Магомет і Хадіза

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА

про

МАГОМЕТА.

Ще як він був незнаний і вбогий, полюбила його багата вдова в Мецці, на ім’я

Хадіза, і хоч у його рідному краї було в звичці многоженство, не засмутив

Магомет своєї дружини ні однією соперницею: додержав їй вірності двадцять

чотирі роки, поки жила вона на світі. Як зробивсь він первим чоловіком між

Арабами, одна з найвродливіших женщин, Аєша, сказала йому раз: «Чи не стара

ж у тебе жінка? Чи не посилає тобі Бог мене за луччу дружину»? — «Во ім’я

Бога, ні! — відказав Магомет. Не може бути луччої дружини над неї: бо вірувала

вона в мене тоді, як люде мною поневіряли, підняла мене вгору тоді, як був я

вбогий і як мене гонено».

Дрепер.

Не говори зо мною про кохання,

Про жизні цвіт, про щастє… Ти не знаєш.

Яку своїм дівочим залицянням

Тонку струну в душі моїй торкаєш.

Аєшо люба, соняшне серденько!

Ти всі квітки хотіла б осияти,

Заговорити з кожною любенько

І приголубить, як дитину мати

Та мій цвіток незримо процвітає,

Незримо дише сонця красотою;

Над ним і в день і по ночам сияє

Світило щастя вічною любов’ю.

І поки тху мого, поки Аллаху

Угодно на землі мене держати,

Не буде той, хто не доступен страху

Очима іншої собі шукати.

Ти кажеш, лучча, краща? Ні одної

Нема на світі луччої й не буде…

Во ім’я Бога, красоти такої

Не бачили ніколи грішні люде!

Возьми у мене очі, подивися

На неї з висока, з небес пречистих,

Звідкіль всі помисли святі взялися

І чувства праведні сердець огнистих.

Як в глибиню бездонну океана

Аллах всезрячим прозирає оком,

Як до схід сонця над ночним туманом,

Зоря над сонним світиться востоком:

Так в Магометову прозріла душу

Хадіза, Боже око, сонце ясне,

І зрозуміла все, про що я мушу

Віщати миру, доки й жизнь погасне.

Я був малий, мізерний і незнаний,

Вона мене між тисячами взріла,

І золото й верблюдів каравани,

І всю судьбу мені свою вручила.

Мене лиха тіснила ворожнета,

Вона мов скеля при мені стояла,

І оклеветаного Магомета

На всю всєлєнную б не проміняла.

Тинявся я проміж людьми чужими,

Вона мені мов сонце осміхалась,

І помишленнями її святими

Моя душа, мов перлами, втішалась.

У ніщеті я нею був багатий,

В багатстві нею був я милостивий:

Вона робила, що з моєї хати

Утішеним виходив нещасливий.

Нехай Аллах усю красу по світу

В один алмаз безцінний позбірає,

Не засияє він так Магомету,

Як дух Хадізи перед ним сияє.

ПРОЛОГ

Розкинулась еси по всій землі широко;

Імперія Всемирна звесся згорда.

Моря, земля і все на ній, що бачить око,

Усе твоє, неволя і свобода.

Свобода тисячам, неволя милліонам:

На тім стоїш, пануєш, порядкуєш.

Все покоряється тобі й твоїм законам,

А хто б оперсь, до кореня зруйнуєш.

Так правиш світом ти і над царьми царюєш.

II.

Один був тільки царь, та не від сього миру,

Що нехтував страшну твою потугу.

Носив корону він із терну, а порфиру

С кармазину, невірам на наругу.

Ти віддала й його, через свого Пилата,

Лихим Жидам на муку й на проп’яття;

І хоч були в твого помиті руки ката,

Та заслужила вічне ти прокляття,

І не спасе тебе ні розум, ні завзяття.

ІІІ.

Прокляв Господь всі п’ять столиць твоїх великих,

Почавши від тебе, Єрусалиме:

Розсіяв Жидову́ проміж чужі язики…

Тебе ж останнього прокляв він, Риме:

Щоб ти побачив, як стовпи твої крушились,

Що ти на них свою главу возносив,

Як там по іншому законові молились,

Куди нові скрижалі ти приносив

І, замість Господа, себе в них превозносив.

IV.

На всій імперії, що Римською прозвали,

Лягла печать проклятія страшного,

Що духа Божого в живому не познали,

Аз мертвого собі зробили Бога,

І поглумилися над правдою святою,

Котрою дух Господень в нас сияє,

Над вічним Божеством і неба висотою,

Куди і розум наш не досягає,

Котру один Творець всього живого знає.

V–VIII.

Озвався був против великого скандалу

Святий філософ, Нестор Царіградський,

Та оддано його безбожним на поталу,

Що їх родив на світ владика адський.

Замучили його, як і того, що Богом

Зробили мертвого, на глум розсудку:

На клевети клевет нагромоздили стогом,

А з мук його тяжких зробили шутку,

Приправу до свого попівського прибутку.

IX.

«Ой хто б нам дав крилі, крилі мов голубині.

Мовляли тайкома Несторияне,

Щоб звідси нам летіть в далекі україни,

Покинувши се зборище погане!

Особмося, брати, як птах на зді високім,

Рятуймо чистую любви науку,

Злучаймо праведність із розумом глибоким,

Нехай достанеться від діда внуку,

І всолодить його потомкам жизні муку».

І забирали все своє добро убоге,

І до степів Арабських прямували,

І, проклинаючи золочені чертоги,

Собі хати в пустині будували.

