Я пишу ці рядки з Індії до моїх родичів у Англії, щоб пояснити, чому я відмовився дружньо потиснути руку своєму кузену, Джонові Гернкаслу. Моє мовчання з цього приводу було неправильно витлумачене членами моєї родини, а я не хочу, щоб вони були поганої думки про мене. Прошу їх почекати зі своїми висновками доти, доки вони не прочитають моєї розповіді. Даю слово честі: все те, що я напишу, — чистісінька правда.

Приватна суперечка між мною і моїм кузеном виникла під час великої події, в якій ми обидва брали участь, — штурму Серінгапатама, що відбувся під командуванням генерала Берда 4 травня 1799 року.

Для того щоб яснішими стали обставини, я мушу звернутись до періоду, що передував наступові, та до розмов у нашому таборі про коштовне каміння й купи золота, які зберігалися в серінгапатамському палаці.

Одна з найхимерніших історій стосується жовтого алмаза — речі, знаменитої у вітчизняних літописах Індії.

За найдавнішими переказами, цей камінь прикрашав чоло чотирирукого індійського бога Місяця. Почасти завдяки своєму характерному забарвленню, почасти завдяки широко відомій легенді, ніби цей камінь перебуває під впливом божества, яке він прикрашає, його блиск то збільшується, то зменшується залежно від того, чи місяць прибуває, чи убуває, — цей камінь дістав назву, під якою він і досі відомий в Індії, — Місячного каменя. Я чув, що подібна легенда колись була поширена і в Стародавній Греції, і в Римі. Одначе там згадується не алмаз, присвячений божеству, як в Індії, а напівпрозорий камінь нижчої вартості, який нібито зазнавав впливу місяця і так само дістав від нього свою назву під якою він і досі відомий сучасним колекціонерам.

Пригоди з жовтим алмазом почалися в одинадцятому столітті християнської ери.

В ту епоху магометанський завойовник Махмуд Газневі вторгся в Індію, оволодів священним містом Сомнаутом і захопив скарби знаменитого храму, який століттями привертав до себе увагу індійських богомольців і вважався чудом Сходу.

З усіх божеств, яким поклонялися в цьому храмі, один бог Місяця уник жадібних рук магометанських завойовників. Під охороною трьох брамінів недоторканного ідола з жовтим алмазом у лобі перевезли вночі у друге священне місто Індії — Бенарес.

Там, у новозбудованому капищі — великому залі, оздобленому коштовними каменями, під склепінням з золотими колонами, — встановили бога Місяця і знову почали поклонятись йому. Тієї ночі, як було закінчене капище, трьом брамінам нібито привидівся уві сні Вішну-охоронець.

Божество вдихнуло свій дух в алмаз, що прикрашав чоло статуї, і браміни впали перед ним навколішки, закривши обличчя покривалами. Вішну звелів, щоб віднині Місячний камінь пильно охороняли три жерці вдень і вночі, поки існує світ. Браміни почули це й скорились волі божества. Вішну передрік нещастя, які впадуть на того зухвалого смертного, що насмілиться оволодіти священним каменем, і на всіх його нащадків, до яких камінь перейде після нього. Браміни звеліли записати це пророцтво на воротях святилища золотими літерами.

Минали століття за століттями, і з покоління в покоління наступники трьох брамінів удень і вночі охороняли священний Місячний камінь. Проходили століття за століттями, і от на початку вісімнадцятого віку християнської ери воцарився монгольський імператор Аурангзеб. За його наказом храми поклонників Брами були знов пограбовані і зруйновані, капище чотирирукого бога осквернене вбивством священних тварин, ідоли знищені, а Місячний камінь був украдений одним з воєначальників Аурангзеба.

Неспроможні повернути втрачений скарб силоміць, три жерці-охоронці, переодягнувшись, почали стежити за ним. Минали покоління за поколіннями; воїн, який вчинив святотатство, загинув жахливою смертю; Місячний камінь переходив, приносячи з собою прокляття, від одного незаконного власника до іншого, але, незважаючи на всі перипетії, наступники трьох жерців-охоронців і далі стежили за своїм скарбом, чекаючи того дня, коли Вішну-охоронець поверне їм їх священний камінь. Минуло вісімнадцяте століття. Алмаз потрапив до рук Тіппу, серінгапатамського султана, який прикрасив ним руків'я свого кинджала і зберігав серед найцінніших скарбів своєї збройової палати. Навіть тоді — в самому палаці султана — троє жерців-охоронців таємно продовжували пильнувати алмаз. У почті Тіппу було троє іноземців, які заслужили довір'я свого володаря, перейшовши (можливо, тільки про людське око) в магометанську віру. Ходили чутки, ніби ці троє офіцерів і були переодягнуті жерці.

Так розповідали в нашому таборі фантастичну історію Місячного каменя. Вона ні на кого з нас не справила серйозного враження. Лише мій кузен Гернкасл, захопившись фантастикою, повірив цій легенді. В ніч перед штурмом Серінгапатама він ні з того ні з сього розгнівався на мене й на інших за те, що ми назвали всю цю історію байкою. Виникла безглузда суперечка, і в Гернкаслі виявився його нестримний характер. З властивою йому хвалькуватістю кузен заявив, що, як тільки англійська армія оволодіє Серінгапатамом, ми побачимо той алмаз на його пальці. Цю несподівану репліку зустріли гучним реготом, і на цьому, гадали ми всі, справа закінчилась.

Тепер дозвольте розповісти, що сталося в день штурму.

Кузен мій і я були розлучені на самому початку наступу. Я не бачив його ні під час переправи через річку, ні тоді, коли ми підняли англійський прапор на першому проломі, ні тоді, коли ми перейшли через рів і, відвойовуючи кожен крок, вступили в місто. Я зустрів Гернкасла тільки смерком, коли місто було вже наше і генерал Берд сам знайшов мертвого Тіппу під купою вбитих.

Нас обох прикомандирували до загону, посланого, за наказом генерала, припинити грабування та безпорядки, що виникли після нашої перемоги. Набрід, що разом з військом удерся до міста, творив великі безчинства. Справа ускладнювалась тим, що солдати проникли в приміщення, де лежали скарби, і почали грабувати золото й коштовне каміння. Я зустрівся із своїм кузеном на подвір'ї перед палатами зі скарбами, куди ми прийшли для того, щоб встановити дисципліну серед наших солдатів. І відразу побачив, що запальний Гернкасл до краю збуджений кривавим побоїщем, через яке ми пройшли. На мою думку, він був нездатний виконати свій обов'язок.

У палатах зі скарбами панували безладдя й розгул, проте насильства я ще не бачив. Солдати, якщо можна так висловитись, легковажно знеславлювали свій мундир. Обмінюючись грубими примовками й дотепами, вони раптом згадали в пустотливому жарті історію алмаза. І там, де лунав іронічний вигук: «А хто знайшов Місячний камінь?», грабіж спалахував з новою силою. Поки я марно намагався відновити порядок, на другому кінці подвір'я почувся пронизливий крик, і я негайно побіг туди, побоюючись, щоб знову не почалось мародерство.

Я підійшов до відчинених дверей і натрапив на тіла двох мертвих індусів, що лежали на порозі. (По їхній одежі я впізнав двірцевих офіцерів).

У цей час знову пролунав крик, і я миттю влетів до кімнати, що, як виявилось, була зброєвою палатою. Третій індус, смертельно поранений, упав біля ніг людини, яка стояла до мене спиною. Ця людина обернулася в ту мить, коли я увійшов, і я побачив Джона Гернкасла із смолоскипом у одній руці і закривавленим кинджалом у другій. Коли він повернувся до мене, камінь, вправлений у руків'я кинджала, зблиснув вогнем. Вмираючий індус підвівся навколішки, показав на кинджал у руках Гернкасла і, прохрипівши на своїй рідній мові: «Прокляття Місячного каменя лежить на тобі і на твоїх нащадках!», упав мертвим на підлогу.

Не встиг я отямитись, як у кімнату вбігли солдати мого загону. Кузен мій, немов божевільний, кинувся їм назустріч.

— Звільніть кімнату, — закричав він мені, — і поставте біля дверей варту!

Коли Гернкасл кинувся на солдатів із смолоскипом та кинджалом, вони відступили. Я поставив двох вірних людей з мого загону на варту до дверей. До ранку я більше не зустрічався з кузеном.

На світанку грабування все ще тривало, і генерал Берд привселюдно, з барабанним боєм, оголосив, що всякий злодій, спійманий на місці злочину, хто б він не був, буде повішений. Присутність поліцейського офіцера підтверджувала, що генерал не жартує. Тут, у натовпі, що слухав цей наказ, я знову зустрівся з Гернкаслом.

Вітаючись, він, як завжди, простягнув мені руку.

Я не зважився подати йому свою.

— Скажи мені спочатку, — сказав я, — яким чином загинув індус у збройовій палаті і що означали його останні слова, коли він показав на кинджал у твоїй руці?

— Індус помер, я гадаю, від смертельної рани, — відповів Гернкасл. — А що означали його останні слова, я знаю не більше, ніж ти.

Я пильно подивився на нього. Лють, що опанувала його напередодні, зовсім стихла. Я вирішив дати йому можливість виправдатись.

— Більше ти нічого не маєш мені сказати? — запитав я.

Він відповів:

— Нічого.

Я повернувся до нього спиною, і з того часу ми більше не розмовляли один з одним.

Прошу пам'ятати, що все те, що тут написане про мого кузена (якщо тільки не виникне необхідність розголосити ці події), призначається лише для членів нашої сім'ї. Гернкасл не сказав нічого такого, що могло б дати мені привід для розмов з нашим полковим командиром. Мого кузена часто піддражнювали алмазом ті, хто пам'ятав, як він вибухнув гнівом перед штурмом; але він мовчав, згадуючи, напевне, обставини, при яких я застав його в збройовій палаті. Ходили чутки, що він мав намір перейти в інший полк, — мабуть, для того, щоб розстатися зі мною.

Правда це чи ні, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин. Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде ніяких доказів, крім моральних. Я не тільки не зможу довести, що він убив двох індусів, які стояли на дверях, — я не зможу навіть з певністю заявити, що він убив третього індуса всередині приміщення, бо не бачив цього на власні очі. Правда, я чув слова вмираючого індуса, але якщо мені заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай наші родичі з одного і другого боку складуть собі думку про все вищесказане і самі вирішать, чи були в мене достатні підстави для огиди, яку я й досі відчуваю до цієї людини.

Хоч я не вірю фантастичній індійській легенді про алмаз, однак повинен признатись, що і сам не вільний від певного забобону. Переконання це чи помилкова думка, — все одно, я вважаю, що слідом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тільки переконаний у винності Гернкасла, але й не сумніваюсь, що, залишивши в себе алмаз, він усе своє життя жалкуватиме про це і що інші також жалкуватимуть, узявши цей алмаз, якщо він віддасть його їм.

Розгорніть першу частину «Робінзона Крузо» на сторінці сто двадцять дев'ятій, і ви знайдете такі слова: «Тепер я зрозумів, — хоч і надто пізно, — наскільки нерозсудливо починати будь-яку справу, не розрахувавши всіх витрат на неї і не зваживши, чи вона нам під силу».

Тільки вчора я розкрив мого «Робінзона Крузо» на цьому місці, а сьогодні вранці, 21 травня 1850 року, прийшов до мене племінник міледі, містер Френклін Блек, і почав зі мною таку розмову.

— Беттередж, — сказав містер Френклін, — я був у нашого стряпчого з приводу деяких сімейних справ, і, між іншим, предметом наших розмов була пропажа індійського алмаза, що сталася в будинку моєї тітки в Йоркшірі два роки тому. Містер Брефф, так само, як і я, вважає, що всю цю історію слід було б, в інтересах істини, викласти в письмовій формі, і чим швидше, тим краще.

Не розуміючи ще його наміру і вважаючи, що заради миру і спокою завжди слід бути на боці стряпчого, я сказав, що і я вважаю так само. Містер Френклін вів далі:

— Як вам відомо, пропажа алмаза кинула тінь підозри на репутацію невинних людей. Пам'ять невинних може потерпіти і в майбутньому через брак письмових матеріалів, до яких могли б вдатися ті, що житимуть після нас. Не може бути сумніву, що ця наша дивна сімейна історія варта того, щоб про неї розповісти, і мені здається, Беттередж, ми із стряпчим Бреффом придумали правильний спосіб, як це зробити.

Безперечно, вони придумали чудово, але я ще не розумів, яким чином це стосується мене.

— Ми повинні розповісти про певні події, — вів далі містер Френклін, — і є цілий ряд осіб, причетних до цих подій і здатних передати їх. Завдання полягає в тому, щоб, узявши за основу ці незаперечні факти, ми всі по черзі написали історію Місячного каменя — в межах нашої особистої обізнаності, не більше. Нам треба почати з того, яким чином алмаз потрапив до мого дядька Гернкасла, коли він служив у Індії п'ятдесят років тому. Таке вступне слово у мене вже є — це старий фамільний рукопис, у якому очевидець розповідає про всі істотні подробиці. Далі треба викласти, яким чином алмаз потрапив у будинок моєї тітки в Йоркшірі два роки тому, і як він потім зник через дванадцять годин. Ніхто краще вас, Беттередж, не знає, що сталося в той час у будинку. Отже, ви й повинні взяти перо в руки і почати розповідь.

Ось у таких виразах повідомили мене, яку участь повинен я взяти в написанні історії алмаза. Якщо вам цікаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що я зробив те, що, напевно, зробили б і ви на моєму місці. Я скромно заявив, що мені таке завдання не під силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тільки візьмусь як слід за діло. Здається, містер Френклін прочитав мої таємні думки в мене на обличчі. Він не повірив у мою скромність і настояв на тому, щоб я взявся як слід за діло.

Минуло дві години, як містер Френклін залишив мене. Не встигли за ним зачинитися двері, як я вже пішов до свого письмового столу, щоб почати оповідь. І ось я сиджу безпорадний, незважаючи на всі свої здібності, і все більше переконуюсь, подібно до вищезгаданого Робінзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не розрахувавши спочатку всіх витрат на неї і не зваживши, а чи під силу вона тобі. Прошу вас, пригадайте, що я цілком випадково розгорнув цю книгу саме на цьому місці напередодні того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; і дозвольте запитати — невже це не було пророцтвом?

Я не вірю в забобони; за своє життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете, свого роду вчений. Хоч мені минуло вже сімдесят, пам'ять у мене міцна і ноги теж. Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такої книжки, як «Робінзон Крузо», ніколи не було і не буде написано. Багато років звертався я до цієї книги, — звичайно, в хвилини, коли палив люльку, — і завжди вона була мені вірним другом і порадником у всіх труднощах цього суєтного життя. Коли в мене поганий настрій, звертаюсь до «Робінзона Крузо». Тоді, коли дружина занадто допече, і тоді, коли хильну зайве, — знову звертаюсь до «Робінзона Крузо». На своєму віку я розтріпав шість грубезних примірників «Робінзона Крузо». В останній день свого народження міледі подарувала мені сьомий примірник. З цього приводу я хильнув зайвого, і «Робінзон Крузо» знову наставив мене на путь істини. Коштує він — у голубій оправі та ще й з малюнком на додачу — чотири шилінги і шість пенсів.

Чи не здається вам, що все це не дуже скидається на початок історії про алмаз? Я наче блукаю бозна-де і шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, візьмемо новий аркуш паперу й почнемо спочатку, з найукліннішою повагою до вас.

Кількома рядками вище я згадав про міледі. Алмаз ніколи б не потрапив у наш будинок (де він і пропав), якби його не подарувала доньці міледі; а донька міледі нізащо не могла б одержати цього подарунка, якби міледі в стражданнях і муках не народила її на світ. Але якщо ми почнемо з міледі, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втіха для людини, що має виконати таке завдання, як у мене.

Якщо ви хоч трохи знаєте великосвітське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових міс Гернкасл: міс Аделаїду, міс Кароліну та міс Джулію — наймолодшу і, на мою думку, найкращу з трьох сестер, — а в мене була можливість судити про них, як ви згодом переконаєтесь. Я став на службу до старого лорда, їхнього батька (дякувати богові, нам нема ніякого діла до нього у зв'язку з алмазом; я ніколи не зустрічав — ні серед людей вищого, ні серед людей нижчого стану — чоловіка з таким довгим язиком і з таким запальним характером), — так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли мені було п'ятнадцять років. Там я жив, поки міс Джулія не вийшла заміж за покійного сера Джона Веріндера. Це був чудовий чоловік, тільки треба було, щоб хтось ним керував, і, між нами, він таку людину знайшов; більше того, йому це пішло на користь; він став гладким, жив щасливо і помер легко — від того дня, як міледі повезла його в церкву вінчатись, і до того дня, коли вона полегшила його останній подих і назавжди закрила його очі.

Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок і маєток її чоловіка.

— Сер Джоне, — сказала вона, — я не можу обійтися без Габріеля Беттереджа.

— Міледі, — відповів сер Джон, — я також не можу без нього обійтись.

Отак він завжди поводився з нею, і саме так я потрапив до нього на службу. Мені було байдуже, куди їхати, аби не розлучатися з моєю пані.

Бачачи, що міледі цікавиться господарством, фермою і тому подібним, я теж почав цікавитися цим, — тим більше, що був сьомим сином бідного фермера. Міледі призначила мене помічником управляючого, я старався з усіх сил (причому досить успішно) і дістав підвищення. Через кілька років, у понеділок, якщо не помиляюсь, міледі каже чоловікові:

— Сер Джоне, твій управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсію, а на його місце признач Габріеля Беттереджа.

У вівторок сер Джон відповідає їй:

— Міледі, управляючий одержав хорошу пенсію, а Габріель Беттередж посів його місце.

Ви багато разів чули про подружжя, які живуть нещасливо. А це — приклад цілком протилежний. Нехай він буде пересторогою для одних і заохоченням для інших. А я тим часом оповідатиму далі.

Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справді обіймав довірену мені почесну посаду, мав свій власний невеличкий котедж, вранці об'їжджав маєток, удень складав звіт, увечері палив люльку й читав свого «Робінзона Крузо», — чого ще міг я бажати для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамові, коли він жив на самоті в раю, і якщо ви не осуджуєте Адама то не осуджуйте й мене.

Жінка, на якій спинив я свій погляд, вела господарство у моєму котеджі. Звали її Селіна Гобі. Я згоден з покійним Вільямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивіться, щоб жінка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, і ви не помилитесь. У Селіни Гобі щодо цього все було гаразд, і це було однією з причин, що я одружився з нею. Була в мене й інша підстава, до якої я сам додумався. Коли Селіна була незаміжньою, я повинен був щотижня платити їй за роботу й утримувати її. Ставши моєю дружиною, Селіна харчувалася б разом зі мною і даром вела б господарство. Ось із якого боку я подивився на це. Економія з домішкою любові. Я виклав це міледі так, як сам собі уявляв.

— Я думав про Селіну Гобі, — сказав я, — і мені здається, міледі, що дешевше буде одружитися з нею, ніж утримувати її як служницю.

Міледі розсміялася й відповіла: вона не знає, що для жінки образливіше — мої слова чи мої принципи. Мені здається, що вона розсміялася з причин, яких ви не можете зрозуміти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумівши нічого, крім того, що я маю дозвіл освідчитися Селіні, я пішов і освідчився. І що ж сказала Селіна? Боже ти мій, як мало ви, мабуть, знаєте жінок, якщо питаєте про це! Розуміється, вона дала згоду.

Коли до весілля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що мені треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував інших чоловіків, що вони почували, коли були в моєму становищі, і всі вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибині душі бажали відмовитись від нього. Я зайшов трохи далі: я збунтувався й постарався відмовитись від одруження. Та куди там — нізащо! Я добре знав, що вона даром не відступиться від мене. Винагородити жінку, коли чоловік відмовляється від неї, — один з англійських законів. Підкоряючись законам і старанно все зваживши, я запропонував Селіні Гобі перину й п'ятдесят шилінгів винагороди. Ви, можливо, не повірите, а тим часом це свята правда: вона була настільки дурна, що відмовилась від винагороди.

Звичайно, після цього робити було нічого. Я придбав новий фрак, найдешевший, і все інше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумію, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращі мотиви, заважали одне одному. Коли я хотів піднятись по східцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотіла зійти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружнє життя, — я сам пережив його.

Після п'ятирічних непорозумінь всемудре провидіння захотіло визволити нас одне від одного, забравши мою дружину. Я залишився з моєю маленькою донькою Пенелопою; інших дітей у мене не було. Невдовзі по цьому помер сер Джон, і міледі також залишилася з маленькою донькою, міс Речел; інших дітей не було і в неї. Не пощастило мені дати належну характеристику міледі, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала її до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дівчиною, вона стала покоївкою міс Речел.

Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до різдва 1847 року, коли в житті моєму сталася зміна. В цей день міледі сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову із зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п'ятдесят років був у неї на службі, — і після цих слів подарувала мені прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб мені було тепло під час зимового холоду.

Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слів подяки моїй пані за виявлену мені честь. Але, на мій превеликий подив, жилет був не честю, а підкупом. Виявляється, міледі помітила, раніше ніж я відчув це сам, що з роками я подався, і прийшла в мій котедж улестити мене (якщо можна вжити подібний вираз), відмовитись від непосильних для мене обов'язків управляючого і провести у спокої решту днів свого життя дворецьким в її будинку. Я заперечував, як тільки міг, проти принизливої для мене пропозиції жити в спокої. Але моя пані знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неї самої. Суперечка наша скінчилася тим, що я, як старий дурень, втер очі своїм новим шерстяним жилетом і сказав, що подумаю.

Обмірковуючи на самоті пропозицію міледі, я дуже засмутився й вирішив звернутись до засобу, який ще ніколи не зраджував мене в непевних і непередбачених випадках. Я запалив люльку й сів почитати «Робінзона Крузо». Не минуло й п'яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книгу, і мені трапилось таке цікаве місце (сторінка сто п'ятдесят восьма): «Сьогодні ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я відразу збагнув, що мені робити. Сьогодні я, що б там не стало, хочу залишитись на посаді управляючого, але завтра, згідно вислову з «Робінзона Крузо», бажатиму зовсім іншої роботи. Варто лише уявити собі завтрашній день і завтрашній настрій, і все буде гаразд. Таким чином заспокоївши себе, я заснув тієї ночі як управляючий леді Веріндер, а прокинувся вранці — як її дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робінзонові Крузо».

Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю їм. А тим часом — знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого, наскільки мені відомо, — вам лише треба не втрачати терпіння, а мені — почати писати втретє.

Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.

На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам'яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі і який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої, і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:

— Просто так!

А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!

Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.

— Габріелю, — сказала міледі, — ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.

Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам'ятаю) наймилішим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам'ятає його як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.

— Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека, — закінчила свою мову міс Речел.

Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім коротко, як це сталося.

Старша сестра міледі вийшла заміж за славнозвісного містера Блека, що вславився як своїм величезним багатством, так і судовим процесом з якимсь герцогом. Скільки років набридав він судам на своїй батьківщині, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на місце герцога, скількох адвокатів збагатив він, скільки лагідних людей посварилось через нього, б'ючись об заклад (виграє він процес чи ні), — цього я встановити не можу. Його дружина і двоє з трьох його дітей померли раніше, аніж суди вирішили зачинити перед ним двері і не тягнути з нього більше грошей. Коли все було скінчено і герцог лишився не переможеним, містер Блек вирішив: єдиний спосіб помститися вітчизні, що так повелася вона з ним — це позбавити Англію честі виховувати його сина.

— Як я можу покластись на наші вітчизняні заклади, — пояснював він, — після того, як вони таке вчинили зі мною!

Додайте до цього, що містер Блек не любив хлопчиків, у тому числі й свого, і ви погодитесь, що це лише ось так і могло скінчитися. Містера Френкліна забрали з Англії й послали в заклади, на які його батько «міг покластися», в таку чудову країну, як Німеччина; а сам містер Блек, завважте собі, спокійно залишився в Англії трудитись на користь своїх співвітчизників у парламенті і для того, щоб опублікувати матеріали у справі про герцога, — звіт, якого він не скінчив і досі.

Ось, дякувати богові, й розповів про це. Ні вам, ні мені не слід ламати голову щодо містера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством і звернімось до алмаза.

Алмаз повертає нас до містера Френкліна, якому судилось найневиннішим чином внести цей нещасний камінь у наш будинок.

Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав — іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від'їздом позичив у мене моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, — запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене. Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його скрізь охоче приймали. Він жив то тут, то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав) була: «Поштамт, Європа — до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В четвер двадцять п'ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п'ять років. Тепер ви знаєте містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.

У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.

Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі (за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку. Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір'я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.

Обійшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкірих індусів у білому полотняному вбранні, які дивились на будинок.

Коли я глянув пильніше, то помітив, що в індусів через плече висіли маленькі барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, білявий англійський хлопчик, який тримав мішок. Я вирішив, що ці люди — мандрівні фокусники, а хлопчик з мішком носить знаряддя їхнього ремесла. Один із трьох індусів, що розмовляв по-англійському і, повинен признатись, мав якнайкращі манери, підтвердив мій здогад: він просив дозволу показати свої фокуси в присутності господарки дому.

Я хоч і старий дід, але не похмурий, люблю розваги і не стану не довіряти людині тільки через те, що в неї шкіра трохи темніша за мою. Але найкращі з нас мають свої слабості, — а моя слабість у тому, що, коли кошик з фамільним сріблом вийнятий з буфетної, я негайно згадую про цей кошик, як тільки побачу мандрівного іноземця, в якого манери кращі за мої. Тому я сказав індусові, що господарки немає вдома, і звелів йому з його товаришами йти геть. У відповідь він чемно вклонився мені і разом з товаришами залишив подвір'я. А я повернувся до свого стільця, сів на сонячному боці двору і, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрімав.

Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаєте, що їй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох індійських фокусників негайно заарештували — на тій підставі, що нібито вони знали про приїзд до нас із Лондона містера Френкліна Блека і мали намір завдати йому лиха.

Ім'я містера Френкліна остаточно збудило мене. Я розплющив очі і примусив доньку пояснити у чім річ.

Виявилось, що Пенелопа тільки-но повернулась із сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидві дівчини бачили, як випроваджені мною індуси пройшли в супроводі хлопчика. Чомусь вирішивши, що ці іноземці погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що він був красивий і слабенький?), обидві дівчини пробрались тихенько попід внутрішньою частиною огорожі, що відділяє подвір'я від дороги, й стали спостерігати, що робитимуть індуси. А ті почали виробляти дивні штуки.

Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самі. Потім усі троє повернулись обличчям до нашого будинку і пильно втупилися в цей бік. Далі загомоніли й засперечалися своєю рідною мовою, перезираючись між собою, наче у них були якісь сумніви. Тоді й звернулись до англійського хлопчика, ніби чекаючи, щоб він допоміг їм. А потім головний індус, що розмовляв по-англійському, наказав хлопчикові:

— Простягни руку.

Донька моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в розповіді, вигукнула, що вона просто не розуміє, як при цих страшних словах серце не вискочило з її грудей. Я подумав, грішним ділом, що цьому міг перешкодити її корсет. Але вголос лише промовив:

— Ох, у мене мороз пробігає поза шкірою від цього. (Nota bene: жінки люблять такі маленькі поступки).

Так от, коли індус наказав: «Простягни руку», хлопчик відступив на крок, похитав головою й відповів, що йому не хочеться. Після цього індус запитав (зовсім без гніву), чи не хоче він, щоб його знову випровадили в Лондон і залишили там, де знайшли, сонного, у порожній корзині на базарі, голодного, обідраного й безпритульного? Це, здається, вирішило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неї чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчикові. Потім, доторкнувшись до голови хлопчика і зробивши над нею в повітрі якісь знаки, сказав:

— Дивись.

Хлопчик завмер на місці і стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню...

Досі всі ці витівки індусів у розповіді Пенелопи здавались мені фокусами, зв'язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрімати, але дальші слова Пенелопи відразу розігнали мій сон.

Індуси ще раз озирнулись навколо себе, і головний індус сказав хлопчикові:

— Де зараз англієць, що приїхав з чужих країв?

Хлопчик відповів:

— Я бачу його.

Індус запитав:

— Цією чи іншою дорогою приїде англієць сьогодні?

Хлопчик відповів:

— Цією, а не іншою дорогою приїде сьогодні англієць.

Помовчавши, індієць задав третє запитання:

— Чи має англієць це при собі?

Хлопчик відповів, також після деякої мовчанки:

— Має.

Тоді індієць задав четверте й останнє запитання:

— Чи приїде сюди англієць, як обіцяв, надвечір?

Хлопчик відповів:

— Не можу сказати.

Індус спитав, чому. Хлопчик відповів:

— Я втомився. У мене в очах туман, і він мені заважає. Сьогодні я більше нічого не можу бачити.

На цьому запитання скінчились. Головний індус сказав щось на своїй мові своїм двом супутникам, показуючи на хлопчика і на місто, де (як ми довідались пізніше), вони й спинились. Потім, знову зробивши знаки над головою хлопчика, він дмухнув йому на лоб; той здригнувсь і опам'ятався. Після цього всі пішли в місто, і дівчата більше їх не бачили.

Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тільки ви постараєтесь відшукати її. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?

На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвір'ї про приїзд містера Френкліна й побачив нагоду заробити гроші. По-друге, він, його супутники і хлопчик мали намір (з тією метою, щоб заробити вищезгадані гроші) потинятися де-небудь поблизу, поки міледі приїде додому, а потім повернутися і провістити їй приїзд містера Френкліна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-третє, Пенелопа чула їхню репетицію, таку саму, як і акторів, що репетирують свою п'єсу. По-четверте, мені слід цього вечора добре приглянути за столовим сріблом. По-п'яте, Пенелопі слід заспокоїтись і залишити свого батька знову подрімати на сонечку.

Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має англієць це при собі?»

— О батечку! — вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долоні. — Не жартуйте з цим! Що означає це?

— Ми спитаємо містера Френкліна, моя мила, — сказав я, — коли можеш почекати, поки він приїде.

Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком серйозно. Її заклопотаність вплинула, нарешті, і на мене.

— Та звідки може знати це містер Френклін? — спитав я.

— Спитайте його, — відповіла Пенелопа, — і ви побачите, чи вважає він це смішним.

З цими словами донька й залишила мене.

Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити, що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний камінь.

Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі. Старик, котрий куняє на сонячному подвір'ї, — постать малоцікава, я це добре знаю. Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною, чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.

Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі. Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, — а таке, принципово, як глава служниць, я ніколи не залишаю без з'ясування причини.

— Чому це ви втекли з-за столу? — спитав я. — Що трапилось, Ненсі?

Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона — гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.

— Так що ж трапилося? — запитав я вдруге.

— Розанна знову спізнилась на обід, — відповіла Ненсі, — і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!

Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому — ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, — а цього обставини зовсім не вимагали, — мені спало на думку, що мені зараз нічого робити, і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.

— А де Розанна? — запитав я.

— Звичайно, на пісках! — відповіла Ненсі, хитаючи головою. — Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.

— Іди обідать, моя люба, — сказав я, — вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.

Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність — це звичка.

І ось я взяв ціпок і пішов на піски.

Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни, — з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв'язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці, — обіцяю вам!

Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в'язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) — дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка), сказала начальниці:

— Розанна Спірман знайде цю нагоду в мене на службі.

Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім міс Речел і мене, ніхто не знав історії цієї дівчини. Міледі, яка багато в чому зі мною радилась, порадилась зі мною і з приводу Розанни. Перейнявши в останній час звичку покійного сера Джона завжди погоджуватися з міледі, я щиро погодився з нею й відносно Розанни Спірман.

Рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала цій бідній дівчині у нас. Ніхто із служниць не міг з докором нагадати про її минуле, тому що ніхто його не знав. Вона одержувала платню і користувалася всіма пільгами нарівні з іншими, і час від часу міледі дружнім слівцем заохочувала її. Розанна, я повинен сказати, виявилась гідною такого лагідного обходження. Хоча вона була далеко не міцного здоров'я і часом непритомніла, про що я вже згадував, свої обов'язки виконувала скромно і беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзів серед служниць, окрім моєї доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неї.

Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години, коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев'яти випадках з десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком несправедливо), що вона задається.

Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.

Будинок наш стоїть високо на йоркшірському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок — в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся в найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.

Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга — Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркшірському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!», щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, — це над усяке сподівання, повірте мені. Однак — пояснюйте собі, як хочете, — а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.

Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом'яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.

Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка — один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, — лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:

— Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.

Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї, — з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна — не Ненсі, у тім-то вся справа!

— А тепер скажіть мені, моя мила, — запитав я, — чого ви плакали?

— Мені жаль минулих років, містере Беттередж, — спокійно відповіла Розанна. — Іноді я згадую своє колишнє життя.

— Годі, годі, моя дівчинко, — сказав я, — ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п'ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.

— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне — піти з нею обідати.

— Допоможіть мені підвестися, — сказав я. — Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.

— Ви, містере Беттередж! — сказала вона.

— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.

Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.

— Ви дуже добрий, містере Беттередж, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.

— Чому ви любите тут бувати? — запитав я. — Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?

— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. — Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, — додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, — іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.

— На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! — сказав я. — Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!

Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип'ятирічну жінку, що говорить про смерть.

Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.

— Мені здається, що це місце причарувало мене, — сказала вона. — Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір'я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.

Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.

— Гляньте! — промовила вона. — Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!

Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.

— Знаєте, на що це схоже? — сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. — Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, — люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!

От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.

— Беттередж! — долинав чийсь голос. — Де ви?

— Тут! — вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.

Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.

Її щоки вкрилися таким чудовим рум'янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.

— Хто це? — спитав я.

Розанна повторила моє ж запитання.

— Хто це? — сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.

Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.

— Милий, старенький Беттередж, — сказав він, — я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?

Ой лишенької Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!

Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.

— Що за дивачка! — сказав містер Френклін. — Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?

— Думаю, сер, — відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, — її здивував ваш закордонний лоск.

Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь — на втіху та заохочення всім дурням, — бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.

Коли ми залишилися самі, я, перш за все, зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.

— В цьому страшному місці є одна перевага, — сказав він, — ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам'ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум'яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв'язність була дуже приємна і приваблива, — я з цим згоден, — але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. В цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.

— Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, — сказав я. — Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.

— У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, — відповів містер Френклін.—  Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.

Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.

— Хто слідкував за вами, сер, і чому? — спитав я.

— Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, — вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. — Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.

— А звідки ви взяли про фокусників, сер? — спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи, — не сподівайтесь на більше й від мене.

— Я бачив Пенелопу, — продовжував містер Френклін, — і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді — гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?

— В покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, — сказав я. — Одна з них, — якщо ви дозволите назвати її, — полягала в тому що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, — вона ні на чому не могла спинитися.

— Вона була б саме по мені, — зауважив містер Френклін, — я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував її детально про фокусників. «Тато вам усе розповість, сер. Він зовсім незвичайна людина для своїх років і висловлюється знаменито», — власні слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервоніла. При всій своїй повазі до вас я не втримався від того, щоб... А втім, це дрібниці; я знав її ще дитиною, і вона не стала від цього гіршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили ці фокусники?

Я був не зовсім задоволений своєю донькою, — не через те, що вона дозволила містерові Френкліну поцілувати себе: містерові Френкліну це дозволено робити, — але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду історію. Однак що ж було діяти, довелося знову переказати всі обставини. Веселість містера Френкліна зникала в міру того, як я розповідав. Він сидів, насупивши брови і смикаючи себе за бороду. Коли я скінчив, містер Френклін повторив два запитання, які головний фокусник поставив хлопчикові, — здавалось, для того, щоб краще зберегти їх у пам'яті.

— «Цією дорогою, а не іншою приїде сьогодні англієць? Чи має англієць це при собі?» Я запідозрюю, — сказав містер Френклін, виймаючи з кишені запечатаний маленький пакуночок, — що це означає ось цю річ. А річ ця, Беттередж, — знаменитий алмаз мого дядька Гернкасла.

— Великий боже, сер! — вигукнув я. — Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?

— Нечестивий полковник у своїй духівниці заповів свій алмаз у подарунок моїй кузині Речел у день її народження, — відповів містер Френклін, — а мій батько, як виконувач духівниці нечестивого полковника, доручив мені привезти його сюди.

Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пісках, раптом перетворилося на моїх очах у суходіл, — навряд чи здивувало б мене більше, ніж слова містера Френкліна.

— Полковник заповів алмаз міс Речел? — вигукнув я. — А ваш батько, сер, виконувач духівниці полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, містере Френклін, що ваш батько не захотів би доторкнутись до полковника навіть щипцями!

— Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Він належав до вашого часу, а не до мого. Розкажіть мені, що ви знаєте про нього, а я розповім вам, як мій батько став виконувачем його духівниці, і ще про дещо. Я зробив у Лондоні деякі відкриття з приводу мого дядька Гернкасла і його алмаза, які здаються мені досить потворними, і я хотів би знати, чи підтверджуєте ви їх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своїй пам'яті, старий друже, і скажіть мені — чому?

Бачачи, що він говорить серйозно, я розповів йому все, що знав.

Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважні, а то зовсім зіб'єтеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю історію. Викиньте з голови дітей, обід, капелюшок і все інше. Постарайтеся забути політику, коней, біржовий курс у Сіті і неприємності у вашому клубі. Сподіваюсь, ви не розгніваєтесь на мене за мою сміливість: я пишу це тільки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хіба ж я не бачив у ваших руках найвидатніших авторів, і хіба ж я не знаю, як легко відвертається ваша увага, коли цього вимагає у вас книга, а не людина?

Я згадав вище про батька міледі, старого лорда з запальною вдачею і довгим язиком. У нього було всього-на-всього п'ятеро дітей. Спочатку двоє синів; потім, після досить тривалого часу, дружина його знову завагітніла, і троє дівчаток з'явились на світ одна за одною так швидко, як тільки дозволила це природа; моя пані, як уже згадувалось, була наймолодша і найкраща з усіх трьох. З двох синів старший, Артур, успадкував титул і маєток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солідне багатство, залишене йому одним із родичів, і став на військову службу.

Поганий той птах, що бруднить своє власне гніздо. Я вважаю благородне сімейство Гернкаслів своїм власним гніздом і тому визнаю за ласку, якщо мені дозволять не входити в подробиці про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбільших негідників у світі. Інакше про нього й не скажеш. Він почав військову службу з гвардійського полку і повинен був залишити гвардію раніше, ніж йому минуло двадцять два роки, — не будемо говорити чому. Занадто велика суворість правил виявилась не під силу високоповажному Джонові. Він поїхав у Індію, подивитися, чи там теж так само суворо, і понюхати пороху. Що ж до хоробрості, то, треба віддати йому належне, він був поміссю бульдога, бойового півня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмі Серінгапатама. Невдовзі потому він перейшов до іншого полку, а незабаром ще до іншого. Тут він одержав свій останній чин полковника і після сонячного удару повернувся в Англію.

Він приїхав з такою репутацією, що всі родичі відвернулись від нього; міледі (яка щойно вийшла заміж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловіка), що її брат ніколи не ступить на поріг її дому. Люди уникали полковника, тому що його репутація була заплямована; але мені треба тут згадати лише про одну пляму, зв'язану з алмазом.

Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз, — не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.

В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії, і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.

Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.

Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз — лише один раз — після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.

Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника — схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.

— Ідіть до моєї сестри, — сказав він, — і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.

Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.

У міледі теж є крупинка — не більше — фамільної гарячковості.

— Скажіть полковникові Гернкаслу, — відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, — що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.

Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.

— Коли мені потрібна ваша порада, — сказала міледі, — ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.

Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.

— Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, — сказав я, — і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.

Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся Сміявся не вголос, як інші люди — сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.

— Дякую вам Беттередж, — промовив він, — я пам'ятатиму день народження моєї племінниці.

З цими словами він повернувся й вийшов з будинку

Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, — тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, — міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.

Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що влучив у ціль. Хоч він і не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю як це розтривожило його.

— Ви розповіли все, що знали, Беттередж, зауважив він. — Тепер моя черга. Але, перш ніж розповісти вам, які відкриття зробив я в Лондоні і яким чином був замішаний у цю справу з алмазом, мені хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мій старий друже, що ви нібито не зовсім розумієте, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене обманює ваше обличчя?

— Ні, сер, — відповів я. — Моє обличчя в усякому разі в даному випадку, говорить правду.

— Ну, то я постараюсь, — сказав містер Френклін, — переконати вас розділити мою точку зору, перш ніж ми підемо далі. В мене виникли три серйозні запитання, зв'язані з подарунком полковника в день народження моєї кузини Речел. Слухайте мене уважно, Беттередж, і перелічіть по пальцях, якщо це допоможе вам, — сказав містер Френклін з деяким задоволенням показуючи цим свою далекоглядність, що нагадало мені ті далекі часи, коли він був ще хлопчиком. Перше запитання: чи був алмаз полковника предметом змови в Індії? Друге запитання: чи змовники перебралися слідом за алмазом полковника в Англію? І третє запитання: чи знав полковник, що виникла змова навколо алмаза, і чи не зі злим наміром залишив він у спадщину неприємності і небезпеку своїй сестрі через її невинну доньку? Ось що я хочу знати, Беттередж. Не лякайтесь!

Добре йому було попереджати мене, коли я вже перелякався.

Якщо він мав рацію, в наш спокійний англійський дім раптом увірвався диявольський індійський алмаз, а за ним змова живих шахраїв, кинутих на нас помстою мерця. Ось яким було наше становище, яке відкривалось мені в останніх словах містера Френкліна! Хто чув щось подібне в дев'ятнадцятому столітті, завважте, у вік прогресу, в країні, що користується благами британської конституції! Ніхто ніколи не чув нічого подібного, отже, ніхто не може цьому повірити. А проте я продовжуватиму свою розповідь.

Коли ви несподівано злякаєтесь до такої міри, як злякався я, цей переляк неодмінно відіб'ється на вашому шлункові. А при такому становищі ваша увага буде відвернута, і ви почне те соватись на своєму місці. Я мовчки завовтузивсь на піску Містер Френклін помітив, як я боровся з розтривоженим шлунком чи духом — а це, якщо хочете, одне й те саме, — і, замість того щоб почати свою розповідь, гостро мене спитав: — Що таке з вами?

Що таке було зі мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Мені закортіло запалити люльку і почитати «Робінзона Крузо».

Нічим не виявляючи своїх почуттів, я ввічливо попрохав містера Френкліна вести далі оповідь. Містер Френклін відказав «Не совайтесь, Беттередж!», і продовжував.

Перші слова нашого молодого джентльмена роз'яснили мені, що відкриття, яке стосується нечестивого полковника й алмаза, містер Френклін зробив (перше ніж приїхати до нас) у той час, як він відвідав стряпчого свого батька в Гемпстеді. Містер Френклін випадково обмовився, коли вони сиділи удвох після обіду, що батько доручив йому відвезти міс Речел подарунок до дня її народження. Слово за словом — і розмова скінчилася тим, що стряпчий розкрив містерові Френкліну, що це за подарунок і як виникли дружні стосунки між покійним полковником і містером Блеком-старшим. Обставини ці такі незвичайні, що сумніваюсь, чи я зугарний передати їх своїми словами. Вважаю за краще викласти відкриття містера Френкліна якомога ближче, його власними словами.

— Чи пам'ятаєте ви ті часи, Беттередж, — почав він, — коли батько мій намагався довести свої права на це горезвісне герцогство? Так от саме в цей час і повернувся з Індії мій дядько Гернкасл. Батько мій довідався, що в нього є якісь папери, які можуть стати в пригоді для його процесу. Він поїхав до полковника ніби привітати його з поверненням в Англію. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось від мене потрібно, — сказав він, — інакше ви не наважилися б ризикувати своєю репутацією, завітавши до мене». Батько мій зрозумів, що йому більше нічого не залишається, як відверто признатися в усьому; він відразу ж сказав, що йому потрібні папери. Полковник попросив дати йому день на обмірковування. Відповідь його прийшла у вигляді надзвичайно дивного листа; його показав мені мій приятель, адвокат. Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці, — в жодному домі, у жодній частині світу, — якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце — наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме — або сама, або через довірену особу — на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. В разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді, — лише за цих обставин, — певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.

— Що ж зробив ваш батько, сер? — запитав я.

— Що він зробив? — повторив містер Френклін. — Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія — чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев'ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв'язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім'ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.

Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника необачною й помилковою.

— А яка ваша думка про цю справу, сер? — запитав я.

— Дайте спершу покінчити з історією полковника, — відповів містер Френклін. — Для англійського розуму характерна відсутність системи, і ваше запитання, мій старий друже, є цього прикладом. Коли ми перестаємо виробляти машини, ми (в розумовому відношенні) найнеохайніший народ у всьому світі.

«Ось воно, закордонне виховання! — подумав я. Він, мабуть, у Франції навчився збиткуватись над власною нацією».

Тим часом містер Френклін знову взявся за перервану нитку розповіді й продовжував:

— Батько мій одержав потрібні папери і з того часу більше не бачив свого швагра. З року в рік у заздалегідь умовлені дні заздалегідь умовлений лист одержував від полковника й розпечатував стряпчий Брефф. Я бачив цілу купу цих листів. У кожному з них була одна й та ж сама ділова фраза. «Сер це засвідчує, що я ще живий; нехай алмаз зберігається, як і раніше. Джон Гернкасл». Ось і все, що він писав, і надходило це повідомлення регулярно, в зазначений день. Але шість чи вісім місяців тому вперше змінилася форма листа. Тепер там значилося: «Сер, кажуть, що я помираю. Приїжджайте до мене й допоможіть мені скласти духівницю». Стряпчий Брефф поїхав і знайшов полковника в маленькій приміській віллі, розташованій на прилеглих до неї землях; тут полковник жив на самоті з того часу, як залишив Індію. Він тримав собак, котів і птахів, але з ним не було жодної людської істоти, крім служниці, що приходила й доглядала його господарство, та лікаря. Духівниця була дуже проста. Полковник витратив більшу частину свого багатства на хімічні досліди. Його духівниця складалася всього з трьох пунктів, які він продиктував у ліжку при повній своїй свідомості. У першому пункті він забезпечував утримання й догляд за своїми тваринами. Другим пунктом засновувалась кафедра експериментальної хімії в одному з північних університетів. У третьому полковник відписав Місячний камінь як подарунок до дня народження своїй племінниці з умовою, щоб мій батько був виконувачем духівниці. Мій батько спершу відмовився. Однак подумавши трохи, поступився; почасти через упевненість, що обов'язки виконувача духівниці не завдадуть йому ніякого клопоту, почасти через натяк стряпчого, зроблений ним в інтересах Речел, — що алмаз все-таки, може, чогось і вартий.

— А полковник не сказав, сер, — запитав я, — з якої причини він відписував алмаз міс Речел?

— Він не тільки сказав, але й написав про цю причину в своїй духівниці, — відповів містер Френклін. — Я взяв собі витяг, який ви зараз побачите. Не забігайте наперед, Беттередж! Все повинно йти по порядку. Я вам розповів про духівницю полковника, а тепер ви повинні почути, що ж сталося після його смерті. Для додержання формальностей необхідно було оцінити алмаз, і тільки після цього можна було затвердити духівницю. Всі ювеліри, до яких ми зверталися за консультацією, в один голос підтвердили судження полковника, що це один з найбільших алмазів у світі. Питання про точну оцінку являло собою серйозні труднощі. За своїми розмірами це був феномен серед алмазів, за кольором його цілком можна було віднести до особливої категорії, і, на додаток до цих, не зовсім визначених фактів, у ньому виявився гандж — у вигляді плями в самій середині каменя. Проте навіть з цією серйозною вадою найнижча ціна алмаза дорівнювала двадцяти тисячам фунтів. Уявіть же собі здивування мого батька: він мало не відмовився від обов'язків виконувача духівниці, мало не випустив з нашої сім'ї цю дивовижну коштовність! Інтерес, викликаний в ньому цією справою, змусив його розпечатати інструкції, що зберігались разом з іншими паперами, і, на мою думку, вони дають ключ до виявлення змови, яка загрожувала життю полковника.

— Отже, ви й справді вірите, сер, — сказав я, — що змова існувала?

— Не володіючи чудовим, «здоровим глуздом» мого батька, — відповів містер Френклін, — я гадаю, що життю полковника справді загрожувала небезпека, про що він і говорив. А запечатані інструкції пояснюють, чому він все-таки помер спокійно у своєму ліжку. В разі його насильної смерті (тобто на випадок, якби від нього не одержали умовленого листа в заздалегідь призначений день) батько мій повинен був таємно відіслати Місячний камінь в Амстердам знаменитому майстрові, щоб той розбив його на чотири або шість окремих каменів. Брильянти ці продати, а виручені гроші використати на заснування тієї кафедри експериментальної хімії, про яку потім полковник згадав у своїй духівниці. Тепер, Беттередж, напружте-но свій винахідливий розум і скажіть, який висновок можна зробити з вказівок полковника?

Я зараз же напружив свій розум. Але через властиву моєму розумові англійську забарність, у мене в голові все переплуталось, поки містер Френклін вказав на те, що саме вбачати в цьому.

— Запам'ятайте, — сказав містер Френклін, — що цілість алмаза як єдиного каменя була дотепно поставлена в залежність від збереження життя полковника. Він не задовольнився тим, що сказав би ворогам, яких побоювався: «Вбийте мене — і ви будете не ближче до алмаза, ніж тепер; він там, звідки ви не можете його дістати, — в підвалах банку». Він сказав замість цього: «Вбийте мене, і алмаз перестане бути алмазом: стане не тим, чим був». Що це означає?

Тут, як мені здалося, мене осяяла видатна далекоглядність, властива іноземцям.

— Знаю, — сказав я. — Це означає, що ціна алмаза зменшиться і злодії залишаться в дурнях.

— Нічого подібного! — промовив містер Френклін. — Я про це дізнався. Алмаз із плямою, розбитий на окремі частини, коштуватиме дорожче, ніж цілий, із тієї простої причини, що чотири або шість чудових брильянтів разом повинні коштувати дорожче, ніж один великий алмаз, який має пляму. Якби метою змови була звичайна крадіжка заради здобичі, інструкції полковника зробили б алмаз ще привабливішим для злодіїв. За нього можна було б одержати більше грошей, а продати його значно легше, якби він вийшов з рук амстердамських майстрів.

— Помилуй боже, сер! — вигукнув я. — В чому ж тоді полягала змова?

— Змова, вчинена індусами, яким раніше належав алмаз, — сказав містер Френклін, — пов'язана з якимсь стародавнім індійським забобоном. Така моя думка, і вона підтверджується одним фамільним документом, який зараз при мені.

Тепер я зрозумів, чому поява трьох індійських фокусників біля нашого будинку здалась містерові Френкліну обставиною, що заслуговує на увагу.

— Я не хочу нав'язувати вам свою думку, — вів далі містер Френклін. — Думка про обраних служителів індійського культу, які присвятили себе, незважаючи на всі труднощі й небезпеки, завданню повернути священну національну дорогоцінність, і вичікували для цього слушного моменту, — ця думка, як мені здається, цілком узгоджується з тим, що нам відомо про терпіння східних племен і про вплив східних релігій. Крім того, я людина з живою уявою: м'ясник, булочник і податковий інспектор не здаються мені єдиною правдоподібною реальністю. Нехай же мій здогад оцінюється як завгодно; перейдімо до єдиного практичного питання, що стосується нас. Чи залишиться в силі змова навколо Місячного каменя після' смерті полковника? І чи знав полковник про це, коли залишав своїй племінниці подарунок до дня її народження?

Я починав розуміти, що справа ця кінець кінцем стосується міледі і міс Речел. Жодне слово, сказане містером Френкліном, тепер не випадало з моєї уваги.

— Коли я взнав історію Місячного каменя, — вів далі містер Френклін, — мені не дуже хотілось привозити його сюди, але містер Брефф нагадав, що хто-небудь повинен же передати моїй кузині спадщину від дядька і що я можу зробити це з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Коли я забрав з банку алмаз, то мені здалося, що за мною слідкує на вулиці якась обірвана смуглява людина. Я пішов до батька за своїми речами і знайшов там лист, який несподівано затримав мене в Лондоні. Я повернувся в банк з алмазом і знову побачив цю людину. Знову забираючи алмаз із банку сьогодні вранці, я зустрів цю людину втретє, вислизнув від неї й поїхав (перше ніж вона встигла напасти на мій слід) ранковим, замість вечірнього, поїздом. Ось я тут з алмазом у повній цілості, — і яку ж першу новину я чую? Я довідуюсь, що тут побувало троє мандрівних індусів і що мій приїзд із Лондона і те, що я повинен мати при собі, були головним предметом їхньої розмови у той час, коли вони думали, що вони самі. Не буду просторікувати про їхні маніпуляції з чорнилом, про те, як хлопчику веліли дивитись на нього, щоб побачити людину, що була далеко, і тому подібне. Штука ця (яку я часто бачив на Сході) і на мою думку, і на вашу — звичайнісіньке шахрайство. Питання, яке ми повинні зараз вирішити, полягає в тому, чи не помиляюсь я, надаючи великого значення простій випадковості, чи справді ми маємо доказ, що індуси натрапили на слід Місячного каменя з тієї хвилини, як його взято з банку?

Але ні він, ні я, як здавалось, не мали наміру займатися цим дослідженням. Ми подивились один на одного, потім на приплив, який повільно, все вище й вище, затоплював Тремтливі піски.

— Про що ви думаєте? — раптом спитав містер Френклін.

— Думаю, сер, — відповів я, — що мені хотілося б закопати алмаз у цей хисткий пісок і в такий спосіб вирішити це питання.

— Якщо у вас в кишені є вартість Місячного каменя, — відповів містер Френклін, — оголосіть це, Беттередж, та й край!

Цікаво відзначити, як підбадьорює людину невеликий жарт, коли в неї неспокійно на душі. Тоді нам здалась дуже кумедною думка покінчити з законною власністю міс Речел і завдати містерові Блеку, виконувачу духівниці, величезного клопоту, хоч тепер я не можу збагнути, що тут було смішного.

Містер Френклін перший знову повернувся до предмета розмови. Він вийняв з кишені конверт, розпечатав його й подав мені папірець, який там лежав.

— Беттередж, — сказав він, — ми повинні в інтересах моєї тітки обговорити питання, яка причина примусила полковника залишити цю спадщину своїй племінниці. Пригадайте, як леді Веріндер ставилась до свого брата з того часу, як він повернувся до Англії, і до того моменту, коли він сказав, що пам'ятатиме день народження племінниці. І прочитайте оце.

Він дав мені витяг з духівниці полковника. Витяг зараз при мені, і я переписую його дослівно для вас:

«По-третє, нарешті, дарую й відписую моїй племінниці, Речел Веріндер, дочці та єдиній дитині сестри моєї Джулії Веріндер, вдови, — в тому разі, якщо її мати, зазначена Джулія Веріндер, буде жива після моєї смерті, — жовтий алмаз, який належить мені і відомий на Сході під назвою Місячного каменя. І доручаю моєму виконувачеві духівниці віддати алмаз або самому, або через якого-небудь надійного посередника, якого він призначить, в особисте володіння вищезазначеної племінниці моєї Речел в перше ж святкування дня її народження після моєї смерті і в присутності, якщо можливо, моєї сестри, вищезгаданої Джулії Веріндер. І я бажаю, щоб вищезгаданій сестрі моїй повідомили точною копією третій — і останній — пункт моєї духівниці, що я дарую алмаз доньці її Речел на знак мого повного прощення за ту шкоду, яку завдали її вчинки моїй репутації, а особливо на доказ того, що я прощаю, як і годиться вмираючому, образу, завдану мені як офіцерові і джентльменові, коли її слуга, за її наказом, не впустив мене до неї на день народження її доньки».

Далі ставилась така умова. Якщо на час кончини заповідача помре міледі або якщо не буде в живих міс Речел, алмаз необхідно відіслати в Голландію, згідно з запечатаними інструкціями, що зберігаються разом з ним у банку. Виручена від продажу алмаза сума має бути додана до грошей, уже відписаних духівницею професорам-хімікам одного з північних університетів.

Я повернув цю виписку містерові Френкліну, зовсім не знаючи, що йому відповісти. Досі вважав, як вам відомо, що полковник помер так само нечестиво, як і жив. Не скажу, що під впливом копії з цієї духівниці я змінив цю думку: скажу тільки, що духівниця приголомшила мене.

— Ну, — сказав містер Френклін, — тепер, коли ви прочитали власні слова полковника, що ви скажете? Привізши Місячний камінь до тітки в дім, послужу я сліпо його помсті чи виправдаю його як християнина, що розкаявся?

— Важко уявити собі, сер, — відповів я, — що він помер зі страшною помстою в серці й огидним обманом на вустах. Одному богові відома правда. Мене не питайте про це.

Містер Френклін сидів, крутячи і жмакаючи витяг з духівниці, немов сподіваючись видавити з неї таким чином істину. В той же час він надзвичайно змінився: із жвавого й веселого юнака зробився тепер, незрозуміло чому, млявим, статечним і замисленим.

— Це питання має дві сторони, — сказав він, — об'єктивну й суб'єктивну. Якій ви віддасте перевагу?

Френклін виховувався не тільки у Франції, але й у Німеччині. Досі він перебував під впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскільки я міг розібрати) верх взяло німецьке. Одне з правил мого життя — ніколи не робити висновків з того, чого я не розумію. Я вирішив ухилитись від вибору об'єктивної чи суб'єктивної сторони. Попросту кажучи, я витріщив очі і не відповів нічого.

— Зробимо з усього цього висновок, — сказав містер Френклін. — Чому дядько відписав алмаз Речел? Чому не відписав він його тітці?

— Це, в усякому разі, відгадати не важко, — сказав я. — Полковник Гернкасл занадто добре знав міледі, щоб не зрозуміти, що вона не прийме ніякої спадщини від нього.

— Але як він міг знати, що Речел не відмовиться так само?

— Чи є на світі молода дівчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти такий подарунок, як Місячний камінь?

— Це суб'єктивна точка зору, — сказав містер Френклін. — Вам це робить велику честь, Беттередж, що ви здатні на суб'єктивну точку зору. Але в духівниці полковника є ще інша таємниця, досі ще не з'ясована: чому він дарує свій камінь Речел у день її народження і лише при тій умові, щоб мати її була жива?

— Не хочу паплюжити небіжчика, сер, — відповів я, — але якщо він навмисне залишив у спадщину сестрі клопіт і небезпеку через її доньку, то неодмінною умовою цієї спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й відчула неприємність усього цього.

— Ого! Так ось які ви приписуєте йому заміри? Це знов-таки суб'єктивне тлумачення! Ви бували в Німеччині, Беттередж?

— Ні, сер. А яке ваше тлумачення, дозвольте спитати?

— Мені здається, — сказав містер Френклін, — цілком імовірним, що мета полковника полягала не в тому, щоб принести користь племінниці, якої він навіть ніколи не бачив, а в тому, щоб довести сестрі, що він помер, прощаючи її, причому довести це дуже люб'язно, зробивши її доньці подарунок. Це зовсім інше пояснення, порівняно з вашим, Беттередж, і в його основі лежить суб'єктивно-об'єктивна точка зору. З усього видно, що одне тлумачення може бути таким же справедливим, як і друге.

Довівши справу до цього приємного і втішного висновку, містер Френклін, здавалось, вирішив: він виконав усе, що від нього вимагають. Потім простягся на піску й запитав, що ж йому далі робити.

Він виявив себе таким розумним і ясномислячим (перше ніж пуститися в іноземну тарабарщину) і весь час до такої міри першенствував наді мною в цій справі, що я зовсім не був готовий до раптової зміни, коли він, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тільки згодом я дізнався від міс Речел, яка перша зробила це відкриття, що дивні зміни й переходи в поведінці містера Френкліна відбувались під впливом його іноземного виховання. В тому ж віці, коли ми всі ладні сприймати навколишній світ крізь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, і Френклін переїздив з країни до країни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього більшого впливу за інші. В результаті цього він повернувся з такою кількістю різних рис у своїй вдачі, які в тій чи іншій мірі суперечили одна одній, що здавалось, наче він проводив життя в постійній незгоді з самим собою. Містер Френклін міг бути й діловою людиною, і ледарем, з плутаниною в голові і ясним розумом, зразком рішучості й безпорадності в один і той же час. У ньому була і французька, й німецька, й італійська сторона характеру; а первісний, англійський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знівечений, але все-таки в мені залишилось і дещо моє». Міс Речел звичайно говорила, що італійська сторона брала верх у тому разі, коли він несподівано здавався і просив вас зі всією милою лагідністю зняти з нього відповідальність і перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що італійська сторона характеру взяла верх і тепер.

— Це вже ви самі повинні вирішити, сер, — сказав я, — що робити далі. В усякому разі, це справа не моя.

Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів, — у той час він був у такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.

— Я не хочу лякати тітку без причини, — промовив він, — але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?

Я сказав йому в двох словах:

— Почекав би.

— Готовий від щирого серця, — сказав містер Френклін. — А чи довго ж?

Я почав пояснювати свою думку.

— Наскільки розумію, сер, — сказав я, — хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п'яте травня, а день народження — двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні — залежно від обставин.

— Поки що прекрасно, Беттередж, — вигукнув містер Френклін. — Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?

— Те саме, що робив ваш батько, сер, — відповів я. — Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.

Фрізінголл — наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.

— Коли б я був на вашому місці, сер, — додав я, — то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.

Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.

— Беттередж, ви — справжнє золото, — сказав він. — Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.

Тут, дякувати богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам'ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!

Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це мені уві сні.

Поки я перебував у такому розгубленому стані, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рівновагу свої думки, мені на дорозі зустрілась донька моя Пенелопа (точнісінько так, як і її покійна мати колись на східцях) і відразу ж почала вимагати, щоб я розповів їй про все, що ми говорили з містером Френкліном. За даних обставин залишилось тільки одне — відразу ж притупити цікавість Пенелопи. Я відповів їй, що ми з містером Френкліном розмовляли про зовнішню політику й договорились до того, що обидва заснули на сонці. Спробуйте дати відповідь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас із делікатним запитанням — будьте певні, що, з природної жіночої ласкавості, вони поцілують вас і знову почнуть приставати при першій же нагоді.

У другій половині дня повернулись міледі і міс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приїжджав містер Френклін Блек — і знову поїхав верхи. І, звичайно, вони тут же поставили делікатні запитання: чи варто говорити, що «зовнішня політика» і «міцний сон на сонці» для них вже не годились. Не придумавши нічого іншого, я сказав, що приїзд містера Френкліна з ранковим поїздом слід розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже від'їзд його верхи був також дивацтвом, я відповів: «Так, дивацтво», і відбувся, здається, дуже вдало.

Подолавши труднощі з дамами, я зіткнувся із ще більшими труднощами, коли повернувся до своєї кімнати. Ввійшла Пенелопа з природною жіночою ласкавістю поцілувати мене і — з природною жіночою цікавістю — задати нове запитання. Цього разу вона захотіла довідатися, що сталося з нашою другою покоївкою, Розанною Спірман.

Залишивши містера Френкліна й мене на Тремтливих пісках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумілому настрої. Вона мінилась на обличчі (якщо вірити Пенелопі) всіма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якої видимої причини. Не переводячи духу, вона сипала сотні запитань про містера Френкліна і відразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, ніби вона могла зацікавитися стороннім джентльменом. Помітили, як вона, посміхаючись, писала ім'я містера Френкліна на дні свого робочого ящика. Потім її застали, коли вона зі сльозами на очах дивилася в дзеркало на своє деформоване плече. Чи знала вона раніше містера Френкліна? Це було зовсім неможливим! Чи чули вони що-небудь одне про одного? Не могло цього бути! Я міг засвідчити, що подив містера Френкліна був щирий, коли він побачив, як дівчина витріщила на нього очі. А Пенелопа могла засвідчити, що дівчина зі щирою цікавістю розпитувала про містера Френкліна. Розмова наша не клеїлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздіший здогад, який я будь-коли чув у житті.

— Тату, — сказала Пенелопа цілком серйозно, — лишається тільки одне пояснення: Розанна закохалася в містера Френкліна Блека з першого ж погляду.

Вам доводилося чути про гарненьких молодих панночок, що закохуються з першого погляду, і ви вважали це цілком природним. Але щоб служниця, яка вийшла з виправного будинку, негарна з себе і з деформованим плечем закохалася з першого погляду в джентльмена, що приїхав у гості до її пані?! Чи знайдете ви подібну нісенітницю в якому-небудь романі? Я реготав до сліз. Пенелопа за мою веселість розсердилась на мене.

— Я раніше не помічала, щоб ти був жорстоким, тату, — сказала вона дуже тихо і вийшла.

Слова моєї доньки немов облили мене холодною водою. Я розгнівався на себе за те, що розхвилювався, коли вона промовила їх, — але ж це було саме так. Тепер, з вашого дозволу, змінимо предмет розповіді. Жаль, що я змушений був написати про це, — і не без причини, як ви побачите далі.

Настав вечір: дзвінок, який сповіщав, що вже час переодягатися до обіду, пролунав раніше, ніж містер Френклін повернувся з Фрізінголла. Я сам приніс гарячої води до нього в кімнату, сподіваючись почути після цього несподіваного запізнення про яку-небудь пригоду. Але на моє превелике розчарування (напевно, й на ваше) не скоїлось нічого. Містер Френклін не зустрівся з індусами ні по дорозі туди, ні на зворотному шляху. Він віддав Місячний камінь у банк, сказавши просто, що цей камінь дуже дорого коштує, і привіз розписку в кишені. Я зійшов униз, відчуваючи, що після всіх наших вранішніх тривог про алмаз кінцівка ця занадто буденна.

Як відбулася зустріч містера Френкліна з тіткою й кузиною, не знаю.

Я багато дав би, щоб прислуговувати за столом у цей день. Але при моєму становищі це прислуговування в домі за обідом (за винятком великих сімейних свят), означало б принизити свою гідність в очах інших слуг, — міледі й без того вважала мене досить схильним до прислуговування: ні до чого було шукати ще однієї нагоди для цього. Вісті з «верхніх сфер» того вечора принесли мені Пенелопа й лакей. Пенелопа сказала, що міс Речел ніколи не займалась так старанно своєю зачіскою й ніколи не здавалась такою веселою й гарною, як при зустрічі з містером Френкліном у вітальні. Лакей доніс, що додержання шанобливого спокою в присутності «високих гостей» і прислуговування містерові Френкліну Блеку за обідом — дві речі найбільш несумісні, які тільки доводилось йому зустріти при виконанні своїх обов'язків. Пізніше ввечері ми почули, як вони грали й співали дуети. Містер Френклін брав високо, міс Речел ще вище, а міледі грала, невідступно йдучи за ними до благополучного кінця, і чудово, і приємно було чути їхні голоси, що лунали вночі крізь відчинені на терасу вікна. Ще пізніше я відніс містерові Френкліну содової води й коньяку й побачив, що міс Речел зовсім витіснила з його голови думку про алмаз.

— Найчарівніша дівчина з усіх, кого я бачив після повернення в Англію! — Ось і все, що я міг добитись від нього, поки намагався перевести розмову на більш серйозні предмети.

Близько півночі я разом з моїм помічником (Самюелем, лакеєм) обійшов, як звичайно, довкола будинку, щоб позамикати двері. Коли всі двері були замкнуті, за винятком бокових, що ведуть на терасу, я відіслав Самюеля спати, а сам вийшов подихати перед сном свіжим повітрям.

Ніч випала тиха й парка, на небі сяяв місяць, що був саме на підповні. Було так тихо навкруги, що я час від часу чув слабкий і глухий шум моря, коли прибій підкочувався до піщаного берега біля гирла нашої бухточки. Будинок стояв так, що на терасі було темно; але яскраве місячне світло осявало всипану гравієм доріжку, що лежала по другий бік тераси. Подивившись на небо, а потім на стежку, я побачив людську тінь, що падала з-за рогу будинку.

Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскільки я, на нещастя, також був і незграбним, ноги на гравії зрадили мене. Не встиг я підкрастись до рогу, як почув тупіт ніг, легших за мої, — і, як мені здалося, не однієї пари — що поквапно віддалялися. Коли я дістався до рогу, «непрохані гості» повтікали в чагарник по той бік доріжки і зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу огорожу на шлях. Якби я був на сорок років молодший, я, можливо, і встиг би спіймати їх, перш ніж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на підмогу молодшу людину. Тихенько Самюель і я взяли рушниці, обійшли навколо будинку й оглянули чагарник. Пересвідчившись, що в наших володіннях ніхто не переховується, ми повернулись. Переходячи через доріжку, де я бачив тінь, я вперше помітив маленький блискучий предмет, що лежав на гравії, освітлений місяцем. Піднявши цей предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приємного запаху, рідиною, чорною, мов чорнило.

Я нічого не сказав Самюелеві. Але, згадавши, що Пенелопа говорила мені про фокусників і про те, як вони наливали чорнило на долоню хлопчика, я відразу здогадався, що сполохав трьох індусів, які вештались коло будинку й намагалися своїм язичницьким способом дізнатись цієї ночі про алмаз.

Тут на хвилину треба спинитися.

Вдавшись до спогадів і перегорнувши щоденник Пенелопи, я бачу, що ми можемо швидко познайомитися з періодом між приїздом містера Френкліна Блека і днем народження міс Речел. Більша частина цього часу минула, не принісши з собою нічого, що варто було б занотувати. З вашого дозволу і з допомогою Пенелопи, я згадаю тут лише про деякі події, щоб потім далі розповідати історію день за днем, як тільки ми дійдемо до того часу, коли Місячний камінь став у нашому домі предметом загальної уваги.

Почну з пляшечки чорнила, що приємно пахло, яку я знайшов уночі на посипаній гравієм доріжці.

Наступного ранку (двадцять шостого числа) я показав містерові Френкліну цю чаклунську штуковину й розповів йому про нічну пригоду. Містер Френклін вирішив, що індуси не тільки полювали за алмазом, але й були настільки наївними, що вірили в своє чаклунство (він мав на увазі ті знаки, які вони робили над головою хлопчика, наливши чорнила на його долоню і сподіваючись, що хлопчик побачить людей і предмети, недоступні для людського ока). Містер Френклін сказав мені, що і в нас, так само як і на Сході, є люди, які займаються цими чудернацькими фокусами (однак без чорнила) і називають їх французькою назвою, чимсь на взірець «ясновидіння».

— Запевняю вас, — сказав містер Френклін, — індуси переконані, що ми залишили алмаз тут, і привели з собою ясновидющого хлопчика, щоб він показав їм дорогу до нього, як тільки вони проберуться вночі в будинок.

— Ви гадаєте, сер, що вони повторять свою спробу? — запитав я.

— Це залежить від того, що саме хлопчик може сказати. Якщо він здатний побачити алмаз крізь залізний сейф фрізінголльського банку, індуси поки що не турбуватимуть нас своїми відвідинами, а якщо ні — ми ще матимемо нагоду схопити їх у чагарнику раніше, ніж мине кілька ночей.

Я чекав, цілком упевнений, що ми матимемо нагоду застукати «непроханих гостей», але дивна річ — нагода ця більше не повторилася.

Чи довідались фокусники в місті, що містер Френклін був у банку, і зробили з цього відповідний висновок, чи хлопчик насправді зміг побачити алмаз там, де він тепер зберігався (у що я особисто аж ніяк не вірю), чи це, врешті, було простим збігом обставин, але незаперечним було одне: жодна тінь індуса більше не з'являлась біля нашого будинку протягом тижнів, що лишились до дня народження міс Речел. Фокусники все ще ходили по місту й околицях, займаючись своїм ремеслом, а містер Френклін і я вирішили почекати, що буде далі, не турбуючи передчасно пройдисвітів своєю підозрою. Цим звітом про вчинки обох сторін і закінчується все, що я маю поки що сказати про індусів.

З двадцять дев'ятого числа міс Речел і містер Френклін знайшли новий спосіб бавити час, який інакше їм нікуди було б подіти. Є причини звернути особливу увагу на заняття, яке їх захопило, бо воно має певне відношення до того, що сталося пізніше.

Взагалі кажучи, в житті вельможних панів є дуже небезпечний підводний камінь — їхнє власне неробство. Життя цих панів здебільшого проходить у вишукуванні якого-небудь заняття; і цікаво спостерігати — особливо якщо у них є смак до чогось розумового, — як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев'яти випадках з десяти вони починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь і при цьому вони твердо переконані, що вдосконалюють свій розум тоді, як, просто кажучи, тільки зчиняють розгардіяш у будинку. Мені доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не були винятком) розгулюють цілими днями, наприклад з порожніми коробочками з-під пілюль і ловлять ящірок, жуків, павуків і жаб, а повертаючись додому, настромлюють бідолах на булавки або безжалісно ріжуть їх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи паш розглядають у збільшувальне скло нутрощі павука, або ви натрапляєте на східцях на жабу без голови; і коли ви хочете довідатись, що означає ця огидна жорстокість, вам кажуть, що молодий пан чи молода пані мають нахил до природознавства. Іноді, знову-таки, ви бачите, як вони цілими годинами псують чудові квіти гострими інструментами задля безглуздої цікавості — з чого зроблені квіти. Хіба колір їхній зробиться кращий або запах буде приємніший від того, що вони це взнають? Але треба ж бідолашним панам провести час, вірніше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в грязюці й ліпили з неї пиріжки, коли були дітьми, а коли виросли — поверхово займаєтеся бридкими науками, ріжете павуків і псуєте квіти. У першому і в другому випадку весь секрет полягає в тому, що вашій бідолашній безтурботній голові нема про що думати, а вашим бідолашним бездіяльним рукам нема чого робити. І кінчається тим, що ви починаєте псувати фарбами полотно і наробите на весь будинок смороду; або розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовків, від яких усіх у будинку нудить; або почнете відкопувати і збирати тут і там шматочки камінців, посипаючи ними домашню провізію; або займаєтесь фотографією, бруднячи свої пальці і нещадно спотворюючи фізіономії всіх мешканців будинку. Безперечно, доводиться тяжко людям, які своїми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити своє тіло, пристанище від негоди, їжу, щоб існувати. Але порівняйте найтяжчу працю, яку вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушує псувати квіти й перевертати шлунки павуків, і дякуйте своїй щасливій зірці, що ваша голова повинна про щось думати, а ваші руки повинні щось робити.

З задоволенням скажу, що містер Френклін і міс Речел не мучили нікого. Вони обмежились тим, що вчинили розгардіяш, а зіпсували, треба віддати їм належне, всього-на-всього дверну панель.

Універсальний геній містера Френкліна, який нахапався всього потроху, дійшов і до так званого «декоративного живопису». Він повідомив нам, що винайшов нову суміш для розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого він виготовляється, я не знаю, а що він являє собою, можу сказати в двох словах: він смердів. Оскільки міс Речел неодмінно хотіла випробувати свої здібності на цій суміші, містер Френклін послав у Лондон за матеріалами і приготував речовину з таким запахом, що навіть собаки чхали, коли заходили до кімнати; примусив міс Речел одягти фартушок з нагрудником і дав завдання розмальовувати її власну маленьку вітальню, названу, через брак відповідного англійського слова, «будуаром». Почали з дверей. Містер Френклін зіскріб з них пемзою весь чудовий лак і зробив те, що він назвав «ґрунтовкою». Потім міс Речел розмалювала двері, за його вказівкою й допомогою, візерунками і девізами — грифонами, птахами, квітами, купідонами тощо, копіюючи малюнки, зроблені знаменитим італійським живописцем, імені якого я не пригадую, — того самого, що залишив світові кілька своїх дів Марій і мав кохану з булочної. Робота ця довго тривала і до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не втомлювались за нею. Коли не їздили верхи, не приймали гостей, не сиділи за столом, не співали, — вони удвох, примостившись рядочком і проявляючи бджолину працьовитість, псували двері. Який це поет сказав, що сатана завжди придумує якусь шкоду навіть і для рук нероб? Якби він був на моєму місці в цьому будинку й бачив міс Речел із пензлем, а містера Френкліна з його розчинником, він не зміг би написати нічого правдивішого від того, що пишу я.

Варто згадати наступний день, неділю, четверте червня.

Того вечора ми в кімнаті слуг уперше обговорили домашнє питання, яке, так само як і розмальовування дверей, має відношення до майбутніх подій.

Спостерігаючи, як містерові Френкліну і міс Речел приємно бути разом і яка це була б з усіх поглядів чудова пара, ми, цілком природно, гадали, що вони, окрім розмальовування дверей, займуться чимось іншим; дехто з нас говорив, що не мине й літо, як у будинку буде весілля. Інші (на чолі зі мною) погоджувалися, що, цілком імовірно, міс Речел вийде заміж, але сумнівалися (з причин, які зараз будуть викладені), що містер Френклін Блек буде її женихом.

У тому, що містер Френклін закоханий, ніхто не сумнівався. Труднощі полягали в тім, щоб зрозуміти міс Речел. Дозвольте познайомити вас з нею; після цього полишу вам самим розгадати її,с— якщо ви зможете це зробити.

В день народження нашої молодої панночки, що настане двадцять першого червня, їй сповниться вісімнадцять років. Якщо вам подобаються брюнетки (а вони, як я чув, останнім часом не в моді у великосвітському товаристві) і якщо у вас немає особливої прихильності до солідної комплекції, я скажу, що ви зроду не бачили такої гарненької дівчини, як міс Речел. Вона була маленька і струнка, але з чудовою поставою. Досить побачити, як вона сідає, встає і, особливо, як вона ходить, і ти переконуєшся, що грація її фігури (якщо ви пробачите мені цей вираз) була цілком природною і не залежала від її вбрання. Я ніколи ні в кого не бачив такого чорного волосся, як у неї. Очі її були такі ж чорні, як і волосся; ніс, повинен я визнати, трохи замалий. Рот і підборіддя (говорячи словами містера Френкліна) — ласі шматочки для богів, а колір її обличчя (за твердженням того ж самого незаперечного авторитету) був такий же ясний, як і сонце, з тією великою перевагою, що на нього завжди приємно дивитись. Додайте до всього вищесказаного, що вона тримала голову прямо, гордовито, аристократично і мала чистий, дзвінкий, як метал, голос і посмішку, яка дуже мило виникала спочатку в очах, перш ніж з'явитись на губах, — і ось вам на весь зріст її портрет; я намалював його так, як зумів.

А що можна сказати про її вдачу? Невже в цього чудового створіння не було вад? У неї було стільки ж їх, скільки й у вас, добродійко, — ні більше, ні менше.

Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька міс Речел, поряд з безліччю принад і чарівностей, мала одну ваду і, заради справедливості, я змушений це визнати. Міс Речел відрізнялась від більшості своїх ровесниць тим, що в неї були свої власні ідеї і вона була така вперта, що навіть не визнавала мод, якщо ці моди не задовольняли її. В дрібницях така незалежність була цілком стерпна, але в справах важливих заходила (як вважали міледі і я) занадто далеко. Міс Речел міркувала так, як взагалі мало хто з жінок удвічі старших за неї міркує, ніколи не питала поради, ніколи не говорила зарані, що вона збирається робити, ніколи ні з ким не ділилася секретами й потаємними думками, — навіть з матір'ю. В малих і великих справах, з людьми, яких вона любила, і з людьми, яких вона ненавиділа (в першому і другому випадку з однаковою енергією), міс Речел завжди діяла по-своєму, покладаючись і в радісні, і в прикрі хвилини свого життя тільки на себе. Дуже часто я чув, як міледі казала:

— Найкращий друг і найлютіший ворог Речел — вона сама.

Додам до цього ще одне і на цьому закінчу.

При всій її потайності і свавільності, в ній не було й тіні фальші. Я зроду не пам'ятаю, щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам'ятаю, щоб вона будь-коли сказала «ні», думаючи «так». Пригадую, як у дитинстві ця добра душа не раз приймала на себе провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимої подруги; ніхто ніколи не чув від неї признання, коли це викривалось і її допитували. Але ніхто при цьому не чув також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своєю голівкою, і говорила просто:

— Не скажу!

Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкує, промовивши «не скажу», але, незважаючи на те, що її садовили на хліб і воду, все-таки мовчала. Свавільна, страшенно свавільна іноді, — я згоден з цим; а все ж таки це було найчарівніше створіння, яке будь-коли родилось на світ. Можливо, ви знайдете тут деяку суперечність. У такому разі дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважніше вашу дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде суперечити сама собі, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!

Отож я познайомив вас із міс Речел, і тепер ми безпосередньо підійшли до питання про погляди цієї молодої дівчини на шлюб.

Дванадцятого червня моя пані послала запрошення одному джентльменові в Лондон, щоб він приїхав на день народження міс Речел. Цьому щасливчикові, як я гадав, Речел і віддала своє серце. Як і містер Френклін, він був її кузеном. Звали його містер Годфрі Еблуайт.

Друга сестра міледі (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в сімейні справи) розчарувалась у коханні, а потім, аби лише вийти заміж, зважилась на те, що називається «нерівним шлюбом». Вся сім'я страшенно збаламутилась, коли високоповажна Кароліна неодмінно захотіла бути дружиною містера Еблуайта, фрізінголлського банкіра. Він був дуже багатий і дуже лагідної вдачі і привів на світ величезну сім'ю — і це говорить проти нього. Однак час і прогрес сучасної освіченості зробили свою справу, і нерівний шлюб був щасливим. Ми тепер всі ліберали (рука руку миє), яке мені діло, чи ви в парламенті, чи ні, сміттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд, і я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком, недалеко від Фрізінголла. Вони вельми достойні люди, і їх дуже поважають у наших краях. Ми не приділятимемо їм занадто багато уваги на цих сторінках, за винятком містера Годфрі, другого сина містера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут важливе місце, бо він має відношення до міс Речел.

При всьому блиску, розумі і взагалі хороших якостях містер Френклін навряд чи міг, на мою думку, перевершити містера Годфрі в очах нашої молодої панночки.

По-перше, містер Годфрі вигідно відрізнявся своїм зростом, що сягав понад шість футів; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на голові — чудове довге русяве волосся, недбало зачісане назад. Але для чого я намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комітеті жіночої благодійності в Лондоні, ви знаєте містера Годфрі Еблуайта так само добре, як і я. Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням. Приймання від жінок пожертвувань і подавання допомоги потребуючим жінкам не могли без нього обійтися. В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товаристві святої Магдалини по порятунку розпусниць, в об'єднаннях ритористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, — скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам тернистим діловим шляхом. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, промовця, здатного видавити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч. В останній раз, коли я був у Лондоні, моя пані зробила мені дві приємності: вона послала мене в театр подивитись танцівницю, яка всіх зводила з розуму, і в Екстер-Холл послухати містера Годфрі. Танцівниця виступала з оркестром. Джентльмен — з носовою хусточкою і склянкою води. Було повно людей і на виставі балетного, і на виставі ораторського мистецтва. І при всьому цьому — він (я маю на увазі містера Годфрі) виявився надзвичайно простою, приємною й лагідною людиною. Він любив усіх. І всі любили його. Тепер поміркуйте самі, які шанси мав містер Френклін чи будь-хто інший із звичайною репутацією і звичайними здібностями поряд з такою людиною?

Чотирнадцятого числа одержали відповідь від містера Годфрі.

Він прийняв запрошення моєї пані приїхати на торжества в середу (у день народження міс Речел) і пообіцяв пробути до п'ятниці, дня, коли він у справах жіночих благодійних установ змушений буде повернутися до міста. Разом з листом містер Годфрі надіслав вірші, присвячені, як він висловився, «дню різдва» своєї кузини. Мені передавали, що міс Речел, приєднавшись до містера Френкліна, жартувала над цими віршами за обідом, і Пенелопа, що була на боці містера Френкліна, торжествуюче запитала мене, яка моя думка з цього приводу.

— Міс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, — відповів я, — а мене не так-то легко обдурити. Ось почекай, слідом за своїми віршами з'явиться і сам містер Еблуайт.

Моя донька відповіла, що містер Френклін може спробувати щастя раніше, ніж услід за віршами з'явиться поет. І я повинен визнати, що справді, містер Френклін не залишив жодної невикористаної можливості, щоб здобути прихильність міс Речел.

Хоча містер Френклін був одним з найзапекліших курців, яких тільки доводилось мені зустрічати, він відразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпіти не може запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Він так погано спав після того, як прийняв рішення обмежити себе в курінні, і, позбувшись заспокійливого діяння тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим і виснаженим виглядом, що міс Речел сама попросила його знову почати палити. Але ні! Він не захотів повертатись до того, що може викликати в ній бодай хвилинне невдоволення; він рішуче доведе справу до кінця й поверне собі сон — рано чи пізно, самою лише силою волі й терпінням. Ви можете сказати, що така відданість (як говорив дехто із слуг) не могла не вплинути належним чином на міс Речел, — відданість, яка до того ж підтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неї у спальні висіла фотокарточка містера Годфрі; на ній той зображений під час виголошування промови на благодійному мітингу, так що волосся в нього розліталось від вихору власної красномовності, і з очима, що якнайчарівніше виманювали гроші з вашої кишені. Що скажете ви на це? Кожного ранку — сама Пенелопа мені признавалася — зображення мужчини дивилось, як причісувалась міс Речел. Він сам незабаром дивитиметься на це в натурі, — така була моя думка.

Шістнадцятого червня сталась подія, яка, як мені здавалося, ще більше знизила шанси містера Френкліна.

Цього ранку до нас приїхав якийсь незнайомець, що говорив по-англійському з іноземним акцентом, і захотів у якійсь справі побачити містера Френкліна Блека. Справа ця не могла стосуватись алмаза з двох причин: по-перше, містер Френклін нічого не сказав мені про це; по-друге, він повідомив про свою розмову (здається, після від'їзду незнайомця) міледі. Напевно, вона щось натякнула про це доньці. Як би там не було, розповідали, що того ж вечора під час гри на фортепіано міс Речел робила дошкульні зауваження містерові Френкліну відносно людей, з якими він водився, і правил, які він засвоїв за кордоном. Наступного дня вперше не розмальовували дверей. Я запідозрюю, що який-небудь необачний вчинок містера Френкліна на континенті (зв'язаний з жінкою чи боргом) спричинився до неприємностей в Англії. Та все це лише здогади. В даному разі не тільки містер Френклін але, як це не дивно, й міледі нічого мені не розповіли.

Сімнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвіялась. Вони знову почали розмальовувати двері і здавалися такими ж добрими друзями, як і раніше. Якщо вірити Пенелопі, містер Френклін скористався примиренням, щоб освідчитися міс Речел, і не дістав ні згоди, ні відмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками і прикметами, якими я не вважаю за потрібне набридати вам), що молода пані ухилилась від пропозиції містера Френкліна, не вірячи в її серйозність, а потім у глибині душі жалкувала, що обійшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в більш близьких стосунках з своєю молодою пані, ніж звичайно бувають покоївки, тому що вони з дитинства майже виховувались разом, — а все-таки я надто добре знав стриманий характер міс Речел, щоб повірити в таку відвертість з її боку. В даному випадку, як мені здавалось, моя донька бажане сприймає як дійсність.

Дев'ятнадцятого числа сталась нова подія. До нас приїздив лікар. Його запросили прописати ліки одній особі, яку я вже мав нагоду відрекомендувати вам на цих сторінках, — нашій другій покоївці, Розанні Спірман.

Ця бідолашна дівчина, яка приголомшила мене, як вам уже відомо, на Тремтливих пісках, не раз викликала подив протягом того часу, про який я пишу. Думка Пенелопи, що її подруга закохалася в містера Френкліна (моя донька за моїм наказом, тримала це в глибокій таємниці) здавалась мені, як і раніше, безглуздою. Але повинен визнати, що я сам і донька моя помітили, що поведінка нашої другої покоївки стала щонайменше таємничою.

Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очі містерові Френкліну, — крадькома, але потрапляла. Він звертав на неї увагу не більше, ніж на кішку: йому і в голову не спадало хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бідолахи, і без того поганий, зовсім пропав, а на її очах вранці лишались явні сліди безсоння і сліз. Одного разу Пенелопа зробила цікаве відкриття, про яке ми нікому не сказали: вона застала Розанну біля туалетного столика містера Френкліна, коли та крадькома виймала з петельки рожу, подаровану йому міс Речел, і натомість вставляла таку саму, але зірвану нею самою. Після цього вона разів зо два зухвало відповіла мені на мою доброзичливу пораду поводитись обережніше і, що ще гірше, вона була не занадто ввічлива в тих небагатьох випадках, коли міс Речел ненароком зверталась до неї.

Міледі помітила цю зміну і спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити дівчину, відповівши, що, на мою думку, вона не зовсім здорова, і скінчилося тим, що послали, як уже згадувалось, дев'ятнадцятого числа по лікаря. Він сказав, що в неї розладнані нерви, і висловив сумнів, чи здатна вона для послуг. Міледі запропонувала відправити її для зміни повітря на одну з наших віддалених ферм. Розанна просила з сльозами на очах, щоб їй дозволили залишитись, і в лиху годину я порадив міледі випробувати її ще деякий час. Як показали події і як ви незабаром побачите, я не міг придумати гіршої поради. Якби тільки можна було хоч одним оком заглянути в майбутнє, я тоді власною рукою вивів би Розанну Спірман з нашого дому.

Двадцятого числа одержали записку від містера Годфрі. Він збирався заночувати в Фрізінголлі, щоб порадитися з батьком в одній справі. Наступного дня опівдні він і дві його старші сестри мали приїхати до нас верхи, ще задовго до обіду. Окрім записки, він надіслав у подарунок міс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, із свідченням любові й побажанням усього найкращого. А містер Френклін подарував їй простий медальйон, удвічі дешевший за шкатулку; і все-таки моя донька Пенелопа — така вже упертість жінок — пророкувала йому успіх.

Дякувати богові, ми дійшли нарешті до дня народження. Признайтесь, що цього разу я, здається, вів розповідь, не дуже відвертаючи вашу увагу дрібницями. І звеселіться, я порадую вас новим розділом, який введе вас у саму суть історії.

Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мінлива, але до полудня зовсім прояснилось.

Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, із вручення своїх невеличких подарунків міс Речел і промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я наслідую метод, прийнятий королевою при відкритті парламенту, — тобто говорю кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як і промову королеви) до її виголошення чекають з нетерпінням, як щось таке, чого раніше не чули. Коли ж вона виявляється зовсім не новою, слухачі, хоча й бурчать потроху, але сподіваються по­чути щось новіше в майбутньому році. Легко керувати людьми і в парламенті, і на кухні — ось який треба зробити з цього висновок.

Після сніданку містер Френклін мав зі мною таємну нара­ду з приводу Місячного каменя: настав час забрати його з фрізінголлського банку й віддати у власні руки міс Речел.

Чи він пробував знову освідчитися своїй кузині в коханні і дістав облизня, чи тривале безсоння збільшило дивні суперечності і нерішучість його характеру, — я не знаю. Одне тільки ясно, що містер Френклін виявив себе досить невигідно вранці, в день народження. Він двадцять разів міняв свої наміри відносно алмаза протягом двадцяти хвилин. Що ж до мене, то я додержувався простих фактів, уже відомих нам. Адже не трапилось нічого такого, що дало б нам підставу турбувати міледі з приводу алмаза чи відмінити законне зобов'язання, за яким містер Френклін мав передати алмаз своїй кузині. Такий був мій погляд на справу, і хоч містер Френклін багато разів міняв своє рішення, він змушений був, нарешті, погодитися зі мною. Ми вирішили, що після сніданку він поїде верхи у Фрізінголл і привезе алмаз і, очевидно, містера Годфрі з двома молодими панночками, його сестрами.

Прийнявши таке рішення, наш молодий джентльмен знову пішов до міс Речел.

Вони провели весь ранок і частину дня за розмальо­вуванням дверей. Пенелопа стояла поряд і, за їхньою вказівкою, розмішувала фарби, а міледі, перед сніданком, то входила в кімнату, то виходила, приклавши до носа хусточку (вони зловживали цього дня розчинником містера Френкліна), і даремно намагалась відірвати обох малярів від роботи. Лише о третій годині вони зняли фартухи, відпустили Пенелопу (яка найбільше потерпіла від розчин­ника) і змили з себе весь цей бруд. Але досягли, чого хотіли, — закінчили розмальовувати двері до дня народ­ження і дуже пишалися своєю роботою. Грифони, купідони і все інше, повинен я визнати, вийшло дуже красиве на погляд, але було там усього цього так багато і так воно було переплутане квітами й девізами, а пози представлені так ненатурально, що купідони ці неприємно врізались у вашу пам'ять на багато годин після того, як ви мали нагоду подивитись на них. Якщо я додам, що після закінчення ранкової роботи Пенелопа блювала, то кажу це не з упередження проти розчинника. Ні! Ні! Він перестав смерді­ти, як тільки висох, а якщо мистецтво вимагає подібних жертв, то хоч Пенелопа й рідна донька мені, я скажу: нехай мистецтво одержить цю жертву.

Містер Френклін закусив наспіх і поїхав у Фрізінголл по своїх кузин (як він сказав міледі) і по Місячний камінь (як було відомо тільки нам обом).

Оскільки це був один з тих урочистих днів, коли я повинен був зайняти місце біля буфета й порядкувати під час обіду, то в період відсутності містера Френкліна в мене було про що міркувати. Подбавши про вино і зробивши огляд чоловічій і жіночій челяді, яка повинна була прислуговувати за обідом, я пішов до себе зібратися з думками, поки з'являться гості. Затягнувшись — ви знаєте чим — і заглянувши — ви знаєте, в яку книгу (про неї я вже мав нагоду згадувати на цих сторінках), я заспокоївся і тілесно, й душевно. Мене збудив — не від дрімоти, а від задуми — тупіт копит, і я пішов зустрічати кавалькаду, що складалася з містера Френкліна, його кузена і двох кузин — супроводжував їх грум старого містера Еблуайта.

Містер Годфрі дуже вразив мене тим, що був схожий на містера Френкліна в одному відношенні, — він, здава­лося, був не в настрої. Гість, як звичайно, лагідно по­тис мені руку і ввічливо висловив задоволення, що ба­чить свого старого друга Беттереджа в доброму здоров'ї. Але був якийсь похмурий, чого я ніяк не міг зрозуміти, і, коли я запитав про здоров'я його батька, відповів дуже коротко:

— Як завжди!

Зате обидві міс Еблуайт були веселі за двадцятьох, і це з лихвою відновлювало рівновагу. Вони були майже такі ж високі на зріст, як і їхній брат, жваві, світловолосі, рум'яні дівчата, з надміром плоті і крові; так і пашіло від них здоров'ям і веселістю. Бідолашні коні вгинались під ними, і коли дівчата зіскочили з сідел (не чекаючи допомо­ги), то, запевняю вас, підстрибнули на землі, наче гумові м'ячі. Все, що говорять обидві міс Еблуайт, починається з великої літери «О», а все, що вони роблять, супроводиться галасом; вони хихотіли й вищали — до діла й не до діла, з найменшого приводу. «Цокотухи» — ось як я їх прозвав.

Скориставшись галасом, зчиненим цими панянками, я нишком у передпокої обмінявся слівцем-другим і з міс­тером Френкліном.

—  Благополучно привезли алмаз, сер?

Він кивнув головою і вдарив по нагрудній кишені свого сюртука.

—  Не бачили індусів?

—  Жодного.

Після цього він запитав про міледі і, почувши, що вона в маленькій вітальні, пішов прямо туди. Не пробув там і хвилини, як пролунав дзвінок, і Пенелопа доповіла міс Речел, що містер Френклін Блек хоче з нею говорити.

Проходячи передпокоєм через півгодини після цього, я раптом спинився, неначе прикипів до місця, почувши вигуки з маленької вітальні. Не можу сказати, щоб я злякався, — в цих вигуках мені почулось улюблене «О» обох міс Еблуайт. Однак я ввійшов (під приводом необ­хідності спитати, чи вже час подавати обід), щоб дові­датись, чи не сталося чогось серйозного.

Біля столу стояла, мов зачарована, міс Речел із злополучним алмазом полковника в руках. По обидва її боки стояли навколішки цокотухи, пожираючи очима коштовний камінь і скрикуючи від захоплення кожного разу, як він випромінював новий блиск. Біля протилежного кінця столу стояв містер Годфрі, сплескуючи руками, як доросла ди­тина, і стиха промовляючи своїм співучим голосом:

—  Чудовий! Чудовий!

Містер Френклін сидів на стільці біля книжкової шафи, смикаючи себе за борідку і тривожно поглядаючи в сторону від вікна. А там, біля вікна, повернувшись спиною до всього товариства, стояв об'єкт його споглядання — міледі, що тримала в руках витяг з духівниці полковника.

Вона повернулась до мене обличчям, коли я спитав роз­порядження щодо обіду, і я побачив фамільну зморшку в неї на лобі, і фамільний норов проглянув у куточках її рота.

—  Зайдіть через півгодини до мене в кімнату, — від­повіла вона. — Я маю вам дещо сказати.

З цими словами вона вийшла з вітальні. Було ясно, що міледі була збентежена тими самими сумнівами, які охо­пили містера Френкліна й мене під час нашої наради на Тремтливих пісках. Що означала спадщина Місячного каменя? Чи те, що вона жорстоко і несправедливо обі­йшлася зі своїм братом? Чи брат її був ще гірший, ніж вона думала про нього? Таке серйозне питання повинна була розв'язати міледі, тим часом як її донька, нічого не знаючи про вдачу полковника, стояла у вітальні з його подарунком в руках.

Не встиг я слідом за міледі вийти з кімнати, як міс Речел, завжди уважна до старого слуги, який живе у них з дня її народження, спинила мене:

—  Погляньте, Габріеле, — сказала вона і піднесла алмаз до сонячного проміння, що падало з вікна.

Господи помилуй! Оце так алмаз! Завбільшки з яйце сивки! Блиск, що струменів із нього, був схожий на сяйво повного місяця. Коли ви вдивлялися в цей камінь, його золотава глибина притягувала ваш погляд до себе так, що ви не бачили нічого іншого. Глибина його здавалась невимірною, цей камінь, який ви могли тримати великим і вказівним пальцями, здавався бездонним, як саме небо. Спочатку він був на сонці; потім ми зачинили віконниці, і він засяяв у темноті своїм власним місячним блиском. Не дивно, що міс Речел була зачарована; не дивно, що кузини її раз у раз скрикували. Алмаз до такої міри зачарував і мене, що я так само голосно вигукнув: «О», як і цокотухи. Лише один з нас залишався спокійний — це містер Годфрі. Він обійняв за талію своїх сестер і, погля­даючи поблажливо то на алмаз, то на мене, сказав:

—  Вуглець, Беттередж! Звичайнісінький собі вуглець, мій добрий друже!

Я гадаю, що він сказав це з метою просвітити мене. Але він лише нагадав мені про обід. Я пошкандибав униз, до своєї команди офіціантів. Коли я виходив, містер Годфрі промовив:

—  Милий, старий Беттередж! Я почуваю до нього щиру пошану.

Тієї хвилини, як він удостоював мене цим виявом своєї прихильності, він обіймав своїх сестер і ніжно позирав на міс Речел. Ось який запас любові таївся в ньому! Містер Френклін був справжнісіньким дикуном у порівнянні з ним.

Через півгодини я з'явився, як було наказано, в кімнату міледі.

Те, що відбулося цього разу між мною і моєю пані, було, в основному, повторенням того, що відбулося між містером Френкліном і мною на Тремтливих пісках, з тією лише різницею, що я промовчав про фокусників, бо досі ніщо не давало мені приводу лякати міледі щодо цього. Коли мене відпустили, я не міг не помітити, що, з точки зору міледі, полковником керували найпідліші мотиви і що вона постарається при першій же нагоді відібрати в доньки Місячний камінь.

Повертаючись на свою половину, я зустрів містера Френкліна. Він запитав, чи не бачив я його кузини Речел. Ні, я не бачив. А чи не міг би я сказати йому, де його кузен Годфрі? Ні, не міг; але я почав запідозрювати, що кузен Годфрі повинен бути недалеко від кузини Речел. Підозріння містера Френкліна, мабуть, прийняло той же напрям. Він сильно смикнув себе за борідку, пішов і за­мкнувся в бібліотеці, грюкнувши дверима так, що з цього багато що стало ясно.

Мене вже не відривали від приготувань до святкового обіду, поки не настав час і мені самому причепуритися для зустрічі гостей. Тільки-но я одягнув свій білий жилет, як з'явилась Пенелопа, ніби для того, щоб причесати ріденьке волосся, що лишилося в мене на голові, і попра­вити мою білу краватку. Дівчинка моя була дуже весела, і я бачив, що вона хоче щось мені сказати. Вона поцілувала мене в лисину й шепнула:

—  Новина, тату! Міс Речел відмовила йому.

—  Кому? — запитав я.

—  А тому, з жіночого комітету, — відповіла Пенелопа. — Осоружний хитрун! Я ненавиджу його за те, що він на­магається витіснити містера Френкліна.

Якби я міг вільно дихнути, я, звичайно, запротестував би проти таких непристойних виразів на адресу видатного філантропа. Але донька моя в цю хвилину зав'язувала мені краватку, і вся сила її почуттів перейшла в її пальці. Ніколи в житті ще не нависала наді мною подібна загроза бути задушеним.

—  Я бачила, як він повів її у розарій, — розповідала Пенелопа, — і сховалася за гостролистом, щоб подивитися, як вони повертатимуться. Вони пішли туди рука в руку, сміючись, а повернулись нарізно, похмурі, як могила, див­лячись у різні сторони, так що помилитись було неможливо. Я була, тату, несказанно рада! Є на світі хоч одна жінка, яка може встояти проти містера Годфрі Еблуайта; а якби я була леді, я була б іншою.

Тут я хотів знову запротестувати. Але моя донька в цей час взяла в руки щітку, і вся сила її пальців перейшла туди. Якщо ви лисі, ви зрозумієте, як вона мене подряпала. Якщо ж ви не лисі, пропустіть ці рядки і дякуйте богові, що у вас є захист між головною щіткою і шкірою вашої голови.

— Містер Годфрі спинився по другий бік гостролиста, — продовжувала Пенелопа. «Ви вважаєте за краще, — сказав він, — щоб я залишився у вас, наче нічого не сталось?» Міс Речел блискавично обернулася до нього. «Ви прийняли запрошення моєї матері, — сказала вона, — і ви тут разом з її гостями. Якщо не хочете викликати зайвих розмов у домі, звичайно, залишитесь тут!» Вона зробила кілька кро­ків, а потім ніби трохи полагіднішала. «Забудьмо, що ста­лось, Годфрі, — сказала вона, — і залишимось кузенами». Вона подала йому руку, яку він поцілував, що я вважала б за вільність, а потім вона пішла. Він трохи постояв, схиливши голову й поволі копирсаючи каблуком яму в піску; ніколи в житті не бачила я більш сконфуженої людини. «Незруч­но! — процідив він крізь зуби, підвівши очі і попрямувавши до будинку. — Дуже незручно!» Якщо це була його думка про самого себе, то він мав цілковиту рацію. Звичайно, ду­же негарно. Адже вийшло, тату, як я вам давно казала! — вигукнула Пенелопа, востаннє дряпнувши мене щіткою з усієї сили. — Містер Френклін — ось кого вона любить!

Я заволодів щіткою і розкрив рот, щоб висловити їй докір, на який, признаюсь, слова і поведінка моєї доньки цілком заслуговували.

Але не встиг я вимовити й слова, як знадвору почувся стукіт коліс. Це почали з'їжджатися гості. Пенелопа відразу втекла. Я одягнув фрак і подивився на себе в дзеркало. Голова моя була червона, мов рак, але в інших відношеннях я був одягнутий для вечірньої церемонії цілком пристойно, як і годиться. Я вийшов у передпокій якраз вчасно, щоб доповісти про двох перших гостей. Вам нічого ними особли­во цікавитись. Це були батько й мати філантропа — містер і місіс Еблуайт.

Один за одним вслід за Еблуайтами прибували гості, поки всі не з'їхалися. Включаючи господарів, зібралось двадцять чотири чоловіка. Це було прекрасне видовище, коли всі посідали за стіл і ректор фрізінголлський підвівся і з чу­довою вимовою прочитав молитву.

Не буду стомлювати вас переліком гостей. Ви не зустрі­нете нікого з них удруге, — в усякому разі, в моїй частині оповіді, — за винятком двох.

Ці двоє сиділи по обидва боки міс Речел, яка, наче цариця свята, цілком природно, була центром загальної уваги. Цього разу вона більше, ніж звичайно, привертала погляди присутніх, бо (на таємне невдоволення міледі) у неї на грудях сяяв чудовий подарунок, який затьмарив усі інші, — Місячний камінь. Його подарували без оправи, але цей універсальний геній, містер Френклін, зумів з до­помогою своїх вправних пальців і срібного дроту пришпили­ти його, як брошку, до її білого плаття. Звичайно, всі захоп­лювалися дивовижними розмірами і красою алмаза. І тільки двоє сказали щось не зовсім звичне про нього, — це було двоє гостей, про яких я згадував, що сиділи обабіч міс Речел.

Гість з лівого боку — містер Кенді, наш фрізінголлський лікар.

Це був приємний, товариський, маленький чоловічок. Однак, я повинен визнати, в нього була одна вада; він любив до речі й не до речі захоплюватися своїми власними жартами і досить необачно встрявати в розмову з незна­йомими людьми. В товаристві він завжди робив помилки і ненароком сварив людей поміж собою. В медичній практиці він був значно обережніший, керуючись якоюсь інтуїцією (за словами його ворогів), яка виявлялась безпомилковою там, де розсудливіші лікарі робили помилки. Те, що він сказав про алмаз міс Речел, було сказано, як звичайно, у вигляді містифікації чи жарту. Він благав її (в інтересах науки) взяти алмаз і спалити.

— Ми спочатку нагріємо його, міс Речел, — казав лі­кар, — до певної температури, потім піддамо впливові по­вітря, мало-помалу випаруємо алмаз і визволимо вас від зайвих турбот по зберіганню такого цінного коштовного каменя.

Міледі слухала з таким заклопотаним виразом обличчя, ніби хотіла, щоб лікар говорив серйозно і щоб йому вдалося викликати в міс Речел бажання пожертвувати заради науки своїм подарунком.

Другий гість, що сидів праворуч від моєї панночки, був видатний громадський діяч — славнозвісний індійський мандрівник, містер Мартует, який, ризикуючи життям, про­ник, переодягнений туди де ніколи ще не ступала нога жодного європейця.

Це був довготелесий, худорлявий, мускулястий, смаглявий, мовчазний чоловік. У нього був стомлений вигляд і дуже твердий, уважний погляд. Ходили чутки, ніби йому набридло буденне життя серед людей в наших країнах і він нудьгує по диких країнах Сходу. За винятком того що він сказав міс Речел з приводу її алмаза, навряд чи промовив він і шість слів чи випив склянку вина за весь обід. Місячний камінь був єдиний предмет, що якоюсь мірою зацікавив його. Слава цього каменя, напевне, дійшла до нього давно, коли він подорожував у якихось небезпечних місцях в Індії. Він весь час мовчки дивився на камінь, поки міс Речел не почала ніяковіти, і потім сказав їй як завжди, спокійно:

— Якщо ви коли-небудь поїдете в Індію, міс Речел, не беріть з собою подарунка вашого дядька. Індійський алмаз буває іноді предметом релігійного культу в Індії. Я знаю одне місто і один храм у цьому місті, де ваше життя не протривало б і п'яти хвилин, якби ви з'явились з цим алмазом.

Міс Речел, перебуваючи в безпеці в Англії, з захопленням слухала про ту небезпеку, яка загрожувала б їй в Індії. Цокотухи були в ще більшому захопленні — вони покидали свої ножі й виделки і голосно закричали:

— О, як цікаво!

Міледі завовтузилась на своєму стільці і змінила тему розмови.

В міру того, як проходив обід, мені ставало все ясніше що це свято далеко не так вдалося, як вдавались попередні.

Пригадуючи тепер цей день народження і те, що тра­пилося пізніше, я майже схильний гадати, що це триклятий алмаз навіяв якийсь смуток на все товариство. Я щедро частував гостей вином і, як привілейована особа, ходив навколо столу з тими стравами, яких брали мало, і шептав гостям:

— Будь ласка, покуштуйте, я знаю, що це вам сподо­бається.

В дев'яти випадках з десяти вони куштували з пошани до старого оригінала Беттереджа, як вони мене називали але все марно. Розмова не клеїлась, і мені самому було ніяково. А коли хто-небудь і починав розмову, то все якось не до ладу. Наприклад, містер Кенді, лікар, наплів таких нісенітниць, яких я досі ще від нього не чув. Ось послухайте одну з його розмов, і ви збагнете, що я повинен був відчувати, стоячи біля буфета, як людина, що всім серцем бажала успіху святу.

Серед жінок, що сиділи за обідом, була шановна місіс Тредголл, вдова професора. Ця добра дама безперестану говорила про свого покійного чоловіка, жодного разу не сказавши присутнім, що він уже помер: вона була певна, я гадаю, що кожній дорослій людині в Англії відомо про це. В одну із заминок, що настала в розмові, хтось згадав про нецікавий і досить непристойний предмет — про анато­мію людського тіла; і відразу ж місіс Тредголл завела розмову про свого покійного чоловіка, не згадуючи, як завжди, що він помер. Анатомія, за її словами, улюблене заняття професора в часи дозвілля. На нещастя, містер Кенді, який сидів навпроти і нічого не знав про небіжчика, почув її. Як людина надзвичайно чемна, він скористався з цієї нагоди, щоб відразу запропонувати професорові свої послуги.

—  Нещодавно в хірургічному коледжі ми одержали кіль­ка чудових кістяків, — сказав містер Кенді через стіл своїм гучним, веселим голосом. — Я дуже раджу, добродійко, професорові оглянути їх, коли в нього трапиться вільна годинка.

Стало так тихо, що можна було б почути, як падає булавка. Гості (з поваги до пам'яті професора) сиділи всі мовчки. Я в цей час стояв позад місіс Тредголл, частуючи її чаркою рейнвейну. Вона схилила голову й промовила дуже тихим голосом:

—  Мого любимого чоловіка вже нема.

На нещастя, містер Кенді не почув її слів і, нічогісінько не підозрюючи, продовжував через стіл ще голосніше і ввічливіше ніж раніш:

—  Можливо, професор не знає, що з карткою члена коледжа він може бувати там щодня, окрім неділі, від десятої до четвертої години?

Місіс Тредголл ще нижче, до мереживного коміра, схи­лила голову і ще тихіше повторила врочисті слова:

— Мого любимого чоловіка вже нема.

Я моргав містерові Кенді через стіл. Міс Речел штовхала його в бік. Міледі кидала на нього багатозначні погляди. Зовсім даремно! Він вів далі з добродушністю, яку не можна було ніяк спинити:

—  Я був би вельми радий послати професорові мою картку, якщо повідомите його адресу.

—  Його адреса, сер, могила, — сказала місіс Тредголл, раптом втративши терпіння, і заговорила з такою силою й люттю, що аж задзвеніли чарки. — Професор помер десять років тому!

—  О великий боже! — промовив містер Кенді.

За винятком цокотух, які зареготали, такий смуток охо­пив усе товариство, ніби всі ладні були піти слідом за професором, і, подібно до нього, волати з могили.

Але досить про містера Кенді. Решта гостей поводилась так само непристойно, як і лікар. Коли їм слід було говорити, вони мовчали, а коли починали розмову, то все невлад. Містер Годфрі, звичайно такий красномовний на трибуні, зовсім не хотів проявляти себе в приватному товаристві. Чи він був сердитий, чи засоромлений після своєї поразки в квітнику, — не можу сказати. Він приберіг всю свою красномовність для ушей дами, що сиділа поруч з ним. Вона була членом його комітету, релігійна, з чудовою оголеною шиєю і великою пристрастю до шампансько­го, — вона любила сухе вино і, розумієте, в дуже великій кількості. Я стояв за їхньою спиною біля буфета і можу засвідчити, що товариство втратило дуже повчальну розмо­ву, що відбувалась між містером Годфрі та його сусідкою і яку мені вдалося почути, відкорковуючи пляшки, роз­різаючи баранину тощо. Що саме говорили вони про свої благодійні справи, я не чув. Та коли почав прислухатися до них, вони вже давно перестали говорити про жінок, що розроджуються, і про жінок, що їх треба було вряту­вати, і перейшли до більш серйозних предметів. Релігія, як я зрозумів зі слів містера Годфрі, означає любов. А любов означає релігію. Земля — це небо, трохи постаріле. А небо — це земля, дещо обновлена. На землі живуть дуже непорядні люди; але зате на небі всі жінки будуть членами великого комітету, де ніхто ніколи не сваритиметься, а чоловіки служитимуть їм, як янголи богові. Чудово! Чудово! Але чому ж містер Годфрі не розповів про все це при­сутнім?

Ви, можливо, гадаєте, що містер Френклін постарався розворушити товариство і зробити вечір приємним?

Нічого подібного! Він цілком заспокоївся і був у над­звичайно веселому настрої (я підозрюю, що Пенелопа розповіла йому, як містера Годфрі прийняли у квітнику). Але про що б він не починав говорити, в дев'яти випадках з десяти він обирав незручну тему або звертався не до ладу, і скінчилося тим, що одних він образив, інших збентежив.

Його закордонне виховання — французька, німецька і іта­лійська сторони його характеру, про які я вже згадував вище, — якнайсприятливіше проявлялося за гостинним сто­лом міледі.

Що ви гадаєте, наприклад, з приводу його міркування про те, як далеко може зайти заміжня жінка в своїй прихильності до стороннього чоловіка? Все це він з фран­цузькою дотепністю розтлумачував незаміжній тітці фрізінголлського священика! А що ви скажете, коли він, ухилившись в німецьку сторону, заявив одному землевлас­никові, великому авторитету в галузі скотарства, який розповідав про свою досвідченість у виведенні бугаїв, — що досвідченість, власне кажучи, нічого не варта і що справж­ній спосіб виведення бугаїв полягає в тому, щоб заглиби­тися в самого себе, розвинути ідею зразкового бугая і таким чином породити його. І, нарешті, якої ви думки про таку його вихватку: коли в депутата нашого графства, який, наминаючи сир і салат, розпалився з приводу по­ширення демократизму в Англії, вихопились такі слова: «Якщо ми втратимо стародавній захист наших прав, містере Блек, то дозвольте вас запитати, що ж у нас тоді зали­шиться?» — містер Френклін відповів з італійської точки зору:

— У нас залишаться три речі, сер: любов, музика і салат!

Містер Френклін не тільки перелякав гостей подібними витівками, але, коли англійська сторона його вийшла на­решті наверх, він втратив свій закордонний лоск і, почавши розмову про медичні професії, так підняв на глум усіх лікарів, що розсердив навіть маленького добродушного містера Кенді.

Суперечка між ними почалася з того, що містер Френклін змушений був признатись, — я забув, з якого при­воду, — що останнім часом він дуже погано спить уночі. Містер Кенді сказав йому на це, що його нерви розладна­лися і що йому негайно треба пройти курс лікування. Містер Френклін відповів, що лікуватися і йти навпомацки поночі, — на його думку, одне й те саме. Містер Кенді, відповідаючи влучним ударом, сказав, що містер Френклін сам шукає сон навпомацки поночі і що тільки ліки можуть йому допомогти знайти його. Містер Френклін, не вга­мовуючись, заявив, що він часто чув, як сліпий водить сліпого, а тепер уперше взнав, що це означає. Таким чином сперечались вони гостро і влучно, і обидва розпалились; особливо містер Кенді до того втратив самовладання, захи­щаючи свою професію, що міледі змушена була втрутитись і заборонити дальшу суперечку. Цей вимушений необхід­ністю наказ остаточно знищив веселість гостей. Розмова подекуди ще виникала на одну-дві хвилини, але в ній бракувало життя й вогню. Сатана (чи алмаз) вселився в гостей, і всі відчули полегшення, коли моя пані підвелася й подала знак дамам залишити чоловіків за вином.

Тільки-но розставив я в ряд графини перед старим містером Еблуайтом (який заміняв господаря дому), як на терасі залунали звуки, які мене так перелякали, що я відразу втратив свої світські манери. Ми перезирнулися з містером Френкліном: це були звуки індійського барабана. Я ладен був заприсягнутися, що це повернулись до нас фокусники, довідавшись про появу в нашому будинку Мі­сячного каменя.

Коли вони вже обходили ріг тераси, я мерщій пошканди­бав до них, щоб відіслати геть. Але, на нещастя, дві цокотухи випередили мене. Вони вискочили на терасу, наче пара фейєрверочних ракет, з нетерпінням бажаючи по­дивитись на фокуси індусів. Інші дами вийшли слідом за ними, і, нарешті, з'явились чоловіки. Не встиг я промови­ти «боже мій», як пройдисвіти почали свою виставу, а цоко­тухи вже цілували гарненького хлопчика.

Містер Френклін став поруч міс Речел, а я позаду неї. Якщо наші побоювання були справедливі — вона стояла, нічого не запідозрюючи, індуси могли на її платті бачити алмаз.

Не можу сказати, які штуки вони показували і як виступали. Розсерджений невдалим обідом і роздратований пройдисвітами, які прийшли саме вчасно, щоб на власні очі побачити алмаз, я, признатись, зовсім розгубився. Пер­ше, що я пам'ятаю, це про несподівану появу на сцені індійського мандрівника, містера Мартуета. Обійшовши півколо гостей, що сиділи або стояли, він спокійно набли­зився ззаду до фокусників і раптом заговорив з ними на їхній рідній мові.

Якби він кольнув їх багнетом, я сумніваюсь, чи зля­калися б індуси дужче й повернулися б до нього з такою швидкістю, як зараз, почувши перші слова, що зірвалися з його вуст. Через хвилину вони вже вклонились йому надзвичайно чемно і водночас лукаво. Обмінявшись із ними кількома словами невідомою мовою, містер Мартует пішов так само спокійно, як і прийшов. Головний фокусник, що виконував роль перекладача, знову повернувся до гля­дачів. Я помітив, що кофейне обличчя цієї людини після розмови з містером Мартуетом стало сірим. Він уклонився міледі і сказав їй, що вистава скінчилася. Цокотухи, над­звичайно розчаровані, вигукнули голосне «О!», спрямоване проти містера Мартуета за те, що він зірвав виставу. Головний індус покірно приклав руку до грудей і вдруге ска­зав, що вистава скінчилася. Хлопчина почав обходити всіх з капелюхом. Дами пішли до вітальні, а чоловіки (за винятком містера Френкліна і містера Мартуета) поверну­лись до свого вина. Я з лакеєм пішов слідом за індусами, щоб випровадити їх подалі від нашої садиби.

Повертаючись алеєю, я почув запах тютюну й натрапив на містера Френкліна і містера Мартуета (останній палив сигару), які поволі прогулювались у парку. Містер Френклін зробив мені знак, щоб я підійшов до них.

—  Це, — сказав містер Френклін, представляючи мене знаменитому мандрівникові, — Габріель Беттередж, старий слуга і друг нашої родини, про якого я щойно вам говорив. Повторіть йому, будь ласка, все те, що ви зараз сказали мені.

Містер Мартует зі своїм звичайним стомленим виглядом вийняв сигару з рота і притулився до дерева.

—  Містере Беттередж, — почав він, — ці троє індусів та­кі ж фокусники, як і ми з вами.

Нова несподіванка! Само собою розуміється, я запитав у мандрівника, чи не зустрічався він з цими індусами раніше.

—  Ніколи, — відповів містер Мартует, — але я знаю, що таке справжні індійські фокуси. Все, що ви бачили сьогодні, це тільки погана і незграбна імітація їх. Якщо мене не зраджує мій тривалий життєвий досвід, ці люди — браміни високої касти. Я сказав їм, що вони переодягнені, і ви бачили, як це їх збентежило, хоч індуси й дуже майстер­но вміють приховувати свої почуття. В їхній поведінці є якась таємниця, яку я не можу пояснити. Вони двічі порушили закони своєї касти — по-перше, переїхавши через море, по-друге, переодягнувшись фокусниками. В тій краї­ні, де вони живуть, це неабияка жертва. Напевне, для цього існує дуже серйозна причина і якесь не зовсім зви­чайне виправдання, щоб вони дістали можливість знову бути прийнятими до своєї касти, коли повернуться на батьківщину.

Я занімів від подиву. Містер Мартует продовжував палити свою сигару. Містер Френклін, маневруючи, як мені зда­лося, між різними сторонами свого характеру, порушив мовчанку, заговоривши в милому італійському стилі, крізь який прозирав міцний англійський фундамент.

—  Я не наважився б турбувати вас, містере Мартует, нашими родинними справами, які не можуть вас цікавити і про які я сам не дуже охоче розмовляю із сторонніми людьми. Але після ваших слів я зобов'язаний, в інтересах леді Веріндер та її доньки, розповісти вам те, що, можливо, дасть вам у руки ключ. Я говорю з вами по секрету і спо­діваюсь, що ви про це не забудете.

Після такої передмови він переказав індійському ман­дрівникові (перейшовши до ясного французького способу викладу) все, про що розповідав мені на Тремтливих пісках. Навіть безстрасний містер Мартует так зацікавився цією розповіддю, що не помітив, як погасла в нього сигара.

—  Що говорить вам про все це ваш досвід? — запитав на закінчення містер Френклін.

—  Мій досвід говорить, — відповів мандрівник, — що ви були значно ближчі до смерті, ніж бував я в своєму житті, містере Френклін Блек, а цим багато сказано.

Тепер настала черга здивуватися самому містерові Френкліну.

—  Невже це так серйозно? — запитав він.

— На мою думку, так, — відповів містер Мартует. — Я не сумніваюсь, після всього, що ви розповіли мені, що повернення Місячного каменя на його місце, тобто на чоло індійського ідола, є причина й виправдання того по­рушення закону касти, про яке я вам говорив. Ці люди чекатимуть слушної нагоди з терпеливістю кішок і ско­ристаються з неї з лютістю тигрів. Як вам вдалося вря­туватись від них, не можу собі уявити, — додав знаменитий мандрівник, знову запалюючи свою сигару і пильно дивля­чись на містера Френкліна. — Ви роз'їжджали з алмазом туди й сюди — тут і в Лондоні, і ви ще досі живі! Спро­буємо це пояснити. Я гадаю, ви обидва рази виймали алмаз з лондонського банку вдень?

—  Серед білого дня, — відповів містер Френклін.

—  І на вулицях тоді було багато народу?

—  Багато.

—  Ви, звичайно, призначили час, в який повинні були приїхати до леді Веріндер. Звідси до станції місцевість безлюдна. Ви приїхали в призначений час?

—  Ні, я приїхав на чотири години раніше.

—  Дозвольте поздоровити вас із цим! Коли ви відвезли алмаз у Фрізінголл?

—  Я відвіз його через годину після приїзду сюди і за три години до того, як мене чекали тут.

—  Дозвольте знову поздоровити вас! Ви привезли його назад самі?

—  Ні. Я приїхав з моїм кузеном, кузинами і грумом.

—  Дозвольте поздоровити вас утретє! Якщо вам коли-небудь заманеться помандрувати за межами цивілізованих країн, містере Блек, повідомте мене, і я поїду з вами. Ви — щаслива людина.

Тут і я втрутився в розмову. Мої англійські погляди ніяк не узгоджувалися з подібними міркуваннями.

—  Невже ви хочете сказати, сер, — вигукнув я, — що індуси вбили б містера Френкліна, якби тільки їм випала така нагода?

—  Ви курите, містере Беттередж? — запитав мандрівник.

—  Курю, сер.

—  Дуже ви дорожите тим попелом, що лишається на дні вашої люльки?

—  Зовсім не дорожу, сер.

—  У тій країні, з якої приїхали ці люди, так само мало дорожать життям людини, як ви попелом з вашої люльки. Якби життя тисячі людей стояло між ними та поверненням алмаза і якби вони знали, що можуть убити цих людей безкарно, вони вбили б їх усіх. Жертвувати кастою — справа серйозна в Індії, а жертвувати життям — не варте нічого.

Я висловив думку, що це зграя вбивць і злочинців. Містер Мартует заявив, що це чудовий народ. Містер Френк­лін не висловив ніякої думки, але повернув нас до справи.

—  Вони бачили Місячний камінь на платті міс Веріндер, — сказав він. — Що ж тепер робити?

—  Те, що загрожував зробити ваш дядько, — відповів містер Мартует. — Полковник Гернкасл розумів, з якими людьми він має діло. Пошліть завтра алмаз (під охороною кількох чоловік) до Амстердама, щоб його там розрізали і замість одного каменя зробили півдюжини брильянтів. Тоді скінчиться його існування як священного Місячного каменя — скінчиться й небезпека.

Містер Френклін обернувся до мене.

—  Що ж поробиш, — сказав він. — Ми повинні завтра ж поговорити з леді Веріндер.

—  А як же бути сьогодні, сер? — запитав я. — Що, як індуси повернуться?

Містер Мартует відповів мені раніше, ніж встиг заго­ворити містер Френклін.

—  Індуси не наважаться повернутися сьогодні, — сказав він. — Вони ніколи не йдуть прямим шляхом, не кажучи вже про таку справу, як оця, коли найменша помилка може бути фатальною для їхньої мети.

—  Але якщо ці пройдисвіти виявляться сміливішими, ніж ви гадаєте, сер? — наполягав я.

—  В такому разі спустіть собак, — сказав містер Мартует. — Є у вас великі собаки в дворі?

—  Є дві, сер. Дог і собака-шукач.

—  Цього досить. У даному разі, містере Беттередж, обидві мають одну велику позитивну якість: їх, напевно, не турбуватимуть ваші сумніви щодо недоторканості людсь­кого життя.

Із вітальні долинули до нас звуки фортепіано, коли містер Мартует пустив у мене цей заряд. Він кинув свою сигару і взяв під руку містера Френкліна, щоб повернутись до дам. Ідучи слідом за ними в дім, я помітив, що небо почало вкриватися хмарами. Містер Мартует теж це помітив. Він поглянув на мене і промовив з властивим йому похмурим гумором:

—  Індусам цієї ночі потрібні будуть парасольки, Бет­тередж.

Добре йому було жартувати. Але я не був знаменитим мандрівником і пройшов свій життєвий шлях, не ризикуючи життям серед злочинців і вбивць у різних заморських країнах. Я ввійшов до своєї кімнатки, сів у своє крісло, весь спітнілий, і запитав себе безпорадно: «Що тепер ро­бити?» В такому тривожному стані духу інші впали б у розпач; я ж кінчив зовсім інакше. Я запалив люльку і глянув у «Робінзона Крузо».

Не минуло й п'яти хвилин, як мені трапилось це чудове місце, сторінка сто шістдесят перша:

«Страх небезпеки в десять тисяч разів страшніший, ніж сама небезпека: коли вона з'явиться на наші очі, ми переконуємось, що тягар тривоги значно більший того нещастя, яке нас тривожить».

У людини, яка після цього не увірує в «Робінзона Крузо», або не вистачає в голові десятої клепки, або ця лю­дина безнадійно закохана в свою самовпевненість. Не варто витрачати на неї докази, краще зберегти їх для когось із більш довірливою душею.

Я давно вже запалив удруге люльку і все ще захоплювався цією чудесною книгою, коли Пенелопа (що подавала гостям чай у вітальні) прийшла до мене з новинами. Вона залиши­ла цокотух, коли ті співали дует, — слова починалися з «О», і музика відповідала словам. Вона помітила, що міледі робила помилки, граючи у віст, чого з нею раніше ніколи не траплялось. Вона бачила, як знаменитий мандрівник заснув у кутку. Чула, як містер Френклін потішався над містером Годфрі з приводу жіночих комітетів взагалі, і містер Годфрі відповідав йому значно різкіше, ніж личило джентльменові з такою лагідною вдачею. Підглянула, як міс Речел, на­певно, намагаючись заспокоїти місіс Тредголл, показувала їй фотографії, а сама крадькома так поглядала на містера Френкліна, що жодна тямуща покоївка не помилилася б і на хвилину. Нарешті, вона бачила, як містер Кенді, лікар, який таємниче зник у вітальні і потім таємниче повернувся, зайшов у розмову з містером Годфрі. В цілому справи йшли краще, ніж можна було сподіватись, судячи з того, як пройшов обід. Якби тільки ми могли протриматися ще з годинку, старий батечко Час підвіз би екіпажі, і ми зовсім спекалися б гостей.

Все минає на цьому світі, і навіть заспокійливий вплив «Робінзона Крузо» минув, коли Пенелопа пішла від мене. Я знову розхвилювався і вирішив обійти навколо садиби, перше ніж почнеться дощ. Замість того щоб узяти лакея, в якого був людський і, отже, непридатний для першого-ліпшого непередбаченого випадку ніс, я взяв з собою собаку-шукача. Можна було покластись на те, що його ніс почує чужого. Ми обійшли довкола садиби і вийшли на шлях; повернулись так, як і пішли, — ні з чим, не знайшовши жодної людської істоти, що переховувалася б побли­зу будинку. Я знову посадив собаку на цеп і, повертаючись через кущі, зустрів наших двох джентльменів, що виходили з вітальні. Це були містер Кенді і містер Годфрі; вони (як сказала мені Пенелопа) все ще розмовляли між собою, тихо сміючися з якоїсь дотепної вигадки. Я здивувався, що вони подружили, але, звичайно, пройшов повз них, наче й не помічаючи їх.

Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив по­боювання містерові Кенді, коли б він не промок до са­місіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непро­мокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.

Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.

 Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.

Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пиль­но подивилась на подарунок нечестивого полковника, по­дарунок, що сяяв на платті її доньки.

—  Речел, — сказала вона,—  куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?

Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може, до­водилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними від­чуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди схо­вати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл по­ряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила схо­вати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можли­вість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.

—  Моя люба, адже твоя індуська шафка не зами­кається, — сказала міледі.

—  О, господи, мамо! — вигукнула міс Речел. — Та хі­ба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?

Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.

—  А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схоро­ну? — спитала вона.

Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не пе­реконаєш.

—  Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі дещо сказати.

З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задово­лена напрямом, який прийняли її думки.

Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.

Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, пода­рований їй містером Френкліном, і показала йому з усміш­кою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.

Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.

—  Беттередж, — сказав він, — я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люб­лять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?

—  Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.

—  Гаразд, — сказав містер Френклін. — А тоді ми поди­вимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На до­браніч!

Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.

Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людь­ми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди не­знатні.

Містер Френклін відмовився від коньяку і пішов наверх з містером Годфрі, бо їхні кімнати були поряд. Однак на площадці кузен, мабуть, його умовив, або, як завжди, він сам передумав.

—  Можливо, мені й захочеться випити вночі, — гукнув він униз. — Надішліть-но в кімнату коньяку й содової!

Я послав Самюеля з коньяком і водою, а потім пішов зняти ошийники з собак. Вони ледве не показилися від здивування, що їх випустили в таку пізню годину, і стрибали на мене, мов щенята. Проте дощ незабаром вгамував їхній запал; вони хлебнули трохи води й залізли назад у свою конуру. Повертаючись у дім, я помітив на небі прикмети, що віщували зміну погоди на краще. А поки що дощ лив як з відра і досхочу напоїв землю водою.

Ми з Самюелем обійшли весь будинок і, як завжди, замкнули всі двері. Цього разу я все оглянув особисто і ні в чому не поклався на свого помічника. Все було замкнуто як слід, поки я, старий дід, ліг у ліжко на початку першої години ночі.

Напевно, турботи цього дня були мені не під силу. Як би там не було, але і я, подібно містерові Френкліну, вельми погано спав цієї ночі. Вже сходило сонце, коли нарешті заснув. Весь час, поки я не спав, у домі було тихо, як у могилі. Не чути було ані найменшого звуку, тільки дощ шумів і вітер шелестів у деревах.

Приблизно о-пів на восьму я прокинувся й відчинив вікно. День був чудовий, сонячний. Коли годинник пробив вісім, я збирався було вийти надвір, щоб знову посадити собак на цеп. І раптом чую позад себе на східцях лопо­тіння жіночих спідниць.

Я обернувся: за мною, мов божевільна, бігла Пенелопа.

—  Таточку! — гукала вона. — Ради бога йдіть наверх! Алмаз пропав.

—  Чи ти з глузду з'їхала? — спитав я.

—  Пропав! — повторила Пенелопа. — Пропав, і ніхто не знає як. Ходімте й побачите.

Вона потягнула мене за собою до вітальні нашої панноч­ки; вітальня була поруч з її спальнею. Там, на порозі спальні, стояла міс Речел, пополотніла, як її білий пеньюар. Обидві половинки індійської шафки були розчинені навстіж. Одна з шухляд висунута до краю.

—  Погляньте! — сказала Пенелопа. — Я сама бачила, як міс Речел поклала вчора алмаз у цю шухляду.

Я підійшов до шафки: шухляда була порожня.

—  Це правда, міс? — запитав я.

Сама не своя, чужим голосом міс Речел відповіла так само, як і моя донька:

—  Алмаз пропав.

Промовивши ці слова, вона пішла в свою спальню і замкнула за собою двері.

Не встигли ми збагнути, що робити далі, як увійшла міледі: вона почула мій голос у вітальні доньки й спитала, що сталось. Звістка про зникнення алмаза приголомшила її. Вона відразу ж підійшла до спальні доньки й настояла на тому, щоб її впустили. Міс Речел впустила її.

Тривога, що охопила весь дім із швидкістю пожежі, досягла й обох джентльменів.

Перший з'явився містер Годфрі. Коли він почув, що трапилось, він тільки в замішанні підняв догори руки, що не надто багато говорило на користь його душевної твер­дості. Містер Френклін, на прозорливість якого я розра­ховував, сподіваючись, що він порадить нам, виявився таким же безпорадним, як і його кузен, коли в свою чергу почув цю звістку. Над усяке сподівання, він цієї ночі добре виспався і від такої незвичної для нього розкоші, як він сам говорив, аж очманів. Але коли містер Френклін випив чашку кави, яку він, за іноземним звичаєм, завжди випивав за годину-дві до сніданку, — розум його прояснив­ся, він почав проявляти свою вроджену розсудливість; рішуче й розумно вжив ось яких заходів.

Спочатку він послав по слуг і звелів їм залишити всі двері й вікна нижнього поверху (за винятком парадних дверей, які я відімкнув) саме так, як воно було, коли ми замикали їх звечора. Потім він запропонував містерові Годфрі й мені, перш ніж вживати дальших заходів, пе­ресвідчитись, чи не впав алмаз куди-небудь випадково, наприклад, за шафку чи за стіл, на якому стояла шафка. Подивившись в обох місцях і нічого не знайшовши, розпи­тавши також Пенелопу і взнавши від неї не більше того, що вона вже сказала мені, містер Френклін запропонував розпитати ще міс Речел і послав Пенелопу постукати до неї в спальню.

З кімнати вийшла міледі й зачинила за собою двері. Тієї ж хвилини клацнув замок: міс Речел замкнула двері зсередини. Моя пані підійшла до нас, надзвичайно збенте­жена й засмучена.

—  Пропажа алмаза цілком приголомшила Речел, — ска­зала вона у відповідь містерові Френкліну. — Вона якась чудна і не хоче говорити про це навіть зі мною. Ви не зможете її побачити зараз.

Посиливши цим повідомленням про міс Речел нашу розгубленість, міледі після деяких зусиль повернула собі свій звичний спокій і почала діяти із звичною рішучістю.

—  По-моєму, тут уже нічого не поробиш, — сказала вона спокійно. — Єдине, що лишається зробити, це послати по поліцію.

—  А поліція повинна перш за все, — додав містер Френк­лін, підхопивши її слова, — схопити індуських фокусників, які давали тут учора виставу.

Міледі й містер Годфрі (які не знали того, що було відомо містерові Френкліну й мені) обоє здригнулись і здивувалися.

