Вники

МІХАЛ ШЬМЄЛЯК

ВНИКИ

(Костел мстивого Христа)

(цикл Косма Ейхерст # 1)

Видавництво INITIUM, Краків, 2021

Перекладач Марченко Володимир Борисович

І що за бестія, якої час повертається врешті,

Повзу у бік Віфлеєму, щоб там і народиться?

У.Б.Єйтс - Повторне пришестя

ПРОЛОГ

Спека ще тільки мала надійти й позбавити світ можливості дихати, а в провінційному невеличкому

костелі Ісус Христос, усе ще прибитий до хреста, тільки повинен був зійти з нього, щоб віддати

справедливість грішникам. Але того дня все важливе у світі відбувалося біля низького кам’яного муру, що

оточував костел й цвинтар у Вниках. Літній чоловік спирався на нього, склавши руки, ніби до молитви, а

Косма стирчав там, злий на себе, так що і не помітив його приходу. Незнайомець з'явився наче нізвідки, став

поруч і, не сказавши ні слова привітання, просто втупився в маленький костел, що, наче кіт, присів на узліссі.

Чоловіки стояли в тиші та напрузі, майже так, наче чекали першого свистка стартового матчу, збираючись

грати на все чи за честь.

– Пан вбив би пароха ждя мене? – спокійним голосом, як коли питаєш про день, запитав прибулий.

Косма подивився на потенційного замовника першого у власному житті вбивства, цілком

звичайного чоловіка під шістдесят, бідно одягненого, неголеного, але не схожого на безхатченка.

– Що ви таке кажете?! – він навіть трохи надмірно обурився, але, мабуть, це було правильно.

– Тоді ніякої справи, — сказав чоловік тим самим спокійним голосом. – Питання не було.

Запанувала ніякова тиша, яку зазвичай ніхто не хоче порушувати, боячись, які слова можуть зійти з

вуст іншої людини. Адже вони можуть визначити сенс наступних років.

– Чому ви хочете його вбити? – нарешті спитав Косма, боячись, що чоловік піде, залишивши його

перед нерозгаданою таємницею планованого замаху на священика.

– Я? – здивувався він. - Ні, я не хочу. Просто вважаю, що він повинен загинути.

– То я для пана виглядаю на вбивцю?

– Борони Боже, нічого такого, — відповів незнайомець, явно переживаючи, що міг когось образити.

– А що з пана питанням...

– Ну, так вже виходить, що пан може його вбити.

– Як виходить?

– Статистично. Так ось, я чув, що кожна десята людина може стати вбивцею. Гени, пане, чи щось

подібне. Я вже вісім людей питав, ніхто не хотів, тому ви повинні захотіти.

– Якщо вісім, то залишився ще один, надія є. – вступив у незвичну полеміку Косма.

– Ну, вісім і я, це дев'ять. А пан десятий.

– Зі статистикою не посперечаєшся, але я вас переживатиму, я не буду вбивати пароха. Навіщо мені

взагалі це робити?

Чоловік потягнувся й знову сперся об стіну. Він продовжував дивитися на костел, мабуть, шукаючи

правильних слів.

– Він погана людина. Насправді погана. Наскільки, як погані ті ночі, коли спалахують революції, наскільки поганими є будинки, в яких люди роками кінчали життя самогубствами. Зла. І йому належить.

– Тоді, вважаю, поліція має зайнятися ним?

– Заспокойтеся… — він зневажливо махнув рукою, як кожний, хто розуміє, як влаштований цей світ.

– Оскільки всі знають...

– Звичайно ж, знають. Тому він тут і сидить. Тому що він погана людина в поганому місці. І справа не

в тому, що у невідповідному. Тому що він властива людина у властивому місці. Часом кажуть, що хтось є

покликаний зробити те чи те, але це тільки про хороших. А поганих теж закликають. Хтось, мабуть, мусить

робити погані речі в поганих місцях.

Косма повільно дійшов висновку, що він зіткнувся з місцевим божевільним, який, зрештою, у

крайньому випадку, самопроголошеним філософом. Чи може така людина допомогти йому у справі, яка

чекала на нього тут? Можна почати і з божевільного, чому б і ні.

– Збочена логіка, — погодився він. – І жахлива водночас.

– Жахлива, — без особливого ентузіазму погодився чоловік. – Тому я й питаю, чи не вбив би пан

його. Справедливість буде досягнута. Подумайте ще раз.

– Навіть зважаючи на ці факти, я не спокушуся на вашу пропозицію, – відповів Косма.

– Ну нічого. – Чоловік легенько відскочив від стіни і обтрусив руки. – Ісус, мабуть, сам подбає про це.

– Чи не краще було б в поліцію? – спитав Косма, бажаючи продовжити розмову, бо хлоп явно

збирався йти. Він ніби і божевільний, але дискусія була принаймні цікавою. – Адже Бог справедливий, але

повільний.

– О ні, ось тут пан неправий, — швидко відповів чоловік і вперше подивився на нього. - Не тут. Пан

знає, як вони називають цей костел?

– На табличці написано, що Христа Царя.

– Так там написано. Але як називають?

Чужинець примружив очі, які прикрасили його втомлене обличчя божевільним і непередбачуваним

коридором зморшок.

– Не знаю.

– Христа Мстивого. Так кажуть.

Він знову притулився до стіни й втупився у святилище.

– Мешканці? – запитав Косма.

– Так. Але не тільки…

– Звідки це взялося? Ця назва.

– Бо тут покарання приходить швидко. Ніби хтось перевіряв дію Страшного суду саме тут, у Вниках, у

цьому костелі. Ісус.

– Ісус? – Косма починав упевнюватися, що має справу з божевільним.

– Так, цей тут, із костелу. Він висить на хресті, прибитий як годиться, але часом з нього злазить і йде

вершити правосуддя. Тому кажуть, що це костел Мстивого Ісуса.

Чоловік знову обернувся й подивився Космі в очі.

– Я бачу, що ти людина малої віри, мені не віриш. Але увіруєш…

Чоловік потягнувся, помахав рукою – мабуть, на прощання – розвернувся на місці і пішов. Косма

стежив за ним очима, поки той не зник за поворотом лісової дороги. Він дивувався розмові, скільки в ній

балаканини божевільної людини, а скільки правди. Кажуть, божевільними називають тих, хто постійно

говорить правду.

Незабаром він мав переконатися, скільки правди у цьому вислові.

  

Кількома днями раніше

Канцелярія єпископа Мар'яна Кавенцького прямо змушувала бути смиренним і цілковито покірним.

Все тут було важке, старовинне і, звісно, без будь-якого винятку, до біса дороге. Почуття власної вартості

звичайної людини атакували картини, гобелени, свічники, старі меблі, товсті килими і – як головний кат –

величезний письмовий стіл, за яким Пілсудський, Костюшко чи інший національний герой, безсумнівно, мав

щось підписати. Ти дивився на цей предмет меблів і вже знав, що його історія кидає на лопатки всю історію

твоєї нещасної родини. Звичайний довбаний письмовий стіл представляв більше, ніж генеалогічне дерево

середньостатистичної родини Ковальських. Рівність, свобода і братерство, мати його йоб!

– Давай, сідай, Габрисю, сідай. – Єпископ звернувся до Косми вкрай поблажливо, але мав на це

повне право. Він був його дядьком і завжди використовував його перше ім’я, яке Косма ненавидів.

Наслідуючи приклад Володийовського, він почав використовувати своє друге ім’я. Але хлопець стільки

заборгував своєму дядькові за життя, що його онуки, мабуть, не зможуть повернути цей борг. Власним

онукам, звичайно.

– Візьмеш відпустку, розумієш?

Єпископ нібито питав, а радше констатував факт. І зовсім не мало значення, що католицька церква і

поліція були різними інституціями. Якби дядько казав, що Косма йде у відпустку, він міг би й справді почати

пакуватися. Чи доречно було протестувати?

– Відпустку? – здивувався він з принципу.

– Саме так, Габрисю. Поїдеш до невеликої місцевості в горах під назвою Вники, поблизу Єленєй

Гури. Там є деяка неясність, яку потрібно перевірити, так би мовити: дослідити. Знаєш, Габрисю, так прямо

по-поліцейському.

– Ну, але коли я у відпустці, я не можу займатися справами, – несміливо запротестував Косма, і як

тільки скінчив це речення, зрозумів, що він говорить дурниці, і краще нічого не говорити. На жаль, його язик

завжди був швидшим за голову, тому його з тріском викинули з семінарії.

Єпископ Кавенцький, мабуть, відчував те саме, тому що він відкинувся на спинку крісла з легкою

посмішкою і продовжив, не лякаючись:

– Туди нещодавно відіслали молодого священика. Знаєш, на таку собі відпустку, відпочинку, роздуми. Щось ніби Ісус у пустелі. Він мав спокійно все обдумати, що він робив правильно, а що не зовсім

добре, поговорити з Богом, знову знайти Його. Такі пустельні є гарними для молодих і непокірних розумів, Габрисю.

Він багатозначно подивився на свого племінника, а потім потягнувся до шухляди. Дістав великий

пакет і поклав його на стіл.

– Хлопець зник під час цього благодатного для його душі відпочинку, – зітхнув єпископ, ніби йшлося

про долю персонажу з серіалу, а не про реальне зникнення.

– Ось так просто? – спитав Косма.

– Просто так, – погодився єпископ. Він підсунув пакет в бік хлопця. – Ось деякі речі, які допоможуть

тобі в усій цій справі. Щоб ти там не бідував, але й не надто кидався в очі. Відпустка в тебе безоплатна, я не

хочу, щоб ти на цьому щось стратив. Крім того, я не буду вчити поліцейського, як йому діяти. Ну і фотографії

хлопця, якісь нотатки, канцелярія все підготувала.

– Що з ним могло статися? – сміливо запитав Косма, механізм слідчого одразу спрацював і замість

дядька Мар’яна він тепер побачив важливого свідка у щойно розпочатій справі.

– Будемо сподіватися, що нічого страшного. Нібито, він зник, забравши з собою всі свої речі. Нібито

втік. Але я добре знаю цього хлопця, Габрисю. Дуже добре знаю. Сам він знав, що після грози завжди

виходить сонце, і якщо витримає і повернеться, то все буде добре. Не втік би, він мені це обіцяв.

Ну так, обіцянки, які дані дядькові, треба виконувати тому що він свої дотримує. І треба мати дуже

багато щастя, щоб мати можливість запропонувати йому будь-що.

– Ну, і щоб було зрозуміло, парафія, куди він поїхав, – це не якийсь Сибір. Це звичайне, тихе

містечко, з досить великою чередою віруючих, які дуже прив’язане до своїх пастирів. Далеко від суєти

великого світу, але набагато ближче до Бога.

– Так що ми знаємо, що нічого не знаємо, – підсумував Косма.

– Габрисю, якби я щось знав, чи я б тебе туди відправляв? Чого вчать у цій поліції? Я готовий думати, що ти залишив свій гострий розум у семінарії. Яким би ти був священиком! Рим чекав з відчиненими

дверима, а ти мусив мені наробити такого стиду.

Дядько Мар’ян при кожній нагоді дорікав йому за те, що Косма покинув кар’єру священика, навіть

цілком відверто називав це зрадою. Проте він був дуже рідним і люблячим чоловіком, незважаючи на свою

злість і смуток, допомагав Космі чим міг.

– Я так розумію, що я не зобов’язаний з’являтися у комендатурі, можу відразу поїхати?

– Так, Габрисю, і скільки б часу там не провів, ні про що не турбуйся. Тут про все подбали.

Звичайно, що все владнали. Якщо єпископ міг влаштувати для майбутнього священика роботу в

поліції, і відразу в слідчому управлінні, то яка там проблема влаштувати йому відпустку?

– Чому він опинився там, для свого споглядання і міркування над собою?

– Йому було потрібно віддихнути.

– Дядьку, мені не десять років, і якщо ви пропустили це, то я працюю в поліції. Ми можемо балакати

про що завгодно під час сімейної вечері та дражнити тітку Євгеніку з причини того, що вона стара діва, але

зараз мені потрібні деталі. Якщо його відправили в таку відпустку, він, мабуть, щось накоїв. Якщо він зник, то, мабуть, була причина. Поза всяким сумнівом, одне може бути пов'язаним з іншим.

– Габрисю, повір мені, причина його зникнення і та причина, що привела його до Вників, не мають

жодного зв’язку.

– Краще я вирішу це сам.

– Синку, навіть якщо ти підеш сьогодні туди, звідки його вигнали, і запитаєш будь-кого про отця

Петра, усі будуть хвалити його і шкодувати про його від’їзд.

– Але ж він заблукав!

– Так, він заблукав. Проте, завдяки Божому промислу, нам вдалося зловити його за руку до того, як

він упав з високої скелі.

– Це підпадало під кримінальний кодекс? – прямо запитав Косма.

Дядько поглянув на нього холодно, злегка скривившись в гримасі неприязні. Щодня його оточувало

коло підлабузників і колег, до яких він ставився майже як до слуг. Він не звик до незручних запитань, на

кшталт тих, які ставлять поліцейські чи, наприклад, журналісти, мерзенна каста, яка нещодавно обрала

Католицьку Церкву собі за ціль.

– Отець Пьотр Дембіцький не зробив нічого такого, що могло б дискредитувати тебе як

поліцейського, який займається цією справою. Не все, що є поганим, міститься в кримінальному кодексі. На

цьому ми можемо завершити тему.

Косма вже знав, що більше від нього нічого не доб’ється, доведеться братися до поліцейської

роботи й самому викопувати правду. Він рушив до дверей, але перед тим, як він схопив ручку двері, голос

дядька, дещо шорсткіший, ніж раніше, зупинив його на місці,.

– Ти дзвонив матері?

Ну, а він так сподівався, що вони не будуть торкатися цієї теми.

– Сам знаєш, що дзвонив. І що вона не бере трубку.

– Габрисю, це твоя мати. Може не відповідати на дзвінки, говорити різне, але все одно любить тебе

більше самого життя.

– Вона любить тільки Ісуса.

– А може, поїдь до неї, — запропонував дядько Маріан, наче не чув глузування племінника. – Їй так

важко.

Косма повернувся до нього.

– До побачення, дядьку. – Зачиняючи двері, почув:

– З Богом, синку.

І так він вирішив свою долю.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ

Вники1 привітали його свіжою весною, царюючим всюди фіолетовим і білим бузком, стійкими

жовтими кульбабами та іншими квітами, ім’я яких справжній чоловік, напевно, не повинен знати. Навігація

вела його, як по струнці, сонними провулками, настільки несхожими на варшавські вулиці, що викликали

страх у міського жителя з плоті і крові. Саме в цей час - а був вже початок десятої - у столиці відкрилося друге

дихання. З вулиць зникали затори, а тротуари заполонялися мамами, бабусями та нянями, які наполегливо

штовхали коляски до нових дитячих майданчиків, тим самим додаючи частинку людяності новозбудованим

мікрорайонам. У Вниках, однак, були спокій і тиша, навіть бродячого пса не побачиш.

Довга головна вулиця зібрала в собі все, що можна описати гаслом "хліба і видовищ". На стадіоні

було нерівне та погано доглянуте поле, оточене дерев’яними лавками, а облуплена фарба говорила

відвідувачам, що жовто-зелені кольори непереможні. Школа поруч досить скромна, одноповерхова, поруч

дитячий садок і ясла. На законодавчо встановленій відстані від школи, де дозволялося продавати алкогольні

напої, був магазин, звичайнісінький, правда, перед ним не було лавки, яку б займала місцева ложа

насмішників, натомість власник надав натрудженим клієнтам кілька парасольок, які відкидали тінь на

дерев'яні столи. Напевно, як і в решті Польщі, магазин був обов’язковим місцем відвідування після недільної

меси, і для віруючих було несприятливо підпирати стіни магазину свіжовипраними сорочками. Костел стояв

в дальньому кінці вулиці, де асфальт губився в лісі, що виринав у всій силі весняній зелені.

У селі не могло забракнути депо добровольчої пожежної частини, осередку усіляких розваг, місця

зустріч місцевої громади, яке в деякі суботи перетворювалося на нічний клуб, а залежно від того, хто

народився, одружився чи помер - на ресторан. і бальний зал. З вікон автомобіля все виглядало ідилічно і

буденно, хоча, може, й не зовсім, тому що не було кричущої реклами. Парасольки перед магазином не

рекламували жодної пивоварні чи постачальника дуже солодких напоїв, вивіска над входом у бар була

акуратна дерев’яна, мабуть, навіть розписана вручну. Фасад пожежної частини гарно пофарбований у

ніжний жовтий колір, чистий і доглянутий. Якось не по-міському, не по-польському.

Косма забронював нічліг в єдиному агротуристичному закладі в околиці. Дивно, що ця місцевість в

горах не нападала на туристів та їхні гроші, як усі сусідні. Ну прямо тобі оаза непольскості в країні

вичавлювання клієнта до останньої краплі дебету. Масштаби явища він відкрив, подорожуючи Татрами на

мотоциклі (період між семінарією і поліцією, час роздумів і вживання непристойних кількостей алкоголю).

Подорожувати Словаччиною – це відпочинок і краса, ніхто не намагається переїхати тебе на дорозі, а якщо

хтось порушує правила і обганяє в населених пунктах, то звичайно ж на польських номерах. Проїжджаючи

словацькими містечками, згадуєш баварські краєвиди, доглянуті будинки, чисті та підметені вулиці та охайні

сади біля ресторанів. Перетин кордону з вашою улюбленою Республікою Польща відразу перенесе вас у світ

розчарованих володарів керма, і кожен прекрасний краєвид закривають кіоски, де продають сир "осципек", сувенірні сокирки-чупаги та Іоанна Павла II у мільйонних варіантах. Якщо хтось і встановлює ларьок у

Словаччині, то, мабуть, поляк. Ми стали кочовим і базарним народом, без двох слів чи тіні сумніву.

Вники були не такими. Цю першу ознаку унікальності місцевості – перше застереження – Косма

повністю проігнорував. Як і решту. Однак попередження приходять тихо й непомітно, як люди, які

запізнюються в кінотеатр і утворюють натовп після сеансу.

Квартира знаходилася в чарівному будинку, прихованому за парканом, зайнятим оживаючою

виноградною лозою. Кілька потрісканих, але заметених сходинок, скрипуча брама, доріжка зі старих плит, дещо привітніших за всюдисущу бруківку. Перед дерев'яним будиночком на лавочці дрімала бабуся в

класичному костюмі домашнього супергероя: хатньому халаті. Скрип воріт її не розбудив, вона тихо хропіла, схилившись на правий бік.

– Доброго ранку, — не надто голосно, щоб не налякати господиню, привітався Косма.

До речі: слово Wnyki означає польською мовою "пастки для полювання".

Жіночка стрепенулась, розплющила одне око, потім друге і скочила на ноги, однією рукою одягаючи

окуляри, а другою шукаючи щось у кишені фартуха. Пошуки увінчалися успіхом, бо вона з переможною

посмішкою дістала трохи зім’ятий папірець, трохи відсунула його від себе, оглянула гостя з ніг до голови, відкашлялася й почала читати:

– Доброго ранку. Будинок дуже гарний, з підвалом, разом сто і двайцять метрів. Є чотири кімнати, плюс вітальня, кухня ну і гараж. Є світло, вода і повністю новий туалет, від якого навіть не смердить і не

переливається. Інтернет теж можете мати. А які спокійні сусіди, божечки ж ти мій мій. – бабуся театрально

приклала долоню до щоки й похитала головою з боку в бік, а потім продовжила розповідь: – Вони тихі й

нікому не заважають, не дуже п’ють, і буде років з двайцять років, коли ми в останній раз билися, так що

нема чого боятися.

Вона відсунула аркушик від обличчя, озирнулася, ніби шукала підслуховування, злегка нахилилася й

додала пошепки:

– Тим більше, що старий сидить за аліменти, так що цілком спокійно.

Її погляд повернувся до листка.

– Близько до магазину, близько до костелу, школа, поруч пожежна частина, одне тільки добро, повітря чисте, а не краківське. – Тут вона посварила пальцем. – Нічого робити не треба, тільки купувати, жити і діточок народжувати

Після останнього аргументу вона знову пильно оцінила гостя.

– Всього триста тисяч і можете брати, - додала вона голосом з додатком сумніву, мабуть, відчуваючи, що перед нею не покупець.

– Доброго ранку, пані. Я засмучу вас, але я тут лише на кілька днів.

– Ой, дачник! – Невідомо, чи зраділа вона, чи стурбувалася. – Доброго ранку, заходьте, я покажу

вам кімнату. Розумієте, у нас бізнес з дачниками такий, що не дуже, знаєш, мабуть, час продавати халупу і

їхати в місто до доньки. Там тепло, не треба топити піч, бо в них все від кооперативу. Це вона написала мені

той листочок, бо я не знаю, що казати, а тепер вона каже, що ну, маркетинг — це найважливіше.

– Вона права. Я тільки помітив, що з туристами у Вниках вам якось не по дорозі.

Начебто не помітивши глузування, господиня провела гостя через перший поверх, повз кухню та

вітальню, після чого вони піднялись на горище.

– А це буде ваша кімната.

Жінка відчинила двері до затишно влаштованого приміщення. Можливо, це і не був сон дачника х

сім'явиверженням, але тут й близько не було до трагедії невдалої відпустки в Єгипті. Ліжко, шафа, письмовий стіл, столик з електричним чайником і дві відносно чисті склянки. Крім того, є вікно на вулицю, основа моніторингу малого міста.

– Гарна кімната, в самий раз, — практично не брешучи, похвалив Косма, чим, мабуть, порадував

господиню.

– Будете задоволені. І як довго ви будете у нас?

– Деякий час. Побачимо, коли обов’язок вимагатиме повернення. Тиждень-два, мабуть, не більше.

– То ви приїхали відпочити, на весняні канікули?

– Трохи відпочинку, трохи роботи, — сказав Косма, намагаючись скінчити з цією темою. Він вирішив

не виставляти напоказ те, що він поліцейський, хоча, мабуть, рано чи пізно, це все ж випливе.

– Художник? – підозріло спитала хазяйка, відступаючи на половину кроку.

– Боже заховай, — бурхливо заперечив той. – Не художник, практично не п'ю.

– Так, значить не художник. – Жінка ніби заспокоїлася. В розгубленості, вона поклала листочок в

кишеню фартуха. – Тут різні люди, вони шукають того, ну, натхнення. Письменники з них найгірші, п’ють, не

голяться, воду за собою не змиють. Вони просто дивляться на комп’ютер, наче після тої... маріхуани. В

телевізорі бачила.

– Так я ж не письменник.

Господиня кивнула повільно, ніби не дуже в це вірила.

– Сніданок о сьомій, обід о чотирнадцятій. Я можу розігріти його на вечерю, коли загубитесь в горах.

– Дякую, – посміхнувся Косма і скинув рюкзак на підлогу. – Але сьогодні в гори не піду. Спочатку

хочу вивчити місцевість. Я чув, що у вас тут гарний цвинтар і цікавий костел.

Хазяйка не відповідала й глянула з проникливістю, яку не часто можна побачити в очах старших

людей.

– Так, маємо. Знайдеш без проблем, бо то на кінці вулиці. Як іти до пожежної частини.

Косма не згадав хазяйці, що сьогодні вже відвідував це місце і що першим, кого він зустрів у Вниках, був таємничий чоловік, який хотів замовити йому вбивство.

– А парох там буде? Чи вікарій2? - спитав він.

– Парох, мабуть, сидить зранку в саду чи збирає виноград, бо він сам робить вино для меси.

– А вікарій?

– У нас тільки священик. Нас небагато, сюди не часто присилають когось на допомогу, такий, мабуть, тут не вижив би. Хрестин і вінчань мало. Більше похоронів, як воно зараз.

– Такі часи.

– Так, так. То чи обід готувати?

– Приготуйте.

– Тоді з Богом.

Жінка вийшла з кімнати і почалапала вниз.

Косма поклав сумку з ноутбуком на ліжко й пошукав електричну розетку. Раніше в готелі людина

спочатку лягала на ліжко, щоб перевірити, чи зручно йому, сьогодні першою ж дією став пошук розеток та

підключення зарядний пристрій, а потім пошук Wi-Fi.

Який план на сьогодні? З чого почати? Як поліцейський, він міг сховатися за своїм службовим

посвідченням, і тоді більшість дверей одразу б відкрилася. Незважаючи на недовіру поляків, увібраної з

молоком матері до поліції, люди зазвичай йшли на співпрацю. Але цього разу він вирішив обійтися без

цього – таку концепцію також частково погодив дядько Мар’ян, слуга Христовий у сані єпископа. Під час

поїздки він зателефонував Космі й переконав його, що це дуже згуртоване й мирне співтовариство, і що всі

двері, вуста й серця будуть закриті перед незнайомим поліцейським. Одне діло, мати справу з дачником, який час від часу про щось запитує. Дядько порадив йому спокусити місцеву дівчину, це точно допоможе.

Ну, можливо, план був добрим, але хлопці, які йдуть до семінарії, зазвичай. Знімати дівчат не вміють. Косма

не став винятком.

Перше, звісно, не викликало сумнівів: варто лише розпитати пароха про те, що трапилося з Пьотром

Дембіцьким, у нього в голові вже був план, який, мабуть, не буде надто надуманим. Що ж до костелу, то він

розраховував на дядька чи щось на зразок того, якого можна лагідно запитати про те чи те. Магазин не

повинен бути проблемою, у кожній маленькій громаді це місцева біржа новин.

Він схопив телефон, ключі та гаманець і побіг до машини, не зустрівши дорогою господиню. Він уже

знав дорогу до костелу, цікаво, чи зустріне він поблизу знову той оригінал? Можливо, цього разу він

сильніше потягне його за язик і дізнається більше про Ісуса, який сходив з хреста та вершив правосуддя.

Людська фантазія не знає меж, був навіть фільм "Ісус Христос – мисливець на вампірів". Вони дивилися це в

семінарії під великим секретом, як підлітки, які дивляться порнуху в таємниці від матері. Якщо для

Спасителя хтось придумав роль вбивці вампірів, то чому не звести його до ролі месника, що сходить з

хреста?

Погода була невірогідно чудовою, весна кричала, сповіщаючи всім, що вона є літом, заглушаючи всі

голоси опозиції. Косма подивився на машину і вирішив іти пішки — може, когось зустріне, з кимось

поговорить? Так, спочатку костел і цвинтар. В магазин заскочить на зворотному шляху, зразу запасеться

чимось на вечір, може пивом, і обов'язково консервами, все ж таки він був у відпустці, а який відпочинок в

горах без тірольського консервованого м'яса? Складаючи в голові сценарії розмови з парохом і костельним

служником, він пройшов узбіччям, і ніхто всю дорогу його не турбував. Повз нього не проїхав ні

велосипедист, ні напхана машина з традиційним польським відпустковим монстром, що складається із

розлючених батьків і дітей, що верещать. Нарешті він побачив знайому стіну, що лише трохи прикривала

костел.

Прибудований до святилища цвинтар був такий же старий, як розбиті дощенту дерев’яні хати, порослі травою стіни зруйнованих панських будинків чи забуті світом хрести на перехрестях пустих доріг.

Алеї тут ніхто не планував, вони самі знайшли свій шлях серед присадкуватих надгробків і земляних могил, чого практично не буває у великих містах. Не було химерних скульптур, мармурових плит, ярмаркових

лампадок чи великих вінків. Проте був спокій, і пам'ять про предків витала в повітрі. І непомітна дівчина, мовчки, як привид, тинялася алеями з великим фотоапаратом на шиї. Вона побачила, як Косма обережно

заходив на цвинтар, і з легкою посмішкою підійшла до нього, простягаючи руку.

- Привіт. Я Майя.

Парафіяльний вікарій (в книзі мається на увазі саме він) (лат. vicarius paroecialis) — священик, співробітник парафіяльного настоятеля (пароха), може призначатися для допомоги йому в

здійсненні пастирського служіння в парафії, в певній його частині або для деякої групи парафіян, а також для

несення певного служіння відразу в декількох парафіях. У парафії може бути призначений

один парафіяльний вікарій або кілька. Парафіяльний вікарій призначається єпархіальним єпископом; він

зобов'язаний заміщати парафіяльного настоятеля за його відсутності.

У неї був дзвінкий голос, природна усмішка і майже непомітний макіяж. Буря рудого волосся

підкреслювала карі очі та ідеально поєднувалася зі смаглявим кольором обличчя. Словом, поліцейський у

відпустці відчув, що закохується з першого погляду.

– Косма, — коротко сказав він, трохи наляканий її прямотою.

– Красиво! – прокоментувала та з непідробним ентузіазмом. – Як ті брати з Потопу, Клемлічі. Їх

звали Косма і Даміан, але ти, напевне, це знаєш.

Він знав. Але не часто можна зустріти жінку, яка прочитала "Потоп". Любов поглиблювалася.

– Я роблю документацію цвинтаря, хоча парох дивиться на це криво. Ну, знаєте, зараз весь світ в

Інтернеті, і я теж хочу, щоб там були всі довколишні кладовища, так інтерактивно, як зараз модно. Ну і

корисно. Можете ввести в пошуковик ім'я вашої прабабусі і перевірити, де похований її прах. Тобто на якому

цвинтарі, а потім в якому місці, алеї і так далі. На великих цвинтарях є, то чому б не на маленьких? Особливо

тих, що ховаються серед гір і лісів. Просто хтось має це зробити, а це велика робота... А кладовищ у районі

дуже багато.

– А чому парох на це не дивиться криво? – запитав Косма, щоб перервати слова красуні, але теж з

цікавості. Ну, забагато наговорила, у кожного має бути якийсь недолік.

– Тому що він гарчить на все нове. А нащо на цвинтарі освітлення, а моніторинг не потрібен, бо хто

щось вкраде, і так далі. Знаєш, традиціоналіст, типу: "ось раніше були часи, не такі, як тепер, тепер уже

такого немає", – почала наслідувати гучний чоловічий голос, яким проповідник, безсумнівно, щонеділі

добивався до сердець парафіян.

– Ну так.

Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Майя перевела подих і звернулася до нього:

– Тому що ці інтерактивні кладовища виникли не на порожньому місці. Я співпрацюю з

Вроцлавським університетом і записую історію цього регіону, бо про нього дуже мало в хроніках, монографіях та інших дослідженнях. Уяви собі, що це село, я маю на увазі Вники, згадується в хроніці

Длугоша, що село багате і йому кілька сотень років, але нічого більше. Ніби воно раптово зникло і знову

з’явилося перед війною. Ну, парох не дуже хоче давати мені доступ до парафіяльних книг, а це ж скарбниця

знань. Він просто муркоче і відганяє, як настирливу муху. На щастя, не проганяє і не викликає поліцію, але є

й такі, хто викликає. Може, він мене терпить, тому що я трохи місцева, моя бабуся тут жила, вона спочиває

на цьому кладовищі.

Вона показала на один із надгробків.

– То що, ти така собі такий регіоналка? – сором’язливо запитав він.

– Можна сказати і так. Любителька регіону. Веду за цією темою блог, "фейсбук" та "інстаграм".

Комплект. Ось моя візитна картка. – Дівчина простягла йому зелену картку. – Тут є все, включаючи мій номер

телефону, якщо захочеш щось дізнатися, наприклад, куди піти в одноденну екскурсію чи на велосипеді. Бо

ти ж тут як турист?

– Ніби.

На щастя, йому більше нічого не довелося говорити, тому що дівчина явно почала знову. Вона не

була з тих жінок, поряд з якою може запасти ніякова тиша.

– Ну, тоді ти потрапив в потрібне місце. Красиве, тихе, без групок батьків з верескливими дітьми, без кіосків з усілякою дешевизною, без пивних садків. Тільки природа, зелень, ліси, гори. Вночі тут настільки

тихо, що тиша може звести з розуму.

Косма не думав, що поряд з цією дівчиною можна було б збожеволіти від тиші. Безсумнівно, було

кілька інших причин, але мовчання точно не було однією з них. Ніби на підтвердження цих слів Майя

продовжила:

– А від любові до цього краю можна збожеволіти. Тут можна відпочити. Можна впасти в крайній, прямо таки тоталітарний романтизм. Не знаю, чи розумієш ти, що це таке, але це романтизм, який не бере

полонених, який не терпить виправдань і може застрелити будь-кого в ім'я кохання. Ну, нічого... Так я піду, не буду заважати вам оглядати визначні пам'ятки. Тому що ви будете оглядати визначні пам'ятки?

– Власне, я прийшов поговорити з парохом.

– Він, напевно, вдома, бо я бачила, як він дивиться на мене з вікна. Там, у цьому будинку, – вона

показала на маленьку будівлю. – Іншого тут насправді немає. Це парафія, скромна, але священик живе сам, хоча останнім часом у нього часто бувають гості. Йому допомагає тільки економка. Сам побачиш. Вредна

баба. У двері немає дзвінка, якщо ти постукаєш, і ніхто не вийде, то сміливо заходь, тут такий звичай, ніхто

не образиться.

– Дякую за поради. - Косма усміхнувся, як сам сподівався, звабливо. – Сьогодні обов’язково

відвідаю всі ваші сайти. – Він помахав зеленою візитівкою.

– Давай. Лайки зараз в ціні! І пам’ятай, якщо щось станеться, подзвони мені.

Вона розвернулася на місці і, не чекаючи реакції, енергійно взялася фотографувати цвинтар.

Будинок пароха своїм стилем чимось нагадував приземкувату шляхетську садибу, невелику, з

дерев’яним, трохи замшілим дахом. Все виглядало доглянутим, хоча й без слідів сучасного ремонту. У вікні

затріпотіла фіранка, тож мешканці, мабуть, уже знали, що до них йдуть гості. Двері відчинилися, перш ніж

Косма до них дійшов. Із будинку вийшов літній чоловік у синій сорочці зі священицькою колораткою, потертих джинсах і тапочках. Йому точно було понад шістдесят років, з коротким сивим волоссям і м’якими

зморшками на обличчі. Його червоні ніс і вуха дещо відбирали у нього повагу, ніби він щойно повернувся з

подорожі по морозові. Насторожені очі спостерігали за гостем, який прямував до дверей.

– Доброго ранку. Мене звуть Косма Ейхерст, - представився він господарю, навмисне опустивши

звичне для священнослужителів вітання.

Після закінчення семінарії він повністю відірвався від церкви та релігії. Став свідомим атеїстом, антиклерикалом, який боровся в тиші. Він не бачив причин слідувати правилам, нав’язаним духовенством; кожна з таких, здавалося б, дрібних дій, як-от офіційне привітання при збереженні церковних титулів і сану, було для Косми визнанням рабства. Крім того, він жодним чином не хотів розкривати парафіяльному

священику своє семінарське минуле, і він знав, що деякі елементи його поведінки все ще видають його, наприклад, інтонація його голосу, коли він несвідомо підспівував. Він волів, щоб було відомо, що він

поліцейський. У цьому немає нічого соромного, і це може допомогти всьому.

– На віки віків… – напевно за звичкою сказав священик. – Заходьте, ми збираємося обідати. – Він

повернувся і зник у хаті.

Косма переступив поріг, роззувся і взув гумові шльопанці. Запах вареної картоплі та смажених

котлет наповнив увесь будинок, а в глибині приміщення він крізь відчинені двері бачив, як метушилася

господиня.

– День добрий! – голосно промовив він у бік жінки. – Будь ласка, не готуйте мені нічого, в мене обід

на квартирі замовлений.

- Гість в дім, Бог в дім, — відповіла йому худа і свіжа жіночка з різкими рисами обличчя. Вона кидала

виклик стереотипам зовнішнього вигляду сільської господині, не мала зайвої ваги та ласкавого виразу

обличчя. Навпаки, вона була схожа на вбивцю грішників, на людину, яка вміє лякати дітей, на п’ятого

вершника Апокаліпсису, що приносить на землю чуму, яка стирає посмішку з усіх облич.

– Пан у Валясякової спить? – запитала вона сухим голосом.

– Так.

– Тоді ти ще більше оціните, як я готую. Валясякова - кобіта файна, благочестива, золота душа, але ж

готувати не вміє. Зате співає чудово. Бог дав тут і забрав там, це очевидно. Сідайте. Дачники в нас рідкість, можете розповісти щось про світ.

Косма пройшов за парохом у вітальню, оформлену в старомодному стилі, але зі смаком і пишнотою, яка не кидалася в очі. Багатство ховалося в дрібницях, які прості смертні навряд чи помітять. Годиннику в

кутку напевно було не менше двохсот років, стіл і стільці також були зроблені в той час, коли шведи з мечем

в руках грабували нашу країну, а не як мирні бізнесмени, які будували нові магазини "Ікея". Косма сів на

вказаний господарем стілець і трохи здивувався, побачивши, що посуд зроблений з чудової порцеляни. Він

розбирався в цьому, бо бабуся дарувала йому на кожен день народження порцелянову чашку з Чмельова, що робило його власником досить великої та цінної колекції. Столові прибори, безсумнівно, були срібними, склянки й графин з наливкою — кришталевими, а сервіз доповнювали келишки зеленого кольору, наскільки

Косма знав, із уранового скла. Також унікальна і цікава річ.

Раптом до кімнати зайшов молодий чоловік у спортивних штанях і футболці з написом "O+CHU+J -

Official Hooligans of Jesus - Satan is dick!". Йому було не більше тридцяти років і він мав тендітну красу в стилі

Леонардо ді Капріо, яка, безсумнівно, прекрасно пасувала до сутани. Економка несхвально глянула на

нього.

– Отче, сідайте і ви. Хто ж таке бачив, вставати тільки на обід? Гріх ліні.

– Та ну вам.

– У нас гість, — сказала жінка з явним докором у голосі. – Не годиться так.

Хлопець поглянув на Косму своїми блакитними очима. Він злегка посміхнувся і налив собі з

великого глечика склянку компоту.

– Гість? – запитав він з легким відтінком цікавості.

– Так, гість, – відповіла господиня.

Священик мовчав, ніби не помічаючи всієї ситуації.

– Теж у відпустку приїхав?

– Ні, поїсть з нами, розкаже, що діється на світі.

– Заспокойтесь вже, Люцинко, новини з усього світу зараз в телебаченні та в Інтернеті.

– По телевізору говорять те, за що їм платять, – обурилася економка. – А коли люди приходять, сидять, їдять, п’ють, то і говорять, як воно є. На повний шлунок легше обговорювати проблеми цього світу.

Та і брехати важче. А в їхньому телевізорі тільки худі люди і сухотники. Вічно вони недоїдають, на цих дієтах,

винаходах з гіпермаркетів, салатах. Так, вони постійно їдять тільки салати. І з сухою пикою, п’ють тільки воду.

То як може такий постійно голодний і тверезий говорити правду, не знаючи життя? Він не може нічого

сказати, і його не варто слухати, – закінчила вона свою промову, з гуркотом поставивши супницю на стіл.

– І що ви таке кажете, Люцинко? — пирхнув молодий священик. – Там життя знають, бо там життя і

діється, там світ ногами штовхають, щоб він крутився. Тут навіть не відчуваєш, що він ворушиться.

– Єдине, куди вони можуть світ штовхнути, це в дупу, – сказала економка. – Бо вище не дістануть.

– Люцинко! – сказав нарешті парох. – Думайте, як виражаєтесь перед гостями.

– А панотець нехай не люцинкує, а сідає. Суп гарячий, котлети доходять. Добре, що панотець сказав

мені, що, мабуть, у нас буде гість на обіді, то котлет докрутила. А то б стидоба мені була.

Усі троє подивилися на Косму. Економка холодним поглядом, але такий, мабуть, такий в неї був

завжди, її маленькі, глибоко посаджені очі були схожі на штучні намистини. Обличчя пароха здавалося

безвиразним, але в кутиках його вуст була ледь помітна посмішка. Молодий священик широко посміхнувся і

витер ложку серветкою. Косма помітив, що перед трапезою ніхто не молився, що його трохи здивувало.

– То ви чекали гостя? - спитав він.

– Так, я бачив вас сьогодні вранці на цвинтарі, – відповів парох, беручи від економки тарілку з

овочевим супом. – Я знав, що рано чи пізно хтось з'явиться в справі того зникнення.

– Отче, не грайте роль такого собі отця Матеуша3, – втрутилася Люцина, простягаючи Космі тарілку з

супом. – Минулого тижня Валясякова сказала вам, що хтось забронював номер і передоплата надійшла з

рахунку поліції. Ось і весь секрет.

– То пан з поліції? – відразу зацікавився молодий священик.

– Так, – без особливого ентузіазму відповів Косма. Ну ось, весь майстерний план пішов в пизду.

Змова на найвищому рівні. Але Валясякова не зрадила, що знає про нього, адже вона серйозно випитувала

про його професію.

– І в якійсь справі? – запитав молодий.

– Можна сказати і так, — недбало відповів Косма. Він не збирався пояснюватись, справу про

зникнення хотів приватно обговорити з парохом.

Господар тим часом бурмотів щось над тарілкою і зиркнув на економку, ніби чекаючи коментаря.

Однак він не почув жодного слова, тому вирішив заговорити сам.

– Поліцейський завжди залишається поліцейським. Так само, як ксьондз завжди залишиться

ксьондзом, - відверто сказав він і багатозначно подивився на молодого.

Той не відповів, лише насмішкувато посміхнувся.

– І ксьондзи потрібні, і поліцейські, — втрутилася економка, беручи зі столу вазу. – Обидва бережуть

порядок і совість. А це найголовніше.

– Успокойтеся, Люцинко, — сказав юнак. – Це два різні світи. Бути в поліції зараз не дуже, люди або

бояться, або сміються. Відсутність поваги, тому що повагу не можна сплутати зі страхом. А священик є

священик, люди його не бояться. А з повагою легше.

– І священики, і поліцейські повагу повинні заслужити, – втрутився парох. – Ніщо з неба не падає.

Зараз нам плюють під ноги і називають педофілами. Ми самі на це заробили.

– Не тут, не у Вниках, — відповів юнак. – Я приїхав, а тут гарно, тихо, одна парафіянка відразу ж

випічку принесла, а інша - наливку. В все з посмішкою.

Цього разу економка грюкнула об стіл полумиском зі свинячими відбивними.

– Тому що пан парох заслужив на це, — сказала вона. – Само прийшло. Він слуга Бога і людей. До

обіду не спить, а отару з самого ранку доглядає.

– Та ну, – махнув рукою юнак.

– Саме так. – Косма вирішив, що настав ідеальний час для втручання. – Мені сказали, що у вас немає

вікарія.

– Тому що він не вікарій, — швидко втрутилася економка. – Отець Марек приїхав сюди відпочити.

– Ага, на відпочинок... — кисло підтвердив молодий священик.

– Часом тіло потребує відпочинку, іноді - душа, – сказав парох.

Отець Марек відповів без слова, і Косма переконався, що з руху його губ можна прочитати слово

"дупа". Очевидно, юнак прийшов сюди не з радості. Цікаво, чи він прибув до цієї парафії, щоб подумати про

різні речі, і якщо так, то що наробив і за що каявся?

– Пан Косма приїхав сюди з не дуже приємним і надзвичайно складним, як на мене, завданням. –

Священик повернувся до нього, відкладаючи ніж і виделку. – Йдеться про молодого священика, який також

Отець Матеуш (пол. Ojciec Mateusz) — польський драматично-кримінальний серіал, що

транслюється на TVP1 з 11 листопада 2008 року. Це польська версія італійського детективного серіалу "Дон

Маттео" / "Don Matteo", який транслюється в Італії на Rai Uno.

прибув до нас у відпустку, даючи полегшення своїй збентеженій і заблудлій душі. Так ось, одного ранку

виявилося, що він вирішив перервати свій відпочинок і залишити наш гостинний дім.

– Так, саме так, як каже панотець, – охоче підтвердила економка. – Зранку кличу на сніданок, а там

нічого. І не спав до полудня, як деякі люди. Вранці вставав, молився, першим снідав. Йому залежало.

– Люцинка… – Священик, очевидно, був не в захваті від того, що економка перебивала його і

говорила більше за нього. Проте їй це було байдуже.

– Пішла до його кімнати і стукаю. Ну, а там тиша. Ну, я знову стукаю. нічого Тоді я зайшла, бо

подумав, що, може, щось трапилося, а ліжко було застелене, і все прибрано. Він був таким чемним і милим

хлопцем, що, навіть коли втікав уночі, то порядок по собі залишив.

Вона знову скоса глянула на молодого священика, коли накладала його найменшу котлету.

– Він утік? – запитав Косма.

– Утік, — підтвердила економка. – А перед чим – один Бог знає. Тихенько вночі зібрав речі і поїхав.

Тут ніхто хати на ніч не замикає, бо кого там боятися? Спокій. Крадіжок немає.

– Люцинко, — повторив парох, але не докірливо, а лагідно, ніби докоряючи дружині, яка забагато

балакає в компанії. – Може, пиріг подасте?

Економка так глянула на священика, що той мав би миттєво закаменіти або, хоча б, упасти трупом.

– Правда така, що, мабуть, вже не витримав, – прямо звернувся старий священик до Косми. – Він

пробув у нас місяць, а це дуже багато, особливо для людини з великого міста. Перші дні тут чарівні, нове

місце, гори, природа, парафіяни цікавляться прибулим, відвідують його, але потім починається нудьга.

Нарешті він не витримав і пішов.

– Але куди? – кинув Косма.

– Десь загинув? – запитав молодий священик, вже повністю прокинувшись.

– Я не знаю, чи він загинув десь, — зітхнув парох. – Ти, напевне, помітив, хлопче, що йому не було

куди йти. Ще один місяць, і він міг легко повернутися до служіння Христу з чистою совістю. Ти тут недовго, за

кілька тижнів сам побачиш, якими довгими стають дні, і як повільно плине час на селі. Щовечора тобі буде

хотітися зібрати речі та втекти. Але чи варто?

– Чому ви не заявили про зникнення в поліцію? – майже зі звинуваченням запитав Косма.

– А нащо заявляти? – відповіла економка, заходячи до вітальні з пирогом на срібній тарелі. – Якщо

дачник уходять вночі, хтось про них повідомляє? НІ. Хіба що не заплатять.

– Як каже Люцинка, – кивнув парох. – Я лише доповів курії, що він пішов уночі. Навіщо мені йти в

поліцію? Жодних ознак злому або чогось іншого. Він все зібрав, гарненько і неквапливо, і пішов. Дорослий

чоловік. А що вночі? Ймовірно, він боявся, що я захочу його зупинити. Помилка. Усе мистецтво покаяння

полягає в боротьбі зі своїми демонами та гріхами. Ви повинні самі визначити собі покарання і виконати його.

Не у в'язниці, за стінами, під охороною озброєних стражів, а тут. – Священик постукав пальцем по голові над

почервонілим вухом. – Сюди ви повинні направити звинувачення, прийняти його, потім буде покаяння, жаль

за гріхи, рішення покращитися та виправити помилки, компенсувати їх. Якщо самому цього не зробити, ти не

можеш бути доброю людиною, а тим більше священиком. Як можна, живучи в гріху, сповідати інших і

накладати на них покуту? Не можна.

– І за що він покутував? – спитав Косма.

Він вирішив тягнути дискусію якомога довше. Зауважив, що парох сприйняв всю розмову як урок

для молодого священика. І був упевнений, що той каже не все. Бо напевне ж бреше, як найчорніша вівця з

довіреної його духовній опіці отари віруючих. Косма не міг не відчути, що розмовність економки була

робленою, і весь цей випадок був якимось чином режисований; можливо, вони його грали багато разів.

– Цього як раз розголошувати я не можу, бо пов’язаний таємницею сповіді. Загублена душа повинна

зрозуміти свою помилку і знайти правильний шлях у темному лісі злодіянь. Іншим до цього діла немає. Мені

самому лиш треба забезпечити місце та відповідні умови.

– Чому саме панотець? – запитав Косма.

Священик, мабуть, не очікував цього запитання, бо запанувала тиша – це був явний відступ від

підготовленого сценарію.

– Бо це моя покута, — повільно сказав той, наче не був упевнений, чи правильно чинить.

Косма бачив це неодноразово на допитах. Це був один із основних прийомів слідства. Вони ставили

сотні запитань, часто повторюючи їх, щоб поставити одне в потрібний момент. І це було не очевидне

запитання на кшталт: "Це ти вбив ту дівчину?", а питання про неточність, яка виникла у розслідуванні, чи

деталь, яку міг знати лише вбивця. Здавалося б, дріб’язкове, неважливе, рутинне. Але ключове.

– І ніхто про нього не питав?

Знову хвилина вагань. Парох не був звичайним сільським проповідником, Косма був у цьому

певний. Його допитували не вперше. Священик відповів не відразу, залишивши собі кілька секунд на

роздуми, підбирав слова, щоб все не виглядало штучно. Для людини, яка звикла до публічних виступів, це

було неважко.

– Ніхто, — спокійно відповів він.

Коли вони доїдали яблучний пиріг, за столом панувала тиша. Косма зрозумів, що нічого цікавого під

час цієї розмови не дізнається. Йому доведеться зустрітися з парохом наодинці, хоча він був би важким

противником. Варшав'янин підвівся з-за столу.

– Мабуть, вже піду, дякую за смачний обід. Боюся, що від другого на квартирі не відкараскаюся, але

він був того вартим.

– Я вас знову запрошую, - сказав священик з несподіваною посмішкою. – Більш, ніж напевно, що

після перших оглядин буде час для ще одних. Будь ласка, не соромтеся, двері завжди відкриті. І я запрошую

вас до костелу, звісно, на недільну месу, але й зараз, щоб побачити наш храм. Зрештою, я проведу пана, давно вже не мав нагоди похизуватися нашою церквою.

Молодий священик підвівся з-за столу і не сказав господині навіть слова подяки, лише розвернувся і

зник за дверима. Не збентежена його поведінкою, Люцинка почала прибирати посуд по обіді, наспівуючи

щось собі під ніс, мабуть, якийсь шлягер Славоміра4.

Косма з парохом вийшли з будинку священика, перейшли вулицю, проминули цвинтар і стали перед

костелом.

– Чи знаєте ви щось про архітектуру чи історію мистецтва? – запитав священик.

– Зовсім нічого, — чесно відповів Косма. Дещо пам’ятав із семінару, але це були переважно знання

для рішення кросвордів.

– Так ось, це старий костел, він не з цегли, а з каменю, ми в горах, тому цей будівельний матеріал

знайти неважко. Будівництво його датується тринадцятим століттям, і це було б правильно, тому що ми

маємо справу з чистим романським стилем. Здається, він зберігся неушкодженим. Двері дубові, ковані, може навіть оригінальні, хтозна. Це не досліджено. Запрошую зайти досередини..

– Невже його ніхто не обстежував і не ремонтував?

– Реставраторам та археологам не по дорозі до таких місць.

Двері прочинилися зовсім легко, хоча виглядали надзвичайно масивними. Косма з парохом увійшли

в затемнений ґанок, праворуч були низькі двері, дорослому чоловікові, мабуть, довелося б трохи

нахилитися, щоб пройти в них. Прямо попереду були відчинені подвійні двері, що вели всередину костелу.

Як завжди в романських церквах, не було ніякої позолоти, грайливих янголів, картин чи інших атрибутів, покликаних вразити смертних величчю і величчю творця. Дерев'яні лави, витерті поколіннями парафіян, колони зі світлого каменю. Єдиним елементом, який привертав увагу, був кількаметровий вітраж із

зображенням воскреслого Ісуса в кінці пресвітерію, увінчаного напівкруглою апсидою. Спаситель мав

розкинуті руки, у правій руці він тримав меч, що було досить незвичним, а позаду, вдалині, виднівся хрест.

Звісно, згідно з віковими традиціями будівельного мистецтва, костел був звернений на схід, тож сонце, що

сходить, і яке просвічувало крізь різнокольорові вікна, мабуть, створювало дивовижне видовище. Священик, який відправляв ранкову службу з освітленим Спасом за спиною, мав справляти велике враження на

середньовічних людей. Хоча, як пам’ятав Косма, тоді меси відправлялися спиною до вірних, а передом до

вівтаря.

Праву частину пресвітерію прикрашав хрест із вмираючим Христом. Фігура була в натуральну

величину, і всі анатомічні деталі, м'язи, шкірні складки, краплі крові, були відтворені з підвищеною увагою

до деталей. Це точно не був витвір романського мистецтва.

– Красивий, чи не так? – спитав парох. – Як я ненавиджу ці собори, усипані золотом, зґвалтовані

блиском, які виглядають як стара жінка, задрапірована коштовностями, щоб приховати корупцію та час, що

минає. Вони віддаляють людей від суті справи і не відповідають тому, чого навчав Христос. А тут дійсно

можна поговорити з Богом і почути його.

– Хрест старовинний?

Священик пронизливо подивився на нього, ніби гість поставив дуже недоречне запитання.

– Так, але в цьому питанні треба довіряти, скоріше, легендам. Можливо, це неправильне слово, скажімо, усна традиція, а не легенда. Ну, я не знаю, чи ви коли-небудь чули про такого лицаря, як Мщуй зі

Скшинно.

– Єдиний, кого я знаю, це Завіша Чорний.

– Досить близько. Проте про Грюнвальдську битву ви напевно чули.

– Хто ж не чув? Якщо поляк прокинеться вночі, він знатиме свій номер PESEL і дату Грюнвальдської

битви.

– Саме так, — усміхнувся парафіяльний священик. – Так от, вважають, що Мщуй зі Скшинно вбив

великого магістра Ульріха фон Юнгінгена під час Грюнвальдської битви. Впевненості у нас немає, тому що

Славомір (Sławomir Zapała) (1983) - композитор, вокаліст, провидець (???) , зірка естради, кіно і

телебачення. Творець нового музичного жанру Rock Polo, поєднання танцювальної музики з благородним

рок-звучанням. Жінкам 45+ дуже подобається.

досі невідомо, хто його вбив. Проте припустімо, що це було саме так. Як переможець, лицар міг забрати у

переможеного обладунки та зброю, що Мщуй і зробив. Він пожертвував туніку Великого Магістра церкві в

Кіях, де вона служила ризою для меси аж до розділів Польщі. Що важливо для нашої історії, Мщую належав

замок у Бурвалді, а це не так вже й далеко звідси. Так ось, за традицією, він подорожував з дружиною, і

дорогою їх спіткала жахлива буря. Ви знаєте, які бурі бувають у горах, раптові й сильні. За легендою, саме тут

вони мали сховатися під час грози. Дружина була при надії, а стрес від бурі спричинив передчасні пологи. На

щастя, місцева бабуся-травниця, яку нібито звали Добромила, прийняла дитину, яка народилася здоровою.

У подяку за турботу Мщуй надіслав цей самий хрест, який нібито захоплений від тевтонських лицарів, а під

час битви його несли поруч із самим великим магістром. Він також додав золотий, багато прикрашений

кинджал, який мав на поясі один з тевтонських лицарів. Скільки в цьому правди? Не знаю. Справа в тому, що

всі тут вірять у цю історію.

– Історія красива, – сказав Косма, який вирішив увечері заглибитися в історію невідомого лицаря.

Може, він спитає про це у Майі? Як краєзнавець, вона, мабуть, мала б знати цю легенду.

– Стилет ми зберігаємо тут. – Парох підвів його до вівтаря, збоку була картина із зображенням

лицаря, а під нею в скляній коробці дивної краси кинджал, точніше маленький меч. Косма погано

розбирався у середньовічній зброї.

– Гарний. Але ж це пам’ятка світового рівня. А з Мальборка не просили його?

– Ніхто ніколи нічого не вимагав. Мало хто знає, що Вники взагалі існують, і це для нас добре.

– Навіть якщо це легенда, варто було б вивчити цей кинджал, — сказав Косма.

– Якщо повернутися до легенд, то з цим хрестом пов’язана ще одна.

– Так?

– Але її вам розповідати не стану, не буду псувати панові забави, – загадково посміхнувся священик.

– Кажуть, відкривати істину і самостійно досліджувати знання – найбільша насолода, і я не збираюся її

віднімати у вас. У будь-якому випадку, ми костел не закриваємо, тому, якщо ви захочете помислити тут...

– Я і справді не практикую.

– Але ж колись ви служили месу, чи не так? – запитав парох, уважно дивлячись на гостя.

– Можна так сказати.

– Як поліцейський завжди впізнає поліцейського здалеку, так і священик впізнає священика або

когось, хто був тісно пов’язаний з життям церкви по другий бік вівтаря. Може, колись поговоримо про це, я

більше не буду вас турбувати. З Богом.

Священик розвернувся й пішов до вівтаря. Косма ще раз подивився на інтер'єр храму, а потім

вийшов назовні. Його рука рефлекторно здригнулася, щоб набрати святої води з кропильниці й

перехреститися, але він утримався.

Косма вийшов з костелу і ще раз глянув у бік цвинтаря, але Майї не помітив.

Він попрямував до дороги, настав час нарешті відвідати крамницю. Погода була чудова, наближався

полудень, але людей на вулицях, точніше, на єдиній вулиці, села вже не було. Було тихо, спокійно, якось

мляво.

  

Під парасольками крамнички ніхто не відпочивав і не пив пиво. Коли Косма зайшов, на двері

задзвонив дзвінок, і він відчув себе дитиною: ні скляних пивних холодильників, ні кричущої реклами, ні

полиць, обліплених кричущими логотипами. Просто старі прилавки, голосно дзижчачі холодильники з

брудними ущільнювачами, масивні полиці та стельовий вентилятор, що обертається з гіпнотичною

швидкістю. Однак продавщиця не була живцем взятою з фільмів Бареї5, їй було років двадцять з чимось, з

сережкою в носі та грудьми, через які неможливо було зосередитися на жодному з товарів, виставлених за її

спиною. Нарочитий макіяж був повною протилежністю тому, що він бачив на обличчі Майї деякий час тому.

Брови густо нафарбовані чорним кольором, на повіках синя фарба доходить майже до щік. В якийсь момент

у Косми склалося враження, що це синяк, а не результат надмірного використання косметики, можливо, у

неї хлопець із занадто важкою рукою? Таке траплялося і в містах, і в селах, а може, в останніх і частіше.

Традиція радше наказувала жінкам підкорятися, і дурні тексти про те, що хуліган любить найбільше, не

допомагали.

Ці думки перервав дзвінок, що висів над дверима, і голосно сповіщав про прихід чергового клієнта.

Дивно, бо на вулиці Косма нікого не бачив. Чоловік був кремезний, одягнений у джинси та картату сорочку, 5

Станіслав Сильвестр Барея (нар. 5 грудня 1929 у Варшаві, пом. 14 червня 1987 в Ессені ) —

польський кінорежисер, кіносценарист і актор. Ми могли б порівняти його лише з Леонідом Гайдаєм.

Творець багатьох відомих комедій, серед яких "Брюнет вечірньою порою", "Альтернативи 4", "Ведмедик" та

ін. 12 листопада 2008 року журнал Film оголосив його найкращим комедійним режисером століття.

яка, безперечно, бачив кілька змін президентів у Польщі. У нього було довге жирне волосся, а щетина

шалено розбігалася по його обличчю. Тітка Косми, Євгеніка, казала, що такі люди зарослі, як дикий агрус.

Важко було визначити його вік, хлопу могло бути навіть і за шістдесят.

Чоловік, хитаючись, підійшов до прилавка, дівчина мовчки подала йому тряпчану сумку, наповнену

продуктами, на що той схвально буркнув і вийшов з магазину. В бік поліцейського він навіть не глянув.

– Це Рубенс, — сказала дівчина. – Такий місцевий колорит, якщо ви розумієте, про що я.

– Пияк? – спитав Косма прямо.

– Щось п’є, але це вже інша справа. Ви коли-небудь чули про типа, який ходив по Польщі з

дерев'яним візком, у якому було все його майно? Він блукав головними дорогами, я знаю, тому що я

дивилася фільм про нього. Був нібито божевільний, а справа в тому, що він знаходився за кермом у

нетверезому стані і потрапив в аварію, загинули його дружина і дитина. Він збожеволів від цього, а був

відомим лікарем і хірургом. Ну, в принципі, наш Рубенс теж пережив трагедію, травму, як-то кажуть.

– А яку?

– Не знаю, бо кажуть по-різному. Що я можу вам запропонувати?

У Косми склалося враження, що вона навмисно обірвала тему. Якщо він збирався від когось

отримати інформацію, то тільки від неї, молодої, ще не насиченої сільським менталітетом, певно, цікавої до

світу.

– Колу. Що ж зламало Рубенса?

– А, там. Соромно говорити, але кажуть, що це нібито через смерть його сина.

– Дві палки сільської ковбаси. Вбив його?

– Ніііі... Ну що ви таке.

– Кефір. Ну, може, в аварії, як той лікар.

– НІ. Але він, здавалося, почувався настільки винним, що думав, що це через нього.

– Половинку нарізаного хліба. А він звідсіля?

– Нарізаного немає. Дам цілий. Тепер вже звідсіля.

– Також трохи тірольських консервів і якийсь паштет. Він приїхав сюди?

– Я цього не знаю. Сім'ї, нібито, тут нема. Він не ставить питань, тому що тільки хрюкає і нічого не

каже.

– Ще тетрапак "лєха". Він не сплатив за покупки.

– Він не платить. Всі дають йому те, що він хоче. Я маю на увазі: він не говорить, що хоче, але якось

прийнято, що кожен знає, що йому дати.

– І трохи шоколаду, з горіхами. Йому безкоштовно дають?

– Так. Знаєте, це нібито такий місцевий колорит, допомогти ближньому, такі ось дурниці. Не знаю, не бажаю вникати. Важко виловити.

– Все. Скільки я з мене?

– Тридцять дев'ять. Картки не приймаємо.

– Нехай так і буде. У вас тут є бар?

– Так, у пожежному депо є один, називається " У Жоржа".

– Я не бачив жодної вивіски.

– А її і немає. Це для місцевих, всі знають, де це.

– Чи безпечно вискочити туди ввечері?

– Можна, не бійтеся, але вони їх рідко відкривають, переважно коли є можливість. Люди їдять

вдома, а випити дешевше під крамницею. Їжа так собі, а от вареники варті, бо мама Юречка, я маю на увазі

Жоржа, їх сама ліпить. Решта - це з заморожених продуктів. Я туди не ходжу.

– Чому?

– Це не місце для молоді. Ходять там старі на пиво, а власник... Ну, дивна справа.

– Жорж, так?

– Його так називають, бо його батько, нібито, був французом. Хтозна, як там було. Але у нього, ну, розсіяний склероз, і він такий, ніби паралізований. Він ходить з ходунками, а точніше, чалапає, і сидить за

барною стійкою, при цьому у нього працює лише одна рука.

Косма кивнув і чудово зрозумів, що мала на увазі дівчина. Молоді люди не люблять дивитися на

старших, хворих людей, тому що це заважає їм вірити у власне безсмертя.

– Тож куди молодь ходить?

– На тижні по різному буває, коли є час, то ходять випити за цвинтар. Але частіше за все, організовують якусь підвозку і котять до Єленьої.

– А на вихідних?

– На вихідних хлопці виставляють гриль біля пожежного депо, є бочка пива і гарна музичка. Можна

підійти. Ніхто нічого не скаже, навіть якщо ти не місцевий. У суботу на стадіоні відбудеться храмове свято.

Приходьте, будь ласка, потанцюємо.

– Побачимо. Дякую пані.

– До побачення.

– До побачення. – Косма підійшов до дверей, потім обернувся, блиснувши найчарівнішою

усмішкою, на яку тільки міг. – А того священика, який нещодавно жив у пароха, того, що загинув, пані

бачила?

– Я костелом не цікавлюсь, — швидко відповіла жінка. Занадто швидко, на думку поліцейського. –

До церкви не ходжу, і "Радіо Марія" не слухаю.

– Ну, але ж, хіба, за покупками він ходив. Нібито, пристойний був.

– Що б там не було, я його не бачила. В крамниці буваю лише часом, заміняю маму. І я не з тих, хто

за сутаною оглядається, у всякому разі, вони, мабуть, віддають перевагу молодшим, правда? Або хлопцям.

Підшита агресією заява викликала у Косми неабиякий інтерес. Слова не були щирими, але й не

схожими на акторський виступ. Скоріше, як одна дівчина, що пліткує про найкращу подругу, бо та як раз

відбила у неї хлопця.

– Окей, вдаватися в подробиці не буду. До побачення

Косма рвучко відчинив двері і під звуки дзвоника вийшов із крамниці. Навколо було порожньо, ніде

не було видно Рубенса чи чоловіка, якого він зустрів того ранку на кладовищі. Майї також.

Йому знадобилося буквально кілька хвилин, щоб дістатися до своєї квартири. Майже біля дверей на

нього чекала господиня, зовсім не схожа на ту привітну стареньку, що дрімала на лавці, яку він зустрів кілька

годин тому.

– Напевне обідав у пароха, у Люцини? – сердито запитала вона, і Косма знав, що на це запитання

немає доброї відповіді. Він відчував серйозність, навіть жах ситуації, бо стояв на краю, біля палаючого

вулкану, між двома арміями, які десятиліттями вели бої. Ймовірно, жінки не симпатизували одна одній, їхній конфлікт, ймовірно, призвів до багатьох жертв, а наступною мав стати він.

– Нууу…

– Не бреши мені, — різко сказала господиня. – Поліцейський, і бреше?

Косма зітхнув із важким серцем, принаймні так, наче зізнався в подружній зраді.

– Парох запросив мене до столу, і я не міг відмовити.

– А я тут чекаю! З котлетами! Бо я знаю, що їсти з Люцининої руки – це все одно, що куштувати

тирси. Але ж хлопчик, напевно, ввічливий і вихований, тому їв усе, що ця відьма йому на тарілку клала.

– На щастя, не так уже й багато, — з удаваним полегшенням зітхнув Косма. – Там новий священик, тож…

– Новий священик? – Гнів змінився на… Власне, на що? Поліцейський не міг вловити цього відчуття, не міг зрозуміти раптової зміни. Це був не страх і не смуток, а радше міркування про сумний поворот подій. -

Мені пора знайти покупця, — тихо сказала старенька й пішла додому. За нею риссю помчав Косма.

– Що вас так засмутило? Я все ще голодний. Поїм із задоволенням.

Пішли на кухню, Косма поставив пиво в холодильник. Тим часом господиня подала йому картоплю, свинячу відбивну, трохи цвітної капусти і все засипала підрум’яненими сухарями.

– Ти чемний, хлопче. Навіть дуже. З'їж, скільки зможеш. Мати повинна надзвичайно пишатися таким

сином.

– Дякую, — відповів Косма, все ще пильно дивлячись на господиню. – А ви з Люциною не любите

одна одну?

– Здається, що тут мені вже ніхто не подобається, — різко сказала жінка, наливаючи компот у

коричневі склянки. – Забагато років, замало змін. Я з дитинства у Вниках, знаю кожен камінь, кожну людину, пам'ятаю всіх собак, які були в селі. Страшно, але одного разу лежу я вночі уночі, гаряче, парко, і не можу

спати, і згадала свого песика, такого жовтенького, Богун, так я його називала. І через деякий час я

порахувала, і у мене було шість цих собак, я їх усіх пам’ятаю. І так далі, мені здається, що всіх я знаю собак

всіх сусідів, та й від тих, що на тому боці вулиці. І тих дальших. Так багато собак. І що, я тут помру, в ліжку, в

якому народився, світу не знала, а всіх собак пам’ятаю? І скільки цього життя мені залишилося? Декілька

років? То додам ще по собаці до списку. Мені більше хотілося б побачити щось інше, великі міста, парки, поплисти на кораблі, скуштувати морської води. Все життя тут. Як ці собаки…

Очі хазяйки стали вологими, і вона почала злегка похитуватися вперед-назад. У такі моменти бабуся

Косми найчастіше тяглася до чоток, що її заспокоювали.

– Я краще цих собак пізнав, ніж світа посмакувати, — сказав він, нарізаючи котлету, до якої додав

трохи цвітної капусти.

– Ти так говориш, хлопче, бо бачив світ. Поліцейський, то бачив як з поганого, так і з хорошого боку, а може навіть більше з поганого, хто знає. Але я також бачила тут зло, велике зло, жадібне зло, хтиве зло, криваве зло, замасковане під Бога, замасковане під любов, також чисте зло. Я знаю всі ці види зла, як ці

собаки. І я їх усіх пам'ятаю, набридли вони, бо так як собаки народжувалися і вмирали, незалежно від того,

чи була я живою, чи ні, так це зло діятиме. Я просто боюся, що коли людина асоціюється з цим злом, вона

стає такою ж. Поганою.

Вона різко підвелася і вийшла дуже швидким кроком, абсолютно не відповіднім літній жінці.

Залишила Косму з недоїденим обідом і з усім злом на світі та з усіма його собаками. Чи могла вона знати

стільки зла? Звідки? Під час війни вона, мабуть, була дитиною або ще й не народилася. Пізніше? Під час

комунізму? Що могло трапитися в таких Вниках, щоб зло змусило цю звичайну жінку виїхати й шукати

спокою в іншому світі?

Косма закінчив їсти, встав з-за столу, поставив тарілку до мийки і пішов до своєї кімнати. Після двох

обідів йому було блаженно і спокійно, він дістав із холодильника банку пива й майже залпом випив його. Бо

стояв теплий травень, схожий на липень, ще кілька днів такої погоди і можна вибиратися до води.

Він ліг на ліжко і знав, що надходить Морфей і влаштує йому дрімоту.

Коли він розплющив очі, сонце вже трохи відпустило світ, воно сховалося за горами, а крізь

відчинене вікно вповзало повітря, сповіщаючи холодну ніч. Він підвівся, швидко пішов до ванної та стрибнув

у душ. Дрімота забрала в нього кілька дорогоцінних годин, можна було конспектувати, розпитувати друзів-поліцейських про події в селі, робити що завгодно – і не спати, як пітон після полювання.

Після душу він одягнувся в свіжий одяг і вирішив знову піти на цвинтар, щось там його непокоїло.

Можливо, він дивився багато фільмів жахів у своєму житті, читав книги Кінга, але темрява, що нависла над

місцевістю, не давала йому спокою.

Проходячи крізь село, осяяне призахідним сонцем, він помітив, що на вулицях і в садах стало більше

людей, не кажучи вже про місцеву крамницю. Він згадав свого першого напарника з поліції, чоловіка за рік

до пенсії і за п’ять до смерті, як сам про себе сказав. Водночас він мав величезні знання про роботу в

живому оточенні, дивовижну тягу до викладання та нахабно-ігноруюче ставлення до світу, яке він сам

називав: "Єбав я все в рота". Цей старий пес казав: ти більше за все довідаєшся від продавщиці та її

постійних клієнтів. Належним чином поставлене дешеве вино може зробити більше, ніж допит у поєднанні з

побиттям. І це працювало на практиці.

Під крамницею сиділи троє літніх чоловіків, поголені, чисті й усміхнені. Побачивши Косму, вони не

змовкли, спокійно попивали пиво й балакали, час від часу заливаючись коротким, але щирим сміхом.

Поліцейський зайшов до крамниці і купив два тетрапака "Лєха". Надворі він швидко підійшов до

групи з усмішкою.

- День добрий. Батько навчив мене ніколи не ходити з порожніми руками. – Він поставив пиво на

стіл і сів.

– День добрий, — по черзі відповіли ті.

Найстарший із них, із гордими сивими доглянутими вусами, мабуть, був альфа-самцем групи, бо він

першим заговорив.

– Батько тебе добре виховав. На щастя, ми можемо дозволити купити собі пиво, тож добре, що ти

згадав про гостину, — спокійно сказав він. – Ти ж не хочеш нас підкупити?

– Трохи хочу, — відповів Косма чесно та з усмішкою у відповідь. – Але ж, який інтерес, така й

монета. Я приїхав сюди на деякий час, щоб перевести дух, і досвід навчив мене, що місцеві жителі найкраще

знають, де побродити околицями. Ніякі путівники чи Інтернет не скажуть вам цього.

– Ти спиш у пароха чи у Валясякової? – запитав інший чоловік, брюнет з татуюванням русалки на

передпліччі. У такому віці таке чорне і густе волосся? Гарні гени.

– У Валясякової.

В чоловіках, нібито, відбулася маленька позитивна зміна. Вони розслабилися, їх шеф розірвав

упаковку і дав колегам по банці пива, одну дав і Космі. Поліцейський охоче відкрив банку, смакуючи

холодною піною. Він не був фанатом магазинного пива, віддавав перевагу темнішим сортам, але й не був

фанатом крафтового пива.

– Шановний пан проводить роздуми в горах чи в спокійніших територіях? – спитав третій, з тонким

V-подібним шрамом на щоці і трохи лисіючий. – Чи може пана цікавлять історичні пам’ятники?

– Усе цікаве. Що стосується пам’ятників, то парох уже показав мені костел і цвинтар.

– Ну, тоді про пам’ятники пан може забути, – сказав Шрам. – Є ще старий залізничний міст. Але чи

вартий він того? Не знаю. Може бути.

– Що сказав священик про костел? – поцікавився Шеф.

– Нічого цікавого, лише, що він старовинний. Згадав легенду, пов'язану з лицарем, який воював під

Грюнвальдом.

– Чи то легенда? Хто знає? Може й так. – Шеф зробив солідний ковток пива. – Кожна місцевість має

свої легенди, одні абсолютно божевільні, інші змушують задуматися. Як для мене, люди в певний час

пояснювали походження певних речей, які були забуті. Ніхто не знає, звідки взялася церква і хрест у ній. Це

трохи дивно, але ви ніде не можете цього знайти, а оскільки про нас тут всі забули, то не треба вимагати, щоб сюди приїжджала банда вчених і все досліджувала.

– Проте більша загадка пов’язана з хрестом, – сказав Шрам.

– Так, це більша загадка, — погодився Чорний. – Бо якби це був звичайний хрест, то там нікого б

особливо не хвилювало. Є хрест і все, напевно хтось приніс його на покуту чи в подяку за порятунок. Але

оскільки це незвичайний хрест, то всі шукають пояснення.

– Чому він незвичний? – запитав Косма.

– Священик нічого не сказав? Ой, він не любить про це говорити. Він взагалі мало говорить, зовсім

не як священик. І це дуже погано, тому що це цікава історія.

Як за командою, всі перехилили свої банки. Травневий вечір був теплий, хоч і пробігала по ногах

весняна прохолода, але на місцевих це, мабуть, не справило враження. Першим заговорив Шрам:

– Шановний пан, мабуть, багато де побував, багато чого бачив, багато чув. А я колись подорожував

по світу, і найбільше мені подобалося слухати про привидів. Але коли я почув у десятому замку, що Біла Пані

тут лякає, стало нудно. Ну скільки можна? А наша історія, та, що про хрест, особлива, і ні в кого такої немає.

– Це про той, який подарував грюнвальдський лицар? – запитав Косма.

– І це теж, – погодився Шрам, – але якби він порахував, скільки пам'яток в церквах від тевтонців, то, мабуть, одягнув би три армії, а не одну.

– Бо є інша історія, – почав Шеф. – Це пояснює не те, звідки взявся хрест, а яку силу він має.

– Силу? – здивувався поліцейський. – Як реліквія, що лікує?

– Можна сказати, що лікує, але не людей, а світ. Від зла, - сказав Чорний, відпиваючи з банки.

Шеф кивнув.

– Бачиш, тут воно так. Є на світі винятково погані люди, такі чорні душі, без совісті. Вони знають, що

їхні вчинки неправильні, але завжди знаходять виправдання своїм вчинкам. Звичайно, по-своєму, для себе.

Вони виправдовують себе, а потім зло зростає, а безкарність їх підбадьорює. І цього зла стає все більше і

більше, поки воно нарешті не вплине на світ. Або самі люди за своїми законами покарають його, а після

смерті Бог зробить, як і належить...

– Або? – запитав Косма.

– Сам Бог нарешті пошле кару тут, на землі. Як кажуть: не дуже швидко, але справедливо. Іноді, правда, навіть він каже "досить", закочує рукави і береться до роботи.

– А яке це має відношення до хреста?

Шеф гладив вуса, випив пива.

– Коли трапляється зло і грішник знаходиться поруч, Ісус сходить із хреста, того, який пан бачив в

костелі, і йде вершити правосуддя.

Настала тиша. Косма був упевнений, що за мить усі розрегочуться, поплескають його по спині, а

потім продовжать розповідати історії. Проте вони продовжували мовчки пити пиво. Ніхто й оком не

моргнув.

– Не віриш, — прокоментував Чорний вираз обличчя Косми.

– Вибач, але…

– Так, я знаю. – кивнув Шрам, а потім розірвав другу упаковку пива. – Пане, ви маєте право не

вірити, бо як можна вірити таким розмовам? Якби я з дитинства тут не жив і не бачив, то й сам би не

повірив. Сьогодні важко повірити в Бога, не кажучи вже про чудеса. Немає ні фото, ні відео з Богом, він

нічого не коментує в інтернеті. Як повірити? І все ж, коли у Вниках з'являється грішник, Ісус Христос сходить з

хреста і йде до кімнати біля ґанку, де на нього чекає свіжий одяг. Він надягає черевики, штани та сорочку і

йде до грішника та вершить над ним правосуддя.

Гаразд, десь мав бути кінець цьому божевілля. Косма вирішив робити добру міну при поганій грі.

Адже які тут можуть бути розваги, крім щорічного храмового свята на стадіоні? Ймовірно, вони ще багато

років будуть говорити про обман туриста.

– І вбиває його? – намагаючись здатися серйозним, запитав поліцейський.

– Вбиває, — спокійно відповів Чорний, і двоє колег погодилися, кивнувши головами.

– Потім повертається до церкви, — продовжувала Шрам, — роздягається, миється і повертається на

хрест.

– Сам?

– Йому допомагає церковний служитель, – пояснив Шеф. – Це традиція в їхній родині, і вона

передається від батька на сина. Крім того, що служитель зазвичай повинен робити, він зобов'язаний ще

подбати про чистий одяг у кімнаті, про миску з водою та мило, а після всього прибити Спасителя до хреста.

Самому нелегко, тому іноді хтось із села допомагає.

– Дивовижна історія, — сказав Косма.

– Люди звикли вірити в жахливе, — зітхнув Чорний. – Легше було жити без усіх цих знань, цих

науковців, камер, без досвіду. Людина боялася Бога, а сьогодні вже не боїться його. Нічого! Забити — як

сплюнути. Раніше ніхто не ходив вночі до лісу, бо ж там перевертні, стриги, упирі. Сидів чоловік в халупі і

насолоджувався життям. А сьогодні полізе, по голові одержить, сам винен.

За столом знову запала тиша. Косма на мить подумав, чи питати про зниклого священика.

– Тут легко одержати по голові? – запитав він нарешті.

– Якщо ти спокійна людина і нікому не заважаєш, то можеш заснути тут вночі перед крамницею, і

хтось ще накриє тебе ковдрою. – посміхнувся Шеф і почав розглядатися за наступним пивом.

– Але якщо совість чорна, – сказав Шрам, – то краще наслухатися, чи не вдарили цвяхи об підлогу в

костелі.

– Нібито кажуть, що це костел Мстивого Христа?

Ніхто навіть бровою не повів.

