Пiснi

fb2
Руданский Васильевич Степан

ПРЕСЛІВ’Я

 Спив до дна я прик­рий ке­лих За здо­ров’я долі, І з похмілля моє сер­це Розривають болі. Нащо ж, ми­ла, мої ду­ми, Нащо твої ча­ри, Коли з ни­ми враз по сер­цю Бродять чорні хма­ри? Правда, ми­ло мені бу­ло, Як ти обійма­ла І опу­ще­не покрів’я З дум­ки підійма­ла І на ро­зум на­ки­да­ла, - Правда, ми­ло бу­ло!.. Моє сер­це в цілім морі Розкоші то­ну­ло. Я за­був про все на світі, На все не вва­жав-єм, Я й се­бе за­був са­мо­го, Мало пам’ятав-єм. Спам’ятався - а ти щез­ла… Розум хо­лодіє, Лиш не­щас­на моя дум­ка Росте та повніє. В якім смут­ку, в якім жа­лю З нею я блу­каю, В яких бо­лях на чу­жині На світ по­род­жаю. Породжаю, ог­ля­даю… Мила моя, ми­ла, Чи ти ме­не, моя ми­ла, Не щи­ро лю­би­ла? Чи я те­бе, моя ми­ла, Не лю­бив, як тре­ба? Чи то мені та­ка до­ля Випала із не­ба? Чого ж ду­ма та­ка пиш­на, Чого ж сло­во бідне? Дитя моє не­доспіле, Дитя моє рідне! Згубив би я те­бе ра­зом, Як Час сво­го си­на, Але, мо­же, те­бе прий­ме Мати Ук­раїна!

Петрополь, 10.VII 1859

СИРОТИНА Я БЕЗ­РОД­НИЙ...

 Сиротина я без­род­ний, Десь за­ги­ну в чу­жині - І ніхто очей хо­лод­них Не зак­риє там мені. І нерідною ру­кою Буду в зем­лю я за­рит, І теп­ленькою сльозою Ніхто хро­ба не зро­сить…

4 мая 1852 го­да

ТИ НЕ МОЯ

 Ти не моя, дівчи­но до­ро­гая! І не мені кра­са твоя; Віщує ду­монька смут­ная, Що ти, дівчи­но, не моя! Ти не моя! За лич­ко гар­не Справляє хтось ко­лодія… Мої ж літа про­хо­дять мар­не, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя!.. І бро­ви чорні Милує інший, а не я, І інший хтось те­бе при­гор­не, А ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя, го­луб­ка си­ва!.. Щаслива до­ленька твоя, Моя же до­ля не­щас­ли­ва, Бо ти, дівчи­но, не моя!.. Ти не моя! Но що ж я маю? Чим пох­ва­люсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя ко­хаю; Но ти, дівчи­но, не моя!..

МЕНЕ ЗА­БУДЬ, МОЯ ДІВЧИ­НО!...

 Мене за­будь, моя дівчи­но! Спокійно жий, щас­ли­ва будь, Цвіти хоть ро­жой, хоть ка­ли­ной, - Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь - і тяж­ким смут­ком Не роз­би­вай біленьку грудь: Шукай собі ко­хан­ка хут­ко, Мене за­будь, ме­не за­будь!.. Мене за­будь, ме­не не тре­ба! Та як­би я ко­ли-не­будь Тебе за­був… - о бо­же з не­ба, Мене за­будь, ме­не за­будь!..

19 фев­ра­ля

ПІСНЯ

 Не ди­вуй­тесь, добрі лю­ди, Добрі лю­ди, ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди. Літа мої мо­лодії… Що ж по то­му? Що ж по то­му, Як без щас­тя, як без долі Жити в світі мо­ло­до­му? Моє щас­тя за го­ра­ми, Може, дру­гим по­ма­гає. Моя до­ля враз з Ду­наєм В синє мо­ре уп­ли­ває. Життя моє! Жит­тя моє! Ти - по­ко­ше­ная ни­ва. Не зос­та­лась, не приг­ну­лась Жадна квіточ­ка щас­ли­ва. Серце сох­не, сер­це чах­не, Душа ра­да в хо­ло­до­чок; Но де гля­ну, по­див­лю­ся - Тільки камінь та пісо­чок. Серце сох­не, сер­це чах­не, Як в полі би­ли­на тая, Поки йо­го не при­гор­не Де мо­ги­ла си­ро­вая. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж рідненький там зап­ла­че? Хіба во­рон чор­нок­ри­лий, Пролітаючи, зак­ря­че!.. І при­гор­не мо­ги­лонька!.. Хто ж за ме­не спо­га­дає? Як по­ду­маю за сеє, З жа­лю сер­це роз­пу­кає… Не ди­вуй­тесь же ви, лю­ди, Не ди­вуй­тесь ви, сусіди, Що за­ду­му­юсь між ва­ми, Що жу­рю­ся я завсігди!

29 июня 1854 го­да.

Кам[енец]-Подол[ьский]

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ...

 Повій, вітре, на Вкраїну, Де по­ки­нув я дівчи­ну, Де по­ки­нув чорні очі… Повій, вітре, з по­лу­ночі. Між яра­ми там до­ли­на, Там біленькая ха­ти­на, В тій ха­тині го­лубонька, Голубонька-дівчинонька. Повій, вітре, до схід сон­ця, До схід сон­ця, край вікон­ця. Край вікон­ця постіль біла, Постіль біла, дівча ми­ле. Зупинися ниш­ком-тиш­ком Над рум'яним білим лич­ком, Над тим лич­ком зу­пи­ни­ся, Чи спить ми­ла - по­ди­ви­ся. Як спить ми­ла, не збу­ди­лась - Нагадай їй, з ким лю­би­лась, З ким лю­би­лась і ко­ха­лась І ко­ха­ти при­ся­га­лась… Як заб'ється їй сер­денько, Як дівча зітхне тя­женько, Як зап­ла­чуть чорні очі, Вертай, вітре, к по­лу­ночі. А як ме­не по­за­бу­ла, Як не­лю­ба при­гор­ну­ла - Ти розвійся край до­лині, Не вер­тай­ся з Ук­раїни… Вітер віє, вітер віє; Серце ту­жить, сер­це мліє… Вітер віє, не вер­тає, Серце з жа­лю за­ми­рає.