—  Мені зараз ніколи пояснювати, — продовжував міс­тер Френклін. — Я можу тільки сказати вам, що саме індуси вкрали алмаз. Дайте мені рекомендаційний лист, — звернувся він до міледі, — до одного з фрізінголлських суддів; просто скажіть йому, що я ваш представник, і дозвольте мені зараз же поїхати з цим листом. Наша можли­вість спіймати злочинців залежить від наших старань не згаяти даремно жодної хвилини.

Чи це французька, чи англійська сторона вдачі містера Френкліна взяла гору, але була то розумна сторона. Питання стояло тільки про те, чи надовго цього вистачить.

Він поклав перед тіткою перо, чорнило й папір, і вона (як мені здалося) написала лист, але не дуже охоче. Якби можна було залишити без уваги такий випадок, як пропажа алмаза вартістю в двадцять тисяч фунтів, я вва­жаю, — судячи з думки міледі про її покійного брата і з то­го, що вона з недовір'ям поставилась до подарунка, — що особисто для неї було б полегшенням дозволити злодіям утекти з Місячним каменем.

Я пішов разом з містером Френкліном до стайні і скористався з цієї нагоди, щоб спитати його, яким чином індуси (яких я запідозрював, звичайно, так само, як і він) могли проникнути в будинок.

—  Один з них міг пробратися в зал під час метушні, коли гості роз'їжджалися, — сказав містер Френклін. — Він, мабуть, лежав під диваном, коли тітка й Речел вирішували, куди сховати алмаз. Йому варто було тільки почекати, коли в будинку все стихне, а потім дістатись до шафки й забрати звідти алмаз.

Сказавши це, він гукнув грума, щоб той відчинив ворота, і швидко виїхав.

Це справді здавалось єдино розумним поясненням. Але як злодій ухитрився втекти з будинку? Адже коли я пішов уранці відчиняти парадні двері, вони були замкнуті на замок і на засув так само, як я залишив їх звечора. А інші двері й вікна самі говорили за себе — вони і досі були замк­нуті. А собаки? Припустімо, що злодій утік, вистрибнувши з вікна другого поверху, — однак чи зміг би він уникнути собак? Невже він дав їм отруєного м'яса? Ледве ця підозра промайнула в моїй голові, як з-за рогу вибігли собаки, перекидаючись на мокрій траві, такі веселі й дужі, що я ледве вгамував їх і знову посадив на цеп. Чим більше обмірковував я обставини зникнення алмаза, тим менш задовільним здавалось мені пояснення містера Френкліна.

Ми поснідали. Адже що б не трапилося в домі — кра­діжка чи вбивство — все одно треба снідати. Коли ми по­снідали, міледі послала по мене, і я змушений був роз­повісти їй все, що досі приховував про індусів і про їхню змову. Міледі була дуже смілива жінка, тому вона швидко заспокоїлася, після першого переляку, викликаного моєю розповіддю. Вона здавалась далеко більше занепокоєною станом доньки, аніж цими пройдисвітами-язичниками та їх новою змовою.

—  Ви ж знаєте, яка чудна Речел і як вона несхожа на інших дівчат, — сказала мені міледі. — Але я зроду ще не бачила її такою незвичайною й замкнутою, як зараз. Про­пажа брильянта наче позбавила її розуму. Хто б міг подумати, що цей жахливий алмаз так зачарує її за такий короткий час?

І справді, це було дивно. Міс Речел була зовсім не з тих, що до нестями захоплюються різними витребеньками. А тим часом вона все ще сиділа у себе в спальні, безутішна й самотня. По правді кажучи, в нашій господі не вона одна вийшла зі своєї звичайної колії. Наприклад, містер Годфрі — загальний розрадник по професії і той, здава­лось, не знав, куди йому подітись. Не маючи з ким роз­важити душу і не наважуючись спробувати утішити міс Речел, він блукав заклопотано і безцільно по всьому будинку і в саду. Після того лиха, що спіткало нас, він рішуче не знав, що робити: чи поїхати геть звідси (адже він всього-на-всього гість), чи залишитись — можливо, і його скромні послуги стануть у пригоді. Кінець кінцем він вирішив, що за даних обставин останнє буде, напевно, найбільш звичним і делікатним. Кажуть, що в скрутних обставинах, як на пробному камені, пізнається справжній характер людини. Коли ці обставини торкнулись містера Годфрі, він виявився значно слабішим, ніж я думав. Щодо служниць, то — за винятком Розанни Спірман, яка три­малась осторонь, — вони збиралися по кутках, перешіпту­вались і на все дивились підозріливо, — така вже вдача цієї слабої половини роду людського, коли в домі трап­ляється щось незвичайне. Признатись, я й сам був стри­вожений і роздратований. Клятий Місячний камінь пе­ревернув усе шкереберть у нашому будинку.

Незадовго до одинадцяти повернувся й містер Френклін. Судячи з усього, він розгубив по дорозі всю свою рішу­чість. Він поїхав від нас галопом, а повернувся немов опутаний. Коли він їхав, то був наче з заліза а коли по­вернувся, то став ніби з вати, зовсім розкис.

—  То що ж, — запитала міледі, — приїде поліція?

— Так, — відповів містер Френклін, — вони сказали, що приїдуть слідом за мною. Старший інспектор нашої міс­цевої поліції Сігрев і двоє його помічників. Чистісінька формальність! Справа безнадійна.

—  Як! Хіба індуси втекли, сер? — вигукнув я.

—  Бідолашних скривджених індусів зовсім ні за що запроторили в тюрму, — відповів містер Френклін. — Вони ні в чому не винні люди. Моє припущення, що один з них заховався в нашому будинку, як і решта моїх припущень, нічого не варті. Було доведено, — сказав містер Френклін, палко підкреслюючи свою помилку, — що це просто фі­зично неможливо.

Здивувавши нас звісткою про цей зовсім новий поворот справи з Місячним каменем, наш молодий джентльмен, на просьбу тітки, сів і все як слід пояснив.

Виявилось, що рішучості його характеру вистачило тільки до Фрізінголла. Він ясно виклав суть справи перед суддею, а суддя негайно послав по поліцію. З перших же відо­мостей про індусів вияснилось, що вони навіть і не намага­лись вийти з міста. Далі з'ясувалося, що всіх трьох індусів разом з хлопчиком бачили, коли вони напередодні повер­тались до Фрізінголла, об одинадцятій годині вечора, — а це (беручи до уваги час і відстань) також доводило, що вони повернулися в місто відразу ж після вистави на нашій терасі. Ще пізніше, опівночі, поліція, що робила обшук у нічліжному будинку, де вони спинилися, знову бачила їх усіх трьох і, звичайно, з хлопчиком. А коли повернуло за північ, я сам міцно замкнув будинок. Ясніших до­казів на користь індусів не могло бути. Суддя сказав, що поки що проти них немає й тіні підозри. Але оскільки можливо, що після приїзду поліції розшуки приведуть до яких-небудь відкриттів, що стосуватимуться фокусників, він заарештує їх як шахраїв та бродяг і протримає з тиж­день під замком на випадок, якщо вони нам будуть по­трібні. Не знаючи наших порядків, вони щось (а що саме — не знаю) зробили в місті і попали прямісінько в лабета закону. Кожну суспільну інституцію (включаючи й правосуддя) можна завжди трохи обійти, варто лише під­шукати слушний привід. Високоповажний суддя був старим другом міледі, і індусів заарештували того ж ранку, як почалося слідство.

Так розповів містер Френклін про події у Фрізінголлі. Індійський ключ до таємниці зниклого алмаза, очевидно, зламався у нас в руках. Якщо фокусники невинні, то хто ж забрав Місячний камінь з шухляди міс Речел?!

Хвилин через десять, на превелике наше задоволення, приїхав старший інспектор Сігрев. Він сказав, що пройшов повз містера Френкліна, який сидів на терасі на сонечку (напевно, виставляв свою італійську сторону вдачі) і зарані попередив поліцію, що слідство ні до чого не приведе, — ще до того, як це слідство почалось.

У тому становищі, в якому перебували ми, інспектор фрізінголлської поліції був найприємнішим відвідувачем, якого тільки можна було бажати. Містер Сігрев був ви­сокий і ставний чоловік, з військовою виправкою, пре­красним начальницьким голосом і надзвичайно рішучим поглядом, у чудовому сюртуку, застебнутому на всі ґудзи­ки. «Я саме та людина, яка вам потрібна», — було написано на його обличчі. Він давав розпорядження двом нижчим поліцейським чинам зі всією суворістю, яка здатна пе­реконати всіх нас, що з ним жартувати не варт.

Сігрев почав з того, що оглянув усю садибу ззовні і зсе­редини: результат цього обслідування показав, що ззовні злодії не могли до нас проникнути і що, отже, крадіжку вчинив хтось у будинку. Можете собі уявити, як почували себе слуги, коли ця офіційна заява досягла їхніх ушей. Інспектор вирішив, що почне з огляду будуара, а потім допитає слуг. У той же час він поставив одного з по­ліцейських на сходах, що вели до спалень слуг, і наказав не впускати туди нікого з мешканців будинку до дальших розпоряджень.

Почувши це, представниці прекрасної статі немов очма­ніли. Вони повискакували зі своїх кутків і всі разом помча­ли наверх, до кімнати міс Речел (потягнувши за собою на цей раз і Розанну Спірман), накинулись на інспектора Сігрева і всі з однаково винним виглядом почали вима­гати, щоб він негайно сказав, котру з них запідозрює.

Інспектор виявився на висоті становища: він подивився на них рішучим поглядом і втихомирив їх своїм військо­вим голосом:

—  Ану, молодиці, йдіть-но знову униз, усі до одної! Я вас не кликав сюди. Погляньте! — вигукнув раптом ін­спектор, вказуючи на маленьку пляму під самісіньким замком на розфарбованих дверях міс Речел. — Погляньте, що наробили ваші спідниці. Забирайтеся звідси геть!

Розанна Спірман, яка була найближче до нього і до плямки на дверях, першою подала приклад слухняності й відразу ж повернулась до роботи. За нею подалися й інші. Інспектор закінчив огляд кімнати і, нічого цим не досяг­нувши, спитав мене, хто перший виявив пропажу. Першою виявила її моя донька. Послали по неї.

Інспектор спочатку обійшовся з Пенелопою трохи суворо.

—  Слухайте-но, дівчино, і пам'ятайте, що ви повинні говорити лише правду.

Пенелопа відразу ж спалахнула:

—  Мене ніколи не вчили говорити неправду, містере полісмен! І якщо мій батько може стояти поруч і вислу­ховувати, як його доньку звинувачують у брехні і в кра­діжці, не впускають до її власної кімнати, знеславлюють її добре ім'я, єдине багатство бідної дівчини, — то він не такий уже й добрий батько, яким я його вважала.

Слово, сказане мною до речі, поставило правосуддя й Пенелопу в більш приємні стосунки. Запитання й відповіді пішли як по маслу, але в них не було нічого вартого уваги. Донька моя бачила, як міс Речел минулого вечора поклала алмаз у шухляду шафки. Вона ввійшла о восьмій годині ранку до міс Речел з чашкою чаю й побачила, що шухляда відчинена й порожня, і відразу ж зняла тривогу. На тому й скінчилося свідчення Пенелопи.

Далі інспектор попросив побачення з самою міс Речел. Пенелопа передала його просьбу крізь двері. Відповідь прийшла до нас тим же шляхом:

—  Мені нема про що говорити з полісменом, я не можу нікого бачити.

Почувши таку відповідь, наш вельми досвідчений по­лісмен, здавалось, був здивований і ображений. Я пояснив йому, що наша панночка захворіла, і попросив його трохи почекати, щоб побачитися з нею пізніше. Після цього ми знову зійшли вниз і зустрілися в холі з містером Годфрі й містером Френкліном.

Обох джентльменів, що гостювали в нас, опитали: чи не можуть вони пролити яке-небудь світло на цю справу. Ніхто з них нічого не знав. А чи не чули вони підозрілих звуків минулої ночі? Нічого, крім шуму дощу, вони не чули. Можливо, я, не спавши довше за інших, що-небудь чув? Нічогісінько. Звільнившись від опиту, містер Френклін (як і раніше, вважаючи справу безнадійною) шепнув мені:

—  Ця людина не дасть нам ніякої користі. Інспектор Сі­грев — тюхтій.

А коли звільнився містер Годфрі, то шепнув мені:

—  Очевидно, він знавець своєї справи. Беттередж, я вельми покладаюсь на нього.

Що голова, то й розум, як сказав якийсь стародавній ми­слитель задовго до мене.

Потім інспектор повернувся знову в будуар у супроводі мене й моєї доньки. Він хотів пересвідчитись, чи не пе­реставляли протягом ночі меблі, — очевидно, його перший обшук щодо цього нічого не дав.

Поки ми нишпорили поміж стільцями й столами, двері спальні раптом відчинились. Відмовивши нам у побаченні, міс Речел, на наше здивування, сама вийшла до нас. Вона взяла зі стільця свій літній капелюшок і підійшла прямо до Пенелопи з таким запитанням:

— Містер Френклін Блек сьогодні вранці посилав вас до мене?

—  Посилав, міс.

—  Він хотів говорити зі мною, чи не так?

—  Так, міс.

—  А де він зараз?

Почувши голоси внизу, я виглянув з вікна й побачив обох джентльменів, що походжали по терасі. Відповідаючи за свою доньку, я сказав:

— Містер Френклін на терасі, міс.

Не кажучи більш ні слова, не звертаючи уваги на ін­спектора, який намагався було заговорити з нею, бліда як крейда і химерно замислена, вона вийшла з кімнати й попрямувала до кузенів на терасу.

Це було з мого боку неповажливо й непристойно, але я ніяк не міг утриматися, щоб не виглянути з вікна, коли міс Речел зустрілася з джентльменами. Вона підійшла до місте­ра Френкліна, ніби не помічаючи містера Годфрі, який в цей час відійшов і залишив їх самих. Вона, мабуть, розмовляла з містером Френкліном досить енергійно. Розмова тривала недовго і (судячи з виразу обличчя, яке я розгледів з вікна) надзвичайно його вразила. В той час, як вони стояли удвох, на терасі з'явилась міледі. Міс Речел помітила її і, сказавши містерові Френкліну кілька слів на про­щання, раптом повернулась і пішла до себе, перш ніж її мати встигла наблизитись до неї. Міледі була сама здиво­вана, а коли побачила незвичайне здивування містера Френкліна, вона заговорила до нього. До них підійшов міс тер Годфрі і теж встряв у розмову. Містер Френклін поход­жав серед них, напевно, переказуючи їм, що сталося, бо во­ни, зробивши кілька кроків, разом спинились, наче прикипіли до місця, — так вразило їх почуте. Не встиг я все це по­мітити, як двері вітальні рвучко відчинились: це в свою спальню швидко пройшла міс Речел, збуджена й розгніва­на; її очі люто блищали, і щоки палали від гніву. Інспектор знову спробував було звернутись до неї з запитанням. Вона обернулась до нього у дверях спальні.

— Я за вами не посилала! — несамовито закричала во­на. — Мені ви не потрібні. Мій алмаз пропав. Ні вам, ні будь-кому іншому не вдасться знайти його!

З цими словами вона ввійшла в кімнату й хряснула дверима перед самим нашим носом. Пенелопа, що стояла найближче до дверей, почула, як вона заридала, залишив­шися знову на самоті.

«То шаленіє від гніву, то плаче, — що б це могло значити?»

Я сказав інспекторові, що все це свідчить про те, як глибоко переживає міс Речел пропажу свого алмаза. Тур­буючись про честь сім'ї, я з прикрістю бачив, що молода пані забулась навіть перед поліцейським офіцером, і виба­чився перед ним, як тільки міг. Але в думках (і цього слова­ми не скажеш) я був більше збентежений незвичайною мо­вою й поведінкою міс Речел. Беручи до уваги сказане нею у дверях спальні, я міг тільки зробити висновок, що вона була смертельно ображена прибуттям поліції і що здивування містера Френкліна на терасі викликане тим, що вона різко висловила йому (як людині, що покликала поліцію) свою думку про це. Якщо цей здогад був правильний, то чому ж, утративши свій алмаз, вона невдоволена присутністю саме тих людей, які мали відшукати його для неї? І звідки вона могла знати, що Місячний камінь ніколи не знайдеться?

За даних обставин марно було чекати, що хто-небудь з наших дасть відповідь на ці питання. Містер Френклін, мабуть, вважав нижчим своєї гідності повторити будь-кому зі слуг — навіть такому старому слузі, як я, — що сказала йому на терасі міс Речел. Містерові Годфрі як джентльме­нові й родичу містер Френклін, очевидно, відкрив свою таємницю, але з умовою, що той не розкаже її нікому. Міледі, безперечно, теж знала цю таємницю, і вона одна мала доступ до міс Речел, але вона відверто призналась, що не може нічого з нею вдіяти. «Ви мене з розуму звели своєю звісткою про зникнення алмаза», — оце і все, чого могла до­битись від неї мати, незважаючи на всі свої старання.

Ну, ось маєте,— нам нічогісінько не відомо ні про міс Речел, ні про Місячний камінь. Щодо першого, міледі була безсила нам допомогти. Відносно другого (як ви незабаром побачите), містер Сігрев, старший поліцейський інспектор, швидко зайшов у безвихідь.

Обдивившись у будуарі всі меблі й нічого не знайшовши, наш досвідчений детектив звернувся до мене з запитанням: знали слуги чи ні, куди саме покладуть алмаз на ніч?

— По-перше, знав про це я, сер, — відповів я. — Самюель, лакей, теж знав: коли зайшла розмова про те, куди сховати на ніч алмаз, він був у передпокої. І моя донька знала, як вона вже вам сказала. Вона або Самюель могли згадати про це в розмові з іншими слугами, або слуги й самі могли почути цю розмову крізь бокові двері передпокою, які в цей час могли бути відчинені на чорні сходи. Як мені здається, всі в домі могли знати, де минулої ночі лежав алмаз.

Оскільки моя відповідь була занадто широким полем для підозрінь інспектора, він постарався звузити його, попросивши мене охарактеризувати слуг.

Я зараз же подумав про Розанну Спірман. Але згадувати про неї тепер було недоречно, та я й не хотів спрямовувати підозріння на бідолашну дівчину, чесність якої не підлягала ніякому сумніву за весь час її перебування у нас. Наглядачка виправного будинку казала міледі, що Розанна щиро по­каялась, і на неї можна цілком покластись. Якщо інспектор знайде причини запідозрити її, лише тоді я змушений буду розповісти йому, як вона попала на службу до міледі.

—  Всі наші слуги мають прекрасну репутацію, — сказав я. — І всі заслужили довір'я своєї господині.

Після цього містерові Сігреву лишалось тільки одне: самому взятися за справу й особисто познайомитися зі слугами.

Їх допитали по черзі, і ніхто з них не міг нічого ска­зати путнього, хоч наговорили вони, особливо жінки, вельми багато й дуже обурювалися, що заборонили входити в їхні кімнати. Коли решту слуг відіслали на свої місця, вниз, покликали Пенелопу й допитали вдруге.

Невеликий вибух гніву моєї доньки в будуарі і здогад, що її підозрівають, мабуть, справили погане враження на інспектора Сігрева. Крім того, він, очевидно, звернув увагу на ту обставину, що Пенелопа бачила алмаз минулого ве­чора останньою. Після повторного допиту моя донька повер­нулась розлючена. Можна було не сумніватись — поліцей­ський офіцер мало не назвав її злодійкою! Я не вважав його (як містер Френклін) цілковитим тюхтієм. Але, хоч він і не сказав нічого, погляд, яким подивився на мою доньку, був не дуже приємний. Я посміявся з цього разом з бідолашною Пенелопою; не варто було сприймати всерйоз таку нісеніт­ницю. Між нами кажучи, я здуру також розсердився. Це було маленьке «прощупування» — не більше. Моя дівчинка сіла в кутку, затулившись фартушком. Вона була зовсім при­гнічена горем. Дурненька, скажете ви: їй треба було поче­кати, поки він відкрито пред'явить їй обвинувачення. Ну, я людина справедлива й рівного характеру, — я згоден з цим. А пан старший інспектор міг би згадати, не так важ­ливо що, але міг би згадати. Трясця йому в печінки!

Наступний і останній крок у слідстві довів справу, як то кажуть, до кризи. Поліцейський офіцер мав розмову (під час якої був присутній і я) з міледі. Повідомивши її, що алмаз, напевно, викрав хтось із домашніх, він попросив дозволу обшукати негайно кімнати і скрині слуг. Моя господиня як великодушна і добре вихована жінка не дозво­лила, щоб з нами поводились, як із злодіями.

—  Я ніколи не погоджуся відплатити таким чином, — відповіла вона, — за все, чим я зобов'язана вірним слугам, які живуть у моєму будинку.

Інспектор вклонився і кинув на мене погляд, який ясно говорив: «Для чого ж було мене кликати, якщо ви зв'язуєте мені руки?»

Як глава слуг я відразу ж відчув, що по справедливості ми не маємо права зловживати великодушністю нашої госпо­дині.

—  Ми вам дуже вдячні, ваша милість, — сказав я, — але просимо дозволу діяти так, як належить у цій справі; ми самі віддамо свої ключі. Коли Габріель Беттередж подасть приклад, — сказав я, спиняючи в дверях інспектора Сігрева, — решта слуг буде наслідувати його, обіцяю вам. Ось вам перш за все мої ключі!

Міледі взяла мене за руку й подякувала зі сльозами на очах. О, чого б тільки я не віддав у цю хвилину за те щоб мати право налупцювати інспектора Сігрева!

Оскільки я поручився за них, решта слуг наслідувала мій приклад, — досить неохоче, звичайно, але все-таки по­годившись зі мною. Поглянули б ви на жінок, коли полісме­ни рилися в їхніх речах. Куховарка так дивилась, наче хотіла засмажити інспектора живцем на сковороді, а інші жінки — немов збираючись з'їсти його, як тільки він за­смажиться.

Після того як обшук скінчився, а алмаза, звичайно, і сліду не знайшли, інспектор Сігрев пішов у мою кімнату поміркувати, що йому робити далі. Він і його помічники були в нашому будинку вже кілька годин, а ми ні на крок не наблизились до істини, яким чином зник Місячний камінь і кого з нас запідозрюють у крадіжці.

Поки інспектор поліції розмірковував на самоті, мене покликали до містера Френкліна в бібліотеку. На мій пре­великий подив, не встиг я взятися за ручку дверей, як вони раптом відчинилися зсередини і з кімнати вийшла Розанна Спірман!

У бібліотеці зранку було підметено і прибрано, тому ні першій, ні другій служниці нічого було робити тут у цей час. Я спинив Розанну Спірман і негайно зробив їй заува­ження за порушення домашнього порядку.

— Що вам потрібно було в бібліотеці в цей час? — за­питав я.

— Містер Френклін Блек загубив нагорі свій перстень, — відповіла Розанна, — і я ходила віддати його.

Промовивши ці слова, дівчина вся зашарілася й пішла, гордовито закинувши голову, чим страшенно здивувала мене. Слідство в нашому домі, безперечно, в тій чи іншій мірі вивело з рівноваги всіх служниць, але ніхто з них не був такий збентежений, як Розанна, яка, з усього видно, місця собі не знаходила.

Коли я зайшов до бібліотеки, містер Френклін писав за столом. Не встиг я стати на порозі, як він попросив у мене екіпаж, щоб поїхати на станцію. З першого ж звуку його голосу мені стало ясно, що знову взяла гору його рішуча сторона вдачі. Людина, підбита ватою, зникла, і переді мною знову сиділа людина з заліза.

—  Ви їдете в Лондон, сер? — запитав я.

—  Їду телеграфувати в Лондон, — відповів містер Френ­клін. — Я переконав тітку, що нам повинна допомогти лю­дина, розумніша від інспектора Сігрева, і дістав її дозвіл послати телеграму моєму батькові. Він добре знає началь­ника поліції, а начальник може вибрати саме таку людину, яка здатна розгадати таємницю алмаза. До речі, оскільки мова зайшла про таємниці, — сказав містер Френклін, по­низивши голос, — я маю сказати вам кілька слів, перш ніж ви підете в стайню. Але не говоріть про це поки що нікому. Або в Розанни Спірман не вистачає десятої клепки в голові, або, боюся, вона знає про Місячний камінь більше, ніж їй слід знати.

Не можу сказати напевно, чого завдали мені більше — пе­реляку чи прикрості — ці слова. Якби я був трохи молод­ший, я признався б про це містерові Френкліну. Але коли ви постарієте, у вас буде прекрасна звичка в тих випадках, коли у вас в голові не все ясно, держати язик за зубами.

—  Вона прийшла сюди з перснем, який я загубив у себе в спальні, — вів далі містер Френклін. — Коли я подякував їй, то сподівався, звичайно, що вона піде. Замість цього вона стала навпроти мого столу і витріщилась на мене дуже й дуже дивно — напівзлякано й напівфамільярно. «Дивна історія з цим алмазом, сер», — сказала вона ні з того ні з сього. Я відповів: «Так, дивна», — і чекав, що буде далі. Клянуся честю, Беттередж, вона таки, мабуть, не при своєму розумі! Вона каже: «А алмаза ніколи не знайдуть, сер, правда? Не знайдуть і того, хто його взяв, — я ручуся за це». При цьому вона кивнула мені головою і всміхнулася. Не встиг я спитати її, що вона хоче цим сказати, як почулись ваші кроки за дверима. Вона, мабуть, злякалася, що ви застукаєте її тут. Як би там не було, вона змінилась на обличчі й вийшла з кімнати. Що б це могло значити?

Навіть тоді я не міг наважитись розповісти йому істо­рію цієї дівчини. Адже це означало б назвати її злодійкою.

Крім того, якби розповісти йому все відверто і якби при­пустити, що алмаз украла вона, — все одно було б неясно, чому вона хотіла відкрити свою таємницю саме містерові Френкліну.

—  Я не можу припустити думки, що ця бідолашна дівчина причетна до пропажі алмаза тільки тому, що вона поводиться як недоумкувата і мова в неї якась безглузда, — вів далі містер Френклін. — А от якби вона сказала інспек­торові те, що сказала мені, — боюсь, що він із свого дур­ного розуму...

Містер Френклін замовк, не доказавши.

—  Найкраще буде, сер, — промовив я, — коли я перекажу про це міледі при першій же нагоді. Вона дуже лагідно настроєна щодо Розанни, і, зрештою, може виявитись, що дівчина була тільки зухвала й нерозсудлива. Коли в будинку зчиняється якийсь розгардіяш, сер, служниці люб­лять бачити все в похмурому світлі, — це придає бідо­лахам деяку вагу в їхніх власних очах. Коли хто-небудь захворіє, жінки вже каркають, що він помре; пропав ал­маз — вони пророчать, що його ніколи не знайдуть.

Така точка зору (повинен признатись, її я вважаю за свою власну думку), здається, вельми розважила містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе полежати.

—  Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я не­щодавно бачив її, — зауважив я.

Пенелопа вийшла слідом за мною.

—  Тату, не говоріть так у присутності інших, — сказала вона, — ви цим тільки ще більше підбурите служниць про­ти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.

Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку — їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого — містер Френклін заговорив до неї.

Я сам простежив за тим, як запрягали коней. В дия­вольських тенетах невідомого й таємничого, що тепер оточу­вало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі фаетона, можете не сум­ніватись — все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рідкісною втіхою в нашій сім'ї.

Під'їжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тільки містера Френкліна, але й містера Годфрі, й інспектора Сігрева, які чекали мене на порозі.

Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати ім'я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок зали­шили в нас, а другий повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.

Перед від'їздом містер Френклін відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас почути.

—  Я не буду посилати телеграми в Лондон, — сказав він, — поки не дізнаюся про результати допиту індусів. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полісмен зовсім нічого не розуміє і просто намагається виграти час. По-моєму, припущення, що хто-небудь із слуг у змові з інду­сами, — чистісінька нісенітниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, і постарайтеся що-небудь випитати в Розанни Спірман. Я не прошу у вас нічого принизливого для вашої гідності або жорстокого для дівчи­ни. Я тільки прошу від вас якнайпильнішої спостережли­вості. Перед тіткою ми вдаватимемо, що нас все це мало цікавить, але ця справа значно важливіша, ніж ви, можливо, уявляєте.

—  Справа в двадцяти тисячах фунтів, сер, — сказав я, думаючи про вартість алмаза.

— Річ у тім, щоб заспокоїти Речел, — серйозно від­повів містер Френклін. — Я дуже стурбований за неї.

Він раптом відійшов від мене, наче хотів припинити дальшу розмову. Мені здалося, що я зрозумів, чому: він побоювався, що ненароком викаже мені таємницю слів, сказаних йому міс Речел на терасі.

Отож вони поїхали у Фрізінголл. А я зібрався, було, в інтересах Розанни, поговорити з нею віч-на-віч. Але слушна нагода ніяк не траплялась. Дівчина зійшла вниз тільки до чаю. Коли вона з'явилась, у неї був якийсь недоум­куватий і збуджений вигляд (не що інше, як істеричний припадок); міледі веліла дати їй нюхальної солі й відіслала її в постіль.

Друга половина дня пройшла, повинен сказати, вельми печально, похмуро. Міс Речел все ще не виходила з кімнати; вона заявила, що дуже хвора й не може сьогодні обідати разом з нами. Міледі була так пригнічена станом доньки, що я не наважився додати їй клопоту своїм повідомленням про те, що Розанна Спірман говорила містерові Френкліну. Пенелопа вперто стояла на тому, що її негайно схоплять, засудять і запроторять у тюрму за крадіжку. Інші жінки повстромляли свої носи в біблії й молитовники, з кислими, як оцет, мінами; як мені доводилося спостерігати на своєму віку, в такий спосіб виконується обряд благочестя в «не­урочний» час. У мене навіть не було настрою розгортати «Робінзона Крузо». Я вийшов на подвір'я і, потребуючи по­бути хоч трохи у веселому товаристві, вмостився на своєму кріслі біля будок і почав розмовляти з собаками.

За півгодини до обіду з Фрізінголла повернулись обидва джентльмени, домовившись з інспектором Сігревом, що він приїде до нас наступного дня. Вони заїжджали до міс­тера Мартуета, індійського мандрівника, який проживає поблизу міста. На прохання містера Френкліна, він дуже люб'язно погодився бути перекладачем під час допиту тих двох індусів, які зовсім не знали англійської мови. Допит, старанний і досить тривалий, не дав нічого: не знайдено було ані найменшого приводу запідозрювати фокусників у змові будь з ким із наших слуг. Коли дійшли до такого висновку, містер Френклін послав у Лондон депешу. На тому справа й закінчилась до наступного дня.

Але годі про історію дня, що настав після дня народження міс Речел. Досі становище не прояснилось ні на йоту. Лише днів через два таємниця трохи відкрилась. А як саме і з якими результатами — про це ви зараз довідаєтесь.

 Минула ніч четверга, і нічого не трапилось. Ранок у п'ятницю приніс дві новини.

Перша новина: прикажчик булочника заявив, що він зустрів Розанну Спірман напередодні ввечері; вона йшла в густій вуалі у Фрізінголл стежкою, що вела через болото. Дивно, що хтось міг помилитися в Розанні, плече якої робило бідолаху надто помітною, — але цей чоловік напевно помилився, бо Розанна, як вам відомо, весь вечір у четвер лежала хвора у своїй кімнаті.

Другу новину приніс листоноша. Наш герой містер Кенді досить невдало пожартував, коли він, від'їжджаючи під дощем увечері в день народження Речел, сказав, що його шкіра непромокальна. Але шкіра його не врятувала — він таки промок до кісток, простудився тієї ж ночі і тепер лежить у пропасниці. За словами листоноші, бідолашний лікар молов дурниці у маренні так само жваво, як і при здоровому розумі. Ми всі жаліли маленького лікаря, а містер Френклін жалкував, що той захворів, особливо — через міс Речел. Із слів, сказаних ним міледі під час сніданку, в моїй присутності, можна було зрозуміти, що коли най­ближчим часом питання про Місячний камінь не з'ясується, то для вилікування міс Речел треба буде шукати най­кращого лікаря.

Незабаром після сніданку прийшла телеграма від містера Блека-старшого у відповідь синові. Він повідомляв, що натрапив (через свого приятеля, начальника поліції) саме на ту людину, яка може нам допомогти. Це був детектив, сержант Кафф, він мав приїхати з Лондона ранковим поїздом.

Прочитавши ім'я нового полісмена, містер Френклін здригнувся. Напевне, він чув різні цікаві анекдоти про детектива Каффа від стряпчого свого батька під час пе­ребування в Лондоні.

— Отепер я починаю сподіватись, що нашим хвилю­ванням нарешті настане край, — сказав він. — Якщо в тих історіях, що мені доводилося чути, є хоч половина правди, то в Англії ніхто не може зрівнятися із сищиком Каффом, коли йдеться про розкриття таємниці.

Ми всі з хвилюванням і нетерпінням чекали появи цієї знаменитої й талановитої людини. Інспектор Сігрев, повер­нувшись у призначений час і почувши, що чекають лон­донського детектива, відразу ж замкнувся в окремій кімнаті, щоб написати звіт, який від нього, звичайно, зажадають. Мені хотілося самому з'їздити на станцію за сищиком. Але про карету й коней міледі нічого було й думати навіть для знаменитого Каффа, а фаетон потрібний був пізніше для Годфрі. Містер Годфрі глибоко жалкував, що змушений залишити свою тітку в такий тривожний час, і люб'язно відклав годину від'їзду до останнього поїзда, щоб узнати, якої думки про цю справу досвідчений лондонський сищик. Але в п'ятницю ввечері він неодмінно має бути в Лондоні, тому що жіночий комітет через якісь серйозні труднощі потребував його порад у суботу вранці.

Наближався час приїзду детектива, і я вийшов до воріт, щоб зустріти його.

Коли я дістався до сторожки, зі станції під'їхала віз­ницька карета, і з неї вийшов вже сивіючий літній чо­ловік, худий, як тріска. На ньому був скромний чорний костюм і біла краватка. Обличчя його було гостре, як сокира, а шкіра жовта, суха й поблякла, наче осінній лист. В його твердих, як сталь, світлосірих очах з'являвся якийсь бентежний вираз, коли вони зустрічалися з вашими очима, — ніби вони чекали від вас більшого, ніж було відомо вам самим. Хода його була легка, голос меланхолійний; довгі сухорляві руки були крючкуваті, мов пазури. Він скидався на пастора, на підрядчика похоронного бюро — на кого зав­годно, тільки не на того, ким він був насправді. Більшої протилежності інспекторові Сігреву, ніж сищик Кафф, полісмена менш заспокійливої зовнішності (для сім'ї, при­гніченої горем) ви ніде не знайдете.

—  Тут живе леді Веріндер? — запитав він.

—  Так, сер.

—  Я детектив Кафф.

—  Прошу сюди.

По дорозі до господи я назвав своє ім'я й становище в сім'ї, щоб він міг відверто говорити зі мною про справу, яку доручала йому вести міледі. Проте він не обмовився ні сло­вом про справу, а тільки захоплювався місцевістю й заува­жив, що морське повітря дуже різке і свіже. Я здивувався про себе, чим цей знаменитий сищик Кафф заслужив свою репутацію. Ми дійшли до будинку, немов два незнайомих собаки, яких уперше посадили на один цеп.

Спитавши про міледі й почувши, що вона в оранжереї, ми обійшли сад позад будинку й послали слугу розшукати її. Поки ми чекали, сержант Кафф розгледів крізь арку, обвиту плющем, наш квітник і попрямував туди, вперше виявивши щось подібне до інтересу. На здивування са­дівника і на моє обурення, цей знаменитий полісмен вия­вив неабияку обізнаність з нікчемним мистецтвом роз­ведення троянд.

—  Ач, як ви вдало тут спланували квітник: на південь і південний схід, — сказав сищик, кивнувши своєю сивіючою головою, і в його меланхолійному голосі на якусь мить з'явились нотки задоволення. — Саме такої форми і має бути квітник — наче коло, вписане в квадрат. Так, так, і алеї поміж клумбами. Але їх ніколи не посипають гра­вієм. На алеях у квітнику, пане садівник, повинна бути травичка, так, травичка, а гравій — занадто твердий ма­теріал для квітника. Яка прекрасна клумба білих та блідо-рожевих троянд! Вони завжди так чудово гармоніюють на одній клумбі, правда? А ось біла мускусна рожа, містере Беттередж, — це наша стара англійська рожа, як вигідно вона виділяється поміж найліпшими й найновішими кві­тами. Чарівна квітка! — сказав детектив, голублячи її своїми кістлявими пальцями і промовляючи до неї, мов до дитини.

Ну й полісмена ж прислали нам! І оце він повинен довести до кінця справу з алмазом міс Речел і знайти злодія, що викрав його!

—  Ви, напевне, любите троянди, сержанте? — зауважив я.

—  Я не маю часу любити будь-що, — відповів сержант Кафф. — Але коли в мене трапляється вільна хвилинка, я присвячую її рожам, Беттередж. Я почав своє життя серед них, у розсаднику мого батька, і закінчу серед них, якщо зможу. Так. Одного чудового дня (з божою поміччю) я перестану ловити злодіїв і візьмуся за вирощу­вання троянд. Між моїми клумбами, пане садівник, будуть трав'яні стежки! — сказав сищик. Його, напевно, неприємно вразили наші стежки, посилані гравієм.

—  Для людини вашої професії, сер, — зважився я за­значити, — це досить дивний смак.

—  Якщо ви поглянете довкруг себе (а цього більшість людей не робить), — сказав сищик Кафф, — ви побачите, що смаки людини здебільшого зовсім не узгоджуються з її заняттями. Покажіть-но мені дві речі більш протилежні, аніж троянда і злодій, і я негайно зміню свій смак, якщо не пізно ще в мої роки. А чи не здається вам, пане са­дівник, що дамаська троянда дуже добра для підщеплення більш ніжних сортів? А, я так і думав. Ось іде дама. Це леді Веріндер?

Він побачив її раніше, ніж помітили її я й садівник, хоч ми і знали, в який бік дивитись, а він — ні. Я почав його вважати значно кмітливішим, ніж він здався мені з першого погляду.

Зовнішність детектива чи справа, в якій він приїхав, або те і друге — ніби трохи збентежили міледі. Вперше в житті я помітив, що вона не знала, як відповісти сторонній людині. Сержант Кафф відразу ж вивів її зі скрутного становища. Він спитав, чи не доручили вже кому-небудь справу про кра­діжку до того, як ми послали по нього, і, почувши, що за­просили іншого полісмена, який і досі ще тут, попросив до­зволу перш за все поговорити з ним.

Міледі пішла до господи. Перш ніж податись за нею, сержант розважив душу, кинувши садівникові на прощання кілька слів щодо посиланих гравієм стежок.

—  Умовте міледі залишити стежки зарослими травою, — сказав він, сердито глянувши на стежки. — Без гравію!

Чому інспектор Сігрев зробився набагато нижчий на зріст, коли його відрекомендували сержантові Каффу, я не беруся пояснювати. Можу тільки згадати цей факт. Вони пішли удвох і вельми довго сиділи, замкнувшись і не впускаючи до себе нікого. Коли вийшли, інспектор був схвильований, а си­щик позіхав.

—  Сержант хоче оглянути вітальню міс Веріндер, — ска­зав містер Сігрев, звертаючись до мене надзвичайно врочи­сто і з великим піднесенням. — Він, можливо, задасть кілька запитань. Будь ласка, проведіть сержанта.

Поки мені давали це розпорядження, я поглянув на Каффа. Знаменитий Кафф у свою чергу дивився на інспектора Сігрева з тим спокійним чеканням, яке я вже помітив раніше. Не можу твердити, що він чекав, щоб його колега полісмен на очах перетворився в осла, але в мене закралося саме таке підозріння.

Я повів їх наверх. Детектив уважно оглянув індійську шафку і весь будуар, задаючи запитання (лише коли-не-коли інспекторові і постійно мені), смисл яких, я гадаю, був однаково незрозумілий нам обом. Нарешті, оглядаючи покій, він дійшов до виходу і спинився навпроти відомих вам розмальованих дверей. Сищик поклав свій кістлявий палець на маленьку плямочку під замком, яку інспектор Сі­грев помітив ще раніше, коли вичитував служницям, які скупчились у кімнаті.

—  Дуже шкода! — сказав сищик Кафф, звертаючись до мене. — Як це трапилось?

Я відповів, що служниці скупчилися в цій кімнаті напе­редодні вранці і що цю плямку зробила чиясь спідниця.

—  Інспектор Сігрев наказав їм вийти, сер, — додав я, — щоб вони не наробили ще більшої шкоди.

—  Цілком вірно! — сказав інспектор своїм військовим тоном. — Я звелів їм забиратися звідси. А плямку цю зро­били спідниці, сержанте, звичайно, спідниці.

—  Ви помітили, чия спідниця зробила це? — спитав си­щик Кафф все ще звертаючись не до свого колеги полісмена, а до мене.

—  Ні, сер.

Тоді він звернувся до інспектора Сігрева і спитав:

—  А ви це помітили, я гадаю?

Це запитання, здавалося, трохи збентежило інспектора, але він не розгубився.

—  Не можу ж я забивати свою голову всякими дрібни­цями, — сказав він, — а це справжня дрібниця.

Сищик Кафф подивився на Сігрева, як дивився на гравійні доріжки в квітнику, і з своєю звичайною меланхолією вперше показав нам свої здібності.

—  Минулого тижня я провадив одне секретне слідство, пане інспектор, — сказав він. — На одному кінці слідства було вбивство, а на другому чорнильна пляма на скатерті, якої ніхто не міг пояснити. На своєму віку мені довелося вести безліч найрізноманітніших справ, але я ніколи не мав діла з «дрібницями». Перш ніж ми зробимо ще один крок у цій справі, ми повинні побачити спідницю, яка зробила пляму, і довідатись напевно, коли висохла ця фарба.

Інспектор, досить похмуро проковтнувши пілюлю, спитав, чи не покликати служниць. Сищик Кафф, подумавши хви­линку, зітхнув і похитав головою.

—  Ні, — сказав він, — ми спочатку займемося фарбою. Питання про фарбу вимагатиме одного слова: так або ні, — це швидко. А питання про жіночі спідниці — довге. О котрій годині служниці були в цій кімнаті вчора вранці? Кажете, об одинадцятій? А знає хто-небудь у домі, вогка чи суха була фарба об одинадцятій годині ранку?

—  Про це знає племінник міледі, містер Френклін, — ска­зав я.

—  Він тут?

Містер Френклін був саме поблизу, чекаючи слушної на­годи для знайомства з великим Каффом. Через півхвилини він був уже в кімнаті й давав таке свідчення:

—  Ці двері розмальовувала міс Веріндер сумішшю-розчинником мого власного виготовлення під моїм наглядом і за моєю допомогою. Цей розчинник висихає, з якими б фарбами його не вживали, через дванадцять годин.

—  Ви пам'ятаєте, сер, коли було пофарбоване те місце, на якому тепер пляма? — спитав сищик.

—  Прекрасно пам'ятаю, — відповів містер Френклін. — Це місце було пофарбоване останнім. Нам треба було за­кінчити до минулої середи, і я сам упорався з цим о третій годині дня або трохи пізніше.

—  Сьогодні п'ятниця, — сказав сержант Кафф, звертаю­чись до інспектора Сігрева. — Повернімось назад, сер. О тре­тій годині в середу це місце було закінчене. Суміш мала висохнути через дванадцять годин, тобто до трьох годин ранку в четвер. Ви провадили тут слідство об одинадцятій годині ранку. Вирахуйте три з одинадцяти, і залишиться ві­сім. Ця фарба, пане інспектор, була сухою вже вісім годин, коли ви припустили, що жіночі спідниці зробили пляму на дверях.

Перший карколомний удар для містера Сігрева! Якби він не запідозрив бідолашну Пенелопу, я пожалів би його.

Розв'язавши питання про фарбу, сищик Кафф з цієї хви­лини наче забув про свого колегу полісмена і звертався до містера Френкліна, як до більш надійного помічника.

—  Цілком імовірно, сер, — сказав він, — що ви дали нам ключ до таємниці.

Не встиг він промовити ці слова, як двері спальні розчини­лись і перед нами несподівано з'явилася міс Речел.

Вона звернулась до детектива, наче не помічаючи або не звертаючи уваги на те, що він був для неї зовсім незнайомий.

—  Ви сказали, — спитала вона, вказуючи на містера Френкліна, — що він дав вам ключ до таємниці?

—  Це міс Веріндер, — шепнув я сищикові.

—  Дуже можливо, що саме цей джентльмен, міс, — по­вторив сищик, уважно вивчаючи своїми сталево-сірими очи­ма обличчя моєї панночки, — дав нам у руки ключ.

На якусь мить вона повернулась і хотіла було подивитись на містера Френкліна. Я кажу «хотіла було», бо вона раптом знову відвернулась, перш ніж очі їх зустрілися. Її думки, напевно, були чимсь дивно стривожені. Вона почервоніла, потім знову зблідла. Разом із блідістю на її обличчі з'явився новий вираз — вираз, який мене дуже злякав.

—  Відповівши на ваше запитання, міс, — промовив си­щик, — я прошу вашого дозволу задати і вам запитання. Тут, на ваших дверях, є пляма. Ви часом не знаєте, коли її зробили або хто її зробив?

Замість відповіді, міс Речел продовжувала далі запиту­вати, як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.

—  Ви новий полісмен? — спитала вона.

—  Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.

—  Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?

—  Я радо вислухаю її, міс.

—  Виконуйте свої обов'язки самі й не дозволяйте місте­рові Френкліну допомагати вам!

Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френклі­на в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, — мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.

Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.

—  Дякую вам, міс, — сказав він. — Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі не­нароком?

—  Я нічого не знаю про пляму.

З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенело­па), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.

Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він зда­вався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.

—  Я казав вам, що я стурбований за неї, — шепнув він, — і тепер ви розумієте чому?

—  Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, — зауважив сищик. — Це річ дуже цінна... Цілком природно.

Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сто­ронньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому — я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене про­майнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з'явилася в сищика Каффа, — лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.

—  Молодим дамам дозволяється говорити, що їм зама­неться, сер, — вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. — Але забудьте про те, що сталось, і приступи­мо прямо до справи. Завдяки вам ми знаємо, коли висохла фарба. Далі треба довідатись, коли востаннє ці двері бачили без плями. У вас принаймні є голова на плечах, і ви розумі­єте, про що я говорю.

Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел, повернувся до справи.

—  Здається, я розумію, — сказав він. — Чим точніше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслідування.

—  Саме так, сер, — відповів сищик. — Ви дивились на свою роботу в середу, після того як закінчили її?

Містер Френклін похитав головою й відповів:

—  Щось не пригадую, сер.

—  А ви? — звернувся сержант Кафф до мене.

—  Я теж не пам'ятаю, сер.

—  Хто був останній у цій кімнаті у середу ввечері?

—  По-моєму, міс Речел, сер.

—  Або, може, ваша донька, Беттередж, — встряв у розмо­ву містер Френклін.

Він обернувся до сержанта Каффа і пояснив, що моя донька — покоївка міс Веріндер.

—  Містере Беттередж, попросіть вашу доньку сюди. По­чекайте! — сказав детектив, відводячи мене до вікна, де нас ніхто не міг почути. — Ваш інспектор, — він далі вів по­шепки, — дав мені докладний звіт про те, як він тут вів спра­ву. Між іншим, він сам признався, що розсердив усіх слуг, а для мене вельми важливо заспокоїти їх. Вітайте від мене вашу доньку і всіх інших і скажіть їм, що, по-перше, я не маю ще доказів перед очима, що алмаз було вкрадено; мені тільки відомо, що алмаз пропав. По-друге, у мене до слуг тільки одна просьба, щоб вони спільними зусиллями допомогли мені розплутати цю справу.

Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена інспектором Сігревом, входити до кімнат і виходити з них, я наважився запитати.

—  Чи можу я, сержанте, сказати жінкам і третє? До­звольте їм повідомити від вашого імені, що вони можуть вільно бігати по сходах і заходити в свої кімнати, коли їм за­манеться?

—  Звичайно, можете, — відповів сищик.

—  Це їх всіх заспокоїть, — зауважив я, — починаючи з куховарки й кінчаючи посудницею.

— Так от ідіть і зробіть це негайно, містере Беттередж.

Я виконав це розпорядження менш ніж за п'ять хвилин. Тільки одна трудність виникла, коли сказав про спальні. Мені як главі слуг довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць від спроби влетіти наверх слідом за мною й Пенелопою; їм кортіло добровільно давати пока­зання й негайно допомогти сищикові Каффу.

Сищикові, напевно, сподобалась Пенелопа. Він трохи прояснішав, і в нього на обличчі з'явився вираз — дуже схо­жий на той, який був тоді, коли він запримітив білу мускусну рожу в квітнику. Ось що свідчила моя донька сищикові. Во­на відповідала, мені здається, вельми добре — ще б пак! — адже вона вся пішла в мене. В ній нема нічого від матері, дякувати богові, в ній нема нічого від матері!

Пенелопа свідчила, що її дуже зацікавило розмальовуван­ня дверей і що вона допомагала змішувати фарби. Вона запримітила місце під замком, тому що його розмальовува­ли останнім; бачила його через кілька годин без плями; залишила о дванадцятій годині ночі теж без плями. Поба­жавши своїй панночці на добраніч у спальні, вона почула, як годинник у будуарі пробив дванадцять: у цей час вона держалась за ручку розмальованих дверей; знала, що фарба вогка (оскільки допомагала змішувати фарби, як уже було сказано); через те особливо старалась не доторкатись до дверей, могла заприсягнутися, що підібрала поділ сукні і що тоді не було на фарбі плями; не могла б заприсягнутися, що її вбрання ненароком не доторкнулось до дверей, коли вона виходила; пам'ятала, яка сукня була тоді на ній, — це була нова сукня, подарунок міс Речел; батько її теж пам'ятав і теж міг це підтвердити; він підтвердив це і сам при­ніс плаття, яке було на ній того вечора; поділ оглядали довго, бо він великий, але ніде й натяку на пляму не знайшли. На цьому і скінчилося свідчення Пенелопи — цілком бла­гополучно й переконливо. Підписався Габріель Беттередж.

Потім сищик запитав мене, чи немає в нас великих собак, які могли б убігти до кімнати і розмазати фарбу своїм хво­стом. Почувши, що це було неможливо, він послав за збільшувальним склом і почав крізь нього розглядати пляму. На фарбі не було видно слідів людської руки. Всі ознаки свідчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на кому була ця сукня, судячи за свідченням Пенелопи й містера Френкліна, щоб зробити цю пляму, мав бути в кімнаті між північчю і трьома годинами ранку в четвер.

Довівши слідство до цього пункту, детектив Кафф згадав, що в кімнаті є ще інспектор Сігрев, і, на науку своєму колезі, зробив такий висновок із проведеного ним слідства.

—  Оця ваша «дрібниця», пане інспектор, — сказав він, вказуючи на пляму під замком дверей, — перетворилася в досить важливий чинник після того, як ви бачили її востан­нє. На даній стадії слідства завдяки цій плямі, я гадаю, можна зробити три відкриття. По-перше, довідатись, чи є в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. По-друге, вияснити, якщо є такий одяг, — кому він належить. По-третє, взнати, яким чином ця особа проникла до кімнати і зробила цю пляму між північчю і трьома годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільної відповіді, тоді вам нічого займатись розшуками злодія, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас не буду відривати від ваших міських занять. У вас тут є один з ваших під­леглих. Залишіть його про всякий випадок зі мною, і до­звольте мені побажати вам всього найкращого.

Повага інспектора Сігрева до сищика була велика, але по­вага до своєї персони була ще більша. Коли знаменитий Кафф допік йому, він відбив удар зі всією спритністю, на яку був здатний, і вийшов з кімнати.

—  Досі я утримувався від висловлювання своєї думки, — сказав інспектор своїм військовим тоном, який анітрохи не змінився. — Тепер мені тільки слід зауважити, полишаючи слідство в ваших руках. Є таке прислів'я, пане сержант, що з мухи дуже легко зробити слона. Бувайте здорові!

—  Але є такі люди, що можуть не помітити й слона, коли занадто високо задирають носа.

Отак відповівши на комплімент свого колеги, сищик Кафф повернувся й відійшов до вікна.

Містер Френклін і я чекали, що буде далі. Детектив ди­вився у вікно, заклавши руки в кишені і насвистуючи про се­бе мотив «Остання літня рожа». Пізніше, під час слідства, я запримітив, що тільки цей свист і видавав напружену ро­боту його думки, яка крок за кроком наближалась до таєм­ничої мети. Очевидно, «Остання літня рожа» допомагала йому й підбадьорювала його. Можливо, що вона в якійсь мірі відповідала його вдачі, нагадуючи йому, бачите, про любимі троянди; причому цю пісеньку він насвистував на вельми журливий мотив.Постоявши біля вікна хвилин зо дві, сищик дійшов до середини кімнати і спинився в глибокій задумі, втупивши очі в двері спальні міс Речел. Раптом він опам'ятався, хитнув головою, ніби говорячи: «Так буде краще!» — і, звертаючись до мене, виявив бажання при першій же нагоді поговори­ти десять хвилин з міледі.

Виходячи з кімнати з цим дорученням, я почув, як містер Френклін задав сищикові запитання, і спинився на порозі дверей, щоб почути відповідь.

—  Ви ще не здогадуєтеся, — запитав містер Френклін, — хто вкрав алмаз?

—  Ніхто не вкрав алмаза, — відповів сержант Кафф.

Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригну­тись, і ми обидва почали дуже просити його пояснити нам, що він хотів цим сказати.

—  Зачекайте трохи, — відповів сержант. — Ще не всі обставини цієї таємниці з'ясовані.

 Я знайшов міледі в її кабінеті. Вона здригнулась, і на її обличчі з'явився вираз невдоволення, коли я сказав, що мі­стер Кафф бажає говорити з нею.

—  Невже я обов'язково повинна його прийняти? — спи­тала вона. — Чи не можете ви, Габріеле, замінити мене?

Мені це здалось незрозумілим, і, напевно, моє здивування відбилось на моєму обличчі. Міледі зволила дати пояснення.

—  Боюсь, що мої нерви не зовсім у порядку, — сказала вона. — В цьому лондонському полісменові є щось таке, що викликає в мене огиду, — не знаю, чому. Я передчуваю, що він внесе в наш дім розлад і нещастя. Це безглуздо й зовсім невластиво мені, але це так.

Я не знав, що їй відповісти на це. Чим більше я спосте­рігав сищика Каффа, тим більше він мені подобався. Міле­ді, висловившись переді мною відверто, вмить оволоділа собою; як я вже казав вам, вона була з природи жінкою силь­ної волі.

—  Якщо неодмінно мені треба з ним говорити, нехай так, — сказала вона. — Але я не можу себе примусити зали­шитися з ним віч-на-віч. Запросіть його сюди, Габріеле, і побудьте тут під час нашої розмови.

Наскільки я пам'ятаю, це був перший приступ зневіри в моєї пані з того часу, як вона була ще дівчинкою. Я повер­нувся в будуар. Містер Френклін вийшов у сад до містера Годфрі, який мав незабаром їхати в місто. Ми із сищиком Каффом пішли прямо в покої міледі.

І знаєте, міледі справді трохи зблідла, коли побачила його.

Однак вона відразу ж оволоділа собою й запитала сищика, чи він не заперечує проти моєї присутності. Вона додала, що я не тільки її старий слуга, але й надійний порадник, і що в усіх домашніх справах вона звикла зі мною радитись. Сержант люб'язно відповів, що він дивиться на мою при­сутність, як на поміч, оскільки має сказати дещо про слуг взагалі й пересвідчився, що моя компетентність у цій спра­ві вже принесла йому певну користь. Міледі показала на два стільці, і ми відразу ж сіли радитися.

—  У мене вже склалась певна думка про цю справу, — почав сищик Кафф. — Прошу вашого дозволу, міледі, зали­шити її поки що при собі. А зараз я хочу згадати про своє відкриття нагорі, у вітальні міс Веріндер, і про те, чим я вирішив — з вашого дозволу, міледі, — зайнятися в першу чергу.

Далі він розповів про пляму на дверях і про зроблений ним висновок так, як він виклав їх тільки що інспекторові Сігреву.

—  Одне можна сказати з цілковитою певністю, — додав він на закінчення. — Алмаз пропав з шухляди шафки. Неза­перечне також і інше: сліди від плями на дверях повинні бути на одязі, що належить комусь у цьому домі. Перш ніж ми зробимо ще один крок уперед, ми повинні знайти цей одяг.

—  І це приведе, мабуть, до викриття злочинця? — спита­ла моя пані.

—  Прошу пробачення, міледі, я не кажу, що алмаз украли. Я тільки говорю зараз, що алмаз пропав. Якщо буде знайдено одяг з плямою, тоді це може повести й до відшу­кання алмаза.

Міледі глянула на мене.

—  Ви що-небудь зрозуміли? — спитала вона.

—  Сержант Кафф розуміє, міледі, — відповів я.

—  А яким чином ви збираєтеся знайти замазаний одяг? — спитала моя пані, знову звертаючись до детек­тива. — На превеликий сором, скрині й кімнати моїх добрих слуг, які багато років живуть у мене, вже обшукав перший слідчий. Я не можу й не хочу дозволити, щоб їм заподіяли образу вдруге!

Оце так пані! Оце жінка, єдина на десять тисяч!

—  Саме на це я й хотів звернути увагу вашої милості, — сказав сищик. — Перший слідчий завдав багато шкоди слід­ству, кинувши тінь підозри на слуг. І якщо я дам їм привід гадати, що їх запідозрюють удруге, невідомо, які ще пере­шкоди вони нам чинитимуть, особливо жінки. А тим часом їх скрині треба обшукати вдруге, — з тієї простої причини, що під час першого трусу шукали алмаз, а під час другого повинні знайти замазаний одяг. Я цілком згоден з вами, мі­леді, що слід зважити на почуття слуг. Але я також цілком переконаний, що гардероб слуг необхідно обшукати.

Ми зайшли, напевно, у безвихідь. Міледі висловила це в більш вишуканих виразах, ніж я.

—  Мені спав на думку план, як розв'язати цю труд­ність, — сказав сищик Кафф. — Якщо ви, міледі, погодитеся з ним, я пропоную пояснити суть справи слугам.

—  І служниці відразу подумають, що їх знову запідо­зрюють, — сказав я, перебиваючи його.

—  Цього вони не подумають, містере Беттередж, — відповів сищик. — Я їм скажу, що робитиму обшук у всіх, — починаючи з міледі і тих, хто ночував у домі в середу. Це чистісінька формальність, — додав він, глянувши скоса на мою пані, — але слуги сприймуть це так, ніби їх ставлять нарівні з господарями, і, замість того щоб заважати слідству, вважатимуть за честь сприяти йому.

Я повинен був визнати, що він має рацію. Міледі спо­чатку здивувалась, але потім теж погодилася, що це спра­ведливо.

—  А ви певні, що такий обшук необхідний? — спитала вона.

—  Це найкоротший шлях до мети, міледі.

Моя пані встала, щоб подзвонити покоївці.

—  Ви поговорите зі слугами, спочатку одержавши ключі від мого гардеробу.

Сищик Кафф спинив її вельми несподіваним запитанням:

—  А чи не краще нам спочатку пересвідчитись, що й інші дами і джентльмени теж погодяться на це?

—  Єдина інша дама в цьому домі — міс Веріндер, — відповіла моя пані здивовано. — Єдині джентльмени — мої племінники, містер Блек і містер Еблуайт. Можете не сумніватись — вони не відмовляться.

Я нагадав міледі, що містер Годфрі вже від'їжджає. Не встиг я промовити ці слова, як містер Годфрі сам постукав у двері, щоб попрощатися; слідом за ним увійшов і містер Френклін, який зібрався провести його до станції. Міледі розповіла їм про наші утруднення. Містер Годфрі відразу відповів згодою. Він гукнув на Самюеля у вікно, щоб той вніс назад його чемодан, а потім сам віддав ключ сищикові Каффу.

—  Коли слідство закінчиться, мої речі можна переслати до мене в Лондон, — сказав він.

Сищик прийняв ключі і чемно промовив:

—  Мені жаль, що я завдаю вам клопоту, сер, через просту формальність, але приклад джентльменів примирить з обшу­ком і слуг.

Містер Годфрі вельми люб'язно попрощався з міледі і попросив передати його шанування міс Речел у таких ви­разах, які ясно свідчили, що він не приймає її «ні» за оста­точну відмову і має намір при першій же нагоді знову освід­читись. Містер Френклін, виходячи слідом за своїм кузе­ном, сказав сищикові, що всі його речі готові для огляду і що все, що належить йому, ніколи не замикається. Сержант Кафф висловив йому свою вдячність. Його план, запам'я­тайте, був сприйнятий міледі, містером Френкліном і місте­ром Годфрі з надзвичайною готовністю. Лишалось тільки одержати згоду міс Речел, перш ніж скликати слуг і почати розшуки замазаного одягу.

Непояснима нелюбов міледі до сищика, здавалося, ще більше посилилась після того, як ми знову залишились утрьох.

—  Якщо я пришлю вам ключі міс Веріндер, — сказала вона, — гадаю, вам поки що від мене нічого не треба?

—  Прошу вашого пробачення, міледі, — відповів сержант Кафф. — Але перш ніж ми почнемо, я хотів би загля­нути в білизняну книгу. Може статись, що замазаний одяг належить до білизни. Якщо ці розшуки не дадуть ніяких результатів, я попрошу дати мені відомості про всю білизну, що є в будинку, і про всю білизну, яку віддали прати; якщо якої-небудь речі невистачатиме, можна буде припустити, що саме на ній і залишилася фарба і що цю річ навмисне заховала вчора або сьогодні та особа, якій вона належить. Інспектор Сігрев, — додав сержант, обернувшись до мене, — звернув увагу служниць на пляму, коли вони скупчилися в кімнаті у четвер вранці. Можливо, містере Беттередж, і це виявиться однією з багатьох помилок інспектора Сігрева.

Міледі звеліла мені подзвонити, щоб принесли книгу запису білизни. Вона лишалася з нами доти, поки не принес­ли цю книгу, на той випадок, якби, проглянувши її, сищик Кафф знову схотів що-небудь спитати.

Білизняну книгу принесла Розанна Спірман. Ця дівчи­на вийшла сьогодні до сніданку надзвичайно бліда і змарні­ла, але вона вже трохи видужала після вчорашньої слабості і приступила до своїх обов'язків. Сищик Кафф пильно поди­вився на нашу другу служницю — на її обличчя, коли вона входила, і на її криве плече, коли вона виходила.

—  Ви ще щось маєте мені сказати? — спитала міледі з нетерпінням, бажаючи якомога швидше позбутися сищика.

Великий Кафф відкрив білизняну книгу, розібрався в ній за півхвилини і знову закрив її.

—  У мене до вас, міледі, тільки одне запитання, — сказав він. — Молода жінка, яка принесла сюди цю книгу, служить у вас так само давно, як і інші слуги?

—  Чому ви про це запитуєте?

—  Тому, що коли мені востаннє довелось бачити її, вона сиділа в тюрмі за крадіжку.

Після цього не лишалось нічого іншого, як розповісти йому всю правду. Моя пані звернула особливу увагу на гарну поведінку Розанни в її домі і згадала, що наглядачка виправ­ного будинку була про неї якнайкращої думки.

—  Сподіваюсь, ви не підозрюєте її? — спитала на закін­чення міледі вельми серйозно.

—  Я вже казав вам, міледі, що до цього часу нікого в домі не запідозрював у крадіжці.

Після цієї відповіді міледі підвелася, щоб іти нагору, по ключі міс Речел. Сержант випередив мене, квапливо від­чинивши перед нею двері і дуже низько вклонившись їй. Міледі затремтіла, проходячи повз нього.

Ми чекали, чекали, а ключів усе не було. Сищик Кафф не промовив до мене жодного слова. Він повернув до вікна своє меланхолійне обличчя, заклав у кишені свої кістляві руки й тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».

Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папір­цем для мене. Я зніяковів і ледве надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною. На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олів­цем. Вона повідомляла мені, що міс Речел рішуче від­мовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому, вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я зро­зумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.

—  Звістка про ключі міс Веріндер? — спитав сищик.

—  Панночка не згодна на обшук свого гардеробу.

—  А! — сказав сищик.

Голос його не був підпорядкований такій досконалій дис­ципліні, як його обличчя. Він промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і злякав мене — не можу пояснити чому, але це було так.

—  Від обшуку доведеться відмовитись? — спитав я.

—  Так, — відповів сержант, — від обшуку мусимо відмо­витись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як інші. Ми повинні оглянути весь одяг у домі або зовсім цього не робити. Пошліть чемодан містера Еблуайта в Лондон з першим же поїздом, а білизняну книгу поверніть з моїм шануванням і вдячністю служниці, яка принесла її.

Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.

—  А ви, здається, не дуже розчарувались? — спитав я.

—  Так, — відповів сищик Кафф, — не дуже.

Я постарався викликати його на відверту розмову.

—  І чому це міс Речел стає вам на перешкоді? — спитав я. — Адже її інтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.

—  Почекайте трохи, містере Беттередж, почекайте.

Голови, кмітливіші від моєї, зрозуміли б смисл його слів.

Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона (як говориться в біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не розумів — от і все.

—  Що ж тепер робити? — спитав я.

Сищик Кафф кінчив «манікюр», подивився на свої ніг­ті з меланхолійним інтересом і сховав складаний ніж.

—  Ходімо в сад, — сказав він, — і подивимось на троянди.

 Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відо­мий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.

Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував від мене свої думки, тим наполегливіше намагався я про них довідатись. Коли ми повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитру­вати його іншим способом.

—  У даній ситуації, — сказав я, — на вашому місці я зайшов би у безвихідь.

—  На моєму місці, — відповів сержант, — ви прийшли б до висновку, який у даній ситуації знищив би всякі сум­ніви. Облишмо поки що цей висновок, містере Беттередж. Я привів сюди вас не для того, щоб ви підкопувались під мене, наче борсук; я привів вас сюди для того, щоб одержати від вас деякі відомості. Звичайно, ви могли б розповісти їх мені і в будинку. Але двері і слухачі взаємно притя­гуються, і в людей моєї професії виробився корисний для здоров'я смак до свіжого повітря.

Хіба цю людину перехитруєш? Я здався і став терпляче, наскільки міг, чекати, що ж буде далі.

—  Не будемо вникати в причини поведінки вашої пан­ночки, — вів далі сищик, — пожалкуємо тільки, що вона від­мовилась мені допомогти і таким чином утруднила слідство. Ми повинні тепер постаратись таємницю плями на дверях, яка, повірте моєму слову, є одночасно і таємницею алмаза, відкрити іншим шляхом. Замість того щоб робити обшук в гардеробі слуг, я вирішив, містере Беттередж, поговорити з ними, вивідати їхні думки і вчинки. Однак, перш ніж приступити до цього, я хотів поставити вам кілька питань. Ви людина спостережлива; скажіть, чи не помітили ви якоїсь дивини в кого-небудь із слуг (окрім, звичайно, цілком при­родного переляку і хвилювання) після того, як виявилась пропажа алмаза? Чи не помітили між ними якоїсь осо­бливої сварки? Або щоб хтось був не в настрої? Наприклад, чи не розсердився хто-небудь ні з того ні з сього? Чи не занедужав раптово?

Я відразу ж згадав про несподівану хворобу Розанни Спірман за вчорашнім обідом, але не встиг відповісти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущі і промимрив про себе:

—  Ага!

—  Що трапилось? — спитав я.

—  Знову ревматизм у спині, — відповів сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас почула третя особа. — Напевно, на погоду.

Ще кілька кроків, і ми опинились біля рогу будинку. Круто повернувши праворуч, ми вийшли на терасу і спустилися східцями в нижній сад. Сищик Кафф спинився на відкрито­му місці, звідки можна було оглянути всю місцевість.

—  Не може бути, щоб ця молода жінка, Розанна Спірман, зі своєю зовнішністю, мала коханця, — сказав він. — Але в інтересах цієї дівчини я повинен спитати у вас зараз, чи не придбала вона, бідолашна, за прикладом інших, зали­цяльника?

