Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0688-6 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:King S. Dolores Claiborne : A Novel / Stephen King. — New York: Scribner, 2016. — 216 p.

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук

Моїй матері, Рут Пілзбері Кінг

Чого хоче жінка?

Зиґмунд Фройд

У північно-західній частині Мейну — місцевості, відомій як район озер, — навколо мальовничого озера під назвою Дарк-Скор вигинається, наче місяць-молодик, містечко Шарбот. Дарк-Скор — одне з найглибших озер Нової Анг­лії, подекуди завглибшки понад триста футів. Дехто з тутешніх стверджує, що воно бездонне, але зазвичай після кількох кухлів (у Шарботі кількома вважається з пів дюжини).

Якщо на мапі штату з північного заходу на південний схід накреслити пряму лінію, яка починалася б від дрібної картографічної точки, що представляє Шарбот, і тягнулася б через більшу точку, що позначає місто Бенґор, можна було б дійти до найдрібнішої з усіх точок — крихітної зеленої зернини десь в Атлантиці, за шістнадцять миль від Бар-Гарбора. То острів Літл-Тол, з населенням 204 людини за переписом 1990 року, яке зменшилося з абсолютного максимуму — 527 мешканців — у 1960-му.

Ці дві невеличкі спільноти, розташовані за сто сорок миль навпрямки, обрамляють острівні та прибережні деталі найбільшого штату Нової Англії, наче пара неприкметних книготримачів. У них нема анічогісінько спільного. Узагалі сутужно було б знайти мешканця одного з цих містечок, який знав би хоч когось із другого.

Проте влітку 1963 року, останнього літа перед тим, як Америка — і весь світ — назавжди змінилася через кулю одного вбивці, Шарбот і Літл-Тол зв’язало дивовижне небесне явище: останнє повне сонячне затемнення, яке можна було спостерігати в Новій Англії аж до року 2016-го.

І через Шарбот на крайньому заході Мейну, і через Літл-Тол у крайній східній точці штату пролягала смуга повного затемнення. І хоча того спокійного вологого дня мешканці понад половини містечок уздовж цієї смуги не могли побачити те явище через низько навислі хмари, як у Шарботі, так і в Літл-Толі можна було насолодитися ідеальними умовами для перегляду. Для мешканців Шарбота затемнення почалось о 16:29 за північноамериканським східним часом. Для мешканців Літл-Тола — о 16:34. Період повного затемнення, яке пронеслося штатом, протривав майже три хвилини. У Шарботі цілковита темрява панувала із 17:39 по 17:41. Літл-Тол пітьма поглинула з 17:42 до 17:43, фактично на п’ятдесят дев’ять секунд.

Коли ця дивна темрява прокотилася хвилею по штату, загорілися й заповнили денне небо зорі, усілися на нічліг птахи, над димарями бездумно кружляли кажани, а на пасовиськах полягали й поснули корови. Сонце перетворилося на шпарке відьмине кільце[1] в небі, і поки світ у тій латці неприродної чорноти завис і примовк, а цвіркуни засокотали, двоє людей, які ніколи не побачаться, відчули одна одну, обернулися одна до одної, наче квіти, що обертаються за сонячним теплом.

Однією з них була дівчина на ім’я Джессі Мейгут — вона перебувала в Шарботі, на західному кінці штату. Другою була матір трьох на ім’я Долорес Сент-Джордж — вона була на острові Літл-Тол, на східному кінці штату.

Обоє почули посеред дня пугикання сов. Обоє лежали в глибоких долинах жаху, страхітливих містинах, про які, здавалося їм, розповідати не доведеться ніколи. Обоє повва­жали ту темряву цілком доречною та дякували за неї Богові.

Джессі Мейгут вийде за Джералда Берлінґейма, і її істо­рію описано в «Джералдовій грі». Долорес Сент-Джордж поверне собі дівоче прізвище і стане Долорес Клейборн — вона розповідає свою історію на подальших сторінках. Обидві історії — оповіді про жінок на смузі затемнення та про те, як вони виринули з пітьми.

Шо питаєш, Енді Бісет? Чи «розумію я ці права з того, як ти їх мені пояснив»?

Падоньку! От чого деякі хлопи такі дубові?

Нє, та ви не подумайте — уже доста вам галайкати, вже й мене пора троха послухати. Я собі думаю, шо ви мене до самого рання слухати будете, то можете вже зачинати привикати. Само собою, шо я розумію, шо ти мені прочитав! Шо, хіба так виглядає, гейби мені вся олія з голови витекла, відколи виділа тебе у склепі? То лиш-но в понеділок було, якшо ти вже забув, бідолахо. Я ше говорила, шо жінка тобі такої публíки наробить, за то шо черствий хліб купуєш, — не жалій ухналя, бо підкову загубиш, як то старі люди кажуть, — і правду ж говорила, шо, нє?

Я свої права, Енді, розумію прекрасно. Мама моя дурних не ростила. І обов’язки свої я також розумію, дякувати Богові.

Кажеш, всьо, шо я скажу, можуть використати проти мене в суді, так? Ну чисте чудо, їй-бо! А ти, Френку Пру, шо зуби скалиш? Ти, може, теперка і весь такий поліцай-крутелик, але онде недавно бігав в обвислім підгузку і так само шкірився, шо дурний. Дам тобі пораду невелику — як сидиш коло такої старої бабери, як я, то ліпше так зуба­ми не світи. З таким лицем більше подобає йти на рекламу трусів у каталозі «Сірз»[2].

Добре, посміялися, та й доста. Пора вже й до діла. Я вам трьом тьму-тьмущу всього повідаю, як теперка зачну, і тьму-тьмущу з того, певно, таки можна використати проти мене в суді, якби то комусь захтілося, коли вже стілько часу минуло. То чистий анекдот, але люди на острові більшу частину з того й так знають, а самій мені давно ну майже посрати на то всьо з високого горба, як старий Нілі Робішо казав, як був нализувався. А нализаний він майже весь час був, кого хочете спитайте, то скажуть.

Але не посрати мені на одно, і я того й прийшла сюда сама, не силою. Я ту суку Віру Донован не вбивала, і шо би ви собі теперка не думали, я хочу зробити так, аби ви мені повірили. Це не я її з тих сходів скинула, аби їм добре було. Якшо схочете за то друге мене посадити, питань нема, але крови тої суки в мене на руках нема. І я собі думаю, Енді, шо ви мені таки повірите, доки я договорю. Ти все був файним хлопцем, не то шо майже всі інші. Маю на увазі, ти чоловік справедливий. І тепер виріс достойним хлопом. Лиш ти сильно носа не задирай. Ти, як і люби´й хлоп, виріс коло жінки, яка тобі прала, ніс витирала і показувала, куда йти, як зачинав блудити.

Але перед тим як зачнем — вас, Енді й Френку, я певно шо знаю, але шо то за пані з магнітофоном?

А, Боже, Енді, та я знаю, шо то стенографістка! Хіба я не сказала, шо мама моя дурних не ростила? Мені в листопаді, може, і стукне вже шістдесят шість, але всі клепки ше при мені. Я знаю, шо жінка з магнітофоном і записником — то стенографістка. Я всі ті програми дивлюся про суд, навіть «Закон Л.-А.», а там можна подумати, шо ніхто довше як п’ятнадцяти хвилин не може в одязі пробути.

Тебе як звати, дівочко?

Ага… і де ти така вродилася?

Ой, та доста вже, Енді! Ти шо, якісь страшні плани мав на нинька? Може, на гальківку зібрався, подивитися, чи вдасться наловити парочку тих зайд, шо без документів венерок копають? То, певно, було би багацько інтересніше, ну чуть серце не репнуло би, нє? Ха!

Отак. Так ліпше. Ти Ненсі Бенністер з Кеннібанку, а я Долорес Клейборн прямо відси-во, з Літл-Тола. Так от, я вже сказала, шо зібралася тут балакати, як на сільськім базарі, доки не скінчимо і ви не ввидите, шо я абсолютно не брехала. Того відразу кажу, якшо треба балакати голосніше чи повільніше, ти кажи. Стидатися ніц не треба. Я хочу, шоб ти кожне, курва, слово записала, і зачнім відразу з того: двадцять дев’ять років тому, коли шеф поліції Бісет, котрий отут-от сидить, був у першім класі та злизував клей ззаду тих своїх наліпок з пітчерами, я вбила свого чоловіка, Джо Сент-Джорджа.

Якийсь тут протяг, Енді. Може би, так не тягнуло, якби ти піддувало своє троха прикрив. Та й не тямлю, чого то ти такий зачудований. Сам знаєш, шо то я вбила Джо. То всі на Літл-Толі знають і, певне, ше половина народу через протоку в Джонспорті так само. Просто ж ніхто не міг ніц доказати. І я би тут зара’ не була, не признавалася би ні в чім перед Френком Пру та Ненсі Бенністер із Кеннібанку, якби не та тупа сука Віра, яка знов за свої старі штуки-дрюки взялася.

Ну шо ж, більше вона вже за них не візьметься, еге ж? Хоч якась розрада, можна сказати.

Ти, Ненсі, підсунь той магнітофон до мене ближче, кицю. Якшо ми вже то робимо, то треба робити всьо правильно, аби я скисла. От ті японці, ну такі вже вони хитромудрі штукенції роблять, нє? Так і є… але, певне, ми обидві знаємо, шо всьо, шо та лента пише всередині тої файнюлі, відправить мене до скону в жіночу виправну. Ну але шо вже зробиш, інакше нема як. Бог мені свідок, я все знала, шо Віра Донован буде мені погибеллю, — тільки-но перший раз її ввиділа. Ну і дивіться, шо вона натворила — просто подивіться, шо та йобана стара сука мені натворила. Цього разу вона мені вже весь компот запохабила. Але такі вже ті багачі є. Як не заб’ють до смерти, то до скону добротою зацілюють.

Шо?

Йой, падоньку! Та зара’, Енді, дай договорити нормально! Я ше думаю, чи правильніше буде повісти ззаду наперед, чи спереду назад. Я так думаю, троха хляпнути собі, то так не можна, та?

Ой, та до сраки ту вашу каву! Можеш хоч цілий кавник узяти та й в гузицю собі заткати. Просто дай води стакан, як жалко тобі хоч крапельку «Біма» з шухляди в столі. Я не…

Ну а ти як думаєш, звідки я то знаю? Йой, Енді Бісет, Енді Бісет, інакша людина подумала би, шо ти онде-во вчора з коробки від крекерів виліз. Думаєш, тут на острові люди лиш про то, як я свого чоловіка забила, балакають? Та то вже не новина ніяка, чоловіче. От ти — тобі ше можна сраку помити.

Дякую, Френку. Ти так само все був гарним хлопцем, хоч і тяжко було на тебе в церкві дивитись, доки мама не вилічила тебе від тої звички паршивої кози в носі шукати. Падоньку, та бувало, шо так глибоко ті пальці затикав, шо можна було подумати, ти там мозки собі вибереш. ’Кого чорта розчервонівся? Ше-м не виділа малих, які би хоч раз не добували то зелене золото в себе в дзюбку. Ти хоч знав, шо не можна лізти руками в штани, яйця там мнути, хоча би в церкві, а є ж купа хлопців, які до сих пір…

Та, Енді, та — зара’ зачну вже розказувати. Най го вирве, от хто-хто, а ти так і не вичесав у себе там усе в пахвині, правда?

Я так скажу: зійдемся насередині. Замість розказувати спереду назад чи ззаду наперед, зачну від середини і далі піду і туда і сюда. А як тобі, Енді Бісет, таке не подобається, можеш то записати собі в таємний список і відправити ксьондзові.

У нас із Джо було троє дітей, і як він літом шістдесят третього вмер, Селені було п’ятнадцять, Джо-молод­шому — тринадцять, а малому Пітові лиш дев’ять. Ну шо ж, Джо не лишив після себе ні горщика, аби посцяти, ні вікна, аби вилити…

Я так собі думаю: тобі, Ненсі, прийдеться троха то прикрасити, нє? Я ж просто стара баба з пакосним характером і ше пакоснішим язиком, але таке вже буває, коли в тебе пакосне життя.

Так, шо я розказувала? Ше ж не забула все геть-чис­то, нє?

А… так. Дякую, солоденька.

А лишив мені Джо лиш-но ту хатчину коло Східного рогу й шість акрів землі, здебільш хащі ожинника та оте чагариння, шо відростає після повної вирубки. Шо ше? Ну, давайте подивимось. Три машини, шо не їздили, — два пікапи і один лісовоз, чотири корди дров, борги в зошиті в склепі, борги в господарськім, борги в нафтовій компанії, борги в похороннім домі… і знаєте, яка вишенька на тім сранім пляцку? Ше й тижня не минуло, як його вложили в землю, як прийшов той пияцюга Гаррі Дусет із якоюсь сраною борговою розпискою, де писалося, шо Джо був йому винен двадцятку в бейсбольнім заклáді!

Ото всьо він мені лишив, але ви ж не думаєте, шо він ше якихось грошей зі страхівки зоставив? Дідька лисого! Хоч, може, в результаті то й на добре вийшло. Може, дойду до того, доки закінчу, але просто хочу сказати, шо Джо Сент-Джордж взагалі не був мужчиною. То був просто, курва, кіл у мене на шиї. Та навіть гірше, бо кіл хоч не нализується й не приходить додому весь у смеріді від пива та й ше хоче поїбстися в першій ночі. Я його вбила не через то, шо ото розказую, але, думаю, зачинати ліпше якраз з того.

Острів — взагалі не підхоже місце, аби хоч кого вбивати, скажу я вам. Воно так, ніби все хтось десь поруч є, все хтось хоче носом до тебе запхатися, якраз тогди, коли тобі найменше треба. Того я то й зробила тогди, коли зробила, і я ше до того дойду. Поки стане сказати, шо я то зробила десь за три роки після того, як чоловік Віри Донован вмер у тім трафунку з мотором коло Балтимора, де вони жили, як не літували на Літл-Толі. Тогди ше більшість шариків і роликів у Віри в голові були на місці.

Як Джо віддав Богу душу, а грошей не було, я впинилася троха в труднації, я вам кажу — мені здається, шо ні в кого на білім світі нема такого безпросвітку, як у жінки, яка сама на шиї дітей тримає. Я вже чуть не намірилася перепливати протоку й шукати роботу в Джонспорті, продавати в «Економі» чи кельнеркою в ресторації якійсь, і тут та манда безтолкова неждано-негадано вирішує собі жити на острові весь рік. Майже всі подумали, шо то вона блекоти об’їлася чи шо, але я геть не подивлялася — на той час вона й так більше тут бувала, ніж іше десь.

Той хлоп, шо тогди в неї робив, — не пам’ятаю, як його звати, але ти знаєш, про кого я, Енді, той жеребець безголовий, шо все так штани затягував, аби всі виділи, шо яйця в нього, як ті слоїки мейсона, — подзвонив мені і сказав, шо наша мадам (так він її все називав, «наша мадам», ну чи не дундук, їй-бо) хоче знати, чи не пішла би я до неї в найми на цілий день економкою. Ну, я в них так робила ше від 1950 року кожного літа, і думаю, шо то абсолютно нормально, шо вона перше подзвонила мені, а не ше комусь, але тогди так здавалося, ніби то сам Бог мені за молитви віддячив. Я відразу пристала на то й робила в неї аж до вчора, коли вона полетіла зі сходів на ту свою голову дурну порожню.

Де там її чоловік робив, Енді? Літаки будував, правда?

Йой. Ая, мені здається, шо я таке чула, але самі знаєте, як то люди на острові говорять. Точно я знаю лиш то, шо були вони люди імущі, і то добре імущі, і як він умер, то всьо добро перейшло їй. Ясно, крім того, шо собі держава забрала, і я сумніваюся, шо там вийшло хоч троха більше, ніж вони їй і так боргували. Майкл Донован був головатий, як та сова. Та й хитрий, не без того. І хоч ніхто би не повірив з того, яка вона була за останні десять років, але Віра й сама була хитрюга, як він… і пробула хитрюгою аж до самого скону. Цікаво мені, чи знала вона, в якім багнищі впинюся я, як вона вмре якось інакше, а не тихомирно в ліжку від нормального інфаркту? Я нині майже весь день пробула на Східнім розі, сиділа на тих благих сходах і про то думала… про то і ше пару соток других речей. Перше я би подумала, нє, в миски вівсяної каші більше мозків, ніж у Віри Донован під кінець віку, а потому згадала, як вона повелася з тим пилососом, і подумала, може бути… так, може таке бути…

Але то вже неважно. Єдине, шо тепер грає роль, — це то, шо я вискочила з дощу та під ринву, і мені би страшенно хтілося звідти вже вилізти, перше ніж ше зачну вже зовсім тонути. Якшо ше можна вилізти.

Я зачинала з того, шо працювала у Віри Донован економкою, а кінець кінцем стала тим, шо називають «платною компаньйонкою». Небагато часу мені знадобилося, шоби зрозуміти, у чім різниця. Як була економкою, мені треба було їсти гімно по вісім годин на день, п’ять днів на неділю. А як стала платною компаньйонкою, то прийшлося їсти гімно кожен круглий день.

Перший інсульт у неї стався вліті 1968-го, як вона дивилася по телевізору Національний з’їзд демократичної партії в Чикаґо. Той був маленький, і вона в тім винила Г’юбер­та Гамфрі. «То був останній зайвий раз, що я подивилася на того раденького козла, — сказала вона, — от у мене одна вена до дідька й тріснула. Я б мала подумати, що таке може бути, і на його місці так само міг бути й Ніксон».

У 1975-му інсульт у неї вже був сильніший, і того разу вона вже не мала як на політиків вину спихати. Доктор Френо то їй сказав, шо ліпше кидати курити й пити, але міг і не стрясати так повітря — така кітка, як Віра Поці­люй-мене-в-гузицю Донован, навіть не думала слухати простого сільського доктора, як ото Чіп Френо. «Я ще в нього на похороні буду, — говорила вона, — і скотчу із содовою в нього на надгробку вип’ю».

Якийсь час думалося, шо так воно й буде — він її шпетив, а вона собі суне далі, як та «Королева Марія»[3]. Далі, у 1981-му, її вдарив уже добрячий, а наступного ж року той її жеребець розбився в аварії на материку. Тогди я до неї і переїхала — в жовтні 1982-го.

Чи мусіла я то робити? А дідько його зна. Певно, нє. У мене була соціологічна поміч, як то називала стара Гетті Маклеод. Небагато, але на тогди діти вже давно повиростали — малий Піт взагалі пропав з лиця землі, бідне заблудле ягнятко, — і троха долярів я собі відложила. На острові все було жити дешево, і хоч тепер то вже не так, як було колись, всьо одно багацько дешевше, ніж на материку. Того, певно, я не мусіла жити з Вірою, нє.

Але на тогди ми вже з нею одна до другої привикли. Хлопам то тяжко пояснити. Я собі думаю, от Ненсі з тими своїми ручками, записниками й магнітофонами то розуміє, але, відай, їй говорити не можна. Ми привикли одна до другої так, як, певно, два старих лилики привикають висіти догори ногами одне коло другого в одній печері, хоч і ліпшими коліжанками їх точно не назвеш. Та й то не невідь-яка велика переміна була. Найбільше, шо змінилося, то хіба шо прийшлося святочну одежу вішати коло домашньої, бо вже з осени вісімдесят другого я там була щодень цілий день і майже всеньку ніч. Троха ліпша стала плата, але не настілько добра, шоби можна було зробити первісний платіж собі на перший «кадилак», якшо розумієте. Ха!

Я собі думаю, я за то взялася здебільш через то, шо більше нікому було то робити. У неї був комерційний директор у Нью-Йорку, хлоп із прізвищем Ґрінбуш, але Ґрінбуш не збирався приїздити в Літл-Тол, шоби слухати, як вона вересканить на нього з вікна спальні, аби перевірив і вішав ті простині на шість прищіпок, а не на чотири, і так само він не збирався переїжджати в її кімнату для гостей, міняти їй підгузки та підтирати ту грубу стару задницю, поки вона буде робити його винним, шо краде копійки в неї з якоїсь тої сраної фарфорової свинки, і горлопенити, шо вона його за то в тюрму відправить. Ґрінбуш виписував чеки. Я мила їй сраку й вислуховувала репети через простині, ковтунці порохів і ту срану фарфорову свинку.

