Джон Мілтон (1608-1674) – англійський поет, прозаїк та політичний діяч, автор політичних памфлетів і релігійних трактатів. Батько Мілтона зробив усе, щоб дати синові якнайкращу освіту, завдяки чому Джон ще з дитинства познайомився з класичною грецькою і римською літературою, що, вочевидь, стало першою ланкою у довгому ланцюжку передумов, завдяки яким Джон Мілтон подарував світовій літературі свій шедевр – поему «Утрачений рай».
У шістнадцять років Мілтон вступає до престижного Кембриджською університету, а потім продовжує займатися самоосвітою в маєтку батька поблизу Лондона, після чого здійснює подорож Італією та Францією, де має можливість спілкуватися з тогочасними інтелектуалами та митцями, яких також приваблюють ці дві тогочасні культурні столиці. У той самий період Мілтон пише свої перші поеми «Веселий», «Задумливий», «Люсідас» та «Комос», позначені світлим ліричним настроєм першого періоду життя поета.
На початку 1652 року Мілтон цілковито осліп, але чудова пам’ять і неймовірна цілеспрямованість дали йому змогу продовжувати працювати. Саме в останній період життя, з 1660 по 1674 рік, Мілтон створює свій вершинний твір – поему «Утрачений рай», що посідає місце одного з найвидатніших і найвеличніших англомовних творів усіх часів.
Джон Мілтон (1608-1674) – англійський поет, прозаїк та політичний діяч, найвідомішим твором якого є епічна поема «Утрачений рай». В ній оповідається біблійна історія повстання Сатани проти Бога, його поразки і падіння з небес у пекло, після чого він вирішив помститися Богові, призвівши до гріхопадіння Його улюблених творінь – перших людей – і прирікши їх на вигнання із Раю.
Від часу першої публікації 1667 року поема «Утрачений рай» стала вершинним явищем світової поезії та справила величезний вплив на весь подальший розвиток класичної англомовної літератури – включно із Джеймсом Джойсом, чий знаменитий «Улісс» перегукується з «Утраченим раєм» за масштабами та амбіційністю задуму, коли сюжетна історія твору розгортається на тлі всезагальної історії буття із екскурсами в міфологію, етику, психологію, лірику, музику, архітектуру тощо.
Джон Мілтон присвятив сім років виснажливої праці написанню «Утраченого раю». Його український перекладач Олександр Жомнір присвятив 30 років свого життя створенню першого українського перекладу цього основоположного твору світового культурного пласту, що вважається одним із найвидатніших літературних творів, написаних англійською мовою.
ВСТУПНЕ СЛОВО ПЕРЕКЛАДАЧА
«Утрачений рай» – це музикально-поетичний образ могутньої особистости Джона Мілтона (1608 – 1674), письменника, який виріс у час першої англійської революції, віддано служив їй до останніх днів, глибоко переживав її тимчасове падіння, а що саме таке – не сумнівався. Уже на схилі віку, осліплий, хворий, відсторонений від громадських справ, він узагальнив свій небуденний досвід і роздуми поета, вченого, гуманістичного мислителя, пуританського полеміста, державного діяча, сім'янина й педагога в монументально-симфонічному творі. І ось уже триста літ «Утрачений рай» завойовує Джонові Мілтону найпочесніше друге місце в колі класиків англомовної поезії – так, принаймні, сприймають його найкультурніші читачі й критики, навіть ті, хто не прощав і досі не прощає непримиренного й непокаянного Мілтона – єретика і революціонера.