Що означало його запитання саме тепер? Замість відпові­ді я витріщився на нього.

—  Річ у тім, що я помітив Розанну Спірман у кущах, коли ми йшли стежкою, — сказав сищик.

—  Це тоді, як ви сказали «ага»?

—  Так, коли я сказав «ага». Якщо в неї є коханець, така поведінка нічого не значить. А якщо нема, то при да­ному становищі, яке склалося в домі, це дуже підозріло, і, як мені не прикро, я змушений буду діяти відповідним чином.

Ну, що я міг йому сказати? Я знав, що чагарник був улюб­леним місцем прогулянок містера Френкліна; я знав, що він, мабуть, зверне на цю стежку, повертаючись із станції; я знав, що Пенелопа не раз заставала тут свою подругу і завжди запевняла мене, що Розанна хотіла привернути увагу містера Френкліна. Якщо моя донька мала рацію, то могло статись, що Розанна чекала тут повернення містера Френк­ліна саме в той час, як сищик помітив її. Я не знав, що роби­ти — чи розповісти про химерну думку Пенелопи, як про свою власну, чи дати можливість сердешній дівчині постра­ждати від наслідків, до того ж дуже серйозних, у зв'язку з підозрою сищика Каффа? Виключно з жалю до дівчини — клянусь честю і душею, з жалю до дівчини — я дав сищикові необхідні пояснення й розповів, що Розанна по вуха зако­халася в містера Френкліна Блека.

Сержант Кафф ніколи не сміявся. В тих випадках, коли що-небудь здавалось йому смішним, кутики його губ трохи кривилися, тільки й того. От і зараз він злегка скривив рот.

—  Чи не краще було б вам сказати, що вона мала без­глуздя народитись потворною і всього-на-всього служ­ницею? — спитав він. — Закохатися в такого джентльмена, як містер Френклін, здається мені не найбільшим безглуз­дям в її поведінці. Однак я радий, що справа з'ясувалась: якось легше на душі, коли хоч яка-небудь загадка розв'язу­ється. Так, я залишу це в секреті, містере Беттередж. Я люблю обходитись ніжно з людськими слабкостями, хоча в моїй професії не так-то вже й часто трапляється така на­года. Як ви гадаєте, містер Френклін не запідозрює, що ця дівчина упадає за ним? Е, якби Розанна була гарнень­ка, він не забарився б про це взнати. Некрасивим жінкам непереливки на цім світі: сподіватимемось, що вони одержать винагороду на тім. Який гарний сад у вас і який прекрасний вигляд має газон! Погляньте-но самі, наскіль­ки гарнішими здаються квіти, коли їх оточує трава, а не гра­вій. Ні, дякую. Я не зірву троянди. В мене серце крається, коли їх зривають, точнісінько так, як у вас болить серце, коли в кімнаті для слуг щось не гаразд. Ви не помітили, бува, чогось незвичайного для вас у поведінці слуг, коли вперше рознеслася звістка про зникнення алмаза?

Досі я тримався досить відверто із сищиком Каффом. Але вкрадливість, з якою він удруге звернувся до мене з цим запитанням, змусила мене насторожитись. По правді кажу­чи, мені була вельми не до вподоби думка допомагати його розшукам, якщо вони, ці розшуки, немов змія в траві, при­водили його до моїх товаришів — слуг.

—  Я нічого не помітив, — сказав я, — крім того, що ми всі розгубилися, в тому числі і я.

—  О! — сказав сищик. — Це і все, що ви маєте мені ска­зати?

Я відповів з байдужим виглядом (тішу себе цією думкою):

—  Оце і все.

Похмурі очі детектива Каффа пильно подивилися мені в обличчя.

—  Містере Беттередж, — сказав він, — дозвольте по­тиснути вам руку. Ви мені надзвичайно подобаєтесь.

Я ніяк не міг збагнути, чому він вибрав саме цю хвилину, коли я обдурив його, щоб висловити мені свою прихиль­ність. Я трохи запишався — справді, трохи запишався тим, що нарешті обдурив знаменитого Каффа!

Ми повернулись додому. Сержант попросив, щоб я ви­ділив йому для допиту окрему кімнату, а потім присилав туди по черзі всіх слуг, що живуть у будинку.

Я привів сищика Каффа у свою власну кімнату, а потім скликав усіх слуг у передпокій. Розанна Спірман прийшла разом з іншими, як і завжди. Вона була по-своєму не менш кмітлива, ніж сищик, і мені здається, що вона чула в ча­гарнику, як він розпитував мене про слуг, перш ніж помітив її. Але в неї був такий вигляд, наче вона зроду не чула про існування такого місця, як чагарник.

Я посилав до сищика одну служницю за другою, як мені було наказано. Першою ввійшла в судилище, тобто до моєї кімнати, куховарка. Вона була там недовго, а коли вийшла, то її висновок був такий:

—  Сержант Кафф не в настрої, але він справжній джентльмен.

Слідом за нею пішла покоївка міледі. Затрималась во­на там значно довше. Коли вийшла, то зробила такий висно­вок:

—  Якщо сержант Кафф не вірить порядній жінці, то він міг би, в усякому разі, лишити свою думку при собі!

Далі пішла Пенелопа. Була хвилин зо дві, не більше. Її висновок:

—  Сержанта Каффа дуже шкода; напевно, він, тату, за­молоду був нещасливий у коханні.

Після Пенелопи пішла старша служниця. Затрималась, як і покоївка міледі, досить довго. Вона сказала:

—  Я ставала на службу до міледі не для того, щоб якийсь полісмен відкрито сумнівався в моїй чесності.

Потім пішла Розанна Спірман. Лишалась найдовше. Ні­якого висновку не зробила: була мовчазна, як риба, і бліда, як крейда. Слідом за Розанною пішов лакей Самюель. Був хвилин зо дві. Його висновок був такий:

—  Сором тому, хто чистить чоботи містерові Каффу.

Ненсі, посудниця, пішла останньою. Затрималась не біль­ше двох хвилин. Вона зауважила:

—  У сищика є серце, він не жартує, містере Беттередж, над бідною роботящою дівчиною.

Коли допит скінчився, я зайшов у судилище довідатись, чи не буде мені нових розпоряджень. Сищик, за звичкою, ди­вився у вікно й насвистував «Останню літню рожу».

—  Довідались що-небудь, сер? — спитав я.

—  Якщо Розанна Спірман відпрошуватиметься з дому, — сказав сищик, — відпустіть її, бідолашну, але спочатку по­відомте мене.

Краще було б мені не говорити про Розанну і містера Френкліна. Було ясно, що сердешна дівчина викликала підозріння у сищика Каффа, незважаючи на всі мої старан­ня запобігти цьому. Але все-таки я наважився спитати:

—  Сподіваюсь, ви не вважаєте Розанну причетною до пропажі алмаза?

Куточки меланхолійних губів сищика скривились, і він пильно, так, як і в саду, подивився мені в обличчя.

—  По-моєму, краще буде нічого вам не казати, містере Беттередж, — відповів він, — а то, знаєте, ви можете знову розгубитись.

Я почав сумніватися: чи справді мені вдалося тоді, в са­ду, перехитрувати знаменитого Каффа. На щастя, розмову перервав стукіт у двері: ввійшла куховарка й передала про­сьбу Розанни Спірман, щоб її відпустили з дому (в неї, як завжди, розболілась голова, і вона хотіла подихати свіжим повітрям). За знаком сищика я сказав:

—  Нехай іде.

—  А де у вас вихід для слуг? — спитав він, як тільки ми залишились самі.

Я показав йому.

—  Замкніть двері вашої кімнати, — сказав сищик, — і, як­що хто-небудь спитає про мене, скажіть, що я сиджу тут і розмірковую.

Він знову скривив куточки своїх губів і зник.

Залишившись на самоті, я відчув сильну цікавість, яка штовхнула мене особисто зайнятись розшуками.

Було ясно, що підозріння сищика Каффа щодо Розанни викликані відповідями слуг під час допиту. А тим часом дві служниці (крім самої Розанни), які найдовше були на допи­ті, — покоївка міледі і покоївка всього будинку, — були най­більш запеклими гонительками сердешної дівчини. При­йшовши до такого висновку, я ніби випадково заглянув до кімнати слуг. Там саме пили чай, і я відразу ж на нього на­просився. (Бо, запам'ятайте, за склянкою чаю жінки стають охочі до розмов так само, як чоловіки за чаркою вина).

Мої сподівання знайти союзника в чайнику не лишились без винагороди: менш ніж через півгодини я знав стіль­ки ж, скільки сам сищик.

Як виявилось, ні покоївка міледі, ні покоївка всього бу­динку не повірили вчорашньому нездужанню Розанни. Ці дві кляті баби — прошу пробачення, але як же інакше на­звати злобних жінок? — кілька разів підкрадались у четвер після півдня нагору, пробували відчинити двері Розанни, але вони були замкнуті, стукали і не одержували відповіді, під­слухували під дверима й не чули жодного звуку зсередини. Коли дівчина спустилася до чаю, а потім знову повернула­ся в постіль через нездужання, вищезгадані кляті баби зно­ву спробували відчинити її двері, але двері були замкнуті; во­ни зазирнули в замкову шпару, але шпара була закрита, а крізь щілину під дверима бачили опівночі світло і чули тріск вогню (вогонь у спальні служниці в червні!) о четвертій го­дині ранку. Все це вони розповіли сищикові Каффу, який, замість того щоб висловити їм подяку за їхнє бажання допомогти йому, подивився на них сердито й підозріливо, явно показуючи, що не вірить ні тій, ні другій. Звідси — непо­хвальний відгук обох жінок про нього після допиту. Звідси (а також під впливом чайника) — їх готовність дати волю язику про неджентльменське поводження детектива з ними.

Оскільки я вже підмітив хитрощі великого Каффа і здогадався, що він має намір таємно стежити за Розанною, коли вона вийде на прогулянку, мені стало ясно, що він уми­сно не показав обом покоївкам, як істотно вони йому до­помогли. Таким жінкам варто лише натякнути, що їх свід­чення заслуговують на довір'я, і вони так запишаються цим, такого наговорять і накоять, що відразу змусять Розанну Спірман бути насторожі.

Я вийшов з дому. Був чудовий літній вечір, але мені було не до цього: вельми жаль було мені бідолашної дівчини, і взагалі я був дуже стурбований поворотом справи. Попрямував­ши до чагарника, я зустрів містера Френкліна. Він давно вже повернувся із станції і мав тривалу розмову з міледі. Вона розповіла йому про непоясниму відмову Речел дати оглянути її гардероб і цим навіяла на нього такий смуток, що він, зда­валось, не наважувався більше говорити про панночку. Фамільний характер виявився в ньому цього вечора вперше після його приїзду.

—  Ну, Беттередж, — сказав він, — як вам подобається атмосфера таємниці й підозріння, в якій ми всі тепер опини­лись? Пам'ятаєте ранок, коли я вперше приїхав сюди з Мі­сячним каменем? О, як я жалкую, що ми не викинули його в піски!

Після цієї тиради він не захотів продовжувати розмови, поки не заспокоїться. Хвилин зо дві ми йшли мовчки, а потім він спитав мене, куди подівся сищик Кафф. Неможли­во було обдурити містера Френкліна байкою про те, ніби сищик сидить у моїй кімнаті й розмірковує. Я розповів йому все, як було, особливо підкресливши, що говорили покоївки про Розанну Спірман.

Ясний розум містера Френкліна вмить побачив, який оборот прийняли підозріння сищика.

—  Ви, здається, говорили мені сьогодні вранці, — по­чав він, — що один з крамарів запевняв, ніби зустрів учо­ра Розанну, коли вона йшла пішки у Фрізінголл, тим часом як ми вважали, що вона лежить хвора в своїй кім­наті?

—  Говорив, сер.

—  Якщо покоївка моєї тітки і друга жінка говорять прав­ду, значить, крамар справді зустрів її. Хвороба була всього лиш приводом, щоб обманути нас. У неї була якась причина для того, щоб таємно пробратись у місто. Замазаний фарбою одяг, напевно, належить їй, а вогонь у своїй кімнаті о четвер­тій годині вона розвела для того, щоб спалити цей одяг. Алмаз украла Розанна Спірман. Я зараз же піду й розповім тітці, який поворот прийняла справа.

—  Е, ні, почекайте ще, сер, — почувся меланхолійний голос позаду нас.

Ми швидко обернулися й опинилися віч-на-віч із сищиком Каффом.

—  Чому це так? — спитав містер Френклін.

—  Тому, що коли ви розповісте міледі, то міледі розкаже про все це міс Веріндер.

—  Припустімо, що так. А далі?

Містер Френклін промовив це з несподіваним запалом і таким притиском, наче сищик смертельно образив його.

—  А як ви гадаєте, сер, — спокійно відповів сищик Кафф, — чи розсудливо задавати це питання мені і в таку хвилину?

На якусь мить запанувала тиша. Містер Френклін на­близився до сищика. Обидва вони пильно подивилися в обличчя один одному. Містер Френклін заговорив перший, знизивши голос так само раптово, як і підвищив його.

—  Я гадаю, вам відомо, містере Кафф, — сказав він, — що ви ведете справу вельми делікатну.

—  Не перший, а може, сотий раз веду я делікатну спра­ву, — відповів той із своєю звичайною холодністю.

—  Ви хочете сказати, що забороняєте мені говорити тітці про те, що трапилось?

—  Я хочу сказати, сер, що я кину цю справу, якщо ви роз­повісте леді Веріндер чи кому б то не було про те, що трапи­лось, поки я не дам вам на це дозволу.

Його слова вирішили питання. Містерові Френкліну нічого більше не лишалось, як підкоритись: він гнівно повернувся і залишив нас.

Я з тремтінням слухав їх, не знаючи, кого підозрювати і що тепер думати. Але, незважаючи на моє замішання, дві ре­чі були для мене ясні: по-перше, що панночка, невідомо чо­му, була причиною тих ущипливих слів, які вони наговорили один одному. По-друге, що вони цілком зрозуміли один од­ного, не обмінявшись напередодні ніякими попередніми по­ясненнями.

—  Містере Беттередж, — сказав сищик, — ви зробили ду­же велику дурницю під час моєї відсутності. Ви самі почали розшуки. Надалі прошу вас робити це разом зі мною.

Він взяв мене за руку й повів по дорозі, якою сюди при­йшов. Повинен визнати, що хоч я й заслужив на його докір, але не збирався допомагати йому розставляти тенета Розанні Спірман. Злодійка вона була чи ні, законно це чи ні, — все одно мені її було шкода.

—  Що вам треба від мене? — спитав я, висмикнувши свою руку і різко спинившись.

—  Усього лише кілька невеличких відомостей про тутеш­ні околиці, — відповів сищик.

Я не міг відмовитись поповнити географічний багаж си­щика Каффа.

—  Чи є в цьому районі стежка, яка вела б від будинку до морського берега? — спитав сержант.

З цими словами він вказав на соснову алею, яка вела до Тремтливих пісків.

—  Так, — відповів я, — тут є стежка.

—  Покажіть її мені.

У сутінках літнього вечора сищик Кафф і я попрямували до Тремтливих пісків.

Сержант мовчав, поринувши в свої думки, поки ми не вві­йшли в соснові посадки, що вели до пісків. Тут він опам'ятав­ся як людина, що прийняла рішення, і знову заговорив до мене.

—  Містере Беттередж, — сказав він, — оскільки ви зроби­ли мені честь і встряли в мої справи і оскільки я гадаю, що ви можете стати мені в пригоді до кінця нинішнього вечора, я не бачу смислу морочити один одного і маю намір подати вам приклад відвертості. Ви вирішили не давати мені ні­яких відомостей, які могли б пошкодити Розанні Спірман, тому що з вами вона поводилась добре і тому що вам її щиро жаль. Ці гуманні мотиви роблять вам дуже велику честь, але в даному разі вони абсолютно марні. Розанні Спірман не за­грожує ані найменша небезпека, навіть якщо я обвинувачу її як спільницю у викраденні алмаза на підставі доказів, які так само очевидні, як ніс на вашому обличчі.

—  Ви хочете сказати, що міледі не переслідуватиме її в судовому порядку? — спитав я.

—  Я хочу сказати, що міледі не зможе переслідувати її, — відповів сищик. — Розанна Спірман — всього-на-всього знаряддя в руках іншої особи, і заради цієї іншої особи Розанну Спірман помилують.

Він говорив серйозно, в цьому не можна було сумніватись. Але в думці в мене ворухнулось щось лихе проти нього.

—  Чи не можете ви назвати цю іншу особу? — спитав я.

—  А ви не можете зробити це, містере Беттередж?

—  Ні.

Сищик Кафф все ще стояв нерухомо й дивився на мене з журливим співчуттям.

—  Мені завжди приємно чуйно ставитись до людських слабостей, — сказав він. — Зараз я відчуваю особливу ніж­ність до вас, містере Беттередж. А ви, з тієї ж прекрасної причини, почуваєте особливу ніжність до Розанни Спірман, либонь, так? Ви часом не знаєте, не пошила вона собі не­щодавно нову білизну?

Навіщо він так несподівано вкинув це дивне запитання, я ніяк не міг збагнути. Але, не підозріваючи, що правда може пошкодити Розанні, я відповів, що дівчина прийшла до нас, маючи дуже бідний запас білизни, і що міледі в нагороду за її добру поведінку (ці слова я особливо підкреслив) по­дарувала їй нову білизну тижнів зо два тому.

—  Який нікчемний цей світ! — сказав сищик. — У ньому людське життя, містере Беттередж, нагадує мішень, в яку нещастя стріляє безперестанку і завжди влучає в ціль. Якби не ця нова білизна, ми легко знайшли б нову сорочку чи спідницю в речах Розанни і, таким чином, викрили б її. Ви стежите за моєю думкою, адже ж так? Ви самі розпитували служниць і знаєте, які відкриття зробили дві з них біля две­рей Розанни. Напевно, вам відомо, чим займалася вчора дів­чина, після того як вона занедужала? Ви не можете здо­гадатись? О, я це так само бачу, як смужку світла отам, на верховіттях дерев. Об одинадцятій годині в четвер уранці інспектор Сігрев (це втілення людських вад) показує всім служницям пляму на дверях. У Розанни є підстави побоюва­тись за свої власні речі; вона користується першою ж слуш­ною нагодою, щоб піти в свою кімнату, знаходить пляму на своїй сорочці чи спідниці, — все одно на чому, — вдає з себе хвору, пробирається в місто, купує матеріал для нової спідниці чи сорочки, шиє її сама в своїй кімнаті в четвер уночі, розводить вогонь (не для того, щоб спалити: дві ЇЇ по­други підслуховують біля дверей, і вона розуміє, що запах горілого зрадить її, та їй і нікуди подіти купи попелу), — так от, вона розводить вогонь, щоб випрати, висушити й випра­сувати підмінений одяг, а замазаний одягає, певно, на себе і ось тепер, у цю хвилину, намагається знищити його де-не­будь у зручному місці на цьому безлюдному березі. Я про­стежив сьогодні після обіду, як вона зайшла в рибальському селі до однієї хатинки, куди, можливо, і ми зайдемо перед тим, як повертатимемось назад. Вона деякий час побула в цій хатині і вийшла звідти (як мені здалося), з чимсь за­хованим під плащем. Плащ на жінці — емблема благодій­ності — прикриває безліч гріхів. Я бачив, як вона вийшла з хатини й пішла на північ уздовж берега. Невже ваш морсь­кий берег тут вважається таким мальовничим, містере Бет­тередж?

Я відповів «так» якомога різкіше.

— Смаки бувають різні, — сказав сищик Кафф. — На мою думку, нема нічого гіршого за цей морський краєвид. Якби нам довелося стежити за іншою людиною, йдучи цим бере­гом, і якби людина та раптом озирнулась, ви не знайшли б за що сховатись. Мені лишилось вибрати одне з двох: або поса­дити Розанну в тюрму у зв'язку з підозрою, або дати їй поки що можливість діяти на свій розсуд. З причин, поясненням яких не буду вам набридати, я вирішив краще піти на будь-яку жертву, аніж викликати тривогу в однієї особи, ім'я якої ми не називатимемо. Я повернувся додому, щоб попросити вас провести мене на північний кінець берега іншою доро­гою. Пісок — один з найкращих шукачів — він прекрасно веде вас по теплому сліду. Якщо ми не зустрінемо Розанни Спірман на зворотному шляху, то пісок, поки ще видно, мо­же розповісти, де вона була. Ось пісок. Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти мовчки і пропустити мене вперед.

Якщо лікарям відома хвороба під назвою розшукна лихо­манка, то саме така хвороба оволоділа зараз вашим покір­ним слугою. Детектив Кафф спустився поміж піщаними горбами до берега. Затамувавши подих, я стежив за ним по­глядом і чекав здаля, що ж далі буде.

Озирнувшись, я побачив, що стою на тому самому місці, де Розанна Спірман розмовляла зі мною того дня, як перед нами раптом з'явився містер Френклін після приїзду з Лон­дона. Поки мій погляд стежив за сищиком, думки мої мимо­волі полинули до того, що відбулось тоді між Розанною і мною. Повірте, я майже наяву відчув, як сердешна дівчина крадькома взяла мою руку в свою і з вдячністю потисла її за ласкаві слова, сказані їй. Запевняю вас, я майже почув, як її голос говорив мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, майже бачив, як засяяло її обличчя, коли вона вперше помітила містера Френкліна, який несподівано ви­йшов до нас із-за горбів. Чим далі заглиблювався я в ці спогади, тим більший смуток огортав мене, а коли я оглянувся навкруги, щоб відірватись від своїх думок, — ви­гляд пустельної бухточки ще більше розстроїв мене.

Останнє вечірнє світло швидко згасло, і над цією безлюд­ною місцевістю нависла якась зловісна тиша. Хвилі океану безшумно набігали на велику піщану обмілину в бухті. А всередині бухти вода стояла непорушна й похмура, ані найменший подих вітерця не тривожив її. На мертвій по­верхні води плавали шматочки жовто-білої твані. Піна і слиз тьмяно виблискували в тих місцях, де останні промені ще падали на них поміж двох великих скель, що виступали в море з півночі і півдня. Почався відплив, тим часом як я стояв і чекав, широка коричнева поверхня Тремтливих пі­сків почала вкриватися брижами й тремтіти, — це був єдиний рух у цьому жахливому місці.

Я бачив, як сищик здригнувся, коли тремтіння піску впало йому в очі. Подивившись хвилин зо дні, він відвернувся й підійшов до мене.

—  Непевне це місце, містере Беттередж, — сказав він, — і жодного сліду Розанни Спірман на всьому березі, куди б ви не поглянули.

Він повів мене ближче до берега, і я сам переконався, що на піску виднілись тільки його й мої сліди. 

— В якій стороні від нас рибальське село? — спитав си­щик Кафф.

—  Коббс-Голл, — відповів я (так називалося село), — звідси на південь.

—  Я бачив, як дівчина йшла сьогодні надвечір на північ уздовж берега з Коббс-Голла, — сказав сищик. — Отже, вона прямувала до цього місця. Коббс-Голл по той бік отієї коси? А чи не можна дістатись туди берегом, оскільки рі­вень води тепер знизився?

Я ствердно відповів на обидва запитання.

—  Ви мені пробачте, але я попрошу вас іти швидше, — сказав сищик. — Мені треба завидна відшукати те місце, де вона зійшла з берега.

Ми пройшли, мабуть, кроків двісті в напрямі Коббс-Голла, як раптом сищик Кафф опустився навколішки, наче ним оволоділо раптове бажання помолитися на березі моря богу.

—  Кінець кінцем можна дещо сказати і на користь вашо­го морського краєвиду, — зауважив він. — Ось жіночі сліди, містере Беттередж! Назвемо їх слідами Розанни, поки не знайдемо протилежних доказів, проти яких не зможемо за­перечити. Зверніть увагу — сліди дуже плутані, навмисно заплутані, запевняю вас. Ах, сердешна! Вона знає так само добре, як і я, зрадливі особливості піску. Але чи не занадто поквапливо стирала вона сліди? Ось один іде з Коббс-Голла, а другий — у зворотному напрямі. Чи не правда, носок її туфлі вказує прямо на воду? А ось далі й відбитки двох каблуків, так само біля води. Я не хочу ображати ваших почуттів, але боюся, що Розанна хитра. Вона ніби хотіла пройти до того місця, звідки ми щойно прийшли, не залишивши на піску слідів, по яких її можна було б відшукати. А чи не припустити нам, що вона йшла звідси по воді, поки не дійшла до виступу скель, що стоять позаду нас, і повернулась тим же шляхом, а потім пішла вздовж берега, де ще лишили­ся сліди двох каблуків? Вважаймо, що це так. Це узгоджує­ться з моїм припущенням, що в неї було щось під плащем, коли вона виходила з хатини. Ні, не для того, щоб знищити це, — адже в такому разі марні були б усі ці старання не дати мені відшукати місця, де скінчилася ця прогулянка. Вона йшла сюди для того, щоб сховати це тут, — ось, мені здається, найбільш правильний здогад. Можливо, коли ми зайдемо в хатину, ми довідаємось, що саме вона несла.

Коли він це запропонував, моя розшукна лихоманка раптом пройшла.

—  Я вам більше не потрібний, — сказав я. — Яку ко­ристь можу вам принести?

—  Чим більше пізнаю вас, містере Беттередж, — сказав сищик, — тим більше чеснот відкриваю у вас. Скромність! О леле, як рідко зустрічається скромність на світі, і як багато цього раритету у вас! Якщо я сам ввійду в котедж, перше ж моє запитання змусить господарів замовкнути. А якщо я ввійду з вами, ви, як шановний сусіда, познайомите мене, і розмова йтиме невимушено. Отакий вигляд має справа в моєму розумінні, а ви як гадаєте?

Не придумавши відразу вдалої відповіді, я постарався виграти час і запитав, який саме котедж він має на увазі.

Коли сищик змалював мені це місце, я збагнув, що в цій хатині мешкає рибалка на ім'я Йолланд, його дружина і двоє дітей — син і донька. Пам'ятаєте, коли я вперше розповідав вам про Розанну Спірман, то згадував, що під час прогулянок до Тремтливих пісків вона зрідка відвіду­вала своїх друзів у Коббс-Голлі. Цими друзями й були Йолланди — шановні, достойні люди, хороша репутація яких була відома на всю околицю. Знайомство Розанни з ними почалося із знайомства з їхньою кульгавою донькою, відомою під ім'ям Кривоніжки Люсі. У цих двох дівчат з фізичними вадами був, напевно, якийсь дружній потяг одної до одної. В усякому разі, Йолланди і Розанна в часи їхніх рідких зустрічей завжди були в теплих, приятельських стосунках. І те, що сищик Кафф простежив за дівчиною саме до їхнього котеджу, змусило мене зовсім по-іншому поставитись до його прохання допомогти в розслідуванні. Розанна пішла туди, де часто бувала; отже, довести, що вона була в товаристві рибалки і його сім'ї, це все одно, що довести її невинність. Таким чином, виконати просьбу сищика Каффа означало допомогти дівчині, а не нашкодити їй. Такий висновок цілком заспокоїв мене.

Ми пішли в Коббс-Голл і, поки було ще видно, бачили сліди на піску.

Коли ми дістались до котеджу, виявилось, що рибалка із сином поїхали човном, а Кривоніжка Люсі, завжди слаба і стомлена, відпочиває нагорі у своїй спальні. Гостинна місіс Йолланд прийняла нас на кухні. Коли вона почула, що сержант Кафф — знаменитий сищик з Лондона, вона поставила на стіл пляшку голландського джину і не зводила з гостя очей, ніби не могла на нього надивитись.

Я спокійно сидів у кутку, чекаючи, що сищик наведе розмову на Розанну Спірман. Його звична манера підходити до суті справи здалека на цей раз проявилася з особливою силою. Як йому це вдалось, я тоді не міг збагнути і тепер не можу розповісти. Але це факт — він почав з королівської фамілії, з примітивних методистів і цін на рибу і перейшов від усього цього (зі своєю звичайною меланхолійністю і скритною манерою) до пропажі Місячного каменя, до злобності нашої старшої покоївки і взагалі до жорстокого поводження служниць з Розанною Спірман. Дійшовши таким чином до суті справи, про себе самого сказав, що він наводить довідки про зникнення алмаза почасти для того, щоб відшукати його, а почасти для того, щоб захистити Розанну від несправедливих підозрінь її ворогів у нашому домі. Через якихось чверть години після нашого приходу добра місіс Йолланд була переконана, що має справу з найкращим другом Розанни, і умовляла сищика Каффа промочити горло й розважити свій настрій пляшкою гол­ландського вина.

Будучи твердо переконаним, що сищик марно витрачає з місіс Йолланд час, я сидів і слухав їхню розмову майже так, як, бувало, слухав колись у театрі акторів. Великий Кафф виявився на диво терплячим, нудно пробуючи щастя і так і сяк, роблячи постріл за пострілом, так би мовити, на щастя — а може, влучить. Але скільки він не старався, все скінчилося на користь Розанни. Місіс Йолланд говорила не вмовкаючи, з цілковитим довір'ям до сищика. Коли ми глянули на свої годинники й зібралися було вже йти, він зробив останню спробу.

—  А тепер я побажаю вам на добраніч, добродійко, — сказав сищик, — і скажу на прощання, що в особі вашого покірного слуги Розанна Спірман має щирого доброзич­ливця. Але, боронь боже, їй не слід залишатись на цьому місці; моя порада їй — виїхати звідси.

—  Господь з вами, та вона ж уже виїжджає звідси! — вигукнула місіс Йолланд. (Nota bene. Я подаю тут слова місіс Йолланд на англійський лад, тим часом як вона розмовляла йоркшірським наріччям. Коли високоосвічений Кафф раз у раз вдавався по допомогу до мене, щоб зрозумі­ти її, то що робили б ви, якби я передавав її слова на її рідній мові?)

Розанна Спірман залишає нас! Почувши це, я насто­рожився. Мені здалось дивним, якщо не сказати більше, що вона спочатку не попередила ні міледі, ні мене. У мене в думці виник сумнів: чи не влучив у ціль останній постріл сищика Каффа? Та я і сам почав сумніватись, чи справді моя участь у всій цій справі була така невинна, як мені здавалось. Можливо, сищик змусив обмовитись чесну жінку, заплутавши її в тенета своїх облудних викрутасів; і я як порядний протестант відразу пригадав, що «батько брех­ні» — диявол і що диявол і зло ніколи не бувають далеко одне від одного. Передчуваючи щось лихе, я хотів було забрати сищика додому. Але він поквапливо знову сів і попросив для підкріплення ковток голландського вина. Місіс Йолланд сіла навпроти нього й налила йому чарчину джину. А я, почуваючи себе надзвичайно ніяково, рушив до дверей, сказавши, що вже, мабуть, час іти додому, — але не міг переступити порога.

—  Так, значить, вона збирається виїжджати звідси? — спитав сищик. — Що ж вона робитиме, коли поїде? Яка печаль! Адже в бідолахи нема нікого, крім вас і мене.

—  Як нема, є! — заперечила місіс Йолланд. — Як я вже вам казала, вона прийшла сьогодні до нас і, посидівши та поговоривши трохи зі мною й моєю донькою Люсі, попро­сила дозволу побути на самоті в її кімнаті. Це єдина кім­ната в нашому домі, де є чорнило й ручка. «Мені треба написати листа до одного друга, — сказала вона, — а я не можу цього зробити в нас у домі, де за мною підглядають занадто цікаві товаришки». Кому вона писала цього листа, я не знаю; тільки, напевно, він був дуже довгий, судячи з того, скільки часу вона провела над ним нагорі. Коли вона спустилася вниз, я запропонувала їй поштову марку. Але в неї в руках не було ніякого листа, і марки вона не взяла. Бідолашна, як нам відомо, трохи потайна щодо себе і своїх вчинків. Але в неї десь є друг, запевняю вас, і ось до цього друга вона й поїде, от побачите.

—  Скоро? — спитав сищик.

—  Як тільки зможе, — відповіла місіс Йолланд.

Тут я знову відійшов від дверей. Як глава слуг міледі, я не міг допустити, щоб у моїй присутності продовжувалась така безцеремонна розмова про те, піде наша служниця чи не піде.

—  Ви, мабуть, помиляєтесь щодо Розанни Спірман, — сказав я. — Якби вона хотіла залишити своє місце, вона перш за все повідомила б про це мене.

—  Помиляюсь? — вигукнула місіс Йолланд. — Та вона всього лише годину тому купила в мене кілька речей для дороги, містере Беттередж, ось у цій самій кімнаті. От добре, що згадала, — продовжувала клята жінка й почала раптом мацати по своїх кишенях, — я маю дещо сказати про Розанну і її гроші. Хто-небудь з вас, напевно, навідається до неї, коли ви повернетесь додому?

—  Я з превеликим задоволенням передам ваше дору­чення сердешній дівчині, — відповів сищик Кафф, перш ніж я встиг вкинути слівце.

Місіс Йолланд вийняла з кишені кілька шилінгів і шестипенсових монет і, тримаючи їх на долоні, перелічила з особливою і дратівливою старанністю. Жінка простягнула ці гроші сищикові Каффу, хоч по її обличчю видно було, що вона дуже неохоче розстається з ними.

—  Чи не можу я вас попросити передати ці гроші Розанні з моїм вітанням? — сказала місіс Йолланд. — Вона майже силоміць заплатила мені за кілька дрібничок, які їй знадобилися сьогодні ввечері, а ми грошам завжди раді, нічого гріха таїти. І все-таки мені якось незручно, що я взяла в бідолашної її скромні заощадження. І, правду кажучи, не думаю, що моєму чоловікові буде приємно почути, коли він повернеться з роботи завтра вранці, що я взяла гроші в Розанни Спірман. Будь ласка, передайте їй, що я з радістю дарую їй речі, які вона купила в мене. Не залишайте грошей на столі, — сказала місіс Йолланд, раптом виклавши їх перед сищиком, наче вони пекли їй пальці. — Заберіть їх, добродію! А то тепер часи скрутні, а плоть наша немічна, і мені, чого доброго, заманеться знову покласти їх у кишеню.

—  Ходімо! — сказав я Каффу. — Я не можу більше че­кати; мені вже треба повернутись додому.

—  Ідіть, а я вас наздожену, — відповів сищик Кафф.

Удруге я підійшов до дверей і вдруге, як не старався, не міг переступити через поріг.

—  Повертати гроші — справа делікатна, добродійко, — почув я голос сищика. — Ви й так, мабуть, з неї дешево взяли.

—  Зовсім дешево! — сказала місіс Йолланд. — Ходімте, і самі побачите.

Вона взяла свічку й повела сищика в куток кухні. Я не втримався і теж пішов за ними. У кутку була навалена ціла купа різного мотлоху, здебільшого металевих речей; їх рибалка назбирав з затонулих кораблів і не встиг ще розпродати. Місіс Йолланд засунула руку в цей мотлох і вийняла звідти стару лаковану олов'яну шкатулку з криш­кою і кільцем для того, щоб її підвішувати, — такі шкатул­ки бувають на кораблях для географічних і морських карт та інших документів, щоб охоронити їх від вологості.

—  Ось! — сказала вона. — Коли Розанна прийшла сього­дні до нас, вона купила в мене точнісінько таку шкатулку. — «Це якраз годиться, — сказала вона, — для моїх манжеток і комірців, щоб вони не жужмились у чемодані». Один шилінг і дев'ять пенсів, містере Кафф. Слово честі, ні півпенні більше!

—  Дуже дешево! — промовив сищик, важко зітхнувши.

Він зважив шкатулку в руці. Коли Кафф дивився на шкатулку, мені почувся мотив «Останньої літньої рожі». Не було ніякого сумніву: він зробив якесь відкриття на шкоду Розанні Спірман — і саме в такому місці, де, як мені здавалось, її репутація була в найбільшій безпеці, — і все через мене. Можете уявити собі, як я себе почував і як щиро розкаявся, що допоміг знайомству місіс Йолланд із сищиком Каффом.

—  Годі, — сказав я. — Нам далебі вже час іти.

Не звертаючи на мене аніякісінької уваги, місіс Йолланд знову засунула руку в мотлох і на цей раз витягла звідти ланцюжок.

—  Зважте на руці, сер, — сказала вона сищикові. — У нас було три таких ланцюжки, і Розанна взяла два. «Для чого вам, серденько, такі ланцюжки?» — питаю я. «А я зчеплю їх докупи і обв'яжу ними чемодан», — відповідає вона. «Мотузок дешевше обійдеться», — кажу я. «Зате ланцюжок міцніший», — відказує дівчина. «Та хіба чемодани обв'язують ланцюжком?» — запитую. «О місіс Йолланд, не запе­речуйте, — каже вона, — продайте мені ланцюжки!» Чудна дівчина, містере Кафф, золота людина, любить мою Люсі, як рідна сестра, але завжди вона з маленькими дивацтвами. Ну, я догодила їй. І взяла з неї всього три шилінги і шість пенсів, містере Кафф!

—  За кожний? — спитав сищик.

—  За обидва, — відповіла місіс Йолланд. — Три шилінги і шість пенсів за обидва.

—  Віддали за безцінь, добродійко, — похитав головою сищик. — Тут ви зовсім продешевили!

—  А ось і гроші, — сказала місіс Йолланд, повертаючись до купки срібла, що лежала на столі і притягувала її, наче магніт. — Розанна купила лише олов'яну шкатулку й лан­цюжки. Один шилінг дев'ять пенсів і три шилінги шість пенсів, а всього п'ять шилінгів і три пенси. Вітайте її і скажіть, що мені совість не дозволяє брати в бідної дівчини зібрані нею гроші, в той час як вони можуть знадобитись їй самій.

—  А мені, добродійко, совість не дозволяє повертати гроші, — сказав сищик Кафф. — Ви й так майже подарували їй ці речі, справді, подарували.

—  І це ви правду кажете, сер? — спитала місіс Йолланд, засяявши.

—  Можете не сумніватись у цьому, — відповів сищик. — Спитайте он містера Беттереджа.

Ще цього бракувало — запитувати мене. Вони добились від мене тільки одного:

—  На добраніч!

—  Хай їм дідько, цим грошам! — раптом сказала місіс Йолланд.

З цими словами вона, немов втративши самовладання, згребла купу срібла і поквапливо сховала її назад у кишеню.

—  Не можу дивитись, коли гроші валяються і ніхто їх не бере! — і ця безрозсудна жінка звалилась на стілець; вона дивилась на сищика Каффа з таким виразом, наче говорила: «Гроші знов у мене в кишені, спробуйте-но їх звідти дістати!»

Цього разу я не тільки підійшов до дверей, але й переступив через поріг і рішуче попрямував додому. Судіть, як хочете, але в мене було таке враження, що хтось із них або обоє разом смертельно образили мене. Не встиг я ступити кілька кроків, як почув, що сищик наздоганяє мене.

—  Спасибі вам за знайомство, містере Беттередж, — сказав він. — Я вдячний дружині рибалки за цілком нове почуття. Місіс Йолланд спантеличила мене.

У мене крутилась на язиці ущиплива відповідь, — річ у тім, що я був розгніваний на нього, бо сердився на самого себе. Але коли він признався, що спантеличений, у ме­не промайнула втішна думка: а чи справді я завдав ве­ликої шкоди? Я розсудливо мовчав, чекаючи, що він ще скаже.

—  Так, — промовив сищик, немов читаючи в темряві мої думки. — Замість того щоб навести мене на слід, вам, містере Беттередж, — при вашому співчутті до Розанни, можливо, втішно буде це знати, — ви привели мене до того, що збили з пантелику. Вчинки цієї дівчини сьогодні, зви­чайно, досить ясні. Вона прикріпила обидва ланцюжки до кільця олов'яної шкатулки; опустила цю шкатулку в воду або в хисткий пісок; другий кінець ланцюжка вона при­кріпила до якого-небудь місця під скелею, відомого тільки їй. Вона залишить шкатулку там доти, поки закінчаться розшуки алмаза, а потім, на дозвіллі, зможе, коли їй заманеться, знову вийняти її зі схованки. Досі все цілком ясно. Але, — додав сищик з відтінком нетерпіння в голосі, яке я помітив уперше, — залишається таємницею, що в дідька вона заховала в цій олов'яній шкатулці?

Я подумав про себе: «Місячний камінь!» Але сержантові Каффу лише сказав:

—  Невже ви не здогадуєтесь?

—  Це не алмаз, — вів далі сищик. — Досвід усього мо­го життя нічого не вартий, якщо Розанна Спірман взяла алмаз.

Коли я почув ці слова, мене знову охопила нестерпна розшукна лихоманка. В усякому разі, я до того забув­ся, зацікавившись цією новою загадкою, що необачно вигук­нув:

—  Замазаний одяг!

Сищик Кафф раптом спинився в темряві і взяв мене за лікоть.

—  Коли що-небудь кидають у ваші Тремтливі піски, чи виходить це знову на поверхню? — спитав він.

—  Ніколи, — відповів я. — Легка це чи важка річ, а Трем­тливі піски втягують у себе все — і назавжди.

—  Розанна Спірман знає це?

—  Вона знає про це так само добре, як і я.

—  Отже, — сказав сищик, — варто було їй тільки прив'я­зати до замазаного одягу камінь і кинути в пісок. Немає аніякісінької потреби в тому, щоб ховати його, — а тим часом вона, безсумнівно, сховала. Постає питання, — вів далі сищик, знову рушивши, — чи є замазана спідниця, сорочка або якийсь інший предмет чимсь таким, що необхід­но зберегти за всяку ціну? Містере Беттередж, якщо не буде ніякої перешкоди, я повинен завтра виїхати у Фрізінголл і взнати, що саме купила вона в місті, коли діста­вала таємно матеріал, щоб пошити новий одяг замість замазаного. За даних умов їхати з дому — ризик, але ще більший ризик продовжувати діяти наосліп. Пробачте, що я трохи не в настрої, я втратив повагу до самого себе, дозволивши Розанні Спірман спантеличити мене.

Коли ми повернулись додому, слуги вже вечеряли. Пер­ший, кого ми зустріли на подвір'ї, був полісмен, якого інспектор Сігрев залишив у розпорядженні сержанта Каф­фа. Сержант спитав його, чи повернулась Розанна Спірман. Як виявилось — повернулась. Коли? Майже годину тому Що вона зробила? Вона піднялась до себе в кімнату, зняла капелюшок і плащ, а тепер спокійно вечеряє з іншими слугами.

Не промовивши ні слова, сищик Кафф попрямував до чорного ходу, все більше й більше втрачаючи до себе повагу. Проминувши в темряві вхід, він все йшов і йшов (хоч я і кликав його), поки не спинився біля хвіртки, що вела в сад. Коли я підійшов до нього, щоб провести на чорний хід, я побачив, що він уважно дивиться на вікно другого поверху, що виходило на подвір'я.

Глянувши й собі, я зрозумів, що предметом його спо­глядання було вікно кімнати міс Речел і що світло в цьому вікні снувало туди й сюди, наче в кімнаті коїлося щось незвичне.

— Це, здається, спальня міс Веріндер? — спитав сищик Кафф.

Я ствердно відповів і попросив його до себе повечеряти. Сищик не рушив з місця, промурмотівши, що він любить вечорами дихати свіжим повітрям у саду. Я лишив його втішатися природою. Але не встиг звернути до дверей, як біля хвіртки почувся мотив «Останньої літньої рожі». Сищик Кафф зробив нове відкриття! І в основі його на цей раз було вікно моєї панночки.

Цей здогад змусив мене знову повернутись до сищика з ввічливим зауваженням, що я ніяк не наважусь залишити його самого.

—  Вам тут щось незрозуміло? — додав я, вказуючи на вікно міс Речел.

Судячи з голосу, сищик Кафф несподівано знову повернув належну повагу до своєї власної особи.

—  Ви в Йоркшірі, здається, дуже охочі битися об за­клад? — спитав він.

—  Ну, то що? Припустімо, що так.

—  Якби я був йоркшірцем, — вів далі сищик, взявши мене під руку, — я заклався б з вами на цілий соверен, містере Беттередж, що ваша панночка несподівано вирішила їхати з дому. Якщо я виграю це парі, я готовий закладатися з вами на другий соверен, що ідея про від'їзд спала їй на думку не раніше як годину тому.

Перший здогад сищика злякав мене. Другий якось пе­реплутався у мене в голові з донесенням полісмена, що Розанна Спірман повернулася з Тремтливих пісків годину тому. Обидва ці здогади справили на мене дивне враження. Коли ми пішли вечеряти, я висмикнув свою руку з руки сержанта Каффа і, забувши про чемність, пройшов поперед нього в двері, щоб самому навести довідки.

У передпокої я зустрів лакея Самюеля. Не встиг я про­мовити й слова, як він сказав:

—  Міледі чекає вас і сержанта Каффа.

—  А давно вона чекає? — пролунав позад мене голос сищика.

—  Вже з годину, сер.

Знову! Розанна повернулась годину тому, міс Речел прийняла якесь незвичайне рішення, міледі чекала сищика, і все протягом останньої години! Було вельми неприємно бачити, як дуже різні люди й речі зв'язувались таким чином між собою. Я пройшов нагору, не дивлячись на сищика Каффа і не розмовляючи з ним. Рука моя раптом затремтіла, коли я підняв її, щоб постукати в двері моєї пані.

—  Мене не здивує, — шепнув мені через плече сищик, — якщо у вас у домі вибухне якийсь скандал. Не лякайтесь. У свій час мені доводилось виходити з гірших сімейних труднощів так, що ніхто про них не знав.

Не встиг він промовити ці слова, як я почув голос моєї пані: вона кликала нас.

 Кімнату міледі освітлювала одна лиш настільна лампа. Абажур був опущений, і обличчя міледі залишалось у тіні. Замість того щоб глянути на нас із своєю звичайною прямо­тою, вона сиділа біля столу і вперто не відривала очей від розгорнутої книги.

—  Містере полісмен, — сказала вона, — чи важливо для вашого слідства знати зарані про від'їзд будь-кого з нашого дому?

—  Надзвичайно важливо, міледі.

—  Так я повинна вам сказати, що міс Веріндер має намір переїхати у Фрізінголл до своєї тітки, місіс Еблуайт Вона залишає нас завтра, рано-вранці.

Сищик Кафф поглянув на мене. Я зробив крок уперед, щоб заговорити з моєю пані, але, признаюсь вам, у мене не вистачило духу на це, і я знову мовчки відступив.

—  Дозвольте спитати, ваша милість, коли міс Веріндер сповістила вас про своє рішення їхати до тітки? — поці­кавився сищик.

—  Приблизно годину тому, — відповіла моя пані.

Сищик знову поглянув на мене. Кажуть, у старих серце не може битися швидко. А моє серце ледве не вискочило як у людини в двадцять п'ять років!

—  Я не маю ніякого права, — промовив сищик, — контролювати вчинки міс Веріндер. Я тільки дуже прошу вас відкласти її від'їзд, якщо це можливо, на пізніший час. Мені самому треба з'їздити у Фрізінголл завтра вранці, я повернуся о другій годині дня, якщо не раніше. Якби міс Веріндер могла тут затриматись до цього часу, я хотів би сказати їй кілька слів — несподівано, перед самим її від' їздом.

Міледі відразу ж наказала мені передати кучерові її розпорядження, щоб екіпаж для міс Речел подали не раніше як о другій годині дня. Потім вона звернулась до сищика.

—  Ви ще щось маєте мені сказати?

—  Тільки одне, ваша милість. Якщо міс Веріндер здивується цій зміні в розпорядженні, будь ласка, не гово­ріть, що я — причина відстрочки її подорожі.

Пані моя раптом підвела голову від книги, ніби хотіла щось сказати, але з великим зусиллям стрималась і, знову втупивши очі в сторінку, рухом руки відпустила нас.

—  Надзвичайна жінка, — сказав сищик Кафф, коли ми знову вийшли в передпокій. — Якби не її самовладання, та­ємниця, що бентежить вас, містере Беттередж, розкрилася б сьогодні.

При цих словах істина нарешті промайнула в моїй старечій дурній голові. На якусь мить я, здавалось, зовсім втратив розум. Я схопив сищика за комір і припер до стіни.

—  Хай вам чорт! — закричав я. — У міс Речел щось не гаразд, а ви весь час крилися з цим від мене!

Припертий до стіни, сержант Кафф не поворухнув ні рукою, ні жодним мускулом на своєму меланхолійному обличчі і тільки подивився на мене.

—  Ага! — промовив він. — Нарешті, ви здогадались.

Я випустив комір його сюртука й похнюпив голову. Пригадайте, на виправдання мого вибуху, що я служив цьому сімейству п'ятдесят років. Коли міс Речел була ще дитиною, вона часто-густо видиралась до мене на коліна і смикала за мої бакенбарди. Міс Речел, незважаючи на всі її вади, була для мене найдорожчою, найкращою і наймилішою панночкою, якій старий слуга завжди з любов'ю догоджав. Я попросив у сержанта Каффа пробачення, але боюсь, що зробив це зі слізьми на очах і не зовсім як слід.

—  Не журіться, містере Беттередж, — сказав детектив з більшою прихильністю, ніж я мав право сподіватись від нього. — Якби ми, при нашій професії, були вразливі, ми нічого не були б варті. Якщо вам буде від цього легше, схопіть мене знову за комір. Ви не маєте найменшого уяв­лення про те, як це робиться, але я пробачу вам вашу невправність, беручи до уваги ваші почуття.

Він скривив кутики губів, напевно, вважаючи, що пустив дуже влучний дотеп. Я провів його у свій маленький кабінет і причинив двері.

—  Скажіть мені правду, сержанте, — почав я, — що саме ви запідозрюєте? Було б жорстоко приховувати це від мене тепер.

—  Я не запідозрюю, — відповів сищик Кафф, — я знаю.

Мій запальний характер почав знову закипати в мені.

—  Невже ви хочете запевнити мене, — вигукнув я, — що міс Речел украла свій власний алмаз?

—  Так, — сказав сищик, — я саме це й хотів вам сказати, слово в слово. Міс Веріндер переховувала в себе, потай від усіх, Місячний камінь з самого початку й довірилась у цьому тільки Розанні Спірман, сподіваючись, що ми підозріватиме­мо у крадіжці Розанну Спірман. Ось вам і вся справа, як на долоні. Схопіть мене знову за комір, містере Беттередж.

Якщо ви таким чином розважите душу, схопіть мене знову за комір.

О світе милий! Хіба мені від цього легше стане?

—  А які у вас є докази? — ось і все, що я міг йому сказати.

—  Мої докази ви почуєте завтра, — відповів сищик. — Якщо міс Веріндер відмовиться відкласти поїздку до своєї тітки, — а ви побачите, що вона відмовиться, — я буду зму­шений розповісти завтра все нашій пані. А оскільки я не знаю, що може з цього вийти, прошу вас бути в курсі всіх справ. А поки що облишмо про це. Ні, Беттередж, більше ви ні слова не почуєте від мене про Місячний камінь. Ваш стіл накритий для вечері. Це одна з багатьох людських слабостей, до яких я завжди прихильно ставлюсь. А поки ви подзвоните слугам, я прочитаю молитву «Даждь нам днесь...»

—  Приємного апетиту, сержанте, — сказав я. — А мій апетит пропав. Я почекаю й догляну за тим, щоб вам подали все як слід, а потім, ви вже пробачайте мені, я піду й постараюсь заспокоїтись.

Я подбав, щоб йому подали все якнайкраще, і нітрохи не пожалкував би, коли б він подавився усім цим. Саме в цей час увійшов головний садівник (містер Бегбі) зі своїм щотижневим звітом. Детектив відразу ж почав своє про троянди і про перевагу трав'янистих стежок перед посила­ними гравієм. Я залишив їх удвох і вийшов з кімнати дуже засмучений. Це було перше в моєму житті хвилювання, яке я не міг подолати ні тютюновим димом, ні навіть чи­танням «Робінзона Крузо».

Занепокоївшись, і почуваючи себе нещасним, і не маючи кімнати, де я міг би залишитись на самоті, я повернув на терасу і обміркував усе в тиші й спокої. Про що я думав у цей час, не має значення. Я почував себе немічним стариком, виснаженим, непридатним до виконання своїх обов'язків, — і вперше в своєму житті почав подумувати про те, коли ж всевишній забере мене до себе. Незважаючи на все це, я був твердо переконаний у правоті міс Речел. Якщо сищик Кафф справжній Соломон і якщо він скаже мені, що в панночці переплуталася скромність і злочинність, я відповім цьому розумному Соломонові тільки одне: «Ви її не знаєте, а я її знаю».

Мої думки перервав лакей Самюель: він приніс мені записку від пані.

Коли я попрямував додому, щоб прочитати цю записку при світлі, Самюель зауважив, що буде зміна погоди. Я був такий заклопотаний, що не помітив цього раніше. Але тепер, коли він звернув на це мою увагу, я справді почув, що собаки скавчать і підіймається вітер. Глянувши вгору, я побачив, як по небу мчали хмари; вони ставали дедалі чорнішими й чорнішими і все швидше затягували блідий місяць. Наближалася буря, Самюель мав рацію — справді, наближалася буря.

Міледі повідомляла мені запискою, що фрізінголлський суддя написав їй про трьох індусів. На початку наступного тижня цих пройдисвітів треба буде випустити з тюрми, — отже, дати свободу їхнім діям. Якщо у нас є ще які-небудь претензії до них, то не можна гаяти часу. Моя пані забула нагадати про це під час зустрічі із сищиком Каффом і тепер наказувала мені виправити її упущення. Індуси зовсім вискочили в мене з голови (як, без сумніву, вискочили вони і з вашої). Я не бачив великої користі в тому, щоб знову повертатись до цього предмета. Але, само собою зрозуміло, я відразу ж виконав наказ міледі.

Сищика Каффа і садівника я застав за пляшкою шот­ландського віскі; вони по вуха заглибилися в суперечку про вирощування троянд. Сищик так зацікавився, що коли я ввійшов, він дав мені знак рукою, щоб я не перебивав їхньої дискусії. Наскільки я зрозумів, вони сперечалися про те, треба чи не треба прищеплювати білу мохову рожу до шипшини, щоб вона краще росла. Містер Бегбі каже: «тре­ба», а сержант Кафф — «ні». Вони звернулись до мене з таким запалом, мов ті хлоп'ята. Оскільки я зовсім не розумівся на вирощуванні рож, я зайняв середню лінію — точнісінько так, як судді її величності, коли вони занепо­коєні тим, що чашки терезів правосуддя висять на волосинці.

— Панове, — зауважив я, — ви обидва маєте рацію.

Висловлюючи свою безсторонню думку, я скористався тимчасовою перервою в дискусії й поклав на стіл перед сищиком Каффом записку міледі.

В цей час я майже ненавидів сищика. Але заради істини повинен визнати, що по меткості він був просто феномен.

Швидко прочитавши записку, він пригадав те місце в донесенні інспектора Сігрева, де йшла мова про індусів, і його відповідь уже була готова. В донесенні інспектора Сігрева сказано про одного знаменитого індійського ман­дрівника, який чудово знає індусів і їхню мову, чи не так? Ну що ж, добре. Запитував, чи не знаю я ім'я і адресу цього джентльмена. Ну, що ж, непогано. Чи не зможу я написати ці відомості на звороті записки міледі? Дуже вдячний. Де­тектив Кафф сам навідається до цього джентльмена, коли поїде вранці у Фрізінголл.

—  Ви сподіваєтеся, що з цього щось вийде? — спитав я. — Інспектор Сігрев вважає, що індуси абсолютно невинні.

—  До цього часу всі припущення інспектора Сігрева виявлялись помилковими, — відповів сищик. — Непогано, було б перевірити, чи не помилився інспектор і щодо індусів.

Потім він обернувся до містера Бегбі, і знову розпо­чалася дискусія саме з того місця, на якому перервалась.

—  Проблема, яку ми з вами, пане садівник, обговорюємо, по суті, зводиться до питання про грунти й сезони, про терпіння й старанність. А тепер дозвольте з'ясувати вам цю справу з іншої точки зору. Ви берете білу мохову рожу...

В цей час я вийшов з кімнати і не чув кінця їхньої суперечки. В коридорі я зустрів Пенелопу і спитав, чого вона чекає.

Моя донька чекала дзвінка своєї панночки, щоб лашту­ватись до завтрашньої подорожі. З дальшого розпиту з'я­сувалося, що причиною бажання міс Речел переїхати до тітки у Фрізінголл було те, що рідний дім став для неї нестерпним і що вона більше не може переносити мерзотну присутність полісмена під одним дахом з нею. Довідавшись півгодини тому, що її від'їзд відкладається до другої години дня, вона розлютувалась. Міледі, яка була при цьому, суворо зауважила їй, а потім (бажаючи, напевно, сказати доньці щось по секрету) вислала Пенелопу з кімнати. Донька моя надзвичайно засмутилася від змін, що сталися в нашому домі.

—  Все йде не так, як слід, тату, все йде не так, як раніше. У мене зараз таке почуття, наче нам усім загрожує якесь жахливе нещастя.

Я сам це почував, але при доньці намагався удати, що нічого особливого не трапилось. Поки ми розмовляли, пролунав дзвінок міс Речел. Пенелопа побігла нагору скла­дати речі. А я пішов у передпокій поглянути, що говорить барометр про зміну погоди.

Тільки-но я наблизився до дверей, що вели у зал з кімнати слуг, як вони рвучко розчинились і повз мене пробігла Розанна Спірман з виразом жахливого страждання на обличчі, міцно притискуючи руку до серця, неначе воно в неї боліло.

—  Що з вами, моя мила? — запитав я, спиняючи її. — Ви хворі?

—  Ради бога, не говоріть зі мною, — відповіла вона і, вирвавшись із моїх рук, побігла на чорний хід.

Я попросив куховарку, яка була недалеко, простежити за бідолашною дівчиною. Тут же поблизу опинились ще дві особи. З моєї кімнати безшумно вискочив сищик Кафф і спитав, що сталось. Я відповів, що нічого не сталось. З другої сторони відчинив двері містер Френклін і, покли­кавши мене в зал, спитав, чи не бачив я Розанни Спірман.

—  Вона щойно пробігла повз мене, сер, надзвичайно схвильована і якась дивна.

—  Боюсь, що я сам — мимовільна причина цього за­непокоєння, Беттередж.

—  Та що ви, сер!

—  Не можу ніяк збагнути, — вів далі містер Френклін, — але якщо дівчина причетна до пропажі алмаза, я далебі гадаю, що вона дві хвилини тому збиралася в усьому признатись, вибравши чомусь для цього мене.

Коли він промовляв останні слова, я подивився на двері, і мені здалося, ніби вони трохи прочинилися.

Невже там хтось підслуховував? Не встиг я підійти до дверей, як вони знову щільно причинились; виглянувши в коридор, я, здається, побачив поли чорного фрака сищика Каффа, що повертав за ріг. Звичайно, він знав не гірше мене, що вже не може сподіватись на мою допомогу при тому обороті справи, який прийняло його слідство. За даних обставин від нього можна було чекати, що він сам собі допомагатиме і притому саме таким таємним способом.

Не бувши цілком певним, що справді бачив сищика, і не бажаючи накоїти лиха там, де його вже й так було досить, я сказав містерові Френкліну, що це, напевно, ввійшов у дім собака. Потім я попросив розповісти, що ж трапилося між ним і Розанною.

—  Ви, мабуть, проходили через зал, сер, — спитав я, — випадково зустріли Розанну, і вона заговорила до вас?

Містер Френклін показав на більярд.

—  Я котив кулі, — сказав він, — і намагався викинути з голови цю нещасну справу з алмазом; випадково огля­нувся — а поруч зі мною, як той привид, стоїть Розанна Спірман! Вона так непомітно прокралася в кімнату, що я спочатку не знав, що робити. Побачивши її дуже заклопо­тане обличчя, я спитав, чи не хоче вона мені щось сказати. Дівчина відповіла: «Так, якщо дозволите». Знаючи, в чому її запідозрюють, я міг тільки в одному розумінні витлума­чити ці слова. Признаюсь, мені стало ніяково. Я зовсім не хотів викликати дівчину на відверту розмову. Але з огляду на труднощі, які постали перед нами, я просто не мав права відмовитись вислухати її, якщо вона справді хотіла щось сказати мені. Становище було незручне, і, здається, я вийшов з нього вельми невдало. Я сказав їй: «Я не зовсім розумію вас. Чим я можу стати вам у пригоді?» При цьому, Беттередж, я розмовляв з нею зовсім не суворо; бідолашна дівчина не винна в тому, що вона невродлива, — так я почував. Кий усе ще був у моїх руках, і я продовжував коти­ти кулі, щоб приховати свою ніяковість. Тим часом я ще більше погіршив справу. Здається, образив її, не маючи на це анінайменшого наміру. Дівчина раптом одвернулася, і я почув, як вона сказала: «Він дивиться на більярдні кулі, йому приємніше дивитись на що завгодно, тільки не на мене!». І перш ніж я встиг затримати її, вона вибігла з залу. В мене неспокійно на душі, Беттередж. Чи не візьметесь ви передати Розанні, що я не хотів бути нелагідним з нею? Можливо, в думці я був трохи жорстокий до неї, — я майже був певен, що пропажу алмаза можна приписати їй. Не через лихий намір до сердешної дівчини, але...

Він раптом замовк і, повернувшись до більярда, почав знову котити кулі.

Після всього того, що відбулося між детективом і мною, я прекрасно розумів, чого саме не доказав містер Френклін.

Тільки встановивши, що Місячний камінь украла наша друга служниця, можна було зняти з міс Речел ганебну підозру, що закралася проти неї в душі сищика Каффа. Мова йшла вже не про те, щоб довести її невинність. Якби Розанна нічим не скомпрометувала себе, тоді спо­дівання містера Френкліна, як він сам признався, було б справді жорстокістю щодо неї. Але в тім-то й річ, що це було не так. Вона вдала з себе хвору і нишком ходила в Фрізінголл. Дівчина цілу ніч не спала і щось робила або знищувала потай. Цього вечора вона ходила до Тремтливих пісків за надзвичайно підозрілих обставин, щоб не ска­зати більше. Всі ці причини змусили мене (хоч мені і жаль було Розанни) вважати думку містера Френкліна щодо цієї справи цілком природною і не безрозсудною. Я сказав йому про це.

— Так, так, — відповів він. — Але є ще надія, — звичайно, дуже слаба, — що поведінка Розанни може мати якесь пояснення, якого ми зараз не бачимо. Я терпіти не можу, Беттередж, коли зневажають почуття жінки. Передайте небораці, про що я просив вас. Якщо вона побажає гово­рити зі мною, — все одно, вскочу я через це в халепу чи ні, — пришліть її до мене в бібліотеку.

З цими лагідними словами він поклав кий і вийшов з залу.

Навівши довідки в кімнаті для слуг, я взнав, що Розанна пішла в свою кімнату; вона, подякувавши, відмовилась від будь-якої допомоги куховарки і просила тільки про одне: щоб дали їй спокій. Отже, про її зізнання (якщо вона справді збиралася зробити таке зізнання) годі було й говорити сьогодні. Я доповів про все це містерові Френкліну, який після цього залишив бібліотеку й пішов спати.

Я саме гасив світло й зачиняв вікна, коли до мене зайшов Самюель із звісткою про двох гостей, яких я зачинив у своїй кімнаті.

Дискусія про білу мохову троянду, очевидно, нарешті закінчилась. Садівник пішов додому, а сищика Каффа не можна ніде знайти на всьому нижньому поверху будинку.

Я заглянув у свою кімнату. Цілком вірно — там нікого не було; я знайшов тільки два порожні кухлі, і відчувався сильний запах гарячого грогу. Невже сищик сам пішов у спальню, яку для нього приготували? Я піднявся нагору подивитися.

Коли я дістався до другої площадки сходів, мені почувся зліва звук тихого і спокійного дихання. Ліва сторона пло­щадки вела в коридор, який сполучався з кімнатою міс Речел. Я заглянув туди й побачив таку картину: поперек коридора стоять три стільці, а на них, скрутившись кала­чиком, спить сищик Кафф! Його сивіюча голова була закри­та червоною носовою хусточкою, а за подушку правив чорний фрак.

Він спав чуйно, як собака, і тільки-но я наблизився до нього, він одразу ж прокинувся.

—  На добраніч, містере Беттередж, — промовив він. — І майте на увазі, коли вам заманеться вирощувати троянди, найкраще не прищеплювати білу мохову рожу до шипшини, що б там не говорив садівник!

—  Що ви тут робите? — спитав я. — Чому ви не в ліжку?

—  Я тому не в ліжку, — відповів сищик, — що належу до тих небагатьох людей на цьому суєтному світі, які не можуть заробляти гроші воднораз чесно й легко. Сьогодні ввечері трапився дивний збіг обставин у час між повернен­ням Розанни Спірман з Тремтливих пісків і рішенням міс Веріндер виїхати звідси. Що б не ховала Розанна, мені ясно, що ваша панночка не зможе поїхати, поки не взнає, що це сховане. Вони обидві, здається, сьогодні увечері вже нишком бачились. Якщо спробують знову зустрітись, коли в будинку все стихне, — я тут як тут. Лайте не мене за те, що я не виконав вашого розпорядження спати у спальні, містере Беттередж, лайте алмаз.

—  Хотів би я, щоб цей алмаз ніколи не потрапляв у наш будинок! — вихопилось у мене.

Сищик Кафф глянув похмуро на три стільці, до яких він сам себе присудив цієї ночі, і відповів серйозно:

—  І я теж.

 Вночі нічого не трапилось, і (я щасливий додати!) міс Речел, і Розанна не робили ніяких спроб зустрітися, — пильність сищика Каффа лишилась без винагороди.

Я сподівався, що сищик Кафф відразу ж, уранці, поїде у Фрізінголл. Однак він затримався, немов хотів спочатку ще щось зробити. Я дав змогу йому діяти самостійно і, вийшов­ши незабаром на подвір'я, зустрів містера Френкліна на його улюбленій алеї біля чагарника.

Не встигли ми перекинутися з ним кількома словами, як до нас несподівано приєднався сищик. Він підійшов до містера Френкліна, який прийняв його вельми гордовито.

—  Ви хочете мені щось сказати? — ось і все, що він одержав у відповідь на ввічливе побажання містерові Френкліну доброго ранку.

—  Так, я маю дещо сказати вам, сер, — відповів детек­тив, — з приводу слідства, яке я тут веду. Вчора вам стало відомо, який оборот приймає це слідство. Цілком природно, що, в вашому становищі, ви образились і засмутилися. Цілком природно також, що ви зганяєте на мені свою злість, викликану сімейним скандалом.

—  Що вам треба? — перебив його містер Френклін до­сить різко.

—  Я хочу нагадати вам, сер, що я, в усякому разі, досі, не помилявся. Маючи це на увазі, пригадайте також, що я — поліцейський чиновник і дію тут за дорученням хазяйки дому. Як ви гадаєте, за даних умов, повинні ви чи ні як добрий громадянин допомогти мені особливими відомостями, які, напевно, є у вашому розпорядженні?

—  Я не маю ніяких особливих відомостей, — відповів містер Френклін.

Сищик Кафф залишив без уваги цю відповідь, наче її й не було, і вів далі:

—  Ви можете допомогти мені, сер, щоб я не витрачав свій час на розпитування в місті. Для цього ви повинні зрозуміти мене й розповісти все одверто.

—  Я вас не розумію, — відповів містер Френклін, — і мені нема про що розповідати.

—  Одна з ваших служниць (не хочу називати її ім'я) минулого вечора розмовляла з вами віч-на-віч...

Містер Френклін знову обірвав його різко й відповів:

—  Мені нема про що розповідати.

Я стояв мовчки біля них і подумав про те, як причинилися двері напередодні і як зникли поли фрака за рогом коридора. Не могло бути сумніву, сищикові Каффу таки вдалося під­слухати нашу розмову, і тепер він запідозрює, що Розанна Спірман розважила свою душу, признавшись у чомусь містерові Френкліну.