– Не дивно, — погодився Шеф. – Кожна легенда має свій хвіст, а ця тут росте століттями. Але якщо

його так називають, то в цьому має бути щось.

– Гаразд, панове, дякую. – підвівся з-за столу Косма. – Гадаю, ще раз сходжу до костелу, а потім

поблукаю околицями.

– Ти ще щось не хотів запитати? – сказав Шеф. – Наприклад, про зниклого священика?

Косма допитливо подивився на місцевих. Вони сиділи, дивлячись на нього, схожі на трьох тролів, що

охороняють скарб у сірому травневому світлі. Один із них зі значенням підняв порожню пивну банку.

Поліцейський зайшов до магазину, схопив ще два тетрапаки та простягнув дівчині.

– Вони обдурюють пана, — сказала та з посмішкою.

– На витрати спишеться, – посміхнувся Косма.

– Наоповідають всіляких дурниць і все. А панові будуть тільки кошмари снитися. Я ж буду рада, щоб

пан ще перепитав мене з цього приводу. І кожного іншого. І сни будуть кращими, ніж після п'яних дурниць.

– Я ж вже питав сьогодні, — сказав він.

– Як бажаєте, — буркнула вона. – Тридцять два злотих, пане дачник.

Косма заплатив і повернувся до своїх інформаторів. Ті схопили пиво, зашипіли банки.

– Звідки ви знаєте, що я хотів запитати про зниклого священика?

– Щоразу, коли щось подібне трапляється, хтось приходить і питає, — сказав Шеф.

– Чи то, частіше трапляється?

– Буває, не щодня, але буває. Адже закоренілі грішники не так легко знаходять до нас дорогу. Це

маленький кінець світу.

— А коли приходить такий, як ти, — Шрам потер щоку, — то розпитує, шукає, досліджує. Найчастіше

це хтось із рідних.

— А поліція?

– Такого майже не буває, — відповів Шеф.

– Але ті, хто шпигують, залишаться тиждень, а потім виїжджають, – додав Чорний.

– Не знаходять правди?

– Недобре Богові ставати на дорозі, — сказала Шрам.

Шеф похитав головою, ніби нетерпляче.

– А чим буде правда? Якщо я скажу вам, що це касирка з магазину спокушає цих хлопців, потім

заманює своїми цицьками, тягне в ліс і вбиває, то, може, ти мені й повіриш. Тому що ти вважаєш, що таке є

можливим. Але якщо я скажу, що Ісус зійшов з хреста і перерізав хлопові горло, ти назвеш мене

божевільним. Так чи має значення правда в цьому випадку? Будь-яке? Сумніваюся. Якби мала…

– І що? – швидко спитав Косма, бо після чергової порції пива місцеві трохи розбалакалися.

– Якби правда мала значення, світ виглядав би зовсім інакше, — сказав Шеф. – І Ісусу не довелося б

сходити з хреста і вершити правосуддя.

– Але ніхто ніколи не повірить, що Ісус сходить з хреста і вбиває грішників!

– Тоді я припускаю, що ти щойно виявив ідеальний злочин, – підняв Шрам тост банкою "живца"

– Ой, перестаньте вже.

Косма теж пив пиво. З кожним ковтком воно ставало ще кращим.

– Людям так легко повірити в Бога, але так важко повірити в Його дії, – підсумував Шеф.

– Приємного апетиту і дякую за компанію, – сказав Косма, встаючи з-за столу. – Все було дуже

приємно, і я сподіваюся, що ви колись знову запросите мене до столу.

– Завжди, — відповів Чорний. – А завтра п’ємо за наш рахунок.

– Можливо, завтра ви мені допоможете, — наважився Косма.

Знову запала тиша. Шрам перебив її:

– Ми допомогли більше, ніж тобі видається.

Поліцейський тільки махнув рукою і рушив у бік квартири, мабуть, було вже пізно для відвідин

цвинтаря. Все-таки, може, він попросить Майю спокійно провести його по селу? Чи ту касирку?

Він мовчки прослизнув до хати, господиня дивилася телевізор і тихенько наспівувала. Пиво трохи

дзижчало у нього в голові, але Косма відкрив ще одну банку. В кінці кінців, він у відпустці!

Зачинив вікно, бо було холодно, і після заходу сонця травень знову нагадав йому, що зараз лише

весна. Якби він цього не зробив, йому могло б бути холодно, але він, ймовірно, також почув би кроки

людини, яка ходила під його вікном уночі.

  

Панотець Стефан Мацеєвський щільніше загорнувся в ковдру і підлив вишневої горілки в чай.

Травень того року був гарний, але старі кістки не любили вечірньої прохолоди, навіть найменшої. Гарячий

чай розігрівав, а настоянка приємно розлилася по животу, трохи заспокоюючи нерви.

Косма Ейхерст. Чи це та людина, якої він боявся все життя, з кожним роком все більше і більше? Чи

завадить це його праці, в покуті, яку наклала на нього Церква?

З тих пір, як тільки він очолив парафію, розумів, що рано чи пізно з’явиться хтось, кого буде цікавити

тільки правда, хто не захоче слухати ні про місію, ні про жертовність священиків, ні про службу Богові. Про

молодого священика, сповненого гріха, який потрапляє до парафії у віддаленій частині країни, щоб подбати

про інших грішників, допомогти їм зрозуміти зло, яке вони вчинили, покаятися, пожалітися у своїх гріхах і

виправитися, і протягом наступних тридцяти років він безмежно присвячує себе цій місії.

Протягом перших десяти років свого служіння в цій парафії він відчував, якби десь під шкірою, що

колись хтось Вниками зацікавиться. Але тільки люди старше шістдесяти знають, як швидко минають десять

років.

Наступне десятиліття було часом легкої тривоги, яка посилювалася з кожним туристом,що

приїжджав до їхнього села. На щастя, їх було небагато, єдина квартира знаходилися у Валясякової, та й то, більшу частину року вона лише пилом припадала.

Третє десятиліття – це впевненість, що все це не може тривати вічно, незважаючи на усвідомлення

того, що все триває вже так довго, багато поколінь, об’єднаних спільною місією. Принаймні так він думав, стільки встиг вичитати з парафіяльних книг.

Третє десятиліття приносило несподіванки, коливання, і він вже виглядав фінал, як ми чекаємо на

замовлену посилку. Яка, в кінці кінців до нього дісталася.

ДЕНЬ ДРУГИЙ

Прокинутися було приємно, незважаючи на кількість випитого вчора пива, голова була легкою, настрій чудовим. Магія гірського повітря, безперечно. З кухні долинали звуки метушні, мабуть, господиня

готувала сніданок. Косма одягнувся, почистив зуби, обхлюпав обличчя під краном і поспішив на сніданок.

- Доброго ранку! – сказав він з посмішкою.

- Доброго. Нехай пан сідає

Його зустріли солідною порцією яєчні з салом, ковбасою і цибулею та кавою, справжньою та

міцною. Буря запахів напала на нього з люттю, гідною тропічних тайфунів.

– Яка кава, неможлива, – похвалив Косма, але господиня не сприйняла це з надмірною радістю. – З

експреса?

– Так, з експреса, — відповіла вона. – Мені дочка купила на день народження, щоб дачники не

скаржилися. Раніше кава була просто кавою, заливаєш окропом дві ложки з гіркою і можеш цілий день

бігати, а у хлопа стоїть, як щогла. А тепер усі вередують: а то розчинна, а то насипна, а то з еспресо-машини, а то без кофеїну. Один із них образився, бо в мене не було соєвого молока до кави. Тож я йому кажу, що

старий Соя давно помер, і його все одно не було як подоїти. Ну, цей хлоп зовсім був без гумору і бурчав собі

під ніс. Як зараз кажуть, зморозив. Нині люди страшенно позбавлені гумору.

– А щоб пані знала, — нетерпляче підтвердив Косма з повним ротом. – Важко догодити. Все є, а їм

цього замало. Зайдеш у крамницю, там ціла вітрина шинки, і будуть скаржитися, що ця з прожилками, ця

світла, а ця темна.

– Святі слова, — кивнула господиня, сідаючи за стіл. Намішала собі якийсь трав'яний настій, мабуть, приправлений медом. – Найгірші – це вегани, які не їдять м’яса, яєць і так далі. Ще приходять і питають, чи

мию я окремо ножі для м’яса та овочів, чи є в мене окремі каструлі для моркви і для бульйону. Ну що ж, шановні, добробут зводить з розуму! Занадто багато грошей і можливостей. Якщо біда пищить, він скромна

людина, все з’їсть. Колись м'ясо було на недільний обід, а решту тижня – на пісно. А якщо хотілося бульйону, то треба було самому зарізати курку. Якби прийшла війна чи якась пошесть, повірте, вони б не вередували, їли б, що знайшли, і дякували Богу.

– Згоден!

Косма допив решту кави. Валясякова встала і знову наповнив його чашку з розігрітого глечика.

– Вчора що-небудь пан дізнався? – раптом спитала вона.

– Чогось довідався, але, хіба, нічого корисного.

– Будь-яка інформація корисна, — сказала господиня, попиваючи зі склянки своє зілля. – Тому Бог

дозволив людям вести мудрості і дурниці плести, щоб було порівну. Фокус у тому, щоб розрізнити, хто

мудрий, а хто дурний.

– Іноді відразу впізнаєш, – усміхнувся Косма.

– А іноді лише тоді, коли вже пізно. Чи говорили панові вчора про Ісуса і хрест?

– Оповідали.

– І пан вважає це дурницею?

– Важко повірити, не скажу.

– Був колись хлопець, якого звали Мачко Крисяк. Щоразу, коли випив пива під крамницею, то

розповідав про золото, закопане за костелом. По голові стукали, сміялися, казали, що він дурний. Аж поки

одного дня Мачко взяв лопату і пішов за капличку копати. Ой, яка ажітація була!

– І що? Викопав?

– Ні, навіть лопатою не копнув, бо хлопи його зловили та й забрали, ще й пику набили.

– Чому?

– А подумайте самі. Люди сміялися, вважаючи, що він дурний. "Дурний Мачко" — кликали йому

вслід. Але коли він хотів накопати золото, йому не дали. А де ж тут дурість? Його, через те, що він хотів

шукати золото, чи людей, які його не пустили, незважаючи на свою недовіру? А потім Мачко раптово зник, кажуть, що викопав золото і поїхав у місто. Ті, хто в це повірив, проклинали свою дурість за те, що самі не

викопали. Хто не вірив, той сміявся над іншими, бо вони були дурні. І, можливо, Мачко сміявся і з тих, і з тих.

Тому треба бути дуже обережними, оцінюючи, що є дурість, а що - ні.

– Ще одна місцева легенда?

– Може і ще одна, але цей хрест, як золото за каплицею. Ніхто не знає напевно, чи він існує, але різні

речі можуть статися, коли ви починаєте перевіряти самі.

Це прозвучало на диво серйозно, Косма подумав, чи це повсякденне життя, чи думка про переїзд

пригнічує жінку. Адже старі дерева не можна пересаджувати.

– Дякую за сніданок, — сказав він, встаючи з-за столу. – Посуд вимити?

– Не хвилюйтеся, посудомийна машина помиє посуд. Нехай пан іде шукати правду.

– Або дурість, — додав він.

– По плодах їхніх впізнаєте їх6, – махнула Валясякова рукою на прощання.

Косма швидко переодягнувся у своїй кімнаті, перевірив електронну пошту на ноутбуці та проглянув

повідомлення. Він згадав про Майю, дістав зелену візитку, а потім відвідав її сайт і профіль у Facebook.

Дівчина не збрехала, до своїх обов’язків підходила професійно. Дуже гарний веб-сайт, фан-сторінка з

кількома тисячами підписників. Що ж, йому точно доведеться з нею поговорити. Про чудесний хрест він

дізнається, скоріш за все, від неї. І справа не в тому, що він виправдовує зустріч тим, що дівчина впала йому

в очі, тут спрацював чистий поліцейський професіоналізм.

Тож план дій на сьогодні виглядав так: на самому початку ще раз відвідати костел та цвинтар, може

парох чи костельний служник пустять його до таємничої вбиральні Христа? По дорозі він повинен

зателефонувати своєму другові з Єленьої Гури. Перед тим, як приїхати сюди, він попросив його переглянути

файли та розпитати його на станції про будь-які підозрілі події, пов’язані з Вниками. Якщо тут справді зникли

люди, то мав бути якийсь їхній слід. Зрештою, навіть місцева команда з-під крамниці згадувала, що

приїжджали родини і шукали своїх близьких. Неможливо, щоб про це ніхто ніколи не повідомляв.

І тільки тоді він подзвонить Майї і попросить про зустріч, бажано ввечері, щоб не дуже виставлятися

на людях. Вони, напевно, вже про нього говорять.

Після обіду він трохи пошукає в Інтернеті, у нього є кілька відправних точок, може, щось і знайде.

Косма вийшов з дому, одягнув навушники і зателефонував Камілю Сікорі, поліцейському в ранзі

молодшого аспіранта. Вони були знайомі ще зі школи міліції, були схожі характерами і швидко сподобалися

один одному. Косма не вмів добре приховувати своє семінарське минуле, тому на початку його прозвали

Парохом. З іншого боку, Каміль був тихим хлопчиком, як і він, але також був відмінником у школі та на

юридичному факультеті, він малював картини та грав на трубі. Після закінчення юридичного факультету він

не мав ані грошей, ані зв’язків, щоб робити кар’єру в адвокатурі, тож вирішив піти в поліцію і тут розцвів. Він

не був сильним чи жорстоким, він не був хорошим стрільцем, але компенсував це розумом. Він небанально

поєднував нитки розслідувань своїх колег, що призвело до швидкого підвищення в ранзі. Як не дивно, ніхто

не вважав його кар'єристом, спочатку йому не довіряли, але коли виявилося, що він просто любить роботу, розуміє її і не хоче змагатися з колегами, він швидко став одним з найулюбленіші поліцейські в Єленій Гурі.

Сам про себе він казав, що є наймилішим собакою в зграї. У школі його називали Синицею, за прізвищем

Від Матвія, 7:16

Сікорський7, але це прізвисько, як не дивно, до нього пасувало. Він сам сміявся, що його так називали, тому

що він їсть стільки ж, скільки важить, а був незвично худим.

Синиця взяв слухавку після третього дзвінка.

– Хвала Ісусу Христу і Марії завжди діві, – веселим тоном привітав його приятель.

– І Йосипу, завжди незайманцеві, – додав Косма. - Маєш щось для мене?

– А де звичайні ввічливі запитання про здоров’я, кілька слів про погоду тощо?

– Поки тобі не потрібна моя нирка, срати я хотів на твоє здоров’я.

– А моя печінка - на тебе, – відповів Синиця. Він був непитущим.

- Так що?

– Любий, ти потрапив у дивне місце, сповнене магії та чудес.

– Дякую, до цього я і сам дотумкав.

– Але я не жартую. – посерйознішав Синиця. – В цьому місці ніхто і ніколи не загинув від рук третіх

осіб. Принаймні я нічого подібного не знайшов.

– Мабуть, таке буває, чи не так?

– Так? Тоді продовжуй слухати. У Вниках ніхто ніколи нікого не вбивав, і все. У Вниках ще ніхто

нікого не побив, це два. Жодного домашнього насильства, це три. І найдивніше те, що у Вниках ніхто ніколи

ні в кого нічого не крав. В паперах немає жодних слідів, навіть найменших.

– А як щодо зникнень?

– Почекай, до цицьки потихеньку. Є лише дві можливості для такого стану речей: або це дійсно

місце, де всі живуть, як Бог велів, гріх нікому невідомий, і добро ллється з людей відрами, або...

– Або хтось викрав справи, — швидко закінчив Косма.

– Так, але якщо викрав, знищив, що завгодно, то зробив це вибірково, тому ті, що пов'язані зі

зникненнями, на місці.

– Тобто, зникнення зголошувалися?

– Хм... Ніби і так, ніби і ні. Тому що є лише кілька справ, в середньому один раз на десять років. Ніяк

не виключення. Я їх не переглядав, не встиг, але сьогодні зроблю. Але зовсім випадково я переговорив з

нашим возним, він людина стара, пенсіонер, у нас підробляє. Уяви, що він ніколи про Вники і не чув. Ніколи

там не був. Але чому?

– Тому що там ніколи нічого не відбувалося?

– Отож то! Тільки коли я показав йому карту, він повірив, що це село існує. А за сорок років служби

об'їздив все воєводство вздовж і впоперек.

– Тобто, можливо, ніхто не крав матеріалів справ, тому що їх просто ніколи і не було?

– Таку можливість попередньо допускаю. Маленька закрита громада, всі знають один одного, всі

справи між собою влаштовують, нічого не виходить назовні. Ідеально підходить для сценарію фільму жахів.

– Але і так дивно.

– Дивно, – підтвердив Синиця. – А ти сам коли-небудь чув про справу Поланецької?

– Абсолютно.

– Один селянин, повертаючись з різдвяної нічної служби, замордував усю родину свого сусіда. Він

зробив це, наїхавши на них автобусом, у якому їхало близько десятка людей з села. Він змусив їх поклястися

на хресті, що вони ніколи не розкриють таємницю вбивства, і, повір, змова мовчання тривала роками, і

можна сказати, що вона триває й досі. Часто буває важко стати на місце людей, які все життя провели в

одному місці, в оточенні тих самих людей.

– Можливо, ти і маєш рацію, я візьму це до уваги. А ти ввечері заглянеш глибше до справ?

- Звичайно. Але це ще не все, я домовився з одним журналістом. Коли я попитав хлопців про ті

Вники, вони сказали мені, що один недомірок вештається і розпитує про село, і навіть ставить подібні

запитання. Він робив якийсь репортаж про таємничі злочини в цьому районі, і ці зникнення якось йому для

ідеї пасували. Не знаю, звідки він це знає, але нехай сам тобі про це скаже. Дивний тип, я подзвонив йому, і

він сказав, що ти маєш бути завтра опівдні в Єленій Гурі в Макдональдсі. Він не погоджувався, щоб я

надіслав тобі його номер телефону, але мені наплювати, і я його надсилаю. Однак, якщо можеш, не дзвони.

– То як я його зустріну? – запитав Косма. Взагалі він не дуже любив журналістів, особливо слідчих, але іноді вони навзаєм допомагали собі.

– Він сказав тобі шукати горбатого.

– Автомобіль?

– Ні, чоловіка, горбаня, каліку. Він сам так сказав – засміявся приятель. – Я його не бачив, але зі звітів

хлопців знаю, що він не бреше.

– Дякую, Синиця.

– Без звичного "Бог заплатить"?

"Синиця" польською мовою - "sikorka".

– Я дорослий і за мене ніхто не платить, – засміявся Косма.

– Сподіваюсь. Я передзвоню тобі пізніше. Може, вишлю тобі на електронну пошту, якщо знайду

щось цікаве, бо напевно тільки вночі доберусь до компа.

– Дякую. Привіт.

– З Богом, – сказав Синиця на прощання і поклав трубку.

Тим часом Косма, розмовляючи зі своїм приятелем, дійшов до костелу. Побачив, що двері

відчинені, вирішив зайти, може, зустріне якогось священика чи навіть самого костельного служника, покровителя ключа з діда-прадіда. Місцевого Святого Петра!

Увійшов у затінений інтер'єр й відчув ту благочестиву зосередженість, страх порушити спокій Бога

Отця, що сидить десь високо, нечутливий до людських життів і трагедій маленької блакитної планети. Сам

він боровся з цим роками і не міг подолати цю хвилю ледь стриманого піднесення. Ніби при вході до храму

його душу прийняв ангел із саном гардеробника. Чоловік опускав очі, ставав серйозним, затихав, але ж це

був будинок, як будь-який інший. Атмосферу створювали просочені пахощами стіни, чи, радше, психологічний фактор, цеглинка за цеглинкою закладена католицьким вихованням, страхом і повагою до

умовного місця контакту з Богом? Мабуть, на Заході покинуті віруючими церкви перетворювали на

громадські центри, зали для зустрічей, квартири, а іноді й дискотеки. Цікаво, чи залишився в них аромат

містики, чи зник, коли останній священик зняв хрест і зачинив двері.

– Добрий день, – вирвав поліцейського з задумів жіночий голос. Косма примружив очі, щоб вони

швидше звикли до напівтемряви ганку. Він упізнав дівчину, яку вчора зустрів за прилавком у магазині. - Що

ви шукаєте тут? – з усмішкою запитала вона, тримаючись під боки.

– Костельного служника, — швидко сказав Косма, прикусивши язика. Він був тим, хто ставив

запитання, але, на жаль, зазвичай втрачав холоднокровність у присутності жінок, особливо красивих. Навіть

служба в поліції не загартувала його в цьому питанні.

– Ти знайшов, — відповіла дівчина.

– Це ти? – У його голосі було, здається, занадто багато здивування.

– А що, жінка не може бути костельним служником?

– Може, — відповів він розгублено. – Однак я чув, що це був чоловік, ніхто не згадував, що у Вниках

цю посаду займає жінка.

У селах, у невеликих парафіях, костельними служниками зазвичай були чоловіки. Треба було комусь

допомагати священику одягатися до меси, нести тацю, прибирати, взимку розгрібати сніг. Це була робота не

для жінок. Особливо таких молодих. Проте, він додав:

– Я категорично за рівноправність. Але я пам’ятаю з останньої розмови, що вас костел не цікавить.

– Тому що так, – відповіла дівчина з ноткою агресії в голосі, а потім закинула тему. Ну от, тапилася, молода та язиката.

– Мене дивує те, що одного дня ти в магазині, другого – у церкві, а наступного – на дискотеці в

пожежній частині. – намагався він вийти із ситуації.

– Я Сільвія. – дівчина простягла йому руку. В екї була тепла та гарна шкіра.

– Косма.

Вона тримала його досить довго, щоб переступити межі пристойності, особливо в костелі.

– Файне ім'я! Польське? – запитала вона, все ще посміхаючись.

Ну що ж, не кожна дівчина є прихильницею Сенкевича8.

– Так, але маловідоме.

– Краще, ніж Брайян, так?

– Мені воно подобається, — відповів поліцейський. – То ти костельний? Костельна служниця?

– Та де там, не я, – засміялася Сільвія. - Мій батько. Але оскільки останнім часом у нього болять ноги, я йому допомагаю. Сьогодні знову провітрюємо, бо за зиму волога зайшла на стіни, чекали тепліших днів.

– Я чув, що у Вниках посада костельного служника передається від батька на сина.

– Напевно, від тих трьох учора під крамницею почув, так? Ну, це як сімейна традиція. Але Бог, якому

моя родина служить відтоді, як хтось у Вниках вперше махнув кропилом, не благословив мого батька. Сина у

нього не було. У нього три гарні дочки, з яких я наймолодша. А сестри розлетілись у світ широкий, одна на

Британських островах живе, друга офісний стіл у Варшаві береже, то залишилася лише я.

– Тобто спадщину сільського голови, ключ від ризниці та мотузку для дзвонів тобі передадуть?

– Будьте серйозним, чоловіче. Я втечу звідси, як тільки з'явиться нагода. Адже я не буду до кінця

життя продавати пиво, прибирати церкву і стежити за порядком на селі. Але скажи мені, ти прийшов

зустрітися з костельним. Для чого?

– Хотів перекинутися з ним кількома словами.

– Давай! Про що? Може я знаю? Я краще скажу тобі, ніж батько.

В "Потопі" Г. Сенкевича одного з братів Кемлічів звали Космою.

– Він не балакучий?

– Не любить чужих, — коротко сказала дівчина. – Мабуть, річ йде про зниклого, правда? Чи про ті

дурниці, яких вам вчора наговорили перед крамницею за дармове пиво?

– Вони розповідали легенди про сходження Ісуса з хреста і так далі. Я ж хотів про все це поговорити

з костельним.

– І пан вірить в це? Давай, розслабся. Два дні у Вниках, а накрутили, як на перше квітня. Неймовірно.

– Не ображай мене, я в це не вірю, але іноді в легендах є частка правди, напевно, вони звідкись

почалися.

– Знаєш, де їхній початок? Давай, я тобі покажу.

Сільвія смикнула Косму за руку і показала на двері в під'їзді. Вона дістала з сумочки великий ключ і

тихенько повернула його. Видно, що костельний з усім впорався, замок змазаний. Вони зайшли всередину.

Кімната була крихітною, з вікном, яке пропускало вузьку смужку світла. Біля стіни стояв стіл, на

ньому таз і глечик з водою, а поруч лежало сіре мило. Проте на вішалці, пригвинченій до стіни, було

вишукане вбрання в прозорій плівці: штани, сорочка, піджак, під ними туфлі. Він згадав учорашні розповіді

про приготований наряд на випадок, якщо Спаситель зійде з хреста. Косма стурбовано глянув на дівчину.

– Що це?

– А бачиш. Скажімо, ти зустрів би тут мого тата, а не мене. Батько не пустив би тебе сюди, бо не

любить чужинців. Пан би хитрував, тому що цікавість поглинає людей, я це розумію. Можливо, ти міг би

навіть увірватися силою і побачити все це. Ці ідіоти під крамницею вбили тобі в голову нісенітницю про те, що Ісус сходить з хреста, переодягається в готове вбрання, а після вбивства грішника вмивається, після чого

знову його треба прибити до хреста. Коли я так на тебе дивлюся, ти готовий у це повірити.

– Не перебільшуй, — буркнув поліцейський.

– О так, тепер я бачу. Але ти тут зі мною, і я тобі все розкажу. Батько – костельний, інших помічників

у пароха немає. Іноді важко знайти міністранта. Хлопці радше будуть грати у League of Legends або Diablo, ніж бігатимуть у стихарі. Іноді настає момент, коли треба залишити косіння трави чи фарбування паркану і

іти зі священиком на останнє помазання чи допомогти з похоронами. Тоді батько швидко знімає робочий

одяг, вмивається, і в нього вже є готовий одяг , щоб допомогти священику. Тобі б не хотілося, щоб чоловік у

куфайці та з брудними лапами стояв біля твого смертного ложа, чи не так?

– Ну, не зовсім, — підтвердив поліцейський.

Пояснення було простим, і він докоряв собі за те, що навіть на мить подумав, що легенда може бути

правдою. Він підійшов до столу, мило виглядало так, ніби ним часто користувалися. Костюм, що висить під

плівкою, не був останньою модою, але до реєстру пам’яток його ще не внесли. Властиве, він навіть був його

розмір, він легко міг у ньому вийти.

– А звідси беруться легенди, друже.

Вона стояла позаду нього, і Косма відчував запах парфумів, квіткових і майже задушливих. Його

завжди дивували описи в книгах про те, що хтось відчував запах дешевих парфумів. Він не міг відрізнити

ринковий дезодорант від "Шанель № 5". Але в той момент, хоч би скільки грошей дівчина витратила на

парфуми, його почуття були приголомшені. Він відчув дотик до своєї спини і мав відчуття, що це були не

руки. Косма відчув запаморочення. Він обернувся й поглянув на дівчину. Її груди, які так спокусливо

виднілися в тісній футболці, тепер торкалися його грудей, вона дивилася йому прямо в очі. Що він міг

зробити? Відштовхнути її? Позаду нього стояв стіл і те нещасне вбрання для Ісуса. Губи дівчини повільно

наблизилися до його обличчя.

– Привіт, тут є хтось? – пролунало з ґанку.

Сільвія відійшла з широкою посмішкою, зухвало дивлячись Космі в очі. Він бачив, як її соски

пробиваються крізь тканину її футболки, і сподівався, що дівчина не бачить, що випирається крізь тканину

його штанів.

– А, так ви тут. – У відчинені двері вискочила голова молодого священика, якого він зустрів учора за

обідом у пароха. Якщо він правильно запам'ятав, його звали Марек. - Що задумали?

Вони вийшли з кімнати і пішли на ґанок, дівчина зачинила низькі двері і вивела їх на вулицю.

– Такі речі, церковні справи, — швидко відповіла Сільвія.

– Я знаю ці речі, я священик.

– Справді? – здивувалася вона. - Якось не видно.

Насправді він був більше схожий на доглянутого студента коледжу, випрасувана сорочка-поло, звужені джинси, білі туфлі, мабуть "Tommy Hilfiger", чорні окуляри "Ray-Ban". Марек міг з успіхом спокушати

літніх туристок на круїзному лайнері.

– Я у відпустці, — усміхнувся священик. – Я Марек.

– Сільвія. – Дівчина подала йому руку і знову тримала її трохи надто довго. Поліцейський відчув укол

ревнощів. – А це Косма. – Вона показала за себе.

– Ми зустрічалися вчора, — відповів священик. – Але ж як ми двоє досі не зустрілися? Дивовижно.

– Жахлива недогляд, — з легкою іронією прокоментувала дівчина.

– Не стану заважати, мушу йти. Я думав, що зустріну тут отця Стефана, і він підкаже, як пройти до

крамниці, мені потрібно зробити деякі покупки.

– Це чудово. – Сільвія поклала ключ від кімнати в сумочку. – Я просто йду до крамниці, щоб

поміняти маму. Візьму священика з собою.

– Називайте мене Марек, — сказав він.

– Ні, — твердо відповіла дівчина. – Священик є священик, навіть якщо він у відпустці і одягається як

завсідник приміських дискотек. А може, саме тоді.

– Як хочеш. – Хлопець проігнорував сарказм. – Тож відведи мене до місцевого торгового центру.

Сільвія повернулася до Косми й послала йому поцілунок.

– Тримайся, подивись костел, може знайдеш якийсь прихований код да Вінчі.

– Привіт, — сказав той їм на відході, і фактично попрямував до храму. Він хотів спокійно оглянути

все сам. Звичайно, він не вірив у всі ці легенди, але, як казав дівчині, вони десь мали брати початок.

Косма швидко пройшов через паперть і зайшов усередину. Тиша, спокій і приємна прохолода.

Одразу впав у вічі хрест, який попався йому в очі під час першого візиту. Він підійшов до статуї Христа

Месника, як казали місцеві, і придивився до неї. Ісус був у натуральну величину, тобто більший, ніж зазвичай

у церквах. Кожен м'яз, жилка, рана на тілі, все було відтворено в найдрібніших деталях. Фотореалістично.

Голова спасителя впала йому на груди, легені зробили останній подих, а з боку, пронизаного Лонгіном

Кесарійським, полилася кров. Косма обережно торкнувся цвяха, що пронизав ноги Ісуса. Той був справжнім, художник явно подбав про деталі.

Косма не втримався і легенько потягнув за цвях. Той поворухнувся. Поліцейський уперся лівою

рукою в стіну і потягнув щосили. Цвях вискочив і залишився в руці. Він був довгим, гострим і виглядав так, ніби ним часто користувалися. Відсутність іржі, патини чи будь-чого іншого, що виникає під час окислення

металів. Дістав телефон, сфотографував і засунув цвях назад. На мить злякався, що той не захоче триматися, але після легкого удару рукою навіть сліду його починань не залишилося.

Косма рушив далі, до вівтаря. Весь костел випромінював неймовірний спокій, сонце ніжно

просочувалося крізь три вітражі за вівтарем, не вистачало лише тихого співу ченців на задньому плані, щоб

повністю захопити містичною атмосферою. Якби якийсь віруючий стояв тут кілька сотень років тому, він, мабуть, відчував те саме. Можливо, вітражі були іншими, тому що вони виглядали сучасніше. Власне, деякі

церкви прикрашали таким чином лише в ХІХ-ХХ століттях, коли вітражі пережили справжній ренесанс. Він

заплющив очі й глибоко вдихнув трохи запорошене вологе повітря. Якби він витримав у семінарії до кінця і

знайшов таку парафію, чи був би він щасливий? Мабуть, так, головною причиною відмови від попереднього

життя було те, що він бачив у семінарії, у церквах і на паломництвах. Гроші, гроші і ще раз гроші. Більше

нічого не мало значення. Окрім слухняності, звичайно. Кожен молодий хлопець, який вступав до семінарії, був кинутий у машину, яка переробляла попередньо сформований матеріал у єдино правильну форму: цілком слухняного невільника. Він не витримав.

Косма знову глянув на стилет, але той зі вчора був на своєму місці. Поліцейський розвернувся й

вийшов на вулицю. Він не побачив тут нічого, що могло б стати сенсацією чи відправною точкою для теорії

змови. Він мало розбирався в символіці, не був сильним у латині, мабуть, мусив зосередитися на

поліцейській роботі. Він міг це зробити. Ще раз подивився на хрест, але Ісус не поворухнувся. Очевидно, Косма не був таким закоренілим грішником, як він про себе думав.

Вийшов за церкву, травневе сонце витиснуло сльози з очей, і він одразу чхнув. Подивився в бік

цвинтаря, де востаннє зустрів того дивака. Рубенс йшов уздовж стіни, обережно човгаючи ногами. Кращого

часу, щоб поговорити з ним, мабуть, і не буде. Косма рушив до нього. Чоловік помітив його, на мить Косма

злякався, що той почне тікати, але зупинився і, очевидно, чекаючи на нього.

– День добрий.

Поліцейський простягнув руку на знак привітання, але чоловік проігнорував його. Він був того ж

росту, трохи повнуватий, як, власне, на картинах Рубенса, чи, може, це просто натяк спрямував думки Косми

на цей шлях. З учорашнього дня хлоп не переодягався: та сама сіра картата сорочка, потерті джинси, рвані

кросівки. Трохи недоглянута борода, в якій точилася війна між сивиною і чорним волоссям. На правому

плечі в нього був маленький поношений рюкзак. Попри все це він не був схожий на безхатченка, а таких

Косма на службі зустрічав чимало. У нього не було ран, виразок, синців, і від нього не пахло ходячим

смітником. Можливо, люди з села допомагали йому доглядати за собою, так само, як вони готували йому

сумки з покупками.

– Я Косма, — сказав поліцейський.

Жодної реакції.

Проте чоловік не пішов, а дивився на нього.

– Не можеш говорити? Не вмієш?

Якби той пережив якусь травму, це могло б його заблокувати. Але яке лихо могло спіткати його тут, у

Вниках? Тільки одне спало на думку.

– Ти тут когось втратив, так?

Очі чоловіка розширилися.

Інші поліцейські завжди казали йому, що він звертається до всіх, кого допитує, мов священик, ніжно

і з повагою, і що це йому не принесе користі. Однак цієї звички він вирішив не позбуватися, часто вона

виявлялася корисною. Якщо виникала потреба пограти грубо, він брав із собою одного зі своїх неприємних

колег, і вони грали в традиційну гру "поганий поліцейський" і "хороший поліцейський".

– Я також шукаю того, хто пропав тут зовсім недавно. Молодий священик Пьотр Дембіцький.

Чоловік відійшов на півкроку, у рюкзаку задзвеніло скло. На п’яницю він не скидався, але, може, він

кудись збирався, щоб випити свою денну дозу? Але навіщо турбуватися? Цілі Вники були відлюдним місцем, треба було тільки зайти за будь-який кущ. Косма дістав телефон і знайшов фотографію зниклого.

– Це той хлопець, якого я шукаю.

Він підніс дисплей ближче до обличчя Рубенса. Той знову пробурчав, тільки трохи голосніше. Скинув

рюкзак з плеча. Клацання стало голоснішим. Він просунув руку всередину, мить помацав, а потім дістав

скляну цвинтарну лампадку. Ось що там дзвеніло. Хлоп простягнув руку, і подав лампадку Космі. Маленька

червона лампадка. Мабуть найдешевша з тих, що була в крамниці.

Косма прийняв подарунок і побачив у куточку ока волоцюги сльозу. Що, в біса, це було?! Чоловік, однак, показав рукою в бік цвинтаря.

– А що пан робить?! – Позаду почувся підвищений голос. Косма обернувся й побачив невисокого, трохи сутулого чоловіка в старій куртці. – Геть звідси, голодранець! Геть, негайно!

Рубенс здригнувся, почувши перші крики незнайомця. Він схопив лампаду, який щойно простягнув

Космі, накинув на плечі рюкзак і повільно пішов старим цвинтарем, щось сердито бурчачи собі під ніс.

– Що пан робить? – розлютився Косма, він якось добрався до цього чоловіка, а раптом хтось

підступно втрутився в його роботу.

– А лазить тут, зараза, нащо кому він потрібен, – підвищив голос той, махнувши рукою, щоб

підкреслити слова. – Один Бог знає, скільки я наробився з цим костелом, бо навіть парох не може цього

оцінити. П'ятниця, свята та неділя без передиху! А тут лізуть один за другим, смітять чи щось інше!

– То пан є костельним? – трохи здивовано спитав Косма.

– Костельним, пане мій коханий, міністрантом, церемоніймейстером, ризничим і могильником.

Добавляйте, що хочете, бо мене ще й сільським головою зробили. Крім мене, тут ніхто не хоче ворушити

дупою. Допомоги нізвідки не діждатися.

Косма повернувся в бік цвинтаря, але Рубенса ніде не побачив. Принесла ж холера цього!...

– Гарний костел, добре доглянута, — сказав він, хоча хотів дати хлопу по пиці.

– Всі лаври нехай пан виставляє парохові, у мене є робота.

Костельний повернувся і рушив до храму.

Косма глибоко зітхнув. І все ж не всі тут були милі, село виявилося стовідсотково польським. Там був

священик, костел, крамниця, пожежна частина, гарненькі дівчата, пліткарки, любителі пива та місцеві

розчаровані люди. Єдине, чого не вистачало, це камер контролю швидкості та посилкомату. Все в нормі, ніяких таємничих сил тут не було.

Поліцейський зайшов на цвинтар і знову відчув спокій, який мав би охопити людину на місці

останнього спочинку кількох поколінь. Він міг спочивати тут, у затінку в'яза чи, припустимо, дуба, у земляній

могилі. Він підозрював, що 1 листопада, мабуть, не було натовпів доглянутих на високий глянець дамочок у

хутрах, вчорашніх чоловіків, що порізалися під час гоління і яких підштрикують настирливі дружини, продавців лампадок, що гріються в машинах; вирваних з іншого світу вуличних торговців саморобними

цукерками та іншою дешевизною. Ніяких змагань за кількість лампадок, конкурсів на найбільший вінок чи

найдорожчу гробничку. Це місце гарантувало відпочинок.

Рубенс дав йому лампадку, почав плакати. Невже було так? А може це йому здавалося? Кому дають

лампадку на кладовищі? Тому, хто незабаром відвідає могилу близької людини. Волоцюга думав, що шукає

члена сім’ї, можливо, брата, насправді він був схожий на хлопця на фото. Поліцейський не питав би так

лагідно, він спочатку показав би жетон, потім зробив кілька погрозливих мін і так далі. Отже, за цією

логікою, Пьотр Дембіцький був мертвий і покоїться десь тут, на кладовищі. Немає кращого місця, щоб

сховати мертве тіло, ніж цвинтар. Косма знову пройшовся земляними стежками, але свіжих могил не

знайшов. Хоча були й класичні гранітні гробниці, і туди можна було просто покласти тіло. Але як Рубенс

дізнався, до якої саме? І почекайте, у нього в рюкзаку було кілька лампад. Він точно йшов на могилу до

когось із близьких. Когось, хто загинув тут багато років тому? Чортів костельний! Можливо, він уже кілька

разів проганяв безхатченка, тільки трохи агресивніше, але сьогодні дещо збентежився перед незнайомцем.

Косма рушив до костелу. Двері були ще відчинені, костельний щойно вийшов із мотикою й рушив

до квітів, які росли поряд із табличками з позначенням зупинок хрестового путі, прикріпленими до кам’яної

стіни, що оточувала територію.

– Вибачте! – сказав Косма таким тоном, що чоловік не сумнівався, що тут ніхто ні перед ким

насправді не вибачався. – Тут десь є ще один цвинтар?

– В мене немає часу, — відповів дядька. – Роботи багато, а я маю няньчитися з туристами. Не

дочекаються. Що далі буде? Може, треба буде ще й вершки з колін священика злизувати!

– Тут є ще один цвинтар? Якийсь старий, історичний? – твердо повторив поліцейський.

– Пиздуй, чоловіче.

Костельний глянув на нього з люттю своїми маленькими очима.

Космі було досить. Цей тип починав його дратувати, дивно було, що у нього така гарненька і на

вигляд мила донька. Можливо, занадто гарна. Він дістав свою поліцейську відзнаку.

– Я з поліції, прошу дати відповідь на питання!

– Засунь собі це в дупу, о! – Він показав йому жест Козакевича9. – Тут одна влада! О так! – Він

показав на небо. – А якщо хтось звідти дасть посвідчення, тоді прошу!

Косма був приголомшений. Що за хам. Він балансував на межі роздратування, і це траплялося з ним

не часто. Старі люди останнім часом його дратували. Зазвичай усі скаржилися, що молодь хамить і

втуплюється в смартфони. Але старі були ще гірші, егоїстично грубі й втуплені в костел. Це, мабуть, заслуговувало особливого засудження, бо повністю поглинало здоровий глузд.

Але що він мав робити? Пиздонути старого, щоб протверезів? Це було не доречно. Налякати? Чого

той міг боятися? Він заплющив очі, розчавив прокляття в роті й відвернувся. Він запитає про це у Майї, і якщо

хтось повинен знати, то це вона. Звісно, можна було піти до священика, але якраз його хотів якомога менше

втягувати його в своє розслідування. Це з його дому зник священик, тому він і сам був підозрюваним.

– Ну, мать твою йоб! – закинув він у космос стару магічну формулу, яка протягом століть дозволяла

людям справлятися з викликами повсякденного життя.

Косма вийшов на дорогу і побачив отця Марка, який повертався з крамниці. Він тримав у руці

великий поліетиленовий пакет і посміхався, наче його щойно викликали до Ватикану, щоб він негайно

прийняв посаду папи. Тільки цього придурка тут не бракувало.

– Вдалася закупівля? – спитав Косма, сподіваючись, що їм не доведеться розмовляти. Цей тип йому

не подобався.

– Все було, – зрадів Марек, піднявши пакет. – Є пивко, вишневка на ніч і курево. Палиш?

– Ні.

– Випиваєш?

– Так.

– То, може, зайшов випити ввечері? – тон голосу молодого священика прозвучав щиро.

– У мене вже призначена зустріч, — швидко сказав Косма.

– Ну, знаєш, в мене теж, власне. Ця Сільвія гарна дупа, чи не так? Але, можливо, це була б єдина

нагода поговорити, можливо, згадати часи в семінарії, так?

Марек запалив тонку сигарету.

– Не люблю про це згадувати, нічого цікавого. Звідки ти знаєш, що я був у семінарії?

– Чоловіче, в Інтернеті є все. Одна фотографія і можна дізнатися про когось багато цікавого.

Наприклад, що хлопця, з яким ви снідали, з тріском вигнали з семінарії.

– Це не секрет.

– Але за що, це секрет, чи не так?

Косма здригнувся. Цього не повинно бути в Інтернеті.

– Так, це секрет», — спокійно відповів він.

– Ну, це глибоко заховано, мушу вам сказати, бо я нічого не знайшов. А я вмію шукати. Повір мені.

– Я мало в які речі вірю, — відповів Косма. Йому набридла ця розмова.

– Ну, якщо не хочеш говорити, то не говори. Хіба що боїшся, що я почну до тебе чіплятися, так? Не

хвилюйся, тобі нічого не загрожує. Я гетеро, аж блювати тягне. І, на жаль, саме тому я опинився тут, у цій

дірі. Щоб я трошки подумав, так вони сказали. Але про що думати? Є в мене одна біда, ніяк не можу

тримати свого "малого" під контролем. І, можливо, якби я віддавав перевагу хлопцям, то міг би знімати

напругу в семінарії чи при іншій можливості. Але мені подобаються дівчата, причому молоді.

– Вітаю, — іронічно сказав поліцейський.

30 липня 1980 року польський спортсмен Владислав Козакевич переміг у змаганнях зі стрибків з

жердиною під час Олімпійських ігор у Москві, завоювавши золоту медаль. Відповідаючи на свист

радянських уболівальників, зробив знаменитий жест (ви самі здогадуєтесь, який), який увійшов в історію як

"жест Козакевича".

– Але ж не такі молоді, як хотілося б усім тим, хто зводить наклеп на Церкву, – незворушно

продовжував священик. – Ніяких дітей. Я б сам вбив такого, якби зустрів! Ну а ті, що старші, знаходяться в

діапазоні вильоту з граючої ліги, тобто від шістнадцяти до вісімнадцяти. Бажано якомога ближче до цієї

нижньої межі. Молодість, твердість, вогонь, недосвідченість. Оце гарно, кажу вам!

– І що, тебе заскочили з якоюсь парафіяночкою?

– І якби тільки це. Гірше. Знаєте, у мого пароха є жінка і двоє дітей, і це нормально. Вони отримують

бабло з костелу, ти сам був у всьому цьому, ти це знаєш.

Косма кивнув. Будь-який священик, який постраждав від такого промаху з батьківством, міг

розраховувати на гроші зі спеціального фонду, якщо тільки жінка не жила з ним відкрито і мовчала.

– І я вважаю за краще залишатися у віковому вікні, згаданому раніше. І одна з них, яка вже досягла

за моїми стандартами пенсійного віку, тобто їй було двадцять років, не могла прийняти цього до уваги.

Ревнива жінка повідомила батьків таких двох милих дівчат, і вони наскочили в парафію саме тоді, коли ми

були в середині дуже милої трійки, і більше казати не стану. Скандал, крик, рев, мені ледь прутня не

відрізали.

– Неприємно.

– Так, неприємно.

– Але ж, з фірми так легко не вилітають, чи не так? – не без іронії спитав Косма.

– Сам добре знаєш… – Священик глибоко зітхнув. – Тому ти покинув семінарію, так? Рукоположення

не чекав.

– Так.

Як раз перед ксьондзом Космі не треба було це приховувати.

– Я теж хотів піти, я так і сказав, але в мене інша проблема.

– Яка?

– Мій батько - людина, в якої хватає бабла, ангажований в діяльність Церкви. Політик. Різкий

правий. Настільки, що праворуч від нього просто стіна. Як би це виглядало, якби його сина, священика, спіймали на тому, що він трахає двох маленьких дівчаток, га? Я б пішов, все б вилізло на світ божий, нащо

таке кому? А так грошики попливли куди треба, і тиша. Все зроблено. І мене традиційно відправили на іншу

парафію, нібито, я не без кари обійшовся. І ось моя історія.

Марек кинув цигарку і затоптав її.

– У кожного є.

– О так, я над собою не жалюсь. Не думай собі. Не скажу, що моє життя таке легке й солодке, як

пудинг. Але я в такій пастці, що як хочу його утримати, то мушу бігати з колораткою10 і... ой, що й говорити.

Марек глянув у бік костелу, і Косма вже знав, що хлопець рано чи пізно сутану зніме. Довго це не

триватиме. Соціальний тиск був меншим, ніж колись, ніхто більше не дивився на колишнього священика, як

на прокаженого, світ був відкритий для нього. Він навіть міг би завести блог про те, як він втік від касти

чорних.

– Але, якби хотілося поговорити, то ласкаво прошу, — сказав священик, виходячи, взяв свою сумку з

покупками й попрямував до дому.

Косма глянув на нього з інакшого кута. Практично кожен хлопець, який пішов до семінарії, вже ніс

свій хрест. Нарешті щось підштовхнуло його на цей шлях, перспектива життя без сім'ї, сексу, дітей, які

граються в саду, була не для всіх. Особливо зараз, коли світ не мав кордонів. Дуже часто це були забиті

хлопці, в житті яких домінували батьки. Він був іншим. Тому й не витримав. Насправді він не один такий. Їх

було дванадцять, двоє з них витримало до священицького рукоположення. Такі часи.

Однак ця розмова підтвердила його переконання, що йому потрібно дізнатися більше про зниклого

хлопця. Це був ключ, або принаймні один із них. Якщо другий теж потрапив сюди, напевно, була причина.

Настав час повертатися на вечерю, виявилося, що Валясякова не так уже й погано готує. Потім трохи

переглянути Інтернет, а потім зустріч з Майєю. Він мав подзвонити їй, але забув. З самого ранку було багато

чого, чи, може, йому просто було трохи ніяково і соромно? Він дістав візитну картку й набрав номер, вибитий чорними цифрами на зеленому картоні.

– Привіт, — тихо сказав він у трубку. – Це Косма.

– Привіт!

Мабуть, це прозвучало радісно. Його горло злегка стиснуло.

– Не знаю, чи пам’ятаєш ти мене, вчора…

– Пам’ятаю, — швидко відповіла дівчина. – Ти вчора ходив по цвинтарю, а потім тобі довелося

заглянути в лігво лева в образі самого пароха.

– Це воно.

Виключно, щоб нагадати. Колоратка - особливий комірець католицького (і протестантського) священика.

– Я рада, що ти дзвониш, бо, знаєш, сьогодні буду у Вниках. Хіба що ти не покинув цю забуту світом

країну. Вники інколи швидко набридають туристам, знаєш, там немає принад, діти скаржаться, немає

ресторанів із бутербродами з смаженим сиром-осципком, біда з нужденністю. Ну, то я думала, що ти втік

першим уранішнім автобусом.

– Ну, звідкіля! Я залишаюся тут назавжди.

– Будемо сподіватися, що це пророчі слова, – засміялася Майя. – Я буду у Вниках увечері, бо мені

потрібні дві фотографії сонця, що заходить, а сьогодні небо має бути безхмарним. Якщо хочеш, можемо

зустрітися. Після двох днів у цьому благородному місці, де живуть люди з щедрим серцем і лагідною

вдачею, у тебе, мабуть, виникли сотні питань.

Ой, що виникло, то виникло.

– Тоді на кладовищі? - запитав він.

– На цвинтарі на заході сонця, — захихотіла дівчина. – Романтично. А далі побачимо, як

розвиватиметься ситуація. Ну, тоді до побачення.

Вона поклала трубку. Позитивним моментом було те, що по телефону вона балакала менше, ніж під

час особистої зустрічі.

  

Він швидко повернувся до своєї квартири, відкрив пиво й сів за ноутбук. По-перше, складніша

частина, тобто те, що ми знаємо про зниклу особу. Звісно, він обшукував для цього всі поліцейські бази

даних, але, як і очікувалося, хлопець виявився чистим. Священик може мати бурхливе минуле і приєднатися

до священства, віддавши себе в жертву за гріхи власної молодості, хоча це трапляється дуже рідко. Раніше в

монастирях можна було зустріти тих, хто заблукав і вирішив у рамках покаяння провести решту свого життя

пліч-о-пліч з Ісусом. Хлопець не мав навіть штрафних балів за штрафи автоінспекції, він був пересічним

громадянином, який жодним чином не прибавляв до державного бюджету.

Сайти соціальних мереж надавали настільки ж мізерну інформацію. Пьотр був присутній лише у

Фейсбуці, а вся його активність завершилася рік тому на світлині з паломництва до Ченстохови. Ну, священики, зазвичай, не були дуже активними в приватних профілях, і начальством це не було заборонено, але й не рекомендовано. У наш час кожен запис, фото, подію можна було вирвати з контексту та обернути

проти людини, тож дули на холодну воду. А на сайті своєї парафії він також опублікував лише одне фото та

архівну дописку від січня про розклад душпастирських відвідин під час коляди11. І веб-сайт парафії, і її

профіль у Фейсбуці підтримувалися акуратно та надзвичайно економно. Інформація про послуги, час роботи

канцелярії, графік: яких парафіян закріплено за прибиранням на певному тижні. Класика, ніяких шаленств.

Господиня витягла його з надр Інтернету, покликавши на обід. Косма хотів розпитати її про

костельного, але її не дуже позитивний настрій зранку ніби загострився, бо вона лише поставила перед ним

тарілку з томатним супом, а поруч вареники з м’ясом і пішла, не кажучи ні слова. Хлопець швидко поїв і

повернувся до комп’ютера.

Залишилося одне питання, яке його хвилювало. Чомусь молодого священика відправили до Вників у

так звану відпустку. Дядько, який доручив йому це невелике розслідування, сказав, що воно абсолютно не

має відношення до справи, але Косма не погодився. Зрештою, на кону могла бути помста. Якби Пьотр

Дембіцький, як отець Марек, спокусив малолітню чи, не дай Боже, заміжню жінку, то легко було б вказати

на мотив і на злочинця. Можуть бути й набагато більші злочини, ніж просто забава з дівчиною.

Коляда (Kolęda) — у Польщі популярний термін для душпастирського візиту парафіяльного

священика або особи, яка його представляє (парафіяльного вікарія чи дяка) у домівках парафіян.

Пастирський візит є однією з душпастирських форм, яка використовується в багатьох християнських Церквах.

Католицька Церква в Польщі прийняла період після Різдва як час пастирських візитів, який зазвичай

триває до свята Стрітення Господнього (2 лютого).

Залежно від місцевих звичаїв коляда може мати різні форми. Найчастіше до коляди готують стіл із

хрестом та свічками, а в деяких регіонах Польщі ще й із свяченою водою та кропилом. Під час коляди

парафіяни можуть зробити добровільну пожертву на користь парафіяльної спільноти. Іноді практикуються

частування або спільна трапеза. Священика, який колядує, зазвичай супроводжують міністранти, рідше —

ризничий чи органіст.

Сьогодні Коляда викликає все більше суперечок серед багатьох віруючих. Дехто припускає, що

короткий візит священика в основному призначений для збору пожертв. Це проблема, з якою бореться не

лише Католицька Церква в Польщі – наприклад, в Італії, щоб дистанціюватися від подібних звинувачень, священики відвідують лише ті будинки, куди їх попередньо запросили через парафіяльну канцелярію.

Подібні пропозиції розглядають і в Польщі.

Пьотр Дембіцький служив в парафії в Дашках біля Ґруйця. Багата місцевість, багато садівників з

грошима, богобоязливі люди. Косма перевіряв місцеві портали з міста зниклого, ніхто нічого не писав.

Мешканці часто коментували на місцевих форумах або в коментарях до статей регіональної преси, поширюючи чутки анонімно. Особливо з такої гарячої теми, як усунення священика з парафії – все має

просто кипіти, а тут тиша. Він зателефонував до поліцейської дільниці в Ґруйці, яка займалася і Дашками, але

ніхто нічого не знав. Можливо, Пьотр Дембіцький зробив щось поза межами парафії, але навіщо тоді його

видалили?

У Косми залишився телефонний дзвінок до приятеля, яким, як мав надію, він не тане користуватися.

І так як Синиця залишився з ним із поліційної школи, так Кацпер з семінарії. Спочатку він ненавидів його всім

серцем і думав, що це взаємно. Однак він неправильно зрозумів їхні стосунки, познайомившись з ним

ближче, виявилося, що вони практично близнюки, споріднені душі і так далі. З однією різницею – Косма

плекав свої мрії, а Кацпер їх реалізовував. А потім була візуальна проблема. Kaцпер був на голову вищий, тепер у нього була борода, широкі плечі та шрам на носі (застереження не їсти консерви прямо з банки). Він

їздив на мотоциклі "Індіан", любив шкіряні куртки, займався боксом і пив тільки вишукані напої. І страшно

лаявся. Косма насправді дивувався, як йому вдалося провести месу, не кинувши принаймні одну "курву".

Його проповіді мали б звучати приблизно так: "І вони тоді прийшли, а той сучий син Юда, манда довбана, тулиться своєю харею до Ісуса і цілує його. Наш Спаситель прогнати б хуя, але ні, він прийняв це як чоловік".

Однак Кацпер був надзвичайно розумним, він мав приголомшливу харизму, і в результаті

проскочив через семінарію, і ніхто йому не заважав. Ну і тому, що Косма взяв на себе провину за їхній

спільний вчинок. Його віра і покликання все одно вигорали в ньому, тому це його не особливо зворушило, але Кацпер був йому вдячний, і це тільки поглибило їхню дружбу.

Косма дзвонив йому, але безрезультатно, його приятель не відповідав. Він надіслав текстове

повідомлення з проханням зв’язатися з ним у вільний час.

З примхи вирішив пошукати ще щось про легенди, перекази та інші місцеві казки. Ймовірно, його

надихнула вся історія з Мстивим Христом. Однак тут він провалився після перегляду перших трьох сторінок

результатів Google. Край просто потопав у таємничих історіях, адже вони знаходилися на межі Ізерських гір і

Судетів. Дух гір, таємничі привиди, білі дами, справжній коктейль польських, чеських та німецьких вірувань.

Що ще гірше, під час Другої світової війни німці особливо любили цей край, мабуть, вони сховали

тут усе золото Третього Рейху, а охороняв його сам Гітлер. За одну мить Косма мав десятки публікацій про

те, що було зроблено в Коварах, в замкові Ксёнж, замкові Чоха та в Антонівці. Треба було запитати у Майї, чи

знає та якогось дослідника регіону, який міг би допомогти йому відокремити зерна від полови.

Косма навіть не помітив, як сонце почало сідати і настав час швидко готуватися до зустрічі з Майєю.

Швидкий душ, свіжа футболка, і він вже готовий.

  

Поліцейський ішов до цвинтаря схвильований, але й трохи стурбований. Звичайно, він не боявся

привидів, він більше боявся чоловічо-жіночих контактів. Поліцейська робота настільки поглинула його, що у

нього зовсім не залишалося часу на стосунки, навіть швидкоплинні. Він вважав програми для знайомств

смішними і вважав за краще платити за секс і не мати про що турбуватися. Більше того, як поліцейський він

чудово знав, де такими послугами можна безпечно скористатися.

На стоянці стояла лише одна машина, "Мерседес" А-класу. Скоріше за все, він належав Майї, хіба

що захід сонця заманив сюди ще когось іншого. Косма зайшов на цвинтар і помітив, що дівчина готується до

зйомки. Вона встановлювала своє обладнання на східній стороні, ставила штатив і возилася з кількома

сумками, які виглядали досить професійно.

– Привіт, — недбало сказав Косма. Принаймні таку він мав надію.

– Привіт! – широко усміхнулася Майя. – Ледве встигла, подивись! - Вона показала на протилежний

кінець кладовища. Справді, сонце повільно прямувало до горизонту, а точніше, до вузької смужки без дерев

між пагорбами. Кілька надгробків, а також сама церква чудово зливалися з горами, та рубіновим сяйвом

створюючи вигляд, гідний поштової листівки. Якщо тільки хтось бажав надіслати листівку з зображенням

цвинтаря.

– Чи можу я вам чимось допомогти? – запитав Косма.

– Розумієшся на цьому? На фотографії?

– Це один із тих етапів юнацького захоплення, який мене оминув.

– Тоді не перешкоджай мені, думаю, у мене є хвилин десять. Це буде чудовим фоном для Facebook.

Можливо, я навіть продам це фото, хто знає.

І справді, дівчина крутилась, мов в окропі. Тут щось клацнуло, там відчинилося, там задзижчало, і

обладнання вже було налаштовано. Вона підійшла ближче до камери і якусь хвилю кадрувала. Вона

випросталася, тримаючи в руці маленький пульт. Вона час від часу натискала кнопки, і камера мовчки

знімала. Ласкаво просимо в двадцять перше століття. Де магія клацання затвора? Але, мабуть, про те саме

говорили, коли магнієві спалахи замінили лампами-спалахами.

– Можеш відповідати, знімків не зіпсуєш, – сказала Майя, дивлячись на хлопця з усмішкою.

– Не хочу заважати. Тоді це буде моя провина, що знімки вийшли поганими.

– З сучасними технологіями це не має значення, якщо тільки ви не берете участь у якомусь конкурсі, де вимагають фотографії без ретуші. На комп'ютері все можна виправити або підсилити. Хмари недостатньо

скупані в криваво-червоному? Клік. Сонце розпливлося? Клік. Чи, може, замість цього ти хочеш місяць? Клік.

Але подивись, вже закінчуємо. – Вільною рукою дівчина показала на призахідне сонце. Воно дедалі більше

ховалося за лісом, відливаючи примарним червоним сяйвом надгробки та металічні конструкції на даху

костелу. Красивий момент. В кінці кінців, все потьмяніло, ніби невидимий технік вимкнув світло сцени, даючи сигнал глядачам, що пора додому.

– Ну, робота зроблена, – зраділа Майя. Вона увімкнула ліхтарик, потім маленьку галогенну лампу з

сумки й почала пакувати обладнання. Косма почував себе дурним, нічого не роблячи, тож увімкнув ліхтарик

на телефоні та вирішив допомогти, освітливши територію. На мить він відчув себе на місці злочину, техніки

так само розставляли світло, сумки і фотографували.

– То куди ти мене ведеш? – запитала дівчина, складаючи об'єктиви в спеціальний контейнер.

– Я? – на спині виступив холодний піт, наче дивився фільм жахів.

- Так ти. Ти кликав мене, тож ти повинен мене кудись зараз відвезти. Має бути принаймні так само

романтично, як тут.

– Можеш вибрати костел, магазин, пожежне депо, бар у Жоржа та мою квартиру.

– Тоді не залишається нічого іншого, як стати твоїм рятівником і відвести на найкращі бургери у світі.

– Тут, у Вниках? Я щось пропустив?

– О ні, дурничку. Допоможи мені зібрати валізи в машину, я відвезу тебе до Єленьої Гури. Ми їдемо

в в одне таке місце біля Statoil, "Америкен Бургер". Моє життєве правило: ніхто не повинен померти, не

спробувавши їхніх гамбургерів. І картоплі фрі. І кілець цибулі. І соусу барбекю Джек Деніелс. І взагалі всього.

І не бійся, я відвезу тебе назад. Ми не будемо сидіти ні в машині, ні у твоїй квартирі. Що ми там з'їмо ? Хліб з

паштетом?

– У мене ще є консерви! – пожартував Косма, а дівчина несхвально похитала головою.

– Я скажу тобі один секрет, мій любий, якщо ти хочеш спокусити жінку, ти повинен змусити її

посміхнутися і поїсти. Більше нічого не потрібно. І якщо під час їжі ти зробиш хоч один безглуздий коментар

про калорії, набір ваги чи сакраментальне "щоб у цицьки пішло", я перестрибну через стіл і перегризу тобі

гортань. Я не жартую. Ніколи не дозволяй жінці відчувати себе товстою або навіть думати, що вона може

набрати вагу, навіть якщо вона лопає шоколад із відра. Ти повинен спостерігати, як я їм, давати мені

найкращі шматочки і обов’язково їсти більше за мене, щоб я не почувалася дурною. Натомість я буду

підливати тобі пива і відвезу додому. Це називається ідеальним домовленістю, і стосунки, побудовані на ній, триватимуть роками.

Косма швидко погодився. Він просто сподівався, що Майя трохи менше розмовлятиме під час їжі.

Ресторан був напрочуд близько, що дуже порадувало його і навіть наблизило до того, щоб

врятувати його просте життя. Чверть години в ролі пасажира майже привела його до того, що він покинув

атеїзм і знову прийняв Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя. У нього склалося враження, що дівчина

зайнята всім, крім водіння. За кермом вона могла одночасно дістати щось із сумки, розпакувати жуйку, відкрити пляшку мінеральної води та написати комусь повідомлення на телефон, і все це, звичайно, розмовляючи. Вона ставилася до кожного знаку чи світлофора як до м’якої пропозиції від законодавця, а не

до чинного закону, і була наполегливою та впертою щодо цього. Проте, на її честь, Майя однаково

ігнорувала всі правила, жоден знак не міг почуватися більш осторонь, ніж інший. Одного разу він не

витримав і крикнув "червоний!", чим, ймовірно, врятував їхні тендітні життя, на що вона пирхнула: "Бачу!". І

подібно до того, як він їхав сюди, думаючи не пити алкоголь чи зробити якусь дурницю, тепер він збирався

настільки заціпеніти, щоб не відчувати страху на зворотному шляху.

Як виглядав бар зовні, він не пам’ятав, а отямився лише тоді, коли вони сіли за столик під звуки

класики рок-н-ролу.

– Що ви порадиш? – запитав він слабким голосом.

– Ти любиш американський хавчик?

– У мене не було можливості стати знавцем.

– А я обожнюю. При всій моїй любові до тварин я, на жаль, не змогла б стати вегетаріанкою. Крім

того, ніхто не вміє так готувати яловичину, як американці. Їх країна була побудована на кукурудзі і перегонах

корів з місця на місце, яловичина в них в крові.

– А не на рабстві й бавовні? – втрутився Косма.

– В кулінарному сенсі, – додала дівчина. – На жаль, я занадто дурна, щоб говорити про політику, особливо в США, але коли справа доходить до кулінарних питань, перед тобою експерт.

– І тут готують, як в Америці?

– Ніде в Польщі не готують так, як у Штатах, не роблять китайської їжі, як у Пекіні, чи суші, як у Токіо.

Це просто неможливо. Але тут близько. Найближче, як на мене.

Косма не був кулінарним експертом. Ну, на службі їхали на швидкого і дешевого "китайця", на

швидкий і дешевий кебаб, до швидкої і дешевої столовки або до "мака" (швидко і дешево). Його знання

ґрунтувалися на кількох переглянутих програмах Роберта Макловича та епізодах "Кухонних революцій", які

не завжди були повністю скачані.

– Тоді покеруй моїм замовленням. я на тебе покладаюсь

– Рекомендую щось класичне, хіба що тобі подобаються польські акценти, цей бургер із осципкем

непоганий.

До них підійшла усміхнена дівчина, щоб прийняти замовлення.

– Для колеги осципек і пиво. Але для мене "Джек Деніелс" із додатковим халапеньо, цибульними

кільцями, картоплею фрі, гострим соусом і кола. Все у великій версії.

Дівчина акуратно записала замовлення і пішла здавати його на кухню.

– І як після першого дня у Вниках? – запитала Майя, дивлячись Космі прямо в очі.

– Цікаво, але нічого сенсаційного. Мене добре нагодували домашньою їжею, я почув трохи про

місцеві легенди, познайомився з цікавими людьми, одні були приємними, інші на мене накричали, така собі

Польща в пігулці.

– Хто посмів на тебе накричати? Парох?

– Ні, костельний.

– Так, це унікальна істота. Я теж з ним на ножах. І з його дочечкою.

– Сільвією?

– Ну як! Це та ще пизда. Гірше за тата. Обережніше з нею.

– Буду.

– А ось про те, що ти дізнаєшся відносно легенд, все було більш ніж певне, – підсумувала Майя, закрутивши волосся навколо пальця. – Вники надзвичайно пишаються своїми традиціями, це одне з тих

загадкових сіл в очах найближчих сусідів. Бо, розумію, що вони розповіли тобі про хрест і Ісуса?

– Так, вірно

– Ну, можеш сміятися, але це жива легенда, вкорінена в головах багатьох людей, не лише у Вниках.

Знаєш, тут у кожній хаті дітей лякають тим, що, якщо ті будуть неслухняними, то Ісус зійде з хреста і вб’є їх. І

як це буває в кожній легенді, є хтось, хто дійсно бачив, як наш дорогий Спаситель вершить правосуддя, інший клянеться, що знає когось, хто знову прибивав його до хреста. Здебільшого це історії, розказані

жінками та п’яницями біля крамниці. Коли старе покоління піде з цього світу, молоде буде згадувати його

все менше і менше, і, як і інші легенди, вони будуть стерті з колективної пам’яті. Щороку менше людей

приходить до костелу, молодь тікає до Вроцлава чи за кордон, щоб знайти роботу. За двадцять років костел

почне руйнуватися, бо не буде грошей на ремонт, з часом його закриють, і вірянам доведеться їхати до

Барцинка чи Єленьої Гури. Хрест так і буде висіти, сповитий пилом, вкритий забуттям.

– Прозвучало дуже поетично, – усміхнувся Косма.

– Час, що минає, страшенно поетичний, у ньому міститься циклічна драматургія, колесо часу і такі

собі нісенітниці, – захихотіла дівчина.

– Розповідали ще й про лицаря Мщуя зі Скшинна.

– Саме ця легенда є навіть у місцевих путівниках. Цікаво, що особисто я вважаю її правдивою.

– Тобто, цей хрест несли поруч з великим магістром у Грюнвальдській битві?

– Я б так далеко не заходила, але... хто його знає.

Тим часом замовлення прибуло на стіл. Бургери були величезні і пахли надзвичайно. М'ясо пустило

ніжний сік, сир лився золотистим каскадом, відбиваючись від помідорів, ніжно вкриваючи зелені огірки, поєднуючись у красиву мозаїку з карамелізованою цибулею. Соуси надали всьому глибину, колір паленого

бурштину збігався з брудно-білим майонезом. Усе це обіцяло бенкет на найвищому рівні. Картопля фрі була

кольору старого золота, а кільця цибулі просили частуватися із брутальністю голодної людини. Вони

накинулися на їжу, і протягом добрих п’яти хвилин їхній безпосередній простір був заповнений лише

жуванням і бурчанням задоволення. Все в цьому світі може пройти, але тільки не радість тамування голоду і

насолода, подарована смаковим рецепторам.

– Майя, ти щось знаєш про старий цвинтар у Вниках? – першим порушив мовчанку Косма.

– Вперше про таке чую, — відповіла дівчина, і не було схоже на те, що вона бреше. Ніякі поліцейські

почуття його не попередили. – Звідки ця ідея?

І тут дійшли до моменту, якого не вдалося уникнути. Якщо Майя повинна була йому допомогти, Косма мав розповісти їй, хто він такий і навіщо приїхав у це таємниче село. Хлопець зробив великий ковток

пива з кухля й досить скупо розповів дівчині про власну місію, підкресливши, що він поліцейський у

відпустці. Потім приточив інцидент з Рубенсом, який, за його словами, мав вирішальне значення для всієї

справи. Майя їла, намагаючись не втратити навіть краплі соусу, і, здавалося, вся історія її не вразила. Косма

прийняв це за чисту монету. Нарешті вона доїла гамбургер і люто подивилася на кільця цибулі.

– Ти перший поліцейський, якого я знаю, і, чесно кажучи, це остання професія, яку я б до тебе

допасувала.

– Сприймаю це як комплімент.

– Я завжди вважала, що поліцейський – це скотина в шкірянці, грубіян, який очима може змусити

злочинця зізнатися, а їсть тільки кебаби.

Про цей точний діагноз він промовчав.

– Ну, а ми тут маємо спокійного, красавчика, одягненого настільки стильно, що аж середньо, відвертого, але сором’язливого. Чорне волосся в зачісці замість неохайно поголеної голови, прямий ніс, який жодного разу не зламаний у бійці з вуличними бандитами, погляд, який міг приспати овечку, але не

ламати кримінальні уми на допитах. Так що я маю сумніві, чи ти - пес12.

– Значок у мене в квартирі, але подивитися можна.

– Не можу дочекатися, — сказала вона низьким голосом, облизуючи пальці. Це прозвучало

настільки сексуально, що Косма відчув, як в штанях робиться тісно. Ну ось, він задовольнив першу основну

потребу, тобто голод, а тепер хотів би задовольнити інші.

– Все у тебе попереду. І я не знаю, чи сприймати твою характеристику як комплімент чи радше як

насмішку.

– Як достовірне свідчення дійсного стану речей, любий. Можливо, якщо запросиш мене на

презентацію значка, то дізнаєшся.

– Гаразд, я взяв на замітку. Повернемося до питання, то що з тим кладовищем? – Поліцейський

змінив тему на зручнішу, а головне на цікавішу.

– Я нічого про нього не знаю, чесно. У великих центрах цвинтарі зазвичай розташовувалися на

околицях. Однак у міру того, як певне середовище існування зростало, його переміщували. Тому в містах з

історією археологічні роботи постійно знаходять нові старі кладовища, а сучасні зазвичай досягають ХІХ

століттям. Те ж саме могло статися і з Вниками, хто знає. Це звичайне село, тут немає ні замку, ні залишків

якогось укріпленого поселення, тому на швидкі археологічні роботи розраховувати не доводиться. Що

означає лише те, що кладовище, мабуть, і було, але сьогодні знайти його немає шансів. Зустрічаються також

випадкові кладовища, найчастіше побудовані після чуми чи воєн. Зазвичай вони розташовувалися набагато

далі. Але про таке я теж не чула. Звідки таке питання? Місцеві щось згадували?

– Ні, ніхто нічого не казав. Цікаво, куди міг піти Рубенс з усіма тими лампадками.

– По-перше, він міг піти на головне кладовище, але костельний його налякав.

– Так могло бути. Але якби він не йшов на цвинтар?

– Припустимо, що хлопця, якого ми шукали, хтось дійсно вбив. У такому місці, як Вники, поховати

його на цвинтарі - це напроситися на власну біду. Є дорога, костел, дім пароха, і завжди хтось ходить.

Парохова економка — справжня всезнайка, вона вдивиться хто, з ким і чому з іншого кінця села. Їй би

працювати над проектуванням міських систем моніторингу. Безумовно, занадто великий ризик.

– Тоді?

– Якби я вбила людину навмисно, я б уже підготувала план з позбавлення тіла, – спокійно сказала

Майя і подивилася на простір над його головою.

"Ну так, якщо тільки цей план не передбачає перевезення тіла машиною, він може спрацювати", подумав Косма із задоволенням.

– А от якби це був нещасний випадок, я б відтягнула тіло до найближчих кущів.

– До сьогоднішнього ранку я дотримувався версії про зникнення з однієї важливої причини, – сказав

Косма. – Отож, у вбивстві найголовніше – це мотив. Мені важко його зрозуміти в цьому випадку. Хлопець

був тут лише два тижні, я не вважаю, що комусь став на заваді. Тим паче, що його мало навіть пам’ятають

місцеві з його парафії, а значить, нічого страшного він не зробив.

– Йому нічого не зійшло з рук, або це дуже добре затушували, – сказала Майя.

– Тим не менш, його перебування у Вниках було не стільки секретом, скільки мовчанкою. Якщо

хтось мав щось проти нього, йому довелося добре напрацюватися, щоб дістати його тут.

– Це правда. – Дівчина кивнула і потягнулася за іншим кільцем цибулі.

– Мотив пограбування? – тим часом продовжував свої роздуми Косма. – Не роздивляється. Любов?

Я так не думаю. Випадковість? Не тут, надто маленьке село, щоб якийсь убивця помилково вдарив його по

Пси (psy) - так в Польщі називають поліцейських. За деякими даними, так їх називали в

кримінальних колах, тому що вони стежили за ними і вистежували, як гончі собаки. Але є й інше, більш

кумедне пояснення: міліціонери (а сьогодні поліцейські) — це собаки, тому що вони виють, коли їздять.

Цікаво, що можна ризикнути назвати поліцейського собакою і не отримати за це покарання (Знайдено в

Інтернеті).

голові. Тож, на мій погляд, хлопець фактично зібрав рюкзак і гітару й подався у світ. Досить йому сутани, він

десь заховався і чекає, поки все стихне. Священство — це важка робота, як би люди її не уявляли. І хоч у

нього було краще за інших, бо хтось зверху їм опікувався, але душевно він не витримав.

– Але так ти вважав, поки не зустрів Рубенса? У тебе з'явилися сумніви?

– Ну так, емоції з часом вщухають...

– І ти вважаєш, що, ймовірно, надмірно інтерпретуєш те, що сталося?

– Тепер так. Можливо, це хвора людина, невідомо, що у нього в голові.

– Тобі нічого не залишається, як зустрітися з ним знову. Якщо він хотів тобі щось показати, значить, десь там, у його затуманеній свідомості, ти проклав стежку. Я думаю, це те, що тобі потрібно прояснити.

Якщо Рубенс відведе тебе до свіжої могили, справа вирішена. Викличеш усі ті служби в комбінезонах і

викопаєш тіло.

– Ти маєш рацію. Або приведе мене до кривого березового хреста, пам'ятки про невідомого

солдата, що теж поверне справу на стару колію.

– На твоєму місці я б придивилася до пароха. Він мені ніколи не подобався, а коли справа доходить

до цвинтаря та церкви, він гарчить на мене, як сторожовий пес, коли я намагаюся там пошукати. Старий цап.

– Майя, те, що хтось не любить гостей, не означає, що він убивця.

– Косма, він щось приховує. Мене дивує, що поліцейський цього не відчуває. Він жахлива людина, від нього я тремчу від страху.

– Заспокойся, – махнув рукою Косма. – Краще скажи мені, чи знаєш когось, хто глибоко займається

місцевим фольклором. У вашому університеті, мабуть, є маніяк місцевих легенд, такий з розпатланим

волоссям, який щось бурмоче собі під ніс, вимазаний крейдою тощо.

– Про регіон пишуть багато, більшість статей стосується зниклих золотих поїздів. – посміхнулася

Майя. – Але я попитаю, чому б і ні, яка шкода? Коли ми зустрінемося на нашому наступному побаченні, можливо, я підкину тобі щось.

– Побаченні? – запитав поліцейський. – Я не знав, що ти так до цього ставишся.

– Точно. І відразу пропоную наступне. Ти питав про старий цвинтар, але я ніколи про нього не чула.

Проте неподалік від церкви, за ліском, збереглися руїни будівлі, нібито, колись там був монастир.

– Руїни? Ідеальне місце, щоб сховати труп.

– Можливо, я вжила занадто гучне слово. Кілька цеглин навхрест, купа каміння, нічого вартого

зусиль. Але перевірити не завадить.

– Обов'язково.

– Можу ще щось для тебе зробити.

Косма злегка почервонів, оскільки йому на думку спадали лише непристойні речі.

– Що саме?

– Надішли мені подробиці про зниклого, я пошукаю в архівах місцевої преси.

– Зараз мій колега як раз перевіряє справи зниклих безвісти у цьому регіоні. Можливо, подібного

буде більше, підозрюю, що це не поодинокий випадок.

– Про що ти говориш?

– Серйозно. Це не єдине зникнення в історії Вників.

– Тоді ти обов'язково повинен надіслати мені ці матеріали. Боже, я відчуваю себе справжнім

детективом. Як романтично, поліцейський шукає зниклого хлопця, дівчина йому допомагає. Разом вони

вирушають в ніч, щоб зупинити зло.

– Більш романтично, ніж захід сонця на цвинтарі? – зухвало запитав Косма.

– Якщо вже ми зупинилися на побаченнях, то давно пора перестати говорити про зниклих

священиків і довідатися щось про себе, тобі не здається? – запитала Майя, дуже чарівно посміхаючись.

Вони довго розмовляли, він потягував пиво, вона пила колу. Він обмалював їй своє минуле, можливо, навіть ширше, ніж хотів. Проте вона розповіла про шлях від маленького села до великого

університету, про те, як важко продовжувати наукову кар’єру, та що після завершення проекту вона, ймовірно, шукатиме більш комерційну роботу.

Потім вони сіли в її колісницю смерті й хаосу, вона відвезла його до його квартири і без зайвих слів

поцілувала в щоку. Тільки й того, і аж стільки.

  

Він намагався увійти до будинку якомога тихіше, щоб не розбудити Валясякову. Однак господиня не

спала, вона дивилася у вітальні телевізор, мабуть, якесь шоу, де люди співали в гумових масках, вдаючи

великих зірок. Він не знав цієї програми і, мабуть, і не бажав дізнаватися.