Для англомовних читачів, особливо в США, «Утрачений рай» Мілтона – це вершинне явище світової поезії. Справді: за розмахом та амбіційністю задуму, за глибиною та симфонічністю його поетичного втілення ця грандіозна поема ставить Мілтона поряд із Шекспіром і свого часу була надзвичайно популярною. У XVIII ст. тільки в Англії її видавали аж 99 разів! Відтак, в англомовних родинах, особливо в Новому Світі, «Утрачений рай» завжди був напохваті чи на видноті – поруч із Біблією. Як поет він другий після Шекспіра. Це там, де є Спенсер, Донн і Блейк; Бернс, Кітс і Шеллі; Байрон, Браунінг і Теннісон; Лонгфелло, Вітмен і Дікінсон; і наші сучасники Сендберг і Фрост; де віршована злободенність випромінює безпосереднє людське тепло. Дивно: поетичне світло Шекспіра й Мілтона навіть із трьохсотлітньої відстані не меркне у снопах та іскрах прожекторів, фар, ілюмінацій і феєрверків, а вплив Мілтона на англомовну літературу (вже не кажемо про вплив на неї Шекспіра[1]) найнесподіванішими зигзагами тягнеться од того ж Блейка, Кітса, Шеллі, Байрона та й більшости поіменованих поетів – до Томаса Гарді, Етель Войнич, Сомерсета Моема, Вільяма Голдінга, Роквелла Кента. Особливого впливу зазнав «батько» модерністського роману Джеймс Джойс. Його знаменитий «Улісс» випливає з «Утраченого раю» і перегукується з ним не тільки масштабністю задуму. Мілтон описує в «Утраченому раї» ПЕРШИХ ЛЮДЕЙ – біблійних Адама і Єву – на тлі всезагальної історії Космосу, Землі і людей із екскурсами в міфологію, етику, психологію, лірику, музику, архітектуру, прикладні знання тощо. Джойс, не без пародійности описує УСІХ ЛЮДЕЙ, точніше, КОЖНУ ЛЮДИНУ в образах кількох пересічних дублінців з екскурсами в міфологію, історію, психологію, лірику, музику, політику, архітектуру тощо. Ще одна паралель, на жаль, сумна. І «Утрачений рай», і «Улісс» нині багатьом, навіть високочолим читачам, здаються важкими для освоєння і втрачають популярність. Бо ж неквапне роздумливе вчитування чи смакування не в’яжеться з похапливою метушнею теле-, радіо-, авто-, авіа- і т. п. комунікацій та втіх… Добре хоч Біблія (назверх проста і доступна) не втрачає читачів! Та ба! Її «простота» і «доступність» віддавна провокували єресі і (особливо нині) релігійне та моральне верхоглядство. Мілтонів «Утрачений рай» – хочеться вірити – втрачає читачів тимчасово, бо в переломні історичні епохи, як наша, до нього поверталися і вигравали на цьому. Принаймні Англія свого часу обійшлася (зреформувалася) без жахів Французької революції, і, аналогічно, США реформувалися і реформуються без голодоморів, ГУЛАГІВ та жахів комуно-фашизму. Не випадково, мабуть, у Східній Європі перед остаточним крахом комунізму майже водночас з’явилися нові переклади «Утраченого раю» болгарською, грузинською, польською й російською мовами. Але чому ж, на відміну від Шекспіра, Мілтон-поет менш відомий і зовсім не впливовий за межами англомовного світу?! Є дві основні причини. Перша: «Утрачений рай» зітканий з образів і посилань, почерпнутих переважно з античної, єврейської, грецької й римської міфологій та історії. Усе це не чуже, звичайно, й літературам інших народів, у тому числі й нашій. Згадаймо хоча б Шевченкові «подражанія» пророкам, «Царів», «Марію» й «Неофітів»; Франкового «Мойсея», «Страшний суд» і «Смерть Каїна»; Лесі Українки «В катакомбах», «На полі крові» й «Адвоката Мартіана»; Тичининську «Скорбну матір», «Сотворіння світу» і «Золотий гомін»; і недавню «Покару» Василя Симоненка. Та все ж англомовну літературу середземноморсько-близькосхідна антика пронизує куди глибше і входить в її поетичний актив.
Зрештою, нині вже й англомовний рядовий читач не сприймає величі «Утраченого раю» без допомоги приміток і пояснень. Вони, у більшому обсязі, потрібні читачеві неангломовному. Та це ще пів біди.
Важливішою причиною непопулярности «Утраченого раю» в перекладах є те, що в оригіналі це поезія найвищої проби – багатопланово асоціативна і музикальна не тільки оркестровками звуків, а й музичним плином і переплетенням понять образів, картин, епізодів, їх близьким і віддаленим передзвоном – коли все це в комплексі йде на читача не з однозначною прямолінійністю барабана (хоч є там і партії барабана і бронзових литавр), а, як уже мовилось, симфонічно виражає глибоко людяний пафос.
Таке важко відтворити іншою мовою, не впадаючи в наївно-безпорадний буквалізм, що нібито передає «все», а насправді лишає за порогом найголовніше – поезію. У Шекспіра нас хоч виручає розмаїтість характерів, ситуацій і діалогів, узагалі – сценічність. Але ж, до речі, і сам Шекспір не був популярним у східних слов’ян як лірик, доки не освоїли його сонетів у перекладах С. Маршака, В. Дубовки і Д. Паламарчука. Уже й не віриться, що свого часу навіть Максим Рильський міг сказати про Шекспірові сонети (не доступні йому в оригіналі), що це «смертельна нудота і мертвечина, їй-богу!»
