Убивство Роджера Екройда

fb2

Еркюль Пуаро береться за чергове розслідування. Проте цього разу випадок здається детективу надзвичайно банальним: в англійському містечку помирає дехто місіс Феррас, заможна вдовиця. Містяни вважають, що це самогубство, доки не знаходять убитим Роджера Екройда — вдівця, який збирався одружитися з місіс Феррас. Справа набуває цікавого повороту. Під підозрою опиняється майже все оточення жертв. Та найбільше мотивів для вбивства має Ральф Пейтон — спадкоємець убитого Роджера, що буквально «загруз» у боргах... Звичайне розслідування перетворюється на складну головоломку, сповнену таємниць і загадок. Убивцею може виявитися будь-хто…


Аґату Крісті в усьому світі знають як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, іще один мільярд — у перекладі ста іноземними мовами. Вона — найпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книги поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Її перу належать вісімдесят детективних романів і збірок оповідань, дев’ятнадцять п’єс і шість романів, написаних під псевдонімом Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті — «Таємнича пригода в Стайлзі» — написано наприкінці Першої світової війни, у якій письменниця брала участь у складі волонтерського медичного загону. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро — маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найзнаменитішим героєм літератури детективного жанру після Шерлока Голмса. Цей роман було опубліковано у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку випускала по книжці, а 1926 року — шедевр «Убивство Роджера Екройда». То була її перша книга у видавництві «Колінз», що започаткувала їхню плідну й ефективну співпрацю, яка тривала п’ятдесят років і породила сімдесят книг. «Убивство Роджера Екройда» — це також перша книга Аґати Крісті, яку було інсценовано — за назвою «Алібі» — й успішно поставлено на сцені одного з лондонських театрів Вест-Енду. «Пастка на мишей» — найславетніша п’єса письменниці — була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого в історії театральних вистав часу.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Померла 1976 р., і кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці — «Сонне вбивство» — з’явився друком дещо згодом, того ж таки року, після чого вийшли її автобіографія та збірка оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Доки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, вибудував свій роман.

Пункі,

якій до вподоби традиційні детективні історії, вбивство, дізнання та підозра, що падає на всіх по черзі!

Розділ перший

Доктор Шеппард

Місіс Феррас померла вночі четверга із шістнадцятого на сімнадцяте вересня. По мене послали о восьмій годині ранку п’ятниці сімнадцятого. Мені нічого не вдалося удіяти: вона померла за кілька годин до мого приходу.

Минуло лише кілька хвилин по дев’ятій, а я вже повернувся додому. Відімкнув вхідні двері та навмисно трохи загаявся в холі, вішаючи капелюх і легке пальто, завбачливо одягнуте, щоб захиститися від світанкового холоду ранньої осені. Насправді я був дуже засмученим і схвильованим. Визнаю, тоді я ще не міг передбачити подій подальших кількох тижнів. І навіть не намагався цього зробити. Однак інтуїція нашіптувала мені, що попереду неспокійні часи.

З їдальні, по лівий бік від мене, було чути дзенькіт чайних чашок і сухе покашлювання моєї сестри Керолайн.

— Джеймсе, то ти? — гукнула вона.

Дивне запитання, кому б то ще бути. Відверто кажучи, саме через сестру я й затримався у холі. Девіз родини мангустів, як писав Кіплінг, це: «Піди та дізнайся». Якщо Керолайн колись вирішить мати герб, я безумовно пораджу їй зобразити мангуста, що стоїть на задніх лапах. Першу частину гасла можна було би пропустити: Керолайн спроможна дізнатися що завгодно, спокійно сидячи вдома. Я не знаю, як їй це вдається, але це так. Підозрюю, що її розвідка — то прислуга й торговці. Коли Керолайн виходить, вона не збирає новини, а поширює їх. І на цьому вона таки знається.

Власне, саме така її особливість і була причиною моїх нападів тривоги. Хай що я зараз не розповів би Керолайн про смерть місіс Феррас, за півгодини про це знатиме все село. Як фахівець я, звісно, намагаюся остерігатись. Ось чому звик завжди приховувати від сестри всю можливу інформацію. Зазвичай їй однаково все стає відомо, проте я отримую моральне задоволення від усвідомлення, що то не моя провина.

Чоловік місіс Феррас помер трохи більше як рік тому, а Керолайн невтомно стверджує (без будь-яких на те підстав), що його отруїла дружина.

Вона ігнорує мої незмінні заперечення, що містер Феррас помер від гострого гастриту, якому посприяло хронічне зловживання алкогольними напоями. Симптоми гастриту й отруєння миш’яком — тут я погоджуюся — дуже схожі, але Керолайн вибудовує свої звинувачення на зовсім інших припущеннях.

— Лише подивися на неї, — постійно чую від сестри.

Місіс Феррас, попри не першу молодість, була дуже привабливою жінкою, завжди одягненою, хоч і невигадливо, проте зі смаком. Утім, багато жінок купують одяг у Парижі, та не обов’язково через це отруюють своїх чоловіків.

Нерішуче стоячи в холі з такими думками в голові, я знову почув голос Керолайн — цього разу із різкішими нотками:

— Джеймсе, що ти там робиш? Чому не йдеш снідати?

— Саме йду, люба, — поквапливо озвався я. — Вішав пальто.

— За цей час ти міг би з десяток пальт повісити.

Її правда. Міг би.

Увійшовши до їдальні, я звично чмокнув Керолайн у щічку та взявся снідати беконом із яйцями. Бекон уже охолов.

— У тебе був ранній виклик, — зауважила Керолайн.

— Так, — відповів я. — У «Королівську галявину». Місіс Феррас.

— Знаю, — мовила сестра.

— Звідки знаєш?

— Мені сказала Енні.

Енні — покоївка. Мила дівчина, але невиправна балакуха.

Запала тиша. Я продовжував їсти бекон з яйцями. Кінчик довгого й тонкого сестриного носа аж сіпався, як завжди бувало, коли щось її цікавило чи хвилювало.

— Ну? — запитала вона.

— Прикрий випадок. Нічого не вдієш. Вочевидь, вона померла вві сні.

— Знаю, — повторила сестра.

Цього разу я роздратувався.

— Ти не можеш знати, — вихопилося в мене. — Я й сам не знав, коли дістався туди, а я ще нікому не говорив. Коли ця дівчина, Енні, знає, то вона, певне, провидиця.

— Мені сказала не Енні, а молочник. Він почув це від куховарки Феррас.

Як я вже згадував, Керолайн, аби щось дізнатися, не треба навіть виходити. Вона сидить удома, а новини плинуть до неї самі.

— Від чого вона померла? — продовжувала сестра. — Серцева недостатність?

— А цього молочник не сказав? — саркастично поцікавився я.

Не варто марнувати сарказм на Керолайн: вона все сприймає серйозно та належно відповідає.

— Він не знав, — пояснила вона.

Зрештою, Керолайн таки довідається. Краще почути від мене.

— Смерть від передозування вероналом. Останнім часом вона пила його від безсоння. Мабуть, випила завелику дозу.

— Нісенітниця, — негайно видала Керолайн. — Вона зробила це навмисне. І не супереч мені!

Цікаво, що коли ви таємно переконані в дечому, проте не хочете цього визнати, то починаєте люто заперечувати, почувши це від когось іншого. Я відразу ж обурився.

— Ти знову за своє, — дорікнув я. — Квапишся ляпнути ні сіло ні впало. З якого це дива місіс Феррас вирішила покінчити життя самогубством? Удова, ще доволі молода, заможна, при доброму здоров’ї. Живи і насолоджуйся. Безглуздя якесь.

— Зовсім ні. Навіть ти мав би помітити, як вона змінилася. Це тривало десь упродовж останніх півроку. Схоже, її мучили кошмари. Ти сам щойно визнав, що вона не могла заснути.

— Твій діагноз? — спокійно запитав я. — Нещасна любов, гадаю?

Моя сестра похитала головою.

Муки совісті, — із насолодою вимовила вона.

— Муки совісті?

— Так. Ти не повірив мені, коли я говорила, що то вона отруїла свого чоловіка. Тепер я впевнена як ніколи.

— Не думаю, що ти мислиш логічно, — сказав я. — Насправді, якби жінка наважилася на такий злочин, як убивство, то холоднокровно насолоджувалася би плодами свого вчинку, не переймаючись такою дурнуватою сентиментальністю, як докори сумління.

Керолайн похитала головою.

— Може, такі жінки й існують, але місіс Феррас до них не належала. Вона була клубком нервів. Нестримне бажання змусило її позбутися свого чоловіка: вона була не з тих, хто здатний витримувати страждання. А немає жодних сумнівів, що дружина такого чоловіка, як Ешлі Феррас, невимовно страждала…

Я кивнув.

— І відтоді те, що вона скоїла, переслідувало її. Не можу не жаліти її.

Сумніваюся, що Керолайн хоч трохи жаліла місіс Феррас за її життя. Тепер, коли жінка перенеслася туди, де (ймовірно) не зможе носити паризьких обновок, Керолайн готова дозволити собі ніжні почуття жалю та розуміння до неї.

Я запевнив їй, що сама думка про це — безглузда. Я мусив наполягати, бо в душі й сам погоджувався принаймні з частиною сказаного. Але недобре, що Керолайн осягнула істину просто натхненна здогадками. Я не збирався заохочувати таке. Вона пройдеться селом, розповсюджуючи свою точку зору, а всі вважатимуть, що її підґрунтя — медична інформація від мене. Життя — це випробування!

— Дурниці! — вигукнула Керолайн у відповідь на мої критичні зауваження. — Ще побачиш. Ставлю десять фунтів проти одного, що вона залишила лист-сповідь.

— Вона не залишала ніякого листа, — зопалу кинув я, не подумавши, чим обернеться для мене це зізнання.

— О! — видала Керолайн. — То ти таки цікавився, еге ж? Джеймсе, я впевнена, глибоко в душі ти вважаєш так само, як і я. А ти старий і хитрий лис!

— Завжди варто припускати можливість самогубства, — відкарбував я.

— Буде розслідування причин смерті?

— Можливо. Це залежить від багатьох речей. Для розслідування достатньо, щоб я з абсолютною впевненістю констатував, що надмірну дозу випито випадково.

— А ти абсолютно впевнений? — проникливо запитала сестра.

Я не відповів. Просто встав з-за столу.

Розділ другий

Хто є хто у Кінґз-Ебботі

Допоки продовжу розповідати про те, що я сказав Керолайн і що вона сказала мені, було б добре, щоб ви мали хоч якесь уявлення про нашу, так би мовити, місцеву географію. Наше село Кінґз-Еббот, гадаю, схоже на будь-яке інше село. Найближче велике місто — Кранчестер — від нас за дев’ять миль. У нас є велика залізнична станція, невеличка пошта й два «Універмаги», що конкурують між собою. Працездатні чоловіки зазвичай іще замолоду вирушають із нашого села на пошуки кращої долі, а тут проживає багато самотніх леді та військових у відставці. Наше дозвілля і розваги можна підсумувати одним словом — «плітки».

У Кінґз-Ебботі є тільки два варті уваги будинки. Один — «Королівська галявина», залишений місіс Феррас її покійним чоловіком. Інший, «Парк папороті», належить Роджеру Екройду. Екройд завжди цікавив мене як чоловік, який узагалі не нагадував сільського сквайра, хай якими би ви їх не уявляли. Він радше скидався на одного з тих рум’янощоких спортсменів, які завжди з’являлися на початку першого акту старомодної музичної комедії, дія якої розгортається на сільському вигоні, і зазвичай співали пісню про те, що збираються до Лондона. Тепер ми маємо ревю, а сільські сквайри вийшли із музичної моди.

Власне, Екройд насправді й не сквайр. Він дуже успішний виробник (якщо не помиляюся) вагонних коліс. Чоловік під п’ятдесят, із рум’яним обличчям і добродушним характером, нерозлийвода із сільським священиком, щедро жертвує на церковні фонди (хоча, за чутками, дуже скупий у особистих витратах), підтримує змагання з крикету, клуби для юнаків і спілки ветеранів-інвалідів. Практично, він — життя та душа нашого мирного Кінґз-Еббота.

У двадцять один Роджер Екройд закохався у вродливу жінку, років на п’ять-шість старшу за нього, й одружився з нею. Вона мала прізвище Пейтон і була вдовою з дитиною. Історія того шлюбу коротка та болісна. Направду місіс Екройд була алкоголічкою. Через чотири роки після весілля алкоголь загнав її у могилу.

Упродовж подальших років Екройд не виявляв бажання вдруге спізнати радощів шлюбу. Синові дружини від її першого шлюбу на час, коли померла його мати, було лише сім. Тепер йому двадцять п’ять. Екройд завжди вважав його своїм сином і відповідно виховував. Але хлопчина той виріс свавільним, тож є постійним джерелом тривог і турбот свого вітчима. Попри все, усі ми в Кінґз-Ебботі дуже любимо Ральфа Пейтона. Хоча б тому, що він привабливий юнак.

Як я вже говорив раніше, у нашому селі полюбляють пліткувати. Ще відразу всі зауважили, що містер Екройд і місіс Феррас дуже добре ладнають. По смерті її чоловіка близькість стала ще помітнішою. Оскільки їх постійно бачили разом, усі гадали, що після жалоби місіс Феррас стане місіс Роджер Екройд. Власне, це мало якусь узгодженість: дружина Роджера Екройда померла від пияцтва, а Ешлі Феррас був п’янюгою протягом багатьох років до своєї смерті. Пасувало, щоби ці дві жертви зловживання алкоголем компенсували одне одному все, чого їм довелося зазнати у попередніх шлюбах.

Сім’я Феррас переїхала сюди понад рік тому, а от Екройд уже багато років жив тут у ореолі чуток. Доки ріс і мужнів Ральф Пейтон, у будинку Екройда змінилося кілька економок, і на кожну з них Керолайн із приятельками дивилися з підозрою. Не буде перебільшенням сказати, що принаймні п’ятнадцять років усе село впевнено очікувало на одруження Екройда з однією зі своїх економок. Остання з них, небезпечна жінка на ім’я міс Рассел, царювала тут як повноправна господиня п’ять років — удвічі довше за будь-яку з її попередниць. Вважали, що, якби не поява місіс Феррас, Екройд навряд чи уникнув би весілля. Це та ще одна обставина — несподіване прибуття з Канади овдовілої невістки Екройда з дочкою. Місіс Сесіл Екройд, удова молодшого брата-невдахи, обжилася в «Парку папороті» і, на думку Керолайн, поставила міс Рассел на належне місце.

Я не знаю достеменно, що таке «належне місце» (звучить холодно та неприємно), проте знаю, що міс Рассел ходить із підібганими губами й виразом обличчя, який можу схарактеризувати як їдка посмішка, і що висловлює глибоку симпатію до «любої місіс Екройд, залежної від милості брата її чоловіка. Хліб пожертв такий гіркий, чи не так? Я особисто почувалася б жалюгідно, якби не заробляла собі на прожиття».

Не знаю думки місіс Сесіл Екройд про захоплення Феррас, але, вочевидь, для неї вигідно, щоб Екройд так і не одружився, хоча вона завжди виявляла особливу люб’язність, мало не захоплення, під час зустрічей із місіс Феррас. Утім, Керолайн стверджує, що це нічого не доводить.

Отаким клопотався Кінґз-Еббот упродовж останніх кількох років. Ми обговорювали Екройда та його романи з різних точок зору. Місіс Феррас посіла своє місце на сцені.

Тепер у калейдоскопі відбулися зміни. Із безневинних розмов про можливі весільні подарунки нас раптом закинуло в саме серце трагедії.

Прокручуючи ці та безліч інших питань у голові, я механічно обходив своїх пацієнтів. Особливо цікавих випадків не було, що, мабуть, складалося на краще, позаяк мої думки знову й знову поверталися до таємничої смерті місіс Феррас. Чи наклала вона на себе руки? Звісно, якби вона так учинила, то чи не залишила б записку із поясненням, що замислила зробити? Жінки (кажу з особистого досвіду), вирішивши скоїти самогубство, здебільшого воліють пояснити причину такого згубного вчинку. Вони прагнуть уваги.

Коли я бачив її востаннє? Не більше як тиждень тому. Поводилася вона цілком природно. Ну, зважаючи на все.

Тоді я раптом згадав, що бачив її, хоч і не розмовляв, учора. Вона гуляла з Ральфом Пейтоном, і я здивувався, бо не знав, що той у Кінґз-Ебботі. Насправді я вважав, що він зрештою посварився зі своїм вітчимом: уже приблизно півроку його тут не зустрічали. І от, вони разом із місіс Феррас ішли, прихилившись головами, і вона дуже серйозно щось говорила.

Гадаю, що саме цієї миті мене вперше огорнуло передчуття майбутніх подій. Іще нічого конкретного, просто невиразне передчуття. Така серйозна розмова tête-à-tête[1] між Ральфом Пейтоном і місіс Феррас напередодні справила на мене неприємне враження.

Я все ще міркував про це, коли майже вперся носом у Роджера Екройда.

— Шеппарде! — вигукнув він. — Саме вас я і шукаю. Страшний випадок.

— То ви вже чули?

Він кивнув. Я бачив, що для нього це болісний удар. Його великі рум’яні щоки, здавалося, запали, і зазвичай веселий здоровань мав розбитий вигляд.

— Усе гірше, ніж ви думаєте, — тихо промовив він. — Слухайте, Шеппарде, мені треба з вами порозмовляти. Чи не повернетеся зараз зі мною?

— Навряд чи. Мушу навідати ще трьох хворих і повернутися до дванадцятої, на прийом пацієнтів.

— Тоді сьогодні пополудні… Ні, краще приходьте на вечерю. О сьомій тридцять. Вам зручно?

— Так, чудово. Щось не так? Це пов’язано з Ральфом?

Не знаю, чому я сказав так… хіба тому, що часто це таки був Ральф.

Екройд втупився в мене невидющим поглядом, ніби не розуміючи. Я почав припускати, що насправді десь відбувається щось погане. Ще ніколи я не бачив Екройда таким засмученим.

— Ральф? — невизначено перепитав він. — Ні, це не щодо Ральфа. Ральф зараз у Лондоні… Чорт! Он іде стара міс Ґаннетт. Не хочу говорити з нею про те страшне горе. Зустрінемося пізніше, Шеппарде. О пів на восьму.

Я кивнув, і він швидко відійшов, покинувши мене в задумі. Ральф у Лондоні? Але вчора пополудні він напевне був у Кінґз-Ебботі. Мабуть, учора ввечері чи сьогодні вранці він повернувся до міста. Утім, поведінка Екройда не виказувала цього: він говорив так, наче Ральфа тут не було багато місяців.

Я більше не міг замислюватися над цим. Міс Ґаннетт уже стояла біля мене, жадаючи щось почути. За своєю натурою міс Ґаннетт нагадувала мою сестру Керолайн, проте без уміння тієї цілити точно в яблучко, тож робила поквапливі висновки, чим додавала величності здібностям Керолайн. Не перевівши й подиху, міс Ґаннетт засипала мене запитаннями.

Хіба ж не сумно, що таке сталося з бідолашною місіс Феррас? Подейкують, вона вже багато років була хронічною наркоманкою. Яка підлість поширювати такі чутки! Та найжахливіше те, що зазвичай у таких небилицях є зерно правди. Нема диму без вогню! А ще кажуть, що містер Екройд дізнався про це і розірвав заручини, бо вони таки були. Вона, міс Ґаннетт, має докази на підтвердження цього. Звісно, я мушу все це знати — лікарі завжди знають, але нікому не розповідають, так?

Говорячи все це, вона пронизувала мене очима: воліла побачити мою реакцію на її натяки. На щастя, постійне спілкування з Керолайн навчило мене зберігати байдужий вираз обличчя та тримати напоготові декілька ухильних зауваг.

Тепер же я привітав міс Ґаннетт із тим, що вона не належить до тих злісних пліткарок. Досить елегантна контратака, чи не так? Це збило її з пантелику, і допоки вона отямилася, я пішов.

Так, у задумі, я повернувся додому, де у приймальні на мене вже чекали кілька пацієнтів. Відпустивши, як я вважав, останнього, вирішив перед обідом трохи поміркувати в садку, коли помітив, що на мене чекає ще одна пацієнтка. Вона встала та сама підійшла до мене, позаяк я завмер від здивування.

Хтозна, чому я так здивувався. Хіба через думку про міс Рассел, ніби вона з криці. Недуги плоті її здолати не могли.

Економка Екройда — висока доглянута жінка, проте грізна на вигляд. У неї суворий погляд і так міцно стиснуті вуста, що коли б я був підлеглою їй покоївкою чи посудомийкою, то втікав би лише від звуку її кроків.

— Доброго ранку, докторе Шеппард, — привіталася міс Рассел. — Я була б дуже вдячна, якби ви глянули на моє коліно.

Я глянув, та, направду, це майже нічого не дало. Міс Рассел так непереконливо описувала непевні болі, що, коли б на її місці опинилася менш порядна жінка, я б запідозрив, що ця історія надумана. На мить я припустив, що міс Рассел навмисно вигадала клопіт з коліном, аби розпитати мене про смерть місіс Феррас, але незабаром зрозумів, що принаймні тут помилявся: вона мимохіть згадала трагедію і край. Попри це, міс Рассел нібито прагнула затриматися і порозмовляти.

— Що ж, докторе, дякую вам за цю пляшечку мазі, — подякувала вона нарешті. — Та не вірю, що вона хоч якось допоможе.

Я й сам не вірив, але запротестував — за велінням обов’язку. Зрештою, мазь не зашкодить, а своє ремесло треба відстоювати.

— Я не вірю всім цим лікам, — правила своє міс Рассел, зневажливо окидаючи поглядом мою колекцію пляшечок. — Медичні препарати завдають багато шкоди. Наприклад, звикання до кокаїну.

— Ну, як на те…

— Це явище дуже поширене у вищих колах суспільства.

Упевнений у кращій поінформованості міс Рассел про вище суспільство, я навіть не спробував сперечатися з нею.

— Просто скажіть мені отаке, докторе, — попросила міс Рассел. — Припустімо, ви справді раб наркотиків. Чи можна якось цьому зарадити?

На таке запитання не відповіси відразу. Я прочитав їй на цю тему коротку лекцію, вислухану нею з великою увагою. Мене ж не полишала підозра, що вона намагається вивідати щось про місіс Феррас.

— От, наприклад, веронал… — продовжував я.

Але, на диво, вероналом вона начебто не зацікавилася. Натомість змінила тему та поцікавилась, чи справді є такі рідкісні отрути, що їх надзвичайно важко виявити.

— О! — мовив я. — Бачу, ви читаєте детективні історії.

— Правда ваша, — зізналася вона.

— Сенс детективної історії, — сказав я, — полягає в тому, щоби вказати рідкісну отруту (можливо, з Південної Америки), про яку ніхто ніколи не чув і яку невідоме плем’я дикунів використовує для отруєння стріл. Смерть від неї миттєва, а західна наука безсила визначити її. Ви таке маєте на увазі?

— Так. Це насправді можливо?

Я скрушно похитав головою.

— Боюся, що ні. Та, звісно, є кураре.

Про кураре я розповів їй чимало, та міс Рассел нібито знову втратила інтерес. Вона лише запитала, чи знайдеться його трохи у моїй шафці з отрутами, а коли я заперечив, то, здалося, зовсім упав у її очах.

Вона сказала, що їй час повертатися, і коли я проводжав її до дверей приймальні, гонг покликав на обід.

Я й не підозрював, що міс Рассел до вподоби детективні історії. Мене дуже розважила вималювана в уяві картинка, як вона виходить зі своєї кімнати виганьбити служницю, що завинила, а потім повертається до спокійного читання «Таємниці сьомої смерті» чи чогось такого.

Розділ третій

Чоловік, який вирощував кабачки

За обідом я повідомив Керолайн, що вечерятиму в «Папороті». Сестра не заперечувала. Навпаки.

— Чудово, — сказала вона. — От і дізнаєшся про все. До речі, що там за клопіт з Ральфом?

— З Ральфом? — перепитав я. — Нічого.

— Тоді чому він зупинився у «Трьох вепрах», а не у «Парку папороті»?

У мене й на мить не виникло сумнівів у твердженні Керолайн, що Ральф Пейтон перебуває в місцевому готелі. Достатньо було її слова.

— Екройд говорив мені, що Ральф у Лондоні, — промовив я здивовано, відступивши від свого непорушного правила ніколи не ділитися інформацією.

— О! — здивувалася і Керолайн. Я помітив, як смикався її ніс, доки вона це обдумувала. — Він прибув до «Трьох вепрів» учора ввечері, — зауважила вона. — Він і досі там. Учора ввечері він зустрічався з якоюсь дівчиною.

Мене це зовсім не здивувало: Ральф, мушу додати, більшість вечорів гуляє з дівчатами. Та мене таки вразило, що для розваг він обрав Кінґз-Еббот, а не веселу столицю.

— З однією з офіціанток? — припустив я.

— Ні. Це все, що мені відомо. Він ходив на побачення. Не знаю з ким.

(Керолайн було гірко таке визнати).

— Але здогадуюся, — продовжила моя невтомна сестра.

Я терпляче чекав.

— Зі своєю двоюрідною сестрою.

— З Флорою Екройд? — ошелешено вигукнув я.

Флора Екройд не була родичкою Ральфа Пейтона, та оскільки Ральфа вже давно вважали сином Екройда, їх мали за родичів.

— З Флорою Екройд, — повторила сестра.

— Але чому не піти до «Папороті», якщо бажаєш із нею зустрітися?

— Таємно заручені, — виголосила Керолайн із безмежним задоволенням. — Старий Екройд не хоче про це й чути, тому вони змушені зустрічатися отак.

Я бачив недоліки версії Керолайн, але втримався від зауваг. Невинна репліка про нашого нового сусіда змінила тему розмови.

У будинку по-сусідству, «Модринах», нещодавно оселився чужинець. На превелике невдоволення Керолайн, їй не вдалося вивідати про нього нічого, крім того, що він іноземець. Виявилося, що її агентура — ненадійна. Вочевидь, цей чоловік споживає молоко, овочі, м’ясо та іноді й мерлани, так само, як і будь-хто інший, але ніхто з постачальників його цими продуктами не мав про нього жодної інформації. Навіть його ім’я (здається, містер Порротт) викликало відчуття нереальності. Єдине відоме про нього — це те, що він цікавиться вирощуванням кабачків.

Але, звісно, не такої інформації потребує Керолайн. Вона воліє знати, звідки він, хто за фахом, чи одружений, ким була чи є його дружина, чи має він дітей, яке дівоче прізвище його матері й усяке таке. Гадаю, саме хтось, схожий на Керолайн, вигадав запитання для отримання паспорта.

— Моя люба Керолайн, — почав я, — професія цього чоловіка видається мені безсумнівною. Цирульник-пенсіонер. Глянь на його вуса.

Керолайн не погодилася. Вона заперечила, що якби цей чоловік був перукарем, волосся мав би хвилясте, а не пряме. У всіх перукарів кучеряве волосся.

Я вказав на кількох знайомих зі мною особисто перукарів із прямим волоссям, але Керолайн залишалася непохитною.

— Я взагалі не можу його зрозуміти, — пояснювала вона печально. — Нещодавно я позичала в сусіда певні садові інструменти, та, попри його люб’язність, нічого з нього не витягла. Нарешті я без реверансів запитала його, чи він француз, на що той відповів «ні», тож я якось не наважилася його далі розпитувати.

Це посилило моє зацікавлення нашим таємничим сусідом: чоловік, спроможний стулити рота Керолайн, відіславши її, як царицю Савську, з порожніми руками, мусить бути видатною особистістю.

— Гадаю, — сказала Керолайн, — що він має один з цих нових пилосмоків…

Із блиску її очей я здогадався, що Керолайн має намір позичити пилосмок, аби скористатися нагодою для подальшого розпитування. Я вибрав мить, щоб утекти в сад. Я великий шанувальник садівництва, тож старанно полов коріння кульбаби, коли почув застережливий зойк неподалік, а щось важке просвистіло повз мої вуха і впало до ніг, неприємно чвакнувши. Кабачок.

Я сердито роззирнувся. Над огорожею, ліворуч від мене, вигулькнуло обличчя. Яйцеподібна голова, подекуди вкрита підозріло чорним волоссям, два величезні вуса та пара спостережливих очей. Це був наш таємничий сусід, містер Порротт.

Він одразу ж заходився щиро перепрошувати.

— Тисячу разів даруйте, мсьє. Мені немає виправдання. Упродовж декількох місяців я вирощую кабачки. Сьогодні вранці я зненацька на них розлютився. Послав їх погуляти, — на жаль! — не тільки подумки, а буквально. Схопив найбільший. Жбурнув ним через огорожу. Мсьє, мені так соромно. Благаю вас пробачити мені.

Під таким потоком вибачень мій гнів був змушений розтанути. Зрештою, клятий овоч у мене не поцілив. Але я щиро сподівався, що кидання великих овочів через паркани для нашого нового друга не хобі. З такою звичкою сусід навряд чи зможе здобути нашу прихильність.

Дивний маленький чоловічок ніби прочитав мої думки.

— О, ні! — вигукнув він. — Не хвилюйтеся. Для мене це не звичка. Але лише уявіть собі, мсьє, ото працюєш для досягнення певної мети, гаруєш як віл, аби колись тільки відпочивати та робити те, про що мріяв, а опісля розумієш, що прагнеш повернутися до старих часів, коли ти працював, до колишньої діяльності, яку так радо облишив.

— Так, — погодився я. — Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину — достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.

Мій маленький сусід кивнув.

— Сила звички. Ми працюємо для досягнення певної мети, а досягнувши її, усвідомлюємо, що тужимо за повсякденною працею. А зізнаюся вам, мсьє, моя робота була цікавою. Найцікавішою роботою на світі.

— Так? — підштовхував я його. На мить у мені спалахнув запал Керолайн.

— Вивчення людської природи, мсьє!

— Цікаво, — зронив я люб’язно.

Вочевидь цирульник-пенсіонер. Хто знає таємниці людської душі краще, аніж перукарі?

— А ще я мав друга… друга, який був поруч багато років. Час від часу його недолугість мене лякала, та попри все я дуже його цінував. Уявіть собі, я сумую навіть за його тугодумством. За його наївністю та відкритим поглядом на світ. За приємністю тішити та приголомшувати його моїми надзвичайними талантами. Не можу висловити, як я за усім цим сумую.

— Він помер? — співчутливо запитав я.

— Ні. Живе та процвітає… але на іншому кінці світу. Тепер він у Аргентині.

— У Аргентині, — повторив я заздрісно.

Завжди мріяв поїхати до Південної Америки. Я зітхнув, потім підвів голову й зауважив, що містер Порротт дивиться на мене зі співчуттям. Схоже, цей маленький чоловічок усе осягнув.

— Ви теж туди хочете, чи не так? — поцікавився він.

Зітхнувши, я похитав головою.

— Я міг поїхати, — сказав. — Рік тому. Але був дурним… навіть гірше — жадібним. Пожертвував реальністю заради марева.

— Розумію, — мовив містер Порротт. — Грали на фондовій біржі?

Я скорботно кивнув, хоч у душі потішався. Цей кумедний маленький чоловічок тримався вельми поважно.

— Часом не нафтові родовища Поркюпайн? — кинув він раптом.

Я витріщився на нього.

— Власне, я думав про них, але зрештою зупинився на золотій копальні в Західній Австралії.

Сусід споглядав мене із загадковим виразом на обличчі.

— Це Доля, — виголосив він нарешті.

— Що за Доля? — перепитав я роздратовано.

— Те, що моїм сусідом виявилася людина, яка серйозно розмірковує про нафтові родовища Поркюпайн і золоті копальні Західної Австралії. Скажіть, ви відчуваєте слабкість до каштанового волосся?

Я аж рота роззявив, а той зайшовся сміхом.

— Ні, ні, я не божевільний. Заспокойтеся. Дурнувате запитання я вам поставив, бо бачте, мій друг, про якого я говорив, був молодим, вважав усіх жінок гарними, а більшість із них навіть вродливими. Але ви — чоловік середнього віку, лікар, людина, яка розуміє абсурдність і марноту більшості речей у нашому житті. Що ж, ми сусіди. Будь ласка, прийміть і передайте своїй прекрасній сестрі мій найкращий кабачок.

Він уклонився й урочистим жестом подав мені величезний екземпляр цього овоча, який я належно прийняв, достоту так, як його було запропоновано.

— Отож, — весело підсумував маленький чоловічок, — сьогоднішній ранок не минув намарне. Я зустрів людину, що якось нагадує мені далекого друга. Між іншим, можна вас дещо запитати. Ви, безперечно, знаєте у цьому селі кожного. Що то за юнак із дуже темним волоссям, очима та гарним обличчям? Він ходить із високо піднесеною головою та легкою посмішкою на вустах.

Опис не залишав жодних сумнівів.

— Це певне капітан Ральф Пейтон, — протягнув я.

— Я раніше його не зустрічав?

— Ні, якийсь час він був відсутній. Але він син, насправді прийомний син, містера Екройда з «Парку папороті».

Мій сусід роздратовано зажестикулював.

— Звісно, я мав би здогадатися. Містер Екройд так багато про нього говорив.

— Ви знаєте містера Екройда? — здивувався я.

— Ми з містером Екройдом знайомі ще з Лондона… коли я там працював. Я попросив його не розповідати тут про мою професію.

— Зрозуміло, — мовив я, трохи розважений тим, що сприйняв за відвертий снобізм.

Але маленький чоловічок продовжував розмову, бундючно, самозадоволено посміхаючись:

— Краще зоставатися інкогніто. Я не прагну розголосу. Навіть не намагаюся виправити місцевий варіант мого імені.

— Так, звісно ж, — пробурмотів я, не знаючи, що й сказати.

— Капітан Ральф Пейтон, — розмірковував містер Порротт. — Отож, він заручений із племінницею містера Екройда, чарівною міс Флорою.

— Хто це вам розповів? — здивувався я.

— Містер Екройд. Близько тижня тому. Він дуже із цього задоволений, давно чекав, коли це станеться, чи, принаймні, я так зрозумів. Я навіть гадаю, що йому довелося трохи натиснути на молодого чоловіка. Хоча це ніколи не розумно. Молодий чоловік повинен одружуватися на втіху собі, а не вітчима, від якого на дещо очікує.

Мої версії повністю розсипалися. Я не міг навіть уявити, що Екройд довіряє перукареві свої таємниці й обговорює з ним питання про шлюб племінниці та пасинка. Екройд прихильно ставиться до людей нижчого прошарку, але вирізняється дуже розвиненим почуттям власної гідності. Я почав припускати, що, зрештою, Порротт не може бути перукарем.

Аби приховати збентеження, я сказав перше, що спало на гадку:

— Чому ви звернули увагу на Ральфа Пейтона? Через приємну зовнішність?

— Ні, не тільки тому… хоча, як на англійця, він вельми гарний… Ваші романістки назвали б його грецьким богом. Ні, є в цьому молодому чоловікові дещо мені незрозуміле.

Він виголосив останні слова тоном, що справив на мене разюче враження. Він начебто характеризував юнака у світлі якихось сокровенних знань, мені недосяжних. Під таким враженням я подався додому: саме тієї миті мене покликала сестра.

Я ввійшов. Керолайн ще була в капелюшку. Мабуть, щойно повернулася з села. Вона негайно почала:

— Я зустріла містера Екройда.

— І що? — запитав я.

— Звісно, я зупинила його, хоча він, схоже, дуже квапився і все поривався іти.

Я не сумніваюся, що так і було. Ставлення містера Екройда до Керолайн було таким самим, як і до міс Ґаннетт раніше того дня. Може, навіть більш вираженим: Керолайн важче спекатися.

— Я відразу ж запитала його про Ральфа. Він дуже здивувався. Він не знав, що хлопець тут. Сказав, що я, мабуть, помилилася. Я! Помилилася!

— Таки смішно, — промовив я. — Він мусив би краще тебе знати.

— Тоді він сказав, що Ральф і Флора заручені.

— Я теж це знаю, — перервав її я зі скромною гордістю.

— Хто тобі розповів?

— Наш новий сусід.

Секунду-дві Керолайн вагалася, наче кулька на рулетці, що повільно коливається між двома числами. Але відхилила спокусливий оманливий маневр.

— Я повідомила містера Екройда, що Ральф зупинився у «Трьох вепрах».

— Керолайн, — почав я, — ти ніколи не думала, що можеш завдати великого лиха тією своєю звичкою повторювати все почуте, не замислюючись?

— Нісенітниця! — заперечила сестра. — Людям варто все знати. Я вважаю своїм обов’язком тримати їх у курсі. Містер Екройд був дуже вдячний мені.

— Еге ж, — поквапився погодитись я, оскільки це, вочевидь, було не все.

— Гадаю, він прямував до «Трьох вепрів», але якщо так, Ральфа він там не знайшов.

— Справді?

— Справді. Бо коли я поверталася лісом…

— Поверталася лісом? — перервав її я.

Керолайн зашарілася.

— День був такий погожий! — вигукнула вона. — Я вирішила трохи пройтися. Ліси в осінніх барвах такі гарні цієї пори!

Керолайн байдуже до лісів будь-якої пори року. Зазвичай вона вважає ліси місцем, де намочиш ноги й де на голову можуть звалитися різні неприємні речі. Ні, лише нездоланний інстинкт мангуста міг привести її до нашого місцевого переліска. Це єдине місце поблизу Кінґз-Еббота, де можна поговорити з молодою жінкою, щоб цього не побачило ціле село. Та й «Парк папороті» поруч.

— Ну, гаразд, — погодився я, — продовжуй.

— Як я вже казала, я просто йшла лісом, коли почула голоси.

Керолайн замовкла.

— І що?

— Один належав Ральфу Пейтону (я відразу його впізнала). Інший — дівочий. Звісно, я не мала наміру підслуховувати…

— Ні, звісно, ні, — виголосив я із підкресленим сарказмом, але це, однак, зовсім не вплинуло на Керолайн.

— Я просто не могла не почути. Дівчина щось сказала (я не розчула, що саме), а Ральф відповів. Схоже, він дуже гнівався. «Люба моя, — сказав він. — Ти що, не розумієш, що старий, як пити дати, не залишить мені жодного шилінга? За останні роки я вже дістав його. Утну ще щось — і його терпіння лусне. А нам, люба, потрібні грошики. Я буду невимовно багатий, коли старий вріже дуба. Він скнара, та, як воно буває, купається в грошах. Я не хочу, щоб він змінив заповіт. Довірся мені та не хвилюйся». То були саме ці слова. Я дуже добре запам’ятала. На жаль, я тоді наступила на суху галузку, чи щось таке, тож вони стишили голоси та пішли. Певна річ, я не могла побігти за ними, тому й не роздивилася, що то за дівчина.

— Це, мабуть, найприкріше, — сказав я. — Здогадуюсь, що ти поквапилася до «Трьох вепрів», відчула слабкість, увійшла до таверни випити чарку бренді й змогла глянути, чи на місці обидві офіціантки. Так?

— Це не була офіціантка, — рішуче заперечила Керолайн. — Я майже впевнена, що це Флора Екройд, але…

— Але це безглуздо, — погодився я.

— Та якщо це не Флора, то хто ж?

Моя сестра швидко перебрала дівчат, що жили неподалік, перераховуючи всі можливі «за» і «проти».

Коли вона замовкла, щоб перевести подих, я пробелькотів щось про хворого та вислизнув надвір.

Я зібрався йти до «Трьох вепрів». Імовірно, Ральф Пейтон уже повернувся туди.

Я знав Ральфа дуже добре, мабуть, краще, ніж будь-кого в Кінґз-Ебботі, бо колись знав його матір, тож розумів у ньому багато того, що спантеличувало інших. Певною мірою, він жертва спадковості. Не успадкувавши від матері фатальної схильності до алкоголю, усе таки був безвольним. Як зауважив уранці мій новий друг, Ральф був надзвичайно гарний: високий, шість футів на зріст, із пропорційною статурою, легкою грацією атлета брюнет, як і його мати, з гарним засмаглим обличчям, завжди готовим просяяти усмішкою. Ральф Пейтон належав до народжених зачаровувати без особливих зусиль. Попри те, що ні в чому собі не відмовляв, вирізнявся марнотратністю, не знав нічого святого, він був добрим, тож усі друзі були віддані йому.

Чи міг я якось на нього вплинути? Я гадав, що можу.

У «Трьох вепрах» я дізнався, що капітан Пейтон щойно повернувся. Я піднявся до його номера та ввійшов без попередження.

На мить, пам’ятаючи те, що чув і бачив, я завагався, як він прийме мене, та мої побоювання виявилися марними.

— О, Шеппарде! Радий бачити вас.

Він наблизився, простягаючи руку. Сонячна усмішка осяяла його обличчя.

— Єдина людина, яку я радий бачити в цьому пекельному місці.

Я здивовано звів брови.

— Що тут не так?

Він нервово засміявся.

— Довга історія. Справи у мене не дуже, докторе. Може, вип’єте щось?

— Так, дякую.

Він натиснув на ґудзик дзвінка, тоді повернувся і сів у крісло.

— Що ж, не зволікатиму, — похмуро сказав він. — Я встряв у неприємності. По суті, не маю і найменшого уявлення, як учинити далі.

— У чому річ? — співчутливо поцікавився я.

— То все мій клятий вітчим.

— Що він зробив?

— Важливо не те, що він уже зробив, а те, що може зробити в майбутньому.

На дзвінок відповіли, і Ральф замовив напої. Коли служник вийшов, Ральф знову, суплячись, згорбився у своєму кріслі.

— Це справді… так серйозно? — запитав я.

Він кивнув.

— Цього разу я взагалі не бачу виходу, — розважливо мовив він.

Незвично серйозні нотки в його голосі переконали мене в його щирості. Що ж мало трапитися, аби Ральф посерйознішав.

— Власне, — продовжував він, — я не бачу перспектив… Дідько його знає, як учинити далі.

— Якщо я можу допомогти… — несміливо почав я.

Але він рішуче похитав головою.

— Ви дуже люб’язні, докторе. Та я не хочу вас вплутувати. Мушу діяти сам.

Він замовк на хвилину, а потім повторив трохи зміненим голосом:

— Так, я мушу діяти сам…

Розділ четвертий

Вечеря у «Папороті»

І

Ледь минуло о пів на восьму, коли я натиснув ґудзик дзвінка на вхідних дверях «Парку папороті». Двері із запопадливою швидкістю відчинив Паркер, мажордом.

Вечір був чудовий, тож я прийшов пішки. Ступив до великого прямокутного холу, і Паркер допоміг мені зняти пальто. Саме тієї миті секретар Екройда, приємний молодий чоловік із прізвищем Реймонд, проходив через хол до кабінету Екройда з купою паперів у руках.

— Добрий вечір, докторе. Завітали на вечерю? Чи із професійним візитом?

Остання заувага стосувалася моєї чорної валізи, поставленої на дубову скриню.

Я пояснив, що будь-якої миті мене можуть викликати на пологи, тому прийшов готовим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і продовжив свій шлях, кинувши через плече:

— Проходьте до вітальні. Ви знаєте куди. Дами зійдуть за хвилину. Мушу віднести ці документи містерові Екройду та повідомлю, що ви вже тут.

Із появою Реймонда Паркер зник, а я залишився в холі самотою. Поправив краватку, зиркнув у велике дзеркало, що висіло там, і наблизився до дверей навпроти, за якими, як мені було відомо, знаходилася вітальня.

Натискаючи дверну клямку, я почув усередині звук, наче зачинили вікно. Додам, що зауважив я це механічно, тож не надав тоді значення.

Я відчинив двері, ввійшов — і ледь не наштовхнувся на міс Рассел, що саме виходила. Ми перепросили одне одного.

Уперше я глянув на економку, оцінюючи, і замислився, якою гарною жінкою вона колись була — і, хай там як, досі є. У її темному волоссі не було сивини, а коли на щоках грав рум’янець, як-от зараз, суворість її зовнішності здавалася не такою очевидною.

Я припустив, що міс Рассел щойно прийшла: вона засапалася, неначе бігла.

— Боюся, що я завітав трішки зарано, — пробурмотів я.

— О, не думаю. Вже минуло о пів на восьму, докторе Шеппард. — Вона на мить замовкла і додала: — Я… не знала, що сьогодні вас чекають на вечерю. Містер Екройд не згадував про це.

У мене склалося невиразне враження, що мій прихід на вечерю їй не сподобався, та мені не вдалося зрозуміти причини.

— Як ваше коліно? — запитав я.

— Як і було, докторе, дякую. Мушу йти. Місіс Екройд зараз зійде. Я… я прийшла сюди поглянути, чи свіжі квіти.

Вона швидко вийшла з кімнати. Я підступив до вікна, дивуючись її наполегливому бажанню виправдати свою присутність у кімнаті. Я помітив те, що мав би знати вже давно, якби звертав увагу, а саме — у кімнаті довгі панорамні вікна-двері з виходом на терасу. Тож почутий мною звук не міг бути звуком вікна, яке зачиняють.

Безцільно, радше щоб відволіктися від болісних думок, ніж з якоїсь іншої причини, я розважав себе, намагаючись вгадати, що могло видати такий звук.

Тріск вугілля в каміні? Ні, шум був зовсім інакшим. Шурхіт шухляди письмового столу? Ні, не це.

Потім мій погляд зупинився на предметі, який, здається, називають срібним столиком. Його скляну кришку можна підняти, хоч через неї видно вміст столу. Я підійшов до столика й став вивчати його вміст. Там було кілька старовинних дрібничок зі срібла, дитячий черевичок, що належав, як стверджують, королю Карлу Першому, трохи китайських нефритових фігурок і чимало африканських дрібничок і сувенірів. Аби краще роздивитися одну з нефритових фігурок, я підняв кришку. Вона вислизнула з моєї руки і зачинилися.

Я відразу впізнав нещодавно почутий звук. Це був звук кришки цього столу, яку обережно та м’яко опустили. Для задоволення своєї цікавості я двічі чи тричі це повторив. Потім знову підняв кришку, щоб уважніше роздивитися вміст.

Я все ще схилявся над відкритим срібним столиком, коли до кімнати ввійшла Флора Екройд.

Хоч багато хто недолюблює Флору Екройд, нею не можна не захоплюватися. Для друзів же вона сама чарівність. Перше, що вражає в ній, — надзвичайна врода. Вона має від природи скандинавське світло-золотаве волосся, сині, як води норвезького фьорду, очі та ніжну, як пелюстки троянд, шкіру. У неї прямі, хлоп’ячі плечі та стрункі стегна. Утомленого лікаря вельми освіжає споглядання такого чудового здоров’я.

Проста й безпосередня англійська дівчина. Можливо, я старомодний, але гадаю, що природна краса — її перевага.

Флора підступила до столика та висловила єретичний сумнів щодо того, що король Карл Перший узагалі носив дитячі черевички.

— Та й у будь-якому разі, — говорила міс Флора, — уся ця метушня щодо речей з причини, що хтось їх одягав чи користувався ними, здається досить безглуздою. Тепер їх ніхто не одягає і ними не користується. Перо, яким Джордж Еліот написала «Млин на Флоссі», або щось таке, — це ж зрештою лише перо. Якщо вам справді так до вподоби Джордж Еліот, чому б не купити й не прочитати дешеве видання «Млина на Флоссі».

— А ви, міс Флоро, мабуть, ніколи не читаєте таких старомодних книжок?

— Помиляєтеся, докторе Шеппард. Мені подобається «Млин на Флоссі».

Приємно таке почути: книжки, які тепер читають молоді жінки та які схвалюють, просто лякають мене.

— Ви не привітали мене, докторе Шеппард, — сказала Флора. — Чи ще не чули?

Вона простягнула ліву руку. На середньому пальці був вишуканий перстень з єдиною перлиною.

— Ви ж знаєте, я виходжу заміж за Ральфа, — пояснила вона. — Дядько дуже задоволений. Тому я зостаюся в сім’ї.

Я схопив її за руки.

— Моя люба, — промовив я. — Сподіваюся, ви будете дуже щасливі.

— Ми заручені вже з місяць, — спокійно продовжувала Флора, — але оголосили про це лише вчора. Дядько збирається полагодити «Кросстоун» та віддати його нам. Ми вдаватимемо фермерів. А насправді взимку полюватимемо, а на сезон поїдемо до міста, плаватимемо на яхті. Я люблю море. І, звісно, виявлятиму особливу зацікавленість церковною роботою та братиму участь у всіх засіданнях матусь.

У цей момент, шурхочучи сукнею, увійшла місіс Екройд, дуже перепрошуючи за спізнення.

Соромно зізнатися, та я ненавиджу місіс Екройд. Вона — самі ланцюжки, зуби та кістки. Дуже неприємна жінка. Маленькі й суворі блідо-блакитні очі, що, які б слова не линули з її вуст, завжди залишаються допитливо холодними.

Я підійшов до неї, покинувши Флору біля вікна. Вона тицьнула мені жменю суглобів та перснів і заходилася безперестану торохтіти.

Чи я чув про заручини Флори? Як вдало все складається. Любі діточки закохалися з першого погляду. Просто ідеальна пара: він — такий смаглявий, вона — така білявка.

— Не можу описати вам, любий мій докторе Шеппард, яке це полегшення для материнського серця.

Місіс Екройд зітхнула, віддаючи данину її материнському серцю, тоді як очима проникливо пасла за мною.

— Я тут подумала. Ви такий давній друг любого Роджера. Нам відомо, як він довіряє вашим судженням. Мені так складно у становищі вдови бідного Сесіла. Але є так багато виснажливого — різні розрахунки, знаєте, і всяке таке. Я щиро вірю, що Роджер планує розпорядитися щодо любої Флори, але, як ви знаєте, він трохи оригінальний, особливо стосовно грошей. Що дуже типово, як мене запевняли, для промислових магнатів. Я подумала, знаєте, чи не поговорили б ви з ним про це? Флора вас дуже любить. Ми вважаємо вас давнім другом, хоча й знайомі лише трохи більше за два роки.

Потік красномовства місіс Екройд пересох, бо двері вітальні знову відчинилися. Це дуже мене втішило. Мені не подобається втручатися у чужі справи, тож не маю найменшого наміру турбувати Екройда з приводу грошових розпоряджень щодо Флори. Ще трохи — і я був би змушений заявити про це місіс Екройд.

— Ви знайомі з майором Блантом, чи не так, докторе?

— Так, авжеж, — підтвердив я.

