ROBERT A. HEINLEIN

A NOVEL

РОБЕРТ Е. ГАЙНЛАЙН

РОМАН

КСД, 2024

На сороковий день народження Роберта Гайнлайна, 7 липня 1947 року (як виявилося, то була середина його життя), щось трапилося в місті Розвелл, штат Нью-Мексико (де, працюючи над ракетобудуванням, провів більшу частину тридцятих років Роберт Годдард). Наступного дня військовий аеродром Розвелла оприлюднив пресреліз, в якому йшлося про те, що неподалік розбився «летючий диск». Невдовзі по тому генерал, що командував Восьмою повітряною армією, спростував цю інформацію, заявивши, що було знайдено метеорологічний зонд.

Менш ніж за два тижні до інциденту в Розвеллі американський бізнесмен Кеннет Арнольд повідомив, що під час польоту на своєму приватному літаку бачив у небі дев’ять схожих на тарілки об’єктів поблизу гори Маунт-Рейнір у штаті Вашингтон (термін «НЛО» запровадили аж у 1950-х роках; схожі вогні або об’єкти спостерігалися в небі під час Другої світової війни, і пілоти назвали їх Foo Fighters). Протягом декількох тижнів повідомлення про інші летючі тарілки надійшли з багатьох куточків Сполучених Штатів. Четвертого липня екіпаж авіакомпанії United Airlines помітив іще дев’ять над штатом Айдахо. Протягом наступних кількох днів, кульмінацією яких став інцидент у Розвеллі, американські газети рясніли повідомленнями про помічені летючі об’єкти. Дев’ятого липня 1947 року ВПС Сполучених Штатів розпочали серію розслідувань, результатом яких став проєкт «Блакитна книга», котрий тривав протягом майже двох десятиліть.

Рей Палмер, колишній редактор науково-фантастичного журналу Amazing Stories («Дивовижні історії»), опублікував розповідь Арнольда про летючу тарілку в першому числі журналу Fate навесні 1948 року. Перше з розслідувань, проведених ВПС (проєкт Sign), оприлюднило свої висновки наприкінці квітня 1948 року, припустивши, що за тарілкоманією справді може критися щось серйозне, включно з можливістю позаземного походження летючих тарілок. Згодом журнал True надрукував статтю майора Дональда Кіхоу, таким чином вперше піднявши тему інопланетного походження летючих тарілок у великому загальнонаціональному виданні. Пізніше студія Fox Movietone навіть випустила кінохроніку про містифікацію з летючою тарілкою на Середньому Заході США, де шарлатани продавали екскурсії на летючу тарілку, яка розбилася в Айові.

Роберт Гайнлайн, звісно ж, як завжди, звертав увагу на ті концепції наукової фантастики, котрі був готовий сприйняти широкий загал. Ймовірно, він бачив кінохроніку Movietone у 1949 році, працюючи в Голлівуді над фільмом Destination Moon («Пункт призначення — Місяць»). На початку 1950 року Гайнлайн запропонував Роджерсу Терріллу, редактору журналу Argosy, низку сюжетів, зокрема літературну версію свого майбутнього фільму, оповідання «Рік джекпоту» та історію, якій судилося стати «Ляльководами». Приблизно тоді ж редактори видавництва New American Library, які зв’язалися з агентом Гайнлайна, щоби придбати всі його науково-фантастичні твори для видання у форматі м’якої обкладинки, зазначили, що хотіли б побачити свого роду продовження статті Кіхоу в журналі True у вигляді роману про вторгнення прибульців.

Гайнлайн ретельно продумав увесь цей сюжет задовго до того, як сів і написав книгу. За словами Вірджинії Гайнлайн, це була на її пам’яті «єдина історія, котру він проговорив наперед». Їй ця оповідь не сподобалася, вона не хотіла, щоб він писав те, що скидалося б на низькопробний трилер і було значно нижче його тодішнього статусу письменника для престижних журналів. І він її справді не написав — одразу. Спочатку їм треба було купити маєтність і розпочати будівництво власного будинку в Колорадо-Спрингс.

Зрештою їм довелося перебратися до недобудованого будинку, у боргах і без грошей на продовження будівництва. Тієї зими Гайнлайн написав «Ляльководів», умостившись на ящиках, тоді як Джинні розфарбовувала стіни.

...Стомлений і похмурий, він узяв заяложений старий сюжет про інопланетних загарбників-викрадачів розуму і, не соромлячись, скористався модною тарілко-манією. Вілл Шекспір неодноразово робив те ж саме; нових сюжетів дуже мало, а невикористані, швидше за все, виявляться нікчемними.

Реакція на рукопис була передбачувано неоднозначною. Роман був написаний аж надто добре, і це налякало видавців із Collier’s і Post. Літературні агенти видавництва Double day спершу відкинули твір як «бридкий», сказавши, що жодна жінка його не читатиме. Але редактор Волтер Бредбері не послухав літагентів і вирішив опублікувати роман.

Спочатку єдині вимоги Бредбері полягали в тім, щоб скоротити книгу з 90 000 слів до 75 000 і трохи пом’якшити жахи. Але згодом Гайнлайн виявив, що йому не вдасться уникнути слави дитячого письменника. Бредбері сказав йому: «Ти маєш пам’ятати про свою неповнолітню аудиторію і те, що ти пишеш для них». Гайнлайн розлютився: хоча він і був готовий зменшити кількість сексуальної конотації в книзі (повністю відновленій у більшості видань протягом останніх двох десятиліть), але її зовсім не можна було переорієнтувати на дитячу читацьку аудиторію. «Я загнав себе в тісну пастку, яку сам же й витворив, — сумно зауважив він, — коли писав для неповнолітніх, намагаючись у той самий час і під тим самим ім’ям писати для дорослих». Самою ж суттю роману він жертвувати не став:

Якщо ця книга й має якусь перманентну цінність, то вона, безперечно, полягає в її темі, котра є ледь прихованою алегорією, критикою тоталітаризму в усіх його проявах. Кожен письменник має свою особисту філософію; моя ж філософія містить сильну любов до особистої свободи та майже релігійну повагу до гідності індивіда — я зневажаю все, що принижує ці обидва природні права людини, та в багатьох своїх оповіданнях досліджував супутні проблеми, які виникають у зв’язку з цим приниженням.

На жаль, душевний спокій Гайнлайна невдовзі порушуватимуть ще більше «супутніх проблем»: Горацій Леонард Голд придбав роман для серіалізації у своєму науково-фантастичному журналі Galaxy Science Fiction. Перша з трьох частин була опублікована в жовтні 1951 року, саме тоді, коли вийшла друком трохи товша книга. Голд «поекспериментував» із текстом, змінюючи майже кожне речення, причому не на краще. Гайнлайн чітко й недвозначно висловив Голду свою думку з цього приводу:

Мені притаманний стиль, так само характерний для моєї роботи, як і лінія кузова автомобіля «Форд» моделі T. Цей стиль покликаний створювати відчуття спонтанності й невимушеності, але водночас він є так само продуманим і навмисним, як і охкання повії в ліжку; оце і є увесь мій арсенал. Отак я заробляю на життя. Тепер ти розумієш, чому мені не подобається, коли хтось мій стиль перекривлює і псує?

Голд поклявся більше ніколи не торкатися жодного слова в тексті Гайнлайна. На той час друга частина вже була надрукована, але третя частина з’явилася в такому вигляді, в якому її написав Гайнлайн, — скороченою для журналу.

З іншого боку, Голлівуд намагався робити вигляд, що Гайнлайна не існує, кілька разів плагіатячи його сюжет. Історія про інопланетян, які ходять непоміченими серед нас, не давала спокою художникам у період Холодної війни, і основні концепції цієї історії часто вважалися суспільним надбанням. Одним із голлівудських малобюджетних режисерів, якого спіймали на гарячому, був Роджер Корман, чий фільм «Пожирачі мізків» вийшов на екрани в 1958 році. Халтурний витвір Кормана зірвав потенційну угоду з іншим режисером, який був готовий заплатити більші гроші. Гайнлайн подав до суду на Кормана й уладнав справу в позасудовому порядку за незначну частку того, що пропонував інший режисер. («Пожирачі мізків» були не останніми «запозиченими» «Ляльководами»: у 1967 році з’явився епізод серіалу «Зоряний шлях»; фільм «Операція: Знищення» явно «надихався» цим романом — і знову без оплати чи бодай подяки Гайнлайну).

Насамкінець Голлівуд нарешті вчинив чесно — купив авторське право і з певною повагою до першоджерела зняв у 1994 році фільм «Ляльководи» «за романом Роберта Е. Гайнлайна». Холодна війна давно закінчилася, Берлінська стіна впала, і шпигуни, якщо такі й залишилися, вивідували тепер на користь Росії, а не Радянського Союзу. Але непомітно вкотре з’явилося нове лихо, і тема «інопланетян серед землян» знову стала актуальною.

Сам роман став класикою, незважаючи на серйозні редакторські правки видавництва Doubleday. Публікація у 1992 році відновленого оригінального тексту освіжила книгу, багато незрозумілих раніше фонових тем проявилися тепер у повному контексті. Разом із тим читачі змогли побачити, про що йдеться, навіть у скороченій версії. Завжди проникливий Айзек Азімов писав Гайнлайну, після того як отримав свій примірник книги від Doubleday (де видавався й він сам):

Мої вітання! Тільки не кажи мені, негіднику, що твоєю головною метою під час написання цієї опери не було побачити, скількома різними способами та скільки разів ти зможеш роздягнути свою героїню.

Так... Але хтось же мав це зробити!

Роман «Ляльководи» присвячений Лертону Блессінгейму, літературному агенту Гайнлайна, чиї перемовини з видавництвом New American Library завершилися угодою про видання цієї книги.

Роберт Джеймс, доктор наук, і Вільям Г. Паттерсон-молодший

Вірджинія і Роберт Гайнлайни у статті журналу «Популярна механіка», 1952 рік

Присвячено Лертону Блессінгейму

А чи були вони справді розумними? Тобто самі по собі? Не знаю, і хтозна, чи зможемо ми коли-небудь про це дізнатися. Я ж оператор, а не лабораторний дослідник.

З радянцями начебто все ясно: здається, вони нічого не винайшли. А просто запровадили комуністичну владу заради самої влади і поширили її, за виразом комісарів, без будь-яких «гнилих ліберальних сентиментів». З іншого ж боку, з тваринами вони повелися значно гірше за тварин.

(Так дивно, що більше ніде не видно собак. Коли ми нарешті поквитаємося з ними, то нам доведеться мститися за кілька мільйонів собак. І котів. А щодо мене, так ще й за одного конкретного кота).

Якщо вони справді не були розумними, то не хотілося б дожити до того часу, коли нам доведеться мати справу з чимось схожим на них і по-справжньому розумним. Бо знаю, хто програє. Я. Ти. І так зване людство.

Для мене це почалося рано-вранці 12 липня 2007 року, коли телефон заверещав на такій високій частоті, що, здавалося, моя голова от-от лусне. Я обмацав себе, намагаючись знайти вимикач, а потім згадав, що залишив його у куртці в протилежному кутку кімнати.

— Та годі тобі, — прогарчав я. — Чую. Вимкни той клятий вереск.

— Тривога, — сказав голос мені у вухо. — Доповідайте особисто.

Я сказав йому, куди він має йти зі своєю тривогою.

— У мене тридобова перерва.

— Доповідайте Старому, — наполягав голос. — Негайно.

Он воно як.

— Іду, — погодився я і сів у ліжку так різко, що аж очі заболіли.

І побачив перед собою якусь блондинку. Вона теж сиділа, витріщившись на мене.

— З ким це ти розмовляєш? — з притиском спитала вона.

Я також витріщився на неї, насилу пригадуючи, що вже бачив її раніше.

— Хто, я? Розмовляю?

Я замовк, намагаючись вигадати якусь переконливу брехню, а потім, трохи розбуркавшись, змикитив, що ця брехня не має бути аж надто переконливою, бо блондинка ніяк не могла чути другу половину розмови. В моєму підрозділі використовується телефон нестандартного типу — для кісткової провідності аудіореле було хірургічно зашите під шкіру тильної частини мого лівого вуха.

— Вибач, люба, — продовжив я. — Мені наснився кошмар. Я часто розмовляю уві сні.

— З тобою все гаразд?

— Тепер, коли вже прокинувся, — все гаразд, — запевнив я її і підвівся, злегка похитуючись. — А ти лягай поспи.

— Ага, — тільки й встигла відповісти вона, і знову засопіла. Я увійшов до ванної кімнати і вколов собі в передпліччя чверть дози препарату «Гіро». Хвилини зо три моє тіло трясло, поки стимулятор приводив мене до тями.

З ванної я вийшов уже новою людиною, принаймні її правдоподібним макетом (імітацією), і зняв із гачка куртку. Тим часом блондинка стиха хропіла.

Моя підсвідомість рвучко покотилася в минуле, і я з жалем збагнув, що мене з тою блондинкою ані біса не єднало. Тож я пішов від неї. У квартирі не було нічого, що могло б мене видати, а тим більше дати їй зрозуміти, ким я насправді був.

До офісу нашого Відділу я увійшов через туалетну кабінку на станції Макартур. Наших офісів у телефонному списку ви не знайдете. Фактично їх не існує. Може, не існує й мене. І все це — ілюзія. Іще один маршрут пролягає через маленьку, наче дупло, крамничку з вивіскою «Рідкісні марки та монети». Не раджу вам і тим маршрутом користуватися, бо продавець неодмінно спробує втулити вам фальшиву поштову марку «Чорний двопенсовик» із профілем королеви Вікторії.

Не користуйтеся жодним маршрутом, бо я ж сказав вам, що нас не існує.

Є одна річ, про яку не знає жоден глава держави, а саме: наскільки ефективно працює його розвідувальна служба. Про це йому стане відомо лише тоді, коли вона зазнає фіаско. Тому й виникла потреба в нашому Відділі. Він — як помочі й ремінці, що тримають штанці. Гадаю, що ООН нічого про нас не відає, як і ЦРУ. Якось я чув, що для забезпечення фінансування нас взяли під крило Міністерства харчових ресурсів, але достеменно цього не знаю, бо особисто мені платять готівкою.

Що для мене очевидно, так це підготовка, яку я пройшов, і ті завдання, які Старий посилав мене виконувати. То були цікаві доручення, принаймні декотрі з них — якщо вас не надто турбує, де ви будете спати, що будете їсти і скільки часу вам лишилося жити. За все про все по той бік Завіси я провів три роки; я навчився пити горілку не зморгнувши оком, а також витіювато матюкатися російською, кантонською, курдською та деякими іншими мовами, об які можна було язика зламати. І тепер готовий присягнутися, що немає за Завісою нічого кращого та більшого, чого не було б, скажімо, в місті Падука штату Кентуккі. Втім, кожному своє.

Якби була у мене клепка в голові, то я давно вже кинув би все це й зайнявся якоюсь справжньою роботою.

Та от біда: тоді б мені довелося кинути працювати на Старого. В тім-то й річ.

Не скажу, щоб він був таким собі добросердим начальником. Він запросто міг сказати: «Нумо, хлопці, нам треба удобрити цей дуб. Стрибайте в он ту яму під його стовбуром, а я вас закопаю».

І ми усі так і зробили б. Абсолютно всі.

І Старий справді закопав би нас, якби був певен, що існує 53-відсоткова ймовірність, що ми удобримо собою Дерево Свободи.

Коли я увійшов, він підвівся й зашкутильгав до мене. І мені знову подумалося: чому Старий так і не «відремонтував» свою ногу? Моя здогадка: кульгавість була предметом його гордості, хоча хтозна. Але людині на посаді Старого довелося б пишатися отою кульгавістю потайки, бо його професія не допускала публічного вшанування.

Обличчя Старого розкраяла зловісна посмішка. Великий лисий череп та виступаючий римський ніс робили шефа схожим на щось середнє між сатаною та Панчем із «Джуді та Панча».

— Заходь, Семе, — сказав він. — Шкода, що витягнув тебе з ліжка.

Дідька лисого йому шкода!

— Взагалі-то я був у відпустці, — коротко відповів я.

Так, він мій шеф, але відпустка є відпустка, до того ж трапляється вона до біса рідко!

— Так ти й досі у відпустці. Ми всі підемо у відпустку.

Не вірив я отим його «відпусткам», тому не клюнув на наживку.

— Отже, мене звуть Сем, — відказав я. — А прізвище моє яке?

— Кавано. А я твій дядечко Чарлі, Чарльз М. Кавано, пенсіонер. Знайомся — це твоя сестра Мері.

Я раніше помітив у кімнаті ще одну людину, але зиркнув на неї лиш одним оком — потім дізнаюся. Коли поруч присутній Старий, то він, якщо йому треба, зосереджує на собі всю увагу. Тепер я поглянув на свою «сестру» пильніше, а потім оглянув ще раз, бо вона була того варта.

Мені стало ясно, чому він ангажував нас для спільної роботи як брата і сестру: таким чином Старий убезпечив себе від потенційних ризиків. Добре навчений агент не може вийти за рамки своєї ролі, так само, як професійний актор не може зіпсувати добре завчений текст, хіба що навмисне. Отже, до цієї кралі я мушу ставитися як до сестри — що за чортівня, я ж її ніколи в житті не бачив!

Довге худорляве тіло, але беззаперечно і приємно жіночне. Гарні ноги. Заширокі, як для жінки, плечі. Вогненно-хвилясте руде волосся й костиста структура голови, наче у якоїсь рудої ящірки. Її обличчя було радше гарненьким, аніж красивим; зуби гострі й білі. Вона глянула на мене як на шматок яловичини.

Але я ще не ввійшов у свою роль, тому мені захотілося трохи політати по колу на одному крилі. Напевне, Старий це помітив, бо лагідно зауважив:

— Охолонь, Семмі, й запам’ятай: в родині Кавано інцестів не буває. Вас обох дбайливо виховувала моя улюблена невістка. Твоя сестра обожнює тебе, а ти дуже любиш свою сестру, але у здоровому, суто платонічному і до огиди шляхетному сенсі, як і личить справжньому патріотичному американцю.

— Невже все так погано? — поцікавився я, не відриваючи погляду від своєї «сестри».

— Навіть гірше, ніж ти думаєш.

— Ну привіт, сестро. Радий познайомитися.

Вона простягнула руку. Долоня була міцною і, схоже, не слабшою за мою.

— Привіт, друже.

Вона вимовила це глибоким контральто, що мене остаточно доконало. От клятий Старий!

— Я міг би ще додати, — продовжив шеф тим самим лагідним тоном, — що ти настільки відданий своїй сестрі, що з радістю помер би, захищаючи її. Не хотілося б говорити тобі цього, Семмі, але твоя сестра є дещо ціннішою для нашої організації, аніж ти. Принаймні наразі.

— Зрозумів, — мовив я. — Дякую за ввічливе пояснення.

— Та годі тобі, Семмі...

— Вона — моя улюблена сестра; я маю захищати її від бродячих псів та незнайомих чоловіків. Гепати мене сокирою не слід. Тож коли ж ми почнемо?

— Краще зайди до косметологів; у них наче є для тебе нове обличчя.

— Краще нехай зроблять мені геть нову голову. Бувай, сестро.

Обличчя мені не поміняли, але помістили мій особистий телефон під потилицею ззаду, а потім зцементували над ним волосся. Саме ж волосся косметологи пофарбували в той самий колір, що й у моєї новоспеченої сестри, відбілили мені шкіру і попрацювали з вилицями та підборіддям. У дзеркалі я був так само природно рудим, як і моя сестра. Поглянувши на своє волосся, я спробував пригадати його автентичний колір, той, який воно мало колись давно, а потім подумав: а наскільки природною є зовнішність моєї сестрички? Хотілося б сподіватися, що вона таки справжня. А які гарні в неї зуби... Негайно припини, Семмі! Вона ж просто твоя сестра.

Я вдягнув екіпіровку, яку мені дали, і хтось тицьнув мені уже запаковану аптечку. Вочевидь, Старий вже встиг побувати у косметологів: тепер на голові у нього красувалися маленькі кучері відтінку між рожевим та білим. Косметологи також щось зробили з його лицем, але я ніяк не міг здогадатися, що саме. Та як би там не було, тепер ми всі втрьох досить переконливо скидалися на кревних родичів, що належать до того цікавого підвиду рудоголових.

— Ходімо, Семмі, — сказав Старий. — Маємо обмаль часу. Проінструктую тебе в авто.

Ми піднялися незнайомим мені маршрутом і опинилися на пусковій платформі Нортсайд високо над Новим Брукліном із видом на кратер Манхеттен.

Я кермував, а Старий говорив. Коли ми виїхали за межі місцевого контролю, він наказав мені увімкнути автоматичний режим до міста Де-Мойн в Айові. Потім я зустрівся з Мері та «дядьком Чарлі» у вітальні. Він стисло описав наші життєві історії та доповнив їх подробицями, аби ми були в курсі.

— Ось так, — завершив він. Тепер ми — така собі весела сімейка туристів. Якщо трапиться щось неочікуване, то маємо поводитися як туристи: гамірливо й безтолково.

— А в чім, власне, проблема? — поцікавився я. — Ми що, гратимемо цю гру повністю на слух?

— Е-е-е-е. Можливо.

— Гаразд. Але, як на мене, коли ти мертвий, то не зайве було б знати, чому ти помер. Еге ж, Мері?

«Мері» не відповіла. Вона мала рідкісну й похвальну серед жінок рису мовчати, коли нема чого сказати. Старий окинув мене поглядом, причому не як людина, що ще не визначилася, а радше так, наче він оцінював мене в даний конкретний момент і передавав щойно отриману інформацію в обчислювальну машину між своїми вухами.

— Семе, — нарешті мовив він, — а ти чув про летючі тарілки?

— Про що? Та начебто не чув.

— Не може бути! Ти ж вивчав історію.

— А, ви про оті тарілки! Про тарілкоманію, яка трапилася давно, ще до Заворушень? Я гадав, що ви питаєте про щось недавнє й реальне, а оті тарілки... то були просто масові галюцинації.

— Хіба?

— А хіба ж ні? Я не надто знаюся на статистиці аномальної психології, але формулу пам’ятаю добре. То був взагалі якийсь психопатичний період: цілком нормальну людину з клепкою в голові запросто могли кинути до в’язниці.

— А сьогодні у нас все в нормі, без психопатії, чи як?

— Та я б не сказав. — Понишпоривши в давно забутих шухлядах свого мозку, я знайшов потрібну мені відповідь: — О, нарешті пригадав оту формулу: інтеграл Дігбі для оцінки даних другого та вищого порядку. Він видав 93,7 відсотка впевненості, що міф про летючі тарілки, після вилучення пояснених випадків, був галюцинацією. Я пригадав цю формулу, тому що то був перший такий випадок у науці, коли епізоди систематично реєструвалися й оцінювалися. То був якийсь державний дослідницький проєкт — хтозна чому вони цим займалися.

На обличчі Старого з’явився доброзичливий вираз.

— Готуйся, Семмі. Сьогодні ми будемо вивчати летючу тарілку. Може, навіть відпиляємо від неї шматочок на пам’ять. Як і належить справжнім туристам.

— Бачив сьогоднішні новини? — продовжив Старий.

Я похитав головою. Дурне запитання, я ж був у відпустці.

Інколи дивитися новини незайве. Там буває багацько цікавого.

— Так ось, — сказав він, зиркнувши на свого пальцевого годинника, — сімнадцять годин і двадцять три хвилини тому біля міста Гриннелл в Айові приземлився невідомий космічний корабель невстановленого типу. Загалом схожий на диск діаметром близько п’ятдесяти метрів. Звідки він прибув, невідомо, але...

— А що, траєкторію не встановили? — перервав я Старого.

— Не встановили, — неквапно відповів шеф. — Ось його фото, зроблене Космічною станцією Бета після приземлення.

Я побіжно оглянув фотографію й передав її Мері. Якість зображення була поганою, як зазвичай буває на телефото, зробленому з відстані восьми тисяч кілометрів. Дерева схожі на мох. тінь хмари зіпсувала більшу частину фото. а сіре кружальце начебто космічного корабля запросто могло бути паливною цистерною або ж баком для води. Цікаво, скільки разів ми бомбували гідропонічні установки в Сибіру, переплутавши їх з атомними об’єктами?

Мері віддала мені фото.

— Як на мене, то це схоже на туристичний намет. Що ще відомо про цю тарілку? — поцікавився я.

— Нічого.

— Нічого?! Через сімнадцять годин? Там вже давно мають бути наші агенти!

— Отож. Маємо вас двох під рукою, а чотирьох вже туди послали, — зітхнув Старий. — І всі вони чомусь не виходять на зв’язок. Я не люблю втрачати агентів, Семмі, та ще й безглуздо.

До тої миті я не замислювався над тим, що самому Старому загрожує небезпека на роботі — адже це не скидалося на ризик. Бо начебто не така вона вже була й загрозлива. Та раптом я з холодком у серці збагнув, що, напевне, ситуація настільки серйозна, що Старий вирішив ризикнути своєю головою, аби не втратити всю організацію, бо він, власне, й був її уособленням. Жоден із його знайомих не міг відмовити йому в сміливості, але також ніхто не сумнівався в його здоровому глузді. Він знав собі ціну; він не стане лізти на рожен, якщо не буде холоднокровно впевнений, що для гарантованого виконання роботи конче потрібна його власна присутність і майстерність.

По спині у мене поповзли крижані мурашки. Зазвичай агент мусить турбуватися за цілісність власної голови, щоб виконати завдання і доповісти про його виконання. Та з цієї конкретної роботи першим мав повернутися Старий, а потім — Мері. Я ж був номером три, витратним матеріалом на кшталт канцелярської скріпки. І мені це не подобалося.

— Один агент встиг відзвітуватися, але, на жаль, частково, — продовжив шеф. — Він пройшов туди під виглядом випадкового зіваки й доповів по телефону, що то, мабуть, космічний корабель, але не зміг визначити його рушійний принцип. Тобто повідомив те ж саме, що було в новинах. Потім агент сказав, що корабель відчиняється, і він спробує підійти ближче, повз жовто-чорні поліцейські стрічки.

Останніми його словами були: «Ось вони йдуть. Такі собі маленькі істоти, приблизно...» Аж раптом він замовк.

— Маленькі чоловічки?

— Він сказав «істоти».

— А чи є якісь побічні повідомлення?

— Чимало. Станція стереомовлення в Де-Мойні повідомила про приземлення і відправила туди кореспондентів для огляду. Фотографії, які вони надіслали, були не зовсім чіткими, зробленими здалеку в польоті. На них не видно нічого, окрім схожого на диск предмета. Після цього протягом двох годин не було ані знімків, ані нових повідомлень, але згодом з’явилися фото крупним планом та новини, але вже подані під іншим кутом.

Старий замовк.

— То й що? — сказав я.

— Все це — обман. «Космічний корабель» виявився макетом із бляхи та пластику, який двоє сільських хлопчаків спорудили в кущах біля своєї хати. Фальшиві повідомлення були плодом фантазії одного радіоведучого, в якого почуття гумору взяло гору над здоровим глуздом. Він підбивав хлопців на цю витівку, щоб вийшов гарний сюжет. Його швидко звільнили, тож «вторгнення з космосу» виявилося невдалим жартом.

— Невдалий жарт, але при цьому ми втратили шестеро людей, — скептично примружився я. — Ми будемо їх шукати?

— Ні. Бо ми їх не знайдемо. Нам треба з’ясувати, чому тріангуляція оцієї фотографії, — Старий підняв догори телефото, зроблене з космічної станції і повторив: — Чому тріангуляція оцієї фотографії не надто збігається з тим, про що повідомлялося в новинах. І чому стереостанція Де-Мойна на якийсь час замовкла.

— Мені хотілося б поговорити з отими сільськими хлопчаками, — вперше озвалася Мері.

На початку лісової пожежі або епідемії завжди існує короткий період часу, коли мінімальною кількістю правильних дій небезпеку можна обмежити або усунути взагалі. Хлопці з відділу біологічної зброї виражають таку ймовірність в експонентних формулах, але, щоб це зрозуміти математика не потрібна. Все залежить від швидкого діагнозу та оперативних дій, перш ніж ситуація вийде з-під контролю. Старий вже вирахував, що має зробити Президент: оголосити загальний надзвичайний стан, ізолювати зону довкола міста Де-Мойн і відстрілювати кожного, хто спробує вислизнути, будь-то пес чи бабця з банкою варення. Опісля ж випускати з цієї зони всіх по одному, роздягаючи й перевіряючи на наявність паразитів. А тим часом за допомогою радарів, ракетників та космічних станцій відстежувати і знищувати всіх нових прибульців.

Окрім того, слід попередити решту країн, включно з розташованими по той бік Завіси, попросити їхньої допомоги, але не надто при цьому перейматися міжнародним правом, бо йдеться про боротьбу з позаземним загарбником за виживання всього людства. І в даний конкретний момент було байдуже, звідки загарбники прибули — з Марсу, Венери, супутників Юпітера чи взагалі з іншої галактики. Мусимо відбити їхній напад.

Старий взявся за проблему, проаналізував її і видав правильну відповідь буквально протягом доби. Він мав унікальний талант логічно обмірковувати незнайомі та начебто неймовірні факти так, немов вони були чимось звичайним і само собою зрозумілим. Кажете, що ж тут такого особливого? Але мені ніколи не траплялася людина, здатна робити це так легко й ефективно. Більшість розумників губляться й впадають у ступор перед лицем фактів, які суперечать їхнім базовим переконанням. «Цього просто не може бути», — кажуть в один голос як розумники, так і бовдури.

Але Старий був не такий, і тому до його думки дослухався й Президент.

Охоронці секретної служби ввічливо оглянули нас. Рентген-сканер пискнув — і мені довелося віддати свою зброю. Мері взагалі виявилася таким собі ходячим арсеналом; сканер пискнув аж чотири рази і один раз навіть гикнув, хоча, дивлячись на неї, виникали сумніви, що вона здатна заховати під своєю одежею навіть звичайну податкову квитанцію. Не чекаючи, коли його попросять, Старий віддав свого ціпка; і мені здалося, що він не хотів, аби його опромінювали.

Наші аудіокапсули завдали охоронцям клопоту. Їх помітили і сканер, і металодетектор, але працівники секретної служби не мали при собі приладдя для проведення хірургічних операцій. Довелося похапцем радитися із секретарем Президента, і начальник охорони дійшов висновку, що все вмонтоване в плоть можна не відносити до категорії потенційної зброї.

Вартові зняли наші відбитки пальців, сфотографували сітківку наших очей і провели до приймальні. Потім Старого швидко забрали до Президента для зустрічі тет-а-тет.

— Навіщо тоді він взяв нас із собою? — здивувався я. — Ми ж не знаємо нічого такого, чого не знав би Старий.

Мері не відповіла, і я взявся подумки перебирати лазівки в методах охорони Президента. Такі речі по той бік Завіси роблять значно ефективніше; талановитий вбивця з легкістю пошив би наших охоронців у дурні. І це мене дуже обурило.

Згодом і нас провели до глави держави. У мене проявився такий «страх сцени», що мої ноги почали заплітатися. Коли Старий представив нас, я почав заїкатися. А Мері просто злегка вклонилася.

Президент сказав, що радий нас бачити, увімкнув оту свою усмішку, яку я часто бачив по стереомовленню — і у нас виникло відчуття, що він щиро радий зустрічі з нами. Мене поглинула хвиля внутрішнього тепла, яка швидко змила відчуття ніяковості.

Відчуття тривоги зникло також. Натомість виникла впевненість, що Президент за сприяння Старого вживе заходів, і оте огидне жахіття, яке нам трапилося нещодавно, буде швидко знищене.

Старий наказав мені доповісти про все, що я зробив, бачив і чув, виконуючи своє завдання. Моя доповідь була стислою, але вичерпною. Коли дійшло до розповіді про вбивство Барнса, я спробував спіймати погляд Президента, але він у ту мить дивився кудись убік, тому я пропустив той факт, що стріляв за наказом Старого, і натомість дав зрозуміти, що зробив це для захисту іншого агента, Мері, коли побачив, як Барнс потягнувся до пістолета. Та Старий перервав мене:

— Ти не про все доповів.

Тож довелося доповідати, що наказ стріляти дав мені Старий. Коли я зробив цю поправку, Президент кинув на Старого погляд, і це була його єдина реакція на почуте. Потім перейшов до паразитів і дійшов насамкінець до моменту нашого приїзду до глави держави, бо ніхто мене не зупинив.

Потім настала черга Мері. Вона плутано спробувала пояснити Президенту, чому, намагаючись отримати цілком очікувану для нормальних чоловіків реакцію, так і не дочекалася її від хлопців Маклейн, сержанта поліції штату Айова та Барнса. Президент допоміг їй відчути себе впевненіше — він тепло усміхнувся, злегка вклонився, і, не підводячись, сказав:

— Моя мила, я вас чудово розумію.

Мері спалахнула рум’янцем і продовжила. Із серйозним виразом обличчя Президент дослухав її до кінця. Поставивши два-три запитання, він мовчки просидів декілька хвилин.

Нарешті він підняв погляд і звернувся до Старого.

— Ендрю, — сказав він, — твоєму Відділу ціни немає. Свого часу, щонайменше у двох випадках, твоя інформація схиляла чашу терезів на користь країни у критичних моментах історії.

— Отже, це означає «ні»? — невдоволено пирхнув Старий.

— Я ж не сказав «ні».

— Але збирався.

Президент знизав плечима:

— Я збирався попросити твоїх молодих колег вийти з кабінету, але тепер це не має значення. Ендрю, ти — геній, але навіть геніальні люди припускаються помилок. Інколи вони перевтомлюються й втрачають здатність до тверезих висновків. Я — не геній, але ще сорок років тому навчився розслаблятися. Коли ти востаннє був у відпустці?

— Та до біса відпустки! Слухай-но, Томе, я передбачав, що ти це скажеш, і саме тому взяв із собою свідків. Вони не під наркотиками, і їх ніхто заздалегідь не інструктував.

Можеш покликати сюди команду своїх психіатрів і послухати, що вони тобі скажуть.

Президент похитав головою:

— Ти не став би брати із собою свідків, яких можна було б розколоти. Впевнений, що ти розумніший за тих, кого я привів би сюди, аби їх перевірити. Візьмімо цього молодого чоловіка — він був готовий взяти на себе обвинувачення у вбивстві, щоб не підставляти тебе під удар. Ти вселяєш у людей бажання довіряти тобі, Ендрю. Стосовно ж цієї дівчини, Ендрю... Не думай, що я буду оголошувати війну суто жіночій інтуїції.

Мері ступила крок уперед:

— Пане Президенте, — щиро сказала вона, — я знаю, що кажу. Я це відчуваю. Я відчуваю це кожного разу. Не можу пояснити, як і чому я це відчула, але оті типи не були нормальними чоловіками.

Президент трохи завагався, а потім відповів:

— Я не заперечую. Але чи не спадало вам на думку, що вони. як це краще сказати. насправді були євнухами? Вибачте мені, люба, але серед населення завжди присутня певна кількість таких нещасливців. І суто випадково вам трапилися аж четверо з них протягом одного дня.

Мері замовкла. Але Старий і не думав замовкати:

— Чорт забирай, Томе! — (Я аж здригнувся: хіба ж можна так із Президентом розмовляти?) — Я знаю тебе ще з тих часів, коли ти був сенатором-розслідувачем, а сам я відігравав тоді у твоїх розслідуваннях ключову роль. Ти чудово знаєш, що я не прийшов би до тебе з цією історією, якби її можна було вичерпно пояснити. Фактів ігнорувати не можна; прибульців треба знищити, або принаймні чинити їм опір. До речі, про їхній корабель. Що в нім було? Чому я не зміг навіть наблизитися до місця його посадки?

З цими словами Старий тицьнув під носа Президенту фотографію, зроблену космічною станцією Бета.

Та Президент і оком не зморгнув:

— Кажеш, факти? Так, Ендрю, ми з тобою дуже небайдужі до фактів. Але, окрім твого Відділу, я маю й інші джерела інформації. Візьмімо це фото — ти мені про нього багато розповідав, і я перевірив інформацію. Межі ферми Маклейнів, зареєстровані в місцевому окружному суді, точнісінько збігаються з тріангуляцією широти й довготи об’єкта, зображеного на цьому фото.

Президент підняв погляд:

— Колись я ненароком звернув на один квартал раніше — і загубився у власному мікрорайоні. А в незнайомій місцевості ти теж запросто міг загубитися, Ендрю.

— Томе...

— Слухаю тебе, Ендрю.

— Ти ж не ходив до отого окружного суду й не перевіряв їхні мапи особисто?

— Ні, ясна річ.

— Слава богу, бо зараз у тебе на спині вже висіла б істота на кшталт пульсуючої тапіоки, — борони Господь Америку! Можеш не сумніватися: і чиновник окружного суду, й агент, якого туди послали, — всі вони вже геть пронизані отими огидними паразитами. — Старий уп’явся поглядом у стелю. — А разом із ними — і начальник поліції Де-Мойна, редактори тамтешніх газет, диспетчери зв’язку, полісмени та всілякі люди, що працюють на ключових посадах. Томе, я не знаю, з ким ми маємо справу, але ці істоти добре знають нас і тому намагаються взяти під свій контроль всі нервові клітини нашого соціального організму, щоби перекрити всі канали отримання правдивої інформації. Вони підмінюють її фальшивками, як у випадку з Барнсом. Пане Президенте, ви мусите негайно запровадити жорсткий карантин всієї ураженої території. І це — єдина надія!

— Барнс, кажеш... — стиха повторив Президент, неначе більше нічого не почув. — Ендрю, мені не хотілося б тебе засмучувати, але доведеться. — Він замовк і натиснув кнопку у себе на столі. — З’єднайте мене з кабінетом директора стереостанції Де-Мойна.

Невдовзі на столі у Президента спалахнув екран. Він натиснув іще одну кнопку — і на стіні увімкнувся великий монітор. Перед нашим поглядом постала кімната, в якій ми були лише кілька годин тому.

Ми вдивлялися в неї повз плечі чоловіка, який заповнював собою майже увесь екран. То був Барнс. Або його двійник.

Коли мені трапляється вбити людину, то я залишаюся впевнений у тім, що вона більше не оживе. Я був шокований, але від цього впевненість у самому собі та моєму стволі нікуди не зникла.

— Кликали мене, пане Президенте? — озвався чоловік у моніторі.

Схоже, він був приголомшений такою честю.

— Так, дякую, що озвалися, містере Барнс. Ви не впізнаєте цих людей?

На обличчі Барнса відбився подив:

— На жаль, ні. А що, мав би впізнати?

— Накажи йому покликати його персонал, — втрутився Старий.

Президент запитально поглянув на нього, але прохання виконав. Барнс здивувався, але зробив те, що йому сказали. Працівники, здебільшого дівчата, скупчилися в кабінеті, і серед них я упізнав секретарку, яка сиділа перед директорськими дверима.

— Ой, та це ж сам Президент! — захоплено верескнула одна з них, і всі вони враз забубоніли між собою.

Жодна з них нас не впізнала — що було не дивно щодо нас із Старим, але зовнішність Мері залишилася такою ж самою, як тоді в офісі, і я закладаюся, що її нестандартний вигляд назавжди закарбувався б у пам’яті кожної жінки, якій трапилося б її побачити.

Але я підмітив стосовно тих дівчат одну характерну річ: всі вони без винятку мали покаті плечі.

Я прокинувся в сутінках. Моя кімната мала справжнє вікно: Відділ добре платить, і я міг дозволити собі маленькі зручності. Я поглянув згори на Столицю — вона прокидалася для нічного життя. Ріка широким вигином оминала Меморіал; було літо, і у воду в Окрузі додавали флуоресцеїн, тому звивиста ріка переливалася рожевими, бурштиновими та смарагдовими вогнями. На фоні цих кольорів різко виділялися невеличкі прогулянкові човни, кожен з яких, поза сумнівом, повнився закоханими парочками. Вони явно замишляли щось непристойне і тішилися цією думкою.

А подекуди на суходолі, посеред старої забудови, спалахували схожі на бульбашки куполи, надаючи місту вигляд сяйної казкової країни. Далі на схід, там, де впала бомба, старих будівель не було зовсім і вся територія була схожа на кольоровий великодній кошик із гігантськими крашанками, освітленими зсередини.

Завдяки специфіці моєї роботи я бачив Столицю частіше за більшість людей, і вона мені подобалася, хоча я й не задумувався — чому. Але цього вечора у мене виникло ностальгійне відчуття, на кшталт описаного в поемі Роберта Браунінга «Як ми востаннє їхали разом». Те відчуття було до болі прекрасним, але мій дух перехопило не через його красу, а через усвідомлення того, що там, під отими жовтуватими ліхтарями, були люди, живі індивідууми, що займалися своїми нагальними справами, кохалися або сварилися — в залежності від настрою, — ніким не лякані люди, котрі робили що їм заманеться, — кожен із них, як то кажуть, під своєю виноградною лозою чи своєю смоківницею.

Я подумав про всіх отих добрих і лагідних (за рідкісними винятками) людей і уявив, як у кожного з них на потилиці сидить огидний сірий слимак, що рухає їхніми руками та ногами й змушує промовляти те, що отому слимаку потрібно, і йти туди, куди тій потворі заманеться.

Чорт забирай, це ж навіть гірше, аніж життя під владою комісарів! Я знаю, що кажу, бо мені довелося побувати по той бік Завіси.

Тож я цілком серйозно присягнувся сам собі: якщо ці паразити візьмуть над нами гору, то я заподію собі смерть іще до того, як одна з цих істот зможе полонити мене так, як раніше полонили Барнса. Для агента це не становить проблеми: просто треба розгризти собі нігті, а якщо станеться так, що руки чомусь не функціонуватимуть, то залишиться ще кілька способів. Старий передбачив усі суто професійні потреби.

Але нинішньої потреби Старий не передбачив, і я це знав. Завдання Старого (і моє також) полягало в гарантуванні безпеки отих людей, що копошилися внизу, і не покидати їх, коли стане тяжко.

Я відвернувся від вікна. Наразі я нічим не міг зарадити лиху, і тому вирішив, що мені потрібна компанія. У своїй кімнаті я мав під рукою каталог ескорт-сервісів та модельних агенцій, які зазвичай бувають майже у всіх великих готелях, хіба що, може, за винятком готелю «Марта Вашингтон». Я погортав його, переглядаючи дівчат, а потім захлопнув. Мені не хотілося якоїсь захоплено-дурнуватої кралі, мені хотілося цілком конкретної дівчини, яка стрілятиме так само легко, як потискатиме вам руку, і кусатиметься, увійшовши в клінч. Але я не знав, куди ця дівчина поділася.

Я завжди ношу із собою тюбик пігулок «tempus fugit» ¹ — так роблять більшість агентів на той випадок, якщо за допомогою рефлекторного збудження треба пережити важкий момент. Попри панікерську антирекламу, ці пігулки не спричиняють звикання — на відміну від, скажімо, звичайного гашишу.

Втім, з точки зору пуританина, я вже пристрастився до них, бо мав звичку час від часу їх ковтати, щоб добову відпустку розтягнути у своїй уяві аж на тиждень. Мушу зізнатися, що мені подобалася ейфорія, яка була побічним ефектом цих пігулок. В основному вони просто розтягують ваше суб’єктивне відчуття часу вдесятеро і навіть більше: подрібнюють час на маленькі шматочки, щоб ви уявно проживали довше, ніж відміряно годинником та календарем.

Нічого поганого в цім не бачу. Так, я знаю оту жахливу й повчальну історію про чоловіка, який передчасно помер від старості, після того як цілий місяць поспіль регулярно вживав ці пігулки, але ж я ковтаю їх лише час від часу.

Можливо, той дід вчинив правильно. Він прожив довге й щасливе життя (можете не сумніватися, що воно в нього було щасливим) і так само щасливо помер наприкінці. Кому яке діло до того, що сонце вставало для нього лише тридцять разів? І взагалі: хто веде підрахунок і за якими правилами?

Тож я сидів, витріщившись на тюбик із таблетками і думаючи, що маю їх достатньо, аби прожити у піднесеному й задоволеному настрої щонайменше «два роки». Якщо захочеться, то можу заповзти з ними в нору і закрити за собою вхід.

Я вийняв дві пігулки й налив склянку води. Але потім ретельно увіпхнув їх назад у тюбик, начепив телефон і пістолет, вийшов із готелю і попрямував до Бібліотеки Конгресу.

Дорогою я зазирнув до бару перекинути шкалик і подивитися новини. Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?

У Бібліотеці я підійшов до загального каталогу, начепив окуляри й почав сканувати посилання. «Летючі тарілки» привели мене до «Летючих дисків», потім до «Проєкту “Блюдце”», опісля — до «Спалахів у небі», «Вогненних куль», «Космічної дифузійної теорії походження життя» і ще до кільканадцяти літературних глухих кутів та дивакуватих теорій. Мені потрібен був такий собі лічильник Гейгера, здатний вказати мені, що є мотлохом, а що — ні, особливо з огляду на те, що я хотів роздобути кодовий ключ до семантичного вмісту, який класифікував би його десь між байками Езопа та міфами про зниклі континенти.

Проте за годину я мав подвійну жменю селекторних карток. Я подав їх дівиці за столом і почекав, поки вона не згодує їх приймальному пристрою.

— Більшість потрібних вам фільмів наразі використовуються іншими відвідувачами, — сказала служителька. — Решту буде надіслано до кімнати 9-А. Пройдіть, будь ласка, до південного ескалатору.

В кімнаті 9-А перебував один відвідувач. Коли я увійшов, гість підняв на мене погляд і мовив:

— Оце маєш! Вовчисько власною персоною! Як же ж тобі вдалося натрапити на мене знову?

— Привіт, Мері, — сказав я.

— Привіт, — відповіла вона. — А тепер бувай. У мене й досі немає бажання, і до того ж мені треба роботу робити.

— Слухай сюди, зарозуміла маленька дурепо, — роздратовано сказав я. — Можеш мені не вірити, але я не прийшов сюди шукати твоє, безсумнівно, чудове біле тіло. Так трапилося, що мені самому треба виконати деяку роботу і саме тому я сюди й прийшов. Якщо можеш змиритися з моєю присутністю, допоки не прийдуть мої мікрофільми, то я піду звідси геть і знайду собі іншу кімнату — строго для чоловіків.

Замість визвіритися у відповідь, Мері враз пом’якшилася, таким чином довівши, що має більше шляхетності, ніж я.

— Вибач, Семе. Жінки звичні чути одне й те ж тисячу разів, і тому вважають, що про якусь іншу тему йтися не може. Сідай.

— Е ні, — відповів я. — Дякую, але я заберу свої котушки і піду до незайнятої кімнати. Мені справді треба попрацювати.

— Залишайся тут, — наполягла Мері. — Краще прочитай оте оголошення на стіні. Якщо ти винесеш фільми до іншої кімнати, то не лише змусиш сортувальний пристрій марно продувати з десяток пневматичних трубок, а й спричиниш істерику в головної бібліотекарки.

— Я їх поверну, щойно розберуся з ними.

Мері поклала руку мені на плече, і я відчув, як по ньому побігли теплі кольки.

— Ну будь ласка, Семе. Вибач.

Я сів і хитро усміхнувся:

— Тепер ніщо не змусить мене піти звідси. Я не сподівався знайти тебе тут, але раз я тебе знайшов, то не випущу тебе з виду, допоки не дізнаюся твій телефонний код, твою домашню адресу і справжній колір твого волосся.

— Слухай-но, вовчиську, — сказала Мері, наморщивши носа. — Ніколи ні про що з переліченого ти не дізнаєшся.

І з виглядом страшенно зайнятої людини вона знову прикипіла поглядом до свого фільмоскопу, демонстративно мене ігноруючи. Але я бачив, що вона все одно на мене не розсердилася.

Трубка для доставки сказала «дзвяк!» — і мої котушки скотилися в кошик. Я забрав їх і поклав біля сусіднього фільмоскопу. Одна з них покотилася до котушок, які склала стосиком Мері, і ті розсипалися. Мері підняла погляд.

Я підняв, як мені здалося, мою котушку і поглянув на її торець, але то був не той торець, що треба, бо на ньому виднілися лишень серійний номер та маленький візерунок із крапочок, призначений для зчитування сортувальним пристроєм. Я перевернув котушку, прочитав бирку і поклав її до свого стосу.

— Гей! — гукнула Мері. — Це моє, поклади де взяв.

— І не подумаю, — ввічливо відказав я.

— Але ж я прочитала назву, коли котушка лежала биркою до мене. Це — мій наступний матеріал.

Невдовзі я збагнув очевидне. Мері прийшла сюди зовсім не для того, щоб вивчати історію виробництва взуття в добу Середньовіччя. Я взяв іще кілька замовлених нею котушок і прочитав бирки.

— Так ось чому майже всього потрібного мені не виявилося на місці, — сказав я. — Але ти не надто ретельно підготувалася до роботи — я знайшов деякі фільми, які ти прогледіла.

З цими словами я подав Мері свою вибірку.

Мері перебрала їх, а потім згорнула всі котушки в одну купу.

— Розділимо навпіл чи подивимося все разом?

— Спершу навпіл, щоб відсіяти непотріб, а потім разом переглянемо решту, — вирішив я. — А тепер — до роботи.

Навіть побачивши паразита на спині бідолашного Барнса, навіть після того, як Старий серйозно запевнив, що летюча тарілка справді приземлилася, я був не готовий знайти монументальну купу свідчень, похованих у громадській бібліотеці. Чорти б забрали Дігбі з його формулою оцінки! У глибині душі цей Дігбі явно був цинічним жартівником, який не вірив ні в що, чого не зміг би понадкушувати.

Свідчення були абсолютно однозначними: космічні кораблі прилітали на Землю, причому багато разів.

Повідомлення про інопланетян надовго випередили наші власні досягнення у сфері космічних подорожей: декотрі з них стосувалися аж сімнадцятого сторіччя і навіть більш далеких часів. Але не можна було покластися на достовірність свідчень, датованих часом, коли слово «наука» означало вчення Аристотеля і не більше того. Перша систематизована інформація з’явилася в самих Сполучених Штатах у 1940-х та 50-х роках. Наступний шквал стався у 1980-х, здебільшого в російському Сибіру. Достовірність цих повідомлень перевірити було важко, бо прямих доказів, зібраних нашими розвідниками, ми не мали, а все, що виходило з-поза Завіси, зазвичай апріорі виявлялося фальшивкою.

Я помітив певну закономірність і почав записувати дати. Виявилося, що химерні летючі об’єкти з’являлися в небі з циклічністю, яка сягала максимуму приблизно кожні тридцять років. Я зробив позначку — можливо, ця інформація стане в пригоді статистичному аналітику, або, ймовірніше, Старому; може, він побачить щось у цьому за допомогою свого мозку, який слугував йому чимось на кшталт магічного кристалу.

Летючі тарілки пов’язувалися із загадковими зникненнями не лише через те, що їх відносили до тої ж самої категорії, що й фантасмагоричну інформацію про гігантських морських зміїв, криваві дощі та інші подібні химери, а й завдяки щонайменше трьом добре задокументованим випадкам із пілотами, які переслідували ці «тарілки», але не повернулися назад. Їх офіційно позначили як таких, що розбилися десь у дикій глушині й зниклих безвісти — дуже легке й зручне пояснення, еге ж?

Мене осінила іще одна несподівана здогадка: а чи не існує тридцятирічного циклу і в цих загадкових зникненнях? А якщо так, то чи не збігаються цикли зникнення з циклами появи в небі невідомих летючих об’єктів? Схоже, що такий збіг існував, але я не був остаточно впевнений, бо даних було надто багато, а різких сплесків зникнень помітно не було: дуже багато людей зникало кожного року з різних причин — від втрати пам’яті й до намагання втекти від лихої тещі.

Але важливі записи зберігалися протягом тривалого часу, і не всі вони були втрачені в результаті бомбардувань. Тож я занотував і цю обставину для подальшого професійного аналізу.

Я не надто намагався зрозуміти той факт, що деякі доповіді були об’єднані у тематичні блоки за географічною ознакою і навіть за політичною. Я заніс їх до таблиці, використавши для пояснення одну інтуїтивну гіпотезу. Припустимо, ви поставите себе на місце прибульця. Що ви будете робити, досліджуючи незнайому планету: вивчатимете її всю рівномірно чи виокремите ті її регіони, які представлятимуть для вас інтерес згідно з тими чи іншими стандартами, та зосередитеся на отриманій інформації?

То була лише здогадка, і я був готовий відкласти її до сніданку, якщо буде змога.

Всю ніч ми просиділи з Мері, майже не розмовляючи. Насамкінець ми підвелися, потягуючись, а потім я позичив їй кілька монеток заплатити за котушки з інформацією, яку вона скопіювала (і чому в жінок ніколи не буває при собі дрібних грошей?), і заплатив також за свої мікрофільми.

— Ну і який вердикт? — поцікавився я.

— Я відчуваю себе горобцем, який звив затишне гніздечко, але виявив, що воно розташоване в трубі для зливу дощової води.

Я відповів, переінакшивши старий жарт:

— Ми вчитися не будемо і знов гніздо збудуємо у дощовій трубі!

— Ой ні! Семе, ми маємо щось робити, і до того ж швидко. Треба переконати Президента. Тепер все ясно: цього разу вони прибули, щоби залишитися.

— Можливо. Принаймні мені теж так здається.

— Ну і що ж нам тепер робити?

— Мила моя, невдовзі ти дізнаєшся, що в Країні Сліпих одноокій людині інколи буває до біса сутужно.

— Не будь таким циніком. Наразі цинізм не на часі.

— Згоден, не на часі. Збирай свої манатки і вшиваймося звідси.

Коли ми полишали майже безлюдну бібліотеку, надворі нас зустрічав світанок.

— Знаєш що? Може, знайдемо барильце пива, візьмемо його до мого номеру в готелі, добряче хильнемо і все як слід обміркуємо?

— Тільки не до тебе в готель, — похитала Мері головою.

— От чорт, та це ж суто у справі.

— Краще поїхали до мене. Це лише за три сотні кілометрів звідси; коли ми приїдемо, я приготую тобі сніданок.

Я вчасно згадав про свій основний життєвий принцип і усміхнувся.

— Це — найкраща пропозиція за сьогоднішню ніч. Але якщо серйозно — чому не до готелю? Ми поснідали б там і зекономили б пів години на поїздці.

— Ти що, не хочеш до мене? Я ж тебе не покусаю.

— А я сподівався, що покусаєш, — щоб і я міг покусати тебе. Але все ж таки: з якого дива така раптова зміна?

— Ну може, мені просто захотілося показати тобі ведмежі капкани, які я зі смаком і умінням розставила довкола свого ліжка. Чи, може, у мене виникло бажання довести тобі, що я вмію куховарити, — злегка посміхнулася Мері, і на її щоках на мить утворилися ямочки.

Коли ми увійшли до помешкання, Мері залишила мене стояти у передпокої, а сама тим часом ретельно оглянула квартиру. Потім повернулася й сказала:

— Обернися. Я хочу промацати твою спину.

— А чому це...

— Обернися!

Я замовк і зробив, як вона сказала. Мері добряче пом’яла всю мою спину і мовила:

— А тепер промацай мою.

— З превеликим задоволенням!

Я поставився до цього завдання відповідально, бо збагнув, куди вона хилить. Під її одежею не було нічого, окрім дівчини; дівчини та набору різноманітних смертоносних причандалів.

Мері обернулася й глибоко зітхнула:

— Ось чому я не хотіла їхати до твого готелю. А тут ми нарешті у безпеці. Тепер я точно знаю, що ми у безпеці, — вперше після того, як я побачила оту тварюку на спині у директора станції. Моя квартира герметична; щоразу, коли я їду, я закриваю вентиляцію й залишаю приміщення запечатаним, наче склеп.

— А як щодо кондиціонера? Чи можна проникнути сюди через канали для повітря?

— Може, й можна, але я не вмикаю систему кондиціювання; натомість я відкрила один із резервних балонів, встановлених на випадок авіаційного нальоту. Втім, не зважай. Що ти хотів би з’їсти?

Мені, звісно хотілося б з’їсти саму Мері, подану до столу із салатом та грінками, але я визнав за краще це бажання не озвучувати.

— Хотілося б кіло зо два щойно розігрітого біфштексу...

Ми з’їли двокілограмовий біфштекс, і можу присягнутися, що мені дісталася менша його частина. Наминаючи розігріту смакоту, ми дивилися новини. Жодних повідомлень з Айови не було.

Ведмежих капканів я так і не побачив: вона просто замкнула двері своєї спальні. Знаю, що кажу, бо перевіряв. Через три години Мері розбудила мене, і ми поснідали знову. Потім ми закурили, і я простягнув руку й вимкнув новини. Вони стосувалися в основному показу претенденток від кожного штату на конкурс «Міс Америка». Зазвичай я дивлюся таке з цікавістю, та оскільки жодна з дівчат не мала округлих плечей, а їхні конкурсні костюми ніяк не могли приховати горбочки, більші за укуси комарів, тож того дня ця трансляція не мала жодної актуальності.

— Що скажеш? — спитав я.

— Маємо згрупувати віднайдені нами факти і тицьнути їх під носа Президенту, — відповіла Мері. — Бо слід вживати заходів не лише на загальнонаціональному рівні, а й на рівні світовому.

— Яким чином?

— Нам треба знову з ним зустрітися.

— Яким чином? — повторив я.

На це запитання відповіді у Мері не було.

— Маємо лише один шлях, — сказав я. — Через офіційні канали. Через Старого.

Я зробив виклик через обидва наші коди, щоби Мері також змогла слухати. Невдовзі я почув:

— Головний заступник Олдфілд слухає. Наразі я замість Старого. Його зараз немає. Кажи.

— Та я хотів би зі Старим поговорити.

Настала пауза, потім заступник озвався знову:

— Жоден із вас не позначений у мене як на роботі. Це офіційний дзвінок чи неофіційний?

— М-м-м, можете вважати, що неофіційний.

— В такому разі я не буду з’єднувати вас зі Старим для неофіційної розмови. А всіма офіційними справами наразі займаюся я.

Я подякував заступнику і швидко вимкнувся, щоб не виматюкати його. Потім знову набрав код. На додачу до звичайних каналів Старий мав спеціальний код, який гарантовано підніме його навіть із труни, але я не заздрю тому агенту, який скористається цим кодом без поважної причини. Сам я не користувався ним років п’ять.

Старий привітав мене вибухом матюків.

—Шефе, — сказав я, — це стосовно проблеми в Айові...

— Швидко розповідай! — перервав він мене.

— Ми з Мері цілу ніч рили інформацію, накопичену у файлах, і хотіли б обговорити це з вами.

Знову почулися матюки. Потім Старий наказав мені стисло поінформувати його й віддати знайдену інформацію на дослідження аналітикам, і додав, що неодмінно засмажить мої вуха для бутерброда.

— Шефе! — різко гукнув я.

— Чого тобі?

— Якщо ви уникаєте виконання своїх обов’язків, то ми з Мері можемо зробити те ж саме. І тому ми з нею пишемо заяву на звільнення з Відділу просто зараз, і це — цілком офіційно!

Мері здивовано підняла брови, але промовчала. Запала довга тиша. Я було подумав, що Старий відімкнувся, але нарешті він озвався голосом втомленим і сумним.

— Готель «Палмглейд», Норт-Маямі-Біч. Я буду третій засмаглий із кінця.

— Вирушаємо, — кинув я Мері, замовив таксі, і ми піднялися на дах.

Я попросив таксиста гайнути прямо через океан, щоби уникнути швидкісної пастки над Кароліною, і ми зекономили багато часу.

Старий справді добре засмаг. Поки ми доповідали йому, він із похмурим виглядом просівав крізь пальці пісок. Я прихопив із собою маленький магнітофон, щоб Старий міг знімати інформацію просто з плівки.

В тому місці, де йшлося про тридцятирічні цикли, він різко підняв погляд, але промовчав і дочекався того місця, де мова пішла про мою здогадку щодо можливості існування тридцятирічних циклів загадкових зникнень людей. Тут він зупинив мене і зателефонував до Відділу.

— Дайте мені аналітиків. Привіт, Пітере. Це шеф. Мені потрібна кількісна крива загадкових зникнень, починаючи з 1800 року. Га? Звісно, що людей, а ти гадав, що ключів від квартири, де гроші лежать? Згладь відомі фактори та знехтуй стабільним рівнем. Я хочу побачити сплески і пласкі місця. На коли? На вчора. Тож негайно берися до роботи.

Вимкнувши зв’язок, Старий важко підвівся за допомогою ціпка, який я йому подав, і сказав:

— Що ж, доведеться повертатися до роботи. Бо тут ми не маємо філії.

— Куди, до Білого дому? — радо спитала Мері.

— Що? Ти ж уже доросла дівчина. Ви не знайшли нічого такого, що може змусити Президента поміняти думку.

— Зрозуміло. І що ж тоді?

— Не знаю. Мовчіть, допоки у вас не з’явиться якась чудова ідея.

Старий мав під рукою авто, тож я сів за кермо і ми рушили назад. Перевівши автівку на автопілот, я сказав:

— Шефе, маю на думці одну штуку, яка допоможе нам переконати Президента, якщо вам вдасться змусити його триматися спокійно.

Старий невдоволено буркнув.

— Послухайте, — продовжував я. — Ви посилаєте до Айови двох агентів, мене і ще одного. Другий має при собі переносну камеру, яку увесь час не зводитиме з мене. А потім ви змусите Президента передивитися відзнятий матеріал. Нехай побачить, що станеться.

— А якщо не станеться нічого?

— Я спланую все так, щоб сталося. По-перше, я подамся туди, де приземлився космічний корабель і силоміць прорвуся до місця посадки. Ми зробимо знімки справжнього корабля крупним планом і надішлемо їх прямо до Білого дому. Після цього я збираюсь повернутися до офісу Барнса і зайнятися отими покатими плечима. Позриваю з усіх сорочки просто перед камерою. Це буде груба робота: я проб’юся туди за допомогою кувалди.

— Маєш розуміти, що шансів у тебе буде, як у миші, яка потрапила на збіговисько котів.

— Я би не сказав. На мою думку, ці істоти не мають якихось надлюдських здібностей. Закладаюся, що вони можуть лише те, на що здатна захоплена ними людина, чи навіть менше. Я не збираюся бути мучеником, який загинув за ідею. В будь-якому разі я роздобуду вам знімки, причому гарної якості.

— Гм-м...

— Непоганий план, може спрацювати, — озвалася Мері. — Другим агентом буду я, бо я можу.

—Ні! — сказали ми зі Старим в один голос, і я враз осікся, бо не мав прерогативи на такі команди.

Та Мері не зупинялася:

—Я хотіла сказати, що моя участь логічно витікає з моєї здібності визначати людину, захоплену паразитом.

—Ні, — повторив Старий. — Твоя здібність не знадобиться. Там, куди вирушить Сем, усі люди матимуть на своїх спинах «вершників». Припустімо, що так воно й є, допоки не буде доведено інакше. До того ж я прибережу тебе для дечого іншого.

Мері варто було б замовкнути, але й цього разу вона не замовкла:

—Для чого? Що може бути важливішим?

Замість визвіритися на неї, Старий тихо мовив:

—Ця робота не менш важлива. Я хочу призначити тебе охоронницею Президента, щойно мені вдасться переконати його, що все це — не жарт.

—Ясно.

Мері на мить задумалася і сказала:

—М-м-м, шефе.

—Що?

—Я не впевнена, що зможу виявити жінку, контрольовану паразитом. До цього хисту в мене немає.

—В такому разі ми заберемо від Президента всіх жінок-секретарок. Це ж так просто. До того ж, Мері. За ним також доведеться приглядати. Він же чоловік.

Вона знову замислилася:

—А якщо я помічу, що до нього, попри всі старання, теж причепилася ота потвора?

— Тож ти муситимеш вжити необхідних заходів. Віце-президент обійме посаду глави держави, а тебе розстріляють за зраду. Все дуже просто. А тепер щодо майбутньої місії. З камерою ми відрядимо Джарвіса, і, гадаю, треба буде іще й Девідсона послати підстрахувати. Поки Джарвіс зніматиме тебе на камеру, Девідсон приглядатиме за Джарвісом, а ти, Семе, поглядатимеш на Девідсона. Отакий от своєрідний хоровод.

— Отже, ви гадаєте, що задумка спрацює?

— Не впевнений. Але хоч якийсь план — це краще, аніж жодного. Може, він сколихне ситуацію.

Тож ми — Джарвіс, Девідсон і я — подалися до Айови, а Старий тим часом вирушив назад до Вашингтона, прихопивши із собою Мері. Перед тим як ми виїхали на завдання, вона увіпхнула мене в куток, вхопила за вуха, міцно поцілувала й сказала:

— Семе, постарайся повернутися.

По моєму тілу побігли кольки, і я відчув себе п’ятнадцятирічним підлітком. Мабуть, ненадовго впав у дитинство.

Девідсон приземлив автоліт поза тим зруйнованим мостом, в який колись уперся я. Я був за штурмана й користувався великомасштабною військовою мапою, на якій було позначене точне місце посадки реального космічного корабля. Близькою й чіткою точкою відліку слугував отой самий зруйнований і досі не відремонтований місток. Метрів через триста ми звернули з дороги на схід у напрямку точки приземлення і проїхали крізь куширі просто на місце. Себто майже на місце. Ніхто не намагався нас зупинити.

Діставшись до свіжовигорілої землі, ми вирішили піти пішки. Точка приземлення, зображена на знімку з космічної станції, входила до зони чагарникової пожежі, але летючої тарілки там не було. Щоб знайти хоч якісь сліди її приземлення, знадобився би значно кращий детектив, ніж я. Бо пожежа їх знищила, якщо там взагалі були якісь сліди.

Джарвіс все одно зняв усю місцину на камеру, але я переконався, що потвори виграли й другий раунд. Коли ми вийшли з куширів, то натрапили на підстаркуватого фермера; дотримуючись вказівок, ми сторожко трималися поодаль, хоча вигляд він мав абсолютно безневинний.

— Сильна пожежа тут була, — зазначив я, сторонячись від нього.

— Та отож, — зазначив він розпачливо. — Загинули двоє моїх найкращих корівок, бідолашні тварини. А ви репортери, еге ж?

— Так, — підтвердив я, — але бачу, що ми даремно стараємося.

В цю мить я пожалкував, що з нами не було Мері. Можливо, у цього типа плечі були покаті від природи. З іншого боку, припускаючи, що Старий мав рацію стосовно космічного корабля (а він мусив мати рацію), то цей такий безневинний на вигляд селюк не міг не знати про корабель і тому явно приховував інформацію. Отже, на ньому вже міг сидіти «вершник»-паразит.

Я вирішив діяти. Шанси спіймати живого паразита і відправити його зображення спеціальними каналами до Білого дому тут були, безперечно, кращими, аніж у натовпі. Я кинув погляд на моїх товаришів — вони обидва були насторожі, а Джарвіс знімав усе на камеру.

Коли фермер повернувся йти, я навмисне перечепив його. Він упав долілиць, і я заскочив йому на спину мов та мавпа й вчепився в його сорочку. Підбіг Джарвіс і зробив знімок крупним планом; Девідсон нас прикривав. Не встиг фермер оговтатися, як я оголив йому спину.

І спина справді виявилася голою. Вона була чистісінька, як і моя, без паразита, його й близько не було видно. В цьому я переконався, старанно перевіривши фермера, перш ніж його відпустити.

Я допоміг йому підвестися і обтрусив його; одежа на ньому та на мені була вимазана в попіл.

— Мені страшенно шкода, — сказав я. — Я жахливо помилився.

Старий тремтів від люті:

— Ти...Ти... — Схоже, він не міг підшукати для мене визначення, яке було б достатньо образливим.

Старий окинув нас поглядом, і його губи затремтіли:

— Я притягну вас всіх до відповідальності. Якби я був років на двадцять молодшим, то показав би вам, де раки зимують! Усім трьом!

— Повір мені, дідусю, сталася помилка.

— Помилка! — Його обличчя скривилося, і мені здалося, що він от-от заплаче. — Я повернувся сюди з Омахи і виявив, що моє господарство згоріло, а зять кудись пропав. Прийшов сюди подивитися, чому якісь чужинці нишпорять на моїй землі, — і мене мало не вбили! Помилка! Куди котиться наш світ?!

Мені захотілося відповісти на це останнє запитання, але я передумав. Натомість спробував заплатити йому за завдану шкоду, але дід ляснув мене по руці, і гроші впали додолу. Підібгавши хвости, ми вшилися геть.

Девідсон сказав мені, коли ми всілися в машину і рушили:

— А ви зі Старим впевнені в тім, що робите?

— Я можу помилятися, — роздратовано кинув я. — Але чи можеш ти пригадати випадок, коли схибив би Старий?

— М-м-м, ні. Не пригадую. Куди тепер?

— У закудикані гори. Просто до головної студії стерео-мовлення. Там помилки не буде.

— Як би там не було, — зазначив Джарвіс, — а я все це ретельно зафільмував.

Відповідати йому я не став.

На пункті збору мита перед Де-Мойном воротар завагався, коли я простягнув йому гроші. Він зазирнув до свого ноутбука, а потім поглянув на номерні знаки нашого авто.

