Солдати гріху

АНДЖЕЙ ЗЕМЯНСЬКИЙ

СОЛДАТИ ГРІХУ

Wydawnictwo Bukowy Las Sp. z o.o. 2010

Переклад Марченко Володимир Борисович

Вроцлав, липень 1963

На людях, що вийшли з автомобіля, припаркованого перед самим входом до лікарні імені Рідігера[1], були захисні костюми: гумові чоботи і рукавиці, довгі халати, що доходять до щиколоток, хустки, що закривають все обличчя і окуляри–консерви в характерній гумовій оправі. Якби не ці окуляри–консерви, вони виглядали б немов духи із середньовічного замку, а не сучасна група боротьби з епідемією натуральної віспи. Двоє з них підійшло до замкнених дверей лікарні. Вони розглядалися на всі боки, але в цій окрузі багато перехожих не було. Страх перед заразою і сам жах установи, підданої найсуворішому карантину, вимітали всіх перехожих звідсіля більш ефективно, ніж два міліцейські патрулі, що сховалися від спеки під брезентом газиків. Біля головного входу не було навіть швейцара. Двері їм відчинила медсестра. Одразу ж за нею стояв завідувач відділення, що витирав хусткою мокре від поту обличчя.

– Ми з інспекції, – кинув один із чоловіків, щоправда, жодного документа не пред'являючи. – Міністерство охорони здоров'я.

– Так, я знаю, звичайно, звісно. – Рука завідувача трохи тремтіла, коли він нервово ховав хустку в кишеню. – Мене попередили телефоном.

Пара в захисних костюмах увійшла до темного та порівняно з вулицею прохолодного вестибюлю. Солідні німецькі стіни добре захищали від спеки. У неоготичному інтер'єрі відчувався неприємний запах дезінфікуючих засобів.

– То де той підвал? – пролунало коротке запитання.

– Я вас проведу, – чемно зауважив лікар.

– Ми самі підемо, тільки покажіть, будь ласка, напрямок.

Завідувач зам'явся, щось його стурбувало.

– Ви?... – проковтнув він слину. – Ви лікар? – Вирішив він переконатися.

Вирази очей чоловіка через маленькі текла окулярів–консервів неможливо було побачити.

– Таааа ... – Відповідь пролунав ніби глузування.

– Зрозуміло.

Другий з прибулих нервово ворухнувся. Через хустку його обличчя було не видно. Але він похитав головою, ніби підтверджуючи слова колеги.

– Вхід у підвал он там… – завідувач відвернувся і показав пальцем. – Підете до самого кінця коридору, а потім униз.

– Втекли двоє, – несподівано втрутилася медсестра. – Лікар та один пацієнт. Це вже другий лікар, який намагається...

Ніхто не звернув на неї уваги. Чоловік, який назвався лікарем, рушив першим.

– Ми підемо самі, – кинув він, йдучи. – І нехай ніхто тут не ходить, бо невідомо, що вони планують.

Коли вони вже трохи відійшли, другий із прибулих прискорив кроки, щоби порівнятися з колегою.

– Громадянин сержант… – почав він, але закінчити йому не було дозволено.

– Заткнися, курва. І не говори так більше при сторонніх.

– А як, сержант?

– Нормально, на ім'я, – почув у відповідь молодший за званням.

Довгий час вони йшли мовчки. Коридор здавався нескінченно довгим.

– Пшемо… – почав молодший невпевнено, ще раз намагаючись розпитати сержанта.

– Чого?

– Чому вони звідси тікають?

Обом було зрозуміло, що йшлося не про страх перед віспою і не про охоплену карантином лікарню. Але відповіді вони не знали. "Доктор–сержант" звернув на сходи, що вели донизу

– І чого вони так здрейфили? Адже вони не від віспи тікають. Усі щеплені.

– Схоже, чогось винюхали, сволота.

– І що? Ти знаєш? – допитувався молодший.

– Щось таке, чого вони бояться більше, ніж зарази.

Пшемо відчинив двері до підвалу, вони швидко увійшли.

– Гжесек, перевір ліворуч, а я піду сюди.

Їм довелося задрати халати, щоб витягти з кишені ліхтарики. Правда тут, на щастя, було трохи світла, що попадало через маленькі вентиляційні отвори, а електричне освітлення вони воліли не включати.

– Ось!... Громадянин серж... бляха–муха. Пшемо, тут ось дірка у стіні.

Сержант протиснувся першим, обваливши кілька цеглин, що не трималися. Тому що хлопець мав дуже міцної статури. За мить вони опинилися в тісному і задушливому підвалі будинку, що сусідить з лікарнею.

– О! – Гжесек підняв важкого лома.

– Ось чим вони дірку зробили.

– Дай сюди.

Сержант відібрав у молодшого інструмент. Підсвічуючи собі ліхтариком, він пішов вузьким і задушливим коридором.

– А якщо вони вже втекли?

– Нікуди вони не втекли. За всіма виходами слідкує міліція.

Вони шукали повільно, систематично. Оглядали приміщення за приміщенням, кожну комору, кожну нішу та кожен коридор. Втікачі мали чути кроки, що наближалися, і вони знали, що далі вже не рушать. Адже всі виходи були наглухо забиті зовні. Явно перелякані, втікачі несподівано вийшли з укриття в ніші, де хтось зберігав добрі півтонни картоплі. Більша її частина вже давно проросла, тому підвал заповнював жахливий запах гнилі.

– Я вас прошу, я сам лікар, – сказав вищий. – Перш, ніж ви нас заарештуєте, повинен вам повідомити, що ви не знаєте найголовнішого ...

Говорити він не закінчив, бо сержант підійшов ближче і щосили стукнув його ломом по голові. Лікар відсахнувся назад, кров хльоснула на вибілену стінку. Він спробував за щось схопитися, але не встиг. Другий удар відкинув його на крок. Тіло відскочило від переборки і впало прямо на вбивцю.

– Курва! – Пшемо дивився на плями крові та мозку, що оббризкали його білий халат. – Ось же засвинячив мене!

– Боже, Боже! – повторював другий чоловік, який перебував у потрясінні, намагаючись затулити обличчя руками. – Я ж лише звичайний пацієнт, – почав плакати він. – Ранами Ісусовими клянуся, звичайнісінький пацієнт.

Гжесек штовхнув його й підставив ногу. Коли той звалився на живіт, сержант схилився і схопив лом двома руками. Удар він провів широким замахом з–за голови, ударивши чоловіка прямо по шиї.

– Ну, – хекнув він. – Вважаю, що вистачить.

– Ага, – погодився Гжесек. – Досить.

– Гаразд. Зараз підеш до завідувача та накажеш забити дошками двері до підвалу з боку лікарні. – І нехай зроблять це у твоїй присутності, – швидко видав сержант розпорядження.

– А ці тут?

– Скажеш, що змилися. Потім йди на вулицю і скажи водієві, щоб він підігнав машину просто під дірку в стіні, – продовжував Пшемо.

– Ага. А ти що будеш робити?

Пролунало глибоке зітхання, потім пролунала спокійна відповідь сержанта:

– Дірку у стіні. Повинні ж бути докази, що вони втекли.

Вроцлав, травень 2009 р.

Ксьондз Вебер сидів на лавці вже майже три години. При цьому він практично не ворушився. Весняні сутінки, здавалося, мали над ним цілковиту владу. Чоловік становив єдність із рослинами, він ставав частиною ботанічного саду. Бачачи цей пам'ятник спокою, ніхто не міг і підозрювати, що людина в сутані чекає зараз на важливу зустріч. Можливо, найбільш важливу в його кар'єрі, а може вона вирішить про все його подальше життя. Нерви? Ні. Тумський Острів – це простір спокою та роздумів. Цей острів містив лише костели, штаб–квартири орденів, католицькі навчальні заклади та музеї з вуличками, освітленими виключно газовими ліхтарями. А ось місто навколо жило все швидше. Там давно вже не відміряли час місяцями чи тижнями. Базовою мірою часу були години та хвилини. Ба, та мало не секунди. На Острові ж час відміряли по–іншому тисячами років. Найменшою міркою був вік. Сто років… Ну гаразд, іноді десятиліття. Тому справа, яка могла вкрай драматично змінити долю безлічі людей, і коріння якої знаходилося на початку шістдесятих років, у картотеці мало знаходитися в розділі "Найновіших подій". Половина століття тому? Та це мало не синонім "вчора".

Нечисленні перехожі, що залишали ботанічний сад, придивлялися до священика з цікавістю. Не тому, що той нерухомо застиг на лаві. Увагу привертав його зовнішній вигляд. Неозброєним оком було помітно, що його сутана була пошита з тканини, набагато дорожчою, ніж одяг першого стрічного ксьондза, ну а золотий годинник міг дозволити собі мало хто з випадкових спостерігачів. Дивували і волосся, ретельно укладене, підстрижене з досконалістю якогось майстра. Доглянуті кисті рук, обличчя. З причини педантичної турботи про кожну дрібницю деякі підозрювали, ніби Вебер є геєм. Даремно вони це. Не був. Цей зовнішній вигляд був пов'язаний з його роботою, яка полягала, серед іншого, у частих зустрічах зі світськими жінками. Ксьондз Вебер був начальником вроцлавського відділення Вісімки. У цій єпархії він був керівником церковної розвідки.

Телефон, що видно в кишені, несподівано відгукнувся. Один тихий сигнал. Вебер піднявся, неквапливо розправляючи кістки, що дали про себе знати. Востаннє він подивився на найкрасивіший ставок. Озерце було реліктом від засипаної річки, більшість ботанічного саду знаходилася в її давньому руслі. Вебер посміхнувся до своїх думок. Вроцлав був особливим містом, частково розташованим на островах.

Перед головною брамою на нього чекала висока, молода жінка. Їй було не більше двох десятків та ще кількох років. Міні–спідниця відкривала стрункі ноги спортсменки, а колір одягу ідеально відповідав кольору "порше кабріо", припаркованого метром далі.

– Благослови Господь, – жінка мало не присіла в кніксені.

– Благослови Господь, – відповів священик, оцінюючи її поглядом.

– Пліткуємо?

Та зробила негативний рух головою.

– Мені потрібно сповідатися.

Вебер закусив губу. Жінка–кур'єр мала передати щось справді таємне, раз не могла зробити це у звичайній бесіді. Вісімкою була розроблена одна з найкращих процедур конфіденційності на світі. Бо, як людина, яка вірує від щирого серця, навіть полонена і піддана тортурам вона нічого не видасть. Принцип простий: мовчання, але потім нагорода. Якщо справа просунеться надто далеко, він стане мучеником.

– Сюди, – вказав він жінці дорогу до маленького костельчика, вбудованого в послідовність старовинних кам'яних будинків. Мало хто знав, що у такому місці може існувати ще одне святилище. А воно просто губилося серед величних, величезних готичних споруд, що знаходяться довкола.

Вебер відчинив двері старомодним, величезним ключем, який скреготнув у замку, що пам'ятає, схоже, ще нашестя наполеонівської армії на Бреслау. Тільки всередині маленької церкви вони не затримались. Наступні, ретельно приховані двері ксьондзу довелося відкрити іншим ключем: пластиковою картою, проведеною через пристрій для читання, і кодом, введеним з невеликої клавіатури. Вони увійшли в невелике приміщення, в якому одразу засвітилися люмінесцентні лампи. Тут Веберу треба було відчинити треті двері. Скляні. Вони замикали мікроскопічний бокс, в якому стояли тільки лавочка для молитви і стілець. Коли вони вдвох опинилися в середині, священик увімкнув генератор коливань. Тепер уже ніхто не міг їх підслухати.

– Тобі потрібно більше часу для підведення рахунку совісті, моя доню? – спитав Ве–бер, сідаючи на стільці.

– Ні, отче. – Рахунок совісті я здійснила ще раніше.

Той відкрив на колінах Біблію, відповідним чином склав стільця. За допомогою пульта дистанційного керування приглушив лампи. Потім почав молитись.

– Можемо починати, – шепнув він через тривалий час.

Молода жінка опустилася навколішки, поправляючи міні–спідницю.

– Приступаю до святої сповіді...

Вебер сидів, зосередившись, зі складеними руками. Він мав чудову пам'ять на деталі. Слова дівчини об'єднувалися в його голові з фактами багаторічної давності, подіями, особами людей, яких, часто, вже не було в живих. Він відчував, як у нього починають тремтіти руки. Не міг він контролювати і прискореного дихання. Тоді він важко зітхнув і витер піт, що зібрався над бровами. Несподівано скляне, звуконепроникне приміщення здалося йому занадто малим для двох чоловік, йому здавалося, ніби він починає задихатися. Продумані, реалістичні і точні слова, які він чув, викликали, що десь в глибині душі прокльовувалося давним–давно вже забуте почуття. Господи Ісусе і Діво Маріє! О Боже милостивий! Гидкий страх, що викликає нудоту і паралізує. В ірраціональному рефлексі йому раптом здалося, ніби чуттєвий запах жінки, що стоїть поряд на колінах, перетворився на цвинтарний сморід, а її теплий голос – у посудину, наповнену отрутою, що сочиться йому в голову. Спокійно! – докорив він себе подумки. Це лише кур'єр! І спробував заспокоїти подих.

Коли дівчина перестала говорити, він відпустив їй гріхи і призначив символічне покаяння "за гріхи, яких не пам'ятала". Без слова вони вийшли зі звуконепроникного скляного боксу, а потім і з маленького костельчика, втиснутого між великими будинками. Протверезив його тільки свіжий вечірній вітер.

– Хочеш переночувати, дочко моя? – Запитав Вебер.

– Ні, дякую. Мені треба швидко дістатися Варшави.

– Нехай же Господь веде тебе.

– Благослови вас Бог, – попрощалася жінка з ксьондзом.

Коли та пішла, священик на неї вже не дивився. Він вийняв мобільний телефон і відстукав есемеску своїй секретарці. На Тумському Острові всюди було близько. Хоча для того, щоб пройти його від одного кінця до іншого, потрібен був якийсь час, найважливіші установи знаходилися тут на відстані кількох десятків, найбільше – кількох сотень кроків. Коли Вебер дістався воріт курії, сестра Юстина вже добігала з іншого боку.

– Так, що бажаєте, святий отче? – дещо голосно відгукнулася та.

– Проведи мене.

Він відчинив хвіртку, щоб вони могли увійти на внутрішній дворик.

– Нам потрібна підтримка зовні.

Заінтригована черниця подивилася на його обличчя, даремно бажаючи хоч щось зрозуміти. Вебер давно вже взяв нерви в руки, його помічниця ні про що не могла здогадатися.

– Підтримка більш мирська, наскільки я розумію? Опус Деі[2]? Єзуїти?

– Ще більш мирська та вельми конкретна.

– Оп–па, – мимоволі скривилася секретарка. – То ви хочете звернутися навіть туди?

Вебер кивнув головою.

– Є там у нас хтось?

Черниця відповіла питанням.

– Вибачте, святий отче, а чи є на всьому божому світі якась організація, в якій у нас когось немає?

– Є. Світова Єврейська Рада.

Та засміялася, оцінивши жарт. Та й взагалі, сестра Юстина дозволяла собі часто виявляти фамільярність, про яку інші монашки і мріяти не могли. Ну що ж, вона була з Вісімки. Просто така робота. Тут не вижив би ніхто, хто не мав розуму і навичок життя у світі, які самі не іскрилися дотепністю.

– І скількох я повинна відвернути від шляху до засудження на вічні муки і дати шанс на спокутування?

Цього разу посміхнувся він.

– Двох. Найкращих.

Сестра кивнула, зупиняючись перед дверима курії.

– Будуть післязавтра. Діяти почну одразу, але мені потрібно двоє.

– Добу, – закінчив він, позбавляючи її клопоту з висловом незручних слів.

Ченцю Вебер залишив зовні. Ідучи сходами, він зупинився на мить і обережно розмасував обличчя. Постійно йому відчувалося якесь дивне оніміння. З тріском відчинив двері секретаріату, так що дві сестри, що там чергували, витяглися по струнці.

– Де єпископ? – кинув Вебер коротке запитання.

– Благослови вас Бог, – відповіли ті хором на привітання, яке й не було сказано.

– Що? Так, благослови вас Господь. Де єпископ? – повторив священик.

Ті завмерли з виразом обурення на обличчях. Тільки Вебер був тією людиною, яка могла так поводитися. Це зовсім не означало, що вони звикли, але, принаймні, не питали, який єпископ мається на увазі.

– Має важливу нараду з кардиналом. Заважати не можна.

– Ммм ... – Вебер схилився над найближчим письмовим столом, вирвав листок із блоку і написав на ньому кілька цифр.

– Передайте йому негайно, сестро.

– Але ж туди навіть не можна заходити...

Наче не чуючи цих слів, Вебер продовжив:

– Сестро, ви бачите у мене в руці вогняний меч?

Цілком дезорієнтована, та подивилася на його руки. Але потім слухняно взяла листок і попрямувала до дверей, наче мучениця, яку ведуть на жертовне багаття. Вебер дійшов до величезного вікна. Надзвичайно красивий, як правило, вид річки, парку та пагорба на іншій стороні, освітлених рядами ліхтарів, тепер несподівано став похмурим. Неоготичні вежі Ринку вже не змушували згадати про запах овочів і фруктів інтер'єру, але асоціювалися з похмурим баченням середньовічної фортеці, а корабель, що пливе по головному руслу Одри, незважаючи на щедре освітлення, нагадував, швидше, туру Харона, що долає Стікс.

Двері зі стуком відчинилися. Сестра біля входу завмерла від переляку, побачивши обличчя єпископа. Маленький паперовий аркуш тремтів у його руці.

– Бестія! – голос був практично хрипким, ніби це здавлювало йому горло.

– Бестія!

Обидві перелякані монашки і та, що біля письмового пульту, і та, що біля входу, боялися дихнути. До обох дійшло, що мова може йти не про сатану або про створіння родом з пекла, бо цього разу причиною подібної реакції може бути щось реальніше і грізніше.

– Стара, огидна бестія... – цього разу єпископ шепотів.

Він підійшов до Вебера і поклав йому руку на плече. Їхні погляди схрестилися.

– Знову нам необхідно пройти через це?

Вебер кивнув головою. Довгу хвилину вони мовчали.

– І що святий отець збирається робити?

– Доведеться звернутися до них.

Єпископ чудово знав, кого той має на увазі.

– Безодня, – прошепотів він. – Знову гинуть невинні люди.

Він сховав обличчя у долонях. Його голос був ледь чутний.

– Чума виступатиме за чумою. Спустошення за спустошенням. Бестія…

Сестри застигли, наче статуї, боялися навіть очима поворухнути. Вебер зробив крок уперед.

– Я повинен…

Єпископ несподівано прийшов до тями. Він чудово знав, що той, хто прибув, хотів сказати, і що це найгірше з рішень. Найгірше, але єдине можливе.

– Добре, – сказав він, уже рішучим голосом. – Іди до них. Іди до "солдатів гріха".

– Засуджені! – на обличчі сержанта з'явилася грізна міна. – Вам забороняється перетинати намальовану на підлозі жовту лінію.

Двоє людей з картонними ящиками під пахвою глянули один на одного. Ніякої жовтої лінії, намальованої на підлозі, не було й близько, зате це дуже відповідало уявленням про умови, що панують у найжорсткіших американських в'язницях. Але сержант, схоже, читав книги і про радянські гулаги, бо несподівано перейшов на російську мову:

– Поселенцы с вещами, здесь! – вказав він рукою на двері. – Що, влаштували собі камеру спільного навчання?

Тільки засланці на переляканих схожі не були. Гірше того, вони навіть уже встигли звикнути до факту, що з учорашнього дня з них насміхалася половина управління. Що ж, не кожен потрапляє в немилість у перші ж дні, і не кожного відразу ж карають настільки демонстративно. Сержант, якого вони, втім, добре знали і обоє любили, як і інші, розважався на всі сто. Зараз він перетворився на лакея, відчинив двері і, зігнувшись у глибокому поклоні, пропустив їх уперед.

– Дорогі пані та панове, це останній у даній будівлі скансен реального соціалізму.

Обидва скривилися, побачивши письмові столи з ДСП, роздовбані поворотні крісла з протертою в багатьох місцях оббивкою, стінні панелі з тоненьких дощечок, місце яким тільки на звалищі. Сержант підсунув їм формуляр на підпис.

– Ви повинні формально прийняти оснащення службового кабінету. Друкарська машинка, одна штука. Комп'ютер із диском ємністю в двадцять мегабайт…

– Скільки? – вирвалось у Потоцької.

– Двадцять мегабайт, – повторив сержант. – Графічна карта "Геркулес", чорно–біла, монохромний дисплей, чотирнадцять дюймів по діагоналі.

– Ааа, – злегка труснув головою Майхржак, – це цілих чотири mp–трійки записати можна.

– Записати можете. Ось тільки навіщо, якщо немає звукової карти? Ага, і дискети треба в якомусь музеї прикупити. Ні USB, ні блютусу тоді ще не було.

– А ось це? – Потоцька поставила ящик зі своїми речами на хиткий стіл під вікном і взяла в руки потрісканий електричний чайник із пластику.

– А за це теж розпишіться, – сержант підсунув їй формуляр.

– Я тут порахував, що найближчий автомат із кавою знаходиться звідси за сімсот п'ятдесят метрів по прямій.

– За скільки?

– А враховуючи всі коридори, обходи та сходові клітки, щоб принести собі каву, необхідно пройти півтора кілометри. Будівля величезна, так що ви до чайничка шанобливо.

Майхржак кинув у нього суху, закорузлу ганчірку, яку знайшов на підвіконні. Сержант спритно перехопив "снаряд" у польоті і знову вклонився.

– Агент Скаллі, агент Малдер. Приємної роботи в Архіві Екс[3].

Він не знав, чи не пересолив із глузуваннями, тому ще раз віддав уклін і швиденько відступив у коридор, тихо зачиняючи за собою двері.

Майхржак поставив свою картонну коробку прямо на підлогу.

– От же курка варена! Ти яке місце собі вибираєш?

Потоцька, кисла навіть більше, ніж він, кинула злий погляд.

– Це пан надінспектор, як старший за званням, повинен обирати першим.

Той лише значуще прицмокнув.

– Пані інспектор, як жінка, повинна вибирати перша.

Вони стояли мовчки, безпорадно дивлячись на весь цей жах. Що поробиш? Заслання – це заслання. Їм було доручено займатися справами, які досі не вдавалося вирішити, копатися в якихось замшілих актах, що тонули в пилу, і складати дидактичні конспекти на тему недоліків, допущених поліцією під час слідства. Або ж, навіть, і міліцією, бо, чорт його знає, як глибоко накажуть їм копати. Ніхто в здоровому глузді не думав, що вони розв'яжуть якусь із відкладених бог його знає колись на полку справ. Просте зниження до рангу старшого архівіста. А тепер ще й ця кімната. Цікаво, невже їхні начальники тримали подібні приміщення у незмінному стані спеціально для таких випадків.

Потоцька ухвалила рішення першою.

– Я займаю стіл під вікном! – Вигукнула вона, забрала свій ящик і поставила на стльниці. – Звідси вигляд кращий. – Дівчина плюхнулася на стілець і зашипіла від болю. – Чорт!

– Що трапилося?

– Мені дісталася жіноча модель стільця. Явно щось відчуваю, точно між сідниць.

– Підклади якусь подушку, – порадив надінспектор.

Але сам, перш ніж сісти, спочатку долонею перевірив стан свого стільця. Та коли сів, то мало не полетів назад, бо спинка на металевій рамі піддалася без жодного опору. Молоді люди засміялися.

– Може, візьмеш цей дерев'яний стілець? – Запропонувала Потоцька.

– Це що, для допитуваних?

– Ну, – підтвердила інспектор.

Надінспектор перевірив рукою.

– Ходить, як тисяча чортів.

– Це вони спеціально так зробили. Щоб допитуваний не відчував себе надто впевнено, – зі сміхом пояснила дівчина.

– Але ж це я почуваюся невпевнено, – продовжував скаржитися Майхржак.

– Ой, не треба множити труднощі. Сідай на підвіконні.

– Але тоді я можу вивалитися...

Ідучи у бік вікна, він спіткнувся і штовхнув якийсь циліндр, підкладений під ніжку столу. Тепер почала ходити вся стільниця. Майхржак, бажаючи це виправити, звалив чайник, і тепер стояв, безпорадно придивляючись на те, що наробив. Потоцька схилилася, щоб оцінити розміри збитків.

– Тепер ясно, чому він такий потрісканий, – буркнула вона собі під ніс.

– Падає, але не розбивається.

– Ага, а під цим підлоговим покриттям м'який як подушка грибок.

Знову вони почали хихикати. Майхржак зайняв своє місце за столом, правда, стежачи за тим, щоб не обіпертися на спинку стільця. Якийсь час він навіть вихваляв перевагу свого стільця, бо з нього, принаймні, нічого не стирчало. Потоцька перебила його, склавши руки.

– Чи можу я дещо попросити у тебе? – почала вона.

– Ясна річ, – знизав він плечима. – Слухаю.

– Якщо ми повинні почати разом працювати, попрошу тебе про одне.

– Так? – Майхржак не збирався бути надто балакучим.

– Перестань прикидатись, ніби не бачиш…

– Господи, чого?

– Того, що я рішуче відрізняюсь від відомих тобі жінок.

Він не відповідав, ведучи себе трохи як дитина, яку виловили на порушенні батьківської заборони.

– Послухай мене уважно, – продовжила дівчина. – Коли ти зі мною розмовляєш, дивишся куди завгодно, тільки не на мене. Щось виглядаєш на стелі, цікавишся настінними панелями, вікном і всім іншим. Благаю, перестань ігнорувати мене. Тому що це досить кумедно.

– Вибач, я це якось інстинктивно… – безпорадно пояснювався Майхржак.

– Звикнеш. Так, я знаю, що трохи не така, як решта баб, але я ось така. І прийми це, а не прикидайся сліпим.

– Добре, – перебив він її. – Домовилися, як у банку.

Він вийняв з кишені пачку цигарок і спитав Потоцьку.

– Це тобі не заважає?

– Ні. Шмали. Тільки вікно відчини.

– А ти сама не палиш? – почав він боротися з рукояткою.

– Тільки після сексу.

Майхржак, упоравшись із вікном, яке, схоже, не відчиняли роками, і справді вмостився на підвіконні.

– А знаєш, у цього приміщення таки є трішки плюсів.

– Це яких? – кинула здивована поліцейська.

– Воно знаходиться на такому узбіччі, що до нас ніхто й не зазирне.

Знову між ними повисла мовчанка. Але після доброї хвилини Потоцька запитала з явною цікавістю:

– Тобі скільки років?

– Сорок дев'ять, – пролунала коротка відповідь.

– А, тоді ти відповідаєш цьому скансену. Спогади молодості і тому подібні речі ... Ти, можливо, навіть зміг би обслуговувати цей архаїчний комп'ютер, – безсоромно іронізувала дівчина.

– А ти, молода! – раптово розгнівався він. – Ось тобі скільки років?

– Двадцять шість.

– Як же, як же! Двадцять шість та вже інспектор?

Вона знизала плечима і нахабно відповіла:

– Батечко високо стояв у дипломатичних колах.

– Ага, – все ж таки задумався Майхржак. – І татко не прикрив тебе від цього заслання?

– Ні. Бо помер, – попередила його запитання Потоцька.

– А… – він розуміюче похитав головою. – І за що ж мотаєш тут термін?

– Знову ти це робиш!

– Що я роблю? – кинув він, дезорієнтований.

– Говориш зі мною, а дивишся чорт знає куди. Знаєш що, може тобі краще висунутися у вікно і розмовляти з вулицею. А я звертатимусь до твоєї дупи, – закипала вона.

– Ой пробач. Ну не будь такою дратівливою.

– Тоді зважай на факт, що я виглядаю не так, як відомі тобі жінки. Добре?

– Добре, – пирхнув він. – Тільки дай мені трохи часу.

І знову вони замовкли. І знову першою заговорила Потоцька.

– А ти за що опинився тут?

– О! Ми знайомі лише чверть години, а ти думаєш, ніби я ось так одразу вивалю тобі всі таємниці?

– Та гаразд уже, скажи? ... – З посмішкою спокушала вона.

– Та гаразд... Пару разів облажався. Але взагалі справа в чомусь іншому, – Майхржак не був швидкий до відвертості.

– Напевно, змова, – обережно спробувала постібатися вона.

– Та що б ти знала, – надінспектор майже вигукнув це. – Адже затримання злочинців поліцією – це вже мало не хобі. Ти не звернула уваги на те, що ніхто з найкращих слідчих тут уже не працює? Позбулися Марека Хофмана, Славека Сташевського[4]…

– Змова, – урочисто, похоронним голосом підтвердила дівчина, наче була суддею.

Майхржак глянув на дівчину з посмішкою.

– А ти мила.

– А ти єдиний детектив–одинак, останній справедливий, який бореться на брудних вулицях міста... – дражнилася, хихикаючи, Потоцька. – Старий розводила, який разом із сержантом Макаброю у злодіїв видобуток пиздить!

– А ти… – тепер уже й Майхржак заходився від сміху, – з розшукуваним гангстером у постелі, яку слідча група накрила голяком!

Обидва не могли заспокоїтись. Сміялися так, що в обох були готові покотитися сльози. Епітетів один одному не шкодували:

– Алкоголік!

– Повія!

На щастя, хтось постукав у двері. Сержант, який раніше привів їх до цієї кімнати, потряс головою.

– Це чого вам так весело? Якогось дилера схопили і відібрали у нього всі колеса?

Відповіді він не дочекався, тому роздав їм папки з розподільника і, здивований побаченим, вийшов. Еля Потоцька заспокоїлася перша.

– А знаєш що? Може, зробимо так…

Майхржак із цікавістю глянув на дівчину, відірвавшись від перегляду своєї папки.

– Послухай, весна така класна, а в нас жодних конкретних завдань немає. Ми можемо вдавати, ніби досліджуємо якусь давню справу і їздити по всій Польщі, начебто як ведучи слідство, і влаштувати собі чудові канікули. – Але тут зам'ялася. – Є лише одна закавика.

– Це яка ж? – кинув здивований Майхржак.

– Ми ж повинні будемо якусь стару справу вирішити і когось схопити. Коли ми матимемо якісь результати, від нас відстануть, а ми тоді на канікули.

– А ти знаєш ... – Вийняв він другу сигарету з пачки, – що ця друга заковика вже не існує?

– Як це? – Еля зовсім не розуміла, про що каже колега.

Майхржак спокійно запалив і затягнувся димом. Він помітив попільничку – кришталеву, величезну, наче пристосовану для того, щоб бити соціалістичні рекорди або перевищувати норми паління. Вони й справді опинилися у скансені.

– Тому що в управлінні ми маємо сприяючий нам добрий дух.

Дівчина глянула на нього з цікавістю.

– Ось подивись, який тут дивний збіг. Не далі як учора до мене прийшов старий поліцейський, що вже давно на пенсії. Ми говорили про старі добрі часи та…

– І? – Потоцька так само нічого не розуміла.

– Він розповів мені про одну справу, яку колись вів. Розповів про власні помилки і про те, що зараз слід зробити, щоб вирішити загадку того злочину.

– Ти, звичайно, не запам'ятав ні номера справи, ні розділу, в якому…

– Це несуттєво, – Майхржак розкрив папку, що лежить перед ним. – Ми якраз отримали цю справу з розподільника. З архіву.

Еля мовчки дивилася на колегу. Атмосфера в кімнаті ставала дедалі нереальнішою.

– Що? Я так само не розумію.

– Саме те, що я сказав. Хтось дуже хоче, щоб ми реалізували власні плани.

– І поїхали на канікули, щоби до нас ніхто не чіплявся? – Потоцька ніби розгубилася.

– Ні. Щоб у нас було більше часу для нього.

– Тобто він передбачав це вже вчора? Чи направлення нас сюди, це частина якогось більшого плану?

Потоцька розкрила свою папку і остовпіла. Вийняла звідти один єдиний аркушик, записаний жіночим почерком.

– Хтось...

– Так я тобі одразу скажу: хто, – вона підсунула аркуш Майхржакові, – начальник відділу кадрів. Принаймні офіційно.

Пані Елю, прошу терміново зустрітися зі мною сьогодні о шостій вечора. Думаю, що атмосфера кафе "Старбакс" найбільше сприятиме розмові.

Майхржак інстинктивно відкинувся на стільці і мало не полетів назад. Чорт! Начальниці відділу кадрів не відмовляють.

– Змова, – прошипіла Потоцька, передражнюючи саму себе кілька хвилин тому.

– Явна.

Майхржак піднявся масажуючи спину, що заболіла від несподіваної напруги. Потім дійшов до своєї кинутої картонної коробки і витяг з неї парадний поліцейський кашкет з гербом. Дзеркало, затуманене і покрите темними плямами, висіло над самим умивальником біля входу. Він одягнув кашкет і уважно вивчив власне відображення.

– В бій! Ось саме так має виглядати офіцер польської поліції.

Потоцька також підвелася.

– Може, не треба чіпляти...

Він не дав їй закінчити. Підтягнув дівчину до дзеркала, поставив по стійці "смирно" і вдягнув їй на голову свій кашкет.

– І що? – Здивовано придивилася вона. – Я не схожа на офіцера?

– Але не польської поліції.

– Це чому ж? – Не зрозуміла та.

– Тому що в наших лавах немає негрів, – сказав Майхржак, повільно цідячи слова.

Потоцька намагалася залишатись спокійною. Подібні ситуації вона відпрацювала вже багато разів. Намагалася бути сильною. Швидше за все тому, що через ображену гордість відмовила свого часу батькові, який хотів полегшити їй кар'єру у Варшаві. Там мало бути легше. Ні. Їй хотілося залишитись тут, де народилася.

– Я не негритянка! – Закричала Еля. – Я – полька!

Майхржак знизав плечима і почав пояснювати, наче дитині:

– Одне іншого не виключає.

Йому здавалося, що дівчина зараз вибухне, але та взяла себе в руки і повернулася до нього.

– А якщо й так, то мулатка, а не негритянка.

– Знаєш, все ще якось можна було зрозуміти, якби тебе звали, наприклад, Матабут К'Беле Хайамаму. Тільки ж, курка варена, чорношкірий офіцер польської поліції з ім'ям Ельжбета Потоцька? Це так, ніби ти провокувала здивування і сміялася з оточення.

– Прізвище в мене по батькові.

– Ага. А зараз ти скажеш, що тільки завдяки зв'язку через тамтами наші предки розгромили хрестоносців під Грюнвальдом?

Дівчина сплела руки на грудях і підвелася, широко розставивши ноги. Козирок завеликого кашкета грізно опустився на очі.

– Я з "тих" Потоцьких, – прошипіла вона.

– Ага, і скажи мені, що робив твій прадід, коли мої предки боролися за Польщу? Наглядач гнав його бичем на панщину? Або він узяв лікарняний від сільського шамана, – пожартував Майхржак.

– Расист і чоловічий шовініст в одному флаконі, – відповіла поліцейська.

– Чортівка! Та в тебе ж роги з–під кашкета стирчать, – почула вона замість вибачень.

– Ага. Ще й замшілий клерикал.

– О, чого ні, того ні!

– Зрозуміла, звинувачення забираю. Тобто в расизмі та шовінізмі ти зізнаєшся?

Майхржак знизав плечима і вже серйозно закінчив цю словесну сутичку:

– Щось мені каже, що спільно працювати нам буде добре. – Він почекав мить, поки дівчина посміхнеться, і закінчив: – Якщо тільки свідки не будуть розбігатися на всі боки, побачивши тебе.

"Старбакс" був ідеальним місцем для половини приватних – напівофіційних зустрічей. Те кафе, розміщене в комплексі "Сканська", заповнював натовп молодих бізнесменів з самої офісної будівлі, в якій заклад і розташовувався, студентів з Політехніки і художників, що розташована неподалік. Людей з іншим кольором шкіри тут бачили часто, і якщо Потоцька і помітила якийсь зацікавлений погляд, то це, скоріше, було завдяки красивим сідницями, підкресленими тонкими брюками. Пані Христина Држевецька, начальник відділу кадрів поліції, обрала містечко зовні, з видом на футуристичні вентиляційні труби і невеликий фонтан з гномиком, що тримає парасольку.

– Сподіваюся, що ви не злякалися цього незвичайного запрошення на приватну розмову? – сказала Држевецька вже на початку.

– Зовсім навіть навпаки, – Потоцька широко посміхнулася. – Я горю від цікавості, пані директорка.

– Ой, тільки прошу без цих "директорів", насправді. Звичайне "пані Крися" дозволить створити дружню атмосферу.

Потоцька знову посміхнулася. Незважаючи на свою чуттєву зовнішність шоколадки, вона була надзвичайно інтелігентною жінкою. До того ж вона вже звикла до того, що люди, виключно на підставі зовнішності, стереотипно вважали її красивою, дурненькою негритянкою, загубленою в чужій країні, чим ідеально вміла користуватися.

– У поліції всі ставляться до мене чи не як до Сталіна, – сказала Држевецька. – Він теж починав секретарем з особистих справ. А я – звичайнісінька чиновниця, така сама сіренька, як усі чиновники в цій країні.

Як же! Сірим був кардинал, і ось тут слід шукати подоби, а не порівнювати зі Сталіним. Потоцька зібрала всю інформацію щодо пані директора. На перший погляд, ця жінка у віці дійсно здавалася кимось, хто перекладає папірці з шафи в шафу. Співробітники мало чого про неї знали, крім того, що вона надзвичайно побожна, пунктуально відвідує недільні меси, завжди дотримується постів, ніколи не підвищує голосу… Її навіть підозрювали в тому, що вона читає молитви під час перерви на другий сніданок. Тільки вона зовсім не була войовничою клерикалкою, що дало Потоцькій багато чого для роздумів. Вона швидко знайшла підхід до старого есбека[5], який без будь–яких проблем зв'язав її зі співробітником четвертого департаменту. Той тільки засміявся, чуючи опис звичаїв пані директорки.

– Адже вона з Вісімки ...

Після чого більш–менш описав, чого слід очікувати під час першої розмови. На запитання, а що таке "Вісімка", відповів, що то був їхній супротивник за часів ПНР – костельна розвідка. Четвертий департамент, який займався церквою та релігійними об'єднаннями, вів безпосередню боротьбу з дівчатами цієї організації. А на запитання: чому ж Четвірка програла Вісімці, він знову розсміявся і таємниче відповів, що вісім – це вдвічі більше, ніж чотири. У них свої люди були всюди, і кожен їм сприяв, а оскільки їх люди в міліції були, то завжди отримували якісь витоки, а в міліції?. Нуль, нічого, порожнеча ... абсолютна. Начебто важливу інформацію в центр передавали виключно в ході сповіді, тож пісеньці кінець.

– Пані Крисю, на такому високому посту та у такому відділі...

Пані директорка перебила її жестом руки.

– Чи можу я поставити вам особисте запитання?

– Так будь ласка.

– Ви віруюча?

"Акурат! – Вигукнула про себе Потоцька. – На сто відсотків, що перед цим сама все це перевірила".

– Звісно, – відповіла дівчина. – Я охрещена, допущена до сповіді, пройшла конфірмацію. І присягаюся, що з родини моєї матері ніхто і ніколи жодного польського місіонера не з'їв.

Држевецька насилу стримала готовий вирватися сміх.

– Ну, не треба так жартувати, – замовкла вона ненадовго, щоб заспокоїтися. – Я не питаю, чи ви є правовірною католичкою. Просто хотіла б знати, чи вірите ви в Бога?

Потоцька замислилась. Але що відповісти на таке запитання? Ну що… на уроки божого закону ходила, до церкви, колись, теж. А зараз? Не практикувала, чинила перелюб, пости мала там же, де й любов до ближнього, хіба що йшлося про тілесне кохання, тоді до ближнього ставилася трохи краще. Власне, ніколи і в нічим вона не знала нестачі, вона була розпещеною донечкою багатого дипломата.

Але через зовнішній вигляд кількість отриманих нею стусанів теж перевищувала середнє по країні. Дівчина гидувала польськими задвірками, любов'ю до пускання пилу в очі та низького рівня віри. Їй начхати було на те, що є якісь релігійні свята або там обряди. Вона була молода, багата, їй хотілося радіти життю, ловити момент, а не розмірковувати про всякі дурниці. Навіть рішення працювати в поліції для неї було певним видом проблем. Завдяки посвідченню вона могла паркувати, де хотіла, перевищувати швидкість, коли хотіла, а люди, якщо не дивилися на неї з повагою, просто її боялися. А Бог?

– Не знаю, – зрештою відверто відповіла вона.

– Це добре, що пані нічого не приховує. А… – Држевецька на мить зам'ялася. – А ви патріотка?

Бути патріоткою в країні, яка стільки разів показала їй, наскільки сильно вона інша? Чи директорка бажає її спровокувати? Усміхнулася сама до собе.

– Так, – без жодних вагань підтвердила Потоцька. Завжди в такі моменти вона пам'ятала слова батька. Річ Посполита лише вимагає. Не платить, не винагороджує, а тільки вимагає, і тому ми служимо їй, як пси. Еля пам'ятала і той момент, коли, будучи дитиною, почула ці слова вперше. Тоді вона запитала: "Ну а хоч за вухами іноді чухає?".

– Мені подобається ваша відвертість, – відреагувала Држевецька.

Ці чортові дозатори для цукру та відсутність ложечок. Обидві жінки сипали у паперові стаканчики коричневий цукор із індивідуальних пакетиків, щоб хоч якось контролювати його кількість. Зате смак кави врівноважував усі незручності. Држевецька, напевно, була тут постійним клієнтом. Розрізання шоколадного мафіну виходило в неї дуже вправно.

– Так, ви зовсім дарма визначали, чи з Вісімки я, – кинула літня дама, піднімаючи погляд від блюдця. – Я й сама сказала б вам.

Цим вона настільки здивувала Потоцьку, що поліцейська завмерла з вилочкою в руці. Тільки пані директорка мала справу не зі слабаком.

Передбачаючи подальший хід розмови, вона з усмішкою запитала:

– Ви хочете, щоб я сама вибрала вигляд лояльності?

– Не зрозуміла.

– Ви хочете, щоб я сама обрала: чи я є лояльною стосовно держави як поліцейська, чи стосовно Бога як католичка?

– Ах, ні. – Држевецька зайнялася мафіном. Але за якийсь час додала: – А якщо вам взагалі не треба обирати?

– Тепер уже не розумію я.

– Якщо це одне й те саме. У тому сенсі, що Церква теж служить державі...

– Ха, ха, ха, – повільно промовила Потоцька, оскільки це зовсім не звучало як сміх.

Држевецька відразу відреагувала, весело кажучи:

– Гаразд, це я пересолила. Але ж пані визнає, що без Церкви в Польщі не вижила б "Солідарність", а соціалізм був би вічно живим.

Потоцька кивнула. Вона відчувала, що стає спекотно. Якесь підшкірне напруження постійно наростало. До неї дійшло, що вона має шанс прямо зараз дізнатися про щось зовсім неймовірне. Дівчина кинула погляд на киплячі свіжою зеленню дерева на вбудований в німецьку забудову майданчик комплексу "Сканської". Сюди не долинав хоча б легкий подих вітру, листя було нерухоме, ніби в очікуванні чогось, що тільки мало наступити. Їй здавалося, що треба запам'ятати цей вид. Можливо, незабаром усе це виглядатиме інакше. Не так ідилічно.

– Так чого ж пані від мене чекає?

– Я хочу, щоб пані нам допомогла. Разом зі своїм новим колегою, – почала Држевецька.

– Про це я здогадуюсь Але ж конкретно, в чому справа?

– Вже багато років ми спостерігаємо якусь дуже дивну річ. Певний процес. Вважали, нібито все почалося і скінчилося на початку шести десятих років. Але помиляємося. Це повертається.

– Що? Що повертається, на милість Божу? – спитала збита з пантелику Потоцька.

– Ця справа може вплинути на життя чи смерть тисяч людей. Гірше, вона може бути пов'язаною з таким неправдоподібним хаосом, що можуть навіть завалитися підвалини держави.

Очі поліціянтки робилися все більшими.

– Це не просто окреслити словами. Більш того. Ми не знаємо ні усього, ні того, як ефективно цьому протидіяти. Однак, Костел знаходиться у певному відчаї. Йому не подобається вмішуватися у справи світу цього, він хотів би стояти від них якомога далі. Хаос неможливо прийняти до серця. Так само як і зло. Для того ми і мусимо звернутися до вас.

Држевецька говорила настільки таємниче, що Потоцька до сих пір не розуміла, у чому насправді річ.

– Ми бачимо афери, бруд, корупцію, – продовжувала Држевецька. – Бачимо, що творить поліція, як зникають люди, у в'язницях кінчають самогубством, бачимо зло та муки… Ми називаємо вас "солдатами гріху", і майже ніколи не звертаємося до вас з проханням про співпрацю. На жаль, ви все ж таки є єдиною світською силою, яка, більш чи менш, ефективно боронить світ перед хаосом. І тому, виключно зараз, ми пропонуємо вам співпрацю.

– Чому ви не звернетесь безпосередньо до влади?

– Бо тоді б Костел був би в цю справу замішаний. А Костел ніколи і нікуди не вмішується.

Држевецька значуще посміхнулася та відпила кілька ковтків кави.

– І що тоді зі мною? – допитувалася Потоцька

– Прошу пробачити щирість, пані Елю. За документами пані є німфоманкою, спійманою на, скористуюся евфемізмом, кричущій недбалості у слідстві, і в карному порядку посланою для вивчення архівних справ. Ваш новий колега є злодієм, комбінатором–шахраєм, замішаним в корупційні дії. Доказів проти вас, нібито, і немає, але течки, що знаходяться у моєму володінні, містять драматичний матеріал. – Држевецька відставила паперовий стаканчик. – Але дуже прошу не брати всього цього дуже близько до серця, пані Елю. Ніхто його не побачить.

Потоцька глянула з розумінням. Алюзія дійшла до неї досконало.

– Контактувати з вами буде сестра Юстина, а їй, в разі будь–яких проблем, теж ніхто не повірить, бо то справжнісінька ненормальна.

– Не зрозуміла?

– Її вже не одноразово лічили в психіатричних закладах, безрезультатно, вона приймала участь в багатьох терапевтичних заходах, багато разів в неї виникали напади шалю, і тоді її забирала "швидка". А ще вона бачила Сатану. Навіть коли вона буде присягати, ніхто їй не повірить

– Аж така жертовна? Бо здогадуюсь, що всі ті довідки вона повинна була влаштувати сама?

– Сестра Юстина – це дуже глибоко віруюча особа. А самопожертва для католика є найбільшою чеснотою.

Таааак…

Потоцька, хоча палила дуже рідко, несподівано почула, що їй хочеться запалити сигарету. Інстинктивно потерла губи. І в цей момент Држевецька здивувала її ще раз. Вона відкрила свою торбинку та витягла звідти нерозпечатану пачку сигарет та одноразову запальничку. Поклала на стіл та посунула все це до Елі.

– Прошу не турбуватися. Мені дим не заважає.

– Але ж звідки?...

– Костел може передбачити багато речей, – пожартувала Држевецька.

Коли Потоцька після довгої хвилі та з великим полегшенням затягнулася димом, директорка повернулася до розмови.

– Прошу нічого не боятися з нашої сторони. Ми не проводимо документації, як поліція. Всі таємниці переказуються далі в ході сповіді. Тож, ніщо і ніколи не випливе назовні. Запевняю вас.

– О'кей! О'кей! – Потоцька глибоко затяглася. Вона намагалася зібрати думки. Інстинктивно роздивилася по веселих обличчях. Цікаво, а про що вони, власне, думали. Очима уяви вона побачила над кожною головою "димки", як в коміксах: "Вечеря", "Вечір з дівчиною", "Вечеря", "Дурне забивання голови до колоквіуму", "Вечеря"… А от над її головою повинен з'явитися "димок": "Вирішення остаточних проблем існування світу разом з Костелом, чи як зробитися мученицею". Жах!

– Тоді прошу конкретніше. Чого ви очікуєте від мене? – кинула вона, вже не витримуючи ухилень директорки з кадрів.

Усмішка Држевецької незмінно залишалася десь між позначками "таємнича" та "підступна".

– Добре питання, – відповіла вона. Воно дозволить мені довести, що пані може почувати себе повністю в безпеці. Від нас і справді ніщо і ніколи не витече.

– Бо? – перебила її Потоцька.

– Бо я і справді не знаю, чого Вісімка від пані очікує. Моїм завданням було тільки проведення попередньої розмови. Так що, навіть на тортурах я не зможу зізнатися, в що пані замішана. Система просто досконала.

– Ага, чи то, кого я маю забити, дізнаюся тільки від тої божевільної, сестри Юстини? – здогадалася поліцейська.

– А в її можливі зізнання ніхто не повірить. Вірно?

Држевецька кивнула.

– Чудово, чи не правда? Ніхто нічого не знає, а якщо знає, то це психічно хворий.

Потоцька підтвердила рухом голови.

– Тааак… А чому ви самі цим не займетеся?

– Оскільки Костьол на цьому світі не проводить ніяких оперативних дій. Про це я вже згадувала.

– Але ж все це, мабуть, жарти?

– Ой, пані начиталася про єзуїтів та Опус Деі, але ж все воно не так. То не є правдою, нібито ми скупимося єзуїтам на калашникови, – зажартувала вона. – Ми й насправді не проводимо оперативних дій в цьому світі. То не є нашою спеціальністю чи сферою діяльності.

– Розумію, що раз вже пані згадала про калаші, то очікуєте стрілянини та мордобою. – Потоцька злегка прикусила губи. – В зв'язку з цим у мене питання. Якщо мене вб'ють, і я зроблюся мученицею, я відразу ж піду до неба?

Држевецька глибоко заглянула їй в очі і відповіла абсолютно поважно:

– Так.

Інтер'єр найновішої моделі "хонди" виглядав немов кабіна космічного корабля: кольорові лампочки, монітори з даними від різних комп'ютерів, прохолода кондиціонеру, шурхіт притишеного радіо. Незалежно від інформації про температуру назовні, про те, що там пече, як у пеклі, про дійсний стан вона дізналася, коли вийшла з автомобіля. Тому вийняла зі сховку з кондиціонером пляшку мінеральної води. Треба було зібрати думки. Йдучи по парковій алейці, вона намагалася знайти нетривку хвилю рівноваги зі всесвітом. Саме так, як повторював їй терапевт. "Один, два, три… все тече, все рухається поряд на безпечній відстані. Я не приймаю участі в будь–яких випадках, знаходжуся непорушно в коконі, в той час, коли все навкруги…".

О Боже!

З розгону вона збила літнього чоловіка з паличкою, який заточився і мало не впав.

– Від усього серця перепрошую. Я замислилася та не зауважила…

– Ну… Нічого страшного.

Старий дивився на неї мов на істоту з іншого світу.

– Мені і дійсно дуже прикро, – повторила Еля.

– Ви дуже добре говорите польською, – всміхнувся дідусь, бажаючи бути чемним. – Де це ви так навчилися?

– У Вроцлаві.

Це прозвучало як виразна насмішка, але, на щастя, той цього не зрозумів. Навчитися у Вроцлаві добре говорити польською? Це ж де? Сьогодні легше було тут відпрацьовувати англійську з оксфордським акцентом, німецьку с баварською вимовою, або ж, наприклад, ідиш.

– І довго ви вже тут? – допитувався старенький.

Щось слизьке підкотило їй до горла.

– Від курв… – урвала вона матюк. – Від народження. – Ні, за будь–які скарби вона не знайде тут спокою. Повернулася на місці, перепрошуючи бурмочучи:

– Я погано себе почуваю.

– То може якось допомогти? – не відставав літній пан.

Знову на кінці язика в неї було: "так, курва, приведи сюди шамана!", але утрималася, та відійшла без слова. Їй хотілося уникнути подальших зустрічей – тому пішла в напрямку озерця. Був вечір, робочий день, на оглядовій платформі пусто. Дівчина присіла на огорожу и відкрила пляшку з мінеральною водою. І до дупи вся та терапія! Вона явно не могла дати ради власній тілесності. Щось було не так з її філософією постійної забави, з усе більшим нарахуванням типів, які їй подобалися, з легким виконанням власних забаганок, малих амбіцій. У неї було все, що вона хотіла, батько забезпечив її фінансово, поліція дала почуття вищості і майже безкарності. І весь той сприяючий їй світ щоденно кланявся, надаючи всіляких радощів. Але ж і не впускаючи її до себе. Вона була звідси? Була, була… немовби за шибкою. Все дуже здорово, доки молода, красива, солодка мов цукерка, при виді якої тече слина. А що стане, коли вона зробиться старою негритянкою? І далі буде однією з них? І далі буде притягати, мов заборонений плід, екзотичним магнетизмом, чи залишиться лише захоплення оточуючих її досконалою польською мовою та ідеальним знайомством польських звичаїв? Така чужа посеред своїх. Дівчина тяжко зітхнула.

– Тільки не розплачся.

Майхржак підійшов до Елі ззаду. Це було неважко, бо він скористувався її меланхолією. Потоцька гнівно зиркнула, але він удав, нібито цього не побачив.

– І як загальне враження? – кинув він, щоб якось завести розмову.

– Від чого? – у неї не було бажання сповідатися.

– Від зустрічі. Костельні дозволять себе любити? – злегка зіронізував він.

– Не мороч мені голову. Якась дурнувата сестра стане нашим посередником. Вони самі, нібито, щось знають, але не можуть нічого сказати. Все якось облажалося.

Ії напарник кивнув.

– Це означає, що справа й насправді поважна.

– Та що ти таке кажеш? – вигукнула Потоцька.

Майхржак присів поряд з нею на бар'єрі. З кишені витяг невеличкий пакуночок.

– Якщо ми повинні працювати разом, то я повинен навчити тебе поліцейської роботи.

Еля пирхнула мов дика кішка.

– А ти знаєш? Я тут покопирсалася у твоїх паперах. Так в академії мої оцінки були кращі за твої!

– Навчання навчанням, але ж вулиці ти не знаєш, паскудниця чорна.

Інспектор розгорнув ганчірочку та подав Елі малого "вальтера", калібр 6,35.

– Він ніде не зареєстрований. Сховай його, але тільки не вдома чи в автомобілі.

– Звідкіля він у тебе? – допитувалася Потоцька.

– Свиснув під час якоїсь операції. У кожного поліцейського є щось така на всяк випадок.

– І тільки з однією обоймою?

– Боже! Це ж тобі не зброя для того, щоб здобути вогневу перевагу. Якщо тобі прийдеться стукнути якогось ворога, стріляй йому в потилицю, а волину викидаєш. І справі кінець.

Дівчина знизала плечима, але ж, після хвильки вагання сховала "вальтер" до торбинки. Майхржак подав їй маленький пластиковий мішечок з декількома волосинами всередині.

– А це що таке?

– Доказ в знаменитій справі викрадення Карпінської. Тієї баби, яку так і не знайшли.

– На холеру мені це волосся? – поліцейська так і не розуміла намірів партнера.

Майхржак заламав руки над її недосвідченістю.

– А може тобі доведеться пристукнути когось зі службового пістолета? І що тоді? Ти колись про таке думала?

Дівчина похитала головою.

– Але ж на яку холеру мені те волосся?

– Боже! Ну стрелиш ти когось, і що? От поліцейський забив беззахисну цивільну особу. З–за ґрат не вийдеш. А так, виймаєш доказ з мішечка, вкладаєш покійникові до кишені, і що? Це ти вже не беззахисного цивільного вбила. А тільки підозрюваного в справі про вбивство Карпінської. Може навіть медаль отримаєш.

Дівчина крутила головою, але ж, застановивши, пластиковий мішечок взяла.

– І завжди носи з собою, – застеріг поліцейський. – В управлінні є такі, які доказ приклеюють до рукоятки службової зброї, щоб в поспіхові знати, де що мають.

Хоча Еля ще нікого не застрелила, саме це вона розуміла. Під час операцій їй траплялося губити холоднокровність. Вона відпила декілька ковтків води і подала пляшку Майхржакові, але той рухом голови відмовив.

– Добре, – буркнув він. – Завтра практичні науки продовжимо. Але ж я питав у тебе про інше.

– Про що? – не зорієнтувалася дівчина в перший момент.

– Які в тебе враження від розмови з Држевецькою?

Потоцька знизала плечима.

– Якесь дивне. Про те, що ми власне вскочили до глибокого гівна, я і сама знаю. А розмова… Теж дивна.

– Дивний є цей світ[6], – надінспектор процитував класика.

– А конкретно?

– Коли мені поясняла, що після смерті я відразу ж піду до неба за участь в слушній справі, я почула себе немов солдат Аль–Каїди, – розповідала про зустріч Потоцька.

Майхржак розсміявся. Розвеселений тим, що почув, він запалив сигарету та довго крутив головою.

– Але ж, знаєш? В одному баба була задоброю.

– Ну? – кинув Майхржак.

– Вона змогла мене переконати, що ніщо і ніколи не вийде назовні. У них настільки щільна система, що абсолютно, ніяким чином, в тисячу років після нашої смерті, ніщо і ніколи…

Дівчина замовкла. Вони значуще подивилися один на одного. Тиша тягнулася, але вона не була тяжкою. Ідентична думка просвердлювала обидва умисли.

– Ніщо і ніколи не вийде… – повторив поліцейський немов луна, не відводячи погляду.

– Нічого і нікуди не вийде, – тепер повторювала Потоцька.

– З їхньої сторони! Ха, ха, ха! Ти все записала?

– Певно! Маю всю розмову, зафіксовану в ідеальній якості звуку.

Вони сміялись, немов діти. На щастя, поблизу ніяких перехожих не було. А якби і були? Пізній вечір, парк, романтичне озеро… А може це просто пара закоханих.

Майхржак прийшов до тями першим.

– Добре, на сьогодні практичних наук тобі досить, – буркнув він. – Таємний відділ розосереджується та відправляється на місця розквартирування.

– Так точно! – віддала йому салют дівчина. – Таємний агент з криптонімом "Розпусниця" просить дозволу іти, пане надінспекторе.

Великий, шикарний "мерседес", "позичений" з поліцейської стоянки, ледь сунув по гірських серпантинах, що вихилясами вилися серед лісів, що поростали схили Карконошів[7].В певних руках сержанта Макабри машина просто пливла, начебто під колесами була не вибоїста вузька дорога, але поверхня спокійного озера. До речі, прізвисько підофіцера взялося не від його зовнішності. Не від його дебелої,вузластої фігури, і не від страшного шраму, що йшов по лівій стороні обличчя від чола, через брову, щоку та губи, і який тільки підкреслював не допасоване кольором до другого штучне око. Сержант мав певну слабкість: схильність до накопичення матеріальних багатств. Під час нальоту на нелегальний склад багажник його машини невідомим чином наповнювався тонами шикарної електроніки; під час нищення підробок супердорогих костюмів його шафа товстіла від чудової одежі, сигарети він палив виключно з розгромленої контрабанди, а в його домашньому барі була колекція найбільш шикарної випивки, про яку можна тільки мріяти. Багато людей в управлінні знали про ці шахер–махери, багато хто здогадувався, решта ж не мала ніякого уявлення – такі лише замислювалися над тим, яким чудом звичайний підофіцер живе на такому високому рівні, і чому він їсть виключно в найдорожчих ресторанах Вроцлава (до речі, тих, які підозрювалися у відмиванні грошей). Але ж сам він вважався недоторканим. Начебто, декілька високопоставлених старих офіцерів затушовували всі його вибрики та розпинали над ним захисний парасоль. Макабра, що був родом з усіма забутого села східній стіні, всією своєю простотою ніколи не множив труднощів. Якщо вимагався якийсь доказ, і не було легального способу здобути його, можна було доручити справу Макабрі, і обтяжуючі докази отримувалися вже наступного дня. На питання "Боже, і як ти це робиш?", він незмінно відповідав: "Ну як то, курва, як?! Входжу до їхньої контори, дещо спиздю і виходжу". Але ж це не було його єдиною позитивною рисою. Підофіцер міг привалити несхильному до зізнань підозрілому, він міг вийти в місто та побити когось з невигідних людей, знищити йому бізнес, вночі обшукати дім без будь–якого наказу. Для ветеранів з управління він був безцінним. Не те що молоді з дипломами, які боялися власної тіні та кожного параграфу.

Але прізвисько його народилося зовсім випадково. Сержант повертався з рутинного обходу відомих тільки йому самому місць, несучи під пахвою великий картонний ящик, в якому були дві сотні енергозберігаючих електроламп. Не відомо, для чого Макабрі було аж стільки джерел світла, але ж сама ціна – вісімдесят злотих, помножених на двісті, вже казала, що відносно них він мав деякі плани. У кінці вулиці несподівано з'явився автомобіль, за кермом якого сидів, скоріше за все, абсолютно п'яний водій, оскільки він їхав зиґзаґами від одного тротуару до іншого. Патрульна машина з дорожньої служби, що гналася за ним, не мала ніякого шансу випередити божевільного. Це привело до того, що сержант відставив ящик під стіну найближчого будинку, вийняв з кобури свій службовий пістолет та звів затвор. Не відомо, чи то водій хотів його таранити, чи то вже повністю втратив контроль над керуванням. Але ж підофіцер, на протилежність водієві, був тверезим, мов свиня, тому зміг відскочити, коли автомобіль врізався поряд з ним в стіну. Через хвильку відкрилися двері, а з середини випав поранений чоловік і впав просто на поліцейського, забруднивши тому весь мундир. Однак, найліпшою була розповідь патрульних з ДАІ."Коли ми вилізли з патрульної машини, вигляд був просто страшний. Клуби диму з палаючого автомобілю, вируючий в повітрі пил зі стіни, поранений тип на тротуарі. І з цього туману з'являється сержант, увесь в крові, з пістолетом у руці та з нерухомим обличчям, мов Марлон Брандо з "Апокаліпсису Сьогодні", і каже: "Це просто жах і макабра…" – оповідали вони. Мало хто знав, що слова поліцейського відносяться виключно до розбитих ламп, що були у нього в ящиці. Але прізвисько прилипло до нього вже назавжди. Більшість, особливо молодих, і не знала, як він направду зветься, яке в нього ім'я.

Майхржак, який сидів на задньому сидінні, відкрив велику схованку в дверях. Через хвилю він дістав звідтіля кришталеву карафку та стильні скляночки.

– Нууу… Ось так і повинен виглядати кожен день служби в поліції. Елю? Тобі налити?

Дівчина ліниво позіхнула. Вона мало не заснула в м'якенькому, теплому, ще й з кондиціонером, автомобілі.

– Не відмовлюся, – протягла вона руку.

– Макабра, а ти?

– На службі не п'ю, – прозвучав хмурий голос з сидіння водія.

– Та тільки один ковточок. Я вже розливаю вам. По черзі.

Потоцька нахилилася, зиркаючи на великий екран з панелі мерседесу.

– Хмм, – хекнула вона розгублено.

– І тут, згідно з прогнозом, навігація починає строїти дурня.

– Факт, – Майхржак теж нахилився вперед.

– Треба у когось спитати.

– Кури варені, за останні півгодини я нікого на узбіччі і не бачив. Мимо їхали лише машини.

– Спокійно… – над інспектор вивчав електронну карту на екрані. – Зараз буде довгий прямий відрізок, а потім поворот. Голову даю, що там стоять хлопці з радаром.

І дійсно. Через декілька десятків секунд виявилося, що власне там, де було зовсім безпечно, і водії могли розвинути більшу швидкість, ветерани з дорожньої служби і зробили засідку. "Мерседес" затримали "карамелькою"[8] за перевищення швидкості.

Скло передніх дверей безшелесно осунулося донизу.

– Колега, – Макабра, не чекаючи запрошення пред'явити документи, відразу приступив до діла. – Як доїхати до тих Бржузек чи Бржезіни?

– Бржезіці, – поправив його поліцейський з патруля, дивлячись непевними очима, як водій потягає ковток коричневої рідини з дуже характерної скляночки. "Мерседесом" з його автоматичною коробкою передач можна керувати однією рукою, але ж…

– Півкілометра прямо, потім наліво під гору через ліс.

Поліцейський зиркнув на пасажирів. Всі в цивільному, на додаток ще й негритянка. І цей лімузин… На офіцерів поліції вони зовсім не були схожими. Він власне вже відкривав рота, але Макабра не чекав.

– Дякую, колега, – буркнув він, піднімаючи скло і рушаючи без зайвих пояснень.

Потоцька оглянулася.

– А як напише рапорт? – спитала вона. – Може то якийсь службист?

– Нехай пише. Бо ж цієї машини не існує. Стоїть реквізована на стоянці вроцлавського управління.

– Ну, власне.

– А що власне? – знизав плечима Майхржак.

– Добре. Поговоримо про справу. Що пропонує сестра Юстина? Що ми повинні дізнатися в тій Бржезиці?

– Ми повинні зорієнтуватися в ситуації та знайти одного божевільного.

– А що ми про нього знаємо? – він зиркнув на підсунутий Потоцькою листочок.

– Ага. Нічого не знаємо.

Він запалив сигарету і знову налив всім віскі.

– Чуєш цей запах? – спитав він.

– Спиртного?

– Ні. Випарів абсурду.

Заклад в Бржезиці виявився загубленим серед лісів ще довоєнним санаторієм для більш справних в плані рухового апарату хворих. Але скористуватися ним не встигли. Війна вибухнула ще до того, як було створено мережу доріг та доріжок для прогулянок, і ще до того, як навкруги з'явилася хоч яка інфраструктура, наприклад, помешкання для персоналу. Сучасна як для пізніх тридцятих років архітектура, прості, багато засклені будинки з червоної цегли хоробро знесли присутність пізніших соціалістичних прибудов, які мали б ту прогалину заповнити. Цілість справляла гарне враження, особливо в поєднанні з великим садом, який в цю пору року власне розцвів кольорами з різним ступенем яскравості. Тільки коли вони під'їхали поближче до стіни, що вже трохи осипалася, та будки охорони біля брами, можна було помітити ефекти руйнування від упливу часу та паршивості попередніх ремонтів.

Портьє вискочив зі своєї комірчини, мов з катапульти. Він відкрив чавунну браму, не задаючи ніяких питань. Але ж у нього була якась система швидкого повідомлення командира "лісової фортеці", оскільки, коли вони зупинилися на широкому під'їзді під головним будинком, завідуючий вже їх чекав.

– Вітаю вас від щирого серця. Вітаю в наших скромних порогах…

Після перевірки документів цього терапевтичного центру, довідавшись, що будинки треба буде продати, а хворих треба перевести кудись в інші місця, наша пара домовилися, що вони будуть удавати потенційних інвесторів. Конкретно ж, удавати буде Потоцька, Майхржак – її польського представника, а Макабра – охоронника. Трохи турбувала англійська Майхржака, який, як представник, повинен був бути ще й перекладачем, але виявилося, що це зовсім непотрібно. Коли завідуючий почув: "Пані Елізабет, на жаль, не говорить польською", відразу ж перейшов на англійську, якою прекрасно володів.

– Запрошую всіх вас на каву.

Він вів групу, але завжди пропускав жінку вперед. Потоцька чудово грала англійку, кожен раз дивуючись, оскільки в її культурі такі привілеї жінці не належали.

Кабінет, до якого завів їх завідуючий, був об лаштований типово для державних закладів на цій території: чистий еклектизм. Велике, дуже добре освітлене приміщення, інтер'єр, що залишився після німців, зіпсований соціалістичними декораціями, та підрихтований кількома дує сучасними гаджетами, якими завідуючий відразу ж похвалився,включивши пультом безшумний кондиціонер.

– Як подорож? – спитав він, коли всі зайняли місця в незручних, але ж старовинних кріслах. – Як взагалі подобається пані наша країна?

Потоцька злегка здригнулася, бо власне дивилася крізь вікно, як сержант Макабра, який, як охоронець, залишився біля під'їзду, власне переміряє садові алейки в пошуках інформаторів.

– Чудові барани. Насправді, барани досконалі.

Ще до того, як на обличчі завідуючого намалювалося здивування, Майхржак пояснив, що Потоцька просто з'їла баранячий шашлик в Закопанє і була ним просто захоплена. Сама ж вона швидко дала доказ того, що їй відомо, як повинна поводитися бізнесвумен з британським корінням.

– Чи можемо ми відразу ж перейти бо бізнесу? – безцеремонно додала вона.

На цей раз вона приголомшила лікаря. Він мало не розлив каву, яку наливав з великого срібного кофейника.

– Але ж, звичайно, – підтвердив той.

– Бачите, містер, план у мене простий. Я бажаю відразу ж купити весь центр.

Завідувач подав їй чашку, дивлячись прямо в очі.

– З чистої цікавості, прошу сказати, яким стане його призначення?

– Докладно таке ж, як і до сих пір. – Потоцька грала свою роль дуже добре.

Лікар, знаючи польські реалії, не вірив, що таке можливе.

– Слухаю?

– Вже пояснюю. Психічні хвороби не знають кордонів. Не знають вони і соціальних різниць, навіть найбагатші сім'ї страждають від них. А я знаю людей, які б бажали, хмм, лікувати своїх рідних в шикарних умовах, але… – тепер вже вона поглянула в очі лікареві. – …десь дуже далеко від спільноти в якій їм довелося жити.

– Ага, хіба розумію, – кивнув той, посміхаючись. – Така собі супершикарна психіатрична лікарня для еліт, розташована подалі від людських очей?

– Це місце підходить для цього ідеально, – продовжила Потоцька.

– Але чому в Польщі?

– Прошу вибачити відвертість, але ж відповідь є простою. Містер пам'ятає п'єсу Альфреда Жаррі "Король Убю"[9]? "Все діється в Польщі, або ж ніде", так він написав. І так дуже часто вас і бачать західні еліти. Але ж, з іншого боку, за останні роки ви довели, що є країною досконало організованою, маючою досконалих спеціалістів, що ви є найкращими з усієї групи країн східного блоку.

Лікар кивнув. Вся ви відповідь явно йому сподобалася і могла переконати. Саме таким він і вважав західний бізнес.

– Ну так. Тепер все стає більш зрозумілим. Окрім одного питання. Чому звертаєтесь з цією справою саме до мене? Не я є власником центру, і не я буду його продавати.

– Звичайно.

Потоцька відірвала очі від вікна. Макабра наздогнав когось в білому халаті і завзято його про щось розпитував.

– Так ось, шпиталь, який тут повстане, не може розглядатися в якості шикарного місця для вмирання невигідних родичів. Він повинен мати результати. І то не з останньої хвилі, а результати за багато років. Які були досягнуті перед купівлею об'єкту. Містер мене розуміє?

– Щиро кажучи, ні, – признав завідувач.

– Тоді спробую все пояснити. Частина персоналу буде заміненою на англомовну. Але ж я бажаю, щоб ви, містер доктор, і далі вели роботу центру. У містера повинні бути результати та науковий доробок. Але ж не це є проблемою. Містер опише якісь випадки, а вже ми подбаємо про те, щоб ії опублікували в ведучих західних медичних виданнях. З цим ніяких проблем.

Завідуючий був явно піднесений видінням заробітної платні, що сплачувалася б в євро. Він гарячково думав над тим, а скільки ж це він міг заробляти: десять тисяч євро? П'ятнадцять? У місяць? О Боже…

– Але ж, які я можу мати результати. При такого роду хворобах, при відсутності обладнання і…

– Краще за все, якби тут трапилося якесь чудо! – Майхржак вперше включився до розмови. – Якесь чудо. А ми винаймемо спеціалістів та обладнання, щоб це дослідити та описати. Пан підпише.

– Чудо… – Завідувач повторив це слово мов автомат, оскільки його думки кружляли зовсім по іншій орбіті. Вони кружляли десь близько до літаючих десь рядом перерахунків з євро в злоті, з англійським пенсійним страхуванням, з комерційним полісом і таких собі різних сателітів. – Чудо. А власне ж, нещодавно таке одно тут і трапилося.

Бінго! Сестра Юстина напровадила їх точно. Але ж, в решті решт, Церква і була установою, покликаною власне до нагляду за справами не від світу цього. Ах! "Під час огляду місця пригоди було локалізовано чудо. В одному екземплярі. Про це теж, більш–менш, йде річ в поліцейському бізнесі. Мати добрих інформаторів.

– Чи могли б ми почути ще щось? – Потоцька допила свою каву. Сержант Макабра за вікном власне намірявся в сторону головного будинку шпиталю. Цікаво, чи буде він допитувати хворих. – На базі одного цікавого припадку можна опрацювати більше десятка наукових статей.

– І не одну дисертацію, – зі сміхом підхопив завідувач. Він був під враженням факту, що іноземка так добре знала польські реалії. – А справа і насправді цікава.

Макабра в саду різко змінив напрям ходи. Він наскочив на якогось типа з гумовим шлангом, схопив його за плече і потягнув кудись в глибину, звідсіля не було видно.

– Це дивна історія. Пацієнт знаходиться у нас років з двадцять. Увесь цей час ми не відмічали будь–якого покращення,– почав лікар.

– А що з ним сталося?

– На диво, про це ми як раз докладно знаємо. – Завідуючий прийняв позу когось, дуже замисленого, але добрим актором він не був. – В січні вісімдесят дев'ятого року мали місце якісь бандитські порахунки…

– Бандитські? – допитувалася Потоцька.

– Що ж, добре. Оповім так, як сам почув. На початку січня певна спортсменка, конкретно – бігова лижниця, готувалася до змагань. Це було якесь відлюддя, ліс, хащі, малі озерця.

– Де?

– Мені не відомо: де. І зараз ви дізнаєтесь, чому.

– О'кей. Слухаємо.

– Певний час по польовій дорозі над'їжджає якийсь автомобіль. Всередині якийсь один чоловік питає про якийсь дріб'язок. Жінка продовжує тренуватися, біжить далі через ліс, раптом бачить машину, що раніше їхав повз неї. Тип палить сигарету над берегом якогось озерця, а з другого автомобіля, що над'їхав навпроти, висідають троє чоловіків. Відразу ж видно, що то есдеки.

Лікар оповідав про випадок, нібито читав поліцейський рапорт.

Потоцька неспокійно порушилася.

– Господи, як же це можна було впізнати?

– Ой, пані ж не пам'ятає тих часів і не знає історії нашої країни. Сама вона була з "Солідарності", а у кожного в голові було вбивство Попелушки[10] і маса подібних історій.

– Хто був цей Попелушко? – Потоцька добре заграла правдиву британку.

– Неважно, – перебив її Майхржак. – Пізніше поясню.

– Жінка схоронилася в кущах, – продовжив сюжет лікар. – Вона бачила, як ті троє схопили свою жертву, чимось його вдарили. Потім обшук, забрали буквально все, мало не розібрали догола. Потім ще раз дали по голові і вкинули до озерця, з якимось обтяженням, щоб не виплив.

– І що? – допитувалась Потоцька про подробиці.

– А нічого. Нападники перевірили навкруги, чи не залишили чогось, влізли до автомобіля і від'їхали. Жінка відстебнула лижі і побігла до озера. Якимось чудом вона витягла чоловіка з льодяної води і почала його реанімувати.

– Ну, ні, – обурилася Потоцька. – Якщо ви до того скажете ще, що вона була лікаркю, а3о ж кваліфікованим рятівником, то не повірю в подібний збіг обставин.

Тепер вже завідувач явно жахнувся.

– Прошу пані, я вважаю, що пані ніколи не зрозуміє того, що тоді діялося. То була війна! Конспіраційна, жорстока, страшна війна! Баба була з "Солідарності". Люди ще добре пам'ятали історію Попелушки, а тут все повторювалося. Вороги забили нашого! Вона його не реанімувала – вона за нього воювала! Билась!!! Дай Бог, щоб пані ніколи не мала спосібності переконатися самій, на що здольна жінка, яку довели до останнього!

– О, а в це я як раз повірю… – кивнула головою Потоцька.

– Тоді майже кожен знав підстави реанімації. Як це воно буває на війні.

– Їй вдалося його врятувати?

– Чоловік відновив дихання, але ж в тих умовах їй не вдалося його перебинтувати. Зі своїх лиж та гілок вона зробила тобоган і тягнула його на власному паскові. Декілька кілометрів в мороз.

– В це, як раз, теж повірю, – повторила Потоцька.

– Але ж до шпиталю вона завезти його не могла…

– Це ж чому? – жінка знову перебила лікаря, граючи свою роль іноземки.

– Ой! – на цей раз Майхржак виручив лікаря. – Бо тоді б приїхали есдеки, забрали б його і вбили. Все це їй треба було зробити в таємниці.

Завідувач підтвердив рухом голови

– Саме так, – зітхнув. – Повна конспірація, фальшиві документи, всі лікарі з "Солідарності".

– Як я розумію, його врятували.

– Врятували, але повністю чоловік в себе не прийшов. Він нічого не пам'ятав. Був майже як дитина. Його відвезли до якогось костельного центру і саме там укрили.

Майхржак і Потоцька обмінялися поглядами. Помилка з підручника. На щастя, завідуючий нічого не помітив.

– Потім в нашій країні сталися відомі зміни. Круглий Стіл, свобода, повалення комунізму і… все якось прийшло до норми. А пацієнт потрапив до нас.

– В якому він стані?

– Ну що ж, дякуючи реабілітації, ходить, самостійно їсть, якщо підставити йому миску під ніс, самостійно користується туалетом, якщо його до нього запровадити. З ним мало клопоту. Нічого не пам'ятає. Відзивається односкладово. Якби спав наяву. То значить…, – раптом лікар сіпнувся. – Таким його стан був протягом майже двадцяти років.

– І коли наступила зміна? – допитувалася Потоцька.

– Хмм… Те, що я скажу, є досить дивним. Пару місяців тому приїхала комісія з Варшави. Деяких пацієнтів забрали на спеціальні дослідження на якомусь суперсучасному обладнанні. Іх документи були дуже загальними.

– Як це, на дослідження? – перебив його Майхржак. – Вам не сказали, на які?

– В мене є весь перелік тієї нової апаратури, яку намірялися випробувати на хворих.

– Ага, і їм забракло психів в Варшаві?

Лікар таємничо посміхнувся.

– Я б хотів сказати "отож, власне", але ж ні. Вони шукали певних хворих, схоже, по всій Польщі. То мали бути пацієнти з справною моторикою, з розладами пам'яті, з втратою вищої мозкової діяльності… Але ж я б міг вам ці захворювання цитувати з годину.

– А що сталося, коли пацієнт повернувся з Варшави? – копав далі Майхржак.

– Почався якийсь дивний процес, якого я не розумію. Пацієнт… – знову лікар стишив голос.

– Так?

– Він став майже нормальним. Починає пригадувати різні речі з минулого. Починає…

– На ньому провели якусь операцію? – випитували поліцейські.

– З того, що мені відомо, то, скоріше за все, ні.

Лікар робився все більш таємничим.

– А те нове обладнання, про яке ви згадували?

– Воно служить виключно для діагностики. Те, що вони робили, я б назвав, скоріше, чимось начебто як калібрація. Обладнання, не людей.

Потоцька, удаючи, нібито бажає розім'яти кістки, встала й підійшла до панорамного вікна. Але ж Макабри в радіусі зору не було.

– І що ж пам'ятає той пацієнт? – спитала вона.

– О, то вже з медичної точки зору не є суттєвим. В мене майже не було часу останніми днями, нам, власне, встановлювали нову систему опалення, ну, ви ж самі розумієте, як це воно…

В головах у поліцейських спалахнули попереджувальні вогні. Нова опалювальна система на об'єкті, призначеному на продаж?! Хто ж би інвестував, не знаючи планів майбутнього власника? Для чого щось замінювати і збільшувати власні кошти? Обидва знов обмінялися поглядами.

– А чи не вип'єте чогось міцнішого? – несподівано спитав завідуючий. – У вас же є водій.

– Ви знаєте, я з задоволенням, – посміхнувся Майхржак, – але ж моя начальниця хотіла б сфотографувати декілька будинків.

– А–а, щоб оцінити, що треба буде відремонтувати? – здогадався завідувач. – Зараз надам якогось провідника.

– Це буде зайвий клопіт, дякую, – Потоцька підняла руки у виразному жесті. – Я вважаю за краще фотографувати самій. Якщо ви дозволите…

– Та звичайно… – На столі з'явилася два дуже великі келишки та пляшка коньяку. – Якби там що, прошу мене покликати.

От же спритник. Потоцька, виходячи з кабінету, послала Майхржакові злий погляд. Він за коньячком спокійно витягне всю інформацію, а їй доведеться відвалити всю чорну роботу. Боже, але ж вона уявлення не мала про жодні системи опалення.

Парафіяльні книги завше писані від руки. Могло б здаватися, що це ще один анахронізм Костелу, пам'ятник консерватизму, який просто неможливо реформувати, бо ж комп'ютер нічим вірі зашкодити не може. Роздруківка чи літери на екрані є розбірливими, завжди такі ж самі, вони не примушують читача сліпнути та читати по складах чийсь нерозбірливий та дивний почерк. Ксьондз Вебер з усією певністю не належав до закорузлих церковних консерваторів, але ж він вмів оцінити почерк. Проблема тут була лише одна. Мертві літери на екрані ніяким чином не віддзеркалювали настрою та стану духа, в якому якийсь священик вів свої нотатки. Одне діло слова на бездушному екрані: "Сьогодні вранці вмер Ян Ковальський", але ж зовсім іншим буде те ж речення, увіковічене рукою, що тремтить в неочікуваному болю чи досаді. Таку інформацію ніякий комп'ютер передати не здатен.

