прибув до Оно надвечір. У прибраних для нього південних покоях снували круглоголові монахи, і ця їхня незвична метушня лякала Укіфуне. Передусім Содзу зайшов до матері.

«Як ви живете останнім часом? — запитав він. — Я чув, що моя сестра вирушила в Хацусе. А та особа, яку ми знайшли, все ще з вами?»

«Так, вона тут, — відповіла стара монахиня. — До речі, вона, здається, нездужає і просить, щоб ви допомогли їй постригтися у монахині».

Содзу поспішив до покоїв Укіфуне і, влаштувавшись біля завіси, гукнув її, а вона, збентежена, озвалася на його голос і наблизилася до нього.

«Я впевнений, що якийсь давній зв’язок існує між нами з попереднього народження, — сказав Содзу, — якщо вже ми зустрілися за таких дивних обставин. Сподіваюся, ви розумієте, що я не спілкувався з вами, бо монахам не личить листуватися з жінками без нагальної потреби. Як вам тут живеться серед людей, що відвернулися від мирської суєти?»

«Колись я вирішила піти зі світу, — відповіла Укіфуне, — і сама не розумію, чому досі живу. Хоча це не так уже мене радує, але я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. Однак я дуже відрізняюся від інших жінок і не можу жити звичайним, як вони, життям. Благаю вас, дозвольте мені стати монахинею. Повірте, я не бачу для себе іншого порятунку, якщо мені ще судилося жити...»

«Але ж у вас ще довге життя попереду! Невже ви готові присвятити його суцільним молитвам? Боюся, що так ви обтяжите душу ще тяжчими гріхами! Може, зараз ваше рішення здається вам твердим, але пройде час... На жаль, жінки так легко впадають в оману...» — застерігав Содзу.

«Я змалку не знала нічого, крім нещасть, і мати часто казала, що готова зробити мене монахинею. А потім, коли я почала пізнавати цей світ, то ще більше зміцнила свій намір відмовитися від звичайного життя і присвятити себе турботам про прийдешнє. Хто знає, може, мені залишилося жити зовсім небагато і саме тому я так занепадаю духом... О, прошу вас, не відмовляйте мені...» — і Укіфуне заплакала.

«Але чому? — дивувався Содзу. — Чому така красуня перейнялася відразою до світу? Зрештою, напевне, у неї є причини... Здається, так говорив тоді злий дух... Дивно, що вона взагалі вижила. А якщо вже один раз напав на неї злий дух, то вона ніколи вже не буде у повній безпеці».

«Вас можна тільки похвалити за бажання встати на дорогу служіння Будді, і я, монах, не можу вам відмовити, — сказав він. — Прийняття обітниці забирає небагато часу, але мене терміново викликали до Першої принцеси, і сьогодні вночі я маю бути в Імператорському палаці, щоб уранці розпочати молитви та обряди. Через сім днів я повернуся і тоді виконаю ваше прохання...»

«Так, але тоді може повернутися ваша сестра і стати цьому на перешкоді...» — засмутилася Укіфуне і заплакала: «Але я так страждаю! Боюся, що скоро мені не допоможе і постриг. Я так сподівалася, що сьогодні — найкраща нагода стати монахинею!»

І монахові-відлюднику стало її шкода. «Здається, вже зо­всім пізно, — сказав він. — Раніше я міг легко спускатися з гір, але тепер мені, старому й немічному, з кожним роком стає все важче це робити. Мабуть, мені варто трохи відпочити, перш ніж їхати до палацу. І якщо ви так квапитеся, то я таки прийму вашу обітницю сьогодні».

Зрадівши, Укіфуне, дістала ножиці і, поклавши їх на кришку шкатулки для гребінців, підсунула під завісу. Содзу покликав монахів, — тих двох, які також колись супроводжували його в Удзі, — і наказав: «Підстрижіть пані».

Один з них, який першим помітив Укіфуне під деревом у колишній імператорській садибі, не здивувався, що ця жінка хоче відгородитися від світу, але, побачивши крізь щілину хвилясте пасмо волосся, завмер з ножицями в руках.

А тим часом Сьосьо у своїй кімнаті розмовляла зі своїм братом-монахом, який приїхав разом з Содзу. У Саемон також знайшовся серед прибулих знайомий, з яким їй хотілося побалакати і прийняти як рідкісного й дорогого гостя. І тільки Комокі залишалася сама. Звичайно, вона відразу ж поспішила до Сьосьо і повідомила їй про те, що відбувається, а коли та, охоплена жахом, вбігла у покої, Содзу вже накидав на Укіфуне свій власний наплічник, як того вимагав звичай.

«Тепер вам треба вклонитися у той бік, де зараз перебувають ваші батьки», — сказав він, але Укіфуне, не знаючи, де це, заридала у відповідь.

«Що ви робите?! — закричала Сьосьо. — Хіба можна вчиняти щось настільки нерозсудливе? Що скаже ваша сестра, коли повернеться з Хацусе?»

Але Содзу заборонив їй наближатися. Бо навіщо тепер бентежити словами людину, що прийняла постриг?

«Коли блукаємо ми у трьох світах...{337}» — слухала Укіфуне, і з незбагненною тугою згадувала, що вона вже власне давно розірвала зв’язок з рідними.

Монах, який не міг собі дати ради з густим волоссям, нарешті сказав: «Нехай монахині потім підправлять». А волосся над чолом вистриг сам Содзу.

«Вам не треба бідкатися, побачивши, як змінилося ваше обличчя», — напучував він, даючи Укіфуне останні поради.

Нарешті Укіфуне могла полегшено зітхнути, адже, незважаючи на протидію оточення, вона все-таки здійснила своє бажання, а значить, не даремно залишилася у цьому світі.

Коли Содзу з монахами поїхав, у домі стало тихо. Прислухаючись до завивання нічного вітру, монахині зітхали: «А ми ж так надіялися, що ви ще трохи поживете з нами у цій убогій оселі, а потім знайдете собі блискучу пару. Як жаль, що ви розпорядилися собою інакше... Але ж у вас усе життя попереду. Як ви будете жити? Адже навіть старі жінки засмучуються, коли, приймаючи постриг, поривають зі світом».

Але Укіфуне не відповідала. На серці у неї панували спокій і радість, бо вона знала, що тепер ніхто не змусить її жити так, як звичайно живуть інші жінки на цьому світі.

Однак наступного ранку вона не показувалася нікому на очі, бо почувалася винною у тому, що всупереч їхній волі здійснила свій задум. Її волосся, ледве досягаючи плечей, було підстрижене вельми нерівно, і вона думала, зітхаючи: «О, якби ж то хто-небудь підрівняв його без набридливих слів...» Будь-яка дрібниця сильно дратувала її, і вона весь день просиділа без світла з опущеними завісами. Зроду боязка і сором’язлива, Укіфуне ще глибше замкнулася в собі, тим паче що і не мала кому відкрити душу. Поруч з нею не було жодної близької або хоча б здатної зрозуміти її людини. Тільки паперу звіряла вона думки і почуття, що зароджувалися у глибині її душі. Часто, коли придушена у грудях туга просилася назовні, вона брала до руки пензлик і писала, немов вправляючись у каліграфії.

«Я вже один раз Пішла зі світу, Зневаживши себе і близьких, Але не знала, що доведеться З ним розлучатись знову...

Тепер уже назавжди...» — написала вона одного разу, і аж самій стало сумно.

«Щоб своїм стражданням Покласти край, Я пішла зі світу, Але не знала, що знову Відвертатимусь від нього».

Одного разу, коли вона сиділа ось так і, піддавшись настрою, складала сумні пісні, прийшов лист від Цюдзьо. Очевидно, хтось із монахинь, обурених несподіваним вчинком Укіфуне, сповістив його про те, що сталося. Звісно, для нього це був важкий удар!

«Ось у чому справжня причина її холодного ставлення до мене! — подумав він. — Тому-то вона так уперто відмовлялася відповідати мені. Ясна річ, такий її намір давно вже визрів в її серці. І все ж важко повірити... Адже ще зовсім недавно я просив її служницю дозволити мені хоч одним оком поглянути на волосся, яке своєю красою так полонило мене того вечора, і вона обіцяла...»

Приголомшений новиною, він усе-таки вирішив ще раз написати: «На жаль, навіть не знаю, що Вам і сказати...

Рибальський човен Серед хвиль зникає, Прямуючи до інших берегів, І я, щоб не відстати, За Вами поспішаю».

Зазвичай Укіфуне не читала листів Цюдзьо, але цього разу зробила навпаки. Може, тому, що тоді їй було особ­ливо сумно, або тому, що її зворушило його смирення, вона, взявши перший-ліпший клаптик паперу, недбало накидала:

«Хоч моє серце Хиткого світу берег Давно покинуло, Але не знаю, куди хвилі занесуть Вутлий рибальський човен».

Хоча ця пісня не призначалася нікому особисто, оскільки Укіфуне, як звичайно, просто вправлялася у каліграфії, але Сьосьо відразу послала її Цюдзьо. «Ви її хоча б переписали, — дорікнула Укіфуне, але Сьосьо заперечила: «Я побоялася зіпсувати». Ясна річ, така несподівана відповідь тільки ще більше засмутила Цюдзьо.

А коли монахиня повернулася з прощі додому, то була у нестямі від горя. «Хоча, як монахиня, я мала б радити вам так зробити, але ж перед вами ще довге життя, яке вам доведеться прожити, — дорікала вона. — Хто знає, чи довго я затримаюся у цьому світі, може, вже сьогодні або завтра... Як ви думаєте, чому я вирушила до Хацусе? Понад усе на світі мені не дає спокою думка про ваше майбутнє, і я просила Будду дарувати вам щасливу долю...»

Побачивши, як страждає монахиня, Укіфуне мимоволі уявила собі матір, яка навіть не могла оплакати тлінних останків улюбленої дочки, і вкрай засмутилася. Як завжди, вона сиділа мовчки, уникаючи погляду монахині, яка все плакала і плакала, не відриваючи очей від її чарівного юного обличчя.

«О, яка ви ненадійна!» — повторювала вона, готуючи одяг для монахині-неофітки, а оскільки на сіро-зелених барвах вона добре розумілася, то пошила його досить швидко. Допомагаючи Укіфуне вбратися у темний одяг і такий же наплічник, монахині жалібно голосили: «Ви були для нас радістю, променем світла, що несподівано проник у гірську оселю... О, як жаль!» І водночас вони лаяли на всі заставки Содзу за поспішний вчинок.

А тим часом втручання Содзу, як і передбачали його учні, справило благотворний вплив на стан здоров’я Першої принцеси. Вона стала швидко поправлятися, і люди славили незвичайну мудрість поважного монаха. Щоб запобігти поверненню хвороби, було вирішено ще певний час не припиняти молитов, а тому Содзу мусив затриматися в Імператорському палаці. Одного тихого дощового вечора його закликала до себе Імператриця і попросила провести ніч у головах принцеси. У покоях майже нікого не було: жінки, які поспіль кілька ночей не відходили від хворої, розійшлися, зрадівши, що нарешті відпочинуть. Скориставшись цим, Імператриця залишилася на ніч у спочивальні дочки.

«Я завжди покладалася на вас, вірячи, що наше майбутнє у надійних руках, — сказала вона монахові. — І цей випадок лише зміцнив нашу віру».

«Будда не раз давав мені зрозуміти, що я недовго проживу, — відповів Содзу. — Особливо загрозливими будуть для мене найближчі два роки. Тому-то я і вирішив замкнутися у гірському монастирі й цілком віддатися служінню Будді. Тільки ваше настійливе прохання змусило мене спуститися з гір».

Імператриця розповіла йому про те, як нагло вселився в принцесу злий дух і як жахав усіх, коли, раптом з’являючись, називав себе різними іменами.

«А от послухайте, яка дивна, справді неймовірна історія трапилася нещодавно зі мною, — сказав Содзу, вислухавши її. — Третього місяця моя стара мати вирушила в Хацусе, щоб справити там подячний молебень. На зворотному шляху вона заночувала у колишній імператорській садибі Удзі-но ін. Як я і підозрював, такий просторий будинок, у якому давно ніхто не жив, став притулком для всякої нечисті, а тому поміщати у ньому хвору було вкрай необачно...». І він розповів Імператриці, як знайшов невідому жінку.

«О, справді дивна історія!» — відгукнулася Імператриця і від хвилювання розбудила служниць, що вже спали. Звичайно, ніхто з них нічого не чув, хіба що Косайсьо, потаємна коханка Каору. Содзу помітив переляк Імператриці й, проклинаючи себе за необачність, більше не вдавався у подробиці.