Ця згадка, коли пропонується спроба показати українською мовою невідому досі поезію «Утраченого раю», не натякає на якісь особливі амбіції. Навпаки: хай вона буде заохотою для тих (а їх усе більшає), хто міг би сприйняти цю поезію в оригіналі, а відтак і перекласти, бо поки що йдеться лише про початки майже першої спроби перекладання українською мовою. Досі українською мовою уривки з «Утраченого раю», наскільки знаю, публікувалися двічі. Перед розгромом української інтелігенції в 1931 році «Хрестоматія з історії західних літератур» подала близько тисячі рядків у перекладі М. Хмарки, і ген через півстоліття часопис «Всесвіт» (1976, 3) дав із сотню рядків у перекладі М. Пилинського. Крім того, «Утрачений рай» – це аж ніяк не сонети: не знана вже поетична форма, не освоєне вже сонетне поетичне мовлення. Він – наскрізь унікальний. Способи прямого «навчання» чи наслідувань з цього твору закінчувалися невдачами і для англомовних письменників. Зате щедротна поетична проза «Утраченого раю» благотворно обрушується на англомовних читачів і, так би мовити, до глибин людських проймає їхні горді, люблячі й мислячі особистості, а письменників і досі наснажує на оригінальні звершення – як роман «Овід» Етель Войнич, новела «Перед лицем Судії» Сомерсета Моема чи навіть повість «Володар мух» Вільяма Голдінга.
На часі український переклад. Сподіваюся, що пропонована спроба «Утраченого раю», до певної міри, покаже масштабність поетичного мислення, діапазон тональностей і барокову щедрість образів та асоціацій у цьому творі. Книгу першу, після 25 рядків заспіву, можна окреслити так: «бунтарсько-демонічна, а також архітектурна». Тут одвічну непокору авторитарній владі й навальні пристрасті, котрі бушують у людській природі, втілено в образах Сатани, язичеських богів і похмурих біблійних посилань та схоплено у форми архітектурної пластики – гри контурів, ліній, об'ємів, пропорцій чи й прямих будівельних пасажів, як-от оповідь про Пандемоніум.
Скажімо, Восьма книга «Утраченого раю» може бути окреслена як «астрономічно-людинотворча і любовна». У ній поетичне поєднання космічних узагальнень і відчутної на дотик конкретности геніально виражає «творення» Людини (себто її вихід із тваринного світу) як порив до прямої ходи і погляду вгору, до все ширших обріїв спостереження й діяльности та жадобу пізнання й самоусвідомлення у повному загадок світі навкруги та й у нас самих. Цей останній аспект завдає клопоту вже й Першій Людині («Адам» – по-давньоєврейському просто «Людина») і змушує червоніти її докторального співбесідника – ангела. Бо як же так: без «приземленого», «нижчого», «підпорядкованого» і т. д., що його прекрасним і непереборно-принадним людським утіленням виступає Єва (по-давньоєврейському «Життєдайна»), без примітивних пестощів не дається життя з найпідесенішими пориваннями. Отже, все в людині піднесене, чи не так? – Мілтон наближається до тези, яка потім стане лейтмотивом поезії Волга Вітмена.
Утім, прозовий переказ чи коментування високої поезії мало що дає – як переказування «своїми словами» симфонічної музики. Вона живе у безпосередньому сприйнятті, хай навіть виконана не на авторських інструментах. Якщо покладений на інструменти іншої мови й культури «Утрачений рай» не діє безпосередньо як жива поезія, тоді даруйте: винен не Мілтон а переклад, і треба звертатись до першотвору – кому це доступно. Коли й тоді поезія «Утраченого раю» мертва для читача – то вже нема ради. Одне з двох: або до нього належно не доходить англійська мова (у Мілтона дещо незвична, як на сучасне вухо), або ж він не підготовлений для сприймання симфонічної поезії.
Примітки й пояснення можуть поглибити, увиразнити чи розширити естетичне сприйняття, якщо воно є; з другого боку, вони його розпорошують, отже, послаблюють. Можна читати, й не поглядаючи в примітки, поки натрапляєш на щось незрозуміле. Найкраще б сприйняти двічі: з примітками і без них – побажання, на жаль, надмірне в умовах сучасного цейтноту. Зрештою, ті примітки обтяжують лише початок «Утраченого раю». Для інших книг потреба у поясненнях набагато менша.