І вірні, бачивши, що сі Несторияне

Немов свічки у Церкві погасили, —

Як серцем і умом справдешні Християне,

Притулку серед них собі просили,

І порох від чобіт Царградський обтрусили.

ПІСНЯ ПЕРВА

І.

Аравія… Се тут Египетські божища.

Онуфіси та Мневіси забулись;

Се тут, скитаючись без хатнього жилища.

Жиди до Господа свого вернулись.

Тут, на горі, гримів крізь тучи голос Бога.

Єдиного предвічного владики;

Тут полум’ям в ночі значилася дорога;

Тут сяєвом сияв пророк великий,

І покорявсь йому в пустині камінь дикий.

ІІ.

В землі, рекомій Уц, мудрець тут проявився.

Що Бога звав на суд за горе жизні.

І перед ним умом і серцем покорився

Як полились величні укоризни.

Упавши ниць, тремтів од слова, як од грому,

Все твориво в душі одмалювалось.

І Богу вишньому, єдиному святому,

Безсмертна в серці піснь озвалась,

Народам і вікам насліддям вічним сталась

III.

Аравіє! Ти, мов той ум фундаментальний,

На камені твердому оснувалась.

Ти маєш строгий вид, задумчиво-печальний,

І Каменистою в сусід назвалась.

За те ж тебе лихі сусіди оббігали,

Не товпились в суху твою пустиню.

Твої джигитарі тиранії не знали,

Хранили волю й правду, як святиню,

Творили сильним суд, а вбогим милостиню.

IV.

Аравіє! Ти, мов той Бедуін ревнивий,

Камінням та песком обгородилась,

Сховалась од чужих у затишок щасливий,

Над морем, як над зеркалом, схилилась.

Там раєм пишним ти, барвистим зеленіла,

Про твій оазис мореходи знали,

До тебе паруси носили їх, мов крила;

Щасливою вони тебе прозвали,

І про тебе казки дивовижні казали.

З тебе, Аравіє, з твого двойного лона,

Як з древньої Юдеї й Самарії,

Повинен в мир прийти новий творець закона,

Возвишенний, як оний Син Марії…

Вже він прийшов, пророк, пустині просвітитель.

І шествує, незнаний ще нікому,

Ні родичам близьким, од них далекий житель,

Ні рідній ненці, ні собі самому,

Спасенних задумів поету мовчазному.

VI.

Не ключа журавлів по-над степом неслася,

Не з вирію летіли сірі гуси,

Не низка байдаків по морю простяглася:

То степові човни пливли по сусі.

Безпарусні човни, безвесельні галери,

Гуськом пливли і пливучи хитались:

Двугорбі в’ючаки, цібаті дромадери

В піску глибокому немов купались,

І порохи стовпом за ними підіймались.

VII.

Се з Мекки караван до Сйрії прямує,

Із здобиччю морсьских пучин глибоких,

Щоб накупить всього, що женщину чарує,

І нарядить Арабок світлооких.

Корали дорогі та жемчуги Цейлонські,

З бальзамами, алоем, камфорою,

Нав’ючять караван блаватусом Сидонським.

Кармазином, серпанками, тафтою

І білою, як на Ливані сніг, габою.

VIII.

Та Магомет не мав у всьому каравані

Ні зернятка. Се все було Хадізи,

Багатої вдови, між паніями пані,

Що торг вела від Інда до Тавризи.

Він — хлопець молодий, підпарубочий,

Вдовиченко убогий, та вродливий

Псував не знаючи солодкий сон дівочий…

Високий був, рум’яний, чорнобривий;

Мов та Полярниця, ясні блищали очі.

IX.

А голос — водопад, гучний, дзвінкий, грімучий,

В саду в Хадізи, у раю земному,

Що рине кришталем з нахиленої кручи

І по піску шумує золотому.

Ніхто в Аравії на дикій кобилиці,

Що в табуні залигало арканом,

На вихрі степовім, блискавконогій птиці,

Не мчавсь таким орланом-гурриканом:

Так тілько смерті дух летить над океаном.

Ніхто стріли в орла так не пускав високо,

Не здобував його з-за хмар летучих;

Ніхто не поринав у море так глибоко,

І в герці не являвсь, так гордо звучи.

В розмові ж і діди його остерігались,

Щоб не довів до сорома стареньких,

А друзі розумом живим його пишались,

На нього надились дівчачі неньки,

І бігали за ним хлоп’ята молоденькі.

XI.

Хлоп’ят любив, з дітьми, мов сам дитина, грався.

Вони йому здавалися пташками

Їх реготом та скоками втішався,

І веселивсь забутими піснями.

А послі пустотні впадав у сум глибокий,

Під пальмами ховався мовчазливий,

Скитавсь по кам’яній пустині одинокий,

Мов заходень, стратенець нещасливий,

Серед чужих людей безлюдник боязливий.

XII.

То не була журба, що він малий і вбогий

Поміж, великими багатирями:

Що цілини йому не орють круторогі,

Не ходять коні в нього табунами;

Що чабани отар у нього не пильнують;

Що не його верблюди караваном

Од моря Красного до Чорного прямують;

Що не зовуть його великим паном,

Ні шейхом-дідичем, ні князем, ні гетьманом.

XIII.

Журився він, чого його народ кумирам,

Мов Господу живому, покланявся!

Чому славетникам, тим шейхам, тим емірам,

Так як йому, Бог жизні не являвся!