– Сестро… – Вебер відклав ксерокопії парафіяльних книг, які вивчав з самого ранку. Він ніколи не замовляв оригіналів і ще знав, що не має сенсу користуватися звиклими копіями. Вони могли бути зроблені кимось іншим, і вже напевно, в інший час і в іншому настрої.

– Вип'ємо кави?

Кавова машина давно вже була готовою. Досить було торкнутися відповідної кнопки. Сестра Юстина усілася в кріслі за малим столиком, поряд з ксьондзом. Той не звернув на це уваги. Звичаї, які панували у Вісімці, значно відрізнялися від тих, що, як правило, панували в Костелі.

– Знову стануть забивати людей? – тихо спитала вона.

Вебер кивнув.

– Так, як у вісімдесят дев'ятому?

– Вважаю, що це є значно гіршим.

Сестра не налякалася, не видала з себе ніякого театрального "Ох!", ні "О мій Боже!", не стала закривати рота… Її рука нітрохи не задрижала, коли з байдужим обличчям вона наливала каву до маленьких чашечок.

– А… – завагалася вона на секунду, але ж не через нервування.

– А "бестію" випустять?

Священик сумно подивився на жінку.

– Нехай нас Господь боронить навіть перед такими думками, сестро. Нехай нас боронить…

Та розставила на столику блюдця з тістечками. Взяла одне і вільно кусала, запиваючи кавою. Тиша нестерпно тягнулася.

– Чим є "бестія"? – нарешті відважилася спитати монахиня.

Вебер струсив з себе понуре замислення. Йому видавалося, що затишне приміщення Вісімки з його запахом кави несподівано змінилося на середньовічні каземати, з їх запахами гнилизни та болю, наповнені криками тортурованих, скрипом ланцюгів та шепотом екзорцистів, які повторювали молитви. На питання він не відповів. По–перше, він і сам не знав всього, а по–друге, та відповідь в світі комп'ютерів, глобальної комунікації та сприяння злу, не мусила б бути правильно зрозумілою. Нехай краще залишиться таємницею. Нехай вона буде невиявленою. Так було б точно краще для всіх.

– Вдарить днями…

Вебер торкнувся пальцями ксерокопій парафіяльних книг. – Знову заб'є багато невинних людей.

– Святий отець дізнався таємниці сповіді? – тихо спитала монахиня.

– Ні. Але ж від вікарія знаю, хто прийшов на сповідь, і з зовсім непов'язаних зі справою нотаток здогадуюся, в якому стані духа був потім парафіяльний священик з однієї місцевості в Карконошах.

– І цього достатньо?

Рухом голови ксьондз заперечив.

– Недостатньо. Але ж сценарій повторюється.

Сестра Юстин здогадалася, що Вебер має і інші відомості з їхнього джерела та з усієї мережі Вісімки. Просто він складає дрібнички в загальну картину. А це означало, що вони не знали нічого конкретного. Веберу, як і звичайно, прийдеться покластися на передчуттях та на архаїчній дедукції. На нещастя нехороших людей, ксьондз був у цьому дуже вправний.

– Чи остережемо ми "солдатів гріху"?

В своїх питаннях сестра Юстина була дуже конкретною.

– Ні, – зітхнув Вебер. – Я такої можливості не передбачаю. – Тепер він надовго задумався. – Але ж ти мусиш їм сказати, що вони повинні чатувати при об'єкті. Особливо вночі.

– Там щось станеться, правда?

– Щось страшне, – додав Вебер.

– Але ж якщо вони не здогадаються, що їм треба зробити?

Ксьондз стиснув плечима.

– То буде знак, що ми поставили не на тих людей. А правдива бестія зробить великий крок до волі.

Жінка швидко піднялася.

– Як я повинна їх повідомити?

– Їдь туди і перехопи їх у дорозі. Хтось підкине тебе швидким автомобілем.

– Коли мені потрібно їхати?

Вебер поглянув на свій золотий годинник.

– Негайно.

Опалювальна система на перший погляд була в порядку. Зрештою, відома фірма, назву якої було видно на величезних газових збірниках, гарантувала солідне виконання. Маюче таке реноме, вони напевно б не ризикнули робити якусь липу. Але ж, під них завжди міг прикинутися хтось інший. З часів інформаційної революції кожен міг виготувати будь–який фірмовий знак у себе вдома, не піднімаючи заду зі стільця.

Потоцька повернулась до автомобіля та витягла з багажника ноутбук. Потім відібрала декілька, з її точки зору суттєвих, знімків та вислала знайомому архітекторові. Потім повернулася до фотографування, але вже тільки оточення будинку. Звична поліцейська інвентаризація, як її навчили в офіцерській школі. Виходи, брами, під'їзди, шляхи евакуації, місця, які охорона може легко контролювати, а які – ні, стан забезпечень. В саду на неї звернули увагу двоє технічних працівників.

– Диви, та це ж та сама американка, що має нас викупити, – добіг до неї сценічний шепіт.

Ну так. Для поляка негритянка – завжди американка. Бо англійці, як відомо, всі на сто відсотків білі.

– А чого це ти так тихо? Вона ж ні ху–ху по–нашому не розуміє, – підслухувала Потоцька.

– Ну… нібито так… А задок в неї файний.

– Ага! А як ще випне його, коли робить фото, то…

Вона й випнула, але не для того, щоб будь–що показувати. Зовсім навпаки, їй хотілося сховати усміх на обличчі і мати причину одвернутися тилом. Чоловіки ще шепталися.

– Цікаво, а яка в неї пизда?

– Вважаєш, що чорна? – зацікавився другий.

– Ні, то я на фото бачив, що не чорна, а от велика?

– Хмм?

– Ну, ти ж знаєш, що у негрів, нібито, хуї більші, ніж у білих, так що у неї повинна бути більша пизда, чи ні?

– Ну… може й так.

Потоцька, весь час стараючись не показувати обличчя, пішла до машини. На щастя, Макабра вже чекав там.

– А Олек що, все з завідуючим балакає?

При цьому вона перевірила в ноутбуці, чи пройшли знімки.

– Іде, іде, – показав рукою сержант. – Щось вихилясами. Як би від одного краю стежки до другого.

Потоцька оглянулася. Факт. Але ж була надія, що до машини добереться.

– І як там завідувач? Нас не проводить?

– Ні, – коротко кинув Майхржак. – Упився.

– І було схоже, що голівонька в нього слабенька, – прокоментувала Потоцька.

Але надінспектор знову заперечив.

– Ні. Вважаю, що це ті тисячі євро вдарили йому до голови. І він упився.

На початку дещо хитливим, але ж по мірі скорочення дистанції більш певним кроком, Майхржак дійшов до "мерседеса" і відкрив двері.

– Господи! А це що таке? – заволав він.

Потоцька зацікавлено зиркнула. На задньому сидінні лежав досить довгий городній шланг.

– Шланг, – пояснив Макабра.

– І що він тут робить?

– А мій на дачній ділянці пробили, так я звідси взяв.

– Я єбу, – Потоцька укрила обличчя в долонях. – З глузду з'їхав?

– Це ж чому? Хто дотумкає, що тип, який приїхав на такому лімузині спиздив шланг? Ніхто.

Мисленню Макабри трудно було відмовити в логіці. Потоцька з Майхржаком, матюкаючись на чим світ стоїть, скинули заболочену гуму під ноги. І обидва теж дотумкали, чому сержант не сховав шланг до багажника. Таке вже хтось міг і помітити.

Невідомо, куди подівся тип зі сторожової будки. Браму довелося відкривати одному з садівників, спеціалістів з брудних коментарів. Потоцька не могла відмовити собі в маленькому задоволенні. Вона опустила скло і сказала красивою польською мовою:

– А вагіна в мене нормального розміру, – сказала, прикрасивши цю інформацію усмішкою.

Макабра вдарив по педалі газу, і лімузин викотився на гравійну дорогу серед дерев. Майхржак скривився.

– З глузду з'їхала? А якщо він комусь скаже?

– Запевняю тебе, що це він не повторить нікому на світі, – хихотіла поліцейська.

– Боже… Ну і команда мені дісталася. Одна удає англійку, а потім по–польськи говорить, другий садовий шланг пиздить, а….

– А третій з самого початку накачується коньяком, – продовжила Потоцька. – І дійсно, воєводське управління повинно нами гордитися.

– І все це ми робимо, катаючись на машині, вкраденій з поліцейської стоянки! – с гордістю в голосі додав Макабра.

Довгий час їхали, не одзиваючись ні словом. Головна дорога була такою ж пустою, як і раніше. І такою ж красивою. Серпантини, густий ліс, що приводив на думку ті прадавні пущі, про які читали в книжках. Кондиціонер поволі усипляв, чоловік просто западав в м'якеньке шкіряне сидіння. Потоцьку несподівано розбудив вереск Майхржака.

– Свиничка[11]! Там, там! Свиничка. Затримай!

Дівчина блискавично прийшла в себе, уявляючи собі на дорозі бандита з шматом кабелю в свинцевій оболонці в руці. Але ж ні. Надінспекторові вдалося помітити на стоянці при дорозі гриль з безсмертною ковбасою, смаженою в хмарі вихлопних газів від проїжджаючих машин. Звідсіля і назва, хоча і не дуже адекватна, тому що бензин вже був без свинцю.

– Ви що, збираєтесь їсти цей шайзфуд? – спитала вона, зрештою, без потреби, бо коли Макабра зупинився пообіч на піску, обидва чоловіки вискочили назовні блискавично, немов на тренуванні з аварійної евакуації.

– Мені, будь ласка, дві, – замовив Майхржак. – Більш припалені. І пиво!

– Концесії не маємо. Є тільки безалкогольне.

– Добре. Тоді мені з семивідсотковим вмістом без алкоголю.

– А мені – три, – командував Макабра. – І дві булки. І на додаток тільки гірчиця.

– Ви що, і справді збираєтесь це їсти? – Потоцька вийшла останньою, заплутавшись у шлангові під ногами.

– О, а пані прекрасно говорить польською, – звернувся до неї з усміхом продавець. – І довго пані вчила?

Дівчина проігнорувала його.

– Мені б хотілося побачити банку, – сказала вона, коли той підсунув їй квашену капусту. – І тільки не кажіть, що цей бруд з бочки.

– Англійка, – дещо белькочучи пояснив Макабра з половиною булки в роті.

– Ага, – продавець зрозумів це по–своєму.

– Екологічна капуста, – почав він пояснювати, намагаючись говорити чітко і виразно.

– Та щоб ти здох!

– Та не нарікай. – Майхржак з невеличким підносом провів її до столика, зробленого з великого стовбура. Сидіннями служили менші пеньки, тому Потоцька не знала, що робити з колінами: або ж сидіти, широко розставивши ноги, що через коротку спідницю було, скоріше, не бажаним, або боком. – Це, можливо, останній об'єкт культурної спадщини в порівнянні усіма придорожніми закусочними. Остання святиня насолоди з світу цього.

– А свиничка добра, – ствердив Макабра.

– Але ж це найгірший вид ковбаси, – не погодилася з ним Потоцька.

– Ну, може власне тому.

– Тоді чому ти вдома не їсиш всіх тих перемелених хрящів, очей, шкіри та кишок?

– Ти не зрозумієш. Різниця поколінь, – сержант не здавався.

Але ж, можливо, Еля здогадувалася, що зараз відчувають хлопці. Настрій та смак канікул. Подорожей, куди очі дивляться, по Польщі, куди завгодно. Вона і сама розмріялася. Це сонце, піщаний під'їзд, хвойний ліс… Таких хвилин в своєму житті вона зібрала мало. Еля була містянкою з переконання і з розсудку. Її більше притягало велике місто.

– А може б нам скочити на пару днів до Карпача[12]?Що там у нас за справа, яку ми одержали заради камуфляжу?

– Якийсь молодий, якому я все доручив, вже закінчує роботу. Ми тільки підпишемо та підставимо груди під ордени.

– Шик. Пані директор Држевецька теж не дозволить нас скривдити. Так що парочку днів в Карпачі витяти можна.

– А я б поїхав до Хелю[13], – признав раптом Макабра. – Ніколи там не був.

– Як упремося. – Потоцька знизала плечима. – Можна розширити слідство на афери в риболовлі, або ж в військовому флоті.

– Хмм?

– У завідуючого зараз така непевна хода, що схожий на моряка. Можемо перевірити і цей слід.

Майхржак почав сміятися, але ж через хвильку обличчя його споважніло.

– Спонсор може бути щедрим, – сказав, як тільки проковтнув шматок ковбаси. – Але ж не забувай ось про що. Спонсор ніколи не пробачає. На відміну від шефів з управління, з якими таке трапитися може. Спонсор, – повторив він, – якщо не дістане того, чого бажає… може бути дуже жорстоким.

– Але ж ми робимо, що вони бажають.

Майхржак кивнув.

– Я повинен був вчити тебе справжній роботі. – Він вийняв з кишені маленький конверт, з якого висипав на серветку телефонні картки. – Кожна куплена в іншому місті. В Познані, Кракові, Варшаві, Лодзі чи Катовіцах. Кожна додатково заряджена за готівку. Вони ніде не занотовані, ніхто не знає, хто є їхніми власниками. З цього часу власною мобілкою користуйся виключно в незначних справах. Часто міняй картки, і тебе ніхто не націлить. А в розмовах зі мною міняй їх після кожного з'єднання. Зараз я скажу тобі номери моїх карток, їх ніяк не підслухати. Розумієш?

– Ось це вже точно, – підтвердила Потоцька.

І дійсно, при такій системі кожний зв'язок з Майхржаком був абсолютно безпечним. Ніхто на світі не міг знати, хто і до кого дзвонить. Усіх в Польщі розмов записати не можна.

– Купи собі якийсь апарат за готівку. Краще за все – у злодія, – Майхржак був передбачливим.

– А нащо? – вмішався Макабра. Він вийняв з кишені маленький телефон і поклав перед Потоцькою. – Це новий, він не трефний, пані інспектор. А зарядний пристрій в багажах.

Дівчина легко зітхнула. Її мучила певна думка.

– Ааа… А коли, за твоєю думкою, ти закінчиш мене вчити і визнаєш мене справжньою поліцейською? – спросила вона у Майхржака.

– Ти легко здогадаєшся, коли.

– Як? – значуще глянула та на нього.

– Це станеться тоді, коли Макабра вперше звернеться до тебе по імені.

Цивільна версія "хаммера", означена як Н₃, теоретично була позашляховиком з максимальною швидкістю не більше як сто шістдесят кілометрів на годину. Однак, швидкість не зовсім бралася до уваги на дорозі з Вроцлава, мало схожій на шосе. Більш важливими були обертовий момент та прискорення, яке дозволяло випереджати всі автомобілі з легкістю, що сприймалась деякими водіями буквально як якась насмішка. Дві жінки на передніх сидіннях були одягнені в короткі спіднички, вільні блузки, обидві ховали очі за затемненими окулярами. Ніхто з водіїв з автомобілів, що їхали повз них, і припустити не міг, що обидві були орденськими сестрами, працюючими для Вісімки. Нечисленні ксьондзи, які знали про практики білої розвідки, часами були ними обурені. Однак, засновник організації, кардинал Стефан Вишинський, завжди відкидав будь–які інсинуації. Колись один з ревних ксьондзів висказався з погордою про одну з працівниць розвідки. У відповідь почув, що то ж монашка. "Як то монашка? В такій короткій сукні?". Кардинал відрізав подальшу дискусію, сказавши: "Чому це святий отець бачить коротку сукню краще, ніж душу сестри?".

– Пригальмуй трошки, – сестра Юстина глянула на годинник. – Повинні бути десь тут.

– А ми їх випадково не проминули? – занепокоїлася її колега.

– Дуже далеко бути не можуть. А часом, чи не сидять вони і досі в центрі?

– А якщо вони зайшли до якогось кафе? Сидять всередині, а ми проїхали мимо?

– Я б їхній автомобіль помітила. Його легко розпізнати, – спокійно відповіла сестра Юстина.

Жінка за кермом знизала плечима.

– І оце вони їздять машиною, яку кожен може легко запам'ятати. Чи розумно це?

– Всупереч зовнішності, вони й справді не дурні. Видно, вони мають в тім якусь ціль.

Дорога вела їх до все більш густого лісу. Тут вже мусили звільнити, їхали мовчки, оглядаючи узбіччя та нечисленні лісні стоянки.

– О, вони там, – витягла руку сестра Юстина. – Затримайся, але не близько.

У "хаммера" не було проблем з форсуванням неглибокого рову. Через хвильку він затримався на вибоїстій лісній дорозі.

– Зачекай в машині..

Монашка повільно вийшла, поправляючи на собі одяг, до якого вона ще не дуже звикла. Що там казати, вона чула себе зовсім голою.

Юстина розраховувала на спостережливість Потоцької і не прогадала. Після півтора десятка секунд стриманого жестикулювання сестри з–за дерев, поліцейська її помітила, дала знак рукою та швидко піднялася. По дорозі ще й узяла з машини сумочку. Чоловіки, що її супроводжували, не проявили здивування, а останні відвідувачі, не звертали уваги, приймаючи Потоцьку за ще одного клієнта, який пішов в кущики за потребою. Так, то був і дійсно останній такий скансен давньої Речі Посполитої.

– Привіт, – кинула коротке поздоровлення монашка.

Вже під час першої зустрічі вона докладно пояснила поліцейським, щоб ні в якому разі, коли вона не в сутані, не уживати церковних титулів, ні речень типу "Щасти Боже" чи "Хай Бог заплатить".

– Привіт, Елю. Зміна планів.

– О… – Потоцька витягла з сумочки пачку цигарок та запальничку. Охоти палити в неї не було, особливо тут, але важіль запальнички відразу запускав малий, укритий передавач. – Це були плани окрім візиту в божевільний дім, чи я просто про щось не знаю?

Сестра не дала себе спровокувати.

– Не повертайтесь ще до Вроцлава. В центрі, скоріш за все, станеться щось жахливе.

– І що це може бути, – Потоцька віднеслася до інформації сестри не дуже переймаючись.

– Не знаю. Але було б добре, якби ви могли спостерігати за лікарнею кілька ночей.

– От курка варена… – Поліцейська відразу ж представила цілі повітряні армади комарів, вранішній холод з росою та страшенну нудьгу. – Щоб ви скисли, ми ж не відділ з розвідки та диверсій.

Сестра Юстина на зачіпки зовсім не реагувала.

– Ви й не мусите спостерігати лікарню всю ніч. Скоріш за все, це щось станеться десь між другою та четвертою годиною. Більш–менш.

– Господи, але ж я не Рембо… Зараз. Що станеться? Говори негайно.

– Не знаю, – повторила монашка.

– Ну просто чудово! – Потоцька затягнулася димом і мало не подавилася. – – Ну просто курка варена, чорт, нормально чудово!

Юстина смутно посміхнулася.

– Успіху! Дивіться там.

Поліцейська широко розкрила очі в найщирішому подиві.

– Як то? Це і правду все, що ти хочеш сказати? Саме за тим їхала стільки кілометрів?

– Так. Тільки для того.

Потоцька вийняла з кишені конверт, який нещодавно отримала від Майхржака, і висипала на долоню телефонні картки.

– Візьми собі пару. І наступного разу просто подзвони. Ця система захищає від підслуховування.

– Знаю, – сестра Юстина ще посміхалася. – Але в нас є ліпший метод… Ми взагалі не користуємося телефонами.

– Ага. Тоді до побачення. Якщо нам вдасться ще побачитися.

– Бувай, Елю. Приємного дня.

Розлючена Потоцька рушила до автомобіля. Коли вийшла на піщану територію біля грилів, вона загасила об землю ледь почату цигарку та присіла до колег.

– Записав? – кинула вона питання до над інспектора.

– А як же. – Майхржак посміхнувся, але ж, на протилежність до сестри Юстини, його усмішка була злою. – Голосно і виразно.

– А на холеру нам цей запис? В кожному суді її визнають божевільною, бо Церква має папери, що вона ненормальна.

– Але ж ми, Елю, ні до якого суду не звертаємося.

– А куди? – в її питанні було чутно виразну лють.

– Пам'ятаєш, що я казав про спонсорів? Те, що часом вони можуть бути й не гарними? А ми просто колекціонуємо свій поліс в страховій конторі.

– Нібито це справить на них враження? Записані слова якоїсь божевільної?

– Камінець до камінця, Елю. А поза тим, якщо вона повідомила нам про якийсь страшний випадок ще до того, як він мав місце, це драматично відокремлює її від цілої решти божевільних, які бачать живого Елвіса Преслі.

На цей раз посміхнувся ще й Макабра.

– Але ж все це не тримається купи, – повторював Майхржак, кидаючи камінці в струмок, що вився поміж деревами. – Все це якесь безглуздя.

Вони сиділи в густому лісі, чекаючи темряви. Мрії Елі про канікули частково здійснилися, вони побували в Карпачі, добре пообідали, вона наробила закупок в магазині для спортсменів, але ж кімнати в жодному з пансіонатів не зняли. Їх чекала безсонна ніч під огорожею центру для божевільних в зв'язку з цією усією ідіотською справою Колеги насміхалися з її мрій. "Але ж все, як ти хотіла. Ми в горах, романтична атмосфера, ніч в лісі, а може й не одна… виключно природа".

"Щоб ви скисли", – незмінно відповідала вона на це.

– "Станеться щось жахливе", – процитував по пам'яті Майхржак. – Курка варена, якщо ми вляпаємося в якусь аферу, комендант особисто вивісить наші тіла на дворі на потіху натовпу.

Макабра заперечив рухом голови. Коли ж на нього зацікавлено поглянули, спокійно кинув:

– Нас же тут немає.

– Як це немає, коли ми тут? – хором спитали Майхржак та Потоцька.

– В житті, – знизав сержант плечима. – Ви ж розв'язуєте ту справу, яку вам дали на початку. Ту саму, яку Олек наказав тягнути якомусь молодому. А начальниця відділу кадрів присягне Богом, ще й покаже всі потрібні папери, що ви були зовсім в іншому місці, хоча б і в пеклі, але не тут. А до неї, скоріш за все, ніхто і не звернеться.

– Це точно, – погодилася Потоцька.

– Але ж нас бачив той завідувач і…

– Чекай, а він має рацію, – перебив її Майхржак. – Якщо тут станеться якась серйозна афера, то завідувачем, як свідком, займеться наш супротивник.

– Ну, – кивнув на це Макабра.

– А патруль з дорожньої поліції, що хотів нас згвинтити? – допитувалася все ще незадоволена Потоцька.

Сержант зневажливо фиркнув.

– Ними я, в разі чого, сам займуся. Нас тут немає.

– Добре, а цей трефний автомобіль? Чи часто тут бачать такого дорогого "мерина"?

– Я вважаю, що саме тут навряд чи часто, але ж це не проблема, – включився Майхржак. – Цього автомобіля тут теж немає.

– Як це?

– А ось так. Він ніде не зареєстрований, номери підроблені, паперів на нього нема. І взагалі, в цю хвилину він стоїть на поліцейській стоянці у Вроцлаві.

– І ніхто не зверне увагу на те, що його там немає? – Потоцька наївно випитувала колег.

– Стоянка теж підлягає пані директор Држевецькій, правда?

Еля стукнула себе долонею в чоло.

– Факт, – буркнула.

– Так що ніхто не має права помітити.

– Більше мене турбують сліди шин в лісі, – сказав Майхржак. – Нестандартний протектор.

Макабра знову знизав плечима.

– Шини беру на себе. Якщо дійде до якоїсь афери, забираю "мерина" до найближчої ями. Там йому поміняють гуму та вирихтують капот.

– Ти про злочинців говориш? – спитала Потоцька. – Про автомобільних злодіїв? І чим ти їм заплатиш?

Той посміхнувся.

– Тим, що не арештую їх.

Майхржак стиснув плечима і тверезо оцінив ситуацію.

– А ці церковні – товариші спритні. Непогано все це скомбінували.

– Цікаво тільки, навіщо? Хтось хоче викрасти всіх психів, чи як?

– А чому це всіх? Нас сюди скерували не до всіх божевільних.

– Так що? Хочуть забити того одного? – Потоцька на хвильку замислилася. – Того, за якого вступився Бог і справив чудо?

– Поняття не маю. Може він згадав собі про якийсь злочин? – допитувався Майхржак. – Так про те завідувач і лікарі відразу б знали.

– Напевне так…

– А може його бажають викрасти? – втрутився Макабра.

– Це ж нащо?

– Наш автомобіль, який “не існує”, мене надихнув.

– Ні ху… не розумію, – буркнув над інспектор.

– Для чого потрібний такий автомобіль, це ми вже знаємо, – поглянув сержант на останніх двох. – Тоді дайте собі відповідь, для чого був би вам потрібний тип, якого не існує.

Ясний перець! Майхржак укрив обличчя в долонях, Потоцька закусила губи. "Людина, якої немає". Господи…. Жодних документів, жодних фотографій, ніяких банківських рахунків, кредитних карток, ніяких страховок, телефонних рахунків, водійських прав, місця за мешкання, колег, знайомих, родини, жодної історії працевлаштування, ніяких податків, візитів на Інтернет–сторінках, немає анкет чи будь–яких рахунків. Людина, в якої немає ні імені, ні прізвища. І до того ж, стає дієздатним і нормальним. Ну? І для чого така людина могла б придатися? До чого?

Першою отямилася Потоцька.

– Що тобі сказав завідувач, коли ви залишилися одні? Тему пробурив далі?

– Звичайно, – Майхржак не був схильний багато говорити.

Еля присунулася ближче.

– Так розповідай.

– Наш тип протягом двох десятків років був в засаді некомунікабельним. Ходив, навіть бігав за кимось на вірьовочці, нібито їв, пив, і самостійно срав. Це якщо його до унітазу запровадити. А після візиту тих, з Варшави, почав прокидатися.

– В якому сенсі?

– Я не знаю, в якому сенсі. Дядько почав розмовляти, задавати питання. Він почав всім цікавитися. Він зробився майже здоровою людиною, – поясняв Майхржак.

– Здоровою? І сказав, як зоветься? – дражнила Потоцька, незадоволена відповідями.

– Сказав, що його звуть Марчін. Все інше гине в мороці амнезії. Але ж тип розуміє, що час минув. Що двадцять років він провів в психіатричній лікарні. І навіть спитав, хто зараз перший секретар.

– Який ще секретар? – зацікавився Макабра.

– Запитав, хто зараз є першим секретарем ЦК Польської Об’єднаної Робітничої Партії.

– Ой, бля…! – сержант витягнув цигарку, сунув її до рота, але не запалив. – Щоб ти… А вони йому розповіли, що все зараз не так?

– Не сказали. Бояться шоку. Йому не дають газет, не дозволяють дивитись телевізор, – відповів Майхржак.

– Матір Божа! – хитнула головою Потоцька.

– То виходить він… Він…

– Так! Він вважає, що й далі живе в країні, що називається Польська Народна Республіка.

Гуррррр… Макабра мало не звалився в ручай. Прийшов таки до тями, витяг запальничку і нарешті затягнувся димом.

Ошелешені, всі вони сиділи і довгий час мовчали. У чоловіка не стало двадцяти років. Що тоді діялося? Що він пам’ятає? Якщо січень вісімдесят дев’ятого, це остання дата… Виходить, він не має уявлення про вільні вибори, про падіння комунізму, нову Європу, НАТО, ні про те, що Польща, вже не народна, продовжує жити, і їй навіть диявольськи добре. Бо що ж він пам’ятає? Постійну кризу, черги, відсутність усього, всеосяжну неміч, фрустрацію, подавлену Солідарність та невдах біля керма, що боялися східного "брата" і власної тіні. Страх, безнадія та тотальний розлад. Він не міг знати, що національний снайпер власне готувався зробити точний постріл, а “золотий постріл” стався буквально через півроку. Прямо у самий центр мішені. Не міг він знати і те, що доведення країни від неродючих перелогів до зразкової держави займає у поляків, в середньому, власне два десятки років. Як доводить історія.

– Ну так, – підійняв розмову Майхржак. – Якщо це має бути викрадення, тоді нас трьох повинно вистачити.

– Антитерористичної групи нам і так ніхто не дасть, – зовсім доречно додала Потоцька.

– А що ж там з тою курйозною нагрівальною системою? Дізналась про щось?

– Переслала знімки знайомому архітекторові, який спочатку відповів, що на опалювальних системах не знається, але на перший погляд – все в порядку. При чому, і дійсно, встановлювання будь–чого перед самим продажем об'єкту є річчю безглуздою, але ж він бачив у будівництві ще більші безглуздя і дурниці.

– І ти не приперла його до стіни?

Поліцейська знизала плечима.

– Коли вже ми говоримо про конспіративну теорію історії, сказав, що у божевільному домі трапитися може все, що завгодно.

– Хмм.

Макабра поглянув на годинник.

– Вважаю, що нам вже треба іти. Машину поставимо метрах у восьмистах далі, я там знайшов такий лісовий тракт.

– А далі пішки? – запитав Майхржак. – Через ліс потрапимо?

Сержант кивнув головою.

– Потрапимо, – тихо сказав він. – Більше за все я боюсь, що дехто не потрапить вночі назад до автомобілю. Особливо, як щось почнеться.

Потоцька зашипіла мов шалена кішка.

– Ви за себе кажіть. А я потраплю.

– А ти багато разів бігала лісом вночі? – буркнув надінспектор.

– За себе кажи, – повторила Еля.

– А ті тонни припасів, які купила собі в спортивному магазин?

– А що? Ти вважаєш, що стану сидіти в дикому лісі в літній сукні? Я купила штани, чорну куртку і…

Не скінчила, Майхржак закинув наступне підступне запитання:

– І? Що там брякало у сумці?

– Контейнери з засобами проти комарів, комах, мурашок, кліщів і… І таке різне.

Сержант тільки крутив головою.

Майхржак блискавично підірвався, одночасно витягуючи пістолет. Щось продиралося в заростях з галасом, сопінням та шелестом. Він тяжко зітхнув і сховав зброю. Потоцька мало не впустила термосу з кавою, за яким добру годину тому пішла до автомобілю.

– Чорти б їх всіх забрали! Тут всюди ями та коріння.

– Знаєш, чому я тебе не застрелив? – спитав Майхржак.

– Чому? – дівчина була явно зацікавлена.

– Бо десь метрах в п'ятнадцяти пересувається хмара концентрованого смороду засобів проти комах.

– Ага! Скажи це ще тим комахам, яким той сморід глибоко до сраки. – Макабра сповз зі спостережного пункту на похилій гілці найближчого дерева. – А кава ще тепла? – спитав він.

– Окріп, – обурено відповіла Еля.

Термос в неї був від батька, родом він був з розпродажу майна якоїсь армії, і був він супер. Сталевий, зі спеціальною ручкою, важкий як сотня чортів, ним можна було бруківку забивати, але ж температуру він утримував краще за сучасні хай–техи з магазинів, де ціни починалися від чотирьох цифр.

– Щось тут змінилося? – агресивно спитала вона.

Всі троє сховалися за невеличким пагорбом, віддаленим від зовнішньої огорожі метрів на двадцять. Центр був дуже добре освітлений; окрім двох рядів ліхтарів, кожен з будинків комплексу мав ще освітлення над вхідними дверима. Під'їзди були теж добре видними з цієї сторони. З тилу, де вид заслоняли будинки, вони ніяких акцій не очікували, схил з тієї сторони був дуже крутий, щоб ризикувати. Так що теоретично вони мали досконалі умови для спостереження.

– Що?– Майхржак мотнув головою, якби тільки що прийшов то тями.

– Я питала, чи щось змінилося?

– Так. Кількість комарів, що пролітають справа наліво збільшилася у ступені, що будить найбільше занепокоєння.

Сержант віддав дівчині пусту кришку від термосу.

– І справді – окріп. Кава – супер!

– Я теж попрошу, – Майхржак затримався в половні руху. – Гляньте, – показав він рукою в напрямку лікарні.

Всі швидко повернулися туди. Головний будинок, там, де знаходилися палати хворих, був у вогні. Він не тлів, не запалав, не димив. Просто став весь у вогні. У Потоцької виникло враження, буцімто все це їй сниться. Вона ж дивилася в ту сторону буквально дві секунди тому.

– Що?... Що?... Коли це сталося? Яким чином?

Всі стояли, шоковані, навіть не знаючи, а як реагувати. Вони не могли повірити в те, що бачили. До них не доходив ніякий галас, не було ніякого тріску деревини, що горить, зовсім нічого.

– О, той другий – теж. – Сержант витяг руку в сторону адміністративного будинку, в якому мешкав завідувач та решта персоналу. – Я їбу…

Майхржак і Потоцька подивились один на одного. Зробилося значно видніше.

– І що далі? – спитав надінспектор.

Дівчина тільки стисла плечима.

– А всередині ж люди, чи ні?

Чоловік підтвердив, кивнувши головою.

Всі троє дивилися на пожежу, як скам'янілі. Сержант, хіба, не міг повірити в те, що бачить.

Майхржак витяг з кишені мобільний телефон.

– Мабуть, подзвоню пожарника.

– Але ж не зі свого телефону.

– Звичайно ж, що не з свого.

– У них буде записаний твій голос.

– То що мені робити? Надіслати їм SMS? – допитувався поліцейський.

Схвильований, він розкрив свій мобільний телефон.

– Чорт, а до того ще й не в зоні зв'язку.

Потоцька витягла і свій апарат.

– Курка варена… І я теж не в радіусі доступу.

Один лише Макабра не поліз до кишені. З якоюсь фаталістичною зреченістю він лише махнув рукою.

– Вони включили глушіння, – буркнув сержант. – Професіонали довбані.

– Але ж там люди…

Якийсь потворний крик, що дійшов до них від сторони будинків, несподівано перервав цю абсурдну ситуацію та вирвав всіх трьох з ступору. Вони кинулися уперед. Півтора десятки кроків та огорожа. Двометрова, щоб її, з сітки з дуже малими отворами, щоб вставити туди черевик. Для обох чоловіків огорожа перешкодою не була: підскок, захват верхнього краю, перекид руки, а потім і ніг – і вони вже були на другій стороні. Потоцька ж тільки пнула сітку ногою. Але ж то нічого не дало. Розлючена, дівчина рушила до брами. Щось – або аварія, або вогонь – дійшло до трансформаторів і привело до того, що світло ліхтарів почало мерехтіти. Немовби в гігантському стробоскопі, Потоцька побачила якісь постаті у дворі будинку для хворих – рухалися вони хаотично, хтось горів. Потоцька минула відкриту браму. Краєм ока зауважила, що будиночок сторожі був пустий. Дівчина бігла далі, коли хтось схопив її за плече.

– Валимо звідси.

Макабра в дрижачому світлі був неначе зомбі.

– А вони?

– Ми тут вже нічим не зарадимо, а як нас схоплять – то могила.

Він потягнув Потоцьку через браму в сторону лісу.

– Швидше, псякрев! Олек побіг далі по дорозі, може щось винюхає.

– Але ж там люди…

– Були. Зустрічаємося через декілька хвилин біля машини. Я піду по цій лівій стежці. – Потоцькій він указав протилежний напрямок. Ще дав їй свисток. – Пам'ятай, зброєю не користуватися. Коли що, свисти, ми будемо близько. І, може, ще їх дістанемо.

– Кого? – допитувалась дівчина.

– Тих, хто все це зробив. Як побачиш їх, свисти та втікай. Ну, швидко!...

Через секунду вона залишилася одна перед стіною лісу. Інстинктивно обернулась дозаду. Господи Ісусе! Електричне світло згасло, але ж і далів було досить ясно. Пожежа розходилася блискавично. Дівчина рушила поміж дерева. Несподівано вона втратила всю свою зарозумілість. Вона навіть не була впевнена, чи знає, де знаходиться їхня машина. Потоцька не могла зібрати свої думки. Це ж якийсь жах! Холера, що ж сталося? І весь час вона не могла допустити думки, нібито хтось міг підпалити лікарню? Що сталося? Вона вдарилася об якусь гілку, і тут почула чийсь голос.

– Крисек, це ти? – питання прозвучало в неї за спиною.

Потоцька інстинктивно завмерла. Не нахилялася, не ховалась, їй не хотілося навіть шелеснути. Чорт, як же звуть Макабру? Може і Крисек. Але ж чи був то голос Майхржака? В паніці вона не мала ні найменшого поняття. Де ж свисток? Ага, сама ж сховала його до карману куртки, так що зараз не могла його вийняти. Витвір найновішої технології, який захищав від усього навкруги, шелестів, як колишня "болонья". Дівчина затримала дихання. Очі поволі звикали до темряви. І через хвилю вона побачила їх. А власне, навіть не їх, а відблиск вогню на обличчях. Троє чоловіків. Один поволі підходив все ближче. Вона не могла бачити, чи є в нього зброя в руці. Той зближався крок за кроком, поволі і дуже обережно. Двоє з них були вдягнені в чорне, але ж вогонь виразно відбивався від облич. А от її крилося в темряві. Потоцька одерев'яніла від жаху. Але ж вперше в житті дякувала Богу за те, як виглядає. Адреналін швидко наповнив їй мозок. Ще один крок чоловіка, і ще один… Вона розмахнулася і з усієї сили вдарила його металевим термосом по голові. Той застиг на секунду, закриваючи обличчя. Потоцька зробила крок уперед і коліном провела удар в пах. Ударений застогнав і опустив долоні, а тоді дівчина провела другий удар, знизу, тримаючи термос обома руками. Чоловік отримав у підборіддя і повалився назад, як персонаж мультфільму. Але ж обернутися, щоб втекти, Потоцька не встигла. Другий з чоловіків напевне був десантником. Він підскочив до неї так швидко, що дівчина не могла навіть заслонитися. Удар в живіт її буквально паралізував. Вмить Еля забула про всі тренінги, які пройшла, і як кожна жінка просто заверещала:

– Рятуйте! На поміч…

Другий удар послав її на землю. Чоловік нахилився над нею.

– Поможіть… – простогнала та.

І в цей момент сталося чудо. Третій чоловік теж швидко зблизився і вдарив нападника по потилиці. Потоцька оніміло дивилася, як тіло зловмисника падає на землю. Третій ще й поправив напад ногою, раз і другий. Незважаючи на дезорієнтацію, Еля намагалася встати. Вражена, вона помітила, що її рятівник вдягнений в піжаму та халат. Холера! Це ж може бути той самий тип, якого хотіли викрасти. Оце номер. Чоловік хитався. У нього було не зовсім притомне обличчя, під впливом імпульсу він мусив діяти інстинктивно. Потоцька схопила його за руку і, мало не блюючи від болю, потягла до глибини лісу. Вони ледь йшли. Викрадачі явно чимось його накололи. Чоловік ступав невпевнено, власне, як би не Потоцька, він явно б врізався в якесь дерево. У неї теж плуталися ноги, але ж з зовсім іншої причини. Та на диво, адреналін допоміг їй зібратися. В просторі вона вже орієнтувалася і знала, де стоїть їхній автомобіль.

– Це ти? – почула вона через момент голос Майхржака.

– Спокійно, – відповіла йому Потоцька.

– Де ти стільки часу шалалася?! Нам треба валити звідси!

– Та хай їх всіх холера візьме. На хвильку затрималася, щоб дати їм урок. А ви, знайшли щось? – невинно спитала Еля.

– Нічого. Біжимо.

– А я ось відбила жертву викрадення з рук тих бандитів, – саркастично сказала Еля, не зважаючи на підганяння.

І це їх замурувало. Причому, серйозно, раз Макабра відважився запалити ліхтар.

– Ой, бля…

– Я є…

Довгий час вони стояли без слова і не могли зібрати думок.

– Але ж пострілів не було чути, – почав на кінець Майхржак.

– А я тих десантників голими руками перебила, – буркнула Потоцька, вдаючи байдужість. – Ті уроди так ще й валяються там.

Обох поліцейських знову заціпило. Але ж незнайомець в халаті, що ледь стояв на ногах, був стовідсотковим доказом того, що Потоцька казала правду.

– Добре, давайте валити звідси, – сказав Макабра, сідаючи за кермо. – Елька нехай бере мужика на заднє сидіння

"Елька"? "Елька?". Потоцька рвучко підняла голову. Сержант говорив про неї по імені. Вона закусила губи. Незважаючи на рвучий внутрішності біль, вона почула себе значно краще. Вона спробувала відкрити двері, але щось не давало їй натиснути на ручку. Дівчина підняла руку і тихо розсміялася. Вона й досі тримала сталевий термос. Але ж зараз у нього на боці була солідна вм'ятина.

Макабра вів автомобіль певне і не дуже шибко. Незважаючи на глибоку ніч, в ситуації, що склалася, йому не хотілося порушати правила. Як тільки це стало можливе, він звернув вбік, щоб з'їхати з головної дороги, ведучої до Вроцлава. Коли доїжджали до наступного роз'їзду, він зміняв напрям. На щастя, автоматична скриня швидкостей давала йому можливість блискавичного перепрограмування навігаційного комп'ютера.

Чоловік в лікарняному вбранні не виходв з якогось дивного напівсну, ліниво реагуючи на зміни керунку їзди. Ні, він не був повністю непритомним, бо намагався якось влаштуватись, суючи голову між шибою та заголовком. Але ж він і зовсім не реагував на тихі уваги людей в автомобілі.

– Ісус і Діва Марія, так що ж це було, до холери? – Потоцька нахилилася до чоловіків, що сиділи спереду.

– Не маю ні найменшого уявлення.

Майхржак був розлютований до границь можливостей. Він власне намагався передбачити всі наслідки того, що три поліцейських на службі викрали не дуже притомного чоловіка, а при оказії ще й згоріла лікарня з пацієнтами всередині.

– То що ж то було? – все повторювала Потоцька.

– Кур… Ну звідки я можу знати?

– Вони хотіли його викрасти? І все там підпалили?

Майхржак знизав плечима. У нього це теж не містилося в голові. Затирання слідів – о'кей. Але ж, бля, настільки жорстоке? Забити скільки то людей, щоб не вийшло на яв, що одного викрали? Істинний ідеал з підручника виродка. Трупів ніхто рахувати не стане, не буде ніяких документів, жодних свідків. Більш ефективним могло бути тільки скидання туди атомної бомби через хвильку після операції. Тоді ніхто не світі не помислив би, що річ біла тільки в одному–однісінькому чоловікові. І ким він, до холери, є?!

– А ті люди на дворі, хто вони? – допитувалася поліцейська.

– Хіба якісь хворі. Не знаю, – Майхржак не мій їй того пояснити.

– Ви досередини увійшли?

– Навіть і не зблизилися! Такого жару я ніколи в житті не чув.

Макабра на хвильку знизив голос.

– Там не можна було підійти на півтори десятки кроків до кожної зі стін. Брови та вії горіли, там не можна було повітрям дихнути.

Майхржак кивнув. Потоцька тяжко впала на сидіння.

– Всі палати в будинкові для божевільних запирають же ж з зовні, правда?

Обидва підтвердили.

– Але ж хтось по дворові хтось бігав.

– А холера їх знає, хто. На вигляд – хворі.

Еля безпомічно закусила губи.

– Якби я хотіла спалити лікарню, я могла б надіти піжамку та халат. По справі втекла б з місця акції, не будячи ніяких підозр.

– Вважаєш? – допитувався надінспектор.

– Сама не знаю. Ті двоє, що мене атакували, були вдягнені звичайно. У все чорне.

– В них було інше завдання.

– Господи… там же насправді всі згинули.

Макабра явно розсердився.

– З телевізора довідаємося, – рявкнув він. – І вже скоро.

– А з якого це часу в слідчому арешті встановлюють телевізори? – блискавично огризлася Еля.

– Так, спокійно, спокійно, – втрутився Майхржак. – Нас там не було.

– А ось цей тип біля мене? Випариться мов камфора?

– Перестань вже, до холери… – Знову розсерджений, він зиркнув за себе. – І зараз ось це…

– Що? – кинула Потоцька.

– Ми його мусимо викрасти! Ми!

– Це ти з глузду з'їхав, правда? – спитала Потоцька, ще більше накручена.

– Тоді віддамо його до рук представників влади, він почне сипати…

– В такому стані. Не почне.

– Божевільня. Але ж не та, спалена. Друга знаходиться в цьому автомобілі.

Потоцька не витримала і, насміхаючись, запропонувала:

– То може віддамо його офіційно як єдиного врятованого в ході нашої операції. А?

– Ненормальна! Якої операції? Де є щось в письмовому вигляді, що була якась наша акція?

– Адміністрація в поліції нам допоможе.

– І що ти зможеш відповісти на проте питання внутрішнього відділу: а чого це пані стирчала в кущах ніччю, чекаючи пожежу?! І друге питання: чому пані нічого не зробила, щоб уникнути трагедії. Не повідомила служби, не визвала підтримки, не оголосила готовності в усьому регіоні? – хотів знати Майхржак.

– Бо я не знала про пожежу, – наївно відповіла поліцейська.

– І власне тоді почнуться питання: а що, в такому разі, пані знала, що пані…

Цей абсурдний обмін питань перервав їм Макабра:

– Тут зараз почнеться операція "шукаємо цапа–відбувайла". І кого вони мають під рукою?

Потоцька витерла піт з чола.

– Нас розмажуть, мов масло по бутерброду, – тягнув сержант. – А точніше, як тюремний маргарин.

– То що ми робимо? – заверещала дівчина, якій всі ці спекуляції вже надоїли.

Чоловік в халаті зітхнув и порушив головою. Еля інстинктивно почала шепотіти, якби то мало якесь значення.

– То що робимо? – повторила вона.

– Ми повинні його знову викрасти.

– А де ми будемо його тримати?

Питання Потоцької прозвучало дуже логічно.

Але ж для Майхржака акурат, все було ясно.

– Макабра живе з жінкою та дітьми, а якщо ми типа поселимо в будиночку на дачі, все відразу стане всім відомим. Я живу в блочному будинкові, так що відпадає. Це тільки ти маєш велику віллу від родичів, вона оточена деревами, на узбіччі, ще й в шикарній дільниці. Туди ніхто носа не суне.

У Елі було велике бажання прикласти йому по довбні.

– Дякую тобі красно, все ще шепотіла вона. – А потім що? Хто буде його пильнувати?

– А він що – якийсь десантник? Стражників потребує?

Еля затисла кулаки. От щоб виздихав той довбаний чоловічий шовініст. Як до діла, то краще все спихнути на плечі жінок. Звичайно. Бо це ж легше за все.

– А знаєш що? Одного з тих викрадачів я розложила термосом. Але другого зробив цей ось тип, хоча був, делікатно кажучи, в стані неповної свідомості.

– От холера! – Майхржак повернувся на сидінні і нахилився до заду. – В такому випадку я до тебе в'їжджаю. Якби хтось що балакав в управлінні, скажемо, що у нас роман.

У Потоцької опали руки.

– Спасибі тобі велике ще раз.

– У тебе і так репутація вертихвістки, – Майхржак був щирим до болю. – А у мене репутація залицяльника. Так що все пасує.

І трудно було відмовити логіки його виводам. Властиве, вона навіть і не злилась на чоловіка. Скоріше, на розповсюджений шовінізм. Як знімає жінку (хоча, якже, знімає; скоріше за все, це його знімають), то о'кей. А от якщо це робить жінка, тоді вона повія, вертихвістка, шльондра, одним словом – велика дірка.

– Почекай, лікар казав, що цього пацієнта зовуть…

– Марчін.

– О! – Майхржак схопив ледь притомного чоловіка за плече і тряхнув. – Марчін, проснись!

– Так нічого не зробиш.

Потоцька була скептичною, але ж надінспектор волав далі.

– Раз ти кажеш, що з нього такий командос… Марчін!

Чоловік легко порушився. Він був досить красивим. Потоцька помітила це тільки зараз. Темні, ледь сивіючі волоси, правильні риси обличчя, довгі, ледь не жіночі вії.

– Марчін! А як тебе власне звуть?

От цього не знали навіть лікарі. А тепер ще ті його накачали. Поліцейська була скептичною.

– Е там. Завідуючий казав, що шок може його забити, але ж може і допомогти.

– Марчін! А як твоє прізвище?

– Барський, – прозвучала відповідь, і це так шоковало, що всі сиділи в ступорі добру хвилину.

– Як? – обернувся Макабра, вириваючи їх зі стану здивування. – Рабський?

– Барський.

Майхржак знову схопив хворого за плече.

– Марчін, от скажи, ти військовий? Ну! Скажи! Ти військовий?

– Міліціонер, – почули всі, і голова чоловіка знову полетіла вбік, опираючись в шибу.

Здивовані, всі знову сиділи мовчки. Тишу перебив тільки Макабра:

– От же, курка варена, штука! Колега по професії трапився.

Сестра Юстина вже давно навчилася блискавично перевдягатися, і хоча робила в темряві, вона була певна, що кожна деталь такого старомодного одягу, як ряса, була у повному порядку. Більш за все її непокоїло, яким чином розбудити ксьондза Вебера. На щастя, той не спав. Скоріше за все, він ще й не лягав. Побачивши сестру, він підвів голову.

– І як?

Та тряхнула головою.

– Пожежа. Це… – жінка завагалася. – Це неправдоподібне. Вони спалили весь шпиталь.

Вебер кивнув. Сестра явно хотіла сказати ще щось, але він стримав її рухом руки.

– Боже мій! – зітхнув він. Потім прикрив очі. – Ці люди не зупиняться ні перед чим.

– Вони… – сестра Юстина одізвалася без дозволу, але швидко взяла себе в руки. Якась думка засвітала у неї в голові. Вона навіть відважилася запитати:

– А чи так вже було раніше?

Ксьондз кивнув. Коли ж підняв очі, його обличчя було зовсім спокійним.

– Вже було значно гірше, – тихо сказав він. – Але ж немає слів, щоб окреслити, що тепер наступить. Нас чекає Армагеддон.

– Не зрозуміла? – знову відважилася запитати жінка. Вона не могла побороти грішну цікавість. Чула, що в неї горять щоки. Чогось настільки потворного, чому сама була свідком, вона ніколи не бачила в житті.

– Бестія, – прохрипів Вебер.

Він відклав книжку, що тримав в руках, і включив телевізор. На екрані з'явилась пожарна машина, яка миготіла всіма своїми світлами. Репортер уриваними реченнями на високому "до" власне оповідав про трагедію в Бржезиці. В фоні бігали якісь люди в мундирах різних з'єднань, лавіруючи між каретами швидкої допомоги та патрульними машинами.

– Трохи вона нам вже відома, – продовжив ксьондз, уважно дивлячись в екран. – Але ж те, що може статися, перевищить найгірші сподівання.

– А це обов'язково неминуче? – знизила голос сестра Юстина.

Вебер розклав руки в жесті безпорадності.

– Тим людям, – указав він на телевізор, – видається, нібито вони володіють бестією. Побачимо, що буде.

– Всім володіє Господь, – тихо промовила сестра Юстина.

– Власне. – Вебер зауважив, що на жовтому паскові, що пересувався в самому низу екрану, з'явився напис: "Трагедія в Бржезиці. О другій в ночі анонімний телефон стривожив всі…". – Кажу тобі, ці телефони нас колись згублять, – витягнув руку Вебер в сторону монашки. – Віддай.

– Вже знищила. Картка була не реєстрована.

Обличчя ксьондза на хвильку роз'яснилося, він опав на спинку крісла.

– А що наші приятелі? – серйозним тоном спитав він.

Монашка закусила губи, не знаючи, що відповісти.

– Можливо… можливо…

– Що можливо?

– Солдати гріху, можливо, самі викрали ту особу.

– Що?... – ксьондз мимовільно виконав уклін. – І це означає, що не такі вже вони "зовсім ні до чого", – з подивом посміхнувся він. – Ну, ну.

Ліки, вколоті викрадачами, поволі переставали діяти. Скоріше за все, бандити не передбачали в своїх планах такого довгого катання по бокових дорогах. Абож, ціль їхньої подорожі була зовсім іншою. Барський прийшов до тями на якомусь повороті з приводу перевантаження, яке втиснуло його обличчя в холодну шибу. Затуманений якимось засобами мозок діяв вже, на здивування, дуже добре. Інстинкт підказував Барському, що щось тут не так, як повинно бути. І він вирішив удавати, нібито весь час спить. Не рухаючись, з–під змружених повік, він намагався розгледітися.

Почув, як страх стискає йому шлунок і підходить кудись догори, до самого горла. Боже! Він знаходився всередині космічного корабля. На якійсь неправдоподібній, сформованій футуристичними, плавними лініями панелі управління миготали сотні кольорових вогників, спів граючи з невеличкими екранами, на яких висвітлювалися маленькі цифри та якісь дивні речі. Несподівано він почув: Через п'ятсот метрів поворот наліво". О, курка варена! Механічні, скандовані слова, що удавали жіночий голос. То не була людина! Це, напевно, був комп'ютер. Він читав про такі чудеса в науково–фантастичних романах, які жадібно поглинав в молодості. Він був в космічному кораблі! Якийсь інший комп'ютер дискутував з першим: "Вже довгий час ти утримуєш невелику швидкість. Рекомендую перейти на економічний режим". Господи, машини говорили з собою. Його викрали інопланетяни, так як селянина з Емільцина, про якого говорили по телевізору. Марчін чуяв, як наростає в ньому паніка, але ж одночасно, підступно, прийшло і оговтання. Так, зараз, зараз. А чому це, чорти б їх взяли, космічні комп'ютери розмовляють один з другим польською мовою? Він почав прислуховуватися.

– Під'їжджаємо, так?

Голос належав жінці, що сиділа поряд. Марчін боявся повернути голову, щоб подивитися на неї. Вдавання непритомного вважалося йому найкращим рішенням.

– Так, виїду на головну, буде швидше, – відповів хтось з переду.

– Таке собі розв'язання, – прозвучав ще один чоловічий голос.

– Бо?

– Ну, сам вузол – це ще в міру. Дорожня служба не покриває всього on–line. Але потім відразу ж зверни у бокові вулички, тоді уникнемо камер.

– Зараз… Так дорожня служба записує чи ні?

– Я так не вважаю. Але ж га головних вулицях повно промислових камер. А охорона напевно записує.

Боже, Барський зіщулився всередині себе, про що це вони говорять? В них був досконалий польський акцент. Було чутно, що польська є їхньою рідною мовою. Так де він є? І цей автомобіль… Ніякого спідометра, все висвітлювалося за допомогою малих цифр. Маса покажчиків, і ще ті екрани. На одному була мапа терену. І до того ж рухома. Комп'ютери, що говорять. І тут до нього дійшло. Колись він бачив автомобіль Джеймса Бонда. Чудова металічна іграшка, яку хтось привіз синові з Заходу, а міліціонери її свиснули під час обшуку. Пів управління збіглося, щоб подивитися на те маленьке чудо. В автомобілі була панцирна плита, що висовувалася ззаду, щоб захищати пасажирів від куль; вістря, що висовувалися з коліс, якими можна було рвати шини інших автомобілів; малі ракетки і найліпше: сидіння, що викидалося катапультою, якщо хтось загрожував водієві зброєю. Барський інстинктивно стиснув долоні на краю шкіряного сидіння. Іграшка була дуже малою, щоб побачити, що знаходиться всередині – і напевно там було саме те, що він власне бачить. То його викрало ЦРУ! Або ж MI5. Все рівно. Але ж для чого? І взагалі: де він знаходиться? Спід напівприкритих повік він зиркнув через шибу назовні. Вони власне в'їхали на широке, багатопасмове шосе. Його зморозив вигляд білих реєстраційних табличок на автомобілях, які випереджали. Білі таблиці? Вони були у ФРН. Все ясно. Як довго він був непритомним? Неважно. Якимось чудом його перевезли через кордон. Шокований, Марчін дивився на яскраво освітлені передмістя, якісь фірми, написи, реклами… Від враження він не міг сфокусувати погляд. Але найліпше було ще перед ним. Вони проїхали якийсь великий комунікаційний вузол, і тоді він побачив поле, на якому були поставлені кольорові ангари. Навколо них Барський побачив сотні гектарів яскраво освітлених парковок, всюди написи та реклами, завдяки яким він здогадався, що то, хіба, якісь монструозні магазини. Він не міг собі представити, звідки взялися б настілки велика кількість людей, щоб заповнити їх усі. І звідкіля так багато автомобілів, які могли стояти на полях для стоянок, що тягнулися за виднокрай. Що, всім роздають задурно? Куди його завезли? До Бонну? Але ж навіть в фільмах він нічого такого не бачив.

Добив же його вигляд промислового закладу, мимо якого вони як раз їхали. Боже, блискучі установки, білий, немов пара, дим, що виходив з високих труб, та щедре освітлення, що було присутнім тут повсюди. Не так як у нас, тут все світилося і, звісно ж, працювало і в ночі на повну котушку. Капіталісти, псякрев! Нічого не боялися. Ні шпіонив, ні зовсім нікого. Навкруги заводу не було видно навіть огорожі чи охоронників.

Вони переїхали якийсь віадук і, попереджуючі небагато численні машини, їхали далі мимо гігантських суперсамів, як їх колись називали. Вулиця чи шосе навіть трохи нагадувала трасу з автостради А4 до Вроцлава, на якийсь момент його охопила ностальгія, але ж там знаходилися стара, брудна, смердюча цукроварня і якісь хащі, а не естакади; сяючі холодним блиском бензинові станції, охайні офісні будинки та всюдисущі реклами. Нащо їм стільки світла? Навкруги було видно, мов вдень. А може це їм вдалося якось перелетіти до Америки? Там теж, якби то, були білі реєстраційні таблички. Бо ж він не може розпізнати ні одної з моделей автомобілів, яких вони минали. Всі були якісь дивні, округлі, яскраві.

– Що, проснувся?

Чоловік, що сидів спереду на пасажирському місці, обернувся на сидінні. Зацікавлений водій теж зиркнув до заду.

Барський не знав, чи то підняти голову та відкрити очі, чи й далі удавати непритомного. Він вибрав посередню версію. Випростував голову, лише трішки, і відкрив лише одне око.

– Марчін, ти мене чуєш, – настоював чоловік.

– Мммм… – все ще обережно бурмотів той.

– Марчін, можеш вже нічим не перейматися. Ти вже в безпеці.

Як же, як же! Стільки років він був безпечний в лікарні на відлюдді, ніхто від нього нічого не хотів, а тепер якісь викрадення, автомобіль Бонда, його самого перевезли до ФРН чи до Америки. І все це тип називає спокоєм? Ні, міг би видумати щось більш вірогідне. Міг би сказати: "Я прибулець з чужої планети, і ми станемо проводити на тобі дослідження. Але ж не бійся, боліти не буде. Той селянин з Емільчіна теж вижив. Так нічого не бійся".

– Я все тобі поясню, – поволі говорив чоловік. – Тебе хотіли викрасти, але ти вже в безпечних руках. Все у найкращому порядку.

– Ага, – вирішив одізватися Барський.

Як на агента ФБР той чоловік чудово говорив польською. Акценту – нуль.

– Подивись! – Чоловік витяг з кишені посвідчення у шкіряній, прошитій обкладинці. Саме такій, яку мали агенти в закордонних фільмах. – Я є офіцером польської поліції.

А от тут ти, братку, засипався. Барський мало не розсміявся. Таки мали рацію ті, що говорили, нібито ЦРУ – то самі дурні. Все знають, мають надсучасне обладнання, можуть знайти агентів, які послуговуються ідеальною польською мовою, а не знають, що в Польщі міліція, а не поліція.

– Ага, – кивнув він, але обережно.

– Ну, прочитай докладно – чоловік підсовував йому документ під самий ніс.

І справді. Посвідчення підтверджувало, що його пред'явник є над інспектором поліції. Дурні американські. Начиталися довоєнних кримінальних книжок. "Надінспектор" в міліції. Ха, ха, ха… А от цікаво, звідки в Польщі знайшлося б кольорове фото в посвідченні? Звідки б взявся папір такої якості, якісь блискучі пластики і знак, що змінюється в залежності від кута, з якого дивишся?

– Повір нам, – одізвалася жінка, яка сиділа поруч. – Ми і справді польські поліцейські.

Барський повернув голову та подивився на миле обличчя негритянки, в її величезні очі.

– Ага, – ввічливо повторив він, відкрив двері автомобілю і вискочив на ходу.

Швидкість машини була мінімальною, тому його перевернуло лише раз. Марчін обперся на якийсь стовп і через хвильку встав. Не чекаючи, аж ті висядуть з авто, кинувся тікати. Перескочив якусь невисоку огорожу, пробіг між шикарними віллами. І здивований тим, що тут ніхто не тримає собаку, переліз через огорожу з якоїсь дивної, штивної сітки. Все тут блищало. Гнилий Захід, псякрев! Чисті шибки, чисті доріжки, перелізаючи через наступні огорожі, він навіть нічим не забруднився. Марчін змінив напрямок втечі, потім ще раз і випав на іншу вуличку. Добіг до перехрестя і знову почав бігти, міняючи напрямки. Він був дуже добрим в подібних втечах, і навчився цьому не в міліції. Просто Марчін виховувався в дитячому будинкові і часто тікав від власників городніх ділянок, коли вдавалося літо щось поцупити звідти. Повернув ще раз. Є! Автобусна зупинка, на якій чекали декілька осіб. Намагаючись вирівняти подих, він підійшов до них, усвідомлюючи, яку реакцію можуть визвати його піжама та халат. От якби ще знати, в яку країну його викрали. ФРН чи США? Німецької він не знав ні в зуб ногою, англійську вчив досить довго, але знав, що з акцентом у нього не досить добре.

– Excuse me, madam… – Марчін наблизився до якоїсь дівчини. Судячи по вікові та тубі на креслення під пахвою, вона могла б бути студенткою. А це ж хіпі, протиурядові демонстрації, вільний дух. Так що шанси були. – I need a little help.

– Certainly, sir. Just ask, відповіла та з посмішкою вільною англійською, яку Барський ледве розумів.

– I want to go to the Polish embassy. Where it is?

Дівчина всміхнулася ще ширше.

–I’m afraid that you’ve got a minor, almost meaningless problem.

There is no Polish embassy in this country.

–Why not?

–Because we are in Poland, sir, – засміялася дівчина.

Дідусь, який до тих пір обмінювався поглядами з своєю дружиною, зробив крок до них.

– Проше пані, і чого він хоче?

– Хоче до польського посольства.

– А, тоді все ясно. – Мабуть старенький зрозумів все це по–своєму, бо почав стукати себе пальцем в чоло. – А нехай пані скаже йому, що наше найближче посольство знаходиться на Марсі.

Барський стояв шокований, він не міг вимовити ні слова.

– Так ви поляки, – нарешті видавив він з себе.

– Я з Кресів[14], – старенький відсунувся на крок. – Мене, прошу, не вмішувати.

– Господи… – повернувся Барський до дівчини.

– Скоріше вже, Матір Божа, раз вже та пан зачинає, – розсміялася та.

– Мене викрало ЦРУ! Допоможіть мені. Мене викрали капіталістичні спецслужби.

– Що там його викрало? – допитувався дідусь. – СіБіеС?

– Ні, – тряхнула дівчина головою.

– Він там щось говорив про капітал.

– О, холера! – до розмови долучився якийсь молодик в костюмі, з папкою під рукою. – Його дістали податківці!

– Е–е, братику, тут вже виходу немає, – смутно буркнув старенький. – Тут тобі і хана.

– Що? – заінтересувався якийсь робітник у фірмовому комбінезоні експедиційної фірми. – Виходить, ці, з податкової викрадають перед ранком прямо з ліжка, в самій піжамі? Це ж до чого дійшло?!

– Та ні, ранками викрадає АВБ[15].

– Але ж віг казав про якийсь капітал, – сказав молодик в костюмі. – То може, це ЦАБ[16] його арештувала за хабарі.

– Е–е, братику, тут також виходу немає, – повторив старенький. – Але ж тебе покажуть по телевізору.

– Перестаньте вже! – підняла голос дружина дідуся. – Ви тут смієтесь, а він, переполоханий, навіть і не знає, хто його викрав! Ви б і самі подуріли, якби вас вирвали серед ночі з ліжка.

– Тааак, – кивнув головою робітник. – Країна котиться в прірву. Вже не відомо, хто викрадає людей на світанку.

– А може то просто звиклі гангстери? Тоді ще є шанс, що його викуплять.

Барський стояв в такому остовпінні, що і рушити нічим не міг. Що це була за вистава? Що все це має значити? Він навіть не відреагував, коли з боку підійшов Майхржак і схопив його за плече.

– Проше панства, зараз все поясню, – сказав він, потягнувши Барського до заду. – Його викрала ДППК.

– ЦРУ, – млявим голосом ще намагався протестувати Барський.

– ДППК, – твердо сказав Майхржак. – Дворова Поміч П'яним Колегам!

– Аааа… – серед людей на зупинці роздався подих повного зрозуміння. – Відразу можна було б домислити.

Мерседес було припарковано непомітно за найближчим перехрестям. Барського знову посадили ззаду, біля тієї милої негритянки. На сей раз водій, як сам освідчив, включив в автомобілі блокаду, що за його словами значило, що задніх дверей зсередини вже не можна було відкрити. Рушили без слова. В голові Барського все гучало. Поляки в США, причому, випадково зустрічні на зупинці? Де ж це він? В Чикаго? Він не мав поняття, як там мали справи в Америці. Але ж і так це був би надто великий випадок.

Потоцька, хіба, відгадала, що коїться у нього в голові.

– Марчін… – Вона присунулася ближче, поклавши йому руку на плече. – – Буде краще, якщо ти повіриш, що ти так само знаходишся в Польщі, – сказала вона, намагаючись, говорити лагідно.

Той знизав плечима.

– Пройшло двадцять років, як ти захворів, – продовжувала дівчина. – Все навколо дуже сильно змінилося.

Барський недовірливо подивився на неї.

– Ага, і реєстраційні таблиці всіх автомобілів було змінено на еференівські чи американські? Вони увійшли сюди і зайняли нашу країну?

Потоцька не хотіло шокувати чоловіка відповіддю, зрештою, помітила у дзеркальці попереджуючий погляд Майхржака.

– Це виникає з ще інших причин, – обережно сказала вона.

– Але ж придивись хоча б написам на тих малих, периферійних магазинчиках. На якій вони мові? "Мінімаркет" – прочитав він. – Це ж на якій?

– О Боже, але ж нижче тут є "загально–споживчий магазин". Там, малими літерами.

– "Інтернет–кафе, color copies, printers, xero" – читав Барський далі.

– Ой, то не зовсім добрий приклад, – стривожилася Потоцька. – Поглянь он туди, – показала вона рукою. – В глибині.

– "Споживчий дисконт". А що таке дисконт?

– Зараз це було б довго поясняти. То що? Є повсюди написи польською?

Барський з жалем подивився на неї.

– Вважаєш, я не бачив фільму "Кохай, або ж покинь"?

Потоцька не знала, в чому тут річ. Майхржак пояснив, що там розповідалося про виправу Павляка и Каргула[17] до польської дільниці в США. Там написи теж були мішаними, англійськими та польськими.

– Тоді подивись на реклами на перехрестях.

Марчін поглянув. Ось цього він вже ніяк не сподівався. "Еластичні прокладки с трьома верствами, що поглинають вологу. Тільки тепер жінка може пізнати справжній freestyle!". Поряд відповідне фото продукту, про який ішла мова та вульгарно виставленого жіночого заду. Він тільки зітхнув. Ні, ці американці і справді не мали про щось поняття. Ну хто б насмілився рекламувати в Польщі подібні речі? І ще та випнута дупа? Ну хто б на це дозволив?

– Слухай, – сказав Барський, силячись на речовий тон. – Той другий фільм я теж бачив.

– Який? – Потоцька дозволила захопити себе зненацька.

– Шпигунський. Знаю, що в Америці є цілі містечка, які удають, нібито то Росія чи Польща. Нехай такий шпигун вважає, нібито він у себе, тоді він швидше видасть всі таємниці.

– Але ж які таємниці я мала б з тебе виривати? – простогнала дівчина. – Знаєш якісь?

– Ну добре, добре, я ж міліціонер. Може тебе цікавить, хоча б, внутрішня організація органів міліції!

Чоловіки, що сиділи спереду, вибухнули настільки істеричним сміхом, що автомобіль мало не зіткнувся зі стовпом найближчого ліхтаря. Тільки у Потоцької був смутний вираз обличчя. Якось дуже лагідно вона глянула на Барського і прошепотіла:

– Ну так, звичайно.

От же, псякрев! Вона одна, хоча й негритянка, справді не була схожою на агента закордонних служб. Марчін відчував, що її несподіваний смуток не був удаваним. На щастя водій затримав величезний, безшелесний автомобіль під якимось розложистим деревом.

– Звідси вже недалеко, валяйте пішака, щоб ніхто не помітив трефної машини, – запропонував Макабра.

– А ти? – Майхржак зняв з себе куртку і передав Потоцькій, щоб та накинула її Барському на плечі.

– А я займуся машиною. Коли що, контакт телефоном, п'ятий номер зі списку.

– О'кей.

Вони вийшли, розглянулися навкруги, хоча такої потреби і не було. В цій багатій дільниці з вілл в цю пору ніхто з вікон не виглядав. Так що ніхто і не помітив, як вони пройшли ті декілька сотень метрів.

Барський атакував тільки тоді, коли Потоцька відкривала хвіртку до саду. Він вдарив Майхржака в голову так сильно, що той відсахнувся, усівся на тротуар, а потім звалився. Потоцька схопила напасника за руку, але ж той легко вирвався і націлив удар, від якого череп міг тріснути. Так що діяла вона інстинктивно.

– Жінку б'єш?! – запищала найтоншим голосом, який змогла з себе видобути.

– Жінку?

Цим вона настільки захопила чоловіка зненацька, що він завмер на половині руху, і тут вона застібнула наручники на його зап'ясті. Потім оберт, важіль, крок вперед, і ось вона застібнула їх на другій руці. Вона вже трохи знала і розуміла цього типа з іншої епохи. В усякому разі, інстинкт її не підвів.

– Ну… – Потоцька витерла піт з чола. – Збирайся, командос ченстоховський, – буркнула вона Майхржакові. – Пішли.

До тями вона прийшла в невигідній позі, наполовину сидячи, наполовину лежачи на вкладених під стіною подушках. Майхржак нахилявся над нею, і вираз його обличчя не обіцяв нічого доброго.

– На варті спиш? – гостро кинув він.

Еля намагалася безпорадно підвестися, але Майхржак проігнорував біль її занімілих м'язів і дівчині не допоміг. Барського вони помістили в спальні, де той відразу ж заснув. Забагато хімії в жилах, завеликий шок по прибуттю до Вроцлава. Якось безглуздо їм було тримати гостя в ліжку в наручниках, а на вікнах, в силу звичаю, ніяких решіток не було. Так що теоретично він міг втекти в будь–яку мить. Тоді постановили стояти на варті, сидячі в коридорі при відхилених дверях спальні, і як раз була її черга. Чорт! Але ж вона теж була змучена.

– Пішли, кави нап'ємося, – трохи заспокоївся Майхржак.

Вони зійшли до великого салону, поєднаного з просторою кухнею. Через панорамні вікна були видні густі дерева, освітлені сонцем при заході. Вони оточували сад, а точніше, ідеально пострижений газон з декількома укладеними за правилами моди та смаку каменюками. Прекрасне місце, якщо говорити про непрошених "заглядайків". Непоміченим підійти не можна.

Майхржак включив кавоварку.

– Ти вважаєш, що не втече, – показав він головою на сходи, що вели до коридору і спальні.

Еля знизала плечима.

– Він якийсь не такий, – буркнула Потоцька.

– Не такий? В тому сенсі, що від нього втекла ціла епоха?

– І так, і ні. Мені латте, – указала вона підборіддям на експрес, який обслуговував Майхржак. – Він веде себе якось дивно.

– Він одурілий. Двадцять років затишної лікарні, а тут несподівано… – аналізував Майхржак.

– Я не про те. Слухай, ось що б ти зробив, якби тебе викрала пара типів, один кудись пішов, дістав по морді, а другий тебе випустив і кинувсь бити чужу тітку?

– Я би втік.

– Ну, – захихотіла дівчина. – Власне. Ідеальне, правильне і прагматичне розв'язання. І це розв'язання РАЦІОНАЛЬНЕ!

Надінспектор знизав плечима.

– Власне так.

– Бо, бачиш, незважаючи на те, що ти його ровесник, належиш вже до іншої епохи. Раціональної епохи, епохи розуму.

На цей раз він явно обурився.

– Не роби з нього троглодита.

– Та ні, я думаю про щось зовсім інше. Що б ти зробив, коли вже позбувся одного з своїх викрадачів та мучителів, і останньою перед свободою становила б тільки жінка?

Майхржак з широкою посмішкою відвернувся від чашок, які власне наповнював автомат.

– Бахнув би тобі по голові так сильно, що ти пролетіла б з кілометр.

– Правильно, – кивнула вона. – Ти раціональний до мозку кісток.

– Ах, ось воно як, – здогадався він.

– А він – романтичний. Не ударить жінки, стане на її оборону, хоча розум підказує йому щось зовсім інше, так?

– Ммм…

– Тоді запевняю тебе, що та епоха зовсім не була романтичною. Хіба що за поетичний акцент ти визнаєш гвоздики та колготки, які з розподільника вручали всім жінкам на восьме березня. Я не про те. Незважаючи на те, що ви одного віку, ти просто вже пережив шмат правдивого життя. Ти вже навчився, що залежить виключно від тебе, як тобі буде вестись в житті, що це ти сам вирішуєш про себе, і якщо ці рішення не будуть раціональними, то ти дуже швидко опинишся на дні!

Майхржак почав досипати до кави сухе молоко, але ж, слухаючи її висновки, сипнув, хіба, забагато. Він злегка перемішав напій та спробував, відпиваючи маленький ковток.

– Скажи це безхатченкам. Що вони вирішують за себе.

– Але ж їм не було дано шансу, вони не отримали місця в стартовому спискові. Ось ти отримав! І блискавично зрозумів, що керуєш тільки ти. Але тільки тоді, коли командуєш розумно. А ось він – ідеаліст, – спокійно роз'яснювала Потоцька.

Тільки Майхржак був помітно роздратований.

– Зрозумій врешті, що та епоха не була насправді ідейною. Хіба що в якості ідеї береш провідну роль партії та довічну любов до Радянського Союзу. Тоді ідеалів не було. Тоді було гівно, яке тобі подавали зранку в малих, ретельно відмірених порціях!

– Я не ідеаліст, – прозвучало раптом згори.

Майхржак з Потоцькою підскочили, дивлячись на Барського, який стояв на сходах. Незважаючи на слова, його міна свідчила, що – зовсім навпаки, він ідеаліст, хоча і не обов'язково ототожнює те з провідною лінією партії. І ніхто не знав, як себе повести. Першою перервала тишу Потоцька.

– Може бажаєш викупатися? Чи прийняти душ? – спитала вона. – Ванна знаходиться там, – указала пальцем.

– Вважаєте, що я аж так спітнів? – Барський був здивований її питанням.

Майхржак і Потоцька подивилися один на одного.

– Як захочеш шампунь з кондиціонером, то він стоїть на…

– Та ні, я мив голову в суботу.

– Але ж сьогодні вже середа, – іронічно усміхнулась дівчина.

Барський і Потоцька уважно приглядалися, зовсім не розуміючи сенсу діалогу.

– Ну, власне. – Марчін провів долонею по волоссю, перевіряючи його стан. – До суботи повинно бути о'кей.

– Упс. – Знову дівчина обмінялась поглядом з Майхржаком.

– У вас якийсь одяг є? – Барський доткнувся рукою своєї м'ятої піжами.

– Звичайно, десь в шафі є чоловічий одяг, – підтвердила Потоцька.

– А це ж звідкіля? – несподівано зацікавився надінспектор.

– Ну, мені подобається, коли мене відвідують пристойні чоловіки.

– Але ж, ніхто не міг залишити тут штанів, – втрутився Барський.

Поліцейські втретє подивилися один на одного. Ну добре. Вони намагалися не коментувати. Майхржак дивився, як чоловік, тримаючись за невисокий бар'єр, поволі спускався вниз.

– Ти добре себе почуваєш? – ввічливо спитав він.

– Голова немовби набита ватою. – Барський розглядався по сучасно обставленому салону. – І що? Навіщо таким багатим капіталістам хочеться викрадати звичайнісінького міліціонера?

– Присядь. – Майхржак намагався знайти якусь нитку порозуміння. – А чим ти цікавишся в приватному житті? Я не питаю про будь–які таємниці. – Він хотів якось завести розмову.

Барський знизав плечима.

– А чим можна цікавитися в дитячому домі?

– Ой, не треба брехати. Тих виглядаєш здоровим, якщо говорити про розум.

– І це вас цікавить? Що я люблю робити приватно?

– Хочу встановити перший контакт. Не дивуйся.

Барський покірно всміхнувся.

– Ще перед брутальними допитами? – Несподівано він підняв руки в оборонному жесті, побачивши обличчя співбесідника. – Ну добре, добре. Я цікавився науковою фантастикою. Можна сказати, я її поглинав.

Майхржак полегшено зітхнув. Ще в дитинстві він теж захоплювався фантастикою. Виходить, щось їх поєднувало. Коли Потоцька принесла оберемок одягу, їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: перший крок було власне зроблено. При чому, крок у правильному напрямку.

– Тут ти напевно щось вибереш, – кинула вона свою ношу на канапу. – Перевдягнися.

– А де? – Барський непевне розглядався по салону.

– Тут, – зітхнула Еля. – А я на хвильку відвернуся.

Вона пішла до кухні, щоб зробити гостеві кави. Звідтіля чула тільки нарікання Майхржака: "Ну що ти хочеш надіти, будеш виглядати як пенсіонер в хоспісі. Візьми ось це!". Або ж: "Краще повір мені. Мода трохи змінилася. Ні, ось це залиш в спокої! Так, дай я тобі щось виберу".

Коли Потоцька повернулася з чашкою, Барський виглядав вже трохи нормальніше. На ньому була біла футболка, тонка, спортивна куртка та світлі, обтягуючі штани. І він був з біса красивим, мимовільно відмітила дівчина. От якби він ще при цьому частіше мився… – вилаялась вона про себе.

Барський квапливо потягнувся за кавою. Звичайно ж, цукру в дому Потоцької не було. На щастя, після обшуку всієї кухні знайшлися два паперові пакетики, які вона, хіба машинально сховала до сумочки в якійсь кав'ярні.

– О'кей, – поліцейська вибрала для себе глибоке крісло. – Давайте присядемо і поговоримо як люди..

Вона присунула крісло поближче та зайняла місце.

– Як кава, смакує?

Барський якусь хвильку не знав, що сказати, потім вирішився на грубу щирість.

– Вона жахлива.

Холера. Пачка коштує вісімдесят злотих.

Майхржак тільки сміявся. Потім пояснив, що людина, яка звикла до "заливайки"[18], ніколи не оцінить рафінованого смаку кави з експресу. Для нього то помиї.

– Давай почнемо інакше, – насміхався він з Елі. – Дивись, як це робиться.

Відсунувши купу речей з канапи, він присів поряд з Барським.

– Раз ти читав фантастику, то напевне пам'ятаєш таку книжку Брошкевича[19] "Моє місячне невезіння". Читав таку? – почав поліцейський.

– Звичайно. Одна з моїх найулюбленіших в дитинстві, – підтвердив Барський.

– І ти, напевне, пам'ятаєш, що робив головний герой в самому початку повісті. Він сидів у кімнаті і що робив?

– Дивився телестінку.

– Так, ми на місці. От скажи мені, якої величини може бути телестінка? Тільки без дурниць, пройшло двадцять років, а не сто. І будь реалістом.

Барський іронічно посміхнувся і розставив руки на всю ширину.

– От таааакаааа!

– Шістдесят дюймів, – на око оцінила Потоцька розмір діагоналі.

– Шістдесят п'ять, – більш детально оцінив Майхржак. – Як ти вважаєш, що це таке? – указав він на величезний і темний прямокутник, який висів під стелею на консолі.

– Не знаю, – Барський знизав плечима. – Класна дошка?

– Тоді дивись. Скористаємося люб'язністю господині.

Надінспектор взяв зі столика два пульти дистанційного управління. Одним включив телевізор, іншим – супутникову антену.

Барського на хвилину вбило в канапу. Звук доходив буквально звідусіль, а постаті на екрані телевізора з діагоналлю вісімдесят п'ять дюймів, буквально виходили назовні.

– Якість HD.

Майхржак "плигав" по каналах, частенько зиркаючи на Барського і перевіряючи, чи веде себе той в міру нормально.

– Що… Що це таке? – міліціонер був і справді дезорієнтований і нервово кидав питаннями.

– Плазмовий телевізор.

– І що, кожен має таке у себе вдома? – він і досі не вірив Майхржакові.

– Це дуже дорога модель, так що не кожен. Але ж подібні, хоч й менші, мають, мабуть, всі.

– Оптиміст, – буркнула Потоцька, але ж відразу поправилася.

– Слухай, я не знаю, скільки таких на ринку. Але кожен може подібний купити в магазині.

Барський тільки пирхнув.

– Але ж скільки треба стояти в черзі?