— Шериф оголосив це авто в розшук, — сказав воротар.

І, не піднімаючи шлагбауму, додав: — Візьміть праворуч.

— Зараз, — погодився я, здав назад метрів десять і щосили натиснув на газ.

Автомобілі нашого Відділу мають форсовані двигуни та підсилений кузов, що стало в пригоді, бо шлагбаум був досить товстим. Опинившись із протилежного боку митного пункту, я навіть не пригальмував.

— О, вже стає цікаво, — задумливо мовив Девідсон. — Ти й досі впевнений у тім, що робиш?

— Стули писок! — гаркнув я. — Можливо, я й безумець, але старший тут я. Затямте обидва: ми навряд чи виберемося з цього. Але мусимо будь-що роздобути зображення.

— Як скажеш, начальнику.

Я випереджав будь-яку погоню. Різко зупинившись перед станцією, ми висипали з авто. Обхідні маневри в стилі дядечка Чарлі були тепер непотрібні: ми вломилися гуртом до першого ж вільного ліфту, і я натиснув кнопку горішнього поверху, де був кабінет Барнса. Коли ми туди дісталися, я залишив двері ліфту розчиненими, сподіваючись скористатися ним трохи згодом.

Ми увійшли до зовнішнього офісу, й адміністраторка спробувала зупинити нас, але ми відштовхнули її й рушили далі. Дівчата в приміщенні здивовано попіднімали голови. Я підійшов прямо до дверей кабінету Барнса — вони були замкнені.

— Де Барнс? — спитав я у секретарки.

— А хто його питає? — поцікавилася вона незворушно чемним голосом.

Я поглянув на те, як светр облягав її плечі. Так і є — покаті. «А якими ж їм іще бути, заради всього святого!» — сказав я собі. Вона ж була тут тоді, коли я встрелив Барнса.

Нахилившись, я смикнув її светра угору.

Я мав рацію. Я просто не міг помилитися. Вже вдруге переді мною постала неприкрита плоть одного з паразитів.

Мені захотілося блювонути, але я вирішив, що це не на часі. Секретарка почала пручатися, дряпатися і спробувала мене вкусити. Прийомом дзюдо я скрутив їй в’язи, мало не зачепивши оту бридку драглисту масу, і секретарка враз обм’якла. Потім трьома пальцями промацав, про всяк випадок, її живіт, перевернув спиною догори і заволав:

— Джарвісе, давай крупний план!

Але той телепень почав безпорадно возитися з камерою, встромивши свою велику сраку межи мною та секретаркою. А потім випрямився і сказав:

— Гаплик, кіна не буде! Батарейка здохла.

— Поміняй її, не барися!

З протилежного боку кімнати підвелася стенографістка і вистрелила, але не в мене і не в Джарвіса, а в камеру. І поцілила в неї. Ми з Девідсоном завалили її своєю променевою зброєю. Наче по команді приблизно шестеро дівиць накинулися на Девідсона. Схоже, зброї у них не було, вони просто навалилися на нього всією купою.

І досі тримаючи секретарку, я вистрелив не підводячись. Потім краєм ока помітив якийсь рух, обернувся — і побачив Барнса, тобто Барнса номер два, який нарисувався в одвірку. Я вистрелив йому в груди, щоб гарантовано пробити й ту потвору, яка, поза сумнівом, сиділа у нього на спині. А потім обернувся і побачив, як мій колега нищить непроханих гостей.

Девідсон вже був на ногах. До нього повзла одна з дівиць, схоже, поранена. Він вистрелив їй просто в обличчя, і вона завмерла. Наступний його постріл мало не обсмалив мені вухо. Я озирнувся довкола й гукнув:

— Усім спасибі! А тепер мотаймо звідси. Джарвісе, поквапся!

Ліфт був і досі розчинений, і ми ускочили в нього; я затягнув за собою й секретарку. Захлопнувши дверцята, натиснув на кнопку. Девідсон тремтів, а Джарвіс був білий мов крейда.

— Заспокойтеся, — кинув я. — Ви ж стріляли не в людей, а у тварюк. — Піднявши тіло дівчини, я поглянув їй на спину.

І мало не зомлів. Мій зразок, той, який я захопив разом із секретаркою, кудись зник. Мабуть, зісковзнув додолу й кудись заповз під час гармидеру в офісі.

— Джарвісе, тобі вдалося зняти там хоча б щось? — спитав я.

Джарвіс похитав головою й нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. І Девідсон також промовчав.

Спина секретарки була вкрита червонястим висипом, схожим на мільйони голкових уколів у тому місці, де на ній сидів слимак. Я потягнув светр донизу й прихилив дівчину до стінки ліфта. Вона й досі була непритомна, і скидалося на те, що вона залишиться в такому стані надовго. Коли ліфт спустився до першого поверху, ми залишили її в кабінці.

Схоже, ніхто нічого не помітив, бо, коли ми вийшли з фоє надвір, жодного галасу чутно не було.

Наше авто й досі там, де ми його кинули. Біля авто стояв поліцейський, обпершись на нього ногою, і виписував штраф. Коли ми повсідалися, полісмен подав мені квитанцію.

— Ти ж знаєш, приятелю, що тут паркуватися не можна, — сказав він із докором у голосі.

— Вибач, — відповів я, і підписав його копію квитанції, бо то було найбезпечнішим і найшвидшим способом владнати проблему й вшитися геть.

Потім я рвучко від’їхав від бордюру, максимально віддалився від потоку машин — і злетів угору прямісінько з вулиці. «Чи не оштрафують мене ще й за це?» — подумалося мені. Достатньо віддалившись, я не забув поміняти номерні знаки та ідентифікаційний код. У Старого все було добре продумано наперед.

Але він не думав про мене добре, коли ми повернулися. Я хотів відразу ж доповісти йому, та він перервав мене і наказав нам пройти до офісних приміщень Відділу. Мері й досі була там. Це було все, що я хотів би знати: якби, попри мою невдачу, Старому вдалося переконати Президента, то вона б залишилася у нього охоронницею.

Він вислухав мене і лише одного разу невдоволено буркнув.

— Чи багато вам вдалося побачити? — поцікавився я, закінчивши доповідь.

— Трансляція перервалася в той момент, коли ти збив шлагбаум на митному посту, — відповів Старий. — Схоже, Президенту не надто сподобалося те, що він побачив.

— Ще б пак!

— Ба більше, він наказав мені вигнати тебе.

Я заціпенів. Я й сам був уже готовий написати заяву на звільнення, але ця новина застукала мене зненацька.

— Хотів би зазначити, що... — почав був я.

— Стули писок! — відрізав Старий. — Я сказав Президенту, що він може вигнати з роботи мене, але не моїх підлеглих. Ти — набитий дурень, — продовжив Старий дещо спокійнішим тоном, — але змушений тебе приберегти, принаймні зараз.

— Красненько дякую.

Тим часом Мері занепокоєно ходила кімнатою. Я спробував спіймати її погляд, але вона відводила його. Потім зупинилася за спинкою стільця, на якому сидів Джарвіс, і подала Старому знак, яким вона днів зо два тому відмітила Барнса.

Я вистрелив Джарвісу у скроню своїм «паяльником» — і він сповз зі свого стільця додолу.

— Девідсоне, відійди вбік! — гаркнув Старий, націливши свій пістолет Девідсону в груди. — Що скажеш про нього, Мері?

— З ним усе гаразд.

— А Сем?

— Сем чистий.

Старий по черзі обмацував нас поглядом, і я ще ніколи в житті не почувався так близько до смерті.

— Зніміть обидва ваші сорочки, — суворо наказав Старий.

Ми виконали наказ — і виявилося, що Мері не схибила щодо нас двох. Я почав сумніватися, що зможу відчути той момент, коли на мене нападе паразит.

— А тепер перевірте його, — знову звелів Старий. — Вдягніть рукавички, кожен із вас.

Ми випрямили Джарвіса на підлозі й поклали його долілиць. А потім вкрай обережно розрізали його одяг. І побачили живий екземпляр, який зник у ліфті.

Мене мало не вивернуло. Мої нутрощі не могли впоратися з думкою про те, що ота потвора подорожувала зі мною в замкненому просторі автомобіля аж із самісінької Айови. Я, взагалі-то, не гидливий — колись мені довелося чотири доби переховуватися в московській каналізації, але ніколи не знаєш, як вплине на тебе вигляд якоїсь істоти, допоки не дізнаєшся, що вона може з тобою утнути.

— Спробуймо чимось зарадити, — сказав я, насилу ковтнувши слину. — Може, нам якось вдасться врятувати Джарвіса. — Насправді я так не думав, бо в глибині душі крилася здогадка, що кожен, ким оволоділа одна з цих потвор, уже був зіпсутим. Назавжди. Мабуть, то було щось на кшталт забобону, мовляв, прибульці «виїдають наші душі».

Старий махнув нам рукою:

— Про Джарвіса забудьте.

— Але ж...

— Стули пельку! Якби його можна було врятувати, то ми могли б зробити це трохи пізніше. В будь-якому разі.

Старий замовк. Замовк і я. Я зрозумів, що він хотів сказати: принцип «життя кожного індивіда є безцінним» вимагав усунення Джарвіса як фактора впливу, тобто ми, агенти, є витратним матеріалом, але громадяни Сполучених Штатів — ні.

Вибачте за пишномовний спіч. Просто Джарвіс мені подобався.

Старий, тримаючи пістолет напоготові, сторожко спостерігав за непритомним агентом та потворою на його спині. А потім сказав, звертаючись до Мері:

— Дай Президента на екран. Спеціальний код — нуль, нуль, нуль, сім.

Мері підійшла до його столу й натиснула на кнопку. Я почув, як вона щось каже в мікрофон із глушником, але вся моя увага зосередилася на паразиті. Він явно не збирався покидати свого носія і повільно пульсував, а його тілом час від часу пробігали переривисті брижі.

— Не можу зв’язатися з ним, сер, — доповіла невдовзі Мері. — На екрані один із його заступників.

— Який саме?

— Містер Макдоноу.

Ми зі Старим досадливо поморщилися. Макдоноу був розумним і приємним чоловіком, який ніколи не міняв своєї думки з того часу, як потрапив до Білого дому, хоча загалом був людиною чемною й поступливою. Президент використовував його як буфер.

Звертаючись до нього, Старий заволав, не завдавши собі клопоту підійти до мікрофону з глушником.

Ні, Президента наразі немає. Ні, йому не можна нічого передавати. Ні, містер Макдоноу не може вийти за межі своїх повноважень. Президент дав чіткі вказівки, і Старий у списку винятків не значиться — при цьому містер Макдоноу не уточнив, чи існує такий список взагалі. Так, він радо призначить Старому зустріч і обіцяє спробувати увіпхнути його проміж відвідувачів. Наступної п’ятниці годиться? Сьогодні? Ні, про сьогодні й мови не може бути. Завтра? Також неможливо.

Старий замовк, і мені здалося, що у нього стався інсульт. Але через хвилю він двічі глибоко вдихнув, риси його обличчя попустилися, і він, шкутильгаючи, підійшов до нас:

— Дейве, пройдись тишком-нишком коридором і запроси сюди доктора Грейвса. Всі решта тримайтеся поодаль і будьте насторожі.

Невдовзі до нас зайшов начальник біологічної лабораторії, на ходу витираючи руки.

— Док, — звернувся до нього Старий, — маємо живий екземпляр.

Грейвс поглянув на Джарвіса, а потім придивився до його спини.

— Цікаво, — мовив він. — Можливо, це щось унікальне. — З цими словами він став на одне коліно.

— Відійди!

— Але ж мені треба оглянути його, — резонно зауважив Грейвс, піднявши погляд.

— Слухай сюди і мотай на вус! Так, мені треба, щоб ти його дослідив, але це завдання не є пріоритетним. По-перше, ти маєш зберегти його в живому вигляді. По-друге, ти мусиш не дати йому втекти. По-третє, ти маєш захистити самого себе.

Грейвс посміхнувся:

— Та я його не боюся, я...

— Бійся його! І це — наказ.

— Я просто хотів сказати, що мені, мабуть, доведеться змайструвати щось на кшталт інкубатора, після того як я зніму цю істоту з носія. Той мертвий екземпляр, якого ви мені привезли, дав небагато можливостей для вивчення свого хімічного складу, але цілком очевидним є те, що ці створіння потребують кисню. Отого першого ви фактично задушили. Зрозумійте мене правильно: їм потрібен не вільний кисень із повітря, а кисень, який вони отримують із носія. Мабуть, для цього підійде великий пес.

— Ні! — відрізав Старий. — Залиш його там, де він є зараз.

— Що? — здивовано мовив Грейвс. — Хіба цей чоловік — доброволець?

Старий не відповів.

—Лабораторні піддослідні люди мають бути добровольцями, — продовжив Грейвс. — Ви ж знаєте, що існує професійна етика.

Цих нетямущих науковців дуже важко навчити мислити в правильному руслі. Як на мене, то запаковані валізи у них завжди напоготові. Старий із видимим зусиллям вгамував себе і тихо мовив:

— Докторе Грейвсе, у нашому Відділі кожен агент стає добровольцем, якщо я визнаю це за потрібне. Вони свідомо обрали свою роботу. Тому, будь ласка, виконуйте мої накази. Скажіть, щоб принесли ноші, й забирайте звідси Джарвіса. Будьте обережні.

Коли Джарвіса винесли, Старий відпустив нас, і ми з Девідсоном та Мері пішли до вітальні хильнути чарчину-дві. Це було конче необхідно. Девідсона трясло. Коли перша чарка не вгамувала його, я сказав:

— Слухай-но, Дейве, мені теж страшенно шкода тих дівчат, але ми нічим не могли зарадити. Затям це у своїй голові: ми нічим не могли зарадити.

— Було жахливо? — спитала Мері.

— Не те слово, — відповів я. — Не знаю, скількох ми убили, може, шістьох, а може, й сімох. Ми не мали часу на розважливість та розбірливість. Ми ж не стріляли навмисне в людей, ми стріляли в паразитів. — Я обернувся до Девідсона: — Ти це хоча б розумієш?

Схоже, в його голові почало розвиднюватися:

— Саме так. То були не люди. Я міг би й власного брата убити, якщо цього вимагала б робота, але оті істоти взагалі не були людьми. Ти їх відстрілюєш, а вони все одно наскакують на тебе. Вони ж не...

Девідсон раптово замовк, охоплений емоціями.

Мені стало його дуже шкода. Невдовзі він підвівся й подався до амбулаторії зробити заспокійливий укол. Ми з Мері трохи поговорили, марно намагаючись отримати відповіді на свої запитання. Потім вона заявила, що хоче спати, і вирушила до жіночого гуртожитку. Старий наказав усім співробітникам спати у Відділі, тож я, хильнувши іще чарчину, пішов до чоловічого крила гуртожитку, де й заповз у спальний мішок.

Заснув я не відразу. Я слухав гуркіт міста над нами і не міг відігнати думок про той катастрофічний стан, в якому воно може опинитися і в якому вже опинився Де-Мойн.

Мене розбудив сигнал повітряної тривоги. Напівсонний, я увібрався у свою одежу, а тим часом гучномовці, зітхнувши, затихли, і система внутрішнього зв’язку заволала голосом Старого: «Негайно виконати всі протигазові та протирадіаційні процедури! Все позакривати! Всій команді зібратися в конференц-залі! Мерщій!».

Як агент-оперативник, я не входив до штату якогось конкретного підвідділу й не мав якихось локальних обов’язків. Вийшовши із жилого відсіку офісів, я поплентався тунелем куди було наказано.

Старий вже був у великій залі, і вираз його обличчя був похмурим. Я хотів спитати, що сталося, але до мене вже встигли прийти кільканадцять клерків, агентів і стенографістів, тому я визнав за краще промовчати. Через деякий час Старий послав мене отримати від вартового на дверях список присутніх. Старий особисто провів перекличку, яка виявила, що наразі в залі перебували всі люди, зазначені в списку, — від старенької міс Гайнс, особистої секретарки Старого, і до стюарда вітальні для персоналу — за винятком вартового на дверях та Джарвіса. Списку присутніх приділялася велика увага: ми реєструємо тих, хто входять і виходять ще ретельніше, аніж банк відслідковує рух грошей.

Мене знову послали до вартового на дверях. Довелося зателефонувати Старому, щоб переконати охоронця, що все гаразд і він може полишити свій пост. Вартовий закрив двері на засув і пішов слідом за мною. Коли ми повернулися до зали, там уже був Джарвіс у супроводі Грейвса та одного з його лаборантів. Джарвіс був на ногах і в шпитальному халаті, явно притомний, але якийсь загальмований, наче під наркотиком.

Побачивши Джарвіса, я почав здогадуватися, навіщо нас зібрали в конференц-залі. Старий не залишив жодного сумніву щодо своїх намірів. Стоячи перед персоналом, він тримався поодаль, а потім витягнув свій пістолет.

— Серед нас вільно пересувається один із паразитів-прибульців, — сказав він. — Для декого з вас відомо, що це означає... кепські справи. Аж надто кепські. Решті присутніх мені доведеться пояснити, що безпека кожного з нас — і всього людства — залежить наразі від нашої спроможності до співпраці й абсолютної слухняності.

Далі Старий коротко, але з огидними деталями пояснив, що являв собою паразит і як складається поточна ситуація.

— Іншими словами, — завершив він, — паразит майже напевне перебуває разом із нами в цьому приміщенні.

Один із нас схожий на людину, але фактично є роботом, яким рухає воля нашого смертельного і вкрай небезпечного ворога.

Персонал стиха загомонів. Люди почали крадькома позирати один на одного. Декотрі явно намагалися відсторонитися. Іще хвилину тому ми були єдиною командою, підібраною за принципом сумісності характерів, але зараз ми перетворилися на юрбу, де всі підозрювали всіх. Я й сам це відчував і спіймав себе на тім, що поволі задкую від чоловіка, який стояв поруч зі мною, — то був стюард на ім’я Рональд, я знав його багато років.

— Шефе, — прокашлявся Грейвс. — Я хочу, аби ви зрозуміли, що я вжив усіх необхідних заходів, щоб...

— Заткнися. Мені не потрібні виправдання. Виведи вперед Джарвіса. Зніми з нього халат.

Грейвс замовк, і разом з асистентом вони виконали наказ Старого. Схоже, Джарвіс був не проти, але видно було, що він сприймає оточення лише частково. На його лівій вилиці та скроні виднівся жахливий синій пухир, але причина була не в ньому, бо я не сильно його уразив. Напевне, Грейвс вколов йому якийсь наркотик.

— Поверніть його, — наказав Старий.

Джарвіс дозволив себе повернути, і всі побачили на його плечах та шиї знак у вигляді червоного висипу, який залишив по собі огидний слимак.

— Вам всім тепер видно, де саме та істота сиділа на ньому.

До цього моменту, коли з Джарвіса зняли халат, у залі чувся шепіт та здавлене хихотіння, але тепер у приміщенні запанувала мертва тиша.

— Так от, — продовжив Старий, — зараз ми спробуємо зловити того слимака! Ба більше, ми мусимо спіймати його живцем. Це застереження особливо стосується нетерплячих молодих хлопців, у яких чешуться руки. Ви щойно побачили, де цей паразит чіпляється на людину. Попереджаю: якщо паразит загине, то я вб’ю того, хто уб’є його. Якщо для того, щоб його спіймати, вам доведеться стріляти в носія, то цільтеся в нижню частину його тіла. Ходи сюди! — махнув мені Старий своїм пістолетом.

Я рушив до нього. Він зупинив мене на півдорозі між юрмою та собою.

— Докторе, заберіть Джарвіса геть! Посадіть його за мною. Ні, вдягати його не треба.

Покірливого Джарвіса провели через кімнату, а потім Грейвс зі своїм помічником приєдналися до групи. Старий знову зосередив свою увагу на мені.

— Витягни свою зброю. Кинь її на підлогу.

Старий націлив свій пістолет просто мені в пупок, тому я витягував свою зброю вкрай обережно. Поклавши пістолет під ноги, я відштовхнув його від себе десь на півтора метри.

— Знімай одежу — геть усю.

Я — не сором’язлива незайманка, але виконувати цей наказ мені було непросто. Проте пістолет Старого змусив мене відкинути стримувальні інстинкти, але не змусив промовчати декількох молодих дівчат, тому, коли я опинився зовсім голим, вони захихотіли. Одна з них мовила доволі голосно:

— А він нічогенький!

— Як на мене, то надто жилавий, — зауважила її подруга.

Я спалахнув, неначе наречена.

Оглянувши мене, Старий наказав мені підняти пістолет і став поруч:

— Підстрахуєш мене, — наказав він, — і поглядай на двері. Гей, Дотті, як там тебе, ти наступна.

Дотті була дівчиною з релігійної родини. Звісно, пістолета в неї не було і, мабуть, коли загула сирена, вона ще спала. Бо на ній була нічна сорочка завдовжки до підлоги. Вона виступила вперед, зупинилася — і більше нічого не стала робити.

Старий махнув їй пістолетом.

— Отже, знімай сорочку! Я ж не буду тебе чекати всю ніч.

— Ви це серйозно? — спитала вона, немовби не вірячи своїм вухам.

— Не барися!

Дотті здригнулася, аж підскочила на місці.

— Добре-добре, тільки не треба в мене пістолетом цілити. — Закусивши губу, вона повільно роз’єднала застібку на талії. — За це мені належить премія, — зухвало мовила вона і одним швидким рухом скинула із себе сорочку.

Після чого дещо зіпсувала ефект від своєї войовничості, явно позуючи на публіку. Це тривало лише якусь мить, але не пройшло повз моїх очей. Мушу зізнатися, їй було чим похизуватися, але я не мав настрою придивлятися.

— Обличчям до стіни! — гаркнув Старий. — А тепер Ренфрю!

Не знаю, чи навмисне Старий перемежав жінок чоловіками, але то була слушна ідея, бо це допомогло звести спротив до мінімуму. Хоча, чорт забирай, знаю, адже Старий нічого не робив просто так. Після моїх пекельних мук чоловіки діловито роздягалися, хоча декотрі ніяковіли. Що ж до жінок, то декотрі хихотіли, декотрі червоніли, але ніхто з них особливо не протестував. За інших обставин я спостерігав би за цим процесом із цікавістю, але не зараз. Фактично, ми змогли дізнатися один про одного те, чого не знали раніше. Наприклад, серед нас була дівчина, яку ми прозивали «цицьката». І ніхто особливо не переймався. Та виявилося, що ми ще й недооцінювали її принади. За двадцять хвилин оголилося стільки квадратних метрів блідої шкіри, скільки я ніколи не бачив раніше, а купа зброї на підлозі здавалася цілком пристойним арсеналом.

Коли настала черга Мері, вона подала хороший приклад і роздягнулася швидко й абсолютно непровокативно — Старому слід було починати з неї, а не з дурепи Дотті. Скидаючи своє вбрання, Мері не робила з цього сексапільної вистави й оголила своє тіло зі спокійною гідністю. Але те, що я побачив, не вгамувало моїх почуттів до неї.

Мері зробила чималий внесок у купу смертоносного залізяччя на долівці. І я вирішив, що їй просто подобалася зброя. Я ж завжди обходився лише одним пістолетом.

Насамкінець ми всі опинилися в чому мати народила, і виявилося, що ні на кому з нас паразитів не було. Неперевіреними лишилися тільки Старий та його секретарка, міс Гайнс. Схоже, він трохи її побоювався — вона була старшою за нього і мала схильність помикати ним. Я здогадався, куди поділася потвора, — якщо Старий мав рацію. Але він міг і помилятися, бо слимак міг запросто причепитися десь за балку стелі й чекати моменту стрибонути комусь на спину.

З пригніченим виглядом Старий поштрикав купу одежі своїм ціпком. Він, ясна річ, знав, що в ній нічого немає, а може, просто ще раз перевіряв. Нарешті він поглянув на свою секретарку:

— Міс Гайнс, прошу. Ви — наступна.

Я подумав собі: цього разу, брателло, тобі доведеться вдатися до сили.

Та міс Гайнс навіть не поворухнулася. Вона стояла, втупившись у нього поглядом, наче статуя під назвою «Ображена невинність». Я побачив, що Старий був готовий діяти, тому підійшов до нього й стиха сказав:

— Начальнику, а ви самі як? Знімайте штани.

Він ошелешено сіпнув головою.

— Я не жартую, — мовив я. — Паразит у вас, або в неї, або в обох. Роздягайтеся.

Старий умів коритися неминучому.

— Роздягніть її. А я роздягнуся слідом.

І з похмурим виглядом почав смикати свої блискавки.

Я наказав Мері взяти двох жінок і роздягнути міс Гайнс. Коли я знову поглянув на Старого, той вже встиг наполовину скинути штани — а міс Гайнс явно збиралася накивати п’ятами.

Старий був межи мною та секретаркою, тому я не мав простору для прямого пострілу, а всі інші агенти були роззброєні! І знову мені подумалося, що то не була випадковість: Старий побоювався, що вони стануть стріляти, коли паразита буде виявлено. А той слимак був потрібен йому живим.

Поки я отямився, міс Гайнс вже встигла проскочити крізь двері й кинулася бігти коридором. Я міг би підстрелити її в проході, але мені завадили дві обставини: по-перше, я не зумів так хутко переключити свої емоційні швидкості. Тобто для мене вона й досі була шановною міс Гайнс, старою дівою-секретаркою мого шефа, яка шпетила мене за граматичні помилки в моїх доповідях. По-друге, якщо вона стала носієм паразита, то я не міг ризикувати спалити його своїм пістолетом, особливо беручи до уваги ті погрози, які нещодавно озвучив бос. До того ж я — не чемпіон світу зі снайперської стрільби.

Вона шмигнула до якоїсь кімнати. Я підбіг до входу і завагався — суто за звичкою, бо то був жіночий туалет.

Але роздумував я недовго — буквально якусь мить. Ударом ноги я розчинив двері, увійшов і озирнувся, тримаючи пістолет напоготові.

Щось торохнуло мене в праве вухо, і мені здалося, що я довго й неквапливо падаю на підлогу.

Наступні кілька секунд я пам’ятаю погано. По-перше, я опинився у нокауті, принаймні ненадовго. Пригадується, була якась колотнеча й вигуки: «Стережися!», «Ах ти ж сука, вона мене вкусила!», «Слідкуй за руками, слідкуй за руками!». Потім хтось сказав, уже спокійнішим голосом: «Зв’яжіть їй руки й ноги, тільки обережно». Хтось інший спитав: «А з ним що робити?». Йому відповіли: «Згодом розберемося. Насправді він не сильно постраждав».

Фактично, я й досі був у напівпритомному стані, коли вони пішли. Але відчув, як до мене потоком повертається життя. Я сів на підлозі — мене переповнила якась смутна тривога. Потім підвівся і, злегка погойдуючись, рушив до дверей. Там я зупинився, вагаючись, і обережно визирнув у коридор — там нікого не було видно. Я вийшов і потупцював коридором у напрямку, протилежному конференц-залу.

Перед вихідними дверима я на мить сповільнив крок, а потім із жахом усвідомив, що я голий, і кинувся прожогом до чоловічого крила офісів. Там я схопив першу-ліпшу одіж і начепив її на себе. Знайшов туфлі замалого для мене розміру, але мені було байдуже.

Я рвонув назад до виходу, понишпорив по стіні й намацав вимикач — двері відчинилися.

Мені здалося, що мені вдалося втекти непоміченим, але раптом хтось гукнув «Семмі!» саме тоді, коли я виходив. Я не став чекати і кинувся далі. Переді мною враз з’явилося шестеро дверей, поставивши мене перед вибором, а потім — іще троє за тими дверима, які я вибрав. Лабіринт, який ми називали «офісами», був влаштований так, щоб дати можливість будь-якому числу людей непомітно заходити й виходити, і містив схожу на спагеті мішанину тунелів. Нарешті я опинився в підземці, підійшов до кіоску, де продавалися фрукти й книжки, кивнув його власнику (який, схоже, абсолютно не здивувався), підняв прилавок, що слугував свого роду шлагбаумом, і змішався з натовпом. Цим маршрутом я раніше не ходив.

Потім я сів у реактивний експрес, який прямував до околиць, і на першій зупинці зійшов. Опісля перебрався на протилежний бік станції, звідки вирушали експреси у зворотному напрямку, і став чекати, поки до каси не підійшов якийсь тип. Коли він купляв квиток, я помітив, що він має досить багато грошей. Я сів на той самий потяг, що й він, і зійшов там же, де й він. У першому ж темному закапелку я торохнув його по макітрі. Тепер я мав гроші і був готовий до роботи. Я достеменно не знав, навіщо мені гроші, але я знав, що вони мені можуть знадобитися для того, що я збирався зробити.

Кажуть, що мова розвивається, аби описувати досвід людства, яке нею користається. Спершу досвід, а вже потім мова. Тож як же вам описати мої відчуття?

Я бачив усе довкола якимось химерним подвійним зором, неначе дивився на довколишні предмети крізь дрібні хвильки на воді. Однак ані цікавості, ані здивування при цьому не відчував. Я рухався наче сновида, не знаючи, що робитиму наступної хвилини, але насправді я анітрохи не спав і повністю усвідомлював, хто я, де я і в чім полягала моя робота у Відділі. Амнезії не було: в будь-який момент моя пам’ять працювала в повному обсязі. І хоча я чітко знав, що буду робити далі, я завжди був свідомий того, що я робив у поточний момент, і впевнений у тім, що кожна моя наступна дія була необхідним і цілеспрямованим актом.

Кажуть, що приблизно так працюють постгіпнотичні команди. Не знаю. Знаю лише, що гіпноз на мене майже не діє.

Більшість часу я не відчував якихось конкретних емоцій, окрім легкого задоволення від роботи, яку треба виконувати. Це було свідомо, і, повторюю, я анітрохи не спав. Десь на глибинному рівні, поза межами мого розуміння, я був болісно нещасний, наляканий і сповнений відчуття провини, але все це було десь глибоко, дуже глибоко, замкнене й придушене. Я його майже не усвідомлював, і воно на мене жодним чином не впливало в якомусь суто практичному сенсі.

Я знав, що хтось побачив, як я пішов. Отой вигук «Семмі!» був адресований мені. Це ім’я знали тільки двоє людей, і Старий назвав би моє справжнє ім’я. Отже, Мері побачила, як я пішов. Добре, що вона показала, де розташована її квартира, подумалося мені. Зараз необхідно встановити там міну-пастку, щоб вона не скористалася тим помешканням знову. Тим часом я мусив зайнятися роботою і стерегтися, щоб мене не спіймали.

Я дійшов до складського району, і почав обережно просуватися вглиб, застосовуючи всю свою спеціальну підготовку, щоб залишатися максимально непримітним. Невдовзі я знайшов будівлю, яка здалася мені підходящою. На ній висіла табличка:

ОРЕНДА МАНСАРДИ.

АГЕНТА З ОРЕНДИ НЕРУХОМОСТІ ШУКАЙТЕ НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ

Я уважно оглянув споруду, занотував адресу, а потім повернувся на два квартали назад до найближчого кіоску «Вестерн Юніон». Там я сів за вільний пристрій і надіслав таке повідомлення:

Терміново! Надсилайте два контейнери малюків.

Підготовку завершено. Знижка та ж сама.

Отримувач товару Джоел Фрімен

Потім додав адресу порожньої мансарди і відправив текст до агенції виробників та роботодавців «Роско і Діллард» у Де-Мойні, штат Айова.

Коли я вийшов із кабінки, вивіска одного з ресторанів мережі цілодобового обслуговування нагадала мені, що я був дуже голодний, але цей рефлекс миттєво зник. І більше я про нього не думав. Повернувшись до складського приміщення, я знайшов темний закуток у його тильній частині і тихенько вмостився чекати світанку, коли склад відкриється до роботи.

Мабуть, я поспав, бо мені смутно пригадувався нескінченний калейдоскоп клаустрофобічних кошмарів.

Від світанку й до дев’ятої ранку я вештався в залі для найму, вивчаючи об’яви, — то було єдине місце в мікрорайоні, де людина без особливих занять не привертала до себе уваги. О дев’ятій я зустрів агента з оренди, коли той відмикав свій офіс, і зняв мансарду, щедро доплативши йому за можливість негайно вселитися в приміщення, поки виконуватиметься необхідна паперова робота з орендної угоди. Я підійшов до мансарди, відімкнув її і став чекати.

Близько десятої тридцять мої контейнери прибули. Я відпустив експедиторів, бо зразу трьох я не подужав би, в усякому разі я був просто не готовий. Коли вони пішли, я розкрив один ящик, витягнув одну камеру, зігрів її та підготував. Потім спустився на перший поверх, знову знайшов агента з оренди і звернувся до нього:

— Містере Грінберг, чи не могли б ви на хвилину піднятися до мене? Я хотів би дізнатися, чи не можна було б зробити деякі поліпшення в освітленні.

Агент закомизився, але врешті погодився. Коли ми увійшли до мансарди, я зачинив за нами двері й підвів його до відкритого ящика.

— Ось, — сказав я, — якщо ви нахилитеся сюди, то побачите, що мені потрібно. Я хотів би просто...

Вхопивши його за шию так, що йому перехопило подих, я різко задрав угору його піджак та сорочку, вільною рукою взяв із камери «вершника», причепив йому на спину й дочекався, поки агент перестав смикатися. Потім я відпустив його, заткнув сорочку назад у брюки й струсив із нього пил. Коли він відновив дихання, я спитав:

— Які новини з Де-Мойна?

— А що ти хотів би знати? — перепитав Грінберг. — Де ти так довго був?

Я почав пояснювати, але він перервав мене:

— Краще зв’язатися напряму, й ми не марнуватимемо часу.

Я задрав свою сорочку, він зробив те ж саме, і ми всілися спинами один до одного на край закритого ящика, щоб наші господарі ввійшли в контакт. Мій власний розум був геть порожнім, і я не мав ані найменшого уявлення, скільки тривала їхня розмова. Мій погляд спіймав муху, яка дзижчала, потрапивши в павутину, — я її бачив, але про неї не думав.

Нашим наступним рекрутом став директор будівлі. То був кремезний швед, і ми заледве впоралися з ним удвох. Після цього містер Грінберг зателефонував власнику будівлі й наполіг, аби той негайно приїхав і поглянув на жахливі дефекти, які виникли в споруді, — я не став прислухатися, які конкретно, бо в той момент ми з директором відкривали й розігрівали нові камери.

Власник будівлі став нашим справжнім призом, і ми всі відчули тихе задоволення, включаючи, звісно, і його самого. Він був членом Конституційного клубу, список учасників якого являв собою перелік тих, хто є хто у фінансах, уряді й промисловості. Ба більше, цей клуб міг похвалитися тим, що його членом був найвідоміший місцевий шеф-кухар, і це давало чималенький шанс, що будь-який інший представник того клубу неодмінно зайде до нього підхарчитися, якщо часом опиниться у місті.

Наближався полудень, і ми не могли гаяти часу. Директор складу пішов прикупити мені підходящу одежу та рюкзак і прислав нам шофера власника будівлі для вербовки. О дванадцятій тридцять ми з власником вирушили в дорогу в його автомобілі. Мій рюкзак містив дванадцятеро «вершників» — всі вони були у своїх камерах, але напоготові.

У книзі відвідувачів власник будівлі записав: «Дж. Гардвік Поттер із гостем». Один із лакеїв спробував був забрати мій рюкзак, але я наполіг, що він потрібен мені, аби змінити сорочку перед обідом. Ми потинялися в туалеті, допоки не залишилися там самі — окрім слуги, якого ми не проминули завербувати і послати з повідомленням до менеджера клубу, що одному з гостей стало зле в туалеті.

Після того як ми «обробили» менеджера, той дістав для мене білий піджак, і я став іще одним туалетним слугою. У мене залишалося тільки десятеро «вершників», але я знав, що невдовзі зі складської мансарди сюди доставлять контейнери з додатковими «малюками». Перш ніж скінчився наплив обідніх відвідувачів, ми зі штатним слугою встигли прилаштувати решту тих «вершників», які я приніс із собою. Один із гостей застукав нас зненацька, і мені довелося вбити його, оскільки часу для його вербовки ми не мали. Його труп ми заштовхали в комірку, де зберігалися швабри та віники.

Після цього настало певне затишшя, оскільки коробки ще не прибули. Відчуття голоду мало не скорчило мене навпіл, але швидко ослабло, хоча й не зникло остаточно. Я покликав менеджера клубу, і мені подали до його офісу найкращий з обідів, які я коли-небудь куштував у своєму житті. Контейнери прибули саме тоді, коли я доїдав делікатеси.

Протягом дрімотного періоду, який зазвичай буває у чоловічому клубі в післяобідній час, ми повністю взяли приміщення під свій контроль. До четвертої години всі присутні в клубі — члени, персонал і гості — стали нашими; відтоді ми просто обробляли кожного, кого швейцар запускав всередину. Під вечір менеджер зателефонував у Де-Мойн, щоб нам прислали іще чотири ящики.

Того ж вечора ми здобули неабиякий приз: то був заступник міністра фінансів. Ми розцінили це як важливу перемогу, бо Міністерство фінансів відповідало за безпеку Президента.

Радість, спричинену захопленням такого великого цабе, я відчував як суто машинальне задоволення і більше про це не згадував. Ми, тобто люди-рекрути, практично не думали взагалі; ми просто кожної миті знали, що маємо робити, але ми знали про це лише в момент дії, приблизно так, як сприймає команди добре вишколений кінь, — він реагує на них миттєво, після чого готовий сприймати новий сигнал від свого «вершника».

Добре вишколений кінь та його «вершник» — це добре порівняння, але неповне. «Вершник» частково має у своєму розпорядженні розум коня. А наші володарі контролювали не лише увесь наш розум, а й нашу пам’ять та досвід. Більше того, вони спілкувалися один з одним через нас; інколи ми розуміли, про що вони говорять, інколи — ні: сказані ними слова проходили крізь слугу, але слуга не брав участі у важливих прямих розмовах між володарями. Під час таких розмов ми тихо сиділи й чекали, поки вони не завершаться, а потім поправляли нашу одежу, щоб їх приховати, і виконували те, що було необхідно.

Подібна масштабна «нарада» відбулася після того, як ми завербували заступника міністра фінансів, і мені про цю нараду відомо не більше, ніж вам, хоча я формально також брав у ній участь.

До слів, які я промовляв від імені мого володаря, я мав не більший стосунок, аніж до аудіопристрою, прикріпленому за моїм вухом, — цей пристрій лише транслював сказані слова. До речі, цей ретранслятор останнім часом мовчав, а свій власний телефон я із собою не взяв. Себто я виконував функцію передавального пристрою, і не більше. Кілька днів по тому, як мене завербували, я дав менеджеру клуба нові вказівки щодо виконання замовлення на постачання нових контейнерів із «вершниками». При цьому в моєму мозку ненадовго з’явилася інформація, що десь приземлилися ще три кораблі, але про місця посадки я не знав, і моє конкретне знання обмежувалося єдиною адресою в Новому Орлеані.

Та я про це не думав, я продовжував виконувати свою роботу. Провівши день у клубі, я став спеціальним помічником містера Поттера і тепер днював і ночував у його кабінеті. Фактично наші стосунки радикально помінялися, і я часто давав містеру Поттеру усні вказівки. Втім, зараз, як і тоді, я мало розуміюся на соціальній організації паразитів. Стосунки між ними, мабуть, є більш гнучкими, ніж між людьми, більш анархістичними і значно складнішими, ніж давав мені змогу зрозуміти мій власний досвід.

Я розумів — і мій володар, поза сумнівом, також, — що мені слід було лишатися непоміченим. Через мене мій володар знав стільки ж про організацію під назвою «Відділ», скільки й я. Цій істоті було відомо, що Старий знав, що я був єдиним агентом, який зазнав вербовки. Мій володар, безперечно, знав також, що Старий не полишить спроб розшукати, спіймати та вбити мене.

Дивно, що мій «вершник» не визнав за краще пересісти на інше тіло, а моє умертвити, бо тепер ми мали в наявності значно більше потенційних рекрутів, аніж володарів. Не думаю, що паразити відчували щось подібне до людської делікатності: володарі, нещодавно вивільнені зі своїх транзитних камер, часто завдавали шкоди своїм початковим носіям; у такому випадку ми завжди знищували пошкодженого носія і знаходили для володаря нового.

З моїм «вершником» було інакше. До того як пересісти на мене, він контролював щонайменше трьох людей: Джарвіса, міс Гайнс і одну з дівчат в офісі Барнса — можливо, його секретарку — і в процесі, безперечно, майстерно оволодів навичками керування людськими носіями. І тепер мав змогу з легкістю «міняти коней».

І справді — навіщо досвідченому погоничу знищувати добре тренованого робочого коня заради коня невідомого й необ’їждженого? Можливо, саме через це мене ховали й берегли, хоча хтозна, бо про загальний задум я не мав ані найменшого уявлення.

Після «зачистки» міста мій володар почав виводити мене на його вулиці. Я не стверджую, що кожен місцевий мешканець носив на спині горб, ні. Безгорбих було відсотків дев’яносто дев’ять, бо людей тут було дуже багато, а володарів і досі дуже мало, але всі ключові позиції в місті перейшли під контроль наших рекрутів — від полісмена на розі вулиці і до мера та начальника поліції, а також керівників відділів, церковних служителів, членів правління та всіх відповідальних за громадське мовлення та новини. Переважна більшість городян продовжували займатися своїми справами. Вони не лише не відчували тривоги, а й взагалі анічогісінько не знали про те, що відбувається.

Однак якщо хтось із них ненароком ставав на шляху якоїсь задумки того чи іншого володаря, то такого індивіда негайно утилізували, щоб заткнути йому пельку. В результаті потенційних носіїв поволі ставало менше, але економити не було резону.

Одною з незручностей, з якими ми стикалися, працюючи на своїх володарів, вірніше, одною з незручностей, з якими стикалися наші володарі, була складність зв’язку на великі відстані. Цей зв’язок обмежувався здатністю людей-носіїв спілкуватися своєю людською мовою за допомогою традиційних каналів зв’язку. А якщо той чи інший канал не був захищеним, то складність комунікації зростала ще більше, бо доводилося вдаватися до кодованих повідомлень, якими я скористався, замовляючи перші дві партії володарів. Звісно, володарі могли спілкуватися між кораблями, і, можливо, між кораблями та домашньою базою, але поблизу жодного корабля не було — це місто було захоплене суто випадково, в результаті моєї поїздки до Де-Мойна в попередньому житті.

Спілкування через слуг було явно недостатнім, щоб володарі могли реалізовувати свою мету. Схоже, вони потребували частих і прямих нарад безпосередньо «між тілами» задля координації своїх дій. Я — не експерт з екзотичної психології, але ті, хто вважають себе експертами, стверджують, що паразити є не чітко окресленими істотами, а клітинками якогось більшого єдиного організму, і тому... Втім, навіщо продовжувати? Достатньо вказати лише, що вони, швидше за все, потребували прямого спілкування у вигляді нарад.

На одну з таких нарад мене й відрядили до Нового Орлеана.

Я не знав, що мене туди пошлють. Просто якось ранком вийшов, за звичкою, надвір, а потім подався до околичної пускової платформи і замовив таксі. Таксі було обмаль, я зібрався перебратися на протилежний бік міста й сісти на маршрутку, але ця думка була миттєво притлумлена. Після тривалого очікування мою кабінку-таксі подали на посадочну рампу, і тільки-но я почав сідати в неї, як у цю мить якийсь старий джентльмен відштовхнув мене й увібрався всередину поперед мене.

Я отримав наказ утилізувати його, але цей наказ був миттєво перекритий новим наказом, який вимагав від мене не поспішати й стерегтися, що свідчило про те, що навіть володарі інколи бували невпевненими в собі.

— Вибачте, сер, — мовив я, — але ця кабінка зайнята.

— Та отож! — відказав літній чоловік. — Бо я її зайняв.

Він був уособленням пихи й почуття власної значущості — від портфеля й до диктаторських манер. Цей дід запросто міг бути членом Конституційного клубу, але, як сказав мені володар, він не був одним із нас.

— Вам доведеться знайти собі іншу кабінку, — розважливо зауважив я. — Покажіть мені ваш квиток із номером черги.

Свій квиток я взяв іще на вході до платформи, і стартовий номер кабінки збігався з номером, зазначеним у моєму квитку.

Крити нахабному дідку було нічим, але він навіть не поворухнувся.

— Куди ви зібралися? — суворо спитав він.

— До Нового Орлеана, — відповів я, вперше дізнавшись про пункт мого призначення.

— В такому разі можете висадити мене в Мемфісі.

— Нам не по дорозі, — похитав головою я.

— Та це ж лише на п’ятнадцять хвилин довше! — (Схоже, мій співрозмовник не звик тримати себе в руках і не звик, щоб йому суперечили). — Шановний добродію, ви мусите знати правила спільного користування таксі в наш час тотальних дефіцитів. Ви не можете безпідставно забирати громадський транспортний засіб в особисте користування.

Відвернувшись від мене, чоловік додав:

— Водію! Поясніть цій особі правила.

Водій кинув копирсатися кописткою в зубах рівно на стільки часу, скільки йому знадобилося, щоб відповісти:

— А до чого тут я? Моє діло — брати пасажирів, відвозити й висаджувати. Вирішуйте свою проблему між собою, бо інакше я попрошу диспетчера збільшити вам оплату.

Я завагався, і досі не отримавши вказівок. А потім, несподівано для самого себе, закинув свою торбину всередину й сів у кабінку.

— Новий Орлеан, — скомандував я. — Із зупинкою в Мемфісі.

Водій зітнув плечима і дав сигнал на диспетчерську вежу. Мій візаві пирхнув і більше до мене не звертався.

Коли ми злетіли, дід розкрив свого портфеля й розклав на колінах якісь папери. Я впівока за ним спостерігав. А потім почав повільно міняти положення тіла, щоб легше було дістатися до пістолета. Дід різко викинув руку й схопив моє зап’ястя.

— Не поспішай, синку, — сказав він, і риси його обличчя склалися в славетну сатанинську посмішку — то був ніхто інший, як Старий власною персоною!

Я маю швидку реакцію, але перебував у невигідному становищі: інформація мала пройти від мене до володаря, а він мав її обробити й надіслати мені наказ. Скільки часу зайняло це запізнення? Мілісекунду? Хтозна. Не встиг я потягнутися до зброї, як відчув, що до моїх ребер притиснулося холодне дуло пістолета.

— Спокійно!

Вільною рукою Старий штрикнув мене чимось у бік. Я відчув укол, а потім мене теплими кольками охопила знемога від морфію, хвилею накриваючи все моє тіло. Я вже двічі бував у нокауті від цього препарату і часто колов його іншим людям, тому я добре знав, що то таке.

Я востаннє спробував витягнути свій пістолет — і рухнув долілиць.

Мені почулися чиїсь нерозбірливі голоси, і згодом я отямився достатньо, щоб їх зрозуміти. Хтось грубо перевертав мене, а хтось інший сказав: «Стережися цієї мавпи!». Другий голос йому відповів: «Не хвилюйся, йому перерізали сухожилля», на що перший голос зазначив: «У нього ж іще зуби лишилися!».

Я розлючено подумав, що коли хтось із них підійде до мене достатньо близько, то я неодмінно ними скористаюся. Схоже, заувага про перерізані сухожилля була правдою, бо я не міг поворушити ані рукою, ані ногою, але це занепокоїло мене менше, ніж те, що мене обізвали мавпою, а я не мав змоги належним чином відповісти. Це ж ганьба, подумав я, ображати людину, яка не може себе захистити.

Я трохи поплакав, а потім впав у ступор.

— Тобі вже краще, синку?

Над моїм ліжком задумливо схилився Старий. Його оголені груди були вкриті сивим волоссям, а під грудьми випинало невеличке черевце.

— Та щось так собі, — відповів я.

Я спробував сісти в ліжку, але виявив, що не можу піднятися.

Старий став обабіч ліжка.

— Ці фіксатори вже можна зняти, — сказав він, возячись із застібками. — Я не хотів, щоб ти сам себе поранив. Ось, готово!

Я сів у ліжку, потираючись, бо все моє тіло заціпеніло.

— А тепер розкажи, що ти встиг запам’ятати? Доповідай.

— Запам’ятати?

— Ти ж із ними був — пригадуєш? Вони тебе спіймали. Чи пам’ятаєш ти що-небудь після того, як на тебе наскочив паразит?

Раптом мене охопив дикий страх, і я вхопився за краї ліжка.

— Шефе, шефе, вони знають, де розташована наша база! Бо це я їм сказав!

— Ні, не знають, — спокійно відказав Старий, — бо зараз ми не в тих офісах Відділу, про які ти знаєш. Переконавшись, що тобі вдалося безперешкодно вшитися, я наказав покинути старі офісні приміщення. Про цю схованку вони не знають — сподіваюся, що не знають. Отже, ти все пам’ятаєш?

— Звісно ж, пам’ятаю. Я вискочив звідти, тобто зі старих офісів, і подався до...

Мої думки обганяли мої слова. Раптом переді мною постала чітка картина: я тримаю в оголеній руці живого вологого «вершника», готуючись причепити його на спину агенту з оренди нерухомості.

Мене вирвало просто на простирадло. Старий взяв його за край, витер мені рота й тихо мовив:

— Продовжуй.

Я ковтнув слину й сказав:

— Шефе, вони — скрізь! Вони захопили місто.

— Знаю. Так само, як і Де-Мойн, і Міннеаполіс, і Сент-Пол, і Новий Орлеан, і Канзас-Сіті. Може, й більше. Я не знаю достеменно, я ж не можу одночасно бути скрізь, — сказав Старий та із сумним виразом додав: — Це все одно що битися, коли твої ноги у мішку. Ми програємо, причому швидко. — Він невдоволено скривився. — Ми навіть не можемо ізолювати їх у тих містах, про які знаємо.

— Боже мій, а чому ж ні?

— Сам знаєш. Бо голови, досвідченіші й мудріші за мою, і досі не вірять, що розпочалася війна. Їх іще належить у цім переконати. Бо коли паразити захоплюють місто за містом, зовні начебто нічого не змінюється.

Я перелякано уставився в Старого.

— Та ти не хвилюйся, — лагідно мовив він. — Ти — наш перший успіх. Перша жертва, яку вдалося визволити живою, і тепер виявляється, що ти пам’ятаєш, що з тобою трапилося. Це надзвичайно важливо. А твій паразит — перша така істота, яку нам вдалося захопити в живому стані. І тепер у нас буде можливість...

Старий замовк. Напевне, моє обличчя перетворилося на маску невимовного страху: я не міг змиритися з думкою, що мій «вершник» досі живий і може знову на мене напасти.

Старий поклав руку мені на плече і стиснув його.

— Не турбуйся сину, — лагідно сказав він. — Ти й досі вельми хворий і вельми слабкий.

— Де воно?

— Хто? Паразит? За нього не турбуйся. Можеш поглянути на нього, якщо хочеш, — він тепер живе за рахунок твого візаві, червоного орангутанга на ймення Наполеон. Жодної небезпеки немає.

— Убийте його!

— Навіщо? Він потрібен нам живим для досліджень.

Мабуть, зі мною сталася істерика, бо Старий дав мені кілька легеньких ляпасів.

— Опануй себе, — осадив він. — Мені дуже не хочеться розбурхувати тебе в такому хворому стані, але доведеться. Нам треба записати на плівку все, що ти знаєш. Тому заспокойся й поводься належним чином.

Я оволодів собою та почав ретельно й докладно доповідати про все, що міг пригадати. Я розповів, як орендував мансарду і завербував свою першу жертву, як ми потім вирушили з мансарди до Конституційного клубу. Старий слухав, киваючи головою.

— Все логічно. Ти виявився хорошим агентом — навіть для них.

— Ви не розумієте, — заперечив я. — Особисто я ні про що не думав. Я знав, що відбувається, і тільки. Це було схоже на... на... — Я замовк, підбираючи потрібні слова.

— Заспокойся. Продовжуй.

— Після того як ми завербували менеджера клубу, все пішло як по маслу. Ми обробляли їх у міру того, як вони приходили і.

— Імена!

— Так. Я сам, Грінберг, Тор Гансен, Джей Гардвік Поттер, його шофер Джім Вейклі й маленьке хлоп’я на прізвисько Джейк — він працював слугою в клубному туалеті. Але, схоже, ми його згодом утилізували, бо його володарю не подобалося, що він часто відлучався на якісь потреби. Потім був менеджер, але я так і не дізнався, як його звали. — Я зупинився, хутко пригадуючи все, що трапилося того дня в клубі, і намагаючись чітко пригадати кожного рекрута. — О господи! — вирвалося в мене.

— Що таке?

— Міністр... Заступник міністра фінансів...

— Ти хочеш сказати, що ви й до нього добралися?

— Так, першого ж дня. Який це був день і коли це було — я не пам’ятаю. О боже, начальнику, за безпеку Президента відповідає Міністерство фінансів!

Але я промовляв до порожнього місця: там, де колись був Старий, в просторі утворилася діра.

Виснажений, я знову ліг. І почав тихо хлипати в подушку. А трохи згодом заснув.

Я прокинувся з гидотним присмаком у роті, гудінням у голові та смутним відчуттям неминучої катастрофи. Однак почувався я відносно добре.

—Ну як? Краще? — спитав мене хтось бадьорим голосом.

Наді мною схилилася маленька гарненька брюнетка. Такого милого створіннячка я ще ніколи не бачив і почувався достатньо добре, щоби цей факт усвідомити, хоча й не надто яскраво. На ній був надзвичайно дивний костюм, себто скоріше його рештки: тісні білі шорти, стрічка майже прозорої білої матерії, яка трохи прикривала груди, і свого роду металевий панцир, який захищав її шию, плечі та спину аж до попереку.

— Краще, — ствердно відповів я, і скривився.

— Що — неприємний присмак у роті?

— Як коти насцяли.

— Ось, тримайте. — Медсестра подала мені якусь рідину у скляній пляшечці. Вона була терпка й трохи пекуча, огидний присмак швидко зник. — Ні, — сказала жіночка, — ковтати не треба. Обережно сплюньте, як це роблять малюки, і я принесу вам води.

Я зробив, як мені сказали.

— Мене звати Доріс Мардсен, — продовжила вона, — я — ваша денна медсестра.

— Радий познайомитися, Доріс, — сказав я, придивляючись до неї із зростаючою цікавістю. — А скажіть, будь ласка, що це на вас за наряд такий? Ні, я не кажу, що він мені не подобається, але ви схожа на персонаж із коміксу.

Доріс оглянула себе спереду й захихикала:

— Я почуваюся наче дівчина-хористка. Але то нічого. Ви звикнете — я ж звикла.

— Та я вже звик. І мені подобається ваш прикид. Але все ж таки — чому?

— Це — наказ Старого.

Я продовжував розпитувати її, а коли дізнався причину, то мені знову стало зле. І я замовк.

— Я принесла вам вечерю, — продовжила Доріс.

Взявши тацю, вона сіла на ліжко.

— Та мені не хочеться їсти.

— Розкрийте рота, інакше вам на голову виллю, — суворо сказала дівчина. — Ось так, молодець, слухняний хлопчик.

Ковтаючи їжу (здебільшого для самозахисту), я примудрився говорити:

— Мені вже добре. Зробіть мені укол «гіро» — і я невдовзі буду на ногах.

— Стимулятори вам заборонені, — суворо сказала медсестра, продовжуючи натоптувати мені пельку. — Вам належить спеціальна дієта й тривалий відпочинок, можливо, трохи снодійного згодом. Так наказав шеф.

— А що зі мною сталося?

— Крайнє виснаження від голоду і цинга, яку я побачила вперше за все своє життя. А також лишаї та воші — але ми їх знищили. Тепер ви знаєте, що з вами відбувається. Але якщо ви скажете лікарю, що це я вам розповіла, то я, не вагаючись, назву вас брехуном. А тепер переверніться на живіт.

Я зробив, як сказала медсестра, і вона почала міняти мені пов’язки. Виявилося, що все моє тіло вкрите виразками; речовина, яку вона використовувала, трохи пекла, але потім створювала відчуття прохолоди. Я замислився над тим, що сказала мені Доріс, і спробував пригадати, як саме я жив із «вершником» на спині.

— Не тремтіть, — наказала сестра. — Вам холодно?

— Все нормально, — відповів я.

Мені вдалося вгамувати тремтіння, і я став пригадувати недавнє минуле вже спокійніше. Наскільки мені пам’яталося, я харчувався не частіше, ніж один раз на два, а то й на три дні. Митися? Та я не мився зовсім! Зате щодня голився й вдягав свіжу сорочку — то було необхідною частиною маскараду, і мій володар це знав.

З іншого боку, якщо мені не зраджує пам’ять, я ніколи не знімав туфлі відтоді, як поцупив їх, аж до того дня, коли Старий мене спіймав. А вони ж бо були мені затісні.

— В якому стані мої ступні? — спитав я.

— Тихше, не кричіть, — зауважила Доріс. — Переверніться на спину.

Мені подобаються медсестри: вони спокійні, прості й надзвичайно толерантні. Міс Бріггс, моя нічна сестра, була не така спокуслива, як Доріс. У неї було обличчя, наче в коняки, що перехворіла жовтухою, але як для жінки її віку вона мала гарну фігуру: худорлява й добре доглянута. На ній було таке ж кумедне вбрання, як і на Доріс, але вона носила його із серйозним виглядом і походжала, мов гвардієць-гренадер.

Коли я прокинувся вночі від кошмарів, міс Бріггс відмовилася дати мені ще одну сонну пігулку, зате зіграла зі мною в покер і роздягнула мене на половину моєї місячної зарплати. Я спробував дізнатися у неї про Президента, бо вирахував, що на той час Старий вже встиг або програти, або перемогти. Але вона не стала про це говорити. Вона вдала, що нічого не знає про паразитів, летючі тарілки і таке інше — і це при тому, що вона сиділа переді мною в костюмі, який мав лише одне призначення!

Тоді я спитав у неї про громадські новини, але міс Бріггс сказала, що останнім часом була надто зайнята, щоб дивитися трансляції. І порадила поцікавитися у лікаря, додавши при цьому, що я значуся у списку «тихих» пацієнтів, яких не слід турбувати. Я спитав її, коли ж, у біса, до мене прийде той лікар, а вона відповіла, що не знає, бо днями лікар також був вкрай зайнятий. Я поцікавився, скільки в лазареті було таких пацієнтів, як я, але міс Бріггс сказала, що насправді не пам’ятає. В ту мить пролунав сигнал виклику, і вона мусила йти, мабуть, до ще одного пацієнта.

Я вдався до хитрощів. Коли вона пішла, я підтасував колоду так, щоб під час наступної здачі їй дісталися карти, які б не дали брати прикуп, — тоді мені не доведеться робити проти неї ставки.

Згодом я заснув і прокинувся від того, що міс Бріггс ляскала мої щоки холодним мокрим рушником. Отак вона підготувала мене до сніданку. Її змінила Доріс, яка принесла мені поїсти. Цього разу я їв сам, і, пережовуючи харчі, намагався вивідати у неї новини — з таким же нульовим результатом, як і в міс Бріггс. Медсестри розпоряджались у шпиталі так, наче це були ясла для розумово відсталих дітей.

Після сніданку до мене навідався Девідсон.

— Дізнався, що ти тут.

Окрім шортів, на ньому нічого не було, лише ліва рука була забинтована.

— Я сам тільки-но дізнався, що я тут, — поскаржився я. — А з тобою що сталося?

— Бджола вкусила.

Я облишив цю тему; якщо йому не хотілося розповідати, як його підсмалили, то це його особиста справа.

— Вчора тут був Старий, — продовжив я. — Вислухав мою доповідь, а потім раптово вшився. Ти його бачив опісля?

— Еге ж.

— Ну і що скажеш?

— Краще про себе розкажи. Тебе вже відремонтували? Наші психи дали тобі допуск до секретних матеріалів чи ні?

— А що, стосовно мене є якісь сумніви?

—Авжеж, є. І до біса! Бідолаха Джарвіс так і не оклигав.

— Га? — я й думати забув про Джарвіса. — Як він там?

— Ніяк. Так і не отямився. Впав у кому і наступного дня помер. Через день після того, як ти зник. Тобто через день після того, як паразити захопили тебе в полон. Просто взяв та й помер, без видимої причини. — Девідсон окинув мене поглядом. — А ти, мабуть, виявився міцним горішком.

Я почувався не міцним горішком, а слабаком. Мені на очі навернулися сльози, і я сильно-сильно заморгав, щоби вони зникли. Девідсон вдав, що не помітив, і невимушено продовжив розмову:

— Бачив би ти, який гармидер здійнявся, коли ти вислизнув із Відділу! Старий кинувся за тобою навздогін голяка, з пістолетом у руці та з лютим виразом на лиці. Як на мене, то він би неодмінно тебе спіймав, але його схопила поліція, і нам довелося виручати його з халепи.

Девідсон весело вишкірився.

Я й собі слабко усміхнувся. Було щось геройське і водночас кумедне в тім, як Старий кинувся навздогін у чому мати народила, щоби самотужки врятувати світ від страшної небезпеки.

— Шкода, що я цього не бачив, — мовив я. — Але це все, що трапилося останнім часом?

Девідсон уважно окинув мене поглядом:

— Стривай.

Він ненадовго вийшов із кімнати, потому повернувся й сказав:

— Старий говорить, що все гаразд. Що конкретно ти хотів би знати?

— Все! Що сталося вчора?

— Я брав участь у тім, про що ти питаєш, — відповів Девідсон. — Саме тоді я й отримав оце, — додав він, змахнувши, мов крилом, пораненою рукою. — Мені пощастило. Загинуло троє агентів. Крутий був заміс.

— Але чим все скінчилося? Як Президент? Що з ним...

До палати увірвалася Доріс.

— Ага, ось де ви! — вигукнула вона, звертаючись до Девідсона. — Я ж казала, щоб ви не вставали з ліжка! Вам належить вирушати до протезного відділу в шпиталі «Милосердя» просто зараз! Швидка чекає на вас ось уже десять хвилин.

Девідсон підвівся, посміхнувся сестрі і здоровою рукою вщипнув її за щоку.

— Без моєї присутності гулянка не почнеться.

— Мерщій збирайтеся!

— Іду, іду, — сказав Девідсон, прямуючи за сестрою до дверей.

— Стривай! — вигукнув я. — То як там Президент?

Колега на мить зупинився і кинув через плече:

— А, Президент... З ним усе гаразд, на ньому жодної подряпинки.

З цими словами він вийшов із палати.

Через кілька хвилин повернулася Доріс. Вона кипіла від люті.

— Пацієнти! — мовила вона так, наче це було лайливе слово. — Знаєте, чому вас називають пацієнтами? Тому що вас постійно треба пацифікувати! Вгамовувати! Треба було почекати щонайменше двадцять хвилин, поки не почнеться дія ін’єкції, яку я йому зробила. Натомість я встигла зробити її тільки тоді, коли він вже сідав у швидку.

— Ін’єкція для чого?

— А хіба він вам не сказав?

— Ні.

— Тоді мені нема резону мовчати. Ампутація й трансплантація нижньої частини лівої руки.

— Он воно як.

Що ж, подумалося мені, навряд чи я діждуся від Девідсона розповіді про те, чим скінчилася вчорашня історія; трансплантація нової кінцівки — це завжди шок. Зазвичай пацієнта тримають під наркозом щонайменше десять днів. А що сталося зі Старим? Чи вижив він у тій сутичці? Звісно, що вижив, запевнив я себе, бо Девідсон виходив питати у нього дозволу розповісти мені про те, що трапилося.

Але вижив не означало, що не отримав поранення. І я знову почав розпитувати Доріс:

— Як там Старий? Він теж у шпиталі? Чи сказати мені про це не дають змоги ваші священні робочі інструкції?

— Ви забагато балакаєте, — відповіла сестра. — Вже час снідати й трохи подрімати.

І вона жестом фокусника видобула звідкись склянку якоїсь молочної бовтанки.

— Говори, дівчисько, інакше я плюну оцю замішку тобі в обличчя.

— Старий? Ви маєте на увазі керівника Відділу?

— А кого ж іще?

— Його в шпиталі немає, принаймні в цьому. — Доріс здригнулася й скорчила гримаску. — Не хотілося б мені, щоб він був моїм пацієнтом.

І я змушений був із нею погодитися.

Ще два-три дні мене тримали в пелюшках і ставилися до мене як до дитини. Та мені було байдуже, бо це був мій перший справжній відпочинок за роки. Мабуть, мені тихцем згодовували заспокійливе — я помітив, що після кожного харчування мене тягнуло на сон. Виразки майже позагоювалися, і невдовзі Доріс заохотила мене — а фактично наказала — трохи походити по кімнаті для розминки.

До мене завітав Старий.

— Бачу, ти й досі прикидаєшся хворим. — сказав він.

Я почервонів від злості.

— В труні я бачив вас і вашу чорну душу, — визвірився я. — Дайте мені штани, і я покажу вам, хто прикидається.

— Тихше, тихше, охолонь. — Він взяв із нижнього бильця ліжка мою медичну картку і уважно її проглянув. — Сестро, — сказав він, — видайте цьому хлопцю шорти. Я повертаю його до виконання службових обов’язків.

Доріс напустилася, мов розлючена квочка.

— Слухайте сюди. Може, ви й великий начальник, але тут розпоряджаюся я! Лікар не...

— Замовкни, — перервав її Старий, — і принеси шорти. Коли з’явиться лікар, скажи йому, нехай зайде до мене.

— Але ж.

Він відірвав Доріс від підлоги, розвернув і поставив позаду себе:

— Чеши!

Вона пішла, кудахкаючи й пирскаючи від люті, і невдовзі повернулася, але не з одежею для мене, а з лікарем. Старий озирнувся й сказав спокійним тихим голосом:

— Док, я послав сестру за штаньми, а не за вами.

— Буду вам вдячний, якщо ви не заважатимете мені лікувати пацієнтів, — сухо відказав представник медицини.

— Він — не ваш пацієнт. Він потрібен мені, бо я повертаю його до виконання службових обов’язків.

— Ясно. Сер, якщо вам не подобається, як я керую своїм відділом, то ви можете отримати мою заяву на звільнення негайно.

Старий — упертий тип, але не як віслюк.

— Вибачте, добродію, — сказав він. — Інколи я надто переймаюся іншими проблемами й тому не завжди дотримуюся належної процедури. Зробіть мені послугу: огляньте, будь ласка, цього пацієнта. Він дуже мені потрібен; якщо його справді можна повернути до виконання службових обов’язків, то я готовий зробити це негайно.

— Слухаю, сер! — тільки й сказав лікар, хоча на вилицях у нього заграли м’язи. Він удав, що уважно вивчає мою медичну картку, а потім наказав мені сісти у ліжку й перевірив мої рефлекси. Як на мене, то вони були іще доволі млявими. Док підняв мої повіки й посвітив ліхтариком в очі.

— Пацієнт потребує додаткового часу для відновлення, — сказав він, — але можете його забирати. Сестро, принесіть цьому чоловікові одіж.

Гардероб складався із шортів та черевиків. Мені краще підійшов би медичний халат. Але всі навколо були вдягнені так само, і мені було приємно бачити всі оті голі плечі, на яких не було видно «вершників». Про це я сказав Старому.

— Це — наш найкращий спосіб захисту, — пробурчав він. — Навіть попри те що тепер ми схожі на товариство незасмаглих курортників. Якщо ми не переможемо в цій війні до зими, то нам гаплик.

Старий зупинився біля дверей зі свіжим написом «Біологічна лабораторія — вхід заборонений!» і відчинив їх.

— Куди ми йдемо? — з острахом відсахнувся я.

— Йдемо поглянути на твого братця-двійника, тобто на мавпу з твоїм паразитом.

— Я так і думав. Та ні, красненько дякую, але не бачу в цьому сенсу, — відповів я і здригнувся.

— Слухай-но, синку, — терпляче сказав Старий, — маєш перебороти свою паніку. І найкращий спосіб — це сміливо постати перед об’єктом свого страху. Розумію, це непросто. Бо сам провів тут не одну годину, вдивляючись у цю скотиняку й призвичаюючись до неї.

— Ви не розумієте! Не можете розуміти! — мене затрясло так сильно, що я вхопився за одвірок.

— Так, це — справді не одне й те ж, — мовив Старий, поглянувши на мене. — Просто дивитися на паразита чи мати його на своїх плечах. — Джарвіс... — він замовк, не договоривши.

— Ви до біса праві, що це не одне й те ж! І ніщо не змусить мене зайти туди!

— Та, мабуть, що так. Бачу, лікар мав рацію. Повертайся синку, до лазарету й лягай спатоньки, — сказав Старий тоном радше співчутливим, аніж сердитим.

Та не встигнув він зробити й кількох кроків, як я покликав його.

— Стривайте, начальнику! Я йду.

— Можеш не йти.

— Знаю. Але я піду. Просто... просто не відразу вдається опанувати себе.

Старий нічого не сказав, але, коли я порівнявся з ним, він тепло й приязно обійняв мене за плечі й продовжував, йдучи, обіймати мене так, наче я був дівчиною. Пройшовши крізь іще одні замкнені двері, ми увійшли до кімнати, де за допомогою кондиціонерів була створена тепла й волога атмосфера. В клітці сиділа мавпа.