Багато хто знає Гектора Бланта — принаймні з чуток. Ніхто інший не вполював так багато диких тварин у найнеймовірніших місцях, як майор Блант. Коли ви згадаєте про нього, вам скажуть: «Блант… часом не той мисливець за великою дичиною?».

Його дружба з Екройдом завжди мене трохи дивувала: ці двоє чоловіків були разюче різними. Гектор Блант років на п’ять молодший за Екройда. Вони стали друзями ще замолоду, і, хоча їхні шляхи розійшлися, дружба залишалася непохитною. Що два роки Блант проводить два тижні в «Папороті», і постійним нагадуванням про цю дружбу слугує величезна голова звіра з неймовірно розгалуженими рогами, що дивиться на вас каламутними очима та притягує ваш погляд, щойно ступите через вхідні двері.

Блант увійшов до кімнати притаманними йому повільними та м’якими кроками. Це був чоловік середнього зросту, міцний і кряжистий. Його червонувато-коричневе обличчя мало на диво невиразний вигляд. Сірі очі справляли враження завжди спрямованих у далину. Він був небалакучим, і коли й озивався, то говорив уривчасто, наче слова з його вуст витискали.

— Як ви, Шеппарде? — запитав він звично уривчасто, а потім зупинився просто перед каміном і задивився на щось над нашими головами так, ніби вгледів дещо цікаве десь у Тімбукту.

— Майоре Блант, — звернулася Флора, — чи не розповіли б ви мені про ці африканські штучки. Гадаю, ви знаєте, для чого вони.

Я чув, що Гектора Бланта називали жінконенависником, але зауважив, що до Флори він підійшов досить поквапливо, й вони обоє схилилися над срібним столиком.

Я боявся, що місіс Екройд знову заведе розмову про грошові домовленості, тому швидко кинув кілька реплік про новий сорт пахучого горошку. Я прочитав про новий сорт у «Дейлі Мейл». Місіс Екройд не має й уявлення про рослинництво, однак належить до тих жінок, які полюбляють справляти враження добре обізнаних у повсякденних питаннях, і також читає «Дейлі Мейл». Ми мали можливість підтримувати дуже культурну бесіду, поки до нас не приєдналися Екройд і його секретар. Одразу потому Паркер оголосив, що вечеря готова.

Моє місце за столом було між місіс Екройд і Флорою. Блант сидів по іншу руку місіс Екройд, а Джеффрі Реймонд поруч з ним.

Вечеря була невеселою. Екройд заглибився у роздуми. Вигляд мав пригнічений і майже нічого не їв. Місіс Екройд, Реймонд і я підтримували розмову. На Флору, здавалося, вплинула дядькова депресія, а Блант поринув у звичну мовчазність.

ІІ

Одразу після обіду Екройд узяв мене під руку й повів до свого кабінету.

— Нам принесуть каву і більше не займатимуть, — пояснив він. — Я звелів Реймонду подбати про те, щоб нам не заважали.

Я мовчки й непомітно вивчав його. Екройд, вочевидь, був чимось схвильований. Хвилину чи дві він походжав туди-сюди кімнатою, а потім, коли з’явився Паркер із кавою на таці, опустився у м’яке крісло перед каміном.

Кабінет був затишним. Одну з його стін займали книжкові полиці. Великі крісла були оббиті синьою шкірою. Біля вікна стояв великий письмовий стіл — увесь в акуратно підписаних і підшитих паперах. На круглому столику лежали журнали та спортивні газети.

— Останнім часом той клятий біль після їжі знову повертається, — спокійно зауважив Екройд, наливаючи собі каву. — Мусите знову дати мені тих ваших пігулок.

Я здогадався, що він прагне створити видимість медичної теми нашої бесіди, тож підіграв йому.

— Я так і думав. Тому й захопив їх із собою.

— Чудово. То давайте сюди.

— Вони в моїй валізі. Піду й принесу їх.

Екройд зупинив мене.

— Не переймайтеся. Паркер принесе. Паркере, будь ласка, принесіть докторову валізу!

— Слухаю, сер.

Паркер вийшов. Щойно я хотів озватися, як Екройд застережно підняв руку.

— Ще ні. Почекайте. Хіба ви не бачите? Я такий знервований, що ледве можу стримуватись.

Я чудово це бачив. І мене це дуже турбувало — виникали різні передчуття. Майже відразу Екройд заговорив знову.

— Будь ласка, перевірте, чи зачинено вікно? — попросив він мене.

Трохи здивований, я підвівся і підійшов до вікна. Не панорамного, а звичайного вікна з підйомною рамою. Попри опущені важкі оксамитові штори блакитного кольору, згори вікно було прочинене.

Доки я морочився біля вікна, до кімнати повернувся Паркер з моєю валізою.

— Усе гаразд, — повідомив я.

— Ви замкнули вікно на засувку?

— Так, так. Екройде, що з вами?

Паркер саме зачинив за собою двері, інакше я б не поставив це запитання. Допоки відповісти, Екройд зволікав із хвилину.

— Я в пеклі, — повільно промовив він. — Ні, не зважайте на ті кляті пігулки. Я сказав це для Паркера. Слуги такі цікаві. Підійдіть і присядьте. Двері також замкнено, так?

— Так. Ніхто нас не підслухає, не хвилюйтеся.

— Шеппарде, ніхто не знає, чого я зазнав за останню добу. Якщо чийсь дім і розпадався на очах його власника, то це мій. А отой Ральфовий вибрик — це остання крапля. Та зараз не про це. Про інше… інше… Я не знаю, що із цим робити. А маю швидко щось вирішити.

— Що вас мучить?

Екройд німував хвилини дві (я відчував у ньому дивне небажання продовжувати), а коли озвався, його запитання прогриміло наче грім серед ясного неба. На таке я не очікував.

— Шеппарде, ви навідували Ешлі Ферраса під час його останньої хвороби, так?

— Так.

Схоже, формулювання наступного запитання йому далося ще важче.

— Ви колись підозрювали… Ви ніколи не замислювалися, що… що його могли отруїти?

Я мовчав зо дві хвилини. Тоді вирішив, що відповісти. Зрештою, Роджер Екройд не був Керолайн.

— Відкрию вам правду, — мовив я. — На той час у мене підозр не виникло, але потім балачки моєї сестри все ж наштовхнули мене на таку думку. Відтоді я не можу її позбутися. Але, зауважте, я не маю жодних підстав для підозр.

— Його таки отруїли, — сказав Екройд.

Він говорив сумно й важко.

— Хто? — запитав я раптом.

— Дружина.

— Звідки це вам відомо?

— Вона сама зізналася.

— Коли?

— Учора! Боже мій, учора! А нібито десять років тому!

Якусь мить я зачекав, і він продовжив:

— Розумієте, Шеппарде, я розповідаю вам це конфіденційно. Усе повинно залишитися між нами. Мені потрібна ваша порада. Я не можу нести весь тягар сам. Як я вже казав, я не знаю, що робити.

— Опишіть, як це сталося, — попросив я. — Я все ще нічого не розумію. Як місіс Феррас зізналася вам?

— Усе було так. Три місяці тому я запропонував місіс Феррас вийти за мене заміж. Вона мені відмовила. Я попросив знову, і цього разу вона погодилася, але не дозволила мені оголосити про заручини, поки не мине рік жалоби. Учора я навідав її і нагадав, що від часу смерті її чоловіка минув рік і три тижні, тому заперечень щодо публічного оголошення про заручини більше бути не може. Я зауважив, що впродовж останніх кількох днів вона дивно поводиться. І раптом, зовсім несподівано, вона зламалася. Вона… вона розповіла мені все. Як ненавиділа свого жорстокого чоловіка, як зростало її кохання до мене, і до якого… жахливого засобу вона вдалася. Отрута! Боже мій! Це було холоднокровне вбивство.

Я помітив огиду та жах на Екройдовому обличчі. Місіс Феррас, мабуть, теж це побачила. Екройд не належав до тих пристрасних закоханих, які здатні все пробачити заради кохання. У принципі, він добропорядний громадянин. Усе розважливе, моральне, законослухняне в ньому повністю відвернулося від неї тієї миті одкровення.

— Так, — продовжував він тихо й монотонно. — Вона зізналася у всьому. Та, схоже, є одна людина — людина, яка шантажувала її на величезні суми. І цей тиск помалу зводив її з розуму.

— Що то за чоловік?

Раптом перед моїми очами постали Ральф Пейтон і місіс Феррас. Їхні голови так близько. На мить я відчув поштовх тривоги. Невже це… Ні, це абсолютно неможливо! Я згадав, як Ральф вітався зі мною цього полудня. Безглуздя!

— Вона не назвала мені імені, — повільно мовив Екройд. — Власне, вона й не говорила, що то чоловік. Але звісно…

— Звісно, — погодився я. — Мабуть, то чоловік. А ви нікого не підозрюєте?

У відповідь Екройд застогнав, затуливши обличчя долонями.

— Це неможливо, — витиснув він. — Від самої думки про це я божеволію. Ні, навіть не розповім вам, яка страшна підозра промайнула в моїй голові. Одначе скажу таке. Вона сказала дещо, що наштовхнуло мене на здогад, що ця особа може бути серед моїх домашніх… але це неможливо. Я, мабуть, неправильно її зрозумів.

— Що ви їй сказали? — запитав я.

— Що я міг сказати? Звісно, вона бачила, яким жахливим шоком це стало для мене. І ще одне: як я мусив учинити щодо цієї справи? Вона ж зробила мене співучасником постфактум. Гадаю, вона зрозуміла це швидше, ніж я. Самі розумієте, я був ошелешений. Вона попросила в мене двадцять чотири години… Змусила пообіцяти нічого не робити до закінчення цього терміну. Вона вперто відмовлялася назвати ім’я мерзотника, що шантажував її. Припускаю, жінка боялася, що я піду просто до нього та поб’ю його, а тоді — вона була переконана — відступати буде нікуди. Вона сказала, що я отримаю від неї звістку ще до того, як мине доба. Боже мій! Присягаюся вам, Шеппарде, мені навіть на думку не спало, що вона мала намір вчинити. Самогубство! І я підштовхнув її до цього.

— Ні, ні, — заперечив я. — Не перебільшуйте. Провина за її смерть не на вашому сумлінні.

— Питання в тому, як мені вчинити зараз? Бідна жінка мертва. Чи варто ворушити минуле?

— Цілком погоджуюся з вами, — не став заперечувати я.

— Є ще дещо. Як мені дістати того мерзотника, який звів її в могилу. Це ж наче він сам її вбив? Він знав про перший злочин і скористався з нього, як гидкий стерв’ятник. Вона сплатила свою ціну. А що ж він? Уникне покарання?

— Я розумію, — протягнув я. — Хочете впіймати його? Та, знаєте, це означає розголос.

— Так, я обмірковував це. Я обміркував усі «за» та «проти».

— Я згоден з вами щодо необхідності покарати злочинця, але зважте, чого вам це коштуватиме.

Екройд підвівся і почав міряти кімнату кроками. Потім знову розслаблено опустився у крісло.

— Слухайте, Шеппарде, залишмо все як є. Якщо від неї не буде жодної звістки, не тривожмо минуле.

— Що ви маєте на увазі під «якщо від неї не буде жодної звістки»? — запитав я.

— Я переконаний, що десь якось вона залишила мені повідомлення… перед смертю. Не можу цього довести, але це так.

Я похитав головою.

— Вона ж не залишала жодного листа, навіть записки? — перепитав я.

— Шеппарде, я впевнений, що вона залишила. Ба більше, відчуваю, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе відкрилося, аби помститися чоловіку, який довів її до таких крайнощів. Я вірю, що, якби тоді мав можливість побачити її, вона назвала б ім’я і попросила покарати його, чого б мені це не вартувало.

Він подивився на мене.

— Ви не вірите у передчуття?

— О так, вірю, у певному сенсі. Якщо, як ви кажете, від неї буде звістка…

Я затих. Двері тихо відчинилися, і з’явився Паркер із тацею та кількома листами на ній.

— Вечірня пошта, сер, — повідомив він, передаючи тацю Екройду.

Потім зібрав кавові чашки та вийшов.

Я відволікся на мить, а тоді знову глянув на Екройда. Він застиг кам’яним бовдуром, втупившись у довгастий синій конверт. Інші листи впали на долівку.

— Її почерк, — прошепотів він. — Мабуть, учора ввечері вона виходила та відправила його перед… перед тим, як…

Він розірвав конверт і витягнув кілька цупких аркушів. Потім метнувся поглядом на мене.

— Ви впевнені, що зачинили вікно? — запитав він.

— Цілком, — здивовано відповів я. — А що?

— У мене цього вечора якесь дивне відчуття. Неначе за мною шпигують. Що це?..

Він рвучко обернувся. Я теж. Нам обом здалося, що ми почули клацання дверного замка. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Там нікого не було.

— Нерви, — пробурмотів Екройд.

Він розгорнув аркуші та почав тихо читати вголос:

Дорогий мій, любий мій Роджере Життя за інше життя. Я побачила це Побачила це сьогодні на вашому обличчі. Тому я вибираю єдиний вільний для мене шлях. Залишаю на вас покарання тієї людини, яка за минулий рік перетворила моє життя на земне пекло. Я не хотіла назвати вам його імені сьогодні пополудні, але обіцяю написати його тепер. У мене немає ні дітей, ні близьких родичів, яких варто пошкодувати, тому не бійтеся розголосу. За можливості, Роджере, мій найдорожчий Роджере, пробачте мені те зло, яке я могла вам заподіяти, бо, коли прийшов час, я однаково не змогла цього зробити

Екройд зупинився, аби перегорнути аркуш.

— Шеппарде, даруйте, але я мушу прочитати це на самоті, — мовив він непевно. — Це призначено для моїх очей, і лише для них.

Він заховав лист у конверт і поклав його на стіл.

— Пізніше, коли я буду сам.

— Ні, — вигукнув я, не стримавшись, — прочитайте зараз.

Екройд подивився на мене трохи здивовано.

— Будь ласка, вибачте, — побуряковів я. — Я не мав на увазі читати це вголос. Просто прочитайте, доки я ще тут.

Екройд похитав головою.

— Ні, я краще зачекаю.

Із якоїсь незрозумілої для себе причини я не відступався:

— Принаймні прочитайте ім’я того чоловіка!

Проте Екройд упертий, як осел: що більше наполягаєш на чомусь, то більше він опирається. Усі мої аргументи виявилися марними.

Лист принесли за двадцять хвилин до дев’ятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до дев’ятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити. Нічого не згадав. Похитавши головою, вийшов і зачинив за собою двері.

Я здригнувся, бо побачив перед собою Паркера. Він мав збентежений вигляд, тож я вирішив, що той, мабуть, підслуховував.

Яке гладке, м’яке та масне обличчя в цього чоловіка. І його погляд однозначно підозрілий.

— Містер Екройд звелів не турбувати його, — повідомив я холодно. — Він просив мене переказати вам.

— Звісно, сер. Мені… Мені вчувся дзвінок.

На таку очевидну брехню я не вважав за потрібне відповісти. Провівши мене у хол, Паркер допоміг мені вдягнути пальто, і я ступив у ніч. Місяць був за хмарами, і все здавалося дуже темним і тихим.

Годинник на сільській церкві вдарив дев’яту, коли я проходив через паркові ворота. Повернувши ліворуч, до села, я майже наштовхнувся на чоловіка, який рухався у протилежний бік.

— Це дорога до «Парку папороті», містере? — хрипко запитав незнайомець.

Я глянув на нього. Через натягнутий на самі очі капелюх і піднятий комір пальто я не міг роздивитися його обличчя, але схоже, то був юнак. Із грубим і простакуватим голосом.

— Оце ворота парку, — кивнув я.

— Дякую, містере. — Він замовк, а потім додав зовсім зайве: — Бачите, я нетутешній.

Він попрямував собі далі. І коли я озирнувся за ним, юнак уже минав ворота.

Дивно, його голос нагадав мені інший, знайомий голос, але чий, згадати не вдалося.

За десять хвилин я вже був удома. Керолайн мучила цікавість, чому я повернувся так рано, тож для її задоволення я трохи дофантазував, як провів вечір. Утім, не міг позбутися моторошного відчуття, що вона бачить мене наскрізь.

О десятій я підвівся, позіхнув і запропонував піти спати. Керолайн погодилася. Був вечір п’ятниці, а щоп’ятниці я заводжу годинники. Отож, як завжди, я взявся до цієї справи, а Керолайн подалася переконатися, чи добре прислуга замкнула кухню.

Було чверть по десятій, коли ми піднімалися сходами. Я щойно ступив на останню сходинку, як у вітальні озвався телефон.

— Місіс Бейтс, — одразу ж сказала Керолайн.

— Боюся, що так, — спохмурнів я.

Я збіг сходами та підняв слухавку.

— Що? — зойкнув я. — Що? Звісно, я негайно вирушаю.

Я побіг нагору, схопив мою валізу та кинув туди пару зайвих пов’язок.

— Телефонував Паркер, — гукнув я Керолайн, — з «Папороті». Там щойно виявили, що Роджера Екройда вбито.

Розділ п’ятий

Убивство

Майже миттєво я вивів машину та помчав до «Папороті». Вистрибнув з машини й нетерпляче натиснув ґудзик дзвінка. Ніхто не відчинив, і я натиснув знову.

Тоді я почув брязкання ланцюжка, і на порозі постав Паркер — із цілком безпристрасним, незворушним обличчям.

Я протиснувся повз нього до холу.

— Де він? — різко кинув я.

— Даруйте, сер?

— Ваш господар. Містер Екройд. Що ви витріщилися на мене! Ви повідомили поліцію?

— Поліцію, сер? Ви сказали поліцію? — Паркер дивився на мене, наче на примару.

— Що з вами, Паркере? Якщо, як ви говорите, вашого господаря вбито…

Паркеру забило подих.

— Господаря? Вбито? Неможливо, сер!

Тепер уже я витріщився на нього.

— Хіба то не ви телефонували мені хвилин зо п’ять тому з повідомленням, що вбито містера Екройда?

— Я, сер? О, ні, сер, справді! Я б навіть уявити собі таке не міг.

— Тобто ви хочете сказати, що все це жарт? Що з містером Екройдом усе гаразд?

— Вибачте, сер, але той, хто телефонував, скористався моїм ім’ям?

— Переповім дослівно те, що я почув: «Це доктор Шеппард? Це Паркер, мажордом із «Папороті». Сер, приїжджайте негайно. Містера Екройда вбили».

Ми з Паркером безпорадно тупилися один в одного.

— Дуже недобрий жарт, сер, — нарешті шоковано озвався той. — Яке нахабство сказати таке!

— Де містер Екройд? — раптом запитав я.

— Гадаю, він усе ще у своєму кабінеті, сер. Дами вже лягли, а майор Блант і містер Реймонд у більярдній.

— Я, мабуть, просто зайду до нього на хвилинку й погляну, — вирішив я. — Знаю, він не хотів, аби його турбували, та цей дивний лихий жарт не дає мені спокою. Я просто хочу переконатися, що з ним усе гаразд.

— Безумовно, сер. Я теж почуваюся неспокійно. Якщо ви не проти, я проведу вас до дверей, сер.

— Зовсім ні, — запевнив я. — Ходімо.

Я пройшов у двері праворуч, Паркер слідом за мною. Ми опинилися у маленькому передпокої, звідки невеличкий сходовий проліт вів до спальні Екройда, і я постукав у двері кабінету.

Відповіді не було. Я повернув клямку — двері замкнено.

— Дозвольте мені, сер, — попросив Паркер.

Дуже спритно, як на людину його статури, він став на одне коліно й зазирнув у замкову шпарину.

— Ключ устромлено в замок, сер, — повідомив він, підводячись. — Ізсередини. Містер Екройд, мабуть, замкнувся зсередини та, ймовірно, задрімав.

Я схилився і перевірив твердження Паркера.

— Схоже, все гаразд, — припустив я, — та все ж, Паркере, я розбуджу вашого господаря. Я не заспокоюся і не поїду додому, доки не почую від нього самого, що з ним усе гаразд.

Промовивши це, я схопився за клямку й гукнув:

— Екройде, Екройде, на хвилинку.

Відповіді так і не було. Я кинув погляд через плече.

— Я не хочу тривожити домашніх, — вагаючись, зауважив я.

Паркер пішов зачинити двері до великого холу, з якого ми прийшли.

— Гадаю, тепер усе добре, сер. Більярдна на іншому боці будинку, як і кухня та спальні дам.

Я кивнув із розумінням. Тоді несамовито загупав у двері та, нахилившись, майже закричав у замкову шпарину:

— Екройде, Екройде! Це Шеппард. Впустіть мене.

І знову тиша. Жодних ознак життя із замкненої кімнати. Ми з Паркером перезирнулися.

— Слухайте, Паркере, — сказав я, — я збираюся виламати двері… чи, краще, разом. Відповідальність беру на себе.

— Якщо ви так вважаєте, сер, — погодився Паркер досить невпевнено.

— Так, вважаю. Я не на жарт занепокоєний містером Екройдом.

Я окинув поглядом невеличкий передпокій і схопив важкий дубовий стілець. Ми з Паркером узяли його поміж себе й пішли в наступ. Раз, двічі, тричі ми вдарили по замку. На третьому ударі той зламався, і ми влетіли до кімнати.

Екройд сидів у кріслі перед каміном, де я й залишив його. Його голова впала набік, а трохи нижче від коміра піджака проглядався блискучий шматочок крученого металу.

Ми з Паркером наблизилися до розпластаного тіла. Я чув, як мажордом із різким свистом утягнув повітря.

— Заріссали ззаду, — прошелестів він. — Шахливо!

Він протер хусточкою мокре чоло, а потім боязко простягнув руку до руків’я кинджала.

— Не торкайтеся, — різко кинув я. — Ідіть зателефонуйте до поліції. Розкажіть, що сталося. Потім повідомте містера Реймонда та майора Бланта.

— Слухаю, сер.

Усе ще витираючи спітніле чоло, Паркер швидко вийшов.

Я зробив ту дрібничку, яку треба було. Я остерігався, аби не порушити положення тіла й не зачепити кинджала. Витягши його, нічого не зміниш. Зрозуміло, що Екройд уже якийсь час мертвий.

Затим за дверима почувся переляканий і сповнений недовіри голос молодого Реймонда.

— Що ви таке говорите? О, це неможливо! Де лікар?

Він поквапливо виринув на порозі, а тоді завмер — з обличчя збігла фарба. Його відсторонила чиясь рука, і до кімнати ступив Гектор Блант.

— Боже мій, — озвався Реймонд уже з-за його спини, — то це правда!

Блант пішов просто до крісла. Він схилився над тілом, і я, подумавши, що, як і Паркер, він хоче схопити руків’я кинджала, відтягнув його однією рукою.

— Нічого не можна рухати, — пояснив я. — Поліція повинна побачити його таким, який він зараз.

Блант одразу ж кивнув на знак згоди. Його обличчя було, як завжди, незворушним, проте за застиглою маскою я нібито розгледів ознаки хвилювання. Тим часом Джеффрі Реймонд уже наблизився до нас і втупився в тіло з-за Блантового плеча.

— Який жах, — пробурмотів він.

Він відновив самовладання, та коли зняв пенсне, яке зазвичай носив, і почав протирати його, я помітив, що його рука тремтить.

— Грабіж, я гадаю, — припустив він. — Як проник злочинець? Через вікно? Щось зникло?

Він підступив до письмового столу.

— Ви думаєте, це грабіж? — повільно запитав я.

— А що ще? Питання про самогубство, як на мене, не стоїть?

— Ніхто б сам себе так не заколов, — запевнив я. — Це, без сумніву, вбивство. Але який мотив?

— Ворогів у Роджера не було взагалі, — тихо промовив Блант. — Вочевидь, це грабіжники. Але що шукали ті злодії? Здається, нічого не чіпали.

Він оглянув кімнату. Реймонд продовжував розкладати папери на письмовому столі.

— Схоже, нічого не зникло. Жодна з шухляд не має ознак злому, — нарешті зауважив секретар. — Якась загадка.

Блант ледь кивнув головою.

— На долівці кілька листів, — зазначив він.

Я подивився вниз. Три чи чотири листи й досі лежали там, де їх впустив Екройд раніше ввечері.

Але синій конверт із листом місіс Феррас зник. Я саме збирався дещо сказати, як у будинку пролунав дзвінок. У холі прозвучали голоси, а тоді з’явився Паркер із місцевим інспектором поліції та констеблем.

— Добрий вечір, джентльмени, — привітався інспектор. — Мої співчуття! Містер Екройд був гідним, добрим джентльменом. Мажордом каже, що це вбивство. Ви заперечуєте нещасний випадок чи самогубство, докторе?

— Повністю, — відповів я.

— Ох! Погані справи.

Він підійшов і став над трупом.

— Його чіпали? — різко запитав він.

— Лише щоб переконатися, що ознак життя немає, — проста процедура. Тіла я взагалі не торкався.

— Ага! І все вказує на те, що вбивця втік… принаймні поки-що. А тепер розповідайте все детально. Хто знайшов труп?

Я ретельно виклав усі обставини.

— Повідомлення телефоном, кажете? Від мажордома?

— Повідомлення, якого я не робив, — палко запевнив Паркер. — Я не наближався до телефона весь вечір. Інші підтвердять це.

— Дуже дивно. Докторе, голос був схожий на Паркерів?

— Гм… не стверджуватиму, що я зауважив. Просто я сприйняв це за належне.

— Природно. Гаразд, то ви дісталися сюди, зламали двері та знайшли бідолашного містера Екройда в такому стані. Докторе, як довго, гадаєте, він мертвий?

— Принаймні півгодини… можливо, більше, — відповів я.

— Двері було замкнено зсередини, кажете? А вікно?

— Я особисто зачинив його та замкнув на шпінгалет раніше ввечері на прохання містера Екройда.

Інспектор підійшов до вікна та відслонив штори.

— Що ж, зараз його відчинено, — зазначив він.

І справді, вікно було відчинено, а нижню раму піднято до упору.

Інспектор витягнув кишеньковий ліхтарик і підсвітив підвіконня знадвору.

— Без сумніву, він пішов цим шляхом, — констатував, — і ввійшов теж. Бачите оце?

У світлі потужного ліхтарика проступало кілька чітких слідів. Схоже, то було взуття з гумовими шипами на підошвах. Особливо чіткий слід вів досередини, інший, який трохи перекривав його, — назовні.

— Ясно як божий день, — підсумував інспектор. — Зникло щось цінне?

Джеффрі Реймонд похитав головою.

— Нічого такого, щоб ми вже виявили. Містер Екройд ніколи не тримав нічого цінного в цій кімнаті.

— Угу, — прогув інспектор. — Злочинець виявляє відчинене вікно. Влазить досередини, бачить містера Екройда, що там сидить чи, може, задрімав. Злочинець завдає удару ззаду, потім у нього здають нерви, і він утікає. Покинувши досить чіткі сліди. Ми впіймаємо його без жодних труднощів. Підозрілі незнайомці тут ніде не вешталися?

— Ой! — раптом скрикнув я.

— Що, докторе?

— Цього вечора я зустрів чоловіка на виході з воріт. Він запитав мене про дорогу до «Парку папороті».

— О котрій годині це було?

— О дев’ятій рівно. Я чув, як годинник вибив годину, коли проходив через ворота.

— Можете його описати?

Я описав усе, що зміг.

Інспектор повернувся до мажордома:

— Хтось, хто підпадає під такий опис, наближався до парадного входу?

— Ні, сер. Цього вечора взагалі ніхто не приходив.

— А через задній вхід?

— Не думаю, сер, але перевірю.

Він підступив до дверей, але інспектор зупинив його порухом великої руки.

— Дякую, не треба. Я сам перевірю. Та спершу більш-менш точно визначимось із годинами. Хто востаннє бачив містера Екройда живим?

— Може, я, — припустив я. — Коли йшов… зараз згадаю… десь за десять хвилин до дев’ятої. Він сказав мені, що не хоче, аби його турбували. Я переказав розпорядження Паркеру.

— Саме так, сер, — поважно виголосив Паркер.

— Містер Екройд був живий о пів на десяту, — вставив Реймонд. — Я чув його голос.

— З ким він розмовляв?

— Оцього я не знаю. Звісно, на той час я вважав, що з ним доктор Шеппард. Я мав запитати його дещо про документи, з якими працював, а коли почув голоси, пригадав, як він сказав, що хоче поговорити з доктором Шеппардом і щоб йому не перешкоджали. Тому пішов. А тепер виявилося, що доктор уже пішов?

Я кивнув.

— Чверть по дев’ятій я був удома, — продовжив я. — І не виходив, поки до мене не зателефонували.

— Хто міг бути з ним о дев’ятій тридцять? — запитав інспектор. — Не ви… містере… м-м…

— Майор Блант, — підказав я.

— Майор Гектор Блант? — перепитав інспектор, і в його голосі забриніли нотки поваги.

Блант тільки ствердно кивнув головою.

— Гадаю, ми зустрічалися раніше, сер, — зазначив інспектор. — Я вас одразу не впізнав, але ви зупинялися в містера Екройда торік, у травні.

— У червні, — виправив Блант.

— Справді, то був червень. Отже, як я вже запитував, то не ви були з містером Екройдом сьогодні о дев’ятій тридцять вечора?

Блант похитав головою.

— Я не бачив його після вечері, — зізнався він.

Інспектор повернувся до Реймонда:

— А ви, сер, не чули, про що йшлося в розмові?

— Я почув тільки фрагмент, — почав секретар, — і, оскільки припускав, що містер Екройд із доктором Шеппардом, цей уривок видався мені дуже дивним. Як я пам’ятаю дослівно, містер Екройд сказав: «Звернення до мого гаманця були такими частими останнім часом» — так і сказав «останнім часом» — «що, боюся, я більше не можу виконати це прохання…» Я відразу ж пішов, тому нічого більше не почув. Але дуже здивувався, бо доктор Шеппард…

— … не позичає ні для себе, ні для інших, — закінчив я.

— Вимагання грошей, — задумливо мовив інспектор. — Можливо, для нас це важлива підказка. — Він звернувся до мажордома. — Кажете, Паркере, ви нікого не впускали через парадний вхід сьогодні ввечері?

— Саме так, сер.

— Тоді містер Екройд мав особисто впустити незнайомця. Але я не зовсім розумію…

Інспектор, здалося, на кілька хвилин замислився.

— Зрозуміло одне, — озвався він нарешті, виринувши з глибокої задуми, — містер Екройд був живий і здоровий о пів на десяту. Це востаннє, коли відомо, що він був живий.

Паркер винувато закашлявся, й інспектор одразу ж звернув на нього свій погляд.

— Щось не так? — різко спитав він.

— Пробачте, сер, але після того його бачила міс Флора.

— Міс Флора?

— Так, сер. Мабуть, за чверть до десятої. Саме тоді вона сказала мені, що сьогодні ніхто не повинен турбувати містера Екройда.

— То він відправив її до вас із цим повідомленням?

— Не зовсім, сер. Я ніс тацю із содовою і віскі, коли міс Флора, яка саме виходила з цієї кімнати, зупинила мене, сказавши, що дядько не хотів, аби його турбували.

Інспектор подивився на мажордома більш пильно, ніж раніше.

— Вам уже говорили про небажання містера Екройда, аби його турбували, еге ж?

Паркер почав затинатися. Його руки затрусилися.

— Так, сер. Так, сер. Ваша правда, сер.

— І все ж, ви мали намір потурбувати його?

— Я забув, сер. Тобто я про те, що завжди приношу віскі з содовою в цей час і питаю, чи є ще якісь розпорядження, тож я подумав… ну, я поводився, як завжди, не замислюючись.

Саме в цей момент я зауважив, що Паркер дуже підозріло збуджений. Бідний чоловік тремтів і посмикувався.

— Гм, — видав інспектор. — Я мушу негайно поговорити з міс Екройд. Наразі ми залишимо цю кімнату так, як є. Я повернуся сюди, коли почую розповідь міс Екройд. Для застереження зачиню та замкну вікно.

Уживши запобіжних заходів, інспектор вийшов у хол, а ми попрямували за ним. Він зупинився на мить, поглянув на невеличкі східці й кинув через плече до констебля:

— Джонсе, краще зостаньтеся тут. Не впускайте до цієї кімнати нікого.

Паркер шанобливо втрутився:

— Пробачте, сер. Якщо замкнути двері до головного холу, ніхто не матиме доступу до цієї частини будинку. Ці сходи ведуть лише до спальні та ванної кімнати містера Екройда. Зв’язку з рештою будинку нема. Колись тут були двері, але містер Екройд замурував їх. Він хотів, щоб його кімнати належали йому цілком.

Для прояснення ситуації я додав чорновий ескіз правого крила будинку. Невеликі сходи, як пояснив Паркер, вели до однієї великої спальні, утвореної внаслідок об’єднання двох кімнат, а також прилеглої ванни та туалету.

Інспектор зрозумів ситуацію з першого погляду. Коли ми опинилися у великому холі, він замкнув за собою двері та поклав ключ до кишені. Потім тихо проінструктував констебля, і той налаштувався піти.

— Треба розібратися з тими слідами від взуття, — сказав інспектор. — Але спершу мушу перекинутися кількома словами з міс Екройд. Вона останньою бачила дядька живим. Вона вже знає?

Реймонд похитав головою.

— Тоді ще зо п’ять хвилин не говоритимемо. Вона краще відповість на запитання, якщо не буде засмучена правдою про свого дядька. Скажіть їй, що сталося пограбування, і запитайте, чи вона не проти одягтися і зійти, щоб відповісти на кілька запитань.

Реймонд пішов нагору виконувати доручення.

— Міс Екройд зараз зійде, — повідомив він, повернувшись. — Я переказав їй те, що ви порадили.

Не минуло й п’яти хвилин, як Флора, у світло-рожевому шовковому кімоно, зійшла сходами. Вона здавалася неспокійною і збудженою.

Уперед виступив інспектор.

— Добривечір, міс Екройд, — привітався він чемно. — Боюся, була спроба пограбування, тож ми хочемо, щоб ви допомогли нам. Що то за кімната? Більярдна? Заходьте сюди та присядьте.

Флора присіла на краєчок широкого й завдовжки з усю стіну дивана та подивилася на інспектора.

— Я не дуже зрозуміла. Що вкрадено? Що я повинна вам розповісти?

— Загалом таке, міс Екройд. Паркер стверджує, що ви виходили з кабінету свого дядька за чверть до десятої. Це так?

— Саме так. Я прийшла побажати йому на добраніч.

— Час точний?

— Ну, це було десь тоді. Напевно не скажу. Можливо, пізніше.

— Ваш дядько перебував сам чи з кимось іще?

— Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.

— Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?

Флора похитала головою.

— Не можу відповісти. Штори було опущено.

— Саме так. А дядько поводився звично?

— Думаю, так.

— Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?

Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.

— Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти, позаяк він зайнятий. І я пішла.

— Він просив, щоб його не турбували?

— О, так, а я й забула. Він сказав: «Перекажи Паркеру, що сьогодні мені більше нічого не потрібно, і щоб він мене не турбував». Я зустріла Паркера біля дверей і переказала йому дядькове прохання.

— Саме так, — підтвердив інспектор.

— Ви не розповісте мені, що вкрадено?

— Ми не… впевнені, — вагаючись, відповів інспектор.

У широко розплющених очах дівчини з’явилася тривога. Вона скочила на ноги.

— Що сталось? Ви щось від мене приховуєте?

Рухаючись, як зазвичай, непомітно, між нею та інспектором виріс Гектор Блант. Флора ледь простягнула руку, він узяв її у свої долоні, погладжуючи, наче маленьку, і вона повернулася до нього, ніби в цьому безпристрасному, кам’яному обличчі було те, що обіцяло їй підтримку та безпеку.

— Погана новина, Флоро, — тихо промовив він. — Погана новина для всіх нас. Ваш дядько Роджер…

— Так?

— Це стане для вас важким ударом. Та рано чи пізно… Бідний Роджер мертвий.

Флора відступила від нього, її очі розширилися від жаху.

— Коли? — прошепотіла вона. — Коли?

— Боюся, одразу по тому, як ви пішли, — серйозно сказав Блант.

Флора схопилася рукою за горло, коротко зойкнула — і я встиг підхопити її у повітрі. Вона втратила свідомість, і ми з Блантом перенесли її нагору та вклали в ліжко. Потім я попросив його розбудити місіс Екройд і повідомити їй новину. Флора незабаром отямилась, і я привів до неї маму, пояснивши, як дбати про дівчину. Тоді поквапився униз.

Розділ шостий

Туніський кинджал

Я зустрів інспектора на виході з дверей, що вели до кухонних приміщень.

— Як молода леді, докторе?

— Саме оговтується. З нею її мати.

— Це добре. Я допитував слуг. Усі вони стверджують, що сьогодні ввечері біля чорного ходу нікого не було. Ваш опис того незнайомця досить нечіткий. Для продовження чи не могли б ви повідомити нам щось конкретніше?

— Боюся, що ні, — з жалем відповів я. — Розумієте, ніч була темна, а хлопець мав піднятий комір пальта й насунутий на очі капелюх.

— Гм, — гмикнув інспектор. — Схоже на те, що він хотів приховати своє обличчя. Впевнені, що не знаєте його?

Я відповів, що ні, хоч і не так рішуче, як належало б: згадав своє враження, що десь чув голос незнайомця. Доволі невпевнено я пояснив це інспектору.

— Кажете, голос грубий, простакуватий?

Я погодився, але мені спало на гадку, що та грубість була трохи перебільшена. Коли, на думку інспектора, чоловік волів приховати своє обличчя, то він міг би так само спробувати змінити свій голос.

— Докторе, ви не проти знову пройти зі мною до кабінету? Є ще дещо, про що я хочу вас запитати.

Я неохоче погодився. Інспектор Девіс відімкнув двері передпокою, ми пройшли, і він знову замкнув їх за собою.

— Ми ж не хочемо, щоб нас турбувати, — мовив він похмуро. — І не хочемо, щоб нас підслухали. Що там за історія з шантажем?

— Шантажем! — приголомшено вигукнув я.

— Це плід Паркерової уяви? Чи в цьому справді щось є?

— Якщо Паркер чув про шантаж, — повільно протягнув я, — то напевно підслуховував за дверима крізь замкову щілину.

Девіс кивнув.

— Найвірогідніше. Розумієте, я саме перевіряю, що робив Паркер того вечора. Направду мені не сподобалася його поведінка. Чоловік щось знає. Коли я почав розпитувати його, він злякався і почав щось верзти про шантаж.

Я миттєво ухвалив рішення.

— Добре, що ви порушили цю тему, — промовив. — Я все ще намагався вирішити, чи зізнаватися, поклавши руку на серце, чи ні. Власне, вже вирішив усе вам розповісти, проте чекав слушної нагоди. І зараз вона з’явилася.

І я описав усі події того вечора так, як виклав їх тут. Інспектор проникливо слухав, час від часу ставлячи запитання.

— Найнезвичніша історія, яку я чув, — підсумував він, коли я закінчив. — І ви кажете, що лист безслідно зник? Погано, це справді дуже погано. Це дає нам те, що ми шукаємо, — мотив для вбивства.

Я кивнув.

— Я розумію.

— Кажете, містер Екройд натякнув на свою підозру про причетність когось із домашніх? Домашні — досить гнучке визначення.

— Ви ж не думаєте, що Паркер — та особа, яку ми шукаємо? — запитав я.

— Дуже схоже на те. Він вочевидь підслуховував під дверима, коли ви вийшли. Пізніше міс Екройд наштовхнулась на нього зогинцем біля дверей, коли заходила до кабінету. Припустимо, він спробував знову, коли вона була вже далеко. Заколов Екройда, замкнув двері зсередини, відчинив вікно, виліз із кабінету та прокрався до бокових дверей, які заздалегідь відчинив. Як вам таке?

— Проти цього є лише один факт, — повільно промовив я. — Якби Екройд дочитав той лист після мого відходу, як він планував, то не бачу сенсу в тому, що він продовжував сидіти далі та прокручувати все у своїй голові ще годину. Він би відразу покликав Паркера, звинуватив його та здійняв би добрячий галас. Пам’ятайте, Екройд був холериком.

— Можливо, саме тоді він не мав часу дочитати лист, — висловив здогад інспектор. — Ми знаємо, що хтось був з ним о пів на десяту. Якщо той відвідувач з’явився відразу після вас, а потім, коли відвідувач пішов, міс Екройд зайшла побажати доброї ночі, він не зміг би повернутися до листа майже до десятої години.

— А телефонний дзвінок?

Може, Паркер його зробив перед тим, як подумав про замкнені двері та відчинене вікно. Потім він передумав чи запанікував, тож вирішив сказати, що нічого не знає. Запевняю вас, так і було.

— Та-ак, — протягнув я із сумнівом.

— У будь-якому разі можна з’ясувати правду про дзвінок на телефонній станції. Якщо його з’єднали звідси, то не розумію, як хтось інший, крім Паркера, міг зателефонувати. Зважаючи на це, він — наш. Але тримайте все в таємниці. Не тривожитимемо його, доки не зберемо всіх доказів. Я нагляну, чи не припуститься він помилки. А на позір зосередимося на вашому таємничому незнайомцеві.

Він підвівся із крісла біля письмового столу, де сидів, широко розставивши ноги, і підступив до нерухомого тіла у кріслі.

— Нам повинна дати підказку зброя, — зауважив він, спрямувавши погляд угору. — Це щось зовсім унікальне, як на мене. Антикварна річ.

Він зігнувся, уважно вивчаючи руків’я, і я почув задоволений вигук. Потім, дуже обережно, він притиснув руками трохи нижче від руків’я та витягнув лезо з рани. Все ще тримаючи зброю так, щоб не торкатися руків’я, він помістив її в широку порцелянову чашу, яка прикрашала камін.

— Так, — видав він, кивнувши. — Справжній витвір мистецтва. Таких небагато.

Це була справді гарна річ: вузьке конусоподібне лезо під руків’ям із вишуканим металевим переплетенням скрупульозної ручної роботи. Він обережно торкнувся леза пальцем, перевіряючи його гостроту, й зобразив оцінювальну гримасу.

— Боже, яке лезо, — вигукнув. — Навіть дитина могла б угородити його в людину, наче в масло. Небезпечно мати таку іграшку.

— Можна я зараз належно огляну тіло? — запитав я.

Він кивнув.

— Уперед.

Я провів ретельне обстеження.

— І? — поцікавився інспектор, коли я завершив.

— Не обтяжуватиму вас науковими термінами, — почав я. — Прибережемо це для розслідування. Удар завдав праворукий, що стояв позад нього. І смерть вочевидь настала миттєво. Із виразу обличчя покійника зрозуміло, що удар був цілком неочікуваним. Мабуть, він помер, не знаючи, хто вбивця.

— Мажордоми вміють пересуватися тихо, мов кішка, — зауважив інспектор Девіс. — У цьому злочині небагато таємничого. Погляньте на руків’я кинджала.

Я поглянув.

— Насмілюся зазначити, для вас вони не очевидні, та я бачу їх достатньо чітко. — Він притишив голос. — Відбитки пальців!

Інспектор відступив на кілька кроків, аби оцінити реакцію на ці слова.

— Так, — зронив я м’яко. — Гадаю, що так.

Не розумію, чому мене мають за не обтяженого інтелектом. Я читаю детективні історії та газети. Зрештою, я людина із пересічними здібностями. Якби на руків’ї кинджала знайшлися відбитки пальців ніг, це була б зовсім інакша справа. Отоді я б зобразив достатньо здивування та благоговіння.

Гадаю, інспектора роздратувало те, що йому ніяк не вдавалося мене вразити. Він узяв порцелянову чашу та попросив мене супроводжувати його до більярдної.

— Побачимо, чи містер Реймонд зможе розповісти нам щось про цей кинджал, — пояснив він.

Знову замкнувши за собою зовнішні двері, ми пройшли до більярдної, де знайшли Джеффрі Реймонда. Інспектор тримав свій експонат.

— Стикалися із цим раніше, містере Реймонд?

— Ну… Мабуть… я майже впевнений, що це антикварний подарунок містерові Екройду від майора Бланта. Він з Марокко… ні, з Тунісу. Отже, злочин скоїли ним? Яка незвичайна річ. Здається, це майже неможливо, та навряд чи існує два такі кинджали. Привести майора Бланта?

Не чекаючи на відповідь, він поквапливо вийшов.

— Такий хороший хлопець, — зауважив інспектор. — Є в ньому щось чесне та щире.

Я погодився. За ті два роки, поки Джеффрі Реймонд виконував обов’язки секретаря Екройда, я ніколи не був свідком його збентеження чи втрати самовладання. Я знаю його як дуже відповідального секретаря.

За хвилину чи дві Реймонд повернувся в супроводі Бланта.

— Я мав рацію, — схвильовано повідомив Реймонд. — Це туніський кинджал.

— Майор Блант іще не бачив його, — заперечив інспектор.

— Бачив, коли заходив до кабінету, — спокійно промовив чоловік.

— То ви впізнали його?

Блант кивнув.

— Ви нічого не говорили про це, — підозріло зауважив інспектор.

— Невдалий момент, — пояснив Блант. — Балаканина у невдалий момент може завдати чимало шкоди.

Він достатньо спокійно витримав проникливий погляд інспектора.

Останній нарешті щось буркнув і відвернувся. Він приніс кинджал Бланту.

— Ви досить упевнені щодо нього, сер. Ви впізнаєте його, не сумніваючись?

— Цілком. Узагалі жодних сумнівів.

— Де цю… е-е-е… антикварну річ зазвичай зберігали? Можете сказати, сер?

Відповів секретар.

— У срібному столику у вітальні.

— Що? — вигукнув я.

Усі поглянули на мене.

— Так, докторе? — підштовхнув підбадьорливо інспектор. — Це дрібниця, — так само підбадьорливо знову вимагав відповіді він.

— Це так несуттєво, — почав виправдовуватись я. — Лише те, що вчора ввечері, приїхавши на вечерю, мені вчувся звук від опускання кришки срібного столика у вітальні.

Я побачив глибокий сумнів і ознаки підозри на інспекторовім обличчі.

— Звідки вам відомо, що то була кришка срібного столика?

Мене змусили детально пояснювати — довго, нудно пояснювати, що я би краще ніколи не робив.

Інспектор вислухав мене до кінця.

— Кинджал був на своєму місці, коли ви вивчали вміст? — запитав він.

— Не знаю, — мовив я. — Не можу запевнити, що звернув на нього увагу, але, звісно, він міг бути там увесь час.

— Краще нам поспілкуватися з економкою, — вирішив інспектор і потягнув за дзвінок.

За кілька хвилин до кімнати ввійшла покликана Паркером міс Рассел.

— Не думаю, що проходила біля срібного столика, — відповіла вона на сформульоване інспектором запитання. — Я дивилася, чи всі квіти свіжі. О! Так, я пригадала. Срібний столик стояв відчинений — а так не має бути — то я зачинила кришку, коли проходила повз.

Вона вороже глипнула на нього.

— Розумію, — погодився інспектор. — А могли б ви пригадати, чи був тоді кинджал на місці?

Міс Рассел спокійно поглянула на зброю.

— Не можу сказати з певністю, — зазначила вона. — Я не роздивлялася. Я знала, що от-от зійде все сімейство, тому воліла піти геть.

— Дякую, — сказав інспектор.

Він нібито завагався, так наче хотів і далі розпитувати її, проте вона сприйняла його слова як дозвіл її відпустити, тож поважно випливла з кімнати.

— Та ще фурія, чи не так? — кинув інспектор їй услід. — Побачимо. Цей срібний столик стоїть біля одного з вікон. Це ви говорили, докторе?

За мене озвався Реймонд.

— Так, вікно ліворуч.

— І вікно було відчинено?

— Обидва вікна було відчинено.

— Добре, мабуть, варто більше поміркувати над цим питанням. Хтось — нехай буде «хтось» — міг узяти цей кинджал, коли завгодно, а коли саме він його взяв, байдуже. Містере Реймонд, я прийду вранці з начальником поліції. До того часу я триматиму ключ від тих дверей при собі. Хочу, щоб полковник Мелроуз побачив усе саме так, як є. Я випадково дізнався, що він вечеряє в іншій частині графства, і гадаю, там і заночує…

Ми спостерігали за тим, як інспектор підняв чашу.

— Мушу ретельно все запакувати, — зауважив він. — Це дасть змогу багато чого довести.

За декілька хвилин, вийшовши з більярдної з Реймондом, я почув, як той стиха хихикнув.

Я відчув потиск його руки і простежив за його поглядом. Інспектор Девіс, здавалося, цікавився думкою Паркера про маленький кишеньковий щоденник.

— Занадто очевидно, — промимрив мій компаньйон. — Отже, Паркер — підозрюваний, так? Змусимо інспектора Девіса взяти й наші відбитки пальців?

Він узяв дві карти з таці, протер їх шовковою хустинкою, потім простягнув одну мені, а іншу взяв сам. Надалі, щирячись, подав їх інспектору поліції.

— Сувеніри, — пояснив він. — Номер 1. Доктор Шеппард. Номер 2. Моя скромна персона. Ще одна від майора Бланта надійде вранці.

Молодість така невгамовна. Навіть брутальне вбивство його друга та роботодавця не затьмарило надовго доброго гумору Джеффрі Реймонда. Можливо, саме так і має бути. Не знаю. Я втратив відчуття життєрадісності задовго до того, як втратив себе.

Я повернувся пізньої години, тож сподівався, що Керолайн уже відпочиває. Мені слід було краще подумати.

Вона пила гаряче какао, чекаючи на мене, і доки я пив своє, витягнула з мене всю історію того вечора. Я нічого не розповів про справу з шантажем, але зробив собі приємність, повідомивши їй факти про вбивство.

— Поліція підозрює Паркера, — сказав я, підводячись із наміром піти в ліжко. — Усі докази у справі — проти нього.

— Паркер! — вигукнула моя сестра. — Нісенітниця! Той інспектор, мабуть, повний бовдур. Таки Паркер! Не сміши мене.

Після такої незрозумілої заяви ми розійшлися спати.

Розділ сьомий

Я дізнаюся професію свого сусіда

Наступного ранку я непростимо швидко зробив свій обхід. Своїм виправданням вважав те, що минулося без серйозних випадків. Після мого повернення Керолайн вийшла в хол привітатись зі мною.

— Флора Екройд тут, — схвильовано прошепотіла вона.

— Що?

Я щосили намагався приховати своє здивування.

— Вона дуже хоче тебе побачити. Чекає тут уже півгодини.