– Господи, чоловіче. Це ж зовсім інші часи, – зітхнула дівчина. – Як підеш до магазину, вибереш собі конкретну модель, то тебе візьмуть на ручки, подарують відпустку в Греції або ж гірський велосипед, мільйон дурних гаджетів, принесуть додому, змонтують, приберуть після себе сміття, поцілують у тебе ручку і тільки потім підуть.

– Тихенько, поволі, – дивився Майхржак на обличчя Барського.

– Це тільки перший урок. Завдання для учня: ти, часом, не помітив, що в телевізорі є десь з сотню каналів польською мовою?

Барський ковтнув слину. Він не міг охопити розумом ні питань, ні відповідей.

– Власне, це відносно твоїх підозрінь, що тут все є спеціально приготованим, щоб тебе ошукати. Яка організація є настільки багатою, щоб власне для тебе зробити сотню польськомовних телевізійних каналів?

– Це ти страшенно змішуєш, – перебила його Потоцька. – Ну що це за свідчення? Дай мені хвильку часу, і я сама вдома вкліпаю п'ятсот. Сама–самісінька!

– П'ята колонна, – відрізав одразу ж її старший колега. – Він того не зрозуміє.

Барський вирішив посміятися над ними.

– А ракети у тебе перед будинком немає?

– Ну… аж стільки часу ще не минуло. Вертоліт перед будинком, як у Лема, це теж, скоріше, рідкість… – Потоцька вирішила показати, що теж трохи знайома з фантастичною літературою.

– І ти хочеш, щоб я повірив, нібито кожний може купити собі вертоліт?

– Купити може кожний, якщо має гроші, а от літати кожний вже не може, бо повинен здати на ліцензію пілота. І сумніваюся, щоб сусіди погодилися на його паркування перед будинком, – іронізувала Потоцька.

– Так, по черзі, – перебив її Майхржак. – Урок номер два. Що ще захопило тебе в тій повісті Брошкевича? Тільки якийсь дріб'язок, а не польоти на Місяць для кожного.

Барський з великою підозрою, але ж і з помітним зусиллям почав думати. Книжка колись і справді йому подобалася і, звісно, він мріяв про те, щоб і він сам міг прожити в описуваному світі хоча б один день.

– Ну, пам'ятаю таку сцену, як робили інтерв'ю для телебачення. Навіть одне речення пам'ятаю: "Репортери витягли з кишень маленькі камери і…".

Майхржак витягнув з кишені мобільний телефон. Швидко зробив фото Барського і швидко переслав Потоцькій. Коли в її торбинці роздався сигнал, сказав:

– Поглянь на фотографію на її апараті. А я стану знімати фільм.

Барський не міг повірити, але ж не було ніяких шансів на те, щоб вони приготували це раніше. На маленькому екранчику апарату Потоцької він бачив власний знімок. Зроблений збоку, де сидів Майхржак, а не анфас, так, як могла фотографувати дівчина. А через хвилину вже дивився фільм з собою у головній ролі. І в цьому малесенькому пристрої був навіть звук. Колір, картинка, рух… Відразу ж. Ні, це неможливо.

– Але ж то кепська якість. – Потоцька вийняла з торбинки свій апарат розміром з пачку цигарок. – Спробуємо фільм HD.

Найбільш дивним було те, що вона і не прикладала апарат до ока. Барський з цікавістю піднявся та глянув ззаду. Ну так, все відразу ж, висвітлювалося на малому екрані.

– Подивись тепер.

Еля витягла з апарату щось розміром з поштову марку, легко піднялась і ставши навшпиньки, вклала те щось до телевізора, що висів на спеціальному кронштейні. Майхржак зайнявся пультами, і по хвилі Барський міг подивитися на себе на величезному екрані.

– Це був урок номер два. Його темою було усвідомлення учневі, якого значного технологічного прогресу досягло людство на планеті Земля.

– Та щоб ви здохли! – вилаявся Марчін.

– Зараз буде урок номер три. Учень вважає, нібито щось починає розуміти. Метою уроку номер три є усвідомлення того, що на разі він ні чорта не розуміє.

Барський стояв запаморочений, не знаючи, про що спитати. Потоцька послала Майхржакові багатозначний погляд, але той, мабуть, його не помітив. Тоді вона вирішила втрутитися, побачивши вираз обличчя жертви.

– А може перервемо всі ці дурні висновки, га? Я приготую вечерю, з'їмо щось в саду, – усміхнулася вона. – Подивіться, який красивий вечір.

– Ми вже закінчуємо, – не дав збити себе з наміченої стежки Майхржак. – Принеси ноутбук з WiFi.

– Тоді йдіть в кабінет, – махнувши рукою, сказала Еля.

Щоправда, лікар казав, що шок або дозволить пацієнтові адаптуватися до нової дійсності, або вб'є його; тільки, щиро кажучи, їй би хотілося, щоб Барський залишився в живих. Вона провела чоловіків до кімнати в кінці коридору.

– Будь ласка, – вона показала на письмовий стіл, на якому стояли три темні зараз екрани. – Але ж, якщо почнеш знайомити його з таємницями Інтернету, то ми і за тиждень не закінчимо.

– А навіщо тобі аж цілих три комп'ютера? – раптово зацікавився Майхржак.

– Не перебільшуй. Ось цей, – указала вона на найбільший екран, – це стаціонарна графічна станція для роботи. Цей ноутбук, вже музейний експонат, служить виключно як друкарська машинка. Ну а цей малий служить для стягування у піратів.

– Мабуть, стягування піратів, тобто ловитви[20], – інстинктивно поправив Барський. – У вас що, проблеми з піратами? Тими, що на кораблях?

– Та ні, пірат – це такий тип, який нелегально копіює та розповсюджує фільми, музику, книжки. Так що все в тебе під рукою і задарма, – поясняла Потоцька.

– Це незаконно?

– Звичайно. Але я скачую їхні творіння, бо законні в магазинах дуже дорогі.

– Але ж ти повинна стягувати їх самих, правда? – дорікав міліціонер.

– Ох, – Потоцька скривилася, – ти і нудотний. В якості поліцейської я ганяюся за ними вдень, коли знаходжусь на роботі, а вечорами, як звичайний громадянин, стягую задарма те, що вони напіратили.

– І книжки теж? – зацікавився Майхржак.

– Звичайно ж, – не опиралася Потоцька.

– І читаєш з екрану?

– Тю… Роздруковую собі.

– Але ж це буде дорожче, ніж в магазині.

Дівчина постукала пальцем в чоло і другою рукою показала на рядок роздруківок в поліцейських течках, які стояли на полиці.

– З глузду з'їхав? Роздруковую в управлінні на службовому обладнанні.

Тут до Майхржака дійшло, що Марчін перестав у них перепитувати.

– Давай змінимо тему, бо у нього в голові такий балаган.

– Зовсім ні, – здивував їх Барський.

Його палець пересувався по корінцях офісних течок. Марчін читав написи, зроблені каліграфічним шрифтом в тих місцях, що були призначені для номера справи: "Секс в великому місті", "Секс в провінції", "Любов в забутому лісі", "Секс з вампіром", "Любов в монастирі", "Щоденники німфоманки".

– Я нічого не зрозумів, але ж ти переконала мене щодо однієї речі, – сказав він в кінці.

– Це ж якої ж? – заінтересувалася Потоцька.

– Ти переконала мене в тім, що ти – полька, – буркнув міліціонер. – Американець би такого не придумав.

У Майхржака перехопило подих, він непевно спитав:

– Це добре чи погано?

Барський знизав плечима. Все ж таки він був з біса твердим типом.

– Зараз я, принаймні, знаю, що мене не викрало ЦРУ.

Поліцейська також непевно поглянула на свої комп'ютери і на той, в якому вона так намішала з прокси–серверами, що могла спокійно займатися піратством. Потім вона глянула на Барського. Він явно не був слабаком. Марчін стояв випростувавшись, з замисленим обличчям, волосся спадало йому на чоло. Дівчина глянула вниз. Вузький, досить красивий зад, міцні ноги. От якби він ще більше дбав про гігієну…

Потоцька прийшла до тями.

– Тоді досить так дурно балакати. Я роблю вечерю.

– О'кей, – підтримав її Майхржак. – – Я тут бачив магазинчик в двохстах метрах звідси. Скочу за покупками.

– У мене все є. Тобі нікуди не треба іти.

– Жінко, він з ПНР! І не стане їсти нічого з аерогрилю, вареного на пару, на сухому повітрі в мішку, нічого з мікрохвильової пічки. Йому ти повинна підсмажити щось конкретного.

– Що? – Потоцька не зрозуміла колегу.

– Підсмажити на пательні, на жиру, – пояснив той.

– Але ж то пряма дорога на цвинтар!

Майхржак зітхнув і поклав руку на плече Барського.

– Не слухай цієї дитини нових часів, – заспокійливо сказав він. – І не бійся. Куплю ще щось хильнути, бо в не напевно нічого немає. Бо алкоголь – це ж так нездорово, – підморгнув він.

Барський блискавично зрозумів.

– А якщо буде велика черга, тебе пропустять, бо ти ж поліцейський?

Потоцька витріщила очі.

– Черга за горілкою? – здивовано спитала вона. – Та в Польщі ж немає аж стільки алкоголіків, щоб в монопольовому[21] стояла черга.

Майхржак збоку дивився на них, як ті мірялися поглядами і не могли зрозуміти один одного.

– Бачиш? – хлопнув він Барського по спині. – Пам'ятай, поки мене не буде, ти зовсім не слухай цієї дитини ХХІ століття. Ви зовсім не порозумієтесь.

Вечір був виключно теплим. Вітерець охолоджував людей, що сиділи серед густих кущів з видом на газон, зараз освітлений низькими ліхтариками. Кожне дерево теж було стримано освітлене з боку, так, що тіні листя, яке ворушилося, а також і відблиски, були видні на білій стінці вілли. У Потоцької, мабуть, був скритий кулінарний талант, бо "смажена" вечеря в її виконанні виявилася досконалою. Однак, сама вона їла овочі на пару. Барський, трохи під примусом, спробував тієї страви, але на питання "чи смакує?" відповів лише, що не знає, бо те, що він їв, зовсім не мало смаку. А от маленькі котлетки "по–угорськи" з'їв блискавично.

Потім зручно влаштувався в полотняному, садовому кріслі і оглянувся навкруги.

– Саме так я і уявляв собі капіталізм, – голосно зітхнув він.

Потоцька розсміялася.

– Ця страва, як раз, була дуже соціалістичною. Рецепт знайшла в старій кухарській книжці.

– Але ж як? Я бачив, як ти готувала, але ніякою книжкою не користувалася, – сказав Барський.

– А бачив той маленький ноутбук, який я поставила на кухні?

Марчін наморщив лоба и здивовано запита:

– Я не знав, як тебе запитати? Ти вела обчислення на комп'ютері під час готування?

– Господи… Я користувалася Мережею. Там є всі рецепти, а на форумах ще й коментарі, як це зробити на практиці, – поясняла Потоцька.

– В комп'ютері?

– В Мережі.

На довгий час Барський замислився. Він не знав, як задати наступне питання.

– Але ж… при комп'ютері не було ніякого кабелю.

– А, Мережа знаходиться в повітрі. Якщо в тебе вдома є WiFi і роутер. Або ж модем в ноутбуці, – кидала Потоцька незрозумілими назвами.

– Перестаньте, – включився Майхржак. – Краще я принесу щось з морозильника.

– То тобі вдалося купити житню? – запитав міліціонер, переконаний, що врешті згадає давній смак.

– Її вже не виробляють. Елька, де в тебе келишки?

– Немає. Може хочеш винні бокали?

Барський підняв руки в заспокійливому жесті.

– Та не робіть собі клопоту. Можуть бути навіть баночки з–під гірчиці[22].

– Ти вважаєш, що у неї можуть бути… – насміхався Майхржак.

– А от і є, – зловила його на слові Потоцька. – Є коробочки з–під нутели. В смужечку такі…

Вона почала відкривати шафки в пошуках склянок.

Всі почали сміятися. Майхржак приніс заморожену "виборову", бажаючи якось пов'язати ці два десятки років. Пояснив, що з часів ПНР в магазині можна було купити зубрівку, і він не впевнений, чи було там щось ще.

– Елю, п'єш з нами? – спитав він, розливаючи горілку.

Та на хвильку замислилась, потім знизала плечима.

– Як усі, то усі. Тільки підлий мені якогось соку, будь ласка.

– Та це ж профанація, – буркнув той собі під ніс. – Ну! На здоров'я!

Барський уважно слідкував за ними. Поволі він почав розуміти, чому ще хвилину тому вони вважалися йому істотами з іншого світу. Якусь роль тут, звичайно, грали гаджети, але… Вони і насправді були іншими. Він ще не міг описати це словами. Вже вірив, що вони поляки, а не якісь агенти закордонних розвідок. Через деякий час він навіть зміг це уточнити. Вони були холерно впевнені в собі! Так, це він добре відгадав. Він пригадав одну сцену. Колись був на шкільній екскурсії в Варшаві, де вони відвідали один з антикварних магазинів "Деси"[23]. Діти приглядалися до антиків з набожною честю, з відстані кілька десятків сантиметрів, як в музеї, не сміючи до чогось доторкнутися. В певний момент до магазину зайшла пара англійців. Вони вели себе голосно і вільно, брали до рук і оглядали все, що завгодно. Один з них взяв з полиці та кинув іншому старовинну філіжанку. "Ти як вважаєш, вона і справді китайська?". Діти завмерли від враження.

Ці тут виглядали точнісінько такими ж. Впевненість себе з них буквально виходила, вони були схожі на тих англійців.

– То що? – спитав Майхржак. – Ще по одній?

– А не за швидко? – не погодилася з ним Еля. – Я не буду потім тягнути до ліжок двох п'яних типів.

Поки що Барський вирішив не питати, що сталося з ним там, в лікарні. Він чув, що справа, завдяки якій опинився тут, мусила бути нестандартною, раз пара поліцейських тримала його в приватному будинкові, а не вела регулярні допити в управлінні. Ще він чув, що вони теж не знають, як з усім цим справитися. Вони й самі були цією ситуацією вкрай розгублені. В усякому разі, це зовсім не було схоже на організовану операцію з якоюсь укритою метою. Тоді він вирішив порушити якусь нейтральну тему..

Ще йому здавалося, що ця пара дещо панікує. Але ж, це була раціональна паніка. Два слова, здавалося, не можна було поєднати: "паніка" і "раціональна". Але ж саме такими вони йому і здавалися. Цікаво, чи є то знаком нових часів. Крик і біганина ніяк не допоможуть. В будь–якій ситуації краще за все мислити дисциплінованим чином. Ось у цьому він трохи їм заздрив, але вирішив змінитися і стати схожим на них.

– Розкажи нам трохи більше про себе, – попросив Майхржак, наливаючи горілку.

– Ну, знаєш… Власне, я мало що пам'ятаю, – Марчін підняв свою склянку. – Ні, я невірно кажу. Зараз пам'ятаю майже усе, дитинство, молодість, те, як жив. Гірше за все, хіба що, з тим, що було за кілька місяців перед випадком.

– Випадком? – включилася Потоцька. – Це так тобі сказали? Що з тобою був випадок?

Барський кивнув головою.

– Тільки я не знаю, що сталося.

– Тебе в якомусь безлюдному місці оточили якісь типи та вислали до країни вічного полювання за допомогою газової труби. На щастя, до кінця це їм не вдалося.

– Хмм…

Барський випив горілку одним махом. Він нічим її не запивав, ні заїдав.

– Знаєш, це викликає багато дивних наслідків.

– Наслідків? – повторила Еля мов луна. – Цікаво. Якщо замах на тебе у вісімдесят дев'ятому може породити багато наслідків, це, здається, руйнує нашу початкову гіпотезу.

Це Марчіна виразно заінтересувало.

– А якою була ваша початкова гіпотеза?

– Подумай сам. Хтось викрадає з лікарні нічого не свідомого божевільного, якого перед тим вдалося привести до стану придатності. Ну, як ти вважаєш, нащо?

– Не розумію нащо, – сказав той через якийсь час.

– Ти – людина, якої нема. Без історії, без документів, без знайомих, без будь–якого папірця на твою тему. А якщо, як видно, вирішили зробити так, що ти повертаєшся до здоров'я, то…

– То що?

– Не удавай дурня.

Барський підсунув Майхржакові свою склянку.

– Щоб вони… – буркнув він. – Чорт! – випив він горілку одним ковтком ще до того, як надінспектор зміг запропонувати хоч якийсь тост. – Ну, ясно. Типові, у якого бракує двадцять років в життєписі, досить легко пояснити що і як, отуманити, а потім сунути пістолета в руки, вказати ціль, якусь досить значну. Наприклад, першого секретаря…

– Змилуйся, – перебила його Потоцька.

– Добре, президента чи прем'єра, не знаю, кого ви там зараз маєте.

– Готуйся до найгіршого рішення, – буркнула дівчина. – На жаль, маємо обох.

Марчін всміхнувся до неї.

– Ага, іду собі з волиною, позбавляю його життя, тікаю, мене вбивають – і слід уривається, на віки віків, амінь! Оскільки я – людина, якої нема. Нитка рветься, а клубка і нема.

– Геніально, правда? – Потоцька, о диво, теж підсунула свою склянку під пляшку, на цей раз навіть без соку. – І на підтримку тієї гіпотези у нас ще є факт, що так брутально, жахливим чином знищили сліди твого викрадення.

– Але ж в згарищах лікарні не буде сходитися кількість трупів, – обдумував Барський.

– Е–е, і не мрій. Такі, як вони, напевне подумали про це.

– Вважаєш, нібито підкинули якогось трупа, щоб спалити його?

– А що, ти бачиш в цьому якусь проблему? Важко витягти якогось жебрака з–під мосту? – Потоцька тверезо аналізувала ситуацію.

Майхржак неспокійно поворушився.

– Можемо подивитися в телевізорі, як там в них іде, – сказав він. – Я кажу про слідство.

– Господи, – Барського аж затрясло. Він зовсім не міг зрозуміти, про що каже надінспектор. – Такі речі показують в телевізорі?!

– 24 години на добу! Сама афера в новинах буде з місяць, а її сліди – навіть і кілька років.

Це вони говорили серйозно. Тепер Барський це розумів, але ж повірити не міг.

– І правда, таке показують по телевізору? І результати слідства?

Обидва кивнули.

– Відкрито?

– Ну, доки не знайдуть чого–небудь цікавого, – сказала Потоцька. – Чогось такого, що дасть можливість опозиції наплювати на правлячу партію. Тоді зроблять з цього таємницю.

Майхржак смутно покивав головою.

– Таємницю зроблять, – підтвердив він.

– І тільки наступного дня можна буде прочитати подробиці в пресі.

Барський попросив цигарку. Одержав "мальборо", але для нього це було дуже ексклюзивним. Сам він віддав би перевагу "карменам" або ж "каро" справжньому димові. Але ж розпитувати про сорти цигарок не став. В часи постійної кризи він навчився палити будь–яку погань.

– Ну, добре, – буркнув він, затягуючись по пупа, щоб що–небудь відчути. – Тільки почну я від кінця.

– Від пожежі?

– Ще раніше. Дуже туманно пам'ятаю свою подорож до Варшави.

– Зараз, зараз… – Потоцька мало не подавилася горілкою, тому схопила сок і жадібно зробила декілька ковтків. – Ти твердиш, нібито пам'ятаєш те, як декілька хворих взяли до Варшави на ті холерні тести, після яких тобі стало краще?

Барський заперечив рухом голови.

– Туди – табула раса[24]. Однак, дещо пам'ятаю з дороги до інтернату.

– А чи тебе не накололи наркотиками? – допитувалася Потоцька.

– Та накололи. Але ж після якоїсь процедури мій розум власне одержував нові можливості.

Поліцейські зацікавлено нахилилися до нього.

– Ну? Ну? Оповідай швидше.

– Пам'ятаю довгий політ літаком. Причому, не рейсовим. Якась велика авіанетка з трьома хворими, яких відділили від решти.

– Боже… І як довго ви летіли?

Барський знизав плечима.

– Годинника в мене не було, і я сам не був зовсім притомним. Але, вважаю, що довго. Після приземлення нас долучили до інших хворих. Це ті семеро з решти, які були в Варшаві на тестах. Потім їхали таким дивним автобусом.

– А що то був за аеродром, пам'ятаєш?

– Маленький, багато трави, якісь нечисленні будинки.

– А чому одні хворі їхали з Варшави автобусом, а інші летіли? – зацікавилася Потоцька. – Чи не означає це, що ти не був у Варшаві?

Барський посміхнувся їй.

– А знаєш, я думав, що все це був сон, але ж після усього того, що почув від вас… – знизив він голос.

– Що ти пам'ятаєш? Що тобі снилося? Може зараз…

– Нібито крізь туман пам'ятаю скляну стіну, яку бачив перед собою, коли лежав у ліжку. На ній були написи на різних мовах, але я прочитати їх не міг.

– Що там було? Назва лікарні? – тут не витримав вже Майхржак і став підганяти Барського.

– Так. Тільки я того вже не повторю. Може, назва вулиці, якісь цифри. Назва міста і країни.

– Які?

– Lausanne, Suisse!

Потоцька з Майхржаком звалилися на свої місця. Глянули не дуже притомним оком то на себе, то на Барського.

– Щоб вони поскисали, – поліцейський знову сягнув за пляшкою. – Лозанна, Швейцарія!

Вітер трохи посилився, приносячи полегшення від розпеченого міста. Ще він приніс голоси людей. Хтось когось обкладав лайкою при митті автомобіля, якесь товариство готувало шашлики в саду, і прийом набирав темпу.

– Виходить все ясно, – буркнула Потоцька після довгого мовчання. – Ці люди проводили відбір, напевне, в багатьох лікарнях країни. Брали по парі осіб на тести, а обіцяючи висилали на операцію до Швейцарії. І нарешті їм вдалося власне того властивого чоловіка.

– Але ж їх летіло троє, – сказав Майхржак. – Що з тими двома?

– Не вдалося, – знизала дівчина плечима. – Просто з ними, певне, не вдалося. Вилікували тільки його, – указала вона підборіддям.

– От його і викрали, але…

Їх розмову перебив сміх Барського.

– Іронія історії , – прошепотів він.

– Що? Не розумію, що ти кажеш.

– Іронія історії, – повторив той, нібито це було поясненням. – Як ви вважаєте? Ті, що хотіли мене викрасти, не знали хіба, ким я є? – Несподівано він поглянув на поліцейських сполошено і змінив тему: – Ким я був?

– Я так не вважаю, – Потоцька на хвильку замислилась. – Ні. Напевне ні. Звідкіля б вони мали знати?

Марчін тихо зітхнув.

– Господи, якщо то насмішка історії, то найдивніша, про яку можна тільки у сні почути.

Потоцька з Майхржаком знову обмінялись поглядами, і поліцейська спитала:

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого. Тільки якусь потворну асоціацію.

– Хмм? – Потоцька походила на ученицю, яку захопили на тому, що вона не зробила домашні завдання, і тепер слухала повчання вчителя, який говорить китайською мовою.

Барський загасив цигарку. Він зробив жест, начебто сам збирався взяти пляшку, мислячи при цьому про щось інше.

– Ні, нічого, справді. Якась дійсно жорстока, потворна асоціація. Докладно всього не пам'ятаю.

– В такому випадку, розкажи про припущення.

– Це жорстоке викрадення, безжалісне вбивство невинних свідків. Мені здається, що це нагадує мені якесь слідство в подібній справі. Тільки двадцять років тому.

Поліцейські завмерли і подивилися на нього, нічого не розуміючи.

Барський стояв у вікні спальні, дивлячись на небо. Світло нечисленних зірок несміливо боролося з безжалісним сяйвом натрієвих ламп, якими освітлювали вулиці. На щастя, ніщо не конкурувало з запахом весни, єдиним слідом, що нагадував його часи. Спити він не міг. Добре, що Майхржак залишив йому пачку "Мальборо" і запальничку, а Еля – сік в кольоровому картонному пакеті і, керована своїми мізерними знаннями про ПНР, банку консервованих огірків. Сама баночка була дуже красивою, якість етикетки, штампування в склі і якихось чудних значків нагадували найліпшу західну продукцію. Але написи були польською мовою, хоча і не всі їх він розумів. З кришкою він боровся добрих хвилин п'ятнадцять, доки не зрозумів, вивчаючи картинки, як ту чортівню треба відкрити. Огірки всередині, однак, мали настільки дивний, рафінований смак, що після першого ж шматочка більше він не міг їх проковтнути. Вони, скоріше, були подібні до солодкуватого десерту, залитого французькими парфумами. Рідина, правда, була чудовою, хоча теж дивною на смак, і несолодкою. Але ж, як Марчін дізнався, вивчаючи написи, виробник гарантував, присягав всім святим, посилався на власну честь, різні комісії та наукові інститути, що всередині немає навіть і сліду цукру. Начебто то було настільки важливим. На щастя, Барський зовсім не знався на вищій органічній хімії і дивувався тільки найбільшому надпису, який заявляв, але на цей раз брехливо, що в пакеті міститься виключно натуральний сік.

Марчін замислився, запалюючи ще одну цигарку. Він чув, що дуже мало ще довідався про цей світ, але ж до нього доходило, що зрозуміти його буде страшенно тяжкою справою. Сам він був з неповної сім'ї (якщо вона колись взагалі була сім'єю) – в документах в місці "ім'я батька" було вписано NN. І не тому, що мати не знала, як звали типа, який спав з нею, просто кожен раз вона називала інше, тому чиновники не вписали жодного. Мати була алкоголічкою, соціалістична держава забрала Марчіна в неї та помістило в дитячому будинку. Тоді йому було менше двох років, так що практично її і не пам'ятав. До того ж, через декілька місяців вона згинула після розлуки попавши по–п'яному під машину. Про це він довідався вже значно пізніше, як і про те, що бідний, зовсім не винний водій відсидів за неї два роки. Бо в житті так воно дивно і складається.

В дитячому домі йому трапилося щастя. Невідомо, чим він заслужив таку милість, але одна з виховательок пригорнула його до себе як власну дитину. То її, власне, він і пам'ятав, як матір. І в якомусь сенсі жив він в тепличних умовах, маючи замінник справжньої сім'ї. Інші діти заздрили йому та намагалися докучати. Тільки це ні до чого не привело. Піклувальниця Марчіна було жінкою досвідченою і розумною, вона вміла душити в зародку агресію щодо хлопця. Однак, він був сам–один. Власне, без приятелів, без великих ворогів, дивний самітник, блукаючий парком з книжкою в руках. Прийомна матір піклувалася про його освіту. Вона дала йому можливість жити у власному світі своїх мрій. З випіками на обличчі він читав все, що попадало йому до рук, а потім в уяві переживав всі історії, становлячись героєм історії, яку власне читав. Уеллс, Жюль Верн, а потім Лем, Борунь з Трепкою, Брошкевич[25] і ціла плеяда творців, що видумували майбутнє. Хлопець був інженером Смітом, пілотом Пірксом, молодим хлопцем, що переживав свій невдалий день на Місяці… І як же сильно він хотів колись стати одним з них. Несподівано він здригнувся. І став! Псякрев! А чи бажав він прокидатися і дивитися за сніданням телестінку?

Марчін пам'ятав, як в дитинстві хотів сам сконструювати таку телестінку. Робити щось власними руками він дуже любив. Це було важко при скромних засобах дитячого будинку, але ж можливе, якщо мав до цього здібності. А у нього вони були. Його телевізор майбутнього був зроблений з двадцяти картонних коробок, прикріплених до стіни в підвалі. Картинку на екрані він намалював сам. Звичайно ж, було зрозуміло, що ніщо на картоні не могло бути рухомим, але він розумно придумав та намалював гігантського розміру телевізійну тестову картинку. Ефект був неймовірний. На жаль, ідея не сподобалася завгоспові. В соціалістичній Польщі навіть такі задумки вважалися небезпечними.

Його прийомна матір швидко піднялася до посади директора дитячого будинку, йому ж припала роль "сина директорки". І йому було добре. Він міг читати і щось майструвати, але ж він повинен був вчити англійську мову на додаткових заняттях в найближчій школі, піти до середньої школи і, взагалі, бути кимось. Він повинен був піти до інституту. Але ж тут…

Директорку дитячого будинку вбили, коли Барський був майже повнолітній. Хтось вдерся вночі, з собою цей "хтось" мав "тяжкий предмет", як ствердила міліція, бо знаряддя злочину так ніколи знайдено не було. Метою, звичайно, був грабунок. Підозрювали когось з дитячого будинку, або ж з найближчого оточення, оскільки злодій знав, де був схований металевий ящичок зі службовими грошима, а нічого більше він і не шукав. Міліція визначила чотирьох підозрюваних. Ніхто з них не зізнався, а доказів не було. Сказати по правді, не було навіть поважних непрямих свідчень. Вся справа, скоріше, була схожа на гру в здогади: "хто міг би?", "хто бажав би?", "хто потребував грошей?", можливо: нудився і не мав алібі. Слідство повзло і повзло, доки його не закрили, а точніше, доки воно не розплилося у соціалістичній неможливості. Нікому конкретних обвинувачень виставлено не було. Ну, ще одна, не дуже важлива, нерозкрита справа. Про те, що вбивство не має терміну давності в двадцять п'ять років, тоді ніхто, хіба, і не чув.

Барський залишився один. Він вже не був маленьким Марчінком. Хлопець був шокований, переповнений жалем, на цей раз вже насправді самотній, але вже настільки дорослий, щоб щось зрозуміти. Ситуацію він оцінив раціонально. Соціалістична держава мало що могла запропонувати, але ж деякі, дуже скромненькі привілеї сиротам забезпечувала. Наприклад, їм було легше вступити до вищих навчальних закладів. Шанс він використав, а держава дотримала слова – дала йому можливість зробитися інженером (на жаль, такого напрямку, як "майстрування" не було, тому він став будівельником). Марчін відносився до цього, як до етапу перед вищою освітою, яку ще треба буде отримати. Але, якщо дивитися поважно, вибір не був великим. По–перше, армія, яка пропонувала квартиру. Істинне чудо на Ясній Горі[26] в час господарки, якою керували… невміло. А от професійний офіцер – це вже був хтось! Дім, привілеї, офіцерське кафе, хороша платня і велика, рання пенсія. З тим, правда, що в будь-який момент він мусив бути готовим покинути затишний, цивілізований Вроцлав і вирушити в напрямку Засрання Нижнього, звернути на Скислі Ями і мчати далі лісом до Забутої Діри неподалік Остаточного Кінця Світу і Людської Цивілізації на Планеті Земля. Дуже далеко від кінотеатрів і бібліотек, інтелігентних дівчат і можливостей вести дискусію про щось інше, ніж загальновійськові справи. Так що Марчін став міліціонером. Міліцейська школа, два роки постовим, і перед ним відкрилася кар'єра офіцера народної влади.

Ніколи вголос, навіть перед самим собою, Марчін не признався, що до міліції він вступив заради того, щоб закінчити слідство в справі прийомної матері. І розказав він про це тільки цій парі поліцейських.

Потоцька тихо постукала до дверей ванної кімнати.

– Хей, – не дуже голосно покликала вона. – Ти дуже цнотливий, чи я можу увійти?

– Залазь. Максимум, що ти впадеш на коліна перед моєю голизною і отримаєш комплекси на все життя.

Еля відкрила двері. Майхржак лежав у ванні і власне намилював голову. Звичайно ж, вона зиркнула туди, де треба, і взагалі якось так інстинктивно оцінила його тіло.

– Багато тренуєшся? – запитала вона, бажаючи завести розмову в цих досить специфічних умовах.

– Що ти. Але ж і не об'їдаюся мов йолоп.

Потоцька присіла на краю ванни. Прикусила губи, не відриваючи погляду від колеги. Звісно, той зрозумів все навпаки.

– Що? Маленький номерок? – Надінспектор не був цнотливим, але ж ситуація застала його дещо зненацька.

– Бажаєш трахнутися? Але ж ні… А то Барський щось зауважить і, один Бог знає, що проклюнеться у нього в голові.

– Тобі не треба верещати про це на весь голос.

– Мушу, я досить голосна, – зі сміхом пояснила Потоцька.

В якомусь сенсі він був правий. Її секс теж заспокоював, але ж ні, не зараз і не обов'язково з ним. У цьому стані духа вона віддала б перевагу сальсі.

– Так що робимо?

– Дай спокій з подібними питаннями. У мене в голові один великий шарварок, – Майхржак не збирався аналізувати ситуацію.

– А що винюхав Макабра? Ти ж напевно розмовляв з ним, коли пішов до магазину.

– Звичайно ж, розмовляв. В управлінні бардак, в який хтось підклав фосфорні бомби. Тільки до нас це не відноситься. Директорка по кадрам опікує усім, а справа, яку молодий веде від нашого імені, вже практично скінчена. Так що – спокуха!

– А пожежа? В них є щось? – допитувалась Еля.

– Нічого не мають. Але ж телебачення взяло високе "до" з турбонаддувом, так що гіпотези множаться.

– Незабаром дістануть нобелівку в сфері фантастики.

Потоцька відкрила шафку і кинула йому спеціальний гель для обличчя.

– Холера… а як дізнаються, що ми там були?

– А як у бабці виростуть колеса, тоді вона зробиться автобусом і забере собі всі гроші за квитки. Територію чистили фахівці, – пожартував надінспектор, бажаючи заспокоїти Потоцьку.

– І що, з лікарні ніхто не урятувався?

– Чому ж, урятувалися, урятувалися… Досить багато божевільних.

Дівчина інстинктивно пирхнула сміхом, але ж відразу з почуттям вини намагалася споважніти. – Але ж, судячи з твого спокою, ти говорив з Макаброю ще раз, – кинула вона якби знехотя.

Несподівано Майхржак подивився на неї з виразним подивом. Буквально один, швидкий погляд. Але ж, однак, Еля чула, що зараз заробила великий плюс в його приватному рейтингові.

– Нууу… Я під враженням спостережливості пані інспекторки, – тепло усміхнувся він. – І, бачиш, не знаю, як це оповісти.

– Краще за все – польською мовою.

– Раз вже Марчінек розповів нам про вбивство своєї прийомної мамусі і про те, що до міліції вступив лише для того, щоб покарати вбивцю, тоді… – на цей раз усміх був недобрим, – він подав нам своє слабке місце на золотій таці. Правда?

"Цікаво, до чого це він веде?" – пролетіло в її голові питання. Але ж вона не бажала йому нічого полегшувати.

– Говори далі, – буркнула дівчина, удаючи таку ж байдужість до долі прибульця з глибин часу, як і Майхржак.

– Отож то. Майхржак повинен дістатися до матеріалів з того слідства, до доказів і…

– Ти, часом, не мариш? Це ж було більше, як чверть століття тому. Скінчилися всі терміни. І всі докази давно знищені під акт.

Потоцька закінчила речення колеги, на момент забувши про його досвід.

– Ех, дитинка, дитинка, – перейшов той на патріархальний тон. – Не знаєш ти справжнього життя.

– Ти вважаєш, нібито хтось спеціально приховує докази, припускаючи…

– Тепер вже ти мариш, – швидко перебив він її. – Просто є бардак.

– Що? – не зрозуміла останнього слова Майхржака.

– Балаган. Щось, що повинно було бути знищене, на сто відсотків лежить собі десь, і ніхто тим не цікавиться. Такий стан речей ми називаємо професійним борделем на колесах. Тільки Макабра знайде, що нам потрібно.

– І що ти хочеш з усім тим зробити?

Потоцька не хотіла відпустити Майхржака просто так, але ж тому вже набридла розмова в ванній кімнаті.

– Момент, – кинув він і занурив голову в воду, піднімаючи зігнуті ноги, щоб прополоскати волосся. Виринувши, він голосно пирхнув, витираючи обличчя долонями і невідомо чому труснув головою, покриваючи крапельками все навкруги.

– Про що ти питала?

– Нащо тобі та справа? – уточнила питання Потоцька.

– Ну ти даєш? – чоловік був явно здивований. – Покажемо йому, на що є здатною сучасна техніка, запустимо справу заново і покажемо йому вбивцю. І він буде нам холерно вдячний!

– Але ж за давністю…

– От знаєш, з тобою говорити, як з дитиною. А яке нам діло, кур…, до давності? Яке йому на це діло? Вирахуємо вбивцю, покажемо йому пальцем, а він нехай робить, що хоче. Купить собі в магазині великий ніж і сам закінчить справу. Той вбивця мусить вже бути дідом.

Потоцька безпорадно знизала плечима. Довгий час вона сиділа мовчки, не знаючи, як виразити думки, що клубились у неї в голові.

– Добре, але ж якщо в течці тієї справи будуть виключно шматки гіпотез? Якщо нічого не знайдемо?

– Ні, ну ти немов дівчатко з дитячого садка…

Майхржак вже не витримав наївних питань Потоцької.

Він вийшов з ванни, розхлюпуючи воду навкруги. Витираючись, дещо роздратований, він продовжував свою мову:

– А тоді ми спрепаруємо справу і когось вляпаємо. А Марчін прийме нас за навівбогів і буде палати вдячністю до могили.

– А ти – просто свиня!

Потоцька різко піднялась, але для того, щоб уникнути ударів його рушника.

– Так, свиня. Але ж прагматична, це ти признаєш, правда?

Майхржак не вважав, нібито він програв в цьому словесному поєдинкові.

– Ну а насправді, чого ти від нього хочеш?

Майхржак на хвилю застиг. Потім відклав рушник.

– А ось це вже буде залежати від того, що будуть хотіти від нас костельні. Спритно, правда? Щоб не сталося, він буде з нами. Розумієш?

Поліцейська тяжко зітхнула. Вона й не підозрювала колегу в такому свинстві. І, що найгірше, їхала з ним на одному возі. Вона теж вміла бути прагматичною.

– А на разі, я зрозуміла, чому костельні називають нас солдатами гріху! – гримнула дівчина. – Ми, нібито, боремося на правильній стороні. Але ж методами тих, проти яких боремося!

– Не дістануть дітки сніданку. Не дістануть, – Потоцька штовхала Барського в сторону ванної кімнати. – Не дістануть, доки не помиють ручок.

– Я вже мив руки, – упирався міліціонер.

– В минулу суботу? – глузливо сказала дівчина.

– Ні, – продовжував той упиратися. – Сьогодні вранці!

– Ага.

Дружнім жестом дівчина взяла його під руку та повела в сторону ванної кімнати. Запалила світло і відкрила двері на всю широчінь.

– Мився? – спросила Потоцька несмішкувато, дивлячись Барському в очі.

– Мився, – без вагань відповів той.

– А я вже трохи вивчила про ПНР, – несподівано розсміялася Потоцька. – Так мився? – спитала вона ще раз.

– Мився.

– Тоді покажи, чим мився. Де тут мило? – уїдливо кинула Еля.

Збитий з пантелику, Барський розглядався по ванній. Під дзеркалом над уми валкою ніякої полички не було. Поряд на стіні висіли сяючі сріблом стелажі. На освітлених спеціальними світильниками підставках стояло… Боже… Стояло декілька десятків різних, казково кольорових коробочок. Мила не було. Потоцька послужливо відкрила йому шафку, а точніше, велику шафу, сховану в спеціальній ніші. Новенький маленький світильничок висвітив нові, сяючі яскравими кольорами пляшечки, аплікатори, коробочки та дивні пристрої. Мала не було.

– Ну? Так чим ти мив руки? – з усміхом наполягала Еля.

Барський тяжко зітхнув, але ж, щоб зберегти чоловічу гордість, повинен був хоч щось показати. Він вибрав менш за інших кольоровий контейнер і доторкнувся його пальцем.

– Але ж це рідина для пробивання зливу, дорогий мій пане.

Усміх дівчини і справді міг обеззброювати.

– Я тут вночі посиділа за компом, і трохи вже знаю польські реалії двадцятирічної давнини. Руки ви мили милом, таким, твердим. Але ж тут невдача. В усьому домі не маю ні шматочка мила.

– Тоді чим ви миєтесь?

Барський таки капітулював, бо його питання звучало як прохання про допомогу.

На цей раз зітхнула вона. Роззброєна.

– По черзі. Ось тут рідина для рук, антибактеріальна, з маслами. Ось тут гель для тіла під душ. Ось гель для інтимної гігієни. Оце шампунь для волосся, з кондиціонером. І крем для тіла. А ось цей – для обличчя.

– Що? Бажаючи помити руки, ви вимиваєте собі шампунем волосся на передпліччях? Та ви з глузду з'їхали? – Марчін не витримав цього уроку гігієни.

– Та ні. Шампунь – це для волосся на голові. Зараз ми миємося щоденно. Включаючи і голову. Панятно?

Барський знизав плечима. Його волосся не було жирним, проблем з лупою ніколи не виникало. Щоденне миття голови могло привести до того, що волосся швидше випаде. Так він колись чув.

– А скільки разів треба намилювати голову під час миття? – спитав Барський, щоб задобрити дівчину. Він пам'ятав дискусії лікарів. Одні твердили, що треба два рази, а інші – що три.

– Що? – не зрозуміла, однак, Еля.

– Ну, намилити і змити, намилити і змити. Скільки разів під час одного миття?

Барський пам'ятав ще дискусії на тему шкідливості шампуню. Але Потоцька не розуміла.

– Один раз, – дещо здивована відповіла вона. – Це гарні шампуні. – Тут вона згадала якісь реклами, домислюючись, про що може йти мова для Барського. – Вони вже не щипають в очі.

Вона подала Марчіну рушник і тоном, не терплячим спротиву, сказала:

– Я принесу тобі одяг. Тут вистав собі температуру. Вода включиться сама, коли увійдеш до кабіни. Ручками не користуйся, бо включиш водні бичі, а то й щось гіршого і заллєш половину ванної. Вода виключиться, коли ти вийдеш, і світло теж згасне.

Вид душової кабіни нагадав Барському про дивну дрібницю, яку він помітив з самого ранку. Він уяви не мав, а чи не є то дуже нескромною темою, щоб спитати прямо. В будь-якому разі, ця думка не давала йому покою.

– Хмм… Чи можу я про щось спитати? – непевне почав він.

– Звичайно. Валяй.

Потоцька була готова до найбільш абсурдних питань міліціонера.

– Але ж то дуже… незручно, – Барський все ще не міг видавити з себе питання.

Еля зацікавлено поглянула, але вже злегка роздратована.

– Ну?

– А чи… – він не знав, як почати. – А Олек, часом, не педераст?

Він інстинктивно знизив голос.

– Ні, – відповіла Потоцька невимушено, наче б він питав про погоду. Без тіні здивування чи осудження. – Правда, він може бути бісексом. Уявлення не маю.

– Бо… – у Барського явно були труднощі в розмові на цю тему.

– Ну що? Він тебе за сідниці хапав? – розсміялася Потоцька.

– Та ні! Ти що!

– Так що ж він зробив. Ти отримав від нього любовне послання?

– Ні, – крутив той головою. – Але ж, коли він виходив ранком з ванної кімнати після гоління, і був без сорочки…

Еля дивилася з зацікавленням, не кажучи ні слова, явно не очікуючи ніякої сенсації.

– У нього були поголені пахи! – нарешті випалив Барський.

Поліцейська пирхнула сміхом, заставляючи чоловіка засоромитися. Все ще хіхікаючи, дівчина лукаво глянула на нього.

– А в тебе неголені? – спитала вона.

Марчін почервонів. Еля зрозуміла, що не треба так тиснути. Вона поклала Марчінові руку на плече.

– Це зовсім нормально, – пояснила вона, борючись із сміхом. – Більшість чоловіків зараз депілює себе під пахвами. Такі часи.

– А ця розмова, вона зовсім тебе не заставляє ніяковіти, – дещо заклопотано ствердив він.

Потоцька заперечила і вирішила добити його наступною інформацією:

– Готуйся до ще гірших речей. Парою року вибрано двох геїв, – буркнула вона. – Ну, двох педерастів, – пояснила. – Хіба так говорили в твої часи. Але зараз цього слова краще не вживати.

І залишила зовсім збитого з панталику Барського у ванній. Підготовлений одяг повісила на двері. Потім спустилася вниз.

Майхржак над чашкою кави палив першу, вранішню цигарку.

– І як там наш мандрівник у часі?

– Питав, чи ти, часом, не гей, – кинула замість "доброго дня" Потоцька.

– Серйозно?

– Ну, хлопчику, я ж не стану вникати, до чого у вас там дійшло вночі, – хихотіла дівчина. – Але ж, якби розповів якійсь пікантні подробиці…

– І що його на це наштовхнуло? Колір моїх трусів?

– Аааа… – махнула рукою Еля, наливаючи собі кави. – Слухай… – вона усілась в фотелі напроти, обтягуючи коротку спідничку. – Робимо щось далі, чи чекаємо наступного руху костельних?

– В житті той зверху, хто володіє ініціативою, – тверезо відмітив Майхржак.

– І що це означає? – Потоцька не зрозуміла сентенції.

– Макабра вже шукає, що треба.

– А чого треба?

– Течки Барського. Бо ж він повинен був мати її, як і кожний офіцер, правда?

– Ну, власне.

Це і відрізняло її від ветеранів управління. Можливо, в неї і були ідеї, можливо, вона і була креативною та справною, але ж забувала про щось, що для тих було основою. Про рутину. Про стандарт пошуку розв'язань. Перш за все процедура, а вже тільки потім геніальні задуми. Потоцька закусила губи. Сидячі вночі за комп'ютером, вона сама змогла видумати десятки мало, а то й менше, ніж правдоподібних гіпотез. Тепер вона воліла до них не повертатися. Течка! Власне, дріб'язок, але от Майхржак про нього не забув.

– Тоді дзвони Макабрі, – сказала вона. – І переключи на голосний режим.

– О'кей.

Підключення відбулося блискавично. Макабра кудись їхав, в машині він був один, тому міг говорити вільно.

– Течки немає, – випалив сержант на вступі. – Хтось її підчепив.

– Нещодавно? – Майхржак аж підскочив.

– Ні. Давніше.

– В вісімдесят дев'ятому?

– Ні.

Макабра явно вирішив видавати їм інформацію маленькими порціями.

– Так я взяв, ти знаєш кого, і наказав йому вломитися, ти знаєш куди…

О Боже. Потоцька була шокована. "Знаєш кого", "знаєш куди" на безпечній лінії, яка не давала можливості підслухати будь–чого. Їй зробилося холодно. Вона нахилилася до мікрофона.

– Сержанте, у мене до вас прохання.

– Так?

– Негайно ж арештуйте самі себе і приїдьте сюди в якості в'язня.

Майхржак почав сміятися.

– Коли акти зникли?

– В дев'яносто другому.

Вони поглянули один на одного. В тисяча дев'ятсот дев'яносто другому? Майже через чотири роки після фіктивної смерті Барського? Це ніяк не містилося в неї в голові. Нащо? На яку холеру хтось мав би робити подібні речі, Чи в зв'язку з цим, чи знали бандити, що Барський не згинув, чи не знали? А може мова ішла про дві різні групи? Ні. Неможливо. Бо, якщо не знали, тоді на який чорт вони крали акти покійного офіцера? Але ж, якщо їм було відомо, що Барський пережив, то на холеру їм документи божевільного? Чи може таким чином вони хотіли щось приховати? Еля з Майхржаком дебатували, не знаходячи відповіді. Макабра ж і не збирався допомагати їм в вирішенні загадки.

– Я їду до Абверу, – прозвучало в динамікові. – Мушу закінчувати.

– О'кей.

Потоцька не встигла спитати, чи то безпечно винюхувати в АВБ[27], бо на сходах з'явився Барський, непомітно обнюхуючий себе, щоб перевірити, чи інтенсивний запах свіжих фруктів на його шкірі ще не випарувався.

– Ну я й перелякався, – сказав він. – Прохожу біля твоєї кімнати, а там раптом чую чоловічий голос, хоча нікого й нема.

– А, це тільки комп'ютерна програма. Повідомила, що поновила вірусну базу.

– Голосом? Сам по собі?

– Вона незалежна, – втрутився Майхржак. – А от колись сталася в мене з нею красива історія. Сиджу собі в сестри, а туди приходить ксьондз після коляди[28]…

– Ксьондз до такого антихриста? – буркнула Потоцька.

– Він до сестри прийшов. Ну і почав освячувати квартиру. Тільки свячена вода попала на комп'ютер, як раз прозвучав гробовий голос: "Вірусна база актуалізована".

Всі почали сміятися. Однак, замовкли, побачивши вираз на обличчі Барського.

– Пішли до саду. – Потоцька відкрила двері на терасу. – Сніданок чекає. Як тобі спалося?

Всі усілися за столом, поставленім біля невеличкої сосни.

– Як на таку масу вражень, заснути якось вдалося, – смутно всміхнувся Барський. Він дивився на делікатеси, розставлені на сніжно–білій скатертині. – І ти завжди так снідаєш?

– Ну, з чого ти… – Еля потягнулася, випрямляючи руки. – Просто сьогодні в мене гості. Ми нікуди не спішимо…

Марчін кивнув.

– Коли починаємо?

Потоцька збентежено зиркнула і відповіла питанням на питання:

– Що починаємо?

– Ну, слідство, – пояснив міліціонер. – Бо я ж бачу, що ви не маєте загального уявлення, що воно діється. А я так взагалі, мов дитина в тумані.

На цей раз дівчина була явно зацікавлена. Майхржак теж наблизився.

– А в тебе є якісь ідеї? – спитав він Барського.

– Колись я бачив один такий фільм. До чоловіка після декількох років повернулася пам'ять, але ж тільки частково. Він їздив різними містами, і коли він їх бачив, до нього повертались фрагменти подій.

– Таких фільмів я бачив, мабуть, із сотню, – буркнув поліцейський, знизавши плечима.

– Тоді почнемо власний.

Марчін не став перейматися аргументом Майхржака.

– А він має рацію, – підтримала його Потоцька. – Бо ж завідувач казав, що він або ж переживе шок, який може повністю відібрати в нього розум, або ж стане пригадувати факти, один за одним.

– Ну добре, добре, – Майхржак, як і завжди, був конкретним.

– А ти пам'ятаєш, хоч щось, з власного слідства?

Барський заперечив.

– Ні. Однак, пам'ятаю, з чого все почалося. З візиту у певного есдека на Грюнвальдскій площі. Мені хотілося спитати у нього, що таке "бестія".

– Ну, і що ж це таке. Ти дізнався? – допитувалася Потоцька.

– І досі не знаю.

– Він тобі не сказав?

– Не пам'ятаю.

– Ну, тоді може ти пам'ятаєш, чому ти зацікавився цією справою?

Барський нарешті зрозумів, що масло зовсім не схоже на масло, а, скоріше, на маргарин. І знаходиться в кольоровій пластиковій коробочці. Він поволі почав намазувати собі канапку.

– Я провадив справу про вбивство одного лікаря. Навіть номер справи пам'ятаю.

Задоволений Майхржак розсівся вигідніше.

– Цю справу ми, можливо, витягнемо з архіву. І побачимо, чим вона закінчилася.

Барський поклав на хліб шматок шинки. Пахла вона апетитно.

– То що, після сніданку і рушаймо?

– Увечері, – остудила його Потоцька. – Мушу купити тобі якийсь одяг.

– А що, те, яке в мене зараз є, погане? – засміявся міліціонер.

– Бачиш, зараз у різних місцях встановлено камери. Придбаю тобі якусь блузу з каптуром, бо ж ми не бажаємо, щоб твоє обличчя всюди реєстрували і оглядали Бог знає хто.

– На холодне дмухаєш, – втрутився Майхржак. – Але тут ти маєш рацію. Краще дмухати, ніж ошпаритися.

Барський знову не все зрозумів. Камери? Цікаво, а за що їх купили?

– Слухайте, а яка зараз інфляція?

Потоцька почала сміятися.

– Напевне ти пам'ятаєш ті часи, коли вона перевищувала тисячу відсотків?

– Ммм…

– Сьогодні вона складає відсотка два, а то і менше. Я не економістка, і уяви не маю, скільки точно.

Ось це Барського явно зацікавило. І важко дивуватися. Дискусії про кризи в його часи були, хіба що, єдиною поважною проблемою, про яку велися розмови в телевізорі.

– І хто ж привів до такого господарського чуда? Хто став другим Грабським[29]? – запитав він, явно заінтригований.

– Бальцерович, – одночасно відповіли поліцейські.

– Тоді ви, мабуть, ставите йому пам'ятники?

Майхржак з Потоцькою глянули на нього з жалістю.

– Ну ти і наївний, бо Польща і люди асоціюють його, скоріше за все, з чимось поганим, – пояснила Еля. – Незадоволені завжди були, у нас їх цілі маси.

Барський похитав головою і сказав:

– Я ж пам'ятаю тільки тотальну кризу і відсутність, буквально, усього.

– О! Кризу ми тепер теж маємо. При чому, загальносвітову. Її можна порівняти з кризою двадцятих років, – пояснювала Потоцька.

Але ж міліціонер не міг повірити, дивлячись на те, що було на столі.

– І це ти називаєш кризою?

– Світова економіка в кризі. Рецесія…

Марчін перебив її, присуваючи поближче таріль з фруктами.

– Це що? Що воно таке? – указав Барський на один з фруктів.

– Лічі, мабуть з Китаю.

– А оце? – продовжував питати той.

– Маракуйя.

– А ось це?

Еля зітхнула.

– По черзі: ківі, гранат, херимойя, кумкват, салак, персимона, манго, пітайя, карамболя… – стисла дівчина плечима. – Всіх назв я не знаю. Всі ці екзотичні плоди я купила в одній упаковці. І не знаю, що то є, оце біле, але дуже смачне.

Барський уважно глянув на неї.

– Ознакою кризи не є факт, що тобі не відома назва плода, що лежить на твоєму столі. Повір мені.

Дівчина спустила голову. Барський продовжував:

– Пам'ятаю, як Герек вмовляв нас, нібито ми восьма сила в світі, якщо казати про господарчий зріст, а хвилиною пізніше на полицях в магазинах гуляв тільки вітер.

Потоцька і Майхржак мовчали.

– В чому річ? – не розумів міліціонер.

– В Гереці?

Болісна тиша так і стояла.

– То що? Чи він не брехав?

– Брехав, – відізвався нарешті над інспектор. – Брехав, як і кожна комуністична свиня!

– Точно, – погодилася з ним Потоцька. – Хоча нам і невідомо, який коефіцієнт зросту мав він на увазі, – зиркнула вона на Барського, але ж відразу опустила очі. – Брехав, як по нотах.

– Але ж тепер ми десь близько до восьмого місця, так?

– Ні, ні, – обидва заперечили досить різко. – Якщо казати про ріст ВВП, то Польща напевно не восьма.

З непокоєм у голосі Барський спитав:

– Я яка?

Потоцька несміло глянула на нього, проковтнула слину.

– Друга.

Міліціонер мало не розлив каву, яку власне допивав.

– Друга в Європі?

– Та ні. В Європі ми як раз перші. Другі в світі.

– Єзус Марія! – скрикнув Марчін, не знаючи, що й сказати.

– А перед нами тільки Америка?

– Китай, – коротко не згодилася з ним Потоцька.

Барський недовірливо дивився, коли Майхржак намагався йому це пояснити.

– Але ж ВВП не має нічого спільного з багатством. Це тільки показник господарчого росту.

Він щось почав пояснювати, як дилетант, бо економістом не був, тільки Марчін його не слухав.

– А Радянський Союз? – спитав він тільки.

– Радянського Союзу вже немає.

– То ми одні є противагою для НАТО?

– Як би це тобі сказати… Ми є членом НАТО. Зараз це ми є тими нехорошими капіталістами, які лякають інших шабелькою, – розсміявся Майхржак.

Барський відставив каву і налив собі соку. Жадно випив цілу склянку, а інші сиділи в тиші, не знаючи як пояснити йому все.

– Добре, – першою почала Потоцька. – Жодної з країн, які оточували нас двадцять років тому, вже не існує. Нові назву по черзі, згідно з рухом стрілок годинника: шматочок Росії, Литва, Білорусія, Україна, Словаччина, Чехія і Німеччина.

– То НДР теж вже нема?

Жінка заперечила рухом голови. Міліціонер в цю мить відчував себе ніби герой фантастичних книжок, які поглинав в молодості. Його світ, все те, що пам'ятав, полягло в роїнах, а він сам, перенесений в часі, опинився в іншій епосі, на іншій планеті. Але ж він читав про все це. Ті речі були знайомим, але ж… виключно в якості вигадок письменників наукової фантастики та їх похмурих, скороминущих видінь.

– Чи ми… – знову він не знав, як запитати, щоб не показатися зовсім дурним.

– Так, – підхопила його слова Потоцька. – Ми є капіталістичними кровопивцями, а комунізм пав. Практично усюди. І знову на сході нас не люблять, бо ми суверенні та вільні.

– І що, можемо, от так, вільно подорожувати Європою? Наприклад, поїхати завтра до Франції, не чекаючи на паспорт?

– Ти, краще, тримайся за стілець, – зітхнула Еля. – Паспорт отримуєш за вимогою протягом двох тижнів, і нікому немає діла, куди ти їдеш. Ніхто навіть не сміє тебе про це питати. Що до Франції… В цю мить я можу сісти в автомобіль і доїхати до самого Атлантичного океану.

– В тебе паспорт є вдома? Його не забирають?

– Вдома, але тільки тому, що відпустки люблю проводити в Африці. Польща знаходиться в шенгенській зоні, а для членів тієї зони кордонів в Європі вже не існує.

Марчін все ще не міг зрозуміти. Яка зона, та ще й шенгенська…

– Про що ти кажеш?

– Для нас все не має кордонів. Їдеш, куди бажаєш, маючи в кишені тільки посвідчення особи.

Барський потягнувся за соком, зовсім забуваючи про канапки. Тим часом Потоцька з Майхржаком помітили, що в нього тремтіла рука.

– Цим ось пластиковим прямокутником можеш одержувати гроші з банкоматів. В усьому світі. Комп'ютер на місці перераховує злоті в будь-яку валюту. А ти сам цього робити не повинен. Можеш сплачувати за все карткою, взагалі не торкатися готівки.

– Як? Я дам таке щось в Пуерто-Ріко офіціантові, і він повірить мені на слово? – допитувався Барський.

– Він принесе до твого столика термінал, зчитає картку, комп'ютер перерахує злоті на їхню валюту і зніме з твого рахунку відповідну суму. Без комісійних, без відсотків, на місці, точно в ту мить, коли ти підтвердиш, що готовий заплатити.

Той ніяк не міг повірити. Але питав далі.

– І так можна усюди? У цілому світі?

Потоцька знизала плечима.

– Якщо ти бажаєш, щоб неписьменний араб покатав тебе по Сахарі на верблюді, то краще мати пару грошів при собі. Але банкомат в пустелі я вже бачила. Можеш прожити все життя, не маючи в руці ні одного злотого.

Але ж Барський вирішив вразити її, знаходячи наступну проблему.

– А яким чудом, наприклад, в Австралії, вони знають, скільки грошей в мене є на рахунку? І як вони повідомлять мій банк, щоб той провів виплату?

– Всі операції проводяться електронним чином, комп'ютери проводять трансакції між собою.

– Але ж це повинно тривати тижнями.

– Але ж я кажу тобі, що то комп'ютерні операції. І все це триває… – вона прикусила губу, роблячи вигляд, ніби аналізує швидкість з'єднань, потім, заради кращого ефекту, почала бурмотіти: – Зараз, від Австралії до Польщі, це ж антиподи, тисячі кілометрів, забиті сервери по дорозі, і це буде тривати десь, якісь… п'ятнадцять секунд!

Барський онімів. Зиркнув, приголомшений, на Майхржака, який прислухався до його розмови з Потоцькою.

– Це вона жартує?

– Ні, каже чистісіньку правду.

Жінка-поліцейська не витримала і гнівно кинула:

– Зараз принесу сюди ноутбук, і сам побачиш, як швидко можна з'єднатися з Австралією. А може бажаєш поговорити? В тебе є там хтось? Може, бажаєш говорити і бачити його на екрані?

– "Космічна одіссея 2001", – асоціював Барський.

То був фільм, в якому він бачив подібні чудеса. Все там діялося на космічній станції, на Місяці і на Юпітері. Ну добре. А зараз це можна робити на Землі. Він глибоко вдихнув.

– Добре, що ми вирушаємо тільки ввечері, – буркнув він. – Мені ще треба укласти в голові пару справ.

Ксьондз Вебер не любив замкнутих приміщень. Тільки не в травні! Бо ж тоді теплий вітерець, зелень навкруги і тисячі запахів аж просили прогулянки по парку. Але ж ксьондз і монашка на прогулянці? Ні, це було б поганою ідеєю. Ну хто б переконав пліткарів, що це службові справи?

На щастя, сестра Юстина відрила вікно на усю ширину. Ксьондз міг насолоджуватися усіма красотами Одри з перспективи, недоступної для звичайного туриста. Всі поштові листівки з Вроцлава, любительські фото з екскурсій, рівно як і професійні, що публікувалися в альбомах, представляли вигляд з іншої сторони: від Торгівельної Зали та Національного Музею на Тумській Острів. Він же міг дивитися в зворотному напрямкові: на вкриту деревами Воєводську Гірку, яка насправді була старим оборонним бастіоном. Трохи зліва, навкоси, він бачив монументальну будівлю Воєводського Управління. Вебер посміхнувся про себе. Світська влада, як найбільше дієва, знаходилася по сусідству з іншою владою. Обидві резиденції розділяла тільки Одра.

– Я роздумую, що зробити, – сказав Вебер, слідкуючи поглядом за судном з величезним, червоно блискучим приводним колесом ззаду, яке досить швидко долало лагідну течію ріки.

– Так, святий отче, що ви хотіли сказати? – відреагувала сестра Юстина.

– Ми мусимо їм якось допомогти. При чому, конкретно.

– Отець каже про солдатів гріху? Сьогодні ввечері вони спробують ще раз почати слідство, яке роки тому вів той міліціонер.

Вебер поглянув на монашку, яка укладала тістечка на великій таці, і запитав:

– А звідки нам це відомо?

– А у нас є свої способи, – відповіла та з ноткою насмішки в голосі.

– Ніхто ж, начебто, не встановлював підслуховування на тій віллі?

– І боже борони, – підняла жінка руку в значущім жесті. – Не вистачало ще тих сатанинських пристроїв.

Вебер не аналізував психіку сестри Юстини. Він також не намагався з’ясувати, чому вона прийняла сучасні технології, такі як комп’ютеризована кавова машина, кардіостимулятор єпископа чи швидкісні машини агентів Вісімки, і в той же час вважала інші продукти цивілізації витвором рук. диявола. Як той дурний GPS, який він іноді носив у кишені, постійно чуючи: "Нічого доброго з цього не вийде! Бог створив шлях, Бог його покаже". Ні, ні, хоч він і працював з жінками, він чудово знав, що спроба зрозуміти їх – це все одно, що просити Сізіфа кинути його роботу. Він також не збирався дізнаватися, звідки черниця отримала свої знання, оскільки вона явно мала намір приховати це від нього. Більш того, він ніколи не досліджував діяльність оперативного рівня і не питав, хто з її численних цивільних колег, користуючись старими методами, присідала за кущ, щоб щось почути.

– Ми повинні показати їм певний слід, – продовжив він через якусь мить.

– А таємниця сповіді? – запитала черниця.

Вебер злегка посміхнувся.

– Ми скажемо їм лише те, що знаємо, без сповіді. Або ми можемо переконати якогось грішника, що розкаюється, добровільно надати їм важливу інформацію.

Вона насупилася, наче шукала іншого шляху.

– На щастя, не я буду переконувати, – знову посміхнулася вона.

– Тому що мені ніхто не сповідається.

– Так, – пробурмотів він.

– Так.

Чорниця глянула на нього.

– Ксьондзе, ця ситуація теж вас не тішить, чи не так?

– Так, – підтвердив той, кивнувши головою.

– Тому якнайшвидше запишіться на прийом до отця Роберта. Того, що з Козанова.

– Щонайшвидше? Що це означає?

– Я скоро туди поїду, – пояснив він.

– Якщо тільки він в досяжності. Хотілося б, щоб ви щось сказали цій міліцейсько–поліцейській групі.

– Може сьогодні? – Вона завмерла на половині руху, мало не розсипавши печиво.

–Так. Навіть сьогодні.

Той, що біжить по лезу бритви. Так, це було найкраще слово. Назва футуристичного фільму, показаного в Польщі під назвою "Ловець андроїдів", найкраще відповідала тому, що Барський бачив із вікон автомобіля, що котив нічним Вроцлавом. Йому чітко запам'яталося зображене там місто майбутнього. Йшов проливний дощ, гігантські щити миготіли рекламою, різні машини майбутнього, округлі, швидкі, літаючі.

Зараз він побачив такий світ. Після настання темряви навіть пішов дощ. Потоцька везла їх на своїй "хонді". Марчін ще впізнав Старі Кшики, він очікував нових будівель, просто не думав, що ті будуть такими елегантними. Найбільше його увагу привертали машини. Тихі, швидкі, обтічні. У порівнянні з "Блейд Раннером", вони тільки що не літали. Лише при наближенні до колишньої вулиці Свєрчевського, він пережив перший шок. Полтегора[30] не було, він бачив тільки якесь будівництво, а потім... футуристичні хмарочоси під дощем, як у Лос–Анджелесі майбутнього. Ще більше його здивував старий центр. Здавалося б, мало що змінилося. Крім того, що ПДТ[31] блищав золотом, до будівлі була якась фантастична прибудова, все було чистим і щедро освітленим. Барський не міг зрозуміти такого гігантського марнотратства. Навіщо освітлювати будівлі зовні?

Площі Дзержинського, яку він пам'ятав з минулого, практично не існувало. Тут було побудовано кілька сучасних готелів і кольорових від реклам магазинів. Натовп ледве вміщався на широких тротуарах, шеренги машин зникали в глибині одного з кам’яно–скляних чудовиськ.

Грюнвальдський міст був таким самим, але він був настільки яскраво освітлений, що здавалося, ніби тут хтось зніматиме другу частину "Мисливця"[32]. А Тумський острів нагадував різнобарвну ялинкову кульку. Проте фінал вражень настав на Грюнвальдській площі. Барський пам'ятав її темною і порожньою, тепер тут не було вільного місця. З одного боку стояв металевий комплекс із багатоповерхівкою на краю, а з іншого щось дивне і велике зі скла. Посередині був вокзал. Автобуси та трамваї зупинялися на платформах, а світлові табло не лише інформували про пункт призначення, а й показували час відправлення. Згори блимали величезні рекламні екрани. І до того ж дощ. "Той, що біжить по лезу бритви".

Потоцька припаркувалася зовсім поруч, на маленькій вуличці. На щастя, у Барського була літня куртка з капюшоном і вільно зав’язаний на шиї шарф. Його обличчя було майже невидимим і, звичайно, його не можна було впізнати на екранах, підключених до камер спостереження. Але тепер виявилося, що це вбрання має ще одну перевагу. Воно забезпечувало ідеальний захист від теплого дощу. Вони повільно йшли до транспортного вузла на площі. Барський все ще не міг оговтатися. Ці рівні тротуари, точність, порядок і, що найдивніше, чистота. Надмір світла і скупчення людей. Він запам'ятав вечірній Вроцлав порожнім і темним містом. Господи, звідки вони раптом взяли таку неймовірну кількість людей, що вештаються навколо після настання темряви? І куди вони всі йдуть? В яких справах? Адже після 20 години все має бути закрито.

Вони спустилися в підземний перехід. Він нагадував внутрішню частину космічного корабля. Холодний, аскетичний, зі скляними вікнами ліфта... Марчін так ошелешено озирнувся, що Потоцькій довелося вести його за руку, щоб він на когось не наштовхнувся. Вони піднялися на поверхню на одному із ліфтів. І знову тісний натовп, будівля, освітлена різними кольорами настільки наповнена, що туди важко когось втиснути. Все це мало бути в робочому стані. Барський не міг впоратися з непереборними відчуттями.

– А тепер зосередься. – спробувала повернути його до дійсності Потоцька. – Ми майже на місці.

За планом, Барський мав залишитися на вулиці. Під час розмови з пенсіонером спецслужб Потоцька гратиметься мобільним телефоном, тож міліціонер все почує. Якщо у нього будуть запитання, нехай надішле мені есемеску. Вони довго вчили його користуватися телефоном, щоб переконатися, що він справиться з ним. Щоб уникнути довгих пояснень, йому поки сказали тільки, що це таємна поліцейська техніка, тому що Барський весь час запитував, чому в телефоні немає кабелю, а якщо це радіостанція, то чому в ній немає антени. Ця відсутність кабелю (особливо з’єднання камери з навушником у вусі) були причиною того, що вони відмовилися турбувати його лекціями про техніку. Він легше повірить у секретне обладнання.

– Запам'ятай. Якщо тобі щось незрозуміло, надішли есемес. Той тип нічого не помітить і не почує. Але будь поруч, якщо ми захочемо включити тебе у розмову.

Марчін розумів це по-своєму. Ймовірно, вони мали на увазі дальність дії пристрою. Йому не пояснили, що це не має значення.

– Але це крайній засіб, – додав Майхржак.

– Ми б воліли, щоб він тебе не бачив.

– Ясно.

Барському цей план сподобався, хоча він не знав, чи вони справді підуть на контакт.

– Ти можеш це зробити? – спитала Потоцька.

– Звичайно, я сховаюся в якійсь підворітні і...

– Зараз ти ні в які ворота не зайдеш, – охолодила дівчина його амбіції. – Треба буде трохи помокнути.

– Без проблем, – без вагань погодився він.

– Ну, тоді удачі.

– Взаємно.

Вони швидко розійшлися, думаючи про цю першу спільну акцію.

Дощ поволі закінчувався. Барський ходив туди-сюди по вузькому тротуару на Грюнвальдській вулиці. На щастя, близькість старих кам’яниць на вулицях Рентгена, Мінковського та Сухарді, які залишилися незмінними з довоєнного періоду, пом’якшила відчуття відчуженості. Тут усе було інакше. Він чітко пам’ятав, як був тут двадцять років тому. Приблизно в той же час, більш-менш. Порожнеча, темрява, хуліганський свист, неживі стіни будинків з блакитним сяйвом телевізорів, що де-не-де світилися за вікнами. Він ішов сюди один. Тепер він не міг знайти жодного тихого місця. Можна не звертати уваги на ліхтарі на головних вулицях, адже це означає багатство і манію величі, але неможливо не помітити численні постаті, які кудись йшли, з якоюсь конкретною метою. Тільки тепер він зрозумів різницю. Це місто було просто живим. Зник сірий соціалістичний бетон, що його покривав.

"Добрий вечір", – пролунав голос із трубки.

"Це я пану дзвонила".

"Але ж пані мене здивувала", – упізнав він голос. Вітався той самий есбек, якого Барський відвідав двадцять років тому. Він і досі жив тут.

Потоцька: "Ви не чекали, що я буду мулаткою?".

Есбек: "Суть не в цьому. Ви представилися інспектором поліції, і я просто не думав, що ви така молода".

Старий профі. Не давав збити себе з панталику. Барський навіть відчув до нього якусь повагу.

Майхржак: "Ви приділите нам хвилинку?".

Есбек: "Запрошую. Панство вип'є кави?".

Майхржак: "Якщо можна, я б попросив мінеральної води"..

Потоцька: "Дякую".

Марчін почув якийсь шурхіт, стукіт стільця і здалеку голос старого, який розповідав, що він пройшов верифікацію, працював в УОП[33] і пенсійний вік врятував його від АБВ[34].

Потоцька: "Ви пам’ятаєте одного міліціонера, який був у цій квартирі майже рівно двадцять років тому?

Есбек: «Пам'ятаю, пам'ятаю, як я говорив пані по телефону. Його звали Майський? Маковський?… Ні. Бацкий. Даніель Бацкий!

Потоцька: "Марчін Барський".

Есбек: "О Боже. Моя пам'ять починає викидати коники".

Майхржак: "Ви пам'ятаєте справу?"

Есбек: "Звичайно. Мова йшла про смерть якогось лікаря. Інфекціоніста. Хтось вломився на віллу лікаря і вбив його, завдавши численних ударів тупим знаряддям. Потім бандити перетрусили весь будинок і забрали все добро. Навіть меблі".

Потоцька: "Меблі?".

Есбек: Пан напевне пам'ятає ті часи, а пані – ні. Так. Для бандитів тоді цінними були навіть меблі".

Майхржак: "А чому він прийшов до вас?".

Есбек: "Частково я знаю відповідь, частково – ні".

Потоцька: "Будь ласка, чи можна детальніше".

Есбек: "Мене направили в міліцію вести нагляд за тією справою. Звичайно ж, не приймати участі у слідстві. Я просто перевіряв звіти".

Потоцька: "Відносно чого?".

Есбек (сміючись): "Щодо того, чи не є справа політично мотивованою. Лікар написав важливу наукову статтю і збирався їхати на конференцію на Захід".

Потоцька: "То Служба Безпеки здійснювала пряме, оперативне керівництво міліцією?".

Майхржак: "Розслабся, Елю. Мала, не мала, не мала, мала. Покажи пальцем на що завгодно, і ти будеш правою".

Есбек: "Ото ж то. Саме воно".

Потоцька: "А по що Барський прийшов до панв?".

Есбек: "Він хотів знати, що таке бестія".

Потоцька: "І що це таке?".

Довга хвилина мовчання. Невже есбек знизує плечима? Чухає чоло? Чи він робить такий вираз обличчя, який натякає на те, що він ні в чому не винен?

Есбек: "Знаєте... Він був трохи наївний. Він вважав, ніби бестія – це назва операції Управління Безпеки. Якоїсь ширшої. Зрешта, я не знаю, що саме він мав на увазі".

Потоцька: "І що ви йому сказали?".

Есбек: "Це точно не було кодовою назвою будь–якої операції. Не будемо смішними, адже це не кримінальний фільм. Акції "Тайфун", "Пекло", "Сомосьєра", "Відьма"... Нічого з цього. Якщо якась операція і проводилася, то в рамках конкретної справи, яка мала номер і код, і була занесена в матеріали. І номером позначали конкретні дії. І якщо хтось робив це напівприватно, в рамках фракційної боротьби чи взагалі, вчиняючи злочин, він не давав акції кодової назви. Чи знаєте ви якусь кодову назву операції з убивства отця Попелушко? Ну, будьмо серйозними!".

Потоцька: "Ви впевнені?".

Есбек: "Впевнений. Можливо, там багато мудаків працювало. Але точно не екзальтовані кретини. Акція "Привид", "Різня 6", "Брудна робота" і, нарешті, "Бестія". Цим займалися Зейдлер–Зборовський та Джо Алекс[35]".

Потоцька, мабуть, запитально глянула на Майхржака, бо надінспектор пояснив:

Майхржак: "Це автори кримінальних романів того часу".

Потоцька: "Яким дивом міліціонер прийшов розпитувати співробітника безпеки про внутрішні справи вашої контори? Невже він був таким наївним, щоб вважати, ніби щось почує?".

Есбек: "Але ж почув. Цей скотиняка був неймовірно розумним і вмів розмовляти з людьми. Можливо, він прийшов в іншій справі, можливо, просто хотів мене випитати. Але щось спонукало, що він зачепив те, що його насправді цікавило. І він почув відповідь".

Майхржак: "Яку?".

Есбек: "Він собі надумав, що смерть лікаря, того інфекціоніста, може бути пов'язана зі смертю іншого лікаря і його лаборанта. За півроку перед тим".

Майхржак: "І що ви йому сказали?".

Есбек: "Що це параноя. Я послав його до майора Зубжицького. Відставний слідчий, у якого також була манія стежити за смертю лікарів. Тільки в шестидесятих роках. Сподіваюся, що Барський туди непішов".

Майхржак: "Чому?".

Есбек: "Тому що Зубжицького вбили через кілька днів після нашої розмови".

Потоцька: "Здогадуюсь, що, тупим інструментом?".

Есбек: "Ні, шановна пані. Його напоїли і штовхнули під автобус. Так казали свідки, принаймні про те, що штовхнули. Великі дози алкоголю були виявлені лише в крові загиблого".

Потоцька: "Ну і що?".

Есбек: "І нічого. Алкоголізм тоді був поширеним явищем. А хто з якимсь п'яницею посварився, і через що це було, одному Богу відомо. Зловмисників не спіймали, тому що міліцію повідомили лише через півгодини, а приїхали вони ще через чверть години. Це ще не були часи мобільних телефонів. А після того, як стемніє отримати доступ до звичайного телефону або знайти працюючий таксофон на околиці міста було нелегко".

Потоцька: "А ви ці справи не пов’язали?".

Есбек: "Ні. Вони не були політичними, тому не моїми. І, крім того, це була зовсім не моя ділянкак роботи".

Майхржак: "Вам відомо, що сталося з Барським пізніше?".

Есбек: "Так. Приблизно через місяць він зник. Напевно, це був грудень чи січень…".

Потоцька: "Як можна не відрізнити грудень від січня?".

Есбек: "Минуло двадцять років".

Потоцька: "Але ж грудень – це свята. Все навколо кричить, що наближається Різдво і...".

Майхржак: "Елю, розслабся, я тебе прошу. Це була інша епоха".

Знову запала тиша. Досить надовго. Чоловіки, мабуть, іронічно посміхалися.

Потоцька: "А чому ти назвали його скотинякою?".

Есбек (сміючись): "Пані пощастило, що ви його не зустріли. Такий гарненький, він справляв враження сироти, який не знає, чого хоче, і справді просить допомогти йому та піклуватися про нього. А він прийшов лише отримати від мене інформацію про Зубжицького. Він досяг своєї мети за дві хвилини. Я просто закохався в його нібито плюшевий характер і незграбність. Тоді у мене склалося враження, що він до біса небезпечний хлопець. Страшенно небезпечний. Хтось із місією, а такі зроблять усе, щоб досягти своєї мети".

Потоцька: "Аж так?.

Есбек: "Так, так. До біса розумний, розважливий, нещадний хлопець. І він приховує свою справжню сутність під маскою такої приємної людини. Він обробив мене тільки так. А вигляд…"..

Потоцька: "Який?".

Есбек: "Він зняв пальто. І сів саме там, де пані, в піджаку поверх светра, зробив міну невинного хлопчика...".

Барський, який ходив навколо, зупинився на місці.

"Він бреше!" – швидко набрав він і відправив есемеску. Марчін зрозумів, що повинен це уточнити. "У мене ніколи в житті не було пальто, одні куртки. Я ніколи не одягав піджак поверх светра. У мене взагалі не було піджака, крім костюма, який я мав носити на офіційних заходах!". Він надіслав ще одне текстове повідомлення.

Висновки! Він повинен надіслати дівчині деякі висновки, щоб вона могла зрозуміти, що він має на увазі. Марчін несамовито закусив губу, відчувши, що вони вловили якусь зачіпку.

"Елю, усе, що він сказав, було правдою. Все сходиться, крім мого одягу. Минуло двадцять років, отже... Того ж дня до нього, мабуть, завітав ще хтось, в такій же, не менш важливій справі, яка його приголомшила. Тому він помилився в деталях. Хтось був у нього. Дізнайся хто!".

Він торкнувся кнопки "Надіслати".

Потоцька усією силою волі керувала м’язами обличчя. Вона глянула на співробітника Служби Безпеки, який сидів навпроти. Жвавий, майже сімдесятирічний, із сивими, товщиною зі шнурок, вусами. Він усе ще був схожим на коханця з довоєнних фільмів.

– О, так, – зітхнула вона. – А хто був у вас одразу після візиту Барського?

Офіцер у відставці мало не впустив склянку, яку тримав в руці.

– Хто відвідав вас того ж дня?

Майхржак був актором досвідченим. Запитання здивувало і його, але єдиним знаком здивування було те, що він проковтнув слину. Потоцька взяла сумочку й дістала з неї гаманець. Чоловік навпроти неї широко розплющеними очима спостерігав, як вона дістала фотографію, яку наблизила до його очей.

– Все правильно. Пальто, піджак поверх светра... Хто це був?

Офіцер закусив губу. Він довго думав про щось, потім тихо сказав:

– Полковник Безпеки.

– Так ми вдома, так?

Той сердито знизав плечима.

– Звідки пані має це фото?

– Це? – з удаваним подивом запитала Потоцька.

Вона показала есбеку те, що було на фото. Польський дипломат, красива чорношкіра жінка та їхня дитина. Маленька дівчинка під пальмами.

– Це сувенір від батьків. Наша остання спільна подорож до Африки, батьківщини моєї матері.

З есбека вийшло повітря. Він зрозумів, що дівчина спіймала його на примітивному блефі. Але ж, разом з цим, він відчував певну повагу до молодої поліцейської.

– А пані те ще зіллячко, – прошипів він. – Точнісінько як Господи упокій його душу Барський, – перевів він погляд на Майхржака. – Тепер я знаю, чому ви наймаєте таких диваків!

Надінспектор, хоч і сам був здивований, ніби в нього грім вдарив, але тепло всміхнувся і підморгнув есбеку.

– Мені не треба ніяких фотографій, – пробурмотіла Потоцька і знову зблефувала. – Я просто знаю, що в той день у вас хтось був, я знаю хто це, але хочу запитати: нащо?

Офіцер у відставці на мить замислився. Він, напевно,про себе зважував, чи не зашкодить йому зараз розкриття правди. Скоріше за все, він не був замішаний у якомусь великому скандалі, тому рішення прийняв практично відразу.

– Добре, – випростався він у кріслі. – Я вам скажу.

– Хто це був?

