Ось дитя. Бліде, тонке, у розідраній сорочці з тонкої тканини. Підтримує вогонь на кухні. За вікном лежать чорні зорані поля з клаптями снігу і ще чорніші ліси, де знаходить притулок остання нечисленна зграя вовків. Його рід знаний як дроворуби і водоноси[1], але насправді батько в нього шкільний учитель. Він лежить п’яний, бубонить під ніс вірші поетів, чиї імена нині забуто. Хлопець скоцюбився біля вогнища і спостерігає за ним.

Ніч твого народження. У тридцять третьому році. Леоніди, так їх називали. Боже, як сипали зірки. Я видивлявся чорноту, дірки у небесах. І Ківш пробито[2].

Мати, що померла чотирнадцять років тому, таки виносила під серцем створіння, що зрештою і звело її зі світу. Батько ніколи не згадує її імені, дитя його і не знає. На цьому світі у нього ще є сестра, якої він уже ніколи не побачить. Він спостерігає, блідий і немитий. Він не вміє ані читати, ані писати, і десь углибині у ньому визріває смак до безглуздого насильства. Уся історія — в цьому образі: дитя, батько чоловіка[3].

У чотирнадцять він тікає з дому. Не бачити йому вже крижаної кухні у передсвітанковій імлі. Ані дров, ані балій. Він мандрує на захід аж до Мемфіса, самотній кочовик на пласкому пасторальному ландшафті. На полях — чорношкірі, довготелесі, згорблені, а їхні павучі пальці — на коробочках бавовни. Муки в затіненому саду[4]. На тлі сонячних постатей, що поступово блякнуть і рухаються паперовим обрієм у повільних сутінках. Темний і самотній хлібороб, що йде за мулом і бороною залитою дощем низиною в бік ночі.

За рік він уже в Сент-Луїсі. Його беруть на баржу до Нового Орлеана. Сорок два дні на річці. Уночі повз баржу, розсікаючи темну воду, важко з гудками проходять яскраві, наче плавучі міста, пароплави. Рейс добігає кінця, ліс розпродається, а він сходить на берег, і нечувані мови дивують слух. Він винаймає кімнату, вікна якої виходять у внутрішній дворик позаду таверни, і спускається вночі, наче якийсь казковий звір, щоб влаштувати бійку з матросами. Сам він невеличкий, але з великими зап’ястками та кулаками. Плечі вузькі. Дивно, що зі шрамами дитячий вираз його обличчя зовсім не змінився, а очі вражають своєю невинністю. Тут б’ються навкулачки, ногами, пляшками і ножами. Усі раси, усі породи. Чоловіки, чия мова скидається на мавпяче гарчання. Чоловіки, з таких далеких і чудернацьких земель, що, стоячи над їхніми тілами, які стікають кров’ю в брудних калюжах, він відчуває, наче помстився за все людство.

Якось уночі йому в спину з маленького пістолета стріляє боцман-мальтієць. Повернувшись, щоб поквитатися з кривдником, він отримує ще одну кулю під саме серце. Мальтієць тікає, а він спирається на шинквас, з рани по сорочці сочиться кров. Присутні відводять очі. Незабаром він осідає на підлогу.

Два тижні він валяється в ліжку нагорі у кімнаті, де його доглядає дружина господаря. Приносить йому поїсти, прибирає за ним. Сувора жінка, жилава, як чоловік. Вичунявши, він не має чим їй платити, тож вислизає у темряву і ночує біля річки, доки не знаходить судно, що бере його на борт. Пароплав прямує до Техасу.

Тільки тепер дитя по-справжньому позбувається всього, чим до того було. Походження, як і доля, стають далекими і розмитими, і вже ніколи, скільки світу не обертатися, не буде країв, таких диких і варварських, щоб дізнатися, чи підвладне творіння людській волі, чи, може, його серце з іншої глини. Пасажири якісь боязкі. Лише скоса зиркають, і жоден не запитає іншого, що його сюди привело. Він спить на палубі, блукач серед собі подібних. Він бачить, як здіймається й опадає тьмяна земля. Сірі морські птахи витріщаються. Уздовж берега зграї пеліканів над сірими бурунами.

Вони, переселенці зі своїми пожитками, пересаджуються в ліхтер, пильнуючи за низьким берегом, тоненькою піщаною смужкою і вірґінськими соснами, що пливуть в імлі.

Він іде вузькими портовими вуличками. Повітря пахне сіллю і свіжою розпиляною деревиною. Уночі його з темряви кличуть повії, наче неприкаяні душі. За тиждень він знову в дорозі, у гаманці кілька зароблених доларів, блукає наодинці піщаними шляхами під нічним південним небом, стиснувши кулаки в кишенях дешевої куртки. Насипними гатками через драговину. Білі чаплі на гніздуванні, наче свічки серед моху. Біля узбіччя вітер різко припиняє свої вистриби й похапцем мчить у нічні поля. Він прямує далі, на північ, крізь невеличкі поселення і ферми, працюючи за поденну платню, ночівлю й харчі. В одному селищі на перехресті він бачить, як вішають батьковбивцю, друзі покійного підбігають і виснуть у того на ногах, і він конає у зашморгу, поки його штани темнішають від сечі.

Він працює на лісопильні, він працює в дифтерійному бараці. Замість оплати бере у фермера старенького мула і верхи на ньому навесні року тисяча вісімсот сорок дев’ятого через новоявлену республіку Фредонія[5] в’їздить у містечко Накоґдочес.

Нині настають дні, коли жебракуєш, дні, коли крадеш. Дні, коли в дорозі не стрінеш жодної живої душі. Соснові ліси лишилися позаду, вечірнє сонце щезало на очах, темрява спадала на безкраї мочарі зі швидкістю блискавки, і бур’ян скреготів від холодного колючого вітру. Нічне небо так всіяли зірки, що на ньому не знайти темної ділянки, вони сиплються цілу ніч різкими дугами, але від цього їх не меншає.

Він обходить стороною так званий Королівський шлях[10], боячись різних добродіїв. Усю ніч виють дрібні степові вовки, і світанок застає його в порослій травою паді, де він знайшов прихисток від вітру. Стриножений мул стоїть над ним, видивляючись зорю на сході.

Сходить сонце, виблискуючи сталлю. Верхи на мулі він відкидає перед собою тінь завдовжки з милю. На голові в нього саморобний капелюх з листя, воно висохло і потріскалося від сонця, і він скидається на опудало, що приблукало із садів, де до того розлякувало птахів.

Під вечір він угледів косу смужку диму, що здіймалася до неба посеред низьких пагорбів, і ще дотемна стукав у двері старого анахорета, що влаштував тут собі кубло з дерну, як мегатерій. Самотній, несповна розуму, з червоними повіками, від чого очі були наче за ґратами з розпеченого дроту. Та водночас тіло досить дебеле. Він мовчки спостерігав, як малюк розминає здерев’янілі після подорожі ноги. Поривчастий вітер лопотів його лахміттям.

Угледів твій дим, сказав малюк. Подумав, чи не буде в тебе води ковтнути.

Старий відлюдник почухав брудне волосся і подивився вниз. Потім обернувся й увійшов в халупу, а малюк слідом.

Усередині було темно і тхнуло землею. Просто на долівці горіло невелике багаття, усю обставу складала купа шкір у кутку. Стариган прочовгав крізь морок халупи, нахиливши голову вбік, щоб не чіпляти низьку стелю зі сплетених гілок, замазаних глиною. Він тицьнув у кут, де на землі стояло відро. Малюк нахилився, підняв видовбаний гарбуз, зачерпнув ним воду і почав пити. Солона на смак вода тхнула сіркою. Він пив і пив.

Чи дозволиш напоїти і мого старого мула?

Стариган почав бити кулаком у долоню, а його очі забігали.

Буду радий принести свіжої. Лише скажи звідки.

Як ти збираєшся його напоїти?

Малюк подивився спочатку на відро, потім оглянув тьмяну халупу.

Я не питиму після мула, сказав відлюдник.

А старого відра чи чогось такого нема?

Ні, скрикнув відлюдник. Ні. Нема. Притиснувши до грудей кулаки, він почав стукати ними один об одний.

Малюк підвівся і позирнув на двері. Щось знайду, сказав він. Куди до колодязя?

Угору пагорбом, йди стежкою.

Ніч дуже темна, нічого не видко.

Стежка витоптана. Ноги приведуть. Мул приведе. Я не піду.

Він вийшов на вітер і роззирнувся у пошуках мула, але того не було. Далеко на півдні безгучно спалахнула блискавка. Він пішов угору стежкою, бур’ян хльоскав йому по ногах, а біля колодязя він знайшов і мула.

Яма у піску з насипаним навколо неї камінням. Закрита лядою з висохлої шкіри, придавлена каменюкою. Поруч відро з сириці, з такою ж дужкою, і пошарпаний шкіряний шнур. Прив’язаний до дужки камінець перехиляв відро, і вода набиралася, тож він опустив відро, доки натяг шнура не ослабнув, а мул тим часом визирав з-за спини.

Він витягував воду тричі і тримав відро, щоб мул його не перекинув, а потім знову накрив колодязь лядою і повів мула стежкою до халупи.

Дяка за воду, вигукнув малюк.

Відлюдник виник у темній проймі дверей. Лишайся в мене, запропонував він.

Не треба.

Краще лишайся. Дме на бурю.

Ти певен?

Я певен, певен, що правий.

Ну, гаразд.

Неси, на чому лежати. Неси, що потрібно.

Малюк відпустив попругу, скинув сідло, стриножив мула і заніс скручений ліжник. Крім багаття, світла не було, а біля нього сидів, схрестивши ноги, стариган.

Де хочеш, де хочеш лягай. А сідло твоє де?

Малюк показав підборіддям.

Не залишай абиде, хтось згризе. Це голодний край.

Малюк вийшов і наскочив у темряві на мула. Той стояв, витріщившись на вогонь.

Пішов геть, дурко, крикнув він. Узяв сідло і повернувся до халупи.

А тепер прикрий двері, доки нас не поздувало, сказав стариган.

Дверми він називав купу зв’язаних планок на шкіряних завісах. Він підтягнув їх по землі і замкнув на шкіряний засув.

Я так розумію, заблукав, сказав відлюдник.

Ні, їхав саме сюди.

Він роздратовано відмахнувся, старий чоловік. Ні, ні, сказав він. Я маю на увазі, що заблукав, а потім дістався сюди. Потрапив у піщану бурю? Збився з дороги вночі? Перестріли грабіжники?

Тут малюк замислився. Ага, погодився він. Так чи інак, ми всі збилися з дороги.

Так я і подумав.

Давно сюди забрався?

Куди?

Малюк сидів на скрученій ковдрі біля багаття навпроти старого. Сюди, сказав малюк. У ці краї.

Старий не відповів. Він раптом нахилився убік, затиснув ніс великим і вказівним пальцями і видув на підлогу дві довгі шмарклі, а тоді витер руку об шов джинсів. Я сам з Міссісіпі. Був работорговцем, та то пусте. Заробив чимало. Ніколи не попадався. А потім усе остогидло. Чорнопикі остогидли. Чекай, зараз щось покажу.

Він відвернувся і почав нишпорити у шкурах, а потім передав малюку над полум’ям щось невелике і темне. Малюк покрутив предмет на руці. Людське серце, висохле і почорніле. Він повернув його старому, а той поколисав у долоні, наче зважуючи.

Є чотири речі, що можуть знищити світ, сказав він. Жінки, віскі, гроші і чорнопикі.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Вітер стогнав у верхній частині труби, крізь яку виходив дим. Невдовзі старий сховав серце.

Воно коштувало мені дві сотні доларів, сказав він.

Ти віддав за нього дві сотні?

Віддав, бо так оцінили того сучого сина, у якого воно теліпалося всередині.

Він покопирсався в кутку і витяг старий темний мідний казанок, підняв кришку й потицяв у нього пальцем. Залишки сухорлявого степового зайця, похованого в холодному жиру зі світло-блакитним хутром плісняви. Кришка клацнула об казанок, і він поставив його на багаття. Небагацько, але поділимося, сказав він.

Спасибі.

Заблукав у темряві, сказав старий. Він розворушив вогонь, оголивши серед попелу тонкі, наче гілочки, кістки.

Малюк не відповів.

Старий хитав головою туди-сюди. Дорога беззаконних пагубна[11]. Бог створив цей світ, але не підлаштував до потреб кожного, еге ж?

Не думаю, що він дуже про мене дбав.

Ага, погодився стариган. Але куди заведуть чоловіка його погляди. Чи бачив він світ, який його більше влаштовував?

Гадаю, десь є і місця, і умови кращі за ці.

А можеш так зробити, щоб вони були?

Ні.

Ні. То таїна. Людина не годна пізнати свій розум, бо розум є усім тим, чим вона і має його пізнати. Вона може пізнати своє серце, але не хоче. І правильно теє. Краще туди не зазирати. Душа живої істоти не йде шляхами, створеними для неї Богом. У найменшого створіння стає мерзоти, а коли Бог створював людину, диявол стояв поруч. Створіння, яке може все. Зробити машину. І машину, що робить машини. І зло, що може жити тисячі років без догляду. Ти віриш у це?

Не знаю.

Повір.

Коли їдло старигана розігрілося, він розділив його, і вони мовчки повечеряли. Грім сунувся на північ, і невдовзі вже гриміло над головою, а з труби тоненькою цівкою посипалася іржа. Вони схилилися над мисками, вимазали пальцями жир і запили водою з гарбуза.

Малюк вийшов з халупи, почистив миску і кухоль піском і повернувся, дзенькаючи жерстянками, наче відганяв привид, що зачаївся в темряві. Удалечині грозові хмари спалахували на наелектризованому небі тремтливим сяйвом, а потім їх знову поглинала темрява. Стариган нашорошив вухо, дослухаючись, як надворі скавчить негода. Малюк зачинив двері.

Курива в тебе нема, еге ж?

Нема, підтвердив малюк.

Я однаково тобі не дозволив би.

Ти певен, що буде дощ?

Усе може бути. Хоча схоже, що ні.

Малюк дивився на полум’я. Він уже почав куняти. Врешті-решт підвівся і струснув головою. Відлюдник позирнув на нього крізь згасаючий вогонь. Та йди вже, стелися, сказав він.

Малюк послухався. Розгорнув ковдри на долівці й стягнув смердючі чоботи. Труба застогнала, і він почув, як надворі б’є копитами і форкає мул, а коли заснув, почав смикатися і гиркати, наче сплячий собака.

Він прокинувся посеред ночі майже у суцільній темряві, а над ним схилився відлюдник, що майже заліз на його постіль.

Чого тобі? запитав малюк. Але відлюдник відповз, і коли малюк прокинувся вранці, халупа була порожня, він зібрав свої речі і пішов.

Увесь день він бачив на півночі тонку смужку пилу. Здавалося, вона лишається на місці, і лише пізно ввечері малюк розгледів, що вона рухається в його бік. Він пройшов крізь лісок вічнозелених дубів, набрав води зі струмка і рушив далі у сутінках, а пізніше облаштувався на ночівлю, не розкладаючи багаття. Він прокинувся серед сухих запорошених кущів від пташиного співу.

Опівдні він знов їхав прерією, і пил з півночі тягнувся вздовж усього обрію. Під вечір у поле зору потрапило перше стадо. Сухорляві норовисті тварини з величезними широкими рогами. Тієї ночі він сидів у таборі пастухів, їв боби з галетами і слухав розповіді про кочове життя.

Вони вийшли з Абіліна сорок днів тому і прямували на луїзіанські ринки. Їх переслідували зграї вовків, койотів та індіанців. Ревіння худоби у темряві було чути за кілька миль.

Такі ж обідранці, як і він, вони ні про що його не запитували. Кілька метисів, вільні чорнопикі, один-два індіанці.

У мене поцупили одяг, сказав він.

Вони кивали у відблиску полум’я.

Вони все у мене відібрали. Я залишився навіть без ножа.

Можеш приєднатися до нас. Ми втратили двох. Повернулися до Каліфорнії.

У мене своя дорога.

Гадаю, ти, може, і сам підеш до Каліфорнії.

Може. Я ще не вирішив.

Ті хлопці, що були з нами, зв’язалися з ватагою з Арканзасу. Вони прямували до Беара. Збиралися в Мексику і на захід.

Ладен закластися, ці приятелі понапивалися в Беарі до білої гарячки.

Ладен закластися, старий Лонні покрив кожну хвойду в місті.

Скільки звідси до Беара?

Зо два дні.

Ні, довше. Я сказав би радше чотири.

Як туди дістатися, якщо надумаю?

Тримайся суворо на південь, десь за пів дня маєш виїхати на дорогу.

Надумав їхати в Беар?

Може.

Побачиш там старого Лонні, передай йому, нехай знайде ласий шматочок і для мене. Передай привіт від старого Орена. Він тобі купе випивку, якщо не промотав усіх грошей.

Вранці вони поснідали коржиками з патокою, пастухи осідлали коней і поїхали. Знайшовши мула, він побачив торбинку з деревного волокна, всередині була жменя сушених бобів, кілька перчин і старий грінріверський ніж із руків’ям з накрученої мотузки. Він осідлав мула: спина намуляна, шерсть витерлася, підкови тріснули. Ребра, як риб’ячі кістки. Вони почвалали навпростець безкрайньою рівниною.

Малюк побачив Беар на четвертий день увечері і, сидячи верхи на своєму змордованому мулі, з пагорбка оглянув містечко: тихі саманні хатки, лінію зелених дубів і тополь, що позначали річище, ринкову площу, забиту фургонами з дахами із ряднини, побілені громадські будівлі, церковну баню у мавританському стилі, що височіла серед дерев, на віддалі були казарма місцевого гарнізону і висока кам’яна порохівня. Легкий вітерець ворушив листя його капелюха, його скуйовджене засалене волосся. На загостреному змученому обличчі чорніли глибоко запалі очі, а з-за халяв линув нестерпний сморід. Сонце щойно зайшло, і на захід простягнися рифи криваво-червоних хмар, з яких, наче рятуючись від якоїсь великої пожежі на краю землі, випурхували маленькі пустельні дрімлюги. Він сплюнув, слина була білою і сухою, потім стиснув мулові ребра потрісканими дерев’яними стременами, і вони важкою ходою рушили далі.

Назустріч йому вузькою піщаною дорогою рухалися поховальні дроги з горою тіл, дзвіночок сповіщав про сумну процесію, а над дугою розгойдувався ліхтар. На передку сиділи троє, які і самі не дуже відрізнялися від мерців або духів, бо були такі білі від вапна, що майже світилися у сутінках. За возом, що його тягли двійко коней, стелився припах карболки, і невдовзі вони щезнули з поля зору. Малюк зупинився і проводжав їх поглядом. Закляклі голі ноги мерців розхитувалися з боку в бік.

Темне місто стрічало його собачим гавкотом та освітленими гасовими лампами обличчями, що визирали з-за фіранок у вікнах. Легке цокотіння підков відлунювало на безлюдних вуличках. Мул глибоко втягнув повітря і різко завернув у провулок, що вивів на площу, де у світлі зірок малюк побачив колодязь з жолобом і конов’язь. Він спішився, узяв відро з кам’яної приступки й опустив у колодязь. Почувся тихий плескіт. Малюк витягнув відро, розплескуючи у темряві воду. Тоді зачерпнув воду черпаком з гарбуза і почав пити, а мул тикав йому мордою у лікоть. Напившись, малюк поставив на землю відро, сів на приступку і дивився, як п’є мул.

Він ішов містечком, ведучи за собою тварину. Навкруги ні душі. Невдовзі він дістався до ринкової площі і почув гітари і ріжок. На дальньому краю площі у кав’ярні світилося, і звідти долинали сміх і пронизливі крики. Він повів мула через площу на інший бік, уздовж довгого портика, туди, до вогнів.

На вулиці він побачив групу танцюристів у барвистих костюмах, які щось гукали іспанською. Малюк з мулом стояли на межі світла і спостерігали. Уздовж стіни таверни сиділи старигани, а діти гралися в пилюці. Усі були в незвичних костюмах: чоловіки у темних капелюхах з пласкою тулією, білих нічних сорочках і штанах, що застібалися збоку вздовж шва, дівчата з яскраво нафарбованими обличчями і з черепаховими гребінцями в чорному з синім полиском волоссі. Малюк з мулом перейшов вулицю, прив’язав того й увійшов до генделя. Біля шинкваса стояло кілька чоловіків, та коли малюк увійшов, усі вони замовкли. Він пройшов блискучою глиняною долівкою повз сплячого собаку, який розплющив одне око і поглянув на нього, а потім зупинився в протилежному кінці кімнати біля шинкваса і поклав руки на кахлі. Бармен запитливо кивнув до нього, Dígame[12].

Грошей у мене нема, але мені треба випити. Я можу винести помиї або помити підлогу тощо.

Бармен позирнув через приміщення туди, де двоє чоловіків за столиком грали в доміно. Abuelito[13], покликав він.

Старший з двох підвів голову.

Oué dice el muchacho[14].

Стариган поглянув на малюка і знову повернувся до своїх гральних кісточок.

Бармен знизав плечима.

Малюк обернувся до старигана. Ви говорити американською? запитав він.

Стариган відвів погляд від гри. Байдужим оком оглянув малюка.

Скажи йому, що я відпрацюю за випивку. Грошей у мене нема.

Стариган підняв підборіддя і клацнув язиком.

Малюк дивився на бармена.

Стариган показав кулак з піднятим угору великим пальцем і опущеним униз мізинцем, закинув голову і перехилив уявну чарку собі в горлянку. Ouiere hecharse una copa, сказав він. Pere no puede pagar[15].

Чоловіки за шинквасом спостерігали за розмовою.

Бармен дивився на малюка.

Ouiere trabajo, сказав стариган. Quién sabe[16]. Він повернувся до своїх кісточок і заграв далі, більше не звертаючи на них уваги.

Ouieres trabajar[17], промовив один з чоловіків за шинквасом.

Вони зареготали.

Чого регочете? запитав малюк.

Вони припинили. Хтось дивився на нього, хтось кривив рота, хтось знизував плечима. Хлопець повернувся до бармена. У вас є робота, яку я міг би зробити за пару чарок, я це чудово знаю, чорт забирай.

Один за стійкою щось сказав іспанською. Хлопець спопелив їх поглядом. Вони підморгнули один одному і підняли склянки.

Він знову повернувся до бармена. Його очі потемніли і звузилися. Підлогу підмести, сказав він.

Бармен кліпнув.

Малюк позадкував і жестами зімітував підмітання, від цієї пантоміми випиваки позгиналися, порскаючи сміхом. Підмітати, сказав він, показуючи на підлогу.

No está sucio[18], сказав бармен.

Малюк знов показав, що замітає. Замітати, чорт забирай, повторив він.

Бармен знову знизав плечима. Він пішов до краю стійки і повернувся з мітлою. Малюк узяв її і пішов углиб бару.

Приміщення було доволі великим. Він почав замітати з темних кутів, де у горщиках мовчазно стояли деревця. Він обмітав плювальниці, потім гравців за столом, потім обмів собаку. Малюк почав мести в бік шинкваса і, дійшовши до того місця, де стояли випиваки, випростався, зіперся на мітлу і поглянув на них. Вони мовчки перезирнулися, і нарешті один з них узяв свою склянку з шинкваса і відступив. За ним відійшли й інші. Малюк замів повз них до самих дверей.

Танцюристи вже пішли, музика замовкла. По інший бік вулиці на лавці, на яку крізь двері кав’ярні падало тьмяне світло, хтось сидів. Мул стояв там, де його прив’язали. Малюк обстукав мітлу об сходинки, зайшов у приміщення і відніс її у куток, звідки її взяв бармен. Потім підійшов до шинкваса і став чекати.

Бармен удавав, ніби його не помічає.

Малюк постукав по дереву кісточками пальців.

Бармен обернувся до нього, став руки в боки і скривився.

А тепер даси випити? запитав малюк.

Бармен не поворухнувся.

Малюк показав, наче ковтає, як це робив стариган, але бармен байдуже відмахнувся рушником.

Andale[19], сказав він. І тильним боком долоні показав, щоб той вимітався.

Обличчя малюка стало чорнішим за хмару. Ах ти сучий син, вимовив він. І рушив до нього уздовж шинкваса. Бармен і бровою не повів. Він витягнув з-під шинкваса старовинний армійський пістоль з кремінним замком і зап’ястком звів курок. У тиші ніби гучно тріснуло дерево. Дзенькнули склянки, що разом опустилися на шинквас. Завищали стільці, відсунуті до стіни гравцями.

Малюк закляк. Стариган, промовив він.

Стариган не відгукнувся. У кав’ярні не було чутно ні звука. Малюк обернувся, шукаючи його очима.

Esta borracho[20], сказав стариган.

Хлопець дивився в очі бармену.

Той пістолем указав йому на двері.

Стариган звернувся до присутніх іспанською. Потім щось сказав бармену. Потім надів капелюх і вийшов.

Бармен зблід. Коли він вийшов з-за шинкваса, пістоля у нього в руках уже не було, натомість він тримав бондарний молоток.

Малюк позадкував до середини приміщення, та бармен наступав на нього так завзято, наче мав виконати надзвичайно важливу справу. Він двічі махнув молотком, і малюк двічі відступив праворуч. Потім позадкував. Бармен закляк. Малюк легко перестрибнув через шинквас і схопив пістоль. Ніхто не поворухнувся. Зачепивши кресалом об стійку, він відкрив полицю і зсипав порох, а потім поклав пістоль. Далі обернувся й узяв дві повні пляшки й обійшов стійку, тримаючи по одній в кожній руці.

Бармен стояв у центрі кімнати. Він важко сопів і розвертався, стежачи за рухами малюка. Коли той наблизився, бармен замахнувся молотком. Малюк трохи присів, зробив фінт, а потім розбив пляшку, яку тримав у правиці, бармену об голову. Кров і алкоголь бризнули врізнобіч, у бармена підігнулися ноги і закотилися очі. Малюк уже випустив шийку, перекинув другу пляшку у правицю, як справдешній розбійник з великої дороги, шийка ще навіть не долетіла до підлоги, як він ударив другою пляшкою навідліг бармену об голову, а потім устромив її зазублені залишки тому в око ще до того, як він упав.

Малюк обвів поглядом приміщення. У декого на ремені звисали пістолети, але жоден з присутніх не поворухнувся. Малюк перескочив через шинквас, схопив ще одну пляшку, засунув під пахву і вийшов з бару. Собаки вже не було. Як і чоловіка на лавці. Він відв’язав мула і повів через площу.

Він лежав голий під деревцями, а його лахміття сохнуло на гіллі над ним, коли поруч осадив коня і зупинився вершник, що їхав уздовж річки.

Малюк повернув голову. І крізь верболіз побачив кінські ноги. Одразу ж перекотився на живіт.

Чоловік спішився і став поруч з конем.

Малюк витягнув свій ніж з мотузяним руків’ям.

Агов там, крикнув вершник.

Малюк промовчав. Він трохи посунувся вбік, щоб краще бачити крізь гілля.

Агов там. Де ти є?

Що треба?

Хочу поговорити.

Про що?

Та дідько, виходь уже. Я білий і християнин.

Малюк простягнув руку крізь верболіз, намагаючись дістати штани. Він ухопив звислий край ременя і потягнув до себе, але штани зачепилися за сук.

Та чорт забирай, сказав чоловік. Ти ж хоч не на дереві?

Чому б тобі не їхати своєю дорогою і не дати мені спокій.

Просто хочу поговорити. І думки не було тебе розізлити.

Ти мене не розізлив.

Ти раптом не той хлопчина, що продірявив голову мексикосу вчора ввечері? Я не представник закону.

І хто цікавиться?

Капітан Вайт. Він хоче, щоб ти вступив у наше військо.

Військо?

Саме так, сер.

Яке військо?

Під командуванням капітана Вайта. Ми збираємося дати прочухана цим мексиканцям.

Війна ж закінчилася.

Він вважає інакше. Де ти там?

Малюк став на повний зріст, стягнув штани із сука і вдягнув їх. Узувся, сховав ніж у праву халяву і вийшов з верболозу, вдягаючи сорочку.

Вершник сидів у траві, схрестивши ноги. На ньому був одяг з оленячої шкіри і чорний запилюжений шовковий циліндр, а у кутку рота стирчала мексиканська сигарка. Побачивши того, хто продерся крізь заріст, він похитав головою.

Добряче, бачу, життя тебе потріпало, синку, еге? запитав він.

Та якось гарного життя і не бачив.

Готовий поїхати до Мексики?

Що я там загубив?

То для тебе можливість вибитися в люди. Тобі краще чимось зайнятися, бо інакше ноги простягнеш.

Що там дають?

Кожному коняку й амуніцію. Думаю, справимо тобі якусь одежину.

У мене нема рушниці.

Знайдемо.

А що платять?

Чорт забирай, синку, нащо тобі гроші? Уся здобич твоя. Ми ж до Мексики їдем. Бойові трофеї. Хто у загоні не мріє стати великим землевласником? От ти скіки зараз землі маєш?

Я ніц не знаю про військову справу.

Чоловік пильно подивився малюку в очі. Він витягнув з рота незапалену сигару, відвернувся, сплюнув і повернув її на місце. Звідки ти? запитав він.

З Теннессі.

Теннессі. Ну тоді я майже певен, що хоча б стріляти ти вмієш.

Малюк присів навпочіпки в траву. Він поглянув на коня вербувальника. Чапрак з тисненої шкіри, оторочена сріблом упряж. На морді — біла зірочка, ноги у білих панчохах, густу траву хапає цілими оберемками. А ти звідки? запитав малюк.

Я в Техасі з тридцять восьмого. І якби не стрів капітана Вайта, не знаю, де б і був зараз. Я виглядав навіть гірше за тебе, але з’явився він і зцілив мене, як того Лазаря. Наставив на правильний шлях. Я пив би і курвив, доки чорти не забрали б. Він розгледів у мені щось таке, що варто було врятувати, і я бачу це в тобі. Що скажеш?

Не знаю.

Поїхали зі мною, я тебе познайомлю з капітаном.

Хлопець висмикував травинки. Знову позирнув на коня. Гаразд, погодився він. Думаю, гірше не буде.

Вони поїхали через містечко — рекрутер на своєму чудовому коні у білих панчохах, а малюк позаду на мулі, наче полонений. Вони їхали вузькими провулочками, де мліли від спеки плетені мазанки. Дахи поросли травою і колючою опунцією, по них тинялися кози, а над усім цим нужденним валькованим царством ледве чутно лунали поховальні дзвіночки. Вони завернули на Торгову вулицю, проїхали Головною площею крізь скупчення фургонів і перетнули ще одну площу, де хлопчаки з маленьких візків продавали виноград та інжир. Повз них проскочило кілька кощавих собак. Вони перетнули Військову площу, проїхали повз ту вуличку, де вони з мулом влаштували водопій попередньої ночі, і там біля колодязя зібралися купки жінок і дівчат, стояли обплетені лозою глиняні глечики різноманітних форм. Вони проминули будиночок, звідки долинало жіноче завивання, а біля дверей терпляче і нерухомо, попри спеку і ґедзів, чекали коні, запряжені у маленькі дроги.

Капітан квартирувався в заїзді на площі з деревами і маленькою зеленою альтанкою з лавками. За залізною брамою перед фасадом заїзду відкривався прохід, де у кінці був дворик. Побілені стіни прикрашені маленькими різноколірними кахлями. У цього рядового були шкіряні чоботи з тисненням, їхні високі підбори вправно цокотіли по кахлях і сходах, що вели з дворика до горішніх кімнат. Пишну зелень дворика щойно полили, і земля парувала. Рядовий пройшов довгим балконом до дверей і різко постукав. Голос запросив їх увійти.

Він сидів за плетеним столиком і писав листи, капітан. Вони чекали, стоячи, і рядовий тримав свій чорний капелюх у руках. Капітан і далі писав, навіть не поглянувши на них. Малюк чув, як надворі жінка говорить іспанською. Окрім цього, було чути лише те, як скрипить капітанове перо.

Поставивши крапку, капітан відклав перо і поглянув на них. Він подивився спочатку на рядового, потім на малюка, а тоді схилив голову і перечитав щойно написане. Задоволено кивнувши, притрусив лист піском з оніксової коробочки і згорнув його. Діставши з коробки на столі сірник, він запалив його, підніс до воскової палички і тримав, доки на папері розпливлася медальйоном червона пляма. Загасив сірник, подув на папір і поставив печатку своєю каблучкою. Потім устромив листа між двох книжок на столі, відкинувся у кріслі і знову поглянув на малюка. Поважно кивнув. Сідайте, запросив він.

Вони примостилися на якійсь лаві з темного дерева. У рядового капітана на ремені висів великий револьвер, і, сідаючи, він провернув ремінь так, що пістолет опинився поміж ніг. Прикрив його капелюхом і відкинувся на спинку. Малюк сидів рівно, поклавши одну ногу у порепаних чоботях на другу.

Капітан відсунув стілець, підвівся, обійшов стіл і став перед ним. Цілу хвилину так простоявши, він усівся на стіл, розгойдуючи ногами. В його волоссі й обвислих вусах уже пробивалася сивина, але він не був старий. Отже, ти той самий, сказав він.

Який «той самий»? запитав малюк.

Який «той самий», сер? виправив його підлеглий.

Скільки тобі років, синку?

Дев’ятнадцять.

Капітан кивнув. Він пильно оглянув малюка з голови до ніг. Що з тобою трапилося?

Що?

Кажи «сер», сказав рекрутер.

Сер?

Я кажу, що з тобою трапилося.

Малюк подивився на сусіда. Обдивився себе і знову глянув на капітана. Напали грабіжники, сказав він. Грабіжники, повторив капітан.

Забрали всі мої речі. Забрали годинник, усе.

У тебе є рушниця?

Ні, вже нема.

Де саме тебе пограбували?

Не знаю. Його ніяк не назвеш. Просто якась пустиня.

Звідки ти їхав?

Я їхав з Нака…, Нака…

Накоґдочеса?

Саме так.

Саме так, сер.

Саме так, сер.

Скільки їх було?

Малюк витріщився на нього.

Грабіжників. Скільки було грабіжників.

Сім чи вісім, здається. Мене влупили по голові якоюсь дошкою.

Капітан скосив на нього око. То були мексиканці?

Не всі. Мексиканці і чорнопикі. З ними один чи два білих. Вони накрали багато худоби. Єдине, що в мене лишилося, це старий ніж. Він був у мене в халяві.

Капітан кивнув. Він затиснув долоні колінами. Що думаєш про договір[21]?

Малюк подивився на чоловіка поруч на лаві. Той сидів із заплющеними очима. Він опустив погляд на великі пальці. Я про це нічого не знаю, зізнався він.

На жаль, це можна сказати про багатьох американців, сказав капітан. Звідки ти, синку?

З Теннессі.

Навряд чи ти був серед «добровольців» під Монтерреєм[22]?

Ні, сер.

Найзавзятіші відчайдухи, яких я колись бачив у бою. Як на мене, на півночі Мексики проливало кров і загинуло хлопців з Теннессі більше, ніж з будь-якого іншого штату. Ти знав?

Ні, сер.

Їх зрадили. Билися і гинули там, у тій пустелі, а їхня країна їх зрадила.

Малюк мовчав.

Капітан подався вперед. Ми билися за неї. Втрачали друзів і братів. А потім, Господь бачить, віддали. Віддали зграї варварів, які, і це визнає найупередженіший їхній прихильник, узагалі не уявляють про існування на Богом даній землі таких понять, як честь, справедливість, і вони поняття не мають, що таке республіканське правління. Народ такий боягузливий, що платить данину сотню років племенам голих дикунів. Віддають урожай і худобу. Закривають шахти. Покидають цілі поселення. Тоді як орда язичників спустошує країну, грабуючи й убиваючи зовсім безкарно. І ніхто їх не зупинить. Що то за люди такі? Апачі навіть кулі на них не витрачають. Ти чув про це? Вони їх забивають камінням. Капітан похитав головою. Здавалося, у нього самого від цього зіпсувався настрій.

Тобі відомо, що коли полковник Доніфан захопив місто Чіуауа[23], втрати ворога склали понад тисячу вбитими і пораненими, тоді як наші — один вояк, та й той наклав на себе руки? Із загоном нерегулярної армії, напівроздягненими добровольцями, яким ніхто не платив, які звали його просто Біллом, він пройшов до бойовища аж з Міссурі?

Ні, сер.

Капітан відкинувся назад і схрестив руки на грудях. Ми маємо справу, сказав він, із нацією виродків. Збіговищем метисів, трохи кращими за чорнопиких. А може, і не кращими. У Мексиці нема уряду. Чорт забирай, у Мексиці і Бога нема. І ніколи не буде. Ми маємо справу з народом, що явно не спроможний дати собі раду. А чи знаєш ти, що буває з народом, який не може дати собі раду? Саме так. Приходять інші й ним урядують.

У мексиканському штаті Сонора вже близько чотирнадцяти тисяч французьких колоністів. Їм під поселення задарма роздають землю. Їм роздають знаряддя і худобу. Освічені мексиканці це заохочують. Паредес[24] закликає до відділення від мексиканського уряду. Вони згодні, аби ними радше керували жабоїди, ніж крадії та кретини. Полковник Карраско[25] закликає американців втрутитися. І він свого досягне.

Просто зараз у Вашингтоні формують комісію, яка прибуде сюди, щоб накреслити межі кордонів між нашою країною і Мексикою. Думаю, те, що Сонора стане територією Сполучених Штатів, лише питання часу. Ґуаймас — американським портом. Американцям не треба буде на шляху до Каліфорнії їхати через цю нашу братерську республіку, занурену в пітьму, і наші громадяни нарешті будуть захищені від сумновідомих банд головорізів, якими наразі кишать дороги, що туди ведуть.

Капітан спостерігав за його реакцією. Малюк почувався ніяково. Синку, сказав капітан. Ми маємо стати тим знаряддям, що принесе свободу на цю темну і неспокійну землю. Саме так. Ми маємо стати вістрям цього натиску. З мовчазного благословення каліфорнійського губернатора Бернетта.

Він знову подався вперед і поклав руки на коліна. І ми будемо серед тих, кому дістануться трофеї. Кожний вояк мого загону отримає ділянку землі. Чудові пасовиська. Одні з найкращих у світі. Землю, таку багату на мінерали, золото і срібло, що, не побоюся сказати, таке годі уявити у найсміливіших мріях. Ти молодий. Але я бачу, який ти насправді. А я не помиляюся в людях. Думаю, що ти не проти ввійти в історію. Правда ж?

Так, сер.

Так. І думаю, що ти не з тих, хто віддасть чужинцям землю, за яку воювали і помирали американці. І запам’ятай, що я скажу. Якщо американці, такі люди, як ми з тобою, для кого наша держава не пустий звук, не візьмуться до справи, доки оті пестуни у Вашингтоні сидять на дупі рівно, якщо ми не візьмемося до справи, то над Мексикою — і я маю на увазі всю країну — одного дня замайорить прапор європейської держави. І до біса доктрину Монро[26].

Голос капітана став тихим і напруженим. Нахиливши голову, він доброзичливо дивився на малюка. А той в своїх бруднуватих джинсах тер долоні об коліна. Він знову позирнув на чоловіка, що сидів поруч, але той, здається, спав.

А сідло знайдеться? запитав він.

Сідло?

Так, сер.

У тебе нема сідла?

Ні, сер.

Я думав, ти маєш коня.

Мула.

Зрозуміло.

У мене є стара кульбака на мулі, але від неї мало що зосталось. Від мула теж небагато зосталось. Він сказав, що мені дадуть коня і рушницю.

Сержант Траммель сказав?

Ніякого сідла я йому не обіцяв, відгукнувся сержант.

Дістанемо тобі сідло.

Я лише казав, що ми справимо якусь одежину, капітане.

Саме так. Хоч ми і нерегулярна армія, але не збираємося мати вигляд якоїсь солдатні, еге ж?

Саме так, сер.

І коней об’їжджених нема, сказав сержант.

Нічого, об’їздимо.

Того хлопця, що так добре їх об’їздив, уже нема.

Знаю. Знайдіть когось іншого.

Так, сер. Можливо, він сам вміє об’їжджати коней. Ти колись об’їздив коней?

Ні, сер.

Не зви мене «сером».

Так, сер.

Сержанте, сказав капітан, підводячись з-за столу.

Так, сер.

Запишіть цього хлопця.

П’ять днів по тому він на жеребці загиблого разом з іншими вершниками і валкою, проминувши площу, виїхав за місто на дорогу, що вела в долину. Вони проїхали через Кастровілль, де койоти розрили могили і порозтягали кістки, перетнули річку Фріо, потім Нуесес, з’їхали з дороги Пресидіо і повернули на північ, виславши варту вперед і в тил. Уночі подолали Дель-Норте[33] і мілким піщаним бродом вийшли до вітровійної пустині.

До світанку загін розтягнувся по долині довгою колоною, пересохлі дерев’яні фургони жалібно стогнали, коні фуркали. Глухий стукіт копит, дзвін спорядження, безупинний брязкіт упряжі. Земля була голою, коли не рахувати розкиданих острівців чагарнику, кактусів і невеличких латок звивистої трави, і на південь тяглися такі ж голі невисокі гори. Лінія горизонту на заході була пласкою і чіткою, як спиртовий рівень.

За перші дні їм не трапилося ніякої дичини і птахів, окрім стерв’ятників. Удалині вони бачили отари овець чи кіз, що рухалися вздовж обрію в шлейфі пилу, а їсти їм доводилося м’ясо диких віслюків, підстрелених на рівнині. У підсідельних піхвах сержант тримав важку вессонівську гвинтівку з фальш-стволом, для якої потрібні були паперові пижі і яка стріляла конусуватими кулями. З неї він бив у пустелі дрібних диких свиней, а потім, коли в поле зору почали потрапляти табуни антилоп, зупинявся у сутінках, щойно сонце щезало за небосхил, брав сошку, вкручував її в нарізану втулку під цівкою, і так бив тварин, поки ті безтурботно паслися на відстані майже кілометр. Гвинтівка була обладнана прицілом з верньєром на хвостовому гвинті, він на око визначав відстань, робив поправку на вітер і виставляв приціл, наче мав мікрометр. Другий капрал лежав поруч з прозорною трубою і, коли той хибив, підказував, вище чи нижче брати, фургон чекав, доки сержант підстрелить три-чотири антилопи, а тоді радісно торохтів по захололій землі, а шкуродери товклися і посміхалися у возі. Сержант ніколи не вкладав гвинтівку в піхви, не витерши і не змазавши дуло.