«А ось що я ще вам скажу, — провадив далі Содзу. — Спускаючись з гір цього разу, я зайшов в Оно, щоб навідатися до матері та сестри. І що ж ви думаєте? Та жінка, ридаючи, стала просити мене прийняти у неї обітницю, бо вона, мовляв, давно вже вирішила відректися від світу. Вона так благала мене, що я просто не зміг відмовити їй. А моя сестра, також монахиня, колишня дружина покійного Емон-но камі, дуже полюбила цю особу, вважаючи, що вона їй послана взамін її улюбленої покійної дочки, тому дуже розсердилася на мене за те, що я допоміг тій особі стати монахинею. Мені й самому шкода, що така чарівна жінка стала нею. Цікаво, ким вона була раніше?»

Коли ж балакучий Содзу замовк, Косайсьо запитала: «Як така красуня могла опинитися у такому дикому місці? Хоч тепер ви дізналися, хто вона?»

«Ні, я так нічого і не дізнався, — відповів Содзу, — Хоча, може, вона щось розповіла моїй сестрі. Але якби вона була із знатного роду, то її зникнення не залишилося б непоміченим... Втім, дочки провінційних чиновників також бувають вродливими. От і будда народився серед Морських драконів{338}... Але якщо вона належить до низького стану, то, значить, її минуле народження не обтяжене тяжкими злочинами...»

І тоді Імператриця згадала, що зовсім недавно хтось розповідав їй про жінку, яка безвісти зникла у тій місцевості. Косайсьо також чула про сестру дружини принца Ніоу, що покинула світ за вельми загадкових обставин. «Чи це часом не вона?» — подумала Косайсьо, але не знала, як це можна було б перевірити.

Содзу, зі свого боку, розповідав, що несподівано знайдена жінка понад усе на світі боїться, що люди дізнаються про її існування, і ховається від усіх, як від ворогів. Щоправда, він, видно, щось приховував, та й узагалі, як сам зізнався, розповів цю дивну історію лише тому, що хотів чимось розважити Імператрицю... З огляду на все це Косайсьо вирішила краще поки що нікому нічого не говорити.

«Можливо, що це та сама жінка, — сказала Імператриця, коли вони з Косайсьо залишилися удвох. — А чи не треба було б повідомити Каору?»

Однак Косайсьо так і не зважилася цього зробити, бо не знала, що та жінка і Содзу приховують, а крім того, вона не була настільки близькою з Каору, щоб заводити з ним розмову на таку делікатну тему.

Коли невдовзі Перша принцеса остаточно одужала, Содзу повернувся у гори. По дорозі до себе він знову заїхав в Оно, і сестра насварила його: «Хіба ви не розумієте, що, ставши монахинею у такому юному віці, вона може обтяжити свою душу ще тяжчими гріхами? Чому ви не порадилися зі мною?» Але, на жаль, уже було пізно.

«Тепер вам треба думати лише про молитви. І старі, і молоді — всі піддаються часом примхам долі. Тому я не дивуюся, що саме вам відкрилася марнота суєтних надій», — сказав Содзу, збентеживши Укіфуне такими словами.

«Пошийте собі нове вбрання», — сказав Содзу, подарувавши їй візерунчасту парчу, шовк і серпанок.

«Поки я живий, я подбаю про вас, — додав він. — Народившись у світі марноти, люди жадають тільки скороминущого блиску і слави. А поки це так, усім — і мені, і вам — важко розірвати пута, що зв’язують нас з цим світом. Але коли людина віддаляється у ліси і присвячує себе молитвам, в її душі немає місця ні для сорому, ні для образ. Людське життя на цьому світі таке ж нетривке, як опале листя...»

Трохи помовчавши, Содзу вимовив: «Біля Соснових воріт до самої зорі місячне світло блукає...» {339} Зустрівши у простого монаха стільки розуміння і благородства, Укіфуне слухала його, відчуваючи, що нарешті знайшла справжнього наставника.

Цілий день понуро стогнав вітер. «У такий час гірським монахам ридання підступає до горла...» — зауважив Содзу, і, почувши його слова, Укіфуне мимоволі подумала: «Отже, тепер і я — гірська монахиня. Бо недарма я весь час хочу плакати».

Підійшовши до галереї, вона глянула на далекі вершини і раптом побачила гурт людей у різнобарвному мисливському вбранні. По цій дорозі рідко хто піднімався до гори Хіей. Лише іноді можна було помітити монаха, який бреде чи то з Куродані, чи то ще звідки, а от сьогодні серед мирян, як не дивно, вона помітила Цюдзьо, який так і не зумів примиритися з поразкою.

«Хоч уже марно тепер скаржитися, але все ж...» — подумав він і вирушив в Оно. А коли приїхав, забув про все на світі, зачарований осіннім листям, що виблискувало небаченим розмаїттям барв. «От було б добре знайти у такій тихій місцевості жінку з веселою, безтурботною вдачею!» — подумав він.

«Останніми днями у мене було трохи вільного часу, — сказав Цюдзьо, милуючись прекрасним краєвидом, — і, не знаючи, чим зайнятися, вирішив подивитися на гори в осінньому вбранні. Ці дерева такі гарні, що хочеться, як бувало, влаштуватися під ними на нічліг».

Монахиня, як звичайно, заплакавши, відповіла:

«Осінній вітер Пролетів по схилах, І тепер біля підніжжя Ніде немає тіні, Щоб сховатися».

На це Цюдзьо так відгукнувся:

«Хоч знаю, що ніхто Тепер мене тут не чекає, Але, побачивши дерева У вашому саду, Мимо проїхати не зміг».

Оскільки він ніяк не міг забути про Укіфуне, яка стала для нього недоступною, то попросив: «Дозвольте хоч здалеку подивитися на неї у новому вигляді, як ви і обіцяли раніше».

Сьосьо зайшла у внутрішні покої і, глянувши на Укіфуне, мимоволі подумала, що таку красуню і справді не годиться нікому показувати. На жінці було неяскраве червонувато-жовте спіднє і світло-сіре верхнє вбрання. Пишне волосся віялом розсипалося по плечах, а обличчя вражало тонкими рисами і такою виразністю, ніби щойно було набілене і нарум’янене. Було видно, що вона ревно молиться. Перед нею лежав розгорнутий сувій із сутрою, а поруч, на планці завіси, висіли чотки. Вона мала такий привабливий вигляд, що мимоволі хотілося закарбувати її образ пензликом на папері. Щоразу, коли Сьосьо дивилася на Укіфуне, на очах у неї наверталися сльози. А що ж мав відчувати чоловік, давно закоханий у неї? Зміркувавши, що кращої нагоди не буде, Сьосьо вказала Цюдзьо на невеликий отвір у перегородці біля замку і завбачливо відсунула завісу, яка могла б йому завадити. Хіба міг Цюдзьо уявити собі, що Укіфуне така прекрасна? Прийнявши постриг, вона набула такого ідеального вигляду, що йому стало навіть сумно та прикро, що не він спричинився до змін її зовнішності. Злякавшись, що не зможе стримати напливу почуттів і тим самим видасть себе, Цюдзьо поспішно відійшов.

«Чи може людина, яка втратила таку чарівну кохану, не розшукувати її? — запитував він себе. — І як часто бувало, щоб чиясь дочка зникла і стала монахинею, зневірившись у суєтному житті?..» Але навіть вбрання монахині не применшило її краси. Так, вона була прекраснішою за всіх жінок, яких Цюдзьо зустрічав раніше. Від самої думки про неї тремтіло його серце. «Може, хоча б таємно?..» — подумав він і знову звернувся до монахині: «Я розумію, що раніше вона мала підстави сторонитися мене, але тепер, після того як вже стала монахинею, вона могла б спокійно зі мною поговорити. Прошу вас, замовте за мене хоч одне слово. Досі я приїжджав сюди, приваблений спогадами, але, якщо ви вмовите її, то в мене з’явиться ще одна причина відвідувати вас».

«О, я розумію, наскільки чисті ваші наміри, і щиро вдячна вам за те, що ви й тепер про неї не забуваєте, — крізь сльози відповіла монахиня. — Бо мені не дає спокою думка про її майбутнє. Адже прийде час, коли мене вже не буде поруч...»

«Але хто ж ця жінка? — гадав Цюдзьо. — Як видно, монахиня доводиться їй далекою родичкою».

«Я не запевнятиму вас, що забезпечу їй безжурне майбутнє, — сказав Цюдзьо, — бо людина не знає, що у неї попереду, але від своєї обіцянки, яку дав раніше, я не відмовлюся. Але чи ви переконані, що її ніхто не розшукує? Як на мене, саме така невизначеність і перешкоджає нашому зближенню, хоча, однак, для мене це не має особливого значення».

«Може, хтось і розшукував би її, якби вона залишилася такою, якою він її знав. Але вона сама порвала всі зв’язки зі світом і не думає ні про що, крім молитов», — відповіла монахиня.

І тоді Цюдзьо передав Укіфуне такого листа:

«Я знаю, що від світу Відреклися Ви, пізнавши марність Суєтних надій, Але на серці гірко, Що, може, ненавидите і мене...»

А на словах він передав їй звичайні запевнення у незмінній відданості: «Я був би щасливим, якби ви вважали мене своїм братом. Великою втіхою для мене була б змога хоча б іноді порозмовляти з вами про життя...»

«На жаль, мені не під силу збагнути глибини ваших щирих слів», — відповіла Укіфуне, вдаючи, ніби не зрозуміла натяку у листі. Зазнавши стільки прикрих випробувань, вона більше нічого не хотіла від життя і лише мріяла закінчити його тихо й непомітно, як засохле дерево в горах.

Тепер, коли її давнє бажання нарешті здійснилося, вона трохи повеселішала, часто жартувала з монахинею і грала з нею в «ґо». Звичайно, більшість часу вона віддавала молитвам і читала різні сутри, починаючи з сутри Лотоса. Бо коли невдовзі випав сніг і люди перестали приходити в Оно, нічого іншого і не залишалося робити.

Минуло ще трохи часу, і настав новий рік. Однак тут, в Оно, ніщо не нагадувало про весну. Скована кригою, німа річка, як і раніше, навіювала смуток. Своїми думками Укіфуне все частіше поверталася у минуле, і хоча їй здавалося, що вона остаточно порвала з тим чоловіком{340}, вона не забула сказаних ним колись слів: «Я вперто пробивався, засліплений коханням...»

«Коли дивлюся На засніжені поля і гори Під сірим небом, Сьогодні мимоволі Із сумом згадую минулі дні», —

якось написала вона, як звичайно, у проміжках між молитвами, як письмову вправу. «Цілий рік минув з того дня, як я померла, — думала вона, згадуючи минуле. — Чи пам’ятає мене ще хто-небудь?» Одного разу хтось приніс їм першу зелень у грубому, незграбному кошичку, і монахиня сказала:

«Перша зелень, Зібрана в проталинах У засніжених горах, Надію дає мені На Ваше щасливе майбутнє». «На полях широких З-під снігу глибокого Першу зелень Я хотіла б для Вас Збирати ще довгі роки», —

відповіла Укіфуне, і монахиня, зворушена до сліз такими словами, зітхнула: «О, якою я була б щасливою, якби могла бачити вас у вбранні, що відповідало б вашому віку...»

Недалеко від даху навпроти спальні Укіфуне росла червона слива, така ж яскрава і запашна, як у давні часи. «І місяць не такий, і не така весна...»{341} — мимоволі подумала вона, відчуваючи, що ця слива дорожча їй за інші квіти. І чи не тому, що нагадала їй про принца Ніоу, чиїм ароматом вона так і не встигла сповна насолодитися? В останню нічну годину Укіфуне піднесла Будді священну воду. Покликавши трохи молодшу від себе послушницю, вона доручила їй нарвати квітів, але пелюстки, немов образившись, раптом обсипалися і запахли ще сильніше.

«Хоча того не видно Хто рукавом своїм Ці квіти зачепив, Але знайомий аромат так само Витає навколо у цей весняний ранок...» —

подумала Укіфуне.

Онук старої монахині, намісник провінції Кіі, зовсім недавно повернувся до столиці. Це був вродливий і впевнений у собі чоловік років тридцяти. «Як вам жилося протягом двох останніх років?» — запитав він, приїхавши відвідати стару монахиню, але з огляду на її старечу недолугість відразу ж перейшов до покоїв її дочки, молодшої монахині.