Керолайн прямувала до нашої невеликої вітальні, я — слідом за нею.

Флора сиділа на дивані біля вікна. Вона була в чорному та нервово заламувала пальці. Мене шокував вираз її обличчя — безбарвного. Проте трималася вона спокійно й рішуче.

— Докторе Шеппард, я прийшла попросити вас про допомогу.

— Звісно, любонько, він допоможе вам, — запевнила Керолайн.

Не думаю, що Флора справді хотіла присутності Керолайн під час розмови. Дівчина, певен, прагнула поговорити зі мною наодинці. Але вона також воліла не марнувати часу, тому робила, що могла.

— Потрібно, щоб ви пішли зі мною до «Модрин».

— До «Модрин»? — здивовано перепитав я.

— Зустрітись із тим кумедним маленьким чоловіком? — вигукнула Керолайн.

— Так. Вам відомо, хто він, чи не так?

— Ми гадали, — відповів я, — що, мабуть, перукар, який відійшов від справ.

Флора широко розплющила свої блакитні очі.

— Та що ви? Це ж Еркюль Пуаро! Ви знаєте, про кого я — про приватного детектива. Подейкують, йому вдавалося найнеймовірніше — те, що й детективам у книжках. Рік тому він відійшов від справ і переїхав жити сюди. Дядько знав, ким він був, але обіцяв нікому не казати, бо містер Пуаро прагнув жити спокійно, щоб його не турбували.

— То ось хто він, — тихо зронив я.

— Ви про нього, звісно, чули?

— Як говорить Керолайн, я досить відсталий від життя, — відповів я, — але таки чув про нього.

— Надзвичайно! — прокоментувала Керолайн.

Хтозна, що вона мала на увазі — може, свою недолугість у виявленні правди.

— Хочете піти й зустрітися з ним? — повільно запитав я. — Чому тепер?

— Щоб він розслідував це вбивство, звісно, — різко кинула Керолайн. — Не клейте із себе дурня, Джеймсе.

Я не клеїв дурня: Керолайн не завжди розуміє, до чого я веду.

— Ви не довіряєте інспекторові Девісу? — продовжував я.

— Звісно, не довіряє, — сказала Керолайн. — Як і я.

Будь-хто вирішив би, що вбили дядька Керолайн.

— А чому ви вважаєте, що він візьметься за цю справу? — запитав я. — Пам’ятаєте, він відійшов від справ.

— У тому то й річ, — щиро зізналася Флора. — Я повинна переконати його.

— Ви впевнені, що чините мудро? — дуже серйозно промовив я.

— Звісно, що так, — устряла Керолайн. — Я піду з нею, коли вона захоче.

— Краще хай доктор піде зі мною, якщо ви не проти, міс Шеппард, — сказала Флора.

Вона знає, як важливо іноді говорити відверто. Будь-які натяки, безсумнівно, Керолайн не втямила б.

— Розумієте, — пояснила вона, тактовно дотримуючись своєї відвертості, — доктор Шеппард — лікар, і позаяк він знайшов тіло, то зможе висвітлити мсьє Пуаро всі подробиці.

— Так, — скупо витиснула Керолайн. — Розумію.

Я раз чи двічі зміряв кроками кімнату.

— Флоро, — серйозно звернувся я, — почуйте мене. Раджу вам не втягувати цього детектива у справу.

Флора скочила на рівні. Її щоки спалахнули.

Я здогадуюсь, чому ви так кажете, — закричала вона. — Та саме тому я й прагну піти. Ви боїтеся! А я ні. Я знаю Ральфа краще за вас.

— Ральфа! — втрутилась Керолайн. — До чого тут Ральф?

Ніхто з нас не звернув на це уваги.

— Ральф, може, й безвольний, — продовжувала Флора. — Може, у минулому він і робив нерозумні, навіть погані речі, та він би нікого не вбив.

— Ні, ні, — вигукнув я. — Я ніколи таке про нього не думав.

— Тоді чому ви ходили до «Трьох вепрів» учора ввечері? — наполягала Флора. — Дорогою додому, потому як знайшли тіло дядька?

Я занімів. Я сподівався, що цей мій візит залишиться непоміченим.

— Як ви дізналися? — запитав.

Я була там сьогодні вранці, — відповіла Флора. — Чула від слуг, що Ральф зупинився там…

Я перервав її.

— Ви й не здогадувались, що він перебував у Кінґз-Ебботі?

— Ні. Я була вражена. Я не могла цього зрозуміти. Я пішла туди й попросила про зустріч з ним. Мені повідомили те саме, що, гадаю, і вам минулого вечора: він пішов близько дев’ятої вечора і… і більше не повертався.

Її погляд виклично схрестився з моїм, і, наче у відповідь на щось, вона вигукнула:

— А чому б ні? Він міг поїхати куди завгодно. Можливо, навіть повернутися до Лондона.

— Покинувши свої речі? — спокійно парирував я.

Флора тупнула ногою.

— Мені байдуже. Має знайтися просте пояснення.

— І тому ви волієте піти до Еркюля Пуаро? А не краще залишити все так, як є? Поліція не підозрює Ральфа, пам’ятайте. Вони працюють у зовсім іншому напрямі.

— У тому то й річ, — скрикнула дівчина. — Вони таки підозрюють його. Цього ранку з’явився чоловік із Кранчестера — інспектор Реґлан, жахливий, слизький, миршавий тип. Я довідалася, що він був у «Трьох вепрах» сьогодні вранці до мене. Мені все розповіли про його візит і поставлені запитання. Мабуть, він вважає, що то справа Ральфових рук.

— Якщо це так, то щось змінилось від минулого вечора, — повільно промовив я. — Отже, він не вірить у версію Девіса, що це Паркер?

— Таки Паркер, — виголосила моя сестра й пирхнула.

Флора підійшла і поклала свою руку на мою.

— О! Докторе Шеппард, ходімо відразу до цього мсьє Пуаро. Він дізнається правду.

— Моя люба Флоро, — лагідно звернувся я, поклавши свою руку на її. — Ви цілком певні, що це та правда, яку ми захочемо знати?

Вона дивилася на мене, тяжко киваючи головою.

— Ви не певні, — заперечила вона, — а я певна. Я знаю Ральфа краще, ніж ви.

— Звісно, він цього не робив, — устряла Керолайн, якій важко було мовчати. — Ральф, може, й нерозважливий, але він хороший хлопець із чудовими манерами.

Я вже був би заперечив Керолайн, що безліч убивць мали чудові манери, проте присутність Флори стримала мене. Через рішучу налаштованість дівчини довелося їй поступитись, і ми поквапились піти, доки моя сестра не встигла видати набір ще якихось фраз з її улюбленим «звісно».

Двері «Модрин» відчинила літня жінка у величезному бретонському капелюсі. Вочевидь, мсьє Пуаро був удома.

Нас провели до маленької вітальні, облаштованої з діловою акуратністю, і за одну-дві хвилини до нас вийшов мій учорашній знайомий.

Monsieur le docteur, — сказав він, усміхаючись. — Mademoiselle.

Він уклонився Флорі.

— Мабуть, — почав я, — ви чули про трагедію, що сталася вчора ввечері.

Його обличчя споважніло.

— Звісно, чув. Це жахливо. Висловлюю мадемуазель свої співчуття. Чим можу прислужитись?

— Міс Екройд, — сказав я, — хоче, щоб ви…

— Знайшли вбивцю, — відкарбувала Флора.

— Розумію, — мовив маленький чоловік. — Але це зробить поліція, хіба ні?

— Вони можуть помилитися, — пояснила Флора. — Гадаю, вони зараз на хибному шляху. Будь ласка, мсьє Пуаро, допоможіть нам. Якщо йдеться про гроші…

Пуаро підняв руку.

— Не про них, заради Бога, мадемуазель. Не те, щоб мене не цікавили гроші, — у його очах на мить спалахнув вогник. — Гроші, вони багато для мене означають, і так було завжди. Ні, просто коли я справді візьмуся за це, ви мусите усвідомити, що доведу справу до кінця. Хороший собака, він не відступає від сліду, пам’ятайте! Упевнені, що хочете цього, ви ж бо залишили це місцевій поліції?

— Я хочу дізнатися правду, — знову відкарбувала Флора, дивлячись йому просто в очі.

— Всю правду?

— Всю.

— Тоді я у справі, — тихо підсумував маленький чоловік. — І сподіваюся, ви про це не пошкодуєте. Тепер опишіть мені всі обставини.

— Краще хай доктор Шеппард опише, — запропонувала Флора. — Він знає більше за мене.

Отож, я заходився ретельно оповідати, об’єднавши всі записані мною до того факти. Пуаро уважно слухав, запитуючи то те, то се, проте здебільшого сидячи мовчки та споглядаючи стелю.

Я закінчив свою оповідь нашим з інспектором від’їздом із «Парку папороті» напередодні ввечері.

— А тепер, — озвалася Флора, коли я замовк, — розкажіть йому все про Ральфа.

Я завагався, але її владний погляд підштовхнув мене.

— Ви пішли до таверни «Три вепри» вчора ввечері дорогою додому, — повторив Пуаро. — А тепер конкретно. Навіщо це вам було?

Аби уважно дібрати слова, я зробив коротку паузу.

— Подумав, що хтось повинен повідомити молодого чоловіка про смерть його дядька. Мені спало на гадку потому, як я вийшов з «Парку папороті», що, можливо, нікому, крім мене та містера Екройда, не відомо про його перебування в селі.

Пуаро кивнув.

— Безперечно. Це був ваш єдиний мотив, так?

— Так, єдиний, — холодно відповів я.

— Ви не зробили це, так би мовити, для свого заспокоєння щодо ce jeune homme[2]?

— Свого заспокоєння?

— Докторе, ви дуже добре усвідомлюєте, що я маю на увазі, хоч і вдаєте нерозуміння. Я думаю, що для вас було би полегшенням знати, що капітан Пейтон перебував увесь вечір удома.

— Зовсім ні, — різко кинув я.

Маленький детектив серйозно похитав головою.

— Ви не довіряєте мені так, як міс Флора, — сказав він. — Проте неважливо. Що важливо, то це зникнення капітана Пейтона за обставин, які потребують пояснення. Я не приховуватиму від вас, що справа складна. Утім, пояснення може виявитись цілком простим.

— Саме це я й продовжую повторювати, — із запалом вигукнула Флора.

Пуаро облишив цю тему, натомість запропонувавши негайно піти до місцевої поліції. Він вважав, що Флорі краще повернутися додому, а мені супроводжувати його туди та відрекомендувати офіцеру, який веде справу.

Ми відразу взялися до виконання цього плану та знайшли дуже похмурого інспектора Девіса поза поліцейським відділком. Із ним були полковник Мелроуз, начальник поліції, та ще один чоловік (за описом Флори «слизький»), у якому я легко впізнав інспектора Реґлана з Кранчестера.

Я досить добре знаю Мелроуза, тож відрекомендував йому Пуаро та пояснив ситуацію. Начальник поліції був вочевидь сердитим, а інспектор Реґлан — темним як ніч. Однак Девіс, видалося, трохи збадьорився, побачивши роздратування свого начальника.

— Справа ясна як божий день, — виголосив Реґлан. — Не треба, щоб устрявали дилетанти. Гадаю, учора ввечері будь-який дурень зрозумів би, що відбувається, і ми б не змарнували дванадцять годин.

Він кинув мстивий погляд на бідолаху Девіса, який витримав його з ідеальною стійкістю.

— Рідні містера Екройда, безперечно, можуть робити все, що вважають за потрібне, — сказав полковник Мелроуз, — але офіційному розслідуванню у жодний спосіб не слід заважати. Утім, мені, звісно, відомо про незаплямовану репутацію містера Пуаро, — ґречно додав він.

— У поліції ж себе, на жаль, не рекламують, — вставив Реґлан.

Урятував ситуацію сам Пуаро.

— Це правда, що я віддалився від світу, — взявся пояснювати він. — Мав намір більше не братися за жодну справу. Насамперед через свій страх публічності. Тому попрошу, щоб у разі спроможності щось зробити для розкриття цієї таємниці моє ім’я не згадували.

Обличчя інспектора Реґлана трохи просвітліло.

— Я чув про певні ваші дивовижні успіхи, — зауважив полковник уже більш м’яко.

— Я мав великий досвід, — тихо продовжував Пуаро, — але більшості своїх успіхів завдячую поліції. Я надзвичайно захоплююсь англійською поліцією. Якщо інспектор Реґлан дозволить мені допомагати йому, матиму це за честь і задоволення.

Обличчя інспектора стало ще люб’язнішим.

Полковник Мелроуз відтягнув мене вбік.

— З усього, що я чув, цьому маленькому чоловічку справді вдавалося неймовірне, — пробурмотів він. — Природно, що ми занепокоєні тим, аби не довелося телефонувати до Скотленд-Ярду. Реґлан, здається, дуже впевнений у собі, проте не можу цілком погодитись із ним. Розумієте, я… е-е… знаю зацікавлені сторони краще, ніж він. Цей чоловік нібито не переймається славою, так? Працюватиме з нами ненав’язливо, еге ж?

— Для ще більшої слави інспектора Реґлана, — урочисто виголосив я.

— Ну, гаразд, — безтурботно повторив уже голосніше полковник Мелроуз, — мсьє Пуаро, ми повинні ввести вас у курс останніх подій.

— Дякую, — зголосився Пуаро. — Мій друг, доктор Шеппард, говорив щось про мажордома під підозрою?

— Це все балачки, — миттю зреагував Реґлан. — Ці висококласні слуги впадають у таку паніку, що поводяться підозріло через дрібниці.

— Відбитки пальців? — натякнув я.

— Жодних схожих на Паркерові. — Він злегка всміхнувся і додав: — І ваші з містером Реймондом теж не підходять, докторе.

— А як щодо капітана Ральфа Пейтона? — спокійно поцікавився Пуаро.

Я потай відчув захоплення тим, як він брав бика за роги. І побачив, як сповнюється повагою інспекторів погляд.

— Ви вочевидь не марнуєте час, мсьє Пуаро. Упевнений, мені буде приємно працювати з вами. Ми знімемо відбитки пальців у того молодого джентльмена, щойно дістанемось до нього.

— Ніяк не позбудуся думки, що ви помиляється, інспекторе, — по-дружньому вставив полковник Мелроуз. — Я знав Ральфа Пейтона змалечку. Він ніколи б не опустився до вбивства.

— Може, й ні, — невиразно промимрив інспектор.

— Що ви маєте проти нього? — запитав я.

— Вийшов рівно о дев’ятій годині минулого вечора. Його помітили в околицях «Парку папороті» десь близько дев’ятої тридцять. Відтоді не бачили. Можливо, в юнака серйозні фінансові труднощі. У мене тут пара його черевиків — взуття з гумовими шипами (у нього було дві пари майже однаковісіньких). Я зараз піду порівняти їх з тими слідами. Констебль нагорі наглядає, щоб ніхто їх не чіпав.

— Ідемо негайно, — сказав полковник Мелроуз. — Ви з мсьє Пуаро супроводжуватимете нас. Не проти?

Ми погодилися і вирушили у полковниковому автомобілі. Інспектор прагнув одразу взятися за сліди, тож попросив висадити його біля воріт. На половині заїзду, праворуч, від дороги відгалужувалася стежка, що вела до тераси та вікна Екройдового кабінету.

— Ви хотіли б піти з інспектором, мсьє Пуаро, — запитав начальник, — чи бажаєте оглянути кабінет?

Пуаро вибрав останнє. Нам відчинив двері Паркер (його зосереджена та шаноблива поведінка виказувала, що він опанував себе після паніки минулого вечора).

Полковник Мелроуз дістав із кишені ключ і, відчинивши двері до вестибюля, провів нас до кабінету.

— Мсьє Пуаро, за винятком тіла, яке забрали, кімната в тому самому стані, що й учора ввечері.

— А де саме знайшли тіло?

Якомога точніше я описав місце розташування Екройда. М’яке крісло все ще стояло навпроти каміна.

Пуаро пішов і сів у нього.

— Синій конверт, про який ви згадували. Де саме він був, коли ви залишили кімнату?

— Містер Екройд поклав його на цей столик праворуч себе.

Пуаро кивнув.

— Крім цього, все на своєму місці?

— Так. Гадаю, що так.

— Полковнику Мелроуз, чи не були б ви такі люб’язні, щоб присісти в це крісло на хвильку. Дякую. Тепер, monsieur le docteur[3], чи не могли б ви мені показати точне місце розташування кинджала?

Я показав. Маленький чоловік стояв тоді у дверях.

— У такому разі руків’я кинджала було добре видно з дверей. І ви з Паркером могли відразу побачити його?

— Так.

Пуаро підступив до вікна.

— Світло, звісно ж, було ввімкнено, коли ви виявили тіло? — запитав він, озирнувшись через плече.

Я погодився і наблизився до нього. Туди, де він вивчав сліди на підвіконні.

— Форма гумових шипів збігається з формою шипів на черевиках капітана Пейтона, — промовив він спокійно.

Потім детектив знову вийшов на середину кімнати й окинув усю кімнату швидким натренованим поглядом.

— Ви спостережлива людина, докторе Шеппард? — нарешті поцікавився він.

— Гадаю, що так, — здивовано відповів я.

— Бачу, що в каміні був вогонь. Коли ви виламали двері та знайшли містера Екройда мертвим, яким було полум’я? Слабким?

Я роздратовано засміявся.

— Я… я не можу сказати напевно. Не зауважив. Можливо, містер Реймонд чи майор Блант…

Маленький чоловік навпроти мене похитав головою, злегка всміхнувшись.

— Завжди варто послуговуватися власним методом. Я припустився помилки, поставивши вам таке запитання: у кожної людини свої знання. Ви можете описати мені всі деталі зовнішності пацієнта — ніщо не залишиться для вас не поміченим. Якби мені була потрібна інформація про папери на тому столику, містер Реймонд побачив би там усе можливе. Щоб дізнатися про вогонь, мені слід було б запитати людину, чиїм обов’язком є займатися цим. Ви дозволите…

Він стрімко підійшов до каміна й зателенькав у дзвінок.

За хвилину чи дві з’явився Паркер.

— Дзвонили, сер, — невпевнено промовив він.

— Заходьте, Паркере, — запросив полковник Мелроуз. — Цей джентльмен хоче щось у вас запитати.

Паркер переніс свою шанобливу увагу на Пуаро.

— Паркере, — звернувся маленький чоловік, — коли ви вчора ввечері виламали двері з доктором Шеппардом і виявили вашого господаря мертвим, яким був вогонь?

Паркер відповів, не затнувшись.

— Він ледь горів, сер. Майже згас.

— А! — вигукнув Пуаро. Цей вигук був майже тріумфальним. Він продовжив: — Озирніться навкруги, мій любий Паркере. У цій кімнаті все саме так, як було тоді?

Мажордом подивився навколо. Його погляд зупинився на вікнах.

— Штори було заслонено, сер, а світло ввімкнено.

Пуаро схвально кивнув.

— Щось іще?

— Так, сер, це крісло було трохи більше відсунуто.

Він вказав на крісло з високою спинкою ліворуч від дверей між ними та вікном. Я додав план кімнати з кріслом, про яке йдеться, позначивши його «Х».

— Просто покажіть мені, — попросив Пуаро.

Мажордом відсунув крісло на добрі два фути від стіни й повернув його сидінням до дверей.

— Парадокс, — пробурмотів Пуаро. — Гадаю, ніхто б не хотів сидіти на кріслі отак. Цікаво, хто посунув його назад на місце? Ви, мій друже?

— Ні, сер, — відповів Паркер. — Я був надто засмучений, побачивши господаря, і все таке.

Пуаро подивився на мене.

— Це зробили ви, докторе?

Я похитав головою.

— Крісло знову було на місці, коли я прибув з поліцією, сер, — втрутився Паркер. — Я впевнений.

— Цікаво, — повторив Пуаро.

— Реймонд чи Блант, мабуть, посунули його назад, — висловив припущення я. — Напевно, це неважливо?

— Це цілком неважливо, — погодився Пуаро. — Тому так цікаво, — тихо додав він.

— Перепрошую, я на хвилинку, — озвався полковник Мелроуз. Він вийшов з кімнати з Паркером.

— Ви вважаєте, що Паркер говорить правду? — мовив я.

— Про стілець, так. Про інше не знаю. Побачите, monsieur le docteur, коли багато працюватимете над такими справами, що всі вони подібні в одному.

— У чому? — запитав я зацікавлено.

— Кожен, кого вони стосуються, має що приховувати.

— І я? — здивувався я, усміхнувшись.

Пуаро кинув на мене уважний погляд.

— Гадаю, ви теж, — спокійно відповів він.

— Але…

— Ви відкрили мені все, що вам відомо про цього юнака Пейтона? — Він усміхнувся, коли моє обличчя спалахнуло. — О! Не бійтеся. Я не тиснутиму на вас. Я дізнаюся про це у свій час.

— Чи не розповіли б ви мені щось про свої методи? — попросив я поквапливо у прагненні приховати своє збентеження. — Наприклад, питання про вогонь?

— О! Це дуже просто. Ви залишили містера Екройда за десять до дев’ятої, чи не так?

— Так, визнаю, саме так.

— Вікно тоді стояло зачиненим і замкненим на шпінгалет, а двері незамкненими. О чверть на десяту, коли виявили тіло, двері було замкнено. А вікно відчинено. Хто відчинив його? Зрозуміло, що зробити це міг лише містер Екройд і тільки з двох причин: чи тому, що в кімнаті було нестерпно спекотно (але позаяк вогонь уже майже згас і вчора ввечері було різке зниження температури, цю причину до уваги не беремо), чи тому, що він когось впустив цим шляхом. І якщо він впустив когось цим шляхом, то це, напевно, був хтось, кого він добре знав, бо перед тим він виказував своє занепокоєння щодо того самого вікна.

— Здається, все дуже просто, — визнав я.

— Усе просто, якщо методично впорядкувати факти. Нам зараз цікаво дізнатися, що за особа була з ним о 9 : 30 вчора ввечері. Усе вказує на те, що це особа, яку впустили через вікно. Тож, попри те, що містера Екройда бачила живим пізніше міс Флора, ми не наблизимося до розгадки таємниці, доки не дізнаємось, ким був той відвідувач. Вікно, можливо, було залишено відчиненим потому, як він пішов, що, відтак, дало змогу ввійти вбивці чи тій самій людині прийти вдруге. А! Ось і полковник повернувся.

До кімнати жваво зайшов полковник Мелроуз.

— Нарешті відстежили той телефонний дзвінок, — повідомив він. — Він надійшов не звідси. Його з’єднали з доктором Шеппардом о 10 : 15 вчора ввечері з телефонної будки на станції Кінґз-Еббот. А о 10 : 23 звідти вирушає нічний потяг до Ліверпуля.

Розділ восьмий

Інспектор Реґлан сповнений упевненості

Ми перезирнулися.

— Ви порозпитуєте на станції? — поцікавився я.

— Звісно, проте не сподіваюся на негайний результат. Самі знаєте, як там, на станції.

Я знав. Попри те, що Кінґз-Еббот — просто село, тутешня станція важлива для сполучення. Там зупиняється більшість великих експресів, їх переводять на інші шляхи, перечіплюють і ремонтують вагони потягів. Там є дві чи три телефонні будки. У той час ночі три місцеві потяги прибувають один за одним для сполучення з експресом на північ, який прибуває о 10 : 19 і відбуває о 10 : 23. Через метушню навколо небагато шансів помітити когось біля телефона чи під час посадки у потяг.

— Але навіщо взагалі телефонувати? — допитувався Мелроуз. — Ось що дивно. У цьому, схоже, немає ніякого сенсу.

Пуаро обережно переставив одну із порцелянових статуеток на книжковій полиці.

— Та, вочевидь, якась причина є, — озвався він через плече.

— Що ж це може бути?

— Коли знатимемо, довідаємося. Ця справа така незвична й вельми цікава.

У тому, як він промовив останні слова, було щось невловиме. Я зрозумів, що він розглядає цю справу із власного, особливого ракурсу, хоч і не міг достеменно сказати, що ж він звідти бачить.

Пуаро підійшов до вікна й зупинився там, дивлячись надвір.

— Кажете, була дев’ята година, докторе Шеппард, коли ви зустріли незнайомця за ворітьми?

Він поставив запитання, не обертаючись.

— Так, — відповів я. — Я чув, як цю годину відбив церковний годинник.

— Скільки часу він потребував, щоби дістатися будинку, дістатися цього вікна, до прикладу?

— П’ять хвилин заїздом. Дві чи три хвилини, коли б він пішов стежкою праворуч від заїзду та попрямував одразу сюди.

— Та для цього йому потрібно було знати той шлях. Як би це пояснити? Це означало б, що він тут не вперше… що орієнтується на місцевості.

— Ваша правда, — визнав полковник Мелроуз.

— Ми можемо напевне дізнатися, чи відвідували містера Екройда якісь незнайомці впродовж останнього тижня.

— Молодий Реймонд може про це розповісти, — уставив я.

— Чи Паркер, — докинув полковник Мелроуз.

Ou tous les deux[4], — запропонував Пуаро, усміхаючись.

Полковник Мелроуз пішов шукати Реймонда, а я дзвоником викликав Паркера.

Полковник Мелроуз майже відразу повернувся у товаристві молодого секретаря, якого відрекомендував Пуаро. Джеффрі Реймонд був енергійним та елегантним, як ніколи. Він приємно здивувався знайомству з Пуаро.

— Не знав, що ви мешкаєте поруч із нами інкогніто, мсьє Пуаро, — мовив він. — Маю за честь спостерігати за вашою роботою… О, що це?

Пуаро стояв ліворуч дверей. Тепер він рвучко відступив убік, і я побачив, що доки стояв до нього спиною, він відсунув м’яке крісло й поставив там, де вказав Паркер.

— Бажаєте, щоб я сів у крісло, доки ви братимете кров для аналізу? — пожартував Реймонд. — Для чого це?

— Мсьє Реймонд, це крісло відсунули… отак… минулого вечора, коли містера Екройда знайшли мертвим. Хтось пересунув його назад на місце. Це зробили ви?

Секретар відповів, жодної секунди не вагаючись.

— Ні, справді не я. Навіть не пам’ятаю, що воно саме там стояло, однак якщо ви стверджуєте, то так воно й було. У будь-якому разі хтось інший поставив його на місце. Невже в такий спосіб знищили речові докази? Погано!

— Байдуже, — проговорив детектив. — Байдуже. Що я насправді хочу вас запитати, мсьє Реймонд: чи відвідував містера Екройда впродовж останнього тижня якийсь незнайомець?

Секретар, звівши брови, міркував хвилину чи дві. Під час цієї паузи з’явився викликаний дзвінком Паркер.

— Ні, — зрештою відповів Реймонд. — Нікого не можу пригадати. А ви, Паркере?

— Перепрошую, сер?

— Чи не відвідував цього тижня містера Екройда якийсь незнайомець?

Мажордом кілька хвилин намагався згадати.

— У середу приходив молодий чоловік, сер, — зрештою сказав він. — Як на мене, із «Кертіс і Траут».

Реймонд нетерпляче від цього відмахнувся.

— О! Так, пам’ятаю. Та це не те, що цей джентльмен мав на увазі. — Він повернувся до Пуаро. — Містер Екройд подумував придбати диктофон, — пояснив. — Це дало б нам змогу виконувати більше роботи за менший час. Згадана фірма прислала свого представника, та безрезультатно: містер Екройд не наважився на покупку.

Пуаро поцікавився у мажордома.

— Паркере, не опишете того молодого чоловіка?

— Русявий, сер, невисокий на зріст. Дуже охайно вбраний, у блакитний саржевий костюм. Вельми статечний молодий чоловік, сер, як для його становища.

Тоді Пуаро запитав мене.

— Чоловік, якого ви зустріли за ворітьми, докторе, був високим, чи не так?

— Так, — відповів я. — Приблизно шість футів, як на мене.

— Тоді це не те, — підсумував бельгієць. — Дякую, Паркере.

Мажордом звернувся до Реймонда:

— Прибув містер Гаммонд, сер, — повідомив він. — Бажає довідатися, чи не може чимось допомогти, і був би радий з вами поспілкуватися.

— Уже йду, — мовив молодий чоловік. І поквапився з кімнати. Пуаро запитально глянув на головного констебля.

— Сімейний адвокат, мсьє Пуаро, — сказав останній.

— У цього молодого Реймонда тепер багато справ, — пробурмотів Пуаро. — Йому все вдається досить добре.

— Упевнений, містер Екройд вважав його гідним секретарем.

— Він тут уже… скільки?

— Лише два роки, здається.

— Він виконує свої обов’язки відповідально. Я впевнений. А як він проводить свій вільний час? Чи займається le sport?

— Особисті секретарі не мають часу на таке, — зауважив полковник Мелроуз, усміхаючись. — Реймонд нібито грає в гольф. І в теніс, улітку.

— Він не бере участі в таких заходах… як-от кінські перегони?

— Заходи, пов’язані з перегонами? Ні, сумніваюся, що він цікавиться перегонами.

Пуаро кивнув і начебто втратив інтерес. Тоді повільно обвів кабінет поглядом.

— Я вже побачив усе, що, на мою думку, мені варто було побачити.

Я також роззирнувся.

— Якби стіни вміли розмовляти, — промимрив я.

Пуаро похитав головою.

— Самої мови не досить, — заперечив він. — Якби вони ще мали очі й вуха. Та не думайте, що ці бездушні речі, — він торкнувся поверхні книжкових поличок, — ніколи не стають у пригоді. До мене вони інколи озиваються… Стільці, столи багато чого повідомляють!

Він повернувся до дверей.

— Що повідомляють? — вигукнув я. — Що вони вам сьогодні розповіли?

Він кинув погляд через плече й загадково підняв брову.

— Відчинене вікно, — почав. — Замкнені двері. Крісло, що нібито самостійно пересунулося. У всіх трьох я питаю: «Чому?» і не отримую відповіді.

Він похитав головою, випнув груди й завмер, кліпаючи до нас очима. Сповнений усвідомлення власної значущості, він мав трохи кумедний вигляд. У моїй голові проскочила думка, чи справді він такий хороший детектив і чи його репутація не наслідок низки щасливих збігів?

Судячи з того, як насупився полковник Мелроуз, та сама думка навідала і його.

— Може, бажаєте оглянути ще щось, мсьє Пуаро? — сухо поцікавився він.

— Будьте такі люб’язні показати мені той срібний стіл, із якого взяли зброю. Надалі я не зловживатиму вашою ласкою.

Ми пішли до вітальні, проте дорогою туди констебль підкликав до себе полковника й після притишеної розмови останній перепросив і залишив нас. Я показав Пуаро стіл, той раз чи двічі підняв кришку й випустив її так, щоб вона впала на місце сама, потому відчинив панорамне вікно та вийшов на терасу. Я подався за ним.

Саме на той час повертав з-за рогу будинку, прямуючи у наш бік, інспектор Реґлан.

— Ось ви де, мсьє Пуаро, — промовив він. — Що ж, несхоже, що з цього вийде серйозна справа. Шкода. Хорошому молодому чоловіку просто не пощастило.

Обличчя Пуаро спохмурніло, і він м’яко запитав.

— То, боюся, моя допомога вам більше не знадобиться?

— Може, наступного разу, — заспокійливо промовив інспектор. — Хоча в нашому тихому закутку вбивства трапляються не щодень.

Пуаро вражено на нього витріщався.

— Ви впоралися надзвичайно швидко, — зазначив він. — Дозвольте поцікавитись, як вам це вдалося?

— Звісно, — дозволив інспектор. — Передусім — метод. Я завжди кажу — метод!

— Ах! — вигукнув його співрозмовник. — Це і мій девіз. Метод, послідовність і маленька сіра речовина.

— Речовина? — здивувався інспектор.

— Маленька сіра речовина, з якої складається мозок, — пояснив бельгієць.

— Авжеж, що ж, ми всі нею користуємося, гадаю.

— Більшою чи меншою мірою, — пробурмотів Пуаро. — Також є різниця і в якості. Також існує психологія злочину. Це теж варто вивчати.

— Ага! — видав інспектор. — Ви теж підсіли на той психоаналіз? А я простий чоловік…

— Місіс Реґлан, я впевнений, із цим би не погодилася, — зауважив Пуаро й кивнув головою.

Інспектор Реґлан, трішки ошелешений, кивнув йому у відповідь.

— Ви не розумієте, — сказав він, широко всміхаючись. — Боже, яке велике значення має знання мови. Розповім вам, як я працюю. По-перше, метод. Містера Екройда востаннє бачила живим його племінниця міс Флора Екройд, о чверть до десятої. Це — факт номер один, чи не так?

— Якщо ви наполягаєте.

— Наполягаю. О пів на одинадцяту, як вказав доктор, містер Екройд був мертвим щонайменше півгодини. Ви це підтверджуєте, докторе?

— Саме так, — погодився я. — Півгодини чи довше.

— Дуже добре. Це нам дає рівно п’ятнадцять хвилин, упродовж яких убивство мало би бути вчиненим. Я складаю список усіх присутніх у будинку та працюю на його основі, фіксуючи навпроти кожного імені місце перебування та заняття у часовому проміжку між 9 : 45 та 10 : 00 вечора.

Він передав Пуаро аркуш паперу. Я прочитав його, зазираючи детективу через плече. Ось що там було написано акуратним почерком:

Майор Блант У більярдній із містером Реймондом. (Останній підтверджує).

Містер Реймонд Більярдна. (див. вище.)

Місіс Екройд 9 : 45 — дивилася гру в більярд. Пішла нагору спати о 9 : 55. (Реймонд і Блант бачили, як ішла сходами).

Міс Екройд Пішла з дядькової кімнати відразу до своєї. (Підтверджено Паркером, також покоївкою Елсі Дейл).

Прислуга:

Паркер Пішов одразу до комірчини мажордома. (Підтверджено економкою міс Рассел, що прийшла поговорити з ним про щось о 9 : 47 і пробула там щонайменше десять хвилин).

Міс Рассел Вище вказано. Розмовляла з покоївкою Елсі Дейл нагорі о 9 : 45.

Урсула Борн (служниця) У своїй кімнаті до 9 : 55. Потім у залі для прислуги.

Місіс Купер (куховарка) У залі для прислуги.

Ґледіс Джонс (друга покоївка) У залі для прислуги.

Елсі Дейл Нагорі у своїй спальні. Там її бачили міс Рассел і міс Флора Екройд.

Мері Тріпп (кухонна служниця) Зала для прислуги.

— Куховарка тут уже вісім років, служниця — вісім місяців, а Паркер — понад рік. Усі інші — новенькі. Окрім того, що з Паркером щось не до кінця зрозуміле, усі нібито цілковито поза підозрою.

— Дуже довершений список, — сказав Пуаро, віддаючи його інспектору.

— Я впевнений, що Паркер не скоював убивства, — похмуро додав він.

— Моя сестра теж так вважає, — втрутився я. — А вона, зазвичай, має рацію.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

— Це майже виводить із-під підозри всіх домашніх, — продовжував інспектор. — Тепер ми наблизилися до дуже серйозного моменту. Жінка зі сторожки, Мері Блек, опускала штори минулого вечора, коли вгледіла, як до брами звернув і попрямував до будинку Ральф Пейтон.

— Вона впевнена? — вихопилось у мене.

— Досить упевнена. Вона добре знає його на вигляд. Він дуже швидко проминув її та повернув біля стежини праворуч — найближчий шлях до тераси.

— І о котрій то було? — із незворушним виразом обличчя запитав Пуаро.

— Рівно о дев’ятій двадцять п’ять, — поважно виголосив інспектор.

Запала тиша. Потім знову заговорив інспектор.

— Тут усе зрозуміло. Усе зійшлося бездоганно. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій капітана Пейтона бачили біля сторожки; о дев’ятій тридцять, чи приблизно до того, містер Джеффрі Реймонд почув, як тут хтось просив грошей і як містер Екройд йому відмовив. Що ж далі? Капітан Пейтон залишає будинок тим самим шляхом — через вікно. Розлючений і розгублений, він перетинає терасу, підходить до відчиненого вікна вітальні. Нехай уже чверть до десятої. Міс Флора Екройд бажає на добраніч своєму дядькові. Майор Блант, містер Реймонд і місіс Екройд — у більярдній. Вітальня — порожня. Він прокрадається досередини, бере кинджал зі срібного столика та повертається до вікна в кабінет. Скидає взуття, проникає досередини та… що ж, не варто вдаватися в подробиці. Потім вислизає назовні та йде геть. Йому не вистачає сміливості повернутися до готелю. Дістається станції, звідти телефонує…

— Чому? — м’яко запитав Пуаро.

Я аж підстрибнув на ці його слова. Маленький чоловічок нахилився вперед. Його очі спалахували дивним зеленкуватим світлом.

На якусь мить це питання спантеличило інспектора Реґлана.

— Важко напевно відповісти, чому саме він так учинив, — зрештою промовив він. — Та вбивці скоюють дивні речі. Ви б про це знали, якби служили в поліції. Навіть найрозумніші з них інколи припускаються дурнуватих помилок. Одначе ходімо зі мною. Я покажу вам ті сліди.

Оминувши ріг тераси, ми попрямували за ним до вікна кабінету. На прохання Реґлана, констебль витягнув взуття, знайдене у місцевому готелі.

Інспектор приклав його до відбитків.

— Вони однакові, — упевнено сказав він. — Тобто це не та сама пара, у якій він залишив ці сліди. У тих він утік. Ця пара така сама, як та, лише старіша. Бачите, як стерлися шипи?

— Хіба ж не багато людей носять взуття із гумовими шипами? — зазначив Пуаро.

— Це правда, звісно, — погодився інспектор. — Не варто надавати такого значення відбиткам взуття, якби не все інше.

— Дуже нерозумно з боку цього молодого чоловіка, капітана Ральфа Пейтона, — вдумливо проговорив Пуаро, — залишити так багато доказів своєї присутності.

— Що ж, — правив своє інспектор, — то була суха, спокійна ніч, знаєте. Він не залишив жодних слідів на терасі та на стежині з гравію. Проте, на його горе, у струмочку, наприкінці стежини з боку проїзду, піднялася вода. Ось дивіться.

Невеличка посипана гравієм стежина неподалік пролягала до тераси. В одному місці, за кілька ярдів від кінця, земля на ній була вологою і болотистою. Цю вологу частину перетинали сліди, а поміж ними — сліди від взуття з гумовими шипами.

Пуаро трішки пройшовся стежиною. Інспектор простував поруч.

— Ви помітили відбитки жіночого взуття? — раптом запитав Пуаро.

Інспектор розсміявся.

— Це природно: кілька жінок проходили цим шляхом… і кілька чоловіків теж. Це звичний короткий шлях до будинку, бачте. Неможливо розрізнити всі відбитки. Зрештою, ті, що на підвіконні, — найважливіші.

Пуаро кивнув.

— Немає сенсу йти далі, — сказав інспектор, коли ми досягли проїзду. — Тут уже гравій і твердо.

Пуаро знову кивнув, хоч погляд його був прикутим до маленького садового будиночка, такої собі вдосконаленої альтанки, що стояла трішки ліворуч від доріжки попереду нас. До неї вела вкрита гравієм стежина.

Пуаро затримався тут, доки інспектор не пішов назад до будинку. Потім глянув на мене.

— Вас справді послав мені милостивий Господь для заміни мого друга Гастінґса, — мовив він, підморгнувши. — Я помітив, що ви від мене не відступаєтесь. Що б ви сказали на те, докторе Шеппард, коли б ми обстежили альтанку? Вона мене зацікавила.

Він підступив до дверей і відчинив їх. Попри темінь усередині, там виднілися кілька іржавих лавок, набір для крокету, якісь розкладні садові стільці.

Зиркнувши на свого нового друга, я остовпів: він став навкарачки та заходився повзати підлогою, подеколи похитуючи головою, наче від невдоволення. Зрештою він сів на підлозі, підібгавши під себе ноги.

— Нічого, — буркнув він. — Що ж, можливо, не варто було сподіватися. Та це б мало велике значення…

Він зупинився і завмер. Потім простягнув руку до одного з іржавих крісел і відчепив від нього щось.

— Що? — вигукнув я. — Що ви знайшли?

Він усміхнувся, розкриваючи долоню, щоб я побачив, що там. Клапоть цупкого білого батисту.

Я взяв його, з цікавістю оглянув і віддав.

— І що ви про це думаєте, друже? — запитав він, вивчаючи мене пильним поглядом.

— Відірваний клапоть хустинки, — припустив я, стенувши плечима.

Він знову нахилився і підхопив невеличке перо, на вигляд — гусяче.

— А це? — тріумфально виголосив він. — А що ви думаєте про це?

Я мовчки втупився у нього.

Він поклав пір’їну до кишені й знову поглянув на шматок білої тканини.

— Клаптик носової хустинки? — продовжував він. — Може, ви маєте рацію. Та запам’ятайте: у хорошій пральні хустинки не крохмалять.

Він знову тріумфально на мене подивився, а потім обережно вклав клаптик до свого записника.

Розділ дев’ятий

Ставок із золотими рибками

Ми попрямували до будинку. Інспектора десь не було. Пуаро зупинився на терасі спиною до будинку й повільно водив головою навсібіч.

Une belle propriété[5], — нарешті задоволено промовив він. — Хто це успадкує?

Від його слів я остовпів знову: дивно, проте до цієї миті питання про спадок не спадало мені на гадку. Пуаро уважно глянув на мене.

— Ця думка для вас нова, — зрештою зазначив він. — Ви раніше над цим не замислювалися, еге ж?

— Ні, не замислювався, — відверто відповів я. — Жалкую, що ні.

Він зацікавлено подивився на мене.

— Цікаво, що ви хотіли цим сказати, — вдумливо протягнув Пуаро.

— О! Ні, — вигукнув він, зауваживши мій намір розповісти. — Inutile![6] Ви однаково не зізнаєтесь, про що насправді подумали.

— Усім є що приховувати, — процитував я, усміхаючись.

— Саме так.

— Ви досі в це вірите?

— Більше, ніж будь-коли, друже. Та приховувати щось від Еркюля Пуаро нелегка справа. Він має здатність про все довідуватися.

Не припиняючи говорити, він зійшов сходами до голландського саду.

— Прогуляємося трішки, — кинув він через плече. — Сьогодні так легко дихається.

Я подався за ним. Він повів мене стежиною, з лівого боку захищеною тисовими кущами. Стежина, з обох боків оточена ідеальними клумбами, вела до округлої брукованої прогалини з лавою та ставком із золотими рибками. Замість прямувати стежиною до кінця, Пуаро пішов іншою, що впиралася у схил із деревами. Клапоть землі там очистили від дерев і поставили лавку. Звідти відкривався чудовий огляд навколишньої природи, а також ставка із золотими рибками.

— Англія — така гарна, — промовив Пуаро, задивившись на краєвид перед себе. Потім усміхнувся.

— Як і англійські дівчата, — додав він уже тихше. — Помовчимо, друже, та помилуємося картиною внизу.

Саме тоді я вгледів Флору. Вона простувала стежиною, з якої ми щойно зійшли, та наспівувала якусь пісеньку. Її хода більше нагадувала танець, аніж власне ходу: попри чорну сукню, дівчина повнилася радістю. Раптом, зіп’явшись на пальчики, вона зобразила пірует: поділ її сукні заколихався. Тоді закинула голову й щиро засміялася.

Потому з-за дерев вийшов чоловік. То був Гектор Блант.

Дівчина підскочила. Вираз її обличчя трішки змінився.

— Ви мене налякали… я вас не помітила.

Блант нічого не сказав, лише стояв мовчки, кілька хвилин дивлячись на неї.

— Що мене у вас приваблює, — промовила із відтінком сарказму Флора, — то це ваші веселі розмови.

Здогадуюся, що від таких слів Блант під своєю засмагою зашарівся. Коли він, зрештою, озвався, його голос звучав інакше… якось покірно.

— Ніколи не був балакучим. Навіть замолоду.

— То було вже дуже давно, гадаю, — саркастично кинула Флора.

Я відчув у її голосі глузування, хоч не думаю, що Блант це зауважив.

— Так, — просто погодився він, — давно.

— Як воно, бути Мефусаїлом? — запитала Флора.

Цього разу глузування було більш очевидним, але Блант на той час міркував про щось своє.

— Пам’ятаєте того чоловіка, що продав душу дияволу? Щоб йому натомість повернули молодість? Про це написали оперу.

— Маєте на увазі Фауста?

— Так, саме цього бідолаху. Дивовижна історія. Дехто з нас зробив би так, якби міг.

— Якби вас хтось почув, то подумав би, що ви зовсім розвалюєтеся, — вигукнула Флора роздратовано й весело водночас.

Блант мовчав хвилину чи дві. Потім, відвівши погляд від Флори, спрямував його десь далі й, дивлячись на стовбур дерева, сказав, що вже час повертатися до Африки.

— Ви плануєте ще одну експедицію… щоб постріляти?

— Радше за все. Зазвичай, знаєте… стріляю звірину.

— Ви застрелили власника тієї голови, що в холі, чи не так?

Блант кивнув. Потім, зашарівшись, кинув:

— Якісної шкіри вам не треба? Якщо так, дістану для вас.

— О! Прошу, дістаньте, — вигукнула Флора. — Справді? Не забудете?

— Не забуду, — пообіцяв Гектор Блант.

І раптово виявивши балакучість, додав:

— Мені вже час. Таке життя не для мене: мені бракує манер. Я — простий чолов’яга, не створений для суспільства. Ніяк не запам’ятаю, що потрібно говорити. Так, мені час.

— Але ж ви не підете зараз, — заперечила Флора. — Ні… не тоді, коли в нас так багато клопотів. О! Прошу. Якщо підете…

Вона злегка відвернулася.

— Ви не хочете, щоб я йшов? — запитав Блант.

Він говорив розважливо й просто.

— Ми всі…

— Я про вас, — прямолінійно наполягав Блант.

Флора повільно обернулася до нього та зустрілася з ним поглядом.

— Я хочу, щоб ви залишилися, — мовила вона, — якщо… якщо це для вас має якесь значення.

— Це означає для мене все, — відповів Блант.

На мить вони замовкли. Присіли на кам’яну лаву поруч зі ставком із золотими рибками. Здавалося, обоє не знали, що сказати.

— Такий… такий чудовий ранок, — зрештою озвалася Флора. — Знаєте, не можу не почуватися щасливою, попри… попри все. Це жахливо, так?

— Досить природно, — зауважив Блант. — Ви ж уперше побачили свого дядька лише два роки тому, так? Не варто очікувати від вас надмірної туги. Краще цим не перейматися.

— У вас є щось надзвичайно заспокійливе, — зізналася Флора. — Ви робите все таким простим.

— А все і є просто, — зазначив великий мисливець.

— Не завжди, — не погодилася Флора.

Вона стишила голос, і я побачив, як Блант обернувся та глянув на неї так, наче щойно повернувся поглядом від берегів Африки. Він, вочевидь, зробив власний висновок щодо зміни тону її голосу, бо за кілька хвилин несподівано сказав:

— Я б порадив, знаєте, не хвилюватися. Про того молодика, маю на увазі. Інспектор — професіонал. Усі знають… просто абсурдно думати, що він це зробив. Стороння людина. Якийсь крадій. Це — єдиний можливий варіант.

Флора обернулася подивитися на нього.

— Ви справді так гадаєте?

— А ви ні? — поквапливо запитав Блант.

Знову мовчання, а потім Флора заговорила дуже швидко:

— Я… Я скажу вам, чому почувалася такою щасливою зранку. Якою б безсердечною ви мене не вважали, я краще вам розповім. Тому, що приходив адвокат, містер Гаммонд. Він розповів нам про заповіт. Дядько Роджер залишив мені двадцять тисяч фунтів. Лише подумайте… двадцять тисяч чудових фунтів.

Блант здавався здивованим.

— Для вас це має таке значення?

— Має значення? Це — все. Свобода… життя… ніяких оборудок, ніякої економії, ніякого обману…

— Обману? — різко зупинив її Блант.

Схоже, на якусь мить Флора спантеличилася.

— Ви ж розумієте, про що я, — невпевнено почала вона. — Вдавати, що вдячна за той жахливий непотріб від родичів. Торішнє пальто, спідниці та капелюхи.

— Мало знаю про дам; як на мене, ви завжди гарно вбрані.

— Це мені чогось вартує, — тихо зронила Флора. — Не потрібно про неприємне. Я така щаслива. Я вільна. Вільна робити, що хочу. Вільна не…

Раптом вона замовкла.

— Не що? — швидко запитав Блант.

— Забула. Нічого важливого.

У руці Блант тримав палицю, яку враз опустив у ставок і почав нею щось колупати.

— Що ви робите, майоре Блант?

— Там щось блискуче. Що ж це може бути… схоже на золоту брошку. Я скаламутив воду, й тепер воно щезло.

— Може, то корона, — припустила Флора. — Така сама, яку Мелізанда побачила у воді.

— Мелізанда, — автоматично повторив Блант. — Вона з опери, так?

— Так, здається, ви багато знаєте про опери.

— Люди мене інколи запрошують, — сумно промовив Блант. — Дивний спосіб розважатися… звуки там гірші, ніж видобуті туземцями із тамтамів.

Флора засміялася.

— Я пам’ятаю про Мелізанду, — продовжував Блант, — вийшла заміж за старого, що в батьки їй годився.

Він кинув у ставок камінчик. Потім, змінивши тему, запитав у Флори:

— Міс Екройд, що я можу зробити? Щодо Пейтона, маю на увазі. Я знаю, як ви цим переймаєтесь.

— Дякую, — холодно відповіла Флора. — Та нічого не вдієш. Із Ральфом усе буде гаразд. Мені вдалося запросити найкращого на світі детектива, і він усе з’ясує.

Якийсь час я почувався незручно через нашу позицію. Не те, що ми підслуховували (тим обом у саду варто було лише підвести голови, щоб нас побачити), проте я привернув би їхню увагу, якби мій напарник не зупинив мене потиском руки. Вочевидь, він волів, щоб я помовчав. Хоча наступної миті він повівся більш рішучо.

Він скочив на ноги, прокашлявся.

— Перепрошую, — вигукнув. — Не можу собі дозволити, щоб мадемуазель говорила про мене такі приємності, а я не привернув до себе увагу. Кажуть, що той, хто підслуховує, доброго про себе не почує, та не в цьому разі. Щоб не шарітися, змушений до вас приєднатися та просити вибачення.