Зброї в них не бракувало: у кожного гвинтівка, а в багатьох ще й п’ятизарядні кольти малого калібру. У капітана було два драгунські пістолети у кобурах, закріплених через луку сідла на рівні колін. Ці пістолети, зроблені в Сполучених Штатах за патентом Кольта, він придбав в одного дезертира на платній стайні в Соледаді, віддав за них вісімдесят доларів золотом, а на додачу отримав кобури з кулелійкою і порохівницею.

Завдяки обрізаному і розточеному дулу гвинтівка малюка була справді дуже легкою, а кулелійка такою дрібною, що йому доводилося пижувати кулі замшею. Він стріляв лише декілька разів, але кулі летіли абикуди. Він віз її поперек сідла, бо не мав піхов. Її так возили бозна-скільки років, і рура добряче затерлася.

У присмерку повернувся фургон з м’ясом. Шкуродери накидали у візок мескитового хмизу і викорчуваних кіньми пеньків, а тепер розвантажили дрова і у світлі ручних ліхтарів почали шматувати випатраних антилоп на дні фургона своїми «бові» і топірцями, сміючись і розмахуючи ними у кривавому смердючому місиві. Коли зовсім стемніло, з багать випирали, паруючи, почорнілі кістяки, і почалася запекла боротьба за місце над вуглями, куди всі сунули обстругані патички з нанизаними шматками м’яса, тут же дзвеніли баклажки і лунало нескінченне кепкування. А потім вони ночували на тих холодних рівнинах на чужій землі, сорок шість чоловіків, закутаних у ковдри, під тими ж зірками, і так само скімлили прерійні вовки, та водночас усе було якимось дивним.

Вони прокинулися і рушили вдосвіта, поснідали холодним м’ясом з галетами, не розкладаючи вогню. Сонце зійшло й осяяло колону, виснажену шестиденною дорогою. Їхній одяг мав мало спільного, а капелюхи ще менше. Маленькі строкаті мустанги йшли нерівною, агресивною ходою, і зле дзижчання рою мух супроводжувало віз із м’ясом. Загін здіймав куряву, що швидко розсіювалася і губилася в неосяжному краєвиді, і залишався лише пил, який здіймав блідий маркітант, що непомітно наздоганяв їх, і його вбогий кінь та вбогий віз не лишали по собі ніяких слідів на цій землі, як, власне, і на будь-якій іншій. Поблизу тисячі багать у сталево-синіх сутінках розкладає він свій товар, криво шкірячись, цей торгаш, готовий іти за вояками куди завгодно, у будь-який похід, або знаходити їх у норах саме в таких вибілених землях, куди вони втекли, ховаючись від Бога. Цього дня занедужало двоє чоловіків, й один помер ще затемна. Уранці інший зайняв його місце. Обох хворих поклали поміж мішків з бобами, рисом і кавовими зернами у фургоні з провізією, завісивши їх від сонця ковдрами, їх постійно так сильно підкидало і розхитувало, що м’ясо в них майже відділилося від кісток, і вони кричали, щоб їх покинули, а потім померли. У ранковій сутіні лопатками антилоп для них вирили могили, присипали зверху камінням і знову вирушили в дорогу.

Вони вирушили далі, і на сході сонце випустило бліді стріли світла, а потім колір став насиченішим, наче кров, що раптом шугнула, спалахуючи й заливаючи рівнину, і там, де земля затікала в небо на межі творіння, нізвідки з’явилася верхівка сонця, як голівка велетенського червоного фалоса, доки не постала повністю з невидимої крайньої плоті, і тоді сонце нарешті всілося, зловтішно пульсуючи у них за спинами. Камінчики відкидали на пісок тіні, подібні на лінії олівцем, а довгасті обриси людей і валки витягнулися далеко вперед, наче чорні пасма ночі, з якої вони виїхали, наче мацаки, якими їх намагалася втримати прийдешня темрява. Вони їхали, понуривши голови, на головах капелюхи, безликі, як напівсонне військо на марші. Ближче до опівдня помер ще один чоловік, його витягли з фургона, де на мішках, поміж яких він лежав, залишилися плями, і поховали так само, як і інших, і рушили далі.

Тепер за ними назирці йшли вовки, великі світло-сірі lobos[34] з жовтими очима, вони бігли майже поруч або всідалися у спекотному мареві та спостерігали за людьми, коли ті вдень зупинялися спочити. Потім знову наздоганяли. Мчали вистрибом, підкрадалися, йшли неквапом, опустивши до землі довгі носи. Увечері їхні очі бігали та спалахували на межі світлового кола від вогнища, а вранці, коли вершники вирушали в дорогу в прохолодній темряві, було чутно, як вовки ричать і клацають зубами десь позаду, гасаючи табором у пошуках м’ясних залишків.

Фургони так розсохлися, що розгойдувалися з боку в бік, наче собаки, і сточувалися від піску. Колеса повсихали і спиці хиталися у маточинах і торохтіли, як навій ткацького верстата, а вночі мандрівники заганяли у пази фальш-спиці та зав’язували їх смужками сирої шкіри, заганяли клинчики між залізним бандажем і потрісканим на сонці ободом. Колеса вихляли на ходу, залишаючи, попри майже марні зусилля, на піску зигзаги, схожі на сліди гримучої змії. Штирі у маточинах розхитувалися і випадали по дорозі. Колеса почали ламатися.

На десятий день, втративши чотирьох людей, вони підійшли до рівнини з чистої пемзи, куди оком не кинь — жодного куща, жодної травинки. Капітан скомандував спочивати й підкликав мексиканця, що був за провідника. Вони переговорили, і спочатку активно жестикулював мексиканець, потім уже капітан, і невдовзі вони продовжили подорож.

Здається мені, що це пряма дорога до пекла, сказав хтось з вояків.

Цікаво, чим він збирається коней годувати?

Думаю, що, по-їхньому, коні мають гребтися у піску, як курчата, і радіти знайденій зернині.

За два дні їм на шляху почали траплятися кістки і покинуте спорядження. Вони побачили напівпоховані скелети мулів з такими білими і відполірованими кістками, аж ті видавалися розпеченими навіть у такій буйній спеці, побачили в’ючні кошики і сідла, людські кістки, побачили цілого мула, висохлу і почорнілу тушу, тверду, як камінь. Вони їхали далі. Біле полуденне сонце проводжало їх цією пусткою, наче армію привидів, такими блідими були вони від пилу, як силуети стертих фігур на дошці. Вовки стали ще світлішими, стрибали, збивалися докупи, бігали легкими тінями, задирали вгору схудлі морди. Увечері коней годували з рук їжею з торб і напували з відра. Хвороба щезла. Уцілілі лежали тихо в цій вищербленій порожнечі та спостерігали, як розжарені до білого зірки кулями пронизують темряву. Або спали, а їхні очужілі серця калатали на цьому піску, ніби вони були змореними мандрівниками на поверхні планети Анарета[35], що вчепились за безіменність, що кружляє в ночі. Вони йшли далі, і метал на колесах фургонів блищав від пемзи, як хром. На півдні височіли блакитні кордильєри[36], врослі у бліду тінь на піску, наче віддзеркалення в озерній воді, і тут вовків уже не було.

Тепер вони їхали вночі, jornadas[37], чию тишу порушувало лише торохтіння фургонів і сопіння коней. Дивний загін старців із густим білим пилом на вусах і бровах у місячному сяйві. Вони йшли далі, а зірки аркодужно товклися на небесній тверді й згасали за чорнильними горами. Подорожні навчилися добре орієнтуватись у нічному небі. Очі західної людини краще сприймають геометричні форми, ніж назви, що з’явилися у давні часи. Прив’язані до Полярної зорі, вони об’їжджали Ківш, тоді як на південному заході здіймався Оріон, схожий на великого електричного повітряного змія. Пісок блакитнів у місячному сяйві, а залізні колеса фургонів котилися серед силуетів вершників блискучими ободами, що вихляли та вертілися, наче поранені, і чимось скидалися на навігаційні прилади, витончені астролябії, а відполіровані підкови коней рухалися далі, наче застібка, спалахуючи міріадами очей, що миготіли над поверхнею пустелі. Вони бачили грози десь далеко, так далеко, що їх не було чутно, тільки безгучно спалахувала блискавка, пронизуючи наскрізь тонкий чорний хребет гори, що тріпотів, а тоді його знову засмоктувала темрява. Вони бачили, як дикі коні мчали рівниною, забиваючи копитами у ніч свої тіні і залишаючи у місячному сяйві паруватий пил, як ледь вловний натяк, що вони щойно там були.

Уночі дув вітер, і дрібний пісок скрипів на зубах. Він був усюди, в усьому, що вони їли. Вранці сонце кольору сечі затуманеним оком глянуло крізь запилюжені шибки на бляклий світ без властивостей. Коні вибивалися із сил. Загін зупинився на спочинок без дров і води, і бідолашні мустанги збилися докупи, скиглячи, як собаки.

Тієї ночі вони їхали наелектризованою і дикою місциною, де по металу кінської упряжі пробігали бляклі блакитні вогники чудернацької форми, колеса фургонів котилися вогняними ободами, а в кінських вухах і в бородах подорожніх виблискували крихітні блакитні перлини. Усю ніч на заході за опівнічними грозовими хмарами здригалася зірниця, яка з’явилася нізвідки, від чого ніч у пустелі на мить перетворювалася на синюватий день, а на обрії проступали гори, голі, чорні і помертвілі, наче взагалі не звідси, і здавалося, що насправді вони тектонічно були не з каміння, а зі страху. Грім рухався з південного заходу, і блискавка освітлювала все довкола, блакитну і мертву пустелю, потужні перекати лунали звідусіль, вирвані із суцільної пітьми, наче якесь царство демонів або країна перевертнів, від яких, коли настане день, не лишиться ані сліду, ані диму, ані руїн — нічого, як від кошмарного сну.

Вони зупинилися в темряві, щоб коні відпочили, і дехто склав зброю у фургони, боячись, що та може притягнути блискавку, а один чоловік на ім’я Гейворд почав молитися про дощ.

Він молився: Боже Всемогутній, якщо це не надто всупереч Твоєму вічному промислу, чи не міг би Ти послати нам дощик?

Ще молися, закричав хтось, і він упав навколішки і заволав, перекрикуючи грім і вітер: Господи, ми повсихали тут, як в’ялене м’ясо. Дай лише кілька крапель для цих подорожніх у прерії, що так далеко від дому.

Амінь, сказали вони і, зібравши коней, рушили далі. Упродовж години вітер почав холонути, і краплі дощу завбільшки з картеч посипалися на них з буремної темряви. Запахло мокрим камінням, солодким ароматом мокрих коней і мокрої шкіри. Вони поїхали далі.

Наступного дня була спека, і вони їхали виснаженими кіньми з порожніми бочками для води, а ввечері ці обранці долі, обшарпані і білі від пилу, наче озброєний верховий загін мірошників, що заблукав через власну недоумкуватість, виїхали з пустелі крізь вузький прохід між низькими кам’янистими пагорбами і спустилися до самотньої хакалі, грубої валькованої халупи з якоюсь подобою стайні й коралю.

Паркан з кісток був за огорожу цієї невеликої запорошеної ділянки землі, і, здавалося, над усім краєвидом тут панувала смерть. Дивна огорожа, за якою жодних ознак життя, відполірована піском і вітром, вибілена сонцем і потріскана, як стара порцеляна, у сухих брунатних щербинках від негоди. Хвилясті тіні вершників під брязкіт упряжі промайнули по сухій бурій землі, а потім і по глиняному фасаду халупи, а коні затремтіли, почувши воду. Капітан підняв руку, і сержант наказав двом воякам злізти з коней і зі зброєю оглянути халупу. Вони відкинули заслін із сириці й увійшли. А за кілька хвилин вийшли.

Хтось є поблизу. Вуглі ще гарячі.

Капітан пильно оглянув місцевість. Він неквапливо спішився, як людина, що звикла мати справу з некомпетентністю підлеглих, й увійшов до хакалі. Вийшовши, ще раз оглянув усе навкруги. Коні переступали з ноги на ногу, дзвеніли упряжжю, били копитами, а вершники натягували вудила і кляли їх, на чому світ стоїть.

Сержанте.

Так, сер.

Ці люди не могли далеко піти. Спробуйте їх знайти. І пошукайте, чи нема тут фуражу для тварин.

Фуражу?

Фуражу.

Сержант поклав руку на задню луку, роззирнувся, похитав головою і зліз з коня.

Пройшовши крізь хакаль, вони опинилися на задньому дворі і рушили до стайні. Ні коней, ні худоби, а з кормів лише сотол[38], що заповнював половину ясел. За халупою вони знайшли заглибину з водою серед каміння, звідки у пісок витікав потічок. Навколо водойми було чимало відбитків підков і засохлого гною, а зграйка пташок безтурботно стрибала краєм струмочка.

Сержант посидів навпочіпки, потім підвівся і сплюнув. Добре, сказав він. Здається, місцевість у будь-якому напрямку проглядається на тридцять кілометрів, так?

Рекрути уважно оглянули довколишню порожнечу.

Не думаю, що ці люди так уже й далеко зайшли.

Вони напилися і пішли назад до хакалі, ведучи коней вузькою стежкою.

Капітан чекав на них, устромивши великі пальці за ремінь.

Не можу зрозуміти, куди вони зникли, сказав сержант.

А що під накриттям?

Якийсь старий засохлий корм.

Капітан насупився. У них має бути коза або кабан. Що-небудь. Кури.

За кілька хвилин двоє рекрутів витягли зі стайні старигана. Він був увесь у пилу та сухій полові й однією рукою прикривав очі. Старигана, що стогнав, підтягли до капітана, він упав долілиць біля капітанових ніг, наче тюк білої бавовни. Затулив долонями вуха, а ліктями очі, наче боявся побачити щось надзвичайно жахливе. Капітан презирливо відвернувся. Сержант копнув старигана чоботом. Що з ним? запитав він.

Він обісцявся, сержанте. Він обісцявся. Капітан махнув рукавичкою у бік старигана.

Так, сер.

Гаразд, заберіть його геть до бісової матері.

Не хочете, щоб Канделаріо з ним побалакав?

Він недоумок. Заберіть його геть.

Рекрути відтягли старигана. Він почав щось белькотіти, але його ніхто не слухав, а вранці він зник.

Вони стали бівуаком біля водойми, і коновал попіклувався про мулів і мустангів, що загубили підкови, а інші до пізньої ночі у світлі багаття ладнали фургони. Вони рушили в кармазинове світання, де земля змикалася з небом на тонкому лезі рівнини. Попереду були невеличкі темні архіпелаги хмар, і величезний світ пісків із чагарником здіймався в безбережну пустку, де тремтіли ці сині острівці, а земля ставала нестійкою, небезпечно нахилялась і крізь відтінки рожевого і темряви вихилялася за межами світанку аж до крайніх рівчаків космосу.

На шляху їм траплялися ділянки, де різнобарвні скелі здіймалися нерівними врубами, виступи базальту проступали в розломах, антикліналі вигиналися, вцілілі рештки брил скидалися на пні велетенських стовбурів, блискавка лишила в камінні ущелину, де колись давно під час грози, вибухнувши парою, утворилися струмки. Вони проминули буру гряду базальтових дайок, що збігала на рівнину вузькими гребенями кряжів, схожа на руїни давніх стін, передвістя людських діянь, та ця гряда виникла за часів, коли не існувало ані людини, ані чогось живого.

Вони проїздили почасти зруйноване поселення й отаборилися у стінах високої валькованої церкви, розклали багаття з брусів, які впали із даху, а з-під склепіння в темряві почулися крики сов.

Наступного дня весь обрій на півдні заслало хмарами куряви, які тяглися на багато кілометрів. Вони їхали далі, спостерігаючи, як переміщується курява, доки вона не почала наближатися, капітан підняв руку, наказуючи зупинитися, дістав із в’ючного кошика стару мідну кавалерійську оптичну трубу, розсунув її і, не кваплячись, обстежив місцевість. Сержант зупинив свого коня поруч, і невдовзі капітан передав трубу йому.

Чортзна-який табун.

Мабуть, коні.

Як думаєш, скільки до них?

Важко сказати.

Поклич Канделаріо.

Сержант обернувся і жестом покликав мексиканця. Коли той під’їхав, йому передали трубу, мексиканець підніс її до ока і примружився. Потім опустив, подивився без неї і знову підняв трубу. Тоді завмер у сідлі, притуливши трубу до грудей, як розп’яття.

Ну? запитав капітан.

Той захитав головою.

Якого біса, і що це означає? Це ж не буйволи?

Ні. Думаю, мабуть, коні.

Дай-но мені трубу.

Мексиканець передав трубу капітану, і той знову обстежив крайнебо, потім склав її, натиснувши долонею, поклав до кошика, підняв руку, і вони рушили далі.

Виявилося, що то була худоба, мули і коні. Кілька тисяч голів, які наближалися до загону під гострим кутом. Під вечір вершників уже можна було розгледіти неозброєним оком — жменька обірваних індіанців, які верхи на спритних мустангах стримували стадо з країв. Були й інші в капелюхах, певно, мексиканці. Сержант притримав коня, щоб порівнятися з капітаном.

Що думаєте, капітане?

Я думаю, що ця купка варварів — крадії худоби, ось що я думаю. А ти що?

Таки схоже.

Капітан знову розсунув трубу. Гадаю, вони нас помітили, сказав він.

Вони нас помітили.

Скільки вершників ти бачиш?

З десяток.

Капітан постукав по приладу долонею в рукавичці. Не схоже, що це їх непокоїть, ага?

Так, сер. Не схоже.

Капітан похмуро всміхнувся. Може, до вечора ми ще побачимо тут якусь забаву.

У завісі жовтого пилу їх уже почали проминати перші тварини, сухорляві, з випнутими ребрами, худоба з рогами різної довжини і форми, жодна тварина не схожа на іншу, маленькі кістляві мули, чорні, як сажа, підштовхували один одного, задираючи схожі на дерев’яний молоток голови над спинами передніх, потім знову бики і корови, і нарешті перший з погоничів пронісся вздовж краю, тримаючи стадо між собою і загоном вершників. За ними з’явився табун з кількох сотень мустангів. Сержант визирав Канделаріо. Він пропустив увесь загін уперед, але так його і не побачив. Тоді приспішив коня крізь колону і виїхав на дальній край. Решта погоничів наближалася крізь куряву, капітан розмахував руками і щось кричав. Мустанги повернули вбік від стада, і погоничі направили їх просто на озброєний загін, що трапився їм на рівнині. Крізь пил уже можна було розрізнити на шкірі мустангів, як проявлення обрисів попередньої роботи крізь ґрунтовку на полотні, намальовані шеврони, руки, схід сонця, птахів, риб, найрізноманітніших і за формою, і за кольором, а тепер поверх тупоту непідкованих копит зачувся пронизливий звук кен — флейт з людських кісток, і дехто із загону почав задкувати, інші розгублено збивалися докупи, коли раптом з-за невидимих боків мустангів верхи постала казкова орда, озброєна піками і луками зі щитами, прикрашеними друзками розбитих дзеркал, що тисячами розокремлених сонць засліплювали очі супротивників. Легіон жахіть у кілька сотень вояк, напівголих або у вбранні аттичної чи біблійської давнини, чи в одежі, створеній хворою уявою: закутані в шкури тварин і вишукані шовки, предмети військового одягу, що досі зберігали плями крові колишніх власників, однострої вбитих драгунів, кавалерійські мундири з аксельбантами і галунами, хтось у циліндрі, хтось з парасолькою, хтось у білих панчохах і в забризканій кров’ю весільній вуалі, хтось у головному уборі з журавлиним пір’ям, хтось у шоломах із сириці, увінчаних рогами чи то бика, чи то буйвола, хтось у фраку задом наперед на голе тіло, хтось в обладунках іспанського конкістадора з глибокими вм’ятинами на нагруднику і наплічниках від давнішніх ударів булавою або шаблею, завданих десь в іншій країні людьми, чиї кістки давно перетворилися на порох, у багатьох у коси вплетена шерсть інших тварин так, що ті тягнулися по землі, а вуха і хвости їхніх коней прикрашені клаптиками барвистої тканини, у когось голова коняки повністю пофарбована кармазиново-червоним, а обличчя всіх вершників розмальовані так барвисто і гротескно, що вони скидалися на загін до смерті кумедних клоунів-верхівців, що завиває варварською мовою і несеться просто на них, наче орда з пекла, навіть страшніша за геєну вогненну, якою лякають християни, вони зловісно кричали і скімлили, оповиті димом, як паруваті істоти в незнаних людині краях, де блукає погляд, смикаються губи і тече слина.

О Боже, вихопилося в сержанта.

Деренчливий потік стріл затопив загін, рекрути захиталися і почали падати з коней. Ті ставали дибки і кидалися вперед, а монгольська орда обійшла їх з флангу і тепер налетіла з піками.

Загін зупинився, пролунали перші постріли, і сірий дим з гвинтівок заклубочився у куряві, а в рядах нападників виникли прогалини. Кінь малюка осів під ним, протяжно видихнувши. Він уже вистрілив і тепер сидів на землі, намацуючи підсумок. Поруч був чоловік, у якого з шиї стирчала стріла. Він трохи схилився, начебто молився. Малюк, потягнувшись до скривавленого вістря з óбідної сталі, помітив, що в чоловіка з грудей стирчало оперення ще однієї стріли, тож він був мертвий. Усюди лежали коні, з-під яких видиралися чоловіки, він побачив побратима, який, сидячи, перезаряджав гвинтівку, а з вух у нього струменіла кров, він бачив, як хлопці, розімкнувши револьвери, міняли порожні барабани на запасні, він бачив, як хлопці, падаючи навколішки, чіплялися за свої тіні на землі, він бачив, як чоловіків пронизували піками і хапали за волосся, знімаючи на ходу скальпи, він бачив, як бойові коні затоптували тих, хто впав, а малий біломордий мустанг з більмом на оці випірнув з мороку, клацнув зубами, як собака, перед його обличчям і щезнув. Дехто з поранених очманів і не розумів, де він, дехто зблід під маскою пилу, дехто наклав у штани або зсудомленими кроками йшов назустріч дикунським списам. На них накочувався несамовитий фриз, на вістрі якого неслися кінські голови з косими очима і сточеними зубами, на кінських спинах сиділи голі вершники зі жмутками затиснутих у зубах стріл, а їхні щити виблискували у куряві, хвиля врізалася у дальній фланг зім’ятих рядів під виття кістяних флейт, звисаючи з сідел, зачепившись п’ятою за ремінь на холці, вони натягували тятиви своїх коротких луків під витягнутими шиями мустангів, аж поки увесь загін не оточили і не розрізали навпіл, а потім, розігнувшись у сідлах, як пружинні ярмаркові фігурки, — в деяких на грудях були намальовані потворні морди, — вони накидалися на збитих з коней англосаксів, пронизуючи тих списами, забиваючи дрючками, зістрибуючи з мустангів з ножами і чудернацько пересуваючись на напівзігнутих ногах, як створіння, змушені пересуватися по-чужому, вони зривали з мертвих одяг, хапали за волосся і, проводячи лезами навкруг черепа як живих, так і мертвих, здіймали скривавлені скальпи, шматували і свіжували голі тіла, відрубували кінцівки, голови, патрали незвично білі тулуби, розкидали повними жменями нутрощі й геніталії, дехто з дикунів так замастився кров’ю, що, здавалося, ніби вони викачалися в ній, як собаки, а дехто накидався на напівмертвих і вдавався до мужолозтва, гучними криками привертаючи увагу товаришів. Потім з диму і пилу, звідки чулося тупотіння, виринали коні вбитих і починали кружляти, ляпотіла шкіряна упряж, колихалися розкуйовджені гриви, очі закочувалися від жаху до білків так, що скидалися на очі сліпців, спини й боки деяких були всіяні стрілами, наче пір’ям, а деякі, наскрізь пронизані піками, шпорталися, блювали кров’ю, тинялися колом на місці жорстокої бойні, а потім, брязкаючи, зникали з поля зору. Пил, припорошуючи мокрі неприкриті голови скальпованих, зупиняв кровотечу, і вони лежали з бахромою волосся нижче ран і тонзурою до кості, як скалічені голі ченці, а навкруги у просякнутій кров’ю пилюці стогнали і белькотіли щось нерозбірливе смертельно поранені і пронизливо кричали коні.

Дивно, але з настанням темряви серед нещодавно вбитих підвелася одна душа і непомітно зникла в місячному сяйві. Земля, де він лежав, просякла кров’ю і сечею зі спорожнених міхурів тварин, і він ішов брудний і засмерділий, як бридке виділення втіленої матки самої війни. Дикуни облаштувалися на пагорбі, і він бачив відблиски їхніх багать, на яких ті смажили мулів, чув їхні пісні, дивний і жалібний наспів. Обходячи бліді розрубані тіла і коней, що незграбно лежали, розкинувши ноги, він пішов на південь, орієнтуючись за зірками. У чагарнику ніч набувала тисячі форм, тож він уважно дивився перед собою. На темному тлі пустелі постать подорожнього залишала по собі слабку тінь у сяйві зірок і щербатого місяця, а вздовж хребтів завивали вовки, що прямували на північ до місця різанини. Він ішов усю ніч і однаково бачив позаду вогні.

Коли розвиднілося, він уже пробирався дном долини до пластів гірських порід, що здіймалися за півтора кілометра. Він підіймався поміж розкиданих валунів і раптом почув голос, що обізвався серед цієї широчіні. Озирнувся на рівнину, але нікого не побачив. Коли голос обізвався знову, малюк обернувся, присів відпочити і невдовзі побачив якийсь рух на схилі: осипищем до нього видирався чоловік у лахмітті. Обережно, крок за кроком, озираючись. Малюк бачив, що нікого позаду немає.

На плечах в нього була ковдра, рукав сорочки розідраний і темний від крові, і він притискав ушкоджену руку до грудей другою рукою. Його звали Спроул.

Урятуватися пощастило вісьмом. В його коня влучило кілька стріл, і він провалився під вершником у темряві, інші ж поскакали далі, серед них і капітан.

Вони сиділи пліч-о-пліч поміж брил і дивилися, як унизу рівниною подовжується день.

Щось лишилося з речей? запитав Спроул.

Малюк сплюнув і похитав головою. Потім поглянув на Спроула.

Що з рукою?

Той притиснув її до себе. Бачив і гірше, сказав він.

Вони сиділи і дивилися на безмежні піски, скелі й вітер.

Що то хоч за індіанці були?

Не знаю.

Спроул зайшовся кашлем у кулак і знову притулив до себе скривавлену руку. Щоб я був проклятий, якщо це не попередження християнам, сказав він.

Вони пролежали в тіні кам’яної кишені до обіду, видовбавши у сірій вулканічній пилюці нішу для сну, а опівдні спустилися в долину і пішли стежкою війни, зовсім крихітні, і рухалися вони надзвичайно повільно серед безмежних просторів.

Надвечір’ям вони піднялися до іншого крайового прискалка, і Спроул вказав на темну пляму на голому камені стрімчака. Подібна на кіптяву від давніх багать. Малюк затулив очі від сонця. Зубчасті стіни каньйону коливалися від спеки, як брижі завіси.

А коли то джерельце? припустив Спроул.

Надто далеко.

Гаразд, якщо бачиш воду ближче, тільки скажи.

Малюк позирнув на нього, і вони вирушили туди.

До стрімчака їм належало подолати улоговину, де на шляху доводилося оминати уламки скель, шлак і смертоносні багнети юки. Кущики на сонці вигоріли до чорного й оливкового кольорів. Подорожні спотикалися на порепаній глині висохлого річища. Відпочивали й ішли далі.

Джерельце було високо між виступами, і краплі ґрунтової води падали на лискучу чорну скелю, а мавпячі квіти і смертельні камасії[40] висіли маленьким небезпечним садом. Вода тоненькою цівкою збігала на саме дно каньйону, і вони по черзі припадали до каменю губами, наче прочани до мощей.

Ніч вони провели трохи вище у неглибокій печері, старому релікварії з розкиданими по кам’яній долівці уламками кременю, кругляками, намистом з черепашок, відполірованими кістками і вуглинами давніх вогнищ. Від холоду вони сховалися під одну ковдру, Спроул тихо кашляв уночі, і час від часу вони прокидалися, щоб спуститися і напитися біля каменю. Ще до зорі вони рушили в дорогу, і світанок застав їх знову на рівнині.

Вони йшли слідом, залишеним військовим загоном, й опівдні надибали здохлого мула, тварину добили пікою і кинули, а невдовзі надибали ще одного. Стежка між скелями ставала дедалі вужчою, і незабаром вони натрапили на кущ з повішеними немовлятами.

Вони зупинилися пліч-о-пліч, хитаючись від спеки. Цим маленьким страждальцям — їх було сім чи вісім — проштрикнули горло під нижньою щелепою і повісили на обламаних суках мескитового дерева, і вони дивилися у чисте небо порожніми очницями. Голомозі, бліді і роздуті, вони скидалися на личинок якоїсь незбагненної істоти. Вигнанці почвалали далі, озираючись. Ніщо не поворухнулося. Опівдні вони вийшли до селища на рівнині, де ще досі курилися руїни, а навкруги панувала смерть. Здалеку селище виглядало, як велетенська розбита піч для випалювання цегли. Вони доволі довго стояли під стінами, дослухаючись до тиші, а потім увійшли.

Неквапливо пройшлися багнистими вуличками. Кози і вівці, зарізані у своїх загородах, мертві свині у багнюці. Вони пройшли повз вальковані халупи, де у дверях і на долівках лежали вбиті люди в різноманітних позах, голі, роздуті, дивні. Вони знайшли тарілки з недоїдками, звідкілясь виліз кіт, вмостився на сонці і байдуже спостерігав за ними, скрізь у досі гарячому повітрі дзижчали мухи.

Вулиця вивела їх на площу з лавами і деревами, де чорним смердючим кублом юрмилися грифи. Посеред площі лежала мертва коняка, а у дверях курчата дзьобали розсипану їжу. На місці проваленого даху жевріли обвуглені балки, а у проймі церковних дверей стояв віслюк.

Вони всілися на лаву, і Спроул, притуливши поранену руку до грудей, почав розхитуватися туди-сюди, мружачись від сонця.

Що думаєш робити? поцікавився малюк.

Води б знайти.

А крім цього?

Не знаю.

Не хочеш спробувати повернутися?

До Техасу?

Не знаю, куди ще?

Ми нізащо не дійдемо.

Добре, кажи свої варіанти.

Мені нічого сказати.

Він знову закашлявся. Здорову руку він тримав на грудях, наче задихався.

Що в тебе, застуда?

У мене сухоти.

Сухоти?

Спроул кивнув. Я пішов у похід підправити здоров’я.

Малюк поглянув на нього. Похитав головою, підвівся і пішов через площу до церкви. На старих різьблених дерев’яних кронштейнах сиділи стерв’ятники, малюк підняв камінець і жбурнув у них, але вони навіть не поворухнулися.

Тіні на площі видовжилися, і пересохлими глиняними вулицями закрутився пил. Найвищі точки дахів обсіли стерв’ятники, розпростерши крила, наче маленькі чорні єпископи під час проповіді. Малюк повернувся до лави, поставив на неї одну ногу і зіперся на коліно. Спроул сидів, як і раніше, притуливши руку до тіла.

От сука, замучила вже, сказав він.

Малюк сплюнув і поглянув на продовження вулиці. Краще було б нам переночувати тут.

Думаєш, усе буде гаразд?

А чому ні?

А якщо індіанці вирішать повернутися?

А навіщо їм повертатися?

А якщо повернуться?

Не повернуться.

Спроул колисав руку.

Шкода, що ти без ножа, сказав малюк.

Шкода, що ти теж.

М’яса вистачає, був би ніж.

Я не хочу їсти.

Думаю, треба обшукати ці халупи, глянути, що там є.

Починай.

Треба знайти, де переночувати.

Спроул позирнув на нього. Я нікудой не піду, сказав він.

Добре, роби, як хочеш.

Спроул закашлявся і сплюнув. Так і зроблю, відповів він.

Малюк обернувся і пішов собі вулицею.

Пройми дверей були низькі, і, ступаючи на долівку в прохолодних кімнатах, він мав нахилятися, щоб не забити голову об балкові склепіння. З меблів — тільки солом’яні матраци та деінде дерев’яні скриньки для харчів. Він обходив хату за хатою. В одній кімнаті надибав почорнілий кістяк ткацького верстата, що й досі жеврів. В іншій — чоловіка з натягнутою обвугленою плоттю і запеченими очними яблуками. У валькованій стіні була ніша з фігурками святих у ляльковій одежині з грубо вирізаними яскраво розмальованими дерев’яними обличчями. На стіні — ілюстрація зі старого журналу, маленьке зображення королеви та ворожильна карта, четвірка кубків. Кілька низок сушеного перцю та декілька гарбузів. Пляшка з травою. Надворі голе земляне подвір’я, огороджене колючою фук’єрією, і завалена кругла глиняна піч, у якій на сонці тремтіло чорне кальє.

Він знайшов глиняний глечик з бобами і сухі тортильї, відніс їх до хати в кінці вулиці, де ще жевріли на підлозі дошки даху, розігрів їжу на золі і поїв, сидячи навпочіпки, наче дезертир, що мародерить на руїнах полишеного міста.

Повернувшись на площу, малюк побачив, що Спроула немає. На всьому лежали тіні. Він перейшов на той бік площі, піднявся кам’яними сходами до церковних дверей і увійшов. Спроул стояв у притворі. Сонячні промені довгими підпірками падали з високих вікон на західній стіні. На кам’яній підлозі не було жодної лави, натомість вона була завалена скальпованими, голими, напівз’їденими тілами — близько сорока душ, що забарикадувалися від язичників у цій Божій оселі. Дикуни прорубали в даху отвори і перестріляли їх згори, і вся підлога була всипана уламками стріл, що їх висмикували з тіл, щоб зняти одяг. Вівтарі поперевертали, скинію пограбували, а великого сплячого Бога мексиканців вигнали з його золотої чаші. Рами з по-простацьки намальованими святими на стінах висіли перехняблені, наче після землетрусу, а скляні мари з мертвим Христом валялися розбиті на підлозі вівтаря.

Убиті лежали у величезній калюжі власної крові їхнього спільного причастя. Вона застигла і нагадувала такий собі пудинг, помережений вовчими і собачими слідами, а по краях засохла і потріскалася, наче бургундська кераміка. Кров розлилася на підлозі темними язиками, кров позаливала плити, витекла у вестибюль, де камінь був стертий ногами вірян і їхніх батьків до них, знайшла собі шлях до сходів і крапала зі сходинок серед темно-червоних слідів падальників.

Спроул обернувся і позирнув на малюка, наче той міг прочитати його думки, але малюк просто похитав головою. Мухи вилізали на голі і безволосі черепи мертвих, мухи повзали їхніми зморщеними очними яблуками.

Ходімо, сказав малюк.

В останніх проміннях дня вони перетнули площу і пішли вузькою вуличкою. У дверях одного будинку лежала мертва дитина, на якій засіли два стерв’ятники. Спроул шугонув їх здоровою рукою, вони зашипіли, незграбно залопотіли крилами, але не відлетіли.

На світанні, коли вовки вислизали з дверей будівель і розчинялися у вуличному тумані, вони вийшли з селища. Попрямували дорогою на південний захід, звідки прийшли дикуни. Невеликий піщаний струмок, тополі і три білі кози. Вони перейшли його вбрід там, де лежали мертві жінки поруч з білизною.

Вони пленталися весь день, а під їхніми ногами димів шлак terra damnata[41], час від часу їм траплялися роздуті тіла мертвих мулів і коней. Під вечір у них закінчилися запаси води. Вони поснули на піску і прокинулися у темряві від ранішнього холоду, а тоді знову рушили й ішли по всіяній золою землі, аж поки мало не знепритомніли. Опівдні вони натрапили на бідку, що перекинулася на дишель, великі колеса, вирубані з кругляків тополиного стовбура, кріпилися до осі шипами. Вони залізли під неї і проспали там до темряви, а тоді пішли далі.

Шкірка місяця, що висіла на небі весь день, щезла, і вони йшли пустелею, орієнтуючись за зорями: крихітні Плеяди були просто над головою, а Велика Ведмедиця блукала в горах на півночі.

Рука смердить, сказав Спроул.

Що?

Рука, кажу, смердить.

Хочеш, я подивлюся?

Нащо? Ти нічим не зарадиш.

Гаразд. Роби, як хочеш.

Так і роблю, сказав Спроул.

Вони пішли далі. Двічі за ніч вони чули, як у кущах шаруділи маленькі степові гадюки, що їх налякало. На світанку вони вже дерлися серед глинистих сланців і твердих скельних порід під стіною темної монокліналі[42], де башточки скидалися на базальтових пророків, проминули вони і невеличкі придорожні дерев’яні хрести, що стирчали з кам’яної піраміди там, де мандрівники зустріли свою смерть. Стежка звивалася поміж пагорбів, і вони, засмаглі до чорноти, виснажені й знедолені, силкувалися подолати ті зигзаги, а в кутиках їхніх запалених очей миготіли барвисті примари. Вони продиралися крізь заріст фук’єрії й опунції, де камінь тремтів і розмаювався на сонці, самий камінь, ані краплі води, та піщана стежка, і вони щосили видивлялися щось зелене, що свідчило б про воду десь поблизу, але води не було. Вони поїли руками пінолі[43] з торби і пішли далі. Крізь полуденну спеку у сутінки, де ящірки лежать, притулившись шкіряними підборіддями до прохолодних скель і відгородившись від світу тонкими усмішками й очима, вузькими, як прожилка у гальці.

Коли сонце сідало, вони вийшли на гірський гребінь, звідки було видно на багато кілометрів. Унизу лежало чимале озеро, а за ним далеко-далеко синіли гори, які, здавалося, стояли на його нерухомому дзеркалі, угорі ширяв силует яструба, дерева мерехтіли від спеки, і десь на обрії виразно біліло місто на тлі блакитних тінистих пагорбів. Вони присіли і почали спостерігати. Бачили, як сонце впало за зазублений край землі на заході, як спалахнуло з-за гір, і бачили, як потемніла озерна гладінь, і на ній розчинилися обриси міста. Вони поснули серед скель, горілиць, як мерці, а вранці, коли підвелися, уже не було ні міста, ні дерев, ні озера, сама безплідна курна рівнина.

Спроул застогнав і завалився на каміння. Малюк подивився на нього. Нижня губа в пухирях, а рука під розідраною сорочкою розпухла ще сильніше, і щось огидне сочилося крізь потемнілі плями крові. Малюк відвернувся і задивився на долину.

Отама їде хтось, сказав він.

Спроул не відповів. Малюк позирнув на нього. Я не брешу.

Індіанці, сказав Спроул. Вони?

Не знаю. Надто далеко.

Що робитимеш?

Не знаю.

Що сталося з озером?

Не можу сказати.

Ми обоє його бачили.

Люди бачать те, що хочуть бачити.

Тоді чому я не бачу його зараз? А я до біса хочу.

Малюк знову задивився на рівнину під ними.

І що, коли то індіанці? запитав Спроул.

Дуже схоже на те.

Де ми заховаємося?

Малюк сухо сплюнув і витер губи тильним боком долоні. З-під каменя вибігла ящірка і припала на своїх коротеньких вигнутих ліктиках до землі перед м’ячиком піни, злизала його насухо і знову забігла під камінь, лишивши на піску ледве вловну пляму, яка майже миттю щезла.

Вони чекали весь день. Малюк зробив вилазку в каньйони в пошуках води, але марно. Жодного руху в цій пустці-чистилищі, окрім кружляння м’ясоїдних птахів. Десь опівдні вони побачили під собою на зигзагах стежки, що вела нагору, загін вершників. То були мексиканці.

Спроул сидів, випроставши ноги. А я ще переймався, чи протягнуть мої чоботи довше за мене. Він звів погляд на малюка. Чого чекаєш? сказав він. Рятуйся. І махнув рукою.

Вони лежали у вузькій тіні під виступом скелі. Малюк не відповів. За годину вони почули сухе дряпання копит по камінню і дзенькіт упряжі. Перший кінь, який об’їхав гострий виступ скелі і пройшов крізь прохід, був великий гнідий мерин капітана з його сідлом, але в ньому не було самого капітана. Утікачі стали край дороги. Засмаглі та змарнілі вершники виїздили, освітлені сонцем, вони трималися в сідлі так, наче зовсім нічого не важили. Їх було сім чи вісім. Мали капелюхи з широкими крисами та шкіряні жилетки, а поперек лук тримали escopetas[44], порівнявшись з ними, ватажок на капітанському коні кивнув їм із серйозним виглядом і торкнувся капелюха, і загін поїхав далі.

Спроул і малюк дивилися їм услід. Нарешті малюк озвався до них, а Спроул незграбно побіг за кіньми.

Вершники почали завалюватися наперед, Їх хитало, наче п’яниць. Голови ліниво хилилися. Їхній регіт покотився луною серед скель, вони повернули своїх коней і зупинили їх, роздивляючись подорожніх, задоволено вишкірившись.

Oué quiere?[45] вигукнув ватажок.

Вершники гиготіли і ляпали одне одного по спині. Вони трохи приспішили коней, ті зробили кілька кроків уперед і почали безцільно кружляти. Ватажок звернувся до подорожніх.

Buscan a los indios?[46]

Після цих слів кілька вершників спішилися, почали обійматися і, не соромлячись того, заридали. Ватажок подивився на них і посміхнувся, виставивши білі й міцні, як у коняки, зуби.

Божевільні, промовив Спроул. Вони божевільні.

Малюк звів очі на ватажка. Даш води? запитав він.

Ватажок дещо отямився, і його обличчя видовжилося. Води? перепитав він.

У нас нема води, сказав Спроул.

Але ж, друже, як ні? Тут же дуже сухо.

Не обертаючись, він простягнув руку за спину, і хтось з вершників передав йому шкіряну флягу. Він потряс нею і передав малюку. Той відкрив затичку, зробив кілька ковтків, зупинився, хапаючи повітря, і знову припав до горлечка. Ватажок нахилився і постукав по фляжці. Basta[47], сказав він.

Малюк і далі пив великими ковтками. Він не помітив, як потемнішало обличчя ватажка. Той звільнив зі стремена одну ногу і вибив нею фляжку просто з долонь малюка, який на мить збентежено закляк, тримаючи руки наче в німому благанні, фляга підлетіла у повітря, обернулася кілька разів, виблискуючи на сонці кульками води, і заторохтіла по камінню. Спроул навкарачки кинувся за нею, підхопив, щоб не витікала вода і почав пити, поглядаючи через край. Вершник і малюк витріщилися один на одного. Спроул відняв фляжку від рота, задихаючись і кашляючи.