«На жаль, ваша бідна мати зовсім постаріла, — сказав він. — Мені прикро зізнаватися, що я, перебуваючи далеко звідси, не міг до неї, старенької, навідуватися, тим паче що після смерті моїх батьків у мене і не залишилося нікого ближчого за неї. До речі, дружина намісника провінції Хітаці дає про себе знати?» Судячи з усього, йшлося про його молодшу сестру.

«Ви і не уявляєте, скільки горя ми зазнали за ці роки! — відповіла монахиня. — А пані Хітаці давно нам не пише. Боюся, що мати вже й не дочекається її».

Подумавши, що мова йде про її матір, Укіфуне прислухалася. «Я вже досить давно переїхав до столиці, — провадив далі намісник провінції Кіі, — але через зайнятість численними державними справами досі не міг вибратися до вас. От і вчора зовсім був зібрався, але несподівано мусив супроводжувати пана Каору до Удзі. Ми пробули весь день в оселі покійного Восьмого принца. Колись пан Каору відвідував його дочок, але позаминулого року однієї з них не стало. Потім він таємно поселив в Удзі молодшу сестру покійної, але і вона померла минулої весни. Власне, він поїхав туди віддати розпорядження щодо поминальних молебнів, доручивши справити їх поважному Ріссі із сусіднього храму. А мені він довірив підготувати одне жіноче вбрання. Сподіваюся, ви мені допоможете його пошити. Я накажу виткати тканини і доставити сюди».

Почувши це, Укіфуне захвилювалася, і, не бажаючи ні в кого викликати підозри, поспішила сховатися у глибині покоїв.

«Але я чула, що той принц-відлюдник мав тільки двох дочок. Котра з них стала дружиною принца Ніоу?» — запитала монахиня.

«Другою коханою пана Каору, здається, була позашлюбна дочка Восьмого принца, яку народила якась жінка вельми низького походження. Пан Каору й досі оплакує її, каючись, що був неуважний до неї за життя. Кажуть, що і з втратою тієї, першої, він довго не міг змиритися і навіть мав намір постригтися у монахи».

Зрозумівши, що намісник провінції Кіі досить тісно пов’язаний з Каору, Укіфуне похолола від страху

«Дуже дивно, що їм обом судилося померти саме в Удзі, — розповідав далі намісник провінції Кіі. — Мені було особливо жаль пана Каору, коли вчора ввечері я побачив, як він, підійшовши до річки, довго стояв на березі і, дивлячись на воду, плакав, а потім піднявся до оселі і накреслив на одному зі стовпів:

Не міг я стримати Потоку сліз гірких, Що на воду спадали, Де навіть свого образу Кохана не залишила.

Він рідко згадував про неї вголос, але його вигляд показував, який він засмучений. І був він такий гарний, що жодна з жінок і не мріяла б про кращого. Ще в юності він мені так сподобався, що й тепер я волію служити саме йому, а не комусь іншому». «Як видно, навіть така не надто прониклива людина відзначає особливі чесноти пана Каору», — подумала Укіфуне.

«І все-таки, здається, йому не зрівнятися з покійним міністром Ґендзі, якого колись називали Блискучим, — зауважила монахиня. — Зрештою, і в наші дні звеличують саме тих, хто належить до його роду. А що ви скажете про Лівого міністра Юґірі?»

«Лівий міністр — людина рідкісної краси і високого державного значення. Але так само гарний і принц Ніоу. Іноді я заздрю жінкам, які служать в його домі», — ніби завчено відповів він. Укіфуне схвильовано прислухалася з таким відчуттям, немов опинилася у чужому світі. Поговоривши з монахинею, намісник провінції Кіі поїхав.

«Виходить, що він мене не забув», — подумала зворушена Укіфуне і, уявивши собі, як настраждалася її мати, остаточно передумала постати перед нею у теперішньому вигляді. З дивним почуттям у душі дивилася вона, як монахині на прохання намісника провінції Кіі фарбували тканини, але не казала ні слова. Коли ж почали кроїти і шити, молодша монахиня принесла їй одне вбрання і попросила: «Допоможіть нам, будь ласка. Ви так добре все вмієте робити...».

Це прохання сильно збентежило Укіфуне, і вона, не торкнувшись поданого одягу, прилягла, сказавши: «Мені стало якось зле...»

«Що з вами?» — забідкалася монахиня, відклавши розпочату роботу. А одна із служниць, приклавши до червоного вбрання розшите вишневим цвітом уцікі, поскаржилася: «О, як шкода! Таке вбрання личило б вам набагато більше...»

«Хіба мені годиться, Ставши монахинею, На себе накидати Цей яскравий одяг Як згадку про минуле?» —

написала Укіфуне на аркуші паперу, водночас пожалкувавши, що після її смерті люди все одно дізнаються її таємницю, а монахині буде прикро усвідомлювати, що вона була з нею нещирою.

«Я нічого не пам’ятаю зі свого минулого, — спокійно сказала Укіфуне. — Але коли дивлюся на ваші квапливі приготування, щось ніби пригадую...»

«О ні, я впевнена, що ви багато чого пам’ятаєте, — відповіла монахиня, — і, правду кажучи, мене ображає ваше мовчання. Я боюся, що не зможу гідно виконати доручення намісника провінції Кіі, бо давно забула, якого кольору вбрання носять люди у цьому світі. От якби була жива моя дочка! Напевне, хтось і про вас згадує тепер так само, як я про неї. Вона померла у мене на очах, але я все ще не вірю, що її більше немає на цьому світі. Здається, досить лише пошукати гарненько... А ви ж просто зникли невідомо куди, не може бути, щоб ніхто вас не розшукував».

«Наскільки я пригадую, у тому житті про мене турбувалася тільки мати, але її, напевне, вже немає на світі», — зізналася Укіфуне, насилу приховуючи сльози, а потім додала: «Дуже тяжко згадувати про минуле, тому я і мовчу. Але, повірте, я нічого від вас не приховую». І вона замовкла.

Тим часом Каору відправив поминальні молебні з нагоди першої річниці від дня смерті Укіфуне і з глибоким сумом згадував про те, яким скороминущим був їхній зв’язок. Водночас він подбав про синів намісника провінції Хітаці, які до того часу вже досягли повноліття: одних улаштував на службу в Імператорській канцелярії, інших — до Особистої охорони Імператора. А наймиловидніших молодших хлопчиків збирався взяти до себе для особистої служби.

Одного тихого дощового вечора Каору навідався до Імператриці-дружини. В її покоях було малолюдно, і вони довго розмовляли про минуле та теперішнє життя. «Впродовж останніх років, — сказав він між іншим, — я відвідував одну жінку, яка жила у бідній гірській оселі. Це викликало у столиці різні чутки, але я не звертав на них уваги, бо знав, того не уникнути, що приносить людям задоволення. І от поки ми зустрічалися, з нею сталося нещастя, бо, видно, це місце і справді було нещасливим. Відтоді дорога туди здалася мені занадто далекою, і я майже перестав там бувати. Але ось зо­всім недавно особисті справи знову привели мене у цю гірську садибу і, побачивши знайомий старий будинок, я з особ­ливою гостротою відчув, наскільки мінливий цей світ. Я раптом згадав, що ця оселя, яка колись належала монахові-самітнику, була побудована для того, щоб пробуджувати в людях бажання стати на дорогу Будди».

Пам’ятаючи свою нещодавню розмову із Содзу, Імператриця запитала: «То, може, та садиба була лігвищем злих духів? А ви знаєте, як саме померла ваша знайома?»

«Видно, її бентежить, що дочки принца померли одна за одною», — подумав Каору. «Може, ви і маєте рацію. У таких глухих місцях, напевне, водиться всяка нечисть. Та й смерть цієї жінки сталася за загадкових обставин», — відповів він, але подробиць не розповідав. А Імператриця, жаліючи Каору, не хотіла показувати своєї обізнаності. Крім того, вона співчувала і принцові, який ще не оговтався від удару, що у свій час став причиною його недуги. Зміркувавши, що для них обох — Каору та Ніоу — буде краще, якщо вони нічого не дізнаються, вона вирішила промовчати.

Однак, коли гість пішов, вона тихенько сказала Косайсьо: «Мабуть, Каору досі оплакує ту особу з Удзі. Я так його жаліла, що ледь не розповіла йому всього, що знала, але стрималася, побоюючись, що, може, Содзу розповідав про когось іншого. Так чи інакше, при нагоді натякніть йому про це. Адже ви також усе чули. А ті подробиці, які можуть засмутити його, краще опустіть».

«Якщо навіть ви уникаєте розмови з ним про це, то як же я, зовсім стороння людина, посмію?..» — заперечила Косайсьо, але Імператриця наполягала: «Все залежить від обставин. А мені говорити про це було б просто боляче». Звичайно, Косайсьо все зрозуміла і не могла не оцінити тактовності Імператриці.

І от одного разу, коли Каору зайшов до Косайсьо, за їхньою розмовою вона все йому розказала. Ясна річ, його приголомшила ця справді неймовірна історія. «Невже Імператриця нічого не знала, коли ми бачилися з нею в останній раз? — дивувався він. — Чого ж тоді вона сама не розповіла мені про це? Але ж і я не відкрив їй усіх подробиць своїх складних стосунків з Укіфуне. Тепер уже пізно про це згадувати... На жаль, якщо щось приховуєш, то створюєш навколо себе підстави для пліток. Наш світ такий, що навіть серед живих людей не вдається назавжди зберігати таємниці», — думав він, але не хотів ділитися з Косайсьо подробицями про свої стосунки з Укіфуне.

«Судячи з усього, особа, про яку ви розповіли, дуже схожа на ту, яка своїм зникнення так схвилювала мене колись, — сказав Каору. — На вашу думку, вона і тепер живе в Оно?»

«Цікаво, що вона прийняла постриг того дня, коли поважний Содзу спустився з гір. Вона давно вже мала рішучий намір стати монахинею, але люди, які її доглядали, з огляду на її красу та молодість не погоджувалися на це навіть тоді, коли її життя було у небезпеці. Проте врешті-решт вона все ж домоглася свого», — відповіла Косайьо.

Каору майже не сумнівався, що йдеться про одну й ту саму жінку, адже все збігалося — як місце так і багато інших обставин. «Але що ж мені тепер робити? Нерозумно самому всюди їздити і усе з’ясувати, тим самим даючи привід для пересудів. А що, як раптом така чутка дійде до принца Ніоу? Тоді може статися так, що він втрутиться і перешкодить жінці піти обраним шляхом, — роздумував Каору. — А втім, може, він і так вже все знає і попросив Імператрицю нічого не розповідати мені. Інакше важко пояснити її дивне мовчання. Невже вона не мала бажання поділитися зі мною такою неймовірною новиною? А якщо до цього справді причетний принц, то чи не краще, як і раніше вважати, що цієї жінки більше немає на світі, хоча вона мені й дорога? Якщо ж вона ще не вмерла, то є надія, що коли-небудь у майбутньому ми ще випадково зустрінемося для розмови біля Жовтих джерел{342}. Принаймні зараз не варто повертати її собі. А, може, поговорити з Імператрицею? Але навряд чи вона допоможе мені».

І все ж, знайшовши слушний привід, Каору знову приїхав до Імператриці, щоб з’ясувати, що вона насправді про все це думає. «Я недавно цілком несподівано дізнався, що особа, яка, на мою думку, померла за досить загадкових обставин, досі живе, хоча і перебуває у надзвичайно тяжкому становищі. Я не вірив, що таке могло статися, але водночас досі пам’ятаю, як я здивувався, дізнавшись, що така боязка і нерішуча жінка кинулася у річку, щоб, можливо, розірвати стосунки зі мною», — сказав він і розповів Імператриці деякі подробиці цієї неймовірної історію, проте обачно не ображаючи принца.

«Коли принц дізнається про мій намір знайти її, — додав він, — то, напевне, вважатиме мене невиправним вітрогоном. От я і думаю: «Якщо вона жива, то чи не краще мені вдавати, що я про це нічого не знаю?»

«Коли поважний Содзу розповідав мені про це, була тяжка ніч, і я багато чого недочула, — відповіла Імператриця, — але я не думаю, що принц Ніоу все знає. Я багато чого наслухалася про його негідну поведінку, однак можу собі уявити, як приголомшила б його ця новина. О, як мені прикро чути про його легковажну поведінку!»

Каору був упевнений, що Імператриця навіть під час довірливої розмови не розповість нікому цієї таємниці.

Відтоді Каору і вдень і вночі думав лише про одне: «В якому гірському селі вона живе тепер? Як відшукати її, не даючи при цьому приводу для пліток?» І насамперед вирішив, що йому треба зустрітися із Содзу.