Вона сиділа обличчям до нас, а її торс фіксовано утримувала рамка з металевих ремінців. Її руки й ноги обм’якло обвисли, наче вона їх не контролювала. Що, як я незабаром дізнався, було саме так.

Коли ми увійшли, вона підняла на нас очі. На якусь мить у них спалахнули злість та розум, але потім вони згасли й перетворилися на очі звіра, який страждав від болі.

— Обійдімо ззаду, — тихо сказав Старий.

Я було відсахнувся, але він і досі тримав мене за плечі. Ми обійшли мавпу ззаду; вона провела нас поглядом, але її тіло стримувала рамка. І тут зі своєї нової позиції я побачив його.

Свого володаря. Істоту, яка довгий час сиділа у мене на спині, говорила моїми вустами і думала моїм мозком. То був мій володар.

— Спокійно, — тихо мовив Старий, — без паніки. Ти звикнеш до нього. — І додав, струснувши мене за плече: — Відвернися на хвилину. Це допомагає.

Я відвернувся, і це справді допомогло. Не дуже, але трохи допомогло. Я кілька разів глибоко вдихнув, затримуючи подих, і таким чином дещо уповільнив серцебиття. І змусив себе довше подивитися на тварюку.

Жах спричиняє не сама зовнішність паразита. Вони справді огидні, але не більше ніж п’явки у ставку або хробаки в купі сміття.

Жах також був не лише від знання того, на що ці паразити здатні, бо я відчув цей жах з першого ж погляду, навіть ще не знаючи, що то насправді за істота. Я спробував пояснити це Старому, намагаючись розмовою заспокоїти себе. Старий кивнув, не зводячи погляду з паразита.

— Це трапляється з кожним, — зазначив він. — Безпричинний страх, як у птаха в присутності змії. Мабуть, це і є головна зброя паразита.

Він повільно відвів погляд убік, неначе тривалий погляд на істоту був незносним навіть для його загартованих нервів.

Я не відходив від Старого, ковтаючи слину й намагаючись не виблювати свій сніданок. І продовжував запевняти себе, що паразит вже мені не загрожує, що він вже не зможе завдати шкоди мені.

Відвернувшись, я побачив, що Старий дивиться на мене.

— Ну як? Призвичаївся?

— Та трохи, — сердито відповів я. — Все, що мені хочеться, — це вбити цю тварюку! Хочеться повбивати їх усіх! Все життя тільки й робив би, що нищив їх.

І мене знову почало трясти.

Старий не зводив із мене допитливого погляду.

— На, візьми, — сказав він і подав мені свій пістолет.

Це мене здивувало. Сам я був беззбройний, бо щойно встав із ліжка. Я взяв пістолет, але запитально поглянув на Старого:

— А для чого?

— Ти ж хотів його вбити? Якщо гадаєш, що маєш це зробити, тоді — вперед. Убий його. Просто зараз.

— Е-е-е.. Але ж, начальнику, ви сказали мені, що цей екземпляр потрібен вам для дослідів.

— Так. Потрібен. Але якщо маєш потребу вбити його, якщо ти відчуваєш, що мусиш його вбити, то візьми і вбий. Наскільки я розумію, цей конкретний екземпляр був твоїм «вершником» і між вами існує певний зв’язок. І якщо тобі потрібно його вбити, щоб знову відчути себе людиною, то вперед!

«Знову відчути себе людиною». Ця думка блискавкою промайнула в моїй голові. Старий краще за мене знав, якої шкоди мені було завдано і яким засобом цю шкоду можна було вилікувати. Я вже не тремтів; я завмер із пістолетом у руці, готовий не задумуючись вбити мого володаря.

Якщо я вб’ю його, то знову стану вільною людиною, але якщо він залишиться жити, то я ніколи не буду вільним. Звісно, я прагнув виявляти їх, знищувати всіх і кожного з них, спалювати їх, вбивати їх, але насамперед — оцього.

Він — мій володар, і залишатиметься ним, якщо я його не вб’ю. Мене мучила моторошна й неспростовна думка, що, коли ми залишимося сам на сам, я не зможу нічого вдіяти, що я замру та чекатиму, допоки він на мене не заповзе й не вмоститься поміж моїх лопаток, шукаючи мого хребта і оволодіваючи моїм мозком, моїм внутрішнім єством.

Але зараз я можу його вбити!

Позбувшись страху і відчуваючи натомість люте збудження, я підняв пістолет, готовий натиснути на спусковий гачок.

Старий мовчки спостерігав за мною.

Я трохи опустив зброю і невпевненим голосом сказав:

— Начальнику, припустімо, що я його вб’ю. У вас є інші екземпляри?

— Ні.

— Отже, він вам потрібен.

— Так.

— Але ж... Заради всього святого — навіщо ви тоді дали мені зброю?

— Ти сам знаєш навіщо. Цей паразит — твій; ти маєш на нього пріоритетне право. Якщо тобі хочеться вбити його, то вбивай. Якщо ж можеш обійтися без цього, то ним скористається Відділ.

Я мусив його убити. Навіть якщо ми знищимо всю решту і живим залишиться тільки цей, то я все одно плазуватиму й тремтітиму в темряві. А що стосується інших паразитів, то для дослідів ми завжди зможемо наловити їх у Конституційному клубі. Убивши цю гидоту, я зможу сам очолити облаву в Конституційному клубі. Пришвидшено дихаючи, я знову підняв зброю.

Але враз швидко обернувся й кинув пістолет Старому; він спіймав його на льоту й сховав у кишеню.

— Що сталося? — спитав він. — Ти ж уже прийняв рішення.

— Та хтозна. В останній момент мені було достатньо зрозуміти, що я здатен це зробити.

— Я також знав, що цього буде достатньо.

Мені стало тепло і спокійно. Неначе я щойно когось убив або покохав жінку. Неначе я справді вбив оцю заразу. Не відчуваючи більше страху, я повернувся до паразита спиною і поглянув Старому в очі. Я анітрохи не сердився на нього за те, що він зробив; навпаки: я відчував до нього тепло і навіть симпатію.

— Я знав, що ви знали, чорти б вас забрали! Гарно бути ляльководом, еге ж?

Старий не сприйняв цю шпильку як жарт. І натомість серйозним голосом відповів:

— Це не до мене. Найбільше, що я можу зробити, — це спрямувати людину на шлях, яким вона бажає пройти. А ляльковод — він ось тут, поруч, — тицьнув він гачкуватим пальцем на паразита.

Я повернувся й поглянув на лихе створіння.

— І справді, — погодився я стиха. — Воно — ляльковод. Вам здається, що ви розумієте, що це таке, але по суті — ні. І я сподіваюся, шефе, що вам... вам ніколи не доведеться цього пізнати.

— Я теж сподіваюся, що цього не станеться, — серйозно відповів Старий.

Тепер я міг дивитися на паразита і при цьому не тремтіти. Мені навіть захотілося невимушено засунути руки в кишені, але в шортах кишень не було. Не зводячи пильного погляду з істоти, я сказав:

— Шефе, коли він стане вам не потрібен і якщо хтось із них іще залишиться, тоді я неодмінно його уб’ю.

— Домовились.

Нашу розмову перервав чоловік, який увірвався до кімнати з кліткою. На ньому були шорти й лабораторний халат, від чого вигляд він мав кумедний і пришелепуватий. Я його не впізнав. Це був не Грейвс, бо Грейвса я більше не бачив — мабуть, Старий з’їв його на сніданок.

— Шефе, — сказав він, наближаючись дрібними кроками, — я не знав, що ви тут. Я.

— Так, я тут, як бачиш, — перервав його Старий. — Навіщо ти вдягнув халат? — спитав він, витягуючи пістолет і наводячи його чоловіку на груди.

Чоловік поглянув на пістолет так, наче Старий невдало пожартував.

— Та я ж на роботі. Завжди є можливість забризкатися. Декотрі з наших розчинів є досить шкідливими...

— Зніми його!

— Що?

— Зніми, кажу, — повторив Старий, змахнувши пістолетом. І додав, звертаючись до мене: — Пильнуй його.

Чоловік зняв халат і завмер, тримаючи його в руці й нервово кусаючи губу. Його спина та плечі були голі й без ознак характерного червоного висипу.

— Візьми свій чортів халат і спали його, — наказав йому Старий. — А потім повертайся до роботи.

Чоловік, почервонівши, поквапився до виходу, але враз завагався, поглянув на мене й спитав Старого:

— Шефе, ви готові до отої, е-е-е, процедури?

— Буду готовий незабаром. Я дам тобі знати.

Чоловік розкрив рота, потім закрив і вийшов. Старий втомлено відклав зброю.

— Видаєш наказ, — промимрив він, — зачитуєш його вголос, змушуєш кожного розписатися — можна навіть витатуювати його на їхніх хирлявих вузеньких грудях, — але все одно знаходиться якийсь хитрожопий розумник, який вдає, що це його не стосується. Науковці, чорти б їх забрали!

«Науковці!» Старий вимовив так само, як Доріс сказала «пацієнти!».

Я обернувся й знову став пильно вдивлятися у свого колишнього володаря. Мене від нього й досі відвертало, але водночас було сильне відчуття небезпеки, і було в тому відчутті щось п’янке — наче я стояв на краю глибокої прірви.

— Шефе, — поцікавився я, — а що ви збираєтеся зробити з цією тварюкою?

— Я планую розпитати його, — відповів він, поглянувши на слимака, а потім на мене.

— Що?! Але як же ви збираєтеся... Адже мавпа не здатна... Я хочу сказати, що.

— Так, мавпа не вміє говорити. В тім-то й проблема. Нам потрібен доброволець, людина-доброволець.

Коли до мене дійшов сенс його слів і я почав відтворювати у своїй уяві те, що вони означали, мене знову опанував майже непереборний страх.

— Та ви що! Ви цього не зробите. Не зробите ні з ким.

— Саме це я й збираюся зробити. Треба зробити те, що мусить бути зроблене.

— Але ж де ви роздобудете добровольців?

— У мене вже є один.

— Є? Хто?

— Річ у тім, що я не хочу використовувати того добровольця, якого маю у своєму розпорядженні. І тому продовжую пошуки іншого потрібного чоловіка.

Я відчув огиду і не приховував її:

— Вам не слід когось шукати, хоч добровольця, хоч будь-кого. А якщо він у вас вже є, то б’юся об заклад, що іншого ви й не знайдете, бо не може існувати аж двоє людей, які настільки з’їхали би з глузду.

— Може, й так, — погодився Старий. — Але мене все одно не влаштовує той, який у мене є. Допитати паразита конче необхідно, синку; ми ведемо війну за повної відсутності військових розвідданих. Фактично ми про нашого ворога не знаємо нічого. Ми не можемо вести з ним розмову, не знаємо, звідки він узявся, не знаємо, що йому потрібно. Все це нам потрібно з’ясувати, бо від цього залежить виживання всього людства. І єдиний, підкреслюю, єдиний спосіб поговорити з цими створіннями — це через людського посередника. Тому це необхідно зробити. Але я й досі не знайшов добровольця.

— Не дивіться на мене так!

— А я не просто так на тебе дивлюся.

Я майже пожартував, але його відповідь була смертельно серйозною і на мить позбавила мене дару слова.

— Та ви ненормальний! — нарешті вибухнув я. — Я міг його вбити коли ви дали мені свій пістолет, і я неодмінно вбив би цю погань, якби знав, навіщо вона вам потрібна. А виступити в ролі добровольця, щоб ви мали змогу поговорити з нею, — вибачте, але це вже занадто.

Але Старий вперто наполягав на своєму, наче мене й не чув:

— Мені потрібен не просто будь-який доброволець. Це має бути людина достатньо сильна, щоб витримати цю процедуру. Джарвіс виявився недостатньо стійким для цього. Недостатньо витривалим. А тебе ми знаємо добре, ти — саме такий, як треба.

— Хто — я? Та ви ж нічого про мене не знаєте! Знаєте лише, що мені випало через це пройти. І я... Я не зможу витримати це ще раз.

— Так, цей паразит справді може тебе вбити, — спокійно відповів шеф, — але він скоріше вб’є когось іншого, ніж тебе. Ти — випробуваний і загартований, ти можеш виконати це завдання навіть стоячи на голові. З тобою я найменше ризикую втратити агента.

— Відколи це ви стали боятися втратити агента? — саркастично спитав я.

— Завжди, повір мені. Даю тобі іще один шанс, синку: чи готовий ти піти на це, знаючи, що це треба зробити і що ти маєш найбільше шансів на успіх, ніж будь-хто інший? І можеш максимально нам прислужитися, бо ти звик до ризикованої роботи. Чи ти натомість волієш, аби якийсь інший агент ризикнув своїм психічним здоров’ям і, можливо, власним життям замість тебе?

Я почав пояснювати, що не боюся смерті, себто боюся не більше, ніж будь-яка нормальна людина, але для мене є незносною сама думка про смерть від паразита, який мною оволодіє. Я мав відчуття, що померти в такий спосіб означало померти, будучи заздалегідь відправленим до нескінченного й нестерпного пекла. А ще більш огидною була перспектива не померти після того, як паразит знову доторкнеться до мене. Але я так і не зміг висловити свої думки, бо людство ще не вигадало слів, аби описати те, чого воно ще не пережило.

Я знизав плечима:

— Можете скасувати моє призначення на це завдання. Є межа людської витривалості, і я її перетнув. Я цього не робитиму.

— Лабораторіє! — гукнув Старий, повернувшись до настінного мікрофону внутрішнього зв’язку. — Починаймо експеримент просто зараз. Не баріться!

Йому відповів голос, який явно належав чоловіку, котрий щойно до нас заходив:

— Якого піддослідного брати? Бо це вплине на виміри.

— Першого-ліпшого добровольця.

— Це — єдина настанова? — із сумнівом спитав голос. — Гаразд, починаймо.

Я рушив до дверей.

— І куди це ти зібрався? — гримнув Старий.

— Зібрався геть, — гаркнув я у відповідь. — Я не маю наміру брати в цьому участь.

Шеф схопив мене й крутнув так, наче він був молодший і дужчий.

— Нікуди ти не підеш! Ти знаєш про цих істот більше, ніж усі ми, тому твої поради можуть стати в пригоді.

— Відпустіть мене!

— Ти залишишся тут і будеш спостерігати! — розлючено мовив Старий. — Чи прив’язаний, чи вільний рухатися — як скажеш. Я зробив поправку на твою хворобу, але твої коники мені вже обридли.

Я був надто втомлений, щоб пручатися і почувався нервово виснаженим до мозку кісток.

— Як скажете, начальнику.

Працівники лабораторії закотили до кімнати металевий каркас, щось на кшталт крісла, більше схожого на спеціальний електричний стілець у тюрмі Сінг-Сінг. На ньому виднілися металеві затискачі для щиколоток та колін, а ще більше їх було на підлокітниках для зап’ясть та ліктів. Каркас мав щось схоже на корсет для унерухомлення талії та нижньої частини грудей, але позаду був виріз, щоби плечі людини, якій не поталанило сидіти в тім кріслі, залишалися відкритими.

Лаборанти встановили каркас біля клітки з мавпою, а потім прибрали тильну панель клітки і ту панель, яка була найближчою до «електричного стільця».

Мавпа уважно спостерігала за цією процедурою, але її кінцівки продовжували безпорадно висіти. І все ж таки моя тривога зросла — через те що клітка виявилася відкритою з двох боків. Від втечі мене стримувала лише погроза Старого зв’язати мене.

Техніки стали осторонь і чекали, вже готові до роботи. Вхідні двері відчинилися, і до кімнати увійшли декілька людей; серед них була Мері.

Її раптова поява вивела мене з рівноваги; я вже давно хотів побачитися з нею й кілька разів пробував передати їй вісточку через медсестер, але останні або цілком щиро не могли збагнути, кого я мав на увазі, або отримали відповідні вказівки. І от я вперше побачив її за таких обставин. Я подумки виматюкав Старого, але знав, що заперечувати марно. На подібні видовища жінок не приводять, навіть якщо ця жінка — агент. Зрештою, мають же бути якісь межі пристойності.

Мері здивувалася, помітивши мене, і кивнула. Я сам обмежився лише кивком — балачки були явно не на часі. Була вона, як завжди, гарною, хоча вираз обличчя мала дуже серйозний. Вона була вдягнена в той самий костюм, що й медсестри, — шорти та якийсь убогий бюстгальтер, але отого сміховинного металевого шолома та наспинної пластини на ній не було.

Решту групи складали чоловіки. На них були шорти, як на мені та на Старому. Із собою вони принесли купу звукозаписувальної стереоапаратури та іншого приладдя.

— Готові? — спитав начальник лабораторії.

— Починайте, — відповів Старий.

Мері підійшла до металевого крісла й сіла в нього. Двоє техпрацівників схилилися біля її ніг і заходилися прилаштовувати затискачі. Мері простягнула руку, розстібнула бюстгальтер, і той упав додолу, оголивши їй спину.

Я дивився на це застиглим поглядом, наче мені раптом наснився кошмар. Потім я схопив Старого за плечі, буквально відкинув його убік і враз опинився біля крісла, розштовхавши техніків.

— Мері! — заволав я. — Вставай і тікай звідси геть!

Старий витягнув пістолет й націлив на мене.

— Відійди від неї, — наказав він. — Ви троє — схопіть його і зв’яжіть.

Я поглянув на пістолет, а потім — на Мері. Вона не сказала нічого і не поворухнулася, та й не могла, бо її ноги були вже пристебнуті. Вона лише глянула на мене очима, сповненими співчуття.

— Йди звідти, Мері, — глухо мовив я. — Я сяду замість тебе.

Працівники винесли крісло, в якому сиділа Мері й принесли інше, більшого розміру. Я не міг скористатися тим, де сиділа вона, бо воно було підігнане під її розміри. Щойно принесене було підігнане під мене. Коли мене повністю пристебнули, я відчув себе неначе залитим у бетон. Після цього у мене почала нестерпно свербіти спина, хоча до неї ще нічого не доторкнулося.

Мері в кімнаті вже не було; сама вона вийшла, чи Старий наказав їй піти — хтозна, але це вже не мало значення. Після того як мене зафіксували, Старий підійшов до крісла, поклав мені руку на плече й мовив:

— Дякую, синку.

Я не визнав за потрібне відповідати.

Мені не було видно, як принесли паразита й причепили мені на спину. Схоже, дослідна установка, яку принесли лаборанти, була перероблена з дистанційно керованого приладдя, яке використовувалося для обстеження людей, що зазнали радіоактивного опромінення. Це, безсумнівно, була вона. Придивлятися мені було нецікаво, навіть якби я міг повернути голову достатньо далеко, — чого я не міг зробити.

Раптом загарчала та заверещала мавпа, і хтось вигукнув: «Тримайте її!».

Потім запала мертва тиша, неначе всі затамували подих, — щось вологе торкнулося моєї спини та шиї, і я зомлів.

Отямився я, відчуваючи ті ж самі енергійні кольки, як і минулого разу. Я усвідомлював, що потрапив у скрутне становище, тому вирішив подумати, чи можна якось із нього вислизнути. Мені не було страшно; я зневажав тих, що зібралися довкола, і був певен, що коли-небудь мені все одно вдасться їх перехитрити.

— Ти чуєш мене? — різко спитав Старий.

— Звісно, що чую. Не горлай.

— Ти пам’ятаєш, навіщо ми тут зібралися?

— Ясна річ, пам’ятаю. Ти хотів поставити мені кілька запитань. То чого ж ти чекаєш?

— Хто ти?

— Яке дурне запитання. Поглянь на мене. Я — людина, понад два метри заввишки, м’язів більше, ніж мозку, і моя вага складає...

— Я не про людину. Ти знаєш, до кого я звертаюся — до тебе.

— Будемо грати у «відгадайки-здогадайки»?

Старий відповів не відразу:

— Від того, що ти вдаватимеш, наче я не знаю, хто ти, краще тобі не стане.

— Але ж ти не знаєш, хто я.

— Гадаєш, я не знаю, що ти — паразит, який розмовляє зі мною через людське тіло? Я досліджував тебе увесь час, поки ти жив на тілі отої мавпи. Я дещо про тебе знаю, і це забезпечує мені перевагу над тобою.

І Старий почав рахувати:

— По-перше, тебе можна вбити.

По-друге, тобі можна завдати шкоди. Тобі не подобається електричний шок, і ти не здатен витримувати спеку, яку може витримати навіть людина.

По-третє, без свого носія ти безпорадний. Варто мені лише прибрати тебе з цього чоловіка — і ти мертвий.

По-четверте, ти не маєш інших здібностей, окрім тих, які ти можеш запозичити у свого носія. А зараз твій носій безпорадний. Спробуй свої затискачі на міцність — і поводься розважливо. Ти мусиш піти на співпрацю, інакше помреш.

Я слухав його впіввуха. Я вже випробував затискачі на міцність без страху й без особливої надії, і, як я й гадав, втеча виявилося неможливою. Це мене аж ніяк не стурбувало; я не відчував ані тривоги, ані страху. Мені було навдивовижу приємно знову бути з моїм володарем, бути вільним від напруження й негараздів. Моя робота полягала в служінні, а майбутнє якось владнається саме по собі.

А тим часом я мав бути насторожі, завжди готовий служити володарю.

Один ремінь на щиколотці видався мені менш тугим, ніж інший; можна було б спробувати просунути крізь нього стопу. Я перевірив на міцність затискачі передпліччя: якщо повністю розслабити м’язи, то можна було б...

Але я не намагався втекти. Бо вказівка надійшла миттєво, тобто я сам миттєво прийняв рішення, бо суперечностей між моїм володарем і мною не було: ми були єдині — вказівка чи прийняття рішення. Тож я знав, що втеча ще не на часі і ризикувати не варто. Я оглянув кімнату, намагаючись прикинути, хто з присутніх озброєний, а хто — ні. Наскільки я міг судити, зброю мав лише Старий, і це підвищувало мої шанси.

Десь глибоко в підсвідомості відчувався глухий біль провини та відчаю, відомий лише слугам володарів, але я був надто поглинутий наявною проблемою, щоб той біль мені заважав.

— Ну як? — спитав Старий. — Відповідатимеш на мої запитання чи хочеш, щоб я тебе покарав?

— Які запитання? — здивувався я. — До цього часу ти тільки й робив, що верз всілякі нісенітниці.

Старий сказав, звертаючись до одного з техпрацівників:

— Дай-но мені шокер.

Я не відчув загрози, бо не зрозумів, що саме Старий мав на увазі. І продовжував перевіряти затискачі на міцність. От якби спровокувати його покласти пістолет так, щоб я зміг до нього дотягнутися, якщо вдасться до того моменту звільнити хоча б одну руку...

Він ткнув мені межи плечі якимось прутом, і мене пронизав жахливий нестерпний біль. У кімнаті враз потемніло, неначе хтось вимкнув світло. На якусь мить мене струснуло й скрутило від болю. Цей біль неначе розчахнув мене навпіл, і мені на скороминущу хвилю здалося, що я залишився без володаря.

Невдовзі біль минув, залишивши по собі тільки пекучий спогад. Перш ніж до мене повернулася здатність говорити і перш ніж я зміг думати самостійно, мої розчахнуті половини з’єдналися воєдино, і я знову відчув себе у безпеці в руках свого володаря. Але вперше (і востаннє) за увесь той час, що я йому служив, я відчув, що мене охопила тривога — частина його власного страху та болю передалася мені, його слузі.

Я опустив погляд і побачив, як на моєму зап’ясті напухає тонка червона лінія — намагаючись звільнитися, я порізався об затискач. Та мені було байдуже; я міг би повідривати собі руки й ноги та втекти на закривавлених обрубках, якби мій володар обрав би такий спосіб втечі.

— Ну, що скажеш? — спитав Старий. — Як тобі сподобалася ця штука?

Паніка, яка мене спершу охопила, поволі затихла, і мене знову переповнило безтурботне відчуття благополуччя, хоча й насторожене та пильне. Мої зап’ястя та щиколотки, які почали було боліти, перестали мене турбувати.

— Навіщо ти це зробив? — спитав я. — Певна річ, ти можеш завдати мені болю, але навіщо?

— Щоб ти відповідав на мої запитання.

— Питай.

— Хто ти такий?

Відповідь прийшла не відразу. Старий потягнувся до шокера.

— Ми є народ, — почув я власний голос.

— Народ? Який іще народ?

— Обраний народ. Ми вивчали вас і знаємо ваші традиції та звички. Ми...

Я раптом зупинився.

— Продовжуй, — похмуро наказав Старий, зробивши шокером красномовний жест.

— Ми прибули, — продовжив я, — щоб дати вам.

— Дати нам що?

Мені доводилося відповідати, бо шокер був жахаюче близько. Але зі словами виникла певна проблема.

— Щоб дати вам мир, — бовкнув я.

Старий саркастично пирхнув.

— Мир, — продовжив я, — і задоволеність, а також радість покори. — Я знову завагався — «покора» не була підходящим словом. — Радість, — повторив я, — радість. нірвани.

Нарешті те, що треба, — це слово підійшло. Я відчув себе псом, якого гладять по голові за те, що він приніс кинуту палицю. І замахав від задоволення удаваним хвостом.

—Як я розумію, — задумливо мовив Старий, — ви обіцяєте людству, що коли ми просто здамося твоїм одноплемінникам, то ви піклуватиметеся про нас і нас ощасливите. Так?

— Саме так!

Старий довго вдивлявся в мене, але не в моє обличчя, а в те, що було на спині. Потім сплюнув на підлогу.

— Знаєш, — сказав він повільно, — мені і таким, як я, часто робили схожу пропозицію, хоча, можливо, і не в такому грандіозному масштабі. Однак ця пропозиція завжди виявлялася не вартою й ламаного гроша.

Я подався вперед настільки, наскільки мені дав змогу каркас.

— А ви самі спробуйте, — запропонував я. — Це можна зробити досить швидко, і тоді ви про все дізнаєтеся.

Старий уставився на мене, цього разу в обличчя.

— Може, й спробую, — задумливо мовив він. — А може, доручу спробувати комусь іншому. Не виключено, що одного дня я зроблю це сам. Але просто зараз, — продовжив він діловито, — ти маєш відповісти на нові запитання. Якщо ти відповіси на них швидко й належним чином, то не будеш покараний. Не поспішай, але й не зволікай, — закінчив Старий, змахнувши шокером.

Я зіщулився, злий і пригнічений. На якусь мить мені здалося, що він прийме мою пропозицію, і у мене з’явиться можливість втілити свій план втечі.

— Отже, — мовив Старий, — звідки ти прибув?

Відповіді не було... Вказівки відповідати мені не надійшло.

Шокер підсунувся ближче.

— Здалеку! — випалив я.

— Це — не відповідь. Кажи — звідки? Де ваша домівка, ваша планета?

Відповіді я знову не отримав. Старий трохи почекав, а потім мовив:

— Бачу, мені доведеться освіжити твою пам’ять. — Я похмуро дивився на нього, геть ні про що не думаючи. Раптом мого мучителя перервав один із присутніх.

— Що таке? — спитав його Старий.

— Можливо, у нього виникли суто семантичні труднощі, — пояснив працівник. — У нього і його родичів можуть бути інші астрономічні концепції.

— З якого це дива? — спитав Старий. — Цей слимак користується винятково запозиченим лексиконом. Він знає те, що знає і його носій, ми це вже довели. — Проте він знову повернувся до мене й обрав іншу тактику:

— Слухай сюди, ти ж знаєш про Сонячну систему; ваша планета розташована в ній чи поза її межами?

— Всі планети належать нам, — відповів я, трохи завагавшись.

Старий задумливо почесав підборіддя.

— Що ти хочеш цим сказати? — здивовано спитав він. — Втім, можеш не пояснювати; припустімо, що вам справді належить увесь цей чортів всесвіт; але все ж таки — де ваше гніздо? Де ваша домівка? Звідки прибули ваші кораблі?

Я не міг йому цього сказати, тому й не сказав, продовжуючи мовчки сидіти.

Не встиг я зреагувати, як він торкнувся мене своїм шокером, і я відчув паралізуючий удар болю, який, проте, швидко стих.

— Відповідай, чорти б тебе забрали! Яка планета? Марс, Венера? Юпітер? Сатурн? Уран? Нептун? Плутон?

Старий перелічував планети, і кожна з них поставала у мене перед очима. Коли ж він вказав відповідну назву, то моя свідомість на це зреагувала, але думку про названу планету негайно забрав у мене володар.

— Кажи, — продовжив Старий, — бо скуштуєш батога.

— Жодна з них, — почув я власний голос. — Наша домівка розташована значно далі. Вам ніколи не вдасться її знайти.

Старий поглянув мені за плечі, а потім мені у вічі.

— Схоже, ти брешеш. Доведеться тебе трохи збадьорити, щоб ти давав чесні відповіді.

— Ні, не треба!

— Та ні, треба.

Він повільно підніс шокер мені до спини. Правильна відповідь знову спалахнула в моїй свідомості, і я вже був готовий її дати, як раптом щось схопило мене за горло. І з’явився біль.

Біль не вщухав. Мене неначе розривало на шматки; я спробував заговорити, розповісти, зробити все, щоб зупинити біль, але не міг нічого вдіяти, бо рука й далі стискала мене за горло.

Крізь розмиту туманність болю я побачив обличчя Старого; воно мерехтіло й пливло в повітрі.

— Досить? Чи, може, ще? — запитав він. — Будеш говорити?

Я почав відповідати, але закашлявся й подавився. І побачив, як Старий знову простягнув до мене шокер.

Тоді я розпався на шматки й помер.

Вони схилилися наді мною. Хтось сказав:

— Він приходить до тями; пильнуйте, бо він може сильно вдарити.

Наді мною нависло стривожене обличчя Старого.

— З тобою все гаразд, синку? — стурбовано спитав він.

Я мовчки відвернувся.

— Звільніть місце з одного боку, — озвався хтось інший. — Я зроблю йому укол.

— А його серце витримає?

— Безумовно, інакше я цього не робив би.

Власник другого голосу став біля мене навколішки, взяв мене за передпліччя і зробив укол. Потім піднявся, поглянув на свої руки і витер їх об шорти. На шортах лишився кривавий слід.

Я відчув, як до мене повертаються сили. «Це — “гіро” або щось подібне», — подумав я розсіяно. Та що б це не було, воно швидко збирало мене докупи. Невдовзі мені вдалося сісти на підлозі без будь-якої допомоги.

Я й досі перебував у кімнаті з кліткою, якраз перед отим триклятим кріслом. Без особливої цікавості я відмітив, що клітка знову була замкнена. Я почав підводитися на ноги, і Старий, ступивши крок уперед, подав мені руку. Я відбив її геть.

— Не доторкайтеся до мене!

— Вибач, — сказав він і різко кинув: — Джонсе! Візьми із собою Айто і принесіть ноші. Заберіть його назад до лазарету. Док, супроводжуйте їх.

— Слухаю!

Чоловік, який зробив мені укол, виступив уперед і взяв мене за передпліччя.

Я відсахнувся від нього:

— Заберіть руки!

Чоловік зупинився.

— Йдіть геть від мене — всі разом! Залиште мене на самоті.

Лікар поглянув на Старого; той знизав плечима, а потім жестом випроводив усіх із кімнати. Залишившись наодинці, я підійшов до дверей, переступив через поріг і через зовнішні двері опинився в коридорі.

Там я зупинився, поглянув на свої зап’ястя й щиколотки і визнав за краще повернутися до лазарету, де про мене неодмінно подбає Доріс і де я зможу трохи поспати. У мене було таке відчуття, що я провів на рингу п’ятнадцять раундів і всі програв.

— Семе, Семе!

Я підняв погляд — я впізнав цей голос. До мене підбігла Мері й зупинилася, озираючи мене своїми великими жалісними очима.

— Я чекала, — мовила вона. — Ой, Семе, що ж вони з тобою зробили?

Голос її зривався, і я ледве збагнув, що вона сказала.

— Сама знаєш, — відповів я і знайшов у собі сили ляснути її по пиці. — Сука мерзенна, — додав я.

Я поривався комусь про це розповісти, і слухати мене випало Доріс. Може, ця інформація була секретною, але мені було начхати. Виявилося, що Доріс знала про операцію «Паразит», тому не мало сенсу тримати в таємниці якусь її частину. Навпаки — проблема полягала в тім, щоб розсекретити її, але це я вже забігаю наперед. Про все у свою чергу.

Доріс обурилася, страшенно обурилася, вона кипіла, мов скажена миша. Вона забинтувала рани, які мені заподіяли виконавці експерименту. Звісно, Доріс виконала цю роботу гірше за досвідчену медсестру, але принаймні вона була одною з нас. Я бовкнув їй про те, яку роль в усьому цьому зіграла Мері.

— Розумієш, це як на бійні, — сказав я їй. — Там одна спеціально відібрана тварина заводить всередину інших. Щоб мене заманити, вони навмисне обрали Мері.

Про те, як тварин заводять на бійню, Доріс не чула, але вона добре мене зрозуміла.

— Ти хотів із цією дівчиною одружитися, чи не так?

— Це правда. Дурний я, еге ж?

— Стосовно жінок усі чоловіки дурні, але річ не в цьому. Неважливо, чи хотіла вона вийти за тебе заміж; вона знала про твоє бажання одружитися з нею, і це робить її вчинок у сотню разів гіршим. Вона знала, що зможе утнути з тобою цей трюк, і вчинила підло. — Доріс кинула масажувати мене, і її очі спалахнули люттю. — Ця рудоволоса краля мені ніколи не траплялася, але якщо коли-небудь трапиться, то я їй всю пику роздряпаю!

Я усміхнувся їй:

— Ти добра дівчинка, Доріс. Я вірю, що ти ніколи не вчиниш підло з мужчиною.

— Та ні, я зовсім не янгол, і в моєму житті бували скороминущі романи. Але якби я утнула що-небудь схоже на це бодай наполовину, то порозбивала б усі свої дзеркала, бо мені було б соромно на себе дивитися. Повернися трохи убік, щоб я змогла зайнятися твоєю другою ногою.

Це — мій особистий звіт про мій погляд на події, відомі всім і кожному. Я не пишу історію. Хоча б через те, що моя точка зору не є всеохоплюючою.

Можливо, мені було б варто перейматися долею світу замість турбуватися своїми власними справами. Можливо. Але я жодного разу не чув про солдата з тяжким пораненням, який би надміру непокоївся результатом битви.

Втім, схоже, особливих причин для занепокоєння не було. Я знав, що Президента вдалося врятувати за обставин, які розкрили б очі всім, навіть політикам, і це являло собою, на мою думку, останню перешкоду. Сила слимаків, тобто титанців, ховалася в їхній таємничості, а коли їх викрили, вони стали неспроможними встояти перед гігантською міццю Сполучених Штатів. Вони мали лише ті здібності, які могли почерпнути у своїх рабів, і я знав про це краще за інших.

Тепер ми отримали змогу зачистити їхній плацдарм тут, у нас. Потім треба буде переслідувати паразитів аж до їхньої домівки. Але плануванням міжпланетних експедицій я не займався. Про них я знав не більше, ніж про мистецтво Древнього Єгипту.

Коли лікар виписав мене з лазарету, я заходився шукати Мері. Я й досі мав покладатися лише на те, про що розповів мені про неї Старий, але й без того я мав сильні підозри, що виставив себе останнім ідіотом. Я не сподівався, що вона зрадіє, побачивши мене, але все одно мусив хоч якось виправдатися.

Можна подумати, що високу й гарну рудоволосу дівчину знайти буде так само легко, як, скажімо, пласку ділянку суходолу в Канзасі. Так, це справді було б легко, якби Мері належала до внутрішнього персоналу, але вона була польовим агентом. Польові агенти приходять і уходять, тоді як штатний персонал заохочують дбати лише про власну справу. Доріс більше не бачила Мері (так вона сказала) і розсердилася, дізнавшись, що я хочу її знайти.

У відділі кадрів від мене зневажливо відмахнулися. Я не дізнавався про неї офіційним порядком, я не знав імені агента, і взагалі — хто я такий? Відділ кадрів послав мене до оперативного відділу, тобто до Відділу Старого. А це мене не влаштовувало.

На вході, де реєстрували відвідувачів, мені повезло не більше ніж у відділі кадрів, ні, гірше — до мене там поставилися з підозрою, і я відчув себе шпигуном на власній роботі.

Тоді я подався до лабораторії, але її начальника не знайшов і тому задовольнився розмовою з його заступником. Він нічого не знав про дівчину, яка брала участь у проєкті «Інтерв’ю»; піддослідним там виступав якийсь чоловік — він бачив стереозапис. Я сказав йому пильніше придивитися до мене. Він придивився і вигукнув: «А, так це ви — той самий хлопець? Тобі добряче перепало, чоловіче», — а потім знову заходився перекладати якісь папери, почісуючи потилицю.

Я мовчки вийшов і поплентався до офісу Старого. Іншого варіанту мені не лишилося.

За столом міс Гайнс сиділа нова людина. Після тої ночі, коли мною заволодів паразит, я її більше не бачив. І не питав, що з нею сталося, бо не бажав цього знати. Нова секретарка ввела код мого посвідчення особи і — о диво! — Старий виявився на місці і погодився зі мною зустрітися.

— Що тобі треба? — суворо спитав він.

— Та думав, чи немає у тебе якоїсь роботи для мене, — відповів я, хоча хотів сказати зовсім інше.

— А я саме збирався за тобою послати. Ти вже й так достатньо байдикував. — Він гаркнув щось у мікрофон, підвівся й сказав: — Ходімо!

Мені відразу стало спокійно на душі, і я пішов слідом за ним.

— До косметиків? — поцікавився я.

— Твоя огидна пика й без косметики обійдеться. Ми вирушаємо до Вашингтону.

Але до косметиків ми все одно завітали, але тільки для того, щоби вбратися у звичайний вуличний одяг. Я взяв собі пістолет (бо мій десь зник під час останніх катавасій) і попросив перевірити справність мого телефону.

Охоронець на вході змусив нас оголити спини, перш ніж ми до нього наблизилися, а потім обмацав нас. Ми ввібрали наші сорочки назад у штани, піднялися нагору й вийшли на нижні рівні Нової Філадельфії, де, наскільки мені було відомо, розташувалася нова база Відділу.

— Сподіваюся, це місто чисте? — спитав я Старого.

— Якщо сподіваєшся, то в голові у тебе тирса, — відповів він. — Пильнуй на всі боки.

Нагоди для нових запитань більше не випало. Присутність великої кількості вдягнених індивідів сильно мене непокоїла; я спіймав себе на тім, що сахаюся людей і видивляюся округлі плечі. Коли ж ми увійшли до переповненого ліфту до пускової платформи, то мене взагалі охопила паніка. Після того як ми опинилися у своїй кабінці і пристрої контролю увімкнулися, я поділився своїми тривожними думками:

— Що собі думають керівники цієї помийки? Присягаюся, що принаймні два полісмени, які нам трапилися, мали на своїх плечах горб.

— Можливо. Навіть більш ніж можливо.

— Та що ж це відбувається, заради всього святого?!

Я гадав, що у тебе все під контролем і ми вже даємо ворогу відсіч на всіх фронтах.

— Ми стараємося. А що, по-твоєму, ми мали б із цим робити?

— Та це ж елементарно: якби був мороз, то змусити всіх ходити з непокритими спинами, поки не переконаємося, що всі паразити повиздихали.

— Слушна думка.

—До речі, а Президент у курсі? Наскільки я розумію...

— Він все добре знає.

— Тоді чому ж він зволікає? Жде, поки ці тварюки не захоплять усю країну? Він мусить запровадити воєнний стан і вдатися до рішучих дій. Ти вже давно йому про це казав.

— Так, казав, — мовив Старий і уставився поглядом вниз, на сільську місцевість. — Синку, у тебе що — склалося враження, що Президент насправді керує країною?

— Звісно, що ні. Але він — єдина людина, яка може вжити заходів.

— Гм-м, інколи прем’єра Цвєткова називають заручником Кремля. Правда це чи ні, але кажуть, що нашого Президента називають заручником Конгресу.

— Ти хочеш сказати, що Конгрес іще нічого не зробив?

— Кілька останніх днів — відтоді як ми запобігли замаху на Президента — я намагався допомогти Президенту переконати Конгрес. Тобі ніколи не доводилося стикатися з конгресовим комітетом, синку?

Я намагався уявити ситуацію такою, як вона є. Ось ми сидимо тут, тупі, мов дронти, і чекаємо, поки на нас нападуть слимаки, і тоді «гомо сапієнс», подібно дронтам, перетворяться на вимерлий біологічний вид, якщо ми не почнемо діяти.

— Тобі час розібратися у фактах нашого політичного життя, — невдовзі сказав Старий. — Конгресмени відмовлялися діяти перед лицем небезпек значно очевидніших, ніж нинішня. Нинішня ж небезпека не є очевидною, допоки вона не впаде людям на голови так, як впала нам. Наразі ж докази є хиткими й непереконливими.

— А як же бути із заступником міністра фінансів? Хіба ж можна ігнорувати те, що з ним трапилося?

— Можна. Заступник міністра відбувся тим, що слимака зірвали з його спини в Східному крилі Білого дому, причому нам довелося застрелити двох його охоронців із таємної служби. А тепер цей вельмишановний пан перебуває з нервовим колапсом у воєнному шпиталі Волтер Рід і не може пригадати, що з ним сталося. Міністерство фінансів оприлюднило заяву про невдалу спробу замаху на життя Президента. Це правда, але вони подали її у перекрученому вигляді.

— І Президент дотримується озвученої версії подій?

— Його радники сказали йому почекати, поки він не забезпечить собі підтримку Конгресу. Його тамтешня більшість є, в найкращому випадку, хиткою, до того ж в обох палатах існують твердолобі діячі, які бажають його політичної смерті. Партійна політика — річ вкрай жорстока.

— Господи милосердний! Хіба ж можна займатися політичною боротьбою в час такої небезпеки?

— Гадаєш, що не можна? — здивовано підняв брову Старий.

Трохи згодом я наважився спитати у нього про те, для чого я насправді до нього прийшов:

— До речі, а де Мері?

— Дивне запитання з твого боку, — буркнув Старий. Я промовчав, і він продовжив: — Там, де їй належить бути: охороняє Президента.

Спершу ми зайшли до кімнати, де спеціальний двопартійний комітет займався вивченням доказів. То було закрите засідання, але Старий мав перепустки. Коли ми увійшли, там якраз крутили стереозаписи; ми тихцем прослизнули до крісел і почали дивитися.

То були фільми про мого людиноподібного приятеля — мавпу на прізвисько Наполеон, — який був знятий із титанцем на спині. А потім у кадрі крупним планом показався сам титанець. Коли я його побачив, то мене мало не знудило. Всі ці паразити мають однаковий вигляд, але цього я відразу впізнав і був надзвичайно задоволений, що він здох.

Потім Наполеона змінив я. Я спостерігав, як мене пристебнули до крісла. Мушу зізнатися, що вигляд я мав огидний. Голос за кадром пояснював, що відбувалося.

Я дивився, як слимака зняли з мавпи і посадили мені на голу спину. Потім у кадрі я зомлів — і мало не знепритомнів у конгресовій залі. Мені дуже неприємно описувати те, що відбувалося. Я побачив, як я раз по раз звивався під ударами, які отримував титанець. В якийсь момент я вирвав свою руку із затискачів, про що я не знав, але тепер мені стало ясно, чому моє зап’ястя й досі не загоїлося.

А потім я побачив, як та істота здохла. І заради цього було варто висидіти до кінця.

Фільм закінчився. І головуючий спитав:

— Ну що скажете, джентльмени?

— Пане головуючий!

— Слово надається джентльмену з Індіани.

— Якщо говорити неупереджено, то мушу сказати, що в Голлівуді роблять кращі комбіновані зйомки.

В залі захихикали, хтось вигукнув: «Слушно кажете!» — і я збагнув, що нам зі Старим буде непереливки.

Спершу свідчив начальник нашої біолабораторії, а потім на трибуну покликали мене. Я назвав своє ім’я, адресу і рід занять, після чого мені поставили кілька малозначущих запитань про мій досвід співіснування з паразитом. Ці питання зачитувалися з аркуша, і головуючий явно не був із ними ознайомлений заздалегідь.

Вразило, що присутні не хотіли мене слухати. Двоє з них читали газети.

Із зали надійшло лише два запитання. Один сенатор спитав:

— Містере Найвенс — вас звати Найвенс, еге ж?

Я підтвердив, що мене звати саме так.

— Містере Найвенс, — продовжив сенатор, — ви сказали, що працюєте слідчим?

— Так.

— Напевне, у ФБР?

— Ні. Мій шеф підпорядковується безпосередньо Президенту.

— Так я й думав, — поблажливо посміхнувся сенатор. — А тепер скажіть мені, містере Найвенс, — ви стверджуєте, що працюєте слідчим, але насправді ви ж актор, чи не так? — поцікавився сенатор, зазирнувши в якісь нотатки.

Я сказав усю правду. Спробував пояснити, що колись певний час насправді був актором, але з усім тим зараз реально працював справжнісіньким слідчим, із плоті і крові. Але все те було марно.

— Досить, містере Найвенс. Мені все ясно. Дякую.

Друге запитання поставив мені старенький сенатор, чиє прізвище я не запам’ятав. Йому хотілося почути мої думки про використання грошей платників податків на озброєння інших країн, і у своєму запитанні він не проминув висловити свою власну позицію з цього приводу. Мої думки у цьому питанні є дещо туманними, але це не мало значення, бо я не збирався їх оприлюднювати. Не встиг я й оком зморгнути, як почув:

— Сідайте, містере Найвенс.

Однак я не зрушився з місця.

— Слухайте сюди, — сказав я. — Слухайте всі. Ясно, що ви мені не вірите й гадаєте, що все це — балаган. Що ж, тоді, заради всього святого, принесіть сюди детектор брехні! Або скористайтеся гіпнозом. Бо інакше все оце ваше слухання — просто фарс.

Головуючий цюкнув своїм молоточком:

— Сідайте, містере Найвенс.

Я сів.

Старий сказав мені, що взагалі-то метою цих зборів була розробка резолюції, яка мала оголосити надзвичайний стан і наділити Президента повноваженнями воєнного часу. Головуючий спитав, чи готові присутні розглянути цю резолюцію. Один із тих, що читали газети, відірвав погляд від аркуша і сказав:

— Пане головуючий, я пропоную вивести із зали засідань сторонніх осіб.

І нас вигнали.

— Схоже, нашому хлопцю буде сутужно, — сказав я Старому.

— Не переймайся, — відповів він. — Президент знав про такий розклад ще тоді, коли він дізнався прізвища учасників комітету.

— І що ми маємо в результаті? Будемо чекати, коли слимаки і Конгрес захоплять?

— Президент збирається виступити із зверненням до Конгресу й запросити у нього повний спектр повноважень воєнного часу.

— І Конгрес піде йому назустріч?

Старий скептично скривився:

— Гадаю, він не має жодного шансу.

Отже, Президент отримав необхідні йому повноваження, а Старий de facto став його начальником штабу. Нарешті ми змогли діяти швидко й ефективно. До речі, вам ніколи не доводилося поспіхом проводити якийсь проєкт крізь бюрократичну машину?

Вказівки мусять виконуватися; агенції необхідно координувати — і все має реєструватися в теках.

Старий мав на думці вельми простий план. Це не був той звичайний карантин, який він пропонував, коли зараза обмежувалася регіоном Де-Мойна. Перш ніж давати відсіч ворогу, треба було спершу виявити його розташування. Але урядові органи не могли забезпечити обшук двохсот мільйонів людей, люди мали робити це самотужки.

Програма «Оголена спина» планувалася як перша фаза операції «Паразит», і саме тому я змушений говорити як бюрократ. Але не зважайте на це. Ідея полягала в тім, що кожна людина (кожна!) мала оголитися до пояса і залишатися оголеною, допоки всіх титанців не виявлять і не знищать. Так, на плечах у жінок будуть мотузки бюстгальтера, але паразит за ними сховатися не зможе.

Ми швидко організували візуальну презентацію, яка мала супроводжуватися стереотрансляцією звернення Президента до країни. Швидкість нашої роботи дала змогу зберегти живцем семеро з тих паразитів, яких ми виявили у священних коридорах Конгресу, і тепер вони жили собі на спинах тварин-носіїв. Тепер ми мали змогу демонструвати їх широкому загалу поряд із найменш відразливими епізодами фільму про моє перебування в «електричному кріслі». Сам Президент мав постати перед телеглядачами в шортах, а моделі мали показати, що саме в цьому сезоні мусили носити законослухняні й роздягнуті належним чином громадяни, включно з металевим наспинним обладунком, призначеним для захисту індивіда навіть тоді, коли паразиту вдасться застукати його уві сні.

Одної чорної, як чорнило, ночі ми завершили свої приготування. А спічрайтери Президента написали йому промову. В ефектному фіналі на екрані мало з’явитися засідання Конгресу з обговоренням надзвичайної ситуації і кадрами, на яких чоловіки, жінки та діти демонструватимуть на камеру свої оголені спини.

За двадцять вісім хвилин до телетрансляції Президенту зателефонували з вулиці. Я був при цьому присутній. Старий залишався з Президентом всю ніч і тримав мене при собі для виконання всіляких доручень. Звісно, з нами була Мері, чиїм пріоритетним об’єктом опіки був Президент. Ми всі були в шортах: Програма «Оголена спина» розпочалася з Білого дому. Єдиними, хто почувався комфортно в такій одежині, були Мері, якій пасував будь-який прикид, темношкірий швейцар, який поводився наче король зулусів, і сам Президент зі своєю незворушною вродженою гідністю.

Коли пролунав дзвінок, Президент не завдав собі клопоту відімкнути нас від своєї лінії зв’язку.

— Слухаю, — сказав він. І швидко спитав: — А ти впевнений? То що ти пропонуєш, Джоне? Зрозуміло. Ні, гадаю, що так не вийде.

Відсунувши телефон убік і не змінюючи безтурботного виразу обличчя, Президент звернувся до помічника:

— Накажіть призупинити трансляцію.

Затим він обернувся до Старого:

— Ендрю, нам треба їхати до Капітолія.

Президент послав за камердинером і пішов до свого гардеробу, розташованого поруч із його кабінетом; звідти він вийшов офіційно вдягнений з урочистої нагоди. Глава держави нічого не став пояснювати, Старий тільки підняв брову й промовчав, а я зауважити не насмілився. Ми всі залишалися у своєму напівоголеному статусі і в такому вигляді вирушили до Капітолія.

Мало відбутися спільне засідання обох палат, друге за останню добу. Ми увійшли гуртом всередину — і мене охопило відчуття наче я увійшов голяка до церкви, бо конгресмени й сенатори були вдягнені як зазвичай. Але потім я помітив хлопців-посильних у шортах, без сорочок, і дещо розслабився.

Я й досі цього не розумію. Схоже, дехто ладен радше померти, але не втратити респектабельності, і найперші серед них — це сенатори. Та й конгресмени також, бо конгресмен — це людина, яка прагне стати сенатором. Вони наділили Президента всіма повноваженнями, які він запросив. Сама програма «Оголена спина» була розглянута й схвалена, але достойники забули зазначити, за яких обставин ця програма стосується їх. Зрештою, їх же всіх обшукали й очистили. Конгрес став єдиною людською спільнотою в країні, вільною від паразитів.

Може, законодавці виявили якісь шпарини в аргументації, але ніхто з них не хотів виступити ініціатором публічного стриптизу. Фасад і гідність — невід’ємні атрибути чиновника. І вони сиділи — статечні й офіційно вдягнені.

Коли Президент вийшов на трибуну, він просто став дивитися на них, допоки не запанувала мертва тиша. А потім повільно і спокійно почав скидати із себе одяг.

Оголившись до поясу, він зупинився. Я на мить занепокоївся, гадаю, що інші також занепокоїлися. Потім Президент повільно обернувся, піднявши руки, і нарешті заговорив.

— Я зробив це, — заявив він, — аби ви на власні очі пересвідчилися, що голова держави не є заручником ворога.

Президент витримав паузу.

— А як щодо вас? — із притиском кинув він у залу.

Потім він тицьнув пальцем на заступника спікера:

— Марк Каммінгс, а ви як? Ви — лояльний громадянин чи зазомбований шпигун? Встаньте! Зніміть сорочку!

— Містере Президенте, — звернулася до нього Чаріті Еванс зі штату Мейн, схожа на гарненьку вчительку.

Вона підвелася, і я побачив, що жінка повністю вдягнена — на ній була вечірня сукня до п’ят. Але у верхній частині сукня була практично відкритою. Вона обернулася, мов манекенниця на подіумі, — на спині також був глибокий виріз, який сягав талії, а спереду пишні груди були прикриті двома округлими, схожими на мушлі, шматочками тканини.

— Так годиться, містере Президенте?

— Цілком годиться, мадам.

Каммінгс скочив на ноги й почав похапцем скидати піджак; його обличчя почервоніло мов буряк. Посеред зали підвівся якийсь чоловік.

То був сенатор Готліб. Він мав украй хворобливий вигляд: сірі щоки запали, а синюшні губи свідчили про ціаноз. Але тримався він твердо, і з неабиякою гідністю наслідував приклад Президента. Його старомодна нижня білизна була зшита як одне ціле; він вивернув із неї руки, і рукава повисли у нього по боках. Потім сенатор теж обернувся кругом, і на його білій мов сметана спині показався яскраво-червоний знак, залишений паразитом.

Нарешті він заговорив:

— Минулого вечора я стояв отут і виголошував те, що мені хотілося сказати. Але сьогодні я волів би, аби з мене живцем здерли шкіру, аніж знову вимовити ті слова. Адже вчора ввечері я собою не володів. А зараз я вже сам собі володар. Невже ви не бачите, що країна на краю прірви?!

Раптом у руці в сенатора показався пістолет:

— Нумо, піднімайтеся, шахраї й придворні ледацюги! Даю вам дві хвилини, щоб зняти одяг і показати голу спину, інакше стрілятиму!

Чоловіки, які сиділи ближче до Готліба, підскочили й спробували вхопити його за руку, але сенатор змахнув пістолетом мов мухобійкою, зацідивши одному з нападників у пику. Я вихопив свій пістолет, готовий допомогти сенатору у його демарші, але необхідності в цьому не було. Нападники переконалися, що Готліб небезпечний, мов скажений бик, і відсахнулися від нього.

Запанувала тиша, і здалося, що ситуація висить на волосинці. Але за мить усі почали зривати із себе одежу, мов навіжені. Якийсь чоловік кинувся до дверей, але його перечепили, і він упав. Ні, паразита на ньому не було.

Але трьох нам все ж таки вдалося спіймати. Після цього із запізненням на десять хвилин увімкнули трансляцію, і Конгрес розпочав свою першу сесію з голими спинами.

Замкніть двері!

Закрийте заслінки на камінах!

Не заходьте до неосвітлених місць! Остерігайтеся натовпів! Людина в одязі — ворог!

Стріляйте в неї!

Ми змогли б виявити й знищити кожного титанця в нашій країні протягом тижня. Не знаю, що ще нам треба було зробити. На додаток до постійної пропагандистської обробки вся країна була поділена на сектори з повітря, щоб легше було виявляти летючі тарілки на землі. Екрани радарів перебували в режимі повної готовності на випадок появи невідомих спалахів. У стані повної бойової готовності з метою знищення прибулих тарілок перебували також військові підрозділи — від аеромобільних військ до установок для запуску керованих ракет.

Але не сталося нічого. Відмобілізованим військовим зайнятися було нічим. Увесь переполох пшикнув і затих, наче волога петарда.

В незаражених районах люди знімали свої сорочки, охоче чи неохоче, озиралися довкола, але паразитів не помічали. Вони дивилися новини, дивувалися й чекали моменту, коли уряд звернеться до них і повідомить, що небезпека минула. Але не траплялося нічого, і тому прості люди та місцеві чиновники почали сумніватися в необхідності пересуватися вулицями в купальних костюмах. Ми скрикнули «Вовк!», але вовк так і не з’явився.

А що ж відбувалося на заражених територіях? Повідомлення із заражених територій нічим істотно не відрізнялися від повідомлень із територій незаражених.

Наші стереотрансляції та подальші інструкції до тих районів просто не доходили. В дні сивої давнини, коли існувало лише радіо, радіостанція у Вашингтоні, де створювалися програми, покривала своїми трансляціями всю країну. Але стереоскопічне відео плине радіохвилями з діапазоном настільки коротким, що для нього потрібні ретранслятори від обрію до обрію, а місцеві канали доводиться вилучати з місцевих станцій. Отаку ціну доводиться платити за велике розмаїття каналів та зображення з високою роздільною здатністю.

В заражених районах місцеві станції були контрольовані слимаками, тому тамтешні люди так і не отримали сигналів тривоги.

Але у Вашингтоні ми мали всі підстави вважати, що наше застереження там усе ж таки почули. Надійшли звіти, наприклад, з Айови, а також із Каліфорнії. Губернатор Айови одним із перших надіслав Президенту повідомлення, в якому обіцяв повну підтримку. Він зазначив, що поліція штату Айова вже патрулює дороги, зупиняючи кожного й вимагаючи роздягнутися до пояса. На час дії надзвичайного стану повітряне сполучення над Айовою було призупинене — як і наказав Президент.

В ефір навіть вийшов відеозапис, в якому голий по пояс губернатор звертався до своїх виборців. Він дивився просто в камеру, і мені так і кортіло сказати йому, щоб він повернувся кругом. Але невдовзі увімкнулася інша камера, і ми побачили крупним планом чиюсь голу спину, тоді як бадьорий голос губернатора продовжував звучати, закликаючи громадян співпрацювати з поліцією.

Якщо в Сполучених Штатах і було місце, яке кишіло слимаками, то це, скоріш за все, була саме Айова. Але, згідно зі звітом губернатора, їх там начебто не було. Невже вони вибралися звідти, щоб зосередитися на більш заселених місцевостях країни?

Нас зібрали в конференц-залі поруч із кабінетом Президента. Голова держави не відпускав Старого від себе, я волочився за ними, а Мері невсипно пильнувала. Окрім того, з нами був Міністр безпеки Мартінес і Головний начальник штабу, маршал авіації Рекстон. Були також деякі малозначущі представники з найближчого оточення Президента.

Президент продивився відео з Айови й обернувся до Старого:

— Що скажеш, Ендрю? Я гадав, що нам слід було ізолювати саме Айову.

Старий лише невдоволено буркнув, а маршал Рекстон сказав:

— На мою думку — а я не мав достатньо часу для оцінки ситуації, — вони пішли у підпілля й зачаїлися. Нам доведеться прочісувати кожен квадратний метр кожного підозрілого району.

Старий знову буркнув:

— Як на мене, то прочісувати Айову, перевіряючи кожну кукурудзяну копицю, — це не дуже гарна ідея.

— А як у такому разі ми зможемо здійснити перевірку, сер?

— Треба вирахувати, де занишкнув ворог! Він не міг піти у підпілля. Бо не може жити без носія.

— Гаразд, припустімо, що це так. Скільки паразитів, на вашу думку, перебуває зараз в Айові?

— Звідки я, в біса, знаю? Вони мені не повідомляли.

— Тоді зробимо максимальне припущення. Якщо...

— Для припущення ми не маємо підстав, — перервав його Старий. — Вам не здається, хлопці, що слимаки виграли у нас іще один раунд?

— Ви щойно бачили губернатора; нам показали його спину — або чиюсь спину. Ви помітили, що він не обернувся кругом перед камерою?

— Ні, повернувся, — сказав хтось із присутніх. — Я сам бачив.

— У мене справді виникло враження, наче я на власні очі бачив, як він повернувся, — повільно мовив Президент. — Ви припускаєте, що губернатор Пакер потрапив у полон до паразитів?

— Саме так. Ви побачили те, що мали побачити. Перед тим як він зробив повний оберт, камеру відімкнули й увімкнули іншу — глядачі цього майже ніколи не помічають. Можете не сумніватися, містере Президент, що кожне повідомлення з Айови є сфальшованим.

Президент замислився. Міністр Мартінес похитав головою й сказав:

— Цього не може бути. Якщо повідомлення губернатора справді фальшиве, то його мав би сфальшувати дуже кмітливий актор. Пам’ятаєте інавгураційну промову в кризовий 1996 рік, коли щойно обраний Президент зліг із пневмонією? Якщо одна ця трансляція була сфальшована, то чому не може бути ще десятки інших з Айови? А що ви скажете про оту вуличну сценку в Де-Мойні? Тільки не кажіть мені, що можна сфальсифікувати картину із сотень людей, які ходять вулицями голі по пояс.

Чи, може, паразити володіють мистецтвом контролю за допомогою масового гіпнозу?

— Наскільки мені відомо — ні, — погодився Старий. — А якщо вони вміють це робити, то нам час викинути рушник і визнати, що людство зазнало поразки. А чому ви гадаєте, що це була трансляція з Айови?

— Що? Але ж, чорт забирай, сер, вона надійшла каналом, який належить Айові.

— І що це доводить? Ви бачили якісь вуличні вивіски? Це на вигляд як типова вулиця в центральному районі міста, де зосереджені заклади роздрібної торгівлі. Що б там не казав диктор, як, на вашу думку, — що то було за місто?

Міністр роззявив рота й закляк. Я маю добру візуальну пам’ять, яку зазвичай мають детективи. Прокрутивши в пам’яті трансляцію, я не лише не зміг сказати, що то було за місто, я навіть не зміг визначити, яка частина країни то була. То запросто могли бути Мемфіс, Сіетл чи Бостон. А могли й не бути. За рідкісними винятками на кшталт Канал-стріт у Новому Орлеані та Громадського центру в Денвері, центральні райони в американських містах є такими ж стандартними, як і, скажімо, цирульні.

— Гаразд, — продовжив Старий. — Особисто я не зміг визначити, і тому намагався підмітити хоч якісь орієнтири. Все пояснюється дуже просто: станція Де-Мойна записала сцену в стилі «Оголена спина» у якомусь незараженому місті і вставила її у свою програму під власним коментарем. І при цьому вирізала все, що могло б цю сцену ідентифікувати. А ми цю фальшивку проковтнули. Джентльмени, ворог знає нас вздовж і поперек. Свою кампанію він спланував надзвичайно детально і готовий пошити нас у дурні майже на кожному нашому кроці.

— Ти що, в панікери записався, Ендрю? — спитав Президент. — Існує також іще один можливий варіант: слимаки перебралися до якогось іншого місця.

— Вони й досі в Айові, — спокійно відказав Старий, — але це не можна довести, користуючись ось цим, — і він кивнув на стереотранслятор.

— Та це ж абсурд! — вигукнув міністр Мартінес, скорчивши скептичну гримасу. — Ви кажете про неможливість отримати правдивий звіт з Айови так, наче це — окупована територія.

— Фактично так воно й є.

— Але ж я зупинявся два дні тому неподалік Де-Мойна, коли повертався з Аляски. Там все було в нормі. До речі, я не сумніваюся в існуванні отих паразитів, хоча жодного ще не бачив. Але краще знайдімо їх і винищимо вщент замість надумувати собі якісь фантазії.

На обличчі Старого виник стомлений вираз; стомився і я сам. І мені подумалося: а чи багато простих людей сприймають серйозно те, що відбувається, якщо навіть на самісінькій горі немає згоди.

—Якщо ви контролюєте лінії комунікацій, то ви контролюєте всю країну, — нарешті озвався Старий. — Це ж елементарно. Ви краще поспішили би вжити заходів, міністре, інакше залишитеся без комунікацій взагалі.

— Але ж я просто...

— Ви просто мусите їх знищити! — гаркнув Старий. — Я ж сказав вам, що вони в Айові, в Новому Орлеані та десятках інших точок. Свою роботу я виконав. Ви — Міністр безпеки, ваша робота — викорінювати паразитів. — Старий підвівся. — Містере Президенте, останнім часом я надто виснажливо працював як для людини мого віку; коли мені бракує сну, то мені бракує витримки. Мене можна зрозуміти й вибачити за грубість?

— Звісно ж, Ендрю.

Але насправді Старий витримки не втратив, і, гадаю, Президент це добре розумів. Шеф витримки не втрачає, скоріше, він змушує інших втрачати витримку.

Старий хотів сказати «добраніч», але міністр його перервав:

— Хвилиночку! Ви зробили декілька безпідставних заяв. Перевірмо їх.

Він повернувся до начальника штабу:

— Рекстоне!

— Слухаю, сер!

— Отой новий блокпост біля Де-Мойна, форт... забув, як зветься,.. названий на честь якогось генерала.

— Форт-Паттон.

— Ага, Форт-Паттон. Підключіть його до командної лінії.

— З відеосигналом, — вставив Старий.

— Аякже, з відеосигналом, і ми покажемо цьому. себто ми дізнаємося про реальну ситуацію в Айові.

З дозволу Президента маршал авіації підійшов до стереоекрану, зв’язався з Головним штабом служби безпеки і попросив з’єднати його з черговим офіцером Форт-Паттона в Айові.

Невдовзі на екрані з’явився інтер’єр військового центру зв’язку. Увесь передній план заповнював собою молодий офіцер. Він був у кашкеті, на якому зазначалися його звання та підрозділ, але груди його були голі. Мартінес тріумфально поглянув на Старого:

— Ось бачите?

— Бачу.

— А тепер пересвідчимося остаточно. Лейтенанте!

— Слухаю, сер!

Ошелешений хлопець переводив погляд з одного відомого обличчя на інше. Прийом і стереоракурс були добре синхронізовані; очі на зображенні дивилися туди, куди вони мали дивитися, і складалося враження, наче офіцер сидів прямісінько в екрані.

— Встаньте й поверніться.

— Га? Е-е-е... слухаю, сер!

Отетерілий лейтенант виконав наказ, але при цьому майже вийшов за межі кадру. Все, що ми побачили, — це нижню частину спини, від попереку й до нижніх ребер.

—Чорт забирай! — вигукнув Мартінес. — Сядьте й поверніться!

— Слухаю, сер! — спантеличено скрикнув молодик. Перехилившись через стіл, він додав:

— Хвилинку, я зараз розширю кут зображення, сер.

Раптом картинка розпливлася, і на екрані застрибали райдужні хвильки. Але голос лейтенанта й досі чувся по аудіоканалу:

— Отак краще видно, сер?

— Та ні чорта нам не видно!

— Не видно? Хвилиночку, сер.

Ми чули його важке дихання. Раптом екран ожив, і мені на мить здалося, що ми знову потрапили до форту Паттон. Але цього разу на екрані з’явився якийсь майор, а кімната здавалася дещо більшою.

— Головний штаб, черговий зв’язковий офіцер майор Донован.

—Майоре, — звернувся до нього Мартінес, ледве стримуючи лють, — я щойно був на зв’язку з фортом Паттон. Що трапилося?

— Я вивчаю ситуацію, сер. На тому каналі у нас виникла невеличка технічна проблема. Ми з’єднаємо вас із фортом за мить.

— То не баріться!

— Слухаю, сер.

Екран зарябів і згас.

Старий підвівся знову:

— Покличте мене, коли усунете цю «невеличку технічну проблему». А тим часом я піду спати.

Якщо у вас склалося враження, що міністр Мартінес тупий, то мушу вибачитися. Кожен, хто вперше стикався зі слимаками, спочатку не міг повірити в їхні можливості. Треба було побачити хоча б одного на власні очі — і тоді усвідомлення небезпеки проникало вам глибоко в душу.

Маршалу авіації Рекстону також не можна було нічого закинути. Ці двоє чоловіків працювали всю ніч після того, як із відомих нам небезпечних територій надійшли нові повідомлення і переконали їх, що «технічні проблеми» не могли трапитися просто так, на рівному місці. О четвертій ранку вони зателефонували Старому, а Старий подзвонив мені по нашому спеціальному телефону. Ці імплантовані в плоть датчики не варто використовувати як будильники, бо не можна ж будити людину так різко й грубо.

Вони зібралися в тому ж конференц-залі — Мартінес, Рекстон та його двоє військовиків високого рангу і Старий. У той момент, коли прибув я, до залу увійшов Президент у халаті в супроводі Мері. Мартінес почав говорити, але його перервав Старий:

— Томе, покажи нам спину!

Президент здивувався, а Мері дала знак, що, мовляв, все гаразд, але Старий зробив вигляд, що не помічає її.

— Я серйозно, — наполіг він.

— Без сумніву, твоя правда, Ендрю, — спокійно мовив Президент і зняв із плечей халат. Його спина була чиста. — Якщо я не даватиму приклад, то як же мені тоді розраховувати на співпрацю інших?

Старий хотів допомогти Президенту вдягнути халат, але той знизав плечима й повісив його на спинку крісла:

— Треба набувати нових звичок. У моєму віці це непросто. Починаймо, джентльмени.

Я й сам думав, що до оголеної плоті доведеться певний час звикати.