І останнє. Разом з перекладом, мабуть, уперше пропонується для фотографічної публікації виразний барельєфний портрет Джона Мілтона, викарбуваний в обрамленні барокового орнаменту на декоративному бронзовому тарелі майже півметрового діаметра. Цей старовинний таріль, напевно, має цікаву і, поки що, загадкову історію, котра, – судячи з великих цифр, що врівноважують на тарелі написання MILTON, могла початись іще в 1648 році. Тоді Мілтон відзначав своє 40-річчя і вирішив повністю віддатись революції, занехаявши інші заняття. У тому ж році революційна армія англійського парламенту остаточно розгромила королівське військо і полонила короля. Тоді ж, охоплена визвольною війною Україна, урочисто вітала переможні війська Хмельницького в Києві.
…Великий бронзовий таріль з портретом Мілтона десь метався у вихрах війн, революцій та експропріацій, тихенько котився стежинами фамільних спадкувань і, кінець кінцем, став одним із стимулів перекладання «Утраченого раю» українською мовою.
Олександр Жомнір, м. Ніжин
КНИГА ПЕРША
Книга Перша подає, коротко на початку, весь сюжет: непокору Чоловіка та як він через це втрачає Рай, де його був поселив Бог; потім заторкує первісну причину падіння Людини – Змія, а чи, радше, Сатану в зміїній подобі: цей-бо, повставши супроти Бога й переманивши на свій бік чимало ангельських легіонів, був, волею Господа, вигнаний з Небес і скинутий у найглибшу Прірву. Переповівши цю подію, поема хутко переходить у самісіньку гущу відступників, показуючи Сатану з його прибічниками вже повергнутими у Пекло – але не в Центр (адже тут можна припустити, ніби небеса й землю ще не створено, а тому, звісно, цю останню ще й не проклято), але в закуток щонайтемнішої пітьми, яку найдоречніш буде назвати Хаосом: отут Сатана, лежачи зі своїм воїнством на поверхні палаючого озера, приголомшений, ошелешений громом-блискавицею, за якийсь час оговтується від свого сум’яття і прикликає до себе того, хто, найближчий до нього за званням і достоїнством, лежав поруч; вони радяться, як їм бути після того їхнього злощасного падіння. Сатана будить усі свої воїнства, що також доти лежали, як і він сам, приголомшені. Вони підводяться, шикуються в бойові лави, лунають імена головних їхніх ватажків, а ті ж імена відповідні ідолам, що згодом стануть відомі в Ханаані й довколишніх краях. Сатана звертається до свого сукупного воїнства з промовою, втішаючи його словами надії на відвоювання Небес, але насамкінець звіщає їх про новий світ та про таку нову істоту, яку треба створити, відповідно до стародавнього небесного пророцтва чи то звіту. Думка багатьох старожитніх Отців була така, що саме заради цього видимого створіння й заіснували попередньо Ангели. Сатана скликає загальну раду, аби з’ясувати суть того пророцтва й вирішити, як із ним бути. Його спільники тут-таки й пробують це зробити. Стовпотворіння: зненацька вибудований осідок Сатани зводиться із самого Дна; там засіли, зібравшись на свою раду, пекельні Старшини.
КНИГА ДРУГА
На самому початку ради Сатана ставить питання: чи варто їм ризикнути й піти на новий штурм Небес, аби їх відвоювати? Дехто це підтримує, але інші відраджують. Зрештою перевагу віддано третій пропозиції, яку вже згадав Сатана: з’ясувати, чи істинне те небесне пророцтво або передання про існування якогось іншого світу й створення там, десь одночасно з ними, істоти іншого взірця, котра рівня їм або ж не набагато їм поступається. Однак ізгої не годні й придумати, кого б із них можна послати на ці тяжкі пошуки. Тоді сам Сатана, їхній вождь, бере на самого себе цю місію – його всі вшановують, нагороджують оплесками. Свою мандру він розпочинає з пошуку брами Пекла, знаходить її, але вона на замку. Сторож, після довгих умовлянь, таки відмикає її, й Сатана опиняється перед широчезною протокою, що відділяє Пекло від Небес. Оповідається, з якими труднощами він, навіть за допомогою Хаосу, чільної сили того місця, таки розшукав той Новий Світ, добувся до нього.