Він поквапився вниз стежкою — я тупцяв позад нього — і підійшов до пари біля ставка.

— Це мсьє Еркюль Пуаро, — відрекомендувала Флора. — Гадаю, ви про нього чули.

Пуаро кивнув.

— Я знайомий із майором Блантом за його репутацією, — ввічливо промовив він. — Радий зустрічі, мсьє. Я хотів би отримати від вас певну інформацію.

Блант кинув на нього запитальний погляд.

— Коли ви востаннє бачили містера Екройда живим?

— За обідом.

— І ви його опісля не бачили та не чули?

— Не бачив. Чув його голос.

— За яких обставин?

— Я прогулювався терасою…

— Перепрошую, о котрій?

— Біля дев’ятої тридцять. Я ходив туди-сюди перед вікном вітальні, палячи. Чув, як Екройд розмовляв у себе в кабінеті…

Пуаро зупинився і витяг із землі мікроскопічний бур’ян.

— Звісно ж, із цієї частини тераси вам би не вдалося почути ніяких голосів, — пробурмотів він.

На той час він не дивився на Бланта, проте дивився я, тож вельми здивувався тому, що той зашарівся.

— Дійшов аж до рогу, — неохоче пояснив він.

— О! Справді? — сказав Пуаро.

Він дуже тонко підштовхнув його до подальшого пояснення.

— Мені здалося, що я побачив жінку, яка зникла в кущах. Промайнуло щось біле, знаєте. Напевно, помилився. Саме стоячи на розі тераси, я почув розмову Екройда зі своїм секретарем.

— Розмову із містером Джеффрі Реймондом?

— Так… так мені тоді здалося. Мабуть, я помилився.

— Містер Екройд не звертався до нього на ім’я?

— О, ні.

— То чи можу запитати, чому ви вирішили?..

Блант стурбовано пояснив:

— Логічно припустив, що то мав би бути Реймонд тому, що саме перед тим, як я виходив на вулицю, він сказав, що має намір віднести якісь папери Екройду. Навіть не подумав, що там міг бути хтось інший.

— Чи можете ви згадати, що саме почули?

— На жаль, не можу. Щось досить звичне та неважливе. Вловив лише уривок. Я міркував про щось інше на той час.

— Байдуже, — буркнув Пуаро. — Ви не переставляли крісло на своє місце біля стіни, коли прийшли до кабінету після знайдення тіла?

— Крісло? Ні. Навіщо?

Пуаро стенув плечима, але не відповів. Тоді звернувся до Флори.

— Мадемуазель, чи можна дещо довідатися від вас? Коли ви оглядали речі у срібному столику із доктором Шеппардом, кинджал був на своєму місці чи ні?

Флора випнула підборіддя.

— Про це мене запитував інспектор Реґлан, — незадоволено відповіла вона. — Я йому сказала і скажу вам. Я абсолютно впевнена, що кинджала там не було. Він думає, що був і що Ральф викрав його пізніше того вечора. І… він мені не вірить. Він вважає, що я це сказала, щоб… щоб захистити Ральфа.

— А хіба ви цього не робите? — серйозно запитав я.

— І ви також, докторе Шеппард! Жахливо.

Пуаро тактовно перевів розмову.

— Чи правда те, що ви щойно сказали, майоре Блант? У ставку є щось блискуче? Гляньмо, чи вдасться мені це дістати.

Він став на коліна біля ставка, підтягнув рукав до ліктя і повільно опустив руку в ставок, силкуючись не скаламутити намулу з дна. Та, незважаючи на його намагання, болото піднялося і закрутилося, тож він змушений був витягти руку, нічого не впіймавши.

Він із жалем дивився на бруд на руці. Я запропонував йому свою хустинку, яку той прийняв із бурхливим виявом вдячності. Блант глянув на свій годинник.

— Уже майже обід, — повідомив він. — Краще нам повертатися до будинку.

— Пообідаєте з нами, мсьє Пуаро? — запитала Флора. — Я б хотіла, щоб ви познайомилися з моєю мамою. Вона… обожнює Ральфа.

Маленький чоловічок вклонився.

— Із задоволенням, мадемуазель.

— Докторе Шеппард, ви ж теж залишитеся, правда?

Я завагався.

— Залишайтеся!

Я хотів цього, тож прийняв запрошення без подальших церемоній.

Ми попрямували до будинку, Флора та Блант поперед нас.

— Яке волосся, — тихо промовив Пуаро, киваючи в бік Флори. — Справжнє золото! З них буде чудова пара. Вона та чорнявий красень капітан Пейтон. Чи не так?

Я глянув на нього із цікавістю, але він заметушився щодо кількох мікроскопічних крапель води на рукаві свого пальта. Цей чоловік — зі своїми зеленими очима та манірними звичками — нагадував мені кота.

— І це все марно, — співчутливо мовив я. — Цікаво, що то було у ставку?

— Хочете поглянути? — запитав Пуаро.

Я витріщився на нього. Він кивнув.

— Мій любий друже, — м’яко, проте докірливо звернувся до мене він, — Еркюль Пуаро не ризикує своїм костюмом без упевненості, що досягне бажаного. Так вчинити було б смішно й абсурдно. Я не буваю сміховинним.

— Таж ви витягли руку порожньою, — запротестував я.

— Інколи важливо промовчати. Ви пацієнтам усе розповідаєте? Абсолютно все, докторе? Не думаю. І також не все ви розповідаєте своїй чудовій сестрі, чи не так? Перед тим, як показати свою порожню долоню, я кинув те, що дістав, у іншу. Подивіться, що це.

Він простягнув свою ліву руку із відкритою долонею. На ній лежав маленький золотий перстеник. Жіноча обручка.

Я взяв її.

— Зазирніть досередини, — звелів Пуаро.

Я так і вчинив. Усередині гарними літерами було вигравіювано:

Від Р., 13 березня

Я подивився на Пуаро, але він уже поринув у споглядання себе у маленькому кишеньковому дзеркальці. Усю його увагу поглинули його вуса, а зовсім не я. Було зрозуміло: він не бажав спілкуватися далі.

Розділ десятий

Служниця

Ми зустріли місіс Екройд у холі. З нею був миршавий чоловічок з уперто випнутим підборіддям і гострими сірими очицями (на його обличчі неначе красувалося слово «адвокат»).

— Містер Гаммонд залишається з нами обідати, — повідомила місіс Екройд. — Ви знайомі з майором Блантом, містере Гаммонд? І з любим доктором Шеппардом (він теж близький друг бідолашного Роджера)? І, заждіть…

Вона замовкла, дещо здивовано розглядаючи Еркюля Пуаро.

— Це мсьє Пуаро, мамо, — відрекомендувала того Флора. — Я розповідала тобі про нього вранці.

— О, так! — розгублено промовила місіс Екройд. — Авжеж, люба, авжеж. Він тут, щоб знайти Ральфа, так?

— Він тут, щоб знайти того, хто вбив дядька, — виправила Флора.

— Ох, моя люба! — вигукнула її матір. — Прошу! Я така знервована. Така розбита цього ранку, цілковито розбита. Таке жахіття. Я все думаю, що то якийсь нещасний випадок. Роджер був здатний на дивацтва. Може, випадково зачепив рукою чи ще щось.

Таке припущення сприйняли із ввічливим мовчанням. Я зауважив, що Пуаро підійшов до адвоката і заходився стиха про щось із ним розмовляти. Вони відійшли до вікна. Вагаючись, я наблизився до них.

— Я не заважатиму? — запитав я.

— Зовсім ні, — щиро відповів Пуаро. — Ви та я, monsieur le docter, розслідуємо цю справу пліч-о-пліч. Без вас я б не впорався. Хотів лиш отримати від містера Гаммонда певну інформацію.

— Ви дієте від імені капітана Ральфа Пейтона, як я розумію, — обережно припустив адвокат.

Пуаро похитав головою.

— Це не так. Я дію в інтересах справедливості. Міс Екройд попросила мене розслідувати причину смерті свого дядька.

Містер Гаммонд трохи спантеличився.

— Мені не вдається з усією серйозністю повірити в те, що капітан Пейтон має стосунок до цього злочину, — зазначив він, — попри серйозність побічних доказів його вини. Сам факт його проблем із грошима…

— Проблем із грошима? — блискавично зреагував Пуаро.

Адвокат стенув плечима.

— То був постійний стан Ральфа Пейтона, — кинув він сухо. — Гроші збігали крізь його пальці, як вода. Він завжди звертався із проханнями про гроші до вітчима.

— Нещодавно також? Нехай протягом минулого року?

— Не можу сказати. Містер Екройд цього мені не розповідав.

— Розумію. Містере Гаммонд, вам, здається, відомі деталі заповіту містера Екройда?

— Звісно. Це основна причина мого тут перебування сьогодні.

— Тоді, зважаючи на те, що я дію в інтересах міс Екройд, ви не проти повідомити мені умови того заповіту?

— Усе досить просто. Відкидаючи законодавчу термінологію і здійснивши певні виплати за заповітом…

— Які саме? — перервав його Пуаро.

Містер Гаммонд начебто здивувався.

— Тисяча фунтів — економці, міс Рассел; п’ятдесят фунтів — куховарці, Еммі Купер; п’ятсот фунтів — секретареві, містеру Джеффрі Реймонду. Тоді різноманітні лікарні…

Пуаро підняв руку.

— О! Доброчинні виплати. Вони мене не цікавлять.

— Зрозуміло. Дохід в акціях вартістю десять тисяч фунтів, який має бути виплачено місіс Сесіл Екройд протягом її життя. Міс Флора успадковує двадцять тисяч фунтів одразу. Залишок, враховуючи цю нерухомість та акції «Екройд і син», — прийомному синові, Ральфу Пейтону.

— Містер Екройд мав значні статки?

— Дуже значні. Капітан Пейтон буде надзвичайно багатим молодим чоловіком.

Запанувала тиша. Пуаро й адвокат перезирнулися.

— Містере Гаммонд, — від каміна долинув голос місіс Екройд.

Адвокат поквапився на поклик. Пуаро схопив мене за руку й потягнув до вікна.

— Гляньте на іриси, — мовив він досить гучно. — Вони чудові, чи не так? Вражають невигадливістю та красою.

Водночас я відчув потиск його руки й почув додане вже тихше:

— Ви справді бажаєте мені допомогти? Взяти участь у розслідуванні?

— Так, звісно, — із запалом підтвердив я. — Дуже б цього хотів. Ви й не уявляєте, яке нудне та старомодне моє життя. Нічого ніколи не стається.

— Добре. То ж будьмо партнерами. Гадаю, за кілька хвилин до нас приєднається майор Блант: йому не до вподоби добра матуся. Тому є дещо, про що я хочу довідатися, та не хочу, щоб інші знали, що я намагаюся про них довідатися. Розумієте? Тож запитуватимете ви.

— Що потрібно запитати? — стривожився я.

— Я попрошу вас згадати ім’я місіс Феррас.

— Тобто?

— Невимушено згадайте про неї. Запитайте його, чи перебував він тут, коли помер її чоловік. Ви розумієте, про що я. А коли він відповідатиме, уважно, але не відкрито, придивіться до виразу його обличчя. Cest compris?[7]

Часу на подальше пояснення вже не було: тієї миті, коли Пуаро виголошував свою промову, Блант раптово, як завше, облишив своїх співрозмовників і наблизився до нас.

Я запропонував прогулятися терасою, і він погодився. Пуаро з нами не пішов.

Я зупинився помилуватися запізнілою трояндою.

— Як усе змінилося за кілька днів, — почав я. — Я був тут минулої середи. Пам’ятаю, як проходився цією терасою. Зі мною був Екройд… сповнений енергії. А тепер… три дні потому… Екройд — мертвий, бідолаха. Місіс Феррас теж померла… ви були з нею знайомі, чи не так? Звісно ж були.

Блант кивнув.

— Ви бачили її під час вашого останнього візиту?

— Ходили разом з Екройдом провідувати. Минулого вівторка нібито. Надзвичайна жінка… та якась ніби дивна. Потайна… було важко зрозуміти, що насправді в неї на думці.

Я зазирнув у його спокійні сірі очі. Нічого підозрілого. І продовжив:

— Ви були з нею знайомі до тієї зустрічі?

— За мого попереднього візиту вони з чоловіком саме перебралися сюди.

Замовкнувши на мить, він додав:

— Дивина. Вона відтоді так змінилася.

— Як… змінилася? — допитувався я.

Ніби постаріла років на десять.

— Ви були тут, коли помер її чоловік? — поцікавився я якомога більш невимушено.

— Ні. Але, судячи з того, що чув, втрата була невеликою. Можливо, так негарно говорити, та це — правда.

Я не міг не погодитися.

— Ешлі Феррас аж ніяк не був зразковим чоловіком, — обережно зазначив я.

— Як на мене — негідником, — уточнив Блант.

— Та ні, — заперечив я, — просто людиною із надлишком грошей для власного задоволення.

— О, гроші! Усі на світі проблеми від грошей або від їхньої нестачі.

— Що із цього — ваша проблема? — сказав я.

— Мені вистачає. Пощастило.

— Саме так.

— Зараз їх у мене не так щоб багато. Рік тому я отримав спадок і, як дурень, дозволив себе переконати вкласти їх у одну нечисту оборудку.

Я поспівчував йому й розповів аналогічний свій клопіт.

Потім ми почули звук гонгу й попрямували на обід. Пуаро відвів мене у бік.

Eh bien?

— Із ним усе нормально, — відповів я. — Упевнений.

— Нічого… дивного?

— Він отримав спадок рік тому, — пояснив я. — Та чому б ні? Чому б йому його не отримати? Я б заприсягся, що із цим чоловіком усе зрозуміло, тож він поза підозрами.

— Звісно, звісно, — заспокійливо промовив Пуаро. — Не засмучуйтеся.

Він говорив зі мною, наче із вразливим дитям.

Ми всі ввійшли до їдальні. Здавалося неймовірним, що менш ніж добу тому я сидів за цим столом.

Після обіду місіс Екройд відкликала мене, і ми присіли на диван.

— Я не можу не почуватися трохи ображеною, — пробурмотіла вона, витягнувши хустинку, в яку, вочевидь, не заведено плакати. — Ображеною, що Роджер мені не довіряв. Ті двадцять тисяч фунтів мусили би бути моїми, не Флориними. Матері варто було б довірити інтереси своєї дитини. Тут ідеться про брак довіри, як на мене.

— Ви забуваєте, місіс Екройд, — зауважив я, — про кревний зв’язок: Флора племінниця Екройда. Усе було б інакше, якби ви доводилися йому сестрою, а не братовою дружиною.

— Як удова бідолашного Сесіла вважаю, що на мої почуття теж варто зважати, — виголосила дама, ледь торкаючись своїх повік хустинкою. — Та Роджер завжди був надміру прискіпливим — аби не сказати жадібним — щодо грошей. Ми з Флорою перебували в надзвичайно важкому становищі. Він навіть не давав бідолашній дитині грошей на витрати. Він оплачував її рахунки, знаєте, проте з великим небажанням і випитуваннями, навіщо їй ці всі жіночі витребеньки… Так по-чоловічому… Але… я й забула вже, що хотіла сказати! Авжеж, ми навіть копійчини не могли назвати нашою, знаєте. Флорі це не подобалося… так, мушу сказати, не подобалося. Хоча вона любила свого дядька, певна річ. Та будь-якій дівчині не сподобалося б. Зізнаюся, у Роджера були дивні погляди щодо грошей. Він навіть не хотів купити нових рушничків для обличчя, попри те, що я наголошувала: старі — усі в дірках. А потім, — місіс Екройд продовжила із притаманним їй раптовим престрибуванням під час розмови, — залишити всі ці гроші… тисячу фунтів, розумієте, тисячу фунтів! — тій жінці.

— Якій жінці?

— Тій Рассел. Якась вона непроста, я завжди про це говорила. Та Роджер і слова проти неї чути не бажав. Відказував, що це жінка із сильним характером і що він нею захоплюється та поважає. Постійно торочив про її чесноти, самостійність і моральні цінності. Я ж гадаю, що в ній є щось підозріле. Вона робила все, щоб вийти заміж за Роджера. Та я швидко це припинила. Вона завжди ненавиділа мене. І це природно. Я бачила, хто вона насправді.

Я почав замислюватися, чи є хоч якийсь шанс перервати промову місіс Екройд і втекти.

Такий шанс дав мені містер Гаммонд, який відволік її, підійшовши попрощатися. Я відразу скористався нагодою і також підвівся.

— Щодо дізнання, — зазначив я. — Де б ви воліли його провести? Тут чи у «Трьох вепрах»?

Місіс Екройд витріщилась на мене із роззявленим ротом.

— Дізнання? — перепитала вона із виразом жаху на обличчі. — Але ж, напевно, ніякого дізнання не треба?

Містер Гаммонд сухо прокашлявся і наче двічі гавкнув:

— Обов’язково. Зважаючи на обставини.

— Але я певна, що доктор Шеппард зможе організувати…

— Мої повноваження щодо такої організації обмежені, — сухо зауважив я.

— Та якщо його смерть була нещасним випадком…

— Його вбили, місіс Екройд, — відрізав я.

Вона зойкнула.

— Жодне припущення про нещасний випадок не витримує критики.

Місіс Екройд перелякано втупилася в мене. Мені вривався терпець на те, що, на мою думку, було лише жалюгідним небажанням незручностей.

— Під час дізнання мені… мені не треба буде відповідати на всілякі запитання, еге ж? — поцікавилася вона.

— Не знаю, якою буде процедура, — відповів я. — Можливо, містер Реймонд візьме це на себе. Він знає всі обставини та зможе провести офіційне впізнання.

Злегка уклонившись, утрутився адвокат.

— Я справді вважаю, що вам нічого хвилюватися, місіс Екройд, — запевнив він. — Вас не змушуватимуть брати участь у таких неприємних речах. Тепер питання про гроші. Чи маєте ви все, потрібне на цей час? Маю на увазі, — додав він, — готові гроші. Готівку тобто. Якщо ні, то я організую для вас усе необхідне.

— Щодо цього — усе гаразд, — мовив Реймонд, що стояв поруч. — Містер Екройд лише вчора перевів чек на сто фунтів у готівку.

— Сто фунтів?

— Так. Для видання зарплатні й інших виплат, які сьогодні повинні були відбутися. На цей момент їх іще не витрачено.

— А де ж гроші? У столі?

— Ні, він завжди тримав готівку в своїй спальні. У старій коробці для комірців, якщо бути точним. Чудернацька примха, чи не так?

— Гадаю, — мовив адвокат, — перед тим, як я піду, нам варто переконатися, що гроші досі там.

— Звісно, — погодився секретар. — Я негайно проведу вас нагору… О! Забув. Двері замкнено.

Від Паркера ми довідалися, що інспектор Реґлан у кімнаті економки, ставить додаткові питання. За кілька хвилин інспектор приєднався до всієї компанії в коридорі, принісши із собою ключ. Він відімкнув двері, і ми ступили до передпокою та піднялися невеликими сходами. Двері до спальні Екройда стояли відчиненими. У кімнаті було темно, штори заслонено, а ліжко розстелено так, як звечора. Інспектор відслонив штори, впустивши сонячне світло, а Джеффрі Реймонд підійшов до верхньої шухляди бюро з червоного дерева.

— Він зберігав гроші просто так, у незамкненій шухляді. Тільки подумайте, — прокоментував інспектор.

Секретар трішки зашарівся.

— Містер Екройд волів вірити в чесність усіх своїх підлеглих, — із запалом промовив він.

— О! Авжеж, — неприязно кинув інспектор.

Реймонд витягнув шухляду, дістав круглу шкіряну коробку для комірців і, відкривши її, витяг товстий гаманець.

— Ось і гроші, — оголосив, виймаючи великий згорток купюр. — Там усі сто фунтів. Я знаю напевне, бо містер Екройд поклав їх туди за моєї присутності минулого вечора, коли одягався до вечері. Звісно, грошей відтоді ніхто не торкався.

Містер Гаммонд узяв у нього згорток і перерахував гроші. Потім підвів погляд.

— Ви сказали — сто. А тут лише шістдесят.

Реймонд дивився на нього, не кліпаючи.

— Неможливо, — вигукнув і рушив уперед. Узяв купюри і вголос перерахував їх сам.

Містер Гаммонд говорив правду: там було рівно шістдесят фунтів.

— Але… Не розумію, — здивовано протягнув секретар.

Пуаро запитав:

— Ви бачили, як містер Екройд поклав туди гроші вчора, коли вдягався до вечері? Ви впевнені, що він уже не виплатив частину з них?

— Упевнений, що ні. Він навіть сказав: «Не хочу брати із собою сотню фунтів на вечерю. Помітно випиратимуть кишеню».

— Тоді справа досить проста, — зробив висновок Пуаро. — Або він виплатив сорок фунтів учора ввечері, або їх украли.

— Лаконічний підсумок, — погодився інспектор. Він звернувся до місіс Екройд. — Хто із прислуги міг прийти сюди вчорашнього вечора?

— Мабуть, покоївка розстеляла ліжко.

— Хто вона? Що ви про неї знаєте?

— Вона тут недовго, — почала місіс Екройд. — Та вона проста й хороша сільська дівчина.

— Гадаю, нам слід з’ясувати це питання, — сказав інспектор. — Якщо містер Екройд заплатив ці гроші сам, то це може пролити світло на таємницю злочину. З рештою прислуги нібито все чисто?

— О, думаю, так.

— Раніше нічого не зникало?

— Ні.

— Ніхто не звільнявся. Чи щось таке?

— Служниця йде.

— Коли?

— Учора повідомила, здається.

— Вас?

— О, ні. Я не маю стосунку до прислуги. Домашніми справами займається міс Рассел.

Інспектор на якийсь час поринув у роздуми. Потім кивнув і промовив:

— Гадаю, мені краще поговорити з місіс Рассел. І ще зустрітися з тією дівчиною, Дейл.

До кімнати економки компанію йому склали ми з Пуаро. Міс Рассел прийняла нас зі своєю звичною витримкою.

— Елсі Дейл пропрацювала у «Папороті» п’ять місяців. Хороша, моторна й варта уваги дівчина. Із належними відгуками. Остання на світі людина, що взяла б чуже.

— Як щодо служниці?

— Вона теж чудова дівчина. Тиха, з гарними манерами. Сумлінна працівниця.

— То чому вона звільняється? — поцікавився інспектор.

Міс Рассел підібгала губи.

— Я тут ні до чого. Це містер Екройд виявив невдоволення її роботою вчора по обіді. До її обов’язків належало прибирання кабінету, а вона, схоже, переклала на інше місце якісь папери на його столі. Його це дуже роздратувало, і він повідомив її про звільнення. Зрештою, це я знаю з її слів, тож, може, бажаєте самі з нею поговорити?

Інспектор погодився. Я бачив ту дівчину раніше: обслуговувала нас за обідом. Висока, із густим, тісно скрученим на потилиці каштановим волоссям і незворушними сірими очима. З’явившись за викликом економки, вона виструнчилась, втупивши у нас незмигний погляд.

— Ви Урсула Борн? — запитав інспектор.

— Так, сер.

— Мені відомо, що ви звільняєтеся.

— Так, сер.

— Чому?

— Я переклала папери на столі містера Екройда. Він із цього приводу розгнівався, тож я сказала, що мені краще піти. Він відповів, щоб я пішла якнайшвидше.

— Учора ввечері ви заходили до спальні містера Екройда? Прибирали там чи ще щось?

— Ні, сер. То робота Елсі. Я ніколи не ходжу до тієї частини будинку.

— Мушу вам повідомити, моя дівчинко, що з кімнати містера Екройда зникла значна сума грошей.

Нарешті я помітив її хвилювання: обличчя залила червона барва.

— Я нічого не знаю про гроші. Коли ви вважаєте, що їх узяла я і саме тому містер Екройд звільнив мене, то ви припускаєтесь помилки.

— Я не звинувачую вас у крадіжці, моя дівчинко, — сказав інспектор. — Не переймайтеся так.

Дівчина кинула на нього холодний погляд.

— Ви можете оглянути мої речі, якщо хочете, — гордовито промовила вона. — Та ви нічого там не знайдете.

Раптом втрутився Пуаро.

— Містер Екройд звільнив вас учора пополудні. Чи то пак, ви самі звільнилися? — запитав він.

Дівчина кивнула.

— Як довго тривала розмова?

— Розмова?

— Так, розмова між вами та містером Екройдом у кабінеті?

— Я… я не знаю.

— Двадцять хвилин? Півгодини?

— Щось таке.

— Не довше?

— Точно не довше ніж півгодини.

— Дякую, мадемуазель.

Я зацікавлено зиркнув на нього — він упевненою рукою виставляв на столі якісь предмети. Його очі блищали.

— Це все, — підсумував інспектор.

Урсула Борн пішла. Інспектор звернувся до міс Рассел.

— То як довго вона тут? У вас є її рекомендації?

Не відповідаючи на перше запитання, міс Рассел підійшла до бюро неподалік, витягнула одну з шухляд і вийняла купку прищеплених скріпкою листів. Вибрала один і подала його інспектору.

— Гм, — видав той. — Написано добре. Місіс Річард Фолліот, Марбі Ґрендж, Марбі. Хто ця жінка?

— Одна з порядних мешканок села, — відповіла місіс Рассел.

— Що ж, — сказав інспектор, віддаючи листа, — гляньмо на іншу, Елсі Дейл.

Елсі Дейл — кремезна білявка з приємним і трохи простакуватим обличчям — охоче відповідала на наші запитання, а зникнення грошей її вельми розтривожило та стурбувало.

— Не думаю, що з нею щось не так, — підсумував інспектор потому, як відпустив її. — А як щодо Паркера?

Міс Рассел стисла губи й нічого не відповіла.

— У мене відчуття, що з тим чоловіком щось негаразд, — замислено продовжив інспектор. — Річ у тім, що я не розумію, коли він мав можливість. Він виконував свою роботу відразу після вечері. Та й алібі у нього на весь вечір. Я сам це з’ясовував. Що ж, вельми вдячний, міс Рассел. Маємо те, що маємо. Можливо, містер Екройд сам тими грошима розпорядився.

Економка сухо побажала нам гарного дня, і ми пішли.

Я покинув будинок разом із Пуаро.

— Цікаво, — озвався я, аби заповнити мовчання, — які ж то папери переклала дівчина, що Екройд так розлютився? Цікаво, чи не в них криється розгадка цієї головоломки.

— Секретар говорив, що на столі не було ніяких важливих паперів, — тихо нагадав Пуаро.

— Так, але… — Я замовк.

— Чи не здається вам дивним, що Екройд розлютився через таку дрібницю?

— Так, здається.

— Та чи була то дрібниця?

— Авжеж, — погодився я, — хтозна, що то за папери. Та Реймонд так запевняв…

— Даймо Реймонду на хвилинку спокій. Як вам дівчина?

— Яка саме? Служниця?

— Так, служниця. Урсула Борн.

— Вона, здається, славна дівчина, — невпевнено промовив я.

Пуаро повторив мої слова, проте я наголосив на третьому слові, а він — на другому.

— Вона, здається, славна дівчина.

Потім, помовчавши хвилину, витяг щось із кишені та вручив мені.

— Ось, друже, я вам щось покажу. Гляньте.

Аркуш паперу, що він його мені показав, був тим укладеним інспектором і відданим Пуаро цього ранку списком. Подивившись туди, куди вказував палець, я побачив невеличкий, намальований олівцем хрестик навпроти імені Урсули Борн.

— Можливо, ви тоді не помітили, мій друже, та в цьому списку є одна особа, чиє алібі не має підтвердження. Урсула Борн.

— Ви ж не думаєте?

— Докторе Шеппард, я можу собі дозволити думати про все що завгодно. Урсула Борн могла вбити містера Екройда, та зізнаюся, мені не вдається зрозуміти її мотиву. А ви розумієте?

Він подивився на мене пронизливим поглядом. Таким пронизливим, що я аж знітився.

— Розумієте? — повторив він.

— Жодного мотиву, — впевнено мовив я.

Його погляд став м’якшим. Він звів брови на переніссі та пробелькотів про себе:

— Якщо шантажист чоловік, а вона не може бути шантажистом, то…

Я прокашлявся.

— Хай що б там не було… — почав я невпевнено.

Він обернувся до мене.

— Що? Що ви хочете сказати?

— Нічого, нічого. Лише те, що місіс Феррас у листі згадувала особу. Вона, власне, не вказувала, що то був чоловік. Ми, як і Екройд, просто припустили, що то був чоловік.

Схоже, Пуаро мене не слухав.

— Хоча тоді це таки можливо… так, авжеж, можливо… але тоді… ах! Треба впорядкувати всі ці міркування. Метод, порядок! Ще ніколи я так не потребував їх. Усе мусить стати… на свої місця… інакше — я на хибному шляху.

Він замовк і знову повернувся до мене.

— Де це Марбі?

— На іншому боці Кранчестера.

— Далеко?

— О! Миль чотирнадцять, напевно.

— Чи не поїхали б ви туди? Нехай завтра?

— Завтра? Завтра неділя. Так, можна це організувати. То що загадаєте мені там робити?

— Відвідайте ту жінку, місіс Фолліот. Дізнайтеся все можливе про Урсулу Борн.

— Гаразд. Але… мені це не дуже подобається.

— Не час ускладнювати. Від цього залежить життя людини.

— Бідолашний Ральф, — зітхнувши, проговорив я. — Ви вірите в його невинуватість?

Пуаро поглянув на мене дуже серйозно.

— Волієте знати правду?

— Авжеж.

— Тоді слухайте. Мій друже, все вказує на його винуватість.

— Що? — вигукнув я.

Пуаро кивнув.

— Так, той дурний інспектор (а він таки дурний) має всі докази цього. Я шукаю правду, а правда щоразу веде мене до Ральфа Пейтона. Мотив, можливість, засоби. Та я не залишу неперевіреним нічого: я пообіцяв мадемуазель Флорі. А вона була така впевнена, та дівчина. Цілковито впевнена.

Розділ одинадцятий

Візит Пуаро

Наступного дня я, трохи схвильований, дзвонив у двері Марбі Ґрендж. Мені було цікаво, що саме сподівався дізнатися Пуаро. Він довірив це завдання мені. Чому? Може, тому, що, як і в ситуації з майором Блантом, волів залишатися в тіні? Таке логічне у першій ситуації бажання тут, як на мене, не мало такого значення.

Мої роздуми перервала поява охайно вбраної служниці.

Так, місіс Фолліот удома. Мене провели до просторої вітальні, і в очікуванні на господиню дому я з цікавістю розглядав усе навколо. Величезна і майже порожня кімната, декілька непоганих зразків старовинної порцеляни, небагато чудових гравіювань, потерті покривала та штори. Типова дамська кімната.

Від споглядання Бартолоцці на стіні мене відволік прихід місіс Фолліот. Вона виявилася високою жінкою із пишним каштановим волоссям і чарівною усмішкою.

— Докторе Шеппард, — невпевнено сказала вона.

— Так до мене звертаються, — відгукнувся я. — Перепрошую за візит, але чи не поділилися б ви інформацією про служницю, яка у вас раніше працювала. Урсулу Борн.

Зі згадкою цього імені усмішка з її обличчя збігла. Як зникла і люб’язність у поведінці. Жінка набула якогось зніяковілого вигляду.

— Урсула Борн? — перепитала.

— Так, — відповів я. — Можливо, ви не пригадуєте такого імені?

— О, так, авжеж. Я… я чудово пам’ятаю.

— Як я зрозумів, вона пішла від вас приблизно понад рік тому?

— Так. Саме так. Усе правильно.

— І ви були нею задоволені під час перебування тут? Між іншим, як довго вона працювала?

— О! Рік чи два… не пам’ятаю. Вона… вона дуже здібна. Я впевнена, ви будете нею задоволені. Я не знала, що вона йде з «Папороті». Не здогадувалася.

— Ви можете мені про неї розповісти? — попросив я.

— Про неї?

— Так, звідки вона, з якої родини… Я про це.

Обличчя місіс Фолліот закам’яніло.

— Я не знаю.

— У кого вона працювала до вас?

— Боюся, не згадаю.

Я вловив проблиск роздратування крізь її стурбованість. Вона скинула голову якимось знайомим порухом.

— Це справді так потрібно? Ставити всі ці запитання?

— Зовсім ні, — сказав я з відтінком подиву в голосі та з натяком на вибачення у поведінці. — Не знав, що ви не бажаєте на них відповідати. Перепрошую.

Роздратування зникло — вона знову набула якогось розгубленого вигляду.

— О! Я не проти на них відповісти. Запевняю, не проти. Чому б я була проти. Просто… це здається трохи незвичним, знаєте. І все. Трохи незвичним.

Перевага лікаря полягає в тому, що знаєш, коли тебе обманюють. Я зрозумів уже з поведінки місіс Фолліот, що вона не хоче відповідати на мої запитання, дуже не хоче. Вона почувалася вельми незручно й була вельми незадоволена. За усім цим крилася якась таємниця. Вона вочевидь належить до тих жінок, що не звикла до хоч якогось обману, тож зазвичай почувається ніяково за потреби вдаватися до цього на практиці. Навіть дитина розкусила б її.

Також я зрозумів, що вона нічого мені більше не розповість. Якою б таємницею не була оповита Урсула Борн, місіс Фолліот мовчатиме.

Переможений, я перепросив за турботу, взяв капелюха й пішов.

Я відвідав кількох пацієнтів і з’явився вдома о шостій. Керолайн сиділа перед розставленим чайним сервізом. Її обличчя випромінювало таку знайому мені притлумлену насолоду — гарантований знак, що вона або вимагатиме інформацію, або ділитиметься нею. Цікаво, що саме цього разу.

— У мене був дуже цікавий ранок, — розпочала Керолайн, коли я впав у своє улюблене м’яке крісло й протягнув ноги до такого приємного полум’я в каміні.

— Справді? — озвався я. — Заходила на чай міс Ґаннетт?

Міс Ґаннетт — одна з найбільших пліткарок.

— Вгадуй далі, — підштовхнула Керолайн із великим задоволенням у голосі.

Я ще кілька разів спробував угадати, повільно перебираючи всіх агентів «розвідки» Керолайн. На кожну здогадку моя сестра відповідала заперечним хитанням голови. Зрештою погодилася викласти інформацію сама.

— Мсьє Пуаро! — вигукнула вона. — І що ти тепер думаєш?

Я багато чого про це подумав, але мав обережність не зізнатися Керолайн.

— Чому він приходив? — запитав.

— Зустрітися зі мною, звісно. Він сказав, що, так добре знаючи мого брата, сподівався на знайомство з його чарівною сестрою… з твоєю чарівною сестрою. Я заплуталася, але ти розумієш, про що я.

— Про що ж ви розмовляли? — допитувався я.

— Він багато мені розповідав про себе та свої справи. Ти знаєш того принца Пола Мавританського… того, що одружився із танцівницею?

— Так?

— Я нещодавно читала про неї надзвичайно захопливу статтю у «Світських хроніках». Там натякали, що насправді вона — російська княгиня, одна з дочок царя, якій вдалося втекти від більшовиків. Отож, схоже, мсьє Пуаро розкрив заплутану таємницю вбивства, що загрожувала їм обом. Принц Пол почувався неймовірно вдячним за все.

— Він часом не подарував Пуаро смарагдову шпильку для краватки, завбільшки з яйце пташки сивки? — із сарказмом поцікавився я.

— Такого не говорив. А що?

— Нічого, — кинув я. — Гадав, що так завжди роблять. Так пишуть у детективах. У кімнатах супердетективів завжди повно рубінів, перлів і смарагдів, подарованих вдячними клієнтами із королівських родин.

— Так цікаво про це все довідатися від учасників подій, — беззлобно промовила сестра.

Для Керолайн це цікаво. Винахідливість мсьє Еркюля Пуаро варта захоплення: так влучно вибрати історію, яка напевне зацікавить старшу даму із маленького села.

— Він тобі сказав, що та танцівниця і справді була княгинею? — правив своє я.

— Він не має права розголошувати, — пояснила Керолайн поважно.

Я замислився над тим, як саме Пуаро спотворив правду під час розмови з Керолайн… Можливо, він натякав самими рухами брів і плечей.

— І після такого, — зазначив я, — ти, вочевидь, була ладна їсти з його рук?

— Не будь таким грубим, Джеймсе. Не знаю, де ти набрався таких вульгарних висловлювань.

— Напевно, через єдиний зв’язок із зовнішнім світом — від моїх клієнтів. На жаль, я не практикую поміж принців і російських émigrés[8].

Керолайн поправила окуляри й зирнула на мене.

— Ти якийсь роздратований, Джеймсе. Може, щось із печінкою. Синя пігулка, гадаю, на ніч.

Побачивши мене у власному домі, ви навіть не припустили б, що я кваліфікований лікар: Керолайн виписує домашні рецепти і собі, і мені.

— Та до біса мою печінку, — роздратовано відрізав я. — Ви про вбивство не говорили взагалі?

— Звісно, говорили, Джеймсе. Про що ж іще тут говорити? Я мала змогу дещо пояснити мсьє Пуаро. Він був мені такий вдячний. Сказав, що я маю здібності вродженого детектива… і неймовірну здатність розгледіти психологічні аспекти людської природи.

Керолайн була наче той кіт, який наївся сметани так багато, що аж розхлюпується. Вона аж муркала.

— Він багато говорив про сіру речовину мозку та її функцію. Його власна речовина, на його погляд, найвищої якості.

— Пуаро на таке здатний, — в’їдливо вставив я. — Скромність справді не його друге ім’я.

— Я б дуже хотіла, щоб ти не був таким американцем, Джеймсе. Він вважає надзвичайно важливим знайти Ральфа якнайшвидше та змусити його пояснити свої дії. Каже, що його зникнення дуже негативно позначиться на розслідуванні.

— І що ти на це?

— Я з ним погодилася, — поважно промовила Керолайн. — І я змогла розповісти йому, що саме про це подейкують люди.

— Керолайн, — раптом скинувся я, — ти виклала мсьє Пуаро про підслухане тоді в лісі?

— Виклала, — сумирно відповіла Керолайн.

Я скочив на ноги й заходився метатися туди-сюди.

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що робиш, — напосівся на неї. — Те, що ти затягуєш зашморг на шиї Ральфа Пейтона, так само точно, як і те, що сидиш переді мною в цьому кріслі.

— Усе зовсім не так, — заперечила Керолайн дуже схвильовано. — Мене здивувало, що ти йому цього не розповів.

— Я доклав до цього багатьох зусиль, — сказав я. — Мені цей хлопчина не байдужий.

— Мені теж. Саме тому я вважаю, що ти плетеш нісенітниці. Я не вірю, що це скоїв Ральф, тож правда йому не зашкодить, а ми повинні допомагати мсьє Пуаро в усьому. Бо, подумай лишень, схоже, що у вечір убивства Ральф гуляв з тією самою дівчиною, а якщо це так, то в нього ідеальне алібі.

— Якщо в нього ідеальне алібі, — парирував я, — чому він не з’явиться та не надасть його?

— Можливо, це зашкодить дівчині, — розважливо припустила Керолайн. — Та якщо мсьє Пуаро знайде її та змусить виконати свій обов’язок, вона все розповість і виправдає Ральфа.

— Схоже, ти вигадала власну романтичну казкову історію, — резюмував я. — Ти читаєш надто багато дешевих романів, Керолайн. Я завжди тобі це повторював.

Я знову сів у своє крісло.

— Пуаро запитував тебе ще про щось? — продовжив.

Тільки про пацієнтів, яких ти приймав зранку.

— Пацієнтів? — вигукнув я, неспроможний у це повірити.

— Так, твоїх пацієнтів з клініки. Скільки їх було та хто вони.

— Ти хочеш сказати, що й про це йому розповіла? — вимагав я.

Керолайн просто неймовірна.

— Чому б ні? — виклично запитала сестра. — Я чудово бачу доріжку до приймальні з цього вікна. Та й пам’ять у мене чудова, Джеймсе. Краща, ніж у тебе, мушу зазначити.

— Упевнений, що краща, — механічно буркнув я.

А моя сестра вже згадувала імена та загинала пальці.

— Стара місіс Беннетт, і той хлопчина з ферми з хворим пальцем, Доллі Ґрайс, щоб витягти голку з пальця; той американський стюарт з лайнера. Зажди… то четверо. Так, старий Джордж Еванс із виразкою. І насамкінець…

Вона зробила багатозначну паузу.

— Що ж?

Керолайн зробила свою кульмінацію тріумфальною: дуже емоційно, неймовірно подовжуючи звук «с», вона прошипіла.

Міс Рассел!

А тоді відкинулася в кріслі та багатозначно поглянула на мене. А багатозначний погляд Керолайн проігнорувати важко.

— Я не знаю, про що ти, — відмовлявся я, злукавивши. — Чому міс Рассел не може проконсультуватися в мене щодо її хворого коліна?

— Хворе коліно, — повторила Керолайн. — Дурниці! Таке саме хворе, як у мене чи в тебе. Їй щось інше потрібно було.

— Що? — запитав я.

Керолайн змушена була визнати, що це їй невідомо.

— Але саме це він і намагався довідатися. Мсьє Пуаро тобто. У тій жінці є щось підозріле, і він це знає.

— Саме так учора висловилася місіс Екройд, — мовив я. — Що у міс Рассел є щось підозріле.

— Ах! — раптом вигукнула Керолайн. — Місіс Екройд! Іще одна!

— Іще одна що?

Керолайн відмовилася пояснювати. Вона кілька разів ледве кивнула, а тоді склала своє в’язання і пішла нагору вдягти свою бузкову шовкову блузку з високим комірцем і золотий медальйон — переодягтися до вечері.

А я сидів, утупившись у полум’я і міркуючи над словами Керолайн. Чи справді Пуаро приходив на вивідки про міс Рассел, чи то лише плід невгамовної уяви Керолайн, що все пояснювала тільки так, як їй заманеться?

Поведінка міс Рассел вочевидь не була підозрілою. Зрештою…

Я згадав її наполегливість у розмові про наркотики… а потім те, як вона перевела розмову на отруту та отруєння. Та це тут ні до чого. Екройда не отруїли. Проте однаково дивно…

Я почув від сходів голос Керолайн — досить в’їдливий.

— Джеймсе, ти запізнишся до вечері.

Я підкинув у камін вугілля та покірно поплівся нагору.

За будь-яку ціну потрібно зберегти у домі мир.

Розділ дванадцятий

За столом

Загальне дізнання відбулося у понеділок.

Я не описуватиму процедуру в деталях. Це було б чергове повторення того самого. За домовленістю з поліцією розголошувати було дозволено дуже мало. Я дав покази щодо смерті Екройда та її можливого часу. Коронер згадав про відсутність Ральфа Пейтона, але надто на цьому не наголошував.

Потому ми з Пуаро перекинулися кількома словами з інспектором Реґланом. Інспектор був дуже засмучений.

— Усе погано, мсьє Пуаро, — говорив він. — Я намагаюся все оцінювати неупереджено та прозоро. Як людина місцева я неодноразово зустрічався з капітаном Пейтоном у Кранчестері, тож не хочу його вини у злочині… але все погано, з якого боку не зайди. Якщо на Ральфові немає вини, чому він не з’явився? Ті свідчення, що є в нас проти нього, можливо, вдасться спростувати. Чому він не прийде та все не пояснить?

Інспектор розповів іще те, чого я не знав на той час. Опис Ральфа було розіслано по всіх портах і залізничних станціях Англії. Поліція була напоготові всюди. Під спостереженням було його помешкання у місті, а також усі місця, де він часто бував. З таким оточенням уникнути викриття здавалося неможливим. Ральф не мав при собі ніяких речей і, як усім відомо, грошей також.

— Мені не вдається знайти хоч когось, хто бачив його на станції того вечора, — продовжував інспектор. — А його там добре знають, і хтось мав би помітити. З Ліверпуля також немає новин.

— Ви гадаєте, він поїхав до Ліверпуля? — поцікавився Пуаро.

— Що ж, можливо. Те телефонне повідомлення зі станції, лише за три хвилини до відбуття потяга на Ліверпуль… щось воно мало би означати.

— Хіба що його було зроблено навмисно, щоб збити вас зі сліду. Можливо, у цьому сенс телефонного повідомлення.

— Непогана ідея, — із запалом погодився інспектор. — Ви справді вважаєте це поясненням того телефонного дзвінка?

— Друже, — похмуро мовив Пуаро. — Я не знаю. Та ось що знаю: знайшовши пояснення тому телефонному дзвінку, ми знайдемо пояснення вбивству.

— Щось таке ви вже говорили, пам’ятаю, — відзначив я, поглядаючи на нього з цікавістю.

Пуаро кивнув.

— Я завжди до цього повертаюся, — серйозно зауважив він.

— Мені здається, що це не має ніякого стосунку, — висловився я.

— Я б так не сказав, — заперечив інспектор. — Та, мушу зізнатися, гадаю, що мсьє Пуаро трохи перебільшує. У нас є кращі докази, ніж цей. Відбитки пальців на кинджалі, до прикладу.

Раптом Пуаро заговорив зі значними домішками іноземних слів, що траплялося із ним у ситуаціях виняткового збудження.

— Мсьє lInspecteur, — почав він, — остерігайтеся тупикової… тупикової… comment dire?.. маленька вуличка без кінця.

Інспектор Реґлан стовбичив мовчки, я ж зметикував швидше.

— «Тупикова алея»? — запитав.

— Саме так… тупикова вулиця, що нікуди не веде. Так може статися з вашими відбитками пальців — вони нікуди вас не приведуть.

— Не розумію, як таке можливо, — засумнівався поліцейський. — Ви, напевно, натякаєте, що їх підроблено? Я читав про таке, проте ніколи не стикався. Та фальшиві чи справжні — вони кудись ведуть.

Пуаро широко розкинув руки й ледь стенув плечима.

Потім інспектор показав нам різні варіанти збільшених знімків відбитків пальців і заходився із використанням технічних термінів оповідати про петлі та звивини.

— Ну ж бо, — зрештою не стримався він, роздратований байдужістю Пуаро, — ви повинні погодитися з тим, що ці відбитки когось, хто тієї ночі перебував у будинку?

Bien entendu[9], — виголосив Пуаро, кивнувши головою.

— Тож я взяв відбитки пальців у всіх мешканців будинку. У всіх, запевняю вас, від старої дами до кухонної прислуги.

Не думаю, що місіс Екройд дуже сподобалося б величання її «старою дамою»: вона спускає шалені гроші на косметику.

— У всіх, — знову повторив інспектор.

— Разом зі мною, — сухо докинув я.

— Гаразд. Жодні не підходять. Це нам залишає два варіанти. Ральф Пейтон або загадковий незнайомець, про якого говорить доктор. Коли ми знайдемо цих двох…

— Буде втрачено багато цінного часу, — закінчив за нього Пуаро.

— Я не зовсім вас розумію, містере Пуаро.

— Ви стверджуєте, що взяли відбитки в усіх присутніх у будинку, — пробурмотів Пуаро. — Ви кажете мені всю правду, мсьє lInspecteur?

— Авжеж.

— Нікого не оминули?

— Не оминув нікого.

— І живих, і мертвих?

На якусь мить таке влучне зауваження спантеличило інспектора. Міркуючи, він протягнув:

— Ви про…

— Мертвих, мсьє lInspecteur.

Інспектор міркував іще кілька хвилин.

— Припускаю, — розмірено продовжував Пуаро, — що відбитки на кинджалі належать самому містерові Екройду. Це легко перевірити. До тіла ще досі є доступ.

— Але навіщо? Який сенс? Ви ж не вважаєте, що то було самогубство, містере Пуаро?

— О, ні! Я вважаю, що вбивця надягнув рукавички чи намотав щось на руку. Потому, як було завдано удар, він узяв руку жертви й обхопив нею руків’я кинджала.

— Але чому?

— Щоб іще більше заплутати й так заплутану справу.

— Що ж, — погодився інспектор. — Я над цим поміркую. Що наштовхнуло вас на таку думку?

— Ви. Коли показали мені кинджал і привернули мою увагу до відбитків. Я, бачте, направду не знаю багато про петлі та звивини. Та помітив, що розташування відбитків якесь дивне. Не так би я тримав кинджал, якби хотів ударити. Природно праву руку підносять угору над плечем і відводять назад, що важко зробити за такого розташування відбитків.

Інспектор Реґлан витріщився на маленького чоловічка. Пуаро ж, наче не про нього йдеться, змахував пилинки з рукава свого пальто.

— Гаразд, — озвався інспектор. — Непогана ідея. Я це все перевірю, проте не розчаровуйтеся, якщо марно.

Він силкувався надати голосові добродушного, проте неначе авторитетного звучання. Пуаро провів його поглядом. Потім із блиском у очах повернувся до мене.

— Наступного разу, — відзначив він, — мені варто брати до уваги його amour propre[10]. А зараз, коли ми самі, що ви думаєте, мій любий друже, про невеличке сімейне зібрання?

«Невеличке зібрання», як його назвав Пуаро, відбулося за півгодини. Ми сиділи за круглим столом у їдальні «Папороті» із Пуаро, неначе б головою якогось поважного зібрання, на чолі. За відсутності прислуги нас було лише шестеро: місіс Екройд, Флора, майор Блант, молодий Реймонд, Пуаро і я.

Коли всі зійшлися, Пуаро підвівся і, уклонившись, привітався.

Messieurs, mesdames[11], я скликав вас сюди із певною метою. — Він зупинився. — Для початку, в мене особливе прохання до мадемуазель.

— До мене? — здивувалася Флора.

— Мадемуазель, ви заручені з капітаном Ральфом Пейтоном. Якщо він комусь довіряє, то це — вам. Щиро прошу вас, коли вам відоме місце його перебування, переконати його повернутися. Хвилиночку, — щойно Флора підвелася для відповіді, — не говоріть, доки не обміркуєте це. Мадемуазель, його становище щодня стає небезпечнішим. Якщо він зараз з’явиться, попри докази проти нього, то ще матиме шанс усе пояснити. Та його мовчання… його втеча… що вони означають? Звісно, лише одне — визнання вини. Мадемуазель, коли ви справді вірите в його невинуватість, переконайте добровільно прийти, доки не стало надто пізно.

Флорине обличчя зблідло.

— Надто пізно, — повторила вона дуже тихо.

Пуаро нахилився вперед, пронизуючи її поглядом.

— Подивіться на мене, мадемуазель, — дуже м’яко звернувся він, — це вас просить татко Пуаро. Старий татко Пуаро, в якого багато знань і досвіду. Я б не заманював вас до пастки. Чому б вам не довіритися мені… і не розповісти, де переховується Ральф Пейтон?