Ледве в мене сяйнула ця думка, як у кінці стежки біля чагарника з'явився не хто інший, як Розанна Спірман власною персоною! За нею йшла Пенелопа й намагалась, напевно, примусити її повернутись додому. Побачивши, що містер Френклін не сам, Розанна спинилась, очевидно, дуже здивована, і не знала, що їй робити. Пенелопа чекала позад неї. Містер Френклін помітив дівчат одночасно зі мною. А сищик зі своєю диявольською хитрістю удав, ніби зовсім не помітив їх. Все це сталося в одну мить. Перш ніж містер Френклін і я встигли сказати хоч слово, сищик Кафф, наче й не було нічого, ніби продовжуючи розмову, промовив голосно, так щоб Розанна могла його почути:

—  Вам нема чого боятись завдати будь-кому шкоди, сер! Навпаки, я прошу вас удостоїти мене своїм довір'ям, якщо ви виявляєте співчуття до Розанни Спірман.

Містер Френклін одразу ж удав, ніби він теж не помітив дівчат, і відповів так само голосно:

—  Я не виявляю ніякого співчуття до Розанни Спірман.

Я подивився на другий кінець стежки й побачив зда­леку, що Розанна раптом обернулась, почувши ці слова містера Френкліна. Вона вже тепер не пручалась, як хвилину тому, а дозволила моїй доньці взяти її за руку й відвести в дім.

Тільки-но дівчата пішли, як пролунав дзвоник до першого сніданку, і сищик Кафф був змушений тепер відмовитись від дальших спроб щось довідатись. Він мені спокійно сказав:

—  Я поїду у Фрізінголл, містере Беттередж, і повер­нуся до другої години дня.

Не промовивши більше ані слова, він пішов своєю доро­гою, і ми щасливо збулися його на кілька годин.

—  Ви повинні пояснити все Розанні, — сказав мені містер Френклін, коли ми залишились удвох. — Мені наче судилось говорити або робити незручності при цій нещасній дівчині. Ви самі бачите, що сищик Кафф обом нам підстроїв пастку. Якби він добився того, щоб збентежити мене або роздрату­вати її, він міг би змусити мене або її сказати що-небудь таке, що відповідало б його меті. В дану хвилину я не знайшов іншого виходу, крім того, який вибрав. Цим я перешкодив дівчині заговорити і дав зрозуміти сищикові, що бачу його наскрізь. Очевидно, він підслуховував, Бетте­редж, коли ми з вами розмовляли минулого вечора.

«Мало того, що підслуховував, — гірше! — подумав я. — Детектив пригадав мої слова про те, що дівчина зако­халася в містера Френкліна, і він саме це мав на увазі, коли заговорив про співчуття містера Френкліна до Розан­ни, — так, щоб Розанна могла почути».

—  Щодо підслуховування, сер, — зауважив я (залишив­ши при собі другий висновок), — ми незабаром усі будемо товаришами по нещастю, коли все це триватиме ще деякий час. Рознюхувати, підглядати й підслуховувати — природне заняття людей, які перебувають у нашому нинішньому становищі. Мине ще день, другий, і ми всі втратимо дар слова через те, що будемо підслуховувати один одного, щоб узнати таємниці кожного, і всі знатимемо це. Пробачте мою відвертість, сер, але страшенна таємниця, що навис­ла над нами в цьому будинку, наче сп'яняє мене і зво­дить з розуму. Я не забуду того, що ви мені сказали. При першій же нагоді все поясню Розанні Спірман.

—  Ви ще нічого не говорили їй минулого вечора? — спи­тав містер Френклін.

—  Нічого, сер.

—  То й не говоріть нічого. Мені краще не викликати зізнання дівчини, коли сищик тільки й чекає, щоб засту­кати нас удвох. Моя поведінка не дуже-то послідовна, Беттередж, чи не так? Якщо тільки алмаза не буде в Розанни, я не уявляю собі виходу з цієї справи, про яку не можна думати без жаху. А тим часом я не можу й не хочу допомагати сищикові Каффу викривати цю дівчину.

Безперечно, досить нелогічно. Але я і сам почував те ж саме. Я цілком його розумів. І якщо хоч раз у житті ви згадаєте, що ви смертні, можливо, і ви теж все зрозумієте.

Стан справ, поки сержант Кафф їздив у Фрізінголл, був такий.

Міс Речел, замкнувшись у своїй кімнаті, уперто чекала, коли їй подадуть екіпаж, щоб їхати до тітки. Міледі й містер Френклін поснідали удвох. Після сніданку містер Френклін прийняв одне із своїх раптових рішень — поквап­но вийшов з дому заспокоїти свої нерви тривалою прогу­лянкою. Тільки я один бачив, як той пішов; він сказав мені, що повернеться до приїзду сищика. Зміна в погоді, передбачена вчора, настала. Після зливи на світанку подув сильний вітер. До обіду зірвався ще більший вітер, на­висли ще темніші хмари, але дощу не було. Для молодої й сильної людини, здатної витримати міцні пориви морського вітру, прогулянка при такій погоді була досить непогана.

Після сніданку я пішов до міледі й допоміг їй розібра­тися в наших домашніх рахунках. Вона тільки раз натякнула на Місячний камінь і то лише для того, щоб заборонити згадувати про нього.

—  Зачекайте, поки повернеться цей чоловік, — сказала вона, маючи на увазі сищика. — Тоді ми повинні будемо говорити про це, а зараз нас ніхто не змушує до цього.

Я повернувся до себе в кімнату і зустрів там Пенелопу. Вона чекала на мене.

—  Тату, прошу вас, підіть і поговоріть з Розанною, — сказала вона, — я дуже неспокійна за неї.

Мені неважко було здогадатися, у чім річ. Але в мене було вже таке правило, щоб чоловіки як вищі істоти вплива­ли на жінок, де тільки можливо. Якщо жінка (чи то моя донька, чи хто інший) пробує вмовити мене щось зробити, я завжди вимагаю пояснень: а для чого? Чим частіше ви примушуватимете жінок як слід обмірковувати аргументи, тим зговірливішими будуть жінки у всіх випадках життя. Хіба винні ці бідолахи, що вони спочатку діють, а вже потім розмірковують? Винні ті, що потурають їм, як дурні.

Причину, яку пояснила в даному разі Пенелопа, передаю її власними словами:

—  Я боюся, тату, що містер Френклін, сам не бажаючи того, жорстоко образив Розанну.

—  А що привело її тоді на стежку в чагарнику? — спи­тав я.

—  Її власне безглуздя, — відповіла Пенелопа, — інакше я не можу назвати це. Вона хотіла будь-що говорити з містером Френкліном сьогодні вранці. Я докладала всіх зусиль, щоб спинити її, ви самі це бачили. Якби тільки я могла відвести її раніше, ніж вона почула ці жахливі слова...

—  Годі, годі, — сказав я. — Не перебільшуй. Нічого особ­ливого не сталося, щоб приводити Розанну в розпач.

—  Нічого особливого не сталося, тату, але містер Френ­клін сказав, що він анітрошечки не співчуває їй і — о леле! — таким суворим тоном!

—  Він сказав це, щоб затулити рота сищикові, — від­повів я.

—  Я так і говорила їй. Але, тату, річ у тім (хоч у цьому й не можна звинувачувати містера Френкліна), що він уже кілька тижнів підряд зневажав і розчаровував її, і, на довершення всього, ще й це! Звичайно, вона не може спо­діватися на його прихильність до неї. Це просто безглуздя, щоб Розанна забула, хто вона і як їй належить поводитися в нашому домі. Але дівчина, здавалося, втратила почуття дівочої гордості, власної гідності, — все на світі. Вона просто злякала мене, тату, коли містер Френклін промовив ці слова. Розанна наче скам'яніла, почувши їх. Потім раптом стала надзвичайно спокійною і з того часу продовжує працювати немов уві сні.

Я почав потроху тривожитись. У голосі Пенелопи було щось таке, що змусило мій чудовий здоровий розум за­мовкнути. Тепер мої думки набрали того самого напряму, що і в Пенелопи, і я відразу пригадав, що саме сталося між містером Френкліном і Розанною вчора у більярдній. Вона здавалась тоді глибоко враженою, а тепер знову, як на те, бідолашну вразили у найчутливіше місце. Сумно, сумно! — тим більше сумно, що нема чого сказати на виправдання дівчини і її вчинків.

Я пообіцяв містерові Френкліну поговорити з Розанною й вирішив, що настала слушна нагода додержати цього слова.

Ми зустріли Розанну в коридорі, вона підмітала підлогу біля спалень, бліда і спокійна, охайна, як завжди, у своєму скромному ситцевому платті. Її погляд був якийсь тьмяний і тупий — не те, щоб вона була заплакана, але наче вдивля­лася в щось надто пильно. Можливо, то був туман, викли­каний її власними думками. Навколо неї не було, звичайно, нічого, що вона б не бачила вже сотні й сотні разів.

—  Не журіться, Розанно! — сказав я. — Не мучте себе своїми власними фантазіями. Я прийшов передати вам дещо від містера Френкліна.

Я виклав перед нею всю справу так, як вона була, в найбільш дружелюбних і заспокійливих словах, які тільки я міг придумати. Мої правила щодо жіноцтва, як ви вже могли помітити, дуже суворі. Але якось виходить, що, коли мені трапляється бути віч-на-віч з жінками, правила ці, признаюсь, на практиці не застосовуються.

—  Містер Френклін дуже добрий і уважний. Будь ласка, подякуйте йому.

Оце і все, що вона мені відповіла.

Моя донька вже звернула увагу на те, що Розанна виконувала свою роботу наче уві сні; додам, що вона слухала і говорила теж наче уві сні; і в мене виник сумнів, чи зрозуміла дівчина те, що я їй сказав.

—  А ви впевнені, Розанно, що розумієте мої слова? — спитав я.

—  Цілком упевнена.

Вона повторила їх, немов заводна лялька, і весь час продовжувала замітати підлогу. Я забрав у неї щітку так лагідно й ласкаво, як тільки міг.

—  Ну, ну, моя люба, — сказав я, — ви наче сама не своя. У вас щось є на душі. Я ваш друг і залишуся другом, навіть якщо ви в чомусь і винні. Признайтесь мені щиро у всьому, Розанно, признайтесь!

Бувало, коли я розмовляв з нею так, у неї на очах виступали сльози. А тепер я не побачив у них ніякої зміни.

—  Еге ж, — промовила вона, — я розповім усе відверто.

—  Міледі? — спитав я.

—  Ні.

—  Містерові Френкліну?

—  Так, містерові Френкліну.

Я сам не знав, що їй відповісти на це. Вона була в такому стані, що ніяк не змогла б зрозуміти застереження не гово­рити з містером Френкліном віч-на-віч, яке він просив передати їй. Я вирішив діяти обережно і сказав їй, що містер Френклін пішов погуляти.

—  Нехай собі йде, — відповіла вона. — Сьогодні я не турбуватиму містера Френкліна.

—  А чому б вам не поговорити з міледі? — сказав я. — Ви розважили б собі душу в розмові з такою співчутливою християнською пані, яка завжди ставилась до вас добро­зичливо.

Вона подивилась на мене з серйозною і пильною увагою, ніби хотіла зберегти в своїй пам'яті мої слова. Потім взяла з моїх рук щітку й пішла з нею поволі коридо­ром.

—  Ні, — сказала вона сама до себе, продовжуючи мес­ти, — я знаю кращий спосіб розважити свою душу.

—  Який?

—  Будь ласка, дозвольте мені продовжувати свою роботу!

Пенелопа пішла слідом за нею, бажаючи їй допомогти.

Але Розанна відповіла:

—  Ні. Я хочу сама виконати свій обов'язок. Дякую вам, Пенелопо.

Вона подивилася в мій бік.

—  Дякую вам, містере Беттередж.

Нічим не можна було зворушити її, ні про що було го­ворити з нею. Я дав знак Пенелопі йти зі мною. Коли ми залишали її, вона, як і раніше, замітала коридор, наче уві сні.

—  В цій справі може розібратись тільки наш лікар, — ска­зав я. — Ми тут безсилі.

Моя донька нагадала мені про те, що містер Кенді хворий: він (як ви, можливо, пам'ятаєте) простудився ще того вечора, як у нас був званий обід. Його помічник, якийсь містер Езра Дженнінгс, був, звичайно, до наших послуг. Але в нашій місцевості його мало хто знав. Його найняв містер Кенді за вельми дивних обставин: чи праві ми, чи ні, але ніхто з нас не любив його й не довіряв йому. У Фрізінголлі були й інші лікарі, але ми їх не знали, і Пенелопа побоювалася, щоб при нинішньому стані Розанни вони не завдали їй ще більшої шкоди.

Я хотів було поговорити з міледі. Але, пригадавши, що в неї й свого клопоту аж надто багато, не наважився дода­вати до всіх неприємностей новий клопіт. А все ж таки треба було щось робити. Становище дівчини, на мою думку, було явно тривожним, і про це необхідно було повідомити пані. Досить неохоче пішов я до неї у вітальню. Але там нікого не застав. Міледі замкнулася з міс Речел, і мені не залишалось нічого іншого, як чекати, поки вона вийде звідти.

Я чекав марно, поки годинник на парадних сходах пробив без чверті другу. Через п'ять хвилин мене гукнули знадвору. Я відразу ж упізнав цей голос. Сищик Кафф повернувся з Фрізінголла.

 Підійшовши до парадних дверей, я зустрів сержанта на сходах. Не до вподоби мені було висловлювати йому після того, що сталося між нами, хоч якийсь інтерес до його справ; і все ж інтерес цей був такий сильний, що я не зміг утриматись. Почуття власної гідності сховалося вглиб, а назовні вихопилися слова:

— Що нового у Фрізінголлі?

— Я бачив індусів, — відповів сержант Кафф, — і взнав, що саме Розанна купила нишком у місті минулого четверга. Наступного тижня в середу індусів випустять на свободу. Я анітрохи не сумніваюсь, так само як не сумнівається й містер Мартует, що вони приходили сюди для того, щоб украсти Місячний камінь. Однак розрахунки їхні були розстроєні тим, що трапилося тут у середу вночі, і вони так само мало причетні до пропажі алмаза, як і ви. Але я можу сказати вам одне, містере Беттередж: якщо ми не знайдемо Місячного каменя, то знайдуть його вони. Ви ще почуєте про цих трьох фокусників.

Саме тоді, коли сержант промовив ці слова, з прогулянки повертався містер Френклін. Подолавши свою цікавість краще, ніж зумів це зробити я, він мовчки пройшов повз нас у будинок.

А я, остаточно принизивши свою гідність, вирішив повністю скористатися принесеною жертвою.

— Досить говорити про індусів, — сказав я. — Що ви скажете про Розанну?

Сищик Кафф похитав головою.

— З цього боку таємниця повита ще більшою темрявою невідомості, ніж раніше. Я дізнався, де вона була в Фрізінголлі, — в крамниці торговця полотном Молтбі. Вона нічого не купувала ні в інших мануфактурних крамницях, ні в модисток, ні в кравців. У Молтбі Розанна купила тільки великий шматок полотна і дуже старанно вибирала матерію певного гатунку. А щодо кількості, то вона взяла стільки, щоб вистачило на нічну сорочку.

— Чию нічну сорочку? — спитав я.

— Для себе самої, звичайно. Між північчю і трьома годинами ранку, в четвер, вона, мабуть, пройшла в кімнату панночки, щоб домовитись, куди сховати Місячний камінь, поки ви всі спали. Повертаючись звідти, вона зачепила сорочкою за свіжо вифарбувані двері. Дівчина не могла змити плями, не могла й знищити сорочки, не маючи в запасі іншої, схожої на цю, щоб увесь комплект її білизни виявився повним.

— А які у вас докази, що це сорочка Розанни? — заперечив я.

— Матеріал, який вона купила для заміни, — відповів сищик. — Якби йшлося про сорочку міс Веріндер, їй довелося б купити мережив, оборок і ще бозна-чого, і вона не встигла б пошити її за одну ніч. Шматок простого полотна означає просту сорочку служниці. Ні, ні, містере Беттередж, — все це досить ясно. Заковика полягає в тому, щоб відповісти на питання: чому, пошивши нову сорочку, вона сховала замазану, замість того щоб її знищити? Якщо дівчина не схоче пояснити, лишається тільки один спосіб розгадати цю загадку: обшукати Тремтливі піски. І тоді істина відкриється.

— А як же ви знайдете цю схованку? — поцікавився я.

— На жаль, я не можу задовольнити вашу цікавість, — сказав сержант. — Це секрет, який я маю намір залишити при собі.

(Щоб не дражнити вашу цікавість, як він роздражнив мою, скажу тут зарані, що він повернувся з Фрізінголла з дозволом на обшук. Його досвід у таких справах підказав йому, що Розанна, певно, носить при собі пам'ятну записку про те місце, куди вона сховала річ, — на випадок, якщо їй доведеться повернутись туди через деякий час, коли зміняться обставини. Здобувши таку записку, детектив мав би все, що йому було потрібно).

— А тепер, містере Беттередж, — вів далі він, — облишимо припущення й перейдемо до справи. Я доручив Джойсу стежити за Розанною. Де Джойс?

Джойс був фрізінголлський полісмен, якого інспектор Сігрев залишив у розпорядженні сержанта Каффа. Тієї хвилини, як він задав мені це запитання, годинник пробив другу. І точно в призначений час під'їхав екіпаж, щоб відвезти міс Речел до тітки.

— Стривайте, — спинив мене сержант, коли я зібрався було послати за Джойсом. — Спочатку я повинен зайнятись міс Веріндер.

Оскільки ще не минула загроза дощу, для міс Речел подали карету. Сищик Кафф зробив Самюелю знак зійти до нього з зап'яток.

— Біля воріт за дверима ви зустрінете одного мого приятеля, — сказав він. — Цей приятель, не спиняючи карети, сяде з вами на зап'ятки. Вам слід мовчати й удати, наче ви нічого не помітили. Інакше ви вскочите в халепу.

З такою порадою він послав лакея назад, на його місце. Що подумав про це Самюель, я не знаю. Але для мене було ясно, що за міс Речел встановлюється таємний нагляд з тієї хвилини, як вона виїде з нашого дому, якщо взагалі вона виїде. Нагляд за моєю пані! Шпигун позад неї на зап'ятках екіпажа її матері! Я відрізав би собі язика, перш ніж заговорити після цього із сищиком Каффом.

Першою з дому вийшла міледі. Вона стала віддалік, на верхньому східці, звідки могла бачити все, що відбувається навколо. Ні слова не сказала вона ні сищикові, ні мені. Стуливши губи і сховавши руки під легким манто, яке накинула на себе, виходячи на повітря, міледі стояла нерухомо, як статуя, чекаючи доньку.

Через хвилину з'явилася Речел, дуже гарно одягнена в костюм з якоїсь м'якої жовтої тканини, яка пасувала до її смаглявого обличчя. Жакет щільно облягав її стан. На голові в неї був елегантний солом'яний капелюшок з білою вуаллю, а на руках ясно-жовті рукавички, які теж пасували до її рук, наче друга шкіра. Її прекрасне чорне волосся здавалося з-під капелюшка м'яким, як атлас. Її маленькі вушка скидались на рожеві черепашки; з кожного звисала перлина. Вона швидко вийшла на ґанок, струнка, як лілея на стеблині, гнучка і спритна в кожному русі, мов кішечка. Я не міг помітити ніяких змін на її гарненькому личку, окрім зміни у виразі очей і губів. В очах було більше блиску й люті, ніж мені хотілося б побачити, а губи до того втратили свій колір і усмішку, що я їх просто не впізнав. Вона поквапно поцілувала матір у щоку, промовивши: «Постарайтеся пробачити мені, мамо», — і так швидко опустила вуаль, що аж порвала її. В ту ж мить збігла східцями і вскочила в карету, немов хотіла сховатися там.

Сержант Кафф виявився не менш спритним. Він відштовхнув Самюеля і, тримаючись рукою за відчинені дверцята карети, став перед міс Речел тієї самої хвилини, як вона сіла на своє місце.

— Що вам треба? — спитала міс Речел з-під вуалі.

— Я хочу сказати вам одне слово, міс, перш ніж ви поїдете, — відповів сищик. — Я не можу не дозволити вам їхати до вашої тітки, я насмілюся тільки сказати вам, що ваш від'їзд, при даному становищі, завдасть нам зайвих труднощів у відшуканні вашого алмаза. Будь ласка, зважте на це й вирішіть самі, поїхати вам чи залишитись.

Міс Речел навіть не відповіла йому. Вона гукнула кучерові:

— Поїхали, Джемсе!

Не кажучи більш ні слова, сищик захряснув дверцята карети. Тієї ж хвилини, як він зачиняв їх, з дому вибіг містер Френклін.

— До побачення, Речел! — сказав він, простягаючи їй Руку.

— Поїхали! — вигукнула Речел голосніше, ніж перше, не звертаючи уваги на містера Френкліна, як перед цим не звернула уваги на сержанта Каффа.

Містер Френклін відступив назад, наче громом прибитий. Кучер, не знаючи, що йому робити, подивився на міледі, яка все ще нерухомо стояла на верхньому східці. Міледі, на обличчі якої боролися гнів, жаль і сором, зробила кучерові знак їхати й поквапливо зайшла в дім. Містер Френклін, до якого повернувся дар слова, гукнув їй навздогін, коли екіпаж від'їжджав:

— Тьотю, ви мали цілковиту рацію. Прийміть мою вдячність за всю вашу доброту й дозвольте мені їхати.

Міледі обернулась, немов для того, щоб заговорити з ним. Але потім, ніби не довіряючи собі, лагідно махнула рукою.

— Зайдіть до мене, перш ніж ви залишите нас, Френклін, — промовила вона уриваним голосом і пішла до своєї кімнати.

— Зробіть мені останню послугу, Беттередж, — звернувся містер Френклін до мене зі сльозами на очах, — відвезіть мене на залізницю якомога швидше!

Він теж зайшов у дім. Поведінка міс Речел зовсім приголомшила його. А як він, напевне, судячи з цього, її любив!

Сержант Кафф і я залишились удвох біля сходів. Сищик стояв, повернувшись обличчям до просіки між деревами, в якій видно було один з поворотів дороги, що вела з дому. Він заклав руки в кишені і тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».

— На все є свій час, — кинув я досить сердито. — Тепер не до свисту.

В цю мить удалині в просіці показалась карета, яка швидко наближалась до виїзду з воріт. Крім Самюеля, на зап'ятках маячила ще одна людина.

— Все гаразд, — промурмотів про себе сержант.

Він обернувся до мене.

— Тепер не до свисту, містере Беттередж, ви правильно сказали. Час приступати до діла, не шкодуючи нікого. Ми почнемо з Розанни Спірман. Де Джойс?

Ми обидва почали гукати Джойса, але відповіді не одержали. Я послав одного з помічників конюха знайти його.

— Ви чули, що я сказав міс Веріндер? — спитав сищик, поки ми чекали. — І ви бачили, як вона це сприйняла? Я кажу їй прямо, що її від'їзд ставить перешкоду для відшукання алмаза, — а вона їде, незважаючи на ці слова! У вашої панночки, містере Беттередж, є супутник у кареті її матері, і його ім'я — Місячний камінь.

Я не сказав нічого. Я лише твердо вірив у міс Речел.

Помічник конюха повернувся: за ним ішов, дуже неохоче, як мені здалося, Джойс.

— Де Розанна Спірман? — спитав сержант Кафф.

— Ніяк не можу збагнути, сер, — почав Джойс, — мені дуже прикро, але якось так...

— Перед моїм від'їздом у Фрізінголл, — сказав сержант, різко перебиваючи його, — я наказав вам не зводити очей з Розанни Спірман, не даючи їй помітити, що за нею стежать. Невже ви хочете сказати мені, що дали змогу їй непомітно втекти?

— Боюся, сер, — пробурмотів Джойс, починаючи тремтіти, — що я, можливо, трохи перестарався, не даючи їй помітити мого нагляду. В цьому будинку так багато коридорів на нижньому поверсі...

— І давно ви спустили її з ока?

— Близько години, сер.

— Ви можете повернутись до своїх обов'язків у Фрізінголл, — промовив сищик, як завжди, стримано і з своєю звичайною спокійною й похмурою манерою. — Мені здається, у вас немає хисту до цієї професії, містере Джойс. Ваша нинішня робота трохи вища за ваші здібності. Прощавайте!

Полісмен пішов геть. Мені важко зараз передати вам, як вплинула на мене звістка про зникнення Розанни Спірман. Думки мої мінялися з гарячковою швидкістю, — наче я думав про п'ятдесят різних речей водночас. Так я і стояв, не зводячи очей з сержанта Каффа, — мені зовсім відняло мову.

— Ні, містере Беттередж, — мовив сищик, немов угадавши в потоці моїх думок головну і відповідаючи на неї перше, ніж на решту. — Ваш друг Розанна не проскочить у мене між пальцями так легко, як ви гадаєте. Поки я знаю, де міс Веріндер, я тримаю в своїх руках і спосіб відшукати спільницю міс Веріндер. Я перешкодив їм зустрітися цієї ночі. Дуже добре. Тоді вони постараються зустрітись у Фрізінголлі, замість того щоб зійтися тут. Слідство треба просто перенести, — трохи швидше, ніж я сподівався, — звідси в той дім, куди поїхала міс Веріндер. А тим часом я, мабуть, попрошу вас знову скликати слуг.

Я пройшов з ним до кімнати для слуг. Соромно признатись, але гріх втаїти, — коли він промовив останні слова, у мене знову почався приступ розшукної лихоманки. Я забув, що ненавиджу сержанта Каффа, і, конфіденційно взявши його під руку, спитав:

— Ради бога, скажіть нам, що ви тепер збираєтесь робити зі слугами?

Великий Кафф спинився нерухомо, в якомусь меланхолійному екстазі звертаючись до пустоти:

— Якби цей чоловік, — сказав він, очевидно маючи на увазі мене, — розумівся ще на вирощуванні троянд, він був би найдосконалішою людиною в усьому світі!

Після такого сильного прояву почуттів сищик зітхнув і взяв мене під руку.

— Річ ось у чому, — сказав він, знову повертаючись до справи. — Розанна зробила одне з двох: або пішла прямо у Фрізінголл (перш, ніж я туди дістануся), або пробралася спочатку в свій тайник на Тремтливих пісках. Найперше нам треба з'ясувати, хто із слуг бачив її востаннє до того, як вона вийшла з дому.

Нам удалося з'ясувати, що останньою Розанну бачила Ненсі, посудниця.

Ненсі бачила, як вона вийшла з листом у руках і спинила прикажчика з м'ясної крамниці, який біля чорного ходу здавав куховарці привезене ним м'ясо. Ненсі чула, як вона просила цього чоловіка віднести на пошту листа, коли він повернеться у Фрізінголл. Він подивився на адресу і здивувався, що лист, адресований у Коббс-Голл, треба здати на пошті у Фрізінголлі, та ще в суботу, і зауважив, що лист не зможе дійти до адресата раніше понеділка. Розанна відповіла йому, що коли й не дійде лист до понеділка, це не має значення. Вона тільки хоче, щоб він виконав її просьбу. Він пообіцяв і поїхав. Ненсі покликали на кухню. Розанни Спірман після цього ніхто не бачив.

— Ну, а що ж далі? — спитав я, коли ми знову залишились удвох.

— Далі, — відповів сищик, — я повинен їхати у Фрізінголл.

— З приводу листа, сер?

— Так. У цьому листі має бути пам'ятна записка, як знайти те місце, де вона сховала свою річ. Я повинен взнати в поштовій конторі, яка адреса зазначена на цьому листі. Якщо це та адреса, яку я підозрюю, наступного понеділка я зроблю вашій приятельці, місіс Йолланд, новий візит.

Я пішов із сержантом замовити фаетон. На конюшні ми почули знову звістку про зниклу дівчину.

 Як виявилось, про зникнення Розанни вже знали всі слуги. Вони самі почали розшуки і щойно спіймали моторного хлопчака, прозваного Дафі (Простачок), якого іноді брали полоти траву в саду і який бачив Розанну Спірман півгодини тому. Дафі запевняв, що дівчина не пройшла, а пробігла повз нього сосновою алеєю в напрямі морського берега.

— Хлопчик добре знає тутешній берег? — спитав сищик Кафф.

— Він народився й виріс на цьому березі, — відповів я.

— Дафі, — сказав сищик, — хочеш заробити шилінг? Якщо згоден, то ходімо зі мною. Нехай фаетон буде напоготові, містере Беттередж, коли я повернуся.

Він рушив до Тремтливих пісків з такою поспішністю, що мої ноги (незважаючи на те, що добре збереглися в мої роки) не змогли б поспіти за ним. Маленький Дафі, як це роблять юні дикуни в нашій місцевості, коли їм дуже весело, — завив од радощів і помчав слідом за сищиком.

Тут я знов не можу ясно усвідомити стан моїх думок за час між відходом і поверненням сищика Каффа. Якась дивна, приголомшлива тривога охопила мене. Я брався то за те, то за інше в домі і надворі, робив щось нікому не потрібне, але що саме, не пригадую. Навіть не знаю, скільки часу минуло після відходу сищика до пісків, коли Дафі прибіг назад з дорученням до мене. Сержант Кафф дав хлопчикові листок, вирваний з записної книжки, на якому було написано олівцем: «Пришліть мені швидше черевик Розанни Спірман».

Я відправив першу стрічну служницю по нього в кімнату Розанни й послав хлопчика назад з дорученням сказати, що я сам принесу черевик.

Знаю добре: діяти таким чином не означало швидко виконати одержані інструкції. Але перш ніж віддати черевик Розанни в руки детектива, я вирішив особисто перевірити, що це за нова містифікація. В цю хвилину мене знову охопило бажання вигородити дівчину. Це почуття (не кажучи вже про розшукну лихоманку) змусило мене поспішити на берег, тільки-но віддали мені в руки черевик; я майже біг, наскільки дозволяли мені сили в мої сімдесят років.

Коли я наблизився до берега, хмари потемнішали, і дощ линув суцільною білою стіною, гнаною вітром. Я чув плескіт моря, воно билося об піщаний берег бухти. Трохи далі проминув хлопчика, який сховався від дощу між піщаних горбів. Потім я побачив бурхливе море, хвилі заливали берег, густий дощ, який мчав над водою, мов покривало, і жовтий дикий берег з самотньою чорною фігурою, що стояла на ньому, — фігурою сищика Каффа.

Побачивши мене, він показав рукою на північ і закричав:

— Тримайтеся цієї сторони! Ідіть-но до мене сюди!

Я підійшов до нього; я задихався; моє серце билось так, наче хотіло вискочити з грудей. Я не міг промовити й слова. Я хотів поставити йому сотню запитань, але жодне з них не злинуло з моїх вуст. Його обличчя злякало мене. Я побачив у нього в очах вираз жаху. Він вихопив черевик з моїх рук і приклав його до слідів на піску, які йшли з півдня, від того місця, де ми стояли, і прямо до того виступу скелі, що називається Південним стрімчаком. Слід ще не був змитий дощем, черевик дівчини точнісінько співпав з ним.

Сищик мовчки показав на черевик, який прийшовся до сліду.

Я схопив детектива за руку, силкуючись заговорити до нього, і не міг. Він ішов по слідах усе далі й далі, до скель. Південний стрімчак починало поступово заливати припливом; вода затоплювала огидну поверхню Тремтливих пісків. Тут і там, з упертим мовчанням, важким, як свинець, з упертим терпінням, яке страшно було спостерігати, сержант Кафф прикладав черевик до слідів, що завжди були направлені в один бік — прямо туди, до скель. Незважаючи на всі розшуки, він ніде не міг знайти слідів, що вели б звідти.

Нарешті він спинився, знову подивився мовчки на мене, а потім на море, яке все далі й далі заливало Тремтливі піски. Я теж глянув на воду і зрозумів, про що він думає. Страшенно тупий дрож пройняв мене раптом. Я впав навколішки в пісок.

— Вона приходила до своєї таємної схованки, — почув я голос сищика, — і на цих скелях з нею сталось якесь страшне нещастя.

Слова сержанта викликали в моїй уяві змінений вираз обличчя дівчини, її слова і вчинки, заціпеніння й отупіння, з якими вона слухала мене й говорила зі мною, коли підмітала підлогу в коридорі кілька годин тому. Ці спогади підтверджували жахливий здогад сищика. Я хотів розповісти йому про страх, від якого в мене аж серце похололо; я поривався сказати: «Вона загинула смертю, яку сама шукала». Але ні, слова не сходили з моїх уст. Німа дрож міцно тримала мене в своїх лабетах. Я не відчував проливного дощу, не бачив припливу, що піднімався все вище й вище. Немов уві сні, переді мною з'явився привид загиблої бідолахи. Я бачив її знову, як і раніше, того ранку, коли прийшов сюди, щоб привести її додому; я знову чув, як вона говорить мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, і запитує себе, чи не тут на неї чекає могила. Мене охопив якийсь незрозумілий жах за свою дитину. Моя донька була з нею ровесниця. Зазнавши таких же злигоднів, як і Розанна, моя донька теж могла померти такою ж страшною смертю.

Сержант лагідно підвів мене, а потім відвів подалі від місця, де вона загинула.

Мені стало легше дихати, і я тепер бачив усе довкруг таким, яким воно було в дійсності. Глянувши на піщані горби, я помітив, як до нас бігли перелякані слуги й рибалка Йолланд, вони гукали, чи не знайшлася дівчина. В кількох словах сержант пояснив їм, про що говорять сліди, і сказав, що з нею, напевно, скоїлося якесь нещастя. Потім він відкликав рибалку набік і, знову повернувшись до моря, спитав:

— Скажіть, а чи могла вона в таку погоду відпливти в човні з того виступу скелі, де закінчуються її сліди?

Рибалка вказав на буруни, що перекочувались по піщаному берегу, на величезні хвилі, що обдавали хмарами піни мис з усіх боків і відповів:

— Жодний, навіть найміцніший човен не міг би вивезти її звідси.

Сищик Кафф подивився востаннє на сліди, що виднілись на піску і які тепер швидко змивав дощ.

— Отже, — сказав він, — ось вам доказ того, що вона не могла піти звідси берегом. А це, — вів далі він, глянувши на рибалку, — доказ того, що вона не могла поїхати морем.

Він замовк і на хвилину замислився.

— За півгодини до мого приходу сюди її бачили, як вона бігла в напрямі Тремтливих пісків, — сказав він Йолланду. — Відтоді минуло досить багато часу, загалом — близько години. Чи глибоко було тоді по той бік скель?

Він показав на південь, тобто туди, де не було Тремтливих пісків.

— Судячи з того, — відповів рибалка, — який сьогодні приплив по той бік стрімчака, годину тому води не вистачило б, щоб утопити кошеня.

Сищик Кафф повернувся обличчям на північ, до пісків, і спитав:

— А на цьому боці?

— Ще менше, — відповів Йолланд. — Тремтливі піски були ледве змочені, не більше.

Сержант обернувся до мене і сказав, що нещасний випадок стався, напевно, в Тремтливих пісках. Язик мій розв'язався, нарешті.

— Нещасного випадку не було! — вигукнув я. — Їй остогидло життя, і вона прийшла сюди, щоб з ним тут покінчити.

Він одскочив од мене.

— Звідки ви знаєте? — спитав сержант.

Всі скупчились навколо мене. Сищик зараз же схаменувся. Він відтіснив од мене людей і сказав, що я — старий і що ця подія тяжко вразила мене.

— Залиште його самого на хвилину, — зажадав він.

Потім обернувся до Йолланда і спитав:

— Чи є можливість знайти її, коли почнеться відплив?

— Ніякої, — відповів Йолланд. — Що попаде у ці піски, те залишиться тут назавжди.

Промовивши це, рибалка зробив крок до мене й сказав:

— Містере Беттередж, я хочу сказати вам кілька слів про смерть цієї молодої жінки. Вздовж одного боку стрімчака, футів на чотири від скелі, серед Тремтливих пісків тягнеться мілина. Я вас питаю: чому вона не скористалася з неї? Якби вона посковзнулась ненароком, вона впала б там, де можна дістатися дна і де глибина сягає ледве до пояса. Розанна, мабуть, добралася бродом або стрибнула в самий вир пісків, — інакше не могла б загинути. Ні, випадкового нещастя не могло бути, сер! Її поглинула пучина Тремтливих пісків, і поглинула з її власної волі.

Почувши свідчення людини, на знання якої можна було покластись, сищик замовк. Ми всі принишкли, як і він. Ніби за взаємною згодою, ми звернули й піднялися по схилу берега.

На піщаних горбах зустріли помічника конюха, який біг до нас з дому. Це був добрий хлопець, він щиро поважав мене. Юнак подав мені коротеньку записку; на обличчі в нього був глибокий сум.

— Цю записку прислала вам Пенелопа, містере Беттередж, — сказав він. — Вона знайшла її в кімнаті Розанни.

То були її останні прощальні слова до старого, який з усіх сил старався, дякувати богові, завжди старався бути дружелюбним до неї.

«Ви часто прощали мені, містере Беттередж, у минулому. Коли вам доведеться бути на Тремтливих пісках, постарайтеся простити мені ще раз. Я знайшла свою могилу там, де вона чекала на мене. Я жила і вмираю, сер, із вдячністю до вас за вашу доброту».

Оце й усе. Хоч яка коротка була ця записка, в мене не вистачало сил стримати своїх почуттів. У старого, який залишає світ, сльози ллються так само легко, як і в дитини, яка тільки-но починає жити на світі. Я заридав.

Сищик Кафф ступив крок до мене, — з добрим наміром, не сумніваюсь. Але я відсахнувся від нього.

— Не чіпайте мене! — вигукнув я. — Це ви її застрахали, ви довели до цього.

— Помиляєтесь, містере Беттередж, — відповів він спокійно. — Але про це ми поговоримо вдома.

Я почвалав за всіма, спираючись на руку хлопця. Отак у зливі й повертались ми — назустріч тривозі й жаху, що чекали на нас дома.

 Ті, що йшли попереду, донесли сумну звістку раніше за нас, і слуг охопив панічний страх. Коли ми проходили повз кімнату міледі, двері рвучко розчинилися зсередини. До нас вийшла пані (за нею йшов містер Френклін, марно намагаючись заспокоїти її), зовсім нетямлячи себе від страшної події.

— Це ви в усьому винні! — закричала вона, погрожуючи сищикові рукою. — Габріель, заплатіть цьому негідникові, і щоб його ноги тут не було!

Тільки один сищик серед усіх нас був здатний зладнати з нею, бо тільки він один володів собою.

— Я так само мало винний у цій сумній події, міледі, як і ви, — сказав він. — Якщо через півгодини після цього ви ще наполягатимете на тому, щоб я залишив ваш дім, я прийму відмову, але не гроші вашої милості.

Це було сказано дуже ввічливо, але водночас і дуже твердо і вплинуло на мою пані так само, як і на мене. Вона дозволила містерові Френкліну ввести себе в кімнату. Коли за ними зачинились двері, сищик подивився на служниць із своєю звичайною уважністю і помітив, що в той час, як інші були просто перелякані, Пенелопа була в сльозах.

— Коли ваш батько переодягнеться, — звернувся сержант до неї, — заходьте поговорити з нами в його кімнату.

Не минуло й півгодини, як я перемінив мокрий одяг і дав переодягнутися сержантові Каффу. Ввійшла Пенелопа довідатися, що саме він хоче від неї почути. В цю хвилину я особливо гостро відчув, яка в мене добра й слухняна донька. Я посадовив її до себе на коліна і благав бога, щоб він послав їй щастя. Вона схилила голову до мене на груди, обняла мене за шию, і деякий час ми сиділи мовчки. В глибині душі ми обоє, напевно, думали про сердешну загиблу дівчину. Сищик відійшов до вікна і мовчки стояв там насторожившись. Я вирішив, що слід подякувати йому за люб'язність до нас обох, і подякував.

Люди вищого світу мають усі блага для своєї втіхи; зокрема, вони дістають велике задоволення, даючи волю своїм почуттям. А бідні люди не мають такого привілею. Нестатки щадять осіб, що «стоять вище», але чомусь не зглянуться на нас. Ми вчимося приховувати свої почуття в собі й терпляче тягнути лямку своїх обов'язків. Я не ремствую на це, я тільки відзначаю це як факт. Пенелопа і я були готові відповідати сержантові, як тільки він у свою чергу буде готовий. Коли сищик спитав її, чи не знає вона, що саме змусило її подругу покінчити з собою, моя донька відповіла (як ви передбачаєте), що вона це зробила через любов до містера Френкліна Блека. Далі сищик спитав, чи говорила вона про це кому-небудь іншому. Пенелопа відповіла:

— Я нікому про це не говорила, жаліючи Розанну.

Я визнав за необхідне додати до цього кілька слів. Я сказав:

— І жаліючи також містера Френкліна, моя люба. Якщо Розанна померла через любов до нього, то сталось це без його відома і не з його вини. Нехай собі їде звідси сьогодні ж; для чого марно завдавати йому жалю, відкриваючи йому істину?

Сищик Кафф сказав: «Цілком вірно» — і знову замовк, порівнюючи думку Пенелопи (як мені здалося) зі своєю власною думкою, яку він залишив при собі.

Через півгодини пролунав дзвінок пані.

По дорозі до міледі я зустрів містера Френкліна, який виходив з її кабінету. Він сказав мені, що леді Веріндер згодна побачитися з сержантом Каффом, — у моїй присутності, як і раніше, — що він спершу хоче сам поговорити з сищиком. Повертаючись зі мною в мою кімнату, він спинився й поглянув на розклад руху поїздів, що висів у залі.

— Невже ви справді залишаєте нас, сер? — спитав я. — Міс Речел, напевно, схаменеться, якщо ви дасте їй час.

— Вона схаменеться тоді, — відповів містер Френклін, — коли почує, що я поїхав і не повернуся більше.

Я думав, що це в ньому заговорило обурення на мою панночку за її несправедливе ставлення до нього. Але насправді це було не так. Пані зауважила, що з того часу, як поліція з'явилася в нашому домі, досить було однієї згадки імені містера Френкліна, щоб міс Речел спалахнула від гніву. Він дуже любив свою кузину і не хотів признатися в цьому самому собі; але істина далася взнаки після від'їзду міс Речел до тітки. Він раптом відчув це в тяжку для себе хвилину і прийняв рішення, — єдине рішення, яке могла прийняти людина з характером, — поїхати з нашого дому.

Його розмова з сищиком відбулася в моїй присутності. Він сказав, що міледі готова визнати, що висловилась надто запально. Він спитав, чи згодиться сержант Кафф — при такому з її боку визнанні — прийняти винагороду і залишити справу про алмаз у такому стані, в якому вона є зараз. Сищик заперечив:

— Ні, сер. Винагорода дається мені за виконання моїх обов'язків. Я відмовляюсь прийняти її, поки не виконаю своїх обов'язків.

— Я не розумію вас, — промовив містер Френклін.

— Я поясню вам, сер, — відповів сищик. — Коли я приїхав сюди, то взявся належним чином розкрити темну справу з пропажею алмаза. Зараз я готовий до цього і тільки чекаю можливості виконати свою обіцянку. Коли я доповім леді Веріндер, в якому стані справа, і коли скажу їй прямо, що слід зробити для відшукання Місячного каменя, тоді відповідальність буде з мене знята. Нехай міледі сама вирішить після цього — продовжувати мені справу чи ні. Тоді я закінчу те, за що взявся, і прийму винагороду.

Цими словами сержант Кафф нагадав нам, що навіть поліцейський сищик має свою гідність, якої він не бажає втрачати.

Його погляд був настільки справедливий, що заперечити було нічого. Коли я підвівся, щоб провести його в кімнату міледі, він спитав, чи не бажає містер Френклін бути присутнім при розмові. Той відповів:

— Ні, якщо тітка леді Веріндер сама цього не побажає.

Він додав мені пошепки, коли я виходив слідом за сищиком:

— Цей чоловік говоритиме про Речел, а я її надто люблю, щоб чути це і стримувати свій характер. Краще мені побути на самоті.

Я залишив його дуже засмученого: він сперся ліктями на підвіконня й закрив обличчя руками, тим часом як Пенелопа визирала з-за дверей, палко бажаючи втішити його. Я на місці містера Френкліна покликав би її. Коли з вами погано обходиться одна жінка, ви знайдете велику втіху, розповівши про це іншій жінці, бо, як правило, ця жінка стане на ваш бік. А, може, коли я відвернувся, він і справді її покликав? Тоді треба віддати належне моїй доньці — вона ні перед чим не спиниться, щоб утішити містера Френкліна Блека.

Тим часом сержант Кафф і я пройшли в кімнату міледі.

На останній нараді вона навіть не відвела очі від книги, що лежала перед нею на столі. Цього разу становище змінилось на краще: вона подивилась у вічі сищикові таким же твердим поглядом, як і він на неї. Фамільний характер виступав у кожній рисі її обличчя; і я зрозумів, що коли така жінка, як леді Веріндер, напружила нерви, щоб почути гірку істину з вуст детектива Каффа, — ось де наскочила коса на камінь.

 Коли ми посідали, першою заговорила міледі.

— Сержанте Кафф, — сказала вона, — можливо, є пом'якшувальні обставини для тих необдуманих слів, які я вам сказала півгодини тому. Однак я не виправдуюся цим. Я говорю зі всією щирістю, що мені прикро, якщо я образила вас.

Люб'язність у голосі і манера, з якою вона вимовила це пробачення, справили на сищика сприятливе враження. Він попросив дозволу виправдати свою поведінку, виставляючи це виправдання як знак поваги до моєї пані. Він сказав, що анітрохи не винний у нещасті, яке спіткало всіх нас, з тієї поважної причини, що успіх всього слідства залежав від його обережної поведінки по відношенню до Розанни Спірман: щоб ні словом, ні вчинками не налякати її. Він звернувся до мене, прохаючи засвідчити справедливість його слів. Я не міг відмовити йому в цьому. Я гадав, що на тому справа й закінчиться.

Але сержант Кафф зробив дальший крок, очевидно (як ви здогадуєтесь) маючи намір відразу перейти до надзвичайно неприємної розмови між леді Веріндер і ним.

— Я чув, що самогубство молодої жінки пояснюють однією причиною, — сказав сищик. — Можливо, ця причина і справді існує, але вона не має ніякого відношення до тієї справи, якою я тут займаюся. І я повинен додати, що вбачаю тут зовсім іншу причину. Я гадаю, що якесь нестерпне занепокоєння, викликане пропажею алмаза, спонукало цю бідолаху накласти на себе руки. Я не претендую на те, що знаю, в чому саме полягало це занепокоєння. Але я міг би, з вашого дозволу, міледі, вказати на особу, яка може вирішити, правий я чи ні.

— Ця особа зараз дома? — спитала моя пані, трохи помовчавши.

— Ця особа, міледі, поїхала звідси.

Відповідь досить недвозначно вказувала на міс Речел. Запанувала тиша: я думав, що вона ніколи не скінчиться. Господи! Як завивав вітер, як періщив дощ у вікна! Я сидів і чекав, коли хто-небудь з них заговорить знову.

— Будь ласка, висловіться ясніше, — промовила нарешті міледі. — Ви маєте на увазі мою доньку?

— Так, я маю на увазі міс Речел, — відповів сищик так само прямо.

Коли ми ввійшли в кімнату, на столі у міледі лежала чекова книжка — без сумніву, вона вийняла її для того, щоб розплатитися з сищиком. Тепер міледі поклала її знов у шухляду. Мені було надзвичайно боляче бачити, як тремтіла її рука — та рука, що обсипала благодіяннями старого слугу; я благав бога, щоб ця рука тримала мою руку, коли настане час моєї кончини і я назавжди залишу своє місце дворецького.

— Я сподівалась, — продовжувала міледі дуже повільно й спокійно, — що винагороджу ваші послуги й розстануся з вами, не згадуючи так відкрито імені міс Веріндер, як ви згадали щойно. Мій племінник, напевно, сказав вам про це, перш ніж ви зайшли до моєї кімнати?

— Містер Блек виконав ваше доручення, міледі. А я пояснив містерові Блеку причину...

— Не варто говорити мені про цю причину. Після того, що ви зараз сказали, ви знаєте так само добре, як і я, що зайшли надто далеко, щоб повертатись назад. Я зобов'язана заради самої себе й заради своєї доньки наполягти, щоб ви залишились тут і розповіли про все відверто.

Сищик глянув на свій годинник.

— Якби в мене був час, міледі, — відповів він, — я волів би зробити своє донесення в письмовій формі, а не усно. Але якщо продовжувати це слідство, то не можна витрачати час на письмові донесення. Я готовий негайно приступити до справи. Мені буде надзвичайно важко говорити, а вам слухати...

Тут моя пані знову спинила його.

— Можливо, буде не так важко і для вас, і для мого доброго слуги й друга, — сказала вона, — якщо я подам приклад і почну сміливо говорити зі свого боку. Ви підозрюєте, що міс Веріндер обдурює нас усіх, сховавши алмаз для якоїсь своєї мети, чи не так?

— Цілком вірно, міледі.

— Дуже добре. Тепер перш ніж ви почнете, я повинна сказати вам як мати міс Веріндер, що вона абсолютно нездатна зробити те, в чому ви її запідозрюєте. Ви взнали її характер всього лише два дні тому, а я знаю її характер з дня її народження. Висловлюйте які завгодно підозріння щодо неї, — ви цим не можете образити мене. Я наперед упевнена в тому, що при всій вашій досвідченості, цього разу обставини навели вас на неправильний слід. Пам'ятайте, я не маю ніяких таємних відомостей: донька моя не розповідала мені абсолютно ніяких секретів, так само як і вам. Причина, що змушує мене говорити з такою впевненістю, як я вже вам сказала, одна: я знаю свою дитину.

Вона обернулась до мене і простягнула мені руку. Я мовчки поцілував її.

— Можете вести далі, — промовила міледі, знову звертаючись до детектива, як завжди, спокійно.

Сержант Кафф вклонився. Слова моєї пані справили на нього тільки одне враження: його довгасте з гострими рисами обличчя стало на мить лагідніше, наче він жалів її. Що ж до його переконань, було ясно, що вона не захитала їх ні на йоту. Він умостився зручніше на стільці й повів свою підлу атаку на репутацію міс Речел у таких виразах:

— Я повинен просити вашу милість, — сказав він, — подивитись на цю справу з моєї точки зору так само прямо, як ви дивитеся зі своєї. Будь ласка, уявіть собі, що ви приїхали сюди в моїй ролі і з моєю досвідченістю, і дозвольте нагадати вам коротко, в чому ця досвідченість полягає.

Моя пані нахилила голову на знак згоди. Сищик продовжував:

— За останні двадцять років мене часто запрошували в делікатних сімейних справах як повіреного. Єдиний результат моєї практики в таких питаннях, — результат, який має відношення до даної справи, — можна пояснити двома словами. Мені відомо, що молоді панночки, знатні й багаті, часто мають секретні борги, про які вони не сміють признатися найближчим родичам і друзям. Іноді причиною цих боргів бувають модистка і ювелір. А іноді гроші потрібні для цілей, яких я в даному разі не підозрюю і не хочу шокувати вас згадкою про них. Отож запам'ятайте, міледі, сказане мною; а тепер давайте розглянемо, як події в цьому домі змусили мене згадати свій старий досвід, — хотів я цього чи ні.

Він замислився на хвилину, а потім продовжував зі страшною ясністю, яка змушувала нас розуміти його, з жорстокою справедливістю, яка не щадила нікого:

— Першу інформацію про пропажу Місячного каменя я одержав від інспектора Сігрева. Я переконався в його цілковитій нездатності впоратися з цією справою. Єдине, що здалося мені в його словах гідним уваги, то це те, що міс Веріндер відмовилась відповідати на його запитання й розмовляла з ним надзвичайно брутально й презирливо. Це було дивно, але я приписав це якій-небудь безтактності інспектора, що, можливо, образив молоду дівчину. Запам'ятавши цю деталь, я сам, без сторонньої допомоги, зайнявся справою. Моє розслідування закінчилось, як вам відомо, відкриттям плями на дверях; із свідчень містера Френкліна Блека ясно, що між цією плямою і пропажею алмаза існує безпосередній зв'язок. Досі я підозрював, що Місячний камінь було викрадено і що злодієм виявився, напевно, хтось із слуг. Дуже добре. Що ж трапилось на даному етапі слідства? Міс Веріндер несподівано виходить зі своєї кімнати й говорить зі мною. Я помітив у поведінці цієї молодої панночки три підозрілі обставини: міс усе ще надзвичайно схвильована, хоч після пропажі алмаза минуло більше доби; вона поводиться зі мною так само грубо, як і з інспектором Сігревом; нарешті, вона страшенно гнівається на містера Френкліна Блека. Прекрасно. Ось, кажу я сам собі, молода панночка, що втратила коштовний камінь, панночка, як говорять мені мої очі й вуха, запальної вдачі. При даному стані речей і з такою вдачею що ж вона робить? Вона виявляє незрозумілу ворожість до містера Блека, до інспектора і до мене, — інакше кажучи, саме до тих людей, які різними способами намагаються допомогти їй відшукати зниклу річ. Довівши слідство до цієї точки, міледі, я тоді, і тільки тоді, звернувся до своєї досвідченості. Ось ця досвідченість і пояснює поведінку міс Веріндер, яка до цього здавалась незрозумілою; вона наводить мене на думку про тих, інших молодих панночок, яких я знав. Ця досвідченість підказує мені, що вона має борги, про які не наважується признатись і які треба будь-що сплатити. От я й запитую себе, чи не означає пропажа алмаза тільки те, що він піде на сплату цих боргів? Такий є висновок, який моя досвідченість виводить з простих фактів. А що може заперечити проти цього ваша досвідченість, міледі?

— Тільки те, що я вже вам сказала, — відповіла моя пані. — Обставини ввели вас в оману.

Щодо мене, то я не промовив ні слова. Хтозна-як, але в моїй дурній старечій голові промайнула думка про Робінзона Крузо. Як я хотів, щоб цієї ж хвилини сищик Кафф опинився на безлюдному острові — один як палець, без П'ятниці і без будь-якої надії на повернення звідти! (Nota bene. Я, звичайно, добрий християнин, якщо не ставити надто великих вимог до моїх християнських почуттів. Що ж до всіх інших, то вони, на превелику мою втіху, в цьому мало чим відрізняються від мене).

Тим часом сержант Кафф вів далі.

— Правильний мій висновок чи ні, міледі, я повинен був насамперед перевірити його. Я запропонував вашій милості оглянути всі гардероби в домі. Це був єдиний спосіб відшукати одяг, який, цілком імовірно, залишив пляму на дверях, і це був єдиний спосіб перевірити мій висновок. Що ж із цього вийшло? Ви, міледі, погодились на це; містер Блек і містер Еблуайт погодились теж. Одна тільки міс Веріндер стала на перешкоді слідству, категорично відмовившись. Ось це й переконало мене в тому, що моя точка зору правильна. Якщо ж ви і містер Беттередж все-таки не хочете погодитися зі мною, то ви, напевно, просто не помічаєте й не хочете зрозуміти того, що сталося на ваших очах буквально сьогодні. Адже я при вас сказав вашій доньці, що її від'їзд — за даного стану справ — стане на перешкоді до відшукання її алмаза. І ви самі бачили, як вона наказала кучерові їхати, незважаючи на мою заяву. Ви бачили на власні очі, як, замість подякувати за те, що містер Блек зробив більше за всіх, щоб дати мені ключ до цієї загадки, вона привселюдно образила містера Блека на порозі дому своєї матері. Що все це значить? Якщо міс Веріндер не причетна до приховування алмаза, — то що це значить?

Він поглянув на мене. Було жахливо чути, як він наводив доказ за доказом проти міс Речел, і усвідомлювати, що тобі, при всьому жагучому бажанні захистити її, нема чого заперечити йому. Я, дякувати богові, стою вище доказів здорового глузду. Це допомогло мені твердо удержатись на точці зору міледі, як на своїй власній. Це підбадьорило мене, і я не розгубився перед сищиком Каффом. Отже, скористайтесь, добрі друзі, моїм прикладом! Він врятує вас від багатьох неприємностей. Виховуйте в собі почуття вищості над доказами здорового глузду й побачите, як ви підріжете крильця всім розсудливим людям, якщо вони захочуть дошкулити вам, ніби вам же на користь.

Не дочекавшись відповіді ні від мене, ні від моєї пані, сержант Кафф продовжував (о, як мене дратувало, що його зовсім не збентежило наше мовчання!):

— Ось вам факти, міледі, що говорять проти однієї міс Веріндер. А тепер давайте розглянемо факти, що говорять проти міс Веріндер і покійної Розанни Спірман разом. Повернімось на хвилину, з вашого дозволу, до відмови дозволити оглянути її гардероб. Після цієї відмови я вже прийшов до свого висновку, але мені треба було вияснити два питання. По-перше, як надалі продовжувати слідство? По-друге, чи є в міс Веріндер у домі спільниця серед служниць? Уважно обміркувавши це, я вирішив вести слідство, — як ми називаємо в нашій професії, — досить неправильно. І ось чому: адже я мав справу з сімейним скандалом, який не повинен вийти за межі сім'ї. Чим менше розголосу, чим менше допомоги від сторонніх, тим краще. Звичайний спосіб затримувати людей за підозрінням, допитувати їх на суді й тому подібне — тут зовсім не годиться, оскільки сама ваша, міледі, донька, як я гадаю, була призвідницею всієї справи. В даних умовах я відчув, що найбільш підхожою людиною, яка могла б допомогти в моєму слідстві, є містер Беттередж, з його характером і становищем у домі; крім того, він добре знає слуг і дорожить честю сім'ї. Я взяв би в помічники містера Блека, але тут завадила одна обставина. Він із самого початку підмітив, куди веде моє слідство, і, при його відданості міс Веріндер, порозумітися з ним було неможливо. Я докучаю вашій милості цими подробицями для того, щоб показати, що я не виніс цієї таємниці за межі сімейного кола. Я — єдина стороння людина, яка знає цю таємницю, і моя кар'єра сищика залежить від того, наскільки я вмію тримати язик за зубами.

Тут я відчув, що моя кар'єра залежить від того, що я не промовчу. Бути виставленим перед моєю пані, в мої літа, в ролі помічника полісмена, — цього моя християнська душа не змогла' витримати.

— Дозвольте доповісти вам, міледі, — сказав я, — що я, в усякому разі, ніколи, наскільки мені відомо, не допомагав цьому огидному слідству з початку й до кінця, і прошу сержанта Каффа спростувати мої слова, якщо він зможе!

Розваживши таким чином душу, я відчув велике полегшення. Міледі виявила мені честь, по-дружньому поплескавши мене по плечу. Зі справедливим обуренням глянув я на сищика, бажаючи з'ясувати, що думає він про таке свідчення. Сищик присмирнів, наче ягня, і, здавалося, став ще більш прихильним до мене.

Міледі запропонувала йому продовжувати його пояснення.

— Я розумію, — сказала вона, — що ви чесно докладали всіх зусиль на користь того, що вважаєте моїми інтересами. Я готова вислухати, що ви скажете далі.

— Те, що я скажу далі, — відповів сержант Кафф, — стосується Розанни Спірман. Я впізнав цю молоду жінку — як ви, міледі, можливо, пам'ятаєте, — коли вона принесла сюди білизняну книгу. До того часу я сумнівався, чи довірила міс Веріндер кому-небудь свою таємницю. Але, побачивши Розанну, я змінив свою думку: в мене відразу ж виникла підозра, що вона знає про захований алмаз. Бідолаха померла жахливою смертю, і я не хочу, щоб ваша милість тепер, коли її нема на світі, могла подумати, що я був несправедливо жорстокий щодо неї. Якби це була звичайна крадіжка, я виправдав би Розанну, за браком доказів, нарівні з іншими слугами в домі. Досвід говорить нам, що коли з жінками, які побували у виправному будинку, а потім поступили на службу, — коли з цими жінками поводяться лагідно і справедливо, вони здебільшого щиро розкаюються і виявляються гідними тієї уваги, яку їм приділяють. Але це не була звичайна крадіжка. Це був, по-моєму, хитро задуманий обман за участю самої власниці алмаза. Маючи це на увазі, я, цілком природно, згадав насамперед про Розанну й подумав таке: чи задовольниться міс Веріндер — прошу пробачення, ваша милість, — нашим припущенням, що Місячний камінь просто пропав, чи вона піде далі й постарається переконати нас у тому, що Місячний камінь украли? В останньому випадку Розанна Спірман — з репутацією злодійки — була в неї під рукою як найбільш підхожа особа, щоб навести вас, міледі, і мене на хибний слід.

Чи можна було, запитував я себе, викласти справу проти міс Речел і Розанни з більш огидної точки зору, ніж ця? Виявляється, можна, як ви зараз побачите.

— У мене була інша причина мати підозру до небіжчиці, — вів далі сищик, — причина, яка здавалась мені ще переконливішою. Хто міг якнайкраще допомогти міс Веріндер таємно одержати гроші за алмаз? Розанна Спірман. Жодна молода дівчина, будучи на місці міс Веріндер, не змогла б сама вести таку ризиковану справу. Вона повинна мати помічницю, а хто найбільше годився для цього, запитую я знову, як не Розанна Спірман? Ваша покійна служниця, міледі, прекрасно знала своє ремесло, коли була злодійкою. Я знаю, напевно, що вона мала стосунки з одним із тих небагатьох лондонських лихварів, які охоче дадуть велику суму за таку чудову річ, як Місячний камінь, не ставлячи делікатних запитань і не наполягаючи на незручних умовах. Запам'ятайте це, міледі; а тепер дозвольте розповісти, як мої підозріння підтвердилися вчинками Розанни і які ясні висновки можна з них вивести.

Слідом за цим він перебрав усі вчинки Розанни. Вони вже знайомі вам так само, як і мені, і ви зрозумієте, як ці незаперечні факти накинули тінь на пам'ять бідолашної загиблої дівчини, звинувачуючи її в причетності до справи зникнення Місячного каменя. Те, що він розповів, збентежило навіть мою пані. Вона нічого не відповідала, коли він скінчив. Але сержантові, здавалось, було байдуже, відповідають йому чи ні. Він вів далі — бодай його чорти взяли! — як завжди спокійно.

— Виклавши всю цю справу так, як я її розумію, — сказав він, — мені лишається тільки додати, міледі, що я збираюсь робити далі. Я бачу два шляхи довести слідство до успішного кінця. Один з них я вважаю найбільш певним. Другий припускаю тільки як сміливий експеримент, не більше. Ви, міледі, вирішите самі, який з них вибрати. Може, варто вибрати надійний шлях?

Моя пані зробила йому знак діяти самостійно й самому робити вибір.

— Дякую вам, — сказав сищик. — Ми почнемо з певного, оскільки ви дали можливість вибирати мені. Незалежно від того, залишиться міс Веріндер у Фрізінголлі чи повернеться сюди, я маю намір пильно стежити за всіма її вчинками, — за людьми, з якими вона бачиться, за прогулянками верхи або пішки, які вона робитиме, і за листами, які вона писатиме або одержуватиме.

— Далі що? — спитала пані.

— Далі, — відповів сищик, — я попрошу вас, міледі, взяти в дім на місце Розанни Спірман служницею жінку, звичну до таємних слідств, за розсудливість якої можу ручитись.

— Далі що? — повторила пані.

— Далі — і це останнє, — продовжував сищик, — я збираюсь доручити одному з моїх колег у Лондоні зав'язати стосунки з тим лихварем, який, як я щойно згадував, був раніше знайомий з Розанною Спірман і ім'я та адресу якого, — запевняю вас, міледі, — Розанна повідомила міс Веріндер. Не заперечую, на запропоновані мною заходи потрібні гроші і немало часу. Але результат їх безсумнівний. Ми з усіх боків оточуємо Місячний камінь і все дужче й дужче стягуватимем це кільце, поки не знайдемо алмаз у руках міс Веріндер, якщо тільки вона вирішить залишити його при собі. Якщо ж борги її не терпітимуть зволікання і вона наважиться продати його, у нас є напоготові людина, і ми зустрінемося з Місячним каменем, як тільки він прибуде в Лондон.

Чути, як її рідна донька стає предметом подібної пропозиції, було для моєї пані настільки нестерпним, що вона вперше заговорила гнівно:

— Вважайте, що вашу пропозицію зовсім відхилено, і поясніть другий ваш спосіб довести справу до кінця.

— Мій другий спосіб, — вів далі сищик, як завжди невимушено, — полягає в тому, щоб провести сміливий експеримент, про який я вже говорив. Я гадаю, що в мене склалось досить правильне поняття про характер міс Веріндер. Вона цілком здатна, на мою думку, на зухвалий обман. Але вона має надто гарячу й запальну вдачу і не звикла до обдурювання, тому не вміє лицемірно поводитись у дрібницях і стримуватись, коли її роздратовують. Її почуття весь цей час не раз виходили з-під її контролю, тим часом як її інтереси вимагали приховувати їх. Ось на цю особливість її характеру я і пропоную вплинути. Я хочу несподівано сильно приголомшити її за обставин, які діймуть її до живого. Простіше кажучи, я хочу без будь-якого попередження повідомити міс Веріндер про смерть Розанни Спірман, сподіваючись, що її найкращі почуття змусять її відверто в усьому признатись. Чи приймаєте ви цей спосіб?

Пані надзвичайно здивувала мене. Вона відразу ж відповіла:

— Так, приймаю.

— Екіпаж подано, — сказав сищик. — До побачення, міледі.

Міледі підняла руку і спинила його в дверях.

— Найкращі почуття моєї доньки будуть випробувані, як ви пропонуєте, — промовила вона. — Але я як мати вимагаю права провести це випробування особисто. Будь ласка, залишайтесь тут, а я поїду у Фрізінголл.

Раз у житті знаменитий Кафф занімів від подиву, як звичайнісінька людина.

Пані подзвонила й наказала подати їй непромокальний плащ. Дощ усе ще лив, як з відра, а карета, як вам відомо, поїхала з міс Речел у Фрізінголл. Я намагався відрадити свою пані від поїздки в таку погоду, але зовсім марно! Просив дозволу їхати з нею і тримати над нею парасольку — вона не захотіла й слухати про це. Під'їхав кабріолет з візником.

— Будьте цілком певні про дві речі, — сказала вона сержантові Каффу в холі. — Я пророблю цей експеримент з міс Веріндер так само сміливо, як ви могли б зробити це самі. І я повідомлю вам результати — усно або листовно — сьогодні ж, до відходу останнього поїзда в Лондон.

З цими словами вона сіла в екіпаж і, взявши сама віжки, поїхала у Фрізінголл.

 Після від'їзду пані я зміг приділити увагу сержантові Каффу. Я знайшов його в затишному куточку холу. Він переглядав свій записник і люто кривив кутики губів.

— Робите нотатки про нашу справу? — спитав я.

— Ні, — відповів сержант. — Довідуюсь, чим я повинен зайнятися після цього.

— О! — вигукнув я. — Невже ви вважаєте, що в нас уже все закінчено?

— Я вважаю, — відповів сержант Кафф, — що леді Веріндер одна з найрозумніших жінок в Англії. Вважаю також, що приємніше дивитись на троянду, аніж на алмаз. Де садівник, містере Беттередж?

І більше від нього не можна було добитися жодного слова про Місячний камінь. Він втратив уже всякий інтерес до свого слідства і неодмінно хотів знайти садівника. Через годину я почув, як вони сперечалися в оранжереї, і предметом їхньої суперечки знову була шипшина.

Тим часом я повинен був довідатись, чи не передумав містер Френклін їхати післяобіднім поїздом. Розпитавши мене про нараду в кімнаті міледі і довідавшись, чим вона скінчилась, він відразу ж вирішив дочекатися звістки з Фрізінголла. Ця природна зміна в його планах, яка простим людям не загрожувала б нічим особливим, мала для містера Френкліна небажані наслідки. Вона кинула його в обійми нерішучості й бездіяльності, і, таким чином, усі іноземні сторони його вдачі повискакували назовні, мов чорти з болота.