Ми являли собою химерну групу. Мартінес був стрункий і засмаглий, неначе вигравіюваний із червоного дерева. Я б сказав, що він наполовину індіанець. Обличчя Рекстона вкривала характерна для авіаторів густа висотна засмага, але від шиї й донизу він був так само білий, як і Президент. Груди маршала покривав чорний хрест із волосся — від пахви до пахви і від підборіддя до живота, — тоді як Президент зі Старим були вкриті і спереду і ззаду сивуватим крученим мохом. У Старого він був настільки густим, що в ньому запросто могли гніздитися миші. Мері — мов рекламне фото: знімок під низьким кутом, щоб підкреслити ноги, і ретельне позування, десь так. А я... ну я — духовна особистість.

Мартінес із Рекстоном натикали в мапу шпильок — червоні означали уражені райони, зелені означали чисті; було також кілька шпильок янтарного кольору. Повідомлення з регіонів надходили знову і знову, і помічники Рекстона продовжували тикати в мапу нові шпильки.

Айова була схожа на плоть людини, яку уразив кір; Новий Орлеан та Луїзіана не кращі. І Канзас-Сіті також. Верхній край регіону Міссісіпі-Міссурі, від Міннеаполісу і до Сент-Пола та Сент-Луїса, також були явно ворожою територією. Звідти й до Нового Орлеана червоних шпильок було небагато, але зелених не було жодної.

Біля Ель-Пасо виднілося ще одне скупчення, і два — на східному узбережжі.

Президент неквапливо оглянув мапу.

— Нам знадобиться допомога від Канади та Мексики, — сказав він. — Чи є звідти якісь повідомлення?

— Жодних значущих, сер.

— Канада й Мексика, — серйозно мовив Старий, — це лише початок. Вам, як голові держави, знадобиться допомога всього світу.

— Ми цим займемося. А як щодо Росії? — поцікавився Рекстон.

На це ні в кого відповіді не було і бути не могло. Країна завелика, щоб її можна було окупувати, але й надто велика, щоб ігнорувати, — Третя світова війна проблему Росії не розв’язала, і жодна війна ніколи не вирішила б. За Залізною завісою паразити можуть почуватися як вдома.

— З цим питанням ми розберемося, коли до нього дійде черга, — сказав Президент, провівши пальцем по мапі. — Чи є проблеми з отриманням повідомлень зі східного узбережжя?

— Начебто немає, — відповів Рекстон. — Схоже, вони не чіпають прямих трансляцій. Але увесь армійський зв’язок я перевів на пряму лінію через космічні станції. — Він поглянув на свого пальцевого годинника. — Наразі маємо контакт із космічною станцією «Гамма».

— Гм-м, — мугикнув Президент. — Ендрю, а ці істоти можуть напасти на космічну станцію?

— Звідки я знаю? — роздратовано відповів Старий. — Невідомо, чи мають їхні тарілки такі технічні можливості. Скоріш за все вони робитимуть це методом інфільтрації — через постачальницькі ракети.

Почалася дискусія на тему — встигли слимаки захопити станції чи не встигли, бо програма «Оголена спина» на станції не поширювалася. Хоча ми самі створили й оплачували космічні апарати, оскільки суто технічно це була територія Сполучених Штатів, Президенту слід було дочекатися, як на виниклу проблему відреагує ООН.

— Можемо про це не турбуватися, — раптом заявив Рекстон.

— Чому ні? — поцікавився Президент.

— Я, мабуть, єдиний серед присутніх, кому доводилося подовгу служити на космічних станціях. Джентльмени, ці «костюми», які ми зараз маємо на собі, є на станціях традиційними. Повністю одягнена людина виділятиметься там, мов дивак у пальті на літньому пляжі.

І Рекстон віддав кілька наказів своїм помічникам.

Президент знову взявся вивчати мапу.

— Наскільки нам відомо, — сказав він, показуючи на Гриннелл в Айові, — все це почалося саме звідти, де була здійснена єдина посадка.

— Саме так, — підтвердив Старий.

— Гей, ні! — заперечив я.

Всі разом поглянули на мене, і мені стало ніяково.

— Продовжуйте, — сказав Президент.

— Було ще щонайменше три приземлення, я достеменно про це дізнався — перед тим як мене врятували.

На обличчі Старого з’явився спантеличений вираз:

— Синку, а ти впевнений? Ми гадали, що викрутили тебе досуха.

— Впевнений на сто відсотків.

— А чому ти про це не сказав?

— Я ніколи про це раніше не думав.

І я спробував пояснити, як почувається захоплена паразитом людина, як вона знає, що відбувається, але все для неї мов уві сні — і важливо, і водночас не важливо. Мені стало бентежно. Я — не з лякливих, але коли на твоїй спині сидить володар, то це все ж таки щось та значить.

—Не нервуй, синку, — заспокійливо сказав Президент і поблажливо усміхнувся.

Ця усмішка — не продукт телетрансляцій, вона була по-справжньому щирою.

—Важливо ось що: де вони приземлилися? — озвався Рекстон. — Ми й досі маємо можливість спіймати їх там.

— Навряд чи, — відповів Старий із сумнівом у голосі. — Після першого приземлення їм вдалося все приховати буквально за якісь кілька годин. Якщо це справді було перше приземлення.

Я підійшов до мапи і спробував пригадати. Спітнівши, я нарешті показав на Новий Орлеан.

— Я абсолютно впевнений, що одна з посадок була тут, — сказав я, вдивляючись у мапу. — Не пам’ятаю, де приземлилися інші, але я точно знаю, що вони приземлилися в окремих місцях.

— А може, десь тут? — поцікавився Рекстон, показуючи на східне узбережжя.

— Не знаю, не знаю.

Старий вказав на іншу небезпечну територію на східному узбережжі.

— Нам відомо, що це — точка вторинного зараження.

Старий вчинив милосердно й не став розповідати, що до того зараження доклався й я.

— Більше нічого не пам’ятаєш? — роздратовано спитав Мартінес. — Подумай добряче, чоловіче.

— Та я не знаю. Насправді я ніколи не знав, що вони замишляють. — Я напружив голову так, що вона мало не луснула, а потім вказав на Канзас-Сіті. — Я надіслав туди кілька повідомлень, але не знаю, чи були то заявки на поставки.

Рекстон поглянув на мапу: Канзас-Сіті був утиканий червоними шпильками не менше за Айову.

— В такому разі припустимо, що в Канзас-Сіті також було приземлення. Наші технарі зможуть прояснити це питання. Можна буде застосувати суто логістичний аналіз, і таким чином вирахувати місце ще одного приземлення.

— Або кількох приземлень, — додав Старий.

— Так, або кількох приземлень. Безперечно. Але нам потрібно більше повідомлень.

Рекстон повернувся до мапи і уставився в неї задумливим поглядом.

Намагання бути мудрим по шкоді — дурне заняття. Але в момент приземлення першої тарілки цю небезпечну гидоту міг би розчавити один рішучій чоловік одною бомбою. А в час, коли троє представників «родини Кавано», тобто Мері, Старий і я, здійснювали розвідку в околицях Гриннелла та в Де-Мойні, ми навіть утрьох могли б знищити усіх слимаків, якби виявили безжалісність і, що важливіше, коли б знали, де всі вони були.

Якби програму «Оголена спина» запровадили не пізніше двох тижнів після першого приземлення, то вторгненню можна було б покласти край іще тоді. Але наступного ж дня стало ясно, що ця програма як наступальний крок зазнала фіаско. Проте як захисний крок вона виявилася корисною: ще чисті території можна було убезпечити від зараження, оскільки слимаки не мали змоги переховуватися. Окрім того, «Оголена спина» мала й деякі невеликі успіхи в плані наступу: заражені райони, але ще не взяті слимаками під повний контроль, були швидко від них очищені. Наприклад, сам Вашингтон і Нова Філадельфія. Новий Бруклін також — там я особисто давав конкретні поради. І в результаті усе східне узбережжя перетворилося з червоного на зелене.

Але територія в центрі країни, проявляючись на мапі, червоніла, і такою й залишалася. Інфіковані регіони горіли тепер рубіновим світлом, бо просту настінну мапу зі шпильками замінили величезною електронною мапою військового типу з масштабом десять кілометрів в одному сантиметрі. Вона займала усю стіну конференц-зали. Це була мапа-дублікат, тоді як оригінал ховали в підземеллях Нового Пентагона.

Країна розділилася навпіл, наче якийсь велетень розлив по центру червону фарбу. Дві зигзагоподібні янтарні лінії межували із широким пасмом, окупованим слимаками. Подекуди ці території накладалися по краях одна на одну — це були зони реальної діяльності, місця, де був можливий прийом прямої видимості як зі станцій, контрольованих ворогом, так і зі станцій, які все ще перебували в руках вільних людей. Одна така зона починалася біля Міннеаполіса, тягнулася західніше Чикаго та східніше Сент-Луїса, а далі зміїлася крізь Теннессі та Алабаму аж до Мексиканської затоки. Друга широким шляхом прорізала Великі рівнини й виходила на район біля міста Корпус-Кристі в Техасі. Центром янтарної зони, ще не сполученої з основним масивом, було місто Ель-Пасо в тому ж Техасі.

Поглянувши на цю мапу, я подумав: «А що ж там відбувається в отих прикордонних смужках?». У залі я був сам-один — кабінет зібрався на нараду, і Президент забрав Старого із собою. Рекстон зі своїми достойниками пішов раніше. Я ж залишився, бо мені не сказали, куди йти і що робити. Мені закортіло побродити по Білому дому, але я завагався. Тож я залишився, нервував і спостерігав, як бурштинові лампочки загоряються червоним і, значно рідше, як червоні лампочки починають блимати бурштиновим або зеленим.

«Як же ж вранішньому відвідувачу без високого офіційного статусу можна тут поснідати?» — міркував я. Я був на ногах із четвертої години, і все, чим мені вдалося підхарчитися, була чашка кави, яку приніс мені президентський служник. Але більш важливою була потреба знайти туалет. Я знав, де розташований туалет Президента, але не наважився ним скористатися, переконаний у тім, що це буде щось між актом державної зради та хуліганською поведінкою.

Охоронця ніде не було видно. Мабуть, приміщення контролювалося прихованою камерою. Як на мене, то кожна кімната в Білому домі мала вуха та очі, але суто фізично їх ніде не було видно.

Кінець кінцем, я впав у розпач і почав смикати двері. Перші дві були замкнені, але третя виявилася саме тою, яку я шукав. Таблички «Священне місце: тільки для Президента» на ній не було, не схоже було також, що вона замінована, тому я увійшов до туалету.

Коли я повернувся до конференц-зали, там була Мері.

На мить я отетеріло витріщився на неї:

— Я гадав, що ти з Президентом.

— Так, була. Але мене вигнали. Мене підмінив Старий.

— Слухай-но, Мері, — сказав я. — Мені вже давно хотілося поговорити з тобою, але не було можливості. Мабуть, я не мав... Я помилився, як сказав Старий, але... — Я замовк, бо вся моя ретельно підготовлена промова розсипалася. — Я хотів сказати, що мені не слід було говорити те, що я тобі наговорив, і робити те, що я зробив, — жалюгідно завершив я.

Вона поклала руку мені на плече:

— Семе, мій любий Семе, не переймайся. Те, що ти сказав і зробив, цілком природно випливало з того, що ти знав. Особисто мені найважливіше те, що ти зробив для мене. Решта не має значення, за тим винятком, що тепер я знаю, що ти мною не гидуєш.

— Але ж. Чорт забирай, не будь такою шляхетною, мене це бісить!

Мері усміхнулася мені веселою і жвавою усмішкою, зовсім не схожою на ту смиренну, якою вона мене привітала.

— Семе, мені здається, що тобі подобаються жінки з певною мірою стервозності. Попереджаю тебе, що можу бути стервою. Ти, мабуть, і досі переживаєш через той ляпас. Що ж, я можу тобі його повернути. — Вона простягнула руку й легенько ляснула мене по щоці. — Ось так. Я тобі відплатила, тож можеш про нього забути.

Раптом вираз її обличчя змінився, вона розмахнулася — і мені здалося, що у мене от-от відпаде голова.

— А оце, — сказала Мері хрипким шепотом, — я відплатила тобі за ляпас, який отримала від твоєї подружки!

Вуха мої гуділи, а очі дивилися в різні боки. Якби я не бачив її голої долоні, то міг би подумати, що вона мене кийком огріла.

Мері подивилася на мене насторожено й зухвало, явно не збираючись вибачатися, — злюча, мов відьма, якщо розширені ніздрі про щось свідчать. Я підняв руку, і вона відсахнулася, але то я просто хотів доторкнутися до своєї щоки. Її пеком пекло.

— Доріс — не моя подружка, — кволо зауважив я.

Ми поглянули одне на одного й одночасно розсміялися. Мері поклала руки мені на плечі, а потім, не перестаючи сміятися, опустила голову на моє праве плече.

— Семе, — тільки й змогла вона вимовити. — Мені так шкода. Я не мусила цього робити, не мусила бити тебе. Принаймні так сильно.

— Так я й повірив, що тобі шкода, — прогарчав я, — могла б і промовчати. Ти мало голову мені не відбила.

— Бідолашний Сем! — Мері простягнула руку й торкнулася моєї щоки; мені стало боляче. — Вона справді не твоя подружка?

— Ні, мені не повезло. Але не тому, що я погано старався.

— Впевнена, що так воно й було. Але хто ж тоді твоя подруга, Семе?

Це питання прозвучало кокетливо, хоча навряд чи вона зробила це навмисне.

— Ти, відьмо! — відказав я.

— Так, — спокійно сказала Мері, — я — твоя подруга, якщо стану твоєю. Я вже тобі про це говорила. І я не жартувала. Куплена й оплачена. Готова до використання.

Вона чекала поцілунку, але я її відштовхнув:

— Іди до біса, жінко! Ти не потрібна мені «купленою й оплаченою».

Але вона анітрохи не знітилася:

— Я не так висловилася. Оплачена, але не куплена. Я прийшла сюди тому, що я хочу тут бути. А тепер поцілуй мене. Будь ласка.

До того моменту Мері ніколи не скеровувала на мене свою сексуальність, принаймні по-справжньому. Та, побачивши, що я не проти, вона увімкнула її на всю потужність, і це було схоже на той момент, коли з-за хмар визирає сонце. Може, це й кульгаве порівняння, але іншого у мене не знайшлося.

Колись Мері мене вже цілувала. Але цього разу вона поцілувала мене по-справжньому. Кмітливі французи недаремно мають для означення поцілунків два різні слова... Я відчув, наче занурююся в теплу золотисту імлу, з якої не хотілося виринати.

Нарешті я відірвався від неї, бо мені забракло повітря.

— Піду трохи посиджу.

—Дякую тобі Семе, — сказала Мері й відпустила мене.

— Мері, — невдовзі озвався я, — Мері, люба, а чи не можеш ти для мене дещо зробити?

— Кажи, — жваво мовила вона.

— Заради всього святого, повідай мені, будь ласка, чи можна тут хоч якось підхарчитися? Я ще не снідав.

На її обличчі з’явився спантеличений вираз: мабуть, не такого прохання вона очікувала. Але з готовністю відповіла:

— Ну звісно ж!

Не знаю, куди вона сходила і як це зробила. Мабуть, проникла до буфету Білого дому й через кілька хвилин повернулася з тарілкою сандвічів і двома пляшками пива. Яловича тушонка із житнім хлібом повернули мене до життя. Наминаючи третій бутерброд, я спитав:

— Мері, як ти гадаєш, коли скінчиться оця нарада?

— Зараз подумаю, — відповіла вона. — Там чотирнадцять чоловіків включно зі Старим. Як на мене, то нарада триватиме мінімум дві години. А що?

— В такому разі, — сказав я, доїдаючи останній шматок, — ми маємо достатньо часу, щоб непомітно вислизнути звідси, знайти нотаріальну контору, одружитися, а потім повернутися, перш ніж Старий помітить нашу відсутність.

Мері не відповіла й не подивилася на мене. Натомість уставилася поглядом на бульбашки у своєму пиві.

Нарешті вона підвела очі:

— Я зроблю це, якщо ти просиш. Правда, зроблю. Але мені не хочеться починати з брехні. Як на мене, то краще нам цього не робити.

— Ти не хочеш одружитися зі мною?

— Семе, я вважаю, що ти ще не готовий до одруження.

— Краще на себе подивися!

— Любий, не гнівайся. Я не зволікаю, чесно. Я буду твоєю хоч із довідкою про шлюб, хоч без довідки. Можеш мати мене де завгодно, коли завгодно і як завгодно. Але ж ти мене ще не знаєш. Пізнай мене — може, ти ще й передумаєш.

— Я не маю звички передумувати.

Мері поглянула на мене, нічого не сказавши у відповідь, а потім відвела убік свій сумний погляд. Я відчув, як почервоніло моє обличчя.

— То були екстраординарні обставини, — вперто сказав я. — Такого з нами не трапиться знову і за сотню років. Я сам не відав, що кажу, це було...

— Знаю, Семе, — перервала мене Мері. — Зараз ти хочеш переконати мене, що цього насправді не відбулося, чи принаймні що зараз ти відповідаєш за свої слова. Але тобі нічого не треба доводити. Я нікуди від тебе не втечу і я не маю до тебе недовіри. Забери мене звідси на вікенд, а ще краще перебирайся до моєї квартири. Якщо побачиш, що я тобі підходжу, то завжди матимеш час зробити мене «порядною жінкою», як казала колись моя бабця, правда, одному богу відомо, що вона мала на увазі.

Мабуть, вигляд у мене був похмурий, я й сам це відчував. Поклавши свою руку на мою, Мері мовила серйозним тоном:

— Поглянь-но на мапу, Семе.

Я повернув голову й поглянув на мапу. Вона була червоною, як і завжди, а може, навіть червонішою: мені здалося, що небезпечний район довкола Ель-Пасо розрісся ще більше.

Мері продовжила:

— Спершу треба вичистити геть цю гидоту, любий. Опісля, якщо у тебе залишиться бажання, спитай мене знову. А тим часом маєш у своєму розпорядженні привілеї без обов’язків.

Здавалося, цілком слушна пропозиція, але річ була в тім, що мені хотілося не цього. І чому це чоловік, який завжди уникав одруження як чуми, раптом вирішив, що його задовольнить лише шлюб, і тільки шлюб? Я стикався з подібними випадками сотню разів і ніколи цього не розумів; а тепер я сам робив те ж саме.

Щойно нарада завершилася, Мері мала повернутися до своїх обов’язків. Старий забрав мене на прогулянку. Так, на прогулянку, хоча ми дійшли тільки до Меморіальної лавки Баруха. Він усівся на неї, покрутив у руках люльку, і уставився перед собою поглядом. День був задушливим, і це було типово для Вашингтона, але в парку майже нікого не було. Напевне, люди поки не звикли до вимог програми «Оголена спина».

— Програма «Контрудар» розпочинається опівночі, — нарешті озвався Старий.

Я нічого не сказав, бо питати було марно.

Невдовзі він додав:

— Ми влаштуємо напад на кожну ретрансляційну станцію, радіо- й телестанцію, газетну редакцію, а також на кожен офіс «Вестерн Юніон» у червоній зоні.

— Непогано, — відповів я. — Скільки людей для цього знадобиться?

Старий не відповів, а натомість мовив:

— Не подобається мені це. Анітрохи не подобається.

— Що ти хочеш сказати?

— От дивись, хлопче: Президент виступив по телебаченню і наказав усім познімати сорочки. Але ми дізнаємося, що наше послання не дійшло до інфікованих територій. Якою, за логікою, буде наступна подія?— Мабуть, програма «Контрудар», — знизав я плечима.

— Вона ще не почалася. Думай — вже більше доби минуло, — що мало трапитися, але не трапилося?

— Звідки мені знати?

— Маєш знати, якщо хочеш досягнути хоча б чогось самотужки. Ось... — Старий подав мені ключ від аеромобіля. — Злітай до Канзас-Сіті й поглянь, що там і як. Тримайся подалі від трансляційних станцій, полісменів і. — чорт забирай! — ти ж краще за мене знаєш, звідки вони можуть напасти. Не попадайся слимакам на очі. До всього придивляйся. І не дозволяй себе спіймати. — Поглянувши на свого пальцевого годинника, Старий додав: — Повертайся сюди за пів години до півночі або раніше. Рушай.

— Чи не забагато часу ти виділив мені для оцінки всього міста? — дорікнув я. — Тільки до Канзас-Сіті майже три години ходу.

— Понад три години, — уточнив Старий. — Не привертай до себе уваги: пильнуй, щоб тебе не оштрафували.

— Ти ж чудово знаєш, що я — обережний водій.

— Рушай.

І я рушив, зупинившись біля Білого дому забрати своє спорядження. Я змарнував десять хвилин, переконуючи охоронця, що я справді тут був останньої доби і що мені вкрай необхідно забрати свої речі.

Авто було те ж саме, в якому ми зі Старим сюди приїхали, — я взяв його на стоянці Рок-Крик. Вуличний рух був слабенький, і я поцікавився у диспетчера стоянки, в чім причина.

— Вантажні й комерційні перевезення призупинені, — пояснив він. — Надзвичайний стан! До речі, ви маєте військовий допуск?

Я знав, що можу отримати його, зателефонувавши Старому, але не схотів дратувати його такими дрібницями. Тому відповів диспетчеру:

— Можете номер перевірити.

Він зітнув плечима й вставив мою картку в читальний пристрій. Моя здогадка була правильною: диспетчер отетеріло витріщився на мене і віддав картку зі словами:

— Ви, мабуть, велике цабе; напевне, особистий охоронець Президента.

Він не став питати, куди я зібрався, а я не став пояснювати. Мабуть, його комп’ютер, зчитавши номер Старого, заграв гімн Сполучених Штатів.

Піднявшись у повітря, я встановив автопілот на Канзас-Сіті й на максимальну дозволену швидкість, а сам спробував обдумати ситуацію. Кожного разу, коли при переході від однієї контрольної вежі до іншої я потрапляв у промінь радара, транспондер пищав, але обличчя на екрані не з’являлися. Мабуть, перепустка Старого годилася для цього маршруту незалежно від надзвичайного стану.

Мені спало на думку, що ж станеться, коли я пролітатиму над червоними зонами, і раптом збагнув, на що натякав Старий, кажучи про «наступний логічний крок». Чи пропустить мене мережа контролю на ті території, котрі, як ми чудово знали, кишіли паразитами?

Люди схильні уявляти собі комунікації як канали прямої видимості й нічого іншого. Але «комунікації» означають будь-який тип обміну інформацією, навіть якщо йдеться про стареньку бабцю, яка прямує до Каліфорнії з головою, вщент забитою плітками. Слимаки захопили канали зв’язку, тому президентське звернення не дійшло до адресата (принаймні ми це припускали) але рух новин неможливо перепинити так легко; такі заходи просто уповільнюють його. Тітонька Соня за радянською Завісою далеко не подорожує, бо це шкідливо для її здоров’я. Тому, якщо слимаки сподівалися утримати контроль над окупованою територією, то захоплення каналів зв’язку було б першим їхнім кроком.

Цілком резонно було б припустити, що їх було не настільки багато, аби опанувати увесь інформаційний обмін, але нічого іншого їм не залишалося робити.

Тож я дійшов єдиного висновку, який не мав істотного практичного значення: загарбники все одно щось робитимуть, і мені, як невід’ємній частині «процесу комунікації», слід приготуватися до ухильних маневрів, аби зберегти свою дорогоцінну шкіру.

А тим часом ріка Міссісіпі та червона зона невпинно наближалися з кожною хвилиною. Я подумав — що ж станеться, коли мій сигнал розпізнавання буде зафіксований станцією, контрольованою паразитами? Я спробував мислити як титанець, але виявив, що це неможливо, хоча і був певний час його рабом. Від згадки про це мене мало не знудило.

А що ж зробить комісар із безпеки, якщо якийсь ворожий літальний апарат пролетить над Завісою? Ясна річ, накаже його збити. Але це навряд чи мені загрожує. В повітрі я, скоріш за все, у безпеці.

Але треба не дати їм засікти моє приземлення — це ж елементарно.

Ага, «елементарно» — при наявності мережі контролю руху, яку з гордістю охарактеризували колись як таку, що крізь неї «навіть горобець не пролетить». А ще творці цієї мережі вихвалялися, що жоден метелик не зможе здійснити вимушену посадку без того, щоб не активувати при цьому систему пошуку й порятунку. Звісно, це перебільшення, але ж і я — не метелик.

Я збирався приземлитися неподалік зараженої території, а потім проникнути до неї суходолом. Рухаючись пішки, я зміг би подолати будь-яку захисну систему — механічну, електронну, патрульну або змішану. Але ж як можна замітати сліди, їдучи на машині, котра долає градус довготи кожні сім хвилин? Вона ж не зможе зобразити на своєму капоті безневинний погляд на кшталт «та я й сама не знаю, що тут роблю і як тут опинилася».

Якби я увійшов до червоної зони пішки, то Старий отримав би свою доповідь щонайшвидше аж на Михайлів день; він же хотів її мати ще до опівночі.

Колись, в один із рідкісних моментів поблажливого настрою, Старий сказав мені, що не завдає собі клопоту з роздачею своїм агентам детальних вказівок. Натомість він озвучує їм завдання, а там нехай кожен агент сам вирішує — тонути йому чи плисти. Я висловив думку, що це призводить до значних втрат серед агентів.

— Певною мірою так, — погодився Старий. — Але не більших, ніж якби я діяв протилежним чином. Я вірю в сили окремо взятого індивіда і намагаюся підбирати таких, які здатні виживати в екстремальних умовах.

— А як же, в біса, — спитав я його, — ти дізнаєшся, що тобі трапився саме такий тип, що здатен виживати?

На обличчі в Старого з’явилася зловісна посмішка.

— Тип, здатний до виживання, — це той, кому вдалося повернутися назад. Отак я й дізнаюся.

Я мав прийняти рішення в найближчі кілька хвилин. Елігу, сказав я собі, ось тепер ти й побачиш, до якого типу належиш — чорти б забрали Старого з його крижаним серцем!

Мій маршрут пролягав до Сент-Луїса, виводив мене на його окружну дорогу, а потім тривав до Канзас-Сіті. Але річ була в тім, що Сент-Луїс лежав у червоній зоні. На військовій мапі Чикаго був показаний як і досі зелений. Наскільки мені пам’яталося, бурштинова лінія йшла зиґзаґом на захід десь над містом Ганнібал у штаті Міссурі — мені було конче необхідно перетнути Міссісіпі, поки я перебував у зеленій зоні. Машина, яка перетинатиме річку десь із два з половиною кілометри завширшки, залишить на екрані локатора спалах не менш яскравий, ніж зірка в нічній пустелі.

Я надіслав на контрольну вежу запит знизитися до ешелону місцевого руху, і, не дочекавшись відповіді, знизився, перейшовши на ручне керування і скинувши швидкість. І рушив на північ.

Неподалік окружної дороги міста Спрингфілд я знову попрямував на захід, тримаючись на низькій висоті. Добравшись до річки, я повільно перелетів її низько над водою з вимкненим транспондером. Ясна річ, вимкнути сигнал радарного розпізнавання просто в повітрі не можна було на звичайній машині, але машини Відділу не були звичайними. Старий інколи дозволяв собі користуватися гангстерськими штучками.

Я мав надію, що коли під час мого перетину річки місцевий рух контролювався, то мій спалах на екрані могли б сплутати з якимось човном на воді. Я достеменно не знав, в якій зоні перебувала контрольна вежа по той бік ріки, але, якщо пам’ять мені не зраджувала, це мала бути зелена зона.

Я тільки-но хотів знову увімкнути транспондер, гадаючи, що так буде безпечніше або принаймні не так помітно, як раптом берегова лінія переді мною розступилася. На мапі там не було позначено жодної притоки, і я вирішив, що то якась бухта або нове додаткове русло, прорізане весняною повінню і ще не відображене на мапі. Я знизився мало не до рівня води і рушив вздовж русла. Воно було вузьке, звивисте й щільно перекрите кронами дерев, тому летіти там було все одно що бджолі намагатися втиснутися в тромбон, але дерева забезпечували майже ідеальний захист від радарів, тому я запросто міг для них «загубитися».

Але кілька хвилин по тому я й справді загубився, і не лише для будь-якого оператора за екраном локатора, а й для самого себе — я загубив себе на мапі. Канал зміївся і робив зиґзаґи, і я настільки заклопотався, керуючи машиною вручну і намагаючись не розбитися, що втратив усі навігаційні орієнтири. Я матюкався й жалкував, що моє авто не було летючим підводним човном, інакше я посадив би його на воду.

Раптом лінія дерев на лівому березі перервалася, і я помітив відрізок рівної землі. Я скинув швидкість і посадив машину, загальмувавши її так різко, що мене мало не перерізало навпіл ременем безпеки. Але я тепер був на суходолі, й мені вже не треба було зображати із себе сома в каламутному рівчаку.

Що ж робити, думав я. Навкруги нікого не було видно, і я дійшов висновку, що опинився на задвірку чиєїсь ферми. Безперечно, десь неподалік мало бути шосе. Я визнав за краще вийти на нього і рухатися суходолом.

Але відразу ж відкинув цю думку як недоречну. За три години льоту від Вашингтона до Канзас-Сіті я майже завершив подорож, і наскільки ж далеко від Канзас-Сіті я опинився? Суходолом їхати години зо три. З такими темпами все, що мені треба було зробити, — це сховати десь машину за п’ятнадцять-двадцять кілометрів від Канзас-Сіті і піти пішки; в такому разі мені лишилося б тільки три години. Я почувався жабою, яка с кожним стрибком наближалася до краю колоди, але так до нього й не дісталася. Отже, я мусив знову злетіти, бо часу було обмаль.

Але я не наважувався зробити це, допоки не зможу достеменно пересвідчитися, що тутешній рух контролюється вільними людьми, а не слимаками.

Раптом мені пригадалося, що я досі ані разу не вмикав стереотрансляцію, відтоді як полетів із Вашингтона. Я — не великий прихильник стереомовлення, бо вони роблять із нього бутерброд із реклами, всілякого непотребу та новин, тому це часто наштовхує мене на думку, а чи доречний такий «прогрес». Втім, новини можуть стати в пригоді.

Але каналу новин я так і не знайшов. Натомість натрапив на: а) лекцію такої собі Міртл Дулайтлі, доктора філософських наук, на тему «Чому чоловіки втомлюються від жінок?» за сприяння компанії «Ютаген» із виробництва гормонів (я дійшов висновку, що ця достойна жінка мала чимало досвіду в цій сфері); б) тріо дівчат-хіпі, які виконували пісню «Якщо хочеш мене, то чого ж ти мовчиш?» і в) епізод із серіалу «Лукреція пізнає життя».

Шановна доктор Міртл була повністю вдягнена і на своїй широкій та кремезній фігурі могла розмістити щонайменше трьох слимаків. Тріо дівчат були вдягнені так, як і личить хіпі, але спинами до камери вони не поверталися. З Лукреції чомусь завжди зривали одяг, бо вона не хотіла добровільно скидати його сама, але то камера завжди з’їжджала убік, то світло гасло, тому я так і не зміг перевірити, чи була її спина вільною від паразитів.

Жодного сенсу в тім, що я побачив, не було. До того ж, можливо, всі ці програми були записані за тижні чи навіть за місяці до того, як Президент виголосив програму «Оголена спина». Я продовжував перемикати канали, намагаючись знайти новини або хоч якусь передачу, що транслювалася в прямому ефірі, як раптом переді мною виник диктор із професійною індиферентною усмішкою на пиці. Він був повністю одягнений.

Невдовзі я збагнув, що то була одна з отих невибагливих дурнуватих передач. Диктор казав таке: «...а якась удачлива жіночка, котра просто зараз сидить перед екраном, може в цю мить отримати абсолютно безкоштовно домашнього робота-дворецького “шість в одному” від фірми “Дженерал Атомікс”. Хто стане цією щасливицею? Ви? Чи, може, ви?». Диктор на мить відвернувся від камери — і я побачив його плечі. Вони були вкриті сорочкою та піджаком і мали характерну округлу форму, майже горбату. Я опинився в червоній зоні.

Коли я вимкнув трансляцію, то виявив, що за мною стежать, — то був малий підсвинок років з дев’ять. На ньому не було нічого, окрім шортів, але засмага на його плечах свідчила, що він звик так ходити. Я опустив скло:

— Агов, шибенику, де тут шосе?

Він трохи повитріщався на мене, а потім відповів:

— Дорога до Мейкона проходить аж ген отам. А скажіть, дядьку, це у вас «Кадилак Зіппер», еге ж?

— Авжеж. Так де ти, кажеш, тут дорога?

— А ви мене підвезете?

— Немає часу. Де дорога?

Малий окинув мене поглядом, а потім відповів:

— Візьміть мене із собою, тоді покажу.

Я здався. Поки він забирався всередину, я відкрив свою валізу й дістав із неї сорочку, штани, куртку й начепив їх на себе. І нарочито безпечним тоном спитав:— Може, мені не слід було вдягати сорочку? Тутешні люди носять сорочки?

— У мене є сорочки! — ображено скривився малий.

— Я ж не сказав, що в тебе їх нема, а просто спитав, чи ходять тутешні люди в сорочках.

— Звісно, що ходять. Ми ж не в Арканзасі, дядьку.

Я кинув цю тему й знову спитав про дорогу. Натомість малий поцікавився:

— А можна я оцю кнопку натисну, коли ми злетимо?

Я пояснив цьому підсвинку, що ми поїдемо суходолом. Він неприховано розсердився, але дорогу показати погодився. Я їхав обережно, бо машина була надто важкою для сільської ґрунтової дороги. Невдовзі малий сказав мені повернути. Трохи згодом я зупинив авто і спитав:

— То ти покажеш мені, нарешті, дорогу, чи, може, мені по сраці тобі надавати?

Малий відчинив дверцята й вислизнув на землю.

— Гей, ану стривай! — заволав я.

Малий озирнувся.

— Дорога он там, — показав він.

Я розвернувся, не сподіваючись знайти шосе, але все ж таки знайшов його на відстані півсотні метрів. Виявилося, що цей шибеник фактично провів мене по колу.

Назвати ту дорогу трасою можна було лише з великою натяжкою — в її покритті не було ані грама гуми. Та все ж таки це було хоч якесь шосе, і я вирушив на захід. Загалом, я змарнував понад годину.

Мейкон у штаті Міссурі мав цілком нормальний вигляд, аж надто нормальний, щоб викликати почуття заспокоєності, оскільки про програму «Оголена спина» тут, вочевидь, ніхто не чув. Я побачив певну кількість голих спин, але день був спекотний. Покритих спин було більше, і кожна з них могла ховати під сорочкою слимака. Я серйозно замислився над тим, щоб перевірити лише це місто замість Канзас-Сіті, а потім, поки не пізно, вшитися назад тим самим шляхом, яким сюди прибув. Перспектива заглибитися в територію, котра, як мені було достеменно відомо, контролювалася титанцями, нервувала мене, як проповідника моралі на парубоцькій гулянці, — мені хотілося накивати п’ятами.

Але Старий чітко наказав — Канзас-Сіті, побіжний звіт про Мейкон навряд чи його задовольнить. Зрештою я об’їхав Мейкон окружною дорогою і опинився на злітному майданчику в дальній частині міста. Там я став у чергу туди, звідки стартували місцеві транспортні засоби, і насамкінець вирушив до Канзас-Сіті серед мішанини з гелікоптерів й іншої місцевої летючої техніки. Мені доведеться дотримуватися тутешніх дозволених швидкостей в усьому штаті, але це було краще, ніж потрапити в халепу зі своїм транспондером, який би висвітлювався на кожній контрольній вежі.

Летовище обслуговувалося автоматично, без технічних помічників, навіть на заправці нікого не було. Схоже, мені вдалося вписатися в транспортну мережу Міссурі, не викликавши при цьому підозри. Так, в Іллінойсі стояла контрольна вежа, де могли поцікавитися, куди це я пропав, але зараз це вже не мало значення.

Канзас-Сіті — старомодне місто; воно не постраждало від бомбувань, за винятком східного боку, де колись було передмістя Індепенденс. Це передмістя так і не відбудували, тому з південно-східного боку можна було потрапити прямісінько майже до центру, аж до Своуп-парку, не вибираючи при цьому між стоянкою та необхідністю сплати мита при в’їзді до самого міста.

Були ще варіанти: приземлитися на одній із посадкових платформ північніше ріки Міссурі та добратися до міста тунелями або висадитися на одній із платформ у центрі південніше Меморіального пагорба.

Я відхилив обидва варіанти, бо хотів постійно бути при машині і не волів продиратися на ній крізь блокпости. А якщо трапиться затор, то я не зможу швидко проскочити, поки охоронець витріщатиметься на мою перепустку. Затори в тунелях також мене не радували, так само як і ліфти на стартових майданчиках. Там можна було застрягнути надовго.

Якщо чесно, то мені не хотілося їхати до міста взагалі.

Я приземлив авто на шосе номер 40 і під’їхав до митного пропуску на бульварі Меєра. Черга сплатити мито за сумнівне задоволення роз’їжджати вулицями міста була доволі довгою. Коли мене підперло позаду якесь авто, у мене виникло відчуття, неначе я потрапив в оточення, і мені страшенно захотілося припаркуватися й увійти до міста тротуаром безкоштовно. Але воротар взяв із мене платню, навіть не удостоївши мене поглядом. Я ж поглянув на нього, але не зміг визначити, сидить у нього на спині паразит чи ні.

Полегшено зітхнувши, я проїхав крізь браму, але за брамою мене відразу ж зупинили. Переді мною опустився шлагбаум, і я різко загальмував, мало не врізавшись у нього. У відчинене віконце встромив голову полісмен.

— Перевірка безпеки, — сказав він. — Виходьте.

Я заперечив, пояснивши, що мою машину щойно перевірили.

— Ясна річ, — погодився полісмен, — але в нашому місті запроваджено програму безпечного руху. Ось вам квитанція на перевірку. Зупиніться за шлагбаумом, вийдіть з автівки та йдіть до отих дверей.

Він показав на приземкувату будівлю за кілька кроків від бордюру.

— А навіщо?

— У вас перевірять зір та реакцію, — пояснив страж порядку. — Не баріться, бо ви затримуєте чергу.

В моїй уяві виникла мапа, на якій Канзас-Сіті горів червоним світлом. В тім, що місто було «під контролем», я не сумнівався, отже, цей доброзичливий полісмен майже напевне мав на спині слимака. Мені навіть не треба було дивитися на його плечі.

Але я не міг нічого зробити, окрім як підкоритися, інакше довелося б встрелити його і в аварійному режимі злетіти в повітря. За звичайних обставин зі звичайним поліцейським я спробував би підкупити його, тицьнувши гроші йому в руку, коли він давав мені квитанцію. Але ж слимаки не користуються грошима.

Чи користуються?

Я вийшов з авто, невдоволено буркочучи, і повільно рушив до приземкуватої споруди. Двері ближчі до мене мали табличку «Вхід», на дальніх виднівся знак «Вихід». Коли я підійшов до будівлі, з дверей із написом «Вихід» показався чоловік, і мені страшенно закортіло розпитати його, що там всередині.

То була тимчасова споруда зі старовинними дверима без електроприводу. Я відчинив їх легеньким поштовхом ноги, обдивився інтер’єр вліво-вправо і вгору, а потім увійшов. Переді мною показався передпокій із дверима в дальньому кінці.

— Заходьте, — гукнув хтось зсередини.

Не втрачаючи пильності, я увійшов.

Всередині мене зустріли двоє чоловіків, обидва в білих халатах; в одного до голови було прикріплене дзеркальце отоларинголога. Він поглянув на мене й різко мовив:

— Це займе не більше хвилини. Підійдіть сюди.

Він зачинив двері, крізь які я увійшов — почулося, як клацнула клямка.

Там була приємніша обстановка, аніж та, яку ми організували в Конституційному клубі, — якби я мав час придивитися, то вона мені б навіть сподобалася. На великому столі видовжилася низка транзитних коробок для титанців, які вже відкрили й підігріли. Другий чоловік вже тримав одного слимака напоготові — для мене, як я зрозумів, — причому тримав під кутом, аби я не бачив, що було всередині коробки. Вочевидь, ці транзитні контейнери не викликали підозр в очах потенційних жертв, оскільки у лікарів під руками завжди є речі, призначення яких є невідомим для простих людей.

Що ж до самої процедури, то мене попрохали притулитися очима до лінз стандартного приладу для перевірки гостроти зору. Один «лікар» мав тримати мене, поки я, витріщаючись в окуляр, зачитуватиму перевірочні цифри, а його «асистент» тим часом мав причепити мені на спину володаря. Все чинно й спокійно, і жодного тобі насильства.

Як я дізнався, будучи на «службі» у паразитів, не було навіть необхідності оголяти жертві спину. Достатньо було лише притулити слимака до оголеної шиї, а потім жертва вже сама поправляла сорочку, прикриваючи таким чином свого «вершника», перед тим як піти.

— Підійдіть сюди, — повторив «лікар». — Притуліться очима до лінз.

Я швидко підійшов до лавки, на якій був змонтований прилад для перевірки гостроти зору, і вдав, що виконую його вказівки. А потім різко обернувся.

«Асистент» вже рушив до мене, тримаючи напоготові коробку зі слимаком. Коли я обернувся, він відхилив її убік від мене.

— Лікарю, — сказав я. — Я ношу контактні лінзи. Може, мені їх зняти?

— Не треба, — відрізав він. — Не будемо гаяти часу.

— Але ж, лікарю, — заперечив я, — я хотів би перевірити, як вони сидять. Останнім часом у мене виникли проблеми з лівою лінзою, — і я підняв обидві руки, щоб розширити повіки мого лівого ока. — Ось бачите?

— Тут вам не клініка. — сердито відказав він. — Робіть те, що вам кажуть.

Я міг тепер дотягнутися до них обох: опускаючи руки, я міцно згріб чоловіків докупи і вчепився пальцями у них межи лопаток. І кожна моя рука намацала під їхніми халатами щось м’яке й драглисте — від цього дотику мені стало гидко.

Колись мені довелося побачити, як машина збила на вулиці кота: бідолаха злетів високо угору, неприродно вигнувши спину й розчепіривши лапи. Ці двоє небораків нагадали мені оту нещасну тварину: вони скорчилися й вивернулися так, наче всі нервові клітини в їхніх тілах одночасно отримали потужний імпульс.

Мабуть, це сталося тому, що я швидко розчавив їхніх володарів.

Я не зміг їх втримати — вони викрутилися з моїх рук і плюхнулися на підлогу. Але мені не треба було їх тримати: після перших конвульсій обидва «медики» обм’якли і знепритомніли, може, навіть померли.

Хтось постукав у двері.

— Хвилиночку, гукнув я, — лікар зайнятий.

Стук припинився. Я пересвідчився, що двері замкнені, а потім підійшов до «лікаря» й стягнув із нього халат — побачити, що я зробив із «вершником».

Істота являла собою розчавлену слизьку масу, яка вже починала смердіти. Такою ж була тварюка й на «асистенті», що дуже мене задовольнило, бо інакше мені б довелося стріляти в обох слимаків, а я не зміг би цього зробити, не ризикуючи вбити при цьому і їхніх носіїв. Тож я полишив цих двох чоловіків — живих чи мертвих — із перспективою бути знову захопленими слимаками.

З володарями в коробках було інакше. Увімкнувши пістолет на віяльний максимальний режим, я попалив їх усіх за лічені секунди. Під стіною стояли два великі ящики. Не знаю, чи були там титанці, але я не мав підстав думати інакше. І почав нещадно палити їх променем пістолета, аж поки не обвуглилися дерев’яні дошки.

У двері знову почали стукати. Я швидко озирнувся навкруги — де б мені сховати двох чоловіків? Виявилося, що ніде, тому я вирішив вдатися до класичного військового маневру. Вже зібравшись покинути будівлю крізь двері для виходу, я відчув, що чогось бракує. Завагався й знову озирнувся довкола.

Кімната була майже гола, схоже, в ній не було нічого, що могло би знадобитися для того, що я замислив. Я міг би скористатися халатами «лікаря» або його помічника, але мені було бридко їх торкатися. Раптом я помітив на лаві чохол для приладу перевірки гостроти зору. Вхопивши той чохол, я запхав собі його під сорочку на спині, зобразивши характерний горб. Із застебнутим комірцем та під курткою він мав цілком переконливий вигляд.

А потім я вийшов, як сказав поет, «наляканим чужинцем у чужинецький світ».

Але насправді я не був наляканий і почувався впевнено й зухвало.

Мою квитанцію на машину взяв уже інший полісмен. Він прискіпливо глянув на мене і махнув рукою, мовляв, сідай. Я сів у авто, і він сказав:

— Рушайте до управління поліції, воно на першому поверсі мерії.

— Управління поліції, на першому поверсі мерії, — повторив я і дав газу.

Спершу я рушив у вказаному напрямку, а потім звернув на трасу Ніколс. Доїхавши до ділянки, де було мало машин, я натиснув кнопку, щоб на ходу змінити номерні знаки, сподіваючись, що ніхто не помітить. Цілком можливо, що авто з тими номерами, з якими я під’їхав до митної брами, вже оголосили в розшук. Я пожалкував, що не можу заодно змінити колір авто, свою фігуру й обличчя.

Перш ніж траса добігла до магістралі Маджі, я з’їхав із неї й далі рушив боковими вуличками житлового району. Була вісімнадцята за місцевим поясним часом, і я мав повернутися до Вашингтона через чотири з половиною години.

Місто було якимось не таким, як належно. Я спробував не звертати уваги на свій напружений емоційний стан, обумовлений останніми подіями, і поглянути на Канзас-Сіті неупереджено, аби побачити, що там відбувалося насправді, а не мало б відбуватися згідно з моїми очікуваннями або очікуваннями мого начальства. На перший погляд все начебто було так, як слід, але трошечки не так. Подібне відчуття виникає, коли дивишся погано поставлену п’єсу. Я намагався намацати причину, але вона раз по раз від мене вислизала.

Канзас-Сіті має багато мікрорайонів із приватними сімейними будинками віком до сотні й більше років. Здавалося, що час пройшов повз них, не торкнувшись; на галявинах бавилися дітлахи, а господарі сиділи у вечірній прохолоді на ґанках так, як сиділи там колись їхні прадіди та прабабусі. Може, десь поруч і були бомбосховища, але їх не було видно.

Дивні старовинні й громіздкі будинки, вибудувані поступово давно померлими членами всіляких гільдій, мають свій особливий непоказний шарм. Побачивши їх, можна здивуватися тому факту, що Канзас-Сіті набув репутації міста веселого й легковажного, бо ці старі райони здаються анклавом безпеки — неприступним і незборимим.

Я їхав цими районами, об’їжджаючи собак, гумові м’ячики та малюків, які бігали один за одним, і намагався відчути атмосферу цієї території. День розслаблено хилився до вечора — це був час першої чарки, поливання газонів та неквапливих теревенів із сусідами.

Власне, так воно й було. Попереду я побачив жінку, яка схилилася над клумбою квітів. Вона була в купальнику, а її спина була так само чистою, як і моя, хоча моя спина була схована під курткою з примощеним під нею жмутом тканини. Отже, слимака на жінці явно не було, як не було їх і у двох дітлахів поруч із нею. Тож що тут здавалося не так?

День був спекотний, навіть спекотніший, ніж зазвичай у Вашингтоні. І я почав видивлятися голі плечі жінок у купальниках і чоловіків у шортах та сандалях. Попри свою репутацію, Канзас-Сіті належить до так званого Біблійного поясу, де пуританська мораль відчувається особливо сильно. В жарку погоду люди там не роздягаються з бадьорою одностайністю, притаманною містам Лагуна-Біч або Корал-Гейблс. Доросла людина, повністю вдягнена навіть у найжаркіший день, не є чимось незвичним.

Тому мені траплялися люди і одягнені і роздягнені, але співвідношення було явно ненормальним. Звісно, довкола було багато по-літньому одягненої дітвори, але впродовж кількох кілометрів їзди мені трапилося лише п’ятеро дорослих жінок та двоє дорослих чоловіків із голими спинами.

А мав би побачити мінімум п’ятсот, бо день був жаркий.

Тепер підрахуємо. Так, під деякими піджаками та куртками слимаків не було, але просте співвідношення свідчило, що понад дев’яносто відсотків місцевих мешканців, безсумнівно, потрапили в полон до паразитів.

Це місто не було контрольоване на кшталт Нового Брукліна, воно було буквально насиченим володарями.

Я відчув панічне бажання стартувати в повітря просто з вулиці і вискочити з червоної зони на максимально допустимій швидкості. Слимаки знали, що я уникнув пастки на митному пропускному пункті, і, мабуть, вже розшукували мене. Напевне, я був єдиною вільною людиною за кермом автомобіля в усьому місті, а довкола мене кишіли паразити!

Але я придушив своє бажання. Агент, який накручує себе і втрачає самовладання, стає нікчемним як для себе, так і для свого начальства, і йому навряд чи вдасться видертися з халепи. Але я добре пам’ятав, що значить бути заручником володаря, тому мені було важко зберігати спокій.

Я порахував до десяти, розслабився і спробував спокійно обдумати ситуацію. Мабуть, я все ж таки помилився: щоб покрити місто з майже мільйонним населенням, володарів явно не вистачало. Я пригадав свій власний досвід, набутий лише два тижні тому: мені пригадалося, як ми підбирали новобранців і буквально трусилися над кожним новим носієм. Звісно, то було вже вторинне вторгнення, в якому слимаки залежали від ефективності постачання, тоді як біля Канзас-Сіті явно приземлилася летюча тарілка, вщент заповнена прибульцями.

Але все одно це не мало сенсу; я не сумнівався, що для повного насичення Канзас-Сіті слимаками знадобилася б не одна, а десять чи навіть більше тарілок. Але якби їх справді було так багато, то космічні станції неодмінно помітили б їх, а радари вирахували б їхні орбіти та місця приземлень.

А може, жодних траєкторій не було? Може, вони просто з’явилися, а не примчали сюди у своїх тарілках? Може, вони скористалися тим, що колись модно було називати гіпотетичним «просторово-часовим викривленням»? Я не знав, що таке «просторово-часове викривлення», і сумнівався, що хто-небудь знав взагалі, але це поняття цілком відповідало такому типу приземлення, яке не можна було відслідкувати за допомогою радару. Ми не знали, наскільки вправними були слимаки в технічному плані, і судити їх нашими обмеженими можливостями було б небезпечно.

Але інформація, яку я мав у своєму розпорядженні, привела до висновку, що суперечив традиційній логіці, і я мав його перевірити, перш ніж повертатися назад. Безсумнівним видавалося одне: якщо, за моїм припущенням, слимаки наситили місто, то вони тепер, безперечно, займалися тим, що й досі підтримували маскарад. Тобто наразі загарбники дозволяли місту видавати себе за місце проживання вільних людей. Тому, можливо, я виділявся не так сильно, як того боявся.

Отак розмірковуючи, я проповз ще три-чотири кілометри, сам не знаючи куди. А потім збагнув, що прямую до району крамниць довкола Плази, і різко звернув убік: там, де багато людей, багато й полісменів. Об’їжджаючи цей район манівцями, я проїхав повз громадський плавальний басейн. Оглянувши його, я заклав у файл пам’яті те, що спостеріг. Мій розум працює за допомогою затримок і пріоритетів: те, що має низький пріоритет, затримується, допоки мозкові мережі не вивільняться і не будуть готові до його сприйняття.

Коротше кажучи, мій мозок є вразливим до двояких суджень. І перш ніж він обробив інформацію про плавальний басейн, я встиг проїхати кілька кварталів. Інформації було небагато: ворота до басейну були замкнені, і на них висіла табличка: «Зачинено через закінчення сезону».

Плавальний басейн — і зачинений у найжаркішу пору літа? Що це означало? Абсолютно нічого — плавальні басейни припиняли свою діяльність у минулому і припинятимуть її в майбутньому. З іншого боку, зачиняти такий заклад у сезон найбільших прибутків суперечило логіці економічної політики — це могли зробити хіба що через якісь екстраординарні обставини. Тут причин могло бути багато.

Але водночас плавальний басейн був тим місцем, де підтримувати маскарад було б неможливо. З точки зору звичайної людини непрацюючий плавальний басейн був менш помітним, аніж відчинений басейн, який не використовували в спекотну погоду. А я вже добре знав, що титанці у своїх хитрих маневрах імітували звички і вчинки людей, — аж надто добре знав, чорти б їх забрали!

Отже, пункт номер один: пастка на митному пропуску до міста; номер два: надто мало купальників; номер три: замкнений плавальний басейн.

Висновок: слимаків було значно більше, ніж будь-хто міг уявити, — також і я, хоч мені й довелося побувати в їхньому рабстві.

Супутній висновок: програма «Контрудар» базується на хибному припущенні щодо кількості ворогів і дасть не більший результат, ніж намагання вполювати носорога за допомогою рогатки.

Контраргумент: те, що я начебто побачив, здається фізично неможливим.

Мені вже чулося, як міністр Мартінес шматує мій звіт на клапті. Мої припущення стосувалися лише Канзас-Сіті і були недостатньо обґрунтованими навіть для одного цього міста. Красненько дякую вам за виявлену цікавість, але тепер мені потрібен довгий відпочинок і свобода від нервової напруги.

Оревуар, джентльмени!

Я мусив пред’явити якісь важливі докази, щоб Старий зміг переконати Президента всупереч резонним запереченням його радників, і мусив роздобути їх якомога швидше. Бо навіть якщо повністю ігнорувати правила руху, мені навряд чи вдасться викроїти час на пошуки з тих двох із половиною годин, які залишалися мені, щоб дістатися до Вашингтона.

Де ж я міг роздобути переконливе обґрунтування? Може, податися глибше до центру, змішатися з натовпом, а потім сказати Мартінесу, що майже кожна людина, яка трапилася мені на шляху, була заручником слимаків? Але як я міг це довести? Як міг це підтвердити? Я ж бо не мав того нюху на слимаків, який мала Мері. Допоки паразити зможуть підтримувати видимість нормальності, характерні прикмети будуть малопомітними, за винятком надлишку округлих плечей та дефіциту оголених.

Так, пастка на митному пункті була переконливим доказом. Тепер я більш-менш чітко розумів, як слимакам вдалося наситити місто, — якщо вони мали для цього достатньо «живого матеріалу». Я не сумнівався, що на виїзді мені знову трапиться подібна пастка. Будуть вони й на стартових платформах, а також у кожному пункті на в’їзді й виїзді з міста. Всі, хто вирушають із міста, розглядаються слимаками як нові агенти; всі, хто в’їжджає — як нові раби.

В цьому я анітрохи не сумнівався і тому не мав бажання їхати до стартової платформи для підтвердження свого висновку. Колись мені самому довелося влаштувати подібну пастку на вході до Конституційного клубу, і оминути її тоді не вдалося нікому.

На останньому перехресті я помітив платний принтер газети «Канзас-Сіті Стар». Крутнувшись, я повернувся до принтера, зупинився й вийшов. Вкинувши монетку в щілину, я почекав, поки автомат надрукує мені примірник газети. Це зайняло навдивовижу багато часу, але то, мабуть, здалося мені через мою знервованість, бо у мене було таке враження, що кожен перехожий підозріло на мене витріщається.

Формат газети «Стар» зберіг свою звичну нудну респектабельність — нічого цікавого, жодної згадки про надзвичайний стан, ані слова про програму «Оголена спина». Стаття на головній сторінці мала заголовок «Телефонний зв’язок порушений через магнітні бурі», а підзаголовок повідомляв: «Місто наполовину ізольоване через статичне випромінювання Сонця». Нижче виднілося триколірне й реалістичне стереофото сонця, чий лик був спотворений сонячними плямами, схожими на якісь космічні прищі. Фотографія мала дату Паломарської обсерваторії, як і одна із супровідних статей під зображенням Сонця.

Фото було гарною підробкою, а може, слимакам вдалося видобути справжнє фото з архіву газети «Стар». Воно додавало переконливості простому й несенсаційному поясненню, чому вільна від паразитів тітонька Шульц ніяк не може додзвонитися своїй бабусі в Піттсбург.

Решта газети мала цілком нормальний вигляд. Я засунув її під пахву, щоб детальніше передивитися згодом, і обернувся до машини... як раптом до неї тихо підкотило поліцейське авто і мало не вперлося в неї своїм капотом. З авто вийшов полісмен.

Поліцейське авто володіє непояснимою здатністю вмить збирати біля себе натовп, неначе з повітря. Іще мить тому на розі нікого не було, інакше я ніколи б не зупинився. А тепер довкола були люди, і до мене наближався лягавий. Я посунув руку ближче до пістолета. Я миттю завалив би його, якби був впевнений, що всі люди довкола були такими ж небезпечними, як і він.

Він зупинився переді мною.

— Покажіть мені ваше водійське посвідчення, — сказав він доброзичливим голосом.

— Хвилиночку, офіцере, — не став заперечувати я, — воно прикріплене до панелі мого авто.

Я пройшов повз нього, даючи йому зрозуміти, що він має піти за мною слідом. Я відчув, як він завагався, але все ж проковтнув наживку. Я повів його до дальнього боку, між моєю машиною і його. Це дало мені змогу пересвідчитися, що напарника в його машині не було, і це було дуже доречним відхиленням від загальноприйнятої поліцейської практики. Ба важливіше, таким чином я відгородився своїм авто від зівак, які мали підозріло безневинний вигляд.

— Ось тут, — сказав я, показуючи всередину, — посвідчення прикріплене внизу.

Він знову завагався, а потім нахилився — достатньо надовго, щоб я застосував до нього свій новий прийом: лівою рукою гепнув його по спині й чимдуж стиснув пальці на плечі.

Лягавий повівся точнісінько так, як і вдарений колись машиною кіт: все його тіло вибухнуло корчами. Не встиг він впасти на тротуар, як я вже був у машині і тиснув на газ.

І зробив це дуже вчасно — маскарад закінчився так само раптово, як і в офісі у Барнса: натовп накинувся на авто. Якась молодиця вчепилася нігтями в гладенький капот моєї машини і тягнулася за нею метрів із п’ятнадцять, перш ніж мені вдалося різким поворотом струсити її геть. На той момент я вже встиг набрати швидкість і продовжував прискорюватися. Уникаючи зустрічних машин, я чекав, поки не з’явиться достатньо простору, щоб піднятися в повітря.

Ліворуч показалася поперечна вулиця, я швидко в неї звернув. Це було помилкою, оскільки через дерева, які звисали над нею, я не міг злетіти. Наступний поворот був іще гіршим. Я проклинав градобудівників, які перетворили Канзас-Сіті на парк. Мені довелося пригальмувати. Тепер я рухався з дозволеною в місті крейсерською швидкістю, видивляючись достатньо широкий бульвар для нелегального злету. Нарешті мої думки наздогнали мене, і я збагнув, що жодних ознак погоні немає. Тут мені стала в пригоді моя добра обізнаність із володарями. За винятком прямого спілкування «спина до спини», титанець живе у своєму носії і за його сприяння; він бачить те, що бачить носій, і отримує ту ж саму інформацію, яку отримує заручник через свої органи чуття.

Це я добре знав. Тому був впевнений, що слимаки на розі навряд чи шукали саме мій автомобіль, — окрім того конкретного слимака, який сидів на плечах полісмена, — а з ним я вже розквитався!

Звісно, мене шукатимуть інші паразити, які були неподалік, але вони мали лише ті фізичні здібності, якими володіли їхні носії. І я вирішив, що маю ставитися до них із пересторогою, не більшою — чи, може, трошечки більшою, — ніж до звичайного натовпу роззяв. Себто я можу їх просто ігнорувати й забути про них, спокійно переїжджаючи з району в район.

Мені залишалося тридцять пільгових хвилин, і я нарешті вирішив, який доказ мені потрібен: це мав бути колишній заручник, який зміг би розповісти, що трапилося з містом. Отже, мені належало врятувати полоненого.

Я мав спіймати чоловіка, якого осідлав слимак, причому спіймати його так, щоб не завдати йому шкоди. Для цього треба було усунути або вбити його «вершника» і доставити звільненого полоненого до Вашингтона. Часу для вибору кандидатури і для підготовки плану я не мав, тому мусив діяти невідкладно. Щойно я прийняв рішення, як помітив чоловіка, який ішов за квартал попереду мене. Він ніс портфель і ступав як чоловік, котрий прагне якомога скоріше дістатися домівки, де на нього чекає смачна вечеря. Я зупинився біля нього й гукнув:

— Агов!

— Що таке? — спитав незнайомець.

— Я щойно був у міській мерії. Нема часу пояснювати — сідайте в авто, і ми проведемо пряму співбесіду.

— Мерія? Ви про що? — насторожився чоловік.

— Зміни у планах, — відповів я. — Не гаймо часу.

Швидко в машину!

Чоловік відсахнувся. Я вискочив з авто і вхопив його за сутулі плечі.

Але не відчув нічого. Бо моя рука впала на кістляву людську плоть, і чоловік почав голосно верещати.

Я заскочив назад у машину і швидко вшився геть. Від’їхавши кілька кварталів, я сповільнив хід і замислився. Невже я помилився? Невже мої нерви так перенапружилися, що слимаки почали ввижатися мені навіть там, де їх не було?

Ні! В мені пробудилася незламна воля Старого дивитися фактам у вічі й бачити їх такими, якими вони є. Митний пункт пропуску, купальники, плавальний басейн, полісмен біля газетного автомату — це були відомі мені факти, а цей останній інцидент свідчив лише про те, що мені трапився рідкісний виняток, незаражений екземпляр — один із десятка, а може, і з кількох десятків, якого ще не встигли завербувати. Я натиснув на газ, видивляючись наступну жертву.

Нею виявився чоловік середнього віку, який поливав свій газон, — постать настільки буколічна, що я вже хотів проїхати повз нього. Але часу було обмаль, тим більше що на чоловікові підозріло горбився на спині товстий светр. Якби я вчасно побачив на веранді його дружину, то, безперечно, не затримався би, бо спідниця й бюстгальтер — єдине, у що вона була одягнена, — вказували на те, що слимака на ній не було.

Я зупинився, й чоловік запитально поглянув на мене.

— Я щойно з мерії, — завчено повторив я. — Нам із вами треба поспілкуватися напряму. Сідайте в машину.

— Для цього треба зайти до будинку, бо авто занадто на виду.

Коли я підійшов до нього, він прошепотів:

— Обережно. Жінка не з нами.

— Це — ваша дружина?

— Так.

Ми зупинилися на ґанку, і він сказав:

— Люба, знайомся, це — містер О’Кіф. Нам треба з ним дещо обговорити. Ми пройдемо до кабінету.

— Ну аякже, коханий, — усміхнулася жінка. — Добрий вечір, містере О’Кіф. Спекотно сьогодні, еге ж?

Я кивнув, і вона повернулася до свого в’язання. Ми пройшли всередину, і чоловік завів мене до свого кабінету. Оскільки ми обидва грали в маскарад, то я увійшов першим, як і личить гостю в супроводі господаря. Мені не хотілося показувати йому свою спину.

Саме через це я наполовину був готовий до того, що сталося через мить. Чоловік вдарив мене в потилицю. Але я швидко крутнувся і впав майже неушкодженим. Кілька разів крутнувшись на долівці, я зупинився, лежачи на спині.

У підготовчій школі нас били мішками з піском, за те що ми, впавши, відразу ж намагалися підхопитися. Пам’ятаю, як мій тренер казав зі своїм характерним бельгійським акцентом: «Сміливці підводяться — і гинуть. Будь боягузом — бийся, лежачи на спині».

Тож я, лежачи на підлозі, спробував відбитися від нападника п’ятами. Той позадкував, немовби танцюючи, і на якусь мить опинився достатньо далеко від мене. Схоже, пістолета він не мав, і тепер, користаючись нагодою, я міг би вихопити свого. Але в кімнаті був камін, справжній камін із кочергою, лопатою й щипцями. Описуючи півколо, чоловік позадкував до каміна.

Неподалік мене стояв невеличкий стіл. Я стрибнув, потім покотився, вхопив той столик за ніжку й жбурнув. Стіл поцілив чоловікові в пику якраз тоді, коли він вхопився за кочергу. Але в ту ж мить я накинувся на нього.

Його володар здихав у моїх пальцях, а сам чоловік конвульсивно смикався, коли я раптом почув несамовитий вереск. В одвірку з’явилася його дружина. Я кинувся вперед і торохнув її просто у подвійне підборіддя. Її вереск різко перервався, і вона рухнула на підлогу, а я тим часом повернувся до її чоловіка.

Обм’яклого чоловіка піднімати надзвичайно важко — на те, щоб підняти його й покласти собі на плечі, я витратив більше часу, ніж на те, щоб заткнути йому пельку. Ох і важкий же він був! Але я — жилавий вовцюган, рукатий та ногатий, і мені так-сяк вдалося підтюпцем віднести чоловіка до машини. Шум нашої бійки підняв на ноги тільки дружину моєї жертви, але її крики розбурхали щонайменше половину мікрорайону. З обох боків вулиці з дверей повискакували люди. Поки що вони були досить далеко від мене, до того ж я з полегшенням побачив, що двері машини відчинені. І я поквапився до неї.

Однак моя радість змінилася роздратуванням: за кермом сидів шибеник — точна копія того, який водив мене нещодавно по колу, — і смикав за ручки керування. Проклинаючи все на світі, я скинув свого полоненого на округле заднє сидіння і вхопив малого за шкірку. Він наїжачився й почав пручатися, та я відірвав його від сидіння й викинув з автомобіля — прямісінько в руки першого з моїх переслідувачів.

Це мене й врятувало. Поки він відривав від себе малого, я заскочив на водійське сидіння і рвонув уперед, не потурбувавшись зачинити дверцята і надіти ремінь безпеки. Коли я завертав на першому ж повороті, дверцята рвучко захлопнулися, а я мало не з’їхав із сидіння. Потім я поїхав прямим курсом — достатньо довго, щоб встигнути пристебнути ремінь безпеки. На наступному розі я знову зробив різкий поворот, мало не зіштовхнувшись при цьому зі звичайним наземним авто, і помчав далі.

Нарешті я знайшов потрібний мені широкий бульвар, схоже, то був Пасео, і натиснув кнопку «Зліт». Можливо, я спричинив кілька аварій, але у мене не було часу клопотатися через це. Не чекаючи, поки машина набере висоту, я скерував її на схід і, рухаючись у східному напрямку, продовжив набір висоти. Міссурі я перетнув у ручному режимі і, намагаючись якомога швидше розігнатися, використав всі прискорювачі, передбачені конструкцією машини. Можливо, саме ці зухвалі й незаконні дії й врятували мою голову: щойно я вибрав свій останній прискорювач, як десь над Колумбією я відчув, що авто сильно струснуло. Хтось випустив по мені ракету-перехоплювач, здається, то був так званий винищувач дияволів, і ця вкрай небезпечна штука мало не влучила в мою машину.

Пострілів більше не було, і це був добрий знак, бо відтоді я перетворився на чудову мішень. Моя права турбіна різко почала нагріватися, мабуть, через близький вибух ракети, або просто від того, що я нещадно гнав машину у форсованому режимі. Я дав їй можливість нагріватися іще протягом десяти хвилин, молячись, щоб вона не розлетілася на друзки. Коли ж Міссісіпі лишилася позаду, а індикатор вже заповз далеко в зону «Небезпека», я вимкнув праву турбіну, і машина зашкутильгала на лівій. Більше п’ятисот кілометрів на годину вижати з неї не вдавалося, але я вже був поза межами червоної зони, серед вільних людей.

До того моменту я тільки й мав часу, щоб час від часу позирати на свого пасажира. Він лежав там, де я його кинув, розтягнувшись на задніх сидіннях чи то живий, чи то мертвий. Тепер, коли я знову опинився серед нормальних людей і вже не мав змоги пересуватися з недозволеною швидкістю, у мене з’явилася можливість перейти на автоматичний режим. Я увімкнув транспондер, надіслав запит на диспетчерську вежу і увімкнув автопілот, не чекаючи на дозвіл. Диспетчер, мабуть, виматюкав мене і, може, зареєстрував мій сигнал для подальшої доповіді начальству, але все одно якось примудрився вмостити мене в транспортний потік. Я обернувся й поглянув у салон на свого пасажира.

Він дихав, але й досі був непритомний. На щоці, там, де я гепнув його столом, утворився великий набряк, але, схоже, жодна кістка не була зламана, і у мене виник сумнів, що він знепритомнів саме з цієї причини. Я поляскав його по щоках, а потім впився нігтями в мочки його вух, але так і не зміг привести його до тями.

Мертвий слимак вже почав смердіти, але я не мав змоги викинути його. Тож я залишив пасажира як він був, і повернувся на своє сидіння.

Хронометр показував 21:37 вашингтонського часу, а мені ще треба було подолати майже тисячу кілометрів. За умови, що на одній силовій установці мені вдасться рухатися з максимально можливою швидкістю, також враховуючи час на приземлення, їзду до Білого дому й розшуки Старого, я мав добратися до Вашингтона через кілька хвилин після опівночі. Отже, мені не вдалося виконати наказ, і Старий, можна було анітрохи не сумніватися, неодмінно залишить мене за це у школі після уроків, себто видасть мені на горіхи.