Дівчина підвелася і поглянула йому просто в обличчя.

— Мсьє Пуаро, — відкарбувала. — Я присягаюся… урочисто присягаюся… що навіть не уявляю, де Ральф, і що не бачила його та не мала від нього жодної звістки ні в день… убивства, ні опісля.

Вона сіла. Пуаро мовчки споглядав її впродовж декількох хвилин, а потім різко стукнув долонею по столі.

Bien! Це все, — підсумував він. Його обличчя спохмурніло. — Тепер я звертаюся до всіх інших за цим столом: місіс Екройд, майоре Блант, докторе Шеппард, містере Реймонд. Ви всі — друзі та близькі зниклого чоловіка. Якщо вам відомо, де переховується Ральф Пейтон, — зізнайтеся.

Надовго запала мовчанка. Пуаро вивчав поглядом усіх по черзі.

— Благаю вас, — тихо промовив він, — скажіть.

Та мовчання затягувалось, і його, зрештою, перервала місіс Екройд.

— Варто визнати, — сумно вимовила вона, — що відсутність Ральфа дуже дивна… справді дуже дивна. Не з’явитися такої години. Схоже, наче за тим щось криється. Я все думаю, люба Флоро: дуже пощастило, що про ваші заручини не було офіційно оголошено.

— Мамо! — розгнівано скрикнула Флора.

— Провидіння, — правила своє місіс Екройд, — я свято вірю у Провидіння — «Що провидіння справу довершає»[12], як у чудових рядках Шекспіра.

— Ви ж не вважаєте, що саме Всевишній завинив у тому, що в когось товсті литки, місіс Екройд? — запитав Джеффрі Реймонд, заливаючись безтурботним сміхом.

Він, вочевидь, прагнув розрядити ситуацію, проте місіс Екройд, кинувши на нього докірливий погляд, видобула хустинку.

— Флора вбереглася від поганої слави та неприємностей. Жодної хвилини я не думала про те, що любий Ральф причетний до смерті бідолашного Роджера. Я так не думаю. Проте в мене довірливе серце (завжди таким було, з дитинства), і я боюся вірити у погане в людях. Але згадаймо, що хлопчиком Ральф пережив кілька повітряних атак. Їхній вплив інколи набуває вияву через тривалий час. І люди не можуть відповідати за свої дії. Вони втрачають контроль, знаєте, і не можуть із цим упоратись.

— Мамо, — знову скрикнула Флора, — ти ж не вважаєш, що це зробив Ральф?

— Ну ж бо, місіс Екройд, — підштовхував Блант.

— Я не знаю, що думати, — слізливо проговорила місіс Екройд. — Це так засмучує. Цікаво, що буде з маєтком, якщо Ральфа визнають винним?

Реймонд розлючено гримнув стільцем, відсуваючи той від стола. Майор Блант сидів, тихо й вдумливо її розглядаючи.

— Це як контузія, розумієте, — торочила місіс Екройд, — і наважуся зазначити, що Роджер не давав йому багато грошей… із найкращих міркувань, звісно. Я бачу, що всі ви проти мене, але мушу визнати дуже дивним, що Ральф досі переховується, і рада, що про заручини Флори не було офіційно оголошено.

— Завтра буде, — відрізала Флора.

— Флоро! — залементувала приголомшена матір.

Флора звернулася до секретаря.

— Надішліть повідомлення «Морнінґ Пост». І «Таймс», будь ласка, містере Реймонд.

— Як вам буде завгодно, міс Екройд, — похмуро відповів він.

Вона імпульсивно повернулася до Бланта.

— Зрозумійте мене, — звернулася вона до нього. — Як мені вчинити? За таких обставин я мушу підтримувати Ральфа. Невже не розумієте, що я повинна це зробити?

На її запитальний погляд він, після тривалої паузи, кивнув.

Місіс Екройд вибухнула гучними протестами — Флора залишилася незворушною. Тоді озвався Реймонд.

— Я поважаю вашу мотивацію, міс Екройд. Та чи не гадаєте ви, що дієте надто поквапливо? Зачекайте день чи два.

— Завтра, — відкарбувала Флора. — Мамо, немає сенсу наполягати. Хай якою я б не була, одначе друзів не зраджуватиму.

— Мсьє Пуаро, — слізно заблагала місіс Екройд. — Чому ви нічого не скажете?

— Бо нічого сказати, — втрутився Блант. — Вона чинить правильно. Я підтримуватиму її і в радості, і в горі.

Флора простягнула до нього руку.

— Дякую, майоре Блант, — мовила.

— Мадемуазель, — почав Пуаро, — дозвольте мені, старому чоловікові, привітати вас із такою сміливістю та вірністю. І зрозумійте мене правильно, коли я вас попрошу, дуже щиро попрошу, перенести оголошення щонайменше на два дні.

Флора завагалася.

— Я прошу про це з огляду на інтереси Ральфа Пейтона й ваші також, мадемуазель. Ви насупилися. Не розумієте, про що я. Pas de blagues[13]. Покладіться на мене та не вимагайте пояснень зараз.

Флора помовчала кілька хвилин перед тим, як відповісти.

— Мені це не подобається, — зрештою зізналася вона, — та я виконаю ваше прохання.

Вона знову сіла за стіл.

— А зараз, мадам і мсьє, — швидко заговорив Пуаро, — я продовжу те, із чого починав розмову. Усвідомте, що я докопаюся до правди. Правда, хай якою б вона не була огидною, завжди бажана та прекрасна для того, хто її шукає. Я вже немолодий, мої сили не такі, як раніше.

Тут він, вочевидь, сподівався на заперечення.

— Радше за все, це останнє моє розслідування. Та Еркюль Пуаро не завершить програшем. Messieurs et mesdames, кажу вам, я про все довідаюся. І довідаюся, незважаючи на вас усіх.

Він провокативно кинув ті останні слова нам просто в обличчя. Ми всі аж відсахнулися. Окрім Джеффрі Реймонда із його незмінно гарним гумором і цілковитою незворушністю.

— Що ви маєте на увазі під «незважаючи на нас усіх»? — запитав він, трохи піднявши брови.

— Лише те, monsieur, що кожен із присутніх у цій кімнаті щось від мене приховує. — Він жестом руки зупинив протести-перешіптування. — Так, так, я знаю, що кажу. Це може бути щось неважливе, банальне, недотичне до справи, та це так. Кожен із вас має, що приховувати. Ну ж бо, моя правда?

Він окинув викличним та обвинувальним поглядом усіх присутніх за столом. І кожна пара очей опустилася від зустрічі з його очима. Так, мої очі — теж.

— Я отримав відповідь, — мовив Пуаро з дивним смішком і підвівся зі свого місця. — Звертаюся до вас усіх. Скажіть мені правду — усю правду.

Запала тиша.

— Не говоритимете?

З його вуст знову злетів дивний смішок.

Cest dommage[14], — кинув він і вийшов.

Розділ тринадцятий

Гусяче перо

Того вечора після вечері я, на прохання Пуаро, пішов до нього. На виході Керолайн зміряла мене відверто невдоволеним поглядом. Гадаю, вона б радо супроводжувала мене.

Пуаро прийняв мене гостинно. Виставив на невеличкий столик пляшку ірландського віскі (якого я не терплю), сифон із содовою та склянку. Сам приготував какао (як я пізніше дізнався, його улюблений напій).

Він ґречно поцікавився самопочуттям моєї сестри, за його словами, надзвичайно цікавої жінки.

— Боюся, ви сприяєте її зарозумілості, — сухо зазначив я. — Як щодо недільного полудня?

Він розсміявся, підморгнувши.

— Я завжди вважав за краще наймати фахівців, — двозначно сказав він і відмовився пояснити свої слова.

— У всякому разі тепер ви знаєте всі місцеві плітки, — зауважив я. — Правдиві та брехливі.

— І цілу купу цінної інформації, — додав той стиха.

— Наприклад…

Пуаро похитав головою.

— Чому ви не сказали мені правди? — запитав він. — У такому місці, як це, усе, зроблене Ральфом Пейтоном, із часом стало б відомим: коли б лісом йшла не ваша сестра, то йшов би хтось інший.

— Мабуть, так, — вимушено погодився я. — Але чому ви цікавитеся моїми пацієнтами?

Він знову підморгнув.

— Тільки одним із них, докторе. Одним із них.

— Останнім? — ризикнув припустити я.

— Міс Рассел дуже цікавий об’єкт вивчення, — ухилився від відповіді детектив.

— Ви погоджуєтеся з моєю сестрою та місіс Екройд, що міс Рассел ще той фрукт? — поцікавився я.

— Як? Тобто «фрукт»?

Я пояснив, як міг.

— І вони так говорять?

— Хіба вчора пополудні моя сестра не виклала вам усе?

Cest possible.

— Без жодних причин, — повідав я.

Les femmes, — підсумував Пуаро. — Вони дивовижні! Вони копирсаються в тому, що відбувається на їхніх очах, і, на диво, дізнаються правду. Та насправді дивина не це. Жінки підсвідомо, не підозрюючи цього, помічають тисячі маленьких дрібничок. Результат поєднання в їхній підсвідомості всіх цих дрібничок називають інтуїцією. У мене значний досвід у психології. Я все це знаю.

Пуаро із бундючно випнутими грудьми мав такий кумедний вигляд, що я ледве стримався від реготу. Потім він відпив какао й ретельно витер вуса.

— Рокажіть мені, — не стримався я, — що ви насправді думаєте про все це?

Він відставив чашку.

— Ви цього хочете?

— Так.

— Ви бачили те саме, що бачив і я. Хіба версії не мусили би бути однаковими?

— Боюся, ви сміятиметеся з мене, — холодно кинув я. — Звісно, у мене брак досвіду щодо таких справ.

Пуаро поблажливо всміхнувся мені.

— Ви, як маленька дитина, що прагне зрозуміти роботу двигуна. Волієте поглянути на цю справу очима не сімейного лікаря, а детектива, який ні з ким не знайомий і йому до всіх байдуже: усі для нього чужі та однаковою мірою можуть підпадати під підозру.

— Ви це добре пояснили, — мовив я.

— Дечого навчу вас. Передусім варто відтворити чітку картину подій того вечора, постійно пам’ятаючи, що той, хто розповідає, може брехати.

Я здивовано підняв брови.

— Досить недовірливе ставлення.

— Але необхідне, запевняю вас, необхідне. Отже, спершу доктор Шеппард покидає будинок за десять до дев’ятої. Звідки мені це відомо?

— Тому що я вам розповів.

— А що як ви сказали неправду чи був неточним годинник, який ви минали? Проте Паркер теж запевняє, що ви вийшли за десять до дев’ятої. Ось чому ми погоджуємось із таким твердженням і рухаємося далі. О дев’ятій ви здибали чоловіка — назвемо це Романтикою таємничого незнайомця — біля сторожки парку. Звідти я це знаю?

— Я вам сказав, — знову почав я, але Пуаро перервав мене нетерплячим жестом.

— Ага! Щось ви сьогодні трохи нездогадливі, друже. Це відомо вам, та звідки це дізнався я? Eh bien, я повідомлю вам, що таємничий незнайомець не був вигадкою вашої уяви, тому що покоївка міс Ґаннетт зустріла його кількома хвилинами раніше, і він теж розпитував її про шлях до «Парку папороті». Тому ми можемо погодитися з його присутністю і бути майже певним щодо двох речей: він — чужинець тут, і, хай якою була мета його поїздки до «Папороті», особливої таємниці вона не складала, бо він двічі розпитував дорогу туди.

— Так, — озвався я. — Розумію.

— Саме тому я поставив собі завдання роздобути більше інформації про цю людину. Я довідався, що він випивав у «Трьох вепрах», тамтешня офіціантка запевняє, що той говорив з американським акцентом і щойно повернувся зі Сполучених Штатів. Ви не зауважили американського акценту?

— Так, гадаю, акцент був, — відповів я за хвилину чи два, упродовж яких силкувався пригадати, — але ледь помітний.

Précisément. А ще є ось що. Пам’ятаєте, я знайшов це в альтанці.

Він простягнув мені перо. Я зацікавлено розглядав його, доки в голові не промайнув спогад із колись прочитаного.

Спостерігаючи за моїм обличчя, Пуаро кивнув.

— Так, героїн. «Білий», як то кажуть. Наркомани тримають перо отак і вдихають через ніс.

— Діаморфіну гідрохлорид, — визначив я механічно.

— Цей спосіб вживання наркотику дуже поширений за океаном. Це, вочевидь, ще одне підтвердження прибуття того чоловіка з Канади чи Сполучених Штатів.

— Чому ви зацікавилися альтанкою? — запитав я.

— Мій друг інспектор сприйняв за належне, що всі, хто ходив тією стежкою, намагалися швидше дістатися будинку, та коли я побачив альтанку, то зрозумів, що тією стежкою може скористатися будь-хто, хто має альтанку за місце зустрічі. Отже, цілком імовірно, що незнайомець не дійшов ні до парадних, ні до задніх дверей. Тобто хтось із дому вийшов назустріч йому. Коли так, то зручнішого місця за цю невеличку альтанку не знайти. Я обшукав її в надії, що вдасться роздобути там якусь зачіпку. І знайшов дві: клапоть батисту та гусяче перо.

— А клапоть батисту? — не відступався я. — Що з ним?

Пуаро здивовано вигнув брови.

— Ви не використовуєте свої сірі клітини, — зазначив він сухо. — Клаптик накрохмаленого батисту — це ж очевидно.

— Для мене не дуже, — і змінив тему. — У всякому разі той чоловік прямував до альтанки на зустріч із кимось. Із ким?

— У цьому й заковика, — зізнався Пуаро. — Пригадайте, місіс Екройд та її дочка приїхали з Канади?

— Ви згадували про це сьогодні, коли звинуватили їх у приховуванні правди?

— Можливо. Тепер інше. Як вам історія покоївки?

— Яка історія?

— Історія її звільнення. Чи можна звільнити служницю за півгодини? Чи правдоподібна та історія про важливі документи? І пам’ятайте: хоча вона запевняє, що перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої, її слова підтвердити не може ніхто.

— Ви мене заплутали.

— А для мене все стає зрозумілим. Але тепер слухаю ваші ідеї та теорії.

Я витягнув із кишені аркушик паперу.

— Я тут нашкрябав кілька припущень, — сказав, наче перепрошуючи.

— Це чудово, у вас є метод. Послухаймо їх.

Я почав трохи збентежено читати.

— Передусім потрібно поглянути на речі логічно…

— Саме так говорив колись мій любий Гастінґс, — перервав мене Пуаро, — хоч, на жаль, ніколи так не робив.

Пункт перший. Чули, як містер Екройд розмовляє з кимось о дев’ятій тридцять.

Пункт другий. Увечері, у невизначений час, Ральф Пейтон, мабуть, проник через вікно, на що вказують відбитки його взуття.

Пункт третій. Містер Екройд нервував того вечора, тож впустив би лише знайомого.

Пункт четвертий. Чоловік, який перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять, просив грошей. Нам відомо, що Ральф Пейтон був у скрутному становищі.

Ці чотири пункти є підтвердженням, що людина, яка перебувала із містером Екройдом о девятій тридцять, це Ральф Пейтон. Та нам відомо, що містер Екройд був живим за чверть до десятої, що означає: Ральф не вбивав його. Ральф залишив вікно відчиненим. Опісля цим скористався вбивця.

— А хто вбивця? — запитав Пуаро.

— Невідомий американець. Можливо, він змовився з Паркером, і, можливо, Паркер — та особа, що шантажувала місіс Феррас. У такому разі Паркер міг почути достатньо, щоб зрозуміти, що гру програно, а тоді повідомити про це своєму спільникові, щоб останній вчинив злочин за допомогою переданого йому Паркером кинджала.

— А це версія, — зазначив Пуаро. — Без сумніву, у вас є клітини. Утім, багато чого ви до уваги не берете.

— Наприклад?..

— Телефонний дзвінок, пересунуте крісло…

— Ви справді вважаєте, що це важливо? — перервав його я.

— Може, й ні, — визнав мій друг. — Крісло, мабуть, посунули випадково, а збуджені Реймонд або Блант, не зауваживши, поставили його на місце. Але ще є зниклі сорок фунтів.

— Екройд дав їх Ральфу, — припустив я. — Він міг змінити свою думку.

— Усе ж одне незрозуміло.

— Що?

— Чому Блант був такий упевнений, що то Реймонд перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять?

— Він пояснив це, — сказав я.

— Ви так гадаєте? Тоді я не наполягатиму. Натомість, як на ваш погляд, які причини зникнути мав Ральф Пейтон?

— Це трохи складніше, — промовив я повільно. — Говоритиму як лікар. Напевно, нерви Ральфа не витримали! Якщо юнак раптом зрозумів, що дядька вбили лише за кілька хвилин потому, як він від нього пішов (можливо, після досить бурхливої бесіди), то міг налякатися і відразу ж кинутись навтьоки. Відомо, що дехто поводиться як винуватий, хоч повністю невинуватий.

— Так, це правда, — погодився Пуаро. — Але ми не повинні ігнорувати одну річ.

— Я знаю яку, — зауважив я, — мотив. Ральф Пейтон успадковує значні статки після дядькової смерті.

— Це лише один мотив, — заперечив Пуаро.

— Тільки один?

Mais oui. Ви, що, не помічаєте, що ми маємо справу з трьома різними мотивами. Безперечно, хтось викрав блакитний конверт із його вмістом. Це один мотив. Шантаж! Ральф Пейтон, може, шантажував місіс Феррас. Пам’ятаєте, як було відомо містерові Гаммонду, Ральф Пейтон останнім часом не звертався до вітчима по допомогу. Схоже, він роздобував гроші деінде. Крім того, він боявся, що відомості про те, що він, як ви сказали, у скрутному становищі, дійдуть до вітчима. І, зрештою, ще один мотив ви щойно згадали.

— Боже мій! — промовив я, трохи розгублено. — Усі докази проти нього.

— Хіба? — зазначив Пуаро. — Отут ми з вами не одностайні. Три мотиви — це занадто. Я схиляюсь до того, що Ральф Пейтон усе ж таки невинуватий.

Розділ чотирнадцятий

Місіс Екройд

Після вечірньої розмови, яку я щойно описав, справа, здавалося, вийшла на новий етап: у ній тепер було можна виокремити дві повністю відмінні частини. Перша частина починається смертю Екройда у п’ятницю, завершується вечором наступного понеділка і є просто сукупністю представлених Еркюлю Пуаро відомостей про всі тогочасні події. Я постійно перебував поруч із детективом. Я бачив те саме, що й він. Я намагався прочитати його думки. Тепер знаю: мені це не вдалося. Попри те, що Пуаро показав мені всі свої знахідки — як-от золоту обручку, — він не поділився своїми надзвичайно важливими та логічними висновками. Пізніше я дізнався, така таємничість була йому властива. Він натякатиме, висловлюватиме припущення — і край.

Я вже згадував, що до подій вечора понеділка моя розповідь збігатиметься із розповіддю Пуаро: я був за доктора Ватсона для Шерлока. Після понеділка наші шляхи розійшлися. Пуаро займався своїми справами (я чув про його дії, бо в Кінґз-Ебботі ви чуєте про все, що відбувається, проте він не втаємничував у них заздалегідь), у мене ж були власні клопоти.

Озираючись назад, розумію, що найбільше мене вражає фрагментарність цього періоду. До з’ясування таємниці кожен докладав своїх зусиль, неначе викладав мозаїку із власних шматочків знань чи відкриттів. Однак це ще було не завершення. Тільки Пуаро міг розкласти ті шматочки на належні їм місця.

Окремі з обставин видавалися неактуальними й безглуздими. Як-от питання про чорні черевики. Та про це згодом… Аби викладати все у хронологічному порядку, я повинен почати із дзвінка місіс Екройд.

Вона послала по мене рано вранці у вівторок. Сприйнявши цей виклик за нагальний, екстрений випадок, я поквапився до неї.

Леді була в ліжку (вона вже не зважала на етикет). Подала мені свою кістляву руку та вказала на крісло біля ліжка.

— Ну, місіс Екройд, — почав я, — що трапилось?

Я говорив добродушно, як і належить лікарям загальної практики.

— Я розгублена, — простогнала місіс Екройд. — Абсолютно розгублена. Приголомшена смертю бідного Роджера. Подейкують, що часто люди не відчувають цього відразу. Якась запізніла реакція.

Шкода, що з огляду на професію лікар іноді не має змоги сказати те, що думає насправді.

Я віддав би все, щоб відповісти, що це дурниця!

Натомість я запропонував їй тонік. Місіс Екройд узяла його й нібито налаштувалася зробити наступний хід (я й на мить не припустив, що мене викликали через шок від смерті Екройда: місіс Екройд була цілком нездатна вирішувати справи по-простому, завжди прямувала до мети звивистим шляхом, тож я чудувався її зверненню до мене).

— Та вчорашня сцена, — озвалася моя пацієнтка.

Вона замовкла, ніби в очікуванні мого ходу.

— Яка сцена?

— Докторе, як ви можете? Забули? Цей жахливий маленький француз, чи бельгієць, чи хто він там. Він із нас усіх просто знущається. Це надто мене засмутило. І все це відразу по смерті Роджера.

— Мені дуже шкода, місіс Екройд, — мовив я.

— Я не знаю, що він мав на увазі, — так на нас кричав. Гадаю, я надто добре знаю свої обов’язки та навіть не думала щось приховувати. Я допомогла поліції всім, чим тільки могла.

Місіс Екройд зупинилася, і я вставив: «Саме так». Я вже починав розуміти до чого все це.

— Ніхто мені не закине, що я не впоралася зі своїми обов’язками, — торочила місіс Екройд. — Упевнена, що інспектор Реґлан повністю задоволений. Навіщо цьому маленькому вискочці-іноземцю каламутити воду? Він такий кумедний — просто французький комік у ревю. Не можу втямити, чому Флора наполягала на його залученні до справи. Вона про це не говорила, а просто взяла і зробила на свій розсуд. Флора надто незалежна. Я жінка, і її мати. Передусім вона мусила порадитися зі мною.

Я слухав усе це мовчки.

— Про що він думає? Ось що я волію знати. Невже він вважає, що я щось приховую? Він… він… учора мене відверто звинуватив.

Я стенув плечима.

— Місіс Екройд, це, звісно, байдуже, — запевнив її я. — Оскільки ви нічого не приховуєте, жодне з його припущень вас не стосується.

Місіс Екройд, як звично, не відступалася.

— І прислуга просто нестерпна, — жалілася вона. — Пліткують, плещуть язиками. А потім усе повторюється, — хоча, мабуть, у цьому немає нічого особливого.

— Прислуга пліткує? — зацікавився я. — Про що?

Місіс Екройд кинула на мене проникливий погляд. Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— Я була певна, докторе, що хто-хто, а ви знаєте. Ви ж постійно були із мсьє Пуаро, чи не так?

— Так.

— Тоді ви, звісно, знаєте. Я про ту дівчинку, Урсулу Борн, хіба ні? Звісно, вона ж бо звільняється. Тож і хоче завдати мені якомога більше неприємностей. Злі, ось які. Вони всі схожі. Тепер ви, докторе. Ви повинні точно знати, що вона сказала. Я дуже переймаюся, аби часом не склалося хибне уявлення. Окрім того, ви не повідомляєте поліції про кожну дрібницю, еге ж? Іноді є такі сімейні справи, які не мають нічого спільного з убивством. Але якщо дівчина злостива, то всякого могла наплести.

Я був достатньо проникливим, щоб зрозуміти: оця довірлива розмова приховує справжнє занепокоєння. Пуаро мав рацію у своїх припущеннях. Із шести чоловік, які сиділи вчора за круглим столом, принаймні місіс Екройд було що приховувати. Я просто мусив дізнатися що саме.

— Місіс Екройд, на вашому місці, — відкарбував, — я б у всьому зізнався.

Вона скрикнула.

— О! Докторе, як ви можете бути таким різким. Це звучить, наче… наче… Я можу все пояснити.

— Тоді зробіть це, — запропонував я.

Місіс Екройд дістала носовичок зі шлярками й розплакалася.

— Я вважала, докторе, що ви могли б розповісти все мсьє Пуаро — ну, пояснити йому, — адже іноземцеві так важко побачити все з нашої точки зору. І ви не знаєте — ніхто не міг знати, — із чим мені довелося боротися. Мучеництво — довге мучеництво. Ось яким було моя життя. Я не говорю погано про мертвих, але це так. Усе, навіть найменший рахунок, перевірялося, — наче Роджер отримував якихось там кілька сотень на рік, а не був (як учора повідомив мені містер Гаммонд) одним із найзаможніших людей в околицях.

Місіс Екройд зробила паузу, щоб промокнути очі носовичком.

— Так, — підбадьорливо підштовхував я. — Ви говорили про рахунки?

— Ці жахливі рахунки. Окремі я взагалі не хотіла показувати Роджеру: чоловіки не все розуміють. Він казав, що ці речі мені не потрібні. І звісно, вони накопичувалися. Знаєте, вони приходили знову й знову…

Вона дивилася на мене, наче благала про підтримку.

— Такі вже вони, — погодився я.

Її тон змінився на досить жорсткий.

— Запевняю вас, докторе, я перетворювалася на невротика. Не могла спати ночами. І в мене було страшенне серцебиття. А потім я отримала листа від одного шотландця (насправді два листи — обидва від шотландців). Один лист від містера Брюса Макферсона, а інший від Коліна Макдональда. Який збіг.

— Не думаю, — сухо вставив я. — Звісно, вони шотландці, та підозрюю наявність у їхньому родоводі семітської лінії.

— Векселі від десяти до десяти тисяч фунтів, — пригадуючи, мимрила місіс Екройд. — Я написала одному з них, але, мабуть, виникли певні труднощі.

Вона замовкла.

Я зрозумів, що ми просто наблизилися до делікатного моменту. Не знаю нікого, кому б так важко давалося чітке висловлювання власної думки.

— Бачите, — белькотіла місіс Екройд, — це все питання очікування, чи не так? Заповітне очікування. І хоча, звісно, я очікувала, що Роджер забезпечить мене всім, та не знала цього напевне. Я прагнула зазирнути в копію його заповіту — у жодному разі не через вульгарну цікавість, а тільки для вирішення своїх справ.

Вона скоса зиркнула на мене. Справді ситуація була дуже делікатна. На щастя, геніально припасовані слова дають змогу замаскувати огидні факти.

— Я можу розповісти про це лише вам, дорогий докторе Шеппард, — проторохтіла місіс Екройд. — Я вірю, що ви не осудите мене, і висвітлите мсьє Пуаро справу в потрібному ракурсі. Це сталося у п’ятницю пополудні…

Вона зупинилася і глитнула слину.

— Ну ж бо, — підбадьорював її я. — У п’ятницю після обіду. І що далі?

— Нікого не було, принаймні мені так здалося. І я зайшла до кабінету Роджера — справді мала причину туди зайти — тобто в цьому не було ніякого підступу. Коли ж побачила на столі папери, мене наче осяяло: «Не здивуюся, якщо Роджер тримає свій заповіт в одній із шухляд письмового столу». Я дуже імпульсивна, ще з дитинства. Усе роблю спонтанно. Він залишив свої ключі — дуже необережно з його боку — у замку верхньої шухляди.

— Зрозуміло, — послужливо зауважив я. — Тож ви обшукали робочий стіл. Ви знайшли заповіт?

Місіс Екройд скрикнула, і я зрозумів свою недостатню дипломатичність.

— Це здається так жахливо. Проте все було не зовсім так.

— Звісно, все було не так, — поквапився запевнити я. — Вибачте, я просто невдало висловився.

— Звісно, чоловіки такі дивні. На місці Роджера я б не приховувала пунктів свого заповіту. Та чоловіки такі потайні. Тож для самооборони ми змушені вдаватися до маленьких хитрощів.

— А який результат таких маленьких хитрощів? — запитав я.

— Саме про це я вам і розповідаю. Щойно я дісталася нижньої шухляди, як зайшла Борн. Дуже невдало. Звісно, я засунула шухляду, встала та вказала їй на пил на поверхні. Але мені не сподобався її вигляд: попри дуже ввічливу поведінку, її очі неприємно зблискували. Майже презирливо, якщо ви розумієте, про що я. Мені завжди не дуже подобалася ця дівчина. Вона добра служниця, звертається до мене «мем», не відмовляється носити чепчики і фартухи (а я скажу вам, що сьогодні багато хто відмовляється), із чистою совістю може сказати «Нікого немає вдома», якщо відчиняє двері замість Паркера, і не бурчить, як інші покоївки, коли чекають за столом… То на чому я зупинилася?

— Ви говорили, що, незважаючи на низку цінних якостей, вам ніколи не подобалася Борн.

— Не подобалася. Вона дивна. Чимось відрізняється від інших. Як на мене, надто доброю освіченістю. Сьогодні важко визначити, хто леді, а хто ні.

— А що було далі? — допитувався я.

— Нічого. Нарешті прийшов Роджер (я гадала, він на прогулянці) і сказав: «Що тут відбувається?». Я відповіла: «Нічого. Я зайшла взяти «Панч». Узявши «Панч», вийшла. Борн залишилася. Я чула, як вона запитує Роджера, чи він має хвилинку для розмови з нею. Я пішла просто до своєї кімнати, хотіла лягти: дуже засмутилася.

Запала пауза.

— Ви поясните мсьє Пуаро, еге ж? Це ж така дрібниця. Звісно, коли він став так наполягати, щоб від нього нічого не приховували, я відразу про це згадала. Борн, можливо, зробила із того випадку якусь неймовірну історію. Та ви ж усе поясните, чи не так?

— Це все? — озвався я. — Ви мені все розповіли?

— Та-ак, — протягнула місіс Екройд. — О! Так, — твердо додала вона.

Я зауважив її вагання, тож осягнув: вона приховує ще щось. Раптом геніальне осяяння спонукало мене поставити таке питання.

— Місіс Екройд, — звернувся я, — це ви залишили відкритим срібний столик?

Замість відповіді вона зашарілась так, що цього не змогли приховати ані рум’яна, ані пудра.

— Звідки ви знаєте? — прошепотіла вона.

— Отже, то були ви?

— Так… Я… Розумієте, там було кілька старовинних срібних предметів — дуже цікавих. Якось я читала щось на цю тему, з ілюстрацією зовсім невеликого предмета, проданого на аукціоні Крісті за величезні гроші. Він мав саме такий вигляд, як той у срібному столику. Я думала, що візьму його до Лондона, коли поїду туди, просто, щоб оцінити. І якщо це справді цінна річ, то яким чудовим сюрпризом це стало б для Роджера.

Я втримався від коментарів, нібито повіривши розповіді місіс Екройд. Ба, навіть не взявся питати її, навіщо треба було діяти так таємно.

— А чому ви залишили його відкритим? — запитав я. — Забули?

— Я злякалася, — зізналася місіс Екройд. — Почула чиїсь кроки на терасі. Тож поквапилася вийти з кімнати й просто піднялася сходами до того, як Паркер відчинив вам двері.

— Мабуть, то була міс Рассел, — замислено промовив я. Місіс Екройд відкрила мені невимовно цікавий факт. Мені було байдуже до підозрілої шляхетності її намірів щодо срібла. Мене зацікавило те, що міс Рассел зайшла до вітальні з боку вікна та що я не помилявся, припускаючи, що вона захекалася від бігу. Де вона була? Я згадав про альтанку та клаптик батисту.

— Цікаво, чи крохмалить міс Рассел носовички! — раптом вигукнув я.

Збентеження місіс Екройд повернуло мене до реальності, і я підвівся.

— Думаєте, вам вдасться пояснити все мсьє Пуаро? — стривожено допитувалась вона.

— О, звісно. Безперечно.

Вислухавши решту виправдань місіс Екройд, я нарешті пішов.

Покоївка в холі подала мені пальто. Я придивився до неї пильніше, аніж до того, і зауважив, що вона плакала.

— Чому, — запитав я, — ви сказали нам, що у п’ятницю містер Екройд покликав вас до свого кабінету? Тепер мені розповіли, що ви самі виявили бажання порозмовляти з ним.

На якусь мить дівчина відвела очі. А потім невпевнено відповіла:

— У будь-якому разі я збиралася звільнитися.

Я більше нічого її не питав. Вона відчинила вхідні двері. Коли я проходив повз неї, дівчина промовила несподівано низьким голосом:

— Перепрошую, сер, чи є якісь новини про капітана Пейтона?

Я похитав головою, кинувши на неї допитливий погляд.

— Він повинен повернутися, — проговорила вона. — Так-так, він повинен повернутися.

Служниця не зводила з мене благального погляду.

— Ніхто не знає, де він? — знову запитала вона.

— А ви знаєте? — різко кинув я.

Вона похитала головою.

— Ні, справді. Я нічого не знаю. Але кожен, хто був йому другом, сказав би йому, що він повинен повернутися.

Я зачекав, сподіваючись, що, можливо, дівчина додасть іще щось. Її наступне питання здивувало мене.

— Коли, вважають, сталося вбивство? До десятої години?

— Ніби так, — відповів я. — Між за чверть до десятої і десятою.

— Не раніше? Не раніше, ніж за чверть до десятої?

Я уважно подивився на неї. Із німим благанням вона очікувала на ствердну відповідь.

— Це неможливо, — заперечив я. — За чверть до десятої міс Екройд бачила свого дядька живим.

Вона відвернулася і нібито занепала духом.

— Вродлива дівчина, — говорив я сам собі, коли йшов. — Надзвичайно гарна дівчина.

Керолайн була вдома. До неї приходив Пуаро, що вельми її потішило.

— Я допомагаю йому у справі, — пояснила.

Мені стало незатишно. Із Керолайн і так не все гаразд. До чого призведе заохочення її детективних інстинктів?

— Ти шукаєш загадкову дівчину Ральфа Пейтона? — запитав я.

— Чом би й ні, — відповіла Керолайн. — Мсьє Пуаро хоче, щоб я дізналася для нього дещо особливе.

— Що саме? — знову запитав я.

— Він хоче знати, які черевики в Ральфа Пейтона: чорні чи коричневі, — урочисто виголосила Керолайн.

Я витріщився на неї. Тепер розумію своє неймовірне глупство із цими черевиками, проте тоді взагалі не розумів, який у тому сенс.

— У нього коричневі туфлі, — зауважив я. — Я їх бачив.

— Не туфлі, Джеймсе, черевики. Мсьє Пуаро треба знати, які черевики були у Ральфа в готелі: коричневі чи чорні. Від цього багато що залежить.

Можете називати мене дурнем: я нічого не міг втямити.

— І як ти будеш це з’ясовувати? — напосідався я.

Для Керолайн це не складало труднощів: Клара, покоївка міс Ґаннетт, найкраща подруга нашої Енні та зустрічається з коридорним із «Трьох вепрів». Усе дуже просто, бо й міс Ґаннетт погодилася допомогти й дала Кларі вихідний, що допоможе залагодити справу дуже швидко.

Уже за обідом Керолайн із вдаваною байдужістю зронила:

— Щодо тих черевиків Ральфа Пейтона.

— Ну, — зреагував я, — що з ними?

— Мсьє Пуаро подумав, що вони, напевно, коричневі. Він помилявся. Вони чорні.

І Керолайн кілька разів кивнула головою. Вона, вочевидь, відчувала, що виграла в Пуаро очко.

Я не відповів. Міркував про зв’язок кольору черевиків Ральфа Пейтона зі справою.

Розділ п’ятнадцятий

Джеффрі Реймонд

Я отримав ще одне підтвердження успішності тактики Пуаро. Він таки дуже добре знався на людській природі: суміш страху й почуття провини витягнули із місіс Екройд правду. Вона не витримала першою.

Того дня, після повернення з обходу пацієнтів, Керолайн повідомила мені про нещодавній візит Джеффрі Реймонда.

— Він, що, хотів зустрітися зі мною? — запитав я, вішаючи пальто в холі.

— Він хотів зустрітися із мсьє Пуаро, — відповіла Керолайн, що стояла поруч мене. — Реймонд повернувся з «Модрин», бо мсьє Пуаро там не було, тож він подумав, що той може бути тут або що ти можеш знати, де він.

— Не маю і найменшого уявлення.

— Я намагалася переконати його зачекати, — продовжувала Керолайн, — але він сказав, що через півгодини знову зайде в «Модрини», і подався у село. Дуже жаль, тому що мсьє Пуаро з’явився майже за хвилину після його відходу.

— З’явився тут?

— Ні, у себе вдома.

— Звідки ти знаєш?

— Бачила крізь бокове вікно, — мовила Керолайн.

Ми нібито вже вичерпали тему, проте Керолайн вважала інакше.

— Хіба ти не підеш туди?

— Куди?

— До «Модрин», звісно.

— Моя люба Керолайн, — виголосив я, — а навіщо?

— Містер Реймонд прагнув зустрічі з ним, — уточнила Керолайн. — Ти міг би дізнатися, навіщо.

Я звів брови.

— Цікавість — не мій смертний гріх, — холодно зауважив я. — Для мого комфортного існування непотрібно знати напевне, що роблять і про що думають мої сусіди.

— Джеймсе, це нісенітниця, — заперечила моя сестра. — Ти так само хочеш знати, як і я. Просто ти не такий чесний, от і все. Ти завжди прикидаєшся.

— Справді, Керолайн, — мовив я і попрямував до кабінету.

Десять хвилин потому Керолайн постукала у двері й зайшла. У руці вона тримала якусь баночку із джемом.

— Джеймсе, — почала вона, — ти б не відніс мсьє Пуаро баночку варення з мушмули? Я йому обіцяла. Він ніколи не куштував домашнього варення з мушмули.

— А чому Енні не віднесе? — без ентузіазму запитав я.

— Вона шиє. Я не можу її відпустити.

Ми з Керолайн дивилися одне на одного.

— Добре, — підводячись, відступився я. — Та коли я й візьму це кляте варення, то просто залишу його біля дверей. Зрозуміло?

Моя сестра підняла брови.

— Звісно, — погодилась. — А хто тебе просить робити ще щось?

Перемога була за Керолайн.

— Якщо ти все-таки побачиш мсьє Пуаро, — додала вона, коли я відчинив двері, — скажи йому про черевики.

Це був найтонший натяк на прощання: я страшенно хотів розгадати загадку черевиків. Коли стара леді у бретонському чепчику відчинила переді мною двері, я втямив, що цілком автоматично цікавлюся присутністю мсьє Пуаро.

Пуаро вискочив мені назустріч, вочевидь, задоволений.

— Сідайте, мій добрий друже, — припросив він. — Великий стілець? Чи маленький? У кімнаті ж не дуже спекотно?

Як на мене, там була задуха, хоч я про те змовчав. Вікна було зачинено, а в каміні палахкотів вогонь.

— Ці англійці, у них манія на свіже повітря, — філософствував Пуаро. — Свіже повітря добре надворі, там, де йому і належить бути. Навіщо впускати його до будинку? Але не марнуватимемо час на такі банальності. У вас щось для мене є, чи не так?

— Дві речі, — відповів я. — Перша — від моєї сестри.

Я вручив йому банку варення.

— Це так мило з боку мадемуазель Керолайн. Вона згадала про свою обіцянку. А друга річ?

— Інформація. Чи щось таке.

І я переповів йому розмову з місіс Екройд. Він зацікавлено, хоч і без особливого захоплення, слухав.

— Це дещо пояснює, — задумливо промовив він. — І має певну цінність — як підтвердження слів економки. Пам’ятаєте, вона говорила, що бачила срібний столик відкритим і, минаючи його, закрила той.

— А як щодо її слів, що вона перевіряла у вітальні, чи ще свіжі квіти?

— О! Ми ж не сприймемо це за чисту монету. Хіба не так, мій друже? Це вочевидь вигаданий поспіхом привід для пояснення присутності там (її, до речі, ймовірно, ніхто й ніколи б про це не спитав). Вона, можливо, розхвилювалася, бо торкалася срібного столика, проте тепер, гадаю, слід шукати іншої причини.

— Так, — погодився я. — І з ким вона виходила зустрічатися? І навіщо?

— Вважаєте, вона виходила із кимось зустрітися?

— Так.

Пуаро кивнув.

— Я теж, — замислено зронив він.

Виникла пауза.

— До речі, — згадав я, — моя сестра просила переказати, що черевики Ральфа Пейтона були чорні, а не коричневі.

Переказуючи повідомлення, я не відводив від нього пильного погляду, тож нібито зауважив певну стурбованість. Якщо це й справді так, то минула вона майже відразу.

— Вона певна, що не коричневі?

— Певна.

— Ах! — із жалем вигукнув Пуаро. — Дуже шкода.

І став якось наче пригніченим.

Утім, так нічого й не пояснивши, він негайно змінив тему розмови.

— Ця економка, міс Рассел, яка у п’ятницю зранку приходила до вас на консультацію. Хай некоректно, та я запитаю. Чи говорили ви про шось, окрім медичних подробиць?

— Ні, — відповів я. — Після закінчення професійної частини розмови ми кілька хвилин розмовляли про отрути, про те, легко чи складно їх виявити, а також про наркоманію та наркоманів.

— А конкретно про кокаїн? — уточнив Пуаро.

— Звідки ви знаєте? — дещо здивовано запитав я.

Замість відповіді маленький чоловічок підвівся і пішов по газети. Він приніс мені число «Дейлі Баджет» за п’ятницю, 16 вересня, і показав статтю про контрабанду кокаїну — похмуру замітку, написану, щоб справити враження.

— Мій друже, ось чому вона подумала про кокаїн, — пояснив він.

Я хотів порозпитувати його більше, бо не зрозумів хід його думок, проте тієї миті відчинилися двері й у них постав Джеффрі Реймонд. Як завжди, свіжий і життєрадісний, він привітався з нами.

— Як поживаєте, докторе? Мсьє Пуаро, я вже тут удруге за сьогодні. Дуже хотів вас заскочити.

— Мабуть, я краще піду, — невпевнено озвався я.

— Не йдіть докторе. Я просто, — продовжив Реймонд, сідаючи на запрошення Пуаро, — хочу в дечому зізнатися.

En verité?[15] — чемно поцікавився Пуаро.

— О, це не суттєво. Але від учора мене мучить сумління. Мсьє Пуаро, ви звинуватили всіх нас у приховуванні від вас чогось. Визнаю. Я таки приховував.

— І що саме, містере Реймонд?

— Як я казав, нічого особливого. Я мав значні борги, тож спадщина виявилася дуже вчасною: п’ятсот фунтів дадуть мені змогу знову стати на ноги. Я навіть трохи заощаджу.

Він усміхнувся нам обом з тією щирістю, що робила його таким симпатичним молодим чоловіком.

— Ви знаєте, як то буває. Поліцейські такі підозріливі. Я не хотів зізнаватися у безгрошів’ї. Гадаю, в їхніх очах я мав би не найкращий вигляд. Та це дурість: від за чверть до десятої ми з Блантом перебували у більярдній, тож у мене залізне алібі й нічого боятися. Зрештою від ваших звинувачень у тому, що ми щось приховуємо, я відчув неприємний докір сумління і вирішив скинути цей тягар із себе.

Він підвівся і знову всміхнувся.

— Ви дуже мудрий юнак, — підсумував Пуаро, схвально йому киваючи. — Розумієте, коли я бачу, що хтось від мене щось приховує, то відразу підозрюю справді щось жахливе. Ви добре вчинили.

— Я радий, що чистий від підозр, — засміявся Раймонд. — Піду.

— То он воно як, — протягнув я, коли за молодим секретарем зачинилися двері.

— Так, — погодився Пуаро. — Просто дрібничка. Та якби не його присутність у більярдній, то хто знає? Зрештою багато злочинів скоєно заради меншої суми, аніж п’ятсот фунтів. Усе залежить від того, яка сума достатня, щоб зламати людину. Питання відносності, чи не так? Чи замислювалися ви, мій друже, що багато людей у цьому будинку виграли від смерті містера Екройда? Місіс Екройд, міс Флора, молодий містер Реймонд, економка, міс Рассел. Не виграв лише майор Блант.

Він промовив це ім’я так, що я спантеличено поглянув на нього.

— Не розумію вас, — зазначив.

— Двоє людей, яких я звинуватив, уже зізналися.

— Ви вважаєте, майор Блант також щось приховує?

— Щодо цього, — недбало зауважив Пуаро, — кажуть, що англійці приховують лиш одне — кохання. І майорові Бланту, мушу визнати, не дуже добре це вдається.

— Іноді, — промовив я, — думаю, чи не надто швидко ми зробили висновок про один момент.

— Який?

— Ми припустили, що шантажист місіс Феррас і є вбивцею містера Екройда. Чи не могли ми помилитися?

Пуаро енергійно закивав.

— Дуже добре. Справді, дуже добре. Мені було цікаво, чи спаде вам це на гадку. Звісно, це можливо. Але ми повинні пам’ятати про зникнення листа. Ви кажете, що це ще не означає, що його забрав убивця. Можливо, під час виявлення тіла листа непомітно забрав Паркер.

— Паркер?

— Так, Паркер. Я завжди повертаюся до Паркера. Не як до вбивці. Ні, він не скоював убивства. Та чи не може він бути тим таємничим негідником, який тероризував місіс Феррас? А що, як він вивідав дещо про смерть містера Ферраса в одного зі слуг у «Королівській галявині»? У будь-якому разі роздобути таку інформацію йому легше, аніж випадковому гостеві, як-от Бланту.

— Паркер міг узяти листа, — визнав я. — Я зауважив його зникнення дещо пізніше.

— Наскільки пізніше? Після того, як Блант і Реймонд були в кімнаті, чи до того?

— Не пригадаю, — протягнув я. — Раніше — ні, пізніше. Так, я майже впевнений, що це було пізніше.

— Що розширює поле до трьох, — промовив Пуаро задумливо. — Найбільш імовірно, це Паркер. Я замислив провести з ним невеличкий експеримент. Чи ви не проти, мій друже, поїхати зі мною до «Папороті»?

Я погодився, і ми відразу вирушили. На прохання Пуаро покликати міс Екройд Флора з’явилася відразу.

— Мадемуазель Флоро, — почав Пуаро, — відкрию вам маленький секрет. Я ще не впевнений у невинуватості Паркера. За вашої допомоги я хочу провести невеликий експеримент. Відновити окремі події тієї ночі. Треба лиш вигадати, що йому сказати. Ах! Уже знаю. Нібито я хочу переконатися, що на відкритій терасі можна почути голоси з коридорчика. Тепер, будьте такі ласкаві, покличте Паркера.

Я так і зробив. Мажордом з’явився ввічливий, як завжди.

— Сер, ви мене кликали?

— Так, мій любий Паркере. Маю намір провести невеличкий експеримент. Я попросив майора Бланта побути на терасі за вікном кабінету. Хочу дізнатися, чи там можна було почути ваші з міс Флорою голоси. Потрібно, щоб ви відтворили ту маленьку сцену. Можливо, ви принесете тацю чи що ви там несли?

Паркер зник, і ми вирушили до коридорчика за дверима кабінету. Незабаром почули з холу дзенькіт — і у дверях постав Паркер із тацею та сифоном, графином із віскі й двома склянками на ній.

— Хвилиночку, — вигукнув Пуаро, піднімаючи руку і нібито дуже тішачись. — Усе має бути правдоподібно. Так само, як і тоді. Це мій маленький метод.

— Чужорідний звичай, сер, — озвався Паркер. — Реконструкція злочину, так це називають?

Він стояв абсолютно незворушно, ввічливо очікуючи на розпорядження Пуаро.

— Ах! Наш любий Паркер щось знає, — говорив Пуаро. — Він про це читав. Тепер, я прошу вас, нехай усе буде якнайточніше. Ви прийшли з холу — так. Мадемуазель була — де?

— Ось тут, — сказала Флора, одразу ставши за дверима кабінету.

— Абсолютно правильно, сер, — підтвердив Паркер.

— Якраз зачиняла двері, — продовжувала Флора.

— Так, міс, — погодився Паркер. — Ваша рука все ще була на ручці, як-от зараз.

— Тоді allez, — виголосив Пуаро. — Розіграємо цю невеличку комедію.

Флора стояла, тримаючи руку на ручці дверей, а Паркер зайшов з холу, несучи тацю.

Він зупинився перед дверима. Флора сказала:

— О! Паркер. Містер Екройд не хоче, щоб сьогодні вночі його хтось турбував.

— Так? — стиха перепитала вона.

— Як я пам’ятаю, міс Флоро, — устряв Паркер, — ви начебто вжили слово ввечері, а не вночі. — Потім, театрально підвищивши голос, додав. — Дуже добре, міс. Мені замкнути двері, як завжди?

— Так, будь ласка.

Паркер вийшов крізь двері, Флора попрямувала за ним і почала підніматися головними сходами.

— Цього достатньо? — мовила вона через плече.

— Чудово, — потираючи руки, заявив маленький чоловік. — До речі, Паркере, ви впевнені, того вечора на таці було дві склянки? Для кого друга?

— Я завжди приношу дві склянки, сер, — пояснив Паркер. — Ще щось?

— Нічого. Дякую.

Паркер із гідністю пішов.

Насупившись, Пуаро стояв посеред холу. Флора спустилася і приєдналася до нас.

— Ваш експеримент вдався? — поцікавилася вона. — Знаєте, я не зовсім розумію…

Пуаро захоплено всміхнувся їй.

— Вам не обов’язково розуміти, — зазначив він. — А Паркер справді ніс на таці дві склянки?

На хвилину Флорині брови зійшлись на переніссі.

— Не можу пригадати, — відповіла вона. — Мабуть, так. Це об’єкт вашого експерименту?

Пуаро взяв її руку і погладив.

— Нехай так, — сказав. — Мені завжди цікаво, чи говорять люди правду.

— А Паркер говорить правду?

— Думаю, так, — замислено визнав Пуаро.

За кілька хвилин ми вже простували до села.

— А чому ви запитували про склянки? — зацікавився я.

Пуаро стенув плечима.

— Треба щось сказати, — кинув він. — Це запитання не гірше, аніж будь-яке інше.

Я витріщився на нього.

— У всякому разі, мій друже, — серйозно зазначив він, — я дізнався те, що хотів. Облишмо це.

Розділ шістнадцятий

Вечір за маджонґом

Того вечора ми грали у маджонґ. Ця проста розвага дуже популярна в Кінґз-Ебботі. Після вечері прийшли зодягнені у водонепроникні плащі та калоші гості, випили кави, а потому пригостилися тортом, бутербродами та чаєм.