Малюк по камінню попрямував до Спроула й узяв у того флягу. Ватажок, ударивши коня колінами, змусив того підійти до малюка, витягнув з-під ноги шаблю і, нахилившись уперед, завів лезо під ремінець фляги, а потім підняв шаблю. Вістря застигло за кілька сантиметрів від обличчя малюка, а ремінець звисав з кінця леза. Малюк завмер, вершник спокійно підняв флягу з його рук і дозволив їй зіслизнути лезом так, що фляга опинилася в нього. Він обернувся до товаришів і всміхнувся, і ті знову почали тюкати і гамселити один одного, як мавпи.

Він підкинув затичку, що звисала на мотузці, і долонею увігнав її в отвір. Кинув флягу вершнику позаду і знову позирнув на подорожніх. Чому не ховатися? запитав він.

Від тебе?

Від я.

Нас мучила спрага.

Дуже мучила. Еге?

Вони не відповіли. Він легенько барабанив гранню шаблі по передній луці сідла і, здається, підбирав слова. Потім трохи нахилився до них. Коли вівці заблукати в горах, сказав він. Вони плачуть. Іноді приходити мати. Іноді вовк. Він усміхнувся до них і увігнав шаблю туди, де вона і була раніше, розвернув коня й помчав швидкою риссю повз коней, що стояли позаду, а чоловіки поплигали в сідла, щоб його наздоганяти, і незабаром щезли з поля зору.

Спроул сидів непорушно. Малюк подивився на нього, але Спроул відвів погляд. Його поранили у ворожій країні, далеко від дому, і хоча його очі увібрали в себе чужорідне каміння, душу його поглинула куди більша порожнина.

Вони почали сходити з гори, переступаючи через кругляки, витягнувши перед собою руки, і їхні тіні, спотворені нерівністю місцевості, скидалися на якихось істот, що шукають власні форми. У сутінках вони спустилися на саме дно долини і пішли по блакитній прохолодній землі на захід, де устромленим догори дриґом зазубленим шифером височіло пасмо гір, а вітер, що вискочив нізвідкіля, пригинав до землі й викручував сухостій.

Вони йшли далі і далі у темряві, спали, як собаки, на піску, і поки вони так спали, щось чорне випурхнуло з ночі й усілося на груди Спроулу. Істота пересувалася, намагаючись утримати рівновагу і чіпляючись за його тіло шкіряними крильцями, натягнутими на тонкі кістки пальців. Зморщений, як у мопса, писок, малий і злісний, голі губи, вигнуті у жахливій посмішці, й ікла, блідо-блакитні у світлі зірок. Істота припала до Спроула. Зробивши два вузькі надрізи, склала крила і почала пити його кров.

Вийшло не дуже ніжно. Спроул прокинувся і змахнув рукою. Він заверещав, від чого кажан-вампір забив крилами і знову всівся йому на груди, випростався і зашипів на Спроула, клацаючи зубами.

Малюк підхопився, замахнувся каменюкою, та кажан кинувся геть і розчинився у темряві. Спроул щось істерично белькотів, тримаючись руками за шию, а побачивши малюка, що стояв над ним, простягнув до нього скривавлені пальці, наче звинувачуючи, а потім, ляснувши долонями, затулив вуха, здається, щоб не чути власного виття, такого лютого й болісного, що воно, мабуть, заповнило б будь-яку цезуру в пульсації світу. Але малюк лише сплюнув у темряву, що пролягла між ними. Бачив я таких, як ти, сказав він. У вас якщо щось не так, так одразу в усьому.

Коли розвиднілося, чоловіки попідводилися із сіна, повсідалися і байдуже оглянули новоприбулих. Вони були напівголі, цикали, гундосили, ворочалися і чухали себе, як мавпи. Скупе світло окреслило у напівтемряві віконце високо під стелею, а ранній вуличний торгаш уже сповіщав криками, які в нього товари.

На сніданок їм дали по мисці холодної пінолі, потім закували в кайдани і під дзвін ланцюгів повели смердючу ватагу на вулицю. Упродовж дня за ними наглядав золотозубий збоченець з канчуком із сириці, він знущався з в’язнів, змушуючи навколішках збирати в канавах брудоту. Під колесами візків торгашів, під ногами жебраків, тягаючи за собою торби з покидьками. Опівдні вони всілися у тіні попід стіною і пообідали, спостерігаючи, як неподалік склеїлися дві собаки, які робили то крок убік, то крок уперед.

І як тобі життя у місті? запитав Тоудвайн.

Та поки воно і ламаного гроша не варте.

А я все жду, коли ми притремося, та все ніяк.

Вони крадькома спостерігали за наглядачем, який вештався поруч, заклавши за спину руки і насунувши на очі кашкет. Малюк сплюнув.

Я його першим зобачив, сказав Тоудвайн.

Кого зобачив?

Сам знаєш кого. Отого Міднозубого.

Малюк позирнув услід постаті, що походжала неподалік.

Найбільше переймаюся тим, щоб з ним нічого не сталося. Щодня молюся Господу, щоб оберігав його.

Як думаєш вибиратися з цієї сраки, у яку встряв?

Виберемося. Це тобі не cárcel[58].

Що таке cárcel?

Виправний будинок штату. Там є старожили, що потрапили туди ще в двадцятих.

Малюк дивився на собак.

Незабаром охоронець повернувся, по дорозі буцаючи п’яти тих, хто поснув. Той, що молодший, тримав escopeta напоготові, наче ці заковані й обірвані злочинці могли вчинити якийсь там заколот. Vamonos, vamonos[59], вигукував він. В’язні підвелися і почовгали на осоння. Залунав дзвіночок, і вулицею заторохтів екіпаж. Вони стали на узбіччі й поскидали головні убори. Попереду йшов прапороносець із дзвіночком, а за ним екіпаж. З намальованим збоку оком, запряжений чотирма мулами, він проводжав когось в останню путь. Позаду накульгував товстий священник з образом. Охоронці пробіглися серед в’язнів, зриваючи капелюхи з новачків і пхаючи убори тим у безбожні руки.

Коли екіпаж проїхав, вони наділи капелюхи і рушили далі. Собаки стояли хвіст до хвоста. Трохи поодаль сиділи ще дві собаки, і шкіра звисала з їхніх кістлявих боків, просто собачі скелети, обтягнуті витертими шкурами, вони спостерігали спочатку за спарованими псами, а потім — за в’язнями, які віддалялися вулицею під дзвін кайданів. Усі фігури злегка мерехтіли від спеки, ці форми життя, як дуже зменшені дива. Груба подібність, що постала з чуток, коли самі речі вже стерлися з пам’яті.

В їхній групі було двоє чоловіків на прізвище Джексон, один чорний, другий білий, обох звали Джон. Давня ворожнеча розділяла їх, і, коли вони їхали серед безплідних гір, білий уповільнював коня, щоб порівнятися з чорним, намагаючись потрапити в його тінь, і щось йому шепотів. Чорний натягував вудила або пускав коня різко вперед, щоб позбутися кривдника. Білий ніби намагався познущатися з його особистості, а одного разу випадково дізнався про спляче у його темній крові або темній душі повір’я, згідно з яким, якщо стоїш у чиїсь тіні, не даючи сонцю донести її до каміння, тінь забирає щось у свого власника і так стає загрозливою для нього. Білий сміявся і щось наспівував чорному, що звучало як зізнання у коханні. Усі спостерігали, що відбувається між ними, але ніхто не намагався втрутитися, а Ґлентон, обертаючись час від часу назад на колону, здається, лише відмічав для себе, чи всі на місці, і їхав далі.

Того ранку загін зібрався на задньому подвір’ї будинку, що стояв на околицях міста. Двоє чоловіків винесли з фургона ящик зі зброєю з трафаретним написом «Арсенал Батон-Руж», прусський єврей Шпеєр відкрив його за допомогою копитних щипців і молотка і витягнув звідти плаский згорток у брунатному товстому пергаменті, що просвічувався від мастила, як вощаний папір з-під випічки. Ґлентон розгорнув пакунок, і папір упав на землю. У руці він тримав довгоствольний шестизарядний револьвер за патентом Кольта. Цей величезний пістолет призначався драгунам, його довгі барабани містили заряд для гвинтівки, і зарядженим він важив понад два кілограми. Випущена з нього конічна куля вагою пів унції пробивала брус з твердих порід дерева завтовшки 15 сантиметрів, а в ящику було з чотири десятки цих кольтів. Шпеєр розпечатував кулелійки, порохівниці та запчастини, а суддя Голден розгортав наступний пістолет. Інші оточили їх щільним колом. Ґлентон витер дуло та камори і взяв з рук Шпеєра порохівницю.

Виглядає потужно, сказав хтось.

Він засúпав порох, вставив кулю й увігнав її шомполом, що кріпився на шарнірі під дулом. Зарядивши камори, він вставив капсулі й роззирнувся. На подвір’ї, окрім торговців і покупців, було ще кілька живих істот. Першим, хто впав в око Ґлентону, був кіт, що тієї миті застрибнув на високу стіну з іншого боку, тихо, наче птах. Він обережно ступав, оминаючи гостряки битого скла, що стирчали з глиняної кладки. Ґлентон однією рукою навів довжелезний пістолет на ціль і великим пальцем звів курок. Жахливий постріл розірвав мертву тишу. Кіт просто зник. Не було ані крові, ані зойку, він просто зник. Шпеєр ніяково позирнув на мексиканців. Ті дивилися на Ґлентона. Ґлентон знову звів курок і змахнув пістолетом. Кури, що рилися у сухій пилюці у кутку подвір’я, завмерли, тривожно нахиливши голови під різними кутами. Пістолет гримнув, і одна з курок вибухнула, перетворившись на хмаринку з пір’я. Інші беззвучно забігали, витягнувши довгі шиї. Він знову вистрілив. Друга курка підскочила і впала на спину, дриґаючи ніжками. Ті, що залишилися, махали крилами і пронизливо кричали, а Ґлентон перевів пістолет і вистрілив у козеня, що від жаху притулилося шиєю до стіни, і воно впало без духу у пилюку, а Ґлентон пальнув у глиняну карафу[67], що розлетілася дощем з черепків і води, а потім підняв пістолет, хвацько обернувся до хати, і у валькованій башточці залунав дзвін, його урочисте гудіння висіло у повітрі ще довго по тому, як ущухла луна від пострілів.

Подвір’я облягла сіра імла порохового диму. Ґлентон перевів курок у напівзведений стан, крутнув барабан і знову опустив курок. У дверній проймі з’явилася жінка, один з мексиканців щось їй сказав, і вона знову зникла в хаті.

Ґлентон поглянув на Голдена, а потім на Шпеєра. Єврей нервово всміхався.

Їм ціна не п’ятдесят доларів.

Шпеєр спохмурнів. А яка ціна твого життя? запитав він.

У Техасі п’ятсот, але тобі доведеться дисконтувати цей вексель своєю дупою.

Містер Ріддл вважає ціну справедливою.

Містер Ріддл не платить.

Він дає гроші.

Ґлентон покрутив пістолет у руці, уважно роздивляючись.

Я думав, що все погоджено, сказав Шпеєр.

Нічого не погоджено.

Це військове замовлення. Вам ніде такого не знайти.

Доки гроші не перейдуть в інші руки, нічого не погоджено.

Загін вояків, з десяток чи трохи більше, зайшов з вулиці, тримаючи зброю напоготові.

Qué pasa aquí?[68]

Ґлентон байдуже оглянув вояків.

Nada, сказав Шпеєр. Todo va bien[69].

Bien?[70] сержант роздивлявся вбитих птахів і козеня.

У дверях знову з’явилася жінка.

Está bien, сказав Голден. Negocios del Gobernador[71].

Сержант подивився на них, а потім на жінку у дверях.

Somos amigos del Señor Riddle[72], сказав Шпеєр.

Andale[73], бовкнув Ґлентон. І своїх недоумків чорнопиких не забудь.

З виглядом особи, наділеної владою, сержант зробив крок уперед. Ґлентон сплюнув. Та тієї ж миті між ним і сержантом виріс суддя, який відвів останнього вбік і щось почав тому розповідати. Сержант доходив йому до пахв, суддя говорив приязно, дуже завзято жестикулюючи. Вояки повсідалися з мушкетами у пилюку, байдуже позираючи на суддю.

Не давай цьому сучому сину грошей, різко мовив Ґлентон.

Та суддя вже підводив сержанта для офіційного представлення.

Le presento al sargento Aguilar[74], голосно промовив він, притискаючи до себе обідраного вояку. Сержант з надзвичайною серйозністю простягнув руку. Вона зайняла весь простір і всю увагу присутніх, як атрибут, представлений для підтвердження юридичної сили, і тоді наперед вийшов Шпеєр і потиснув її.

Mucho gusto.

Igualmente[75], відповів сержант.

Суддя підводив його від одного до іншого з тієї групи, сержант тримався офіційно, а американці бурмотіли непристойності або мовчки кивали. Вояки сиділи навпочіпки і спостерігали за цим фарсом так само байдуже, доки суддя не зупинився навпроти чорношкірого.

Це темне роздратоване обличчя. Суддя прискіпливо вдивлявся в нього, а тоді притягнув до себе сержанта, щоб тому було краще видно, і почав щось детально йому пояснювати іспанською. Він накреслив сержанту сумнівний життєвий шлях цього чоловіка, його руки з дивовижною майстерністю виводили форми всіх імовірних шляхів, що зійшлися в ньому з вищої волі сущого — як він висловився, — наче нитки, протягнуті крізь отвір кільця. Він посилався на дітей Хамових, на втрачені коліна Ізраїлеві, цитував грецьких поетів, пускався в антропологічні міркування щодо поширення народів, які розсіювалися й ізолювалися внаслідок геологічного катаклізму, висловлював свою думку стосовно рис, притаманних різним народам завдяки впливу кліматичних умов і географічного положення. Сержант слухав його з кожною миттю дедалі уважніше і, коли суддя завершив, ступив крок уперед і простягнув чорношкірому руку.

Джексон ним знехтував. Він дивився на суддю.

Що ти йому сказав, Голден?

Не ображай його, друже.

Що ти йому сказав?

Обличчя сержанта спохмурніло. Суддя взяв його за плечі, нахилився і щось прошепотів на вухо. Сержант кивнув, відійшов на крок і віддав чорношкірому честь.

Що ти йому сказав, Голден?

Що там, звідки ти родом, немає звички потискати руки.

До цього. Що ти сказав йому до цього?

Суддя всміхнувся. Немає потреби, сказав він, доводити до відома звинувачених факти, що стосуються їхньої справи, бо їхні вчинки, розуміють вони їх чи ні, врешті-решт повністю належатимуть історії. Та, відповідно до принципів, ці факти — наскільки це можливо — мають бути викладені у присутності третьої особи. Сержант Аґілар і є саме тією особою, і будь-яка зневага до обов’язків, які він виконує, є чимось другорядним, порівнюючи з розбіжністю у тому значно ширшому протоколі, виконання якого вимагає суворий план абсолютної долі. Слова матеріальні. Його не можна позбавити слів, які він опанував, їхня сила вища за його невігластво.

Чорношкірий спітнів. На скроні ґнотом спалахувала чорна жилка. Група мовчазно слухала суддю. Дехто всміхався. Недоумкуватий найманець з Міссурі беззвучно смикався від реготу, як астматик. Суддя знову обернувся до сержанта, вони поговорили, а потім пройшли туди, де на подвір’ї стояв ящик, суддя показав йому пістолет і терпляче пояснив принцип його дії. Супутники сержанта підвелися і чекали на командира. Біля воріт суддя вклав сержанту в долоню кілька монет, офіційно потиснув руку кожному з обідраних вояків, зробив комплімент щодо їхньої військової виправки, після чого ті вийшли на вулицю.

Опівдні того ж дня бійці, кожен озброєний двома такими пістолетами, виїхали на дорогу, яка вела вглиб країни, про що вже йшлося раніше.

Біля входу до кантини вони зупинилися, усі скинулися монетами, а тоді Тоудвайн відкинув висохлу коров’ячу шкуру, що слугувала дверима, і вони зайшли всередину, там панувала майже суцільна темрява і годі було бодай щось розгледіти. З поперечної балки звисала самотня лампа, а по тінявих закутках сиділи темні постаті і курили. Наша трійця пройшла до шинкваса, викладеного керамічними кахлями. Смерділо деревним димом і потом. Перед ними з’явився худорлявий чоловічок і церемонно поклав руки на кахлі.

Dígame[108], сказав він.

Тоудвайн зняв капелюх, поклав його на стійку і занурив пальці у волосся.

Що у вас є такого, що можна було б випити з найменшим ризиком осліпнути і здохнути?

Cómo[109]?

Тоудвайн підніс до горлянки великий палець. Випити є? запитав він.

Бармен повернувся й оглянув крам за спиною. Він наче вирішував, чи є тут щось, що відповідає їхнім вимогам.

Мескаль?

Усі будуть?

Тягни сюди, сказав Баткет.

Бармен відміряв три порції з глиняного глечика, розлив випивку у пом’яті жерстяні кухлі і посунув обережно вперед, наче дошкою шашки.

Cuanto[110], запитав Тоудвайн.

Бармен боязко подивився на них. Seis?[111] запитав нерішуче.

Seis чого?

Той показав шість пальців.

Сентаво, уточнив Баткет.

Тоудвайн відрахував мідяки, поклав на шинквас, вихилив свій кухоль і знову заплатив. Рухом пальця вказав на всі три кухлі. Малюк узяв кухоль, вихилив і поставив назад. Пійло було мерзенне — кисле і з присмаком креозоту. Як і решта, він став спиною до шинкваса й оглянув приміщення. За столом у дальньому кутку у світлі єдиної сальної свічки грали в карти. Уздовж протилежної стіни сиділи постаті, яким світло, здавалося, взагалі було не потрібне, і вони абсолютно байдуже дивилися на американців.

Онде гра для вас, сказав Тоудвайн. Зіграйте в «монте» у темряві зі зграєю чорнопиких. Він підняв кухоль, випив, поставив на шинквас і порахував монети, що лишилися. З мороку до них причовгав чоловік. Під пахвою він тримав пляшку, яку дбайливо поставив на кахляний шинквас разом із кухлем, а потім попросив бармена принести йому глиняний глечик з водою. Він поставив глечик ручкою праворуч від себе і позирнув на малюка. Стариган у капелюсі з пласкою тулією, які вже нечасто побачиш у цій країні, у брудних білих бавовняних штанах і сорочці. Huaraches[112] у нього на ногах скидалися на сушену почорнілу рибу, прив’язану до підошов.

Ви — Техас? запитав він.

Малюк подивився на Тоудвайна.

Ви — Техас, переконано мовив стариган. Я був Техас три роки. Він підняв руку. Від вказівного пальця залишився лише перший суглоб, можливо, він хотів показати, що з ним трапилося в Техасі, або просто рахував роки. Він опустив руку і повернувся до шинкваса, налив вина у кухоль, узяв глечик з водою і трохи розбавив вино. Випив, поставив кухоль і повернувся до Тоудвайна. Витер тильним боком долоні ріденьку сиву борідку і знову поглянув на нього.

Ви — sociedad de guerra. Contra los barbaros[113].

Тоудвайн не знав, що відповісти. Він скидався на неотесаного лицаря, якого спантеличив троль.

Стариган притиснув до плеча уявну гвинтівку і відтворив губами постріл. Поглянув на американців. Ви вбиваєте апачів, так?

Тоудвайн позирнув на Баткета. Що йому треба? запитав він.

Вандіменієць провів по вустах кистю з трьома пальцями, але жодної прихильності не виявив. Стариган налигався. Або збожеволів.

Тоудвайн зіперся ліктями на шинквас за ним. Він подивився на старигана і сплюнув на підлогу. Показився, як чорнопикий втікач, ага? сказав він.

З дальнього закутка бару почувся стогін. Якийсь чоловік підвівся, пройшов уздовж стіни, нахилився і щось сказав іншим. Знову пролунав стогін, і стариган двічі провів рукою перед обличчям, поцілував пучки і подивився на них.

Скільки грошви вам платять? запитав він.

Ніхто не відповів.

Уб’єте Ґомеса — і вам заплатять більше.

Чоловік у темряві дальнього закутка застогнав знову. Madre de Dios[114], прохопився він.

Ґомес, Ґомес, повторив двічі стариган. Навіть Ґомес. Хто кине виклик Tejanos[115]? Вони — вояки. Que soldados tan valientes. La sangre de Gómez, sangre de la gente…[116]

Він звів очі до неба. Кров, сказав він. Ця країна приречена давати багато крові. Ця Мексика. Ця спрагла країна. Кров тисячі Христів. Нічого.

Він махнув рукою кудись, де лежав зовнішній світ, де лежала в темряві вся країна, де стояли зганьблені величні вівтарі. Відвернувся, налив вина, знову додав води з глечика, цей поборець поміркованості, і випив.

Малюк спостерігав за ним. Він дивився, як той випив, як витер рот. Коли старий знову повернувся, він заговорив не до малюка чи Тоудвайна, а, здається, до всіх присутніх.

Я молюся Богу за цю країну. Я кажу вам. Я молюся. Я не ходжу до церкви. Про що мені говорити з цими ляльками? Я говорю тут.

Він тицьнув себе в груди. Коли він повернувся до американців, його голос зазвучав лагідніше. Ви — гарні кабальєро, сказав він. Ви вбиваєте barbaros. Їм від вас не сховатися. Але є ще один кабальєро, і, як на мене, від нього нікому не сховатися. Я був вояком. Це наче сон. Коли в пустелі не залишається навіть кісток, до тебе промовляють сни, і ти вже ніколи не прокинешся.

Він вихилив кухоль, узяв пляшку і тихо почалапав у своїх сандаліях до тьмяного закутка бару. Чоловік біля стіни знову застогнав, згадуючи свого бога. Вандіменієць і бармен про щось заговорили, й останній указав на темний закуток, а потім захитав головою, американці хильнули по останній, і Тоудвайн підсунув бармену кілька тлако[117], після чого вони вийшли з бару.

То був його син, сказав Баткет.

Хто?

Хлопець у закутку, якого підрізали.

Його підрізали?

Один з гравців за столом штрикнув його ножем. Грали в карти, й один його підрізав.

Чому він не пішов?

Я запитав те саме.

Що він відповів?

Запитанням на запитання. Куди йому йти?

Вони йшли вздовж стін вузеньких вуличок до брами, за якою палали вогнища табору. Почувся голос. Хтось промовив: Las diez y media, tiempo sereño[118]. Вартовий, що робив обхід, проминаючи їх з ліхтарем, півголосом повідомив, котра година.

Вони саме перетинали західний край плаї[123], коли Ґлентон зупинив коня. Він повернувся, зіпершись рукою на деревину задньої луки, і поглянув на схід, де над горами, голими і плямистими, наче загидженими мухами, щойно зійшло сонце. Перед ними лежала гладенька плая без жодної стежки, а гори на своїх блакитних острівцях ніби стояли в цій пустці без підніжжя, схожі на плавучі храми.

Сидячи верхи, Тоудвайн з малюком, як і решта, задивилися на це спустіння. Удалечині плая виблискувала сріблястими брижами, які здійняв вітер на поверхні холодного моря, зниклого тисячі років тому.

Наче зграя хортів, сказав Тоудвайн.

Як на мене, наче гуси.

Раптом Баткет та один з делаварів повернули коней, шмагаючи їх і щось вигукуючи. Загін розвернувся, змішався і помчав вервечкою по дну озера до тонкої щітки кущів, які окреслювали берег. Чоловіки стрибали з коней і одразу стриножили їх заготовленими петлями. Коли тварини були надійно стриножені, а люди попадали на землю під кущами креозоту із зарядженою зброєю, удалечині рівною поверхнею витяглася тоненька смужка вершників з луками, яка тремтіла і вигиналася у спекотному повітрі. Вони зникали у променях сонця один за одним, а потім знову з’являлися, чорні на тлі світла, випірнали з того зниклого моря, як спалені привиди, а їхні коні копитами збивали примарну піну, вони то зникали на сонці чи на тлі озера, то мерехтіли, то зливалися, то відокремлювалися знову, то збільшувалися у розмірі в різних вимірах як уособлення чогось моторошного, то починали об’єднуватися, і над ними у продірявленому світанком небі з’явилася диявольська подоба їхніх рядів, незміряних і перевернутих, ноги їхніх коней, надзвичайно видовжені, важко наступали на високі тонкі хмари, і ці антивоїни, завиваючись, звисали зі своїх коней, величезні і химерні, і їхні пронизливі дикі крики неслися над цією пласкою безплідною рівниною, наче крики душ, що прорвалися крізь пропущені петлі у хитросплетінні речей у світ, що розкинувся під небом.

Вони повернуть праворуч! крикнув Ґлентон, і щойно він це сказав, вершники так і зробили, аби було зручніше тримати лук. Стріли зринали в блакить, сяючи на сонці оперенням, а потім раптово пришвидшувалися і летіли зі слабким свистом, немов дикі качки. Пролунав перший постріл з гвинтівки.

Малюк лежав долічерева, тримаючи обіруч великий револьвер «Вокер», стріляючи повільно й обережно, ніби вже робив усе це уві сні. Воїни проскакали на відстані десь тридцять метрів, сорок-п’ятдесят вершників, вибралися на край озера і почали розсипатися на зімкнені площини жару, тихо розпадатися і зникати.

Загін лежав під креозотом, перезаряджаючи зброю. Один мустанг лежав на піску, рівно дихаючи, а інші напрочуд терпляче зносили стріли, і далі стоячи на місці. Тейт і Док Ірвінґ відійшли, щоб їх оглянути. Решта загону ж спостерігала за плаєм.

З укриття вийшла трійця, Тоудвайн, Ґлентон і суддя. Вони підібрали короткий нарізний мушкет, обтягнутий сирицею, з прикладом, оббитим мідними цвяшками, що утворювали різні візерунки. Суддя кинув погляд на північ уздовж блідого берега сухого озера, куди втекли язичники. Він передав гвинтівку Тоудвайну, і вони пішли далі.

На пісочному намиві лежав мрець. Лише у шкіряних чоботах і широких мексиканських штанях. Чоботи з гострими носаками, як баскіни[124], підошви з парфлешу і високі халяви, закасані до колін і зав’язані. Пісок у намиві був темний від крові. Вони стояли на безвітряній спеці на краю сухого озера, і Ґлентон перевернув мерця горілиць кінчиком чобота. Усі побачили розмальоване обличчя, до очного яблука прилипнув пісок, пісок був і на згірклому лої, яким було вимащено торс. Над нижнім ребром було видно отвір від кулі з гвинтівки Тоудвайна. Мрець мав довге чорне волосся, тьмяне від пилу, яким бігли кілька поквапливих вошей. На щоках мазки білої фарби, якісь намальовані шеврони над носом і темно-червоні фігури під очима та на підборідді. Це був стариган із загоєною раною від піки трохи вище тазової кістки та шрамом від шаблі на лівій щоці аж до кутика ока. Шрами прикрашали витатуйовані малюнки, невиразні, певно, через вік, але не подібні на інші в цій пустелі.

Суддя став навколішки, ножем перерізав ремінь на бойовій сумці зі шкіри пуми і висипав її вміст на пісок. Там був козирок з воронячого крила, чотки з фруктового насіння, кілька рушничних кременів і жменя свинцевих куль. А ще нирковий камінець, або ж «скажений камінь», з нутрощів якоїсь звірини, його суддя вже оглянув уважно, а потім поклав собі до кишені. Решту майна він розрівняв долонею, начебто хотів з нього щось вичитати. Потім ножем розрізав на мерці штани. Біля темних геніталій висів шкіряний мішок, його суддя відрізав і теж надійно сховав у кишені куртки. Насамкінець схопив темні пасма, змахнув з них пісок і зняв скальп. Потім вони підвелися і повернулися до загону, лишивши мерця спостерігати висхлими очима за лиховісним наступом сонця.

Вони їхали цілий день блідою пустовщиною, деінде порослою лободою і просом. Увечері дотяглися до порожнистої землі, яка так різко відлунювала під копитами коней, що вони ступали і просувалися бочком, закочуючи очі, як циркові тварини, а вночі, коли тварини вляглися, всі і кожен чули глухий гуркіт каміння, яке падало десь далеко під ними в жахливу темряву світового лона.

Наступного дня вони перетнули озеро, вкрите таким дрібним гіпсом, що мустанги не лишали на ньому слідів. Вершники намастили паленою кісткою під очима, а деякі затінили очі і своїм коням. Сонце, відбиваючись від поверхні улоговини, обпікало обличчя знизу, а тінь коня з вершником ніби вимальовувалася на дрібному білому порошку барвою найчистішого індиго. Далеко на півночі пустелі здіймалася, хитаючись і свердлячи землю, смерчова клубочнява, а дехто казав, що чув, як подорожніх зносило вгору у цих безглуздих закрутах, як дервішів, щоб потім знову кинути в пустелю, певно, аби ті, переламані і закривавлені, спостерігали, як те, що їх знищило, крениться вперед, наче п’яний джин, і знову розчиняється в стихії, яка її і породила. Із того вихору не мовив жоден голос, і подорожній, лежачи зі зламаними кістками, міг кричати й лютувати у своїй муці, але лютувати на що? І якщо висохлу і зчорнілу оболонку його таки знайдуть у пісках прийдешні мандрівники, хто ж виявить знаряддя його загину?

Тієї ночі вони сиділи біля багаття, наче привиди зі вкритими пилом бородами та в припорошеному вбранні, захоплені, піролатрійні. Вогнище згасло, і вуглинки розносило рівниною, а пісок усю ніч плазував у темряві, як ватага вошей на марші. Уночі деякі коні почали іржати, і на світанку кількох довелося застрелити, бо вони просто збожеволіли від снігової сліпоти. Коли вони вирушили далі, під мексиканцем Макґіллом був уже третій кінь за ці дні. Він не зміг затінити очі мустангу, на якому виїжджав із сухого озера, бо бракувало намордника, щоб начепити на того, а нинішній його кінь був ще дикіший, тоді як у caballado[125] лишалося тільки три тварини.

Опівдні, коли вони полуднували біля мінерального джерела, два делавари, які зникли після Ханоса, наздогнали їх. З ними був кінь ветерана, досі із сідлом. Ґлентон підійшов до тварини, взяв повіддя і повів коня до багаття, потім дістав із піхов рушницю і передав її Девіду Брауну, нарешті переглянув вміст торби, прив’язаної до задньої луки сідла, і почав кидати мізерне майно ветерана у полум’я. Він розстебнув попругу, розв’язав решту спорядження і купою кинув у вогонь: ковдри, сідло, все, — і від жирної вовни та шкіри здійнявся огидний сірий дим.

Потім вони поїхали далі. Рушили на північ, і два дні делавари тлумачили сліди диму на далеких вершинах, а потім дим зник і більше не з’являвся. Коли вони заїхали на пагорби, натрапили на припорошений старий диліжанс, запряжений шістьма кіньми, які паслися на сухій траві в западині посеред голих скель.

Частина загону звернула до екіпажа, і коні сіпнули головами та злякано рушили риссю. Вершники погнали їх улоговиною, аж поки вони не стали кружляти, наче паперові коники у вітровій заверті, а диліжанс зі зламаним колесом стукотів за ними. Чорношкірий вийшов наперед, розмахуючи капелюхом і відганяючи вершників, потім підійшов до уярмлених, охоплених тремтінням коней, виставивши перед собою капелюха, заговорив до них і схопив одного за упряж.

Ґлентон обминув його і відчинив дверцята екіпажа. Усередині все було засипано трісками нової обшивки, і звідти, звісивши голову, випав мрець. Біля нього лежали чоловік і хлопець, обидва зі зброєю, як у труні, оповиті таким смородом, що відлякав би навіть стерв’ятника від цього тельбуховоза. Ґлентон забрав пістолет і набої й роздав їх. Двоє людей вилізли на дах, перерізали мотузки й пошарпаний брезент, скинули вниз пароплавний кофр і стару сумку дипкур’єра із сириці і розкрили їх. Ґлентон розрізав ножем ремені на сумці і витрусив її вміст на пісок. Листи, адресовані куди завгодно, але не сюди, швидко розлетілися по каньйону. Там ще було кілька торбинок з наліпками і зразками руди всередині, Ґлентон висипав їх на землю, копнув і роззирнувся. Знову зазирнув у диліжанс, потім сплюнув і пішов оглядати коней. Вони були великі, американські, але заїжджені. Ґлентон наказав звільнити двох від посторонків, потім відігнав чорношкірого від виносного коня та махнув капелюхом на інших тварин. Розрізнені, вони погнали дном каньйону, соваючись в упряжі, диліжанс хитався на шкіряних ресорах, а мрець звисав з ляских дверцят. Спочатку стихли звуки, потім зменшилися силуети на рівнині, якою вони прямували на захід, розчиняючись у теплі, що здіймалося від піску, доки коні не стали просто порошинкою, що борсалася в тій галюцинаційній пустці, а потім і вона зникла. Вершники рушили далі.

Другу половину дня вони тягнулися вервечкою по горах. Над ними пролетів невеликий сірий ланер, ніби шукаючи їхній прапор, а потім шугнув над рівниною на своїх тонких соколиних крилах. У сутінках того дня вони проїжджали повз піщані міста, замок і цитадель, обвітрену вежу та кам’яні зерносховища, осонцені й затінені. Дорогою їм траплялися мергель, червінька, ущелини з мідним сланцем і лісиста падь, а потім вони вийшли просто на виступ, під яким лежала похмура й безплідна кальдера з руїнами покинутого міста Санта-Рита-дель-Кобре.

Там вони й отаборилися без води і багаття. Вислали розвідників, Ґлентон у сутінках підійшов до кручі, сів і спостерігав, як унизу, в прірві, поглиблюється темрява, він вглядався у неї, чи не з’явиться десь вогник. Розвідники повернулися затемна, і так само ще в темряві загін осідлав рано-вранці коней і рушив далі.

Вони в’їхали в кальдеру на сіруватому світанку і вервечкою просувалися крізь вкриті сланцем вулиці між рядами валькованих будинків, полишених десятки років тому, коли апачі перекрили постачання з Чіуауа й оточили шахту. Виголоднілі мексиканці вирушили в довгий шлях на південь, але ніхто не дійшов до місця призначення. Американці їхали повз шлак, жорству та темні отвори шахти, повз плавильні з купами руди навкруги, повз гнилі фургони й вагонетки, білі, як кістки на світанку, і повз чорні залізні силуети покинутого устаткування. Вони перетнули кам’янистий арройо й продовжили рух потрощеною місцевістю до невеликого підвищення, на якому стояв старий пресидіо — велика трикутна валькована будівля з круглими вежами на кутах. На сході в стіні були одні-єдині двері, і, наблизившись, вони побачили дим, який відчували раніше в ранковому повітрі.

Ґлентон загатив у двері своєю палицею із сириці, як мандрівник, що натрапив на заїжджий двір. Синювате світло омивало довколишні пагорби, і лише найвищі вершини на півночі осявало сонце, а вся кальдера досі була оповита темрявою. Ґлентонів стукіт із ляскотом відлунив від голих розколотих скельних стін і повернувся. Чоловіки лишалися на конях. Ґлентон ударив по дверях ногою.

Виходь, якщо ти білий, крикнув він.

Хто там? обізвався голос.

Ґлентон сплюнув.

Хто це? запитало вже кілька голосів.

Відчиняй, відповів Ґлентон.

Вони чекали. Було чути, як по дереву тягнули торохкі ланцюги. Високі двері зі скрипом прочинилися, а за ними стояв чоловік із гвинтівкою напоготові. Ґлентон пхнув коня коліном, тварина підняла голову, штовхнула нею двері, і вони в’їхали всередину.

Вони спішилися у сірій напівтемряві подвір’я і прив’язали коней. Навколо стояло кілька вантажних фургонів, з деяких мандрівники познімали колеса. В одній з контор горіла лампа, і там біля дверей стояло кілька чоловіків. Ґлентон пройшов через трикутний двір. Чоловіки відійшли вбік. Ми думали, що ви індіяни, сказали вони.

Із семи людей загону, який вирушив у гори на пошуки дорогоцінних металів, лишилося четверо. Переслідувані дикунами, вони втекли з пустелі на південь і три дні тому забарикадувалися тут, у старому пресидіо. Одному із чоловіків прострелили груди внизу, і тепер він лежав, притулившись до стіни в конторі. Ірвінґ увійшов і подивився на нього.

Щось йому робили? запитав він.

Нічого.

Що я маю робити?

Ми нічого не просили робити.

Добре, відповів Ірвінґ. Тому що тут уже нічого не зробиш.

Він дивився на них. Брудні, обдерті, напівбожевільні. Уночі вони шукали дрова й воду на арройо та їли мертвого мула, який лежав вительбушений і смердючий у найдальшому кутку двору. Спочатку вони попросили віскі, а потім тютюн. У них було тільки два коня, одного з них у пустелі вкусила змія, і він тепер стояв на подвір’ї з надзвичайно розпухлою, гротескною головою, як міфічна ідеація коня в аттичній трагедії. Його вкусили за ніс, і тепер з безформної голови у страшній агонії випиналися очі, він, стогнучи, хитко підійшов до прив’язаних коней загону, вихляючи довгою деформованою мордою і пускаючи слину, крізь здавлену трахею виривалися хрипи. Шкіра на храпах тріснула, і крізь рожеву білизну проступала кістка, а маленькі вуха скидалися на клаптики паперу, запхнуті в кудлатий буханець тіста. Побачивши його, американські коні заюрбилися і почали відходити вздовж стіни, а він наосліп слідував за ними. Шквал ударів, брикання, і скакуни закружляли подвір’ям. Рябий жеребчик одного з делаварів відірвався від ремуди[126], двічі брикнув того коня, а потім повернувся і вп’явся зубами в його шию. З пащі скаженого коня вихопився стогін, що змусив чоловіків підійти до дверей.

Чому б вам його не застрелити? запитав Ірвінґ.

Швидше здохне, швидше смердітиме, відповіли йому.

Ірвінґ сплюнув. Хочете його з’їсти, хоч його змія вкусила?

Вони ззирнулися. Вони не знали.

Ірвінґ похитав головою і вийшов на вулицю. Ґлентон і суддя дивилися на сквотерів, а ті дивилися на підлогу. Кілька балок звисали зі стелі, бруд і сміття вкривали підлогу. Вранішнє сонце вже скоса зазирнуло в цю спустошену споруду, і Ґлентон побачив хлопчика років дванадцяти, мексиканця чи метиса, який сидів навпочіпки в кутку. На ньому були лише старі calzones і сандалії з необробленої шкіри. Він поглянув на Ґлентона з якоюсь наляканою зухвалістю.

Що це за дитина? запитав суддя.

Вони знизали плечима і відвели очі.

Ґлентон сплюнув і похитав головою.

Вони виставили на azotea арту, розсідлали коней і відправили їх пастися, а суддя підійшов до одного з в’ючаків, спорожнив кошики й пішов оглядати споруди. Опівдні він уже сидів на подвір’ї й молотком розбивав грудки руди, польовий шпат, багатий мідянцем, і місцеві самородки, з органічних нашарувань яких він мав на меті дізнатися якісь новини про походження землі, про що і розповів у принагідній лекції з геології невеликому зібранню, яке кивало і спльовувало. Декілька чоловіків хотіли було навести слова з Біблії, бажаючи заперечити його думки про віковічний лад, що його суддя виводив із хаосу, та висловлюючи інші блюзнірські припущення. Суддя всміхнувся.

Книги брешуть, сказав він.

Бог не бреше.

Ні, погодився суддя. Він не бреше. І ось його слова.

Він підняв шматок каменю.

Бог говорить камінням і деревами, кістками створінь.

Обірвані сквотери кивали один одному й незабаром визнали правоту цього вченого мужа в усіх його міркуваннях, і суддя заохочував їх, доки вони не стали ревними прозелітами нового ладу, а вже тоді посміявся з їхньої дурості.

Того вечора основна частина загону лягла спати на сухому глиняному подвір’ї під зірками. Але вдосвіта дощ загнав їх у приміщення, де вони скрутилися в темних брудних кімнатках уздовж південної стіни. На підлозі в конторі горів вогонь, і дим виривався крізь дірявий дах, а Ґлентон, суддя та їхні помічники сиділи навколо полум’я і курили люльки, поки сквотери стояли осторонь, жуючи подарований тютюн і спльовуючи на стіну. Хлопчик-метис спостерігав за ними чорними очима. Із заходу, з низьких темних пагорбів, долинало вовче виття, яке у сквотерів викликало підозру, а мисливців змушувало всміхатися один одному. У таку галасливу ніч, коли линув шакалячий дзявкіт койотів і пугукання сов, виття старого вовка було єдиним звуком, якому вони могли надати належної форми, самотній lobo, певно, із сивою мордою, що звисає, як маріонетка, з місяця, і клацає довгою пащею.

Уночі похолодніло, налетів вітер і дощ, і незабаром увесь дикий звіринець цього краю замовк. Кінь просунув мокру голову у двері, Ґлентон подивився на нього й заговорив, а тварина підвела голову, зморщила губи й подалася у дощ і ніч.

Сквотери спостерігали за цим усім верткими очима, і один із них зізнався, що ніколи б не заприязнився із конем. Ґлентон плюнув у вогонь, подивився на того чоловіка, що сидів у лахмітті й без коня, і похитав головою, спостерігаючи за цією дивовижно вигадливою дурістю у всіх її виявах і формах. Дощ ущух, і в тиші вгорі прокотився довгий гуркіт грому, який пробрязкотів серед скель, потім дощ посилився, поки вода не просочилася крізь почорнілі діри в даху, від чого багаття диміло і шипіло. Один із чоловіків підвівся, притягнув гнилі залишки старих балок і кинув їх у полум’я. Над провислими кроквами клубочився дим, а з розмоклого даху стікали струмочки рідкої глини. Надворі пірив дощ, і світло багаття, що лилося крізь двері, кидало бліду смужку світла на мілке море, де коні стояли, наче глядачі на узбіччі, очікуючи на якусь подію. Час від часу хтось із людей вставав і йшов надвір, його тінь падала на тварин, і ті підіймали й опускали свої мокрі голови, хлюпали копитами, і далі чекаючи під дощем.

Чоловіки на варті ввійшли до кімнати, зупинилися біля вогню і стали, паруючи. Чорношкірий застиг у дверях, ні надворі, ні всередині. Хтось повідомив, що суддя ходить по стіні голий, величезний і блідий у спалахах блискавок, озираючи периметр і декламуючи слова на зразок стародавніх епосів. Ґлентон мовчки дивився на вогонь, а чоловіки розташувалися на сухих ділянках підлоги, закутавшись у ковдри, і незабаром усі заснули.

Уранці вже не дощило. Надворі стояли калюжі води, а покусаний кінь лежав мертвий, поклавши свою безформну голову в багнюку, інші ж збилися під вежею в північно-східному кутку мордами до стіни. Гірські вершини на півночі біліли від снігу у світлі сонця, що сходить, і коли Тоудвайн вийшов у новий день, сонце сáме торкнулося верхівок стіни, і суддя стояв у злегка млистій тиші, копирсаючись шпичаком у зубах, ніби щойно поїв.