Про Бога жизні він, ще хлопчиком маленьким,

Чував у Бозрасі, Фортеці Грецькій,

Як в Сирію ходив із дідусем стареньким

Та гостював в обителі чернецькій.

І снивсь йому той Бог в землі його отецькій.

XIV.

Там, в Мецці городі, над водянистим лугом,

В найстаршому зо всіх старих святилищ,

Стояло годовим, чи повсякденним, кругом

Три сотні шістдесят гидких страшилищ;

А серед них лежав, замість живого Бога,

Бездушний камінь, що упав із хмари

І назначив щодня чудовища святого,

Щоб честь йому і шану воздавали,

Творили молитви, акафісти співали.

XV.

Гордуючи дурним, паскудним суєвірством,

Заводив Магомет про нього мову,

Та, за рахованим попівським лицемірством,

Перенято дорогу його слову,

І названо його недовірком проклятим,

Що по дідах насліддя не шанує,

Що, догоджаючи вольнодумцям завзятим,

Перекази спасенницькі руйнує,

І розумом мирським гріховно коверзує.

XVI.

«Во ім’я Бога, ви, що звище просвітились,

Ви, що з небес премудрість осягнули,

Що для громадського спасіння народились,

І весь народ у темряву втягнули!

Промовив Магомет жерцям серед Кааби:

Возьміть меча Дамаського ясного,

Що на його клинок не впало око баби,

І виберіть бойця найголінного,

Котрого чествують по всій землі Араби.

XVII.

Я, сирота малий, убогий і незнаний,

Що в Бозі вся мояй надія й сила,

Піду з шаблюкою на первого між вами,

І Асмодею обрубаю крила.

Коли сі кам’яні боги очима бачять,

Коли сі глушани ушима чують,

Нехай вони тому кінець із нас призначить,

Кого жерці безбожним іменують,

Недовірком зовуть, кощунником плямують».

XVIII.

Тоді вчинився гук в святилищі страшенний

Всі кулаки угору підіймали.

Заверещав народ, завив, мов пес скажений.

Жерці одежу на собі подрали.

Сто рук жорстких, міцних вхопило Магомета.

І волокло із капища на страту.

Кипіла клекотом попівська ворожнета,

Без суду віддавала в руки кату,

І обіцялась дать з Кааби щедру плату.

XIX.

Під сей безумний час Хадіза з улемами

Несла в святилище дари великі,

Щоб караван жерці своїми молитвами

Перевели через пустині дикі.

Побачивши свого коханця молодого

В руках у душманів лихих, запеклих,

Мов у стальних кліщах і ледве вже живого,

Озвалась у словах ніжних та теплих.

Через приятелів і слуг своїх дотепних.

XX.

Як віск од сонечка, так змякнули від злота

Лихі жерці. Пригасла ворожнета,

І навіженная, розлючена темнота

Покинула душити Магомета.

І, вирвавши із рук попихачів жерецьких,

Хадіза в караван його послала,

У Сирію, до городів торгових грецьких,

Іти через сухі степи казала,

І так слугу свого від смерті рятувала

XXI.

Синаю, горо славна і свята во віки!

Чи чуєш, хто се, в образі смиреннім.

Наближивсь до тебе? Се знов пророк великий,

Крушитель ідольства в вертепі темнім,

В вертепі, де попи прославились розбоєм,

І «чорну дань» на всіх нас наложили,

І повеліли нам щоб ми кривавим боєм

І ядом підступу людей душили,

А їм, із віку в вік, сліпуючи служили.

XXII.

Загледівши твою священную вершину,

З верблюда зсів слуга Хадізи дивний,

Розкинув подрану в Каабі жупанину.

І сотворив намаз, обряд старинний.

Крижем простершися, облобизав ту землю,

Що вождь Ізраїльский топтав ногами,

Як пищу з небеси випрошував даремно

І воду з каменя точив річками.

І напував народ з верблюдами й биками

XXIII.

Був ранок, і земля ще тілько нагрівалась.

Під подихом ночної прохолоди.

Крізь прозирний туман, гора Синай здавалась

Ковчегом золотим, вінцем природи, —

Ковчегом тим святим, що двоє херувимів,

Таінственними крільми осіняли,

І безтілесного Владику серафимів

У сяєві своїм ізображали

Перед тілесними Ізраїля очами.

XXIV.

«Якою був еси ти силою натхненний,

Пророче Божий, духу яснозрячий?

Промовив Магомет в душі своїй смиренній,

В душі на правду і любов гарячій:

Чого жезлу твому і камінь покорявся,

І небо слухало твого глаголу?

Як ти над всі гріхи Ізраїля піднявся?

Як серед блискавиць зійшов на гору,

І удостоївся із Вічним розговору»?

XXV.

Стояли всі кругом і дивом дивувались

Тому намазові серед дороги,

Поклонам тим земним, що з ними виривались

Слова якісь душевної тривоги…

«Ось слухай, Магомет, сказав отаман сивий:

Ми бачимо, що ти, через ту сварку

З жерцями в капищі, зробивсь мов юродивий,

А був ти хлопець дуже добрий змалку,

І бачити тебе таким химерним жалко.

XXVI.

«Та ще ж Хадіза нам, кохана наша пані,

Наказ дала — тебе, як око в лобі,

В дорозі берегти. Святе ії бажання:

Бо так тебе терзали там жорстоко

(Оці самі слова мені вложила в ухо).