– Полковник Служби Безпеки. Він прийшов майже одразу після того, як пішов Барський.

– Як його звали?

Потоцька хотіла все знати і відчувала, що зараз слушний момент.

– Припустимо, що Ковальський. На таке ім'я було виписані посвідчення і лист із Варшави, в якому було вказано, що тип веде розслідування у державній справі найвищої ваги, і що йому необхідно надати всіляке сприяння. Я не мав права знати його справжнє ім’я, – широко посміхнувся офіцер у кріслі, – і я не встановив, що насправді це був Генріх Роттенбаум.

"Банда профі" – Потоцька склала думку про колишні спецслужби. Добре, що цих експертів не відправили боротися з опозицією. Крім того, вони не дозволяли себе включити в це багно, вони були занадто зайняті боротьбою з собою. Боротьбою за владу, за впливи, а потім, і, можливо, перш за все, боротьбою за гроші. На щастя, спецслужби війни не виграють, бо якби їх направили на справжній фронт, хто знає, якою була б доля соціалізму. На щастя, ці псевдопрофі були занадто зайняті боротьбою зі своїми колегами, щоб звертати увагу на щось навколо. І тому, можливо, на полі бою залишилася Вісімка, а не вони.

– Німець? – спитав Майхржак.

– Ні, – пролунала коротка відповідь.

– Єврей?

– Ні. Колись він був кротом Мечислава Мочара[36] у варшавському УБ. Це викликає у вас якісь асоціації?

Потоцька не зрозуміла, але Майхржак тихо зітхнув і кивнув. Щось йому стало ясно.

– Про що він запитав?

– Приготуйтеся бути абсолютно здивованим. Він, звичайно, хотів перевірити, скільки знає Барський і на яку тему, він говорив якусь нісенітницю... Але насправді він прийшов за одним.

Потоцька й Майхржак перезирнулися. Напруга наростала повільно, і неможливо було зрозуміти, чи хотів старий сказати їм щось важливе, чи заводить їх, вміло створюючи настрій, на манівці

– Його цікавило одне питання. Зокрема, чи знає Барський щось про захоплення агентів американської розвідки в Легниці. Зовсім поряд з радянським гарнізоном.

– Що?! – випалила зовсім здивована Потоцька.

Офіцер навпроти знову посміхнувся.

– Його цікавило лише те, чи знав Барський про арешт американців... – повторив він, але голос різко завмер. – У Легниці... – знову значна пауза. – У тисяча дев'ятсот шістдесят другому році.

– Що?! – знову не витримала Потоцька.

– Пан повторюється, – пробурмотів Майхржак.

Він запалив. Вражена Потоцька зламалася і теж попросила цигарку. Офіцер,що сидів навпроти, задоволений ефектом, який він справив, махнув рукою і відмовився.

– Ви щось знаєте про це? – спитав Майхржак.

– Про цих агентів. Звідки? Я уявлення не маю.

– І це все?

Старий кивнув.

– Він також запитав, чи я направив Барського до майора Зубжицького. Але якось без натиску, просто щоб підтвердити те, що він знав. Або здогадався. Або сприйняв це як належне.

– І пана не дивує такий дивний збіг обставин? Що Зубжицького вбили через кілька днів після візиту Барського до вас?

– Як раз це – ні. Проте мене дуже дивує той факт, що майора Зубжицького вбили лише через кілька днів після того, як я прислав до нього цього міліціонера. Щось тут страшенно смердить, пані та панове.

– А пан не питав, про що йдеться? – спитав Майхржак.

Офіцер, б’ючи себе у груди, зробив ще один театральний жест, гідний коханця з фільмів двадцятих років.

– О ні, ні, пані та панове. Перевірку я пройшов позитивно! Я нікого не вбивав, нікого не переслідував, пенсію зараз маю велику, живу добре і щасливо! Так і має залишатися, пані та пан, – знову засміявся він. – Натяк зрозуміли?

– Понялі, – похмуро кивнув Майхржак.

Обом було зрозуміло, що більшого від ветерана спецслужби вони не отримають.

Барський стояв під дощем і дивувався, чому капюшон його куртки, з якогось легкого й тонкого матеріалу, зовсім не промокав. Зрештою, це був не нейлон і не якась плівка. Він не відчував себе ні вареним, ні спітнілим.

Побачивши, що наближаються двоє поліцейських, він швидко рушив до них.

– І як? – Потоцька показала зуби в посмішці, колір якої ефектно контрастував із кольором її шкіри.

– Ми сильно облажалися?

– Він нічого не сказав вам про бестію, ідеально перескочивши на іншу тему. Але це не важливо.

– Ви знали про цих агентів? – стурбовано запитала Потоцька.

– Слухай, не зараз. Ця розмова відкрила стільки дверей у моєму розумі, що я мушу продовжувати.

– Що продовжувати? – зацікавився Майхржак.

– Зараз я точно пам’ятаю той день. Пам'ятаю кожну деталь. Я став саме там, де стою зараз, запалив цигарку...

Майхржак нетерпляче підсунув йому пачку і подав вогонь.

– І?

– Я хотів дійти до автобуса. А в той час природне скорочення шляху пролягало ось в той бік... – він рушив у бік корпусів Політехнічного Університету. – Тільки... – Марчін зупинився, зробивши з десяток–другий кроків. – Тоді між цими будівлями було пусте поле, – він показав на сучасну кам’яно–скляну будівлю, – і парканів не було так багато, – він глянув на величезну стоянку, оточену якоюсь екзотичною високою травою.

– Так куди ти збирався? – зацікавилася Потоцька. – Зрізати дорогу?

– Та ти що. На цій пустці був бруд, сміття та собачі посліди. Це було наче йти в темряв по мінному полю.

– То ти звернув туди? – здогадалася поліцейська, показуючи на гуртожиток часів соцреалізму.

– Почекай, давай обійдемо цей паркан.

На жаль, зараз оточення виглядало зовсім інакше. Хоча проблема собачого лайна досі не була вирішена.

– Я йшов саме так, біля стіни. – Барський показав пальцем. – Дійшов до цього довгого гуртожитку. – Він простягнув руку в бік дива соціалістичного модернізму, яким був "такса", і вказав на якусь точку. – Бачиш це темне місце в кутку стіни?

– Ммм.

Вони підійшли ближче.

– Там хтось чекав. І він вийшов до мене...

У цю ж мить із темного місця в кутку стіни вийшла сестра Юстина. Барський був шокований.

– Хто це? – вигукнув він.

– Звичайно ж, не та зловісна фігура двадцятирічної давнини, пане. Тоді мені було кілька років, і я ходила, тримаючи за маму за руку. Вночі ми точно не гуляли по таких місцях.

Барський нервово проковтнув слину.

– Ви хто?

– Звичайна божевільна з багатьма діючими документами, які можуть довести моє божевілля. Тому мої слова, навіть записані, – вона глянула на Майхржака, – не мають доказової сили.

Надінспектор подарував всім усмішку "не дивуйтеся", але потім став серйозним. Сестра Юстина не звернула на нього уваги, простягнувши Потоцькій маленьку, складену вчетверо картку.

– Ось вам місце і час зустрічі з людиною, яка проллє світло на цю справу, – сестра Юстина раптом зам'ялася, ніби про щось розмірковуючи. Потім продовжила:

– У мене до вас одне прохання. Це дуже делікатне питання.

– Так?

– Будь ласка, не треба тиснути на нього і не надтодопитуватися. Він скаже стільки, скільки побажає. Будь ласка, не намагайтеся дізнатися його ім'я, не слідкуйте за ним і більше не турбуйте його. Скільки побажає, – повторила вона. – Добре?

Потоцька погодилася кивком голови. Напевно, всім було зрозуміло, що вона не може ручатися за Майхржака. У сестри Юстини, однак, було непроникне обличчя, і важко було здогадатися, чи усвідомлювала вона це.

– Гарного вечора, – ввічливо сказала чорниця.

Вона повільно повернулася, щоб піти. Проте всі звернули увагу на те, що вона зосередила свій довгий, явно зацікавлений погляд на Барському. Сам він дочекався, поки струнка постать трохи відсунеться, і змовницьки пошепки запитав:

– Хто це, в біса?

– Це довга справа, – скривився у відповідь Майхржак. – Я поясню пізніше.

– Це наша метафізична допомога, – додала Потоцька. – Монахиня, співробітниця церковних служб.

– Я єбу. Серйозно?

– Я не жартую. Але це не місце і не час все пояснювати.

Барський не міг у це повірити.

– То підемо до якогось костьолу, – глузливо сказав він. – Поговоримо в сповідальні.

Потоцька обеззброююче всміхнулася.

– Ти навіть не знаєш, як близько до цілі ти попав, – сказала вона. Потім розгорнула аркуш і глянула на кілька рядків тексту. – Думаю, що завтра якийсь розкаяний грішник добровільно відкриє нам частину правди, яку колись визнав у сповідальні.

Барський лише недовірливо похитав головою. Однак Майхржака хвилювало інше.

– Слухай... Ти пам'ятаєш, хто чекав тебе тут двадцять років тому?

– Так.

– То скажи мені, хто?

– Особисто майор Зубжицький.

Потоцька знизала плечима.

– Цікаво, звідки вони всі знали тоді і зараз, що ти підеш цим шляхом?

Барський востаннє затягнувся й викинув сигарету.

– Тоді це була найкоротша дорога до автобуса. Оскільки Зубжицький знав про мій візит до того есбека, він вибрав найбільш відповідне місце. Ви краще подумайте, як черниця в офіцерському чині могла таке передбачити. Сьогодні це не тільки не найкоротший маршрут, але я взагалі не піду на автобус, правда?

Марчін думав, що вони повернуться додому поговорити, але поліцейські вже в машині, скорчили гримаси типу: "в такий час і додому? заради чого?". Мабуть, у ХХІ столітті все було по–іншому. Його везли в околиці Ринку, наскільки йому вдалося зорієнтуватися. Спочатку йому навіть здалося, що змінилося мало що, окрім якоїсь нераціональної, подавяючої кількості автомобілів, припаркованих "без щілинки" обабіч вузьких вулиць у центрі. Ну і освітлення. Обстановка нагадувала Діснейленд, про який він читав і колись бачив на фотографіях. Хоча була майже середина ночі, вони стояли в заторах, повзучи метр за метром. Нарешті Елі вдалося повернути до якихось воріт. Вони з'їхали вниз, минаючи контрольно–пропускні пункти. Барський бачив такі в американських фільмах. Більше за все його здивувала повна автоматизація. У підземних приміщеннях він нікого не помітив. Після довгих пошуків і маневрування бетонними коридорами Потоцькій вдалося знайти крихітну щілину між машинами. Вона була відмінним водієм, тому що їй вдалося припаркуватися в тісному місці, не подряпавши "хонди". Більшою проблемою для них було вийти. Двері не можна було відчинити до кінця, тож вони протиснулися крізь них, наче вугри, запускаючи шокуючу гучність тривожних сигналів в сусідніх машинах. Однак на вереск і миготіння ніхто не звернув уваги.

– Нам пощастило. – Майхржак повів їх до скляного ліфта. – Нещодавно я десь півгодини шукав місце в околиці.

– А як ми знайдемо свою машину в цих просторах? – запитав Барський.

– Я також розраховую на вдачу, – зітхнула Потоцька. – GPS тут, у підвалі, не працюватиме.

– Ох, жінки, – з жалем глянув на неї Майхржак. – Від виходу двічі ліворуч, праворуч, до підпірної стінки, потім ліворуч, двадцять кроків...

Він не закінчив перелік, тому що вони опинилися в холі якогось розкішного готелю. Приголомшеного Барського вивели на яскраво освітлену площу. З будинків, що їх оточували, він упізнав лише гарнізонну церкву та "Яся" і "Малгосю"[37], розмальовані як ялинкові кульки. Не було ні халуп, які він пам’ятав, ні порожніх площ, обшарпаних фасадів і великих ям у землі, наглухо огороджених парканами. Лише на площі Ринок він пережив справжній шок.

– Боже... Яке ж сьогодні свято?

– Чому свято? – не зрозуміла Потоцька.

– А звідки цей натовп людей? – Марчін не міг повірити в те, що побачив. Перехожі просто проштовхувалися крізь натовп, принаймні у нього склалося таке враження. Взагалі площа Ринок здалася йому дивно маленькою. Майже кожен вільний клаптик простору займали садочки, які належали кафе, якісь виставки, щити, ширми з різнокольоровими написами чи малюнками, і мало того, посередині стояв великий скляний фонтан.

Здавалося, лише Майхржак зрозумів, що він мав на увазі, але не зовсім.

– Це факт, – неохоче визнав він. – Раніше в цей час тут було менше людей. І... – він завагався. – Здається, тут був лише один ресторан.

– Де? – зацікавилася Потоцька.

– Там, де зараз "Спіж". Але я не пам'ятаю назви.

Вони знайшли вільний столик під величезною парасолькою, тому що і досі дощило. Офіціантка з'явилася майже одразу. На три пива теж довго чекати не довелося. Обслуговування було швидким і, що незвично, з посмішкою. Барський торкнувся склянкою в крапельках свого чола, не в змозі впоратися зі спогадами.

У одного з його колег була родина у Федеративній Республіці Німеччина. Мало того, що йому купили відеомагнітофон, а ще й привезли багато різних касет. Окрім оригінальних американських фільмів, ця колекція також містила багато німецького порно. Увечері часто люди збиралися парами, щоб випити горілки. У квартирі десь біля вулиці Сікорського. Але це було не найголовніше. Приблизно в цей час, близько опівночі, Барський повертався додому. Один, пішки, бо автобуси вже не ходили, а таксі було не знайти. Він пам'ятав це дуже добре. Йшов площею Ринок... Майже порожньою, темною, безлюдною. Часто в цей час він був єдиним перехожим в околиці. Він запам'ятав звук своїх кроків, відчував легкий страх, що з темних кутків вискочить якийсь п’яний бандит, таємнича атмосфера посилювалася порожніми туманними просторами.

Він прийшов до тями, коли Майхржак запропонував йому сигарету. Він озирнувся неясним поглядом.

– Тебе щось турбує, – здогадався поліцейський. – Так?

– Так. – Барські струснувся від спогадів і перевів розмову на банальну, хоча й досить важливу на даний момент тему.

– Чи є пиво в кожній пивній цілий день, е–е... я маю на увазі цілий день і ніч?

– Так.

– Ага.

Потоцька якусь мить дивилася на них, наче на істот з іншого світу.

– Про що ви говорите?

– Нічого, нічого. – у Барського був дивний вираз обличчя.

– І його завжди можна купити в будь–якому магазині?

– Так. – кивнув Майхржак. – А коли магазини закривають, пиво цілодобово є на кожній заправці.

– Розумію. На заправці?

– Так.

Потоцька переводила погляд то на одного, то на другого, намагаючись зрозуміти те, що вона вважала абсурдним діалогом.

– Можливо, ти хочеш побачити магазин зсередини? – запропонувала вона.

– Ні, знаєш... Я ще не готовий, – вирішив пожартувати Барський. – Хіба що, як в тебе під рукою є валеріанові краплі.

Майхржак жестом покликав офіціантку.

– Пані, двічі валеріанові краплі, будь ласка. Посилені.

– А для неї? – дівчина в чорній сексуальній сукні схилилася над Потоцькою.

– Для неї нічого, бо вона водій.

Офіціантка була дуже справною, як і бармен. Через хвильку перед ними з’явилися дві покриті інеєм чарки, наповнені подвійною горілкою та м’ятним лікером.

– Ну, – підняв свою склянку Майхржак. – Ну, хлюпнемо, щоб нерви заспокоїти.

– Перестань дурня клеїти! – пробурчала Потоцька. – Давайте повторимо факти.

Надінспектор, мабуть, відчув втому, бо поставив келишок, склав руки, як на молитві, і почав голосити, як священик під час меси:

– Переходимо до підвеееедення підсумків...

– Божевільні! Ви, хлопці, однакові, так! Випити, з будь–якої нагоди, а те, що один із вас спав двадцять років і ледь пам’ятає, що бог знає скільки людей загинуло під час підпалу лікарні в якійсь таємній операції, це просто причина для вас це відсвяткувати. так!

– Ну, – випалив Барський, і обидва чоловіки почали реготати.

– Власне так, – махнула руками Потоцька. – Якби я затанцювала голою біля жердини, ти був би дуже щасливий.

– О, так, так, – охоче погодився Майхржак, бажаючи замовити пілон, одну штуку, і вішалку для одягу, але Барський почувався дурнем.

– В голові дещо вклалося, – пробурмотів він.

– Ти щось згадав? – підійшла до нього поліцейська.

Холера! Він відчув жіночий запах. Спочатку легкий натяк на якийсь феноменальний парфум, а потім її справжній запах. Він зі страшною ясністю уявив собі, що красива мулатка танцює на жердині. Повністю оголена. Образ був настільки сильним, що він раптом на повну силу усвідомив, що у нього два десятки років не було жінки. Він весь спітнів. На щастя, колеги цього не помітили. Сухість у роті він подолав кількома ковтками пива. Потім він булькнув ще одну чарку клятого напою, але це не допомогло. Еля повільно і чуттєво трясе сідницею, присідає прямо перед ним і повільно розсуває стегна... Він інстинктивно подивився їй в очі. Курка варена! Ця красива, розумна холера зрозуміла, що з ним відбувається. Вона це відчула! Вона злегка посміхнулася, ледь помітно, але тепло. Вона поклала свою руку на його руку. Її тепло... Між ними спалахнуло щось таке, чого вони не очікували. Так сильно, що обидва інстинктивно повернулися на свої попередні, безпечні позиції. На щастя, Майхржак нічого не помітив. Він майже допив своє пиво і замовляв ще одне.

– Щось конкретне? – Потоцька відчайдушно намагалася продовжити предметну дискусію.

Ха! І як тепер з нею розмовляти? У неї були такі гарно вирізьблені губи. Чуттєві, вони здавалися постійно вологими. Він припустив, що це ефект якоїсь сучасної помади, він помітив подібний у кількох жінок за столиками поруч. Завжди вологі губи, смаглява шкіра, що контрастує зі світлими очима, – усе це надавало їй вигляду маленької дівчинки, яка б хотіла бути європейською, вже зрілою жінкою. Він знав, що це враження оманливе, але що він міг із цим зробити? Взяти в обійми і притулити. Але це було не раціональним. І як ми можемо тепер повернутися до того, щоб бачити в ній лише грамотного, розумного поліцейського?

– Знаєте, що? – придумав він якийсь компроміс. – Може, поговоримо про це завтра? Така прекрасна ніч. Я хотів би на хвилинку насолодитися тим, що бачу.

Потоцька знову зрозуміла, що і як. І Майхржак залишився задоволений пропозицією Барського. Замовив випити, цього разу, для різноманітності, два "скажених пси"[38].

– Ви пишете якийсь чудовий твір?

Барський на мить зупинився, побачивши Потоцьку на шезлонгу з ноутбуком на колінах.

– Ні, – посміхнулася та. – Відповідаю на прострочені листи.

Марчін присів до маленького садового столика. Трохи сором’язливий, тому що Майхржак поїхав до поліцейської дільниці, щоб поговорити з сержантом Макаброю, і, в силу обставин, вони залишилися наодинці. Чоловік і жінка в надзвичайно сприятливому оточенні. Барський налив собі соку. Що гірше, вона чітко відчувала, про що Марчін думає. Вона пустотливо підморгнула.

– Трахнемося? – спитала вона прямо.

Сік зі склянки, піднесеної до рота, спочатку потрапив в трахею, а потім бризнув прямо на свіжу сорочку. Марчін відчайдушно намагався перевести подих. Потоцька відклала ноутбук і нахилилася, щоб поплескати його по спині.

– Краще?

Усе ще кашляючи, той потягнувся до паперових серветок, щоб витерти сорочку. Господи Христе! Що відповідають сьогодні на так поставлене питання?

– Ти... Ти мене здивувала, – прохрипів він, намагаючись прочистити горло.

– Аж настільки? – засміялася мило і якось тепло. А він лише зараз зрозумів, що вона щойно запитала цілком серйозно.

І знову він не знав, як реагувати, але вона врятувала його від біди.

– А як це робили раніше? Жінка подала якийсь непомітний знак, що вона хоче займатися сексом, тому що хлопець їй подобається, і... і що?

Марчін опустив очі. Він не знав, що їй сказати, але виявилося, що зустрів надзвичайно розумну жінку.

– А, тепер я зрозуміла, – ляснула вона себе по лобі. – Це не могла бути жінка!

Барський трохи розгубився, але Потоцької не перебив.

– Я вже знаю. Таку пропозицію робила не жінка. Їй це було недоречно.

Дівчина дивувала і бентежила його.

– Чи повинно бути інакше. Це чоловік докладає зусиль і робить відповідні зусилля, він підскакує, він робить знаки, і жінка люб'язно погоджується?

Він закашлявся.

– Ти страшенно все спрощуєш. Але більш–менш – так.

Її сміх був справді щирим. І, холера, він чарівний.

– Гаразд. – Вона взяла його руку й поклала собі на плече. Почала погладжувати ніжну шкіру.

– Добре. Ти достатньо старався, настав час відповісти. Я згодна.

Тепер він порхнув сміхом. Потоцька, хихикаючи, допомагала йому підвестися. Але вона ж відсунула руки, коли Марчін спробував її обійняти.

– Знаєш... Тут, на очах у людей? – вона зробила насуплене дівоче обличчя, і саме цей вираз змусив його тіло негайно і різко відреагувати.

– Я відведу тебе у більш цікаве місце.

Потоцька підштовхнула Марчіна до входу у салон, але несподівано зробила обманний рух, розвернулася і раптом опинилася за його спиною, наче приклеївшись до чоловіка.

– Ти б хотів так при людях? – підступно закінчувала вона своє речення в той час, як її руки спритно розстібали його пояс.

– Це не личить перед людьми.

Обидві руки влізли всередину.

– Ой, тут так тісно! – скрикнула вона з удаваним подивом, що змусило Барського раптово озирнутися, чи не дивиться хтось.

От же мавпа підступна! Ну, зачекай…

Він обійняв її ззаду правою рукою, притиснув і злегка нахилив дівчину вперед, відриваючи ноги від землі. Без зусиль переніс вергаючу ногами дівчину в салон. Та трохи здивувалася, але тому, що вже в дверях Потоцька встигла спустити його штани майже до колін, так що вони мало не впали. Коли обійнялися спереду, він все ще не міг зрозуміти її підходу до сексу. Без стратегії, тактики, але спонтанного і природного. Вона схопила його рукою і почала рухати так швидко, що досягла ефекту вже через кілька десятків секунд. Як будь–який дурень, він хотів пояснювати, але вона затулила йому рота другою рукою.

– Нічого не кажи... Я прекрасно розумію, що зброю, яка так довго лежить в кобурі, спочатку треба відкалібрувати.

Вона знову пустотливо посміхнулася.

– Іди до ванни, а потім я тебе заведу до ліжечка, але це я не поважно.

Все ще ошелешений, Марчін спробував її поцілувати її, але дівчина вислизнула. Що за підступна бестія. Він не знав, що думати, коли вона провела його до ванни і включили воду. Він ніколи раніше не бачив, щоб жінка роздягалася так повністю, не соромлячись, природно, недбало. Жодного збентеження. Навіть його колеги по роздягальні після матчу так себе не поводилися. Коли Еля стояла навпроти нього, вже оголена, вона здивовано глянула, побачивши вираз його обличчя.

– Що? – безтурботно спитала вона.

– Нічого, нічого... – Він інстинктивно відвів погляд від того місця, на яке дивився, і хіба, курва, трохи почервонів. Вигадлива стрижка в настільки інтимному місці стала ще одним потрясінням цього вечора.

Вони зайшли у ванну. Незважаючи на те, що та була величезною, завжди був хтось, кому доводилося сидіти, склавши ноги разом, а комусь – розставивши ноги. Елі, однак, це ніякого клопоту не доставляло. Вона сиділа, широко розставивши ноги, без будь-якого збентеження. Барський проковтнув слину.

– Зараз усі так? – запитав він. – Без жодних комплексів?

Довгу мить Потоцька не знала, про що він питає, але здогадалася.

– Не знаю. Я не можу відповідати за інших. Однак… дівчина не знала, як це висловити.

– Часи сором'язливості минули. – Вона скривилася, бо, хіба, хотіла сказати не те. – Принаймні у великих містах. Ну, я не знаю, як тобі це пояснити.

– Не хвилюйся, колись були, як це ти називала, люди сором'язливі і вільні, розкуті.

– Розкуті, – усміхнулася вона. – Гарне слово.

– Але у вас... у тебе, це надзвичайно природно.

Барський намагався якось назвати її поведінку.

– Запитай у Майхржака. Він тобі краще розповість, як воно з іншими дівчатами. Але я думаю, що зі мною так само, хоча я мала небагато можливостей перевірити це сама.

– Як це, сама? – остовпів Барський. – Ти з іншими дівчатами?

– Ні, ні, заспокойся. Я не бісексуалка. Так тільки, з цікавості спробувала.

Він не знав, як реагувати. Хоча його погляду, мабуть, було достатньо, бо жінка почала виправдовуватися.

– Це не те, що ти думаєш. Потискалася з одним збудженим підлітком, але сексу не було. Потім мене захотіла ще одна досвідчена лесбіянка, але вона була якась неапетитна, тому я не зважилася на це.

Дуже збентежений, Барський відчайдушно намагався змінити тему.

– У тебе багато подружок?

– Незліченна безліч. Я не встигаю стежити за їхніми електронними листами чи навіть не встигаю читати їхні блоги.

– Хм?

– О, я забула. Дружба тепер – це мережа. У реальному житті ви зустрічаєтеся з конкретною метою.

Марчін усе ще не розумів. Еля вирішила пояснити йому.

– Слухай. Ніхто…

Вона не встигла пояснити, що означає "ніхто". Унизу грюкнули двері. Майхржак повернувся з поліцейської дільниці. Чорт! Барський мало не вибухнув. У такий момент? Коли буквально хвилини відділяли їх від приземлення в теплому ліжку?

Потоцька злегка висунула язика і чуттєво облизнула губи.

– Спокійно, – прошепотіла вона. – Увечері будемо самі.

Майхржак ні про що не питав. Йому було байдуже, чому вони спустилися зверху разом і лише через довгий час. Навіть штани Барського, що лежали на підлозі, не справили на нього враження. Він спокійно підняв їх і передав своєму другові, який був шокований відсутністю будь–якої реакції. Марчін зрозумів, що йому справді треба багато чого дізнатися про цей світ. Він знову відчув себе дослідником інопланетної цивілізації на Марсі. А минуло лише двадцять років! Він навіть не міг зрозуміти, яким дивом Потоцька поводиться цілком нормально, без найменшого сорому чи збентеження. Мабуть, все, що сталося, було абсолютно… він не міг підібрати потрібне слово… абсолютно звичайним для них!

– Макабра – геніальний чувак. – Майхржак кинув кілька паперів на кухонний стіл. – Знаєте, що він зробив?

– Чекай–чекай. – Потоцька як раз насипала каву в сталеву ємність із чорною ручкою. – А як там з пожежею в лікарні?

– А що там має бути? Громадська думка тисне так, що котяться наступні голови. Але поки що нагорі, в міністерствах. На нашому рівні і наше міністерство ще не косять, тому що ми впоралися з цим питанням найпізніше.

– Добре–добре. І як командування прикриває дупу, коли потрібно негайно вирішити таке важливе розслідування?

– Це комісії ще будуть виясняти. Але пару винних вже схопили.

– Яких винних? – підключився Барський.

– Винних в загальній занедбаності у районі. Спокійно, притиснуть пішаків, і кожен у чомусь зізнається. Ви ж знаєте людей.

Майхржак, як завжди, продемонстрував свій програмний прагматизм.

– Але в чому винних? – ще не міг зрозуміти Барський.

– Я ж і кажу. Винних у загальній недбалості в широкому розумінні.

Потоцька нарешті ввімкнула кавовий апарат.

– У них є якась гіпотеза? – запитала вона.

– Яку ти хочеш почути? – іронічно спитав поліцейський.

– Ту що для преси.

– О, найбезпечнішу, – широко посміхнувся Майхржак. – Так от, було змонтовано нову опалювальну установку. Але залишилися запаси палива для старої, тому якийсь ідіот технік підключив стару установку, щоб спалити запаси, що підірвало нову. Під час пожежі загинув сам технік, тож на нього можна багато чого списати. Файно?

– А хто повірить, що в травні лікарню опалювали? – не втрималася Потоцька.

– А хто буде питати? Читачі напишуть чи глядачі подзвонять? Вже зараз поширюються чутки, ніби пожежа була влаштована, щоб приховати сліди розкопок скарбів вермахту, і що в цьому районі були помічені НЛО. Мережа шумить, що там російська розвідка розрахувалася з чеченцями, і все це прикрито наркотиками, які вироблялись в підвалі лікарні. Крихітко, прокинься. Хто запитає про конкретику? А очевидні, загальні недоліки ми вже частково усунули. Ми виловимо більше наступного тижня, хіба що ЦАБ[39] не випередить нас, – повідомив Майхржак.

– Ти серйозно? – запитав Барський.

–Звичайно. Я вчора читав, що в районі навіть диявола бачили. – Надінспектор на мить замовк і насупився. – Диявол, – повільно повторив він. – Елю, ти вважаєш, тебе там справді хтось помітив?

– Уееееее. – показала вона йому язик, витягнувши його на всю довжину.

Потоцька поставила чашки й акуратно наповнила їх кавою. Вона, як завжди, забула, що Барський віддав би перевагу заливайці по-турецьки.

– Гаразд, а що винюхав лісник Маруха?

– Макабра вміє знаходити інформацію. Він подумав собі так: якщо зникла папка Барського, то чи зникли інші справи? Це його привело в нікуди.

Потоцька театрально заломила руки, а потім закрила долонями обличчя.

– Що? – розгубився Майхржак.

– Діти дорвалися до комп’ютерів і вважають, ніби вони великі програмісти.

Цей коментар над інспектора явно засмутив.

– Макабра дійшов навіть до Агентства внутрішньої безпеки.

– Так? А я відчувала це першої ж ночі, коли дізналася про зникнення справи Барського. Я також перевірила Агентство внутрішньої безпеки та Центральне бюро розслідувань. Все, що вам потрібно було зробити, це запитати.

– Розумію. Документи на інших офіцерів не зникли, це ти встановила?

– Саме так.

– А як щодо справи, яку розслідував Марчін?

– Провадження в справі припинено. Це я теж перевірила.

– Коли воно було припинено? Відразу ж?

– Ні, ні. Хтось ще стежив за ним далі, але нічого не виявив. Як завжди у нас. Для вбивства немає терміну давності до двадцяти п'яти років. Так що все знаходиться в підвішеному стані типу "а якщо випадково з’явиться новий слід...".

Майхржак усміхнувся з явним відчуттям переваги. Він спокійно почав сьорбати каву.

– Що? – цього разу Потоцька виглядала здивовано. – Ти пропустив одну річ.

– Яку, до біса?

– Підіб'ємо підсумки. Марчін вів справу певного лікаря, якого пограбували та вбили. Лікар написав статтю про дослідження наслідків щеплень проти віспи, проведених масово в 1963 році. Він пов'язав цей випадок з іншим лікарем, якого теж убили і який теж цікавився цією темою.

– І що з всього цього виникає? Обидва дивно схожі вбивства сталися у вісімдесят дев'ятому році. Дещо пізніше Марчін отримав удар по голові і залишив гру на двадцять років.

– Але до чого ти ведеш?

– А може є інша серія? Можливо, є щось спільне між міліціонерами, які розслідували справу про смерть медиків, – припустив Майхржак.

Потоцька, заінтригована, підійшла ближче.

– Видави з себе нарешті. Що тут спільного?

Поліцейський поклав на стіл список імен, який вийняв з кишені.

– Давайте по черзі. Оцей, – він постукав пальцем по першому імені, – отримав справу одразу після Марчіна. Нічого не досяг, бо не встиг. Коли відкрили кордони, він втік до Нової Зеландії, щоб будувати кращий завтрашній день. Цей, – він постукав по наступному імені, – також мало що розкрив, але ми можемо це лише припускати. Він покінчив із собою, керуючи автомобілем у стані сильного алкогольного сп’яніння. В управлінні тоді говорили, що незабаром його звинуватять у розтраті, яку він скоїв разом із знайомим членом ПОРП. Партійний вже сидів і сипав, тож... Йдемо далі. Цьому, – ще одне прізвище зі списку, – не пощастило, бо він побив кількох опозиціонерів. Після зміни влади опозиція почала лізти йому в дупу. Бідолашний хлопець навіть не знав, що в Англію все ще потрібні візи, тож, коли він від'їхав від нашого кордону, йому довелося шукати іншого способу тікати. Мабуть його бачили в Єгипті, бо там віза купується на місці. Куди він поїхав далі, ніхто не знає. І останній у списку…

Барський схилився над аркушем паперу.

– Войтчак, – пробурмотів він.

– Знаєш його?

– Знав. Це був тип, який ніколи нічого не розкрив, але його терпіли, оскільки він мав певну чесноту.

– Яку? – спитала Потоцька.

– Коли справа починала перетворюватися на смердюче яйце, її доручали Войтчаку. Було очевидно, що результатів не буде. Але тип готував близько шести тонн підтверджуючих паперів, як усі намагаються робити (особливо він сам), збирав мільйони недоречних свідчень, гектари карт, планів і ескізів ситуації, бібліотеку фотографій. Нічого з цього не давало результату, але демонстрація титанічних зусиль міліції дуже ефектно прикривала дупи начальству, якщо хтось скаржився.

– Розумію. Отже, справу красиво закрили в офіційних рукавичках?

– Ні. – Барський взяв аркуш в руку і відкинувся на спинку. – Людина, яка загинула в машині, не була казнокрадом. Цю легенду хтось створив пізніше, після його смерті. Той, хто втік до Єгипту, ніколи не мав справи з опозицією. Це теж кимось вигадана історія. Інших двох я не знав.

Повисла багатозначна тиша. Барський запалив. Кава з кавомашини йому зовсім не подобалася. Він задавався питанням, що ще могло діятися в поліцейській дільниці під час різких змін у політиці. Хто який бруд нашкріб, хто кого куди втягнув. Але тут все було просто. Хтось явно скрутив цій справі голову. Одному типу погрожували, в щось вляпали, або просто напідпитку посадили в машину зі словами: "Що? ти не можеш це зробити? ти? Тобі все одно нічого не зроблять?". Тоді достатньо було або розраховувати на удачу (а йому не пощастило), або самому спровокувати аварію. З п’яним легко... А двоє "втікачів"? Вони були розумніші. Вони відчули, що відбувається, і змилися. Непогано.

– Непогано, – повторив він уголос.

– Що ти знайшов? – спитав Майхржак.

– Схожість. – Барський глибоко затягнувся сигаретою. – Схожість до того, що я почув від майора Зубжицького.

Тепер він справді згадав і, головне, впорядкував цю історію в своїй голові. Але його пам'ять все одно була дірява. Не будемо про це. Якщо мертвий керівник зі згорілої лікарні мав рацію, він мав би згадувати факт за фактом, навіть склеюючи все нові фрагменти минулого.

Зубжицький не був ані есбеком, ані міліціонером. Він був військовим. Він не хотів говорити, чи працював він у ВІС[40] чи в якихось спеціальних службах – але знав хімію та медицину. Проте складалося враження, що його материнським підрозділом мала бути одна з структур контррозвідки. Він розповів Барському про свій досвід у шістдесят третьому році. З часів зарази, коли місто здавалося в облозі, оточене санітарним кордоном і паралізоване зростаючим страхом. Міліцейські воронки збирали людей і відвозили, іноді під загрозою сили, в місця карантину, вони не тиснули один одному руки, був введений новий звичай, люди віталися, засукавши рукава і показуючи шрам від щеплення. По всій країні була фобія щодо жителів Вроцлава. Їх не пускали в готелі, в ресторани, не дозволяли до них наближатися. У самому місті траплялися напади на людей з висипаннями, навіть якщо вони не були симптомами віспи. Горе алергікам у пік сезону – лише дивом не дійшло до кількох самосудів. У лікарнях панувала паніка. Імена загиблих публікували в пресі. Знайомство з ними призводило до остракізму, а через мить і до примусового карантину. Вулицями вночі кружляли міліцейські машини, а люди в білих халатах, масках і прилягаючих до обличчя окулярах забирали потерпілих, які борсалися, і везли кудись у темряві, у невідомому напрямку. Психоз наростав день у день. Місто та всю країну охопили безпрецедентною програмою вакцинації – загалом було щеплено понад вісім мільйонів людей. У самому Вроцлаві вакцинація була обов’язковою для всіх. Спецслужби ловили тих, хто чинив опір. Акція була проведена безжально. І ось перша головоломка. Вакцинували навіть вагітних, незважаючи на подальші, дуже серйозні ускладнення. Детальних досліджень немає, але ті, що є, показують, що жертв вакцинації було більше, ніж жертв самої віспи. Чому це сталося? Адже в сучасній країні санітарний порядок і система ізоляції мають стримувати заразну хворобу без надмірних втрат. Чому було прийнято рішення про таку загальну акцію?

Другий дивний факт – втечі з лікарень та ізоляторів. Здається нормальним, коли виникає синдром в'язня, підкріплений страхом невідомого. У пацієнтів так. Але серед лікарів? Вони часто були ватажками груп, що робили підкопи під стіни, проламували стіни в підвалах лікарень, знаходили старі німецькі ходи під будівлями. Один із лікарів захищався сокирою перед тим, як його намагалися відправити в карантин. Коли його нарешті здолали та помістили в ізолятор, він закрився в одній із кімнат і наказав залишати йому їжу в коридорі. Палицею затягував тарілки до кімнати. Що ж, панікувати в таких умовах може кожен. Але інфекціоніст? Професіонал у справах зарази?

Інший лікар змився так ефектно, що дійшов аж до Варшави. Звідти він втік з учасниками автопробігу далеко на південь Європи. Зловили його лише болгарські спецслужби. Кілька лікарів втекли через згадані тунелі, діри в стінах і німецькі проходи. Чого вони так боялися? Спеціалісти? Причому це не був раптовий напад жаху. Спочатку вони всі поводилися нормально. Оглядали пацієнтів, сиділи в лабораторіях і раптом... починали тікати. Один за одним. З різних місць. Чого вони боялися? Чого боявся фахівець, нападаючи з сокирою на міліціонерів? Чого боявся лікар, коли ламав стіну лікарні ломом?

Було щось дивне і в роботі санітарних служб. Коли найбільший страх минув, людей почали звільняти з карантину. Завершіть тести і йдіть додому. Але мусило статися щось таке, чого не очікували. Раптом знову почали ловити цих здорових людей. Під приводом того, що перші тести були проведені непрофесійно. Їх довелося повторити. Після чергової серії людей знову відпустили.

Але найцікавішою була доля лікарів–утікачів. Того з лікарні на вулиці Ридигера знайшли забитим до смерті на якійсь малині. Він, мабуть, хотів сховатися, зв'язався з якимись безхатченками, а вони його пограбували і вбили. Другого знайшли в лісі. Кажуть, що він тікав бездоріжжям в темряві, потрапив у петлю браконьєра й був задушений до смерті. Третій загинув на трасі під вантажівкою.

Тут слід повинен був урватися. Зараза минула. Організація виявилася ефективною, майже ідеальною, а безпосередніх жертв хвороби було дуже мало. Але поступово настав час дослідження наслідків примусових щеплень. Дослідження, які ніколи не проводилися в повному обсязі. З кількох аналізів можна було зробити висновок, що жахливі наслідки значно перевищили прогнози. Повна документація про те, що було зроблено, так і не побачила світ. Адже соціалізм не міг виявитися таким нещадним до своїх громадян. Однак… І все ж двоє людей, які брали участь у цьому дослідженні, теж не вижили. Першим був лаборант. Слідство показало, що одного дня він зайшов до редакції "Газети Робітничої", де провів понад дві години. Увечері його знайшли в Південному парку. Мабуть, він брав участь у якійсь бійці, бо на його тілі були помітні численні травми. Причиною смерті стало утоплення у величезному ставку. З ким і про що розмовляв лаборант у редакції газети визначити не вдалося. Ніхто його не бачив і не пам'ятав. Зубжицький пожартував, що цей журналіст мав бути розумним і передбачливим. І він не хотів підставляти голову під сокиру, почувши те, що почув. До сьогодні невідомо, з ким спілкувався покійний, і, звісно, жодної статті досі не було опубліковано.

Ще тоді ж був убитий лікар, один із керівників досліджень. Типовий розбійний напад з вбивством і винесенням з квартири всього, що там було...

– Дивовижна історія. – Потоцька знову наповнила й запустила кавоварку.

– Особливо цей останній випадок. Майже такий самий, як ваш у вісімдесят дев'ятому році.

– Саме так, – підтвердив Барський. – Що гірше, Зубжицький мав сказати мені більше. Під час першої зустрічі він розпитував переважно мене.

– Про що?

– Про моє розслідування. Його цікавило, що робили "мої" лікарі. Весь зібраний майором матеріал він мав передати мені на наступній зустрічі. Ми призначили її, але він не прийшов.

– Бо його вбили...

– Ще ні. Щось відбувалося, а я не мав ні його адреси, ні навіть номера телефону. Він повинен був зателефонувати мені про час і місце наступної зустрічі.

– Ну, а потім у нього була близька зустріч з автобусом.

– Ага... – Марчін знову забув попросити кави по-турецьки.

– Та постривайте, – раптом вирвався зі своїх думок Майхржак. – А чому вас не вбили? – Через секунду він зрозумів, що сказав, і ляснув себе по лобі. – Якого біса? Вас вбили. У лісі, біля ставка, ударом по потилиці.

– Так... – повторив Барський. Він нахмурився. – Цікаво, скільки часу минуло між смертю Зубжицького і моєю.

– Це, більш-менш, можна визначити з паперів, – буркнула Потоцька.

– Але чому це важливо?

– У мене таке враження, що я зустрів когось перед тим, як мене вбили.

Потоцька вела автомобіль дуже впевнено. Не звертаючи уваги на дорожні знаки чи навігаційні попередження про те, що вони проїжджали повз радари, вона швидко перетнула міст Тисячоліття і повернула в бік Рендзіна. Через деякий час їй довелося зменшити швидкість, коли дорога, що петлла між невисокими будинками, стала "недружньою" для спортивних машин. Особливо для тих, у кого, як і в їх "хонді", були липові номерні знаки, що трималися лише магнітами. Але потім, коли вони заїхали в ліс, поліцейська знову прискорилася.

– Хай йому чорт, – пробурмотіла вона. – Невже він не міг вибрати більш людне місце?

– Аматор, – пробурмотів Майхржак. – Він, мабуть, думає, що якщо ми зустрінемося в лісі, то не привернемо нічиєї уваги. Кретин.

– Ой, не нарікай. Якщо це церковний інформатор від сестри Юстини, то він переконаний, що безпечніше буде серед дерев, подалі від перехрестя. Так було в середні віки.

– Саме так. – зацікавлено озирнувся Барський. – Не думаю, що у своєму житті він ніколи тут не був.

– Це все ще Вроцлав?

– Так, – Потоцька глянула на екран навігації. – Вулиця Рибалок.

– І зустріч повинна бути серед лісу? Він дав якісь орієнтири?

– Дав. X 51°11'41.41", cp 16°55'40.03".

– Ісусе Христе, що це?

– Широта і довгота.

Барський лише безсило похитав головою.

– А у вас є якийсь секстант, щоб визначитися на місці? І скільки триватимуть самі вимірювання?

– Не пересолюй. Кожен навігаційний комп'ютер також може працювати в режимі географічних широти і довготи. Не тільки в автомобілях, більшість мобільних телефонів також мають таку опцію.

Напередодні ввечері вона намагалася пояснити Марчінові, що таке система стільникового зв’язку, але, схоже, їй це не надто вдалося. Барський не міг повірити, що хтось може купити цей чудовий шпигунський пристрій, яким вони користувалися під час розмови зі спецслужбою. Вона не могла пояснити йому, як такий маленький пристрій може дзвонити в будь-яку точку світу. Він постійно запитував: "Добре, але якщо мені хтось дзвонить, а я їду потягом, як він знає, де я в даний момент?". Спочатку вона зітхала, потім почала нервово ходити по кімнаті, а потім заревіла: "Добре! Це магія! Але магія, яка, до біса, працює!". Ще через годину запитань і перегляду сотень професійних веб–сайтів в Інтернеті вона визнала, що не розуміє цього і прийняла це на віру. Однак основа цього зв'язку – ефективна і працююча система, яку можна купити за копійки в магазині. Але й ця фраза "за копійки" викликала нову дискусію. Еля не змогла відповісти на запитання: "Чому не треба чекати на встановлення телефону п’ятнадцять років?". Або "Як оператори самі можуть просити клієнтів підключити їхні телефони? Адже це особливе благо і держава має його нормувати". Вона пом'якшала, коли почула: "Навіщо людині кілька телефонів?" Вона також не змогла пояснити, як комп’ютер дізнається, де Bluetooth–гарнітура, якщо телефон знаходиться в іншій кімнаті.

– Спробуй знайти десь тут місце, щоб ти могла почекати довше.

Майхржак озирнувся по сторонах.

– О'кей. Там є якийсь з'їзд на лісову стежку, – показала рукою Потоцька.

– Ммм. Останні кілька сотень метрів я волію пройти пішки.

Попередньо вони домовилися, що Майхржак піде на зустріч сам, оскільки таємничий тип був такий обережний. Вони спілкуватимуться за допомогою телефону в притишеному режимі та текстових повідомлень, якщо це буде необхідно.

– Не виходьте з машини без потреби.

– У мене тоновані вікна. Здалеку ніхто не дізнається, скільки нас тут.

– Для певності нехай Марчін ляже на заднє сидіння.

Еля не витримала.

– А ти не пересолюєш? – звернулася вона до надінспектора, який лише знизав плечима.

– Раз той чогось боїться...

Коли він пішов, Барський ліг на задньому сидінні. Для цього у нього була інша причина. Він якось не міг удавати, що між ним і Потоцькою нічого такого не було і волів уникати погляду Елі навіть у дзеркалі. Але мовчати також не годилося.

– Слухай, ти сказала, що маєш багато подружок...

– Так. В мережі, через блоги, GG, скайп, сайти соціальних мереж.

– Боже, що ти так з тією мережею?

– Тепер ні в кого немає часу на забави в реальному часі. Ти рухаєшся вперед. Праця, причому ефективна, на відміну від ПНР, бізнес на стороні, а потрібно розвиватися. Треба багато читати, бути в курсі подій. І сама технологія. Минулого року ти купив нетбук, тобі потрібно освоїти специфіку роботи, розваг, причому вже не в квартирі чи офісі, а на ходу. Тепер потрібно буде перейти на айПед. А наступного року, хрін його знає на що... З тим, що інструкція до кожного пристрою, щоб використати його потенціал, – товстезний том. Крім того, мережа постійно змінюється. Нові технології заливають нас день у день. І багато часу на зустрічі з людьми немає, – пояснила Еля.

– Для чого ця технологія?

– Для спілкування між людьми, для роботи, для розваг.

– Чи означає це, що у вас немає справжніх друзів, тому що ви повинні бути в курсі технологій, але ця технологія дозволяє вам контактувати з іншими людьми, які також не мають часу, тому що вони повинні йти в ногу? – спробував Барський запитати Потоцьку про те, що йому ще не було зрозуміло, але дівчина тільки засміялася.

– Це дуже спрощуючи.

– А конкретніше?

– Конкретно ж, люди насправді різні. Один палить, другий п'є, третій не знає, коли вийти і нарешті залишити вас у спокої. В Інтернеті немає проблем. Хлопець може навіть мастурбувати, дивлячись на моє обличчя на моніторі, і мені все одно. Я також можу перервати контакт, коли захочу. Це свобода.

Марчін не переставав питати.

– А чоловік? Діти?

– Ти зовсім божевільний. – Однак він торкнувся чогось важливого, судячи з реакції Потоцької. – Ти маєш вирішити. Вілла, спортивна машина і розкішний відпочинок двічі на рік на краю світу, в п'ятизіркових готелях, або троє дітей у маленькій квартирі. Наявність дітей робить вас неефективними. Ти не ростеш.

– Але ж кожен розвиток має свою мету, – терпляче розробляв він тему.

– А метою мають бути діти?

– А ти бажаєш виключно добробуту?

Дівчина обернулася з–за водійського сидіння.

– А якою була мета у ваш час? Робота, діти і сіра пенсійка? У вас нічого не було, тому що реальний світ залищався десь збоку. Якщо тобі дуже пощастило, то відпускали в Югославію, а там з тобою поводилися як з третьосортним напівжебраком. І знаєш, як до тебе ставляться зараз? Тільки нащо туди їхати? – Потоцька більше не дивилася на Марчіна, нервово барабанячи пальцями по керму. – Майхржак мав рацію. Для вас Париж був чимось омріяним, чужим, недосяжним. Ви могли полизати його на листівках. А для мене Париж – це місто, яке знаходиться за півтори години їзди від Вроцлава!

Марчін хотів щось сказати, але вона не дозволила.

– Як тільки я думаю про це, я відразу бронюю квиток і купую його з машини. Більше того, в машині я сама реєструюся на рейс. Через двадцять хвилин я в аеропорту. Сидячи в залі очікування, я бронюю собі готель і орендую машину. Мені нічого не потрібно, тому що технології все роблять за мене. Мені не потрібна готівка, тому що я маю кредитну картку, ні навіть одяг. Опинившись там, я купую змінну білизну або якийсь одяг, якщо холодно. І ще я маю зв’язок з ким завгодно – завдяки моєму мобільному телефону. Я можу не знати міста, тому що мені це не потрібно. Навігація доставить мене куди я хочу, покаже цікаві місця, круті пивні та розваги.

У Елі перехопило подих, а Барський не хотів її переривати.

– Але для цього мені потрібні гроші, – через деякий час продовжила тему Потоцька, – яких у мене не буде, якщо я не буду розвиватися. Тож у тебе є вибір. Іти вперед і мати те, що хочеш, або марно лаяти Управління Соціального Страхування, кричати образи без сенсу на камеру перед якоюсь мертвою лікарнею, де для тебе немає місця, і підраховувати, чи витрачати пенсію на рахунки за світло та опалення, чи радше на ліки чи, можливо, на їжу. Це твій вибір!

Він ковтнув слину, не знаючи, що їй відповісти.

– Я не хочу бути настирним чи нудним.

– Та будь собі.

– Ти ніколи не думала про шлюб?

Потоцька жахнулася.

– Чорт, зрозумій нарешті, що цивілізація змінилася. Таких людей, як я та Майхржак, тепер називають міськими одинаками. Міський одинак чи одиначка – це освічена, кваліфікована людина без зобов'язань. Середня тривалість стосунків одинаків становить два роки. Два роки, розумієш?

Марчіну хотілося сунути в рота сигарету, але не хотілося палити в тісному салоні автомобіля. Йому не слід було виходити, тому він зітхнув і сказав, коментуючи монолог Потоцької:

– А в мій час таких просто називали самотніми людьми.

Гучномовна система була відмінної якості. Еля з Марчіном почули гучні шерехи, тріск і шелест. Майхржаку, керуючись навігацією на телефоні, мабуть, довелося пробиратися крізь густі чагарники.

– Сюди, сюди, – почули вони заклик здалеку. Шурхіт припинився лише через деякий час. – Ви з міліції?

Майхржак підтвердив і, намагаючись не дихати надто голосно, представився, назвавши свою посаду та звання.

– Припустимо, що мене звати Януш, – почули вони у відповідь. – Мені б не хотілося нічого більше додавати.

Майхржак: "Я можу це прийняти".

Януш: "Також я не хотів би брати участь у будь–якому розслідуванні. Офіційно я ні в чому не зізнаюся".

Майхржак: "Розумію".

Януш: "Якщо ви запишете нашу розмову, заздалегідь обіцяю, що розкажу вам лише історію, яку придумав у дитинстві. Тут немає правди, і ви не можете цим скористатися".

Потоцька не витримала й майже беззвучно засміялася. Тоді вона обернулася до Барського, що лежав на задньому сидінні, і, все ще весело, прошепотіла: "Ой, дитина, дитина... Яка ідіотська наївність". Він також усміхнувся їй у відповідь.

Майхржак (нахабно брешучи): "Звичайно. Розумію".

Януш: "Чи пан дає слово, що ніколи не використаєте мою інформацію, і що я ніколи ні в що не буду втягнутий?".

Майхржак (дуже серйозно): "Звичайно. Даю вам слово".

Потоцька, вражена людською наївністю, схилилася головою до керма "хонди". Барський, що лежав на задньому сидінні, теж відчував те саме. За двадцять років люди не змінилися ні на йоту.

Януш: "Я хотів би розповісти вам про випадок, який насправді стосується не мене, а мого батька...".

Майхржак: "Припускаю, що ваш батько вже помер?".

Януш: "Так. Він був пов'язаний з контррозвідкою...".

Майхржак: "А в якому відділі?".

Януш: "Ні. Я не скажу нічого, що допомогло б вам ідентифікувати його. Будь ласка, ставте лише запитання, які стосуються цієї конкретної справи. Будь ласка, не вникайте в те, хто був ким. Добре?".

Майхржак: "Добре".

Януш: "Справа стосується речей, які відбулися в шістдесят другому році".

Майхржак: "У Вроцлаві?".

Януш: "Ні. У Легниці. Батько працював у контррозвідувальному забезпеченні частин Радянської Армії. Звичайно, з польської сторони".

Майхржак: "Це був підрозділ, незалежний від росіян?".

Януш: "Звичайно. Але не апарат. Будь ласка, не питайте про це".

Майхржак: "Добре. Розповідайте, будь ласка".

Януш: "Поляки відслідковували мережу американських шпигунів, яка була дуже міцно вбудована в структури польських служб постачання. Ми думали, що все під контролем. Шпигунів не ловили, тому що кожен день приносив нову інформацію. Вони чекали скиду".

Майхржак: "Десантників чекали?".

Януш: "Ні, звідки. Навіть тоді це було неможливо. Ми просто отримали інформацію про те, що два американських агента незабаром прибудуть до Легниці, щоб провести якусь акцію".

Майхржак: "Ну і що? Чи вдалося полякам захопити їх?".

Януш: "Ні". – Довша тиша. – "Виявилося, що есбеки теж виявили цю мережу. Арешти почалися безпосередньо перед скидом. У найбільш ідіотський спосіб, який тільки можна уявити".

Майхржак: "Чому ідіотський?".

Януш: "Вони знали небагато, не знали всіх агентів, і спіймали тих, кого вистежили занадто рано. Про решту вони хотіли дізнатися через свідчення тих, хто у них був".

Майхржак: "Чому вони так спартачили роботу?".

Януш: "Будь ласка, не забувайте, що це був розпал холодної війни. Міжнародне напруження зростало. Гаррі Пауерс, Куба, криза за кризою. Здавалося, що світ стоїть перед конфліктом. Кожен оперативний успіх одразу ставав пропагандистським активом у міжнародному масштабі. А ці ідіоти з СБ ловили кого завгодно, аби тільки виставити себе".

Майхржак: "А що тоді робили люди, з якими працював ваш батько?".

Януш: "Ну. Сбросу не вдалося перехопити. Але вони знали, що він відбувся. Тому чекали на евакуацію".

Майхржак: "Важко повірити, що ворожа мережа продовжувала діяти після таких втрат, завданих Управлінням безпеки".

Януш: "Можливо, йшлося про щось дуже важливе".

Майхржак: "І що? Це вдалося встановити?".

Януш: "Нічого. Вони просто схопили американських агентів під час евакуації. Двох, лише двох, з вантажем».

Майхржак: "Що це був за вантаж?"

Януш: "Не знаю. Тим часом есбеки видушили зізнання у раніше спійманих людей і власними каналами дізналася про контррозвідувальну діяльність, яка велась групою, в якій працював мій батько. Не знаю, як і завдяки якому тиску, але Служба безпеки забрала полонених американців, вантаж і все досьє».

Майхржак: "Яким дивом? Бо я, з ваших слів, припускаю, що ваш батько був співробітником Військових Інформаційних Служб".

Януш: "Не важливо, хто був мій батько. А щодо самого дива... Будь ласка, не забувайте, що тоді сталося. Усе навколо нагадувало фронт, а бійки різних угруповань СБ доходили до найвищих органів влади держави.

Майхржак: "Це факт".

Януш: "Але цього не можна було так залишити. Це не успіх Служби безпеки. А де ордени, підвищення та нагороди для тих, хто справді цього досяг? Де вдячність радянських союзників, яка теж мала обмінну вартість? А тут нічого. Наші люди чекали–чекали, але справа не випливала. Тож начальник батька вирішив дещо з’ясувати. Приватними каналами".

Майхржак: "До чогось дійшов?".

Януш: "Так. У нього був хтось знайомий у контрфракції СБ чи щось таке. Подробиць не знаю. Виявилося, що американців було вбито".

Майхржак: "Що?!".

Януш: "Ви маєте рацію, щоб дивуватися. Полонених агентів не вбивають. Жодного показового суду, як у справі Пауерса, жодних багаторічних розслідувань, жодних переваг, які можуть принести лише живі агенти".

Майхржак: "І без жодного пропагандистського ефекту. Ой, почекайте... А може, вони мали щось цінніше за пропагандистський ефект? Якісь документи, щось…".

Януш: "Я не знаю, що вони мали. Але стріляти полоненого агента в будь–якому випадку це ідіотизм. Начальник мого батька, звісно, намагався дослідити далі, але…".

Майхржак: "Але вони його вбили. Правда?".

Януш: "Так".

Майхржак: "І що зробив ваш батько?".

Януш: "Все життя він замітав сліди своєї причетності до цієї справи".

Настала довга хвилина мовчання. Динаміки в машині відмінно передавали навіть звук води. На тому місці, де розмовляли чоловіки, було чутно не позначений на карті струмок.

Майхржак: "Чи сталося ще щось по цій справі в наступні роки?".

Януш: «Ні. Ні росіяни, ні американці не виступали, що дуже дивувало мого батька. У всякому разі, поки батько був живий, не сталося нічого такого, що він міг би пов’язати з тими подіями".

Майхржак: "Термін "бестія" для пана щось означає? Якась кодова назва, назва операції, опис особи чи групи людей?".

Януш: "Ні. Я вперше чую це слово в такому контексті".

Майхржак: "Добре. Ось моя візитна картка, якщо…".

Януш: "Ні, ні, дякую. Більше контактів не буде".

Майхржак: "Але, врешті-решт...".

Януш: "Мій батько ніколи не казав мені цього, але в мене є дивне відчуття, підкріплене сьогоднішньою розмовою...".

Майхржак: "Яке передчуття?".

Януш: "У мене таке враження, що, як пан це сказав, "бестія" все ще вбиває..".

Настала тиша. Їм довелося попрощатися жестами, не кажучи ні слова, бо Потоцька й Барський не чули нічого, крім згасаючого шуму струмка.

Коли Майхржак нарешті дійшов до машини, він був весь обліплений мокрим листям.

– Хай йому грець з цією навігацією! Довелося пробиватися крізь якісь кущі, щоб вийти на азимут. А повертаючись назад, я виявив пряму суху стежку.

– Що це за тип? – спитала Потоцька, допомагаючи надінспекорові хоча б якось витертися паперовими серветками.

– Дуже розумний…

Барський подивився на них зі свого місця.

– Ми мали нагоду це почути, – пробурмотів він.

– Розумний і наївний.

– Не такий вже і наївний, як здається. А який він? Освічений, панікуючий, навчений, нажаханий, схвильований, наляканий … Ісусе, чому все римується?

– Тому що ти повторюєшся.

– Зовсім ні.

– Спокійно, дітлашня! – крикнула Потоцька. – Переходьте до справи, і один, і другий.

– Так... "Батько ніколи мені цього не казав", – закепкував Майхржак, цитуючи "Януша", – але в такому разі підказував.

– І тому він був таким переляканим? – спитав Барський.

– Він добре знає, що бестія знову вбиває. З нашої розмови він цього дізнатися не міг. Незважаючи на плин часу, незважаючи на зміну поколінь, зміну режиму, зміну порядку в світі... Бестія все одно вбиває, – закінчив розмову надінспектор.

Вже в більш забудованих районах перед Особовицьким мостом, Потоцька різко прискорилася і швидко, не вмикаючи поворотників, змінила смугу. Коли світло на світлофорі змінилося, замість того, щоб виїхати на міст у бік центру, вона звернула на вулицю Балтицьку. Вміло маневруючи, вона виїхала в праву смугу, потім знову повернула ліворуч і на наступному світлофорі звернула на Оборницьку.

– Що? – Майхржак саме закінчував чистити одяг з листя. – За нами хвіст?

– Так.

– Добре. Крейсерська швидкість.

Барський хотів підвестися з сидіння, хоча йому було зручно, але його зупинили. Буде краще, коли він лежатиме. Тоді ті, хто йде за ними, не зрозуміють, скільки людей в "хонді". Завдяки тонованим вікнам їх було не впізнати. Міліціонер лише запитав, що таке "крейсерська швидкість". Вона виявилася вищою за патрульну швидкість і значно повільнішою за звичайну. Ви повинні їхати більш-менш згідно з правилами, і ті, хто позаду вас, не помітять, що той, за ким слідкують, усвідомив ситуацію.

– Підготуй якийсь папір, – сказала Потоцька. – Я ось-ось зверну на довгу пряму.

– Зрозумів. – Майхржак вирвав із зошита чистий аркуш паперу і швидко зім’яв його. Він відкрив вікно і, коли Потоцька звернула на Воловську, просунув руку.

– Бачиш його? Він звернув за нами?

– Бачу. – Майхржак відрегулював дзеркало з боку пасажира. – Звернув.

– Тоді кидай.

Майхржак кинув паперову кульку так, що вона впала на тротуар. Їхали вони зі швидкістю близько до півсотні, але дорога між сучасними будівлями якихось компаній була порожня і не виникало враження, ніби вони пригальмували.

– Підняв? – спитала Потоцька, не бажаючи дивитися у власне дзеркало, бо це міг помітити водій позаду.

– Ні. Проїхав повз.

Майхржак дістав із кишені маленький фотоапарат і, сховавши об’єктив під рукав і витягнувши лікоть, почав фотографувати.

– Чи не могли б ви пояснити, що відбувається? – запитав Барський.

– Перевіряю, це коробочка, чи снайпер–одинак, – пояснила Потоцька. – Якби це була б коробочка, хлопець би зупинився, щоб забрати папірець, бо, може, це було важливо, і нас би перехопила наступна машина. Якщо він не зупинився, значить, він один. Він снайпер, єдина місія якого – дізнатися, хто ми.

Барський знав, що таке коробочка, переважно зі шпигунської літератури. Так називалися не менше десятка їдучих одна за однією машин. Якщо хтось тих, хто слідкував, заблукав чи "спалився", то до акції долучалося більше додаткових машин. Цей метод було практично неможливо подолати, хоча він вимагав використання великої кількості автомобілів і підготовлених людей. І тому використовувався, в основному, контррозвідкою для відстеження шпигунів на надзвичайно важливих місіях. Навіть поліція не часто могла дозволити собі міні–коробки. Але оскільки це не коробка, то з самого ранку за ними не стежили. На місці зустрічі з "Янушем" їх хтось чекав і просто хотів дізнатися, кого бачив чоловік.

– Так? – прицмокнув губами Майхржак. – Перехопимо його?

– Для чого? Кожен може їхати за будь–ким. Ми йому нічого не зробимо, – сказала Потоцька.

– Принаймні, перевіримо посвідчення. – не здавався надінспектор.

– І що тобі від цього буде? Що б хтось одержав, якби перевірив зараз наші документи?

Насправді. Вони їхали на підроблених номерах. І якби хлопець, який котився за ними, був не з інших служб, йому довелося б залучати офіцерів у формі, щоб перевірити їхні посвідчення.

– То ми губимо хвіст? – кинув Майхржак, переконаний Потоцькою.

– Нннєєє... Нехай Макабра непомітно його візьме на себе.

– Клас! Розумна дівчинка – Майхржак дістав з кишені телефон і швидко набрав номер. Йому не довелося довго чекати.

– Слухай, лінтяюха записний, візьми машину з повним баком пального і переймай наш хвіст.

–…

– Так, давно, але він просто "снайпер". Ми підемо щось пожерти в МакДрайв. Той, що на Грюнвальдскій. Ти швидко доїдеш, а коли ми закінчимо, підеш за нами третім. Тоді ми втрачаємо гостя методом "платної стоянки". Потім їдемо до "Реноме". Ти категорично не заїжджаєш всередину, чекаєш біля виходу і ідеш за ним.

– …

– До типа придивишся біля МакДрайву. Всьо поньял?

– …

– Так, я радий.

Майхржак поклав телефон у кишеню.

– Ви голодні?

– Не обов’язково, – простогнала Потоцька. – Тобі обов'язково було вибирати те лайно з їжею з сміття?

–Я не хочу, щоб тип випускав нас з поля зору і при цьому тратив нерви. Тепер їдь чемно, не дивлячись у дзеркало, – наказав він.

– А я хотів би нарешті спробувати Макдональдс, – втрутився ззаду Барський. – Господи Христе, ви пам’ятаєте такі фільми, як "Французький зв’язний" чи "Коджак"?

– Я пам'ятаю, – пробурмотів Майхржак.

– Чорт, я мріяв бути американським копом. Чекати під дощем під якимось барлогом і їсти щось з паперового пакету, пити каву з картонного стаканчика...

– Дуже незвичайна мрія...

Потоцька хотіла ще щось додати, але, після того, як колега штурхнув її, замовкла. Вона трохи прискорилася, перетинаючи вулицю Каспровича, яка на той час була порожньою. Загальмувала лише на світлофорі на вулиці Боя–Желенського.

А Барський тим часом розливався соловейком, розповідаючи про своє юнацьке захоплення кіно. Мабуть, коли він вже став міліціонером, йому не вистачало їжі на винос і кави в паперових стаканчиках. Йому бракувало вуличного життя, яке він знав з американських фільмів. Особливо вечори для нього асоціювалися з порожніми вулицями та сріблястим дощиком за шибами закритих вікон. Але лише Майхржак міг якось його зрозуміти, бо Потоцька зітхнула з полегшенням, коли дісталась на місце після десятка-другого хвилин лекції.

– Що для вас, містере Хекмен[41]? – запитала вона, повертаючи голову.

– Гамбургер, хот–дог і кава. Але обов'язково в паперовому стаканчику, – попросив Барський.

– Може ще й молочний шейк? – кепкувала та в живі очі.

– Може бути. І картопля фрі в коробці!

– І підігріту булочку?

Майхржак мусив зупинити її раптовий ентузіазм.

– Цього в тих фільмах вже не було.

Барський із заднього сидіння спостерігав, як вона робила замовлення через мікрофон. Такі дива він колись бачив у кіно. Подумав, що день у нього гарний. Через мить вони вже стояли на стоянці, і він нарешті міг відкрити свою сумку. Його тільки здивувало, що дівчина нічого собі не замовила, а Майхржак задоволився величезною кока–колою.

– Добре. – Потоцька дістала з холодильника пляшку мінеральної води. – Давайте дещо проговоримо, раз вже в нас є хвилинка.

– Якщо вони стежать за нами або тільки починають стежити, давайте спробуємо пограти з ними, – запропонував Майхржак.

– Ну і?

– Я припускаю, що рано чи пізно вони знайдуть твій будинок. Навіть якщо ми сьогодні від них відірвемося.

– Ну і? – повторила Потоцька.

– Треба їх трохи заплутати, щоб вони не розібралися, хто є хто. Марчін у куртці з капюшоном і арафатці може ж мати двійника. – У надінспектора вже був готовий план.

– Геніально. Ти будеш вдягатися так само.

– Нормально. А знаючи про мою славу типа, який знімає жінок, кілька моїх колег незабаром почнуть наслідувати моє вбрання в поліцейській дільниці. Тож здалеку, при випадковому спостереженні, тип "Робін Гуда" почне розмножуватися у них на очах.

– Господи... чудово, – Потоцька зробила ковток води.

– Вважаєш, вони навіть за дільницею будуть спостерігати?

– Питання днів, якщо вони компетентні. В решті решт, нас знайдуть і розроблять, – Майхржак був, як завжди, дуже прагматичним.

– І що? Думаєш, відразу вдарять? – спитала Потоцька.

– Не знаючи, якою інформацією ми володіємо? Нізащо в житті. Якби з нами хотіли розправитися, нічого не питаючи, то пришили б у тому клятому лісі.

– Факт, – раптом змінила вона тему. – вважаєш, Макабра вже десь тут ховається?

– Давай перевіримо. – Майчжак дістав телефон. – Підключусь на гучний зв'язок.

Він швидко набрав номер і поставив апарат панель управління.

– Макабра, ти там?

"Я тут, я тут", – пролунало з гучномовця. – Подивіться ліворуч.

Вони побачили сержанта, який виходив з "Дойче Банк" з барвистими рекламними проспектами в руках. – Бачу вас і бачу об'єкт. Все готово.

– Обстава у вас є? – запитав Майхржак, намагаючись провести розслідування.

– Так. Я взяв одного молодого чоловіка і дав йому машину з поліцейської стоянки. – сержант підійшов до непримітного, сірого fiat uno, припаркованого поруч.

– Чекає біля "Крейди та Олівця". Старайтеся їхати поблизу, він рушить за мною.

– Це хтось шустрий?

– Достатньо. Він готовий піти на зіткнення, якщо ви не відірветесь.

Макабра, як завжди, був конкретний.

– Гаразд. Over and out.

– Ходімо. – Потоцька завела двигун, повільно і спокійно рушила до виїзду зі стоянки. Дівчина відвернулася на мить.

– І як воно було, містере Хекман?

Барський голосно простогнав.

– Курка варена, у всіх тих фільмах, коли я заздрив американським поліцейським...

– І що?

– В цих фільмах не показували, що все це до біса гидке!

Поліцейські почали сміятися. Однак вони намагалися не коментувати і не дивитися в дзеркала, щоб перевірити, чи все ще їде позаду машина, яка за ними слідкувала. Вони не хотіли передчасно лякати водія, але якби щось пішло не так, Макабра дасть їм сигнал. Вони почали обговорювати деталі акції в "Реноме". Потоцька наполягала на тому, щоб відвідати всі поверхи автостоянки, Майхржак стверджував, що буде достатньо лише першого поверху, оскільки на верхніх поверхах може бути малолюдно. Нарешті вони погодилися з його пропозицією.

Через деякий час вони звернули з вулиці Подвалє на Чисту.

– Всі знають, що робити? – ще раз упевнилась Потоцька.

Коли чоловіки кивнули, вона плавно направила "хонду" у вузький в'їзд. Дівчина придбала паркувальний квиток і віддала його Майхржаку. Тоді, по одному завитку, з автомобілем, що слідував за нею, вона виїхала на перший рівень стоянки. Тут було насправді досить забито. Їй було легко вибрати вкрай невигідне для себе місце. Еля почала давати задній хід, повертати, і, звичайно ж, застрягла між великим пікапом і величезним "фольксвагеном". Майхржак і Барський відчинили двері. Перший вискочив і сховався за "фольксвагеном", другий просто сів на вільне місце біля водія. Чоловік, який їхав за ними, нічого не помітив, вони все ще були під заслоною пікапа. Тож Потоцька рушила далі, ніби у пошуках кращого місця для стоянки. Вона змушувала себе робити типові жіночі помилки. Смикнула кермом, різко й безпричинно загальмувала, а двигун двічі заглухнув. Через затемнені вікна тип мало що бачив, але вона жестикулювала спеціально для нього обома руками, сердячись на відсутність відповідного місця. Якщо повірив, то у нього був гарний театр і шоу жіночого стилю водіння на тісній стоянці.

Тривалі пошуки потрібного місця, мабуть, набридли або розлютили шпигуна. Сам він швидко пристав в такому місці, де міг усе спостерігати. Тож Потоцька, продовжуючи жестикулювати, знову зблизилася до пікапа і спробувала туди вміститися. Коли вона на мить зникла з поля зору шпигуна, Майхржак відчинив задні двері, стрибнув у машину й ліг на заднє сидіння.

– Тримай, – він простягнув їй прокомпостований квиток.

– О'кей. – Вона заглушила двигун і кілька разів намагалася його завести. Тоді вона відпустила зачеп капоту. – Нам тут ще чверть години перекантуватися, – штовхнула вона Барського. – Пішли "ремонтувати" машину.

Вийшовши на стоянку, вони відкрили капот і нахилилися над двигуном, удаючи, ніби копаються в ньому. Потоцька час від часу поглядала на їхнього хвоста, який спокійно сидів в своїй машині й чекав. Вони, схилившись під капотом, розповідали один одному анекдоти. Нарешті вони зачинили капот і сіли в "хонду".

Цього разу двигун завівся одразу. Потоцька спокійно рушила до виїзду. Автомобіль, що слідкував за ними, рухався позаду, майже бампер до бампера. Мабуть, після демонстрації на стоянці "хвіст" вирішив, що жінка за кермом повна дилетантка. Розсердився, коли вони під'їхали до шлагбауму. Потоцька вставила свій квиток в автомат, і шлагбаум відразу ж відкрився, дозволяючи їй виїхати. Натомість він зачинився перед машиною шпигуна, у якого не було проштампованого квитка.

Потоцька попрощалася з ним ввічливим вигуком:

– Ось тобі, чоловіча, шовіністична свиня!

Майхржак і Барський почали реготати. "Хонда" різко рушила, повернувши на вулицю Костюшки, а через мить на Ставову. Коли стали на світлофорі, Потоцька набрала номер Макабри.

– Ну що? Говори.

– Він розлютився, – у голосі сержанта було чути сміх. – Гасає, як кіт з консервною банкою на хвості.

– Що? Дрібних немає? – пожартувала Потоцька.

– Та ні, таким ідіотом він бути не може. Але касовий апарат на шлагбаумі зламався...

Вони знову почали реготати.

– Ну добре, якось з цим справився, – пролунало в гучномовці. – Де ви знаходитеся?

– Вже поза його досяжністю. – Потоцька повернула на вулицю Пілсудського і рушила з розгоном, цього разу не звертаючи уваги на правила. – А за секунду, коли я вийду з затору, я покажу вам, на що здатний двигун з i–VTEC.

– Ну і добре. Я починаю стежити за об’єктом, – підтвердив Макабра.

– Over and out.

За цих обставин децентрування не було необхідним, але процедури були чіткими. Після втрати хвоста група повинна негайно розійтися і сховати машину мінімум на 24 години.

Майхржак вийшов першим, як тільки вони доїхали до затишного місця, зняв фальшиві номерні знаки і поїхав, зникнувши між автобусами на стоянці поруч. Потоцька обережно поїхала далі. Вона звернула на вулицю Сілезьких повстанців.

– Бачиш ось того величезного монстра?

Вона показала на комплекс будинків, що називався Вроцлавськими Аркадами.

– Так. – кивнув Барський.

– Добре, тоді вистрибнеш на наступному перехресті і обійдеш ці будівлі проти годинникової стрілки. Не поспішай. Є головний вхід з боку вулиці Повстанців. Я зустріну тебе усередині, добре?

Марчін підтвердив, але Потоцька не завершила.

– Пам'ятай: ти заходиш всередину і продовжуєш йти прямо. Потім вниз. Нікуди не звертай. Приходиш до... – на мить вона не знала, як йому це пояснити, щоб це прозвучало зрозуміло. – Заходиш в такий маленький гастроном. І зазвичай береш кошик і заходиш всередину. Там я тебе і перехоплю.

– А ти?

– Я залишу машину на стоянці поруч, покладу ключі у вихлопну трубу, а Макабра їх увечері свисне.

– Добре.

– Пам'ятай: "продовольчий сам". Всередині. Такий там тільки один. Якщо ти заблукаєш, запитай у когось. А якщо зовсім заблукаєш, чекай біля акваріума.

– Як знайти акваріум у цьому комплексі?

– Ти його одразу побачиш.

Коли Потоцька загальмувала, Барський спритно вискочив, зачиняючи двері. Він дійшов до тротуару й пригальмував, намагаючись йти й не надто часто озиратися. Холера ясна, де ж вулиця Сілезький Повстанців? Хвилинку, заспокойся, я ж впізнаю залізничний віадук. Він здається якимось чистим і доглянутим, бо, курка варена, почистили. У них було бажання, було двадцять років свободи, вони і прибрали. Відчистили, пофарбували, наставили табличок, стовпчиків, екранчиків та інших іграшок. Їхнє право. Розслабся! Йому потрібно розпізнати щось ще, щоб потрапити на місце. Не хвилюйся... просто потрібно пройти між віадуком і комплексом золотистих будівель, щоб потрапити. Проти годинникової стрілки.

Потрапив чи ні? З лівого боку було кілька входів. На них навіть був знак "в'їзд" і багато стрілок. Чорт, це головний вхід чи ні? Ніхто не заходив і не виходив. З цієї точки зору інтер’єр також не виглядав привабливим. Марчін рушив далі. На перехресті ледве впізнав будинок ще з часів ПНР. Здається, упізнав... Багатоповерховий кошмар був повністю обтягнутий якоюсь гігантською тканиною з намальованою на ній рекламою. Але рух навколо і припарковані машини показували, а що?... Що всередині були люди? І вони працювали натемну за заштореними вікнами? Ісусе...

На протилежному боці вулиці височіла нова, зеленувата офісна будівля, а на тому місці, де колись стояла найвища будівля міста Полтегор, не було нічого – це він помітив раніше.

"Ага", – сказав він інстинктивно сам собі.

– Тут будують, там руйнують, це їхнє право. Де ж довбаний вхід?

Барський повернув ліворуч і пішов тротуаром, спостерігаючи за людьми. Є! Прямо на розі. Не бажаючи бути здивованими деякими пастками сучасних технологій, він трохи почекав і увійшов позаду старшої кремезної жінки. Вона вправно провела його через обертові двері, що працювали на фотоелементі.

Інтер'єр здивував Марчіна простором і приємною прохолодою. На перший погляд важко було точно сказати, для чого все це було. У великому коридорі були скляні стіни, а за ними… Магазини? Бокси як на ярмарку в Познані? Жахлива маса товарів, неймовірні конгломерації кольорів і мало людей. Він не міг добре пригадати сцени із західних фільмів двадцятирічної давності. Хіба у великих торгових центрах були натовпи людей? Він не пам'ятав. І раптом у нього виникла ірраціональна думка: людей, звісно, немає – це все–таки "певекс"[42], до біса дорогий. Він усміхнувся собі. Він згадав історію свого друга, який отримав паспорт і поїхав до Англії. Буйство фарб, купи товарів, кілька розслаблених, повільних і блаженних покупців. Так, це він бачив навколо себе.

Розгублено заглянув в один із магазинів. Боже, жіноча косметика, він міг бути спостережливішим і подивитись на вітрину.

– Добрий ранок…

Побачивши продавщицю, він розвернувся і помчав на інший бік переходу. Пекло! Ювелірний магазин.

– Доброго дня…

О ні! Знову поворот назад і на іншу сторону. Що вони всі? "Доброго дня" і "доброго дня". А та продавщиця точно прийняла його за збоченця. Вона так загадково посміхалася. Що б робив чоловік у магазині жіночих прикрас? Вона точно вважала його збоченцем. Можливо, злодієм.

Марчін кинувся в наступний магазин. За кілька кроків він заспокоївся. На щастя, асортимент тут був безпечний: шкіряні сумки та валізи. І жіночі, і чоловічі, тому не переживайте.

– Привіт і ласкаво просимо. – привітно всміхнулася йому навіть дуже сучасно одягнена дівчина. – Я можу допомогти?

Повертатися не було сенсу. Якого біса вона хоче від нього?

– Я слухаю? – обережно сказав він.

– Мені показати вам щось конкретне чи ви просто хочете подивитися?

"О, це продавчиня", – з полегшенням подумав Барський. Він помітив, що продавщиці чомусь були не в діловому одязі. Мабуть, .

– Просто подивитися», – сказав він, навіть не підозрюючи, яку велику помилку він щойно зробив.

– Це чудово, – відразу засяяла продавщиця. – У нас просто чудова акція на дорожні сумки. – ледве не схопивши Марчіна за руку, повела до тієї частини магазину, звідки було найважче вибратися. Вона базікала без упину.

– Ви виглядаєте успішною людиною, яка постійно подорожує. А в аеропортах, знаєте, перевірка за перевіркою. Але в мене є ідеальне рішення для вас. Будь ласка, погляньте на цю сумку. Чиста шкіра, без металу. Він не подасть звукового сигналу на воротах металошукачів, якщо вони порожні, і не створить додаткових тіней на рентгенівському знімку.

Барський відчув, що почав пітніти, незважаючи на прохолод у крамниці. Як перервати продавчиню і піти? Він спробував трохи посунутися ліворуч, але та, звісно ж, це одразу помітила.

– О, ви дивитеся на цю валізу?

Вона висмикнула з великої купи якийсь шкіряний автомобіль на колесах, з ручками управління, і прикріпленим збоку чимось, схожим на парашут.

– Це дуже дорого, але... Травень – місяць вигідних знижок.