Того вечора у нас гостювали міс Ґаннетт і полковник Картер, який мешкає поблизу церкви. Ми багато пліткували, що іноді відверто заважало грі. Раніше ми грали у бридж, одначе немає нічого гіршого за бридж із розмовами. Маджонґ набагато спокійніший: не було більше роздратованих претензій до партнера, чому той пішов не з тієї карти, та й відверто висловлювана, як і раніше, критика стала значно миролюбніша.

— Шеппарде, який сьогодні холодний вечір, — зауважив полковник Картер, стоячи спиною до вогню. Керолайн повела міс Ґаннетт до своєї кімнати й допомагала їй розкутатися з одягу. — Нагадує Афганістан.

— Справді? — ввічливо озвався я.

— Дуже загадкова справа це вбивство бідолашного Екройда, — продовжував полковник, беручи філіжанку кави. — Щось тут не так. Між нами, Шеппарде, у якійсь розмові я чув слово «шантаж»!

Полковник кинув на мене промовистий погляд: «Кажу це вам, як чоловік чоловікові».

— Безсумнівно, тут ідеться про жінку, — вирішив він. — Будьте певні, тут ідеться про жінку.

До нас приєдналися Керолайн і міс Ґаннетт. Міс Ґаннетт попивала каву, тоді як Керолайн дістала коробку з маджонґом і висипала кості на стіл.

— Перемивати кісточки, — пожартував полковник. — Правильно — перемити кісточки, як говорили ми у Шанхайському клубі.

На нашу з Керолайн особисту думку, полковник Картер ніколи не бував у Шанхайському клубі. Ба більше, він ніколи не бував далі на схід від Індії, де під час Великої війни перебирав бляшанки із м’ясними консервами та сливовим і яблучним джемом. Утім, полковник — хвацький вояка, а ми у Кінґз-Ебботі поблажливо ставимося до людських слабкостей.

— Почнемо? — запитала Керолайн.

Ми сіли за стіл. На якісь п’ять хвилин запанувала тиша: потай ми конкуруємо поміж себе у найшвидшому складанні своєї стіни.

— Ну ж бо, Джеймсе, — нарешті підштовхнула Керолайн. — У тебе Східний вітер.

Я відкрив кость. Минув раунд чи два, час від часу супроводжуваний вигуками «Три бамбуки», «Два кола», «Панґ» і часто «Не панґ» від міс Ґаннетт (леді надто поквапливо брала кості, яких не мала брати).

— Сьогодні вранці я бачила Флору Екройд, — почала міс Ґаннетт. — Панґ, ні, не панґ. Я помилилась.

— Чотири кола, — вставила своє Керолайн. — Де ти її бачила?

— Вона мене не помітила, — уточнила міс Ґаннетт так багатозначно, як уміють лише мешканці невеликих сіл.

— Ах! — зацікавлено вигукнула Керолайн. — «Чоу».

— Думаю, — зауважила міс Ґаннетт не в тему розмови, — правильно вимовляти «Чі», а не «Чоу».

— Нісенітниця, — пирхнула Керолайн. — Я завжди вимовляла «Чоу».

— У Шанхайському клубі, — устряв полковник Картер, — вимовляють «Чоу».

Міс Ґаннетт програла.

— Що ти там говорила про Флору Екройд? — нагадала Керолайн за хвилину чи дві гри. — Вона була не сама?

— Зовсім не сама, — підтвердила міс Ґаннетт.

Очі двох жінок зустрілися і неначебто обмінялись інформацією.

— Справді? — не відступалася Керолайн. — Це так? Ну, це аніскілечки мене не дивує.

— Міс Керолайн, чекаємо на ваш хід, — уставив полковник. Він іноді приміряє на себе личину чоловіка, повністю зосередженого на грі й байдужого до пліток. Утім, йому ніхто не вірить.

— Якщо вас цікавить моя думка, — знову почала міс Ґаннетт. — (Люба, це був бамбук. О, ні, тепер я бачу, що це коло). Як я вже казала, якщо вас цікавить моя думка, то Флорі надзвичайно пощастило. Надзвичайно пощастило.

— Чому, міс Ґаннетт? — запитав полковник. — Забираю зеленого дракона. Чому ви вважаєте, що міс Флорі пощастило? Звісно, вона чарівна дівчина й усе таке.

— Можливо, я не дуже багато знаю про злочини, — виголосила міс Ґаннетт з виглядом людини, що знає все, що їй потрібно знати, — але я повідомлю ось що. Передусім ставлять запитання: «Хто останній бачив покійного живим?» І ставляться до цієї людини з підозрою. Останньою бачила свого дядька живим Флора Екройд. Для неї це дуже недобре — справді дуже. Я припускаю (та просто переконана), що Ральф Пейтон переховується через неї — відвести від неї підозри.

— Та ну, — м’яко заперечив я, — ви, звісно, не припускаєте, що така юна дівчина, як Флора Екройд, здатна холоднокровно заколоти свого дядька?

— Ну, не знаю, — правила своє міс Ґаннетт. — Я нещодавно читала книгу про злочинний світ Парижа, у якій написано, що одні із найстрашніших жінок-злочинниць — це юні дівчата з ангельськими обличчями.

— Це у Франції, — миттєво зреагувала Керолайн.

— Так, — підтакнув полковник. Тепер я розповім вам дещо цікаве — історію, дія якої розгортається на базарах Індії…

Розповідь полковника була безкінечно довгою і неймовірно нудною. Те, що сталося в Індії багато років тому, не може й на мить зрівнятися з подією, яка трапилася у Кінґз-Ебботі позавчора.

Саме Керолайн урвала розповідь полковника оголошенням маджонґа. Після невеликої сварки, спричиненої моїми незмінними правками недосконалих підрахунків Керолайн, ми почали нову гру.

— Східний вітер переходить, — сказала Керолайн. — У мене власна думка щодо Ральфа Пейтона. Три Символи. Але допоки я тримаю її при собі.

— Люба, що в тебе? — запитала міс Ґаннетт. — Чоу, тобто панґ.

— Так, — відкарбувала Керолайн.

— А щодо черевиків усе правильно? — поцікавилася міс Ґаннетт. — Тобто вони таки чорні?

— Усе так, — повторила Керолайн.

— На ваш погляд, яке це має значення? — допитувалася міс Ґаннетт.

Керолайн стиснула губи й похитала головою з усезнаючим виглядом.

— Панґ, — кинула міс Ґаннетт. — Ні. Не панґ. Думаю, якщо доктор так тісно спілкується з мсьє Пуаро, то йому відомі всі таємниці?

— Куди там, — не погодився я.

— Джеймс такий скромний, — зазначила Керолайн. — Ах! Закритий конґ.

Полковник свиснув. На мить усі плітки було забуто.

— У тебе вітер, — сказав він. — І ти забираєш двох драконів. Ми повинні бути обережними. У міс Керолайн велика гра.

Декілька хвилин ми грали, не розмовляючи.

— Цей мсьє Пуаро, — озвався полковник Картер, — він справді такий відомий детектив?

— Найвідоміший на світі, — урочисто виголосила Керолайн. — Він приїхав сюди інкогніто для уникнення розголосу.

— Чоу, — мовила міс Ґаннетт. — Я певна, якраз для нашого маленького села. До речі, Клара — ви її знаєте, моя покоївка — добра подруга Елзі, покоївки з «Папороті», і що ви думаєте Елзі їй розповіла? Що вкрали багато грошей, і як на неї (я про Елзі), до цього причетна служниця. За місяць вона їде звідси й ночами багато плаче. Якщо вас цікавить моя думка, то дуже ймовірно, що дівчина у змові з бандою. Вона завжди була дивною: ні з ким із тутешніх дівчат не приятелює, у вихідні завжди сама… Це дуже неприродно та майже підозріло. Якось я запросила її на наш Дружній Дівочий Вечір, то вона відмовилася. Тоді я запитала її про дім, сім’ю й таке інше, на що вона відповіла вельми зухвало. Хоч та відповідь нібито була шанобливою, проте направду вона просто заткнула мені рота.

Міс Ґаннетт зупинилася, щоб перевести подих, і полковник, якого абсолютно не цікавила прислуга, вставив, що у Шанхайському клубі незмінним правилом була жвава гра.

Наступний тур ми грали жваво.

— Та міс Рассел, — не втрималася Керолайн, — вона прийшла сюди у п’ятницю вранці під приводом, що їй треба Джеймсова консультація. На мій погляд, вона воліла вивідати, де тримають отрути. П’ять Символів.

— Чоу, — озвалася міс Ґаннетт. — Яка чудова ідея! Усе гаразд?

— Говоримо про отрути, — резюмував полковник. — Що-що? Хіба я відмовився? О! Вісім бамбуків.

— Маджонґ! — вигукнула міс Ґаннетт.

Керолайн роздратувалася.

— Один Червоний дракон, — сумно промовила вона, — і в мене було би три пари.

— А я весь час мав два Червоні дракони, — зауважив я.

— Джеймсе, це так на тебе схоже, — дорікнула Керолайн. — Тобі невідомо про дух гри.

Я ж вважав, що зіграв досить розумно: мусив би заплатити Керолайн — якби маджонґ був у неї — величезну суму. У міс Ґаннетт був найгірший розклад, чим Керолайн не забула їй штрикнути.

Східний вітер передав хід, і ми в тиші почали нову гру.

— Зараз я хочу вам дещо повідомити, — сказала Керолайн.

— Так? — підбадьорила її міс Ґаннетт.

— Свою думку про Ральфа Пейтона.

— Так, люба, — й далі підбадьорювала її міс Ґаннетт. — Чоу!

— Ще рано для чоу, — серйозно зауважила Керолайн. — Ти повинна грати далі.

— Я знаю, — визнала міс Ґаннетт. — Ти нібито говорила про Ральфа Пейтона?

— Так. Ну, у мене є ідея, де він може бути.

Ми всі облишили гру й витріщилися на неї.

— Дуже цікаво, міс Керолайн, — промовив полковник Картер. — Це ваша ідея?

— Ну, не зовсім. Розповім вам. Знаєте ту велику карту округу, що висить у нашому холі?

Ми всі відповіли: «Так».

— Коли мсьє Пуаро вже йшов, то зупинився, й дивлячись на неї, дещо зауважив (не можу пригадати, що саме). Щось про Кранчестер — єдине велике місто поблизу нас (звісно, це правда). Та коли він пішов, мене раптом осяяло.

— Тобто?

— Про те, що він мав на увазі. Звісно ж, Ральф у Кранчестері.

Тієї миті я перекинув стійку, на якій лежали мої кості. Сестра відразу ж дорікнула мені незграбністю, проте мимовільно: вона була вся у своїй теорії.

— Міс Керолайн, у Кранчестері? — перепитав полковник Картер. — Та ні, не Кранчестер! Це так близько.

— Саме так, — тріумфувала Керолайн. — Абсолютно очевидно, що він не втік звідси поїздом, а мабуть, просто пішов до Кранчестера. Припускаю, він там і досі. Нікому й на гадку не спаде, що він так близько.

Я виклав низку контраргументів цієї теорії, проте Керолайн, коли щось втовкмачить у свою голову, завжди лишається непохитною.

— І ви думаєте, мсьє Пуаро вважає так само, — замислено сказала міс Ґаннетт. — Цікаво, що, коли сьогодні я гуляла дорогою до Кранчестера, він проминув мене машиною, рухаючись якраз із того напрямку.

Ми всі перезирнулися.

— Ах, Боже мій, — раптом вигукнула міс Ґаннетт, — у мене весь час маджонґ, а я навіть не помічаю.

Керолайн відволіклася від своєї теорії, вказуючи міс Ґаннетт, що зі змішаними костями та багатьма чоу навряд чи варто йти маджонґ. Міс Ґаннетт незворушно вислухала її і заперечила.

— Так, люба, я знаю, про що ти, — опиралася вона. — Але це радше залежить від того, як почати, хіба ні?

— Ти ніколи не матимеш хороших костей, якщо не збереш їх, — переконувала її Керолайн.

— Ну, кожен грає по-своєму, чи не так? — не відступалася міс Ґаннетт. — Вона поглянула на свої кості. — Ну, я все.

Керолайн зі своїм значно гіршим розкладом промовчала.

Східний вітер перейшов, і ми почали ще раз. Енні принесла чай. Керолайн і міс Ґаннетт трохи нервували, як зазвичай під час таких вечорів відпочинку.

— Люба, якби ви грали трішечки швидше, — підстьобувала Керолайн міс Ґаннетт, коли та обмірковувала хід.

— Китайці кладуть кості так швидко, що видають звук, схожий на шум дрібних пташок.

Кілька хвилин ми грали, як китайці.

— Шеппарде, ви ще не поділилися своєю інформацією, — добродушно нагадав полковник Картер. — Ви хитрун. Приятелюєте з відомим детективом і навіть не натякнете на стан справи.

— Джеймс — незвичайний, — резюмувала Керолайн. — Він нізащо не поділиться інформацією.

Вона поглянула на мене з легким осудом.

— Запевняю вас, — виправдовувався я, — мені нічого не відомо. Пуаро тримає язика за зубами.

— Мудра людина, — з усмішкою зазначив полковник. — Не виказує себе. А чудові хлопці, ці іноземні детективи. Думаю, знають багато прийомів.

— Панґ, — із тихим тріумфом зронила міс Ґаннетт. — І маджонґ.

Ситуація стала більш напруженою. Від образи, що міс Ґаннетт виграла тричі поспіль, Керолайн зірвала злість на мені:

— Джеймсе, ти надто втомлюєш. Ти сидиш, як мертва голова, і взагалі нічого не кажеш!

— Але, люба моя, — заперечив я, — мені зовсім нічого сказати — ти це маєш на увазі.

— Нісенітниця, — не погодилася Керолайн, сортуючи кості. — Ти точно знаєш щось цікаве.

Якусь мить я мовчав. Почувався приголомшеним і наче п’яним. Я читав про таке, як ідеальний виграш: зробити маджонґ із першої роздачі, проте ніколи й не сподівався, що мені таке вдасться.

Із прихованим тріумфом я виклав кості на стіл і відкрив їх.

— Як говорять у Шанхайському клубі, — зауважив я, — тін-го — ідеальний виграш!

Очі полковника мало не викотилися з орбіт.

— Присягаюся, — мовив він, — це щось неймовірне. Я ніколи не бачив такого раніше!

Тоді, підбурюваний кпинами Керолайн та одурманений своїм тріумфом, я пішов далі.

— А щодо чогось цікавого, — додав я, — то як вам золота обручка з датою та надписом «Від Р.» на ній.

Пропускаю наступну сцену: мене змусили зізнатися, де й коли цей скарб було знайдено.

— 13 березня, — повторила Керолайн. — Лише півроку тому. О!

Із хаосу збентежених ідей і припущень викристалізувалися три теорії:

1. Теорія полковника Картера: Ральф таємно одружився з Флорою. Перший і найпростіший висновок.

2. Теорія міс Ґаннетт: Роджер Екройд таємно одружився із місіс Феррас.

3. Теорія моєї сестри: Роджер Екройд одружився зі своєю економкою, міс Рассел.

Четверту супертеорію Керолайн висунула пізніше, коли ми вже пішли спати.

— Запам’ятай мої слова, — раптом мовила вона, — я не здивуюся, якщо Джеффрі Реймонд і Флора одружені.

— Тоді це було би «Від Дж.», а не «Від Р.», — припустив я.

— Ніколи не можна знати напевне. Дехто з дівчат називає чоловіків на прізвища. А ти чув, що міс Ґаннетт розповіла про Флорину поведінку? — Направду я не чув, що міс Ґаннетт щось таке говорила, але визнавав уміння Керолайн витягувати інформацію з натяків.

— Як щодо Гектора Бланта? — натякнув я. — Якщо хтось…

— Нісенітниця, — відрізала Керолайн. — Він, звісно, захоплюється нею, може, навіть і закоханий. Проте дівчина не закохається у підстаркуватого чоловіка, який її батьком може бути, особливо тоді, коли поруч привабливий секретар. Вона, можливо, і заохочує майора Бланта — просто для прикриття. Дівчата дуже хитрі. Але є дещо, що я, Джеймсе Шеппарде, тобі скажу. Флора Екройд байдужа до Ральфа Пейтона й ніколи його не кохала. Повір мені.

Я покірно її вислухав.

Розділ сімнадцятий

Паркер

Наступного ранку я зрозумів, що, вочевидь, через сп’яніння від тін-го — ідеального виграшу, поводився трохи нерозсудливо. Щоправда, Пуаро не просив мене мовчати про обручку, проте він і не згадував про неї у «Папороті», тож я, гадаю, був єдиною людиною, що знала про неї. Я почувався винним. Річ у тім, що новини ширилися Кінґз-Ебботом, як лісова пожежа. Я чекав на докори Пуаро щомиті.

Спільні похорони місіс Феррас і Роджера Екройда було призначено на одинадцяту. На сумну й урочисту церемонію зійшлися всі мешканці «Парку папороті».

Після її закінчення Пуаро — також тут присутній — узяв мене попід руку й запросив супроводжувати його до «Модрин». Його серйозність наштовхувала мене на лячну думку, що йому вже відомо про мою необачну поведінку напередодні ввечері. Утім, незабаром з’ясувалося, що його помисли займало щось зовсім інше.

— Бачте, — почав він. — Мусимо діяти. За вашої допомоги я хочу допитати свідка. Ми допитаємо його — так налякаємо, що він не втаїть правди.

— Про якого свідка йдеться? — запитав я, викликавши його щире здивування.

— Про Паркера! — вигукнув Пуаро. — Я попросив його прийти до мене о дванадцятій. Він уже мав би чекати на нас.

— Що ви думаєте? — ризикнув я і поглянув на його обличчя.

— Знаю одне: я почуваюся незадоволеним.

— Ви вважаєте, що це він шантажував місіс Феррас?

— Або так, або ні…

— Ну? — не витримав я за хвилину чи дві.

— Друже мій, скажу вам таке: сподіваюся, що то був він.

Від його серйозності та невизначеності в голосі я замовк.

По приході до «Модрин» нам повідомили, що Паркер уже чекає на нас. Коли ми ступили до кімнати, мажордом шанобливо підвівся.

— Добрий ранок, Паркере, — люб’язно привітався Пуаро. — Прошу вас, зачекайте хвилинку.

Він зняв пальто й рукавички.

— Дозвольте, сер, — Паркер кинувся вперед, щоб допомогти йому. Він обережно поклав речі на стілець біля дверей. Пуаро задоволено за ним спостерігав.

— Дякую, мій добрий Паркере, — подякував він. — Сідайте, будь ласка. Те, що я говоритиму, може забрати трохи часу.

Паркер сів і схилив голову.

— Як ви думаєте, чому я попросив вас прийти сюди сьогодні вранці?

Паркер кашлянув.

— Сер, як я розумію, ви хотіли поставити мені кілька запитань щодо мого покійного господаря — приватно.

Précisément[16], — просяяв Пуаро. — Ви часто практикуєте шантаж?

— Сер!

Мажордом скочив на ноги.

— Заспокойтеся, — незворушно мовив Пуаро. — Не прикидайтеся чесним і ображеним. Ви знаєте все, що варто знати про шантаж, чи не так?

— Сер, мене ніколи… ніколи…

— Так не ображали, — підказав Пуаро. — Тоді чому, мій чудовий Паркере, ви так прагнули підслухати того вечора в кабінеті містера Екройда розмову, в якій проскочило слово шантаж?

— Я не, я…

— У кого ви працювали до містера Екройда? — раптом рубонув Пуаро.

— У кого працював раніше?

— Так, ваш працедавець до містера Екройда.

— Майор Елербі, сер…

Пуаро зірвав слова з його вуст.

— Так, майор Елербі. Майор Елербі мав залежність від наркотиків, чи не так? Ви їздили з ним повсюди. Під час його перебування на Бермудах сталося якесь лихо — убили чоловіка. Майор Елербі був частково відповідальний. Цю справу зам’яли. Та вам було про це відомо. Скільки майор Елербі заплатив вам, щоб ви тримали язика за зубами?

Паркер витріщався на нього із роззявленим ротом. Чоловік був ошелешений, його щоки тремтіли.

— Бачите, я дещо дізнався, — люб’язно пояснив Пуаро. — Кажу вам, як є. Шляхом шантажу ви отримали непогану суму: майор Елербі продовжував платити вам до смерті. Тепер я хочу почути про ваш останній експеримент.

Паркер усе ще тупився в нього.

— Марно заперечувати. Еркюль Пуаро знає. Я ж правильно розповів про майора Елербі, хіба ні?

Наче проти своєї волі, Паркер кивнув. Його обличчя було сірим.

— Але я не торкнувся й волосини на голові містера Екройда, — простогнав він. — Присягаюся, сер, ні. Я постійно боявся, що це випливе. Та я не вбивав його.

Він майже кричав.

— Я схильний вірити вам, мій друже, — зауважив Пуаро. — На це у вас не стало б сміливості. Одначе мені треба знати правду.

— Сер, я розповів вам усе, що ви волієте знати. Це правда, що того вечора я намагався підслухати розмову. Слово чи два, які я почув, зацікавили мене. А містер Екройд не бажав, щоб його турбували. Зачинився з лікарем. Я розповів поліції правду. Сер, я почув слово шантаж і…

Він замовк.

— Ви думали, що вони, можливо, розмовляють про вас? — протягнув Пуаро.

— Ну… так, сер, думав. Я думав, якщо містера Екройда шантажують, чому б і мені не отримати частку?

На обличчі Пуаро з’явився вираз зацікавлення. Він подався вперед.

— До того вечора ви мали якісь підстави вважати, що містера Екройда шантажують?

— Ні, сер, аніяких. Для мене це стало несподіванкою. Він такий поміркований чоловік.

— Що ви почули?

— Не дуже багато, сер. Усе ніби обернулося проти мене. Звісно, я мусив виконувати свої обов’язки, тож коли спромігся раз чи двічі підкрастися до дверей, усе було марно. Уперше мене ледве не підловив доктор Шеппард, а вдруге я наштовхнувся в холі на Реймонда, який прямував у той бік. Тому я знав, що все марно. Коли ж я ввійшов із тацею, то вгледів міс Флору.

Пуаро довго, неначе зважуючи його щирість, вивчав чоловіка поглядом. Той витримав погляд.

— Сподіваюся, ви вірите мені, сер. Я постійно боявся, що поліція дізнається про цю стару справу з майором Елербі і, логічно, підозрюватиме мене.

Eh bien, — зрештою озвався Пуаро. — Я вам вірю. Та є ще дещо: покажіть мені вашу банківську книгу. Припускаю, ви маєте банківську книгу?

— Так, сер, справді, я маю її тут із собою.

Без будь-яких ознак збентеження він дістав її з кишені. Пуаро взяв тонку книгу в зеленій палітурці й переглянув записи.

— Ах! Я бачу, цього року ви придбали національні ощадні сертифікати на 500 фунтів?

— Так, сер. Я заощадив уже більше як тисячу фунтів — результат мого зв’язку з… е-е… моїм покійним працедавцем, майором Елербі. І ще цього року мені пощастило на кінних перегонах — дуже пощастило. Якщо ви пам’ятаєте, сер, дербі виграв аутсайдер. А я поставив на нього двадцять фунтів.

Пуаро повернув йому книгу.

— Бажаю вам гарного дня. Гадаю, ви розповіли мені правду. Коли ж це не так — тим гірше для вас, мій друже.

Коли Паркер пішов, Пуаро знову взяв своє пальто.

— Знову кудись ідете? — запитав я.

— Так, ми відвідаємо доброго містера Гаммонда.

— Вірите розповіді Паркера?

— Вона досить правдоподібна. Вочевидь, він (якщо не дуже вправний актор) щиро вірить, що Екройд сам був жертвою шантажу. Якщо це так, йому нічого не відомо про місіс Феррас.

— Тоді хто?

Précisément! Хто? Наш візит до містера Гаммонда повинен дати змогу це з’ясувати. Так ми або повністю відбілимо Паркера, або ж…

— Ну?

— Цього ранку я взяв за погану звичку не закінчувати речення, — пояснив Пуаро. — Даруйте.

— До речі, — трохи знічено промовив я, — мушу зізнатися: боюся, ненароком я розбовкав про обручку.

— Яку обручку?

— Обручку, що ви її знайшли у ставку із золотими рибками.

— А, ту, — широко всміхаючись, згадав Пуаро.

— Сподіваюся, ви не гніваєтесь? Це дуже необачно з мого боку.

— Ні, мій друже, зовсім ні. Я ж не просив вас мовчати. Ви мали право говорити про неї за бажання. Вона цим зацікавилася? Я про вашу сестру.

— Вона справді зацікавилася. Це стало сенсацією й одразу обросло стількома теоріями.

— Ах! І все ж це так просто. Справжнє пояснення завжди на видноті, чи не так?

— Справді? — прохолодно запитав я.

Пуаро розсміявся.

— Мудрець не бере на себе зобов’язань, — виголосив він. — Хіба не так? Ось ми і прийшли до містера Гаммонда.

Адвокат був у своєму кабінеті, куди нас одразу й провели. Він підвівся, сухо й педантично з нами привітався.

Пуаро негайно перейшов до справи.

— Містере, я волів би отримати від вас певну інформацію (тобто коли ваша ласка надати її мені). Ви вели справи покійної місіс Феррас із «Королівської галявини»?

Я прочитав подив у адвокатових очах. Утім, професійна витримка перемогла, і його обличчя набуло незворушного вигляду.

— Звісно. Усі справи проходили через наші руки.

— Дуже добре. Тепер, допоки я проситиму вас дещо розповісти мені, чи не вислухали б ви розповідь доктора Шеппарда? Мій друже, ви не проти повторити вашу розмову з містером Екройдом увечері минулої п’ятниці?

— Зовсім ні, — озвався я і негайно заходився оповідати про той дивний вечір.

Гаммонд слухав дуже уважно.

— Це все, — завершив я.

— Шантаж, — замислено промовив адвокат.

— Здивовані? — запитав Пуаро.

Адвокат зняв пенсне і протер носовою хустинкою.

— Ні, — відповів, — не скажу, що здивований. Якийсь час підозрював щось таке.

— Це підводить нас, — продовжив Пуаро, — до потрібної мені інформації. Якщо хтось може допомогти нам скласти уявлення про реально виплачені суми, то, мсьє, ви саме та людина.

— Не бачу причин приховувати інформацію, — за хвилину чи дві проговорив Гаммонд. — Упродовж минулого року місіс Феррас продала цінні папери, гроші, які було покладено на її рахунок і нікуди не вкладено. З огляду на значний її дохід і дуже скромне проживання після смерті чоловіка, схоже, ці гроші вона потребувала для якоїсь мети. Якось я завів мову на цю тему й отримав відповідь, що вона мусить допомагати кільком бідним чоловіковим родичам. Звісно, більше я нічого не розпитував. Досі я вважав, що вона платила якійсь жінці, що мала претензії до Ешлі Ферраса. Я ніколи не думав, що місіс Феррас сама до чогось причетна.

— А сума? — допитувався Пуаро.

— Різні суми. Разом не менше як двадцять тисяч фунтів.

— Двадцять тисяч фунтів! — вигукнув я. — За один рік!

— Місіс Феррас була дуже заможною жінкою, — відрізав Пуаро. — І покарання за вбивство — це не дешево.

— Можу ще чимось прислужитися? — поцікавився містер Гаммонд.

— Ні, дякую, — підводячись, сказав Пуаро. — Вибачте, що не врівноважили вас.

— Зовсім ні, зовсім ні.

— Словосполучення «не врівноважувати», — зауважив я, коли ми вийшли, — уживають тільки в контексті психічних розладів.

— Ах! — вигукнув Пуаро. — Моя англійська ніколи не буде ідеальною. Цікава мова. Тож я повинен був ужити «розладнали», nest-ce pas?[17]

— Краще «потурбували».

— Дякую, мій друже. Ви хочете вдало дібраного слова. Eh bien, а як щодо нашого друга Паркера? Із двадцятьма тисячами фунтів на руках чи продовжував би він служити мажордомом? Je ne pense pas[18]. Звісно, може, він отримав гроші під іншим ім’ям, але я схильний йому вірити. Якщо він негідник, то посередній. Позбавлений уяви. Отже, у нас залишаються Реймонд або, ну, майор Блант.

— Звісно, це не Реймонд, — заперечив я. — Ми знаємо, що навіть п’ятсот фунтів для нього виявилися проблемою.

— Це він так стверджує.

— А Гектор Блант…

— Розповім вам дещо про нашого доброго майора Бланта, — перебив мене Пуаро. — Моя справа — робити запити. От я їх і роблю. Еh bien, спадщина, про яку він згадував, — це (я дізнався) сума, що складає приблизно двадцять тисяч фунтів. Як вам таке?

Я отетерів.

— Це неможливо, — нарешті витиснув я. — Такий відомий чоловік як Гектор Блант.

Пуаро стенув плечима.

— Хто знає? Принаймні ідей у нього багато. Зізнаюся, що не бачу його в ролі шантажиста, проте є й інший варіант, якого ви навіть не розглядали.

— І який?

— Вогонь, мій друже. Екройд міг сам знищити листа й конверта після вашого відходу.

— Сумніваюся, що це так, — протягнув я. — Хоча, звісно, все може бути. Можливо, він змінив свою думку.

Ми підійшли до мого будинку, і я, недовго вагаючись, запросив Пуаро зайти.

Я волів зробити Керолайн приємність, але втямив, що задовольнити жінку важко. На обід у нас відбивні (прислуга ласує тельбухами та цибулею), а дві відбивні на трьох таки викликають збентеження.

Утім, Керолайн не збентежити. Вона викрутилась, що (хоча Джеймс нібито і глузує з неї) вегетаріанка. Тож наспівувала про переваги горіхових котлет (яких, я цілком певен, ніколи не куштувала), із задоволенням їла грінки й часто робила словесні випади в бік шкідливості тваринних продуктів.

Потім, коли ми, розташувавшись перед каміном, курили, Керолайн учепилася в Пуаро.

— Іще не знайшли Ральфа Пейтона? — напосілася вона.

— Мадемуазель, а де ж мені його знайти?

— Можливо, у Кранчестері, — багатозначно промовила Керолайн.

Пуаро відверто розгубився.

— У Кранчестері? Але чому в Кранчестері?

Я, зловтішаючись, просвітив його.

— Одна з наших приватних детективів учора випадково побачила вас у машині на кранчестерській дорозі, — пояснив.

Подив Пуаро випарувався. Він щиро розреготався.

— Ах, це! Просто візит до стоматолога, cest tout[19]. У мене болить зуб. Тож я відвідую стоматолога. Зуб перестає боліти. Я хочу відразу повернутися. Стоматолог наполягає, що ні. Краще видалити. Я сперечаюсь. Він наполягає. І перемагає! Більше цей зуб не болітиме.

Керолайн здулася, як проштрикнута повітряна кулька.

Ми заговорили про Ральфа Пейтона.

— Він слабкодухий, — переконував я, — але не поганий.

— Ах! — вигукнув Пуаро. — Проте де межі слабкості?

— Справді, — додала Керолайн. — Візьміть до прикладу Джеймса: він м’який, як вода, тож якби не я….

— Моя люба Керолайн, — роздратовано встряв я, — а ти не можеш не переходити на особистості?

— Ти надто м’який, Джеймсе, — абсолютно незворушно констатувала Керолайн. — Я на вісім років старша за тебе — ах! Я не проти, щоб мсьє Пуаро знав …

— Мадемуазель, я б ніколи не здогадався, — галантно вклонившись, знайшовся Пуаро.

— На вісім років старша. І я завжди вважала своїм обов’язком наглядати за тобою. Через брак виховання, Бог знає, в яку халепу ти міг би вскочити.

— Я міг би одружитися з гарною авантюристкою, — пробубонів я, дивлячись у стелю і пускаючи кільця диму.

— З авантюристкою! — пхикнула Керолайн. — Якщо йдеться про авантюри…

Вона не закінчила речення.

— Ну? — зацікавлено підштовхував я.

— Нічого. Знаю тут одну неподалік.

Потім вона раптом обернулася до Пуаро.

— Джеймс каже, ви вважаєте, що вбивство скоїв хтось із домашніх. Мушу зазначити, що ви помиляєтеся.

— Я не хотів би помилятися, — зауважив Пуаро. — Це не, як ви кажете, моє métier?[20]

— Мені відомі очевидні факти, — продовжувала Керолайн, ігноруючи репліку Пуаро, — від Джеймса й не тільки. Як я розумію, з усіх домашніх тільки двоє мали нагоду це зробити. Ральф Пейтон і Флора Екройд.

— Моя люба Керолайн…

— Чекай, Джеймсе, не перебивай. Я знаю, про що говорю. Паркер наштовхнувся на неї за дверима, так? Він не чув, як дядько попрощався з нею. До того вона вже могла його вбити.

— Керолайн!

— Джеймсе, я не наполягаю, що вона це зробила. Я стверджую, що вона могла це зробити. Насправді, хоча Флора така ж, як усі інші сучасні молоді дівчата, — нічого не поважає і переконана, що знає все на світі, я й на хвилину не повірю, що вона здатна вбити навіть курку. Але так є. Реймонд і майор Блант мають алібі. Місіс Екройд має алібі. Навіть та жінка, Рассел, мабуть, має алібі — їй із цим пощастило. Хто залишається? Тільки Ральф і Флора! І хай як би ви заперечували, я не повірю, що Ральф Пейтон — убивця. Ми знаємо хлопчика все життя.

Якусь мить Пуаро мовчав, споглядаючи, як піднімається дим від сигарети. Озвався ж ніжним і відчуженим голосом. Звучав зовсім по-іншому.

— Візьмімо чоловіка — абсолютно пересічного чоловіка. Чоловіка, котрий навіть не думає нікого вбивати. Одначе десь глибоко в душі він приховує якусь слабкість. І досі та слабкість ніколи не спливала на поверхню. Можливо, цього ніколи не станеться, — і він помре всіма шанованою людиною. Та припустімо, щось стається. Він стикається з якимись труднощами. Як-от випадково дізнається про секрет — таємницю, пов’язану з життям чи смертю. І перше його поривання все розповісти — виконати свій обов’язок чесного громадянина. Аж тут підводить голову слабкість. З’являється шанс отримати гроші, значну суму. Чоловік хоче грошей — він хоче їх — і це так легко. Йому не треба нічого робити — просто мовчати. Це початок. Жага грошей зростає. Він прагне їх більше та більше! Він захоплений золотою жилою біля його ніг. Його пожирає жадоба грошей. І в тій жадобі він перевершує самого себе. На чоловіка можна тиснути, як заманеться, та не на жінку. Кожна жінка в душі плекає велике бажання казати правду. Скільки чоловіків, які зраджували своїх дружин, спокійно помирають, забираючи свою таємницю із собою в могилу! Скільки дружин, які зраджували своїх чоловіків, руйнують власне життя, кидаючи правду про це чоловікові в обличчя! Вони не витримують тиску. Цієї безрозсудної миті (про яку вони згодом жалкують, bien entendu) вони забувають про безпеку та відкривають істину з неймовірною, проте лише хвилинною, насолодою для себе. Думаю, так склалося й тут. Напруження було надто великим. Сталося як у прислів’ї: померла гуска, що несла золоті яйця. Та це ще не кінець. Чоловікові, про якого ми говоримо, загрожує викриття. І він уже не той, ким був, скажімо, рік тому. Його моральність похитнулася. Він у розпачі. І, програючи в цій боротьбі, він готовий іти до кінця, бо викриття його знищить. А так — просто удар кинджала!

Він мовчав, ніби наклавши на кімнату закляття. Враження від його слів було неможливо описати. Безжальний аналіз і нещадна сила його бачення вжахнули нас обох.

— Потім, — тихо продовжив він, — витягнувши кинджал, чоловік знову стане нормальним і доброзичливим. Але за необхідності завдасть удару ще раз.

Керолайн нарешті стрепенулася.

— Ви говорите про Ральфа Пейтона, — сказала вона. — Ваша правда чи ні, та ви не маєте права засуджувати чоловіка, не вислухавши його.

Зненацька задеренчав телефон. Я вийшов у хол і підняв слухавку.

— Що? — перепитав. — Так. Це доктор Шеппард.

Я слухав хвилину чи дві, а потім коротко відповів. Поклавши трубку, повернувся до вітальні.

— Пуаро, — звернувся я, — у Ліверпулі затримали чоловіка. Його ім’я Чарльз Кент, і він, схоже, той самий нічний незнайомець із «Папороті». Вони просять, щоб я негайно прибув до Ліверпуля на впізнання.

Розділ вісімнадцятий

Чарльз Кент

За півгодини Пуаро, я та інспектор Реґлан уже були в потязі на Ліверпуль. Інспектор дуже хвилювався.

— Принаймні ми розберемося із шантажем, — радісно говорив він. — Із почутого телефоном я зрозумів, що він неприємна особа. Ще й наркоман. Не буде складно витягнути з нього те, що нам потрібно. За хоч якогось натяку на мотив стане очевидним, що це він убив містера Екройда. Чому ж тоді переховується молодий Пейтон? Усе це одна велика загадка. До речі, мсьє Пуаро, ви мали рацію щодо тих відбитків пальців: вони належали містерові Екройду. Я теж припускав таке, проте відкинув як цілком неможливе.

Я всміхнувся сам до себе: інспектор Реґлан мусив зберігати добру міну за поганої гри.

— Щодо цього чоловіка, — озвався Пуаро. — Його ще не заарештовано?

— Ні, затримано за підозрою.

— А що він сам каже?

— Небагато, — усміхаючись, зізнався інспектор. — Гадаю, він полохливий птах. Багато лається, і край.

По приїзді до Ліверпуля я здивувався тим хвалебним одам, якими тут оспівували Пуаро. Прибулий зустріти нас комісар Гейс колись давно працював із Пуаро над якоюсь справою і мав надто високу думку про його здібності.

— Тепер у нас є мсьє Пуаро, тож ми швидко із цим покінчимо, — бадьоро виголосив він. — Мсьє, а я вважав, ви вже відійшли від справ.

— Мій любий Гейсе, так воно й було. Але без роботи так нудно! Ви не уявляєте, яким монотонним може бути плин днів.

— Мабуть, так воно і є. То ви приїхали сюди з якимось конкретним завданням? Це доктор Шеппард? Сер, гадаєте, ви зможете впізнати його?

— Не дуже впевнений, — засумнівався я.

— Як його знайшли? — поцікавився Пуаро.

— Як ви знаєте, розповсюдили опис особи. Через пресу й особисті контакти. Мушу визнати, не так уже й багато. У цього хлопця американський акцент, і він не заперечує, що того вечора був у Кінґз-Ебботі. От тільки говорить, що нам до того, де він був, і не відповідає на запитання.

— А мені можна з ним зустрітися? — знову поцікавився Пуаро.

Комісар усезнаюче заплющив одне око.

— Дуже радий вас бачити, сер. Вам дозволено робити все, що завгодно. Інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду нещодавно про вас запитував. Він чув, що ви неофіційно займаєтеся цією справою. А можете сказати, де переховується капітан Пейтон?

— Сумніваюся, що на цьому етапі це доцільно, — манірно промовив Пуаро, і я прикусив губу, щоб не всміхнутися.

Маленький чоловічок добре вправлявся із ситуацією.

Після розмови нас провели до в’язня.

Це був молодий хлопець, як на мене, не старший за двадцять два чи двадцять три роки. Високий, худорлявий, із ледь тремтячими руками та чималою фізичною силою. Волосся мав темне, а очі сині й жваві, що рідко дивилися прямо. У мені жевріла надія, що він нагадає мені ту бачену вночі постать. Проте коли це справді він, то я вочевидь цілковитий дурень. Він не нагадав мені нікого з тих, кого я знав.

— Отже, Кенте, — скомандував комісар. — Устаньте. Дехто хоче з вами зустрітися. Упізнаєте когось із цих людей?

Кент спідлоба вирячився на нас, але мовчав. Я бачив, що його погляд пробігся по нас і зупинився на мені.

— Ну, сер, — звернувся до мене комісар. — Що скажете?

— Зріст такий самий, — відповів я, — і за статурою це може бути той самий чоловік. Більше вам не додам нічого.

— Якого біса, що все це означає? — вигукнув Кент. — Що ви маєте проти мене? Ну ж бо, викладайте! І що я вже вчверив?

Я кивнув головою.

— Це той самий чоловік, — підтвердив я. — Я впізнаю цей голос.

— Упізнаєте мій голос, еге ж? І де ви, думаєте, чули його раніше?

— У п’ятницю ввечері за воротами «Парку папороті». Ви питали мене, як туди пройти.

— Питав.

— Ви це визнаєте? — утрутився інспектор.

— Я нічого не визнаю. Доки не дізнаюся, що у вас на мене.

— Хіба протягом останніх кількох днів ви не читали газет? — уперше озвався Пуаро.

Очі чоловіка звузилися.

— То ось воно що, так? Я бачив, що у «Папороті» закатрупили якогось старого. Гадаєте, то моїх рук справа, так?

— Ви були там тієї ночі, — спокійно мовив Пуаро.

— Містере, а звідки вам це відомо?

— Ось звідси. — Пуаро вийняв щось із кишені та подав йому.

Це було знайдене в альтанці гусяче перо.

Від вигляду останнього чоловік змінився на обличчі. Він простягнув руку.

— Кокаїн, — глибокодумно виголосив Пуаро. — Ні, мій друже, стержень порожній. Перо лежало там, де тієї ночі ви його впустили в альтанці.

Чарльз Кент невпевнено подивився на нього.

— Ви, здається, багато про це знаєте, маленький іноземний селезню. Можливо, ви пам’ятаєте: у газетах писали, що стариганя закатрупили між за чверть до десятої і десятою?

— Це так, — погодився Пуаро.

— Так, але чи це справді так? Ось до чого я хилю.

— Цей джентльмен вам усе розповість, — Пуаро вказав на інспектора Реґлана. Той завагався, глянув на комісара Гейса, потім на Пуаро, і, нарешті, ніби отримавши дозвіл, озвався:

— Це так. Між за чверть до десятої і десятою годиною.

— Тоді вам нічого тримати мене тут, — мовив Кент. — О десятій годині двадцять п’ять хвилин я був уже далеко від «Парку папороті». Ви можете запитати в «Собаці та свистку». Це бар приблизно за милю від «Модрин», дорогою на Кранчестер. Я там трохи наробив рейваху, добре пам’ятаю. Десь приблизно за чверть до десятої. Як вам таке?

Інспектор Реґлан записав щось у своєму блокноті.

— Ну? — вимагав Кент.

— Ми це з’ясуємо, — відповів інспектор. — Якщо ви говорите правду, вам не буде на що скаржитися. А що ви робили в «Парку папороті»?

— Ходив туди, щоб з деким зустрітися.

— Із ким?

— Не ваша справа.

— Зберігайте ввічливість, — попередив його комісар.

— До біса ввічливість. Я ходив туди у власних справах, і все. Я забрався звідти ще до вбивства — це все, що стосується копів.

— Ваше ім’я Чарльз Кент, — сказав Пуаро. — Де ви народилися?

Чоловік подивився на нього, потім посміхнувся.

— Я чистокровний британець, — відповів.

— Так, — замислено підтакнув Пуаро. — Мабуть, так. Як на мене, ви народилися в Кенті.

Чоловік витріщився на нього.

— Чому це? Через моє прізвище? А яке це має значення? Чоловік із прізвищем Кент зобов’язаний народитися в цьому конкретному графстві?

— За певних обставин, гадаю, це можливо, — дуже наголосив Пуаро. — За певних обставин, ви ж мене розумієте.

Підкреслена багатозначність у його голосі викликала подив обох поліцейських. Чарльз Кент аж побуряковів, і на мить мені приверзлося, що зараз він кинеться на Пуаро. Одначе він подумав, відвернувся і розсміявся.

Пуаро задоволено кивнув і вийшов. Двоє офіцерів попрямували за ним.

— Ми перевіримо його слова, — зауважив Реґлан. — Сумніваюся, що він бреше. Та його потрібно примусити зізнатися, що він робив у «Папороті». Здається мені, що ми впіймали шантажиста. З іншого боку, підтвердження його розповіді означатиме непричетність до вбивства. На час арешту він мав із собою десять фунтів — досить значну суму. Здається мені, що ті сорок фунтів опинилися саме в нього — щоправда, номери банкнот не збігаються, але, звісно, він їх одразу розміняв. Містер Екройд віддав йому гроші, а він якомога швидше вшився з ними. А що там про Кент як його батьківщину? До чого тут це?

— Узагалі-то ні до чого, — м’яко сказав Пуаро. — Просто спало на думку, ось і все. Усім же відомо, що у мене багато ідей.

— Справді? — запитав Реґлан, дивлячись на нього здивовано.

Комісар вибухнув сміхом.

— Я багато разів чув, як інспектор Джепп повторював: «Мсьє Пуаро і його ідеї! Надто неймовірні для мене, але в них завжди щось є».

— Ви глузуєте з мене, — усміхаючись, мовив Пуаро, — але це нічого. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Він кивнув головою, наче мудрець, і вийшов на вулицю.

Ми обідали в готелі разом. Тепер я знаю, що він уже тоді все зрозумів: знайшов останню ниточку до істини.

Тоді ж я цього ще не підозрював. З огляду на його самовпевненість я сприйняв як доконаний факт: те, що спантеличило мене, мабуть, виявилось таким самим загадковим для нього.

Найбільше я переймався тим, що саме Чарльз Кент робив у «Папороті». Знову й знову ставив собі це запитання, та задовільної відповіді не отримував. Нарешті наважився поцікавився думкою Пуаро про це. Він відповів одразу ж:

Mon ami, я не думаю, я це знаю.

— Справді? — недовірливо запитав я.

— Так, справді. Гадаю, ви не зрозумієте, коли я запевню вас, що тієї ночі він був у «Папороті», оскільки народився в Кенті?

Я витріщився на нього.

— Це, звісно, для мене позбавлено будь-якого сенсу, — сухо констатував я.

— Ах! — зітхнув Пуаро. — Ну, неважливо. У мене щодо цього своя думка.

Розділ дев’ятнадцятий

Флора Екройд

Коли наступного ранку я повертався з обходу, мене гукнув інспектор Реґлан. Я під’їхав, й інспектор став на підніжку машини.

— Доброго ранку, докторе Шеппард, — привітався він. — Ну, що ж, з алібі все гаразд.

— Чарльза Кента?

— Чарльза Кента. Офіціантка із «Собаки і свистка», Саллі Джонс, чудово його пам’ятає. Вказала на його фотографію з-посеред п’яти інших. За чверть до десятої він якраз увійшов до бару (а «Собака і свисток» за добру милю від «Папороті»). Дівчина пригадує, що він мав із собою багато грошей: помітила, як діставав із кишені жменю банкнот. Це її здивувало: вона бачила, якого стану чоловік, ще й ті його розлізлі черевики. Ось на що пішли ці сорок фунтів.

— Чоловік, як і раніше, відмовляється розповідати про свій візит до «Папороті»?

— Упертий як віслюк. Сьогодні вранці я говорив телефоном із Гейсом із Ліверпуля.

— Еркюль Пуаро каже, що знає, чому Кент був там, — зауважив я.

— Знає? — нетерпляче вигукнув інспектор.

— Так, — єхидно ствердив я. — Він каже, що той пішов туди, тому що народився в Кенті.

Я втішився, що не лише мене це ошелешує.

На секунду чи дві Реґлан отупіло телющився у мене. Потім широко всміхнувся і поплескав себе по лобі.

— Ось воно, — мовив він. — Я давно це підозрював. Бідний старий, то ось чому йому довелося все облишити й оселитися тут. Дуже вірогідно, це у них сімейне. У нього є племінник, якому трохи бракує клепки.

— У Пуаро? — здивувався я.

— Так. Хіба він ніколи не згадував про нього? Дуже спокійний, і все таке, але божевільний, як капелюшник, бідний хлопчик.

— Хто вам про це розповів?

На обличчі інспектора Реґлана знову з’явилася усмішка.

— Ваша сестра, міс Шеппард.

Керолайн справді чудова. Вона не здатна вгамуватися, доки не винюхає всіх сімейних таємниць. На жаль, мені не вдалося переконати її тримати язика за зубами.

— Сідайте, інспекторе, — запросив я, відчиняючи дверцята автомобіля. — Поїдемо до «Модрин» разом і ознайомимо нашого бельгійського друга з останніми новинами.

— Гарна думка. Зрештою, навіть попри його пришелепкуватість, він дав корисну пораду про ті відбитки пальців. У нього пунктик щодо Кента, але хтозна — можливо, це щось і дасть.

Пуаро зустрів нас із незмінно ввічливою усмішкою.

Вислухав привезену нами інформацію, раз по раз киваючи головою.

— Здається, тут усе гаразд? — досить похмуро запитав інспектор. — Хлопець не може вбити когось в той час, коли випиває у барі за милю від місця злочину.

— Ви його відпустите?

— А як інакше? Ми не можемо затримати його за виманювання грошей у шахрайський спосіб. У нас немає доказів.

Інспектор роздратовано кинув сірника в камінну решітку. Пуаро дістав його й обережно поклав до маленької посудини для сірників. Він робив це абсолютно механічно: я бачив, що його думки займає щось зовсім інше.

— На вашому місці, — нарешті озвався він, — я б допоки не відпускав Чарльза Кента.

— Що ви маєте на увазі? — витріщився на нього Реґлан.

— Те, що кажу. Я б його не відпускав.

— Ви ж не думаєте, що він причетний до вбивства?

— Я думаю, радше ні — але допоки неможливо знати напевне.

— Але хіба я не говорив вам?

Пуаро заперечно підняв руку.

Mais oui, mais oui. Я чув. Слава Богу, я не глухий і не німий! Але зрозумійте, ви підходите до справи не з того боку, не з тієї експозиції — це правильне слово?

Інспектор кинув на нього пильний погляд.

— Я не розумію, чому ви робите такий висновок. Ось погляньте, ми знаємо, що о чверть на десяту містер Екройд був живий. Ви ж це визнаєте?

Якусь мить Пуаро дивився на нього, а потім з усмішкою на вустах похитав головою.

— Я визнаю, що нічого, нічого не доведено!

— Ну, в нас є достатньо доказів. Як-от свідчення міс Флори Екройд.

— Що вона побажала дядькові на добраніч? Особисто я не завжди довіряю словам молодої леді — навіть чарівної та гарної.