Що, дивлячись на тебе, вся тремтіла,

Коли б не визівнув еси між злюк і духа…

І відойти до дому не хотіла,

А все тобі у слід, мов синові, гляділа

XXVII.

«Ще вельми молода, сестра тобі літами,

Та не було дітей в її старого,

То й ми, отамани, їй здаємось синами.

Пожалься Боже, віку молодого!

Казав мені факир, що хоче йти в черниці

І все добро на монастир оддати.

Такої другої й не знаю молодиці,

Вона не пані нам, а рідна мати:

То мусимо їй всяк служити і вгождати

XXVIII.

«Встань, Магомете: ось колодязь при дорозі,

Що людям не дає від спраги вмерти.

Хтось викопав у помислах о Бозі:

Надписано: Благотвори й по смерті.

Тут буде нам гаразд верблюди попасати

Поснідаймо: бо ти вже цілі сутки

Не їв, не пив води, мов хочеш помирати.

Тебе гнітуть якісь таємні думки…

Молись, то й закінчиш із совістю рахунки».

XXIX.

— «Рахунки з совістю!… Ось подивись на зорю,

Як перлами лилію обсипає,

Або на лебеді, як плещуться на морю:

Так дух мій перед Господом сияє».

І Магомет устав, і виріс перед ними.

Товариші його не впізнавали…

Якимись дивними, усім немов чужими.

Його і постать і обличчя стали.

Всі оступилися, ззирались і мовчали.

XXX.

«Господь мене крепить не хлібом, іншим брашном,

А напоїв водою благодаті:

Трапезуватиму під небесами смачно

На тій горі, мов у царскій палаті».

І пішки він пішов степом від каравана —

Ніхто не смів його впинять словами, —

І в мареві світивсь, мов серед океана

Сияє молодик над облаками.

Дивились йому в слід, розводючи руками.

XXXI.

«Хлоп’ята! обізвавсь акга, отаман сивий,

Візьміть ви по шматку павидла з медом,

Сідайте на свої бахмати довгогриві,

І їдьте назирцем за Магометом.

Луки і ратища заздалегідь готуйте:

Бо в тій горі непевно по байраках.

Мов на розбійника, на звіря там чатуйте…

Не знає Магомет із роду страха:

То ви глядіть, щоб як не згинув бідолаха».

XXXII.

Розлігся караван при степовій дорозі,

Навколішки попадали верблюди.

Мов у чумацькому укладистому возі,

Харчей у в’юках повно і посуди.

«Нехай в Едемі той мов пальма процвітає,

Хто викопав колодязь сей спасенний»!

Рече старий акга, і брашно розділяє:

Фініки, смокви, в маслі сир пряжений,

Павидло медове і кофій лікарственний.

XXXIII.

Коли ж курить-летить до них щось по пустині,

Мов страус той цібатий, довгоногий.

«Се з Мекки шлють до нас якісь нові новини…

Коли б не надали печалі та тревоги»!

Прибіг їздець, як жар. Коняка важко дише;

Весь піною, мов корабель, окрився;

Боками, мов той міх у коваля, колише;

В пісок ногами по борідки врився.

Знеможений їздець на гриву похилився.

XXXIV.

Се від Хадізи лист, довженний, кручковатий…

По чорному червоним пописала.

Не кожен би й факир зумів його читати.

В тому листі так до акги казала:

«Благополучен будь у пищі і в напої,

Отамане акго, во вік щасливий,

І догоди мені в моїй вельможній волі,

Хадізі, госпожі твоїй правдивій.

Бувайте й юнаки із ним щасливі й живі»!

XXXV.

До серця руку всі, як личить, прикладали,

Хилили голову к землі смиренно;

Як бодяки верблюд, слова з письма ковтали,

Від повісти ж в очах робилось темно.

«На морі синьому вві сні я опинилась.

Ревли, мов бугаї, страшенні хвилі

Одним одна звізда на небесах світилась.

Вітри вовками скиглили та вили,

І з Магометом ми, мов два листки, тремтіли.

XXXVI.

Нехай мене простить: бо він не знає страху.

Так снилось. Аж дивлюсь, його не стало…

Його нещасного, блідого бідолаху,

Морське чудовище вхопило й ростерзало.

Я гірко, плакала, і слізьми доповняла

Ревуче море, глибину бездонну.

У груди билась, на собі одежу рвала.

Розбуджено мене плачущу-сонну,

І я тоді свою судьбу благословляла.

XXXVII.

«І знов заснула я; знов сон мені приснився:

Сиділи ми удвох із ним над морем;

У море-дзеркало небесний склеп дивився

І дух, утомлений недавнім горем,

Відпочивав. Аж ось вода заколихалась,

І з під води чудовище страшенне

На берег лапами дереться. Я перелякалась,

А він: «Не бійсь нічого коло мене:

«Дивись, як лащиться це чудище мерзенне».

XXXVIII.

«І справді приповзло воно; мов пес ласкавий,

Хвостом виляло і заговорило:

«Ти — світ землі новий, новий архангел слави,

«Ти — віковічне правоти світило»…

Тут море заревло, земля заколихалась,

І все під небесами стрепенулось:

Морська вода з огнем в хаос перемішалась…

Я серцем як дитя мале вжахнулась,

І з криком і плачем трепещучи проснулась.

XXXIX.

«Тепер, подумавши над сими снами

І всі видіння вваживши глибоко,

Я бачу, що не спить, а світиться над нами

Аллахове всевидящее око.