І шо з того? Я за то медалі не прошу, навіть Пурпурового серця. Я за своє життя багато гімна намилася, а ше більше наслухалась (я ж шістнадцять років була жоната на Джо Сент-Джорджі, пам’ятаєте), і ніц, рахітом від того не заслабла. Думаю, шо я кінець кінцем не лишила її, бо в неї більше нікого не було. Або я, або дім для пристарілих. Діти ніколи до неї не приїздили, і то одно, через шо мені було її жаль. Ви собі не думайте, я не чекала, шоби вони взялися мені помагати, але не тямила, чого вони не можуть вирішити ту стару колотнечу, шо там у них була, і хоч подеколи приїжджати, шоб хоч на день чи на вихідні з нею побути. Та, на ту суку було тяжко дивитися, тут не перечу, але то ж їхня матінка. Ну і на тогди вона вже була стара. Певна річ, я теперка знаю набагато більше, ніж тогди, але…

Шо?

Та, то є правда. Шоб мені відсохло, як брешу, як мої внуки кажуть. Самі подзвоніть тому Ґрінбушу, як мені не вірите. Думаю, як та новина розійдеться, — а вона розійдеться, то все так є — буде ше одна соплива стаття в Бенґорській «Дейлі Ньюз» про то, як то всьо чудесно. Ну, хочу вам сказати — у тім нема ані грама чудесного. То сране страховиння. Шо би тут не вчинилося, люди будуть казати, шо то я її намовила зробити то, шо вона зробила, а далі порішила її. Я знаю, Енді, і ти так само знаєш. Ні на небі, ні на землі нема такої сили, яка би не дала людям думати найгірше, коли їм так хочеться.

Ну, але ні однісіньке, курва, слово з того, не є правдивим. Я її ні до чого не силувала, і вона точно не зробила то, шо зробила, через то, шо любить мене чи якось мене вподобала. Я собі думаю, шо вона могла таке вчворити через то, шо думала, шо шось мені винна — по-свому, по-чудному, вона могла подумати, шо до дідька винна мені, і то була б не вона, якби шось сказала. Може навіть бути так, шо то, шо вона зробила, — то вона мені так віддячила… Не за то, шо я її засрані підгузки міняла, а за то, шо була з нею, коли з кутів вилізали дроти чи з-під ліжка вилізали ковтунці.

Я знаю, шо ви не розумієте, шо я мелю, але ше зрозумієте. Перед тим, як відкриєте ті двері та вийдете з цеї кімнати, слово вам даю, шо всьо ви зрозумієте.

Вона була сукою в трьох манерах. Я знавала жінок, у яких і більше таких манер було, але три — то вже добре для пристарілої бабці, яка здебільш чи на візку інваліднім, чи на ліжку. Три — то до дідька добре для такої жінки.

Перша манера — то коли вона була сукою, бо не могла інакше. Пам’ятаєте, як я сказала за ті прищіпки, шо їх треба було рівно шість, аби вішати простині, але не чотири. Ну, то лиш один приклад.

Були конкретні методи, як ти мусіла всьо порати, якшо робиш у пані Поцілюй-мене-в-гузицю Віри Донован, і ніяк не можна було ніц із того забувати. Вона з порогу казала, як всьо має бути, і я вам тут повідаю, шо так всьо й було. Якшо ти шось забула, то вона крила тебе на чім світ стоїть. Якшо забула другий раз, вона врізала плату. Якшо забула третій раз, то алєс — пензлюй де хоч, і ніяких відмовок вона не слухала. Таке було у Віри правило, і я ніц проти не мала. Я думала, шо то є різко, але то є і спра­ведливо. Якшо вона двічі тобі сказала, на які підставки викладати випічку, як витягнеш із духовки, і ніколи не викладати її на кухні на підвіконня, як то роблять ті плюгаві ірландці, а ти всьо одно не запам’ятала, дуже навіть напевно, шо ти ніколи того не запам’ятаєш.

Три погрішності — і за двері, таке було правило, і там не було абсолютно ніяких винятків, і через то за ті роки я проробила в тій хаті з цілою купою різного люду. Я не раз чула в колишні часи, шо робити в Донованів, то як заходити в ті двері-каруселі. Можеш один раз прокрутитися з ними, можеш і два, а декому й десяток чи навіть більше раз удається, але кінець кінцем тебе все випльовує на тротуар. Того, коли я перший раз йшла до неї робити, — то було в 1949-му, — я туда йшла, гейби в печеру до змія. Але вона була не така злосна, як то люди люблять розказувати. Якшо вмієш добре слухати, то на роботі вдержишся. Я вміла, і жеребець той так само вмів. Але з нею постійно треба було бути насторожі, бо вона була тямка, бо вона все знала більше про то, шо діється в люду на острові, ніж інші літники… і того, шо вона бувала підла. Ше тогди, ше до того, як з нею приключилися всі ті біди, вона бувала підла. Для неї то було як хобі.

— Що ти тут робиш? — питає вона в мене в перший день. — Хіба ти не маєш сидіти вдома, бавити малу дитину й готувати великі гарні вечері для свого благовірного?

— Пані Каллем готова дивитися за Селеною по чотири години на день, — кажу я їй. — Можу працювати лиш на пів ставки, добродійко.

— Мені тільки й треба когось на пів ставки, як і було написано в оголошенні у вашій місцевій пародії на часопис, — відворкує вона — лиш показує мені край того свого гострого язика, а не ріже ним відразу, як багато разів буде різати потому. Пам’ятаю, шо того дня вона в’язала. Та жінка вміла в’язати скоро, як блискавка, — для неї ціла пара шкарпеток за день то взагалі не була проблема, навіть як зачинала десь аж у десятій. Але вона казала, шо до того має бути настрій.

— І то правда, — сказала я. — Так воно є.

— Мене не звати «І то правда», — сказала вона та відклала в’язання. — Мене звуть Віра Донован. Якщо я тебе візьму на роботу, ти маєш називати мене мадам Донован — принаймні доти, доки ми не познайомимося краще, щоб це змінити, — а я називатиму тебе Долорес. Зрозуміло?

— Так, мадам Донован, — сказала я.

— Добре, початок непоганий. Тепер скажи мені таке. Що ти тут робиш, Долорес, якщо сама маєш дім, за яким треба доглядати?

— Хочу троха підробити до Різдва, — сказала я. Як ішла туда, я вже вирішила, шо так скажу, як вона запитає. — А якшо я до того часу вас влаштую — і якшо мені сподобиться у вас робити, звісно, — може, лишуся на довше.

— Якщо тобі сподобається працювати у мене, — повторює вона, а далі закочує очі, ніби то найдурніше, шо вона коли-небудь чула, — як хоч комусь може не сподобатися робити у великої Віри Донован? І тут вона ше повторює: — Гроші до Різдва. — Змовкає, весь той час на мене дивиться, а далі знов повторює, і так ше більше єхидно: — Ги-рош-ші до Різд-вах!

Як вона й догадалася, насправді я там була, бо в холодильнику в мене вже не знати котра миша повісилась, і вже тогди я мала проблеми з чоловіком, а вона лиш хтіла повидіти, як я зачервоніюся й опущу очі, аби знати точно. То я й не червонілась і очей не опускала, хоч мені було лиш-но двадцять два і я була дуже близька до того. І я би так само ні одній живій душі не призналася, шо вже тогди дійсно мала проблеми — з мене того дикими кіньми би не витягли. Пояснення з грошима на Різдво Вірі вистачило, хай як єхидно вона про то говорила, і всьо, шо я собі дозволила сказати, — це то, шо того літа грошей із догляду хатів було троха менше, ніж все. Лиш через багато років я змогла признатися, чого я того дня пішла в саме кубло тої зміюки: мені треба було знайти варіант, як відкласти троха грошей, які Джо пропивав за тиждень чи програвав по п’ятницях увечері в покер у шинку «Фаджі» на суші. Тогди я ше вірила, шо любов чоловіка до жінки й жінки до чоловіка сильніша, ніж любов до пійла й дебошу, — та любов кінець кінцем підійметься наверх, як вершки на молоці. За наступні десять років я зрозуміла, шо помилялася. Світ деколи як якийсь нещасний шкільний клас, нє?

— Ну, — сказала Віра, — ми дамо одна одній спробу, Долорес Сент-Джордж… хоча, навіть якщо тобі все вдаватиметься, припускаю, за рік чи десь так ти однаково будеш знову вагітна, і тоді я тебе бачитиму востаннє.

По правді кажучи, я вже прямо тогди була два місяці як вагітна, але і то також із мене було навіть дикими кіньми не витягти. Я хтіла мати ті десять долярів на тиждень із роботи, і я їх діставала, і ліпше вам мені повірити, як скажу, шо я там кожну щербату копійку відробила. Я того літа гарувала як віл, а як прийшов День праці, Віра спитала, чи не хочу я й далі в них робити, як вони поїдуть назад до Балтимора, — хтось же має таку велику хату весь рік тримати в ладі, самі розумієте — то я на то й пристала.

Я все там робила, доки не лишився місяць, як мав родитися Джо-молодший, і вернулася до роботи ше скоріше, ніж від цицьки його відлучила. Вліті я його лишала з Арлін Каллем, — Віра би не стерпіла плаксивого малого в себе в хаті, нє, — але як її з чоловіком не було, я приносила з собою і його, і Селену. Селену здебільш можна було лишати саму — навіть у два роки, майже три, їй багато в чім можна було довіряти. Джо-молодшого я возила із собою у візку на щоденних обходах. Він перший раз пішов у неї в головній спальні, хоча, ви мені повірте, Віра про то навіть не чула.

Вона подзвонила мені за тиждень після родів (я чуть не передумала відправити їй оголошення про народження, а далі подумала, раз вона гадає, шо я чекаю якогось файного подарунка, то її проблема), привітала із синочком, а потому сказала то, чого, я думаю, вона і дзво­нила, — шо тримає моє місце. Думаю, вона хтіла, аби я розчулилась, і так і сталося. То, певно, був найвищий комплімент, який могла вділити така жінка, як Віра, і для мене то означало набагато більше, ніж двадцятип’яти­доляровий чек із премією, який мені прийшов на пошту від неї в грудні того року.

Вона була строга, але чесна, і в себе в тій хаті вона все була начальницею. Її чоловіка там не було, хіба раз днів на десять, навіть по літах, коли вони би там мали весь час жити, але навіть як був, всьо одно було видно, хто старша. Може, у нього там хоч двісті, хоч триста робітників, у яких сподні спадають, як він шось там лялякає, але Віра була начальницею всьої-всьої машинерії на Літл-Толі, і коли вона йому казала скидати капці й не розносити болото по гарнім чистім килимі, він слухався.

І, як я вже казала, вона всьо робила по-свому. Ой, ше й як! Не знаю, звідки вона того понабиралася, але точно можу сказати, шо вона була як полонена в тих всіх своїх замислів. Якшо шось робилося не по-правильному, в неї або голова боліла, або живіт. Вона стілько часу за день тратила на то, шоби всьо перевіряти, шо я багато думала, може, їй було би спокійніше на душі, якби просто позвільняла всіх і сама всьо господарство порала.

Усі балії треба було чистити «Спік-н-спеном», то по-перше. Не «Лестойлом», не «Топ джобом», не «Містером Пропером». Лиш «Спік-н-спеном». Як вона виділа, шо ти якусь балію чимсь другим миєш, крий Боже.

Як доходило до прасування, треба було спеціальним спреєм із крохмалем бризкати на комірці сорочок і блюзок, і ше була спеціальна марля, яку перед тим треба було прикладати. Та срана марля ну абсолютно ніц до дідька не робила, наскілько мені було видно, і я напрасувала в тім домі, певно, тисяч із десять сорочок і блюзок, але як вона заходила в пральню й виділа, шо ти прасуєш сорочку без тої сіточки на комірці чи хоч як просто не повісила її на дошці, крий Боже.

Як забудеш включити витяжку на кухні, коли шось жариш, крий Боже.

Сміттєві баки в гаражі, ше одно. Їх було шість. Сонні Квіст приїздив раз на тиждень забирати помиї, і економка або хтось зі служок — хто там якраз напохваті — мала приносити ті баки назад в гараж в ту ж хвилину, в ту ж секунду, як він їхав геть. І не можна було просто затягнути їх у кут і лишити. Їх треба поскладати рівно по два вздовж східної стіни гаража, а кришки покласти зверху догори дриґом. Як забудеш їх якраз так поскладати, крий Боже.

Далі ше були килимки для ніг. Їх було три — один під передніми дверима, один під дверима внутрішнього по­двір’я і один під задніми, де висіла та така пихата табличка «ВХІД ДЛЯ ТОРГІВЦІВ»[4], аж до минулого року, коли мені вже остогидло на неї дивитися і я зняла. Раз на тиждень я мала брати ті килимки і розкласти їх на такім великім камені в кінці заднього подвір’я, ну, скажемо, ярдів за сорок від басейну, і вибивати з них порохи мітлою. Добряче так, шоби курява стояла. І якби ти халявила, вона всьо знала, як на тім ловити. Вона не кожний раз дивилася, як ти вибиваєш ті килимки, але дивилася часто. Стояла на внутрішнім подвір’ю з біноклем свого чоловіка. І штука була в тім, шоби як приносиш ті килимки назад до хати, треба було, аби обов’язково «ЛАСКАВО ПРОСИМО» було в правильний бік. Правильний бік — то так, шоби люди, які підходять до тих дверей, могли прочитати. Покладеш той килимок на порозі неправильним боком, то крий Боже.

Було десь зо сорок таких різних штук. У колишні часи, лиш як я зачинала там денною служкою, в універмазі Віру Донован багато хуйкали. До Донованів все було багато уваги, всі п’ятдесяті роки в них було багато помічників по хаті, і здебільш найголосніше хуйкала якась шмаркачка, яку взяли на пів ставки, а далі вигнали, бо вона якесь правило тричі забула. Вона всім, хто хтів слухати, розказувала, яка Віра Донован підла, злоязика стара меґера, ше й до всього скажена, як той пес. Ну, може, була вона скажена, може, нє, але я вам таке скажу: якшо всьо пам’я­тати, нікого вона не кобенила. І я так собі гадаю: якшо хтось може запам’ятати, хто з ким спить у всіх тих кінах любовних, шо пополудні показують, то може й запам’я­тати, шо балії треба «Спік-н-спеном» мити, а килимки під дверима правильним боком класти.

Але простині — то я вам кажу. Ото була штука, яку ніколи не можна було спартачити. Вони мали висіти на шнурках ідеально рівно — знаєте, так, аби крайки збігались, — і на кожну треба було по шість прищіпок. Не чотири, ніколи. Все шість. І як ти потягнула якусь по болоту, можна було вже не переживати про три помилки. Шнурки все були на боковім подвір’ї, прямо під вікнами її спальні. Вона підходила до вікна, рік за роком, і кричала мені:

— Шість прищіпок, Долорес! Дивись мені! Шість, а не чотири! Я рахую, а з зором у мене так само все добре, як колись!

Вона…

Шо, зайчику?

Йой, та Боже, Енді, відчепися від неї. Нормальне питання, і таке, шо ні одному хлопові би мозків не стало спитати.

А я тобі скажу, Ненсі Бенністер з Кеннібанку, штат Мейн, — так, у неї була сушарка, велика, файна, але нам забороняли класти туда простині, хіба як передавали дощі днів на п’ять. «Єдине простирадло, яке варто достойній людині мати в себе на ліжку, це таке, яке просушилося на свіжім повітрі, — казала Віра, — бо так воно гарно пахне. Вони трохи вловлюють вітру, який їх розвіває, і затримують його в собі, а той запах дарує гарні сновидіння».

У неї вся голова була забита дурнотою про різні речі, але не про запах свіжого повітря в тих простинях. У тім я з нею повністю згідна. Хто завгодно почує різницю між простинню, яка крутилася в «мейтеґу», і тою, шо лопотіла на гарнім південнім вітерці. Але бувало й багато зимових ранків, коли температура була лиш десять градусів, а вітер сильний, мокрий і зі сходу, прямо з Атлантики. У такі ранки я б відказалася від того солодкого запаху й навіть не пікнула б. Вішати простині в тріскучий мороз — ше та мука. Ніхто не знає, як то, якшо ніколи того не робив, а вже як зробив, то ніколи не забудеш.

Несеш кошик до шнурків, із нього парує, і перша простинь ше тепла, і ти собі, може, думаєш, — то якшо ти раніше такого не робила: «Ой, та то ше не є зле». Але поки повішаєш ту першу, шоб і краї рівно, і шість прищіпок, то з кошика вже парувати перестає. Вони ше мокрі, але тепер ше й холодні. І пальці в тебе мокрі й так само холодні. Але ти вішаєш ше одну, і ше, і ше, і пальці в тебе вже червоні, і вже не так скоро всьо то йде, і плечі болять, і рот уже зсудомило від тих прищіпок у зубах, шоб руки були вільні й можна було ті скурві простині вішати весь час гарно й рівно, але найбільша напасть — то ті пальці. Якби німіли, було би одно. То вже й хочеться, шоби заніміли. Але вони лиш червоніють, а як простиней багато, то пальці не лиш червоніють, а стають такі блідо-сливові, як у деяких фіалок квіти. Доки закінчиш, то руки вже як ті пазурі. Але найгірше то, шо ти знаєш, шо буде, як нарешті вернешся назад із тим порожнім кошиком для прання і руки впиняться в теплі. Їх зачинає пощипувати, а далі аж колотити в суглобах — лиш то таке чуття, шо більше подібне на вереск, ніж колотіння. Хтіла би я так пояснити, шоб ти, Енді, зрозумів, але не можу. От Ненсі Бенністер виглядає так, шо вона знає, ну, хоч троха, але є дві великі різниці між тим, шоби взимі вішати прання на материку та на острові. Коли пальці знов зачинають грітися, то так, ніби в них всередині цілий рій комашні якоїсь. Мастиш ти їх, значить, якимсь кремом для рук, чекаєш, доки мине та сверблячка, і знаєш, шо неважно, хоч то магазинна мазь якась чи хоч навіть просто овечий шампунь. Скілько би не мастиґанила, до кінця лютого шкіра всьо одно буде така потріскана, шо буде лóпати й кирвавити, як стиснеш кулак. А деколи, навіть після того, як знов загрієшся, та, може, вже й спати підеш, руки тебе серед ночі розбудять плачем від згадки про той біль. Думаєте, я шуткую? Можете скілько влізе сміятися, але я взагалі не шуткую, аніскілько. Їх майже шо чути, як ті малі діти, які ніяк своїх мамів знайти не можуть. Воно десь зсередини виходить, і ти лежиш така та й слухаєш, весь час знаєш, шо всьо прийдеться знов виходити, тут ніц не вдієш, і то всьо частина бабської роботи, про яку ні один хлоп ніц не знає і не хоче знати.

І поки ти всьо то робила, руки дубові, пальці сливові, плечі ниють, із носа тече та примерзає міцно, як качаном, до верхньої губи, вона майже все стояла собі чи сиділа коло вікна спальні й дивилася на тебе. Чоло нахмурила, губи опустила, а руками шуркала одну до другої — така вона була напружена, ніби там якась складна хірурґічна операція абощо, а не просто хтось вішає шмаття, шоб сох­ло на зимовім вітрі. Можна було ввидіти, як вона пробує стримуватися, хоч цього разу держати писок стуленим, але через якийсь час вона вже ну ніяк не могла, то розчахувала вікно, вихилялася звідти так, шо той холодний східний вітер їй аж волосся розвівав, і волала: «Шість прищіпок! Не забудь, шість прищіпок! Дивися, щоб вітер не зніс мої чудові простирадла в кут двору! Ану дивись мені! Слухай, що кажу, бо я дивлюся і рахую!»