На щастя, рішучий клієнт на мить відкликав дівчину. Барський з червоним обличчям нишком вийшов із магазину, намагаючись, щоб його не побачили. Він зупинився лише посеред великого скляного патіо. Марчін нервово розчісував волосся, уважно оглядаючись. Ні акваріума, ні таблички з написом "САМ" не було видно. Зовсім поруч був кіоск "Інформація", але посмішка хлопця, який привітно дивився на нього, здалася Барському надто підозрілою, щоб туди підходити. Тому він розвернувся і мало не врізався у величезну сюрреалістичну скульптуру, що стояла посередині. "Сальвадор Далі", – прочитав він на табличці. Оригінал, якщо не брехали. Ну так. Барський зітхнув. Звісно, оригінальні роботи світових художників тут просто в магазинах, а в ПНР їх не було і в найбільших музеях.

Гаразд, мистецтво мистецтвом, але де той клятий акваріум? Адже його мало бути видно звідусіль, а магазин мав бути прямо перед входом. Раптом він постукав себе по лобі. Він не повинен бути таким дурним. Адже інформацію він отримав від жінки. А у жінок взагалі немає орієнтації.

Відступаючи назад, він штовхнув когось спиною.

– Ой, вибачте. – він швидко обернувся.

– Нічого страшного.

Під великим екраном з якимось кольоровим планом стояла дівчина в стильних окулярах.

– Пан часом не знає, у якому кафе тут можна палити?

Дівчина одним рухом руки рухала карту на екрані. Прямо як у "Стар Трекові", – подумав він.

– Уявлення не маю, – чесно сказав він. – Я і сам не можу знайти продуктовий магазин.

– Еееее... – недовірливо глянула на нього дівчина. Вона торкнулася скла перед собою. Відображена клавіатура відразу ж опинилася під її пальцями. Дівчина кінчиками пальців набрала назву магазину, і карта перемістилася в потрібне місце. Команда "показати маршрут", і карта швидко масштабувалася, а від червоної крапки з написом "ви тут" почав з'являтися шлейф червоних крапок.

– Будь ласка. Розумієте...? – Вона обернулася, простягаючи руку. – От, вниз по тих сходах. Кілька кроків прямо вперед, потім ліворуч і ви перед магазином.

Барський ошелешено кивнув. Він не міг відвести голову від футуристичного екрану з "Стар Трека".

– Дістанетесь?

– Так. Так, звичайно. Дуже дякую, пані.

– Дрібниця, – вона посміхнулася й повернулась до карти.

Ескалатор доставив його на поверх нижче, біля пральні та крихітних крамничок, що продають електроніку. Однак більш шокуючим був магазин алкогольних напоїв. А може, шокувало те, що всередині не було ні черги, ні людей, окрім продавця, який сумно дивився на нього.

На щастя, відразу за поворотом він нарешті побачив знак. О ні! І це мало бути "продовольчий магазин самообслуговування"? Так Потоцька сказала? "Один продовольчий магазин"? Гадаю, за цим показником навіть цирк–шапіто можна було б назвати двомісним наметиком.

Марчін знову спостерігав за людьми, щоб побачити, як вони туди потрапляють. Так, з боку. Він узяв маленький кошик, уникаючи монстрів на колесах, для яких, як він помітив, здавалося, потрібен жетон чи монета.

– Нарешті ти тут. – Потоцька відірвалася від вивчення написів на дивному пристрої, що роздає приправи. – Де ти так довго був?

Барський просто проковтнув слину. Маса товарів навколо нього змусила його збентежитись, і він не знав, на що дивитися.

– Вибач, – пробурмотів він. – Перша самостійна прогулянка по Місяцю.

Дівчина підвела на нього очі з легкою посмішкою.

– Добре. Хочеш щось з цих полиць?

– Якби я знав, що на них, можливо, я б хотів.

– Ой, Марчіне, Марчіне. – вона легенько притулилася до чоловіка. – Іноді мені тебе шкода, а іноді...

– Іноді? – підхопив він.

Схоже, що Потоцька насправді не знала, як це висловити. Потім вона зважилася і лукаво глянула на нього.

– А іноді мені здається, що я тобі заздрю, – несподівано сказала вона.

– Чого ти мені заздриш? Я не розумію – Барський уважно подивився на дівчину.

– Ну так. Знаєш, це все навколо мене з самого народження. Все це мені просто належить. Майхржак – твій ровесник, він бачив, як усе змінюється, він пережив певний процес, ритуал досягнення раю...

– А я? – Марчіна вразив серйозний тон Потоцької.

– А ти ходиш із відкритим від захвату ротом, пробуєш абсолютно чужу цивілізацію, і я тобі просто заздрю через це.

Він розвів руки. Чи був він у захваті? Його стан важко назвати захопленням. Він щойно виявив, що барвисті коробки перед ним – це чай. Різні види. Тож він із цікавості почав рахувати, скільки чаю може бути на світі? Один, два, три… двадцять сім… сорок… Він усе губився. Коробки були не просто розставлені, а за якимось планом. Що гірше, він рахував пачечки на одній полиці, а полиць було більше – від підлоги до зросту людини з витягнутою вгору рукою. Крім того, це було нечесно, тому що полиця заверталася за стовп.

– Ти вважаєш, що варто було мати амнезію на майже двадцять років заради цього моменту?

– Не знаю, чи варто було. Я просто заздрю тобі за цю мить, – повторила Еля.

Барський знизав плечима.

– Чому? – запитав він, нахмурившись.

– Хм, бачиш... Якби я могла тобі відповісти, я, напевно, була б дуже розумною жінкою. – Тим часом я просто дурна дупка.

– НІ. Ти ні, – сказав він без краплі насмішки в голосі. – Ти навіть щось відчуваєш. Можливо, не можеш це назвати...

– Тож я скажу тобі, що відчуваю, – перебила вона його з усмішкою. – Так, я хочу зайнятися з тобою сексом. З цікавості…

– Як воно – займатися коханням з мастодонтом? – цього разу він перебив він її.

– НІ. Тому що ти інший. Холера, це важко висловити. У мене таке відчуття, що тебе щось хвилює. Ти якийсь довбаний ідеаліст, і тут мова не про якийсь дурний і мертвий соціалізм. Ти навіть ставишся до нас, як до істот з іншого світу. – Вона закусила губу. – Скажи, що ти в нас бачиш дивного? Чим ми відрізняємося від тих людей, яких ти пам'ятаєш?

Цього разу це він аж здригнувся. Почав збирати свої думки, але його перервав звук телефону Потоцької. Вона вибачливо скривилася, відкриваючи апарат. Розмова з Марчіном, мабуть, зворушила її, бо вона, не жартувала, як завжди, намагаючись приховати свої емоції.

– Так? – вона довго мовчки слухала.

– Гаразд. Почекай, – вона глянула на Барського.

– Це Макабра. Автомобіль, за яким вони слідкують, знаходиться на вулиці Стшегомській та гальмує. Незабаром він, мабуть, стоятиме під однією із офісних будівель, і тоді шукай вітру в полі. Якщо це службовий автомобіль, ми навіть не зможемо ідентифікувати водія. Макабра запитує, чи варто йому діяти жорстко, тому що це, мабуть, останній шанс.

– Нехай діє.

– Ти впевнений?

– Звичайно. Подумай-но.

Барський почав пояснювати дівчині, що цей тип не може зникнути з їхнього поля зору. Оскільки стежити за ними почали відразу після з розмови з інформатором, це не може бути випадковістю. Це випадок двадцятирічної давності. Отже, відбувається щось важливе. Можливо, рахунок йде на дні. Тому їм необхідно швидко з'ясувати, хто був за кермом цього автомобіля.

Цими аргументами він її переконав.

– Добре, – коротко сказала вона в трубку. – Входь жорстко.

Потоцька не могла ввімкнути гучний зв'язок в магазині, тож притулилася вухом до вуха Барського, хоч їй довелося стати навшпиньки.

– Гаразд, – почув він голос сержанта, а потім клацання якогось перемикача. – Молодий, ти мене чуєш по рації?

– Так, чую, – сказав інший голос.

– Тоді вклади арматуру у вухо, – диригував Макабра.

– Але це буде одностороннє спілкування.

– Не балакай, саме таке мені і потрібно. А тепер слухай уважно, Молодий. Спочатку зроби кілька ковтків спиртного. Від тебе повинно нести...

Поліцейський, мабуть, послухався, бо якусь мить чули лише, як він хапав повітря.

– Сподіваюся, дорожню поліцію попередять? – запитав він заради підстраховки.

– Не хвилюйся, молодий. Вони будуть попереджені, і у вас є докази на плівці, що я сказав тобі зробити це заради операції.

– Добре. Наш тип заїжджає на стоянку.

– Він збирається затриматися?

– Так.

– Так чого ти чекаєш? Тарань сволоту!

У телефоні пролунав гучний тріск. Через мить Барський і Потоцька почули коментар Макабри.

– Талановитий хлопець. Він так сильно вдарив того, що вони разом вдарили третю машину. Просто чудово

– І що ти бачиш? – спитала Потоцька.

– Тип вискочив, як на пружині, а Молодий відреагував швидше. Він вже підбіг до того типа і щось буровить, дихаючи горілою. Доведеться їм викликати патруль.

– А ти попередив тих, з дорожньої?

– Ні... Дорожня такими не займається, а слідчі. Хлопці вже сидять напоготові, з формою під рукою.

– Чи не можуть вони приїхати швидше? Прямо зараз? – спитала Потоцька.

– А хтось колись бачив патруль, який би спішив? – прохрипів у слухавку Макабра. – Зрозумійте, їх спочатку треба офіційно викликати. Інакше тип відразу зрозуміє, що це липа.

– Добре, – перебив їх Барський. – Що там відбувається?

– Вискочив третій постраждалий і дере горло. Бачить, що Молодий після п'янки, то, мабуть, саме він викличе поліцію.

– А підозрюваний?

– Це мене найбільше хвилює. Здається, він хоче або злагодити ситуацію, або втекти.

– Тоді скажи Молодому, щоб дав його по морді! – скрикнув Барські на весь голос і раптом завмер. Покупці магазину, які стояли поруч, тепер дивилися на нього в повному шоці.

– Геніально!

Макабра зрозумів ці слова по–своєму. Вони знову почули клацання якогось приладу.

– Молодий! Молодий, почни з ним шарпатися і бахни в рило. Це наказ.

Барський не знав, як себе поводити. Потоцька зробила міну незайманої дівиці, але це не допомогло. Відвідувачі магазину продовжували дивитися на дивну пару.

– І що? – прошепотів Барський. – Йому вдалося?

– Молодий талановитий. – Макабрі явно сподобалася ситуація. – Усі троє вже валять один одного по мордах. Якісь люди навіть зібралися юрбою і викликали поліцію.

– Чудовий маневр, – сказала Потоцька. – Ми кладемо трубку. – Вона сховала телефон і попрямувала до виходу з магазину. – Гарно вийшло, – усміхнулася вона Барському. – Зараз у нас є документи водія, його відбитки пальців, телефон з білінгом, ключі від квартири, обшукана машина, зразок ДНК... Все, все, все.

Барський теж засміявся. Шкода, що їм вже треба йти. Він же ще хотів побачити, скільки сортів кави існує у світі.

Він так її здивував, що дівчина довго стояла, не знаючи, як реагувати. Три лілії. Три дурні лілії, і вона більше не могла зібрати думки. І це має бути крутий поліцейський офіцер? І чому взагалі сюрприз? Адже вони домовилися зайнятися сексом ввечері. Раціонально, інструментально, керуючись, принаймні вона, цікавістю та бажанням скуштувати щось новеньке. Еля навіть не згадала про це, коли вони повернулися додому того вечора. І ось вона стояла на кухні, щоб пошукати вазу і поставити це зілля. Де він їх узяв? Бо ж не в магазині купив. Такої можливості не було. На ділянці такі не росли. То як? Обскубав якусь клумбу. Це все, що вона могла надумати. Але як він зробив це, щоб вона не помітила? Як він приніс це додому? Бо тільки тут вона їх отримала. Під курткою сховав?

Холера. Три дурні... Три милі лілії. Барський здивував її. Тим що він пам’ятав, тим, що завдав собі стільки клопоту, тим, що він показав, наскільки це важливо. А може… що вона важлива?

Дівчина здригнулася й рефлекторно знову понюхала квіти. Вона почала шукати вазу, але десь всередині себе відчула щось давно забуте, м’яке й тепле, жіноче зачарування.

– Поїмо надворі? – крикнула вона.

– Може, не обов'язково надворі, – гукнув він у відповідь із залу.

– За нами можуть слідкувати.

– На даху є гарна тераса. Ми будемо ховатися в кронах дерев.

– Це вже інша справа. – Він з’явився в дверях кухні. – Нічого подібного я ще не бачив.

– Гаразд.

Еля нарешті знайшла посудину і налила води. В одному вона вже була впевнена. Вечеря? Так. Але пізніше.

Барський не міг зрозуміти цю жінку. "Дівчинки", як він називав її подумки. Один раз вона поводилася і справді, як дитина, у своєму казковому світі, в який вона цілком могла вписатися, але вона також була здатна виглянути за межі свого пластикового оточення та оцінити ситуацію тверезо та раціонально. Цікавий факт. Жінка з двох світів. Привітного, порядного, розніжуючого, який виконує всі забаганки, та іншого – справжнього, у якому історії погано закінчуються. Мабуть, це її не хвилювало. Їй було дуже весело в одному світі, а інший сприймала як необхідне зло, як своєрідну плату за хвилини пластмасового щастя. Але вона могла керувати обома.

Марчінові стало її трохи шкода і трохи заздрісно. Йому було шкода, що вона завжди буде відкинута в цьому суспільстві. Невідомо, коли відбудуться зміни, які дозволять їй повністю прийняти її колір шкіри. Він співчував самотності Елі. І він захоплювався і заздрив її надзвичайному вмінню справлятися з поганим настроєм, заздрив її оптимізму і готовності боротися і жити тут і зараз.

Він був іншим. Він не знав, як використати момент, як вона. Коли вона підійшла і, цілком природно, обняла його заради поцілунку, він напружився. Правда, прямота завжди бентежила його, але тепер він поводився як незайманий. Він уже помітив, що прелюдія не важлива. Коли вони почали цілуватися, Ела просто почала розстібати йому штани. Він сам не знав, що йому робити. Роздягнути її негайно? На щастя, вона швидко розвіяла його сумніви. Потягла його за руку на сходи.

– Ну, йди, – засміялася вона, побачивши, як він намагається обійняти її в коридорі, а за мить і в спальні. – Давай, давай...

Еля потягла його прямо до ліжка, швидко роздягаючись. Вона з явною цікавістю спостерігала, як Барський знімає кожну частину одягу. Простягнула руку, схопила його за зап’ястя і потягнула так сильно, що він упав на неї своєю вагою. Дівчина поцілувала його в чоло. Вигляд її обличчя зблизька не залишав жодних сумнівів щодо того, чого вона хоче. Він навіть не встиг подумати, що робити далі, як дівчина повернулася до нього спиною. Він трохи розгубився. Чого вона хотіла? Він торкнувся її стрункого стегна, і вона присунулася ближче.

– Тобі так не подобається? – запитала вона через мить.

Марчін насправді не знав, що сказати. Вона повернулася до нього обличчям, обійняла його і, все ще лежачи на боці, високо підняла ліву ногу. Він глянув вгору. Потім прямо їй в очі. Еля вловила вираз його обличчя й тепло всміхнулася.

– Гаразд. Просто класика, – кинула вона. – Як за інструкцією.

Нарешті вона лягла на спину, поклавши голову на подушку, і розсунула ноги. Цього він очікував, але водночас був здивований поспіхом і цілковитою відвертістю їхньої близькості. Еля не вникала в меандри сексуального етикету. Вона потягла його і, нахабно подивившись йому в обличчя, допомогла увійти. Марчін не міг витримати її погляду. Відчувши, що червоніє, він опустив голову.

Раптом Барський відчув, що його життя має сенс. І що він ще не пережив своїх найкращих років. Ця проклята, розкута мулатка була просто стовідсотковою жінкою, яка могла показати чоловікові його місце. Тут і зараз. Так само, як вона боляче вчепилася нігтями в його шию.

Він не міг повністю зрозуміти мову її тіла, але це знання йому також не було потрібно. Вона... Вона була природною до крайності. Вона не прикидалася. Еля вразила його раптовим криком, а потім недбало кинула:

– О, це круто.

Барський не був до цього готовий. Коли він закінчив, вона його не зупинила, не обняла. Коли він зсунувся убік, вона потяглася до тумбочки й запалила дві сигарети. Одну для нього.

– Як у старовинному американському фільмі, так?

Барський машинально кивнув, ніби не зрозумів питання.

– На жаль, зараз таких сцен не побачиш зовсім. В Америці ніхто не палить.

– Не вірю.

– Все ще гірше. Вони можуть цензурувати такі сцени в класичних фільмах.

Марчін піднявся на лікті.

– Зараз. А якщо є сцена, де в засудженого запитують останнє бажання, а він просить сигарету? Що залишилось?

– Він просить дієтичну колу без цукру. Бо та з цукром могла би йому нашкодити... Це залежить від того, хто платить за продакт–плейсмент, – засміялася Потоцька.

– За що?

– Знаєш, що? – Еля підняла голову з подушки. – Щоб переконатися, нібито ти розумієш, що я кажу, спочатку дозволь показати тобі, як працює мережа. У нас є на це ціла ніч.

– Яка в біса мережа?

Еля махнула рукою, підводячись, щоб піти у ванну. І його непокоїли дві речі. По–перше, секс тепер здавався гігієнічною справою, як якесь приємне чищення зубів. Його шокувало те, що дівчина відразу після того, як вони зайнялися коханням, змінила тему і ні словом не сказала про те, що між ними сталося. А по–друге – хоч це було й приємно – Потоцька анітрохи не зніяковіла. Вона ходила голою, не намагаючись нічим прикритися. Вона залишила двері у ванній відчиненими. Вона пописала, не перериваючи розмови, сіла на біде і почала підмиватися, весь час розмовляючи. Без сорому чи навіть збентеження.

– Що ти хочеш мені сказати про мережу? – Він намагався бути максимально об’єктивним, хоч і стояв голий у коридорі. Але він розташувався так, притулившись до одвірка, що не було видно його мужності. Однак Потоцька невірно зрозуміла його поведінку і показала, що умивалка вільна і в ній можна вмитися. Він проковтнув слину. Ймовірно, Марчін не знає, як знайти свій шлях у цьому новому світі звільнених жінок. Він уявив собі інтимні обмивання десь за півметра від обличчя Елі.

– Що ти хотіла сказати? – нагадав він, удаючи, нібито не розуміє жесту.

– Слухай, перш ніж ми почнемо детально розповідати, що, на твою думку, стало найбільшим проривом у сучасному світі?

Барський знизав плечима.

– Можна згадати мільйон речей. Залежить від того, про що ти думаєш.

– Гаразд, – погодилася Потоцька, кивнувши головою. – Тому що, як на мене, це було створення енциклопедії.

Марчін здивовано глянув на неї.

– Кілька інтелектуалів зібралися, щоб записати всі знання того часу в одній книзі. Я, звичайно, сильно спрощую, – продовжила вона тему.

– Велике досягнення. Але чи справді це новаторство?

Марчін сумнівався, чи правильно він зрозумів Елу.

– Розумієш, тоді теж цього ніхто не помітив. Крім однієї людини, ніхто не здогадувався, для чого призначена енциклопедія.

Нарешті вона закінчила власні водні процедури й дозволила йому підійти до раковини. Марчін узяв чистий рушник – він ненавидів відчуття холодної кераміки на голих стегнах.

– І хто вгадав? – запитав Барський.

– Цариця Катерина. Вона навіть написала королю Франції, запитуючи, чи бачить він, що відбувається. І як він може допустити таке?

– Зажди. Отже, що ми повинні дозволити? Про що вона здогадалась?

Потоцька широко всміхнулася.

– Енциклопедія була машиною для повалення монархії. Не якоїсь конкретної. Енциклопедія була машиною для повалення самої монархії.

– О Ісусе...

– Ні Ісус, ні король Франції не зрозуміли цього вчасно, і була створена пекельна машина. І вона виконало своє призначення.

Марчін не міг встигнути за аргументами Потоцької, а у неї не було здібностей донести знання чітко й фактично.

– Це стосується доступу людей до знань?

– Дуже спрощено кажучи: так.

– А мережа є чимось таким? – нарешті дійшли до суті розмови.

– Часи змінилися. – Еля подала йому другий рушник. – Тепер все є більшим, швидшим, радикальнішим...

– Добре. Що знесе мережу?

Барський намагався прочитати наміри Потоцької.

– Сила, – знову посміхнулася вона. – Влада як така.

Він послизнувся і мало не впав на мокрій плитці.

На щастя, дівчина схопила його, врятувавши від розбитої об кам’яний виступ голови.

– Що тут дивного? – пробурмотіла вона. – Енциклопедія ліквідувала монополію монархії на знання, а мережа ліквідувала монополію будь–якої влади на інформацію. Важлива відмінність, яку мало хто помічає.

– Ага, і ти хочеш показати це мені за одну ніч?

Дівчина знову засміялася, похитавши головою.

– Курка варена, я пояснюю тобі всю суть прямо зараз. А мережа побудована так, що будь–який ідіот за годину може зрозуміти, що відбувається. Це займе у тебе не більше п'яти хвилин.

– Тоді навіщо нам ціла ніч? – нагадав Марчін її попереднє речення.

– Це легко. Решту часу вам знадобиться, щоб зрозуміти суть цих змін, головним трендом яких зараз стала Польща. Двадцяти років вистачило, і в порівнянні з вашим світом зараз ми ніби в космосі. На іншій планеті.

Вона хотіла ще щось сказати, але їх перервав голосний грюк в двері внизу.

– Ні... – розчаровано простогнала Еля. Можливо, окрім дослідження таємниць глобалізації та масової культури, вона хотіла провести цю ніч якось інакше.

– Припиніть займатися сексом, як кролики, – почули вони знизу голос Майхржака. – І швидше сюди.

– У вас уже є дані про цього хлопця?

Потоцька лише на сходах закуталася у великий рушник. Це не викликало жодних коментарів Майхржака. Барський не міг цього зрозуміти. Вигляд майже оголеної жінки, коментар про секс і жодного хвилювання чи жодного натяку на відчуття... Цей світ був, мабуть, нестерпно простим. Цікаво, чи для всіх очевидно, як для Майхржака, що коли чоловік і жінка самі вдома, вони обов’язково ляжуть спати разом. У соціалістичній Польщі поклади релігійних фанатиків, міщан та абсурдно вузького підходу до життя робили неприпустимим такий позбавлений сорому спосіб ставлення до питань сексу.

– То ти вже знаєш, хто за нами стежив?

– Роман Войчік, приватний детектив.

Барський рефлекторно закусив губу. "Приватний детектив". Це звучало так добре, що навіяло спогади про старі зачитані книжки. Шерлок Холмс Дойла, Філіп Марлоу Чендлера, усі американські фільми його юності.

– На кого він працює? – запитав він, як його герої.

– Ти не повіриш. Це колишній спецназівець, який воював...

– На якій війні?! – вирячив очі Барський. – На другій світовій? Якийсь стариган?

Майхржак і Потоцька опустили очі.

– Знаєш, – ледь помітно зітхнула дівчина. – Останнім часом Республіка Польща вступила в кілька воєн. Але ми вже покинули Ірак!

– На якій війні воював цей тип?

– В Афганістані, – пробурмотів Майхржак. Він насправді не знав, як миттєво пояснити ці справи Барському і інстинктивно глянув у вікно. – Що? Ми не схожі на країну у стані війни, чи не так?

Марчін лише похитав головою. Потоцька несподівано іронічно сказала:

– Так... Навіть війни вже не такі, як були.

Надінспектор посміхнувся.

– Слухайте, слухайте, – намагався він утриматися від подальших коментарів. – Його детективне агентство – просто прикриття для людей, які хочуть легально ходити по вулиці з вогнепальною зброєю. У мене є мільйон слідів, але нам потрібно з’ясувати, яка компанія насправді їх наймає.

– Боже, так нам доведеться провести в поліцейській дільниці всю ніч, переглядаючи папери за паперами?

– А ти можеш увійти в дільницю звідси? – поставив Майхржак запитання Потоцькій.

– Можу, – підтвердила та.

– Тоді посидимо у тебе. Так буде комфортніше.

Еля заломила руки й кинула на чоловіків виразний погляд.

– Холера, в мене немає нічого на вечерю. Я думала, ми знову вискочимо до магазину.

Поліцейський також розвів руками, трохи передражнюючи дівчину.

– Але ж Марчін може піти, якщо ти даси йому список покупок. З комп’ютерами він нам не допоможе.

Здавалося б, нічого такого, і Барський пояснював собі, що закупівля – це не подорож на Місяць. Він здичавів чи що? Не обов'язково. Адже Марчін згадав своїх друзів, які встигли виїхати на Захід за часів ПНР. Він згадував, як вони описували свої переживання, розгубленість, шок і здивування. Ну, але не перебільшуйте, – заспокоював він себе, – на відміну від людей, які тоді виїхали до Німеччини чи Англії, він досконало знає місцеву мову і культуру.

Потоцька дала йому п’ять сотень, сказавши, що точно вистачить, а Майхржак дав йому свою кредитну картку на всякий випадок. "Пін–код запам'ятаєш легко, лише чотири цифри. Коли тебе попросять ввести та підтвердити, просто набирай цифри на клавіатурі, яка буде ближче до твоєї руки. А якщо щось станеться, подзвони мені". До цих настанов Потоцька лише додала: "Пам’ятай, ця цивілізація всім на користь". Однак Марчін не почувався заспокоєним.

Магазин йому вдалося знайти швидко. Барський завжди добре орієнтувався в просторі. Е–е–е–е... Він очікував бог знає чого, як от цей жахливий торговий центр, де тільки продовольчі магазини були розміром з футбольне поле, а все, що він побачив зараз – це місцевий супермаркет, як з часів ПНР. Дрібниця. Всередині його не здивували ні купи товарів, що сягали до стелі, ні кошики чи візки, ні навіть охоронці в псевдоамериканській формі. Його єдиний висновок: можна було вдягти светр, тому що кондиціонер був налаштований на максимум. Він узяв кошик і пішов між полицями. Лише тепер Барський глянув на список покупок, який Потоцька запхала йому в кишеню. Ой божечки! Він вивчав кожну позицію, а потім трохи безпорадно озирнувся. На щастя, він побачив неподалік продавщицю, яка щось розкладала на полицях. Її легко було впізнати за службовою формою.

– Вибачте, пані, – Марчін підійшов ближче.

– Чим я можу вам допомогти?

Замість того, щоб сказати, що він заважає її терміновій роботі, жінка мило посміхнулася, явно підбадьорюючи його.

– Туалетний папір є? – чемно запитав Барський.

– А який?

Він не очікував такого запитання.

– Хм... Нормальний.

Жінка надягла на обличчя стурбований вираз.

– О, це буде проблема. – Вона швидким жестом відкинула волосся з чола. – Але я знаю, що пан має на увазі. Бачила рекламу... Папір під назвою "Нормальний". Сірий, страшний, який нічого не витирає, а тільки дере. Польські емігранти іноді замовляють його, щоб нагадати собі про Польську Народну Республіку.

Жінка провела його через полиці до стійки з туалетним папером. Та була кілька метрів завдовжки.

– Тут, мабуть, "нормального" не купиш. Лімітована серія. Гадаю, ви повинні спробувати в магазинах для колекціонерів.

– Гм... Дякую, пані.

Продавчиня кивнула й пішла геть, а він дивився на десятки видів паперу на вибір. Ромашковий, лавандовий, полуничний, парфумований, протиалергічний, тиснений чи розписний, різнокольоровий, смугастий, двошаровий, тришаровий, зволожений... Так, тепер він зрозумів. Жінка просто не могла дотумкати, що хтось взагалі питатиме, чи є в магазині туалетний папір.

Ну добре. Але чого хотіла Потоцька? Марчін почав вивчати етикетки. Судячи з попереджень, тут теж могли бути пастки. Наприклад: "джамбо – найдовший рулон (примітка: може не поміститися в деякі типи стандартних тримачів)". Холера. Який тримач був у Потоцької? Через добру чверть години він купив папір з написом: "а тут я бачу всю цивілізацію!".

Олія для салатів. Барський вже помітив, що на малюнках проходи між стелажами позначені якимись символами, а на перехрестях стоять покажчики. Олія… Вона є. Ось і все, просто як пиріг! Поки не глянув на полиці. Неможливо. Неможливо, щоб їх було стільки. Мабуть, він викликав загальний інтерес своїм жахом, бо до нього підійшла дівчина в форменому одязі й запитала:

– Я можу допомогти?

– Е–е... я б хотів олії для салату, – сказав він.

– З чого?

Якусь мить Марчін дивився на неї, не знаючи, що сказати. На щастя, дівчина сама почала перелічувати:

–З оливок, виноградних кісточок, горіхів, гарбуза...

– Гарбуза? – здивувався він.

– Відмінно підходить для потенції, – додала дівчина з посмішкою.

– Е... ні, ні. Якусь звичайну. З оливок.

– Екстра вірджін, вірджін, оліо чи санса?

– Мммм... першу, – попросив Марчін.

Він навіть не намагався запитати про різницю між "екстра" та "вірджин".

– З Іспанії, Італії, Греції, Тунісу, Туреччини, Сирії, Марокко, Португалії... ?

– З тієї... З Іспанії, мабуть.

– З півночі чи з півдня?

Барський, засипаний запитаннями, відчув, ніби от–от знепритомніє. Йому хотілося крикнути, що йдеться про ті оливки, що росли під парканом, а торік на них пес написав. Але після півтора десятка хвилин лекції у нього склалося враження, що він став хорошим спеціалістом з оливкової олії. Він також дізнався дещо інше. Він просто опинився в дорогому, висококласному магазині і продавці були зобов'язані надати вичерпну інформацію про продукцію. Тут ніхто не був злим, всі хотіли йому допомогти. Але оскільки він ставив дурні питання, йому намагалися все пояснити і дізнатися, що він хоче купити.

Він також зрозумів ще одну важливу річ. Питання або вимоги повинні бути сформульовані настільки точно, щоб вони не передбачали наступних, більш детальних. На щастя, яблука були наступними у списку покупок. Тут його не вб'ють. Він чудово знав, які фрукти корисні, а які йому потрібні. Він рішуче рушив до продавщиці у фірмовому фартуху.

– Пані, мені потрібно два кіло яблук. Вони не можуть бути солодкими чи кислими, – він уточнив справу, щоб та не могла більше запитувати. – Тверді, хрусткі, з товстою шкіркою. Зелені, тільки з червонуватою плямою з одного боку і крихітними золотисто–коричневими смужками на поверхні. Чи є у вас такі?

– Звичайно. – Обличчя дівчини розтягнулося в суперввічливій посмішці. – Вони мають походити з анаеробного чи екологічного середовища?

У Барського опустилися руки, і він онімів.

Мабуть, він не слідкував за часом, бо Майхржак і Потоцька виглядали дуже знервованими, коли він несподівано побачив їх у крамниці.

– Господи Боже, ми думали, що тебе заарештували чи ще гірше! Вони ж вже зачиняються.

Марчін витер піт з чола й узяв порожній кошик із кількома видами здобичі.

– Я лише на половині списку, – зітхнув він.

Потоцька і Майхржак довгий час мовчки працювали за комп’ютерами. Барський був вражений. Не виходячи з дому, вони могли отримати доступ до будь–якого документа через команди комп’ютера. Один документ за одним, одна база даних за одною, бухгалтерські таблиці, рахунки і все, що міститься у величезних архівах поліції і, як він здогадувався, різних "дружніх" установ. Він навіть не підозрював, що підключені комп’ютери мають такі можливості для отримання інформації. Вони обидва час від часу зв'язувалися з Макаброю, який дізнавався різні речі через власні зв'язки в Агентстві внутрішньої безпеки. За десяток–другий хвилин вони зробили роботу, на яку в міліції пішло б щонайменше півроку.

Барський не міг їм допомогти. Він пішов на кухню і приготував собі випити. Після цього сів перед величезним підвішеним телевізором, який він досі подумки називав телевізійною стіною. Попивав горілку з соком, дивлячись рекламу, іноді перериваючись програмами на комерційних каналах, рекламу з програмами хоч у якійсь пропорції та платні програми без реклами. Він був шокований різноманіттям програм, кількістю запрошених у студію, декором, технікою, багатством, що капало звідусіль. Він ніде довго не затримувався. Кількість польських телевізійних станцій здавалася йому неймовірною. Йому стало цікаво, хто міг собі все це дозволити. У Польській Народній Республіці не було що дивитися на одному каналі. Другий транслювався за сумісництвом і як телеканал про поточні події, показуючи переважно "розмовляючі голови". І зараз? Він не міг це зрозуміти. Після довгої боротьби з пультом він знайшов інформаційний блок. З цікавості почав стежити за подальшими новинами, а потім дійшов висновку, що Польща перебуває на межі розпаду. У горах бушують повені, кожен політик ідіот, бандити безкарно орудують по всій країні, щодня ловлять тисячі п'яних водіїв, але це навіть не вершина айсберга. Нам загрожують жахливі катастрофи, багато з них глобального масштабу, організація держави практично не існує, в цьому борделі під назвою Республіка Польща більше нічого не працює, крім економіки, яка йде напрочуд добре, що дивує всіх без винятку, але це все одно нас не врятує, бо наближається кінець світу. Марчін сидів і не міг вичавити з себе слова. Нарешті він зрозумів, що, незважаючи на те, що новини були переповнені жахливими вістями, ведучі зовсім були схожі на стурбованих. Гірше того: навіть видіння швидкого кінця світу їх не дуже лякає. І так, крок за кроком, він почав розуміти суть цього нового телебачення. У горах завжди були повені. Скільки він себе пам’ятає, кожного літа, коли їздив на канікули з дитбудинком, десь щось затоплювало, підтоплювало і кілька халуп зносило. З тією лише різницею, що тоді ще не було камер, які все це фіксували. Про те, що політики ідіоти, нас сповіщали інші політики. Якщо вони ловлять стільки п’яних водіїв, то як вони встигають друкувати нові водійські права і кому їх видають? Барський намагався заспокоїтися, бо це лише пошуки сенсації, де тільки можна... Нарешті, на щастя, в публіцистичній частині письменник навіть скасував кінець світу, стверджуючи, що апокаліптичні видіння виникають у головах людей, яким живеться добре, ну і не дивно.

Задоволений Барський пішов на кухню й налив собі другу склянку. Повернувшись, він перевірив двох поліцейських, які все ще працювали за комп’ютерами.

– Як воно йде? – сказав він, бажаючи почати розмову.

– Непогано. – Майхржак обернувся на своєму обертовому кріслі. – Може, до ранку і закінчимо.

– І... я не хочу вам заважати, але...

– Викладай?

– Чи вийшла третя частина пригод Індіани Джонса?

– Так. – Потоцька повернула голову. – Я завтра скачаю тобі піратку.

– Була і четверта, – додав Майхржак. – Інді зараз бореться з росіянами.

– Я скачаю і для тебе і її. – дівчина важко підвелася. – Я зроблю щось перекусити, добре? А то в мене в животі бурчить.

– Можливо, я щось зроблю, – запропонував Барський. – Просто скажіть мені що.

– Я впораюся. Все одно треба випростуватися.

– Краще б він щось приготував, – втрутився надінспектор. – Ти ж приготуєш салат із селери, прикритої цибулею–пореєм. Це корм для кроликів, а не їжа для мене.

– О, вам я зроблю окремо, – вони почули твердість у голосі дівчини.

– Тоді нехай Марчін приготує мені випити.

– Можеш випити мій, якщо ти не гидуєш. – Барські подав йому свою склянку. – Я дивився телевізор, і щось мені недобре.

Потоцька зареготала.

–А ти, мабуть, новини подивився? Горище ось там, – вона показала на стелю, – у пральні можна знайти мотузку, щоб зробити собі шибеничку петлю.

Майхржак поплескав його по спині.

– Або випий літр спирту. Смерть буде більш дружньою.

– Дуже смішно, – Барський повернувся до вітальні з кислим обличчям. Мабуть, щось його зацікавило, бо він змінив канал. Він уже знав, які канали платні, тому включив щось без реклами і без політики. Кримінальна історія була дуже цікава. Принаймні в побудові дійства та сцен погоні. Барському важко було розрізнити, хто з персонажів був гангстером, а хто поліцейським. Що ті, що інші були жахливими свинями.

– Хочеш бутербродів? – гукнула з кухні Потоцька. – Бо я закінчила їх робити.

– Будь ласка.

На екрані телевізора один тип підійшов до іншого типа ззаду. Він поклав руку йому на плече. Однак чоловік швидко розвернувся, діставши рушницю. Він зробив три постріли, ледь не впритул.

– Це дурниці, – рефлекторно прошепотів Барський. – Він був би весь у крові.

– Що? – у дверях з’явилася Потоцька з повною тацею бутербродів.

– Вона бризнула б на нього, як з відра...

– Чого ти так завмер? Про що ти говориш?

Барський стрепенувся і рефлекторно обернувся, стираючи щось невидиме з обличчя.

– Я дещо згадав, – пробурмотів він.

– Що?

– Двадцять років тому я вбив когось, практично впритул.

– Так ось... – Майхржак потягнувся, страшенно позіхаючи, і додав ще голосніше. – Я пропоную не сидіти тут на дупах, а просто трохи відпочити після цієї клятої ночі.

В ту ж мить Барський впав з дивана на килим. Все його тіло оніміло. Він ледве розплющив очі. Здається, він заснув на дивані...

– Ісусе... котра година?

– Двадцять хвилин по четвертій! – проревів Майхржак. – Прокидайся!

Потоцька на кухні вмикала кавоварку і теж була наче з хреста знята, вони не спали цієї ночі.

– Чорт, у мене очі вилізуть. – Вона потерла повіки великими пальцями. – Куди ти збираєшся в такий час? – звернулася вона до надінспектора.

– Не знаю. Не маю поняття. До Південного парку, наприклад.

– Щоб вас підняло та гепнуло. – Барський порсався на дивані, намагаючись підвестися. Обіпертися об диван він не міг. Падаючи, він, напевно, вдарився об щось ліктем, і тепер у нього все пекельно боліло. – Хто мене розбудив?

– День просто чарівний! – Майхржак, мабуть, отримував усе більше й більше енергії. – Скоро схід сонця! Рухайтеся, сплюхи!

– Ну, я ж варю каву. – Потоцьку не вразив ентузіазм колеги.

– Ми йдемо з дому. Перелий в термос.

– Я нікуди не піду, – простогнав Барський. – У мене немає ніг.

– Зараз я з усієї сили пхну тебе в одну з них. Якщо не буде боляче, тоді в тебе їх і справді немає. То як?

– Садист! – одразу ж відгавкався Марчін.

Однак Майчжаку вдалося їх трохи мобілізувати. Він спакував бутерброди, що залишилися від учора, і обов’язково взяв із собою термос і паперові стаканчики. Нарешті він повів усю нерішучу компанію в уже сяючу сірість світанку. Вузькі зелені вулички були справді надзвичайними. Абсолютна тиша, якої ніколи не було в місті, робила атмосферу загадковою. Те саме було і з відстанню. Здавалося, до парку їм довго їхати, але вони встигли туди дістатися. Весь світ навколо завмер, тільки часом здалеку було чути звук автомобіля. Коли вони зайшли між дерева, атмосфера здавалася майже казковою.

– Насправді ти мав рацію, – визнала Потоцька, звертаючись до Майхржака. – Мені стало у сто разів краще, коли я пройшлася.

– Але дочекайся сходу сонця. Це клас!

Барський зацікавлено озирався. Це помітили Потоцька і Майхржак.

– Що? – підвела голову дівчина. – Тут теж змінилося?

– Ммм. Все прибрано, акуратно та охайно. Прямо як у фільмах з ФРН.

– Західної Німеччини більше немає, – зітхнув Майхржак, проводячи їх до кам'яних сходів біля озера. Вони сіли на східці прямо біля води.

– Мені не залишилося чого згадувати. – Барський взяв стаканчик з кавою. Цього разу він подумки визнав, що Майхржак мав рацію. В такий час і в такому місці навіть кава з експресу йому смакувала.

– Ти згадав, кого вбив? – спитала Потоцька.

– Ні. Я тільки пам'ятаю, що цей тип застав мене зненацька. Я вистрілив рефлекторно, зробивши півоберта.

– Майже як Чак Норріс.

Хм, він згадав цього актора. "Зниклий без вісті", "Загін Дельта". Все переглядалося на нелегальних касетах VHS, жахливої якості, постійно валилася синхронізація голосу та зображення. Але це було не важливо. Важливими були гострі відчуття та смак забороненого плоду. Цікаво, чи переживали вони сьогодні таку радість. Чи було в них щось заборонене, чим можна було крадькома насолоджуватися в якихось напівлегальних притонах?

– Ааааа... А ви щось відкрили? – спитав Барський, цікавлячись наслідками нічної праці Майхржака й Потоцької.

– Знаєш, і так, і ні. З’ясувати, хто найняв детективну компанію, було просто. Але одразу стало зрозуміло, що це зовсім не так. У детективів практично не було замовлень, крім роботи на TKJ.

– TKJ? Що це за абревіатура?

– Не знаю, і це не важливо. Це назва компанії, яка насправді не робить нічого конкретного. Її немає на перших шпальтах газет, її немає в рейтингах, її немає на біржі... Одним словом, одне велике ніщо.

Майхржака не задовольнила отримана інформація, а Барський, у свою чергу, зовсім не зрозумів поліцейського. Він знав світ компаній, корпорацій, картелів і біржових компаній лише з кримінальних оповідань, передрукованих у "Магазин Польський".

– То що тут не так?

– Ну саме, що? Нібито і нічого. Всьо о'кей. Просто ми не знаємо, чим вони насправді займаються, і чому її винюхує Військо Польське.

– Як то Військо Польське? Зачекайте, як це "винюхує"?

– Ти не знаєш? Адже солдати повинні захищати наші кордони або принаймні воювати в Афганістані, Іраку, Чаді, Гаїті чи де б вони не були, щоб захищати наші стратегічні інтереси, – в'їдливо повідомив надінспектор.

– Я не здивуюся, якщо завтра Республіка Польща відправить солдатів в Антарктиду, щоб розібратися з пінгвінами. Але шпигувати у власній країні?

– Стривай, ти плутаєш Марчіна, – перебила Потоцька.

– Слухайте, цивільна і військова служби, коли йдеться про розвідку та контррозвідку, ненавиділи одна одну ще з часів зародження Польщі. Вже у Мєшка І були проблеми з цим.

– А тепер вже ти сиплеш жартами, – відповів Майхржак.

– Коротше кажучи, то так. Якщо армія нишпорить навколо компанії, це ознака того, що компанією керують цивільні служби. Отже, кажучи простою мовою: ліквідована ВІС має щось проти ліквідованих есбеків.

– Щоб ви всі скисли, – буркнув Барський. – Я взагалі нічого не розумію.

Йому почали пояснювати, крок за кроком. Зі зміною політичної системи було ліквідовано Службу безпеки, потім ліквідовано ВІС. І ті, і інші очікували цього набагато раніше і більшість встигла як слід підготуватися. Було створено багато компаній, що проводили різну дивну діяльність, і, перш за все, з незрозумілим походженням капіталу. Але це було неважливо. Такими справами має займатися податкова та економічна поліція. Цим може займатися Агентство внутрішньої безпеки або Центральне бюро розслідувань. Навіть Центральне антикорупційне бюро. Але ніколи не армія! Не для того вона просто призначена.

– А звідки ви знаєте про армію?

Барський відчув себе відчув придавленим аргументами Майхржака.

– Ми дізналися лише завдяки дивним зв'язкам сержанта Макабри. У будь-якому випадку, у нас є підказка про те, що армія бажає дістати компанію TKJ і прибити її. І, мабуть, вона до цього дуже близько.

– Що робить TKJ?

– В основному, нічого, як я вже сказав. Але у неї є кілька цікавих дочірніх компаній. Торгівля газом, купівля нафтових родовищ, торгівля зброєю, біржові операції. На будь-який смак.

– І де тут пастка двадцять два[43]?

Майхржак багатозначно посміхнувся.

– Правильно, правильно. Якщо військових щось цікавить, то воно повинно бути до біса старим і важливим. Між ними і мирним населенням давно йде війна, чи не так?

– Так, – продовжила його думку Потоцька. – Це невелика фармацевтична компанія. Існує всього з... – чарівна посмішка, щоб зробити паузу – ... з тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року. Вам нічого це не нагадує?

Барський попросив сигарету. Але, о диво, навіть Майхржак, старий курець, забув взяти з собою цигарки. Потоцька налила йому ще кави.

– Фірма не дуже велика, великих прибутків не приносить, в основному субпідряд у виробництві комплектуючих. Ну і величезна лабораторія. Нібито, отримує замовлення із Заходу, але хто їх знає. Вникнути в деталі неможливо. Найцікавіше, однак, те, що після багатьох дуже нудних аналізів виявилося, що компанія перехопила на себе обладнання та людей з Інституту гірничої хімії у Вроцлаві.

– Якої?

– Гірничої. Що тут дивного? У Вроцлаві ви не побачите шахт, але є багато гірничих інститутів. Звідси і хімія.

– Почекайте... – Барський повільно потер скроні. – Щось мені починає розвиднюватись.

– Ти пам’ятаєш щось із минулого?

Потоцька, мабуть, теж щось запідозрила.

– Тихо. Мені все це ще требо упорядкувати. Коли була заснована ця гірничодобувна компанія?

– Інститут? Точно в тисяча дев’ятсот шістдесят третьому, – відповів Майхржак.

– І що з того?

– Хіба ти не бачиш, що це пов'язується? – вигукнув Барський.

– Що, в біса, пов'язується?

Поліцейський знову гарячково обшукав власні кишені, але сигарет не знайшов.

Марчін підвівся, випростовуючи занімілі кістки. Він сперся на широку кам’яну огорожу сходів. Пташки, що щебетали навколо, трохи затихли. Сонце тільки сходило. Його перші промені несміливо проникали крізь верхівки дерев. Спокій цього місця досяг своєї квінтесенції. Шкода тільки, що спокій не мав зв'язку з тим, що творилося в його голові.

– Тоді давайте підсумуємо, – тихо сказав він.

– Рік шістдесят третій: епідемія віспи у Вроцлаві, секретна служба ловить американських агентів у сусідній Легниці, засновано Інститут гірничої хімії, також у Вроцлаві, відбувається перша хвиля вбивств серед лікарів, деякі втікають за кордон і там їх лапають дружні служби. Рік вісімдесят дев'ятий: відбувається політична трансформація, Інститут гірничої хімії перетворюється на приватну фармацевтичну компанію, друга хвиля вбивств серед лікарів.

Потоцька жбурнула палицею в якогось дивного голуба, що сидів на траві поруч. Раптовий напад не вплинув на птаха. Мабуть, він звик, що люди для нього не є загрозою.

– А я б трохи розширила цей список.

– Як? – зацікавився Барський.

– Рік дев'ятсот шестидесятий, травень. Під Свердловськом росіяни збили літак-розвідник Гері Пауерса, взявши його в полон. Міжнародна напруженість зростає в геометричній прогресії. Рік шістдесят перший – товариш Гагарін показує американцям, хто панує в космосі. Шістдесят другий рік – кубинська ракетна криза, ядерна війна на волосині. У тому ж році спецслужба ловить американців біля Легниці, але нікому нічого не говорить.

– А як все це все поєднати? – спитав Майхржак.

– О, це просто. Другою лінією в майбутньому конфлікті була Польща. Перший удар був в НДР, другий – в Росії. Польща була базою радянської армії.

– І що?

– Почалася криза. Ми були на волосину від початку війни. Бог знає, що росіяни доставили в Легніцу, щоб наблизити її до лінії фронту.

– Розумію. І ти вважаєш, що американці цю річ вкрали, а есбеки повернули? Так?

– Щось схоже на це. Якщо вони вбили агентів, і про цю акцію досі ніхто не знає, то, напевно, щось було... – проаналізував Барський.

– Ти заходиш занадто далеко! – підскочив Майхржак.

– Росіяни знали, що у них щось зникло!

– Ну, знали, – продовжив Марчін. – І що? Поляки забрали те, що раніше вкрали американці. І тиша.

– Як що? Мікроби віспи? Тому що відразу ж після цих подій спалахнула епідемія?

– Мікроби віспи були, так би мовити, широко доступними. А ті, що заразили Вроцлав, походили з Індії.

– Хвилинку... – примусила їх замовкнути Потоцька. – Зараз тут відбувається просто сварка. Ти перший, – показала вона пальцем на Майхржака.

– Як ви збираєтеся пов'язувати епідемію віспи з тим, що ми вкрали в американців, зі смертю лікарів і створенням Інституту гірничої хімії? Це ж не має нічого спільного.

– Тепер ти, – Потоцька показала на Барського.

– Поєднується. Лікарі, які мали контакт з віспою, лабораторіями або проводили дослідження з цього приводу, були вбиті. У будь-якому випадку… Я пам’ятаю, що з нульовим пацієнтом було щось дивне.

Майхржак знизав плечима. Потоцька дістала з кишені смартфон.

– Добре, давай перевіримо, – пробурмотіла вона, торкаючись кнопок, що відображалися на екрані.

Барський закусив губу. Він все ще не міг позбутися відчуття шоку. Як можна щось витягти з кишені в парку і мати доступ до всього світу? Переглядайте барвисті картинки, відео, отримуйте дані, інформацію, все, що вам спадає на думку. Майбутній світ, у якому він опинився, здавався технологічним раєм. Але він також відчув подих жаху, коли машина змін увімкнулася і погнала цей світ у велику невідомість, у невідому землю, як це зробила перша енциклопедія кілька століть тому.

– І справді, – підвела голову Потоцька, – тут щось не так.

– Що? – зацікавився Майхржак.

– Нульовий пацієнт був начальником управління кадрів МВС. Він перевіряв свої дипломатичні представництва. Це він привіз віспу з Індії. У нього була дивна, незвичайна форма захворювання, без висипу. Дядька чомусь поклали в госпіталь у Вроцлаві, де у нього виявили малярію. Ніхто з його оточення не захворів. Епідемія в місті почалася з того, що захворіла санітарка, до якої директор навіть не доторкнувся...

– Чорт, – похитав головою Майхржак. – І це офіційні дані з Інтернету?

– Ммм. – дівчина глянула на нього, випинаючи губи. – Але щось витікає назовні, як бачиш.

– Якщо такі дива знаходяться в офіційних публікаціях, нас чекає ще одна ніч... – Майхржак глянув на годинник. День, – виправився він, – на те, щоб проаналізувати те, що було у відкритих публікаціях.

Потоцька скривилася.

– Ти це несерйозно кажеш, правда?

– Полетить швидко. В офіційних джерелах простіше шукати.

– Ми мусимо? Марчіну буде нудно.

Вона намагалася знайти рятівний круг.

– Мені не буде. - Останній рубіж оборони Барського повністю провалився. – Подивлюся на місто.

– Сам? – підозріло глянула на нього дівчина.

– Що з ним може статися? – став на бік друга Майхржак. – Пригадую, як вперше поїхав на Захід за часів ПНР. Мене трохи побили, але я вижив, – розвів він руками.

Проте швидко вирушити в дорогу Барському не вдалося. Травневий ранок і прогулянка замість того, щоб наповнити всіх бадьорістю, швидко приспали весь колектив. Потоцька заснула на великому кріслі перед телевізором. Майхржак на дивані під час якогось складного висновку.

Поснідали вони вже після полудня. Барський прийняв душ, не розуміючи, чому двадцять років тому він не купався так часто. Незважаючи на відсутність всього іншого, була вода і мило. З шампунем вже була проблема. Однак сам він пам'ятав здивування своїх друзів, які дивилися американські фільми зі сценами купання. Чорт! Двох десятиліть вистачило.

Марчін вийшов на вулицю бадьорим і відпочилим, а також, додатково, про всяк випадок озброївшись готівкою, карткою, мобільним телефоном з GPS і списком телефонів таксі. Коли він вийшов на центральну вулицю, виявилося, що трамваї ходять майже тими ж маршрутами, що й раніше. Його лише здивували докладні розклади. Він перевірив годинник. Номер сім прийшов вчасно. Але що, якщо двері не відчиняються? Барський стояв і дивився, а трамвай нахабно рушив без нього. Холера, гірше, ніж у ПНР.

На щастя, на зупинці з'явився хлопчик. Барський дивився, що той робить, коли прибув наступний трамвай. Зрозумів! Треба щось натиснути, і тільки тоді двері відчиняться. Він гарячково шукав кнопку на дверях, і коли йому здалося, що він знайшов її, трамвай рушив знову, перш ніж Барський сів.

Наступною була космічна "ракета". Барський почав впадати у відчай, коли, на щастя, двері відчинилися самі, щоб випустити жінку. Всередині було багато людей, але він без проблем знайшов місце, щоб сісти, спиною до вікна. І це добре, він волів спостерігати за людьми.

Він був вражений тим, скільки людей розмовляли по мобільних телефонах за кермом. У його часи в трамваях теж розмовляли. Але, чорт, вони розмовляли між собою. А ці тут тільки по мобільнику розмовляли. Не соромлячись, можна було почути майже всі розмови. Інші були в навушниках. Вони сиділи нерухомо, тупо дивлячись перед собою. Були й ті, хто тримав на колінах якісь крихітні пристрої. Вони щось шукали на кольорових екранах, проводячи по них пальцями. Схожих на нього пасажирів було троє. Всім за п'ятдесят. Марчін згадав "Повернення із зірок" Лема. Там у якомусь футуристичному транспорті пасажири займалися лише собою. Не було жодної видимості соціального життя. Барський тихо зітхнув, прислухаючись до розмови поруч.

Він підійшов трохи ближче до студентки, яка скаржилася комусь на свої проблеми з іспитом. Вона, напевно, вивчала соціологію, або, принаймні, іспит був з цього предмету.

– Ну, я навалюю всіляку фігню, а фіфа сидить, як віл, і ні на копійку не вруб. Раніше говорили, щоб тільки оком окинути працю, негра треба взяти, бо це півтора кіло важить...

В принципі, вона могла говорити про життя на Марсі. Марчін не розумів ні слова. Він спробував зосередитися, але з наступних слів дізнався лише те, що "важити", мабуть, означає "коштувати", а "кіло" – множинна приставка, як і багато років тому. Тільки те, що в даний час не використовується для визначення сили ядерних бомб, а тільки ціни на товари. Якщо щось важить півтора кілограми злотих, це означає, що просто треба витратити півтори тисячі. Решти він не знав, крім цього єдиного слова, яким свого часу вживали рецидивісти в тюрмах з особливо тяжким режимом.

Коли студентка вийшла, він підняв із сидіння барвистий журнал, який та залишила. Він був приголомшений, коли виявилося, що це не "Бурда" і не "Вог", а науковий журнал якогось університету. Неймовірно. Деякі університети могли дозволити собі крейдяний папір, кольорові фотографії та кращий дизайн, ніж партійні видавництва в ПНР. Барський не міг повірити, що тримає щось подібне в руках. Він почав читати зі сторінки, позначеної студенткою.

Авторка тексту стверджувала, що в кав’ярні ноутбук на столі та склянка мінеральної води абсолютно замінюють традиційні тістечко та каву. І багатство, яке раніше асоціювалося з придбанням все кращих споживчих товарів і стимуляторів, тепер стає синонімом жертв. Багаті люди не п'ють алкоголю, не палять, не їдять нічого ситного. Зараз багатство прийому асоціюється з сирою рибою або морепродуктами. Щоб зберегти фігуру, вони весь час голодують.

Досі лише бідолага завжди був голодний. Однак ситуація змінилася. Бідні набиваються дешевою калорійною їжею і набирають величезну вагу. Типовим прикладом є образ двох жінок: бізнес–леді, стрункої, спортивної та голодної, яка купує в розкішному магазині три пляшки мінеральної води, та представниця неусвідомленого неопролетаріату, що напихує у супермаркеті найбільший двоповерховий кошик шкідливою їжею, а потім стає тягарем для системи страхування здоров'я через численні захворювання, викликані ожирінням.

Марчін перестав читати, тому що авторка почала описувати наслідки конкретних досліджень і перейшла на незрозумілий науковий жаргон. Йому не треба було турбуватися про те, що він пропустить зупинку, на якій хотів вийти. Ім'я кожної наступної висвітлювалося на екрані під стелею, і записаний голос завжди оголошував її заздалегідь.

Барський знову озирнувся. Лише через деякий час він зрозумів, що його так вразило на початку поїздки. Був травень, може, й не жаркий, але досить теплий, а трамвай... не смердів! Чи то в трамваї був чудовий кондиціонер, чи то дезодоранти тепер виробляють кращі, чи то Потоцька не перебільшувала. Може, тепер люди миються кожен день?

Він уважно оглянув одяг своїх попутників. Той не був шокуючим. Звичайно, більше кольорів, якісь нові матеріали (особливо чуттєві у випадку – він не знав, як це назвати – колготок без стоп). Вбрання виражало невідому йому раніше розслабленість.

Нарешті було оголошено про його зупинку. Марчін вийшов перед "Хамелеоном", який хоч і виглядав так само, як і раніше, але тепер блищав на сонці. Холера... Він завжди був золотим, а не брудно-сірим. З іншого боку була побудована будівля, досить схожа за формою, але більш сучасна, з явною схожістю до класичного стилю. Барський на мить ошелешено дивився на скляний ліфт, що піднімався вгору. Навколо все було покрито новою плиткою, рівною і зручною. Він ще раз здивовано озирнувся.

Вулиця Олавська була повністю виключена з руху. Тепер вона була схожа на дивну пішоходну зону, по якій повільно крокував Барський. Він мало не спіткнувся, коли побачив чоловіка, одягненого як чашка з Макдональдса. Таку рекламу Марчін бачив лише в американських фільмах або в польських фільмах про довоєнну експлуатацію. Дві дівчинки в костюмах мавп ловили дітей і дарували їм повітряні кульки з назвою якоїсь події. Вони виглядали досить щасливими.

Через мить на нього накинулась штурмова піхота, чи то рознощики рекламних листівок. По–перше, він отримав казково барвисту брошуру про продаж фототехніки. Власник сусіднього магазину також повідомив, що як клієнт він щойно виграв додаткову семивідсоткову знижку. Через кілька хвилин він виграв безкоштовно книгу. Тобто він отримав листівку, що він отримає безкоштовну книгу, якщо спочатку придбає три інші на розпродажі. Господи, криза? – подумав Марчін, – тільки продажі. За кілька кроків він виграв участь на розіграш путівки на Крит, а на перехресті з вулицею Лацярською отримав знижку аж тридцять відсотків при купівлі фірмових джинсів. Ісусе Марія! Він не міг повірити своєму щастю. Але йому сьогодні щастило – треба було грати в тото–лото, якщо та гра ще існувала.

На підземному пішохідному переході місце продавців зайняли жебраки. Сам перехід нагадував старий, але тут замінили сходи та додали блискучі поручні – ще один атрибут розкоші. Найцікавіше, однак, було те, що тунель не вів прямо, як раніше. Можна було повернути вбік у якийсь підземний магазин, як він міг бачити через скляні двері розміром із собор.

Марчін вийшов з іншого боку, шукаючи найближчий кіоск. Він хотів запитати, як йому йти далі, але, на жаль, кіосків не залишилося. Важко. Звідси він міг дійти навіть пішки. Марчін відчув полегшення, побачивши, що навколо стало менше людей. Він трохи міг відпочити від постійного аналізу їх поведінки, звичок і навіть зачісок. Все було інакше, але в цьому місці Вроцлав трохи більше скидався на те місто двадцятирічної давнини, яке пам’ятав Марчін. За винятком кількох незначних деталей.

Колись сучасний готель "Панорама" кудись зник. Його просто не було. А на стоянці перед Головпоштамтом хтось викопав величезну яму, звісно вихваляючись у оголошеннях на паркані, який там чудовий готель збудують.

Сполечна Площа також виглядала знайомою. Якби тільки не цей клятий порядок. Грюнвальдський міст був такий же, але його мили, мабуть, двічі на день. Але на іншому березі річки все виглядало інакше. Правого повороту вже не було, принаймні для машин. Тепер вони мали проїжджати через створений тут невеликий парк. Для пішоходів була набережна з фонтанами у формі вишуканих гробниць і струмками серед каміння. Також зникли руїни на лівій стороні Узбережжя Виспянського. Але найцікавіше він помітив далі. Навпроти корпусів клубу яхтсменів хтось збудував жахливо довгу будівлю в дірках. Вони зовсім не відповідали поважній гідності Головного корпусу Політехнічного Університету, який до того ж дивно блищав, ніби його чистили зубними щітками.

Університетський хол також не сильно змінився. Барський підійшов до чоловіка, який величезною ганчіркою чистив меморіальну дошку.

– Вибачте, пане, як я можу дізнатися, де працює мій колега? Ми давно не бачились.

– О, тут є комп'ютер. – чоловік вказав ганчіркою на найближчу металеву консоль з екраном.

– Ой, знаєте, я зовсім не в ладах з цими машинами.

Незнайомець привітно посміхнувся.

– Так як я.

Здається, нарешті він зустрів свою братню душу.

– Запитайте у відділі кадрів. Це так: поверніть ліворуч, потім праворуч. – Він показав на гирло величезного коридору. – А там знайдете.

– Дякую.

Широкі коридори привели його до потрібної кімнати. Десяток або близько того жінок, зосереджених на своїх клавіатурах, здавалися недоступними, але через деякий час Барському вдалося знайти одну, яка сиділа осторонь. Він підійшов до її робочого місця.

– Я дуже вибачаюсь. Шукаю свого колегу, який тут працював. Ми не бачились кілька років...

– І з цим ви прийшли до нас? – незважаючи на свої слова, жінка мило посміхнулася.

Барський подивився їй у вічі й переступив з ноги на ногу. Раніше він справляв враження на жінок. Цікаво, чи він ще може це зробити. Ну як?.. – подумки дорікнув він собі. А Потоцька?

– Я й справді не знаю, як мені його знайти.

– А як же "Однокласники"? "Фейсбук"? GG? – чиновниця почала перераховувати невідомі Барському назви.

– Не зрозумів? – ввічливо озвався Марчін.

Жінка кивнула.

– Я б відіслала пана до свого сина. Він показав би вам, як це зробити за три секунди.

– Мені здається, ви занадто молода, щоб мати сина...

Слабкий комплімент. Заїжджений. Але як завжди, це спрацювало. На мить він замислився над тим, щоб сказати: "Я прийшов сюди лише заради ваших таких жіночих очей". Усі ідіоти робили це споконвіку. Але Марчін часто не міг приховати те, що він насправді думав.

– Як звуть вашого колегу?

Барський вже знав, що його чари спрацювали.

– Генрик Яницький.

– Рік народження?

– Пфф... Так, десь мого віку. Початок шестидесятих років.

Пальці жінки швидко рухалися по клавіатурі, торкаючись кнопок лише кінчиками пальців.

– У мене є два. Ви не пам'ятаєте кафедру? – спробувала йому допомогти.

– О, на жаль.

– Але ніхто з них не відповідає віку.

– А може він тут уже не працює? – запитав він якомога тепліше.

– А може, це трохи незаконно, якщо я загляну в архіви?

– А я точно не агент... – Марчін прикусив язика, бо хотів сказати ЦРУ. – КДБ, – закінчив він.

Жінка посміхнулася. Барський теж. Холера... Або є, або нема. Звісно, це не залежало від зовнішнього вигляду, адже минулі двадцять років нічого не змінили в мистецтві флірту.

Вона написала йому адресу на аркуші паперу.

– Я не знаю, чи це актуально, – вона стишила голос до шепоту, – але якщо так, то йому також варто залишити свій стаціонарний телефон». Ось ваш номер. Будь ласка, зверніть увагу, що тим часом відбулося дві зміни в системі tepsy. Для цього місця потрібно додати тридцять чотири, а для Вроцлава – сімдесят один, – вона дописала цифри олівцем. – Пан задоволений?

– Дуже. І дуже дякую.

– Будь ласка.

Пишаючись собою, Барський, виходячи, поплескав металевий корпус комп’ютера в холі.

– Ну що, старий? З тобою це було б неможливо, чи не так? Тобі бракує особистого підходу, дядьку.

Марчін, обтяжений пакунками, прибув на віллу на Кржиках одразу після настання темряви. Потоцька, яка йшла йому назустріч, здивовано зупинилася й одразу посерйознішала. Замість звичного "як справи?" він почув тихе:

– О Господи... Де ти це взяв?

Полегшено зітхнувши, він поклав перед нею чотири величезні пакети, доверху напхані папером.

– Фу... – Він витер піт з чола. – Ледве доніс.

– Звідки ти все це взяв? – повторила вона.

– Отримав. Безкоштовно. Правда.

– Не вірю... – Вона дістала з найближчої до неї сумки жменю рекламних листівок, папок і брошур. – Я вірю. Але для чого потрібна вся ця макулатура? – насмішкувато спитала вона.

– Ну, знаєш... Мені просто пощастило. Куди б я не піщов, я стикався зі знижками, рекламними акціями або щось виграю.

Майхржак, що з’явився на порозі, розреготався й сховав обличчя в руках.

– Чому? Ви не вірите?

Поліцейський нічого не відповів, лише захихотів, притиснувшись чолом до одвірка.

– Тоді дивіться! – Барський понишпорив у своїх скарбах і дістав брошуру, складену у шість разів.

– Ось! Тут у мене гарантована двадцятивідсоткова знижка.

– Ну-ну. – Майхржак не стримував сміху. – Звичайно.

– Так я маю знижку чи ні?

Барський передав брошуру Потоцькій.

– Маєш! – підтвердила та, уважно читаючи. – Ти маєш. – Вона підвела очі. – Просто скажи, навіщо вам фірмова телефонна станція на сто п’ятдесят внутрішніх номерів?

Марчін на мить завмер, шукаючи хорошу відповідь.

– Так? Нічого, це в мене так вийнялося, але дивіться... Він несамовито нишпорив у паперах. – О, будь ласка. Робот із захватом на гусеницях для самостійного складання. ..

– Ну, майструвати ти вмієш, але роботом керує комп’ютер, і ось тут у нас можуть виникнути проблеми.

– Тоді я навчуся. І це? – Він дістав нову листівку. – Катапульта для стрільби, – не здавався Марчін.

– Коли ти останній раз стріляв по тарілочкам ? – раптом зацікавився Майхржак.

– Господи... – Потоцька з подивом подивилася на папку з мультиплікаторами оргазму. – Куди ти ходив?

Надінспектор нарешті змилосердився, взяв чотири повні пакети та попрямував до гаражу.

– Поки що покладу туди. А потім десь розкладемо багаття і...

– Ти хочеш це спалити? – прохрипів Барський.

– А чому ти дивуєшся? – буркнула Потоцька. – Викинути все це в якості сміття – коштує, а якщо підкинути все комусь в ящик для сміття, можна наскочити на штраф через суд.

– Чому? Пунктів прийому макулатури більше немає?

Дівчина знизала плечима.

– Напевно ні. Принаймні я ніколи не чула про них.

– Але ж я отримав це безкоштовно і... – не закінчив Барський.

– І що? – Еля закусила губу.

– Де його зберігати? Для чого?

– Але...

– Я все поясню. – Майхржак щойно повернувся з гаражної місії. – Заходь всередину.

Прийнявши роль господаря, він повів їх на кухню.

– Мабуть, уже пізно для кави. Зварити чай для всіх?

– Я приготую. – Проте Потоцька поцікавилася. – Що ти хочеш пояснити?

– Проблема перспективи. – Він сів на один із табуретів, спираючись ліктями на барну стійку. – Пам’ятаю часи, коли ми їздили до Познані на міжнародні ярмарки.

– Ярмарки чого? – запитала Потоцька, а Барський лише кивнув.

– Чого завгодно. Спеціалізація, напевно, прийшла пізніше, а на початку, мабуть, був ярмарок всього. У всякому разі, люди їхали цілими родинами.

– Для чого?

Він не знав, як їй це пояснити.

– Це був подих іншого світу. Вільний, багатий, абсолютно відмінний від буденності. Крім того, учасники виставки роздавали буклети.

– Холера, ти хочеш сказати мені, що хтось пішов на ярмарок, щоб отримати якісь дурнуваті проспекти? – вигукнула Потоцька.

– Так! Їхали, бо свято було. Щось незвичайне в монотонному сірому світі. А проспекти…– Барський вирішив йому допомогти.

– У мене самого була реклама бетонорозливних машин, самохідних кранів і ресор для міських автобусів, – перерахував він. – Я маю на увазі портові крани, – додав Майхржак. – Але найкращими виявилися ті, що рекламують зернодробилки. З них можна було виривати різнокольорові аркуші паперу для нотаток.

– Або з гідравлікою для шасі літаків. Можна було скласти їх і взяти транспортир або косинець...

– Христе, – перебила Потоцька. Вона застрягла на кухні з кухонним рушником у руках і, приголомшена, дивилася на них. – Про що ви ще говорите?

– Про ярмарок у Познані. Міжнародний.

– І ти їхав туди по ті барвисті папірці? З фотографіями якихось машин?

Майхржак спитав з якоюсь ностальгією в голосі:

– Важко повірити, чи не так?

Дівчина важко зітхнула.

– Я розхвилювалась. Дай мені сигарету.

Коли Майхржак простягнув її вже запалену сигарету, вона глибоко затягнулась. Барському стало шкода Потоцької.

– Також там були якісь атракціони, – непереконливо буркнув він. – Наприклад, модель російського Луноходу. Або телекамера.

Потоцька знову зітхнула.

– Тож тепер не дивуйся, що Марчін забрав усе, що йому давали в магазинах, безкоштовно, – пояснив Майхржак. – Тим більше, що це були специфічні продукти для простих людей. І він ще отримав знижки.

Поліцейська знову затягнулася й загасила сигарету.

– О'кей, – вона взяла зі столу крихітний нетбук і сіла поряд з Барським.

– Я покажу тобі, як купувати. – Вона поклала йому на коліно одну з листівок, жменю яких все ще тримала в руці. – Катапульта для тарілочок, так?

– Але ж у мене в цьому магазині знижка... – спробував заперечити Барський. – І десятивідсоткова знижку, якщо розплачуся готівкою.

– Десять відсотків, кажеш? – Вона набрала в пошуковику назву катапульти. – ПРО! – вибрано перший із відображених результатів.

– Ось опис товару та ціна. О, схоже, у вас дійсно хороші умови покупки. Вони не обдурили тебе своєю пропозицією.

Барський гордо випнув груди, але Майхржак жестом дав йому зрозуміти, що для орденів ще зарано.

– Тож тепер ми вводимо цю пропозицію на Ceneo, Nokaut та деякі інші платформи, – пальці Потоцької буквально літали по клавіатурі. – Ми порівнюємо результати. Ось вам та сама катапульта майже на двадцять відсотків дешевше, без жодної знижки.

– Тобто в цьому магазині були шахраї? – спитав Марчін.

– Ні, – рішуче заперечила дівчина. – Не були. Вони тільки представили тобі свою пропозицію, якою ти не повинен був скористатися, і, як бачиш, ти не зробив цього. Вони розраховували на твоє невігластво або на те, що ти будеш до біса багатий й купуєш речі з примхи.

– Або ти просто любиш купувати в магазинах, а не в мережі, – додав Майхржак. – І такі люди бувають.

– Так... Магазини, окрім продуктових, зараз сприймаються як виставки товарів, а не місця їх продажу. Ну, хіба що вони натраплять на невігласів. Добре. Але йдемо далі – Еля пішла на Allegro. Там ціна була ще привабливішою. – О, є номер телефону магазину у Вроцлаві.

– Але вони не тримають його на своєму складі, – вставив Майхржак.

– Звичайно ні. Але, можливо, я чогось навчуся.

– Чи не запізно? – Барський глянув на годинник.

– Зараз люди працюють довго. І крім того, це номер мобільного телефону. Хлопець може відповісти і з дому.

Коли їй подзвонили, Еля включила гучний зв'язок. Власник магазину не здивувався, коли вона дала йому номер товару, і не поскаржився на пізню годину.

– А з чого пані стріляє?

– З пістолета», – рефлекторно відповіла вона, не збагнувши, про що хлопець запитує.

– О холера! – в його голосі прозвучало явне захоплення. – Від пістолета до рушниці? Ви повинні бути уродженим снайпером.

– Ну... іноді я навіть потрапляю, – збрехала дівчина.

– Знаєте що, я не рекомендую модель, яку ви обрали. Краще з регульованою швидкістю метання, точним налаштуванням напрямку польоту і ваги тарілочки. Ви можете стріляти щось більш важке і повільніше.

– Але ця річ, мабуть, дорожча.

– Дешевше, якщо у вас є хтось, хто може хоч трохи майструвати. У пані такий є? – запитав чоловік.

Потоцька глянула на Барського.

– У мене є.

– Це чудово, тому що це набір для самостійного збирання.

– Круто.

Власник магазину повідомив Елі символ і каталожний номер нової катапульти. У нього не було до неї претензій за те, що вона не робила покупки в його крамниці, він не звинувачував її за те, що вона турбує його в цю годину, він ні на що не скаржився. Слухаючи розмову, Барський раптом відчув те, з чим, мабуть, ніколи не стикався. Це був... дух безкорисливої співпраці.

Потоцька поклала трубку і ввела дані в комп’ютер.

– Добре. Наш товар є в магазині, – вона вправно порівняла ціни. – Найдешевше в Ченстохові. Ми ще трохи заощадимо на ціні. – Її пальці швидко рухалися по клавіатурі. Здавалося, вона навіть не дивилася на зміну даних на екрані. – Я зараз зроблю замовлення. І надішлю електронною поштою.

Вона відійшла від екрану й позіхнула, потягнувшись. Через мить з її сумочки долинув якийсь дратівливий звук. Вона дістала телефон, відкривши кришку.

– Замовлення прийнято. Є СМС, що товар перенаправляється на склад у Варшаві.

З комп’ютера почувся інший звук. Потоцька перевірила поштову скриньку.

– Все гаразд. Замовлення доставили у Варшаву. Товар знайдено, очікує пакування.

Барський похитав головою.

– Як це? Все так швидко?

З динаміків комп’ютера пролунав наступний сигнал.

– Ну ось, товар запакований. Він чекає, поки кур’єрська компанія приїде забрати його вранці. Якщо ви хочете стежити за тим, що відбувається з вашим відправленням, ось посилання на кур’єрську компанію. Ви зможете побачити, де знаходиться ваша посилка в Польщі. І завтра, близько 13 години, ви отримаєте її на руки.

Барський глянув на годинник.

– І всі ці люди досі працюють допізна? І чи вигідно це їм?

Потоцька стримала сміх.

– Як це тобі сказати... З моменту замовлення я ні до кого не зверталася особисто.

– Як так?

– Я розмовляю з комп’ютерами, а вони розмовляють зі мною. Повір, немає сенсу питати комп'ютери, чи приносить їм прибуток робота. Вони ще надто дурні, щоб вирішувати такі питання.

– А профспілок у них немає, – вставив Майхржак.

– Але почекай. А хто пакував катапульту в пакет? – запитав Барський.

– Машина. – терпляче відповідала на його запитання Потоцька, відчуваючи, ніби розмовляє з малим хлопчиком.

– І вона відразу ж направила за новою адресою? Так?

– Так, адреса була в тексті замовлення.

Барський, все ще не переконаний, запалив сигарету. Він досі ще нічого не розумів.

Потоцька легенько обійняла його й поцілувала у вухо.

– Не турбуйся. – Вона потерла йому спину правою рукою. – Я приготувала тобі бутерброди на вечерю. Розслабся, ми закінчимо роботу в кабінеті. Гаразд?

Марчін кивнув. Коли він залишився один, то увімкнув великий телевізор. Але йому не вдавалося їсти під час огидної реклами, яка постійно переривала програму. Він не міг зрозуміти, що можна оглядати матеріали про стійкість гігієнічних прокладок до протікання, як виглядає смердючий людський піт під збільшенням, які відкладення знаходяться в кишечнику людини, яка страждає запорами, що буває з лупою на голові, як лікувати псоріаз і як лікувати мікози стоп (у макромасштабі, з деталями), що таке "мікронетримання сечі" у жінки і що тоді робити, як виглядають внутрішні сидіння унітазів і що в них живе, і як запобігати гнильним процесам (з малюнками).

Господи, як можна це дивитися? Ця цивілізація зачарована брудом, фекаліями, виділеннями, бактеріями, вірусами та смородом. Через кілька хвилин йому було досить.

Він перейшов на платні канали, тому що там не було реклами. Перестрибуючи від програми до програми, він встиг ознайомитися з землетрусами, трагічними наслідками глобального потепління, знову кінець світу, спричинений неминучим ударом комети, масові вбивства, спричинені інопланетянами (рідше людьми), тотальне отруєння всього й цивілізаційна катастрофа.

Барський не міг зрозуміти цю культуру. Натуралістична відвертість у розмовах на раніше сором'язливі теми. Гедонізм доведений до межі. Дух поразки і руйнування, кінець цивілізації і повне знищення. Як це все узгодити? Власне, він і не повинен дивуватися. Цивілізація завжди створювала видіння руйнування в часи процвітання. Легенди про атаки НЛО з'явилися не в епоху Освенціму, а в процвітаючій Америці 1950–х років. Підводні, позаземні, мікроскопічні монстри та планетарні катастрофи були вигадані в той час, коли нічого страшного насправді не сталося. Але тут?

Марчін запалив ще одну сигарету і вийшов на терасу. Як їх зрозуміти?

Дивна річ. Поки він блукав містом, він чув всюди музику – різну з усіх джерел. Куди поділися часи, коли звідусіль лунали безсмертні звуки балакучих співрозмовників, що сперечалися, і лекторів? Зараз були такі радіостанції, де важко було чекати, щоб хтось хоч щось сказав. А колись? Рідко можна було почути довшу пісню.

І ця мова. Ніхто не вживав таких термінів, як каліка, прибиральниця чи педераст. У всіх були свої заміни. До рідко вживаних термінів включались: селянин, робітник або навіть негр чи єврей. Цікаво, чи термін "працівник фізичної праці" був менш принизливим, ніж "робітник"? До того ж, наскільки він міг судити, ні один з них не був прийнятий. Замість "прибиральниця" вже було недостатньо сказати "пані, що прибирає", краще було сказати "пані з прибираючого персоналу".

Марчін розслаблено дивився на вогники, що мерехтіли серед дерев. Дивна нація, яка скинула комунізм двадцять років тому, більше не хотіла воювати. Вона вважала за краще спокійно їсти плоди перемоги, насолоджуючись декадентським смаком процвітання. Народ просто взяв відпустку. Він, мовляв, воював на краю світу, якісь солдати гинули, але... кому було до того? У щоденних новинах не показували репортажів з фронту, важливішим було те, що стара жінка била палицею директора лікарні за те, що він змусив її довго чекати в черзі. Бог знає, що про це думати. Марчін згадав усе, що сталося з ним того дня.

Від Політехнічного університету він дійшов до Грюнвальдської площі, точніше, до автобусної зупинки... ні, це не те слово. До збудованого посередині площі вокзалу. Він подивився на картку з адресою, яку йому написала жінка в адміністрації. А може, йому спочатку подзвонити? Він не хотів користуватися мобільним телефоном Потоцької. Він уже знав, що кожен дзвінок записується: час, номер і навіть тривалість дзвінка. Він вирішив пошукати телефонну будку. Виявилося, що це хоррор–шоу. Гірше, ніж у ПНР. Буквально ні одної. На запитання про телефон люди розплющували очі та знизували плечима. Зрештою вдалося знайти дві кабінки поруч. Одна розміщена настільки низько, що, ймовірно, довелося б говорити на колінах, інша досить типова. Барський дістав з кишені дрібні гроші й почав читати інструкцію:

"Щоб надіслати електронний лист, перейдіть у режим мережі, натиснувши...".

Ні, це не те. Далі: "Якщо ви хочете надіслати смс, ви повинні...".

Божечки. "Для розмови в режимі конференції при одночасному підключенні більше десяти телефонних номерів необхідно використовувати...". "Оплату найкраще здійснювати карткою передоплати або безконтактною кредитною карткою, не торкаючись до телефону. У випадку з класичними картками з чіпом потрібно розблокувати…".. "Нагадуємо, що банкноти більші за двадцять злотих автоматом не приймаються…". "Меню міжнародних номерів є доступним з...»", "Список послуг мережі доступний за адресою...".

Господи Ісусе! Холера, він піде без попередження! Йому було наплювати на ці капіталістичні зручності. Телефонна будка з безліччю функцій, які йому ніколи не знадобляться і які не дозволяли йому користуватися своїм дурним телефоном. Марчін витер піт з чола. Повернувшись на станцію посеред площі, він трохи заспокоївся. Дані, які відображалися над платформами, значно полегшили йому пошук зв’язку.

Уже в автобусі він зрозумів, що попереднього разу, коли їхав трамваєм, не закомпостував квиток. Прокляття! Йому пощастило. Звісно, у нього були квитки від Елі, але в автобусі, мабуть, не було компостера. Насправді, тут і там висіли маленькі пристрої, які щось відображали, але жодна з них не мала ні кнопки, ні ручки, ні кнопки взагалі. Він звернувся до кількох студентів із запитанням:

– Вибачте, як мені закомпостувати цю кляту річ?