Доброго ранку, сказав суддя.

Доброго, відповів Тоудвайн.

Гадаю, розвиднюється.

Ніби прояснилося, підтвердив Тоудвайн.

Суддя повернув голову і подивився на незайману кобальтову цитадель дня, що займався. Над яром літав орел, і його голова і хвіст біліли на сонці.

Так і є, відповів суддя. Так і є.

Сквотери вийшли надвір і стали біля табору, кліпаючи, як птахи. Вони домовилися між собою приєднатися до загону, і коли Ґлентон переходив двір, ведучи свого коня, ватажок групи виступив уперед, щоб повідомити йому про рішення. Ґлентон навіть не глянув на нього. Він зайшов до cuartel[127] по сідло і спорядження. Тоді ж хтось знайшов хлопчика.

Той лежав голий долічерева в одній із кімнаток. Усією глиняною долівкою було розкидано багацько старих кісток. Ніби він, як і багато хто до нього, натрапив на місце, де жило щось вороже. Сквотери з’юрбилися навколо, мовчки дивлячись на труп. Згодом вони пустилися у беззмістовну розмову про заслуги та чесноти загиблого хлопчика.

Мисливці на скальпи осідлали своїх коней на подвір’ї й завернули до воріт, які тепер були відчинені на схід, вітаючи світло і запрошуючи в дорогу. Коли вони пішли, приречені чоловіки, які замешкали в пресидіо, витягли хлопчика і поклали його в багнюку. Через зламану шию його голова мляво звисала й дивно вдарилася об землю, коли його поклали. У калюжах дощової води на подвір’ї сіро відбивалися пагорби за шахтою, а напівз’їдений мул лежав у багні без задньої частини туші, як щось із хромолітографії, на якій зображено жахливу війну. У казармі без дверей підстрелений чоловік почергово співав церковні гімни та проклинав Бога. Сквотери оточили мертвого хлопця, зіпершись на свої пошарпані рушниці, як босяцька почесна варта. Ґлентон залишив їм двісті грамів пороху, кілька капсулів і невеликий злиток свинцю, і, коли загін від’їжджав, дехто глянув через плече на ту трійцю, що стояла на подвір’ї із байдужими поглядами. Ніхто навіть не помахав на прощання. Чоловік, який помирав біля згаслого багаття, співав, і, відходячи, вони почули гімни свого дитинства, і вони чули їх, навіть коли вийшли до арройо й ковзали крізь ще мокрі від дощу низькі кущі ялівцю. Чоловік при смерті співав чітко й замислено, і, можливо, вершники, що йшли вглиб країни, уповільнили своїх коней, щоб чути його якомога довше, бо вони були одного поля ягода.

У наступні дні всі сліди гіленьо[132] зникли, і загін заходив дедалі глибше в гори. Вони мовчки стояли, згорбившись, біля вогнища з блідого, як кістка, високогірного плáвника, і полум’я никало під поривами нічного вітру, що здіймався кам’яними ущелинами. Малюк сидів, схрестивши ноги, і шилом, позиченим у колишнього священника Тобіна, ладнав ремінь, а безрясний спостерігав за його роботою.

Ти точно робив це раніше, сказав він.

Малюк витер носа об засмальцьований рукав і перекинув ремінь через коліно. Сам ні, відповів він.

Ну, ти маєш хист. Більший, ніж у мене. Бог несправедливо розподіляє свої дари.

Малюк подивився на нього і знову схилився над працею.

Так і є, продовжив колишній священник. Просто роззирнись. Роздивися суддю.

Я вже його роздивився.

Може, він тобі і не до вподоби, твоє право. Але цей чоловік — майстер на всі штуки. Ніколи не бачив, щоб якесь завдання було йому не до снаги.

Хлопчина простягнув крізь отвір змащену жиром нитку і туго її затягнув.

Він і нідерландською говорить, сказав колишній священник.

Нідерландською?

Ага.

Малюк глянув на Тобіна й знову схилився над шиттям.

Говорить, сам чув. Ми наздогнали гурт божевільних паломників у Льяно, і їхній ватажок-стариган заговорив було нідерландською, наче ми були в нідерландській провінції, а суддя йому щось їхньою і відповів. Ґлентон ледь з коня не впав. Ми і не підозрювали, що він говорить нідерландською. Запитали, де ж він навчився, і знаєш, що той відповів?

Що?

Сказав, що від одного голландця.

Колишній священник сплюнув. Я і від десятка голландців не навчився б. А ти?

Малюк похитав головою.

Ні, сказав Тобін. Всевишній відміряє та роздає дари свої на власний розсуд. Та й рахує не по всій правді, і, закладаюся, він і сам перший це визнає, коли його просто у вічі те спитати.

Хто визнає?

Всевишній, Всевишній. Колишній священник похитав головою. Він глянув крізь вогонь на суддю. На ту велику безволосу прояву. І не подумаєш, що він може перетанцювати самого диявола, еге? Боже, який же він танцюрист, цього йому точно не бракує. А скрипка. Він найкращий скрипаль, якого я чув, та й край. Найкращий. Він легко знаходить стежку, стріляє з гвинтівки, їздить верхи, вистежує оленя. Він об’їздив увесь світ. Він сидів з губернатором до світанку, у Парижі він це, а в Лондоні те, і то п’ятьма мовами, багато б віддав, щоб це почути. Губернатор і сам учений муж, але ж суддя…

Колишній священник знову похитав головою. Чи, може, Господь так показує, що він мало покладається на вчених? Бо що означає те вчення для того, хто все знає? Він має надзвичайну любов до звичайної людини, а його божественна мудрість живе в найменшій істоті, тому, може, голос Всевишнього говорить найповніше в тих, хто проживає свої дні у мовчанні.

Він дивився на малюка.

Хай на те буде його воля, продовжував Тобін, Бог говорить у найменших створіннях.

Малюк подумав, що колишній священник говорить про птахів чи плазунів, але той, спостерігаючи за ним і злегка нахиливши голову, сказав: І жодного не омине той голос.

Малюк плюнув у вогонь і схилився над своїм заняттям.

Не чую ніякого голосу, відповів він.

Коли він замовчить, ти зрозумієш, що чув його все життя.

Правда?

Ага.

Малюк перевернув ремінь на коліні. Колишній священник спостерігав за ним.

Уночі, вів далі Тобін, коли коні пасуться, а загін спить, хто слухає, як вони пасуться?

Ніхто, бо ти сам сказав, що всі сплять.

Ага. А як вони перестануть пастися, хто прокинеться?

Усі.

Ага, підтвердив Тобін. Усі.

Малюк звів на нього очі. А суддя? Той голос і до нього говорить?

Суддя, повторив Тобін. Але далі нічого не відповів.

Я вже бачив його, сказав хлопець. В Накоґдочесі.

Колишній священник усміхнувся. Усі в загоні кажуть, що вже десь зустрічали цього чорнодушного поганця.

Тобін потер бороду тильним боком долоні. Він урятував нас усіх, маю це визнати. Коли ми зійшли до річки Літтл-Колорадо, у нас не лишилося і пів кіла пороху на весь загін. Та яке пів кіло. Заледве якась дрібка. І він сидів там на камені посеред найбільшої пустелі, яку тільки побачиш. Він присів на ту скелю, наче чекав на екіпаж. Браун думав, що то міраж. А міг і застрелити, якби мав чим.

Як це ви залишилися без пороху?

Усе вистріляли в дикунів. Ховалися в печері дев’ять днів, втратили багато коней. Нас було тридцять вісім, коли ми покинули Чіуауа, а коли суддя знайшов нас, залишилося чотирнадцять. Смертельно втомилися, ніби загнані звірі. Всяк і кожен знав, що рано чи пізно нас у цьому Богом забутому краю заженуть в ущелину, чи якийсь глухий кут, чи навіть на купу каміння, а то і буде наш останній пост із ненабитими гвинтівками. Суддя. Диявол має віддати йому належне.

Малюк тримав в одній руці шиття, а в другій шило і дивився на колишнього священника.

Ми були на рівнині всю ніч і більшу частину наступного дня. Делавари постійно зупинялися й притулялися вухом до землі, щоб прислухатися. Втекти нікуди, ніде сховатися. Я не знаю, що вони намагалися почути. Ми знали, що ці кляті чорнопикі були десь там, і, як на мене, то вже забагато інформації, більше не треба. То був наш останній світанок. Ми всі озиралися, не скажу, як далеко можна було бачити. Двадцять п’ять, тридцять кілометрів.

А потім майже на меридіані того дня ми знайшли суддю, який сидів на тій каменюці посеред пустині. Та й жодного іншого каменю там не було. Ірвінґ сказав, що суддя, ймовірно, притягнув його із собою. Я сказав, що це межовий камінь, щоб відмежувати його в цій пустці. Він мав таку ж гвинтівку, як і зараз, усю оздоблену нейзильбером, з латинською назвою, яку він наказав вивести срібним дротом під щокою на прикладі: Et In Arcadia Ego[133]. Тобто про те, що вона смертельна. Доволі часто свою зброю називають. Я чув про «Солодкі Губки» і «Слухай гробниці» та різноманітні жіночі імена. Але це перший і єдиний раз мені трапляється напис із класики.

Тож там він і сидів. Без коня. Зовсім один, схрестивши ноги, а коли ми під’їхали, усміхнувся. Ніби чекав на нас. Мав стару полотняну дорожню сумку й старе вовняне пальто, перекинуте через плече. А в сумці зберігав кілька пістолетів і пристойну колекцію злитків, срібних і золотих. Але в нього навіть фляги не було. Це було як… Я не знаю, як він туди потрапив. Він сказав, що їхав з валкою фургонів, але відстав від них, щоб пройтися на самоті.

Дейві хотів лишити його напризволяще. Не дуже в’язалося з його честю, і дотепер так само. Ґлентон просто його роздивлявся. Хоч цілий день гадай, що ж він подумав про ту особу на землі. Досі не знаю. Ці двоє таємно домовилися. Якийсь страшний завіт. Зважай на те. Побачиш, що я правий. Він наказав привести одного з двох останніх в’ючаків, перерізав ремені, залишив торбини на землі там, де вони впали, суддя виліз на коня, і вони вдвох рушили пліч-о-пліч, а згодом уже розмовляли, як брати. Суддя їхав без сідла, по-індіанськи, із саквояжем та гвинтівкою на холці, і роздивлявся все з таким великим задоволенням, наче все відбулося саме так, як він і планував, і цей день не міг бути прекраснішим.

Проїхали небагато, як він уже дав нам новий курс, десь на дев’ять градусів на схід. Він вказав на гірський хребет десь за п’ятдесят кілометрів, ми попрямували до тих гір, і ніхто навіть не запитав нащо. Натоді Ґлентон уже ознайомив його із ситуацією, але якщо суддя і був стурбований тим, що в нас у цій пустині спорожніла зброя і половина апачів сіла нам на хвіст, то тримав усе в собі.

Колишній священник зробив паузу, щоб знову запалити люльку, витягнув вуглинку з гарячого багаття, як червоношкірі розвідники, а потім знову поклав її назад серед язиків полум’я, наче там було її місце.

А як думаєш, що було в тих горах, куди ми рушили? І звідки він про те знав? І звідки знав, як це знайти? І як цим скористатися?

Тобін, здавалося, питав самого себе. Він дивився на вогонь і пихкав люлькою. І справді — звідки? повторив він. Ще до вечора ми дійшли до передгір’я і продовжили шлях сухим арройо, їхали, гадаю, до півночі, а потім отаборилися без вогню та води. А вже вранці побачили їх на рівнині на півночі, мабуть, за шістнадцять кілометрів від нас. Їхали рядами спочатку четверо, потім шестеро, і нестачі в людях не мали, ще й нікуди не поспішали.

За словами кінних вартових, суддя не спав усю ніч. Спостерігав за кажанами. Підіймався на схил і записував щось у книжечку, а потім повертався вниз. Життєрадісний далі нікуди. Уночі втекли двоє, тож нас лишилася всього дюжина, ну і суддя тринадцятий. Я детально його вивчав, суддю. І тоді, і зараз. Він то скидався на шаленця, то ні. От про Ґлентона я завжди знав, що він божевільний.

На світанку ми рушили вниз невеличкою ущелиною серед дерев. Їхали схилом з півночі, де на камінні росли і верби, і вільхи, і вишні, лише дуже маленькі. Суддя зупинявся, ботанізував, а потім наздоганяв нас. Боже, руку собі дам відтяти, коли це не так. Він запихав листочки між сторінок тої своєї книжечки. Звісно, я ніколи такого не бачив, і весь цей час дикунів було добре видно під нами, як на долоні. Йшли тією рівниною. Боже, ледь шию не зламав, бо не міг від них очей відвести, а їх там була ціла сотня душ, як одна.

Ми вийшли на якийсь крем’янистий ґрунт, де ріс тільки ялівець, і просто рушили далі. Навіть не намагалися заплутати їхніх слідопитів. Увесь день верхи. Дикунів ми вже не бачили, бо йшли під захистом гори, а вони були за нами десь на схилах. Коли посутеніло і розліталися кажани, суддя знову змінив курс і поїхав з капелюхом у руці, дивлячись на тих маленьких істот. Ми розділилися і розійшлися в тому ялівці, а тоді зупинилися, щоб перегрупуватися і дати коням перепочити. Ми сиділи в темряві й ніхто не сказав ні слова. Суддя повернувся й почав перешіптуватися з Ґлентоном, а потім ми рушили далі.

Ми вели коней у темряві. Стежки не було, одні круті шерхлі скелі. Коли ми нарешті дісталися тієї печери, деякі з наших подумали, що він хотів, аби ми там сховалися, і вирішили, що він достеменно здурів. Але то все через нітер[134]. Нітер, розумієш. Ми залишили все своє майно біля входу, наповнили наші торбини, в’ючні кошики та mochilas[135] землею з печери й вирушили далі на світанку. Ми під’їхали до вершини над тією місциною й, озирнувшись, побачили, як печера поглинає величезний рій кажанів, тисячі істот, і так тривало годину чи більше, а тоді ми вже просто їх не могли бачити.

Суддя. Ми залишили його на високому перевалі, біля чистого струмка. Його і одного делавара. Він наказав нам обігнути гору і повернутися на те саме місце через сорок вісім годин. Ми скинули всі сакви на землю, забрали двох їхніх коней, і вони з делаваром почали тягати свої в’ючні кошики та торби вгору до струмка. Я дивився, як він пішов, і тоді сказав, що волів би більше ніколи його не бачити.

Тобін подивився на малюка. Більше ніколи в цьому житті. Я думав, що Ґлентон покине його напризволяще. Ми рушили далі. Наступного дня на іншому боці гори ми натрапили на тих двох хлопців, які нас кинули. Висіли вниз головою на дереві. З них здерли шкіру, і можу сказати, що краси чоловікові це не додає. І якщо дикуни не збагнули цього раніше, то тепер точно зрозуміли. Те, що в нас нема пороху.

Верхи ми вже не їхали. Просто вели коней якомога далі від каміння і закривали їм ніздрі, якщо вони пирхали. Протягом цих двох днів суддя водою зі струмка вилуговував гуано разом із деревною золою, від чого утворився осад, а потім збудував глиняну піч і спалив у ній деревне вугілля, заливаючи вогонь водою вдень і запалюючи знову вночі. Коли ми його знайшли, він сидів біля струмка із делаваром, обоє цілковито голі, і, на перший погляд, вони виглядали п’яними, але від чого, ніхто не міг здогадатися. Уся верхівка гори вкрита апачами, а він просто сидить. Побачивши нас, суддя встав, пішов до верб і приніс дві торбини, в одній було десь три з половиною кіло чистої кристалічної селітри, а в другій десь півтора кіло вільхового вугілля. Він так подрібнив вугілля у западині в скелі, що з того порошку можна було робити чорнила. Зав’язав мішки й повісив їх на сідельній луці Ґлентона, а потім вони з індіанцем одяглися, і я був цьому радий, бо ніколи раніше не бачив дорослого чоловіка вагою півтора центнера без жодної волосинки на тілі, ні тоді, ні дотепер. І за це я ручаюсь, тому що сам і тверезий визначав його вагу, коли він зважувався у торговця в Чіуауа цього місяця.

Ми зійшли з гори без розвідників, без нічого. Просто йшли вперед. Смертельно хотілося спати. Було темно, коли ми, згрупувавшись, вийшли на рівнину, перерахували наші ряди і рушили далі. Місяць зростав і повнився вже на три чверті, а ми ступали, як циркові вершники, безгучно, коні такі обережні, ніби йшли по яєчній шкаралупі. І ніяк не зрозуміти, де ті дикуни. Останнім свідченням того, що вони близькі, були ті два бідні мудаки зі здертою шкірою на дереві. Ми попрямували на захід через пустелю. Док Ірвінґ їхав попереду мене, і було так світло, що я міг порахувати волосини на його голові.

Їхали цілу ніч, а вранці, як місяць зник, натрапили на зграю вовків. Вони розбіглися, але незабаром повернулися, мовчазні, як дим. Блукали, чатували, кружляли поблизу коней. Нахабні до чортиків. Ми намагалися відігнати їх, розмахуючи путами, але ті лише ухилялися, на твердому ґрунті їх і не чути, лише дихання, а ще коли вони рикали, гарчали чи клацали зубами. Ґлентон зупинився, вовки крутнулися, кинулися врозтіч і невдовзі повернулися. Двоє делаварів відступили зі стежки трохи ліворуч — сміливіші за мене душі — і знайшли впольовану тварину. Молодий самець антилопи, який помер напередодні ввечері. Лише наполовину з’їдений, тож ми порізали його ножем, запакували решту, а потім їли сирим у сідлі — перше м’ясо за шість днів. Аж завмирали від задоволення. На горі ми шукали шишки, як ведмеді, і раділи, коли щось знаходили. Ми залишили lobos майже голі кістки, але вовка я ніколи не застрелив би, й інші відчувають те саме.

Увесь цей час суддя майже не розмовляв. На світанку ми стали на краю величезного лавового поля, і от його честь займає своє місце на магматичних каменях і починає свій виступ. Схоже на проповідь, але ніхто з нас ніколи не чув нічого схожого. За тим полем лави був високий вулкан, на сході сонця він променився барвами, чорні пташки літали за вітром, а старе пальто судді лопотіло, і він вказав на ту самотню голу гору та виголосив промову, ні тоді, ні тепер не розумію нащо, і закінчив словами, що мати-земля кругла, як яйце, і в ній все добре. Тоді він розвернувся й повів коня, на якому їздив, через цей скляний чорний простір, підступний як до людей, так і до звірів, і ми пішли за ним, як послідовники якоїсь нової віри.

Колишній священник зробив паузу і постукав згаслою люлькою об каблук чобота. Він глянув на суддю, який за звичкою підставив полум’ю свій голий торс. Потім обернувся й подивився на малюка.

Лавове поле. То був лабіринт. Вибігаєш на невеликий виступ і впираєшся в круті прірви довкола, які й не наважишся перестрибнути. Краї — як гостре чорне скло, гострі крем’яні уламки внизу. Ми вели коней дуже обережно, та все ж копита вони поранили. Наші чоботи порізало на шмаття. Видираючись по цих обвалених зморшкуватих плитах, можна добре уявити, як тут усе відбувалося, як скелі розплавилися й затверділи, зморщившись, ніби пудинг, як земля прогоріла аж до свого вогненного ядра. Де, як знає кожен, і розташоване пекло. Бо Земля — це куля, що висить у порожнечі, і насправді вона не має верху і низу, крім мене, ще кілька людей із загону бачили невеликі сліди роздвоєних копит, відбиті на камені, ніби там ішла лань, але яка лань коли ходила по розплавленій скелі? Я справді тримаюся Святого Письма, але, можливо, були грішники настільки мерзотні, що вогонь їх викашляв, і я ніби бачив, як давним-давно через цю вогненну блювоту ходили дияволятка з вилами, щоб забрати ті душі, помилково викинуті із проклятого місця у зовнішні виступи світу. Отак. Це лише думка, не більше. Але десь, згідно з таємним порядком усіх речей, цей світ повинен торкнутися іншого. І в цій лаві щось залишило маленькі відбитки копит, бо я бачив їх на власні очі.

А суддя, він просто дивився на той мертвий конус, що стирчав посеред пустелі, як великий шанкр. Ми йшли похмурі, як сови, і коли він обернувся та побачив наші обличчя, засміявся. Біля підніжжя гори ми потягнули жереб, а потім відправили вперед двох з кіньми. Я спостерігав, як вони йдуть. Один із них сьогодні сидить біля цього вогню, і я бачив, як він вів коней через ті шлакові землі, як приречений.

Але ми ж не приречені, так я вважав. Коли я звів очі, він, суддя, уже дерся схилом, перебираючи ногами і руками, з мішком за плечима і гвинтівкою, яку тримав, як альпеншток. Тож ми всі пішли за ним. Не пройшли й половини, як побачили на рівнині дикунів. Полізли далі. Я думав, що в найгіршому разі радше кинемося в той казан, аніж дамо тим бісам нас узяти. Ми дерлися дедалі вище, і, здається, був полудень, коли досягли вершини. Справу зроблено. Дикуни кілометрів за шістнадцять унизу. Я озирнувся на наших, і, певна річ, виглядали вони не дуже. Втратили гідність. У них у всіх добрі душі, були і є, і мені було важко на них дивитися, я подумав, що суддя посланий до нас як прокляття. Та все ж він довів, що я помилявся. Тоді — так. А тепер я знову розгублений.

Попри свої розміри, він першим досяг краю конуса, стояв там і дивився, наче прийшов помилуватися краєвидом. А тоді сів і почав шкрябати ножем скелю. Один за одним ми туди дісталися, а він сидів спиною до зяючої діри й відколював шматки каменю і наказав нам робити те саме. Це була самородна сірка. Безліч сірки по всьому краю цього казана, тут і там виблискували маленькі яскраво-жовті пластівці кремнезему, але здебільшого то був чистий сірчаний цвіт. Ми відколювали її й рубали ножами, поки не мали десь кіло, а потім суддя взяв торбини й, знайшовши затишне місце серед каміння, висипав туди деревне вугілля й нітер, розмішав рукою й додав у суміш сірку.

Я подумав, а що як доведеться додати до цього власної крові, як у масонів, але ми цього не робили. Він вимішував усе руками, поки дикуни і далі сунули до нас через рівнину, а коли я обернувся, суддя, той великий безволосий незграба, підвівся, вийняв прутня і почав мочиться на суміш, люто заливаючи її сечею, а тоді, піднявши руку, закликав нас робити те саме.

А ми вже і так були напівбожевільні. Тож усі вишикувалися. Делавари та решта. Усі, крім Ґлентона, бо той просто витріщався. Ми витягнули наші члени й взялися до роботи, а суддя стояв на колінах і м’яв ту масу голими руками, сеча бризкала навсібіч, і він кричав на нас, щоб ми мочились, мочились, люди, мочіться заради спасіння ваших душ, бо хіба ж ви не бачите отама червоношкірих, він усе сміявся, коли це казав, і замішував ту велику гидоту, схожу на огидне чорне тісто, місиво, яке тхнуло самим дияволом, і не суддя, а той клятий кондитер доклав до того рук, і от суддя дістає ножа, ріже оте все і розкладає його з південного боку, тоненько мастить скелі лезом, мружачись на сонце одним оком, сам вимазаний чорним, він тхне сечею й сіркою, посміхається і розмахує ножем із дивовижною майстерністю, наче робить таке щодня. Закінчивши, він відкинувся назад, витер руки об груди та, як і ми всі, подивився на дикунів.

Тоді вони вже дісталися лавового поля, і в них був слідопит, який шукав наші сліди на тій голій скелі й задкував з кожного глухого кута, а тоді кликав своїх. Не знаю, що він там шукав. Може, чув наш сморід. Невдовзі ми почули, як вони розмовляють унизу. А потім нас побачили.

І лише Бог, слава Йому у вишніх, знає, що вони думали. Вони розійшлися по лаві, один вказав рукою, і всі звели очі горі. Їх наче блискавкою вдарило. Побачити одинадцять людей, які сидять на найвищому краю цього випаленого атола, як скажені птахи. Вони почали радитися, а ми дивилися, чи не відправлять когось по коней, але цього не зробили. Жадібність взяла верх, і вони рушили до гори, деручись по лаві, бо кожен хотів бути першим.

Гадаю, у нас залишилася година. Ми спостерігали за дикунами і спостерігали, як сохне на скелях огидна суміш, зроблена суддею, і спостерігали за хмарою, що пливла до сонця. Один за одним ми перестали дивитися на скелі і дикунів, бо хмара таки прямувала просто на сонце і мала б зависнути там на добру годину, і це буде наша остання година. А суддя сидів і писав у своїй книжечці, а коли, як і всі, побачив хмару, відклав той зошит і дивився разом з нами. Ніхто не сказав ні слова.

Не було що проклинати, не було кому молитися, ми тільки дивилися. А хмара затулила лише куточок сонця та й посунула далі, і тінь на нас так і не впала, суддя дістав свій гросбух і взявся писати, як і раніше. Я дивився на нього. А потім я трохи зліз і помацав шматок суміші. Вона пашіла. Я пройшов уздовж краю і побачив, що дикуни лізли зусібіч, бо на тому голому гравійному схилі не було кращих і гірших шляхів. Я шукав якісь валуни, що їх можна кинути в них, але там було лише каміння завбільшки з кулак, дрібний гравій і пласти скельних уламків. Я глянув на Ґлентона: він саме дивився на суддю і скидалося на те, що з’їхав з глузду.

Ну а тоді суддя згорнув свою книженцію, взяв шкіряну сорочку, розклав її в затишному місці й наказав нам принести суміш. Усі ножі зарухалися, ми кинулися те все відшкрябувати, а він попередив, аби ми не вибили іскру з того кременю. Ми навалили суміш йому на сорочку, і тоді він почав рубати її та дрібнити своїм ножем. І покликав: капітане Ґлентоне.

Капітан Ґлентон. Віриш? Він назвав його «капітаном». Ідіть сюди і зарядіть свою поворотну двоцівку, і побачимо, чи годиться те, що ми тут маємо.

Ґлентон підійшов, тримаючи гвинтівку, зачерпнув жменю пороху, зарядив обидва стволи, вставив два набої у патронник, капсулі й зробив крок до краю. Але суддя задумував дещо інше.

Отуди, їй в утробу, каже він, і Ґлентон навіть нічого не спитав. Він спустився вздовж внутрішнього краю до центру того страшного димаря, витягнув над ним зброю, націлив її прямо вниз, звів курок і вистрілив.

Такого звуку день їхати — і не почуєш. Навіть сьогодні трясе. Він вистрілив з обох стволів, потім подивився на нас і суддю. Суддя тільки махнув і продовжив дрібнити, а потім покликав нас наповнювати роги та порохівниці, тож ми їх наповнювали один за одним, проходячи повз нього, як повз святе причастя. Коли кожен узяв своє, суддя наповнив і свою порохівницю, дістав револьвери й почав їх заряджати. Перші дикуни були на схилі лише за двісті метрів. І ми були готові їх покласти, але суддя знову не погодився. Він вистріляв свої револьвери в кратер-казан, роблячи паузи між пострілами, спорожнивши так усі десять камор, а тоді попередив нас, щоб ми зникли з поля зору, і перезарядив зброю. Усі ці постріли, мабуть, дещо затримали дикунів, бо вони, ймовірно, думали, що в нас узагалі немає пороху. А тоді суддя дістав із сумки гарну білу парусинову сорочку, переступив через край і почав розмахувати нею перед червоношкірими, гукаючи до них іспанською.

Ти заплакав би, якби це почув. Вони мертві, лишився тільки я, кричав він. Помилуйте мене. Todos muertos. Todos[136]. І махає сорочкою. Боже, від того вони задзявкотіли на схилі, як собаки, а він, суддя, повернувся до нас і зі своєю тією усмішкою каже: Джентльмени. І більше нічого не сказав. Револьвери були у нього позаду за паском, а тепер він дістав обидва, а в нього обидві руки робочі, як у павука, він може писати обома однаково, я сам бачив, і почав ото вбивати індіанців. А нас удруге не треба було запрошувати. Боже, яка це була бойня! Першим випалом ми вбили цілу дюжину, але не збиралися зупинятися. До того, як останній бідолашний чорношкірий досяг підніжжя схилу, на гравії вже лежало п’ятдесят вісім убитих. Вони просто сповзали вниз, як полова з віялки, одних сюди розвернуло, інших туди, а внизу утворювався такий собі ланцюжок. Ми сперли цівки на сірку і знищили ще дев’ятьох, які бігли крізь лаву. То було полювання з лабазу, ось що. Ми робили ставки. Останнього підстрелили за добрих півтора кілометра від наших гвинтівок, а він ще й біг на повній швидкості. Того дня всі били точно в ціль, і не було жодної осічки від того дивно замішаного пороху.

Колишній священник повернувся і подивився на малюка. Отаким був суддя, коли я його побачив уперше. Ага. Його слід вивчати.

Малюк глянув на Тобіна. А він суддя чого? запитав він.

Він суддя чого?

Він — суддя чого.

Тобін вдивлявся крізь вогонь. Ет, хлопче, сказав він. Краще помовчи. Він може тебе почути. А вуха в нього, як у лисиці.

Вони заходили все далі в гори, і дорога вела через високі соснові ліси, де поміж дерев віяли вітри і було чути самотні крики птахів. Непідковані мули йшли звивистою стежкою по сухій траві та хвої. У глибоких ярах на північних схилах блакитніли вузькі смуги старого снігу. Вершники їхали зигзагами через одинокий осиковий гай, де на мокрій чорній доріжці лежало опале листя, мов дрібні золоті кружальця. Вони мерехтіли, як мільйони блискіток, у блідих лісових коридорах, і Ґлентон узяв одне кружальце, покрутив у руці, як дрібне віяло, тримаючи за стеблинку, а потім відпустив, усвідомлюючи його досконалість. Вони пройшли крізь вузьку ущелину, повну вкритого інеєм листя, і на заході сонця перетнули високу сідловину, де дикі голуби злітали за вітром, пірнали в щілину в скелі у метрі над землею, шалено віражуючи між мустангів, і падали в синю безодню внизу. Вершники в’їхали в темний ялиновий ліс, і маленькі іспанські мустанги вдихали розріджене повітря, а в сутінках, коли кінь Ґлентона перелазив через повалену колоду, худий білявий ведмідь підвівся із мочарів в іншому кінці ялинника й задивився на людей тьмяними свинячими очима.

Кінь став дибки, Ґлентон вчепився в його шию й вихопив пістолет. Позаду нього був один із делаварів, чий кінь почав задкувати, і вершник намагався повернути його, б’ючи тварину по голові стиснутим кулаком, а безмежно вражений ведмідь повернув до них свою збентежену довгу морду, з його пащі із закривавленими іклами звисав огидний шматок м’яса. Ґлентон вистрілив. Куля влучила ведмедю в груди, і він із дивним стогоном нахилився вперед, схопив делавара і стягнув його з коня. Поки тварина оберталася, Ґлентон знову вистрілив у її густе кучеряве хутро на плечі, а чоловік, що звисав з ведмежої пащі, дивився на всіх, притиснувши щоку і щелепу до звірини й обіймаючи її за шию рукою, ніби показуючи так зухвалу прихильність, ніби якийсь божевільний перебіжчик. Ліс був сповнений бедламу криків і гучних ударів чоловіків, які змушували верескливих коней підкоритися. Ґлентон звів пістолет утретє, і ведмідь крутнувся з індіанцем у пащі, що звисав, наче лялька, перемахнув над ними морем закривавленого медового волосся, смородом падла і власним землистим запахом. Звук пострілу ще лунав над людьми, і маленьке металеве ядро, пронизуючи повітря на шляху до далеких клубків матерії, безшумно полетіло над ними на захід. Пролунало кілька пострілів з гвинтівок, але звір неймовірно швидко страшними стрибками кинувся геть із заручником і зник серед потемнілих дерев.

Три дні делавари вистежували ведмедя, поки загін ішов далі. Першого дня вони йшли кривавим слідом до місця, де істота зупинилася відпочити і де в неї припинилася кровотеча з ран, наступного дня у високоліссі побачили сліди здобичі, яку тягнули лісовою підстілкою, а третього дня змогли побачити лише ледь помітні сліди на високому кам’янистому плоскогір’ї, а далі — геть нічого. Вишукували до темряви, а потім заснули на голих валунах, а наступного ранку встали й роздивилися дику кам’яну землю, яка простягалася на північ. Ведмідь поцупив їхнього одноплемінника, наче якийсь легендарний казковий звір, і земля проковтнула їх обох без надії на викуп чи відтермінування. Вони знайшли своїх коней і повернули назад. Крім вітру, усе було незворушним у цій високій дикій місцевості. Вони не розмовляли. Вони були людьми іншого часу, хоч і мали християнські імена, та, як і їхні батьки, провели своє життя в дикій місцевості. Вони навчилися воювати на війні, покоління за поколінням їхали через континент все далі від східного узбережжя, від попелища Ґнаденгюттена[140] до прерій і кривавих земель на заході. Якщо щось і було таємницею в цьому світі, то не його кордони, бо світ був нескінченний і безмежний, населений ще страшнішими створіннями, людьми іншого кольору шкіри й істотами, яких людина ще не бачила, та все ж не було в світі нічого чужішого для них, ніж їхні власні серця, хай які там є звірі у тій дикій природі.

Вони вийшли на слід загону вранці наступного дня і ще до вечора наздогнали його. Кінь загубленого воїна стояв осідланий у caballado, як його і залишили, тож вони зняли мішки, розділили майно між собою і більше ніколи не називали імені того чоловіка. Увечері суддя прийшов до вогню, сів з ними, розпитав, намалював мапу на землі і роздивився її. Потім підвівся, затоптав її черевиками, і вранці вони їхали, як і раніше.

Тепер дорога пролягала серед карликових дубів і падубів, де на кам’янистому ґрунті стояли чорні дерева, закорінені в шви на схилах. Вони їхали крізь осоння і високу траву, а пізно вдень дісталися до ескарпу, який здавався кінцем відомого світу. Під ними у тьмяному світлі жевріли рівнини Сан-Аґустина, що простягалися на північний схід, де земля плинула вниз довгою кривою, німотна під хмарищами диму з підземних покладів вугілля, що горіли там тисячу років. Коні обережно ступали біля краю, а вершники постійно позирали на цю давню голу землю.

У наступні дні вони їхали тими краями, де каміння обпікало їм руки, і не було нічого, крім того каміння. Вони їхали вузькою колоною по стежці, вкритій засохлим козячим послідом, відвернувшись від скелі та гарячого, як з пічки, повітря, що линуло від неї, скісні чорні силуети верхівців, накреслені на каменю, суворі і непримиренні, здатні порушити угоду з тілом, яке їх створило, й існувати на голих скелях автономно, не зважаючи на сонце, людину і бога.

Вони виїхали з цієї місцевості через глибокий яр, клацаючи по камінню, повз розколини із прохолодною блакитною тінню. На сухому піску на дні арройо — старі кістки та черепки розбитої мальованої кераміки, а в скелі над їхніми головами — вирізьблені піктограми коней, пум, черепах і іспанців-вершників у шоломах і з баклерами[141], сповнених презирства до каменю, тиші й самого часу. У розломах і ущелинах у тридцяти метрах над ними лишилися гнізда із соломи та уламків, залишених давніми припливами, вершники чули гуркіт грому з безіменної далечини і видивлялися у вузькому клаптику неба перші ознаки темряви, яку ніс дедалі ближчий дощ, вони прокладали шлях між вузькими стінами каньйону на дні стародавньої річки, серед сухих білих брил, круглих і гладеньких, як таємничі яйця.

Тієї ночі вони отаборилися на руїнах стародавньої культури глибоко в кам’яних горах, у невеликій долині, де був струмок із чистою водою та чудова трава. Навколо валькованих та кам’яних будівель під навислою скелею була огорожа, а на дні долини лишилися сліди зрошувальних каналів. Сипучий пісок був усіяний уламками кераміки та почорнілими шматками деревини, а землю в різних напрямках перетинали сліди оленів та інших тварин.

У сутінках суддя обійшов руїни — старі кімнати, досі чорні від багать, старі кремені та розбиті глиняні горщики, що лежали серед попелу та дрібних засохлих качанів. Кілька гнилих дерев’яних драбин досі стояло біля стін будинків. Він поблукав серед зруйнованих ків[142], підібрав там якісь дрібні предмети, а потім сів на високу стіну, і поки не зникло світло, малював у своїй книжці.

Над каньйоном зійшов круглий місяць, і в маленькій долині запала глибока тиша. Можливо, койотів відлякували їхні власні тіні, бо не було ні звуку, ні вітру, ні птахів, лише вода на піску тихо дзюркотіла в темряві за багаттями внизу.

Весь попередній день суддя робив невеликі набіги на скелі в яру, де вони їхали, а тепер розстелив на землі біля багаття шматок полотна з возу і взявся сортувати й упорядковувати свої знахідки. Тримаючи на колінах гросбух у шкіряній палітурці, він брав кожен предмет, кремінь чи черепашку, знаряддя чи кістку, і вправно замальовував їх. Він робив замальовки відпрацьованими рухами, легко, і його голе чоло не захмарила жодна зморшка, а дивні дитячі губи жодного разу не стиснулися. Він проводив пальцями по відбитку переплетеної лози на уламку глиняної посудини і переносив зображення на сторінку делікатними штрихами, роблячи економні рухи олівцем. Бо він, зокрема, й вправний кресляр, і цього цілком досить, аби впоратися із завданням. Час від часу він зводив очі на вогонь чи на своїх бойових товаришів або на навколишню ніч. Нарешті він поставив перед собою латаний черевик, викуваний у толедській майстерні триста років тому, маленький сталевий тападеро, крихкий й іржавий. Він замалював його збоку та в перспективі, зазначивши акуратним почерком розміри і зробивши помітки на берегах аркуша.

За ним уважно стежив Ґлентон. Закінчивши, суддя підняв той невеликий захисний щиток, покрутив в руках, знову роздивився, а потім зім’яв його в кульку фольги і жбурнув у вогонь. Тоді зібрав решту речей і теж кинув у вогонь, витрусив полотно і згорнув його разом із зошитом, поклавши до іншого свого майна. А потім сів, охопивши долонями коліна, здавалося, він був дуже задоволений світом, начебто з ним радилися під час його створення.

За суддею спостерігав і теннессієць Вебстер, і тепер він запитав, для чого ці нотатки та замальовки, а суддя усміхнувся та відповів, що його намір полягав у тому, щоб викреслити їх із людської пам’яті. Вебстер усміхнувся, і суддя розсміявся. Тоді Вебстер прискалив око і сказав: Ну, ти ж десь-інде був креслярем, бо твої малюнки доволі такі ж, як і самі речі. Але жодна людина не може помістити світ у книгу. Та й усе намальоване в ній не є світом.

Гарно сказано, Маркусе, відповів суддя.

Але мене не малюй, сказав Вебстер. Адже я не хочу бути у твоїй книзі.

У моїй чи іншій, сказав суддя. Те, що має бути, ні на йоту не відрізняється від книги, в якій воно записане. А як інакше? Це була б фальшива книга, а фальшива книга — то не книга.

Грізний же ти загадник, і на словах я тобі не рівня. Тільки хай моєї порепаної пики не буде у твоєму гросбусі, бо, може, я не хотів би її показувати незнайомцям.

Суддя всміхнувся. У моїй книзі чи ні, кожна людина оселяється в іншій, як у скинії, а та і собі — в іншій людині і так далі в нескінченній складності буття і свідчення, аж до найвіддаленіших куточків світу.

Я сам про себе свідчитиму, відповів Вебстер, але тепер уже інші звинуватили його в самолюбстві, бо хто ж захоче побачити його клятий портрет, чи будуть люди за це починати бійки у величезних натовпах, чекаючи, коли ж його відкриють, або, можливо, вони обшмарують ту картину смолою і виваляють у пір’ї, оскільки їм бракуватиме оригіналу. Аж поки суддя не підняв руку і не закликав до всепрощення, сказавши, що почуття Вебстера були геть не такі, і вони зовсім не пов’язані з марнославством, і що він колись намалював портрет старого індіанця уеко, ненавмисно прикувавши чоловіка до його подоби. А той не міг навіть заснути, боячись, що вороги вкрадуть ту картину і понівечать, такий гарний був портрет, і він не міг знести думки, що зображення розірвуть чи навіть торкнуться його, тож індіанець пішов через пустелю туди, де, як почув, мав бути суддя, і запитав у того поради про те, як врятувати його образ, і суддя відніс його вглиб гір, і вони разом поховали зображення на дні печери, де воно, наскільки відомо судді, лежить і донині.

Коли він закінчив свою розповідь, Вебстер сплюнув, витер рота і знову позирнув на суддю. Той індіанець, сказав він, лише невіглас і дикий язичник.

Так і є, сказав суддя.

Зі мною не так.

Чудово, сказав суддя, тягнучись до свого сака. То ти не проти малювання?

Я не позуватиму для портрета, сказав Вебстер. Але не через те, що ти сказав.

Загін принишкнув. Хтось підвівся, щоб пошурувати у вогнищі, і місяць піднявся, маліючи над зруйнованими помешканнями, і струмочок, що в’юнився піщаним дном долини, мерехтів, наче плетення з металу, і окрім звуку води, не було чути ніяких інших.

Які індіанці тут жили, Суддя?

Суддя звів на нього очі.

Мертві, я б сказав, а ти як думаєш, Суддя?

Не такі вже й мертві, сказав суддя.

Слід визнати, що вони були непоганими каменярами. Ці чорнопикі з місцевих тепер геть не такі.

Не такі вже й мертві, повторив суддя. І він розповів їм іншу історію, ось цю.

Кілька років тому, коли західна частина Аллеганів була ще дикою місцевістю, там жив чоловік, який виготовляв збрую у майстерні на Федеральній дорозі[143]. Хороше ремесло, але роботи було мало, бо мандрівників у тих місцях бачили зрідка. Тож незабаром для нього стало звичним вдягатися, як індіанець, і ховатися при дорозі за кілька кілометрів від лимарні, вимагаючи грошей у кожного зустрічного. У ті дні він нікого не кривдив.

Якось повз проходив один чоловік, а лимар, увесь у намисті і пір’ї, вийшов з-за дерева і попросив у нього кілька монет. То був молодик, і він відмовився, а побачивши, що лимар білий, звернувся до нього словами, від яких тому стало соромно, тож лимар запросив його до свого помешкання за кілька кілометрів від дороги.