До березня я вже спала й виділа, як беру сокирку, шо ми нею з тим жеребцем рубали тріски на розпал для кухні (доки він не вмер, потому я вже сама робила ту роботу, так мені повезло), і вмащую тій суці язикатій прямо помежи очі. Іноді я от аж виділа, як то роблю, аж отак вона мене роздраконювала, але я собі думаю, я все знала, шо десь всередині їй самій немило отак кричати, так само як мені немило було то слухати.

То була її перша манера суки — не мати змоги ніц із тим зробити. Їй по правді від того було гірше, ніж мені, ше дужче після того, як її ті інсульти трафили. На тогди прання вже було набагато менше, але з тим усім вона не вспокоїлася зовсім, доки більшість кімнат у хаті не позапирали, гостьові ліжка порозбирали, а простині позапаковували в целофан і склали в шафу для шмаття.

Їй стало тяжко, бо до 1985-го її дні наскоків на людей скінчилися — їй прийшлося розраховувати на мене, просто шоби ходити по хаті. Якби не було мене, шо я її з ліжка підіймала та клала в інвалідне крісло, так би й лежала вона в постелі. Бачте, вона сильно розкабаніла — на початку шістдесятих важила десь сто тридцять, а поправилася аж до сто дев’яносто[5], і найбільше набрала якраз тих жовтуватих балабухів жиру, як то в старих людей деяких. Воно всьо висіло в неї на руках, ногах і сраці, як хлібне тісто на патику. Деякі люди на старість літ стають худі, як ті сірники, але то не у випадку Віри Донован. Доктор Френо сказав, шо то через то, шо нирки в неї заслабли. Відай, так воно й було, але я купу раз думала собі, шо вона так розжиріла, лиш би мене нервувати.

Та й то не лиш вага одна була проблемою, вона ше ж майже всліпла тогди. Всьо через ті інсульти. Зір у неї то пропадав, то появлявся. У деякі дні вона троха виділа лівим оком і до сраки добре правим, але більше вона казала, шо перед очима в неї гейби сіра пелена, як від дощу. Думаю, можна зрозуміти, чого вона так від того біснувалася, — вона ж така була, шо все любила за всім пантрувати. Пару раз то вона навіть плакала через то, і ви вже мені повірте, шоби таку бабу-грім, як вона, шось заставило плакати, то має бути неабияка штука… і навіть після того, як всі ті роки її на коліна поставили, вона всьо одно була тою бабою-грім.

Шо, Френку?

Маразм?

Точно я не знаю, от шо я скажу, і то буде правда. Я так не думаю. Та й навіть якшо він у неї був, я чогось певна, шо в простих людей маразм не так виглядає. І я то кажу не лиш того, шо, як виявиться, шо таки була вона в маразмі, суддя, який відповідає за затвердження заповіту, тогди просто об нього вишмаркається. Мені однаково, най собі ним хоч сраку підотре. Я просто хочу вилізти зі капари, яку вона мені тут встроїла. Але всьо одно маю сказати, шо я думаю на маразм: у шпаківні в неї не було зовсім пусто, навіть під самий кінець. Може, таке, пару пташок повилітало, але не всі.

Головне, чого я так кажу, — то того, шо бували в неї дні, коли вона себе вела майже так само толково, як колись. То було здебільш у ті самі дні, коли вона троха виділа й помагала мені садовити її в ліжку чи навіть робила ті два кроки від ліжка до візка, а не шоб я її таскала, як той міх із зерном. Я клала її в крісло, шоб перестелити ліжко, а вона хтіла в нім бути, шоб під’їхати до свого вікна — того, шо в бік двору і з видом на гавань. Якось-то вона мені сказала, шо взагалі весь розум стратить, як їй прийдеться весь день і всю ніч лежати на ліжку та глипати лиш на стелю й стіни, і я їй вірила.

Бували в неї і дні замішання, не без того. Дні, коли вона не знала, хто я така, та й ледве розуміла, хто вона така. У такі дні вона була як той човен, у якого швартови від­в’язалися, але океан, по якім її кидало, — то був час. Часто таке було, шо зрання в неї був 1947 рік, а по обіді 1974-й. Але бували в неї і добрі дні. Таких було менше і менше з часом, і в неї були ті маленькі інсульти, — їх ше старі люди «ударами» називали, — але були й такі. Часто її добрі дні для мене були погані, бо як я їй попускала, вона далі показувала своє старе зловредство.

Підла вона ставала. То була її друга манера суки. Та жінка бувала підла, як котяча гнида, коли того хтіла. Навіть як стирчала майже весь час у ліжку, у підгузку й гумових штанах, всьо одно деколи бувала ше тою паскудою. Срачі, які вона виробляла в дні прибирання, — ліпшого прикладу про то, шо я кажу, і не підбереш. Вона їх не робила кожний тиждень, але Бог мені свідок, надто часто вона то робила по четвергах, шоб подумати, шо то лиш так співпадало.

Четвер — то був у Донованів день порядків. Хата там величезна, — так збоку і не скажеш, доки там не походиш усередині, — але більша частина замкнена. Дні, коли там могло бути з пів десятка дівок у хустках робочих, які натирали дерево там, мили вікна сям і збирали павутину в кутках стелі, то вже двадцять чи й більше років як минули. Я деколи ходила по тих темних покоях, дивилася на меблі, закутані в простині від порохів, і думала про то, як там всьо виглядало в п’ятдесятих, коли вони там робили літні балі, — на газоні все були різнокольорові японські ліхтарики, ой, так добре то пам’ятаю! — і мені від того аж мороз по шкірі ходить. Кінець кінцем із життя все пропадають всі ясні кольори, ви таке собі примічали? Кінець кінцем усе завше сіре, як суконка, яку забагато прали.

Останні чотири роки в хаті відкриті були кухня, головна вітальня, їдальня, солярій із вікнами на басейн і внутрішнє подвір’я, і ше чотири спальні наверху — її, моя і дві гостьові. Взимі гостьові не сильно нагрівали, але там прибиралося, на випадок якби її діти таки приїхали, шоб троха побути.

Навіть у ті останні пару років у мене все було дві дівочки з міста, які мені помагали, як були дні порядків. Вони досить скоро мінялися, але десь від 1990-го мені помагали Шона Віндем і Френкова сестра С’юзі. Без них я би не впорала, але всьо одно я багато робила сама, і коли дівки йшли додому в четвер у четвертій, я вже ледве на ногах стояла. Але всьо одно ше була інакша робота — допрасувати всьо, шо треба, написати список, шо купити в п’ятницю, та й для паньматки вечерю зварити, само собою. Безбожним нема впокою, як то кажуть.

Але перед тим, шоб можна було робити хоч шось, скоріше за все, треба було ше з деяким її зловредством ро­зібратися.

До вітру вона здебільш ходила в один час. Кожні три години я клала під неї горщик, і вона мені туда дзюркала. І в більшість днів після полуденної процедури разом зі сциклинням в горщику був і кавелдик.

Окрім, звісно, четвергів.

Не кожного четверга, але в ті четверги, як вона була при розумі, я більше могла розраховувати на капості… і на біль у спині, від якого я до півночі не спала. На кінець навіть «Анацин-3» не помагав. Я більшу частину життя була здорова як коняка, і я й досі здорова як коняка, але шістдесят п’ять є шістдесят п’ять. Так легко від болячок уже не повідмахуєшся, як колись.

По четвергах у шостій ранку замість пів горщика сциклиння було лиш трошечка накапано. То саме в дев’ятій. А в полудні замість сциклиння й кавелдика здебільш не було ніц. Тогди я вже знала, шо можна чекати біди. Єдине, коли я абсолютно точно знала, шо буде біда, — то тогди, як кавелдик вона мені і в середу в полудень не лишала.

Енді, я виджу, як ти стримуєшся, шоб не кікотати, — можеш не душитися, як хочеш. Тогди було не до сміху, але вже всьо скінчилося, і шо би ти собі там не думав, то всьо правда. Та стара гарпія мала банківський рахунок із гімном, і бували тижні, шо вона там наскладувала, аби потому дістати проценти… але збирати всі ті фінанси я мала сама. Мусіла збирати, хоч хтіла того, хоч нє.

По четвергах я цілий день бігала нагору, шоби вчасно її запопасти, і деколи то навіть виходило. Але шо би там не було в неї з очима, на вуха вона не нарікала і знала, шо я ніколи не дозволяю дівкам із міста пилососити обю­ссонський килим у вітальні. І тільки-но вона чула, як там включався пилосос, то запускала свою стару й вимучену фабрику повидла, і той гімнистий банк зачинав сипати асигнації.

Далі я придумала, як її ловити. Я кричала одній із дівок, шо, певно, зара’ буду пилососила у вітальні. Я кричала, навіть як вони обидві стояли прямо коло мене в їдальні. Включала пилосос, так, але не робила ним ніц, а підходила до сходів і ставала одною ногою на нижню сходинку, а руку клала на першу балясину, як той бігун, уся зібрана, готова, лиш би суддя стрельнув стартовим пістолетом.

Раз чи два я підходила заскоро. То було зле. Ніби мене дискваліфікували за фальстарт. Треба було прийти вже після того, як вона свій мотор запустила, шоб не могла спинити, але ше до того, як вона влупила по щепленню та не скинула баласт у ті свої старі штани для старих. Я в тім троха наловчилася. Та й ви би наловчилися, якби знали, шо як прорахуєтеся з часом, прийдеться таскати сто­дев’яностофунтову бабу. Я ніби обходилася з ручною гранатою, набитою гімном, а не вибухівкою.

Я заходила, а вона там лежала на тім своїм лікарнянім ліжку, червонюща як буряк, рот перекривлений, ліктями в матрац вперлася, а руки в кулаках, і така вона: «Еннг! Ен-н-н-н-н-г-г-г-г! ЕН-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Н-Г-Г-Г-Г!» Я вам шо скажу — їй би лиш пару рулончиків липкої плівки на стелі та й каталог «Сірз» на коліна, і всьо би було якраз доречно.

Йой, та Ненсі, та доста вже кусати щоки — ліпше чесно перднути, ніж по-шпіонськи бзднути, як то кажуть. Та я й не кажу ніц, воно дійсно смішно. З гімном всьо смішно. Любу дитину спитайте. Я ж і сама можу троха з того посміятися тепер, коли вже всьо то скінчилося, а шось же в тім є, правда? Хай у якій сраці я буду, з гімняними четвер­гами Віри Донован розбиратися мені вже не прийдеться.

Чи чула вона, як я заходжу, чи злилася? Була десь така злосна, як медвідь, шо одною лапою у вулик заліз.

— Що ти тут робиш? — питала вона тим своїм гонористим голосом, як усе говорила, коли її ловили на пакостях, так, ніби вона по цей час ходить у Вассар чи в Голі-Оукс, чи в яку там із «Семи сестер»[6] її старі були запхали. — Сього­дні день прибирання, Долорес! Іди займайся своїм ділом! Я по тебе не дзвонила, мені тебе тут не треба!

Вона мене взагалі не страшила.

— Я собі думаю, шо таки вам мене треба, — казала я. — То ж не «Шанеллю номер п’ять» чути з боку вашої старої пані, правда?

Іноді вона навіть пробувала бити мене по руках, як я стягувала простинь і ковдру. Блискала очима, ніби хтіла мене на камінь перекинути, якшо я не піду геть, і так губу нижню відквашувала, гейби мала дитина, шо не хоче до школи йти. Але мене таке ніколи не зупиняло. Нє, не мене, Долорес, доньку Патриції Клейборн. Я десь секунди за три зривала простинь і ше десь за п’ять скидала її панталони та відщіпала ті такі стрічки на підгузках її, і хоч вона била мене по руках, хоч нє, то не важило. Всьо одно, здебільш вона то припиняла робити після кількох разів, бо вже її запопали, і ми обоє то виділи. Її машинерія була вже така стара, шо як вона запускалася, то спинитися не можна було. Я підсувала під неї нічний горщик, наскілько можна рівно, і як я вже йшла назад наниз, шоб уже дійсно пилососити, то вона так матюкалась, як роботяга лєцтий — зовсім не як з Вассара дівка, я вам кажу. Бо вона знала, шо того разу програла в тій грі, бачте, а ніц гірше за то Віра не ненавиділа. Навіть стара та слабоумна, вона страшне як ненавиділа десь програвати.

Так всьо і йшло якийсь час, і я вже була собі подумала, шо виграла війну, а не лиш пару битв. Але то я помилилася.

Був якось день порядків — то було десь півтора року тому, — і я вже була напоготові, шоб кидатися наверх і знов її піймати. Мені то навіть зачало подобатися. Ну, як сказати. То мені компенсувало багато разів, як я прибігала другою після неї. І я подумала, шо вона собі того разу планувала чистий ураган із гімна, якшо їй вдасться то прокрутити. Були всілякі ознаки, різні. По-перше, вона при світлім розумі була не лише в той день, а цілий тиждень — навіть попросила мене в понеділок покласти їй на підлокітники крісла таку дошку, аби вона собі троха побавилася в пасьянс «Великий годинник», як у старі часи. І шо стосується її кишечника, то в неї якийсь був довжелезний період засухи. Не скидала в горщик ніц ше від вихідних. Я вже подумала, шо конкретно того четверга вона мені насипе не лиш зі звичного рахунку, а ше й із «Різдвяного клубу»[7].

Як я витягла нічний горщик у неї з-під ліжка в полудень того дня і ввиділа, шо там сухо, як у старого діда на п’яті, то й кажу їй:

— Віро, може, шось витиснете із себе, як троха потужитеся?

— Ой, Долорес, — відповідає вона та кліпає на мене тими туманними синіми очима, невинна, як агнець Божий, — я вже тужуся, як тільки можу — аж боляче. Мабуть, закреп у мене.

Я з нею відразу погодилася.

— Певно, таки дійсно закреп, і як він найближчим часом не мине, дорога моя, прийдеться вам усю коробку «Екс-лаксу» згодувати, шоби прорвати загату.

— Ой, та я думаю, що воно саме мине з часом, — сказала вона і всміхнулася мені. У неї вже, само собою, на той час і зубів не сильно було, і нижню щелепу не носила, як не сиділа в кріслі, бо могла закашлятися, ковтнути та вдавитися. Вона як всміхалася, то її лице виглядало як старий кусок стовбура з гнилою ґудзовою діркою. — Ти ж мене знаєш, Долорес, — я вважаю, що природа краще знає, що і як робити.

— Та я тебе знаю, — буркнула я, вже як відверталася.

— Що кажеш, дорога моя? — питає вона, та так мило, шо можна було подумати, у неї в роті навіть цукор не розтане.

— Кажу, я ж не можу стояти тут і чекати, доки вам схочеться по-великому, — сказала я. — Роботу маю. Самі знаєте, четвер, порядки роблю.

— Ой, що, справді? — каже вона так, ніби відразу не знала, як тільки очі зрання розлупила, який то день. — То йди роби, що маєш робити, Долорес. Якщо мені знадобиться сходити, я тебе покличу.

«Так-так, покличеш, — думала я, — хіба десь за п’ять хвилин, як наробиш». Але я так не сказала. Просто спустилася назад.

Я витягнула з комори пилосос, занесла у вітальню і включила в розетку. Але запустила я його не відразу. Перше пару хвилин витирала порохи. Тогди я вже набила руку, розраховувала на інстинкти й чекала, шоб шось мені всередині підказало, шо час настав.

Коли той голос заговорив і сказав, шо час прийшов, я вівкнула С’юзі й Шоні, шо зара’ буду пилососити. Гукнула голосно, та так, шо, певно, разом із королевою-маткою наверху мене почуло ше пів села. Я включила «кірбі», далі підійшла до сходів. Того дня я не розраховувала на багато. Секунд, може, тридцять-сорок, і всьо. Я собі думала, шо ну мусить у неї там всьо на волоску висіти. То я й кинулася вверх, по дві сходинки за раз, і шо ви думаєте?

Ніц!

А… ні… чо… гісінько.

Лиш-но.

Лиш-но, як вона на мене дивилася, ото було. Уся така спокійна й приємна, яка лиш може бути.

— Ти щось забула, Долорес? — лепече вона.

— Ая, — кажу я. — Забула п’ять літ тому звідси звільнитися. Віро, може, вже доста?

— Досить чого, дорога моя? — питає вона і розмахує віями, ніби зеленого поняття не має, шо я їй таке кажу.

— Давайте нічия, і квит, маю на увазі. Просто скажіть мені прямо — треба вам горщика чи нє?

— Не треба, — каже вона тим своїм найліпшим, чесним-пречесним голосом. — Я ж сказала!

І просто либиться мені. Вона й слова не мовила, але й не мусі­ла. Лицем вона показала всьо, шо мала сказати. На тобі, Долорес, шо було на тім лиці. На тобі, аби тобі добре було.

Але то ше не був кінець. Я знала, шо вона тримає в собі цілу кам’яну ковбасяку, і знала, шо прийдеться добряче заплатити, якшо вона зачне зарання, до того, як я їй горщик підсуну. То я спустилася, стала коло того пилососа й зачекала п’ять хвилин, а далі знов вибігла. Але того разу вона не либилася мені, як я зайшла. Того разу вона лежала на боці, міцно спала… чи то я так думала. І я дійсно повірила. Задурила вона мені голову добряче, і знаєте, як ото кажуть: здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені.

Як я другий раз зійшла, то вже дійсно пилососила у вітальні. Як скінчила, то віднесла «кірбі» й пішла подивитися, шо там вона. Вона сиділа на ліжку, не сонна нітроха, ковдри поскидала, штані ґумові спустила до самих тих бабиних колін і розщіпила підгузок. Чи засрала вона там всьо? Йсусику солоденький! На ліжку було повно гімна, вона вся була вимащена гімном, гімно було на килимі, на візку, на стінах. Навіть на шторах гімно було. Видно, вона набрала собі жменю і шпурнула, як ото діти болотом кидаються, як у коров’ячім ставку купаються.

Яка я люта була! Така люта, шо аж тріскотіла!

— Але Віро! Але ти є СУКА паршива! — крикнула я на неї.

Енді, я її не вбила, але тогди вже була готова, я би прямо там прямо тогди то і зробила би, як повиділа той срач і занюхала ту кімнату. Я хтіла забити її, так. Про то я брехати не буду. А вона лиш лупала на мене з тим тупорилим лицем, як у неї бувало, коли розум їй всякі коники показував… але я виділа, як у тих баньках сам чорт витанцьовував, і добре знала, кому того коника показали цей раз. Здуриш два, ганьба мені.

— Хто це? — спитала вона. — Брендо, золотко, це ти? Корови знов вибігли?

— Сама знаєш, шо ше від 1955-го нема тут ніяких корів на три милі в любий бік! — рявкнула я. Я пішла по кімнаті, таким великим кроком, і то я змилилася, бо одним капцем стала в ланяґ і чуть на хребет не впала. Якби впала, певно, забила би її. Я би не стрималася. Тогди я була готова сіяти вогонь і сірку жати.

— Я не-е-е, — каже вона, пробує говорити так, ніби вона стара бідачка, але вона багато коли й була такою. — Я не-е-е! Я не бачу, і так мене живіт мучить. Здається, зараз буде в мене аварія. Долорес, це ти?

— Та я, а хто ше, коза ти драна! — сказала я, досі лементувала на всю силу. — Я би тебе зара’ чисто забила!

Я так думаю, тогди вже С’юзі Пру й Шона Віндем стояли під сходами, вуха понащулювали, і ше я думаю, шо ви вже з ними побалакали, то вони й підвели мене мало не до шибениці. Та не треба ніц казати, Енді, так чи так. У тебе он на лиці всьо як на долоні.

Віра повиділа, шо взагалі мене ніяк не здурить, уже то не робить на мене, то й перестала мене зманювати, ніби їй знов розум потьмарило, і замість того сама зачала лютувати, на самозахист. Думаю, може, я й напудила її троха. Тепер, як згадую, то я і себе напудила… але Енді, видів би ти, шо вона там наробила! Ніби банкет у пеклі там всьо виглядало.

— Певно, так і зробиш! — загорлала вона на мене. — Одного дня таки вб’єш мене, плюгава ти стара фурія! Уб’єш мене, як і чоловіка свого вбила!