НЕ ЗНАЄШ ТИ ГО­РЯ...

 1 Не знаєш ти го­ря, Не відаєш жа­лю, - Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю! Заліза пу­да­ми І на­чин­ня маєш, Сядеш у світлиці - Думоньку га­даєш. І га­даєш ду­му: Скільки пудів взя­ти, Щоб, на ди­во світу, Штабу ізку­ва­ти. І вдруг твої слу­ги Вугля на­си­па­ють, Широкії міхи Вогонь роз­ду­ва­ють. Горить чор­не вуг­ля, Горить, не зга­сає, Залізо ка­литься, Іскри роз­си­пає. Залізо збіліло - Хватаєш кліща­ми, Кладеш на ко­вад­ло, Вариш мо­лот­ка­ми. І го­то­ва шта­ба, І не маєш. Жа­лю… Щасливий ти, дядьку Прохоре-ковалю! 2 Пішов і я, дядьку, Від батька на во­лю: Сиджу на чу­жині Кую свою до­лю. Заліза і сталі Я не по­ку­паю, Начиння і куз­ню Свою рідну маю. Сильні міхи ду­ють, Залізо біліє; Кладу на ко­вад­ло - Рука мені мліє. І тяж­ко, і важ­ко Молот підійма­ти, Бо ніко­му, вид­но, Мені по­ма­га­ти. Підійму я мо­лот, По залізу вда­рю, Но шта­бу до шта­би Ніяк не при­ва­рю. Та як при­ва­ри­ти: Піску я не маю. І ся­ду я з го­ря, Думоньку га­даю. І га­даю ду­му: Ой бо­же мій, бо­же! До ко­го я вдам­ся? Хто мені по­мо­же? 3 Піду я до батька, До рідної неньки… "Но, батьку мій, батьку, Голубе си­венький! Шістнадцять літ ру­ки На ко­го ро­би­ли? Чи ж ти іще досі Не ви­ро­бив си­ли?" А бра­ти мо­лодші, Сестра моя рідна - До ко­го приг­неться Головка їх бідна? І німіє сер­це, І не зно­шу жа­лю, - Вдаюся до те­бе, Прохоре-ковалю. Прохоре-ковалю, Моя ти ро­ди­на, Я ги­ну в чу­жині, Як тая би­ли­на. Я ги­ну, а міг би Ще си­лоньку ма­ти І не да­ром зем­лю Сирову топ­та­ти. Поможи, Про­хо­ре, На до­лю хо­ро­шу; Рублів п'ятьде­сят лиш У те­бе я про­шу. Рублів п'ятьде­сят лиш, А більше не тре­ба; Пошле тобі гос­подь Сто раз більше з не­ба. 4 Будь спокійний, дядьку, Я те­бе впев­няю: Не пу­щу їх мар­не І не про­гу­ляю. Не пу­щу їх мар­не І не про­гай­ную, Складу на на­уку Свою до­ро­гую. І як гос­подь зво­лить Кілька літ нам да­ти, Віддам тобі гроші, Як за­хо­чеш взя­ти. Но як, не дай, бо­же, Згину на чу­жині, Зумилосердися На моїй ро­дині! На моїй ро­дині Ти зми­ло­сер­ди­ся, А за мою ду­шу Богу по­мо­ли­ся. Тим ча­сом, ко­ва­лю, Здоров зос­та­вай­ся. Пришли, не ску­пи­ся Довго не ва­гай­ся. Довго не ва­гай­ся, Не зав­да­вай жа­лю, Бо й так мені го­ре, Прохоре-ковалю!..

21.V 1857

НАД КОЛИСКОЮ

 Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи, ди­тя моє крас­не! Поки со­неч­ко не за­па­литься, Поки місяць не згас­не!.. Спи, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Тілько щас­тя і долі! Будеш цілий вік, як той чор­ний віл, У ярмі і не­волі! Тілько гу­бонька за­ле­пе­четься, Слаба ніженька ста­не, Слаба ру­ченька пе­рех­рес­титься - Твоє го­ре нас­та­не. Не підеш з дітьми, не по­ба­виш­ся На пу­ховім пісоч­ку, Не прий­деш сю­да, не по­ло­жиш­ся, Не зас­неш в хо­ло­доч­ку!.. Не з дітьми підеш - панську че­ре­ду Поженеш ти на по­ле!.. Не пісок м'який - стер­ня ост­рая Босі но­ги на­ко­ле!.. І від со­неч­ка не схо­ваєшся За відо­ра­ну ски­бу; Зав'ялить те­бе в полі со­неч­ко, Як ту в'ялую ри­бу!.. І не раз сльоза із очей спа­де На за­па­лені гру­ди, І сльозу твою тілько бог їден З не­ба видіти бу­де! Станеш хлоп­цем ти, ста­неш па­руб­ком, Тобі все їдна до­ля: Череда ми­не, най­де пан­щи­на - Їдна й тая ж не­во­ля. І що бо­жий день оса­ву­ла йде: Ти вста­вай до ро­бо­ти!.. Ти вста­вай, ро­би від неділеньки До са­мої су­бо­ти… І що бо­жий день бу­деш до світа До ро­бо­ти вста­ва­ти; Свою си­лоньку ні собі, ні мні, А па­нам ви­роб­ля­ти. А там па­нові не впо­до­бав­ся, Писарині яко­му, - Ноги зди­ба­ють, ру­ки спу­та­ють І зве­зуть до прий­ому. Станеш го­лий ти у при­сутствії, Як ро­ди­ла тя ма­ти… І зач­нуть те­бе па­ни з дох­то­ром, Мов ко­ня, ог­ля­да­ти!.. І заб­ри­ють лоб - і до церк­ви враз, Там при­ся­гу про­ка­жуть; У мун­дир вбе­руть, оруж­жо да­дуть, Світ навіки зав'яжуть! Поженуть те­бе в чу­жу сто­ро­ну, І зач­нуть мушт­ру­ва­ти, І при­каз да­дуть - мо­ву рідную На чу­жую зла­ма­ти… І на­ло­миш­ся, і за­бу­деш ти Свою мо­ву рідненьку, Спом'янеш не раз не по-рідно­му Свою рідную неньку… А прий­де війна - зло­жиш го­ло­ву!.. Де і хто по­хо­ває? Не зга­дає мир, не спи­тається, Хіба бог спам'ятає!.. Спи ж, ди­тя моє, ти - жит­тя моє! Спи ж, ди­тя моє крас­не! Поки світ стоїть, по­ки з міся­цем Враз і сон­це не згас­не!..