КНИГА ТРЕТЯ
Бог, сидячи на своєму престолі, уздрів, як Сатана полетів до того новостворєного Світу, й показує на нього своєму Синові, що сидить одесную Його; Він провіщає успіх Сатани в справі зіпсуття людського роду, очищає свою правду й мудрість від будь-якого занечищення, адже Він сотворив людину вільною і досить спроможною чинити опір Божій волі; одначе Він проголошує свій намір бути до людини милосердним, якщо тільки впаде вона не від своєї власної злостивости, як ото Сатана, а буде підбита на те цим Супостатом. Син Божий славить свого Отця за цей вияв його милосердних намірів щодо людини; одначе Бог знову проголошує, що не можна уділити людині милосердя, не задовольнивши попередньо Божественної Справедливости, позаяк людина образила Божу велич тим, що зажадала божественної природи для себе. Ось чому все потомство людське має помирати, бо на смерть приречене, аж поки знайдеться такий хтось один, кого можна буде визнати досить відповідальним за блюзнірство людини, аби на того одного звалити оту вселюдську кару. Син Божий великодушно пропонує себе як спокуту за гріховність людську, й Отець пристає на те, призначає його Втілення, провіщає звеличення його понад усі ймення на Небесах і на Землі, велить усім ангелам поклонятися йому, й ті скоряються Його волі: загравши на всіх своїх арфах, славлять і Отця, й Сина. А Сатана тим часом опиняється на голому склепінні найвіддаленішої сфери нього Світу й, поблукавши там, знаходить спочатку таке місце, яке відтоді зветься Лімб Марнославства; бачить там усі речі й всіх осіб, котрі туди прилітають; звідтіля прибуває до брами Небес (це описується як долання сходів, що ведуть до тієї брами, а також вод, що нагорі омивають небесне склепіння). Звідтіля він перелітає на сонячну орбіту, знаходить там Уриїла, який тією орбітою порядкує. Попередньо змінивши свій образ – набувши подоби найскромнішого ангела й удавши, нібито палає бажанням уздріти оту новостворену істоту – Людину, яку Бог помістив тут, допитується, де ж та істота пробуває, й отримує вказівку, як туди втрапити. Спочатку він опускається на гору Ніфат.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
Уздрівши Едем, опинившись поблизу того місця, де зараз лише йому самому випадає спробувати утнути сміливий випад супроти Бога й Людини, Сатана переживає численні вагання й усумніви, усілякі пристрасті, страх, заздрість і відчай, але зрештою утверджується в злі, летить до Раю (тут змальовано його вигляд і розташування), перетинає межу й умощується, прибравши образ баклана, на Дереві Життя, бо ж воно в тому саду найвище, аби роззирнутися надовкола. Тут наводиться опис райського саду. Ось він уперше бачить Адама та Єву, дивується їхній досконалій тілобудові й щасливому їхньому стану, одначе ж не відмовляється від свого рішучого наміру призвести їх до гріхопадіння. Він підслуховує їхню розмову й довідується, що їм заборонено споживати плоди з Дерева Пізнання, а кара за порушення тієї заборони – смерть. Тож він вирішує покласти порушення цієї заборони в основу свого задуму спокусити першу пару людей. На якийсь час він полишає Адама з Євою, аби іншими хитрощами дізнатися більше про їхнє становище. Тим часом Уриїл, спустившись на сонячному промені, остерігає Габріеля, якому доручено чатувати при брамі Раю, що якийсь лихий дух вирвався з Безодні й опівдні, прибравши подоби доброго ангела, перетнув його, Уриїла, сферу та попрямував до Раю, але виказав сам себе своїми лютими жестами на горі Ніфат. Гавриїл обіцяє розшукати порушника до ранку. Наближається ніч, і Адам з Євою перемовляються про те, щоб іти на спочинок. Далі описано їхню оселю, як вони моляться перед сном. А Гавриїл, зібравши докупи нічну сторожу, велить чатовим обійти Рай; двох дужих ангелів посилає до Адамовоїоселі, аби ті не попустили, щоб Лихий Дух заподіяв Адамові та Єві яке зло під час їхнього сну. Там ті двоє і спопали його, коли він саме нашіптував сплячій Єві на вухо свої спокуси. Хоч як Сатана опирався, а чатові таки привели його до Гавриїла. Той почав допитувати його, але Сатана, готуючись учинити опір, давав глузливі відповіді. Знак із Небес його стримує, і порушник летить із Раю геть.