Щоб цього не сталося, я спробував запустити правий рушій. Без варіантів — турбіну, скоріш за все, заклинило, і вона потребувала серйозного ремонту. Може, воно було й на краще, бо після поновлення роботи в швидкісному режимі вона взагалі могла розбалансуватися й вибухнути. Тож я вирішив зв’язатися зі Старим по телефону.

Але телефон не працював. Можливо, я пошкодив його під час бійки в будинку своєї жертви, але раніше він мене ніколи не підводив. Його мікросхеми й транзистори були впаяні в пластмасу, що робило його майже таким же стійким до ударів, як, скажімо, безконтактний детонатор. Я поклав телефон до кишені, відчуваючи, що сьогоднішній день — один із тих, коли мені не варто було виходити з дому взагалі. Я натиснув кнопку аварійного переговорного пристрою.

— Диспетчере! — вигукнув я. — Диспетчере! Аварійна ситуація!

Екран засвітився, й на мене поглянув молодий хлопець. Я з полегшенням побачив, що він був оголений до поясу, принаймні спереду.

— Диспетчер слухає — контрольна вежа Фокс одинадцять. Що ви робите в повітрі? Я намагався зв’язатися з вами відтоді, як ви увійшли в мою зону.

— Це неважливо! — відрізав я. — Підключіть мене до найближчої військової мережі. Це конче необхідно!

Диспетчер завагався, але екран замерехтів, і зображення на ньому зникло. Невдовзі воно виникло знов у вигляді військового центру прийому повідомлень — і у мене відлягло від серця, бо всі, кого я там побачив, були голі до пояса. Увесь передній план займав молодий черговий офіцер; я був ладен його розцілувати. Натомість я сказав:

—Аварійка, з’єднайте мене з Пентагоном та Білим домом.

— А ви хто?

— Нема часу пояснювати! Я — цивільний агент, і ви не розпізнаєте мого посвідчення, навіть якщо побачите його. Покваптеся!

Мабуть, мені вдалося його переконати, але з екрану його відсунув якийсь чоловік старшого віку — судячи зі знаку розрізнення на кашкеті, то був командир ескадрильї.

— Сідайте негайно! — наказав він.

— Слухайте, капітане, — відказав я, — це — воєнна надзвичайна ситуація. Ви мусите надати мені зв’язок. Я...

—Так, це справді надзвичайна воєнна ситуація, — перервав мене командир, — тому всі цивільні літальні апарати були посаджені протягом останніх трьох годин. Сідайте негайно.

— Але мені треба.

— Приземляйтеся, інакше ми вас зіб’ємо. Ми за вами стежимо; в разі необхідності я можу запустити ракету-перехоплювач, яка вибухне за кілометр попереду вас, — для попередження. Якщо летітимете далі або виконаєте якийсь інший маневр, окрім заходу на посадку, то наступна ракета поцілить безпосередньо у вас.

— Та послухайте ви, кінець кінцем! Я приземлюсь, але мені потрібно... — проте командир відключився, так і не давши мені договорити.

Перший вибух стався значно ближче, ніж за кілометр, тож мені довелося сідати.

Приземлився я невдало, але не ушкодив ані себе, ані пасажира. Довго чекати мені не довелося. Військові освітили мене ракетами і швидко приземлилися поруч зі мною, перш ніж я встиг переконатися, що моя машина не розвалиться остаточно й не спалахне. Вони забрали мене до своєї бази, де я зустрівся з капітаном особисто. Він навіть дозволив мені передати повідомлення, після того як його «психи» влаштували мені сеанс гіпнотичного сну, а потім вивели з нього, вколовши мені спеціальний антидот. На той момент було вже о пів на першу за п’ятим часовим поясом, і операція «Контрудар» тривала якраз цю саму годину й тридцять хвилин.

Старий вислухав мій звіт, буркнув, потому наказав мені заткнутися й прийти до нього вранці.

Якби ми зі Старим сходили до Національного зоопарку, а не на прогулянку, то мені не треба було б їхати до Канзас-Сіті. Тих десятьох титанців, яких ми відловили під час спільного засідання обох палат Конгресу, плюс тих двох, які були спіймані наступного дня, передали у відання директора зоопарку, щоб він посадовив їх на плечі нещасливих антропоїдів, переважно шимпанзе та орангутанів. Горил серед них не було.

Директор наказав закрити мавп у ветеринарному шпиталі зоопарку. Двох шимпанзе, Абеляра та Елоїзу, помістили разом в одній клітці — вони завжди були парою, і тому, якщо виходити із суто людської точки зору, жодної вагомої підстави тримати їх окремо не було. Можливо, саме це й пояснює, чому нам, людям, важко мати справу з титанцями суто психологічно; навіть ті, хто пересаджував слимаків на мавп, продовжували сприймати результати експериментів із точки зору мавп, а не титанців.

У клітці поруч із тою, де сиділи шимпанзе, тримали сім’ю туберкульозних гібонів. Через хворобу їх не використовували як носіїв, і спілкування між клітками не було. Вони були розділені розсувними розбірними панелями, і кожна клітка мала власний кондиціонер повітря. Мені доводилося бувати і в гірших шпиталях, особливо запам’ятався один із таких в Україні...

Коротше кажучи, наступного ранку панель виявилася відсунутою, і гібони поєдналися із шимпанзе. Абеляр, а може, й Елоїза, якось спромоглися відімкнути замок. Цей замок мав бути нездоланним для мавп, але вони змогли його подужати за підтримки титанців. Тому причин нарікати на інженера, який змайстрував замок, не було.

Було двоє шимпанзе, плюс двоє титанців плюс п’ятеро гібонів, а наступного ранку було семеро мавп і семеро «вершників»-титанців.

Цей факт виявили ще за дві години перед тим, як я відбув до Канзас-Сіті, але Старому про це не повідомили. А якщо б повідомили, то він знав би, що Канзас-Сіті вже насичений слимаками. Я міг би й сам про це здогадатися. Та якби Старому сказали про гібонів, то операція «Контрудар» ніколи б не розпочалася.

Ця операція виявилася найгіршим провалом в історії війн. Вона була прекрасно продумана, і точно опівночі в Зоні 5 були здійснені висадки десантів на дев’яносто шість об’єктів: газетні редакції, диспетчерські пункти, станції-ретранслятори і таке інше. Штурмові підрозділи складалися з еліти аеромобільних військ, здебільшого із сержантів-ветеранів. Їх супроводжували технарі, чиїм завданням було повернення кожного комунікаційного пункту до нормальної роботи.

Після цього кожна з місцевих станцій мала передати в прямому ефірі промову Президента. Таким чином програма «Оголена спина» мала охопити всю заражену територію, війна швидко скінчилася б, а після її завершення залишилося б здійснити тільки невеличку зачистку.

Вам коли-небудь доводилося бачити пташку, яка ранить себе, б’ючись об віконну шибку? Пташка не дурна, вона просто не має всієї повноти інформації.

Через двадцять п’ять хвилин після опівночі почали надходити перші звіти про захоплення таких-то і таких-то точок.

Трохи згодом з інших точок почулися крики по допомогу. Станом на першу ночі були задіяні майже всі резерви, і складалося враження, що операція проходить добре, настільки добре, що командири підрозділів доповідали про це просто під час висадки на землю.

І більше про них ніхто й нічого не чув.

Червона зона проковтнула оперативно-тактичну групу так, наче її ніколи й не було, — одинадцять тисяч одиниць військової техніки, сімдесят командувачів груп і... втім, навіщо продовжувати? Сполучені Штати зазнали найгіршої поразки з часів Чорної неділі. Поразки не в кількості, бо місто не бомбили, а в якості. Хочу зауважити, що я не критикую Мартінеса, Рекстона і Генеральний штаб чи тих бідолах, які брали участь у десантах. Операція була спланована належним чином, вона базувалася на, здавалося б, безпомилковій оцінці реалій, надто що ситуація вимагала негайного реагування із застосуванням наших найкращих ресурсів. Якби Рекстон не послав у бій своїх найкращих хлопців, то йому світив би трибунал — на кону стояла доля всієї країни, і він чудово це знав.

Але він не знав про сімох мавп.

Наскільки я розумію, лише на світанку до Мартінеса та Рекстона дійшло, що переможні реляції з місць були нічим іншим, як фальшивками, котрі надсилалися їхніми ж підлеглими, але вже захопленими в полон: слимаки влаштували черговий маскарад. Після мого звіту, який спізнився на годину, в результаті чого операцію вже не можна було скасувати, Старий спробував переконати Мартінеса й Рекстона припинити кидати в бій нові підкріплення, але ті були в захваті від свого успіху і прагнули довести операцію до переможного кінця.

Старий попросив Президента наполягти на візуальній перевірці того, що відбувалося, але операція контролювалася через космічну станцію «Альфа», якій елементарно бракувало каналів, аби сполучити аудіо- та відеосигнали.

Рекстон сказав:

— Наші хлопці знають, з ким воюють, тож не хвилюйтеся. Щойно місцеві станції знову опиняться в наших руках, вони підключаться до наземної мережі ретрансляції, і ви отримаєте всю необхідну візуальну інформацію.

Старий зазначив, що на той час буде вже запізно.

— Ідіть під три чорти, чоловіче! — визвірився на нього Рекстон. — Я ж не можу посеред бою скомандувати солдатам робити фото оголених спин. Чи ви хочете, щоб тисяча військових загинули лишень для того, аби вгамувати вашу істерику?

Його підтримав Президент.

Рано-вранці надійшли відеоматеріали. Центральні телеканали транслювали свою звичну туфту: «Ранкова кава з Браунами», «Доброго ранку, Америка» і така інша дурня. Жодна станція не транслювала звернення Президента, жодна навіть не натякнула на те, що відбулося дещо екстраординарне. Депеші від військових порідшали, а о четвертій ранку припинилися взагалі. На похапливі дзвінки Рекстона ніхто не відповідав. Оперативна група «Визволення», яка мала втілити програму «Контрудар», припинила своє існування. Spurlos versenkt, як кажуть німці, себто безслідно зникла.

Я дізнався про це від Мері. Будучи тінню Президента і супроводжуючи його майже увесь час, вона, можна сказати, дивилася виставу з партеру. Старого мені вдалося побачити тільки об одинадцятій наступного ранку. Він вислухав мою доповідь без коментарів і без матюків, що було навіть гірше.

Коли він вже збирався мене відпустити, я спитав у нього:

—А як там мій полонений? Він підтвердив мої висновки?

— А, полонений... Він і досі непритомний, згідно з останнім повідомленням. Медики кажуть, що йому не жити. А психоаналітики нічого не можуть із нього витягнути.

— Хотілося б його побачити.

— Займайся краще тим, у чім ти добре розбираєшся.

— Гаразд. Маєш якусь роботу для мене?

— Наразі ні. Краще. Втім, стривай: збігай до Національного зоопарку. Ти побачиш там деякі речі, котрі змусять тебе поглянути з іншої точки зору на те, що ти помітив у Канзас-Сіті.

— Що?

— Попитай там доктора Гораса, він — заступник директора. Скажи йому, що це я тебе послав.

Тож я пішов подивитися на мавп. Хотів поговорити з Мері, але вона була дуже зайнята.

Заступник Горас виявився приємним чоловічком, схожим на одного зі своїх бабуїнів. Він передав мене доктору Варгасу, спеціалісту з екзотичних біологічних видів. Це був той самий Варгас, який брав участь у другій експедиції на Венеру. Він розповів мені, що сталося, і я поглянув на гібонів, швидко позбуваючись своїх упереджених суджень.

— Я бачив телезвернення Президента, — мовив він немовби мимохідь, — це, часом, не ви — той чоловік, який, ну.

— Часом, той, — стисло підтвердив я.

— Тоді ви зможете багато розповісти нам про це явище. Ви мали унікальний досвід.

— Може, й розповів би, — повільно мовив я, — але не зможу.

— Ви хочете сказати, що не було жодного випадку репродукції діленням, поки ви були їхнім... ну... їхнім заручником?

— Саме так, — відповів я. І додав, трохи подумавши: — Принаймні саме так мені здається.

— Ви не знаєте достеменно? А мені дали зрозуміти, що жертви в повному обсязі зберігають спогади про свій набутий досвід.

— І зберігають і не зберігають, — відповів я й спробував пояснити той химерний відсторонений стан психіки, який має заручник.

— Наскільки я знаю, це може траплятися уві сні.

— Можливо. Окрім сну, є інший період, вірніше, періоди, які важко пригадуються. Це — періоди прямого спілкування.

— Прямого спілкування?

Я пояснив, що це таке, і очі доктора Варгаса спалахнули цікавістю:

— Може, ви маєте на увазі злягання?

— Ні, я маю на увазі пряме спілкування.

— Ми говоримо про одне і те ж. Розумієте, злягання і репродукція діленням. вони розмножуються за бажанням, якщо наявність харчу, тобто заручника, дає їм змогу це робити. Можливо, їм достатньо одного контакту для одного акту розмноження. В результаті такого розмноження діленням буквально за кілька годин, а може, й менше, з’являються двоє повністю дорослих дочірніх паразитів.

Я замислився. Якщо це справді так (а в цьому не доводилося сумніватися, дивлячись на гібонів), тоді чому ж у Конституційному клубі ми залежали від поставок? Чи, може, не залежали? Фактично я цього не знав — я робив те, що велів мені мій володар і бачив лише те, що відбувалося перед моїми очима. Але чому ж ми тоді не наситили Новий Бруклін так, як наситили Канзас-Сіті? Часу забракло?

Отже, тепер ми знали, як слимаки заполонили Канзас-Сіті. Маючи у своєму розпорядженні багато «робочої худоби» і космічний корабель із транзитними контейнерами для поповнення запасів, титанці швидко розмножилися й зрівнялися у кількості з людським населенням.

Я не спеціаліст із біології, хоч звичайної, хоч екзотичної, але елементарну арифметику знаю добре. Припустімо, що в тій летючій тарілці, яка, на нашу думку, приземлилася біля Канзас-Сіті, прибула тисяча слимаків; припустімо, що вони репродукуються раз на добу, якщо випадає нагода.

Перший день: тисяча слимаків.

Другий день: дві тисячі.

Третій день: чотири тисячі.

Наприкінці першого тижня, тобто на початок восьмого дня маємо сто двадцять вісім тисяч слимаків.

А через два тижні — понад 16 мільйонів слимаків.

І це лише за умови, що вони розмножуються один раз на добу. Але ж гібони довели, що це не так. До того ж ми не знаємо, скільки транзитних контейнерів уміщалося в летючу тарілку — можливо, і десять тисяч, і більше — або менше. Припустімо, що існує «поголів’я», здатне розмножуватися діленням кожні дванадцять годин. Через два тижні отримуємо результат: ПОНАД ДВА З ПОЛОВИНОЮ ТРИЛЬЙОНИ! Утім, ця космічна цифра була просто цифрою, бо на всій земній кулі не жило стільки людей, навіть якщо додати до них людиноподібних мавп.

Скоро ми будемо буквально по коліна в слимаках. Мені стало зле, гірше навіть, ніж у Канзас-Сіті.

Доктор Варгас познайомив мене з доктором Макільвейном зі Смітсонівського інституту; як сказав мені Варгас, Макільвейн був фахівцем із порівняльної психології, автором книги «Марс, Венера і Земля: Дослідження мотиваційних цілей». Мабуть, Варгас хотів таким чином справити на мене неабияке враження, але не зміг, бо я цієї книги не читав. Цікаво, як можна досліджувати мотивацію марсіян, якщо всі вони померли задовго до того, як ми позлізали з дерев?

Обидва науковці почали між собою суто фахову розмову, не надто зрозумілу людині сторонній, тож я тим часом продовжив спостерігати за гібонами. Невдовзі Макільвейн спитав у мене:

— Містере Найвенс, а як довго тривали оті «спілкування»?

— Злягання, — поправив його Варгас.

— Спілкування, — повторив Макільвейн. — Слід зосереджуватися на важливішому аспекті.

— Але ж, докторе, — наполіг Варгас, — в земній біології існують паралелі. У примітивній репродукції злягання є засобом обміну генами, в результаті якого тілом реципієнта поширюються мутації...

— Ви — антропоцентрист, докторе. Нам невідомо, чи має гени ця форма життя.

Варгас почервонів мов буряк.

— Ви ж не будете заперечувати можливість існування генних еквівалентів? — сердито спитав він.

— А навіщо? Кажу вам іще раз, добродію, що ви будуєте свої міркування, виходячи з аналогії, тоді як припускати її існування немає жодної причини. Є лише одна-єдина характеристика, властива всім формам життя, це — прагнення до самозбереження.

— І розмноження, — тиснув Варгас.

— А що, як ми припустимо, що цей інопланетний організм є безсмертним і розмноження не потребує?

— Але ваше припущення є недоречним, — знизав плечима Варгас. — Ми ж знаємо, що він має здатність до репродукції, — й науковець кивнув на мавпу.

— А я наполягаю на тім, — заперечив Макільвейн, — що це не репродукція, а прагнення одного й того ж самого організму забезпечити собі більше простору на кшталт того, як людський індивід добудовує крило до свого вже існуючого будинку. Я жодним чином не збираюся образити вас, докторе, але вас аж надто заклинило на традиційному зигото-гаметному циклі розмноження, і ви забули при цьому, що можуть існувати й інші способи.

—Але ж у всій системі... — почав Варгас, але Макільвейн його перервав.

— Антропоцентричний, тероцентричний та солоцентричний методи — все це приклади провінційного підходу. Ці істоти могли прибути з-поза меж Сонячної системи взагалі.

— Це не так! — заперечив я.

Раптом у моїй уяві на мить виникла картина планети Титан, і мені перехопило подих.

Але наукові мужі не звернули на мене ані найменшої уваги.

— Візьмімо за аналогією амебу, — продовжив Макільвейн, — примітивну, успішну й давнішу форму життя в порівнянні з людиною. Мотиваційна психологія амеби полягає в тім, що...

Я кинув їх слухати. Поза сумнівом, свобода слова дає людині змогу вільно висловлювати свої думки про «психологію» амеби, але не зобов’язує мене вислуховувати їх. Науковці геть забули спитати мене, як довго триває «спілкування», хоча я мав би клопіт із точною відповіддю. Скоріш за все, це спілкування неможливо визначити традиційними часовими рамками.

Втім, Варгас та Макільвейн все ж спромоглися дещо підвищити мою думку про них, провівши кілька експериментів. Варгас наказав привести бабуїна зі слимаком на спині і помістити його до клітки з гібонами та шимпанзе. До тої миті гібони поводилися як звичайні гібони — шукали один в одного бліх і таке інше, — хіба що були трохи спокійнішими, ніж зазвичай, і водночас пильно приглядали за нашими рухами. Щойно їм підкинули чужинця, як вони стали в коло пиками назовні і розпочали пряме «спілкування», слимак до слимака. Макільвейн збуджено тицьнув на них пальцем:

— От бачите? Бачите? Так зване спілкування — це не спосіб розмноження, а спосіб обміну інформацією, яка міститься в пам’яті. Тимчасово розділений організм відновив свою цілісність.

Я міг би пояснити це значно простішими словами, не вдаючись до наукового жаргону: володар, який був певний час позбавлений компанії, відновив пряме спілкування, щойно виникла така можливість.

— Це — лише гіпотеза! — зневажливо пирхнув Варгас. — Не більше ніж просто гіпотеза. Вони не мають можливості розмножуватися просто зараз, Джордже! — гукнув він і наказав асистенту, відповідальному за мавп, привести ще одну мавпу.

— Малого Ейба? — спитав начальник над мавпами.

— Мені потрібен екземпляр без паразита на спині. Дай подумати... Ага, нехай це буде Старий Червоній.

Асистент зиркнув на гібонів і, відразу ж відвернувшись, мовив:

— Чорт забирай, док, я б не хотів турбувати Старого Червонія.

— Це не завдасть йому шкоди.

— А чом би не привести Сатану? Він ще той агресивний вилупок.

— Гаразд, гаразд! Але поспішайте, не змушуйте доктора Макільвейна довго чекати.

Тож до кімнати привели Сатану — чорного, мов смола, шимпанзе. Може, він десь і поводився агресивно, але не тут. Помічники заштовхали його до клітки. Сатана озирнувся, зіщулився під дверима й почав скавучати. Він поводився так, наче його привели на страту. Мені страшно було на це дивитися, але я не міг відвести погляду. До того моменту я тримав свої нерви під контролем — людина звикає до всього (є люди, наприклад, котрі заробляють на життя, викачуючи вигрібні ями). Але істерика чорного шимпанзе виявилася заразною: мені враз закортіло накивати п’ятами.

Спершу мавпи зі слимаками на спинах не робили нічого, а просто витріщалися на новоприбулого, наче присяжні в суді. Так тривало досить довго. Скавуління Сатани змінилося на низький стогін, і він закрив обличчя руками. Раптом Варгас вигукнув:

— Погляньте, докторе!

— Куди?

— Люсі, стара самиця, отам, — і він вказав пальцем.

Люсі була матріархом родини гібонів, хворих на туберкульоз. Вона стояла спиною до нас, і я побачив, як її слимак згорбився. По його центру пролягла райдужна лінія, і він почав ділитися, як ділиться яйце. Протягом лише кількох хвилин ділення завершилося. Один слимак вмостився у центрі її спини, а другий сповз до попереку. Мавпа присіла навпочіпки, майже торкаючись своїм задом долівки. Тим часом новий слимак зісковзнув додолу й тихенько похлюпав по цементній підлозі.

Він поволі підповзав до Сатани. Той, напевне, піддивлявся крізь пальці, бо раптом хрипко заверещав і видерся на стелю клітки.

Але решта людиноподібних відрядили до нього групу захоплення: четверо з найкремезніших — двоє гібонів, шимпанзе та бабуїн. Вони відірвали його від стелі, скинули донизу й притисли долілиць до підлоги.

Слимак підповзав до нього дедалі ближче.

На відстані не менше пів метра паразит викинув щось типу псевдокінцівки — вона була схожа на слизьке стебло і звивалася, наче змія. Раптом вона зробила стрімкий кидок і вдарила лежачого по стопі. Всі мавпи миттю відпустили його, але Сатана ані ворухнувся.

Титанець підтягнувся до нього за допомогою тієї псевдокінцівки й приліпився до його стопи. Звідти слимак поповз по тілу вгору; коли ж він дістався до попереку, шимпанзе ворухнувся. А коли слимак опинився між лопаток, Сатана сів на підлозі. Струснувшись, він приєднався до інших мавп, наче й не було нічого, кинувши на нас пильний побіжний погляд.

Варгас і Макільвейн збуджено загомоніли, явно не переймаючись моральним аспектом того, що сталося.

Мені ж хотілося щось розтрощити — помститися за мене самого, за Сатану і за весь мавпячий рід.

Варгас наполягав, що цей епізод нічого не довів, тоді як Макільвейн вперто торочив, що ми стали свідками чогось нового, яке виходило за межі наших усталених понять. Перед нами постало розумне створіння, котре було безсмертним завдяки способу своєї біологічної організації, безсмертним і безперервним у своїй особистій і груповій ідентифікації. Довга суперечка науковців ставала нудною, а аргументи — плутаними. Макільвейн висунув теорію, що таке створіння має неперервну пам’ять про увесь свій життєвий досвід, і не лише з моменту ділення, а з моменту виникнення самої раси слимаків. Він охарактеризував слимака як чотиримірного хробака, існуючого в просторово-часовому континуумі у вигляді поділеного, але єдиного організму. Згодом суперечка між Варгасом та Макільвейном набула настільки гротескних езотеричних форм, що стала відверто безглуздою.

Що ж до мене, то я в цьому не розбирався і мені було байдуже. Може, з наукової точки зору це й було цікаво, але єдине, що цікавило мене в слимаках, — це можливість знищувати їх. Мені хотілося убивати їх: якомога швидше, якомога частіше і якомога більше.

А з приводу неперервної «расової пам’яті» мені подумалося таке: а чи не надто складно буде вам пригадувати, що конкретно ви робили другої середи березня мільйон років тому?

О диво! Коли я повернувся, Старий був у себе і виявив бажання зі мною поговорити. Президент поїхав до штаб-квартири ООН, щоб виступити там на таємному засіданні, а Старого до групи супроводу не включив. Я подумав, що, можливо, він впав у немилість серед керівництва, але питати його про це не став.

Він попросив мене якомога повніше розповісти йому про те, що я бачив у зоопарку, і прискіпливо розпитував про деталі, бо сам він там ще ніколи не був. Я висловив йому своє ставлення до Варгаса й Макільвейна.

— Схожі на юних піонерів, їй-богу, — поскаржився я, — які вихваляються, чия колекція поштових марок краща. Схоже, що вони не усвідомлюють всієї серйозності ситуації.

Старий відповів не зразу.

— Не треба недооцінювати цих хлопців, синку, — порадив він мені. — Вони можуть знайти ключ до проблеми значно скоріше за нас із тобою.

— Чорта з два! — вигукнув я (насправді я вжив значно сильніший вираз). — Ключ до проблеми вони не знайдуть, зате здуру можуть дати можливість слимакам втекти. Пам’ятаєш, що сталося з Грейвсом?

— Так, добре пам’ятаю. Але ти не розумієш, що науковець мусить виявляти об’єктивність і відсторонений погляд на проблему.

— Сподіваюся, що ніколи не зрозумію!

— Можливо. Але це — як система запалення в автомобілі — без неї всьому світу настане гаплик. Між іншим, один слимак від них справді втік.

— Що?!

— А хіба вони не розповіли тобі про слона?

— Якого, в біса, слона? Ці добродії не розповіли мені майже нічого — вони цікавилися лише один одним, а мене взагалі не помічали.

— Сподіваюся, що причиною твого поганого ставлення до них стало не це. Тепер про слона: якимось чином втекла мавпа з «вершником» на спині. Її розчавлений труп знайшли в слоновнику. А одного слона забракло.

— Ти хочеш сказати, що він зараз розгулює на свободі з «вершником»-слимаком на спині? Переді мною постала жахлива картина можливих наслідків: цей слон фактично являв собою танк із комп’ютерним мозком.

— Не він, а вона, — уточнив Старий. — То була слониха. Принаймні так мені сказали. Її знайшли аж у Меріленді, де вона тихенько щипала у полі капусту. Паразита на ній не виявили.

— А куди ж він подівся? — спитав я, мимовільно озирнувшись.

— Не хвилюйся, — хихикнув Старий, — тут його немає. Зате днями в сусідньому селі вкрали аеромобіль. Як на мене, то цей слимак вже перетнув Міссісіпі і опинився на заході.

— І при цьому ніхто не пропав?

Старий знизав плечима:

— Звідки мені знати? Ми живемо у вільній країні. Принаймні титанець зможе сховатися на людській спині виключно на території червоної зони й місцевостей, безпосередньо прилеглих до неї.

Це було схоже на правду, скидалося на те, що програма «Оголена спина» виявилася ефективною на сто відсотків. Це наштовхнуло мене на думку про дещо інше, про те, що я побачив у зоопарку, але не встиг як слід обдумати. Що б це не було, воно від мене вислизувало.

А Старий тим часом продовжував:

— Щоб запровадити наказ про голі спини, довелося вдатися до жорстких заходів. Президент отримав цілий потік протестів із моральних міркувань, вже не кажучи про Національну асоціацію чоловічих галантерейників.

— Що?

— Публіка, мабуть, подумала, що за допомогою цієї програми ми замислили продати їхніх дочок до бразильських борделів. До Білого дому заявилася навіть делегація жінок від організації, яка назвала себе «Матері Республіки» чи щось подібне до цього.

— І Президенту довелося відволікатися на таку дурню в такий небезпечний час?

— Ними займався Макдоно. Але він і мене до цього підключив, чорти б його забрали. — Старий досадливо скривився.

— Ми сказали їм, що Президент побачиться з ними лише тоді, коли всі вони роздягнуться догола. І тільки так нам вдалося їх зупинити.

Раптом смутна здогадка, яка непокоїла мене, нарешті спливла на поверхню:

— Знаєте що, начальнику? Вам слід було примусити їх до цього.

— До чого?

— Примусити роздягнутися догола.

Він прикусив губу й занепокоєно глянув на мене:

— Куди ти хилиш?

— Ми звикли вважати, що слимак може чіплятися на носія тільки поблизу головного мозку, еге ж?

— Тобі про це краще знати, ніж мені.

— Раніше я так і думав, але тепер у мене виникли сумніви. Коли я був їхнім заручником, то саме так воно й було. — Я став детальніше пригадувати те, що я побачив тоді, коли Варгас наказав помістити бідолашного Сатану до клітки зі слимаками. — Я пригадую, як той самець шимпанзе ожив, щойно паразит опинився біля основи його хребта, там, де починається хвостова кістка. Так, вони можуть воліти прикріплятися поблизу головного мозку, в цьому сумнівів нема. Але, можливо, їм не обов’язково кріпитися саме там. Може, вони здатні ховатися, скажімо, в чоловічих трусах, контактуючи зі спинним мозком за допомогою отого довгого тонкого відгалуження.

— Гм-м... А пам’ятаєш, синку, що коли мені вперше довелося обшукувати натовп на присутність слимака, то я змусив усіх роздягнутися практично догола. І то було невипадково — я хотів переконатися на сто відсотків.

— Гадаю, ти вчинив правильно. Розумієш, вони можуть ховатися на будь-якій частині тіла, якщо доведеться. Наприклад, в шортах. Зрозуміло, що під деякими шортами сховати нічого не можна (в цю мить я подумав про ті труси, які облягали тіло Мері), але візьмімо, приміром, оці твої обвислі підштаники. Слимаку неважко буде в них сховатися, і це буде майже непомітно, як на мене — лише трохи більш мішкувато, ніж зазвичай.

— Хочеш, щоб я їх зняв?

— Я можу зробити навіть краще — застосую до тебе свій захват під назвою «Канзас-Сіті».

Слова мої прозвучали жартівливо, але я не жартував. Я вхопив Старого за випуклість його шортів і пересвідчився, що він був чистий. Коли б це було не так, якби я розчавив паразита, то він би скорчився й знепритомнів. Моєму нападу він підкорився цілком добровільно й поблажливо, а потім здійснив таку ж саму процедуру зі мною.

— Але ж ми не можемо, — поскаржився Старий сідаючи, — ходити туди-сюди, ляскаючи жінок по їхніх сідницях. Так не годиться.

— А може, й годиться, — заперечив я. — Інакше доведеться роздягати всіх догола.

— Ми проведемо деякі експерименти.

— Яким чином? — поцікавився я.

— Бачив отой обладунок, що покриває потилицю й спину? Толку з нього небагато, хіба що він дає певне відчуття захищеності тим, хто бажає його носити. Я звернуся до доктора Гораса — нехай він прилаштує той обладунок на мавпу так, щоб слимак міг добратися лише до ніг, — і ми подивимось, що з цього вийде. Або можна застосувати якийсь інший метод обмеження зони враження і випробувати різні варіанти. Щось та придумаємо.

— Та отож. Але, босе, скажи йому, щоб він не експериментував із мавпами.

— А чому ні?

— Тому що вони... вони надто людяні.

— Чорт забирай, хлопче, не можна приготувати яєчню.

— .не розбивши при цьому яйце. Добре, добре, але мені все одно це не подобається. Втім, щось та придумаємо.

Я бачив, що такий хід думок Старому явно не подобався.

— Сподіваюся, що ти помиляєшся. Так, добродію, дуже сподіваюся. Змусити людей зняти сорочки було вельми важко. А змусити їх зняти шорти буде іще важче.

На його обличчі з’явився стурбований вираз:

— Проте, може, це й не знадобиться.

— Я теж сподіваюся, що не знадобиться.

— Між іншим, ми повертаємося до старого гнізда.

— А як щодо схованки в Новій Філадельфії? — спитав я.

— Збережемо обидві. Ця війна може тривати ще довго.

— До речі, про війну: ти маєш для мене якусь роботу?

— Я ж сказав, що ця війна, ймовірніше, триватиме довго. Чом би тобі не взяти відпустку? На необмежений час? А в разі потреби я тобі зателефоную.

— Така потреба виникає завжди, — зауважив я. — А Мері у відпустку не збирається?

— А яке це має значення?

— Шефе, я поставив вам пряме запитання.

— Мері виконує свій обов’язок — охороняє Президента.

—А навіщо? Вона ж чудово справлялася зі своїми основними обов’язками. Ти ж не будеш казати, що й досі покладаєшся на її здатність винюхувати слимаків? Я ж тебе добре знаю. Як охоронець вона тобі не потрібна. Мері — надто цінний агент, щоб марнувати її на такій роботі.

— Слухай сюди. Відколи це ти став таким великим цабе, що вважаєш за потрібне наказувати, як я маю розпоряджатися своїми агентами? Відповідай на запитання, і на цьому згортаємо тему.

— Гаразд, гаразд, проїхали, — сказав я, відчуваючи, як мені уривається терпець. — Зупинімося ось на чому: якщо Мері не йде у відпустку, то мені відпустка не потрібна — і не твоє діло чому.

— Мері — гарна дівчина.

— А хіба я казав, що ні? Не пхай свого носа в мої справи. І краще дай мені якусь роботу.

— А я кажу, що тобі потрібна відпустка.

— Щоб я не мав вільного часу, коли Мері піде у відпустку? Що сталося? Моралізаторські підступи з боку християнських асоціацій для молодих жінок?

— Кажу тобі ще раз: тобі потрібен відпочинок, бо ти геть виснажений.

— Не тринди!

— Ти — досвідчений корисний агент, коли перебуваєш у добрій формі. Наразі ж твій стан незадовільний, бо ти надто багато пережив. Мовчи і слухай далі: я дав тобі просте завдання — проникнути до захопленого міста, оглянутися, побачити те, що треба побачити, і відзвітуватися у домовлений час. А що робиш ти? Ти настільки перестрашений, що тиняєшся передмістями, боячись вирушити до центру. Ти не в змозі постійно бути насторожі, і тебе тричі мало не спіймали. А коли рушаєш назад, то так нервуєш, що спалюєш один двигун і запізнюєшся, що робить твій звіт абсолютно непотрібним. Твої нерви ушкоджені, як і твоя здатність до раціональних суджень. Тому йди у відпустку, юридично — на лікарняний.

Я стояв і слухав, а вуха мої горіли. Старий не звинуватив мене напряму за провал операції «Контрудар», хоча й міг би. Я відчував, що це несправедливо, хоча розумів, що певна правда в його словах була. Колись мої нерви були міцні як криця, а зараз, навіть коли я прикурював цигарку, руки мої тремтіли.

Проте Старий дав мені завдання, і це був перший і єдиний раз, коли я виграв у нього суперечку.

То було просто пекельне завдання: протягом кількох наступних днів я читав лекції керівництву, відповідаючи на дурні запитання про те, що їдять на обід титанці, й пояснюючи, що треба робити з людиною, яка опинилася в їхньому полоні. Мене подавали як «експерта», але мені часто здавалося, що мої слухачі були впевнені, що знають про слимаків більше, ніж я.

І чому це люди так вперто плекають свої упередження? Поясніть мені цю загадку.

Здававлося, що операція «Паразит» наразі вперлася в глухий кут. Титанці продовжували утримувати червону зону, але не могли виломитися з неї, не привертаючи до себе уваги. А ми не намагалися вломитися туди через ту вагому підставу, що кожен слимак тримав у заручниках одного з наших громадян. І така ситуація могла тривати вельми довго.

На ООН сподівань не було. Президент прагнув від неї єдиного простого кроку на підтримку: оголосити програму «Оголена спина» у світовому масштабі. Країни-члени ООН довго радилися й сперечалися, а потім передали справу до слідчого комітету. Гола правда полягала в тім, що вони нам просто не повірили. В цьому наш ворог мав незаперечну перевагу — в існування пожежі вірили лише обгорілі.

Деякі країни були невразливі до слимаків завдяки своїм внутрішнім традиціям. Наприклад, фін, який не роздягався й не заходив до сауни щодня, міг викликати підозри. Японці теж не особливо заморочувалися, коли йшлося про роздягання. У відносній безпеці перебували південні моря, а також великі регіони Африки. Після Третьої світової війни французи стали запеклими нудистами, принаймні на вікендах, тому слимакам було б важко прижитися у Франції.

Але в країнах, де оголене тіло щось та означало в плані табу, слимак міг залишатися непоміченим, аж поки його носій не засмердить. Це стосувалося самих Сполучених Штатів, Канади та Англії — особливо Англії. «Тобі не здається, що ти переймаєшся якимись дурницями, хлопче? Що? Ти хочеш, щоб я зняв свою жилетку? Ти серйозно?».

Троє слимаків (разом із мавпами) потрапили літаком до Лондона; мабуть, тамтешній король забажав дати особистий приклад, як це зробив наш Президент, але прем’єр-міністр, підбурюваний архієпископом Кентерберійським, не дав йому цього зробити. Архієпископ навіть не завдав собі клопоту ознайомитися з фактами: моральна поведінка виявилася важливішою за мирську небезпеку. В новинах про це не повідомлялося нічого, і, можливо, це взагалі було неправдою, та як би там не було, але гола шкіра англійців так і не постала перед холодними поглядами сусідів.

Комінформівська радянська пропаганда почала гудити нас, щойно її керівники розробили відповідну лінію поведінки. Проблема слимаків перетворилася на «фантазію американських імперіалістів» із метою «уярмити наших робітників», на «знову скажені пси капіталізму взялися за своє» і тому подібні гасла.

Мені було дивно, чому титанці спершу не напали на Росію, бо сталінізм немовби навмисне був створений саме для них. І тут я засумнівався — а може, вони все ж таки напали на Росію? Поміркувавши ще ретельніше, я вирішив, що насправді слимакам було все одно: мозок людей за Завісою перебував у полоні власних «слимаків» ось уже три покоління поспіль. І тому не було різниці ані на копійку між комісаром зі слимаком і комісаром без слимака.

Втім, дещо все одно змінилося б: регулярні чистки набули б у Росії іншої форми; «ухилянтів від партійної лінії» стали б ліквідовувати за допомогою слимаків, замість розстрілювати або посилати до концтаборів.

За винятком тих моментів, коли Старий брав мене до себе на роботу, я не перебував близько до центру подій — війну з титанцями я бачив як людина, що спостерігає за буревієм, тобто мені було видно лише якусь незначну частку того, що відбувалося. Старого я досить довго не бачив, а свої завдання отримував через Олдфілда, його заступника. Тому я не знав, що Мері звільнили з президентської охорони. Я надибав на неї у залі відпочинку нашого Відділу.

— Мері! — верескнув я і, спотикаючись, чимдуж кинувся до неї.

Вона усміхнулася мені своєю неквапливою й солодкою усмішкою і посунулася, даючи мені місце біля себе.

— Привіт, милий, — прошепотіла вона.

Вона не стала питати, чим я займався останнім часом, не стала сварити мене за те, що я вже давно з нею не спілкувався. Мері завжди вичікувала, поки наплив емоцій схлине, як вода, що перетікає через греблю.

Але я повівся інакше і торохтів не перестаючи:

— Це ж просто прекрасно! Я гадав, що ти й досі чукикаєш Президента, вкладаючи його спати. Ти вже давно тут? Ти нікуди не поспішаєш? Може, замовити тобі випивку — ага, бачу, що ти вже замовила сама.

Я хотів замовити випивку й собі, але виявив, що Мері вже встигла це зробити: склянку мені подали просто в руки буквально тої ж миті.

— Овва, оце сюрприз! Як так?

— Я зробила замовлення й для тебе, щойно ти показався у дверях.

— Та невже? Мері, я вже казав тобі, що ти просто прекрасна?

— Ні.

— Тоді скажу: ти прекрасна.

— Дякую.

— Це треба відзначити! — стрекотав далі я. — Ти вже давно тут? Слухай-но, а чом би тобі не взяти відпустку? Вони ж не можуть тримати тебе цілу добу на роботі тиждень за тижнем без відпочинку. Ось зараз піду до Старого й скажу йому все, що думаю стосовно...

— Семе, я у відпустці.

— .ставлення до своїх працівників. Га?

— Я зараз у відпустці.

— Та невже? І на скільки ж тебе відпустили?

— До виклику. Зараз всіх так відпускають.

— Але ж. І давно ти у відпустці?

— Відучора. Сиділа отут, чекаючи, поки ти нарисуєшся.

— Відучора! А я вчора цілісінький день читав дитсадківські лекції високому начальству, яке не хотіло їх чути. Заради всього святого — відучора! Ану, стривай, — сказав я, встаючи. — Будь тут і нікуди не ходи. Я скоро повернуся.

Я помчав до кабінету оперативного підрозділу. Там я переконав секретарку, що мушу побачитися із заступником Старого у терміновій справі, яку ми з ним домовилися обговорити. Коли я увійшов, Олдфілд підняв голову й похмурим тоном спитав:

— Що ти хочеш?

— Послухайте, я стосовно отих казочок на ніч, які я розповідаю начальству: краще їх скасувати.

— Чому?

— Я — хвора людина, мені вже давно належить піти на лікарняний. І саме зараз мені конче потрібна лікарняна відпустка.

— Як на мене, то ти справді хворий — на голову.

— Саме так: я хворий на голову. Інколи уві сні мені чуються голоси. Мені ввижається, що за мною шпигують якісь незрозумілі люди. Часто уві сні мені хочеться повернутися до титанців.

На жаль, останні мої слова були дуже схожі на правду.

— А відколи це божевілля стало перешкодою для роботи в нашому підрозділі? — поцікавився Олдфілд, відкинувшись на спинку крісла і чекаючи моїх заперечень.

— Послухайте — ви даєте мені відпустку чи ні?

Заступник понишпорив у паперах на столі, знайшов якийсь і порвав його.

— Гаразд. Тримай свій телефон напоготові — тебе можуть викликати з відпустки будь-коли. А тепер іди геть.

І я пішов геть. Мері підняла голову і знову одарила мене своєю чарівною усмішкою.

— Збирай свої манатки, треба йти, — кинув я.

Вона не спитала куди, а просто підвелася. Я схопив склянку і випив половину залпом, розплескавши решту. Ми йшли мовчки, а коли піднялися на пішохідний рівень міста, я спитав Мері:

— Куди підемо розписуватись?

— Семе, ми ж про це вже говорили.

— Звісно говорили, а тепер від розмов перейдемо до діла. Куди йдемо розписуватись?

— Семе, мій любий-любий Семе, я зроблю те, що ти хочеш. Але мушу тобі сказати, що наразі я проти.

— Чому?

— Слухай, їдьмо зараз просто до моєї квартири. Я хочу нагодувати тебе смачним обідом.

— Смачний обід — це добре. Але не у твоїй квартирі. Спершу нам треба одружитися.

— Благаю тебе, Семе!

Раптом я почув чийсь голос:

— Продовжуй напосідати, хлопче. Вона от-от погодиться.

Я озирнувся й побачив, що довкола нас вже встигла зібратися чималенька публіка.

Широко розмахнувшись рукою, я ледь не врізав по писку молодика, який дав мені пораду, і скрикнув:

— Вам що, більше нема чого робити? Ліпше йдіть пити пиво!

Хтось інший у натовпі зауважив:

— Краще б він пристав на її пропозицію смачного обіду; ліпшої годі й чекати.

Я схопив Мері за руку і потягнув її геть. І не сказав більше ні слова, аж поки не запхав її до таксі й не підняв скло, щоб відокремити водійський відсік від салону.

— Ну то як? Що скажеш? — роздратовано мовив я. — Чому одружуватися не хочеш? Викладай свої причини.

—А навіщо одружуватися, Семе? Я вся твоя, тому шлюбний контракт тобі не потрібен.

— Навіщо одружуватися? Бо я кохаю тебе, і це — найголовніше, чорт забирай!

Мері досить довго не відповідала, і мені здалося, що я її образив. А коли відповіла, то я ледь почув її:

— Ти про це раніше не казав, Семе.

— Хіба? Та ні, напевне казав. Сто відсотків казав.

— А я на сто відсотків впевнена, що не казав. Чому не казав?

— Та хтозна. Може, просто забув сказати. До того ж я не зовсім розумію, що таке кохання.

— І я також, — тихо мовила вона. — Але мені подобається, коли ти це кажеш. Скажи ще раз, будь ласка.

— Гаразд: я тебе кохаю, Мері.

— Ой, Семе!

Вона притиснулася до мого плеча і затремтіла. Я злегка потормосив її:

— А ти? Ти мене кохаєш?

— Я? Ой, я так кохаю тебе, Семе. Дуже кохаю. Я кохаю тебе відтоді, як ти...

— Відколи?

Я гадав, що вона скаже відтоді, як я зайняв її місце у кріслі під час реалізації проєкту «Інтерв’ю зі слимаком», але почув таке:

— Я кохаю тебе відтоді, як ти дав мені ляпаса.

Ну і де ж тут логіка?

Машина повільно курсувала на автопілоті вздовж узбережжя Коннектикут — я попросив водія просто поїздити трохи туди-сюди. Я розбудив його, щоб він висадив нас у Вестпорті. Там ми пішли прямісінько до мерії.

Підійшовши до стійки бюро санкцій і ліцензій, я спитав клерка:

— Нам можна тут одружитися?

— Це залежить від вас, — відповів клерк. — Мисливські ліцензії ліворуч, собачі ліцензії праворуч, а наш стіл — це, хотілося б сподіватися, посередник між вами і сімейним щастям, — сказав служитель, зиркнувши на мене.

Не люблю я розумників із невдалими жартами.

— Дуже добре, — стримано сказав я. — Видайте нам, будь ласка, ліцензію.

— Аякже. Кожен має одружитися хоча би раз у житті — я не раз казав це своїй старій бабі. — Він витягнув із шухляди великий печатний бланк. — Давайте ваші серійні номери.

Ми дали йому наші номери. Клерк опустив бланк у принтер і вдрукував їх.

— А тепер скажіть: хто-небудь із вас одружувався в якомусь іншому штаті? — Ми сказали, що ні, і чоловік продовжив: — А ви впевнені? Якщо хто-небудь із вас одружився в іншому штаті і ви мені про це не сказали, то цей контракт втратить чинність, якщо будуть виявлені інші контракти.

Ми повторили йому, що не одружені.

Клерк знизав плечима й продовжив:

— Короткочасний, відновлюваний чи довічний? Якщо він перевищує десять років, то оплачується як довічний. Якщо менше пів року, то цей бланк вам не потрібен, можете заповнити скорочену форму, котру можете придбати в отому торговому автоматі під стіною.

Я поглянув на Мері, і вона відповіла тихесеньким тремтячим голосом:

— Довічний.

Клерк із подивом поглянув на неї:

— Жіночко, а ви добре подумали? Відновлюваний контракт, який містить пункт про автоматичний варіант вибору, є так само перманентним, як і довічний, і тому, якщо передумаєте, вам не доведеться довго судитися.

— Ви чули, що сказала дама? — спитав я. — Записуйте.

— Добре, добре, — погодився клерк. — Обидві сторони... Взаємна згода чи зобов’язання?

— Зобов’язання, — відповів я, і Мері кивнула.

— Так і запишемо: зобов’язання, — мовив чоловічок, погладжуючи принтер. — А тепер — найголовніше: хто платитиме і скільки? Зарплата чи допомога?

— Зарплата, — сказав я. Бо не мав достатньо коштів для створення фонду.

Майже в ту мить Мері заявила твердим голосом:

— Ні перше, ні друге.

— Не зрозумів? — спантеличено спитав клерк.

— Ні перше, ні друге, — повторила Мері. — Це — не фінансовий контракт.

Клерк повністю припинив свої маніпуляції, поглянув на мене, а потім на Мері.

— Послухайте, шановна, — сказав він розважливим голосом, — не робіть дурниць. Ви ж чули, що сказав джентльмен: він збирається робити те, що належить.

— Ні.

— Може, вам краще поговорити з юристом, перш ніж продовжувати оформляти контракт? Тут у залі є безкоштовний консультант.

— Ні!

— Тоді я геть не розумію, навіщо вам потрібна ця ліцензія взагалі.

— Я теж не розумію, — сказала йому Мері.

— Тобто ви хочете сказати, що вам не потрібен контракт?

— Потрібен! Просто запишіть так, як я сказала: без зарплатні.

Клерк окинув нас безпорадним поглядом, але знову схилився над принтером.

— Ну начебто все, — нарешті мовив він. — Контракт вийшов простим і стислим. А тепер відповідайте на моє запитання: чи присягаєтеся ви обидва, що, як вам відомо, вищезазначені факти відповідають дійсності, і що ви укладаєте цю угоду, не перебуваючи під впливом наркотиків або інших незаконних спонук, і що не існує жодних інших зобов’язань або юридичних підстав, які б перешкоджали реєстрації та виконанню вищезазначеного контракту?

Ми обидва сказали, що присягаємося і, що не існує. Клерк витягнув форму з принтера.

— А тепер ваші відбитки пальців... Так, це коштуватиме вам десять доларів включно з федеральним податком.

Я заплатив йому, він вставив форму в копір і натиснув кнопку.

— Свої копії ви отримаєте поштою, — заявив клерк, — на адреси, вказані у ваших серійних номерах. А тепер скажіть: який тип церемонії ви бажаєте? Можливо, я чимось зможу вам допомогти.

—Релігійна церемонія нам не потрібна, — сказала Мері, і я з нею погодився.

Клерк кивнув.

— Тоді я маю для вас якраз те, що вам потрібно, — шановний доктор Чемлі. Він не належить до жодної релігійної конфесії, має найкращий стереоакомпанемент у нашому місті, велике приміщення і оркестр у повному складі. Він забезпечить вам всю церемонію з обрядами народжуваності й таке інше, але в дуже пристойному стилі. А завершується церемонія імпровізованою промовою з батьківськими порадами та побажаннями щастя. Щоб ви відчули себе насправді одруженими.

— Ні.

Цього разу заперечення прийшло з мого боку.

—Та ви що! — вигукнув клерк. — Подумайте про жіночку. Якщо вона дотримуватиметься того, у чому щойно присягнулася — а я впевнений, що так воно і буде, — то іншої можливості на всі ці урочистості у неї вже не буде. Кожна дівчина має право на офіційну церемонію. Якщо чесно, то особисто я маю з неї зовсім небагато комісійних.

— Послухайте, ви одружите нас чи ні? — спитав я. — Продовжуйте і закінчуйте якомога швидше!

Клерк із подивом поглянув на мене:

— А хіба ви не знаєте? В нашому штаті ви одружуєтеся самі, без свідків. Ви вважаєтеся одруженими з того моменту, як поставили під контрактом відбитки своїх пальців.

— Он воно як... — сказав я.

Мері ж не сказала нічого. І ми пішли.

На посадковій платформі північніше міста я орендував аеромобіль. Цій бляшанці було вже десять років, і смерділа вона відповідним чином, але при цьому мала повністю автоматичний керунок, і це все, що було мені потрібно. Я зробив круг над містом, перетнув кратер «Манхеттен» і налаштував елементи керування. Ми мало говорили, бо, власне, поки не мали про що говорити. Я був щасливий, але страшенно нервував, і тоді Мері обняла мене, і моя знервованість швидко минула. Я відчув себе ще щасливішим, ніж раніше. Пройшло багато часу (хоча здалося, що мало), і я почув пищання радіомаяка моєї хижки у горах. Я піднявся, перейшов на ручний режим керування і пішов на посадку.

— Де ми? — сонно спитала Мері.

— Біля моєї хатини в горах, — відповів я.

— А я й не знала, що ти маєш хатину в горах. Думала, що ми їдемо до моєї квартири.

— Ага — щоб я ризикував потрапити у твої ведмежі капкани? Втім, ця хижка не моя, вона — наша.

Мері знову поцілувала мене, і я «пустив козла» при посадці. Вона вислизнула з машини поперед мене, поки я вимикав панель приладів. Я вистрибнув слідком за Мері й побачив, що вона стоїть, захоплено витріщаючись на мою хижку.

— Як же тут гарно, любий!

— Так, нема нічого кращого за гори Адірондак, — погодився я. Сонце висіло низько на заході, а в повітрі висіла легенька імла, створюючи чудесний глибокий стереоефект, який траплявся лише тут. — Я навмисне вибрав цю місцину через навколишню панораму.

Мері озирнулася довкола і сказала:

— Так, але я мала на увазі не це, а твою хатинку. Ходімо всередину просто зараз.

—Ходімо, — погодився я. — Але це — звичайнісінька хата.

Саме такою вона завжди й була — навіть без басейну всередині. Я зробив її такою навмисне, щоб, приїжджаючи сюди, не відчувати, що притягнув із собою все місто. Каркас являв собою звичайну конструкцію зі сталі й скловолокна, але я ушляхетнив її штучними колодами, які можна було відрізнити від справжніх, лише поштрикавши їх ножем. Інтер’єр був так само невигадливим — велика світлиця зі справжнім дров’яним каміном, товстими килимами простих кольорів і великою кількістю низеньких опецькуватих крісел. Усі зручності забезпечувалися системою «Компакто спешіал», розташованою під фундаментом: кондиціонер повітря, блок живлення, радіаційна сигналізація, сервоприводи, тобто все, окрім морозильної камери та кухонного приладдя, було у підвалі — щоб очі не муляло. Прихованими були навіть стереоекрани, які ставали помітними лише під час використання. Все було зроблено заради максимального комфорту, щоб почуватися як у справжній дерев’яній хатині, але з водогоном та каналізацією.

— Як на мене, то це просто диво, — серйозно сказала Мері. — Мені не хотілося б жити у великому й примітному домі.

— Нас тепер двоє.

Я натиснув кнопку на пульті, і двері хатини розчинилися; Мері хутко вскочила всередину.

— Агов, ану, повернися! — заволав я.

Мері повернулася:

— Я щось зробила не так, Семе?

— Звісно, зробила. — Я притягнув її до себе, взяв на руки і переніс через поріг. Потім поцілував і поставив додолу. — Ось так. От тепер ти увійшла як належить до власного будинку.

Коли ми опинилися всередині, увімкнулося освітлення. Мері озирнулася довкола, потім повернулася до мене й обплела руками мою шию:

— О мій любий! Я нічого не бачу — у мене очі затуманені.

Мої теж були затуманені, тому ми взяли тайм-аут для взаємного лікування. А потім почали походжати довкола, торкаючись різних предметів.

— Знаєш, Семе, якби я планувала сама, то облаштувала б тут все точнісінько так само.

— Тут лише одна туалетна кімната, — вибачився я. — Нам доведеться трохи сутужно.

— Мені байдуже. Ба більше — я навіть рада: тепер я знаю, що ти не приводив сюди всіх своїх жінок.

— Яких жінок?

— Ти чудово знаєш яких. Якби ти планував цю хатину як криївку, то неодмінно збудував би й жіночий туалет.

— Надто багато ти знаєш!

Мері не відповіла і пішла на кухню. Я почув звідти її захоплений вереск.

— Ти чого? — спитав я, коли вона з’явилася на порозі.

— Ніколи не думала побачити справжню кухню в притулку холостяка.

— Я, до речі, досить добрий кухар. Тому мені знадобилася кухня, і я її купив.

— От і добре. Зараз я приготую тобі вечерю.

— Як знаєш — тепер це твоя кухня. А чому ти не хочеш помитися? Можеш перша скористатися душем, якщо хочеш. А завтра ми переглянемо каталог, і ти замовиш собі власну ванну кімнату. Нам доставлять її повітрям.

— Не треба поспішати, — сказала вона. — Йди мийся в душі. А я тим часом почну куховарити вечерю.

Тож я пішов у душ. Схоже, Мері не мала труднощів із системою керування на кухні, бо приблизно через п’ятнадцять хвилин, коли я, безтурботно насвистуючи, просякав теплою водою, почувся стук у двері душової кабіни. Поглянувши крізь напівпрозору стінку, я побачив силует Мері.

— Можна увійти? — гукнула вона.

— Аякже, заходь, — відповів я. — Тут багато місця.

Я відчинив двері і поглянув на неї. Вигляд вона мала дуже добрий. На якусь мить Мері завмерла, даючи мені оглянути її, і на її обличчі з’явився вираз милої соромливості, якого я ніколи не бачив раніше.

Я вдав, що страшенно здивований, і спитав:

— Мила, що з тобою? Ти, часом, не захворіла?

— Я? Ти про що? — отетеріло спитала вона.

— На тобі ніде не видно пістолета.

Мері захихикала і напустилася на мене.

— Ідіот! — верескнула вона і почала мене лоскотати.

Я ледве не заламав їй руку, але вона відповіла мені одним із найнебезпечніших прийомів дзюдо з усіх коли-небудь вигаданих в Японії. На моє щастя, я знав, як із цим прийомом боротися, і в результаті ми опинилися на долівці душа.

— Відпусти! — заволала Мері. — У мене ж все волосся вимокне.

— А яке це має значення? — спитав я, не рухаючись із місця.

Мені подобалося так лежати.

— Гадаю, що жодного, — ніжно відповіла Мері й поцілувала мене.

Я відпустив її, і ми сіли, потираючи свої забиті місця і хихикаючи. То був найкращий душ у моєму житті.

Ми з Мері втягнулися в домашнє життя так, наче були одружені років двадцять. Ні, не тому що наш медовий місяць був буденним (зовсім ні), не тому що не було ще тисяч обставин, які нам належало взнати одне про одного, а тому що ми вже знали одне про одного ті найвагоміші речі, які робили нас подружньою парою. Особливо це стосувалося Мері.

Ті дні, з одного боку, я пам’ятаю не надто чітко, але водночас у моїй свідомості закарбувалася кожна їхня секунда. Я перебував у веселому й трохи сум’ятному стані. Мій дядько Егберт досягав схожого ефекту за допомогою кухля кукурудзяного самогону, але ми з Мері навіть не вживали темпус, принаймні тоді. Я був щасливий; Я вже майже забув, що таке бути щасливим, і не усвідомлював, яким нещасливим я раніше був. Зацікавленим — інколи бував, так. Захопленим, веселим, збудженим — був, але не щасливим.

Телевізор ми не вмикали, книг не читали, за тим винятком, що Мері інколи читала вголос книжки про країну Оз, які я мав. То були безцінні артефакти, які лишилися мені від мого прадіда. Раніше Мері не бачила жодної з них. Вони не повертали нас назад до реального світу, а навпаки, виводили далі за його межі.

Наступного дня ми все ж таки сходили до села — мені хотілося показати людям Мері. Селяни гадають, що я письменник, і я заохочую таку думку, тому зупинився купити кілька трубок та конденсор для мого друкарського пристрою, а також рулон копіювальної стрічки, хоча я, звісно, нічого не збирався друкувати, принаймні цього разу. Я зав’язав розмову з власником крамниці про слимаків і програму «Оголена спина» — ясна річ, не виходячи за рамки свого «письменницького» іміджу. Виявилося, що тут трапилася фальшива тривога, і мешканця сусіднього міста застрелив радий постріляти поліцейський, за те що той з’явився в громадському місці в сорочці. Власник крамниці не приховував свого обурення. Я ж обережно припустив, що той неборак був сам винен, бо країна перебувала у воєнному стані.

Крамар похитав головою:

— Гадаю, ми не мали б жодного клопоту, якби кожен займався своїми справами. Господь створив людей не для того, щоб вони літали в космос. Нам треба здати всі наші космічні станції на металобрухт, і тоді все буде добре.

Я зазначив, що слимаки прилетіли сюди у своїх власних космічних кораблях, що це вони на нас напали, а не навпаки — і тут Мері подала мені попереджувальний знак: мовляв, надто багато балакаєш.

Крамар обперся долонями об прилавок і подався вперед ближче до мене:

— Ми не мали проблем до того, як почалися космічні подорожі, ви ж не будете цього заперечувати?

Я погодився.

— От бачите! — тріумфально сказав крамар.

Я замовк. Заперечувати було марно.

Після цього до села ми не ходили, нікого не бачили й ні з ким не розмовляли. Дорогою додому (а ми йшли пішки) ми проминули хатину Джона на прізвисько Цап, нашого місцевого відлюдника. Кажуть, що колись Джон розводив кіз — мушу сказати, що від нього справді смерділо козами. Він приглядав за моєю хижкою, і ми з повагою ставилися один до одного, а бачилися лише за нагальної необхідності й максимально коротко. Побачивши його, я помахав йому.

Він помахав у відповідь. Джон був одягнутий як зазвичай: плетена шапочка, блузка, шорти і сандалі. Я хотів розповісти йому, що неподалік застрелили чоловіка, який не виконував наказ про голу спину, але вирішив цього не робити. Джон був ідеальним анархістом, тому моя порада зробила б його ще впертішим. Натомість я склав долоні човником і гукнув йому:

— Пришліть до мене Пірата!

Він знову помахав, і ми пішли далі, не підходячи до нього ближче шістдесяти метрів, і це було правильно, якщо вітер дув із його боку.

— А хто такий Пірат, любий? — поцікавилася Мері.

— Побачиш.

І вона побачила. Щойно ми повернулися додому, як з’явився Пірат, — я зробив йому власні маленькі дверцята, які автоматично відчинялися на звук його нявчання, тому він мав змогу заходити й виходити за власним бажанням. Пірат — це великий розбишацький кіт, наполовину рудий перс, наполовину — «дворецький». Він увійшов поважно, сказав мені все, що думає про людей, які подовгу не бувають вдома, а потім, немовби вибачаючи мені таке прогрішення, потерся своєю рудою макітрочкою об мої щиколотки. Я простягнув руку, скуйовдив йому шерсть, і він взявся обдивлятися Мері.

Я з цікавістю спостерігав за ними. Мері стала навколішки і почала видавати звуки, які роблять люди, що знаються на котячій поведінці, але Пірат все одно позирав на неї з підозрілістю. Раптом він заскочив їй на руки і захурчав, як маленький моторчик, штовхаючи Мері головою в підборіддя.

Я полегшено зітхнув:

— От і добре. Бо мені вже почало здаватися, що він буде проти, аби ти тут жила.

Мері підняла голову й усміхнулася:

— Не варто було хвилюватися. Я вмію ладити з котами. Бо сама на дві третини кішка.

— А остання третина?

Вона скорчила гримаску:

— Колись дізнаєшся.

Мері почухала Пірата під підборіддям, йому це сподобалося, і він витягував шию з виразом непристойного й хтивого задоволення.

— Друзяка Джон піклується про нього, коли мене немає, — пояснив я. — Але Пірат належить мені — або навпаки.

— Я вже зрозуміла це, — сказала Мері. — І тепер я також належу Пірату, еге ж, Пірате?

Кіт не відповів і продовжив безсоромно підлабузнюватися до Мері, але було ясно, що він погоджувався з нею. Я й справді відчув величезне полегшення; айлурофоби не можуть збагнути, чому коти мають велике значення для айлурофілів, але якби Пірат не сприйняв Мері як законну мешканку хижки, то мені було б сумно.

Відтоді кіт був із нами — або з Мері — майже увесь час, за тим винятком, коли я виганяв його з нашої спальні. Його присутність там мене дратувала, хоча Мері з котом вважали, що я вчиняю малодушно й нешляхетно. Ми навіть брали його із собою до каньйону, коли ходили туди вправлятися у стрільбі. Я сказав Мері, що було б безпечніше залишати кота вдома, та вона тільки мовила:

— Пильнуй, щоб ти його не застрелив, адже я точно не застрелю.

Я замовк, трохи ображений. Я — вправний стрілець і залишаюся таким завдяки безустанній практиці за першої-ліпшої нагоди, навіть під час свого медового місяця. Проте ні. Це не зовсім так: з огляду на медовий місяць я не став би практикуватися у стрільбі, але виявилося, що Мері любить постріляти. Мері не просто гарний тренований стрілець, а справжній професіонал у цій справі, як знаменита Енні Оуклі. Вона й мене спробувала навчити, але каскадерська стрільба — це не для мене.

Я спитав Мері, чому вона не обходиться одним пістолетом.

— Тому що одного може не вистачити, — відповіла вона. — А тепер спробуй відібрати у мене пістолет — ну ж бо!

І я почав виконувати стандартну процедуру роззброєння: обличчям до обличчя, голіруч проти пістолета. Мері легко ухилилася від моїх прийомів і різко кинула:

— Що ти робиш? Роззброюєш мене чи запрошуєш до танцю? Відбирай по-справжньому.

Тож я почав по-справжньому. Я ніколи не стану чемпіоном зі стрільби, але в єдиноборствах я лідирував у моїй групі. Якби Мері не піддалася, то я зламав би їй зап’ястя.

Отже, пістолет я у неї відібрав. Але в ту ж мить відчув, як другий пістолет увіткнувся мені в пупок. То був суто дамський пістолетик, але він цілком міг створити дванадцять вдовиць без перезарядки. Я поглянув униз, побачив вимкнений запобіжник і второпав, що моїй прекрасній нареченій досить було лише пальцем поворухнути, щоб у моєму животі утворився отвір. Неширокий, але цілком достатній.

—Де ти, в біса, його взяла? — здивовано спитав я, бо, коли ми вийшли з автомобіля, ніхто з нас не завдав собі клопоту вдягнутися.

Проте в тому безлюдному районі можна було й не вдягатися — та земля належала мені. Через те я думав, що Мері мала лише один пістолет — той, що тримала у своїй гарненькій маленькій руці.

— Він був схований у волоссі над моєю щокою, — невимушено відповіла вона. — От бачиш!

Я знав, що в тому місці зазвичай ховають телефон, але мені й на думку не спадало, що там міг опинитися й пістолет, — я ж не користуюся дамськими пістолетами й не маю зачіски у вигляді кучерів полум’яного кольору.

З другого погляду я помітив, що третій пістолет увіткнувся мені в ребра.

— А цей звідки узявся? — ошелешено спитав я.

Мері захихикала:

— Звичайнісінький обман зору: він був перед очима весь час.

Більше вона мені нічого не стала пояснювати, а я так і не здогадався. При ходьбі пістолет мав би брязкати, але він не брязкав. Невже вона сховала його.О, ні!

Щоби врятувати своє самолюбство, я навчив її кільком прийомам рукопашного бою. Порожні руки все одно корисніші за зброю — вони частіше рятують вам життя. Я не хочу сказати, що Мері була не надто сильною в рукопашному бою, — в кожній її руці та нозі крилася раптова смерть або тривала непритомність. Однак кожного разу, коли Мері програвала мені й падала, вона мала звичку розм’якати і цілувати мене. Якось, замість поцілувати їй спину, я струснув її й сказав, щоб вона ставилася до моєї науки серйозно. Але Мері, замість кинути придурюватися, так і продовжила лежати, обм’якнувши. А потім сказала голосом, нижчим на октаву:

— Любий, невже ти не розумієш, що рукопашні прийоми — це не моя зброя?

Я здогадувався, що вона мала на увазі дещо древніше й примітивніше. Так, вона справді могла битися як розлючена пантера, і я її за це поважав, але амазонкою вона не була. Істинна сила Мері крилася в інших талантах.

До речі, я дізнався від неї про те, як мене врятували від слимаків. Виявляється, Мері рискала містом цілими днями, розшукуючи мене. Попри те що їй це не вдавалося, вона точно описувала, як просувався процес взяття слимаками міста під свій контроль. Якби не її вміння помічати полонену людину, ми могли б марно втратити багато агентів, а я ніколи не зміг би спекатися свого володаря. Завдяки інформації, яку постачала Мері, Старий скоригував свої плани й зосередив зусилля на в’їздах і виїздах із міста. Отак мене й врятували, хоча, мабуть, вистежували не мене конкретно... принаймні я схильний був так вважати.

А може, й шукали конкретно мене, хтозна. З того, що розповіла мені Мері, я дійшов висновку, що Старий та вона працювали безперервно й цілодобово, змінюючи одне одного і стежачи за головними пусковими платформами міста, після того як виявилося, що в місті функціонує єдина центральна точка поширення паразитів. Втім, можливо, моє припущення є хибним: Старий не став би нехтувати своєю основною роботою заради пошуків одного агента. Напевне, я неправильно зрозумів те, що сказала мені Мері.

Але можливості дізнатися більше на цю тему я не мав — Мері не любила заглиблюватися в минуле. Якось я спитав, чому Старий звільнив її від обов’язків президентської охоронниці.

— Я перестала бути корисною на тій роботі, — пояснила вона.

І я не став допитуватися. Мері знала, що колись я все одно довідаюся про причину: слимаки провідали про секс і про стать, тому вона стала некорисною як детектор чоловіків, захоплених слимаками. Але тоді я цього не знав, а для неї ця тема була, як нікому іншому, огидною і тому не вартою розмови. Мері вдавалося не забивати собі голову проблемами.

І це виходило в неї настільки добре, що я майже забув під час відпочинку від зовнішнього світу, яка страшна небезпека загрожувала цьому світу.

Мері не хотіла говорити про себе, але дозволяла говорити про себе мені. У міру того, як я ставав розслабленішим і щасливішим, я спробував пояснити, що мене гризло все моє життя. Я розповів їй, як звільнився зі служби і безцільно огинався, але потім проковтнув свою гордість і пішов працювати на Старого.

— Я — мирний хлопець, — сказав я Мері, — але зі мною щось не так. Старий — єдиний, кому вдалося підпорядкувати мене, але все одно я з ним сперечаюся. Чому, Мері? Що зі мною не так?

Моя голова лежала у неї на колінах; Мері нахилилася й поцілувала мене.

— Господи, хлопче, а то ти не знаєш! Насправді з тобою все гаразд. Усе це через те, що тобі довелося пережити.