Хлопець, що стояв найближче, мило посміхнувся.

– Це легко. Треба встати над квитковим автоматом і голосно сказати, куди ти йдеш, до кого і з якою метою. Потім слід представитися ім'ям та прізвищем і показати довідку з парафії про відсутність серйозних гріхів на цьому тижні.

Барський зрозумів іронію і, на щастя, зупинився на половині дії.

– Дуже дотепно, – протягнув він.

– Ну що ви, пане? Просто вставте його, і квиток закомпостується сам. – намагався заспокоїти своїх підхіхікуючих колег студент.

Квиток і дійсно закомпостувався сам, а інформація з гучномовця та на дисплеї про наступні зупинки дуже полегшувала орієнтацію. Завдяки їм Марчін фактично не пропустив зупинку, але коли вийшов, не хотів вірити, що справді опинився на перехресті Кромера та Зєлєнського. Він бачив ті самі німецькі кам'яниці, які пам'ятав. Але варто було лише трохи повернути голову і... Замість кущів праворуч, хтось побудував жовту будівлю з величезною стоянкою. Ззаду, замість порослих травою розвалин, була якась дивна іноземна бензозаправка, вся зеленого кольору. Барський нерішуче рушив далі. Замість ринку тепер стояла мегабудівля на суворих бетонних плитах, така величезна, що майже нагадувала Пентагон. Перед собою він помітив автобусну та трамвайну станцію, схожу на ту, що стояла на Грюнвальдській площі.

Поглянувши вбік, він побачив, що замість одного Варшавського мосту тепер два. Останній трохи нагадував пластикову збільшену модель першого. Все, звичайно, виблискувало на сонці.

Найстрашніше, однак, було те, що деякі старі будівлі на Мазурськім Лузі, які він пам’ятав, були закриті великою скляною стіною. Ісусе Христе! Цікаво, чому? У всякому разі, все це нагадувало пейзаж міста на Марсі, який міг народитися в головах режисерів–фантастів. Барський заблукав, намагаючись перетнути звичайну вулицю. Щоб вони скисли! Тепер знадобилося п'ять пар світлофорів, щоб перейти на іншу сторону дороги! На кожен крок по світлофору! Марчін почувався роботом, яким керує лазер. Спітнівши, він лише через деякий час вибрався за скляну стіну, на вулицю. Він ніяк не міг її згадати. Мабуть, тоді було інакше. Що ще гірше, те, що він вважав широким тротуаром за стіною, виявилося велосипедною доріжкою, про що йому негайно нагадали сердиті дзвінки проїжджаючих повз велосипедистів. Справжній тротуар був з іншого боку, за шеренгою машин.

Через деякий час він легко знайшов потрібний номер брами. Його не здивувало те, що домофон теж був космічний, злегка блимаючий темно-синім світлом. Він здогадався, що технологія в цю епоху мала бути на користь людям. Дійсно, достатньо було торкнутися кнопки з номером квартири, і через деякий час він почув:

– Так?

Що сказати? Холера, що йому сказати через двадцять років? Барський важко зітхнув.

– Хто там?

– Міліція Обивательська[44].

Через дуже довгу мить хтось ніби кашлянув. Можливо, прочищав горло. Тиша, тиша, тиша… Теж зітхання.

– Увійдіть. – Через секунду автомат розблокував двері.

Барський здригнувся, коли хтось зайшов на терасу. Він усміхнувся Потоцькій, коли та поклала йому руку на плече.

– Чому ти такий задумливий, коли один?

– Така ніч, – прошепотів він.

– Трохи переживаю за сьогоднішню поїздку.

– Розумію.

Вони довго стояли мовчки. Марчін і досі не міг позбутися спогадів про той день.

Генєк Яницький стояв у відчинених дверях. Він постарів. І дійсно, він нагадував свою тінь двадцятирічної давності. Тепер він зняв окуляри, протер товсті лінзи полою сорочки й знову одягнув їх, нахмурившись.

– Але ж ти мертвий.

Барський знизав плечима.

– А ти бачив мою могилу?

– Та в гівно могила. – Яницький ще більш насупився, наче це мало допомогти очам, що вже не бачили, i нахилився. – Але ж ти мертвий.

Марчін стояв на сходах.

– Ти збираєшся тримати мене тут отак? Навіть в якості трупа?

– Ні, заходь. – Чоловік відступив, зробивши вузеньку щілину, якою легко можна було протиснутися в квартиру. – Але ж ти не живеш.

– Знаєш, що? Тобі завжди бракувало розуміння.

– Ага.

Яницький шморгнув носом. Він відійшов ще далі в кухню і взяв із шафи пляшку. Другою рукою він потягнувся до двох склянок.

– Навіщо тобі цілих дві? – запитав Барський. – Оскільки я мертвий, то ковтну ектоплазми.

– Ага, – автоматично повторив Генєк. – Каву будеш?

– Справжньої чи з експресу?

– Справжньої. – Яницький правою рукою ввімкнув електрочайник, а лівою наповнив обидві склянки. Чудова координація рухів. Хоча така координація рухів, ймовірно, призвела до деякого порушення вищих психічних функцій.

– Ну... – Генєк підняв одну склянку, а другу простягнув товаришеві. – На здоров'я.

– Оскільки я мертвий, то, напевно, "в пам’ять", – виправив Барський.

– Як хочеш. В пам'ять.

Обоє випили, не запиваючи. Горілка була тепла, пекуча, на смак, як і раніше. Яницкий насипав меленої кави в дві склянки. Рівно до половини обсягу. Коли вода закипіла, розлив її по склянках, помішав ложкою, накрив блюдцями. Тоді він показав Барському стілець і дістав із кишені сигарети. На жаль, немає "каро" чи "кармен". Невідомої марки (на щастя, не "мальборо"), але не тих, смак яких він ще пам’ятав.

– Так. Розповідай, – коротко сказав він.

Барський злегка прокашлявся.

– Я думав, ти збираєшся розповісти мені, що відбувалося ці двадцять років.

– Ні. По-перше, розкажи про те, як це ти живий, коли ти мертвий.

Яницький знову наповнив келихи, але Марчін встиг заперечити:

– Слухай, але спокійно. Я б не хотів піти звідси в усмерть п'яним.

Другий кивнув.

– Наливатиму в міру. Розповідай.

Потоцька, все ще стоячи на терасі, відвела очі від вогнів, що маячили між темними деревами. Вона обняла Барського ззаду, схопивши його за плечі. Почала масажувати м’язи його шиї, потім тицьнула його в спину. Еля витягла з рота жуйку.

– Ти хочеш?

Марчін усміхнувся. Він уже пізнав її, її потребу в близькості. Спільна жувальна гумка, льодяник, кава, тикання, штовхання, швидкий масаж зненацька. Фізична близькість. Ніякої дистанції. Разом, без кордонів, без зобов'язань і негараздів. Цікаво, чи це типова поведінка для самотньої людини в місті, чи радше проблема відторгнення через колір шкіри. Хм...

– Знову такий замислений? – запитала дівчина.

Він кивнув.

– От же, курка варена... – Яницький налив у склянки чергову порцію горілки. Але, як було оголошено, він "щадив споживачів". – І курка закукурікала...

– Що?

– Ну, ця твоя історія. Не вміщується у башці.

Барський глибоко зітхнув.

– Слухай, ти мій єдиний друг. Єдиний, про якого ті не знали.

– Ті? Хто вони? – спитав Яницький.

– Ті, хто мене вбив. А потім захотіли воскресити.

Генєк запалив ще одну сигарету.

– Ти й справді нічого не пам'ятаєш?

– Не будемо перебільшувати. Повільно пригадую. Крок за кроком.

Барський спробував пояснити другу свою ситуацію, але не був дуже красномовним.

– Добре…

– Власне, в цій справі я і прийшов.

Яницький пильно глянув на нього.

– Бо?

– Ти пам'ятаєш нашу останню зустріч? Перед тим, як мене вбили?

–Так.

– Про що я тоді говорив?

Яницький злегка скривився й знову протер окуляри. Маленьке трикутне віконце в даху проливало на нього яскраве світло, нагадуючи, особливо на тлі темнішого інтер’єру, сцену допиту. Або навіть вознесіння до неба, як хто бажає.

– Ти дізнався, що есбеки забрали американців, яких спіймали під Легницею.

– І що це було?

– Препарат номер шість.

На мить запала тиша. Барський не міг очікувати, що так легко дізнається. Від багаторічного приятеля, якому він тоді довірився.

– Що?

– Препарат номер шість. Така собі російська біологічна зброя. У росіян її вкрали американці, а у них – спецслужби. От і все.

Барський розреготався.

– Це так звана "бестія"?

– Власне. Препарат трикомпонентний. Шість A, шість B і шість C. Просто напишіть одне поряд з іншими і викресли літери. І що в тебе залишиться?

– Шістсот шістдесят шість. Символ апокаліптичного звіра.

Барський запалив. Ну так, все могло сходитися. Гері Пауерс, кубинська ракетна криза, міжнародна напруженість зростає майже до рівня війни. У такій ситуації росіяни могли б оснастити другу лінію своїх військ біологічною зброєю. Якби їхня перша лінія в НДР була розбита, і війська НАТО рушили на схід, достатньо було б використати "бестію", і не було б ні Польщі, ні атакуючих західних сил. Пристойний такий план. Справа тільки у тому, що американська розвідка викрала препарат з бази в Легниці. І біда з іншого боку: злодії одразу потрапили до рук польської контррозвідки. Разом із награбованим.

І тепер є великий простір для фантазії. Чому поляки не хвалилися цим успіхом перед совєтами? Тому що... У них було б принаймні кілька причин. Але яка з них була для них важливішою? Чому вони вбили американських агентів? Лише для того, щоб ніхто не дізнався, що звір у їхніх руках? Чому вбили всіх свідків? Всіх, хто розпоряджався хоч крихтою інформації на цю тему.

– Я тоді ще про щось говорив? – спитав Марчін.

Яницький заперечив, похитавши головою.

– Ні.

– Нічого? Куди я збирався йти, кого зустріти?...

– Ні.

– Добре. Мій пакет ще в тебе?

Яницький усміхнувся, похитавши головою.

– В мене, – глянув він на приятеля. – І всередину не зазирав.

Він повільно підвівся і рушив до входу на горище.

– "І всередину не зазирав", – мов луна повторив Барський. – Тоді не тримай мене в напрузі.

– Хм?

– Скажи, чи волина заіржавіла?

– Та я кажу, що не заглядав, – голос Яницького тепер був приглушений тонкою перегородкою.

– Але патрони, мабуть, розсипалися, бо гримлять.

Барський тільки зітхнув. Коли хазяїн повернувся до столу, він пробурмотів:

– Це чеські спеціальні боєприпаси. Для пробивання бронежилетів, тож радій, що не вибухнули.

Яницький спостерігав, як Марчін дістав із коробки, яку він тільки що приніс, промаслений пакет, замотаний у ганчір’я. Картонні коробки з чеськими боєприпасами були і справді пошкоджені, а патрони валялися без порядку.

– Це був твій табельний пістолет? – запитав він.

– Ні, на службі я носив P64.

– То де ти взяв цей?

– Не знаю, як сьогодні, а тоді кожен міліціонер із здоровою головою вважав за краще мати якусь нелегальну, незареєстровану зброю. Ти ж знаєш, як було за часів соціалізму в ПНР: стріляєш і вже біда. Сьогодні, мабуть, гатять з волин, як у Чикаго, але...

– Не гатять, – заперечив Яницький. – Пульне поліцейський в бандита і вже біда.

– Розумію. – Барські глянув на нього з явною зацікавленістю. – Тоді я маю запитати Елю, де вона зберігає свою незаконну зброю.

– Не розумію?

– Неважливо.

"Тетешка" виглядала цілком функціональною. Після видалення надлишку масла пістолет повинен бути таким же надійним, як і раніше. Марчін знову загорнув його в ганчір’я і поклав у коробку. Натомість дістав робочий зошит двадцятирічної давності.

– Збережеш для мене ще деякий час? – показав він на пакет зі зброєю.

– Так, – Яницький злегка скривився. – Я просто сподіваюся, що ти нікого з цього пістолету не пришив. Тому що, якщо його знайдуть у мене...

– Пришив. – загадково посміхнувся Барський. – Але не бійся. Це було двадцять років тому, а тіло досі не знайдено.

– Хто це був? – смикнувся Яницький.

– Не пам'ятаю. Але я точно знаю, що вони не пов'язуватимуть зброю з жодним покійником.

Він випив решту холодної кави.

– Я тобі скоро передзвоню. Або прочитаєш про мене в газетах, оскільки зараз все так публічно.

– Прочитаю в газетах, якщо ти провалишся?

– Ну...

Барський почав збиратися.

– Ага, ще одна річ. Назви мені причину, чому мене не було цілий день. Щоб це не викликало підозр у дівчини, з якою я зв’язався.

Яницький почухав бороду.

– Почекай... – Він зробив кілька кроків і відчинив двері до сусідньої кімнати. – Знаю. Мій син – керівник відділу прямого маркетингу...

– Що?

– Менше про це. – Яницький підійшов до полиці, заставленої стосами рекламних листівок, і почав пакувати їх у поліетиленовий пакет. – Зліпи з себе дурня. Скажи, що з цікавості лазив по магазинах, і тобі щось дали. Кожна листівка містить знижки, пільги та акції. Просто вдай, ніби тебе це цікавить, як якусь наївну людину, і сьогодні всі повірять, що двадцять років тому ми були обдурені кожним барвистим папірцем.

– Цікаво. – Барський дивився, як Генєк завантажував брошури та листівки в іншу рекламну сумку. – Але, певно, щось у цьому є.

– А пам'ятаєш, як ти колись казав, що хотів би мати міномет чи гранатомет? – у дверях з’явився Яніцкі з чотирма пакетами, наповненими різнокольоровою макулатурою. У нього також був один проспект під пахвою.

– Ну, пам'ятаю.

– Тож я тобі дещо знайшов. – тепло всміхнувся Яницький. Він поставив пакети на землю й дістав брошуру з–під руки. – Дивись. Після переробки він буде кращим, ніж міномет.

– Що це?

– Керована по радіо катапульта для тарілочок для стрільців. Купи собі.

– Це як? – Барський підніс барвистий листочок до очей.

– Ой, впар тій жінці, у якої мешкаєш. Мені вчити тебе, що робити з жінками?

Зараз, на темній терасі, слова Яницького наче прийшли з іншого світу. Як і сам Яницький. Історія завжди зрадлива. Колись вони зустрілися на відпочинку і подружилися. Таємно, щоб було смішніше. Яницький був активним діячем "Солідарності" і не повинен був дружити з міліціонером. Це було немислимо, вони не могли показуватися разом, щоб не зруйнувати кар'єру Генєка в антикомуністичних профспілках. І завдяки цій "секретності", завдяки тому, що вони не з’являлися разом на людях і нікому про себе не розповідали, Яницький вижив. Після "смерті" Барського людей, безперечно, цікавило, що відомо його друзям. І єдиним, хто хоч щось знав, був друг, про якого вони не знали. До нього не дійшли і нічого йому не зробили. Історія сміється.

- Ви щось виявили? – порушив Марчін тривалу мовчанку, цікавлячись результатами пошуків Потоцької та Майхржака.

- Ти здивуєшся, але так. В офіційних матеріалах є багато такого, від чого волосся дибки стає.

- Наприклад?

Потоцька знизала плечима.

– Ті події, я говорю про шістдесят третій рік, здаються одним великим борделем. З одного боку. Тому що так: хтось випускає людей з ізолятора, а потім каже туди повертатися, історія нульового пацієнта – це одна велика загадка, звідки він взявся, чому його возили поїздом по всій Польщі і так далі і тому подібне. З іншого боку, здається, є якийсь ідеальний порядок і послідовність у діях.

- Як що?

- Наприклад, рішучість провести щеплення.

- Рішучість?

- Так. Вони заздалегідь вирішилися на великі збитки. Можна сказати, вакцинували зі страшною нещадністю, заздалегідь знаючи, чим це закінчиться.

Барський похитав головою.

- Але почекай. Чим це закінчилось?

– Я дібралася до даних, які відносяться до досліджень лише з одного житлового масиву. З одного! Через ускладнення було кілька десятків випадків поствакцинального енцефаліту, кілька смертей маленьких дітей, декілька паралічів. І все ж мова йде лише про один житловий масив!

- О Ісусе... - випалив Барський.

- Добре! Там побачиш такі квіточки, коли влізеш, що з глузду зійдеш. Вакцинували всіх, нехтуючи будь-якими процедурами з такою безжалістністю, наче нещеплені перетворюються на зомбі!

– І таке пишуть в офіційних, загальнодоступних матеріалах?

– Вони пишуть ще кращі речі.

Поліцейська закусила губу. Тоді вона попросила у Марчіна сигарету.

— Знаєш, що пишуть? — Вона, мабуть, так глибоко вдихнула, що тепер, коли вона заговорила, вся її голова була вкрита димом. — Знаєш, холера, що там сталося?

- Ну?

– Вони виявили, наприклад, що причиною цих ускладнень, ймовірно, була активація латентного вірусу енцефаліту, раніше невідомого науці, який уже був присутній в організмі. Вакцина послабила імунну систему, і невідомий вірус почав діяти.

- Я єбу, - відповів Барський.

Він нервово потер обличчя. Що б це могло бути? Це не препарат номер шість. Навіть з новими знаннями, які він набув сьогодні, до нього, здавалося, ніщо не прилипло. У Вроцлаві лютувала віспа. Звичайна, кривава віспа, привезена за дивних обставин, але, холера, звичайна. Він не знав, що про це думати. Йому потрібна була довша хвилина спокою.

— Слухай, я дещо згадав, — вигукнув він.

- Що? - Потоцька різко поворухнула головою.

- Я згадав прізвище типа, який наприкінці 1988 року очолив цей Інститут гірничої хімії.

Марчін вважав за краще не знайомити її з таємницями свого блокнота, які відкрив сьогодні.

- Я не дуже розумію.

- Це просто. У 1962 році, як ви пам'ятаєте, був створений Інститут гірничої хімії. Його начальником був тип, який пішов на пенсію у 1988 році у віці п'ятдесяти двох років...

- Так рано? – перебила його Еля.

— Есбеки рано йдуть на пенсію, — продовжив незражений Марчін. – Але, мабуть, важливішими тут були очікувані політичні зміни та необхідність омолодження кадрів. Тадеуш Антчак очолив компанію, яка незабаром перетворилася на частину TKJ. Чи могли б ви дізнатися про нього все?

- Звичайно. Побачимо, що є в наявності, - Потоцька нервово взяла сигарету, потім поклала руку на плече Барському. - Знаєш... Мені здається, що я хочу зайнятися сексом.

Вона настільки здивувала Барського, що він довго не знав, як відреагувати. Крім того, він не мав уявлення про те, про що йдеться сьогодні. "Крихітко, я з охотою піду з тобою до ліжка"? "Добре, переспимо разом?". Холера. Раптом у нього спалахнула мимовільна асоціація зі словами Яницького: "Іди до своєї баби та строй з себе дурня". Курка варена! Він мало не розреготався. Я єбу...

Марчін так не думав. Він раптом усвідомив, що відчуває дещо до цієї божевільної дівчини зі світу, з яким він тільки знайомився.

Отець Вебер був сам за муром барочного саду на вулиці Шевській. Захищений з усіх боків сад вже було закрито для відвідувачів. Священик міг сидіти тут, нікому не заважаючи, у тиші, яку порушували лише звуки небагатьох на той час трамваїв.

Їх шум йому не перешкоджав. Священика мучило зовсім інше. Повна безпорадність, яка не дозволяла використати свої знання і передати бодай частину солдатам гріха. Таїнство сповіді. Він уже вмовив отця Вітольда вплинути на покутника. Це спрацювало. Швидка зустріч цього чоловіка в лісі на північно-західній околиці Вроцлава, добровільне надання Майхржакові інформації і... катастрофа. Виявилося, що за цим чоловіком стежать. Гірше того, хтось навіть стежив за поліцейськими, намагаючись щось з’ясувати. На щастя, звиклі до рутини поліцейські впоралися з хвостом без проблем. На відміну від дилетанта, який таких прийомів не знав.

Вебер здригнувся, почувши позаду тихі кроки. Він звернувся до сестри Юстини.

- І що? Це підтвердилося?

Монахиня мовчки кивнула.

- Розповідай.

— Як пан ксьондз й підозрював. Цей чоловік мертвий.

Вебер похилив голову. Він подивився на свої доглянуті руки й уважно їх оглянув. Чи сказав би він, навіть образно, що на них була кров?

- Ймовірно, погані люди стежили за ним, щоб побачити, з ким він зустрінеться. Через кілька хвилин вони його вбили. У цьому ж фатальному лісі.

- Як?

Жінка ледь помітно знизала плечима.

- Мені вдалося визначити, що це той самий метод, що й завжди. Удар по потилиці. Навіть не знаю, чи він відразу помер. Тіло знайшли захованим у кущах. Скільки він там пролежав, невідомо.

Вебер кивнув. Спіраль смерті починалася знову. Бестія…

- Ми повинні сказати про це нашим поліцейським? – запитала сестра Юстина.

- Для чого? Вони почнуть шукати дрібниці в його минулому та оточенні. І все це не має відношення до справи.

"Це зовсім не важлива людина, - сумно подумав Вебер. - Він зробив своє і зник. Боже…".

- Кур'єр вже приїхав?

- Так. Він чекає в будинку позаду нас.

- Приведи його, - попросив ксьондз сестру Юстину.

— Її, — тихо виправила та його.

Вебер спостерігав за нею. Яка жінка. Він не міг прихопити сестру на тому, щоб вона виказувала емоції. Ніби Юстина була автоматом, запрограмованим служити Богу. Іноді він починав вірити, що її божевільні папери з різноманітних психлікарень були певною мірою правдою. Вебер здригнувся, подумавши, для чого її могли використати середньовічні інквізитори. Він не був набожним, але інстинктивно перехрестився.

Він не здивувався, побачивши кур’єра. Молода дівчина в легінсах, таких тонких і обтягнутих, що було видно кожен м'яз, високі шкіряні чоботи. Образ доповнила мало що закриваюча футболка. Видовище, яке паралізує більшість чоловіків. На щастя, було зовсім темно, і Вебер був насторожі.

- Боже благослови!

- Дай Бог тобі здоров'я, дочка, — він показав їй місце на лавці, поруч із собою.

Та сіла, абсолютно не лякаючись, поруч із ним. У неї було гарне, свіже обличчя.

- Дочко моя... - почав він нерішуче. – Перш ніж ми підемо до сповіді, чи можете ви сказати щось без зобов’язання зберігати таємницю? Щось, чим я міг би скористатися тут і зараз?

Дівчина виглядала здивованою.

-Так. Я можу розповісти вам майже все без конфіденційності.

Вона дістала з сумочки складену вчетверо картку.

- Будь ласка. – Дівчина подала аркуш. – Ось список людей, які займаються справою бестії з боку військових.

- Це колишній ВІС? - запитав ксьондз.

- Виключно. Але, очевидно, колишній ВІС дуже близький до колишнього Управління Безпеки. У цьому питанні, звичайно.

- Не розумію.

— Це давня ненависть. Війна, яка все ще триває. Але тепер колишні військові стають ближчими до колишніх співробітників спецслужб. Петля затягується.

Вебер злегка прикусив губу.

- Ці люди... - він підняв папірець у руці. – Хочуть... – його голос знову завмер.

— Їм потрібна бестія.

— Щоб знищити своїх ворогів? — Вебер все ж сподівався на менше зло. — Скомпрометувати їх і посадити?

Дівчина заперечила рухом голови.

— Не знаю, для чого. Але це точно не акція, в якій тріумфуватимуть поліція, суд і загалом правосуддя. Вони мають власні цілі, а не наведення порядку у світі.

- Хм...

Вони розмовляли добрих півгодини, і з кожною хвилиною, що втікала, вираз на обличчі Вебера робився все більш розгубленим. Він важко зітхнув, почувши все, що кур'єр мала сказати.

- А тепер, мабуть, можемо перейти до сповіді, - з посмішкою сказала дівчина.

Вебер подивився на неї з розумінням.

— Ви хочете дати мені ще якусь інформацію з цього приводу? Таку, якою я тимчасово не зможу скористатися?

— Ні, отче. Я лише хочу зізнатися у гріху розпусти та блуду, який я вчинила, щоб отримати цю інформацію.

Вона так заплутала Вебера, що якусь мить він не знав, що сказати. Потім кивнув і проковтнув слину.

- Сестро Юстино, - прошепотів він черниці, яка чекала поруч, - будь ласка, залиште нас самих.

У спальні нагорі можна було відкрити велике вікно в даху і, лежачи на ліжку, створювати враження, ніби ковзаєте в просторі. Він читав про щось подібне в науково-фантастичних романах, коли був молодшим. Скрізь у спальні блимало світло — майже кожен прилад мав свій світлодіод, який сигналізував про те, що його можна ввімкнути, не встаючи з ліжка. Не вистачало лише робота, який приносив напої. Фу! Ніяких напоїв. Він уже трохи познайомився з цим суспільством, точніше з його заможнішою та освіченішою частиною. Робот має принести неповну склянку води без бульбашок, не дуже холодної, не дуже теплої, пропущеної шість разів через антибактеріальний фільтр, двадцять разів - крізь хімічний фільтр, і доставлена в герметичному контейнері, щоб, не дай Боже, всередину не потрапила порошинка.

Гаразд, знущання знущаннями, але, мабуть, саме таким уявляли собі рай фантасти. І навіть не могли всього передбачити. Він ще пам’ятав сцену з роману Лема "Повернення з зірок", де до людини, що сидить у ресторані, підходить робот і оголошує: "Дзвінок до вас у фойє, можете відповісти на посту адміністратора". Ніхто не передбачав, що в реальному майбутньому не буде роботів, а будуть телефони, які можна дістати з кишені і відповісти на дзвінок на місці.

Марчін здригнувся, коли почув слабкий звук босих ніг на сходах. Поринувши у футуристичні думки, він, ймовірно, навіть забув про анонсований секс. Еля пам’ятала, але не стала з цього приводу шуміти. Вона стояла в дверях, звісно, абсолютно гола, не намагаючись нічого прикрити.

- Слухай, я десь залишила свій годинник. Ти не бачив?

Її прагматизм був екстремальним. Хіба вони вже не романтичні сьогодні?

- Ні, мабуть, ні, - він озирнувся. - Я не бачив.

- Холера, мені треба поставити на ньому будильник, а як поставити на комп’ютері, то вранці ввімкнеться корабельна сирена.

- Чи не можна якось стишити?

- Мабуть, і можна, але знаєш, я по-різному відчуваю звуки ввечері і вранці.

Барський здивовано підвів очі.

- Тому що, знаєш, я ввечері планую щось зранку на "дуже тихо", а коли на світанку лунає ця музика, я відчуваю, що прокидаюся посеред концерту хеві-металу в залі.

- О, я розумію», — зрозумів він нарешті. — У мене так само. А будильник справді кращий.

Потоцька ходила оголеною по спальні та заглядала в різні місця. Вона робила все природно, ніби її нагота була чимось очевидним у цій ситуації.

- Чому ти маєш прокидатися вранці? – запитав Барський.

- Через тантричні вправи - їх слід виконувати в певний час.

- Ага... Ой... Мабуть, я не помічав, щоб ти вставала і робила вправи.

Жінка здивовано глянула на нього.

- У мене не було фази для цього.

- А ти не повинна займатися тим регулярно?

- Можливо, і повинна, — підтвердила вона, але якось без переконання.

Барський ліг на подушку й полегшено зітхнув. Звичаї звичаями, але принаймні природа жінки залишилася незмінною. Потоцька перестала шукати годинник. Мабуть, вона також відмовилася від завтрашньої ранкової зарядки, бо нічого не встановила на жодному з численних приладів у кімнаті. Вона сіла боком на ліжко.

- Але сьогодні ніякої класики, га? – спитала вона, зухвало схиливши голову.

- Про що ти кажеш? – не дуже зрозумів він.

- Відтепер ми уникаємо класичної пози в сексі...

Марчін не дав їй закінчити. Почувши про секс, він інстинктивно підвівся, щоб обійняти дівчину, але вона не дозволила йому, повернувшись до нього обличчям. Вона підтягнула коліна до грудей і просто розсунула ноги. Він мало не задихнувся надлишком слини. Еля багатозначно посміхнулася.

- Що? – спитала вона, задоволена, що зуміла збентежити Барського.

- Мені цікаво, як взагалі доторкнутися до тебе в такому положенні.

Він явно хотів приховати свої емоції.

- Це насправді... - вона насолоджувалася моментом. — Ми взагалі не будемо чіпати один одного.

Марчін прицмокнув губами, удавано розуміючи. Він не збирався дозволити їй вивести його з рівноваги.

- А секс без дотиків - це більш душевний секс, так? .

Барський ставив запитання так конкретно, ніби йшлося про погоду.

- Хіба ти не знаєш, що для сексу не потрібні дотики?

- А що? – здивувався він.

- Пеніс і вагіна, - обірвала тему Потоцька, знову шокуючи Марчіна, який знову голосно ковтнув.

— Ага, — сказав він, але це прозвучало якось половинчасто.

Вона спритно присунулась ближче до нього. Легким поштовхом Еля змусила Марчіна сісти прямо. Через мить він розставив ноги. Дівчина присувалася ближче, сантиметр за сантиметром. Від самого її вигляду Барський палав. Еля ставала все більш чуттєвою. Присувалась, зблизивши руки, що спиралися на ліжку. Вона здригнулася, коли вони торкнулися. Дівчина була дуже вправною. Вона допомогла йому увійти в себе, а потім грубо присунулася якомога ближче.

Барський не знав, що з ним відбувається. Незважаючи на відсутність руху, тепер він відчував, що може вибухнути. Облизав свої потріскані губи, а вона легенько й ніжно подула йому в обличчя. Коли Марчін відчув її подих на своїх щоках, він інстинктивно підвів очі. Їхні очі раптом зустрілися. Її веселі, зухвалі і, треба визнати, трохи розгублені. Він відчув те, чого ніколи раніше не відчував. Відчув, як почервонів, і все його обличчя горіло. Але й обличчя Потоцької горіло й робилося темнішим.

- Файно, так? - прошепотіла Еля.

Йому довелося глибше вдихнути. Марчін хотів щось сказати. І раптом йому стало шкода дівчини. Розумна, чутлива, назавжди відкинута, хоча політкоректність теоретично гарантувала їй привілеї. У чомусь вони обоє були однакові. Він воскрес через двадцять років, реліквія, вирвана з іншої епохи, загублений мандрівник у часі, який опинився в мрійливій реальності книг з дитинства. І вона. Європейська жінка в пастці тіла чорношкірої дівчини в країні людей з світлими обличчями. На неї не нападали, вона навіть була привабливою, але засуджена бути іншою до кінця свого життя. Вони обидва належали до країни відчудження.

- Заграємо в чесність? – запитала Еля.

Барський не міг собі уявити жодної гри в цій ситуації. Але вона, незважаючи на уявну впевненість, не думала, що ця близькість так її змінить.

- Я відчуваю…

Ні, Марчін не знав, як сказати їй про цей зв’язок. Про спільноту, про все. Він зітхнув і обійняв її, відчуваючи себе так, ніби щойно вирушив у космічну подорож на дуже далеку планету.

Він прокинувся від холоду перед ранком. Потоцька якраз прикривала його додатковим простирадлом.

– Тсс, тсс, – прошепотіла вона. – Тобі наснилося щось погане, але ти вже прокинувся. Зараз зараз…

– Що мені снилося? – спитав ще не зовсім притомний Барський.

– Звідки я знаю. – Вона торкнулася його чола своїми теплими і вологими губами. – Ти кричав щось про бестію і препарат номер шість.

– Що?

– Бестія – це препарат номер шість, – продовжувала вона пояснювати пошепки. – Трикомпонентний.

Марчін засміявся про себе. Ну... Він хотів залишити це для себе, але та клята мулатка... Він просто проговорився уві сні. Талановита мавпа... Він дивився прямо в очі Елі.

– Чому так холодно?

Це питання показало, що він справді прокинувся.

Вона почала сміятися.

– Після того, що ми робили, я забула закрити ті великі вікна на даху. Ми заснули, як немовлята.

Марчін похитав головою. Він намагався згадати, що це за роман? Один із героїв здогадався, що настає кінець світу, коли автомат не закрив дах на ніч, і на приладах осіла роса. Це була книга Мачея Кучинського, але назви він не пам’ятав. Холера.

– На приладах осіла роса? – запитав він.

Потоцька мало не вдавилася шматком яблука, яке їла.

– Яка в біса роса? Адже це Вроцлав, а не Аляска, і інтер’єр будинку, а не луг. – Вона схилила голову, про щось думаючи. – На яких приладах?

– Тому що тут все навколо блимає якимись вогнями, – пояснив Барський.

Еля рефлекторно озирнулася.

– А, ці. – Мабуть, світлодіоди були для неї настільки очевидні, що вона не пов’язувала їх ні з якими приладами.

Вона лягла поруч, поклавши голову йому на плече.

– Давай спати, – прошепотіла вона. – Вже майже світає.

Майхржак знайшов Барського в саду, коли той майстрував щось схоже на відірвану руку робота.

– Привіт, – зупинився він, зацікавлений. – Що це?

– Катапульта, яку замовили вчора.

– А що, кур'єр вже був?

– Як бачиш... – відповів Барський, вказуючи на катапульту. Майхржак придивився ближче.

– І що? Файна?

– Сенсація! Граюсь цим із світанку.

Барський почав демонструвати Майхржаку можливості пристрою.

– Треба її дещо переробити, бо зараз вона стріляє дуже швидко, легкими предметами, а повинна – повільніше і тяжчими.

– Для чого це тобі потрібно? – дещо здивувався захопленню Барських надінспектор.

– Заради забави. Ти знаєш, раніше я любив майструвати.

Марчін піднявся з трави й поклав невеликий камінь до пристрою вибросу.

– Я її трохи сповільнив, але ще треба доопрацювати. Іди, – він повів Майхржака на інший кінець саду. – Зараз снаряд летить занадто швидко, пласкою траєкторією. Але якщо перевстановити викидну пружину і взяти більш тяжкий снаряд, можна було б досягти більш крутого польоту.

– Господи, а нащо?

– Для точності пострілу. Дивись. – Барський показав йому крихітний пульт дистанційного керування, який дистанційно активував спуск катапульти. Це було зроблено для того, щоб самотній стрілець міг стріляти по тарілці без сторонньої допомоги і таким чином мати можливість постійно тримати обидві руки на рушниці.

– А в кого ти будеш стріляти? У вікна сусідів? – запитав Майхржак, оцінюючи на око можливий шлях снаряду. Траєкторія, здавалося, закінчувалася на панорамному вікні сусідньої вілли.

– Туди не дістане. – Барський примружив очі. – Я по дорозі перехоплю тарілочку.

– Та нууу! – недовірливо вигукнув поліцйський.

– На стіні. Катапульта має дуже повторювальні результати, якщо річ йде про розкид. Ти навіть можеш перенести її в інше місце, і вона буде точно стріляти в місце, що знаходиться на такій же відстані, під тим же кутом.

Майхржак ще раз оцінив ймовірну траєкторію, розмір і вагу снаряду, який він бачив раніше.

– Посперечаємося?

– Я так не думаю. А якщо ми розіб'ємо йому вікно?

Барський глянув у той бік, оцінюючи можливості сусіда.

– Що він нам зробить? Адже ти з поліції.

Перш ніж Майхржак встиг зреагувати, Марчін зайняв належне положення та швидко натиснув кнопку пульта дистанційного керування. Катапульта за кілька десятків метрів з тихим шипінням випустила свій снаряд. Шипіння переросло в дзижчання, і буквально через секунду камінь впав прямо в простягнуту руку Барського.

– Я єбу! – вирвалося у Майхржака. – Тобі руку не відірвало?

– О, зараза! – Барський закусив губу і вхопився за руку, що таки заболіла. – Майже!

Вони почали сміятися.

– Холера... А якби тобі по голові вдарило?

– Е, неможливо... снаряд має бути важчим і летіти повільніше.

– І тоді голову відірве!

Цю дискусію професіоналів Потоцька перервала, виглянувши у вікно кухні.

– Хлопці! – скрикнула вона. – Кінець забавам, приходьте снідати.

Вона не усвідомлювала, наскільки була права, коли сказала "хлопці" і "забави". Деякі речі просто не залежать від віку.

Дзвінок у двері здивував Потоцьку, бо спочатку хтось повинен подзвонити у хвіртку в саду. Однак ніщо інше не викликало підозр. Коли вона відчинила, чоловік, який з’явився в дверях, був одягнений у звичайну уніформу та носив усі можливі ідентифікаційні документи.

– Доброго ранку. Списую покази лічників.

Він відкрив товстий зошит, який тримав під пахвою.

– Будь ласка. – Еля впустила його. – А жодної записки про те, що ви щось перевірятимете, не було.

– Цього року трохи раніше. Можливо, хтось забув.

Він оперативно відкрив технічну шафку і записав усі дані. Перекинув блокнот у праву руку й дав дівчині підписати. Озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не слухає.

– До речі, – прошепотів він, – сестра Юстина просить про термінову зустріч. Готель "Монополь", на даху.

Потоцька здивовано здригнулася.

– Коли? – спитала вона також пошепки, хоч і не хотіла нічого приховувати від Барського і Майхржака, що сиділи на кухні.

– Дуже термінова справа. Бажано відразу – кур'єр швидко надав інформацію.

– Гаразд. Дякую.

На якусь мить Потоцькій спало на думку запитати, нащо аж така конспірація, і чи підозрює Церква, що її будинок прослуховується, але вона відмовилася від цього. Еля зрозуміла, що питати про що–небудь простого кур'єра безглуздо.

Коли записуючий пішов, вона повернулася на кухню.

– Ну, хлопці, перевірте, чи совість чиста, помоліться, і поїхали. Церква кличе.

– Що? – Майхржак насилу проковтнув останній шматок бутерброда. – Ось прямо так, під час сніданку?

– Дух святий не визнає їжі. – Барський допив решту кави. – Чи може це наша божевільна сестричка?

Потоцька кивнула.

– Тоді ходімо до моєї машини, – Майхржак перевірив, чи є в нього ключі від машини в кишені. – Так буде швидше.

На щастя, в цей час вулиці, принаймні бічні, були ще майже порожні.

– Ви знайшли щось про того керівника фармацевтичної компанії, яка, ймовірно, заволоділа бестією у вісімдесят дев'ятому році? – запитав Барський.

– Так. Цього типа звуть Тадеуш Анчак. Раніше він служив у відділі контррозвідки. Дуже видатний товариш, хоча й дуже молодий на той час.

– Зрозуміло. Нові часи, нові люди – долучилася Потоцька. – Навіть у Росії секретарів з геріатричної серії замінили на більш нові моделі.

– Так. Але, щоб було ще смішніше, цей тип живе неподалік. На Кржиках.

– Серйозно?

– Гм, подивіться самі. – Він дістав із кишені маленький папірець і подав їй. – Ось твоя адреса.

– Чорт. – Потоцька акуратно поклала ноутбук собі на коліна.

Барський все ніяк не міг звикнути до цих технічних чудес.

– І що? – запитав він. – Там у тебе всередині карта міста?

– Ні, ти що, – Потоцька дочекалася, поки машина ввімкне всі програми автозавантаження і підключиться до мережі. – Ми подивимося супутникові фото в Інтернеті.

– Хм?

Потоцька запустила програму Google Maps, а потім ввела адресу. На екрані з’явилася карта Вроцлава.

– О чорт Насправді це з десяток кварталів від мого дому, – підтвердила вона інформацію.

– Елегантний район, – усміхнувся Майхржак. – Тільки бандити і продажні міліціонери.

Потоцька співчутливо скривилася й переключилася на супутниковий знімок. Потім зробила максимальне зближення.

– О, це ось та вілла, – вона показала Барському пальцем.

– За двадцять років мало що змінилося.

Еля здивовано підскочила.

– Знаєш її? Знаєш цю адресу?

– Не знаю, чи припам’ятаю це досить чітко, – ухильно відповів він. – Дивовижна техніка, – він показав на екран комп'ютера.

– Гей, позаду, тихо там, – перебив їх Майхржак. – Під'їжджаємо.

Звичайно ж, перед самим "Монополем" вільного місця не було. Але ніхто і не чекав дива. Тож вони заїхали на охоронювану стоянку з грабіжницькими цінами за кілька десятків метрів.

Барський, який пам’ятав "Монополь" часів ПНР, коли готель і ресторан вважалися розкішними, був шокований. Чудові вхідні двері з фотоелементом, великі вікна та власне з'єднання ресторану з широким тротуаром справляли велике враження. Але всередині його чекали більші чудеса. Коли вони піднялися на прозорому ліфті на дах будівлі, відчуття нереальності життя знову повернулося з особливою силою. Наче хтось переніс його у світ науково–фантастичних книг, які він читав у дитинстві. Бар біля ліфта більше нагадував каліфорнійські інтер’єри, які він бачив у футуристичних проектах музею архітектури. Сам дах, без перил, обмежений тільки склом, з панорамним видом на все місто і відсутністю будь–яких ослон зверху, нагадав йому якийсь ресторан з американських фільмів. Ще більше їх здивувала сестра Юстина, яка розвалилася на одному зі стільців такої форми, що змушувала її буквально лежати в ньому. На ній був елегантний костюм, який складався з короткої спідниці, аван–гардного піджака та вільно зав’язаної краватки. Треба визнати, що вона таки справила враження. Коли жінка встала, щоб привітатися, найближчий офіціант буквально кинувся пересувати її стілець.

– Я вас щиро вітаю. – легенько вклонилася черниця. – І я рада, що ви так швидко приїхали.

Прокляття! З їхнього боку лише Потоцька могла прикинутися бізнес–вумен, одягненою у повсякденному, спортивному стилі. Барський та Майхржак, одягнені в камуфляжні куртки з капюшонами та арафатки, більше нагадували літніх студентів–філософів, яким ніхто не сказав, що час протистоянь давно минув.

– І ми вітаємо. – Проте вклонилися.

Офіціанти принесли додаткові стільці. Всі замовили лише каву.

– І чому ми завдячуємо такій терміновій зустрічі? – спитала Потоцька.

Сестра Юстина тепло всміхнулася.

– Є можливість отримати дуже цікаву інформацію, – сказала вона. – І це, як мені здається, порівняно легким шляхом.

Майхржак недовірливо подивився на неї.

– А конкретніше?

Жінка подала йому згорнутий аркуш паперу.

– Це імена людей, які займаються справою "бестії" з боку війська. Тобто колишні ВІС, якщо бути точним.

– Розумію. – Він ледве глянув на дрібний шрифт. – Гадаю, зараз вони будуть недоступні, так?

– Саме так, – підтвердила черниця.

– І немає сенсу починати їх нудне розслідування, чи не так? – спитав Майхржак.

– Правильно, – повторила та.

– Ну гаразд?…

Сестра Юстина довго дивилася на свої нігті, покриті непомітним, прозорим лаком. Вона також мовчала, коли офіціант приносив чашки з кавою. Вона дивилася в очі лише тоді, коли вони залишалися наодинці.

– Цього чоловіка, того інформатора, якого ви зустріли в лісі на околиці Вроцлава, вже немає в живих.

Майхржак і Барський не змінили виразу обличчя. Потоцька, навпаки.

– Що з ним сталось?! – скрикнула вона.

Монахиня знизала плечима.

– Ми думали, що його вбили ті, хто колись був пов’язаний з безпекою. Це була наша перша ідея. Але у нас є сумніви.

– Не розумію.

– І ті, і другі не бажають в цій справі поліції. Це виключно гра між ними. Брутально, не оглядаючись на так звані "громадські" витрати. – злегка скривилася черниця. – І так далі, і тому подібне. Але не турбуйтеся про незнайомців. Ніхто нічого не може знати.

– Ви думаєте, його вбили військові. Ви маєте на увазі тих із колишнього ВІС?

Сестра Юстина знизала плечима.

– Я почну з іншого боку. Військові не можуть пробачити безпеці поразки в Легниці. У шістдесят другому році.

– І, власне, того, що спецслужби влаштували їм чистку, подібну до армійської, – додав Барський.

–Точно так. Зверніть увагу, що це був час, коли певні фракції всередині партії намагалися захопити владу. Який дивний збіг. У 1962 році відбувається операція в Легниці, в 1963 році у Вроцлаві спалахує зараза, а в 1964 році Мечислав Моцар стає міністром внутрішніх справ.

– Ви пов’язуєте ці справи? – Барський дивився на Потоцьку з якимось захопленням.

– А ти ні?

Мабуть, у неї також був клятий дар дедукції, подумав він.

– Питання в тому, що саме сталося в Легниці і пізніше.

– Отож то. Історія воєн між армією та міліцією та службою безпеки довга. І зрозуміло, що наступні міністри внутрішніх справ – це спочатку партія і міліція, навіть ворогуючі угруповання, а потім армія, Ярузельський, Кіщак і товариші. Весь цей час боротьба велася за одне–єдине відомство.

Барський злегка посміхнувся й відкинувся на спинку м’якого плетеного крісла. Він ліниво озирнувся. Він не думав, що навіть з такої висоти панорама залитого сонцем міста буде такою чудовою. Каліфорнія, холера ясна. Оточення якось не пасувало до темних справ попереднього режиму, які він асоціював лише з драматичними переживаннями.

– О, так, – сказав він через деякий час. – А в 1989 році, коли все змінювалося, вигравав той, хто мав хорошу інформацію, а не посаду в руках.

– Так. Однак не всі офіцери, які є в цьому списку, – Еля вказала на аркуш паперу, який тримав Майхржак, – все ще активні.

– Ой, пані каже про це джерело інформації, яким, нібито, легко скористатися??

– Так. Один зі слідчих, який займався цими справами в 1960–х роках, зараз перебуває в лікарні. Конкретно ж, він вмирає.

– Але його інформація буде дуже застарілою. – Майхржак, як завжди, реально оцінив ситуацію.

Сестра Юстина тепло всміхнулася.

– Але вона може пролити світло на те, що сталося в Легниці. А потім у шістдесят третьому.

Потоцька глянула на Майхржака, потім на Барського.

– І що? – нервово закусила вона губу. – І цей офіцер у лікарні не під охороною?

– Та ні. По–перше, він вже багато років не був в ділі, по–друге, мало контактний. Треба буде трохи попрацювати.

Останні речення зацікавили Барського.

– А що з ним?

– Він хворіє на важку форму алкоголізму, – без будь–яких емоцій сказала монахиня.

Майхржак мало не розреготався.

– І... і він має бути джерелом інформації?

– Якщо ви підійдете до нього відповідним чином, – спокійно пояснила сестра Юстина.

Цього разу Барський похитав головою. В принципі, могло б спрацювати. Він нічого не знав про цироз печінки, білу гарячку чи подібні алкогольні недуги, але бачив багато п’яних у своєму житті.

– Як ви можете бути впевнені, що до нього є легкий доступ? А якщо за ним приховано стежать колеги?

Монахиня знизала плечима.

– Іноді до нього хтось навідується. В основному, члени сім'ї, можливо навіть друзі. Але все це протягом дня.

– Розумію. Тож треба йти туди вночі... – тихо зітхнув Барський. Він потягнувся, розправивши плечі. – Ну, це просто маленька проблема. Як ми туди потрапимо?

Сестра зробила безпорадний жест.

– Я не знаю ні лікарів, ні охоронців.

– Нам зайти як поліції? – спитав Марчін.

– Ні в якому разі, – обурилася та, але все одно не дуже серйозно. – Проте я маю контакти в досить далеких від цього світу сферах. Принаймні в певному сенсі.

– Не зрозумів?

– Ну... я можу привезти вам сутани або монашенське вбрання, – запропонувала вона, вже не приховуючи сміху. – Чому ви віддаєте перевагу? Я також можу надати вам папери з будь–якої парафії.

– О чорт.

– Чому? Це хороша ідея. Смертельно хворий, останній обряд серед ночі, священик, монахиня... – досить відверто кепкувала сестра Юстина.

– О, Пресвята Мати Божа, – випалила Потоцька, коли зрозуміла план Юстини потрапити до лікарні.

– Правильно, правильно. – схилила до неї голову черниця. – Нехай сестра попрактикується в професійному жаргоні.

Барський і Майхржак голосно розреготалися.

На жаль, хитромудрий план сестри Юстини ледь не провалився з самого початку. Виявилося, що ніхто як слід не знає ні латини, ні будь–якої молитви. Не кажучи вже про церковні обряди. Потоцька, дочка дипломата епохи ПНР, взагалі не практикувала релігії. Майхржак був декларованим атеїстом. Барський, сирота з дитячого будинку, був хрещений, миропомазаний та допущений до причастя. Але він виріс у соціалістичному дитбудинку. Але ж це був польський дитячий будинок, тому він прийняв усі таїнства. Однак, як казали в його епоху, він, як і Потоцька, також був непрактикуючим католиком і тому не мав жодного уявлення про релігійні ритуали.

На щастя, виявилося, що вони знали практикуючого католика, який щонеділі ходив на месу, постився, коли був відповідний час, і навіть служив у вівтарі в молодості. Цей хтось ледь в минулому не зробився кліриком, найбільшим шахраєм в комендатурі – сержант Макабра. Він був єдиною людиною, яка не заперечувала проти збору свідчень цим гріховним методом.

Увечері в автобусі, взятому з поліцейської стоянки, припаркованому перед військовим госпіталем на вулиці Вейгла, троє з них переодягнулися в священнослужителів. Майхржак мав прикривати їх та бути на атасі, тому залишився у цивільному.

– Холера, – вилаялася Потоцька, виходячи на вулицю. – Я виглядаю як ідіотка.

Макабра глянув на неї, хотів на мить щось сказати, але потім відмовився від цього.

– Ходімо, – глянув він на годинник. – Уже майже третя година, найкращий час.

Їх зупинили перед постом сторожі, але це не було справжньою перешкодою.

– Ксендзи... – прикусив язик охоронець, – духовні особи в якій справі?

– Останнє помазання, – байдуже сказав Макабра.

– А... ага. Але в такій кількості?

– Там вмирають наші воїни, поранені з Афганістану! Вони привезли якусь дивну хворобу...

Охоронець сковтнув слину.

– А ви? – наважився запитати він Майхржака.

– Я міністрант, – нахабно відповів поліцейський.

Вони легко подолали цю перешкоду. У самій палаті могло бути гірше. Інформації про лікаря, який сьогодні чергував, у поліцейських комп’ютерах було небагато. Щось там було, але загалом дрібниці, ледве тема для розмови. Більше дізналися про медсестру, яка сьогодні чергувала. Але ж, вони і уяви не мали, чи є у відділенні при хворих хтось ще.

На жаль, як завжди, ті, хто каркав, мали рацію. Коли Майхржак подзвонив у двері, за великим склом з’явився чоловік. Він не був лікарем. В силу речей, не був він і медсестрою.

– Слухаю пана ксьондза. – досить підозріло зиркнув він на Макабру.

– Ми прийшли провести обряд останнього помазання.

– Кому? У мене не було заяви.

Макабра з силою штовхнув двері, але інший чоловік відхилився, так що ті відкрилися навстіж. Він узяв чоловіка за плечі й наблизив його обличчя до свого.

– Слухайте мене уважно, – сказав він. – Ви збираєтеся заважати священику виконувати його служіння?

Чоловік у кліщах рук Макабри спробував повернути голову. Його налякав навіть не жахливий шрам на обличчі священика, а його штучне око. Правда полягала в тому, що коли Макабра втратив око, він, звичайно, міг отримати штучне в рамках своєї страховки. Але сержант не збирався вкладати собі в череп будь що. Він носив чорну пов'язку, поки під час операції з ліквідації контрабанди хірургічних аксесуарів не свиснув ока, яке нарешті йому підійшло. Однак друзі побоялися сказати йому, що він, швидше за все, вибрав жіноче око. Воно було настільки синім, неймовірно синім, подібну глибину кольору бачили лише в голлівудських фільмах. Однак око зіграло додаткову роль. Щоразу, коли Макабра наближався до когось і починав комусь погрожувати, вид жахливого шраму на його щоці, що контрастував з його прекрасним оком, зазвичай змушував людей непритомніти. Це особливо спрацювало тепер, коли сержант був у рясі. Напевно, тому, що всі бачили кілька фільмів про божевільних інквізиторів або серійних вбивць під виглядом священиків. І вважав за краще не перевіряти, чи написані ці сценарії на фактах.

– Ні… не зовсім», – затинаючись, промовив чоловік, намагаючись звільнитися від сталевої хватки.

– Так! – Макабра передав хлопця Майхржаку, який мав залишитися на стрьомі. А сержант, Барський і Потоцька рушили далі.

– Давайте перевіримо, яка це палата, – запропонував він.

Потоцька дістала маленький ліхтарик. Вона мовчки відчинила двері, заглянула всередину і так само мовчки відступила в коридор. Барський намагався зорієнтуватися в розкладі, вивішеному на стіні. Макабра перевіряв двері з іншого боку.

– Боже мій! – почули вони раптом приглушений крик. – Сатана!

Чоловіки кинулися в той бік. Прокляття! Пацієнтка, яка вийшла з палати, незважаючи на пізній час, і зустріла Потоцьку в рясі.

– Тсс... – спробувала врятувати ситуацію поліцейська.

– Але... – почала жінка.

Макабра першим підійшов до хворої.

– Донька моя, – він навіть вимовив це заспокійливим тоном, – це також наша сестра, католичка, як і ми, з Камеруну.

– З Камеруну? – Пацієнтка все ще вирячила очі. Мені здається, єдиною чорношкірою жінкою у рясі, яку вона коли–небудь бачила, була Вупі Голдберг.

– Так буває. Мене взяла польська місія – Потоцька пішла за жахливою брехнею, але це була помилка.

– Сестра дуже добре розмовляє польською. Абсолютно без акценту.

Пацієнтка була допитливою і в повній свідомості, незважаючи на пізній час.

Прокляття!

– Вона дуже швидко навчилася, – приєднався Барського, – тому що вона донька чаклуна.

– Ааа... – старенька з деякою пошаною подивилася на Потоцьку.

– А де це Камерун?

– В Африці.

– Ні, ні, звичайно, я це знаю. Але де саме?

Бінго. Потоцька мала те саме уявлення про розташування Камеруну на карті, як і пересічний поляк. Отже жодного. "Десь посередині континенту"? "На якомусь узбережжі"? "На екваторі, за екватором"? Ісусе Христе... У польській школі уроки географії про Темний континент були на рівні знань, заснованих на пригодах Стася та Нелі. "В Африці є Британський Єгипет і дика решта". Європа, Північна Америка і, можливо, Китай були більш важливими. Решта світу змішувалася в однорідний, євроцентричний: "десь там, мабуть".

На щастя, стара пані не питала про Камерун. У неї був інший план щодо своєї чорношкірої сестри.

– А ваш батько – чаклун, якими методами лікував? – запитала вона.

Потоцька нашорошила вуха.

– Ммм... Він зцілював накладанням рук.

Пацієнтка аж підскочила від піднесення.

– Чи не могла б пані накласти їх на мене? Бо знаєте, я страждаю...

Барський кивнув Макабрі. "Відступаємо". Сержанту не треба було повторювати. Вони почали відступати, залишили Потоцьку одну в біді. Часу не було. Не було точно відомо, де сестра та черговий лікар, хто був той тип, якого пильнував Майхржак. У них залишилося дуже мало часу.

Вони повернулися до обшуку палат. Це все через поспіх. Якби не він, хтось міг би прийти сюди вдень і легально та під виглядом відвідин дізнатися, де знаходиться ізолятор. На щастя, Макабра зрештою зумів його знайти. Відділення було досить великим.

– Це той тип? – Барський зазирнув усередину.

– Цей, – підтвердив Макабра, який спритно прослизнув до приміщення. – Але мені здається, що це не сон.

Барський зачинив двері й підійшов ближче до ліжка.

– Мертвий? – запитав він, дивлячись на хворого.

– Живий він, живий. Але тільки непритомний або чимось нашпигований.

Сержант почав трясти чоловіка, що лежав у ліжку.

– Гей, ти! Прокидайся.

– Курка варена, ти знаєшся на ліках?

Барський переглядав вміст тумбочки. Вона була зовсім порожньою. Особистих речей у хворого не було, а ліки йому приносили від чергової медсестри.

– Ні на гріш.

– А може Потоцька знається хоч трошки?

– Точно. – з ясною усмішкою глянув на нього Макабра. – Вона знається. На накладанні рук на хворого.

– Що робимо?

Сержант знизав плечима. Він дістав з закамарків ряси півлітра горілки. Другою рукою він вдарив по денцю й акуратно зняв закрутку.

– Він же страждає на алкоголізм, – сказав він. – А в тому й річ – чим отруївся, тим і лікуєшся, – процитував він стару народну мудрість і підніс шийку пляшки до рота хворого.

– Ти його вб’єш, – запротестував Барський.

– Таке кажеш.

Макабра підняв голову лежачого, щоб не вилити нічого на подушку. Запах алкоголю вже наповнював кімнату. Марчін важко зітхнув, потім допоміг розтулити губи пацієнта.

– Ти, ти мене чуєш? – сержант почав щось типу допиту. – НІ? Ну, випий ще.

Більша частина спиртного розливалася, але у Барського склалося враження, що пацієнт рефлекторно щось ковтає. Так! Тепер він чітко помітив. Солідний ковток.

– Чуєш мене? Ти? Тоді ще...

Лежачий відкрив очі.

– Ага. Живий, – сказали Барський і Макабра.

Вони підняли пацієнта, підмостивши йому за спину подушки. Проте доводилося тримати голову, яка моталася на всі боки. Але він час від часу хворий відкривав очі.

– Пане генерале... – Макабра потряс чоловіка на ліжку і несподівано досяг ефекту. Пролунав похмурий голос:

– Полковник…

– Полковнику, подивіться на нас. – Макабра підсунув своє обличчя ближче. Вигляд шраму на обличчі священика і нерухоме блакитне око, мабуть, подіяли, бо пацієнт наче виглядав трохи притомнішим. – Ми прибули з останнім помазанням.

Барський мало не вибухнув. Що цей кретин придумав? Справжній ідіот, полковник ВІС, стовідсотковий партієць, комуніст, агент спецслужб, а цей виїжджає з останнім помазанням.

– Приступаю до святої сповіді... – почав бурмотіти полковник.

Барський був приголомшений. Макабра продовжив реалізовувати свій план.

– Ні, ні, це не потрібно. Відмовимося від формул. Визнай свої гріхи, сину.

Він підніс пляшку до рота лежачого, щоб тому легше було зробити маленький ковток.

– Я дуже згрішив...

– Знаю, але я питаю про конкретні гріхи. Ти був у Легниці в шістдесят другому році, сину мій?

– Ні, – майже тверезо відповів полковник.

– Але ти знаєш, що там було?

Сержант точно знав, що запитати у військового.

– Так.

Пацієнт спробував дотягнутися до пляшки. Макабра йому це трошки полегшив. Лише маленький, малесенький ковточок.

– Розкажи, що там сталося.

Полковник знову спробував відібрати пляшку, і поліцейський знову дозволив йому отримати лише половинний успіх.

– Есбеки перехопили американців. Наших американців. Це була наша операція, широка і ретельно спланована...

– Що там робили американці?

– Вони хотіли захопити P6. Трикомпонентну біологічну зброю. Росіяни привезли її до Легниці, бо боялися війни. Це був розпал світової кризи...

На диво, його обличчя розпогодилося, коли він згадав колишні часи. Цікаво, чи через його молодість, чи, радше, через ті часи, які подобаються кожному професійному військовому. Часи наближення війни.

– Розумію. А спецслужби взялися і за шпигунів, і за препарат, так?

– Так, пане. Власне так. але...

– Але що? – спитав Макабра.

Полковник трохи скривився. Незрозуміло, чи це мала бути посмішка, чи щось його образило.

– Перевезли. Не віддали препарат россіянам. Самі хотіли його мати. Бо тут теж йшла війна. Кліка Моцара боролася за вплив. І наявність бестії в арсеналі багато чого могло змінити...

Макабра був зараз втіленням терпіння. Барський і не думав, що похмурий сержант міг говорити таким ніжним, заспокійливим голосом.

– Полковник, зосередьтеся. На чому есбеки його перевезли?

– Ну як це? – Тіло пацієнта злегка тремтіло. – Ще ковточок, пане ксьондзе, прошу. – Він зробив малесенький ковток. – Я справді не відповідав за переслідування духовенства в армії. Це не моя сфера діяльності. Правда.

– Вірю, полковнику. Але скажіть, чим спецслужба транспортувала препарат?

– Ковточок, прошу пана ксьондза.

Макабра знову дозволив йому трохи випити. Він відчував, що не можна перестаратися, інакше хворий одразу ж полетить у темряву білої гарячки.

– На чому есбеки проїхали? – терпляче повторив він.

– На протиотруті.

Цього разу полковник чітко посміхнувся.

– Не зрозумів?

– Ну, щоб бестія вважалася зброєю, якою можна погрожувати, її власникам потрібна протиотрута, так?

– Так, так, – приєднався Барський. – Але я не до кінця розумію.

– Бестія – це біологічна зброя. Ще один ковточок, будь ласка. Якщо застосувати бестію, то багато людей захворіє, правда? А може й ти захворієш, правда? В решті решт – епідемія. Отже, щоб не захворіти, потрібно мати протиотруту чи вакцину. – Полковник доклав величезних зусиль і однією рукою вхопив пляшку. – А в есбеків її не було.

Макабра хотів щось запитати, але йому доводилося боротися все сильніше за контроль над пляшкою. Полковник, хоча хворий і лежав у ліжку, зовсім не був безпорадним старцем.

Потоцька крадькома пробралася до палати.

– Я сплавила ту стару, – прошепотіла вона Барському на вухо.

– А Майхржак?

– Порядок. Виявилося, що хлопець у дверях був коханцем медсестри, яка сьогодні чергувала. Ну і справи... – усміхнулася дівчина. – Більше він не виступить, бо Майхржак його так налякав, що той і дихати боїться.

– В мене біла гарячка, – раптом досить гучним голосом сказав полковник.

– Деліріум тременс... – Макабра нарешті повернув пляшку. – Що ти бачиш?

– Чорну черницю!

– Це не марення, а звичайні п’яні галюцинації. Що там за справа з тією протиотрутою?

Полковник глянув на них. Він явно уникав жінки.

– Вони хотіли отримати протиотруту. Але єдиним джерелом були росіяни. Якби вони попросили її, стало б відомо, що у них є P6. Розумієш?

Макабра кивнув.

– Так.

– Ось вони й подумали: оскільки росіяни думають, що вкрадений американцями препарат уже в США, то дамо їм знати правду. Доведемо, що він у Польщі. Але не в нас.

– Як це?

Полковник раптом розсміявся. Подавився, зупинився, а через деякий час знову продовжив.

– Проста загадка. Як отримати протиотруту у росіян, не сказавши, що препарат у вас на руках. Знаєш як?

– НІ.

– Дай ковток горілки, і я тобі скажу.

Макабра ретельно виміряв кількість алкоголю. Він навіть допоміг полковнику витерти рота.

– Це легко. Бестію треба використати в якості біологічної зброю. Тут, у Польщі. Нехай росіяни швидко самі доставлять протиотруту. Правда?

– Господи Ісусе, – вирвалося у сержанта.

– А, що? Мову відібрало? Слова не можеш сказати?

Макабра похитав головою, не знаючи, що і сказати. Барський глянув на Потоцьку, а вона на нього. Полковник скористався цією хвилиною, щоб схопити пляшку обома руками й зробити великий ковток. Це змусило його здригнутися усім тілом, але через деякий час, коли сержант відібрав горілку, хворий виглядав вже набагато краще. Постійне тремтіння його рук поволі припинилося, і навіть слина перестала текти з куточка рота. Барський навіть заприсягся б, що пацієнт свідоміше озирнувся.

– Я тобі скажу, – полковник–алкоголік закашлявся. Потоцька допомогла йому, передавши паперову серветку з сусідньої тумбочки. – Було так... Секретна служба думала, що отримає протиотруту від росіян. Тож вони свідомо заразили бестією кількох людей. Нібито це американці розпилили порошок перед тим, як їх спіймали. Почалася стрілянина, ті випустили бестію, а потім померли. Тіла розстріляних американців показали росіянам, щоб ті на них подивилися.

– Це пояснює, чому вони вбили агентів, – пробурмотів Барський.

– Але ж росіяни не дурні. Навіщо давати протиотруту полякам, коли американські агенти, як вони вважали, уже розсіяли всю бестію. Вони самі хотіли залагодити справу.

– Боже... – Барський не міг до кінця повірити в те, про що він поволі почав здогадуватися.

– О так, – зиркнув на нього полковник. – Раз росіяни не хотіли співпрацювати, то заразили бестією все місто. А яке велике місто найближче до Легниці, щоб уся їхня казка була правдоподібною? Вроцлав! Бестія вдарила на Вроцлав.

Потоцька зробила рух, наче хотіла на щось спертися. Барський подав їй руку, але вона не помітила.

– Ну і що, – продовжив полковник. – Десять російських агентів зі шприцами тут не допоможуть. Необхідна широка вакцинація. У національному масштабі! У росіян не було вибору – вони повинні були дати вакцину, інакше стане відомо, що вони вдарили на свого союзника біологічною зброєю. Ха–ха–ха!.. – почав він нервово сміятися.

Барський відчув руку Потоцької на своєму плечі. Через деякий час дівчина сперлася на нього. Мабуть, вона не могла повірити в диявольський план, про який розповідав військовий.

– Збрехали б, що це американці отруїли. Що отрута американська, – припустив Макабра.

– Ні, ні. Все це не так просто. Якби отрута була американською, звідки б поляки одразу взяли мільйони доз ефективної вакцини, щоб зупинити епідемію?

– Вакцинувати могли таємно.

– Мільйони людей таємно? Чи можна таємно вакцинувати кілька мільйонів людей?!

– І тоді придумали... – почав Барський, але полковник не дав йому закінчити.

– У Вроцлаві вирішили викликати епідемію віспи. Віруси імпортували з Індії. Зрештаою, цього майже і не приховували. Вірусний матеріал привіз глава МВС, довірити могли тільки своєму. Чому офіцер із Варшави раптом опинився на лікуванні у Вроцлаві, не пояснили. Чому захворіли люди, які не контактували з ним, не пояснили. На запитання, чому у самого офіцера не було жодних ознак віспи, відповіли, що це була незвичайна форма, схожа на малярію, результати підтвердили у Ґданську, а там "хворого" возили потягом туди й назад. Шедевр.

– Так, шедевр, – погодився Барський.

– При оказії щепили кілька мільйонів людей. Абсолютно відкрито, законно, а те, що щеплення призначено відразу на дві хвороби, це залишається в сутінковій зоні.

– Це також пояснило б нещадність щеплень, – сказала Потоцька. – Уколи робили навіть там, де категорично не слід було. Бо не віспа була найнебезпечнішою.

– Так, – полковник навіть усміхнувся. Можливо, десь глибоко в ньому все ще було захоплення масштабом і жорстокістю цього плану. – І нікого не здивувало, що в ПНР, коли не вистачало буквально всього, раптом за одну ніч опинилися мільйони доз готових вакцин від віспи. Ніхто не запитав, звідки вони їх взяли за цю ніч, чи не так? Ніхто! У них було все заздалегідь приготовлено. Вони точно знали, де і коли спалахне зараза, бо самі її спричинили!

– А лікарі? – запитав Барський.

– Ті, хто вмер дивним чином? Ну, це були інфекціоністи, науковці, епідеміологи. Вони виявили те, чого не повинні були виявити. І… Ломом у потилицю. Адже спецслужби не могли стріляти, бо це викликало б скандал. А як щодо лома? Для нас це нормально.

– Вони виявили щось конкретне?

– А від чого вони тікали? Служба безпеки перетворила їх на боягузів, як і частину спільноти. Боягузи, злякавшись зарази, втекли. Один із них утік аж у Болгарію. Дегенерація! А інші – це божевільні. Психічнохворі… Звідкись нам це знайомо, правда? Боягузи!

– А вони тікали не від зарази…

– Так. Не від зарази, тієї чи іншої. Вони тікали від людей, які викликали епідемію.

Полковник знову потягнувся до пляшки, але цього разу Макабра передбачив його підступний рух і відсунув горілку за межі досяжності.

– І чим це закінчилося? – Барський хотів знати всі елементи цього сатанинського плану.

– А як? У них ще є і бестія, і вакцина. А потім... Моцар прийшов до влади разом зі своєю клікою.

– Чого я не розумію? – сказав Марчін. – Скажіть мені, будь ласка, що я не розумію. У них була бестія; пан про це знав, і що? Пан нічого не зробив? Ніякого руху?

Макабра зітхнув, ніби поруч із ним був надзвичайно тупий учень.

– Чого ти не розумієш, чоловіче? Вони не хотіли, щоб бестію викрили і знищили. Вони хотіли мати її для себе! Щоб про це ніхто не знав. І вони досі хочуть.

Полковник не заперечував. Або не розумів, що говорять поруч. Він подвоїв свої зусилля, щоб знову дістатися пляшки. Атмосфера в одиночній палаті з кожною миттю згущалася. Вона стала безглуздо оніричною і похмурою. Те, про що тут йдеться, ніби прийшло з іншого світу. Треба реалізувати деякі свої потреби? Що тут такого важкого? Накличемо чуму, занесемо віспу, щоб приховати свої дії. Важливою є наша мета, а не люди навколо нас.

Макабра знову дозволив полковникові зробити маленький ковток. Хворий трохи покашляв. Йому підняли голову. Потоцька знову витерла йому рота паперовою серветкою.

– Ми будемо діяти, – прохрипів хворий. – Ти помиляєшся, – сказав він Барському прямо.

– Які будуть дії? – міліціонер був непохитний і його запитання прозвучало різко й рішуче.

– Ми слідкуємо за всіма їхніми аферами. Все, що вони намутили з вісімдесят дев'ятого. Ми просто наступаємо їм на п'яти.

– Бо бажаєте витягти у них бестію?

– Ні. Ми зацькуємо їх. У них здадуть нерви, і вони знову захочуть щось зробити для камуфляжу. Наприклад, дестабілізувати країну.

– Знову привезуть якусь чуму?

– Навіщо її привозити? – почав сміятися полковник. – У них є бестія!

Потоцька мало не скрикнула. Вона знову сперлася на Барського, він відчув її подих на своїй шиї.

– Але цього разу їм не вдасться, – продовжив полковник. – Вони зроблять помилку з бестією... Ми їх прикончимо.

– Він справді говорить про вбивство тисяч людей? – почув Барський шепіт Потоцької.

– Якщо армії не вдасться перехопити бестію, то так.

– Боже...

Макабра виявив більшу стійкість.

– Що відбувається зараз? – запитав він діловито.

– Не знаю. Давно не був на дійсній службі. Ви запитали, що відбувалося в Легниці, я вам сказав. А що відбувається зараз, я не знаю. Можу здогадуватися, але досить довго...

Він зробив всім відомий жест, вдаривши ребром долоні по шиї.

Макабра раптово дізнав прозріння.

– Ви чули ім'я "Марчін Барський"?

Полковник насупився.

– Так. Ми послали до нього майора Зубжицького.

– І що? – запитав сержант.

– Щось пішло не так. Вони вбили Зубжицького.

– Ви ще не пробували давніх контактів?

– А через мить вбили і Барського.

Макабра підвів очі. Потоцька хотіла ще щось запитати, але полковник слабким помахом руки спинив її. Він прочистив горло і прошепотів:

– Шукайте майора Павліцького. Він займався справою Барського і тим, що виявив цей поліцейський.

Він завмер; їм навіть здалося, що полковник заснув. Більше він навіть не намагався дотягнутися до пляшки. Через деякий час пацієнт відкрив очі й подивився на Макабру.

– Нехай ксьондз відпустить мені гріхи, – сказав він зовсім іншим тоном, ніж раніше.

Потоцька тихо зашипіла, але сержант, незворушний, почав щось шепотіти латиною та робити релігійні жести. Вона піднесла рот до його вуха.

– Як ти можеш? – з обуренням прошепотіла вона.

Макабра байдуже зиркнув на неї.

– Тобі шкода цього сучого сина? – розвів він руками. – Яке життя, таке і відпущення.

– Добре, – перебив їх Барський. – Заспокойтеся. Цей тип заснув.

– Скоріше, знепритомнів.

– Що завгодно, ходімо.

Потоцька обережно відчинила двері й оглянула коридор. Потім вона мовчки вийшла надвір. За нею Барський. Макабра негайно зробив два великі ковтки з пляшки, трохи почекав і рушив за ними в якості страховки. На щастя, в коридорі аж до вхідних дверей нікого не було. Потоцька здригнулася, коли в темряві хтось схопив її за руку. Витягти пістолет з–під ряси було нелегко, але, на щастя, через деякий час вона перестала боротися, коли зрозуміла, що на неї напала пацієнтка, яку вона зустріла раніше, яка хотіла лікуватися накладанням рук.

– Прошу, сестра, будь ласка, – дихала та жінка. – Це працює! Ці чари колдуна, вашого батька, діють! Сестра мене вилікувала!

Розгублена поліцейська не знала, що відповісти.

– Ну... я рада, – пробурмотіла вона.

– Це працює, працює. Будь ласка, дайте мені вашу адресу. Там може бути адреса монастиря або церкви... Всі жінки в палаті хочуть, щоб їх лікувала донька чаклуна.

Мову відібрало і у Потоцької, і у Барського. Лише Макабра виказав дивовижні рефлекси.

– Я зараз дам вам адресу, – ввічливо сказав він. – Ви запам'ятаєте?

– Так Так звичайно.

– Тумський острів, курія, спитати отця Вебера!

– Вебер? Так, я буду пам'ятати. Дякую, ксьондзе. Дякую, сестро!

Більше ніхто їх не турбував, вони могли спокійно йти далі.

– Хто такий отець Вебер? – спитав Барський, коли вони були на сходах.

– Настоятель сестри Юстини, – пояснив Макабра.

– Звідки ти знаєш?

– Від хлопців з четвертого відділення. З тих часів, коли у поліції ще були добрі стосунки з колишніми співробітниками спецслужб, – він загадково посміхнувся.

– Коли це було?

Той не встиг відповісти. З темряви абсолютно несподівано вискочив Майхржак, який не зважав на їхні нерви. Прямо на Потоцьку, у якої знову мало не стався інфаркт. Як вже не пощастить, то не пощастить.

– І як у вас пішло? – тихо спитав він.

– Все це купа дурниць, – буркнула розлючена поліцейська.

– Чому?

– Він і справді сказав усе, що ми хотіли, але це такий кошмар... Я не знаю, як це описати.

– Бажано своїми словами, – наполягав Майхржак.

– Розумієш, те, що він сказав, абсолютно позбавлене логіки.

Барський підійшов ближче й обійняв її.

– Подумай–но… – почав він. – Якби маленька рибка вміла дихати повітрям, ми повинні були б назвати її китом. Ти бачиш тут якусь логіку? А вона є.

Майхржак, який прибув уранці на віллу Потоцьких, чомусь намагався уникати Барського, який майстрував катапульту для стрілецьких тарілочок. Крадькома, зробивши широку дугу та скориставшись тим, що Марчін зосередився на зміні конструкції машини, він швидко прослизнув через бічні двері прямо на кухню.

– Я єбу, – видихнув він, побачивши Потоцьку. – Що з ним сталось? Ви билися?

– Ти що. Просто він хотів вранці рушити по магазинах.

Майхржак тряхнув головою.

– І тому ти його вдарила?

– Що за жарти? Я його не била!

– Тоді чому в нього розквашене обличчя? – продовжив він.

– Ой... – вона скривилася, наче в неї раптово розболівся зуб. – Він сказав, що хоче відчути себе як в Америці.

– Ти маєш на увазі, як у фільмах, які він бачив двадцять років тому? – хотів уточнити Майхржак.

– Так. І ми говорили, говорили... і виявилося, що в Америці супермаркети у нього найбільше асоціюються з паперовими пакетами. Так, холера, де я візьму йому паперові пакети в епоху, холера, терористичної прикладної екології?

Майхржак спробував пригадати. Через деякий час його осяяло.

– Вони є в "Пьотр і Павел"[45], – задоволеним тоном кинув він.

– Саме так. Я згадала і ми поїхали на Швєрадовську.

– А за що він там отримав по морді?

– Почекай. Зробили покупки, йдемо, Марчін несе два повних паперових пакети, щасливий як біс. Точно як у фільмі. В тут, невдача.

– Що сталося? – Махржака роз'їдала цікавість, а Потоцька повільно дозувала інформацію.

– Я не встигла відкрити машину, тому він поставив сумки на дорогу, щоб допомогти мені відкрити багажник. А якийсь тупорилий довбень просто їхав заднім ходом у своїй величезній вантажівці з буряками й наїхав на один з пакетів.

– Уууууу… – Майхржак знову похитав головою. – Здогадуюся, це було великою помилкою.

– Саме так. Марчін озирнувся, усміхнувся й щось прошепотів. Думаю: "Шик! Прямо як у кіно". Він засукав рукава і спокійно рушив до селюка, який саме виходив з кабіни.

– Єзус Марія. Які це можуть бути фільми? Двадцять років тому... – Майхржак раптом зблід. – Я знаю! Чарльз Бронсон зіграв месника за невинно скривджених. Сцени бійок на стоянках і…

– Можеш нічого не казати. Вони почали вовтузитися. Я не думала, що Марчін може так битися. Той тип був приблизно вдвічі більший.

– І що?

– Що–що? Отримав удар в обличчя, впав і залишився лежати, – злісно засміялася Потоцька. – Лише раз йому вдалося заїхати Барському в око.

– Марчіну не потрібен лікар?

– Нащо! Ледь пошкарябаний, – із задоволенням сказала Еля.

– А той селюк? – запитав Майхржак, уявляючи сцену на парковці.

– Йому потрібен. Хіба що патологоанатом для розтину трупу.

Вони почали сміятися.

– Ніхто до вас не чіплявся? Охорона, перехожі?

– Хто міг чіплятися? Адже я з поліції, – відповіла на запитання Потоцька.

Почувши їхні голоси, Барський підійшов до кухонного вікна. Він не питав, з чого вони сміються, його навіть не дратував той факт, що Майхржак назвав його Бронсоном і вимагав вжити заходів проти нечесної продавщиці в магазині на мікрорайоні, яка не хотіла округлити ціну до десяти грошів . Йому, напевно, вдалося зрозуміти, що світ навколо нього реальний, як в американських фільмах, але, на жаль, річ йде не про бойовики чи пригодницькі фільми. І якщо якийсь хам роздавить паперовий пакет з продуктами, Марчін не обов'язково повинен розмазувати типа по бетону.

– То що? Ви зрозуміли, де знаходиться майор Павліцький?

Майхржак глянув на нього спідлоба.

– Звичайно. Хоча йому здавалося, ніби він дуже спритний.

– Чому спритний? Якийсь молодий?

– Де там, пенсіонер. Але в нього старі звички контррозвідника.

І він почав розповідати, що пан майор приймає всю кореспонденцію "до запитання" і сплачує власні рахунки дорученнями напряму зі своїх банківських рахунків. Втім, отримати інформацію з банку без ухвали судді досить складно, тому про такий шлях не могло бути й мови. Людина – це не просто істота з плоті та крові. Десь вона є застрахованою (разом з автомобілем і будинком), десь отримує різні суми, десь платить податки. У неї багато довідок з різних контор, в яких залишає сліди. Людина користується документами, виданими різними установами, має власні номери – від PESEL чи NIP[46] до номерів телефонів, карток постійного покупця, дисконтних карток, акційних карток і навіть мобілізаційних карток. Людина – це істота, яка виробляє багато інформації про себе. Вона пише заяви, заповнює бланки опитувань, повідомляє про різні справи і, нарешті, з’являється на тисячах зображень з камер, розкиданих у якихось малоймовірних місцях. Так чи може людина зникнути?Зникнути може Барський, – пояснив Майхржак. – Для будь–якої іншої людини це абсолютно недосяжно. То чи можна знайти людину з досить популярним прізвищем? Якщо у вас є відповідне обладнання та навички, це легко, як двічі два.

– Я так розумію, що ти дізнався, де він живе? – запитала Потоцька.

– Звичайно. – Надінспектор розклав на столі дуже докладну карту. А через можливе прослуховування він не назвав назву міста, а постукав пальцем у відповідному місці. – Ось тут, – Він показав точку біля оточеного лісом озера.