МОГИЛА

 В сте­пах, де гриміла Козацькая си­ла, Від світу-по­то­пу Лежала мо­ги­ла. Лежала мо­ги­ла, Як тая ца­ри­ця, Що ї за­шеп­та­ла На сон чарівни­ця. І стан її пиш­ний Трава пок­ри­ва­ла, І го­ло­ву сон­ну Калина вби­ра­ла. І гілля ка­ли­ни Плелося ко­са­ми, І ке­тя­ги красні Спадали бин­да­ми. Із ліво­го бо­ку, Словами ізри­та, Лежала край неї Камінная пли­та. Чи прош­ло­го пам'ять, Чи то­го, що бу­де, - Що пи­са­но в нії, Не віда­ють лю­ди. Як військо, чор­но­биль Стояв на сто­рожі, І пісні їй піли Пташенята божі. Скажіть мені, лю­ди, Кому з вас не ми­ла, Кому з вас не лю­ба Була та мо­ги­ла. Зійдітеся ж, лю­ди, Край до­ро­ги станьте… Стисніть своє сер­це - На мо­ги­лу гляньте!.. Могило-могило! Ти, пиш­на мо­ги­ло!.. Де діли­ся ча­ри, Краса ку­ди спли­ла?.. Коса із бин­да­ми Лежить край до­ро­ги, Покошене військо Доломлюють но­ги. Пройшли тяжкі плу­ги Через твоє тіло, І пиш­неє тіло, Як ву­голь, зчорніло… І тілько лиш камінь Край нього біліє, Но вже письмо дру­ге На ньому рябіє! І по­ле чорніє, Коріння зси­хає… І бу­сел пе­рис­тий По ски­бах сту­пає… Споров плуг тя­женький, Задряпало ра­ло, І в ра­ни насіння Нерідне за­па­ло. Запало насіння, Коріння пус­кає І си­лу чу­жую Без жа­лю спи­ває… І в місяців кілька Край тої мо­ги­ли З чор­но­би­лем ра­зом Коноплі вро­ди­ли!.. Чорнобилю мно­го! Подивіться, лю­ди! Но бог свя­тий знає, Що то за рік бу­де… Де бу­ла ка­ли­на, Там нап'ята бу­да… Не вер­ху мо­ги­ли Чорнобилю гру­да… І ди­мить чор­но­биль, Заким за­па­лає… І "Вічную пам'ять" Божий птах співає…

СВІТИТЬ МІСЯЦЬ СЕ­РЕД НЕ­БА...

 Світить місяць се­ред не­ба, Зіроньки кру­гом, І всі лю­ди сном зас­ну­ли, Опівнічним сном!.. Один я лиш не дрімаю, Край вікна стою; І тобі, дівча, співаю Про ту­гу свою!.. Чи спиш, ми­ла, чи дрімаєш? Любка, про­бу­дись! Пробудися і в вікон­це Виглянь-подивись!.. Най пог­ля­ну на ті лич­ка, Що па­лах­ко­тять, На ті очі, чорні очі, Що вог­нем го­рять!.. Виглянь, ми­ла, як дрімаєш, Най я по­див­люсь, Подивлюсь на білі гру­ди, К сер­цю при­гор­нусь!.. Пригорнуся, обів'юся, Правду спом'яну… І без ту­ги і без жа­лю Вічним сном зас­ну.

ОЙ ЧО­МУ ТИ НЕ ЛІТАЄШ...

 Ой чо­му ти не літаєш, Орле си­вок­ри­лий? Ой чо­му ти не гу­ляєш, Хлопче чор­ноб­ри­вий? Ой рад би я політа­ти - Туман на­ля­гає; Ой рад и я по­гу­ля­ти - Туга не пус­кає. Нема щас­тя ні за мною, Ні пе­ре­до мною, Тілько ту­га за ту­гою, Журба за жур­бою! Ходжу, нуд­жу се­ре­до дня І по­се­ред ночі, І ніко­ли сну не зна­ють Заплакані очі. Ізсихають мої очі, І сльоза не ллється, Тільки ту­га ко­ло сер­ця, Як га­дю­ка в'ється. В'ється ж во­на ко­ло сер­ця, Серце роз­ри­ває, Ударюся в си­ру зем­лю, Земля не прий­має! Ой піду я поміж ска­ли, В мо­ре по­ва­лю­ся! Як не в морі утоп­лю­ся, В камінь розіб'юся! І зле­тяться чорні пта­хи, Сядуть на­до мною, Заспівають "Вічну пам'ять" Над мою жур­бою.

ХМІЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ

 Гей, брат­тя-ко­за­ки, сідлай­те-но коні! Черкніть для охо­ти ви­на! До бо­ку ша­бельку, на ру­ки повіддя, На но­ги стальні стре­ме­на! Не гну­ти нам шиї, ко­зацької шиї, Під тяж­ким залізним яр­мом, Не ню­ха­ти ди­му не­щас­но­го краю, Що в'ється над на­ми кру­гом! Чи в нас не та си­ла, що у батьків бу­ла? Не тая ша­белька у нас? Чи в нас не­ма ко­ней на сте­пах ши­ро­ких, Чи ву­голь на люльці по­гас? Нехай наші коні на чис­то­му полі Тріпнуться і враз заіржать! Нехай наші брат­тя, мо­лоді ко­за­ки, На чис­теє по­ле біжать! Нехай зно­ву бряз­не ша­белька стальная В ко­зацьких залізних ру­ках! Нехай зно­ву ля­жуть во­ро­гові кості Могилами в на­ших сте­пах! А люлька-го­луб­ка не­хай не вга­сає, Паліть вражі се­ла кру­гом! Нехай во­рог знає, повік не га­дає Знущатися над ко­за­ком!..