— Нє, добродійко, — сказала я. — Не зовсім так. Як я буду готова тебе порішити, то не буду собі голову мо­рочити, шоби всьо виглядало ніби випадково, — я тебе просто з вікна випхну, і стане в світі на одну суку засрану менше.

Я вхопила її за стан і підняла, як якась Чудо-жінка. Потому вночі крижі про то нагадали, скажу я вам, і на наступний ранок я ледве могла ходити, так мене боліло. Я ходила до хіропрактика в Макаяс, і він шось зробив, шо мені стало троха ліпше, але від того дня вже не було так, як колись. Але якраз тогди я ніц зовсім не відчула. Я дістала її з того ліжка, ніби я якась злосна дітвачка, а вона — лялька Реґеді Енн, на якій я хочу злость зігнати. Вона зачала вся трястися, і лиш як я зрозуміла, шо вона дійсно напуджена, то я троха вспокоїлася, але най поб’є мене гріх за таку брехню, якби я не була втішена з того, як вона напудилась.

— О-о-о-ой-й-й! — кричить вона. — О-о-ой-й-й-й, ні-і-і-і-і! Не викидай мене у вікно! Не викидай мене, не смій! Поклади мене! Мені боляче, Долорес! ПО-О-ОКЛАДИ-И-И-И-И МЕНЕ-Е-Е-Е-Е!

— Ой, та стули вже писок, — кажу я і кидаю її на візок, та так, шо аж зуби в неї застукали… якби були в неї ті зуби. — Дивися, шо ти наробила. Лиш не кажи, шо не видиш, бо я знаю, всьо то ти видиш. Дивися!

— Вибач, Долорес, — каже вона. Зачала ревіти, але я виділа, як ті злі іскри в неї в очах плигають. Я виділа їх, як ото рибу в чистій воді, коли стаєш у човні на коліна й дивишся через край. — Вибач, я не хотіла такого безладу наробити, просто хотіла допомогти.

Вона все так казала, коли обсирала ліжко, а тогди троха в нім мняцкалася… хоча в той день то вона перший раз вирішила ше й троха стіни прикрасити. «Я просто хотіла допомогти, Долорес», — дідько б її забрав.

— Сядь і заткайся, — сказала я. — Якшо дійсно не хочеш прямим експресом через то вікно і ше прямішим додолу на каміння в клумбах, то роби, шо кажу.

І ті дівки коло сходів, не сумніваюся, слухали кожнісіньке слово, шо ми говорили. Але якраз тогди я була до чорта злосна, шоби про шось таке думати.

Їй стало розуму замовкнути, як я сказала, але всьо одно було видно, шо вона втішилася. Та й чого би нє? Вона зробила то, шо і намірялася, — того разу перемогла вона і чітко, як крізь скло, показала, шо війна не скінчилася, геть-то нє. Я взялася до роботи, мила й робила порядок у кімнаті. Години зо дві на то всьо пішло, і як я скінчила, крижі мені вже «Аве Марію» виспі­вували.

Я вам розказала про простині, як то було, і по лицях ваших ввиділа, шо троха ви зрозуміли. Зі срачами зрозуміти тяжче. Я так скажу, гімна я не бриджуся. Я всьо життя його підтирала, і від вигляду його ніколи не бридилася. Воно, звісно, не пахне як квіти садові, і треба з тим бути обачним, бо так переносяться хвороби, так само як зі шмарклями, слиною та кров’ю, але відмити можна, знаєте. У кого є дитина, кожний знає, шо гімно відмити можна. Того так зле було не від того.

Думаю, зле було від того, шо вона була з тим така підла. Така хитра. Вона вичікувала моменту, а як випала нагода, наробила найгіршого срачу, якого могла, і то так скоро, як лиш могла, бо знала, шо часу я їй багато не дам. Вона ту мерзоту спеціально зробила, розумієте, до чого я веду? Наскілько її обморочені мозки їй то дозволяли, вона всьо запланувала, і то обтяжило мені серце й затемнило зір, поки я за нею прибирала. Поки я перебирала постіль, поки носила засраний наматрацник, засрані простині та засрані напірники до жолоба для прання, поки відтирала підлогу, стіни та шибки, поки знімала штори й вішала нові, поки знов стелила її ліжко, поки зціплювала зуби, аби мені диски в хребті не повилітали, як мила її та натягувала на неї свіжу нічну сорочку, а далі піднімала її з крісла й знов клала на ліжко (і вона ж мені ніяк не помагала, лиш висіла на мені мертвим вантажем, хоч я добре знала, шо то був один із тих днів, коли вона могла б і помогти, якби схотіла), поки я вимивала підлогу, поки мила її сраний візок, а як по-чесному, то не мила, а шкрябала його, бо гімно вже поприсихало… поки я всьо то робила, серце в мене було опущене, а погляд темний. Вона то також знала.

Вона знала й тішилася з того.

Коли я того вечора прийшла додому, то випила троха «Анацину-3», шоб так крижі не боліли, а далі лягла в ліжко, скрутилася в клубок, хоч від того й боліло мене в плечах, але я плакала, і плакала, і плакала. То так, ніби я не могла спинитися. Ше ніколи — як мінімум після того трафунку з Джо — я не чулася такою посмученою та зневіреною. Або такою, в сраку, старою.

То була її друга манера суки — та підлота.

Шо кажеш, Френку? Чи вона таке ше робила?

Ну а ти як думаєш? Вона то саме вчворила на другий тиждень, і далі ше за тиждень. Ті рази вже було не так зле, почасти того, шо вона не могла відложити аж такий дивіденд, але здебільш того, шо я була вже готова. Але після другого разу я знов пішла спати в сльозах, і далі, як лежала в ліжку, чула ту муку в плечах, я вирішила звільнитися. Я не знала, шо з нею буде, хто за нею глядітиме, але тогди я то вже в сраці мала. Тогди я вже думала, най там хоч здихає в тім ліжку задристанім.

Я ше плакала, як заснула, бо від думки про звільнення — про то, шо вона взяла гору наді мною, — мені було зле, як ніколи, але як я встала зрання, то чулася добре. Думаю, то так дійсно є, шо розум людський насправді не засинає, навіть як сама людина так думає. Він собі далі мізкує і деколи навіть ліпше фуричить, коли сама людина там не задрочує його звичним пасталаканням, яке в людини в голові діється, — шо треба поробити, шо на обід з’їсти, шо по телевізії подивитися, отакими штуками. Відай, так воно є, бо причина, по якій я зрання так добре себе відчула, була в тім, шо я знала, як вона мене здурила. Єдине, чого я не ввиділа то раніше, то того, шо звикла її недооцінювати — ая, навіть я, а я ж знала, яка вона деколи хитрюща буває. І лиш-но я зрозуміла смисл, то зразу знала, шо з тим робити.

Було мені боляче знати, шо прийдеться довірити пилососити той обюссонський килим одній з четвергових дівок — від самої думки, шо то буде робила Шона Віндем, у мене, як мій дідо казав, аж жижки тряслися. Енді, ну ти ж знаєш, яка вона вайлувата — усі Віндеми вайлуваті, то звісна річ, але вона їх усіх побиває і туда і розтуда. У неї ніби з тіла якісь ґулі виростають, шоби всьо перекидати, як ходить. Вона то не винна, то шось у крові мусить бути, але я не могла навіть думати про то, як Шона буде літала по вітальні, де всьо Вірине карнавальне скло й «тіфані», і то всьо лиш питання часу буде, шоб поперекидалося.

Але всьо одно, я ж мусіла хоч шось зробити, — здуриш два, ганьба мені — і, на щастя, можна було покластися на С’юзі. Вона також не балерина, але весь наступний рік пилососила обюссонський і ні разу ніц не розбила. Вона файна дівочка, Френку, і не можу тобі словами описати, яка я рада була, як отримала то оголошення про шлюб, хоч парубок той і звідкись здалеку був. Як вони поживають? Шо кажуть?

А, ну то добре. Добре. Я рада за неї. Ше там дитину не наклепали, нє? В теперішні часи люди чекають, аж доки не прийде час у дім пристарілих…

Так, Енді, зара’! Я просто хтіла би, шоби ви пам’ятали, шо я про своє життя тут теперка розказую, про сране життя своє! Того, може, просто всядься в тім своїм кріслі та закинь ноги і вспокойся? Як далі будеш так тиснути, то шось порвеш собі.

Менше з тим, Френку, ти їй передай, шо вліті дев’яно­­сто першого вона майже спасла життя Долорес Клейборн. Можеш переказати їй цю історію про ті четвергові срачі та як я їх спинила. Я їм чітко не казала, шо відбувається. Точно вони лиш знали, шо ми з Її королівською високістю троха гнівилися між собою. Я тепер виджу, шо я встидалася розказувати їм, шо діється. Певно, я, так само як Віра, не люблю програвати.

Розумієте, всьо діло в шумі пилососа. От шо я зрозуміла, як того рання встала. Я вам сказала, шо з вухами в неї всьо було добре, і через шум пилососа вона тямила, чи я роблю порядок у вітальні, чи стою коло сходів, на старті. Коли пилосос стоїть на одній точці, то видає один звук, розумієте. Лише оте жу-у-у-у-у-у-у. Але як пилососиш килим, то видає два звуки, і вони так чуються, хвилями. Вуп, як сунеш від себе. І жуп, як тягнеш назад до себе. ВУП-жуп, ВУП-жуп, ВУП-жуп.

Та вже доста вам голови чухати, обоє рябоє, ліпше подивіться, як Ненсі оно всміхається. Шоб ввидіти, хто з вас бодай троха з пилососом діло мав, то треба лиш на лиця глянути. Якшо дійсно думаєш, Енді, шо то настілько важливо, сам попробуй. Зразу вчуєш, хоча Марія, певно, впаде трупом, як зайде та ввидить, шо ти килими пилососиш.

Того ранку я і втямила, шо вона перестала дослухатися, просто коли зачинає працювати пилосос, бо затямила, шо з того вже ніц нема. Вона стала слухати, чи зачав звук ходити туда-сюда, як коли пилосос нормально працює. Вона не викинула того свого коника сраного, доки не вчула ту хвилю ВУП-жуп.

Я дуріла, так кортіло мені перевірити свою ту ідею, але відразу не могла, бо в неї знов зачався поганий період, того якийсь час вона просто робила свої справи в горщик чи троха запісювала підгузок, якшо треба було. І я вже настрашилася, шо того разу вона вже з того стану не вийде. Знаю, звучить смішно, бо ж з нею набагато легше було дати раду, коли в голові все переплутано було, але як у людини така ідея виникає, то їй троха хочеться її перевірити. І знаєте, я дешо чула до тої суки, крім того, шо хтіла її придушити. Я ж її сорок років як знала, було би дивно, якби ніц не чула. Знаєте, якось-то вона сплела мені плахту. То ше задовго до того, як їй стало геть зле, але вона в мене по цей день на ліжку лежить, і як у лютому холодні вітри, то я кутаюся, і тепло троха з того.

А далі, десь за місяць чи півтора після того, як я встала зрання з тою своєю думкою, вона зачала знов вертатися до тями. Вона дивилася «Небезпеку» на маленькім телевізорі в спальні та кепкувала з учасників, як ті не знали, хто був Президентом, коли була іспано-американська війна, чи хто грав Мелані у «Звіяних вітром». Вона зачала всю ту свою стару бульканину про то, як, може, діти приїдуть до неї в гості перед Днем праці. І само собою, вона доймала, шоб її посадили у візок, шоб вона могла видіти, як я вішаю ті простині, та перевіряти, на шість я прищіпок то роблю чи лиш на чотири.

Далі надійшов четвер, коли я в полудні дістала з-під неї горщик, а той був сухий як кістка й порожній, як обіщання торгаша машинами. Словами не описати, яка я була втішена, як ввиділа той порожній горщик. «Ну попробуй, стара ти лисиця хитра», — подумала я. Отепер-то ми подивимося. Я спустилася наниз і закликала С’юзі Пру до вітальні.

— С’юзі, я хочу, шоб сьогодні тут попилососила ти, — сказала я їй.

— Добре, місіс Клейборн, — сказала вона. Так вони мене обидві називали, Енді, — так майже всі на острові мене називають, так воно пішло. Я ніколи з того проблеми не робила, ні в церкві, ні де-небудь, але так уже є. То так, якби вони думають, шо я була жоната з хлопом із фамілією Клейборн десь там у минувшині бурній… або, може, я просто хочу думати, шо більшість із них Джо не пам’ятають, хоча, певно, багато хто не забув. Кінець кінцем, то не то шоби сильно важило, так чи інак. Певно, я собі маю право думати так, як хочу. То ж я була з тою скотиною жоната.

— Я не проти, — каже вона, — але чого ви шепочете?

— Не звертай уваги, — сказала я, — лиш сама також будь тихо. І ніц тут не розбий, С’юзен Еммо Пру, — навіть не подумай.

А вона ж зачервонілася, ну просто як волонтерська пожежна машина. Навіть троха смішно з того було.

— Звідки ви знаєте, шо в мене друге ім’я Емма?

— Не твоє мелеться, — кажу я. — Я вже на Літл-Толі, відколи світ світом, і не порахувати, скілько я всього знаю, та людей, про яких я то знаю. Ти лиш за ліктями своїми дивися коло меблів і тих божественних ваз із карнавального скла мадам, шонайперше як назад відходиш, і не буде тобі за шо переживати.

— Я буду дуже обережна, — сказала вона.

Я включила їй «кірбі», а далі зайшла в коридор, склала руки до рота й окрикнула: «С’юзі! Шоно! Теперка буду у вітальні пилососити!»

С’юзі прямо там і стояла, само собою, і я вам кажу, у тої дівки всьо лице було як знак питання. Я лиш махнула їй рукою, шоби далі робила, шо їй сказано, і не звертала уваги на мене. Так вона і зробила.

Я навшпинячки підійшла до підніжжя сходів і стала на своїм старім місці. Знаю, шо то дурне, але я не була така схвильована, відколи тато взяв мене на полювання, як мені дванадцять років було. То було то саме чуття, коли серце щосили калатає, а в грудях і шиї в тебе троха млість. У тої жінки було купа всяких цінних пам’яток, а ше ж то дороге скло у вітальні, але я взагалі не думала про С’юзі Пру, яка там крутилася й вертілася серед того всього, як той дервіш. Вірите?

Я себе заставила стояти на місці стілько, скілько могла, десь, певно, хвилини півтори. А далі чкурнула. І як я вломилася до неї в кімнату, то така вона й була, морда червона, очі звужені до самих щілинок, кулаки стиснуті, і вся вона така: «Енгг! Енггггг! ЕНГГГГГ!» Але як тільки вона вчула, шо двері відкрилися, очі зразу розлупила добряче. От би мені тогди фотоапарат — то було безподобно.

— Долорес, ану забирайся звідси! — кричить вона, аж пискає троха. — Я намагаюся подрімати, але мені не вдасться, якщо ти кожні двадцять хвилин будеш сюди вриватися, як бик зі стояком!

— Добре, — сказала я, — я піду, але перше, думаю, я той горщичок під вас підсуну. По запаху можу сказати, шо шоби вирішити вашу проблему із запором, то вас лиш троха напудити прийшлося.

Вона била мене по руках і кляла — вона вміла клясти страшенно, як мала бажання, а таке бажання вона мала щораз, як хтось їй перечив, — але я на то не зважала. Вона й оком не моргнула, як я скоро під неї горщик підсунула, і, як то кажуть, усьо гарненько пішло. Як скінчилося, я подивилася на неї, вона на мене, і нікому не треба було ніц говорити. Ми вже віддавна одна другу знали.

«На, маєш, шмонька ти стара, — показувала я їй лицем. — Я тебе знов зловила, шо на то скажеш?»

«Небагато, Долорес, — показувала вона своїм, — але то нічого. Лиш те, що тебе спіймали, не означає, що ти лишишся спійманою».

Але я таки зловила її — того разу так. Бувало ше дрібне капарництво, але такого, як ото я вам розказала, більше не було, шоби гімно навіть на фіранках впинилося. То була її остання побіда. Після того часи, коли розум у неї був чистий, приходили чимраз рідше та й рідше, а як приходили, то ненадовго. То помогло моїй спині болючій, але я також і засумувала. З нею був клопіт, але я вже до неї була привикла, якшо розумієте.

Можна ше стакан води, Френку?

Дякую. Довго так балакати, то труби сушить. А якшо ше вирішиш ту пляшку пана «Джима Біма» вигуляти троха на свіжім повітрі, Енді, то я нікому не скажу.

Нє? Ну, від таких, як ти, я інакшого й не ждала.

Так… шо я розказувала?

А, знаю. Про то, яка вона була. Ну, третя її манера суки була найгірша. Вона була сукою, бо була сумна баба, якій не лишилося шо робити, крім як умерти у верхній спальні на острові далеко від місць і людей, яких вона знала більшу частину життя. То вже й так було зле, але вона ше ж поки вмирала, то втрачала розум… і десь у глибині знала, шо решта її — як той підмитий берег ріки, шо от-от звалиться у воду.

Бачте, вона була одинока, і я того не розуміла — ніколи не розуміла, чого вона взагалі викинула всьо своє життя, шоби переїхати жити на острів. Аж до вчора я того не розуміла. Але вона й напуджена була, і то я розуміла добре. Та навіть так, у неї була якась жахлива, страхітна сила, ніби в королеви при смерті, яка ніяк не пустить корону, навіть у самім кінці. Так, ніби Сам Господь мусів би в неї її з пальців видирати.

У неї бували гарні дні й погані — я вам то вже сказала. То, шо я називала її припадками, ставалося десь посереди­ні, коли вона після пари днів у нормальнім стані переходила на тиждень-два в туман і далі назад до ясного розуму. Коли вона мінялася, то було так, гейби вона була ніде… і десь у глибині вона то також знала. Тогди в неї й діялися ті галюцинації.

Якшо то всьо були галюцинації. Я вже не така певна, як колись. Може, я вам то розкажу, може, нє, — я ше подивлюся, як буду чутися, як до того дойде.

Я думаю, вони не всі приходили вдень неділі чи посеред ночі. Певно, ті я пам’ятаю найліпше, бо в хаті було так тихо і я дуже страшилася, як вона зачинала кричати. То було ніби на тебе хтось посеред гарячого літнього дня відро льодяної води виливає. Ні разу не було, шоби я не подумала, шо в мене серце стане, як вона зачинала кричати, і ні разу не було, шоби я не думала, шо зайду до неї в кімнату, а вона вже вмерла буде. Але чого вона боялася, у тім ніякого смислу не було. Ну, тобто я знала, шо вона боїться, і собі троха уявляла, чого вона боїться, але ніколи не розуміла чому.

— Дроти! — бувало, шо кричала вона, як я заходила. Вона була вся затиснута в ліжку, руки запхала межи цицьок, старий хирявий писок весь витягнувся й трясеться. Вона була біла, як мара, а по зморшках під очима їй текли сльози. — Дроти, Долорес, зупини дроти!

І вона вічно вказувала на одно й то саме місце… плінтус у дальнім куті.

Там, звісно, ніц не було, але шось там таки було для неї. Вона виділа ті дроти, шо вилазили зі стіни і дряпалися по підлозі до її ліжка… ну, так собі, то я собі думаю, шо вона то виділа. Шо я, а я бігла вниз, брала ніж великий із сушарки на кухні, а далі з ним верталася. Я ставала в куті на коліна — або ближче до ліжка, якшо вона показувала, шо вони вже пролізли добряче далі, — і вдавала, шо ріжу їх. Так я і робила, легенько й обережно опускала ніж на підлогу, аби не подряпати дорогий клен, доки вона не переставала плакати.

Далі я підходила до неї, фартухом або «клінексом», шо вона все тримала в себе під подушкою, стирала їй сльози, цілувала її раз-другий і казала: «Тихо, дорогенька, — уже їх нема. Я повідрубувала кожний скурвий дріт. Самі дивіться».