— Але чорт забирай, Паркер бачив, як вона виходила з дверей.

— Ні, — голос Пуаро пролунав несподівано різко. — Це саме те, чого він не бачив. Днями я переконався в цьому під час маленького експерименту — пам’ятаєте, докторе? Паркер побачив її за дверима — вона тримала дверну ручку. Він не бачив, як вона виходила з кімнати.

— Але… де ще вона могла бути?

— Можливо, на сходах.

— На сходах?

— Така моя маленька ідея, так.

— Але ці сходи ведуть тільки до спальні містера Екройда.

— Справді.

Інспектор продовжував витріщатися.

— Гадаєте, вона була у спальні свого дядька? Нехай так. Але навіщо їй про це брехати?

— Ах! Ось це запитання. Усе залежить від того, що вона там робила, чи не так?

— Ви про гроші? Припиніть, ви ж не припускаєте, що це Флора Екройд узяла ті сорок фунтів?

— Я нічого не припускаю, — сказав Пуаро. — Просто нагадаю вам. Мати та донька жили тут сутужно: рахунки, постійні неприємності через навіть незначні суми. Щодо грошей Роджер Екройд був дивакуватим. Дівчина могла опинитися в скрутному становищі через порівняно незначну суму. Поміркуйте, що далі. Вона бере гроші, збігає маленькими сходами й уже на півдорозі донизу чує з холу дзенькіт скла. Немає сумніву: Паркер іде до кабінету. Її нізащо не повинні побачити на сходах — Паркер цього не забуде, бо вважатиме дивним. Якщо гроші зникнуть, Паркер напевно пригадає, що бачив, як вона спускалася сходами. Їй вистачає часу, щоб лише метнутися вниз до дверей кабінету — схопитися за ручку, щоби під час появи Паркера у дверях удати, що щойно вийшла. Вона говорить перше, що спадає на гадку — повторює останній наказ Роджера Екройда, а потім іде до себе нагору.

— Так, але пізніше, — не вгавав інспектор, — вона ж зрозуміла, як важливо сказати правду? Адже вся справа ґрунтується на цьому!

— Потім, — сухо кинув Пуаро, — мадемуазель Флорі було трохи важко. Її просто повідомляють, що прибула поліція і сталося пограбування. Природно, вона робить висновок, що виявлено крадіжку грошей. Тож вирішує дотримуватися своєї історії. Коли дізнається, що її дядько мертвий, то панікує. Мсьє, сьогодні молоді жінки не втрачають свідомості без вагомих на те причин. Ех bien! Ось так. Вона мусить або дотримуватися своєї історії, або ж у всьому зізнатися. Та молодій і гарній дівчині не хочеться зізнаватися, що вона злодійка — особливо перед тими, чию повагу вона прагне зберегти.

Реґлан ударив кулаком по столі.

— Я не вірю, — мовив він. — У це неможливо повірити. І ви весь час це знали?

— Підозрював щось таке, — зізнався Пуаро. — Я завжди був переконаний, що мадемуазель Флора щось від нас приховує. Тому провів невеличкий експеримент, про який розповів. Доктор Шеппард мене супроводжував.

— Ви говорили, то тест для Паркера, — гірко дорікнув я.

Mon ami, — узявся виправдовуватись Пуаро, — як я вам казав, іноді треба щось говорити.

Інспектор підвівся.

— Отже, нам зостається тільки одне, — виголосив він, — одразу допитати цю молоду леді. Мсьє Пуаро, чи поїдете ви зі мною до «Папороті»?

— Звісно. Доктор Шеппард відвезе нас своєю машиною.

Я охоче погодився.

Ми запитали, чи вдома міс Екройд, і нас провели до більярдної. Флора та майор Гектор Блант сиділи на довгому підвіконні.

— Доброго ранку, міс Екройд, — привітався інспектор. — Чи можна поговорити з вами наодинці?

Блант негайно підхопився і рушив до дверей.

— Про що? — нервуючи, запитала Флора. — Майоре Блант, не йдіть. Він може залишитися, чи не так? — звернулася вона до інспектора.

— Воля ваша, — відрізав інспектор. — Ми мусимо поставити вам декілька запитань, міс, але я б волів зробити це наодинці: для вас так буде на краще.

Флора уважно подивилася на нього (я бачив, як вона зблідла), а потім повернулася до Бланта й промовила:

— Я хочу, щоб ви були присутні. Будь ласка, я цього хочу. Що б інспектор мені не сказав, я хочу, щоби ви це почули.

Реґлан стенув плечима.

— Гаразд, якщо ви так хочете, то нехай. Отже, міс Екройд, мсьє Пуаро висловив певне припущення, а саме про те, що минулої п’ятниці ввечері вас узагалі не було в кабінеті та ви не бажали містерові Екройду на добраніч, натомість ви спускалися сходами зі спальні вашого дядька, коли почули, як Паркер перетинає хол.

Флора перевела свій погляд на Пуаро. Він кивнув їй.

— Мадемуазель, ще тоді, за столом, я благав вас бути відвертою зі мною. Пуаро в будь-якому разі дізнається втаєне від нього. Усе ж було так? Я спрощу ситуацію. Це ви взяли гроші, чи не так?

— Гроші? — кинувся Блант.

Запала тиша не менш як на хвилину.

Потому Флора випросталась і заговорила.

— Мсьє Пуаро має рацію. Я взяла ті гроші. Я вкрала. Я злодійка — так, я просто вульгарна злодюжка. Тепер ви знаєте! Я рада, що це випливло. Останні кілька днів були суцільним жахіттям! — Вона раптом сіла й затулила обличчя долонями. Тепер говорила хрипко й крізь пальці. — Ви не уявляєте, яким було моє життя, відколи я сюди приїхала. Прагнути чогось, планувати, лукавити, шахраювати, отримувати нові рахунки, обіцяти їх виплатити! Я ненавиджу себе, коли думаю про це все! Це поєднало нас — мене та Ральфа. Ми обоє слабкі! Я розуміла його, і мені було його жаль, бо я така сама. Ми не досить сильні, щоб вистояти поодинці. Ми слабкі, убогі й нікчемні.

Вона поглянула на Бланта й раптом тупнула ногою.

— Чому ви дивитеся на мене так, ніби не вірите? Може, я і злодійка, та у всякому разі зараз щира. Більше не брешу. Не прикидаюся юною, невинною і простою дівчиною, за яку ви б воліли мене мати. Мені байдуже, якщо ви ніколи не захочете побачити мене знову. Я ненавиджу себе, зневажаю, але ви повинні повірити: якби правда могла врятувати Ральфа, я би все розповіла. Та я знала, для Ральфа це нічого не покращить — навпаки, усе ускладнить. Моя брехня йому не зашкодила.

— Ральф, — сказав Блант. — Розумію, завжди Ральф.

— Не розумієте, — безнадійно мовила Флора. — Ви ніколи не зрозумієте.

Вона повернулася до інспектора.

— Визнаю, я була в розпачі через гроші. Того вечора я не бачила дядька після вечері. А щодо грошей, будь ласка, робіть зі мною що завгодно. Гірше вже не буде!

Раптом вона розплакалася, знову сховавши обличчя в долонях, і вибігла з кімнати.

— Ну, — безпристрасно зазначив інспектор, — такі справи.

Він, здавалося, вагався, що чинити далі.

Блант ступив крок уперед.

— Інспекторе Реґлан, — тихо почав він, — ті гроші дав мені містер Екройд із особливою метою. Міс Екройд не чіпала їх. Вона стверджує останнє тільки для порятунку капітана Пейтона. Я говорю правду, готовий свідчити й присягнутися.

Він уклонився, а потім рвучко повернувся і покинув кімнату.

Пуаро кулею вилетів за ним. Він перепинив його в холі.

— Мсьє, одну хвилинку, благаю вас, будьте такі ласкаві.

— Так, сер?

Блант роздратовано й понуро тупився у Пуаро.

— Річ у тім, — заторохтів Пуаро, — що ваша вигадка не справила на мене враження. Зовсім ні. Міс Флора справді взяла гроші. Водночас вашу розповідь добре продумано — це тішить. Дуже добре, що ви так повелися. Ви чоловік, що вміє швидко думати й діяти.

— Дякую, проте мене не дуже цікавить ваша думка, — відрізав Блант.

Він знову спробував рушити, проте Пуаро, анітрохи не знітившись, притримав його.

— Ах! Вислухайте мене. Хочу ще дещо сказати. Днями я говорив про таємниці. Я бачу, що ви приховуєте. Мадемуазель Флора, ви кохаєте її всім своїм серцем. Із першого погляду, хіба не так? О! Я не побоюся цього — чому в Англії уникають розмов про кохання, як про якусь ганебну таємницю? Ви кохаєте мадемуазель Флору. Та намагаєтеся від усіх це приховати. Це дуже добре, так і мусить бути. Але послухайте поради Еркюля Пуаро — не крийтеся із цим від мадемуазель.

Блант трохи занервував, слухаючи Пуаро, але останні слова начебто привернули його увагу.

— Про що це ви? — кинув він.

— Ви гадаєте, вона кохає капітана Ральфа Пейтона, але я, Еркюль Пуаро, запевняю вас: це не так. Мадемуазель Флора погодилася вийти за капітана Пейтона на догоду своєму дядькові й тому, що бачила в заміжжі втечу від свого теперішнього життя, відверто нестерпного для неї. Між ними симпатія, прихильність і взаєморозуміння. Але не кохання! Мадемуазель Флора кохає не капітана Пейтона.

— Дідько його вхопи, що це означає? — запитав Блант.

Через густу засмагу я роздивився, що він спалахнув.

— Ви сліпець, мсьє. Сліпець! Вона вірна дівчина. Ральф Пейтон під підозрою, тож для неї справа честі підтримувати його. — Я відчув, що мушу втрутитися, допомогти.

— Минулої ночі сестра сказала мені, — підбадьорливо втрутився я, — що Флора ніколи не кохала Ральфа Пейтона й ніколи не покохає. А сестра ніколи не помиляється щодо такого.

Блант проігнорував мої слова й звернувся до Пуаро.

— Ви справді вважаєте, що… — почав він і затнувся.

Він належав до тих недорікуватих, яким так важко висловлюватися.

У Пуаро ж такої проблеми не було.

— Мсьє, може ви мені не вірите? Чи, може, вас уже це не цікавить — через гроші…

Блант видав схожий на лихий сміх звук.

— Вона боїться, що я докорятиму їй цим? Роджер завжди був дивакуватим щодо грошей. Вона втрапила в біду й не наважилася йому зізнатися. Бідна дитина. Бідна самотня дитина.

Пуаро уважно поглянув на бічні двері.

— Думаю, мадемуазель Флора вийшла в садок, — пробурмотів він.

— Я ж повний дурень, — рубонув Блант. — Дивна у нас склалася розмова. Як у данській п’єсі. А ви розумний чоловік, мсьє Пуаро. Дякую вам.

Він узяв руку Пуаро й потиснув її, змусивши детектива скривитися з болю. Потім подався до бічних дверей і через них вийшов у садок.

— Не повний дурень, — буркнув Пуаро, ніжно потираючи травмовану кінцівку. — Просто закоханий дурень.

Розділ двадцятий

Міс Рассел

Інспектор Реґлан був приголомшений: доблесна Блантова брехня подіяла на нього не більше, аніж на нас. На зворотному шляху до села він безупинно нарікав.

— Це все змінює, так, змінює. Мсьє Пуаро, не знаю, чи ви це зрозуміли.

— Так, думаю, що так, — погоджувався Пуаро. — Розумієте, я вже давно це підозрював.

Інспектор Реґлан, якому стало про все відомо лише півгодини тому, кинув на Пуаро нещасний погляд і продовжив:

— Усім цим алібі гріш ціна! Вони абсолютно нікчемні. Треба починати все знову. З’ясувати, хто що робив від дев’ятої тридцять і далі. Дев’ята тридцять — це час, якого ми повинні триматися. Ви цілком мали рацію щодо того чоловіка, Кента: допоки ми його не відпускатимемо. Отож, о дев’ятій сорок п’ять він був у «Свистку і собаці». Може, дістався туди за чверть години, якщо біг. Цілком можливо, що містер Реймонд почув саме його голос, коли він розмовляв із містером Екройдом: Кент просив грошей, а містер Екройд не дав. Напевне зрозуміло одне: телефонував не він. Станція знаходиться за півмилі в інший бік — за півтори милі від «Собаки і свистка», а він перебував у «Собаці та свистку» до десяти хвилин на одинадцяту. Клятий телефонний дзвінок! Постійно все веде до нього.

— Так, справді, — підтакнув Пуаро. — Це цікаво.

— Імовірно, що, піднявшись до кімнати свого дядька та знайшовши його там убитим, капітан Пейтон сам зателефонував. Злякався, думаючи, що його звинуватять, і втік. Це можливо, чи не так?

— Навіщо тоді йому телефонувати?

— Сумнівався, що старий справді мертвий. Вирішив якомога швидше викликати лікаря, але не хотів виказувати себе. Як вам така теорія? Як на мене, щось у цьому є.

Інспектор випростався. Він був у такому захваті від самого себе, що будь-які наші слова виявилися зовсім зайвими.

Коли за хвилину ми повернулися до мого будинку, я поквапився до своїх хірургічних пацієнтів (вони вже зачекалися на мене), а Пуаро з інспектором попростували до поліцейської дільниці.

Відпустивши останнього пацієнта, я пішов до маленької кімнати в задній частині будинку, що називаю її своєю майстернею (саморобне радіо — предмет моїх гордощів). Керолайн ненавидить мою майстерню. Я ж зберігаю там свої інструменти й не дозволяю Енні посіяти хаос совком і щіткою. Я саме розбирав будильник, одностайно визнаний усіма домашніми абсолютно безнадійним, коли двері відчинилися і зазирнула Керолайн.

— О! Джеймсе, ось де ти, — із глибоким несхваленням мовила вона. — До тебе мсьє Пуаро.

— Ну, — почав я трохи роздратовано (її раптова поява спантеличила мене, і я впустив дрібну деталь механізму), — якщо він бажає зі мною зустрітися, то хай заходить сюди.

— Сюди? — запитала Керолайн.

— Так, я ж сказав — сюди.

Керолайн несхвально пирхнула і пішла. За хвилину чи дві вона повернулася разом з Пуаро, а потім знову пішла, гримнувши за собою дверима.

— Ага! Мій друже, — наблизився до мене Пуаро, потираючи руки. — Бачите, ви не позбудетеся мене так швидко!

— Завершили з інспектором? — поцікавився я.

— Наразі так. А ви, прийняли всіх хворих?

— Так.

Пуаро сів і, схиливши набік свою яйцеподібну голову, задивився на мене з виглядом людини, що смакує жарт.

— Ви помиляєтеся, — нарешті озвався він. — У вас іще один пацієнт.

— Часом не ви? — скрикнув я з подиву.

— А, ні, не я, bien entendu. У мене чудове здоров’я. Ні, зізнаюся, це моя маленька complot[21]. Розумієте, я хочу з деким зустрітися і водночас остерігаюся розголосу про це на все село. А якщо ця леді завітає до мене, то так воно і станеться. Вона вже відвідувала вас як пацієнт.

— Міс Рассел! — вигукнув я.

Précisément. Я дуже хочу з нею поговорити, тож відправлю їй записку та призначу зустріч у вашому кабінеті? Ви на мене не розгніваєтесь?

— Навпаки, — мовив я. — Тобто ви ж дозволите мені бути присутнім під час розмови?

— Звісно! Кабінет же ваш.

— Знаєте, — зізнався я, кидаючи пінцет, — ця справа надзвичайно захоплива. Кожне нове відкриття змінює все так, як у калейдоскопі цілковито зазнає змін перспектива. Тож чому ви так прагнете зустрітися з міс Рассел?

Пуаро підняв брови.

— Невже це так помітно? — пробубонів він.

— Ось знову, — буркнув я, — за вашою логікою все очевидно. А мені й надалі все вкрите туманом.

Пуаро добродушно похитав головою.

— Ви насміхаєтеся з мене. Візьмемо, до прикладу, мадемуазель Флору. Інспектор здивувався, а ви ні.

— Я й уявити собі не міг, що вона злодійка, — обурився я.

— Мабуть, таки ні. Однак я стежив за вашим обличчям: ви не здивувалися і не засумнівалися, як інспектор Реґлан.

Хвилину чи дві я міркував.

— Можливо, правда ваша, — нарешті погодився. — Я постійно відчував, що Флора щось приховує, тож підсвідомо очікував почути правду. Це справді дуже засмутило бідолаху інспектора Реґлана.

— Ах! Pour ça oui![22] Цей бідолаха повинен переглянути всі свої ідеї. Я скористався його станом і вмовив його зробити мені невеличку послугу.

— Яку?

Пуаро дістав із кишені аркуш паперу із якимись записами. Він прочитав їх уголос.

— Поліція вже кілька днів розшукує капітана Ральфа Пейтона, племінника містера Екройда з «Парку Папороті», який помер минулої п’ятниці за трагічних обставин. Капітана Пейтона знайшли в Ліверпулі, де він сідав на корабель до Америки.

Він згорнув папірець.

— Мій друже, завтра вранці це буде в газетах.

Я ошелешено на нього витріщився.

— Але — але це ж неправда! Він не в Ліверпулі!

Пуаро просяяв.

— Ви так швидко здогадалися! Ні, він не в Ліверпулі. Інспектор Реґлан дуже неохоче дозволив мені розмістити цю замітку в газеті, тим паче, що я не зміг пояснити йому причину цього. Лише потому як я запевнив його, що результати її появи у пресі будуть дуже цікавими, він здався, одначе зняв із себе будь-яку відповідальність.

Я втупився в Пуаро. Він усміхнувся мені.

— Однаково не розумію, — нарешті витиснув із себе я, — чого ви хочете доп’ясти.

— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинками, — багатозначно прорік Пуаро.

Він підвівся і підійшов до лавки.

— Вам справді подобаються механізми? — запитав він, оглядаючи розкидані детальки.

— У кожного своє хобі.

Я відразу звернув увагу Пуаро на саморобне радіо. Помітивши його зацікавленість, показав йому два свої винаходи — дріб’язкові, проте корисні в домі прилади.

— Безперечно, — мовив Пуаро, — ви мали би бути винахідником, а не лікарем. О, чую дзвінок — це ваш пацієнт. Ходімо до кабінету.

Якось я вже був вражений збляклими барвами минулої вроди на обличчі економки. Сьогодні вранці я був вражений вдруге. У простому чорному вбранні, висока, гордовита і, як завжди, незалежна, з великими темними очима та незвичним рум’янцем на зазвичай блідих щоках, вона не залишала сумнівів, що дівчиною була неймовірно вродливою.

— Доброго ранку, мадемуазель, — привітався Пуаро. — Присядьте. Доктор Шеппард такий ласкавий, що дозволив мені скористатися його кабінетом для нашої маленької бесіди.

Міс Рассел сіла із властивою їй витримкою. Коли вона й відчувала внутрішнє хвилювання, то ніяк цього не виказувала.

— Із вашого дозволу, все це досить дивно, — зауважила вона.

— Міс Рассел, маю для вас новини.

— Справді!

— Чарльза Кента заарештували в Ліверпулі.

Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Вона просто ширше розплющила очі та з відтінком зневаги запитала:

— І що?

Тієї миті я зрозумів, що не давало мені спокою весь цей час. Схожіть, щось знайоме в обличчі Чарльза Кента. Два голоси, один грубий і хрипкий, інший — надто жіночний, мали дуже подібний тембр. Я осягнув: за ворітьми «Парку папороті» незнайомець нагадав мені міс Рассел.

Я кинув здивований погляд на Пуаро, і він ледь помітно кивнув мені.

У відповідь на запитання міс Рассел він зобразив руками французький жест.

— Я гадав, вам буде цікаво, ось і все, — м’яко зронив він.

— Ну, не особливо, — зазначила міс Рассел. — До речі, хто такий Чарльз Кент?

— Чоловік, який у ніч убивства був у «Парку папороті».

— Справді?

— На щастя для нього, він має алібі. Чверть на десяту він сидів у трактирі за милю звідси.

— Йому пощастило, — прокоментувала міс Рассел.

— Проте нам не відомо, що він робив у «Парку папороті» — наприклад, із ким він там зустрічався.

— Боюся, не зможу вам допомогти, — ввічливо зауважила економка. — Я нічого про це не знаю. Якщо це все…

Вона зробила непевний рух, наче пориваючись підвестися. Пуаро зупинив її.

— Це ще не зовсім усе, — протягнув він. — Сьогодні спливли нові подробиці. Здається, містера Екройда вбили не за чверть до десятої, а раніше. Між за десять хвилин до дев’ятої, коли пішов доктор Шеппард, і до за чверть до десятої.

З обличчя економки збігла фарба. Похитнувшись, вона нахилилася вперед.

— Але міс Екройд сказала, міс Екройд сказала…

— Міс Екройд зізналася, що збрехала. Того вечора вона не заходила до кабінету.

— Отже…

— Отже, Чарльз Кент — нібито якраз та людина, яку ми шукаємо. Він був у «Парку папороті», проте не може розповісти, що там робив…

— Я можу розповісти вам, що він там робив. Він і волосинки з голови старого Екройда не зачепив — він навіть не наближався до кабінету. Я запевняю вас, він цього не робив.

Вона подалася вперед. Залізні шори спали: її обличчя спотворили жах і відчай.

— Мсьє Пуаро! Мсьє Пуаро! Ох, повірте мені.

Пуаро підвівся і підступив до неї. Потім заспокійливо поплескав її по плечі.

— Так, так, я вам вірю. Але мав змусити вас говорити.

На мить у ній спалахнула підозра.

— Те, що ви сказали, правда?

— Що Чарльза Кента підозрюють у злочині? Так, це правда. І тільки ви можете врятувати його, відкривши причину його появи у «Парку папороті».

— Він прийшов до мене. — Вона говорила тихо й поквапливо. — Я виходила, щоб зустрітися з ним…

— У альтанці. Так, я знаю.

— Звідки?

— Мадемуазель, завдання Еркюля Пуаро полягає в тому, щоб знати все. Я знаю, що того вечора ви виходили раніше, що ви залишили в альтанці повідомлення, коли там будете.

— Так, це так. Він повідомив мене про приїзд. Я не наважилася дозволити йому зайти до будинку. Написала на ту адресу, яку він дав мені, що зустрінуся з ним в альтанці, й описала її так, щоб він зміг знайти це місце. Потім злякалася, що йому забракне терпіння мене дочекатися, тож вибігла та залишила записку, що буду там приблизно десять хвилин на десяту. Я не хотіла, щоб хтось із прислуги мене побачив, тому вислизнула через вікно у вітальні. Коли повернулася, то зустріла доктора Шеппарда. І мені здалося, що він подумав, нібито це дивно. Те, що я захекалася. Я і не уявляла, що того вечора він завітає на вечерю.

Вона замовкла.

— Продовжуйте, — попросив Пуаро. — Ви вийшли, щоб зустрітися з ним десять хвилин на десяту. Про що ви розмовляли?

— Це складно. Розумієте…

— Мадемуазель, — Пуаро перебив її, — я хочу знати про це всю правду. Те, що ви нам розповісте, залишиться у цих чотирьох стінах. Доктор Шеппард мовчатиме, і я теж. Зрозумійте, я вам допоможу. Цей Чарльз Кент, він ваш син, чи не так?

Вона кивнула. Її щоки палали.

— Ніхто й ніколи не знав. Це було давно-давно — у Кенті. Я не була заміжня…

— Отже, ви дали йому назву графства як прізвище. Розумію.

— Я отримала роботу. Змогла оплатити його харчування і проживання. І ніколи не зізнавалась йому, що його мати. Та справи в нього йшли погано, він пив, потім узявся за наркотики. Мені вдалося оплатити його переїзд до Канади. Рік чи два я нічого про нього не чула. Потім він якось дізнався, що я його мати. Написав мені та попросив грошей. Нарешті я почула, що він повернувся. Він повідомив, що приїде до мене у «Папороть». Я не наважилась дозволити йому зайти до будинку: мене там завжди дуже поважали. Якби в когось виникли підозри, я втратила б місце економки. Тож я написала йому те, про що щойно вам розповіла.

— І вранці ви відвідали лікаря Шеппарда?

— Так. Я хотіла знати, чи можна чимось зарадити. Він не був поганим хлопчиком, допоки почав уживати наркотики.

— Розумію, — мовив Пуаро. — Тепер продовжимо цю історію. Того вечора він прийшов до альтанки?

— Так, коли я туди прийшла, він уже на мене чекав. Був дуже грубим і ображав мене. Я принесла із собою всі свої гроші та віддала йому. Ми трохи поговорили, а потім він пішов.

— Коли це було?

— Напевно, між двадцятьма та двадцятьма п’ятьма хвилинами на десяту. Ще не було половини, коли я повернулася до будинку.

— У який бік він попрямував?

— Просто туди ж, звідки прийшов, доріжкою, що з’єднується із заїздом, і через ворота.

Пуаро кивнув.

— А що зробили ви?

— Я повернулася до будинку. Майор Блант походжав терасою та курив, тож я зайшла через бокові двері. Це було якраз о пів на десяту.

Пуаро знову кивнув. Він щось записав у мікроскопічному нотатнику.

— Гадаю, це все, — задумливо зронив він.

— Мені треба… — нерішуче почала вона. — Треба розповісти все це інспекторові Реґлану?

— Можливо, це й знадобиться. Але не поспішаймо. Просуватимемося крок за кроком, послідовно. Чарльзові Кенту ще не висунули офіційного звинувачення у вбивстві. Можуть виникнути нові обставини, які дадуть змогу зробити вашу історію непотрібною.

Міс Рассел підвелася.

— Уклінно дякую вам, мсьє Пуаро, — сказала вона. — Ви були дуже добрі, дуже добрі. Ви… ви вірите мені, чи не так? Чарльз не має нічого спільного з тим жахливим убивством!

— Здається, немає сумнівів у тому, що чоловік, який о дев’ятій тридцять розмовляв у бібліотеці з містером Екройдом, не ваш син. Мадемуазель, тримайтеся. Усе буде гаразд.

Міс Рассел пішла. Ми з Пуаро залишилися вдвох.

— То ось воно що, — почав я. — Щоразу ми повертаємося до Ральфа Пейтона. А як ви дізналися, що Чарльз Кент приїжджав на зустріч саме до міс Рассел? Ви помітили схожість?

— Я пов’язав її з невідомим чоловіком ще задовго до зустрічі з ним особисто: щойно ми виявили стержень від пера. Перо передбачає наркотики, і я згадав вашу розповідь про візит міс Рассел. Потім я знайшов статтю про кокаїн у вранішній газеті. Усе це було дуже очевидним. Того ранку вона отримала від когось звістку (від когось, хто пристрастився до наркотиків), прочитала статтю в газеті та прийшла поставити вам кілька запитань. Вона згадувала кокаїн, бо в статті йшлося саме про це. Потім, коли ви зацікавилися, вона швидко завела мову про детективів і отрути, що не залишають слідів. Я підозрював, що в неї є син або брат, або якийсь інший небажаний родич. Ах, я повинен іти. Час обіду.

— Пообідайте з нами, — запропонував я.

Пуаро похитав головою. Його очі зблиснули.

— Не сьогодні. Я не хотів би прирікати мадемуазель Керолайн на вегетаріанську дієту два дні поспіль.

Я зрозумів: нічого не приховати від очей Еркюля Пуаро.

Розділ двадцять перший

Замітка в газеті

Керолайн, звісно, не могла не помітити приходу міс Рассел під двері мого кабінету. Я, передбачивши це, ретельно підготував оповідь про її клопіт з коліном. Утім, Керолайн була не в гуморі влаштовувати перехресний допит. Її точка зору полягала в тому, що вона знала, чому насправді прийшла міс Рассел, а я — ні.

— Витягують з тебе інформацію, Джеймсе, — сказала Керолайн. — Витягують у безсовісний спосіб, отак. Перебивати недобре. Зауважу, що ти навіть не здогадаєшся, що вона це робила. Чоловіки такі простакуваті. Їй відомо, що мсьє Пуаро тобі довіряє, тож вона прийшла на вивідки. Знаєш, що я думаю, Джеймсе?

— Навіть не уявляю. У тебе в голові стільки надзвичайного.

— Не варто вдаватися до сарказму. Я вважаю, міс Рассел відомо про смерть містера Екройда більше, ніж вона готова визнати.

Керолайн тріумфально відкинулась на стільці.

— Ти справді так вважаєш? — неуважно промовив я.

— Ти сьогодні дуже нудний, Джеймсе. В’ялий. Це все твоя печінка.

Наша бесіда перейшла на особисте.

Вигадана Пуаро газетна замітка своєчасно з’явилась у щоденній газеті наступного ранку. Я й гадки не мав про її призначення, проте на Керолайн та справила величезне враження.

Вона почала із тверджень, переважно хибних, що постійно саме про це й говорила. Попри мій подив, я не сперечався. Керолайн же, мабуть, відчувала докори сумління, бо правила своє:

— Я справді не згадувала Ліверпуль, але була переконана, що він спробує виїхати до Америки. Саме це зробив Кріппен.

— Без особливих успіхів, — нагадав я їй.

— Бідолаха! Отже, вони схопили його. Я вважаю, Джеймсе, що твій обов’язок переконатися, щоби його не повісили.

— Що я мушу зробити?

— Ти ж медик, так? Ти знав його змалечку. Розумово неповносправний. Такої лінії потрібно чітко дотримуватись. Я днями читала, що у Бродмурі всі дуже щасливі, там наче у висококласному клубі.

Слова Керолайн нагадали мені дещо.

— Чи ти знаєш, що Пуаро має племінника-ідіота? — поцікавився я.

— А ти не знав? О, він усе мені розповів про це. Бідака. Це велика горе для всієї родини. Досі його тримали вдома, але все йде до того, що, вочевидь, йому доведеться облаштуватись у якісь установі.

— Припускаю, до цього часу ти з’ясувала майже все можливе про сім’ю Пуаро, — розгнівався я.

— Майже все, — самовдоволено виголосила Керолайн. — Для людей велике полегшення поділитися з кимось своїми клопотами.

— Можливо, — погодився я, — якщо вони роблять це невимушено. А от чи їм подобається, коли таємниці в них витягують силоміць, це вже інше питання.

Керолайн кинула на мене погляд мученика-християнина, що насолоджується своїми муками.

— Ти такий стриманий, Джеймсе, — заговорила вона. — Крий Боже, обмовитися, виказати хоч якусь інформацію. І вважаєш, що інші повинні бути такими, як ти. Я сподіваюся, що ніколи не випитувала ні в кого таємниць. Наприклад, якщо мсьє Пуаро прийде сьогодні пополудні, як він обіцяв, я не запитуватиму, хто прибув до його будинку сьогодні рано-вранці.

— Сьогодні рано-вранці? — запитав я.

— Удосвіта, — уточнила Керолайн. — До того, як принесли молоко. Я просто випадково визирнула у вікно — на стукіт віконниці. Це чоловік. Приїхав у закритій машині. І був повністю закутаний. Я не розгледіла його обличчя. Але я повідомлю тобі свою думку, і побачиш, моя правда.

— То яка ж твоя думка?

Керолайн таємничо стишила голос.

— Експерт із міністерства внутрішніх справ, — видихнула вона.

— Експерт із міністерства внутрішніх справ? — здивувався я. — Люба моя Керолайн!

— Запам’ятай мої слова, Джеймсе, ти побачиш, що я маю рацію. Ця жінка, Рассел, була тут уранці та розпитувала про отруту. Роджера Екройда могли легко отруїти того вечора.

Я розреготався.

— Нісенітниця! — вигукнув я. — Його закололи. Ти знаєш про це так само, як і я.

— Після смерті, Джеймсе, — зазначила Керолайн, — щоби замаскувати ознаки смерті.

— Моя хороша, — впрошував я, — я оглянув тіло, тож знаю, що кажу. Цю рану не було завдано після смерті. Вона спричинила смерть, і не треба припускати тут помилки.

Від усезнаючого вигляду Керолайн я так роздратувався, що сам поновив розмову:

— Можливо, ти, Керолайн, сумніваєшся, чи є у мене диплом лікаря?

— У тебе є диплом лікаря, Джеймсе, — принаймні мені відомо, що він у тебе є. Але в тебе немає уяви.

— Оскільки в тебе її потрійна порція, для мене не лишилось, — відрізав я.

Я потішався над маневрами Керолайн того дня, коли до нас обіцяно завітав Пуаро. Моя сестра, не ставлячи прямих запитань, зачіпала тему таємничого гостя в усі можливі способи. Я побачив, що Пуаро зрозумів її мету, із блиску в його очах. Люб’язно непроникний, він так успішно блокував її натяки, що вона розгубилася й облишила спроби.

Гадаю, вдосталь насолодившись маленькою грою, він підвівся і запропонував прогулятись.

— Мені треба трохи схуднути, — пояснив. — Чи не пройдетеся зі мною, докторе? І, можливо, пізніше міс Керолайн пригостить нас чаєм.

— Із задоволенням, — озвалася Керолайн. — Ваш… гість також буде?

— Ви дуже люб’язні, — зазначив Пуаро. — Але ні, мій друг відпочиває. Згодом ви познайомитесь.

— Дуже давній ваш друг, так хтось мені говорив, — зробила останнє відчайдушне зусилля Керолайн.

— Справді? — буркнув Пуаро. — Ну, нам треба йти.

Ми попростували у бік «Парку папороті». Я здогадався, що так буде: починав розуміти методи Пуаро. Кожна незначна дрібниця багато важила для справи.

— Маю доручення для вас, мій друже, — нарешті сказав він. — Сьогодні ввечері у себе вдома я влаштую невелике зібрання. Ви ж будете, так?

— Звісно, — не заперечував я.

— Гаразд. Мені потрібні також і всі домашні: місіс Екройд, мадемуазель Флора, майор Блант, містер Реймонд. Я хочу, щоб ви були моїм посланцем. Цю маленьку дружню зустріч заплановано на дев’яту вечора. Ви перекажете їм, так?

— Із задоволенням, але чому ви не запросите їх самі?

— Тому що тоді вони ставитимуть запитання «чому?», «навіщо?», домагатимуться відповіді, для чого це мені. А ви знаєте, мій друже, як я не люблю розкривати свої маленькі ідеї до слушної миті.

Я всміхнувся.

— Мій друг Гастінґс (я вам про нього розповідав) завжди називав мене мовчуном. Але це несправедливо. Я залишаю відкритими факти. Проте кожен інтерпретує їх по-своєму.

— Коли мені це зробити?

— Зараз, якщо ваша ласка. Ми неподалік будинку.

— Ви не зайдете?

— Ні, я прогуляюсь у парку біля дому. Приєднаюсь до вас біля вхідних воріт за чверть години.

Я кивнув і пішов виконувати своє завдання. Єдиним членом родини, хто був у домі, виявилася місіс Екройд, яка сьорбала свій ранковий чай. Вона дуже люб’язно мене прийняла.

— Я така вдячна вам, докторе, — прошепотіла вона, — за те, що ви з мсьє Пуаро розплутали цю маленьку справу. Але життя — це суцільні клопоти. Ви чули про Флору, звісно?

— Що саме? — обережно запитав я.

— Це нове зацікавлення. Флора та Гектор Блант. Звісно, не така вдала партія, як Ральф. Але все ж таки передусім щастя. Що потрібно Флорі від старшого чоловіка? Його надійність і вірність. А Гектор справді винятковий чоловік щодо цього. Ви бачили новини про арешт Ральфа у газеті сьогодні вранці?

— Так, — підтвердив я, — бачив.

— Жахливо. — Місіс Екройд заплющила очі й здригнулась. — Джеффрі Реймонд дуже тяжко це пережив. Телефонував до Ліверпуля. Але у поліцейському відділку нічого йому не повідомили. Фактично, відповіли, що взагалі не арештовували Ральфа. Містер Реймонд наполягає, що це все помилка, і як вони це називають? Сенсаційна газетна вигадка. Я заборонила згадувати про це при прислузі. Така ганьба. Уявіть, якби Флора таки вийшла за нього.

Місіс Екройд болісно заплющила очі. Мені стало цікаво, як швидко я зможу переказати запрошення Пуаро.

Допоки я вагався місіс Екройд почала знову.

— Ви ж були тут учора із цим жахливим інспектором Реґланом? Грубий чоловік. Він залякав Флору, щоб та зізналася, що це вона взяла ті гроші з кімнати бідного Роджера. А насправді все було так просто. Мила дитина просто хотіла позичити кілька фунтів, не бажаючи турбувати свого дядька через суворі розпорядження щодо цього. Тож знаючи, де він зберігав свої фінанси, вона пішла туди й узяла те, що потребувала.

— Це Флора так говорить? — запитав я.

— Мій дорогий докторе, ви знаєте, які зараз дівчата. Так легко погоджуються на пропозиції. Ви, звісно, знаєте все про гіпноз і всяке таке. Інспектор кричить на неї, знову й знову повторюючи слово «красти», доки бідна дитина не відчує пригнічення чи комплекс? (Завжди плутаю ці два слова). І насправді вважає, що вкрала гроші. Я відразу зрозуміла, як це сталося. Та все це непорозуміння звело їх докупи. Я про Гектора та Флору. І запевняю вас, я дуже хвилювалася за Флору у минулому: чомусь я справді думала, що між нею і молодим Реймондом могло виникнути якесь порозуміння. Лиш уявіть! — місіс Екройд нажахано підвищила голос. — Особистий секретар, майже без жодних засобів для існування.

— Це було б серйозним ударом для вас, — уставив я. — Тепер, місіс Екройд, у мене є повідомлення для вас від мсьє Еркюля Пуаро.

— Для мене?

Місіс Екройд відчутно стривожилась.

Я поквапився заспокоїти її, пояснивши бажання Пуаро.

— Звісно, — погодилась місіс Екройд, радше із сумнівом. — Гадаю, що ми повинні прийти, якщо так просить мсьє Пуаро. Але про що йдеться? Я волію знати наперед.

Я щиро запевнив леді, що й сам знаю не більше за неї.

— Дуже добре, — нарешті, зі значним зусиллям, промовила місіс Екройд, — я скажу іншим, і ми будемо там о дев’ятій годині.

Після цього я пішов і приєднався до Пуаро в узгодженому для зустрічі місці.

— Мене не було, мабуть, більше як чверть години, — зауважив я. — Проте коли та чарівна леді починає говорити, неймовірно складно вставити слівце.

— Байдуже, — відмахнувся Пуаро. — Я чудово розважився. Цей парк чудовий.

Ми вирушили додому. На наш величезний подив, Керолайн сама, немовби підглядаючи за нами, відчинила нам двері.

Вона приклала палець до губ. Обличчя зберігало багатозначний і схвильований вираз.

— Урсула Борн, — повідомила, — покоївка з «Папороті». Вона тут! Я запропонувала їй побути в їдальні. Вона в жахливому стані, бідненька. Каже, що негайно мусить побачити мсьє Пуаро. Я зробила все, що могла. Дала їй чашку гарячого чаю. Це таки вражає у саме серце, коли бачиш когось у такому стані.

— У їдальні? — запитав Пуаро.

— Сюди, — сказав я і метнувся відчинити двері.

Урсула Борн сиділа біля столу. Вона витягнула перед собою руки й, вочевидь, щойно підвела голову, за яку трималась. Її очі почервоніли від сліз.

— Урсула Борн, — тихо промовив я.

Пуаро пройшов повз мене, простягнувши руки.

— Ні, — заперечив він, — це не зовсім так, як на мене. Це не Урсула Борн. Це дитя — Урсула Пейтон. Місіс Ральф Пейтон.

Розділ двадцять другий

Історія Урсули

Хвилину чи дві дівчина безмовно тупилася в Пуаро. Потім, цілковито втративши самовладання, кивнула і зайшлася риданнями.

Керолайн проштовхнулася повз мене і, обійнявши дівчину, співчутливо поплескала по плечі.

— Тихо, тихо, моя люба, — заспокійливо говорила вона, — все буде гаразд. От побачиш — усе буде гаразд.

У Керолайн багато доброти, похованої під допитливістю та скандальним пліткуванням. Від споглядання тих дівочих страждань навіть я на якусь мить утратив інтерес до відкриття Пуаро.

Невдовзі Урсула випросталась і витерла очі.

— Це слабкість і дурість з мого боку, — сказала вона.

— Ні, ні, дитино моя, — мовив Пуаро ласкаво. — Ми всі такі напружені цього останнього тижня.

— Це, напевно, жахливе випробування, — вставив я.

— Але ж ви знали, — опам’яталась Урсула. — Звідки? Від Ральфа?

Пуаро похитав головою.

— Знаєте, що привело мене до вас сьогодні ввечері? — запитала дівчина. — Це…

Вона простягнула зім’ятий клаптик газети, у якому я впізнав розміщену Пуаро статтю.

— Тут ідеться про арешт Ральфа. Отож, усе марно. Більше не треба прикидатися.

— Газетні замітки не завжди правдиві, мадемуазель, — засоромлено пробелькотів Пуаро. — Усе-таки, як на мене, ви вчините добре, щиросердно зізнавшись. Правда — ось що нам потрібно зараз.

Дівчина вагалася, із сумнівом дивлячись на нього.

— Ви не довіряєте мені, — лагідно констатував Пуаро. — Але прийшли сюди розшукати мене, чи не так? Навіщо?

— Тому що я не вірю в те, що це зробив Ральф, — дуже тихо відповіла дівчина. — А ще думаю, що ви розумні та з’ясуєте правду. А також…

— Так?

— Гадаю, ви добрі.

Пуаро кивнув декілька разів.

— Це дуже добре, так, дуже добре. Послухайте, я направду вірю, що ваш чоловік не винуватий, але справа просувається вкрай погано. Для його порятунку я мушу знати все, що слід, навіть коли здаватиметься, що це погіршить справу проти нього.

— Як добре ви все розумієте, — промовила Урсула.

— Отже, ви розповісте мені все, чи не так? Від початку.

— Сподіваюсь, мене не спровадять? — запитала Керолайн, зручно вмощуючись у кріслі. — Що мене цікавить, — продовжила вона, — то це те, чому ця дитина прикидалася покоївкою?

— Прикидалася? — перепитав я.

— Саме так. Чому ти повелася так, дитино? Через парі?

— Щоб вижити, — відкарбувала Урсула.

Підбадьорена, вона почала свою оповідь (я дотримуватимусь тут власного викладу).

Урсула Борн нібито була однією із сімох доньок зубожілого ірландського шляхтича. Після смерті батька більшість дівчат розлетілася світом у пошуках свого шматка хліба. Старша сестра Урсули вийшла заміж за капітана Фолліота. Саме її я бачив тієї неділі (тепер причина її збентеження була цілком очевидною). Вирішивши заробляти на життя і не спокусившись ідеєю стати гувернанткою (єдина професія, доступна неосвіченій дівчині), Урсула надала перевагу праці служницею. Вона зі зневагою називала себе «леді-служниця». Постати справжньою служницею їй допомогли рекомендації її сестри. У «Папороті», попри відчуженість, зумовлену, вочевидь, окремими її коментарями, вона добре виконувала свою роботу — швидко, компетентно та ретельно.

— Мені подобається робота, — пояснювала вона. — І я маю багато вільного часу.

А потім була її зустріч із Ральфом Пейтоном, і любовний зв’язок, кульмінація якого — таємний шлюб. Ральф переконав її в цьому, почасти проти її волі. Він твердив, що його вітчим не захоче й чути про шлюб із бідною дівчиною. Краще одружитися таємно та приголомшити його цією новиною згодом, за сприятливої нагоди.

Отож справу було залагоджено: Урсула Борн стала Урсулою Пейтон. Ральф заявив, що має намір виплатити свої борги, знайти роботу, а потім, коли буде спроможний підтримати її та здобуде незалежність від прийомного батька, вони повідомлять йому новину.

Утім, для таких людей, як Ральф Пейтон, перегорнути сторінку легше теоретично, ніж практично. Він сподівався переконати вітчима — доки той не знає про одруження — виплатити його борги, щоби зіп’ястися на ноги. Та названа Ральфом сума заборгованості просто розлютила Роджера Екройда, тож він узагалі відмовився чимось допомагати. Спливло декілька місяців, допоки Ральфа запросили до «Папороті» знову. Роджер Екройд не був дріб’язковим. Він щиро бажав одруження Ральфа з Флорою і відверто повідомив про це молодому чоловікові.

І саме цієї миті підвела голову внутрішня Ральфова слабкість: як завжди, він ухопився за легке та швидке рішення. Як я зрозумів, ні Флора, ні Ральф не вдавали закоханих. Це була обопільна ділова угода. Роджер Екройд продиктував свої бажання — вони погодились на це. Флора отримала шанс на свободу, гроші та розширення горизонту. Для Ральфа, звісно ж, усе було інакше: він ухопився за ті заручини як за шанс вибратися із вельми глибокої фінансової ями. Після виплати боргів він міг би почати із чистого аркуша. Ральфу невластиво було передбачати майбутнє, тож він, як на мене, нечітко уявляв собі, що заручини з Флорою буде розірвано після достатньо тривалого проміжку часу (вони з Флорою домовилися допоки тримати все в таємниці). Тож він прагнув приховати це від Урсули, інстинктивно відчуваючи, що з її сильною та непохитною вдачею, з успадкованою огидою до лукавства вона опиратиметься такому розвитку подій.

Потім настала та вирішальна мить, коли Роджер Екройд, владний, як завжди, вирішив оголосити про заручини. Про свій намір він не обмовився Ральфові жодним словом, сказав лише Флорі, а та, байдужа, не заперечувала. Для Урсули новина мала ефект бомби, що вибухнула. Терміново викликаний нею Ральф поквапливо примчав із міста. Вони зустрілися в лісі, де частину їхньої розмови підслухала моя сестра. Ральф благав її помовчати ще трохи, Урсула ж наполягала на відкритті правди: вона воліла негайно розкрити на неї очі містерові Екройду. Чоловік і дружина розійшлися гірко розчарованими.

Урсула, непохитна у своєму рішенні, домоглася зустрічі з Роджером Екройдом того самого дня і розповіла йому правду. Їхня розмова була бурхливою — вона стала б іще бурхливішою, якби Роджера Екройда не обтяжували власні клопоти. Однак усе склалося вкрай погано: Екройд був не з тих чоловіків, які подарують обман проти нього особисто. Він гнівався переважно на Ральфа, проте Урсула отримала свою порцію люті, позаяк він сприйняв її за дівчину, що навмисно «підчепила на гачок» прийомного сина заможного чоловіка. Непростимі слова було сказано обома.

Того самого вечора Урсула зустрілася з Ральфом у маленькій альтанці, для цього вислизнувши з будинку через бокові двері. Їхня розмова була всуціль взаємними докорами. Ральф звинувачував Урсулу в тому, що вона безповоротно зруйнувала його перспективи своїм невчасним правдолюбством. Урсула ж дорікала Ральфові лицемірством.

Нарешті вони розійшлися. За півгодини було виявлено тіло Роджера Екройда. Із тієї ночі Урсула не бачила Ральфа та не отримувала від нього жодних звісток.

Із розплутанням історії я вжахнувся послідовності фактів. Живим Екройд навряд чи не змінив би свій заповіт: я знав його достатньо добре, щоб припустити, що вчинити так було б його першим пориванням. Тож його смерть виявилася якраз вчасною для Ральфа й Урсули Пейтон. Трохи дивно, що дівчина тримала язика за зубами й зіграла свою роль так послідовно.

Мої роздуми перервав голос Пуаро. Із його тону я зрозумів, що він також повністю поринув у обмірковування складності ситуації.

— Мадемуазель, я поставлю вам одне запитання, а ви відповісте на нього правдиво, бо від цього залежатиме все. О котрій годині ви покинули капітана Ральфа Пейтона в альтанці? А тепер подумайте хвильку, щоб ваша відповідь була дуже точною.

Дівчина злегка, проте доволі гірко посміхнулася.

— Ви гадаєте, я не прокручую це подумки знову й знову? Було о пів на десяту, коли я вийшла зустрітися з ним. Майор Блант ходив туди-сюди терасою, тож, аби уникнути зустрічі з ним, я продиралася через кущі. Напевно, вже було за двадцять сім хвилин до десятої, коли я дісталась альтанки. Ральф чекав на мене. Я пробула з ним десять хвилин, не довше, тому що за чверть до десятої повернулась до будинку.

Тепер я зрозумів її запитання того дня. Якби довели, що Екройда було вбито раніше ніж за чверть до десятої, а не після.

Я побачив відблиск цієї думки в наступному запитанні Пуаро.

— Хто пішов із альтанки першим?

— Я.

— І покинули Ральфа Пейтона в альтанці?

— Так, але ви ж не думаєте…

— Мадемуазель, те, що я думаю, зовсім не важливо. Що ви робили після повернення до будинку?

— Я піднялась до своєї кімнати.

— І до якого часу перебували там?

— Приблизно до десятої.

— Чи може хтось підтвердити це?

— Підтвердити? Ви маєте на увазі те, що я була у своїй кімнаті? О, ні! Та звісно… Зрозуміло, мабуть, усі вважають… Вони, напевно, вважають…

Я побачив жах у її очах.

Пуаро закінчив речення за неї.

— Що це ви проникли через вікно й закололи містера Екройда, коли він сидів у кріслі? Так, напевно, думають саме так.

— Лише дурень може так вважати, — обурилася Керолайн.

Вона поплескала Урсулу по плечі.

Дівчина сховала обличчя в долонях.

— Жахливо, — бурмотіла вона. — Жахливо.

Керолайн по-дружньому струсонула її.

— Не хвилюйся, моя люба, — мовила вона. — Містер Пуаро насправді так не вважає. Щодо вашого чоловіка, то я про нього невисокої думки, і я зізнаюся вам про це щиро. Утекти, покинувши вас у скрутному становищі.

Урсула ж енергійно замотала головою.

— О, ні, — заплакала вона. — Усе було зовсім не так. Ральф сам би не втік. Я тепер розумію. Якби він почув про вбивство свого вітчима, то, мабуть, сам би подумав, що це зробила я.

— Нічого такого він би не подумав, — заперечила Керолайн.

— Я була така жорстока з ним того вечора, лиха та в’їдлива. Я не слухала того, що він намагався сказати, не вірила, що він справді хвилюється. Я просто стояла й кидала йому в обличчя найхолодніші та найжорстокіші звинувачення, все, що спадало мені на гадку, намагалася якнайдошкульніше образити його.