ТІЛЬКО-М РОДИЛАСЬ

 Тілько-м ро­ди­лась, злая не­до­ля Стала, ска­за­ла без жа­лю: "Будеш ту­жи­ти, сер­це в'яли­ти, те­бе я тим бла­гос­лов­лю!" З тої го­ди­ни щас­тя уп­ли­ло, І слід не­до­ля за­ме­ла, Звалився камінь тяж­кий на гру­ди, На сер­це ту­ге за­ляг­ла. Де ступ­нем ступ­лю, тер­ни­на ко­ле, Кров об­ки­пає на но­гах; Де оком гля­ну, сум­но та тем­но, Ніби намітка на очах. Не світить місяць, не гріє сон­це, Чорніє не­бо, як зем­ля; І, як в склепінні ме­жи вмер­ли­ти, Межи жи­ви­ми ход­жу я. Знущайся, до­ле, не жа­луй си­ли!.. До каплі кров мою іспий! І від лю­дей за­би­те тіло Землею тем­ною нак­рий!

ХЛОПЦІ-МОЛОДЦІ...

 Хлопці-молодці, Пийте, гу­ляй­те! Жваві дівча­та, Хлопців ко­хай­те! Бо вес­на од­на - Згадайте, лю­ди! І в нас дру­гий раз Весни не бу­де!.. Шумує ви­но, І мед і пи­во… Склянками, хлопці! Чарка не ди­во!.. Пийте за лич­ка, За чорні бро­ви! Нехай дівча­та Будуть здо­рові! Музики гра­ють, Смичками ма­ють; Жваві дівча­та На вас мор­га­ють!.. Обійміть дівча, Котра вам ми­ла! Танцюйте, хлопці, Поки є си­ла! Не зна­ти, що рік Дівчатам ска­же… Може, не од­на Косу зав'яже… Може, й з нас кот­рий Піде між лю­ди, Зав'яже дівча, Господар бу­де!.. Тоді не по­ра Буде гу­ля­ти, Тоді не по­ра Буде й ко­ха­ти… Хлопці ж мо­лодці, Пийте, гу­ляй­те! Жваві дівча­та, Хлопців ко­хай­те!..

СТУДЕНТ

 В славнім місті Пе­тер­бурзі, Недалеко від Не­ви, Із бо­ло­та виг­ля­дає Хата бідної вдо­ви. Стара ха­та зо вдо­вою Разом вік свій віджи­ла, Почорніла, по­хи­ли­лась І в бо­ло­то увійшла. Увійшла по самі вікна… В ґанку схо­ди до сіней; В сінях набік по­хи­ли­лись Двоє скрив­ле­них две­рей… І нап­ра­во старій бабі Смерть підпи­сує па­тент, А наліво без копійки Б'ється з нуж­дою сту­дент. Зима лю­та. Вітер сви­ще, Сніг по вікнах бряз­ко­тить, Мороз ду­шу обіймає, Мороз тіло ка­ме­нить. А у хаті на пос­телі У сур­дуті і пла­щу Сидить сту­дент ме­ди­ци­ни Другий місяць без бор­щу. І живіт, як гриб, за­пав­ся, Облізає го­ло­ва… І ос­тан­ня до­го­рає Його свічка лой­ова. І си­дить він, пог­ля­дає На по­хи­ле­ну стіну - Під стіною ле­жить че­реп, Нема й криш­ки тю­тю­ну. І стіння кру­гом чорніє… Тілько ла­зять па­ву­ки. Тілько сум­но виг­ля­да­ють Із шка­лу­бин пру­са­ки…

12 ген­ва­ря

КАЛИНО-МАЛИНО

 Калино-малино, Ряснеє де­рев­це! Хто ж те­бе при­гор­не, Дівчинонько-серце? Тяженько здих­ну­ла, Дівчинонька ка­же: "Той ме­не при­гор­не, Хто ко­су зав'яже!.." Головка хит­ну­лась, Коса роз­ви­ну­лась, До білої шиї Шовком при­гор­ну­лась… Косо, пиш­на ко­со! Хто те­бе зав'яже?.. "Хто ме­не зав'яже, То віно­чок ска­же". Василечку ми­лий, Любий та ко­ха­ний! Зелен барвіноч­ку - Віночку рут­вя­ний! Хто ж те­бе, віноч­ку, Розплітати бу­де? "Запитайте, лю­ди, Мої білі гру­ди!.." Місяця-підповня Пишні по­ло­ви­ни - Груди, білі гру­ди, Милої дівчи­ни! По кім ви здих­не­те Тяженько впівночі? "По кім ми здих­не­мо - Знають чорні очі!.." Чароньки дівочі - Горять чорні очі, Як в чис­то­му небі Зорі опівночі!.. Очі, ясні очі! Зорі над зо­ря­ми! По кім ви заллєтесь Першими сльоза­ми? "По кім ми зап­ла­чем - Не пи­тай­те, лю­ди: Тому пер­ша слізка, Хто нам ми­лий бу­де!" Спаде пер­ша слізка, Здихнуть білі гру­ди, По кім здих­нуть гру­ди, Того вінок бу­де… Хто вінок розв'яже, Той ко­су зав'яже, Той дівча при­гор­не, Щиру прав­ду ска­же.

ГОЛУБОНЬКО-ДІВЧИНОНЬКО...