Він жив у власноруч збудованій хатині, обшитій корою, разом із дружиною та двома дітьми, і всі вони вважали старигана божевільним і чекали нагоди втекти від нього із цієї глушини, куди він їх привіз. Вони привітали гостя, і жінка приготувала йому обід. Поки чоловік їв, стариган знову спробував виманити у нього гроші, сказавши, що вони бідні, так насправді і було, і мандрівник вислухав його, а потім дістав дві монети, господар ніколи раніше таких не бачив, а тому уважно оглянув сам і показав їх синові, а незнайомець доїв і сказав старигану, що той може лишити гроші собі.

Але невдячність більш поширена, ніж можна подумати, і лимар цим не задовольнився, а тому почав питати, чи можна отримати ще одну монету для своєї дружини. Мандрівник відсунув тарілку, повернувся на стільці й почав повчати старого, і в цій настанові лимар почув те, що вже знав, але давно забув, і ще дещо нове для себе. Нарешті мандрівник сказав старигану, що він втрачений для Бога і людей і лишиться таким, доки не прийме у серце брата свого, як прийняв би самого себе, якби зустрівся з власною злиденною особою десь у пустельному місці цього світу.

Коли він закінчував свою промову, повз них проїхав по дорозі чорношкірий, який тягнув поховальні дроги для одного зі своїх, і дроги були пофарбовані рожевим, а чорнопикий одягнутий дуже строкато, ніби карнавальний блазень, молодик показав на дорогу і сказав лимарю: і навіть такого чорного мурина…

На цьому суддя зупинився. Доти він дивився на вогонь, але раптом підняв голову й роззирнувся. Він розповідав історію так, ніби декламував її. І ніколи не втрачав нитки оповіді. Усміхнувся глядачам, які сиділи навколо нього.

Сказав, що навіть такий божевільний чорний мурин не менше людина, ніж інші. І тоді син старигана встав і виголосив власну промову: вказав на путівець, закричавши, щоб звільнили дорогу чорношкірому. Це були його точні слова: звільнити дорогу. Звичайно, натоді чорношкірий і його дроги вже зникли з поля зору.

На цих словах стариган знову покаявся, присягаючись, що хлопець правий, а його стара, яка сиділа біля вогнища, була вражена всім, що почула, а коли гість оголосив, що настав час його від’їзду, мало не заплакала, а дівчинка вибігла з-за ліжка і вчепилася за його одяг.

Стариган запропонував провести його у дорогу і підказати, куди повернути на роздоріжжі, адже в цій частині світу важко знайти дорожні знаки.

Ідучи, вони розмовляли про життя у дикому місці, де таких людей бачиш хіба раз, а потім уже ніколи їх не зустрічаєш, і незабаром вони підійшли до роздоріжжя, де мандрівник подякував старигану за те, що той так далеко його провів, вони розійшлися, і незнайомець пішов своєю дорогою. Однак лимар вочевидь не витримав розлуки, тож покликав молодика і наздогнав його, щоб ще трохи з ним пройтися. І так незабаром вони підійшли до густого темного лісу, крізь який вела дорога, і на тому місці стариган убив мандрівника. Він вдарив його каменем, забрав його одяг, забрав годинник і гроші й поховав у неглибокій могилі при дорозі. А потім пішов додому.

По дорозі він розірвав на собі сорочку і порізав себе кременем, а дружині розповів, що на них напали розбійники й убили юного мандрівника, а йому вдалося втекти. Жінка плакала, а згодом попросила відвести її до того місця, там зірвала диких первоцвітів, яких вдосталь росло навкруги, поклала квіти на каміння і потім багато разів поверталася туди, поки не постаріла.

Лимар дожив до того часу, коли його син подорослішав, і більше нікого не кривдив. На смертному одрі він покликав сина і зізнався у скоєному. Син сказав, що пробачить йому, якщо має так вчинити, а стариган відповів, що так, саме це, а тоді помер.

Але хлопець не засмутився, бо заздрив мерцю, а тому, покинувши батьківський дім, знайшов те місце, відкинув каміння, викопав кістки та розкидав їх по лісу й лише тоді пішов. Пішов на захід і сам став убивцею людей.

Старенька тоді ще була жива і нічого не знала про те, що сталося, тому думала, що дикі звірі вирили кістки й розкидали їх по лісу. Може, вона знайшла й не всі, але поклала знайдене у могилу, засипала землею та камінням і приносила туди квіти, як і раніше. І вже дуже старою вона розповідала людям, що там похований її син, і, може, тоді так воно і було.

Тоді суддя звів очі й усміхнувся. Спочатку панувала тиша, а потім усі почали одночасно кричати й заперечувати.

Він був не лимарем, а шевцем, і з нього зняли всі звинувачення, вигукнув один.

А інший кричав: він ніколи не жив у дикій місцевості, у нього була майстерня в самісінькому центрі Камберленда, що в Меріленді.

Та вони і знати не могли, звідки ті кістки. А стара була божевільна, це всі знали.

У тій труні лежав мій брат, танцюрист-менестрель[144] із Цинциннаті, що в Огайо, а застрелили його через жінку.

І далі лунали різні протести, поки суддя не підняв руки на знак тиші. Зачекайте, сказав він. У цієї оповідки є доповнення. Мандрівника, з кістками якого ми вже познайомилися, чекала наречена, і в утробі вона носила його сина. Тепер цей син був у кепському становищі, бо існування його батька в цьому світі стало історією, в якої були різні версії ще до того, як дитина прийшла у наш світ. Усе своє життя він несе перед собою ідол досконалості, але не може його досягнути. Мертвий батько позбавив сина спадщини. Бо син має право на смерть батька і радше успадковує її, ніж майно. Він ніколи не дізнається про ті підлі дрібниці, які загартували цю людину за життя. Він ніколи не побачить, як його батько бореться з дурницями, які сам і створив. Ні. Свідчення про успадкований ним світ фальшиві. Він стоїть пригнічений перед замерзлим богом і ніколи не знайде свого шляху.

Правда однієї людини, сказав суддя, є правдою багатьох. Людей, які раніше жили тут, називали «анасазі». «Древні». Вони покинули ці краї, гнані посухою, хворобами чи мандрівними бандами мародерів, пішли багато століть тому, й про них нічого не пам’ятають. Вони — чутки та привиди цієї землі, і їх дуже шанують. Знаряддя праці, мистецтво, будівлі — за цим їх судять пізніші народи. Але їм однаково нема за що вхопитися. Древні зникли, як фантоми, і дикуни тепер блукають цими каньйонами під звуки їхнього стародавнього сміху. Вони зіщулилися у темряві у своїх неоковирних хатинах, прислухаючись до страху, що сочиться зі скель. Будь-який рух від вищого порядку до нижчого позначений руїнами, таємницями й осадом безіменного гніву. Отак. Ось мертві батьки. Їхній дух поховано у камені. Він лежить на цій землі всією тією вагою і повсюдністю. Бо той, хто будує собі прихисток із гілок і шкур, поєднує свій дух зі спільною долею всіх створінь і зі слабким криком повернеться назад у первісну багнюку. А той, хто будує з каменю, прагне змінити лад всесвіту, і так і було з цими каменярами, хай би якою простацькою видавалася нам їхня робота.

Ніхто не відповів. Суддя сидів напівголий і спітнілий, хоча ніч була прохолодна. Невдовзі колишній священник Тобін звів очі.

Мене вражає, сказав він, що ті обидва сини перебувають в однаково невигідному становищі. Тож як виховувати дитину?

Замолоду, відповів суддя, дітей треба кидати в яму з дикими собаками. Щоб вони самі могли з правильних підказок зрозуміти, за якими з трьох дверей не ховаються дикі леви. Їх треба змусити бігати голими пустелею, поки…

Почекай, перебив його Тобін. Я ж питаю абсолютно серйозно.

Відповідь та сама, сказав суддя. Якби Бог хотів втрутитися в процес виродження людства, чи не зробив би він цього вже давним-давно? Друже, вовки проводять добір серед самих себе. Яка ще істота могла б це зробити? А хіба людський рід не став ще більшим хижаком? Світ має рости, квітнути й помирати, але людських справ не меншає, а зеніт їхнього втілення вже віщує настання ночі. Людський дух виснажується на піку своїх досягнень. Його меридіан — це і сутінки, і вечір його дня. Людина любить ігри? Хай грає, але робить ставки. Оці руїни, що їх ви бачите, дивують дикі племена, як гадаєте, це станеться знову? Ага. А потім знову. З іншими людьми, з іншими синами.

Суддя роззирнувся. Він сидів біля вогнища у самих штанях, обхопивши долонями коліна. Замість очей у нього були порожні щілини. Ніхто в загоні не знав, що означає ця поза, але, сидячи так, він настільки скидався на ікону, що вони з обережності дуже стримано перемовлялися між собою, наче не хотіли будити те, що тихо спало.

Наступні два тижні вони їхали вночі і не розкладали багаття. Вони позбивали підкови у коней і заповнили глиною дірки від цвяхів, ті, у кого ще був тютюн, жували і плювали його в підсумки, а спали всі в печерах і на голому камінні. Вони проводили коней своїми слідами там, де спішилися, закопували фекалії, як коти, і майже не розмовляли. Перетинаючи вночі ці безплідні гравійні рифи, вони видавалися якимись віддаленими і нематеріальними. Як варта, що приречена переживати давнє прокляття. Щось, про що у темряві здогадуєшся зі скрипу шкіри і брязкоту металу.

Вони перерізали горла в’ючним тваринам, м’ясо порізали на смужки, пов’ялили, розділивши між собою, і помандрували далі під відлогою диких гір широкою содовою рівниною, куди долинав бездощовий грім з півдня і де виднілися натяки на світло. У світлі майже повного місяця кінь і вершник видавалися прив’язаними до власної тіні на сніжно-блакитній землі, і з кожним спалахом блискавки, коли буря наближалася, ці тотожні форми зводилися за ними із жахливою надмірністю, наче третій ракурс їхньої присутності, чорним шаленством прибитий до голої тверді. Вони їхали далі. Вони їхали, як люди, які мали мету ще до свого народження, як кровні спадкоємці одного наказу, настійного і задавненого. Бо хоча кожен був замкнений у собі, разом вони становили незнане до того поєднання, і в їхній колективній душі були пустки, майже такі ж незаповнені, як білі області на старих мапах, де живуть чудовиська та немає жодної форми відомого світу, окрім, імовірно, вітрів.

Вони перетнули Дель-Норте і попрямували на південь у ще більш ворожу землю. Цілий день вони сиділи навпочіпки, як сови, у тіні скупої акації і придивлялися до варива світу. Смерчова курява стовпом стояла на обрії, як дим від далеких багать, але навколо не було жодної живої душі. Вони поглянули на сонце на його цирковій арені і в сутінках, коли небо на заході зробилося кривавим, і вирушили далі прохололою рівниною. Біля пустельної криниці злізли з коней і напилися разом із ними, щелепа до щелепи, а потім знову сіли верхи і поїхали далі. Маленькі пустельні вовки дзявкотіли в темряві, а собака Ґлентона біг під черевом коня, ніби чітко прошиваючи своїми лапами сліди поміж його копит.

Тієї ночі з бездоганного неба несподівано випав град, коні сахалися і стогнали, а люди, спішившись, сиділи на землі, тримаючи сідла над головами, градини стрибали на пісок, наче маленькі прозорі яйця, створені алхіміком з пустельної темряви. Коли ж вони нарешті посідлали своїх коней і поїхали далі, ще багато кілометрів під ними була крижана бруківка, а над краєм світу зійшов провідний місяць, схожий на око сліпого кота. Вночі вони проминули вогні поселення на рівнині, але не відхилилися від курсу.

Ближче до ранку вони побачили на горизонті пожежі. Ґлентон відправив делаварів на розвідку. Вранішня зоря вже блідо палала на сході. Делавари повернулися й присіли разом із Ґлентоном, суддею і братами Браунами, розмовляючи й жестикулюючи, а потім усі сіли на своїх коней і поїхали далі.

Посеред пустелі жевріли п’ять фургонів, вершники спішилися і мовчки рушили між тілами мертвих золотошукачів, звичайних подорожніх, які тепер лежали безіменні поміж каміння, зі страшними ранами, із нутрощами, які вивалювалися з боків, з оголеними торсами, наїжаченими древками стріл. Судячи з борід, деякі з них були чоловіками, хоча й мали дивні менструальні рани між ногами, а їхні відрізані статеві органи звисали, темні і дивні, із вишкірених ротів. Вони лежали в перуках із засохлої крові, дивлячись мавпячими очима на братське сонце, що якраз здіймалося на сході.

Від фургонів лишилися самі жарини в панцирі почорнілих силуетів залізних ободів і коліс, а розпечені осі тремтіли в купі вуглин. Невдовзі вершники вже сиділи біля вогнища, кип’ятили воду, пили каву, смажили м’ясо і лягали спати поміж мерців.

Увечері загін рушив далі, як і раніше, на південь. Сліди вбивць вели на захід, але то були білі, які полювали на мандрівників у цій дикій місцевості, маскуючи свій напад під дикунський. Думки про випадковість і долю непокоять людей, що взялися за необачні справи. Як уже сказано, подорож золотошукачів завершилася у попелі, і на місці сходження таких векторів у такій пустці, де душі і зусилля однієї маленької народності були поглинуті та знищені другою, колишній священник запитав: чи хтось міг би побачити в цьому руку цинічного бога, який з такою великою жорстокістю і так глузливо несподівано й смертельно все узгоджує. Появу ж свідків, які прийшли третьою чи четвертою стежкою, також можна назвати доказом, зважаючи на цей неймовірний збіг, але суддя, який проїхав верхи вперед і опинився нарівні з мудрагелями, які про це міркували, відповів, що в цьому й виражається сама суть свідка і що їхня присутність тут — явище не третьорядне, а, найімовірніше, першорядне, бо хіба про те, що сталося, можна сказати, що воно було непоміченим?

У сутінках делавари рушили вперед, і колону очолював мексиканець Джон Макґілл, який час від часу спішувався і припадав до землі, спостерігаючи за відправленими вперед верховиками на тлі пустельного неба, а потім знову сідав на мустанга, не зупиняючи ні його, ні загону, який ішов за ним. Вони рухалися, як переселенці під мандрівною зіркою, невиразна аркада їхніх слідів на піску відбивала рухи самої Землі. На заході купи хмар стовбичили над горами, наче темний намул небесної тверді, а над головами вершників незмірною аурою висіли всіяні зірками огроми галактик.

Через два ранки делавари повернулися із світанкової розвідки й доповіли, що гіленьо отаборилися на березі неглибокого озера менш як за чотири години їзди на південь. З ними були жінки та діти, і їх доволі багато. Після наради Ґлентон підвівся і відійшов у пустелю, він стояв на самоті, довго вдивляючись у темряву на полозі.

Вони оглянули зброю, витягли заряди й перезарядили її. Говорили між собою стишено, хоча пустеля лежала навколо них, наче велика безплідна плита, що злегка тремтить на спеці. У другій половині дня частина загону відвела коней на водопій, а потім повернулася, і вже в темряві Ґлентон і його помічники пішли за делаварами, щоб оглянути позиції ворога.

Вони встромили палицю на узвишші на північ від табору, і коли кут її нахилу збігся із кутом Ковша, Тоудвайн і вандіменієць віддали наказ рушати, і всі попрямували на південь, зв’язані путами найсуворішої долі.

В останні прохолодні передсвітанкові години вони досягли північного краю озера й поїхали вздовж берега. Вода була дуже чорна, на піску лежали грудки піни, а з озера долинало далеке крякання качок. Під ними пологою кривою лежали жарини табірних багать, мов вогні далекого порту. А попереду на відлюдному березі сидів на коні самотній вершник. Це був один із делаварів, він повернув коня, не сказавши жодного слова, і вони пішли за ним через кущі в пустелю.

Загін присів у верболозі десь за кілометр від ворожих вогнищ. Голови коней вони накрили ковдрами, і тварини в капюшонах тепер стояли позаду, незворушні, ніби на якійсь церемонії. Вершники, що прибули щойно, злізли з коней, сплутали їм ноги і сіли на землю, поки Ґлентон говорив до них:

У нас є година, може, трохи більше. Коли приїдемо туди, кожен сам за себе. По змозі робіть так, щоб жодного пса не лишилося в живих.

Скільки їх, Джоне?

А ти що, на лісопильні вчився говорити пошепки?

Їх досить для всіх, сказав суддя.

Не гайте пороху і куль на тих, хто не може відстрілюватися. Якщо не вб’ємо всіх чорнопиких, нас самих слід відшмагати і відправити додому.

На цьому нарада закінчилася. Наступна година була довгою. Вони відвели вниз засліплених коней і стали, стежачи за табором, але насправді спостерігаючи за обрієм на сході. Озвалася пташка. Ґлентон повернувся до свого коня і стягнув з його голови ковдру, як сокольник зі свого птаха вранці. Вітер посилився, кінь підвів голову і вдихнув повітря. Інші чоловіки зробили те саме, що й Ґлентон. Килими кинули там само. Вони сідали на коней з револьверами в руках і примотаними до зап’ястків кийками із сириці та річкового каміння, схожими на знаряддя для якоїсь стародавньої кінної гри. Ґлентон глянув на загін через плече, а потім підторкнув коня.

Коли вони скакали риссю вздовж білого соляного берега, із кущів, де він до того сидів навпочіпки, вийшов стариган і повернувся до них. Собаки, які чекали, аби дістатися до його фекалій, з гавкотом кинулися до нього. З озера почали злітати качки, поодинці та парами. Хтось повалив старигана ударом палиці, вершники пришпорили коней і, вишикувавшись шеренгою обличчям до табору, поскакали позаду собак, крутячи палицями в повітрі, а пси завивали, наче на картині пекельного полювання, і так дев’ятнадцять бійців кинулися на табір, де спало понад тисячу душ.

Ґлентон спрямував коня на першу хатину, топчучи її мешканців. З низьких дверних пройм вилазили постаті. Вершники галопом промчали крізь табір, розвернулися і поїхали назад. Один воїн рушив їм назустріч, цілячись пікою, але Ґлентон застрелив його. Прибігло ще троє, і Ґлентон убив перших двох такими щільними пострілами, що вони впали разом, а третій, здається, розпався на частини, поки біг, схопивши пів десятка куль.

У першу ж хвилину розгорнулася повсюдна різанина. Кричали жінки і голі діти, а один стариган пошкандибав наперед, розмахуючи білими панталонами. Верхівці рухалися поміж людьми, убиваючи всіх палицями та ножами. Сотня прив’язаних собак завивала, а інші гасали між хатами, скаженіючи і роздираючи один одного та припнутих псів, і цей бедлам і галас не припинявся і не вщухав від першої ж миті, коли вершники в’їхали у поселення. Уже палало кілька хатин, і колона поселенців, несамовито голосячи, потяглася вздовж берега на північ, а між ними мчали вершники, наче пастухи в табуні, першими забиваючи тих, хто забарився.

Ґлентон і його помічники знову завернули до села, люди тікали з-під копит, а коні кидалися вперед, дехто з вершників зі смолоскипами вже ходив поміж хатами і витягував звідти жертв, вимазаних і скривавлених, рубаючи тих, хто вмирав, і стинаючи голови тим, хто на колінах благав про милість. У таборі утримували групу мексиканських рабів, і ті прибігли, кричачи щось іспанською, але і їх застрелили чи вибили їм мізки кийками, один із делаварів вийшов із диму з двома голими немовлятами в руках, присів біля сміттєвої купи, оточеної кам’яним колом, схопив дітей за ноги, замахнувся й розбив їхні голови об каміння, аж мізки бурхнули з тім’ячок кривавою блювотою, люди вибігали, охоплені вогнем, волаючи, як берсерки, і вершники рубали їх величезними ножами, а якась молода жінка підбігла й обійняла закривавлені передні ноги бойового коня Ґлентона.

Тоді ж на поселення поміж охоплених полум’ям хатин, зацокотівши навалою стріл, пішла у наступ групка воїнів на конях із ремуди, що спочатку розбіглася. Ґлентон дістав гвинтівку з піхов і вистрілив у коней перших двох індіанців, тоді вклав зброю на місце і витягнув з кобури револьвер, почавши стріляти практично між вухами свого коня. Воїни зашпорталися серед впалих і брикливих коней і, кружляючи, скупчились, один за одним вони гинули від куль, та зрештою із десять вцілілих розвернулися і втекли до озера повз колону поселенців, що стогнала, зникаючи в плавкому кільватері содового пилу.

Ґлентон повернув коня. Деякі мерці лежали на мілководді, ніби жертви морської кораблетрощі, розкидані на береговій смузі солі в безладняві крові та нутрощів. Вершники витягували тіла з кривавих озерних вод, і піна, яка легко осідала на пісок, була блідо-рожева у світанковому сонці. Вони рухалися поміж мерців, за допомогою ножів збираючи врожай чорного волосся, лишаючи жертв голомозими у дивних закривавлених очіпках. Звільнені від вершників коні із ремуди з тупотом пробігли смердючим берегом і зникли в клубах диму, а потім притупотіли назад. Деякі із загону шелепали в червоній воді, безцільно рубаючи мерців, а дехто злягався на пляжі із молодими жінками, які вмирали чи вже померли. Один делавар ішов, несучи колекцію відрубаних голів, наче дивний торговець, що прямує на ринок, він накрутив волосся на зап’ястки, через що самі голови висіли й разом крутилися. Ґлентон знав, що за кожну мить затримки на цій землі неминуче доведеться платити пізніше в пустелі, тому він їздив серед людей, підганяючи їх.

Макґілл відійшов від тріскотливого вогнища і зупинився, похмуро дивлячись на місце дії. Його проштрикнула піка, і він тримався за держак, який стирчав із нього спереду. Ратище зі стебла сотолу було прив’язане до старовинної кавалерійської шаблі, вигнуте лезо якої стирчало ззаду з попереку мексиканця. Малюк вишелепав з води й підійшов до нього, а Макґілл обережно сів на пісок.

Відійди від нього, наказав Ґлентон.

Макґілл обернувся, щоб поглянути на нього, тоді ж Ґлентон навів револьвер і вистрелив йому в голову. Потім вклав револьвер у кобуру і притулив порожню рушницю вертикально до сідла, притиснув її коліном і насипав у стволи пороху. Хтось гукнув до нього. Кінь здригнувся і позадкував, але Ґлентон тихо промовив до нього, запижив дві кулі й зарядив ними стволи. Він спостерігав за узвишшям на півночі, де група кінних апачів скупчилася на тлі неба.

Вони були десь за пів кілометра, п’ять чи шість вершників, і їхніх слабких криків було вже майже не чути. Ґлентон поклав гвинтівку на згин руки і вставив капсулі в барабан одного револьвера, покрутив його, а тоді зробив те саме і з другим. І весь час не зводив очей з апачів. Вебстер зіскочив із коня, витягнув гвинтівку, дістав шомпол, став на одне коліно, увігнав сторчма шомпол у пісок, а цівку гвинтівки зіпер на стиснутий кулак. Гвинтівка мала подвійний ударно-спусковий механізм. Він звів задній гачок і приставив приклад до щоки. Вебстер врахував силу вітру і сонце, що збоку світило на срібну мушку, додав висоти й натиснув на гачок. Ґлентон сидів нерухомо. У порожньому просторі постріл пролунав приглушено і сухо, швидко звіявся сірий димок. Ватажок апачів на узвишші осадив свого коня. Потім повільно захитався в сідлі й упав на землю.

Ґлентон із радісним вигуком кинувся вперед. За ним поскакало четверо чоловіків. Воїни на узвишші злізли з коней, щоб підняти ватажка. Ґлентон обернувся в сідлі, не зводячи очей з індіанців, і передав гвинтівку найближчому вершнику. Це був Сем Тейт, він взяв зброю і так натягнув віжки, що кінь ледве не впав. Ґлентон поскакав далі разом із трьома вершниками, а Тейт дістав шомпол, зіпер на нього гвинтівку, пригнувся і вистрілив. Кінь, на якого посадили пораненого вождя, зашпортався, але побіг далі. Тейт повернув інший ствол, вистрілив удруге, і кінь зарився в землю. Апачі із пронизливими криками натягнули віжки. Ґлентон нахилився вперед і щось прошепотів на вухо своєму коню. Індіанці посадили свого вождя на спину іншого коня, і всівшись по двоє на скакунів, знову понеслися далі, настьобуючи своїх жеребців. Ґлентон вихопив револьвер і помахав ним чоловікам позаду, один із них зупинився, зістрибнув з коня, впав долічерева, витягнув револьвер і звів його, опустив важіль зведення, загнав його в пісок, схопив пістолет обома руками, впершись підборіддям у землю, і прицілився. Вершники були на відстані десь двісті метрів і швидко рухалися. Після другого пострілу мустанг із ватажком став дибки, і воїн, який їхав поруч, потягнувся і взяв віжки. Вони намагалися у русі зняти ватажка з пораненої тварини, але та впала.

Ґлентон першим дістався до вмираючого і став навколішки, затиснувши цю чужинницьку варварську голову між стегнами, наче якась смердюча чужоземна сестра милосердя, від решти дикунів він відмахнувся револьвером. Якийсь час ті покружляли рівниною, потрясли луками й пустили в нього кілька стріл, а потім повернулися й поскакали геть. З грудей ватажка забулькотіла кров, і він звів угору свої вже осклянілі згаслі очі з полопаними капілярами. В обох цих темних калюжах плавало ідеальне сонечко.

Ґлентон повернувся до табору на чолі невеликої колони, а на його паску гойдалася голова ватажка, прив’язана за волосся. Чоловіки нанизали скальпи на ремінці, а у деяких мерців вирізали на спині широкі шматки шкіри, з яких робили ремені та збрую. Мертвого мексиканця Макґілла теж скальпували, закривавлені черепи вже чорніли на сонці. Більшість вікіапів згоріло до цурки, і оскільки там знайшли кілька золотих монет, деякі вершники ходили по жаринах і попелу, розкидуючи його ногами. Ґлентон вилаяв їх, а потім узяв піку і настромив на неї голову ватажка, вона гойдалася і поглядала на всіх зизим оком, як карнавальна маска, а він їздив туди-сюди, закликаючи їх зібрати caballado і рушати в дорогу. Повернувши коня, він побачив суддю, який сидів на землі. Суддя зняв капелюх і пив воду зі шкіряного бутля. Він подивився на Ґлентона.

Це не він.

Хто не він?

Суддя кивнув. Отой.

Ґлентон повернув древко піки. Голова з довгими темними пасмами тепер дивилася на нього.

А хто ж це, якщо не він?

Суддя похитав головою. Це не Ґомес. Він кивнув у бік піки. Отой джентльмен — sangre puro[149]. А Ґомес — мексиканець.

Але ж не повністю мексиканець.

Не можна бути повністю мексиканцем. Це як бути повністю дворнягою. Це не Ґомес. Я бачив Ґомеса, і це не він.

А зійде за нього?

Ні.

Ґлентон подивився на північ. А потім униз на суддю. Ти не бачив мого собаки?

Суддя знову похитав головою. Ти гнатимеш це стадо?

Поки мене не змусять його кинути.

Це може статися дуже швидко.

Може.

Як думаєш, скільки часу треба цим єгу[150], щоб перегрупуватися?

Ґлентон сплюнув. Це не було запитання, тому він не відповів. Де твій кінь? запитав він.

Втік.

Якщо хочеш їхати з нами, краще б тобі знайти нового. Він подивився на голову на палиці. Так собі з тебе був начальник, сказав він. Він підстьобнув свого коня каблуками і поїхав уздовж краю води. Делавари шелепали в озері, намацуючи ногами тіла потонулих. Ґлентон на мить завмер, потім розвернув коня й поїхав через розграбований табір. Він їхав обережно, тримаючи револьвер на стегні. Ішов з пустелі слідом туди, звідки вони прийшли. Невдовзі повернувся зі скальпом того старигана, який вийшов до них із кущів на світанку.

За годину вони сиділи на конях, прямуючи на південь, залишивши позаду на посіченому березі хаос, кров, сіль та попіл та ведучи пів тисячі коней і мулів. Суддя їхав на чолі колони, а перед ним у сідлі сиділо дивне, темне, вкрите попелом дитинча із частково спаленим волоссям. Воно сиділо мовчки і стоїчно позирало своїми великими чорними очима на нові землі, як підмінок, підкинутий нечистю. Поки вони їхали, чоловіки, чий одяг та обличчя були вкриті кров’ю, почали чорніти на сонці, а потім повільно побіліли від здійнятого пилу і нарешті знову набули кольору землі, яку проминали.

Їхали цілий день, а Ґлентон замикав колону. Перед обідом їх наздогнав собака. Його груди були темні від крові, і Ґлентон посадив його на луку сідла й віз там, доки той не відновив сили. Ближче до вечора собака знову біг риссю в тіні скакуна, а в сутінках забіг далеко вперед рівниною, де високі тіні коней рухалися чапаралем на павучих лапах.

Тепер на півночі пролягла тонка смуга пилу, і вони їхали до темряви, вряди-годи делавари злізали з коней і припадали вухом до землі, а тоді всі знову їхали далі.

Коли вони зупинилися перепочити, Ґлентон наказав розкласти багаття й оглянути поранених. Одна з кобил ожеребилася в пустелі, і незабаром тендітне дитя вже насадили на рожен з паловерде над складеним купкою вугіллям, і делавари передавали з рук у руки гарбуз зі зсілим молоком, витягнутим з його шлунка. З невеликого узвишшя, західніше від їхнього табору, вони роздивилися ворожі багаття, що палали на півночі кілометрів за п’ятнадцять. Загін сидів навпочіпки в шкурах, на яких запеклася кров, і рахував скальпи та нанизував їх на палиці, синяво-чорне волосся було сплутане й липке від крові. Девід Браун блукав серед тих змарнілих м’ясників, що згорбилися біля вогнищ, але не міг ніяк знайти хірурга. У нього зі стегна стирчала стріла, звичайна стріла з оперенням, і ніхто її не хотів дістати. А найменше — Док Ірвінґ, бо Браун колись назвав його трупарем і голярем, і відтоді вони трималися якомога далі один від одного.

Хлопці, сказав Браун, та я б сам себе підлікував, але не можу її як слід вхопити.

Суддя подивився на нього й усміхнувся.

Допоможеш мені, Голдене?

Ні, Дейві, не допоможу. Але скажу, що я зроблю.

І що?

Випишу тобі страхування життя від усіх нещасть, крім зашморгу.

Та щоб тебе чорти взяли.

Суддя засміявся. Браун люто на нього глянув. Невже ніхто так і не допоможе людині?

Усі мовчали.

Та щоб вас тоді всіх чорти взяли, сказав він.

Потім Браун, який був там найзакривавленіший, сів, витягнув перед собою ногу і подивився на неї. Схопився за древко і натиснув на нього. На його чолі виступив піт. Другою рукою він тримав ногу і тихо лаявся. Хтось дивився на нього, хтось ні. Тоді встав малюк. Давай я спробую.

Гарний хлопчик, сказав Браун.

Він підтягнув сідло, щоб на нього спертися. Тоді повернув ногу до вогню, склав ремінь навпіл і, тримаючи його в руках, прошипів хлопцеві, що стояв перед ним на колінах. Тримай міцніше, хлопче. І просто тисни. А потім стиснув ремінь зубами і ліг на спину.

Малюк схопився за древко стріли якомога ближче до стегна Брауна і натиснув на нього всією вагою тіла. Браун вчепився руками за землю, відкинувши голову назад, а його мокрі зуби заблищали у світлі багаття. Малюк удруге схопився за древко і знову почав тиснути. На шиї Брауна вени напнулися, як мотузки, і він кляв малюка на всі заставки. З четвертої спроби наконечник стріли пройшов крізь стегно, і кров полилася на землю. Малюк присів і витер лоба рукавом сорочки.

Браун випустив ремінь з рота. Пройшла? запитав він.

Так.

А вістря? Де вістря? Кажи, чоловіче.

Малюк дістав ножа, вправно зрізав кривавий наконечник і простягнув Брауну. Той підніс його до вогню й усміхнувся. Вістря було зроблене з кованої міді, воно зігнулося на місці кріплення до просотаного кров’ю древка, але лишилося цілим.

Хоробрий хлопчик, може, з тебе колись і буде зугарний костоправ. Тепер витягай її.

Малюк плавно вийняв древко стріли з його ноги, і Браун палким жіночним рухом вигнувся до землі, хрипко сварячись крізь зуби. Якусь мить він полежав, а потім сів, узяв у малюка древко, кинув у вогонь, підвівся й пішов вкладатися спати.

Коли малюк повернувся до своєї ковдри, колишній священник нахилився і прошепотів йому на вухо: Дурень, сказав він. Бог не любитиме тебе вічно. Малюк обернувся і подивився на нього.

Хіба ти не знаєш, що він узяв би тебе із собою? Він узяв би тебе, хлопче. Як наречену до вівтаря.

Їхня процесія збільшилася через нових вершників, хлопців на мулах і стариганів у плетених капелюхах, а також делегацію, яка взяла на себе відповідальність за захоплених коней і мулів і, сидячи верхи, погнала їх вузькими вуличками до арени для боя биків, де їх можна було тримати. Пошарпані учасники походу сунули далі, дехто з чашками в руках, махаючи гнилими капелюхами дамам, які скупчилися на балконах, піднімаючи на палицях хитливі голови, чиї обличчя з дивно напівприкритими повіками висохли так, що мали знуджений вигляд, їх усіх оточив такий натовп, що вони здавалися авангардом якогось обірваного повстання, що його раніше проголосило двоє барабанщиків, які йшли попереду, один з них дурний і обидва босі, і сурмач, що маршував з по-військовому піднятою над головою рукою, безупинно дуючи у свій інструмент. Так вони проминули високу браму губернаторського палацу і потерті кам’яні поріжки, вийшовши просто на подвір’я, де розклочені й непідковані копита коней найманців стишено і по-черепашому своєрідно зацокотіли бруківкою.

Поки на камінні рахували висушені скальпи, навколо тислися сотні глядачів. Солдати з мушкетами стримували натовп, дівчата дивилися на американців великими темними очима, а хлопці прокрадалися наперед, щоб доторкнутися до страшних трофеїв. Там було сто двадцять вісім скальпів і вісім голів, і віцегубернатор зі своїм почтом вийшов на подвір’я, щоб привітати прибулих і помилуватися їхньою роботою. Їм пообіцяли повну оплату золотом під час вечері, що того вечора мала відбутися на їхню честь у заїзді «Ріддл і Стівенс», дізнавшись це, американці збадьорилися і знову сіли на коней. Старі жінки в чорних rebozos вибігали поцілувати край їхніх смердючих сорочок і здіймали вгору свої маленькі смагляві руки, так благословляючи вершників, які розвернули своїх виснажених коней і почали продиратися на вулицю крізь галасливе юрмище.

Вони попрямували до громадських лазень, де один за одним входили у воду, кожен наступний біліший за попереднього, і всі в татуюваннях, таврах і швах, з великими зморщеними шрамами на грудях і черевах, залишеними бозна-де якимись варварськими хірургами знаками, що скидалися на сліди гігантських багатоніжок, деякі чоловіки спотворені, без пальців і очей, із літерами і цифрами, закарбованими на їхніх лобах і руках, ніби вони були товарами, які потребували інвентаризації. Мешканці міста обох статей стали біля стін і дивилися, як вода перетворюється на рідку кашу з крові та бруду, і ніхто не міг відвести очей від судді, який роздягнувся останнім і тепер по-королівськи походжав лазнею із сигарою в роті, пробуючи воду своїм напрочуд мініатюрним пальчиком на нозі. Він сяяв, як місяць, бо був такий же блідий, і на його величезному тілі не було жодної волосинки, ні в щілинах, ні навіть у великих ніздрях, ні на грудях, ні у вухах, ані жмуточка над очима чи на повіках. Величезна блискуча баня його оголеного черепа була схожа на купальну шапочку, натягнуту на доволі вже темне обличчя і шию. Коли його великий тулуб опустився в басейн, рівень води помітно піднявся, і суддя, занурившись по очі, з неабияким задоволенням роззирнувся, його очі злегка звузилися, ніби він усміхався під водою, наче блідий роздутий ламантин, який сплив у трясовині, а за маленьким вухом, близько притуленим до голови, просто над поверхнею води м’яко диміла сигара.

Тоді ж купці вже почали розкладати свої товари на глиняних кахлях позаду них: вбрання з європейського сукна та європейського ж крою, сорочки з кольорового шовку та боброві капелюхи із щільним ворсом, елегантні іспанські шкіряні чоботи, тростини зі срібною маківкою, виїздкові хлисти, посріблені сідла та різьблені люльки, захалявні пістолети та набір толедських мечів із держаками зі слонової кістки та з чудовим гравіюванням на клинках, а голярі поставили стільці для відвідувачів, вигукуючи імена відомих клієнтів, яких вони обслуговували, і кожен із цих підприємців запевняв загін про кредит на найвигідніших умовах.

Коли вершники перетинали площу, вбрані в нові туалети, деякі були в сюртуках з рукавами, які ледь сягали ліктів, на залізні ґратки альтанки нанизували скальпи, наче прикраси до якогось варварського свята. Відрубані голови підняли на палицях над ліхтарними стовпами, і тепер вони споглядали своїми запалими язичницькими очима висохлі шкури своїх родичів і предків, що висіли на кам’яному фасаді собору, тихо лопочучи на вітрі. Пізніше, коли запалили ліхтарі, голови в м’якому відблиску горішнього світла набули вигляду трагічних масок, а за кілька днів усі вони будуть геть поцятковані, як прокажені, білими плямами від посліду птахів, які влаштували там сідала.

Усюди на півночі дощ вився з грозових хмар додолу чорними пагонами-вусиками, наче смужки лампової сажі, які впали у склянку, а вночі було чути, як злива барабанить у прерії за багато кілометрів від них. Коли вони проїжджали скелястий перевал, блискавка окреслила тремкі гори вдалині, і від цього дзвеніли скелі навколо, і жмутки синього вогню чіплялися за коней, наче розжарені стихії, які годі відігнати. Над металевими частинами збруї мерехтіли м’які вогники, а на стволах гвинтівок світилося синім рідке полум’я. Збожеволілі зайці стріпувалися і завмирали в блакитному сяйві, а у височині серед дзвінких стрімчаків облаштувалися на ночівлю яструби, настовбурчивши пір’я кольору козулі і кліпаючи жовтим оком на громовицю внизу.

Вони їхали кілька днів під дощем, потім знову під дощем, тоді під градом і ще раз під дощем. У сірому світлі бурі перетнули затоплену рівнину, і довгоногі силуети коней відбивалися у воді серед хмар і гір, а вершники згорбились, виправдано скептичні щодо мерехтливих міст, побачених на далекому березі того моря, яким вони чудодійно ступали. Вони заїхали на пагористі пасовиська, де з-під копит злітали, цвірінькаючи, пташки, а стерв’ятник важко здіймався з кісток, махаючи крилами «хоп-хоп-хоп», як дитяча іграшка на мотузці, і в червоному світлі повільного заходу сонця пласти води під ними лежали на рівнині, наче припливні водойми первісної крові.

Вони пройшли високогірною лукою, вкритою польовими квітами, гектарами золотого жовтозілля, цинії та темно-фіолетового тирличу, дикими лозами блакитної берізки та широкою рівниною різноманітних квіточок, що тяглися, наче строката бавовна, до найвіддаленіших зубчастих країв землі, блакитних від туману, і до непохитних гірських хребтів, які здіймаються невідь-звідки, ніби гребені морських істот на світанку девонського періоду. Знову задощило, і вони їхали, згорбившись, у плащах, викроєних із жирних і напіввидублених шкур, у цих великих каптурах з простацьких шкір, що мали захистити від сірого ливного дощу, вони скидалися на наглядачів якоїсь незрозумілої секти, яких відправили навертати на свою віру найстрашніших звірів цього краю. Місцевість попереду була оповита хмарами і темрявою. Це були довгі сутінки, а вони все їхали, сонце вже сіло, місяць ще не зійшов, а гори на заході й далі тремтіли, обрамлені гуркотливими спалахами, і нарешті догорали, а тоді западала пітьма, і тільки дощ сліпо шумів, падаючи на нічну землю. До підніжжя вони пробиралися крізь сосни й оголені скелі, а потім їхали серед ялівців і смерек, а ще деінде великих алое і високих статечних стебел юки з блідими суцвіттями, що видавалися тихими і потойбічними на тлі вічнозелених рослин.

Вночі вони йшли вздовж гірського потоку дикою вузькою ущелиною, що задихалася між моховитих валунів, вони проходили попід темними гротами, де вода з присмаком заліза крапала і бризкала навсібіч, і бачили, як сріблясті нитки водоспадиків розділялися надвоє на гранях далеких пагорбів, які стриміли, як знаки, ніби небесні чудеса, такі ж темні, як земля, з якої вони постали. Вони перетнули згарище, де лежали зчорнілі стовбури, і поїхали далі повз розколоті на дві нерівні частини гладенькі скелі, на схилах тієї залізистої місцевості були старі стежки, прокладені вогнем, і почорнілі кістки дерев, убитих гірськими бурями. Наступного дня їм почали траплятися падуб і дуб, цілі ліси міцних дерев, дуже подібних на ті, які вони полишили в молодості. У западинах північних схилів серед листя лежав град, схожий на тектити, і ночі стали прохолодними. Вони промандрували на високогір’я, глибше в гори, у лігвища буревіїв, у дзвінку вогняну землю, де біле полум’я мерехтіло на вершинах, а земля пахла горілим кременем. Уночі в темних лісах цього світу до них озивалися вовки, ніби вони були друзями людини, а собака Ґлентона, скиглячи, біг риссю поміж безупинних шарнірів кінських ніг.

На дев’ятий день після виходу з Чіуауа вони перетнули гірський прохід і почали спускатися стежкою, яку ніби вирізьбили у скелі на висоті триста метрів над хмарами. Згори, із сірого ескарпу, за ними спостерігав кам’яний мамонт. Ідучи вервечкою, вони обережно вибирали, куди ступити. Проминули тунель, вирубаний у скелі, і з його другого боку побачили дахи міста в ущелині на багато кілометрів нижче від них.

Вони спускалися скелястими зигзагами і перетинали річища струмків, де форельки стояли на блідих плавцях і роздивлялися кінські носи на водопої. Пласти туману із металевим запахом і присмаком підіймалися з ущелини, наринали на них і плинули до лісу. Вони перегнали коней через брід далі на стежку і о третій годині дня під дрібним дощем в’їхали в старе кам’яне місто Хесус-Марія.