— Але ж я завжди був таким — і донині.

— Так, з дитинства й донині. Матір померла рано й у тебе лишився зарозуміло-геніальний батько. Тобі діставалося стільки запотиличників, що ти виріс невпевненим у собі.

Її слова так мене вразили, що я скочив на ноги.

— Я? Невпевнений у собі? Та я — найвойовничіший півень у дворі!

— Так. Принаймні був колись. Але скоро все покращиться. — І, скориставшись тим, що я встав, Мері підвелася сама і сказала: — Ходімо подивимося, як сідає сонце.

— Як сідає сонце? Та ми ж, начебто, щойно поснідали?

Але виявилося, що вона мала рацію, а я помилявся, таке траплялося часто.

Непорозуміння з часом доби рвучко повернуло мене до реальності.

— Мері, скільки ми вже тут пробули? Який сьогодні день?

— А яка різниця?

— Велика різниця, чорт забирай. Я певен, що вже пройшло більше тижня. Невдовзі наші телефони заверещать, і це означатиме, що нам пора повертатися до білячого колеса.

— Але яке це має значення зараз?

Так, вона мала рацію, але я все одно хотів дізнатися, який сьогодні день. Можна було б зробити це, увімкнувши стереоекран, але таким чином можна було нарватися на випуск новин, а мені цього не хотілося: я й досі вдавав, що ми з Мері перебуваємо в іншому світі, безпечному світі, у світі, де не існує титанців.

— Мері, — невдоволено сказав я, — скільки пігулок темпусу в тебе лишилося?

— Жодної.

— Ясно. Я маю вдосталь для нас обох. Розтягнімо час, щоб він тривав якомога довше. Припустімо, що нам лишилася доба відпустки, в такому разі ми зможемо розтягнути її на місяць суб’єктивного часу.

— Не треба.

— Чому не треба? Не хочеш подовжити цю добу, поки вона від нас не втекла?

Мері поклала руку мені на плече і поглянула мені у вічі.

— Ні, мій милий, це не для мене. Я хочу проживати кожну мить тоді, коли вона до мене приходить, і не псувати її турботами про мить наступну. — Мабуть, на моєму обличчі з’явився упертий вираз, бо Мері додала: — Якщо хочеш вживати ці пігулки, то вживай, але не змушуй мене, будь ласка.

— Не хочеш — не треба. Я не подамся у веселу прогулянку сам.

Мері не відповіла, і це, як на мене, був найкращий спосіб перемогти в суперечці.

Не скажу, щоб ми сильно сперечалися. Коли я намагався зав’язати суперечку (а я робив це досить часто), Мері піддавалася, але якось воно виходило так, що я все одно виявлявся неправим. Кілька разів я наполегливо пробував дізнатися про неї більше, бо вважав, що маю право знати хоча б що-небудь про жінку, з якою одружений. На одне з моїх запитань вона задумливо, але швидко відповіла:

— Інколи мені здається, що у мене взагалі не було дитинства — чи це мені просто наснилося минулої ночі?

Я спитав напряму її справжнє ім’я.

— Мері, — спокійно відповіла вона.

— Отже, це твоє справжнє ім’я?

Своє справжнє ім’я я сказав їй уже давно, але ми зійшлися на тім, щоб і далі використовувати «Сем».

— Звісно, це моє ім’я, любий. Я завжди була Мері — відтоді, як ти вперше назвав мене так.

— Ясно. Гаразд, тебе звати Мері. Моя кохана Мері. Але як тебе звали раніше?

В її очах з’явився якийсь дивний зболений вираз, але вона спокійно відповіла:

— Колись мене знали під іменем Аллюкера.

— Аллюкера, — повторив я, смакуючи звуки. — Яке дивне й красиве ім’я — Аллюкера. В ньому чуються величні переливи. Моя кохана Аллюкера.

— Наразі мене звати Мері.

От і все. Кінець розмови. У мене почало виникати переконання, що десь колись Мері образили, сильно образили. Але було не схоже, що я колись про це дізнаюся. Раніше вона була вже одружена, я в цім не сумнівався, і, мабуть, в цьому й крилася причина. Невдовзі це перестало мене турбувати. Вона була такою, як була, зараз і назавжди, і я з радістю купався у ніжному світлі її фізичної присутності. Вік не зістарить її, а звички не зроблять нудною її нескінченну різноманітність.

Я продовжив звати її Мері, бо вочевидь їй так хотілося, і саме так я звав її в думках, але її колишнє ім’я не давало мені спокою. Аллюкера... Аллюкера... Воно крутилося у мене на язиці, і я думав над тим, як же ж воно пишеться.

І раптом я згадав, як воно пишеться. Моя надокучлива пам’ять відкрила потрібну закладку і тепер похапцем витягувала шухляди із задвірків моєї свідомості, де я зберігав мотлох, до якого не повертався роками, але був не в змозі його спекатися.

Колись існувала громада, така собі колонія, яка використовувала штучно вигадану мову і штучно вигадані імена. Точно: вітменіти. Анархістсько-пацифістська секта, яку вигнали з Канади і яка потім не змогла закріпитися в місцевості під назвою Літл-Америка. Їхній пророк написав книгу — «Ентропія радості». Я не читав її, але колись побіжно проглянув — в ній було повно псевдоматематичних формул досягнення щастя.

Кожна людина створена для щастя і проти зла, але через обряди цього культу люди постійно потрапляли в халепи. Свої сексуальні проблеми вони розв’язували курйозним і древнім способом, який влаштовував їх, але який породжував вибухові результати тоді, коли вітменська культура торкалася всіх інших моделей людської поведінки. Навіть такий закапелок, як Літл-Америка, був для них недостатньо віддаленим. Колись я чув, що рештки цієї секти подалися на Венеру, і це означало, що всі вони вже встигли померти.

Я викинув це з голови. Якщо Мері належала до вітменітів або її виховали відповідно, — це була її особиста справа. Зрозуміло, я не збирався дозволити філософії цього культу спричинити кризу в наших стосунках — ані зараз, ані в майбутньому: шлюб — це не форма приватної власності, а дружини — це не майно.

Якщо це було все, чого Мері не хотіла, аби я про неї знав, то я й не захочу про це знати. Я не шукав цнотливості, загорнутої в герметичну упаковку. Я шукав Мері.

Коли я згадав про темпус наступного разу, Мері не стала заперечувати, але запропонувала дотримуватися мінімальної дози. То був справедливий компроміс: ми завжди могли збільшити її.

Я підготував препарат у вигляді ін’єкцій, бо так його дія починалася швидше. Зазвичай після прийому темпусу я спостерігаю за секундною стрілкою: коли вона зупиняється, це означає, що я вже заряджений. Але в моїй хижці настінних годинників немає, а пальцевих годинників ні в кого з нас у той момент не було. Сонце тільки-но зійшло, ми всю ніч не спали, умостившись біля каміна на великому й низькому дивані у вигляді півмісяця.

Ми лежали там довго, почуваючись добре й мрійливо, і мені почало здаватися, що препарат не спрацював. А потім я збагнув, що сонце припинило сходити. Я помітив пташку, що пролітала повз панорамне вікно. Якщо придивлятися до неї досить довго, то можна було б побачити, як тріпотять її крильця.

Я перевів погляд із пташки на свою дружину і захопився її довгими кінцівками та несподіваними вигинами форм.

Пірат лежав, скрутившись калачиком на її животі, такий собі волохатий кіт із лапами, підібганими наче хутряна муфта. Здавалося, що обидва вони спали.

— Як щодо сніданку? — спитав я. — Мені страшенно хочеться їсти.

— Готуй сам, — відповіла Мері. — Якщо я ворухнуся, то прокинеться Пірат.

— Ти обіцяла кохати мене, шанувати і сніданок готувати, — відказав я й полоскотав їй п’яти. Вона зойкнула, підібгала ноги, а кіт підскочив і плюхнувся на підлогу.

— Ой лишенько! — зойкнула Мері, сідаючи на дивані. — Ти змусив мене смикнутися надто різко, і я образила котика.

— Не зважай на кота, жінко, ти ж одружена зі мною.

Але я все одно знав, що схибив. У присутності людей, які не перебувають під дією наркотику, треба рухатися дуже обережно. Я просто не подумав про кота — поза сумнівом, йому здалося, що ми поводимося, мов п’яні бовдури. Я нарочито повільно простягнув руку й спробував заспокоїти Пірата.

Та де там! Він уже подався до своїх дверцят. Я міг би зупинити його, бо мені здавалося, що він рухався повільно, наче потік патоки, але якби я це зробив, то налякав би його іще більше. Тож я не став його чіпати й пішов на кухню.

Знаєте, що я вам скажу? Мері мала рацію: цей «Темпус фугіт» для медового місяця не годиться. Те екстатичне природне щастя, яке мене наповнювало раніше, затуманилося ейфорією від наркотику, хоча в той час я не відчув цієї втрати, бо її поглинуло потужне наркотичне блаженство. Але втрата була реальною: правдиву магію я проміняв на хімічну фальшивку.

Існують певні дорогоцінні речі, які не можна і не слід пришвидшувати й посилювати у штучний спосіб. Мері, як зазвичай, мала рацію. Однак то все одно був гарний день — або місяць — в залежності від того, як на це подивитися. Але я пожалкував, що віддав перевагу несправжньому перед справжнім.

Пізно ввечері ми вийшли з наркотичного стану. Я відчував легке роздратування, яке зазвичай супроводжує послаблення дії наркотику, віднайшов свій пальцевий годинник і синхронізував свої рефлекси. Коли вони повернулися до норми, я синхронізував рефлекси Мері, після чого вона повідомила, що її розбаланс становив близько двадцяти хвилин, — досить точна відповідність дозі, розрахованій лише на основі ваги тіла.

— Хочеш знову розслабитися? — спитала вона.

Я підтягнув її до себе й поцілував:

— Якщо чесно, то ні. Я радий повернутися до реальності.

— Я теж дуже рада.

У мене з’явився вовчий апетит, характерний для людини після наркотику, незалежно від того, скільки вона з’їла, коли перебувала під кайфом.

— Страшенно їсти хочеться, — сказав я.

— Одну хвилину, — відповіла Мері. — Піду Пірата покличу. Його не було вдома цілий день.

За цей день — або місяць — я не встиг за ним скучити, отака вона є, ця клята штучна ейфорія.

— Не переймайся, — сказав я їй, — його часто не буває вдома цілий день.

— Раніше такого не бувало.

— Бувало — коли я жив тут один.

— Мені здається, що я його образила. Точно знаю, що образила.

— Тоді він, мабуть, подався до друзяки Джона. В такий спосіб він зазвичай карає мене за неналежне поводження. Нічого з ним не станеться.

— Але надворі вже ніч, боюся, що на нього може напасти койот.

— Не кажи дурниць: так далеко на сході койотів не буває.

— Тоді лисиця або щось інше. Любий, я просто вийду і погукаю його. Добре?

Мері рушила до дверей.

— Тоді вдягни що-небудь, — наказав я. — Надворі вже прохолодно.

Вона завагалася, потім пішла до спальні й вдягнула нічну сорочку, яку я їй купив, коли ми ходили до села. Мері вийшла, а я підкинув дров у камін і пішов на кухню.

Мабуть, вона залишила двері прочиненими, бо, коли я коливався між зручністю приготування горохового супу з концентрату і задоволенням, яке отримуєш від приготування їжі з різних природних компонентів, до мене долетів голос Мері: «Ах ти ж, неслухняний котику! Ти дуже засмутив матінку!». Зазвичай таким тоном розмовляють із малюками та котами.

— Занеси його в хату й замкни двері! І пильнуй ведмедів! — крикнув я.

Вона не відповіла, і я не почув, як відчинилися двері. Тож я пішов до світлиці.

Невдовзі увійшла Мері — кота з нею не було. Я почав говорити з нею, але раптом піймав її погляд. Її очі були широко розкриті й сповнені невимовного жаху.

— Мері, — тихо промовив я і рушив до неї.

Схоже, вона мене помітила і пішла назад до дверей — її рухи були рвучкі й спазматичні. Коли вона повернулася до мене спиною, я побачив її плечі.

Під нічною сорочкою випинався горб.

Не знаю, скільки я простояв на одному місці. Можливо, якусь частку секунди, але вона закарбувалася в моїй пам’яті як нескінченна. Я стрибонув до Мері й схопив за плечі. Вона поглянула на мене, але її очі вже не були криницями жаху. Вони були просто мертві.

Мері замахнулась, щоб вдарити мене коліном, але я відсахнувся, і мені вдалося уникнути найгіршого. Розумієте, я знаю, що не можна знешкодити небезпечного опонента, хапаючи його за плечі, але це була моя дружина. Я не міг застосувати проти неї смертельно небезпечний прийом.

Але слимак не збирався робити мені поблажок. Мері (вірніше, потвора) осипала мене всіма відомими їй ударами, і мені доводилося робити все, щоб не вбити її. І при цьому пильнувати, щоб вона не вбила мене, а також намагатися знищити слимака. До того ж я мав сам захиститися від паразита, інакше я не зміг би врятувати Мері.

Я розмахнувся і луснув її в щелепу. Цей удар мав би гарантовано послати її в нокаут, але вона його майже не помітила. Тоді я знову вхопився за неї руками й ногами, щоб таким захватом знерухомити її і водночас не завдати шкоди. Ми впали додолу разом, і Мері опинилася зверху. Я буцнув її лобом, аби вона припинила кусатися.

Я тримав її сильне тіло лише завдяки своїй перевазі в м’язовій масі. Потім спробував паралізувати її, натискаючи на нервові точки, але вона здогадалася, що я задумав, бо знала про ключові точки не гірше за мене, — і мені просто пощастило, що Мері не паралізувала мене сама.

Залишалося останнє: розчавити самого слимака, але я знав, який нищівний ефект це справить на носія. Можливо, це не вб’є Мері. Знову ж таки, можливо. Вона могла вижити, а могла і не вижити. Принаймні я не сумнівався, що це завдасть їй великої шкоди. Я хотів привести її до стану непритомності, а потім потихеньку видалити слимака, після чого убити його. Зігнати його за допомогою жару або легенькими ударами.

Зігнати за допомогою жару...

Але я не встиг продумати цю ідею: Мері вп’ялася зубами мені у вухо. Я вивільнив праву руку і вхопив слимака. Але не сталося нічого. Замість зануритися пальцями в драглисту масу, я виявив, що цей слимак мав роговий шкірястий покрив; я неначе вхопився за футбольний м’яч. Коли я доторкнувся до нього, Мері сіпнулася і відкусила шматочок мого вуха, але вбивчого спазму не сталося: слимак був живий і продовжував її контролювати.

Я спробував просунути під нього свої пальці, щоб піддіти його, але він прилип до спини Мері, мов присоска. Мої пальці під нього не підлазили.

Перекотившись, я піднявся навколішки, стискаючи Мері в обіймах. Мені довелося відпустити їй ноги, і це виявився не кращий прийом, але потім я перегнув її через коліно й насилу підвівся. І поніс Мері до каміна.

Вона здогадалася, що я збирався зробити, рвучко сіпнулася і мало від мене не втекла. Це було все одно що боротися з гірською левицею. Але мені все ж вдалося доволокти її до каміна. Там я вхопив Мері за її руду чуприну й повільно нагнув плечима до вогню.

Присягаюся, їй-богу, я лише хотів підсмажити паразита, змусити його відчепитися, тікаючи від вогню. Але Мері почала борсатися так сильно, що я послизнувся, гепнувся головою об арку каміна — і Мері впала плечима на палаючі дрова.

Вона заверещала й вискочила з каміна, потягнувши за собою і мене. Я насилу зіп’явся на ноги, досі зачумлений від сильного удару головою, і побачив, що Мері лежить долі. Її волосся, її чудове волосся, горіло.

Горіла й нічна сорочка. Ляскаючи долонями, я почав гасити вогонь. Слимака на ній не було видно. Продовжуючи чавити вогонь руками, я озирнувся й побачив, що паразит лежить біля каміна і його обнюхує Пірат.

— Геть звідти! — заволав я. — Припини, Пірате!

Кіт поглянув на мене так, наче це була якась нова й цікава гра. Я продовжив робити те, що робив, намагаючись повністю загасити вогонь, як на голові Мері, так і на її сорочці. Коли я пересвідчився, що вогонь згас, у мене вже не лишилося часу дивитися, жива вона чи ні. Треба було зробити дещо важливіше.

Мені була потрібна лопата для каміна — я не міг наражати себе на небезпеку, торкаючись паразита руками. Я обернувся, щоб взяти лопату.

Але слимака на підлозі не було — він напав на Пірата. Кіт стояв, заклякнувши й широко розставивши лапи, а паразит вмощувався у нього на спині.

Може, було б краще, якби я на кілька секунд спізнився, може, слимак, всівшись на кота, дременув би надвір. І я не став би переслідувати його у темряві. Гадаю, що не став би. Але натомість я кинувся до Пірата і встиг схопити його за задні лапи, перш ніж він встигнув зробити якийсь осмислений порух.

Намагатися втримати ошаленілого дорослого кота голими руками — завдання, щонайменше, безрозсудне. А взяти під контроль кота, якого вже контролює слимак, — неможливе взагалі. З руками й зап’ястями, порізаними котячими пазурами, я знову поспішив до каміна.

Цього разу я все зробив як слід. Попри верески й пручання кота, я притиснув паразита до вуглин і став тримати, обпікаючи руки й не зважаючи на палаюче його хутро, допоки ця мерзота не впала просто у вогонь. Я взяв Пірата й поклав його на підлогу. Він більше не борсався.

Я зробив йому те саме, що й зробив для Мері. Переконавшись, що він більше ніде не горить, я повернувся до неї.

Мері була непритомна. Я присів біля неї й заплакав.

Протягом години я робив для Мері все, що міг. З лівого боку голови її волосся майже повністю обгоріло, а на плечах та шиї були опіки. Але пульс у неї був сильний, дихання стабільне, хоча й швидке та легке, і я дійшов висновку, що вона не втратить багато тілесної рідини. Я забинтував їй опіки — тут, на селі, я мав для цього запас всього необхідного — і зробив їй снодійний укол. А потім зайнявся Піратом.

Він і досі лежав на підлозі там, де я його поклав, і вигляд мав поганий. Йому дісталося більше, ніж Мері, і, можливо, вогонь потрапив йому в легені. Мені здалося, що він мертвий, але коли я торкнув його рукою, він підняв голову. «Вибач, друзяко», — прошепотів я. Кіт слабенько нявкнув. Принаймні так мені здалося.

Я обробив його так само, як і Мері, за тим винятком, що побоявся вколоти йому снодійне. Потім я пішов до туалету і оглянув себе.

Вухо вже перестало кровоточити, і я вирішив наразі ігнорувати його. Колись, при нагоді, я займуся його «ремонтом». Мене непокоїли руки. Я підставив їх під гарячу воду і верескнув, потім підставив їх під повітряну сушку — і це також було боляче. Я не знав, як мені їх забинтувати, — мені ж все одно доведеться ними користуватися.

Насамкінець я взяв пластмасові рукавички, заповнив кожну з них гелем проти опіків, і вдягнув. Цей гель містив місцеве знеболююче, тож я міг тепер якось перебитися. Тоді я пішов до стереотелефону й подзвонив місцевому фельдшеру. Обережно й коректно я пояснив йому, що сталося, які медичні засоби я застосував, і попросив його прибути до мене негайно.

— Як — уночі? — ошелешено спитав фельдшер. — Ви, мабуть, жартуєте.

Я відповів, що мені не до жартів.

— Не просіть у мене неможливого, чоловіче, — відповів фельдшер. — Ваш терміновий виклик уже четвертий за сьогодні. На нічні виклики ніхто не виїздить. Ви зробили цієї ночі все, що потрібно. Завтра вранці я відразу ж заїду до вас і огляну вашу дружину.

Я сказав, що нехай завтра вранці він відразу ж піде під три чорти, — і вимкнув телефон.

Пірат помер невдовзі після опівночі. Я поховав його відразу ж, щоб Мері не встигла його побачити. Копати було боляче, але ямка була неглибока. Я попрощався з ним і повернувся до хати. Мері тихо спала. Я підсунув до ліжка крісло і сів пильнувати. Мабуть, час від часу я дрімав, точно не пам’ятаю.

Перед світанком Мері почала вовтузитися й стогнати. Я підійшов до ліжка і торкнувся її рукою.

— Тихо, моя маленька, тихо... Все нормально. Це я, Сем.

Її очі розплющилися, і в них на якусь мить промайнув той самий страх, що й тоді, коли на неї напав слимак. Але тут Мері побачила мене і заспокоїлася:

— Семе, любий, мені наснився страшний кошмар.

— Все нормально, — повторив я.

— А чому на тобі рукавички? — спитала вона і помацала свої бинти. — Це був не сон, — із жахом мовила вона.

— Так, моя рідненька, це був не сон. Але все в нормі — я вбив його.

— Ти вбив його? А ти впевнений, що воно мертве?

— Абсолютно.

В хаті й досі смерділо здохлим паразитом.

— Ходи сюди, Семе, обійми мене.

— В тебе заболять плечі.

— Обійми мене!

І я обійняв її, намагаючись не торкатися опіків, хоча, здавалося, їй було байдуже. Невдовзі її тремтіння вгамувалося, а потім і зовсім припинилося.

— Вибач мене, милий, я всього лише слабка жінка.

— Бачила б ти, у якому стані був я, коли мене визволили з полону паразитів!

— Бачила. А тепер розкажи мені, що трапилося, — я мушу знати. Останнє, що я пам’ятаю, це коли ти нахилив мене над каміном.

— Послухай, Мері, я не міг інакше, я мусив це зробити, бо не міг відчепити його від тебе!

Тепер вже вона обняла мене за плечі і стала заспокоювати:

— Знаю, коханий, знаю. І дякую тобі, що ти це зробив. Я вдячна тобі всією душею. Ти знову врятував мені життя.

Ми трохи поплакали, а потім я вишмаркався і продовжив:

— Ти не відгукнулася, коли я тебе покликав, тож я пішов у світлицю — а там вже була ти.

— Я пам’ятаю, любий, бо я боролося щосили!

Я здивовано витріщився на неї:

— Знаю, бо ти прагнула піти. Але ж як тобі це вдавалося? Бо коли слимак оволодіває тобою, це кінець. Боротися з ним неможливо.

— Так, я програла, але намагалася боротися.

Відповіді на цю таємницю не було. Якимось чином Мері вдалося сконцентрувати свою волю й певний час протистояти волі паразита, але ж це було неможливо. Я знав це з власного досвіду. Так, слимак здолав її, але я зрозумів, що одружився на людині сильнішій і витривалішій, ніж я сам, попри всі принадні вигини її тіла та абсолютну жіночність.

У моїй голові промайнула смутна здогадка, що якби вона не змогла протистояти слимакові хоча б трошечки, то мені, можливо, не вдалося б вбити його, бо мене стримувало те, що я міг при цьому вбити й Мері.

— Треба було взяти із собою ліхтар, — продовжила вона, — але я ніколи не думала, що мені слід було остерігатися і тут, біля твоєї хатини. — (Я кивнув: тут було затишно й безпечно, як у ліжку під ковдрою, або в обіймах коханої людини). — Пірат відразу підійшов до мене. Я простягнула руку й погладила його — і раптом помітила цю тварюку. Але було вже запізно. — Мері сіла в ліжку й обперлася на лікоть. — А де котик, Семе? З ним усе гаразд? Поклич його сюди.

Тож мені довелося розповісти їй про Пірата. Мері вислухала мене із застиглим обличчям, кивнула і більше нічого не питала. Змінивши тему, я сказав:

— Раз ти вже прокинулася, то піду приготую тобі сніданок.

— Не ходи! — вигукнула Мері. Я зупинився.

— Не йди з моїх очей, — наполягла вона. — Ні з якої причини. Зараз я встану й приготую сніданок сама.

— Не мороч голову. Залишайся в ліжку і будь слухняною дівчинкою.

— Підійди сюди й зніми рукавички. Я хочу поглянути на твої руки.

Але я їх не зняв — від однієї думки про це мені стало зле: знеболююче вже припинило свою дію.

Мері кивнула й сказала похмуро:

— Я так і думала. Ти обгорів гірше, ніж я.

Тож Мері приготувала сніданок. Вона взялася їсти, а мені не було потрібно нічого, окрім чашечки кави. Я наполіг, щоб і вона багато пила, бо великі опіки — це не жарт. Невдовзі Мері відсунула тарілку, поглянула на мене і мовила:

— Любий, я не жалкую про те, що сталося. Тепер я все добре знаю. Ми з тобою обидва побували в полоні.

Я легенько кивнув, добре розуміючи, що вона мала на увазі. Ділитися щастям — цього замало.

Мері підвелася й сказала:

— А тепер ми мусимо йти.

— Так, — погодився я. — Мусимо йти. Я хочу показати тебе лікарю якомога швидше.

— Я не про це хотіла сказати.

— Знаю, що не про це.

Потреби обговорювати тему глибше не було: ми обоє знали, що музика скінчилася, і настав час повертатися до роботи. Старий шкарбан, в якому ми сюди прилетіли, і досі стояв на посадковому майданчику, накопичуючи штрафи за несплату стоянки. Лише три хвилини пішло на те, щоби спалити тарілки, вимкнути все, окрім перманентних мереж, і приготуватися. Я довго не міг знайти свої туфлі, поки Мері не пригадала, куди я їх поставив.

Автомобілем керувала Мері, бо в мене боліли руки. Коли ми злетіли, вона повернулася до мене й сказала:

— Летімо одразу до Відділу. Там нас підлікують, і ми дізнаємося про те, що відбувається, — ти не проти? Як, до речі, твої руки? Дуже болять?

— Не проти.

Мої руки боліли, але за наступну годину нічого гіршого з ними все одно не трапиться. Мені хотілося якомога швидше дізнатися про ситуацію і повернутися до роботи. Я попросив Мері увімкнути аудіопристрій з екраном: зараз мені хотілося спіймати хоч якусь із програм новин так сильно, як раніше хотілося від них втекти. Але устаткування зв’язку було таке ж допотопне, як і сам автомобіль: ми навіть аудіосигнал упіймати не змогли. На щастя, контури дистанційного контролю й досі працювали добре, інакше Мері довелося б продиратися крізь транспортний потік вручну.

Мене вже довго мучила одна думка, і я поділився нею з Мері:

— Слимак не видерся б на кота просто так, еге ж?

— Гадаю, що ні.

— Але ж чому? Начебто немає сенсу. Але має бути, бо все, що роблять ці істоти, має сенс, моторошний сенс.

— Так, був сенс. Бо, причепившись до кота, вони можуть добратися до людини.

— Так. Але як вони змогли це спланувати? Їх же недостатньо багато для того, щоб дозволити собі чіплятися на котів, сподіваючись на непевний шанс перебратися з кота на людину. Чи їх вже стало достатньо багато?

Я пригадав, з якою швидкістю один слимак на спині мавпи перетворився на двох, пригадав «насичене» місто Канзас-Сіті — й мимовільно здригнувся.

— Не питай мене, любий, я не маю аналітичного складу розуму.

І це було справді так, принаймні частково; з мозком у Мері все гаразд, просто вона перестрибує через логіку і робить висновки суто інтуїтивно. Я ж, навпаки, ламаю голову й намагаюся отримати логічну відповідь.

— Кинь вдавати із себе скромну дівчинку і спробуй мислити аналітично. От тобі перше запитання: «Звідки взявся цей слимак?». Ходити він не вміє. Щоб дістатися до Пірата, він мав скористатися іншим носієм. Яким носієм? Як на мене, то ним був друзяка Джон, Джон Цап. Сумніваюся, що Пірат міг підпустити до себе якусь іншу людину.

— Друзяка Джон? — Мері заплющила очі і відразу ж розплющила знову. — Важко сказати. Я ніколи не бувала близько до нього.

— Не має значення. Мислячи методом послідовного виключення, гадаю, що це — правильний висновок. Джон Цап носив сорочку, тоді як всі інші дотримувалися вимог програми «Оголена спина». І це йому якось обійшлося, бо він уникав спілкуватися з людьми. Можливо, слимак взяв його в полон ще до того, як цю програму оголосили. Але все одно це нічого не пояснює. Чому слимак вибрав відлюдника, який живе високо в горах?

— Щоб спіймати тебе.

— Мене?

— Вірніше, щоб знову спіймати тебе.

Певний сенс у цьому був. Імовірніше, будь-який носій, якому вдалося втекти від них, залишався людиною з позначкою. В такому разі ті кільканадцятеро конгресменів та всі, кого нам вдалося врятувати — включно з Мері, — перебували в особливій небезпеці. Мені треба буде наголосити на цьому під час доповіді аналітикам. Втім, ні — Мері не була в небезпеці, бо єдиний слимак, який знав про її полон, здох.

З іншого боку, паразитів міг цікавити конкретно я. А що такого особливого в мені було? Мабуть, те, що я — таємний агент. Ба важливіше — той слимак, який сидів на моїй спині, напевне, знав те, що я знав про Старого, і розумів, що я мав до свого шефа доступ. Це було достатньою підставою спробувати повернути мене під свій контроль. Внутрішньо я мав суто емоційну впевненість, що головним їхнім ворогом був Старий. Слимак знав, що я так гадаю, — він мав у своєму розпорядженні увесь мій мозок.

Цей слимак навіть зустрічався зі Старим, розмовляв із ним... Стривайте, але ж цей слимак вже мертвий. І вся моя теорія розвалюється, мов картковий будиночок.

І враз вибудувалася знову.

— Мері, — поцікавився я, — а ти бувала у своїй квартирі після того, як ми з тобою там снідали?

— Ні. А що?

— Не ходи туди. Не повертайся туди в жодному разі. Пам’ятаю, що, будучи під їхнім контролем, я хотів твою квартиру замінувати.

— Але ж ти її не замінував? Чи замінував?

— Ні. Але її могли замінувати вже після того. Якийсь двійник друзяки Джона сидить собі там, мов павук у павутині, і чекає на тебе — або на мене.

Я пояснив Мері теорію Макільвейна про «групову пам’ять» слимаків. Коли я його слухав тоді, мені здавалося, що він просто розвиває одну з чудернацьких гіпотез, про які так люблять фантазувати теоретики. Але тепер я не міркував настільки впевнено, бо це наразі була єдина гіпотеза, якою можна пояснити все, що відбувається... інакше доведеться припустити, що титанці — бовдури, які намагатимуться ловити рибу не лише у струмку, а й у ванні. Але це не так.

— Стривай, Семе. Згідно з теорією доктора Макільвейна, кожен слимак є продовженням іншого слимака, еге ж? Іншими словами, та тварюка, яка спіймала мене минулої ночі, була такою ж самою, яка взяла тебе в полон, і фактично такою ж самою, що керувала тобою. Ой, та я вже зовсім заплуталася. Я хотіла сказати, що.

— Так, правильно. Це — загальна ідея. Те, що їх об’єднує. Але вони мають до того ж ще й індивідуальний характер. При прямому спілкуванні слимаки обмінюються своїми спогадами і стають близнюками. Тоді, якщо це насправді так, той, що трапився минулої ночі, пам’ятає все, що дізнався про мене, якщо мав пряме спілкування зі слимаком, який їздив на моїй спині, або з будь-яким іншим слимаком, який спілкувався зі слимаками, котрі у свою чергу спілкувалися з тим, якого я носив на спині, — а в тому, що вони також спілкувалися з ним, я не сумніваюся, бо знаю їхні звички. Візьмімо, для прикладу, трьох слимаків: Джо, Мо і... е-е-е... Герберта. Герберт — це вчорашній слимак. Мо — це той, що.

— А чому ти їм даєш імена, якщо вони — не індивідуальні створіння? — поцікавилася Мері.

— Ну просто так, щоб краще їх розрізнити. Якщо Макільвейн має рацію, то на Землі вже накопичилося сотні тисяч, а може, й мільйони слимаків, які чітко знають, хто ти така і хто я такий, знають нас по іменах, вигляду та по інших ознаках, знають, де моя квартира, де твоя квартира, а також де моя хижка. Вони внесли нас у список.

— Але ж, — нахмурилася Мері, — це жахливо, якщо це справді так. Семе. Як же вони дізналися, коли зможуть застукати нас у хижці? Ти ж нікому не казав, куди ми зібралися їхати, а я навіть і не знала. Може, вони просто вирахували її і стали на нас чекати? Мабуть, так воно й було.

— Мабуть, що так. Проте ми не знаємо, що означає для слимака чекання. Він може сприймати час зовсім інакше, аніж люди.

— Вони, напевне, схожі на мешканців Венери, — припустила Мері.

Я кивнув — трапляється, що венеріанець може «одружитися» з власною пра-пра-онукою, і при цьому виявитися молодшим за своїх нащадків — все залежить від того, коли вони впадають у сплячку.

— В будь-якому разі, — продовжив я, — мені доведеться зазначити це у своїй доповіді, включно з нашими здогадками про причини, щоб хлопцям з аналітичної групи було чим зайнятися.

Я хотів продовжити, що, в разі правильності наших висновків, Старому слід бути особливо обережним, оскільки слимаки полювали не Мері, а його. Але раптом вперше за час відпустки озвався мій телефон. Я відповів і почув голос Старого, який випередив голосове повідомлення оператора: «Доповісти особисто».

— Ми вже летимо, — підтвердив я. — Будемо приблизно за пів години.

— Спробуй прибути раніше. Скористайся маршрутом К-5, скажи Мері, нехай увійде через Л-1. Поспішайте.

І Старий відімкнувся, перш ніж я встиг спитати, звідки він знає, що Мері зі мною.

— Чула? — спитав я її.

— Так, я була в мережі.

— Схоже, гра починається.

Лише коли ми приземлилися, до мене почало доходити, наскільки радикально змінилася ситуація. Ми дотримувалися вимог режиму «Оголена спина» і не чули нічого про режим «Сонячна засмага». Нас зупинили двоє поліцейських, і ми вийшли з авто.

— Стояти на місці! — наказав один із них. — Уникайте різких рухів.

Те, що перед нами були поліцейські, можна було здогадатися лише по ременях із пістолетами, по черевиках та мізерних смужках, які ледь прикривали їхні приватні достоїнства. Жетони, прикріплені до ременів, я помітив не зразу.

— А тепер, — наказав той самий коп, — знімай свої штани, чоловіче.

Мабуть, йому не сподобалося, що я рухався надто повільно.

— Не барися! — гаркнув він. — Сьогодні вже застрелили двох під час спроби втечі. Ти можеш стати третім.

— Роби що кажуть, Семе, — тихо мовила Мері.

Я зробив. Мої шорти являли собою цільний предмет одежі — спідня частина була в них вшита. Тож я стояв без трусів, у черевиках та рукавичках, почуваючись повним ідіотом. Але, знімаючи шорти, я примудрився приховати телефон і пістолет.

Коп наказав мені повернутися.

— Він чистий, — сказав його напарник. — А тепер — дама.

Я почав вдягати шорти, але перший полісмен зупинив мене:

— Гей, ти що — нариваєшся на неприємність? Облиш.

— Ви ж мене вже обшукали, — зауважив я розважливо. — Я не хочу, щоб мене заарештували за непристойний вигляд.

Полісмен здивовано поглянув на мене, потім розреготався й повернувся до свого компаньйона:

— Ти чув, Скі? Він боїться, що його заарештують за непристойний вигляд.

Той спокійно мовив:

— Слухай-но, бовдуре, краще роби те, що тобі кажуть, ясно? Ти ж знаєш правила. Як на мене, то можеш хоч шубу на себе начепити, але ніхто за непристойний вигляд тебе не заарештує — тебе зразу на той світ відправлять. На відміну від нас, хлопці з добровольчих підрозділів зазвичай стріляють без попередження.

Він повернувся до Мері:

— А тепер ви, пані, коли ваша ласка.

Не сперечаючись, Мері почала знімати свої шорти.

Другий полісмен добросердно сказав:

— Не треба, дамочко, воно й так видно, що за таким фасоном нічого не сховаєш. Просто поверніться — не поспішаючи.

—Дякую, — сказала Мері й повернулася.

Полісмен мав рацію: тісні шорти Мері були наче нанесені аерозольною фарбою, а в її бюстгальтері нічого, окрім її тіла не було.

— А як бути з цими бинтами? — поцікавився перший коп. — Під її одягом і справді нічого немає.

«Як же ж ти помиляєшся, хлопче! Зараз вона ховає щонайменше два пістолети, окрім того, який схований в її “гаманці”, причому один із них вистрелить значно швидше за твій!» — подумав я і сказав:

— У неї сильні опіки. Хіба ж не видно?

Полісмен із сумнівом подивився на пов’язки, які я невдало зліпив, працюючи за принципом «чим більше, тим краще», тому під бинтами на спині, де опіки були найсильніші, запросто можна було при бажанні сховати слимака.

— Гм-м-м, — мугикнув він. — А вона справді обпеклася?

— Звісно, що обпеклася! — вигукнув я, відчуваючи, як мені уривається терпець. Я перетворювався на ідеального грубого чоловіка, який втрачає розважливість, коли йдеться про його дружину. Ця трансформація мені явно подобалася. — Чорт забирай, ти тільки поглянь на її волосся! Стала б вона руйнувати таку розкішну копицю лише для того, аби пошити тебе в дурні?

— Один з отих став би, — похмуро мовив перший полісмен.

— Карл має рацію, — додав його більш доброзичливий компаньйон. — Вибачте, жіночко. Нам доведеться зняти ваші бинти.

— Ви цього не зробите! — збуджено вигукнув я. — Ми якраз їдемо до лікаря. А ви...

— Допоможи мені, Семе, — сказала Мері. — Самотужки я не зможу їх зняти.

Я замовк і руками, тремтячими від гніву, почав відлущувати один куточок великої пов’язки. Невдовзі старший і добріший полісмен присвиснув і сказав:

— Достатньо. Що скажеш, Карле?

— Я теж гадаю, що достатньо, Скі. О господи, дівчино, схоже, хтось хотів із тебе шашлик зробити. Що сталося?

— Розкажи їм, Семе.

І я розказав.

— Як на мене, то ви іще легко відбулися, пані, — не ображайтеся за таке зауваження, — зазначив старший полісмен після нетривалої паузи. — Отже, тепер вони й до котів добралися? Про собак я вже чув. Про коней також. Але ж коти... Хто б міг подумати, що звичайний кіт може потрапити в полон до слимака. — Його обличчя спохмурніло. — У нас теж є кіт, і нам тепер доведеться позбутися його. Моїм дітям це явно не сподобається.

— Мені так шкода, — сказала Мері, і це прозвучало дуже щиро.

— Зараз усім важко. Гаразд, шановні, можете йти.

— Стривайте, — сказав перший полісмен. — Скі, якщо вона піде отак вулицями з пов’язкою на спині, то її можуть встрелити.

Старший чоловік пошкрябав підборіддя.

— Та й то правда, — відповів він і повернувся до Мері: — Ви ж не зможете обійтися без пов’язки. Нам доведеться роздобути для вас патрульну машину.

І вони її роздобули: одна саме приземлялася поруч, і вони її гукнули. Мені довелося сплатити за оренду старої бляшанки, а потім я подався аж до того входу, яким мала пройти Мері. Він розташовувався в готелі і являв собою вхід до приватного ліфта. Щоб уникнути необхідності щось пояснювати, я увійшов разом із нею, а після того як вона опустилася на поверх, котрий навіть не був позначений на кнопках, я знову піднявся нагору. Мені хотілося зайти разом із нею, але Старий раніше наказав мені зайти маршрутом К-5, тому довелося мені йти через К-5.

Мені хотілося також начепити знову свої шорти. В патрульній машині і протягом швидкого кидка через бічний вхід до готелю, коли полісмени йшли по обидва боки, захищаючи Мері від потенційного нападу, мені було якось байдуже. Але вийти з ліфта на люди без трусів — це вимагало неабиякого напруження волі.

Але я даремно хвилювався. Тієї короткої дистанції, яку мені довелося подолати, виявилося достатньо, щоб усвідомити: фундаментальна звичка зазнала кардинальних змін; одежа злетіла з людей, наче осіннє листя. Більшість чоловіків носили ремінці — насправді гульфики, як у полісменів, але в Новому Брукліні я виявився не єдиним повністю голим чоловіком в одних лише черевиках. Одного з них я запам’ятав особливо добре: він стояв, прихилившись до стійки даху, прискіпливо озираючи холодними очима кожного перехожого. На ньому були самі лише капці та браслет із літерами «ДП», які означали «добровольчий підрозділ», а під рукою він тримав автомат Оуенса, яким полюбляли користуватися мафіозі.

Поки я дістався до К-5, я зустрів іще трьох схожих типів і тому був дуже радий, що ніс свої шорти в руці.

Деякі жінки були голі, деякі — ні, хоча ті, що були «вдягнені», запросто могли вважатися голими: вузесенькі ліфчики, прозорі пластикові трусики, під якими слимаку ніде було сховатися.

Я дійшов висновку, що більшість жінок мали б кращий вигляд в одязі, бажано в тогах. Релігійні проповідники багато років боролися з наготою, але, як виявилося, вони гавкали не на те дерево — нагота не збуджувала в чоловіках древнього дикого звіра. Навпаки: загальний ефект був гнітючим. Це було моїм першим враженням, але, перед тим як я дістався до свого пункту призначення, вивітрилося й воно. Некрасиві тіла стали такими ж непримітними, як і огидні старі таксомотори, — очі автоматично стирали їх із поля зору. Такий ефект, схоже, стосувався й усіх присутніх на вулиці: їх неначе охопила тотальна байдужість. Мабуть, до цього їх вже встигла призвичаїти програма «Оголена спина».

Трохи пізніше я зазначив лише одне: пробігши тільки один квартал, я вже не думав про свою власну наготу. А чужу наготу я помічав ще довго після того, як забув про власну. Виявилося, що якимось незбагненним чином спільнота американців мала абсолютно хибні уявлення про табу на нескромність і плекала ці табу сотнями років.

Якщо ж поглянути на ці табу розважливо й тверезо, то вони є такими ж пустопорожніми, як і привид, який виявляється не привидом, а колиханою вітром віконною занавіскою. Вони не означали нічого — ні хорошого, ні поганого, ні морального, ні аморального. Гола шкіра є гола шкіра, і більше нічого.

До Старого мене пропустили одразу ж. Поглянувши на мене, він пробурчав:

— Ти спізнився.

— Де Мері? — спитав я.

— В лазареті, її лікують, а вона тим часом диктує свій звіт. Дай погляну на твої руки.

— Дякую, я краще їх покажу лікарю, — відповів я, не збираючись знімати рукавички. — Що сталося?

— Якби ти завдав собі клопоту послухати новини, то знав би, що сталося, — прогарчав Старий.

Я був радий, що не подивився новини, бо мій медовий місяць закінчився би, так і не розпочавшись. Поки ми з Мері розповідали одне одному, які ми прекрасні, війна була майже програна, причому стосовно «майже» я мав великі сумніви. Моя підозра, що слимаки могли, за потреби, ховатися на будь-якій частині тіла і при цьому продовжувати контролювати носія, підтвердилася. Але я здогадувався про це, виходячи зі свого власного досвіду спілкування з паразитами. Це було підтверджено експериментами в Національному зоопарку ще до того, як ми з Мері сховалися в гірському притулку, — я просто не встиг прочитати звіт про результати експериментів. Припускаю, що Старий вже знав про них. Знав про них, безперечно, і Президент, знала і вся верхівка можновладців.

Тому програму «Оголена спина» мала замінити програма «Сонячна засмага»: всі мусили роздягнутися фактично догола.

Але ні біса вона не замінила! Ця тема залишалася під грифом «Надзвичайно секретно» і була предметом обговорення в кабінеті міністрів під час Скрантонського бунту. Не питайте мене, чому вона була «надзвичайно секретною» чи навіть «з обмеженим доступом», — наш уряд взяв собі за звичку класифікувати все як негласну інформацію, бо всезнаючі й мудрі державники та бюрократи вважають нас нетямущими підлітками і проводять політику типу «матуся знає краще, любі дітки». Я читав, що були часи, коли платник податків міг вимагати надати йому фактичний матеріал на все, що завгодно, і отримати його. Може, це й правда, але зараз здається абсолютно утопічним.

Скрантонський бунт мав би переконати кожного, що, незважаючи на режим «Оголена спина», слимаки творили що хотіли в зеленій зоні, але навіть після цього бунту режим «Сонячна засмага» запроваджений не був. Гадаю, що фальшива повітряна тривога була оголошена на східному узбережжі на третій день нашого медового місяця. Коли ми з Мері ходили в село за день до тривоги, жодного збудження серед тамтешніх мешканців не відчувалося, а добровольчої діяльності — й поготів. Після фальшивої повітряної тривоги знадобився певний час, аби вирахувати що сталося, хоча було цілком очевидно, що в такій великій кількості затишних куточків світло зникло невипадково.

Мені й досі страшно про це думати: люди зачаїлися в темряві, чекаючи скасування тривоги, а тим часом між ними тинялися зомбі, чіпляючи на них слимаків. Напевне, в декотрих бомбосховищах «вербовка» досягла ста відсотків. У нещасних не було жодного шансу уникнути слимачого полону.

Наступного дня сталися нові бунти, і Великий Жах увійшов у свою просунуту стадію, хоча ми з Мері про це не знали. Фактично добровольчий рух спалахнув тоді, коли якийсь розпачливий громадянин пригрозив поліцейському пістолетом, — то був Моріс Т. Кауфман з Олбані, а полісмен був сержантом на ім’я Малкольм Макдональд. Через пів секунди Кауфман був мертвим, а Макдональд пішов слідом за ним на той світ кілька хвилин по тому: полісмена разом із його володарем натовп розірвав на шматки. Але поширення добровольчий рух набув тоді, коли наглядачі, відповідальні за режим повітряної тривоги, надали йому певних організаційних форм.

Ці наглядачі, які під час бунту перебували не в бомбосховищах, а на поверхні землі, в масі своїй встигли вшитися, але потім відчули свою відповідальність за те, що сталося. Не всі добровольці були наглядачами, і не всі наглядачі були добровольцями, але геть голий озброєний чоловік на вулиці неодмінно мав на руці пов’язку наглядача або браслет із літерами «ДП». В будь-якому разі можна було не сумніватися, що цей чоловік вистрелить у всякий підозрілий горбок на людському тілі. Спершу вистрелить, а розбиратися буде вже потім.

Поки мої руки обробляли й бинтували, мені розповіли про події, що трапилися в той період (який, як виявилося, тривав два тижні), коли ми з Мері перебували в гірській хатині. За наказом Старого, лікар, перш ніж зайнятися мною, вколов мені невеличку дозу темпусу, тож я провів час (суб’єктивно — три дні, об’єктивно — менше години), передивляючись стереострічки на сканері з підвищеною швидкістю. Цей пристрій не був призначений для широкого загалу, хоча я чув, що його потайки приносили до деяких коледжів на час екзаменаційного тижня. В ньому можна налаштувати швидкість перегляду у відповідності до вашого суб’єктивного сприйняття часу і підкоригувати аудіочастоту таким чином, аби можна було почути, що кажуть на екрані. Правда, після таких переглядів болять очі й часто виникає сильний головний біль, але цей сканер у нашій професії дуже допомагає.

Було важко повірити, що стільки подій відбулося за такий короткий час. Візьмімо, наприклад, собак. Доброволець міг вбити пса на місці, навіть якщо на ньому не було слимака, бо не підлягало сумніву, що слимак причепиться до нього вже наступного ранку, що потім цей пес нападе в темряві на людину, і що титанець перескочить на неї.

Оце так дожилися: не можемо довіряти собакам!

Вочевидь, котами слимаки не користувалися через їхні малі розміри. Бідолашний Пірат був свого роду винятком.

Тепер у зеленій зоні собак було майже не видно, принаймні вдень. Вони проникали з червоної зони вночі, мандрували в темряві, а вдень ховалися. Але вони продовжували з’являтися, навіть на узбережжі. Це змушувало згадувати легенди про перевертнів. Я занотував у пам’яті вибачитися перед сільським лікарем, який відмовився оглянути Мері вночі, — після чого я його вилаяв.

Я переглянув на сканері десятки плівок, отриманих із червоної зони. Вони ділилися на три часові групи: маскарадний період, коли слимаки продовжували транслювати «нормальні» передачі; короткий період контрпропаганди, протягом якого слимаки намагалися переконати громадян у зеленій зоні, що уряд просто з’їхав із глузду, — ця контрпропаганда не спрацювала, бо ми не ретранслювали їхні передачі, так само, як вони не ретранслювали президентські звернення; і, нарешті, поточний період, коли паразити припинили свій обман і скасували маскарад.

Згідно з теорією Макільвейна титанці своєї власної культури не мали, вони навіть у цьому були паразитами і просто пристосовували знайдену ними культуру до своїх особистих потреб. Може, цей науковець дещо перебільшує, але саме це слимаки зробили в червоній зоні. Їм довелося підтримувати там економічну активність своїх жертв, бо якщо голодуватимуть полонені, то голодуватимуть і самі слимаки. Ясна річ, вони продовжували експлуатувати економіку в неприйнятний для нас спосіб, наприклад, переробляли поранених і «надлишкових» людей на добрива, але в цілому фермери залишалися фермерами, механіки — механіками, а банкіри — банкірами. В такому разі присутність банкірів здається недоречною, але експерти заявляють, що будь-яка економіка, збудована за принципом розподілу праці, потребує грошей та системи бухгалтерського обліку.

Я знаю з власного досвіду, що за Завісою теж ходять гроші, тому, можливо, ці експерти мають рацію, але я ніколи не чув про банкірів або про гроші серед мурах чи термітів. Втім, існує багато речей, про які я ніколи не чув.

Мені не ясно, чому слимаки зберегли індустрію відпочинку і розваг. Невже бажання розважатися є універсальною потребою всіх розумних істот? Чи вони навчилися цьому від нас? «Експерти» по обидва боки цієї проблеми є однаково переконливими, тому я не знаю, яку сторону взяти. Ті аспекти, котрі слимаки взяли на озброєння з людських уявлень про веселощі й розваги, не свідчать позитивно про рід людський, однак деякі варіанти заслуговують на увагу, наприклад, той трюк, який вони утнули в Мексиці, виснувавши, що поєдинок бика з матадором завершився внічию.

Але більшість із того, що вони робили, викликає огиду, і тут дозвольте мені не вдаватися в подробиці. Я — один із небагатьох, кому доводилося бачити детальні відео-транскрипції подібних речей, призначені для впертих і тупуватих мешканців бурштинової зони. Я бачив їх професійним оком. Уряд відслідковував всі стереотрансляції з червоної зони, але ці детальні транскрипції вилучалися цензурою згідно із «Законом Комстока» про «непристойність», прийнятим іще 1873 року — черговий приклад політики «матуся знає краще», хоча саме в цьому конкретному випадку «матуся» справді знала краще. Сподіваюся, що Мері під час звіту не довелося бачити подібні речі, а якщо вона й бачила, то все одно не скаже.

Втім, може, «матуся» й не «знала краще». Якщо й існувала ще якась обставина, здатна посилити бажання тих людей, які залишалися вільними, знищити мерзенних слимаків, то нею, напевне, мала б стати «розважальна» програма, яку передавали станції з червоної зони. Пригадую боксерський поєдинок, трансльований із Меморіального центру імені Вілла Роджерса у Форт-Ворті, хоча, радше його слід було назвати борецьким поєдинком. У всякому разі там був ринг, рефері та двоє супротивників. Там навіть враховувалися «фоли», тобто дії, які могли завдати шкоди менеджерам опонентів, себто їхнім «вершникам»-слимакам.

Все інше «фолом» не вважалося, абсолютно все! То був поєдинок чоловіка із жінкою, обидва були дебелі й хрипкоголосі. Жінка примудрилася вибити противнику око в першому ж клінчі, але йому вдалося зламати їй ліве зап’ястя, тому матч продовжився на більш-менш рівних умовах. Він закінчився лише тоді, коли один з опонентів втратив стільки крові, що ляльковод вже не міг змусити свого раба рухатися. Жінка програла двобій — і, скоріш за все, померла, бо її ліва грудь була майже відірвана. Вона так стікала кров’ю, що лише термінове хірургічне втручання з переливанням крові могло її врятувати. Але допомоги вона не отримала. Наприкінці матчу слимаків пересадили на нових носіїв, а ледь живих супротивників потягнули з рингу.

Але раб протримався трохи довше за рабиню, хоч яким би подряпаним та покусаним він не був. Матч він завершив фінальним актом тріумфу над суперницею, котрий, як я невдовзі дізнався, вже встиг стати традиційним. Схоже, він мав стати сигналом для видовища типу «Гарцюють всі!» — оргії, у порівнянні з якою відьомський шабаш видався би безневинним гуртком із вишивання.

Крім того, слимаки відкрили для себе секс, так-так!

Була ще одна річ, яку я бачив на цій та інших стрічках, і була вона настільки огидною, настільки мерзенною, що я сумніваюся, чи варто про неї розповідати, хоча відчуваю, що все ж мушу розказати, — там і сям серед рабів траплялися чоловіки й жінки, люди (якщо їх можна так назвати) без слимаків... найманці й ренегати.

Я ненавиджу слимаків, але, поставлений перед вибором, я краще вбив би отакого зрадника, аніж слимака. Наші предки вважали, що деякі люди охоче підуть на угоду з дияволом, і вони частково мали рацію: існують люди, які будуть йому прислужувати, якщо така нагода з’явиться.

Дехто відмовляється вірити, що будь-яка людина може стати відступником; ті ж, хто не вірять, просто не бачили відеоряду, вилученого цензурою. Тут помилки просто не могло бути: як всім відомо, коли маскарад став слимакам непотрібен, носіння одежі в червоній зоні було заборонено навіть іще жорсткіше, аніж у зеленій зоні у відповідності до програми «Сонячна засмага» — це треба було бачити. В тій жахливій трансляції з Форт-Ворта, яку я стисло описав вище, рефері був ренегатом. Він часто потрапляв у камеру, і я встиг його добре роздивитися. Я знав його в обличчя — то був відомий спортсмен-аматор, «шляхетний» рефері. Я не буду називати його на ім’я, і не тому, щоб його захистити, а щоб захистити себе. Згодом я його вбив.

Ми втрачали позиції на всіх фронтах — про це я дізнався ще до того, як мені закінчили лікувати руки. Наразі ми вели лише стримувальні дії, які були ефективними лише в плані зупинки поширення зарази, та й то не на сто відсотків. Для того щоб боротися зі слимаками напряму, треба було боротися зі своїми людьми, бомбити власні міста і при цьому не мати впевненості, що всі паразити будуть знищені. Що нам треба було, так це якась селективна зброя, яка вбиватиме слимаків, але не завдаватиме шкоди людям. Або хоча б така, що принаймні буде знерухомлювати титанців або робити їх непритомними. Тільки таким чином ми змогли б врятувати своїх земляків. Такої зброї ми не мали, хоча науковці працювали над цією проблемою день і ніч — від комічних Макільвейна та Варгаса і до найскромнішого лаборанта в Національному бюро стандартів. Ідеальним у цьому плані міг би стати «сонний» газ, але добре, що такого газу ми не мали перед вторгненням, інакше слимаки неодмінно використали б його проти нас — це був двосічний меч. Не слід забувати, що на той момент слимаки мали у своєму розпорядженні такий самий, а може, й більший військовий потенціал, ніж Сполучені Штати.

Утворилася патова ситуація, причому час грав на руку нашим ворогам. Знаходилися бовдури, які пропонували знищити водневими бомбами міста в долині Міссісіпі, і це було все одно що відрізати голову, рятуючи людину від рака нижньої губи. Але їх урівноважували такі ж самі бовдури з іншого боку, які ніколи не бачили слимаків, не вірили в слимаків, а вірили в те, що увесь цей гармидер являв собою порушення прав кожного штату. А режим «Сонячна засмага» являв собою ніщо інше, як тиранічну вашингтонську змову. Бовдурів другого типу щодня ставало дедалі менше, і не тому, що вони ставали розумнішими, а тому, що добровольців, охочих тиснути на спусковий гачок, було вельми багато.

Втім, існував також і третій тип — телепень із «гнучким інтелектом», «розважливий індивід» із тирсою замість мозку, який виступав за переговори, гадаючи, що з титанцями можна домовитися. Одна група таких телепнів із фракції опозиційної партії в Конгресі навіть здійснила спробу таких переговорів. В обхід Державного департаменту вони зв’язалися через бурштинову зону з губернатором Міссурі, і той дав їм гарантії безпеки та дипломатичної недоторканості — то були «гарантії» від титанця, але ці йолопи все одно погодилися на них, подалися до Міссурі й більше не повернулися. Вони слали повідомлення, я бачив одне з них — то було добре продуманий заохочувальний спіч типу «стрибай, вода тепла!».

Цікаво, чи укладають бички угоди з пакувальниками м’яса?

Північна Америка і досі залишалася єдиним відомим центром інфекції. Все, що зробила ООН, перш ніж тимчасово перебратися до Женеви, — це передала в наше розпорядження космічні станції. Про агресію однієї країни проти іншої не йшлося, стверджувалося навіть, що слимаки (якщо вони справді існували) фактично являли собою різновид епідемічного захворювання, а не потенційну причину війни, тому Рада безпеки воліла цією проблемою не займатися. При двадцяти трьох країнах, що утрималися, Рада проголосувала за те, щоб означити ситуацію, що склалася, як «громадський безлад», і закликала кожну країну-члена ООН надати посильну допомогу легітимним урядам Сполучених Штатів, Мексики й Канади.

«Посильна допомога» була поняттям суто академічним, бо ми й самі не знали, яка допомога нам потрібна.

Тож тривала повзуча війна, тиха війна, де битви програвалися ще до того, як ми дізнавалися про їхній початок. Після катастрофічної поразки операції «Контрудар», неядерна зброя практично не застосовувалася, за винятком поліцейської операції в бурштиновій зоні, котра була тепер подвійною нічийною землею з обох боків червоної зони — від непролазних канадських лісів і до мексиканських пустель. Вдень бурштинова зона була майже позбавлена будь-яких форм життя, більших за пташок та мишей, окрім наших патрульних груп. Вночі туди проникали розвідники, а звідти — собаки, і, можливо, якісь інші істоти.

В той час коли ми з Мері повернулися, протягом усієї війни була застосована лише одна атомна бомба — конкретно проти летючої тарілки, яка приземлилася біля Сан-Франциско південніше міста Берлінгейм. Її знищення відбулося у відповідності з доктриною, але сама доктрина вже встигла потрапити під вогонь критики: казали, що ту тарілку слід було захопити для дослідження, якщо ми хочемо дізнатися про наших ворогів достатньо для того, щоб успішно з ними воювати. Мої симпатії були на боці тих, хто хотів спершу стріляти, а потім вже проводити досліди.

На той час коли доза темпусу майже розвіялася, в моїй голові вже склалася картина Сполучених Штатів у такому вигляді, що я й уявити собі не міг навіть тоді, коли перебував у «переповненому» Канзас-Сіті: це була країна, охоплена Великим Жахом, яка переживала терор. Друг міг встрелити друга, а дружина донести на чоловіка. Чутки про титанців могли миттю зібрати на вулиці юрбу, яка волала суду за законами доброго дідуся Лінча. Відповіддю на тихий стук серед ночі міг стати постріл крізь двері, а не приязне «Хто там?». Добропорядні люди сиділи вдома, вночі на вулиці виходили пси та інші істоти.

Той факт, що більшість чуток про здогадну присутність слимаків не мали під собою підстав, не робив ці чутки менш небезпечними. Зовсім не ексгібіціонізм змушував багатьох людей віддавати перевагу наготі перед тісною та майже непомітною одежею, дозволеною режимом «Сонячна засмага»: навіть найскромніший одяг притягував підозрілий повторний погляд, який міг швидко призвести до фатальних наслідків. Обладунок типу «голова-спина» вже ніхто не носив — слимаки навчилися імітувати його практично миттєво. А ще трапився випадок із однією дівчиною в Сіетлі: на ній не було нічого, крім сандаль; в руках вона несла велику сумочку. Але доброволець, у якого, напевне, розвинувся нюх на ворога, пішов за нею й звернув увагу, що вона завжди тримала сумочку в правій руці, навіть тоді, коли відкривала її, щоб розплатитися.

Вона не загинула, бо доброволець лише відпалив їй зап’ястя, і я гадаю, що їй вже наростили нове — дефіциту подібних «запчастин» не було. Слимак також був живий, коли пильний доброволець розкрив сумочку дівчини, але прожив він недовго.

Дізнавшись про цей інцидент під час перегляду, я мимоволі здригнувся, збагнувши, що перебував у небезпеці навіть тоді, коли ніс у руках свої шорти, йдучи вулицею: будь-який предмет завбільшки зі слимака викликав підозри.

На той час коли я проглядав у сканері цей випадок, наркотик вже встигнув вивітритися, і у мене знову відновився контакт із довкіллям. Я розповів медсестрі про побачене.

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Це все одно нічого не дасть. А тепер поворушіть пальцями правої руки.

Я поворушив пальцями, а вона тим часом допомогла лікарю нанести спрей на сурогатну шкіру. Я помітив, що медсестра не хотіла ризикувати: ліфчика на ній не було, а її так звані шорти фактично являли собою стринги. Лікар був вдягнений приблизно так само.

— Для важкої роботи користуйтеся рукавичками, — застеріг він, — і приходьте до нас наступного тижня.

Я подякував їм і пішов до оперативного підрозділу. Я хотів спершу знайти Мері, але виявив, що вона пішла до косметиків.

— Як твої руки? — спитав Старий, коли мене пустили до нього.

— Заживуть. Наклали сурогатну шкіру на тиждень. А завтра відрощуватимуть мені вухо.

— Я й забув про твоє вухо, — невдоволено кинув Старий. — Нема часу чекати, поки трансплантат приживеться. Косметики прироблять тобі штучне вухо.

— Байдуже до вуха, — сказав я. — Але навіщо його фальшувати? Якась робота з імітацією?

— Не зовсім. Після того як ти пройшов брифінг, що ти думаєш про поточну ситуацію?

«Цікаво, якої відповіді очікує від мене Старий?» — подумалося мені.

— Вона погана. Всі стежать за всіма. Дуже схоже на те, що відбувається по той бік Завіси, чорт забирай, — визнав я. І додав: — Та навіть гірше. Комуніста можна підкупити, а чим можна підкупити слимака?

— Гм-м-м, цікава думка. Яким же хабаром можна спокусити титанця?

— Слухай, це було суто риторичне запитання. Я просто...

— А моя відповідь була аж ніяк не риторичною. Треба буде дослідити цю проблему теоретично.

— Дійшли до того, що хапаємося за соломинки, еге ж?

— Та отож. А тепер щодо решти твого коментаря. Як ти гадаєш — куди легше проникнути для збору інформації: до Радянського Союзу чи до червоної зони? Чому б ти віддав перевагу?

Я окинув його підозрілим поглядом:

— У твоєму запитанні криється якийсь підступ. Зазвичай ти не даєш агенту права вибору завдання.

— Я просто поцікавився твоєю думкою як професіонала.

— Гм-м... Я не маю достатньо інформації. Скажи, а по той бік Завіси є слимаки?

— Якраз це я й хотів би з’ясувати, — відповів шеф.

Раптом я збагнув. що Мері мала рацію: агентам не слід одружуватися. Якщо нам коли-небудь вдасться впоратися з поточною ситуацією, то я звільнюся з цієї роботи й піду рахувати овечок для багатіїв, які страждають на безсоння, або пошукаю чогось такого ж легкого.

— Думаю, я не проти увійти через Кантон, — сказав я. — Чи ти гадаєш, що краще вистрибнути з парашутом?

— А з якого дива ти взяв, що я збираюся відрядити тебе до СРСР? — спитав Старий. — Те, що нам треба, ми можемо з’ясувати швидше і легше в червоній зоні.

— Ти так гадаєш?

— Абсолютно. Якщо інфекція існує деінде, окрім нашого континенту, то слимаки в червоній зоні неодмінно про це знають. Навіщо ж їхати на край світу для збору інформації?

Я відклав план, який подумки вже почав вибудовувати: комерсант-індус, що подорожує зі своєю дружиною, і таке інше, — і замислився натомість про те, що сказав мені Старий. Можливо, він має рацію. Можливо.

— А як же, в біса, можна проникнути до червоної зони зараз? — спитав я. — Може, почепити на спину макет слимака? Та вони ж спіймають мене на першому ж прямому спілкуванні. Або ще раніше.

— Не здавайся завчасно. Четверо агентів туди вже вирушили.

— І повернулися?

— Та ні, ще ні. В тім-то й річ.

— І ти хочеш, щоб я став п’ятим? Вирішив, що я не відробляю свою зарплатню, еге ж?

— Як на мене, то ці агенти використовували хибну тактику...

— Ще б пак!

— Увесь трюк полягає в тім, що їх треба переконати, наче ти відступник. Второпав?

Ця думка була настільки приголомшливою, що я не відразу відповів.

Нарешті я роздратовано вибухнув:

— А чом би не розпочати з найлегшого? Чом би мені на деякий час не стати, скажімо, панамським сутенером? Або попрактикуватися із сокирою, щоб людей убивати? Треба ж налаштуватися на певний стан душі, чи не так?

— Охолонь, — кинув Старий. — Не перебільшуй.

— А я й не перебільшую!

—Але ж тобі цілком до снаги провернути такий трюк. Ти значно більше знаєш про слимаків та про їхні звички, аніж будь-який інший наш агент. Відпочинь і почекай, допоки не загояться руки. А може, краще нам скинути тебе десь під Москвою, щоб ти зміг усе побачити на власні очі? Подумай. І не поспішай дратуватися й комизитися.

— Дякую, дуже дякую, — кинув я і сказав, змінюючи тему: — А що ти запланував для Мері?

— Краще б ти про свою роботу думав.

— Я — її чоловік.

— Звісно.

— Заради всього святого, це все, що ти маєш сказати?! Навіть не хочеш побажати мені всього найкращого?

— Хоч як це не дивно, — повільно мовив Старий, — але ти вже отримав усе те найкраще, чого може бажати чоловік. Тож маєш моє благословення, чого б воно не вартувало.

— Ага... Що ж, дуже вдячний.

Інколи буває, що до мене не зразу доходить, але мене виправдовує те, що в моїй голові крутилося надто багато думок, — аж до тої миті, коли я збагнув, що Старий міг прямо стосуватися відпустки Мері, бо її відпустка так доречно співпала з моєю.

— Послухай, татку.

— Кажи.

Вже вдруге за місяць я назвав його так, і це, схоже, дещо збило його з пантелику.

— Ти весь час хотів, аби ми з Мері одружилися. Ти навмисне це запланував, чи не так?

— Що? Не сміши мене. Я вірю у свободу волі, синку, і у право вільного вибору.

— Особливо коли цей вибір тебе влаштовує.

— Послухай-но, ми вже колись про це говорили.

— Знаю, що говорили. Проте мені не пристало сердитися на тебе через це. Просто я почуваюся, мов елітний жеребець, якого завели до стайні з кобилкою. Навіщо ти це зробив? Не думаю, що ти розчулився через «велике кохання» й подібні дурниці, я ж тебе добре знаю.

— Кажу тобі, я нічого не робив навмисне. А щодо мого схвалення. ну людство ж має забезпечувати своє подальше існування, як кажуть мудрі люди. Якщо цього не буде, то все, що ми робимо, не має сенсу, навіть оця війна.

— Он воно як. Ти ладен послати двох агентів у відпустку в розпал битви, щоб вони народили тобі онука? — кинув я. І додав, швидко все підрахувавши: — Присягаюся, що ти ще й логарифмічною лінійкою скористався.

Старий почервонів:

— Поняття не маю, про що ти кажеш. Вам обом належала відпустка, все решта — це просто випадковий збіг обставин, і не більше.

— Так я й подумав! У тебе випадкових збігів не буває. Але бог із ним; я — добровільна жертва. А тепер про роботу: дай мені трохи більше часу на роздуми, якщо справді хочеш, аби я скористався своїм власним методом. А тим часом я піду до косметиків — нехай мені гумове вухо причеплять.

Вухо мені тоді не причепили, бо, підходячи до косметичного офісу, я побачив, як звідти вийшла Мері. Я не плекав великих сподівань щодо можливостей косметиків, але те, що я побачив, мене просто ошелешило.

— Люба моя, вони тебе відремонтували!

Мері повільно обернулася кругом, щоб я зміг придивитися.

— Якісна робота, як тобі?

То була реально якісна робота. Було навіть непомітно, що її волосся обгоріло. Окрім того, марафет, який косметики навели на вкритих тимчасовою шкірою плечах, мав надзвичайно переконливий вигляд, проте я на це й розраховував. Але волосся просто мене ошелешило. Я легенько торкнувся його і придивився до лінії волосся з лівого боку.

— Таке враження, що вони видалили його геть усе й наростили нове.

— Ні, вони просто підрівняли його.

— Тепер знову маєш свою улюблену схованку для пістолетів.

— Отаку? — спитала, посміхнувшись, Мері.

Вона поправила лівою рукою свої кучері — і раптом у кожній її руці з’явилося по пістолету. І знову я не здогадався, звідки взявся другий.