Аллах, його се Бог, єдиний, безконечний…

Не раз я чула, як він озивався

Серед людей сліпих, на істину безпечних,

Як духа в них свого влить силкувався,

І той Аллах мені у сяєві являвся.

XL.

«Нехай же Магомет над вами старшинує.

Я мушу і сама йому коритись:

Він на своїй главі десницю Божу чує,

Владикою дав Бог йому родитись.

Корітеся йому, і що він вам накаже,

Моя під тим рука і підпис власна.

Да не смущаеться сим словом серце ваше:

В моїм добрі я самовластна.

Нехай же служить вам в дорозі доля щасна»!

XLI.

На світі не одна Марія Магдалина

Пророчими очима прозирала,

Що в нужденнім лиці сияла Божа сила.

І на віки віків мир озаряла.

Хадіза сталася звіздою на Востоці,

Новоявленною зорею правди:

Не помилилася вона в своїм Пророці.

Благовістителі любви й одради,

Гонителі в людях олжи, лукавства, зради.

XLII.

Та де ж те серденько жіноче, повне жару,

Щоб наскрізь не пробив його міч лютий,

Щоб не досталося тривогам на поталу,

Котрих йому й на небі не забути?

Хадізо! Ти вві сні завагоніла горем;

Під серцем будеш ваготу носити;

Гарячих виллєш ти не річку, ціле море,

І будеш смерті в Господа просити,

Щоб сю страшну на світ дитину не родити

XLIII.

Де ж Магомет, отаман каравана,

Новий пророк, посвячений любов’ю?

Тепер за нього всі, як за свого гетьмана,

Готові йти до смертяного бою.

Далеко вже забравсь у степ: бо він ходою

Був другий Митрадат Понтійський,

Що насміяв не раз над кінською ступою,

Як уганяв за ним диктатор Римський

За той, що дався нам взнаки, півострів Кримський.

XLIV.

Жива від серця річ небесну силу має:

Бо женщина — пророк нової віри.

Не так, як письмаки, вона ум обертає,

Не так слова кує, як лицеміри.

Хадізина душа у слуг її вселилась,

І Магомет для них преобразився,

Немов сперед очей завіса відслонилась,

Немов їх розум зразу просвітився,

Або в перепутті їм херувим явився.

XLV.

«Не дармо звір приснивсь Хадізі милостивій!

Рече старий акга в тяжкій тревозі.

Коня мені, коня!… О часу нещасливий»!

І страусом помчався по дорозі.

Як серце закипить чи радістю, чи горем,

Він старість, мов одежу, з пліч скидає,

І дух його палкий широким грає морем,

І полум’ям у голову бурхає…

Такий Араб, таким його вселенна знає.

XLVI.

Арабе, посланцю святої правди з неба!

Ти, чистий ключу честі і свободи!

Красо високих дум, квіток ясного Феба.

Короно чоловіцької природи!

Ми, дзеркало німе народів благородних,

Твій образ носимо в душі убогій,

І, серед всіх твоїх забутків інородних

На манівцях вселенської дороги,

Найвиразніш твій тип ховаєм чистий, строгий.

XLVII.

Тим я один дзвоню у струни золотиї

Про те, що вороги твої лукаві

Осміюють-хулять, мов дуросвітські мрії, —

Твої культурні праці величаві.

Коли б хоч стих один з бандури мовчазної

З вітрами залетів у славну Мекку, —

Він, може б, доторкнувсь крилом душі чуткої,

Мов той зефір у полуденну спеку,

І спогадали б там про родичку далеку…

ПІСНЯ ДРУГА

«Господь мене пасе», казав колись щасливий

Ізраїльский народ у Палестині.

Як зацвіли сади над водами та ниви.

Немов у нашій рідній Україні.

Мовляла сі слова і в городі Хадізи

Душа лагідна, богобоязлива.

Скрізь пишно слалися, мов златоткані ризи.

Лани хвилястого, густого жнива,

І обіймалася з виноградом олива.

II.

А тихі річеньки леліли проміж ними,

І надили дівчат у чисту воду,

Щоб сміхом, жартами, піснями голосними.

Мов чарами, надихали природу.

Зійди, хто світ видав, на ті підгірря пишні,

Що пальмами й платанами окрились.

Зійди, хто світ видав, на горі ті велишні,

Що понад хмарами затуманились:

Такі дива тобі хиба у мріях снились.

III.

Чатують велетні свій рай, свою долину;

І сніговими чалмами сияють;

Кедрами-бурками окрили плечі й спину:

Чатовників громами окликають.

Між тими горами, стовпами мирозданія.

Хадіза пишним займищем сиділа,

І на всі чудеса Господнього созданія

Мов із висот підоблачних гляділа.

А мислями в сухі степи й поля летіла.

IV.

Там, на пісковому, безострівному морі.

Плив корабель-верблюд, що всі її надії,

Всі радощі її, всі уповання в горі

І всі затаєні жіночі мрії

Містив, хранив і крив, невідомий нікому,

Аллаху одному, любови Богу,

Його Аллахові, єдиному святому,

Одкриті. На її тяжку тревогу,

Верстав той корабель непевную дорогу.

Тут і хати й лавки всі килимами криті;

Тут завісі густі од вітру захищають;

Тут мури кам’яниць у землю твердо вриті:

Громи з землею разом їх хитають.

А там, на морі тім пісковому хибкому,

Верблюда ураган із ніг валяє,

І хвилями піску, мов човнику легкому,

Затоплені боки б’є-заливає…

О Господи! Твоя рука його спасає.