Коні процокотіли по розмитій дощем бруківці, обліпленій листям, перейшли через кам’яний міст і пішли вулицею, де крапало з карнизів галерейних будинків, уздовж гірського потоку, що протікав через місто. У гладеньких валунах у річці були видовбані ямки, щоб збагачувати руду, а пагорби над містом усі були в тунелях і риштуванні, порубцьовані штреками і відвальними хвостами. Кілька мокрих псів, що сиділи в дверних проймах, зустріли приїзд вершників-нечупар виттям, ті звернули на вузьку вулицю і зупинилися, мокрі як хлющ, перед входом до заїжджого двору.

Ґлентон постукав кулаком у двері, ті відчинилися, і звідти визирнув хлопець. Показалася жінка, поглянула на них і зайшла назад. Нарешті вийшов чоловік і відчинив ворота. Трохи п’яний, він притримував ворітницю, поки вершники один за одним в’їжджали на невелике залите дощем подвір’я, а потім зачинив за ними ворота.

Вранці дощ ущух, і вони вийшли на вулицю, обдерті, смердючі, прикрашені частинами людських тіл, як людожери. За поясом вони носили величезні револьвери, а в їхню огидну на вигляд шкіру глибоко в’їлися кров, дим і порохова кіптява. Вийшло сонце, і старі жінки з відрами та ганчірками, які натирали кам’яні сходи до крамниць, поверталися і дивилися на них, а крамарі, розставляючи свої товари, обачно кивали їм, вітаючись. Вони видавалися дивною клієнтурою в цьому торговому місці. Стояли, кліпаючи, перед дверима крамниць, де у вітринах висіли плетені клітки із зябликами та мідно-зеленими папугами, що стояли на одній нозі й неспокійно кричали. Там висіли ristras[168] сушених фруктів і перцю, грона цинового посуду звисали, як куранти, бурдюки зі свинячої шкури, наповнені пульке, звисали з балок, як роздуті туші на шкуродерні. Відправили людину по склянки. З’явився скрипаль, присів на кам’яний поріг і почав награвати якусь мавританську народну мелодію, і жоден з тих, хто йшов у своїх вранішніх справах, не міг відвести очей від блідих смердючих велетнів.

Опівдні вони знайшли bodega, яким керував якийсь Френк Керролл, невисокий шинок, колишню стайню, великі двері якої були прочинені на вулицю, адже це було єдине джерело світла. Скрипаль пішов за ними зі, здавалося, великим сумом і зайняв своє місце біля дверей, звідки міг бачити, як іноземці п’ють і брязкають золотими дублонами по стільниці. На порозі на сонці стояв стариган, піднісши слухову трубку з козячого рогу до вуха, він нахилився до шуму, який лунав ізсередини, і постійно кивав, хоча жодного слова зрозумілою йому мовою не прозвучало.

Суддя угледів музиканта, покликав його і кинув монету, яка задзвеніла об каміння. Скрипаль на мить підняв її до світла, наче вона могла бути негодящою, потім сховав у складках одягу, притиснув інструмент підборіддям і заграв мелодію, яка серед іспанських шарлатанів застаріла ще двісті років тому. Суддя ступив у промінь світла біля порога і з дивною вправністю зробив на камінні кілька па, вони зі скрипалем видавалися чужоземними менестрелями, які випадково опинилися в цьому середньовічному місті. Суддя зняв капелюх і вклонився двом дамам на вулиці, які здалеку обходили пивницю, зробив надзвичайний пірует на своїх дріботливих ногах, а потім налив пульке з чашки в трубку старигана. Той швиденько заткнув трубку кінчиком великого пальця, обережно підняв перед собою, подлубався пальцем у вусі і випив.

Із настанням темряви вулиці сповнилися очманілими шаленцями, які хиталися, лаялися і дзвонили в церковні дзвони, стріляючи в них з револьвера, влаштовуючи безбожний «котячий концерт», доки не з’явився священник із Христовим розп’яттям, щоб напучувати їх уривками латинських монотонних наспівів. Вони лупцювали його, тицяли між ніг та закидали золотими монетами, коли він лежав, притискаючи до грудей святий образ. Підвівшись, він погордував підіймати монети, але прибігли хлопчики, яким він наказав їх зібрати та віддати йому, поки варвари радісно гукали та пили за нього.

Глядачі розійшлися, вузька вулиця спорожніла. Кілька американців забрели в прохолодні води струмка, щоб похлюпатися там, а потім мокрі вилізли на вулицю й стояли там у тьмяному світлі ліхтарів, темні, курні, апокаліптичні. Ніч була холодна, вони пленталися, паруючи, брукованим містом, як казкові звірі, аж тут знову задощило.

Наступного дня було свято Лас-Анімас[169], вулицями проходила процесія: візок, запряжений кіньми, на якому їхав простацько зроблений Христос на заплямованому старому катафалку. Миряни-прислужники всі разом слідували за ним, а на чолі йшов священник, який дзвонив у дзвіночок. Позаду процесію завершували босі ченці в чорному зі скіпетрами з трави. Пронесли Христа: убога солом’яна фігура з дерев’яними різьбленими головою й ногами хиталася і підстрибувала. На його голові була корона з гірського терну, на лобі намальовано краплі крові, а на старих дерев’яних щоках — сині сльози. Селяни ставали на коліна, хрестилися, дехто підходив, торкався вбрання дерев’яної фігури і цілував пучки. Процесія скорботно котилася вулицею, а в дверях будинків сиділи дітлахи, поїдаючи кондитерські черепи[170] і спостерігаючи за ходою людей і дощем на вулиці.

Суддя сидів у кантині на самоті і теж дивився на дощ. Маленькі очі на великому голому обличчі. Далі набрав повні кишені цукерок-черепів і, сидячи біля дверей, намагався запропонувати їх дітям, які проходили повз нього під карнизами будівель, але ті сахалися, як поні.

Увечері місцеві мешканці групками спускалися з цвинтаря на схилі гори, а згодом, коли стемніло, знову прямували зі свічками та лампадками у руках до церкви на молитву. Усі обминали компанії американців, стуманілих від алкоголю, а брудні прибульці незграбно знімали капелюхи, тряслися і, посміхаючись, робили дівчатам непристойні пропозиції. Коли запали сутінки, Керролл зачинив своє задрипане бістро, але потім знову відчинив, щоб йому не виламали двері. Щойно споночіло, прибув кавалерійський загін, який прямував до Каліфорнії, усі геть змарнілі від сильного виснаження. Проте за годину вони знову були в дорозі. Опівночі, коли, як подейкують, повертаються душі померлих, мисливці за скальпами знову почали репетувати на вулицях і стріляти з револьверів, незважаючи на дощ і смерть, і так тривало з перервами аж до світанку.

Опівдні наступного дня у Ґлентона, досі п’яного, був якийсь напад, і він, збожеволілий і скуйовджений, вискочив на маленьке подвір’я і почав стріляти зі своїх револьверів. По обіді він лежав прив’язаний до ліжка, як безумець, а суддя сидів біля нього, прикладаючи до чола прохолодні мокрі ганчірки й розмовляючи з ним тихим голосом. З крутих пагорбів долинали голоси. Зникла дівчинка, і групи міщан почали пошуки в шахтах. Невдовзі Ґлентон заснув, а суддя встав і пішов.

Надворі сіріло, дощило, і вітер розвіював листя. З дверей біля дерев’яної ринви вийшов пошарпаний дітвак і смикнув суддю за лікоть. У своїй підгорнутій сорочці він ніс двох цуценят, яких пропонував на продаж, притримуючи одного за шкірку.

Суддя глянув на вулицю. Коли він подивився на хлопчика, той витягнув другого собаку. Вони мляво висіли. Perros a vende[171], сказав він.

Cuánto quieres?[172] запитав суддя.

Хлопець подивився спочатку на одну, а потім на другу тварину. Начебто хотів вибрати того, якого вподобав би суддя, якщо такий пес узагалі десь існує. Він простягнув уперед того, якого тримав у лівій руці. Cincuenta centavos[173], сказав він.

Цуценя звивалося й билося в його кулаці, наче тварина, що задкує у нору, і його світло-блакитні очі були налякані водночас холодом, дощем і суддею.

Ambos[174], відповів Голден. Він почав шукати гроші по кишенях.

Продавець псів подумав, що це хитрість покупця, і знову подивився на собак, ніби хотів краще оцінити їхню вартість, але суддя вже видобув з-під свого забрудненого одягу золоту монетку — за таку ціну можна було купити цілу зграю таких собак. Він поклав монету на долоню, простягнув її, а другою рукою забрав собак у господаря, тримаючи обох, як пару шкарпеток. Він потрусив золотим кружальцем.

Andale[175], сказав.

Підліток витріщився на монету.

Суддя стиснув долоню і знову розкрив. Монетка зникла. Він поворушив пальцями в повітрі, потягнувся рукою за вухо хлопця, дістав звідти монету і дав йому. Хлопець тримав монету перед собою обома руками, як маленький ківорій, а потім звів очі на суддю. Але той уже пішов геть, а у його руці бовталися цуценята. Він вийшов на кам’яний міст, зиркнув на збурену воду, підняв руку і кинув собак униз.

Протилежний кінець мосту переходив у вуличку, що йшла вздовж річки. Там стояв вандіменієць і мочився із кам’яної стіни у воду. Коли він побачив, як суддя скидає цуценят з мосту, висмикнув кольт з-за пояса й крикнув.

Собаки зникли в піні. Вони пронеслися один за одним по широкій зеленій бистрині над пластами відшліфованих скель до заводі внизу. Вандіменієць прицілився і звів револьвер. Вербове листя кружляло в чистій воді заводі, крутячись, немов нефритова плотва. Револьвер смикнувся в його руці, і одне з цуценят підстрибнуло у воді, він знову звів зброю і вистрілив, і за течією розпливлася рожева пляма. Він утретє звів запобіжник і вистрілив, довкола другого цуценяти розквітло рожевим, і воно теж потонуло.

Суддя і далі йшов по мосту. Хлопець підбіг і подивився у воду, він досі стискав монету. Вандіменієць стояв на протилежному боці вулиці, тримаючи в одній руці прутень, а в другій револьвер. Дим розвіявся вниз за течією вздовж берега, і в заводі вже нічого не було.

Ближче до вечора Ґлентон прокинувся і зумів звільнитися від пут. Перша ж звістка про нього була про те, що він зрізав ножем мексиканський прапор перед cuartel і прив’язав його до хвоста мула. Потім сів на тварину і погнав її площею, тягнучи за собою по багнюці священний bandera[176].

Він кружляв вулицями й знову з’являвся на площі, люто б’ючи п’ятами тварину в боки. Коли він обернувся, пролунав постріл, і мул під ним упав мертвий із мушкетною кулею, яка застрягла в його мозку. Ґлентон відкотився від тварини, звівся на ноги й почав несамовито стріляти. Якась стара жінка безгучно звалилася на каміння. Суддя, Тобін і Док Ірвінґ стрімголов прибігли від Френка Керролла, стали на коліна в тіні стіни і почали стріляти в горішні вікна. Ще з пів десятка американців вийшли з-за рогу з дальнього кінця площі, і двоє з них упали, потрапивши під шквальний вогонь. На кам’яних плитах дзвеніли шматки свинцю, а над вулицями у вологому повітрі висіла хмара диму. Ґлентон і Джон Ґанн уздовж стін дісталися до сараю за posada[177], де стояли коні, і почали їх виводити. Ще троє людей із загону вибігли на подвір’я і взялися виносити з будівлі спорядження та сідлати скакунів. Тепер на вулиці стріляли безперервно, двоє американців лежали мертві, а інші просили про допомогу. Коли через пів години загін тікав з міста, це скидалося на шпіцрутен: мешканці безладно стріляли із фузей і кидали каміння та пляшки — так американці втратили шістьох своїх.

За годину їх наздогнали Керролл й інший американець Сенфорд, який також мешкав у тому містечку. Місцеві підпалили Керроллів салун. Священник причастив поранених американців, а потім відійшов і їх добили пострілами у голову.

Ще до настання ночі вони натрапили на conducta зі ста двадцяти двох мулів, що насилу дерлися вгору західним схилом, доставляючи циліндри з ртуттю до шахт. Вершники почули тріск батогів і крики arrieros[178] на зигзагуватій стежці далеко внизу, побачили навантажених тварин, що важко сунули біля самого краю прямовисної скелі, наче козли. Не поталанило. Двадцять шість днів від моря і лише дві години до шахт. Мули хрипіли й дерлися по осипищу, і їх підганяли люди в пошарпаному барвистому вбранні. Коли перший погонич побачив вершників над ними, він став у стременах і озирнувся. Колона мулів йшла звивистою стежкою близько кілометра, і коли вони, скупчившись, зупинилися, вдалині на зигзагах стежки можна було побачити групи по вісім-десять тварин, вони крутили мордами туди-сюди, і хвости передніх мулів були начисто обгризені задніми, ніби кісточки, а ртуть сильно пульсувала в гутаперчевих колбах, ніби мули перевозили таємничих звірів, кожен по парі істот, які ворушилися і важко дихали у роздутих сумках. Погонич мулів знову повернувся і подивився на стежку. Ґлентон уже був перед ним. Чоловік щиро привітався з американцем. Ґлентон мовчки проминув його, тримаючись внутрішнього боку скелястого проходу і небезпечно штовхнувши мула погонича, що стояв на уламках сланцю. Обличчя чоловіка спохмурніло, він повернувся й покликав своїх людей. Інші вершники саме проходили повз, примруживши очі, їхні обличчя були чорні від порохової сажі, як у кочегарів. Погонич зліз із мула і витягнув escopeta з-під захисних чохлів на сідлі. Цієї миті Девід Браун був навпроти, револьвер він тримав з іншого боку коня, тож зброя лишалася невидимою для погонича. Він перекинув револьвер над передньою лукою і вистрілив мексиканцю просто в груди. Чоловік незграбно осів і, коли Браун вистрілив у нього вдруге, упав зі скель у прірву.

Решта загону навіть не повернулася, щоб дізнатися, що відбулося. Усі впритул стріляли по погоничах мулів. Ті падали з коней на стежку чи зслизали з ескарпу і зникали внизу. Нижче на стежці погоничі розвертали своїх тварин, намагаючись утекти, а навантажені мули з побілілими очима дерлися на прямовисну стіну, наче величезні щури. Вершники вклинювалися між мулами та скелею і методично зіштовхували тварин з ескарпу, ті падали безшумно, як мученики, спокійно обертаючись у порожнечі і приголомшливо вибухаючи на скелях унизу кров’ю та сріблом з розбитих колб, ртуть майоріла в повітрі, хитаючись, великими пластами, часточками та маленькими тремтливими супутниками, зливаючись у різні форми і ринучи кам’яними арройо, як проривання якогось остаточного алхімічного роблення, відвар із таємної темряви серця землі, олень древніх, якого не наздогнати, на схилі гори був яскраво-стрімкий утікач, що на сухому шляху штормових стоків набував форми кам’яних заглиблень, квапився від одного скельного виступу до іншого, мерехтливий і спритний, як вугри.

Погоничі зійшли з виступу в падь, де крутояр здавався майже положистим, і помчали далі, падаючи з розгубленими криками серед ялівцевих кущів і сосен, поки вершники гнали за ними відсталих мулів. Вони божевільно мчали вниз скелястою стежкою, наче люди, віддані на поталу якомусь жахіттю. Керролл і Сенфорд відбилися від загону і, діставшись виступу, де зникли решта arrieros, спинили своїх коней і озирнулися на стежку. Там було порожньо, якщо не рахувати кількох трупів мулів з conducta. Пів сотні тварин скинули з ескарпу, і з вигину кручі вершники тепер бачили їхні розбиті силуети, розкидані по скелях, а калюжі ртуті яскравіли у вечірньому світлі. Коні тупотіли й вигинали шиї. Вершники поглянули вниз у ту зловісну пучину, а потім один на одного, але обговорювати не було чого, тож вони смикнули віжки й, пришпоривши коней, продовжили спускатися з гори.

Загін вони наздогнали вже у сутінках. Інші вершники вже спішилися на протилежному березі річки, і малюк з одним з делаварів відганяли змилених тварин геть від води. Керролл і Сенфорд вирушили до броду й почали переходити, вода сягала черева коней, і тварини обережно ступали між каменями, нестямно дивлячись угору за течією, де стрімкий спад з гуркотом виривався зі стемнілого лісу і падав у плямисту клекітливу заводь. Коли вони подолали брід, суддя перегородив їм шлях і схопив Керроллового коня за щелепу.

Де чорнопикий? запитав він.

Керролл подивився на суддю. Їхні очі були майже на одному рівні, хоча Керролл був верхи.

Не знаю, відповів він.

Суддя глянув на Ґлентона. Ґлентон сплюнув.

Скільки наших ви бачили на площі?

Не було часу порахувати. Трьох чи чотирьох підстрелили, наскільки я знаю.

Але не чорнопикого?

Я його там не бачив.

Сенфорд підторкнув коня. На площі не було чорнопикого, сказав він. Я бачив, як вони вбивали хлопців, і всі до одного були білі, як ми з тобою.

Суддя відпустив коня Керролла й пішов по свого скакуна. Двоє делаварів залишили загін. Коли вони почали підійматися стежкою, вже майже стемніло, загін відступив у ліс, поставив кінних вартових і отаборився, не розкладаючи багаття.

По стежці ніхто не пройшов. Спочатку ніч була темна, але перша зміна варти біля броду спостерігала за тим, як посвітлішало, коли місяць вийшов над каньйоном, а потім вони угледіли, як до води спустився ведмідь, став на протилежному березі річки, принюхався і повернувся назад до лісу. Перед світанком повернулися суддя і делавари. Із собою вони привезли чорношкірого. Він був закутаний лише у ковдру. Навіть без чобіт. І сидів верхи на одному з кісткохвостих мулів з conducta, тремтячи від холоду. Він зберіг тільки револьвер. І тримав його під ковдрою на грудях, бо більше не було де.

П’ятого грудня у холодній темряві перед світанком вони вирушили на північ, маючи підписаний губернатором Сонори контракт на доставку скальпів апачів. Вулиці були порожні й тихі. Керролл і Сенфорд покинули загін, і тепер разом із найманцями їхав хлопець на ім’я Слоут, якого, коли він кілька тижнів тому захворів, залишив у місті караван золотодобувачів, що прямував до узбережжя. Коли Ґлентон запитав хлопця, чи не родич він командора з таким самим прізвищем[192], той плюнув і спокійно відповів: Ні, ні я йому, ні він мені. Він їхав ближче до початку колони, певно, вважаючи, що вирвався з цих країв, але якщо він і подякував за це якомусь богу, то зробив це передчасно, бо край ще мав з ним незакінчену справу.

Вони попрямували на північ у величезну пустелю Сонора й кілька тижнів безцільно блукали пропеченою пусткою в гонитві за чутками та тінями. Пастухи нібито бачили декілька розрізнених банд розбійників з племені чирикауа на якомусь вбогому і занедбаному ранчо. Кілька пеонів потрапили в засідку й були вбиті. Через два тижні після Сонори вони вирізали мешканців пуебло на річці Накосарі, а через два дні, прямуючи зі скальпами до Уреса, на рівнині на захід від Бавіакори натрапили на загін сонорської кавалерії під командуванням генерала Еліаса. Почалася погоня, під час якої вбили трьох людей Ґлентона, а ще сімох поранили, четверо з них не змогли їхати верхи.

Уночі вони бачили багаття армії менш ніж за п’ятнадцять кілометрів на південь. Усю ніч просиділи у темряві, і поранені просили води, а вдалині, у холодній передсвітанковій тиші, палали вогні. На сході сонця делавари в’їхали в табір і сіли поруч із Ґлентоном, Брауном і суддею. У світлі зі сходу вогні на рівнині згасли, як лихий сон, і тепер навколо лежала гола земля, що виблискувала в чистому повітрі. Десь звідти Еліас уже наступав на них із військом, що налічувало понад п’ятсот осіб.

Вони піднялися і почали сідлати своїх коней. Ґлентон дістав сагайдак зі шкіри оцелота і порахував стріли, щоб їх було стільки ж, скільки людей у загоні, тоді розірвав шматок червоної фланелі на смужки, прив’язав їх до древків чотирьох стріл і вклав у сагайдак.

Він сів на землю, поставивши сагайдак між колінами, а загін вервечкою пройшов повз нього. Обираючи стрілу, малюк завмер, побачивши, що за ним спостерігає суддя. Він подивився на Ґлентона. Тоді відпустив стрілу, яку тримав, вибрав іншу і витягнув її зі сагайдака. На ній була червона китиця. Він знову глянув на суддю, але той уже не дивився, тож малюк пішов далі й сів біля Тейта й Вебстера. Четвертим до них приєднався Гарлан із Техасу, який витягнув останню стрілу, і вони стояли разом, поки решта осідлала коней і вивела їх із табору.

Серед поранених було двоє делаварів і один мексиканець. Четвертим був Дік Шелбі, який сидів осторонь і спостерігав за підготовкою до відправлення. Інші делавари в загоні щось обговорювали між собою, потім один із них підійшов до чотирьох американців і по черзі подивився на кожного. Він пройшов повз них усіх, тоді розвернувся, підійшов і забрав стрілу у Вебстера. Вебстер подивився на Ґлентона, який стояв біля свого коня. Тоді делавар забрав стрілу в Гарлана. Відвернувшись, Ґлентон притиснувся чолом до ребер коня, підтягнув попругу і заскочив у сідло. Потім поправив капелюха. Усі мовчали. Гарлан і Вебстер рушили за кіньми. Ґлентон сидів на своєму скакуні, поки його люди один за одним проїжджали повз нього, а тоді розвернувся і рушив за ними на рівнину.

Делавар пішов по свого коня і, не розплутуючи тому ніг, повів його заглибленнями в піску, де спали люди. Один із поранених індіанців лежав тихо, важко дихаючи і заплющивши очі. Другий щось ритмічно наспівував. Делавар відпустив віжки, дістав бойову палицю із торби, став над першим індіанцем, широко розставивши ноги, замахнувся й одним ударом розтрощив йому череп. Чоловік згорбився, судомно здригнувся кілька разів і затих. Так само він покінчив і з другим, а тоді делавар підняв ногу коня, розплутав її, зняв пута, підвівся, поклав пута й палицю в торбу, сів на коня й розвернув його. Подивився на двох чоловіків, що стояли поруч. Його обличчя та груди були забризкані кров’ю. Він торкнувся п’ятами боків коня і поїхав.

Тейт присів на пісок, звісивши руки перед собою. Тоді повернувся і поглянув на малюка.

Хто розбереться з мексиканцем? запитав він.

Малюк не відповів. Вони обоє глянули на Шелбі. Той дивився на них.

Тейт стиснув камінці в кулаці й один за одним кидав їх на пісок. Він глянув на малюка.

Іди, якщо хочеш, сказав малюк.

Він подивився на мертвих делаварів у їхніх ковдрах. Ти ж так не зробиш, сказав він.

За мене не турбуйся.

Ґлентон може повернутися.

Він такий.

Тейт подивився туди, де лежав мексиканець, а потім знову глянув на малюка. Це однаково на мені, сказав він.

Малюк не відповів.

Знаєш, що вони з ними зроблять?

Малюк сплюнув. Здогадуюсь, сказав він.

Ні, не здогадуєшся.

Я сказав, що ти можеш їхати. Роби, що хочеш.

Тейт підвівся й подивився на південь, але пустеля вдалині була чиста, не залюднена жодною армією, яка наближалася б до них. Він пересмикнув плечима від холоду. Індіяни, сказав він. Для них це нічого не означає. Він пройшов табором, спіймав свого коня, привів і сів на нього. Тоді глянув на мексиканця, який тихо хрипів з рожевою піною на губах. Потім подивився на малюка, підторкнув свого мустанга і поїхав поміж чахлих акацій, аж поки не зник.

Малюк сидів на піску, дивлячись на південь. Мексиканця поцілили в легені, тому він однаково має померти, але Шелбі лише розтрощили стегно, і він був при повній свідомості. Лежав і спостерігав за малюком. Він походив із відомої кентукійської родини, навчався в Трансильванському коледжі і, як і багато інших юнаків його соціального класу, поїхав на захід через жінку. Він спостерігав за малюком і величезним сонцем, що кипіло на краю пустелі. Будь-який розбійник і азартний гравець знав би, що той, хто перший заговорить, програє, але Шелбі вже все програв.

Чого б тобі вже цього не зробити? запитав він.

Малюк поглянув на нього.

Якби в мене був пістолет, я б тебе застрелив, сказав Шелбі.

Малюк не відповів.

Ти ж знаєш про це, так?

Нема в тебе пістолета.

Він знову подивився на південь. Там щось рухалося, можливо, перші хвилі тепла. Так рано-вранці пилу немає. Коли він озирнувся на Шелбі, той плакав.

Ти ж навіть не подякуєш мені, коли я тебе відпущу, сказав він.

Тоді роби це, сучий сину.

Малюк просто сидів. З півночі дув легкий вітер, і в зарості саркобатусу позаду них почали воркотати голуби.

Якщо хочеш, щоб я просто покинув тебе, то я піду.

Шелбі не відповів.

Малюк каблуком провів борозну в піску. Маєш сказати.

Ти даш мені пістолет?

Ти знаєш, що я не можу тобі його дати.

Ти такий же, як він. Так?

Малюк не відповів.

А якщо він повернеться?

Ґлентон?

Так.

І що?

Він мене вб’є.

Ти нічого не втратиш.

Ах ти ж сучий син.

Малюк підвівся.

Ти мене сховаєш?

Сховати?

Так.

Малюк сплюнув. Ти не зможеш сховатися. І де ти сховаєшся?

А він повернеться?

Не знаю.

Я не хочу помирати в такому жахливому місці.

А є хороше місце?

Шелбі витер очі тильною стороною зап’ястка. Ти їх бачиш? запитав він.

Ще ні.

Затягнеш мене в кущі?

Малюк обернувся і подивився на нього. Потім знову глянув на місцевість унизу, перетнув улоговину, присів позаду Шелбі, взяв його під пахви й підняв. Шелбі закинув голову назад, звів очі й ухопився за приклад револьвера, що його малюк носив за поясом. Малюк схопив його за руку. Він опустив Шелбі на землю, відійшов убік і лишив того напризволяще. Коли повернувся улоговиною, ведучи коня, Шелбі знову заплакав. Малюк дістав з-за пояса револьвер, застромив його між своїх речей, прив’язаних до навершя сідла, взяв флягу і підійшов до пораненого.

Той лежав, відвернувши голову. Хлопець налив води у його флягу зі своєї, а тоді вставив затичку, яка висіла на ремінці, і долонею загнав її на місце. Потім підвівся і подивився на південь.

Вони вже отама, сказав він.

Шелбі зіперся на лікоть.

Малюк глянув на нього, а потім подивився на невиразний і хаотичний рух туди-сюди вздовж обрію на півдні. Шелбі знову відкинувся на спину. І тепер задивився на небо. З півночі насувалася темна хмара і посилювався вітер. З кущів верболозу на краю піщаної улоговини винесло жмуток листя, а потім його завіяло назад. Малюк підійшов до коня, який чекав на нього, взяв револьвер, застромив його за пояс, повісив флягу на дугу сідла, сів верхи і знову поглянув на пораненого. А потім поїхав.

Він мчав риссю по рівнині на північ і за півтора кілометра попереду побачив іншого вершника. Він не міг його роздивитися і тому поїхав повільніше. Згодом малюк побачив, що вершник веде коня, а ще за деякий час розгледів, що кінь іде якось не так.

То був Тейт. Він сів на узбіччі й спостерігав за малюком, поки той наближався. Кінь стояв на трьох ногах. Тейт сидів мовчки. Він зняв капелюха, зазирнув у нього й знову надів. Малюк повернувся в сідлі, щоб подивитися на південь. Потім поглянув на Тейта.

Може йти?

Не зовсім.

Він спішився і підняв ногу коня. Стрілка копита була розколота і закривавлена, а холка коня тремтіла. Малюк опустив копито. Сонце стояло в небі вже дві години, а на горизонті з’явився пил. Малюк глянув на Тейта.

Що робитимеш?

Не знаю. Поведу його трохи. Подивлюся, як він.

Далеко не піде.

Я знаю.

Ми можемо по черзі їхати на моєму.

Ти міг би просто їхати далі.

Та міг би, чому ні.

Тейт подивився на нього. Ну, їдь, якщо хочеш, сказав він.

Малюк сплюнув. Давай, сказав він.

Нізащо не кину своє сідло. Нізащо не кину коня, поки він іде.

Хлопець схопив віжки свого коня. Краще подумай ще раз про те, що ти нізащо не кинеш, відповів він.

Вони рушили, ведучи обох тварин. Ушкоджений кінь постійно хотів спинитися. Тейт потягнув його. Ну, дурнику, сказав він. Тобі ці чорнопикі сподобаються не більше за мене.

Опівдні сонце стало блідою плямою на небі, а з півночі повіяв холодний вітер. Від цього низько хилилися і людина, і тварина. Вітер ніс колючі шматочки гравію, і вони натягнули капелюхи нижче на обличчя й рухалися далі. Сухі пустельні травинки літали в повітрі разом із бурливими мандрівними піщинками. Ще година — і слідів основного загону, який ішов попереду, вже не було видно. Скрізь, скільки сягало око, рівномірно сіріло небо, а вітер не вщухав. Незабаром пішов сніг.

Хлопець дістав ковдру і закутався в неї. Він повернувся спиною до вітру, а кінь нахилив голову й притиснувся щокою до його обличчя. Вії тварини були припорошені сніжинками. Коли підійшов Тейт, вони стали вдвох, дивлячись туди, куди вітер відносив сніг. Вони могли бачити лише на метр довкола.

Хіба не пекло, сказав Тейт.

Може, твій кінь піде попереду?

Та ні. Я ледве змушую його йти за мною.

Якщо повернемо не туди, можемо легко вийти просто на тих іспанців.

Ніколи не бачив, щоб так швидко похолодніло.

Що пропонуєш робити?

Краще йти далі.

Можна було б видертися на узвишшя. Якщо будемо йти вгору, принаймні знатимемо, що не ходимо колом.

Нас відріжуть від загону. Ми ніколи не знайдемо Ґлентона.

Нас уже відрізали.

Тейт обернувся і похмуро втупився у кружляння сніжинок, які несло з півночі. Ходімо, сказав він. Тут не можна стояти.

Вони повели коней за собою. Земля вже побіліла. Потім по черзі сідали на здорового коня і вели кульгавого. Багато годин вони підіймалися скелястим водориєм, а сніговій не слабшав. Почали натрапляти на перші однохвойні сосни, карликові дуби, розлогі пасовища, і незабаром на цих високих луках снігу вже було сантиметрів тридцять, коні пихкали і диміли, як парові машини, ставало дедалі холодніше і темніше.

Вони спали в снігу, закутані в ковдри, коли їх наздогнали розвідники з передового загону Еліаса. Цілу ніч ті їхали єдиним видимим слідом, рухаючись безупинно, щоб не спустити з очей цього шляху неглибоких западин у землі, засипаних снігом. Їх було п’ятеро, вони виринули в темряві з-поміж вічнозелених рослин, ледь не перечепившись об соньків, два горбики у снігу, один з яких раптово розкрився, і звідти постала постать, схожа на жахливу істоту, що вилупилася з яйця.

Сніг перестав падати. Малюк чітко бачив людей і тварин на тлі блідої землі, чоловіків, що йшли великими кроками, і коней, що дихали холодом. З чоботами в одній руці й револьвером у другій малюк вискочив з-під ковдри, прицілився й розрядив револьвер у груди найближчому чоловікові, а потім повернувся і побіг. Тоді послизнувся і впав на одне коліно. Десь за ним вистрілив мушкет. Малюк скочив на ноги і побіг далі по стемнілих заростях однохвойного сосняку, завертаючи вздовж схилу. Пролунали нові постріли, він обернувся й побачив чоловіка, який вибігав з-за дерев. Чоловік зупинився і підняв лікті, а малюк пірнув сторч головою. Між гілками прошуміла мушкетна куля. Він перевернувся й звів револьвер. Напевно, ствол забився снігом, бо коли він натиснув на спусковий гачок, спалахнуло помаранчеве кільце і почувся дивний тріск. Малюк помацав револьвер, щоб перевірити, чи його не розірвало, але він був цілий. Чоловіка вже не було видно, тож малюк підхопився і побіг. Задихаючись, він сів біля підніжжя схилу, взув чоботи й поглянув на дерева позаду. Жодного руху. Він підвівся, застромив револьвер за пояс і пішов далі.

Того ранку, коли вони виїхали, було ще холодніше. Жодної людини на вулицях, жодного сліду на свіжому снігу. На околиці міста вони побачили місце, де вовки перейшли дорогу.

Їхали вздовж річечки, ще вкритої тонким шаром льоду, повз замерзлу драговину, де сновигали і буркотали качки. Пополудні вони перетнули буйно-зелену долину, де суха зимова трава сягала коням до черева. Довкруги — порожні поля, де гнив урожай, а ще яблуневі, айвові та гранатові сади, повні висохлих плодів, що валялися на землі. Вони помітили стадо оленів, яке скупчилося на луках, і сліди худоби, а вночі, коли сиділи біля багаття, підсмажуючи ребра та стегна молодої олениці, почули, як у темряві ревуть бики.

Наступного дня вони їхали повз руїни старої асьєнди в Сан-Бернардіно. Там на пасовищі побачили диких биків, таких старих, що вони мали ще іспанські тавра на стегнах, і кілька тварин кинулися на їхній невеликий загін, тому їх застрелили та залишили лежати, але з акацієвих поростей біля водорию вихопився ще один і увігнав роги в бік коня, на якому їхав Джеймс Міллер. Він висмикнув ногу зі стремена з того боку, звідки наближалася тварина, але сила удару ледь не вибила його із сідла. Кінь пронизливо завищав і захвицав, але бик стояв непохитно, він підняв коня разом з вершником над землею, перш ніж Міллер встиг вихопити револьвер, а коли той приставив цівку до чола бика й вистрілив, уся гротескна конструкція розвалилася, після цього Міллер видряпався з-під тих «уламків» і з огидою відійшов, а в руці у нього димився револьвер. Кінь силкувався підвестися, тож Міллер повернувся, вистрелив у нього, засунув револьвер за пояс і почав розстібати ремені на попрузі. Кінь лежав просто на мертвому бику, тож Міллеру довелося попітніти, щоб вивільнити сідло. Інші вершники зупинилися і спостерігали, хтось вивів йому останнього запасного коня з ремуди, але більше ніхто ніяк не допоміг.

Далі поїхали вздовж течії Санта-Крус через заріст величезних тополь, що височіли з річки. Вони не угледіли ані ознак присутності апачів, ані сліду зниклих розвідників. Наступного дня прибули до старої місії Сан-Хосе-де-Тумакакорі, і суддя пішов оглянути церкву, яка була приблизно за півтора кілометра від дороги. Він виголосив коротку доповідь про історію й архітектуру цієї місії, і ті, хто його слухав, не могли повірити, що він тут ніколи не був. З ним рушило троє людей із загону, і Ґлентон спостерігав за ними із похмурим передчуттям. Він та інші проїхали трохи далі, а тоді Ґлентон зупинив їх, і вони повернули назад.

Стара церква перетворилася на руїну, і двері у високій стіні огорожі були відчинені. Проїжджаючи крізь портал, що вже розсипався, Ґлентон і його люди побачили чотирьох коней без вершників на порожній ділянці серед сухих фруктових дерев і виноградної лози. Ґлентон тримав гвинтівку напоготові, притуливши приклад до стегна. За його конем назирці біг пес, і вони всі обережно підійшли до стін церкви, що вже осідали. Хотіли в’їхати верхи через двері, але тієї миті зсередини пролунав постріл, злетіли голуби, і Ґлентон і його люди зіслизнули зі своїх скакунів і присіли за ними з гвинтівками в руках. Ґлентон через плече озирнувся на інших, а потім перевів коня через поріг, щоб зазирнути до приміщення. Верхня частина стіни і майже весь дах обвалилися, а на підлозі лежав чоловік. Ґлентон повів коня до ризниці, де став і спостерігав разом з іншими.

Чоловік, який помирав на підлозі, був з голови до ніг у саморобному вбранні: смушевий одяг, чоботи, чудернацька шапка. Він лежав на потрісканих керамічних кахлях, і коли вони його перевернули горілиць, то побачили, що його щелепа ворушиться, а на нижній губі запеклася кривава слина. У його тьмяних очах застигли страх і ще щось. Джон Прюетт поставив гвинтівку прикладом на підлогу і перехилив пороховий ріжок, щоб перезарядити зброю. Я бачив, як інший біг, сказав він. Їх два.

Чоловік на підлозі поворухнувся. Одна його рука лежала на паху, і він злегка її посунув і вказав. На них чи на висоту, з якої впав, чи на своє місце, призначене у вічності, вони не знали. Потім він помер.

Ґлентон роззирнувся на руїни. І звідки взявся цей сучий син? Запитав він.

Прюетт кивнув на крихкий валькований парапет. Він отама був. Я не знав, що він там. І зараз не знаю. Звідтам я того сучого сина і встрелив.

Ґлентон глянув на суддю.

Думаю, він був недоумком, відповів Голден.

Ґлентон провів свого коня через церкву і вийшов на подвір’я крізь маленькі двері в нефі. Він сидів на землі, коли привели другого відлюдника. Джексон вів його перед собою, штовхаючи в спину стволом гвинтівки, худий чоловічок, уже немолодий. Виявилося, що вбитий був його братом. Давним-давно вони стрибнули з корабля біля берега і дісталися до цього місця. Чоловічок був наляканий, не розмовляв англійською та лише трохи знав іспанську. Суддя говорив з ним німецькою. Вони живуть тут багато років. Його брат збожеволів, та й чоловік перед ними у своїх шкурах і чудних черевичках теж був не зовсім сповна розуму. Вони його відпустили. А коли виїжджали, побачили, як він швидкими кроками міряв подвір’я, щось вигукуючи. Здавалося, він не усвідомлював, що в церкві вбили його брата.

Суддя наздогнав Ґлентона, і вони поїхали пліч-о-пліч.

Ґлентон сплюнув. Тре було і цього стрелити, сказав він.

Суддя всміхнувся.

Мені не подобається бачити таких білих людей, сказав Ґлентон. Голландців чи інших. Мені таке не подобається.

Вони їхали стежкою вздовж річки на північ. Дерева стояли голі, листя на землі прихоплене лусочками льоду, а поцятковані кістяні гілки тополі сильно вирізнялися на тлі стебнованої ковдри пустельного неба. Увечері вони проминули Тубак, покинуте місто із сухою пшеницею на озимих полях і вулицями, порослими травою. На одному ґанку сидів сліпець і ніби спостерігав за площею, і коли вони проходили повз нього, він звів голову, дослухаючись.

Щоб отаборитися, вони виїхали у пустелю. Вітру не було, тамтешня тиша, а також відкритість місцевості дуже сприяли будь-яким утікачам, ще й ніяких гір поруч, що їхні силуети могли б приховати ворогів. Вони підхопилися перед світанком і осідлали коней, а потім всі разом поїхали зі зброєю напоготові. Кожен уважно роздивлявся територію, і їхня колективна свідомість фіксувала рухи навіть найменшої істоти, доки всіх їх не об’єднали невидимі дроти пильності, і далі вони просувалися місцевістю в єдиному резонансі. Вони проминули покинуті асьєнди та придорожні могили і ближче до опівдня натрапили на сліди апачів, які знову пройшли до них на захід із пустелі по пухкому піску річкового дна. Вершники злізли з коней, і кожен узяв дрібку втоптаного піску з краю стежки й розтер між пальцями, перевіряючи на сонці піщинки на вологість, потім висипав її і подивився крізь голі дерева вгору вздовж річки. А тоді вони знову сіли на коней і поїхали далі.

Зниклих розвідників знайшли повішеними вниз головою на гілках паловерде, почорнілого від багаття. Їм пронизали підошовні зв’язки загостреними зеленими дерев’яними ткацькими човниками, і вони висіли голі й сірі над попелом згаслого вогню, на якому їх підсмажили, доки їхні голови не обвуглилися, мозок не забулькав у черепі, а з ніздрів не пішов пар. Загострені патички утримували їхні витягнуті язики, вуха їм відрізали, а животи розрізали шматками кременю, так що нутрощі звисали на груди. Кілька людей із загону кинулися з ножами, щоб зрізати тіла, а потім лишили їх у попелі. Дві темніші фігури були останніми з делаварів, а інші двоє — вандіменійцем і чоловіком зі сходу на ім’я Джилкрайст. Воїни-варвари не були до них ані прихильні, ані упереджені, тому всі постраждали й загинули однаково.

Уночі загін проїхав місію Сан-Хав’єр-дель-Бак, і у світлі зірок її церква виглядала урочисто і суворо. І навіть жоден пес не гавкнув. Там скупчилися хатини індіанців папаґо, в яких, здавалося, ніхто не жив. Повітря було прохолодне і прозоре, а місцевість тут і вдалині оповила така темрява, якої не порушувала навіть сова. Блідо-зелений метеор здійнявся над долиною позаду них, проминув угорі й безшумно зник у порожнечі.

На світанку на околицях пресидіо Тусона вони проминули руїни кількох асьєнд, а потім нові знаки вздовж дороги, де були вбиті люди. Трохи на віддалі на рівнині стояла невелика естансія, де будівлі ще курилися, а на живоплоті зі стебел кактусів сиділи пліч-о-пліч падальники, дивлячись на схід у бік обіцяного сонця, піднімаючи то одну ногу, то другу і розкинувши крила, мов плащі. Вони побачили кістки свиней, які здохли на ділянці за валькованими стінами, а посеред ділянки з динями угледіли ще й вовка, який припав до землі, виставивши худі лікті, і спостерігав, як вони їдуть. На півночі на рівнині лежало місто, окреслене тонкою лінією блідих стін, і вони зігнали своїх коней уздовж низького ескеру з гравію, а потім оглянули той населений пункт, передмістя і хребти голих гір удалині. Пустельне каміння лежало ланцюгами темної тіні, а вітер дув від сонця, яке важко осідало, пульсуючи на східних межах землі. Вони підострожили коней і вирушили на рівнину, як і за два дні до них — апачі чисельністю в сотню вершників.

Вони їхали шеренгою, тримаючи гвинтівки на колінах і розосередившись. Світанкове пустельне сонце палахкотіло над землею, і припутні поодинці й парами здіймалися з чапаралю, тоненько висвистуючи. Ще десь кілометр, і вони побачили апачів, які отаборилися біля міських стін на півдні. Їхні коні паслися серед верб у сухому річищі сезонної річки на заході від міста, а те, що скидалося на каміння й уламки, виявилося купою вбогих навісів і вікіапів, зроблених із палиць, шкур і брезенту із фургонів.

Вони поїхали далі. Загавкало кілька псів. Собака Ґлентона неспокійно гасав уперед-назад, і делегація вершників уже виїхала з табору.