Оскільки Каору, за своїм звичаєм, восьмого дня кожного місяця замовляв урочистий молебень на честь будди Якусі, то досить часто бував в одному з головних храмів священної гори Хіе. Звідти до Йокави було зовсім близько, тож одного разу, вирушивши у гори, він узяв із собою молодшого сина пані Хітаці. Він не мав наміру ділитися своїми розпливчастими здогадами з близькими Укіфуне, але присутність брата мала зробити їхню можливу майбутню зустріч зворушливою, схожою на сон. Однак по дорозі у гори Каору не переставав сумніватися: «Навіть якщо це справді вона, за минулий час багато чого змінилося в її житті. Вона стала монахинею, навколо неї зовсім інші люди... І що вони скажуть, якщо зараз раптом об’явиться якийсь негідний чоловік?..»

Плавучий міст снів

Головні персонажі:

Каору, Дайсьо, 28 років, син Третьої принцеси і Касіваґі (офіційно — Ґендзі)

Укіфуне, молода пані, 23 роки, побічна дочка Восьмого принца

Монах Содзу, настоятель монастиря в Йокаві

Коґімі, молодший брат Укіфуне по матері, син намісника Хітаці

Монахиня з Оно, сестра монаха Содзу

Діставшись до гірського храму на горі Хіей, Каору, як звичайно, подарував храму священні зображення і сутри, а наступного дня подався до Йокави. Вражений такою честю, Содзу не знав, як віддячити дорогому гостеві. Хоча Каору час від часу і вдавався до порад цього поважного монаха, коли йшлося про підготовку молебнів, проте вони ніколи не були особливо близькими. Зв’язок між ними зміцнився після чудесного зцілення Першої принцеси, яким Содзу широко прославився на весь світ. Самого монаха дуже схвилювала поява такої шанованої особи, як Каору. Вони багато про що щиро поговорили, а потім Содзу почастував гостя рисом з гарячою водою. Коли слуги розійшлися і в покоях запанувала тиша, Каору ніби між іншим запитав: «Це правда, що ви маєте дім в Оно?»

«Так, маю, у тій убогій оселі живе моя мати, стара монахиня. Не знайшовши для неї пристойного будинку у столиці, я на час свого усамітнення вирішив поселити її в Оно, щоб мати змогу будь-коли — вдень чи вночі — дізнаватися про її здоров’я».

«Донедавна люди охоче селилися в Оно, але, кажуть, тепер там безлюдно», — зауважив Каору, потім присунувся до монаха ближче і стишеним голосом додав: «Хоча я можу здатися вам легковажним, але хотів би ще про дещо вас розпитати. Я дуже довго вагався, бо не був певен, що ви мене зрозумієте... Річ у тому, що я чув, ніби жінка, яку я добре знав колись, переховується в Оно. Я вирішив зустрітися з вами і дізнатися, як вона туди потрапила, спочатку упевнившись у тому, що це справді вона. Однак зовсім недавно я довідався, що ви прийняли у неї обітницю, і вона стала вашою ученицею. Це правда? Адже вона ще зовсім молода та й її мати ще живе...Чи знаєте ви, що багато хто саме мене звинувачує в її зникненні?»

«Я так і знав, — подумав Содзу, зовсім розгубившись, — недарма мені здалося, що вона непростого походження. Як видно, пан Каору вельми переймається цією особою, тож виходить, що я надто поспішив, допомігши їй стати монахинею. Але ж і мовчати не можна, бо Каору, напевне, багато чого знає, і приховувати правду не годиться». Тому, трохи вагаючись, монах відповів: «Ви, напевне, маєте на увазі ту молоду особу, яка кілька місяців тому завдала нам стільки клопотів? Так от послухайте, що сталося. Одного разу монахині з Оно поїхали до Хацусе справити подячний молебень. На зворотній дорозі вони зупинилися перепочити у колишній імператорській садибі Удзі-но ін, але там моя мати, змучена довгою дорогою, занедужала. Мене негайно про це сповістили, і я поспішив туди. А коли приїхав, то побачив, що у садибі коїться щось дивне... — і він перейшов на шепіт. — Геть-чисто забувши про матір, яка от-от могла вмерти, моя сестра клопоталася біля якоїсь незнайомої жінки. З першого погляду здавалося, що жінка мертва, але потім з’ясувалося, що вона ще дихає. І тоді я згадав старовинну історію про одну людину, яку всі вважали мертвою, а в останню мить вона раптом ожила. «Невже і тут ми свідки такого ж дива?» — подумав я і, покликавши найкращих своїх учнів, доручив їм по черзі виголошувати заклинання над цією жінкою. Сам я молився в покоях матері. Хоча вона настільки стара, що її раптова смерть нікого не здивувала б, але я так боявся, що це може статися з нею у дорозі, що з усіх сил старався допомогти, щоб принаймні вона могла вимовити ім’я Будди. Зосередившись на молитвах, я не міг приділити достатньо уваги незнайомій жінці. Здавалося, що її заманив у садибу Удзі-но ін або тенґу{343}, або дух дерева, під яким ми її і знайшли. Коли, врятувавши нещасну, ми привезли її в Оно, то після цього протягом приблизно трьох місяців вона лежала без пам’яті, зовсім як мертва. До речі, моя молодша сестра, також монахиня, була дружиною покійного Емон-но камі. Втративши свою єдину улюблену дочку, вона довго не могла заспокоїтися і цілими днями віддавалася скорботі. Жінка, яку ми знайшли в селі Удзі, виявилася приблизно того ж віку, що і покійна дочка, а красою навіть перевершувала її. Сестра побачила у ній дар, який бодгісатва Каннон послала їй за молитви, і понад усе боялася, що жінка так і помре, не отямившись. Вона так гірко побивалася і просила її врятувати, що я спустився в Оно й відслужив у головах хворої відповідні молебні. Врешті-решт, опам’ятавшись, вона одужала, але і тоді залишилася задумливою і сумною. Їй усе здавалося, що дух, який заволодів її тілом, і тепер не полишає її. Тож вона і думала лише про те, як вирватися з-під його згубного впливу і присвятити себе турботам про прийдешнє. Як монах, я маю навертати людей до вчення Будди, а тому я допоміг їй стати монахинею. Бо хіба я міг знати, що вона перебуває під вашою опікою? Така незвична подія, здавалося, заслуговувала розголосу, але монахині побоювалися, що чутки, пов’язані з нею, обернуться для них неприємністю, а тому на їхнє прохання я кілька місяців про неї мовчав».

Ось так ненароком почуті від Косайсьо слова спонукали Каору пуститися в далеку дорогу, щоб переконатися у вірності свого здогаду. Невже жінка, яку він вважав покійною, насправді жива? Невже це йому не сниться? Він був настільки приголомшений, що мало не заридав, насилу стримавшись, щоб не показати монахові своєї малодушності. А от Содзу звинувачував себе за те, що, прийнявши обітницю у жінки, яку гаряче кохав Каору, зробив її мертвою для цього світу. Як видно, він припустився непрощенної помилки й обтяжив душу ще одним гріхом.

«У тому, що нею заволодів злий дух, — сказав монах, — я вбачаю наслідок її вчинків у попередньому народженні. Як на мене, вона належить до вельми знатного роду, але цікаво, через яку помилку вона опинилася у такому тяжкому становищі?»

«Справді можна погодитися, що якоюсь мірою вона походить з імператорської родини, — відповів Каору. — Щодо мене, то деякий час я знався з нею досить близько, хоча і не думав одружуватися. Тоді я і гадки не мав, що її життя складеться так трагічно. Відколи вона несподівано, таємничим чином зникла, а люди навіть казали, що начебто втопилася у річці, я так і не з’ясував нічого певного. Я радий, що вона жива і, прийнявши постриг, зможе полегшити тягар, яким обтяжена її душа. Дізнавшись про те, як сумує за нею мати, я хотів повідомити їй цю неймовірну новину, але відмовився від цього, щоб не йти проти бажання вашої сестри зберігати таємницю якомога довше. Адже матері було б важко встояти перед спокусою знову побачити свою дитину. Мені незручно докучати вам своїми проханнями, — додав він, — але, може, ви погодитеся поїхати зі мною в Оно? Після того що я дізнався, я вже не можу вдавати, ніби мені байдужа доля цієї жінки. Мені треба принаймні тепер поговорити з нею про минуле, яке все ще здається мені сном».

Каору говорив так щиро, що Содзу не міг не співчувати йому. «Ця жінка змінила свій зовнішній вигляд і відреклася від мирської суєти, — думав він, — але ж навіть монахові, який поголив голову і бороду, кажуть, важко позбутися спокусливих думок. Тож чи можна вимагати цього і від жінки? Чи маю я право піддавати її такому тяжкому випробуванню і обтяжувати свою душу новими гріхами?» На мить розгубившись, він сказав: «Ні сьогодні, ні завтра я не зможу спускатися з гір, бо обставини цьому не сприяють. Треба дочекатися початку наступного місяця, про що я сам сповіщу вам».

Каору був розчарований такою відповіддю, але наполягати на своєму не став. «Ну що ж, коли так...» — зітхнув він і зібрався у зворотну дорогу. Оскільки сюди його супроводжував молодший брат Укіфуне, наймиловидніший із синів намісника провінції Хітаці, то покликавши його до себе, Каору сказав монахові: «Погляньте на нього. Він кревно пов’язаний з цією молодою жінкою. Я міг би послати в Оно хоча б його. Може, ви напишете їй листа? Не згадуючи мого імені, повідомте, що її просто дехто розшукує».

«Я не хотів би обтяжувати себе новим гріхом за посередництво, — заперечив монах. — Я розповів вам усе, що знав, тож тепер ви можете самі поїхати туди і вчинити так, як вважаєте за потрібне».

«Але чому ви вважаєте таке посередництво гріховним? — посміхаючись, запитав Каору. — Невже ви підозрюєте мене у негідних намірах? Повірте, я сам дивуюся, чому досі не став монахом. Річ у тому, що я з дитинства мріяв стати на праведну дорогу Будди, і лише моя безпорадна мати, Третя принцеса, прив’язує мене до цього світу, бо не має, крім мене, іншої опори у житті. Отож так і не здійснивши свого давнього наміру, я залишився жити мирянином і, природно, досяг досить високого становища, яке, на жаль, не дає мені змоги вільно розпоряджатися собою. Будьте певні, я зовсім не відмовився від задуманого, але з кожним роком на дорозі до його здійснення виринає щораз більше непереборних перешкод. Водночас я стараюся не порушувати заповітів Будди. І хоча людина з таким, як у мене, званням не має права нехтувати численними обов’язками, як службовими, так і особистими, в душі я давно вже відлюдник. То чого ж я мав би заради легковажної примхи брати на себе тяжкий гріх? Ні, вам не треба сумніватися в мені. Бо я роблю все заради її нещасної матері, для якої, я знаю, новина, від вас почута, буде великою втіхою».

Слухаючи про його давню глибоку віру в учення Будди, Содзу схвально кивав головою. «Вас можна за це тільки похвалити» — сказав він.

А тим часом, коли стемніло, Каору спочатку подумав, що міг би скористатися такою нагодою, щоб попроситися на нічліг в Оно, але потім, не маючи для цього підстав, відмовився від цієї думки і вирішив їхати прямо до столиці. І от саме тоді Содзу звернув увагу на молодшого брата Укіфуне й похвалив його.

«А може, все-таки напишіть короткого листа й передайте через нього в Оно», — знову попросив Каору. Врешті-решт Содзу накидав пензликом на папері кілька слів і, вручивши їх хлопчикові, сказав: «Приїжджай іноді гостювати до мене в Йокаву. Адже для цього є природні підстави...».

Хлопчик нічого не зрозумів, але взяв листа і пішов разом з Каору. Коли вони спустилися до підніжжя гори, Каору наказав передовому ескорту розділитися на невеликі групи і не галасувати.

А тим часом в Оно на галереї молода жінка у задумі споглядала покриті густим лісом гори. Ніщо не відволікало її уваги, і тільки світлячки над струмком у саду нагадували їй минуле в Удзі. Раптом з недалекої долини, що простягалася перед будинком, залунали голоси передового ескорту, і серед дерев замиготіли численні смолоскипи. Побачивши їх, монахині також вийшли на галерею.

«Цікаво, хто ж це їде? Аж з таким ескортом...»

«Сьогодні вдень ми послали поважному Содзу сушені водорості, і він повідомив, що це було дуже доречно, бо йому несподівано довелося приймати пана Каору».