 Голубонько-дівчинонько, Зіронько моя! Не пи­тай­ся, моя ми­ла, Чого сму­тен я! Живо-живо то­го смут­ку І ти не ми­неш!.. Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Голубонько-дівчинонько, Мій ро­же­вий цвіт! Ти ве­се­ла, світом ра­да, Тобі ми­лий світ!.. Живо-живо світом зну­диш, Тяженько здих­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш!.. Гудуть пчо­ли ко­ло те­бе, Ти, як лист, дри­жиш… Ти їх го­ниш, не од­го­ниш І са­ма біжиш… Живо-живо під ті співи, Як ди­тя, зас­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Ти за­то­пиш очі в очі - Очі не схиб­нуть! Тобі див­но, що чужії Від твоїх змиг­нуть… Живо-живо са­ма гля­неш - І са­ма змиг­неш. Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Ти вітаєш, обіймаєш Своїх і чу­жих! Як ди­ти­на, ти, дівчи­но, Ластишся до них… Живо-живо од чу­жо­го Руки од­ви­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш… Прийде ра­нок - ти ве­се­ла, Других ве­се­лиш… Прийде нічка - ти в пос­телі, Як го­луб­ка, спиш… Живо-живо цілі ноч­ки Оком не ски­неш… Отоді ти, моя ми­ла, Мене спом'янеш…

КОЗАЧЕ-ГОЛУБЧЕ...

 "Козаче-голубче, Соколику мій! Дай білу ру­ченьку, Зо мною постій! Най на­див­лю­ся, Слізьми зал­лю­ся, Заким з до­ро­ги Тебе діжду­ся!" "Дівчино-рибчино, Не плач, не ри­дай! За мною, мо­ло­дим, Ручок не ла­май: Як не за­ги­ну, Я не по­ки­ну, Я не по­ки­ну Любу дівчи­ну". "Ой до­ню Яв­до­ню, Зіллячко моє! Чого ж так змарніло Личенько твоє?" "Ой ма­ти-ма­ти! Тяжко вми­ра­ти, Ой а ще важ­че Милого жда­ти! Давно я, дав­но я В ми­ло­го бу­ла, Вже тая стеж­ка Зіллям за­рос­ла. Піду я, ма­ти, Зіллячко рва­ти, Зіллячко рва­ти, Милого жда­ти!.. Рвуть зілля дівча­та, Віночки пле­туть, А мої оченьки Тільки сльози ллють. Ой зілля-зілля, Чуже весілля, А моя му­ка - З ми­лим роз­лу­ка!.." "Дівчино-рибчино, Здорова бу­ла! Чи вже ж ти, чи вже ж ти Мене за­бу­ла?" "Я не за­бу­ла, Я не за­бу­ду, Любила вірненько, Любити бу­ду".

НЕ ЗГА­ДАЮ ГАД­КИ...

 Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі!.. Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли! Порадь, ма­ти, що діяти, Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти! Розпукає сер­це, Каменіють гру­ди. Скажи, моя не­не, Що зо мною бу­де. Кажуть лю­ди: "В світі ча­ри; В світі лю­ди, не та­та­ри - Не бу­деш без па­ри!" Ой світе мій, світе! Лушпина оріха! Де твої роз­коші Та де твоя втіха? Нудно в тобі, як в не­волі, Тілько му­ка, тілько болі, Ні волі, ні долі! І ви, мої лю­ди, Люди - не та­та­ри, Чи хоч раз ви ру­ку Сироті по­да­ли? Кому го­ре - го­ре й бу­де, Другим жа­лю не при­бу­де, Люди ж мої, лю­ди! Наоколо гля­неш - Та й ка­ме­нем ста­неш, А на се­бе гля­неш, - Як би­ли­на, в'янеш. Лист за лис­том опа­дає, Рік за ро­ком уп­ли­ває, Назад не вер­тає! Не зга­даю гад­ки, Не змис­лю я мислі, Як чорнії хма­ри, Чорні ду­ми звис­ли. Порадь, ма­ти, що діяти: Ой чи жи­ти, чи вми­ра­ти? Порадь, моя ма­ти!

ОЙ ВИЙ­ДУ Я У СА­ДО­ЧОК...

 Ой вий­ду я у са­до­чок - В са­доч­ку ка­ли­на, Край ка­ли­ни шов­ком шиє Любая дівчи­на. Подивлюся на ка­ли­ну - Вона роз­пу­кає! Подивлюся на дівчи­ну - Дівча обіймає. Тая ж са­ма ка­ли­нонька, Та вже за­ви­ну­лась; Тая ж са­ма дівчи­нонька, Та вже відвер­ну­лась. Завинулась ка­ли­нонька Та й не роз­пу­кає; Відвернулась дівчи­нонька Та й не пог­ля­дає. Ой вий­ду я у са­до­чок, Буду виг­ля­да­ти, Чи не вий­де моя ми­ла Рути підли­ва­ти. Вийшла ми­ла, по­хо­ди­ла, Рути не підли­ла, Тілько вер­хи поз­ри­ва­ла, На во­ду пус­ти­ла!.. Тая ж ру­та зе­ле­ная, Та цвіту не­має; Та ж дівчи­на мо­ло­дая, Та вже не ко­хає. Стоптав би я те­бе, ру­то, - Та з жа­лю не мо­жу; Забув би я те­бе, ми­ла, - Забути не мо­жу! Ой вий­ду я у са­до­чок, Стану край вікон­ця, Чи не вий­де моя ми­ла Ще раз до схід сон­ця? А ми­лая, як не тая, Спить собі, дрімає Та но­во­го мо­ло­до­го К сер­цю при­гор­тає. Тії ж очі, тії бро­ви, Та не той хлоп­чи­на; Та ж го­луб­ка ко­ло нього, Та вже не дівчи­на. Прострілив би я вас з лу­ка! Та з лу­ка не пал­ко! Положив би вічно спа­ти, Та все чо­гось жал­ко!