VI.

Спасе твоя міцна десниця й Магомета,

Сей світ у темряві сердець жорстоких,

І не радітиме запекла ворожнета

По капищах блискучих та високих,

Що, мов той гад в раю, в роскішних вертоградах,

Звивається, сичить, жолом колише,

Ховає смерті яд в цяцькованих принадах,

На праведність важенним духом дише,

І присуди страшні народолюбцям пише.

VII.

Такі-то помисли одрадні і сумнії

Літали над самотньою душею,

Фарбовесельчаті, мов хмари дощовиї,

Що й сяють і гримлять понад землею.

О вродо пишная, людських очей утіхо!

Про що тебе нам доля посилає?

Хіба про те, щоб ми ще глибше чули лихо,

Як нам воно на серце налягає,

І наш едем земний в геєнну обертає?

VIII.

Хіба ж про те?… Вона, краса людей, Хадіза,

Вродилась, мов та жемчужина в морі,

Без плями, осяйна як в Азраїла риза,

Та й потонула у сирітства горі.

Тепер, немов піснопісенній Суламиті,

Аллах з небес їй «брата» посилає,

Усі веселощі, всі солодощі в світі

Очам її душі, мов сон, являє, —

І в неї з рук його, як вихрем, вириває.

IX.

«Ні, не Аллах, жерці, кощунники Аллаха,

Нечиста сила розуму людського.

Спокійсь, душе моя, не завмирай від страха:

Жив Бог на небесах! Вповай на нього.

Нехай вони в мене однімуть ці палати,

Широкоплечі під кедрами гори,

Мої сади, луги, мої поля багаті,

Верблюди у степах і судна в морі, —

Не мушу я тонуть, як у безодні, в горі!

«Аби він тільки був на світі, сонце правди…

Краса людського розуму і серця,

Перенесу тоді я всі людські неправди…

Нехай із мене й ворог насміється;

Нехай мене із ним ледачі проклинають,

Безбожеством зовуть святе натхнення;

Нехай на посміх нас всесвітній виставляють,

І обрекають на дурне гонення:

Для мене буде це — небес благословення»!

XI.

Так у сумній душі Хадіза промовляла,

Зітхаючи від серця в самотині,

Немов з зефірами тридцятострунна грала,

Сумуючи по рідній Україні;

Немов на могилках вітри листочки рвали

Із повних роз, над прахом серцю любим,

І благовонієм одрадним ісповняли

Жилище споминок, котрі голубим,

Дарма що через те свою веселість губим.

XII.

Хадізо! Подивись: чи то орел крилатий

За дрофою між нивами шугає,

Чи кінь під їздецем, дракон вогнедихатий,

Летить і мов дорогу пожирає?

Жере дорогу кінь, жере не нажереться…

Палкий їздець, як ратище схилився…

Чого ж так серденько завмерло? Чом не б’ється?

Мов лютий звір зубами в нього впився.

І Божий світ сукном похоронним окрився.

XIII.

«О сни мої страшні, моє пророкування»!

Рекла Хадіза, і нежива впала.

Над нею мамка в плач; між слугами ридання…

Вона, мов білий віск, німа лежала.

Іде з листом їздець, у землю втупив очі…

Так! Серце здалеку біду почуло…

Справдились віщі сни, ясновиддя пророчі!

Ви, радощі, до раю полинули,

І землю травуром на віки обгорнули!

XIV.

Вона злила всіх слуг в одне духовне тіло,

Надихала їх вірою святою,

І, мов той херувим, на небо відлетіла,

Сияючи, як сонце, красотою.

«О, положу ж на ній страшне рукописання!

Рече їздець, облиншися сльозами:

Нехай їй Азраїл несе, на привітання,

Туди, де сльози не течуть річками,

А райськими цвітуть цілющими квітками»!

XV.

Почула віддалік Хадіза віщим духом

Самун той, що на світі звуть бідою.

Його познаємо не оком і не вухом:

Він віє сном лихим, гнете журбою.

Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;

Очима повела і стиха встала.

Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась

З такою болестю його читала,

І, як од холоду, читаючи дрижала.

XVI.

Старий акга писав: «Хадізо милостива!

Да буде тінь твоя широка й довга!

Да будеш ти во вік весела і щаслива!

І щоб лиліями цвіла твоя дорога!

Не відпускали ми гонця твого бистрого,

Задержали, як вітра у печері:

Бо відповідне в нас було б непевне слово,

Писали б до тебе одні химери.

Тепер же широко розчиним правді двері.

XVII.

«Хадізо! Спогадай, що все зникає з світа…

Земля стоїть, а люди переходять.

Сього небесного вселенського завіта

Ніякі мудрощі не перешкодять.

Усякий чоловік — трава на злачнім полі,

А дні його — квітки на стебелині…

Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…

Одцвітемо в одній малій часині,

Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині».

XVIII.

«Як лист прийшов до нас, якась чудова сила

Вхопила з каравана Магомета,

І понесла степом туди, де б не посміла

Людська рука розоп’ясти намета.

В захмарну висоту, на гору кам’янисту

Бажав летіти, як орли літають,

Щоб там трапезувать трапезу Божу чисту,

Де блискавиць зубчасті стріли сяють,

Громи про Господа до смертних промовляють».

XIX.

«Я нагонцем побіг моїм конем крилатим,

І верхи розіслав хлоп’ят моторних,

Щоб на горі його з очей нам не втіряти,

Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.