Це були чирикауа-апачі, двадцять чи двадцять п’ять. Попри те, що сонце зійшло, було прохолодно, а вони сиділи на своїх конях напівголі, у самих набедрениках, чоботах і своєрідних шоломах зі шкіри з пір’ям, дикуни кам’яного віку, які намалювали на собі глиною таємничі символи, засмальцьовані й смердючі, масть їхніх мустангів вицвіла під пилом, коні гарцювали і видихали пару. Вершники були озброєні піками й луками, а деякі мушкетами, всі мали довге чорне волосся і застиглі чорні очі з налитими кров’ю матовими склерами, вони свердлили поглядом вершників, вивчаючи їхнє спорядження. Не перемовлялися навіть між собою, так мовчки проштовхалися на конях крізь загін, ніби виконуючи особливий ритуал, коли на певні клаптики землі треба наступити у певній послідовності, як у дитячій грі, але зі значно страшнішими ставками.

Ватажком цих воїнів-шакалів був невисокий смаглявий чоловік у ношеному мексиканському військовому вбранні, який мав із собою шаблю, а на його роздертому барвистому панталері[203] висів вітнівільський кольт одного з розвідників. Він зупинив коня перед Ґлентоном і, оцінивши розташування інших вершників, запитав гарною іспанською, куди вони прямують. Не встиг він проказати фразу, як скакун Ґлентона витягнув шию і вкусив коня індіанця за вухо. Хлинула кров. Кінь заіржав і звівся дибки, й апачі насилу втримався в сідлі, він вихопив шаблю і побачив, що на нього націлена чорна лемніската — здвоєна двоцівка Ґлентона. Ґлентон двічі ляснув із силою свого коня по морді, і тварина закинула голову, кліпаючи одним оком і плюючись кров’ю. Апачі відвернув голову свого мустанга, і коли Ґлентон обернувся поглянути на своїх людей, то побачив, що вони завмерли, наче заблоковані дикунами, вони і їхня зброя сплелися в тугу, крихку конструкцію, наче пазл, де розташування кожного елемента зумовлене місцем решти, а вони і собі залежні від кожного наступного, тож жоден не може навіть поворухнутися, бо від цього зруйнується вся композиція.

Першим почав ватажок. Вказуючи на закривавлене вухо свого коня, він сердито заговорив діалектом апачів, і його чорні очі уникали погляду Ґлентона. Суддя виступив наперед.

Vaya tranquilo, сказав він. Un accidente, nada más[204].

Mire, відповів апачі. Mire la oreja de mi caballo[205].

Він притримав коня за голову, щоб показати рану, але тварина різко вирвалася і смикнула ушкодженим вухом, забризкавши кров’ю вершників. Хай то коняча кров чи інша, від неї затремтіла вся ненадійна архітектурна споруда, мустанги, стоячи непохитно, дрижали в почервонілій ранковій зорі, і пустеля під ними гула, як малий барабан. Непевність цього незатвердженого перемир’я дійшла до крайньої межі, аж раптом суддя злегка підвівся в сідлі, підняв руку і вигукнув привітання комусь за групкою апачів.

Від міської стіни під’їхало ще вісім чи десять кіннотників. Їх очолював величезний чоловік з величезною головою у комбінезоні, обрізаному до колін, щоб припасувати до ніг верхні обмотки мокасинів, а крім цього, на ньому ще були картата сорочка та червона нашийна хустка. Він був без зброї, але воїни, які їхали обабіч нього, мали короткоствольні гвинтівки, а також сідельні револьвери та інше спорядження вбитих розвідників. Коли вони наблизилися, інші дикуни відступили, щоб дати їм дорогу. Індіанець на покусаному коні показав їм рану, але вождь лише чемно кивнув. Він повернув скакуна на чверть оберту до судді, і тварина вигнула шию, проте вершник її приборкав. Buenos días, сказав він. De dónde viene?[206]

Суддя всміхнувся і торкнувся зів’ялого вінка на голові, мабуть, забувши, що капелюха в нього немає. Він абсолютно офіційно представив свого начальника Ґлентона. Відбулося знайомство. Чоловіка звали Манґас, він був доброзичливий і вільно говорив іспанською. Коли індіанець на покусаному коні знову поскаржився, Манґас спішився, взяв руками голову тварини й оглянув рану. Він був високий, кривоногий і мав дивно непропорційне тіло. Він звів очі на американців, а тоді глянув на інших вершників і помахав їм.

Andale, сказав він. Він обернувся до Ґлентона. Ellos son amigables. Un росо borracho, nada más[207].

Апачі почали вибиратися із загону американців, як люди, що задкують із колючих кущів. Американці поставили гвинтівки вертикально, а Манґас вивів укушеного коня наперед і задер тому голову, утримуючи його лише своїми руками, поки тварина дико водила білими очима. Після короткого обговорення з’ясувалося, що, попри оцінені збитки, як оплату не приймуть нічого, крім віскі.

Ґлентон сплюнув і глянув на індіанця. No hay whiskey[208], сказав він.

Запала тиша. Апачі перезирнулися. Потім подивилися на сакви, фляги та бутлі з гарбуза. Cómo?[209] запитав Манґас.

No hay whiskey, повторив Ґлентон.

Манґас відпустив грубий недоуздок із сириці. Його люди дивилися на нього. Він поглянув на обнесене стінами місто, а потім на суддю. Немає віскі? запитав він.

Немає віскі.

Серед похмурих облич Манґас єдиний видавався незворушним. Він дивився на американців і їхню упряж. Вони справді не були схожі на тих, у кого могло залишитися невипите віскі. Суддя і Ґлентон сиділи на своїх конях і в межах перемовин більше нічого не пропонували.

Hay whiskey en Tucson[210], сказав Манґас.

Sin duda, погодився суддя. Y soldados también[211]. Він проїхав на коні трохи вперед, тримаючи рушницю в одній руці, а віжки в другій. Ґлентон поворухнувся. Кінь під ним теж зрушив. Тоді Ґлентон зупинився.

Tiene oro? запитав він.

Si.

Cuánto.

Bastante[212].

Ґлентон подивився на суддю, а потім знову на Манґаса. Bueno, сказав він. Tres días. Aquí. Un barril de whiskey[213].

Un barril?

Un barril. Ґлентон штовхнув п’ятами свого коня, апачі розступилися, і він, суддя та інші за ними вервечкою поїхали до воріт убогого валькованого міста, яке палало на рівнині у світлі зимового сходу сонця.

Виїхали в сутінках. Зі сторожки над воротами вийшов капрал і закликав їх зупинитися, але вони не послухалися. То був двадцять один чоловік у супроводі собаки, а за ними їхав невеликий візок, до якого була прикріплена клітка з ідіотом, неначе для морської подорожі. За кліткою прив’язали барильце з віскі, яке спорожнили напередодні ввечері. Барильце спочатку розібрав, а потім знову зібрав чоловік, якого Ґлентон призначив тимчасовим бондарем в їхній експедиції, і тепер усередині була фляга зі звичайного овечого шлунку, яка містила десь три з половиною літри віскі. Флягу приладнали до отвору барильця, а решту заповнили водою. Так забезпечені вони проїхали крізь ворота і виїхали за стіни в прерію, яка пульсувала в смугастих сутінках. Невеликий візок кидало, він скрипів, а ідіот хапався за ґратки клітки й хрипко квакав у бік сонця.

Ґлентон їхав на чолі колони у виміняному рінґґольдовому сідлі, оббитому залізом, і в новому чорному капелюсі, який йому дуже пасував. Новобранці, яких уже було п’ятеро, посміхалися один одному, озираючись на вартового в сторожці. Девід Браун їхав останнім, він покидав брата в цьому місті, як виявилося, назавжди і був у такому кепському настрої, що міг би без жодного приводу застрелити вартового. Коли ж вартовий знову гукнув до них, Браун розвернувся в сідлі з гвинтівкою в руках, і чоловікові стало розуму сховатися за парапетом і більше їх не зачіпати. Дикуни виїхали їм назустріч у тривалих сутінках, і віскі обміняли на те, що лежало на розстеленій на землі ковдрі із Сальтільйо. Ґлентон мало приділяв уваги всьому процесу. Але коли дикуни виклали стільки золота й срібла, скільки задовольнило суддю, Ґлентон наступив на ковдру, збуцнув монети в купу каблуком, відступив і наказав Брауну все забрати. Манґас і його помічники похмуро перезирнулися, але американці сіли на коней і поїхали геть, і ніхто, крім новобранців, навіть не озирнувся на індіанців. Новачки знали про деталі оборудки, тож один із них під’їхав до Брауна і запитав, чи дикуни їх не переслідуватимуть.

Вночі вони не поїдуть, відповів Браун.

Новобранець озирнувся на постаті, що зібралися навколо барильця посеред тої пошарпаної почорнілої пустки.

Чому? запитав він.

Браун сплюнув. Бо темно, сказав він.

Вони вирушили від міста на захід уздовж підніжжя невеликої гори, через обжиту луговими собачками місцину, всіяну старими глиняними черепками з пічки для випалу кераміки, яка колись там стояла. Доглядач ідіота їхав за кліткою, поставленою на підмостки, а ідіот, учепившись за жердини, мовчки дивився на край, який вони проминали.

Тієї ночі вони їхали через ліси сагуаро до пагорбів на заході. Небо було затягнуте хмарами, і рифлені колони, які вони проминали в темряві, скидалися на руїни величезних храмів, які поважно вишикувалися у тиші, яку порушували тихими криками хіба що сичі-ельфи, які літали поміж них. Кактуси чолья, що рясно росли по всій місцевості, чіплялися за коней шипами, що пробили б і підошву чобота аж до кістки, вітер здіймався серед пагорбів і люто сичав цілу ніч дикою гадюкою поміж тієї безлічі хребтів. Вони їхали далі, а земля ставала дедалі висушенішою, і врешті тими місцями, де води зовсім не було, вони добулися до першого з багатьох jornadas[222] і там й отаборилися. Тієї ночі Ґлентон довго дивився на вуглинки багаття. Навколо нього спали його люди, але багато чого змінилося. Так багато пішло, дезертувало, загинуло. Усіх делаварів убито. Він спостерігав за багаттям, але якщо і бачив у ньому передвістя, йому було однаково. Він доживе до того, що побачить західне море, і що б не сталося по тому, він буде всякої години готовий до цього. Неважливо, чи триватиме його історія поміж людей і народів, чи закінчиться. Він давно відмовився зважувати наслідки своїх дій і допускати, як раніше, що доля дана людині, водночас він ніби присвоїв собі думку, що містить у собі все, чим міг бути у світі, і все, чим світ міг бути для нього, бувши власним статутом, викарбуваним на самому протокамені, він вимагав правочинності і, кажучи це, загнав би безжальне сонце до його остаточного затемнення, ніби наказав йому це ще багато віків тому, ще перед тим, як усюди пролягли шляхи, ще перед людьми і сонцями, із яких можна було б почати.

Навпроти нього сиділо дещо величезне й огидне, і його називали суддею. Напівголий, він щось писав у своєму гросбусі. У колючому лісі, який вони проминули, дзявкотіли маленькі пустельні вовки, а інші їм відповідали із сухої рівнини попереду, і вітер роздмухував вугілля, на яке дивився Ґлентон. Кістляві стовбури чольї, які сяяли у своїх розпечених переплетеннях, пульсували, мов палаючі голотурії у фосфоресцентній темряві морських глибин. Клітку з ідіотом підсунули ближче до вогню, і той невтомно пильнував за багаттям. Коли Ґлентон звів голову, побачив з іншого боку багаття малюка, який сидів навпочіпки, закутавшись у свою ковдру, і спостерігав за Голденом.

Через два дні вони натрапили на ватагу лахмітників під командуванням полковника Гарсії. Це були загони із Сонори, близько сотні вершників, які шукали гурт апачів під проводом Пабло. Хтось без капелюхів, хтось без штанів, хтось голий під мундиром, усі озброєні занедбаною зброєю, старими фузеями та «тауерівськими» мушкетами[223], луками та стрілами або просто мотузками, аби задушити ворога.

Ґлентон і його люди оглядали цю компанію із безжальним подивом. Мексиканці з’юрмилися довкола них із простягнутими руками, випрохуючи тютюн, Ґлентон обмінявся з полковником мінімальними люб’язностями й протиснувся крізь ту настирливу орду. Ці вершники належали до іншої нації, і вся земля на півдні, звідки вони походили, і будь-яка землі на сході, куди вони прямували, йому були байдужі, і край, і його тимчасові мешканці, водночас далекі і сумнівні за своєю суттю. Це почуття охопило весь загін ще до того, як Ґлентон повністю позбувся тої юрби, і кожен з них повернув свого коня вслід за ватажком, і навіть суддя не сказав нічого у своє виправдання за те, що має звідти піти.

Вони рушили в темряву до вибіленої місяцем пустки, що розкинулася перед ними, холодної й блідої, і місяць завис на краю кільця, в якому лежав інший, уже фальшивий місяць із власними холодно-сірими і перламутровими морями. Загін отаборився на вузькому уступі, де стіни сухого агрегату[224] позначали старе річище, там вони розклали вогнище і сиділи мовчки, а очі собаки, ідіота та кількох інших горіли в черепах червоними вуглинами, коли ті повертали голову. Полум’я хиталося на вітрі, вуглинки тьмяніли і спалахували вглибині, тьмяніли і спалахували, ніби то кров поштовхами витікала з якоїсь випатраної істоти на землі перед ними, і вони дивилися на вогонь, у якому є щось людське, оскільки без нього вони ніби меншають, стають вигнанцями, відділеними від свого походження вигнанцями. Бо будь-яке багаття — це всі багаття, перше й останнє. Незабаром суддя встав і пішов із невідомою місією, а за деякий час хтось запитав колишнього священника, чи правда, що колись на небі було два місяці, той глянув на фальшивий місяць над ними і відповів, що, може, так воно і було. Але премудрий Всевишній, запевне, засмучений буянням сомнамбулізму на землі, мабуть, змочив великий палець, нахилився з безодні й притиснув його до одного місяця, і той зашипів, згасаючи. І якби він знайшов інший спосіб, завдяки якому птахи правили б свою путь у темряві, можливо, він зробив би те саме і з другим.

Тоді постало питання, чи є люди або подібні істоти на Марсі чи інших планетах у небесній порожнечі, і тоді суддя, який уже повернувся до багаття і стояв поруч, напівголий і спітнілий, сказав, що там нікого немає, і в усьому Всесвіті люди живуть лише на Землі. Коли він говорив, його слухали всі: і ті, хто повернув голову в його бік, і ті, хто ні.

Правда про світ, сказав він, полягає в тому, що все можливо. Якби ви не побачили його весь від народження і тим самим не позбавили його тої дивної сутності, він постав би перед вами таким, яким є: фокусом із капелюхом на шоу лікарської трупи, гарячковим сном, трансом, населеним химерами, що не мають ані аналогів, ані попередників, мандрівним карнавалом, кочовим цирком-шапіто, кінцеве призначення якого, після багатьох стоянок на багатьох брудних полях, є невимовним і таким катастрофічним, що годі зрозуміти.

Всесвіт не щось вузьке, і лад у ньому не обмежений жодною широтою його задуму, пов’язаного з повторенням в одній частині того, що існує в іншій. Навіть у цьому світі існує більше незнаних речей, ніж відомих нам, і лад у видимому творенні, той, який ви самі йому надали, це ніби шворка в лабіринті, щоб не збитися зі шляху. Існування має власний лад, який не може осягнути жоден людський розум, бо сам розум є лише одним з багатьох сущих.

Браун сплюнув у вогонь. Ще одне твоє безумство, сказав він.

Суддя всміхнувся. Він склав руки на грудях, вдихнув нічне повітря, підійшов ближче до Брауна, сів і простягнув руку. А коли перевернув її, між пальцями зблиснула золота монета.

Де монета, Дейві?

Я скажу тобі, куди її запхнути.

Суддя махнув рукою, і монета блиснула над їхніми головами у світлі полум’я. Мабуть, він прикріпив до неї тонку нитку чи, може, кінський волос, бо вона, облетівши вогнище, повернулася до судді, а той спіймав її і знову всміхнувся.

Дуга, по якій обертаються тіла, визначається довжиною їхньої прив’язі, сказав суддя. Місяці, монети, люди. Його руки рухалися так, ніби він ривками витягував щось із кулака. Пильнуй монету, Дейві.

Він кинув її, монета окреслила дугу у світлі багаття й зникла в темряві. Вони пильнували за ніччю, в якій вона зникла, вони пильнували за суддею, і, пильнуючи за тим чи тим, усі ставали єдиним свідком.

Монета, Дейві, монета, прошепотів суддя. Він сидів прямо, а тоді підняв руку й усміхнувся всім навколо.

Монета повернулася з темряви, пролетівши крізь багаття з тихим високим дзижчанням, і хутко опинилася в піднятій руці судді, де щойно нічого не було. Слабкий ляскіт — і в ній монета. Хоча дехто казав, що він викинув одну і мав у руці іншу, схожу, а звук зімітував язиком, бо був хитрим старим malabarista, а сховавши монету, він сказав те, що всі і так знали: є монети справжні, а є фальшиві. Вранці дехто пішов туди, куди полетіла монета, але якщо її хтось і знайшов, то залишив собі. На сході сонця всі сіли на коней і продовжили подорож.

Візок із ідіотом у клітці котився позаду, а пес Ґлентона збочив зі шляху і біг поруч, мабуть, через певний опікунський інстинкт, що його діти викликають у тварин. Та Ґлентон покликав його, а коли той не прибіг, пустив коня набік від невеликої колони, нахилився і люто відшмагав собаку путами, погнавши його перед собою.

Вони почали натрапляти на ланцюги, сакви, голоблі, мертвих мулів і фургони. Каркаси сідел із геть обгризеним покриттям із сириці були вибілені негодою так, що стали подібні на кістки з рівчачками від мишачих зубів по дерев’яних краях. Вони їхали у краях, де залізо не іржавіє, а цина не тьмяніє. Ребристі кістяки мертвої худоби під клаптями висохлої шкури лежали, як рештки первісних човнів, що перекинулися у цій безбережній порожнечі, і вони, мертвенно бліді й суворі, проминали чорні висушені силуети коней і мулів, яких мандрівники знову поставили на ноги. Зневоднені тварини загинули, витягнувши на піску шиї в агонії, а тепер, сліпі, випросталися, криво похилившись, шматки почорнілої шкіри звисали з їхніх ажурних ребер, і вони спрямували довгі морди за нескінченним цугом сонць, які проминали над ними. Вершники їхали далі. Вони перетнули велике висохле озеро з низкою згаслих вулканів за ним удалині, які вишикувалися, як чималі мурашники. На південь, скільки сягало око, у річищі лави лежали ламані силуети шлаку. Під копитами коней алебастровий пісок формувався в дивовижно симетричні закрутки, наче залізні ошурки в магнітному полі, і ці форми виблискували й блякнули, резонуючи на мелодійному ґрунті, а тоді повертались кружляти над плаєм. Ніби навіть найменша осадкова порода містила певні залишки чутливості. Ніби в тому, що ці вершники проїжджали тут, було щось настільки жахливе, що воно позначилося навіть на найдрібніших виявах реальності.

На узвишші на західному кінці плаї вони проминули грубо збитий дерев’яний хрест, на якому плем’я марікопа розіп’яло апачі. На хресті висів муміфікований труп із роззявленим ротом, схожим на грубу дірку, сама шкіра та кістки були пошарпані пемзою, звіяною вітром з озера, і крізь клаптики шкіри, що звисала з грудей, виднілися бліді гілки ребер. Вони їхали далі. Коні похмуро пленталися чужинським краєм, а кругла земля оберталася під ними, наче перемелюючи величезну порожнечу, у якій вони були. Через нейтральну суворість цієї місцевості всі явища тут набули дивної рівності, і ніщо, ні павук, ні камінь, ні травинка, не могло претендувати на першість. Сама ясність вищеперерахованого давала хибне уявлення про їхній звичний вигляд, оскільки око визначає ціле за окремою рисою чи частиною, і тут ніщо не було ані світлішим, ані більш затіненим за решту, і в оптичній демократичності таких пейзажів усі переваги стають химерними, а людина і камінь набувають спорідненості, якої не розгадати.

У ті дні вони дедалі більше виснажувалися й марніли під білим сонцем, а їхні запалі вигорілі очі були схожі на очі сновид, здивованих настанням дня. Скоцюрбившись під своїми капелюхами, вони скидалися на втікачів іншого, грандіознішого масштабу, істот, яких жадало сонце. Навіть суддя став мовчазним і замисленим. Він заговорював про очищення себе від усього, що висуває претензії до людини, але група, яка слухала його слова, вважала, що впорається з будь-якими претензіями. Вони їхали далі, і вітер гнав перед собою сірі порошинки, тож вони виглядали як сивоборода армія, сиві люди, сиві коні. Гори на півночі нахилилися до сонця хвилястими складками, дні були прохолодні, а ночі холодні, і вони сиділи навколо багаття, кожен у своєму згортку темряви в цьому згортку тьми, а ідіот спостерігав за ними з клітки на межі світла. Обухом сокири суддя зламав гомілкову кістку антилопи, і гарячий кістковий мозок закрапав і задимився на камені. Вони спостерігали за ним. Темою була війна.

У хорошій книзі сказано, що той, хто візьметься за меч, од меча погине[225], сказав чорношкірий.

Суддя всміхнувся, його обличчя блищало від жиру. А яка правильна людина погодилася б на інше? запитав він.

Хороша книга насправді вважає війну злом, сказав Ірвінґ. Але там у ній повно історій кровопролитних війн.

Не має жодної різниці, що люди думають про війну, сказав суддя. Війна триватиме. Так само можна спитати людей, що вони думають про камінь. Війна була завжди. Ще людини не було, а війна вже чекала на неї. Найперше ремесло чекало свого найпершого майстра. Так було і так буде. Так і не інакше.

Суддя повернувся до Брауна, від якого він зачув невиразний шепіт чи заперечення. О Дейві, сказав він. Ми тут віддаємо шану твоєму ремеслу. Чому б не вклонитися злегка один одному. Визнаймо один одного.

Моє ремесло?

Звичайно.

А яке в мене ремесло?

Війна. Твоє ремесло — війна. Чи ні?

А не твоє?

І моє теж. Навіть дуже моє.

А як же твої записники, гральні кості та інше?

Ремесло війни охоплює всі інші ремесла.

Саме тому війна триватиме?

Ні. Вона триватиме, бо молоді її люблять, а старі люблять її в молодих. І ті, хто воював, і ті, хто не воював.

Це твоя думка.

Суддя всміхнувся. Люди народжені, щоб грати. І тільки для цього. Кожне дитя знає, що грати благородніше, аніж працювати. Воно також знає, що цінність або чеснота гри полягає не в самій грі, а в цінності того, що поставлено на карту. Щоб азартна гра мала сенс, потрібна ставка. Спортивна гра вимагає від суперників вміння та сил, а приниження поразки та гордість перемоги самі собою є достатньою ставкою, оскільки вони пов’язані з почуттям гідності самих винуватців і визначають їх. Незалежно від того, чи це випробування азарту чи гідності, усі ігри тяжіють до стану війни, тому що те, що ми ставимо, поглинає гру, гравця, усе.

Уявіть двох картярів, які не можуть поставити нічого, крім свого життя. Хто не чув такої історії? Як карта ляже. Для такого гравця цілий всесвіт, брязкаючи, функціонує до миті, яка покаже, чи загине він від руки іншого, чи той — від його руки. Чи може існувати більш надійне підтвердження людської гідності? Гра, розрісшись до свого остаточного стану, не зважає на жодні суперечки щодо поняття долі. Вибирати цю людину, а не іншу — це віддавати їй цілковиту і незворотну перевагу, і тільки тупий міг би вважати таке ґрунтовне рішення неправочинним чи позбавленим значення або і таким, і таким. В іграх, де ставкою є знищення переможеного, рішення зазвичай цілком зрозумілі. Людина тримає в руці певний набір карт, і внаслідок цього її стирають з лиця землі. Це природа війни, коли ставкою водночас є гра, влада і правомірність. З цього погляду війна є найсправжнішою формою ворожіння. Це випробовування волі однієї людини та волі іншої в межах більшої волі, яка змушена зробити вибір, оскільки пов’язує обох. Війна — це найвища гра, тому що вона силою веде до єдності існування. Війна — це бог.

Браун роздивлявся суддю. Ти збожеволів, Голдене. Нарешті збожеволів.

Суддя всміхнувся.

Сильним стати — то ще не правду мати, сказав Ірвінґ. Перемога в битві не дає людині морального виправдання.

Моральний закон — це винахід людства, щоб позбавити прав сильних задля користі слабких. Історичний закон підриває його на кожному кроці. Не існує якогось остаточного випробовування, щоб довести правильність чи хибність морального погляду. Те, що людина загинула на дуелі, не доводить, що вона помилялася у своїх поглядах. Однак її участь у цьому випробуванні свідчить про новий, ширший погляд. Вольова готовність винуватців відмовитися від дальших суперечок як від тривіальності, чим суперечка фактично і є, і звернутися безпосередньо до засідання історичного абсолюту, чітко вказує на те, наскільки мало важать їхні переконання і наскільки великі розбіжності між ними. Бо суперечка і справді тривіальна, але не їхні окремі волі, що внаслідок цього проявляються. Сила людського марнославства справді може тяжіти до безмежжя, але людські знання залишаються недосконалими, і хай як людина оцінює свої переконання, вона врешті-решт повинна представити їх перед вищим судом. Тут уже не буде ніяких особливих дебатів. Тут усі міркування про рівність, чесність і моральне право визнають недійсними і безпідставними, а поглядами обох сторін просто нехтують. Рішення про життя і смерть, про те, що станеться і чого не станеться, переважають над усіма питаннями правоти. Коли відбувається вибір у таких масштабах, інші категорії — моральні, духовні, природні — зараховують до менших.

Суддя роззирнувся у пошуках тих, із ким ще можна посперечатися. А що ж скаже священник? запитав він.

Тобін підвів голову. Священник нічого не скаже, відповів він.

Священник нічого не скаже, повторив суддя. Nihil dicit[226]. Але священник уже сказав. Бо він скинув одежі свого ремесла і взяв до рук знаряддя того вищого покликання, яке всі шанують. Тож священник уже й не служитель божий, а сам бог.

Тобін похитав головою. Кажеш блюзнірські речі, Голдене. Насправді я ніколи і не був священником, лише послушником у монастирі.

Священник-підмайстер чи священник-учень, відповів суддя. Божі люди і військові люди дивним чином схожі.

Я не буду вторувати твоїм уявленням, відповів Тобін. І не проси.

Ах, Священнику, зітхнув суддя. Що ж у тебе попросити, чого ти мені ще не дав?

Був ще ранній ранок, коли вони покинули табір юма. Рак, Діва і Лев мчали по екліптиці в південній ночі, а на півночі сузір’я Кассіопеї горіло, як відьомський підпис на чорній поверхні небосхилу. Під час цілонічних переговорів із юма вони змовилися разом захопити пором. Вони їхали вгору за течією річки крізь заплямовані повінню дерева, тихо перемовляючись, як люди, що повертаються із якогось зібрання, весілля чи поховання.

Коли настав день, жінки біля переправи помітили ідіота в клітці. Вони зібралися довкруг нього, і їх вочевидь не відлякували його нагота чи бруд. Вони наспівували йому та радилися, і нарешті одна з них, яку звали Сара Борджинніс, повела всіх шукати власника. Це була дебела жінка з великим червоним обличчям, і вона винесла йому догану.

Як тебе взагалі звати?

Клойс Белл, мем.

А його?

Його звуть Джеймс Роберт, але ніхто його так не кличе.

Якби твоя мама побачила його, як думаєш, що б вона сказала?

Не знаю. Мати померла.

Тобі не соромно?

Ні, мем.

І не грубіянь мені.

І не збираюсь. Хочеш його взяти, бери. Я віддам його. Я не можу зробити для нього більше, ніж уже зробив.

Трясця, яке ж ти жалюгідне створіння. Вона звернулася до інших жінок.

Ви всі мені допоможете. Його потрібно викупати й одягнути. Хтось збігайте за милом.

Мем, хотів щось сказати власник.

Просто відведіть його до річки.

Лікар прямував до Каліфорнії, і пором потрапив йому до рук абсолютно випадково. Упродовж наступних місяців він накопичив значні статки: золото, срібло та різні коштовності. Він і двоє його працівників оселилися на західному березі річки на пагорбі з видом на поромну пристань серед опор недобудованої оборонної споруди з глини та каменю. Окрім двох вантажних фургонів, успадкованих від військової частини майора Ґрема, він також мав гірську гаубицю — бронзову 12-фунтовку з діаметром ствола завбільшки із блюдце, — і ця штуковина стояла на дерев’яному лафеті без діла, незаряджена. У цьому простацькому помешканні доктор із Ґлентоном, суддею, Брауном та Ірвінґом сіли пити чай, Ґлентон описав йому деякі зі своїх пригод з індіанцями й настійливо порадив зміцнити свої позиції. Лікар заперечував. Він стверджував, що добре ладнає з юма. Ґлентон сказав йому просто у вічі, що тільки дурень довіряє індіанцю. Лікар почервонів, але прикусив язика. Тоді втрутився суддя. Він запитав лікаря, чи той вважає, що подорожні, які юрмилися на протилежному березі, перебувають під його захистом. Лікар відповів, що справді так вважає. Тож суддя почав говорити розважливо і занепокоєно, і коли Ґлентон зі своїм загоном спустилися до річки, щоб переплисти до свого табору, він уже дістав дозвіл від лікаря укріпити пагорб і зарядити гаубицю, для цього вони взялися виливати кулі для гвинтівки із залишків свинцю, поки не мали їх майже повний капелюх.

Того вечора вони зарядили гаубицю приблизно пів кілограма пороху й усіма вилитими набоями, а потім викотили ту штуковину на вогневу позицію з видом на річку та причал унизу.

Через два дні юма напали. Шаланди були на західному березі і вивантажувалися за розкладом, а мандрівники стояли поряд, чекаючи на свій багаж. Без попередження дикуни, верхи й пішки, вискочили з-за верб і натовпом помчали по м’якій землі до порома. На пагорбі Браун і Довгань Вебстер розвернули гаубицю, закріпили її, і Браун запхав сигару, що димилася, у запалювальний отвір.

Навіть на відкритій місцевості вибух був неймовірним. Гаубиця підскочила на лафеті і, оповита димом, із гуркотом ковзнула назад по утрамбованій глині. А внизу, під фортом у заплаві, втрати були просто жахливі: понад десяток юма лежали мертві або корчилися від болю на піску. Серед них лунали голосні зойки, і тоді ж з узбережних дерев вище за течією виїхали Ґлентон та його вершники і поскакали на них, юма закричали, лютуючи через їхню зраду. Коні індіанців збилися в купу і кружляли, юма намагалися їх приборкати і пускали стріли в кіннотників, які наближалися, але індіанців збивали залпами револьверного вогню, з боку річки люди на переправі вже видряпували зброю зі свого багажу, ставали на коліно й стріляли, а жінки й діти лежали долілиць серед скринь і вантажних ящиків. Коні юма ставали дибки, кричали, металися на сипкому піску, їхні ніздрі роздувалися, очі побіліли, а вцілілі воїни подалися у верби, з яких раніше вискочили, залишивши на полі бою поранених, тих, хто помирав і вже помер. Ґлентон і його люди їх не переслідували. Вони спішилися і послідовно обійшли полеглих, добиваючи і людей, і коней пострілами в голову, поки за ними спостерігали мандрівники з порома, а потім загін зняв з індіанців скальпи.

Стоячи на невисокому парапеті своєї недобудови, лікар мовчки спостерігав, як трупи стягували до переправи, а там уже ногами зіштовхували їх у воду. Він обернувся й подивився на Брауна і Вебстера. Ті відтягнули гаубицю на її позицію, і Браун зручно вмостився на ще теплому дулі, курячи сигару і спостерігаючи за роботою внизу. Лікар розвернувся і пішов до свого помешкання.

Наступного дня він не з’явився. Ґлентон взяв на себе керівництво поромом. Людям, які три дні чекали на переправу за долар за голову, тепер сказали, що вартість проїзду становить чотири долари. Але навіть цей тариф діяв лише кілька днів. Невдовзі пором перетворився на своєрідне прокрустове ложе, бо тарифи пристосовували до гаманців мандрівників. Урешті-решт усі вдавання було відкинуто, і переселенців почали відверто грабувати. Мандрівників били, привласнювали їхню зброю і майно, а їх самих, знедолених, відправляли жебракувати в пустелю. Лікар лише раз спустився до переправи, щоб висловити свій протест, але йому віддали його частину прибутків і відправили назад. Коней забирали, жінок ґвалтували, і трупи попливли повз табір юма нижче річкою. Коли ж бучі почастішали, лікар забарикадувався у своєму помешканні, і його більше ніхто не бачив.

Наступного місяця прибув загін з Кентукі під командуванням генерала Паттерсона, який погордував торгуватися з Ґлентоном і облаштував натомість власний пором нижче за течією Колорадо, загін переправився на інший берег і рушив далі. Цим поромом заволоділи юма і поставили керувати якогось Каллагена. Однак за кілька днів пором згорів, і обезголовлене тіло Каллагена невпізнаним попливло річкою до моря, і гриф мовчазним вершником стояв у церковно-чорному вбранні між його лопатками.

Великдень цього року припав на останній день березня, і на світанку того дня малюк разом із Тоудвайном і хлопчиком на ім’я Біллі Карр перепливли на той берег, щоб зрізати вербові жердини, які росли вище за течією за табором переселенців. Коли вони ще вдосвіта проходили повз табір, натрапили на групу людей із Сонори і побачили, що на шибениці висить бідний Юда із соломи і старого лахміття з намальованою на полотняному обличчі гримасою, автор зображення вочевидь мав хіба дитяче уявлення про цю людину та її злочин. Сонорці з опівночі не спали, на суглинистому уступі, де стояла шибениця, вони розпалили велике багаття, пиячили і гукали до американців іспанською, коли ті проїжджали окрай табору. Хтось приніс довгу палицю із запаленим від багаття клоччям на кінці і підпалив Юду. Його лахи були просто-таки набиті петардами та ракетами, тож коли вони загорілися, ті штуковини почали одна за одною вибухати дощем охопленого полум’ям лахміття і соломи. Аж поки не вибухнула бомба в його штанцях, і все розлетілося на шматки, лишивши сморід кіптяви і сірки, і чоловіки схвально загукали, а малі хлопчаки кинули насамкінець кілька камінців у почорнілі рештки, що гойдалися в зашморгу. Малюк останнім проминав ту галявину, і сонорці кликали його, пропонуючи вино з бурдюка, але він знизав плечима під лахмітним плащем і поквапився за своїми людьми.

Тепер чимало уярмлених Ґлентоном сонорців працювали цілими бригадами над укріпленням пагорба. Ще в таборі утримували десяток чи більше індіанських і мексиканських дівчат, деякі з яких були ще майже дітьми. Ґлентон з певним інтересом наглядав за зведенням стін довкола пагорба, але в усьому іншому дав своїм людям свободу, дозволивши із неймовірним розмахом заробляти на переправі. Здавалося, він не надто зважав на багатство, яке накопичувалося, та щодня у своїй кімнаті відмикав латунний замок на великій дерев’яно-шкіряній скрині, підіймав віко та висипав усередину цілі мішки цінностей: у скрині вже назбиралися тисячі доларів золотими і срібними монетами, а також ювелірні вироби, годинники, зброя, самородки в шкіряних бганках, срібні злитки, ножі, столове срібло, тарілки, зуби тощо.

Другого квітня Девід Браун, Довгань Вебстер і Тоудвайн вирушили до міста Сан-Дієґо на старому мексиканському узбережжі, щоб поповнити запаси. Вони вирушили на заході сонця з караваном в’ючних тварин, виїхали з-за дерев, озираючись на річку, а потім манівцями повели коней униз дюнами у прохолодні сині сутінки.

За п’ять днів вони без жодних пригод перетнули пустелю, піднялися на прибережний кряж, провели мулів через засніжений прохід, спустилися західним схилом й увійшли в місто під дрібною мжичкою. Від води їхні шкури обважніли, а тварини були заляпані якимсь мулом, вимитим з них і їхніх пожитків. На брудній вулиці їх проминув загін американської кавалерії, і вони почули, як десь далеко, здригаючись, гуркотить море, вдаряючись об сірий кам’яний берег.

Із луки сідла Браун зняв морал[230] з рослинного волокна, наповнений монетами, і вони втрьох спішилися, увійшли до бакалії-віскарні і, не представляючись, висипали вміст на шинквас.

Там були дублони, викарбувані в Іспанії та Гвадалахарі, напівдублони, золоті долари і крихітні золоті напівдолари, французькі десятифранкові монети, золоті «орли» та «напіворли», «круглі» долари з діркою в центрі та долари, які карбували в Північній Кароліні та Джорджії, чисті двадцять два карати кожен. Бакалійник зважив їх стосиками на звичайних вагах, відсортувавши за штемпелем карбування, потім відкоркував сулії і розлив напій у маленькі цинові чашки із вибитою позначкою джил[231]. Вони випили, поставили чашки, і він посунув пляшку до них по грубо випиляних дошках шинкваса.

Раніше вони склали список потрібного провіанту і, домовившись про ціну на борошно, каву та інші продукти, вийшли на вулицю, кожен з пляшкою в руках. Вони пішли спочатку по дощатій кладці, а потім по багнюці, повз ряди кострубатих халуп, повз невелику площу, за якою, як було видно, котить хвилі низьке море, повз маленький табір наметів і вулицю, де приземкуваті хатини зі шкур, абсолютно чорні і сяйливі від дощу, скидалися на дивні плоскодонки, що вишикувались уздовж краю заростів морського вівса над пляжем.

Саме в одній із таких хатин Браун і прокинувся наступного ранку. Він погано пам’ятав попередню ніч, і, крім нього, всередині нікого більше не було. Решта спільних грошей була в сумці на шиї. Він прочинив обтягнуті шкірою двері та вийшов у темряву і туман. Вони не розсідлали й навіть не нагодували своїх коней, тому він повернувся до бакалії, де ті досі були прив’язані, сів на доріжку і дивився, як з пагорбів за містом спускається світанок.

Опівдні він із червоними очима і смердючий стояв біля дверей алькальда, вимагаючи звільнення своїх супутників. Алькальд утік через задні двері, але незабаром прибув американський капрал із двома солдатами, які прогнали Брауна. За годину Браун уже був у кузні. Сторожко стояв у дверях і вдивлявся вглиб неосвітленого приміщення, доки не зміг розгледіти контури речей усередині.

Коваль працював за верстатом, Браун увійшов і поставив перед ним полірований футляр з червоного дерева з прикріпленою до кришки латунною іменною табличкою. Він відклацнув застібки, відкинув кришку й вийняв із заглиблення два стволи та ложе рушниці. Причепив стволи до патентованого казенника, поставив рушницю на верстат і вставив на місце штифт, щоб зафіксувати цівку. Звів курки великими пальцями і спустив їх. Зброю зробили в Англії, і вона мала «дамаські» стволи[232], замки з гравіюванням і ложе з вузлуватого червоного дерева. Браун звів голову. Коваль дивився на нього.

Ти працюєш зі зброєю? запитав Браун.

Трохи.

Треба відрізати ці стволи.

Взявши до рук рушницю, коваль трохи потримав її. Хтось забрав інкрустовану золотом сполучну планку між цівками з іменем зброяра і написом «Лондон». На патентованому ложі були дві платинові смужки, на замках і курках — глибоко вирізьблений орнамент із завитків, а обабіч імені виробника вигравіювано куріпок. Стволи фіолетового відтінку були виготовлені з потрійних штрипсів, а на кованому залізі та сталі містився якийсь розмитий візерунок, подібний на сліди стародавньої чужоземної змії, рідкісної, красивої та смертоносної, візерунчаста дерев’яна частина на прикладі мала темно-червону перисту текстуру і приховувала підпружинену срібну коробочку для капсулів.

Коваль покрутив у руках рушницю й подивився на Брауна. А потім глянув на футляр. Оббитий зеленою байкою з маленькими підігнаними відділеннями, де лежали пижоріз, цинова порохівниця, шомпольні протирки та запатентований циновий пристрій для забиття капсулів.

Так що тобі треба? запитав він.

Відрізати стволи. Щоб довжина була десь отут. Браун притиснув палець до рушниці.

Я не можу.

Браун глянув на коваля. Не можеш?

Ні, сер.

Браун оглянув кузню. Ну, сказав він. А я оце було подумав, що будь-який дурень може відрізати стволи у рушниці.

З тобою щось не так. Навіщо хтось захоче відпилювати стволи у такої рушниці?

Що ти сказав? запитав Браун.

Чоловік нервово погладив рушницю. Просто кажу, що не розумію, навіщо комусь псувати таку хорошу рушницю, як оця от. Скільки ти за неї хочеш?

Вона не продається. Ти думаєш, що зі мною щось не так?

Ні. Я не це мав на увазі.

Так ти будеш різати ці стволи чи ні?

Я не можу.

Не можеш чи не хочеш?

Вибери сам, що тобі краще.

Браун узяв рушницю й поклав її на верстат.

Скільки хочеш за роботу? запитав він.

Не буду я цього робити.

І якби хтось погодився це зробити, яка була б справедлива ціна?

Не знаю. Долар.

Браун поліз у кишеню і дістав жменю монет. Тоді поклав на верстат два золоті долари і один напівдолар. Ось, сказав він. Я плачу тобі два з половиною долари.

Коваль нервово глянув на монети. Не треба мені твоїх грошей, сказав він. Не плати мені за те, щоб я псував таку зброю.

Я тобі вже заплатив.

Ні.

Отама лежать гроші. І тепер ти або починаєш пиляти, або відмовляєшся від виконання своїх обов’язків. І коли останнє, я тобі ті обов’язки в сраку запхаю.

Коваль не зводив очей з Брауна. Він почав задкувати від верстата, а потім повернувся і побіг.

Караульний сержант, який прибув, побачив, що Браун, затиснувши рушницю у верстатних лещатах, відрізає ножівкою стволи. Солдат обійшов верстат, щоб можна було поглянути в обличчя Браунові. Що тобі? запитав той.

Ця людина стверджує, що ти погрожував її вбити.

Яка людина?

Оця. Сержант кивнув на вхід до сараю.

Браун і далі пиляв. І ти називаєш його людиною? відповів він.

І я ніколи не давав йому дозволу сюди заходити і користуватися моїми інструментами, вихопився коваль.

Як щодо цього? запитав сержант.

Щодо чого?

Що скажеш на звинувачення цієї людини?

Він бреше.

Ти ніколи йому не погрожував?

Саме так.