Барського щось вразило в цьому докладі. У нього склалося враження, що сучасний світ – це такі сучасні радянські табори. Або роман "1984" Орвелла. Всюди тотальний нагляд. Не можна рухатися без відома охоронця, не можна навіть дихати. Однак справжні трудові табори – це простір зла, і в цьому була найбільша помилка охоронців. У сучасному варіанті табору начебто всі живуть добре. Таким чином, люди дуже продуктивні й добровільно платять величезні суми грошей, щоб стежити за собою, погоджуючись бути ув’язненими. Вони самі винаходять все більш сучасні технології, які дозволяють проводити тотальне стеження. Крім того, сучасний світ не є обмеженим дротами чи стінами. Якщо людина хоче в Америку, нехай їде! Хоче на острів Балі, нехай їде на острів Балі! Ось вам! Тільки нехай заплатить, заповнить відповідні анкети і залишить відбитки пальців, які, зрештою, залишаються фіксованими у паспорті. Коли в будь–які інші часи влада мала таку величезну базу відбитків пальців усіх громадян? Чи були в них пристрої, які могли порівняти ці відбитки за лічені секунди? Сьогодні люди будують стіни власної надрозкішної в'язниці, самі вигадують пастки і самі оплачують їх будівництво. Головне – мотивація, продуктивність та власна ініціатива. Як вважав Барський, новий світ нагадував абсолютний тоталітаризм, але був доброзичливим, м'яким і був родом з Сибаріса. Якщо ви продуктивні, бережіть себе і не висовуйтеся, ви можете мати золото, жінок, подорожі, все, що завгодно, без будь–яких обмежень. Однак, якщо ви висовуєтесь з рядів або не продуктивні, для вас будуть сухий хліб та ігрища на екрані телевізора. Ні, ні, ні – ніяких вбивств і суворих тюрем. Ні, просто здихай на якомусь Богом і телебаченням забутому клаптику землі.

– Ти про щось думав? – Потоцька торкнулася його руки.

– Ну, я чомусь подумав, що такого рівня стеження неможливо досягти за соціалізму.

– Тому що у вас були погані технології і погане ставлення до людей, – втрутився Майхржак. – Чому ви не переконали людей стежити за самими собою? Ми зробили це.

– Бачу, – відповів Барський.

– Купи собі телефон, і буде відомо, де ти, з ким розмовляєш і так далі.

– Добре, що ви не знаєте, які дані записуються, коли розглядаєте покупки в Інтернеті, – пробурмотіла Потоцька. – Вони знають про вас усе.

– Але ж ці люди – джентльмени, – засміявся Майхржак – Як ти не висовуєшся, тобі не зашкодять.

Барський запалив.

– Добре, що будемо робити?

– Це ж ясно. – знизала плечима Потоцька. – Треба відвідати майора.

– І дозволь мені розповісти тобі найсмішніше. – Майхржак теж дістав сигарету, на мить не знайшов запальнички, тож запалив від сигарети Барського. – Пан Павліцький давно і страшенно конфліктує з рештою типів із колишнього ВІС. В принципі, вони його давно відсунули в сторону.

– Почекай, – буркнула Потоцька, – звучить цікаво.

– Я подумав, що коли між ними така ненависть, то, може, Марчін піде особисто до майора? Не боячись, що майор донесе колишнім колегам.

Потоцька закусила губу.

– Це непогана думка.

Вибратися з Вроцлава на північний захід було нелегко, особливо через звуження, спричинене будівництвом нових магістралей, а в перспективі й об’їздів. Потім рух поступово розрядився, а коли в Зайончково повернули на Ракув, автомобілі майже зникли. Тільки тут "хонда" могла показати, на що вона здатна. Барський не міг відірвати очей від сучасних дисплеїв та екранів.

– Слухай, – зиркнув він на Потоцьку. – Ти не дозволила б мені спробувати на парковці?

– Що дозволила б спробувати?

– Ну... повести.

Дівчина засміялася. Вона різко пригальмувала, потім граціозно припаркувалася на узбіччі лісової дороги.

– Пересаджуйся, – без вагань запропонувала Еля.

– Але в мене немає ні водійських прав, ні будь–яких документів.

Все ж таки Барський мав характер міліціонера.

– А я з поліції, і в мене є посвідчення. Що, у поєднанні з моїм рангом, змусить будь–якого гайця луснути, побачивши нас.

Марчін вискочив з салону. Він обіг машину і з деякими труднощами влаштувався на водійському сидінні.

– Відкоригуй своє положення. – Еля допомогла йому знайти важелі. – То назад, то все назад, так. Зачекай. Ще нахил крісла. Хвилинку, кермо вгору–вниз.

– І що? Їхати? – Марчін натиснув зчеплення і поставив на нейтральну передачу, а потім спробував повернути ключ до упору. Окрім світла, якихось смужок, написів і символів, нічого не сталося.

– Стартер не на ключі, – пояснила дівчина, показуючи кнопку запуску двигуна. – Не треба бути дуже обережним, є зони зім’ятості, з десяток подушок безпеки, розривники на ременях.

Марчін подивився на неї, явно схвильований.

– Але ж нічого не станеться. Холера, скільки це може тягти?

– Понад дві сотні. У нього сто п'ятдесят коней.

– Господи Ісусе. Ну, гаразд…

– Запам'ятай одну річ. Ти, мабуть, знаєш такі транспортні засоби типу "Полонеза" або старого "Фіата". Тепер існує дещо інша філософія водіння. Мало працюєш правою ногою, тобто педаллю газу, зате багато працюєш лівою ногою, тобто зчепленням. У тебе високооборотний двигун, який дуже любить, як його газонути. Але попереджаю, приблизно при трьох тисячах п’ятсот обертах спрацьовує електронна система, яка перетворює транспортний засіб на ракету, – поясняла Потоцька.

Відчувши, що руки трохи спітніли, Барський завів двигун кнопкою. Повільно, щоб не заглох, він попереджав себе подумки. Легкий, легкий дросель і плавний рух зчеплення з усієї глибини. Машина майже безшумно понеслася вперед з такою швидкістю, що вони мало не влетіли в кювет. Барський смикнув кермо, і машина відскочила вліво, пересікаючи дорогу. Він намагався керувати металевим монстром і тримати його якщо не по правій стороні, то хоча б посередині дороги.

– Знаєш, ти все це робиш на першій швидкості? – засміялася Елька.

Марчін перемкнув передачу, а через секунду – наступну. Машина рвалася вперед, як реактивний танк. На щастя, він прилип до дороги буквально як п'явка. Тахометр кидався вперед, індикатор швидкості показував все більші цифри.

– Слідкуй за VTEC[47]!

– За чим? – не зрозумів Барський.

– За тією системою, про яку я говорила.

Марчін зосередив очі на циферблаті, на якому показувалися обороти двигуна. Три триста, три чотириста, три п'ятсот… Ісусе! Шум анітрохи не посилився, але Барський відчув, що якась невидима жахлива рука раптом штовхнула машину вперед із неймовірною, титанічною силою. Радіо стало голоснішим, регулюючи гучність відповідно до шуму всередині. Рульове управління помітно зробилося більш жорстким.

Барський почував себе вільним. Він знайшов давно забуте відчуття могутності і влади, абсолютної свободи і вільності прийняття рішень. Сумніви зникли, і він уже знав, що робити.

Він трохи пригальмував, не бажаючи зосереджуватися лише на водінні...

– Рок–н–рол.

Еля розсміялася.

– Так, ця цивілізація може робити деякі речі. Не просто викликати епідемію віспи, щоб приховати свої темні справи.

Навігаційний комп’ютер наказав повернути праворуч, відображаючи подальші повороти в перспективі. Він же підказав змінити стиль водіння. Барський знову сповільнив машину.

– У цьому щось є, – пробурмотів він. –Як ти думаєш, це правда? Я про причини епідемії.

– Скоро дізнаємось.

Система навігації сповістила, що вони доїдуть до місця призначення за півтори хвилини. Машина звернула на вузьку лісову стежку, що петляла серед сосен, смерек і дубів. Ліворуч з'явилася річка, точніше великий струмок. Барський ще більше сповільнив ходу. Вони перетнули бетонний міст, потім ліс розступився, раптом відкривши маленьке озерце.

– Це тут? – спитала Потоцька.

– Он там я бачу будинок. – Марчін рукою вказав напрямок. –Я б боявся жити тут сама.

– Хто його знає, чи живе він сам.

– О, не в тому сенсі. Я маю на увазі без сусідів, людей навколо і... – не закінчила вона.

Він скуйовдив їй волосся на голові.

– Смердюча жителька міста! І, здавалося б, ерзац диких джунглів має бути тобі близьким.

– Але ж ти і придумав...

Вони припаркувалися перед огорожею, що оточувала сад, точніше парк, бо в ньому переважали досить великі дуби. Не було квітів, клумб, овочів і фруктових дерев. Тільки ідеально підстрижений газон. На садових воротах також не було помітно ні дзвінка, ні домофона. Барський довго не вагався, лише двічі посигналив. Вони вийшли з машини у гнітючу спеку, незважаючи на ліс навколо. На щастя, чекати не довелося. Звідкись збоку вийшов назустріч літній сивий чоловік із вовкодавом на повідку. Вони здивовано перезирнулися. Звідки він узявся? Не було ні будинку, ні виходу з підвалу чи тунелю. Він з'явився з–за дерев? Вони прийшли в той момент, коли він був на прогулянці?

– Чим я можу вам допомогти? – чемно запитав він.

У нього був гарний, спокійний голос. Насправді заспокійливий. Таким голосом говорять тільки люди, які не перебувають у постійному стресі і які не заплутані у вир повсякденних справ. Чоловік, напевно, довгий час перебував на пристойній пенсії, і цей час йому явно прислужився.

– Ви майор Павліцький? – спитала Потоцька.

– Так це я. – Чоловік не виявив жодних ознак здивування. На його обличчі не ворухнувся жоден м’яз. Він був більше схожий на людину, яка була рада, що їй нанесли несподіваний візит.

– Чим я завдячую насолоді від зустрічі з вами?

Потоцька простягла руку і представилася, але без згадки про службу в поліції. Тоді на мить вона театрально знизила голос.

– А це... – продовжила вона через деякий час і знову зробила паузу для кращого ефекту. –Марчін Барський.

Той рішуче простягнув руку.

Цього разу вони зірвали куш. Майор завмер. Це заморозило його на дуже довгий час. Мабуть, він не сумнівався, що почув правду. Павліцький ковтнув слину, намагаючись вирватись із нерухомості. Потім повільно, ніби нерішуче, простягнув руку.

– Вибачте. – Він потис простягнуту руку Марчіна. – Не щодня я вітаю зомбі.

– Постараюся вас не з’їсти, – почув він у відповідь.

Майор, усе ще трохи шокований, злегка посміхнувся. Ворота, що приводились в рух кнопкою, безшумно відчинилися.

– Будь ласка. – Він ішов попереду, як провідник, ведучи гостей звивистою стежкою між деревами. Крони великих дубів трохи захищали від спеки, але всі відчули справжнє полегшення, коли хазяїн запросив їх у прохолодне нутро будинку. Ні, кондиціонера не було. Величезний розмір вітальні та товсті стіни гарантували, що сонце тут не має влади.

– Бажаєте чого–небудь випити? – він показав їм зручні крісла, поставлені біля клінкерної стіни.

– Для алкоголю, мабуть, занадто тепло, але з іншого боку подія настільки безпрецедентна, що вимагає чогось особливого.

– Дякую, я хочу кави. – Потоцька знала, що, випивши зараз чогось холодного, вона вмить промокне від поту.

– А от я не відмовлюся. Еля поведе машину назад.

Майор кивнув. Як тільки він зник через кухонні двері, з'явилась можливість оглянути вітальню. На диво, вона виглядала зовсім не так, як вони – як більшість колишніх солдатів – очікували: скрізь дерев’яні панелі, мисливські трофеї, тут і там кубки із якихось спортивних змагань, килими, отримані від колег з екзотичних, колись дружніх армій… Ні, нічого з цього. Інтер'єр був строгий, аскетичний, але, судячи з сучасних матеріалів і великої кількості продуманих джерел світла, створений професіоналом.

Павліцький, повернувшись, помітив, як гості розглядають вітальню.

– Це моя донька розробила інтер’єр будинку, – пояснив він, ставлячи перед ними чашки. – Вона дизайнерка інтер’єрів.

Ага, тож принаймні вишуканість і смак, очевидні в декорі цієї кімнати, були пояснені. Відповіді на решту запитань довелося чекати, поки майор випотрошить великий бар, шукаючи щось відповідне для цієї нагоди. "Камю" доброго року був достатньою винагородою. Майор акуратно наповнив невеликою порцією алкоголю дві випуклі склянки. Барський і Потоцька були насторожі, пам’ятаючи про полковника в госпіталі та його стан.

– Ну... – підняв келих майор. – За зустріч.

– За зустріч, – повторив Барський.

– Боже, я не сподівався побачити пана на цьому світі. І живим, а не в якомусь мішку під час ексгумації.

Потоцька піднесла чашку до рота. Вона уважно подивилася на офіцера, який сидів навпроти. Той не скидався на типа, обмеженого лише виконанням наказів, але він також не був схожий на людину, яка придумала й віддала ці накази. Хто б він міг бути? Радник?

– Здогадалися, чому ми до вас завітали? – запитала вона.

Павліцький голосно засміявся.

– Однозначно так.

– І ви б хотіли відповісти на наші запитання?

Знову сміх.

– Так. Більше того, ця справа мене дуже цікавить.

– Ви не боїтеся наслідків? – вставив Барський.

– Ні. – Обличчя Павлицького ніби свідчило, що він говорить правду. Він був схожий на людину, яка власне виграла в лотерею. Не таке багатство, яке змінить все ваше життя. Просто якась розкішна відпустка на іншому кінці світу, дорогий, шикарний автомобіль заради примхи чи щось подібне. Його явно цікавила розмова та інформація, яку він почує, а тому не збирався приховувати те, що знав. Він явно насолоджувався цією грою.

– Прошу пана, я взагалі не боюся жодних наслідків. Я чесно служив в армії, і на моїй честі немає плям. Я вже давно відсторонений від усіх оперативних справ, тому не можу розкрити жодної таємниці.

– А як щодо подій шестидесятих років, вісімдесятих років? Пан не боїться того, що може випливти...

Павліцький випив решту коньяку зі свого келиха.

– Пане, все, що було в шестидесятих роках, давно відійшло в минуле. Будь–який злочин, який я нібито вчинив, давно визнаний юридично недійсним. А щодо 1989 року? Все теж прострочено. Крім одного – вбивства. На щастя, я нікого не вбивав, тому мене це не стосується.

– А злочини проти людства? – запитала Потоцька. – Вони не мають терміну давності.

– Не ми вчиняли злочинів проти людства. – відповідь Павліцького прозвучала холодно й незаперечно.

Можливо, він мав рацію. Якщо сам він особисто нічого не робив, якщо його відсторонили, якщо... Вона непомітно глянула на екран мобільного. Так. Відсутність покриття. Спритник увімкнув пристрій, завдяки якому неможливо було нічого записати або передати по радіо. Де він зберігав цю штуковину? Напевно, в барі, щоб завжди можна було включити, коли потягнешся за коньяком.

– Гаразд. Отже, давайте спробуємо почати.

– Чи можна спершу запитання? – зовсім здивував їх Павліцький.

– Звичайно.

– Яким дивом пан ще живий?

"Це питання, очевидно, повинно було прозвучати в такій розмові", – подумав Барський і випив коньяк, запропонувавши долити й підштовхнувши порожню склянку до господаря. Жест одразу зрозуміли. Міліціонер не знав, що сказати і які деталі згадати. Однак хазяїн врятував його від проблеми.

– Мабуть, ти не хочеш описувати мені все надто докладно. Тому, будь ласка, дай хоча б коротку відповідь на кілька моїх запитань.

– Питай, будь ласка, – готовий був говорити Барський.

– Ти вижив випадково?

– Так.

– Чи не була задіяна якась третя сила?

– Ні, такої не було.

– Яким чином ти пропав на двадцять років? – ставив фактичні запитання майор, як справжній військовий.

Барський довго розмірковував, наскільки його відповідь може комусь зашкодити. І відповів:

– Я втратив пам'ять.

Павліцький відкинувся на спинку крісла.

– Розумію. Все чисто.

– Можете питати далі.

Господар усміхнувся й похитав головою. Він підвівся й підійшов до столу біля книжкової шафуи, на якому лежали журнали. Він довго їх розглядав. Потім повернувся на місце з якимось глянцевим журналом.

– Мені було б цікаво, для кого це було зроблено і для чого, – сказав він, показуючи їм фотографії згорілої психіатричної лікарні.

– Тепер я знаю. Не знаю хто, але знаю чому.

Потоцька зацікавлено нахилилася до нього.

– Чому пані так дивиться? Для вас у цьому немає нічого нового. І я просто зрозумів, що вся ця акція була проведена з причини пана Барського.

– Добре, але ви справді не маєте уяву, хто це зробив?

Той похитав головою.

– Військові чи спецслужби? Він закусив губу, знизавши плечима.

– Ой, вибачте. Належало б спитати: це колишня служба безпеки чи колиня ВІС. Чи не сталосяперед підпалом щось дивне?

– Так. Трьох пацієнтів відправили на обстеження до Швейцарії.

Цього разу Павліцький випив увесь келих відразу.

– Все зрозуміло. Прислали трьох пацієнтів, але пам’ять повернулася лише до пана Барського, так? – Ті двоє – прикриття, – додав він, не чекаючи відповіді. – Тоді це точно не армія. Ми вдома.

Барський вийняв сигарету і рефлекторно запалив. Йому знадобилася секунда, щоб усвідомити, що він забув запитати, чи можна палити. Однак майор не множив труднощі і принес з кухні блюдце, яке служило попільничкою.

– Почнемо з повторення фактів, – запропонував він, – інакше ми скоро заблукаємо.

– Добре, – пробурмотів Павліцький. – Давайте розпочнемо.

– Чи правда, що спецслужби перехопили в Легниці американських шпигунів, які вкрали у росіян P6?

– Так.

– Чи правда, щоб забрати бестію собі і зберегти це в таємниці, вони застрелили американців?

– Так.

– Їм потрібна була протиотрута. І тільки тому... – почав Барський.

– Їм потрібен був Моцар при владі, щоб залагодити власні справи, – перебив його Павліцький. – Для досягнення цієї мети вони були готові на все, бо це давало їм кілька років абсолютного правління в Польщі. Це означало забезпечити себе на все життя. Влада така, наскільки ви можете собі уявити.

– А тому...

Майор знову не дозволив міркувати.

– Так. Щоб отримати протиотруту, у Вроцлаві викликали епідемію віспи. А також – щоб приховати свої махінації, свої вчинки та дивні оборудки. У місті, де поширилася зараза, неможливо довго вести розслідування. А потім папірці випаровуються, як камфора. Багато часу, хаосу і сили. And you rulez. – Павліцький наповнив чарки. – Що й справді сталося.

– Але ж це кошмар, – втрутилася Потоцька. – Вбили лікарів, які під час віспи виявили, що мають справу з іншим вірусом. І всі...

Вона провела пальцем по шиї.

– Ну, пані помиляється. – усміхнувся майор. – Не всі.

– Як так?

– Вони не вбили всіх. Дали зрозуміти тим, хто міг щось здогадуватися: "лапи геть" від справи. І це найбільше налякало цих людей. Що хтось міг вчинити таке звірство заради власної мирської вигоди. І вони втекли, не знаючи, що буде далі. Робили підкопи, домовлялися з хворими, симулювали психічні захворювання. Один навіть змився до Болгарії.

Потоцька незручно ворухнулася.

– Все більше людей знали про невідомий вірус?

– Кожен, хто серйозно досліджував препарати. Але зі страху мовчали. Тільки через роки це поволі почало виявлятися.

– Цікаво, чому ніхто не роздмухав з цього скандалу? – запитала Еля.

– Не будьте смішною. Скандал при соціалізмі? І хто б це зробив? Вільна преса?

– Але...

Павліцький співчутливо кивнув. Останнім часом він, мабуть, рідко спілкувався з людьми, які не знали реалій ПНР.

– Але були згадки в наукових журналах і навіть у книжках. Я можу повідомити пані номер сторінки та абзац. Виявлено невідомий вірус. А що з того?

– Мабуть, хтось зацікавився. Хоча б, іноземна розвідка...

Майор лише підвів очі вгору. Барський відреагував, звернувшись до Потоцької:

– Елю, мила, намагайся уникати теми, що було і що має бути в соціалізмі. добре?

Вона знизала плечима й опустилася на стілець, але було багато речей, які явно не мали для неї сенсу.

– У мене є ще кілька запитань, – знову підхопив розмову Марчін. – Поясніть, будь ласка, чому у вісімдесят дев'ятому році вбивали лікарів.

– А це вже зовсім інша справа. І маленька поправка: медиків не вбивали, це твердження наводить на думку, що робили це масово. – Цього разу на обличчі майора з'явилася усмішка, досить значуща, за думкою Барського. – Вбили двох. А третього хотіли вбити.

– Тоді чому його не вбили?

– Ви справді нічого не знаєте?

– Ні.

Павліцький потягнувся, випростовуючи все ще м’язисті руки.

– Холера, в мене астма, і я не палю більше десяти років, але я дуже б хотів побалувати себе сигаретою. Чи приведе це мене до рецидиву?

– Ні, – сказала Потоцька. Цього разу це вона мала знання, в яких ніхто не міг сумніватися. –Я палю тільки після сексу. Але він мене зовсім не приваблює, якщо я не злюся.

Двоє чоловіків перезирнулися, побачивши цей прояв жіночої логіки. Однак ніхто з них не прокоментував слова поліцейської. Барський запропонував майору сигарету і запальничку.

– Я думав, ти щось знаєш, – через деякий час підхопив нитку розмови Павліцький. – Саме ти проводив слідство у справі вбитого лікаря. І ти пов’язав це з другим вбивством. – Майор глибоко затягнувся, як звичайний курець. – Було так.

Барський неспокійно ворухнувся. Настрій, якого він не міг назвати, охопив його. Щось жахливе, щось до нудоти огидне почало душити в горлі.

– Я й справді нічого не пам'ятаю. Але що сталося?

– Ми вважали, що, розслідуючи справу тих двох, ти щось дізнався про третього. Тим часом…

Павліцький знову вдихнув дим з явною насолодою.

– Лікар Вуйчицький, оскільки ми говоримо про нього, спакував деякі речі у свій "фіат 125", який стояв на під’їзді його гаража. Він довго з кимось спілкувався, але це виявив лише аналіз пізніших слідів. Тим часом із парку спокійно підійшли вбивці.

Потоцька голосно проковтнула слину. Барський не міг глибше вдихнути.

– При собі вбивці мали ломи. Їх було троє і двоє на атасі. Ці мали зброю.

– І що? – Барський насилу подолав спазм в горлі.

– Нічого. Цих трьох застрелили на під'їзді, біля гаража. Інші двоє замість того, щоб тікати, вирішили діяти. Одного застрелили на дорозі. А другий... – майор на мить замовк. – У таємничого стрільця, мабуть, закінчилися патрони.

Потоцька запитально глянула на нього. Тож Павліцький відповів:

– Встановлено, що для пробивання бронежилетів використовували чеські боєприпаси. Нетиповий калібр 7,62. радянський ТТ. У магазині всього вісім патронів. ..

Заінтригована поліцейська глянула на Барського. Їй здалося, що вона почула речення, яке він сказав кілька днів тому: "Я згадав, що когось там вбив".

Сніг падав так сильно, що нещодавно розчищений під’їзд до гаража знову практично зникав під снігом. Великий "фіат"[48] поруч теж починав нагадувати снігову гору. Двоє чоловіків, занурені в дискусію, здавалося, ні на що не звертали уваги. Самі вони нагадували двох великих сніговиків.

– Лікарю, краще добре вислухайте мене, – сказав Барський. – У мене таке враження, що ви за крок від смерті.

– Пане, я не буду покладатися на ваші враження.

– Але...

– Історії, які ви розповідаєте, це надумані нісенітниці.

– Ви сумніваєтеся в смерті своїх друзів–лікарів?

Вуйчицький пильно глянув на міліціонера.

– Це були бандитські напади, пане.

– Ага, – Барський нервово потер обличчя. – Два напади бандитів на осіб, які займалися...

– Ви не знаєте, що вони робили! – перебив його лікар. – Ви не знаєте, чим я заробляв на життя.

– Гаразд, припустимо, що я не знаю, – Барський раптом змінив тон розмови на примирливий. – Припустимо, що ті двоє загинули від рук звичайних бандитів. Але як пояснити те, що людина, яка виготовляла протиотруту для біологічної зброї...

– Я не мав справи з протиотрутою! Я працював над тим, як зберігати живі вірусні культури протягом тривалого періоду часу...

Вуйчицький щойно зрозумів, що потрапив у пастку, і зупинився, важко дихаючи.

– Будь–які вірусні культури чи лише одну культуру? – Барський вирішив його добити. – Ви працювали з вірусами взагалі, чи, може, над одним конкретним вірусом?

Лікар раптом втратив бажання сперечатися. Він повільно опустив голову. Тиша була нестерпно довгою.

– Хвилинку... – Вуйчицький нарешті змахнув сніг, що накопичувався на козирку його кашкета. – Але у світлі того, що ви кажете, ситуація виглядає безнадійною.

Барський лише кивнув.

– Якщо ви маєте рацію, і я дійсно працюю в службі безпеки, то віддавшись під вашу опіку, я не отримаю жодних гарантій для себе. Суду не буде, арештів не буде... Гіпотетично, звичайно.

– Пан правий. Суду не буде, і моя опіка вам не принесе користі. Я занадто мала фігура у цьому зіткненні могутніх сил.

– Так чого ви від мене хочете?

– Достатньо, щоб врятувати власне життя. У вас є занадто багато цінної інформації.

Вуйчицький тільки відсахнувся.

– Як мені це зробити? Втекти на Захід? – Він мало не захлинувся від роздратування власною слиною. – А може, ви просто провокатор, який хоче перевірити, чи погоджуся я стати шпигуном, коли мене наздожене західна розвідка. Чи легко з мене зробити зрадника...

У Барського було небагато аргументів. Насправді сильних у нього не було.

– Якби ви знали, які злочини скоїли ці люди...

– Будь ласка, не робіть з мене архангела Гавриїла з вогненним мечем! Це Бог або перші секретарі є відповідальними за те, щоб творити добро у світі!

Ситуація робилася все більш абстрактною, точніше, ірраціональною. Міліціонер намагався переконати вченого, який більш–менш свідомо працював на таємний осередок СБ, і спонукав його до втечі. Але він жодним чином не міг гарантувати їй успіх. У нього не було плану розкривати таємниці нелегальної біологічної зброї, у нього не було доказів, бракувало навіть аргументів, щоб переконати лікаря, якого він спіймав в момент, коли той їхав у зимову відпустку. Для чого він це робив? Він поставив собі це питання. В ім'я чого? Ідеали? Необхідність захистити життя невинного громадянина, що теоретично було його обов'язком? Мабуть, краще дотримуватися ідеалів. Але в нього не було аргументів, щоб переконати Вуйчицького. Власне, він спіймав себе на тому, щоб з охотою звернутися за допомогою до Провидіння. Але навіщо Провидінню допомагати атеїсту на службі соціалізму?

Троє людей, які наближалися з боку засніженої вулиці, поклали руки на ломи, які тримали під пальто. Двоє інших, трохи далі, вишукували рукоятки своїх пістолетів. Тому територія була під контролем. Ті, хто йшов попереду, повільно наближалися до дискутуючих біля засніженого "Фіату", ці люди теж були засипані снігом, тож перед наступом потрібно було впізнати ціль, тобто побачити їхні обличчя. Треба було переконатися, що вони вбивають потрібну людину.

Перший нападник мовчки поклав руку на плече чоловіка, який був повернутий до нього спиною, і злегка потягнув, щоб повернути його до себе. Йому не пощастило, тому що Барський, хоч і розвернувся без опору, швидко дістав з–під куртки ТТ–шку, звів і вистрілив нападникові в живіт. Чоловік був одягнений у товсту дублянку, светр і вовняну сорочку. Вбрання, яке ідеально підходить для того, щоб довго стояти на морозі в очікуванні жертви. Хороше для бійки ломами, зброєю, яка була у нього з собою. На жаль, цей одяг був неефективним для зупинки чеської кулі, призначеної для пробивання бронежилетів. Куля вийшла з іншої сторони тіла, відскочила від стовпа, на якому висів дорожній знак та влучила в електрокоробку на стіні будинку, спричинивши коротке замикання. Навколо моментално зробилося темно.

Для Барського це не стало перешкодою. Він чудово бачив нападників на ідеальному сніжно–білому тлі, і, головне, він був у сто разів менше дезорієнтований, ніж вони. Прибулих чекала беззахисна жертва, непідготовлений лікар, а може, й випадковий свідок, якого теж довелось би ліквідувати. А він знав, що вони нападуть. Він просто чекав, коли це станеться.

Тепер він спокійно вибрав другу ціль. Противник встиг наполовину дістати лом. Про те, щоб націлитися чи замахнутися не було і мови. Барський вистрілив чоловікові прямо в голову з відстані близько двадцяти сантиметрів.

У третього нападника була тінь шансу. Він відмовився від того, щоб витягти свою "дубову" зброю і просто розвернувся, щоб втекти. Барський спокійно дочекався закінчення повороту. Потім він вистрілив чоловікові в потилицю. З відстані метра він не зміг промахнутися. Густий сніг, що падав, чудово приглушував звуки пострілів. Але тепер, особливо за відсутності світла, було важко побачити щось поза ним. Ніхто й гадки не мав, що відбувається на вулиці. Барський зробив крок назад. Одним пострілом з близької відстані він убив пораненого в живіт чоловіка. У в нього ще залишилося чотири кулі. Запасної обойми в нього не було. Незаконна зброя, яку він привласнив під час якогось розслідування, запасних обойм не мала. Чотири кулі…

Він уяви не мав, скільки інших нападників ховається на вулиці та які їхні наміри. Але сумнівався, що ті мали намір відступити. Він рушив до лікаря, який стояв позаду машини.

– А... а... а... – повторював Вуйчицький, дивлячись перед собою до межі розширеними очима.

– Падай! – закричав міліціонер.

Жодної реакції, крім, звичайно, постійно повторюваної літери "а". Барський дійшов до лікаря і намагався змусити його сховатися за машиною. Це було важко, тому що у нього була вільна лише одна рука. Вуйчицький вирвався і, все ще ошелешений, спробував сховатися в гаражі.

– Не туди! – міліціонер смикнув його за рукав. – Думаєш, у них було лише цих троє людей?

– А…а…а…

– Бе! В машину, курва!

Барський навіть зумів відкрити двері "фіата", притиснувши лікаря коліном. Саме в цей момент хтось вистрілив з вулиці. Вони обоє впали в сніг. Нападник був у складному становищі. Він мало що бачив на тлі темної стіни. Барський, у трохи кращому положенні, обережно переповз Вуйчицького, висунувши голову з–за бампера. Він мовчав, дивлячись на вулицю. Йому здалося, що він побачив розмитий силует прямо біля паркану та ще один біля стовпа. Проте будь–який влучний постріл у цих умовах був неможливий. Тут чекати не було сенсу. Навіть якщо першою приїде міліція, скоро приїде служба безпеки. Крім того, він не зміг би переконливо пояснити цю дивну стрілянину з незаконної зброї навіть своїм колегам. Він трохи відступив.

– До машини! – гаркнув він на Вуйчицького.

Лікар, здається, був не дуже притомним. Його очі були широко розплющені, а з рота текла слина.

– До машини! – міліціонер почав пхати його всередину. – Ключі давай!

В принципі, якщо він не протверезіє, вся операція не матиме шансів на успіх. Барський не знав, як знайти ключі в такій тісноті в одній із кишень лікаря, одягненого в товсте пальто. Він навіть гадки не мав, як залізти в кишеню штанів. Ну, це важко. Але лежати й чекати тут було б самогубством.

Барський відступив. Його злегка трусило. Він мав вирішити, що робити далі. Скільки їх залишилось? Один, два, три? Напевно, не більше. Він глибоко вдихнув, швидко підвівся й рушив до того місця, де під’їзна алея перетиналася з вулицею. Завірюха не дала нікому нічого побачити. Ні йому, ні його противникам. Переможе той, хто рішучіший і кому пощастить більше. Звичайна російська рулетка.

Міліціонер ішов настільки швидко, наскільки дозволяв сніг, що заліпив йому обличчя. Він намагався не спіткнутися. Побачивши перед собою тінь, він нахилився і тричі вистрілив у тому напрямку. Зробив ще два кроки і востаннє, з дуже близької відстані, вистрілив у лежаче тіло.

Божественно! Операція нагадувала кавалерійський рейд перед фронтом іноземних головних сил. Він заплутав їх, тепер, якщо хтось ще є, вони довго не вилізуть зі свого сховку, боячись знову напасти. Хоча набоїв у нього не було, але удача була на його боці!

Він повернувся до великого "фіату" так швидко, як міг у тих умовах. Штовхнув Вуйчицького ногою і загнав його всередину.

– Ключі! – Швидко перебрався на інший бік машини, ковзаючи по капоту. Відкрив двері і сів на водійське сидіння. – Давай ключі, курва мать, або ти труп! – закричав він.

Лікар тремтячими руками показував на щось, але Барський не міг зрозуміти, що той мав на увазі. На що він показував? Холера! Запалювання!

Барський повернув ключі в замку запалювання. На щастя, продукт соціалістичного автомобілебудування більшу частину дня простояв у гаражі, тому, незважаючи на мороз, завівся з першого разу. Вони рушили назад і вдарилися об щось м’яке. Ймовірно, вони проїхали по ногах щойно застреленого типа. Через деякий час вони вдарилися об щось тверде. Стовп? Інша машина? Нічого не було видно, все заднє скло було вкрите снігом. Склоочисники ледь справлялися з лобовим склом. Тож Барський опустив бокове скло й висунув голову назовні. Він переключив передачу на першу швидкість. Рухався обережно, повертаючи праворуч.

Останній нападник помилився. По–перше, він правильно інтерпретував наближення темної незграбної форми як автомобіль без вогнів. Але потім піднявся з землі, щоб отримати кращу позицію для атаки. Напевно по інструкції. Однак вказівки не передбачали, як стріляти по машині, що їхала назустріч стрілку. Йому вдалося зробити два постріли. Одна з куль застрягла в капоті, інша відлетіла вбік.

Барський вдарив нападника на швидкості близько сорока–сорока п'яти кілометрів на годину.

– Що ж це коїться? – не то стогнав, не то схлипував Вуйчицький.

– У мене немає патронів, щоб застрелити його.

Попри обставини поліцейський намагався зберігати спокій, але стогони лікаря його відволікали.

– Але що відбувається?

– Ну... Мабуть, він занадто товстий, щоб його переїхати. Тож штовхаємо його перед собою, як леміш. Подивіться, скільки снігу ми ним розчистили...

– Боже мій! Відчепіть його! – вигукнув Вуйчицький.

– А як же. А якщо тип ще живий і має рушницю? Я виходжу йому на допомогу, а він в мене стріляє.

– Я вас дуже прошу, зробіть щось!

Барський голосно вилаявся. Він трохи звернув і врізався в ліхтарний стовп на дорозі. Чоловік, який лежав перед автомобілем, тепер точно був мертвий.

Вони здали назад і спокійно поїхали далі.

Павліцький привів їх до причалу над озером. У цей час, коли поволі спадали сутінки, вони відчули там легкий освіжаючий вітерець. Біля самого пірсу серед дерев сховалася невелика альтанка з розкладними стільцями і навіть холодильником. Майор встановив на пірсі туристичний стіл, на який поставив тацю із сиром, дуже охолоджену воду, вино та набір склянок.

– Розумієте, після цієї операції пан Барський нам дуже сподобався.

Потоцька хотіла запитати, чому його не взяли під охорону і не розповіли йому про все, але прикусила язика. Вона сама знала відповідь: він був не свій! Чого він хотів і кого представляв, невідомо. А чужих в родину не приймають.

– Як і очікувалося, завдяки інформації від Зубжицького, він діяв далі. І дуже ефективно.

– Ви слідкували за мною? – запитав Барський.

– Звичайно. Ви були надто важливою фігурою в усьому театрі.

Майор був напрочуд чесним.

Потоцька раптом відсмикнулася.

– І ви не знали, що Марчіну загрожує небезпека?

Павліцький усміхнувся, ковтнувши води.

– А як пані вважає? – Він зробив ще один ковток. – Ви думаєте, що ми ідіоти?

– Ні! Ви такі ж свині, як і ті інші!

Майор насмішкувато подивився на неї і демонстративно вклонився.

– Так воно і є

Барський сміявся про себе. Вино було чудове, як і сир, хоча він уникав зрілих сирів, як чуми. Не оминув його уваги і факт, що доріжка, що вела від будинку до причалу, була ретельно розчищена від листя, а всередині альтанку вимили, як операційну. Він уже звик, що для людей двадцять першого століття день, проведений без щітки та ганчірки, – марно витрачений день. Але він не розумів, як їсти сир, який пахне старим брудним носком. Майор здивував його ще більше. Він подивився на годинник і сказав:

– Здається, моя дочка повернулася з роботи. Може попросити її подати нам обід сюди?

– Раз пан такий добрий. – Потоцька явно не пов’язувала свою огиду до цього чоловіка з пропозицією підкріпитися. – Тільки благаю. Я не їм нічого жирного.

– Я теж йду в ногу з часом. Сашимі? – запитав Павліцький.

Еля кивнула з усмішкою. На запитальний погляд Барського вона відповіла:

– Це сира риба.

– І що з нею роблять?

– Ну... кладуть до рота, жують і ковтають.

– Ага, – кивнув Барський, але в ту ж мить подумав, що знову заблукав у цій капіталістичній реальності. Мало того, що протягом дня вони миють все по кілька разів, включаючи себе і міські тротуари, а ввечері їдять сире м'ясо і тухлий сир, який запивають сирою водою. Мабуть тому вони такі багаті. Вони витрачають купу грошей на миючі засоби та електронні гаджети.

– Повертаючись до справи... – продовжив через деякий час Павліцький, написавши смс доньці. – Завдяки вам ми багато чого дізналися. Шкода, що вас убили.

– Дякую за щире співчуття, – іронізував Барський.

Павліцький скоса подивився на нього.

– Ми вирішили пана воскресити. Але не я, тому що на той час мене фактично відсторонили…

Потоцька похитала головою.

– В цих закладах якась діє якась карусель? Те, що кидає людину вліво, вправо, вперед і назад.

– Це політика», – прокоментував її слова майор.

– А я вважала, нібито мова йде про спецслужби...

– Важко відрізнити одне від іншого.

– Як ви хотіли мене воскресити? – зацікавився Барський.

– У міру наших можливостей. У нас на складі зброї не було сили Ісуса, – пожартував Павліцький.

– Тобто ?

– Ми пустили чутку, що ти живий. У відповідних колах спецслужб, звичайно.

Барський почав сміятися.

– Геніально.

– Правда? – майор виглядав задоволеним.

– Нехай загубляться у пошуках вашої особи, нехай їх холера візьме. Нехай наздогадуються про те, що нам, завдяки вам, відомо. Вони втратять нерви і зроблять помилку.

Потоцька голосно пирхнула.

– Але тут ви перециганили самі себе, – сказала вона й закрила обличчя руками.

Павліцький багатозначно подивився на неї.

– Саме так.

Барський іронізував.

– Холера ясна, Підступність долі незмірна. Ви сказали шукати живий труп, а... А вони його знайшли!

– Ми думали, що вони вб'ють пана, і все. Заради певності.

Майор не щадив Марчіна.

Потоцька закусила губу і щось сердито прошипіла.

– Або взагалі залишать його в спокої. Бо ніби чого боятися, вибачте, божевільного? І який, мабуть, був шок, коли пана викрали таким жахливим, видовищним чином, – продовжив господар. – Пан не здогадується, чому?

Павліцький сумно похитав головою.

– Перепрошую, я не займався справою багато років. Я дізнався про те, що сталося після вісімдесят дев'ятого року, переважно з пліток більш заангажованих колег. Решту я зрозумів сьогодні, з вашого візиту та ваших розповідей.

Барський був готовий погодитися на пояснення майора, але Потоцька йому не повірила. Обидва перезирнулися, але це не вислизнуло від уваги господаря.

– Як ви вважаєте, що змусило колишніх співробітників спецслужб піти на такий жахливий вчинок?

– Їхній стиль роботи мене не дивує. Sicher ist sicher[49]. І що спонукало до цього? – Павліцький довго думав. – Хм... У Польській Народній Республіці була фірма, яка видавала себе за гірничий інститут, яка потім перетворилася на фармацевтичну компанію. ..

– Знаємо, – сказала Потоцька.

– Її головою був тип на ім'я Тадеуш Анчак.

– Ми теж це знаємо.

– Ця людина стала начальником якраз напередодні фатального тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року. Дуже рішучий. Але він і до біса сучий син.

– На відміну від інших своїх колег, слухняних овечок, – пробурмотів Барський.

Павліцький важко зітхнув, багатозначно розвівши руками.

– Я думаю, що Антчак стояв на вершині, тому що хотів використати бестію, щоб зупинити владу під час перелому.

– Він хотів викликати заразу? – підскочила на стільці Потоцька.

– Це лише мої підозри, люба пані. Але я думаю, що сталося щось несподіване.

– Що? – мало не скрикнула Еля.

– Не знаю. Щось завадило використанню препарату. – Павліцький знову задумався. Він налив собі води і майже залпом випив всю склянку. – Я думаю, що пан Марчін якимось чином завадив їм це зробити.

– Я? – щиро здивувався Барський.

– Так, пан. Чому вони витратили величезні гроші на ваше лікування у Швейцарії? Чому вони так хотіли схопити пана живим, що спалили всю лікарню? Відповідь має бути у вашій голові.

– Ви серйозно?

Майор тихо свиснув і відкинувся на спинку крісла.

– Ну, знаєте... Мабуть, щось було в тому, що вони хотіли застосувати P6 у вісімдесят дев'ятому. Щось спонукало Кіщака до розмов з "Солідарністю". Може, ще й загроза використання бестії? Уяви не маю, тому що ті пороги були для мене зависокими.

– Фантасмагорія, – буркнула Потоцька.

– А якщо ні? – знизав плечима майор. – Чогось вони хочуть від пана Марчіна, це очевидно. Але що? Ну, моя думка проста. Якщо він зробив щось, що зірвало їхню операцію двадцять років тому, вони хочуть щось знати. Щось конкретне. І це означало б, не більше і не менше, що вони хочуть використати бестію сьогодні.

Судячи з виразу обличчя Потоцької, можна було очікувати, що в неї ось–ось станеться інфаркт.

– А вони мають підстави?

– Так, ВІС наступало їм на п'яти через чисту ненависть. Наскільки я знаю, є близько десятка дуже серйозних розслідувань справ про економічне шахрайство.

– І саме з цієї причини...

– А в шістдесят третьому? "Тільки з цієї причини…" – кепкував Павліцький. – Розумієте, коли одна служба бореться з іншою, це завжди закінчується катастрофою, рано чи пізно. Так було майже п’ятдесят років тому, так могло бути двадцять років тому, так може бути й сьогодні.

Милий хлопець, мабуть онук майора, виніс на причал величезну тацю з безліччю крихітних тарілок. Замість виделок їм дали палички. Потоцька, звісно, впоралася з ними чудово – за рухом її пальців можна було подумати, що Японія – її друга батьківщина. Майор також був дуже вправним. Барський обома руками взяв палички, бажаючи використати їх як плоскогубці. На щастя, Павліцький змилувався.

– Будь ласка, їжте руками. Ось серветки.

Перший шматочок. Та ні... Нормальна сира риба. Він спробував із соусом. Соус просто смердів. Трохи васабі. Господи, це звичайний хрін, зіпсований чимось ароматним і зеленим. Потоцька дала йому маринований імбир і пояснила, що це таке. Барський був упевнений, що вони просто парфумували все інше, щоб не відчувати смаку сирої риби. Теж винахід. А чим його запивати? Водою? Вином? На щастя, Павліцький вдруге змилосердився і налив саке в блюдечко. І як його пити? Лакати, як кіт, чи сьорбати? Марчін зробив ковток, намагаючись нічого не розлити. О ні. Саке – це не горілка, а слабке, смердюче вино, звісно ароматизоване. Це не кухня для нього.

Барський почав нервово соватися на кріслі.

– Не смакує? – зацікавився Павлицький.

– Та ні, чому ж... Мені просто цікаво, що робити далі.

Майор примружив очі.

– Ну, ми, мабуть, не здогадаємося про наміри пана Антчака, сидячи за цим столом. Я б зробив інакше...

– Як?

– Зрештою, доктор Вуйчицький не загинув під час пам’ятної акції. Може він живий? Може він щось знає?

Барський важко зітхнув.

– Цікаво, як його знайти.

Павліцький багатозначно посміхнувся.

– Відповідь на це та багато інших питань лежить лише у вашій голові.

Він щойно закінчив чистити зуби, як Потоцька вийшла з душу. Він кинув їй найбільший рушник. Еля любила бризкати по ванній кімнаті, а потім скаржитися, що брудно. Крім того, він уже звик, що вона любить скаржитися, хоча робила це з якоюсь дивною, вродженою веселістю.

– Я думала, що не буду спати минулої ночі, – невиразно пробурмотіла вона, висушуючи своє довге волосся. – Ти вже хропів, а я вирішила перевірити борг на одній із кредиток.

Він не міг пригадати цей факт. За його думкою, вони лягли спати одночасно, і вона заснула раніше, а потім вдарила Марчіна ногою по литці, бо їй щось наснилося.

– Я думала, що збожеволію. Зараз у банку немає живої душі.

– Так з ким ти говорила...? – раптом жахнувся Барський. – Що значить "немає живої душі"? Це означає, що був хтось мертвий?

– Жартуєш? Це я сперечалася з комп’ютерами.

– З усіма одразу?!

Барський так і не зрозумів, про що говорила поліцейська.

Потоцька зітхнула, вішаючи рушник.

– Ходімо, я приготую щось на сніданок.

Вже на сходах, вона стала пояснювати.

– І знаєш, ці комп'ютери направляли мене один до одного, і кожен з них, звичайно, мав докладно розповісти мені про свою надзвичайно вигідну пропозицію. А менеі вони до лампочки, я не хочу слухати пропозиції о другій годині ночі. Виродки металеві!

– І що? Ти нарешті дізналася?

– Через десять хвилин. Холера ясна, головному комп’ютеру знадобилося цілих клятих десять хвилин, щоб повідомити мені, що борг на моїй картці такий: нуль кома нуль. Щоб вони скисли!

Барський знизав плечима.

– Уяви собі часи багатовікової давнини і землю за сімома горами, де нічого не можна було робити після четвертої години.

– О, це я знаю, – згадала Потоцька. – Бо телефонів не було.

– А коли були були, ти могла би подзвонити на автовідповідач поліції.

– Це комп'ютер?

– Ні. Котушковий аналоговий магнітофон, – сміючись, пояснив Марчін.

Еля похитала головою. Вона відкрила холодильник, переглядаючи його вміст. Вона також відкрила морозилку, дістала трусики й одягла їх із явним полегшенням. Незважаючи на ранній час, день обіцяв бути спекотним. Вона також витягла свою футболку, але завмерла, тримаючи її в руці.

– Що це таке? – заінтриговано спитала вона.

– Перевір.

Повільно, ніби лякаючись, Потоцька дістала величезну застиглу квітку.

– О боже... Що це? – багатозначно глянула дівчина на Барського.

– Я не знаю назви.

– Яка красива. Де ти її купив?

Він похитав головою.

– Я не купив.

– Та на городі такі не ростуть... – завагалася і виправилася. – У мене в саду такі не ростуть. – Вона підійшла до вікна й озирнулася. – Та й сусіди... Господи. Ти вночі вирушив в розбійницьку експедицію.

Марчін засміявся, задоволений тим, що так її здивував.

– Як і Кмітіц[50], я повернувся, залишивши за собою небо й голу землю.

Еля подивилася на нього з дивним ніжним виразом.

– І ти зробив це для мене?

Вони довго дивилися одне на одного. Потоцька проковтнула слину. Вона дедалі більше мружилася. Потім вона повільно провела застиглою пелюсткою по грудях. Соски відразу почали стирчати. Дівчина глибше вдихнула.

– Романтик, – навіть не прошепотіла, а буквально прошипіла вона.

Вона підійшла до Марчіна. І, на жаль, саме в цю мить грюкнули садові двері. Дівчина так вилаялася, що навіть Барський здригнувся від подиву. Вона швидко одягла сорочку, взявши квітку в зуби.

– Привіт, жайворонки. – Майхржак спочатку не зорієнтувався. – Що? Ранкове танго з трояндою в зубах?

– Це не троянда, дурненький Болек.

– А! – Лише зараз він помітив її зведені соски. – Тоді мені дуже шкода. – Він рушив до кавоварки. – В тебе є щось поїсти? Я не встиг зробити сніданок вдома.

Потоцька стиснула зуби, тож Барський намагався врятувати ситуацію.

– Я всім нам приготую яєчню. Начебто, я роблю її чудово.

– З’їм із задоволенням. І наш прекрасний друг напевно запитає, з яких яєць вона буде. Перепелиних, страусиних або…

– Коли я бачу тебе, я думаю лише про зміїні яйця! – гаркнула Еля.

Майхржак навіть не глянув на неї.

– Щодо справи, яку я повинен був вирішити, то вона закінчилася повним провалом.

– Чому? – Барський знайшов у холодильнику потрібну кількість яєць (курячих), і навіть сковорідку в шафі вдалося знайти. Проблема була лише з вершковим маслом, яке, за словами Потоцької, ймовірно, входило до списку високотоксичних продуктів. Він зустрів кілька видів оливкової олії, але у всіх у них був сильний, виразний смак, який, принаймні для нього, ніяк не асоціювався з яєчнею. Він також виявив щось, що, судячи з його кольору та загальної прозорості, могло бути маргарином, позбавленим жодного вмісту жиру чи поживних речовин.

– Я знайшов чудового фахівця з пам'яті. – Майчжак поставив чашку під кавоварку і запустив машину. – Але тип страшенно крутить.

– Бо?

– Він стверджує, що просто так ліків на пам'ять немає. Треба знати причину втрати пам’яті, мати картку пацієнта, провести відповідні аналізи, а потім застосувати відповідну терапію, – пояснив надінспектор.

– Боже, – вставила свої п'ять грошей Потоцька. – Телебачення рясніє рекламою препаратів для поліпшення пам'яті.

– Цей тип сказав, що такі безрецептурні ліки найкраще кинути в унітаз і злити воду. А ті, що прописані за рецептом, ще потрібно застосовувати дуже довго і регулярно. Немає дивовижних ліків типу "чарівна куля". Чарівних засобів не існує.

Барський вибрав речовину, схожу на маргарин. І навіть встиг розтопити його на сковороді. Той, принаймні, не вибухнув і не загорівся. Він почав розвати на пательню яйця.

– Тобто жодних немає ніяких шансів на ліки? – спитала Потоцька.

– Ні. Він сказав, що пам’ять – це стан розуму, а не просто хімічні речовини в мозку.

– Що?

– Душевний стан. Обережніше, інакше спалиш всю кухню! – гукнув поліцейський Барському.

Згадати все двадцятирічної давності було нелегко, але Барський не здавався. Йому потрібен був час на самоті. Побродити містом, звикнути до нового і згадати кілька місць зі старого Вроцлава. Потоцька хотіла дати йому машину, але з цього було б більше клопоту, ніж допомоги – водій без документів і досвіду водіння по перевантажених вулицях тільки додав би роботі поліції. Тому придумали інший варіант.

Барський вирішив купити велосипед, але відповідно до філософії та стилю життя нового часу, до якого він остаточно хотів пристосуватися. Йому треба було позбутися прив’язаності до об’єктів ПНР. Соціалізм плекав усе матеріальне, що піднімалося до рівня символів. Зберігалося все, речі нові і старі, робочі і неробочі, потрібні і непотрібні. Все мало цінність. Старе радіо було ще хорошим і могло стати в нагоді. У багатьох будинках були дерев'яні ящики, які хоч і не приймали УКХ станцій і не використовувалися, але в разі потреби можна було послухати короткі і довгі хвилі. Предмети набули значення релігійних вотивних жертв. Ваша сушильна машина зламалася? Її не можна викидати, щоб купити нову модель, її треба ремонтувати, поки не запрацює, а якщо не вийде, то зберігати, бо все одно, вона може стати в нагоді, хоча б на запчастини. Люди збирали порожні сигаретні пачки, пляшки від горілки чи пива, кришки від пляшок, листівки, а в рамках так званого колекціонування – навіть марки та етикетки.

Ці звички змінилися з приходом капіталізму. Тепер навіть хороші, функціональні речі викидали, якщо на ринку з'являлася нова модель. Барський просто діяв в дусі нового, споживацького часу. Він пішов у супермаркет і купив найдешевший велосипед. Він навіть не перевіряв шестерні, бо всі вони мали бути справними (хоча йому бракувало соціалістичного обряду та літургії закупівель). Про кращі моделі не питав, нічого не порівнював. Велосипед мав бути справним, і все. Виконуючи вказівки Потоцької, тепер він мав обладнання, яке міг залишити будь–де, не боячись, що його вкрадуть.

Марчін хотів згадати, як їздити, тому спочатку пішов у Щитницький парк. Він швидко зрозумів, що кількість і, перш за все, якість спеціальних доріжок доводять, що велосипедна цивілізація перемагає. Окремі ліхтарі, пішохідні переходи, спеціальні переходи через вулицю... Немислиме в ПНР. Якась доросла дитяча гра. Причому, гра багатої дитини...

Однак згадати будь–що на вимогу виявилося надзвичайно складним завданням. Наприклад, Барський сидів на лавочці перед Японським садом (тепер огородженим і з платним входом) і, в основному, згадував усе, що було пов’язаним з цим місцем. Він був тут дитиною на екскурсії. І що? Марчін згадував власні тодішні дитячі спостереження, свій настрій, але насправді це були лише поодинокі образи, почуття, якісь уривки подій. І тепер він відчував жахливу неспроможність зосередити прожектор свідомої пам’яті на якомусь конкретному випадку... А може, він сягав надто глибоко? Тому Барський спробував згадати щось, що було пізніше. Рік вісімдесят восьмий. Він був у Щитницькому парку? Барський не пам'ятав. Якщо і був, то точно не в якійсь конкретній справі.

Рік вісімдесят восьмий... Тоді ця справа і почалася. Але не взимку. Було літо. Перед очима почали виникати туманні образи. Липень? Серпень? Сталося диво, і йому вдалося купити пиво в броварні на вулиці Національної Єдності. Барський запам'ятав чітко, крамничка, власне будка, біля паркану, величезна черга – знак того, що привезли пиво.

Чи йому шкода? Він може відтворити цю ситуацію. Марчін сів на велосипед і після кількох ривків передачами (обидві вони, звісно, працювали бездоганно, що його дуже здивувало), поїхав по рівно заасфальтованій доріжці зі спеціальними знаками.

На жаль, броварні вже не було. Тобто за огорожею було кілька історичних будівель, а також високий димар, який тепер самотньо стояв у рівному дикому полі. Цікаво, для чого його мали використовувати майбутні інвестори? Ніякої будки біля паркану, звичайно, не було. Як повідомляла табличка, територія була призначена для будівництва елітного житлового комплексу з портом для яхт і човнів. Щоб вони скисли! Під'їхавши до найближчого продуктового магазину за великим перехрестям. Марчін зробив ту ж помилку, що й завжди.

– Пиво є? – запитав він ще від входу.

Продавщиця вирячила очі, дивлячись на нього, ніби на істоту з Марса, яка зараз, мабуть, запитає: "Чи є повітря?".

– Яке? – вона показала йому полиці, заставлені банками та пляшками.

– Full Light, – сказав він назву, яку запам'ятав, хоча в той день купив точно не "Full", а якесь гірше пиво.

– Ой, якщо пан такий знавець, пропоную пройти кілька десятків кроків далі. Там, – вона показала в бік, – магазин "Світ Пива". Там продають тільки пиво, і ви його там обов'язково знайдете.

Барському не хотілося нікуди йти. Йому здалося, що він має шанс щось згадати.

– Та ні, щось мені не хочеться, куплю, яке є.

– Так яке панові дати? Міцне, звичайне, легеньке або безалкогольне.

– А що, є безалкогольне пиво?

– Так.

– А безалкогольна горілка?

Продавщиця знизала плечима.

– Не знаю. у мене немає.

– Ну тоді, будь ласка, якогось пива... – знизив він голос. – Щось звичайне.

– У банці чи пляшку?

– У банці. Відкривачки з собою не маю.

– Але ж кришку на пляшці можна відкрутити пальцями.

Боже! Як жахливо складно щось купити в цьому двадцять першому столітті! У його часи ви заходили в магазин і питали: "У вас пиво є?". "Ні", – була відповідь. А зараз? Щоб ця баба скисла!

Барський спокійно вийшов з магазину, а нечисленні покупці навіть не удостоїли його поглядом. Двадцять років тому про такого фраєра, як він, говорили б ще хвилин п’ятнадцять.

Він стрибнув на велосипед, намагаючись згадати маршрут. Відбудований район більше нагадував передмістя американського міста, ніж той, який він смутно пам’ятав. Всюди було багато будівель і широкі шляхи сполучення з великою кількістю вогнів. Марчін насилу пересік нову розв'язку і за АЗС нарешті знайшов вихід на протипаводкову набережну, що сполучає Варшавський міст... Тьфу! Сполучає обидва Варшавські мости з Щитницьким мостом. Це місце змінилося відносно найменше. Якщо, звісно, не рахувати житлових будинків, які виросли по той бік каналу. На щастя, велодоріжку ніхто не встилав декоративним покриттям, і поки він проминув водосховище і перетнув пішохідний міст, що з’єднує відріг із берегом, був майже вісімдесят дев'ятий рік. Барського охопила ностальгія. Він проїхав нерівною дорогою й опинився саме в тому світі, який пам’ятав. Абсолютно дика, зелена зона в самому центрі міста. Навколо не було жодної будівлі, жодного шуму міського транспорту. Навколо лише вода, трава та дерева. Він сів на березі Одри. Навпроти він бачив кам’яний кінець гігантської шпори. Колись він сидів на ній з того боку, де текла річка. Тоді у нього склалося враження, що він знаходиться на носі корабля, що пливе крізь хвилі.

Тепер він дістав пиво з кишені. Дійсно, кришка легко відкручується пальцями. Він запалив цигарку, глибоко затягнувшись. Так, це було його місто. Саме те, що він запам'ятав. Тільки…

Тільки була не та пора року!

Барський здригнувся, мало не розливши пиво. Сигарета випала з його руки. Це було тут! тут!

Якась лінива оса сіла на шийку пляшки. Марчін не звертав на неї уваги. Він швидко схопився на ноги і побіг до кущів. Тут була цегляна будівля. Мала бути. Він озирнувся, але не побачив нічого, крім зелені. Він точно запам'ятав. Якийсь власник ділянки незаконно побудував її прямо на протипаводковому польдері, порушивши всю конструкцію насипів. Десь тут.

Є! Він знайшов шматок стіни, розмальований графіті, і фундамент будівлі. Так, він добре запам'ятав. Чого він не міг знати, так це того, що незаконний будинок знесли після повені тисяча дев\ятсот дев’яносто сьомого року. Це становило значну загрозу захисту міста від затоплення на цій території. Але тоді, двадцять років тому, будівля ще стояла. І ніхто, абсолютно жодна людина, не приходила сюди взимку.

Весь день йшов сніг. Щоправда, не настільки інтенсивно, щоб по телевізору до нудоти лунали скарги про те, що "зима знову здивувала дорожників". Невже ці дебіли з новин не можуть придумати щось нове? Чи будуть вони повторювати це до кінця часів? Проте тут, у будинку на ділянках, це було байдуже – сніг з польдера на Одері ніхто не згріб.

– Ви не чесні зі мною, докторе, – сказав Барський.

Вуйчицький закрив обличчя руками.

– Боже, Боже... – повторював він. – Вони прийшли вбити мене.

– Пан живий. Завдяки мені.

Він підійшов до вікна. У темряві, що швидко насувалася, кінець гігантського кам’яного відрогу зливався з течією річки.

– Я щирий з вами.

– Ні. – Барський відвернувся від вікна. Замерзлими пальцями він запалив сигарету. В будинку було страшенно холодно. – Пан працював на них, і я не вірю, що робив це несвідомо. Я також не можу повірити, що вони послали вбивць, щоб убити пана, а ви все ще намагаєтесь бути вірним.

– Який у мене вибір? – нервово запитав лікар.

– Розумію. Здається, я розумію. Ви все ще сподіваєтеся, що будете жити офіційно в цій країні. Як звичайний, пересічний громадянин.

– Але ж ви міліціонер. Ви бачили, як це було.

– Міліція вам не допоможе. Безпека стоїть трохи вище.

Слова Барського прозвучали серйозно.

Вуйчицький похитав головою. Він спробував зігріти руки, сильно потираючи їх, але, здавалося, це не дало бажаного ефекту. Він виглядав змерзлим, питання було лише в тому, чи це був холод, чи його душевний стан.

– Тоді чому пан мене врятував?

– Тому що я маю свій план. Ви мені все розкажете, і я допоможу вам сховатися, – заявив міліціонер.

Лікар почав тремтіти.

– Як це приховати? Як це приховати, холера?! – крикнув він.

– Не розраховуйте на те, що будете жити в Польщі офіційно, під своїм іменем. Вони вб'ють вас. І на втечу за кордон я б теж не розраховував. Це може закінчитися ще гірше. Тому що тоді можуть бути задіяні набагато небезпечніші сили.

Вуйчицький дивився на нього, як жертва на ката.

– То чого ви очікуєте? – змилосердився Барський і дістав із рюкзака пляшку горілки. – Справедливого суду? Очищення? – запитав він, відкриваючи шафу, що висіла на стіні. Йому вдалося знайти склянку. Він налив туди велику порцію горілки і поставив перед лікарем.

– Гаразд. Виходьте звідси і йдіть. Будь ласка, повідомте когось. Може, Службу Безпеки? Вони вб'ють вас негайно і тихо. Це їхні методи, які вам вже відомі. Ні? – Він дивився, як лікар одним ковтком випив горілку, і в нього перехопило подих. – Ну, може, підете до міліції? Вони, можливо, можуть навіть до суду довести. Ви вбили п'ятьох людей. Буде суд, потім вирок, і його буде виконано професійно, ліцензованим катом, і про страту буде згадано в пресі. Ви перебуваєте в розкішній ситуації. На будь–який вибір, на будь–який колір.

– А пан? – видавив з себе Вуйчицький.

– А що я?

– Що пан мені пропонує?

Барський знизав плечима.

– Нічого. Найкраще, що я можу зробити, це сховати пана під іншим іменем. Десь в іншому місті.

– І мені доведеться ховатися все життя? Як щурові?

– Може, спробуєте вступити до монастиря?

Вуйчицький підсунув міліціонерові порожню склянку.

– Ховатися до кінця життя?..

– Знаєте, судячи з дій СБ, вони дещо знають. Мій ніс мені підказує, що вони щось знають про намічені драматичні зміни в нашій країні.

– Чого пан бажає за це?

Лікар глянув на свою склянку очима, в яких було примирення з обставинами. Барський наповнив йому склянку наполовину.

– Давай поговоримо, – нарешті запропонував він.

Ситуація робилася все більш схожою на страшний сон. За вікном завивав сильний вітер, засипаючи дерева снігом. Вони сиділи в маленькому, але цегляному будиночку, фактично в самому центрі міста, але в дикому, недоступному, забутому анклаві. Взимку тут, у цій хатині біля річки, загубленій у кущах, не міг ніхто з'явитися. У місці, де різні служби їх точно не шукатимуть. Проте достатньо було вийти і зробити кілька сотень кроків, щоб потрапити на звичайну, освітлену, столичну вулицю.

– Що ти зробив для них?

Вуйчицький зітхнув, наче збирався висповідатися священику в якомусь смертному гріху.

– Господи, я ж не знав... – почав він тремтячим голосом.

– Ви всі не знали. Це як мантру повторювали колеги в Нюрнберзі.

Барський не був делікатним.

– Але, будь ласка, не порівнюйте мене...

– Що ти зробив для них? – повторив запитання міліціонер.

– Повірте, я справді не знав. Як я міг вважати, що вони вбивці?!

– Що ти зробив для них? – повторив Барські з упертістю маніяка.

Доктор допив горілку зі своєї склянки. Боячись передчасно сп'яніти і стати непридатним, Барський дістав із рюкзака термос з кавою та два загорнуті в папір бутерброди. Проте Вуйчицький був стійкий до дії алкоголю. Йому навіть не треба було його запивати чи закусювати. Жорсткий гравець.

– Я точно не знаю. Але я можу здогадатися про деякі речі.

– Перетворююсь на слух.

– Я працював над протиотрутою від якоїсь страшної хвороби, – промовив лікар.

– Хвилинку... – Барський неспокійно поворушився.

– Пан розробляв вакцину, чи як там це називається, не знаючи, що це за хвороба?

– Ні, ні. Не будемо впадати в у викривлення. Я лише розробляв, а точніше лише вдосконалював метод зберігання вірусних колоній і спеціалізованих препаратів у польових умовах.

– Лікар розуміється на таких справах?

Вуйчицький знизав плечима.

– Я закінчив ще й біохімію.

Барський на мить замислився.

– А якого конкретно вдосконалення вимагало ваше керівництво? Тому що, наскільки я знаю, самому препарату багато років, – запитав він.

– Їм потрібне було щось таке, що могло б служити мобільною позицією для зберігання вірусу. Наскільки я знаю, їм потрібно було багато портативних станцій.

– А звичайного термоса не вистачить?

Вуйчицький насмішкувато скривився й похитав головою.

– Наскільки довго? Це не так просто. Це не чай, який можна підігріти, коли він охолоне.

Міліціонер витягнув ще одну сигарету. До чого готувалися есбеки? Кілька портативних станцій для зберігання протиотрути. Що мало статися тисяча дев'ятсот вісімдесят дев'ятого року? Революція? Вступ Червоної армії? А може світова війна? Щоб їм скисло. Зачекайте, це безглуздий хід думок. А може, готувалися раптово змінити штаб-квартиру? Раптом щось єбоне – вони не знають, коли – і всі несуть на спині контейнери з обладнанням... хм... Що могло піти не так у вісімдесят дев'ятому? А есбеки не знали подробиць?

– А де результати вашої роботи? – запитав Барський лікаря.

– У моїй машині, яку пан люб’язно спалив, а потім запхав до затопленого кар’єру у Стшеліні. Вуйчицький, по мірі того, як спирт розчинявся у крові, ставав більш цинічним. – А решта – у будинкові, де я працював.

– Де це?

Лікар попросив карту. Потім довго оглядав територію навколо вулиці Краківської.

– Я навіть не знав назви вулиці. Привозили в мікроавтобусі без вікон.

– І це не викликало у вас підозри?

– Так, але ці підозри завжди зникали, коли я бачив розмір виплати.

Барський також схилився над картою. Він знав цю місцевість. Давні німецькі промислові зони тепер поділені на безліч невеликих компаній і майстерень. Деякі з колишніх заводів мали навіть власні залізничні колії, якими вже не користувалися. Він запам'ятав ці території як один великий клубок промислових будівель. Довоєнні заводи будували методом штовханини – використовували кожен сантиметр вільного простору і створювали дивний лабіринт, нагромадження вузьких проходів, переходів, темних приміщень, каналів, колій, віадуків і кранів, що перекривають один одного.

– Ви знаєте цю місцевість?

Вуйчицький обвів пальцем еліпс на карті.

– Більш-менш.

– Тоді панові відомо, яка там тіснява.

– Ммм, – буркнувши підтвердив Барський.

– А мене везли широкою смугою, де могли розминутися великі машини. Вантажні автомобілі.

– Здогадуюсь, що ви маєте на увазі.

– Власне. – Вуйчицький постукав пальцем по одному конкретному місцю. – Їх можна знайти навіть за неточною картою. – Він ще раз постукав пальцем по точці на карті, щоб підкреслити важливість свого відкриття. – Це саме тут.

– А будинок?

– Він стоїть окремо. Ось цей.

Барський взяв у нього карту й подивився на неї уважніше. Що ж, будівля мала стояти окремо, без зв’язку з іншими, щоб легко контролювати всі напрямки підходу. Однак були й мінуси. Вирватися з такої пастки важко. А ще… Він посміхнувся про себе. Було б важко потрапити всередину, якби все це було злито з навколишнім середовищем і, як інші будинки в цьому районі, поєднане стінами. Тобто... Все, що вам треба зробити, це розігнати досить велику вантажівку, і захисники опиняться в надзвичайно дурній ситуації.

Гаразд, досить цих спекуляцій, подумки докоряв він собі.

– Тож ми з’ясували, де вони зберігають протиотруту, – пробурмотів він. – А ці портативні комплекти готові?

– Наскільки мені відомо, ні. Але до виробництва все є готовим. Це питання місяців, а може навіть тижнів. Все одно моя роль в цьому закінчилася.

– Чому це все є таким важливим? І таким... – Барський підшукав слово – ...складним?

Лікар похитав головою.

– Не знаю. Але я розумію, про що ви питаєте, хоча висловилися неправильно. Це про технології, які походять з якоїсь давньої епохи. Не знаю. Може, з шістдесятих, а може, з п’ятдесятих, а може, навіть з часів війни...

Барський закусив губу від захоплення проникливістю лікаря.

– Сьогодні, напевно, це був би порошок, який легко зберігати, чи якісь ін’єкції. І у них не було вченого, який працював над цим проектом. Вони використовують старі технології, звідси і складнощі.

– Я думаю, що вони використовували протиотруту у великих масштабах вже раніше.

– Вони, мабуть, від когось її дістали! Вони не зробили її самі. Чи, навіть, не так. Сьогодні вони не можуть виробляти велику кількість цього реагента, оскільки не мають великих хімічних заводів. У них є тільки лабораторія.

Вуйчицький помітно заспокоївся. Він знову протягнув Барському порожню склянку. Коли та наповнилася, він зробив великий ковток і довго тримав горілку в роті. Крутий хлопець. Але алкоголь явно був для нього корисним. Дядько не розклеївся, не пускав слину, не жалкував. Він нарешті почав миритися з ситуацією та думкою, що хтось полюватиме на нього. Барському здавалося, що горілка не тільки тримає його у вертикальному положенні, скільки, скоріше, дає змогу активувати свій вроджений механізм виживання. Дивно, але, незважаючи на те, що лікар зробив, він викликав все більше симпатій. Ця розмова явно змінила ставлення Барського до цієї людини.

– У цій лабораторії також зберігають препарат? – запитав міліціонер.

– НІ.

– Де?

Лікар засміявся і зробив великий ковток горілки. Проковтнувши, він через довгий час сказав:

– Уяви не маю. Але якщо лабораторія, яку я знаю, готова до евакуації майже будь–якої миті, то місце, де вони зберігають препарат, також.

– Звідки ви знаєте, що лабораторія готова до евакуації?

– З багатьох дрібниць. Наприклад: нещодавно в тамбурі поставили сейф. Величезний. Там зберігають долари для закупівлі хімічних реагентів та обладнання з Заходу. А хто при здоровому глузді зберігає готівку та хімічні препарати в одному місці?

– Хто? – продовжував копати Барський.

– Той, хто в будь–який момент хоче запакувати готовий препарат і долари у валізу і втекти за кілька хвилин, так? – поставив риторичне запитання Вуйчицький.

– Це факт.

Барського не здивувало те, що спецслужба зберігала свою валюту готівкою. У разі незаконних закупівель це було цілком очевидно. Але інформація про те, що вони зберігали все в одному місці, наводила на думку, що Вуйчицький міг бути до холери правий!

Телефон, до функцій якого Барський ще не звик, сповіщав, що Потоцька чекає в "Старбаксі", показував маршрут і відстань. Як у фантастичному романі, але, можливо, не в кожному. Автори двадцять років тому були менш передбачливими. Вони нібито винайшли якісь портативні комунікатори і описали можливість стеження за людиною на відстані, але ніхто не очікував, що це буде так просто.

Іноді Барський відчував бажання здійснити цю подорож на двадцять років назад. І там, у пітьмі історії, описати те, що він побачив. Він сміявся сам із себе, проїжджаючи трав’яним польдером. І хто б у все це повірив два десятиліття тому? Наприклад, що люди будуть цікавитися політикою, навіть пристрасно, не бажаючи робити жодної революції. Політика навколо нас, вона впливає на нас, вона вирішує наші справи – тому вона захоплююча, щемлива і прониклива. Треба знати все.

Або, хто повірить, що люди будуть цікавитися новобудовами, новими дорогами чи навіть стадіоном у своєму місті, коли двадцять років тому вони вважали таку інформацію партійною пропагандою? І все ж…

Барський виїхав на рівну, барвисто вимощену велодоріжку і, не зупиняючись, проїхав через світлофор. Він оглянув постмодерновий ландшафт Вроцлава. Знайоме видовище. Так виглядали космодроми на ілюстраціях науково-фантастичної літератури. Привіт, дивний бенкет егоїстичних геніїв, яким все ж вдалося об’єднатися, щоб створити функціонуюче суспільство.

Він проїхав широким тунелем під хмарочосом і потрапив у внутрішній двір кафе. За столиком біля вікна він побачив Майхржака з сигаретою в одній руці та телефоном у другій. Марчін поставив велосипед перед кафе.

– Привіт, Елі ще немає?

Майхржак сунув сигарету в рот і, трохи піднявшись, подав Барському руку.

– Є, є. Тільки вона любить салони з кондиціонером, а я волію гріти свої старі кістки на сонці та палити.

– Я щось не розумію. – Марчін уже почав уявляти техніку, про яку він ще не знав і яка змушувала Потоцьку одночасно бути з ними і не бути поруч.

– Чого? – Майхржак показав на панорамне вікно поруч.

А там, і справді, в глибокому кріслі сиділа Потоцька, тримаючи телефон біля вуха. Вона помахала Марчіну рукою. І все стало ясно. Дівчина віддала перевагу прохолоді, і її не бентежила заборона на паління. Майхржак палив, тому залишився надворі. Адже вони сиділи в одному кафе і розмовляли, бачилися. А те, що через скло? Напевно у дівчини були вільні хвилини. Стільки Барський про мобільний зв’язок вже знав.

– Іди всередину. Я теж вже збираюсь, – сказав поліцейський.

– Не хочу заважати вашій розмові.

– Я її вже закінчив. Єдина новина, якою я мав зараз поділитися, це те, що наші акції в поліцейській дільниці ідуть наверх.

– Церковники аж так стараються? – здивовано запитав Марчін.

– Ти цього хочеш і маєш. Молодий розв’язав доручену йому справу від нашого імені. Завтра я принесу документи на підпис, і нас покажуть по телевізору. Через роки ми спіймали вбивцю.

– Боже мій...

– Якщо старий пердун у залі суду згадає, про що йдеться, його теж покажуть. А ми: груди під ордени, чи погони для нових зірочок. Ще одне таке розслідування, і ми будемо недоторканні.

– А як щодо нашої справи? – запитав Барський.

Майхржак був помітно збентежений. Якусь мить він не знав, що відповісти.

– А... вона одна з тих, що ніколи не будуть розгадані, – зітхнув він. – Офіційно.

Барський усміхнувся, поплескав колегу по плечу й зайшов до Потоцької. Та підскочила, щоб поцілувати його.

– Що ти йому сказав, що у нього така кисла міна?

– Що якщо він тебе доторкнеться, то в нього рука відсохне, і йому не буде як шукати вибиту мною щелепу.

Потоцька сприйняла ці слова дуже серйозно. Вона глянула крізь вікно на поліцейського, що від’їжджав.

– Ти думаєш, він має щось проти мене?.. – Вона знизала плечима. – У мене складається враження, що він мені в цьому відношенні зовсім байдужий.

Барський стримав посмішку. На щастя, в "Старбаксі" було легко орієнтуватися. Не кажучи ні слова, він пішов до бару і замовив каву. Коли він повернувся через довгий час, Потоцька сиділа задумливо, стискаючи свою порожню чашку.

– Холера, я не помітив. Чи можу я принести тобі ще щось?

– Ні, дякую. Я просто думаю.

– Хм?

– Знаєш, мені цікаво, що ми робимо. – Дівчина похитала головою. Хіба що, вона сказала не те, що мала намір. – Ти помітив, що ми нібито розслідуємо справу про вбивства. І багаторазові. Але...

Марчін усміхнувся, передчуваючи, що скаже Еля.

– Але жодного вбивцю ми ще не торкнулись. А це значить...

– Я розумію, що ти маєш на увазі, – важко зітхнув Марчін. – Я навіть подумав, що це синдром цих часів. Усе через комп’ютери, усе через файли, клавіші, монітори, зв’язки в службах, чудовий аналіз бази даних, – зітхнув він знову. – У мій час було інакше. Ви стежили за вбивцею, починали з кола підозрюваних, знайомилися з ними, виключали їх одного за одним, але відчували злочин. Ви відчували людину за ним, ви часто знали її краще, ніж вона знала себе. А зараз?

Потоцька багатозначно глянула на нього.

– Усі – вбивці. Але ми про них практично нічого не знаємо. Це лише імена, які з’являються на моніторі вашого комп’ютера безпосередньо перед миготливим курсором. Вони не люди.

– Власне.

Він зробив ковток кави. І все ж дівчина теж це помітила. Усе, що вони робили, було погонею за тінню. Власне, чого тільки вони не торкнулися в цьому розслідуванні, виявили наступних винних. Але не людей. Вони досліджували механізми, які не можна звинуватити в залі суду. Людей тут не було. Буквально нікого, кого можна назвати поіменно. Ну добре, був у них один – Тадеуш Антчак – нібито керівник хімічної компанії, працюючий до 1989 року, щоб уможливити забезпечення бестії в нові часи. Але хто це був? Вони знали лише те, що він наказав вбити кількох людей двадцять років тому, він наказав спалити лікарню, щоб приховати викрадення Барського, він наказав убити анонімного свідка, можливо, ще когось іншого. Що вони знали про нього, як про людину? Нічого Нібито тут керують не люди, а механізми. Переможе не той, хто ближче пізнає злочинця, проникне в його розум і виявить його слабкі місця. Ні, такий міліціонер має повернутися на пожовклі сторінки старих романів минулого століття. Переможе той, хто матиме більш швидкі комп’ютери, які зможуть перемолоти більше даних із доступних для всіх джерел. Переможе той, хто швидше натисне клавіші, матиме доступ до більшої кількості файлів, той, хто матиме контакти, або в Церкві, або "здобуті" сержантом Макаброю його методами. Тільки чиста, жива інформація, доступна майже кожному! Зробити це може будь–хто, не знаючи, як звуть типа, який розпочав весь руйнівний процес. Нульове задоволення від перемоги. Жоден наляканий злочинець, який розкаявся, не постане перед судом під оком камер. Ніхто нічого не робив, а перепони та виконавці не мають значення. Звинуватити механізм у суді неможливо. Ви не можете звинувачувати процедуру.

Так ким був Антчак? Ім'я та прізвище блимає на моніторі. Вони знали, де він живе і як виглядає. Вони не мали доступу до файлів Служби безпеки, які могли б сказати про нього щось більше. Не було їх і в Інституті національної пам’яті. Так з ким вони воювали? Ні з ким? З механізмом, і це абсурд.

– Так... – Барський зробив кілька ковтків кави, яка трохи охолола і стала для нього ідеальною. – У цій війні, мабуть, не буде переможців і переможених.

– Може, й ні, – буркнула Потоцька.

– Але ми принаймні закінчимо війну.

– Оптиміст.

Вона тихенько засміялася.

– А ти дійшов до чогось?

– Так. Я знаю, що Вуйчицький живий. Тепер нам просто потрібно його знайти.

– Ти знаєш як? – спитала вона.

Барський повільно зчепив руки й уперся в них підборіддям. Якусь мить він посидів, дивлячись на неї, а потім так сильно примружив очі, як Еля ніколи не бачила в своєму житті, хоча очікувала не такої відповіді.

– Бум, бум, бум, бум!!! – кричала співачка на малій сцені, перекрикуючи звуки контрабасу. – Бум, бум, бум, бум!

Музика буквально заповнила маленький підвал, який був закладом у стилі 1970–х років. Гері Гліттер, Сюзі Кватро, Слейд, Світ... Це були настрої тих часів. З вибором пивної Потоцька попала як снайпер, в десятку. Барський почував себе пречудово, вони танцювали, а точніше стрибали вгору та вниз, як мавпи, протягом добрих двох годин, перш ніж почалися обійми. Музика трохи стихла, і Елька захотіла, щоб він показав їй, як "знімали" дівчат у семидесятих роках. Тож він показав це, і вона була вражена.

– А що тепер? – запитала вона, – коли ти мене вже "зняв"?

Марчін засміявся, цей вечір також сповнив його якоюсь незвичайною радістю.

– Знаєш, чому в квартирах того часу було лише дві кімнати?

– Через бідність?

– Ні. Одна з кімнат була вітальнею.

– А друга?

– Викональнею вироків.

Потоцька глянула на нього підозріло і запитала.

– А як тоді виконувалися вироки?

– Спочатку робили анестезію.

Однак музика заважала навіть такому діалогу, тому Барський повів Елю до бару. Тут було набагато краще, можна було говорити, не кричачи на весь голос.

– Що ти тоді пив? – продовжувала задавати дитячі запитання Потоцька.

– Жінки пили вино, чоловіки пили горілку.

– То мені текілу, будь ласка.

– Та ти що? Нічого такого…

– Часи змінилися. Емансипація, такі справи... Жінки стають чоловіками. – Еля кивнула бармену. – Подвійна текіла з причепом для мене.

Але хлопець за баром не зрозумів.

– Причепом?

– Налийте мескалю, коли ми вже в такому настрої.