Вона дивилася (хоча в той час, шо я про нього вам оповідаю, вона насправді не могла вже ніц видіти), ше троха плакала, ніби то не помогло, а далі обіймала мене й казала: «Дякую, Долорес. Цього разу я вже думала, що вони мене точно вхоплять».

Чи деколи вона мене називала Брендою, коли мені дякувала, — то була наглядачка, шо робила в домі Донованів у Балтиморі. Ше бувало, шо вона мене кликала Кларіс, а то її сестра, шо вмерла 1958 року.

Бували дні, шо я забігала в її кімнату, а вона вже наполовину зсунулася з ліжка, кричала, шо в неї в подушці змія. Ше бувало, шо вона всідалася, накидала на голову ковдри й лементувала, шо вікна — то лýпа і сонце зара’ її спалить. Деколи вона клялася, шо вже чує, як у неї волосся шкварчить. І не важило, хоч надворі дощ, хоч туман, як у пияцюри в голові, вона була певна й намірена, шо сонце її зажарить живцем, того я мусіла опускати всі жалюзі, а потому обіймати її, доки вона не переставала плакати. Деколи я тримала її довше, бо навіть після того, як вона затихала, було чути, як вона трясеться, як то щеня, яке погані діти зобидили. Вона знов і знов просила подивитися на її шкіру та сказати, чи нема там ніде опіків. Я знов і знов казала їй, шо нема, і через якийсь час після таких розмов вона деколи засинала. А деколи й не засинала — просто впадала в ступор, шось бурмотіла до людей, яких коло неї не було. Деколи вона балакала французькою, і я не маю на увазі ту парлє-ву острів­ну французьку. Вони з чоловіком любили Париж і їздили туда щораз, як мали як, деколи з дітьми, а деколи самі. Деколи вона розказувала про місто, як була жвава, — про кафе, нічні клуби, галереї та човни на Сені, — а я дуже любила слухати. Вона вміла обходитися зі словами, то Віра вміла, і коли вона дійсно шось розхвалювала, то ти ніби своїми очима всьо виділа.

Але найгірше — чого вона страшилася найбільше, — то були ковтунці порохів. Ну, знаєте, про шо я: маленькі кульки з порохів, шо збираються під ліжками, за дверима і в кутах. Такі, подібні на стручки молочаю. Я знала, шо то вони, навіть як вона не могла то сказати, і в більшості випадків я могла її вспокоїти, але чого вона так страшилася купок обмарного гіменця — то вона так про них думала, — того я не знаю, хоч якось собі думала. Не смійтеся лиш, але відповідь мені приснилася.

То добре, шо всьо то діло з ковтунцями порохів було не так часто, як сонце, шо шкіру розпікало, чи дроти в куті, але коли вже до того доходило, я знала, шо легко не буде. Я знала, шо то ковтунці, навіть серед ночі, як лежала в себе, міцно спала із запертими дверима, а вона зачинала волати. Коли їй заходили в голову інші штуки…

Шо, зайчику?

Ой, шо, справді?

Та нє, не треба той свій диктофон файний підсувати. Якшо треба мені голосніше балакати, то я так і зроблю. Узагалі, я найгаласливіша курва, яка лиш може бути — Джо якось казав, шо кожний раз, як я є вдома, йому хочеться вуха ватою заткати. Але то, шо вона показувала через ті ковтунці, — мене від того аж у жар кидало, і якшо я троха притихла тепер, то лиш доказує, шо по цей час так. Хоч вона вже вмерла, всьо одно. Деколи я її за то вичитувала. «От нашо ви встаєте через таке бозна-шо, Віро?» — казала я. Але то не було ніяке бозна-шо. Як мінімум для неї самої. Я не раз собі думала, шо знаю, як вона вріже дуба в кінці кінців — просто до смерти настрашиться тих ковтунців дурнуватих. І вийшло не то шоби далеко від тої моєї думки, якшо тепер так прикинути.

Так от, я казала, коли їй заходили в голову інші штуки — змія в напірнику, сонце, дроти, — вона кричала. Як то були ті ковтунці, вона вересканила. Здебільш там навіть слів не було. Просто такий довгий і голосний вереск, шо в серце ніби льодом било.

Я туда забігала, а вона шарпала себе за волосся чи дерла нігтями лице, як якась відьма. Очиська в неї були величезні, мало не як варені яйця, і все вони були втуплені в один чи другий кут.

Деколи вона могла сказати: «Ковтунці, Долорес! О Господи, ковтунці!» А деколи лиш плакала й душилася. Вона секунду-дві плескала руками в себе перед очима, але далі знов їх опускала. Так, ніби не могла дивитися, але так само не могла не дивитися. Відтак знов зачинала нігтями впиватися собі в лице. Я їх їй підстригала, наскілько можна було коротко, але вона всьо одно часто дерла до крови, і я кожен раз, як таке було, думала собі, як її серце витримує такі жахіття, воно ж бо старе й заплиле жиром.

Один раз вона впала з ліжка і так і лежала, одну ногу під собою тримала. До сраки сполошила мене, аякже. Я забігла, а вона лежала на підлозі, лупила кулаками по дошках, як мала дитина, якій бзіки якісь заходять, і лементувала так, шо чуть дах не зносило. То був єдиний раз за всі роки, шо я в неї робила, коли я подзвонила доктору Френо посеред ночі. Він прибув із Джонспорта на катері Коллі Вайлет. Подзвонила йому, бо подумала, шо вона ногу зламала. Ну, мусіла зламати, так вона її вигнула під собою, і майже напевно мала би вмерти від шоку. Але нє — не знаю як, але Френо сказав, шо то тільки розтягнення, — і на другий день вона знов вернулася до свого ясного розуму та ні дідька не пам’ятала. Я її пару раз запитала про ковтунці, коли світ білий у неї був більш-менш у фокусі, а вона на мене як на дурну подивилася. Поняття зеленого не мала, шо я їй таке кажу.

Після пари разів я вже знала, шо робити. Як тільки я чула той її вереск, то зривалася з ліжка й летіла за двері — моя спальня лише за двоє дверей від її, знаєте, через комору для білизни. Відколи її трафив той перший припадок через ковтунці, я в коридорі поставила мітлу із совком на кінці ручки. Я, як та оглашенна, забігала до неї в кімнату, розмахувала мітлою, ніби перед поштовим поїздом, та на все горло волала (лиш-но так я могла докричатися до неї).

— Я спиню їх, Віро! — кричала я. — Я їх спиню! Ви лиш поперед батька в пекло не лізьте!

І я мела в куті, на який вона дивилася, а потому і в другім куті, шоб напевне. Деколи вона відразу після того вспокоювалася, але частіше зачинала пищати, шо є ше під ліжком. То я ставала раком і вдавала, ніби і там замітаю. Якось та стара бідна недотепа зо страху чуть не впала з ліжка просто на мене, так нахилялася дивитися, чи точно ніц нема. Вона би мене, певно, як ту муху прибила. Ну, то була би чиста кумедія!

Шойно замела кожне місце, яке її лякало, то показувала порожній совок і казала: «Осьо, дорогенька, видите? Я кожнісіньку ту дрантиву бісівщину зібрала».

Вона перше дивилася в совок, а далі на мене, вся тряслася, і в очах у неї стілько сліз було, шо вони плили, як ото каміння, коли в потік дивишся, і шептала вона: «Ой, Долорес, вони такі сірі! Такі негарні! Забери їх геть. Прошу тебе, забери їх геть від мене!»

Я ховала мітлу й порожній совок назад собі під двері, шоб на другий раз вони зразу були під рукою, а далі верталася, шоби вспокоїти її, наскілько могла. Та й себе так само вспокоїти. А якшо ви думаєте, нашо мені було вспокоюватися, то самі попробуйте встати серед ночі в тім вели­чезнім старім музеї, де за вікном виє вітер, а всередині виє скажена стара баба. Серце стугоніло, як локомотив, і я ледве дихати могла… але не могла я їй того показувати, бо та ше зачала би сумніватися, і шо би з того далі було?

Зазвичай після тих тарарамів я чесала їй волосся — то, здавалося, штука, шо її заспокоює найшвидше. Перше вона стогнала і плакала, а деколи тягнулася руками й обіймала мене, впиралася лицем мені в черево. Пам’ятаю, які в неї вічно гарячі були щоки й чоло після тих її фортелів із ковтунцями і як вона деколи просто сльозами намочувала мені нічнушку. Бідна стара жінка! Я так думаю, тут ніхто з нас не знає, як то, бути такою старою і ше й шоб за тобою такі біси гналися, шо ти сама не можеш пояснити, навіть собі.

Деколи навіть пів години того вичісування не помагали. Вона далі дивилася попри мене в кут і раз за разом переставала дихати й нила. Або ляпала в темноті руками під ліжком, а далі вихоплювала їх, ніби думала, шо там внизу шось є і хоче її вкусити. Раз чи два вже навіть я думала, шо виділа, як шось під ліжком шмигає, і мусіла зціпити зуби, шоб самій не в крик. Але то, звісно, була просто тінь її руки, і я то знала, але то я так, шоб показати, до якого стану вона мене саму довела. Ая, навіть мене, а я здебільш така сама розсудна, як і язиката.

Як до того доходило і вже не було на то ради, я лягала до неї. Руками вона обвивала мене й тримала за боки, голову клала набік на то, шо в мене від грудей зосталося, а я своїми руками обіймала її та так і тримала, доки вона не засинала. Далі я вилазила з ліжка, дуже повільно й легко, шоби її не збудити, і верталася до себе в кімнату. Пару разів було, шо я й того не робила. У ті рази — вони все були, коли вона будила мене серед ночі своїми зáводами, — я засинала коло неї.

В одну таку ніч мені й приснилися ковтунці. Але в сні я була не я. Я була нею, прикутою до лікарняного ліжка, бо така вже жирна була, шо ледве могла обернутися без чужої помочі, дзюрка десь у глибині в мене страшенно горіла від запалення сечівника, яке ніколи до кінця не відступало, як порахувати, яка вона все там внизу була мокра, і я зовсім ніц не могла подіяти. Килимок під дверима був виставлений, на заваду жучкам і бацилам, можна так сказати, а напис усе був у правильний бік.

Я подивилася в кут і ввиділа там шось таке як голову з порохів. Очі в неї були закочені, а рот роззявлений, і в нім повно було гострезних зубів із порохів. Вона зачала підступати до ліжка, але повільно, а як знов перекотилася лицем догори, то очі дивилися просто на мене, і я ввиділа, шо то Майкл Донован, чоловік Віри. Але як лице було вид­но другий раз, то був мій чоловік. То був Джо Сент-Джордж зі злим оскалом на лиці, і він клацав рядами порохових зубів. Як лице з’явилося третій раз, то вже я не знала, чиє воно було, але воно було живе, було голодне і так і хтіло докотитися просто до мене, шоби мене з’їсти.

Я як проснулася та як дриґнулася, шо заледве сама не звалилася з ліжка до чортової матері. Був ранній ранок, перший промінь сонця світив на підлогу, як та стрічечка. Віра ше спала. Вона мені всю руку була заслинила, але перше я сили не мала навіть витерти то. Я лиш лежала, тряслася, вся впріла, заставляла себе повірити, шо я дійсно не сплю і всьо точно добре — так, знаєте, як ото після дуже страшного сну. І я другий раз ввиділа, шо на підлозі коло ліжка лежить та порохова голова з порожніми очима та довгими зубами з порохів. Отакий то був страшний кошмар. А далі вона пропала. Підлога і кути кімнати були чисті й порожні, як і все. Але відтогди я все думала, чи, може, вона наслала мені той сон, чи, може, я ввиділа троха того, шо видить вона, як кричить. Може, я взяла троха її страху та зробила своїм. Думаєте, таке буває в справжнім житті, чи то так лише в тих дешевих газетах, шо в продуктовім продаються? Не знаю… але знаю, шо той сон мене до сраки сполошив.

Ну, менше з тим. Досить буде сказати, шо ті крики на всю голову по неділях удень і серед ночі — то була третя її манера суки. Але однаково то було дуже сумно, страшне як. У глибині вся та її сучість була сумна, хоч то деколи не спиняло мене від того, шо хтілося викрутити їй макітру, як ту шпульку на веретені, і я думаю, шо всім би так хтілося, хіба крім якої Жанни, курва, д’Арк. Думаю собі, як С’юзі з Шоною вчули, як я в той день кричу, шо хочу її забити… чи коли інші люди то чули… чи як ми одна з другою кричали одна другій усякі злостиві речі… ну, певно вони думали, шо підберу я спідницю та як дам лиха закаблукам на її могилі, як вона нарешті віддасть Богу душу. І я так думаю, ви від декого то чули вчора та й нині, та’, Енді? Можеш не відповідати. Я й так усьо в тебе на лиці виджу. То звичне радіо. Та й я знаю, як то люди люблять поговорити. Вони говорили про мене й Віру, а про мене та Джо стілько перемов було, шо на цілий ярмарок би стало. Троха до того, як він умер, троха після. Тут, у такій закутині, певно, найцікавіше, шо людина може виробити, — то ні з того ні з сього вмерти, ви таке не примічали?

От ми й дойшли до Джо.

Я боялася, як до того дойде, і, певно, брехати тут нема смислу. Я вже вам сказала, шо вбила його, того з тим розібралися, але найтяжча частина всьо одно ше попереду: як… і чого… і коли то мало бути.

Я нині, Енді, багато про Джо думала — більше про нього, ніж про Віру, якшо чесно. Усе силувалася згадати щонайменш, чого я взагалі за нього пішла, і на початку я так і не змогла то зробити. Через якийсь час у мене з тим зачиналася паніка, як у Віри, коли їй здавалося, шо в неї в напірнику змія. А потому до мене дойшло, у чім проблема, — я ж шукала ту частину, де була любов, ніби я якась дурна мала дівка, шо їх Віра наймала в червні, а потому навіть не на середині літа звільняла, бо вони не могли вивчити правила. Я шукала ту частину, де любов, і її було страх як мало навіть ше в 1945-му, як мені було вісімнадцять, а йому дев’ятнадцять, і світ був новий.

Знаєте, єдине, шо мені прийшло в голову, поки я була там нині на сходах, морозила собі тухес і пробувала згадати ту частину, де була любов, — у нього було гарне чоло. Я сиділа коло нього в кабінеті самостійної роботи, як ми двоє були в школі — ше в часи Другої світової, — і я пам’ятаю його чоло, яке воно гладеньке було, без жодного прища. Було їх троха на щоках і підборідді, а на крилах носа мав він вугрі, але чоло в нього було гладесеньке, як вершки. Пам’ятаю, як хтіла його помацати… мріяла його помацати, чесно кажучи. Хтіла перевірити, чи дійсно воно таке гладеньке, як виглядає. І як він запросив мене на випускний останніх і передостанніх класів, я погодилася і могла торкнутися його чола, і воно було настілько ж гладеньке, наскілько й виглядало, і волосся в нього спадало назад такими гарними гладенькими хвильками. Як я гладила його волосся та рівне чоло в темноті, поки ансамбль у залі готелю «Самосет»[8] грав «Коктейль місячного сяйва»… Після того, як я пару годин просиділа на тих сраних благих сходах, уся промерзла, і от шось мені згадалося, то, як видите, шось там троха таки було, кінець кінцем. Звісно, шо не минуло дуже багато тижнів, як я вже мацала багацько більше, а не лиш його чоло, і отогди я й змилилася.

Так, але давайте відразу розберемося — я не хочу сказати, шо кінець кінцем ліпші роки свого життя стратила на того старого пияцюру лиш того, шо на сьомім уроці в кабінеті самостійної роботи, як сонце гарно падало, я його чоло собі вподобала. Та ніхера. Але хочу я сказати, шо то і є вся любов, яку я змогла нині пригадати, і мені аж зле від того. Сидіти нині коло Східного рогу, думати про ті старі часи… до сраки, як то тяжко було. Тогди я вперше ввиділа, шо, може, задешево себе продала, і, може, я так зробила, бо дешево — то найліпше, шо світило таким, як я. Я знаю, шо тогди був перший раз, як я посміла подумати, шо заслуговую більше любови, ніж Джо Сент-Джордж міг дати хоч комусь (крім себе хіба шо). Ви би могли й не подумати, шо така гостроязика сука, як я, вірить у якусь любов, але, якшо чесно, то, певно, єдине, у шо я дійсно вірю.

Але то мало стосувалося того, чого я за нього вийшла, — то я вам відразу маю сказати. У мене в череві вже шеститижнева дівочка була, як я сказала йому: так, беру, доки смерть нас не розлучить. І то була наймудріша частина… Сумно, але так воно і є. Решта — то все звичайні дурні причини, а шо я за життя своє вивчила, так то, шо дурні причини доводять до дурних шлюбів.

Мені вже надоїло було сваритися з мамою.

Надоїло вислуховувати татові тиради.

Усі мої подружки так робили, переїжджали від батьків, і я хтіла бути дорослою, як вони. Мені надоїло бути дурною дітвачкою.

Він сказав, шо хоче мене, і я йому повірила.

Він сказав, шо мене любить, і я в то так само повірила… І як він сказав та спитав, чи я то саме чую до нього, мені здавалося чемним сказати так само.

Я боялася, шо зі мною було б, якби я так не сказала, — куда би я пішла, шо би я робила, хто би наглядав за дитиною, поки я то роблю?

Усьо то буде виглядати дуже по-дурному, як ти колись то перепишеш на папері, Ненсі, але найдурніше то, шо я знаю цілу купу жінок, які були дівками, шо я з ними в школу ходила, і вони виходили заміж по тих самих причинах, і більшість із них досі заміжні, і багато з них просто тримаються, надіються пережити свого хлопа, аби нарешті поховати його й назавжди витріпати проперджені від пива простині.

Десь до 1952-го я вже майже забула про його чоло, а на 1956-й не виділа якоїсь особливої користі в усім іншім, і, здається, ненавидіти я його зачала десь до того часу, як на місце Айка став Кеннеді, але думка про то, шоби забити його, з’явилася в мене вже пізніше. До того я думала, шо лишаюся з ним, хоч би того, шо дітям же треба тата. Смішно страшне, нє? Але так воно й було. Слово даю вам. І ше слово даю вам про друге: якби Бог мені дав другий шанс, я би його і другий раз забила, навіть якби за то мені світили пекельні муки й вічне прокляття… а вони мені, відай, і так світять.

Я собі думаю, шо всі на Літл-Толі, хто не вчорашній, знають, шо то я його забила, і, певно, більша частина думає, шо знає чого — через то, як він своїми руками зі мною обходився. Але бас йому урвався не того, шо руки ті шось робили мені, і проста правдонька в тім, шо, шо би собі люди на острові тогди не думали, за останні три роки нашого шлюбу він мене ані мізинцем ні разу не зачепив. Від тої дурноти я його вилічила в кінці 1960-го чи десь на початку шістдесят першого.

До того часу він часто мене молотив, та’. Тут я перечити не можу. І я то попускала — у тім також не перечитиму. Перший раз то сталося в другу ніч нашого шлюбу. Ми були поїхали в Бостон на вихідні — такий у нас медовий місяць був — і ночували в «Паркер Гаусі»[9]. Звідти носа, можна сказати, шо і не висовували. Ми були просто як ті дві сільські миші, знаєте, боялися заблудити. Джо сказав, шо дідька лисого він стратить ті двадцять п’ять долярів, шо мої мама з татом дали нам на якісь забаганки, на таксі, просто того, шо не зможе найти дорогу назад до готелю. Падоньку, ну дурнуватий хлоп! Звісно, я так само така була… але шо було в Джо, а в мене нє (і я з того так само тішуся), то та його вічно підозріла натура. Він собі думав, шо весь люд лиш думає про то, як йому тертого хрону підсунути, отакий був Джо, і я купу разів думала, шо як він таки налигувався, то лиш для того, шоб лягти спати зі спокійною душею.