— Яка кмітлива дівчинка! Татко задоволений. Ти запросто зможеш працювати фокусницею в нічному клубі, коли доведеться. А якщо серйозно, то не утинай цей трюк у присутності добровольця — він може помітити це й накоїти біди.

— Не помітить, — заспокоїла мене вона серйозним тоном.

«Чому вона така впевнена?» — подумав я. Ми пішли до кімнати відпочинку й знайшли там затишне місце, щоб поговорити. Спиртне ми не замовляли, бо не захотіли. Обговоривши ситуацію, ми виявили, що обидва пройшли інструктаж. Я не став казати Мері про запропоновану мені роботу, а вона не сказала мені про свою — якщо їй справді її запропонували. Ми повернулися до Відділу, адже вкорінених звичок позбутися важко.

— Мері, — несподівано спитав я, — ти вагітна?

— Ще рано казати, милий, — відповіла вона, дивлячись мені в очі. — А ти хочеш, щоб була?

— Так.

— Тоді я дуже старатимусь.

Кінець кінцем ми вирішили проникнути крізь Завісу, а не через червону зону. Аналітична група дійшла висновку про безперспективність спроби вдавати із себе відступника. Та їхній висновок не зупинив би Старого, просто він співпав із його думкою та моєю. Все вперлося в питання: «Як індивід стає зрадником? І яким чином він зможе завоювати довіру слимаків?».

Відповідь на ці запитання проста: слимак знає менталітет свого носія. Словесні гарантії не значать для нього нічого. Але якщо слимак, котрий колись контролював розум якоїсь конкретної людини, знає, що та за своєю природою є відступником, створінням, яким можна керувати, то в такому разі слимак для якоїсь своєї мети може дозволити цьому індивіду бути ренегатом, а не носієм. Але спершу слимакові треба виявити лиховісну ущербність у розумі конкретної людини і переконатися в «якості» цього дефекту.

Ми знали це завдяки не фактам, а логічним міркуванням. Так, це була людська логіка, але вона мала б збігатися з логікою слимаків, потенціал яких обмежувався можливостями тих, на кому вони паразитували. Що стосується мене, то, навіть отримавши під впливом глибокого гіпнотичного сеансу відповідні вказівки, мені все одно не вдалося б переконати слимаків, що я — потенційний ренегат. Так вирішили хлопці з «психічного» підрозділу, на що я відповів «Амінь!». Це врятувало мене від необхідності повідомляти Старому, що я не бажаю добровільно потрапити в лабети слимаку; а його це врятувало від необхідності вигадувати якийсь логічно переконливий аргумент, щоб змусити мене стати жертвою з моєї ж доброї волі.

Може, здавалося нелогічно, що титанці здатні «звільнити» носія, навіть знаючи, що він є типом, схильним до зовнішнього контролю. Але вигоди, які вони при цьому отримали б, можна побачити, провівши аналогію: комісари не дають без необхідності своїм громадянам-рабам можливості втекти. Натомість вони посилають тисячі таємних агентів на територію вільних людей. Опинившись там, ці агенти можуть обрати свободу, і дехто з них так і роблять, але більшість не тікають, і ми знаємо це дуже добре. Бо вони воліють залишатися рабами.

У вигляді зрадників слимаки мають ресурс «гідних довіри» представників п’ятої колони. «Гідний довіри» — це хибний вираз, але англійська мова не має іншого визначення для такої форми ницості. Те, що відщепенці проникали до зеленої зони, сумніву не підлягало, але завжди важко було відрізнити зловмисного агента від пересічного індивіда. Співвідношення безнадійних ідіотів до відвертих негідників залишається високим.

Отже, я почав готуватися. Під легеньким гіпнозом я отримав необхідний інструктаж щодо останніх новацій у тих мовах, які мені знадобляться, з наголосом на гасла, які відображали найновіші вигини партійної лінії. Мені вигадали легенду і навчили мене професії, яка передбачає багато подорожей: я мав стати механіком із ремонту іригаційних насосів. Мені також виділили багато грошей. У разі необхідності мій фах давав мені змогу натякнути, що той чи інший насос був навмисне виведений із ладу.

По той бік Завіси примус, залякування, шантаж та хабарі є дуже корисними інструментами: люди жили в умовах терору так довго, що в них не лишилося жодних засобів захисту. А нитки ляльководів завжди були під рукою.

Я мав перестрибнути через Завісу, а не заповзати попід нею. Якщо я не зможу відзвітуватися про вдале проникнення, то слідом за мною вирушать інші агенти. Можливо, вони вже вирушили. Мені цього не сказали: те, чого агент не знає, він не зможе видати навіть під дією наркотиків.

Апаратура зв’язку являла собою чудову нову модель. Це був передавач на ультракоротких хвилях із кавітаційною антеною завбільшки з чайну чашку. Разом з усім іншим причандаллям, включаючи блок живлення, передавач був розміром із буханець хліба. Причому настільки добре екранований, що йому позаздрив би навіть лічильник Гейгера. Діапазон відслідковувався строго до горизонту — я мав навести передавач на ту космічну станцію, яка на той момент перебувала над обрієм. Наводити його треба було дуже точно, для чого мені знадобилося закарбувати в пам’яті орбітальні таблиці всіх трьох космічних станцій і навігаційну сітку території, на якій я мав працювати. Вада передавача була продовженням його основної переваги: дуже вузька спрямованість сигналу означала, що запеленгувати його можна було в результаті майже неймовірної випадковості.

Я мав опуститися крізь ворожий захисний екран під покривом антирадарної завади, яка створювала «вікно», щоб збити з пантелику їхніх техніків-пошуковців. Вони здогадаються, що когось чи щось скидають, але не знатимуть, що саме, куди саме й коли саме, бо мій покрив буде не єдиним «вікном», як і не буде єдиною та ніч, коли подібна тактика буде застосовуватися.

Дізнавшись про присутність (чи відсутність) слимаків у СРСР, я мав продиктувати звіт тій космічній станції, яка опиниться в полі зору, тобто в зоні прямої видимості. Я не можу розрізнити космічну станцію візуально і сумніваюся в правдивості тих, які кажуть, що можуть. Завершивши звіт, я міг вибиратися геть на власний розсуд: йти, їхати, повзти, прокрадатися або роздавати хабарі. Звісно, якщо я матиму можливість забратися геть.

Та от тільки всіма цими приготуваннями скористатися мені не судилося: в Пасс-Крисчені приземлилася летюча тарілка.

Тарілка «Пасс-Крисчен» стала лише третьою, яку побачили після приземлення. З перших двох тарілку «Гриннелл» сховали слимаки (а може, вона полетіла геть), а від тарілки «Берлінгейм» залишився тільки радіоактивний попіл. Але тарілку біля міста Пасс-Крисчен вистежили й побачили на землі майже відразу.

А вистежила її космічна станція «Альфа» і зареєструвала як надзвичайно великий метеорит, який начебто впав у Мексиканську затоку або десь поблизу. Цей факт лише згодом пов’язали з тарілкою «Пасс-Крисчен», але він пояснив нам, чому ми не змогли запеленгувати інші приземлення на екранах радарів, — тарілки літали надто швидко.

Колись радар міг «бачити» ці тарілки — шістдесят із гаком років тому примітивні радари фіксували їх багато разів, особливо тоді, коли вони курсували з надзвуковими атмосферними швидкостями, обстежуючи нашу планету. Але наші сучасні радари були «удосконалені» настільки, що перестали «бачити» тарілки через свою надмірну спеціалізацію. Як і у живій природі, ці електронні прилади еволюціонували в напрямку дедалі більшої селективності. Всі наші радари мають розрізнювальні контури, і тому подібні хитромудрі пристрої, які в залежності від типу радара дають змогу «бачити» те, що їм належить, і не звертати увагу на те, що можна проігнорувати. Блок контролю за рухом бачить лише рух у земній атмосфері; захисний екран та радари керування вогнем бачать те, що належить бачити тільки їм; а екран високої роздільності сприймає діапазон від надзвукових атмосферних швидкостей і аж до швидкості орбітальних балістичних ракет, яка сягає восьми кілометрів на секунду. Грубий екран невисокої роздільності доповнює собою й перекриває прецизійний екран високої роздільності, охоплюючи діапазон швидкостей від найповільніших безкрилих ракет і до найстрімкіших космічних кораблів, які набирають швидкість аж до шістнадцяти кілометрів на секунду.

Існують також інші різновиди: погодні радари, портові радари й таке інше. Річ у тім, що жоден із них не бачить предметів, які рухаються зі швидкістю понад шістнадцять кілометрів на секунду. Виняток становлять метеорні радари на космічних станціях, які належать не військовому відомству, а обслуговуються Асоціацією сприяння розвитку науки, яка у свою чергу орендує їх в ООН.

Саме тому «гігантський» метеор зареєстрували саме як метеор, і лише згодом він був ідентифікований як летюча тарілка.

Але тарілку «Пасс-Крисчен» помітили під час її посадки. Підводний крейсер ООН «Роберт Фултон», вийшовши з порту Мобіл на рутинне патрулювання червоної зони, перебував за шістнадцять кілометрів від міста Галфпорт у Флориді. Він рухався в підводному положенні, виставивши на поверхню лише свої детекторні пристрої, аж раптом неподалік, різко загальмувавши, приземлилася летюча тарілка. Вона несподівано виникла на екранах крейсера, скинувши швидкість із космічної (близько 85 кілометрів на секунду) до тої швидкості, яку могли сприймати радари крейсера.

Тарілка виникла наче нізвідки, уповільнилася до нуля — і зникла з екрану, але оператор встиг зафіксувати її останній спалах на узбережжі Міссісіпі на відстані близько 30 кілометрів. Капітан крейсера отетерів. Те, що з’явилося на екрані, жодним чином не могло бути космічним кораблем, бо космічні кораблі не гальмують із перевантаженням 50g. Йому й на думку не спало, що для слимака всі оті 50g не значили абсолютно нічого. Він розвернув свого крейсера і спрямував його до місця посадки.

В своїй першій депеші капітан написав таке: «Західніше Пасс-Крисчен, штат Міссісіпі, приземлився космічний корабель». Друга депеша повідомляла: «Висаджую на берег десант для захоплення».

Якби я не перебував у той момент у Відділі, то, либонь, не потрапив би до оперативної групи. Але мій телефон заверещав так сильно, що від несподіванки я гепнувся головою об навчальну машину, за якою сидів, і стиха виматюкався. То був Старий.

— Мерщій до мене! Не барися!

То була та сама група, з якої ми починали кілька тижнів (чи років?) тому: Старий, Мері та я. Ми злетіли і помчали на південь із максимально дозволеною швидкістю, не звертаючи уваги на диспетчерські пункти і увімкнувши на транспондері поліцейський сигнал тривоги. Невдовзі Старий пояснив нам, куди ми прямуємо й чому.

Коли він нам все розповів, я спитав:

— А чому знову сімейна група? Там явно знадобиться чималенький тактичний підрозділ аеромобільних військ.

— Він там буде, — похмуро відповів Старий. А потім вишкірився своєю фірмовою лукавою посмішкою, яку я не бачив відтоді, як все це почалося: — А чому ти так турбуєшся? Родина Кавано не боїться нікого, так, Мері?

— Якщо ти знову хочеш гратися в «сестрички-братики», то краще пошукай когось іншого, — пирхнув я.

— Йдеться лише про те, що ти мусиш захищати її від псів та незнайомих чоловіків, — серйозно мовив Старий. — І це не жарт: від псів та незнайомих лихих чоловіків. Час відплати настав, синку.

Я хотів розпитати у нього більше, але він пішов у відсік оператора, закрив перегородку і схилився над приладом зв’язку. Я обернувся до Мері. Вона пригорнулася до мене й стиха зітхнула:

— Привіт, братику.

Я схопив її за руку:

— Щоб я більше не чув про «братика»! Інакше комусь перепаде на горіхи.

Нас мало не збили наші ж хлопці, тому ми взяли собі супровід у вигляді двох «чорних янголів», які хутко примчали до нас, а потім передали у розпорядження флагманського корабля, з якого маршал повітряних сил Рекстон керував операцією. Флагман взяв нас на борт за допомогою якірної петлі. Мені ще ніколи не доводилося бачити таке, тому я трохи перелякався.

Рекстон хотів відлупцювати нас і відіслати додому, оскільки суто технічно ми були людьми цивільними, але відлупцювати Старого — це велика проблема. Насамкінець нас відчепили, і я посадив нашу машину на прибережну дорогу, що тягнеться там вздовж затоки. Мушу сказати, що я страшенно перелякався, коли під час спуску ми потрапили під вогонь засобів ППО. Над нами і довкола нас гриміла битва, але навколо самої тарілки панувала дивовижна тиша.

Корабель прибульців похмуро бовванів над нами на відстані менше п’ятдесяти метрів. Його вигляд був так само переконливим у своїй грізній лиховісності, як бутафорська пластмасова конструкція з Айови — у своїй фальшивості. Корабель мав дископодібну форму і великі розміри. Він трохи схилився в наш бік, бо під час приземлення підім’яв під себе один із пишних старовинних особняків на високих палях, які тягнуться вздовж узбережжя. Будинок рухнув, але тарілка частково спиралася на його уламки, а частково — на товстелезний стовбур дерева, яке затіняло споруду.

Нахил тарілки давав змогу бачити її горішню поверхню і те, що, найпевніше, слугувало як повітряний шлюз, — то була металева півкуля з три метри завширшки, розташована по центру корабля, де мала би бути втулка, якщо уявити тарілку коліщам. Ця півкуля нависала перпендикулярно по відношенню до корпуса. На чому вона трималася, я не побачив, але припустив, що на якомусь центральному валу або поршні; вона скидалася на сферичний клапан.

Було неважко помітити, чому пілоти тарілки не закрили той клапан і не вшилися геть: повітряний шлюз був пошкоджений — закритися йому заважала «черепашка», тобто один із тих плавучих танків-амфібій, які або чатують на дні гавані, або виповзають на пляж, становлячи собою частину десантного підрозділу, базованого на крейсері «Фултон».

Дозвольте розказати вам те, про що я дізнався згодом: тим танчиком командував тоді прапорщик Гілберт Колхаун із Ноксвілла, з яким були механік-водій II класу Флоренс Березовський і стрілок Букер Т. В. Джонсон. Звісно, всі вони загинули ще до нашого прибуття.

Коли я приземлив авто на дорогу, його швидко оточив взвод морських піхотинців під командою рожевощокого хлопця, якому явно хотілося когось встрелити, бодай кого-небудь. Побачивши Мері, він дещо вгамувався, але все одно не дозволив нам наближатися до тарілки, аж поки ми не зв’язалися з командиром тактичної групи, який у свою чергу запросив дозвіл у капітана «Фултона». Незабаром ми отримали відповідь — мабуть, тому що запит пішов далі до Рекстона, а може, і до Вашингтона.

Чекаючи на дозвіл, я спостерігав за битвою і, з того що я бачив, дуже зрадів, що мені не довелося брати в ній участь, — було вже багато поранених і вбитих. Неподалік нашого авто лежав геть голий труп чоловіка — то був хлопець років чотирнадцяти. Він і досі стискав у руках гранатомет, а на його спині виднівся знак, залишений паразитом, хоча самого паразита ніде не було видно. Може, він кудись відповз і лежав, здихаючи, а може, якось спромігся перебратися на особину, яка заколола хлопця штиком.

Мері відійшла по шосе на захід із волохатим молодим офіцером ВМС, а я став оглядати труп. Думка про те, що ще живий слимак може повзати десь поруч, стривожила мене, і я поквапився до Мері.

— Повертайся в машину, — сказав я.

— Мені хотілося зробити хоча б кілька пострілів, — відповіла вона з очима, палаючими ентузіазмом, і знову уставилася на Захід.

— Вона тут у безпеці, — відізвався молодий офіцер. — Ми стримуємо їхній натиск на протилежному кінці шосе.

Я проігнорував його.

— Слухай-но, ти, мале кровожерливе бісеня! — відрізав я. — Негайно сідай у машину, інакше я тобі всі кості переламаю, чуєш?

— Слухаюсь, Семе, — відповіла вона і виконала наказ.

Я поглянув на молодика.

— А ти що видивляєшся? — напустився я на нього, бажаючи зірвати хоч на комусь свою злість.

Довкола смерділо слимаками, і чекання, що затягнулося, змушувало мене нервувати.

— Те, що треба, — відказав офіцер, оглядаючи мене з ніг до голови. — В наших краях із жінками так не розмовляють.

— Тоді чому ж ти не повернешся до своїх країв? — спитав я і пішов собі, сторожко озираючись. Старого ніде не було видно, і це мені не сподобалося.

Швидка, що приїхала із західного напряму, різко загальмувала біля мене.

— Дорогу на Паскагулу вже відкрили? — гукнув водій.

Ріка Паскагула, яка протікала майже за п’ятдесят кілометрів східніше від місця приземлення тарілки, розташовувалась приблизно в бурштиновій зоні, а однойменне містечко лежало східніше її гирла і, принаймні номінально, перебувало в зеленій зоні, тоді як близько ста п’ятнадцяти кілометрів західніше від нас на цьому ж самому шосе розкинувся Новий Орлеан, де була найбільша концентрація слимаків південніше Сент-Луїса. Ворог наступав на нас із Нового Орлеана, а наша найближча база — в Мобілі.

— Не знаю, не чув, — відповів я.

Водій задумливо погриз кінчик пальця:

— Сюди мені вже вдалося проскочити, може, поталанить безпечно проскочити й назад.

Турбіни швидкої завищали — і вона хутко зникла за поворотом. А я продовжив виглядати Старого.

Хоча битва на землі вже віддалилася від місця приземлення тарілки, битва в повітрі тривала й досі навкруги і угорі. Я спостерігав за хвостами конденсату в небі, намагаючись вирахувати, хто є хто, і як відрізнити наших від чужих, як раптом неподалік приземлився великий транспортний корабель, ревонувши механізмами реверсної тяги, і вивергнув із себе взвод десантників. З такої відстані не було видно — сидять у них на спинах слимаки чи ні. Принаймні транспорт прибув зі сходу, але це, ясна річ, нічого не доводило.

Я помітив Старого, який розмовляв із командиром десантної групи. Я підійшов до них і втрутився в розмову.

— Треба вшиватися звідси, шефе. Бо цю місцину слід було вгатити атомною бомбою ще десять хвилин тому.

Замість Старого мені відповів командир:

— Розслабся, — спокійно сказав він. — Концентрація ворога є недостатньою для атомної бомби, навіть іграшкової.

Розгнівавшись, я хотів спитати його, звідки йому відомо про недостатню концентрацію слимаків, але тут мене перервав Старий:

— Він має рацію, синку. — Батько взяв мене під руку та повів до машини. — Так, його правда, але з абсолютно іншої причини.

— Ти про що?

— Ми ж не бомбували міста, які захопили слимаки? От і вони також не хочуть бомбувати цю місцевість — допоки їхня тарілка ціла. Вони не хочуть її пошкодити, вони прагнуть забрати її назад цілісінькою. А тепер повертайся до Мері і пильнуй псів та чужих чоловіків — пам’ятаєш?

Я замовк; Старий не зміг мене переконати. Тому очікував, що кожної миті ми можемо перетворитися на клацання в лічильнику Гейгера. Слимаки, воюючи в людській подобі, билися з безрозсудністю бойових півнів — можливо, через те, що насправді людьми вони не були. Тому навіщо їм виявляти якусь обережність щодо однієї зі своїх численних тарілок? Бо вони, напевне, більше непокояться, щоб вона не потрапила в наші руки, а не врятувати її.

Не встигли ми дійти до авто й поговорити з Мері, як до нас підбіг, спітнівши, отой малий шмаркач із ВМС. Він зупинився, перевів подих і відсалютував Старому:

— Командир каже, що ви вільні робити все, що завгодно, — все, що завгодно!

З його манери я здогадався, що дозвільна депеша згори була, мабуть, написана великими літерами в супроводі грізних знаків оклику та не менш грізних зірочок із примітками.

— Дякую, сер, — доброзичливо мовив Старий. — Нам просто треба оглянути захоплене судно.

— Так, сер. Ходімо за мною, сер.

Натомість він пішов за нами, явно не знаючи, кого супроводжувати — Мері чи Старого. Гору взяла Мері. Я ж пішов слідом, пильнуючи довкола й ігноруючи молодика. Якщо не впорядковувати регулярно місцевість біля узбережжя, то вона невдовзі перетвориться на джунглі. Тарілка приземлилася на прогалину в заростях, — і Старий пішов до неї найкоротшим шляхом.

— Пильнуйте, сер. Дивіться під ноги, — застеріг його хлопчина.

— Слимаки? — спитав я.

— Коралові змії, — похитав він головою.

В той момент у порівнянні з паразитами отруйна змія здавалася мені безневинною мов бджілка, але я, напевне, звернув увагу на його застереження, бо, коли сталася несподіванка, я справді дивився собі під ноги.

Спершу я почув вигук. А потім — о боже! — на нас вискочив бенгальський тигр. Мабуть, першою в нього вистрілила Мері. Хто вистрілив наступним — я чи молодий офіцер — хтозна, але, схоже, що все ж таки наступним був я. Так, напевно що я. Останнім вистрілив Старий.

Спільними зусиллями ми пошматували звірюку так, що він навіть на килим не годився, але слимак на ньому залишився неушкодженим, тож я підсмажив його другим пострілом. Молодик сприйняв усе це абсолютно без подиву.

— А мені здавалося, що ми знищили увесь отой вантаж, — сказав він.

— Ви про що?

— Про один із перших броньованих транспортників, які вони послали з тарілки. То був справжнісінький ковчег Ноя! Нам довелося постріляти їх усіх — від горил і до білих ведмедів. Скажіть, на вас ніколи не нападав водяний буйвіл?

— Ні, і не дуже хочеться.

— Насправді він далеко не такий небезпечний, як собаки. Як на мене, то ця затія є досить безглуздою.

Він кинув на слимака байдужий погляд, а мене тим часом мало не вирвало — як завжди.

Ми хутко пішли геть із того місця й вибралися на слимачу тарілку, від чого я занервував ще більше. Хоча нічого лячного не було ані в самому кораблі, ані в його зовнішньому вигляді.

Втім, якраз в її обрисі щось явно було не так. Звісно, тарілка скидалася на рукотворний предмет, але без зайвих слів було ясно, що її створили не люди. Чому? Хтозна. Поверхня корабля була дзеркально-матовою і не мала на собі жодної позначки, абсолютно жодної. Неможливо також було сказати, яким чином її зібрали докупи — вона була гладенькою, мов яйце.

Важко було визначити, з чого ця тарілка була зроблена. З металу? Ясно, що з металу, — вона мусила бути зробленою з металу. Але чи був то насправді метал? Можна було припустити, що після приземлення цей матеріал буде або страшенно холодним, або жахливо гарячим. Я доторкнувся до нього і практично нічого не відчув — ані холоду, ані жару. Не можна навіть було стверджувати, що корпус мав температуру людського тіла. Невдовзі я помітив ще одну особливість: корабель такого розміру під час приземлення на високій швидкості неодмінно обсмалив би чималеньку ділянку поверхні. Але нічого подібного видно не було: галявина довкола тарілки пишно зеленіла.

Ми піднялися до отого шлюзу, схожого на парасольку, — якщо то справді був шлюз. Його край міцно притиснув до основного корпусу «болотяну черепашку»; броня танчика була розчавлена, мов картонна коробка. А ці черепашки, до речі, є вельми міцними: вони здатні пірнати на глибину до ста п’ятдесяти метрів.

Утім, ця конкретна черепашка виявилася достатньо міцною, бо вона завадила слимакам закрити шлюз. З іншого боку, в результаті взаємодії на поверхні шлюзу не з’явилося жодної подряпини.

— Зачекай тут разом із Мері, — мовив Старий, обернувшись до мене.

— Ти що, збираєшся зайти туди сам?

— Так, бо часу обмаль.

— Я залишуся з вами, сер, — озвався хлопчина. — Так наказав командир.

— Гаразд, сер, — погодився Старий. — Ходімо зі мною.

Зазирнувши через край, він присів і спустився в тарілку на руках. Морський хлопчина рушив слідом за ним. Мені було соромно, але я не мав бажання порушувати домовленість. Старий з офіцером зникли в отворі. Мері повернулася до мене й сказала:

— Семе, мені це не подобається. Мені страшно.

Її слова мене спантеличили. Мені самому було страшно, але я не очікував, що вона теж боятиметься.

— Я тебе захищатиму.

— Може, нам не треба тут залишатися? Бо шеф не сказав, що ми мусимо тут стояти.

Я задумався.

—Якщо хочеш повернутися до машини, то я тебе проведу.

— Не знаю... Мабуть, не треба. Мабуть, ми маємо залишатися тут. Підійди до мене ближче.

Вона тремтіла.

Не знаю, скільки часу спливло, поки їхні голови не вигулькнули понад краєм шлюзу. Молодик видерся нагору, і Старий наказав йому вартувати.

— Ходіть сюди, — звернувся він до нас. — Як на мене, то там безпечно.

— Чорта з два там безпечно, — гукнув я, але все одно пішов, бо Мері вже рушила поперед мене.

Старий допоміг їй спуститися вниз.

— Обережно, дивись головою не вдарся, — застеріг я. — Там скрізь стеля низька.

Згідно з розхожою думкою, нелюдські раси продукують нелюдські витвори, але мало хто з людей бував всередині лабіринту на Венері. А ще менше бачили руїни на Марсі — я не був одним із тих небагатьох. Тому я не знав, що на мене чекало всередині космічної тарілки. На перший погляд її інтер’єр нічим не вражав, але здавався якимсь химерним. Його придумав і продумав нелюдський мозок, який не спирався під час конструювання на людські уявлення та ідеї, мозок, який ніколи не чув про прямий кут і пряму лінію, мабуть, вважаючи їх непотрібними й небажаними. Ми опинилися в дуже маленькій сплющеній камері, а звідти поповзли через трубу завтовшки не більше одного метра в діаметрі, трубу, яка, здавалося, заводилася всередину корабля і яка з усієї своєї поверхні світилася червонуватим світлом.

У трубі відчувався дивний і дещо неприємний запах, ніби болотного газу, і до нього ледь помітно домішувався запах мертвих слимаків. Це, а також червонувате світіння та повна відсутність тепловіддачі від стінки труби, коли мої долоні притискалися до неї, викликали у мене неприємне враження, ніби я проповзаю крізь кишки якогось неземного велетня, а не досліджую дивну машину.

Трубка розгалужувалася, мов артерія, і там ми натрапили на першого титанського андрогіна. Він — дозвольте мені називати цю істоту «він» — розлігся на спині, як спляча дитина, поклавши голову на свого слимака. Маленький, схожий на бутон троянди, рот, крив у собі натяк на посмішку. Спочатку я не зрозумів, що він мертвий. На перший погляд, схожість між титанськими людьми і нами помітніша, ніж відмінності: ми переносимо те, що очікуємо побачити, на те, що ми реально бачимо, так само, як вирізьблена вітром скеля може мати вигляд людської голови або танцюючого ведмедя. Візьмімо, наприклад, оцей гарненький «ротик» — звідки мені було знати, що це орган, призначений виключно для дихання?

Так, вони не люди і, незважаючи на випадкову схожість чотирьох кінцівок і голови, ми менш схожі на них, ніж велика зелена жаба-бик схожа на бика. Проте загальний ефект був сприятливий, не лячний і навіть трохи людяний. Я назвав би цих істот ельфами, ельфами із супутників Сатурна. Якби ми зустріли їх до того, як ними заволоділи слимаки, яких ми називаємо титанцями, то, гадаю, могли б порозумітися з ними. Судячи з їхньої здатності будувати летючі блюдця, вони були нам рівня — якщо саме вони їх будували (звісно, не слимаки їх будували, адже слимаки — не будівельники, а злодії, такі собі космічні зозулі).

Але це я вже забігаю наперед, висловлюючи свої думки, які з’явилися згодом.

Коли я побачив отого маленького типа, я, попри страх, все ж таки зміг видобути свій пістолет. Старий, передбачаючи мою реакцію, обернувся й сказав:

— Охолонь. Він мертвий, вони всі мертві, бо задихнулися в кисні, коли танк зруйнував їхній повітряний шлюз.

Але я все одно тримав свій пістолет напоготові.

— Я хочу спалити цього слимака, — наполіг я. — Можливо, він і досі живий. — Слимак не мав отої твердої коростявої оболонки, яка почала траплятися нам на очі останнім часом, — він був «голий», вологий і огидний.

Старий знизав плечима:

— Роби як знаєш. Він вже ніяк не зможе завдати тобі шкоди.

— Чому не зможе?

— Хімія у нього не та. Цей слимак не може жити в кисневій атмосфері.

Старий переповз через маленьке тільце, закриваючи його собою, тому я не зміг встрелити слимака, навіть коли б захотів. Мері, завжди така вправна з пістолетом, не витягнула його, а натомість зіщулилася, притиснувшись до мене і дихаючи короткими різкими схлипами. Старий зупинився і спитав спокійним голосом:

— Ідеш, Мері?

Вона перевели подих і перелякано кинула:

— Вертаймося назад! Тікаймо звідси геть!

— Вона має рацію, — сказав я. — Тут трьом людям нічого не зробити. Це — робота для команди дослідників зі спеціальним обладнанням.

— Це неодмінно треба зробити, Мері, — наполіг шеф, не звертаючи на мене уваги. — І ти це чудово знаєш. І це мусиш зробити саме ти.

— А чому саме вона? — сердито спитав я.

Старий знову мене проігнорував.

— Ну як, Мері?

Десь у глибинах душі вона віднайшла психологічні резерви. Її дихання стало нормальним, риси обличчя пом’якшились, і Мері переповзла через труп ельфа з граціозністю і невимушеністю королеви, яка йде на ешафот. Я поповз позаду, досі вовтузячись із пістолетом і намагаючись не торкатися трупика.

Нарешті ми опинилися у великій камері. Можливо, то був пункт керування, бо в тій камері було багато маленьких мертвих ельфів, хоча я так і не побачив того, що нагадувало б мені прилади або якусь машинерію.

Внутрішня поверхня камери була порожниста і освітлена лампами, значно яскравішими за червонувате освітлення, а її простір прикрашали якісь звивини, так само позбавлені сенсу (для мене), як і звивини мозку. Мене знову стривожила думка — тепер я знаю, вона була абсолютно хибна, — що корабель сам по собі був живим організмом.

Старий вперто продовжував повзти вперед, допоки не опинився в ще одній трубі, яка жевріла червоним. Її звивинами ми дісталися ділянки, де труба розширилася до трьох із гаком метрів, і «стеля» була достатньо високою, щоб можна було рухатися майже навстоячки. Але нашу увагу привернуло не це: ми побачили, що стіни втратили свій матовий відтінок.

Обабіч нас, за прозорими перегородками, кишіли тисячі й тисячі слимаків; вони плавали, зависали і звивалися в якійсь рідині, котра, ймовірно, підтримувала їхню життєдіяльність. Кожен резервуар мав внутрішнє розсіяне освітлення, і я мав змогу бачити всю оту пульсуючу масу наскрізь — мені захотілося кричати.

Я й досі тримав у руці пістолет. Старий простягнув руку й закрив долонею ствол.

— Не спокушайся, — застеріг він мене. — Ти ж не хочеш, щоб вся ця мерзота вихлюпнулася на нас? Вони все одно нікуди від нас не втечуть.

Мері спостерігала за слимаками якось аж надто спокійно. Тепер, в ретроспективі, я сумніваюся, що вона була повністю свідома того, що відбувалося. Я поглянув на неї, потім знову на стіни гігантського акваріума і з притиском сказав:

— Тікаймо звідси геть, поки ще можна, а потім розбомбимо цю тарілку до бісової матері!

— Ні, — спокійно відказав Старий. — Там є іще дещо. Ходімо.

Труба знову звузилася, потім збільшилася знову, і ми опинилися в камері, дещо меншій за ту, де були слимаки. Знову там виявився акваріум із прозорими стінами, і знову в ньому щось плавало.

Мені довелося придивитися кілька разів, перш ніж я повністю второпав, що то було, і повірив власним очам.

Якраз під стінкою плавало долілиць тіло якогось чоловіка, «людського», земного чоловіка віком від сорока до п’ятдесяти років. Він був сивий і майже лисий. Руки він тримав притиснутими до грудей, коліна — підібганими, наче він спав собі спокійно в ліжку — або в материнській утробі.

Я дивився на нього, і в голові моїй виникали жахливі думки. Він був там не один; за ним виднілося багато людей — чоловіків та жінок, старих та молодих, але цього я зміг роздивитися найкраще, і тому він привернув мою увагу. Я не сумнівався, що він мертвий, інша думка мені й у голову не приходила, але потім я побачив, як ворушаться його губи, — і пожалкував, що він не мертвий.

Мері тинялася цією камерою наче п’яна, втім, радше не п’яна, а якась заклопотана й ошелешена. Вона ходила від однієї прозорої стіни до іншої, пильно вдивляючись у залюднену напівтемну глибину. Старий дивився тільки на неї.

— Ну що скажеш, Мері? — лагідно спитав він.

— Я не можу їх знайти! — відповіла вона з відчаєм у голосі, наче маленька дівчинка. І швидко відбігла від однієї стіни до іншої.

Старий міцно вхопив її за руку і зупинив.

— Ти не там їх шукаєш, — твердо мовив він. — Повернися туди, де вони є. Пам’ятаєш?

Мері зупинилася і відчайдушно зойкнула:

— Не можу згадати!

— Мусиш згадати... негайно. Це те, що ти можеш для них зробити. Мусиш повернутися туди, де вони є, і віднайти їх.

Мері заплющила очі й заплакала. Потім задихнулася й закашлялася. Я проштовхнувся поміж ними й сказав:

— Облиш! Що ти від неї хочеш?

Старий вхопив мене вільною рукою й відштовхнув геть.

— Стривай, синку, — прошепотів він зі злістю в голосі, — не заважай. Відійди.

— Але ж.

— Ні! — Він відпустив Мері й відвів мене у прохід. — Будь тут. І якщо ти кохаєш свою дружину й ненавидиш титанців, то не втручайся. Я не завдам їй шкоди — обіцяю.

— Що ти збираєшся робити?

Але Старий уже пішов від мене. Я ж залишився стояти, не бажаючи, щоб це тривало далі, але й не пориваючись втручатися в те, чого я не розумів.

Мері повільно опустилася й присіла навпочіпки, як мала дитина, затуливши руками обличчя. Старий підійшов до неї, схилився й торкнув за плече.

— Пригадай, — почув я його голос. — Пригадай той момент, коли все це почалося.

Я ледь розчув її відповідь:

— Ні... ні.

— Скільки років тобі було? Коли тебе знайшли, тобі було сім чи вісім. Це було до того?

— Так, до того, — схлипнула Мері й розпласталася на підлозі. — Мамо, мамо!

— Що каже твоя мама? — лагідно спитав Старий.

— Вона не каже нічого. Просто якось химерно дивиться на мене. У неї на спині щось є. Мені страшно! Я боюся!

Я підвівся й поквапився до них, пригинаючись, аби не вдаритися головою об низьку стелю. Не відводячи погляду від Мері, Старий махнув мені рукою, мовляв, стій і не рипайся.

— Відійди, — кинув він. — Далеко відійди.

Ці слова адресувалися мені, і я підкорився. Але підкорилася й Мері, відійшовши далеко в минуле.

— Прилетів корабель, — прошепотіла вона. — Великий блискучий корабель.

Старий щось спитав у неї, і вона відповіла, але я не розчув. Цього разу я тримався на відстані і намагався не заважати. Мені було видно, що Старий не завдавав Мері фізичної шкоди, і, попри мої плутані і збуджені емоції, я відчував, що відбувається щось важливе, щось настільки важливе, що воно поглинало всю увагу Старого в самісінькому лігві ворога.

Він продовжував говорити до Мері, говорити заспокійливо й водночас наполегливо. Мері вгамувалася і немовби впала в летаргію, але мені було чути, що вона йому відповідала. Невдовзі вона заговорила монотонною логореєю людини, якій відлягло від серця. Старий лише зрідка підказував їй.

Раптом я почув, що позаду мене щось повзе. Я повернувся й вихопив пістолет, гадаючи, що нас заманили в пастку. То був молодий офіцер, якого ми залишили вартувати на вході, — я мало не застрелив його, але вчасно упізнав.

— Негайно виходьте! — сказав він стривоженим голосом.

Проштовхавшись повз мене у камеру, він повторив свою вимогу Старому. Той скривився з виразом страшенного роздратування.

— Замовкни й не заважай, — відказав він.

— Треба йти... терміново, — напосідав молодик. — Командир каже, щоб ви виходили негайно. Ми відступаємо. Командир каже, що нам доведеться підірвати тарілку будь-якої миті. Якщо ми не встигнемо з неї вибратися, то буде «бабах!» — і кінець.

— Гаразд, — неквапливо погодився Старий. — Зараз ідемо. Виповзай і передай командиру, нехай зачекає, поки ми не виберемося звідси; я роздобув надзвичайно важливу інформацію. Синку, йди-но сюди й допоможи мені з Мері.

— Добре, добре, сер! — погодився молодик. — Але все одно покваптеся!

Я підібрав Мері і поніс її туди, де труба звужувалася; схоже, вона була майже непритомна. Я поклав її на долівку.

— Нам доведеться тягнути її, — мовив Старий. — Можливо, вона не скоро вийде з цього стану. Дай я покладу її тобі на спину. І повзи.

Не звертаючи на нього уваги, я потормосив її:

— Мері! — скрикнув я. — Мері, ти мене чуєш?

Вона розплющила очі:

— Що, Семе?

— Люба, нам треба тікати звідси, негайно! Ти можеш повзти?

— Так, Семе, — відповіла вона й знову заплющила очі.

Я знову її потормосив:

— Мері!

— Що, мій любий? Що трапилося? Я така зморена...

— Послухай, Мері, тобі треба звідси виповзати. Інакше слимаки на нас нападуть — розумієш?

— Гаразд, мій любий.

Цього разу її очі не заплющилися, але вони не виражали абсолютно нічого. Вони були порожніми. Я скерував її в трубу, а сам поповз за нею. Щоразу, коли вона зупинялася або сповільнялася, я ляскав її по ногах. Коли ми опинилися в першій камері зі слимаками, я підняв Мері й поніс на руках, а потім проніс її через пункт керування, чи що то було. Коли ми опинилися там, де трубу частково блокував мертвий ельф, вона зупинилася, і я, звиваючись, проповз повз неї й заштовхав труп у відгалуження труби. Цього разу я вже не сумнівався, що слимак, який там валявся, був мертвий; він так смердів, що мене мало не вирвало. А потім мені знову довелося підганяти Мері, ляскаючи її то по сідницях, то по ногах.

Після, здавалося, нескінченного кошмару ми, з онімілими ногами, насамкінець добралися до виходу. Молодий офіцер допоміг нам: він тягнув Мері згори, а ми зі Старим штовхали знизу. Потім я пропустив Старого поперед себе, вистрибнув сам і забрав Мері у молодика. Надворі вже сутеніло.

Ми пройшли назад повз розчавлений будинок, обходячи зарості, а звідти подалися до узбережної дороги. Нашого авто ніде не було видно; але це не мало значення, бо нас швиденько заштовхали до «болотяного танку». Нам довелося поквапитися, бо битва вже гуркотіла майже поряд. Командир танку натиснув на кнопки, і «черепашка» повільно сповзла похилою греблею у воду. П’ятнадцять хвилин по тому ми вже були на борту крейсера «Фултон».

А за годину ми вже висадилися на базі Мобіл. Ми зі Старим встигли підкріпитися кавою й бутербродами в кают-компанії крейсера, а тим часом санітарки приводили Мері до ладу в жіночому відділенні. Невдовзі вона приєдналася до нас і мала цілком пристойний вигляд.

— Ти як, Мері? З тобою все добре? — спитав я.

— Звісно, добре, любий, — усміхнулася вона. — Чом би й ні?

Маленький командирський корабель у супроводі прикриття забрав нас із бази. Я думав, що ми прямуємо до себе у Відділ або, найімовірніше, до Вашингтона. Я не став питати, а Старий був не в гуморі розмовляти; мені було досить того, що я тримав Мері за руку, відчуваючи величезне полегшення.

Пілот загнав корабель до ангару на схилі гори, виконавши карколомний маневр, який цивільні кораблі виконати неспроможні: знизився на повній швидкості, залетів до печери й вмить зупинився. Якось так.

— Де ми? — спитав я.

Старий, не відповівши, вийшов. Ми з Мері поквапилися слідом. Ангар виявився маленьким — там ледь вистачало місця для парковки близько дюжини кораблів; він мав гальмівну платформу і одну пускову катапульту. В ньому стояло ще двоє кораблів, окрім нашого. Нас зустріли вартові й провели до дверей, викарбуваних у природній скелі. Пройшовши всередину, ми опинилися в передпокої.

Металічний голос, що почувся невідомо звідки, наказав нам зняти ту примарну одежу, яку ми на собі мали. До наготи я вже встиг звикнути, але розлучатися з пістолетом і телефоном мені не хотілося.

Ми пройшли далі всередину, де нас зустрів молодий чоловік, чиїм єдиним предметом одягу була наручна пов’язка з трьома шевронами й схрещеними ретортами. Він доправив нас до дівчини, вдягненої ще «скромніше», бо на її наручній пов’язці було не три шеврони, а два. Побачивши Мері, вони відреагували кожен по-своєму — у відповідності до своєї статі. Капрал був явно радий передати нас капітану, яка нас прийняла.

— Ми отримали ваше повідомлення, — сказала капітан. — Доктор Стілтон вже чекає на вас.

— Дякую, мадам, — відповів Старий. — Чим швидше, тим краще. Нам куди?

— Хвилинку, — сказала вона і, підійшовши до Мері, обмацала її волосся. — Мусимо все перевірити, — додала вона вибачливим тоном.

Якщо капітан і знала про фальшивість значної частини волосся Мері, то все одно промовчала, а Мері й оком не зморгнула.

— Все в нормі, — засвідчила вона. — Ходімо. — Її власне волосся було по-чоловічому коротко підстрижене чіткими сивими хвильками.

— Гаразд, — мовив Старий. — Стривай, синку, далі тобі не можна.

— Чому це? — спитав я.

— Тому що ти мало не зіпсував першу спробу, — стисло пояснив він. — А тепер стули писок і мовчи.

— Офіцерська їдальня прямо по коридору й ліворуч. Можете почекати там, — порадила капітан.

Так я й зробив. Дорогою до їдальні я проминув двері, скромно прикрашені великими червоними черепами зі схрещеними кістьми, під якими виднівся напис:

Увага! За цими дверима — живі паразити

Нижче трохи меншими літерами йшлося:

Вхід дозволено тільки кваліфікованому персоналу — користуйтеся процедурою «А»

Ага, мені явно не туди.

Офіцерська їдальня виявилася звичайною кімнатою відпочинку, де розсиджувалися четверо чоловіків і дві жінки. Мій прихід явно нікого не зацікавив, тож я знайшов вільне крісло і всівся, міркуючи: «Чи треба бути великим цабе, щоб у цій забігайлівці мені запропонували принести випивку?». Через деякий час до мене приєднався говірливий чоловік із відзнаками полковника на ланцюжку, що висів у нього на шиї; там же висіла медаль Святого Христофора і посвідчення особи, схоже на собачий жетон.

— Новачок? — поцікавився він.

Я кивнув.

— Цивільний експерт? — не відставав чоловік.

— Мабуть, ні, — відказав я. — Я — польовий оперативник.

— Як вас звати? Перепрошую, що набридаю, — вибачився полковник, — але сталося так, що я відповідаю тут за безпеку. Мене звуть Келлі.

Я представився. Полковник кивнув.

— Я, взагалі-то, бачив, як заходила ваша група. То був мій «внутрішній голос», який звертався до вас зі стін. А тепер, містере Найвенс, може, хильнемо по чарчині? Судячи з довідки, яку ми на вас отримали, вам це не завадить.

Я підвівся:

— Я не проти! Але тут треба когось застрелити, інакше не принесуть!

— Отже, як на мене, — вів далі Келлі за кільканадцять хвилин, — офіцер безпеки потрібен тут як п’яте колесо до воза. Нам слід опублікувати результати, щойно ми їх отримаємо. Бо воюємо ми з ворогом нелюдського походження.

Я зауважив, що своїми міркуваннями він не схожий на типового армійського начальника. Келлі не образився і розсміявся:

— Повір мені, синку, великі цабе в погонах не завжди такі, якими їх зображають. Це лише так здається.

Я погодився, зазначивши, що маршал авіації Рекстон мені здався досить прозорливою людиною.

— Ти з ним знайомий? — поцікавився полковник.

— Особисто — ні, але доводилося часто стикатися з ним по роботі — востаннє я бачив його сьогодні.

— Гм, — мугикнув полковник. — Мені не доводилося з ним зустрічатися. Ви обертаєтесь у більш високих колах, ніж я, шановний добродію.

Я пояснив, що то був просто збіг обставин, але все одно з того моменту полковник почав ставитися до мене з більшою повагою. Згодом він почав розповідати про роботу, яку виконувала тутешня лабораторія.

— Наразі ми знаємо про цих огидних створінь більше, ніж сам чорт. Але чи знаємо ми, як треба знищувати їх, не вбиваючи при цьому їхніх носіїв? Ні, не знаємо.

— Зрозуміло, — продовжував полковник, — що якби ми мали змогу заманювати їх по одному до маленької кімнати й поливати їх антимікробним препаратом, то ми могли б врятувати носія. Але це все одно, що старий жарт про те, як можна спіймати пташку: треба просто підкрастися ззаду й вхопити її за хвоста. Сам я не науковець, я просто син поліцейського і сам свого роду поліцейський, але я розмовляв із тутешніми науковцями і тому знаю, що нам потрібно. Це — біологічна війна, тому перемогу в ній можна здобути за допомогою біологічної зброї. Нам потрібен якийсь жучок, котрий кусатиме слимаків, але не чіпатиме носіїв. Звучить начебто просто, еге ж? Так, просто. Ми знаємо цілу купу збудників, здатних знищити цих паразитів: віспа, тиф, сифіліс, летаргічний енцефаліт, бактерії Обермеєра, чума, жовта лихоманка і так далі. Але від них помре і носій.

— А хіба не можна використати щось таке, до чого всі мають імунітет? — спитав я. — Візьмімо, наприклад, тиф — кожен має щеплення від тифу. І майже кожному кололи вакцину від віспи.

— Це не годиться. Якщо носій має імунітет, то слимак також буде невразливим. Тепер, коли паразити створили собі жорстку зовнішню оболонку, вони контактують із довкіллям через носія. Ні, нам потрібно щось таке, що інфікує і слимака і носія. Але носій при цьому відбудеться помірною лихоманкою або сильним головним болем, а слимак здохне.

Я хотів видати ще якусь геніальну ідею, але помітив, що на порозі стоїть Старий. Вибачившись, я підвівся й підійшов до нього.

— Про що Келлі тебе розпитував? — поцікавився він.

— Він мене не розпитував, — відповів я.

— Це тобі так здалося. А ти знаєш, хто такий цей Келлі?

— А навіщо мені знати?

— Треба знати. А може, й не треба. Він ніколи й нікому не дозволяє себе фотографувати. Це — Б. Дж. Келлі, найвидатніший науковець-криміналіст нашого покоління.

— Та невже? Але ж він не військовий.

— Можливо, він резервіст. Але це дає уявлення про те, наскільки важливою є ця лабораторія. Ходімо.

— А де Мері?

— Тобі зараз до неї не можна. Вона одужує.

— Вона що — поранена?

— Я ж обіцяв тобі, що шкоди вона не зазнає. Доктор Стілтон — найкращий у своїй професії. Але нам довелося зануритися дуже глибоко, щоб здолати сильний опір.

Я задумався.

— Ти отримав те, що хотів? — спитав я.

— І так і ні. Ми здобули багато, але роботу до кінця не довели.

— А що ви шукали?

Ми йшли одним із тих нескінченних підземних коридорів, з яких складалася будова, споруджена в товщі гори. Невдовзі Старий завів до маленького порожнього кабінету, і ми повсідалися в крісла. Шеф натиснув на столі кнопку переговорного пристрою і сказав:

— Приватна розмова.

— Слухаю, сер, — відповів голос. — Записувати не будемо.

На стелі спалахнула зелена лампочка.

— Не дуже-то я їм довіряю, — зауважив Старий, — але це хоча б гарантує, що доступ до запису нашої розмови матиме лише Келлі і більше ніхто. А тепер, синку, про те, що ти хотів би узнати. Хоча не знаю, чи маєш ти на це право. Так, ти одружений із дівчиною, але це не означає, що тобі належить і її душа, а те, про що ми дізналися, ховається так глибоко, що вона й сама не знала про його існування.

Я нічого не сказав, бо сказати було нічого. Старий продовжив свою розповідь стривоженим тоном:

— Проте буде краще розповісти тобі достатньо для того, аби ти зрозумів. Інакше ти чіплятимешся до неї, щоб дізнатися. А мені цього аж ніяк не хотілося б. Бо для неї це може скінчитися внутрішнім безладом. Сумніваюся, що вона хоча б щось пам’ятає сама, — Стілтон дуже умілий та обережний фахівець, але твоє втручання все одно може накоїти біди.

Я глибоко зітхнув:

— Тобі краще знати. Я не фахівець.

— Ото ж бо. А тепер я тобі дещо розповім і відповім на твої запитання, вірніше, на декотрі з них, в обмін на урочисту обіцянку ніколи не чіплятися до своєї дружини з недоречними розпитуваннями. Ти не маєш для цього необхідних навичок.

— Домовилися, сер. Даю слово.

— Тоді почнімо. Колись існувала група людей, іншими словами, секта, яка впала в немилість.

— Знаю. Вітманіти.

— А звідки ти знаєш? Від Мері? Вона не могла тобі про це розповісти, бо вона сама не знала.

— Ні, не від Мері. Просто сам докопався.

Старий поглянув на мене з несподіваною повагою.

— Може, я тебе недооцінив, синку. Правильно кажеш — вітманіти. Мері була одною з них, іще дитиною вона жила з ними в Антарктиці.

— Стривай! — вигукнув я. — Вони покинули Антарктику в... — коліщата в моїй голові шалено завертілися, —...у 1974 році.

— Правильно. А чому ти так переполохався?

— Але ж виходить, що Мері зараз близько сорока років. Не може бути!

— А тобі не все одно?

— Що? Та ні, все одно. але ж цього не може бути.

— Може, й не може. Просто сиди і слухай. Хронологічно її вік становить близько сорока. Біологічно — двадцять із гаком. Психологічно ж вона ще молодша, бо не пам’ятає й не знає нічого, що відбулося до 1990 року.

— Що ти хочеш сказати? Те, що вона багато чого не пам’ятає, з цим все ясно: вона не має бажання пам’ятати. Але що ти маєш на увазі під рештою?

— Те, що сказав. Вона молодша, ніж є насправді, тому що. Пам’ятаєш ту камеру, де вона почала пригадувати? Так от: вона провела там років із десять, якщо не більше, плаваючи у підвішеному живому стані в отому акваріумі.

Був час, коли я був невразливим до емоційних потрясінь. Але старіючи, я не стаю грубішим, навпаки — я стаю м’якшим. Значною мірою це пояснюється коханням. Думка про те, що Мері, моя кохана Мері, плавала в отій штучній утробі ні жива ні мертва, однак збережена, мов законсервований коник-стрибунець, краяла моє серце.

Звідкись здалеку до мене долинув голос Старого:

— Заспокойся, синку, з нею все гаразд.

— Продовжуй, — мовив я.

На перший погляд історія Мері була простою, хоча й загадковою. Її знайшли в болотах поблизу Кайзервілля на північному полюсі Венери — маленька дівчинка не могла пояснити, хто вона, і знала лише своє ім’я, Аллюкера. Ніхто не звернув уваги на промовистість цього імені, до того ж дитина такого віку ніяк не асоціювалася зі скандальною історією вітманітів: у 1980 році транспортний корабель не знайшов жодного вцілілого з їхньої колонії під назвою «Новий Сіон». Їхні плантації знову обернулися на болота, житла являли собою розтріскані поруйновані споруди в смердючих заростях. Понад десяток років часу та понад 300 кілометрів джунглів відділяли маленьку сироту з Кайзервілля від релігійних фанатиків із «Нового Сіона».

На той час непояснима знахідка земного дитинчати на Венері видавалася майже неймовірною. Це було все одно що знайти живого кота в морозильнику, і цей факт потребував пояснення. Але серед науковців та інтелектуалів не знайшлося нікого, хто зацікавився би розслідуванням цього явища. Кайзервілль і досі має не надто добру репутацію, а в ті часи там мешкали шахтарі, повії, представники корпорації «Дві Планети», і більше ніхто. Не думаю, що копирсання лопатами в радіоактивному болотяному намулі залишало багато енергії для інтелектуальної діяльності й розвитку.

Найпевніше, дівчинка виросла, граючись фішками для покера і називаючи кожну жінку з дитячим возиком «матусею» або «тітонькою». А вони у свою чергу скоротили її ім’я до Люкі. Старий не вдавався в подробиці — хто й чому оплатив доставку дівчинки на Землю, а моїх розпитувань про це уникав. Реально важливе питання полягало от у чім: де вона була відтоді, як «Новий Сіон» поглинули джунглі, і що конкретно трапилося з колонією.

Відповідь на це запитання, міцно скута страхом та відчаєм, крилася глибоко у свідомості Мері.

Десь близько 1980 року (майже в той самий час або роком раніше, коли з’явилися перші повідомлення про появу летючих тарілок у Сибіру) титанці виявили існування колонії «Новий Сіон». Якщо припустити, що це трапилося за один сатурнальний рік до вторгнення на Землю, то хронологія збігається більш-менш точно. Навряд чи титанці шукали на Венері землян; імовірно, вони досліджували Венеру так само, як Землю. А може, просто знали, де шукати: відомо, що протягом двохсот чи більше століть вони час від часу викрадали людей. Можливо, вони захопили когось на Землі, й мозок полоненого розповів їм, де розташована колонія «Новий Сіон». У темних глибинах пам’яті Мері зачіпки для розгадки не було.

Мері стала свідком загарбання колонії, бачила, як її батьків перетворили на зомбі, і їм було байдуже до неї. Вочевидь, сама вона в полон до слимаків не потрапила, тому одержимою не була. А може, й була, але її відпустили на волю, бо паразити дійшли висновку, що слабка й невчена дівчинка не зможе бути якісним рабом. В будь-якому разі вона тинялася рабською колонією протягом нескінченного, як сприймалося її дитячою психікою, часу, роздобуваючи, мов мишеня, крупиці харчів для виживання. На Венері слимаки збиралися залишитися надовго; основну масу їхніх рабів складали тубільні мешканці Венери, а прибульці-колоністи з «Нового Сіону» просто стали їхньою випадковою здобиччю. Мері, поза сумнівом, бачила, як їїбатьків помістили до акваріуму в живому підвішеному стані. Для чого? Для майбутнього використання під час загарбання Землі? Можливо, але не стовідсотково.

Через деякий час її саму схопили й помістили до акваріуму. Де? На космічному кораблі чи на самій венеріанській базі слимаків? Швидше за все, на базі, бо, коли Мері прийшла до тями, вона й досі перебувала на Венері. І таких інформаційних прогалин є багато. Чи були ті слимаки, що керували венеріанцями, ідентичними до слимаків, які керували колоністами? Слимаки здаються нескінченно багатогранними, але їм, ясна річ, доводиться адаптуватися до біохімічного складу своїх носіїв. Якби на Венері було киснево-кремнієве середовище, як на Марсі, або фторове, тоді той самий вид паразитів не зміг би користуватися ними одночасно. Але нас цікавить ситуація, яка була там на той час, коли Мері вилучили з інкубатора. Вторгнення титанців на Венеру провалилося або перебувало на грані провалу. Майже напевне Мері була одержимою, коли її вилучили з акваріуму, але сталося так, що вона пережила слимака, який тримав її в полоні.

Чому ті слимаки подохли? Чому їхнє вторгнення на Венеру скінчилося для них катастрофою? Відповіді саме на ці запитання Старий хотів вивудити зі свідомості Мері за допомогою доктора Стілтона.

— Оце і все? — спитав я.

— А що, мало? — відповів Старий.

— Ця інформація породжує не менше запитань, аніж дає відповідей, — дорікнув я.

— Ясна річ, я розповів тобі не все, — зауважив Старий. — Далеко не все. Але ж ти не фахівець із Венери і не психолог, тому не зможеш належним чином все оцінити. Я виклав тобі основне, аби ти знав, що нам доведеться працювати з Мері та що тобі не слід самому розпитувати її про минуле. Будь лагідним із нею, хлопче, — на її долю й так випало чимало лиха.

Я проігнорував пораду Старого — дуже дякую, але якось я вже сам розберуся, як треба поводитися з власною дружиною.

— Чого я не розумію, — сказав я, — так це чому ти взагалі із самого початку пов’язав Мері з летючими тарілками? Тепер я бачу, що ти навмисне взяв її в оту нашу першу поїздку до Айови. Так, ти мав рацію, але ж чому? Відповідай — і не здумай мені локшину на вуха вішати.

На обличчі Старого з’явився ошелешений вираз.

— Сину, у тебе коли-небудь бувають інтуїтивні здогадки? Передчуття?

— Ну аякже!

— А що таке «інтуїтивна здогадка», як ти гадаєш?

— Ну, це впевненість у тім, що щось відбувається так чи не так, без переконливих доказів. Або передчуття, що дещо має трапитися, або глибинна спонука щось зробити.

— Слабенькі визначення. На мою думку, передчуття — це результат автоматичного процесу міркування, яке відбувається в підсвідомості на підставі даних, які в тебе є, але про існування яких ти не здогадуєшся.

— Схоже на чорну кішку в темній кімнаті темної ночі. Коли ми їздили до Айови, жодних даних ти не мав. Не розповідай мені, що твоя підсвідомість працює на даних, які ти зможеш отримати, скажімо, наступного тижня. Я все одно не повірю.

— Річ у тім, що у мене були дані.

— Що?

— Який останній крок робить кандидат перед тим, як йому видадуть у нашому Відділі посвідчення агента?

— Особиста співбесіда з тобою.

— А от і ні!

— А, згадав: трансаналіз. — Про гіпнотичний аналіз я забув із тої простої причини, що «піддослідний» ніколи про нього не пам’ятає, — він перебуває десь там, в іншому місці, куди людина відлітає, коли спить. — Ти хочеш сказати, що вже мав тоді ці дані на Мері? Але ж це зовсім не здогадка.

— І знову мимо. Так, певна інформація у мене була, але дуже маленька, бо захисні реакції Мері є дуже сильними. І навіть ця незначна інформація на той час вже встигла вивітритися з моєї свідомої пам’яті. Але я знав, що Мері як агент годиться саме для цієї роботи. Пізніше я прокрутив запис її інтерв’ю під гіпнозом і зрозумів, що її підсвідомість може видати набагато більше. Ми намагалися дістатися до цього масиву даних, але не змогли. Але я дізнався, що підсвідомість Мері містить значно більше інформації.

Я замислився:

— Отже, ти анітрохи не сумнівався в необхідності роздобути ту інформацію і тому цілком свідомо прирік Мері на страждання?

— Я мусив це зробити. Вибач.

— Добре, добре. — Я знову на мить замислився. — Слухай-но, а що було в моєму гіпнотичному аналізі?

— Це недоречне запитання.

— Іди в сраку.

— Я не сказав би, навіть якби міг. Бо ніколи не прослуховував твого гіпнотичного аналізу, синку.

— Як це?

— Я дав завдання своєму заступнику прослухати його, а потім спитав, чи є в ньому щось таке, що я мав би знати. Заступник сказав, що ні, тож я й не став його слухати сам.

— Отакої! Що ж, спасибі.

Старий у відповідь тільки буркнув, і я відчув до нього теплоту, яку вже досить довго не відчував. Ми з батьком частенько дивуємо один одного.

Слимаки померли від чогось, чим вони заразилися на Венері. Це те, що ми знали, або гадали, що знали. Але нам не судилося швидко отримати ще один шанс роздобути безпосередню інформацію, бо поки ми зі Старим розмовляли, прийшло повідомлення, що Рекстон все ж таки віддав наказ розбомбити тарілку під Пасс-Крисчен, аби вона знову не потрапила до рук титанців. Схоже, Старий зберігав надію дістатися до отих полонених людських істот в акваріумі тарілки, щоб спробувати вдихнути в них життя й розпитати їх.

Тож цей шанс було втрачено. І тепер відповіді на запитання можна було роздобути лише від Мері. Припускаючи, що якась конкретна венеріанська інфекція виявилася фатальною для слимаків, але не для людей (бо Мері вдалося вижити й пережити паразитів), залишалося одне: випробувати всі типи інфекцій і визначити, яка з них виявилася смертельною. Чорт забирай, як же це геніально: перебрати кожну піщину на широкому узбережжі та швидко виявити, яка з них має квадратну форму!

Проблема трохи спрощувалася тією обставиною, що потреби визначати, які венеріанські хвороби є смертельними для землян, не було. Річ у тім, що список суто венеріанських хвороб, фатальних для землян, є навдивовижу коротким, а список не фатальних, але дратівливих і неприємних є надзвичайно довгим — з точки зору мікроба з Венери, ми, напевне, є для нього аж надто незвичним харчем, не відповідним його смакам. Втім, сумніваюся, що венеріанський мікроб має якусь точку зору, хоча шановний доктор Макільвейн думає інакше.

Проблема ускладнювалася тим, що типи суто венеріанських захворювань, представлених живими мікробними культурами на Землі, були вкрай обмежені кількісно, тобто шуканої піщинки могло не бути на узбережжі взагалі. Ясна річ, таку ваду можна було легко усунути: варто було лише кілька сотень років попрацювати над дослідженням далекої планети.

А тим часом у повітрі війнуло холодом — програма «Сонячна засмага» не могла тривати безкінечно.

Після нашого повернення ми з Мері жили в кабінці завбільшки з бас-барабан. Вона призначалася для одного молодшого офіцера, бо лабораторія не передбачала, щоб там мешкали одружені пари. Тож ми жили як оселедці у бляшанці, але нам було байдуже.

Наступного ранку я прокинувся перший і, як зазвичай, перевірив, чи не причепився до Мері слимак. Поки я це робив, вона розплющила очі й сонно усміхнулася.

— Спи, — сказав я їй, — маємо ще пів години.

Але вона більше не заснула. Через деякий час я звернувся до неї:

— Мері, а що ти знаєш про інкубаційний період бубонної чуми?

— Звідки мені знати? До речі, у тебе одне око темніше за друге.

Я злегка потормосив її:

— Послухай-но, дівчино. Минулого вечора я ходив до бібліотеки, щоб зробити деякі грубі підрахунки. І з’ясував, що слимаки, напевне, напали на наших друзів-комуністів приблизно за три місяці до того, як вони вдерлися до нас.

— Ясна річ.

— А ти що — знала? Чому не сказала?

— Мене ж ніхто не питав. Але це й так було очевидно.

— Чому очевидно, заради бога? Втім, пора вставати, бо на сніданок спізнимося.

Коли ми покидали кабінку, я спитав:

— Цього ранку гіпнотичні процедури почнуться у звичайний час, еге ж?

— Авжеж.

— Мері, а чому ти ніколи не розповідаєш, про що вони тебе розпитують?

Мері здивовано поглянула на мене:

— Але ж я не знаю.

— Так я і думав. Глибокий транс плюс команда все забути, так чи ні?

— Здається, що так.

— Що ж... доведеться внести до процедури деякі зміни. Сьогодні я піду разом із тобою.

— Гаразд, любий, — тільки й сказала вона.

Всі вони зібралися, як і зазвичай, в кабінеті доктора Стіл-тона: Старий, Стілтон власною персоною, начштабу полковник Джибсі, підполковник, якого я знав лише в лице, й химерне збіговисько техніків-сержантів ², молодших офіцерів та прислуги. Схоже, у війську має бути щонайменше восьмеро, щоб допомогти високому чину сходити в туалет, — саме через це я свого часу й звільнився зі служби.

Побачивши мене, Старий здивовано підняв брови, але нічого не сказав. Сержант, який виконував обов’язки швейцара, спробував зупинити мене.

— Доброго ранку, місіс Найвенс, — звернувся він до Мері й додав, поглянувши на мене: — А вас у списку немає.

— Я сам заношу себе до списку просто зараз, — сказав я так, щоб почули всі, й проштовхнувся повз сержанта.

Полковник Джибсі вирячився на мене, потім поглянув на Старого й глухо прогарчав щось на кшталт «Що все це означає?». Старий не відповів, але його брови піднялися ще вище. Всі навколо завмерли зі скам’янілими обличчями, вдаючи, що їх там немає, — окрім однієї дівчини-сержанта, яка не втрималася й весело вишкірилася.

Старий підвівся, сказав Джибсі «Одну хвилинку, полковнику» і прошкутильгав до мене. А потім мовив так, щоб міг почути я один:

— Синку, ти ж мені обіцяв.

— Так. Але я скасовую свою обіцянку. Ти не мав права вимагати від чоловіка обіцянки щодо його дружини. Ти не взяв Мері до уваги.

— Тобі нема чого тут робити, сину. Ти не маєш належної кваліфікації. Заради Мері, йди звідси.

До того моменту мені не спадало на думку ставити під сумнів право Старого перебувати в тій кімнаті, але вмить я прийняв рішення і вмить його озвучив, несподівано для самого себе:

— Це тобі тут нема чого робити, бо ти не аналітик. Тому вимітайся звідси геть.

Старий поглянув на Мері і я також. Вираз її обличчя не змінився. Старий мовив, повільно підбираючи слова:

— Ти що, блекоти об’ївся, синку?

На що я відказав:

— Експерименти проводять ні над ким іншим, як над моєю дружиною, тому з цього моменту правила тут встановлюю я — інакше жодних експериментів тут більше не буде.

— Молодий чоловіче, ви що, з глузду з’їхали? — різко втрутився полковник Джибсі.

— А який ваш тутешній статус? — напустився на нього я. І, поглянувши на його руки, додав: — У вас на персні абревіатура ВІВ, тобто Військовий інститут Вірджинії. А який ваш конкретний фах? Ви — доктор медицини? Чи дипломований психолог?

Полковник підвівся й спробував надати собі поважного вигляду, але без одежі це йому вдалося погано, бо достоїнство — воно всередині, як, скажімо, у Мері.

— Ви, мабуть забули, що це — військовий об’єкт.

— А ви, мабуть, забули, що ми з дружиною — не військовий персонал. Ходімо звідси, Мері, — додав я.

— Гаразд, Сем, — погодилася вона.

Я звернувся до Старого:

— Я оповіщу Відділ, куди надсилати призначені нам повідомлення.

І рушив до дверей. Мері рушила слідом.

—Зроби мені послугу, зачекай хвилину, — сказав Старий.

Я зупинився, а шеф звернувся до Джибсі:

— Полковнику, вийдімо зі мною за двері. Хотів би з вами поговорити тет-а-тет.

Полковник поглянув на мене так, наче я мав постати перед воєнним трибуналом, та все ж таки вийшов. Всі стали чекати. Мері присіла, але я залишився стояти. Молодші чини усе ще стовбичили з дерев’яними обличчями, підполковник здавався стурбованим, а дівчина-сержант, схоже, от-от збиралася вибухнути сміхом. Стілтон був єдиний, хто залишався спокійним, принаймні зовні. Він видобув якісь папери з кошику «Вхідні документи» і мовчки почав із ними працювати.

Хвилин п’ятнадцять по тому увійшов сержант:

— Докторе Стілтон, командир наказав продовжувати.

— Дуже добре, сержанте, — відповів Стілтон і, поглянувши на мене, додав: — Ходімо до операційної.

— Не треба поспішати, — зупинив я його. — Хто всі ці позаштатні? Як бути з ними? — спитав я, вказуючи на підполковника.

— Це — доктор Гейзельхерст, він провів два роки на Венері.

— Гаразд, він залишається.

Спіймавши погляд усміхненої дівчини-сержанта, я спитав:

— А ти що тут поробляєш, подруго?

— Я? Я тут типу супроводжувач.

— Обов’язки супроводжувача я перебираю на себе. А тепер, докторе, можете самі вибрати тих людей, які вам насправді потрібні для роботи.

— Слухаю, сер.

Виявилося, що для роботи йому був потрібен лише підполковник Гейзельхерст. У мене склалося враження, що Стілтон був би радий позбутися гальорки. Ми увійшли до операційної — Мері, я та двоє фахівців.

Операційна кімната містила кушетку психіатра, оточену півколом стільців. Угорі ненав’язливо нависав писок тривимірної телекамери; мікрофон, гадаю, був схований у кушетці. Мері підійшла до кушетки й присіла, доктор Стілтон витягнув інжектор.

— Спробуємо розпочати там, де зупинилися минулого разу, місіс Найвенс.

— Хвилиночку, — втрутився я. — Ви маєте записи попередніх сеансів?

— Аякже.