КНИГА П'ЯТА
Вранці Єва розповідає Адамові своє тривожне сновиддя. Йому воно не сподобалося, але він утішає дружину. Вони виходять надвір, до своєї повсякденної праці: проспівати ранковий гімн за порогом оселі. Бог, аби позбавити Першу Людину права на Його прощення, посилає до Адама Рафаїла, щоб застеріг, наставив його на послух, нагадав, який той вільний, та що ворог поруч: і хто то такий, і чому ворог йому, й ще багато чого щоб сказав такого помічного, яке тільки може придатися Адамові. Рафаїл прибуває до Раю. Описується його вигляд. Адам, укмітивши гостя ще звіддалік, із порога своєї хатини, виходить йому назустріч, запрошує до хати, пригощає найдобірнішими райськими плодами, яких вони з Євою удвох назбирали. Переповідається їхня розмова за столом. Рафаіл виконує своє доручення, нагадує Адамові, яке в того вільне життя та який загрожує йому ворог. На Адамове прохання пояснює докладніш, що то за ворог та як скотився він до тієї ворожости, починаючи від його першого заколоту на Небесах, та як той його непослух учинився; як Сатана повів свої воїнства на північ і там підбурив їх повстати разом із ним, і лише Абдиїл та Серафим, з усіх їх, засперечалися з ним, учинили йому спротив, а тоді й покинули його.
КНИГА ШОСТА
Рафаїл далі розповідає, як Бог послав Михаїла й Гавриїла навперестріч Сатані з його ангелами, аби дати їм бій. Описується перша битва: Супостат зі своїми Воїнствами відступає під прикриттям ночі, потім скликає раду, вигадує диявольські пристрої, які, на другий день битви, спричиняють деяке замішання в лавах Ангелів Михаїла, проте зрештою Боже воїнство, вергаючи гори, подолало і потугу, й машинерію Сатани. Але, позаяк ворохобників не розбито остаточно, Бог на третій день посилає Месію – свого Сина, зберігши саме для нього славу тієї звитяги. Син Божий, у силі Отця свого, прибуває на бойовисько, самою появою своєю змусивши усі свої легіони завмерти обабіч нього. З громами-блискавицями вклинюється він своєю колісницею в самісіньку гущу ворогів і жене їх, негодних чинити йому опір, аж до муру Небес. І мури небесні розчахнулись, і заколотники, нажахані й ошелешені, всі попадали в безодню – у приготоване для них місце кари. Месія зі славою повертається до свого Отця.
КНИГА СЬОМА
Рафаїл, на Адамове прохання, розповідає йому, як та навіщо створено вперше світ; що Бог, вигнавши Сатану з його прибічниками з Небес, проголосив, що Йому хочеться сотворити якийсь інший світ і щоб інші істоти жили в ньому. Він посилає Сина свого в славі, з почтом Ангелів, аби той виконав працю створення світу за шість днів. Коли роботу виконано, Ангели прославляють співами Його подвиг. Син Божий повертається на Небеса.
КНИГА ВОСЬМА
Адам допитується про всілякі небесні дії й отримує непевні відповіді; Гість напучує його, щоб дошукувався радше тих речей, які вартніше пізнавати. Адам погоджується і все одно бажає затримати Рафаїла на чимдовше, розповідаючи тому все, що має в пам’яті, про події після його власного створення: як його поселили в Раю, яку він мав розмову з Богом про самотність і гідне товариство, як уперше здибався з Євою й одружився з нею, та яку мав потому розмову з Ангелом… Рафаїл, повторивши свої застороги, полишає Адама.