Ну то таке, ні для нашої внучки, ні для бабиної сучки. Шо я вам повідати хтіла, так то, шо ми тогди в суботу вечором пішли в їдальню, повечеряли там файно, а далі вернулися в кімнату. Джо добряче хитало на правий борт, як ми йшли по коридору назад, як тепер пам’я­таю — він шось чотири чи п’ять пив втулив за вечерю, а ше ж перед тим пополудні було дев’ять чи десять. Лиш-но ми зайшли в кімнату, він став та так довго на мене дивився, шо я спитала, чи в мене шось на чолі написано, чи шо.

— Нє, — каже він, — але я видів, як якийсь мужик там у ресторані тобі під спідницю зазирав, Долорес. Очі в нього ну чуть на лоба не вилізали. І ти знала, шо він дивиться, правда?

Я чуть не сказала йому, шо навіть якби в куті сидів Ґері Купер із Рітою Гейворт, то я б не примітила, але потому подумала: нашо тим тривожитися? Як Джо собі випивав, із ним сваритися смислу ніякого не було. Я в той шлюб не зовсім уже із закритими очима скочила, і не буду вам доказувати інакше.

— Якшо мені під спідницю якийсь хлоп заглядав, то ти чого не пішов і не сказав йому очі закрити, га, Джо? — спиталася я. То я просто пошуткувала — може, хтіла його відволікти, я вже й не пам’ятаю точно, — але він то не зрозумів як жарт. Ото я пам’ятаю. Джо не з тих був, шо жарти розуміють. Якшо серйозно, я би сказала, шо в нього взагалі ніякого почуття гумору не було. Отого я дійсно не знала, як ішла з ним під вінець. Тогди я ше думала, шо почуття гумору — то як ніс чи пара вух, у когось ліпше, у когось гірше, але в усіх є.

Він мене злапав, перегнув собі через коліно і шльопнув своїм капцем. «Поки жива, Долорес, ніхто не має знати, якого кольору в тебе спіднє, окрім мене, — сказав він. — Чуєш мене? Крім мене, ніхто».

Я тогди ше подумала, шо то якась така любовна гра, він удає ревнивого, шоб мені підлестити, — отака я була телиця. Там була одна ревність, то ясно, але любови там ніякої не було. То було більше подібне, як пес кладе лапу на свою кістку й гарчить, аби ніхто не підходив. Я тогди того не знала, того з тим мирилася. Далі я з тим мирилася, бо думала, шо як чоловік подеколи б’є свою жінку, то просто ше одна частина шлюбу — частина негарна, але якшо так подумати, то і виходок пуцувати — не дуже гарна частина шлюбу, і всьо одно більшість жінок добряче того понароблюються після того, як весільна сукенка й вельон ідуть на стрих. Шо, не так, Ненсі?

Мій тато так само на маму, бувало, руку підіймав, і, відай, звідти я й дістала ту думку, шо то нормально — просто шось таке, із чим треба миритися. Я любила свого тата страшне, і вони одна з другим страшне любилися, але міг він і руки порозпускати, як йому якийсь волос впоперек сраки ліз.

Пам’ятаю, було мені певно, йой, та десь дев’ять років, коли тато прийшов додому після того, як косив поле в Джорджа Річардза на Західнім кінці, а мама йому вечерю не зготувала. Я вже не пам’ятаю, чого вона того не зробила, але дуже добре пам’ятаю, шо було далі, як він прийшов. Вбраний він був лиш у комбінезон (робочі боти й шкарпетки скинув перед порогом, бо в них було повно полови), а лице та плечі в нього згоріли, як у рака. Волосся від поту поприлипало до скронь, а на чолі, прямо між зморшок над бровами, застрягло сіно. Він виглядав розпашілим, змученим і вже готовим роззлоститися.

Пішов він на кухню, а на столі не було ніц, крім скляного дзбанка з квітками. Він обертається до мами й каже:

— Де шось їсти на вечерю, недотепо?

Вона відкрила рота, але не встигла ніц сказати, як він накрив їй долонею лице і штовхнув у кут. Я стояла при вході на кухню і всьо то виділа. Він пішов на мене, голову опустив, і волосся йому троха висіло перед очима, — усе, як я виджу, шо якийсь хлоп так іде додому, змучений із роботи з бідоном від обіду в руці, то згадую тата, — і я настрашилася. Хтіла зійти йому з дороги, бо думала, шо він і мене штовхне, але ноги в мене стали як дерев’яні, не могла з місця зрушити. Але нє, він того не зробив. Він просто взяв мене тими теплими ручищами, посунув убік і пішов далі за хату. Сів на ковбан для дров, склав руки на колінах, голову похнюпив, ніби дивився собі на руки. Перше розлякав курей, але далі вони вернулися й зачали дзьобати в нього коло ніг. Я думала, він їх розкопає, шоби пір’я летіло, але він і того не робив.

За якийсь час я пішла подивитися, де мама. Вона так і сиділа в куті. Накрила лице рушником кухонним і під ним плакала. Руки схрестила на грудях. Ото я найліпше пам’ятаю, хоч і не знаю чого, — як вона схрестила собі так руки на грудях. Я підійшла та обійняла її, вона відчула мої руки в себе на стані й обняла мене теж. Далі забрала рушник з лиця, витерла ним сльози й сказала мені вийти запитати в тата, чи не хоче він стаканчика холодного лимонаду або пляшку пива.

— Обов’язково скажи йому, шо пива є лиш дві пляшки, — сказала вона. — Якшо він хоче більше, то треба піти до склепу або взагалі не пити.

Я пішла й переказала то йому, а він сказав, шо пива не хоче, а от стаканчик лимонаду буде якраз то, шо треба. Я побігла по лимонад. Мама робила йому вечерю. Лице в неї троха розпухло від плачу, але вона собі шось наспівувала, і тої ночі в них пружини в ліжку рипіли, так само як і в більшість інших ночей. Ніхто ніц не казав, не думав. У ті часи таке називали домашньою покарою, то було частиною хлопської роботи, і якшо я після того взагалі шось думала, то хіба, шо мамі дійсно того троха треба було, інакше би тато такого не зробив.

Я й інші пару разів виділа, як він її карає, але цей я запам’ятала найліпше. Я ніколи не виділа, шоби він бив її кулаками, як деколи мене бив Джо, але якось він шварк­нув їй по ногах куском мокрої парусини, а від того, певно, пекло так, шо всратися можна було. Знаю, шо від того лишилися червоні знаки, які весь день не сходили.

Тепер уже ніхто таке домашньою покарою не називає — то слово вже зовсім випало з розмов, і то тільки на ліпше, — але я росла з думкою, шо як жінки чи діти збиваються з дороги, то хлопська робота — пригнати їх назад. Але не хочу вам сказати, шо лиш того, шо я виросла з тою думкою, я гадала, шо вона правильна, — я не така поблажлива до себе. Я знала, шо як чоловік розмахує руками перед жінкою, то ніяка не покара… але всьо одно дозволяла Джо робити то зі мною багато років. Певно, я була засильно змучена від догляду за хатою, порядками в літників, вихованням дітей і залагодженням дурощів Джо, шо він влаштовував із сусідами, шоби ше про то думати.

Шлюб із Джо… ой, курча ляґа! А шо, хіба в когось шлюб якийсь інакший? Може, вони всі різні, але нема ні одного, шо такий, який він є на вигляд. Шо другі люди видять із життя в шлюбі і шо там діється всередині, то ше більше, ніж родина — кумового наймита дитина. Іноді то страх, а іноді весело, але зазвичай то як усі інші частини життя — і то, і друге одночасно.

Думають люди, шо Джо був алкоголіком, який мене бив, — і, певно, й дітей так само — коли був п’яний. Вони думають, шо він із тим зайшов уже задалеко й через то врізав дуба. То є правда, шо Джо пив і деколи їздив на наради Анонімних алкоголіків у Джонспорті, але він був не більший алкоголік, ніж я. Він упивався раз на чотири-п’ять місяців, здебільш із ханигами, як ото Рік Тібодо чи Стіві Брукс — оті хлопи дійсно були алкоголіками, — але потому лишався того ровера, хіба міг хряпнути одну-дві шклянки, як приходив пізно. Не більше, того шо як у нього була плящина чогось доброго, він любив то розтягнути. Щирі алкоголіки, яких я знала за своє життя, то ні один не хтів розтягувати пляшку хоч чогось — чи то там «Джим Бім», чи то «Олд Дюк», чи навіть фризури — антифризу, профільтрованого через ватну прокладку. Правдивого пияку цікавлять лиш дві речі: як прикінчити то, шо в тебе в руці, і як знайти більше, шо в тебе ше нема.

Нє, алкоголіком він не був, але йому було однаково до того, шо люди думали, ніби він такий. То йому помагало знаходити роботу, тим паче літом. Мабуть, то, шо люди думають про Анонімних алкоголіків, за роки помінялося, — знаю, шо зара’ про то говорять частіше набагато, ніж колись, — але шо не помінялося, так то, як люди пробують помагати комусь, хто вже й сам помагає собі. Джо один цілий рік не пив, — або хоч не говорив про то, якшо пив, — і в Джонспорті для нього зробили баль. Дали йому торт і медальйон, так. То як він пішов на роботу до одного літника, перше, шо він там сказав, так то, шо він алкоголік у зав’язці.

— Якшо ви через то не схочете мене брати на роботу, я ніяких образ тримати не буду, — сказав він, — але мав про то вам сказати. Я вже більше ніж рік ходжу на зустрічі Анонімних, і там нам кажуть, шо ми не можемо бути тверезими, якшо ми нечесні.

А далі діставав свою золоту медаль за рік без випивки і їм показував, і весь той час виглядав як останній упосліджений. Певно, один-двоє з них мало не сплакалися, як Джо повідав їм про то, як день за днем старався, не спішив, відпускав і дав Богові вирішувати, коли проймало його бажання випити… а воно його проймало кожні хвилин п’ятнадцять, як його послухати. Вони бігли, аж шпорталися, так хтіли брати його на роботу, і ше й здебільш платили на пів доляра-доляр більше, ніж планували. Можна було подумати, шо після Дня праці такий номер вже не проходив, але навіть тут, на острові, де люди його щодень виділи й мали би знати ліпше, усьо йшло як по маслу.

По правді, здебільш, як Джо мене бив, то був тверезий як скло. Як уже він собі лиґав, то на мене зовсім уваги не звертав, ніякої. А далі, у шістдесятім чи шістдесят першім він якось то вечором прийшов із роботи у Чарлі Діспензієрі, був помагав тому човен на воду поставити, і як нахилився, шоби взяти собі колу з холодильника, я ввиділа, як у нього прямо на сраці бриджі тріснули. Я засміялася. Не могла стриматися. Він ніц не сказав, але як вернувся до печі, перевірити, як там капуста, — я того вечора варенину робила, як тепер пам’ятаю, — то дістав з ящика для дров кленове поліно і як влупив мене ним по крижах. Боліло, шо страшне. Знаєте, як то, коли хтось по нирках зарядить. Вони стають такими дрібними, такими гарячими й такими тяжкими, шо ніби от-от відірвуться від того, на чім там висять, і просто втонуть, як свинцева дробина у відрі.

Я ледве дошкандибала до столу та й сіла на крісло. Просто звалилася би на підлогу, якби крісло було троха дальше. Так і сиділа там, чекала, доки перестане боліти. Я не то шоби плакала, не хтіла дітей страшити, але сльози по лиці всьо одно текли. Не могла їх стримати. То були сльози від болю, такі, шо не втримаєш.

— Ти, сука, навіть не думай собі колись із мене сміятися, — каже мені Джо. Шпурнув дровиняку, якою вдарив мене, назад у ящик, а далі сів читати «Американ». — Уже би мала бути мудріша, ніж десять літ тому.

Хвилин, певно, зо двадцять минуло, доки я змогла встати з того крісла. Мусіла покликати, шоби Селена збавила вогонь під овочами з м’ясом, хоч до печі мені було чотири кроки.

— Мамо, а ти чого то не зробиш? — спитала вона мене. — Ми з Джої мультики дивилися.

— Я віддихаю, — сказала я їй.

— Та’, — каже Джо із-за газети, — мама так багато язиком таляпала, аж зморилася.

І засміявся. Отого мені було доста. Того його сміху. Тогди я й рішила, шо він мене більше ніколи й пальцем не зачепить, бо інакше заробить добрячу віддяку.

Ми повечеряли, як усе, і потому телевізор подивилися, як усе, я зі старшими дітьми на дивані, а малий Піт у тата на колінах у великім кріслі. Піт там і засопів, майже все там засинав, десь коло пів восьмої, і Джо відніс його в ліжко. За годину я відправила спати Джо-молодшого, а Селена пішла в дев’ятій. Зазвичай я лягала десь коло десятої, а Джо ше сидів, певно, до півночі, то дрімав, то вставав, троха дивився телевізор, троха читав у газеті, шо не вспів із першого разу, і в носі колупався. Того, Френку, видиш, з тобою ше не найгірше, дехто так і не відучується від тої звички, навіть у дорослім віці.

Але того вечора я не пішла спати так, як усе. Замість того я далі собі сиділа коло Джо. Спина вже не так боліла. Боліла, але терпимо для того, шо я намірилася зробити. Може, я через то нервувалася, але якшо так, то не пам’ятаю. Я лиш чекала, доки він закемарить, і нарешті він заклював носом.

Я встала, пішла на кухню і взяла зі столу маленький дзбанок для вершків. Я не йшла на кухню спеціально за тим. Дзбанок там стояв просто того, шо була черга Джо-молодшого прибирати стіл, і він забув покласти його в холодильник. Джо-молодший все шось забував — сховати дзбанок із вершками в холодильник, накрити кришкою масляничку, підгорнути кульок із хлібом, шоби перший кусок за ніч не зачерствів, — і тепер я, як виджу його по телевізії, шо він якісь промови виголошує чи інтерв’ю дає, я про то згадую найбільше… і гадаю собі, шо би подумали демократи, якби знали, шо керівник групи більшості в сенаті Мейну, як йому було одинадцять років, не міг ні разу нормально стіл прибрати. Але я ним горджуся, і навіть не здумайте ніколи мені перечити. Я ним горджуся, навіть попри то, шо він демократ сраний.

Одним словом, він, звісно, примудрився того вечора забути якраз то, шо треба. Дзбанок був маленький, але тяжкий, і в руці лежав якраз так, як треба було. Я підійшла до ящика з дровами й узяла коротку сокирку, шо ми на полиці над ним тримали. Як я вернулась у вітальню, Джо там придрімував. Той дзбанок я стиснула в правій руці, замахнулася і як вмастила ним йому збоку по мордяці. Дзбанок аж на тисячу скалок розлетівся.

А як прудко він усівся, Енді, ти би видів. І ше чули би ви його. Голосно? Господи Боже та Йсусе солодкий! Та так заревів, ніби віл, шо межи штахет пуцаком застряг. Очі вивалив, а рукою притиснув вухо, з якого вже кров текла. На щоці в нього були дрібні краплини звурджених вершків, і в тих хащах збоку на лиці в нього виглядало так, ніби бакенбард.

— Вгадай шо, Джо? — кажу я. — Я вже віддихнула.

Я вчула, як Селена вискакує з ліжка, але не сміла обернутися. Якби обернулася, була би в гімні по вуха — він, як хтів, був спритний, як блискавиця. У лівій руці я тримала сокирку, збоку, де її майже прикривав фартух. І як Джо зачав вставати з крісла, я висунула її та показала йому.

— Джо, якшо не хочеш, шоби оце-во в тебе в голові впинилося, ліпше всядься, — сказала я.

Якусь секунду я думала, шо він усьо одно встане. Якби встав, був би йому каюк, прямо там, бо я не шуткувала. Він також то видів і вріс сракою десь за п’ять дюймів від сидіння.

— Мамо? — покликала Селена з дверей своєї кімнати.

— Лягай спати, рибочко, — кажу я, а очі від Джо ні на мент не відриваю. — У нас із твоїм татом тут троха дебати.

— Всьо добре?

— Аякже, — кажу я. — Шо, нє, Джо?

— Угу, — каже він. — Усьо як має бути.

Я чула, як вона робить пару кроків назад, але не зразу вчула, шоби її двері закрилися, — секунд десять, може, п’ятнадцять, — і того знала, шо вона там стоїть і на нас дивиться. Джо був у тій самій позі, рука на побічниці, а зад­ниця задерта над кріслом. Тогди ми вчули, як двері закрилися, і від того Джо ніби втямив, як по-дурному, певно, виглядає, наполовину сидить, наполовину стоїть, другу руку притиснув до вуха, а по лиці йому вершки течуть.

Він повністю всівся і забрав руку. І рука, і вухо були всі в крові, але рука не розпухала, а вухо ше й як.

— Ну, суко, ти за то ше в мене заробиш, — каже він мені.

— Та ну? — відказала я йому. — Якшо так, то от шо я тобі скажу, Джо Сент-Джордж: всьо, шо ти мені зробиш, то від мене два рази дістанеш.

Він мені либився, ніби не вірив у то, шо чув.

— Ну тогди, певно, прийдеться мені замочити тебе, так?

Майже він встиг то доказати, як я подала йому сокирку. Я була не в собі, як то зробила, але як лиш-но ввиділа, як він тримає її в руці, то знала, шо то єдине, шо я могла зробити.

— Вперед, — кажу я. — Лиш давай із першого разу, аби я не мучилася.

Він глипнув на мене, на сокирку, далі знов на мене. Видіти зачудовання в нього на лиці було би смішно, якби то всьо не було так серйозно.

— А далі, як закінчиш, то обов’язково тої варенини собі загрій і добавки візьми, — сказала я йому. — Жери, доки не тріснеш, бо підеш у каталажку, а там, чула, ніц доброго й домашнього їсти не дають. На початках будеш, напевно, в Белфасті. Певно, і костюм тобі оранжевий видадуть по розміру.

— Мандо, стули пащу свою, — каже він.

Але я не стулила.

— Далі, певно, переведуть у Шоушенк, а там я точно знаю, шо теплого ніц на стіл не дають. І по п’ятницях там у покер із пивом не побавишся з дружками своїми в барі. Я лиш кажу тобі зробити всьо скоро, і шоби діти не виділи тої капари, як докінчиш.

Далі я закрила очі. Я була майже певна, шо він ніц не зробить, але майже певність мало помічна, як стоїть питання життя та смерти. То одно з того, шо мені спало на ум тої ночі. Я стояла із закритими очима, виділа лиш темноту й думала, як воно буде чутися, як та сокирка розрубає мені ніс, губи, зуби. Пам’ятаю, шо думала, шо перед тим, як умерти, точно відчую язиком скалки з дерева, і ше втішилася, шо наточила лезо шойно два чи три дні тому. Якшо він мене вже мав убити, то не тупою сокиркою.

Стояла там я ніби років із десять. А далі він сказав, якось так мужикувато та досадливо:

— Будеш іти спати чи далі будеш стояла, як та Гелен Келлер[10], якій траханина наснилася?

Я розкрила очі і ввиділа, шо сокирку він поклав під крісло — було видно, як з-під волана крайчик ручки стирчить. Газета лежала в нього на ногах, як палатка. Він нагнувся та струсив її, — пробував вестися так, ніби ніц того не сталося, зовсім, — але по щоці йому текла кров із вуха, а руки тряслися якраз так, шоби сторінки газети легенько шурхотали. Він ше лишив червоні відбитки пальців на сторінках, і я рішила всьо то спалити до дідькової матері перед тим, як він спати піде, аби діти не ввиділи та не гадали, шо сталося.

— Нічнушку я вдягну скоро, але перше нам треба з цим розібратися, Джо.

Він підіймає очі й через зуби цідить мені:

— Ти, Долорес, так сильно не борзій. Бо то може дуже погано кінчитися. Мене ліпше не зачіпати.

— Я не зачіпаю, — кажу я. — Лиш хочу сказати, шо вже то скінчилося, шо ти міг мене вдарити. Якшо зробиш так ше хоч раз, хтось із нас поїде до шпиталю. Або в трупарню.

Він довго-довго дивився на мене, Енді, а я дивилася на нього. Сокирка була не в нього в руці, а під кріслом, але то не важило. Я знала, якшо опущу очі скоріше, як він, потиличники та удари по хребту не скінчаться ніколи. Але нарешті він опустив очі знов на газету та якось буркнув:

— До роботи візьмися, жінко. Рушник принеси мені для голови, як більше ніц не можеш. Вся сорочка в юшці.