Це був надзвичайно хвилюючий вечір. Свято для почуттів, як кулінарне, так і емоційне. Перше

захоплення потихеньку збиралося, покидало голову Косми, і вона починала влаштовуватися, переставляти

меблі в цьому курному місці, і, здається, щось більше. Майя була надзвичайно розумною, веселою та

відкритою жінкою. І красивою, не забуваймо про красу. В самий раз для колишнього семінариста, священика, яким він збирався стати і не став, а теперішнього поліцейського. Він не міг дочекатися

завтрашньої зустрічі, а також йому було дуже цікаво, що ховається в таємничих руїнах.

Косма сів на ліжко й увімкнув ноутбук. У поштовій скриньці на нього чекало повідомлення від

Синиці. Старий приятель не розчарував.

На жаль, там було небагато. Після перегляду справ виявилося, що це завжди коротка нотатка і

повідомлення про закриття. Хтось приходив до відділку, повідомляв про зникнення, а потім офіцер їхав до

Вників, про що свідчила лаконічна записка. Він з’являвся на місці події, спілкувався з парохом, а потім

отримував інформацію, що зниклий вночі або пішов, або втік. Не було ні його речей, ні підозрілих слідів, ні

свідчень свідків, взагалі нічого. Більше того, за весь час таких випадків було лише кілька, починаючи з 1964

року. Чесно кажучи, нічого підозрілого не було, одна людина за п’ятнадцять років. Ніхто глибоко не копав і

не шукав. Може, Майя щось знайде в архівах місцевої преси? За домовленістю він надіслав їй дати зі справ.

Живіт все ще був повний, його перемогла лінь, вирішив, що душ прийме вранці.

В перших хвилях сну Косма чув, нібито хтось проходить під його вікном, але ж то вулиця була

близько, може то був звиклий гуляючий.

  

Ядвіга Валясяк поволі підійшла до дверей кімнати для гостей. Вона не боялася, що скрип підлоги чи

інші звуки, які могли звучати голосніше, ніж єрихонська труба в темряві сплячого будинку, видадуть її. Вона

знала цей будинок так само добре, як свого покійного чоловіка, могла прочитати кожну його гримасу, жест, бурчання чи міну за частку секунди. Сорок років шлюбу робить двох людей майже однією людиною, а понад

шістдесят років в одному домі насправді випалює його карту у свідомості, як невидиму печатку, яку

неможливо усунути.

Вона встала перед дверима і приклала до них вухо. Єдиним звуком, що долинав із кімнати, було

рівне дихання чоловіка. Він спав. Вона могла б увійти й задушити його подушкою, але чи подолають її старі

руки цей виклик?

Могла й сокирою по голові вдарити, сокиру ще піднесе.

Вона була впевнена, що вбивство цього хлопця не принесе нічого доброго.

Нічого доброго не станеться, якщо його і не вбити.

У цьому вона була ще більше впевнена.

О, так, нічого доброго з цього не вийде.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ

Ранок був настільки огидно травневим, як тільки можна собі уявити. Сонце, запах весни, яка

змагається з літом за панування над світом, спів птахів, радість життя, цілі вагони свіжого повітря, що

котяться центральною вулицею села. Добру чверть години Косма простояв біля вікна й насолоджувався

моментом. Він згадав минулу ніч, суперечливі розмови, сміливі погляди та поцілунок у щоку: теплий і

вологий. Швидко пішов снідати, але господині не застав. Вона залишила йому включену кавову машину, свіжий хліб, масло, сир і ковбасу. Скромно, але з сільським колоритом. Йому сподобалось. У будь-якому

випадку, сьогодні йому все сподобається. Він з апетитом підлітка з’їв сніданок, випив чашку кави, бо треба

було б щось замовити в "Маку" для компанії, а кава була б найкращим вибором.

Щойно минула дев'ята, за годину він мав зустріч, і чверть години йому знадобилося, щоб доїхати.

Принаймні з Майєю. Йому, може, знадобитися півгодини. Він одягнув шкіряну куртку бо хотів виглядати

перед журналістом справжнім поліцейським. Лише вийшовши з дому, він помітив записку на дверях.

Як буде виходити, треба буде замкнути двері, тому що хазяйці потрібно було йти в місто. Ключ може

взяти з собою, бо в неї є свій.

Так що відсутність Валясякової на сніданку була пояснена. Ключ був у замку, він дістав його, вийшов

і зачинив двері. Після чого стрибнув в машину. Цей день заслужив гарної, веселої музики. Маршрут був

короткий, але можна було послухати щось енергійне. Це був "Культ" і альбом "Остаточний крах системи

корпорацій". Косма підспівував, мугикав, залежно від пісні, і досить швидко прибув на місце зустрічі. На

півгодини раніше часу. Він вирішив ще раз подзвонити Кацперу, можливо, цього разу той відповість. І це

сталося після першого ж сигналу.

– Кажи, що потрібно душі, щоб потрапити на небо, – відповів священик, вітаючи його улюбленим

гаслом, цитатою з другої частини "Дзядів".

– Посипати попелом голову, — усміхнувся Косма. — Що ти не відповідаєш?

– Я ж підняв слухавку.

– А вчора?

– Плавав на байдарках з важкою молодіжжю. Маленькі виродки вважають себе центром світу, а

випити пива чи закурити – бунтом масштабу Січневого повстання. Йобані малолітні хуйки. Я хотів втопити це

лайно, але вони б навіть не помітили цього, хіба що, опублікував би це як історію у Facebook.

Ну так. Очевидно, що на іншому кінці лінії був Кацпер, у власній вульгарній особі.

– У мене така ж проблема з мілким злочинним елементом, – засміявся поліцейський.

– Але ти можеш їм, принаймні, приєбати, — відповів приятель. – Серйозно, скажи мені, що

відбувається, бо скоро буду сповідувати. Мені потрібно заспокоїтися, помолитися і тяпнути сотку, щоб не

покінчити життя самогубством після двох годин слухання пиздіння тих старих торб.

– Як справи?

– Дякую, хуйово, але стабільно. Не буду питати, як ти, тому що коли мене цікавить твоя доля, я чую

новини про те, що поліція пшикає газом в обличчя невинним людям.

– Ну, бачиш, я в тій самій ситуації показую фільми братів Секєльських13 про педофілів у Церкві.

– Єбати педофілів, — гукнув Кацпер. – Якщо такий колись прийде на сповідь, я задушу того сучого

сина власним хуєм. Чого ти хочеш?

– Мені потрібна інформація з Ватиканського секретного архіву, — почав Косма. – Я зараз надішлю

тобі дані про одного священика, мене цікавить, чому його видалили з парафії.

– Космику, курва, ти ж добре знаєш, що це непроста справа. Як усувають в карному порядку, то

навіть у картотеки не заносять, щоб не залишити сліду. Навіть новий парох не знає, чому він отримав саме

цього пташка. Все це хуєм підшито, це ж організована злочинна група.

– До якої ти сам належиш. Кацперек, я б не турбував тебе, якби...

– Так, якби ти не знав, що я з цим впораюся. Хуй ти, а не приятель, і кара Божа, що мене покарала

любов'ю до тебе.

– Іншого друга ти не знайдеш, бо ти такий сучий син, знаєш, тому шануй те, що маєш.

– І сказав Господь: брат видасть брата, а батьки повстануть на дітей, – промовив Кацпер голосом

типового проповідника.

– Ти мені з Матеушем не виїжджай, просто допоможи братові в потребі!

– Подзвони завтра.

– Я тебе люблю!

– З тебе морозиво14, – перервав його Кацпер і поклав трубку.

Що ж, з однією справою покінчено.. Косма весь час дивувався, чому його друг і досі залишається

священиком. У семінарії Кацпер зізнався йому, що це його мати на смертному одрі змусила пообіцяти

приєднатися до духовного звання. Тоді він сміявся і пояснив: я обіцяв стати священиком, але відразу після

рукоположення знімаю сутану15 і йду танцювати! Проте сутани він не покинув і вправлявся зовсім непогано, досить швидко став парохом у маленькому містечку, і життя його плинуло своїм темпом. Може, десь під

цим панциром запеклого сучого сина ховався чуйний чоловік, який ставився до свого покликання, як до

справжньої місії?

Косма сидів у саду перед "Макдональдсом" і чекав на журналіста. Сонце лоскотало його обличчя, а

куртка починала нагріватися. Раптом хтось сів перед ним, і Косма спочатку подумав, що це дитина. Чоловік

був сильно згорблений, праве плече вибивалося наверх, невисокого зросту, років сорока, а може, й

п’ятдесяти.

– Казімєж Барщик. – простягнув руку чоловік.

– Косма Ейхерст.

Поліцейський напрочуд міцно потис йому руку.

– Люблю пунктуальних людей. – посміхнувся чоловік. Це була не надто приємна усмішка лисиці, яка

тримає в роті жирну курку.

– Я також. – кивнув Косма. – Ви щось з’їсте?

– Звичайно, інформація коштує грошей», — відповів він. – Прошу великий набір: Біг Мак, кола, картопля фрі. Горілку, мабуть, й досі не запровадили, правда?

– На жаль.

– І як тут жити… – сумно сказав журналіст. – І в дупі вони бачили локальну кухню.

Томаш Секєльський, разом з братом, Марком, зняли документальні фільми, яки викликали

загальнопольську дискусію: "Тільки нікому не кажи" (2019) і "Забава в схованки" (2020), темою яких стало

сексуальне використання дітей в польській католицькій церкві.

При чому тут морозиво? А тому, що вираз "wisisz loda" в оригіналі можна перекласти, як "ти

повинен выдсосати в мене"..

В оригіналі: знімаю юпку (kieckę).

– На жаль, до пів на одинадцятої подають лише сніданкові набори.

— Заєбись! — пирхнув Барщик. – Фабрика товстунів турбується про здоровий початок кожного дня.

Довбані дволикі мерзотники. Тоді замов його і скажи, щоб принесли о десятій тридцять одна.

Косма посміхнувся. Як виявилося, за не надто приємною зовнішністю ховався цілком нормальний

чоловік. Чого він взагалі очікував? Що дивна людина, схожа на Квазімодо, накинеться на голуба, який клює

останки, перегризе йому горло, а потім почне виконувати якісь ритуальні танці? Він зайшов усередину, залишив півсотні касиру, пояснюючи, що йому потрібне конкретне замовлення на певний час, разом із

кавою та тістечком. Загалом хлопець отримав дві десятки чайових, тому й оком не змигнув. Косма теж, адже

це були гроші його дядька. Одна корпорація підтримувала іншу. Він повернувся до столу.

– Що привело вас до мене, юначе? – запитав журналіст.

– Зникнення священика в селі Вники, — одразу сказав Косма.

– О так, Вники. Розумієш, я сиджу тут і збираю матеріали для звіту про приховування католицькою

церквою різних гріхів. Це абсолютно безглузда робота.

– Чому? – здивувався Косма.

– Ти дивився документальний фільм братів Секєльських " Тільки нікому не кажи"?

– Так.

Косма задумався над тим, чи журналіст випадково не чув його розмову з Кацпером.

– Звичайно, тому що всі його дивилися або принаймні чули про нього. А в нормальній країні після

такого репортажу мафію розігнали б на всі чотири сторони. Але не тут, не в нас, до фільму поставилися, як

до чергової частини історії про Бетмена. Шок. Тож мій репортаж також буде широко коментований в ЗМІ, він

наробить багато шуму, але ефекту буде мало. Також будуть продовжувати ґвалтувати дітей і переходити з

парафії в парафію. Тому що я зараз працюю над цією темою. У нашій хворій країні священик зґвалтує дитину, а єпископ переведе її до іншої парафії, не повідомивши нового пароху, а чому це в нього новий квартирант.

А цей сучий син йде в інший курник і діє далі, бо знає, що йому нічого не зроблять. Що повинно статися?

Єпископ повинен отримати смертний вирок за приховування злочину, а педофіла прилюдно заєбати на

базарній площі. Але людям це до дупи.

– І це відбувається у Вниках?

– Ніхто не знає, що відбувається у Вниках. У мене є певні підозри, що там нічого не відбувається, просто забита дошками діра, і все. У цій огорожі є лише одна розхитана дошка, блукає по цьому селу, і звуть

її Рубенс.

Косму аж замурувало. Він таки мав рацію. Тим часом касир приніс замовлення. Сказав "приємного

апетиту" і повернувся всередину.

Барщик швиденько відкрив кришку стакану з-під коли, трохи випив, а потім безцеремонно влив

усередину сотку горілки. Перемішав усе соломинкою, накрив кришкою і накинувся на бутерброд.

Після вчорашнього бенкету Косма з огидою дивився на бідолашний гамбургер. Як він міг досі

платити за таке лайно, яке навіть близько не було справжньою американською їжею? Тонкі попелясті

котлети, паперові булочки, блідий, мов утопленик, помідор. Він підсолодив каву й зробив ковток. Ну, що ж, помиї.

– Чому Рубенс? – запитав Косма.

– Мені здається, що він застряг там, як олень, який тікає і натрапляє по дорозі на паркан, а потім

бездумно б’ється об нього головою, не розуміючи, що це ні до чого. Для нього таким парканом, мабуть, є

той, хто зник безвісти багато років тому у Вниках. Проте достукатися до нього мені не вдалося. Ти коп, можливо, візьмеш у нього відбитки пальців, перевіриш по базі даних чи щось таке.

– Не все так просто, я тут у відпустці, техніки з собою не маю, спеціалістів викликати не можу.

– Знаєш, яке в Польщі покарання за педофілію? – з повним ротом запитав журналіст.

– Переведення в іншу парафію, – без усмішки відповів поліцейський. Цей жарт був настільки старим, що, ймовірно, за нього треба було б платити ще Мойсею.

– Ну, Вники, мабуть, одна з таких парафій.

– Я вже про це здогадався, — відповів Косма. - Мені потрібно більше інформації.

– Але ж не всі священики є педофілами, це ясно як білий день, – продовжив журналіст, ніби не

слухаючи Косму. – Вони скоюють і інші злочини: крадуть, обманюють, спокушають парафіян, дають себе

злапати на гомосексуальних стосунках, тощо. На мою думку, Вники - це місце, куди потрапляють ті легші

справи. Я хотів все це зглибити, отримати додаткову інформацію, і ось проблема, тому що немає жодної

згадки про це місце. Якщо священик щось нахомутає і його переводять, то про це мовчать. Однак ми

живемо в епоху смартфонів, Фейсбуку і так далі, і приховати такі дії нині вкрай важко. І все ж у випадку

Вників це якось працює. Є лише два варіанти, дорогенький. Або тут нічого не відбувається, або я не вмію

вишукувати інформацію. Відповідь на це дасть пошукова система "Гугл", коли ми попрощаємося, ти введеш

моє ім'я і побачиш, що винюхувати я вмію.

– То як ми можемо бути впевнені, що Вники є в перелікові цих парафій?

– Це точно,бо маю свої джерела. Як то красиво кажуть: наближені до офіційних. Але повір, їх не

підважити. Але тут я нічого не знайшов, тому зараз виїжджаю. Все ж таки раджу придивитися до цього

бродяги. Він не хотів зі мною розмовляти, я пропонував горілку і гроші. І нічого Але дивно, що такий тип

живе в селі, йому всі дають задарма, терплять, навіть захищають. Він приїхав одного дня автобусом і

залишився? О ні, це глибша історія. На жаль, мені не вдалося її зрозуміти, але якщо тобі вдалося, дай мені

знати. Я повернусь.

Він допив колу, точніше, свій "коктейль", витер рота серветкою, підвівся й потис Космі руку. Той

потиснув йому руку у відповідь, але не був задоволений. Насправді він багато чого не дізнався. У нього

склалося враження, що журналіст зустрів його лише для того, щоб змусити пообіцяти надати інформацію, якщо йому самому вдасться щось дізнатися. Ну чого чекати від письмака?

Попиваючи каву, він шукав інформацію про Казімєжа Барщика і змушений був чесно зізнатися, що

щойно зустрів справжню зірку журналістських розслідувань. Список резонансних і нагороджених репортажів

був довгим, і всі вони були високого рівня. Вугільний скандал із розгромом польської гірничодобувної

промисловості, цукровий скандал із ліквідацією польських цукрових заводів, м’ясний скандал із продажем

замороженого м’яса з Росії як польського та екологічно чистого, а на десерт книжка та репортажі про

відомого Інквізитора. Цей психопат був відповідальним за серію жорстоких вбивств, скоєних проти

псевдоцілителів. Він багато разів намагався розслідувати цю справу, в плані власної поліцейської підготовки, але йому завжди бракувало часу. Тож фактично, оскільки Казімєж Барщик нічого не знайшов, не було

підстав сумніватися в його компетентності.

Здавалося, Вники – звичайне село, далеке від спокус сучасного світу. Ідеально для молодих

священиків, які не вміють гартувати свій характер і потяг, аналізувати різні речі. Усе також свідчило про те, що Пьотр Дембіцький добре продумав те, про що мав думати, потім зібрав рюкзак і з відчуттям полегшення

покинув своєрідний санаторій для душі. Дядько не повірив, зрештою, єпископ навіть не дозволяв і думки, нібито він на щось не впливає, у Польщі церковні сановники жили як магнати XVII століття, мали свої

резиденції, садиби, палаци, і проблеми простих людей були для них неважливі. Так, пилинкою на взутті.

Косма стрибнув у машину, змінив диск на останній альбом "Рамштайну", збільшив гучність так, що

барабанні перетинки лопалися, і поїхав у бік Вників. Він вирішив знову зустрітися з парохом і розпитати про

деякі речі. Хто такий Рубенс? Чи є в селі старе кладовище, не зображене на картах? Що це за руїни, що

ховаються за гаєм, який прилягає до костелу?

Його роздуми перервав телефон. Він вимкнув музику, а на дисплеї "форда" з’явилося речення

"Дзвонить Майя". Косма прочистив горло і відповів на сигнал.

– Привіт! – сказав він весело.

– Привіт, пане поліцейський, – кокетливо почала дівчина. – Як служба?

– Служба не дружба! Однак нагадую, що я у відпустці, тому, якщо пані загрожує небезпека, телефонуйте в сто дванадцять.

– Ніщо мені не загрожує, з чим я не зможу впоратися, – засміялася Майя.

– Тоді що?

– Ну, зазвичай після такого застілля, як у нас було вчора, я швидко засинаю. Але в цих гамбургерах, мабуть, щось було, бо всю ніч я не могла зімкнути очей. Замість того щоб лежати без діла і крутитися з боку

на бік, будувати плани на майбутнє, я сіла за комп’ютер і почала шукати твоє кладовище.

– О! – зрадів Косма. – І що люба пані знайшла?

– Щодо кладовища – нічого. Як на мене, це глухий кут. але...

– Але?

– Але під час пошуків я, як це зазвичай буває, перевірила десятки побічних слідів. Ну а коли я шукав

"забуті цвинтарі", вискочило "забуті святилища", потім "зруйновані святилища", а потім цілий список

костелів, садиб і палаців, зруйнованих після Другої світової війни. І в цьому списку я помітила дещо про

Вники.

– Тут був якийсь палац?

– Ні. Знаєш, які масштаби руйнувань були в регіоні після проходу росіян?

– Можу лише припускати.

– Найбільших руйнувань припало на післявоєнний період, коли колишні німецькі садиби, замки та

палаци передали держгоспам16. Потім їх розібрали і спустошили, бо всі потребували будівельних матеріалів.

Хоча Вроцлав був зруйнований на шістдесят відсотків, він постачав цеглою та камінням Варшаву і Нову Гуту в

Кракові. Кожна цеглина була на вагу золота.

Історична відомість: Państwowe gospodarstwo rolne - Державне господарство на ріллі; сільськогосподарське об'єднання, власником землі в якому була держава, в Польщі с післявоєнного періоду

до 1976 р. Радянський відповідник - радгоспи.

– Ну, про це я щось чув. – Косма ще пам’ятав цеглу, яку старший брат приносив зі школи для

відбудови Королівського замку у Варшаві.

– Ну, я помітила у цьому списку, що залишки монастиря у Вниках насправді були знесені. Вивезли

кілька сотень вантажівок каменю, цегли та щебеню. Ці землі трактувалися як "перехідні", сюди переселяли

весь схід, але це знає кожен поляк, який дивився "Самі свої"17. Тому, як колишні німецькі землі, їх можна

було вкрасти повністю. Замітка про Вники знайшлася тільки тому, що кілька вантажівок цегли було продано

наліво, але спекулянтів спіймали, і вони отримали великі вироки. Народна влада не могла собі дозволити

таких ексцесів.

– Ти знайшла щось більше про цей монастир?

- Більше нічого. Він представляв собою руїну, тому, ймовірно, давно перестав функціонувати.

Можливо, у сімнадцятому столітті, під час Тридцятилітньої війни, коли протестанти зіткнулися з католиками, і вся Європа була у вогні. Габсбурги облягали Єлєню Гуру, тут вешталися Лісовські, які порабували Ковари, багато чого відбувалося. Дуже ймовірно, що саме тоді вирішили переселити монахів, а може, хтось заскочив

сюди і пограбував багатий монастир?

– І залишив костел недоторканим? Дивно.

– Косма, ти маєш доступ до цих церковних книг. Як поліцейський і племінник єпископа. Хіба у вас

там немає нікого, хто міг би перевірити це та щось інше для тебе?

– І що я йому скажу? Знайти мені інформацію про монастир у Вниках, бо я шукаю зниклого

священика?

– Може, він пропав безвісти, тому що шукав знаменитий скарб тамплієрів, Святий Грааль чи Ковчег

Заповіту? – фантазувала дівчина.

– Ха-ха, дуже смішно, – глузливо сказав поліцейський. – Але це цінна інформація, можливо, Рубенс

саме туди йшов зі своїми лампадками, до цих руїн.

– Боюся, що там каменя на камені не залишилося, мабуть, вивезли все.

— Я поговорю з парохом, — сказав Косма. – Мені все одно потрібно спитати у нього про кілька

речей. Не можу повірити, що за стільки років він не знає історію цього місця від дошки до дошки.

– Не роби цього, він підозрілий тип.

– Знаю, пам’ятаю, але повір, якби він щось мав на совісті, я б знав.

– Як хочеш. Однак я хотіла б приїхати вдень, мені потрібно зробити ще одну порцію фотографій і

GPS-вимірів. До речі, ми можемо пошукати ці руїни.

– Чудово! – Косма відчув тремтіння від хвилювання. - Не можу дочекатися.

– Це саме те, про що я кажу! – сказала Майя. - Побачимось. Па!

– Пв!

Він поклав слухавку, і музика на повну силу бухнула по вікнах автомобіля, що йому аж зробилося

боляче. Він зробив тихіше, з сарказмом згадавши почуту фразу про те, що, якщо музика надто голосна, то це

ти вже занадто старий.

Він спокійно заїхав у Вники, атмосфера місця змусила його зняти ногу з педалі газу. Він повільно

котився головною вулицею, коли помітив чоловіка, який лежав біля стоянки у крамниці. Косма зупинив

машину, вийшов і підійшов до чоловіка, який позою, одягом і запахом нагадував звичайного п'яницю, як

багато хто в Польщі.

– Егей, пане! – вигукнув поліцейський, легенько вдаривши чоловіка ногою по литці.

– Спить, п’яний, — почув він за спиною знайомий голос. Сільвія, тимчасова продавщиця, яка

заміняла маму, вийшла з магазину, швидше за все, щоб викурити тонку сигарету, яку вона діставала з синьої

пачки.

– Це він у тебе так заправився?

– Ей, це що, звинувачення? – пирхнула дівчина, стиснувши губи та склавши руки на своїх пухких

грудях, що було справжньою справою, гідною іншої, поки неописаної пози йоги.

– Питання.

– Це Стефек. Прозивають Пробкою. Скільки себе пам’ятаю, п’є. Трохи у мене, трохи в барі, трохи у

друзів і трохи, не знаю де.

– А з ним нічого не станеться? – стурбовано запитав Косма. Він уже кілька разів зустрічався з

людьми, які закінчили життя, задихнувшись блювотою.

"Самі свої" (пол. Sami swoi, Польща, 1967) — одна з найвідоміших польських комедій, перша

частина трилогії Сильвестра Хенцицького. Фільм розповідає про два посварені роди Павляків та Каргулів, які

після завершення другої світової війни були примушені полишити "Східні Креси" та оселится на "Повернених

Землях". Їхні сварки одначе мають свій початок у часах іще до війни. Суперечка заводиться про межу та

Каргулеву корову, яка завадила Павлякам, але також і про землю. До конфлікту дійшло, коли Каргул заорав

3 пальці задалеко в бік землі Павляка. З плином часу Ян Павляк емігрує до Штатів.

– А що з ним станеться? – войовничо спитала Сільвія. – Виспиться, а потім побреде кудись на

водопій. Розслабтеся.

Поліцейський підійшов до автомобіля, намагаючись не дивитися на дівчину. Однак вона вирішила

його не відпускати.

– Може, морозиво? – запитала вона, проводячи язиком по губах. - Така спека…

Косма обернувся й подивився на Сільвію, розуміючи, що насправді мабуть, ідіотом повинен бути

той, який відмовився з нею фліртувати. Вона була надзвичайно спокусливою дівчиною, і якби зайшла до

його семінарії з криком: Всіх буду мати!", одразу було б видно, у кого які сексуальні уподобання. Його

зупиняла лише одна річ: Майя. Він вирішив змінити тему і піти в атаку, щоб Сільвія не подумала, нібито він

тікає від неї та її пропозицій.

– Чому його називають Пробкою? - спитав він.

– Тому що п’є під пробку. Ні краплею менше, - машинально відповіла Сільвія, певно, трохи

збентежена. Вона кинула сигарету біля сміттєвого відра і тупнула ногою.

Косма щойно сів у машину. Він подивився в її бік, вставив ключ у замок запалювання, а здинаміків

динаміків околицю атакував "Раммштайн". Косма посміхнувся і рушив до костелу.

Поліцейський під'їхав до будинку священика і помітив якийсь рух під альтанкою. Він вийшов, замкнув машину і пішов туди. Отець Марек сидів під дерев’яним дахом, ніби зовсім змінений. Усміхнений, поголений, у сорочці з короткими рукавами, але з коміром. Поруч із ним так само одягнений парох

намагався відкоркувати велику пляшку темно-червоного напою, а обох чоловіків розважали дві жінки

приблизно передпенсійного віку. На столі стояв порцеляновий чайник з чаєм, глечик з компотом, склянки, чашки та келихи. Дами розпаковували ще продукти, ставлячи їх біля порцелянового посуду: яблучна

шарлотка, сирник, булочки, печиво. Все виглядало як з реклами щасливого і заможного життя, яке можна

прожити лише в мирній і богобоязливій провінції.

– Доброго дня, – привітав усіх Косма. - Не перешкоджу?

– Звичайно ж, ні! – Першим його привітав не хто інший, як молодий священик. – Ми якраз сіли тут на

другий сніданок, і наші любі парафіянки, пані Юзя та пані Ігнація, принесли свіже печиво, мабуть, смачне.

– Нехай отець Марек заспокоїться, – почервонівши, махнула рукою одна з парафіянок. У неї було

бузкове волосся та макіяж, зроблений з вмінням п'яного майстра з ремонту. – Це скромні такі млинці, щоб

людина відчула трохи солодкого в цьому житті. Не часто у нас бувають такі милі гості.

– Ну а до шарлотки краще за все пасує вишнівочка. – посміхнувся священик, наливаючи в келихи

рубінову рідину. – Я сам робив, земля тут не сильно родюча, але як доглядати, то буде що мати. Справа в

наливках полягає в тому, що вони повинні стояти тривалий час, але не так, як вино. Настає час, коли вони

втрачають силу і смак, іноді навіть прокисають.

– Це як із жінками, — сказала друга з парафіянок, з дещо більш благородним виглядом. – Чим

старше, тим краще, але настає день, коли вони втрачають силу, колір і прокисають. Пити ще можна, але в

голову не вдарять.

– І що таке пані Ігнація каже? – образився Марек. – Молоді напої лише п’ють, а старшими

насолоджуються, смакують, цінують і думають, коли до них повернутися. Якби не мої обітниці, я б шукав

набагато старшу, красиву, розумну, мудру і турботливу дружину. В молодості лише чарівність, ніякої користі.

Космі довелося сильно прикусити язика, щоб щось не додати. Він уловив підморгування молодого

священика й сів на садовий стілець, який йому вказали. Усі взяли свої келихи.

– Не переживай. – Парох підняв келих і поглянув на вміст критичним поглядом художника, не зовсім

впевненого у своїй роботі. – Можете залишити машину тут, це недалеко від вашого помешкання.

– А хто тут після келишка схопить? – засміялася пані Юзя. – Поліції тут не було, мабуть, з часів

воєнного стану. Я знаю, мій чоловік був поліцейським, і, слава Богу, впився до смерті. Його здоров'я.

– Здоров’я, любі мої, нехай цьогорічне літо буде гарним, мирним і врожайним. – Священик повільно

нахилив келих і трохи спробував напій, перш ніж проковтнути його. - Диво!

І справді, Косма мусив визнати йому рацію. Настоянка спочатку вдарила вишневим кулаком у рот, потім ніжний гіркуватий присмак кісточок, а потім силою алкоголю легенько стягнула стравохід. Він давно не

пив чогось такого смачного. А пивав він багато чого.

– Тепер кожному по шматочку пирога, — сказала пані Ігнація, подаючи йому великий шматок

яблучної шарлотки. – І дякувати Богу за такий гарний день.

– Що привело вас до нас сьогодні? – запитав парох, а потім швидко звернувся до парафіян: – Пан

Косма шукає тут зниклого отця Пьотра, тож якщо ви, пані, щось знаєте, проспівайте йому все зараз же, як на

сповіді.

– Що я можу сказати? – махнула рукою пані Юзя. – Він прийшов сюди, ми його прийняли, як усіх, це

приємно, бо коли людина довіряє своє життя Богові, вона нам особливо мила. Але він був такий не милий і

буркотливий, а потім одного разу він просто взяв і зник. Обрав собі інше життя, інший шлях, без Бога.

– А пані бачили, як він вибирав той шлях? – запитав поліцейський. Запанувала коротка ніякова

мовчанка, яку він одразу порушив компліментом: — Чудова шарлотка.

– Мабуть, ніхто цього не бачив, тому що це було вночі, – сказала пані Ігнація. – А вночі порядні люди

сплять і не дивляться у вікна. Ми навіть потім спілкувалися між собою, знаєте, як на селі, нібито всі сміються, що баби пліткарки, то ніхто не знає, куди він подівся.

– Але всі знають чому, – сказала друга жінка.

– Так? Ви можете сказати мені: чому? – спитав Косма, беручи від пароха чергову чарку. Той лише

посміхався, підливав і хитав головою.

– Тому що священство не для всіх. Це таїнство! – акцентуючи, сказала пані Юзя.

– Так! – підтвердила пані Ігнація. – Тільки ті, хто справді любить Ісуса Христа, можуть вистояти в

цьому. Абсолютно. Не може бути ніяких виправдань. Вони відмовляються від мирських задоволень, щоб

служити йому.

Вона швидко вихилила чарку з вишнівкою і красномовно й трохи зі звинуваченням, а може, й

застережливо, подивилася на молодого священика.

Цікаво, чи знали ці жінки, навіщо сюди приїздили різні священики? Напевно, так, хоча вони, напевно, не знали подробиць. А якщо знали, то знали всі.

– Ті, хто бреше Христу, будуть покарані, — продовжувала жінка. – Він сам виміряє кару.

– Сам? – запитав Косма і чекав ще однієї цитати з місцевої легенди про Христа-мстивця, але парох

перервав розмову.

– А хто ж ще має карати? У Старому Заповіті сказано, що людина може бути покарана смертю, це

написано в Книзі Буття: Хто проливає кров людську, того кров проллється через людину, тому що Він створив

людину за образом Божим. Так що смертю можна карати за смерть, але також за ідолопоклонство, гомосексуалізм, інцест, подружню зраду, вбивство батьків або за погані слова їм. Проте ми вірні вченню не

кого іншого, як самого Ісуса Христа, який сказав: "Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб", а ви

знаєте, що жоден душогуб не має в собі життя вічного. Тому тільки Христос може покарати гріх, бо: хто з вас

безгрішний, нехай перший кине в неї камінь. Тільки він сам може карати, бо тільки він без гріха.

– І це він робить, тобто карає, – Ігнація кивнула.

– Було б гріх не скуштувати сирничка, – перервала ці біблійні суперечки пані Юзя, частуючи всіх по

відповідній порції. – І за цей гріх покарати можу, як раз, я.

Всі розсміялися, Косма більше за компанію, бо розмова починала робитися цікавою. Він уже

збирався підняти цю тему знову, як Марек перебив його.

– І як проходять пошуки? - він сказав. – Маєш щось?

– На жаль, чи, може, на щастя, нічого не знайшов.

– На щастя? – здивувався молодий священик.

– Якби я знайшов якісь сліди злочину чи тіло в найближчих лісах, то, мабуть, нічого доброго б не

було. Я шукаю не через якісь службові обов'язки, а через дядька, який попросив у мене послугу. Ми всі

погоджуємося з теорією, що Пьотр Дембіцький побажав відпочити від цілого світу, можливо, він справді не

міг витримати тиску та труднощів священицького життя, але одна справа здогадуватися, а інша справа бути

впевненим. Він ні з ким не говорив, ніхто його не бачив. Тож те, що я нічого не знайшов, я вважаю доброю

новиною.

– Отже, завдання виконано? – запитав парох.

– Я потихеньку приходжу до висновку, що немає сенсу морочити всім і собі голову, мабуть, у Вниках

жорстокий убивця не діє. У мене ще є кілька питань, які потребують роз’яснення, але... Я у відпустці до кінця

тижня, тож посиджу, розпитаю, погуляю, походжу.

– У нас мало чого цікавого, – сумно сказала пані Юзя. – Але от Єлєня Гура красива, і навколо багато

палаців, ви обов'язково повинні побачити Шклярську Порембу, сходити на Якушицьку галявину, прогулятися

до притулку Орле, поїсти вареників в "Господі Бомбей". Принад на два тижні вистачить.

На підтвердження цих слів вони випили вишнівки. З кожним келихом та більше нагрівалася і

смакувала більше. Навіть у поєднанні з солодким печивом.

У Косми були ще дві теми, які йому хотілося обговорити. Він вирішив почати з легшої.

– Я хочу почати з околиці. Скажіть, будь ласка, чи є тут якийсь старий, забутий цвинтар, окрім

головного? – запитав він, смакуючи свіжий сирник.

– По-моєму, немає, або принаймні в парафіяльних книгах нічого такого не збереглося, – відповів

парох. – Але, може, наші дами будуть знати щось більше?

– Немає. – пані Ігнація рішуче похитала головою. – Батько і дід мені багато розповідали про те, що

тут відбувалося під час війни, і ніколи не згадували про інше кладовище. Можливо, ми в кінці світових

шляхів, і тут немає значущих пам’яток, але завдяки цьому ми уникли війни, чуми та інших пошестей.

– Але я десь читав, що тут, окрім костелу, колись був монастир. – Косма вирішив розіграти свіжо

здобуту карту.

Парох похмуро глянув на нього, але парафіяни й оком не змигнули.

– Мабуть, був. – Пані Юзя подивилася поверх усіх, наче там показували фільм із її минулого. – Я

тільки пам’ятаю, як одразу після війни великі та галасливі вантажівки цілий тиждень вивозили камінь, нібито

зі старого монастиря, але в моїй родині ніхто не пам’ятає ченців.

– Тому що і не має права пам’ятати, — сказав парох. – Монахи, а точніше камедули18, були тут

встановлені за правління Ягелли. Вони виконували цікаву функцію, керуючи пустельнею, їх тоді називали

пустельниками. Монастир був невеликий і був побудований у такій віддаленій місцевості, тому що в ньому

був скит.

– Та ви що? – поцікавився Косма.

– Будівлі монастиря були досить незвичними та новаторськими для тих часів. Головна будівля

монастиря була досить великою, але будували й будиночки для відлюдників. Вся територія була охоплена

двома монастирями: костельним, який називається папським, і статутним, тобто чернечим. Останній був

призначений лише для монахів, більше ніхто туди не міг увійти. Вони вели відлюдницький спосіб життя, жили в маленьких будиночках з садками, молилися.

– Звичайне, чернече життя, – прокоментував Марек. – Лише під замком.

– Мабуть, так, — погодився парох. – Але в тій частині, яка була охоплена костельними правилами, вільнішій, могли перебувати миряни, а ось жінкам вхід все одно був заборонений. Вони могли входити лише

у визначені дні, мабуть, тричі на рік, точних дат не згадаю, але однією з них, мабуть, був день відпущення

гріхів на святого Ромуальда, засновника ордена ченців-камедулів. Звісно, монастир мусив заробляти на

життя, тож там процвітала справа у вигляді покути. Лицар або шляхтич, який серйозно согрішив, міг прийти

до скиту у Вниках і присвятити себе молитві, покуті, роздумам і покорі. Звичайно, по-благородному, тобто

дотримуючись посту, тільки на рибі, воді і вині. Він платив за своє перебування тут; чим більший грішник, тим важчий мав бути гаманець для сплати за перебування. Через кілька місяців, з легшою душею і трохи

легшим капшуком, він міг повернутися додому і продовжувати грішити.

– Тобто навіть під час посту і покути їм було краще, ніж простим людям? – спитав Марек.

– Такі часи, — зітхнув парафіяльний священик. – Варто додати, що вже тоді були відомі позитивні

якості мінеральних вод, які привозили в монастир. Ченці-камедули не всиділи тут довго, бо буде двісті років

з гаком, перш ніж монастир почав втрачати популярність. З тих пір будівлі занепали, камінь брали на

розширення інших будинків, а я підозрюю, і на ремонт нашого костелу. А після війни монастир фактично

повністю знесли, не залишилося навіть невеликого муру. Може, якісь підвали, хтозна, але від них нема й

сліду. Я часто там буваю і за всі ці роки нічого не знайшов. Все заросло.

– Пошукаю, – кивнув Косма.

– Сьогодні багатії якось менш охоче йдуть на цю покуту, а знаті вже зовсім немає, – філософськи

сказав Марек.

– Але грішників не бракує, — відповів парох.

Косма подумав, що історія зайшла дивним колом, адже грішники приходили сюди так само як і в

минулому, і, мабуть, вони дорого платили за своє перебування. А може, це був не просто випадкова

насмішка історії? Залишилося ще одне питання, можливо, дещо делікатніше. Але він вирішив йти вперед.

– Кажете, що тут немає нічого цікавого, але я час від часу щось відкриваю. – Наступні чарки

вишнівки додали йому бадьорості та відваги, але він вирішив перестати пити. Ще ж була зустріч з Майєю.

– У кожному місці є якісь таємниці, те, що для місцевих здається неважливим, але для чужинця – це

скарб, – сказав Марек.

– Ну, не в кожному селі є такий персонаж, як цей Рубенс. – Косма запустив ракету і чекав розриву.

Постріл мав бути влучним, бо за столом панувала ніякова тиша. Парох крадькома поглядав на парафіянок, які дивилися вбік. Нарешті, любителька бузкового волосся, пані Юзя, прийняла виклик.

– Він бідна людина, дуже заблукана.

– Тому ми всі йому допомагаємо, – сумно додала пані Ігнація. — Загублена душа.

– Не скажу, мене теж це зацікавило, – сказав Марек. – Я знаю, що він не місцевий, що ж його

привело до Вник?

– Що приводить кожного в нові місця, так це пошук відповідей. – Священик відкинувся на спинку

крісла. – Я хотів його висповідати, хоча б поговорити, але він мені ні слова не сказав. Навіть не знаю, чи вміє

він говорити.

– Він тікає, коли бачить пароха, — втрутилася пані Юзя. – На мою думку, якщо хтось боїться

священика, у нього щось на совісті. Це так, якби він від Бога тікав.

– Але що він може шукати тут, у Вниках? – запитав Косма.

– Про це можна довідатися лише від нього, — відповіла пані Ігнація.

Католицький чернечий орден камедулів був заснований в ХІ столітті. Це була конгрегація

відлюдників, які ходили босоніж, носили білу одіж і виснажували себе суворим постом.

– Де він живе?

– Він нічого тобі не скаже, — різко сказав священик.

– Він живе в хатині лісорубів, – сказала пані Юзя. – Приїхали сюди колись, дуже давно, мітили

дерева, почали рубати, а потім поїхали, а хатка залишилася. Від крамниці через струмок і стежкою нагору.

Хата завжди відчинена, бо що там вкрадеш?

– А краще спитайте у Валясякової, – вставила пані Ігнація. – Вона пере йому білизну, а іноді він їсть у

неї гарячу страву. Якщо комусь він і відкрив рота, то тільки їй.

– Валясякова? – здивувався поліцейський.

– Ну, ви ж у неї спите, чи не так? – відповіла парафіянка з бузковим волоссям.

– Ну так.

– Тоді спитайте.

– А ми будемо збиратися. – пані Ігнація встала з-за столу й почала пакувати кошик, у якому принесла

печиво. – У пароха, мабуть, багато роботи, а нам ще й обід у себе готувати. Люцинка сьогодні готує?

– Як щодня.

Священик поплескав себе по животу. Ще не було чого соромитися, але потроху той ставав помітним.

– То з Богом, — майже одночасно сказали жінки й рушили до воріт.

– Ну, мені теж час.

Косма підвівся, відчуваючи легке запаморочення. Наливка була міцна, хоча й не мала сили

підляського самогону. Однак він був задоволений, бо дізнався більше, ніж планував. Він розраховував на

якусь змову мовчання, на велику таємницю, а тут треба було поставити правильні запитання, і відповіді

з’являться самі собою.

– Ти і справді вважаєш, що він просто вийшов і зник? – запитав Марек.

– Виходить на те. Зазвичай зникнення є найзагадковішими, особливо для близьких. Але так само і з

самогубцями, їх ніхто не сподівається. Зазвичай самовбивця не ходить, погрожуючи самогубством, а робить

це тихо. Найбільше я боюся, що хлопець кудись вийшов і повис на гілці. Тіло знайдемо тіло через рік-два.

Можливо, він не витримав целібату, можливо, у нього були інші проблеми.

– Найгірше і найпрекрасніше, що сталося зі мною в житті – це буття священиком, – несподівано

сказав парох. – Це мала бути дорога, усіяна трояндами, служіння Богу, скажемо чесно, привілей. Правда, це

служіння Богу, але воно до біса невдячне. З кожним роком все гірше і важче.

– Я не відчуваю, що служу Богу, – зізнався Марек. – Це служіння людям, але не парафіянам, а тим, хто зверху. Мені це не дуже подобається.

– Служіть Богу, а не людям. – Старий священик розлив наливку. – Тоді хоч наприкінці життя

матимеш чисту совість.

Вони випили, тепло знову поширилося стравоходом і шлунком.

– Косма, ти віриш в Бога? – несподівано запитав Марек.

– Чи вірю? - замислився той. – Якби Ісус існував, бачачи, що вони роблять від його імені тут, на землі, він би спустився з небес і зробив би довбаний порядок. І я не думаю, що хтось хотів би цього.

– Дозволь тобі сказати, хлопче, щоб бути хорошим священиком, тобі не обов’язково вірити в Бога, –

парох знову наповнив келишки.

– Цікаво, в такому разі, чи є Бог взагалі? – запитав Марек.

Священик подивився в бік костелу.

– Існує, це так, повір мені.

Він підвівся і рушив в бік свого дому.

  

Косма швидко випив з Мареком на коня й рушив на свою квартиру, залишивши молодого

священика одного. Він не був п’яний, але про водіння не могло бути й мови. Він вважав, що кожен, хто керує

автомобілем у нетверезому стані, повинен бути покараний смертю. Він ішов залитою сонцем вулицею, проминувши, мабуть, трьох мешканців, кожен з яких делікатно йому вклонився. Звичайна ввічливість? У

такій глушині легко впізнати незнайомця і бути милим. Проходячи повз крамницю, він помітив стежку за

струмком, що вела під гору. Вона була саме на тому місці, де ще годину тому лежав Стефек Пробка, якого

зараз ніде не було видно. По цій стежці, за словами доброзичливих парафіянок, можна було дістатися до

хатини, в якій жив Рубенс. Може, він його знайде? Варто було спробувати.

Гірський туризм необхідно чітко відрізняти від проживання в горах. Турист із задоволенням

підкорює вершини, витирає піт з лоба і насолоджується чудовими краєвидами, а стежка, що постійно

піднімається, вводить його в стан ейфорії. Але місцевим жителям доводиться навмання долати менші й

більші пагорби, що ускладнює життя і не може компенсуватися красивими панорамами та туманом у

долинах. Так почувався Косма, коли перетнув невеликий місточок, пробрався крізь дику ліщину й побачив

вузьку стежку, що ліниво, але вперто петляла під гору. Сонце все сильніше пекло йому в потилицю, вітер не

охолоджував спітніле чоло туриста, а у нього навіть не було із собою пляшечки води. На щастя, через п'ять

хвилин стежка вивела його на невелике плато, а ще через п'ять хвилин він дістався галявини, де, безсумнівно, колись був постій групи лісорубів. Кілька покинутих бочок з-під бензину чи олії, гнилі дошки та

старий жилий вагончик, напевно, колись сучасне соціальне приміщення. Сьогодні, здавалося б, забутий і

занедбаний, але дах був покритий свіжою толлю, а вікна все ще мали скло. Три металеві сходинки, що вели

до дверей, були прямими, до них притулилася мітла з гілок, пластикове відро, пеньок із встромленою в

нього сокирою та кілька шматків дерева. За вагончиком було видно дощату вбиральню, трохи нахилену

вправо, але їй ще не загрожувала будівельна катастрофа. Це тут жив Рубенс? Треба було перевірити.

Косма піднявся східцями й постукав у двері. Йому ніхто не відповів, може Рубенс спав чи пішов на

таємниче кладовище, стукаючи скляними лампадками? Поліцейський постукав знову, теж без відповіді. Він

схопився за ручку, двері були відчинені. Ну, це не була приватна власність, тут ніхто не зареєстрований, тому

він міг легко зайти. Косма не порушував жодних норм, лише моральні. Він штовхнув двері й увійшов.

Будучи поліцейським, він відвідав десятки різних притонів і був готовий до того, що в ніс йому

вдарить той специфічний сморід, характерний для скрученого, обісцяного й обісраного ганчір’я, що є лігвом

соціальних ізгоїв. Він чекав, поки його оточить атмосфера барлогу справжнього ведмедя безпритульності, короля серед безхатченків, принца серед бродяг. Проте цього разу він був дуже здивований, бо не був

приголомшений цією унікальною сумішшю ароматів. Можливо, тут і не було ідеальної чистоти, тест у білих

рукавичках був би провалений, але фургон був наповнений єдиним запахом пилу та затхлості, типовим для

покинутих будинків, з терпимою, але не набридливою інтенсивністю. По суті, інтер’єр оформили в

ультрасучасному стилі, вітальню з’єднали зі спальнею, а їдальню об’єднали з кухнею в одне приміщення.

Ліворуч стояло розкладене похідне ліжко зі спальним мішком, дерев’яний стіл із консервними банками та

залишками хліба, а праворуч — вугільна піч-коза з конфорками нагорі, де можна було спокійно куховарити.

Димовідвідна труба направилася в бік даху. Фургон не мав суцільної теплоізоляції, і взимку піч доводилося

палити постійно.

Перше, що впало в очі, і що не пасувало до похмурого бараку, що суперечить усім естетичним

стандартам, — вирізки з якимось картинами, прикріплені на стінах. Косма не був вправним у цьому

мистецтві, але одного з цих художників знав. Це був, ні що інше, як автопортрет Пітера Пауля Рубенса. Не те

щоб поліцейський особливо цікавився історією мистецтва, але з цікавості нещодавно ввів у пошуковій

системі "Рубенс", сподіваючись, що з’явиться щось пов’язане з місцевим волоцюгою. Звичайно, він не

знайшов нічого цікавого, і йому стало цікаво, звідки це прізвисько, може, через пишну форму чоловіка, бо

він зовсім не був схожий на відомого художника. Фламандський майстер барокового живопису мав

задерикуваті вуса, акуратну борідку і був досить середнього зросту. Він більше нагадував сучасного хіпстера, який проводить вечори в пошуках найдивніших сортів кави і замінників молока, ніж невтомного шукача

жирної їжі. Косма дістав свій телефон і сфотографував усі вирізки, які висіли на стіні над ліжком.

За розкладним ліжком стояли металічні робочі шафки, де, ймовірно, кілька років тому лісоруби

зберігали змінний одяг. Косма поволі, крок за кроком, наближався до цього місця, дивлячись у вікно, чи не

повертається господар. І навіть якщо б той повернувся, він все одно хотів з ним поговорити. Втім, місцеві

жителі могли б погано відреагувати на вламання до дому Рубенса, очевидно, що вони про нього дбали, адже дах він, ймовірно, не ремонтував сам.

Шафка була схожа на ту, яку можна побачити в сучасних басейнах, звичайно, вона була більшою, один бокс розділено на чотири вертикальні шафки, тягнувся зверху вниз. Він був призначений для

обслуговування чотирьох осіб, і кожен з них міг закрити свої речі навісним замком. Сьогодні, звісно, від

замків залишився лише спогад, двері не зачинялися, не помазані петлі поїла іржа. У першій шафі, ймовірно, був зимовий комплект господаря, бо всередині були гумові чоботи, на дерев’яній вішалці висіла товста

дублянка, а на полиці було запхнуто кілька светрів, рукавичок і шапка-ушанка.

У другій шафці були предмети весняно-осінньої колекції, а ймовірно й літньої. Трохи більш тонких

светрів, дві фланелеві сорочки, рвані джинси, толстовка, гумовий плащ - дощовик.

Третя шафка була зоною гігієни, де Косма знайшов кілька шматочків мила "Білий Олень", ймовірно, із запасів лісорубів, гребінець, рушники, зубну щітку та пасту, рідину для гоління "Людвік" і подряпане

дзеркало, незграбно прикріплене до внутрішньої сторони. двері зі стяжним дротом. Був і набір для

психологічної гігієни – внизу акуратними стопками лежали книги. Одна стопка — класика: Генрік Сенкевич, Болеслав Прус, Ярослав Івашкевич і Вітольд Ґомбрович. Друга стопка, трохи нижча, починалася зі Стівена

Кінга і плавно переходила до книг Діна Кунца та Грема Мастертона, з кількома титулами Йоанни

Хмелевської на вершині. Книги були вживані, загнуті краї та підрум’янені сторінки свідчили, що вони не були

засуджені на забуття.

Четверта і остання шафка була порожньою. Косма збирався обережно зачинити двері, але помітив

на їхній внутрішній стороні фото хлопця, на вигляд років двадцяти. Деталі вислизали, у фургоні було темно, Косма дістав телефон і увімкнув ліхтарик. Так, це був молодий чоловік, усміхнений, в ошатній сорочці,

можливо, він щойно закінчив школу або просто тішився отриманим атестатом, це було, мабуть, з десяток

років тому, у нього було чорне, гладко зачесане волосся, але саме так давно ніхто не одягався. Звідки така

фотографія в шафі від лісорубів? На дверях зазвичай клеїли фотографії коханих, іноді дружин. Може, хтось

виклав тут фото сина? Косма швидко зробив кілька добре освітлених фото з високою роздільною здатністю, він перевірить їх пізніше і, можливо, надішле друзям.

Він зачинив шафку й пішов у інший кінець фургона. Тут була дерев'яна шафа, в якій він знайшов

кілька консервів, овочі, фрукти, хліб, пачку чаю та шоколад. Біля печі стояв старий чайник, дві каструлі і

сковорідка, алюмінієві тарілки, казанок і військова чи, може, скаутська фляга. Все чисто. На невеличкій

стільниці, де, ймовірно, колись точили пилки й сокири, стояв емальований таз, поруч — ганчірка й шматок

змиленого мила. Біля полички було поставлене помийне відро. Майже як в будинку його бабусі.

Поліцейський ще раз озирнувся, стіни машини були прикрашені старовинною картою навколишніх

лісів, трохи подертою, і двома технічними малюнками щодо заточування пилки та ланцюга в електропилі.

Мабуть, він тут нічого цікавого не знайдеться, може, варто почекати Рубенса? З іншого боку, хто знає, який у

того був розпорядок дня, може, він повернеться лише після настання темряви, а може, переспить у когось із

мешканців Вників? Здалеку було чутно гул грози, і врешті-решт цей момент мав настати. Після кількох

травневих спекотних днів природі потрібно було відпочити. Бурі в горах налетіли надзвичайно швидко і

вразили з завзяттям боксера, який хоче добити суперника в першому ж раунді.

Косма вирішив повернутися до своєї квартири та використати час до зустрічі з Майєю, щоб

перевірити, чи є нові рапорти від помічників, і він сподівався, що вони були. Надішлю і Синиці, і Кацперу це

фото молодого хлопця. Це міг бути помилковий хід, але у Косми було так мало пунктів зачеплення, що не

стане прискіпуватися.

Він вийшов із фургону, і одна секунда виходу з затемненого вагончика у світ, наповнений

панорамою Карконош, ледь не заморочила його. Наскільки красивим мало бути життя, коли кожного ранку і

вечора відкривався б такий прекрасний краєвид? За ділянки, розташовані в подібних місцях, люди платили

величезні гроші, а тут для контакту з природою вистачало фургона лісорубів. Косма зібрався швидко, часу на

сентиментальність не було, вишнівка ще гуділа в голові, треба все розбирати й повертатися в квартиру.

Дорога вниз була набагато приємнішою, по ньому вдарили перші пориви холодного вітру, буря

йшла за поліцейським повільно, гідно, але невблаганно. Коли він дійшов до будинку Валясякової, важкі

краплі почали розсікати повітря, змушуючи птахів мовчати та заганяючи собак у будки. Блискавка переорала

небо, заволодівши зовнішнім світом, людині не було чого тут шукати, незважаючи на широко проголошену

зверхність землі над усім видимим і невидимим – під час грози людина віддавала владу стихіям.

Господиня зустріла його в дверях, нервово тупцюючи на порозі, ніби танцюючи, щоб викликати

дощ.

– Ну, слава Богу, встиг, — зітхнула жінка. – Якраз до вечері, то заходьте. Тому що туристи не звикли

до нашої погоди, це не Варшава, де, якщо буде сильний дощ, то станеться катаклізм. Там калюжа, там

калюжа, і відразу драма. Мені здається, якби на цьому світі залишилися одні городяни, ото був би катаклізм.

– Я хлопець майже із села, дві повені пережив, тому мене такі речі не лякають.

– Повені? – поцікавилася Валясякова.

– Так, тому що я з Сандомира. У дев'яносто сьомому і дві тисячі десятому боролися з великою

водою. Такої грози не боюся.

– Ну, ти своє пережив. Божі кари на цей світ приходять одна за одною.

– Моя бабуся теж так казала, — сказав Косма, сідаючи до столу, де на нього чекала велика миска

бігосу. – Вона розповідала мені, що коли вона була маленькою, до них прийшов якийсь жебрак, і в нього

була книга, в якій були записані всі біди світу. Що б поганого не сталося у світі потім, саме вона згадувала цю

книгу і сумувала. Вона дивилася на небо під час грози і казала, що це написано в книзі. І я вірив їй.

Над будинком сильно бабахнуло, аж затремтіли склянки на сушарці. Господиня швидко

перехрестилася.

– Бог насилає кари, — сказала вона тихим голосом. – На жаль, вони зачіпають і невинних людей.

Для чого? – кинула вона риторичне запитання, але відразу почала відповідати: – Тому що він хоче змусити

хороших хлопців,щоб ті зайнялися поганими. Як у класі, в школі. Коли я ходила на до доньки на батьківські

збори, якщо хтось з її класу прогулював, усіх карали. Щоб потім за тим негідником всі пильнували.

Вона відкрила шафу й дістала контейнер для їжі з трьох частин, у якому одну миску ставили на іншу.

У найбільшу поклала бігос, у другу – хліб, а в третю – вчорашню котлету. Вона подивилася на Косму й, мабуть, прочитала його мовчазне запитання.

– Це для нашого Рубенса. Сьогодні середа, він прийде до мене щось поїсти. А бігос йому

подобається, бо а кому ж ні? Бігос асоціюється з родинним вогнищем, святами, добре іноді поїсти і згадати

старі добрі часи. У нього теж такі були. Бідна душа.

– Звідки він узявся? – спитав Косма, закінчуючи вечерю. Бігос був дуже смачний, і він змушений був

визнати, що хазяйка священика була не права, коли казала, що Валясякова не вміє готувати.

– Ми його прийняли, — без емоцій відповіла хазяйка.

– Ви прийняли?

– А що, це не дозволено? Собаку,що біля халупи блукає можна, а людину - ні? То ми його, як ту

собаку, що втратила дім, нагодували, дали йому притулок. Нагодуй голодного, одягни бідного. Так і в нас, то

тут поїсть, то там, викупається, чоловіки йому часом халупу поправлять.

– Але як він потрапив до Вників? Звідки тут взявся?

– Як для мене, з ним було так, як і усе у нас, у Вниках.

– Це ж як? – запитав Косма після хвилини мовчання.

– Додати пану бігосу? – тим часом запитала господиня з похмурим обличчям.

– Будь ласка.

Поліцейський підштовхнув до неї тарілку, боячись, що відмова від добавки означатиме кінець

розмови.

– За порядком у Вниках Ісус Христос стежить, — дуже серйозно сказала жінка, подаючи йому

добавку бугосу. – Він дбає про те, щоб усе було так, як має бути, як було спочатку, нині, завжди і на віки віків, амінь. Тому, якщо запитати, хто привів сюди цю нещасну душу, то це він, Ісус Христос.

– Тобто він не тільки сходить з хреста і мстить грішникам, а й керує людей у ваше село? – намагався

не надто насмішливо звучати Косма.

– Можете й сміятися, але дороги Господні недосліджені. Одного дня якийсь старий китаєць їсть

кажана, а наступного дня у нас не можна до костелу піти. Але це мене вже не хвилює, ми зранку пішли до

нотаріуса, папери підписали, землю продали. Через два тижні я переїжджаю до дочки в місто. Стану гуляти в

парку і годувати голубів.

Вона закрила контейнер з їжею і вийшла з кухні. Ну от, знову вона залишила Космі загадку.

Косма доїв бігос і витер залишки з тарілки шматочком хліба, як завжди вдома. Як такі дрібниці

залишаються з людиною до смерті? Звички, про які не замислюєшся і від яких неможливо відучитися. Він

поставив тарілку в посудомийну машину і відчув легке запаморочення. Вишнівка священика завершила своє

солодке паломництво від шлунку до кровотоку, перетворивши солодкість фруктів в хмільну ейфорію.

По тілу Косми розлилося цілком приємне тепло, але він не повинен був зустрічати Майю в такому

стані. Просто він був злегка під шофе. Він подивився на годинник, мабуть, міг дозволити собі дві години сну.

Потім освіжаючий душ, кава і вперед. Обов'язок переміг, він перекинув фотографії з телефону на ноутбук, запакував все в архів і відправив Синиці з проханням перевірити в базах поліції.

Косма упав на ліжко, поставив будильник на телефоні і, про всяк випадок, ще й на годиннику, і встиг

подумати, що він, мабуть, поганий слідчий. Замість того, щоб стежити за Пьотром Дембіцьким, як гончак, він

пив, їв і заводив романи. Ну і спав. Але загалом-то він був у відпустці. Звуки грози, що виривалася з Вник, і

прохолодне повітря, що просочувалося крізь вікно, повільно заколисували його.

  

Будильник підняв його зі сну, як рятівник потопельника. Якусь мить Косма не міг зрозуміти, де він і

що робить. У голові гуділо, а в роті пересохло. Він подивився на свій телефон і побачив повідомлення:

Майя: Буду за півгодини.

Надіслано п'ятнадцять хвилин тому. Косма вискочив з ліжка, дістав банку кока-коли з холодильника

на кухні й швидко її випив. Цукор закачав в його вени нову енергію. У нього не було похмілля, для нього

було ще зарано, та й випив він не так багато.

Душ повністю розбудив його, кілька бризок дезодоранту, нова футболка, і молодий поліцейський

був готовий добувати світ. Виходячи з дому, він не зустрів господині, але по дорозі натрапив на трьох

відвідувачів магазину, тих самих, які вчора знайомили його з місцевим фольклором. Ті посміхнулися, побачивши його, підняли невимушений тост пивними пляшками, Косма показав на годинник і вибачливо

знизав плечима. Вони засміялися якось вульгарно і липко. Можливо, вони щойно побачили машину Майї, а

чутка про те, що вони разом фотографують захід сонця та їдуть до Єлєньої Гури, вже блискавично

поширюється Вниками?

Ну, до біса з ними.

Він дійшов до цвинтаря, не зустрівши дяка чи жодного зі священиків. Зараз йому було не до

розмови з ними. Мерседес стояв на парковці перед цвинтарем, а Майя метушилася між могилками.

– Привіт, — сказав він у знак привітання.

– Ну, привіт, – з усмішкою відповіла дівчина.

На щастя, вона не підійшла до нього з поцілунком, щоб привітати його, він боявся, що він відчує

запах алкоголю, а може, що сам дуже почервоніє. У будь-якому випадку сорому б наївся.

– Що ти робиш сьогодні? – спитав Косма, побачивши, що Майя тримає на метровій жердині

маленький прилад, який поставила посеред могили, натиснула кнопку, а потім пішла до наступної.

– Вчора фотографувала, сьогодні роблю GPS-розмітку. Ідея полягає в тому, що кожен, хто шукає

певну могилу, може скористатися навігацією, щоб дістатися прямо до неї. Звичайно, це для приїжджих, бо

місцевим такі дива не потрібні. Проте дехто виїхав із наших унікальних Вників, залишив тут своїх батьків, дідів, й приїжджає лише на великі свята. Знаєш, можливо, це і не великий цвинтар, але люди сьогодні не

люблять витрачати час. Навіть хвилини. Життя стало настільки швидким, що деякі люди забувають жити і

просто відмічають пункти свого щоденного розкладу. Вони зайдуть на мою сторінку у Facebook і залишать

однозірковий відгук, тому що вони кілька хвилин поблукали кладовищем. Тож тепер я ставлюся до цього

маркування так, ніби це питання життя чи смерті.

– Чи можна ще щось робити, окрім позначення та фотографування?

– Кілька охватів дроном, людям подобається. Безпілотники зараз у моді, і незабаром вони навіть

будуть використовуватися для зйомки пологів. Але я замовляю це приятелю з Єлєньої, після розмітки я

закінчую роботу в полі і починається нудна робота перед комп’ютером. Але мушу сказати, що ти дуже

ввічливий.

– Я? – здивувався поліцейський, не розуміючи, в чому справа. Невже річ йшла про минулий вечір?

– Так ти! – Дівчина голосно засміялася. Як же непристойно чийсь сміх лунав на кладовищі, скільки в

ньому було радісного святотатства і нахабного руйнування світового порядку. – Ти чемно розмовляєш зі

мною, розпитуєш про мою роботу і, мабуть, всередині все рветься, щоб я сказала, чи дізналася чогось.

– Я не підганяю, у нас, напевно, є весь вечір.

– Уууу, весь вечір?

– Хіба ти не згадувала учора, що нас чекає інше побачення?

– Так, у стилі Індіани Джонса. За мить ми рушимо до руїн позаду костелу. Дійсно, колись там був

монастир, про який я дещо дізналася від свого університетського керівника. Насправді нічого цікавого, але

він пообіцяв трохи покопатися сьогодні ввечері, тема його зацікавила. Я навіть і не знала, що він такий фанат

Нижньої Сілезії. Він зізнався мені, що проводить благодійні екскурсії по околицях. Неймовірно.

– Про монастир мені сьогодні згадав і парох, – сказав Косма.

– Чи то, інформація підтверджена. Є також цікавий факт, про який я сама не знала, незважаючи на

те, що проводила багато часу у Вниках. Бо, знаєш, я народилася не тут, але моя бабуся жила в хаті на початку

села, я до неї приїжджала і інколи половину канікул бігала з місцевими дітьми по лісах. Вони розповідали

різні історії, і лише коли я сьогодні в університеті почула про Чортів Дуб, все зв'язала.

– Чортів дуб? – здивувався Косма. – Звучить як приваблива назва для туристичної пам’ятки.

– Слухай сюди. – Майя опустила жердину. – Коли я була малою гівнюхою, то літала тут без жодного

контролю. Інші часи, ніхто не пильнував за дітьми, як сьогодні. У всякому разі, а що тут могло статися? Навіть

машини не їздили, зранку вантажівка по молоко і "жук" з товарами для крамниці. Зрозуміло, у Вниках був

кінець дороги. Остання точка на карті, далі тільки ліси та гори. І ось одного разу ми знайшли стару покришку, не знаю звідки вона і взялася, може залишилася якась післявоєнна, хто знає. Один хлопець надумав зробити

з неї гойдалку, інший нашвидкуруч свиснув у батька мотузку з сараю, і ми пішли шукати відповідне дерево.

Навколо були ліси, але це мало бути особливе місце, подалі від дорослих, щоб нам ніхто не заважав. Ми

натрапили на галявину з величезним дубом, якісь діти щось бурмотіли собі під ніс, що вночі тут страшно, а

вдень кому до того діло? Нарешті наша гойдалка повисла на міцній гілці, і все було чудово. Війни за те, кому

першому гойдатися, потім дуріти, поки не прийшов тато Сільвії, тієї, що зараз працює в крамниці, і не погнав

нас.

– Костельний, — сказав Косма, що, ймовірно, врятувало дівчині життя, бо вона нарешті набрати

повітря в груди.

– Так, костельний. Тільки він нас не прогнав просто тому, що ми шуміли чи ще щось. Він мало не

плакав, наче ми зробили щось жахливе. А потім він розсердився, витяг ремінь зі штанів і кілька наших

отримали по дупах. Підозрюю, що Сільвія більше за всіх.

Майя зробилася сумною.

– Мені не подобається цей чоловік.

– Мабуть, він нікому не подобається, навіть власним дітям. Навіть пароху. Але його терплять і

закривають очі на його хамство і різні витівки. Це значна особа у Вниках. Те, що він нас тоді відлупцював, нікого не хвилювало, були випадки, коли дітей били, і це було нормально.

– Але він мав на увазі дуб, — сказав Косма.

– Так, це кляте дерево. Мене не спіймали, може, тому, що я не місцева, і побити ременем міську

дитину було дурістю, а може, тому, що я швидко підбігла до краю лісу і стрибнула у кущі. Коли старий

Валентій усіх розігнав, він заправив ремінь назад у штани й спокійно пішов до дерева. Кілька разів

перехрестився, став на коліна і почав молитися. Я стояла як паралізована, і мені страшенно хотілося пісяти, але я боялася навіть поворухнутися, щоб він мене не почув. Я просто була налякана. А він тим часом

піднявся з колін і підійшов до дерева, обійняв його та погладив, як люди інколи роблять з кіньми, не знаю, чи ти таке бачив.

– Так.

У Косми був у житті короткий епізод верхової їзди, але після другого заняття він її кинув. Коли його

запитували чому, він завжди відповідав, що як тільки він стрибнув у сідло, то був нажаханий тим, що коня

явно було мало попереду і занадто багато ззаду. Йому здавалося, що він ось-ось злетить над вузькою шиєю

тварини в повітря. Однозначно він віддавав перевагу мотоциклам, де відчував, що все залежить від нього

самого. Він згадав, як дівчата, які навчали верховій їзді, виводили тварин зі стайні, ніжно гладили їх по шиях, плескали по боках, а в кінці уроку розчісували і чистили тварин, співаючи їм пісень. Він заздрив цим

тваринам, що хтось так піклується про них.

– І повір мені, – продовжувала Майя, – він плакав і вибачався перед деревом, обіцяючи, що все

буде добре. Ніби воно могло раптом вирвати коріння з мокрої землі, засукати вітки й рушити вниз до села, до тих клятих Вників, і почати вершити правосуддя. Щоб помститися за ці качелі, а може, за роки гріхів, за те, що вбили і стерли пам'ять про старих богів. Хапати втеклих мешканців своїми гіллястими лапами, ламати їм

хребти, пожирати їхні нутрощі, харчуватися ними, як інші дерева сонцем і дощем. Ніби воно потребувало

поклоніння і честі замість сонця. Крові замість дощу. Я майже зовсім забула про цю подію, лише згадка мого

професора про монастир і Диявольським дубі відкрила в моїй пам’яті забуту шухляду.

– Чому діти сказали, що там страшить?

– Це звичайна поведінка в громаді, незалежно від культурного походження. Кожній групі потрібне

місце для прояву добра, у Вниках це, ймовірно, буде костел, і зла, в даному випадку - це дерево. Історії про

диявола, який приходить до дерева, нашіптують довгими зимовими вечорами при світлі свічок, є чітким

повідомленням про те, що той існує. Зведення міфу до реальної сутності, істоти з плоті та крові, яка викликає

страх і поглиблює віру в рятівну силу нашого Бога. Іноді це застереження та профілактика, наприклад те, що

вночі в лісі підстерігають перевертні, щоб діти просто не блукали лісом у сутінках, для їхньої ж безпеки.

Бабуся казала мамі, якщо хто в селі вішається, то на Диявольськім дубі. Дідусь часто кричав зі злістю, що не

витримає і повіситься, він уже мав мотузку і знав дорогу до дуба. Однак я не знаю, чи там хтось справді

повісився.

– Ти проведеш мене до того дерева?

– Ясно, – охоче кивнула дівчина. – Ходімо зараз, а розмітку цвинтаря я закінчу завтра. Скоро стемніє, а я не хочу після настання темряви опинитися під тим дубом.

Вона віднесла спорядження до машини й дістала маленький туристичний рюкзак.

– Оскільки ми збираємося досліджувати таємничі руїни, я взяла ліхтарі і кілька речей, необхідних

для виявлення скарбів або темного минулого, тому що не знаю, що ми знайдемо.

– Хрест і свячена вода? - засміявся він.

– Пляшку вина і в’ялену яловичина прямо з Техасу, — відповіла Майя, підморгнувши йому, і

попрямувала до лісу.

Вони вийшли на широку стежку біля того місця, де в перший день зник його таємничий

співрозмовник. З Майєю Косма почувався себе впевнено, було видно, що він знає, куди йти, і через кілька

хвилин вони вийшли на лису галявину з невеликим пагорбом у центрі. У її центрі стояв великий дуб із

міцним стовбуром, гілки якого розтягувалися на багато метрів убік.

– Виглядає як звичайний дуб, — сказав Косма.

– З того, що я дізналася від свого професора, це старе дерево. Дуже старезне. Колись навіть

виникала ідея провести навколо нього розкопки, бо дуб, очевидно, був місцем культу слов'ян.

– Я думав, що це кельти поклонялися деревам.

– Слов’яни поклонялися природі, а також мали священні гаї. Саме за порушення порядку такого

місця був вбитий святий Войчех. Слов'янська міфологія була стерта зі сторінок історії християнством і

оповита таємницею. Християни, як це було б красиво висловлено сьогодні, нав'язали слов’янам свій

наратив.

– Підтримуючи його мечем.

– І солідно. Сьогодні Церква говорить про хрещення Польщі як про величну подію, але це був лише

початок страшної війни, яка тривала десятиліттями аж до ХІІ століття. Це не те, що раптом з'явилися

священики, несучи святі дари, гладили дитячі голівки і співали "Барку"19 в квітчастих процесіях.

Сьогоднішнього папу, який засуджує руйнування мусульманами пам’яток старої культури, тоді б висміяли і, 19

"Барка" - дуже популярна пісня, яку віруючі виконують в костелах і під час релігійних свят. Це

польський варіант пісні "Pescador de hombres" (Рибак людей), яку написав іспанський священик Сезарео

Габарейн Азуменді; автор польського тексту - ксьондз Станіслав Шмідт.

ймовірно, зарізали б уві сні. Католики руйнували, палили, зрівнювали з землею старі храми. Скільки у нас

пам’ятників тих часів? Скільки залишилося статуй Святовида? Вони подбали про те, щоб жоден камінь на

камені не залишився.

Поки дівчина розповідала, Косма підійшов до дерева. Воно виглядало як звичайний дуб, старий і

міцний, на його корі не було ні слідів людської діяльності, ні рубців, ні вирізаних сердечок. Воно не

нагадувало крокуючого чудовиська і навіть спонукало нас відпочити під ним, притулитися спиною до

шорсткого стовбура, відкрити принесене в рюкзаку вино й з’їсти в’яленої яловичини, хоч Косма ніколи в

житті не їв, таке завжди було в перший раз. Може, навіть не єдиний цього вечора?

– Гойдалку ми повісили ось тут. – Майя показала на тверду гілку, що була найближче до землі і

жадібно простягла пальці до лісу. Здавалося, рано чи пізно вона дістане до стіни дерев і не змилосердиться

над ними. – Тоді нам довелося підсаджувати один одного, щоб прив’язати мотузку.

Скільки може бути років цьому дубові? Тисяча? Якщо він був святим для слов'ян, то принаймні так.

Немає сумніву, що це місце може стимулювати уяву, особливо людей, розум яких сповнений

забобонів, віри в магію та всіляких привидів.

– І сьогодні від нього все ще морозить? – запитав Косма, дивлячись на дівчину. Вона не посміхалася, невже в її голові крутився якийсь фільм із минулого, дядько зі скривленим від злості обличчям, люто

розмахуючий ременем, як воїн?

– Дитячі страхи можуть залишитися з нами до кінця, – відповіла вона.

– Це звичайне дерево.

– Так, але хрест Христовий теж звичайний дерев’яний, але вкритий століттями релігійного екстазу, стає містичним символом і викликає тисячі почуттів та асоціацій.

Вони стояли й дивилися на листя, надмірно зелене, яке дмухав ніжний вітерець, демонструючи силу

життя, а не смерті. Сонце повільно сідало, сутінки заходили на галявину, тінь від стіни лісу заливала галявину

й самотній дуб.

– Ходімо звідси, — сказала Майя. – Ми встигнемо до руїн монастиря, поки зовсім не стемніло.

Вони повернулися до стежки, що ховалася в густому лісі. Косма знову обернувся й подивився на

могутнє дерево. У смугах сутінків, які витіснили сонячні відблиски з листя, воно виглядало ще загрозливіше.

Як велетень, який на мить присів і, коли його потурбують, незабаром підніметься, зареве з силою сотні

пекельних ураганів і нападе на кожного, хто на спаде на очі. Він майже бачив, як колос крокує пагорбами, сіючи руйнування, як його переплетене коріння давить людей, що втікали, і десятки повішених, що

гойдаються на гілках у ритмі його незграбних кроків, простягаючи руки до своїх недавніх сусідів. Монстр

ловить інших нещасних, майстерно обмотує їм шиї мотузками і приєднує до сотень трупів і самогубців, засуджених на вічне прокляття.

Майя смикнула його за руку, і вони попрямували глибше в ліс.

– Гей, Косма, чому повісив ніс? – спитала вона з лагідною посмішкою, але й зі страхом, прихованим

десь глибоко всередині.

– Вибач, я завжди мав надто буйну уяву, і вона просто показала мені кіно, - відповів хлопець, дозволяючи провести себе вузькою стежкою серед лісової гущавини. – Я колись хотів стати художником, створювати нові світи, але ледве можу намалювати будинок. У цій обстановці це дерево виглядає зловісно.

– Може, замість семінарії чи поліції варто було піти вчитися на режисера?

– І стати великим і дешевим режисером після закінчення Лодзінської кіношколи?

– Життя пише різні сценарії.

– Все добре, як є, — сумно відповів Косма, бо Майя відпустила його руку. Вони вийшли з лісу, прямо

навпроти цвинтаря і кам'яної стіни, де він зустрів незнайомця.

– За словами професора, монастир стояв в глибині, за костелом та цвинтарем. Швидше за все, в

цілому це був один комплекс для паломників.

– Парох сказав, що це був скит, тобто місце для покаяння. Після війни його розібрали, будівельний

матеріал був потрібен для відбудови зруйнованих міст, головним чином Варшави.

Вони пройшли кладовищем і відразу побачили сильно зарослу дорогу, всипану камінням. За

звичайних обставин вони навіть не помітили б її, але коли знати, чого шукати, деталі самі вискакують на вас.

– Якщо вантажівки возили камінь кілька тижнів, то для цього мала бути відповідна дорога, – сказав

Косма.

– Поліцейська проникливість? – глузливо запитала Майя.

– Так вчать у поліцейській школі! Як підібрати слід і йти по ньому. Слідуй за мною! – Він почав

обнюхуватись, прикидаючись собакою.

– Єдина собака, з якою я тебе асоціюю, це Скубі-Ду. вибач Він такий милий.

– Дякую тобі. Це той комплімент, який хоче почути кожен чоловік, що він схожий на товстого, тупого

і незграбного пса.

– Так, але зауваж, що в кожній серії він ловить злочинця, жінки його обожнюють і підсовують йому

під ніс смаколики.

– Факт. Може бути.

Жартуючи, вони дійшли до того місця, де дорога розширювалася на всю площу, яка колись служила

для завантаження, а тепер густо вкрита високою травою та бур’янами, де-не-де з’являлися і молоді

самосійні деревця. Ліс захоплював у володіння те, що колись йому належало. Ніде не було видно жодних

великих залишків будівель, стін чи веж. Працівники впоралися на відмінно, очистили монастирські споруди

до голої землі.

— Важко говорити про руїни, — з відчутним розчаруванням зітхнув поліцейський.

Майя дістала з рюкзака два маленькі, але професійні ліхтарики Maglite.

– Непогана техніка, — цмокнув Косма з визнанням.

– Якщо ви коли-небудь застрягнете вночі з дефектним акумулятором на забутому кладовищі і ваш

мобільний телефон вже розрядився, ви швидко купите найкращий ліхтарик, – відповіла дівчина. – Темніє, без ліхтарика ані руш.

Вони направилися до околиць колишнього будівельного майданчика. Промінь світла від ліхтариків

ще не мав справу з темрявою, ті були оповиті лише сірістю, але він виділяв із землі деталі та дрібні

елементи, які свідчили про історію цього місця. Тут залишки якогось фундаменту, там старі арматурні дроти, пивні та горілчані кришечки, невмирущі і присутні на кожному будівництві. Повільно й методично вони

прочісували територію, але все вказувало на те, що жодних останків, які б вказували на колишнє кладовище

чи вхід у підземелля, немає. Прийшовши сюди, Косма був більше зосереджений на Майї, ніж на шансі

знайти якісь таємничі залишки монастиря. Одним словом, він уже отримав те, що хотів.

Іноді він піднімав голову і дивився на дівчину, оточену такою недоречною тишею. Вона, безсумнівно, була прекрасною за всіма канонами, створеними протягом історії. Так чому ж вона була одна?

Мабуть, це скоро випливе, коли він закохається по вуха.

– У тебе щось є? – запитала вона, наближаючись до нього.

– Напевно, нічого схожого на побачення в стилі Індіани Джонса.

– Я оголошую перерву. – Майя вимкнула ліхтарик і скинула з плеча рюкзак. – У мене є хитра

кемпінгова ковдра, пора поїсти, набратися сил і з подвоєними силами братися до роботи. Давай знайдемо

тихе місце.

Він одразу вказав світлом ліхтарика на велику березу, що стояла біля в’їзду до цього забутого місця

розбірки.