— Тоді спершу прокрутімо їх. Я хочу бути в курсі.

Стілтон завагався, а потім відповів:

— Як скажете. Місіс Найвенс, ви тим часом можете перечекати в моєму кабінеті. Втім, це займе доволі багато часу — може, я викличу вас пізніше?

Але я перебував у зовсім іншому гуморі: сутичка зі Старим і полковником Джибсі переповнила мене адреналіном.

— Спершу дізнаймося, чи сама вона хоче піти.

Стілтон здивовано підняв брови:

— Ви просто не розумієте, що пропонуєте. Ці записи можуть завдати вашій дружині емоційної шкоди й навіть спричинити нервовий зрив.

— Така терапія буде вельми сумнівною, молодий чоловіче, — вставив Гейзельхерст свої п’ять копійок.

— Це — не терапія, і ви добре це знаєте, — відказав я. — Якби ви займалися терапією, то використали б технологію ейдетичної пам’яті, а не наркотики.

—Ми не маємо для цього часу, — стурбовано мовив Стілтон. — Для швидкого отримання результатів доводиться користатися грубими методами. Я не впевнений, що зможу надати вашій дружині дозвіл переглядати записи.

— Я з вами згоден, докторе, — знову втрутився Гейзельхерст.

— Чорт забирай! — вибухнув я. — Ніхто не просив вас щось дозволяти, і ви не маєте повноважень щось дозволяти у цій справі. Ці записи були витягнути прямісінько з голови моєї дружини, і тому належать їй. Мені набридло, що ви корчите із себе богів. Мені це не подобається — як у людях, так і в слимаках. Моя дружина сама вирішуватиме, чи хоче вона продивлятися ці записи і чи хоче вона дозволити це комусь іншому. От її й питайте.

— Місіс Найвенс, ви бажаєте переглянути записи? — спитав Стілтон.

— Так, докторе, — відповіла Мері, — мені б дуже хотілося їх передивитися.

— Аякже, без питань, — отетеріло мовив Стілтон. — Ви хочете переглянути їх сама? — спитав він, зиркнувши на мене.

— Ми переглянемо їх разом із моїм чоловіком. Ви з доктором Гейзельхерстом можете залишитися, якщо бажаєте.

Тож вони й залишилися. Невдовзі принесли цілий стос котушок, кожна з яких була позначена відповідними датами. Проглянути їх усі зайняло би багато годин, тому я відсунув ті котушки, які стосувалися життя Мері після 1991 року. На мою думку, вони жодним чином не стосувалися поточної проблеми, і Мері, за бажання, могла би переглянути їх пізніше.

Ми розпочали з її дитинства та юності. Кожен запис починався з того, що Мері задихалася, стогнала й пручалася — так завжди поводяться люди, яких заштовхують до конкретної колії пам’яті, якою вони не хочуть рухатися. Потім з’являлося відтворення подій — як голосом Мері, так і голосами інших людей. Найбільше мене вразило обличчя Мері в акваріумі. Збільшення було таким потужним, що стереозображення її обличчя практично лежало у нас на колінах і можна було відстежувати кожну зміну його виразу.

Спершу то було обличчя маленької дівчинки — так, його риси були такими ж, що й риси її дорослого обличчя, але тепер я знав, що саме такою була моя кохана в дитинстві. Це вселило в мене надію, що невдовзі й у нас буде маленька дівчинка.

Потім її обличчя змінилося, коли на перший план вийшли інші дійові особи її пам’яті. То було як дивитися виступ неймовірно талановитого майстра естрадних монологів, котрий самотужки грає кілька ролей одночасно.

Мері сприймала все це з видимим спокоєм, але її рука поволі вкралася в мою. Коли ми дійшли до тої жахливої частини, коли її батьки перетворилися на слимачих рабів, вона стиснула мої пальці так сильно, що вони б тріснули, якби були тендітніші. Але вона втримала себе в руках.

Я не став переглядати котушки, позначені як «Період перебування в підвішеному живому стані». Їх виявилося навдивовижу багато, і, як на мене, пам’ять людини, яка перебувала в такому стані, навряд чи містила щось цікаве. Як би там не було насправді, але я вважав, що ми все одно нічого не дізнаємося зі спогадів того періоду про причини загибелі слимаків, тому я відсунув ті котушки убік і перейшов до групи, яка стосувалася реанімації Мері та її порятунку з боліт.

З відеоряду було ясно одне: щойно її оживили, як на неї напав паразит і полонив її. Бездушний вираз обличчя Мері відображав бездушність самого слимака, який не завдавав собі клопоту з маскарадом. У телетрансляціях із червоної зони такі вирази траплялися дуже часто. Відсутність фактажу в спогадах Мері за той період підтверджувала цей висновок.

Потім ми раптово побачили маленьку дівчинку, вже не одержиму слимаком, дівчинку хворобливу й перелякану. Її відтворені думки справляли враження якихось марень, але нарешті почувся гучний і чіткий голос: «Щоб я здох у неділю! Поглянь, Пітере, це ж маленька дівчинка!». Другий голос спитав: «Жива?». На що перший відповів: «Та хтозна».

Решта тої плівки перенесла нас до Кайзервілля та одужання Мері; в ній було багато нових голосів та спогадів, але невдовзі запис скінчився.

— Пропоную продивитися ще одну плівку за той самий період, — сказав доктор Стілтон, виймаючи котушку з проєктора. — Вона трохи відрізняється від першої, а цей період є ключовим для розгадки проблеми, яка перед нами постала.

— А чому, докторе? — поцікавилася Мері.

— Ви можете не дивитися її, якщо не хочете, але на дослідженні саме цього періоду ми зосередили наші зусилля. Із ваших спогадів ми прагнемо вибудувати картину того, що сталося з паразитами на Венері, і чому вони всі повиздихали. Зокрема, якщо ми дізнаємося, від чого здох ваш володар-титанець ще до того, як вас знайшли, — що вбило його, але не вбило вас, — то ми, нарешті, зможемо отримати необхідну нам зброю.

— А хіба ви не знаєте, що це за зброя? — здивовано спитала Мері.

— Ще не знаємо, але невдовзі дізнаємося. Людська пам’ять — це навдивовижу місткий масив спогадів, але часто цим не можна скористатися.

— Але ж я можу дати вам відповідь просто зараз, я лише думала, що ви знаєте. Це — так звана дев’ятиденна лихоманка.

— Що?! — Гейзельхерста аж підкинуло на стільці, наче його голкою вштрикнули.

— Що почули. Хіба ж це не було видно з мого обличчя? Воно мало всі характерні ознаки, я маю на увазі так звану маску. Я бачила цю лихоманку кілька разів; мені доводилося доглядати хворих у Кайзервіллі, бо я сама перехворіла нею й тому мала до неї імунітет.

— Що скажете, докторе? — спитав Стілтон. — Вам доводилося бачити реальний випадок цього захворювання?

— Реальний випадок? Ні, не доводилося, бо на час другої експедиції на Венеру проти цієї лихоманки вже створили вакцину. Проте я дуже добре знаю її клінічні прояви.

— А чи не можете ви вказати на них, виходячи з наших записів?

— Розумієте, — обережно почав Гейзельхерст, — те, що ми бачили, збігається із симптомами дев’ятиденної лихоманки, але не повністю, не надто переконливо.

— Чому це непереконливо? — різко кинула Мері. — Я ж сказала вам, що це — дев’ятиденна лихоманка.

—Нам потрібно в цьому пересвідчитися, — сказав Стілтон вибачливим тоном.

— А що вам іще потрібно, аби пересвідчитися? Які ще тут можуть бути неясності? Мені сказали, що я хворіла на дев’ятиденну лихоманку, коли мене знайшли Піт і Фріско. Я доглядала за іншими хворими на неї пізніше, але більше ніколи не заразилася нею сама. Я пам’ятаю, який вигляд мали перед смертю їхні обличчя, — точнісінько такі, як і моє на ваших записах. Кожен, хто коли-небудь бачив хворого на цю лихоманку, ніколи не сплутає її з іншою хворобою. Яких іще доказів вам потрібно? Палаючих написів у небі?

Я ще ніколи не бачив Мері такою близькою до втрати самовладання — за винятком одного разу. І я подумав: «Стережіться, джентльмени, бо буде лихо!».

— Ви вельми переконливо висловили свою точку зору, шановна добродійко, — сказав доктор Стілтон, — але скажіть мені: вважалося, що ви не мали спогадів про цей період, і мій власний досвід роботи з вами підводить мене саме до такого висновку. А тепер ви говорите так, наче маєте чіткі й свідомі спогади, — я правильно кажу?

На обличчі Мері з’явився спантеличений вираз:

— Так, тепер я пам’ятаю, я пам’ятаю все абсолютно чітко. Просто я не згадувала про це багато років.

— Я вас зрозумів, — сказав Стілтон і повернувся до Гейзельхерста: — Що скажете, докторе? Чи маєте ви культуру збудників цієї хвороби в цій лабораторії? Ваші люди працювали з нею?

— Чи працювали мої люди з нею?! — ошелешено перепитав Гейзельхерст. — Звісно, ні. Про це й мови бути не може — це ж дев’ятиденна лихоманка! З таким же успіхом можна працювати з поліомієлітом або тифом. Це все одно що сокирою нігті обрізати!

Я торкнувся руки Мері й сказав:

— Ходімо, люба. Схоже, ми зіпсували їм все, що можна.

Коли ми пішли, я помітив, що вона тремтить і на очах у неї сльози. Я повів її до їдальні для системного лікування міцним алкоголем.

Згодом я вклав Мері подрімати і посидів із нею, допоки не переконався, що вона заснула. Потім я розшукав свого батька — він був у кабінеті, який виділили йому військові.

— Привіт, — сказав я.

Він задумливо поглянув на мене:

— Ну що, Елігу, я чув, що ти зірвав джек-пот.

— Я волію зватися Семом. — відказав я.

— Гаразд, Семе. Успіх — це вже саме по собі виправдання, але твій джек-пот виявився невтішно малим. Ситуація здається майже так само безнадійною, як і раніше. Дев’ятиденна лихоманка... Не дивно, що колонія вимерла разом зі слимаками. Я не уявляю, як ми можемо нею скористатися. Ми ж не можемо сподіватися, що у кожного індивіда проявиться, як у Мері, незламна воля до життя.

Я розумів його: серед незахищених землян смертність від означеної лихоманки складала дев’яносто вісім із гаком відсотків. Серед вакцинованих смертність фактично дорівнювала нулю, але такий варіант все одно не підходив.

Нам потрібен був мікроб, який викликав би у людини несмертельне захворювання, але при цьому вбивав би слимака.

— Не розумію, в чім різниця, — сказав я. — Існує велика ймовірність, що через півтора місяця ми матимемо в долині Міссісіпі тиф або чуму, або і тиф і чуму.

— Або слимаки зроблять висновки зі свого провалу в Азії й почнуть запроваджувати суворі санітарні заходи, — зауважив батько.

Я про це якось не подумав — ця ідея ошелешила мене настільки, що я мало не пропустив повз вуха наступну його фразу:

— Ні, Семе, тобі доведеться вигадати кращий план, ніж цей.

— Мені доведеться? Я ж у тебе просто працюю.

— Це було колись. А тепер ти почав верховодити. Я не проти. Я все одно збирався піти у відставку.

— Та що ти таке верзеш? Я не збираюся верховодити і не хочу бути начальником. Бо начальник Відділу — ти.

Батько похитав головою:

— Начальник — це той, хто керує. Зазвичай титули та знаки розрізнення йдуть слідом за цим фактом, а не навпаки. Як ти вважаєш, Олдфілду до снаги моя посада?

Я подумав і похитав головою — батьків перший заступник був типовим виконавцем, а не організатором.

— Я знав, що одного дня ти перебереш на себе керівництво, — продовжив батько. — І ти це зробив: заперечив мою думку у важливій справі, нав’язав мені свою, і в результаті виявився правим.

— О господи милосердний! Та я ж просто вперся рогом і продавив одне-однісіньке питання, бо вам, великим мислителям, ніколи не спадало на думку, що ви не проконсультувалися з єдиним справжнім експертом із Венери, який стирчав у вас під рукою, — тобто з Мері. Я й не сподівався щось віднайти, це була випадкова удача, і не більше того.

Батько похитав головою:

— Я не вірю в удачу, Семе. Удача — це шаблон, який використовують пересічні люди для пояснення досягнень людей геніальних.

Я поклав долоні на стіл і нахилився до нього:

— Гаразд, я — геній, але ти все одно не зможеш завадити мені звільнитися. Коли все це скінчиться, ми з Мері подамося до хатини в горах, щоб ростити там кошенят і дітлахів. Ми не збираємося марнувати час, керуючи придуркуватими агентами.

Батько лагідно посміхнувся, неначе бачив майбутнє краще, ніж я.

— Мені не потрібна твоя робота і твоя посада — второпав? — наполягав я.

— Саме це сказав диявол Богу, після того як витіснив його. Але виявив, що не може впоратися із самим собою. Не сприймай сказане мною в штики, Семе. Наразі я зберігатиму свій титул і надаватиму тобі всю необхідну допомогу. А тим часом, що накажете робити, сер?

Найгіршим було те, що батько говорив мені все це цілком серйозно. Я спробував спустити справу на гальмах, але не вийшло. Під вечір того ж дня призначили нараду керівників; мене попередили, але я ухилився. Та невдовзі прийшла дуже ввічлива дівчина-сержант і сказала, що старший офіцер чекає на мене і просить прибути негайно.

Тож я пішов — але намагався триматися осторонь і не брати участь в обговоренні. Але батько вмів вести нараду (навіть не головуючи) таким чином, що коли хотів когось вислухати, то просто дивився на нього очікувальним поглядом. Вельми хитрий прийом, бо присутні навіть не знають, що ними керують.

Але я знав. Коли всі присутні спрямовують на тебе погляди, то легше висловити свою думку, ніж зберігати мовчанку. Надто тоді, коли я виявив у себе думки, котрі визнав за потрібне озвучити.

Нарада була загалом присвячена стогонам та лементам із приводу абсолютної неможливості використати дев’ятиденну лихоманку проти слимаків. Так, вона уб’є паразитів. Вона уб’є навіть незнищенних венеріанців, яких можна розрубати навпіл, але вони все одно виживуть. Але вона означала вірну смерть майже для всіх землян. Я був одружений із тією, кому вдалося вижити, при цьому загинула переважна більшість людей з її оточення. Сім — десять днів із моменту зараження — і гаплик.

— Я вас слухаю, містере Найвенс, — звернувся до мене генерал-командувач. Я ще нічого не сказав, але батько вже зосередив на мені свій очікувальний погляд.

— Як на мене, на цій нараді було висловлено багато розпачливих думок, — почав я, — а також думок, ґрунтованих на припущеннях. Але припущення бувають хибними.

— Наприклад?

Я нічого не заготовив заздалегідь; це була імпровізація — я стріляв із поясу.

— Ну наприклад, про дев’ятиденну лихоманку говорять так, наче оті дев’ять днів є абсолютним фактом. Але ж це не так.

Головуючий генерал нетерпляче знизав плечима:

— Це робиться для зручності. Дев’ять днів — усереднена цифра.

— Так, але звідки нам знати, що лихоманка триває дев’ять днів і у слимаків?

Цю фразу присутні зустріли глухим гомоном, і я зрозумів, що знову зірвав куш.

Через кілька хвилин мене запросили пояснити, чому лихоманка може тривати у слимаків інший період часу, а якщо так, то яке це може мати значення. У мене почало виникати відчуття, як після обіду у втомленого тамади, який вже пожалкував, що взагалі взявся за цю справу. Але я вперто продовжував гнути свою лінію.

— Що стосується першого пункту, — сказав я, — то згідно з тим записом, який я переглянув сьогодні вранці, і на якому можна бачити єдиний зафіксований випадок лихоманки у слимака, цей паразит помер швидше, ніж за дев’ять днів, значно швидше. Ті з вас, хто бачили записи з участю моєї дружини — гадаю, тут таких більшість, — знають, що її паразит відчепився від неї — ймовірно, відпав і здох — задовго до кризи, яка настає восьмого дня. Один випадок не означає тенденцію, але, якщо це справді так і підтвердиться подальшими експериментами, тоді ми маємо перед собою зовсім іншу проблему. Людина, заражена цією інфекцією, зможе позбутися свого слимака, скажімо, на четвертий день. Тож нам залишається п’ять днів, щоби знайти цю людину й вилікувати її.

Генерал присвиснув.

— Дуже смілива, навіть геройська пропозиція, містере Найвенс. І як же ви збираєтеся лікувати цього індивіда? Як же ви збираєтеся його зловити, якщо вже на те пішло? Тобто припустімо, що ми навмисне поширимо епідемію дев’ятиденної лихоманки в червоній зоні, але в такому разі нам доведеться багато побігати й попотіти перед лицем впертого спротиву й небажання. Доведеться дуже швидко виявити й вилікувати понад п’ятдесят мільйонів людей, перш ніж вони встигнуть померти від лихоманки.

Це була гаряча картоплина, тому я відразу ж відкинув її назад. «Цікаво, — подумав я, — скільки “експертів” зробили собі ім’я, перекладаючи відповідальність?».

— Що стосується другого питання, то це — проблема логістики й тактики, це — ваша проблема, а не моя. А стосовно першого питання, то у вас є свій експерт. — З цими словами я вказав на доктора Гейзельхерста. — От у нього й питайте.

Гейзельхерст завовтузився й засопів — я добре розумів, як він почувається.

«Брак досвіду... потрібні додаткові дослідження... треба провести експерименти.» Він сказав, що пригадує, наче колись виконувалися дослідження стосовно лікування антитоксинами, але вакцина проти дев’ятиденної лихоманки виявилася настільки ефективною, що, на його думку, робота з антитоксинами так і не була доведена до кінця. В будь-якому разі всі, хто зараз вирушають на Венеру, перед вильотом проходять імунізацію. Закінчив Гейзельхерст без особливого оптимізму, зазначивши, що, на жаль, дослідження екзотичних хвороб на Венері ще перебуває на початковому етапі.

Наприкінці доповіді генерал перервав його:

— Оці антитоксини... Як швидко ви зможете дізнатися про них?

Гейзельхерст відповів, що займеться цим питанням невідкладно і зателефонує своєму колезі із Сорбонського університету.

— Починайте, — наказав йому генерал. — Можете йти.

Наступного ранку перед сніданком Гейзельхерст подзвонив нам у двері. Його прихід роздратував мене, але я спробував не показувати цього, коли вийшов до нього в коридор.

— Вибачте, що я так рано, — сказав він, — але ви мали рацію стосовно антитоксинів.

— Тобто?

— Мені надішлють трохи антитоксинів із Парижа; посилка може прибути з хвилини на хвилину. Сподіваюся, що вони зберегли свою дієвість.

— А якщо ні?

— Якщо ні, то ми маємо засоби для їх виробництва. Нам все одно доведеться виробляти їх мільйонами доз, якщо ми будемо змушені запроваджувати цю неймовірну схему.

— Дякую, що повідомили, — сказав я. — Гадаю, генерал буде задоволений.

Я вже повернувся йти, але Гейзельхерст зупинив мене: — Е-е-е. містере Найвенс.

— Так?

— Я стосовно векторів.

— Векторів?

У ту мить це слово не означало для мене нічого, окрім маленьких стрілочок, скерованих у різних напрямах.

— Я маю на увазі переносників хвороб. Ми не зможемо використовувати пацюків, мишей і таке подібне. Ви, часом, не знаєте, як лихоманка поширюється на Венері. Маленькою летючою коловерткою, яка є венеріанським еквівалентом комахи, але такого виду на Землі не існує, і це, на жаль, єдиний спосіб поширення.

— Ви хочете сказати, що не зможете заразити мене цією лихоманкою? Навіть маючи у своєму розпорядженні цілий кухоль живої культури збудників?

— Звісно, я зможу зробити вам ін’єкцію збудників. Але уявіть собі мільйон парашутистів, яких ми закинемо до червоної зони. Вони що — ганятимуться за людьми, яких полонили паразити, і умовлятимуть цих нещасних інфікованих спокійно залишатися на місцях, поки їм роблять укол? — безпорадно розвів руками Гейзельхерст.

Коліщата в моїй голові почали повільно обертатися... Мільйон людей. протягом однієї десантної операції.

— А чому ви мене питаєте? — поцікавився я. — Це ж медична проблема.

— Так, звісно. Мені просто здалося, що ви маєте змогу швидко.

Гейзельхерст замовк.

— Дякую, — кивнув я.

Мій мозок натужно намагався впоратися з двома проблемами одночасно, і тому в ньому почали виникати складнощі з плином думок. Скільки ж людей живуть у червоній зоні?

— Дозвольте мені бути відвертим, — сказав я. — Припустімо, ви хворі на лихоманку, а я — ні. Я можу заразитися нею від вас?

В десанті не зможуть взяти участь медики — їх у такій кількості просто немає.

— Заразитися не так просто. Якщо я візьму мазок зі свого горла і введу його у ваше, то ви можете заразитися. Якщо зробити переливання моєї крові у вашу вену, то ви заразитеся неодмінно.

—Тобто безпосереднє сполучення, так? — Скількох людей зможе обробити один парашутист? Десять? Двадцять? Тридцять? Чи більше? — Якщо так, то це не проблема.

— Як це?

— Що в першу чергу робить слимак, натрапивши на іншого слимака, якого давно не бачив?

— Злягається з ним!

— Я завжди називав це «прямим спілкуванням», бо волію користуватися цим вельми неточним терміном. Як ви гадаєте, хворий слимак передасть здоровому інфекцію під час прямого спілкування?

— Я не гадаю, я впевнений у цьому! Саме тут, в цій лабораторії ми виявили, що під час злягання відбувається фактичний обмін живими протеїнами. Слимаки ніяк не зможуть уникнути цього обміну, тож ми зможемо заразити всю колонію як одне тіло. Як же я раніше не здогадався!

Колись римський імператор Калігула промовив дикі слова: «От якби всі мої піддані та й мали на всіх одну шию!». Але я не став його цитувати.

— Не поспішайте радіти, — застеріг я. — Спершу випробуйте. Але я сподіваюся, що цей метод спрацює.

— Так-так, неодмінно спрацює! — вигукнув Гейзельхерст і зібрався вже піти, але раптом зупинився. — Містере Найвенс, а ви не могли б... Я розумію, що, можливо, прошу забагато.

— Ви про що? Кажіть швидше, бо мені вже їсти хочеться.

Насправді ж я хотів якомога швидше зайнятися проблемою відправлення десанту до червоної зони.

— Чи не могли б ви дозволити саме мені оприлюднити в сьогоднішній ранковій доповіді той метод поширення хвороби, про який ми з вами щойно говорили? Так, це ви його відкрили, але генерал дав завдання мені, тож я мушу надати йому повний звіт.

Гейзельхерст мав такий багатостраждальний вигляд, що я мало не розсміявся.

— Та нема проблем, — відповів я. — Це ж ваша лабораторія і ваш відділ.

— Це так шляхетно з вашого боку. Я постараюся вам віддячити.

Він пішов, радісно усміхаючись, а я повернувся з такою самою радісною усмішкою. Мені вже починало подобатися, що всі вважають мене генієм.

Перед тим як відчинити двері до кабінки, я подумки прокрутив усі деталі великого парашутного десанту. І лише потім увійшов. Побачивши мене, Мері розплющила очі й одарила мене неземною усмішкою. Я простягнув руку й погладив її волосся.

— Доброго ранку, моя руденька, а ти знаєш, що твій чоловік — геній?

— Так.

— Не може бути! Ти мені ніколи цього не казала.

— А ти ж не питав.

Гейзельхерст справді віддав мені належне: спосіб боротьби зі слимаками він назвав під час наради «вектором Найвенса». Цілком природно, мене запросили прокоментувати доповідь, хоча батько, судячи з його погляду, хотів, аби я виступив першим.

— Я згоден із містером Гейзельхерстом, — почав я, — хоча це потребує експериментального підтвердження. Одначе він цілком правильно залишив відкритим для обговорення певні аспекти тактичного, а не медичного характеру. — (Свою вступну промову, включно з моментами, які викликали сумніви, я продумав до дрібниць протягом сніданку. Слава богу, що під час сніданку Мері не базікає, а наминає харчі!) — Хоча це правда, що увесь масив титанців можна інфікувати лише одним контактом, існує такий важливий, я сказав би, навіть вирішальний аспект — це синхронність дій. Мусимо розпочати поширення інфекції одночасно з багатьох точок. Якщо ми хочемо врятувати номінально сто відсотків населення червоної зони, то необхідно інфікувати слимаків максимально одночасно, щоб підрозділи рятувальників змогли зайти до червоної зони вже після того, як паразити втратять свою небезпечність, але до того, як носії наблизяться до точки, поза якою антитоксин вже не зможе їх врятувати. Ця проблема піддається математичному аналізу. («Семе, ну ти й нахаба, — сказав я собі. — Ти ж не зможеш сам виконати це завдання, хоч би й упріватимеш за комп’ютером протягом двадцяти років»). Тому її вирішення слід доручити вашому аналітичному відділу. Однак дозвольте мені стисло схарактеризувати основні фактори. Кількість векторів, тобто точок поширення інфекції, ми позначимо як Х, а число необхідних рятівників-десантників — як Y. Існуватиме нескінченно велике число одночасно застосованих варіантів виконання завдання, причому оптимальний варіант залежатиме від логістичних чинників. Зважаючи на вищезазначену необхідність строго математичного підходу (всі розрахунки я зробив на логарифмічній лінійці, але визнав за краще цього не казати) і основуючи мій підхід на своєму, на жаль, надто тісному знайомстві зі звичками паразитів, я підрахував, що...

Всі слухали мене, затамувавши подих. Якби присутні не були майже голими, то можна було б почути, як на підлогу впала шпилька, якби вона в когось була. Генерал перервав мене лише раз, коли я запропонував невелику розрахункову кількість точок Х.

— Містере Найвенс, запевняю вас, що ми зможемо забезпечити будь-яку кількість добровольців для поширення інфекції.

Я похитав головою:

— Залучати добровольців не можна, генерале.

— Розумію ваше заперечення. Треба дати хворобі час, щоб вона проникла в організм добровольця, але після того, як вона проникне, у нього може забракнути часу на усунення небезпеки. Проте, гадаю, цю проблему можна обійти — наприклад, імплантувати під шкіру желатинову капсулу з антитоксином або щось подібне. Я впевнений, що наш персонал впорається з цим завданням.

Я також у цьому не сумнівався, але не сказав, що моє реальне заперечення полягало в глибокій відразі до одної лише думки про нових потенційних бранців, яких уярмлять слимаки.

— Добровольців не можна використовувати в жодному разі, сер. Слимак неодмінно знатиме те, що знає його носій, і просто відмовиться від прямого спілкування. Та ще й попередить голосом своїх одноплемінників про небезпеку.

Не знаю, чи мав я рацію, але моє застереження прозвучало переконливо.

— Натомість, — продовжував я, — нам слід використовувати тварин: мавп, собак, тобто всіх тварин достатньо великих, щоб нести слимака, але нездатних до людської розмови. Причому використовувати в кількостях, достатніх, аби інфікувати всю групу так, щоб жоден слимак не встиг здогадатися, що захворів.

Потім я стисло виклав свої міркування щодо завершальної десантної операції під назвою «Милосердя».

— Згідно з розрахунками, перший десант — операція «Лихоманка» — має розпочатися, як тільки ми переконаємося, що маємо достатньо антитоксину для другого десанту. І менше ніж за тиждень на всьому нашому континенті не залишиться жодного живого слимака.

Ніхто не аплодував, але таке бажання відчувалося. Генерал перервав нараду й поквапився зателефонувати маршалу авіації Рекстону, а потім прислав до мене свого помічника запросити мене на обід. Я передав, що із задоволенням прийду за умови, що запрошення стосуватиметься й моєї дружини, інакше я не зможу відповісти згодою.

Батько чекав на мене в конференц-залі.

— Ну як я впорався? — спитав я його, намагаючись приховати хвилювання.

— Семе, ти їх просто зачарував, — відповів батько. — Маєш задатки політика. Треба буде мені домовитися, щоб тобі на ТБ виділили час для виступів. На кілька місяців, не менше.

Я намагався не показати, який радий я був. За увесь час своєї промови я жодного разу не схибив. І почувався тепер абсолютно новою людиною.

Шимпанзе Сатана з Національного зоопарку, колишній об’єкт мого співчуття, повністю виправдав своє прізвисько, щойно позбувшись свого слимака. Мій батько визвався добровольцем для перевірки теорії Найвенса-Гейзельхерста, але тут втрутився я, і коротеньку соломинку витягнув Сатана.

Батько створив із цього проблему: в його голову наверзлася дурна ідея, що йому належить хоча б раз потрапити в полон до слимака. Я пояснив йому, що ми не маємо часу для реалізації його химерних забаганок. Він надувся як сич, але я був невблаганний.

Я заборонив йому це не через синівську любов чи її неофрейдистську антитезу; просто я боявся компанії батько-слимак. Я не хотів, щоб він опинився на їхньому боці навіть тимчасово, навіть у лабораторних умовах. Бо хтозна, які коники зможе тоді викинути його хитрий і підступний розум! Не знаю, чи втік би він зі слимаком на спині, чи спробував би зруйнувати наші плани, але з моральної точки зору я був впевнений, що він спробує це зробити, якщо потрапить до лабет слимака.

Люди, яким ніколи не доводилося бувати під контролем титанців, навіть ті, хто бачили одержимих зі сторони, абсолютно нездатні зрозуміти, що носії слимаків налаштовані цілковито проти нас, хоча при цьому зберігають всі свої людські здібності. Тому ми не могли допустити, щоб Старий опинився з протилежного боку барикад, і я вжив увесь свій вплив, аби цього на сталося.

В результаті для експериментів ми використали людиноподібних мавп.

У нашому розпорядженні ми мали не лише мавп із Національного зоопарку, а й мавпячі спільноти з дюжини інших зоопарків та кількох цирків. Залучив Сатану до роботи не я — якби це залежало від мене, то я не став би чіпати бідолаху. Вираз тихого страждання на його обличчі стримав би мене від наруги.

Ін’єкцію дев’ятиденної лихоманки Сатані зробили в середу тринадцятого числа. В п’ятницю він вже був хворий. До його клітки запустили ще одного шимпанзе зі слимаком, і обидва слимаки відразу ж розпочали пряме спілкування, після якого другого шимпанзе видалили з клітки, де тримали Сатану.

В неділю сімнадцятого числа володар Сатани скорчився й відпав — мертвий. Сатані негайно вкололи антитоксин. Пізно увечері в понеділок помер і другий слимак, і його носієві також вкололи дозу антитоксину.

Станом на четвер Сатана вже видужав, хоча й трохи схуд, а другий шимпанзе на прізвисько лорд Фонтлерой впевнено одужував. На знак вдалого експерименту я пригостив Сатану бананом, а він віддячив мені тим, що відкусив перший суглоб мого лівого вказівного пальця, при чому часу на трансплантацію у мене не було. Це сталося не випадково: той шимпанзе справді мав мерзотну вдачу.

Але це дрібне ушкодження не вплинуло на мій піднесений настрій. Після того як мені забинтували палець, я пішов шукати Мері, бо мені хотілося повихвалятися. Мері я не знайшов, і насамкінець опинився в їдальні — хильнути з кимось святкову чарчину.

В їдальні було порожньо — всі, крім мене, були в лабораторіях, похапцем працюючи над підготовкою операцій «Лихоманка» та «Милосердя». За наказом Президента всі необхідні приготування здійснювалися лише в одній лабораторії у горах Грейт-Смокі-Маунтінс. У ній було близько двохсот людиноподібних мавп для поширення інфекції, там же «куховарили» антитоксини та культури збудників; у підземному спортзалі розмістили коней, необхідних для отримання сироватки крові.

Безумовно, мільйон із гаком військових, призначених для десантування на стадії проведення операції «Милосердя», там розміститися не могли: їм не належало знати нічого до того моменту, коли до висадки залишиться кілька годин, — саме тоді їм мали видати пістолет і два пояси зі шприцами з індивідуальними дозами антитоксинів. Ті, кому ні разу не доводилося стрибати з парашутом, жодного попереднього навчання не проходили. У разі необхідності, вистрибнути з літака їм мав допомогти сержант потужним копняком під сраку. Були вжиті всі можливі заходи, які передбачали тримати приготування в таємниці, — єдина, на мою думку, можливість провалу операції полягала в тім, що титанці могли якимось чином заздалегідь дізнатися про наші плани (чого, як ми тепер знаємо, не сталося) через якого-небудь ренегата або в якийсь інший спосіб. Дуже багато хороших планів провалилися свого часу через те, що якийсь ідіот розповів про них своїй дружині або коханці в ліжку.

Якби ми не спромоглися втримати все в секреті, то наші мавпи-вектори ніколи б не змогли забезпечити пряме спілкування слимаків — їх би відстрілювали на місці на територіях, контрольованих слимаками. Але, хильнувши першу чарчину, я заспокоївся, щасливо впевнений у тому, що витоку секретів не буде. Річ у тім, що наша лабораторія мала отримувати лише вхідну інформацію, аж до дня висадки десанту, а вся вихідна інформація зазнавала жорсткої цензури — полковник Келлі не здавався дурнем.

Що ж до витоку ззовні, то шанси на це були мінімальними. Минулого тижня генерал, батько, полковник Джибсі та я власною персоною їздили до Білого дому, де зустрічалися з Президентом і маршалом Рекстоном. Я заздалегідь переконав татка, що найкращий спосіб зберегти таємницю — це ні з ким нею не ділитися. Тож він влаштував театральну демонстрацію войовничості й роздратування і в кінцевому підсумку добився чого хотів: про операцію не повідомили навіть міністра Мартінеса. Якщо Президенту й Рекстону вдасться не бурмотіти уві сні протягом ще одного тижня, то інших можливостей провалу операції я не бачив.

Проте тиждень — це досить довго, і червона зона й далі розширювалася. Контратака, яку влаштували слимаки під Пасс-Крисчен, була не останньою. Ворог продовжував наступати і вже контролював узбережжя затоки поза Пенсаколою, і з’являлися ознаки, що на цьому він не зупиниться. Схоже, слимакам вже набрид наш спротив, і вони могли вдатися до атомного бомбування контрольованих нами міст, махнувши рукою на тамтешніх потенційних носіїв. Якщо це припущення виявиться правильним, то нам буде непереливки: екран радара сповістить про небезпеку, але не зможе відвернути цілеспрямованої й рішучої атаки.

Але мені не хотілося цим непокоїтись. Залишався ще один тиждень...

До їдальні, де, окрім мене, нікого не було, зазирнув полковник Келлі. Він підійшов і сів поруч.

— Може, хильнемо по чарчині, що скажеш? — запропонував я. — У мене святковий настрій.

Він оглянув своє волохате черево і зазначив:

— Гадаю, зайвий кухоль пива мені не завадить.

— Тоді беріть два. Або чотири — ні, дюжину!

Я замовив пиво й розповів йому про успішні експерименти з мавпами.

Келлі кивнув:

— Так, я вже чув. На перший погляд, непогано.

— Кажете, непогано?! Полковнику, ми за крок до успіху. Через тиждень битву буде виграно.

— Ну то й що?

— Та ну вас, облиште, — відповів я, роздратований його манерою. — Мине небагато часу, і ви, нарешті, зможете знову вдягнути свій звичний одяг і повернутися до нормального життя. Чи ви не вірите, що наші плани здійсняться?

— Авжеж, я вірю, що наші плани здійсняться.

— Тоді чому ж ви ниєте?

Замість прямої відповіді Келлі сказав:

— Містере Найвенс, як ви гадаєте: чоловіку з моїм черевом приємно походжати на людях без одежі?

— Та, мабуть, ні. Проте особисто мені це вже починає подобатися. Може, мені й не захочеться повертатися до попереднього стану — нагота економить час і забезпечує комфорт.

— Можете не турбуватися щодо повернення до попереднього стану. Ці зміни стануть перманентними.

— Що? Я вас не розумію. Ви сказали, що наші плани здійсняться, а тепер пророкуєте, що режим «Сонячна засмага» триватиме вічно.

— У дещо видозміненому вигляді — так.

— Щось я ніяк не збагну. Поясніть, будь ласка, бо я сьогодні якийсь тугодумний.

Келлі замовив ще два кухлі пива.

— Містере Найвенс, я ніколи не думав, що доживу до того дня, коли військова база перетвориться на табір засмаглих нудистів. Тепер, коли це сталося, я не маю жодної надії, що ситуація відкотиться назад. Бо ми вже не зможемо цього зробити. Ящик Пандори відкривається лише в один бік. Тому «вся королівська кіннота і вся королівська рать»...

— Не заперечую, — відповів я. — Ситуація вже не повернеться до свого колишнього стану. Але ви все одно перебільшуєте. Того дня, коли Президент скасує режим «Сонячна засмага», всі пуританські закони знову стануть чинними, і людину без штанів неодмінно заарештують.

— Сподіваюся, що ні.

— То ви вже якось спробуйте визначитися.

— А я вже визначився. Містере Найвенс, оскільки існуватиме можливість того, що якийсь слимак виживе, то кожен законослухняний індивід не забариться оголити все своє тіло на вимогу правоохоронців, інакше його можуть застрелити. І так буде не лише цього тижня і навіть не наступного. А й через двадцять років, і через двісті. Стривайте! — сказав Келлі, побачивши, що я збираюся його перебити. — Я не хочу ставити під сумнів ваші блискучі плани зі знищення слимаків, але перепрошую: як на мене, ви надто захопилися деталями, не помічаючи того, що вони є локальними й тимчасовими. Щоб не бути голослівним: ви складали плани з прочісування джунглів Амазонки, дерево за деревом? Вибачте, це лише риторичне запитання, — зауважив він. — Земля містить понад 100 мільйонів квадратних кілометрів суходолу, і ми не маємо можливості перевірити їх усі й зачистити від слимаків.

Чорт забирай, чоловіче, та нам навіть із пацюками не вдалося впоратися, хоча ми й старалися доволі довго. А ти-танці, вони хитріші й плодючиші за пацюків.

— Ви хочете сказати, що наша боротьба безнадійна? — суворо спитав я.

— Безнадійна? Аж ніяк. Хильніть іще пива. Я намагаюся пояснити, що нам доведеться навчитися жити із цим жахіттям, так само як ми навчилися жити з атомною бомбою.

Я пішов з їдальні розбитим і пригніченим. Мені хотілося знайти Мері й поговорити з нею. До мене дійшло, що одного дня вся моя «геніальна» діяльність піде коту під хвіст.

Нас зібрали в тому ж самому конференц-залі Білого дому, і мені пригадалася ніч після виступу Президента багато тижнів тому. Зараз у нараді брали участь батько, Мері, Рекстон і Мартінес. Із «наближених осіб» не було нікого, але їхні місця зайняли генерал-керівник нашої лабораторії, доктор Гейзельхерст, а також полковник Джибсі. Мартінес заклопотано намагався відновити свою репутацію, після того як довідався, що його не втаємничили в плани, до яких мало долучитися і його відомство.

Але ніхто не звертав на нього ані найменшої уваги. Всі прикипіли очима до великої мапи, яка й досі висіла на стіні. Минуло вже чотири з половиною доби після векторного десанту в рамках операції «Лихоманка», але долина Міссісіпі й досі палала рубіновими вогнями.

Я вже починав нервувати, хоча десант завершився незаперечним успіхом; ми втратили лише три літаки. Згідно з розрахунками, всі слимаки в досяжності прямого спілкування мали бути інфікованими три доби тому, причому двадцять три відсотки — дистанційним способом. Операцію розрахували таким чином, щоб охопити контактом вісімдесят відсотків слимаків протягом перших дванадцяти годин, здебільшого у великих містах.

Невдовзі паразити мали почати виздихати як мухи — якщо наші обчислення були правильними.

Зусиллям волі я змушував себе сидіти спокійно, сподіваючись, що за тими рубіновими лампочками крилися мільйони тяжко хворих паразитів — або двісті мертвих шимпанзе. Невже під час розрахунків хтось проґавив десяткову кому? Або відволікся побазікати? Чи може наша помилка була такою велетенською, що ми її просто не помітили?

Раптом одна лампочка спалахнула зеленим світлом якраз посередині мапи, всі очікувально напружилися. Одразу ж після цього почувся голос зі стереопередавача, хоча зображення при цьому не з’явилося.

«Говорить Станція Діксі, місто Літтл-Рок, — промовив зморений диктор із південним акцентом. — Нам терміново потрібна допомога. Всіх, хто нас чує, благаємо поширити це повідомлення: Літтл-Рок, штат Арканзас, охопила жахлива епідемія. Дайте знати про це Червоному Хресту. Ми потрапили до рук...», — голос затремтів і замовк. Може від слабкості сигналу, хтозна.

Я навіть дихати забув від хвилювання. Мері поклала долоню мені на руку й відкинулася на спинку крісла, явно бажаючи розслабитися. Радість була настільки великою, що поглинала задоволення. Придивившись, я помітив, що зелена лампочка загорілася не в Літтл-Рок, а західніше — в Оклахомі. Блимнули зеленим іще дві лампочки: одна в Небрасці, а друга на півночі, біля Канади. Почувся ще один голос, типовий гугнявий голос із Нової Англії — незрозуміло, звідки він взявся в червоній зоні.

— Трохи схоже на ніч виборів, еге ж, шефе? — спитав Мартінес.

— Саме трохи, — скептично погодився Президент. — От тільки в ніч виборів ми ніколи не отримуємо результати підрахунку голосів із Мексики.

У штаті Чіуауа спалахнуло кілька зелених лампочок.

— Ти диви — і справді! Що ж, доведеться після закінчення війни розв’язувати деякі дипломатичні проблеми, чи не так?

Президент не відповів, тож Мартінес, на моє превелике задоволення, заткнувся. Президент неначе говорив сам із собою. Відчувши на собі мій погляд, він посміхнувся й голосно продекламував відомий жартівливий віршик:

Великих бліх кусають менші блохи, А менших — блішки вкрай малі.

І так до нескінченності ведеться На всій землі.

Я усміхнувся з ввічливості, хоча, як на мене, то за поточних обставин цей віршик вийшов вкрай недоречним. Президент відвів погляд і сказав:

— Хто бажає повечеряти? Вперше за кілька днів мені страшенно захотілося їсти.

Під вечір наступного дня мапа була більше зеленою, аніж червоною. Раніше Рекстон наказав встановити в конференц-залі два екрани з прямим підключенням до Нового Пентагона. На одному висвітлювався відсоток готовності до масштабного десантування, на другому — прогнозований час висадки десанту. Час від часу цифри на ньому змінювалися то на пізніший час, то на більш ранній. Але протягом останніх двох годин вони більш-менш стабільно трималися на позначці 17:43 східного поясного часу.

Нарешті Рекстон підвівся.

— Я зафіксую його на сімнадцятій сорок п’ять, — оголосив він. — Дозвольте йти, містере Президенте?

— Звісно ж.

Рекстон додав, повернувшись до нас із батьком:

— Якщо ви, Дон Кіхоти, поки не передумали, то зараз саме час вирушати.

Я підвівся:

— Мері, дочекайся мене.

— Де? — спитала вона.

Ми домовилися заздалегідь, хоча й не без скандалу, що вона зі мною не піде.

— Місіс Найвенс, пропоную вам залишатися тут, — втрутився в розмову Президент. — Зрештою, ви ж тепер член нашої сім’ї.

Із цими словами глава держави подарував нам свою фірмову сліпучу усмішку.

— Дякую, сер, — сказав я.

На обличчі полковника Джибсі з’явився отетерілий вираз.

Дві години по тому ми вже заходили на ціль, і десантні двері відчинилися. Ми з батьком були останніми в черзі після молодих хлопців, яким випала реальна важка робота. Мої руки спітніли, і я відчував страх, наче перед першим у житті виходом на сцену. Мене проймав жах, бо я ніколи не любив стрибати з парашутом.

З пістолетом у лівій руці та шприцом з антитоксином у правій я ходив від дверей до дверей у призначеному мені кварталі. То був старий район Джефферсон-Сіті — практично одні лише нетрі, які складалися з багатоквартирних будинків, споруджених п’ятдесят років тому. Я вже зробив кільканадцять уколів і мав зробити ще двадцять, а потім вирушити на нараду до місцевої Палати представників. Ця процедура вже почала мені набридати.

Я розумів, чому взяв безпосередню участь, і це була не просто звичайна цікавість — я на власні очі хотів подивитися, як ці тварюки здихають! Я хотів спостерігати за цим процесом, бачити їх здохлими, і ця моя ненависть перевершувала всі інші потреби. Але тепер, коли я вдосталь надивився, як паразити здихають, мені захотілося додому, захотілося вимитися в душі і більше ніколи про це не згадувати.

Робота була неважка, але монотонна й нудотна. Доти мені не довелося бачити жодного живого слимака, хоча здохлих траплялося дуже багато. Я знищив одного підозрілого пса, який начебто мав горб, але я не певен, бо вже стемніло. Ми розпочали операцію незадовго до заходу сонця, а тепер стояла майже суцільна темрява.

Найгіршим був сморід. Сказати, що він скидався на сморід немитого, завошивленого й хворого людського тіла, — це не сказати нічого.

Завершивши обробку кімнат у багатоквартирному будинку, я гукнув «Готово!» для звітності й вийшов на вулицю.

Вона була майже безлюдною, бо переважна частина мешканців стирчали вдома й хворіли на лихоманку. Єдиним винятком виявився якийсь чоловік, що з пустопорожнім виразом очей зиґзаґами наближався до мене.

— Гей! — гукнув я йому.

Чоловік зупинився.

— Ви — хворі, але я маю те, що допоможе вам одужати. Простягніть руку.

У відповідь незнайомець вдарив мене своєю кволою рукою. Я обережно підсмалив його пістолетом, і він упав долілиць. На його спині виднівся червоний висип, залишений слимаком. Не торкаючись ураженої ділянки, я віднайшов смугу відносно чистої й здорової шкіри над нирками, вштрикнув туди інжектор, злегка нахиливши його, щоби зламати кінчик ампули. Всі ампули були запаяні під тиском, тому більше нічого не треба було робити. Я навіть не став витягувати шприц із спини і пішов геть.

На першому поверсі наступного будинку я виявив семеро людей, з яких більшість були в такому поганому стані, що я не став їм нічого пояснювати, а просто зробив їм уколи і поквапився далі. Перешкод на моєму шляху не виникало. Другий поверх виявився схожим на перший.

На третьому було три порожні квартири, в одній з яких мені довелося випалити замок, щоб увійти. Четверта ж виявилася жилою, якщо можна так висловитися. Там я побачив мертву жінку, яка лежала в кухні на підлозі з розбитою головою. Її слимак і досі сидів у неї на спині, точніше, не сидів, а лежав здохлий і вже починав смердіти. Я швидко відійшов від трупів і озирнувся.

У ванній кімнаті в старій допотопній ванні сидів чоловік середніх років. Голова його впала на груди, а вени на зап’ястях були розрізані. Мені здалося, що він мертвий, але коли я над ним схилився, він розплющив очі.

— Ви спізнилися, — глухо сказав він. — Я вбив свою дружину.

«Або прийшов надто рано», — подумав я.

Зважаючи на кількість крові у ванні та сіре обличчя незнайомця, було б краще, якби я прийшов на п’ять хвилин пізніше. Я поглянув на нього, роздумуючи, робити йому укол чи не витрачати часу.

— Моя маленька дівчинка... — знову озвався чоловік.

— У вас є донька? — гучно спитав я його. — Де вона?

Він тільки закліпав очима, але нічого не сказав. І знову впав головою на груди. Я заволав до нього, а потім притиснув великий палець до шиї, але пульсу не знайшов. Суто з милосердя я обережно просмалив йому голову під потилицею і вийшов.

Дитина була в ліжку в одній із кімнат — то була дівчинка років восьми, яку можна було б назвати гарненькою, якби вона не була хворою. Вона підскочила й закричала, називаючи мене «татком».

— Так, так, — заспокійливо мовив я. — Зараз татко тебе вилікує.

Я зробив їй укол у ногу; сумніваюся, що вона його відчула взагалі.

Я хотів уже йти, але вона знову гукнула мене:

— Пити хочеться. Хочеться води.

Тож мені довелося повертатися до ванної кімнати.

Коли я приніс дівчинці води, заверещав мій телефон, і трохи води розплескалося.

— Сину, ти мене чуєш?

Я простягнув руку до поясу і увімкнув телефон.

— Так, чую. Що сталося?

— Я в маленькому парку трохи північніше тебе. Зможеш прийти? У мене проблема.

— Іду!

Поставивши склянку, я кинувся прожогом із квартири, але раптом завагався — і повернувся назад. Я не міг залишити свою нову знайому, щоб вона прокинулася в цьому морзі — сама, з мертвими батьками в кожній кімнаті. Тож я взяв дівчинку на руки і, спотикаючись, спустився на другий поверх. Там я відчинив найближчі двері й поклав небораку на софу. В тій квартирі були люди, можливо, надто хворі, щоб турбуватися нею, але це було все, що я зараз міг вдіяти.

— Поквапся, сину!

— Іду, іду!

Вискочивши з будинку, я, не переводячи подиху, рвонув уперед. Зона відповідальності батька була поруч із моєю, тягнучись паралельно в північному напрямку й упираючись по фронту в один з отих крихітних парків, які часто можна бачити в центрах міст. Завернувши за ріг кварталу, я спершу не помітив батька і промчав повз нього.

— Сюди, сину, сюди, в машину!

Цього разу я почув його і в телефоні, і у відкритому вусі. Я різко крутнувся й помітив авто — великий аеромобіль, кадилак, дуже схожий на ті, які використовував наш Відділ. Всередині хтось був, але погано видно — це Старий чи не Старий. Я обережно наблизився, аж поки не почув:

— Слава богу! Я вже думав, що ти не прийдеш.

Я упізнав його по голосу.

Щоб увібратися всередину, я схилився перед дверцятами. І в цей момент він мене зрізав.

Прийшовши до тями, я виявив, що мої руки і ноги зв’язані. Я сидів у передньому пасажирському кріслі, а Старий — у водійському за кермом. Кермо ж із мого боку було заблоковане й прихилене до передньої панелі. Раптове усвідомлення, що авто летить, швидко розвіяло залишки сну.

Старий повернувся й бадьорим голосом спитав:

— Ну як — краще?

Я помітив слимака, що горбився у нього на спині.

— Та трохи краще, — підтвердив я.

— Вибач, що довелося тебе торохнути, — продовжив він, — але іншого вибору я не мав.

— Можливо.

— Наразі мені доведеться залишити тебе зв’язаним — ти ж розумієш. А згодом ми влаштуємося краще.

Він усміхнувся своєю звичною лиховісною посмішкою. Дивно, що його особистість проявлялася навіть зі слимаком на спині.

Я не став питати, що означало оте «влаштуємося краще». Я не міг і не хотів цього знати, тому зосередився поки що на дослідженні міцності моїх пут. Але дарма я сподівався: їх спорудив сам Старий, старанно і ретельно.

— Куди ми летимо? — поцікавився я.

— На південь, — відповів Старий і покрутив ручки на панелі управління. — Далеко на південь. Зараз увімкну автопілот і розповім тобі, що нас чекає в майбутньому. — Він на хвилину відволікся, а потім сказав: — Ось так... Вона стабільно триматиме заданий курс і швидкість підйому, допоки не вийде на ешелон дев’ять тисяч метрів.

Почувши про таку значну висоту, я швидко зиркнув на панель керування. Аеромобіль не просто був одним із багатьох автівок нашого Відділу: насправді він являв собою одну з удосконалених версій.

— Де ти роздобув це авто? — спитав я Старого.

— Відділ приховав його в Джефферсон-Сіті. Я перевірив — і виявив, що ніхто його досі не знайшов. Пощастило, еге ж?

З цього приводу я мав протилежну думку, але не став її озвучувати. Я продовжував роздумувати над своїми можливостями і знаходив їх десь у діапазоні між примарними і нездійсненними. Пістолета при мені не було — це я відчував із відсутності його ваги. А свій пістолет Старий, напевне, тримав біля себе з дальнього боку, бо мені його не було видно.

— Але найкращим було навіть не це, — вів він далі. — Мені повезло ще й тому, що мене взяв у полон, мабуть, єдиний неінфікований володар в усьому Джефферсон-Сіті, хоча у везіння я не вірю. Отже, ми знову на коні й невдовзі переможемо. Це — як грати дуже складну шахову партію за обидві сторони, — хихикнув Старий.

— Ти так і не сказав мені, куди ми прямуємо, — наполягав я.

То було марне запитання, але поспішати мені було нікуди, тому тільки й залишалося що говорити.

Старий ненадовго замислився:

— Куди? За межі Сполучених Штатів, ясна річ. Мій володар, напевне, чи не єдиний неінфікований титанець на всьому континенті, тому ризикувати мені не можна. Гадаю, півострів Юкатан — це те, що нам треба. Саме туди я й спрямував наше авто. Там ми зможемо сховатися, наростити нашу кількість і взятися за обробку півдня. А коли ми повернемося — а ми неодмінно повернемося, — то більше не повторюватимемо тих самих помилок.

— Татку, а чи не міг би ти зняти з мене оці пута? — спитав я. — Бо у мене вже руки й ноги затекли. Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти.

— Скоро, скоро — на все свій час. Почекай, поки машина не увійде в повний автоматичний режим.

Авто і досі набирало висоту; модифіковане воно чи ні, а десять кілометрів — чималенька висота для аеромобіля, який розроблявся як суто сімейна модель.

— Ти, схоже, забув, що я пробув із титанцями досить довгий час. Я знаю що до чого — і даю тобі слово честі, — сказав я.

— Не вчи бабусю віники в’язати. Якщо я відпущу тебе зараз, то ти уб’єш мене або мені доведеться вбити тебе. А ти потрібен мені живим. Ми ще погуляємо з тобою, синку! Ми моторні, ми розумні, ми — саме те, що лікар прописав!

Заперечувати було все одно що об стінку горохом. А Старий вів далі:

— До речі, а чому ти нічого не розповів мені про свій досвід перебування під титанцями? Чому ти це від мене приховав?

— Ти про що?

— Ти не розповів мені про відчуття. Сину, я навіть гадки не мав, що людина може почуватися такою умиротвореною і задоволеною життям. Це — мій найщасливіший час за багато років, найщасливіший відтоді, як... — Старий на мить ошелешено замовк, а потім продовжив: — .відтоді як померла твоя мати. Але не зважаймо на це, зараз мені все одно краще, ніж будь-коли. Ти просто мусив мені розповісти.

Раптом мене охопила огида, і я забув про ту обережну гру, яку почав грати:

— Не сказав, бо не вважав, що бути під слимаком краще, ніж залишатися вільною людиною. І ти теж так не вважав би, старий телепень, якби у тебе на спині не сидів мерзенний слимак, який говорить твоїми губами й думає твоїм мозком.

— Тихше, тихше, синку, не хвилюйся, — лагідно мовив Старий. (Хоч як це не дивно, але його голос справді дещо мене заспокоїв). — Невдовзі ти дізнаєшся трохи більше. Повір мені, це — наше призначення, наша доля. Людство було розділене на ворогуючі групи. Але володарі знову його об’єднають.

Мені подумалося, що знайдеться досить багато бовдурів із тирсою в голові, готових купитися на таку пропаганду й добровільно продати свої душі за одну лише обіцянку миру і безпеки. Але я цього не сказав, бо щосили стискав рот, щоб мене не вирвало.

— Чекати лишилося недовго, — раптом мовив Старий, поглянувши на панель керування. — Зараз я задам їй напрямок. — Він увімкнув автопілот і перевірив панель. — Ось так. Тепер буде легше. Наступна зупинка — Юкатан. А зараз — до роботи.

Вставши зі свого крісла, Старий присів біля мене в тісному просторі кабіни.

— Так буде краще, — мовив він, перетягуючи мій поперек ременем безпеки.

Я різко вдарив його колінами в обличчя:

— Гей, синку, не вередуй! Я міг би й обуритися, але володарі обурення не знають. Тож поводься чемно.

Старий перевірив пута на моїх руках і ногах. З носа у нього текла кров, але він не завдавав собі клопоту витерти її.

— Готово, — сказав він. — Трохи потерпи, лишилося недовго.

Він повернувся до свого сидіння і нахилився вперед, поклавши лікті на коліна. Мені стало добре видно його володаря.

Кілька хвилин не відбувалося нічого, і я тільки й думав, як звільнитися з лабетів. Здавалося, Старий наче спав, але віри йому не було.

Раптом просто посередині шорсткої шкаралупи слимака утворилася смуга. Я дивився на неї, і вона розширялася. Невдовзі я побачив під оболонкою грудкувате жахіття. Простір між двома половинами ставав усе ширшим, і я збагнув, що слимак розмножувався діленням, висмоктуючи життя і плоть із тіла мого батька, щоб сотворити ще одного подібного собі.

Паралізований страхом, я все ж усвідомив, що жити мені як вільному індивіду лишилося не більше п’яти хвилин. Народжувався новий володар, і невдовзі він вже буде готовий видертися мені на спину.

Якби людська плоть мала змогу розірвати міцні пута, то я неодмінно б це зробив. Але мені цього не вдалося. Тим часом Старий не звертав уваги на мої спроби звільнитися. Навряд чи він був притомний — напевне, слимаки при розмноженні частково втрачають контроль над своїм рабом. А може, на цей час вони його просто знерухомлюють. Схоже, так воно й було, бо Старий не ворушився.

Коли я вже здався, виснажений і впевнений, що вирватися не зможу, мій погляд впав на миготливу сріблясту лінію по центру слимака, яка означала, що розділення має от-от завершитися. Саме ця лінія й змінила хід моїх думок, якщо в моїй помутнілій голові ще лишалися хоч якісь думки.

Мої руки були зв’язані за спиною, щиколотки зв’язали також, а поперек був пристебнутий до крісла. Але мої ноги, хоча й зв’язані, мали змогу вільно рухатися від пояса й донизу — ременя для ніг крісло не мало.

Сповзши по спинці донизу, щоб максимально вивільнити ноги, я високо ними змахнув і обрушив їх на панель, від чого спрацювали одночасно всі стартові прискорювачі машини.

Прискорення вийшло вельми потужним, скільки g воно додало, я точно не знаю, бо невідомо, скільки в прискорювачах лишалося палива. Як виявилося, ще багато. Нас обох різко вдарило об спинки крісел, причому батька вдарило значно сильніше, бо він не пристебнувся. Його торохнуло об спинку так, що незахищений і безпорадний слимак був розчавлений між двома масами, і його драглисте тіло розбризкалося навсібіч.

У батька почалися ті жахливі конвульсії, які мені вже тричі доводилося спостерігати раніше. З перекошеним обличчям і скрюченими пальцями він відскочив від спинки й вдарився об кермо.

Машина увійшла в піке.

Я сидів і відчував її падіння, хоча, скоріше, не сидів, а висів на ремені, який обтягував мій поперек. Якби тіло батька не порушило керування так безнадійно, я міг би чимось зарадити — хоча б скерувати авто угору своїми зв’язаними ногами. Взагалі-то, я намагався це зробити, але у мене нічого не вийшло. Ймовірно, прилади керування були заклинені та ще й зіпсовані.

А тим часом альтиметр діловито цокав, відміряючи висоту. Коли я спромігся поглянути на нього, він вже показував п'ять тисяч метрів. Потім було чотири... три... дві... — і насамкінець у нас лишився наш останній кілометр.

На висоті п’ятисот метрів увімкнувся поєднаний із висотоміром радар, і одне за одним почали спрацьовувати носові сопла. Кожного разу ремінь впивався мені в живіт, і мене врешті вирвало. Я подумав, що ми врятовані і що тепер машина вирівняється по висоті, але не так сталося, як гадалося: батько своїм тілом затиснув кермо. Я все ще думав про це, коли ми врізалися в землю.

Я прийшов до тями, поволі усвідомлюючи, що мене колисають. Мене це дратувало, я хотів, щоб колисання припинилося: навіть найменший порух завдавав мені нестерпного болю. Я примудрився розплющити одне око — друге не розплющувалося взагалі — і тупо озирнувся довкола в пошуках причини мого роздратування.

Наді мною виднілася підлога машини, але мені довелося витріщатися на неї досить довго, щоб збагнути, що це — справді підлога. Поки я вдивлявся в неї, мені вдалося смутно пригадати, де я є і що трапилося. Мені згадалося круте піке й падіння, і я зрозумів, що врізалися ми не в землю, а у якийсь водний масив — мабуть, у Мексиканську затоку, — але насправді мені було байдуже.

Несподівана думка про батька враз наповнила мене горем і відчаєм. Розірваний ремінь мого сидіння марно теліпався наді мною. Мої руки й досі були зв’язані. Мої щиколотки також, одна рука, схоже, була переламана. Одне око міцно залипло, а дихати було боляче, тож я кинув складати перелік моїх ушкоджень. Батька за кермом не було, і це мене здивувало. З болісним зусиллям я повернув голову, щоб оглянути решту машини своїм здоровим оком. Батько лежав неподалік мене, його голова була десь за метр від моєї. Він був холодний і закривавлений — мені здалося, що він мертвий. Напевне, той метр я долав щонайменше пів години.

Я ліг до нього лицем до лиця, мало не торкаючись його щоки. Наскільки я міг судити, в батькові не лишилося жодної краплини життя, принаймні якщо судити з тої химерної скрюченої пози, в якій він лежав.

— Татку, — хрипко мовив я. А потім заволав: — Татку!

Його повіки затремтіли, але не піднялися.

— Привіт, синку, — прошепотів він. — Спасибі тобі, хлопче, спасибі.... — Його голос завмер.

Я хотів струснути його, але тільки й зміг, що закричати:

— Татку, прокидайся! З тобою все гаразд?

Він знову заговорив так, наче мовити кожне слово було для нього болісним завданням.

— Твоя матір. просила передати. що вона пишалася тобою.

Його голос знову завмер, а дихання стало важким, в ньому з’явився отой зловісний звук сухої тріски.

— Татку, — схлипнув я, — не помирай, бо я без тебе не зможу.

Його очі широко розкрилися.

— Та ні, синку, зможеш. — Він замовк, важко дихаючи, а потім додав: — Мені так боляче, хлопчику.

Його очі знову заплющилися.

Більше з нього я нічого не витягнув, хоча волав і верещав. А потім припав до нього щокою, і мої сльози змішалися з брудом і кров’ю.

А тепер — на зачищення Титана!

Кожен із нас, хто збирається в дальню дорогу, пише один із таких звітів, бо ми знаємо, що можемо не повернутися. Якщо не повернемося, то це буде нашою спадщиною вільним людям — все, чого ми навчилися, і все, що ми знаємо про те, як функціонують паразити з Титана, і що їм потрібно протиставити. Незважаючи на майже повний успіх операції «Милосердя», немає підстав вважати, що всі слимаки повиздихали. Не далі як минулого тижня повідомлялося, що на території Юкон застрелили ведмедя зі слимаком на спині.

Людська спільнота завжди має бути насторожі; особливо вона має бути насторожі років через двадцять п’ять віднині, якщо повернемося не ми, а летючі тарілки. Ми не знаємо, чому потвори з Титана слідують двадцятидев’ятирічному циклу сатурнального року, але факт залишається фактом. Людство має багато циклів, які збігаються із земним роком; причини можуть бути так само простими і в титанців. Ми сподіваємося, що вони виявляють активність лише в один із періодів їхнього року, і якщо це так, то операція «Помста» може завершитися тріумфальним успіхом. Ні, ми не розраховуємо на легку прогулянку. Я візьму участь у цій операції як прикладний психолог (звучить екзотично, еге ж?), але я також і військовик, як і кожен із нас — від капелана й до кухаря. Свій вибір ми зробили раз і назавжди. Ми покажемо цим слимакам, що вони зробили велику помилку, зв’язавшись із найжорсткішою, найпідступнішою, найсмертоноснішою, найнепоступливішою і найталановитішою формою життя в нашому шматочку космічного простору, з істотами, яких можна вбити, але не упокорити.

Я маю свою особисту надію, що ми знайдемо той чи інший спосіб врятувати маленьких ельфів-андрогінів. Ми не змогли врятувати жодного з них у тарілці, яку виявили під Канзас-Сіті вже після того, як війна скінчилася, але це нічого не значить. Сподіваюся, ми з ельфами порозуміємося. Можливо, вони є справжніми аборигенами Титана, і аж ніяк не родичами слимаків.

Виконаємо ми свою місію чи ні, але людство має підтримувати свою цілком заслужену репутацію жорстоких створінь. Якщо слимаки нас хоч чогось навчили, то це здатності, не вагаючись, боротися за свободу будь-де, будь-коли і з повною віддачею. Якби ми цього не навчилися, то цілком заслужено зайняли б почесне місце разом із динозаврами: «Агов, диплодоки, посуньтеся! Ми вже готові до вимирання!».

Бо хтозна, які несподівані смертельні пастки криються в глибинах нашого Всесвіту. Слимаки можуть здатися простими, щирими і вельми приязними у порівнянні, скажімо, з аборигенами планети Сіріус. Якщо це тільки початок, то нам слід винести з нього всі необхідні уроки. Ми гадали, що космос порожній і що ми автоматично стаємо володарями всесвіту — навіть «завоювавши» космос, ми так гадали. Що Марс вже помер, а Венера ще тільки зароджується. Отже, якщо людина хоче бути господарем, або принаймні шанованим сусідом, то їй доведеться за це воювати. Треба орала перекувати на мечі; зворотний шлях — це бабусина казка.

Кожен із нас, хто візьме участь в експедиції, щонайменше один раз побував у полоні слимаків. Тільки той, хто був керований ними, знає, якими підступними бувають слимаки, що з ними треба постійно бути насторожі, і як глибоко треба їх ненавидіти, аби мати натхнення з ними боротися. Кажуть, що космічна подорож триватиме близько дванадцяти років, і це дасть нам із Мері достатньо часу, щоб завершити наш медовий місяць. Так, Мері також вирушає разом із нами. Більшість із нас — одружені пари, а чоловіки-одинаки збалансовані однаковою кількістю жінок-одиначок. Дванадцять років — це не подорож, а спосіб життя.

Коли я повідомив Мері, що ми вирушаємо на Сатурн, вона лише сказала:

— Добре, любий.

Окрім того, у нас буде час іще для двох чи трьох дитинчат. Як каже татко: «Людство мусить примножуватися й продовжувати свій шлях, навіть якщо не знає, куди йде».

Мій звіт місцями недоладний, і я розумію, що перед оприлюдненням дещо слід скоротити, а дещо піддати цензурі, але я вклав у нього все, що бачив і відчував, бо війна з чужинською расою — це війна психологічна, а не війна технічних засобів, тому мої думки та почуття можуть виявитися важливішими, ніж мої вчинки.

Цей звіт я завершую на космічній станції «Бета», з якої ми переправимося на наш корабель «Месник», споряджений Організацією Об’єднаних Націй. Часу для коригування тексту у мене вже не буде — він піде у тому вигляді, в якому є, щоб історикам було цікаво з ним ознайомитися. Вчора ввечері в порту Пайкс-Пік ми попрощалися з татком і залишили з ним нашу маленьку донечку. Вона ще нічого не розуміє, і від цього мені стало трохи сумно. Але ми з Мері неодмінно займемося проблемою дітонародження, причому невідкладно.

Коли я сказав «Прощавай!», татко поправив мене:

— Ти хотів сказати «Бувай!». Ти неодмінно повернешся, а я неодмінно доживу до того часу, з кожним роком стаючи ще більш дивакуватим і противним.

Я сказав, що сподіваюсь повернутися. Татко кивнув:

— Ти повернешся. Надто ти жорсткий і злий, щоб померти. Я дуже вірю в тебе і в таких, як ти, синку.

Настав час перельоту на головний корабель. У мене піднесений настрій. Начувайтеся, ляльководи! Вільні люди йдуть вас нищити!

Буде вам смерть і руйнація!

ПРИМІТКИ ДО ТЕКСТУ:

Використаний у цій книзі текст є виправленим виданням 1990 року, опублікований компанією Del Rey Books, дочірнім підприємством видавництва Ballantine Books, Нью-Йорк.

КУЛЬТREAD

Г. Селбі-молодший. «Реквієм по мрії» Р. Дж. Воллер. «Мости округу Медісон» Е. Нейдерман. «Адвокат диявола» Б. І. Елліс. «Американський психопат» А. Гейлі. «Аеропорт»

А. Гейлі. «Готель»

Т. Гарріс. «Червоний Дракон»

Т. Гарріс. «Мовчання ягнят»

Т. Гарріс. «Ганнібал»

Т. Гарріс. «Сходження Ганнібала» Д. Лігейн. «Острів проклятих» Дж. Орвелл. «1984. Колгосп тварин» І. Бенкс. «Осина фабрика» Д. Сеттерфілд. «Тринадцята казка» К. Мак-Каллоу. «Ті, що співають у терні» Д. Кінг. «Щоденник кілера» Р. Гайнлайн. «Двері у Літо» Н. Горнбі. «Фанат»

І. Велш. «Екстазі»

К. Стокетт. «Прислуга»

Р. Метісон. «Я — легенда»