То був останній раз, як він мене вдарив. Розумієте, в душі він був сцикун, хоч я ніколи того слова йому не говорила — ні тогди, ні ніколи. Таке зробити — то найрискованіше, шо може бути, мені здається, бо сцикун більше за всьо на світі боїться, шо його розкриють.

Само собою, я знала, шо є в нім острах. Я би не посміла вгатити його по голові тим дзбанком, якби не думала, шо скоріше сама вийду в плюсі. Та й до того я дешо зрозуміла, поки сиділа в кріслі після того, як він мене вдарив, і чекала, доки нирки відпустить: якшо я не постою за себе теперка, то, певно, ніколи вже за себе не постою. Того я так учинила.

Знаєте, розбити дзбанок Джо об голову — то була проста частина. Перше ніж я змогла то зробити, я мусіла раз і назавжди викинути з голови спогад, як тато штовхав маму та як лупив її по литках мокрою парусиною. Забути то було тяжко, бо я страшне як любила їх обох, але кінець кінцем змогла то зробити… напевно, того шо я мусіла то зробити. І я тішуся, шо зробила то, навіть лиш того, шо Селені не прийдеться ніколи згадувати, як її мама сиділа в куті й ревіла з рушником коло лиця. Моя мама приймала, коли тато її частував, але я не збираюся сидіти та їх судити. Може, вона мусіла приймати, а він мусів частувати, бо інакше його би принижали хлопи, з якими він щодень жив і працював. Тогди й часи були інакші — більшість людей і не розуміють, наскілько інакші, — але то не значить, шо я мусіла миритися з Джо просто того, шо мені стало дурості взагалі вискочити за нього заміж. Нема ніякої покари в тім, шо чоловік б’є жінку кулаками чи дровами з ящика, і кінець кінцем я вирішила, шо не буду таке дозволяти ні таким, як Джо Сент-Джордж, ні якомусь другому хлопові.

Були випадки, шо він піднімав на мене руку, але потому думав і спинявся. Деколи, як рука вже була вгорі, хтіла вдарити, але не дуже замірялася бити, я в нього в очах виділа, шо він згадував той дзбанок… а може, і сокирку. А далі вдавав, ніби підняв руку лиш шоби голову почухати чи витерти чоло. То був урок, який він вивчив із першого разу. Може, єдиний такий урок.

Дешо інше вилізло того вечора, як він вдарив мене поліном, а я його дзбанком. Мені не хочеться то розказувати, — я з тих старомодних, шо думають, то, шо діється в людей у постелі, має там і лишатися, — але, відай, ліпше розповісти, бо то, напевне, частково грає роль у тім, як усьо вийшло.

Хоч ми були пошлюблені й жили разом під одним дахом наступні два роки, — а може, й майже три, я вже не па­м’ятаю добре, правда, — він пробував виконати свій шлюбний обов’язок зі мною після того лише пару раз. Він…

Шо, Енді?

Ну само собою, я хочу сказати, шо він був імпотент! А про шо би ше я могла говорити, шлюбний обов’язок мої труси вбирати, якби йому таке припекло? Я йому ніколи не відказувала. Він просто втратив до того спосібність. Він не був із тих, шо хочуть щоночі, навіть на початках, та й не затягував він той процес — майже всьо то було трах-бам, на добраніч, мадам. Та й усьо одно, йому вистачало інтересу, шоби раз чи два на тиждень вилазити наверх… до того часу, як я його тим дзбанком вдарила.

Якоюсь мірою то і випивка повпливала — він став пити набагато більше в ті останні роки, — але не думаю, шо то була єдина причина. Пам’ятаю, як він одної ночі скочувався з мене хвилин через двадцять марного тужіння та хекання, а його болтик так і висів собі, м’який, як макаронина. Не знаю, скілько то тогди минуло часу від вечора, про який я вам оповіла, але знаю, шо то точно було після, бо пам’я­таю, як лежала, нирки в мене боліли, і я думала, шо скоро встану та й піду троха аспірину прийму від них.

— На, маєш, — каже він мені, чуть не плаче. — Ти, певно, тішишся, Долорес. Тішишся?

Я ніц не сказала. Деколи буває так, шо, шо би жінка чоловікові не сказала, всьо буде зле.

— Тішишся? — далі каже він. — Тішишся, Долорес, га?

Я всьо одно ніц не сказала, лиш лежала та й дивилася на стелю і слухала вітер надворі. Тої ночі він дув зі сходу, і я чула в нім океан. Все любила той звук. Він мене заспокоює.

Він обернувся, і я вчула його пивне дихання собі в лице, тухле й кисле.

— Виключати світло раніше помагало, — каже він, — а тепер уже нє. Я твою погану морду навіть у темноті виджу. — Він потягнувся рукою, стиснув мені цицьку і потряс нею. — А це-во, — каже він. — Розбовтана та плоска, як оладок. А пизда твоя — то ше гірше. Тобі, блядь, ше навіть тридцять п’ять не стукнуло, а тебе їбати — то саме, шо в калюжу тикати.

Я думала сказати: «Якшо в мене там калюжа, то ти би міг і без стояка запхати, Джо, і шо, легше тобі від того стало?» — але тримала рот на замку. Патриція Клейборн дурних не ростила, я вже вам казала.

Ми ше троха були тихо. Я вже була вирішила, шо він досить мені погані наговорив, шоб нарешті заснути, і вже думала вийти собі по аспірин, як він знов забалакав… і того разу, я майже певна, він дійсно плакав.

— Ліпше би ніколи твоєї морди не видів, — каже він, а далі: — Чого просто не взяла ту сокирку срану та й не відсікла її собі, Долорес? Мені би то однаково виглядало.

Того видите, не я одна думала, шо як вдарила його тим дзбаном з вершками, — і як я сказала, шо тепер в хаті дешо поміняється, — то й з’явилася та проблема. Але я всьо одно ніц не сказала, лиш чекала, шоби знати, чи він засне, чи знов схоче на мене руками розмахувати. Він лежав коло мене голий, і я точно знала місце, куда кинуся, якби він попробував. Скоро почула, як він хропе. Не знаю, чи був то останній час, як він попробував бути зі мною як чоловік, але якшо нє, то десь майже останній.

Ніхто з його дружків сном-духом про ті речі не чув, ясне діло. Він же не розталяпував би про то, як жінка йому дзбанком до безпам’ятства врізала, і тепер його когутик навіть гребінь не показує, еге? Такий, як він, точно нє! Того коли інші хвасталися, як обходяться зі своїми жінками, то і він за компанію розказував, як дав мені по чолі за то, шо я язиком сильно дражнила його або купила собі в Джонспорті сукенку, але не спитала його перед тим, чи можна так тратити гроші зі слоїка.

Звідки я знаю? Ну а як, буває й таке, шо я розкриваю вуха замість того, шоби розкривати рота. Знаю, у то тяжко повірити, як ви ото нині мене слухаєте, але то правда.

Пам’ятаю, якось то раз я робила на пів ставки в Маршалів. Енді, пам’ятаєш Джона Маршала, як він вічно торочив, шо побудує міст до материка? І тут задзвенів дзвінок. Я була в хаті сама і так спішила, шоби відкрити двері, шо посунулася на килимі та й влупилася добре об кут полиці над каміном. У мене від того на руці над ліктем лишився великий синяк.

Десь за три дні, як той синяк із темно-коричневого робився жовтувато-зеленим, як то буває, я стріла на селі Івет Андерсон. Вона виходила зі склепу, а я якраз заходила. Вона глипнула на синяк у мене на руці, а як заговорила, то голос у неї аж сочився співчуттям. Так говорити може лиш жінка, яка шойно повиділа шось, від чого вона тішиться більше, ніж свиня від гноївки.

— Ті хлопи — то жахіття, правда, Долорес? — каже вона.

— Ну, деколи жахіття, а деколи й нє, — відповідаю я їй. Я поняття зеленого не мала, шо вона меле. Я тогди лиш думала про то, шоби вспіти купити свинячих котлет, поки не розкупили, бо того дня вони зі знижкою були.

Поплескує мене легенько по руці — тій, шо без синяка, — і каже:

— Сили тобі. Всьо буде добре. Я то пережила, знаю, як воно. Я за тебе, Долорес, Богу помолюся.

Ото останнє вона сказала так, ніби повідомила, шо дасть мені мільйон долярів, і пішла собі своєю дорогою. Я зайшла до склепу та так і не доперла, шо то значило. Я би вже подумала, шо вона розум стратила, але будь-хто, хто проводив час з Івет, знає, шо їй там не сильно є шо втрачати.

Уже десь половину того, шо треба було, я купила, як до мене дойшло. Я стояла й дивилася, як Скіппі Портер зважує мені котлети, кошик висів у мене на руці, та як закинула голову і сміялася аж глибоко зсередини живота, як ото коли, знаєш, бздо на волю проситься, не можеш ніц вдіяти, мусиш випустити. Скіппі подивився на мене та й каже:

— З вами всьо добре, пані Клейборн?

— Всьо прекрасно, — кажу я. — Просто шось собі смішне згадала.

Та й як зайдуся знов.

— То по вас видно, — каже Скіппі, та й вернувся до своїх ваг. Дай Бог Портерам здоров’я, Енді. Доки вони тут, буде хоч одна родина на острові, шо знає, як не лізти в чужі справи. Ну а я собі тим часом сміялася. Пару ше людей подивилися на мене, як на дурну, але мені було ­однаково. Деколи життя надто смішне, шо ну просто ­мусиш посміятися.

Івет жоната на Томмі Андерсоні, аякже, а Томмі — один із дружків Джо, з яким вони в кінці п’ятдесятих та на початку шістдесятих пили пиво та грали в покер. Парочка їх була в нас через день-два після того, як я була вдарилася рукою, пробували завести останній набуток Джо, старий пікап «форд». У мене тогди вихідний був, і я принесла їм глечик чаю з льодом, більше з думкою, шоби вони не відразу пиво дудлити бралися, хоч би зачекали, шоб сонце сіло.

Томмі, відай, ввидів синяк, як я наливала чай. Певно, як я пішла, спитав Джо, шо сталося, або, може, просто підмітив. Одним словом, Джо Сент-Джордж був не з тих, хто пропускає нагоди — як мінімум отакі. Як я йшла зі склепу, то єдине, шо мені було цікаво, — то шо ж там Джо наплів Томмі й другим, нібито я наробила — забула його капці під піч положити, шоби були теплі, як він їх зрання взувати буде, чи, може, на неділю до вечері фасолю переварила. Шо би там не було, Томмі прийшов додому й розказав Івет, шо Джо Сент-Джорджу прийшлося провести своїй жінці невелике покарання. А я ж прос­то бацнулася рукою об кут полиці в Маршалів, поки бігла до дверей!

От шо я маю на увазі, коли кажу, шо є дві сторони шлюбу — зовні та всередині. Люди на острові виділи мене з Джо, як виділи більшість других пар нашого віку: не сильно щасливі, не сильно сумні, здебільш просто жиємо життя вкупі, як дві коняки, шо фіру тягнуть… Вони, може, і не примічають одно другого, як колись, і, може, й не ладять так добре, як колись, коли нарешті примічають, але всьо одно вони запряжені плечем до плеча та й ідуть одною дорогою так добре, як можуть, не кусаються, не байдикують та й ніяких других речей не роблять, від яких можна й батога скуштувати.

Але люди — то не коні, а шлюб — то не дуже на фіру подібне, хоч я й знаю, шо збоку деколи так воно виглядає. Люди на острові не знали про дзбанок або про то, як Джо в темноті плакав і казав, шо ліпше би ніколи моєї морди поганої не видів. Та й то не найгірше було. Найгірше зачалося десь за рік після того, як ми перестали в постелі будь-шо робити. Смішно, нє, як люди на шось дивляться і роблять абсолютно неправильні ви­сновки про то, чого так сталося. Але то так є, якшо пам’ятати, шо всередині й зовні шлюб здебільш не дуже подібний. То, шо я вам зара’ повім, то було всередині нашого шлюбу, і до нині я все думала, шо там воно й лишиться.

Тепер як згадую, то думаю, шо біда зачалася насправді в шістдесят другім. Селена якраз зачала ходити в середню школу на материку. Вона там дуже файно вчилася, і па­м’ятаю, шо вліті після першого класу вона дуже добре ладнала з татом, багацько ліпше, ніж у минулі роки. Я страшне боялася, шо буде, як вона дівкою стане, чекала, як вони гризтися з ним будуть, як вона виросте та й зачне чимраз більше вагатися щодо того, який він є і шо він вважає своїм правом.

Але навпаки, тогди був час, шо всьо між ними було тихо, мирно й лагідно. Вона виходила на подвір’я й дивилася, як він робить коло своєї таратайки старої за хатою, чи сиділа коло нього на дивані, поки тато дивився ввечері телевізор (малому Пітові така обстановка не дуже до душі припала, я вам скажу), та й питала, як у нього день минув, поки реклама була. Він їй відповідав спокійно і вдумливо, аж я до такого не звикла… але шось таке я пригадувала. Я то пригадувала з середньої школи, ше як лиш із ним зазнайомилася, і він собі рішив, шо так буде до мене женихатися.

У той самий час вона страшенно від мене віддалялася. Нє, вона всьо одно робила по хаті то, шо я їй казала, деколи про школу розповідала… але тільки як я бралася й кліщами з неї то витягувала. Був якийсь холод від неї, шо раніше такого не було, і лиш пізніше я ввиділа, як воно всьо склалося докупи і як всьо зачалося в той вечір, коли вона вийшла зі спальні й ввиділа нас, як тато тримає руку коло вуха, звідки кров’яка лиє йому межи пальці, а мама стоїть над ним із сокиркою.

Я вже вам казала, він був не з тих хлопів, шо пропускають деякі нагоди, і то був ше один тому приклад. Томмі Андерсону він одну історію повідав. То, шо він повідав своїй доньці, було з одного села, але з другої парафії. Я думаю, у нього на умі перше не було ніц, крім злості. Він знав, як я люблю Селену, і, певно, думав, шо як розказати їй, яка я погана й заїдлива, — а може, й навіть яка я небезпечна, — то вийде чудесна помста. Він пробував намо­вити її проти мене, і хоч так і не добився того по-справжньому, та однаково зміг стати для неї ближчим, ніж був, відтогди як вона ше маленькою була. Чого нє? Вона все була добросерда, Селенка наша, а я ше ніколи не виділа хлопа, який так уміло себе жалів, як Джо.

Він заліз у її життя, і як там впинився, то, певно, нарешті примітив, як вона розцвіла, та й вирішив, шо хоче не просто, аби вона слухала його балачки чи подавала інструменти, як він головою залізав у капот якогось старого тарантаса. І весь час, поки то діялося та відбувалися зміни, я бігала туда-сюда, гарувала на чотирьох роботах і старалася давати собі раду з комунальними так, шоби ше щотижня відкладати троха дітям на коледж. Я ніц не виділа, доки вже було майже запізно.

Моя Селенка — вона була жвава балакуча дівочка і все була готова догодити людям. Як просити її, шоби шось принесла, то вона не йшла, а бігла. Як постаршала, то сама накривала вечерю на стіл, поки я на роботі була, навіть не треба було просити її. На початках бувало, шо і горіло шось у неї, і Джо за то буркав на неї чи глумився — не раз вона через нього до себе в сльозах бігла, — але десь у той час, про який я вам розказую, він перестав так робити. Тогди, навесні і вліті 1962-го, він такого кіна грав, гейби кожний її пляцок — то якась чиста амброзія абощо, навіть як корж був твердий як цемент, а хлібець її то так нахвалював, гейби то якийсь французький наїдок. Вона тою похвалою тішилася — ну само собою, будь-хто би тішився, — але від того не пиндючилася. Вона не з таких дівочок була. Але я вам одно скажу: коли Селена нарешті лишила дім, вона ліпше готувала їсти без настрою, ніж я з настроєм.

Шо стосується помочі по хаті, то я би нікому ліпшої доньки й не побажала… особливо для мами, яка мусіла майже весь час прибирати капару за чужими людьми. Селена ніколи не забувала перевірити, шоби Джо-молод­ший і малий Піт мали спаковані ланчі, як зрання йшли до школи, а ше обгортала їм книжки на початку кожного року. Джо-молодший міг хоч ту роботу сам робити, але вона йому такої змоги геть не давала.

Вона в перший же рік була взірцевою ученицею, але анітроха не втратила інтересу до того, шо було вдома, як ото багато мудрих дітей у її віці. Більшість дітей у трина­дцять-чотирнадцять беруть собі до голови, шо всі, кому за тридцять, — то старі перґюнти, і вони, як тільки ті перґюнти заходять до хати, за дві хвилини вже з хати тікають. Але не Селена. Вона їм носила каву, помагала з тарелями і всяке таке, а далі сиділа в кріслі коло «франклінки»[11] і слухала, як дорослі балакають. Чи то коли я сиділа з одною-двома своїх коліжанок, чи то коли Джо з трьома-чотирма колєґами своїми, вона слухала. Вона би лишалася, навіть як він із дружками грав в покер, якби я їй дозволяла. Але я не дозволяла, бо так вони вже там матом крили. Та дитина гризла розмови, як миша шкірку сирну гризе, а шо не могла з’їсти, то відкладала собі.

Аж тут раптом вона змінилася. Я не знаю, коли саме та зміна зачалася, але я то вперше ввиділа, десь як вона перейшла в другий клас середньої школи. Ближче до кінця вересня, скажу так.

Перше, шо я примітила, — то, шо вона не прибувала додому раннім поромом, як майже все робила минулого року, хоч їй так виявилося дуже добре — вона встигала в себе в кімнаті поробити уроки до того, як хлопчиська верталися, а далі троха прибирала чи зачинала порати вечерю. Замість другої години вона сідала на той, шо відчалює з материка в четвертій сорок п’ять.

Коли я її за то спитала, вона відповіла, шо вирішила, буцімто їй більше до вподоби робити уроки в кабінеті підготовки після школи, та й усе, і подивилася на мене таким косим цікавим поглядом, мовляв, не хоче вона про то більше говорити. Здається, я в тім погляді ввиділа стид і, може, ше брехню. Мене то хвилювало, але я собі вирішила, шо далі з тим не напосідатиму, якшо точно не знатиму, шо шось не так. Бачте, з нею тяжко було балакати. Я чула ту відстань між нами і добре розуміла, звідки вона пішла: Джо привстав із крісла, у крові, а я стою над ним із сокиркою. І тогди я перший раз зрозуміла, шо він, певно, говорив із нею про то та й про інші речі. Перекручував їх по-свому, так сказати.

Я подумала, шо як засильно дрочитиму Селену за то, шо вона так у школі затримується, то моя з нею проблема може ше погіршати. Хоч би як я думала ше запитати її за то, виходило шось як: «Селено, шо то ти здумала?» — і якшо мені, тридцятип’ятирічній, воно так зле звучало, то шо вчує дівка, якій ше й п’ятнадцяти нема? З дітьми так тяжко говорити в тім віці. Мусиш навколо них на пальчиках ходити, як навколо слоїка нітрогліцерину на підлозі.

Ну, але через якийсь час, як школа відкривається на навчання, у них було шось таке як Батьківський вечір, і я дуже постаралася туда попасти. З класною керівничкою Селени я так не панькалася, як із самою Селеною. Я просто зайшла та й запитала її, чи не знає вона якоїсь особливої причини, чого Селена того року так не спішить на пором. Класна керівничка сказала, шо не знає, але думає, шо, певно, Селена хоче встигати робити домашнє. Ну, подумала, але не сказала я, шо вона нормально встигала зі всім домашнім у себе в кімнаті за столиком минулого року, то шо змінилося? Я могла то сказати, якби думала, шо та вчителька може дати мені якісь відповіді, але було видно, шо толку з неї не буде. Вона, певно, сама, як пробка з пляшки, чкуряла зі школи після останнього дзвінка.