Бармен, мабуть, прийняв Потоцьку за свою, довірену особу, бо нахилився до її вуха.

– Як у пані вже такий настрій, може нюхнути бажаєте?

– Я не нюхаю і не втираю жодної коки. Краще дай чогось сьорбнути.

Той кивнув. Через мить він поставив перед нею склянку текіли, склянку мескалю та маленьку таблетку.

– А для вас, шефе? – спитав він у Барського.

Потоцька зацікавлено глянула на Марчіна. Вона взяла таблетку до рота, ковтнула насухо, різко відхиливши голову назад, а потім почала сьорбати спиртне. Крута дівчина. Барський трохи втомився від напоїв, які вони пили під час танцювальних перерв, але правду кажучи, він боявся наркотиків і ніколи їх не пробував. Водночас він не хотів здаватися слабаком. Але як розмовляти? Як воно тепер називається?

– Я віддаю перевагу ще більш південному клімату, – сказав він. – Чи немає тут якогось растамана зі своїм чемоданчиком?

На щастя, бармен одразу зрозумів. І що ще смішніше, він справді вийняв самокрутки із маленького чемоданчика, захованого за стовпом.

– Ось, три цигарки у версії "три де".

– Які три де? – Мабуть, таблетка й спиртне вже подіяли. Посмішка Потоцької ставала все більш масляною. – Дупа у нього одна. – показала вона на себе. – Але справа в тому... Він може скоро почати бачити потрійно.

– У трьох вимірах.

Барський довів, що вже добре знає нові часи. Він запалив самокрутку і глибоко вдихнув.

– Не тут, не тут! – раптом злякався бармен. – Вийдіть відпочити надворі.

Вони взяли свою випивку й з деякими труднощами вийшли вузькими сходами на стоянку. Тепла ніч була романтичною, але, на жаль, Потоцька згадала про слідство. Вона сіла на бордюр, притулившись боком до машини.

– А ти не пам'ятаєш, що з ним сталося? – несподівано запитала вона. – З тим лікарем?

Барський розсердився, що вона забула про "страту", але сів поруч з дівчиною. Він хотів розізлитися на дурну бабу, але травка вже починала діяти, благотворно впливаючи на його розум. Замість того, щоб ненавидіти цю чорну холеру, він сказав, що любить її. Пігулка на неї, мабуть, подіяла так само заспокійливо, тому що Еля відповіла взаємністю і рішучим визнанням у коханні. Тож вони сіли на бордюр, вдивляючись один одному в очі. Навколо було гарно, барвисто, сприятливо, приємно, казково, гарно, дивовижно і все... Коли самокрутка почала обпікати пальці, він погасив її в горілці. Пізніше Марчін, мабуть, забув про це, тому що випив спиртне і пояснив наявність чогось дивного в роті тим, що на дно до текіли кладуть якогось хробака.

Вони обнялися, шепочучи одне одному на вухо.

– Готові? – з–за найближчого автобуса нізвідки вийшов сержант Макабра. Він присів поруч й подивився на Барського своїм штучним темно–синім оком.

– Чорт! – Барський мало не впав. – Диявол!

Майхржак, який з'явився ззаду, на щастя, зумів його зловити і захистити від удару головою об тротуар.

– О ні! Вони обидва готові.

– Холера! – труснув головою Потоцької Макабра. – Нажралися в чотири дупи.

Дівчина відкрила очі.

– Мали бути три дупи, – пробурмотіла вона.

Сержант перевірив їй зіниці.

– Чорт, вона все ще шалена від хімії. Співробітник поліції, як за статутом.

– І до того ж чорна, – доніс на свою товаришку Барський. – Що не за статутом.

– Не можу... – Майхржак спробував підняти його з узбіччя. – У статуті колір офіцера не вказано.

– Ви обидва, відчепіться. – Потоцька раптом знайшла в собі якісь запаси енергії. – Це мав бути якийсь настрій споминів. Я це влаштувала. Мала бути тепла атмосфера підтримки? Влаштувала. Ми повинні були вийти на інший рівень свідомості? Вийшли. Так чого не вистачає?

– Невелика поправка. Ви не обов’язково повинні були входити на той інший рівень разом.

– А тобі вже й шкода? – поліцейська повисла на руці свого колеги. – Тобі добре, Марчинек?

– Добре. – охоче підтвердив Барський. – І в цьому була вся суть. Чи ні?

Майхржак лише зітхнув і перезирнувся з Макаброю.

– Під'їжджай автобусом поближче. Постараємося їх упакувати.

– Хвилинку, – перебив його Барський. Мабуть, він був стійкіший, або ж марьванна була легшим наркотиком за той, який проковтнула Потоцька. – Скажіть конкретно, чого ви хотіли досягти?

Надінспектор знизав плечима.

– Я вважав, що настрій спогадів, таке, ніби перенесення в іншу епоху...

– Ну, по-перше, з епохами ви помилилися. – Барський показав великим пальцем на шинок за спиною. – Якщо ти хотів показати восьмидесяті роки, тобі потрібно було взяти БТР і трохи поморити мене голодом.

– Не пересолюй. Я теж пам’ятаю ті часи, – запротестувала Потоцька.

– Добре. Але що я мав згадати?

Майхржак почав сміятися.

– Як знайти Вуйчицького. Під яким ім'ям він ховається?

Барський відсахнувся і знизав плечима.

– Подольський або Подлевський. Чесно кажучи, не пам’ятаю, які документи я йому влаштував

Потоцька дістала з сумочки смартфон і почала вводити ці імена в пошуковик. Побачивши це, Макабра постукав себе по лобі. Він сказав, що тип повинен бути ідіотом, щоб стільки років жити на фальшивих соціалістичних паперах.

– Добре, але ви розійшлися? – нетерпляче спитав Майхржак. – Так?

Барський кивнув.

– Я йому прямо сказав, що мати справу зі мною в цій ситуації дуже небезпечно... Ні, – він зупинився і сховав обличчя руками. – Щось я не те несу. Не пам'ятаю, як це було. Він… Він… Він мав щось робити, готувати… Я не знаю. Я не маю уяви.

– Що ти пам'ятаєш?

– Знаєш, він мені справді дуже сподобався. Він жорсткий тип і, не смійтеся, чесний. Той, хто має честь. Це рідкість... – запевнив Марчін Майхржака.

– Факт, – інстинктивно погодився міліціонер. – А ти пам'ятаєш день, коли ви розлучилися?

– Ні. – похитав головою Марчін. – Туманно.

– Про що ви говорили?

Замість відповіді Барський лише знизав плечима.

– Чи не будували плани на майбутнє? – продовжив Майхржак.

– У мене неясне таке відчуття, що так. І якось конкретно.

– Ви повинні були десь зустрітися?

– Так. Ні. Мабуть, так.

– Боже, ти взагалі хоч щось пам'ятаєш?

Барський попросив сигарету. Також у Макабри в автобусі була пляшка мінеральної води. Кілька ковтків стали дуже до речі.

– Слухай, все не так просто. Я точно про щось з ним домовлявся. Хоч мільйон давай, не пам'ятаю, про що. Але ми повинні були щось робити разом. І якщо говорити конкретно, я пам’ятаю лише те, як він розповідав мені про свою пригоду на Хелі[51], яка мала довести, що він був жорстким хлопцем і міг впоратися з будь-якою ситуацією.

– У нього буде добре? – підхопив Майчжак.

– Майбутній час. Значить, йому було чим зайнятися. Якусь місію, яку потрібно виконати. А це означатиме, що саме він має з вами зв’язуватися.

– Через двадцять років? – із сумнівом вставив Макабра.

– Треба за щось триматися.

– Почекай, що там було про Хель? – вставила Потоцька, поклавши голову на плече Марчіна.

– А там... Поїхав з колегами на море. Коли був молодим. Випивати вони почали вже в машині. Фільм Вуйчицького порвався, і він не знав, що вони вже доїхали до Хеля. Це зовсім не було метою їхньої подорожі. Прокинувся він на пляжі, друзів уже не було (напевно десь випивали), то що йому робити? Він пішов у протилежний від моря бік шукати цивілізацію. Ну, він був у Хелі. Пройшовши кілька сотень кроків, він знову натрапив на море. Тому він розвернувся і пішов у протилежний бік. Через кілька сотень кроків знову море. І знову повернувся. І так кілька разів. Від моря до моря. Він розлютився і вирішив плисти до Швеції.

– Ой, чорт, – зітхнула Потоцька.

– Крутий хлопець.

– Як кожен п’яниця, – буркнув Макабра.

– І він поплив, – закінчив Барський.

Макабра розреготався.

– Якщо він розповів тобі цю історію, я розумію, що він дістався до Гданської затоки.

– Так. Але це теж відібрало в нього всі сили. В якийсь момент він зрозумів, що далі плисти не може, і вирішив втопитися. Здався, занурився, став на ноги... вода була по пояс, тому до пляжу в Гдині дійшов пішки.

– І це має значення? – Макабра все ще був скептичний.

– Я думаю, що так. Він розповідав про своє щастя...

– Почекайте, – перебила їх Потоцька. – Якщо тип мав намір якось сконтактувати з тобою, двадцять років тому ти знав, як з ним зв'язатися. Він точно не сидить на тому самому місці, чекаючи, коли його пнуть у дупу, чи не так?

– Це правда, – погодився Макабра.

– А оскільки він змінив схованку, то певно якийсь слід залишив.

– О, чудово, – втрутився Майхржак. – У якомусь покинутому, схованому будинку, під третім вікном, рахуючи зліва, закопана пляшка...

– Ти що, з глузду з'їхав? – Потоцька мало не зіскочила з бордюру, але через частку секунди гравітація виявилася сильнішою. – Якщо хлопець чекав два десятки років, він, мабуть, залишив оголошення. У чомусь, що читає кожен.

На щастя, дискусія про те, що є таким місцем, не розгорілася, адже всім, крім Барського, було зрозуміло, що це Інтернет. Але де можна розмістити таку рекламу? На якомусь порталі? На "Ютьюбі"? В "Однокласниках"? Прокляття! Повідомлення повинно відображатися само. Отже, що вам потрібно ввести, щоб воно з’явилося? Усі погодилися, що це не може бути будь–яка назва. І що? "Препарат номер шість". Виявилося, що препарат № 6 – це кремол, який використовують для мезотерапії. Що б це не означало. Лажа. Ну, тоді "змова". Так, це була дурна ідея. "ВІС проти СБ". Фу, аж хлюснуло брудом від нинішніх політиків. Ну тоді "бестія". Загадкова істота, яка вбивала людей у Франції у XVIII столітті…

– Ми повинні перевірити, чи не приховано щось за цим.

Барський побачив нижче гасло "Знак звіра в Апокаліпсисі святого Іоанна". Він взяв смартфон Потоцької і набрав у пошуковому рядку: 666.

Спочатку в вгорі вікна з'явився напис: Зображення для 666 – вияви графічні зображення. Першою картинкою було інформаційне табло автобусної лінії на Вейхерово. Після натискання зображення автоматично збільшується: 666 НАПРЯМОК: ХЕЛЬ.

– Хотіли, отримали, – повернув він телефон дівчині. – Число звіра і Хель.

– Hell...

– Все одно. – Тепер Макабра забрав смартфон у дівчини. – Але як прочитати цю інформацію? – Він водив пальцем по екрану, збільшуючи наступні фрагменти фото.

– Дай його назад! – Потоцька почала з ним битися. – Холера, відпусти, розіб’єш.

– Скоріше ти сама в такому стані, – сказав сержант, але простягнув телефон Елі.

– О? А ти пам'ятаєш? – Потоцька почала щось шукати в апараті. – Ти сказав, що будеш називати мене на "ти", коли вирішиш, що я справжня поліцейська.

– А ти ним стала?

– А стала! – Вона підсунула йому дисплей із збільшеним фрагментом. – О, ось номер друку цієї таблички. Чотири числа, розділені крапками.

– Ну то що?

– Це ж номер сервера!

– О, холера.

Тепер вони з Майхржаком почали виривати телефон один у одного.

– Давай, я перевірю. – почав брати верх Макабра.

– Зачекайте, у мене є номер електронної пошти адміністратора. Ні, зачекай. Є номер телефону "організатора". Ось цей?

– Холера, – буркнула Потоцька. – Ніколи не бачила, щоб хтось ставив телефон на вході до серверу.

– Ну, може, це він. Дзвони.

– Нехай Марчін подзвонить. Це все–таки його друг.

– Факт.

Макабра здивував Барського. Він ввів посилання на номер і передав телефон Марчіну.

Той спочатку не знав, що й робити. Потім, почувши звуковий сигнал, ковтнув слину. Він не мав уявлення, що сказати.

– Oui? – пролунало в трубці з іноземним акцентом. – Ici Bertrand.

– Ici Chacal[52], – інстинктивно відповів Барський, бо був п'яний.

– О, чорт, – почувся голос з іншого боку польською мовою. – Це ти?

– Так, громадянська міліція. – Тепер він упізнав у слухавці голос Вуйчицького. – Ми можемо зустрітися?

– Я так розумію – терміново, то може завтра?

– Гаразд. Де?

– Там, де натовп. Опівдні під західною ніжкою вежі.

Єдиною вежею у Вроцлаві, яка мала ноги, був шпиль[53]. Ймовірно, у неї також була західна нога, все, що вам потрібно зробити, це знайти компас. Але як Вуйчицький хотів знайти там натовп о дванадцятій годині? Запитання блискавично пролетіли в голові Барського.

– Слухай, якої вежі? – спитав він просто для певності.

– Як це якої? Ейфелевої вежі.

У слухавці почувся безперервний сигнал, який припинився через секунду. Барський віддав смартфон Потоцькій.

– Він поклав трубку.

– Тому що ти сам налякав його, сказавши "ici chacal". – Майчжак лише похитав головою, вражений тим, що Вуйчицького так швидко вдалося знайти. – Форсайта начиталися... Типа з того роману націлили ж.

Потоцька показувала лише номер телефону на дисплеї, але код країни нічого не говорив Барському.

– Він серйозно? – запитав він.

– Про що?

– Ну, про Париж.

– Ну, – відсахнувся Майхржак. – Він був би ідіотом, якби двадцять років ховався в Польщі.

– Отже, ми обісралися. – Барський насупив брови й безсило розвів руками. – Ми ніяк не зможемо зустрітися з ним завтра в Парижі.

Усі троє здивовано поглянули на нього.

– Чому?

– А як туди потрапити? – запитав міліціонер здивовано.

Потоцька лише зітхнула і знову зайнялася смартфоном.

– Влаштуй якесь посвідчення особи на сьогодні, – пробурмотіла вона Макабрі.

Той дістав телефон із кишені. Швиденько сфотографував Барського і відправив фото кудись через MMS. Тоді він, ймовірно, зателефонував черговому у відділку міліції і наказав з'єднати з відділолом попередження злочинів. Після того нахабно вимагав посвідчення особи молодшої 50 років, яка чимось схожа на чоловіка, фото якого він надіслав. Після недовгих пошуків виявилося, що в камері у них є тип, який більш–менш відповідає вищевказаним умовам. Правопорушника раніше ніхто не затримував, його картку можуть видалити з комп’ютера на кілька днів. Його документ найближчим часом патрульні доставлять у вказане місце. Макабра все ж встиг запитати про деталі в посвідченні, які потрібні для купівлі квитків.

Тим часом Потоцька ні з ким не розмовляла, була чимось дуже зайнята. Вона свідомо обрала ранковий рейс, купила два квитки на бюджетну авіалініїю, розрахувалася карткою та відправила бланки на домашню друкарку.

– Ну всьо. Готово. – Вона поклала смартфон у кишеню, встала з бордюру й похитнулася.

Майхржак спробував підтримати її, але дівчина спіткнулася, впала вперед і сперлася на капот поліцейської машини, яка щойно загальмувала. Двоє офіцерів вискочили з лайкою.

– Холера ясна, п'яна та ще й під кайфом!

Старший уже готував кайданки, Потоцька намагалася дивитися на них, як ні в чому не бувало.

– Я поліцейський, – сказала вона.

– Хіба що на Гаїті!

– Ну все, спокій! – наказав Макабра. Сержанта неможливо було не впізнати. – Чого ви хочете?

Поліцейські вважали за краще не вступати в суперечки про компетенцію. Вони віддали сержантові конверт і швидко відступили. Макабра швидко розрізав папір, зазирнувши всередину. Тоді він підхопив Барського з узбіччя, поклав йому посвідчення іншої особи, яке щойно принесли, у кишеню піджака й кинув Майхржаку:

– Ну, завтра можуть летіти. Треба просто дати їм подрімати, а ранком полікувати похмілля.

Аеропорт у Вроцлаві здавався Барському приголомшливим своєю величезністю та європейським характером, поки він не дізнався від Потоцької, що аеропорт маленький і занедбаний. Наступного року збираються побудувати справжній аеропорт поруч, повідомила та. Не встиг він понервувати, чи пройде такий примітивний трюк зі службами аеропорту, як посвідчення особи, як жінка взяла його єдиний документ, перевіряючи лише те, чи збігається прізвище на пластиковій картці з прізвищем на роздрукованому вдома квитку.

Особистий контроль також не був схожий на той, що був у Польській Народній Республіці. У них практично не було багажу. Потоцьку запитали лише про ноутбук і їй довелося його ввімкнути. Ті, хто перевіряє ручну поклажу, мабуть, хотіли подивитися, які в неї шпалери робочого столу.

Це був не перший політ для Барського, але він не вважав себе ветераном. Було у нього кілька рейсів до Варшави, і тому все навколо було йому цікавим. Коли автобус доставляв їх до літака, він зрозумів, що ніколи не був на реактивному апараті. У випадку Потоцької реанімація від алкоголю, яку проводив Макабра, виявилася неефективною. Дівчина заснула на його плечі відразу після зльоту.

Марчін насилу розбудив її перед приземленням у Бове. В аеропорту напівсонна поліцейська купила квитки на автобус, дозволила відвести себе на нього і знову заснула, не встигнувши навіть діждатися, коли вони поїдуть. Він, напевно, теж задрімав. До повної свідомості він дійшов лише тоді, коли вийшов з автобуса в самому центрі Парижа.

– Ти знаєш, де ми? – запитав Барський.

– На площі Згоди? – відповіла запитанням Потоцька. – Не знаю. О Боже... ходімо на каву.

– А гроші в нас є?

Принаймні зараз він мислив ясно.

Вона подивилася на нього, як на екзотичного звіра.

– І тут і у Вроцлаві діють однакові кредитні картки.

– Але... може тобі треба в банк? Якби були потрібні якісь дрібні?

Еля потягла його до найближчого банкомату і незабаром простягла йому пачку купюр.

– Тримай, ти, хто довіряє лише готівці. Але, на жаль, уже немає франків... – цілком свідомо сказала вона.

Потоцька дістала телефон і включила режим навігації. Коли апарат зловив сигнал із супутників, вони перейшли на іншу сторону дуже широкої вулиці. Рух не був особливо інтенсивним, але дівчина порушувала всі правила. Цікаво, чи введе місцеву поліцію в оману його вкрадене посвідчення особи. І все ж щось повільно почало розвиднятися в ньому. Він починав розуміти, що старі документи мало що значать у цьому світі.

– Куди ми йдемо? – запитав Марчін через деякий час, тому що вони не встигли обговорити чи спланувати деталі.

– До якогось кафе, – позіхнула Еля.

– Навігація надає такі деталі?

Він озирнувся навколо, приголомшений тим, що не відчув жодного здивування. Він більше не мав уявлення, чого чекає. Париж збирався його чимось здивувати, але він не міг згадати чим.

– Звичайно. Тут, на майдані, нас точно знімуть. Йдемо далі в бічні вулички.

Барський глянув на годинник.

– А ми встигнемо до вежі?

– Розслабся. Просто дай мені випити одну міцну каву, і ми можемо ще оглянути пам’ятки, якщо бажаєш.

Барський подивився навколо, схвильований атмосферою чужого міста. І ще чимось невловимим. Зрештою, це був Париж. Прославлений у книгах та оповіданнях, увічнений художниками, присутній, мабуть, у всіх мемуарах епох, про які він мусив вчити в школі. І раптом він зрозумів інше. Він мав бути приголомшений, але не був. Вроцлав, побачений після двадцятирічної перерви, справив на нього достатньо вражень, щоб чимось здивуватися ще й тут. У крихітному кафе на розі вони сіли за столик під великим вікном. Потоцька попередила, що французи не говорять жодною іноземною мовою, але вона змогла замовити дві кави. Вона хотіла відразу розрахуватися карткою, але офіціант нахабно зажадав готівку, тому Барський пожертвував однією зі своїх банкнот. Кава була смачна, Потоцька знову намагалася задрімати, а Барський міг спокійно обдумати все, що нещодавно сталося. Він зрозумів: що б не сталося, ця поїздка йому дуже потрібна. У такому абсолютно чужому місці він міг усе аналізувати, наче в лабораторії.

На що розраховували люди, які вбили стільки людей у лікарні, щоб викрасти його безслідно? На щастя, він міг відкинути гіпотезу про те, що з нього хотіли зробити ідеального вбивцю. Він був би ідеальним вбивцею, який не залишив би слідів, але зусилля, які вони доклали до цієї дії, були непропорційними меті. Тож чого вони хотіли? Якщо за неймовірні гроші в Швейцарії його піддали процедурі, після якої до нього почала повертатися пам'ять, то... Ну і що? Він мав щось згадати? Сказати їм щось? Що може бути таким важливим через двадцять років? Що ще може бути актуальним через стільки часу?

Процедура пройшла успішно. Усе розслідування Потоцької та Майхржака пройшло гладко з двох причин. По–перше, завдяки допомозі Церкви, по–друге, він чудово згадував факт за фактом. Подію за подією. Одне тільки виявлення Вуйчицького в Парижі межувало з дивом. Але не у випадку Барського. Він згадував важливі речі крок за кроком. Тож єдина помилка людей, які підпалили лікарню заради однієї здобичі, полягала в тому, що ця здобич вислизнула з їхніх рук і зробилася зброєю проти них. Ну добре. Але це не наблизило його до відповіді на запитання: чому? Що вони хотіли отримати? Куди він мав їх привести?

Потоцька прокинулась і випила решту кави. У неї, мабуть, увійшла нова сила, бо вона мужньо встала.

– Можемо йти? – сказала вона, перериваючи аналіз фактів Барському.

Він кивнув. Надворі він міцно обійняв її, щоб не дати похитнутися під поривами вітру. Алкогольне та наркотичне похмілля не пощадило дівчини.

Вони удвох пішли подивитися на могилу Наполеона. Золотий купол Палацу Інвалідів було видно здалеку. Барський глянув на годинник. У них не було часу обійти все, але Ейфелева вежа була поруч, виднілася над дахами будинків, тому вирішили подивитися палац. Людей на подвір'я не пускали, але анфілади навколо виявилися цікавими. Марчін уважно оглянув гармати та міномети часів наполеонівської та пізніших воєн. Танк Renault FT17 виявився чудовим, і Еля, яка не розуміла чоловічих потреб, не змогла відтягти від нього Барського.

Надворі зупинилися покурити біля трофейних арабських гармат. Їх стволи були вкриті написами, ймовірно, згадками про Аллаха. Барський криво посміхнувся. Його завжди смішили згадки про Бога, коли йшлося про вбивство інших людей. Але... оскільки тут були арабські гармати, то було три можливості: або невірні стріляли краще, або вони мали гарніші написи на гарматах, або Ісус благословив своїх хлопців краще за Аллаха.

– Ходімо... – Цього разу Потоцька звірила час. – Ти його впізнаєш?

– Час покаже.

Коли вони дійшли до платанової алеї на Марсовому полі, стало зрозуміло, чому Вуйчицький обрав це місце. Натовп перед вежею був дуже густий. Досить було підійти ближче, щоб вас оточили великі групи чорношкірих, які продають мініатюри вежі, і натовпи циган, які бажали встановити словесний контакт.

– Do you speak English? – Барському перегородила шлях молода жінка.

– No. Ні холери, ні слова. – Побачивши, що може йому загрожувати, він вирішив збрехати. – А якою мовою? Якою мовою ви говорите?

– Маgyar! Угорська! Ми можемо розуміти лише угорською.

Циганка зневірилась. Барському і Потоцькій вдалося трохи прискорити. На щастя, той факт, що Еля була мулаткою, значно полегшив ситуацію. Злодюжки ж вважали, що вони французи, яких важко обдурити.

– Чорт, у нас немає компаса. – Потоцька озирнулася. – Ти знаєш, яка нога західна?

– Вже майже дванадцята година. Сонце за нами, тому справа схід, а нам треба повернути ліворуч. – Барсьий завжди добре орієнтувався.

Потоцька повернула праворуч.

– Вліво! – гукнув він їй услід.

– Ну, я повернула. – дівчина, трохи здивована, глянула на свою праву руку. – О, я довела, що я справжня жінка. Вправо, вліво… яка різниця?

Він схопив її за руку. Сам не втримався, щоб не підняти погляд. Вони зайшли під вежу, і з цього ракурсу він міг побачити її лише стоячи тут, бо такого вигляду не було ні на листівках, ні на ілюстраціях. Тут вели ремонт, бо на певній висоті повісили щільну сітку. Марчін здогадався чому. В тому випадку, якби працівник нагорі впустив металевий гайковий ключ або навіть плоскогубці, то внизу не сталося б біди.

Наступна циганка напала на них збоку. Але цього разу вона запитала польською:

– Пан Марчін... Як?

– Барський, – закінчив він, і жінка подала йому маленький папірець, наче хотіла смикнути його руку, ніби вимагаючи милостиню. Він удавав, що пручається, а через деякий час вона зникла серед продавців мініатюр башти, нанизаних на нитки.

– Що вона тобі дала? – зацікавилася Потоцька.

– Не тут.

Барський був досвідченим конспіратором, навченим фільмом "Ставка більша за життя". Він знав, що робити. Марчін почав театрально торгуватися з найближчим негром, а дівчина стояла, нічого не розуміючи. Купивши статуетку, вони пішли в бік Сени. "Старший дипломований партизан»" повернув праворуч і привів її до будівлі, на стіні якої росла трава та інші рослини. Вдаючи, що милується незвичайним видовищем, він прочитав записку.

– "Le Terminus".

– Що це?

– Пивна у Порт–де–Сент–Уен.

– Ммм. Я трохи знаю паризьке метро. Це буде кілька пересадок. – і повела його до найближчої станції.

Дістатися туди виявилося нескладно. Очікування на потяг тривало не більше двох хвилин, але довгі прогулянки вузькими, яскраво освітленими коридорами на пересадочних станціях дозволяли легко перевірити, чи хтось за ними йде. Барський, який вперше їздив на метро, був вражений дивним нагромадженням сучасної організації та техніки зі слідами початку минулого століття. Також контрастували між собою різні станції – від великих, модернових, до крихітних, здавалося б, забутих. Саме на такій вони й вийшли. Місця зустрічі їм не довелося шукати. Піднявшись вузькими сходами на тротуар, вони побачили табличку Bar–Restaurant–Le Terminus–non stop. Це була звичайна паризька пивна на розі вулиці.

Проштовхнувшись між металевими стільцями зовні, вони зайшли всередину.

– Марчін?

Барський різко зупинився. Побачивши їх, з–за столику біля стіни піднявся Вуйчицький... Ну, Вуйчицький через двадцять років. Він посивів, точніше посивіли залишки волосся, і він сильно набрав у вазі. Але його все одно не вважали б товстим. Він справляв враження енергійного шістдесятирічного чоловіка, який стежить за собою, займається спортом і живе здоровим життям. Барський спробував пригадати, а наскільки лікар старіший.

Він потиснув простягнуту руку. Ні, вони не падали одне одному в обійми, Потоцька, представляючись, присіла в реверансі, вони обмінялися кількома люб'язностями, вибачення за таке дивне місце зустрічі, пояснені обережністю. І так далі і так далі. Нічого особистого, приватного. Але Барський відчував, що вони друзі, і що двадцять років тому, вони стали ближчими, ніж він міг уявити.

– Ісусе Христе... – Вуйчицький продовжував хитати головою. – Що з тобою відбувалося за стільки років?

– Ти ж не думав, що вони мене вбили? – запитав Марчін, не бажаючи нічого приховувати.

– З часом все більше і більше. Але ж ти попередив мене чекати, що б не сталося.

Потоцька не перебивала, слухаючи цей неможливий ще учора діалог.

– Що? – запитав Барський.

– Ти ж попереджав, що це може зайняти час. Я мав підготувати схованку й чекати там.

– Схованку? Для чого? – не витримала дівчина.

– Для нас, – засміявся Вуйчицький.

– А чому б ми мали тікати? – запитала дівчина. – Ну пан, я ще розумію це. Але Марчін?

– Як так?

– Хвилинку. – Барський вирішив навести трохи порядку в розмові. – Розкажи, що з тобою сталося.

Вуйчицький дістав з кишені пачку жуйок. Він поклав одну собі в рот, пояснивши, що кинув палити, але не може звикнути. І він не буде жувати ці нікотинові гумки, тому що як лікар не вірить в їх дію, для нього це ідіотизм якийсь.

Потоцька замовила каву, вино та трохи закусок. Було надто рано для вечері, і їй зовсім не хотілося їсти в цьому генделикові. Крім того, у неї ще боліла голова. Барський попросив вина, і тепер він переживав муки, не знаючи, чи годиться курити перед тим, хто страждає від відмови від паління.

– Ти посадив мене на пором до Швеції, – нарешті продовжив розповідь Вуйчицький. – З документами, які ти ж і владнав, але в мені все тремтіло. Я зібрав рюкзак і дві валізи. Думав, що всі дивляться на мене. На щастя, перевірка в Швеції була як перевірка квитків у трамваї, і можна було б легко проскочити. Але ти сам казав не залишатися там довго, тому що в Швеції наших служб повно.

– А потім? – запитав Барський.

– Норвегія. Я там взяв шлюб, щоб змінити громадянство, а коли вже зміг розлучитися, легально поїхав до Англії. Потім до Франції.

– Ви одружилися... – Потоцька здогадалася, що йдеться тільки про отримання паперів і громадянства. – Де ви взяли на це гроші?

Вуйчицький здивовано подивився на неї.

– Марчін тобі не казав?

Запала нестерпна тиша.

– Знаєш, – нарешті сказав Барський. – Може, зараз я продам свою версію.

– Ну?

– Розумієш... Думаю, незабаром після того, як ми розлучилися, мене вбили і...

Вуйчицький поперхнувся вином і закашлявся, вкривши всю скатертину червоними краплями. Офіціант виявився чуйним. З посмішкою він простягнув їм серветки, щоб вони могли витертися. Він дуже вправно змінив скатертину.

– Він забрав мою каву, – помітила через хвилину Потоцька.

– Нову принесе.

– Але він взяв...

Вуйчицький виконав жест вибачення.

– У офіціанта кращий зір. Я також не помітив, куди поділася гумка, яку я жував.

Вони почали сміятися.

– Добре, а що сталося з твоєю втечею з кладовища? – запитав лікар.

Однак Барський не витримав і запалив. Офіціант швидко поставив попільничку. На щастя, вони були в країні, де ще не було дурних заборон на куріння.

– Ось що найцікавіше, я точно не пам’ятаю.

– Хм?

Потоцька злегка ворухнулася.

– Можливо я скажу. Невідомо, чи домовився Марчін з кимось у лісі, чи це був збіг обставин, чи, швидше за все, за ним стежили. Його вдарили чимось важким по голові, а тіло скинули в крижану воду. Але ці хлопці не помітили, що за всіма діями таємно спостерігала випадкова спортсменка. Крім того, крижана вода уповільнила життєві процеси.

– Ну так, – відразу здогадався Войчицький.

– Коли вони поїхали, жінка витягла Марчіна і почала реанімацію?

– Власне. А оскільки це були часи "ми проти них", то Марчіна сховали в підпіллі та опікувались.

– Не маючи уявлення, хто він? – запитав Вуйчицький.

– Так. А що ще гірше, він сам втратив пам’ять. І двадцять років пролежав у психіатричній лікарні. Не знаючи, хто він такий, а оточуючі, не знаючи, кого вони тримають у себе.

Вуйчицький кивнув. Він явно не здивувався. Адже йому якось треба було пояснити двадцятирічну відсутність друга. Сам він не міг зробити жодних спроб контакту. Навіть як норвежцю, йому б не було анітрохи безпечно у Польщі.

– Починає ставати цікаво, – буркнув лікар і кивнув пильному офіціантові, тим паче, що людей тут майже не було. – Коньяк для всіх.

Потоцька дала знак головою, щоб її не враховували, і продовжила розповідь:

– Військовослужбовці "зі служб" влаштували провокацію. Ні про що не підозрюючи, вони пустили чутку, ніби Марчін живий. Есбеки запанікували і почали гарячково його шукати. Що ще гірше, вони його знайшли.

Вуйчицький почав сміятися. Він одним ковтком випив принесений коньяк, усе ще не міг вгамоватися.

– І так все почалося, як я розумію?

– Так. Діяли вони жорстко і швидко. Під виглядом досліджень у Швейцарії та спроб лікування за допомогою нових методів кілька пацієнтів були відправлені до Швейцарії. Але вилікувався тільки Барський. Дивно те, що його разом з іншими хворими повернули до лікарні.

– Зовсім не дивно. – Зрештою, Вуйчицький знав роботу служб і дещо знав про них. – Повернули, бо навіщо викрадати одного пацієнта, якщо навіть невідомо, чи було лікування ефективним. Це який був би шум? Скільки б людей почали перевіряти, хто такий Барський, так? І тому спокійно чекали, поки виявилося, що лікування подіяло. А потім, боюся, у них відпустили гальма. Стовідсоткова сила і грубість.

– Ви маєте рацію, – погодилася Потоцька, здивована логікою його гіпотез.

– Що вони зробили?

– Спалили всю лікарню, щоб викрасти одну людину. Це, мабуть, пересол, навіть для них

– У цьому випадку ні, – загадково сказав Вуйчицький. – Тим більше, що вони мали б його в руках, і ніхто б не пов’язував справу з конкретним прізвищем.

Поліцейська запитально подивилася на нього, але, не отримавши відповіді, відклала цю справу на потім.

– Фактично, стався збіг подій. Ми перехопили Марчіна під час викрадення. До нього почала повертатися пам'ять, але ми ще були в лісі. Ми навіть думали, що його викрали тільки тому, що він ідеальний вбивця, і його можуть підставити на якесь політичне вбивство...

Вуйчицький кивнув.

– Так, ідеальний вбивця. Ні слідів, ні даних.

Барський не витримав.

– Тоді, на біса, нащо вони хотіли мене викрасти?

– А ти не знаєш?

Тоді, власне, Вуйчицький йому сподобався. У темряві, в заметіль, серед порожніх закритих будівель. Промислові райони вулиці Краківської, особливо вночі, взимку та в соціалістичній Польщі, нагадували покинуте та вимерле місячне місто з роману Жулавського "На срібній кулі". Четверо чоловіків намагалися збивати сніг з одягу не надто різко. Хоча широкий під'їзд, що відокремлював їх від будівлі, про яку вони говорили в будинку на дамбі, був освітлений лише одним вуличним ліхтарем, важко було сказати, скільки охоронців там було вночі. Час від часу Барський поглядав на похмурі стіни старої фабрики, яка залишилася після німців. Тут розташовувалася лабораторія, де проводилися дослідження протиотрути та способів зберігання і, зрештою, акумулювалася готівка чи то на закупівлю обладнання на Заході, чи то на випадок "евакуації".

– Ти впевнений, що не переплутав стіни? – запитав він Вуйчицького.

– Я знаюсь на сторонах світу і знаю, як точно визначити положення всередині будівлі. Від того кутка до сейфа приблизно одинадцять кроків.

– Приблизно чи напевно?

– Боже. Ногами не міряв і не записував. Проте щодня протягом майже року після закінчення роботи я замикав свої документи в цьому сейфі. І можу сказати вам з точністю до сантиметра, де все знаходиться на металевих полицях.

– Але ж відстань від...

– Заспокойтесь,шефе. – Похмурий зневажливо махнув рукою. – Ми з цим впораємося.

Похмурий і другий чоловік – Домкрат – були злочинцями, заарештованими Барським кілька років тому. Менш ніж півроку тому закінчився термін покарання Похмурого, і його знову збиралися посадити за нові злочини. Порятунком для нього стала пропозиція міліціонера. Домкрат провів у в'язниці недовгий час. Він знав лише про ацетиленові горілки, і тільки за це його взяли на справу. Третій бандит, Тихушник, який тепер чекав з іншого боку будівлі, також не був ніким важливим, але їм потрібен був водій. Проте самого Похмурого можна було б назвати спеціалістом. Лише завдяки хорошому адвокату йому вдалося добитися м’якого вироку.

– Ми впораємося, – повторив він, глянувши на величезну, засніжену машину, яку вони вдень поставили за вигином стіни. – Ножичок у нас широкий.

Бульдозер "катерпіллар" справді виглядав як чистопородна машина для суцільного руйнування. Американці не хотіли продавати ліцензію полякам, кепкуючи, що можна просто купити один апарат у магазині, розібрати його та скопіювати. Підсвідомо: якщо зможете. Без знання технології, процедур або навіть складу сталі та методу виробництва це було практично неможливо. Ну добре. Як для кого. Поляки насправді купили не одну, а з десяток штук. Вони розібрали кілька, скопіювали їх і почали масово виробляти в Сталевій Волі. До речі, ці підробки були дуже популярні завдяки своїй якості та ціні. Але тепер за рогом стояв оригінал.

– Холера, на що я погодився? – тихо поскаржився Вуйчицький. – Адже я маю освіту. Докторську почав писати. Працювати в теплі, за письмовим столом чи, можливо, в лабораторії... – Він поправив дедалі мокріший шарф. – А я працюю в бандитському фасі.

– Де ти бачив бандитизм... – буркнув Барський. – Ні автоматів, ні капелюхів. Ну, і не Чикаго.

– Ну, – швидко погодився Похмурий. – Зрештою, ми робимо белхатівський варіант.

Він мав на увазі пограбування банку в Белхатуві, яке широко висвітлювалося в пресі. Журналісти з деякою відразою підкреслили: жодної вишуканої майстерності з боку бандитів не було. Боялися сказати: яка країна, такий і напад. Але з іншого боку, злочинцям було важко закинути низьку ефективність їхніх дій.

Цього разу мало бути так само. Нуль тонкощів, максимальна ефективність.

– Вважаю, що пора. – Барський глянув на годинник. – Той вже повинен починати.

Вуйчицький і Похмурий перевірили час на своїх годинниках. Вони обидва кивнули. Домкрат ні на що не дивився. Він схилився над пальником, немов вкрита сніжинками статуя. Вони дивилися в ніч, але нічого не бачили. Через хуртовину нічого не було чути. Водій з іншого боку поставив свою цистерну задом до будівлі, яку вони мали намір атакувати. Тепер йому треба вийти з кабіни, запалити два бікфордових шнура (одного вистачило, другий ставлять просто так) і знову сісти за кермо. У певний момент він мав здати назад, вдарити об стіну біля входу та втекти.

– Там... – Вуйчицький простяг руку.

І справді, над дахом похмурої будівлі майоріло щось схоже на сяйво пожежі. Розгледіти його було важко, бо там, але трохи ближче, був єдиний ліхтар на площі.

– Повинен бути вибух.

– Мабуть, він і був, але не так, як у фільмі.

– Ми можемо йти? – запитав Похмурий.

– Ще ні. Але запустіть двигун.

Так, це не Чикаго і не Америка взагалі. Будівля сильно горіла. Проте навколо не було чути виття сирен, не видно було вогнів пожежних машин, поліцейських чи машин швидкої допомоги. Це Вроцлав, промисловий квартал, неділя і хуртовина. Єдиний телефонний кабель до телефонної станції давно перерізали. І, можливо, їхала ремонтна бригада. Наголос на "можливо", бо хто захоче в неділю ввечері їхати до промислових зон на Краківській? Де пусто, як на полюсі. Може, кілька старих дядьків з промислової охорони десь дрімали, може, не помітили, що відбувається, а може, втекли, побачивши вогонь. Ще була ймовірність, що у них стався інфаркт або вони ховали пляшки з горілкою. У всякому разі, досі ніхто нікуди не дзвонив, бо не мав можливості.

Полум'я вже охопило всю будівлю. Не було шансів, що всередині залишиться хоч один охоронець. Усі вони були або мертві, або давно втекли, що ймовірніше.

– Ходімо. – Барський подав знак Похмурому. – Сподіваюся, нашому водієві вдалося втекти.

– Не встиг, – відповів той. – Він для нас випадковий, тому я зламав замок у його кабіні. Як грюкнув дверима, коли все починалося, ті зачинилися, і він вже не вийшов.

Вуйчицький вперше викликав симпатію Барського, коли, знизуючи плечима, сказав:

– Я так і знав. І навіщо мені цей бандитизм?

"Катерпіллар" заревів двигуном і рушив вперед. Неподалік була палаюча стіна будівлі. Бульдозер вдарив по ньому з усієї сили, розбиваючи цеглини так легко, ніби ті були зроблені з картону. Мало хто знав, що для будівництва промислових будівель німці найчастіше використовували дешеві слабкі цеглини з дірками. Ніякої перешкоди для американського руйнівника. Сейф разом із фрагментом стіни та підлоги впав прямо на величезний ніж бульдозера. Похмурий безперешкодно почав відступати. Проїхавши кілька десятків метрів, він зупинив механізм і опустив екскаваторний ніж. Він вискочив надвір. Разом з Домкратом вони обмотали сейф двома ланцюгами. Барський запустив лебідку на приготованій поруч вантажівці. Коли вони помістили сейф на автомобіль, Похмурий допоміг Домкрату поставити туди свій пальник.

– На машину і гони! – наказав він. Проте в кабіну вскочив третім. Тут однозначно було тепліше.

Через півгодини на невеликій лісовій галявині вони перепаковували вміст сейфа в мішки.

– А валюти, а валюти, – повторював Домкрат, якого документи не цікавили. – Скільки ж це буде, якщо поділити на чотирьох?

Він трохи швидко рахував. Похмурий під виглядом того, що хоче відкрити якусь коробку з написом "Відділ IV", взяв лом і вдарив Домкрата прямо по голові.

– Це теж була випадкова людина. Не довіряю, – пояснив він. – А крім того, краще розділити на трьох.

І в цей момент Вуйчицький вдруге здивував Барського. Він дістав з кишені шприц і встромив його в єдину відкриту частину тіла Похмурого, тобто в його горло.

– На двох – ще краще, – пробурмотів він, а потім додав: – А бабуся казала онуку: не ставай бандитом. Не по тобі робота.

– Боже... – простогнала Потоцька, але якось без особливого занепокоєння. – Мені доводиться спілкуватися з злочинцями.

Вуйчицький замовив ще одну порцію випивки на їхню компанію.

– Тепер ти знаєш, чому вони так хотіли, щоб ти був живим і здоровим. Ти знищив їхню лабораторію, вкрав плани і змусив мене зникнути. Тепер у них є "бестія", але знову немає протиотрути. А номер з віспою більше не повториться.

Барський запалив ще одну сигарету. Він так сильно затягнувся, начебто хотів за один раз дістатися до фільтра.

– Це означає, що вони не можуть використовувати "бестію".

– Не перебільшуй, – відсахнувся лікар. – Керівництво поїде на острови Балі і там вирішить застосувати біологічну зброю в Польщі, так? Тільки тепер це некерована зброя. Щоб дестабілізувати країну?

– Ти вважаєш, військові влізли їм під шкіру і зайдуть так далеко?

Вуйчицький знизав плечима.

– Боротьба триває, про що свідчить чутка про твоє воскресіння та жертви, які воно спричинило.

Їх перервав телефонний дзвінок. Потоцька глянула на дисплей і вибачливо посміхнулася, підносячи апарат до вуха.

– Привіт сонечко. Чим я можу тобі допомогти, тільки в межах розумного, адже мій хлопець сидить поруч зі мною і підозріло слухає.

Барський відчув щось дивне. Нервово потер лоба. Він не думав, що слова "мій хлопець" справлять на нього таке враження. Вона серйозно? Чи можливо, що, попри цю міську звичку до бути самою, вона також...

– Добре. Дякую. – неочікувано швидко завершила розмову Потоцька.

– Хто це був?

– Колега з роботи.

– Ти погано виглядаєш. Щось трапилося ?

Потоцька, стиснувши губи в дивній гримасі, дивилася Барському прямо в очі.

– Майхржака вбили, – пробурмотіла вона.

– Що?! – Марчін скрикнув так голосно, що Вуйчицький схопив його за руку, заспокоюючи.

Настала нестерпно довга тиша. Офіціант швидко розставив келихи і теж без жодних слів пішов. Через деякий час Марчін почав аналізувати факти.

– Я щось не розумію. Що він міг мати, щоб їх?...

– Наприклад, записи із зустрічей із представниками церкви.

– О, холера! Що робимо?

Golf GTI в принципі мало чим відрізнявся від типової моделі. Досить було зняти фірмові написи, кілька наклейок, потім поміняти колеса, і тільки фахівець міг відрізнити це зовні. Вся косметична процедура не втратила потужності та ефективності, до того ж її можна було зробити в майстерні не більше ніж за п'ятнадцять хвилин. Потоцька конкретно обрала "гольф". Вони повинні були повертатися через Німеччину, а там він точно не буде помітний. По–друге, французи віддавали перевагу автомобілям власного виробництва і купити вживаного, але не дуже старого "німця" було до біса просто і дешево. У цій ситуації вони не змогли повернутися літаком. Вони не могли передбачити, що ворог знав про них, а чого не знав . Більше того, їм ще належало провести одну вирішальну зустріч, бажано за межами Польщі.

Вуйчицький встиг прибути в останню хвилину, щоб попрощатися. Виявилося, що його маєток знаходиться досить далеко від Парижа. Він привіз із собою вміст коробок, які двадцять років тому вони витягли з сейфа секретної служби.

– Здебільшого це макулатура. Нікчемні старі речі я просто викинув.

– Тоді чому ти гнав за ними туди і назад?

– Так, це за документами з пам'ятної скриньки, над якою загинув Похмурий. Ти пам'ятаєш? – звернувся лікар до Марчіна.

Барський кивнув.

– На ній був напис "Відділ IV".

– Точно так.

– І ось це вже не макулатура?

– Переважно так. Але містить деяку важливу інформацію, яка є дуже корисною в можливих розмовах з церковними. Ви ж це плануєте, чи не так?

Потоцька підійшла збоку, бажаючи перервати цю розмову.

– Ми мусимо вже їхати. Десь по дорозі заправимося і…

– Зачекайте, діти. – Вуйчицький патріархальним жестом поклав їм руки на плечі. – Дозвольте називати вас так через ваш вік.

Потоцька розреготалася, а Барський заспокійливо похлопав її по плечу.

– Послухайте мене, – не образившись, продовжив Вуйчицький. –Я бачу, що ви разом...

Потоцька зраділа, що їй вдалося не почервоніти, Барський спочатку хотів надерти йому дупу, а через секунду почав дивуватися, звідки в нього такі дивні почуття.

– Бачу, що у пані немає фінансових проблем, та і мій друг у непоганому становищі. Тож, можливо... Може, ви б плюнули на все і залишилися б у Франції?

– Що? – запитали вони водночас.

– Я говорю про те, щоб не ризикувати, не грати в життя, як у рулетку. Може, варто просто залишитися тут і жити затишно? Я провів у цій країні двадцять років, і це були найпрекрасніші роки мого життя.

Барський і Потоцька перезирнулися.

– Що? Я вас здивував? – тепло посміхнувся Вуйчицький. – Може вже досить цієї боротьби?

Відповіді на ці питання фактично не було. Можливо, вона й була, але інакшою. Бракувало жодного раціонального аргументу.

– Так, ти мене здивував, – через деякий час відповів Барський.

Вуйчицький труснув паперами з коробки, які все ще тримав у руці.

– Ти пам'ятаєш? Разом із цією макулатурою ми свиснули понад чотириста сімдесят тисяч доларів.

– Ну то й що?

– Половина твоя. Як я акуратно вказав тоді Похмурому, найкраще розділити все надвоє.

– Ну, тоді я справжній Крез...

– Не вважай, що я тримав усі наші гроші в шкарпетці під ліжком. Звичайно, я їх вклав. А ти знаєш, що я можу бути дуже прагматичним.

– І ця інвестиція...

– Марчін. Вона була зроблена двадцять років тому.

Потоцька перша зрозуміла і тихо зітхнула. Вона усвідомила собі цінність долара, але, що важливіше, плин часу. Вона посміхнулася й підморгнула Барському.

– Ну, ну...

Єпископ підвів очі від паперів, що лежали перед ним. Він не був задоволений прочитаним.

– Знаєте, ксьондзе, Церква ні до чого не може бути причетна. Абсолютно ні до чого, що стосується справ світу цього... – він зробив паузу, щоб закінчити через мить – ... і особливо світу цього.

Вебер шанобливо схилив голову. Хоча для нього це було абсолютно недоречно, бо фактично блокувало будь–яку можливість допомогти воїнам гріха. Ну що він міг ще додати? Як завжди... Так закінчилася причетність Церкви до земних справ. Настав момент, коли пора було відійти. Раптом. Найбільш невідповідний момент, який нікому не приносить користі, нічого не вирішує, не закриває жодне питання. Просто завжди наставав момент, коли Церква раптом казала "ні". І це все. Все закінчилося, і крапка. Без жодного обговорення. У такі моменти Вебер злився. Тепер він звик. Адже ця інституція не витримала, бо приймалися поспішні рішення.

– О, ще одне... – єпископ зупинив священика на порозі.

– Так?

– До мене доходять якісь дивні чутки. Власне, навіть прохання про допомогу та посередництво. Звичайно ж, від найбільш важливих парафіян.

– І з якого питання вони турбують ваше преосвященство?

– Ось цього я не розумію. Мабуть у нас в єпархії є чорна черниця, шаманка чи донька африканського чаклуна. Ну, вона вночі ходить по лікарнях і зцілює хворих, покладаючи на них руки, – єпископ зупинився і зробив таку міну, ніби йому боляче.

– І, схоже, лікує ефективно.

Вебер намагався не коментувати почутого.

– Багато жінок, дружин людей, які підтримують нашу єпархію і фінансово, і... хм... політично, наполягають на зустрічі з цією чорношкірою черницею. Вони готові багато заплатити або підтримати, наприклад, реконструкцію чи ремонт церкви. Якщо тільки…

Вебер опустив очі, не бажаючи бачити збентеження на обличчі єпископа.

– Вам щось відомо про цю справу?

Ну так. Якби він відповів, що нічого не знає, то б прямо збрехав. Тому вибрав більш дипломатичну відповідь.

– Я займуся цією справою.

Потім пішов, зачинивши за собою двері. На жаль, цього разу секретаріат не виявився притулком спокою. Побачивши його, одна з сестер підвелася.

– Будь ласка, пане ксьондзе, в коридорі чекає чоловік. Каже, що хоче терміново бачитися з паном ксьондзом.

– Який чоловік?

– Жахливий! – сестра зробила таку міну, ніби побачила чудовисько.

Вебер злегка посміхнувся.

– Наскільки страшний? – злегка закепкував він.

– Мов Фредді Крюгер?

Він думав, що черниця не знає, про кого йдеться, але та здивувала його відповіддю.

– Крюгер ніщо в порівнянні з ним. Він схожий на того, порізаного з "Повсталого з пекла"!

Вебер мало не спіткнувся на порозі. Господи, що вони дивляться вечорами в своєму монастирі? І все ж чоловік, який піднявся зі стільця під вікном, побачивши його, мав справді жахливий вигляд. На його обличчі жахливий шрам тягнувся від коренів волосся, крізь брови, вниз по щоці і на щелепу. Контрастом до нього було неймовірно блакитне, штучне око, яким власник ніби пронизував співрозмовника. Незважаючи на те, що він не сказав ні слова, неможливо було проігнорувати його і зупинитися.

– Так? – Вебер проковтнув слину.

– Дзвонила Елька, – сказав Макабра. – Бажає зустрітися.

– Знаєте пане, я...

– На півдорозі. – Сержант не звернув уваги на таку дрібницю, як на намір співрозмовника щось сказати. Йому було байдуже. У нього самого було що сказати.

– Вона сказала, – не дав Макабра перебити себе, – що до того, про що ви маєте гадати, найкраще підходить венгеровська оправа.

Вебер напружив розум.

– Вагнерівська? – наважився запропонувати він.

– Я ж власне і казав, що вагнерівська. Що означає Байрейт.

Похмурий співрозмовник простягнув священику аркуш паперу з кількома групами цифр, що позначали довготу і широту. Потім розвернувся і рушив до виходу.

– І вирушай, краще за все, негайно, – крикнув він, не обертаючись.

Німецькі шосе справили на Барського велике враження. Навіть не самі дороги, хоча в травні, в мінливу погоду, в дощі і сонці, вони виглядали справді неймовірно. Але найбільше його зачарувала культура водіння, тобто відсутність хамства. Навігація, хоч і німецькою мовою, працювала ідеально, знаходячи найкращий виїзд на Байрейт, а потім ведучи їх вузенькими вуличками. Хоча, побачивши вивіски, у Марчіна склалося враження, що він якось обійдеться і без комп’ютера.

Потоцька зупинилася на стоянку під великими деревами в бічній вулиці. На всякий випадок, якщо вона не зможе знайти дорогу назад, вона дістала навігаційний комп’ютер з машини та взяла його з собою.

– В поліції щось знають? – з цікавістю озирнувся Барський. Атмосфера міста була неповторною.

Потоцька перевірила свої есемески. Жодних новин. Єдине, що вони знали наразі, це те, що Майхржак загинув у автокатастрофі, розчавлений великою вантажівкою. З такими травмами важко сказати, чи допомагав йому хтось ломом після аварії чи раніше. Лом – ідеальний інструмент. Кожен постріл із пістолета (навіть, будучи п'яним, в якості акту сімейної помсти) відразу ж насторожить всю громадську думку і всіх журналістів. А лом? Смішно. Кому різниця, Лешек Юрка чи Тадек Геня? Вдарили і все.

Однак ця констатація не допомогла вирішити просту проблему: чому Майхржака вбили. Їх намагалися налякати? Ніякого сенсу. Саме тоді була б використана вогнепальна зброя, переважно кулемети, що поставило б Потоцьку в скрутне становище, розголошуючи справу, паралізувавши таким чином можливість будь–якого кроку. І що? Ви хотіли чогось дізнатися у Майхржака? То чому, в біса, його вбили? Скоріш б, його викрали. Яка може бути мета такого химерного вчинку? Позбутися свідків? А свідком чого став Майхржак? Що він мав у своєму розпорядженні? На жаль, відповідь була лише одна. Найгірша. Саме так робить той, хто потрапив у пастку. Це дія того, за ким полювали, поставили біля стіни, заставили робити істеричні рухи. "Бестію" без протиотрути може використати лише хтось, наляканий до краю. А такий найгірший, тому що непередбачуваний.

Потоцька звернула на широку дорогу, вимощену бруківкою, що вела до якоїсь брами. З обох боків були розкішні ресторани. Напевно, вони приймали публіку вагнерівських фестивалів, але зараз, як свідчать рекламні банери, не гребували грошима простих туристів, пропонуючи величезні знижки.

Вони перевірили географічні координати. Зустрілися в ресторані на лівій стороні вулиці. Отець Вебер і сестра Юстина вже чекали, доводячи, що пунктуальність має бути такою ж важливою католицькою рисою, як і побожність. Обидва в цивільному вбранні, яке ідеально підходить цьому місцю.

Багатий, добре одягнений плейбой і його сексуальна дівчина. Потоцька та Барський, трохи втомлені останніми поневіряннями, нагадували учасників університетських протестів шестидесятих років, коли надмірна увага до зовнішності була не головною справою.

Отець Вебер швидко встановив ієрархію питань і важливість співрозмовників. Він запропонував дамам сісти десь подалі і попліткувати. Потоцька мало не вибухнула, але, мабуть, ця розмова мала відбутися наодинці.

– Перш за все, я хотів висловити свої найщиріші співчуття... – почав Вебер, коли, перекинувшись кількома словами з Елею, вони з Барським нарешті залишилися наодинці, але йому не дали закінчити.

– Не треба, – іронічно посміхнувся міліціонер.

На священика це не справило особливого враження. Він одразу перейшов до стилю, нав’язаного Марчіном.

– Чого ти хочеш? – коротко спитав він.

– Робиться жарко. Мало того, що все вказує на те, що наш опонент просто запанікував і починає діяти нераціонально, але він також має деякі дивні джерела інформації.

Вебер помітно скривився.

– Які дивні джерела інформації?

– Ви пам'ятаєте зустріч зі свідком? Майхржак розмовляв із ним у лісі, – продовжив Барський. – Відразу після цього того чоловіка вбили.

– Саме так. Важко повірити, що за ним стежили всі двадцять років.

– Дійсно.

– То звідки вони дізналися про зустріч?

Вебер зробив рух, ніби хотів поправити колоратку – комір священика. Оскільки її не було, він інстинктивно поправив комір сорочки.

– До чого ти ведеш? – досить агресивно запитав він.

– Зараз. Інформатора вбили не до зустрічі, а після неї. Коли Майхржак уже спокійно відійшов. Пожертвувати отриманою інформацією було менш важливо, ніж стежити за ним. На жаль для них, ми позбавилися хвоста, і вони знову опинилися в тумані.

– До чого ти ведеш? – знову повторив священик.

Барський проігнорував запитання. Йому страшенно хотілося запалити, але Німеччина – це вам не Франція. Запалити в такому вишуканому місці було абсолютно неможливо. Цю заборону, напевно, вже внесли в конституцію.

– Вони самі були в тумані. І гадки не мали, хто розслідує їхню справу.

– І не підозрювали своїх давніх ворогів – військових?

– Не знаю. Але не це важливо. Якимось чином вони вийшли на Майхржака, а військові не могли їм в цьому допомогти.

Вебер нахмурився.

– До чого ти ведеш? – повторив він утретє, але цього разу в його голосі було щось страшне, ніби передчуття поразки.

Барський відкинувся на спинку стільця й глибоко вдихнув. Потім повільно промовив:

– Як вони дізналися про Майхржака?

Вебер закрив обличчя руками. Сестра Юстина, яка спостерігала за ними здалеку, хотіла підбігти і допомогти священику. Але Потоцька схопила її за руку і змусила повернутися до свого коктейлю.

– Слухай, військові ніколи не бачили Майхржака. Про нього знали тільки ми і ви. Тож звідкіля стався витік інформації? Ні від мене, ні від Потоцької, виходить..

Вебер дістав носовичок і витер обличчя. Він усе ще мовчав.

– Припустімо гіршу можливість, – продовжив Барський. – Ця новина не витікала. Її було передано свідомо.

– Я ручаюся за своїх співпрацівників.

– Так. Безумовно. – іронічно посміхнувся Марчін.

– Коли ви кажете "співпрацівники", ви, очевидно, не маєте на увазі прибиральницю, електрика, комп’ютерщика… Так?

Вебер глибоко зітхнув. На мить йому хотілося пояснити, що прибирання робили черниці, але добре, що він в потрібний момент прикусив язика і не виставив себе на глузування. Барський дістав із кишені складений пожовклий папірець і поклав його перед собою. Як наживку.

– Але спочатку я хотів би сказати про інше.

– Так? – Вебер відвів погляд від пожовклого, складеного паперу.

– Те, що сталося, підтверджує, що у наших опонентів дійсно здають нерви. У вісімдесят дев'ятому я знищив їх протиотруту, технологію виробництва та документацію. Я викрав найкращого спеціаліста. Якого хотіли вбити. Замітаючи сліди. Ми поспішили, так.

– Так. Вони не очікували, що ти будеш там і влізеш у все це. Але потім, в результаті військової провокації...

– Мене знайшли, – закінчив Барський. – Мене вилікували і хотіли, щоб я відвів їх до Вуйчицького. Або до викраденої документації. І тут чудове викрадення пішло не так. Я припускаю, що всі служби якось переплітаються. Туди-сюди. Ледве, щоб трохи орієнтуватися в тумані. Тож вони дізналися, що викрадали не люди Агентства внутрішньої безпеки, не Центрального Слідчого Бюро, не армія і не Церква.

– Звідки вони могли знати, що це не Церква?

– Повторюю: у них є хтось від тебе. Не дуже велика шишка. Він чи вона не знає всього. Але довідується з крихт. І буквально вчора про нас дізналися. Тільки вчора.

Вебер важко зітхнув.

– Йдемо далі, – продовжив Барський. – Колишні військові руйнують економічні структури колишніх есбеків із чистої, непідробної помсти. Але ж ми, – повторив він в обличчя Веберу, – не ідіоти, чи не так? А ми не віримо в цю нісенітницю, чи не так?

– Це правда, – пробурмотів Вебер.

– Вони хочуть захопити P6 і все.

– Саме так. Слухайте, у восьмидесятих роках "державна" хімічна фірма, той клятий гірничий інститут разом з іншими структурами мусили відірватися від політики і змінити структуру. P6 більше не був потрібен як спеціальний політичний інструмент – вони просто не знали, що з ним робити. Армія закручувала їм гайки з очевидною метою, адже їхні служби на реальній сцені ще бралися до уваги. Їх фінансові махінації почали відстежувати. І хтось нарешті зрозумів, що P6 можна просто використовувати як димову завісу. Це гірше, ніж у дев'ятсот шістдесят третьому році – дестабілізувати країну, створити хаос, який дозволяв при оказії вбити тих, незручних, позамітати в офісах і закінчити складні справи. І ось куди все йде. Тому вони мене хотіли викрасти, тому у них, власне, здають нерви.

– Ти вважаєш, що... – Вебер на мить завагався. – Думаєш, вони випустять бестію?

– Тепер це точно. Натемно. Маю надію, щоб власне цього вони не зробили.

Настала тиша. Барський відчував спрагу, але він не хотів переривати розмову, кличучи офіціанта.

– Зверніть увагу, що вони нестримані. Спочатку вони хотіли вбити Вуйчицького, щоб позбутися свідка. Зарано.

– Він хотів виїхати за кордон.

– Під їхнім контролем. Але це не важливо. Потім вбили мене. Зарано. Вони роблять усе на крок вперед. Коли починається паніка, вони роблять істеричні рухи. Просто, щоб щось зробити. Будь–що, негайно, не дивлячись на те, що вони самі від цього програють. Це не західні фільми, де служби роблять кроки, передбачаючи пересування на кілька років наперед.

Вебер раптом усміхнувся.

– В цьому я згоден.

– Отож. А зараз, як видно, уних істерика.

Священик кивнув.

– Що ти хочеш від мене?

– Або у вас є адреса, де тримають бестію, або ви можете про це дізнатися.

Вебер тільки замахав руками.

– Церква в такі справи не втручається. Церква не бере участі в діяльності, яка неодмінно призведе до чиєїсь смерті.

– А якщо вони випустять бестію, скільки людей загине? Може, це буде повна катастрофа?

– А може нічого і не буде? – заперечив Вебер. – – Адже це технологія шести десятих років. Сьогодні все це може виявитися не дуже серйозним захворюванням.

Барський не міг зрозуміти. Це означало, що він нічого не міг прочитати з обличчя ксьондза. І не тому, що воно було позбавленим емоцій. Навпаки, обличчя Вебера виражало емоції, може, не по–школярськи, але чітко. Проте назвати їх було неможливо. Наче він думав про щось інше.

– Слухай, – сказав він через деякий час. – Недостатньо все життя бути хорошою людиною. Іноді доводиться ставати на бік зла. Питання лише в тому, якого саме.

Священик закусив губу.

– Ви мене трохи неправильно розумієте. Ми почали співпрацювати з поліцією, маючи тінь знання відносно того, що буде. Ми хотіли запобігти злу. Хоча б трохи йому протиставити.

– Але це погано закінчилося. – Барський прохолодно оцінював факти і не дозволив Веберу ходити манівцями.

– Тому що людина не повинна брати на себе роль Бога.

– Але я не беру на себе роль Бога, – прогарчав Барський. – Просто керуюся звичним селянським глуздом.

– Так будеш Богом із селянським глуздом, – насмішкувато сказав Вебер. – Не знаю, чи це гарне рішення.

– Так... Ну, це важко. Чи хочете ви брати участь у цьому чи ні, вирішуйте самі. У будь–якому разі військові не відступляться. Ті теж, і бестія побачить світ.

– Я не можу розкрити...

– Мені байдуже, як ви отримали або отримаєте цю інформацію, – перебив його Барський. – Моя пропозиція така. Треба дуже ретельно продумати, чим можна займатися, а чим заборонено. Які таємниці чи клятви вам дозволено порушити і з якою метою? І прийміть рішення.

– І як ця пропозиція звучить? – відрізав Вебер.

– У мене є список агентів четвертого відділу у Вісімці. Список двадцятирічної давнини, тому може бути застарілим. Але Четвірка не вела жодної політичної діяльності в останні десятиліття. Тому сумнівно, що вони могли завербувати когось нового. Отже, ім’я вашого зрадника, ймовірно, є в цьому списку. Про ймовірність судіть самі.

Ксьондз дивився на пожовклий папір такими жадібними очима, що стало ясно: оцінка цінності інформації була, безперечно, зроблена вже давно.

– Натомість, ти покажеш мені, де ховається бестія. – широко посміхнувся Барський.

– Завтра Юстина та Еля обміняються картками, опівдні, біля першого зі сторони міста гуртожитку на вулиці Віттіга. Все ясно?

Вебер лише кивнув.

Гуртожитки на вулиці Віттіга були ідеальним місцем, щоб сховатися. Через присутність багатьох студентів з усього світу навіть колір шкіри Потоцької не був тут нічим дивним. І отримати кімнату – це як два пальці. Студенти спеціалізувалися на вирішенні різних справ за гроші. Тут були доступні практично всі види послуг. І в колоритному оточенні чужинець миттєво змішувався з натовпом, навіть якщо він, як Барський, трохи виділявся віком.

Якщо не звертати увагу на декілька вечірок у кімнатах на одному з ними поверсі, вони обоє спали цієї ночі досить міцно. Організми, здавалося, регулювали себе відповідно, в залежності від надмірного стресу та нервів. Вранці сніданок, секс і єдине відхилення від рутини: вони лежать в обіймах, не кажучи ні слова, довше, ніж зазвичай.

О дванадцятій Потоцька взяла пожовклу картку зі списком агентів і спустилася вниз. Їй не довелося довго чекати. Вона повернулася буквально через дві хвилини.

– І що?

Еля показала Марчіну картку в руці.

– Я обміняла.

Вони стояли посередині мосту Тисячоліття. Сонце повільно спускалося, освітлюючи кілька вітрильників, що ліниво кружляли по ріці. Велосипедна прогулянка з Біскупіна сюди приємно втомила їхні м’язи та дала відпочинок розбурханому розуму. Вони не розмовляли між собою. Тож кожен мав час подумати, чим би він хотів займатися та в чому брати участь.

– І що? – Потоцька глянула на Барського. – Ми це робимо?

Той кивнув. Після того усміхнувся їй. Вони відійшли один від одного на кілька кроків, щоб не глушити один одного. Барський швидко набрав номер.

– Майор Павліцький? Ви напевно пам'ятаєте мене, ми були у вас недавно...

Кожен з них говорив кілька хвилин. Барські поставив майорові кілька запитань: чи зможе він передати повідомлення про місцезнаходження бестії куди потрібно? Зможе. Чи будуть ці люди зацікавлені в нападі на це місце? Вони будуть. Чи можуть вони зробити це протягом одного дня, тому що потім може бути занадто пізно? Вони зможуть. Отримавши три ствердні відповіді, Барський передав Павліцькому те, що було в записці Вебера, через що майор від щастя полетів кудись у космос. Він хотів запитати, що Барський хоче отримати за цю інформацію, але Марчін просто вимкнувся.

Потоцька мала іншу розмову. Вона використовувала голосовий модулятор, щоб повідомити поліції, де і коли дві банди бандитів будуть битися за те, що ніколи не повинно побачити світ. Вона вказала адресу сайту, де у відповідний час будуть опубліковані детальні дані та адреса. На запитання, хто дзвонив, відповіла: "доброзичниця".

Потім зробила ще два коротких дзвінки на телестудії Polsat і TVN. Тепер вже ні Бог, ні диявол не могли втримати в таємниці нічого, що відносилося до цього питання.

– І що? – Еля знову глянула на Барського.

– Разом?

– Разом!

Вони обоє зробили якомога більший замах, і через мить їхні два телефони полетіли кудись високо, вдалину. Вони навіть не бачили, куди ті впали. Відстань від води була надто великою. Загалом простір навколо був захоплюючий, річка, великі ліси, місто в перспективі. І сам міст. Величезний.

І це ще не все – зовсім поруч будувався другий, ще більший. Такі місця, де люди зі своїми проблемами здавалися дрібними, благотворно впливали на їхні нерви. Майже радісно вони рушили до велосипедів, що чекали їх.

– Знаєш, тільки тепер я зрозуміла, що ти мав на увазі, коли говорив про безособовість цих злочинів.

– Хм?

– Ми зробили так, що група типів з–під одного знаку буде нападати на групу типів з–під іншого знаку. Жоден командир до бою ж не піде.

– Начебто так. Але в такому зіткненні вони повинні знищити "бестію". Краще сісти за участь у стрілянині, ніж за...

– О, я знаю, знаю. Але ніхто, хто приймав рішення, не буде покараний. Насправді ми навіть не впізнали нікого з них.

– Так працюють служби, – посміхнувся він їй. – Безособово.

– А я хотіла б зловити, як Шерлок Холмс, когось конкретного, кого я впізнала і за ким слідкувала... – розсміялася Еля. – Тепер я також розумію, як двадцять років тому ти хотів якось дістати для себе міномет і без спішки постріляти по віллі керівника тієї хімічної фірми.

Марчін притягнув її до себе й обійняв.

– Я теж хотів би вирішити справу, як шериф, дмухнути в дуло кольта й піти на захід сонця.

– Наразі ж ми знайшли своїх коней.

Потоцька відчепила велосипед від перил мосту. Барський сів на свого "коня". На широкій велосипедній доріжці, використовуючи кривизну прольоту, можна було досягти дуже високої швидкості. Витратити її вони могли, мабуть, між деревами, бо стежка почала петляти й відходити від дороги.

– Макабра вдома забрав у тебе все за списком? – гукнув Барський до Потоцької, яка швидко від'їжджала.

– Я думаю – так. А чому ти питаєш?

– Ми повинні зробити все це ідеально. Заради Майхржака…

Знову накрапав дрібний дощик, тому, замість звичайної куртки з капюшоном, Барський вдягнув спеціальну рибальську куртку. Капюшон став більшим, а для кращого маскування до екіпіровки він прибавив підсаку з великою сіткою. У неділю вранці на вузьких вулицях людей не було. У цьому багатому садибному маєтку на Кржиках не було багато ревних, практикуючих католиків, які б бігли до церкви.

Барський повільно наближався до вілли Антчака. Він ще більше натягнув капюшон на голову й глянув на годинник. Чверть на десяту. Ідеально. У цей час господар повинен снідати в задній частині будинку, як зазвичай. Він зупинився перед хвірткою в огорожі і торкнувся кнопки з цифрою один.

– Так? – одразу пролунав голос.

– Марчін Барський до пана Антчака. Я не займу багато часу.

Він чудово знав, що за ним уважно стежать камери. А точніше, за його капюшоном. Нічого іншого він і не очікував. До того ж, довго чекати не довелося, ворота відчинилися майже відразу. Двоє охоронців надзвичайно ретельно обшукали його. Спочатку з електронним датчиком. Даремно, у нього навіть ключів від машини не було. Потім була "ручна" перевірка. Треба визнати, що обидва володіли навичками професійних масажистів. І були однаково сміливими.

Вищий охоронець повів його до саду, де, як і очікувалося, Антчак сидів за столом під великою білою парасолькою. Барський, звичайно, знав його по фотографіях. Середнього зросту, повний, з обличчям передчасно постарілого і знудженого чиновника. Він думав, що зможе побачити щось більше "наживо". Як же. Він лише помітив, що в Антчака дуже сльозяться очі. "Банальність зла", – нагадав він цитату з книги Ханни Арендт[54]. Яка чудова фраза. Банальність зла.

– І що? – пробурмотів він. – Знову нам не вдалося.

Краєм ока він помітив, що охоронець, який привів його сюди, стоїть за десяток–другий кроків від нього, біля стіни. Він дивився на все навколо, але розмови не чув.

– З чим ми не впоралися? – запитав Антчак.

– Ну... Ми намагаємося вбити один одного двадцять років, і лажа. Нічого з цього. Нікому не вдається, тому що обидва роблять жахливу дурницю.

Тепер чоловік зрозумів, що Барський не прийшов з якоюсь конкретною пропозицією мирової угоди чи чогось подібного. Думаю, він змирився з цією ідеєю з самого початку.

– Що? Ви уклали угоду з копами, і весь квартал оточений? – насмішкувато запитав він. – Не такі, як ти, пробували. На мене ні у кого нічого немає, друже.

– Так. Завжди гинуть лише пішаки.

– Вся ваша поліція і прокуратура вміють гарно танцювати і співати, – іронізував Анчак.

– Сумніваюся, що хтось із них міг би це.

– То що?…

Барський знизав плечима.

– Ну... пора закінчувати наші змагання, – тихо сказав він. – Тільки не думай, що це заради Майхржака чи всіх цих людей. Це лише між нами, друже.

Антчак глянув, чи охоронець був достатньо близько і чи дивиться він в їх бік.

– І що? Голими руками? – запитав він заспокоєно. – Що це взагалі має бути? Помста, кара…

– Ліквідація. – Барський натиснув носком стопи на крихітний передавач, поміщений у черевик. Катапульта, точно встановлена за допомогою GPS, випустила свій снаряд згідно з розрахунками. Йому навіть не довелося використовувати підсаку. "Тетешку" він схопив на підльоті. Налаштовано було добре, навіть не боляче. Зброя була вже заряджена, тож він одразу вистрілив Антчаку в живіт з невеликої відстані. Тільки щоб той не втік.

Він розвернувся, націлився, тримаючи пістолет обома руками, і вистрілив у охоронця, грубо цілячись у тіло. З відстані півтора десятка кроків куля вдарила того в грудну клітку. Охоронець був у бронежилеті, але у Барського були чеські набої, призначені саме для їх пробивання. Коли він підійшов до лежачого, міг вже й не стріляти, але зробив це ледь не впритул. Він волів не залишати живих свідків. До стіни він припав буквально за секунду до того, як з дверей вітальні вискочив другий охоронець з пістолетом у руках. Помилка з підручника. Але де знайти в Польщі професійних охоронців? Ну, ви збираєте різних хуліганів, ветеранів якихось війн, які воювали на кінцях світу, щоб хоча б переконатися, що це люди, які можуть дивитися смерті в очі. Але звикання до смерті не має нічого спільного з вишколом, який дозволяє усувати помилки. Барський приставив ствол йому до скроні й натиснув на курок. Його рясно забризкала кров. Що поробиш. А на ньому була водонепроникна рибальська куртка.

За спостереженнями Макабри вночі в будинку більше нікого бути не повинно. Тож Марчін повільно повернувся до Антчака, що лежав за столом. У постраждалого були закриті очі.

– Ліквідація, – повторив Барський, ще двічі вистріливши в голову.

Дощ перестав падати, зробилося задушливо. Вілла була оточена густим рядом дерев, так що ззовні було неможливо побачити, що відбувається всередині. Однак, коли Барський вийшов на вулицю, він так і не побачив нікого. Може, людей налякав звук пострілів? Він знизав плечима. Поліція буде лаятися. Але що вона зможе зробити? Зрештою, він був ідеальним вбивцею. Людиною, якої не існує.

Отець Вебер сидів у своєму кабінеті боком до телевізора. Він не дивився на екран, де репортери перекрикували один одного, все на дуже високому "до". "Бандитська війна", "Бійня у Вроцлаві", "Більше стрілянини, ніж у Магдаленці"[55] – написи на жовтій смузі внизу екрана бігли все швидше. Журналісти намагалися підійти якомога ближче до палаючих будівель.

Вебер мовчки дивився вперед. Перед ним стояла тарілка з дрібним печивом і давно остигла кава. Священика, однак, здавалося, це ніяк не цікавило.

"Кількість загиблих поки точно невідома. Це війна – Вроцлав горить!". Комусь зі сторони довелося б докласти чимало зусиль, щоб зрозуміти, про що йдеться в телерепортажі. Ймовірно, йшлося про мафіозні розбірки. На складах фармацевтичної компанії сталася стрілянина. Бій розгорівся, коли прибули бійці АТО. Згоріли склади, офіси підприємства та кілька прилеглих будинків. Втрати оцінюють у кілька десятків осіб. Бій був набагато запекліший, ніж у Магдаленці, бо територія була замінована, як і там. Для пожежників доступ був утруднений. Невідомо, навіщо армія посилала протихімічні підрозділи, можливо, йшлося про небезпечні для життя хімікати, зібрані фармацевтичною компанією... Важко все це зібрати до купи. Набагато більше уяві кричали слова інформації на жовтій смузі: «ЦЕ ВІЙНА! ВРОЦЛАВ ГОРИТЬ!»

Отець Вебер, наче уві сні, поклав у рот маленьке печиво. Він зробив ковток холодної кави. Побачив у склі відчиненого вікна відображення свого нерухомого обличчя.

Поїздка на священну гору слов’ян Сленжу виявилася гарною ідеєю. Фізичні зусилля змусили відійти геть усі нав’язливі думки та погані емоції. Геть! Десь за межі свідомості. Вони сиділи на вершині в цілковитій тиші, обнявши один одного. Тепер треба було дати раду тому, що було глибше.

Барський тихо зітхнув. Легкий вітерець приємно остудив чоло, промені призахідного сонця набули тепліших і червоніших відтінків. Місто, що лежало вдалині посеред рівнини, було оповите легкою вечірньою ковдрою смогу, під якою запалювалися перші вогні. Простір вражав своєю неосяжністю. Часом воно здавалося чужим і зловісним, часом – прихильним або навіть байдужим. Що б хто не відчував, його величезність повертала людські справи до належних пропорцій.

Колись, зовсім юнаком, він приїхав сюди в табір. Як на щастя, в сусідніх будинках жили любителі фантастичної літератури, до яких Барський прилипав більше, ніж до друзів. Вечорами вони обговорювали майбутнє, як його бачать автори, режисери... Він посміхнувся сам собі. Хто міг припустити, що він торкнеться цього майбутнього? Що з ним сталося те, про що всі вони тоді мріяли. Що він стане мимовільним мандрівником у часі, перенесеним в епоху, де всі ідеї стануть реальністю. Хто б міг припустити, що він торкатиметься предметів, які повинні були з’явися лише через кілька сотень років. Що він буде мандрівником, який вивчатиме нову цивілізацію, звичаї її членів, ритуали та інопланетний спосіб мислення.

Марчін поглянув на Елю, що сиділа поруч. Вона теж дивилася вдалину. Вона називала його ідейним ідеалістом. Він внутрішньо посміхнувся. Якій ідеї він служив? Барський не міг згадати жодної. І все ж щось штовхало його, щось не обов’язково свідомо, приводячи його в рух. Він знову зітхнув. Скільки вони тут сиділи, не кажучи ні слова? Годину? Дві?

Він дивився вдалину, на Вроцлав. Там він бачив майже всі справи, якими займався. Метушня, яка закинула його в машину часу. Він заплатив за це своїми двадцятьма роками. Мало це чи багато? Цікаво, чи зважився б він на те, щоб сталося диво? За яку ціну? Він не знав. Мрії не збуваються безкоштовно. Щоб щось отримати, потрібно віддати велику частину себе. Але теж не безкоштовно. Те, що відбувалося в стінах міста, назавжди залишиться його частиною. Він теж назавжди залишиться частиною міста. Це була його власність. Він змінив долю, змінив хід історії чи, принаймні, чийсь погляд на все навколо, і тому місто, як на американському військовому плакаті, потягнулося до нього: "Я хочу тебе! Ти мій!".

Сонце сховалося за обрій. Криваво-червоне світіння тьмяніло, тому чорний смог став менш помітним. Але яскравіше світилися далекі вулиці. Величезний простір здавався привабливим. Але... Що з того, коли там усе ще панувала чужа йому цивілізація?

Еля несподівано легенько штовхнула його.

– Тримай, – простягла вона йому маленьку ошатну коробочку.

– Що це? – Він відкрив кришку й ошелешено глянув на маленький, блискучий перстень. – Що?…

– Холера ясна, – прошипіла вона. – Через тебе я більше не хочу бути такою самотньою.

– Це... для мене? – здивовано запитав Марчін, затинаючись.

– Це жіноча біжутерія, тому я не принесла її для тебе. Але я хотіла полегшити тобі справу. Розумієш: емансипація, рівні права, розмивання жіночих і чоловічих ролей...

– Скажи по-людськи.

– Бо знаєш... – вона подивилася йому прямо в очі. – Якщо ти хочеш віддати мені цю каблучку як обручку, я прийму її.

Марчін відчув незвичайне тепло всередині. Він щосили обняв Елю і ще раз подивився в простір перед собою. Інопланетна цивілізація? Так, але... чужа до тих пір, поки хтось з них не простягне до нас руку.

Переклад: Марченко Володимир Борисович

Велика подяка Марченко Людмилі за допомогу з редакторською працею