«А який це Каору? Часом не той, що одружився з Другою принцесою?»

Такими запитаннями обмінювалися монахині, які жили у гірській глушині, далеко від Імператорського двору. «Невже це і справді він?» — подумала Укіфуне. Деякі голоси з передового ескорту видалися їй знайомими ще з того часу, коли Каору навідувався до неї в Удзі.

«Але що чекає мене, якщо я й досі не стерла з пам’яті згадки про минуле?» — жахнулася вона і, затято німуючи, зосередилась на молитвах. Подорожні, що прямували в Йокава і назад, були єдиною ниткою, що зв’язувала її зі світом.

Спочатку Каору збирався передати листа в Оно по дорозі до столиці, але, щоб не привертати до цього уваги своїх численних супутників, вирішив спочатку повернутися додому і тільки наступного дня спорядив хлопчика в Оно. Супроводжувати його він доручив двом чи трьом найвідданішим своїм слугам невисокого рангу, а також одному своєму прибічнику, який часто бував в Удзі. Поки поруч нікого не було, Каору підкликав до себе хлопчика і сказав йому: «А ти пам’ятаєш обличчя покійної сестри? Хоча досі я вже примирився з думкою, що її немає на світі, тепер виявилося, що вона ще живе. Але поки що не варто нікому про це розповідати. Постарайся все сам розвідати. Матері також нічого не кажи. Бо ця новина так схвилює її, що тоді у нашу таємницю проникнуть люди, яким зась про це знати. Май на увазі, що я розшукав твою сестру тільки з жалю до вашої матері».

А треба сказати, що хлопчик дуже сумував, дізнавшись про смерть старшої сестри. Зовсім ще малий, він, однак, завжди пишався її красою, добре розуміючи, що серед його сестер їй немає рівних. Почувши, що сестра жива, він так зрадів, що аж заплакав, але, засоромившись своєї малодушності, відразу сказав: «Так, так, я все зрозумів».

Того ж дня рано вранці монахині в Оно отримали листа від Содзу. «Напевне, у вас уже був посланець пана Каору, якого називають Коґімі? — писав він. — Скажіть молодій жінці, що тепер я знаю деякі обставини, пов’язані з її минулим, і каюсь у поспішності, з якою відгукнувся на її прохання. Багато чого я б хотів сказати їй, але приїхати зможу тільки через день або два».

«Що це означає?» — здивувалася монахиня і показала листа Укіфуне. Прочитавши його, та почервоніла, відчуваючи, як болісно защеміло серце. «Невже у світі все вже знають? Як же розгнівається монахиня! Адже я їй так нічого і не сказала», — подумала вона і, зовсім розгубившись, мовчки відклала листа.

«Відкрийте ж нарешті правду! Невже ви й тепер не скажете ні слова? Це просто жорстоко!» — обурювалася монахиня, ображена тим, що від неї щось, мабуть, приховують.

Але саме тоді повідомили, що принесли листа від поважного Содзу. Розгублена монахиня впустила гінця Коґімі й сказала: «З цього листа я дізнаюся нарешті всю правду».

Увійшов гарненький розкішно одягнений хлопчик. Сівши перед завісами на приготованій для нього круглій подушці-сидінні, він сказав: «Пан Содзу запевняв мене, що в цьому домі зі мною не будуть поводитися як з чужим».

Монахині самій довелося його приймати. Взявши листа, вона побачила на ньому такий напис: «Для пані, яка нещодавно стала монахинею, від відлюдника з гір». А далі йшов підпис Содзу. Не виникало сумніву кому написаний цей лист, тож відмовлятися від нього не мало ніякого сенсу. Вкрай збентежена Укіфуне поспішила у глибину покоїв і сіла там, боязко потупившись.

«Я знаю, які ви сором’язливі, але, далебі, все добре до міри», — і монахиня сама розгорнула листа.

«Сьогодні вранці сюди приїжджав пан Каору і питав про Вас, — писав Содзу. — Я все йому розповів, а від нього я ді­знався, що Ви відвернулися від його глибокої прихильності до Вас і вирішили, ставши монахинею, оселитися в убогій гірській хатині, але я побоююся, що, відмовившись від світу, Ви не тільки не очистилися, а, навпаки, впали в нову оману. Щоправда, тепер уже нічого не можна змінити. Тому я Вам раджу не відмовлятися від колишнього зв’язку з паном Каору і допомогти йому позбутися страждань. Повірте, що навіть короткочасне перебування у стані монахині неодмінно зарахується Вам як заслуга у майбутньому. Коли я приїду в Оно, ми про все поговоримо докладніше, а поки що вислухайте те, що скаже Вам Коґімі».

Хоча лист був промовистим, але зрозуміти його монахиня не змогла. «А хто цей милий хлопчик? Як жаль, що навіть тепер ви нічого мені не хочете сказати», — дорікнула вона.

Тихенько наблизившись до завіси, Укіфуне визирнула й побачила саме того хлопця, якого із жалем згадувала ввечері, коли вирішила піти зі світу. Раніше, живучи з ним в одному домі, вона вважало його занадто норовливим і зарозумілим, але мати дуже любила його й іноді брала з собою в Удзі. Поступово вони заприязнилися, і тепер Укіфуне з ніжністю згадувала про нього. Їй здавалося, що все це лише сон. Вона дуже хотіла розпитати його про матір, бо про інших членів сім’ї вона дещо чула, а от про матір не знала нічого. Вона так засмутилася, що аж заплакала. Хлопчик був дуже гарним, а крім того, на думку монахині, трохи схожим на Укіфуне.

«Це, напевне, ваш брат? — запитала вона. — Я думаю, що йому було б приємно поговорити з вами. Може, ви пустите його до себе?»

«Навіщо? Адже він, мабуть, не вважає, що я ще живу на цьому світі. Та й чи варто показуватися йому тепер у вигляді монахині?» — подумала Укіфуне і, трохи вагаючись, сказала: «Мені прикро, що ви підозрюєте, ніби я щось від вас приховую. А насправді я не знаю, що мала би вам сказати. Я добре розумію, як ви здивувалися, коли знайшли мене. А потім я довго лежала без пам’яті з таким відчуттям, ніби мені замінили те, що зазвичай називають душею. Хоч я і намагаюся, але нічого не можу згадати про своє минуле життя. І тільки одного разу, коли сюди приїжджав намісник провінції Кіі, під час його розповіді мені здалося, що він згадав про місце, у якому і я колись жила. Після цього я довго думала про своє минуле, але, на жаль, так і не згадала нічого. Пригадую тільки жінку, яка піклувалася про мене і переймалася моїм майбутнім. Я не знаю, де вона тепер і що з нею сталось, але думки про неї не полишають мене, викликаючи зневіру. Мені здається, що цього хлопчика я бачила ще дитиною, і моє серце здригається, коли я дивлюся тепер на нього. Та все ж я не хочу, щоб він знав, що я ще живу... І тільки матір я хотіла б побачити, але не знаю нічого про неї, навіть того, чи вона ще жива. А від того пана, про якого пише поважний Содзу, я хотіла б одного — щоб він, як і раніше, вважав мене померлою. О, допоможіть мені, поясніть йому, що сталося непорозуміння, і сховайте мене де-небудь».

«Але ж це важко зробити, — хвилювалася монахиня. — Бо наш простодушний пан Содзу, напевне, все розповів панові Каору. Тож тепер ми не зможемо приховати правди. Та й сам Каору людина надто поважна, щоб мати з ним справу...»

«О, яка ж вона вперта!» — погодилися її служниці і, поставивши завісу біля входу у внутрішні покої, впустили туди Коґімі.

Хоча він знав, що там його сестра, але був ще дуже малий, і, оторопівши, довго мовчав.

«Я маю передати ще одного листа. За словами пана Содзу тут має бути моя сестра, так чому ж мене приймають як чужого?..» — сказав він нарешті, зніяковіло похнюпившись.

«Ой, який милий хлопець! — розчулилася монахиня. — Ну звичайно, ви не помилилися, — звернулася вона до нього, — особа, якій призначено листа, перебуває тут. Але буде краще, якщо ви поговорите з нею самі. Нам, стороннім, важко зрозуміти, у чому справа. І якщо пан дав вам, зовсім юному, таке важливе доручення, то, видно, мав для цього підставу».

«Але що я можу сказати, якщо вона ставиться до мене, як до чужого? Будь-що, але я маю передати цей лист особисто їй», — відповів Коґімі.

«Його можна зрозуміти, — сказала монахиня, спонукаючи Укіфуне до завіси. — Не будьте такою черствою. Він може вас злякатися». Наче сама не своя, Укіфуне сіла ближче, і, здогадавшись, що саме заради неї він приїхав сюди, хлопчик, підійшовши до завіси, підсунув під нього листа.

«Будь ласка, якнайскоріше напишіть відповідь, щоб я міг повернутися назад», — попросив він, невдоволений холодним ставленням до себе.

Розгорнувши листа, монахиня показала його Укіфуне. Який знайомий, наче з іншого світу, почерк та аромат! Мигцем побачивши цього незвичного листа, монахині не могли приховати захоплення. У ньому Каору написав: «Хоча я не можу виправдати Вашого вчинку, який обтяжив Вашу душу новим гріхом, але з поваги до пана Содзу готовий пробачити Вас і тепер понад усе прагну зустрітися з Вами і поговорити про ті неймовірні події, які здаються далеким сном. Тим паче я не збираюся думати про те, що скажуть інші...» Не дописавши речення, він провадив далі:

«Я йшов дорогою угору, Якою вів мене наставник мудрий, Але, не дійшовши до вершини, Я ненароком заблукав Серед гірських стежок...

Чи пам’ятаєте Ви цього хлопчика? Після Вашого дивного зникнення я став піклуватися ним в пам’ять про Вас».

Зміст листа був досить промовистим, і Укіфуне не могла вдавати, ніби він потрапив до неї помилково. Але від самої думки, що Каору приїде сюди і побачить її в такому непривабливому вигляді, вона впала в невимовний відчай.

Коли, обливаючись сльозами, Укіфуне впала на постіль, розгублені монахині, дивуючись її нетактовності, стояли віддалік і допитувалися: «Що ж йому відповісти?»

«О, як мені погано! — скаржилася Укіфуне. — Може, піз­ніше, коли я трохи отямлюся... Мені так важко зібратися з думками, що навіть не можу нічого згадати. Я не розумію навіть, про який сон йдеться. Мені треба трохи заспокоїтися, щоб потім зміст цього листа зрозуміти. А поки що віддайте його назад. Можливо, що він узагалі призначений комусь іншому і це просто непорозуміння...» І, не згорнувши листа, вона передала його монахині.

«О, яка страшна нечемність! — обурилися служниці. — Невже ви не розумієте, що осудять за це не тільки вас, але і нас?»

Більше не слухаючи їхніх надокучливих нарікань, Укіфуне лягла, прикривши голову рукавом.

Господиня дому, сестра Содзу, трохи поговорила з Коґімі.

«Складається враження, що вашу сестру опанував злий дух, — сказала монахиня. — Вона постійно нездужає і рідко коли приходить до тями. Думаю, що саме тому вона і вирішила стати монахинею. Звичайно, я розуміла, в якому скрутному становищі ми опинимося, якщо хтось почне шукати. І ось справдилися найгірші мої передчуття. Вона і раніше не вирізнялася міцним здоров’ям, тож сьогоднішнього листа було досить, щоб вона знову втратила пам’ять...»

«Пан Каору послав мене сюди, а з чим я повернуся? Хоча б одне слово почути...»

«О, я розумію... — зітхнула монахиня і передала його прохання Укіфуне, але та, як і раніше, мовчала. Знаючи, що умовляти її марно, монахиня повернулася до Коґімі й сказала: «Мусите пояснити панові Каору, що ваша сестра ще почувається хворою. І хоча тут у горах часто віє сильний вітер, до нас від столиці не дуже далеко. Тож, може б, ви завітали сюди ще раз...»

Відчуваючи, що немає сенсу затримуватися у цій дивній оселі монахинь допізна, Коґімі вирушив у зворотну дорогу. Ясна річ, він почувався надзвичайно розчарованим, бо, сподіваючись зустрітися із сестрою, навіть не зумів побачити її обличчя. А тим часом Каору з нетерпінням чекав Коґімі, й коли той повернувся з порожніми руками, пожалкував, що взагалі посилав його в Оно, і навіть подумав, що хтось навмисне сховав її, так само, як він колись в Удзі...