То як італієць, то як німець, то як француз — в усіх випадках з англійською основою — гасав він по всіх кімнатах будинку, ні про що інше не розмовляючи, як про ставлення до нього міс Речел, і не звертаючись ні до кого, крім мене. Наприклад, я зустрів його в бібліотеці; він сидів над картою сучасної Італії й не знаходив іншого способу абстрагуватись від своїх прикростей, крім розмов про них.

— У мене було кілька достойних прагнень, Беттередж, але що я тепер маю робити з ними? В мені дрімає безліч хороших якостей, але тільки Речел могла б допомогти мені викликати їх назовні!

Він так красномовно змалював картину його власних позитивних якостей, що таїлися в ньому, і потім так зворушливо оплакував їх, що я навіть не міг придумати, чим би його втішити, як мені раптом спало на думку: адже саме це нагода застосувати благотворний вплив «Робінзона Крузо». Я пошкандибав до себе в кімнату і приніс це безсмертне творіння. В бібліотеці нікого не застав! Карта сучасної Італії дивилась на мене, а я дивився на карту сучасної Італії.

Я пішов у вітальню. Там на підлозі лежала його носова хусточка — доказ того, що він тут був. А порожня кімната свідчила про те, що він уже вийшов звідси.

Зайшов я в їдальню і здибав там Самюеля; він приготував печиво та склянку хересу і мовчки вивчав порожнечу кімнати. Хвилину тому сюди вбіг, мов шалений, містер Френклін, щоб трохи підкріпитися. Самюель, страшенно поспішаючи, приготував йому щось перекусити, але містер Френклін раптом зник, ще до того, як замовк дзвоник, який він смикнув нагорі.

Я заглянув у будуар і нарешті знайшов його. Там, біля вікна, він виводив пальцем на вогкому склі якісь візерунки.

— Херес чекає на вас, сер, — сказав я йому.

З таким же успіхом я міг би звернутись до однієї з чотирьох стін кімнати; він весь поринув у свої нескінченні, далекі думки.

— А як ви пояснюєте поведінку Речел? — ось і все, що я одержав у відповідь.

Оскільки я не був готовий пояснювати поведінку міс Речел, я розгорнув «Робінзона Крузо», твердо переконаний, що в ньому можна знайти якесь пояснення, якщо тільки гарненько пошукати. Містер Френклін закрив «Робінзона Крузо» і відразу ж вдався до німецької тарабарщини.

— Чому б вам не заглянути в цю справу? — сказав він, наче особисто я був проти того, щоб у неї заглянути. — Якого дідька ви стали таким нетерплячим, Беттередж, коли для досягнення істини так потрібне терпіння! Не перебивайте мене. Поведінку Речел легко зрозуміти, якщо тільки віддати їй належне і взяти до уваги спочатку об'єктивну точку зору, потім суб'єктивну й закінчити об'єктивно-суб'єктивною точкою зору. Що ж нам відомо? Нам відомо, що пропажа Місячного каменя минулого четверга вранці призвела її до нервового зворушення, від якого вона ще й досі не одужала. Поки що ви не заперечуєте, що це об'єктивна точка зору? В такому разі дуже добре, — не перебивайте мене. Так от, вона в стані нервового зворушення, і хіба можна сподіватись від неї якогось іншого поводження з людьми, що оточують її? Міркуючи так, виходячи із внутрішньої суті явища, що ми маємо? Ми маємо суб'єктивну точку зору. Спробуйте-но заперечити цю суб'єктивну точку зору! Дуже добре. В такому разі — що звідси випливає? Боже мій! Та об'єктивно-суб'єктивне пояснення, звичайно! Речел, називаючи речі своїми іменами, не Речел, а хтось інший. А з якої це речі хтось інший поводиться зі мною жорстоко? Ви, Беттередж, вельми нерозсудливі, але навряд чи зможете звинуватити мене в цьому. Так чим це кінчається? Для мене це кінчається, незважаючи на вашу прокляту англійську обмеженість і упередження, цілком щасливо і спокійно. Де ж херес?

Від цих розмов у мене замакітрилося в голові, я почав сумніватись — моя це голова чи містера Френкліна. Ось у такому сумному стані я й ухитрився зробити три об'єктивні речі: приніс містерові Френкліну його херес, пішов до себе в кімнату і втішився люлькою — цього разу вона здалася мені надзвичайно приємною.

Але не думайте, що я так легко збувся містера Френкліна. Він знову перейшов з будуара в хол, далі потрапив на половину, де живуть слуги, почув запах тютюнового диму з моєї люльки і відразу ж нагадав, що кидати палити заради міс Речел було щонайменше наївно. В одну мить він виголосив переді мною цілу тираду про куріння і виявився досить сильним у розмовах на цю вічну тему, висловлюючись на французький манір ясно, дотепно і водночас скептично.

— Дайте мені припалити, Беттередж. Чи це мислимо, щоб стільки палити, як я, і не мати уявлення, що в основі куріння, так само як і у взаєминах з жінками, лежить ціла система? Слухайте мене уважно, і я доведу вам це в двох словах. Ви вибираєте сигару, запалюєте і — розчаровуєтесь. Що ви робите після цього? Ви кидаєте її й запалюєте іншу. А тепер погляньмо, як ця система застосовується до жінок. Ви вибираєте жінку, упадаєте біля неї, а вона — вражає вас у саме серце. Дурню! Запозич досвід з свого куріння. Кинь її й закохайся в іншу!

При цих словах я похитав головою. Можливо, це й надзвичайно розумно, але в мене на практиці це не виходило.

— Коли ще була жива місіс Беттередж, — сказав я, — мені таки частенько спадало на думку застосувати вашу філософію, містере Френклін. Але якщо ви одного разу вибрали сигару, то вам уже й по закону належить її палити.

Щоб оживити це висловлювання, я підморгнув. Містер Френклін зареготав, і ми розвеселились, поки не вискочила назовні — як завжди, раптово — нова сторона його характеру. Отак розмовляючи з паничем (поки сержант і садівник сперечалися про троянди), ми провели час до одержання звістки з Фрізінголла.

Кабріолет повернувся на півгодини раніше, ніж я сподівався. Міледі вирішила поки що залишитись у своєї сестри. Візник привіз два листи від пані — один містерові Френкліну, а другий мені.

Листа, адресованого містерові Френкліну, я відправив йому в бібліотеку; блукаючи по кімнатах, він вдруге знайшов тут пристановище. Лист, адресований мені, я прочитав у своїй кімнаті. Коли я його розпечатав, звідти випав чек, і мені стало ясно (перш ніж я прочитав зміст листа), що припинення слідства про Місячний камінь — справа вирішена.

Я послав по сержанта у розарій сказати, що мені треба негайно переговорити з ним. Він з'явився, цілком захоплений думками про садівника й дику троянду, і заявив, що такої впертої людини, як містер Бегбі, ще світ не бачив. Я попросив його викинути з голови цю нікчемну дрібницю і якнайуважніше поставитись до справді серйозної справи. Тільки після цього він помітив у моїх руках лист.

— А! — сказав нудьгуючим тоном. — Ви одержали звістку від міледі. Чи стосується вона мене, містере Беттередж?

— Поміркуйте самі, сержанте.

І я прочитав йому листа (з особливою виразністю й повагом) ось такого змісту:

«Мій добрий Габріелю, прошу вас передайте сержантові Каффу, що я виконала свою обіцянку. Відносно Розанни Спірман результати такі. Міс Веріндер урочисто заявляє, що вона ніколи не говорила жодного слова віч-на-віч з Розанною з того часу, як ця нещасна жінка переступила поріг мого дому. Вони не зустрічались, навіть випадково, напередодні тієї ночі, як зник алмаз; між ними зовсім не було ніяких стосунків з ранку четверга, коли в домі зчинилася тривога, аж до суботи, коли міс Веріндер поїхала від нас. Така була відповідь моєї доньки, коли я несподівано сповістила її коротко про самогубство Розанни Спірман».

Дійшовши до цього місця, я звів очі на сержанта Каффа і спитав, якої він думки про це.

— Я тільки ображу вас, коли висловлю свою думку. — Відповів сержант і додав з дратівною покірливістю: — Кажіть далі, містере Беттередж, кажіть далі.

Коли я згадав, як ця людина мала зухвальство скаржитись на впертість нашого садівника, мені так і закортіло казати далі, користуючися своїми словами, а не тими, що були в листі моєї пані. Цього разу, однак, християнські почуття не зрадили мене. Я продовжував читати, суворо дотримуючись написаного в листі міледі:

«Підійшовши до міс Веріндер так, як пропонував полісмен, я потім заговорила з нею, як сама вважала за потрібне, для того щоб справити на неї враження. Двічі, до її від'їзду з дому, я по секрету застерігала її, що вона наражається на надзвичайно нестерпні і принизливі підозріння. Зараз я сказала прямо, що мої побоювання справдились.

Вона врочисто і якнайпереконливіше запевнила мене, що, по-перше, не має ніяких таємних боргів; по-друге, алмаза в неї нема і не було з тієї хвилини, як вона поклала його в шафку в середу вночі.

Оце й усе, про що мені призналась донька. Коли я запитала її, чи не може вона пояснити мені пропажу алмаза, вона вперто мовчала. Коли я умовляла її бути зі мною відвертою, вона зі сльозами на очах відмовилась. «Настане день, коли ви довідаєтесь, чому мені байдуже, що мене запідозрюють, і чому я навіть на ваші запитання не відповідаю. Я зробила багато для того, щоб заслужити співчуття моєї матері, і не зробила нічого, що змусило б мою матір червоніти за мене». Ось власні слова моєї доньки.

Вважаю, що після моєї розмови з полісменом, він хоч і стороння людина, але повинен вияснити так само, як і ви, що відповіла міс Веріндер. Прочитайте йому цього листа, а потім, віддайте вкладений для нього чек. Відмовляючись від його дальших послуг, я не можу не висловити переконання в його сумлінності й розумі; але я ще більше переконана, що в даному разі обставини фатально обманули його».

На цьому лист закінчувався. Перш ніж передати сержантові Каффу чек, я спитав, чи не бажає він зробити яке-не-будь зауваження.

— В мої обов'язки не входить, містере Беттередж, робити зауваження про справу, що вже закінчена.

Я кинув йому чек через стіл.

— А цій частині листа ви вірите? — спитав я з обуренням.

Сержант глянув на чек і похмуро звів брови, віддаючи належне щедрості міледі.

— Це така щедра оцінка мого часу, — сказав він, — що я вважаю себе зобов'язаним відплатити за неї дечим. Я запам'ятаю, містере Беттередж, суму на цьому чеку, — можливо, випаде нагода пригадати її.

— Що ви хочете цим сказати? — спитав я.

— Леді Веріндер поки що дуже спритно владнала справу, — сказав сержант. — Але цей сімейний скандал належить до числа тих, які раптом спалахують знову, коли ви менш за все чекаєте цього. Не мине й кілька місяців, як ми знову матимемо справу з Місячним каменем.

Смисл його слів і манера, з якою він їх промовив, зводились ось до чого. Лист моєї пані свідчив, на його думку, про те, що міс Речел стала настільки черствою, що не піддалась ні на які вмовляння і якнайбезсоромніше обдурила (о леле, при яких обставинах!) свою матір. Не знаю, що на моєму місці сказали б сержантові інші, а я відповів йому прямо:

— Сержанте Кафф, я вважаю ваше останнє висловлювання за образу для міледі та її доньки!

— Містере Беттередж, вважайте це за осторогу для себе, і ви будете ближче до істини.

Хоч який роздратований і сердитий був я, але диявольська впевненість, з якою він промовив ці слова, припнула мені язика.

Я відійшов до вікна, щоб заспокоїтись. Дощ ущух, і кого ж побачив я на подвір'ї, як не містера Бегбі, садівника, який вже чекав, щоб продовжити з сержантом Каффом суперечку про шипшину.

— Передайте привіт сержантові, — сказав містер Бегбі, як тільки побачив мене. — Якщо він захоче йти на станцію пішки, я залюбки піду разом з ним.

— Як! — вигукнув сержант за моєю спиною. — Ви ще не переконались?

— Дідька лисого! Анітрошечки не переконався! — відповів містер Бегбі.

— В такому разі я йду пішки на станцію! — заявив сержант.

— А я зустріну вас біля хвіртки! — сказав містер Бегбі.

Я був у цей час, як вам відомо, дуже сердитий, але чи може гнів устояти проти такого втручання? Сержант Кафф помітив зміну в мені і заохотив її вельми до речі одним слівцем:

— Годі, годі! — сказав він. — Чому б не подивитись на мою точку зору так, як дивиться на неї міледі? Чому б не сказати, що обставини фатально обманули мене?

Дивитись на будь-що однаково з міледі було досить приємним привілеєм, навіть при тій незручності, що цей привілей запропонував мені сержант Кафф. Гнів мій помалу вгамувався. Я дивився на будь-яку іншу думку про міс Речел, крім думки міледі і своєї, з гордовитим презирством. Одне, чого я не міг зробити, це змовчати про Місячний камінь. Здоровий глузд повинен був застерегти мене, — я це знаю, — що цю справу слід залишити в спокої. Та ось маєте! Ми не знали тих чеснот, якими відзначається нинішнє покоління. Сержант Кафф зачепив моє болюче місце, і, хоч я ставився до нього з презирством, болюче місце все-таки давалося взнаки. Скінчилося тим, що я уперто повернув його до листа міледі.

— Мене цей лист цілком переконав, — сказав я. — Але все одно, продовжуйте, як ніби ви могли б переконати мене в іншому. Ви вважаєте, що словам міс Речел не можна вірити, і кажете, що ми знову почуємо про Місячний камінь. Доведіть, що це так, сержанте, — закінчив я весело. — Доведіть, що це так!

Замість того щоб образитися, сержант Кафф схопив мою руку і так міцно потис її, що мені аж боляче стало.

— Присягаюсь небом, — урочисто промовив цей чудний полісмен, — я хоч завтра, містере Беттередж, пішов би працювати слугою, якби мав нагоду служити разом з вами! Сказати, що ви простодушні, як дитина, сер, значило б зробити дітям комплімент, якого більшість із них не заслуговує. Ні, ні! Ми далі не будемо сперечатись. Ви почуєте мої докази на легших умовах. Я ні слова не скажу ні про міледі, ні про міс Веріндер, — я лише стану завбачливим на цей раз, виключно заради вас. Я вже попереджав, що ви ще не покінчили з Місячним каменем. Дуже добре. Тепер я завбачу вам при розставанні три події, які, як я гадаю, самі змусять вас звернути на них увагу, хочете ви цього чи ні.

— Продовжуйте, — сказав я, анітрохи не розгубившись і, як раніше, весело.

— По-перше, — почав сержант, — наступного понеділка ви почуєте дещо від Йолландів, коли листоноша принесе в Коббс-Голл лист Розанни.

Якби він облив мене відром холодної води, навряд чи це викликало б у мене більш неприємне відчуття, ніж те, яке викликали його слова. Запевнення міс Речел у своїй невинності робило поведінку Розанни — пошиття нової сорочки, переховування замазаної сорочки і все інше — абсолютно непояснимою. І це не спадало мені на думку доти, поки сержант Кафф не нагадав про все в одну хвилину!

— По-друге, — вів далі сержант, — ви знову почуєте про трьох індусів. Ви одержите звістку про них або в тутешніх околицях, якщо міс Речел залишиться тут, або з Лондона, якщо міс Речел поїде в Лондон.

Втративши будь-який інтерес до трьох фокусників і цілком упевнившись у невинності панночки, я досить легко сприйняв друге завбачення.

— Ви перелічили з трьох подій, що мають відбутись, дві, — сказав я. — Ну, а яка ж третя?

— Третя й остання, — відповів сержант Кафф, — полягає в тому, що ви рано чи пізно почуєте дещо про лондонського лихваря, про якого я вже двічі згадував. Дайте мені ваш записник, і я запишу вам про всякий випадок його ім'я й адресу, щоб ви не помилились, коли справді одержите звістку про нього.

Він чітко написав на чистому аркуші: «Містер Септімус Люкер, Міддлсекська площа, Лембет, Лондон».

— Ось, — сказав він, — показуючи на адресу, — останнє слово про Місячний камінь, яким турбую вас зараз. Майбутнє покаже, правий я чи ні. А поки що, сер, забираю з собою щиру особисту прихильність до вас, яка, мені здається, робить честь нам обом. Якщо ми не зустрінемось до мого виходу у відставку, сподіваюсь побачити вас у гостях у моєму будиночку поблизу Лондона, який маю на меті придбати. І ви побачите, містере Беттередж, що в моєму саду будуть зарослі травою стежки. А щодо білої мохової троянди...

— Дідька лисого виросте у вас біла мохова троянда, якщо ви не прищепите її до шипшини! — вигукнув хтось нам у вікно.

Ми обернулись. Це був невгамовний містер Бегбі, в якого невистачило терпіння чекати біля хвіртки. Сержант потис мені руку й подався на подвір'я, розпалившись іще більше.

— Спитайте його про мохову троянду, коли він повернеться додому, і ви побачите, що від його доказів не залишиться й сліду! — крикнув мені у вікно знаменитий Кафф.

— Добродії! — відповів я, втихомирюючи їх обох, як мені вже доводилося втихомирювати раніше. — В питанні про мохову троянду ви обидва маєте рацію!

З таким же успіхом я міг би товкти воду в ступі. Вони пішли, завзято сперечаючись про троянди і ні на йоту не поступаючись один перед одним. Коли я востаннє глянув на них, містер Бегбі уперто хитав головою, а сержант Кафф міцно тримав його за руку, наче арештанта. А втім... Хоч я весь час і ненавидів сержанта, повинен визнати, що він таки сподобався мені.

Поясніть, якщо можете, цей душевний стан. Незабаром ви збудетесь мене й моїх суперечностей. Коли я повідомлю про від'їзд містера Френкліна, на цьому, нарешті, закінчаться суботні події. А коли я далі оповім про вельми дивні факти наступного тижня, цим самим я завершу свою частину розповіді й передам перо людині, яка має продовжити історію про Місячний камінь. Якщо ви втомилися за читанням цієї повісті так само, як я за писанням її, — боже, яке задоволення дістанемо ми з вами через кілька сторінок.

 Я приготував кабріолет на той випадок, якщо містер Френклін неодмінно захоче поїхати від нас вечірнім поїздом. Поява на східцях спершу багажу, а слідом за ним і самого містера Френкліна показали мені досить ясно, що він уперше в житті твердо дотримується прийнятого рішення.

— Значить, ви й справді вирішили їхати, сер? — запитав я, коли ми зустрілися з ним у холі. — Чому б не почекати днів зо два і не дати міс Речел можливості схаменутися?

Закордонний лоск, напевно, зовсім зійшов з містера Френкліна, коли настав час сказати «прощавайте». Замість відповіді, він подав мені листа, якого написала йому міледі. Більша частина листа була заповнена тим, що вже було сказано нею в листі, одержаному мною. Але в кінці була приписка про міс Речел, яка пояснить наміри містера Френкліна, якщо не пояснить нічого іншого.

«Ви дивуєтесь, напевно, — писала міледі, — що я дозволяю доньці залишати мене в цілковитому незнанні справи. Пропав алмаз вартістю в двадцять тисяч фунтів, і я повинна припускати, що пропажа його не становить ніякої таємниці для Речел; що якесь незрозуміле зобов'язання мовчати накладене на неї якоюсь людиною або якимись абсолютно невідомими мені людьми, що мають на увазі якусь мету, якої я не можу навіть відгадати. Чи можна пояснити, що я дозволяю таким чином збиткуватись над собою? Можна цілком пояснити за даних обставин стан Речел. Вона в такому нервовому зворушенні, що на неї боляче дивитись. Я не наважуюся знову почати розмову про Місячний камінь доти, поки час не заспокоїть її хоч трохи. Ось чому я, не вагаючись, відмовилась від послуг представника розшукної поліції. Таємниця, що збиває з пантелику нас, збиває з пантелику і його. В цій справі стороння людина не може нам допомогти. Присутність детектива в моєму домі тільки збільшує мої страждання, а одне тільки його ім'я роздратовує Речел.

Я старанно обміркувала свої плани на майбутнє й вирішила випровадити Речел у Лондон почасти для того, щоб заспокоїти її зміною обстановки, почасти для того, щоб порадитися з кращими лікарями, що ж робити. Чи не могли б ви зустрітися з нами в Лондоні? Дорогий Френклін, ви повинні зі свого боку виявити терпіння і так само, як і я, чекати більш слушного часу. Цінна допомога, яку ви подали слідству в розшуках зниклого алмаза, все ще здається непростимою образою для Речел в її нинішньому пригніченому стані. Діючи в цій справі наосліп, ви посилили її тривогу, бо своїми свідченнями, самі того не бажаючи, помагали розкриттю її таємниці. Я не можу пробачити упертість, з якою вона звинувачує вас за наслідки, яких ні ви, ні я не могли уявити або передбачити. Речел напоумити не можна — її можна тільки пожаліти. Я з болем повинна сказати, що вам і Речел на деякий час краще розійтися. Єдина порада, яку я можу запропонувати вам, це — дати їй час схаменутись».

Я повернув лист, щиро співчуваючи містерові Френкліну, бо знав, як він любить панночку, і бачив, що слова її матері вразили його в саме серце.

— Ви знаєте прислів'я, сер, — ось усе, що я йому сказав, — коли дійде до найгіршого, — почне мінятись на краще. А наші справи не можуть бути в гіршому стані, містере Френклін, ніж вони є зараз.

Містер Френклін склав лист, напевно, не дуже заспокоєний моїм зауваженням.

— Коли я приїхав сюди з Лондона з цим жахливим алмазом, — сказав він, — сім'я леді Веріндер була найщасливішою сім'єю в Англії. А тепер погляньте на цю сім'ю! Вона розкидана, роз'єднана, саме повітря цього будинку отруєне таємницями й підозріннями. Чи пам'ятаєте ви той ранок на Тремтливих пісках, коли ми розмовляли про мого дядька Гернкасла і його подарунок до дня народження? Місячний камінь став знаряддям помсти полковника, Беттередж, — такої помсти, яку не міг уявити й сам полковник!

З цими словами він потис мені руку й пішов до кабріолета.

Я провів його по сходах. Дуже прикро було бачити, як він, пригнічений горем, залишає стару домівку, в якій провів найкращі роки свого життя. Пенелопа (надзвичайно засмучена тим, що трапилося в домі) прийшла вся в сльозах попрощатися з містером Френкліном. Він поцілував її. Я махнув рукою, ніби кажучи: «Цілуйтеся на здоров'я, сер». Деякі із служниць з-за рогу поїдали його очима. Він був одним з тих мужчин, які подобаються всім жінкам. В останню хвилину я спинив кабріолет і попросив містера Френкліна, щоб він повідомив нас про себе листовно. Він, здавалось, не чув моїх слів, — озирався довкруг, дивлячись то на той предмет, то на інший, немов прощаючись з старою домівкою й садом.

— Скажіть нам, куди ви їдете, сер? — спитав я, тримаючись за кабріолет і намагаючись довідатись про його майбутні плани.

Містер Френклін раптом насунув капелюх на самісінькі брови.

— Куди я їду? — повторив він мої слова. — До чорта в зуби!

Поні здригнувся при цих словах, наче відчувши християнську огиду до них.

— Господь з вами, сер, їдьте, куди вам пощастить! — встиг сказати я йому навздогін.

Приємний, милий джентльмен! Незважаючи на всі його вади й нерозсудливість, він приємний і милий джентльмен! Коли містер Френклін поїхав, у будинку міледі залишилась сумна порожнеча.

Було вельми скучно й сумовито, коли нарешті цей довгий суботній літній вечір наблизився до кінця.

Я підбадьорював себе, міцно тримаючись люльки й «Робінзона Крузо». Жінки, окрім Пенелопи, проводили час у пересудах і перемовах про самогубство Розанни. Вони, як і раніше, дотримувались думки, ніби нещасна дівчина вкрала Місячний камінь і заподіяла собі смерть із страху перед викриттям. Тільки моя донька наполягала, таємно від усіх, на тому, що твердила раніше. Однак її припущення щодо причини самогубства Розанни і, як не дивно, запевнення панночки про свою невинність не могли нас задовольнити. Таємна подорож Розанни у Фрізінголл і її махінації з сорочкою лишилися зовсім незрозумілими. Марно було вказувати на це Пенелопі; заперечення відскакували від неї, мов горох від стінки. Річ у тім, що моя донька успадкувала моє нехтування доводами здорового глузду, і в цьому значно перевершила свого батька.

Наступного дня, в неділю, повернулась від Еблуайтів карета. Кучер привіз мені записку від міледі й письмове розпорядження покоївці міледі і Пенелопі.

Міледі повідомляла, що вирішила в понеділок відправити міс Речел у свій лондонський будинок. У розпорядженні покоївкам зазначалось, який одяг треба взяти і о котрій годині зустріти місіс Веріндер і міс Речел у Лондоні. Туди ж мали прибути й інші слуги. Оскільки міс Речел після всього, що трапилось, не хотіла повертатись додому, міледі вирішила їхати в Лондон прямо з Фрізінголла. А я повинен зостатися в садибі до дальших розпоряджень і наглядати за господарством. Слугам, що залишались зі мною, наказано було видавати замість харчів грошове утримання.

Все це нагадало мені слова містера Френкліна про розкиданість і роз'єднаність сім'ї, і думки мої, природно, звернулись до самого містера Френкліна. Чим більше я думав про нього, тим більше мене тривожило його майбутнє. Скінчилося тим, що я написав листа камердинерові його батька, містерові Джефко. Я просив повідомити мені, що робитиме містер Френклін після приїзду в Лондон.

Недільний вечір був такий скучний, що далі нікуди, — гірший, ніж суботній. Ми скінчили цей день, як сотні тисяч інших людей закінчують його раз у тиждень на цих островах, — чекаючи, коли нарешті настане час лягати спати, і, не дочекавшись, поснули в своїх кріслах.

Настав понеділок. Не знаю, як іншим домочадцям, а мені він завдав чималого потрясіння. В цей день справдилося перше провіщення сержанта Каффа про те, що я почую дещо від Йолландів.

Я вирядив Пенелопу й покоївку міледі на залізницю з багажем у Лондон і сновигав по саду, коли почув своє ім'я. Обернувшись, я опинився віч-на-віч з донькою рибалки, Кривоніжкою Люсі. За винятком кульгавості і худорби (останнє, на мою думку, страшенна вада в жінці), в цій дівчині, на чоловічий погляд, було немало привабливих якостей. Смугле, розумне, з тонкими рисами обличчя, приємний чистий голос, чудове каштанове волосся належали до її позитивних якостей. Одним з її нещасть була милиця. Вадою у ній була також її запальна вдача.

— Ну, моя люба, — сказав я, — що вам треба від мене?

— Хто тут у вас Френклін Блек? — спитала дівчина, кидаючи на мене лютий погляд і спираючись на свою милицю.

— Це неповага говорити так про джентльмена, — відповів я. — Якщо ви хочете довідатись про племінника міледі, то, будь ласка, називайте його містером Френкліном Блеком.

Вона зробила крок до мене і глянула так, наче збиралася з'їсти мене живцем.

— Містером Френкліном Блеком? — повторила вона слідом за мною. — Йому краще підходить ім'я — вбивця Френклін Блек!

Мій досвід поводження з покійною місіс Беттередж став у пригоді і на цей раз. Коли жінка намагається роздратувати вас, відплачуйте їй тією ж монетою — постарайтеся зі свого боку роздратувати її. Жінки взагалі готові до будь-якої відсічі з вашого боку, окрім цієї. Одним єдиним словом можна добитись не гірше, ніж цілою сотнею слів, і одним словом я добився цього від Кривоніжки Люсі. Я подивився лагідно їй в обличчя і сказав:

— Дурниці!

Дівчина відразу ж спалахнула. Вона зручніше стала на дужу ногу, взяла милицю й люто вдарила нею тричі об землю.

— Він убивця! Він убивця! Він убивця! Через нього загинула Розанна Спірман!

Вона прокричала це надзвичайно пронизливим голосом. Двоє людей, що працювали поблизу нас у саду, підвели очі, побачили, що це Кривоніжка Люсі, і, знаючи, чого можна сподіватись від неї, знову повернулись до своєї справи.

— Через нього загинула Розанна Спірман? — спитав я. — Що змушує вас так говорити, Люсі?

— А вам що до того? І взагалі, кому яке діло до цього? О, якби вона була такої думки про чоловіків, як я, вона була б зараз жива!

— Вона, бідолашна, завжди була про мене хорошої думки, — сказав я, — і, наскільки пам'ятаю, я завжди старався бути лагідним з нею.

Я промовив це якомога заспокійливіше. По правді кажучи, я не наважився ще більше роздратовувати дівчину своїми дотепами. Раніше я помічав тільки її погану вдачу. Тепер же я примітив нещастя, яке змушує бідняків бути зухвалими. Моя відповідь зм'якшила Кривоніжку Люсі. Вона схилила голову на свою милицю.

— Я любила її, — ніжно сказала дівчина. — В неї так нещасливо склалося життя; підлі люди зле вчинили з нею і звели з доброї путі, але це не зіпсувало її лагідного характеру. Вона була ангел. Вона могла б бути щасливою зі мною. У мене був план їхати удвох у Лондон, влаштуватись, як двом сестрам, і заробляти шиттям. Цей чоловік приїхав сюди і все зіпсував. Він зачарував її. Не говоріть мені, що він не мав цього наміру і не знав про це. Він повинен був знати. Він повинен був пожаліти її. «Я не можу без нього жити, а він, Люсі, навіть не дивиться на мене» — ось що вона говорила. Жорстоко, жорстоко, жорстоко! Я казала їй: «Жоден мужчина не вартий того, щоб за ним так знемагати». А вона відповідала: «Є мужчини, заради яких можна померти, Люсі, і він один з них». Я склала трохи грошей. Домовилася з моїм батьком і матір'ю. Хотіла забрати її від зневажань, яких вона тут зазнавала. У нас була б маленька квартирка в Лондоні, і ми жили б, як сестри. Як вам відомо, сер, Розанна одержала добре виховання й писала гарним почерком. Вона вміла швидко шити. Я шию не так швидко, як шила Розанна, але я теж можу шити. Ми жили б чудово. О леле! Що ж трапилося сьогодні вранці? Що трапилося вранці? Приходить лист від неї, і вона пише мені, що розстається з тяжким життям. Приходить лист, в якому подруга прощається зі мною назавжди! Де він? — вигукнула дівчина, підводячи голову і знову спалахуючи гнівом крізь сльози. — Де той джентльмен, про якого я маю говорити не інакше, як з повагою? Недалекий той день, містере Беттередж, коли бідні повстануть проти багатих. Благаю бога, щоб почали з нього. Благаю бога, щоб почали з нього!

Оце вам інший приклад «середньої» доброї християнки, це був звичайнісінький духовний занепад — логічний результат занадто сильного впливу цього самого християнства. Навіть сам пастор (хоча, признаюсь, це сказано дуже сильно) навряд чи зміг би напоумити дівчину в такому стані, в якому вона була тепер. Я наважився лише на те, щоб повернути її до предмета розмови, сподіваючись почути від неї що-небудь варте уваги.

— Для чого вам потрібний містер Френклін Блек? — спитав я.

— Мені треба його бачити.

— А в якій справі?

— У мене є для нього лист.

— Від Розанни Спірман?

— Так, від неї.

— Вкладений у ваш лист?

— Так.

Невже темрява невідомості починає розвіюватись? Невже те, що я так палко прагнув знати, само по собі відкривається мені? Я змушений був почекати хвилинку. Сержант Кафф залишив після себе заразу. За деякими особисто мені відомими ознаками розшукна лихоманка знову почала оволодівати мною.

— Ви не можете побачити містера Френкліна, — сказав я.

— Я повинна його бачити і побачу.

— Він вчора поїхав у Лондон.

Кривоніжка Люсі пильно подивилась мені в обличчя і зрозуміла, що я кажу правду. Не промовивши більше ні слова, вона зараз же повернулась і пішла в напрямі Коббс-Голла.

— Стривайте! — вигукнув я. — Завтра я чекаю звістки про містера Френкліна Блека. Давайте мені листа, і я відправлю його поштою.

Кривоніжка Люсі сперлась на свою милицю і глянула на мене через плече.

— Я передам лист лише в його власні руки, не інакше, — сказала вона.

— Може, написати йому про це?

— Напишіть, що я ненавиджу його, і ви скажете правду.

— Так, так, а як же відносно листа?..

— Якщо він хоче одержати цей лист, нехай приїде сюди і візьме його в мене.

Після цих слів вона пошкандибала до Коббс-Голла. Розшукна лихоманка позбавила мене всякої гідності. Я поспішив слідом за нею й доклав усіх зусиль, щоб змусити її розговоритись. Але марно! На нещастя, я був мужчиною, і Кривоніжка Люсі мала задоволення в тому, що розчаровувала мене. Того ж дня, трохи пізніше, я спробував щастя в її матері. Добра місіс Йолланд могла тільки заплакати й порадила втішитись, хильнувши голландського винця. Рибалку я зустрів на березі моря. Він сказав, що це «справа пропаща», і продовжував лагодити сіть. Ні батько, ні мати не знали більше за мене самого. Лишалося спробувати останній засіб — послати з вранішньою поштою листа містерові Френкліну Блеку.

Можете собі уявити, з яким нетерпінням чекав я листоношу у вівторок вранці. Він приніс мені два листи. Один від Пенелопи (у мене ледве вистачило терпіння прочитати його); вона повідомляла, що міледі і міс Речел благополучно переселилися в Лондон. Другий від містера Джефко зі звісткою про те, що син його пана вже виїхав з Англії.

Прибувши в столицю, містер Френклін, як виявляється, пішов прямо до батька. Він приїхав не зовсім вчасно. Містер Блек-старший з головою поринув у справи Палати громад і цього вечора розважався дома улюбленою парламентською грою — складанням записок, які називають «приватним біллем». Сам містер Джефко провів містера Френкліна в кабінет батька.

— Любий Френклін, що змусило тебе так несподівано з'явитись до мене? Може, що сталося?

— Так. Сталося щось недобре з Речел, і я надзвичайно занепокоєний цим.

— З жалем чую це. Але не можу тебе зараз вислухати.

— А коли ви зможете мене вислухати?

— Мій любий хлопчику, не буду тебе обманювати. Я зможу вислухати тебе не раніше, як після закінчення цієї сесії. На добраніч!

— Дякую вам, сер. Бувайте здорові!

Ось про яку розмову в кабінеті повів мені містер Джефко. Розмова поза кабінетом була ще коротша:

— Джефко, подивіться, о котрій годині вирушає завтрашній поїзд, приурочений до відходу пароплава, що має взяти курс до континенту?

— О шостій годині сорок хвилин ранку, містере Френклін.

— Розбудите мене о п'ятій.

— Їдете за кордон, сер?

— Поїду, Джефко, куди повезе мене залізниця.

— Доповісти вашому татові, сер?

— Так, доповісте йому після закінчення сесії.

Наступного ранку містер Френклін поїхав за кордон.

Куди саме він поїхав, ніхто, — не виключаючи і його самого, — не міг відгадати. Можливо, ми одержимо від нього першу звістку з Європи, Азії, Африки або Америки. На думку містера Джефко, він міг бути в будь-якій з чотирьох сторін світу.

Одержавши цю звістку, я втратив усяку надію звести Кривоніжку Люсі з містером Френкліном і таким чином досягти успіху в дальшому розкритті істини. Переконання Пенелопи, що її подруга-служниця наклала на себе руки через безнадійну любов до містера Френкліна Блека, підтвердилось — оце й усе. Чи було в тому листі, який залишила для нього Розанна Спірман після своєї смерті, признання, що, як гадав містер Френклін, вона хотіла зробити йому, коли була ще жива, — трудно сказати. Можливо, в ньому було всього-на-всього прощальне слово — розповідь про її нещасну любов до недосяжної особи. А, може, в ньому розповідається вся правда про її дивні вчинки, які виявив сержант Кафф, — з того моменту, як зник Місячний камінь, аж до часу її загибелі в Тремтливих пісках. Але поки що цей лист залишався цілковитою таємницею для мене і всіх, хто оточував Кривоніжку Люсі, в тому числі й для її батьків. Ми всі підозрювали, що небіжчиця довірила їй свою таємницю, і намагались примусити її розговоритись, але безуспішно. І один, і другий зі слуг переконані, як і раніше, в тому, що Розанна вкрала алмаз і десь його сховала — нишпорили біля скель, до яких вона ходила, але всі ці розшуки виявились марними. Відпливи змінювались припливами; минуло літо, настала осінь. А хисткі піски, поглинувши тіло Розанни, сховали і її таємницю.

Звістка про від'їзд містера Френкліна з Англії в неділю вранці і звістка про прибуття міледі і міс Речел у Лондон в понеділок дійшли до мене, як вам відомо, у вівторок. Настала середа і не принесла нічого нового. В четвер я одержав другу купу новин від Пенелопи.

Донька моя повідомляла, що для її панночки запросили якогось знаменитого лондонського лікаря і що він одержав гінею за те, що порадив більше розважатись. Виставки квітів, опери, бали — сила розваг чекали на неї; і міс Речел, на подив її матері, з запалом поринула у все це. Містер Годфрі її навістив; як видно, він був закоханий, як завжди, в свою кузину, незважаючи на те, що його освідчення вельми холодно прийняла вона в день свого народження. На превеликий жаль Пенелопи, цього разу його прийняла дуже люб'язно, і він тут же вписав ім'я міс Речел у членський список одного з жіночих благодійних комітетів. Моя пані, за словами Пенелопи, була в поганому настрої і мала дві тривалі розмови зі своїм стряпчим. Далі йшлося про одну бідну родичку, якусь міс Клак, — ту саму, про яку я згадував, коли розповідав про обід у день народження, що вона сиділа поруч містера Годфрі і виявила велику пристрасть до шампанського. Пенелопа висловлювала здивування, що міс Клак досі не дала знати про себе. Напевно, вона незабаром прив'язне до міледі, як завжди... І так далі, і тому подібне, як це заведено в жінок — висміювати одна одну і усно, й письмово. Про це не варто було б згадувати, якби не одна обставина. Я чув, що розставшись зі мною, ви перейдете до міс Клак. Якщо це так, зробіть мені ласку, не вірте жодному її слову, коли вона почне говорити про вашого покірного слугу.

В п'ятницю не трапилось нічого, за винятком того, що в одного з собак з'явилась за ушима якась виразка. Я дав йому бульйону і посадив на овочеву дієту, чекаючи дальших вказівок. Пробачте, що я згадую про це. Якось ненароком вихопилось. Будь ласка, пропустіть це. Я швидко наближаюсь до кінця моїх огріхів проти вашого сучасного освіченого смаку. Притому собака цей був доброю твариною й заслуговував хорошого лікування, справді-бо заслуговував.

Субота, останній день тижня, є також останнім днем у моїй розповіді.

Вранішня пошта принесла мені сюрприз у вигляді лондонської газети. Почерк, яким було написано адресу, збентежив мене. Я порівняв його з записаними в моїй книжечці ім'ям і адресою лондонського лихваря і відразу ж упізнав почерк сержанта Каффа.

Після цього відкриття я з цікавістю проглянув газету й помітив, що одне з поліцейських донесень обведене чорнилом. Ось воно, до ваших послуг. Прочитайте його, як прочитав я, і ви справедливо оціните ввічливу увагу сищика, який прислав мені цю новину:

«Лембет. Незадовго до закриття засідання суду містер Септімус Люкер, відомий торговець старовинними коштовностями, різьбленими виробами та іншими речами, звернувся за порадою до суддів, що засідали. Прохач заявив, що його протягом усього дня непокоїла поведінка якихось мандрівних індусів, що товпились на вулиці. В скарзі було зазначено три особи. Прогнані поліцією, вони знову повертались і намагалися кілька разів пройти в будинок, нібито по милостиню. Коли їх відігнали від парадних дверей, вони з'явились біля чорного ходу. Крім гніву на цих жебраків, містер Люкер висловив побоювання, чи не затівають вони крадіжки. В його колекції багато надзвичайно дорогих унікальних коштовностей, і античних, і східних. Буквально напередодні він змушений був звільнити з роботи вправного різьбяра по слоновій кістці (як ми зрозуміли, індійського уродженця), за підозрою у спробі вчинити крадіжку, і він не був певен, що цей працівник і вуличні фокусники, на яких він скаржився, не діяли спільно. Можливо, що вони мали на меті зібрати натовп, зчинити на вулиці метушню і, скориставшись замішанням, пробратися в будинок. У відповідь на запитання судді містер Люкер визнав, що, не маючи фактів, він не може навести доказів, що затівається крадіжка. Скаржиться тільки на те, що індуси йому набридли й заважали. Суддя зауважив, що коли ця неприємність повториться ще раз, прохач може викликати індусів до суду, де з ними поведуться згідно з законом. Що ж до коштовностей, містер Люкер повинен сам вжити належних заходів для їх охорони. Можливо, слід було б зв'язатися з поліцією і вжити всіх пересторог, які може передбачити досвідченість полісменів. Прохач подякував судді й пішов собі».

Кажуть, один із стародавніх мудреців радив своїм ближнім (забув, з якого приводу) «вичікувати кінця». Сподіваючись довести до кінця свою розповідь, я вже кілька днів сумнівався, чи впораюся з цим. Я бачу, що мій опис очевидних фактів наближається до завершення цілком пристойно. Ми переходили у справі про Місячний камінь від чуда до чуда і закінчуємо найбільшим чудом — здійсненням трьох завбачень сержанта Каффа менш ніж за тиждень з того дня, як він їх зробив.

Одержавши в понеділок звістку від Йолландів, я тепер почув звістку з Лондона про індусів та лихваря, і пригадайте — сама міс Речел була в цей час теж у Лондоні. Як бачите, я змальовую все в найгіршому світлі, навіть якщо це говорить проти моїх власних поглядів. Якщо ви залишите мене і станете на бік детектива, на підставі всіх цих доказів, якщо єдине розумне пояснення, яких ви можете підшукати, полягає в тому, що міс Речел і містер Люкер, напевне, домовились, і Місячний камінь тепер у заставі в лихваря, — признаюсь, я не зможу осудити вас за такий висновок. У невіданні довів я вас до цього місця. В невіданні змушений залишити вас, із моїм шануванням.

Чому, можуть спитати, «змушений»? Чому б не довести людей, яким я досі оповідав, аж до цілковитого з'ясування справи про Місячний камінь?

У відповідь на це я можу тільки заявити, що дію за наказом, а цей наказ даний мені (наскільки я розумію) в інтересах істини. Мені не дозволено розповідати більше, ніж я знаю. Або, висловлюючись ясніше, я повинен суворо дотримуватись рамок своєї власної обізнаності і не розповідати про те, що мені казали інші люди, з тієї простої причини, що ви самі почуєте про це від них, так би мовити, з перших рук. Щодо Місячного каменя, я маю подати незаперечні факти очевидця, а не чутки. Уявляю собі, як років через п'ятдесят хтось із членів сім'ї прочитає ці сторінки. Боже! Як він себе почуватиме, коли його попросять не зважати ні на які чутки і діяти як суворий суддя.

Ось тут ми й розстанемось — принаймні поки що — після тривалої подорожі з вами, розстанемось, я сподіваюсь, як добрі супутники. Диявольський танець індійського алмаза проклав собі шлях до Лондона, і ви теж маєте піти слідом за ним, залишивши мене в садибі міледі. Ще раз пробачте огріхи цієї розповіді — надто довгі розмови про себе самого і, боюся, надмірну фамільярність з вами. Я не маю поганих намірів і від щирого серця п'ю кухоль пива з погрібка міледі (зараз саме обідаю) за ваше здоров'я та благополуччя. Можливо, ви знайдете на сторінках мого твору те, в чому переконався Робінзон Крузо, живучи на безлюдному острові, а саме, «що у нас завжди знайдеться яка-небудь розрада, яку в рахунку наших благ і лих слід записати на прибуток». Прощавайте!

1849. — 15 червня. Хоч мене й відривали мої хворі й перешкоджала хвороба, я закінчив листа міс Веріндер вчасно, до сьогоднішньої пошти. Мені не вдалось написати так коротко, як я хотів би. Та здається, що написав я листа ясно. Він дає їй повну свободу вирішувати так, як побажає вона сама. Якщо міс Веріндер погодиться допомогти експерименту, вона погодиться з своєї доброї волі, а не з милості до містера Френкліна Блека чи до мене.

16 червня. Встав я пізно після жахливої ночі; вчора опіум мстився, переслідуючи мене кошмарними снами. То я ніби крутився в пустому просторі з привидами мертвих друзів і ворогів, то над моїм ліжком поставало кохане обличчя, якого я вже ніколи не побачу знову, фосфоренціюючи в темряві ночі, кривлячись і посміхаючись мені. Легке повернення старого болю у звичайний час перед світанком було навіть приємне мені, як зміна. Воно розігнало привиди — і тому його можна було терпіти.

Я пізно встав після погано проведеної ночі й тому запізнився до містера Френкліна Блека. Він лежав на дивані, пив віскі з содовою водою і їв сухі бісквіти.

— Я починаю так добре, як тільки ви можете бажати, — сказав він. — Жахлива, неспокійна ніч; повна відсутність апетиту сьогодні вранці. Точнісінько так, як сталось минулого року, коли я кинув курити. Чим скоріше я підготуюсь до прийому другої дози лаудануму, тим приємніше буде мені.

— Ви одержите його, як тільки буде можливо, — відповів я. — А поки що ми повинні всіма способами берегти ваше здоров'я. Бо якщо ми дамо вам виснажитись, ми провалимо нашу справу. Ви повинні мати хороший апетит за обідом. Інакше кажучи, вам треба проїхатись або прогулятися цього ранку на свіжому повітрі.

— Я покатаюсь, якщо тільки тут знайдеться кінь. До речі, я надіслав учора листа містерові Бреффу. А ви написали міс Веріндер?

— Так, з останньою нічною поштою.

— Дуже добре. Ми будемо мати новини, які варто буде розповісти один одному завтра. Не поспішайте йти! Я хочу сказати вам ще одне слово. Ви, здається, думали вчора, що наш експеримент з опіумом не зустріне підтримки деяких моїх друзів. Ви мали рацію. Я вважаю старого Габріеля Беттереджа одним із своїх друзів; і ви б тільки послухали, як він рішуче заперечував, коли я бачив його вчора. «Ви наробили силу-силенну дурниць за своє життя, містере Френклін, та це вершина їх усіх!» І це думка Беттереджа! Я впевнений, що ви зважите на його упередження, якщо вам доведеться зустрітися з ним?

Я залишив містера Блека й пішов до своїх хворих, почуваючи себе краще й щасливіше після цього короткого побачення з ним.

У чому секрет привабливості для мене цієї людини? Либонь, це тільки значить, що я відчуваю різницю між щирим і ласкавим ставленням, з яким він допустив мене познайомитися з ним, і нещадною огидою й недовір'ям, з яким зустрічають мене інші люди? Чи, може, у нього є щось справді таке, що відповідає моєму прагненню до людського співчуття — прагненню, котре пережило самотність і переслідування багатьох років і яке стає дедалі сильнішим у міру того, як наближається час, коли я перестану і відчувати, й терпіти? Яка користь ставити подібні запитання? Містер Блек збудив у мені інтерес до життя. Нехай буде досить і цього; навіщо старатися зрозуміти, в чому полягає цей новий інтерес?

17 червня. Сьогодні вранці перед сніданком містер Кенді повідомив мене, що їде на два тижні провідати свого друга на півдні Англії. Він дав мені, бідолаха, так багато спеціальних вказівок, ніби мав ще більшу практику, ніж у нього була до хвороби. Практика мало чого варта тепер! Інші лікарі витіснили його, а до мене звертається лише той, хто не може знайти іншого лікаря.

Це, либонь, добре, що його не буде в цей час. Він був би засмучений, коли б я не розказав йому про експеримент, який я збираюся провести з містером Блеком. І я знаю, що міг би бути небажаний результат, коли б я довірився йому. Краще так, як воно є. Безперечно, краще так.

Пошта принесла мені відповідь міс Веріндер після від'їзду містера Кенді.

Чудовий лист! Він викликав у мене найкращу думку про неї. Вона не намагається приховати свого інтересу до нашого задуму. Говорить мені так лагідно, що мій лист переконав її в невинності містера Блека, що нема й найменшої потреби (щодо неї) доводити це. Вона навіть дорікає собі — зовсім безпідставно, миле створіння! — за те, що не розгадала у свій час таємниці. Причина всіх цих запевнень, либонь, полягає не тільки в її великодушному бажанні швидше загладити несправедливість, яку вона мимоволі виявила до іншої людини. Ясно, що вона продовжувала любити його і під час їхньої відчуженості. В кількох місцях листа радість її, що він заслуговує на любов, проривається крізь прийняті умовності пера й чорнила, всупереч стриманості, необхідній в листі щодо сторонньої людини. Чи можливо (запитую я себе, читаючи цей чарівний лист), що я єдиний з усіх людей на світі, обраний стати засобом до того, аби знову поєднати цю юну пару? Моє особисте щастя було розтоптане; мою любов відірвали від мене. Невже я доживу до того, щоб побачити щастя інших людей, влаштоване моїми руками, — їх відроджену любов? О милосердна Смерть! Дозволь мені побачити це, перш ніж обіймуть мене твої руки, перш ніж твій голос прошепче мені: «Відпочинь нарешті!»

В листі було два прохання. Перше з них — не показувати листа містерові Френкліну Блеку. Мені доручалося сказати йому, що міс Веріндер охоче віддає свій будинок у наше повне розпорядження; і нічого більше.

Цю її волю було легко виконати. Але друге прохання спричинило мені чимало труднощів.

Не задовольняючись вказівкою, яку дала міс Веріндер містерові Беттереджу про те, аби він виконував усі мої розпорядження, вона просила дозволу допомогти мені особистим своїм спостереженням над тим, як буде відновлено обстановку в її вітальні. Вона жде лише відповіді від мене, щоб поїхати в Йоркшір і бути присутньою як свідок у ту ніч, коли експеримент з опіумом буде повторено.

Тут знову приховується якась причина, і мені здається, я можу її розгадати.

Те, що вона заборонила мені говорити містерові Френкліну Блеку, пояснюється тим, що вона (я так гадаю) нетерпляче бажає розповісти йому сама раніше, ніж буде зроблено дослід, який повинен відновити його репутацію в очах інших людей. Я розумію і високо ціную великодушне бажання швидше виправдати його, не чекаючи, поки буде чи не буде доведена його невинність. Вона хоче, бідна дівчинка, загладити заподіяну йому образу. Та цього не можна зробити. У мене й крихти сумніву нема, що їхнє хвилювання, збуджене зустріччю, старі почуття, розбуджені цією зустріччю, нові надії, відроджені нею, вплинуть на душу містера Блека й фатально відіб'ються на успіху нашого експерименту. І в даній обстановці досить важко викликати в ньому ті ж настрої, які полонили його минулого року. А якщо нові інтереси й нові почуття хвилюватимуть його, наша спроба буде просто безплідною.

І все ж, хоч я й знаю це, у мене не вистачає духу розчарувати її. Я повинен спробувати знайти такий вихід з даного становища, який дозволив би мені сказати «так» міс Веріндер, не позначившись на тій послузі, котру я зобов'язаний зробити містерові Френкліну Блеку.

Друга година. Тільки що повернувся зі свого медичного обходу; завітав, цілком природно, передусім у готель.

Повідомлення містера Блека про проведену ним ніч таке саме, як і вчора. Іноді засинав, але уривчастим сном — не більше. Сьогодні почувається краще, бо спав учора по обіді. Цей післяобідній сон, без сумніву, був результатом прогулянки верхи, яку я йому радив зробити. Боюсь, що доведеться припинити цей життєдайний моціон на свіжому повітрі. Він не повинен бути цілком здоровим, як не можна йому бути й зовсім хворим. Тут потрібне вельми точне лавірування, як кажуть моряки.

Він ще не одержав нічого від містера Бреффа і з нетерпінням хотів дізнатися, чи одержав я відповідь од міс Веріндер.

Я розповів йому точно те, що мені було дозволено розповісти, і ні слова більше. Зайве було придумувати причини, чому я не показую йому листа. Він з болем у серці — бідолаха! — сказав, що розуміє делікатність, яка не дозволяє мені показати листа.

— Вона погоджується, звичайно, із ввічливості й почуття справедливості, — сказав він. — Та вона залишається при своїй думці про мене і чекає результату.

Мені дуже хотілось натякнути йому, що він зараз так само несправедливий щодо неї, як вона була несправедлива щодо нього. Але, подумавши, я не захотів позбавити її подвійної насолоди — здивувати і простити його.

Відвідини мої були дуже короткі. Після останньої ночі я мусив відмовитись від чергової дози опіуму. Неминучим наслідком цього було те, що хвороба, прихована в мені, знову перемогла. Я відчув наближення припадку і поспішно вийшов, аби не налякати й не стурбувати містера Блека. Цього разу припадок тривав чверть години й залишив у мене достатньо сил, аби продовжувати свою роботу.

П'ята година. Я написав відповідь міс Веріндер.

План, запропонований мною, враховував інтереси обох сторін, якщо тільки вона погодиться з ним. Спочатку я навів усі докази проти її зустрічі з містером Блеком до самого експерименту, а потім порадив їй приїхати таємно в свій дім того вечора, коли ми будемо проводити експеримент. Виїхавши з Лондона післяобіднім поїздом, вона може приурочити свій приїзд до дев'ятої години вечора. На цей час містер Блек, як я вирішив, уже буде в своїй спальні, і, таким чином, міс Веріндер зможе пройти в свої кімнати до того, як буде прийнято опіум. Після того як все це буде зроблено, вона без перешкод зможе спостерігати за результатами разом з усіма нами. А наступного ранку покаже містерові Блеку (якщо захоче) своє листування зі мною, отже, посвідчить, що він був виправданий в її очах раніше, ніж було фактично доведено його невинність.

У цьому розумінні я й написав їй. Оце й усе, що я міг зробити сьогодні. Завтра я повинен побачити містера Беттереджа і дати йому вказівки, як все влаштувати в домі.

18 червня. Знову запізнився зайти до містера Френкліна Блека. Рано-вранці посилилися страждання, заподіювані моєю хворобою, і мною оволоділа на кілька годин страшенна кволість. Я вже бачу, що, незважаючи на негативні наслідки вживання опіуму для мого здоров'я, мені доведеться повернутись до нього всоте. Коли б я повинен був думати тільки про себе, я віддав би перевагу гострому болю перед страшними снами. Але фізичне страждання виснажує мене. Якщо я допущу себе до повного виснаження, це закінчиться тим, що зроблюсь некорисним містерові Блеку саме тоді, коли найбільше буду потрібен йому.

Було вже близько дев'ятої години, коли я сьогодні встиг дістатися до готелю. Цей візит, навіть у хворобливому стані, вийшов досить-таки забавним завдяки присутності Габріеля Беттереджа.

Коли я зайшов, він був уже в кімнаті. Наблизившись до вікна, дивився в нього, поки я задавав своєму пацієнтові звичайні запитання. Містер Блек знову погано спав і почував наслідки безсоння сьогодні ранком значно більше, ніж досі.

Далі я запитав, чи не одержав він листа од містера Бреффа.

Лист було одержано вранці. Містер Брефф висловлює рішуче несхвалення плану, на який наважився його друг і клієнт за моєю порадою. Це було погано тому, що збуджувало надії, котрі могли ніколи не здійснитися. Все це було незрозуміле для нього, крім того, це здавалось дурисвітством, схожим на месмеризм, ясновидіння тощо. Це переверне шкереберть дім міс Веріндер і закінчиться тим, що прикро вразить міс Веріндер. Він розказав справу (не називаючи імен) відомому лікареві, той посміхнувся, похитав головою й нічого не сказав. Виходячи з цих причин, містер Брефф протестував проти нашого плану.

Дальше моє запитання стосувалось алмаза. Чи прислав стряпчий які-небудь докази того, що алмаз у Лондоні?

Ні, стряпчий просто відмовився обговорювати це питання. Він був певний, що Місячний камінь під заставою у містера Люкера. Його знаменитий відсутній друг, містер Мартует (ніхто не міг заперечувати того, що він досконало знав характер індусів), також був упевнений в цьому. За цих обставин, а також уже одержавши численні запитання, він мусить відмовитися вступати в будь-які дискусії з приводу доказів. Час сам покаже; і містер Брефф охоче жде.

Було цілком ясно, коли б навіть містер Блек не зробив це ще ясніше, замінивши читання листа простим переказом його змісту, що причиною всього цього було недовір'я до мене. Заздалегідь передбачаючи такий результат, я не був ні розсерджений, ні здивований. Я тільки запитав містера Блека, як вплинув на нього протест його друга. Він із запалом відповів, що той не справив на нього ні найменшого ефекту. Після цього я дістав право викинути містера Бреффа з голови і викинув його.

У нашій розмові настала пауза, і Габріель Беттередж відійшов від вікна.

— Чи не приділите ви мені хвилинку вашої уваги, сер? — звернувся він до мене.

— Я весь до ваших послуг, — відповів я.

Беттередж узяв стілець і підсів до столу. Він видобув з кишені велику старовинну записну книжку з олівцем такого ж розміру. Начепивши окуляри, розкрив записник на чистій сторінці й знову звернувся до мене.

— Я прожив, — сказав Беттередж, суворо дивлячись на мене, — майже п'ятдесят років на службі в покійної міледі. До того ж я був пажем на службі у старого лорда, її батька. Мені тепер близько вісімдесяти років — байдуже, скільки точно! Вважають, що я маю знання й досвідченість не менші, ніж інші. І чим все це кінчається? Кінчається, містере Езра Дженнінгс, фокусами над містером Френкліном Блеком, які робитиме помічник лікаря за допомогою флакона лаудануму, а мене, в моїх похилих роках, примушують бути помічником фокусника!

Містер Блек зареготав. Я хотів заговорити. Беттередж підняв руку на знак того, що він ще не закінчив говорити.

— Ні слова, містере Дженнінгс! — сказав він. — Я не бажаю чути від вас жодного слова, сер. У мене є свої правила, хвалити бога! Якщо я одержав наказ, котрий буде недалеким родичем наказу з Бедламу, це нічого не значить. Поки я одержую його від свого хазяїна чи господині, — я підкоряюсь. Я маю свою власну думку, яка, будь ласка, пригадайте, збігається також із думкою містера Бреффа, знаменитого містера Бреффа! — сказав Беттередж, підвищуючи голос, і, поважно хитаючи головою, подивився на мене. — Мені байдуже; я залишу свою думку при собі. Моя молода леді говорить: «Зроби це», — і я відповідаю: «Міс, буде зроблено». Ось я тут з книжкою і олівцем, — він, правда, підструганий не так добре, як хотілося б, але, якщо християни втрачають розум, хто може сподіватися, щоб олівці залишались гострими? Давайте мені ваші накази, містере Дженнінгс. Я запишу їх, сер. Я вирішив не відступати від них ні на йоту. Я — сліпе знаряддя, ось хто я. Я — сліпе знаряддя! — повторив Беттередж, відчуваючи насолоду в цьому визначенні самого себе.

— Шкода, — почав я, — що ми з вами не погоджуємось...

— Не вплутуйте мене в цю справу! — перебив Беттередж. — Річ не в згоді, а в покірливості. Давайте ваші накази, сер, давайте ваші наказні

Містер Блек зробив мені знак зважити на його слова. Я «давав накази» так чітко і так серйозно, як тільки міг.

— Я хочу, щоб деякі частини будинку були знову відкриті, — сказав я, — і вмебльовані точно так, як вони були вмебльовані у цей час минулого року.

Беттередж лизнув язиком тупо підструганий кінчик олівця.

— Назовіть ці частини, містере Дженнінгс, — сказав він гордовито.

— По-перше, внутрішній хол біля головних східців.

— По-перше, хол, — записав Беттередж. — Його не можна умеблювати, сер, як торік... Для початку.

— Чому?

— Тому, що торік там, містере Дженнінгс, стояло опудало мишоїда. Коли всі виїхали, мишоїда винесли разом з іншими речами. А коли мишоїда виносили, він луснув.

— У такому разі, вилучимо мишоїда.

Беттередж записав виняток.

— «Хол повинен бути умебльований, як торік. Зробити виняток для зіпсованого мишоїда». Будь ласка, наказуйте далі, містере Дженнінгс.

— Розстелити килим на східцях, як раніше.

— «Розстелити килим на східцях, як раніше». Шкода, змушений розчарувати вас, сер, але й цього зробити не можна.

— Чому не можна?

— Тому, що людина, котра розстилала килим, умерла, містере Дженнінгс, а такого, як він, майстра розстилати килими, хоч всю Англію обійди, — не знайдеш.

— Гаразд. Ми повинні відшукати найкращого майстра після нього в Англії.

Беттередж записував далі, а я продовжував давати вказівки.

— Вітальня міс Веріндер має бути відновлена точно в такому ж вигляді, в якому вона була минулого року. Так само й коридор, що веде з вітальні на перший майданчик. Так само і другий коридор, який веде з другого майданчика до спальні леді. Так само спальня, котру займав у червні минулого року містер Френклін Блек.

Тупий олівець Беттереджа сумлінно записував мої розпорядження слово в слово.

— Продовжуйте, сер, — сказав він із сардонічною серйозністю. — Моїм олівцем ще багато можна писати.

Я відповів йому, що в мене більше немає ніяких розпоряджень.

— Сер, — сказав Беттередж, — у такому разі я сам маю додати один чи два пункти.

Він відкрив свою записну книжку на новій сторінці і ще раз лизнув свій олівець.

— Я бажаю знати, — почав він, — можу я чи ні умити руки...

— Певна річ, можете, — відповів містер Блек. — Я подзвоню слузі.

— ...від відповідальності, — продовжував Беттередж, категорично відмовляючись помічати будь-кого іншого в кімнаті, крім себе й мене. — Почнемо з вітальні міс Веріндер. Коли ми знімали минулого року килим, містере Дженнінгс, ми знайшли дивовижну кількість шпильок. Я повинен покласти шпильки назад?

— Звичайно, ні.

Беттередж дописав у записник цю поступку.

— Тепер про перший коридор, — вів далі він. — Коли ми знімали прикраси в цій частині будинку, то винесли статую товстенної голої дитини, блюзнірськи названу в каталогу дому «Купідоном, богом любові». Минулого року він мав два крила в м'ясистій частині плечей. Я не догледів як слід, і він втратив одне крило. Чи повинен я нести відповідальність за одне крило Купідона?

Я знову зробив йому поступку, а Беттередж знову записав.

— Глянемо на другий коридор, — продовжував він. — Минулого року в ньому не було нічого, крім дверей у кімнати (я можу присягнутись, якщо треба), і я признаюсь, що душа моя спокійна лише за цю частину будинку. Тепер про спальню містера Френкліна. Якщо треба надати їй того вигляду, який вона мала раніше, то я хотів би знати, хто повинен взяти на себе відповідальність за те, аби постійно підтримувати в ній безладдя, як би часто тут не прибиралось, — панталони тут, рушник там, французькі романи скрізь. Я запитую, хто повинен тримати в безладді кімнату містера Френкліна, — він чи я?

Містер Блек заявив, що він візьме на себе всю цю відповідальність з великою насолодою. Беттередж уперто відмовлявся чути про вирішення трудної справи саме таким шляхом, поки не дістав моєї згоди і схвалення. Я прийняв пропозицію містера Блека, і Беттередж зробив останній запис у своїй книжці.

— Заходьте до нас, містере Дженнінгс, коли захочете, починаючи із завтрашнього дня, — сказав він, встаючи. — Ви побачите мене за роботою з потрібними помічниками. Я щиро вдячний вам, сер, за те, що ви не вимагали від мене опудала мишоїда і крил Купідона, а також за те, що зняли з мене всяку відповідальність за шпильки і за гармидер у кімнаті містера Френкліна. Я глибоко зобов'язаний вам як слуга. А як людина, я вважаю це примхою з вашого боку і протестую проти вашого досліду, який є не що інше, як ілюзія й пастка. Не бійтеся, що в даному разі мої почуття як людини перешкоджатимуть виконанню моїх обов'язків як слуги! Ваші розпорядження буде виконано, незважаючи на ваші примхи, сер, я корюсь вам! Якщо все це скінчиться пожежею в будинку, хай мене грім поб'є, якщо я пошлю по пожежників, поки ви не подзвоните і не дасте наказ послати по них!

З цими прощальними запевненнями він уклонився і вийшов з кімнати.

— Як ви гадаєте, чи можемо ми покластись на нього? — запитав я.

— Безумовно, — відповів містер Блек. — Коли ми зайдемо в дім, то побачимо, що він нічого не забув і нічого не знехтував.

19 червня. Ще один протест проти наших продуманих рішень! Цього разу від дами.

На моє ім'я з ранковою поштою надійшло два листи. Один — від міс Веріндер, яка вельми люб'язно погоджувалась на мій план. Другий — від дами, в будинку якої вона живе, — місіс Меррідью.

Місіс Меррідью висловлює шанування і не претендує зрозуміти предмет, про який я листуюся з міс Веріндер, в його науковому значенні. Проте з погляду громадського значення вона відчуває за собою право висловити свою думку. Либонь, мені невідомо, гадає місіс Меррідью, що міс Веріндер усього тільки дев'ятнадцять років. Дозволити молодій дівчині такого віку бути присутньою (без солідної компаньйонки) в домі, повному мужчин, які займатимуться медичним експериментом, є порушенням пристойності, яке місіс Меррідью взяти на себе не може. Якщо справа вимагає цього, вона вважає своїм обов'язком, жертвуючи своїми власними вигодами, поїхати з міс Веріндер в Йоркшір. За даних обставин вона насмілюється просити, аби я добре продумав усе, бо міс Веріндер відмовляється керуватись будь-чиїми думками, крім моїх. Можливо, її присутність не така потрібна, і одне моє слово в даному випадку звільнило б місіс Меррідью й мене від досить-таки неприємної відповідальності.

У перекладі на звичайну мову ці ввічливі умовності означають, як я розумію, що місіс Меррідью страшенно боїться думки світу. На своє нещастя, вона звернулась до такої людини, котра найменше поважає цю думку. Я не розчарую міс Веріндер, я не відкладатиму спроби примирити молодят, які люблять одне одного і які так довго були розлучені. Якщо ж перекласти ці прості вислови на мову ввічливих умовностей, то смисл буде такий: містер Дженнінгс висловлює своє шанування місіс Меррідью і шкодує, що нічого не може більше зробити в цій справі.

Містер Блек почуває себе сьогодні вранці по-старому. Ми вирішили не заважати Беттереджу і сьогодні ще не заходили в будинок міс Веріндер. Завтра у нас доволі часу, щоб зробити наш перший огляд.

20 червня. Містер Блек уночі починає відчувати постійну тривогу. Тепер чим скоріше буде приведено в належний стан кімнати, тим краще.

Сьогодні вранці по дорозі в будинок він порадився зі мною з деякою нерішучістю й нервовим нетерпінням з приводу листа (пересланого йому з Лондона), який він одержав від детектива Каффа.

Сищик пише з Ірландії. Він повідомляє, що одержав (від своєї економки) візитну картку з запискою на ній, яку містер Блек залишив у нього в домі поблизу Доркінга, і повідомляє його, що повернеться в Англію через тиждень, а може, й раніше. А поки що він просить містера Блека бути таким люб'язним і пояснити йому, з якого приводу він хоче говорити з ним про Місячний камінь. Якщо містер Блек може переконати його, що він припустився серйозної помилки під час слідства минулого року, він вважатиме своїм обов'язком (після щедрої винагороди, одержаної від покійної леді Веріндер) віддати себе в розпорядження цього джентльмена. А якщо ні, він просить дозволу залишитись своєму відлюдді, серед мирної втіхи сільського життя. Прочитавши листа, я, не вагаючись, порадив містерові Блеку повідомити Каффа про все, що сталося після припинення слідства в минулому році, і нехай він сам робить висновок на підставі ясних фактів.