БОГДАЙ ТЕБЕ

 Колись я із тяж­кої ту­ги На лаві ду­бовій ле­жав, Останній кар­бо­ва­нець срібний В пустії ка­литці дер­жав. Аж тут на­ви­ну­лась дівчи­на, І я свою ту­гу за­був; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог не за­був! І сів я на лаві ду­бовій, І сіла дівчи­на моя, Дівчина ме­не обійня­ла, Обняв же дівчи­ну і я. Їден поцілу­нок га­ря­чий - І я, як від чарів, ожив; Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе бог ожи­вив! Дівчина ме­не при­гор­ну­ла, Дівчину і я при­гор­нув, Дівчина на лаві зас­ну­ла, І я ко­ло неї зас­нув. І сни­лось так ми­ло та лю­бо, І я че­рез сон го­во­рив: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе гос­подь лю­бив!" Раненько дівчи­ни не ста­ло, І знов я на лаві ле­жав І міцно сла­би­ми ру­ка­ми Пустую ка­лит­ку дер­жав. Узяла, псявіра, узя­ла. І я собі ти­хо ска­зав: "Дівчино, моя ти дівчи­но, Богдай те­бе дідько узяв!"

26 сент[ября]

ПОЛЮБИ МЕНЕ

 Лисий я, во­лос­ся спа­ло, Решта білая, як сніг, Недалеко моя яма, Та я в яму ще не ліг; Що збіліло - за­ма­люю Ще й но­во­го на­куп­лю - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то я те­бе люб­лю! Небагато в ме­не мізку, Та і пус­то в го­лові, Та я змал­ку оже­нив­ся На ба­гатій удові; І я собі узяв гроші, А бог - ми­лую мою - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то срібла на­даю! Не ло­жив я свої шиї На прав­дивії ва­ги, Погнув її не їдно­му Аж до са­мої но­ги. Зато те­пер, як бин­да­ми, Собі шию обів'єш - Полюби ме­не, дівчи­но, То-то сла­ви на­жиєш! Скаменіло моє сер­це, Хоч і м'якше не бу­ло, Як ди­ти­на - не га­дає, Що доб­ро і що то зло; Але за­то як ча­са­ми Кілька ка­пельок прий­му… Полюби ме­не, дівчи­но, То-то щи­ро обійму!

26 сент[ября]

ГЕЙ-ГЕЙ, ВО­ЛИ! ЧО­ГО Ж ВИ СТА­ЛИ?...

 Гей-гей, во­ли! Чо­го ж ви ста­ли? Чи ду­же по­ле за­рос­ло, Чи ле­ме­ша іржа поїла, Чи за­ту­пи­лось че­рес­ло? Бадилля зсох­ло, вже й ва­литься, Леміш я доб­ре нас­та­лив, А че­рес­ло моє но­веє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Чи зсох­ло по­ле? Чи плуг у зем­лю не іде? Чи де­рев'яная по­ли­ця Тяжкої ски­би не зве­де? Земля пух­кая, плуг не стог­не І ски­бу доб­ре відва­лив, І бо­роз­на уже чорніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зо­ре­мо по­ле, Насієм яро­го зер­на, Пройде ра­зок тон­кеє ра­ло, І пробіжиться бо­ро­на. А там, ди­вись, зібра­лась хмар­ка, Дрібненький до­щи­чок по­лив - І ни­ва шов­ком зе­леніє… Чого ж ви ста­ли? Гей, во­ли! Гей-гей, во­ли! Зер­но поспіє, І за­ко­ло­сяться по­ля, І вер­не нам за піт кри­ва­вий Із лиш­кою свя­та зем­ля. Тоді зби­рай ко­лос­ся пов­не Та тільки гос­по­да хва­ли… Чого ж ви ста­ли, мої діти? Пора нас­та­ла! Гей, во­ли!

НЕХАЙ ГНЕТЬСЯ ЛО­ЗА...

 Нехай гнеться ло­за, Куди вітер пігне, - Не пе­ча­лить во­на Ні те­бе, ні ме­не. Може, й тяж­ко її, Може, й спи­на бо­лить, Але бу­ря її З корінця не зва­лить; На бо­лоті рос­те, І сла­бая са­ма - Вона гнеться собі, Бо в ній си­ли не­ма; Вона гнеться собі І так вік про­жиє І без сла­ви, в багні, Як тра­ва, зог­ниє. Як тра­ва осо­ка Зогниє у багні, І хіба лиш ко­мар Заспіває по ній. Нехай гнеться ло­за, А ти, ду­бе, кріпись, Ти рос­ти та рос­ти, Не хи­лись, не кри­вись; Ти гли­бо­ко уг­либ Твердий корінь пус­ти, Гілля вго­ру роз­кинь, Ти рос­ти та рос­ти! І до пек­ла дістань, І у пек­ло заг­лянь, І до хма­ри дістань, І на не­бо пог­лянь. І весь світ об­ди­вись, І усе розпізнай; І що доб­ро­го є, Ти у се­бе впи­вай. І у силі, в добрі, Як ска­ла, зат­вердій І, як сто­рож-си­лач, Над зем­лею ти стій; І пташ­ки світові Защебечуть тобі, І співак одпічне, Заспіває тобі. А як бу­ря ли­ха Тебе з місця зіб'є Або хма­ра-го­ра Тебе гро­мом уб'є - Світ по­чує ту смерть, І повітря здри­жить, І ліси за­гу­дуть, І зем­ля зад­ви­жить; І пташ­ки про­ле­тять, Спогадають те­бе, І співак пе­рей­де, Не за­бу­де те­бе!

ПІСНЯ

 Голе-голе моє по­ле! Де ж ви, ясні квітоньки? Позгасали, пос­па­да­ли, Як на небі зіроньки. І стеб­ло пе­ресх­ло, Як би­ли­на, по­ляг­ло. Діти-діти, мої квіти! Як пог­ля­ну я на вас, Серце мліє, ка­меніє, Що цвіли ви тільки раз. Раз рос­ли, раз цвіли І без долі опа­ли. Не для ділка сво­го бджілка Вас ізсса­ла, як ди­тя, - То жа­рою, як ма­рою, Перервало вам жит­тя. І ро­си ні сльози Не спа­да­ло для кра­си. І дівчи­на, як ка­ли­на, Вас не рва­ла на ко­су - Вас зірва­ли-розірва­ли Вітри буйні без ча­су! І без літ на весь світ Розпустили в'ялий цвіт. Доле-доле, моя до­ле! Верни ж мої квітоньки, Верни діти, мої квіти, Верни ж мої зіроньки! Але ба - не сівба! Не ми­не моя жур­ба!