– Кажуть, найбезпечніше місце — під березою, — сказав він і показав їй дорогу.

Майя вклонилася з усмішкою.

– Як хочеш. Вона підійшла до дерева й озирнулася через плече. – Подивись, там є маленька гірка.

Ми матимемо кращий вид.

– Духи старих монахів все одно спостерігатимуть за нами, — тихо сказав поліцейський і хрипко

розсміявся.

– Це спосіб налякати дівчину, щоб вона кинулася в обійми чоловіка? – спитала Майя, розстеляючи

ковдру з якогось матеріалу типу флісу, обшиту алюмінієвою фольгою.

– У мене широкий діапазон ходів. Це ще не кінець.

Вони сіли й дістали вино, пару складених дорожніх кухлів й пластиковий контейнер із в’яленим

м’ясом.

– Такого застілля у мене ще не було.

– Мій приятель імпортує вино зі Сполучених Штатів. – Майя помахала пляшкою перед його очима, але в сутінках він не розгледів назви на етикетці. – Ти знаєш, що у США розведення винограду та

виробництво вина почалися в Техасі? Цей приятель дав мені кілька пляшок, щоб спробувати, це остання, тому я повинен відвідати його знову. Крім того, у мене є найкраще м’ясо з яловичини, яке переживе

ядерний вибух разом із тарганами. Правило таке. Ти кладеш шматок м’яса в рот, робиш ковток вина і

повільно жуєш. Твої смакові рецептори заніміють, повір мені. Так треба робити з віскі, але я піонерка

дегустації з вином.

Він зробив, як вона сказала, і про себе мусив визнати, що не збожеволів від захвату, але посміхнувся

й схвально кивнув. Початок був поганий, яловичина відчувалася в роті як пересолена підошва черевика, а

кислотність вина викликала сльози. Проте приблизно через п’ятнадцять секунд м’ясо почало віддавати свою

есенцію, солодкість майже сирої яловичини, а вино доповнило композицію, посиливши її смаком

соковитого винограду. Майя відкусила ще один шматок яловичини й відпила вина. Косма вирішив доїсти те, що мав у роті, його зуби все ще билися в героїчній боротьбі, щоб усе це перемолоти й покласти до свого

шлунку в якійсь легкозасвоюваній формі.

Дівчина проковтнула свою порцію і трохи нахилилася до Косми. Маленька ковдра змусила їх бути

поруч, але тепер він відчув її дихання на своєму обличчі, хлопець швидко проковтнув м’ясо, і все це

залишило досить цікавий солодкувато-димний смак у його роті.

– У цих обставинах техаського пікніка, оточеного руїнами монастирських будівель, ти б хотів мене

поцілувати? Можливо, тут ніхто й нікого не цілував, ми могли бути першими.

Він хотів.

Косма нахилився до Майї, боячись, що вона почує, як калатає його серце, так голосно, ніби над ним

знущалася дюжина африканських барабанщиків.

Проте завадив їм не цей звук, а шелест кущів, що долинав за кілька метрів від дороги. Там хтось

ішов, хрускіт кам’янистої дороги давав зрозуміти, що він наближається.

Міг це бути Рубенс? Може, він збирався запалити ще одну лампадку?

Майя поклала палець на губи Косми, даючи зрозуміти, що він повинен мовчати.

– Дай мені ліхтарик, — сказав він.

Майя швидко дістала з рюкзака ліхтарик, втиснула його в його руку, а іншою рукою взяла щось

металеве.

– У мене ще є балончик з перцевим газом, — прошепотіла вона.

Так, цікаво, що ще в неї було в цьому рюкзаку.

Таємничий гість досяг до їхньої висоти. Їх оточила тиша. Серце Косми все ще калатало, як

божевільне, він сподівався, що прибулець його зараз не почув.

Темрява й тиша доводили його до параної, а Майя сиділа спокійно, як мисливець, що чекає на свою

здобич. У хлопця, однак, склалося враження, що з-за його спини, як у фільмі жахів, вирине вбивця, переріже

дівчині ножем горло і помчить за ним. Зрештою, це саме він, як людина і поліцейський, мав би вийти з кущів

із ліхтариком у руці, але сидіти з Майєю в криївці, у напрузі, було надзвичайно магнетичним досвідом.

Раптом незнайомець заговорив:

– Це тут?

Голос, безсумнівно, жіночий, порушив напружену тишу.

– Погане місце? – відповів на її запитання чоловічий голос.

– Темно.

Спалахнуло світло ліхтарика мобільного телефону.

– Краще?

– Ну, трошки, — спокусливо й надзвичайно еротично відповіла жінка.

Косма вже знав, що за чудовисько вештається вночі по цвинтарю та руїнах монастиря. Він увімкнув

ліхтарик і спрямував промінь світла на прибульців.

– Курва мать! – почувся чоловічий голос.

Лише одна людина може вилаятися з шовковистою плавністю голосу, який перетворює соковите

послання на солодку констатацію факту. Хтось, кого кілька років навчали проповідувати з висоти амвону.

Майя теж увімкнула ліхтарик.

– Хто тут? – гукнув до них отець Марек. Він намагався досить незграбно прикрити свою супутницю, але силует, характерний і прикрашений двома пухкими грудьми, увільненими від блузи та бюстгальтера, неможливо було сплутати ні з яким іншим. Сільвія, продавщиця і церковна служниця.

– Розслабся, це тільки я, — голосно сказав Косма, покидаючи свою схованку. Майя йшла за ним, відстаючи на крок.

– Що за я? – гордо, але й з ноткою невпевненості запитав священик.

– Косма, – відповів той, розуміючи, що світло їхніх ліхтариків було надзвичайно сильним і двоє

спійманих закоханих насправді не бачили, з ким мають справу.

– Я вже піду, — сказала Сільвія, застібаючи блузку.

– Почекай, я тебе проведу, — запротестував Марек.

– Сама дорогу знайду, — сказала дівчина і швидко пішла до костелу. Через деякий час спалахнуло

світло, ймовірно, вона вирішила за допомогою телефону підсвітити собі дорогу.

– Ну, ви мені й підгадали, — саркастично сказав Марек, підходячи до пари.

– Не перебільшуй, — сказав Косма.

– А що? Сам привів свою дупку в кущі, а мені забаву зіпсував? – Марек багатозначно подивився на

Майю.

– За цю "дупку" я повинна б тобі начистити пику, — буркнула дівчина, роблячи крок до священика.

Косма зупинив її рукою, як професійний охоронець на дискотеці. Він знав, скільки шкоди може завдати

навіть маленький ліхтарик Maglite, розроблений спеціально для американської поліції, яка використовувала

його як імпровізовану дубинку.

– Гаразд, я вже пиздую звідси, розважайся, – сказав Марек. - З Богом!

Він дістав з кишені пачку сигарет, запалив і пішов за дівчиною, яку так і не зробив коханкою.

– Косма, а хто це був? – спитала Майя.

– Марек. Отець Марек. Зараз він у короткостроковій відпустці, живе у пароха. Вибач, що я вас не

представив.

– Я не подам цьому щуру руку, — відповіла вона.

– Ну, він досить хитродупий. Сам зізнався мені, що приїхав сюди на невеличкий відпочинок саме

тому, що вводив молодих дівчат у спокусу.

– У нього це чудово виходить.

– Чи пам’ятаєш ти когось із молодих священиків в гостях у пароха під час перебування у Вниках?

– Моя бабуся була дуже релігійною. Проте мама цуралася костелів, як чуми, навіть до причастя

мене не посилала. З цієї причини вона домовилася з моєю бабусею, що та не може брати мене з собою на

месу. Думаю, що це може бути основною причиною того, що парох мене не любить. Я не одна з його

овечок. Крім того, я завжди вважала, що овечок не треба плутати з баранами.

– Влучно сказано, — засміявся Косма. – Повернемося до нашої розмови?

Майя подивилася на нього й глибоко зітхнула.

– Цей виродок мене трохи засмутив. Але з іншого боку, я не можу дозволити техаським фірмовим

стравам пропасти даремно. Давай. У мене є ще одне обладнання для створення романтичного настрою..

Вона схопила Косму за руку, і вони повернулися на місце, світячи один на одного ліхтариками. Сіли

на ковдру, і Майя дістала зі свого рюкзака пластикову трубку, зламала її, і їх оточило рожеве сяйво.

– Ти дивись, готова до всього, — похвалив він її.

– Це має вистачити замість свічок. Я не люблю рожевий, але у жінок десь всередині закладена

любов до цього кольору. Це дещо підшкірне, генетичне або хромосомне. І хоча не зовсім подобається, але

мене трохи збуджує.

– Мабуть, я повинен грати тут романтика, ти ганьбиш мене.

– Ти наполовину священик, наполовину поліцейський. Останнє, чого я очікую від тебе, це

романтизм. Тож, дуже тебе прошу, відкуси яловичинки, запий вином й поцілуй мене. Хочу, щоб в перший

раз ти смакував Америкою.

Косма зробив, як вона просила, а точніше наказала. Він уже знав, чого очікувати: солона підошва, кисле вино, солодкість м’яса та вибух смаку. А потім її запах, її подих і її губи, м’які й солодкі, як давлена

малина.

– Егей, ви ще там?! – почувся з площі голос отця Марека. – Я бачу рожеве світіння, це ви?

– Щоб ти скис! – розсердився Косма, увімкнув ліхтарик і спрямував промінь світла на священика.

– Я десь тут загубив ключ, не могли б ви позичити ліхтарик? Хіба що ви вже перейшли до суті, тоді не

буду турбувати.

Косма встав і вийшов до нього.

– Повинен виписати тобі пизди, — процідив він крізь зуби.

– О! Тоді ти вже знаєш, що я почував тільки що. – Тип явно його не боявся, а повинен був. –

Заспокійся, допоможи мені. Якщо я повернуся без ключа, ця сука-хазяйка відірве мені яйця. У телефоні сідає

батарея, я почав навпомацки шукати, але вліз тільки в якісь чортові лампадки, а туфлі хоч викинь.

– Тримай.

Косма простягнув йому ліхтарик, і завмер. Відвів руку.

– Що? – невпевнено запитав Марек.

– Які лампадки?

– Ну, якийсь ідіот викинув лампадки поруч, а не в сміттєвий бак. Я спочатку перевірив там, тому що

повів Сільвію саме туди. – Він показав пальцем кудись у темряву. – Але вона скиглила, що це занадто

близько до костелу і дороги, може хтось побачить, хоч там хуя що видно.

– Веди, я присвічу тобі.

– Дайте мені ліхтарик, я сам шукатиму.

– Веди, — твердо сказав Косма, Майя теж покинула їхню схованку. Вона, очевидно, добре чула

розмову і дійшла тих самих висновків, що й він.

– Добре, добре, добре. – Марек підняв руки в знак капітуляції. - Давай. Я єбу, який скандал. Відразу

ж зникаю, так що можете закінчити.

Вони пройшли буквально кілька метрів вимощеною каменем дорогою в бік костелу. Марек

повернув ліворуч.

– Сюди світи, — сказав він. – Гарне місце невеличкий трах, тому що тут впало дерево. Є на що

спертися. А їй все було не так.

– Ну ти і хуй, — раптом сказала Майя. – Міг би дівчину в готель взяти.

Марек зупинився й багатозначно подивився на неї.

– Міцні слова для того, кого я спіймав у кущах на романтичній зустрічі, – саркастично сказав він.

– Гаразд, досить. – Косма задушив суперечку в зародку. – Ви дійшли до дерева, так?

– Ми не встигли, — хихикнув священик. – Добре, не сердься, — швидко сказав він, побачивши, що

вони не жартують. – Так, ми сіли на дерево, а вона почала скиглити.

– А де ті лампадки? – сухо запитала Майя.

– Під деревом. – Марек підійшов до поваленого стовбура. – Я їх раніше не бачив, тепер вліз у все це

лайно.

Косма підняв одну з лампадок, що потрапила у світло ліхтарика. Вона виглядала ідентично тієї, що

подарував йому Рубенс. Виходить, тут пройшов волоцюга. Зараз обшукувати це місце не було сенсу, надто

темно, а по-друге, з ними був Марек, якого поліцейський зовсім не хотів пускати у свої справи. Майя, мабуть, зрозуміла його без слів, бо простягла свій ліхтарик священику.

– Давай, не перешкоджай собі, — сказала вона. – Якщо знайдеш, поклич нас.

Вона кивнула Космі й попрямувала до дороги. Коли вони дійшли до неї, вона підійшла ближче й

почала шепотіти на вухо:

– Збираємо барахло, любий, зустрінемося тут завтра. Ніччю мало що зможемо зробити в цих кущах.

Ну і треба позбутися цього клоуна.

– А перший поцілунок? - спитав він.

Вона притиснулася до нього губами так, що у нього перехопило дихання, він просто забув дихати.

Так само швидко, як і почала, вона закінчила.

– Не хвилюйся, — прошепотіла вона. – Другий поцілунок, зазвичай, смачніший. А тепер веди, мій

доглядач маяка. Згортаємо майдан.

Вони повернулися на пагорб, Майя акуратно спакувала ковдру, закупорила вино, закрила

контейнер з яловичиною і закинула світлячок, який все ще випромінював рожеве сяйво, у свій рюкзак. Вони

повернулися на дорогу, хаотичний промінь ліхтарика прорізав повітря, показуючи, що сексуально

гіперактивний священик ще не знайшов своєї втрати.

– Ти знайшов ключ? – гукнув до нього Косма.

– Ні.

– Тоді шукай далі, — сказала Майя. - Ми йдемо. І пам’ятай, на ліхтарику написано: "повернись до

мене".

– Добре-добре.

– З Богом, — сказала дівчина і, хихикаючи, рушила до стоянки біля кладовища.

Вони йшли, не розмовляючи один з одним. Біля машини вона обернулася і подарувала соковитий

поцілунок.

– Тільки не смій перевіряти цього без мене завтра, розумієш? – погрозила вона пальцем.

– Так точно, — відповів поліцейський.

– Підкинути тебе до квартири?

– Прогуляюся, сьогодні гарна ніч, — відповів він.

Майя сіла в "мерседес" і поїхала з запалом, гідним Кшиштофа Головчица20. Косма, побачивши

червоні вогні машини, що зникала за рогом, зрозумів, що вона ж пила вино. Ось так бажання притуплює

поліцейські відчуття!

Коли він подивився на дорогу, то помітив спалахи ліхтарика, що час від часу з’являлися на далеких

деревах, що оточували руїни монастиря. Очевидно, ключ і досі не був знайдений. Якусь мить Косма

розмірковував, чи допомогти Марку в пошуках, але нарешті рушив до квартири.

Він прослизнув усередину й тихенько пройшов крізь тихий будинок. Хазяйка знову дивилася якусь

телепередачу, він не мав наміру її турбувати. Роздягнувся і ліг на ліжко.

Червоне вино і в’ялена яловичина. Він був переконаний, що навіть якщо він більше ніколи не

побачить Майю, ці дві речі завжди нагадуватимуть йому про цю незвичайну, трохи надто вже балакучу

дівчину.

Його думки більше блукали про дівчину, ніж про лампадки, які випадково знайшов сьогодні. Він уже

поринув у країну сну, коли почув хрускіт гравію під вікном. Косма трохи підвівся і поглянув на вулицю. На

узбіччі вулиці стояв не хто інший, як Шрам, той чоловік, з яким він учора пив пиво біля крамниці. Той кивнув

йому, мабуть, помітивши хлопця у вікні.

Косма зітхнув, натягнув штани й футболку й, намагаючись не шуміти, спустився вниз. Він не міг

пропустити, якщо хтось із села хоче з ним поговорити. Щоправда, за досить дивних обставин, але все ж.

Перед будинком він побачив чоловіка, який стояв на розі.

– Тут у Валясякової є лавка, приходь, – сказав Шрам.

Кшиштоф Веслав Холовчіц — польський автогонщик. З грудня 2007 до липня 2009 року був

депутатом Європейського парламенту. Працював у Комітеті з транспорту та туризму, Комітеті з міжнародної

торгівлі, а також входив до складу делегації зі співпраці з Республікою Білорусь.

Справді, біля стіни стояла маленька лавка. Вони сіли на неї, і лисий чоловік із V-подібним шрамом

на щоці простягнув йому руку.

– Рисєк.

– Косма.

– Гарне ім'я.

– Ім’я як ім’я.

– Якщо ти гівнюк, тоді хочеш найпростіше ім’я, Рисєк, тоді це добре, бо діти сміються над іншими

іменами. Але потім людині хотілося б виділитися, хоча б іменем.

– Але ж ти не кликав би мене, щоб поговорити про імена, чи не так?

Чоловік довго дивився на нього. Нарешті опустив голову.

– Ні.

– То про що йдеться?

– Нащо ти тут? По що приїхав?

– Мабуть, мені не потрібно сповідатися...

– Шукаєш того останнього, чи не так? Того священика, який був тут минулого разу?

Косма глянув на нього підозріло. Скільки він міг відкрити йому? Скільки той знав?

– Ти знаєш хто я? – нарешті запитав він Шрама. – Тому що люди, мабуть, говорять.

– Що ти поліцейський.

– І?

– І що приїхав тому, що шукаєш цього молодого священика, який нещодавно був тут на відпочиеку.

– І як ти вважаєш, вони праві?

– Я думаю, що праві.

– А тепер ти хочеш мені щось сказати, що допоможе справі?

– Ні.

– А може, ти хочеш мене попередити чи полякати? – твердо запитав Косма. Бажання спати зникло, запрацював режим поліцейського.

– Попередити? – здивувався Шрам.

– Зазвичай буває так, що хтось приїздить у село, а потім якась місцева добра душа, на ім’я, скажімо, Рисєк, попереджає, що йому краще якнайшвидше поїхати звідси.

– Забагато фільмів, пан влада, – засміявся Шрам. – Перед чим слід остерігатися? І чим тут лякати? У

Вниках нічого не відбувається, люди спокійні. Зрештою, які люди, адже щороку одні помирають і стільки ж

виїжджають. Як зараз Валясякова, їй принаймні пощастило продати свій будинок, але завтра пройдіть

вулицею та подивіться, скільки покинутих тут будинків. Ми помремо, зникнемо, нас не буде. Село пустіє.

– Мені тут подобається.

– Так, мабуть, протягом кількох днів - просто чудово. Але на цьому місці є прокляття. Можеш

сміятися, але це так.

Все вказувало на те, що чоловік прийшов поскаржитися перед кимось новим. Може, йому знудили

приятелі з-під крамниці? Косма вирішив скористатися цим до того, як вирішив, що зустріч закінчилася.

– Прокляття, диявольські дерева, безхатченки, Христос, що сходить із хреста. Коли я запитую в

когось конкретну інформацію, вони починають філософствувати. Я не вірю в прокляття.

– Якщо в селі живе кілька сотень людей, то будь-яка неперевірена інформація циркулює, як муха в

банці, робиться все злішою та гучнішою. Ми повторюємо певні речі від діда-прадіда. Як з тим деревом.

Дехто й справді вішався там, і, мабуть, у старі часи кат виконував вироки, щоб далеко не їздити. Хтось

бурмотів, що під ним у 1939 році розстріляли кількох євреїв, хто його знає. У наш час навряд чи хтось зможе

відсіяти правду від легенди.

– А Христос?

Шрам махнув рукою і дістав з кишені зім’яту пачку сигарет. Протягнув Космі, але той відмовився.

Чоловік закурив і сморід дешевого тютюну зіпсував травневий вечір.

– Це ви дурня з мене ліпили? – запитав поліцейський.

– Це не так. Всі знають, що це нісенітниця, це очевидно. Де там Христос сходить з хреста.

Стояла тиша, якщо б травнева ніч могла бути тихою, з сусіднього бузку було чути спів солов'я, Шрам

курив сигарету, все ще опустивши голову.

– Нам було, мабуть, по вісім років, — сказав він нарешті. – Так, пам’ятаю, тому що на Перше

Причастя я отримав новий велосипед. Тоді велосипед був чимось. Годинника ще ніхто не міг собі дозволити, але з Чехословаччини змогли привезти велосипеди, які коштували до біса. Його назва була "Універсал". Ну а

ввечері ми веселилися, як всі хлопці, нас ніхто не заганяв додому і не читав перед сном. Малюк гуляв собі і

ріс. Одного разу, від нудьги, надумали собі завдання вкрасти вівтарне вино з церкви, хто б це не зробив, був

би отаманом, це очевидно. Я завжди був сміливим, знав, що моєму батькові буде боляче за це, але бути

отаманом? Честь. Всі хлопці служили на месі, кожен був міністрантом, ми знали, де священик зберігає вино.

Я перший підкрався і побачив, що в костелі горить світло, значить, там хтось є, напевно, якийсь церковник. Зі

мною пішов Манєк, він уже мертвий, йому легені рак з’їв. А дихалка в нього була ого-го. Ніхто не вмів

свистіти так, як Манєк.

Шрам замислився, кинув сигарету під ноги, затоптав її, потім підняв недопалок і поклав у пачку.

– Не буду Валясяковій смітити, – пояснив він Космі. – Ось цей Манєк підсадовив мене до вікна, щоб

я бачив, хто всередині. Бо як костельний, то страшно, холєра. Батько Валентія, Казик, був тою ще сволотою, тільки і скажу. Якщо хтось приходив месу служити, і в нього були брудні руки, він знімав ременя, наказував

такому простягнути руки і по руках бив. Але тільки після маси, щоб побиті пальці не тремтіли і чогось не

впустили. Ти сидів крізь всю масу, а він дивився на тебе, проводячи рукою по реміню. Чекати покарання – це

найстрашніше, краще попастися в ті лаписька і потім побігти до крана з холодною водою, але чоловік чекав

більше години, бо священик тоді був балакучий. Той костельний тим ще сукиним сином був. Вся довбана

родина сволоти, добре, що у Валентія не було сина.

Рисєк на мить знову замовк, Косма не перебивав його. Може, чоловік щось шукав у своїй пам'яті?

Можливо, він знову підкрадався до церкви вночі зі своїм найкращим другом, знаючи, що якщо він зробить

хоч найменшу помилку, то в нього будуть подвійні клопоти — і від костельного, і від батька.

– Щоб зазирнути всередину, Манєкові довелося підсаджати мене, самому стоячи на рамі

велосипеда. Я дивився у вікно, нижня частина вітражу була зроблена з прозорого скла, так що все було

видно. І тоді я побачив, що робиться всередині, не костельного, а хрест, великий. Він був пустий. І коли я

раптом закричав від страху, Манєк відпустив мене, я спробував щось схопити, але під рукою нічого не було, і

я впав на самий низ. І пикою налетів на велосипед.

Чоловік потер шрам на щоці.

– Нас годували цією легендою, коли ми були гівнюками, — сказав він через деякий час. – Ми вірили

в це, як вірять діти, мов у святого Миколая, тепер ніхто з нас не вірить, але ж воно залишається. Так само, як

віра в Бога, чи не так? Самі можете вірити, але все одно будете кричати "Господи!", коли розсердитеся.

Сьогодні я знаю, що, можливо, Ісус на тому хресті все ж був, або священик зняв його, щоб почистити. Але з

іншого боку? Я опинився в лікарні з розбитою пикою, мені видалили два зуби і залатали щелепу. І добре, бо

я, мабуть, не пішов би до церкви, бо боявся, що батько мене вб’є. В ті часи і не ходити до церкви в неділю?

Не треба жартів. Повернувся, пішов, хрест обходив далеко. І нікому не сказав ні слова. Манєкові сказав, що

побачив костельного.

– Не ображайся, історія зворушлива, але…

– А тобі на неї плювати. Я просто прийшов сказати тобі, що всі тут хочуть, щоб ти знайшов того

священика. Живого. Подалі від Вник. І щоб ти вже поїхав звідсіля.

– Тоді чому вони мені не допоможуть?

– Ніхто нічого не знає, а таке незнання – рай для пліток. Чи був священик в будинку пароха? Був, його там бачили. Зник? Зник. Щось є підозрілого в цій справі? Так, підозріло, бо приїздив поліцейський, розпитував, і був у цивільному, як у кіно. Що могло статися? Багато могло статися. Бояться, що скажуть якусь

дурницю, і ви порушите це на кримінальну справу. Так сказала Юзя сьогодні вранці в магазині. Кримінальна

справа. Тому якщо не знаєте, то краще не говорити. А якщо знаєте, то скажіть.

– Якщо хтось із Вників хоче щось сказати, то може зробити це навіть анонімно. Мені потрібна тільки

інформація, а цього священика я шукаю неофіційно, для свого приятеля.

Шрам кивнув. Він знову дістав пачку сигарет.

– Я попитаю, — сказав він.

– Дякую.

– На добраніч, — сказав він і рушив до воріт.

Косма дивився, як чоловік виходить на вулицю. Він розвернувся і пішов до хати, Валясякова все ще

дивилася якусь дурну програму, і, мабуть, заснула в кріслі. Він хотів підійти, вимкнути телевізор і накрити її

ковдрою.

Замість цього пішов нагору, але вирішив прийняти душ, можливо, випити пива, все обдумати, а

потім лягти спати.

  

Ядвіга Валясяк чекала, поки її гість засне. Вона вимкнула телевізор, щоб не пропустити цей момент, спочатку шум води з душу, потім скрип ліжка, коли вже ляже спати, можливо, ще кілька обережних кроків

до кухні, щоб випити пива. Якщо так зробить, то все затягнеться, але вона жінка терпляча, старі люди стають

терплячими, хоча їм треба поспішати. Кожен наступний день, це на один менше, і кінець все ближче, але

старі люди знають, що вони вже зробили все, що могли, тепер їм залишається тільки чекати. Їхнім життям

стала машина, в якій водій натиснув на гальма і в'їжджає до гаражу. Він усе ще їде, але все повільніше й

повільніше, і незабаром він зупиниться, потім вийде і займеться іншими справами.

Вона подивилася на телевізор, де в вульгарній тиші кілька знаменитостей співали і чепурилися

перед публікою. Вони нічого в житті не знали і небагато чого мали, і їх час тривав лише до тих пір, поки вона

не вимкне телевізор. Загримовані, п’яні обличчя людей, яких ніхто ніколи не любив по-справжньому і які

бажали лише блиску, миттєвого, сильного, як постріл із дефібрилятора в згасаюче серце. Графік ЕКГ на мить

підскочить, це буде спалах, потім нормалізується або знову підніметься, знадобиться ще одна реанімація.

Блиск.

Як тільки всі звуки згори припиняться, вона піде подивитися, чи не ллється з-під дверей слабенький

потік світла. Треба ще трохи почекати, бо молодь тепер любить дивитися в телефон у темряві. Терпіння.

Вона притулить вухо до дверей і прислухатися, поки не почує рівне, сильне дихання, а потім настане

час її виступу, вона буде зіркою з тихого дому, знаменитістю без макіяжу.

Жінка подивилася на своє ліжко, під ковдрою лежала сокира. Вона уявляла, що спить і чекає

моменту, коли прийде час вибратися з теплого містечка і взятися до роботи. Її чоловік роками рубав дрова

цією сокирою, доглядав за своїм інструментом, точив його, чистив. Тепер настав час порубати ще трохи, востаннє.

Настала тиша. Вона знала, що мусить це зробити, незважаючи на себе, погодившись з усіма.

Двері злегка, ледь помітно скрипнули. Вона повільно повернулася до них.

Постать, що стояла в дверях, усміхнулася й похитала головою.

Добре

Ще не цієї ночі.

– Завтра? – мовчки спитала Валясякова.

Постать посміхнулася і ствердно кивнула.

Стільки зла в одній особі. Так багато зла.

Ісусе Христе, май їх усіх у своїй опіці.

ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Чоловік стояв, опираючись на стінку, так само, як і три дні тому. Очевидно, він вибирав ранок, щоб

відвідати старий костел та шукати людей, які хотіли б вбити парафіяльного священика. Цікаво, чи не

посипалася у нього статистика, адже дослідження, на які він спирався, з кожним днем ставали все гіршими.

А може, він знайшов бажаючих виконати цю роботу і прийшов сюди перевірити, чи є ефект задовільним?

Косма підійшов до нього і зайняв точнісінько те саме місце, що й під час першої зустрічі. Ранок усе

ще пахнув йому вином і яловичим м’ясом. Він подивився на незнайомця й упевнено ствердив, що останні

два дні не бачив його на вулицях Вників.

– Добрий день, — сказав він, але той не відповів. Він махнув рукою у класичний польський спосіб як

підсумовують дії влади, виступи збірної чи програні вибори.

– Ну, знайшов пан когось? – запитав Косма, дивлячись на костел, який зберігав стільки таємниць.

Десь усередині все ще висів на хресті Мстивий Христос, його одяг чекав на нього в притворі, як тільки

випадав судити грішника, Спаситель, мабуть, жваво стрибав на кам'яну підлогу, з брязкотом падаючих

цвяхів, одягає святковий одяг і йде судити живих і... цього разу, мабуть, тільки живих.

– Не знайшов, — відповів чоловік.

– Але ви не відмовилися від місії?

– Місія! Чудовий термін, місія, - замислився чужий.

– Скажіть, у чому справа з вбивством пароха? – не витримав Косма. Йому надоїло це ходіння по

колу і навколо, треба було переходити до конкретики.

Чоловік, як і раніше, легенько відскочив від стіни, змахнув з рук пил, розвернувся і притулився до неї

спиною. Він глянув на Косму.

– Не можу. Ще ні.

– Чому пан не може?

– Це факт, якби не міг, це означало б, що хтось мені не дозволяє. Або щось таке, як присяга. Так я не

правильно висловився. Не хочу. Ще ні.

Косма пошкодував, що не знаходиться на службі. Він би трохи налякав типа, а може, просто б

арештував до пояснень. Тепер доводилося цацкатися.

– Ну, може, припинимо ці ігри, і ви скажете мені, чому не хочете? Адже виходить, що це лише ваше

рішення.

– О так, тільки моє.

– І тоді? – наполягав Косма.

– Правду можна сказати лише один раз, щоб її не вважали нісенітницею. І цей час для вас ще не

настав, сьогодні ви б припустили, що те, що я кажу, це нісенітниця, марення старої людини, наслідок

божевілля чи вживання алкоголю, а може, ще якихось стимуляторів.

– Це прозвучало глибоко, — заглузував Косма.

– Пан засмучений і злий на мене, тому що я не хочу панові говорити, а не через відсутність правди.

Скажімо, твоя дружина зраджує пана, і я скажу панові про це. Якщо пан в неї закоханий і не підозрює її в

зраді, пан буде вважати мою розмову нісенітницею, злістю, може, ревнощами і, звичайно, злим бажанням.

Якщо пан вже спіймав її на зраді, мої слова також не будуть почуті. Бо що це за новина, хоча я кажу правду?

Жодна новина. Якщо я зроблю це звинувачення, коли пан щось підозрює, а невірна жінка розважається зі

своїм коханцем, ну... Тоді це буде сувора правда, і пан буде готовий це прийняти, і це буде підтверджено

діями, і це буде легко перевірити. По-моєму, цей момент ще не настав, пан все ще закоханий і ваша

дружина і панові вірною. Хоча пан вже розуміє, що щось не так.

– То пан не скаже мені, чому ненавидить пароха і хоче його вбити?

– Ну, ай-ай-ай! – Чоловік несхвально цмокнув губами. – Як я вже сказав, я не хочу його вбивати і не

маю нічого проти нього особисто. Він ніколи не робив мені нічого поганого. Я просто вважаю, що він

заслуговує на смерть.

– Не ображайтеся, будь ласка, але це перекручена логіка.

Чоловік випростався, підійшов ближче й глибоко зазирнув Космі в очі. Він поклав руку йому на

плече, і поліцейський напружив м’язи. Він підпустив цього чоловіка занадто близько, зрештою, якщо цей тип

є небезпечним божевільним, він міг дістати ніж і вдарити його в живіт.

– Я був священиком. Пан був священиком. Отже, ми, мабуть, знаємо все про викривлену логіку, чи

не так? – чи то спитав, чи то просто сказав той, повернувся на місці і знову пішов у бік лісу.

– Зачекайте, будь ласка! – гукнув вслід йому Косма.

Раптом він почув якийсь рух позаду, швидко обернувся, після цієї близької зустрічі з незнайомцем

він був так само напружений, як і при виході на ринг. Позаду з’явився костельний і зіскочив з велосипеда.

– Чого пан знову тут шукає, га? – без церемоній запитав наймиліший чоловік у селі.

Косма повернувся в напрямку до лісу, але незнайомець вже зник між деревами. Він побіг в ту

сторону, перескочив неглибоку канаву і вибіг на стежку. Ліс був досить густий, темрява тут тихо ховалася від

пекучого сонця, ніби чекала до вечора, поки воно згасне, після чого зможе розпрямити кості і захопити весь

світ на коротку травневу ніч. Чоловіка не було й сліду. Стежка, протоптана ногами десятків поколінь, за

кілька метрів розділилася на дві. Чи був сенс гнатися за незнайомцем? Хіба що, ні.

Косма вийшов з лісу, костельний усе ще спирався на велосипед і чекав, ніби поліцейський мав

зустріч з ним, а не з парохом.

– Пан знає, куди веде ця стежка? – Косма показав пальцем на місце, звідки щойно вийшов.

– Знаю.

– Куди?

– Хіба пан не знає? – зі злобною посмішкою спитав костельний.

– Якби я знав, мабуть, не питав би!

– Оскільки пан стільки років прожив без цього знання, воно панові ще кілька днів дупу не розірве, –

відповів чоловік, а потім скочив на велосипед і поїхав до костелу.

От же ж мудак! Ще кілька таких зустрічей, і їм, ймовірно, доведеться спробувати знайти у Вниках

нового фахівця зі збору пожертв, тому що він просто хотів вбити цього.

Потрібно буде запитати у пароха про цю стежку. Йому не подобалися такі ранки, у нього відразу

підвищувався тиск, спочатку незнайомець, а цей мудак.

Він рушив у бік будинку, але рарох його випередив, він кудись йшов чи просто вирішив зустріти.

– Доброго дня, — сказав Косма. – Файний у вас костельний, не дуже милий.

У відповідь на світське привітання священик лише кивнув. На ньому був такий самий одяг, як і

вчора, штани та сорочка з колораткою, чисті й випрасувані.

– Знаєте, на великих парафіях можна перебирати харчами, я ж прийняв цю церкву з усім наявним

інвентарем. Костельний вже був, так би мовити, при справі. Може присядемо?

Парох показав рукою на місце, де вчора сиділи разом він з молодим священиком Мареком і двома

парафіянками. Косма пішов за ним і сів на лаву. Сьогодні стіл був порожній.

– Він добрий костельний. – продовжив тему священик. – Сумлінний, дуже серйозно ставиться до

своїх обов’язків. У всякому разі, це сімейна традиція.

– Так, я вже чув про це.

– Але його поверхнева поведінка лише… поверхнева. Будь ласка, вибачте мене за масло масляне, але це так. Він хороший чоловік, який любить свою сім’ю, але життя з трьома доньками та дружиною під

одним дахом може бути важким.

– Ну, і нема кому залишити ключ від знаменитого костелу, чи не так?

– Це додатковий клопіт, — погодився священик без тіні усмішки. – Для вас це може бути дрібницею, може, навіть смішною, але для тутешньої людини, вірної родинній традиції, це справжня тривога, яка може

пригнути до землі і забрати радість життя. Кожній людині потрібні сенс і мета життя. Що б це не було. Для

алкоголіка це може бути випивка щодня, але це утримує його у світі. Для Валентія цей костел та догляд за

ним мають сенс.

– І ці ключі немає кому віддати?

– Сина немає, а жодна з доньок не горить бажанням взятися за обов’язки. Насправді зараз у Вниках

живе лише Сільвія, але це буде недовго. У будь-який момент великий світ притягне її, як клей. Вона втече

звідси.

– Як Пьотр Дембіцький?

– Я вже все сказав про це. Не бачу сенсу повторювати знову і знову.

– І ви більше нічого не пригадали?

– Ви?

– Ну, я маю на увазі ще і господиню.

– Ні, я маю вас засмутити, але нічого.

– І все ж...

– Проте ти будеш питати і копати глибше, – перебив його священик. - НІ. Так ось, ти більше не

почуєш від мене жодного слова з цього приводу. Я не нянька, якій хтось на виховання п'ятирічну дитину. Це

такий самий агротуризм, як Ядвіга Валясяк, тільки для священнослужителів. Отець Пьотр Дембіцький

приїхав сюди з власної волі і міг піти будь-коли.

– Поносячи певні наслідки, — втрутився Косма.

– Пане владо. – Священик змінив тон і форму своєї заяви. Здавалося, він розсердився. – Якщо пан

бажає офіційно допитати мене щодо зникнення Пйотра Дембіцького, будь ласка, надішліть мені повістку

про виклик до відділку поліції, де пан працює. Попереджаю, нічого нового пан не дізнається. Ваше рішення, ваш час. Я справді переживаю за того хлопця, як і за кожного гостя, який приїжджає до Вників, але більше

нічого не можу по даній справі зробити.

– То що?

– То я прощаюся. Я не забороню пану говорити ні з Люцинкою, ні з ким іншим, кого ви хочете

мучити. Але будь ласка, залиште мене в спокої.

– Я не можу цього обіцяти.

Священик глянув на Косму і, на диво, широко й щиро усміхнувся.

– З тебе вийшов би чудовий священик. А чи знаєш ти, що робить хорошого священика?

– Багато слів спадає мені на думку, але пан, мабуть, не хотів би їх чути.

– Є пов'язання до жадібності? Педофілії? Гомосексуалізму? Нічого нового, про це вже чув кожен

священик. Але тут мова йде зовсім про інше.

– Про що? – запитав Косма.

– Про вміння правильно ставити запитання. І священик, і міліціонер повинні знати, коли, кого і що

питати, а коли тримати язик за зубами. Відповіді, любий, відповіді - хліб наш насущний. Твоя подвійна.

Що ж, напевно, Марек досить швидко розповів священику, які факти йому вдалося отримати про

минуле Косми.

– Я запитаю.

– Запитуйте. – Парафіяльний священик підвівся, даючи знак, що аудієнцію закінчено. – Але тоді не

звинувачуйте нікого, якщо вам дадуть відповідь.

Знову філософ. Як довго можна було терпіти їхню балаканину, постійно довкола теми? Косма

підвівся з лави і, не прощаючись, пішов на вулицю. У нього було відчуття, що сьогодні вони знову

розмовлятимуть.

Пролунав телефонний дзвінок. Хлопець глянув на дисплей і був трохи здивований. Дзвінок

надійшов від журналіста Казімєжа Барщика, з яким він вчора бенкетував у "Макдональдсі".

– Я слухаю! – сухо сказав він у трубку, все ще нервуючи після розмови з парохом.

– Ну як ідуть пошуки? – весело запитав журналіст. — Ти дізнався, ким був хлопець?

– Я знаю, хто він був, — роздратовано відповів Косма. Можливо, інвалідність журналіста

поширювалася і на його пам’ять?

– Я питаю не про твого зниклого, а про іншого, — засміявся той.

– Слухай, не знаю, у яку гру ти граєш, але це не смішно, у мене немає часу.

– Заспокійся, ти у відпустці і не маєш часу? Звідки це святе обурення? Я просто перевіряю, чи

хороший ти поліцейський. Якщо це так, то ми можемо поговорити, якщо ні, то я помилився щодо тебе, і ми

можемо закінчити це. Іди бігай по пагорбах, заїдайся оцпками з журавлиною, бо в мене є робота.

– Так про що йдеться? – здався Косма.

– Поспілкувавшись зі мною, ти повинен поговорити з дядигою, — сказав журналіст лекторським

тоном.

– Рубенсом, — перебив Косма.

– Нехай хоч Матейкою буде. Ти не міг його знайти, тому що, напевно, не знаєш, де він лазить цілий

день, але твій ніс професійного пса, мабуть, привів тебе до тієї пересувної халупи, місця проживання веселих

лісорубів, яку волоцюга обрав своєю резиденцією. Ти зробив так?

– Так.

– Ну, браво тобі! Звісно ж, ти не пропустив можливості обшукати це місце місцевого феномену?

– Я не пропустив.

– Зразковий товариш. І що ти знайшов всередині?

Косма нарешті збагнув, про якого хлопця Барщик запитує.

– Ти маєш на увазі фото на дверях шафи?

– Бінго! – зрадів журналіст і почав аплодувати прямо в слухавку.

– Скажи мені, ти був у нього в будинку, знав про це фото і нічого мені не сказав? Якого біса?

– А почекай-но! Хто я такий, щоб тобі все розповідати? Що це було? Допит у відділку? Приїжджає

такий собі поліцейський-лялечка, і я мушу йому все заспівати, як на сповіді? О, що ні, то ні. Тобі потрібна моя

допомога, тоді ти повинен показати мені, що ти можеш грати в цю гру. Я вдячний тобі за те, що ти

переглянув фургон і не пропустив фото, я це шаную. Але ти ще не знаєш, ким був цей хлопчик? Ну, не

постаралися, пане комісаре.

– Старший аспірант, — інстинктивно поправив його Косма.

– Ну, з таким ентузіазмом до роботи до комісару буде ще довго.

– Отже, ти знаєш, хто був хлопець? – розсердився Косма.

– Я багато знаю, тепер час тобі дізнатися.

– Курва мать!

– Нарешті як справжній мусор, – захихотів журналіст.

– Курва мать! – повторив Косма. – Останнім часом мені всі говорять, що я недостатньо знаю, що я не

готовий до правди і так далі. Самі засрані мудреці!

– Ну, якщо тобі всі так кажуть, то може в цьому щось є! – іронічно сказав Барщик. – Коли дізнаєшся, подзвони мені, не пошкодуєш, – закінчив він розмову.

Косма набрав номер Каміла Сікори, сподіваючись, що той націлив хлопця з фото. Якщо журналіст

знайшов його так швидко, поліція мала б зробити це набагато швидше та ефективніше.

– Нехай буде похвалений, — привітав його приятель.

– Навіки віків. Майстре, скажи мені, що ти маєш щось, - майже благально спитав Косма.

– Горить? У своєму електронному листі ти не застосував тисячі знаків оклику, тому я подумав, що

нічого термінового, але тобі пощастило, тому що поруч зі мною сидить один малолітній тип, у якого ще й

волосина на яйцях не пробилася. Поставлю на гучний зв'язок.

Щось пікнуло, щось зашуміло, хіба було чутно стук телефона, який поклали на стіл.

– Доброго ранку, мене чутно? – запитав молодий поліцейський.

– Так, чую, – підтвердив Косма, хоча йому довелося збільшити гучність, бо голос лунав наче здалеку.

– Клас. Старший постовий Марек Старчик. Ми не можемо багато чого зробити із самою

фотографією. Насправді я можу пустити в систему лише зниклих, у них, напевно, буде півдня, якщо мій

комп’ютер не вимкнеться тричі за цей час.

– Що ти можеш зробити, я знаю. Я думав, ти вже зробив це, - роздратовано сказав Косма. Він же міг

написати Синиці, що це дуже терміново.

– Ну, я тільки починаю, бо...

– Космик, не бійся, в соціальні мережі піде, - заспокоював його колега.

- Я а раджу перевірити на "Ітаці"21, - вмішався молодий поліцейський. – У них там багато архівних

знімків, все в онлайні, можна звузити пошуки до таких інструкцій, як стать, вік, колір очей і тому подібне.

– Дякую, — відповів він. – Синиця, як будеш щось мати, подзвони.

– Гаразд.

Він відключився.

Косма дуже добре знав "Ітаку", поліція часто з нею співпрацювала. Так само, як із командою "Хто

бачив, хто знає"22. Ну що ж, він боявся, що рано чи пізно йому доведеться виконувати нудну поліцейську

Фонд Ітака – центр з пошуку осіб, що загинули. Тут накопичують дані про таких осіб

(www.zaginieni.pl).

роботу, тобто нишпорити, шукати, з’ясовувати, розпитувати. Він міг сказати дядькові, що нічого не знайшов, і

залишитися тут на два тижні, а потім повернутися до своїх обов’язків. Якби це було так легко.

Натомість він подивився на свій телефон, відкривши список останніх дзвінків. Що ж, доведеться

покричати на журналіста, щоб той перестав гратися з ним. Однак не встиг Косма набрати його номер, як

телефон почав вібрувати і грати "Шосе до пекла" від AC/DC. Дзвонив Синиця.

– Як справи? – схвильовано запитав Косма, невже так швидко знайшли хлопця по базі?

– Молодість, над рівнями злітай23, — піднесеним голосом промовив його приятель. – Я поставив на

гучний зв’язок, тому що молодий - це геній.

Кілька пуків і ще раз стуки, а потім перевірка якість зв'язку.

– Привіт! – вигукнув молодий міліціонер із відтінком хвилювання в голосі.

– Чую! У вас є щось?

– Ви знаєте, хто має найкращий у світі алгоритм розпізнавання обличь?

– Польська поліція? – глузливим тоном запитав Косма.

– Це друга інстанція, — засміявся хлопець. – На першому місці "Гугл" і "Фейсбук". Вони просто

мають петабайти порівняльних даних, тому що люди завантажують туди незліченну кількість фотографій.

Вони влаштовують дурні ігри із завантаженням фото з минулого або з віртуальною зміною статі тощо, завдяки яким інтернет-гіганти можуть вдосконалювати свої алгоритми.

– Гаразд, ти хочеш сказати, що вломився до "Фейсбука" і перевірив у них те фото?

– Навіщо вломлюватися? – запитав юнак. – Там все є, але на це ніхто не звертає уваги. Ми можемо

використовувати кожну фотографію, яку маємо, як ключове слово в пошуковій системі "Гугл". Тому замість

введення слова "морква" ми вставляємо зображення моркви. Крім того, ми можемо шукати певну

фотографію в Інтернеті та, якщо знайдемо, перейти на веб-сайт, де вона згадується. Є також "Бінг",

"ДакДакГоу" та інші пошукові системи…

– Гаразд, чемпіоне, я вражений вашими знаннями, але прошу, виходьте на берег, – перебив його

Косма. Тема була цікава, але часу не вистачало.

– Перед тим, як занести його в бази даних, я вирішив просто пошукати зображення в "Гугл". І за

п'ять секунд я знайшов усе, що стосується нього.

– А тепер молодий все це відсилає тобі, – вставив Синиця. – Крім того, у нас є імена, прізвища, контакти. Біжи кудись до компа, поки доберешся, у нас буде більше інформації, вже з KSIP24.

– Дякую, — сказав Косма, прискорюючи крок. – Вже спішу на місце.

Він відключився і поклав телефон у кишеню. Вбіг у двір, піднявся по цементних сходах і зайшов до

хати. Він ніде не зустрівся з хазяйкою, що, може, й добре, бо не дай Бог, щоб їй захотілося поговорити. У

нього не було на це часу.

Він забіг до своєї кімнати, увімкнув ноутбук і негайно перевірив свою електронну пошту. І правда, там на нього чекав електронний лист від Синиці. Перший рядок був посиланням на результати пошуку Гугл.

Це було не море інформації, а кілька посилань. Але і цього було достатньо.

Хлопця звали Янек Кучера, а посилання фактично вели до одного джерела, тобто до місцевого

видання "Єлєньогурський Кур'єр". Починаючи з травня 1995 року, з цією фотографією з'явилося кілька

статей, усі вони стосувалися справи зникнення отця Яна Кучери. Хлопець приїхав, ходив по навколишніх

горах, планував піднятися на Снєжку й перетнути цілі Єзерські гори, однак, і слід по ньому загинув. Одного

разу ввечері він просто спакував речі й пішов, більше не повернувся до своєї квартири, а був він у відпустці, самі розумієте, у Вниках. Досить скупі за змістом статті не займали перших шпальт, а коротко повідомляли

про зникнення молодого священика, пошуки з боку поліції та висунуті у цій справі гіпотези. Травень 1995

року взяв своє, традиційна "холодна Зоська"25 принесла в гори сніг, тому поліція стверджувала, що хлопець

вийшов на стежку і був здивований негодою, мабуть послизнувся на каміннях і все, тільки його й бачили.

Звісно, Карконоші – це не Татри, тут ви не зустрінете складних підйомів масштабу Орлиної Груді чи Рогачів, але можна дуже здивуватися, коли з похилої стежки зірветеся прямо в густий ліс.

Батько хлопця був іншої думки і не вірив у такий перебіг подій. За його словами, син ходив з ним у

гори відколи навчився ходити, був альпіністом і мав відповідне спорядження для будь-яких погодних умов.

Він не міг згинути в таких лагідних горах, це було неможливо. Він вважав, що хтось вбив його сина і сховав

Програма "Ktokolwiek widział, ktokolwiek wie" на польському телебаченні, що займається пошуками

пропалих людей.

"Młodości, ty nad poziomy wylatuj" – цитата з вірша Адама Міцкевича "Ода до молодості".

KSIP – Krajowy System Informacji Policji – Всепольська Поліцейська Інформаційна Система.

Холодна Зоська – травневе (від свята святої Софії – 15 травня) метеорологічне явище, характерне

для Центральної та Східної Європи (включаючи Польщу), коли після періоду збереження барометричного

максимуму змінюється атмосферна циркуляція і з ослабленням максимуму починає надходити холодне

повітря з полярних областей - викликає раптове зниження температури.

тіло, але поліція не захотіла вживати відповідних заходів. У Янека був новий рюкзак, хороша куртка, мабуть, комусь це впало в очі, якийсь злодій винюхав смак грошей. Залежно від статті, він звинувачував згадану

раніше поліцію, місцевих бандитів і, нарешті, навіть пароха з Вників, Стефана Мацеєвського. Він дорікав

йому за те, що той не стежив за хлопцем, і за щось сильно образився на нього.

Кожна з вищезгаданих статей кожного разу була проілюстрована фотографією хлопця, саме такою, що висіла на шафі в фургоні Рубенса. У статтях було лише ще одне фото, чорно-біле, на якому група, призначена для пошуку хлопчика, радилася перед Господою "Бомбей" у Якушицях. Ймовірно, вони

збиралися знову вирушати на пошуки зниклого, стурбовано крутилися, було кілька офіцерів у формі, а

центральною фігурою був чоловік з короткою бородою. Він стояв на першому плані, але участі в нараді не

брав. Підпис під фото повідомляв читачеві, що батько все ще вірить у щасливий кінець і повернення сина

додому.

Косма уважно подивився на фотографію і збільшив її на екрані, але вловити схожість між батьком

зниклого хлопчика та Рубенсом було важко. Минуло 25 років після тієї події, люди змінюються. Проте все

вказувало на те, що Рубенс був батьком Янека Кучери, хлопця з фото. Хто б ще приклеїв фотографію до

дверцят шафи?

Якби він не пообіцяв Майї, що вони разом дослідять руїни монастиря, він би вже кинувся туди. Що

ж, він мав поговорити з Рубенсом, тепер у цьому не було сумнівів. Він уже знав, що саме треба запитати, йому не потрібно перебирати туманні питання про лампадки, він може просто запитати відразу.

Косма переглянув повідомлення від приятеля і побачив ще одне посилання. Він натиснув на нього, і

в браузері відобразився веб-сайт Гданського університету. Він побачив фотографію чоловіка з серйозним

обличчям, у піджаку та широкій краватці. Він безумовно нагадував чоловіка, що стояв перед господою в

Якушицях, і, певною мірою, Рубенса, але також і зниклого хлопця. Під фото було написано: "Д-р Роман

Кучера – Інститут історії мистецтв Гданського університету". Розділ, до якого попав Косма, називався

"Заслуги перед університетом". Це розвіяло всі сумніви, перед ним був батько зниклого священика і сам

Рубенс. Йому знову хотілося крикнути "Бінго!".

Усе вказувало на те, що насправді, як припустила Сільвія, він був відомою людиною, зламаною

травмою втрати сім’ї, у даному випадку - сина. Тепер залишалося відкритим питання: чому молодий Янек

Кучера опинився у Вниках, і що мало статися, щоб його батько, доктор мистецтвознавства, почав вести життя

бродяги? Був лише один спосіб дізнатися це — поговорити з Рубенсом.

Косма швидко відповів Синиці на електронну пошту, що дякує і просить більше. Перед тим, як піти

шукати волоцюгу, він мав зробити одну справу. Журналіст.

Схопив телефон і не без задоволення набрав номер Казимира Барщика. Той відповів досить

швидко.

– Маєш? – запитав він без слова привітання.

– Маю!

– Ну і прекрасно, – може навіть щиро сказав Барщик. – Так що в тебе є?

– Янек Кучера, зниклий священик.

Косма вирішив самостійно перевірити, чи не дізнався журналіст також інформацію про його батька.

– Браво, Ясю! – почув він захоплення на тому кінці трубки. – І до батька дійшов?

– Так.

– Тепер ти знаєш, чому я наполягав, що він може бути ключем до всього?

– Домислюю.

– Чудово. Отже, мій любий, ти повинен завершити те, що я не зміг завершити. Зможеш?

– Скажи мені, навіщо ти це робиш, навіщо віддаєш справу, яка має, принаймні на мій погляд, досить

великий медійний потенціал. Зниклі священики, змова мовчання, некомпетентність поліції і тому подібне.

– У мене немає вибору, форс-мажор, – відповів журналіст. – Кожен із нас веде кілька справ

одночасно. Це означає, що настає момент, коли потрібно вибрати одне з кількох для завершення. Я

збираюся поїхати за наш східний кордон, до Кам’янця Подільського, бо там у мене відкрилася тема, дещо

актуальніша, ніж тут. Зазвичай я залишив би ці Вники на майбутнє, але оскільки з’явився ти, справі не

потрібно чекати.

– І просто так віддаєш тему?

– О ні, – засміявся Барщик. – Зараз по телефону ми домовимося по-джентльменськи, що ти її

розв’яжеш, а я опишу. Ніхто, крім мене, гаразд?

– Гадаю, у мене немає вибору.

– Мені здається, ми сподобалися один одному. Адже угода була укладена вже з першим

бутербродом з "Макдональдсу".

– Згоден, – сказав Косма.

Для нього річ йшла навіть про цей конкретний випадок, але хороші стосунки з журналістом могли

принести плоди в майбутньому.

– Тоді послухай мене, молодий і доглянутий функціонер публічних служб. Моя теорія така. Як

відомо роками, Церква захищає своїх чиновників від народного гніву. Захищає без жодного почуття сорому

чи навіть крихти співчуття до жертв. Їм наплювати на шкоду дітям, чи на якісь авантюри серед священики.

Кількість даних, які я зібрав на цю тему, вражає, і зараз не час вдаватися в подробиці діяльності цієї

мафіозної організації. Якщо священик обмацує дітей, ґвалтує, б’є, забезпечує доступ до порнографії, його

просто переводять на іншу парафію, і з благословення єпископів він продовжує свою місію. Якщо його знову

зловлять? Такого переводять далі. Однак іноді настає момент, коли справу неможливо зам'яти. Щось пішло

не так, священик встромив свій член не в ту дитину. Може, замість богобоязливого парафіянина, який

сприймає скарги дитини як нісенітницю, він зустрів когось впливового, може, агресивного батька, буває. Але

ж і в такому випадку добрий пастир не покидає свого стада.

– Продовжують затушовувати, — похмуро підтвердив Косма.

– Звичайно. Ніхто так не дбає про своїх, як Церква. Затушовують, дають хабарі, використовують

впливи, зв'язки та послуги. Усе свідчить про те, що такий священик потрапляє до парафії у Вниках, а потім

раптово зникає. Але май на увазі, що навряд чи хтось робить з цього велику справу. Буває, як кажуть, "один

раз на російський рік". На мою думку, в країні є кілька таких парафій, як Вники, і всі вони знаходяться в

тихих, забутих місцях. Зараз я припускаю тільки про одну, на Мазурах, але це тільки припущення. І ось у якій

халепі опинився наш попик.

— І що з ним відбувається? – запитав Косма.

– Зникає. Тож нема кого шукати, нема проти кого виставляти наслідки, проблема була, і зараз її

нема. Адже коли людина зникає, з нею також пов’язана проблема.

– Я це розумію, але що відбувається насправді?

– Я ставлю на таку собі церковну програму захисту свідків. Ну, священик зникає, а потім з’являється

під новим ім’ям в іншій частині країни чи, можливо, за кордоном. Чи був священик Дарек у парафії в горах, який любив хапати міністрантів за писюрки? Священика Дарека немає. Віднині отець Ярек перебуває на

приморській парафії. А може, поїхав до України чи Білорусі? Може, він у монастирі ордену камедулів?

Можливо, він зараз хапає міністранта за писюрку в Кенії? Хто знає? Подумати тільки, зрештою, напевно, все

це почали давно, в той час, коли не тільки не було Інтернету, але навіть телебачення було доступним для

небагатьох людей. Досить було перевести священика і змінити йому прізвище. На той випадок, якщо якийсь

мстивий батько захоче розшукати такого надто старанно й надто наполегливо. На жаль, це означало розрив

усіх зв’язків, у тому числі родинних. Я підозрюю, що деякі з них рано чи пізно повідомляють родині, але не

завжди.

– Думаєш, Рубенс сидить тут двадцять п’ять років, і його син з ним не розмовляє? Ніхто з Церкви не

подбав про напівбожевільного батька, що тиняється по Вниках?

– А якби молодого Янека Кучеру відправили в Африку з місією? А якщо не на Чорний континент, а в

Сувалки, а там через півроку його збила машина? Що, якщо він більше ніколи не захоче зв’язуватися зі

своєю родиною, тому що йому було так соромно за себе? Адже про випадок його зникнення писала лише

місцева преса, а не національна, тож можливо він просто не отримав інформації про дії свого батька. В

"Телеекспресі" не було жодного матеріалу. Можливо, хтось намагався домовитися з його батьком, але у

старого шарики за ролики зайшли так сильно, що тепер це неможливо? Ми не знаємо.

– Ми мало чого знаємо, – підсумував Косма.

– Ну, коханий, і це говорить поліцейський? По камінчику, по крупинці, крок за кроком, туп, туп.

Зрештою, моя і твоя робота — один хуй. Але я можу відпустити собі, змінити тему, піти і почати

досліджувати щось нове. Тобі ж треба довести справу до кінця. Але в обох випадках мова йде про доказ

теорії, яку ти спочатку створив. З’являються змінні, і тоді ти коригуєш свої дії. Бля, я не збираюся вчити тебе, як це робити, будьмо серйозними.

– Мені твоя теорія якось не клеїться, але...

– Але кращої не маєш, хіба що Ісус з хреста сходив. То виключи мою чи підтвердь, тим часом

народиться наступна, одна чи дві, а може, старий каліка все-таки мав рацію? Хто знає? Можеш таємно

підключити камеру в костелі і спостерігати, як Ісус сходить з хреста, щоб вершити правосуддя наліво і

направо.

– Мені потрібно поговорити з Рубенсом, — зітхнувши, сказав Косма, не коментуючи глузування

журналіста.

– З цього я б і почав. А може, на тому і скінчив, якщо пощастить. Ну, добре, я мушу закінчувати, офіцере. Заходжу в українську зону, хуй його знає, скільки тут коштує виклик, тож до зустрічі. Пиши мені, якщо щось буде, все через Signal4. Буду перевіряти раз на дві години.

Не дочекавшись напутніх слів, журналіст поклав трубку. Косма глибоко вдихнув і подивився на

екран ноутбука. Справа починала робитися цікавою, це факт, нарешті в нього була перша відправна точка.

Треба було лише клацнути на фотографію і пошукати зображення в Інтернеті, яка банальність... Почекайте, почекайте... Він зайшов у папку з фотографіями, зробленими в халупі Рубенса, і відкрив першу, яка

представляла одну з картин на стіні. На ній був Ісус, розп'ятий на хресті, але образ не випромінював ауру

смерті, навпаки, тут було відчутно легкість спасіння, звільнення землі від гріхів, накопичених поколіннями, силует Спасителя був яскравим. і сильно контрастував з темним фоном. Для того, хто дивився на картину, було певно, що це Ісус Христос, Син Божий, осяяний благодаттю Отця. Він клацнув правою кнопкою миші та

вибрав із варіантів пошук зображень в Інтернеті. Були тисячі результатів, і всі вони вказували, що це картина

Пітера Пауля Рубенса "Розп’яття".

Наступне зображення було не таким зрозумілим, і вже точно не для неспеціаліста. Косма просто

бачив десятки напівоголених постатей, які кружляли навколо в тихому танці чи божевіллі, ні, вони падали зі

скелі, наче водоспад тіл, що розбивалися об граніт. Пошук показав результат "Страшний суд", теж Рубенса.

Це зображення в натуральному розмірі, ймовірно, було розбірливим і викликало мороз по шкірі у

сучасників, але на маленькому екрані ноутбука воно зливалося в розмитість, і Косма хотів би назвати його

"Хаос".

Йому знову не сподобалася наступна картина, забагато героїв і дії на маленькому екрані. Хтось їхав

на білому коні, мабуть, ангел, тримав у руці палицю з ключами (що, як він пам’ятав, був символом святого

Петра), були стражденні, переможні постаті, їх дуже багато. Назва: "Тріумф Церкви", автор, звичайно, Пітер

Пауль Рубенс. Ну, ви точно можете побачити, хто заплатив найбільше тоді. Твори Рубенса завжди

нагадували йому жінок з пишними формами, а тут він бачив лише варіації сили Церкви.

Остання картина, яка висіла в фургончикові, суттєво відрізнялася від попередніх. Основною темою

був червоний колір, і навіть на екрані ноутбука він викликав жах, це було полум'я, змішане з димом і

стражданнями грішників. Жахливі постаті з верескливими ротами намагалися втекти від вогню, але було

ясно, що боротьба марна. Страждання, жах, сумніви. Це було так очевидно в цій картині. Її атмосфера

чимось нагадувала графіку Здзіслава Бексіньського26, яку він бачив під час своїх поїздок на мотоциклі до

замку в Саноку. Картина мала чітке послання, те саме стосується назви: "Судний день". Тремтіть, грішники.

Бог повільний, але справедливий. Але не тут, у Вниках, як він дізнався кілька днів тому.

Тому, ймовірно, через ці образи волоцюга і отримав своє прізвисько, хоча спочатку Косма асоціював

того з округлими формами жінок. Може, до нього завітали мешканці, побачили дивні картини на стіні, запитали, він знову відчув себе мистецтвознавцем і відбулася лекція про творчість Пітера Пауля Рубенса?

Косма закрив ноутбук, зібрав маленький рюкзак і вирішив пошукати безхатченка. Їм було про що

поговорити.

Йдучи, він зіткнувся з господинею.

– На обіді пан не буде? – запитала вона без краплі посмішки, було видно, що це справа честі.

– Я повернуся, тільки скоріше скажіть, де я можу знайти цього Рубенса.

– І нащо його шукати?

– Мені потрібно з ним поговорити.

– Поговорити? – здивувалася Валясякова. – Він мало говорить.

– Спробую, може вийде.

Вона подивилася на нього з увагою своїх старих, злегка почервонілих очей. Їй, напевно, було цікаво, чого поліцейський може хотіти від їхнього місцевого безхатченка, який був частиною Вників протягом

двадцяти п’яти років.

– Ну, якщо пан хоче з ним поговорити, нехай занесе йому вечерю, — нарешті сказала вона. – Вчора

сам прийшов, а сьогодні з радістю поїсть, може віднесете йому, тоді й розмовляти буде легше. – Вона трохи

походила по кухні і спакувала для велику полотняну сумку, в якій були контейнери з їжею, банка

маринованих огірків і, здається, трохи варення.

– Він буде вдома? - запитав Косма.

– Має бути, а якщо ні, то або в крамниці, або біля костелу вештається. Часом блукає по лісах, але

здебільшого сидить біля костелу.

– Ви знаєте, що він втратив сина, Янека?

Жінка знову подивилася на нього з тою своєю проникливістю, не опустила голови, не обернулася.

Вона повільно витерла руки об лляну ганчірку, якою щойно витерла ємності з вечерею, приготовленою для

Рубенса.

– Багато людей втрачають багато речей у житті. Ми всі щось втратили.

– Він втратив сина. – не здавався Косма. Можливо, це був не найкращий часдля допитування

господині, але, почавши, треба було закінчити.

– Він втратив набагато більше.

– І що саме?

– Найгірше, коли люди розум втрачають.

Здзіслав Бексинський (1929-2005) – польський живописець і фотограф, який творив у жанрі

сюрреалізму.

Різка відповідь з матюками вже була на кінчику язика Косми, але він стиснув губи. Звичайно, час

відповідей ще не настав. Як сказав би чоловік, якого він зустрів уранці, це був не найкращий час для правди.

Одні лише довбані філософи!

Він підняв сумку з приготованим для Рубенса обідом.

– Я сподіваюся зустрітися з ним і відразу ж повернутися.

– Дай Боже, адже сьогодні голубки, я їх багато наробила.

Валясякова повернулася і зникла в глибині будинку.

  

Косма вийшов надвір, мружачись проти сонця. День був більше схожий на літній, ніж на весняний, духота, що посилювалася з самого ранку, віщувала бурю, перехоплювала горло і робила дихання

поверхневим. Він вискочив на вулицю, швидко проминув крамницю і звернув на стежку, що вела до

колишньої лісосіки, де стояв фургончик Рубенса. Маршрут, який учора втомлював його, сьогодні видався

коротким і легким, мабуть, через хвилювання, схоплений слід і крок вперед, зроблений ним.

По дорозі подзвонила Майя.

– Привіт, — м'яко сказала вона.

– Привіт, — відповів він, переводячи подих, бо піднімався під гірку.

– Чого ти так сопиш, я в чомусь перешкодила?

– Абсолютно ні. Я йду до Рубенса, до його вагончика. Сподіваюся, що зможу з ним поговорити.

– Ти там обережніш. Сьогодні ввечері все розкажеш.

– Будеш?

– Я вчора не закінчила GPS-розмітку, так що буду.

– І це єдина причина?

– Так. Інакше я б повів вас із цього Богом забутого села на вечірні танці в Єленю. Але коли сьогодні

закінчу розмічати, ми вирушимо в подорож до Якушиць. Туристів поки небагато, тож посидимо спокійно

біля гірського притулку.

– Із задоволенням.

– Круто. Не ображайся, але я тобі повідомлю, коли закінчу роботу на цвинтарі. В нагороду скажу, що

маю нову інформацію.

– Я не думаю, що ти зможеш перемогти мене в цьому питанні.

– Які емоції! Не можу дочекатися. Тільки не блукай там забагато, бо біля фургону Рубенса є Чортів

дуб. Можливо, ти цього не помітив, але це на одній стежці. Тільки до дерева ми ходили з цвинтаря, а на

Поляну Дроворубів йдеш від крамниці.

– Я не помітив.

– Городянин!

– Дякую. Треба закінчувати, заїжджаю до тунелю!

– Цьом-цьом!

Вони відключились. Косма був майже на місці. Він вийшов на галявину, минаючи останні кущі, і

побачив фургон Рубенса, що зливався з мальовничим зеленим пагорбом і межею лісу. Господар цього

незвичайного закладу сидів на шезлонгу перед входом і, мабуть, дрімав. Біля нього лежав початий тетрапак

пива "Зубр", а з іншого боку лежали дві порожні банки. Ідилічна картинка - гори, пиво, шезлонг.

– Доброго дня! – голосно крикнув Косма, перебуваючи за кілька метрів від чоловіка. Він боявся його

реакції, тип був відповідного розміру і не мав мозків, хто знає, що ховалося під цим розпатланим волоссям.

Рубенс розплющив очі, трохи підвівся на шезлонзі й подивився на Косму. Він підвівся і, бурмочучи

щось під ніс, пішов до вагончика. Вийшов з ще одним шезлонгом, зовсім іншого кольору, у кількох місцях

підремонтованим. Ймовірно, власник давно викинув його на смітник. Рубенс розклав його поруч із своїм й

знову сів. Косма почув себе запрошеним, тому підійшов і сів біля господаря. Той дістав з плівки банку пива й

подав гостю. Косма прийняв подарунок, потім відкрив пиво й подивився на чоловіка.

В його очах не було божевілля, яке він кілька разів бачив за час служби у явних психів. Типи, що

оголюються в парках, підпалювачі, вбивці власних сімей. Явна неувага до одягу та фізичної форми більше

скидалася на старого холостяка, ніж на безхатька.

– Я приніс обід від Валясякової. – Косма показав на полотняний мішок. – Вона піклується про вас.

Рубенс навіть не глянув у його бік. Він відкрив останню банку, зробив великий ковток і відригнув.

– Багато людей піклуються про вас, як я чув, вам ремонтують фургончик, дають їжу та роблять

покупки в крамниці. Лампадки.

Чоловік подивився на нього, знову випив пива і вмостився зручніше на шезлонзі.

– Навіщо ти мені дав ту лампадку? – запитав Косма.

Тиша.

– Ви знаєте, що сталося з отцем Пьотром Дембіцьким? Ви бачили, як він тікав вночі з Вників?

Тиша. Поведінка чоловіка свідчила про те, що він був у повному зв’язку зі світом, людина в кататонії, замкнена у власній свідомості за дверима однієї думки, у цьому випадку - його зниклого сина, не принесла

би йому шезлонг і не запропонувала б пива. Тож чи то чоловік не хотів говорити, чи то десь у своїй упертості

вирішив спілкуватися лише на важливі теми, можливо, з обраними людьми. Що ж, у поліцейській школі

варто було приділяти більше уваги заняттям з психології, тепер він би в мить ока розшифрував старого, а

тому не залишалося нічого іншого, як викочувати найбільші гармати та покладатися на інтуїцію.

– Вас називають Рубенсом, мабуть, через ті картини, що висять на стіні будиночку?

Чоловік нерозбірливо пробурчав, може, навіть із задоволенням, але Косма, мабуть, шукав більше

того, що він хотів почути.

– Ваше справжнє ім’я – Роман Кучера, і ви родом із Гданська, – спокійним голосом продовжив

поліцейський. – доктор Роман Кучера, мистецтвознавець. Студенти вас знають і люблять. Знаєте, що в

університеті досі хваляться вашою фотографією? Вони пам'ятають вас.

Рубенс подивився на нього не вороже, а радше з виглядом людини, якій все байдуже.

– Я нічого не знаю про історію мистецтва, — продовжив Косма. – Я б не зміг відрізнити картину

Рубенса від картини Коссака. Проте я легко можу відрізнити звичайне зникнення від того, у якому занадто

багато знаків запитання. Я поліцейський. І я думаю, що ваш син, Янек Кучера, якраз такий випадок. Ця

справа вимагає відповіді, яку вам ніхто ніколи не давав. На мою думку, хтось є відповідальним за його

зникнення. Також в архівних статтях я бачив, як ви боролися за правду, тому я знаю, що вам це не байдуже, або, принаймні, так було раніше. Хтось має понести покарання за це.

– Я вже знаю відповідь, — раптом сказав Рубенс хриплим голосом. Він тримав у руці банку пива й

дивився прямо перед собою. Косьма не міг у це повірити, на мить він переконався, що травма назавжди

затиснула його голосові зв’язки залізним кулаком болю. - Більше ви вже не мусите шукати, — додав він.

– Мушу, бо я її не знаю. Ще один молодий священик, Пйотрек Дембіцький, нещодавно зник, можливо, з тієї ж причини, таким же чином.

– Так.

– Я тут, щоб дізнатися.

– Я дізнався, — хрипко засміявся Рубенс. — Я дізнався… — повторив він, цього разу з сильною

гіркотою в голосі.

– Скажеш мені?

– Так.

– То що ж трапилося?

– Це Бог.

Косма безсило впав на шезлонг. Це вже ставало нудним.

– От тільки не пизди тут… Будь ласка, що це за Бог? Той Христос із легенди?

Рубенс подивився на нього, спокійно допив пиво й поставив банку. Він засопів з виразом зречення, наче вчитель, який щойно зрозумів, що ніякі додаткові заняття не допоможе найбільшому ідіоту в класі.

– Ну й містечко, — сказав Косма втомленим голосом. – Всі просто кружляють навколо теми, ніхто

нічого не говорить прямо. Боюся, що продавщиця скоро почне цитувати Сенеку чи Аристотеля і

підраховувати покупки за допомогою якихось філософських роздумів.

– Але це правда. – Безхатченко, точніше відлюдник, бо в нього була хата, обернувся до Косми, від

чого шезлонг заскрипів. – Це просто правда, тут Бог компенсує кривди.

– Яким чином?

– Знаєш, чув. Ой, ти вірно чув, тобі всі так кажуть, а ти не слухаєш.

– Що? Що Христос сходить з хреста, одягає костюм і йде на роботу? – насмішкувато сказав Косма. –

Чоловіче, ти єдиний, хто повинен дбати про правду. Повір, немає диявола, немає богів, є тільки люди, добрі, злі і найгірші. Саме вони вбивають і ґвалтують, жодна надприродна істота не має до цього жодного

відношення. Людина є злою, але й розумною, вона шукає у своїй голові якогось шахрайства, ілюзії, яка

дозволить їй звинуватити когось іншого, тому що вона сама не в змозі змиритися з думкою, що від

народжена схильна до найбільших злочинів. Просто дайте їй привід і можливість.

– Тут сам Бог виправляє кривди. Однак, він не дозволяє відбути покаяння, Ясько покаяння не відбув.

Ось чому я тут. Відбуваю покаяння

– Двадцять п’ять років, — повільно додав Косма, цідячи слова.

Рубенс не відповів, лише похитав головою. Може, він не усвідомлював, що це так довго триває?

– За що він мав спокутувати? – намагаючись зберігати спокій, запитав поліцейський.

Чоловік повільно повернув до нього голову, наче здивований запитанням. Він недовірливо похитав

головою, потім підвівся й пішов до свого дому, дорогою схопивши сумку з обідом від Валясякової. Він

зайшов усередину й вийшов через мить, несучи ще один тетрапак пива "зубр" в зеленій плівці з малюнком

гордої тварини. Гостю знову дали банку, і господар із тихим стогоном полегшення впав у шезлонг.

– Що зробив ваш син? – знову запитав Косма.

– Багато поганого. Завжди він був лагідним, ніколи навіть ні на кого не кричав, завжди тікав. На

дворі останній, найменший, невидимий. Як таке зло може вміститися в такому маленькому тілі, в цій Богом

даній душі? – Він повернув голову в бік Косми, ніби хотів чітко показати, що питання адресоване йому.

– Я поліцейський і бачив зло в багатьох формах. На жаль, найчастіше воно дуже добре приховано

під маскою доброти чи просто буденності, посередності. Зло дивує всіх навколо, сусідів, друзів, а особливо

рідних.

– І більше всього це впливає на сім’ю.

– Це правда.

Косма заспокоївся і не знав, чи це від уповільнення розмови, чи від чергового пива, яке він випив на

гірській поляні.

– Тобі подобається те зло? – запитав Рубенс.

– Що? – здивувався Косма.

– Тобі подобається зло? Той, хто стає поліцейським, повинен або любити зло, або ненавидіти його.

– Я ненавиджу, — відповів той через мить. – Стати поліцейським було примхою. Я кинув семінарію

перед самим висвяченням і пішов у поліцію. Я опинився майже в такому самому оточенні, де вимагали

послуху й цілковитої відданості. Ти з нами чи проти нас. Проте поліцейську школу я витримав до кінця, вона

була набагато цікавіша, ніж семінарія. І там були дівчата, не тільки позбавлені чоловічості, непристойно

ввічливі, принизливо-слухняні та охайно підстрижені священнослужителі. А потім служба, бруд людей, спотворені уми, запрограмовані на задоволення найпростіших потреб, схильні і схильні до насильства, вважаючи життя інших плювком. Вбивці, самогубці. І я вам скажу, що перші трупи мене не зворушили, мене

не тягнуло блювати біля них, як у деяких людей.

Рубенс не відповів. Косма на мить замислився, чи правильно він чинить, говорячи все це, адже він

прийшов сюди слухати, а не висловлюватись. Однак вирішив продовжити, йому потрібна була така чистка.

– Найгіршими були живі, які приходили після мертвих. Першими були батьки сімнадцятирічної

дівчини, яка повісилася на ручці дверей своєї кімнати. Те, що відбувається, коли живі стикаються зі смертю, вивільняє енергію, більшу, ніж будь-яка бомба у світі. Цей вибух є тихим, але він триває роками, і наслідки

видно, як і після скидання атомної бомби, часто лише в наступних поколіннях. Це зло, і я не думаю, що коли-небудь зможу з цим впоратися. Що можна побачити в їхніх очах. Це те, що я теж бачу в твоїх.

– Ти бачиш стару людину, що втомилася від покаяння, — сказав Рубенс, трохи помовчавши.

– Ти колись прийшов сюди і перевернув небо й землю, щоб знайти Янека.

– Вже навіть не пам’ятаю.

– Ти знайшов його?

Рубенс похитав головою.

– Знаєш, що з ним сталося?

Знову відмова.

– Ти ж щойно сказав мені, що дізнався.

Цього разу старий кивнув повільно, наче задумливо.

– Я вірю, – сказав через деякий час Рубенс, – що коли я дізнаюся правду, то зможу відпочити. Моя

покута скінчиться. Але ніхто ніколи не дозволяв мені дізнатися правду. Бог не дав мені цього зробити. Мені

показали, що з ним могло статися, що міг з ним зробити Бог.

– Я збожеволію! – роздратовано кинув Косма, схоплюючись із шезлонга, але господар швидко

поклав йому руку на плече і знову посадив.

– Тут, у Вниках, діються хороші речі, — спокійно сказав Рубенс своїм хриплим голосом. – Не шукай

нічого поганого, бо не знайдеш. Я не знайшов. Проте добро не пнеться на п’єдестали, не шукає оплесків, воно просто трапляється.

– Я можу допомогти тобі знайти правду, якщо ти не дізнався про долю Янека.

– Правда нічого не змінить. Якщо хтось робить добро, треба йому допомагати, а не шукати

перешкод, навіть якщо ми їх називаємо правдою.

Косма сховав обличчя в долонях.

– Ти грішник? – запитав старий, дивлячись йому в очі.

– Я не вірю в Бога, тому не вірю і в гріх, – відповів поліцейський трохи різко, може, занадто.

– Коли Ісус сходить з хреста, краще нічого не мати на совісті, – сказав Рубенс і підвівся з шезлонга.

Він підійшов до фургону, зайшов усередину і зачинив двері.

Косма проклинав його запальний характер і запальний характер. Він повинен був зіграти набагато

спокійніше, але він налякав єдину людину, яка могла йому щось сказати. Він підвівся з шезлонга, підійшов

до дверей машини й постукав у них.

– Вибачте, мене понесло! – крикнув він, але ефекту не було. Двері навіть не поворухнулися. –

Рубенс! – знову покликав Косма, але без відповіді. – Пане Романе! – Це теж не спрацювало.

Він сам капітально все спаскудив…

  

Косма спустився в село, ймовірно, пройде деякий час, перш ніж Майя подзвонить йому. Ідеальний

момент, щоб розібрати все в своїй голові. Потрібно було відвідати крамницю і поповнити деякі запаси.

Звук удару дверей у дзвінок підняв Сильвію зі стільця, і вона знову чергувала замість матері.

Побачивши відвідувача, вона спочатку закотила очі, але потім усміхнулася.