Подумавши трохи, я порадив також запросити сержанта Каффа бути присутнім під час досліду, якщо він устигне повернутися в Англію на той час. Він, у всякому разі, був би цінним свідком, і, якщо буде доведено помилковість мого твердження, що алмаз захований у кімнаті містера Блека, його порада могла б бути вельми важливою для дальших кроків, які будуть поза межами мого контролю. Ця остання думка, либонь, примусила містера Блека прийняти рішення. Він пообіцяв послухатися моєї поради.

Коли ми під'їжджали до дому міс Веріндер, стук молотка оповістив нас, що там робота йшла на повний хід.

Беттередж, одягнувши з цієї нагоди червоний рибальський ковпак і зелений байковий фартух, зустрів нас у передпокої. Побачивши мене, він видобув записну книжку й олівець і уперто наполягав на тому, аби записати все те, що я йому говоритиму. Де ми не були, скрізь бачили, що робота, як і передбачав містер Блек, просувалась так швидко й так розумно, що кращого й бажати не можна. Але у внутрішньому залі і в кімнаті міс Веріндер багато чого ще треба було зробити. Все це викликало сумнів, чи буде готовий будинок для нас на кінець тижня.

Привітавши Беттереджа з досягнутими успіхами (він наполегливо старався записати все, як тільки я починав говорити, відмовляючись водночас звертати будь-яку увагу на слова містера Блека) і пообіцявши знову прийти подивитись через день або два, ми вже зібрались були вийти з дому чорним ходом. Але перш ніж ми вийшли з нижнього коридора, мене зупинив Беттередж, коли ми саме проходили повз двері його кімнати.

— Чи можу я сказати вам кілька слів наодинці? — запитав він таємничим шепотом.

Я, певна річ, погодився. Містер Блек вийшов, аби почекати мене в саду, а я пройшов з Беттереджем в його кімнату. Я був упевнений, що почую прохання про якісь нові поступки, подібні до тих, що вже були зроблені щодо опудала мишоїда й купідонового крила. Але, на моє превелике здивування, Беттередж таємниче взяв мене обіруч і задав мені надзвичайно дивне запитання:

— Містере Дженнінгс, ви знайомі з «Робінзоном Крузо»?

Я відповів, що читав «Робінзона Крузо», коли ще був дитиною.

— Із того часу не читали? — не вгавав Беттередж.

— Ні, не читав з того часу.

Він відступив на кілька кроків і подивився на мене з виразом співчутливої цікавості й забобонного страху.

— Він не читав «Робінзона Крузо» з дитинства, — говорив Беттередж сам до себе. — Подивимось, як вразить його «Робінзон Крузо» тепер!

Він відімкнув шафу, що стояла в кутку, і вийняв брудну, пошарпану книжку, від якої сильно тхнуло тютюном, коли він почав перегортати сторінки. Знайшовши потрібне місце, він попросив мене підійти до нього, а сам продовжував бурмотіти тим же таємничим голосом.

— Щодо цього вашого фокуса-покуса, сер, з лауданумом і містером Френкліном Блеком, — почав він. — Поки в домі найняті люди, мої обов'язки слуги переборюють в мені почуття людини. Коли ж люди закінчать роботу, почуття людини переборять в мені обов'язки слуги. Дуже добре. Минулої ночі, містере Дженнінгс, у голові в мене міцно засіло, що весь цей ваш медичний експеримент закінчиться кепсько. Коли б я піддався цьому таємничому велінню, я своїми власними руками виніс би меблі з кімнат і наступного ранку розігнав би всіх робітників.

— Радий зробити висновок з того, що я бачив нагорі, — сказав я, — що ви встояли проти таємничого веління.

— «Встояв» — не те слово, — відповів Беттередж. — Виборов — ось підхоже слово. Я боровся, сер, з мовчазним прагненням душі моєї, яке штовхало мене в один бік, і записаними в моїм записнику розпорядженнями, котрі штовхали в другий бік, аж поки, з дозволу сказати, мене кинуло в холодний піт. У цьому страшенному душевному неспокої і тілесній млявості до якого засобу я вдався? До засобу, сер, який ні разу мене ще не зраджував за останні тридцять років і навіть більше,— до Цієї Книги!

Він ляснув по книзі долонею і вибив при цьому ще сильніший запах тютюну.

— Що ж я знайшов тут, — казав далі Беттередж, — на першій же сторінці, яку відкрив? Страшне місце, сер, на сторінці сто сімдесят восьмій: «З цими і багатьма їм подібними Роздумами я пізніше взяв собі за правило, що, коли б не відчував я ці таємні Натяки або Вказівки в Душі моїй, котрі спонукали мене робити або не робити Справу, яка мала відбутися, іти чи не йти Шляхом, який був передо мною, я неодмінно підкорюся таємничому Велінню». Не зійти мені з цього місця, містере Дженнінгс, це були перші слова, які впали мені в око саме в той час, коли я йшов усупереч таємничому велінню! Ви не бачите в цьому нічого незвичайного, сер?

— Я бачу випадковий збіг обставин і більше нічого.

— Ви не відчуваєте ні найменшого вагання, містере Дженнінгс, щодо вашого медичного експерименту?

— Ні найменшого.

Беттередж пильно подивився на мене у мертвій тиші. Тоді він з величезною обачністю закрив книжку, знову з надзвичайною старанністю замкнув її в шафі, повернувся й знову пильно подивився на мене. Потім заговорив.

— Сер, — сказав серйозно, — багато чого можна пробачити людині, котра не читала «Робінзона Крузо» з дитячих років. Бажаю вам усього найкращого.

Він відчинив двері з низьким поклоном і дав мені можливість пройти в сад. Там я зустрів містера Блека, який повертався в дім.

— Можете не розповідати мені, що з вами сталося, — сказав він. — Беттередж пустив у хід свій останній козир: він зробив нове пророче відкриття в «Робінзоні Крузо». Догодили ви його улюбленій фантазії? Ні? Ви дали йому зрозуміти, що не вірите в «Робінзона Крузо»? Містере Дженнінгс, ви дуже й дуже низько впали в очах Беттереджа! Говоріть тепер, що хочете, можете робити в майбутньому, що завгодно, — ви побачите, що він не захоче тепер витрачати на вас слів.

21 червня. Сьогодні годі й короткого запису в моєму щоденнику.

Містер Блек ніколи ще так погано не спав, як цієї ночі. Я був змушений, проти своєї волі, приписати йому ліки. На людей з такою чутливою організацією, як у нього, ліки впливають, на щастя, досить швидко. Інакше я боявся б, що він зовсім знесиліє, коли настане час для досліду.

Щодо мене самого, то після невеликої перерви в болях за останні два дні у мене сьогодні вранці знову був приступ, про який нічого не скажу, крім того, що він примусив мене повернутись до опіуму. Загорнувши цей щоденник, я відміряю собі повну дозу — п'ятсот крапель.

22 червня. Наші надії сьогодні кращі. Нервовий стан містера Блека значно поліпшується. Минулої ночі він трохи спав. Моя ж ніч, завдяки опіуму, була ніччю людини, котру приголомшили. Не можу сказати, що я ранком прокинувся; більш підхожим буде вислів «опам'ятався».

Ми приїхали подивитися, чи все приведено в належний стан у домі міс Веріндер. Завтра, в суботу, все буде закінчено. Як і передбачав містер Блек, Беттередж не чинив більше ніяких нових перепон. З початку й до кінця він був зловісно ввічливим і злостиво мовчазним.

Мою медичну аферу (як її називає Беттередж) тепер неминуче треба відкласти до наступного понеділка. Завтра увечері робітники затримаються в домі до ночі. А наступного дня традиційна тиранія неділі, — одна з інституцій цієї вільної країни, — так розподілила поїзди, що просто неможливо запросити когось приїхати до нас з Лондона. До понеділка нічого більше робити, залишається тільки уважно доглядати за містером Блеком і тримати його, якщо можливо, точно в такому стані, в якому я побачив його сьогодні.

Тим часом я умовляв його написати містерові Бреффу і підкреслити прохання, аби він був присутній як свідок. Я навмисне обрав стряпчого, бо він був сильно упереджений проти нас. Якщо нам пощастить переконати його, ми зробимо нашу перемогу незаперечною.

Містер Блек написав також сищикові Каффу; а я надіслав кілька рядків міс Веріндер. З ними і зі старим Беттереджем, який є вельми важливою особою в родині, у нас буде доволі свідків, не рахуючи місіс Меррідью, якщо вона настоїть на тому, аби принести себе в жертву думці світу.

23 червня. Помста опіуму знову переслідувала мене минулої ночі. Але байдуже, я маю терпіти це, поки не настане понеділок і поки це не мине.

Містер Блек сьогодні знову не зовсім здоровий. О другій годині він мені признався, що відкрив шухляду, в якій заховав сигари, і йому коштувало великих зусиль замкнути її знову. Після цього він викинув ключ у вікно. А сторож знайшов його на дні порожньої цистерни і приніс сьогодні вранці — така доля! Я забрав цей ключ собі до вівторка.

24 червня. Містер Блек і я зробили довгу прогулянку у відкритій колясці. Ми обидва відчули благотворний вплив м'якого літнього повітря. Обідав я з ним у готелі. На велике моє полегшення, він, будучи вранці стривоженим і схвильованим, годин зо дві міцно проспав на дивані після обіду. І якщо він тепер проведе ще одну ніч погано, я вже не боюся наслідків.

25 червня, понеділок. День експерименту! П'ята година дня. Ми тільки що приїхали в будинок.

Першочергове й найважливіше питання — це здоров'я містера Блека.

Наскільки я можу судити, він обіцяє (у фізичному розумінні) бути сьогодні таким же чутливим до дії опіуму, як був у цей час рік тому. Він перебуває зараз у стані нервової сприйнятливості, яка межує з нервовим подразненням. Колір його обличчя легко міняється; руки в нього тремтять; він здригається при раптовому шумі і при несподіваній появі будь-кого.

Усе це результат безсоння, котре, в свою чергу, виникає із стану нервового збудження, викликаного тим, що він перестав курити — кинув звичку, доведену до краю. Тепер на нього діють ті самі причини, які діяли й минулого року, і результати, либонь, ті самі будуть. Чи триватиме такий стан до закінчення досліду? Події ночі мають вирішити це.

Поки я пишу ці рядки, містер Блек бавиться в залі за більярдом, практикуючи різні удари, як він робив часто, гостюючи тут у червні минулого року. Я взяв із собою щоденник, частково з метою заповнити чимсь години, які, мабуть, залишаться у мене незайнятими, а частково сподіваючись, що, либонь, у цей час станеться щось гідне бути записаним.

Чи я нічого не пропустив досі? Глянувши на вчорашні записи, бачу, що забув написати про ранкову пошту. Заповню зараз цю прогалину, перш ніж піду до містера Блека.

Отож я одержав кілька рядків від міс Веріндер. Вона збирається приїхати вечірнім поїздом, як я їй радив. Місіс Меррідью настояла на тому, аби супроводити її. В листі є натяк, що в шановної дами трохи порушений душевний спокій, який звичайно буває прекрасним, а тому вона потребує всілякої поблажливості, з огляду на її вік та звички. Я постараюсь у своїх стосунках з місіс Меррідью бути таким же стриманим, яким був Беттередж у стосунках зі мною. Він зустрів нас сьогодні урочисто, вдягнений у свій найкращий чорний костюм і був у накрохмаленому білому галстуці. Коли дивився в мій бік, він згадував, що я не читав «Робінзона Крузо» з дитячих років, і поблажливо співчував мені.

Учора містер Блек також одержав відповідь від свого стряпчого. Містер Брефф приймає запрошення, хоча і з застереженням. На його думку, вкрай необхідно, аби коло міс Веріндер під час, як він безцеремонно висловлюється, наміченого спектаклю був мужчина із здоровим глуздом. Оскільки нікого іншого нема, то таким мужчиною буде сам містер Брефф. Отже, бідна міс Веріндер перебуватиме під подвійним наглядом. Приємно вважати, що думка світу повинна бути справді задоволена цим!

Від детектива Каффа поки що нічого не чути. Він, без сумніву, все ще в Ірландії. Ми не можемо сподіватися, що побачимо його сьогодні.

Щойно зайшов Беттередж і сказав, що мене запрошує містер Блек. Я повинен на деякий час відкласти перо.

Сьома година. Ми знову обійшли заново вмебльовані кімнати й сходи; і зробили також приємну прогулянку в лісочок, де містер Блек любив гуляти, коли гостював тут торік. У такий спосіб я сподіваюсь відновити в його пам'яті колишні враження від обстановки й місцевості, наскільки це можливо.

Зараз ми збираємось обідати саме в той час, коли було подано обід у день народження торік. У даному разі моя мета суто медична. Лауданум повинен мати процес травлення якнайближчий до того, який він мав минулого року.

Через деякий час після обіду я збираюсь почати розмову цілком звичайним тоном про алмаз і про змову індусів, що мають на меті викрасти його. А коли спрямую думки містера Блека на цей предмет, я зроблю все, що від мене залежить, перед тим, як настане час дати йому потрібну дозу опіуму.

Пів на дев'яту. Тільки зараз я дістав можливість для одного надзвичайно важливого обов'язку, а саме — обов'язку відшукати в домашній аптечці лауданум, яким скористався містер Кенді минулого року.

Хвилин десять тому я вибрав момент, коли Беттередж не був зайнятий, і сказав йому, що я хотів зробити. Без найменшого заперечення, навіть не думаючи діставати свою записну книжку, він повів мене (на кожному кроці звільняючи мені дорогу) в нижню кімнату, де зберігалась аптечка.

Я знайшов пляшку, старанно закупорену скляним корком і зав'язану поверх шматком шкіри. В пляшці, як я й думав, був звичайний лауданум. Побачивши, що пляшка була повна, я вирішив використати цей препарат, а не ті дві дози опіуму, якими постарався запастись на всякий випадок.

Певну трудність являло питання, яку кількість ліків я мав дати. Я обміркував його й вирішив посилити дозу.

Записки мої підтверджують, що містер Кенді дав тільки двадцять п'ять гранів. Це невелика доза для наслідків, які викликає опіум, навіть для такої сприйнятливої натури, як містер Блек. На мою думку, цілком можливо, що містер Кенді дав більше, ніж збирався дати, знаючи, як він любить добре пообідати, і беручи до уваги, що лауданум він міряв після званого обіду. Як би там не було, я вирішив збільшити дозу до сорока гранів. До того ж містер Блек знає, що йому доведеться прийняти лауданум, а це, з погляду фізіології, рівнозначно певній протидії, котра (незалежно від його бажання) виробляється в ньому. Якщо я не помиляюсь, потреба в більшій дозі незаперечна для того, аби повторити наслідки, викликані минулого року меншим прийомом.

Десята година. Свідки, чи гості (не знаю, як краще їх називати) зібралися годину тому.

Коли було близько дев'ятої години, я умовив містера Блека піти зі мною в спальню, сказавши йому, що мені хотілося б, щоб він востаннє оглянув кімнату й остаточно переконався, що там відновлено попередню обстановку. Я заздалегідь домовився з Беттереджем, аби кімнату для містера Бреффа відвели поруч із спальнею містера Блека і щоб, коли він приїде, мені постукали в двері. Через п'ять хвилин після того, як годинник у передпокої пробив дев'ять, я почув стук у двері і, негайно вийшовши, зустрів у коридорі містера Бреффа.

Моя зовнішність, як і завжди, не справила хорошого враження. В очах містера Бреффа досить ясно було видно недовір'я до мене. Та я вже знав, яке враження справляю на незнайомих людей, і тому без вагань сказав йому те, що хотів сказати, перш ніж стряпчий зайшов до кімнати містера Блека.

— Ви приїхали сюди, гадаю, у товаристві місіс Меррідью і міс Веріндер? — запитав я.

— Так, — досить сухо відповів містер Брефф.

— Міс Веріндер, мабуть, повідомила вас про моє бажання, аби її присутність у домі, — звичайно, і присутність місіс Меррідью також, — залишалась у секреті для містера Блека, поки мій експеримент над ним не буде зроблено?

— Я знаю, що мені треба держати свій язик за зубами, сер! — з нетерпінням сказав містер Брефф. — Маючи звичку мовчати про безумство людського роду взагалі, я готовий не розкривати рота і в даному разі. Ви задоволені цим?

Я вклонився і дав можливість Беттереджу провести гостя у відведену для нього кімнату. Виходячи, Беттередж кинув на мене такий погляд, який зрозумілий був без слів: «Ви маєте непрошеного гостя, містере Дженнінгс, і ім'я йому — Брефф!»

Тепер мені лишалось витримати зустріч із двома дамами. Я спустився східцями — трохи схвильований, признаюсь, — і пішов до вітальні міс Веріндер.

Дружина садівника (їй доручили подбав, аби дамам було зручно) зустріла мене в коридорі першого поверху. Ця чудова жінка виявляє мені надмірну люб'язність, яка, очевидно, є наслідком непереборного страху. Тільки-но до неї заговорю, вона витріщує очі, тремтить і присідає. У відповідь на моє запитання, де міс Веріндер, вона вирячила очі, затремтіла і, без сумніву, присіла б, якби міс Веріндер сама не перервала цієї церемонії, несподівано відчинивши двері своєї вітальні.

— Ви містер Дженнінгс? — запитала вона.

Перш ніж я встиг відповісти, вона, нетерпляче бажаючи поговорити зі мною, вийшла в коридор. Ми зустрілись біля підставки гасової лампи, світло якої падало на нас. Глянувши на мене, міс Веріндер зупинилась у нерішучості, але відразу опанувала себе, трохи почервоніла, а потім з чарівною відвертістю простягнула мені руку.

— Я не можу вважати вас сторонньою людиною, містере Дженнінгс, — сказала вона. — О, коли б ви тільки знали, яке щастя приносили мені ваші листи!

Вона глянула на моє некрасиве, зморшкувате обличчя із щирою вдячністю, такою новою для мене в моїх стосунках з ближніми, що я розгубився, не знайшовши, що відповісти. Я зовсім не був підготовлений до її доброти й чарівності. Страждання багатьох років, хвалити бога, не зробили мого серця черствим. Я був таким незграбним і сором'язливим з нею, як безвусий юнак.

— Де він зараз? — запитала вона, відверто виявивши свою головну зацікавленість — зацікавленість долею містера Блека. — Що він робить? Чи говорив про мене? Чи в хорошому він настрої? Як він сприймає обстановку цього будинку після того, що сталося в минулому році? Коли ви збираєтесь дати йому лауданум? Можу я подивитись, як ви будете його наливати? Я так цікавлюся всім цим, я так схвильована, — я маю сказати вам десять тисяч різних речей, і всі вони крутяться у мене в голові, так що не знаю, з чого почати. Ви не дивуєтесь моїй цікавості?

— Ні, — сказав я. — Насмілюсь думати, що я її цілком розумію.

Вона була далека від того, щоб грати в ніяковість, і відповіла мені, як могла б відповісти братові чи батькові:

— Ви звільнили мене від невимовного страждання, ви дали мені нове життя. Хіба можу я бути невдячною і приховувати будь-що від вас? Я люблю його, — сказала вона просто, — я любила його від початку до кінця, навіть тоді, коли була в своїх думках несправедлива до нього, навіть тоді, коли говорила йому найжорстокіші й найсуворіші слова. Чи може він у цьому пробачити мені? Сподіваюся, що так, — боюся, що це єдине пробачення, яке я маю. Коли завтра він довідається, що я в домі, як ви гадаєте...

Вона не договорила і дуже серйозно подивилась на мене.

— Думаю, — відповів я, — що завтра вам лишиться повторити йому те, що ви тільки що сказали мені.

Обличчя її запроменилося; вона підійшла на крок ближче до мене. Пальці її почали нервово перебирати пелюстки квітки, яку я зірвав у саду і вставив собі в петельку сюртука.

— Останнім часом ви часто бачилися з ним? — запитала вона. — Чи справді ви в ньому побачили це?

— Справді побачив, — відповів я. — Я цілком упевнений в тому, що відбудеться завтра. І я хотів би мати таку саму упевненість у подіях, які стануться сьогодні вночі.

На цьому місці наша розмова була перервана появою Беттереджа з чайною тацею. Він подарував мені другий багатозначний погляд, коли проходив до вітальні. «Так, так, мовляв. Куй залізо, поки гаряче. Непрошений гість нагорі, містере Дженнінгс, непрошений гість нагорі!»

Ми слідом за ним пішли в кімнату. В кутку сиділа маленька літня леді, із смаком одягнута, повністю захоплена витонченим вишиванням; вона випустила роботу з рук і злегка скрикнула, побачивши мій циганський колір обличчя і шпакуватий чуб.

— Місіс Меррідью, — сказала міс Веріндер, — це містер Дженнінгс.

— Прошу пробачення у містера Дженнінгса, — сказала леді мені, дивлячись на міс Веріндер. — Поїздка залізницею завжди виснажує нерви. Я стараюся заспокоїти їх, займаючись своєю звичайною роботою. Не знаю, чи доречне моє вишивання за таких надзвичайних обставин. Якщо це заважає медичним дослідам містера Дженнінгса, то я, звичайно, з задоволенням відкладу свою роботу.

Я поспішив дати дозвіл вишивати так само, як я погодився на відсутність опудала і зламаного крила Купідона. Місіс Меррідью спробувала — на знак вдячності — глянути на мій чуб. Та не змогла і знову перевела погляд на міс Веріндер.

— Якщо містер Дженнінгс дозволить мені, — казала далі ця поважна леді, — я попросила б його зробити мені невелику послугу. Містер Дженнінгс має намір провести свій науковий дослід сьогодні вночі. Я брала участь у подібних експериментах, коли вчилася в пансіоні. Вони неминуче закінчувались вибухом. Чи не буде містер Дженнінгс такий ласкавий попередити мене, коли на цей раз станеться вибух? Я хотіла б переждати це, якщо це можливо, до того, як піду спочивати.

Я спробував запевнити місіс Меррідью в тому, що під час даного досліду вибуху за програмою не передбачається.

— Не передбачається? — перепитала поважна леді. — Я вельми вдячна містерові Дженнінгсу, хоч цілком зрозуміло, що він обманює мене заради мого ж спокою. Та я віддаю перевагу відвертості. Я цілком примирилася з вибухом, але все-таки бажала б, щоб він стався, якщо можливо, до того, як ляжу спати.

Саме в цю хвилину відчинилися двері, і місіс Меррідью знову впівголоса скрикнула. Від того, що стався вибух? Ні, тільки від появи Беттереджа.

— Прошу пробачення, містере Дженнінгс, — сказав Беттередж із вишуканою конфіденціальністю. — Містер Френклін хоче знати, де ви. Приховуючи від нього, за вашим наказом, присутність у домі нашої молодої леді, я сказав йому, що не знаю, де ви. Це, якщо ви будете ласкаві звернути увагу, звичайнісінька брехня. Зважте на те, що я вже стою однією ногою в могилі, сер, і чим менше ви будете вимагати від мене говорити неправду, тим більше я буду зобов'язаний вам, коли прийде моя остання година і я відчую докори сумління.

Момент для роздумів про совість Беттереджа був не підхожий. Кожної миті до кімнати міг зайти містер Блек, розшукуючи мене, а тому я негайно пішов до нього в його власну кімнату. Міс Веріндер вийшла за мною в коридор.

— Вони далебі змовились мучити вас, — сказала вона. — Що все це значить?

— Тільки протест світу, міс Веріндер, хоч і в маленькому масштабі, проти всього нового.

— Що ж нам робити з місіс Меррідью?

— Скажіть їй, що вибух станеться завтра о дев'ятій годині ранку.

— Щоб послати її спати?

— Так, щоб послати її спати.

Міс Веріндер повернулась у вітальню, а я пішов нагору до містера Блека.

На мій подив, я застав його одного; він неспокійно сновигав по кімнаті і був трохи роздратований тим, що залишився один.

— А де містер Брефф? — запитав я.

Він кивнув на зачинені двері суміжної кімнати, яку займав стряпчий. А ось і містер Брефф зайшов на хвилинку; він спробував був знову заперечувати проти наших намірів і знову зазнав невдачі в своїх намаганнях хоч трохи вплинути на містера Блека. Після цього стряпчий зайнявся чорною шкіряною сумкою, доверху напханою діловими паперами.

— Серйозні справи, — заявив стряпчий, — зовсім недоречні в даному разі. Але вони, незважаючи ні на що, повинні йти своїм порядком. Містер Блек далебі пробачить діловій людині її старомодні звички. Час — це гроші; і містер Дженнінгс може розраховувати на присутність містера Бреффа, як тільки він буде йому потрібний.

Зробивши таке застереження, стряпчий повернувся до себе в кімнату і діловито став порпатися в своїй чорній сумці.

Я згадав місіс Меррідью з її вишиванням і містера Беттереджа з його совістю. Надзвичайна схожість лежить в основі англійського характеру — так само як надзвичайна схожість лежить в основі виразу обличчя англійця.

— Коли ж ви збираєтесь дати мені лауданум? — нетерпляче запитав містер Блек.

— Почекайте ще трохи, — відповів я. — А доки цей час настане, я побуду з вами.

Ще не було й десятої години. Після розпитів у різний час Беттереджа й містера Блека я зробив висновок, що лауданум, даний містером Кенді, був прийнятий не раніше як об одинадцятій годині. Виходячи з цього, вирішив не давати вдруге лаудануму раніше цього часу.

Ми трохи поговорили, але думки наші були зайняті наступним важким випробуванням. Розмова не клеїлась, а потім припинилася зовсім. Містер Блек ліниво перегортав книжки, що лежали на його нічному столику. Я передбачливо проглянув їх усі, коли ми зайшли в кімнату: «Опікун», «Плетун», «Помела» Річардсона, «Чутлива людина» Мекензі, «Лоренцо Медічі» Роско і «Карл П'ятий» Робертсона — всі твори класичні, всі, певна річ, значно кращі за ті, котрі були написані пізніше, і всі (з моєї теперішньої точки зору) мають одну важливу особливість: не приковують нічиєї уваги і не хвилюють нічийого розуму. Я дав можливість містерові Блеку відчути вплив класичної літератури, а сам зайнявся записами у своєму щоденнику.

Мій годинник підказує мені, що вже скоро одинадцята. Я знову повинен закрити свій журнал.

Друга година ночі. Дослід зроблено. Результат його я зараз детально опишу.

Об одинадцятій годині я подзвонив Беттереджу і сказав містерові Блеку, що йому пора нарешті приготуватися спати.

Я виглянув з вікна. Ніч була тепла й дощова, схожа щодо цього на ніч, яка була в день народження — двадцять першого червня минулого року. Хоч я й не вірив прикметам, однак був радий відсутності в атмосфері всякого прямого впливу на нервову систему, — всякого надмірного нагромадження електрики чи ознаки грози. Беттередж підійшов зі мною до вікна й таємниче всунув мені в руку невеличкий клаптик паперу. На ньому було написане таке:

«Місіс Меррідью пішла спати після категоричного мого запевнення, що вибух станеться завтра о дев'ятій годині ранку і що я не вийду з цієї частини будинку, поки вона сама не прийде й не звільнить мене. Вона не підозрює, що головне місце події — моя вітальня, інакше вона залишилася б тут на всю ніч! Я одна й дуже схвильована. Благаю вас, дозвольте мені бути присутньою, коли будете відміряти лауданум; я хочу якось взяти участь у цьому, ну хоч би в скромній ролі глядача. Р.В.»

Я вийшов з кімнати слідом за Беттереджем і попросив його принести скриньку з аптечкою у вітальню міс Веріндер.

Такий наказ, мабуть, вельми здивував його. Він подивився на мене так, ніби запідозрював мене в таємних намірах щодо міс Веріндер.

— Чи можу я насмілитися запитати, — сказав він, — що є спільного між аптечкою й моєю панночкою?

— Залиштесь у вітальні, і ви побачите.

Беттередж, здається, почав сумніватися в своїх власних здібностях успішно стежити за мною без сторонньої допомоги, коли в справу втрутилася скринька з аптечкою.

— Ви не заперечуватимете, сер, — запитав він, — проти того, аби містер Брефф був при тому, що ви збираєтесь робити?

— Зовсім навпаки! Я йду просити містера Бреффа спуститися зі мною вниз.

Беттередж пішов за аптечкою, не промовивши більше ні слова. А я повернувся в кімнату містера Блека і постукав у двері стряпчого. Містер Брефф відчинив їх, тримаючи в руках папери, заглиблений у справи закону, зовсім недоступний медицині.

— Мені вельми шкода, що змушений потурбувати вас, — сказав я, — але я йду готувати лауданум для містера Блека і прошу вас бути присутнім при цьому і стежити за тим, що я робитиму.

— Так! — промовив містер Брефф, зосередивши дев'ять десятих своєї уваги на паперах і неохоче приділивши мені одну десяту її. — І це все?

— Я мушу просити вас пройтися зі мною і бути присутнім під час прийому ліків.

— Оце й усе?

— Ще одне. Я змушений потурбувати вас проханням перебратися в кімнату містера Блека і простежити все, що після цього станеться.

— Дуже добре! — відповів містер Брефф. — Моя це кімната чи містера Блека — мені зовсім байдуже; я можу працювати над своїми паперами в будь-якому місці. Либонь, ви, містере Дженнінгс, будете заперечувати проти цієї незначної домішки здорового глузду до вашої процедури?

Перш ніж я встиг відповісти, містер Блек крикнув стряпчому з постелі:

— Невже ви справді хочете сказати, що не почуваєте зацікавленості в нашому досліді? Містере Брефф, у вас фантазії не більше, ніж у корови.

— Корова — дуже корисна тварина, містере Блек, — відповів стряпчий. З цими словами він вийшов слідом за мною з кімнати, все ще тримаючи свої папери в руках.

Ми застали міс Веріндер у вітальні. Вона була бліда й схвильована, нервово ходила з кінця в кінець по кімнаті. Біля столу в кутку стояв Беттередж на чатах біля скриньки з аптечкою. Містер Брефф сів на перший же стілець, котрий потрапив йому на очі, і, змагаючися в корисності з коровою, знову заглибився в свої папери.

Міс Веріндер відвела мене вбік і відразу ж заговорила про те, що не давало їй спокою, — про стан містера Блека.

— Як він зараз? — запитала вона. — Нервується? Згоряє від нетерпіння? Як ви гадаєте, чи вдасться дослід? Чи впевнені ви, що це йому не пошкодить?

— Цілком упевнений. Ходімте і гляньте, як я буду відмірювати ліки.

— Одну хвилину! Зараз початок дванадцятої. Скільки ж доведеться чекати, поки щось станеться?

— Нелегко сказати. Либонь, годину.

— Я гадаю, що в кімнаті має бути темно, як і в минулому році.

— Звичайно.

— Я буду ждати в моїй спальні, так, як було й тоді. Я залишу двері прочиненими. Торік вони теж були прочинені. Я спостерігатиму за дверима вітальні, і як тільки вони відчиняться, погашу свічку. Саме так все й було в ніч після дня мого народження. І зараз усе повинно повторитися точнісінько так, правда?

— Чи впевнені ви, міс Веріндер, що зможете володіти собою?

— Задля нього я здатна на все! — відповіла вона з запалом.

Глянувши на її обличчя, я переконався, що на неї можна покластись. І знову звернувся до містера Бреффа:

— Я змушений попросити вас відкласти ваші папери на хвилину, — сказав я.

— О, звичайно!

Він підскочив, ніби я перервав його роботу в найцікавішому місці, і підійшов зі мною до аптечки. Тут, позбавлений свого професіонального інтересу, він глянув на Беттереджа і стомлено позіхнув.

Міс Веріндер підійшла до мене з графином холодної води, який взяла зі столу.

— Дозвольте мені налити води, — шепнула вона. — Я повинна прикласти рук до цього!

Я відміряв сорок гранів з пляшки і вилив лауданум у склянку.

— Наповніть її на три чверті водою, — сказав я, подаючи склянку міс Веріндер.

Потім я наказав Беттереджу замкнути скриньку з ліками, додавши, що вона більше не буде потрібна. Обличчя старого слуги засяяло від невимовного полегшення. Він, мабуть, підозрював мене в намірі зробити дослід і з його панночкою!

Наливши за моєю вказівкою воду, міс Веріндер вибрала хвилинку, коли Беттередж замикав скриньку, а містер Брефф зайнявся своїми паперами — і нишком поцілувала обідок склянки.

— Коли ви подасте йому склянку, — шепнула ця чарівна дівчина, — подайте ось цим боком!

Я вийняв з кишені кусочок кришталю, який мав замінити алмаз, і подав їй.

— Ви й до цього повинні також прикласти свою ручку, — сказав я. — Покладіть його там, де заховали минулого року Місячний камінь.

Вона пішла до індійської шафи й поклала кришталь, який мав замінити справжній алмаз, у шухляду, в якій колись лежав Місячний камінь. Містер Брефф дивився на все це так само, як і на все інше, без схвалення. Але драматизм цього моменту нашого досліду переміг (на мій превеликий подив) здатність Беттереджа бути стриманим. Його рука тремтіла, коли він тримав свічку, і він стривожено шепнув Речел:

— Чи впевнені ви, міс, що це та сама шухляда?

Я знову пішов до дверей з лауданумом і водою в руках. На порозі зупинився, аби дати останні вказівки міс Веріндер.

— Не забудьте вчасно погасити свічки, — сказав я.

— Я зараз же їх погашу, — відповіла вона. — І чекатиму в своїй спальні з однією свічкою.

Вона зачинила за нами двері вітальні. В супроводі містера Бреффа і Беттереджа я повернувся в кімнату містера Блека. Він неспокійно крутився в ліжку і роздратовано запитував, чи дадуть йому нарешті лауданум цієї ночі. В присутності двох свідків я дав йому лауданум, поправив подушку й порадив йому лежати спокійно й ждати.

Його ліжко зі світлими ситцьовими завісками було поставлене узголів'ям до стіни так, аби з обох боків був доступ свіжого повітря. Я зовсім опустив завіски з одного боку і в тій частині кімнати, яку не міг він бачити, розмістив містера Бреффа й Беттереджа, котрі мали ждати наслідків. У ногах ліжка я опустив завіску наполовину й поставив свій стілець так, аби Френклін міг бачити мене, або, якщо буде потрібно, я міг зникнути з його поля зору, дати чи не дати йому можливість поговорити зі мною, залежно від обставин. Знаючи, що він завжди спить при світлі свічки в кімнаті, я поставив одну свічку біля узголів'я ліжка на невеличкому столику, але так, аби світло не било йому в очі. Другу свічку я дав містерові Бреффу; її світло на такій відстані пом'якшувалось ситцьовими завісками. Верхня частина вікна була відчинена, щоб кімната провітрювалась. Ішов тихий дощ, у кімнаті панувала тиша. Мій годинник показував двадцять хвилин на дванадцяту, коли всі приготування були закінчені і я зайняв своє місце на стільці, в ногах ліжка.

Містер Брефф повернувся до своїх паперів і, здавалось, як і раніше, цілком заглибився в них. Та, глянувши на нього тепер, я побачив певні ознаки того, що юриспруденція нарешті почала втрачати над ним свою владу. Захоплюючий інтерес становища, в якому ми перебували, почав потроху впливати навіть на його тверезий розум. Що ж до Беттереджа, то його тверді правила й гідність у стосунках з іншими були в даному разі пустими словами. Він забув, що я робив «шарлатанський фокус» над містером Блеком; він забув, що я перевернув будинок догори дном; він забув, що я з дитячих років не читав «Робінзона Крузо».

— Благаю вас, сер, — шепнув він мені, — скажіть нам, коли ж воно почнеться?

— Не раніше півночі, — відповів я також пошепки. — Не розмовляйте й сидіть тихо.

Беттередж опустився на найнижчий ступінь фамільярності зі мною без боротьби за свою гідність. Він відповів мені, підморгнувши!

Перевівши погляд на містера Блека, я побачив, що він усе ще крутиться в ліжку, дивуючися, чому й досі лауданум не виявляє себе. Сказати йому в такому настрої, що чим більше він проявлятиме неспокій і нетерпіння, тим довше не настане бажана дія лаудануму, — було б марною справою. Найкраще було відвернути його думки від опіуму, непомітно спрямувавши їх на щось інше.

З цією метою я заохотив його поговорити зі мною, намагаючись так спрямувати розмову, аби знову навести її на тему, яку ми обговорювали ввечері, — про алмаз. Я намагався повернути розмову на ту частину історії Місячного каменя, котра стосувалась доставки його з Лондона в Йоркшір, на небезпеку, якої зазнавав містер Блек, забравши його з банку в Фрізінголлі, і несподівану появу індусів біля будинку леді Веріндер увечері, в день народження її дочки. І я свідомо, згадуючи ці події, удавав, що плутаю багато що з того, про що розповідав мені містер Блек кілька годин тому. Таким чином, я примусив його заговорити саме про те, що було зараз украй необхідне, аби зайняти його думки, — не давши йому, звичайно, підозрювати, що це робиться свідомо. Поступово він так захопився виправленням моїх помилок у розмові, що зовсім перестав крутитися в ліжку. Він вже забув про опіум у такий відповідальний момент, коли я по його очах уперше побачив, що опіум починає впливати на його мозок.

Я глянув на годинник. Була без п'яти хвилин дванадцята, коли я вперше помітив симптоми дії лаудануму.

В цей час очі недосвідченої в цій справі людини ще не виявили б у ньому будь-яких змін. Та з кожною хвилиною нового ранку швидкі, хоч і ледь помітні, успіхи впливу лаудануму почали проявлятись досить активно. Сп'яніння опіумом заблищало в його очах, на обличчі виступили краплини поту. Через п'ять хвилин, все ще продовжуючи нашу розмову, він почав говорити безладно. Темою розмови залишався алмаз, та містер Блек уже не закінчував своїх фраз. Згодом запала тиша. Раптом він сів на ліжку. І, продовжуючи думати про алмаз, почав говорити знову, — але не зі мною, а сам із собою. Ця зміна дала зрозуміти мені, що перша стадія досліду досягнута. Збуджуюча дія опіуму оволоділа ним.

Було вже двадцять три хвилини на першу. Наступні півгодини були вирішальними для нас: чи встане він зі свого ліжка, чи ні, аби вийти з кімнати.

Затамувавши подих, я стежив за ним. З невимовною радістю бачив перші результати досліду, який збігався і суттю, і майже точно часом із тим, що я передбачав, — і я зовсім забув про двох товаришів — спільників мого нічного спостереження. Глянувши на них тепер, я побачив, що закон (який представляли папери містера Бреффа) валявся на підлозі. Сам же містер Брефф жадібно дивився крізь щілину між не до кінця затягнутими завісками на ліжко. А Беттередж, забувши про соціальну різницю, заглядав через плече містера Бреффа.

Помітивши, що я дивлюся на них, вони обидва відскочили, як хлопчики, застукані шкільним учителем на гарячому. Я знаком запросив їх зробити те ж саме, що і я, і тихенько скинув черевики. Якщо буде можливість пройти за містером Блеком, робити це треба без шуму.

Минуло ще десять хвилин — і нічого не сталося. Раптом він скинув із себе ковдру. Потім спустив одну ногу з ліжка. Ждав.

— Даремно я забрав його з банку, — заговорив він сам до себе. — Там він надійно зберігався.

Серце моє сильно забилось, почало стукотіти у скронях. Сумнів щодо безпеки алмаза знову опанував його думки! Навколо цього й зосереджувався весь успіх досліду. Надія, котра несподівано оволоділа мною, була доволі сильним потрясінням для моїх нервів. Я мусив відвести погляд від нього, — інакше б не стримався.

Знову запала тиша.

Коли я зміг дозволити собі знову глянути на нього, він уже встав з ліжка і стояв прямо біля нього. Зіниці його тепер звузились; очі блищали при світлі свічки, коли він повільно повертав голову туди й сюди. Він щось міркував, у чомусь сумнівався і знову заговорив.

— Звідки я знаю? — міркував він. — Либонь, індуси десь заховалися в будинку!

Він замовк і неквапно пішов в інший кінець кімнати. Потім повернувся, постояв трохи й пішов назад до ліжка.

— Він навіть не замкнутий, — бурмотів він до себе. — Він у шухляді її індійської шафи. А шухляда не замикається.

І сів на край ліжка.

— Хто завгодно може взяти його, — вів далі.

Він знову неспокійно встав і кілька разів повторив свої перші слова:

— Звідки я знаю? Либонь, індуси десь заховалися в будинку!

Він знову притих. Я заховався за завісками ліжка. Він обвів кімнату байдужим поглядом, хоч очі його й блищали. Це була напружена хвилина. Це була затримка особливого роду — затримка в дії опіуму чи затримка в діяльності мозку? Хто міг визначити це? Тепер усе залежало від того, що він робитиме далі.

Він знову ліг у ліжко!

Жахливий сумнів промайнув у мене в голові. Либонь, уже тепер починається заспокійлива дія опіуму? Це суперечило всьому моєму попередньому досвіду. Але що таке досвід, коли йдеться про опіум? Навряд чи знайдуться на світі дві людини, на яких він діяв би однаково. Чи не було часом в організмі містера Блека якоїсь особливості, через яку й дія опіуму на нього також має бути особливою? Невже ми зазнаємо невдачі в хвилину остаточного успіху?

Ні! Він раптом знову встав.

— Як можу я спати, — запитав він сам себе, — з цим на душі?

Він глянув на свічку, що горіла на столику біля узголів'я ліжка. За якусь мить узяв у руку свічник.

Я погасив другу свічку, що горіла за завісками. Разом з містером Бреффом і Беттереджем ми заховались у найдальшому кутку за ліжком. Я знаком суворо наказав їм мовчати, ніби від цього залежить їхнє життя.

Ми ждали, не бачачи й не чуючи нічого. Чекали, сховавшись за завісками.

Свічка, яку містер Блек тримав у руці, раптом рушила з місця. Потім він пройшов повз нас швидкими й безшумними кроками, не випускаючи свічки.

Відчинив двері й вийшов із спальні.

Ми попрямували за ним уздовж верхнього коридора. Пішли за ним униз по східцях. Ми не відставали від нього й у нижньому коридорі. Він ні разу не оглянувся, ішов упевнено, не вагаючись.

Відчинив двері вітальні й ввійшов у кімнату, не зачинивши їх.

Двері були, як і всі двері в цьому будинку, на великих старовинних завісах. Коли двері відчинились, між ними й одвірком залишилась невелика щілина. Я знаком запросив своїх супутників дивитися через цю щілину так, аби він не зміг помітити нас. Сам же став також за дверима, але на іншому боці. Ліворуч мене була ніша в стіні, в якій я міг би заховатись, коли б він здумав виглянути в коридор.

Він дійшов до середини кімнати все ще зі свічкою в руках, озирнувся довкола, але жодного разу не глянув назад.

Я бачив, що двері в спальню міс Веріндер були прочинені. Вона погасила в себе свічку. Міс Веріндер мужньо володіла собою. Тьмяні обриси її білого легкого плаття — ось і все, що я міг розгледіти. Жодна людина, котра не була б заздалегідь підготовлена, не могла б підозрювати, що в кімнаті є жива істота. Вона стояла в затінку — мовчки, без жодного руху.

Було десять хвилин на другу. В мертвій тиші я почув, як м'яко падали краплі дощу й легкий літній вітерець шелестів у листі дерев.

Постоявши якусь мить у нерішучості посеред кімнати, містер Блек попрямував у куток, що біля вікна, де стояла індійська шафа.

Він поставив свічку на шафу й почав висовувати й засовувати одну за одною всі шухляди, аж поки дійшов до тієї, в якій лежав шматок кришталю, що заміняв собою алмаз. Якусь мить дивився на шухляду. Потім вийняв з неї правою рукою кришталь, а лівою рукою взяв із шафи свічку.

Він зробив кілька кроків назад у напрямі середини кімнати і знову зупинився.

Досі він повторював точно все те, що робив у ніч після дня народження. Чи будуть його дальші вчинки точним повторенням того, що він зробив минулого року? Чи вийде він з кімнати? Чи повернеться тепер, за моїм передбаченням, як і тоді, в свою спальню? Чи покаже нам, що він зробив з алмазом, коли повернувся в свою кімнату?

Перша його дія, коли він почав рухатись, була зовсім не та, яку він зробив після першого прийому лаудануму. Він поставив свічку на стіл і зробив кілька кроків у кінець кімнати. Там стояв диван. Він важко сперся на його спинку лівою рукою, потім випростався й знову повернувся на середину кімнати. Тепер мені було видно його очі. Вони стали тьмяними, віки обважніли; блиск зіниць швидко зникав.

Напруження цієї хвилини дуже позначилось на нервах міс Веріндер. Вона зробила кілька кроків і знову зупинилась. Містер Брефф і Беттередж уперше глянули на мене з-за дверей. Передчуття розчарування оволоділо ними так само, як і мною.

Все ж, поки він стояв посеред кімнати, надія ще жевріла. Ми ждали з величезним нетерпінням, що ж буде далі.

Те, що сталось потім, вирішило все. Фальшивий алмаз випав з його рук.

Кришталь упав на підлогу коло дверей і залишився лежати у всіх на очах. Містер Блек не зробив ніякого зусилля, аби підняти його; подивився на нього затуманеним зором, і раптом голова Блека опустилась на груди. Він похитнувся, випростався на якусь мить, непевними кроками попрямував до дивана і сів. Зробив останнє зусилля над собою, спробував встати — і знову опустився на диван. Голова його упала на подушки. Було двадцять п'ять хвилин на другу. Не встиг я заховати свій годинник назад у кишеню, як він уже спав.

Усе було закінчено. Тепер він був під болезаспокійливим впливом опіуму; експеримент закінчився.

Я ввійшов у кімнату і сказав містерові Бреффу та Беттереджу, що вони можуть іти за мною. Тепер уже нічого було боятись потривожити його. Ми могли вільно рухатись і розмовляти.

— Перше, що треба вирішити, — сказав я, — це питання, що нам тепер робити з ним. Він, либонь, проспить принаймні шість чи сім годин. Нести його назад у спальню далекувато. Коли б я був молодшим, я впорався б із цим сам. Але зараз у мене здоров'я й сили не ті, що були раніше, — боюсь, що доведеться просити вас допомогти мені.

Ще не встигли вони відповісти, як мене тихо покликала міс Веріндер. Вона зустріла мене у дверях своєї спальні з легкою шаллю й покривалом зі свого ліжка в руках.

— Ви будете біля нього, поки він спить? — запитала вона.

— Так. Я не впевнений у дії опіуму на нього і тому не хочу залишати його одного.

Вона подала мені шаль і покривало.

— Навіщо його турбувати? — шепнула вона. — Постеліть йому на дивані. А я зачиню двері й залишусь у своїй кімнаті.

Так, справді, було найпростіше і безпечніше примістити його на ніч. Я передав цю пропозицію містерові Бреффу й Беттереджу, й вони обидва схвалили її. За якихось п'ять хвилин я зручно влаштував його на дивані, легенько вкривши шаллю й покривалом. Міс Веріндер побажала нам на добраніч і зачинила за собою двері. Я запропонував усім нам трьом сісти за стіл, що стояв посеред кімнати, на якому все ще горіла свічка й лежало письмове приладдя.

— До того, як ми розійдемось, — почав я, — мені треба сказати вам кілька слів про проведений мною сьогодні дослід. З його допомогою необхідно було з'ясувати два моменти. По-перше, довести, що містер Блек минулого року зайшов у цю кімнату і взяв Місячний камінь підсвідомо й мимоволі під впливом опіуму. Після того, що ви побачили, ви тепер у цьому переконані?

Обидва відповіли ствердно, без найменшого вагання.

— По-друге, — вів далі я, — потрібно було довідатись, куди він подів Місячний камінь у ніч після дня народження міс Веріндер, коли перед її очима вийшов з вітальні з алмазом у руках. Досягнення цієї мети, певна річ, цілком залежало від того, наскільки точно він повторить усі свої дії, які робив торік. Йому не вдалося зробити це, і мети експерименту, таким чином, не досягнуто. Не можу сказати, щоб я не був розчарований цим результатом, але я можу чесно сказати, що я не здивований ним. Я з самого початку говорив містерові Блеку, що наш повний успіх у цій справі залежить від точного відтворення його торішнього фізичного й морального стану, і попередив його, що досягти цього майже неможливо. Нам пощастило тільки частково відтворити торішні умови, і дослід удався внаслідок цього лише частково. Можливо, я дав йому надто велику дозу лаудануму. Та мені здається, що перша причина, про яку я говорив, є справжньою причиною, якій ми повинні завдячувати і нашу невдачу, і наш успіх.

Сказавши це, я поклав перед містером Бреффом письмове приладдя й запитав його, чи не заперечував би він викласти на папері все, що бачив, і підписати це, перш ніж ми розстанемось на ніч. Він відразу ж узяв перо й написав звіт із звичкою ділової людини.

— Цим самим, — сказав він, підписуючи звіт, — я певною мірою спокутую те, що сталося між нами вчора ввечері. Прошу пробачення, містере Дженнінгс, за недовір'я до вас. Ви зробили Френклінові Блеку неоціненну послугу. Висловлюючись нашою юридичною мовою, ви виграли справу.

Вибачення Беттереджа було вельми характерним для нього.

— Містере Дженнінгс, — сказав він, — коли ви знову прочитаєте «Робінзона Крузо», — що я вам настійно раджу, — ви знайдете там, що він ніколи не відмовлявся визнавати свої помилки. Будь ласка, сер, вважайте, що я роблю те ж саме, що й Робінзон Крузо в подібних випадках.

З цими словами він у свою чергу поставив свій підпис на папері.

Містер Брефф відвів мене вбік, коли ми встали з-за столу.

— Одне слово про алмаз, — сказав він. — За вашою теорією, Френклін Блек заховав Місячний камінь у своїй кімнаті. Я кажу інше: Місячний камінь знаходиться у банкіра містера Люкера в Лондоні. Не будемо сперечатися, хто з нас має рацію. Обмежимося запитанням: хто із нас зможе довести свою теорію?

— Моя перевірка була вже зроблена сьогодні, — відповів я, — і не вдалася.

— А моя перевірка, — заперечив містер Брефф, — саме відбувається. Ось уже два дні, як я поставив біля банку сищиків, аби стежили за містером Люкером, і не зніму їх до кінця місяця. Я знаю, що він повинен викупити алмаз особисто з рук банкіра, і маю надію, що людина, котра віддала його під заставу містерові Люкеру, примусить його забрати алмаз із банку, викупивши його. В такому разі я зміг би накласти руку на цю особу. Тут надається можливість розкрити таємницю, починаючи точно з того місця, в якому вона завела нас сьогодні в безвихідь! Ви погоджуєтеся з цим?

Я охоче погодився з таким припущенням.

— Я повертаюсь у місто ранковим поїздом, — продовжував юрист. — Либонь, почую, повернувшись у місто, про якесь нове відкриття, і буде вельми важливо, аби Френклін Блек був у мене під рукою, якщо буде потрібно. Я збираюся сказати йому, як тільки він прокинеться, що йому треба їхати зі мною в Лондон. Після всього того, що сталося, чи можу я розраховувати на вашу підтримку?

— Безперечно! — відповів я.

Містер Брефф потиснув мені руку й вийшов з кімнати. Беттередж пішов за ним.

Я підійшов до дивана подивитись на містера Блека. Він не поворухнувся відтоді, як я постелив ліжко й поклав його; лежав і спокійно, солодко спав.

Поки я дивився на нього, двері спальні тихо прочинились. На порозі знову з'явилася міс Веріндер у своєму нарядному літньому платті.

— Зробіть мені останню послугу, — тихенько сказала вона. — Дозвольте побути біля нього разом з вами.

Я трохи вагався, маючи на увазі не порушення пристойності, а її нічний відпочинок. Вона підійшла до мене і взяла мене за руку.

— Я не можу спати; я навіть не можу сидіти спокійно у себе в кімнаті, — сказала вона. — О містере Дженнінгс! Коли б ви були на моєму місці, то як би вам хотілося сидіти й дивитись на нього! Адже ж так! Правда ж!

Чи треба говорити про те, що я поступився? Звичайно, ні!

Вона підсунула стілець до дивана біля його ніг і дивилась на нього в щасливому забутті, аж поки на очах її не виступили сльози. Вона втерла їх і сказала, що піде по роботу. Вишивання вона принесла, та не зробила жодного стібка. Робота лежала у неї на колінах, а вона не мала сили відвести від нього, погляду, хоч на мить, аби встромити нитку в голку. Я згадав свою молодість, згадав лагідні очі, які колись із любов'ю дивились на мене. З пригніченим серцем я звернувся за полегшенням до свого щоденника і записав у ньому те, що тут говориться.

Так мовчки сиділи ми разом: я зайнятий писанням, а вона захоплена своєю любов'ю.

Перед шостою годиною я відчув попередження, що мій біль знову повертається до мене. Я змушений був залишити їх одних на деякий час. Я сказав, що піду нагору і принесу ще одну подушку для нього з його кімнати. На цей раз приступ мій не був затяжним. Незабаром зміг повернутися й знову показатись їй.

Я застав її біля узголів'я дивана. Саме цієї миті вона доторкнулась губами до лоба Френкліна. Я з усією серйозністю похитав головою й показав їй на стілець. Вона подивилась на мене з ясною усмішкою і чарівним рум'янцем на обличчі.

— І ви зробили б це на моєму місці! — прошепотіла вона.

Рівно восьма година. Вперше він поворухнувся.

Міс Веріндер стоїть на колінах біля дивана. Вона вибрала таке місце, щоб очі його, як тільки він розплющить їх, побачили її.

Залишити їх самих?

Ну, звичайно!

Одинадцята година. Дім знову спорожнів. Вони все владнали між собою і всі поїхали ранковим поїздом у Лондон. Закінчився мій короткий щасливий сон. Я знову прокинувся, щоб бачити дійсність мого сумного й самотнього життя.

Не смію записати тут ніжні слова, сказані мені — особливо міс Веріндер і містером Блеком. До того ж усе це не так потрібно. Слова ці завжди пригадуватимуться мені в хвилини самотності й допоможуть мені перенести те, що я мушу витерпіти перед кінцем свого життя. Містер Блек обіцяв написати й повідомити про все, що станеться в Лондоні. Міс Веріндер повернеться в Йоркшір восени (на своє весілля, безперечно); а я візьму відпустку і буду гостем у їхньому домі. Боже мій! Як радісно було відчувати, як іскрилося щастя в її очах, і теплий потиск її руки говорив мені: «Це ви зробили!»

Мої бідні пацієнти чекають мене. Отже, вранці — знову назад до старої рутини! А ввечері — до жахливого вибору між опіумом і болем.

Хвала богові за його милосердя! Я побачив трохи сонячного сяйва, — я був щасливий.

Додам зі свого боку декілька слів, щоб доповнити розповідь, яка міститься в щоденнику Езри Дженнінгса.

Про себе я можу тільки сказати, що прокинувся вранці двадцять шостого, нічого не підозрюючи про те, що я говорив або робив під впливом опіуму, з тієї хвилини, коли діяння його оволоділо мною, і до того часу, коли розплющив очі у вітальні Речел.

Про те, що сталося після мого пробудження, не вважаю себе вправі давати докладний звіт. Обмежуючись тільки результатами, повинен сказати, що Речел і я зрозуміли одне одного перше, ніж ми обмінялись кількома словами. І я, і Речел відмовляємось пояснити, чому примирення наше було таким швидким. Добродії й добродійки, пригадайте той час, коли ви гаряче любили, і ви взнаєте, що трапилось після того, як Езра Дженнінгс зачинив двері вітальні, — взнаєте так само, як і я.

Але я не від того, щоб додати, що нас, напевне, застукала б місіс Меррідью, якби не цілковите самовладання Речел. Вона почула шелест плаття поважної дами в коридорі й вибігла їй назустріч. Я чув, як місіс Меррідью сказала: «Що трапилось?», і відповідь Речел: «Вибух!» Місіс Меррідью відразу ж дозволила взяти себе за руку й повести в сад, подалі від потрясіння, яке мало відбутись. Повертаючись у дім, вона зустріла мене в холі і сказала, що надзвичайно здивована величезними успіхами науки з того часу, як вона вчилася в школі.

— Вибухи, містере Блек, тепер порівняно тихші, ніж вони були раніше. Запевняю вас, я в саду майже не чула вибуху, зробленого містером Дженнінгсом. І запаху нема, принаймні зараз, коли ми повернулися в будинок. Я далебі повинна вибачитись перед нашим другом-медиком. Справедливість вимагає сказати, що він влаштував це чудово.

Отож, перемігши Беттереджа й містера Бреффа, Езра Дженнінгс покорив і саму місіс Меррідью. А взагалі, скільки ще невисловлених великодушних почуттів є на світі!

За сніданком містер Брефф не крився, чому він хоче, щоб я поїхав з ним у Лондон вранішнім поїздом. Стеження біля банку й результат, якого можна було сподіватись, викликали таку нездоланну цікавість у Речел, що вона негайно вирішила — якщо місіс Меррідью не заперечуватиме, — їхати з нами в Лондон, щоб одержати перші ж новини про події.

Місіс Меррідью, як виявилось, була зговірливою і поблажливою після справді делікатного способу, яким було зроблено вибух, і Беттереджа повідомили, що ми всі четверо повертаємось назад вранішнім поїздом. Я сподівався, що він проситиме дозволу їхати разом з нами. Але Речел розсудливо дала вірному старому слузі цікаве заняття. Йому доручили закінчити умеблювання будинку, і він був занадто захоплений своїми службовими обов'язками, щоб ним оволоділа «розшукна лихоманка», яка могла б оволодіти ним за інших обставин.

Єдине, про що ми жалкували, від'їжджаючи в Лондон, — це про необхідність розстатися швидше, ніж хотілося б нам, з Езрою Дженнінгсом. Його неможливо було умовити їхати з нами. Я міг тільки обіцяти йому писати, а Речел могла наполягати, щоб він заходив до неї, коли вона повернеться в Йоркшір. Ми твердо сподівались побачитися з ним через кілька місяців, — і все ж було щось глибоко сумне для нас у тому, як наш найкращий і найдорожчий друг залишився самотньо стояти на платформі станції, коли поїзд рушив.

Не встигли ми приїхати в Лондон, як до містера Бреффа підійшов на вокзалі хлопчик у курточці і стареньких штанях з чорного сукна, який звертав на себе увагу надзвичайною балухатістю. Очі далеко виступали і так вільно оберталися, що ви мимоволі дивувались, як вони ще тримаються в своїх орбітах. Вислухавши хлопчика, містер Брефф попросив вибачення у дам за те, що ми не зможемо супроводити їх до Портлендської площі. Я ледве встиг пообіцяти Речел повернутися й розповісти про все, що трапилось, як містер Брефф схопив мене за руку й поквапливо потягнув у кеб. Хлопчик з балухатими очима сів на козли біля візника, і ми поїхали на Ломбард-стріт.

— Новини з банку? — спитав я, коли ми рушили.

— Звістка про містера Люкера, — відповів містер Брефф. — Годину тому бачили, як він виїхав зі свого будинку в Лембеті, в кебі у супроводі двох чоловіків, в яких мої люди впізнали переодягнених полісменів. Якщо страх перед індусами змусив містера Люкера вжити запобіжних заходів, то висновок досить ясний. Він їде забирати з банку алмаз.

— А ми їдемо в банк подивитися, що з цього вийде?

— Так, або почути, що вийшло, якщо до нашого приїзду вже все буде скінчено. Ви звернули увагу на хлопчика — того, що сидить на козлах?

— Я звернув увагу на його очі.

Містер Брефф засміявся.

— У мене в конторі називають цього неборака «Гусберрі» (аґрус). Він служить у мене розсильним, і я хотів би, щоб на моїх клерків, які дали йому це прізвисько, можна було покластися так само, як на нього. Гусберрі один з найхитріших хлопчиків у Лондоні, містере Блек, незважаючи на його очі.

Була без двадцяти хвилин п'ята година, коли ми під'їхали до банку на Ломбард-стріт. Відчиняючи двері кеба, Гусберрі допитливо подивився на свого хазяїна.

— Ти теж хочеш увійти? — лагідно спитав містер Брефф. — Ну, йди і не відходь від мене до дальших розпоряджень. Він спритний, мов блискавка, — шепнув мені містер Брефф. — Двох слів досить для Гусберрі там, де для іншого хлопчика потрібно було б двадцять.

Ми ввійшли в банк. У зовнішній конторі, з довгим прилавком, за яким сиділи касири, було людно: всі чекали своєї черги одержати або заплатити гроші до закриття банку о п'ятій годині.

Два чоловіки з натовпу підійшли до містера Бреффа, як тільки він увійшов.

— Ну? — спитав стряпчий. — Бачили його?

— Він пройшов тут повз нас півгодини тому, сер, у внутрішню контору.

— Він ще не виходив звідти?

— Ні, сер.

Містер Брефф обернувся до мене.

— Почекаймо, — сказав він.

Я почав розглядати людей, шукаючи поглядом індусів. Але їх ніде не було видно. Єдиний, хто скидався на індуса, був високий чоловік у лоцманському одязі і круглому капелюсі. Невже це один з них, переодягнений в морський одяг? Не може бути! Чоловік цей був вищий за індусів, а його обличчя, — там, де воно не було закрите кудлатою чорною бородою, — було принаймні вдвоє ширше за обличчя будь-кого з них.

— Напевно, у них тут є свій шпигун, — сказав містер Брефф, глянувши на смуглого моряка, — і можливо, що він і є той самий шпигун.

Не встиг він продовжити розмову, як його потихеньку смикнув за фалду сюртука хлопчик з аґрусовими очима. Містер Брефф глянув туди, куди дивився хлопчик.

— Цить! — сказав він. — Ось містер Люкер!

Із внутрішніх відділень банку вийшов лихвар, а за ним ще два сищики з його охорони.

— Не спускайте з нього очей, — шепнув містер Брефф. — Якщо він передасть кому-небудь алмаз, то передасть його тут.

Не помічаючи нікого з нас, містер Люкер повільно пробирався до дверей то в густому, то в рідіючому натовпі. Я ясно бачив, як рука його ворухнулась, коли він пройшов повз низеньку огрядну людину в пристойному темно-сірому костюмі. Людина ця трохи здригнулась і подивилась йому вслід. Містер Люкер повільно пробирався крізь натовп. Біля дверей сищики стали поруч нього. За всіма трьома йшов тепер один з двох клерків містера Бреффа, і я вже більше не бачив їх.

Я озирнувся на стряпчого, а потім кинув багатозначний погляд на людину в темно-сірому костюмі.

— Так, — шепнув мені містер Брефф, — я теж помітив це!

Він обернувся, відшукуючи свого другого клерка. Але його ніде не було. Озирнувся, шукаючи хлопчика. Але Гусберрі теж зник.

— Хай йому чорт! Що це означає? — сердито сказав містер Брефф. — Обидва залишили нас у той час, коли найбільше потрібні нам.

Настала черга чоловікові в темно-сірому костюмі зайняти місце біля прилавка. Він сплатив чек, одержав розписку й повернувся, щоб іти.

— Що ж тепер робити? — спитав містер Брефф. — Ми не можемо принизити себе до того, щоб іти слідом за ним.

— А я можу! — вихопилось у мене. — За десять тисяч фунтів я не спущу з очей цієї людини!

— В такому разі, — відповів містер Брефф, — я не спущу з очей вас за вдвоє більшу суму. Чудове заняття для людини в моєму становищі! — пробурмотів він про себе, коли ми вийшли слідом за незнайомим з банку. — Ради бога, не говоріть про це нікому. Якщо про це взнають, я пропав.

Чоловік у темно-сірому костюмі сів в омнібус, що йшов у західну частину Лондона. Ми сіли слідом за ним. Містер Брефф зберіг ще сліди юнацтва. Я точно це підтверджую: коли він сів у омнібус, він почервонів.

Чоловік у темно-сірому костюмі спинив омнібус і вийшов на Оксфорд-стріт. Ми знову пішли за ним слідом. Він зайшов у аптеку.

Містер Брефф здригнувся:

— Мій аптекар! — вигукнув він. — Боюся, що ми помилилися!

Ми ввійшли в аптеку. Містер Брефф по секрету обмінявся з господарем кількома словами і з дуже засмученим обличчям знову підійшов до мене.

— Це робить нам велику честь, — сказав він, узявши мене за руку й виводячи з аптеки. — Хоч це розрадить нас!

— Що саме робить нам честь? — спитав я.

— А те, містере Блек, що ми обидва найгірші сищики-аматори, які будь-коли займалися цією справою. Чоловік у темно-сірому костюмі служить в аптекаря тридцять років. Цього службовця послали в банк заплатити гроші по рахунку хазяїна, і він не має найменшого уявлення про Місячний камінь.

Я спитав, що тепер робити.

— Ходімте до мене в контору, — сказав містер Брефф. — Гусберрі і другий мій клерк, очевидно, переслідували когось іншого. Будемо сподіватися, що хоч вони не схиблять.

Коли ми приїхали до контори містера Бреффа, його другий клерк був уже там. Він чекав нас близько чверті години.

— Ну, — спитав містер Брефф, — які у вас новини?

— На превеликий жаль, сер, я зробив помилку. Я готовий заприсягтись, що бачив, як містер Люкер передав щось літньому джентльменові у світлому пальті. А цей джентльмен, як виявилося, сер, вельми шановний торговець залізними виробами в Істчіпі.

— Де Гусберрі? — спитав містер Брефф, не ремствуючи.

Клерк витріщив очі.

— Не знаю, сер. Я не бачив його з того часу, як вийшов з банку.

Містер Брефф відпустив його.

— Одне з двох, — сказав він мені, — або Гусберрі втік, або він стежить за ким-небудь на свій страх і риск. Давайте пообідаємо тут, може, хлопчик і повернеться години через дві. У мене є в льоху добре вино, а в кафе ми візьмемо відбивних котлет.

Ми пообідали в конторі містера Бреффа. Не встигли прибрати зі столу, як нам доповіли, що якийсь чоловік хоче поговорити з стряпчим. Може, це Гусберрі? Ні, це був клерк, якому було доручено стежити за містером Люкером, коли той вийшов з банку.

Донесення й цього разу не являло ані найменшого інтересу. Містер Люкер повернувся додому і там відпустив свою охорону. Він більше не виходив. Присмерком віконниці його будинку були зачинені і двері замкнуті на засув. Вулицю перед будинком і алею за будинком пильно охороняли. Жодних слідів індусів ніде не було видко, ніхто не вештався поблизу садиби. Повідомивши ці факти, клерк спитав, які будуть розпорядження надалі. Містер Брефф відпустив його на ніч.

— Як ви гадаєте, містер Люкер забрав Місячний камінь з собою додому? — спитав я.

— Ні, — сказав містер Брефф. — Якби він ризикнув залишити алмаз у себе вдома, то нізащо не відпустив би полісменів.

Ми почекали хлопчика ще півгодини, але марно. Містерові Бреффу час було вже їхати в Гемпстед, а мені повернутись до Речел на Портлендську площу. Я залишив свою картку в конторського швейцара, написавши на ній, що буду в себе на квартирі о пів на одинадцяту вечора. Цю картку мали передати Гусберрі, якщо хлопчик повернеться.

Є люди, в яких виробилась звичка ніколи не спізнюватись, а в інших — завжди спізнюватись. Я належу до числа останніх. Додайте до цього, що я провів вечір, сидячи на дивані поруч із Речел, у кімнаті завдовжки сорок футів, на дальньому кінці якої сиділа місіс Меррідью. Чи здивує кого-небудь, що я повернувся додому о пів на першу замість того, щоб прийти о пів на одинадцяту? Якщо так, то в такої людини немає серця! І я гаряче сподіваюся, що мені ніколи не доведеться зустрітися з такою людиною.

Коли я дістався додому, слуга подав мені записку.

Я прочитав слова, написані чітким почерком юриста: «З вашого дозволу, сер, мені дуже хочеться спати. Я прийду знову завтра вранці між дев'ятою й десятою годинами». Як виявилось, приходив хлопчик з незвичайними очима, він показав мою картку з написом, почекав з годинку, раз у раз засинаючи і прокидаючись, потім написав мені кілька слів і пішов додому, з важким виглядом повідомивши слузі, що він нікуди не годиться, якщо не виспиться вночі.