26 де­кабр[я]

ЗВЕЛА МЕ­НЕ НЕ БІДА...

 Звела ме­не не біда, Звела ме­не, Моя не­не, Звела ме­не не біда, А дівчи­на мо­ло­да. А дівчи­на, Як ка­ли­на, А дівчи­на мо­ло­да. Брівоньками зв'яли­ла, Брівоньками, Чароньками. Брівоньками зв'яли­ла, Оченьками спа­ли­ла. Оченьками, Зіроньками, Оченьками спа­ли­ла. Ой дівчи­но, не в'яли, Ой дівчи­но, Ти, риб­чи­но, Ой дівчи­но, не в'яли, Серця мо­го не па­ли! Серця мо­го Молодого, Серця мо­го не па­ли! Коли лю­биш - не жар­туй! Коли лю­биш, Та не гу­биш, Коли лю­биш - не жар­туй! Як не лю­биш - роз­ча­руй! Як не лю­биш, Тільки гу­биш, Як не лю­биш - роз­ча­руй!

ПІСНЯ

 Згадай ме­не, ми­ла, Ранньою вес­ною, Як зав'яне квітка В те­бе під но­гою І за­сох­не до вес­ни, - Тоді ме­не, ми­ла, спом'яни! Згадай ме­не, ми­ла, Як пташ­ка заб'ється В залізную клітку, Сама розіб'ється І за­ги­не без ви­ни, - Тоді ме­не, ми­ла, спом'яни! Згадай ме­не, ми­ла, В тяж­кую при­го­ду, Як твоя об­руч­ка Звалиться на во­ду І не вий­де з гли­би­ни, - Тобі ме­не, ми­ла, спом'яни!

15 ав­гус­та

НЕ КИ­ДАЙ МЕ­НЕ...

 Не ки­дай ме­не, Моя ча­роч­ко! Не же­ни ме­не Ти, шин­ка­роч­ко! Не же­ни ме­не, Дай упи­ти­ся. В те­бе, брид­кую, Улюбитися! Не без жінки я, Не без ха­ти я, Все у ме­не є, Відьмо кля­тая! Хліба до­си­та Маю в засіку, Маю во­ли­ка, Маю й пасіку. Моя ха­точ­ку - Повна ча­шеч­ка; Моя жіноч­ка - Мов та пта­шеч­ка; Та тяжкі мої Болі більнії, Бо не маю я Волі вільної!.. Запряжу во­ли - Потом ми­юся; Розпряжу во­ли - Набік хи­лю­ся; Повалюсь на бік - Не здріма­юся; Знов на пан­щи­ну Підіймаюся. Відроблю чу­же: "Жінко-душечко! Приголуб ме­не, Щебетушечко!" А во­на у плач, Розголоситься, На своє же­не, Бо й не про­ситься… Робиш - сил не­ма, Спина кри­виться, А во­на на те Та й не ди­виться. Робиш - сил не­ма, Похиляєшся, А во­на у плач: "Запиваєшся!" О, я п'ю те­пер, Жінко лю­бая, Не ки­дай ме­не, Чарко гру­бая! Не ки­дай ме­не, Моя ча­роч­ко; Не же­ни ме­не Ти, шин­ка­роч­ко! Не же­ни ме­не - Дай упи­ти­ся, В те­бе, брид­кую, Улюбитися!

НАУКА

 Дочекався я Свого свя­тонька Виряджала в світ Мене матінка. Виряджала в світ Мати рідная І про­мо­ви­ла Мені, бідная: "Нехай, си­ну мій, Ми пра­цюємо. Нехай цілий вік Ми го­рюємо; Нехай сох­ну я, Тато гор­биться, Ти на світ пог­лянь, Що там ро­биться, - Та не всі ж, як ми, В землі ри­ються, - Може, є такі, Що і ми­ються; Та не всі ж, як ми, Димом ку­ряться, - Може, є такі, Що й не жу­ряться. Коли знай­деш їх, Милий си­ноч­ку, Ти скло­ни се­бе, Як би­ли­ноч­ку, Ти скло­ни се­бе, Як би­ли­ноч­ку, прос­те­ли се­бе, Як ряд­ни­ноч­ку. Спина з по­хи­лу Не іскор­читься, Чоло з по­ро­ху Не ізмор­щиться. Спина з по­хи­лу Не ізкри­виться, Зато сту­пить пан Та й по­ди­виться; Зато сту­пить пан На покірно­го І прий­ме те­бе, Як добірно­го. І в го­ди­ноч­ку - На дра­би­ноч­ку. І підеш тоді, Милий си­ноч­ку, І з па­на­ми сам Порівняєшся, В сріблі-зо­лоті Закупаєшся; В сріблі-зо­лоті Закупаєшся, З по­лем батько­вим Розпрощаєшся!" Але ста­ло­ся Друге свя­тонько: Виряджав у світ Мене ба­тенько. Виряджав ме­не, Путь по­ка­зу­вав, Говорив мен І при­ка­зу­вав: "Видиш, си­ну мій, Як пра­цюємо, Видиш, си­ну мій, Як го­рюємо. Кождий на світі На то ро­диться… Не ди­вись на світ, Що там ро­биться! І на пчіл пог­лянь: Є ро­бучії, Але й трутні є Неминучії. Так і на світі: Їдні ри­ються, Другі по­том їх Тілько ми­ються. Будь ти прок­ля­тий, Милий си­ноч­ку, Як пігнеш та­ким Свою спи­ноч­ку; Як пігнеш та­ким Свою спи­ноч­ку, Як прос­те­лиш­ся На ряд­ни­ноч­ку. І чо­ло тобі Нехай змор­щиться, І хре­бет тобі Нехай скор­читься! Ти тікай від них, Як від га­ди­ни, Ти не жди від них Перекладини; Ти не жди від них Перекладини, Ти у світ іди На ог­ля­ди­ни. Ти у світ іди, Милий си­ноч­ку, Ти усе спізнай - І би­ли­ноч­ку. Тоді з світом ти Порівняєшся, В добрі-ро­зумі Закупаєшся, В добрі-ро­зумі Закупаєшся, З по­лем батько­вим Привітаєшся!"