КНИГА ДЕВ’ЯТА
Сатана, перевідавши землю та утвердившись у лихому своєму задумі, вночі повертається, в подобі туману, до Раю, а там утілюється в Змія, що саме спав. Уранці Адам і Єва вирушають до трудів своїх, але Єва пропонує, щоб їм розділитися: не разом працювати, а хто де. Адам не погоджується з дружиною, нагадуючи їй про небезпеку, адже ворог, супроти котрого їх застережено, неодмінно спробує спокусити її, якщо заскочить саму-одну, без мужа. Єва, сприкрена тим, що її мають за необачну чи то за не досить стійку, наполягає: ні, таки порізно попрацюємо! Бо ж, як на те, ще й забажала випробувати силу свою та твердість. Адам зрештою поступається їй. Змій знаходить її саму-одну. Тихесенько наближається, спершу пильно на неї задивляється, потім озивається, та там із такими лестощами! Єва, мовляв, незрівнянна, перевершує всі інші істоти. А Єва, зчудувавшись, як це так, щоб Змій та й заговорив, питає його, як він довмівся осягнути людську мову – як дістав таку тяму, що не мав її досі? А Змій і відповідає, що, покуштувавши, посмакувавши плоду з якогось-там дерева, він здобув і мову, й тяму, а доти ж був геть німе-безкебетне. Єва просить його привести її до того дерева й пересвідчується: то ж заборонене Древо Пізнання Добра і Зла! Тут Змій, посмілівши, ну переконувати її та спокушати, наводячи які тільки хочеш підступно-хитромудрі докази на користь того, аби тільки скуштувала. Й нарешті Єва таки вкусила. А плід той так їй засмакував, аж вона задумалася на хвильку, чи не пригостити цією смакотою й Адама. Зрештою таки принесла йому половину того плода й розповіла, які докази та умовляння спонукали її це покуштувати. Спочатку Адам стоїть мов громом прибитий, але, допевнившись, що Дружина його вже все одно пропаща, вирішує, відчайдушною силою любови, й собі пропасти – аби тільки бути з нею, вкупочці. Тож і він порушує заборону Божу – з’їдає другу половину плода. Незагайно воно й подіяло на них: обоє починають шукати, чим би його прикрити наготу свою, а далі починаються у них свари та суперечки, та звинувачення, хто з них двох більше винен.
КНИГА ДЕСЯТА
Довідавшись про гріхопадіння двох перших людей, Ангели-Сторожі покидають Рай і сягають Небес, аби запевнити Бога, що вони пильнували як слід. Бог приймає їхні запевнення, проголосивши, що вони ніяк не могли відвернути проникнення Сатани до Раю. Він посилає свого Сина до Райського Саду – вчинити над провинним подружжям належне правосуддя. Той спускається до Адама і Єви й виголошує їм свій вирок, а тоді, з жалю до них обох, одягає їх і повертається назад, на Небеса. А Гріх і Смерть, що ниділи доти під брамою Пекла, тепер, із дивовижним захватом сприйнявши успіх Сатани в цьому новому світі – гріхопадіння, до якого скотилася Перша Людина, вирішують, що годі вже їм сидіти прикутими до Пекла: пора податися слідом за своїм повелителем до осідку Людини. Ці двоє, аби зробити зручнішою дорогу від Пекла до цього світу й назад, вимощують широкий шлях чи то міст понад Хаосом, прошкуючи по стежі, яку перший проторував Сатана. Коли Гріх і Смерть уже ладнатимуться захопити Землю, вони здибають його, як він повертатиметься до Пекла; взаємні люб’язності, привітання. Сатана входить до Демонського Кишла, де зібралися всі його посіпаки, й хвальковито розповідає повному їх збіговиську, як успішно він здолав Людину. Однак зачув він не оплески, а якесь загальне сичання своїх слухачів: усі ж бо вони, вкупі з ним самим, обернулися-перевернулися в зміїв, цілком відповідно до визначеної йому на Небесах долі. Тут-таки всі вони, ошукані якоюсь видимою подобизною забороненого древа, що вмить виросло перед ними, жадібно кидаються до тієї мани, хапають оманні плоди, але розжовують, натомість, лише порохню й гірку золу. Подальші успіхи Гріха й Смерти. Бог провіщає остаточну перемогу Свого Сина над ними й оновлення всіх речей, зле поки що, на певний час, велить своїм Ангелам зробити деякі зміни на небесах і в стихіях. Адам, дедалі більше усвідомлюючи своє пропаще становище, гірко його оплакує, відкидаючи Євині співчуття; вона ж наполягає і зрештою умиротворяє його; потім вона, аби відвернути прокляття, яке ймовірно могло впасти й на їхнє потомство, пропонує піти відчайдушними шляхами насильства, але він такого не схвалює. Одначе, схиляючись до кращої надії, нагадує Єві, яку їм наостанок дали обітницю: що її сім’я помститься на Змієві, й умовляє її шукати, через каяття й молитви, замирення зі скривдженим Божеством.
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
Син Божий доносить до Отця свого ті розкаяні моління наших першопредків і заступається за них. Бог приймає їхні молитви, але проголошує, що Адам і Єва не повинні довше пробувати в Раю; посилає Михаїла з гуртом Херувимів, щоб вивести людське подружжя геть, але попередньо відкривши Адамові прийдешні події. Прибуття Михаїла. Адам показує Єві певні лиховісні призвістки. Укмітивши наближення Михаїла, виходить йому назустріч. Архангел сповіщає, що вони мають покинути Рай. Євине голосіння. Адам просить помилування, але скоряється Божій волі. Архангел виводить Адама на високу гору й відкриває перед ним усе, що має статися, аж до Потопу.