Наступного ранку о дев'ятій годині готовий був прийняти свого відвідувача. О пів на десяту за дверима почулися кроки.

— Заходьте, Гусберрі! — вигукнув я.

— Дякую вам, сер, — відповів серйозний і меланхолійний голос.

Відчинилися двері. Я зірвався на рівні ноги й опинився віч-на-віч із сержантом Каффом!

— Я надумав заглянути сюди, містере Блек, на випадок, якщо ви в Лондоні, перш ніж написати вам у Йоркшір, — сказав сержант.

Він був, як завжди, худий і похмурий. Очі його не втратили свого давнього виразу, про який так влучно сказано в розповіді Беттереджа, — «вони наче сподівались від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Але по зовнішньому вигляду він був просто невпізнанний — так сильно змінило його нове вбрання. На ньому був крислатий білий капелюх, легенька мисливська куртка, білі штани і тьмяно-коричневі гетри. Він тримав міцну дубову палицю. Весь вигляд сержанта Каффа говорив, що він наче все своє життя провів на селі. Але коли я привітав його з цією метаморфозою, він сприйняв це як жарт. Сержант почав скаржитися — причому цілком серйозно — на шум і сморід у Лондоні. Ну, знаєте, й розмови — як у звичайнісінького провінціала!

Я запропонував йому поснідати — він відмовився. Сержант Кафф снідав о пів на сьому, а лягав спати з курми!

— Я тільки вчора увечері повернувся з Ірландії, — сказав сержант, пояснюючи мету свого візиту із звичною спокійною манерою. — І, перш ніж лягти спати, прочитав ваш лист, який розповів мені про все, що було після того, як моє слідство з приводу алмаза припинилось минулого року. Мені залишається сказати тільки одне. Я зовсім не зрозумів справи. Не беруся судити, чи зміг би хто інший встановити істину. Але це не міняє суті справи. Признаюсь, я наплутав. І це була не перша плутанина в моїй службовій практиці! Тільки в книгах сищики ніколи не помиляються.

— Ви приїхали саме вчасно, щоб виправити свою репутацію, — сказав я.

— Пробачте, містере Блек, — заперечив сержант, — тепер, коли я вийшов у відставку, мене аж ніскільки не цікавить моя репутація. Дякувати богові, я покінчив зі своєю репутацією! Я приїхав сюди, сер, шануючи пам'ять леді Веріндер, яка була вельми щедра до мене. Виключно через це я повернувся до своєї попередньої професії — звичайно, якщо я потрібний вам і якщо ви мені довіряєте. Мені не треба від вас ні гроша. Це питання честі для мене. Тепер скажіть, містере Блек, як ішли справи після того, як ви писали мені.

Я розповів йому про експеримент з опіумом і про те, що трапилося в банку на Ломбард-стріт. Він був надзвичайно вражений експериментом, в його практиці це було щось зовсім нове. Особливо зацікавився він припущенням Езри Дженнінгса про те, що я зробив з алмазом після того, як вийшов з вітальні Речел.

— Я не поділяю думки містера Дженнінгса, що ви сховали Місячний камінь, — сказав сержант Кафф. — Але згоден з ним, що ви мали віднести його до себе в кімнату.

— Он як! А що ж трапилось потім? — спитав я.

— Ви особисто не маєте ніякої підозри про те, що трапилося, сер?

— Абсолютно ніякої.

— І містер Брефф не підозрює?

— Не більше, ніж я.

Сержант Кафф устав і підійшов до письмового столу. Він повернувся з запечатаним листом. На ньому стояло: «Особисто». І він був адресований мені, а в кутку красувався підпис сержанта.

— Я підозрював у минулому році не ту особу, — сказав він, — можливо, і зараз мої підозри хибні. Підождіть розпечатувати конверт, містере Блек, поки не взнаєте правди, а тоді порівняєте ім'я винуватця з тим іменем, яке я написав у цьому запечатаному листі.

Я поклав лист у кишеню, а потім спитав сержанта, якої він думки про заходи, вжиті нами в банку.

— Прекрасні заходи, сер, — відповів він, — це саме те, що слід було робити. Але, крім Люкера, треба було стежити й за іншою людиною.

— Про яку ви згадуєте в щойно переданому мені листі?

— Так, містере Блек, за людиною, названою в цьому листі. Тепер уже нічого не вдієш. Коли настане час, я дещо запропоную вам і містерові Бреффу. А зараз почекаймо хлопчика і подивімось, чи не розповість він нам що-небудь цікаве.

Було близько десятої години, а хлопчик все ще не з'являвся. Сержант Кафф заговорив про інші справи. Він спитав про свого старого друга Беттереджа і про свого давнього ворога — садівника. Через хвилину перейшов би від них до своїх улюблених троянд, якби слуга не доповів нам, що прийшов хлопчик.

Коли Гусберрі ввели в кімнату, він спинився на порозі і недовірливо глянув на незнайому людину, що була зі мною. Я покликав хлопчика до себе.

— Ти можеш говорити при цьому добродії, — сказав я. — Він тут саме для того, щоб допомогти мені, і йому відомо все, що сталося. Сержант Кафф, — додав я, — це хлопчик з контори містера Бреффа.

В сучасному цивілізованому світі знаменитість (не має значення, яка саме) — це важіль, який рухає всім. Слава великого Каффа досягла навіть ушей маленького Гусберрі. Банькаті очі хлопчика до того вирячилися, коли я назвав славнозвісне ім'я, що я подумав: а чи не впадуть вони на килим?

— Ходи-но сюди, хлопчику, — сказав детектив, — і послухаємо, що ти нам розповіси.

Увага великої людини — героя численних історій, що набрали широкого розголосу в кожній лондонській конторі, — немов зачарувала хлопчика. Він виструнчився перед сержантом Каффом і заклав руки за спину, наче неофіт, якому задають запитання з катехізису.

— Як тебе звати? — спитав сищик, починаючи допит за всіма правилами.

— Октавіус Гай, — відповів хлопчик. — У конторі мене називають Гусберрі через мої очі.

— Октавіус Гай, або інакше Гусберрі, — продовжував сищик із надзвичайно серйозним виглядом, — тебе шукали вчора в банку. Де ти був?

— З вашого дозволу, сер, я стежив за однією людиною.

— За ким саме?

— За високим чоловіком, сер, з великою чорною бородою, в морському одязі.

— Я пам'ятаю цього чоловіка! — перебив я. — Ми з містером Бреффом вважали його за шпигуна, підісланого індусами.

На сищика Каффа, напевно, не справили великого враження наші припущення. Він продовжував допитувати Гусберрі.

— Ну, а чого ти стежив за моряком? — спитав він.

— З вашого дозволу, сер, містер Брефф хотів знати, чи не передасть що-небудь містер Люкер кому-небудь, виходячи з банку. А я бачив, як містер Люкер передав щось моряку з чорною бородою.

— Чому ти не сказав про це містерові Бреффу?

— Я не встиг нікому сказати про це, сер, бо моряк дуже поквапливо вийшов.

— А ти побіг за ним?

— Так, сер.

— Гусберрі, — сказав сищик, гладячи його по голові, — у тебе є дещо в цій маленькій голівці — і це не вата. Я дуже радий.

Хлопчик почервонів від задоволення. Сержант Кафф вів далі:

— Ну, що ж зробив моряк, коли він вийшов на вулицю?

— Взяв кеб, сер.

— А ти що зробив?

— Учепився за кеб і біг за ним.

Не встиг сищик задати ще запитання, як увійшов новий відвідувач — головний клерк із контори містера Бреффа.

Розуміючи, як важливо не переривати допиту сищика Каффа, я прийняв клерка в іншій кімнаті. Він прийшов з поганою звісткою про свого хазяїна. Хвилювання й метушня останніх двох днів виявилися не під силу містеру Бреффу. Сьогодні вранці він прокинувся з приступом подагри і не міг вийти зі своєї кімнати в Гемпстеді, а при даному критичному стані наших справ дуже турбувався, що залишив мене без поради й допомоги досвідченої людини. Головний клерк одержав наказ лишатися в моєму розпорядженні і готовий був докласти всіх сил, щоб замінити містера Бреффа.

Я відразу, щоб заспокоїти старого, написав йому про приїзд сержанта Каффа, додавши, що Гусберрі цієї хвилини розпитують, і обіцяючи повідомити містера Бреффа особисто або листовно — про те, що може трапитися вдень. Відправивши клерка в Гемпстед з моїм листом, я повернувся в кімнату й побачив, що сержант Кафф стоїть біля каміна і збирається дзвонити.

— Пробачте мені, містере Блек, — сказав сищик. — Я щойно хотів послати до вас слугу повідомити, що волію говорити з вами. У мене не лишилось ані найменшого сумніву, що цей хлопчина, — цей дуже славний хлопчина, — додав він, гладячи Гусберрі по голові, — стежив саме за тим, за ким треба. Дорогоцінний час було втрачено, сер, через те, що вас, на превеликий жаль, не було вчора вдома о пів на одинадцяту вечора.

Через п'ять хвилин сищик Кафф і я (Гусберрі сів на козли, щоб показувати кучеру дорогу) їхали в східну частину міста, у Сіті.

— Коли-небудь, — сказав сержант, показуючи крізь переднє віконце кеба, — цей хлопчик досягне великих успіхів у моїй колишній професії. Давно я не зустрічав такого спритного й розумного малого. Передам вам суть того, містере Блек, про що він розповів мені, коли вас не було в кімнаті. Здається, при вас він згадав, що продовжував стежити й бігти слідом за кебом?

— Так.

— Так от, сер, кеб поїхав з Ломбард-стріт до Тауерської пристані. Чорнобородий моряк вийшов з кеба і заговорив з офіціантом роттердамського пароплава, який мав відійти наступного ранку. Він спитав, чи можна зараз піти на пароплав і переночувати в каюті? Офіціант сказав: «Ні. Цього вечора чиститимуть всі каюти і койки, мінятимуть постільну білизну, а тому пасажирам до ранку не можна займати місця на пароплаві». Моряк повернувся й пішов з пристані. Йдучи вулицею, хлопчик уперше помітив на протилежному боці людину в одязі ремісника, яка, здавалось, не упускала з очей моряка. Моряк зупинився біля сусіднього ресторану і ввійшов до нього. Хлопчик не знав, що робити, і разом з іншими хлопчаками стояв і дивився на закуски, виставлені у вікні ресторану. Він помітив, що ремісник теж чекає, але все ще на протилежному боці вулиці. Через хвилину поволі під'їхав кеб і спинився біля ремісника. Хлопчик міг розгледіти в кебі тільки одну людину, яка вистромилась із вікна, щоб поговорити з ремісником. Гусберрі сказав мені, містере Блек, без будь-яких навідних запитань з мого боку, що в цієї людини було смугле, мов у індуса, обличчя.

Було ясно, що і на цей раз ми з містером Бреффом помилилися. Чорнобородий моряк явно не був шпигуном індусів. Так невже алмаз був у нього?

— Через деякий час, — вів далі сищик, — кеб помалу від'їхав. Ремісник перейшов через вулицю і зник у ресторані. Хлопчак чекав, поки його не зморили втома і голод, а потім і сам увійшов у ресторан. У Гусберрі в кишені був шилінг, і він каже, що чудово пообідав: з'їв кров'яної ковбаси, пиріг із вугрем і випив пляшку імбирного пива. Чого тільки не перетравить шлунок хлопчака? Все, що тільки можна з'їсти.

— Ну, і що ж він побачив у ресторані? — спитав я.

— І він побачив, містере Блек, моряка, який читав газету за одним столиком, і ремісника, який читав газету, — за другим. Вже сутеніло, коли моряк підвівся й вийшов. На вулиці він підозріливо оглянувся навкруги. На хлопчика — адже це був тільки хлопчик — він не звернув уваги. Ремісник все ще не виходив. Моряк ішов, озираючись на всі боки і, напевно, ще не знаючи, куди йому піти. Ремісник знову з'явився на протилежному боці вулиці. Моряк усе йшов, поки не дістався до Берегового провулка, що веде на вулицю Нижньої Темзи. Та він зупинився перед таверною «Колесо Фортуни» і, уважно оглянувшись навкруги, увійшов. Гусберрі теж увійшов. Коло буфету скупчилось багато народу, здебільшого цілком порядного. «Колесо Фортуни» — таверна, досить пристойна, містере Блек, славнозвісна своїм портером і пирогами зі свининою.

Відступи сищика дратували мене. Він це помітив і в своїй дальшій розповіді почав строго дотримуватися свідчень Гусберрі.

— Моряк спитав, чи можна одержати ліжко. Хазяїн таверни відповів: «Ні, всі місця зайняті». Буфетниця ж сказала, що десятий номер вільний. Послали по слугу, щоб провести моряка в десятий номер. Саме перед цим Гусберрі й помітив ремісника між людьми, що стояли біля буфету.

Він зник, перш ніж з'явився слуга. Не знаючи, що йому робити далі, Гусберрі вирішив почекати й подивитись, чи не трапиться ще що-небудь. І не помилився. Покликали хазяїна. Зверху пролунали сердиті голоси. Раптом знову з'явився ремісник: його тягнув за комір хазяїн таверни і, на превеликий подив Гусберрі, він здавався дуже п'яним. Хазяїн виштовхнув його за двері, погрожуючи покликати поліцію, якщо він повернеться. Як з'ясувалося з їхньої суперечки, цю людину застали в десятому номері: з упертістю п'яного, вона заявила, що зайняла цю кімнату. Гусберрі був так вражений раптовим сп'янінням ще недавно тверезого ремісника, що не витримав і побіг слідом за ним на вулицю. Поки ремісник був на очах у відвідувачів таверни, він хитався, як справжнісінький п'яниця. Але як тільки він завернув за ріг вулиці, до нього відразу повернулась рівновага, і він став зовсім тверезим. Надзвичайно здивований Гусберрі повернувся до «Колеса Фортуни». Він знову чекав, чи не станеться що-не-будь. Нічого більше не сталось, а про моряка — ні слуху ні духу. Гусберрі вирішив повернутися в контору. Але як тільки він прийшов до цього висновку, на протилежному боці вулиці знову з'явився той самий ремісник! Він подивився на одне з вікон таверни, єдине, в якому було світло. Це світло наче заспокоїло його. Він відразу ж пішов. Хлопчик повернувся в контору, одержав вашу записку, заходив до вас, але вас не було вдома. Ось у якому тепер стані ця справа, містере Блек.

— Якої ви думки про це, сержанте?

— Думаю, що справа серйозна, сер. Судячи з того, що бачив хлопчик, тут діють індуси.

— Так. А моряк — це, очевидно, той, кому містер Люкер передав алмаз. Дивно, що містер Брефф, я і людина, найнята містером Бреффом, — всі ми помилилися відносно того, кому, власне, передано камінь.

— Тут немає нічого дивного, містере Блек. Беручи до уваги той ризик, на який наражається ця людина, містер Люкер, мабуть, змовився з нею й навмисне навів вас на хибний слід.

— А як зрозуміти те, що відбувалося в таверні? — спитав я. — Людина в одязі ремісника була, звичайно, найнята індусами. Але я, так само як і Гусберрі, не можу пояснити його раптового сп'яніння.

— Гадаю, що зможу правильно пояснити, що це значить, сер, — сказав сищик. — Якщо гарненько подумати, то стане ясно: ця людина одержала, напевно, дуже строгі інструкції від індусів. Вони самі надто помітні для того, щоб наважитись піти в банк або в таверну, і вони змушені були доручити все це своєму представникові. Дуже добре. І от їхній представник чує в таверні, як називають номер тієї кімнати, в якій ночуватиме моряк; у цій кімнаті (якщо ми не помиляємось) має бути цієї ночі й алмаз. Можете бути певні в тому, що за даних обставин індусам дуже важливо мати опис цієї кімнати — знати, в якій частині будинку вона знаходиться, чи можна проникнути в кімнату знадвору і тому подібне. Що ж повинен був зробити чоловік, одержавши таке завдання? Саме те, що він зробив! Він побіг наверх глянути на кімнату, перш ніж туди приведуть моряка. Його застали там, і він удав із себе п'яного — найпростіший спосіб вибратися з труднощів. Ось як я розв'язую цю загадку. Вийшовши з таверни, він, напевно, пішов зі своїм донесенням до того місця, де на нього чекали індуси. А ті, без сумніву, послали його назад: упевнитись, чи справді моряк влаштувався в таверні на ніч. А що було в «Колесі Фортуни» після того, як пішов хлопчик, нам слід було б знати ще вчора ввечері. Зараз одинадцята година ранку. Сподіватимемось на краще і взнаємо все, що тільки можливо.

Через чверть години кеб спинився в Береговому провулку і Гусберрі відчинив перед нами двері.

— Чи все гаразд? — спитав сищик.

— Все гаразд, — відповів хлопчик.

Але як тільки ми переступили поріг «Колеса Фортуни», навіть для мого недосвідченого ока стало ясно, що в таверні щось не гаразд.

За прилавком, звідки подають напої, стояла тільки розгублена служниця, яка не мала ані найменшого уявлення про свої обов'язки. Кілька відвідувачів, які чекали ранкового питва, нетерпляче стукали монетами по прилавку. Буфетниця вийшла з внутрішніх кімнат, схвильована й заклопотана. На запитання сержанта Каффа про хазяїна таверни вона різко відповіла, що той нагорі і що йому ніхто не повинен зараз набридати.

— Ходімте-но зі мною, сер, — сказав мені сержант Кафф, холоднокровно піднімаючися сходами і роблячи хлопцеві знак іти за ним.

Буфетниця гукнула хазяїна й попередила його, що якісь незнайомі люди вриваються в дім. На другому поверсі ми зустріли хазяїна таверни, який спішив узнати, що трапилось.

— Кого ще принесла лиха година? Що вам тут треба? — спитав він дуже роздратовано.

— Не гарячіться, — спокійно сказав сержант. — Я вам скажу, хто я: я — сищик Кафф.

Знамените ім'я негайно вплинуло на розгніваного хазяїна таверни. Він відчинив двері у вітальню і попросив у сержанта пробачення.

— Річ у тому, що я роздратований і розстроєний, сер, — сказав він. — Сьогодні вранці у нас сталася неприємність. На цій гемонській роботі причин для поганого настрою аж надто багато, сержанте Кафф.

— Безсумнівно, що це так, — сказав сищик. — Якщо ви не заперечуєте, я відразу ж викладу те, що привело нас сюди. Ми із цим джентльменом хочемо потурбувати вас кількома запитаннями про справу, яка цікавить нас обох.

— Про яку справу, сер? — спитав хазяїн таверни.

— З приводу одного чорнявого чоловіка, одягненого моряком, який ночував у вас цієї ночі.

— Боже мій! Та це ж саме той чоловік, який щойно перевернув догори ногами весь дім! — вигукнув хазяїн. — Чи знаєте ви або цей добродій що-небудь про нього?

— Не можемо сказати нічого певного, поки не побачимо його, — відповів сищик.

— Поки не побачите його? — повторив хазяїн таверни. — Саме цього нікому і не вдалося зробити з семи годин ранку. Вчора він звелів розбудити його в цей час. До нього прийшли, але відповіді не одержали; хотіли довідатися, що трапилось, але двері були замкнені. О восьмій годині знову приходили будить, о дев'ятій — знову. Марно! Двері все ще були замкнені, і в кімнаті не чути ні звуку! Мене сьогодні не було вдома: я повернувся лише чверть години тому. Я сам стукав у двері, але теж безрезультатно. Послали щойно по тесляра. Якщо ви, панове, трохи почекаєте, ми відчинимо двері і з'ясуємо, що все це значить.

— А цей чоловік не був учора п'яний? — спитав сищик Кафф.

— Він був абсолютно тверезий, сер, інакше я нізащо не дозволив би йому ночувати в моєму домі.

— Він заплатив за свою кімнату наперед?

— Ні.

— А чи не міг він вийти зі своєї кімнати, минувши двері?

— Кімната ця — горище, — сказав хазяїн. — Але в стелі є люк, що веде на дах, до цього будинку примикає порожній сусідський будинок, який зараз ремонтують. Ви гадаєте, сержанте, що негідник зник через цей люк, не заплативши?

— Моряк, — сказав сищик Кафф, — міг зробити це рано-вранці, ще до того, як на вулиці з'явився народ. Він звичний лазити, і голова його не запаморочиться на даху будинку.

Поки він говорив, доповіли про прихід тесляра. Ми всі відразу ж піднялись на горішній поверх. Я помітив, що сищик був незвичайно серйозний, серйозніший, ніж завжди. Мені здалося також дивним, що він звелів хлопчикові (якому перед цим дозволив іти за нами) чекати внизу, поки ми не повернемося.

Молоток і стамеска тесляра впоралися з дверима за кілька хвилин. Але зсередини двері були забарикадовані меблями. Штовхнувши двері, ми відсунули цю перешкоду і ввійшли в кімнату. Хазяїн таверни ввійшов першим, сищик — другим, я — третім. Інші присутні при цьому особи ввійшли слідом за нами.

Всі ми глянули на ліжко і здригнулися.

Моряк не виходив з кімнати. Він лежав одягнений на постелі, обличчя його було закрите білою подушкою.

— Що це означає? — сказав хазяїн таверни, показуючи на подушку.

Сищик Кафф підійшов мовчки до постелі і скинув подушку.

Смугле обличчя моряка було спокійне й нерухоме; чорне волосся й борода ледь-ледь скуйовджені; тьмяні широко розкриті очі байдуже втуплені в стелю. Затуманений погляд і нерухомий вираз сповнили мене жахом. Я відвернувся і відійшов до відчиненого вікна. Решта людей разом із сищиком Каффом стояли біля постелі.

— Він непритомний! — почув я голос хазяїна таверни.

— Він мертвий, — заперечив сищик. — Пошліть по лікаря і за поліцією.

Офіціант подався виконувати обидва доручення. Немов якісь дивні чари затримували сищика Каффа біля постелі. І всі ніби заклякли, чекаючи, що ж робитиме сищик.

Я знову відвернувся до вікна. Через хвилину почув, як мене потихеньку смикнули за фалду, і тоненький голос прошепотів:

— Гляньте-но сюди, сер!

Виявляється, Гусберрі ввійшов слідом за нами. Його банькаті очі незвичайно вирячилися — не від страху, а від захоплення. Він теж зробив відкриття.

— Гляньте-но сюди, сер,— повторив він і повів мене до столу в кутку кімнати.

На столі стояла дерев'яна скринька, відчинена й порожня. По один бік скриньки лежала вата, яку вживають для загортання коштовностей. По другий бік — розірваний аркуш білого паперу з напівзламаною печаткою на ньому і написом, який легко можна було прочитати. Напис був такий:

«Віддано на збереження панам Бешу, Лайсоту і Бешу Септімусом Люкером, що мешкає на Мідлсекській площі в Лембеті, запечатану в цьому конверті дерев'яну скриньку, в якій міститься надзвичайно коштовна річ. При потребі ця скринька має бути повернута панами Бешем і К° тільки у власні руки містера Люкера».

Ці рядки знищували будь-який сумнів — принаймні в одному відношенні: коли моряк напередодні вийшов з банку, Місячний камінь був у нього.

Я почув, що мене знову смикнули за фалду. Гусберрі все ще не відставав від мене.

— Крадіжка! — шепнув хлопчик із захопленням, показуючи на порожню скриньку.

— Тобі було наказано чекати внизу, — сказав я. — Геть звідси!

— І вбивство! — додав Гусберрі, показуючи з іще більшою насолодою на людину, що лежала на ліжку

У задоволенні, яке знаходив Гусберрі в цій жахливій сцені, було щось таке огидне, що я схопив його за плечі і випровадив з кімнати.

Тієї ж хвилини, коли я переступив поріг, я почув, як сищик Кафф питав про мене. Він зустрів мене, коли я повернувся в кімнату, й силоміць потягнув до ліжка.

— Містер Блек, — сказав він, — гляньте на обличчя цього чоловіка. Це обличчя загримоване, і ось вам доказ!

Він показав пальцем на тоненьку синювато-білу смужку над смуглим лобом покійника біля коренів злегка скуйовдженого чорного волосся.

— Подивимось, що буде під цим, — сказав сищик, раптом міцно ухопившись рукою за чорне волосся.

Мої нерви не витримали цього, і я знову відвернувся від постелі.

Перше, кого я побачив на другому кінці кімнати, був невгамовний Гусберрі. Він виліз на стілець і, затамувавши подих, стежив через голови людей за всіма діями сищика.

— Він стягує з нього парик! — шептав Гусберрі, жалкуючи, що я — єдиний чоловік у кімнаті, який не може нічого бачити.

Настала пауза, а потім крик здивування вихопився в людей, що скупчились навколо ліжка.

— Він зірвав з нього бороду! — заволав Гусберрі. Знову настала пауза — сищик Кафф щось попросив.

Хазяїн таверни підійшов до умивальника і повернувся до ліжка з тазом, наповненим водою, і з рушником. Гусберрі аж затанцював від захоплення на стільці.

— Ідіть мерщій сюди, сер! Він саме змиває з нього фарбу! Сищик раптом розштовхав натовп, що оточував його,

і з виразом жаху на обличчі підійшов до мене.

— Підійдіть до ліжка, сер! — почав він.— Або ні... Він пильно подивився на мене і продовжував:

— Розпечатайте спочатку лист, який я вам дав уранці. Я розпечатав лист.

— Прочитайте ім'я, містере Блек, яке я там написав. Я прочитав. Там було написано: Годфрі Еблуайт.

— А тепер, — сказав сищик, — ходімте зі мною і гляньте на чоловіка, що лежить на ліжку.

Я пішов з ним і подивився на чоловіка, що лежав на ліжку. Це був ГОДФРІ ЕБЛУАЙТ!

I

Доркінг, Серрей, ЗО липня 1849. Френклінові Блеку, есквайру. Сер, прошу пробачення за те, що я з запізненням надсилаю вам це донесення. Я навмисно затримав донесення, бо хотів зробити його більш повним. Раз у раз зустрічав перешкоди, які можна було подолати лише з певною затратою терпіння і часу.

Сподіваюсь, що мета, яку я поставив собі, тепер досягнута. Ви знайдете на цих сторінках відповіді на більшу частину, якщо не на всі запитання, що стосуються покійного містера Годфрі Еблуайта, які спадали вам на думку під час останньої зустрічі зі мною.

По-перше, я хочу розповісти вам усе, що мені відомо про обставини смерті вашого кузена; при цьому я наводжу такі висновки, які, на мою думку, випливають з незаперечних фактів.

По-друге, постараюсь довести до вашого відома відкриття, які я зробив відносно вчинків містера Годфрі Еблуайта до зустрічі з вами, під час зустрічі і після того, як ви бачилися з ним як гості в домі покійної леді Веріндер.

II

Отож спочатку про смерть вашого кузена.

Для мене здається незаперечно доведеним, що він був задушений (поки спав, або відразу ж після пробудження) подушкою з його постелі; що особи, винні у вбивстві його, — троє індусів, і що мета даного злочину полягала в тому, щоб оволодіти алмазом, який має назву Місячний камінь.

Факти, на підставі яких зроблено цей висновок, встановлені почасти під час огляду кімнати в таверні, почасти зі свідчень на допиті в слідчого, який вів справу про це вбивство.

Коли виламали двері кімнати, то знайшли там мертвого джентльмена з подушкою на обличчі. Лікар, який оглядав його, встановив смерть від задушення — тобто вбивство; його вчинила якась особа або особи з допомогою подушки, яку тримали на обличчі жертви, поки не настала смерть від приливу крові до легень.

Тепер перейдемо до причини злочину.

На столі в цій кімнаті знайшли невеличку скриньку, з якої було зірвано конверт з печаткою (всередині конверта був напис); скринька була відчинена й порожня. Містер Люкер особисто впізнав скриньку, печатку і напис. Він заявив, що в цій скриньці дійсно був алмаз, який називається Місячний камінь, і що він віддав цю скриньку, запечатану в конверті, містерові Годфрі Еблуайту (в той час переодягненому) двадцять шостого червня удень. Висновок з усього такий; причиною злочину було викрадення Місячного каменя.

А тепер розглянемо, як же було вчинено злочин.

Під час огляду кімнати (висота якої всього лише сім футів) встановлено, що люк у стелі, який веде на горище, був відчинений. Коротка драбина, по якій піднімались на горище і яка завжди лежала під ліжком, була цього разу приставлена до люка так, що будь-яка особа чи особи легко могли вийти з цієї кімнати. В самих дверцях люка виявлено квадратний отвір, зроблений, очевидно, якимсь надзвичайно гострим інструментом біля болта, який замикав люк ізсередини. Таким чином, будь-яка особа знадвору могла відсунути болт, відчинити люк і сплигнути (або, щоб уникнути шуму, спуститися за допомогою спільника) в кімнату, висота якої була, як уже зазначалося, всього лише сім футів. Про те, що якась особа чи особи повинні були ввійти в кімнату саме таким чином, свідчить наявність самого люка. Що ж до способу, з допомогою якого він (або вони) дістався до даху таверни, треба зауважити, що сусідній будинок стояв порожній і ремонтувався, до його стіни була приставлена довга драбина, яку напередодні залишили робітники; повернувшись на роботу вранці 27-го, вони побачили, що дошка, яку прив'язували до драбини, щоб ніхто не лазив на неї під час їхньої відсутності, була знята й валялася долі. Як свідчить нічний полісмен, він проходить Береговим провулком тільки двічі на годину, і під час його відсутності могли непомітно піднятись по цій драбині, пройти по дахах будинків, повернутись і знову непомітно спуститися. Свідчення мешканців теж підтверджують, що Береговий провулок, коли перейде за північ, один із найтихіших, найбезлюдніших у Лондоні. Отже, тут знову можна цілком слушно зробити висновок, що, додержуючи звичайнісіньких застережних заходів і не втрачаючи самовладання, будь-яка людина (або люди) могла піднятися по драбині і знову спуститись непоміченою. Дослід, пророблений на даху таверни, підтвердив, що людина могла прорізати дірку в люку, лежачи на ньому; в такому положенні вона була невидима для перехожих — її закривав парапет будинку, що навпроти.

Перейдемо, нарешті, до особи чи осіб, які вчинили злочин.

Відомо: 1) що індуси були зацікавлені в тому, щоб оволодіти алмазом; 2) в усякому разі, ймовірно, що чоловік, схожий на індуса, якого Октавіус Гай бачив у вікні кеба і який розмовляв з ремісником, був одним із трьох індуських змовників; 3) цілком певно, що чоловік, одягнений ремісником, стежив за містером Годфрі Еблуайтом весь вечір 26-го, і його застали в спальні (перше ніж містера Еблуайта провели туди) при обставинах, які змушують підозрювати, що він оглядав кімнату; 4) в спальні знайшли відірваний шматок золотистої тканини; експерти твердять, що це індійський матеріал і що подібної золотистої тканини в Англії не знають; 5) вранці 27-го на вулиці Нижньої Темзи помітили трьох чоловік, за зовнішніми прикметами схожих на індусів, — вони йшли в напрямі Тауерської пристані; пізніше їх бачили, коли вони від'їжджали з Лондона пароплавом, який ішов у Роттердам.

Оце вам фактичний, якщо не юридичний, доказ, що вбивство було вчинене індусами.

Чи був чоловік, що видавав себе за ремісника, співучасником цього злочину, неможливо сказати. Щоб він міг вчинити вбивство сам, без сторонньої допомоги, здається зовсім неймовірним. Він сам навряд чи зміг би задушити містера Еблуайта — вищого й дужчого від нього — без боротьби й шуму. Тим часом служниця, яка спала в сусідній кімнаті, нічого не чула. Хазяїн таверни, який відпочивав у кімнаті поверхом нижче, теж нічого не чув. Отже, всі докази говорять про те, що в цьому злочині брав участь не один чоловік, — обставини, повторюю, фактично підтверджують висновок, що тут діяли індуси.

Мені лишається тільки додати, що на слідстві було встановлено умисне вбивство, вчинене невідомою особою або особами. Родина містера Еблуайта запропонувала винагороду, і поліція доклала всіх зусиль до того, щоб знайти винних. Але чоловік, одягнений ремісником, безслідно зник. Сліди індусів знайшли. Відносно того, чи вдасться кінець кінцем схопити цих останніх, скажу декілька слів наприкінці цього донесення.

А поки що, написавши все необхідне про смерть містера Годфрі Еблуайта, я можу перейти до розповіді про його вчинки до зустрічі з вами, під час зустрічі й після того, як ви бачилися з ним у домі покійної леді Веріндер.

III

Говорячи про містера Годфрі Еблуайта, повинен заявити спочатку, що його життя мало дві сторони.

З одного боку, — показного, — це був джентльмен, що мав заслужену репутацію оратора на благодійних мітингах і адміністративні здібності, які застосовував на ниві різних благодійних товариств, здебільшого жіночих. З другого боку, — прихованого від товариства, — цей самий джентльмен мав зовсім інший вигляд: це був жуїр із віллою в передмісті, найнятою не на його ім'я; в цій віллі він жив з дамою, не зареєстрованою з ним шлюбом.

Під час розслідування на цій віллі я побачив прекрасні картини і статуї, чудову мебель, вибрану зі смаком, оранжерею з рідкісними квітами, які нелегко знайти в усьому Лондоні. В результаті слідства у дами виявлені брильянти, що не поступаються своєю рідкістю перед квітами; екіпажі і коні, що цілком слушно викликали сенсацію серед людей, здатних судити і про якість екіпажів, і про породу коней.

Поки що в усьому цьому нема нічого незвичайного. Загородня вілла і дама — предмети настільки звичні в лондонському житті, що мені слід було б просити пробачення в тому, що я згадую про них. Але не зовсім звичайна, — наскільки мені відомо, — та обставина, що всі ці прекрасні речі не тільки замовлялись, але й оплачувалися. Слідство довело, на мій невимовний подив, що за картини, статуї, квіти, брильянти, екіпажі й коні не лічилось ніякого боргу. А віллу було куплено й відписано на ім'я дами.

Мені довелося б довго шукати розгадку цієї таємниці й шукати марно, якби смерть містера Годфрі Еблуайта не змусила провести слідство про всі ці речі.

Слідство виявило такі факти.

Містерові Годфрі Еблуайту було доручено суму в двадцять тисяч фунтів, як одному з двох опікунів якогось молодого панича, який був ще неповнолітнім у тисяча вісімсот сорок восьмому році. Опікунство кінчилось, і молодий джентльмен повинен був одержати ці двадцять тисяч фунтів у день свого повноліття, в лютому тисяча вісімсот п'ятдесятого року. А до цього дня обидва опікуни мали виплачувати йому по шістсот фунтів двічі на рік — на різдво і на Івана. Цей доход регулярно виплачувався головним опікуном, містером Годфрі Еблуайтом. Двадцять тисяч фунтів (з яких нібито одержували цей доход), вкладені в цінні папери, були всі розтрачені до останнього фартинга в різний час, ще до тисяча вісімсот сорок сьомого року. Повноваження, що давали право банкірам продавати цінні папери, і різні письмові розпорядження, що сповіщали, на яку саме суму продавати, були формально підписані обома опікунами. Але підпис другого опікуна, (відставного армійського офіцера, який жив у провінції) завжди підроблявся головним опікуном — тобто містером Годфрі Еблуайтом.

Ось чим пояснювалася благородна поведінка містера Годфрі щодо сплати боргів, зроблених для дами і для вілли, — і, як ви зараз побачите, для багато чого іншого.

Ми можемо тепер перейти до святкування дня народження міс Веріндер (у тисяча вісімсот сорок восьмому році) — до двадцять першого червня.

Напередодні містер Годфрі Еблуайт приїхав до батька й попросив у нього (як про це мені розповів сам містер Еблуайт-старший) в позику триста фунтів. Замітьте цю суму й пам'ятайте в той же час, що піврічну сплату молодому джентльменові робили двадцять четвертого числа цього місяця, а також про те, що весь капітал молодого джентльмена був витрачений його опікуном ще в кінці сорок сьомого року.

Містер Еблуайт-старший відмовився позичити синові навіть фартинг.

Наступного дня містер Годфрі Еблуайт поїхав разом з вами до леді Веріндер. Через кілька годин містер Годфрі (як ви самі сказали мені) освідчився міс Веріндер. У цьому, без сумніву, він бачив, — якщо його освідчення буде прийняте, — кінець усім своїм грошовим утрудненням, теперішнім і майбутнім. Але що ж у дійсності вийшло з цього? Міс Веріндер відмовила йому.

Таким чином, увечері в день народження Речел фінансовий стан містера Годфрі Еблуайта був такий: він повинен був роздобути триста фунтів до двадцять четвертого числа і двадцять тисяч фунтів до лютого вісімсот п'ятдесятого року. Якби він не встиг дістати цих сум, то був би пропащою людиною.

За таких обставин що ж відбувається?

Ви роздратовуєте містера Кенді, доктора, зачепивши болюче питання його лікарської практики, і той віддячує вам грубим жартом, напоївши вас настойкою опіуму. Він доручає Годфрі Еблуайту дати вам цю настойку, приготовлену в маленькій скляночці — і містер Годфрі сам признався в цьому при обставинах, які зараз будуть викладені вам. Містер Годфрі з тим більшою охотою вступає в змову, що він сам того вечора потерпів від ваших дотепів. Він приєднується до Беттереджа, який умовляв вас випити перед сном трохи коньяку з содовою водою. Він наливає нишком дозу опіуму в холодний грог. І ви цю суміш випиваєте.

Тепер перенесімося, з вашого дозволу, в дім містера Люкера в Лембеті. І дозвольте мені зауважити, у вигляді передмови, що містер Брефф і я знайшли спосіб примусити лихваря щиро признатися в усьому. Ми старанно обміркували його свідчення, яке він нам дав, і ось воно до ваших послуг.

IV

Пізно ввечері у п'ятницю двадцять третього червня сорок восьмого року містер Люкер був здивований візитом містера Годфрі Еблуайта. Але він ще більше здивувався, коли містер Годфрі показав йому Місячний камінь. Такого алмаза, наскільки було відомо містерові Люкеру, не було в жодного приватного власника в Європі.

Містер Годфрі Еблуайт зробив дві скромні пропозиції з приводу цієї чудової речі. По-перше, чи не купить її містер Люкер? По-друге, чи не погодиться містер Люкер, — якщо сам не зможе купити, — взяти її на комісію й заплатити гроші наперед?

Перше ніж відповісти, містер Люкер довго оглядав алмаз, зважував його й оцінював. Його оцінка, беручи до уваги пляму на камені, була — тридцять тисяч фунтів.

Дійшовши до цього висновку, містер Люкер розтулив губи і спитав:

— Як ви його дістали?

Всього чотири слова, а скільки в них значення!

Містер Годфрі почав було розповідати якусь історію. Містер Люкер знову розтулив губи і цього разу промовив тільки два слова:

— Не годиться!

Містер Годфрі почав розповідати другу історію. Містер Люкер більше не витрачав слів. Він устав і подзвонив слузі, щоб той випровадив джентльмена.

Тоді містер Годфрі змушений був зробити над собою зусилля і представити справу в новому, більш правильному світлі, а саме: вливши непомітно настойку опіуму в коньяк із содовою водою, він побажав вам на добраніч і пішов у свою кімнату. Спальня його була поряд з вашою, і обидві кімнати сполучалися дверима. Ввійшовши до себе, містер Годфрі, як йому здалося, зачинив за собою двері. Фінансові утруднення довго не давали йому заснути. Він сидів у халаті й пантофлях близько години, обмірковуючи своє становище. Коли ж приготувався лягти в постіль, раптом почув, як ви розмовляєте самі з собою у себе в кімнаті, і, підійшовши до дверей, помітив, що він не причинив дверей, як гадав.

Він зазирнув у вашу кімнату, щоб узнати, що таке з вами. І побачив, що ви з свічкою в руках виходили зі спальні; почув, як ви сказали про себе голосом, зовсім не схожим на ваш звичайний голос:

— Звідки я знаю? Можливо, індуси десь заховалися в будинку!

До цього часу він просто гадав, що, давши вам настойку опіуму, бере участь у невинному жарті над вами. Тепер йому спало на думку, що опіум справив на вас дію, яку ні лікар, ні тим більше він сам не передбачали. Побоюючись, як би не трапилось чого-небудь, він потихеньку пішов слідом за вами — подивитись, що ви робитимете.

Він ішов за вами до самої вітальні міс Веріндер і бачив, як ви ввійшли до неї: ви залишили двері за собою відчиненими. Перш ніж наважитися самому ввійти до кімнати, Годфрі зазирнув у щілину між дверима й одвірком.

Таким чином, він не тільки підгледів, як ви забрали в шухляді алмаз, але бачив також міс Веріндер, яка мовчки спостерігала за вами крізь відчинені двері зі своєї кімнати. Він бачив, що й вона також помітила, що ви взяли алмаз.

Перед тим як вийти з вітальні, ви трохи завагалися. Містер Годфрі скористався цією нерішучістю, щоб повернутися в свою спальню перше, ніж ви вийдете в коридор і помітите його. Ледве він встиг переступити поріг своєї спальні, як ви теж повернулися. Напевно, ви помітили містера Годфрі саме в той час, як він проходив повз суміжні двері. В усякому разі, ви покликали його якимсь дивним, млявим голосом.

Він підійшов до вас. Ви подивились на нього тупим сонним поглядом і сунули алмаз йому в руку. І сказали йому:

— Відвезіть його назад, Годфрі, в банк вашого батька. Там він буде в безпеці, а тут — ні.

Ви нетвердими кроками відійшли від нього й одягнули халат. Потім сіли у велике крісло, що стояло у вашій кімнаті, і сказали:

— Я не можу відвезти його в банк. Голова моя важка, мов свинець, і я не чую ніг під собою.

Ваша голова схилилась на спинку крісла, ви тяжко зітхнули — й заснули.

Містер Годфрі повернувся з алмазом у свою кімнату. Він запевняв, що в той час ще не прийшов ні до якого рішення, крім того, що чекатиме й подивиться, що трапиться вранці.

Коли настав ранок, ваші слова і вчинки показали, що ви абсолютно нічого не пам'ятаєте з того, що говорили і робили вночі. Водночас поведінка і слова міс Веріндер показали, що вона, зі свого боку, вирішила нічого не говорити (жаліючи вас). Якби містерові Годфрі Еблуайту заманулося лишити в себе алмаз, він міг би зробити це безкарно. Місячний камінь врятовував його від розорення. Він поклав Місячний камінь собі в кишеню.

V

Ось історія, що її розповів містерові Люкеру ваш кузен під тиском необхідності.

Містер Люкер повірив цій розповіді, тому що містер Годфрі Еблуайт був занадто недалекою людиною для того, щоб вигадати її. Містер Брефф і я погодилися з містером Люкером, що на вірогідність цієї розповіді можна цілком покластись.

Далі постало питання, що має робити містер Люкер з Місячним каменем. Він запропонував такі умови, на яких погоджувався встряти в цю — навіть з його професіональної точки зору — непевну й небезпечну справу.

Містер Люкер погоджувався позичити містерові Годфрі Еблуайту дві тисячі фунтів, з тим щоб Місячний камінь був відданий йому в заставу. Якщо через рік містер Годфрі Еблуайт сплатить містерові Люкеру три тисячі фунтів, він одержить назад алмаз, як викуплену заставу. Якщо він не сплатить грошей через рік, застава — тобто Місячний камінь — перейде у власність містера Люкера, який в цьому разі великодушно подарує містерові Годфрі всі його векселі, видані йому раніше і які зберігались тепер в руках лихваря.

Нема чого й говорити, що містер Годфрі з обуренням відхилив ці страхітливі умови. Тоді містер Люкер повернув йому алмаз і побажав на добраніч.

Кузен ваш пішов було до дверей і повернувся назад. Як він міг бути певним, що ця розмова залишиться в глибокій таємниці?

Містера Люкера він не знав. Якби містер Годфрі погодився на його умови, він став би його спільником і міг би покластись на його мовчання. А тепер містер Люкер виходитиме лише зі своїх власних інтересів. Якщо йому задаватимуть нескромні запитання, хіба він наважиться компрометувати себе мовчанням заради людини, яка відмовилась мати з ним справу?

Зрозумівши це, містер Годфрі Еблуайт зробив те, що роблять всі тварини (і двоногі, й інші), коли вони потрапляють у пастку. Він озирнувся навколо в розпачі. У вічі йому впало число цього дня, написане на майстерно зробленій картці, що лежала в ящичку на каміні, — двадцять третє червня. Двадцять четвертого він мав сплатити триста фунтів молодому джентльменові, опікуном якого він був, і ніякої можливості дістати ці гроші, крім тієї, що пропонував йому містер Люкер, не було. Якби не ця триклята перешкода, він міг би відвезти алмаз у Амстердам і вигідно продати його, розбивши на окремі брильянти. А тепер йому нічого іншого не лишалось, як погодитись на умови містера Люкера. А втім, у нього попереду був ще рік, щоб дістати ці три тисячі фунтів, а рік — час немалий.

Містер Люкер відразу ж оформив необхідні документи. Коли вони були підписані, він дав містерові Годфрі Еблуайту два чеки. Один — від 23 червня — на триста фунтів, другий — тижнем пізніше — на решту — тисячу сімсот фунтів.

Яким чином Місячний камінь було віддано на збереження в банк містера Люкера і як після цього поводилися індуси з містером Люкером та містером Годфрі, ви вже знаєте.

Наступна подія в житті вашого кузена стосується знову міс Веріндер. Він освідчився вдруге і після того, як його вислухали, погодився, на її прохання, розірвати заручини. Одну з причин, що змусила його піти на цю поступку, розгадав містер Брефф. Міс Веріндер мала довічне право на маєток матері, — а тут не розживешся на двадцять тисяч фунтів.

Ви скажете, що якби він одружився, то зміг би назбирати три тисячі фунтів, щоб викупити алмаз. Він міг би це зробити, звичайно, якби ні його дружина, ні її опікуни і управителі не заперечували проти того, щоб він узяв наперед більше половини доходу, невідомо для чого, в перший же рік одруження. Але навіть якби він подолав цю перешкоду, його спіткала б інша. Про його одруження довідалася б дама в загородній віллі. Це була жінка розкішна, містер Блек, — з тих жінок, з якими жартувати не можна, — з ніжним кольором обличчя і римським носом. Вона ставилася з глибоким презирством до містера Годфрі Еблуайта. Це презирство було б мовчазним, якби він добре забезпечив її. В противному разі у цього презирства знайшовся б язик. Довічне право міс Веріндер так само мало давало йому надії роздобути це «забезпечення», як і розжитися на двадцять тисяч фунтів. Він не міг одружитись, — він ніяк не міг одружитись при таких обставинах.

Про те, як він пробував щастя з іншою дівчиною і що це весілля так само розладналося через відсутність грошей, вам уже відомо. Вам також відомо, що він одержав спадщину в п'ять тисяч фунтів, залишену йому невдовзі однією з його численних поклонниць, прихильність яких цей чарівний чоловік міг здобути. Ця спадщина (як довели події) і стала причиною його смерті.

Я довідався, що, одержавши свої п'ять тисяч фунтів, він поїхав в Амстердам. Там зробив усі необхідні розпорядження, щоб розбити алмаз на окремі брильянти. Він повернувся (переодягненим) і викупив Місячний камінь у призначений день. Але перш ніж забрати алмаз, почекав кілька днів (на цю осторогу погодились обидві сторони). Якби він щасливо дістався до Амстердама, у нього було б достатньо часу між липнем сорок дев'ятого і лютим п'ятдесятого року (коли молодий джентльмен ставав повнолітнім) для того, щоб встигнути розбити алмаз і вигідно продати його окремими (шліфованими або нешліфованими) брильянтами. Отож судіть, які в нього були причини наражатися на риск. «Або здобути, або вдома не бути», цей вираз якнайбільше пасував йому.

Мені лишається тільки нагадати вам, перш ніж закінчу своє донесення, що ще не втрачена можливість схопити індусів і знайти Місячний камінь. Вони тепер (як є всі підстави гадати) — на шляху до Бомбея, — на одному з кораблів, що йдуть у Східну Індію. Якщо не трапиться аварії, цей корабель не спинятиметься в жодній гавані, і бомбейські власті (яких уже сповістили листом, надісланим суходолом) приготуються вступити на судно, як тільки воно увійде в гавань.

Маю честь бути, вельмишановний добродію, вашим покірним слугою,

Річард Кафф (колишній сержант розшукної поліції, Скотленд-Ярд, Лондон)[5].

Фрізінголл, середа, 26 вересня 1849. Шановний містере Френклін Блек, ви знайдете в цьому листі свій нерозпечатаний лист до Езри Дженнінгса і здогадаєтеся про сумну звістку, яку я вам повідомлю. Він помер на моїх руках на світанні минулої середи.

Я не винен у тому, що заздалегідь не попередив вас про наближення його кончини. Він рішуче заборонив мені писати вам. «Я вдячний містерові Френкліну Блеку, — сказав він, — за кілька щасливих днів. Не завдавайте йому жалю, містере Кенді, не завдавайте йому жалю».

Страждання його, аж до останніх шести годин його життя, страшно було бачити. Коли йому ставало легше і розум його прояснявся, я благав сказати, кому з його родичів написати листа. Він попросив пробачення, але від моїх послуг відмовився. Потім сказав, анітрохи не жалкуючи, що воліє померти, як і все життя прожив, — усіма забутий і невідомий. Цієї думки він не змінив до останньої хвилини. Тепер уже немає ніякої можливості взнати будь-що про нього. Історія його життя зовсім не відома.

За день до смерті він розповів мені, як знайти всі його папери. Я приніс їх йому в постіль. Там був невеличкий жмут чиїхось пожовклих листів, які він відклав набік; його незакінчена книга; кілька переплетених зошитів щоденника. Він розкрив зошит, що стосується цього року, і одну по одній вирвав з нього сторінки, присвячені тим дням, коли ви були разом. «Передайте це містерові Френкліну Блеку, — сказав він. — Можливо, з часом йому буде цікаво проглянути їх». Потім стиснув руки і палко благав бога, щоб він дарував щастя вам і вашим ближнім. Він сказав, що хотів би знову побачитися з вами. Але наступної хвилини передумав. «Ні, — відповів він, коли я запропонував написати вам листа, — я не хочу завдавати йому жалю! Я не хочу завдавати йому жалю!»

Потім на його прохання я зібрав папери, — тобто жмут листів, незакінчену книгу й щоденник, — поклав усе це в один пакунок і запечатав своєю печаткою. «Обіцяйте мені, — сказав він, — що власноручно покладете це в мою труну і що жодна чужа рука не торкнеться до цього».

Я пообіцяв. І обіцянку цю виконав.

Він попросив мене зробити ще одну послугу, на яку я погодився лише після тяжкої внутрішньої боротьби. Він сказав: «Нехай могила моя буде всіма забута. Дайте мені слово честі, що не дозволите поставити на місці мого поховання ніякого пам'ятника — ні навіть звичайнісінької надмогильної плити. Я хочу заснути навіки безвісним. Я хочу спочити невідомим». Я спробував із ним сперечатися, але він — уперше й востаннє — надзвичайно схвилювався. Я не міг стерпіти цього й поступився. Лише зелений могильний горб відзначає місце цього вічного спочинку. З часом його оточать з усіх боків надмогильні плити. І люди, що житимуть після нас, із здивуванням дивитимуться на цю безвісну могилу.

Як я вже казав, за шість годин до смерті страждання Езри Дженнінгса вгамувались. Він трохи задрімав. Мені здалося, що він марить. Кілька разів він усміхнувся. В цей час з його вуст раз у раз зривалося жіноче ім'я — здається, «Елла». За кілька хвилин до кончини він попросив мене підвести його на подушках, щоб він міг подивитись у вікно на схід сонця. Він був дуже слабий, і голова його впала на моє плече. Езра Дженнінгс прошептав: «Це — кінець!» Потім сказав: «Поцілуйте мене». Я поцілував його в лоб. На якусь мить він підняв голову. Сонячне проміння освітило його обличчя, і на ньому застиг прекрасний, ангельський вираз. Він тричі вигукнув: «Спокій! Спокій! Спокій!» Голова його знову опустилась на моє плече, і всім його життєвим незгодам настав край.

Так він пішов від нас. Це була, я гадаю, велика людина, хоча громадянство його і не знало. Він мужньо ніс тяжку долю. У нього була надзвичайно ніжна душа, яку мені будь-коли доводилося зустрічати. Втративши його, я почуваю себе дуже самотнім. Можливо, що після своєї хвороби я ніколи не буду таким, яким був раніше. Думаю часом про те, щоб відмовитись від практики, поїхати звідси, полікуватися закордонними ваннами і водами.

Тут говорять, що ви наступного місяця одружуєтеся з міс Веріндер. Прошу прийняти моє щире поздоровлення.

Сторінки із щоденника мого бідного друга чекають на вас у моєму домі. Я побоявся довірити їх пошті.

Передайте міс Веріндер моє щире шанування і найкращі побажання. Лишаюся, дорогий містере Френклін Блек, відданий вам Томас Кенді.

Я — та особа (як ви, без сумніву, пам'ятаєте), яка відкрила ці сторінки, почавши оповідати історію. Я ж буду і тією особою, яка закриє їх, доказавши її кінець.

Не подумайте, що я збираюсь повідомити вам щось про індійський алмаз. Я зненавидів цей злощасний скарб, і нехай вже хтось інший розповість про Місячний камінь усе, що ви захочете довідатись. А я хочу повідомити вас про факт з історії сім'ї, про який досі ніхто не згадував і до якого я не дозволю вам поставились неповажливо. Факт, на який я натякаю, — весілля міс Речел і містера Френкліна. Ця цікава подія відбулася в нашому домі в Йоркшірі, у вівторок, дев'ятого жовтня тисяча вісімсот сорок дев'ятого року. Я одержав з нагоди цього новий костюм. А молода парочка поїхала в Шотландію провести медовий місяць.

З дня смерті моєї бідної пані сімейні торжества в нашому домі стали рідкістю, і я з нагоди весілля, признатися, хильнув зайвого.

Якщо вам коли-небудь траплялося робити щось подібне, ви мене зрозумієте. А якщо не траплялося, то ви скажете, напевно: «От гемонський дідуган! З якої речі він говорить про це?» Зараз почуєте, навіщо я це говорю.

Отож, перепустивши чарчину (бог з вами! ніби у вас самих немає слабості! тільки ваша слабість — не моя, а моя — не ваша), я слідом за цим удався до надійних ліків, а мої ліки, як ви знаєте, — це «Робінзон Крузо». На якому саме місці розгорнув я цю неперевершену книгу, точно не скажу; але рядки, що в кінці уляглися перед моїми очима, мені добре запам'яталися: вони були на сторінці триста вісімнадцятій — там, де мова йде про домашні справи Робінзона Крузо і його одруження. Ось вони:

«З такими думками я оглянув своє нове становище: я мав дружину (зверніть увагу: містер Френклін — теж!) і новонароджену дитину. (Зверніть знов увагу! Це саме може статися і з подружжям Френкліна!) — і тоді моя дружина...» Що зробила чи не зробила дружина Робінзона Крузо «тоді», мене вже ніскільки не цікавило. Я олівцем підкреслив місце про дитину і заклав його шматочком паперу: «Побудь-но тут, — промовив я до закладки, — поки шлюб містера Френкліна і міс Речел не станс на кілька місяців старший, а там побачимо!»

Минуло кілька місяців (більше, ніж я розраховував), а нагоди звернутись до закладки не траплялося. Настав листопад тисяча вісімсот п'ятдесятого року, коли, нарешті, містер Френклін входить до мене в кімнату в надзвичайно піднесеному настрої й каже:

— Беттередж! У мене є новина для вас! Через кілька місяців у цьому домі щось трапиться!

— А це стосується сімейства, сер? — питаю я.

— Безперечно, це стосується сімейства, — каже містер Френклін.

— А скажіть, будь ласка, чи має ваша добра жіночка якесь відношення до цього?

— Вона має пряме відношення до цього, — каже містер Френклін, починаючи дивуватись.

— Ні слова більше, сер. Дай боже вам щастя обом, щасливий чути про це! — відповів я.

Містер Френклін витріщився на мене, мов громом прибитий.

— Дозвольте з'ясувати, звідки ви роздобули ці відомості? — спитав він. — Я сам довідався про це, під найбільшим секретом, усього п'ять хвилин тому.

І ось тут настав час вийняти «Робінзона Крузо»! Це була нагода прочитати йому уривочок про немовля, який я підкреслив у день одруження містера Френкліна! Я прочитав ці чудові слова з виразом, що відповідав їх значенню, а потім суворо глянув йому в обличчя.

— Ну, сер, а тепер ви вірите в «Робінзона Крузо»? — спитав я з урочистістю, що якнайбільше пасувала до даного випадку.

— Беттередж, — промовив містер Френклін так само урочисто, — я увірував нарешті!

Ми потисли один одному руки, і я відчув, що направив його на путь істини.

Повідомивши про цей незвичайний випадок, я зникаю зі сторінок книги. І щоб ніхто не сміявся над цим єдиним у своєму роді епізодом. Будь ласка, скільки хочете потішайтеся над чим завгодно, про що я розповів. Але, їй-богу, все написане про Робінзона Крузо — свята правда, і прошу вас поставитися серйозно до цих рядків.

Ну, ось і все розповів. Леді і джентльмени, вклоняюсь і закінчую історію.

Двадцять сьомого червня торік я одержав інструкції від сержанта Каффа стежити за трьома особами (за зовнішнім виглядом це індуси), яких підозрювали у вбивстві. Цього ранку їх бачили на Тауерській пристані.

Я виїхав з Лондона пароплавом, що належав іншій компанії і вирушав уранці в четвер, двадцять восьмого червня. В Роттердамі мені вдалося відшукати капітана пароплава, що вийшов з Лондона в середу. Він сказав мені, що справді, індуси були пасажирами на його судні, але тільки до Гревзенда. Доїхавши до цього місця, один з них спитав, коли вони прибудуть у Кале. Почувши, що пароплав іде в Роттердам, цей індус від імені всіх трьох висловив надзвичайне здивування: виявляється, він і його друзі помилились. Вони ладні були (сказав він), пожертвувати грошима, заплаченими за проїзд, якщо капітан пароплава погодиться висадити їх на берег. Зглянувшись на становище іноземців і не маючи причин затримувати їх, капітан дав сигнал береговому човну, і всі троє залишили судно.

Було ясно, що індуси заздалегідь наважились на цей вчинок, щоб заплутати сліди, і я, не гаючи часу, повернувся в Англію. Я зійшов з пароплава в Гревзенді і з'ясував, що індуси поїхали звідси в Лондон. Я — туди, але вони подалися вже в Плімут. Розшуки в Плімуті показали, що вони сорок вісім годин тому відпливли прямо в Бомбей індійським судном «Б'юлі Касл».

Одержавши ці відомості, сищик Кафф сповістив бомбейські власті сухопутною поштою, щоб поліція з'явилась на кораблі негайно після прибуття його в порт. Після цього кроку я вже більше не мав відношення до цієї справи. Я більше нічого не чув про це з того часу.

Сищик Кафф просить мене викласти письмово деякі обставини, що стосуються трьох осіб (гаданих індусів), які минулого літа були пасажирами на кораблі «Б'юлі Касл», що йшов у Бомбей під моєю командою.

Індуси сіли на корабель у Плімуті. В дорозі я не чув ніяких скарг на їхню поведінку. Вони мешкали в передній частині судна, і мені особисто майже не доводилося зустрічатися з ними.

Наприкінці подорожі нам не пощастило — настав штиль, і ми три доби дрейфували біля індійських берегів. У мене нема корабельного журналу, і я не можу тепер пригадати широту й довготу. Взагалі, про наше місцезнаходження я можу тільки сказати таке: течією нас прибивало до суші, а коли знову піднявся вітер, ми дістались до гавані через двадцять чотири години.

Дисципліна на кораблі (як це відомо всім мореплавцям) під час тривалого штилю послаблюється. Так було і на моєму кораблі. Деякі пасажири просили спустити шлюпки й розважалися веслуванням і купанням, коли вечірня прохолода дозволяла їм це робити. Після цього шлюпки треба було знову ставити на місця. Але їх лишали на воді біля корабля, — через спеку ні офіцери, ні матроси не хотіли виконувати своїх обов'язків, поки тривав штиль.

Третьої ночі вахтовий на палубі нічого незвичайного не чув і не бачив. Коли настав ранок, виявилося, що зникла двовеслова шлюпка, а згодом мені доповіли, що троє індусів теж зникли.

Якщо ці люди вкрали шлюпку відразу ж після настання сутінок (у чому я не сумніваюсь), то вранці марно було посилати за ними погоню — адже ми були зовсім близько від землі. Я не сумніваюсь, що вони підпливли до берега в цю тиху погоду (незважаючи на втому і невміння веслувати) ще до світанку.

Прибувши в нашу гавань, я тільки там довідався, яка причина змусила моїх трьох пасажирів скористатись нагодою, щоб утекти з корабля. Такі самі свідчення я дав і властям. Вони визнали мене винним у послабленні дисципліни на кораблі. Я висловив жаль і їм, і моїм хазяям. З того часу про трьох індусів нічого не було чути, наскільки мені відомо. Мені не лишається нічого додати до того, що тут написано.

Чи пам'ятаєте ви, шановний сер, напівдикуна, з яким ви зустрілись на обіді в Лондоні восени сорок восьмого року? Дозвольте нагадати вам, що цю особу звали Мартует, і що ви мали з ним тривалу розмову після обіду. Йшлося про індійський алмаз під назвою Місячний камінь і про існування таємної змови з метою оволодіти цією коштовністю.

З того часу я багато мандрував по Центральній Азії. Звідти повернувся на місце своїх колишніх пригод, у Північно-Західну Індію. Через два тижні після цього я опинився в одній окрузі чи провінції (мало відомій європейцям), що має назву Каттавар.

Тут зі мною скоїлась пригода, яка, — хоч як неймовірним це може здатись, — являє для вас особистий інтерес.

У диких областях Каттавара (наскільки вони дикі, можете судити з того, що тут навіть землероби орють землю, озброєні до зубів) населення фанатично віддане старій індуській релігії — стародавньому поклонінню Брамі і Вішну. Магометани, де-не-де розкидані по селах всередині країни, бояться їсти м'ясо будь-яких тварин. Магометан навіть за підозрою у вбивстві священної тварини — корови — безжалісно умертвляють у цих краях благочестиві сусіди — індуси. В межах Каттавара є два найбільш прославлені місця паломництва індуських богомольців, де розпалюється релігійний фанатизм народу. Одне з них — Дварка, місце народження бога Крішни. Друге священне місто — Сомнаут, пограбоване і зруйноване в одинадцятому столітті магометанським завойовником Махмудом Газневі.

Опинившись удруге в цих романтичних краях, я вирішив не залишати Каттавара, не глянувши ще раз на руїни прекрасного Сомнаута. Місце, куди я збирався дістатись, було (за моїми розрахунками) на відстані трьох днів, якщо йти до цього священного міста пішки.

Не встиг я вирушити в дорогу, як помітив, що багато інших людей, зібравшись по двоє і по троє, мандрують в одному напрямі зі мною.

Тим, хто починав розмовляти зі мною, я видавав себе за індуса-буддиста з віддаленої провінції, який іде на богомілля. Не доводиться й говорити, що мій одяг відповідав цьому. Додайте, що я знаю їхню мову не гірше своєї рідної, і що я досить худорлявий і смуглий, і не так-то легко виявити моє європейське походження, — тому я швидко набув репутації між цими людьми хоч і не зовсім їхнього земляка, але пришельця з віддаленої частини їхньої батьківщини.

Другого дня кількість індусів, що йшла в одному напрямі зі мною, досягла кількох сот. Третього дня йшли вже тисячі. Всі поволі прямували до одного пункту — міста Сомнаута.

Завдяки невеличкій послузі, яку мені вдалося зробити одному з моїх супутників-пілігримів на третій день подорожі, я познайомився з індусами вищої касти. Від цих людей я довідався: натовп іде на велику релігійну церемонію, що має відбутись цієї ночі на горі поблизу Сомнаута. Церемонія ця присвячувалась богові Місяця.

Коли ми наблизились до місця святкування, стало зовсім важко просуватись у натовпі. В цей час місяць уже сяяв високо в небі. Мої друзі індуси користувались якимись особливими привілеями, що відкривали їм доступ до святині. Вони ласкаво дозволили мені супроводити їх. Коли ми дістались до місця, то виявилось, що кумир схований від наших очей завісою, простягнутою між двома величними деревами. Внизу під цими деревами виступала плоска скеля, утворюючи щось на взірець природного помосту. Біля підніжжя цього помосту і став я разом з моїми друзями індусами.

Внизу під горою відкривалось прекрасне видовище, якого мені ще не доводилось бачити, — Людина доповнювала собою красу Природи. Нижні схили височини непомітно переходили в зелений килим долини, де зливалися три річки. По один бік — скільки око сягає — поміж деревами виблискували граціозні звивини рік. По другий бік у нічній тиші розстилалася спокійно гладінь океану. Наповніть цю пасторальну сцену десятками тисяч людей у білому вбранні, які розташувалися на схилах гори, в долині по берегах звивистих річок; освітіть цю масу пілігримів морем червоних смолоскипів, що пломеніли з усіх кінців незліченного натовпу; уявіть собі на сході повний місяць, що осявав своїм спокійним світлом цю величну картину, — і у вас буде приблизне поняття про видовище, яке відкрилось переді мною з вершини гори.

Журлива мелодія, яку виконували на струнних інструментах і флейтах, привернула мою увагу до закритої завіси божества.

Я обернувся і побачив на скелястому помості троє людських постатей. В одній з них я відразу впізнав чоловіка, з яким розмовляв у Англії, коли індуси з'явились на терасі будинку леді Веріндер. Інші двоє, що були його супутниками тоді, без сумніву, були його супутниками і тут.

Один з індусів, біля якого я стояв, побачив, як я здригнувся. Він пошепки пояснив мені появу трьох постатей на скелі.

Це були браміни, сказав він, які заради служби богові порушили закони касти. Бог звелів, щоб вони спокутували свою провину паломництвом. Сьогодні уночі ці троє чоловіків мусять розлучитися. Трьома різними напрямами підуть вони пілігримами в священні місця Індії. Ніколи більше не повинні вони бачити один одного. Ніколи більше не повинні вони відпочивати від своїх мандр, із самого дня розлуки і до дня смерті.

Поки він говорив мені це, журлива музика стихла. Троє постатей простяглися на скелі перед завісою, що закривала божество. Потім вони підвелися, глянули один на одного, обнялися й поодинці спустилися в натовп. Народ у гробовому мовчанні дав їм дорогу. Я бачив як натовп розступився одночасно у трьох різних напрямах. Поволі величезна маса народу, одягненого в біле вбрання, знову зімкнулася. Слід приречених на мандрування людей, що ввійшли у натовп, зник. Ми їх більше не бачили.

Нова музика, гучна й весела, пролунала з-за схованого божества. Натовп, що оточував мене, здригнувся і ще тісніше зімкнувся.

Завісу між деревами відслонили, і кумира було відкрито.

Здіймаючись на своєму троні, сидячи на своїй незмінній антилопі, з чотирма руками, простягнутими до чотирьох сторін світу, злинув над нами похмурий і страшний в містичному небесному світлі бог Місяця. А на лобі божества сяяв жовтий алмаз, який вразив мене своїм блиском у Англії з жіночого плаття.

Так! Після восьми століть Місячний камінь знову сяє у стінах священного міста, де почалась його історія. Як він повернувся на свою дику батьківщину, якими подвигами чи злочинами індуси знов оволоділи своїм священним скарбом, відомо вам краще, ніж мені. Ви втратили його в Англії і, — якщо я хоч трохи знаю характер індійського народу, — ви втратили його назавжди.

Так роки минають один за одним; одні й ті самі події обертаються в колах Часу. Які будуть наступні пригоди Місячного каменя? Хто може сказати?