16 ав­гус­та

МОЯ СМЕРТЬ

 Прийшла смерть моя, Легке то­читься… Ти мо­ри, ма­ро, Коли хо­четься. Я віддам землі Всі кісткі мої, А на світ пу­шу Лиш щілки мої! Не ум­руть во­ни: Кожна щілоч­ка Полетить жи­ва, Як та пчілоч­ка; Полетить жи­ва І по­ко­титься, В сотні, ти­сячі Переплодиться. І я знов жи­вий Світ ог­ля­дую, Смерті пер­шої Не при­га­дую. Прийде дру­га смерть - Світ зчорніється, Земля вся в снігу Забіліється. І весь світ ма­ра Зморить го­ло­дом І щілки мої Зціпить хо­ло­дом. Але хо­лод той Не уб'є жит­тя. Перейдуть віки, Ожиє ди­тя. Перейдуть віки, Світ за­ва­литься, Вогнем-стовогнем Весь роз­па­литься. І сніги тоді Паром ки­нуться, І щілки мої Знов про­ки­нуться. І щілки мої Знов про­ки­нуться, Найдуть зем­лю знов, Знову ки­нуться. Найдуть зем­лю знов, Знову ки­нуться, В сотні душ жи­вих Перекинуться. І піде жит­тя Знов дра­би­ною, І я виг­ля­ну Знов ди­ти­ною. А ти ждеш, ма­ро! Легке то­читься, Ти не жди - мо­ри, Коли хо­четься. Місяць, рік піждеш - Що уво­ди­ти? Трудно ду­ми всі Разом спло­ди­ти. Трудно ду­ми всі Разом спло­ди­ти; Чого ж ждеш, ма­ро? Що уво­ди­ти?

17 ав­гус­та

ОЙ ТИ, КА­ЛИ­НО, ОЙ ТИ, МА­ЛИ­НО...

 Ой ти, ка­ли­но, ой ти, ма­ли­но, Ой чо­му ти не рос­ла? Ой ли­бонь-бо те­бе, чер­во­на ка­ли­но, Ой ли­бонь-бо те­бе, чер­во­на ка­ли­но, Бистра во­да зай­ня­ла. Ой ти, ка­ли­но, ой ти, ма­ли­но, Ой чо­му ти не цвіла? Ой ли­бонь-бо те­бе, чер­во­на ка­ли­но, Ой ли­бонь-бо те­бе, чер­во­на ка­ли­но, Бистра во­да за­нес­ла. "Ой во­да гра­ла, ме­не не зай­ма­ла, Не тим-бо ж я не цвіла. Не цвіла я з го­ря, що мо­го яво­ра Не цвіла я з го­ря, що мо­го яво­ра Бистра во­да зай­ня­ла. Зайняла во­да, зай­ня­ла бист­ра, Покотила на Ду­най, А мені, ка­лині, бідній си­ро­тині, А мені, ка­лині, бідній си­ро­тині, Тяжка ту­га та пе­чаль. Зайняла во­да, зай­ня­ла бист­ра, Покотила на ріку, А мені, ка­лині, бідній си­ро­тині, А мені, ка­лині, бідній си­ро­тині, Тяжка ту­га довіку!"

СЕРБСЬКА ПІСНЯ

 Моя ха­та - чорні го­ри, А пос­те­ля - камінь го­лий; Мої брат­тя - ко­му го­ре, Мої брат­тя всі со­ко­ли. Де во­ро­га зав­ва­жа­ють, Як блис­кав­ка, наліта­ють. Моє сер­це ве­се­литься, Як за­пу­кає руш­ни­ця, Як ту­рецькую ско­ти­ну Неживою з ко­ня ски­ну Та го­ло­ву йо­го пся­чу На колі своїм по­ба­чу. Квітчу го­ру не квітка­ми - Турецькими го­ло­ва­ми; Квітчу плечі свої сербські Турецькими жу­па­на­ми. Турки кулі ви­ли­ва­ють, Кулі турків по­би­ва­ють. Здоров бу­ду - то при­бу­ду І до твої, аго, ха­ти І з жінкою твою бу­ду Цілу нічку но­чу­ва­ти, Твій тю­тюн бу­ду ку­ри­ти, А ко­ра­ном борщ ва­ри­ти. Візьму, аго, ко­ня тво­го, Тогді бо­сий ти пос­ка­чеш; Візьму, аго, ме­ча тво­го, Тогді прас­ни­цю по­ба­чиш. Та ще те­бе, вра­жий діду, Осідлаю та й поїду. Тогді сво­го до­ко­наю, Псячу го­ло­ву зру­баю. Твоє м'ясо бу­де в полі, Голова на час­то­колі, І го­ло­ву чер­ви сто­чать, А пси пси­ну роз­во­ло­чать. Тобі го­ре, сер­бе-бра­те! Ніхто не йде по­ма­га­ти. Тілько сам ти між го­ра­ми Справляєшся з во­ро­га­ми. Сербин крик­не - б'є руш­ни­ця, Тим Сербія і дер­житься!

ІЩЕ ВЧО­РА ІЗВЕ­ЧО­РА

 Іще вчо­ра ізве­чо­ра По за­ході сон­ця Поглядав я на ули­цю Край сво­го вікон­ця. Поглядав я на ули­цю - Бучно бу­ло всю­ди, І ми­га­ли ми­мо вікон Знакомії лю­ди. І сьогодні іще до дня До моєї ха­ти Збиралися то­ва­риші Тугу роз­ва­жа­ти. Розважали, роз­мов­ля­ли, Щиро обійма­лись, Виливали ду­шу в ду­шу І не ог­ля­да­лись. Півгодини до ма­ши­ни, Як ма­ла ру­ша­ти, Виходила і ти, ми­ла, Мене ви­ряд­жа­ти. Вийшла, ста­ла на по­мості, Хусткою зак­ри­лась, Дивилася-дивилася… Так і роз­лу­чи­лась.

1 сен­тяб­ря