Примітки

{1} Тобто Оцібі, Другій принцесі, дружині покійного Касіваґі.

{2} Оно — місцевість в провінції Ямато, недалеко від гори Хіей, тепер — один з районів Кіото.

{3} Тобто Юґірі.

{4} Тобто Кумої-но карі.

{5} З цим віршем пов’язана назва даного розділу й традиційне ім’я його головного персонажа Юґірі, бо «юґірі» означає «вечірній туман».

{6} Тобто Юґірі.

{7} Дружина Юґірі — Кумої-но карі — була сестрою покійного Касіваґі, чоловіка Другої принцеси.

{8} Тобто батько Кумої-но карі.

{9} Тобто Касіваґі.

{10} Тобто Касіваґі.

{11} Натяк на те, що чутка про їхній зв’язок розійшлася між людьми.

{12} Якби Юґірі мав намір одружитися з Другою принцесою, то зазвичай мав би провести з нею поспіль три ночі.

{13} Тобто батько Кумої-но карі, дружини Юґірі.

{14} Натяк на принцесу.

{15} Тобто Кумої-но карі.

{16} Тобто Ханацірусато.

{17} Натяк на те, що соколиця більша та сміливіша від сокола.

{18} Невідомо, про яку повість ідеться.

{19} Зелений одяг носили придворні низького шостого рангу.

{20} Тобто Другої принцеси.

{21} Тобто одруження.

{22} Тобто батька.

{23} Цитата з вірша: «Якби життя / Залежало лише / Від примх душі, / То, може, і розлука / Такою тужною для мене не була б!» («Збірка старих і нових японських пісень», 387).

{24} Тобто батька Кумої-но карі, дружини Юґірі.

{25} Тобто Ґендзі.

{26} Тобто Касіваґі, покійним чоловіком Другої принцеси.

{27} Тобто Кумої-но карі.

{28} Цитата з вірша: «В осінніх горах / Олень кинув клич, / Але не заглушити пісні смутку / Моїх ридань на самоті / Щоніч» («Збірка старих і нових японських пісень», 582).

{29} Тобто Чорної гори.

{30} Цитата з вірша невідомого автора: «Як діяти? / І що робити?/Тільки чути, / Що з вершини гори Оно / Ллється безмовний водоспад».

{31} Цитата з того ж вірша.

{32} Мовчазний принц (Муґен-Дайсі) — персонаж з буддійських легенд, який до 13 років відмовлявся говорити.

{33} Кої — наложниця, придворна дама четвертого-п’ятого рангу.

{34} Тобто Юґірі.

{35} Сяку (міра довжини) — 30,3 см.

{36} Урасіма — персонаж відомої японської казки. Потрапивши в палац Морського дракона, він провів там, як йому здавалося, три дні, а насправді за той час минуло кілька десятиліть. На прощання дочка Морського дракона, що стала його дружиною, подарувала йому скриньку, заборонивши відкривати її. Однак Урасіма, не втримавшись, відкрив скриньку і став немічним дідом.

{37} Тобто у садибі самого Юґірі.

{38} Вважалося, що самці й самиці фазанів сплять окремо.

{39} Тобто Ханацірусато.

{40} Тобто Мурасакі.

{41} Гра слів в оригіналі: в ньому слово «ама» означає «рибачка» і «монахиня».

{42} Тобто Кумої-но карі.

{43} Тобто Кумої-но карі.

{44} Ідеться про звичай перечікувати несприятливий час де-небудь в іншому місці, якщо будинок, в якому живе людина, потрапляє під вплив злих сил.

{45} Тобто брата покійного Касіваґі, колишнього чоловіка Другої принцеси.

{46} Тобто Касіваґі.

{47} Тобто Ханацірусато.

{48} Перша згадка про те, що дочка Ґендзі стала імператрицею.

{49} Згадка про те, як Шак’я-муні — історичний Будда, — прислуговуючи якомусь самітникові, рубав дрова, збирав хмиз, приносив воду.

{50} Тобто Ніоу, внук Ґендзі.

{51} Натяк на такі слова із сутри Лотоса: «...тієї ночі Будда перестав існувати. Так гасне вогнище, коли не стає хмизу».

{52} Тобто дочка Ґендзі.

{53} Тобто Ніоу.

{54} Цитата з вірша: «Гамую розпач, / Дивлячись на плоть, / Що схожа на цикади оболонку. / А над Фукакуса-горою / Вже димок...» («Збірка старих і нових японських пісень», 831).

{55} Тобто Аої, перша дружина Ґендзі й молодша сестра Великого міністра (колишнього То-но Цюдзьо).

{56} Див. такий вірш Ґендзі з розділу «Мальва»: «За звичаєм / Моє вбрання жалобне / Має бути світлим, / Та від сліз моїх рукава / У глибінь морську пірнули...»

{57} Натяк на Хьобукьо.

{58} Натяк на Ґендзі.

{59} «Унаї» — вид сосни, яку в стародавньому Китаї зазвичай садили на могилах, сприймаючи її як умістище душі померлого. Цюдзьо, як сосна «унаї», стала для Ґендзі пам’яттю про покійну Мурасакі.

{60} Тобто Ніоу.

{61} Тобто Мурасакі.

{62} Ямабукі (лат. Kerria japonica) — невеликий кущ, який цвіте жовтим цвітом.

{63} Натяк на вірш: «Хотів би я мати / Рукава такого, / Щоб небо прикрити / І вітрам на поталу не дати / Вишневого цвіту» («Ґосенвакасю», 64)

{64} Тобто офіційно сином Ґендзі, а фактично — Касіваґі.

{65} Цитата з вірша: «Ні сонце не загляне, / Ні весна / В мою долину... / Що ж, зате не треба / Оплакувати вишень білоцвіт!» («Збірка старих і нових японських пісень», 967).

{66} Цитата з вірша: «Якби квітучі вишні / Серце мали, / То в цьому році в траурне вбрання / Фукакуса-рівнину / Одягли б» («Збірка старих і нових японських пісень», 832).

{67} Метафорично: «дикі гуси» — Ґендзі, «вирій» — Мурасакі.

{68} Метафорично: «рисові поля» — Мурасакі, «дикі гуси» — Ґендзі, «квіти» — пані Акасі.

{69} Натяк із використанням гри слів: «аої» означає «мальва» і «любовна зустріч».

{70} Цитата з вірша: «Все такий же яскравий / Мандариновий цвіт у саду / І голос зозулі / Дзвенить все так само, / Як тисячу років тому» («Ґосенвакасю», 186).

{71} Цитата з одного вірша Бо Цзюйі.

{72} ,Цитата з вірша невідомого автора: «Так сумно слухати / На самоті зозулю, / Що дуже хочеться, / Щоб її голос долинув / До огорожі дому коханої».

{73} Натяк на такий вірш: «Невже на згадку / Цих небес блакить / Залишила мені моя кохана? / Очей не зводжу з них / Ані на мить!» («Збірка старих і нових японських пісень», 743).

{74} Цитата з вірша: «Тільки смуток за смутком / Приходить щодня. / За короткий свій вік / Чому стільки тих сліз / Людині доводиться проливати?» («Кокінвакарокудзьо», 33325).

{75} Див. вірш: «У сутінках вечірніх не один / Журюсь, задумавшись... / Серед гвоздик Ямато / Маленькі коники / Зі мною тужать теж» («Збірка старих і нових японських пісень», 244).

{76} Цитата з поеми «Вічний смуток» Бо Цзюйі, в якій китайський імператор Сюанцзун згадує про свою покійну улюблену наложницю Ян Ґуйфей.

{77} ,Свято зустрічі зірок Ткалі та Волопаса.

{78} На дев’ятий день дев’ятого місяця (на свято хризантем) клали вранці на квіти хризантем шматочки вати і потім цією ватою з крап­лями роси протирали обличчя.

{79} Цитата з вірша невідомого автора: «Як настає десятий місяць, /Завжди мжичить / Нудний дощ, / Але такими мокрими раніше / Не бували мої рукава».

{80} Чарівник — образ з поеми Бо Цзюйі «Вічний смуток». Імператор Сюаньцзун послав його в царство безсмертних на пошуки своєї загиблої коханої, Ян Ґуйфей.

{81} Омі — вбрання, яке надівали під час найурочистіших синтоїстських церемоній.

{82} Див. розд. «Юна діва».

{83} Цитата з вірша: «Шкода їх рвати, / Як не порвеш, / На очі чужим людям попадуться... / Тож краще я поверну, / Хоч потоком сльози ллються» («Ґосенвакасю», 1144).

{84} Цитата з вірша: «Навіщо листи зберігати?.. / А все-таки стирати не треба / Сліди цього пензля / Хай залишаться пам’яткою вірності / Ще на тисячу літ» («Кокінвакарокудзьо», 34225).

{85} Метафорично: «водорості» — листи, «рибачка» — Мурасакі.

{86} Цей розділ не містить жодного тексту, а лише засвідчує, що за той час, а це вісім років, який розділяє події, описані в розділах «Чарівник» та «Напахчений принц», Ґендзі постригся в монахи й згодом помер.

{87} Тобто Ніоу.

{88} Тобто Каору.

{89} Хьобукьо — начальник військового відомства.

{90} Тобто Юґірі.

{91} Тобто принцесу Оціба, колишню дружину Касіваґі.

{92} Тобто Каору.

{93} Офіцер (за європейськими мірками — капітан) Правої Імператорської охорони.

{94} Тобто наложниця, дочка покійного Великого міністра (колишнього То-но цюдзьо).

{95} Тобто син будди Шак’я-муні, який начебто народився через шість років після того, як батько (майбутній Будда) зрікся світу, але зумів самостійно вирішити сумніви, пов’язані зі своїм народженням.

{96} У сутрі Лотоса згадується про п’ять перепон, що стоять на шляху жінки до просвітлення.

{97} Тобто був готовий відмовитися від державної служби й стати монахом.

{98} Вона була його молодшою сестрою від іншої матері.

{99} Тобто патринія (лат. Patrinia scabioseafolia).

{100} Див. вірш: «Осінні хаґі / Уповні розцвіли, / Але чому так плаче олень: / «От-от квіти зів’януть, / І без дружини я залишусь!» («Ґосюівакасю»).

{101} Див. вірш: «Кажуть, що хризантеми / Змушують людей / Забути про близьку старість, / Але чи можуть будь-кому / Подарувати сотню літ?» («Кокінвакарокудзьо», 35336).

{102} Тобто принцеси Оціби, другої дружини Юґірі.

{103} Тобто Каору.

{104} Вислів за мотивами вірша: «Весняна ніч / Сховала у пітьму / Слив білоцвіт, / Але вона безсила / Сховати їхній казковий аромат!» («Збірка старих і нових японських пісень», 41).

{105} Тобто Каору.

{106} Слова з народної пісні «Вісім дів».

{107} Таке його традиційне ім’я, що означає «червона слива», пов’язане з поетичним діалогом між ним та принцом Ніоу.

{108} Тобто старшого радника міністра.

{109} Тобто Макібасіра.

{110} Див. розділ «Кипарисовий стовп».

{111} Відомого також за своїм званням як принц Хьобукьо.

{112} Боги святилища Касуґа — охоронці роду Фудзара, з якого в епоху Хейан імператори брали собі дружин, але за часів могутності Ґендзі імператрицею-дружиною два рази поспіль ставали жінки з роду Мінамото (спочатку Акіконому, потім Акасі).

{113} Тобто колишнього То-но цюдзьо.

{114} Тобто Ґендзі.

{115} Юґірі.

{116} Тобто Каору та принц Ніоу.

{117} Тобто принц Ніоу.

{118} Змінена фраза з вірша: «Як не тобі, / Кому ще показати / Сливовий цвіт? / Цей колір, аромат / Лише знавець зуміє оцінити!» («Збірка старих і нових японських пісень», 38).

{119} Тобто старший офіцер (за європейськими мірками — майор), начальник Імператорської охорони.

{120} Тобто Каору.

{121} Тобто один з десяти найближчих учнів Шак’я-муні.

{122} Пасербиця, дочка принца Хотару, жила у східному флігелі, біля якого росла червона слива.

{123} Тобто Каору.

{124} Див. розділ «Берегиня мосту».

{125} Насправді синові покійного Касіваґі.

{126} Див. розділ «Священне дерево сакакі».

{127} Тобто старша дочка; для ясності зазначимо, що, як і раніше, тут і далі назви Ооїґімі (старша сестра або дочка) та Нака-но кімі (молодша сестра або дочка) вживаються до різних персонажів у різних сім’ях — Кобая, Тамакадзури та Восьмого принца.