— Нічого з ним не сталося, — запевнила Керолайн. — Ніколи не переймайтеся тим, що говорите чоловікам. Вони такі самовпевнені, що ніколи не повірять у ваші слова, хіба що то лестощі.

Урсула продовжувала заламувати руки.

— Коли виявили вбивство, а він не прийшов, мене охопив розпач. На якусь мить я засумнівалась, а потім відкинула це. Він не міг, не міг… Як я хотіла, щоб він з’явився і відкрився, що не причетний до цього. Я знаю, він симпатизував докторові Шеппарду, тож, можливо, докторові Шеппарду відомо, де він переховується.

Вона повернулась до мене.

— Тому я розповіла вам про скоєне того дня. Я думала, якщо ви знаєте, де він, то перекажете йому повідомлення.

— Я? — вигукнув я.

— Чому Джеймс має знати, де він? — скинулася раптом Керолайн.

— Я знаю, це не дуже переконливо, — визнала Урсула, — але Ральф часто говорив про доктора Шеппарда, і вочевидь, вважав його найкращим другом у Кінґз-Ебботі.

— Моя люба дитино, — сказав я, — я не маю і найменшого уявлення, де перебуває Ральф Пейтон на цю мить.

— Це достатньо правдиво, — зазначив Пуаро.

— Але, — Урсула простягнула вирізку з газети.

— А! Це, — кинув Пуаро, трохи зніяковівши, — bagatelle[23], мадемуазель, rien du tout[24]. Я не повірив і на мить, що Ральфа Пейтона заарештовано.

— Але тоді, — повільно почала дівчина.

Пуаро швидко продовжив:

— Є одна річ, яку я б хотів знати: того вечора капітан Пейтон був у туфлях чи черевиках?

Урсула похитала головою.

— Я не пам’ятаю.

— Жаль! Але звідки вам знати? А зараз, мадам, — усміхнувся він до неї, схиливши голову на один бік і красномовно сварячись вказівним пальцем, — жодних запитань. І не мучте себе. Будьте мужньою і довіртесь Еркюлю Пуаро.

Розділ двадцять третій

Маленьке зібрання Пуаро

— А тепер, — підводячись, сказала Керолайн, — те дитя піде нагору і приляже. Ви, моя люба, не хвилюйтеся. Мсьє Пуаро зробить для вас усе можливе — будьте певні.

— Мені слід повернутися до «Папороті», — невпевнено промовила Урсула.

Але Керолайн придушила її протест твердою рукою.

— Нісенітниця. На цю мить ви у моїх руках. Хай там як, допоки ви зостанетеся тут. Так, месьє Пуаро?

— Це найкраще рішення, — згодився маленький бельгієць. — Цього вечора я хочу, щоб мадемуазель — перепрошую, мадам, — відвідала моє маленьке зібрання. Дев’ята година вечора у моєму будинку. Я дуже потребую її присутності.

Керолайн кивнула та разом з Урсулою вийшла з кімнати. Двері за ними зачинилися. Пуаро знову впав у крісло.

— Поки що все складається нормально, — почав він. — Усе залагоджується саме.

— Для Ральфа Пейтона усе постійно погіршується, — похмуро зауважив я.

Пуаро хитнув головою.

— Саме так. Але не цього варто було очікувати, хіба ні?

Трохи збентежений реплікою, я глянув на нього. Він відхилився на спинку крісла, напівзаплющивши очі й стуливши докупи кінчики пальців. Раптом зітхнув і похитав головою.

— Що таке? — запитав я.

— Іноді мене охоплює туга за моїм другом Гастінґсом (я розповідав вам про мого друга, він зараз проживає в Аргентині). У всіх моїх великих справах він завжли був зі мною. І допомагав мені — так, частенько мені допомагав. Він мав особливе вміння — мимовільно, звісно, наштовхуватися на правду. Інколи він кидав якесь особливо нерозумне зауваження, й саме воно відкривало мені правду! І потім, у нього також була звичка письмово фіксувати справи, які виявилися цікавими.

Я збентежено кашлянув.

— Стосовно цього, — почав я і зупинився.

Пуаро випростався у кріслі. Його очі жваво зблиснули.

— Ну ж бо! Про що це ви?

— Ну, власне кажучи, я читав окремі розповіді капітана Гастінґса й зміркував, чому б не спробувати свої сили в чомусь схожому. Жаль утратити таку унікальну можливість: мабуть, я єдиний раз вплутаний у таку історію.

Відчуваючи наростання внутрішнього жару, я дедалі більше затинався, тож заледве спромігся договорити.

Пуаро скочив на рівні. На мить я вжахнувся, що зараз кинеться обіймати мене (як ті французи), але, на щастя, він стримався.

— Та це ж чудово! Отож, ви записували свої враження у міру розгортання справи?

Я кивнув.

Epatant![25] — вигукнув Пуаро. — Покажіть мені їх, негайно.

Я був не зовсім готовим до виконання такої негайної вимоги, тож напружував свій мозок, щоби пригадати певні деталі.

— Сподіваюся, ви не будете проти, — затинався я. — Я міг бути подекуди… е-е-е… суб’єктивним.

— О! Я чудово розумію ваше ставлення до мене, як до коміка. Такого собі веселуна? Байдуже. Гастінґс, він також не завжди дотримувався ввічливості. Мій же розум вищий за такі дрібниці.

Усе ще трохи сумніваючись, я понишпорив у шухлядах свого столу, видобув звідти недбало складену купу аркушів рукопису, яку й передав йому. Із наміром імовірного друку у майбутньому я поділив роботу на розділи, а напередодні ввечері вніс доповнення про візит міс Рассел. Отже, Пуаро отримав двадцять розділів.

Я залишив його з рукописом.

Я відлучився у справі трохи далеченько, тож повернувся по восьмій. Мене зустріли гарячою вечерею на таці й повідомленням, що Пуаро та моя сестра повечеряли разом о пів на восьму, і той пішов до моєї майстерні дочитувати рукопис.

— Сподіваюся, Джеймсе, — сказала сестра, — ти делікатно писав там про мене?

Моя щелепа відвисла. Я зовсім не був делікатним.

— Не те, що це має якесь значення, — зауважила Керолайн, правильно прочитавши мій вираз обличчя. — Месьє Пуаро знатиме, що думати. Він розуміє мене набагато краще, ніж ти.

Я подався до майстерні. Пуаро сидів біля вікна. Акуратно складений рукопис лежав біля нього. Він поклав на нього руку і промовив:

Ну що ж, я вітаю вас — із вашою сором’язливістю!

— О! — видав я досить спантеличено.

— І з вашою стриманістю, — додав він.

— О! — знову видав я.

— Гастінґс писав не так, — продовжував мій друг. — На кожній сторінці було багато, багато слова «Я». Що він думав, що він робив. А ви — ви тримаєте свою особистість на задньому плані; лише один раз чи двічі вона виступає — у сценах із домашнього життя, так?

Під його сяючим поглядом я трохи зашарівся.

— Що ви насправді думаєте про матеріал? — знервовано запитав я.

— Вам відповісти відверто?

— Так.

Пуаро змінив свій іронічний тон.

— Дуже ретельний і точний звіт, — люб’язно почав він. — Ви всі факти записали правильно та чітко — хоча досить стримано описували власну участь у них.

— І це вам допомогло?

— Так. Я можу запевнити, що це значно допомогло мені. Ходімо до мого дому, підготуємо сцену для мого маленького виступу.

Керолайн була в холі. Гадаю, вона сподівалася, що ми запросимо її супроводжувати нас. Пуаро тактовно впорався із ситуацією.

— Мені хотілося б вашої присутності, мадемуазель, — із жалем запевнив він, — але на цьому етапі це було б нерозумно. Бачите, усі ці люди сьогодні є підозрюваними. Серед них я виявлю убивцю містера Екройда.

— Ви справді вірите в це? — недовірливо перепитав я.

— Я бачу, що ви не вірите, — сухо зронив Пуаро. — Ви ще не оцінили по-справжньому Еркюля Пуаро.

Тієї хвилини сходами спустилася Урсула.

— Ви готові, дитя моє? — звернувся до неї Пуаро. — Це добре. Підемо до мого будинку разом. Мадемуазель Керолайн, повірте мені, я віддячуся вам, як зможу. Доброго вечора.

Ми вийшли, покинувши Керолайн, як собачку, позбавлену прогулянки. Вона залишилася стояти на порозі вхідних дверей, дивлячись нам услід.

У вітальні «Модрин» усе було належно підготовлено. На столі стояли різноманітні сиропи й склянки. Тарілка з печивом. З іншої кімнати принесли декілька крісел.

Пуаро бігав туди-сюди, переставляючи речі. Висовував крісло тут, змінював положення лампи там, інколи нахилявся, щоб розправити один із килимків на підлозі. Особливо метушився біля освітлення. Лампи було розташовано так, щоби вони добре освітлювали той бік кімнати, де було згруповано крісла, водночас залишаючи інший бік кімнати, де — я здогадувався — сидітиме сам Пуаро, у невиразних сутінках.

Я та Урсула спостерігали за ним. Незабаром пролунав дзвінок.

— Вони прибули, — сказав Пуаро. — Гаразд. Усе готово.

Двері відчинилися — вервечкою ввійшла компанія з «Папороті». Пуаро виступив уперед і привітав місіс Екройд і Флору.

— Дуже люб’язно з вашого боку, що ви завітали, — мовив він. — І майор Блант, і містер Реймонд.

Секретар, як завжди, перебував у доброму гуморі.

— Яка цього разу чудова ідея? — сміявся він. — Якась наукова машина? Чи стрічки навколо зап’ястя із записом серцебиття для визначення винуватості? Є ж такий винахід, чи не так?

— Я читав про це, так, — погодився Пуаро. — Та я старомодний. Послуговуюся старими методами. Працюю лише своїми маленькими сірими клітинами. Розпочнімо ж. Одначе спершу я маю для вас усіх оголошення.

Він узяв Урсулу за руку і вивів наперед.

— Ця леді — місіс Ральф Пейтон. Вона вийшла заміж за капітана Пейтона минулого березня.

Місіс Екройд стиха зойкнула.

— Ральф! Одружився! Минулого березня! О! Та це абсурд! Як він міг?

Вона витріщилася на Урсулу, неначе ніколи її раніше не бачила.

— Одружився з Борн? — запитала вона. — Даруйте, месьє Пуаро, та я вам не вірю.

Урсула спалахнула й почала говорити, але Флора випередила її.

Швидко обійшовши дівчину з іншого боку, вона взяла її під руку.

— Не зважайте на наше здивування, — сказала вона. — Бачите, ми й уявити собі не могли таке. Ви з Ральфом берегли свою таємницю дуже добре. Я дуже рада.

— Ви надто добрі, міс Екройд, — тихо зронила Урсула, — хоч маєте повне право гніватися. Ральф поводився дуже погано — особливо з вами.

— Не переймайтеся, — промовила Флора, заспокійливо поплескуючи її по руці. — Ральф був у скрутному становищі та знайшов єдиний вихід. Я, мабуть, на його місці повелася би так само. Хоча, як на мене, міг би й довірити мені свою таємницю. Я б його не підвела.

Пуаро легенько постукав по столі та багатозначно прокашлявся.

— Починаються збори, — пояснила Флора. — Месьє Пуаро натякає, що нам заборонено розмовляти. Але скажіть мені одне. Де Ральф? Якщо хтось повинен знати, то це ви.

— Але я не знаю, — вигукнула Урсула, майже ридаючи. — У тому-то й річ, що я не знаю.

— Хіба його не затримали в Ліверпулі? — втрутився Реймонд. — Так написано в газеті.

— Він не в Ліверпулі, — відрізав Пуаро.

— Власне, — зауважив я, — ніхто не знає, де він.

— Крім Еркюля Пуаро, еге ж? — глузував Реймонд.

Відповідь Пуаро на таке кепкування була цілком серйозною.

— Я, я знаю все. Пам’ятайте про це.

Джеффрі Реймонд звів брови.

— Усе? — Він присвиснув. — Овва! Це майже неможливо.

— Ви справді спроможні вгадати, де переховується Ральф Пейтон? — недовірливо запитав я.

— Ви називаєте це вгадуванням. Я ж називаю знанням, мій друже.

— У Кранчестері? — наважився припустити я.

— Ні, — понуро відповів він, — не у Кранчестері.

Він більше не озвався, проте жестом запросив прибулу компанію зайняти свої місця. Щойно це було зроблено, як двері відчинилися знову й до кімнати ввійшли та сіли біля дверей ще двоє — Паркер і економка.

— Усі зібралися, — підсумував Пуаро. — Усі присутні.

Його голос забринів задоволенням. Я помітив, як від цього хвиля занепокоєння набігла на обличчя тих, хто зібрався в іншому кінці кімнати. Вони відчули пастку — замкнену пастку.

Пуаро поважно зачитав список.

— Місіс Екройд, міс Флора Екройд, майор Блант, містер Джеффрі Реймонд, місіс Ральф Пейтон, Джон Паркер, Елізабет Рассел.

Він поклав папір на стіл.

— Що усе це означає? — почав Реймонд.

— Щойно зачитаний список, — пояснив Пуаро, — є списком підозрюваних. Кожен із присутніх мав можливість убити містера Екройда.

Місіс Екройд, зойкнувши, скочила на ноги.

— Мені це не подобається, — заволала вона. — Мені це не подобається. Мені було б набагато краще піти додому.

— Ви не можете піти додому, мадам, — рубонув Пуаро, — аж доки не почуєте те, що я хочу сказати.

Він на мить замовк, потім прокашлявся.

— Я почну від початку. Коли міс Екройд попросила мене розслідувати справу, я поїхав до «Парку папороті» із люб’язним доктором Шеппардом. Я пройшовся з ним уздовж тераси, де мені показали відбитки підошов на підвіконні. Звідти інспектор Реґлан провів мене вздовж стежки, яка вела до в’їзду. Я вгледів невеличку альтанку й ретельно її оглянув. Знайшов дві речі — клаптик накрохмаленого батисту та порожнє гусяче перо. Клаптик батисту зразу ж навів мене на думку, що він із фартуха служниці. У показаному інспектором Реґланом списку осіб, присутніх у будинку, я відразу зауважив, що одна зі служниць — Урсула Борн, покоївка — не має алібі. За її словами, вона перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої. Але припустімо, що замість того вона була в альтанці? Якщо так, то мусила туди йти на зустріч із кимось. Тепер ми знаємо від доктора Шеппарда, що хтось ззовні таки приходив до будинку тієї ночі — незнайомець, на якого він наштовхнувся якраз біля воріт. На перший погляд, здавалося б, що нашу проблему вирішено: той незнайомець і ходив до альтанки на зустріч із Урсулою Борн. Гусяче перо є доказом, що він таки ходив туди. Мені спало на думку, що це наркоман: він призвичаївся до цього по той бік Атлантики, де нюхати «білий» більш поширено, ніж у цій країні. Чоловік, якого зустрів доктор Шеппард, мав американський акцент, що збігалося з моїм припущенням.

Але мене стримував один факт. Не збігався час. Урсула Борн точно не могла піти до альтанки до дев’ятої тридцять, тоді як чоловік туди дістався кілька хвилин по дев’ятій. Я міг, звісно, припустити, що він там півгодини чекав. Єдиним альтернативним припущенням було те, що тієї ночі в альтанці відбулося дві окремі зустрічі. Що ж, щойно я спрямував свої міркування в таке русло, як з’ясував кілька значущих фактів. Я з’ясував, що міс Рассел, економка, відвідувала того ранку доктора Шеппарда та дуже цікавилася лікуванням жертв наркотичної залежності. З огляду на це та гусяче перо я припустив, що чоловік, про якого йдеться, приходив до «Папороті» на зустріч з економкою, а не з Урсулою Борн. До кого тоді бігала на побачення Урсула Борн? Я недовго вагався. Спершу знайшов обручку — весільну обручку з написом «від Р.» і датою всередині. Тоді дізнався, що Ральфа Пейтона бачили, коли він підіймався стежкою до альтанки о дев’ятій двадцять п’ять, і також чув про певну розмову того дня в лісі біля села — розмову Ральфа Пейтона та якоїсь невідомої дівчини. Отже, у мене були логічно впорядковані факти: таємне одруження, заручини, оголошені в день трагедії, бурхлива бесіда у лісі та домовлена зустріч у альтанці тієї ночі.

Між іншим, це довело мені те, що у Ральфа Пейтона й Урсули Борн (Пейтон) були найпереконливіші мотиви позбутися містера Екройда. І це несподівано пояснило ще один факт. У кабінеті з містером Екройдом о дев’ятій тридцять не міг бути Ральф Пейтон.

Отже, ми наближаємося до іншого, найцікавішого аспекту злочину. Хто був у кімнаті із містером Екройдом о дев’ятій тридцять? Не Ральф Пейтон, який перебував у альтанці разом зі своєю дружиною. Не Чарльз Кент, який уже пішов. Хто тоді? Я поставив своє найрозумніше — своє найзухваліше запитання: Чи був хтось із ним?

Тріумфально промовляючи останні слова, Пуаро подався вперед, а потому відкинувся назад із виглядом людини, що завдала вирішального удару.

Реймонд, однак, не здавався враженим і спробував запротестувати.

— Не знаю, чи намагаєтеся ви звинуватити мене у брехні, месьє Пуаро, але у справі є не лише мої свідчення — окрім хіба точно використаних слів. Пам’ятаєте, майор Блант також чув, що містер Екройд із кимось розмовляв. Він був назовні на терасі, тож не міг добре розчути слова, проте чув голоси.

Пуаро кивнув.

— Я не забув, — тихо зронив він, — але майор Блант вважав, що це ви були тим, хто розмовляв із містером Екройдом.

На мить Реймонд утратив самовладання. Тоді опанував себе.

— Блант тепер знає, що він помилявся, — правив своє він.

— Справді, — погодився Блант.

— Одначе мусила бути якась причина того, що він так подумав, — міркував Пуаро. — О, ні, — він заперечно підняв руку, — я знаю, яку причину ви назвете, — але цього недостатньо. Ми повинні шукати деінде. Я скажу, що мене вразило одне — суть підслуханих містером Реймондом слів. Дивно, що ніхто їх не прокоментував — не побачив у них нічого особливого.

Він на хвилину замовк, а тоді стиха процитував:

«звертання до мого гаманця останнім часом були такими частими, що, боюся, я не можу погодитися на ваше прохання». Нічого не викликає подив?

— Як на мене, ні, — відповів Реймонд. — Він часто диктував мені листи, вживаючи майже такі самі слова.

— Саме так, — вигукнув Пуаро. — Саме це я намагався почути. Чи хтось би вжив таку фразу у розмові з кимось? Неможливо, щоб це була частина справжньої розмови. Тепер, якщо він диктував лист…

— Ви маєте на увазі, що він зачитував лист уголос, — поволі протягнув Реймонд. — Навіть так, він мусив комусь читати.

— Але чому? У нас немає свідчення, що в кімнаті перебував ще хтось. Жодного іншого голосу, окрім містера Екройда, не було чути, пам’ятаєте?

— Звісно, чоловік не читав би такого листа вголос самому собі — хіба що якби він, ну, з’їхав з глузду.

— Ви всі про дещо забули, — стиха зауважив Пуаро, — про незнайомця, який заходив до будинку попередньої середи.

Усі витріщилися на нього.

— Так, — підбадьорливо закивав Пуаро, — у середу. Власне, важливий не так молодий чоловік, як фірма, яку він представляв.

— Компанія «Диктофон», — вражено здогадався Реймонд. — Тепер я розумію. Диктофон. Це те, про що ви думаєте?

Пуаро хитнув головою.

— Містер Екройд обіцяв вкласти гроші в диктофон, як ви пам’ятаєте. Я зацікавився компанією, про яку йдеться. У ній мені дали відповідь, що містер Екройд таки придбав диктофон у їхнього представника. Чому він приховав цей факт від вас, мені невідомо.

— Можливо, хотів мене здивувати, — прошепотів Реймонд. — Він по-дитячому тішився, дивуючи людей. Волів потримати його в секреті, день чи два. Мабуть, грався ним, як новою іграшкою. Так, саме так. Ваша правда, ніхто б справді не вживав таких фраз у буденній розмові.

— Це також пояснює, — продовжив Пуаро, — чому майор Блант вирішив, що це ви перебували в кабінеті. Уривки, що долетіли до нього, були фрагментами надиктовування, тож його підсвідомість зробила висновок, що з ним були ви. Його свідомість займало щось зовсім інакше — біла постать, побачена мигцем. Він припустив, що то міс Екройд. Насправді ж він розгледів білий фартух Урсули Борн, яка прокрадалася до альтанки.

Реймонд оговтався від першого здивування.

— Усе-таки, — зауважив він, — це ваше відкриття, попри свою блискучість (я цілком певен, що ніколи б про це не подумав), фактично, нічого істотно не змінює. Містер Екройд був живий о дев’ятій тридцять, оскільки говорив у диктофон. Видається очевидним, що Чарльз Кент не був у кімнаті на той час. Стосовно Ральфа Пейтона…

Він завагався, глипнувши на Урсулу.

Її лице спалахнуло, але відповіла вона досить впевнено.

— Ральф і я розійшлися якраз за п’ятнадцять до десятої. Він не йшов біля будинку, я впевнена. Ральф би так не зробив: найменше, чого він прагнув, то це зустрітися з вітчимом. Він страшенно цього уникав.

— Не те, щоб я засумнівався у вашій розповіді хоча б на мить, — почав Реймонд. — Я завжди був досить переконаний у невинуватості капітана Пейтона. Але подумаймо про суд — і про запитання, які там поставлять. Він у найбільш невдалому становищі, але якби він міг з’явитися…

Пуаро перебив.

— Це ваша порада, так? Що йому варто з’явитися?

— Звісно. Якщо ви знаєте, де він...

— Відчуваю, ви не вірите, що я знаю. І все ж я щойно сказав вам, що знаю. Правду про телефонний дзвінок, про сліди на підвіконні, про місце сховку Ральфа Пейтона.

— Де він? — вихопилось у Бланта.

— Не дуже далеко, — мовив з усмішкою Пуаро.

— У Кранчестері? — запитав я.

— Ви завжди мене саме це запитуєте. Ідея про Кранчестер — це у вас idée fixe[26]. Ні, він не у Кранчестері. Він — там!

Він ефектно вказав пальцем. Усі обернулися.

У дверях стояв Ральф Пейтон.

Розділ двадцять четвертий

Історія Ральфа Пейтона

Цієї хвилини мені стало дуже незручно. Посеред тих вигуків і зойків здивування я заледве розумів, що коїться! Коли ж достатньо оговтався, щоб усвідомлювати, що відбувається, Ральф Пейтон стояв біля своєї дружини, тримаючи її за руку, і через кімнату всміхався мені.

Пуаро також усміхався і водночас красномовно сварився на мене пальцем.

— Хіба я вам не говорив, щонайменше тридцять шість разів, що марно приховувати щось від Еркюля Пуаро? — допитувався він. — Що в такому разі він таки дізнається?

Тоді повернувся до інших.

— Одного дня, пригадуєте, ми якось уже збиралися за одним столом — принаймні шестеро з нас. Я звинуватив п’ятьох присутніх у приховуванні від мене чогось. Четверо з них виказали свій секрет. А доктор Шеппард ні. Та мені не давали спокою підозри. Доктор Шеппард ходив до «Трьох вепрів» тієї ночі у сподіванні знайти Ральфа. Там його не знайшов. А що, як зустрів на вулиці дорогою додому? Доктор Шеппард — друг капітана Пейтона — прямував просто з місця злочину. Він знав, що все вказувало на останнього. Можливо, знав більше, ніж загал…

— Так, — сумно визнав я. — Гадаю, тепер можу щиросердно зізнатися. Я ходив того дня побачитися з Ральфом. Спершу він з осторогою зустрів мене, та пізніше розповів про своє одруження і складну ситуацію, у якій опинився. Із виявленням убивства я зрозумів, що щойно буде оприлюднено факти, підозри закономірно впадуть на Ральфа — або, якщо не на нього, то на його кохану. Тієї ночі я виклав перед ним усі факти. Думка про перспективу давати свідчення проти дружини змусила його за будь-яку ціну…

Я завагався, і Ральф заповнив паузу.

— Утекти, — красномовно завершив він. — Розумієте, Урсула після зустрічі зі мною пішла до будинку. Я зміркував, що, можливо, вона наважилася на ще одну розмову з моїм вітчимом. Того дня він уже раз нагрубив їй, тож я припустив, що він знову образив її — у такий спосіб, який неможливо пробачити. Не усвідомлюючи скоюваного…

Він замовк. Урсула висмикнула свою руку та відступила назад.

— Ти таке подумав, Ральфе? Ти насправді подумав, що я здатна на таке?

— Повернімося до злочинної поведінки доктора Шеппарда, — сухо зауважив Пуаро. — Доктор Шеппард погодився допомогти йому. Він успішно заховав капітана Пейтона від поліції.

— Де? — запитав Реймонд. — У своєму домі?

— Ах, звісно, ні, — заперечив Пуаро. — Вам слід поставити собі те саме запитання, яке я поставив собі. Якби хороший лікар переховував молодого чоловіка, яке б він обрав місце? Обов’язково десь неподалік. Я подумав про Кранчестер. Готель? Ні. Наймана кімната? Навіть більш логічно, але ні. Де тоді? А! Є. Будинок-інтернат. Лікарня для розумово відсталих. Я перевірив свою гіпотезу. Вигадав племінника із розумовими відхиленнями, порадився із мадемуазель Шеппард про потрібний інтернат. Вона назвала мені два біля Кранчестера, до яких її брат скеровував пацієнтів. Я зробив запити. Так, до одного з них лікар сам привіз пацієнта суботнього ранку. У тому пацієнтові, хоча й під іншим іменем, я легко впізнав капітана Пейтона. Після необхідних формальностей мені дозволили його забрати. Він прибув до мого дому вчора рано вранці.

Я кинув на нього сумний погляд.

— Домашній офіс експерта Керолайн, — пробубонів я. — Хай там що, я ніколи не здогадався б.

— Тепер бачите, чому я звернув увагу на стриманість вашого рукопису, мій друже, — стиха мовив Пуаро. — Він строго правдивий щодо справи, та не надто відвертий, еге ж?

Я був надто збентежений, щоб опиратися.

— Доктор Шеппард — вірний друг, — сказав Ральф. — Підтримував мене попри все. Він повівся, як вважав за найкраще в такій ситуації. Тепер, із розказаного мені месьє Пуаро, усвідомлюю, що це насправді не було найкраще. Мені вартувало з’явитися і прийняти критику чи покарання. Розумієте, у тій лікарні не давали газет. Я нічого не знав про те, що тут відбувалося.

— Доктор Шеппард виявився зразком обережності, — зазначив Пуаро. — Проте я розкриваю і найменші таємнички. Це моя робота.

— Тепер ми можемо почути твою версію подій тієї ночі, — нетерпеливилося Реймонду.

— Ви вже її знаєте, — мовив Ральф. — Додам небагато. Я залишив альтанку о дев’ятій сорок п’ять. Ішов манівцями, ламаючи голову над тим, що робити далі — як правильно вчинити. Змушений визнати, що не маю й тіні алібі, проте даю вам слово честі, що не заходив до кабінету та не бачив свого вітчима — живого чи мертвого. Хай що там думає весь світ, я прагну, аби ви мені вірили.

— Немає алібі, — пробелькотів Реймонд. — Це погано. Я вам, звісно, вірю, але — справа кепська.

— Хоча це все спрощує, — радісно виголосив Пуаро. — Справді дуже спрощує.

Ми всі витріщилися на нього.

— Розумієте, про що я? Ні? Я про те, що для порятунку капітана Пейтона мусить зізнатися справжній злочинець.

Він втішено оглядав нас усіх.

— Так — я маю на увазі саме те, що зараз сказав. Я не запросив сюди інспектора Реґлана. Для цього є причина. Я не маю наміру говорити йому все, мені відоме, — принаймні не хочу говорити йому сьогодні.

Він нахилився вперед — і раптом його голос, та й сам він, змінився. Зненацька став небезпечним.

— Я (той, хто розмовляє з вами) знаю, що вбивця містера Екройда присутній зараз у цій кімнаті. Я звертаюся до вбивці. Завтра інспектор Реґлан дізнається правду. Ви розумієте?

Запала напружена тиша. Її перервав прихід старої британки — із телеграмою на таці. Пуаро розгорнув телеграму.

Лунким виляском прозвучав голос Бланта.

— То вбивця серед нас? Ви знаєте — хто?

Пуаро прочитав послання і зім’яв його в руці.

— Тепер знаю!

Потому постукав зім’ятою паперовою кулькою по столі.

— Що це? — вихопився Реймонд.

— Радіограма — із пароплава, який зараз рухається у напрямку Сполучених Штатів.

Посеред цілковитої тиші Пуаро підвівся й уклонився.

— Месьє і мадам, моє зібрання завершено. Пам’ятайте — інспектор Реґлан дізнається правду вранці.

Розділ двадцять п’ятий

Уся правда

Непомітним жестом Пуаро зобов’язав мене залишитися. Я підкорився, підійшов до каміна і заходився замислено підсовувати кінчиком черевика великі поліна в ньому.

Я почувався спантеличеним: уперше зовсім не розумів, що має на увазі Пуаро. На якусь мить я припустив, що сцена, свідком якої щойно став, — це частина гри на публіку, що він, за його ж словами, «ламав комедію», аби підкреслити свою непересічність і важливість. Та супроти своєї волі я мусив повірити в реальність: слова Пуаро, що таїли справжню загрозу, — незаперечна щирість. Утім, я все ще сподівався, що він цілком на неправильному шляху.

Коли за останнім учасником зібрання зачинилися двері, Пуаро наблизився до вогню.

— Ну, мій друже, — тихо мовив він, — і що ви про це все думаєте?

— Не знаю, що й думати, — відповів я. — Який сенс? Чому просто не піти з тією правдою до інспектора Реґлана, замість чітко попереджувати винуватого?

Пуаро присів і вийняв портсигар із маленькими російськими сигаретами. Хвилину-другу палив у тиші. Тоді звернувся до мене:

— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинами. За моїми діями завжди криється причина.

Якусь мить я вагався, а тоді поволі сказав:

— Перше, що спадає мені на думку: ви не знаєте, хто винуватий, але певні, що він серед присутніх тут, тож своїми словами змушуєте невідомого вбивцю зізнатися.

Пуаро схвально кивнув.

— Розумна ідея, але це не так.

— Можливо, примусивши вбивцю повірити в те, що ви знаєте, гадаєте вивести його на чисту воду — не обов’язково шляхом зізнання. Злочинець міг би спробувати змусити вас замовкнути, як він раніше зробив із містером Екройдом, — до того, як ви почнете діяти завтра вранці.

— Пастка, у якій я наживка! Дякую, мій друже, та я недостатньо героїчний для цього.

— Тоді я вас не розумію. Безумовно, ви ризикуєте, даючи змогу вбивці втекти, страшенно налякавши його.

— Йому не вдасться втекти, — понуро зронив Пуаро. — Є лиш один шлях — і не на волю.

— Ви справді вірите, що хтось із присутніх тут сьогодні людей скоїв убивство? — недовірливо запитав я.

— Так, мій друже.

— Хто?

На декілька хвилин зависла тиша. Потім Пуаро струсив залишки сигарети в камін і тихо та вдумливо заговорив.

— Я проведу вас шляхом, яким пройшов сам. Ви ступатимете зі мною крок у крок, а тоді самі побачите, що всі факти безумовно вказують на одну людину. Отож, спершу були два факти й маленька невідповідність у часі, які особливо привернули мою увагу. Перший факт — телефонний дзвінок. Якщо Ральф Пейтон справді вбивця, телефонний дзвінок безглуздий і абсурдний. Отже, як на мене, Ральф Пейтон не є вбивцею.

Я переконався, що телефонували не з будинку, однак був певен, що той, хто це зробив, перебував серед присутніх там того фатального вечора. Серед них і вартувало шукати злочинця. Тому я зробив висновок, що зателефонувати мусив спільник. Попри мою невдоволеність таким висновком, я дозволив йому якийсь час існувати.

Потім я з’ясовував мотив дзвінка. Це було складно. Я міг це зробити лише з огляду на результат, а саме — убивство виявили тієї самої ночі, замість дізнатися про нього наступного ранку, як могло б статися. Погоджуєтесь?

— Та-ак, — підтвердив я. — Так. Містер Екройд дав розпорядження, щоб його не турбували, тож, імовірно, ніхто не йшов би до кабінету тієї ночі.

Дуже добре. Справа просувається, чи не так? Але суті все ще не зрозуміло. Яка перевага в тому, щоб злочин було виявлено тієї ночі замість наступного ранку? Єдина вірогідна ідея — це те, що вбивця убезпечував себе від підозр власною присутністю під час виявлення убивства, як-от під час виламування дверей або за будь-яких обставин одразу потому. А тепер другий факт — відсунуте від стіни крісло. Інспектор Реґлан відкинув його як неважливий. Я, навпаки, завжди вважав його надзвичайно важливим.

У своєму рукописі ви накидали план кабінету. Якби ви зараз прихопили його із собою, то переконалися б, що крісло, відсунуте на місце, вказане Паркером, стояло на прямій лінії між дверима та вікном.

— Вікном! — зреагував я.

— Ви озвучили мою першу ідею. Я припустив, що крісло відсунули так не випадково, а для того, щоби щось, з’єднане з вікном, випадало з поля зору того, хто заходить у двері. Та я швидко відкинув це припущення: хоча крісло й було із високою спинкою, воно заступало дуже мало вікна — лише частину між рамою і долівкою. Але, мій друже, не стіл із книгами та журналами, що, пригадуєте, стояв якраз навпроти вікна. Тепер стіл повністю ховався за відсунутим кріслом. Це був перший нечіткий натяк на правду.

А що, як на столі лежало щось, не призначене для того, щоб його бачили? Щось, покладене там убивцею? Я все ще не мав анінайменшого уявлення, що б то могло бути. Проте знав певні дуже цікаві факти. Наприклад, це було щось таке, чого вбивця не спромігся забрати із собою тоді, коли скоїв злочин. Водночас було важливо забрати його за першої нагоди після виявлення злочину. Звідси телефонне повідомлення, яке дало змогу вбивці бути на місці, коли виявлять тіло.

До прибуття поліції на місці злочину побувало четверо людей. Ви, Паркер, майор Блант і містер Реймонд. Паркера я відкинув одразу, оскільки, коли б не виявили злочин, він єдиний, хто постійно залишався на місці. Також саме він розповів мені про відсунуте крісло. Паркера в такому разі було очищено від підозр (лише від убивства, бо я все ще думав, що, гіпотетично, він шантажував місіс Феррас). Проте Реймонд і Блант залишалися під підозрою, оскільки якби злочин виявили рано вранці, видавалося цілком можливим, що вони мали б змогу потрапити на місце злочину пізно ввечері, щоб перешкодити знахідці предмета на круглому столі.

Тепер, що це за предмет? Ви сьогодні ввечері вислухали мої аргументи стосовно почутого уривку розмови. Щойно я дізнався про візит представника компанії з продажу диктофонів, ідея про цей пристрій засіла у моїй голові. Ви чули, що я говорив у цій кімнаті менше ніж півгодини тому? Усі погодилися з моєю теорією, але один істотний, як на мене, факт залишився поза їхньою увагою. З огляду на те, що тієї ночі містер Екройд використовував диктофон — чому його не було знайдено?

— Я ніколи про це не думав, — сказав я.

— Ми знаємо, що містер Екройд отримав диктофон. Але серед його майна диктофона не знайшли. Отже, якщо щось забрали зі столу — чому б цьому щось не бути диктофоном? Отут виникають певні труднощі. Увагу всіх було, звісно, прикуто до вбитого чоловіка, тож, гадаю, будь-хто міг підійти до столу непомітно для всіх інших у кімнаті. Проте диктофон величенький — його неможливо недбало кинути до кишені. Тобто його потрібно було у щось сховати.

Ви бачите, до чого я хилю? Постать убивці починає окреслюватись. Людина, яка була на місці відразу, але яка могла б і не бути, якби злочин виявили наступного ранку. Особа, яка носить контейнер, у який можна помістити диктофон…

Я перервав.

— Але для чого забирати диктофон? Навіщо?

— Ви наче містер Реймонд. Ви сприймаєте як факт те, що о дев’ятій тридцять чули голос містера Екройда, який надиктовував на диктофон. Проте поміркуймо трошки про цей корисний винахід. Ви начитуєте текст, так? І через якийсь час потому секретарка чи друкарка вмикає його й голос звучить знову.

— Ви маєте на увазі? — вражено видихнув я.

Пуаро кивнув.

— Так, саме це я маю на увазі. О девятій тридцять містер Екройд був уже мертвий. Це говорив диктофон — не людина.

— І вбивця його ввімкнув? Тоді він мусив бути тієї хвилини в кімнаті?

— Можливо. Але не слід ігнорувати можливості застосування якогось механічного пристрою — чогось на кшталт пристрою із часовим механізмом або навіть простого будильника. У такому разі характеристику нашого уявного портрета вбивці варто доповнити двома нюансами. Це мусив бути хтось такий, хто знав про купівлю диктофона містером Екройдом і також хтось із необхідними знаннями механіки, щоб усе це облаштувати.

Під час розмірковувань про природу слідів на підвіконні я зробив такі висновки: (1) Їх справді міг зробити Ральф Пейтон. Він був у «Папороті» тієї ночі та мав змогу залізти до кабінету й виявити там свого дядька мертвим. То одна гіпотеза. (2) Імовірно, що сліди міг зробити хтось іще, кому пощастило мати такі самі підошви на взутті. Але у мешканців будинку взуття підбите креповою гумою, і я відмовляюся вірити у збіг того, що хтось за межами дому має такі самі туфлі, як Ральф Пейтон. Чарльз Кент, як ми знаємо від офіціантки з бару «Собака і свисток», був узутий у черевики, які з нього просто спадали. (3) Ті сліди зробив хтось навмисне у спробі кинути підозру на Ральфа Пейтона. Для перевірки цього останнього висновку поставало доцільним з’ясувати певні факти. Одну пару взуття Ральфа поліція отримала у «Трьох вепрах». Ні Ральф, ні будь-хто інший не міг носити їх того вечора, оскільки їх чистили на першому поверсі готелю. За поліцейською теорією на Ральфові була інша пара такого самого типу (я виявив, що це правда: він мав дві пари взуття). Тепер, для підтвердження моєї теорії, необхідно було, щоб убивця того вечора мав на собі туфлі Ральфа — у такому разі Ральф мусив носити ще третю пару взуття такого типу. Важко припустити, що він приніс би три пари взуття і всі одинакові — третя пара взуття найімовірніше могла бути черевиками. Ваша сестра, яка розпитувала про це, наголошувала на кольорі для — щиро визнаю — приховання справжньої причини мого запиту.

Ви знаєте результат її розвідки. У Ральфа Пейтона таки була пара черевиків із собою. Перше поставлене мною йому вчора вранці, після приходу до мого дому, запитання було про те, що він узував тієї фатальної ночі. Він одразу відповів, що черевики (він усе ще був у них взутий, бо, власне, не мав більше нічого).

Отже, ми зробили наступний крок до отримання опису нашого вбивці — людини, яка мала нагоду того дня взяти ці туфлі в Ральфа Пейтона у «Трьох вепрах».

Він зробив паузу, а потім продовжив трохи підвищеним тоном:

— Є ще один момент. Убивця мусив бути людиною, котра мала нагоду вкрасти той кинджал зі срібного столика. Ви можете сперечатися, що будь-кому в будинку вдалося б це зробити, але, нагадаю вам, Флора Екройд наполягала на тому, що на час огляду нею срібного столика кинджала там не було.

Він знову зробив паузу.

— Стисло підсумуймо — тепер, коли все зрозуміло. Людина, яка була у «Трьох вепрах» раніше того дня, людина, яка досить добре знала Екройда, якій було відомо, що він придбав диктофон, людина, в якої механічний тип мислення, яка мала змогу взяти кинджал зі срібного столика до приходу міс Флори, яка мала із собою ємність для ховання диктофона — як-от чорна валіза — і яка була сама в кабінеті декілька хвилин потому, як виявили злочин, тоді як Паркер телефонував до поліції, насправді — доктор Шеппард!

Розділ двадцять шостий

І нічого крім правди

Півтори хвилини панувала тиша.

Тоді я засміявся.

— Ви божевільні, — сказав.

— Ні, — спокійно заперечив Пуаро. — Я не божевільний. Спершу мою увагу до вас привернула маленька невідповідність у часі — якраз на початку.

— Невідповідність у часі? — спантеличено запитав я.

— Ну так. Ви пригадуєте, що кожен погодився (і ви самі також), що від воріт до будинку п’ять хвилин ходу — менше, якщо йти навпростець до тераси. А ви залишили будинок за десять хвилин до дев’ятої (за вашими та Паркера твердженнями), однак виходили у ворота парку о дев’ятій годині. І хоч ніч була прохолодною — не час зволікати, для подолання п’ятихвилинної відстані вам знадобилося десять хвилин. Чому? Від початку я усвідомлював, що у нас є лише ваше свідчення, що вікно кабінету було зачинене. Екройд просто запитав вас, чи ви його зачинили, проте не перевіряв. Припустімо тоді, що вікно стояло незачиненим? Чи вистачило б тих десяти хвилин, щоб оббігти дім знадвору, перевзутися, залізти через вікно, убити Екройда й дістатися до воріт до дев’ятої години? Я відхилив таке припущення: цілком імовірно, що людина, така нервова, яким був Екройд тієї ночі, почула би, як ви залазите й зчинила би бійку. А що, як ви вбили Екройда до того, як пішли, — коли стояли позад його крісла? Тоді ви вийшли парадними дверима, побігли до альтанки, дістали туфлі Ральфа Пейтона із сумки, яку принесли із собою тієї ночі, взули їх, пройшлись у них багнюкою і, залишивши відбитки на підвіконні, залізли до кабінету, замкнули двері зсередини, побігли назад до альтанки, знову перевзулися у свої туфлі та помчали до воріт. (Днями, коли ви були з місіс Екройд, я проробив схожі маніпуляції — це забрало рівно десять хвилин). Потім дім і алібі: ви налаштували на диктофоні час «о пів на десяту».

— Мій любий Пуаро, — промовив я дивним і натягнутим навіть для моїх вух голосом, — ви розмірковуєте над цією справою надто довго. Що саме я отримав, убивши Екройда?

— Безпеку. Це ви шантажували місіс Феррас. Хто міг краще знати, що вбило містера Ферраса, ніж лікар, який навідував його? Під час розмови зі мною того першого дня в саду ви згадали про спадщину, отриману десь рік тому. Мені не вдалося виявити жодного сліду спадщини. Ви мусили вигадати якесь пояснення тим двадцятьом тисячам фунтів місіс Феррас. Багато доброго вони вам не принесли: більшість ви втратили під час гри на біржі. Тоді ви натиснули занадто — і місіс Феррас знайшла неочікуваний для вас вихід. Якби Екройд дізнався правду, він би над вами не змилосердився — вас було би знищено назавжди.

— А телефонний дзвінок, — запитав я, намагаючись зосередитись. — Гадаю, у вас також знайдеться правдоподібне пояснення?

— Зізнаюсь вам, що це стало моїм найбільшим каменем спотикання. Дзвонили справді вам зі станції Кінґз-Еббот. Спершу я вважав, що ви вигадали історію. То був дуже розумний підхід. Ви мусили мати якесь виправдання, щоб прибути до «Папороті», знайти тіло, а також отримати шанс забрати диктофон, від якого залежало ваше алібі. У мене було дуже нечітке уявлення про те, як це спрацювало, коли я прийшов побачитися з вашою сестрою того першого дня і запитав, яких пацієнтів ви приймали у п’ятницю вранці. Тоді у моїй голові не було й думки про міс Рассел. Її візит став щасливим збігом, оскільки відволік вас від справжнього об’єкта мого запитання. Я знайшов те, що шукав. Серед ваших пацієнтів того ранку був стюарт американського лайнера. Хто, як не він, що ввечері відбуває поїздом до Ліверпуля? І зрештою, він перебуватиме у далекому плаванні, на значній відстані. Дізнавшись, що «Оріон» відпливав у суботу, я з’ясував ім’я стюарта й надіслав йому радіограму із певним запитанням. Те, що, як ви бачили, я отримав сьогодні, було його відповіддю.

Він простягнув мені повідомлення, у якому йшлося:

Цілком правильно. Доктор Шеппард попросив мене залишити записку в домі пацієнта. Я повинен був зателефонувати йому зі станції із відповіддю. Повідомлення було: «Без відповіді».

— Розумна ідея, — зауважив Пуаро. — Справжній дзвінок. Ваша сестра бачила, як ви відповіли. Але те, хто і що говорив, ми дізналися лише від однієї людини — від вас!

Я позіхнув.

— Усе це, — зазначив я, — дуже цікаво, та навряд чи реально.

— Ви гадаєте, ні? Пам’ятаєте, що я сказав — інспектор Реґлан дізнається правду вранці. Проте заради вашої доброї сестри я дам вам шанс на інший вихід. Наприклад, передозування снодійного. Розумієте мене? Капітана Пейтона має бути звільнено — це очевидно. Я би пропонував вам закінчити той ваш дуже цікавий рукопис, але з відмовою від вашої колишньої стриманості.

— Чи не забагато пропозицій? — зіронізував я. — Ви певні, що сказали все?

— Коли так, то, справді, є ще одна річ. Було б дуже необачно з вашого боку спробувати примусити мене замовкнути, так як ви зробили із містером Екройдом. На таке з Еркюлем Пуаро сподіватися марно, визнайте.

— Мій любий Пуаро, — мовив я, усміхнувшись, — ким би я не був, я — не дурень.

Я підвівся.

— Ну, гаразд, — мовив, позіхнувши, — мені час додому. Дякую за найцікавіший і найбільш повчальний вечір.

Пуаро теж підвівся і, коли я виходив з кімнати, кивнув зі звичною ввічливістю.

Розділ двадцять сьомий

Апологія

П’ята година ранку. Я дуже втомився, але завдання своє виконав. Від писання у мене аж болить рука.

Дивне завершення мого рукопису. Я думав, що якогось дня його буде надруковано як історію однієї з невдач Пуаро! Дивно, як усе обернулося.

Мені постійно не давало спокою передчуття катастрофи — відтоді, як побачив схиленими докупи голови Ральфа Пейтона та місіс Феррас. Тоді я вирішив, що вона довірилася йому; як виявилося, повністю помилявся, хоч не відкидав цього навіть потому, як тієї ночі пішов до кабінету з Екройдом. Аж доки він не розповів мені правди.

Бідолашний старий Екройд. Усе ж я давав йому шанс: наполягав, щоб він прочитав того листа до того, як стане надто пізно. Та насправді чи не осягав я, що з таким твердолобим типом, як він, це мій найкращий шанс, щоби він не прочитав його? Екройдова знервованість тієї ночі була цікавою психологічно: він знав, що небезпека поблизу, проте не підозрював мене.

Кинджал спав мені на думку пізніше. Я приніс із собою дуже зручну маленьку зброю, та, побачивши кинджал у маленькому столику, відразу вирішив за краще скористатися зброєю, яка не приведе слід до мене.

Гадаю, що виношував намір убити його ще відтоді, як почув про смерть місіс Феррас: я був переконаний, що вона відкрилася йому перед смертю. Під час нашої зустрічі він здавався таким схвильованим, що я подумав: він таки знає правду, але не може змусити себе в це повірити й хоче дати мені шанс усе спростувати.

Отже, я пішов додому і вжив заходів безпеки. Про всяк випадок, якби потім виникли проблеми з Ральфом. Два дні до того Екройд приніс мені на відрегулювання диктофон. Із останнім щось було негаразд, тож я переконав його дозволити мені спробувати полагодити прилад, перш ніж відсилати назад. Я зробив заплановане та прихопив його того вечора із собою в сумці.

А я таки досить непоганий письменник. Чи знайдеться щось лаконічніше, ніж, наприклад, отаке:

Лист принесли за двадцять хвилин до девятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до девятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити.

Усе правда, як бачите. Але припустімо, що після першої фрази я поставив би три крапки! Чи хтось поцікавився б, що трапилося під час тих пропущених десяти хвилин?

Окинувши поглядом кімнату з порога, я залишився досить задоволеним. Усе нібито зроблено. Диктофон на столі біля вікна, час налаштовано на дев’яту тридцять (механізм того маленького пристрою досить розумний — має принцип будильника), а м’яке крісло відсунуто так, аби прилад не було видно з дверей.

Мушу визнати, що мене ошелешила поява за дверима Паркера. Я чесно записав той факт.

Пізніше, коли ми виявили тіло, я відіслав Паркера зателефонувати до поліції і — яке розсудливе використання слів — зробив ту дрібничку, яку треба було! А треба було зовсім небагато — лише впихнути диктофон до сумки та відсунути крісло до стіни на його постійне місце. Я й не подумав, що Паркер зауважить, де стояло те крісло. Логічно, його хвилювання через виявлене тіло мало засліпити його до всього іншого. Утім, я не взяв до уваги професійного вишколу прислуги.

Якби ж знаття, що Флора скаже, що бачила дядька живим за п’ятнадцять десята. Це мене невимовно спантеличило. Фактично, протягом усієї справи знаходилося дещо, що безнадійно мене спантеличувало. До цього нібито доклався кожен.

Найбільшим моїм страхом незмінно була Керолайн. Мені здавалося, що вона може здогадатися. Того дня вона так дивно говорила про мою «схильність до слабкості».

Гаразд, вона ніколи не дізнається правди. Є, як сказав Пуаро, єдиний вихід…

Я можу йому довіряти. Він і інспектор Реґлан вирішать це поміж себе. Я б не хотів, щоб знала Керолайн. Вона захоплюється мною, ба, навіть пишається… Моя смерть стане для неї горем. Одначе, горе минуще…

Коли я закінчу писати, то вкладу рукопис до конверта й надішлю його Пуаро.

А тоді — що тоді? Веронал? Щось на кшталт витонченої справедливості. Утім, я не почуваюсь відповідальним за смерть місіс Феррас. Вона сама вибрала свій шлях. Мені її зовсім не жаль.

Мені не жаль і себе.

Отже, нехай це буде веронал.

Хоча я б волів, щоб Еркюль Пуаро ніколи не полишав свою роботу та не перебирався сюди вирощувати кабачки.