– День добрий, — сказала вона заздалегідь.

Косма посміхнувся і кивнув.

– Що подати?

– Тетрапак "леха".

– А може якесь винце, шоколадки, квіти для романтичного вечора? – саркастично запитала вона, ставлячи пиво на прилавок.

– Це я хотів спитати, чи вчора щось склалося з вашими відносинами, – відрізав він.

– Пфф. – стиснула губи дівчина. – Просто прогулянка.

– По горах і долинах, га? – Він багатозначно подивився на її груди.

– А що? Завидки беруть? Сам би хотів б піти цією стежкою, чи не так?

– Не люблю дуже натоптаних, — відповів він, кладучи перераховані гроші на прилавок.

– Придурок! – Вона демонстративно відвернулася.

Косма майже виходив, але, схопившись за ручку дверей, знову почув її голос:

– Ти залишишся до суботи?

Поліцейський зупинився. Тихо задзвонив дзвінок.

– Не знаю, а що? Треба?

– Має бути гарне свято.

– Не на мої настрої.

– Розумієш, храмове свято, багато поганого пива з наливайки і самогону, випитого за пожарною

частиною. У людей розв'язуються язики. Я можу допомогти тобі попитати у того чи сього, можливо, я навіть

знаю, кого запитати. У кожному місті є своя система моніторингу, і в людей похилого віку запис іноді

чіткіший, ніж з камери. Не бійся, твоя бджілка Маєчка27 ревнувати не стане. А навіть якщо це станеться, то

що? Швидше вийдеш на слід.

Сільвія зухвало посміхнулася.

Косма знову підійшов до прилавка, сперся на нього руками й подивився Сільвії в очі. Було в ній щось

таке просте, що можна знайти у звичайних дівчат, які прагнуть найпростішого щастя, але вона видавала себе

за найгарячішу штучку в селі. Можливо, це комплекс, пов'язаний з місцем зростання? Може, вона заздрила

своїм сестрам, що вони вискочили з цієї халепи, і хотіла показати, що вона ще хоробріша за них?

– Чому? - спитав він.

– Що, чому?

– Чому ти хочеш мені допомогти?

– Може, ти мені подобаєшся?

– Ні, це не те.

– Звідки ти знаєш? – запитала Сільвія з серйозним, невідповідним до ситуації обличчям.

– Я неправильно висловився, ти любиш усіх хлопців. І це не образа чи звинувачення, - швидко додав

Косма. – Але той зниклий священик, Пьотр, тобі більше подобався, так? Хоч ти, здається, і не ганяєшся за

сутанами.

Дівчина напружено подивилася на нього, і Косма зрозумів, що це момент, наче роздача карт у

покері й зондування суперника. Заграти на певно, чи спокійно, чи, може, вийти з-за столу?

– Ти помиляєшся, — нарешті сказала вона. - Я роблю це для тебе.

– Брешеш, але я ціную це.

– І це не те, нібито я якась повія. Тут, у Вниках, коли я дивлюсь на когось із хлопців, то він одразу ж

бажає одружитися. А такий священик нічого не хоче, просто приїхав, посидів пару тижнів, може, місяць, а

потім поїхав.

– З Пьотром так було?

– Він був іншим.

Бджілка Майя — австрійсько-японсько-західнонімецький анімаційний серіал виробництва Nippon Animation. Він складається з двох серій по 52 епізоди кожна. За мотивами книги німецького письменника

Вальдемара Бонсельса «Бджілка Майя та її пригоди», вперше опублікованої в 1912 році. Серіал був дуже

популярним у Польщі та Чехословаччині (пісню для чехословацької версії записав Карел Готт).

– Не любив дівчат?

– Цього не знаю, — повільно відповіла вона, ніби роздумуючи, як багато вона може відкрити. – Він

був… Знаєш, учора з Мареком, слово за словом, і ось.

– То, може, він все-таки не любив дівчат? – запитав Косма. Гомосексуалізм серед священиків був

досить поширеним явищем, і організація дивилася на це крізь пальці.

– Ти не будеш сміятися з того, що я скажу? Обіцяєш?

– Обіцяю.

Сільвія подивилася на двері, ніби хотіла переконатися, що ніхто не зайшов, хоча дзвінок, що висів

поруч, міг би попередити їх.

– Кажуть, у старих жінок бувають передчуття, — тихо сказала вона. – Але з Пьотром... Люди, мабуть, підшкірно відчувають загрозу. У програмі на Discovery говорили, що це пережиток тих часів, коли ми

полювали на мамонтів, а на нас полювали шаблезубі тигри. Так було і з ним. Поряд з ним власно так і було?

Розмова і зустріч із Мареком, така, як учора, — це все одно, що сонячного дня сходити на цвинтар. І кожна

мить з Пьотром була наче ходити на кладовище темної безмісячної ночі. Ти начебто знаєш, що тобі нічого не

загрожує, але по шкірі аж мурашки бігають. Розумієш мене?

– Так. І не сміюся.

– Як поліцейський, я думала, що будеш сміятися.

– Тому я не сміюся», — відповів він.

– Косма, Пьотрек був поганою людиною. Я в цьому впевнена.

Він дивився на неї і бачив той страх, може, від спогаду про священика, а може, від страху бути

висміяною?

– Біжи, — покірно зітхнула вона. – Побачимося на святі, хіба що завтра прийдеш за покупками. А з

цим Мареком покінчено, не думай про це.

– Я нічого і не кажу.

– Так ти будеш? – швидко спитала вона.

– Подивимось.

Він схопив ручку дверей і вийшов з крамниці.

Це була погана людина. Чому вона вжила слово "була"? Можливо, він перебільшував, тому що для

неї це вже була історія, хлопець прийшов, а потім зник. минуле Якщо хтось запитає Сільвію про Косму, вона, ймовірно, буде говорити в минулому часі. А може, все ж-таки, і ні?

  

Квартира все також тонула в бузку та зелені, цікаво, як вона виглядатиме після зміни власників. Чи

наважиться колись Ядвіга Валясяк повернутися до Вників і знову подивитися на свій дім, де провела все своє

життя? У неї, мабуть, не вистачить сміливості за рік-два сісти перед хатою сусідки — куди завітала, мабуть, випадково, бо дочка має щось влаштувати в Єлєній Гурі, — щоб подивитися, на що перетворилося її минуле

життя. Новий дах, вікна, паркан, зрізаний і замінений модною живоплотом з іншого кінця світу, навіть газони

замість доглянутих клумб і карикатура на собаку в руках нового господаря. Такі зміни можуть вбити старе

серце, а вже точно - душу.

Господині він ніде не бачив, залишив пиво в холодильнику, перевірив електронну пошту, але йому

ніхто нічого не прислав. Увечері, після зустрічі з Майєю, він вирішив зателефонувати всім трьом своїм братам

по злочину. Хоча після вчорашніх подій він мав право розраховувати на куди приємніший кінець дня, аніж

заглиблюватися в справу, але вважав за краще готуватися до гіршого. Якщо ситуація буде розвиватися в

правильному напрямку і вони зайдуть до відповідного порту, одна ніч у ситуації нічого не змінить. Скоріше

за все, ніхто Пйотра Дембіцького тут в підвалі не тримає, щоб кожна година була на рахунку.

За думкою Косми, можливі були три сценарії.

Перший з них припускав, що Пьотр Дембіцький просто покинув духовний стан, втік із примусового

костельного санаторію, і тільки його і бачили. Чи варто в такому випадку тоді його шукати? Зрештою, він

зробив те саме, що й Косма, тільки трохи запізно.

Сценарій номер два був більш песимістичним і припускав, що про молодого священика згадало

минуле. Може, його винюхав хтось із знайомих і помстився? Можливо, він займався чимось більшим, торгівлею наркотиками, педофілією, можливо азартними іграми, і на нього звернули увагу люди, які не

люблять представлятися, не роздають візиток і не займаються проблемами. в обхід державного апарату.

Останній сценарій припускав версію, яка відповідала теорії цього журналіста, Казімєжа Барщика.

Отець Пьотр Дембіцький був переведений в далеку, можливо, навіть закордонну парафію, скориставшись

перевагами церковної програми захисту священиків. Існувала одна передумова, яка поставила цей сценарій

у кінець і робила його найменш вірогідним, і це був єпископ Маріан Кавенський, його особистий дядько.

Якби така програма існувала, дядько мав би про неї знати. Він був дуже динамічним єпископом, ходили

чутки про надання йому титулу архієпископа, так що він був надто великим гравцем, щоб не бути знайомим

з такими питаннями. Якби все це було правдою, він би не посилав свого племінника сюди.

Сценарій сходження Ісуса Христа з хреста, головним чином через його надзвичайно фантастичний

вимір, Космою не був взятий до уваги. Поки що.

У той момент, коли він розглядав усі можливі сценарії відносно завдання, яке нав’язав йому дядько, звук гітарного рифу оголосив про надходження текстового повідомлення.

Майя: Через півгодини звільнюся.

Ідеальна синхронізація в часі. Він встигне стрибнути в душ, переодягнутися і привести себе в

порядок. Косма занепокоєно перевіряв вміст своєї валізи, він не готувався до романтичної подорожі і привіз

так мало одягу, що, якщо мав намір залишитися тут до суботи, йому доведеться прати білизну або відвідати

крамницю. Швидко прийнявши душ, він одягнув останнє, що було в нього з чистого одягу, і був готовий йти

до цвинтаря.

Дівчина вже чекала, притулившись до машини. Вона пила воду і виглядала красивою, кращою за всі

травневі світанки й заходи сонця, грози, ранки й вечори.

– Привіт неробам! – сказала вона і поцілувала його в щоку на знак привітання. Він очікував ще

одного поцілунку, але не наважився протестувати. – Мій рюкзак шукача скарбів при мені, можемо йти.

– Я не сподіваюся знайти Ковчег Заповіту, — сказав він з дещицею сумніву.

– Де позитивний настрій? – Майя весело дивилася на нього. – Лампадки – це перший крок, можливо, вони приведуть нас до таємничого склепу, а той приведе нас через тунель під горами до золотого

поїзда28. Може бути й так, я це відчуваю.

Вони підійшли до місця, яке вчора, при світлі ліхтарика показав їм Марек. Дерево, яке спочатку

мало бути ложем любові для священика і доньки костельного, певно, давно зламалося, але було ще живе.

Через пошкоджену гілку все ще тік сік, тож листя, зі сліпою вірою в силу Матері-Природи, зеленіло, показуючи, що все ще не скінчилося.

Трава та кущі були сильно витоптані, Марек досить ретельно прочесав територію в пошуках ключів.

Біля зламаного дерева були розкидані лампадки, дві з них роздавлені. Мабуть сьогодні Рубенс ще не

відвідав це місце, щоб прибрати поле бою та поставити нові лампадки.

– Тут нічого немає, — сумно сказав Косма. - Здається, нам потрібно заглибитися в кущі, - сказав він із

сумним обличчям, дивлячись на свої ноги, він сьогодні був у шортах, і хащі не виглядали привабливими.

– Ти так вважаєш? – спитала Майя. – Мені здається, Рубенс трактує це місце більше символічно, ніж

буквально.

– Можливо, але буду роздумувати, поки не дізнаюся. Я переодягнуся і прийду сюди пізніше.

– Міська дитинка, — зневажливо сказала дівчина. – Добре, що в мене довгі штани.

– Залиш, я перевірю пізніше.

– І вся слава першовідкривача дістанеться тобі? Мушу визнати, ти це розумно придумав.

Вона стрибнула на зламане дерево, потім у кущі і зникла в гущавині.

– Клята ожина! – вигукнула вона.

Косма знову глянув на свої голі литки й почував себе дурником. Вихований у дусі галантного

ставлення до жінок, він почувався винним у зраді всього чоловічого роду.

– Єбись воно все, — промовив він собі під ніс і поліз на гілку, але в цей момент з-за кущів вийшла

Майя й подивилася на нього з пустотливою посмішкою.

– Ти вирішив іти на допомогу? – Вона подала йому руку, щоб він знову втягнув її на гілку. Її волосся

було скуйовджене, а черевики та литки були покриті реп'яхами чи якимось ще зеленим паскудством.

– Я боявся, що ти вкрадеш всю мою популярність і славу.

– Косма, заспокойся. Я була б здивована, якби щось знайшла. В дитинстві ми облазилицю ділянку

до останнього куща.

Він зістрибнув з поваленого дерева і схопив її в обійми.

– Єдине, що я знайшла, – це шматок фундаменту, тут теж були монастирські будівлі, подивись.

Вона відійшла від хлопця і відкинула траву. Справді, з-під неї стирчали уламки якоїсь будівлі, знесеної майже вщент.

– Скит був досить великий, окрім костельних будівель, тут були також будинки для покутників, –

прокоментував знахідку.

– І, мабуть, підвали.

Валбжиська знахідка — ймовірно, віднайдений у Любехуві, районі міста Валбжих (Нижньосілезьке

воєводство, Польща), у серпні 2015 так званий "золотий потяг" — загублений бронепоїзд з часів ІІ світової

війни, у якому є велика кількість золота, діамантів та зброї. Знайти знайшли, але не з шахти не витягли… І чи

було що витягати?

– Ну, звичайно, але зазвичай їх засипали під час таких робіт, щоб вони не становили загрози. Досить

було насипати екскаватором кілька ківшів ґрунту і справу зроблено.

– Тоді, я думаю, нам доведеться здатися.

Майя встала і витерла пил з рук.

– Таємниця лампадок розгадана, – сказав Косма.

– Незадовільно, га?

– На жаль.

– Тоді пішли, я знаю, що поправить нам настрій.

На мить у Косми з1явилися дуже брудні думки, але Майя швидко розвіяла їх, більш-менш свідомо.

– Ми підемо щось їсти.

Вона кивнула, вказуючи на стоянку.

Поліцейський сів на пасажирське сидіння, важко зітхнувши, знову його чекала їзда на межі. Його

настрій покращився від швидкого поцілунку.

– Куди ти мене забираєш? - спитав він.

– В блуканні з тобою по кущах є своя принадність, не скажу, але вчора мене покусали комарі, а

сьогодні ми тікаємо з цього похмурого місця.

– Знову на американську жратву?

– Цього разу вона польська, але трохи наша, тобто зовсім не польська. Але польська.

– Майя, будь ласка. Якщо ти знову почнеш тут філософствувати, я пакую валізи і поїду до Сувалок29.

– Чому туди?

– Тому що далі вже і не можна.

– Заспокойся. Справа в тому, що на цих землях важко говорити про регіональну кухню, тому що до

війни тут були переважно німці, а після війни були переселенці з пограниччя, є також чехи, і, звичайно ж, сілезці та поляки. Таких, дуже польських. Тут ти з'їш класичний сілезький рулет, і він буде наш, нижньосілезький, ми його називаємо зразом. ПєрОгі? Є! В основному по-російськи, але знову ж по-нашому, тобто з додаванням сала. Голубці з гречкою замість рису, бігос з червонокачанною капустою і, звичайно, знамениті кармінадлі. Все наше, Нижня Сілезія, але водночас нічого такого показового, щоб варто було їхати

з Сувалок.

– Кармінадлі? – запитав Косма, бо це була єдина страва, про яку він ніколи не чув.

– Котлети з фаршу.

– Отже, ми підемо сьогодні на рублені котлети? – спитав він, хапаючись за ручку біля стелі, бо Майя

повернула на швидкості, яка нікому з проектувальників цієї дороги не снилася. Він боявся, що наступною

стравою буде не місцева, а каша з найближчої лікарні.

– Абсолютно ні. Сьогодні ти дізнаєшся про страву, заради якої варто було б приїхати навіть із

Сувалок.

– Тобто?

– Тут це називають жарениками або просто казаном. Чув?

– Так, про них як раз чув.

– Мені більше подобається український варіант, тобто "жаркоє". Оскільки все більше і більше

українців приїжджають працювати сюди, в шинках можна натрапити на справжні перлини. Справжній

український борщ або "пельмені". Але сьогодні такий собі ніби горянський казан з бараниною та

яловичиною, картоплею, капустою, цибулею, часником, червоним вином та з дюжиною секретних

інгредієнтів. Його поставили готуватися для нас годину тому, ми приїдемо, коли буде готово.

– Де саме?

– Ходімо, любий, на Орлє. Це туристична станція в Ізерах, за крок від чеського кордону.

Не перестаючи говорити, вона в’їхала на кільцеву розв’язку, наче це був її дім, підвіска "мерседеса"

стогнала, шини пищали, і лише силою волі їй вдалося повернути машину на дорогу. Якщо такі дії були

можливими, ніщо не заважало Ісусу зійти з хреста.

Косма більше нічого не говорив, все ж таки одним фактором менше, щоб відвертати дівчину, що

збільшувало ілюзорні шанси вижити.

Єлєню Гуру вони через передмістя, вискочили на дорогу, що веде до Шклярської Поремби і далі до

Якушиць. І слово "вискочили" вжито не випадково, бо все саме так і виглядало. Вони продовжували

підніматися вгору, ще без будь-яких серпантинів, пологим ландшафтом, який не віщував підйом на одну з

найкрасивіших гір Польщі. Сама Шклярська Поремба здивувала своєю скромністю та сірістю. Так, були

кіоски з надто маленькою парковкою, два чи три крутих повороти, і не сильно впадаючі у око зразки

гірського архітектурного стилю, але все це більше нагадувало звичайне місто, хіба що ти їхав весь час у гору.

Для тих, які цікавляться: від Вник, через центр країни, Сувалки – це протилежний край Польщі.

Ліворуч мигнув водоспад Шклярки, як завжди в облозі туристів. Чи, може, саме факт, що вони проїжджали

через знамените містечко зі швидкістю сучасного японського поїзда, не дозволяло оцінити його красот?

З Шклярської вони виїхали на Чеське Шосе, яке, зазвичай, взимку була справжнім мінним полем, постійно засипаним снігом, але влітку була меккою для мотоциклістів. Кількість поворотів і швидкість, з

якою вони були зроблені, змушували шлунок Косми хаотично мандрувати його тілом, іноді він був майже в

стравоході, іноді він відчував його біля сечового міхура. Коли вони нарешті вийшли на пряму лінію, де було

видно кілька готелів і заправок, він відчув, що готовий приєднатися до будь-якої космічної програми. У нього

був сталевий шлунок, перевірений у боях.

– Праворуч прикордонна корчма "Бомбей", – сказала Майя тоном енергійного гіда. – Які тут готують

вареники з ягодами, чоловіче! Але це в липні, зараз ще зарано. У минулому, за часів ПНР, це було культове

місце, люди з’їжджалися з усієї Єлєнєй. Одного разу Гомулка зайшов і сказав, побачивши тодішній багатий

декор і пишно накриті столи, що це просто Бомбей! Так назва і залишилася. Але ми їдемо далі, але не

набагато.

– Уфф, – видихнув Косма, розслабляючи м’язи.

– Заспокойся, зі мною ж тобі їздиться не так вже й погано?

– Майя, як це сказати, щоб тебе не образити?

– Жарт! Я знаю, що воджу жахливо, можливо тому, що я ніколи не здала на водійські права.

– Жарт?

– Ні, — відповіла вона. – Тобі, як поліцейському, треба мене зараз заарештувати, чи як?

– Я у відпустці. І я не з дорожньої служби, — з посмішкою відповів він. Загалом, у її випадку, той

факт, чи були в неї необхідні дозволи, не мав жодного значення.

– Ми на місці.

Вона заїхала на невелику стоянку біля колій і лісу. Там стояв квадроцикл з пристебнутими

шоломами.

– Ми будемо тут їсти?

– Пересідаємо, — наказала Майя. – Орлє знаходиться в національному парку, туди не можна їздити

без причини, але у нас є квадроцикл, до нього ніхто не причепиться.

Косма не розумів різниці між в'їздом до лісу на квадроциклі і на автомобілі, але не сперечався. Він

одягнув не дуже прилягаючий шолом і сів позаду дівчини.

– Тримайся! – радісно вигукнула вона, потім завела двигун "ямахи" і з швидкістю ракети "земля-повітря" вирушила вузенькою стежкою в ліс. Незважаючи ні на що, на квадроциклі Косма почувався

впевненіше, мабуть тому, що техніка була схожа на мотоциклетну. Подорож була короткою, всього кілька

хвилин, але надзвичайно приємною. Порив повітря, запахи травневого лісу і відчуття свободи, знайоме з

мотоцикла, усунули страх, який супроводжував його під час їзди на машині з Майєю.

Вони прибули до одноповерхової кам’яної будівлі, яка була схожа на багато інших гірських

притулків, хоча трохи меншою та побудованою з німецькою солідністю, а не з високогірним розмахом.

Навколо були розкидані столи та лавки, здебільшого дерев’яні, був навіс для барбекю, під яким гірські гіди

розповідали свої історії на вогнищах, а також було кілька інших будівель, які, ймовірно, слугували для

проживання. Туристи, переважно велосипедисти, відпочивали перед сховищем, поповнювали запаси

рідини за рахунок холодного пива, а двоє веслували ложками у високих мисках.

Зсередини вийшов досить великий чоловік, що складався, мабуть, лише з гори м’язів і широкої

посмішки. М'язи милували око і пасували йому, як найкращий костюм. Він схопив Майю на руки і підняв її, як пір'їнку, потім поцілував її в щоку, голосно цмокаючи. Косма відчув сильний укол ревнощів, але Майя, мабуть, не зважала на це, відповіла йому на поцілунок і весело хвицяла ногами.

– Косма, йди сюди, не стій, як вила в гної! – гукнула вона до нього.

Він підійшов із суворим обличчям, намагаючись залишатися байдужим.

– А бачиш, який він ревнивий, який злий.

Дівчина вдарила незнайомця ліктем під ребра.

– Правильно! Здоровий чоловічий рефлекс! Я Міхал. – Хлопець простягнув руку. – Майчин брат, –

додав він, побачивши, що Косма не дуже привітний.

– Косма, — відповів той, уже розслабившись.

– Сідайте під навісом, я забронював для вас столик. Скоро принесу казан і все неоьхідне. Пиво? –

запитав він, дивлячись у бік Косми.

– З великим задоволенням, — відповів той.

– Гаразд, у нас є гарні сорти, регіональні. Молода не п'є, бо водить машину. – Він покрутив їй

пальцем, чим натякав на те, що і такі провини є на її совісті.

– На мою думку, це не має нічого спільного з водінням, – прокоментував Косма.

– Правильно, – засміявся Міхал. – Женевська конвенція повинна заборонити їй сідати за кермо.

– Шовіністи! – пирхнула Майя. – Скажи мені краще, братик, о котрій годині прийде Лєху.

– Має бути тут за годину. Він веде групу з Харрахова, вони повинні ночувати у нас.

– Ще один член сім’ї? – запитав Косма.

– Ні, – засміялася Майя. – Леху – гірський провідник, абсолютно не пов’язаний. Проте важлива

людина для нашої справи.

– Отже, у вас є якісь справи? – запитав Міхал.

– А чи не повинен ти забезпечити їжу і питво? – запитала його Майя. Він засміявся, підняв руки, захищаючись, і рушив до будівлі.

– А що з цим Лєхем? – спитав Косма.

– Перед тим я зовсім забула про нього, поки Міхал не нагадав мені, коли я запитала його про ті

Вники. Знаєш, мій брат керує цим притулком, чує різне, а може навіть твій священик втік саме сюди? Тому

що Чехія – гарний напрямок. І Міхал каже мені, що якщо хтось і повинен щось знати про Вники, то це Лєх, бо

хто ще? Він знає цей край як свої п'ять пальців. Я подзвонила йому, і він сказав, що й справді знає те і те. Ми

домовилися зустрітися тут, тому що я хотіла, щоб ти міг розпитати його про всю справу в професійній, поліцейській манері.

– Круто! – щиро зрадів Косма. Вкотре виявилося, що дівчина чудова партнерка.

– Гаразд, перебираймося під навіс, бо мій брат вже шурує з коритом.

Вона схопила його за руку і потягнула до досить великого даху з місцем для вогнища у центрі.

Міхал у двох товстих рукавичках ніс кількалітровий казан, щільно закритий гвинтовими затискачами.

Поруч з ним йшла дівчина з плетеним кошиком, у якому йому приємно для вух дзвеніли пивні пляшки. Як

виявилося, там також були тарілки, столові прибори, хліб, пивні кухолі, сік, компот, банки з маринованими

грибами та солоними огірками.

Майя потерла руки від цього видовища, і з її погляду Косма побачила, що на Орлє б нападала

Ґодзілла, а її все одно цікавила б лише їжа. Крики тих, кого забивають, ні в якому разі не завадять їй, і

чудовисько точно загине, якщо наважиться перешкодити їй в трапезі.

Чудова дівчина.

Гвинти, що тримали кришку казана, були відкручені з благоговінням і турботою, властивими лише

першовідкривачам гробниці фараона Тутанхамона, і сховище з силою тропічного урагану наповнилося

ароматом, який не брав у полон і заставляв смакові рецептори капітулювати. Косма ніколи не був гурманом, але за цей тиждень його кулінарний світогляд набагато розширився, і він знав, що з Майєю це буде досить

стандартним. Це не та дівчина, яку можна відвести до "мака" і вже не думати про романтичний похід. Тут

вам доведеться торувати стежки, не зіпсовані ногами кулінарних невігласів, і відкривати секрети, гідні

романів Дена Брауна.

Міхал з посмішкою, яка не сходила з обличчя, і майже ритуальною манерою наклав по солідній

порції в їхні важкі миски, Космі також подав пиво.

– Ти знаєш, що моя сестра з тих, кого легше одягнути, ніж прогодувати? – запитав він, спостерігаючи, як Майя жадібно доїдає свою порцію.

– Поки що вона мене годує, — відповів хлопець.

– Не знаю, звідки у неї це взялося. – Міхал нарізав товсті скибки хрусткого хліба. – У сім’ї всі

нормальні, все зіжлопають. А тут трапилася така ось дитинка, мабуть, знайда. І так змалку, цього не з’їсть, того не вип’є. Дід називав її "французькою собачкою", бо їла мало і була вибаглива. Побачила нову страву, яку раніше не пробувала, то мусила спробувати. Однак у більшості випадків ставила тарілку після одного

укусу, і її не можна було змусити їсти криками, погрозами чи підкупом. Ні, і все. Жодні вставки про

голодуючих африканських дітей чи обіцянки десерту не спрацювали. Пам'ятаєш, мала, що тоді казав дід?

– Так, – сказала Майя з усмішкою. – Попівські очі, вовче горло - з’їсть усе, що побачить. Досі я не

знаю, що означає цей вислів.

- Про ненажерливість, — відповів її брат. – Те, що ви бачите, ви б хотіли з’їсти, але коли справа дійде

до цього, ви не обов’язково це з’їсте.

— У дідуся було багато дурних приказок, — відповіла дівчина з повним ротом. – І готував він

жахливо, тому я не хотіла нічого від нього їсти. Типова кухня тих, що пережили, тільки у польському виданні, тобто крупники та картопля. Густе, розпацяне, без смаку, бе!

Міхал махнув рукою, мабуть, не бажаючи вступати в полеміку з сестрою. Натомість Косма був

здивований смаком страви, простої за концепцією, але з ефектним результатом. Здавалося б, не пов’язані

між собою інгредієнти були схожі на незнайомців, які після спільного перебування на райському острові

склали злагоджену команду. Картопля подружилася з салом, баранина – з цибулею, капуста – як батько

нації – пильнувала всіх, беручи кожного під свою опіку, а часник непомітно стежив за порядком і зберігав

смак. У цей момент Косма хотів бути схожим на відомого кухаря, який вловить кожен нюанс страви, на

меломана, який миттєво вловлює фальшиві ноти в оркестрі і плаче від гри соліста.

Миски були порожні вже через кілька хвилин, і ніхто не боронився від добавки. Холодне пиво з

яскраво вираженим хмільним присмаком підсилило насолоду від застілля, а чисте гірське повітря ставило

крапку над "і" всій кулінарній розпусті.

Коли вони вдруге вичистили миски, і їхні обличчя показали, що тепер ми можемо почати дбати про

долю світу, тому що якщо у нас все добре, то все теж повинно бути добре, до будинку притулку завернула

група десь в десяток людей, безсумнівно, подорож на чолі з довгоочікуваним Лехом. Туристи посміхалися, швиденько сіли за столики і дістали з рюкзаків пляшки різних форм і кольорів та заїдки. Керував усім

невисокий чоловік із приємно виступаючим пузцем, напевно років п’ятдесяти, який виділявся з натовпу

сивими вусами, що сягали до вух, і такого ж кольору волоссям, що стирчало з-під пов’язки. Він кинув своїм

учням якісь повідомлення, які викликало бурхливі оплески та вручення йому металевого келишка. Чоловік

випив, злегка вклонився і рушив до навісу з грилем, здалеку махаючи рукою.

Міхал, мабуть, відчуваючи себе господарем, підвівся і указав гостю одне з місць.

– Це Леху Банька, провідник усіляких гір, – познайомив він чоловіка з Космою, який, звісно, встав і

потиснув витягнуту на привітання праву руку.

– Маєчко, мила дитино, ти чудово постаріла, – привітав дівчину чоловік, міцно обіймаючи її.

– Тобі старість теж корисна, — відповіла та зі сміхом.

– Чим частуєте? – з усмішкою спитав Лєх, шморгаючи носом.

– Я зробив казан для своєї любої сестри.

– Вона, напевно, все з’їла, так?

– Ні, голова в котел не влізла, – відповіла дівчина.

– Тобі залишилося якраз, — відповів Міхал, наповнюючи миску паруючим вмістом і подаючи Леху

пиво.

– Відмовляюся, — запротестував гід, побачивши пляшку. – Скидаю живіт, бо крізь нього вже не бачу

дорогу.

– Як же ти можеш жити без пива? – здивувалася Майя. – Це ж ти навчив мене любові до цього

бурштинового напою.

– Непогано, перейшов на горілку, тож якось справляюся. – Сказавши це, він дістав із рюкзака пляшку

з червоним вмістом і чотири туристичні келишки, складені один в одному. – Щойно отримав журавлину від

групи за те, що добре провів. Дуже приємні люди.

– Молода не п’є, вона за кермом.

– Так, звичайно, — пирхнув Леху. – Я їздив з нею двічі: перший і останній раз. Алкоголь тільки

допоможе їй спокійніше керувати автомобілем.

Він розставив келишки на столі й налив в них червоний напій. Всі випили, і Косма з посмішкою

прийняв смак. Після вчорашнього техаського вина це була приємна зміна.

– Косма і Майя хотіли поставити тобі кілька запитань, – Міхал нарешті перейшов до суті.

– Ні, – негайно відповів Лєху, починаючи їсти. – Я не буду свідком на вашому весіллі, руки до цього

не прикладу.

– Ха-ха, – відповіла Майя, – животики надірвати.

– Гаразд, говоріть, а я шлунок наб’ю, бо натщесерце пити нездорово.

Кількома словами Косма розповів, чому він приїхав у Вники, які легенди чув про це місце і не стільки

про змову мовчання місцевих жителів, скільки про загадкову відсутність комунікацій.

– У мене також складається дивне враження, – закінчив він свою розповідь, – що місцеві справді

вірять в історію про сходження Ісуса з хреста, або принаймні намагаються змусити мене так думати. Трохи

дивно.

– Бо Вники і є трохи дивні, – сказав Лєху, витираючи вуса хусткою після їди й наповнюючи келихи

журавлинною настойкою. – Одного разу я був там із групою якихось лицарів, маніяків, які літають по полях

Грюнвальду і махають мечами. Позитивно божевільні, вони вирушили в подорож по слідах легенд, пов'язаних з цією битвою, а ви самі згадали про того Мщуя зі Скшинно. Приходимо, костел відкритий, хочемо зайти, а тут якийсь дідок кричить на нас, що це не музей. Він так кричав, що я почав забирати групу

назад до автобуса, але тут вийшов парох і трохи розрядив ситуацію. Він нас пустив, але з умовою, що ми не

будемо фотографувати. Я махнув на це рукою, ми зайшли і пішли, бо костельний нас охороняв, як есесівець, але тут парох каже мені, що він не хоче сюди ніяких поїздок. Відтоді я дуже поважаю Вники і нікого туди не

беру, навіть якщо люди просять.

– А мені парох сказав, що костел відкритий для всіх, – вставив Косма.

Лєху вказав на склянки, вони їх спорожнили, він знову їх наповнив.

– Може, він зараз змінився, перевіряти не буду, – сказав гід. – Неприємні люди.

– Тобі ще щось відомо? – спитала Майя.

– В тому-то й справа, що мало. Тут історія сяє з кожного місця, скрізь щось відбувається, і люди

допомагають один одному в передачі традицій і пошуку нових цікавинок на стежках. А про Вники я дізнався

від цих лицарів, що там одна з найстаріших церков у краї, там був монастир, є дуже старий цвинтар. Ніби це

село було під якимось куполом і ніхто не хотів про це особливо говорити. Звісно, воно є на всіх картах, його

легко можна знайти в Інтернеті, навіть "Гугл" дійшов до нього зі своїми картами. Але це ніби хтось заткнув

світові рот від зайвих розмов про Вники.

– Дивно, особливо з огляду на легенди, пов’язані з цим місцем, – сказала Майя.

– Так, – погодився Лєху, – адже Диявольське Дерево буквально просить поставити його на якийсь

маршрут. Чесно зізнаюся, про так званого Мстивого Христа я почув від вас вперше. Щодо сьогодення, то

одна історія впала у вуха. Так ось, в Єленя-Гурі є певна професійна група, яка чула про Вники і навіть має про

це свою приказку.

– Що? – здивувався Косма. Це було щось нове.

– Гаразд, не будемо бавитися в загадки, бо пляшка закінчується, а ще я пообіцяв туристам на завтра

розмітити маршрут, бо вони хочуть самостійно кудись скочити до обіду. Так ось, уявіть собі, що це таксисти з

Єлєньої Гури. Іноді буває так, що хтось замовляє таксі по телефону, а на місці нікого немає. Дурний жарт, може хтось знайде інший транспорт або зловити попутне таксі. У всякому разі, курс порожній, водій

розлючений. А потім кажуть, що "поїхав забрати священика з Вників".

– Серйозно? З цих Вників? – запитав Косма.

– Проблема, мабуть, у тому, що іноді курси замовляють туди, прямо під будинок священика, а там

нікого немає. Я подумав, що це дивно, і запитав про це кількох знайомих водіїв таксистів. Виявляється, це

класичний приклад легенди, яка наростає роками. Давно був один такий курс, десь на початку 1990-х. Герой

цієї історії – Зенек, нині покійний, а на той час один із старіших таксистів, який першим возив клієнтів у місті

на "мерседесі". Цю історію він розповідав друзям лише тоді, коли багато випивав, а це було нечасто. Його

викликали по телефону до Вників, а в ті часи треба було дзвонити до телефонної будки на стоянці таксі. І він

як раз той телефон і відібрав, що проклинав до кінця своїх днів. Він мав якнайшвидше прибути до будинку

священика у Вниках, забрати якогось ксендза і відвезти його на автовокзал у Єлєній. Було пізно, темно, січневий вечір. Зенек там нікого не знайшов, Костел і будинок пароха були замкнені, і все світло погашено.

Він розповідав, що ішов з ліхтариком між костелом і будинком пароха, а всюди було порожньо, як після

війни. Поруч є кладовище, і ви знаєте, як це впливає на людей. І він уже збирався йти, коли почув крик і

раптом побачив за церквою червоне сяйво. І цей крик все нісся і нісся, і той крик був не людський. Так

завжди розповідав Зенек. Він сів у машину, грюкнув дверима і поїхав звідти якомога швидше, просто

молячись, щоб не з’їхати в кювет на слизькій дорозі. І тільки коли повернувся, помітив, що ні в одній хатинці

не горить світло. В жодному вікні.

– Йому повірили? – запитав Косма.

– Ну, він старий уже був і, видно, любив казки розповідати, але казав, що ніколи більше не поїде у

Вники, і щоразу, коли телефон дзвонив, а він був на стоянці, аж підскакував від страху. Вони теж багато

додали в цю історію, я думаю, тому що один курс перетворювався на кілька, а героїв-водіїв ставало все

більше. Зенек помер, у нього не було ні жінки, ні дітей, тож кого я маю запитати?

– Дякую, Лєху, – з усмішкою сказала Майя.

– Заспокойся, Маєчко, це просто дурниці та легенди. Твій приятель шукає справжні, вагомі

поліцейські докази, а не якісь старі історії. Однак, вухо в мене чуйне, і я перепитаю, якщо щось виникне, я з

радістю повідомлю. Ну, а тепер на коня і за роботу.

Вони випили останню чарку, потім Лєху підвівся, поклав рюкзак на плечі і досить прихильно

попрощався з усіма, а потім попрямував до притулку.

– А як ви? – запитав Міхал. – Залишаєтесь на ніч? У мене одна кімната вільна, але спільна, і ліжка

скриплять страшенно. Занадто багато не шуміть.

– Відвали, довбень!

Майя вдарила його кулаком у плече, і той, звичайно ж, вдав, що йому дуже боляче.

– Тільки не по уколу, негідниця! – скрикнув він.

– Косма, не хвилюйся, — сказала йому дівчина. – Він з усіх сил шурина підшукує, ніби йому мало

друзів, щоб випивати. Сюди щодня хтось приходить і щось пропонує, ці наливки і самогон вже дали

метастази в його мозок від цирозу печінки.

– Мені потрібен не шурин, а тобі хлоп. І водія, бо тітка з косою кожного разу, коли ти сідаєш за

кермо, на чергування заступає.

– Ходімо, Космо, з цього недружнього місця. – Майя взяла хлопця за руку. – Квадроцикл знайдете

на парковці, – повідомила вона Міхалу, виходячи.

– Розслабся. Бережіть себе і до скорої зустрічі.

Вони попрощалися і попрямували назад. Спускалися сутінки і було трохи прохолодніше, але коротка

поїздка на чотириколісному мотоциклі залишилася приємною. Правда, Косма не міг цього сказати про

дорогу назад до Вників. Сам факт того, що дорога тепер вела вниз Єленєгурської котловини, прискорив

подорож. Пиво та журавлинний напій трохи притупили його почуття, але Косма вирішив, що це востаннє,

коли він подорожуватиме з Майєю в якості пасажира. Від завтрашнього дня він не торкатиметься алкоголю і

зможе спокійно виконувати почесну та безпечну роль водія.

Коли вони нарешті зупинилися перед будинком Ядвіги Валясяк у Вниках, Косма не міг повірити

своєму щастю. Їздити таким ось чином і не потрапити в аварію неможливо.

– Ми вижили! – весело цвірінькала дівчина.

– Хвалимо Господа, — сказав хлопець, глибоко вдихнувши.

– Ну, тоді поцілунок на добраніч.

Майя поцілувала його, а потім обійняла.

– Ти не зайдеш? - запитав він.

– Жартуєш? До старої Валясякової? Це пропагандистський рупор цього села. Моніторинг і "Фейсбук"

в одному флаконі.

– І? Ти чогось соромишся?

– Абсолютно ні, – дівчина погладила його по щоці. – Адже я, привела тебе до брата як першого

чоловічого партнера в своєму житті. Але мені довелося займатися коханням у тісній кімнаті нагорі з

цікавими сусідками за дверима я проходила ще в ліцеї. Нехай це залишиться радісним і соромним спогадом

з буремної юності.

– Може, завтра поговоримо десь в тихому містечку, так? Без пошуків зниклих священиків і

таємничих підвалів?

– Це той самий текст із серії "нам треба серйозно поговорити"?

– Щось схоже. Я не можу нічого тут навчитися, моє перебування не має ефекту. Якщо мій товариш із

поліції нічого не знайде, я думаю, мені доведеться повернутися.

– Ось у чому річ. – усміхнулася Майя. – Тоді нам точно потрібно поговорити. Обіцяю, ми поговоримо

завтра. Закінчив розмітку цвинтаря, завтра маю весь день. Ми можемо піти на вечерю та поговорити про

наше спільне майбутнє.

– Ти не знущаєшся з мене?

– Не смію. – Вона знову поцілувала його. – А тепер повертайся до своїх помешкань і займися

деякими відрахуваннями або тим, що ви, поліцейські, робите. Я віднесу покупки мамі. До побачення!

Він вийшов з машини і зайшов до будинку. Господиня віддалася своєму незмінному ритуалу

вечорами дивитися телевізор. Він тихо проминув її кімнату й пішов до своєї. Йому дуже подобалася

Валасякова, як вона піклувалася про Рубенса, її чесність і щирість. Навіть якби вона трішки чіткіше розповіла

про ситуацію в селі, він би не заперечував. Він хотів би мати таку бабусю.

Дорогою взяв із холодильника пиво, зайшов до кімнати й, важко зітхнувши, сів на ліжко. Його

шлунок був такий переповнений після вечірнього застілля, що він не міг вмістити пива. Він ризикнув. Він

увімкнув ноутбук і поклав його собі на коліна. Поштова скринька була порожня. Блін. Схопив телефон, треба

друзів прогнати.

Спочатку подзвонив Синиці. Шість довгих гудків нервували його дедалі більше. Нарешті мій друг

підхопив.

– На віки віків, амінь, — привітав він бадьорим голосом.

– Ви починаєте з прощання? – запитав він з полегшенням, що встиг подзвонити.

– А коли там прощаєшся, чи буває якесь церковне «на добраніч»?

– Тільки «з Богом».

– Погано. Не дуже креативно.

– Творчість закінчилася на Євангелії, тоді це була просто хитрість. Маєш щось для мене?

– Слабкий, слабший, слабший. Футляра не існує, тому я не можу дозволити хлопцям тинятися. Так

звана соціальна розвідка більше нічого не принесла. Я зробив все, що міг, онлайн заздалегідь.

– Той твій комп’ютерний чародій більше нічого не знайшов?

– У нього не було можливості. В Єленій знову з'явилися махінації з "Блік"30, і його в мене забрали.

Він проникає в заражені комп'ютери не дуже кмітливих громадян у пошуках шахраїв.

– Заєбись, — сумно сказав Косма.

– Що поробиш. Чи не можеш ти щось зробити, щоб справа була офіційною? Ну, я не знаю, нехай

хтось повідомить про зникнення цього хлопця чи щось таке. Потім когось призначать, ми ж щось утнемо з

бюджету, ти ж знаєш як воно працює, сам же з фірми.

– Я знаю. Ніхто не хоче зголосити.

BLIK – це спосіб оплати, який дозволяє швидко та легко розрахуватися в магазині та онлайн, а також

вносити і знімати готівку. Також Ви можете миттєво переказувати кошти своїм друзям за допомогою BLIK, використовуючи лише номер телефону. Щоб користуватися BLIK, Вам потрібен мобільний додаток Вашого

польського банку. Саме в додатку Ви підтверджуєте транзакцію і налаштовуєте все, що стосується платежів

BLIK.

– Родичі?

– Він сирота. Я перевіряв. Дитячий будинок в монастирі, жорстке виховання. Людина з такого

середовища або блює при вигляді церкви, або закохується в Христа, середнього шляху немає.

– Хуйово.

– По-друге, мені не дуже подобається розголос чи тиняння поліцейських при формі.

– Неіже замовлення від дядька Манека? – засміявся Синиця.

Так його називали в поліцейській школі, бо швидко з’ясувалося, у кого є яка волохата рука.

– Не підтверджую. Гаразд, Синиця, якщо щось знайдеш, подзвони мені.

– Звичайно, як амінь у молитві.

– З Богом.

Косма роз'єднався. Він думав, чи переконати дядька Мар’яна розпочати офіційну процедуру

завдяки своїм зв’язкам, але сам факт участі Косми та ще й під час вимушеної його відпустки яскраво показав, що сліди у вигляді файлів чи службових записок нікому не цікаві. Треба було обходитися без цього.

Він набрав номер Кацпера. Година була пізня, але що міг робити священик о такій годині? Знову

сигнали пролунали, як зворотний відлік до вибуху бомби, і рівно після шостого він почув голос свого друга.

– А щоб тобі ясний хуй, Косма!

Незважаючи на відому вульгарність і прямоту Кацпера, Косма аж ніяк не очікував такого прийому.

– Ну, тоді я і не знаю, радий ти, що я дзвоню, чи ні, - відповів він.

– Мені радісно і сумно водночас, тому що, якщо вірити в долю, добрий Бог знущався з мене, поставивши на моєму шляху вашу не дуже світлу особу.

– Дядьку, ти ж не віриш в Бога.

– А хто вірить? Ми віримо в одну святу, соборну і рівноапостольську Церкву, бо це вона здійснює

грошові перекази. Але те лайно, в яке ти вляпався, виставляє мою невіру на випробування.

– Гадаю, ви вже знаєте, що ж накоїв Пьотр Дембіцький?

– Коханий ти мій, золотий королю. Краще спитай, а чого не накоїв цей слуга Костелу?

– Ось я і питаю.

– Це сумно, бо я очікував чогось нормального, не знаю, він любить в дупу сунути якомусь

парафіянину, дай Боже парафіянки. Може, щось там украв з таці, може, дав парохові по пиці. Різне може

бути. Я навіть собі думаю, хай він буде педофілом! Загальна така собі чума, католикам не перешкоджає.

– Але тут не те?

– О, ні.

– Тоді?

– Найбільший гріх, який може вчинити священик, — кинув Кацпер із дивною бадьорістю в голосі. –

Можеш красти і обманювати, якщо не красти у своїх, нічого і не діється. Можна мати жінку і дітей, мабуть, шістдесят відсотків священиків перебувають в таких стосунках. Ти навіть можеш бути педофілом, сам знаєш, як це буває. Але ти ніколи не можеш дозволити собі одну річ.

– Вбивство, — сухо сказав Косма.

– Про що ти, в біса, пиздиш, – засміявся Кацпер. – В Ірландії біля будинку для сиріт сестер

Магдалини знайшли вісімсот тіл дітей. У Польщі теж колись шукатимуть, не бійся. Любий, ти не можеш

дозволити собі зраджувати!

– Так, так, — погодився Косма, хоча якщо це було вбивство, то з його точки зору справа значно б

спростилася. Теорія помсти висунулася б на перший план.

– Твій паршивець вів щось на зразок блогу у "Фейсбуці", де розповідав про таємниці священицького

життя. Але це ще хуйня. Він дав інтерв’ю найбільшому ворогу католицької церкви в Польщі, звісно анонімно.

– "Виборча"31?

– Бінго, друже. Але це ще не кінець.

– Що ще?

– Блог зник, інтерв’ю не опублікували. Проте з джерел, дуже близьких до офіційних, я дізнався, що

Пйотра Дембіцького розколовся перед псами.

– Що? За якою справою?

– Одного пароха, якого він спіймав на надто недвозначній ситуації з малолітніми дітьми. Спочатку

він добряче дав йому по пиці, а потім почалапав до поліції. А таких речей робити не можна.

– У тебе є якісь підтвердження цьому? Цей блог чи контактні дані журналіста, який брав інтерв’ю?

– Жодного шансу, чемпіоне. Я маю на увазі, що у мене немає шансів, але якби у тебе був якийсь

комп’ютерний маг, він, напевно, повернув би цей блог назад, я не знаю, як це виглядає у "Фейсбук". Я вмію

витягувати гроші з парафіян, а не інформацію з жорстких дисків. Щодо статті, то тут ще гірша ситуація, бо її, 31

Gazeta Wyborcza - польська щоденна політична газета з головним офісом у Варшаві. Головний

редактор — Адам Міхнік. Газета любить роздмухувати політичні скандали.

мабуть, написав один із найбільших журналістських мерзотників, з яким навіть не можеш про щось

говорити.

– Хто це такий?!

– Казімеж Барщик, легенда журналістських розслідувань.

– Пиздиш!

– Серйозно! Я не пиздю. І не вигадую. Так і було! Клянусь Богом, будь-яким, вибирай, якого хочеш. У

світі їх близько п'яти тисяч. Бля, хай я на цьому втрачу.

– Дякую, Кацпейро.

– Як ще раз мене так назвеш, і я тебе ще раз охрещу!

– Хто тобі надав цю інформацію?

– Хто-хто, кінь в пальто.

Що ж, Кацпер знав усіх і мав неймовірний талант до зізнань, він був би ідеальним поліцейським, а

не Косма. Але, незважаючи на їхню дружбу, він ніколи не продавав своїх контактів.

– Круто. Дякую.

– Подякуєш тим, що булькає. Тримайся. Даш мені знати, що з цього лайна вийде, бо мені цікаво.

– Ясно!

Він поклав трубку. Казімєж Барщик. Журек. Тож йому нічого не залишалося, як подзвонити цій

журналістській гієні та дізнатися, у чому полягає його гра.

Він набрав номер журналіста, але той не відповідав. Косма хотів поговорити з ним зараз, поки не

минула злість, Косма добре знав, що заспокоєні сном емоції не дозволять йому обговорювати його на

рівних, і що ця бестія його з’їсть.

Добре, доведеться почекати до ранку. Одна ніч нічого не змінить.

  

Ядвіга Валясяк піднімалася сходами, і жодна зі сходинок не сміла видати звуку. Ні сьогодні, ні цієї

ночі, ні в її домі, ні тоді, коли вона вирішила согрішити, приректи свою душу на вічне прокляття. Тільки Ісус

Христос зможе змити її гріхи, тільки він. Тільки. Співчутливий. Безжальний. Мстивий.

Вона стояла перед дверима кімнати і, як і кожної попередньої ночі, приклала до них вухо. Тиша, рівне дихання сплячого чоловіка позаду них. Скільки вдихів йому залишилося? Це залежало від неї.

Вона натиснула на клямку, і двері, як співучасник спланованого злочину, безшумно відчинилися.

Коли гостя не було вдома, вона про всяк випадок змащувала петлі маслом і кілька разів проходила

намічений маршрут, щоб переконатися, що найменший звук не видасть її. Лише чотири кроки, але вона не

хотіла ризикувати. Як близько вона була до прірви, всього чотири кроки. Найважливішим був останній, чи, може, той перший?

Вона йшла до нього — до сплячої постаті, накритої тонкою літньою ковдрою. У молодого хлопця, поліцейського, було ще все життя попереду, звісно, поки він не приїхав до Вник. Можливо, він доживе до

старості, можливо, помре від раку через кілька років, але наступні дні були вирішальними, вони могли

змінити весь світ. Її світ, а значить, і цілий. Іншого в неї не було, тільки цей.

Вона вже стояла над ним, бачила його гарне обличчя, що лежало в подушці, усміхалося уві сні, очі

ворушилися під повіками. Про кого він мріяв?

Ти живеш тільки раз. Ти помреш один раз. Проте вбивати можна скільки завгодно.

Вона відчувала, як її старе серце калатало в грудях, як молот. Вона притулила холодне залізо сокири

до щоки, а потім до чола, щоб трохи заспокоїтися. Проковтнула слину.

Вона підняла сокиру.

  

Косма почув гучний хрускіт і крізь бар’єр свіжого сну зрозумів, що це дзвонить його телефон.

Здається, він поставив його на підвіконня, так, хіба так. Він не розплющив очей, рука пішла в той бік і нічого

не знайшла. Ой, він же був не вдома, а у Валясякової. Вікно, мабуть, було з іншого боку. Він розплющив очі, примружився, кімнату залило бліде світло від екрану телефону. Він схопив свій смартфон, телефонував

Казімеж Барщик. Довелося тричі провести по екрану, щоб відповісти. Хлопець довго позіхнув.

– Так? – сказав він сонним голосом. Він глянув у бік дверей, у нього склалося враження, що хтось

щойно був у його кімнаті, ніби якась тінь сховалася в коридорі. Напевно, це ще сон.

– Розбудив? – різким голосом запитав журналіст.

– Так.

– Бачиш, тому ми і в лайні. Праведні сплять, а зло ніколи не спить.

– Дай пожити.

– Що ти хотів? Говори, тут немає ніякого Євросоюзу, такі розмови недешеві.

Косма знову позіхнув, підвівся і швиденько побіг наверх до холодильника по пиво. Треба було якось

прокинутися.

– Ти знав Пйотра Дембіцького, – сказав він. – Брав у нього інтерв’ю.

Не було ні тиші, ні крику здивування.

– Зараз я покладу трубку і передзвоню через "Сигнал"32, – сказав журналіст.

Він не став чекати підтвердження, а просто завершив розмову. Через хвилину телефон знову

спалахнув світлом. Косма відповів.

– Ти далеко зайшов, я не думав, що ти такий хороший.

Барщик не бавився у привітання та пусті балачки.

– Чому ти не сказав мені, що брав у нього інтерв’ю?

– Журналістська таємниця, вибач.

– Пиздіж, а не таємниця.

– Просто боюся, якщо ти знаєш, то всі знають. Це не повинно було поширюватися.

– Але ти інтерв'ю не опублікував?

– Ні, все ще ні.

– Все ще? – здивувався Косма. – Я чув, що це було для "Виборчої", і що публікацію призупинили.

– Коханий, в наші часи припинити публікацію інтерв’ю? Та ще й такого? Не треба жартувати! Я не

знаю жодної редакції, яка б не заплатила за такий раритет ту суму, яку я назвав. Більше того, навіть якби

вони всі відмовилися, достатньо було б викласти це в Інтернет. Кращих часів для журналістів, ніж зараз, не

було. І, нарешті, славу найкращого журналіста-розслідувача в Польщі не здобудеш, кривлячись перед

якимось видавцем, прошу, Косма, давай поважати один одного.

– Тоді чому ти не опублікував цього інтерв’ю?

– Бо Пьотр Дембицький зник у найменш сприятливий для мене момент. І мені байдуже, що він

пропав, тобто, що з ним могло щось трапитися. Він був тією ще сволотою. Однак мені потрібно знати, що з

ним сталося, як епілог до моєї статті. Насправді матеріалу може вистачити навіть на книгу. Ти навіть не

знаєш, як ці речі продаються.

– Почекай, стоп! – скрикнув Косма і схопився за губи. Напевне, він розбудив Валясякову. Йому не

хотілося образити її своєю грубою поведінкою, адже вона вважала його порядним хлопцем.

– Що?

– Тією ще сволотою? - запитав він. - Як так? Адже він засипав для тебе інших священиків.

– Думаєш, він зробив це з доброго серця? – щиро і довго сміявся журналіст на тому кінці трубки. –

Хлопець любив розважатися, любий, але так склалося, що я знав - як. Я сказав йому йому, показав певні

фотографії, окреслив дуже потворні сценарії того, яким буде його майбутнє, якщо він не скаже мені те і те. І

він лопнув, як гімен незайманої дівиці, від першого натиску.

– Погане порівняння.

– Але адекватне.

– Що було на його совісті?

– Добре, що ти питаєш, бо, можливо, ти допоможеш мені розібратися в кількох речах, у всій справі

ще є кілька невідомих пунктів.

– Допоможу.

– Ти знаєш, як я виглядаю.

Це було не питання, журналіст сказав це тоном анонсу.

– Так.

– Я старий, занедбаний горбань. Це правда. Але я теж чоловік, у мене є свої потреби, абсолютно

гетеросексуальні. У мене також є гроші, так що дбаю про гігієну власної душі простим способом.

– Не треба мені пояснювати.

– Але я теж трохи шмат хуя, тому домовився з чоловіком, який піклується про жінок, який піклується

про мене.

– У тебе є втички в публічному будинку, — без емоцій сказав Косма. Це було нормою, в обмін на

спокій власники публічних будинків сипали в поліцію або просто давали можливість безкоштовно

користуватися власним майном. Чому б не зробити це для відомого журналіста, який також мав зв’язки і міг

би допомогти в разі потреби?

– Так, – підтвердив Барщик. – Інколи мені дають якусь солодку тему, за яку я доплачую. Виявилося, що до них час від часу навідувався молодий священик, який славився тим, що... ну, не дуже люб’язно

ставився до дівчат. Він робить це у величі щедро оплаченої послуги. Він бере дівчат і любить робити з ними

"Сигнал" (Signal) – служба зашифрованого обміну приватними повідомленнями. Можливо, щось

типу "Вайбер".

так, щоб йому стало легше, таке собі міцне садо-мазо. Спочатку все було нормально, є дівчата, які

спеціалізуються на такому виді розваг, їм навіть подобається. Однак одного разу хлопець трохи захопився, і

дівчина опинилася в лікарні.

– І що вони з ним зробили?

– Нічого. Він заплатив чималу компенсацію. На жаль, через кілька місяців це сталося з ним знову, потім знову. Нещодавно одна з дівчат опинилася в комі.

– Круто.

– Знаєш, щоразу він платив за свої гріхи великі гроші. І тут не обов’язково бути журналістом-розслідувачем, щоб поставити собі одне запитання, чи не так?

– Звідкіля у нього гроші?

– Точно. Звичайний священик, сирота. Нарешті мій контакт сказав, що платить інший клієнт. Мабуть, він був значною фігурою в церковній ієрархії, але мені не вдалося дізнатися його імені.

Косма кивнув, радий, що журналіст не бачить вираз його обличчя. Ймовірно, він знав, хто оплачував

рахунки Пйотра Дембіцького.

– І вони мали докази? - запитав він.

– Так, після першого побиття вони запустили камери в кожній кімнаті. Повір, навіть у мене мурашки

по спині були під час перегляду, а я багато чого бачив у своєму житті.

– Ти використав це проти нього, щоб отримати інформацію?

– Звичайно. Ба, більше, я така безчесна людина, що відразу після статті, написаної завдяки йому, написав би ще одну, цього разу про нього.

– Чи ти почав збирати матеріали про Дембіцького?

– Так. Досвід підказував мені, що такий дегенерат точно не зупинявся на випадкових візитах до

публічних будинків, це було неможливо. Якщо йому подобалося бити, він мав десь виплескувати свою

енергію. Я почав нюхати і шукати.

– І ти щось знайшов?

– Так, але я не впевнений, наразі це вільний слід, тому кажу, що ти можеш щось виявити для мене.

– Що саме?

– Я пішов за першим слідом, який мені підказала інтуїція. Оскільки мені подобаються повії, я

пошукав інформацію про якісь випадки серед представниць цієї благородної, але дуже нешанобливої

професії. Особливо ті, які найбільш наражені.

– Плечеві.

- Вірно. За останні два роки серед придорожніх дочок Коринфу ми маємо чотирьох загиблих дівчат і

двох зниклих безвісти. Цих чотирьох дуже жорстоко побили, мій друже. дуже.

– Ти підозрюєш, що це міг бути Пьотр Дембіцький?

– Так. І тут я бачу твою роль як людини, яка має доступ до всіх баз даних і сам з фірми.

– Розумію.

– Я вишлю тобі все, що вдалося отримати. Попрацюй над цим.

– Гаразд.

– Ну, мабуть, у нас усе розібрано. Косма?

– Я слухаю.

– Цей мудак втік з відпустки у ксендза-благодійника. Можливо, він отримав якісь гроші від свого

покровителя і налагоджує своє життя по-новому. Однак, йому дуже сподобалося бити жінок, і він не

зупиниться, особливо, якщо ще й вбиває. Я займався багатьма справами про серійних вбивць, ці типи ніколи

не зупиняються, якщо їх не схоплять, або якщо вони не потраплять до в’язниці.

– Знаю. Я його знайду.

– Я тобі вірю. У своєму житті я зустрічав багато поліцейських. Всім бракувало сну, тож лягай спати.

Попереду у тебе багато роботи.

– Пока.

Вони поклали трубку. Косма сів на ліжко й глибоко зітхнув. Чи був дядько Мар’ян причетний до

всього цього? Людина, яка все життя йому допомагала, про всіх піклувалася, а його єдиною провиною проти

церковного закону — були коханка та двоє дітей?

Косма підійшов до дверей і висунув голову в коридор. Якусь мить він прислухався, чи не розбудила

його розмова Валясякову. У хаті панувала тиша, господиня, мабуть, спала.

Він повернувся до ліжка, поклав телефон на підвіконня і ліг. З понеділка багато що змінилося. Свої

обличчя показали наступні гравці. Йому все ще заважав чоловік, якого він двічі зустрів біля стіни цвинтаря.

Косма подивився на годинник. Була перша година ночі.

Він написав Майї есемес і запитав, чи вона спить. Відповідь прийшла майже відразу.

Майя: Ні. Хочеш розважитися?

Він подзвонив їй. Дівчина відразу ж відповіла.

– Свинтусик! – привіталася вона з ним.

– Може й так. Але в мене є незвичайне прохання.

– Ти диви, свинтусик з задумками.

– Ні, це не те. Чи не могла б ти під'їхати вранці з фотоапаратом і хорошим телеоб'єктивом? Потрібно

зробити одне фото.

– Аж так погано, що тобі потрібен телеоб’єктив?

– Майя. Будь ласка, я знаю, що вже пізно, але це важливо. Нам потрібно вранці організувати

невелику засідку.

Дівчина погодилася.

А потім вони трохи побалакали по телефону, але в межах пристойності, поки що порушених лише

кількома поцілунками, підігрітими пляшкою вина, відносно якої вона безсоромно зізналася, що випила

перед сном.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ

Для Косми це був бридкий ранок, коротка ніч, наповнена рваними снами, в яких відлунювалися

останні події і не давали йому відпочити. Його розбудила ранкова метушня на кухні, така гучна, що, мабуть, її спровокувала сама господиня, щоб розбудити єдиного гостя. Можливо, вона мстила йому за гучні нічні

розмови, він розбудив її від глибокого сну і тепер вона божеволіє? Найстрашніше в літніх людях те, що всі

вони зазвичай виглядають благородними і добродушними, але вони також борються з власними демонами

і межами роздратування. Тихіші, спокійніші, менш войовничі, тому що вони вже знають, що не можуть

змінити світ, але вони все одно такі ж люди, як і інші – повні недоліків, типових для виду: мстивих, презирливих, ревнивих.

Хлопець підвівся, поплентався до ванної й стрибнув у душ, холодна вода відправила залишки сну у

вічне вигнання. Він спустився вниз, мабуть, у господині знову був поганий настрій, бо вона ходила кухнею, створюючи стільки ж галасу, просто поставивши кухоль на прилавок, як суддя, що припечатує молотком

вирок. Ну, він відчув, що є винуватим.

– Млинці будуть. – старенька поставила на плиту сковорідку і поклала туди ложку масла. Вона

зліпила два млинці, наповнила їх сиром і кинула в гарячий жир.

– Доброго ранку, – сказав Косма, намагаючись вкласти в голос якомога більше позитивної енергії.

Валясякова не відповіла. Він сів за стіл і побачив сокиру, притулену до стіни коридору. Ну так, це

село, мабуть, халупа з центральним опаленням, зі старосвітською пічкою в підвалі. Рубати дрова було одним

із небагатьох чоловічих умінь, які передав йому дід. Нарешті він чимось стане в нагоді.

– Пані вже дрова на зиму рубає? – запитав він, підсолоджуючи каву й показуючи на сокиру.

Хазяйка завмерла, повернула голову таким дивним, відомим із фільмів жахів способом, коли тіло

людини залишається нерухомим.

– Сокиру бачу, — додав він. – Якщо хочете, я з радістю допоможу, можу рубати. Власній бабусі

завжди колупав, хороша робота. Щоб розслабитись та відпочити, з задоволенням помахаю сокирою.

Жінка дивилася на нього, не кажучи ні слова, і в Косми виникло дивне відчуття, що він ляпнув

страшну дурість. Ввлясякова зняла зі сковороди два золотисті смажені млинці з сиром і поставила перед

ним тарілку. Нарешті вона сіла навпроти, і її очі заблищали.

– Так продана вже халупа, опалювати не треба, – сказала вона. — Не моя турбота.

– То для чого сокира?

– Та вже, мабуть, і не потрібна, — відповіла жінка.

– Якщо вам потрібна допомога перед переїздом, не соромтеся, просто скажіть.

– Пан у відпустці, нехай відпочиває.

– Яка там відпустка.

– Яка б там не була, а відпустка є відпустка. Не потрібно турбуватися про чужі дурниці чи проблеми.

Млинці подобаються?

– Смачні, – чесно відповів він. Млинці були саме такими, якими він їх любив. - Рай у роті.

– Я спакувала для Рубенса, пан занесе?

– Занесу. Але спершу мені треба ненадовго зайти на цвинтар.

Жінка кивнула.

— І скільки він тут просидить? – запитала вона після хвилини мовчання.

– В неділю хочу виїхати.

Валясякова почала гойдатися вперед-назад, чим знову нагадала Космі бабусю.

– Пані шкода все це залишати, чи не так?

Вона лише махнула рукою, що, напевно, було найкращою відповіддю. У цьому єдиному русі вона

втримала весь свій сум і гнів на всі закони, які керують світом, особливо ті, які перетворюють молодих і

енергійних людей на старих, залежних від турботи інших. Ще вчора вони кричали на дітей, витирали їм

дупи, вибирали їм школу, а сьогодні, піджимаючи хвости, кинули все своє життя, щоб повністю підкоритися

їм. Довбаний цикл існування.

– Синку, я ще рада, що на старість хтось про мене подбає. І що хоче до себе взяти. Мені не потрібно

скаржитися, моя донька просто кличе мене, щоб я приїхала. Мені не доведеться людей просити або слухати

вночі, щоб побачити, чи не стукає у двері смерть з косою. Іноді звук телевізора, хропіння чи сварка з-за

дверей краще ніж нічого, ніж тиша. Добре кажуть: мертва тиша. Бо мовчання – смерть. Бо смерть - це тиша.

– А я собі ніде місця не нагрів, – сказав Косма. – Жив вдома з батьками, але вже середню школу

вибрав з інтернатом, розумієте, юнацький бунт. Чоловікові здається, що коли він навчаються в технікумі чи

ліцеї, то вже вкладає собі життя, але це не так. Тоді все здається таким важливим, сімейний дім таким

поганим, а світ таким прекрасним. Потім, після одержання атестату зрілості, мене відразу віддали в духовну

семінарію, тому що мій дядько є єпископом, і годилося, щоб хтось із родини став священиком.

Косма помітив, що Валясякова випросталася, наче її вдарило струмом.

– Пан мав стати священиком?

– Так.

– А що сталося, що ним не став?

– Була одна річ, через яку мене вигнали з семінарії, але насправді я ніколи не хотів бути

священиком. Усе через балаканину про покликання. Ну, не було його в мені, а оскільки я не люблю брехати, не було сенсу продовжувати це.

– Це добре. Бути священиком – це служити.

– Я вибрав іншу службу.

– В поліції.

– Так, у поліції. І цього не люблю, тут теж треба мати покликання. Паскудна робота.

– Бог дає кожному те, що він має робити. Якщо хтось хоче бути священиком і за почестями пнеться, дорога недовга. Сам себе обдурить, усіх обдурить, але не Бога.

– А якщо Бога немає? – запитав Косма.

– Як це - нема?

– Ну просто так. Якщо Бога немає?

– Мусить бути.

– Чому?

– Мусить бути. Навіщо були б церкви, ордени, священики, молитви, хресна дорога, чотки, для чого?

Звідки б вони взялися?

– Від потреби у владі. Людям подобається, коли їх ведуть за руку.

– Як так?

– Так само, як тепер дочка веде пані за руку і каже, що робити. Ви повинні продати свій будинок і

залишити своє життя позаду.

Валясякова подивилася кудись позаду нього. Вона весь час злегка гойдалася вперед-назад.

Напевно, це був важкий момент для неї, коли вона розмовляла з незнайомим чоловіком про те, щоб

покинути своє минуле життя.

– Бог є, — твердо сказала вона.

– Звідки пані знає?

– Якщо є Вники, то є й Бог, – відповіла господиня, встаючи з-за столу. – А якщо йому не подобається, це його проблеми.

Вона, не кажучи ні слова, засмажила ще два млинці, загорнула їх в фольгу, запакувала в

пластиковий контейнер і поклала все в полотняний мішечок, який поставила перед гостем. Жінка

повернулася, тихо зітхнувши, і вийшла з кухні.

Косма закінчив снідати, була восьма, за півгодини у нього повинна відбутися зустріч з Майєю, зазвичай, у цей ж час біля цвинтаря він зустрічав чоловіка. Після цього спокійно повернеться, віднесе млинці

Рубенсу, а заодно спробує його ще трохи попитати. Після чого варто поїхати в Єлєню Гуру і скористатися

гостинністю Синиці, треба глибше вникнути в тему вбивств повій.

Буквально вчора він обговорював детальний план дій з Майєю, вона мала чекати, сховавшись в

якомусь хорошому для підгляду місці з камерою в руці. Косма з Майєю дали собі півгодини, якщо чоловік не

з’явиться, вони повертаються до своїх справ. Зустрітися мали по обіді в Єленій Гурі – він, відвідавши Синицю

у відділку, вона ж все ще працювала над переведенням місцевого кладовища в цифровий простір.

Дівчина залишила машину перед крамницею, що порадувало Косму – дівчина вражала його все

більше. Краса, радість життя, проникливість і готовність до авантюр — усе це зібрано в одній чарівній

людині. Щоправда, підводячи підсумки, йому здавалося, що він описує ідеальну дівчину за мірками

підлітка, але як би там не було! "Хапай життя, Косма, насолоджуйся моментом, ти ж не відразу шукаєш мати

своїм дітям", — кричав його внутрішній диявол, бо янгол уже давно зібрав речі та виїхав, мабуть, образившись за те, що його підопічний покинув семінарію.

Він підійшов до стіни цвинтаря майже в ту ж мить, що й незнайомець. План спрацював.

– Доброго ранку, – привітався Косма.

Чоловік мляво кивнув у відповідь, а потім помахав рукою, як і Валясякова вранці.

– Щось не так? – запитав Косма.

– Важке питання.

– Питання складне лише тоді, коли ми не знаємо відповіді.

Чоловік глянув на нього з жалем.

– Це з якоїсь псевдофілософської книжки, може, того писарчука Коельо? - спитав він.

– Та так, якось спало на думку. Влстиве ж, пан так мені і не представився.

Чоловік знизав плечима.

– Називай мене як хочеш.

– Ми сьогодні не в настрої, чи не так?

– Ти бачив того нового священика, який приїхав сюди в неділю?

– Отець Марек?

– Нехай буде Марек, довбані євангелісти. Так, саме він. Ти бачив його?

– Так бачив. Він теж злий? Повинен померти? Допишемо його до списку?

– Іронія – це підтвердження порожнечі.

– Коельо?

– Сафо.

– Не розумію, чому пан ображається на іронію. Це мене має ображати, що ви втягуєш мене в якийсь

розтягнутий в розстрочку жарт.

– О ні! – Чоловік відштовхнувся від стіни і глянув на Косму. – Зло ніколи не обернеться жартом, але

жарт може обернутися злом. Тут ми маємо справу зі злом і тут не може бути жартів. Цей новий священик

закінчить, як і попередній.

– То ти знаєш, чим закінчив попередній?

– Так. Христос прийшов за ним.

– Дурниці. – Лише з ввічливості Косма не вживав сильніших слів.

– Дурниця – теж причина. Для багатьох релігія — це нісенітниця, і все ж сотні гинуть в ім’я неї, тисячі

вбивають. Але моя місія тут знову провалиться.

Раптом з церкви вийшов парох, але, мабуть, не помітив їх, бо був зайнятий зачиненням дверей.

– Мені пора. – Як і раніше, чоловік просто розвернувся і попрямував у бік лісу.

Не було сенсу бігти за ним. І що він мав робити? Битися з ним? Стежити за ним? Метою цієї зустрічі

було поставити його перед камерою. За фотографіями він набагато швидше зможе визначити, з ким має

справу.

Парох здалека кивнув йому, але пішов не назустріч, а швидко перетнув вулицю й направився до

свого дому. Косма відповів на привітання, піднявши руку, а потім озирнувся в пошуках Майї. Де вона могла

сховатися? Сумніви розвіяв есемес.

Майя: Я чекаю біля крамниці.

Не вагаючись, Косма пішов до вказаного місця, дівчина чекала там, притулившись до машини. Вона

посміхнулася, коли побачила його, не було жодних ознак того, що ніч була надто короткою, мабуть, макіяж

зробив свою справу.

– Привіт, свинтусику. – Вона поцілувала його в губи.

– Провина обопільна, — відповів він. – Ти встигла зробити якісь фото?

– Ба! – Вона дістала камеру, показала йому маленький рідкокристалічний екран і почала гортати

фотографії. - Може бути?

Чоловіка було сфотографовано майже з усіх боків, як повністю, так і лише його обличчя крупним

планом. Під кінець чисто детективна робота дівчині явно набридла, адже на фото був один лише Косма. Як

завжди, він виглядав на них жахливо, свої фотографії він ненавидів. Майже на усіх він мав відкритий рот, заплющені очі або вираз, який міг би виправдати рішення психіатра діагностувати чистий ідіотизм.

– Та ні, чудово, — сказав він. – Бачу, ти зосередилася на роботі.

– Не хвилюйся, приїду додому і надішлю тобі фотографії цього типа. Я зробила їх стільки, що можу

використовувати їх в якості портфоліо для будь-якого модельного або статистичного агентства. І у нас

насправді немає спільних фотографій. У наші дні не мати селфі? Це дуже підозріло, пахне кримінальною

історією, як люблять говорити герої дешевих серіалів. Вчора ми були в такому чудовому місці, але не маємо

жодного фото.

– Сама ж бачиш, як я на них виходжу.

– Зробиш цьом-цьом, і все буде добре. Всі дівчата роблять цьоми, і кожна з них гарно виглядає, всі

мої друзі це роблять і викладають в Інста чи Фейсбук.

– Ти ні?

– Я певною мірою поважаю себе. Кожна з них виглядає так, ніби вона робить мінет, можливо, це

така форма реклами? Я не знаю напевно, але в моєму випадку такий погляд зарезервований для того, з ким

я справді зближуся. Чому ти червонієш? Це результат навчання в семінарії, чи не так? Тобі все ще неприємно

говорити про секс? Священики про це між собою не говорять? Сподіваюся, вас турбує лише розмова, а не

сам секс.

– Не будемо влізати в тему. Будь ласка

– Спокуха, зустрінемося в Єлєній після обіду. Я знаю, що у тебе там багато роботи, даш мені знати, коли звільнишся. Я знайду гарну пивну.

Вона поцілувала його в щоку на прощання, стрибнула в машину і поїхала з вереском шин, змусивши

мотор заревіти від болю на першій передачі.

  

Косма повернувся за млинцями, Валясякова прополювала грядки і вшанувала його лише побіжним

поглядом. Він зайшов всередину, взяв пакунок і пішов вже знайомою дорогою, до крамниці і далі стежкою

вгору. Він був у гарному настрої, ввечері дізнався багато нового про зниклого священика, а ранкова

фотозасідка вдалася ідеально. Проте в усій цій бочці меду була й пресловута ложка дьогтю, тобто особа

дядька Мар’яна. Хоча це поки що чисто гіпотетично, бо спонсором Пйотра міг виявитися зовсім інша

людина, але зерно занепокоєння було посіяне.

Оскільки з учорашнього дня все йшло так добре, необхідно було зберегти переможну серію, Рубенса незабаром будуть тиснути трохи сильніше. Цей відлюдник дещо знав, це було ясно, як білий день.

Косма вийшов на галявину, вагончик стояв так само, як і раніше, трохи псуючи панораму Карконошів

та блакитного неба з кружляючими хмарами. О так, сьогодні на них чекає гроза, коротка, як бійка в барі, і

така ж сильна. Найкраще було б, якби він на той час був уже в Єлєній.

Лежаків перед вагончиком не було, все вказувало на те, що господар пішов у одну зі своїх

поневірянь околицями, може, новий каганець поставити? Косма підійшов до металевих сходів, пластикового відра біля них не було, мітли теж не було, пенька з сокирою теж ніде не побачив. Два кроки і

він уже був перед дверима, постукав у них і чекав відповіді зсередини. А може, Рубенс спав? Йому не

доводилося вставати на роботу на світанку, як більшості його співвітчизників.

Тиша.

Він постукав ще раз, керуючись, радше, добрим вихованням, ніж надією знайти господаря

всередині. Ну, нещодавно він дозволив собі побродити по вагончикові, то чим цей день відрізнявся від

інших? Він натиснув на клямку, і вона відчинилася так само м’яко, як і раніше. Він штовхнув двері, сподіваючись, що Рубенс спить на своєму ліжкові.

Внутрішня частина фургону була так само занурена в тінь і темряву, як і минулого разу, але на цьому

схожість закінчувалася. Перше, що кинулося в очі Космі, це відсутність фотографій і картин, наклеєних на

стіну. Зображення Страшного Суду кудись зникло, ніде не було видно Ісуса Христа, що вмирає у полум’ї

слави на хресті, дияволи не ворушили казан, повний душ, омитих жахливою червоністю. Також не було

вказівок щодо заточування пилки чи інших креслень. Вони просто зникли, від них не залишилося навіть

сліду у вигляді шпильки чи залишків клею.

Але це було ще не все. Десь зникли розкладне ліжко, шафка з їжею, каструлі, тарілки, столові

прилади, не було пластикового тазу чи шматка мила. Лише піч і важка металева шафа залишилися там, де їх

поставили багато років тому, але Космі не потрібно було підходити до них, щоб зрозуміти, що її вміст зник.

Або Рубенс терміново з'їхав, або хтось його позбувся. Його і всього, що могло вказувати на існування

безхатченка. Косма якось більше схилявся до другого рішення, і воно йому зовсім не подобалося. Він ходив

з одного кінця вагончика в інший і не вірив своїм очам. Хтось тут впорався краще, ніж ідеальна господиня, він стояв посеред покинутої фургону, і лише запах міг бути німим свідком того, що це не халупа, яка роками

стояла безлюдна.

Він вийшов на вулицю і сказав горам звичне всім: "Курва мать". Тепер він мав докази того, що

Рубенс був важливий у всій справі, можливо, навіть більше, ніж вони з журналістом вважали. Навіщо йому ці

знання, що з ними робити, коли хтось явно підбив йому ноги? Він міг вчора не здаватися, просто сидіти тут

до кінця!

Шелест листя!

Він швидко повернув ліворуч і побачив, що хтось зник у лісі. Здавалося, як він не очікував покинутої

халупи, так і цей інший не очікував його присутності тут.

– Стій! Поліція! – рефлекторно скрикнув він, водночас подумавши, що не пам’ятає нікого за свою

кар’єру, хто б зупинився, почувши таку команду.

Він почав бігти до лісу і на мить переконався, що впізнав постать, яка зникала в лісі. Невисокий

чоловік, трохи згорблений, рухається трохи незграбно. Костельний, мати його за ногу! Він стрибнув у стіну з

листя, затулив передпліччям обличчя від гілок, потім зупинився й озирнувся. Зловмисник зник у повітрі, мов

привид. Так, місцевий житель, протягом десятка секунд, які знадобилися Космі, щоб досягти стіни дерев, він

міг просто стрибнути у відомий рівчак. Але це був костельний, безперечно.

Йти глибше в ліс, мабуть, не було сенсу, він міг тільки заблукати, бо не настільки добре знав ці

території, щоб займатися стихійним виживанням. Також була загроза, що хтось просто вдарить його дрином

по голові. Він повернувся на галявину. Косма зійшов до машини, дістав телефон і задокументував дивовижні

зміни. Потім він надіслав фотографії Казімєжу Барщику з коментарем через "Сигнал".