{128} Метафора: «сливовий цвіт» — Каору.

{129} Цитата з вірша: «Не стільки колір, / Скільки аромат / Нагадує про ту, чиї рукава / Також торкались сливи / В моїм саду» («Збірка старих і нових японських пісень», 33).

{130} Тобто Каору.

{131} Цитата з одного вірша Бо Цзюйі.

{132} Народна пісня у стилі «сайбара», в якій оспівується краса будинку заможної людини.

{133} Народна пісня у стилі «сайбара» про кохання, яку зазвичай виконували під час Пісенної ходи.

{134} Тобто Каору.

{135} Тобто катаканою, якою користувалися жінки.

{136} Натяк на дочку Правого міністра Юґірі.

{137} Цитата з вірша: «У білий колір пофарбую / Своє вбрання, / Щоб вишень білоцвіт, — / Навіть як облетить, — / Не забути ніколи!» («Збірка старих і нових японських пісень», 66).

{138} Корейська заздоровниця («рандзьо») — коротка музична п’єса, яка виконується на честь переможців різних змагань, найчастіше на кінних перегонах.

{139} Цитата з вірша: «Якщо помру я раптом від кохання, / Чиє ж бо ще, / Як не твоє ім’я, / Назвуть усі на світі / Без вагання?» («Збірник старих і нових японських пісень», 603).

{140} Натяк на один епізод з «Історичних записок» Сима Цяня.

{141} Тобто Акіконому.

{142} Метафора: «гліцинія» — Ооїґімі.

{143} Цитата з вірша: «Весняна ніч / Сховала у пітьму / Слив білоцвіт, /Але вона безсила / Сховати їхній казковий аромат» («Збірник старих і нових японських пісень», 41).

{144} Найсі-но камі — розпорядниця жіночої прислуги імператора.

{145} Цитата з вірша: «Десь у кінці дороги, / Що на Сході, / Лежить пояс Хітаці. / Я вірю, що хоч ненадовго / Нас доля зв’яже із тобою» («Кокінвакарокудзьо», 34206).

{146} Тобто радника.

{147} Тобто перша, головна дружина.

{148} «Сінобу» означає «згадувати минуле».

{149} Тобто в угадування ключа ієрогліфів.

{150} Тобто ньоґо Кокіден, дружина імператора Кіріцубо й мати імператора Судзаку.

{151} Цитата з вірша: «Про світ сумний / Думки невтішні линуть, — /Мов крізь густий туман / Над пасмом гір / Летять по небу дикі гуси клином» («Збірник старих і нових японських пісень», 935).

{152} Натяк на давню спробу повновладної дружини імператора Кіріцубо, ньоґо Кокіден, замість Рейдзея призначити принцом-спадкоємцем Восьмого принца.

{153} Ідеться про семиденну службу на честь будди Аміди кожної пори року.

{154} Цитата з вірша: «Хто той господар, / Що свої штани, / Насичені духмяним ароматом, / Знімає і розміщує / В полях?» («Збірник старих і нових японських пісень», 241).

{155} Повір’я китайського походження.

{156} У верхній деці біва є місяцеподібний отвір, куди ховають плектр.

{157} Тобто Касіваґі; див. розділ «Касіваґі».

{158} Тобто Кобая; див. розділ «Червона слива».

{159} Цей вірш перегукується з таким: «Мабуть, мене чекаючи, / Богиня / Мосту Удзі / Зняла своє вбрання / Лише з плечей і долі постелила» («Збірка старих і нових японських пісень», 689).

{160} Тобто на теперішній острів Кюсю.

{161} Через неповагу до батька.

{162} Назва «Удзі» за звучанням близька до прикметника «усі», що означає «неприємний, огидний»

{163} Тобто Ґендзі.

{164} Цитата з вірша: «Напровесні в поля / Пішов я, / Щоб фіалок пахучих назбирати, / І поля такими рідними здалися, // Що всю ніч між квітами провів» («Ман’йосю», 1424).

{165} Ідеться про небезпечний шістдесятирічний вік.

{166} Ідеться про Каш’япа, одного з десяти великих учнів Шак’я-муні, який, згідно з переказами, почувши одного разу звуки струн, підхопився і затанцював, забувши, що перебуває перед Учителем.

{167} Цитата з вірша: «Я чув про шлях, з якого, на біду, / Не повертаються. / Та не гадав, / Що й сам я / Не вчора, так сьогодні ним піду» («Збірка старих і нових японських пісень», 861).

{168} На знак особливої поваги до пам’яті покійного і свідчення того, що сестри дотримувалися жалоби.

{169} Цитата з вірша: «Нитки повилізали з рукавів / Лілового вбрання / Людей в жалобі, / І сліз перлинки / Нижуться на них» («Збірка старих і нових японських пісень», 841).

{170} Тобто Ґендзі.

{171} Натяк на будинок на Третій лінії, де Каору мешкав з матір’ю.

{172} Там з матір’ю, Третьою принцесою-монахинею, мешкав і Каору.

{173} Цитата з вірша: «Не можемо / Життя позбутися / Лише тому, що осоружним стало. / Тож досі днями й ночами / Світом нудимо» («Кокінвакасю», 806).

{174} Цитата з вірша: «Зберу воєдино / Ридання свої, / Сплету їх у нитки / І сльози свої на них / Замість перлин нанизаю» (Ісе, «Кокінвакарокудзьо», 33326). Цей вірш поетеса Ісе написала з приводу смерті дружини Імператора Уда (867—931).

{175} Кі-но Цураюкі (868—945) — один з найвидатніших поетів стародавньої Японії, укладач антології «Збірка старих і нових японських пісень» («Кокінвакасю») і автор відомої передмови до неї.

{176} Цитата з вірша: «Хоч серце / І не сплетене з ниток, / Та в ньому щось тонке, мов нитка, / Болісно щемить / Дорогою після розлуки» («Кокінвакасю», 15).

{177} Тобто час жалоби по смерті Восьмого принца.

{178} Тобто імператриці Акасі.

{179} Тобто 1,81 м.

{180} Цитата з вірша: «Чи довгою осіння буде ніч? / Спрадавна кажуть, / Що її тривалість / Залежить від того, / Кого зустрів» («Збірка старих і нових японських пісень», 636).

{181} Метафора: два кольори — двоє сестер.

{182} Натяк на те, що Каору сподобалася Нака-но кімі.

{183} Цитата з вірша: «Як човник на веслах / В каналі сюди й туди /Пропливає, / Так і мене кохання до неї / Знову й знову повертає» («Кокінвакасю»,732).

{184} Омінаесі (досл. з яп. «дівоча квітка») — висока рослина з дрібними квітами жовтого кольору (лат.Putrinia scablosifolia).

{185} Хіґан — тиждень рівнодення.

{186} Тобто імператриця Акасі, мати принца Ніоу.

{187} Цитата з вірша: «Що жде в майбутньому, / Не знаю, / І тільки гіркі сльози, / Що з очей ллються, / Усе переді мною заслоняють» («Ґосенвакасю», 1334).

{188} Тобто імператриця Акасі, його мати.

{189} Гора по дорозі від столиці до Удзі.

{190} Людина такого рангу мала би подорожувати в кареті.

{191} Цитата з вірша: «Сіється перший осінній дощик... / Як тепер у старій оселі / На схилі гори Фуру? / Мабуть, промокли рукава у тих, /Хто в ній живе» («Сінсендзайвакасю», 599).

{192} Цитата з вірша: «Не зустрічатись з милою своєю / Я пробував було, / Проте любов / Не любить теж, / Щоб жартували з нею» («Збірка старих і нових японських пісень», 1025).

{193} Цитата з вірша: «Щоранку в дзеркало, / Соромлячись, дивлюсь — / Що ця любов накоїла зі мною! / Тепер і в снах / До тебе не з’явлюсь!» («Збірка старих і нових японських пісень», 681).

{194} Натяк на легенду про Ткалю і Волопаса, які зустрічаються на небі один раз у році сьомої ночі сьомого місяця.

{195} Тобто до берега, на якому містився маєток Лівого міністра Юґірі.

{196} Одна з п’єс придворної музики «ґаґаку».

{197} Цитата з вірша: «Що ж! / Мій коханий тільки на словах / Такий прегарний, / А душа мінлива / І нестійка, як «місячна трава»» («Збірка старих і нових японських пісень», 711). «Місячна трава» (досл. з яп. «цукі-ґуса») — трав’яниста рослина (лат. Commelina communis), з якої виготовляли надзвичайно гарну фарбу, що, однак, розпливалася від дощу.

{198} «Повість з Ісе» — збірник коротких новел Арівара-но Наріхіра, в яких проза чергується п’ятивіршами (танками).

{199} Цитата з новели 49 «Повісті з Ісе»: «Як жаль, / Що ось така трава, / І молода і свіжа, / Що хочеться лягти на неї, / Комусь чужому буде віддана!»

{200} Цитата з новели 49 «Повісті з Ісе»: «Хотіла б знати я, / Навіщо такі дивні слова, / Як молода трава, вживати, / Якщо моя душа / Давно тобі відкрита?»

{201} Тобто Каору.

{202} Цитата з вірша: «Що буде з нами завтра, / Я не знаю... / Та поки житиму, / Тужитиму за тим, / Хто нас уже сьогодні покидає!» («Збірка старих і нових японських пісень», 838).

{203} Цитата з вірша: «Завжди десятий місяць / Щодня холодний дощ приносить, / Але такими мокрими / Раніше не бували / Мої рукава» («Ґендзі-моноґатарі-кокайсьо», 514).

{204} Дзьофукьо (санскр. Садапарібхута) — бодгісатва, який кланявся кожній зустрічній людині, вселяючи в неї надію на просвітлення.

{205} Оскільки не був родичем.

{206} Тобто Гімалаях.

{207} За індійською легендою, Сессен-Додзі (Шак’я-муні в попередньому народженні) почув від демона першу половину священного гімну, але голодний демон за другу половину вимагав від нього тіла й крові. Сессен-Додзі, погодившись на це, отримав другу половину, викарбував її на скелі й кинувся у прірву, але демон, перетворившись у бога Індру, врятував його.

{208} Цитата з вірша: «Коли крізь зарості густі / В Ісонокамі / Світ сонця проникає — / Навіть там, в селі старому, / Вишня розцвітає!» («Збірка старих і нових японських пісень», 870).

{209} Цитата з вірша: «Весняна ніч / Сховала у пітьму / Слив білоцвіт, /Але вона безсила / Сховати їхній казковий аромат!» («Збірка старих і нових японських пісень», 41).

{210} Цитата з вірша: «І місяць не такий, / І не така / Весна тепер приходить, як бувало! / Лиш я один — / Такий, як і тоді!» («Збірка старих і нових японських пісень», 747).

{211} Див. вірш: «Чекаю травня, / Щоб вдихнути знову / Квітучих мандаринів аромат, / Якими любої колись / Рукава пахли» («Збірка старих і нових японських пісень», 139).

{212} В оригіналі гра слів: «ама» означає «монахиня» і «рибачка»; «соде» означає «рукав».

{213} Тобто Ооїґімі.

{214} Насправді Каору був сином Касіваґі, а не Ґендзі, як Юґірі.

{215} Цитата з вірша: «Невже нічиє серце / Не здригнеться, / Як розвіє вітер пелюстки / На вишні біля дому, / Що обріс травою?» («Сюівакасю», 62).

{216} Ідеться про особу, відому під іменем Рейкейден у розділі «Гілка сливи».

{217} Тобто імператриці Акасі.

{218} Тобто в колишні материні покої.

{219} Тобто Ґендзі.

{220} Ґендзі був простим підданим.

{221} Тобто Каору.

{222} По матері Другої дочки.

{223} Див. вірш: «Скажи, чому / Стали для нас / Важкими зустрічі? / Хіба не присягали ми, / Що між нами не зможе навіть крапля води просочитися?» («Повість з Ісе», 27).

{224} Див. розділ «Червона слива».

{225} Натяк на китайську легенду про імператора Уді (141—87 рр. до нашої ери), який таким способом побачив покійну дружину Лі.

{226} Метафора: «вранішнє лице» — Нака-но кімі, біла роса — Ооїґімі.

{227} Метафора: «вранішнє лице» — Ооїґімі, біла роса — Нака-но кімі.

{228} Цитата з вірша: «В селі занедбанім / І люди постаріли — / Як оселі їхні. / А за тином сад / Був схожим на поля осінні» («Кокінвакасю», 248).

{229} Тобто Ґендзі.