Та ну, ніколи, гукнув коваль.

Я не погрожую людям. Я сказав, що дам йому по сраці, а так і буде, до нотаря не ходи.

І це, кажеш, не погроза?

Браун звів очі. Це не погроза. Це обіцянка.

Він знову схилився над зброєю, ще кілька разів пройшовся пилкою, і стволи впали на долівку. Браун відклав ножівку, розтиснув губки лещат, дістав рушницю, відчепив стволи від прикладу й усе розмістив у футлярі, а тоді закрив кришку і заклацнув застібки.

Про що хоч була суперечка? запитав сержант.

Не знаю, ніяких суперечок не було.

Краще запитай його, звідки він узяв цю рушницю, яку оце щойно зіпсував. Б’юся об заклад, він її десь вкрав.

Де ти взяв цю рушницю? запитав сержант.

Браун нахилився й підняв відрізані стволи. Вони були під метр завдовжки. Тримав їх Браун за вужчу частину. Обійшов верстати і проминув сержанта. Футляр же затиснув під пахвою. У дверях він обернувся. Коваль уже накивав п’ятами. Браун глянув на сержанта.

Мені здається, що ця людина зняла свої обвинувачення, сказав він. Напевно, п’яний.

Тоудвайн і малюк, відстрілюючись, продиралися вгору за течією крізь прибережну папороть, а навколо них в очереті стукотіли стріли. Вони проминули верболіз, видерлися на дюни, спустилися на той бік і знову були помітні, дві темні постаті, що стражденно долали пісок, то підтюпцем, то зігнувшись додолу, і звук револьверних пострілів на відкритому просторі був плаский і глухий. Чотири юма, які вийшли на гребінь дюни, їх не переслідували, а радше відзначили напрямок, у якому ті простують, і повернули назад.

У малюка з ноги стриміла стріла, яка дістала кістки. Він зупинився, сів і зламав древко за сантиметрів десять від рани, а тоді підвівся, і вони пішли далі. Зупинилися на гребені узвишшя й озирнулися. Юма вже пішли з дюн, і лише дим темною смугою здіймався з-поміж скель на стрімкому березі річки. На заході були самі хвилясті піщані пагорби, де людина могла сховатися, але не від сонця, і тільки вітер міг стерти її сліди.

Можеш іти? запитав Тоудвайн.

Інших варіантів нема.

У тебе багато води?

Небагато.

Що хочеш робити?

Не знаю.

Можна повернутися до річки й там залягти, запропонував Тоудвайн.

І що далі?

Він подивився на форт, потім на зламане древко в нозі малюка і на кров, яка звідти сочилася. Хочеш спробувати її витягнути?

Ні.

А що хочеш?

Іти.

Вони дещо змінили курс і пішли слідом, який лишили валки фургонів, і йшли ним цілий день до вечора. До темряви вони вже випили всю свою воду і брели далі під повільним колесом зірок, а потім заснули, тремтячи серед дюн, а на світанку підвелися і знову рушили в дорогу. Поранена нога заклякла, і малюк шкутильгав за побратимом, використовуючи шматок дишля як милицю, і вже двічі сказав Тоудвайну йти самому, але той не захотів. Ближче до опівдня показалися аборигени.

Вони спостерігали за тим, як індіанці збиралися на тремтливому спаді обрію на сході, ніби лиховісні маріонетки. Вони були без коней і, видавалося, бігли підтюпцем, бо вже за годину почали закидати їх стрілами.

Утікачі рухалися далі, малюк — зі револьвером напоготові, йдучи і пригинаючись від стріл, які падали із сонця й у всю довж блищали на тлі блідого неба, потім ракурс змінювався і вони зменшувалися, тріпочучи, як очерет, а тоді раптово, тремтячи, завмирали в землі.

Кривавий меридіан / 421

Вони переламували древка, щоб стріли не використали повторно, і брели по піску бочком, наче краби, доки стріли не почали прилітати так щільно й так зблизька, що їм довелося дати бій. Малюк упав на лікті, звів курок і націлився. Юма, що були десь за сто метрів, здійняли крик, а Тоудвайн став біля малюка на коліно. Зброя смикнулася, і сірий дим нерухомо завис у повітрі, а один із дикунів провалився, як актор у сценічний люк. Малюк знову звів курок, але Тоудвайн, поглянувши на нього, поклав руку на ствол, малюк відпустив курок, а тоді сів і зарядив порожню камору, підвівся, взяв свою милицю, і вони рушили далі. Позаду на рівнині вони почули тихий гомін аборигенів, які скупчилися біля підстреленого.

Цілий день розмальована орда наступала їм на п’яти. Вони не пили води вже двадцять чотири години, безплідна фреска піску і неба почала мерехтіти та пливти, а з піщуги перед ними періодично витикалися навкіс стріли, наче чубаті стебла пустельних рослин-мутантів, що сердито розросталися в тутешньому сухому повітрі. Вони не зупинялися. Коли дійшли до колодязя в Аламо Мучо, сонце вже стояло низько, а на краю водойми сиділа якась фігура. Вона підвелася і завмерла, викривлена в тремтливій лінзі цього світу, а потім простягла руку, вітаючись чи попереджаючи, чого вони ніяк не могли знати. Прикривши очі, вони покульгали далі, і фігура біля колодязя покликала їх. Виявилося, що це колишній священник Тобін.

Він був сам і без зброї. Скільки вас? запитав Тобін.

Скільки бачиш, відповів Тоудвайн.

Решта всі загинули? Ґлентон? Суддя?

Вони не відповіли. Сповзли на дно колодязя, де було сантиметрів десять води, стали на коліна і почали пити.

Яма, в якій вирили колодязь, була, мабуть, три з половиною метри в діаметрі, вони зайняли позиції біля внутрішнього схилу виступу і спостерігали, як індіанці вдалині розосередилися по рівнині і повільно наближались. Потім індіанці розосередилися групками по сторонах світу і почали стріляти по американцях, а ті, лежачи на незахищеному валу і спостерігаючи за нападниками, що наближалися з протилежного боку ями, криком, як це робили артилерійські офіцери, попереджали про наближення стріл, зігнувши коліна і вигнувшись, як коти, чіпляючись за пісок розкинутими руками. Коли ж малюк припинив стріляти, почали наближатися дикуни із заходу, яким сприяло сонце.

Навколо колодязя після попередніх спроб його вирити лишалися піщані горбки, до яких юма, певно, і прагнули дістатися. Тож малюк залишив свій пост, рушив до західного краю копанки і почав стріляти в індіанців, які стояли чи сиділи, як вовки, на тій мерехтливій площині. Колишній священник став біля нього навколішки, пильнуючи за нападниками і тримаючи капелюха між сонцем і мушкою револьвера, хлопець обома руками поставив зброю твердо на край копані і випустив одну за одною кілька куль. Після другого пострілу один з дикунів упав і лежав нерухомо. Наступний постріл змусив ще одного крутнутися, і він сів, потім підвівся, зробив кілька кроків і знову сів. Колишній священник щось підбадьорливо прошепотів біля ліктя малюка, той великим пальцем звів курок, Тобін трохи поправив капелюх, щоб затінити мушку й око стрільця, і потім малюк знову вистрелив. Він цілився у пораненого індіанця, що сидів на пласкій землі, і цей постріл його добив. Колишній священник тихенько свиснув.

Ого, а ти ще той зух, прошепотів він. Але то однаково від лукавого, і чи стане тобі зрештою одваги.

Юма, здавалося, остовпіли через такі нещастя, а малюк знову звів курок і встиг підстрелити ще одного, поки вони нарешті не опанували себе і не почали відступати, підбираючи мерців, сиплячи стрілами, викрикуючи своєю мовою кам’яної доби криваві прокльони або прикликаючи тих богів війни чи удачі, які їх слухають, і віддаляючись рівниною, поки геть не змаліли.

Перекинувши через плече флягу і гаман для куль, малюк сповз на дно колодязя, де старою лопатою викопав ще одну невелику виїмку, потім у воді, що просочилася, промив камори барабана та ствол револьвера, а тоді він гілочкою пропихав у нього шматки своєї сорочки, поки тканина не забруднювалася. Далі знову зібрав револьвер, постукуючи по штифту ствола, поки барабан не став на місце, а потім поклав зброю висихати на теплий пісок.

Тоудвайн обійшов копанку, підійшов до колишнього священника, ліг біля нього і дивився, як передзахідне сонце освітлює на тій площині дикунів, що відступали у мерехтливій спеці.

А в нього метке око, еге ж?

Тобін кивнув і подивився на дно колодязя, де малюк сидів, заряджаючи револьвер, повертаючи камори, наповнені порохом, вимірюючи їх на око і вставляючи кулі ливниками донизу.

Як з боєприпасами?

Кепсько. Декілька набоїв є, але небагато.

Колишній священник кивнув. Наставав вечір, і на червоній землі на заході юма почали зливатися на тлі сонця в єдиний силует.

Усю ніч у цьому темному кружальці світу довкола них палали сторожові вогнища, і малюк, від’єднавши дуло свого револьвера, використовував його як прозорну трубу, обходячи колодязну яму по теплому піщаному краю і спостерігаючи за рухом вогнів. Навряд чи у світі є пустка безплідніша, ніж ця, де жодна істота і не крикне вночі, однак тутешня пустка саме така, і вони прислухалися до власного дихання в темряві й холоді, прислухалися до скорочень рубіново-м’ясних сердець своїх у грудях. Коли розвиднілося, багаття згасли, і лише тонкі смуги диму курилися по рівнині з трьох сторін світу, а ворог зник. Зі сходу до них по сухій місцині наближалася велика постать у супроводі меншої. І Тоудвайн, і колишній священник спостерігали за ними.

Як думаєш, що воно таке?

Тобін похитав головою.

Тоудвайн склав пальці півколом і пронизливо свиснув до малюка внизу. Той сів з револьвером у руці. І тоді ж, тягнучи закляклу ногу, подерся на схил. І невдовзі вони вже втрьох лежали і спостерігали.

То виявилися суддя і недоумок. Оголені, вони наближалися у світанковій пустелі, схожі на істот, чиє існування загалом ледь дотичне до світу, і їхні фігури то миттю ясніли, то ставали невиразні у тому незвичайному світлі. Наче щось, саме передвістя чого робить його неоднозначним. Наче щось, настільки наповнене значенням, що його форма аж тьмяніє. Трійця біля колодязя мовчки спостерігала за цією появою із нового дня, і хоча вже не було жодних сумнівів, хто до них прямує, ніхто їх не називав. Вони поволі наближалися: суддя, блідо-рожевий під шаром пилу, ніби новонароджене дитя у тальку, і недоумок, набагато темніший, — вони пленталися далі цією пустельною місциною, заслані у найвіддаленіші краї, наче неблагопристойний король, в якого забрали шати і зіслали із блазнем у дику місцину на неминучу смерть.

Мандрівники в пустелі часто стикаються з істотами, яких неможливо описати. Спостерігачі біля колодязя піднялися, щоб краще роздивитися тих прибульців. Недоумок докладав неабияких зусиль, аби не відставати від судді. На судді була перука із засохлого річкового мулу, з якого стирчали соломинки та трава, а голова недоумка була обмотана клаптем хутра, почорнілим від крові сподом назовні. У руці суддя тримав невеличку брезентову сумку, а сам був обвішаний м’ясом, наче середньовічний покутник. Вилізши на вал копанки, він кивнув їм, бажаючи доброго ранку, а потім сповз з ідіотом до колодязя, став навколішки і почав пити.

Навіть ідіот пив, хоч раніше його доводилося годувати з рук. Він став на коліна біля судді й голосно всмоктав мінеральну воду, тоді звів темні, схожі на личинки очі на трьох чоловіків, які присіли на краю ями, потім нахилився і випив ще.

Суддя скинув бандольєри з почорнілих на сонці шматків м’яса, під ними ділянки шкіри тієї ж форми були дивно біло-рожеві. Він зняв свій маленький глиняний капелюх й омив водою свій обпалений і облуплений череп та обличчя, знову випив і сів. Тоді глянув угору на своїх недавніх супутників. Губи у нього потріскалися, а язик розпух.

Луїсе, заговорив він. Що ти хочеш за капелюх?

Тоудвайн сплюнув. Не продасться, відказав він.

Усе продається, кинув суддя. Так що ти хочеш?

Тоудвайн занепокоєно глянув на колишнього священника. А той зазирнув у колодязь. Мені самому потрібен цей капелюх, відповів він.

Скільки?

Тоудвайн кивнув підборіддям на смужки м’яса. Припускаю, хочеш обміняти на частину цих лямок?

Зовсім ні, сказав суддя. Оце м’ясо — для всіх. То скільки за капелюх?

Скільки даси? запитав Тоудвайн.

Суддя уважно поглянув на нього. Дам тобі сто доларів, сказав він.

Усі мовчали. Ідіот, що присів навпочіпки, здавалося, теж чекав, чим закінчиться ця розмова. Тоудвайн зняв капелюха і подивився на нього. Його довге чорне волосся прилипло до голови з обох боків. На тебе не налізе, сказав він.

Суддя процитував якийсь латинський вислів. Потім усміхнувся. То вже не твої турботи, відповів він.

Тоудвайн знову надів капелюх і поправив його. Припускаю, ті долари у тебе в сумці, сказав він.

Правильно припускаєш.

Тоудвайн подивився на сонце.

Дам сотню і ще двадцять п’ять кину і не питатиму, де ти його взяв, сказав суддя.

Показуй свої козирі, відповів Тоудвайн.

Суддя розстібнув сумку, нахилив її і висипав вміст на пісок. Там був ніж і, може, пів відра золотих монет різного номіналу. Суддя відклав ножа, долонею розклав гроші і звів очі.

Тоудвайн зняв капелюха. І пішов схилом униз. Сів навпроти судді з іншого боку його скарбів, і суддя посунув до Тоудвайна обіцяні монети тильною стороною долоні, як круп’є. Тоудвайн віддав йому капелюх і зібрав гроші, а суддя взяв ножа, розрізав ззаду стрічку, прорізав криси й випрямив тулію, а потім надів капелюх і звів очі на Тобіна і малюка.

Спускайтесь, сказав він. Спускайтесь і розділіть зі мною це м’ясо.

Вони не рухалися. Тоудвайн уже тримав обома руками шматок і рвав його зубами. У колодязі було прохолодно, і ранкове сонце освітлювало лише верхній край ями. Суддя згріб решту монет назад у сумку, відставив її і нахилився, щоб знову напитися. Недоумок дивився то на своє відбиття в калюжі, то на суддю, який пив, то на те, як вода знову заспокоюється. Суддя витер рота і подивився на постаті вгорі.

Як справи зі зброєю? запитав він.

Малюк уже однією ногою переступив через край ями, але тепер відсмикнув її назад. Тобін не поворухнувся. Він дивився на суддю.

У нас лише один револьвер, Голдене.

У нас?

Ось у хлопця.

Малюк звівся на ноги. Колишній священник стояв біля нього.

Суддя також піднявся на дні колодязя, поправив капелюх і засунув під пахву сумку, наче величезний голий адвокат, який збожеволів від цієї землі.

Зважуй свої поради, Священнику, сказав він. Ми тут усі разом. Сонце отама, як Боже око, і ми всі однаково підсмажимося на цій величезній крем’янистій сковорідці, можеш бути певен.

Я не священник і не порадник, відповів Тобін. Хлопець сам собі господар.

Суддя всміхнувся. І то так, сказав він. Він подивився на Тоудвайна, а потім знову всміхнувся колишньому священнику. То що? запитав він. Будемо пити з цих дірок по черзі, як ворожі зграї мавп?

Колишній священник глянув на малюка. Вони стояли обличчям до сонця. Тобін присів, щоб суддя знизу краще чув.

Думаєш, що десь є реєстр, куди можна подати документи на колодязі у пустелі?

О, Священнику, ти знаєш ці установи набагато краще за мене. Щодо цього в мене претензій немає. Уже раніше казав: я людина проста. Ти ж знаєш, що можеш сюди спуститися, випити і наповнити флягу.

Тобін не поворухнувся.

Давай свою баклагу, сказав малюк. Він дістав з-за пояса револьвер, віддав його колишньому священнику, взяв шкіряний боклаг і спустився схилом.

Суддя спостерігав за ним. Малюк пройшовся дном колодязя, і не було жодного місця, з якого суддя не міг би його дістати, тоді став навколішки перед недоумком, відкоркував флягу і занурив її у водойму. Разом з недоумком вони дивилися, як вода ллється в шийку, булькотить, а потім припиняє. Потім малюк заткнув флягу, нахилився і напився з калюжі, тоді сів і подивився на Тоудвайна.

Ідеш з нами?

Тоудвайн глянув на суддю. Не знаю, відповів він. Виписали ордер на мій арешт. В Каліфорнії мене заарештують.

Заарештують?

Він не відповів. Сидячи, склав три пальці подібно до триноги, встромив їх у пісок перед собою, потім підняв руку, перевернув її і знову встромив, поки не утворилося шість отворів у формі зірки чи шестикутника, а після того стер їх. А тоді звів очі.

Гадаєш, людина отак зненацька втече з країни аж сюди, а?

Малюк підвівся й перекинув через плече ремінець із флягою. Його штанина була чорна від крові, а зі стегна стирчав кривавий обрубок древка, наче кілок, щоб повісити приладдя. Він сплюнув, витер рота тильною стороною долоні й подивився на Тоудвайна. Не тікав ти ні з якої країни, кинув він. Тоді переступив через заглибину і поліз угору схилом. Суддя спостерігав за ним, і коли малюк виліз на сонце і повернувся, то побачив, що суддя затиснув відкриту сумку між голими стегнами.

П’ятсот доларів, сказав він. Але разом із порохом і кулями.

Колишній священник стояв біля малюка. Убий його, просичав він.

Малюк забрав у нього револьвер, але Тобін вчепився йому в руку, і далі щось шепочучи, а коли малюк вирвався, заговорив голосніше, так йому було страшно.

Ти не матимеш другого шансу, хлопче. Зроби це. Він голий. Без зброї. Клянуся кров’ю Христа, ти думаєш, що можеш впоратися з ним якось інакше? Зроби це, хлопче. Зроби це заради любові до Бога. Зроби це, бо тобі не жити, клянуся.

Суддя всміхнувся і постукав себе по скроні. Священник, сказав він. Священник занадто довго був на сонці. Сімсот п’ятдесят, моя остання пропозиція. Це ринок продавця[247].

Хлопець запхнув револьвер за пояс. Потім разом із нав’язливим колишнім священником обійшов кратер, і вони рушили на захід тією пустельною місциною. Тоудвайн виліз нагору і спостерігав за ними. За деякий час їх уже не було видно.

Того дня вони вийшли на широчезну мозаїчну бруківку, викладену з крихітних шматків яшми, сердоліку й агату. Гектарів чотириста, на яких вітер виспівував у порожнинах, не заповнених породою. І по тій дорозі через ту місцевість із заходу їхав верхи Девід Браун, ведучи ще одного коня. Друга тварина мала сідло і вуздечку, малюк стояв, засунувши великі пальці за пояс, і спостерігав, як Браун наближається, поглядаючи на своїх недавніх супутників.

Ми чули, що ти в juzgado, сказав Тобін.

Був, відповів Браун. Але вже ні. Він уважно обдивився їх з голови до п’ят. Тоді глянув на шматок древка, що стирчав з ноги малюка, й уп’явся поглядом в очі колишнього священника. Де ваше спорядження?

Ти на нього дивишся.

Посварилися з Ґлентоном?

Ґлентон мертвий.

Браун сплюнув густу білу слину на той неосяжний і порепаний плитокрай. У роті він кутуляв камінчик, щоб утамувати спрагу, і, порухавши щелепою, знову подивився на них. Юма, сказав Браун.

Ага, відповів колишній священник.

Усіх кінчили?

Тоудвайн і суддя сидять отама у колодязі.

Суддя, повторив Браун.

Коні понуро витріщалися на потріскану кам’яну долівку під своїми копитами.

Решта загинули? Сміт? Дорсі? Чорнопикий?

Усі, підтвердив Тобін.

Браун подивився на схід через пустелю. Як далеко до колодязя?

Ми вийшли десь за годину після світанку.

У нього є зброя?

Ні.

Браун вивчав їхні обличчя. Священник не має брехати, сказав він.

Вони мовчали. Він сидів у сідлі, перебираючи пальцями скапулярій із сушених вух. Потім Браун розвернув тварину і рушив, ведучи за собою того другого коня. Він їхав й озирався. А тоді зупинився.

Ви бачили труп? скрикнув він. Ґлентона?

Я бачив, відповів колишній священник. Бо так воно сталося.

Він поїхав, трохи повернувшись у сідлі, із гвинтівкою на колінах. Браун і далі спостерігав за двома подорожніми, а вони за ним. Коли його постать геть змаліла посеред тієї рівної місцини, вони розвернулися і пішли далі.

Малюк подивився на Тобіна, але обличчя колишнього священника нічого не виражало. Він сидів змарнілий і змучений та, видавалося, взагалі не впізнавав мандрівників, які наближалися. Ледь звів голову і заговорив, не дивлячись на малюка. Іди сам, сказав він. Рятуйся.

Хлопець підняв зі сланців флягу, відкоркував її, випив і передав Тобіну. Той ковтнув води, потім вони просто сиділи й спостерігали, а згодом встали, розвернулися і рушили далі.

Геть виснажені ранами і голодом, жалюгідні на вигляд, вони, хитаючись, тяглися далі. Вода закінчилася опівдні, і вони сиділи, роздивляючись безплідну місцевість. Із півночі повіяв вітер. У роті пересохло. Пустеля, в яку вони потрапили, була абсолютною пустелею, позбавленою будь-яких особливостей, тож тут не існувало ніяких орієнтирів, щоб позначити їхнє просування. Земля з обох боків спадала по аркатурі, і ці межі і окреслювали їх, і визначали їхнє положення. Вони встали і пішли далі. Небо світилося. Вони не бачили жодних слідів, по яких можна було б іти, окрім залишків спорядження, залишеного мандрівниками, і людських кісток, винесених із могил гребнями піску. У другій половині дня земля попереду почала підійматися, нарешті вони стали на гребені низького ескеру, обернулися й побачили на рівнині суддю, що, як і раніше, був десь за три кілометри від них. Тож вони пішли далі.

Наближаючись до водопоїв у пустелі, зауважуєш, що навколо стає дедалі більше мертвих тварин, так було й тепер, наче навколо колодязів на живих істот чигала смертельна небезпека. Мандрівники озирнулися. Суддя зник за узвишшям. Перед ними лежали вибілені дошки фургона, а далі силуети мула і вола, шкури яких від безперервного тертя піску стали лисі та подібні на брезент.

Малюк стояв, вивчаючи це місце, потім повернувся назад приблизно на сто метрів, зупинився і поглянув на свої неглибокі сліди. Нарешті подивився на схил ескеру, занесений піском, з якого вони спустилися, тоді став навколішки, поклав руку на землю і прислухався до кремнеземного свисту вітру.

Коли він підняв руку, на землі залишився тонкий кряжик нанесеного піску, і малюк спостерігав, як той повільно зникає.

Повернувшись, він побачив спохмурнілого священника. Малюк став на коліна й подивився на нього. Треба сховатися, сказав він.

Сховатися?

Так.

І де ти хочеш сховатися?

Тут. Ми сховаємося тут.

Тут не можна сховатися, хлопче.

Можна.

Думаєш, він не піде по твоїх слідах?

Вітер їх розвіє. На схилі отама їх уже немає.

Немає?

Жодного сліду.

Тобін похитав головою.

Ходімо. Треба йти.

Тут не сховатися.

Вставай.

Тобін знову похитав головою. Ох, хлопче, зітхнув він. Вставай, наказав малюк.

Іди, іди, махнув Тобін.

Малюк заговорив до нього. Він же ніхто. Ти сам так мені сказав. Що люди зроблені із піску земного. Казав, що це не прип… прип…

Приповість[249].

Не притча. Що це суто факт і суддя — така ж людина, як і решта.

Тоді стань проти нього, сказав колишній священник. Якщо так, стань проти нього.

Так він із гвинтівкою, а я з револьвером. Він із двома гвинтівками. Вставай давай.

Тобін піднявся. Він постояв, хитаючись, і зіперся на малюка. Потім вони рушили далі іншим шляхом, повз власні занесені сліди і фургон.

Вони проминули першу купу кісток і дійшли туди, де на шляху лежала пара мертвих мулів, там малюк став навколішки і почав копати дошкою схов, увесь час поглядаючи на обрій на сході. Тоді вони лягли долічерева і прикрилися гидючими кістками, як ситі падальники, і чекали, доки суддя підійде і промине їх, якщо він таки промине.

Їм не довелося довго чекати. Він знову з’явився на узвишші, на мить зупинився, а потім почав спускатися з пагорба разом зі своїм слинявим економом[250]. Хвиляста місцевість перед ними була засипана піском, і хоча всю територію суддя міг добре роздивитися з узвишшя, він не став цього робити і, здавалося, не помітив, що втікачі зникли з поля зору. Спустився зі схилу на рівнину, тримаючи попереду ідіота на шкіряному повідці. Суддя ніс дві гвинтівки, які належали Брауну, дві баклаги, ремені яких схрещувалися на його грудях, а ще мав пороховий ріжок і порохівницю, сак і брезентовий наплічник, певно, теж колишню власність Брауна. Але найдивнішою була парасолька, зроблена з гнилих шматків шкіри, натягнутих на скелет із ребер, обв’язаних шматками лямок. Ручкою там слугувала передня нога якоїсь тварини, а коли суддя наблизився, його вбрання видалося майже суцільним конфеті, бо одяг був такий подертий, що не міг вмістити його постать. Несучи перед собою цю мерзенну парасолю, із ідіотом у нашийнику із сириці, який тягнув повідець, суддя скидався на занепалого підприємця, що тікає від гніву громадян, які пограбували його лікарську трупу після шоу.

Суддя та ідіот йшли по рівній землі, і малюк, лежачи долічерева у піщаній ковбані, дивився на них поверх ребер мертвих мулів. Він бачив свої та Тобінові сліди на піску, нечіткі та вже звіяні вітром, але досі видимі, і спостерігав то за суддею, то за слідами, слухаючи, як пісок рухається пустелею. Десь метрів за сто від них суддя зупинився й оглянув землю. Ідіот присів навпочіпки, натягуючи повідець, наче якийсь безволосий лемур. Він покрутив головою і понюхав повітря, ніби сам когось вистежував. Капелюх він загубив, чи, може, суддя його в нього віндикував[251], а на ногах в ідіота були дивні грубі пампуті, вирізані зі шматка сириці та прив’язані до підошов скрученими коноплями, знайденими в якійсь пустельній трощі. Недоумок на повідці кидався вперед і хрипів, а його руки звисали перед грудьми. Коли вони проминули фургон і пішли далі, малюк зрозумів, що вони пройшли точку, де вони з Тобіном збочили зі шляху. Він глянув на сліди. Слабкі відбитки на піску вели назад, а потім зникали. Колишній священник схопив його за руку і засичав, показуючи на суддю, вітер торохтів обривками шкіри на скелетах, а суддя і недоумок ішли собі по піску, поки не зникли з очей.

Малюк і Тобін лежали мовчки. Колишній священник трохи підвівся і визирнув, а потім подивився на малюка. Той повільно зняв палець з курка револьвера.

Такого шансу більше не буде.

Малюк застромив револьвер за пояс, став навколішки й визирнув.

І що тепер?

Малюк не відповів.

Він чекатиме біля наступного колодязя.

Хай чекає.

Можна повернутися до струмка.

І що тоді?

Чекати, поки пройде якийсь загін.

І звідки він прийде? Порома більше нема.

До струмка приходить дичина.

Тобін визирав крізь кістки та шкуру. Коли хлопець не відповів, він звів очі. Ми могли б піти туди, сказав він.

У мене чотири набої.

Малюк підвівся, щоб оглянути цю землю падальників, колишній священник теж підвівся і розглянувся разом із ним. І тоді вони побачили, що суддя повертається.

Малюк вилаявся і впав на землю. Тобін присів. Вони сповзли в ковбаню й лягли, як ящірки, підборіддям у пісок, спостерігаючи, як Голден знову перетинає пустельну ділянку перед ними.

З ідіотом на припоні, спорядженням і парасолькою, що хилилася донизу на вітрі, наче велика чорна квітка, він проминув уламки фургона і знову опинився на схилі піщаного ескеру. На гребені розвернувся, недоумок присів біля його ніг, суддя опустив перед ним парасолю і звернувся до місцевості.

Це священник довів тебе до цього, хлопче. Я знаю, ти не ховався б. Я також знаю, що в тебе серце не лежить бути найманим убивцею. Цієї години я вже двічі пройшов перед вашими прицілами і пройду втретє. Чому б тобі не показатися?

Ти не вбивця, вигукнув суддя. І не боєць. Тканина твого серця з дефектом. Думаєш, я цього не знаю? Ти один бунтував. Ти один зберіг милосердя до язичників у якомусь куточку своєї душі.

Недоумок підвівся, підніс руки до обличчя, дико залементував і знову сів.

Думаєш, я вбив Брауна і Тоудвайна? Вони живі так само, як ти і я. Вони живі, на них впливають наслідки їхнього вибору. Ти розумієш? Запитай священника. Священник знає. Священник не бреше.

Суддя підняв парасолю і поправив свої обладунки. Можливо, вигукнув він, можливо, тобі наснилося це місце. Ти снив, що тут помреш. Він спустився з ескеру й ще раз пройшов через те гробовище, ведений дурнем у нашийнику, далі вони вдвох замерехтіли у хвилях гарячого повітря, а потім зовсім зникли.

Повертаючись вулицями повз освітлені жовтим вікна і гавкітливих собак, він натрапив на загін солдатів, але ті в темряві прийняли його за старигана й пішли далі. Він зазирнув до таверни й сів у темному кутку, дивлячись на групки чоловіків за столиками. Ніхто його не запитав, що йому треба в такому місці. Він наче на когось чекав, а за деякий час зайшли четверо солдатів і заарештували малюка. Вони навіть не запитали його імені.

У своїй камері малюк почав з дивною наполегливістю розповідати про те, що мало хто бачив у своєму житті, тож наглядачі вирішили, що його розум потьмарився від кривавих лиходійств, у яких він брав участь. Одного ранку він прокинувся і побачив, що біля ґрат із капелюхом у руці стоїть суддя й усміхається йому. На судді був сірий полотняний костюм і нові начищені черевики. З-під розстебнутого піджака було видно жилет із ланцюжком від годинника і булавкою для краватки, а на поясі — шкіряну кобуру з маленьким посрібленим пістолетом «деррінджер» із палісандровою рукояткою. Він глянув на коридор тієї простацької валькованої будівлі, надів капелюх і знову всміхнувся в’язню.

Ну, сказав він. Як справи?

Малюк не відповів.

Вони хотіли від мене дізнатися, чи ти завжди був божевільний, сказав суддя. Кажуть, що то через цю землю. Що саме земля так змінює людей.

Де Тобін?

Я сказав їм, що той кретин ще в березні цього року був поважним доктором богослов’я в Гарвардському коледжі. І що він був при здоровому глузді ще на заході біля гір Акваріус. А далі вже ця земля забрала його розум. Разом з одягом.

А Тоудвайн і Браун? Де вони?

У пустелі, де ти їх покинув. Жорстокий вчинок. Вони ж твої бойові товариші. Суддя похитав головою.

Що вони хочуть зі мною зробити?

Думаю, вони збираються тебе повісити.

Що ти їм розповів?

Я розповів їм усю правду. Що ти відповідальний за скоєне. Втім, усіх подробиць ми не знаємо. Але вони розуміють, що саме ти, а не хтось інший спрямував події таким катастрофічним курсом. І це призвело до різанини біля переправи, вчиненої дикунами, з якими ти змовився. Твої засоби та цілі зараз не дуже важливі. Пусті домисли. І хоча ідею власного злочинного плану ти забереш із собою в могилу, вона буде відома в усій її підлості Творцеві і — бо так і буде — всім до останньої людини. Усе свого часу.

Це якраз ти збожеволів, сказав малюк.

Суддя всміхнувся. Ні, відповів він. Я ніколи не був божевільний. Але навіщо ховатися в тіні? Іди сюди, ми зможемо поговорити, ти і я.

Малюк стояв біля дальньої стіни. Сам був не більш як тінню.

Підійди, кликав суддя. Підійди, я маю тобі ще дещо розповісти.

Він глянув у коридор. Не бійся, сказав він. Я говоритиму тихо. Це не для вух усіх на світі, а лише для твоїх. Покажися мені. Хіба ти не знаєш, що я любив тебе, як сина?

Він простяг руку крізь ґрати. Іди сюди, сказав він. Дай мені до тебе доторкнутися.

Малюк притулився до стіни.

Іди сюди, якщо не боїшся, прошепотів суддя.

Я тебе не боюся.

Суддя всміхнувся. Він почав тихо говорити, повернувшись у бік тьмяної брудної камери. Ти зголосився, сказав він, взяти участь у роботі. Але був лише свідком проти самого себе. Сам судив власні вчинки. Ти поставив свої привілеї вище за розсуд історії, порвав із громадою, частиною якої присягнувся бути і яку отруював тими всіма аферами. Почуй мене, чоловіче. Я промовляв у пустелі до тебе і тільки до тебе, а ти був глухий до моїх слів. Якщо війна не священна, то людина — лише сміховинна глина. Навіть кретин діяв добросовісно згідно зі своїм талантом. Адже нікого не просили дати більше, ніж він мав, і дане однією людиною не порівнювалося з внеском іншої. Кожного закликали вкласти свою душу у спільну справу, і лише один цього не зробив. Скажеш мені, хто то був?

То був ти, прошепотів малюк. Ти був тим одним.

Суддя спостерігав за ним крізь ґрати, а тоді похитав головою. Людей об’єднує не спільний хліб насущний, сказав він, а спільні вороги. А якби я був твоїм ворогом, з ким би ти став у спілку проти мене? З ким? Зі священником? А де він зараз? Подивись на мене. Наша ворожнеча сформувалася та чекала на нас ще до того, як ми зустрілися. І навіть так ти міг усе змінити.

Ти, повторив малюк. То був ти.

А от і не я, відповів суддя. Послухай мене. Гадаєш, Ґлентон був дурнем? Хіба не знаєш, що він тебе вбив би?

Брехня, відповів малюк. Брехня, їй-бо, брехня.

Ще раз подумай, сказав суддя.

Він ніколи не брав участі у твоєму божевіллі.

Суддя всміхнувся. Він дістав із кишені жилета годинник, відкрив його і підніс до слабкого світла.

Адже навіть якби ти мав обстоювати своє, сказав він, що саме ти обстоював би?

Він звів очі. Тоді натиснув на кришку годинника, закрив його і поклав на місце. Час іти, сказав він. У мене є доручення.

Малюк заплющив очі. А коли розплющив, судді вже не було. Того вечора він покликав капрала, вони сіли обабіч ґрат, і малюк розповів йому про цілу купу золотих і срібних монет, закопану в горах неподалік. Він говорив доволі довго. Капрал поставив свічку на підлогу між ними й дивився на нього так, як дивляться на говірку брехливу дитину. Коли малюк закінчив розповідати, капрал підвівся, взяв свічку і вийшов, залишивши його в темряві.

Через два дні малюка відпустили. Очистити його від гріхів прийшов іспанський священник, він бризнув на малюка з-за ґрат водою, наче виганяючи злих духів. Коли за годину по малюка прийшли, у нього від страху запаморочилася голова. Його відвели до алькальда, який по-батьківськи поговорив з ним іспанською, а потім малюка вигнали на вулицю.

Лікар, якого він знайшов, був молодиком із хорошої родини зі східного узбережжя. Він ножицями розрізав штанину, подивився на почорніле древко стріли й поворушив його. Навколо поранення утворилася м’яка фістула.

Болить? запитав він.

Малюк не відповів.

Лікар натискав великим пальцем на шкіру навколо рани. Він сказав, що може зробити операцію, вартість — сто доларів.

Малюк підвівся з-за столу і, накульгуючи, вийшов на вулицю.

Наступного дня, коли він сидів на площі, до нього підійшов хлопець і відвів його до халупи за заїздом, де лікар сказав, що вранці його прооперує.

Малюк продав револьвер якомусь англійцю за сорок доларів, а на світанку прокинувся під купою дощок, під які заліз уночі. Дощило, і він ходив порожніми брудними вулицями, а тоді стукав у двері бакалійника, доки той його не пустив. У кабінет хірурга малюк заявився вже дуже п’яним, однією рукою він схопився за одвірок, а другою стискав напівпорожню літрову пляшку віскі.

Асистентом хірурга був студент із Сіналоа, який раніше у нього навчався. На порозі виникла сварка і тривала доти, доки із дальньої частини приміщення до них не підійшов сам хірург.

Тобі доведеться прийти завтра, сказав він.

Я і тоді не буду тверезіший.

Лікар уважно на нього подивився. Гаразд, сказав він. Давай мені віскі.

Малюк увійшов, і асистент затраснув за ним двері.

Тобі не треба віскі, сказав лікар. Дай мені його.

Чого це не треба?

У нас є спиртовий ефір. Тобі не потрібне віскі.

Воно міцніше?

Набагато міцніше. У будь-якому разі я не можу оперувати смертельно п’яну людину.

Малюк подивився на асистента, а потім на хірурга. А тоді поставив пляшку на стіл.

Добре, зауважив хірург. Тепер іди з Марсело. Він приготує тобі ванну, дасть чистий одяг і покаже, де полежати.

Хірург дістав з жилета годинник і, тримаючи його на долоні, подивився на циферблат.

Зараз чверть по восьмій. О першій годині ми тебе прооперуємо. Відпочинь. Дай знати, коли щось треба.

Асистент провів малюка у дальній кінець двору до побіленої саманної будівлі. У тому лазареті стояло чотири порожні залізні ліжка. Скупався малюк у величезному клепаному мідному казані, який, певно, забрали з корабля, потім ліг на грубий матрац і слухав, як десь за стіною граються діти. Він не спав. І коли по нього прийшли, досі був п’яний. Вони вивели його і поклали на якусь підставку в порожній кімнаті біля лазарета, асистент підніс йому до носа крижану тканину й наказав глибоко вдихнути.

У тому і дальших снах його відвідував суддя. А хто ще міг би прийти? Великий незграбний мутант, мовчазний і незворушний. Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи, яка дала б змогу виокремити ці лінії аж до самого його походження, бо він до того не надавався. Той, хто хотів би пізнати його історію, розгадавши таємниці лона і гросбухів, мав урешті-решт опинитися, охоплений темрявою і німотою, на краю безодні, що не має ані кінця, ані початку, і хай яку науку використовувати, щоб осягнути той порох первісної матерії, який розсіює вітер, віючи із минулих тисячоліть, він не виявив би жодного сліду того найвіддаленішого від нас атавістичного яйця, яке і вважалося б почином судді. У пошитому на замовлення костюмі, з капелюхом у руці суддя стояв у тій білій порожній кімнаті й вдивлявся у нього своїми свинячими очима без вій, у яких шістнадцятирічний малюк відчитав весь огром рішень, непідзвітних людським судам, і власне ім’я, яке він більше ніде не міг розшифрувати, занесене до записів як щось завершене, як ім’я мандрівника, що в юрисдикції трапляється тільки в позовах окремих найманців чи на мапах давніх часів.

Марячи, малюк шарпав простирадла на матраці в пошуках зброї, але її там не було. Суддя всміхнувся. Замість дурня поруч із ним виднівся інший чоловік, якого малюк не міг повністю розгледіти, але, здавалося, то був ремісник, що працював із металом. У тіні судді той чоловік схилився над своєю роботою, займаючись за допомогою молотка і чекана холодним штампуванням, певно, його у чомусь звинуватили і погнали геть від людських вогнів, і тепер він кував монети цілу ніч, наче свою потенційну долю, готуючись до світанку, який ніколи не настане. Саме цей фальшивомонетник зі своїми різцями й штихелями шукає прихильності судді й із холодного шматка шлаку створює годящу лицьову сторону, образ, який зробить цю створену із залишків дзвінку монету ходовою на ринках, де торгують люди. Саме тому суддя і був суддею, а ніч ніяк не закінчується.

Наприкінці зими тисяча вісімсот сімдесят восьмого року він опинився на рівнинах північного Техасу. Вранці, коли піщаний берег був покритий шаром льоду, він перетнув основний потік Дабл-Маунтін-Форк річки Бразос і в’їхав у темний чагарниковий ліс із чорними покрученими мескитовими деревами. Тієї ночі він отаборився на узвишші, захищеному від вітру деревом, поваленим блискавкою. Тільки-но він розпалив багаття, як побачив у темній прерії ще одне полум’я. Як і його, воно хилилося на вітрі і, як і його, зігрівало самотнього чоловіка.

Там отаборився старий мисливець, який поділився з ним тютюном і розповів про бізонів і засідки, які він робив для полювання на них, про те, як залягав у западині на пагорбі, а довкола валялися вбиті тварини, і стадо починало юртуватися докупи, а ствол рушниці так нагрівався, що шматини для чищення шипіли в дулі, а бізонів були тисячі, десятки тисяч голів, і шкури розтягали над землею буквально на квадратні кілометри, і там працювали групи шкуродерів, змінюючи одна одну впродовж доби, а стрілянина, стрілянина тривала тижнями і місяцями, поки ствол з нарізного не ставав гладким, а приклáд не відвалювався від хвостовика, а їхні руки були жовто-сині до ліктів від забоїв, і шестиколісні фургони, їдучи прерією, скрипіли, запряжені двадцятьма чи двадцятьма двома волами, а сухосолених шкур було тонни і сотні тонн, м’ясо гнило на землі, а повітря гуло від мух, а ще там були стерв’ятники та круки, і ночі, коли оскаженілі вовки гарчали, годуючись мертвечиною, і потім у ній валялися, були жахливими.

Я бачив, як туди їздили студебекерівські фургони, запряжені шістьма чи вісьмома волами, які не везли нічого, крім свинцю. Просто чистий галеніт[266]. Тоннами. Тільки на землі між річкою Арканзас і Кончос лежало вісім мільйонів туш, бо саме стільки шкур доставили до залізниці. Два роки тому ми вийшли з Ґриффіна на останнє полювання. Прочесали весь край. Шість тижнів. Нарешті знайшли стадо із восьми тварин, убили їх, а тоді повернулися назад. Вони всі зникли. Усі, кого колись створив Бог, зникли, ніби їх ніколи і не було.

Вітер розвіяв безладні іскри. Навколо лежала тиха прерія. За межами вогнища було холодно, ніч стояла ясна, падали зірки. Старий мисливець натягнув на себе ковдру. Цікаво, чи існують інші світи, подібні до нашого, запитав він. Чи наш світ такий один?