Косма: Гадаю, ми мали рацію. Подивіться, що тут сталося.

Журналіст мав перевіряти свій телефон кожні дві години, ймовірно, коли у нього з’явився Wi-Fi. Але

як він міг йому допомогти на відстані?

Косма хотів зателефонувати Синиці й попросити привезти сюди обладнання та техніку, але

роздумав. На якій підставі? Зникнення волоцюги, в особі якого він навіть не був впевнений? Людина без

постійної адреси, посвідчення особи чи родини? Навіть якщо він заявить про зникнення, і справу приймуть

до розгляду, як мінімум, сюди приїде патруль, поблукає, а може, в крайньому випадку, після тиску з його

сторони, когось допитає. Підозри у вчиненні злочину, викрадення людини, вбивства немає, немає жодного

замаху. Якщо до всього цього вплутується грубий костельний, люди в селі не допоможуть, ніхто не стане на

бік туриста, який зупинився тут на кілька днів.

Був волоцюга? Ну, був. Де він жив? Як волоцюги живуть, там-сям. А може, у фургончику? Іноді він

там ночував, але хто його знає. І куди він міг подітися? Ну, будучи волоцюгою, він міг йти, куди його ноги

понесуть. Тому дякую, якщо щось пригадаєте, дзвоніть нам. Ось таким би був допит. Хай йому біс!

Хмари над Карконошами згущувалися. Білий колір сором’язливо переодягався в темно-синю мантію

з чорними пасмами, що з’являлися тут і там, наче буря скинула пухову ковдру з його сонного обличчя. Косма

не міг марнувати часу. Їхати до Синиці, де будуть розглядати убитих повій, можливо, вони й зрушать справу

з місця. У приятеля також проконсультується щодо повідомлення про зникнення Рубенса.

Косма знову глянув у бік лісу й трохи вбік від стежки, що вела до Диявольського дерева, а звідти

прямо на цвинтар. Він побачив когось на повороті дороги, це була лише мить, але він був упевнений, що

бачив когось. Когось, не собаку, не лисицю, не оленя, а саме людину. Він побіг у той бік, не збираючись

мчати в ліс, але стежка вела по узліссі, і був шанс побачити, хто від нього тікає.

За двома поворотами він ще нікого не бачив, але стежка йшла далі в ліс. Якщо хтось тікав від нього, то мусив бігти туди. Гаразд, досить про це - він вирішив піти за ним. Адже він був поліцейським, інколи

здоровий глузд варто залишити у відділку, бо він заважав виконувати свої обов’язки. Ліс був не густий, а

рідкий, як мокрий сон грибника.

Косма вбіг між дерева, трохи сповільнившись, у цьому гаю не було місця, де потенційний

зловмисник міг би застати його зненацька, стежка вела вниз і він, мабуть, знову побачив когось на самій

межі видимості. Це не міг бути костельний, людина у такому віці, напевно, не так швидко бігає.

Ліс кінчався, хлопець уже бачив стіну світла, яка яснішала, дерева трохи рідшали, стежка ставала

ширшою. Він на повній швидкості вискочив на галявину.

Дерево, могутнє й темне, що вчора в його думках вирвалося з тисячолітнього застою — рабства, нав’язаного корінням, міцно вкопаним у землю, — було, звичайно ж, на своєму місці. За частку секунди

Косма згадав жахливе видіння величезного монстра, що ловив наступних жертв, підвішував їх на гілці, яку

протерли туго зв’язані мотузки самогубців.

Все це повернулося до нього, тому що на Диявольському дубі висів Рубенс.

Точніше, висіло його тіло, мляво гойдаючись від поривів вітру, що передвіщали бурю. Космі спало

на думку, що сонце, яке світить йому в обличчя, точно не на місці, всіх повішених треба знаходити вночі. Він

підбіг до тіла, уважно придивляючись, чи не бачить когось поблизу. Адже людина, за якою він гнався, мусила причаїтися десь поблизу.

Перебуваючи за кілька кроків від Рубенса, він уже знав, що має справу з мертвим тілом, і що ніякої

можливості реанімації немає. Це був не перший самогубець, якого він бачив – його часто посилали на такі

лайнові справи, коли він починав службу. Термін невипадковий, адже у повішених у момент смерті

послаблювалися сфінктери. Тіло Рубенса висіло на звичайній мотузці, товщиною з великий палець, петля

була зав'язана класичним способом. Ноги знаходилися приблизно на півметра над землею. Косма не бачив

поблизу нічого, що могло б служити підставкою, яку Рубенсові довелося б використати, щоб успішно вбити

себе. Ближче до тіла він не підходив, якщо хтось приклав руку до смерті волоцюги, то міг залишити сліди.

Косма дістав телефон і зробив кілька фото. Потім набрав номер Синиці.

– Як справи? – привітав його друг.

– Пам’ятаєш, як ти вчора рекомендував щось, що дозволило б офіційно розпочати справу, –

безцеремонно запитав поліцейський.

– Так. І що ти надумав?

– Рішення знайшлося само собою. Пам’ятаєш того бомжа, який виявився істориком мистецтва?

– Ти вже вдруге за цю розмову перевіряєш мою пам’ять. Контролюй себе.

– Синиця, у мене брелок33. Ви повинні негайно відправити команду до Вник.

– Це бродяга?

– Так.

– Самогубство?

– Я так не вважаю.

– Гаразд, куди нам їхати?

– Найкраще під'їхати до крамниці у Вниках і запитати, як пройти до Дияволового дерева. Боюся, що

доїхати до місця інциденту не вийде. Я б сам спустився до крамниці і відвіз вас туди, але краще звідси не

йти. Я впевнений, що тут хтось є.

– Зброя при собі є?

– Здав перед відпусткою.

– Ні, ти супер-поліцейський.

– Синиця, ти знаєш, що я не природжений священик і не природжений поліцейський. З двох зол

віддаю перевагу поліції, точніше, з ліні, бо не хочу знову шукати омріяну професію.

– Твій дядько, мабуть, влаштував би для тебе щось.

– Пиздуй вже.

– Із задоволенням. Слухай, Космику, сам я не можу туди приїхати, я на роботі. Посилаю

поліцейських, техніків і пророка34. Це правда, на самогубства я виїжджати і не повинен, але я вірю в твоє

шосте почуття. Тобі доведеться давати свідчення.

– Я все одно мав би бути сьогодні у вас.

– Добре, коли команда приїде, сідай в машину і їдь до мене. Я дам їм знати, що ти будеш давати

свідчення у відділенні.

– У вас ще є хтось вільний? У мене є підозри, хто міг до цього бути причетним.

– Ну, з цим як раз слабко. На виїзді з міста аварія, і на одному будівництві робітника переїхав

екскаватор. Все на виїзді. Запитаю, якщо хтось є, і відправлю. Якщо ні, скажіть тим, хто приїде, щоб вони

пішли після перевірки та опитали, кого потрібно опитати.

– Гаразд, тоді почекаю.

Вони поклали роз'єдналися.

Косма надіслав журналісту фотографії Рубенса. Нехай той знає про актуальний стан речей.

Сам він не міг піти звідси й покинути тіло просто так, хоч і хотів негайно допитати костельного. І чого

його допитувати – одягнути йому на ті худі лапи наручники і змусити говорити, а ще краще – від разу ж дати

по пиці.

Він уважно озирнувся, але від постаті, за якою він стежив перед тим, не було й сліду. Хтось хотів

його сюди привести? Адже злочинець, бажаючи сховати повішеного, обрав би інший шлях втечі. З іншого

боку, можливо, він натрапив на когось, хто повертався до фургончику на місце злочину. Там все було

підчищено, але може якась деталь залишилася, чи вбивця щось загубив.

Найбільш тривожною була думка про те, що Рубенс покінчив життя самогубством, і ніхто до цього

не причетний. Це означає, звісно, що хтось посприяв – наприклад, він учорашньою розмовою. Однак цей

варіант нічого не додавав, до того ж цьому суперечив ідеально вичищений вагончик бродяги. Він і сам, плануючи прощатися зі світом, мабуть, не зводив би кожен слід з фургону. Це не мало сенсу.

Десь здалеку пролунав грім, наразі мляво, гроза, напевно, ще сиділа у Чехії і тільки збиралася до

Польщі. Матимемо надію, що техніки приїдуть до дощу.

Косма вирішив провести невеликий огляд місця злочину, а точніше всієї галявини. Може вбивця

щось втратив? Не втрачаючи дерева з очей, поліцейський почав ходити навколо нього все ширшими

кругами. У траві він нічого не бачив, раз у раз поглядав на дерева та ліс, щоб можливий злочинець не застав

його зненацька. Він був лише за крок від межі лісу, як побачив у кущах зрізаний пеньок, мабуть, той самий, що стояв перед фургончиком Рубенса. Косма підійшов ближче, так, пеньок виглядав так само. Що ж, тепер

ми знаємо, що послужило "табуретом" для смертника.

Він подивився на дерево, воно зараз було в найнижчій точці галявини, тож пень міг скотитися туди

природним шляхом. Можливо. Він полишив його, техніки займуться, на ньому завжди можуть бути сліди

злочинця, навіть запахові.

Брелок – на жаргоні польських рятувальних служб повішений, або висельник.

На поліцейському жаргоні – прокурора.

Загриміло трохи голосніше. Блін, якби тільки встигли.

  

Ядвіга Валясяк сиділа на кухні і, як завжди, легенько гойдалася вперед-назад. Вона злегка

здригнулася, почувши грім за вікном. Жінка подивилася на свого гостя, людину, яку ніколи більше не хотіла

бачити. Вона виїхала, нарешті. Вона втекла з Вників із розбитим серцем, але водночас із відчуттям

величезного полегшення. Так, вона тікала, вона могла собі в цьому зізнатися. Найважче зізнатися в боягузтві

самому собі.

Стільки зла в одній людині. Як могло в одній душі вміститись стільки зла, як?

– А я йому млинців насмажила, — сказала вона.

Тиша.

Спалах блискавки освітив кухню, і жінка затамувала подих, чекаючи удару грому. Вона подумки

рахувала секунди, як колись її вчив тато, пояснюючи, що це спосіб визначити, як далеко до бурі. На рахунок

вісім почувся гуркіт грози, який повільно набирав сили.

– Треба було? – спитала вона і глянула на гостя.

Їй відповіло повільне кивання головою.

– Ти виїжджаєш, ми залишаємось.

Валясякова відвернула голову від гостя і подивилася на вікно, за яким природа починала свій

небезпечний танок.

  

– А швидше ви не могли? – звернувся Косма до двох поліцейських, які видряпалися на галявину.

– Попасти сюди... — перший із них, у якого на погоні була одна личка, махнув рукою, наче мав

шукати хоча б загублену Атлантиду. Другий мав цілих дві лички35. Ну а старі поліцейські пішли зі служби, а на

їх місце прийшли молоді люди без досвіду.

Косма показав власну поліцейську відзнаку і швидко поклав її до кишені.

– Техніки в дорозі? - спитав він.

– Цілком можливо, — відповів той, що мав одну личку. Вони навіть не представилися, ідіоти

невиховані. Косма подумки охрестив їх Стук і Грюк, бо вони були навіть схожі. Двоє худесеньких хлопчиків, яких сьогодні міг віднести сильніший порив вітру.

– Вони ще на будівництві, але, мабуть, закінчують, – додав другий.

– У вас в машині є якась плівка? Мішки для сміття, що-небудь?

– Навіщо? – запитав Стук.

– На дрища! Маєте?

– Так. Але ж воно тоді треба донизу зійти і тоді принести.

– І дорогу як раз запам'ятаєш, — наказав Косма Стуку.

Поліцейські перезирнулися, наче обмінюючись думками. Ну а що, якийсь чужий поліцейський, якого вони бачать вперше, віддає їм накази. До служби у Косми було дещо інше уявлення про поліцію, але, на жаль, нижні чини там, найчастіше, були не дуже кмітливими хлопцями, які за допомогою форми лікували

якісь комплекси або любили знущатися над іншими. Переважна більшість із них могла розгадати кросворд у

"ТелеТижні", а креативність для них була словом, пов'язаним з відпочинком на Криті, який вони, все одно, не могли показати на мапі.

– Слухайте, колеги. Я можу негайно зателефонувати підкомісарові Сікорському і попросити його

прислати замість двох ідіотів когось, хто зможе посцяти, не обмочивши собі черевики. Я також можу

зачекати чверть години, поки хтось із вас прийде сюди з плівкою, щоб захистити цей брелок, доки не

прибудуть техніки, перш ніж я йобнусь тут, жабам на потіху.

Повідомлення було чітким. Через нижчий ранг Стук розвернувся на каблуках і з кислим обличчям

побіг вниз. Його товариш дістав пачку сигарет, але, побачивши обличчя Косми, відразу поклав її назад у

кишеню.

За кілька хвилин поліцейський повернувся на галявину, захекавшись, тримаючи під пахвою згорток

товстих сміттєвих пакетів, а з кишені штанів дістав термофольгу, якою вкривають людей, наражених на

втрату тепла.

Вони підійшли до Рубенса, розрізали сміттєві мішки і, як могли, захистили територію, прикривши

повішеного, землю під ним, гілку та пеньок у кущах. Закінчивши роботу, Косма попрощався з ними, поліцейські знали, що він повинен їхати до Єлєньої Гури, щоб дати пояснення у відділенні.

Одна личка = старший патрульний; дві лички = сержант

– Якщо тут буде консиліум з участю хоч одного офіцера, то скочте допитати сільського костельного, Валентія Мацеєвського.

Хлопці дивилися на нього з легким нерозумінням.

– Що таке "консиліум", знаєте? - спитав Косма.

Ті кивнули, але не дуже переконливо.

– Погуглите. Якщо буде питати, скажіть йому, що його бачив свідок на місці події.

- Де він живе? – запитав Грюк.

– На Ясній Горі, — сказав Косма. – Нехай туди піде розпитувати хтось з головою на шиї, не з кабаком.

Запам'ятали?

Вони знову кивнули.

– І ще запам’ятайте, під час грози не стійте під деревом, – сказав він їм, коли вони йшли, з

посмішкою спостерігаючи, як хлопці виходять на відкриту місцевість. Грім посилювався, на землю падали

перші великі, як квасолина, краплі дощу.

Косма побіг дорогою, побачив поліцейську машину, залишену Стуком і Грюком перед крамницею, і

швидко побіг до будинку Валясякової. Дощ пішов все сильніше, ну, намочить, не з цукру.

До власної машини він застрибнув саме тоді, коли линуло не на жарти. Цікаво, ті двоє поліцейських

сховалися в лісі чи стояли, як вівці, посеред галявини.

  

Управління поліції в Єлєній Гурі знаходилося на вулиці Нововєйській, маленькій, вузькій і тихій.

Косма заїхав на стоянку й потягнувся до своєї парасольки, яку завжди тримав на задньому сидінні машини.

Нарешті вона стане в нагоді. Дощ продовжувався, падав із темних хмар із силою й наполегливістю

водоспаду.

Він зайшов усередину, склав парасольку, показав власну поліцейську відзнаку черговому і сказав, що у нього призначена зустріч із заступником комісара Камілем Сікорським. Той кивнув і розблокував двері, сказавши зачекати хвилинку, незабаром заступник комісара зійде.

Синиця збіг сходами й привітав Косму міцними обіймами. Насправді, вони не бачилися три роки.

Синиця кивнув, показавши дорогу наверх, і швидко повів до однієї з кімнат на другому поверсі. Нічого

особливого, сейф, шафа, письмовий стіл, два комп’ютери та біла дошка зі слідами старих маркерів.

Очевидно, їхній сусід по кімнаті був поза управлінням, тож вони мали можливість трохи усамітнитися.

– Космику, сідай і пиши, – показав Синиця на свій комп’ютер. – Швидше набирай текст протоколу

допиту свідка, а я зварю кави, а потім поговоримо. На жаль, ми маємо лише одну кавову машину, поруч із

кімнатами Святої Трійці, яка керує цим благородним закладом. Хороші хлопці, я не брешу, але вони не

хочуть купувати іншу кавоварку.

Він схопив дві чашки з гербом Єлєньої Гури і вийшов з кімнати. Повернувся буквально за секунду.

– Тільки не лий воду, коротко й по суті, бо верхи не люблять радісної словотворчості. І, як священик, не включай слів латиною, молитов чи житій святих.

– Пиздуй по каву, — усміхнувся Косма.

Він швидко заповнив відому форму допиту свідка, виклавши факти коротко й просто. Він дозволив

собі включити теорію про таємничого вбивцю, який попередньо очистив фургончик жертви від потенційних

слідів. Усе це зайняло в нього двадцять хвилин, але він обдумував це в своїй голові, коли їхав сюди, тож це

не було подвигом. Він уже закінчував, коли до кімнати повернувся Синиця з двома чашками кави та пакетом

печива під пахвою. Мабуть, вкрав його із шафи з солодощами для особливих гостей.

Синиця глянув через плече Косми й задоволено прицмокнув губами.

– Про святого Августина нічого немає?

– Я можу додати дещо про святого Каміля, який до свого навернення був п’яницею, бабником та

розбійником, який проєбав всі свої статки і опинився жебраком під церквою.

– Принаймні, пожив хлопець.

– Документи оформлені. – Косма показав на монітор. – А тепер сідай, авторизуйся в НПІС36, мені

потрібна інформація.

– Мені подобається, коли хлопці відразу переходять до справи, – засміявся Синиця.

– Дядьку, ми ж розмовляємо по телефону раз на тиждень, ти знаєш, що в мене чути. Нічого не

чутно. На пиво підемо після роботи.

НПІС – Національна Поліцейська Інформаційна Система (KRAJOWY SYSTEM INFORMACYJNY POLICJI -

KSIP)

– Сьогодні я не можу.

– Поліцейський закінчує роботу, коли закриває справу.

– Ну, так.

– То що, працюємо? – підвівся Косма з-за столу. Його приятель швидко сів на вільне місце. Він

авторизувався в системі.

– Давай тих чотирьох повій, – сказав Синиця.

Косма одну за одною зачитував імена дівчат, яких прислав йому Барщик. Усі дані були в системі, Сікорський негайно відправив їх на принтер і прикріпив аркуші паперу до білої дошки.

– Чотири різні місця в Польщі, – сказав він. – Ось у нас Сілезія на трасі дев’яносто чотири, околиці

Красніка на національній трасі дев’ятнадцять, колишня траса сімсот тридцять п’ять поблизу Грюнвальда та

шосе шістдесят три біля Ломжі. Величезний розмах. Чотири випадки за три роки.

– Це узгоджується з тим, що надіслав журналіст. Можливо, тому ці події не були пов’язані між

собою. Покажи фотографії.

На фотографіях, доданих до протоколів, зображено жінок, яких побили настільки, що неможливо

було визначити їхній вік, а в одному випадку стать можна було визначити по грудях і статевих органах, оскільки обличчя нагадувало фарш.

– Чи були забезпечені сліди? – запитав Косма.

- Слабо. Це дівчата стоять біля дороги. Вони не миються після кожного клієнта. Кожного разу

повідомлення про зникнення надходили лише ввечері. Багато відбитків пальців, волосся, епідерміс, сперма, слина, в доказах справжній бігос.

– Хтось перевіряв зв’язок між ними?

– Ні.

– Ну, якби це були зразкові громадяни, які платили податки, хтось би перевірку почав.

– Напевно так, – підтвердив Синиця. – У двох випадках це були громадянки Румунії, в одному

випадку – громадянка України, в одному – полька. Справа припинена у зв'язку з невстановленням особи, яка вчинила злочин.

– Треба хлопцям відправити, вони обов'язково зрадіють.

– І нічого не зроблять. Хіба у того твого журналіста є щось інше? Бо ж видно, що джерела хороші.

Підозрюваний є?

– Так, Пьотр Дембіцький.

Синиця свиснув з визнанням.

– Принаймні так вважає Казімєж Барщик, на якийсь час він відклав цю справу.

Косма підійшов до білої дошки, взяв затертий чорний фломастер і накреслив квадрат.

– Мертві плічові, — сказав він уголос і записав це. – Побиті повії, – написав він у другому квадраті.

– Це не те саме?

– Ну ні. У нас є інформація, що Пьотр Дембіцький побив у Варшаві кількох дорогих ескортних дівчат.

Свідчень не буде, сам розумієш, але інформація достовірна.

Він намалював третій квадрат із знаком запитання посередині.

– Тут треба покласти те, що знайдемо ми. Побиття жінок, які закінчилися смертю або тяжкими

тілесними ушкодженнями, напади на повій.

– Хочеш посидіти у мене? Я ввімкну другий комп’ютер, у мене стільки паперів, що спеціально для

мене, мабуть, вирубають частину Кампіносського лісу.

– Ти не можеш поїхати до Вників? – запитав Косма. – Було б краще, щоб справою зайнявся ти.

– На жаль, це вже цапнув прокурор Болеславський. Він молодець, недовірливий, навіть якби ваш

підзахисний вистрелив собі в голову на його очах, він би перевірив усі сліди, перш ніж ставити штамп.

– То ж, хіба, добре?

– І добре, і погано. Стіл, який я тобі пропоную, займає старший аспірант Єва Мєдель. Вона його

двоюрідна сестра, розумієш. Де він, там і вона.

– Холєра!

– О ні, вона чудова поліцейська. Я взагалі великий прихильник жінок у фірмі. Як вони можуть

чіпляється, як усе перевіряють і не відпускають. Я люблю з нею працювати. Поки не сто сорок восьмої37 не

оформить, я не маю шансу зайти, може, потім вкручуся.

– Спокійно.

– То що, по Інтернетові побушувати хочеш?

Синиця показав на комп’ютер.

Стаття 148 Карного Кодексу Польщі – вбивство.

– Напевно, не сьогодні. Найголовніше для мене було на власні очі побачити, що матеріали

журналіста заслуговують довіри. Ця система настільки засмічена, що мені довелося б сидіти тут до ночі, а у

мене ще умовлена зустріч.

– Гаразд, я зроблю це за тебе.

– Я не це мав на увазі, Синиця.

– У мене ні з ким зустріч не призначена. Документи почекають один день. Перевірю побитих жінок, переважно повій. Може щось і вискочить.

– Дякую.

– Спокійно. Послугу колись повернеш. Я за цим простежу. Ось у мене, наприклад, таке прохання: як

повертатимешся до Сників, то не лізь їм на очі, так? Моїй команді. Я тобі все пришлю, як тільки мені

подадуть звіт.

– Чому?

– Ти чужий, у відпустці, а ми, на жаль, друзі.

– З ким це у тебе закос?

– З Болеславським. Якщо він побачить тебе, будуть сцени.

– Синиця, ти з прокурором воюєш? Зрештою, ти найкращий чоловік у світі. Поліція повинна

виготовляти м'які іграшки з твоєю подобою.

Його приятель зітхнув і швидко глянув на те місце, де зазвичай сиділа його колега.

– Так ось у чому справа! – засміявся Косма. – Підбиваєш клинця до його кузини!

– Тихо, Космо!

– Так, я нічого вже не кажу. Гаразд, це було не по темі. – Він підняв руки вгору, а потім поплескав

Синицю по спині. - Нарешті! Хтось повинен був зробити з тебе чоловіка.

– Замовкни!

– Я завжди був переконаний, що у вас є якась рішучість, як у Лонгіна Подбіпєнти38, що, якщо не

відрубаєш трьох голів, то не замочиш чи що.

– Пиздуй вже.

– Розкажеш потім. Я йду!

Вони швидко попрощалися, і Косма вискочив із будівлі, задоволений тим, що злива перетворилася

на мрячку. Він стрибнув у машину і подзвонив Майї.

– Я вільний, — сказав він.

– Ну, чудово! Сьогодні їжа в китайському стилі. Їдь на вулицю Пілсудського. Пивна називається

"Шанхай".

– Справжня кулінарна подорож навколо світу.

– Не барися. Я буду там за десять хвилин.

Згідно з навігацією, дорога займе стільки ж часу. Косма швидко прибув за вказаною адресою і навіть

зумів знайти місце для паркування прямо біля входу в ресторан.

Майя вже чекала на нього в ресторані, який зовсім не нагадував китайського їстівного раю. Хлопець

нахилився і поцілував її в щоку. Дівчина зарум'янилася, що він привітав з задоволенням.

– Що ми їмо? - спитав він.

– Я вже замовила.

– Без мене?

– Виходячи з подій останніх днів, напевно, можна відверто сказати, що ти абсолютно нічого не

розумієш в їжі, ти гірший гурман, ніж я водій. Відтепер я вирішую де і що їмо, а твої кулінарні смаки будуть

вироблятися. Судячи з усього, приблизно через два роки ти будеш достатньо незалежним, щоб зробити своє

перше замовлення в моїй компанії.

– Аби тільки в ньому було м'ясо, — відповів він. – Наші предки не для того гинули під час полювання

на мамонтів, щоб зараз запихатися травичкою. Домовилися.

– Я не питала, я ознайомлювала. Фотографії того загадкового чоловіка я надіслала тобі електронною

поштою.

– Дякую. Однак у мене є досить неприємна новина. Відразу після нашого розставання я знайшов

тіло Рубенса на Диявольському дереві.

Майя зблідла.

– Що ти там робив? – спитала вона.

Косма був трохи здивований такою реакцією. Він згадав, що цього ранку не згадував їй про свій

візит до Рубенса.

– Я приніс йому сніданок.

– Що?

Персонаж з книги Генріка Сєнкевича.

– Млинці.

– Курва, Косма, не в цьому справа. Я не знала, що ти з ним дружиш.

– Це не мав бути дружній візит. Я хотів, гм, допитати його.

– Він повісився?

– Не знаю. Зараз на місці працює поліція, яка оглядає місце.

Офіціантка поставила соуси, тарілки та палички для їжі на стіл. Майя навіть не глянула на неї.

– Я втратила апетит, — сказала вона.

– Вибач, я міг і не казати.

– В тебе все це не торкається? Знаходиш мертве тіло на дереві і сідаєш обідати?

– Майя, я поліцейський, якби постив за кожним трупом, у мене б стала анемія.

Офіціантка принесла тайські голубці39.

– Вибачте, у вас є горілка? – спитала Майя.

– Так.

– Будь ласка, принесіть п'ятдесят грамів замороженої.

– Вже несу. І для пана?

– Води достатньо.

Офіціантка підійшла до бару і через деякий час принесла чарку на блюдечку. Майя швидко випила і

з’їла голубець.

– Сьогодні ти будеш мене везти, — сказала вона, дивлячись на Косму.

– Ясно. Вибач ще раз.

– Мені вже краще. Кожен день я блукаю по кладовищах, а на мертве тіло реагую, мов істеричний

підліток.

– Зрозуміло.

– Я можу їсти. – Вона запхала до рота черговий голубець. – Аби тільки від нервів не зблювати.

Зазвичай, я напівбулімічка. Напихаюся, як божевільна, але забуваю блювати.

На столі з'явилися два супи.

– Креветковий і такий собі міні фо40. – Майя представила вміст як членів сім'ї. – Дійсно, китайці їдять

суп в останню чергу, тому що в ситий шлунок вміщується лише щось рідке, але важко позбутися багаторічної

харчової звички.

Косма спробував обидва супи, вони мали різні смаки, той із креветками був до біса гострий, а фо

був м’яким, як бульйон без приправ.

— Думаєш, його вбили? – порушила мовчанку Майя.

– Так.

– Підозри?

– У мене їх немає, — збрехав він, оскільки не хотів розповідати їй своїх теорій. Ще ні.

– Думаєш, він знав, що трапилося з Пьотром Дембіцьким?

– Якщо він помер, то не без причини.

– І під тим деревом. Властиве, на ньому. Хоча це прокляте місце.

На столі стояло кілька тарілок з гарячим м'ясом, овочами, рисом і макаронами. Усе парувало, шипіло й пахло, малюючи в головах карту чуттєвих насолод, які на них чекали.

– Рис злипся, — скритикував Косма.

– Невіглас, в цей момент тебе повинна була вразити китайська блискавка. У Китаї рис завжди

повинен бути клейким, щоб його можна було їсти паличками. А мені відомі люди, які дають ресторанам

нижчі оцінки за те, що там подають саме такий рис, довбані ідіоти.

– Я не можу їсти паличками, — сказав він.

– Навчишся, або помреш з голоду.

Майя швидко показала Космі, як тримати палички для їжі та як правильно їсти китайську їжу, тримаючи миску біля рота. Він старався, трагедії не було. Страви були неймовірно ароматними, смаки

стрибали на язикові, як зграя дикунів, то атакували гостротою, то викликали сльози від надмірної кількості

імбиру, рибний соус змушував думати про море, то викривляли вуста від поєднання кислого і солодкого.

Майя терпляче пояснювала, що лежить на якій тарілці, і чому приправлено саме так, а не інакше.

Як тільки дівчина втамувала перший голод, вона відклала палички й подивилася Космі прямо в очі.

Тайські голубці, "сайгонки", "весняні завиванці" – тайське чи в'єтнамське блюдо з тонкого рисового

паперу, в який загортають фарш з овочів, капусти, креветок і свинини.

Фо - страва в'єтнамської кухні, суп з локшиною, в який при сервіруванні додають яловичину або

курятину, а іноді шматочки смаженої риби або рибні кульки. Яловичий суп зветься фо бо, курячий — фо га, а

рибний — фо ка. Локшину для супу зазвичай роблять із рисового борошна. Скоріш за все, ресторанчик був

в'єтнамським, хоча й називався "Шанхай".

– Що ти збираєшся робити тепер?

– Думаю, сьогоднішній вечір я проведу, виконуючи традиційну поліцейську роботу. Мені потрібно

ознайомитися з першими результатами з місця злочину, обдзвонити кількох людей, поговорити з

економкою пароха.

– З Люцинкою? – здивувалася вона. - Удачі.

– Не перебільшуй. Все буде добре.

– Я думала, що після такої смачної вечері ми кудись підемо. – Вона закрутила волосся навколо

пальця. – До мене, наприклад.

Унизу його живота зробилося тепло, і Косма відчув, як підіймається хвиля збудження. І люті. Він

знав, що, на жаль, йому доведеться відхилити пропозицію. Якщо він зараз піде до Майї, то залишиться до

ранку. Увечері обов’язково зателефонує Синиця, потім журналіст, бо він не може проігнорувати надіслані

фото. Він не зможе ні з ким спокійно поговорити, не кажучи вже про те, що це будуть не короткі розмови.

Друг з поліції Єленьої Гури, якщо щось знайде, захоче надіслати матеріали, можливо, навіть організувати

невеликий телемост, можливий і ще один візит до відділку.

– Вибач, але я не зможу прийти сьогодні, — сказав він, хоча його губи не бажали проговорювати ці

слова.

– Серйозно?

Дівчина виглядала щиро здивованою. Вона знову взяла палички й почала нервово й швидко їсти.

– Можна сказати, що повішений зруйнував наші плани.

Майя не відповіла. Вона їла, уникаючи погляду Косми. Холера, який поганий досвід у нього був з

жінками. З іншого боку, чи може будь-який багаж чоловічого та жіночого досвіду підготувати нас до таких

ситуацій?

– Шкода, — сказала вона після довгої хвилини мовчання. – Тоді хоч відвези мене додому, добре?

– Ясно.

Вони їли в трохи напруженій атмосфері, смаки вже не були такими приємними, і Майя нагадувала

рис у мисці перед ним: холодний і несмачний.

Він заплатив за вечерю, вони вийшли з ресторану та попрямували до його машини. Під час

подорожі вся розмова зводилася до команд, які вона віддавала щодо пункту призначення, це нагадувало

найбільш беземоційну навігацію у світі. Якщо одного разу штучний інтелект увійде у вітальню, ось як, ймовірно, виглядатиме автоматичне ведення маршруту, коли його образять за вибір маршруту, відмінного

від запропонованого.

Майя навіть не поцілувала його на прощання. Вона вийшла і перш ніж зачинити двері, сказала:

– Мій брат дивиться багато футбольних матчів. Є приказка, що невикористані можливості люблять

мстити.

Дівчина грюкнула дверима, але на межі пристойності, а потім пішла в бік житлового комплексу, зграбно крутячи сідницями.

– Допиздівся, пане Косма, — сказав він собі.

  

Він сів за стіл і ввімкнув ноутбук. Одночасно набрав номер Кацпера.

– Молитви не діють, — сказав той на знак привітання.

– Я це знаю і без священицького рукоположення.

– Не працюють, тому що кожного дня з того щасливого дня, коли тебе виєбали з семінарії, я молюся

за тебе, а головне, щоб ти забув про мене. І ось результат.

– Але ж ти не молишся.

– Якщо заплатять, молюся.

– Це пиздіж, а не правда.

– Це теж правда.

– Кацпейро, слухай, я перевірив твою інформацію про Пйотра Дембіцького.

– І що, все правда?

– Наполовину.

– Ego repeto41: це теж правда.

– Ти тут не латинизуй. Чи можеш ти знову зв'язатися зі своїм інформатором?

– Можу, він теж, як і ти, винен мені морозиво.

– Я зроблю це за нас двох. Запитай, чи хтось говорив про Дембіцького в термінах брутальності. Він

когось побив, чи були якісь скарги?

Ego repeto (лат.) – я повторюю.

– Оце такий він півник?

– У мене є інформація, що він любив повигалятися на дівчатах. Дорослих.

– Любив прикласти? Жіночий боксер?

– Так, – сказав Косма. – Але з роду тих, брутальних.

– Ти мене зацікавив. Щось ще?

– Так, запитай, чи багато він подорожував.

– Jawohl, Herr Косма.

– Auf Wiedersehen.

Одну справу можна було викинути з голови.

Косма перевірив свою електронну пошту. Єдине нове повідомлення було від Майї та містило

фотографії, зроблені вранці на кладовищі. Вона вибрала кілька найкращих і додала одну з ним, на якій

виглядів більш-менш. Було й її фото, напевно, швидко зроблене, з цьомом, над яким дівчина так сміялася

вранці.

– Браво, Косма, — сказав він уголос.

Весь час лаючи самого себе під ніс, він підготував повідомлення з фотографіями невідомого

чоловіка і надіслав його Синиці, Казімєжу Барщику і, подумавши, також Кацперу Рицяку. Зміст був той

самий: "Людина, ключова для справи. Знаєте?".

Не минуло й хвилини, як задзвонив телефон. На дисплеї з'явилося ім'я журналіста.

– Скільки літ, скільки зим, — привітав його Косма.

– Ну, не знаю, висилаєш мені самих старих хлопів, до того ж, один з них мертвий. А хоч якоїсь

дамочки нема?

– Якщо якась з’явиться на арені подій, буде надіслана.

– Курва мать.

– Я сам не міг би сказати краще.

– Це не випадок. Все ж таки щодо Рубенса ніс у нас свербів.

– Сам знаєш, що мати ніс – це одне, а вміти ним користуватися – інше.

– Ну, будь ласка, – засміявся журналіст. — Поліцейський буде мене повчати, яка швидка еволюція

від безглуздих ідіотизмів до майстра слідчої справи.

– Хтось вичистив його фургон, задав собі багацько мороки, щоб щось приховати. Мені вдалося

домовитися, щоб поліція серйозно зайнялася цим, може, щось знайдуть по слідах.

– Хороша робота. Косма, нема сенсу скиглити про розлите молоко чи повішеного волоцюгу. Ми з

цього нічого не отримаємо. Мені більше цікаво про іншого хлопця, де ти його взяв?

– Він щоранку стоїть біля костелу. Саме він розповів мені про церкву Христа Мстивого.

– Ще один пришелепкуватий?

– Виглядає на те. Однак не можна заперечувати, що саме божевільні, на мою думку, щось знають.

– Вірно. Я надішлю фото кільком моїм людям і подивлюсь, що вийде. У тебе є ще щось?

– Повинен мати. Один мій знайомий з міліції поставив у пошук ці побиття повій, він шукає ще.

– Браво, Ясю.

– Я сприймаю це як комплімент.

– Правильно. Гаразд, я мушу йти.

Він поклав трубку, але майже в ту ж мить подзвонив Синиця.

– Що, мій жеребчику? – привітав його Косма.

Його друг глибоко зітхнув.

– Чому я тобі це сказав?

– Тому що ти мене любиш.

– Гаразд, слухай. Начальник технічного відділу хоче дати тобі медаль за патент із пластиковими

пакетами. Там йшов дощ, як у перший день всесвітньої повені. На жаль, все схоже на явне самогубство. Ні

слідів боротьби, ні саден, нічого. Дядько підійшов до дерева, прив’язав мотузку, на руках навіть волокна

залишилися, став на пеньок і зважився. Відбитий пеньок полетів у кущі. Проте наш прокурор повірив твоїм

свідченням, які я йому зачитав по телефону, і відправив техніків до фургону.

– Порядний чоловік.

– Ну, тут його називають Старим Хуєм, але, може, ти краще знаєш.

– Костельного допитували?

– Так. З самого ранку він був у дворі пароха, замінював дві ринви. Священик це підтверджує. Один з

мусорів, на якого ти, начебто, накричав, був настільки стурбований, що попросив мене показати їм

водостоки. Вони були нові.

– Курва.

– Це все, що ми маємо. Звісно, тіло ще їде до великого м'ясника, прокурор призначив розтин. Звіт

має бути завтра до обіду.

– Дякую, Синиця.

– Друге – забиті до смерті дівчата. Я хотів би сказати тобі тут, що я знайшов чудову стежку, яка веде

із Закопане на Хель, стежку вбивці, позначену тілами вбитих повій. На жаль, у мене є лише три справи, які

можна об’єднати в одну, і то, при дуже великій волі. Я їх надішлю тобі, тобі судити.

– Добре.

– Щодо фото цього типа, то подивимося. Ти перевіряв, як перед тим тебе навчав мій молодий

майстер клавіатури?

– Ні.

– Ну то перевір, а я попитаю поліцейських та ще кількох людей.

– Дякую. Нехай ваші стосунки будуть щасливими, а діти народжуються як...

– Так, біжи вже.

З'єднання було перервано.

Косма глянув на годинник, лише сьома година. Він легко може допитати економку священика. Це

міг бути той момент, коли вона вже давно подала обід, а час вечері ще не настав, тож він упіймає її без

допомоги пароха. Йому просто потрібно було дізнатися, де вона живе, а для цього у нього була Валясякова.

Він спустився вниз, господиня сиділа на кухні. Вона, як завжди, кивала головою, тримала в руках

полотняну хустку й час від часу витирала очі.

– Пані, мабуть, вже чула, що сталося?

Вона кивнула головою.

– Мені дуже шкода, — сказав Косма, сідаючи за стіл. — Я знаю, що він пані подобався.

Та махнула рукою, ніби відкидаючи добрі спогади й погані думки.

– Він був хорошою людиною, просто загубився. Навіщо кривдити добрих людей? – запитала вона

майже пошепки, Косма ледве її чув.

– Кривдити? – здивувався він. – Усе вказує на те, що він покінчив життя самогубством.

Стара жінка подивилася йому прямо в очі, їхні білки були червоні, обличчя втомлене від плачу.

– Чому сюди приїхав? - Її очі звузилися, а на обличчі з’явилася сердита хмура. - Для чого? Чому не

йде від нас, чому питає, чому, що йому по тому?

Косма вже звик, що Ядвіга Валясяк звертається до нього в дивній формі третьої особи. Колись його

тітка з Підляшшя говорила з ним так само, то було навіть мило, але, незважаючи на форму, цей напад

хлопця здивував.

– Це, ніби, через мене? - запитав він.

Вона не відповіла, повернулася до вікна, знову приклала хустку до носа й почала гойдатися.

– Пані Ядвіго, я його не ображав, будь ласка, не звинувачуйте мене. Якщо хтось доклав до цього

руку, розкажіть, будь ласка. Зараз на місці події багато поліції, за кілька хвилин ми таку людину затримаємо.

Пані нічого не загрожує.

Жінка перестала розгойдуватися. Глянула на нього.

— Я тільки Бога боюся. Тільки.

Косма підвівся з-за столу, мабуть, не було про що говорити, господиня мала пережити свою втрату

на самоті та плакати. Він запитає про Люцину хату в магазині.

Сокира ще стояла в коридорі. Можливо, завтра буде кращий час нарубати дров.

Він став перед будинком і глибоко вдихнув свіже повітря. Шторм забрав усю духоту дня, нагородивши всіх бадьорим вечором. Вулицею проїхала міліцейська машина, міліція, мабуть, закінчувала

роботу, техніки і двоє офіцерів, ймовірно, залишилися з машиною про всяк випадок. Косма спустився

сходами на тротуар і наштовхнувся на Шрама, який був прихований живоплотом. Чоловік із задоволеною

посмішкою дивився на поліцейську машину, що виїжджала з Вників.

– Ми не любимо поліцію, чи не так? – запитав Косма.

– Комусь подобається? – відповів він, все ще посміхаючись. Вони потиснули один одному руки.

– Я знаю таких людей.

– Волоцюга повісився, навіщо весь цей безлад?

– Чи повісився він, ще належить з’ясувати.

Шрам махнув рукою.

- Не моя справа. Люди у Вниках спокійні, ніхто нікого не вбиває, навіть кулаками в обличчя не б'ють.

Завтра фестиваль, ви самі побачите, культурно, на відміну від інших. Люди будуть тільки нервувати, вони

вже допитали пароха і церковника, а скоро викличуть усе село до відділку.

– Якщо потрібно, то зроблять. Але тут нікому нема чого приховувати?

– Ти ж знаєш, як воно буває, нібито, ні в кого на совісті нічого немає, але…

– Не перебільшуй, зараз не часи комуни. Сьогодні поліція хоче якнайшвидше все з’ясувати, а не

клепати справи. Людей мало, грошей ще менше, часу не вистачає.

– Не моя справа, — повторив Шрам. - Приємного.

– Почекай. Де живе Люцина?

– Економка священика?

– Так.

– Третій будинок за крамницею, той із зеленими віконницями. Її теж допитають?

– Я туди не у справах.

– Тільки не кажи, що дізнався від мене.

– Не хочеш її розлютити?

– Кажуть, що вона панує у Вниках.

– А вона і дійсно править?

Шрам знизав плечима.

– Сам спитай.

Він розвернувся на місці і пішов у напрямку, звідки щойно виїхала поліцейська машина.

Косма рушив у протилежний бік, проминув крамницю і помітив дім господині пароха. Гарний, охайний будиночок з ремонтом, з характерними зеленими віконницями. Люцина стояла перед дверима й

дивилася на нього не надто доброзичливо. Незважаючи на це, він сміливо зайшов на подвір’я, відчинивши

дерев’яні ворота кольору соковитої зелені.

– Добрий вечір, пані Люцино.

– Добрий? Ви, мабуть, глузуєте.

– Так ви вже чули?

– Це чули всі Вники. Коли поліція приходить допитувати пароха і костельного, як можна не знати?

Це пан знайшов його, так?

– Новини поширюються швидко.

– Люди люблять знати. Ви ж теж прийшли про щось дізнатися. Про того молодого священика, що ви

сказали за обідом?

– Так. Поговоримо?

– А чому ні? Пропав молодий чоловік, люди хвилюються, чиясь мати, мабуть, ночами очі плаче.

Якби я могла допомогти, то з радістю. Давайте тільки не будемо тут стояти, у мене за хатою є лавочка, запрошую. Я вечерю для пароха я заздалегідь приготувала, тож ми можемо посидіти разом.

Вони зайшли за будинок, де Косма побачив справжню сільську базу відпочинку, мрію кожного

міського жителя. Дерев'яна альтанка з цегляним мангалом, столом і лавками, гамаком і навіть гойдалкою і

батутом для дітей.

– Син іноді приїжджає з Вроцлава з онуками, – пояснила жінка, побачивши здивування

поліцейського. – Твердо вирішив мати, як він каже, зону відпочинку. Власне, це був не він, а та його

співмешканка. – Тон голосу Люцини чітко повідомляв про її ставлення до партнерки сина. – Без шлюбу

живуть, добре, що дітей похрестили. В церкві з'являться, мабуть, тільки на моєму похороні.

Вони сиділи під альтанкою, яка захищала лавки від дощу. Обличчя Люцини, яке Косма запам'ятав з

першого дня свого перебування у Вниках, трохи пом'якшало, наче вона власне для пароха надягала маску

впевненої й лютої жінки, готової на все.

-– Не бажаєте чогось напитися? Також є пиріг з ревенем.

– Не треба, дякую.

– Ну, я не знаю, пан, мабуть, на кухні Валясякової довго не протримається.

– Вона готує цілком непогано.

– Пан милий. Але ж навіть мила брехня є таким же гріхом, як і паскудне

Жінка встала і на мить зникла в хаті. Повернулася з плетеним кошиком, з якого витягла півлітрову

пляшку наливки, пиріг з ревенем, блюдця, келишки й виделки.

– Таке життя в селі мені подобається, – сказав Косма.

Пиріг вийшов смачним, кисленьким із солодкою крихтою. Настоянка з айви, хоч і терпкувата, але

ідеально підійшла до десерту.

– Яке там село, корів майже ні в кого немає, курей і качок не знайдеш. Сараї перебудували на

гаражі, а курники — на майстерні. Але я розумію, про що ви говорите, коли народився Морицій, мій перший

онук, я поїхала до сина у Вроцлав, щоб трохи допомогти з дитиною. Так, Морицій, бо та чучундра не

дозволяє його інакше називати Маврись чи Марцись, зменшувально, як то дитинку, бо це, мовляв, шкідливо. Воно ж прочитало кілька розумних книг і тепер стало великим експертом. Сама вона фотографує і

викладає в інтернет, мабуть, і поважання має, а мій Войтусь пелюшки міняв, щоб їй ручкам не пошкодило і

кігті не відпали. Не варто й говорити.

– Світ швидко змінюється, – сказав Косма, щоб підтримати розмову.

– Він завжди змінювався, але зараз це надто швидко. І я вам скажу з того Вроцлава, так я втекла

швидше, ніж диявол від свяченої води. Великі багатоквартирні будинки, подвійні двері, скрізь темно, сусіди

навіть "доброго дня" не скажуть. Син встає вдосвіта, йде на роботу і повертається, коли на вулиці вже темно.

Що-небудь в рота закине і спить. У неділю замість відпочинку він проводить час перед комп’ютером, надолужуючи прогаяне. Сину, кажу йому, ти втомишся, будеш працювати до смерті. А йому як горохом об

стінку, а та його пройда тільки ходить і кігті пиляє. Добре попрацювати, але й відпочити, вийти на вулицю, випити наливки, поїсти щось з друзями, іноді прийняти гостей, іноді сходити в гості. Добре слово сказати, іноді почути його. Тому мене дивує, що Ядзя Валясякова їде до доньки в місто. Зачахне вона там, ой засохне.

– Вона каже, що донька подбає про неї.

Люцина сумно кивнула. Знову наповнила келишки.

– У неї хороша дочка, дорога дитина. Але так переїжджати на старість — все одно, що зловити лева

в Африці й посадити його в клітку в зоопарку. У нього буде все, але насправді нічого з того, що він знає і

любить. Не ті запахи, різні світанки та заходи сонця, навіть інший пісок під ногами.

– Давним-давно всі жили з покоління в покоління в одній хаті, – сказав Косма. – Як і моя бабуся, старі доглядали онуків, а потім молоді – старих. Тепер усі їдуть у широкий світ, а хати порожні. І, мабуть, те

саме у Вниках, казав мені Рисєк, той, із шрамом на щоці. Скаржився, що вся молодь роз’їжджається.

Люцина допитливо подивилася на гостя, він навмисно підняв тему Шрама. Цей тип йому трохи не

подобався.

– І мені шкода Рубенса. – Вона раптом змінила тему. – Він був майже такий, як наш, хоч до церкви і

не ходив.

– Я бачив, що люди дбають про нього. У крамниці йому давали продукти без грошей, а Валясякова

готувала обіди.

– Таки дбали. Християнський обов’язок — нагодувати голодних і одягнути бідних. Не дивно, люди у

Вниках добрі. Йому, мабуть, було важко, кажуть, що він втратив сина, і від того в нього в голові

запаморочилося. Люди по-різному переживають жалобу, але найстрашніше - не знати, що сталося з твоїми

близькими. Це найбільше покарання.

– Як ви вважаєте, він заслужив на таке покарання?

– Людина не для того, щоб карати і судити. Якщо він отримав таке покарання, то, можливо, він його

заслужив. Можливо, Бог випробовував його, як Йова, і хотів потім за все винагородити, але тепер уже пізно.

– Пізно?

– Бог не прощає самогубців.

Ну так, за старою доктриною Церкви, самогубців не можна ховати в освяченій землі.

– Можливо, він і не повісився, — сказав Косма, бажаючи побачити реакцію жінки. Єдиною зміною

на його обличчі було повернення маски затятості. – Наскільки я знаю, поліція розглядає версію, що хтось

допоміг йому покінчити життя самогубством, а може, навіть убив його та імітував повішення.

– Хто?

– Не знаю, але справа підозріла. Його вагончик був ретельно очищений, усі особисті речі та картинки

зі стін зникли. Все.

– Це ніхто з нас, я маю на увазі, з Вників, — твердо заявила Люцина.

– Може, хтось незнайомий? Але тут швидко помітили б незнайомця. Може отець Марек?

– Ну що пан такого говорить? – щиро здивувалася жінка.

– Єдиний чужак.

– Є ще й пан, — сказала вона.

– Так.

– Це пан знайшов порожній і прибраний фургончик і труп на дереві, так?

– Правильно.

Косма вилаявся про себе, не тому, що боявся бути засудженим Люциною. Він знав, що в очах

слідчих і справді стане підозрюваним номер один, якщо не знайдуть інших слідів чи непрямих доказів. Його

захищали дві вагомі причини: у нього не було мотивів, і Синиця свідчив би за нього.

– Бачите, як легко когось звинуватити, когось вказати, наприклад, костельного. – Вона багатозначно

подивилася на нього. Так ось в чому була справа: він наважився підняти руку на односельця, якого тут

поважали.

– Тож будемо сподіватися, що поліція знайде якісь на місці якісь сліди, і ми матимемо відповідь.

– Щодо отця Марека, то він хороший хлопець, тільки загубився.

– У понеділок у мене склалося враження, що він пані не сподобався.

– Мабуть, в нього було легке виховання, без стресів, як зараз кажуть. А потрібна тверда рука.

– А отця Пьотра пані любила?

– Мені вони всі подобаються. До нас приїжджають оздоровлюватися, лікуватись, бо й душа

потребує лікаря. Я ніколи не питаю, які гріхи у них на совісті, і який демон сидить у них на плечі.

– І багато з них потрапляє у Вники?

– Колись були інші часи. Знаю, що базікаю, як і всі старі люди, що раніше було краще. Але це справді

було так. Хлопці йшли в священики за покликанням, на служіння, не було стільки телевізора та Інтернету,

дівчата одягалися скромно, а показувати голий живіт соромилися навіть на пляжі. Раз на рік приїжджали до

нас і священики. Хтось попадав навесні і залишився до літа. Іноді ми по півроку нікого не приймали. Зараз

все змінилося, десь від того мілленіума, коли по телевізору сурмили, що буде кінець світу. Так і сталося. Я

пам’ятаю, тому що був тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятий рік, коли Іоанн Павло ІІ прибув до Польщі з

паломництвом. Тут не було нікого, крім одного священика. Йому тут так сподобалося, що він захотів

залишитися. Його звали Валерій, і коли він виїжджав, у нього були сльози на очах. А через рік їх стало

чотири. Потім шість. І коли Святіший Отець вирушив у паломництво у дві тисячі другому році, їх було дев’ять.

Тепер десять, а то й дванадцять щороку. Роботи до холери. Один йде, інший приходить. Цей Валерій —

останній, кого я пам’ятаю по імені.

– Пьотр Дембіцький не пішов, як усі, – втрутився Косма, бажаючи, щоб вони повернулися до теми

зниклого священика.

– Не кожен може подивитись правді в очі і вижити у Вниках. Важко впоратися з соромом, ой, важко.

Один лежить хрестом перед вівтарем, плаче над собою і тими, кого скривдив, другий блукає вночі по селу, третій таємно пакується і зникає.

– Я не переконаний у цій втечі. А як там отець Марек?

– Хороший хлопець, заблукав, але хороший. Ви бачите, що він шукає кохання, може він неправильно

вибрав і йому недостатньо Божої любові, він повинен мати жіночу любов? Якщо твоя мати тебе недостатньо

любила, ти починаєш шукати інших жінок. Але в його очах я бачу доброту.

– А як же Пьотр? – запитав Косма, згадавши, що Сільвія сказала про нього, що від спілкування з ним

у неї по спині пробігали мурашки.

– Пьотр не повинен бути священиком, – твердо відповіла Люцина. – Коли він дивився на людину, у

того аж серце в п'яти збігало. Це як із собакою, іноді дивишся на неї і знаєш, що вона вкусить. Він, мабуть, теж знав, що це видно, що він відчував, що так далі тривати не може, і, як мені здається, зібрав речі і втік.

Люцина повільно кивнула, ніби підтверджуючи сказане.

– А що буде з тими, кому перебування тут не допоможе? - спитав він.

– Зазвичай, коли я вранці приходжу готувати сніданок для пароха, кімната для гостей уже порожня.

Моя робота — стежити, щоб вони не вмирали з голоду та бруду.

– Отже, пані не знає?

– Я знаю, чи хтось знаходиться в згоді сам із собою, чи йому нічого не допоможе. Ви також бачите, що хтось не може знайти собі місця в світі. З пана такий поліцейський, що ніхто не повірить. А отець Стефан

каже, що пан теж був в семінарії?

– З поліцією так, що люди надивилися фільмів, начиталися кримінальних історій, а потім вважають, що кожен поліцейський алкоголік, бурчить, сильно курить, лається і кричить на всіх. Коротше: бидло.

Насправді таких дуже мало, особливо зараз. Часто це люди з юридичною освітою, освічені, розумні та

досвідчені. Щодо семінарії, то я там був.

– З тебе був би хороший священик, — переконано сказала Люцинка.

– Звідки пані знає?

– Бо ти хороша людина. Пан до Вників ніколи б не потрапив.

– Але ж потрапив.

Вона кивнула й долила наливки в келишки.

– Мабуть, так Бог хотів.

  

Косма повернувся до своєї квартири, і в його голові знову злегка шуміло. Візит до Люцини був

несподівано приємним, і, незважаючи на не дуже приємне перше враження, економка пароха йому

сподобалася. Будучи на порозі хати, він подумки вилаявся, що забув у неї запитати її про Ісуса, що сходить із

хреста, але що це за запитання? Не було сенсу питати.

Було вже після шостої години вечора. Косма сів за ноутбук. Відкрив фотографію, надіслану Майєю, і

завантажив її в пошукову систему "Гугл", але там були лише схожі зображення, без прямого зв’язку. Ну, це

було б надто легко.

Раптом спалахнув значок пошти, сповіщаючи про надходження нового повідомлення. Сподіваюся, щось від Синиці. Косма був дуже здивований, тому що електронний лист був від Майї. Назва була скупою і

дещо загадковою: "Пауль Ост".

Він відкрив повідомлення. Всередині був вкладений файл у форматі PDF та графічний файл з ескізом

церкви у Вниках. Сама будівля нічим не відрізнялася від нинішньої, але на задньому плані художник

розташував споруди, які, ймовірно, належали монастирю.

Електронний лист містив одне речення від Майї:

Мій професор знайшов цю інформацію про Вники.

І все. Жодних пояснень, коментарів чи навіть завуальованих натяків на їх нинішній стан підвищеної

напруги.

Косма відкрив файл.

Пауль Ост був художником, любителем Карконоських гір та Нижньої Сілезії. У 1910 році він

оселився в Собєшуві, багато мандрував околицями, його ескізи та малюнки переносять нас у цікаві місця, пов’язані з цим краєм. Я натрапив на цікаву замітку 1912 року, яку перекладаю польською, бо він писав

рідною, німецькою, мовою.

"Туманний ранок, руки ціпеніють, важко тримати віжки, коли з'жджаю до Вників. Осінь у розпалі, але тут, у долині, приморозок заважає насолодитися останніми променями сонця. Зупиняюся біля першої

хати, мене зустрічають усміхнені люди. Господар, прізвище якого вимовляється дивно, як наше

"Валашак", запрошує мене до себе додому, де презентує російський винахід для заварювання чаю, привезений із його військових походів. Я раніше бачила самовари, але до цього представлення ставлюся з

повагою, захоплююся складним ритуалом подачі чаю, а він міцний і має смак дубового диму. Господар

щедро пригощає варенням, є й домашня горілка, якої він мене не шкодує, і навіть зважаючи на справді

зимову, а не осінню погоду, провізією на дорогу я забезпечений. Коли я запитав, що цікавого можна

побачити в цій місцевості, пояснивши, що я документаліст і увіковічую природу, а також варті уваги

споруди, мене ведуть до католицького костелу. Просять, нагадати легенду, пов’язану з польським

лицарем, який захопив велику здобич у битві під Танненбергом і частину її пожертвував костелу. Серед

цих трофеїв є хрест із фігурою Ісуса Христа в натуральну величину. Але зробити ескіз цього хреста мені

не дозволили, з причини власника цього місця, який прогнав мене, лаючись польською мовою. Я запитав

свого провідника, чому я образив цього маленького чоловічка, чия статура нагадувала горгулій, яких я

бачив на будинках у Дрездені. Під тиском Валашак нарешті визнав, що існує ще одна легенда, згідно з

якою Ісус Христос сходить з хреста вночі і карає грішників. На моє нещастя, я насмілився посміхнутися

цій новині, що провідника розлютило.

На щастя, це тривало недовго, він провів мене по покинутих монастирських будівлях, але я там

не знайшов нічого вартого уваги, нічого такого, чого раніше не бачив. Розповідь про тунель, який веде від

костела до монастиря, я сприймаю як чергову легенду. Нібито, тунель викопаний на три сторони світу, одна дорога виходила за стіни монастиря на випадок втечі, друга до пароха, а третя вела в гори. Де б я

не був, скрізь чую про тунелі, деякі навіть висипані цукром, щоб по них можна було їздити, як на санях.

Але чому? – Спитаю, чи не можна возом з колесами таким тунелем проїхати?

Екскурсія, яка зайняла в мене весь короткий жовтневий день, завершилася лише одним ескізом

костелу. Мені цікаво, що в тихій обстановці своєї майстерні я намагався намалювати цей хрест, але

його зображення зникло з пам'яті, як не дуже приємний сон. Я не міг пригадати деталей, анатомії, різьблення чи навіть кольору дерева. Коли я зробив три пробних ескізи, кожен виявився різним, хоча коли я

заплющу очі, я бачу його, безсумнівно, але в цілому, в цілому, а не в деталях".

В інших джерелах я знайшов план монастиря у вигляді зверху, який може бути вам у пригоді.

З повагою та побажаннями великих пригод

Професор Генрик Зигмунтович

Було неймовірно зануритися в цей світ, такий різний і водночас з такою кількістю точок сходження.

Особливо інтригувала частина про костельного. Чи то Валенцій Маєвський прожив при здоров’ї понад сто

років, чи то хамство, дражливість і грубість були в нього в генах.

Дзвінок телефону вирвав Косму із задумливості. Рок-музика поширювалася по маленькій кімнаті, як

лавина. Дзвонив Синиця.

– Коротенько, Космику, коротко, бо я хочу додому, а через вас уся єлєньська міліція сидить і вдає, що працює.

– Валяй.

– Ти маєш бути тут вранці, з тобою хоче поговорити сам всевладний прокурор Вацлав

Болеславський. У власній шановній особі.

— Він щось знайшов?

– Якби я вам сказав, що слідів сторонньої діяльності не було, слідів крові в фургоні не виявлено, відбитки пальців належали виключно жертві, і у нас є з десяток волосків, довжина яких означала б, що вони

були також залишками пишного, але трохи занедбаного волосся доктора Романа Кучери, то я б відкрив

таємницю слідства. Приїдеш вранці, скажімо о восьмій, закінчиться розтин, і все це вам розповість сам

освічений прокурор Вацлав Болеславський. Звісно, спершу він вас допитуватиме, вичавить, як лимон, перемеле, як м’ясо на котлети, витисне, як ганчірку…

– Гаразд, Синиця, я розумію, ви не любите один одного.

– І з його проникливістю, — незворушно продовжував друг, — з гострим розумом і IQ, який

соромить лауреатів Нобелівської премії останнього десятиліття, він навчиться від вас усього. Отже, ти

будеш?

- Так. О восьмій. Приготуй мені кави з цієї кавоварки. Він вважає, що я можу мати до цього

відношення, чи не так?

– Напевно, це промайнуло в нього в голові, але це все, тому що його думки досить довгі, щоб

висратися і грюкнути дверима.

– Я розумію, Камільчик, цей пан тобі не подобається.

– Якщо ти планував вечірню прогулянку, то команди вже повернулися додому. І пам’ятай, що

бригади, зазвичай, на місце злочину не повертаються.

– Дякую.

– З Богом.

Каміль Сікорський поклав трубку. Чи варто було знову йти до фургона та до Диявольського дерева?

Що він міг знайти такого, що пропустили техніки, як правило, найприскіпливіші люди у світі, які знають, як

знайти "волосину з пизди"? Ну так, Синиця мав на увазі стару істину, що злочинець повертається на місце

злочину. Варто прогулятися і поспостерігати, кого туди лихо принесе.

Косма узяв маленький рюкзак, кинув туди пляшку води, павербанк і блузу. Може, він і справді

засяде в кущі і когось побачить?

Коли він пішов, то господині ніде не побачив, сокири теж не було.

Вечір обіцяв бути трохи прохолоднішим за попередні, майже літнім, сприятливим для романтичних

мандрівок до руїн монастиря чи вечері в гірському притулку в Ізерах.

Власне, ці руїни його непокоїли. Чи справді під костелом були тунелі, чи це була чергова легенда?

Йому доведеться знову зустрітися з парохом, виходу не було.

Косма пройшов мимо крамниці, звернув на стежку і через деякий час опинився на галявині з

вагончиком. Він почувався тут як удома, впізнав характерні кущі, дерева, вигини доріжок. Колишній будинок

Рубенса, звичайно, був опечатаний поліцією. Синьо-біла стрічка з написом "Поліція" захищала доступ до

фургону і до того, що умовно можна назвати двором. Поруч він нікого не бачив.

Молодий поліцейський рушив стежкою до галявини з Диявольським деревом. Саме тут кілька годин

тому він ганявся за загадковим чоловіком, а може, все-таки, це була жінка? Невже йому так хотілося

побачити в персонажі, що біжить, когось конкретного, що він одразу представив собі костельного? Цілком

можливо, людський розум може грати чудові трюки, і художники пам'ятних портретів могли б, мабуть, сказати про це найбільше.

Надходив вечір, ліс уже не був зеленим і приємним, він ставав тим таємничим лісом із дитячих

казок, куди не можна було заходити одному, бо там чатував великий і дуже злий вовк. Незважаючи на свій

вік і відсутність віри в привидів, упирів і чудовиськ, що ховаються в хащах, Косма почувався не в своїй

тарілці. Ах, ця уява. Невже ліс, як Диявольське дерево, збирався раптом вирушити на полювання на прокляті

душі?

З відчуттям полегшення він вийшов на галявину й зупинився як вкопаний. Біля дерева товклося

кілька людей, горіли свічки, хтось залишив квіти. Так чому ж він здивувався? Адже це була нормальна

поведінка, на місцях трагедій люди ставили хрести, запалювали свічки, залишали якісь свідоцтва пам’яті, навіть у вигляді квітів чи м'яких іграшок, якщо жертви були дітьми. Поліцейський підійшов ближче й упізнав

одного чоловіка з-під крамниці, але не пам’ятав його імені. Це був той лисий. Решту людей він не знав, за

винятком однієї дівчини, яка відразу підійшла до нього.

– Яка зустріч, – привітала його Сільвія.

– Я не очікував тут такого натовпу.

– Ні? Адже він майже житель Вників. Ви самі бачили, як тут усі ним опікують.

– Опікували.

– Так, опікували, важко звикнути, що його вже немає. Скільки себе пам’ятаю, він був у Вниках. Ще як

дитсадкові шмаркачі, ми один одного лякали, що він нас з’їсть або викраде. Потім, у старші шкільні роки, ми

зневажали його, тому що ніхто не хотів кінчити так, як він, він був постійним застереженням від марнування

життя. Тепер він був наш, і ми піклувалися про нього, як про самотнього дідуся, забутого родиною.

– І що? Він помер від надмірної турботи? – запитав Косма.

Дівчина подивилася на нього з подивом, який швидко змінився на трохи пустотливу посмішку.

– Він покінчив життя самогубством.

– Це вирішуватиме поліція.

Сільвія швидко поклала палець йому на губи. Він був теплим і пахнув фруктами. Косму одразу ж

охопила хвиля збудження.

– Перш ніж щось сказати, подумай, — сказала дівчина і делікатним рухом голови показала на інших

людей, які зібралися біля дерева. – Його любили, йому допомагали, тут ніхто не хоче чути, ніби його хтось

убив.

Косма делікатно відсунув її руку.

– Це не змінює того факту, що так не було, — сказав він. – Вибач, але якщо десь горить, ігнорування

цього не загасить полум’я.

– Ой, заспокойся. Подивись, люди прийшли віддати шану близькій людині. Він не народився поруч, але з власної волі вирішив жити з ними. тут. У Вниках.

– Можливо, не зовсім сам.

– Цього ніхто не знає, а може, й не хоче знати. Знання загубилося десь у забутті. Натомість хочуть

бути впевненими, що в їхньому регіоні живуть лише добрі люди, які нікого не вбивають, які живуть за

Божими заповідями, а не просто говорять про них. Якщо вони зустрінуть безхатченка або заблукалого, то

безкорисливо допоможуть йому і подбають про нього.

Косма пильно глянув на Сільвію. Це була не та людина, яку він зустрів першого дня в крамниці, на

перший погляд пуста, яка говорила тільки про те, як би повеселитися і якнайшвидше виїхати з села. Хто з них

був справжнім, проста дівчина з крамниці чи ця тут, яка вела з ним досить цікавий обмін аргументами?

– Ні, Сільвія. Я не купую цього романтичного образу богобоязливих місцевих жителів, які наспівують

гімн про Ангельську процесію біля Диявольського дерева. На мою думку, це не було самогубство. Подібної

думки дотримується і прокуратура. Ця пастельна картина також робить жахливо потворним зникнення

священика Пйотра Дембіцького. Чим більше я питаю, перевіряю і шукаю, тим більше бруду знаходжу.

– А завтра ще й свято буде, – додала вона.

– Так, ти сама обіцяла мені допомогти.

– Я вбиваю ножа в спину місцевій громаді.

– Заради її ж добра. Хоча ти погрожувала, що підеш звідси.

Дівчина не коментувала. Вона мовчки дивилася на людей, одні тільки прибували, інші мовчки

поверталися в село. Палаючі свічки біля підніжжя дерева випромінювали чарівне сяйво, яке миттєво

збудило уяву Косми. Ось кровожерливий монстр, дуб, посаджений до того, як перші християнські місіонери

прибули в цю місцевість, схилився на галявині, задоволений принесеною йому жертвою. Йому не

доводиться з тріском відривати товсте коріння, турбуючи нечисть, що живе в його надрах, кров прийшла до

нього сама, про це подбали віряни.

Стоп. Бракувало лише теорії про давньослов’янський культ, який культивує традицію людських

жертвоприношень.

– Диявольське Дерево, — відізвалася Сільвія.

– Що?

– Це те, що ти сказав, Диявольське Дерево. Я давно не чув цього окреслення.

– Так пишуть навіть у путівниках.

– Цікаво. Коли ми були дітьми, нам це говорили, щоб налякати. Якщо ти не їстимеш моркву, я

відведу тебе до Диявольського дерева.

– Мене лякали дзядами42 в підвалі.

– Діяло?

– Трошки діяло.

– Знаєш, для чого зараз служить це місце?

– Окрім самогубства?

Вона кинула на нього веселий погляд і кивнула, ніби кажучи: "Ах, цей наш Косма".

– Практично кожна місцева дівчина вперше віддається саме тут. Вона губить свій вінок. Розумієш?

– Так. Тобто я розумію, що це означає, але чому тут?

– Якось прийнято вважати, що це не гріх. Одна з традицій, якої ми сліпо дотримуємося, не

запитуючи про їх походження. Ти купуєш ялинку, вбираєш її різними прикрасами, але не обговорюєш всією

родиною за святвечірнім столом, чому це так. Знаєш, мабуть колись, ще за слов’янських часів, замість

Зелених Святок43 було свято кургану. Ідея полягала в тому, що дівчата віддавалися на могилах предків, і це

були не надгробки, як сьогодні, а великі кургани, іноді навіть невеликі пагорби. Дівчині, яка не віддалася на

могильному кургані, не щастило в житті, чи що. Може, в такому дивному дещо скотському вигляді це

збереглося у Вниках донині? Ти ж священик, ви повинні знати про такі речі.

– Я не священик.

– Мені здається, що ти священик навіки. Вам промили мозок у ваших оазах, де якісь вічні діви в

товстих в’язаних водолазках співають про Ісуса з напівзаплющеними очима. Потім у семінарії ця праця була

завершена. Ти тільки змінив форму і начальника.

– Це не так, Сільвія.

Дзяди – духи мертвих.

Зелені Святки – християнська Троїця.

– А що? – не здавалася, повернулася дівчина з крамниці. – Я занадто дурна, щоб зрозуміти? Можу

зізнатися, що я темна дівчина з села, і мені вперше було насрано під тим дубом, а ти вже не можеш

прийняти правду?

Косма посміхнувся сам собі. Що сказав йому цей таємничий чоловік про правду? Чи не так було

зараз? Чи дізнається він правду про себе тільки в потрібний момент? І що? Вступить до чернечого ордену, чи

буде найбільш шкодним поліцейським у Варшаві?

Поліцейський подивився на Сільвію, та виглядала ображеною. Молодець, рекорд, дві дівчини за

один день.

– Вибач, якщо я тебе образив.

– Спокуха, — сказала вона, розвернулася на місці і попрямувала в бік села.

Косма дивився на галявину, тут не було ніякого шансу десь сховатися і причаїтися. Хтось, звичайно, міг зайти в ліс, погуляти між деревами, присісти десь у кущах, але в темряві тільки наробить галасу.

Зрештою, як при такому русі він розпізнає, чи можливий прибулець є вбивцею, що повертається на місце

злочину, чи ще одним мешканцем Вників, який хоче запалити свічку, чи просто цікавиться тим, що сталося в

його раніше тихому районі?

Залишився ще вагончик... Але в цей момент в кишені у нього завібрував телефон. Косма подивився

на дисплей.

Кацпейро: У мене є дещо. Передзвоню тобі через годину.

Поліцейський зітхнув і рушив до своєї квартири.

Кухня була порожня, як і кімната хазяйки, де вона зазвичай вечорами дивилася телевізор.

Ймовірно, вона теж пішла до Диявольського Дерева, щоб запалити лампадку з сусідами, адже вона була

однією з найактивніших опікунок Рубенса.

Косма приготував собі швидку холостяцьку вечерю з того, що знайшов у холодильнику. Бутерброди

з шинкою та кетчупом, можливо, і не пестили піднебіння, як останні ласощі, відкриті завдяки знайомству з

Майєю, але досить ефективно наповнили шлунок. Плюс чай, і повне щастя гарантовано. Це навіть було

краще після кількох днів такої гастрономічної розпусти заспокоїти свої смакові рецептори і привчити їх до

нормальної їжі. Він їде звідси вже післязавтра і повинен буде повернутися до кебабів, гамбургерів і хот-догів

з автозаправок Орлена.

У нього була ще хвилька, перш ніж Кацпер подзвонив йому. Сьогодні була п'ятниця, тому він, мабуть, йшов сповідувати, хоча мав це робити, скоріше, в неділю, щоб змити з пастви гріхи, скоєні суботнім

вечором, коли люди перепивали спиртного, наїдалися на весіллях до меж витрималості шлунку, і трахали

чужих жінок.

Він ввів у пошуковик кілька фраз, які мали б направити його до підвалу костелу у Вниках. Ну, результатів немає, він навіть не дуже здивувався. Що йому було робити? Залучити георадар або місцевого

мисливця за скарбами з металошукачем? Чи наказати їм нишпорити в кущах навколо цвинтаря та руїн

монастиря? НІ. Він просто завтра допитає священика.

Пролунав телефонний дзвінок. Як і було оголошено, це був Kaцper.

– Привіт, — сказав Косма.

– Хвала Марія завжди діва і Йосиф завжди незайманець, – привітав його друг. – Це Кацпер, єдиний

католицький голос у вашому телефоні. І голові. І, мабуть, у житті.

– Гаразд, посміялися, а тепер викладай, що там в тебе є.

– Отака мені плата? Я ризикую своєю шиєю заради тебе, ризикую своєю кар’єрою у фірмі, можливо, навіть посадою у Ватикані, і, напевно вже, піднесенням на вівтарі, а ти так зі мною?

– Кацпер, у мене був важкий день. До розкладу потрапило навіть мертве тіло.

– У мене теж було, то й що?

– Похорон?

– І який! Найбільшого виродка в долині нарешті поховали, на радість його родині та сусідам. А як

вони плакали, довбані лицеміри, як билися в груди, цирк. Так що не випендрюйся, гаразд?

– Мої шанування. Заплатили хоч добре?

– Ба! Сумніваєшся в моїх торгових здібностях? Я казав, що не буду ховати сволоту, бо він... Ну, сволота. Так сусіди додали якусь копійку, мабуть, боялися, щоб сволота не встала з труни і знову не почала

гасати по селу. Це були чудові похорони, я з радістю поховав би його знову. Збираю на новий мотоцикл.

– Гаразд, досить цього богохульства, Кацпейро, викладай те, що маєш.

– Ну, я тобі скажу, мій любий, що ти, мабуть, шукаєш гриби, а вліз у лайно.

– Чудова алегорія.

– Заєбиста. Я щойно вигадав. Так ось, подзвонив я туди-сюди. І тут мені хтось подзвонив.

– Інформатор?

– Заєбатор, курва. Сам довбаний Кардіналі Кретиналі.

100

Так в семінарії називали кардинала Бєшинського, який, очевидно, після кількох років перебування в

Римі майже забув рідну мову і захоплювався латинськими сентенціями.

– Твоя латина, Kацперчику…

– До біса латину. Подзвонив секретар нашого улюбленого кардинала, хай Господь вічно світить над

його душею.

– Помер?

– Ні, але Господь має вічно світити такій святій людині, він – сонце нашої нації.

– Чого він хотів від тебе?

– Косма, ти ж знаєш, що він нічого не хотів, нічого не питав, просто попиздіти. Але як часто секретар

найголовнішого кардинала в цьому оплоті християнства дзвонить сільському пароху? Як кажуть, розумний

без слів зрозуміє, а дурному і доповіді мало.

– Якийсь інформатор продав тебе, — сказав Косма.

– Напевно. Сподіваюся, хоча б за хороші гроші. Якщо хтось збирається торгувати моєю дупою, то

нехай це буде пристойна сума. Як каже Пудзяновський44: свою дупу дешево не продам.

– Шкіру.

– Кожен торгує тим, на що є попит. Ad rem (Але ж до речі). Це попередження для тебе, що це не

просто якась локальна справа, ти викликав інтерес на верху і на самій вершині гір.

– Я сподівався, що до цього не дійде.

– У тебе все це з чимось асоціюється?

– Так. Переконливо підтверджує одну теорію.

– О, чорт, я прислужився добру. Але це не все.

– Мене вже трясе від піднесення.

– Хотів би це побачити. Слухайте уважно, тому що я не буду повторюватися. Отець Пьотр

Дембіцький вже міняв парафію один раз. Нібито як нормальна ротація, після двох років, але парох, у якого

він проживав, особисто поїхав до свого єпископа, щоб організувати переведення. І тут, повіриш ти мені чи ні, це зайобистий збіг обставин. Він був вікарієм у такому маленькому містечку, як Волчин на Мазурах. І так

склалося, що у мене там є друг з мотоклубу. Класний хлопець, але лається страшне.

– Теж священик?

– Ні, порядна людина, механік. Я запитав, і виявилося, що наш попик побив якусь жінку. І головне, барабанний дріб, повію.

– Повію.

– Ну, я ж це і кажу. Він поясняв, що пішов, щоб навертати дочок Коринфа, але одна з них хотіла

почастувати його газом, бо вважала збоченцем. Так він їй, нібито для самозахисту, приєбав, а вона була

зовсім іншої думки.

– Це пасує до головоломки.

– Як там і було. А продовження історії в тому, що опікун дівчат не здався і почав псувати життя

богобоязливим священикам. Хтось розбив вікна в машині пароха, підпалив дерев’яну капличку, і такі дрібні

прикрості. Одного разу, нібито, парох поїхав на трасу, де стояли дівчата, зажадав поговорити з шефом, а той

коротко сказав: молодого виганяй, і все буде добре. Там парох дізнався, що отець Пйотрусь досить

регулярно ходить за дівчатами. Такий собі баламут і забіяка.

– Отже, ми впевнені відносно нього?

– Так, на сто відсотків.

– Дякую, Kацпер. Сподіваюся, у тебе через це не буде проблем.

– Та в пизду. Можливо, мене нарешті звільнять, і я почну чесно займатися роботою. Піду в поліцію, останнім часом популярне місце для майбутніх і колишніх священиків. Мені, треба визнати, сподобалася ця

слідча робота. Побалакаєш з дядьком-єпископом, і він усе для мене влаштує.

– Ти був би чудовим псом45.

– А ти – священиком. Косма, завітай якось, чи не так? Давно не бачились. Я б з радістю залив пику з

кимось із старих часів.

– Коли це лайно закінчиться, приїду.

– Дякую. З Богом.

Ма́ріуш Збі́гнєв Пудзяно́вський — польський спортсмен, важкоатлет, регбіст і боєць змішаного

стилю. Багаторазовий чемпіон світу з силового екстріму. П'ятиразовий володар титулу "Найсильніша людина

світу" за версією WSM (2002, 2003, 2005, 2007 та 2008 рр.). Переможець серій WSSS у 2004—2007 роках та

WSCF у 2006 і 2007 роках. Переможець і призер міжнародних турнірів з важкої атлетики.

Дивись посилання 12.

101

– Амінь.

Вони відключились. Виходило на те, що до Вників потрапив насправді серйозний випадок, священик схильний до насильства, але, що цікаво, лише до повій. Можливо, за цим стояли якісь

переконання, можливо, історія з ранньої юності, хто знає, можливо, одного разу вони і дізнаються. Косма

мав повідомити Головне слідче бюро про можливу причетність Пйотра Дембіцького до загибелі плічових, але вирішив це зробити, коли розбереться зі справою. Однак наразі йому довелося зосередитися на тому, щоб отримати якомога більше від свого перебування.

Він глянув на годинник. Була майже одинадцята година. Якби не смерть Рубенса, він, ймовірно, зараз піднімався б на вершини ars amandi з дівчиною, яка збуджувала його, як ніяка інша. Якщо лише вона

не була за кермом автомобіля.