І саме довелось тоді його здогнати,

Як лютий барс до нього із-за кручі,

Мов кіт страшний, рябий мургуро-полосатий,

Плигнув і притаївсь, здобичі ждучи.

Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі».

XX.

«Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;

Хлоп’ята із луків його добили,

І кожен з нас умом і серцем веселився,

Що Магомета ми оборонили.

Аж дивимось кругом — нема його між нами.

Шукати, кликати, — луна лунає,

І проміж скелями сумними голосами

Наш гук гучніш зникає, замовкає…

Мовчить пустиня знов, як смерті сон німая».

XXI.

«Коротке слово: вже сім день, як під горою

Ми стоїмо, кочуєм караваном.

Сім день шукаємо усякою порою, —

Обманює надія нас обманом…

А шкуру барсову, на доказ піклування

Про нашого отамана і пана,

Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.

Бувай по старому до нас ласкава,

І да возвиситься твоя під небо слава»!

XXII.

Розпластаний лежить звірюка перед нею,

Мов спить, наївшись людського мясива,

І, так як на труну, з убитою душею,

Схилилася Хадіза, ледве жива:

«Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:

Умру на цім страшеннім кладовищі!

Прими мене, руко всемилостива Божа,

Жарину в попелі на пожарищі!

Покинь, душе моя, покинь своє жилище»!

XXIII.

І, як по матері малолітки сумують,

Так сум німий обняв усю господу.

Її великий жаль роздертим серцем чують,

І всіх немов опущено у воду.

Веселе займище зробилось могилками.

Оплакують Хадізу вірні слуги.

Свій плач із теплими мішають молитвами,

Всесвітнім врачевством тяжкої туги

І безконечної сердечної недуги.

XXIV.

Безуміє любви, безуміє печалі!

Найлучші ліки ви у Бога жизні:

Ви, мов ті одводні спасительні канали,

Рятуєте наш дух в його отчизні:

Не даєте гіркій печалі ви залити

Отчизну духа, розум благородний.

І мріями, мов сном, одводите неситий

Одчаянням той бистрень переходний,

Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, безплодний.

XXV.

Безуміє любви з безумієм печалі

Хадізу, мов джума, опанували,

І всі заповідні, святі її скрижалі

Мережками фантазії заткали.

Природа не змогла з недугою боротись,

Із безладом духовним і тілесним,

І здобула зі дна душі свою літопись

Тим помишлєніям величночесним,

Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

XXVI.

Літопись писано ще в оні літа юні,

Як Магомет із Сирії вернувся,

І в серці у його нові озвались струни.

І дух новий в його душі протнувся,

І проповідував він дівчині Хадізі

Слова любви Пророка з Назарета,

І, мов в архангельскій ясній небесній ризі,

Являлась їй природа Магомета,

Ще з отрочеських літ великого поета.

XXVII.

Чужий поезії, поганий і в святому,

Світ возмутив її істочник чистий,

І діду сивому, сатрапові скупому,

Законно сочетав сей дух огнистий.

Зробив с Хадізи він немов Магдалу другу…

Та смерть косою узи розв’язала,

І волю їй дала; і тяжкую наругу

Вона умом просвітленим познала,

І серцем над людьми, як Божество, сияла.

XXVIII.

Ці гори-велетні окутані кедрами,

Дзвінкоголосі в скелях водопади.

Сади з Едемськими живущими квітками,

З котрих плели вінки собі дрияди.

Усі вони про те Хадізі свідкували,

Як Магомет малий став перед нею

З словами істини, що душу підіймали

Над мертвою в олжі своїй землею,

І до небесної, нової жизні звали.

XXIX.

Тепер всі ті слова в душі її озвались,

І серце в полум’я, і розум обернули;

Всі речі видимі з незримими змішались,

І в безумі, як в морі, утонули.

Вона не на землі витає, а на небі,

І в царство Боже немічних скликає;

Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:

Смиренним світ в наслідство розділяє,

А правди жаждущих на віки вдовольняє.

XXX.

То здасця їй, що ось вона якась блудниця,

Сосуд нечистоти да перелюбства,

На райськім дереві отруйлива гнилиця,

Знаряддя підступу і душогубства.

І, руки ламючи з душевної тревоги,

До ніг свойму Пророкові впадає;

Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,

Розпущеним волоссям обтирає,

Стогнанням жалібним серця всім роздирає.

XXXI.

Знов, заспокоївшись, сидить коло криниці,

Приход Учителя благословляє,

І, мов у віщої посвяченої жриці,

Із уст її пророцтво ізлетає:

«Ти жизні вічної водою нас напоїш,

Що жажди вже не знатимем ніколи;

Ти храм невидимий, храм духа нам построїш,

Созиждуть нам його твої глаголи,

Любови й істини незиблемі престоли».

XXXII.

То ходить по садах, немов кого шукає.

«Де ти? Де ти? Куди від мене скрився?

О Магомете! Де твій молодик сияє?

В які блискучі води задивився?

Ти перейшов у рай по шаблі Азраїла;

Я гину тут серед людей мерзених,

Що і твоя душа ясна не освітила

Розбійницьких вертепів, душ їх темних,

Жилищ духів лихих, вигнанників підземних».

XXXIII.

Аж поки вернеться знеможена додому,

Поки її під руки у світлицю

Зомлілу приведуть. В одчаянні німому

Вертається в будинок, як в темницю,

І мертва падає на барса, мов стрілою

Її страшенна думка пробиває.