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
Тут архангел Михаїл продовжує розповідати й показувати, що станеться вже після Потопу; далі, дійшовши до згадки про Авраама, поступово уточнює, пояснює, хто ж буде тим Сім’ям Жони, обіцяним Адамові та Єві по їхньому Гріхопадінню: як Син Божий утілиться в їхнього нащадка, загине, воскресне й вознесеться на Небеса; яка буде Церква аж до його Другого Пришестя. Адам, дуже задоволений і втішений цими одкровеннями та обітницями, сходить разом із Михаїлом із тієї гори вділ, будить Єву, що весь цей час спала, але бачила приємні сни, що несли їй душевний спокій і покору. Михаїл, узявши обох їх за руки, виводить Адама та Єву з Раю, а вогняний меч вимахує праворуч-ліворуч за їхніми спинами, й Херувими стають на свої місця – стерегти Рай.
ПРИМІТКИ
КНИГА ПЕРША
1. У першому реченні заспіву окреслена тема і пафос «Утраченого раю»: предковічний людський непослух авторитарним людським обмеженням (першій людині було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла); гіркий «смак» (себто наслідки) вільного досвіду-пізнання, замішаного на емоціях, та віра в остаточну творчу велич і торжество людини.
5.
Характерно, що Мілтон, визначаючи тему і пафос твору, вказує виключно на людські ознаки Месії. Гуманістичний зачин: все від людини і в людині.
7.
8—11.
14. Од
15. наук і ремесел (Гелікон – назва гори в середній Греції). Поет декларує зухвалу грандіозність свого задуму.
16. А
23.
34.
49.
72.
75.
128.
197.
Загнаний глибоко в Землю, Тифон іноді ворушиться там – від цього землетрусу. Мілтон запозичає образи наївно-антроморфічного пояснення
200.
285.
302.
306-307.
340.
354.
361.
364. Мотив виривання з «книг життя» зринає у Біблії на початку (Вихід, XXXII, 32), в середині і в кінці (Об’явл, III, 5). «Утрачений рай» ніби поетично поновлює «вирване» – в науку людям.
390.
396.
Пожар не гасне, люде мруть.
Конають в тюрмах, голі босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти.
(Шевченко, ПЗТ, т. І, с. 103).
400.
407.
411.
422.
436.
444—447.
450—453.
468.
469.
481-485.
487—488.
493.
Такими за Біблією, виявилися деякі молоді священники ізраїлевого бога (Кн. Царів, II, 12, XVII, 22). Те, що у «Беліала» не могло бути храмів чи жертовників, Мілтон дає в чудовому поетичному переосмисленні. Мовляв, Беліалові не потрібні храми: він і так витає в найвищих місцях; особливо (невтомний трудівник і республіканець Мілтон не забув наголосити на цьому!) там, де панує ледаче дозвілля й розкіш; насамперед – у королів, що їх поет у подальшому біблійному посиланні асоціативно пов’язує з гомосексуалізмом і зрадою.
506—507.
513.
538.
550.
552—554.
574.
576—557.
596.
629—630.
663—664.
669-670.
675.
691—692.
710—717.
732.
735—756.
762.
770.
796 —797.
КНИГА ДРУГА
4.
217-218.
293.
430.
598.
746.
747. Сатани, на кшталт грецької богині мудрости Афіни, яка постала з голови Зевса.
757.
759. До речі, Єва у Мілтона виникає із лівого боку Адама.
940.
941.
983.
КНИГА ТРЕТЯ
13.
31-32. /
374.
448.
475—476.
488—489.
490—492.
493—494.
529—530.
608.
633 – 634.
660.
763.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1—3. О,
32—33.
74. Й
268.
706.
781.
977.
1001.
КНИГА П’ЯТА
152.
335-336.
670-671.
860.
КНИГА ШОСТА
8—10.
46.
352.
426.
517.
846.
850—853.
КНИГА СЬОМА
1.
20.
27—28.
192—193.
218—219.
443 – 444..
КНИГА ВОСЬМА
1—3.
17—23-34.
72.
121—126.
131—132.
148—151.
КНИГА ДЕВ’ЯТА
18.
КНИГА ДЕСЯТА
203 —206.
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
203—204.
303 – 304.
401-402. /
569- 570.
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
28—29.
145—148.
415—416.