Телефон пискнув, характерно для повідомлень від месенджера Фейсбуку.

Майя: Мені зараз краще.

Косма: Це добре. І перепрошую.

Майя: Служба не дружба, чи не так?

Косма: Щось у цьому є.

Майя: Не знаю, чи зможу я до цього звикнути.

Косма: Я так і не звик.

Телефон завібрував, дзвонила Майя. Косма відповів з почуттям полегшення.

– Не люблю писати, — сказала вона на початку. – Тебе тут немає, а ти маєш бути. Будь ласка, скажи

мені, що ти дізнався, і чи варто було вибрати зустрічі зі старими бабами замість моєї компанії.

– Не було варте, — відповів він.

– Дуже гарна відповідь, – засміялася дівчина. — А тепер розкажи, про що ти дізнався.

– Я підтвердив, що священик, якого я так завзято шукав, був шматком лайна, і не випадково він

опинився у Вниках. Він любив використовувати жінок в якості боксерської груші. І до такої міри, що дехто, може, й не пережив.

– Холера.

– Майя, не знаю, чи хочу я його шукати.

– Ти повинен його знайти. Особливо зараз, після цієї інформації.

– Можливо, ти й маєш рацію.

– Маю. Косма, якщо він кудись утік, то треба його зловити і віддати під суд. Не до якогось

церковного суду, я не знаю, як це називається, що там у вас в костелі.

– Які ще ми?

– Холера, я й забула, що ти не священик, вибач.

– Насилу, але вибачаю.

– Його треба покарати. І якщо він уже мертвий, тобі це теж потрібно знати.

– У Вниках я про це не дізнаюся.

– Добре, розумію. Виїжджай звідти, приступай до поліцейської роботи, мобілізуй відповідні

ресурси, перегортай небо і землю. Може, поговориш із тим журналістом і даш йому почати медіашторм.

– Ти маєш рацію, — погодився Косма.

– Як довго ти залишишся? На завтрашньому святі будеш?

– Так.

– Я відчуваю себе запрошеною. Після того їдемо до мене, так що гарненько спакуй речі. Треба

надолужувати те, що ми пропустили сьогодні. І повір, ще ніколи від тебе не втікало так багато. Вранці, після

смачного сніданку, який я подам тобі, ви повернешся до Варшави і приступиш до роботи. А я приїду до тебе

на вихідні наступного тижня, бо маю невеликий симпозіум. А ще є цілий список варшавських пабів, які ми

відвідаємо. Записав собі?

– Так, — засміявся Косма.

– Ну, тоді домовилися. Спокійної ночі. І дивись сни про мене.

– Спокійної ночі.

Він вимкнув комп’ютер і кинувся на ліжко. Напевно, це була одна із найвиснажливіших відпусток у

його житті.

  

Парох Стефан Мацеєвський сидів за своїм столом у парафіяльній канцелярії і закінчував готувати

проповідь для недільної меси. Через стільки років, достатньо було все описати по пунктах, йому не

доводилося досягати вершин ораторського мистецтва, парафіяни знали свого пароха, він знав їх краще, ніж

їхні дружини, батьки, діти. Сповідь робила його справжньою скарбницею всезнання.

102

Він закрутив ковпачок авторучки, опав на стільці зі шкіряною спинкою й заплющив очі. Тиша. Вся

хата була оповита тишею, отець Марек чи то знову блукав селом, чи то в навушниках плив у хвилюючому

морі інтернет-розваг. Для нього, хіба що, не було допомоги, зазвичай священики проводили тут місяць, перш ніж було прийнято рішення щодо їхнього майбутнього, у цьому випадку парох зрозумів це вже через

день, відчув це своїми кістками. Цей юнак не був придатний для священства, він бруднив його, покривав

ганьбою.

Він сумував за колишніми часами, коли семінарія була елітною школою для обраних, яка

виховувала ряди відданих Богові, гострих, проникливих, незаплямованих зіпсованістю цього світу розумів.

Сьогодні священицький стан занепадав, потопаючи в корупції, гріху, без страху перед Богом. А як можна

бути священиком, як ти можеш бути просто людиною, не маючи в собі страху Божого? Ну як? Це ж

неможливо.

Він теж одного разу здійснив помилку. Насправді, він їх вчинив чимало, але йому був даний шанс на

спокуту, на покаяння і на відшкодування. Він усвідомив свою помилку і спокутував її останні двадцять п'ять

років. Кожна мить життя, кожен вдих і видих, ранок і сутінки, кожна сльоза і сміх були присвячені цьому

одному.

Він підвівся і випростував кістки, о так, дорого йому коштував цей день. Смерть Рубенса прийшла до

нього несподівано. Він вважав, що вона непотрібна, і збирався сказати це, голосно й чітко. Не поліції, звичайно ж, вони нічого не знали про реальний світ, про провину і покарання. Сьогоднішній світ пішов на

пси, відійшов від Бога, а Бог же наказував карати. За вбивство саджали за решітку, і чи хтось убив одну

людину, чи сотню – неважливо. Людство стало занадто поблажливим.

Ну і цей Косма Ейхерст. Він прийшов сюди і нишпорив. Він не здавався. Парох був упевнений, що

поліцейський піде з Вників з порожніми руками, але несподівано той дійшов далі, ніж будь-хто до нього, незважаючи на призначену йому опіку. Так воно і буває, якщо довірити важливу справу жінці, і впоратися з

нею доведеться самому.

У двері постукали. Він глянув на годинник, була майже північ. Все по плану. Треба було обговорити

поточну ситуацію.

Особливо після того, що сталося сьогодні.

Особливо перед тим, що станеться завтра.

ДЕНЬ ШОСТИЙ

Погода стояла насправді відпускна, як на замовлення. Кожен день був як елемент у великій

укладанці прекрасного і сонячного травня. Косма встав рано, нічна розмова з Майєю дуже покращила йому

настрій.

Кухня виявилася порожньою, на столі стояли миска, глечик молока і баночка кукурудзяних

пластівців. Що там казати, бідненько. Їв він швидко, хоч молока не любив, але сьогодні був його останній

робочий день у Вниках і не було часу перебирати. Так він і вирішив — якщо він сьогодні нічого не дізнається, якщо на вечірній забаві з ним ніхто не заговорить і не наведе на правильний шлях, то завтра він збере речі та

поїде. Працюватиме віддалено, шукатиме інформацію про Пьотра Дембіцького та стежитиме за

повідомленнями місцевої преси.

Але що робити, якщо знайде зниклого священика живим і здоровим? Звісно, він його заарештує і

здасть відповідним службам, але з дядьком Мар’яном образа на все життя буде. Ну, про це будемо

хвилюватися в майбутньому.

Сьогодні він думав про інше, а саме про роман, який відновився вчора ввечері. Наступного тижня

Майя приїде відвідати його у Варшаву, і це, очевидно, буде крок вперед, але що далі? Якщо вугілля його

почуттів не згасне, чи був він готовий переїхати до Єлєньої Гури? Враховуючи нинішній дефіцит бажаючих

працювати в поліції, проблем із переведеннями у нього виникнути не повинно. Якщо тільки вона не поїде за

ним до Варшави. Так, через тиждень знайомства ти вже думаєш про переїзд, ідіот, відразу дорікнув він собі.

Валясякової Косма ніде не зустрів. Вона не залишила жодної записки про те, коли повернеться. Він

замкнув будинок, стрибнув у машину і поїхав до костелу.

Невідомий чоловік, як і зазвичай, стояв там. Може, він чекав його? Косма припаркувався і спокійно

підійшов до незнайомця. Травневий ранок не був адекватним фоном для цієї зустрічі; мабуть, куди кращим

був би похмурий листопадовий вечір, повний коричневого листя, що кружляло в повітрі. Страшний настрій

був чимось, що пасувало цьому загадковому чоловікові, а не ранок, повний сонця, пташиного співу та

сонячного тепла.

– День добрий, – привітався Косма.

103

Незнайомець кивнув у відповідь. Ну, все ще незнайомий, незважаючи на кілька зустрічей і розмов.

Що завадило йому представитися, хоча б іменем ім'ям?

– Якщо я зустріну вас завтра, то подумаю, що ви приходите на ранкові меси, – сказав Косма.

– Ранкові меси? – Як завжди, чоловік трохи відбився від стіни, що оточувала цвинтар.

– Так. – Косма показав головою на кам’яний костел.

– Тут немає ранкових мес, – усміхнувся незнайомець.

– Немає?

– Пан не читав щотижневого розкладу богослужінь?

–Ні. – Косма не ходив до костелу, тому його не цікавили точні години богослужінь. Він був

переконаний, що, як і практично в усіх церквах, меси відбуваються щоранку.

– Будь ласка, ознайомтеся. Тут меси ввечері. А точніше, одна меса, бо вона лише одна, у неділю.

– Трохи дивно. Меса в костелі має бути щодня.

– Так було роками, і так залишається. Крихітне село, навколишні села підпорядковуються парафії в

Старій Камєниці, люди воліють їздити туди. Тут лише жителі Вників. Чи священик повинен проводити всю

містерію заради однієї людини?

– Мені здається, повинен, — сказав Косма.

– Єдине, що він повинен зробити, — це померти, — сухо сказав чоловік і знову притулився до стіни.

– Особливо після того, що сталося вчора.

Поліцейський завмер. Невже у незнайомця була якась інформація?

- Пан має на увазі…

– Так, саме це я маю на увазі.

– Чи мав до цього відношення парох?

Чоловік знову відірвався від огорожі, обтер руки й витер їх об дуже поношену, але чисту сорочку.

– Кожне самогубство – це чиясь вина. Хтось перший кинув камінь, хтось одного разу смикнув за

ниточку.

– То пан, нарешті, скаже мені, що тут коїться?

– Пам’ятаєте, що я казав про правду та відповідний момент?

– Так.

– Він ще не наступив.

Як завжди, незнайомець просто розвернувся і попрямував в сторону кущів.

– Візьміть, будь ласка, мою візитну картку! – гукнув йому вслід Косма.

Чоловік зупинився, обернувся й обережно взяв картонний прямокутничок двома пальцями, ніби той

мав його вкусити. Він повільно кивнув і поклав візитну картку в кишеню штанів. Він не прокоментував це

жодним словом, просто спокійно пішов у бік лісу.

– Я їду завтра, — сказав йому Косма, коли той ішов.

Чоловік знову зупинився за кілька кроків.

– Тільки завтра?

– Сьогодні забава, чи не так? Пан вибирається?

– Їмо, п'ємо, бо завтра помремо, - сказав незнайомець і пішов своєю дорогою.

Ну а наступний пункт сьогоднішнього розкладу – Єленя Гура і візит до відділку міліції, згідн з

побажаннями прокурора.

  

Перед входом до будівлі відділка поліції в тіні невеликого дерева стояли двоє чоловіків. Одним, безумовно, був Каміль Сікорський, його особистий друг, іншим був старший чоловік, який з благоговінням

палив сигарету. Що то за часи, коли курцям доводилося ховатися, як старшокласники, у кущах, за деревами

та кутами будівель.

– Косма! – здалеку радісно скрикнув Синиця. Його супутник уважно спостерігав за ним, допалив і

повільно видихнув дим. Косма підійшов до них, вітаючи приятеля.

– Косма Ейхерст. – Він потиснув руку незнайомцю.

– Вацлав Болеславський, – представився йому чоловік.

– Прокурор?

– Помічник комісара? – запитанням на запитання відповів Болеславський.

– У відпустці.

– Чортова праця, ми завжди на роботі, чи не так? – з посмішкою сказав прокурор.

- Виходить на те.

– Запрошую вас усередину, — сказав Сікорський. – Давайте вип’ємо кави та поговоримо.

104

Вони зайшли в будівлю, черговий пропустив їх без жодного слова, навіть не піднявся зі стільця. Вони

пішли до кімнати, відомої Космі, де він учора мав задоволення розмовляти зі своїм другом. На щастя, дошка, на якій він малював, була чистою.

Прокурор мав не дуже приємний вигляд. Він був великий, навіть трохи кремезний, з жовтуватою

шкірою, чорними щілинами між зубами, явним слідом від занадто великої кількості випалених сигарет, і

густими бровами. Мабуть, він виглядав загрозливо в залі суду в своїй мантії, тим більше, що важко було

уявити будь-яку посмішку на цьому обличчі.

– Влаштовуйтеся зручніше, а я вискочу за кавою, — сказав Сікорський і залишив їх самих.

Косма був готовий до допиту, а у вчорашньому рапорті він так докладно описав усю подію, так що

йому, власне, нічого було додати. Ймовірно, прокурор хотів поговорити з ним особисто, щоб мати чисте

сумління щодо відсутності будь-якої недбалості у справі.

– Нащо пан сюди приїхав? – прямо запитав Болеславський.

І все ж. Буде допит.

– Відпустка.

– Пане підкомісар, я вас дуже прошу, давайте поважати один одного. Сьогодні субота, пан у

відпустці, а в мене вихідний. Ви скажете мені правду, а я у відповідь відповім на будь-які запитання, пов’язані з учорашньою знахідкою. Чи варто говорити, що у мене є підозри щодо зв’язку між вашим

перебуванням у Вниках і вчорашніми подіями?

Погодитися? Скільки він ризикував? Він вирішив поступово розкривати факти, поки не відчує, що

прокурор буде задоволений.

– Ви мене підозрюєте? – спросив Косма, щоб хоч щось виявити.

– Пропоную поговорити відносно гіпотез щодо відходу доктора Романа Кучери з цього світу

наприкінці.

– Згоден.

– Тоді почнемо. – Болеславський глянув на годинник.

– Я приїхав сюди, тому що мене попросили розібратися у справі зникнення отця Пйотра

Дембіцького. Він прибув до Вників 10 квітня, а через тиждень безслідно зник. Він не повідомив ні

начальство, ні друзів, ні домочадців, я маю на увазі священика парафії Христа Короля у Вниках.

– Цієї справи немає в наших архівах, напевно ніхто не повідомляв про його зникнення?

– Ви праві, така справа не мала місця.

– Будь ласка, продовжуйте.

– Ось, власне, і все. Я приїхав на тиждень, щоб розібратися в цьому питанні.

– За чиїм наказом?

– Фактично за проханням, а не за наказом. Отець Пьотр був приятелем родини.

– Розумію. То цей випадок комусь здався підозрілим?

– Так. – Косма знав, чого домагався прокурор, але не збирався втягувати у справу свого дядька, хоча

ці зв’язки могли йому допомогти.

– І пан щось знайшов?

– Пьотр Дембіцький зник вночі безслідно, як і його речі. Ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не чув.

– Зникнення – це лайно. Навіть попри сучасні технології та повсюдний моніторинг. Скажіть, будь

ласка, чи вважаєте ви, що наш повішений пов'язаний зі справою про зникнення?

- Не впевнений. Я розмовляв з ним за день до його смерті, але він нічого конкретного мені не

сказав. Проте збіг подій не може бути випадковим. Фургончик, в якому він жив, був очищений, якби не це, в

мене б і не виникло підозр.

– Запитаймо себе: чи хтось потрудився винести всі речі чоловіка, який висить на гілці за кілька

сотень метрів, чи, все ж таки, він зробив це сам перед смертю? Може, він хотів закрити свої справи і нічого

не залишити?

– Я так не вважаю, — відповів Косма, але якось без переконання, прокурор міг би і мати рацію.

– У своїх свідченнях ви згадали про загадкову фігуру, яка бігла з фургону на галявину, де знайшли

тіло.

– Так.

– Ви просили допитати костельного, бо це міг бути він?

– Правильно.

– Однак у своїх свідченнях ви про це не згадали.

– Чесно кажучи, я сам не був у цьому до кінця впевнений. Пане прокуроре, я поліцейський, і сам

часто проводжу допити, ви ж знаєте, що свідки можуть розповідати будь-що, аби догодити слідчому.

– Мені це відомо.

– Тому вчора я хотів уникнути необґрунтованих звинувачень. Я думаю, що це був костельний, але не

впевнений. Це може бути навіть дитина, яка мене злякалася.

105

– Розумію. І я це ціную. Ці дві обставини, тобто очищений фургон і таємничий втікач, дають мені

підстави не закривати справу, незважаючи на тиск і занепокоєння влади щодо статистики. І так, я можу собі

це дозволити, мені два роки до пенсії. Ви знаєте, що це означає?

– Роки досвіду? – ризикнув Косма. Він не любив ігор у вгадування.

– Ні. Це означає, що я в передпенсійному періоді, і на мене зможуть вискочити. Ні в кого навіть не

вистачить сміливості сказати мені, що я залучений у справу, яка зіпсує таблиці, залучить ресурси тощо. Мені

наплювати, як каже нині молодь. В даному випадку я впевнений, що хтось допоміг загиблому вибратися з

цієї юдолі сліз.

До кімнати увійшов Синиця, несучи на таці три чашки кави.

– Прокурор тебе уже переграв? – з усмішкою подивився на Косму.

– Ми в процесі, – відповів Болеславський. – Зараз я перейду до єдиного ефективного методу –

прямого насильства. Побиття стільцем було номером один за часів комуни!

Вони ввічливо засміялися, щоб злегка розрядити атмосферу.

– У вас є якісь припущення щодо зникнення цього священика? – запитав прокурор.

– Звичайно. Перше, і найімовірніше, це втеча. Вники розглядаються як дім роздумів для священиків, які трохи підірвали довіру свого начальства. З того, що я дізнався, Пьотр Дембіцький почувався тут погано, він і справді міг взяти ноги до рук.

– Найбільш вірогідно, але не для вас? – прокоментував Болеславський.

– Правильно.

– Але чому?

– Як би це сказати… У нього є високопоставлений друг у церковних структурах. Він міг би

прикинутися, що пішов на поправлення, і все повернулося б до старого стану речей. Його, назвемо, захисник

чи покровитель міг би поставити його на все життя, захистити, гарантувати спокій. Втеча - абсолютно

нелогічний і безглуздий крок.

– Що нам залишилося?

– Помста, — коротко сказав Косма.

– А ось тут пан мене зацікавив.

Прокурор витягнув пачку "Мальборо" і почав крутити її в правій руці.

– Отець Пьотр Дембіцький мав схильність до насильства і через це потрапив до карної колонії.

Підозрюю, що його хтось міг виманити з будинку священика і вбити з помсти.

– Він аж так натворив?

– На жаль, ці акти насильства були досить неконтрольованими і спрямованими проти жінок. У

такому випадку легко знайти людину, яка захоче помститися.

– Це проблема, – сказав прокурор. – Якби хтось справді виманив його з дому, викрав і потім убив, це

могли зробити за багато кілометрів від Вників.

– Правильно.

– Для кінологів уже трохи пізно, навіть для моніторингу. Пошук голки в стозі сіна.

Косма лише кивнув.

– Мені відомо лише стільки, — сказав він. – Завтра збираю речі і повертаюся, мені тут ніщо не

тримає.

– Я хотів би допомогти, але я можу сказати лише те, що ми з’ясували. Ми маємо справу з

повішенням, немає жодних ознак того, що до цього причетні треті особи. Розтин не виявив додаткових

слідів чи ушкоджень. В фургоні не було слідів крові, лише волосся, епідерміс та нігті. Все пішло в

лабораторію, треба чекати результатів. Якщо щось одержимо, поділимося.

– Дякую.

– Скажу прямо. Я даю цій справі тиждень. Її буде надано штабній аспірантці Єві Мєдель. Доки в нас

немає нічого термінового, вона може побавитися. Якщо щось знайдемо, то теж поділимося. А тепер, панове, вибачте, у мене вихідний, під час якого я дозволяю собі відпочити і попалити. Лікар наказав мені кинути, але

один день на тиждень я не підкорююсь його обмеженням.

Він підвівся, потиснув руки чоловікам й вийшов із кімнати.

– Дуже гарна людина. – першим заговорив Косма.

– Хоч до рани прикладай.

– Ну не говори, говорить по ділу, конкретний.

– Ти так кажеш, бо це все по-твоєму. Однак, якби він вирішив покінчити життя самогубством, ніщо б

не відмовило його від цього рішення. Навіть якби твій Рубенс під час розтину встав і почав особисто

переконувати, що його хтось убив.

– Через тебе говорить заздрість. Краще скажи мені, якщо знаєш щось більше, ніж він мені сказав.

– Ні, це все. Я, чесно кажучи, здивований щирістю нашого прокурора. Чекаємо на результати

лабораторних досліджень, можливо, вони нам щось прояснять.

106

– У тебе є щось відносно того вчорашнього знімку?

– Таємничий чоловік з-під кладовища?

– Так.

– На жаль ні. Хлопець сьогодні вихідний, завтра теж, у понеділок прийде, але...

– Запізно.

– Але якби ти дозволив мені закінчити, то він забрав роботу додому. Щось тобі припало до душі, знаєш, приїздить гончак зі столиці, таємнича справа про зниклого священика, маленьке та забуте село в

горах. Знаєте, любитель поганих кримінальних історій.

– Це було б смішно, якби не жалісно, – прокоментував Косма. – Гаразд, я чекаю інформації з

лабораторії та, можливо, новин від вашого хакера.

– О ні, мій симпатичний колега. Ти представив пану Вацеку дві цікаві теорії, в які ти, очевидно, не

віриш, але я хочу знати решту.

Косма подивився на приятеля, зробив ковток смачної кави і посміхнувся.

– Перша, з самовільною втечею, як на мене, найменш вірогідна.

– Тут я згоден. – кивнув Синиця. – Начебто це має сенс, але я довіряю твоїй інтуїції, адже це ти

провів кілька років у школі магії, чаклунства та чудес.

– Друга, — твердо сказав Косма, перериваючи глузування друга. – Друга дуже ймовірна. Особливо

після викриття вбивств повій. Сам розумієш, що у них теж є брати, чоловіки, звідники.

– Дурень не погодиться. Це не ті люди, які вірять у систему правосуддя.

– Так, особливо якщо мова йде про священиків, – підтвердив Косма. – Як не дивно, багато чого їм

сходить з рук.

– Третя?

– Костельна програма захисту свідків.

– Що? – Синиця навіть каву відставив.

– Переведення священиків з однієї парафії в іншу. Цей журналіст, з яким я спілкуюся, дав мені таке

рішення, і воно цілком розумне. Священика, який вчинив злочин, відправляють в далеку парафію. Чим

сильніша провина, тим більш екзотичною буде подорож. Може, його відправлять на Сувальщину? А може в

Білорусь? Південну Америку? Тут всілякий слід від чоловіка загубився, але десь там він живе з чистим

рахунком.

– Цікаво, не скажу. Малоймовірно, але цікаво.

– Малоймовірно? – здивувався Косма.

– Переведення з однієї парафії на іншу практикується, це факт, але, як на мене, досить спонтанно.

– Можливо, колись так і було, але подивіться на це з іншої точки зору. У нас тут потужна корпорація

з високим порогом входу. Це не заклад, який буде виставлятися на ярмарках вакансій з рекламою "Стань

священиком – працюй для Ісуса".

– Тим більше, що він єврей, а вони платять погано.

– Хороший жарт, Синиця, але подивись на нинішню ситуацію Католицької Церкви в Польщі. Кількість

миропомазань є найнижчою за всі часи, на відміну від кількості священиків, які скидають сутани. До того ж

кількість священиків, які вчиняють самогубства, зростає, а деякі потрапляють до в’язниці, оскільки

приховувати свої злочини стає все важче. При такому стані речей кожен священик на вагу золота.

– І ти вважаєш, що Вники – це такий трансферний центр?

– Це має сенс. Священик приїжджає сюди на кілька тижнів, за цей час йому шукають нове місце, а

потім спокійно перекидають.

– Ну, але тоді б твій дядько не скандалив, не присилав би тебе сюди?

– Змова може бути глибокою, щоб таких священиків захистити максимально ефективно. Так само, як у програмі захисту коронних свідків. Про всю акцію знають одиниці, чим менше людей, тим більше

шансів, що все вдасться зберегти в таємниці.

– Згоден, у такого розуміння є руки і ноги.

– Уяви собі побічні ефекти від викриття такого священика, який вбиває повій. Педофілія в нашій

країні на диво окріпла, мабуть її забагато, і це вже не така бомба. Впадає в очі заголовок "Черговий

священик розбещував дітей", але це й все. Але на заголовок на першій сторінці "Фактів": "Священик убивав

придорожніх повій"? Це вже щось.

– Сильно.

– Дуже. На мій погляд, думка про те, що Церква сама замітає під килим свій бруд, є дуже

ймовірною.

– Гаразд. Тепер я чекаю на четверту гіпотезу. – потер руки Синиця.

– Четверту? – здивувався Косма.

– Так, це ту, в якій Христос сходить із хреста, в якій він ловить нещасного Пйотра Дембіцького і

власноруч притягує його до суду.

107

– Гаразд, я убігаю. Дякую за каву.

– Ой, не роби з себе придурка, Космику.

– Нічого подібного, просто у мене щільний графік і немає часу на непотрібний пиздіж.

– Ця теорія ще виявиться правдивою, ось побачиш, – засміявся Синиця. – Ісус Христос сходить з

хреста, перевдягається в костюм, як справжній спускний крючок46. Ударом ноги він відкриває двері до

будинку пароха, витягає грішника звідти і забиває його до смерті. Після чого він кличе хлопців з-під

крамниці, купує їм пива, і вони чемно йдуть до костелу, де знову прибивають його до хреста.

– Цьом-цьом, пока-пока. – Косма швидко випив каву, готуючись йти.

– Можливо, він навіть наносить якісь символи на хрест, щоб показати, скільки грішників він не вбив, обов’язково перевір!

– Я не слухаю. – Косма затулив руками вуха і вийшов з кімнати, потім прослизнув повз чергового і

вийшов з будинку.

Надворі, під деревом, він побачив прокурора, який благоговійно палив свою заборонену цигарку.

Він помахав йому на прощання, а потім стрибнув у машину. Перед вечірньою забавою він мав поговорити з

парохом.

  

Проїжджаючи через Вники, він помітив перші приготування до події. Пожежники прибиралися

перед пожежним депо, повільно розгортався якийсь тип з нещасною каруселлю, а поруч стояв фургон з

приголомшливо приклеєними на боку різнокольоровими літерами, які повідомляли всім, що вони

збираються розважитися на "Надувних скаканцях і трамплінах". А дітей повинні пускати тільки в

намордниках і в глині, — подумав Косма й усміхнувся, задоволений римованим жартом. Загалом, однією з

переваг духовенства була відсутність дітей, яка позитивно приймалася суспільством. Звісно, священика, який

заблукав і мав дітей, так само приймали, тож виграш був подвійним.

Він під’їхав до будинку пароха, стоянка була порожня, а той просто згрібав скошену траву.

– Доброго дня, — сказав Косма.

– Навіки віків, — відповів парох, мабуть, з розгону.

– Можна пана на хвилинку?

– Можна, звичайно.

До тачки, в якій вивозив скошену траву, священик притулив металеві граблі. Він випростався і

схопився за поперек, скривившись від болю.

– Хребет?

– Старість, — відповів священик.

– Я думав, що такими речами займається костельний.

– А я що ж, маю сидіти на троні і вказувати на нерівно зрізані стебла? Ні, треба рухатися, бо чим

більше сивого волосся, тим більше болючих місць. Насправді я думав, що більше пана не побачу.

– Тоді я приношу гарні новини. Завтра я їду.

– Кінець слідства?

– На те виходить.

– Отже, ви залишаєте за собою зниклого священика, закохану дівчину і труп на дереві? Не кажучи

вже про загальний резонанс серед місцевої громади.

– На совісті я можу мати тільки дівчину. Доля священика залишається невідомою, але мене це не

хвилює, якби я був тут у справах, було б інакше, невирішене питання замазує статистику. Тож кому треба я

скажу, що нічого підозрілого не знайшов.

– Пан збреше?

– А що таке брехня? Висповідаюсь, і весь клопіт.

Священик задумливо кивнув. Він рушив до альтанки, де вони сиділи в минулий раз, показав на

лавку й сів по інший бік столу. Нахилився й витяг з-під сидіння пляшку жовтої наливки й дві склянки.

– Медовуха, — сяяв він. – На липовому меді, найкраща.

– Мабуть, не варто, сьогодні мене чекає трохи поїздок.

– Один келишок не завадить. – Священик розлив золотий напій по келишкам. – Я тут ховаю, бо мені

останнім часом Люцинка щось гудить на вухо, що я забагато п'ю. Холера, якби я хотів, щоб у хаті була баба, що постійно скиглить і гуде, я б одружився.

Випили, напій був солодкий, зігрівав неймовірно, а потім сильно пекло в стравоході. Ідеальний.

– А з костельним пан пересолив, — сказав парох.

– Можливо і так, — погодився Косма. – Але я був упевнений, що це його я бачив нагорі.

Спускний крючок (фаховий жаргон) - професійний вбивця, що працює для злочинної групи.

108

– Він хороша людина. Похмурий, грубуватий, пискатий, але добрий. Це він відремонтував вагончик

Рубенса, чистив йому пічку, привіз палива на зиму, дозволяв користуватися власною ванною кімнатою, щоб

він міг помитися, і дозволяв ночувати у найбільш холодну погоду. Рубенс, нібито, любив грати в шахи, тільки

під час гри він оживлявся, і вони грали разом. Валентій дуже переживав цю смерть, плакав, як дитина. А

коли приїхала поліція і накинулася на нього, наче хтось вдарив його кулаком по обличчю.

Косма почував себе дурнем, але, на жаль, шлях до правди може бути вибоїстим і мати супутні

збитки.

– Я побалакаю з ним сьогодні ввечері, — пообіцяв він.

– Якщо це вас не ображає, вибачтеся перед ним.

- Так і зроблю.

– Отже, ви будете на нашому святі?

– Так, завтра вранці я повертаюся до Варшави. Раз вже ми про це, скажіть мені одну річ. Щоранку

сюди приходить чоловік, стає до стіни і дивиться на цвинтар і костел. Він стверджує, що він ксендз.

– Іноді я бачу його, — сказав священик. – Це загублена душа.

– Говорить, нібито і по ділу, але на зовсім божевільного не виглядає.

– Гріх і покута іноді забирають частинку Божої іскри. Без неї життя вже не таке зрозуміле.

– Він і справді священик?

– Якщо він так каже. Підтверджувати не буду, я його не знаю.

– Знову я не отримаю чіткої відповіді?

– Я бачу тільки часом. Ближче не підходить, побачивши мене, відвертається і йде в ліс. Що я можу

ще сказати? Припускаю, що з паном він розмовляє?

– Так. Але він говорить так само невиразно, як і всі тут. Іноді у мене складається враження, що

філософів посилали з Греції до Вників кілька століть тому, так само, як сьогодні посилають бунтівних

священиків. Вони народили дітей, і гени чуттєвих відповідей збереглися ідеально. Нічого конкретного

дізнатися не вдається.

– Будь ласка, не перебільшуйте. Якщо запитати конкретно, я відповім так само. Як, хоч би з

монастирем.

– Чудово, що ви про це згадали. Я знайшов старі нотатки з ХІХ століття, де йдеться про підземний

хід, який веде від костелу до монастиря, до будинку настоятеля та до лісу.

– Я вражений. Ще хвилинка, і пан зробиться нашим монографістом. За такий короткий час, і до такої

інформації дійти, вітаю!

Священик наповнив чарки.

– Так це правда?

– О так, звичайно. Це й не дивно, адже весь принцип будівництва романських костелів базувався на

їх оборонному характері. У нас не інакше. У нас є невеликий склеп, де, ймовірно, колись ховали парохів.

Археологічних робіт тут не проводили, але є кілька типів розчину та цегли, ймовірно, різних років.

Збереглися навіть двері та шматок кладки, але це всього десять метрів, а далі все засипано. Мені здається, що обвал міг статися під час руйнування монастиря – важка техніка зіпсувала наші підземні коридори.

Історія, яку ви згадали, романтична і надзвичайно цікава, але наразі неможливо сказати, чи це був один

тунель, чи він розгалужувався на три тунелі і куди він вів.

– Можна його побачити?

– Категорично відмовляю. Хіба що з'явиться професійна команда, яка все забезпечить. Чесно

кажучи, сам я там роками не був. Як тільки я приїхав сюди, я, як і всі, захотів пізнати свій новий дім, зазирав

у кожен закуток. На жаль, скарбів тамплієрів чи навіть скриньки із золотом ніде не було.

– Розумію. Тоді я попрощаюся. Хіба що зустрінемося на святі?

– Я туди не піду, — відповів священик. – Вважаю, що віряни мають зустрічати свого пастиря у храмі, а не за столом із самогонкою, поїдаючи смажені ковбаски.

– Бажаю вам успіхів у священицькому служінні, – сказав Косма.

– На коня, — запропонував парох і втретє наповнив келишки.

Вони випили, алкоголь чудово розлився по тілу і душі. Ксьондз подивився на нього і з неприхованим

розчаруванням у голосі сказав:

– Шкода, що пан ні про що не дізнався. Я знаю таких, як пан, пан не з тих, хто здається. Ця справа

застрягне в глибині вашої свідомості, як скалка, не дасть вам спокою, не дасть вам спати.

– Напевно, — погодився Косма. – Я продовжуватиму шукати правду про те, що сталося з Пьотром

Дембіцьким. Не стільки через цікавість чи бажання розгадати таємницю, скільки під час моїх пошуків

виявились цікаві факти, які не дозволять мені відкласти цю справу ad acta.

– Ви, мабуть, чекаєте на мої питання, а потім на удаване здивування, коли пан поділиться зі цією

інформацією?

109

Косма глянув на старого священика, який сидів зараз за столом і чимось нагадував доброго дідуся

— чи то через розтягненої куртки, у якій він наводив порядок, чи то через його добродушне обличчя, враження від конфіденційності, що передавалася шляхом нахилу над столом і справного наповнення

келишків. Так виглядав чоловік, який нічого не боявся і який мав чисте сумління. І який знав, що виграв.

– Пьотр Дембіцький є убивцею, який холоднокровно вбивав жінок. Він насолоджувався цим і

продовжував це робити, поки хтось його не зупинить.

Священик мовчав. Він знову наповнював келишки, не дивлячись Космі в очі.

– Пан не стане заперечувати? – запитав він священика.

– Не можу.

– Таємниця сповіді? Він повинен сидіти за ґратами до кінця життя, а не в ідилічній парафії в горах, де

його годують млинцями та наливками. Він дегенерат. Ймовірно, серійний вбивця.

Священик усе ще мовчав.

– А ви його відпустили. Він зібрав речі вночі і змився, і незабаром він міг забити іншу дівчину до

смерті. Звісно, можливий ще й інший сценарій – щоб його просто перевели в іншу парафію, де він заново

працюватиме над власним виглядом. Але ми обидва добре знаємо, коли він доб'ється свого, то нападе на

іншу жінку і заб'є її до смерті.

– Я священик, але ненавиджу, коли говорять, що справедливість спіткає когось після смерті. Я точно

вірю, що Бог дав нам розум і свободу волі, щоб ми могли самі вирішувати про покарання тут, на землі.

Апостол Павло чітко сказав: "Заплата за гріх — смерть". А якщо Бога немає?

Косма допитливо глянув на пароха. Він знову наповнював келишки й говорити:

– Чи можемо ми дозволити собі розраду впевненості в існуванні Бога? Адже все християнство

тримається на слові "віра". Все! Однак перед найтяжчим гріхом, який може вчинити людина, тобто

вбивством, не можна сказати: "нехай грішник блукає по світу, Бог його покарає". НІ. Ми покараємо його тут, на землі, за вбивство нашого брата чи сестри, а після смерті Бог зробить свою справу.

– Гарні слова, – з вдячністю сказав Косма. – А як щодо практики?

– Практики? Ну, я знаю про гріхи отця Петра. І як сповідник, і як той, хто прийняв його під свій дах.

– Яка користь від цих знань, якщо ми нічого не можемо з ними зробити?

Священик випростався і поклав руку собі на серце.

– Можу вам пообіцяти тут, за цим столом, що якщо я отримаю інформацію про його

місцеперебування, я негайно її вам передам. Нехай це буде жест доброї волі.

Косма кивнув і дістав із кишені візитну картку, поклав картонку на стіл і випив останню чарку

наливки.

– І я вип’ю за це, — сказав він. – Хай це буде по-справжньому на коня.

Він підвівся з-за столу, і парох зробив те саме. Вони потиснули один одному руки, і Косма

попрямував до стоянки. Він, звичайно, не збирався сідати за кермо, не після чотирьох келишків досить

міцного напою, йому просто потрібно було забрати свої речі з машини. Коли він дістав рюкзак, то побачив

тінь, відкинуту кимось, хто стояв за ним. Він швидко обернувся й зіткнувся віч-на-віч із отцем Мареком.

– Ходімо, я проведу тебе. Хіба що ти не бажаєш, щоб я тебе відвіз?

– О ні, я один воджу свою машину.

Косма поклав рюкзак на плечі й рушив у бік центру села.

– Я йду до крамниці, – сказав Марек.

– До Сільвії?

– Ревнуєш? Я думав, у тебе є своя руденька, яку ти тягав по кущах.

– Та де там, можеш бавитися. Гарна дівчина, дуже розумна, незважаючи на зовнішність.

– Вона?

Марек зупинився на місці. Косма повернувся до нього.

– Так.

– Ти що, з дубу з'їхав? Вона ж дурна, як валянок. Тільки й дивиться, як дірку підставити.

На ці слова Косма скривився, що Марек одразу помітив. Вони рушили далі.

– Я образив шановного пана? – запитав священик.

– Мене виховували в повазі до жінок.

– Повагу ще треба заслужити. Завжди знайдеться перезбуджена малолітня дівчина, яка хоче

спробувати зі священиком. Цим треба користуватися. Я буду ще тиждень на карантині, потім відправлять

кудись, у мене мало часу, треба його використовувати.

– Ти не хочеш скористатися можливістю, яку тобі тут дають? На таке моральне перезавантаження?

– Я нещодавно розповідав, чому я священик. Я вирішив прийняти все це з вигодою інвентаря. Нехай

мене перекидають зліва направо, мені наплювати. А ти раптом чому став таким порядним? Сьогодні знову

зіпсуєш мої плани?

– Не збираюся, ви обоє дорослі.

110

– Ну це добре. Вона трошки застара для мене, але я не вибагливий. Сьогодні планував висадку.

Боюся, що мене заберуть раніше, і можливість буде втрачена. А тут невеличке свято, винця можна випити, навісити локшини на вуха, і справа зроблена. Більше того, дівчина сумна, в жалобі після того безхатченка, що насмілився, таких найлегше обдурити.

Вони дійшли до крамниці. Марек підморгнув Космі й зайшов до будинку.

  

Валясякова сиділа перед будинком. Вона була вбрана в народний костюм — червона спідниця, білий фартух, біла блузка з вишитими рукавами, зелена жилетка.

– Доброго дня. Гарно виглядаєте, — привітав її Косма.

Мабуть, він витягнув жінку з якоїсь летаргії, вона подивилася на себе і, здавалося, зрозуміла, що він

мав на увазі.

– Це для сьогоднішнього свята, — сказала вона. – Бо ж я належу до кола сільських господинь.

Будемо продавати різні смаколики, збираємо гроші на похорон нашого Рубенса.

– Його поховають тут?

– Якась далека родина, нібито, відізвалася, бо поліція встановила, хто він такий.

Хто встановив, той встановив, — подумав Косма.

– Вони хочуть вивезти його на узбережжя, — продовжила Валясякова. – Але ми б воліли тут

залишити, адже він місцевий.

– Я теж відвідаю свято, обов’язково щось у вас куплю.

Вона кивнула й злегка, ніби вимушено, усміхнулася.

– Добре, бо я обіду не варила, до свята все готувала.

– Нічого страшного, з радістю заплачу. Я ще щось додам в банку, тому що він мені теж подобався.

– Знаю. Так я вже піду. – Жінка встала з лави й рушила до хвіртки.

– Я заберу речі сьогодні ввечері або завтра вранці. Уїжджаю.

Вона зупинилася й повернулася до нього.

– Завтра будемо молитися за Рубенса, може прийде?

– Я не молюся. Я не вірю в Бога.

Валясякова кивнула, важко було сказати, з розумінням чи жалем.

– Залиште ключ під вазоном, якби мене не було. – Вона показала на великий кам’яний вазон біля

вхідних дверей.

– За проживання заплатили наперед, з поліції?

– Все сплачене, нехай їде з Богом. - Обернулася.

Косма зайшов у хату і побіг до своєї кімнати. Це була коротка відпустка, він навіть не встиг

розпакувати речі. Холера, він же залишив машину перед костелом, не хотів морочитися з багажем в іншу

сторону. Крім того, він може взяти речі пізніше, після того, як вони з Майєю проведуть деякий час після

свята. Ключ від дому Валясякової був ще в нього.

Одразу після відвідин відділення поліції Єлєньої Гури він забіг у найближчий торговий центр і купив

чисту футболку, три набори трусів і шкарпеток. Тепер перевдягнувся в новий одяг і закинув усі свої речі в

сумку.

Косма запустив свій комп’ютер, але нових повідомлень у поштовій скриньці не було. Він вирішив

подзвонити журналісту. На диво, той одразу відізвався.

– Мабуть, я призвав тебе думками, – привітав його Казімєж Барщик. – Я якраз збирався тобі

тарабанити.

– З чимось новим? – з надією запитав Косма.

– Єдине нове – що я пакую речі і повертаюся. Тема закінчена, успішно завершена, я можу

повернутися до Польщі у славі переможця. Але ж і матеріал буде, матінко єдина.

– Але він не пов’язаний з нашою справою?

– Зовсім ні. Однак коли я прибуду до Найсвітлішої Столиці, негайно зв’яжуся зі своїми

інформаторами.

– Я теж повернуся. Виїжджаю завтра.

– Розумію. Сподіваюся, це свідоме рішення, а не наслідок обмеженого досвіду оперативної роботи в

якості поліцейського?

– Мені просто здається, що більше з Вників я нічого не можу витягти. – Косма вирішив не

відповідати на глузування. – Спробую розпочати справу за регламентом, підключаючи чотири вбивства

повій, підішлю матеріали кому треба. Вони почнуть відслідковувати всі повідомлення на постійній основі, і

мій приятель на додаток знайшов ще одну побиту дівчину. А про скількох ми ще не знаємо?

111

– Можливо, те, що ти кажеш, є розумним. Зустрінемось у понеділок у Варшаві. Обговоримо

ситуацію та сплануємо дії. Я не збираюся це кидати, матеріал дуже вже жирний: повії, смертельні побої, священик, церква намагається замовчувати цю справу. Шкода, що він вбивав повій, а не, наприклад, матерів-одиначок, але всього не можна мати.

– Серйозно?

– Розслабтеся, пане владо. Отже, побачимось у понеділок?

– Так.

– Відмінно. Якщо в цих Вниках станеться щось божевільного, дайте мені знати.

– Обов'язково.

Вони закінчили розмову. Косма помітив нове повідомлення.

Майя: Я буду там за 15 хвилин. Чекай з тугою в думках.

Косма бризнув на себе дезодорантом, перевірив дихання і вийшов на вулицю. Він вирішив почекати

дівчину в променях чудово теплого травневого сонця.

  

Майя спокійно під'їхала й припаркувалася біля тротуару. Ну зовсім як не вона. Косма зачинив за

собою хвіртку і підозріло глянув, чи за кермом сидить дівчина, яка, сідаючи до машини, кидає виклик

усьому світові, як живим істотам, так і неживій природі, до якої можна залучити повороти, знаки та

бордюри. Так, це була вона. Майя енергійно замахала рукою з вікна "мерседеса" й граціозно вийшла. На ній

були короткі шорти та сорочка з короткими рукавами – повний образ літньої спокусниці.

– Я залишу машину тут! – вигукнула вона і підбігла до поліцейського і соковито поцілувала його на

знак привітання. Ну, жіночий рід незбагненний.

– Моя стоїть перед костелом, священик запропонував мені випити медовухи, і мені довелося

залишити тачку.

– Косма, а чи був на цьому тижні день, коли ти не пив?

– Ну, чесно кажучи, я такого дня не пам’ятаю відтоді, як покинув семінарію.

– Серйозно?

– Так. Якби я сьогодні не пив, завтра було б два дні без випивки.

– Припини вже з такими текстами. Про тебе треба буде запіклуватися. Тож не пий сьогодні, моє

чуття логістики підказує, що ми кожен на своїй машині поїдемо до мене.

– Згода.

Після вчорашнього він більше не хотів їй противитися.

Вони попрямували до пожежного депо, де проходило свято. Звуки музики були як дороговказ для

всіх спраглих до невибагливих ритмів диско-поло.

– Скільки людей живе у Вниках? – запитав Косма.

– Думаю, в максимумах - п’ятсот. Кількість буде спадати. Молодь, звісно, виїжджає, а нувориші

воліють будуватися деінде. Тут взимку сніговий плуг не заїжджає в першу чергу, електрика теж нестабільна і

оптоволокно ще не проклали, покриття погане, про LTE47 можна тільки мріяти. Для міських жителів з

підростаючими дітьми це лише мінуси.

Ці слова ніби підтверджували ті люди, які прямували центральною вулицею на свято. Косма не

бачив її такою заповненою, більшість з перехожих були дорослі та люди похилого віку. Молоді люди

збиралися групами по кілька осіб, кожен з обов’язковим смартфоном у руках, батьки тягнули своїх дітей, знаючи про майбутню битву за покупку повітряної кульки та дешевих іграшок. Голови сімей, переважна

більшість після початкового келиха, знали, що вони зможуть у цю суботу залитися без традиційних причіпок

своїх дружин, розфарбованих дешевими бойовими фарбами та пропахлих духами, яких вони набрали на

рекламному розпродажі в Avon. Свято майже для кожного.

Майя схопила Косму за руку.

– Щоб ти мене ще не згубив, — сказала вона, сміючись.

– Я радий, що ти так дбаєш про мене.

– І нехай жодна місцева сучка навіть не думає про зв’язок. Я занадто багато в тебе вклала, ти вже

знаєш американську кухню, трохи місцеву, китайську знаєш. Єдине, що ті можуть запропонувати тобі – це

теплі вареники.

Косма не протестував, незважаючи на двозначність жарту.

LTE — стандарт високошвидкісної бездротової передачі даних для мобільних телефонів та інших

терміналів, що працюють з даними. Він заснований на мережних технологіях GSM/EDGE та UMTS/HSPA, збільшуючи пропускну здатність та швидкість за рахунок використання іншого радіоінтерфейсу разом із

покращенням ядра мережі.

112

Свято проходило на стадіоні, що прилягав до пожежного депо. Ворота були відчинені навстіж, а

праворуч була невелика сцена, де акустик тестував звукову систему. Він дотримувався старої школи

акустиків-любителів, тобто крутив найдурнішу пісню зі своєї колекції якомога голосніше, якомога голосніше

посилюючи баси, час від часу кричачи в мікрофон майже сакраментальним "раз, два, три", "один, один, два, один". Сцена була прикрашена в стилі кантрі повітряними кульками та різнокольоровими стрічками, а над

усім був гарно намальований на брезенті напис: "VIII Весняне Свято". На вивісці були сліди дописування

додаткових цифр та зафарбовування інших, вона, мабуть, служила громаді з першого свята. Здавалося, що

римляни придумали свою нумерацію спеціально для таких випадків, що значно полегшило такі зміни. "І"

легко перетворилася на "ІІ", потім на "ІІІ". Отримання "IV" було тривіальним, достатньо було продовжити

другу і третю одинички і довести їх до точки зіткнення. Справа ускладнилася у випадку з "V", тут довелося

грубо зафарбувати першу одиничку, наступні видання пройшли легко, але перед організаторами поставав

великий виклик наступного року з нагоди дев’ятого фестивалю, коли їм доведеться або зробити брутальне

виправлення, або спробувати нову вивіску.

– Добрий день, – привітала їх пані Ігнація, теж у народному вбранні. Очевидно, вступ до кола

сільських господинь був пов'язаний з досягненням відповідного віку.

– День добрий, – відповів Косма.

– Як приємно бачити молодих закоханих. – усміхнулася жінка. – Заходьте до нашого намету, пригостимо любовним напоєм. Горілка з любистком на нічні змагання.

– Обов'язково прийдемо, - відповів Косма. – Я обіцяв своїй хазяйці.

– Чекаємо, — сказала пані Ігнація і приєдналася до натовпу, що дедалі більше густішав.

Косма оглянувся, шукаючи намет гуртка сільських господинь. Той знаходився в ряду яток з їжею, якщо так можна було б назвати пивний рол-бар, який обслуговували вогнеборці з ДПО "Вники"48, широкий

гриль; якогось зморщеного дідка із солодкою ватою, чия покрита брудом машина для виготовлення

смаколику могла використовуватися для проведення інструктажів щодо порушень санітарно-епідеміологічних правил. Був також нудьгуючий хлопець з попкорном і дівчина, що жувала жуйку в білому

кемпінговому причепі, що продавала "Морозиво італійське та будь-яке інше". Крім того, джерело багатьох

сімейних трагедій у вигляді стенду з кульками, які надмухали гелієм, та цілих два двох кіоска з іграшками.

В лівій стороні стадіону стадіону, найдальше від сцени, розташовалася розважальна зона. Карусель, яку Косма вже бачив на парковці, не привернула уваги, пошарпані персонажі всесвіту Діснея чекали, коли

хтось на них сяде та вирушить у божевільну подорож по колу зі швидкістю хворої черепахи. Поруч з нею

стояв батут і надувний замок, над якими наразі мучилися співробітники, борючись з проблемою

недостатнього накачування. Гумова конструкція небезпечно хиталася, то висмоктуючи повітря з насосу, то

втрачаючи життєву силу. Двоє фахівців, мабуть, вперше після свого хрещення тверезі, боролися з

проблемою, використовуючи традиційний і універсальний метод штурхання зламаних елементів

конструкції, вони також використовували заклинання, що закінчуються переважно на "мать". На жаль, магія

не діяла, про що вони з болістю переконалися, коли вся конструкція провисла з сумним лопотінням.

Більшу частину площадки займали розкладні столи та лави, де споживали куплені продукти, рясно

запиваючи пивом у пластикових стаканчиках та самогоном, що наливався з-під столу. Такий стан мав

тривати до сутінків, бо тоді вже нікому не буде ніяково.

– Я голодний, бо не обідав, — сказав Косма Майї.

– Чудово. Підемо на ковбаски? У хлопців із волонтерської пожежної дружини товар надійний, м’ясник із Барчінека готує їм, пальчики оближеш.

– Ти питаєш мене про думку відносно харчування?

– Це мене занесло, факт. Припустимо, це було риторичне запитання.

Вони стояли біля намету пожежників, на чистій решітці смажилися з десяток ковбасок, свиняча

шийка, а для вибагливіших гостей — шашлики. Майя замовила дві порції, обмовившись, щоб їм навіть не

намагаються забруднити картонні лотки кетчупом, бо для ковбасок — лише гірчиця. Худий хлопець у

мундирі, що погано сидів на ньому, дав нам безкоштовно маринований огірок. Крадькома погляди решти

пожежників дали зрозуміти, що нашу присутність досить активно коментують за кулісами.

Майя з Космою сіли за один зі столиків, акустик нарешті змилосердився і завершив перевіряти звук, на сцену піднявся фолк-гурт, і після короткого оголошення розпочався концерт. Це навіть мало якесь

відношення до музики, але більше нагадувало варіацію протягом години на одну невизначену народну

пісню. Баби щось пищали, хтось бив у барабан, невисокий дідусь, в середньому кожні дві хвилини, свистів

на пальцях. Витримати було можна.

Ковбаски була і справді смачними, вони їли мовчки, бо розмовляти в какофонії звуків цілого ряду

підозрілих інструментів, які гурт витягнув на сцену, було важко. Тоді Косма взяв Майю під руку, і вони

ДПО – добровільна протипожежна охорона (Ochotnicza straż pożarna (OSP)).

113

підійшли до намету гуртка сільських господинь. Це був дуже гарний і широкий стенд, його обслуговували

Валясякова, пані Ігнація, пані Йозя та дві інші жінки.

У жінок були пироги, тістечка, хліб зі смальцем, різноманітні вареники, в тому числі, нібито місцеві

фірмовим – російські варениками з м’ятою, а також бігос, що підігрівався на місці, кава та чай. Прибулих

гостей зустрічала велика листівка, прикріплена до пластикового контейнера, про збір грошей на похорон

Рубенса. Косма вже приготував тисячу злотих з грошей, яку йому дав дядько, і акуратно кинув у банку. Він не

хотів, щоб це було помітно, але коли його господиня помітила рулон сотенних купюр, вона з усмішкою

подивилася на Косму, і на очах у неї виступила сльоза. Валясякова йому дуже подобалася, він, мабуть, міг би

навіть подружитися з такою чесною жінкою і допомагати їй у повсякденних справах, якщо буде потрібно.

Їх обдарували трьома картонними тацями з пирогом, варениками та хлібом зі смальцем. Вони

повернулися до столу й обережно з’їли все, звичайно ж, Майя була на першому місці. Косма озирнувся, людей робилося все більше, але ні Сільвії, ні Марека він ніде не побачив. Йому було дуже цікаво, як

розвиватиметься ситуація між ними. Однак він помітив худорляву фігуру на лавці для вболівальників, і, безсумнівно, це був Валенти з костелу.

– Майя, он там дядько сидить, мені треба піти перекинутися з ним.

– У чому справа?

– Вчора міліція його трохи помурижила через мене, і, як виявилося, безпідставно. Я повинен купити

йому пиво і вибачитися.

– Ой, чутливий пане, чоловіки, які вміють вибачатися, займають перше місце в списку моїх мрій.

– Я думав, що вже знаходжуся там.

– Ти повільно піднімаєшся, скоріше, повзеш.

– Якщо ти вже пропонуєш мені провести ніч разом все при моїй нинішній позиції, що станеться, коли

я досягну вершини?

– Знаєш, це я та, хто повинна досягти вершини, попереджаю. Піди купи йому пива. Якщо ти не

боїшся їхати пасажиром, ми разом поїдемо до мене, і я привезу тебе вранці.

– Дякую.

Він пішов купити два кухля розливного пива, а потім рушив до Валенти. Той сидів, тупо дивлячись на

святковий майдан, ймовірно, навіть не помічаючи приходу Косми. До себе він прийшов лише тоді, коли

поліцейський простягнув йому кухоль із пивом. Тут звуки зі сцени не так дратували, можна було мирно

поговорити.

– Я хотів вибачитися, – сказав Косма.

– Ти нічого не винен, — відповів костельний. – Він просто повісився.

– Я хотів вибачитися за ці справи з поліцією.

– А, тоді… – Валенти стишив голос.

– Я їм сказав, щоб вас допитали, мені здалося, що я вас там бачив, біля його фургону. Хтось тікав від

мене, а коли хтось тікає...

– Є щось на його совісті, — перебив його чоловік.

– Точно. І, можливо, я б і плюнув на це, але потім, коли побачив, як він висить на дереві, знаєте.

– Я знаю. – Чоловік раптом повернувся чоловік до Косми і цокнувся з ним пластиковим кухолем.

– Він пана любив, — сказав костельний після хвилини мовчання. – Пан йому насправді подобався.

Він сказав, що ти хороший. Той, хто шукає правду, не може бути поганою людиною, так він мені сказав. А

наступного дня повісився.

– Я шукаю правду і відчуваю, що пропустив ту єдину розмову з ним.

– Здається, це була зміна варти, — продовжував дядько, наче не чув Косми. – Він відчував, що

з'явився хтось, хто його замінить, бо він теж шукав правди, тільки про сина. І пан шукає цього священика, який нібито пропав безвісти.

– Може, це одна правда?

Валенти не відповів, випив чверть вмісту кухля.

– Я за ту поліцію жалю до пана не маю. Навіть радий, що є люди, які хочуть справедливості. Краще

зробити помилку, шукаючи її, ніж нехтувати нею, тому і не маю жалю.

– А от фургон мене збаламутив, він був весь зачищений. Я подумав, що, може, на нього там хтось

напав, а потім повісив.

Костельний знову замислився, пластик у його руках злегка скрипнув, коли він нервово стиснув його

пальцями.

– Це я все убрав у фургоні, — спокійно сказав він.

– Пан? – Косма мало не випустив з рук власний кухоль.

– Я.

– Але чому?

– Знаєш, звідки він взявся? Рубенс?

114

– Ні.

– Він блукав різними місцями, Єлєня Гура, сусідні села: Барчинек, Пасєчниця, Рибниця. Він ходив і

звертався до людей, показував фото сина. Спочатку всі хотіли допомогти, але після другого чи третього разу

побачили, що він божевільний. А таких люди бояться, бо не знають, що з ними буде далі, і зневажають, бо

кому така людина потрібна? Тут його прогнали, а там ще й по шиї дали. І ось одного разу взимку я їхав з

водієм, який віз лівого вугілля для опалення будинку настоятеля, ми їхали в "жукові". Дивлюся, а тут, у

Барчинеку, на перехресті стоїть на колінах хлоп у лахмітті. Там посередині якби то острівець, а на ньому, на

стовпі, Діва Марія, маленька капличка. А чоловік стояв на колінах, на зсунутому з дороги снігу, поклавши

голову на стовп. Замерзне, подумав я. Ми посадили його в кабіну, від нього несло пеклом. Як зі смітника.

– Ви врятували йому життя.

– Я висипав вугілля перед будинком пароха і відвіз хлопа до себе додому, бо трохи боявся, щоб

мене не побачив парох з таким лахмітником. Вдома ми з дружиною роздягнули його і викупали. Була

проблема з одягом, тому що ми з ним були, так би мовити, в різних вагових категоріях. Але моя жружина

політала по бабах і щось там принесла. Ми його годували. Він пив, їв, та ніби спав. Як немовля. Нічого не

казав, лише час від часу кликав Янека. Так звали його сина, про це всі знали, завдяки його розпитуванням по

селах. Він прожив у мене до весни. І з цим треба було щось робити.

– Ви не повідомляли про це в поліцію?

– Дорогенький мій, у них тоді були інші речі, про які варто було хвилюватися. Дільничний сказав, що

він здоровий хлоп, тож нехай береться за роботу. Насправді йшлося про те, що він зіпсував їм багато крові

пошуками свого сина, дзвонив у газети, на телебачення, всі повинні були вічно пояснювати. А коли дійшло

до діла, вони з посмішкою спостерігали, як чоловік перетворюється на божевільного. От, такі часи.

– Тобто він залишився з вами?

– Так. Навесні з парохом та іншими ми вирішили віддати йому старий фургон від лісорубів. Він

завжди був добре доглянутий, бо хлопи тікали від своїх баб і ходили туди на горілку, тож умови були

стерпні. І так він там жив.

– Але сина не знайшов?

– Хто там знає. Навіть коли й знайшов, з ним було важко розмовляти. Бо він, звичайно, говорити

вмів, але коли щось спам'ятало про сина, то місяць мовчав. Тому через деякий час ми перестали запитувати.

Ну, він так жив у нас, але, мабуть, через порятунок, я йому чомусь особливо сподобався.

Костельний знову задумався й випив пиво. Він подивився на порожній кухоль і кинув його перед

собою.

– Я принесу ще, — запропонував Косма, і чоловік кивнув. Поліцейський швидко вправився, і

незабаром вони сиділи з приємно холодними пластиковими кухолями, повними поганого пива.

– Тоді, навіщо пан очистив цей фургон? – нарешті спитав Косма.

– Він сам мене просив. Він сказав це так, ніби ми граємо в шахи, тому що йому це подобалося. Я не

дуже вмію, але за компанію можу грати. Тобто він це не спочатку сказав, а потім, коли вже трохи

влаштувався, і ми повісили картини.

– Пауля Рубенса49?

– Так, тому ми його так і почали називати. Якось він сидів у мене вдома, і була передача про

художників, про Рубенса та інших, імен яких я не пам’ятаю. І він це побачив, впав на коліна і дивився, як на

ікону, ніби перед цією капличкою тоді на роздоріжжі. Моя донька, старша, Єва, пан її не знає, побачила і

наступного дня купила ці картинки в канцтоварах в Єлєній Гурі, тільки надруковані на папері. Вона повісила

їх для нього в фургоні, і він наче божественне диво побачив. Ми думали, що у нього зовсім з головою

погано, але Євка десь у газетах прочитала про розшук його сина, що він професор від живопису. І ось через

півроку він сказав за шахами, що якщо з ним щось трапиться, я повинен дати клятву, що винесу все, що

належить йому, з того фургончика. І все спалю.

– І що ви з цим зробили?

– Я спочатку подумав, що там щось є, може, документи чи скарби, не знаю. Але я не знайшов нічого

цінного. Взяв і спалив.

– Зараз! Але коли я підійшов до фургону, там було прибрано, і лише потім я знайшов його тіло.

Валенти плакав, як дитина. Він дістав із кишені піджака хустку й протер очі.

– Вранці я підійшов до нього і побачив, що він висить. Тому що я йшов біля дерева. І замість того, щоб його рятувати чи викликати швидку, у мене в голові просто дзвеніло, що треба прибрати. Холера б це

взяла. Можливо, я б врятував його!

– Я так не думаю. Встановили, що він помер після півночі.

– Так?

Взагалі то, Пітера Пауля Рубенса.

115

– Так. Вранці мені дали інформацію з розтину в поліцейській дільниці в Єлєній Гурі. Лікарі

встановили, що смерть настала близько опівночі. Тож пан вже не міг би його врятувати.

Костельний знову заплакав і потягнувся за хусткою. Витерши очі, він допив пиво, як і минулого разу, порожній пластиковий кухоль кинув перед собою.

– Дякую, — сказав він, дивлячись на Косму дуже почервонілими очима.

– Якщо ви його знайшли, чому не викликали поліцію?

– Оскільки я зніс усі свої речі вниз, то повернувся до фургону перевірити, чи не забув чогось. Я навіть

думав його спалити. А потім я натрапив на вас.

– Отже, це пан втікав від мене? Я за вами гнався?

– Ну, за мною..

– Так мені і здавалося. Але священик сказав, що ви цілими днями працювали біля водостоків?

– Ой, що він там знає. Більше п'є, ніж робить, лише спомини пише. Мемуари. Так він їх називає.

Можна було б винести половину парафії, і він не помітив би. Я збіг вниз і взявся за роботу, у мене було

відчуття, що може виникнути проблема. Мені вдалося підчепити жолоб ще до того, як почався дощ.

– Але ви не зізналися поліції?

– Яка користь від цього? Вам залишається тільки побродити по відділках поліції та заповнити

протоколи. Я не вірю в офіцерів у формі з часів комуни. Тим паче, що зараз туди везуть страшенних тупаків. З

усією повагою до шановного пана. – Напевно, до нього дійшло, що насправді він розмовляє з поліцейським.

– І ще раз дякую за бажання поговорити.

– Насправді, нема за що дякувати. Я зараз піду.

– Ви повідомите про це поліції?

– І не збираюся.

– Хочете побачити костел – будь ласка. Я покажу.

Косма посміхнувся і потягнувся.

– Навіть підвали?

– Які там підвали, ви що, пане? Шматок засипаної доріжки, ось і весь секрет, але я пану покажу, чому ні, він там просто розвалюється, може в будь-який момент завалитися. Візьміть з собою каску.

– Дякую, але, можливо, іншим разом. Я їду додому завтра. Хіба ви щось знаєте про зникнення отця

Пйотра Дембіцького?

Костельний посерйознішав, з мини побитого щеняти не лишилося й сліду.

– Прошу пана, він був поганою людиною.

– е я вже чув.

– Я радий, що його немає. Бо коли зникає погана людина, легше на світі.

– І я був би щасливий, якби знав, куди він зник. Бо у Вниках його немає, а може погані речі деінде

робити.

Костельний глянув на нього й нічого не сказав. Косма вже збирався попрощатися і повернутися до

Майї, але вирішив продовжити, оскільки при наступній зустрічі цей чоловік знову міг перетворитися на

підлого двірника.

– Ще одне запитання, можна?

– Валяй, пане.

– Вранці приходить чоловік під костел, притуляється до стіни і дивиться. Ближче не підходить, всередину не заходить. Ви знаєте хто це?

– Я знаю, про кого пан говорить. Він тікає, коли бачить мене. Це означає не те, що він біжить, а

розвертається і в кущі. Я не буду ганятися за ним, нащо? Тож я подумав, що, може, у нього хтось на цьому

цвинтарі є, але він боявся вийти за мур.

– Чому?

– Хто його знає? Він не несе ні свічок, ні квітів, просто стоїть і дивиться. Холера його знає. І напевно, ніхто з Вників чи сусідніх сіл. Хіба що новий.

– Дякую панові. Приємної забави – Косма розвернувся і підійшов до столу, за яким сиділа Майя.

  

– Така дама, а сидить сама50, – привіталася Майя.

– Я не бачив, щоб натовп шанувальників з трибун які б дибали на твою невинність.

– Їх відлякує моє красномовство, розум, чарівність і небанальна краса. Можливо, ти також, хто знає.

Пройшли ті часи, коли міський житель отримував кулаком по пиці, якщо дозволяв собі танцювати з

Алюзія до великого хіта Анни Янтар (1980) "Велика дама танцює сама" (Wielka dama tańczy sama).

Хоча є і театральна вистава саме з такою назвою.

116

місцевою дівчиною. Цікаво, що саме тоді дорожчали навіть найпотворніші дівчата, адже будь-яка нагода

була слушною для початку сільських ігрищ.

– Ти кажеш про це якби то з ностальгією.

– Яка жінка не хоче, щоб чоловік бився за неї? Усім би це хотілося, це в нашій ДНК. Але сьогодні все, що вам потрібно, це гарний вечір і трохи руху на танцювальному п'ятачку.

– Під цю музику ми не потанцюємо.

Косма вказав головою на сцену, де на акордеоні соло виконував дідусь на вигляд років дев’яносто.

Звуки, які доносилися з пекельного інструменту, свідчили про те, що, незважаючи на вік, артист тренувався

нещодавно або, принаймні, з учорашнього дня.

– Косма, вір організаторам. Це нормально, що на таких заходах спочатку повинні з’явитися всі

місцеві фольклорні колективи, а вже потім буде під що танцювати.

– Боюся, що це буде не в моєму стилі.

– Любий, це буде диско-поло найвищого ґатунку.

– Майя…

– Ось сам побачиш, як твої ноги рвуться танцювати. І коли всі ці місцеві красуні виходять на

танцмайданчик і починають трясти дупами, температура піднімається.

– Ні.

– Ой. Прошу тебе.

– Ні. Танець сам по собі для чоловіка просто образливий, а в моєму випадку може мати плачевні

наслідки. Останній раз, коли я танцював, йшов дощ, а одразу після цього була знаменита повінь у Сандомирі

у дві тисячі десятому році. Не буду ризикувати.

– Я тебе вмовлю, ось побачиш.

– Для цього потрібно багато алкоголю, повір мені, — захищався Косма, але він і справді ненавидів

танці.

– Це можна влаштувати, незабаром хтось, напевно, захоче пригостити вас місцевим продуктом, ще

не внесеним до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, тільки тому, що кожне засідання комітету

закінчується смертю через спиртне. Люди тут вміють їздити не гірше, ніж на Підляшші. У нас є станішувка та

зайзайєр на основі трав. Рекомендую не більше пляшки на двох, бо тоді тиждень будеш майораном

віддихувати. Плюс сливовиця, мабуть класика жанру. Мабуть, тут є ще щось.

Раптом до їхнього столика підійшов Шрам. Він чемно привітався і запитав, чи можна йому

прикляпнути. Косьма озирнувся, більшість столиків уже були зайняті, переважно групами друзів чи

родинами, їхній столик був один із небагатьох вільних. Гість поставив перед ним тацю з трьома сосисками, залитими лавою гірчиці, і ще одну з кислими огірками.

– Якщо дозволите, мої колеги, мабуть, незабаром приїдуть. – Він усміхнувся.

Отже, це була його тактика, зайняти місце для своїх друзів з-під крамниці.

– Ми зараз підемо танцювати, – відповіла Майя. – Тут буде вільно.

– О, ні, ні. Щоб ви не думали, що я на шару і з порожніми руками. – Він дістав з-під сорочки пласку

пляшку з прозорим напоєм. – Ми з паном Космою тут дуже полюбили один одного, і я чув, що він завтра їде, тож нам варто випити на коня.

– Новини швидко поширюються, – прокоментував Косма.

– Я не думав, що це такий секрет, — відповів Шрам, ставлячи пластикові стаканчики на стіл і

наливаючи напій. Майя ввічливо попросила його не включати її в бенкет, бо сьогодні вона була шофером у

поважного пана. Вона вказала на Косму, який зітхнув і понюхав вміст стаканчика, який, на диво, спокусливо

пах фруктами. Він швидко випив і відчув, що почуття нюху його зрадило, коли терпкий молоток вдарив його

по язику. Шрам послужливо піднес тацю з огірками, які виявилися знахідкою в цій ситуації.

– Вниківка, — гордо сказав чоловік. – Ми робимо її самі. Рецепт з того старого монастиря. На

молодих пагонах сосни, на звіробої, анісі, полину та сливі.

– Чи є у вас записи монастирських рецептів? – запитав Косма, витираючи сльози з очей.

– Де там. Так звана усна традиція, з діда-прадіда. То що? Ще по одному?

– Дай перевести дух.

– Я ж не наполягаю.

За столом з’явилася ще одна постать, але це була не один з супутників Шрама, а Ядвіга Валясяк.

Заповідалися сутінки, і акустик увімкнув різнокольорове світло на сцені. Чи то місцевий напій так вплинув на

Косму, чи то його господиня в народному вбранні, залитому барвистими відблисками, викликала

психоделічні проекції, бо в нього почало паморочитися в голові. Жінка поставила на стіл миску вареників, хліб зі смальцем і якісь пироги.

– Щоб краще входило. Він міський, не звик до ваших отрут, - прокоментувала вона пляшку з

вниківкою на столі.

117

– Він дорослий, порадить собі, — відповів Шрам. – На додаток, в нього є особисте гальмо. – Він

показав на Майю. У відповідь та показала йому язика.

Валясякова нахилилася до Косми й досить голосно сказала, напевно, щоб перекричати гурт, який

готувався до концерту:

– Нехай підійде, бо треба ще поговорити про оплату за проживання.

Потім жінка зробила кілька кроків і встала, дивлячись на нього з очікуванням.

Косма знизав плечима, подивився на Майю, яка кивнула, даючи зрозуміти, що розбереться зі

Шрамом. Він підвівся і пішов до хазяйки.

– Пані казала, що все сплачено, — сказав він.

– Бо і сплачено, але не в цьому суть, щоб інші чули. Нащо?

– Але...

– Нехай слухає, не балакає. Цей новий священик, що з парохом.

– Марек?

– Так. Нехай зверне на нього увагу, допоможе йому. Хлопець молодий, нічого поганого не зробив, а

чорти його по селу носять. Ця Сільвія лазить за ним, а воно ж погана дитина, ой, погана. Чому в такому

молодому чоловікові стільки зла? І його ще треба рятувати, тільки нехай отямиться. Іноді для цього потрібен

батько чи старший брат, а він тут один. Може, його послухає?

Це все було дивно. Після стількох днів обережних розмов, без фактів, з ваганнями у відповідях, раптом ця жінка заговорила чітко і конкретно.

– Завтра я вже їду, говорив вже.

– Не завтра, а сьогодні.

– Що, сьогодні?

– Сьогодні треба дати йому можливість отямитися, бо буде пізно. Потрібно поговорити з ним

сьогодні.

– Але я їх ніде на святі не бачив.

– Вона його вже забрал.

– Куди?

Валясякова красномовно подивилася на нього, ніби щось заважало їй щось сказати, ніби якась сила, можливо, навіть Ісус, що зійшов із хреста, змушувала слова повертатися назад у горло. Зараз, Диявольське

Дерево! Місце входження в коло дорослих жінок, освячене дивною місцевою традицією.

– Дуб? - спитав він.

Ядвіга Валясяк швидко кивнула, потім повернулася на місці і швидко пішла назад до намету гуртка

сільських жінок.

Косма відчув теплу руку на своєму плечі, обернувся, це була Майя.

– Щось трапилося? – спитала вона.

– Ні, хіба що, ні.

– Ходімо танцювати, гурт вже налаштувався. Якщо ти тільки не бажаєш бахнути собі ще одного, на

хоробрість і м’якість у колінах?

– Мені цього келишка вистачить на кілька років. Але, мабуть, треба щось зробити, може, повернемося, пізніше потанцюємо, мабуть, вечірка триватиме допізна?

– Група грає лише годину, потім буде ді-джей. Що сталося, Косма?

– Пішли.

Він схопив її за руку і почав вести до виходу зі стадіону. Дівчина не протестувала. Вони проходили

біля дедалі більшої кількості людей, дедалі менше було дітей і більше розвеселених дорослих із Вників та

навколишніх сіл. Алкоголь почав свою роботу, піднімаючи всім настрій, приблизно через дві години хтось

пройде точку неповернення, коли веселощі занадто легко переходять в агресію.

Як тільки вони вийшли на вулицю, Майя зупинила Косму. З легкою усмішкою вона поклала руки

йому на груди.

– Я знаю, що ти не любиш танцювати, але я не вперта, мов осел, якщо ти не хочеш, ми можемо

пропустити веселі танці. Можливо, ти бажаєш перейти до решти вечора?

– Майя, ми повинні піти до Диявольського Дерева.

– Романтик. Тут кажуть, що дівчина з Вників повинна втратити дівоцтво саме там, і, очевидно, це

практикується і досі. Мушу тебе засмутити, але це вже за мною. Хіба це якесь старе пророцтво, що перший

раз під деревом, де хтось повісився, приносить щастя?

– Ні, але мені потрібно подивитися, чи не діється там зараз щось погане.

– Щось погане? Косма, охуїв? – посмішка зникла з її обличчя.

– Ні, не охуїв. Це дуже важливо для мене, не забувай, нащо я сюди приїхав.

– Ти знову хочеш викрутитися обов'язками? Як вчора?

118

- Ні. Я хочу дещо перевірити і беру тебе із собою. А потім ми повернемося на свято, потанцюємо і

поїдемо до тебе.

– Та стара баба тобі щось сказала, правда?

– Просто ходімо, будь ласка.

– Ненавиджу це місце, — пробурмотіла вона й рушила в бік крамниці. – Стежкою біля фургону

Рубенса буде ближче. І через цей страшний ліс буде йти коротше.

Хоча спустилися ранні сутінки, було досить ясно, і місячне світло освітлювало шлях. Вела Майя, присвічуючи собі телефоном. Вони весь час чули музику, яка доносилася зі стадіону, що робило всю

подорож більш реальною та трохи позбавляло від жаху.

– Не вмикай телефон, щоб не розряджати акумулятор. Я ж не стану повертатися в темряві, —

наказала дівчина. – На жаль, я не планувала блукати нічними лісами і не взяла свій експедиційний рюкзак.

Вони перетнули галявину Рубенса, фургон стояв на місці, лише поліцейська стрічка блищала в світлі

ліхтарику. Вони зайшли в ліс, Майя пропустила Косму вперед, простягаючи йому телефон і міцно тримаючи

його за руку.

– Ти знаєш, як збудити жінку.

– Дякую.

– Я мала б почути вологу, але не на спині від страху, розумієш?

– Так. Я тобі винагороджу це.

– Не можу дочекатися.

Вони йшли повільно, хоча було не так темно, як Косма собі уявляв. Місяць був майже в повні, тому

можна було навіть пересуватися без ліхтарика. Дорога пролетіла швидко, Майя не сказала ні слова. Косма

не знав, чого чекати біля Диявольського Дерева, тому вимкнув ліхтарик телефону ще в лісі. Косма раптом

зупинився й стиснув Майїну руку. Під деревом стояли дві постаті, їх можна було впізнати навіть звідси.

– Це ж той ксьондз, чи не так? – прошепотіла Майя.

– Так.

– І Сільвія.

– Вірно.

– І що вони тут? Вона ж вже не дівиця, - захихотіла дівчина.

Те, що пара хотіла зробити, здавалося, не потребувало пояснень. Марек почав цілувати Сільвію, потім схопив її за сідниці і злегка штовхнув вгору, вона обхопила його ногами за талію, а він притиснув її до

дерева. Якусь мить вони цілувалися, руки священика досліджували всі зони, які були в їх досяжності, і довше

залишалися на грудях. Косма пригадав випадок на паперті церкви, коли Сильвія стояла позаду нього, і він

відчував на своїй спині її груди, тверді й гарячі.

Майя міцніше стиснула його руку, він подивився на неї, дівчина заворожено дивилася на пару.

Тим часом Марек поклав Сільвію на землю, а вона відступила на півкроку, розстібнула блузку й

зняла бюстгальтер. Її великі груди важко гойдалися, їх було добре видно, залиті сріблястим світлом, і Косма

відчув сильний приплив піднесення, він зрозумів, що починає все міцніше стискати Майїну руку.

– Ми повинні припинити це, — прошепотів він їй.

– Що? – несвідомо спитала вона, ніби він вирвав її зі сну.

– Ми повинні їх зупинити. Добром це не закінчиться, – повторив хлопець.

Майя подивилася на нього з повним нерозумінням.

– Про що ти взагалі говориш? Це те "щось погане", що мало статися під деревом? Я думала, ти

очікуєш на ще одного повішеного.

– Ні, йшлося саме про це.

– Косма, подивись, невже це схоже на щось небезпечне і страшне?

Він подивився в бік дерева, Сільвія була вже гола, як і Марек, вона стояла перед ним на колінах і

пестила його вустами, священик тримав голову піднятою і дивився на гілку, де вчора скінчилося життя

Рубенса. Сильвія підвелася, повернулася до дерева й притулилася до нього, випинаючи сідниці.

Сцена знову сколихнула уяву Косми, дерево прагнуло не лише крові та душ, але й позбавляло

людей їхніх вічних бажань, а чи було щось древнього за тягу чоловіка до жінки? Після вчорашньої душі, яку

Диявольське Дерево висмоктало через прив’язану до гілки мотузку, сьогодні – ніби на десерт – вона

виплеснулася з двох посудин, забравши всю силу акту творення з рук, що лежали на шорсткій корі. Воно

було заспокоєно.

– Він священик, — сказав Косма, вириваючись із країни уяви.

– Мабуть, це не турбує ні його, ні її, — відповіла Майя рішучим голосом. – Хто ти такий, якийсь

самозваний охоронець моралі?

– Він тут на випробувальному терміні, – пояснив Косма. – Якщо це станеться, він понесе наслідки.

– Він дорослий. Косма, курва мать, візьми себе в руки, — сказала Майя надто голосно.

119

Вони злякано дивилися на дерево, але до пари коханців нічого не доходило. У будь-якому разі було

вже пізно, акт був у самому розпалі, груди дівчини гойдалися в ритмі сильних і дедалі швидших поштовхів

хлопця.

Косма подивився на Майю, вона підійшла ближче й поцілувала його.

– Замість того, щоб дбати про чесноти якогось священика, який согрішив, можливо, ти міг би

нарешті сам взятися за роботу.