Кругом прислужниці, отарою німою,

Стоять плачущі, і ніхто не знає,

Чи ще зісталась в ній хоч іскорка живая.

XXXIV.

І так минають дні, минають тижні цілі.

Її годують, як малу дитину.

То гаснуть, як вогонь її духовні сили,

То запалають на якусь часину.

У дворі стукотять черниці з молитвами,

Жерці несуть кумири чудотворні…

З плачем від них вона, закривши вид руками,

Біжить у сад між кипариси чорні.

Ненавиден їй став жерецький торг тлетворний.

XXXV.

Хадізо, чистая любови жемчужино

На дні глибокого розлуки моря!

Природи матері пещена ти дитино,

Розкішна квітко під морозом горя!

Ще сонечко твоє ясне не закотилось,

І смерть його проміння не згасила:

Від тебе хмарами лице його закрилось,

Та й знов себе на світі проявила

Його спасительна, животворяща сила.

XXXVI.

По тій тобі страшній і пам’ятній дорозі,

Де кінь жер землю, мов дракон крилатий,

І де письмо, в твоїй презирливій тревозі,

Зуміла ти віддалеки читати, —

Стовп куряви іде, мов облако в пустині,

Що нужденний народ вело на спеці

До медових річок в блаженній Палестині

По дну морському, мов по певній стежці,

Пророче облако впокою й благостині.

XXXVII.

В тім облаці немов у морі потопають

Верблюди, байдаки пісків сипучих,

І чалми над ними біліючи сияють,

Як вічний сніг на горах із-за тучи.

А перед облаком, немов на малюванні,

Рисується виразно кінь гривастий,

І на коні їздець, в кармазиннім жупані,

Тонкий, легкий, плечистий і грудастий,

Мов царственний орел на скелі в океані.

XXXVIII.

О, не кажіть хто це! Сама Хадіза знає:

У неї в серденьку для нього очі.

Душа її немов із мертвих воскресає,

Їй світ зассяв, як сонце серед ночи

«Летіть, вітри, його на крила підхопіте,

Як Вічного небесні херувими,

І швидше блискавки до мене принесіте!

Умру, не доживу я до хвилини,

Що осяйне мене очима він своїми».

XXXIX.

Настала ж та хвилина неймовірна,

І перед нею він, мов рай, сияє.

Кругом — як сад цвіте: зібралась челядь вірна,

Його слова ушима пожирає.

«Благословенна будь між женами, Хадізо!

Тебе вітаю з Божого веління.

О світозарная святого духа ризо!

Сияй на всі грядущі покоління,

Як вічна праведність, що не дознає тління.

XL.

«Водив мене Аллах по кам’яній пустині.

Я звіря бив очима, як стрілою,

І дивного дознав в заоблачній святині,

І дивне сталося там надо мною.

І де ставав ступнем, де з рєччю обернувся

Усюди до мене серця хилились.

З багатством до тебе, Хадізо, я вернувся:

Під здобиччю верблюди ввередились,

І люде, мов квітки, в саєти нарядились.

XLI.

«Та всі шовки, парчі, кармазини, блавати,

Це все — мов прах дорожній на жупані

Против великої спасіння благодати,

Котру привіз я милостивій пані.

Що на Синай горі Мойсею возвістилось,

Те поновив безсмертний Син Марії:

Йому вся істина божественна відкрилась;

Розмаяв, мов туман, він дикі мрії.

Що змислено, ждучи Жидівського Мессії.

XLII.

«Сього великого Пророка із пророків

Носив я змалку в серці чистім, тихім.

Він сохранив мене од всіх мирських пороків.

Зробив мене з мізерного великим.

Я крильми полетів туди з гори Синая,

Де притаїлися Несторіяне,

Куди загнала їх рука попів лихая,

Що хиляться під неї Християне,

Як під жерців у нас нагнулися Погане.

XLIII.

«І, мов той олень, пив живу у них я воду,

І потечуть річки животворящі

Із черева мого. Від сходу до заходу

Зассяє світ, і люди будуть зрящі.

Аллах мене послав. Я тінь його побачив

Очима смертними на тім Синаю.

Аллах мені владіть народами призначив,

І просвітив мене дивами свого раю…

Се вам, як посланець Аллаха, возвіщаю».

XLIV.

Схилились всі кругом, і в ноги впала

Пророкові Хадіза милостива;

Як вранішня роса блискуча, трепетала,

Священною покорою щаслива.

«Однині я твоя раба, і всі мої достатки,

І все, що маю, все тобі вручаю:

Срібло і золото, маєтки й статки.

Нічого для себе не зоставляю,

І дяки від тебе, Пророче, не бажаю».

XLV.

— «Ти не раба, о, ні! Владичиця ти пишна.

Сидітимеш у мене на престолі,

Як сонце осяйна, як Божество велична,

Свободна як той вітер в чистім полі

Устань, внемли і знай: Всевишнього устами,

В моїм пості й молитві семидневній,

Благословен во вік союз любви між нами,

Як дано зріть мені дива Едемні

В Аллаховій обителі надземній ".

XLVI.

Ревнули казани, і загули тимнани.

Мов Соломон во дні своєї слави,

Багатством, вродою, премудростю вінчанний,

Оддав Пророк день брачний на забави.

Зраділи всі холми у займищі Хадізи,

І гори радістю препоясались;

Поля світилися, мов херувимські ризи;

Із сонцем любо води цілувались,

А небеса благі дивились осміхались.