{230} Цитата з вірша: «У селі гірському — смуток, самота... / Та все одно / Тут жити краще, / Ніж там, / Де світом править суєта!» («Збірка старих і нових японських пісень», 944).

{231} Цитата з вірша: «Неначе водорості, / Яких рибачка коло берега нарвала, / Мої думки змішались, / У клубок сплелися... / Чи довго вікувати ще мені?» («Кокінвакасю», 934).

{232} З горою Обасуте пов’язана легенда про сина, який через неврожай та голод приніс на плечах свою немічну матір помирати на гору Обасуте, але, зворушений казковим сяйвом місяця над горою, розкаявся і повернувся з матір’ю додому.

{233} Тобто принцеса Оціба, дочка колишнього імператора Судзаку й дружина покійного Касіваґі.

{234} Тобто «омінаесі» (досл. з яп. «дівоча квітка») — висока рослина з дрібними квітами жовтого кольору (лат. Putrinia scablosifolia).

{235} Див. вірш: «До краю виснажена / Кохання тугою, / Ридаю / Усі дні. / Під моїм узголів’ям рибу / Вже ловити рибалки можуть» (Джерело цитування невідоме).

{236} Ідеться про перевал між столицею та озером Біва, поетичним символом зустрічі й розлуки закоханих.

{237} Цитата з вірша: «О, якби у цьому світі / Любовна туга / Мала межі / Тоді і я, можливо, / На долю і не нарікав би» («Кокінвакарокудзьо», 33417).

{238} Цитата з вірша: «О, де знайти / Село Беззвучність, / Щоб досхочу / Наплакатись від туги, / Що нестерпно з душі рветься?» («Сюіва-касю», 749).

{239} Ідеться про обряд очищення, коли в річку кидають паперові ляльки, які забирають із собою всі хвороби й біди.

{240} Перша згадка про Укіфуне, побічну дочку Восьмого принца, навколо якої здебільшого відбуваються події в наступних розділах роману.

{241} Тобто Касіваґі, фактичного батька Каору.

{242} Тобто від Каору.

{243} Цитата з вірша: «Про світ сумний / Думки невтішні линуть, — /Мов крізь туман / Над пасмом гір / Летять по небу дикі гуси клином» («Збірка старих і нових японських пісень», 936).

{244} Метафора: міскант — Нака-но кімі, волоть — приховані думки.

{245} Гра слів: в оригіналі фраза «акіхацуру» означає «осінь прийшла» і «надокучила».

{246} Цитата з вірша китайського поета Юань Чженя (779—831) («Ваканроейсю», 267).

{247} За легендою, це сталося з Мінамото-но Такаакірою (914—982), сином імператора Дайґо.

{248} Тобто Другу принцесу, дочку покійної ньоґо Фудзіцубо.

{249} Тобто Друга принцеса, дочка імператора Судзаку, що дістала назву Оціба, тобто Опалий лист, вдова покійного Касіваґі.

{250} Цитата з вірша: «Коли зірвеш гілку / З цвітом сливи, / Пропахнуть наскрізь рукава / Ніжним ароматом, / І поруч заспіває соловей» («Кокінвакасю», 32).

{251} Річ у тому, що покої принцеси мали назву Фудзіцубо, тобто Покої гліцинії.

{252} Тобто Кобай, молодший брат покійного Касіваґі.

{253} Тобто Ґендзі.

{254} Згадка про обмін віршами між Каору та Бен.

{255} Тобто мати Укіфуне.

{256} Тобто китайський імператор танської династії Сюаньцзун (685—762); див. стор. 28 першої книги.

{257} Тобто Укіфуне.

{258} За китайським повір’ям, щоб не вкоротити собі життя.

{259} Як дочка Восьмого принца.

{260} Як дочки провінційного чиновника.

{261} Тобто Нака-но кімі.

{262} Пані Цюдзьо була племінницею покійної матері Нака-но кімі.

{263} Посилання на легенду про Ткалю й Волопаса (про зірок Вега й Альтаїр), які живуть розділені Небесною рікою (Чумацьким Шляхом) і зустрічаються один раз щороку на мості, створеному зграями сорок.

{264} Тобто Укіфуне.

{265} Острів Укі — поетичний символ безрадісного життя.

{266} Тобто в провінції Хітаці.

{267} Тобто Укіфуне.

{268} Під час обряду очищення кидали в річку паперову ляльку — «людську подобу» (хітоката) або «заміну» (катасіро), яка мала забрати із собою усі людські біди й хвороби.

{269} Тобто Укіфуне.

{270} Слова з вірша: «Як відшукать притулок непримітний / Посеред скель, / Де чути я б не міг / Сумних вістей / Про світ людський огидний?» («Збірка старих і нових японських пісень», 952).

{271} Омінаесі (досл. з яп. «дівоча квітка») — висока рослина з дрібними квітами жовтого кольору (лат. Putrinia scablosifolia).

{272} Тобто Укіфуне.

{273} Мабуть, молодший брат Ніоу.

{274} Тобто Укіфуне.

{275} Цитата з вірша невідомого автора: «Коло тебе / Прилягти не встигаю, / Як уже літня ніч проминула. / Хоч і часто зустрічаю тебе, /Та, здається, не бачу».

{276} Цитата з вірша: «Невже поблякнуть? — / Навіть цим журюся, /Коли дивлюся на осінні хаґі. / Роса лягає рясно, / І під її вагою гнуться гілки» («Сюівакасю», 183).

{277} Метафора: «хаґі» — Укіфуне, «роса» — Сьосьо.

{278} У назву рівнини Міяґі входить слово «мія» («принц»).

{279} Тобто Укіфуне.

{280} Тобто Нака-но кімі.

{281} Гора на захід від столиці.

{282} Цитата з вірша: «О, як прикро, / Що зненацька дощ линув / Саме в дорозі! / Біля мису Міва, на переправі Сано / Навіть дому нема, де б сховатись я міг» («Ман’йосю», 265).

{283} Вірш складений за зразком народної пісні у стилі «сайбара» «Хатина під стріхою»; див. стор. 201, книга перша «Повісті про Ґендзі».

{284} Перший, п’ятий і дев’ятий місяці вважалися несприятливими для одруження.

{285} Тобто Ооїґімі.

{286} Тобто його дружини.

{287} Цитата з китайського вірша японського поета Мінамото Сітаґо: «Наложниця сидить у спальні, покинута, як віяло, коли приходить осінь, / А на терасі дому володаря Чу ввечері звуки цитри лунають» («Wakanroeishu», 380). У вірші ідеться про Бань, наложницю китайського імператора Ченді, яка пізніше в своїй поемі вилила свою образу на його зраду, а згадане у цій поемі біле віяло, раніше подароване йому, стало символом розлуки.

{288} Тобто Укіфуне, дочкою пані Цюдзьо.

{289} Амулет, який проганяє злих духів.

{290} Сосна — символ довготривалого життя.

{291} Тобто Укіфуне.

{292} Тобто пані Цюдзьо, мати Укіфуне.

{293} Цитата з вірша: «Мабуть, невтоленна / Моя душа сховалася / В твоєму рукаві, / А в грудях / Порожнеча залишилася» («Кокінвакасю», 992).

{294} Тобто Укіфуне.

{295} Слова з вірша: «Весняна ніч / Сховала у пітьму / Слив білоцвіт, /Але вона безсила / Сховати їхній казковий аромат!» («Збірка старих і нових японських пісень», 41).

{296} Цитата з вірша: «Мабуть, мене чекаючи, / Богиня / Мосту Удзі /Зняла своє вбрання / Лише з плечей і долі постелила» («Збірка старих і нових японських пісень», 689).

{297} Цитата з уже наведеного раніше вірша.

{298} З цим віршем пов’язана традиційна назва цієї героїні Укіфуне, тобто «Човен на волі хвиль».

{299} Цитата з вірша: «Хоч маю я коня, / Із краю в край пішки пройшов / Гору Кохата, / Що в Ямасіна — / Так замучила мене любов» («Ман’йосю», 2425).

{300} Тобто між принцом Ніоу та Каору.

{301} Тобто старша сестра принца Ніоу.

{302} Цитата з вірша: «Росинки доля випала мені! / В журбі встаю, / В печалі засинаю, / І сохну, мій жорстокий, / Уві сні» («Збірка старих і нових японських пісень», 486).

{303} Тобто сліз.

{304} Слова з вірша: «Як та трава плавуча, / Відірву / Своє коріння / І за течією, / Немов за долею сумною, попливу!» («Збірка старих і нових японських пісень», 938).

{305} Натяк на вагітність.

{306} Тобто Каору.

{307} Тобто дуже далеко.

{308} Тобто Укіфуне.

{309} Тобто згаданий раніше Окура-но тайфу.

{310} Цей вірш перегукується з таким: «Суе-но мацу-гору накриє /Висока хвиля швидше, / Ніж тебе / Моє серденько / Розлюбити зуміє!» («Збірка старих і нових японських пісень», 1093); в оригіналі гра слів, бо слово «мацу» має два значення: «сосна» і «чекати».

{311} Тобто Каору.

{312} Тайсяку — один із богів-захисників буддійського вчення, підкорювач демонів, відомий в індійській міфології як бог Індра.

{313} Тобто Укіфуне.

{314} Цитата з вірша: «Над дахом пролітаючи новим / Того, хто інший світ обрав, / Зозуле, / Перекажи, / Як плачу я за ним!» («Збірка старих і нових японських пісень», 855).

{315} За народним повір’ям, японська зозуля — хототоґісу — може літати між цим і потойбічним світами.

{316} Цитата із вірша: «Якби замінили / Підстилкою із багряного листя / Узголів’я із трав, / Хіба стало би серце / Розриватися з туги?» («Ґосенвакасю», 1364).

{317} Тобто Ґендзі.

{318} Насправді імператриця Акасі не доводилася Каору сестрою, оскільки він фактично був сином Касіваґі, а не Ґендзі.

{319} Очевидно, персонаж повісті, яка досі не збереглася.

{320} Тобто Укіфуне.

{321} Цитата з одного вірша китайського поета Бо Цзюйі.

{322} Цитата з китайської повісті VIII століття, відомої під назвою «Йоусяньку» («Подорож до печери безсмертних»), в якій її автор Чжанчжоу переповідає любовні історії та анекдоти, почуті від красуні Шинян та вдови Усао.

{323} Цитата з вище згаданого твору.

{324} Тобто Перша принцеса.

{325} Як двоюрідні брат і сестра.

{326} Цитата з вірша: «Нема чого радіти / І так само сумувати, / Бо в цьому світі все зникає, / Як одноденки, / Що то є, а то нема» («Ґосенвакасю», невідомий автор).

{327} Одне з восьми небесних божеств, які, спускаючись на землю, пересувалися, змінюючи напрям руху через кожних п’ять днів. Рухатися людині в такому напрямі вважалося небезпечним.

{328} Мудра (санскр. «печать, знак») — особливі жести і пози, що використовуються в ритуальній практиці індуїзму та буддизму і допомагають зберегти енергію та уберегтися від усякого зла.

{329} Натяк на Ооїґімі.

{330} Герой повісті ІХ століття «Повість про Такеторі».

{331} Цитата з вірша: «Навіщо тут / Так пишно розцвіла / «Дівоча квітка»? / Адже у цьому світі / Лихословити люди завжди готові» («Сюівакасю», 2098).

{332} Цитата з вірша: «Ой, кого ж / Чекає на горі Мацуці / «Дівоча квітка»? / Видно, комусь на осінь / Зустріч обіцяла» («Сінкокінвакасю», 336).

{333} Цитата з вірша: «Плач оленя / Заснути не дає... / Таємний смуток / У селі гірському / Нестерпним саме восени стає!» («Збірка старих і нових японських пісень», 214).

{334} Тобто Укіфуне.

{335} Деякі коментатори вважають, що стара монахиня старалася заспівати народну пісню в стилі «сайбара» «На початку дороги».

{336} Така повість невідома.

{337} Початок священного гімну про відречення від батьків того, хто приймає постриг.

{338} У сутрі Лотоса є притча про дочку Морського дракона, яка досягла просвітлення.

{339} Цитата з поеми китайського поета Бо Цзюйі.

{340} Тобто принцом Ніоу.

{341} Цитата з вірша: «І місяць не такий, / І не така весна / Тепер приходить, як бувало! / Лиш я один — / Такий, як і тоді!» («Збірка старих і нових японських пісень», 747).

{342} Тобто на тому світі.

{343} Казкова істота з червоним обличчям і довгим носом, що вміє літати і накликати на людей всілякі біди.