Вона сунула руку в його штани й міцно схопила його член, його залила така хвиля збудження, що ніч

стала яскравішою. Майя повернула його голову в бік коханців, рухи Марека були дуже швидкими, вони чітко

чули голосні стогони дівчини та уривчасті відгуки священика. Майя теж масувала його, і Косма відчув, що

ось-ось переступить межу байдужості до того, що відбувається на галявині, сам схопить дівчину й притулить

до найближчого дерева. Він подивився на Сільвію, та повернула до нього голову й широко всміхнулася. Чи

могла вона їх бачити?

Це був поштовх, який йому був потрібний, Косма схопив Майю за руку й витяг її руку зі своїх штанів.

– Я не хочу так, Майя. Не тут, не з ними.

– Напевно?

– Називай мене ідіотом і романтиком, але не хочу.

Майя посміхнулася, і вони обоє подивилися на дерево, тому що гучний стогін Марека оголосив про

закінчення їхнього статевого зближення. Священик відірвався від дівчини і впав на траву. Чути було його

важке дихання. Сільвія потягнулася, чуттєво помасувала груди, дивлячись на них, а потім повільно почала

одягатися. Тепер Косма був впевнений, що вона бачила їх, можливо, весь час. Його підозри підтвердилися, коли дівчина Сільвія до Марека і зі сміхом щось прошепотіла йому на вухо. Той подивився в їхній бік і почав

одягатися.

– Якщо вже надивилися, то вилазьте! – гукнув він.

Косма схопив Майю за руку, і вони вийшли на галявину, повільно наближаючись до дерева. Косма

не поспішав головним чином тому, що він не хотів бачити Марека, доки той не одягнеться.

– Подобалося? – запитав священик.

– Ми щойно прийшли, – збрехала Майя.

– На самий фінал?

Марек був уже повністю одягнений, його дихання прискорилося, і він не виглядав нервовим чи

збентеженим, радше гордим і сповненим.

– Майже, – відповіла Майя.

– Я бачу лише одну причину, чому ви можете бути тут, — цього разу сказала Сільвія. Її дихання було

спокійним, вона повільно застібала блузку, її соски все ще тверді від хвилювання, майже пронизуючи тонкий

матеріал.

– Яку? – запитав Косма.

– Нащо місцева дівчина вночі приводить хлопця до Диявольського дерева? – запитала Сільвія.

– Я не місцева, – образилася Майя. – І не тягнула його сюди, навпаки.

– Бачу, що мої історії про дівчат, які втрачають цноту під Диявольським деревом, захопили вашу

уяву, га? – звернулася Сільвія до Косми. – Дерево вільне, ми закінчили, можете приступати до роботи.

– Пропозицією не скористаємося, — коротко сказав Косма.

– Чому? – з удаваним подивом запитала дівчина. – Ти подивився на нас, а тепер я хотіла б

подивитись, як ти береш цю красуню, що притулилася до дерева, як вона тебе заводить, як стогне...

– Достатньо! – різко сказала Майя.

– Я хотів би поговорити з Мареком, – сказав Косма, сподіваючись зупинити словесну атаку Сільвії.

– Для чого? – запитав священик.

– Є справа. Між нами двома. Чи ви вже не перебуваєте на такому етапі ваших стосунків, коли у вас

немає секретів один від одного?

Марек поглянув на Сільвію з глузливою посмішкою і кивнув на Косму.

– Ходімо.

Він спустився галявиною, Косма подивився на Майю, вона стояла злегка набурмосена, але конфлікт

ніби був вирішений. Він пішов за священиком.

– Що ти хочеш?

– Мусив, чи як? – докірливо запитав Косма.

– Чого ти, власне, хочеш від мене, чоловіче? Курва мать, я тобі все розповів, навіть запросив на

випивку, щоб поговорити ще на тему. Ти облажався. Я тут, і через тиждень їду. Я пояснював тобі раніше.

– Не міг витримати ці два тижні?

– Ні. І справа не в тому, що я не міг зарахувати цю пизду, Косма, нічого подібного. Я просто живу так, як мені подобається, і ніхто цього не змінить. Ні мій батько, ні єпископ, ні парох цієї парафії. Я попом бути не

хотів, тож нехай вони їдуть під три чорти.

120

– Тебе можуть викинути зі священства або відправити на якийсь кінець світу.

– Хуй там вони можуть, Косма. Ніхуя не можуть! Батько сильний тільки криком, у нього занадто

багато грошей, влади і зв'язків, щоб псувати собі імідж такою історією. Тож, будь ласка, повернись до своєї

дівчини, вона гарна дупка. Можу сказати, що це щось серйозне, а не хуйня, як у мене. Відведи її в шинок, потім змайструйте маленького Косму і живіть довго і щасливо. Якщо хочеш, я тебе оженю і охрещу твою

дитину. Але дай мені спокій. І не переживай за мене. Я можу впоратися і сам.

– Марек, тут щось не так. Цей зниклий священик перед тобою...

– Знову ти з цим.

– Він був не єдиним, хто зник звідсіля.

– І я теж зникну, бо мене відправлять на нову парафію. А якщо ні, то змиюся. Можливо, я здаюся

тобі дурнем, але я роками відкладав в панчоху про всяк випадок. У мене достатньо грошей, щоб можна було

літати до старості.

– Добре, я не нав’язуюся. У мене просто прохання. Ось моя візитна картка. Набери номер, якщо

щось станеться, дзвони або напиши. Я допоможу.

Марек взяв картку і не поклав її до кишені, як всі роблять, а відразу скопіював номер у смартфон, а

потім повернув візитку.

– Дякую, — сказав Косма.

– Дякую, що цього разу мені не перешкодили. Я був настільки накачаний, що, ймовірно, напав би на

тебе і або побив, або трахнув.

Чоловіки повернулися до дерева, Сильвія багатозначно подивилася на Косму, облизала губи і

рушила в бік села, звідки ще долинали звуки музики. Люди бавилися на всю котушку.

– Ти проведеш мене? – запитала вона, ідучи біля Марека.

Той помахав їм на прощання. Майя спостерігала за парочкою, поки та не зникла в стіні лісу.

– Місія провалилася, - сказала вона.

– Не вдалося, — підтвердив Косма.

– То що, ти теж хочеш бути під тим деревом? – агресивно спитала дівчина.

– Майя…

– Ой, це такий невеличкий жарт, не будь таким напруженим. Ти повинен визнати, що це був цікавий

досвід.

– Жахливо. Можна було б обійтися без нього.

– Зануда ти!

– Ходімо вниз, потанцюємо, з’їмо що-небудь і проведемо решту ночі, як і належало з самого

початку.

– Нахабний ти хлопчик!

Вони поверталися тією ж дорогою, святкова музика ставала все голоснішою. Це, безсумнівно, було

порушенням нічної тиші, але це нікого тут не хвилювало. Раз на рік можна було побожеволіти, адже

принцип "хліба і видовищ" був відомий усім.

Вони зайшли на святкову територію, діти вже давно лягли спати, а дорослі учасники їли, пили, танцювали, у деяких уже з ознаками легкого алкогольного сп’яніння. Шрам з приятелями сидів за столиком, який вони раніше займали, чоловік підбадьорливо кивнув, піднімаючи пляшечку чергового місцевого

напою, але Косма відмовився і, як його тягнули за руку, пішов прямо під сцену. На щастя, гурт "диско поло" з

вдячною назвою "Палер"51 завершив свої виступи сумнівної якості, і на сцену вийшов ді-джей. Зараз було

трохи краще, тому що репертуар був навіть стерпний, багато старих хітів з ритмічним супроводом, щоб

навіть найбільш невмілі танцюристи могли пострибати. Як, наприклад, Косма.

Спочатку він був напружений, сцена під деревом була свіжою в його пам’яті. Йому стало цікаво, що

ця подія принесе молодому священику. Потім Майя трохи розкрутилася, а пісні були настільки доступними, що можна було танцювати, обійнявшись. Люди крутилися навколо, найчастіше в незмінній послідовності

польського танцюриста: один від одного, назустріч один одному, поворот партнера вліво, поворот вправо, під ручку, і повтор! Проте рівень складності танцювальних фігур тут нікому не зганяв сну з повік. Люди

прийшли повеселитися, побавитися, випити, забути про щоденні поїздки, плач дітей, борги, злих тещ і

заздрісних сусідів.

Минуло близько півгодини, коли Майя вирішила, що час збиратися. Вона схопила Косму за руку, вивела з майданчика, і вони попрямували до її машини.

  

Для когось це є несуттєвим, але можна перекласти, як "Той, хто садить на паль" (алюзія до Влада

Цепеша?).

121

Ядвіга Валясяк пакувала свої речі на стенді господинь й дивилася, як Майя виводить Косму. Ось

вони проминули ворота стадіону і зникли за огорожею, невже молодий священик зникне так само? Може, його вдалося вчасно зупинити від гріха, і він не піддався спокусі? Сумнівно, хоча спокій Косми ніби

підтверджував, що нічого поганого не сталося. Вона бачила, як він раптом взяв Маю і попрямував до

Диявольського дерева. Пара повернулася більше ніж через годину, вона теж це побачила. Спокійні. Вони

бавилися. Вони танцювали.

Вона обернулася до сцени й побачила, що перед нею стоїть Сільвія. Дівчина усміхалася, і все в її

обличчі, поставі, очах, диханні говорило про те, що вона сповнена зла. Вона глянула на Ядвігу, але та не

наважувалася поворухнутися.

Дівчина повільно підняла палець до рівня очей і погрозила Валясяковій, як сварять малу дитину за

те, що вона щось накоїла і не слухає своїх батьків. На спині старенької виступив холодний піт.

Вона хотіла, щоб дочка забрала її до себе, бажано негайно. Завтра вже може бути запізно.

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Ранок був травневим подвійно, а може, навіть якось математично помножений, Косма ніколи не був

сильним у точних науках. Це був просто такий травень, що всі попередні травневі дні в історії мусили

свистіти від захоплення. Відкривши очі, він побачив кімнату, залиту ранковим сонцем, де він провів ніч у

милій компанії Майї. Дуже активна ніч, сповнена пригод, піднесення та насолоди життям. Тепер травень був

і за вікном, і в його серці. Дівчини поруч не було, але з-за дверей було чути звуки кухонної крутанини. Запах

кави проникав навіть крізь зачинені двері. Він встав, натягнув труси і пішов на кухню.

Майя стояла біля стільниці й розливала каву із червоного кавника по кухолях. На ній був лише білий

халат, у якому її ніжно закручені руді локони створювали майже нереальний образ.

– Доброго ранку, — сказав він з усмішкою.

Вона поставила чашки, підійшла й поцілувала його міцно і ніжно одночасно.

– Я ще не навчила тебе, яким має бути сніданок, — сказала вона з усмішкою. – Особливо після

напруженої ночі.

Вона була напруженою. Увійшовши до квартири Майї, вони відразу ж роздягнулися і почали

надолужувати згаяне минулого вечора. Косма не міг сказати, чи вони були збуджені від того, що стали

свідками любовних подвигів двох коханців під Диявольським деревом, чи від почуття, яке виникло між

ними, але секс був просто божественним, хлопець почувався так, ніби це було вперше. Саме так він і

повинен був виглядати.

Статева ініціація Косми сталася досить пізно, зрештою, він був оточений ревними молодими

католичками, які воліли б не йти зі своїми коханими під покровом темряви вікових дерев, щоб принести

свою незайманість на вівтар стародавніх традицій. Все було похмуро, ганебно, коли його попередня

боротьба з використанням презервативу, який зробився якимось латексним дияволом в очах Церкви, чого

він досі не міг зрозуміти. А хто повинен був навчити надягати гумку? У школі було дві години релігії на

тиждень, і він міг поговорити про секс з друзями або дізнатися більше про секс з порносайтів. Діяльність, найближча до людини і необхідна для продовження роду, трактувалася як необхідне зло, як дядько, що

служив в гестапо, як виродження, рак, монстр, що вбиває дітей, як сором і ганьба польського народу, який в

інших випадках є гордовитим і таким, що цінує незалежність. Але не в ліжку.

– Пахне неймовірно, – прокоментував він очікуване на нього застілля. – Виглядає ще краще.

На гарно накритому столі він побачив тости, темно-коричневий бекон, квасолю в томатному соусі, смажені яйця, помідори, апельсиновий сік і товсто нарізаний хліб, схожий на щось із реклами сільської

випічки. Плюс дві чашки чорної кави.

– Записуй! – наставляла його Майя. – Кава може бути тільки з кавоварки, італійської або зрештою з

еспресо-машини. Дати мені розчинне лайно — це все одно, що спробувати покінчити життя самогубством, успішно, зазначимо.

– А що ти маєш проти розчинної кави? - спитав він. Сам він любив ту, що з експресу, а ось у відділку

панувала "розчинка".

– Її давали американським солдатам під час війни як замінник кави. Вона паскудна, не містить

кофеїну і шкідлива. В ній не має жодних властивостей, якими славиться справжня кава. Закінчимо цю

неприємну тему.

– Домовилися.

– Решта – по-американськи. Саме так, як я люблю: добре просмажений бекон, квасоля, яєчня, яку я

обожнюю.

– Ти любиш Америку, чи не так?

122

- Так. Я колись переїду до Техасу. Це як Польща, але в США. А ти знав, що американська ковбойська

столиця – це Бандера52 і була заснована поляками? Я збираюся переїхати туди.

– Раніше я хотів би побувати там як турист.

– Це можна зробити. Поки що снідай, а потім я відвезу тебе до Вників і помахаю ручкою на

прощання.

– Вчора міг би собі тієї самогонки заощадити, я б вже зібрався і був готовий їхати.

Взялися за їжу. Все було неймовірним та незвичайним на смак. Іноді Косма їв подібні сніданки в

готельних ресторанах, але Майя мала справжній дар - вона була не тільки досвідченим гурманом, але, як

виявилося, ще й чудовим кулінаром.

Коли закінчили їсти, вона встала, одним витонченим рухом скинула халат, осідлала гостя й почала

цілувати, він же, відчуваючи її міцні груди, ледь стримував піднесення.

– Знаєш, щоб ти про мене не забув.

Вона обережно дістала його пеніс з трусів, і він більше нічого не міг сказати, тому що це

задоволення перевело його в довгу та приємну подорож навколо місць, які вони досліджували протягом

ночі.

  

Обоє вони їхали до Вників із чудовим настроєм. Незважаючи на те, що Косма пообіцяв собі ніколи

більше не брати участі в автопробігах Майї в якості пасажира, у нього не було вибору. Однак цього разу вона

їхала повільніше й обережніше, за що він був їй вдячний. В радіо працювала місцева станція, на сьогодні

прогнозували сильні грози. Синоптик стверджував, що через зміну клімату потрібно забути про тихі весняні

дощики і звикнути до потужних штормів з градом і поривчастим вітром.

– Відмовимося від вугілля, подбаємо про планету і знову насолоджуватимемося помірним

кліматом, тому що зараз все йде до субтропічного. Гарної вам неділі, любі! – м’яким голосом сказав чоловік

і почастував їх піснею гурту "Джем" "Віскі – моя жінка". Терпимо.

– Щоб гроза не застала тебе в дорозі, – хвилювалася Майя. – Град на трасі, напевно, неприємно.

Косма глянув на годинник, була вже четверта. Вони бавилися до світанку, потім спали майже до

полудня, а після сніданку теж трохи забулися. Взагалі то, він нікуди особливо не поспішав.

– Не хвилюйся, дорога займе у мене близько п’яти годин, шосе та швидкісна траса. Я вийду звідси, перш ніж почнеться пекло. Тим більше, сьогодні неділя, руху майже немає, сама бачиш, спокій і тиша.

Він перевірив свій телефон, але там не було нових листів чи повідомлень від друзів. Власне, про

зустріч із журналістом він домовився у місті, тому нічого кардинального від нього не чекав. Синиця був

вихідним, як і прокурор, і лабораторія. Можливо, вони були на чергуванні. Косма міг очікувати будь-яких

проривних результатів лише в понеділок.

Кацпер теж мовчав. Учора, по дорозі з Вників до квартири Майї, він надіслав йому повідомлення з

проханням перевірити ще одну особу: Марека Лігоцького, молодого священика, який зараз проходить

реабілітацію неспокійної душі в будинку священика у Вниках. Чому він не подумав про це раніше, чому не

просвітив? Відповідь була проста: він навіть гірший поліцейський, ніж священик.

Вони нарешті приїхали на місце, його машина була добре припаркована перед костелом, де він і

залишив її учора. Майя зупинилася поруч, і вони вийшли з "мерседеса".

– Косма, запам’ятай, коли виїдеш із Вників, надішлеш мені повідомлення, а потім ще одне, коли

повернешся додому, добре?

– Слухаюсь.

Він віддав їй честь, прикладаючи пальці до уявного кашкета.

– Не смійся. Все це дуже багато значить для мене. Я не така, як Сільвія, яку достатньо притулити до

дерева і працюйте, хлопці. Не думай собі. І якщо ти так до мене віднесешся, то гірко про це пошкодуєш.

– Майя, для мене це теж не нічні зустрічі під деревом.

– Знаю, я тобі довіряю. Отже, перше повідомлення, коли виїдеш з Вників.

– Друге, коли прийду додому.

– Правильно. І побачимося в п'ятницю. Приберися в своїй печері, зміни постіль, заповни

холодильник. Я залишуся до неділі, а ця дівчина не любить бути голодною.

– Буде виконано згідно наказу.

Вони довго цілувалися, а потім вона так міцно його обняла, що аж ребра затріщали.

– До побачення, — сказала вона на прощання, потім сіла в свій "мерседес" і поїхала з вереском шин.

Бандера (англ. Bandera; ісп. Bandera, дослівно "Прапор") — місто в США, адміністративний центр

округу Бандера штату Техас. Населення — 829 осіб (2020).

123

Він уже збирався сісти в машину, коли побачив, що на велосипеді до нього наближається

костельний. Чоловік здалеку помахав йому рукою, яка зміна, аж дивовижно.

– Добрий день, — усміхнувся він, зупиняючи велосипед. Потім потиснув Космі руку на знак вітання, його хватка була міцною.

– Добрий день. Я бачу, настрій у пана покращився?

– Після розмови з вами. Видно, що ти колись був священиком, вмієш слухати і говорити.

Косма вже втомився заперечувати, що ніколи і не ставав священиком. Не було сенсу. Він скоро

від’їжджає і залишає все позаду.

– Радий, що допоміг.

– Хочете побачити ті підвали? Або знову відвідати костел? Треба все підготувати, бо незабаром

меса. Його прибрали, але нам потрібно перевірити, чи не сталося там чогось за ніч.

– Чому б і ні, власне. – Косма знову закрив машину й пішов за костельним.

– Так, ти вчора говорив про ці підвали, я покажу тобі перед тим, як піду. Завжди зможеш

похвалитися, що там був і бачив, а жоден турист цього не бачив.

Костельний відчинив двері, і зсередини подуло прохолодним повітрям. Маленькі вікна пропускали

мало світла, товсті стіни підтримували постійну температуру. Хрест висів на своєму місці, а Ісус незмінно

вмирав, і йому не спало на думку бігати по Вниках і ловити грішників.

Люк в підземелля знаходився з лівого боку храму, він був зроблений з товстих дощок і гармоніював

з підлогою. Костельний схопив металеве кільце, Косма швидко підбіг і допоміг йому. Ні скрипу, ні рипу не

було, очевидно Валенти подбав про те, щоб змастити петлі. Вони побачили чорний отвір, що вів під підлогу

костелу, і було видно лише кілька сходинок. На першій лежав металевий ліхтарик. Костельний запалив і

спустився всередину.

– Пан йде за мною. – Він підбадьорливо махнув рукою. – Мабуть, колись людей було менше, тож і

тут місця мало. Я тарган, можу і не згинатися, але голову треба стерегти.

Всередині не було нічого цікавого. Знавець архітектури, напевно, був би в захваті від того чи іншого, але Косма побачив лише цегляні стіни, кілька кімнат, курних і порожніх.

– Де тунель? - спитав він.

– Там. – Чоловік посвітив ліхтариком у викладений цеглою коридор. Він був низький і вузький, двоє

чоловіків не мали б жодного шансу розійтися в ньому. – Хочеш зайти?

Не чекаючи відповіді, він рушив у темряву, а Косма слідом за ним. За словами пароха, через

кільканадцять метрів вони натрапили на стіну з товстих дощок. Вона була явно стара, цвяхи мали іржаві

головки.

– Я думав, що буде обвал чи щось таке? – сказав Косма.

– Так і було, так мені батько казав, бо сам я не бачив. Але оскільки ґрунт сповзав, одного разу

найняли фахівця з Коварів, де в них є шахта, і він усе закріпив. Дядько зробив якісь опори, хто його знає, я

нічого не знаю про це, і зробив стіну. Цей чоловік сказав мені, щоб я не копався самостійно, а що трапиться, то викликайте шахтарів. З таким підкопом не до жартів. Думаю, що це було зроблено в основному для того, щоб діти не винюхували навколо. Скільки часу потрібно, щоб пробратися до костелу і відкрити люк? Одна

секунда. Тим більше, що вдень він завжди відкритий.

- Факт. – Важко було не погодитися, коли в дитинстві Косма всюди бачив заховані скарби, і кожна

діра була потенційним місцем для схованки золота та Бурштинової кімнати.

– Ну, але щоб повернутися, треба розвернутися, – сміючись сказав костельний.

Косма розвернувся і рушив до головних кімнат, перед ним була темрява, лише смуга світла з-за

спини йшла від ліхтарика. Якби костельний хотів, він міг би вдарити його кулаком по голові. Ніхто навіть не

дізнається, що сталося. По спині пробіг неприємний дрож. Проте чоловік, мабуть, не мав злих намірів, бо

вони спокійно дійшли до сходів і через люк вийшли на підлогу костелу.

– Як я вже сказав, ніяких чудес, – підсумував Валенти, закриваючи люк з допомогою Косми.

– Екскурсія закінчена, – відповів Косма. - Велике спасибі. Бажаю здоров'я.

– Пан вже їде, правда?

– Вже час.

Вони міцно, по-чоловічому потиснули правиці, і Косма вийшов з костелу, все ще дивлячись на хрест

через плече.

Ісус не рухався.

Хлопець повернувся на стоянку, сів у свій "форд" і поїхав до будинку Валясякової. Стадіон і територія

навколо пожежної частини були ідеально прибрані після вчорашнього заходу, на вулицях майже нікого не

було. Хтось, мабуть, лікував похмілля після вчорашнього, інші насолоджувалися гарною погодою та

зібралися до Єлєньої Гури за морозивом, більшість байдикували в садах, витираючи пил із захованих на

зиму мангалів. Якщо весна так усіх розбалувала, то яким чудовим буде літо?

124

Він припаркувався перед хвірткою, вийшов і подивився на стіну бузку, що зустрічала його тиждень

тому. Хоча це здавалося неможливим, листя стало повністю зеленим, а квіти нагадували пишні грона

винограду. Так, одного дня, коли він піде на пенсію, він житиме в такому чудовому місці.

Косма відчинив хвіртку і зайшов у двір, господиня підмітала віником на довгій палиці східці, що вели

до хати. Побачивши його, вона не виявила особливої радості, виглядала навіть трохи наляканою.

– Доброго дня востаннє! – вигукнув він, вкладаючи в голос всю свою радість.

– Востаннє? – вона завмерла з віником у руці.

– Так, я їду, я ж вам вчора казав.

– Так, казав.

– Відпочинок був чудовим, буду рекомендувати. Холера, я забув, що пані продала будинок. Дуже

шкода, я б хотів приїхати сюди ще раз.

– Та де там, — сказала вона, опускаючи очі й повертаючись до підмітання.

– Спакую свої речі і тікаю.

Вона кивнула, продовжуючи підмітати.

– Однак, не придалася, чи не так?

Жінка завмерла й подивилася на нього.

– Що?

– Ось сокира. – Він усміхнувся, показуючи на інструмент, притулений до стіни між дверима в

будинок і лавою.

– Не знадобилася, — повільно промовила вона, ніби її горло боліло і кожне слово завдавало болю. –

На щастя, не стала в нагоді.

– Тепер, мабуть, забудете, як дрова рубати та вугілля носити. У блочному будинкуі завжди тепло.

– Я забуду? – Вона відклала мітлу й сіла на лавку, саме ту, на якій він бачив, як вона дрімає в перший

день його перебування у Вниках. – Я вже нічого не забуду.

– Вам буде краще, в місті легше жити.

– Пиздіж, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Косма здивувався, мабуть, уперше пані Ядвіга використала грубе слово. Він вирішив зіграти більш

приємну нотку.

– Вдалося вчора зібрати суму на похорон Рубенса? - запитав він.

– Так, — відповіла вона, дивлячись на нього смутною міною.

– Це ж, мабуть, добре?

– Пан дуже хороша людина, — сказала жінка повільно й урочисто, ніби сповідувала правду про світ

або щойно сама це усвідомила. Крім того, мабуть, це був перший раз, коли вона не використала цю дивну

форму від третьої особи, яка йому вже полюбилася і дуже подобалася.

– Нехай пані вже заспокоїться. – Він махнув рукою і, мабуть, почервонів, але головним чином тому, що поклав у скарбничку не свої гроші.

Він пройшов біля задумливої господині і піднявся до своєї кімнати. Речі чекали на нього, запаковані

так само, як він їх залишив. Він подивився під столом і за ліжком, щоб переконатися, що він не залишив

нічого на пам’ять, і його шампуні для душу теж не було у ванній кімнаті, що було звичайною практикою – він

повертався з кожного другого відрядження без гелю або навіть усієї косметички. Він приймав душ у Майї, користуючись її набором для ванни з фруктовими відтінками, від нього пахнуло дитиною, але частково це

був її запах, і він його не турбував. Він забрав свою валізу і сумку для ноутбука.

Валясякова все ще сиділа на лавці, дивлячись на квітучий бузок. Косма хотів її обійняти, але, мабуть, це був не зовсім вдалий момент оголосити всьому світу про своє кохання на хвилі почуттів, які розбудила

Майя.

– До побачення. Дякую за гостинність.

– Нехай іде з Богом.

Вона навіть не глянула на нього.

Він спустився до машини і кинув валізу в багажник. Сів за кермо і востаннє глянув на хату

Валясякової, точніше, вона була вже не її, продана, нові господарі, мабуть, потирали руки від радості, що

спекотне літо проведуть в селі, а не в тісному житловому масиві.

Він ввів в навігатор домашню адресу, голос без емоцій наказав "прямо, орієнтовний час прибуття

додому — 22:00". Косма рушив і побачив Шрама, який у недільному одязі ішов тротуаром. Косма зрозумів, що вдень тут відправляються меси, тому віряни, ймовірно, пішли на службу. Чоловік помахав рукою, показуючи, що хоче поговорити. Косма зупинився й опустив скло у вікні.

– Їдеш? – запитав Шрам, потискуючи йому руку.

– Ну, все було мило, але закінчилося.

125

– Шкода, що ти покинув нас учора, але я розумію. Кожен вибрав би здорову жінку замість старих

п'яниць. Пити можна самому, а як казав святий Лука, коня рукою не обдуриш.

– Сталося щось цікаве, якийсь бій вечора? – запитав Косма, не бажаючи продовжувати тему про

нього та Майю.

– Тиша і мир, пане владо. Нудно, не те, що колись було. Гарної подорожі.

– А пан на месу?

– Можна сказати і так.

Ймовірно, його більше цікавила зустріч із друзями з-під крамниці, ніж церковна служба. Вони не

бачилися з учорашнього дня.

– Тоді приємного апетиту.

– Дякую. І як там кажуть: ширини і причіпності.

Вони потиснули один одному руки, Косма підняв скло й поїхав за вказівками навігатора до

національної дороги номер тридцять. По дорозі він минув ще кількох людей, майже всі вклонялися йому

або вітали помахом руки. Дивно, він пізнав лише кількох мешканців Вників, решту не впізнав. Мабуть, він

набув статусу місцевої знаменитості, може, після вчорашнього танцю на сяті, хто знає?

Нарешті він проминув перекреслений знак "Вники" і вискочив на національну дорогу. Над

Карконошами та Ізерськими горами повільно згущувалися темні хмари, все вказувало на те, що прогнози

синоптиків справдяться, і неділя мала закінчитися гучно.

Стоячи на червоному світлі в Єлєній Гурі, Косма швидко ввімкнув аудіокнигу Пйотра Кошчельного

"Звір". Всі були в захваті від неї, і він вирішив перевірити, чи справді це таке явище. Всього п'ять годин в

машині дозволять йому зміритися з відгуками. На наступному світлофорі він надіслав повідомлення Майї:

Я: Люб’язно повідомляю, що такий собі Косма Ейхерст залишив Вники і прямує до Варшави.

Та відповіла майже відразу, надіславши лише емодзі з поцілунком. Двадцять перше століття, і

замість розвитку писемного слова ми повертаємося до малюнкового письма. Косма поклав телефон на

тримач і поїхав на зелений, покинувши Єлєню Гуру і з тугою дивлячись на дедалі менші гори, що виднілися в

дзеркалі заднього виду.

Перед виїздом на шосе він зупинився на станції "Орлен" у Костомлотах, купив кави, розмірковуючи, чи не порушує він якийсь із пунктів харчового кодексу Майї.

Косма поринув у книгу, голос оповідача лився спокійно, круїз-контроль, встановлений на сто сорок

кілометрів на годину, спокійно ніс його до Варшави. Звичайно, на польській трасі така швидкість означала, що він був лише швидшим за вантажівки та повільнішим майже за будь-якого іншого водія. Це його не

хвилювало, він поклав поліцейську відзнаку в підстаканник, і якщо хтось показував йому через вікно

знаками, що справжні чоловіки так не їздять, він у відповідь показував йому вєджмінський53 амулет.

Перебування з Майєю призвело до підвищення харчових потреб, і він помітив це, проїхавши повз

два ресторани Макдональдз поспіль. Він чув смоктання в шлунку, колись він би просто пішов сюди, купив

щось із нового меню та пішов далі, сьогодні він одразу відчув неприємний присмак у роті при думці про

м’яку та насичену хімією їжу. Поблизу Белян Вроцлавських він з'їхав до великого торгового центру, сподіваючись придбати тут щось хороше. Косма перевірив свій телефон, у них був ресторан "Пасібус", мережевий, але з класом. Він пам'ятав, що там подавали хороші бургери, якось він пішов туди зі своїми

друзями по службі святкувати вихід одного з них на пенсію.

Незважаючи на непомірно великий торговий центр, він досить швидко знайшов ресторан і замовив

набір із кільцями цибулі, бургером барбекю та колою.

Він уже збирався піднести булку до рота, коли задзвонив телефон. Звичайно, завжди в найбільш

відповідний час. Він подивився на дисплей, телефонував Кацпер. Косма відклав гамбургер і підсунув собі

цибульні кільця.

– Як воно, чемпіоне, — сказав Косма. – Відчуття в тебе працюють як треба, я щойно сів до урочистої

вечері.

— Марек Лігоцький, — тихо сказав його друг. – Маречек.

– Правильно, і що з ним?

– Маречек – за дупками хапайчик. Марек, що лізе в

шпарки. Маречок - підкорювач кицьок.

– Кацпер, забудь ці дитячі віршики. Чи ти збираєшся їх всі процитувати?

– Навіть святий Марек не відмовляв собі сунути в шпарку.

– Ти таки збираєшся процитувати їх усі, — сказав він, махнувши про себе рукою. - І багато в тебе їх?

– Скільки б я не згадував, любий друже, усі вони правдиві.

– Що ти маєш?

Можливо, це і не зовсім добре, але в …надцятий раз треба наголосити: герой Анджея Сапковського

ніякий не "відьмак", а вєджмін (wiedźmin).

126

– Головне, що в мене таке відчуття, що ти кинув семінарію, тому що тебе притягують виродки. Тільки

нащо йти в поліцію, треба було залишатися з нами, їх під рукою більше. Як виявилося, по одному на кожен

будинок священика.

– Кацперек, до справи, будь ласка.

– Звідки ти їх береш? Поїхав в якесь село, де по електрику треба ходити до стовпа з відром, а

інтернет отримуєте лише тоді, коли проїжджає рейсовий автобус на Єлєню Гуру, а ти вже знайшов двох.

– Кацпейро, я сподіваюся, що цей довгий вступ був вартий інформації.

– Наш Маречек – гурман кицьок.

– Це мені відомо, я ж писав тобі те, що він мені казав. Йому подобаються дівчата, він цього не

приховував.

В останню мить Косма стримався, щоб не розповісти другові про те, що сталося вчора ввечері біля

Диявольського дерева.

– Гурман, запам’ятай це слово. Гурман. Повтори.

– Кацпер!

– Повтори.

– Гурман, — смиренно повторив Косма.

– Бачиш, я подивився, що означає слово "гурман". Ну, воно походить з французької мови і означає

любитель найякісніших, унікальних і дорогих речей. Часто, важкодоступних. Така людина зробить все, щоб

отримати ще одну річ для своєї колекції або спробувати щось нове. Вона присвячує своє життя вивченню

певної галузі. Найпростіший спосіб застосувати його до ентузіастів вина.

– Кацпер, я так розумію, наш Марек – поціновувач жіночої краси. Він сам мені в цьому зізнався. Він

навіть не приховував, що йому подобаються молоді дівчата. Чи може бути так, що він мені збрехав і йому

подобається в жінках, що народилися в один рік з коханками Поланського?

– Ні, абсолютно, ніяких стосунків з неповнолітніми. Нижче шістнадцятилітніх не спускається. Адже

він знавець і відчуває огиду до молодих врожаїв. Однак я нагадую тобі це речення, ніщо не завадить йому

віддаватися власній пристрасті. І найменшою перешкодою є те, що власниця атрибутів, які цікавлять нашого

Маречека, не бажає дозволити йому поринути у світ відчуттів, смаку та насолоди.

– Він зґвалтував якусь дівчину?

– Якби він зґвалтував дівчину, я б тобі подзвонив?

– Маю надію.

– Я б написав тобі про це і не витрачав би свій дорогоцінний час, який я присвячую тому, щоб

поклонятися нашому Пастиреві та рівно голити його овечок.

– То що є причиною цього телефонного дзвінка?

– Отож, чотири роки тому Маречек зґвалтував одну дівчину. Це відбулося під час паломництва. Він

зміг все влаштувати по-тихому і умилостивити її, особливо її батьків. Однак коли гурман пробує ідеальне

вино, інші напої йому вже не подобаються. Так і наш Маречек почав діяти дедалі сміливіше. Пам'ятаючи

урок, він почав вибирати дівчат, на яких ніхто не претендував. Сироти, красуні з патологічних сімей, де

батьки тхнуть горілкою ще в труні, втікачки з дому. Якщо він засунув член не в ту дірку, і його спіймали, татові гроші та всемогутній вплив єдиної апостольської Католицької Церкви забезпечили м’яке приземлення.

Так і покотився цей урочий валун. Тато зробив те, що треба, все зам’яли, він, мабуть, і сам не кращий, тому

прекрасно розумів синка. Це вже було балансуванням на краю, тому що я можу чесно сказати про свого

роботодавця, що він має величезну кількість терпіння та розуміння, але вони не є невичерпними. Раптом

зголосилися дві дівчини, які від не особливо приємного спілкування з Маречеком отримали не тільки

моральну шкоду, …надцять тисяч на рот, але й маленький, рожевий, кричущий сувенір. Ці двоє привели

третю, для якої наш священик колись спонсорував романтичну поїздку в клініку абортів у Чехії. Тут єпископ

сказав стоп.

– Шкода, що не до того часу.

– Повільно, але справедливо, як кажуть. Якщо ти народився, ти сам по собі, але в утробі матері ти

перебуваєш під особливою опікою Католицької Церкви. Далі: виявилося, що Маречек не раз відвідував цю

чеську клініку, у нього навіть була картка постійного клієнта, своя чашка для кави та тапочки. Палиця

перегнулася, і єпископ, порадившись з батьком, відправив Маречека та його гіперактивну пісюрку до

Вників, щоб він тут дещо прийшов до тями.

– Який єпископ?

– Наш коханий, Cardinalo Cretinale, – відповів Кацпер з бездоганним італійським акцентом.

– Цікаво. Однак, чи то я тебе засмучу, чи розвеселю. Не допомогло.

– Я був би здивований, якби це допомогло. Ресоціалізація – це міф. Можливо, це й спрацює при

крадіжці цукерок у магазині, але не для того, хто, знаючи права та обов’язки священства, із задоволенням

ґвалтує дівчат. Це серйозна патологія, Косма, статеве відхилення, такі речі лікуються в закритих центрах з

127

застосуванням важкої медицини. Бесіди з метою укріплення моралі, погрози пальчиком чи санаторій у горах

тут не допоможуть.

– Багато цінних новин. Ще раз дякую, Кацпер.

– Як завжди, до ваших послуг. Ти вносиш багато колориту у моє життя, наповнене смиренним

служінням Всевишньому.

– А у тебе не буде проблем, розумієш, наприклад, дзвінок секретарки і так далі?

– Косма, ти хлопець розумний, але дурний. Знаючи мій характер і природну схильність дратувати

всіх оточуючих, я відразу ж прийняв рішення на те, щоб мене послали до парафії, що знаходиться на кінці

світу. Якби почалася війна, ми, ймовірно, дізналися б про неї з історичних підручників через кільканадцять

років. В результаті, мене переводити нікуди.

– А, балачки.

– Косма, як ти думаєш, звідки я маю усі ці відомості? З якогось церковного фейсбуку? З парафіяльної

газетки? Є людина, через яку йде весь цей бруд, і він завжди готовий зі мною поговорити. Я знаю, який

образ Церкви в Польщі: купа педофілів, що ховаються один за одного. Але тут є кілька людей, які хочуть, оздоровлення цієї інституції, бо вони знають, що якщо ми не вилучимо ракову пухлину, то все піде до біса, Косма. Причому, з великим гуком. Тому в мене є свої люди, які не дозволять зробити мені нічого поганого.

На жаль, ми не можемо дозволити собі оприлюднити всю брудну білизну, можливо, це брак сміливості, можливо, ще не час, але ми вже доросли до таких контрольованих витоків. Це народ ще не дозрів до

правди. Інституція, яка є моїм роботодавцем, також.

– Нещодавно хтось сказав мені, що треба мати відповідний момент на правду. Дякую, тим більше, що ти ризикуєш заради мене.

– Я в цьому зацікавлений. Своїх дітей у мене не буде, тож можу тільки сподіватися, що мені на

старість подадуть склянку води.

– Народжу одного спеціально для цієї цілі.

– Угода.

– Ще раз дякую.

– Я в'їжджаю до тунелю, — сказав Кацпер і поклав трубку.

Косма зітхнув, побачивши, що бургер вистиг. І це все, якщо казати про зміну харчових звичок. Проте

з'їв усе, навіть холодне було дуже смачне. Запив кока-колою, хоча кожного разу обіцяв собі відмовитися від

неї назавжди.

Що робити? Маючи цю інформацію, чи міг він змінити ситуацію? Якби він знав про все це раніше, то

вчора б просто налякав Марека. Але чи спрацює хоч щось для такого психопата, людини з давно же

перебитим моральним хребтом? Сумнівно. Його присутність лише підтвердила теорію про охоронну

програму церковників. Через тиждень Марека переведуть на нову парафію, швидше за все, під зміненим

прізвищем. І справа закрита!

Косма сів у машину, гори виднілися вдалині, темне небо праворуч час від часу відкидало яскраві

відблиски далекої грози. Добре, що свято відбулося вчора, сьогодні б погода зіпсувала все задоволення.

Він вирушив автостоянкою, напевно, більшою за всі Вники, відносно порожньою, сьогодні не було

торгівлі, працювали лише ресторани та кінотеатри. Загубившись у пофарбованих білим провулках, він

нарешті знайшов дорогу назад на шосе, коли задзвонив телефон. На дисплеї "форда" з'явився іноземний

номер. Цікаво, хто його турбував у вихідний день.

– Косма Ейхерст, – відповів він.

Ніхто не відповів. В динамікові автомобіля чути було лише тріск і шипіння, наче старе радіо.

– Алло! – кинув Косма. Це був його робочий номер, який багато хто мав, можливо, хтось потребував

допомоги і дзвонив йому замість 112.

– Алло, — повторив він.

– Пан виїхав. – нарешті хтось заговорив.

– Виїхав?

– З Вникув. Пан поїхав.

Косма вже здогадувався, кому належить голос. У ньому була нотка якоїсь зухвалості, саме така, яка

відчувалася в голосі таємничого чоловіка, який з’являвся вранці біля стіни цвинтаря.

– Правильно. Поїхав. Щось трапилося?

– Не попрощавшись?

– Будь ласка, вибачте мене, я не був у Вниках сьогодні вранці.

– Пан виїхав, а тут Ісус Христос зійшов з хреста, – сказав чоловік і поклав трубку.

Косма одразу зупинив машину. Телефон пропищав, що надійшло нове повідомлення. Відправником

був той самий номер, з якого щойно телефонував чоловік.

Тексту не було, лише фото. Воно було розмитим, темним, але не залишало жодних сумнівів. Це був

хрест із церкви у Вниках. Порожній. А під ним лежали три цвяхи.

128

  

Ми не звертаємо на це уваги, але більшість проривних моментів у нашому житті сповіщаємо всьому

світу криками. Ми кричимо, коли народжуємося, коли ми діти, кричимо, коли граємо, кричимо, коли здаємо

іспит на атестат зрілості, коли Польща забиває гол на чемпіонаті світу, коли ми виграємо в лотерею. Це

закодовано глибоко в нас, рев перемоги, попередження, гніву, а іноді і поразки. Сильні почуття повинні

вийти назовні, як позитивні, так і негативні.

Косма голосно вимовив "курва мать" і вдарив рукою по керму. Це сталося після того, як він

безуспішно намагався передзвонити на номер загадкового чоловіка. Той просто вимкнув телефон, і всі

спроби були марними.

Чи було це жартом? Тип просто міг його накручувати. Крім того, а на що він розраховував? Що

Косма поверне і помчить до Вників, щоб побачити пустий хрест?

Майя! Так, це була його перша думка. Подзвонив їй, може дівчина поїхала за чимось до Вників, а як

ні, то вона недалеко, може під'їхати, радше задовольнити його цікавість, аніж заспокоїти совість. Проте

Майя не відповідала, і як на зло – як у жартівника з кладовища – її телефон був просто вимкнений.

Холера ясна, він роздавав візитки наліво і направо, а от номера телефону ні від кого не взяв, ні від

пароха, ні від Марека, ні, наприклад, від Шрама. В останній день він навіть подружився з костельним, але

теж проігнорував це. От зараз і має за своє, але, з іншого боку, він не планував повертатися у Вники, нащо

йому потрібна була адресна база мешканців.

Він витяг заначку від дядька Мар’яна. Вона трохи схудла за тиждень слідства, він платив переважно

своїми грошима, але там був папірець із адресою та телефоном помешкання, тобто помешкання Ядвіги

Валясяк. Стаціонарний номер. Він подзвонив, але після трьох спроб отримав лише сигнал. Зрештою, Валясякова могла бути вдома у подруги або просто дрімати на лавці перед будинком.

Залишився тільки Каміль Сікорський. Він набрав номер свого приятеля, той досить швидко відповів.

– Не знаю, нічого не чув, я людина зайнята, – привітався Синиця.

– Синиця, ось що, я вже виїхав, я у Вроцлаві, а у Вниках треба щось перевірити.

– Добре, Космику, навіть дуже добре, але я в Празі з... ну, байдуже, з ким.

– Де?

– Прага, Чехія, таке велике місто, навіть гарне. Погода заєбиста, тож ми пішли оглядати пам’ятки та

їсти кнедліки. Космику, тут є шинок, який щоразу, коли я туди заходжу, змушує мене почуватися грішником.

Через обжерливість.

– До Вників далеко, чи не так?

– Ах ти географічний невіглас. Близько трьох годин. Але навіть якби це було півгодини, я все одно не

зроблю цього для тебе. Ми щойно замовили обід.

– Любовне побачення?

– Ну, можна так сказати. Слухай, а що там таке термінове, га?

– Не знаю, можливо, щось відбувається.

– Але що?

Гарне питання. Що там може відбуватися? Подзвоніть на номер 99754, Ісус зійшов з хреста!

– Бо, знаєш, якщо щось не так, я можу попросити хлопців з патруля під'їхати, але що їм перевіряти?

– Мені здається, у костелі щось відбувається.

– Ісус зійшов з хреста? – засміявся Синиця.

– Як ти здогадався.

– Гаразд, Косма, я закінчую, бо офіціант накриває на стіл, а з туалету повертається красива пані. Ну, тоді пока!

Приятель поклав трубку.

Якщо сприймати все всерйоз, то Косма мав підняти на ноги всю поліцію Єленьої через одну

фотографію та дурний дзвінок? Він вийшов з машини, хмари над Карконошами дедалі частіше виблискували

блискавками. Може, блискавка влучила в якийсь передавач і тому не можна було ні до кого додзвонитися?

Косма відчув порив вітру, буря долетить сюди за кілька годин. Він зробив кілька глибоких вдихів і

повернувся в машину. Охолонув.

Та хай їм грець. Він повертається до Варшави і дозволяє Ісусу блукати навколо Вників.

Косма завів машину, поклав телефон у тримач і підключив зарядний пристрій. Рушив трохи різкіше, ніж зазвичай, але нерви його все-таки трохи підвели. Виїхав на дорогу, що вела до шосе, коли отримав

есемес:

664 342 618: Допомоги

В Польщі це аварійне звернення до поліції. Номер 112 – виклик поліції.

129

Це був не той номер, з якого дзвонив дядько із цвинтаря. Косма відразу ж натиснув кнопку "виклик"

і почув більше тонів із гучномовця в очікуванні відповіді на дзвінок. Через вісім секунд пристрій

переключився на голосову пошту.

Це ксьондз Марек Лігоцький. Я не можу говорити зараз. Залиште повідомлення і я вам

передзвоню. З Богом.

– Курва! – Косма вдарив рукою по керму і в останню мить, надто раптово і всупереч ряду ПДР, перетнув подвійну смугу, повернувши назад на вулицю, що вела до торгового центру.

  

Чим ближче було до Єлєньої Гури, тим гірше ставала погода. Дощу ще не було, але хмари, насякали

чорним, клубочилися і роздиралися блискавками, не обіцяючи нічого доброго. Він вимкнув аудіокнигу, через нерви не міг зосередитися на сюжеті, увімкнув місцеве музичне радіо, сподіваючись на якісь новини з

регіону. Він лише дізнався, що буря обсипала жителів Шклярської Поремби градом і прямувала традиційним

маршрутом до Вроцлава. Ведучий сподівався, що більше шкоди вона не завдасть. Цікаво, що над кількома

місцями вона пройшла сухо, що траплялося не часто.

Коли на станції грала музика, Косма дзвонив на номери Майї, Синиці, отця Марека та незнайомця.

Ніхто з них не відповів, лише поліцейський відповів йому короткою есемескою із зображенням витягнутого

середнього пальця.

Він міг спокійно зателефонувати на 112 і попросити своїх колег із превенції в Єлєній Гурі втрутитися, але повідомлення могли не сприйняти серйозно. Однак він вирішив це зробити, найбільше – виставить себе

дурнем. У цей момент прийшло ще одне повідомлення.

Синиця: Патруль поїхав у Вники. Я дав їм твій номер. Дай жити.

Косма полегшено зітхнув. Він також має запитати номер патрульних хлопців, але якщо ті щось

знайдуть, то подзвонять. Каміль Сікорський був професіоналом, він, безсумнівно, сказав їм не

недооцінювати цю справу, перевірити костел та об’їхати все село.

Він їхав надто швидко, встиг від’їхати від Вників приблизно на дві години, а зворотна дорога, незважаючи на натискання на педаль газу, була безжально довгою. На жаль, траса не сприяла обгону, а його

"форд фокус" не мав потужного двигуна, який би дозволяв динамічно маневрувати між недільними

водіями.

Через Єлєню Гуру Косма проїхав спокійно, зустріч з дорожньою поліцією була зовсім не потрібною.

Звичайно, він би вивернувся з своєю поліцейською відзнакою, але арешт, пояснення та службова записка

все одно вкрали б дорогоцінний час. Крім того, він завжди міг зустріти якогось фанатика регламенту, який

хотів би проявити себе перед варшавським псом, виписавши максимальний штраф.

Дорога до Вників була їздою в стилі Майї. Він мчався у село, як на пожежу, і на мить йому здалося, що вже ніч. Чорні хмари вкрили долину, де стояла таємничий середньовічний невеликий костел. Небо

тільки й чекало, щоб впасти всім на голови й створити заміну потопу. Блискавка спалахнула з чорного виру, наче удари меча, кожен з яких супроводжувався гуркотом грому, що леденив спину, — раптовим, розривним, а потім прокотившись через гори з величним гуркотом. Якщо Ісус таки вирушив у подорож, будемо сподіватися, що він не забув свою парасольку.

Косма під’їхав просто до костелу, на парковці стояло з десяток машин. Мешканці, мабуть, дотримувалися старого польського правила, скільки б до костелу не було, треба під'їхати до нього на

чистісінькій машині. Можливо, в сім’ї траплялося щось, але в неділю дружинам синці припудрюють, ранкове

похмілля лікують, а машину миють.

Косма став на першому вільному місці. Коли він вийшов, то трохи розгубився, бо побачив у кінці

стоянки "мерседес" Майї. Цю машину неможливо було сплутати ні з якою іншою, адже на ній він пережив

кілька передсмертних ситуацій.

Він побіг у бік будинку священика, там міг бути Марек, з ним могло щось трапитися, зрештою, хіба

він безпідставно покликав би на допомогу, чи дозволив би собі такий грубий жарт? Двері, де парох зустрів

його в перший день, були зачинені, як і всі вікна та двері в задній частині будівлі, що вели прямо в сад. Він

виліз на фундаментну стіну і глянув у вікно, в хаті не було ні душі.

"Костел", — наказав він собі вголос.

Косма перебіг дорогу і попрямував просто до дверей храму. Вони були відкриті та легко

відкривалися, коли ви натискали на ручку. Він зайшов усередину і дістав телефон, щоб трохи освітлити

темряву. Удень тут було мало світла, але тепер, коли сонце закривали грозові хмари, було темно, як уночі.

Костел, звичайно ж, був порожнім.

– Якого біса?! – Він підсвітив хрест, і все виглядало так, як на фото, яке надіслав таємничий чоловік.

Статуї Спасителя не було, на підлозі акуратно лежали цвяхи.

130

Порушений якимось передчуттям, Косма пішов до люка в підпілля. Той був зачинений — як і кілька

годин тому, коли він відвідував ці приміщення з костельним. Поліцейський схопив кільце й підняв дерев’яну

кришку. Всередині було темно, ліхтарик лежав на першій сходинці. Взяв його, телефон можна було

повернути в кишеню, ліхтарик працював набагато краще. Сильний промінь світла прорізав темряву костелу.

– Егей, Марек! – гукнув він у бік склепу. Якусь мить він прислухався, але не було жодного звуку, окрім гуркоту шторму, приглушеного кам’яними стінами храму.

Косма повільно зайшов усередину, трохи опасаючись, бо це ж ідеальна пастка. Він спускається, хтось опускає люк, і пана Косму замкнено. Але хто? Для чого? Він швидко охопив світлом крипту, але за ці

кілька годин нічого не змінилося, ні зв’язаного священика, ні покинутого трупа. Той же пил, цегла і трохи

вогкий запах зупиненого часу. Він повільно вийшов назад, обережно, очікуючи удару по голові чи якогось

іншого нападу.

Які були у нього теорії? Повертаючись до Вників, він багато думав і прийшов лише до однієї думки: хтось спіймав Марека і мав для цього поважну причину. Єдиним мотивом були його жертви, родини

зґвалтованих дівчат. Він знав, яким міцним є зв’язок між батьком і донькою, він багато разів бачив батьків

скривджених дітей, і хоча матері найчастіше були замкнені в дивній суміші жалоби та божевілля, батьки не

заспокоювалися, доки не звели рахунків. Вони проводили приватні хрестові походи, щоб покарати

кривдника, і якщо це не давало результатів, у них часто щось ламалося всередині, і вони вдавалися до

алкогольної чи наркотичної залежності або навіть смерті. Що б він робив, якби священик зґвалтував його

доньку, а потім того тихенько перевели в парафію в горах, щоб він обдумав свої вчинки? Знайшов би цього

сукина сина і заєбав би його. Щоб він страждав.

Так що ж тут коїлося? Що сталося з Мареком? Куди поділися всі ті люди, які паркувалися перед

костелом, як не на месу? І головне: де Майя?

Косма рушив до виходу і зупинився на паперті. Ліворуч була кімната, яка нині служила комірчиною

костельного. Там висів костюм для особливих випадків. Він натиснув клямку, і двері відчинилися. Він

обережно відкрив її, очікуючи якогось нападу, хоча костел виглядав абсолютно порожнім. До біса, він

більше ніколи не вийде з дому без зброї. Скільки самовпевненості додав би йому глок у руці!

Однак на нього ніхто не нападав, кімната була порожня. Він охопив її світлом ліхтарика й зупинився

біля вішалки. Порожній.

  

Небо тремтіло, наче сам Левіафан хотів пробитися крізь чорну масу й спуститися на світ, щоб

поширити руйнування. У пароха Стефана Мацеєвського склалося враження, що за мить замість чергової

блискавки величезна лапа розколе хмари, звільнивши місце для зубастої пащі чудовиська, яке жадає

людських душ. Грішних душ.

Ще один удар грому ледь не сколихнув повітря. Священик відвів очі від неспокійного неба й

поглянув на Марека Лігоцького, грішника, священика і, нарешті, а може, понад усе, людину. Знову звів очі

до неба.

Це було його покликання, тут він відновив віру в Бога, у Вниках він щиро любив Його і довіряв Йому.

Що сказав Ісус, коли привів учнів до Лазаря? "Я є воскресіння і життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, житиме.

Кожен, хто живе та вірує в Мене, не помре повік".

Він знову подивився вперед і побачив очі, що дивляться на нього, десятки очей тих, хто, як і він, довірив своє життя Христу.

  

Костюма не було. Що тоді сказала Сільвія? Його готували для особливих випадків, щоб у разі

потреби костельний міг швидко переодягнутися. Чи сталося це зараз? Мабуть так. Косма швидко побіг за

цвинтар, до руїн монастиря, але там нікого не зустрів. Крім того, чому він очікував, що процесія з Ісусом-мстителем на чолі вийшла з костелу й попрямувала до руїн монастиря? Нісенітниця. Тоді, може, вони пішли

до Диявольського дерева?

Раптом йому на ум спала думка, яка десь там калаталася — чи часом не Валясякова вчора сказала, що будуть молитися за Рубенса? У нагромадженні вражень, алкоголю, вогнів дискотеки та вечора, проведеного з Майєю, щось від нього збігло. Вони всі могли просто піти на місце його смерті і помолитися

там, чому б і ні? Це було єдине логічне пояснення.

І він попрямував до Диявольського дерева.

  

131

Парох Стефан Мацеєвський поглянув на отця Марека Лігоцького, який стояв перед ним на колінах.

Люди схильні до гріха, так воно і є, таким Бог створив світ. Він дав їм свободу волі робити добро і

зло, а також розум, щоб відрізняти одне від іншого. Він також заснував священство, щоб ті, хто заблукав, могли легше знайти дорогу у важкому світі. Священик мав бути на боці добра. Звичайно, як і будь-яка

людина, він може помилитися, але якщо хтось покаже йому дорогу назад, а він нею не скористається, то він

не має права бути священиком.

Знову у власних основах затремтіло небо, гуркіт грому був наче попередженням, що за мить над

землею пануватиме не людина, а стихія. Сильний вітер ворушив гіллям дубу.

Парох вдивлявся в Марека, грішного священика.

У грішника, який не прийняв дару покаяння.

Він повернув голову до Диявольського дерева і подивився в очі Христові.

  

Косма біг у гору через ліс, темніший, ніж минулої ночі. Не було місяця, щоб освітлювати шлях, лише

темрява, яку розривав взятий з костелу ліхтарик, що розгойдувався в ритмі бігу. Раз у раз блискавки

пролітали над пологом густого лісу, а за ними лунав важкий гуркіт грому. У всіх культурах атрибутом

найнебезпечніших богів були блискавки. Зевс, Тор, Перун, Баал, Юпітер - у кожній міфології були свої.

Дихання ставало важчим, точно потрібно було знову почати регулярно бігати. Ліс уже кінчався, Косма бачив, як дерева рідшали. Він вибіг на галявину і побачив кілька десятків людей, які стояли біля

Диявольського дерева. Мабуть, він був правий, вони молилися на місці смерті Рубенса.

Усі вони стояли перед дубом і склали руки в молитві. Обрамлені темними хвилястими хмарами, що

роздиралися потужними грозовими розрядами, вони виглядали як щось з коробки фільму жахів. Члени

стародавньої секти, які прийшли, щоб принести в жертву людину, щоб втамувати голод богів, щоб віддалити

їхній гнів. Вибрали могутнє дерево, коріння якого сягає глибоко в землю, а крона гладить небо – тут живуть

боги, злі внизу, добрі вгорі. Буквально два дні тому на цій гілці висів труп Рубенса, боги повинні бути

задоволені, але хіба їхній голод не вічний?

Косма вимкнув ліхтарик, відігнав свої фантазії й підійшов ближче. Якщо парох був тут, він повинен

запитати його, що сталося з Мареком. Дійшов до перших людей, тільки тепер його помітили.

Тут було багато людей, яких він бачив уперше, деякі з їхніх обличь він бачив на вчорашньому святі.

Тільки дорослі та молодь. Оберталися подальші люди, була Люцинка і дві старенькі парафіянки, пані Юзя та

Ігнація, стояли чоловіки з-під крамниці, серед них і Шрам, а також була Ядвіга Валясяк. Біля самого дерева

стояли наймолодші, серед них Сільвія, донька костельного, і... Майя. Що вона тут робила, говорили ж, що до

костелу не ходила? Що вони взагалі тут робили? За мить буря вдарить у повну силу, тільки ідіот стоятиме під

самотнім деревом, вони зможуть спокійно помолитися і в костелі.

Люди дивилися на Косму, здивовані не стільки його присутністю, скільки тим, що він повернувся, щоб помолитися разом з ними, але ж він був непроханим гостем, зловмисником. Вони розступилися, щоб

звільнити йому місце, у когось в руках були загорнуті на долонях чотки, у когось потерті молитовники. Біля

дерева стояв парох Стефан Мацеєвський у повному літургійному вбранні, а біля нього в стихарі поверх

костюма стояв костельний. Отець Марек Лігоцький також був тут, він стояв на колінах і дивився на прибиту

до дерева фігуру Ісуса Христа.

І плакав.

– Косма? – запитала Майя, хапаючи його за руку. - Що ти тут робиш?

– Я повернувся.

– Бачу, але для чого?

– Заради кохання, — вставила Сільвія, стоячи позаду неї. Вона обхопила руками талію Майі й

поклала підборіддя їй на плече. – Чудове закохане щеня.

Майя делікатно відштовхнула її.

– Косма? – запитала вона знову.

– Я хотів помолитися з вами за Рубенса, — сказав він, перехопивши погляд Марека. Молодий

священик стояв на колінах, його волосся було розкуйовджене, а руки були складені в молитві, зв’язані

чотками. Хлопець силкувався підвестися з колін, але костельний не дозволив, міцно схопив його за руку й

притиснув до землі.

– Не можна, — відповіла Майя.

– Чому?

– Ти не тутешній, — знову вставила Сільвія. – З Вникув.

Поліцейський озирнувся на всіх зібраних. Ніхто не посміхнувся, навіть Майя виглядала розгубленою.

132

– Косма, рятуй мене, мене тут хочуть вбити! – крикнув Марек, намагаючись підвестися, але

костельний знову посадив його з такою силою, що молодий священик втратив рівновагу і вдарився

обличчям об землю. Його руки, зв’язані чотками, не тримали рівновагу.

Ніхто не говорив, ніхто не заперечував, ніхто не сміявся. Хтось мав би крикнути: "Що цей тип тут

пиздить! Ми тут просто молимося!" Але цього ніхто не робив.

Навіть Майя.

– Тобі не варто було повертатися», — лише сказала вона, опускаючи очі.

– Ви і справді хочете його вбити? – запитав Косма, не вірячи в таку безглузду ситуацію.

Він зробив півкроку вперед, але відчув, як хтось хапає його за шию, рефлекторно зігнув ноги, щоб

перекинути нападника через плече, але це не допомогло, бо в ту ж мить він відчув, як його схопили кілька

рук. Він не міг поворухнутися, його здолали й змусили впасти на коліна. Він знову перехопив очі Марека, повні сліз. Його дуже хотіли вбити!

– Ти не повинен бути тут. – Цього разу заговорив парох. — Але ти повернувся.

– І що ви з цим зробите?

Старий священик глянув угору, небо майже почорніло, блискавки одна за одною спалахували по

склепінню, а грім уже перетворився на рівний гуркіт.

– Не знаю, – відповів парох. – Ми тут не для того, щоб мати справу з тобою, нам треба провести суд.

– Ви не в змозі судити, — сказав Косма.

– І знову прийду у славі судити живих і мертвих, – відповів парох.

– Христос! – вигукнув Косма. – Христос прийде у славі, а не ви.

– Але він тут. – Священик показав йому статую Ісуса, прикріплену до дерева. – Він був з нами

роками, століттями. Постать, яка прибула з самої Святої Землі, а потім дісталася до Вників.

– Легенди, – прокоментував Косма. Він подивився на Марека, який плакав. От і вся твердість, довбані ґвалтівники та дамські боксери були найбільшими слабаками, самі підвищувалися лише на

найслабших.

– Ми століттями дотримуємося науки Ісуса Христа, – продовжив парох. – Він говорив Пілатові, що

його влада від Бога, а висячі на хресті казав злочинцям, що це добра плата за їхні вчинки.

– Так ось чим ви займаєтеся у Вниках, так?

Косма вирішив не вступати в богословську суперечку зі старим парохом, на даний момент не було

сенсу обговорювати, чи підтримував Ісус Христос смертну кару. Тим більше, що переважна більшість

церковного вчення підтримувала погодження на кару смерті. Бог наказав таким чином карати

перелюбників, гомосексуалістів і будь-які інші відхилення від традиційної сексуальної норми, яка виникли

тисячі років тому в пустелі. Смерть чекала й тих, хто хулить Бога, а також, звичайно, вбивць і багатьох інших

нещасних, навіть жінок у чоловічому одязі. Дивно, що традиція, яка зародилася серед групи неписьменних

кочівників, зберіглася до наших днів і була сприйнята серйозно.

– Так, покаранням за гріхи, – підтвердив парох.

– Ви вбиваєте людей.

– Грішників, — твердо відповів парох.

– Так було завжди. – долучився до дискусії костельний. – Так робили наші батьки, діди та їхні діди.

Століттями.

– Кожному дана благодать удосконалення, — сказав старий священик спокійнішим голосом. –

Приходячи до Вників, грішник усвідомлює свої гріхи, а ми допомагаємо йому повернутися на вірний шлях, позначений Богом. Більшість людей користується таїнством покаяння і примирення. Тоді такий може

повернутися в лоно Церкви і продовжувати проповідувати Слово Боже. Більша радість буде на небі за

одного грішника, який покається, ніж за сотню, які не потребують покаяння.

– А якщо він не прийде до тями? – запитав Косма, хоча знав відповідь на це питання.

Парох ступив крок до Марека, що стояв на колінах.

– Отець Марек Лігоцький вчинив багато гріхів, чинив перелюб, брав силою те, чого не міг дістати

ласкою. Він вбивав ненароджених дітей. Це великі гріхи.

– Так, – перебив його Косма. – Він ґвалтував жінок, приховував це, допомагав їм робити аборти. Але

для цього є параграфи. У мене є докази цього, я можу заарештувати його тут і зараз, його судитимуть і

засудять.

– Система правосуддя є ненадійною, Косма, — сказала Майя. – Йому щось доведуть? Сумніваюся.

Ґвалтував дівчат, молодих, довірливих, дурних. Він закликав їх перервати вагітність, і сам допоміг їм це

зробити. Тобі відомо, хто його батько, йому й волосина з голови не впаде. Чи отримає він умовний термін? А

може татові гроші підуть куди треба, і свідків не знайдуть?

– Він не жаліє за свої гріхи, – втрутилася Сільвія, стоячи біля Майї. – Коли він побачив мене, то

одразу запропонував секс. Він навіть не підозрював, що я знаю про нього все. Він нахабно розігрував

скривдженого священика, брехав і обманював, аби знову вчинити перелюб. І він отримав те, що хотів.

133

– Це було випробування, — сказала Майя.

– Випробування? – запитав Косма.

– Введення у спокусу, — усміхнулася Сільвія. – Якби він відмовився, ми б тут не стояли. Він не

скористався своїм шансом.

Вітер посилився, священику довелося тримати столу, щоб її не здуло. А стола була незвичайною, чорна з червоно-золотою вишивкою.

– Так було і з Пьотром Дембицьким? – запитав Косма.

Сильвія інстинктивно приклала пальці до щоки, і Косма згадав перший день і зустріч у крамниці, коли він задумався, чи ледь помітна фіолетова пляма на її обличчі була невдалим макіяжем чи слідом від

удару.

– Він був дуже поганою людиною, — безпристрасно сказав парох.

– Він би мене побив, якби не мій батько… – сказала Сільвія.

– Розумію, але люди, заспокойтеся! Дайте мені розібратися, я поліцейський, гарантую, що йому ці

дії не зійдуть з рук.

– Ні, — голосніше сказав парох. – Церква сама має боротися зі злом, яке її мучить. Це маємо зробити

ми самі, громада. Ким є християнин, який не реагує на гріхи своєї Церкви? Ніким. Він не повинен називати

себе християнином, учнем Ісуса Христа. Якщо твоя рука спонукає тебе до гріха, відітни її! Так ми і робимо. Це

те, що ми зробили з Пьотром Дембицьким. Грішником. Так ми зробили з десятками тих, хто не покаявся. І

ось що ми зробимо з Мареком Лігоцьким, грішником.

Отець Стефан Мацеєвський кивнув. Марек цього не бачив, він дивився в землю і плакав, як дитина.

Костельний, що стояв позаду, схопив його за голову, а в правій руці він тримав стилет, що його Косма бачив

першого дня в костелі, золотий, прикрашений, подарований лицарем Мщуєм зі Скшинного в обмін на захист

під час бурі. Такої, як ось ця.

Плавним, відпрацьованим і не надто швидким рухом костельний перерізав молодому священику

горло, і кров бризнула на траву. У світлі блискавки вона виглядала чорною.

У Косми перехопило дух. До цього часу він все ще мав певну надію, що це був якийсь моторошний

жарт, який мав налякати Марека, але закривавлений священик, що хрипів, розвіяв усі сумніви.

Марек спробував схопитися за перерізане горло, але зв’язані чотками руки не дали йому цього

зробити, він лише наблизив їх до шиї, ще одна хвиля крові потекла на хрест і чотки. Він упав ниць і все ще

здригався на траві. Він був схожий на пародію на танцюриста, що звивався на танцювальному майданчику

під стробоскопами.

– Та що ж ви… Курва мать! – вражено скрикнув Косма.

– Як було спочатку, так і тепер, і буде на віки вічні. «Амінь», — продекламував парох.

– Амінь – хрестячись, повторили жителі Вників.

Косма глянув на всіх зібраних. У Майі було обличчя без виразу, Сільвія злегка посміхалася, стара

Валясякова плакала. Вони всі були тут, разом. Протягом цього тижня вони з ним розмовляли, їли і пили за

одним столом, спали під одним дахом, жартували і філософствували.

Вони ошукували його.

Майя ошукала його.

Який сенс у всьому цьому?

Чоловік, якого він зустрічав на кладовищі, мав рацію, парох був поганою людиною, а Ісус Христос

справді зійшов із хреста, щоб вершити правосуддя.

– Ідіть додому з миром Христовим, жертва виповнена, — сказав священик тихим голосом, що

майже губився у реві бурі.

– Дяка Богові, – відповіли віряни.

Люди один за одним підходили до статуї Ісуса-мстителя, оминаючи бездиханне тіло священика

Марека Лігоцького. Воно час від часу ще часу смикалося, Косма це добре знав, це був так званий рефлекс

Лазаря. Кров зросила траву досить широко, тому в деяких людей взуття було в червоних плямах, але вони не

звертали на це уваги. Всі торкалися статуї Ісуса Мстивого руками або цілували їй ноги і продовжували

спускатися схилом, швидше за все, до своїх домівок. Вони розмовляли між собою, як звичайні парафіяни

після недільної меси, посміхаючись з почуттям добре виконаного обов’язку перед громадою. Вони встигли

перед грозою, коли та налетить, і на світ поллються потоки очищувального дощу, а вони вже будуть вдома, сидіти за чашкою гарячого чаю, а може, і за склянкою чогось міцнішого.

Косма озирнувся за Валясякову, коли вона йшла додому, його господиня опустила голову й йшла

швидше за інших. Чи виїде вона до дочки? Чи буде в стані це зробити? І чи дозволять їй мешканці Вників?

На галявині під деревом залишилося лише кілька людей. Парох зняв столу з шиї, поцілував і склав, а

потім віддав костельному. Той поклав її в кошик і почав знімати статую Ісуса з дерева. Косму тримали двоє

чоловіків, це були колеги Шрама з-під крамниці. А сам Шрам подбав про те, щоб загорнути тіло отця Марека

у плівку. В цьому йому допомагали Сільвія і Майя.

134

Майя і Сільвія.

Це була гра, їх взаємна неприязнь, змагання. Для Косми все було театром, щоб наприкінці вистави

він встав, поплескав стоячи й пішов додому. І все б обійшлося, якби не таємничий чоловік перед

кладовищем, і в потрібний момент якому вручили візитку з номером телефону. Якби не це, він сам вже

доїхав би до Варшави і думав, яке пиво випити ввечері. І чекав на Майю, прибираючи заради неї квартиру.

Все було брехнею.

Що вони з ним зроблять?

Вб'ють, це точно. Він був свідком, а найстрашніше – поліцейським. Вони не могли сумніватися, що

він не буде тримати язик за зубами, вони були недостатньо дурні.

З яких варіантів йому доводилося вибирати?

Можливо, патруль, який прислав Синиця, знаходиться у Вниках, але ніхто з поліцейських у таку

погоду сюди не кинеться. Можливо, вони під'їхали до костелу, побачили, як люди сідають у машини на

стоянці, запитали когось, чи не бачили ті чогось підозрілого. Не було жодного шансу, щоб хтось із

розчервонілими щоками повідомив поліції, що молодому священику перерізали горло під Диявольським

деревом, і Ісус цим і справді задоволений.

Перший варіант, заснований на цьому припущенні, від якого дещо тхне панікою - покликати на

допомогу. Якщо він почне кричати, його почують. Поки вони виходять з машини і йдуть пішки. Знаючи

звички своїх колег з відділу профілактики, він на це не розраховував. Проїхали селом, записали час прибуття

та від’їзду і що нічого підозрілого не помітили. Відбарабанили.

Другий варіант – боротися. На даний момент у нього не було жодних шансів, його міцно тримали, в

резерві був також Шрам і костельний з небезпечним стилетом, яким він, як бачите, користувався з великою

майстерністю. Йому довелося б послабити їх пильність і дочекатися сприятливого моменту, а потім просто

почати тікати. Це був єдиний варіант, у нього не було шансів проти чотирьох суперників. Якби вони тільки на

мить послабили свою хватку.

– Де ви ховаєте тіла? – запитав Косма.

– Тут ніхто не ховає тіла.

Костельний так образився звинуваченням, що перестав працювати.

– Ми їх ховаємо по-християнськи, – сказав парох. – Вони відповіли за свої дії і понесли покарання.

– А ми не вбивці, щоб ховати тіла, – додав костельний.

– Це ж священики, — благоговійно сказав священик, загортаючи статую Христа в багато прикрашену

тканину. – Вони заслуговують на належний похорон і місце спочинку в освяченій землі. Століттями їхній прах

поміщали в церковній крипті.

– За дерев’яною перебіркою? – запитав Косма. – Ти показав мені лише стільки, щоб розвіяти мої

сумніви та задовольнити мою цікавість, чи не так? – спитав він костельного.

– Ти міг її відірвати, за нею нічого немає, — відповів Валенти.

– Вхід до склепу знаходиться в руїнах монастиря, — сказала Майя.

Тіло Марека майстерно загорнули у плівку. Майя та Сільвія підійшли до нього. Ситуація замість того, щоб покращити та дати можливість втекти, лише погіршилася. У нього буде лише одна спроба.

– Ми були там, але ж нічого не знайшли, — сказав він, хоча й розумів, як безглуздо це звучить.

– Це за поваленим деревом, ти дозволив мені перевірити, сам вже й не і не ліз. Хоча не скажу, я

боялася, що ти знову підеш туди, сам, без мене. Ці рубенсові лампадки нам могли нашкодити.

– І ти проти мене, га? – гірко сказав він. Він був наляканий, злий і шокований. Але також

розчарований тим, що його так легко обдурили.

Дівчина присіла перед ним і подивилася йому прямо в очі.

– Якби ти не повернувся, все склалося б інакше. Я дійсно щось відчуваю до тебе, я б поїхала до

Варшави і, можливо, ніколи не повернулася до Вників.

Сільвія вибухнула сміхом. Майя повернулася до неї і різко сказала:

– Заткнися.

– А зараз, можливо, якесь чуле прощання, га? Цьом-цьомчики? – кепкувала донька костельного. –

Так сталося, могло бути інакше, але ні.

– Рубенса ви теж вбили? – запитав Косма. – Він знав, хотів мені сказати.

– Ми не вбивці, — буркнув костельний.

– Він знав, — підтвердив парох, заспокоюючи чоловіка помахом руки. — Він не хотів тобі казати.

Однак він вирішив, що з твоєю появою все закінчиться і він може піти. Його син був дуже поганою людиною, і він це знав. Покаявся за нього, хоч і не треба було, але він наполягав. Він розумів нашу місію, схвалював її, але також хотів, щоб вона закінчилася. Ну, він був не звідси, тому, мабуть, і сумнівався.

– Але мене ви вб’єте, — сказав Косма. – Відтепер ви більше не зможете сказати, що ви не вбивці.

Костельний запитально глянув на пароха. Той дивився на небо, наче хотів знайти відповідь у

грозових хмарах. Однак Бог не розвів чорних хмар і не дав йому поради.

135

– Salus populi suprema lex55, – сказав він через деякий час.

Цього разу Косма пирхнув сміхом. Адреналін катався по його жилах, йому треба було десь знайти

вихід.

– Ви, католики, можете все красиво виправдати, – сказав він. – Все, що вам потрібно, це відповідним

чином підібрана цитата з Біблії.

– Це не з Біблії, але вона не змінює факту, що тобі доведеться померти, – відповів парох. — Ніхто

цього не хотів. мені шкода.

– Тільки вбивство поліцейського чи навіть його зникнення – це трохи клопітка справа, ніж пояснення

відсутності ксендза. Крім того, поліцейського, який приїхав сюди для розслідування, і який залучив до цього

поліцію Єлєньої Гури. Повертаючись сюди, я подзвонив своєму приятелеві, помічнику комісара Камілю

Сікорському. Отець Марек встиг надіслати мені есемеску із проханням про допомогу, і я передав прохання

поліції. Сюди прислали патруль.

Він говорив, але це нікого не вразило. З місця екзекуції священика ще збирали речі, його тіло, загорнуте у плівку, вже лежало на візку з ящиками, все було прибрано. Косма знав, що йому не вистачає

часу, тому він змінив позу, авдірвав праве коліно від землі й став лише на лівому. Чоловіки, які його

тримали, не протестували.

– Буде так, як захоче Бог, — сказав парох. – Треба вірити в нього, в Ісуса Христа, а не в поліцію, прокуратуру, суддів. Тільки Бог є справедливим суддею. Тут, у Вниках, ми беззастережно вірили в це

протягом століть і ніколи не були розчаровані. Тепер ми віддамо свою долю в його руки.

– До речі, поліція все одно нічого не знайде, — зневажливо сказала Сільвія. – Вони ніколи нічого не

знаходять. У Церкві також є високопоставлені люди, які знають, що тут відбувається. Вони допоможуть у разі

виникнення проблем.

– Усі ми знаряддя в Божих руках, – погодився парох.

Раптом до звуку дощу приєднався звук грому. Від села насувалась стіна води. Усі повернули голови

в той бік.

Один шанс.

Єдиний.

Косма відштовхнувся правою ногою, як міг, і, на його подив, чоловіки не втримали його. Він їх

здивував, але ж вони теж не були професіоналами, їм не доводилося садити на заднє сидіння поліцейської

машини м’язистих людей, накачаних наркотиками та стероїдами, вони не усвідомлювали, скільки сил

потрібно для цього, і навіть знаючи прийоми на стави, це було непросто.

Після стрибка він побачив перед собою Майю і просто відштовхнув її, а одним ударом відключив

також і Сільвію, тому що та мала ловити свою подругу. У Косми була можливість врятуватися, збігаючи вниз.

Він попрямував до лісу, коли помітив на своєму шляху Шрама. Залишалося зробити лише одне — кинутися

на чоловіка й збити його ударом плеча, як регбіст. В останню мить він помітив, що у того ніж, той самий, яким він різав плівку та скотч, коли обмотував тіло Марека. Наскочивши на Шрама, Косма відчув гарячий

удар у лівий бік. Біль був жахливим, у нього потемніло в очах, і, незважаючи на величезну кількість

адреналіну, який накачував до серця організм, який боролося за життя, він знав, що вже не підніметься.

Ну що ж, він був безнадійним поліцейським. Якби він взяв із собою табельну зброю, все було б

інакше.

Якби він не повернувся до Вників.

Якби він ніколи не приїздив до Вників.

Якби він ніколи не залишав семінарії.

Занадто багато "якби".

Двоє чоловіків, від яких перед тим він вирвався, доскочили до нього. Кожен з них вирішив

компенсувати свою поразку кількома ударами ногами. Косма відчув біль у животі, в руці, почув виразний

тріск кістки, що ламається, і відчув, як щось висмоктує повітря з його легень. Це, хіба, ребра тріскалися одне

за одним. Він побачив над собою Шрама, який вдарив йому прямо по носові, а потім шмагнув його ножем, Косма інстинктивно схилив голову, але все одно відчув пекучий біль на лобі.

- Стійте! – вигукнув парох.

Мучителі заспокоїлися, Шрам підняв його, але Косма відчув, що не втримається на ногах. Дощ

дійшов до них і тільки отверезив його, посиливши біль. Поліцейський відчув кров у роті, один із ударів

ногою, мабуть, влучив йому в обличчя.

Парох стояв перед ним і люто дивився йому в очі.

– Валасякова мала вас убити, вона стояла над вашим ліжком із сокирою. Я знав, що будуть

проблеми. Але вона була недостатньо сильною. Майя сказала, що ти поїдеш звідси, і проблем не буде.

Найвищий закон – це добро людей (Цицерон).

136