Та й інші вчительки не сильно помогли. Я слухала, як вони розхвалювали Селену, аж не знати, і то слухати мені не було тяжко анітроха, а як вернулася додому, то відчула, шо не просунулася далі відтогди, як рушала з острова.

Я сіла коло вікна в кабінці порома й дивилася, як якісь бахур із дівкою, не сильно старші за Селену, стоять надворі коло перил, тримаються за руки і дивляться, як над океаном сходить місяць. Він її обернув і шось сказав, шо вона засміялася. «Дурним будеш, якшо пропустиш такий шанс, синочку», — подумала я, але він не пропустив — просто нахилився до неї, взяв за другу руку й файнезно поцілував. «Падоньку, але ти дурне», — подумала я собі, як дивилася на них. Або дурне, або вже старе, шо забуло, як то, коли тобі п’ятнадцять і кожний нерв у тілі вистрілює, як римська свіча, цілий день та й майже цілу ніч. Селена якогось парубка знайшла, та й всьо. Певно, шо вона спі­знала якогось легіня й робить із ним домашню в тім кабінеті після школи. Заглядають, скоріше, більше одне на другого, ніж у книжки. Мене троха попустило, я вам кажу.

Пару наступних днів я троха про то думала, — шо не віднімеш, то, коли переш шмаття, прасуєш сорочки й пилососиш килими, маєш купу часу на то, шоби думати, — але чим більше думала, тим менше мене попускало. Як мінімум вона ніц не розповідала про якихось парубків, а Селена ніколи в мовчанку не бавилася про то, шо в неї в житті діється. Вона вже не була зі мною така відкрита й приятельська, як колись, але і якоїсь стіни мовчання між нами не було. Та й до того ж я все думала, якби Селена влюбилася в когось, вона би, певно, ціле оголошення з того зробила.

Але шо головне, шо страшне — то те, якими очима вона на мене дивилася. Я все примічала: як дівці голову якийсь парубок закрутить, очі в неї сіяють, ніби в голові хтось лямпочку засвітив. Як би я не шукала то світло в Селениних очах, його там не було… Але й то не найгірше. Світло, яке в них було і до того, так само зникло — ото було найгірше. Дивитися їй у очі було як дивитись у вікна хати, звідки люди пішли й забули опустити жалюзі.

Як я то ввиділа, то нарешті сама очі відкрила й зачала примічати всілякі різні речі, які треба би було і скоріше примітити. Які би я і примітила, напевно, якби так тяжко не робила і якби не була така певна, шо Селена зла на мене за то, шо я її татові ввалила того разу.

Перше, шо я примітила, — то, шо вона не лиш від мене віддалилася, але й від Джо теж. Вона перестала підходити, шоби балакати з ним, коли він робив шось зі своїми таратайками чи комусь підвісний двигун лагодив, та й сидіти з ним на дивані ввечорі коло телевізора перестала. Як була у віталь­ні, то сиділа в кріслі-гойдалці аж коло печі та шось в’язала. Але зазвичай увечорі вона там не сиділа. Вона йшла до себе в кімнату й закривала двері. Джо то не хвилювало, він, може, і не примічав. Просто сидів собі в кріслі, тримав малого Піта на колінах, доки не приходив час малому йти спати.

Ше з її волоссям була штука — вона вже не мила голову щодень, як колись. Деколи доходило до того, шо голова була жирна, хоч яйця жар на ній, і то геть не моя Селена була. Шкіра в неї все файна була — лице біле та щічки рум’яні, як яблучка, вона то, певно, від роду Джо дістала, — але того жовтня такі прищі повиступали, ніби кульбаби на нашій толоці після Дня пам’яти. Змарніла вона і їсти не хтіла.

Вона далі деколи ходила до своїх подружок ліпших, Тані Керон і Лорі Ленґіл, але вже зовсім не так часто, як у молодшій школі. Тогди я зрозуміла, шо ні Таня, ні Лорі не приходили до нас додому, відколи школа знову зачалася… і, здається, весь останній місяць літніх канікул. Енді, то мене напудило, і я мусіла ше пильніше придивитися до своєї донечки. І шо я ввиділа, то напудило мене ше більше.

Наприклад, як вона вбиратися зачала. Не просто один светр на другий поміняла чи сукенку замість спідниці зачала вбирати. Вона повністю поміняла манеру в одежі, і в усіх тих змінах не було ніц доброго. Як мінімум, уже не було видно її форм. Як ходила до школи, то замість спідниць і сукенок здебільш вбирала трапецієві джемпери, і вони ше завеликі на неї були. Вона від них виглядала грубою, а вона ж такою не була.

Вдома вона вбирала великі бахматі светри, шо чуть не до колін їй висіли, і я вже й не виділа її ніколи без джинсів і робочих чобіт. Усе як виходила десь, то на голові закручувала якийсь страшний обдертий шарф, такий великий, шо звисав їй із чола, і очі виглядали, як два звірки, шо з печери визирають. Вона виглядала як пацанка, але я думала, шо як їй уже дванадцять років минуло, то дівки на такім уже і хрест ставлять. А одного вечора, як я забула постукати їй у двері перед тим, як зайти, вона чуть ноги собі не поломила, так кинулася здіймати халат із дверок шафи, а вона ж у комбінації була — не голяка зовсім, нє.

Але найгірше — шо вона майже не балакала більше. Не лиш зо мною. Якшо подумати, у яких ми тогди стосунках були, то було ясно. Але ж вона перестала балакати ну майже зі всіма. Сиділа за столом на вечерю, опускала голову, довгі косми їй висіли перед очима, і як я пробувала шось до неї забалакати, питала, як у школі день минув чи шось таке, усьо, шо вона казала мені, — то «Тадобре» і «Тапевно», і зовсім не тараторила, як колись. Джо-молодший так само пробував, але то було як горохом до стіни. Раз чи два він дивився на мене, якось сконфужено. Я лиш плечима стенала. І лиш-но всі доїли та помили тарелі, вона йшла за двері чи до себе в кімнату.

І Бог свідок, перше, шо я подумала після того, як пойняла, шо то не парубок ніякий, — то на коноплю… Не дивися так на мене, Енді, ніби я не знаю, про шо говорю. У ті часи то називали макухою чи травкою, а не ґанджею, як тепер, але в ті часи не було якось інакше й було доста людей, які були готові її продавати, як ціни на лобстерів падали… та й навіть коли не падали, так само. Тогди багато макухи приходило через прибережні острови, точно як тепер, і частина її там і лишалася. Кокаїну не було, і за то дякувати Богові, але якшо хтілося покурити ґанджі, то все було де її найти. Якраз того літа берегова охорона арештувала Маркі Бенойта — чотири пакети того добра найшли в нього у «Меґґіній втісі». Певно, звідти та думка мені в голову і прийшла, але навіть тепер, як стілько років минуло, я думаю, як то я змогла надумати шось таке складне з чогось настілько простого. Ото й була справжня проблема — вона сиділа кожний вечір навпроти мене за столом, майже все їй не зайве було помитися й поголитися, а я ж просто дивилася на неї, на Джо Сент-Джорджа, головного майстра на всі руки на Літл-Толі, шкода лиш, шо руки криві, і загадувала собі, чи моя дитиночка часом не покурює веселі папіроски за шкільною столярнею. І то ше я люблю говорити, шо мама моя дурних не ростила! Падоньку!

Я зачала думати, чи не зайти до неї в кімнату й не попорпатися в шафі та шухлядах, але мені гидко від себе самої стало. Я всяка, Енді, всяка буваю, але надіюся, шо нишпоркою не стану ніколи. І всьо одно від самої тої думки я ввиділа, шо забагато часу нипаю околясом того, шо діється, надіюся, шо проблема сама себе вирішить чи Селена сама до мене підійде.

А далі настав один день — десь перед Гелловіном, бо пам’ятаю, шо малий Піт тогди повісив у вікні дверей паперову відьму, — як мені після ланчу треба було до Стрейгорнів сходити. Ми з Лісою Маккендлес збиралися здати ті дорогі перські килими з першого поверху — то треба щопівроку робити, шоби вони не зблякли, чи шоби бляк­ли рівномірно, чи ше якесь серу матери. Я накинула плащ, защіпнулася і вже виходила за двері, як подумала: шо ти робиш з тим важким осіннім плащем, дурне? Надворі як мінімум шістдесят п’ять градусів[12], бабине літо, яке лиш може бути. А далі другий голос відказав першому: на ­протоці шістдесят п’ять не буде, там шось ближче до п’ятдесяти. І мокро. І от тогди я зрозуміла, шо в той день ні до яких Стрейгорнів заходити не буду. Я замість того сяду на пором у Джонспорт і про всьо поговорю з донькою. Я подзвонила Лісі, сказала, шо килими на другий день віднесемо, і пішла на пором. Якраз устигала на той, шо п’ятнадцять по другій. Якби пропустила його, то і її би пропустила, і хтозна, як би всьо вийшло в такім разі.

Я перша зійшла з порома — вони ше накидали останній швартов на останній стовпчик, а я вже ступила на док, — і відразу рушила до школи. Поки йшла, собі подумала, шо не знайду її в кабінеті самопідготовки, шо би там не розказували вона і її класна керівничка, шо вона таки буде десь за столярнею, з іншими лобурями… усі сміються, лапають дівок за сраки і, може, передають одно другому обгорнуту паперовим пакетом пляшку якогось шмурдяку. Якшо ви ніколи не були в такій ситуації, то не знаєте, як воно, і я вам не зможу описати. Всьо, шо я вам можу сказати, — то, шо не можна підготувати себе до того, шо серце буде кров’ю обливатися. Мусиш іти далі й надіятися, шо дідько з ним, такого не буде.

Але як я відкрила двері кабінету й заглянула, вона там була, сиділа за партою коло вікон, голову в книжку з алгебри опустила. Вона мене перше не примітила, то я просто стояла й дивилася на неї. Вона не валанцалася з якоюсь поганою компанією, як я боялася, але серце мені все одно мало не кров’ю обливалося, Енді, бо виглядало так, шо вона взагалі ні з ким не валанцалася, а то, може, навіть гірше. Може, її класна керівничка не виділа ніц поганого в тім, шо дівочка вчиться собі сама в тім величезнім кабінеті. Може, вона навіть думала, шо то похвально. Але я в тім ніц похвального не виділа, і ніц здорового так само. Не було навіть тих, кого після уроків лишали, шоби в неї хоч якась компанія була, бо шибеників відправляли в біб­ліотеку в школі Джонспорт-Білз.

Вона ж мала би бути з подружками, якісь платівки слухати чи упадати за якимсь парубком, а замість того сиділа під пилюжним променем сонця, сиділа в тім запаху крейди, мастики для підлоги і тої противної червоної тирси, яку насипали після того, як дітиська йшли додому, сиділа, втуплювала голову так глибоко в ту книжку, шо можна було подумати, там усі секрети життя і смерти написано.

— Агов, Селено, — кажу я.

Вона скулилася, як зайченя, і перекинула половину книжок зі столу, поки оберталася, шоби ввидіти, хто то до неї говорить. Очі в неї були як блюдця, заповняли весь верх лиця, а ті щоки й чоло, шо мені було видно, були бліді, як маслянка в білім горнятку. Окрім тих місць, де були свіжі прищі. Вони світилися яскраво-червоним, як опіки.

А тогди вона ввиділа, шо то я. Страх пропав, але усмішки ніякої не було. Їй на лице як заслінка впала… вона гейби була всередині замку і шойно підняла міст. Так, якось так. Розумієте, шо я хочу сказати?

— Мамо! — гукає вона. — А ти шо тут робиш?

Я думала сказати: «Я прийшла забрати тебе додому на поромі й дістати від тебе якісь відповіді, зайчику», але шось мені підказало, шо в тім кабінеті так казати було би неправильно — у тім порожнім кабінеті, де я носом чула, шо з нею шось не так, так само як чула дух крейди й червоної тирси. Я то чула і хтіла взнати, шо то таке. З її вигляду я вже й так із тим затягнула. Я вже не думала, шо то наркота, але шо би то не було, воно було голодне. Воно її живцем жерло.

Я їй сказала, шо вирішила, шо денна робота може зачекати, і прибула троха походити по магазинах, але не найшла ніц до вподоби.

— То я подумала, шо, може би, ми двоє вернулися назад на поромі разом, — сказала я. — Шо скажеш, Селено?

Вона нарешті всміхнулася. Я би хоч тисячу долярів за ту усмішку заплатила, я вам кажу… за ту усмішку, шо була лиш для мене.

— Ой, мамцю, — сказала вона. — Було би гарно вдвох.

То ми й пішли назад униз горбом до поромної переправи, і як я спитала її за уроки, вона мені стілько оповіла, шо за всі минулі тижні стілько не балакала. Після того першого погляду її — ніби в загнаного кролика, шо дивиться на котяру, — вона знову була подібна на стару себе більше, ніж за минулі місяці, і в мене з’явилася якась надія.

Ну, Ненсі, може, і не знає, який порожній той пором, шо за п’ятнадцять п’ята йде на Літл-Тол і дальні острови, але ви з Френком, певно, знаєте, Енді. Більшість робочого люду, шо живуть не на материку, вертаються додому в пів п’ятій, а за п’ятнадцять п’ята здебільш возять посилки, «ЮПіеС»[13], продукти і товари для склепу. І значить, хоч то був гарний осінній вечір, зовсім не такий холодний і мокрий, як я думала, на задній палубі були ми майже одні.

Ми там постояли, дивилися, як кільватер розходиться до берега. Сонце вже рухалося на захід, торувало собі стежку по воді, а кільватер її розбив, і та стала подібна на золоті самородки. Як була мала, тато казав мені, шо то дійсно золото, а деколи русалки випливають нагору і збирають його. Він казав, шо вони з тих шматків пообіднього сонця роблять дранку в себе в замках підводних. Коли виділа таку биту золоту стежку на воді, то все дивилася, чи нема там русалок, і майже до віку Селени я не сумнівалася, шо таке дійсно є, бо так мені тато сказав.

Вода в той день мала сильну синю барву, яка буває лиш у спокійні жовтневі дні, і звук моторів на солярці заспокоював. Селена розв’язала хустину, яку мала на голові, підняла руки й засміялася.

— Правда, гарно, мам? — запитала вона мене.

— Та’, — відповіла я. — Гарно. І ти, Селено, була гарною. Шо ж помінялося?

Вона подивилася на мене, і в неї було ніби два лиця. То, шо зверху, було подивоване й ше троха сміялося… але то, шо знизу, мало такий погляд обережний і троха недовір­ливий. У тім нижнім лиці я ввиділа всьо, шо Джо їй нарозказував за ту весну й літо, доки вона не стала і від нього віддалятися. «У мене нема друзів, — от шо то лице нижнє мені казало. — Ти мені точно не подружка, і він так само». І чим довше ми одна на другу дивилися, тим більше то лице проступало доверху.

Вона перестала сміятись і відвернулася від мене, шоб дивитися собі на воду. Мені від того стало зле, Енді, але я не могла дозволити, шоб то мене спинило, так само як не мог­ла дати, шоби Вірі зійшло з рук її зловредство, хоч би як то сумно не було в суті. Головне, шо деколи ми мусимо бути строгими, шоб робити добро, — як лікарі, які щеплюють дітей, навіть як знають, шо дитина буде ревіти й не зрозуміє того. Я подивилася собі всередину і ввиділа, шо можу бути такою жорстокою, якшо треба. Мені страшно було з таким стикатися тогди, і мені й по цей час від того троха страшно. Страшно знати, шо ти можеш бути така строга, як маєш бути, і ні разу не засумніватися зарано чи не озирнутися опісля та вагатися, чи правильно вчинила.

— Не знаю, про шо ти, мам, — каже вона, але дивилася тогди обережним поглядом на мене.

— Ти помінялася, — сказала я. — То, як ти виглядаєш, як вбираєшся, як ведеш себе. З того всього видно, шо в тебе якісь проблеми.

— Всьо нормально, — сказала вона, але разом із тим зачала задкувати від мене. Я вхопила її за руки, доки вона не відійшла задалеко.

— Нє, не нормально, — сказала я, — і ні ти, ні я звідси з порома нікуда не підемо, доки ти мені не скажеш, шо таке.

— Нічого! — крикнула вона. Вона пробувала вирвати руки, але я не пускала. — Всьо нормально, пусти! Пусти мене!

— Ше нє, — кажу я. — В шо би ти не влізла, Селено, я всьо одно тебе буду любила, але я не можу помогти тобі звідти вилізти, доки ти не скажеш мені, шо ж сталося.

Далі вона перестала воювати й лиш дивилась на мене. І тут я ввиділа третє лице під першими двома — хитре нещасне лице, яке я не дуже любила. Як не брати шкіру, то Селена більше на мою родину подібна, але конкретно тогди вона була як викапаний Джо.

— Перше ти скажи, — каже вона.

— Скажу, якшо зможу, — кажу я їй.

— Нашо ти його вдарила? — питає вона. — Нашо ти його тогди вдарила?

Я вже відкрила рота, шоби спитати «Коли тогди?», більше для того, шоби мати пару секунд подумати, але я відразу дешо зрозуміла, Енді. Не питай мене як, — може, то було передчуття чи ото, як кажуть, жіноча інтуїція, чи, може, я дійсно залізла доньці в голову і прочитала думки — але зрозуміла. Я знала, шо як завагаюся, навіть на секунду, то втрачу її. Може, лише на той один день, але скоріше на всьо життя. То я просто знала й не вагалася ні секунди.

— Бо він того вечора перед тим ударив мене по крижах поліном, — сказала я. — Чуть нирки не відбив мені. Певно, я просто вирішила, шо більше так не має бути. Більше ніколи.

Вона кліпнула, як люди роблять, коли хтось скоро їм у лице рукою махне, і рот у неї відкрився здивованим «О».

— Таке він тобі не розказував, правда?

Вона похитала головою.

— А шо ж він розказував? Про п’янки?

— Та’, і про покер, — сказала вона таким голосом, шо було ледве чути. — Сказав, шо ти не хочеш, шоби він чи ше хтось веселилися. Того ти не хотіла, шоби він грав у покер, і не дозволила мені минулого року піти переночувати до Тані. Сказав, шо ти хочеш, шоби всі робили по вісім годин на добу, як ти. А як він тобі заперечив, ти зацідила йому тим дзбанком, а далі сказала, шо відрубаєш йому голову, якшо він шось буде робити тобі наперекір. Шо ти то зробиш, поки він спить.

Енді, якби то не було таке жахіття, я би там розсміялася.

— Ти йому повірила?

— Я не знаю, — сказала вона. — Як думала про ту сокир­ку, то так мені страшно ставало, шо не знала, в шо вірити.

Від тих слів мені наче ножа в серце засадили, але я то ніяк не показала.

— Селено, — кажу я, — він тобі набрехав.

— Відчепися від мене! — крикнула вона і шарпнулася від мене. На лиці в неї знов був той вираз загнаного зайця, і я зрозуміла, шо вона не просто шось ховає, бо стидається чи переживає, — вона до смерти перестрашена. — Я сама зі всім розберуся! Мені не треба, шоби ти помагала, відчепися, і всьо!

— Ти не розберешся сама, Селено, — кажу я. Я говорила тихим заспокійливим тоном, ніби до коня чи вівці, шо застрягла в колючій огорожі. — Якби могла, то вже би то зробила. А тепер послухай мене. Мені шкода, шо ти мусіла видіти мене з тою сокиркою в руці. Вибач за всьо, шо ти виділа й чула того вечора. Якби я знала, шо так тебе настрашу й розстрою, я би не кидалася на нього, як би він не провокував.

— Можеш перестати? — питає вона й нарешті вирвала руки та прикрила ними вуха. — Я не хочу того слухати. Я не буду того слухати.

— Не можу перестати, бо то вже було й загуло, ніц не зміниш, — кажу я, — але тут ше нє. Того дозволь мені помогти, золото моє. Будь ласка.

Я попробувала приобняти її рукою і підтягнути до себе.

— Ні! Не бий мене! Навіть не чіпай мене, курво! — кричить вона і відскакує назад.

Вона наштовхнулася на перило, і я вже була певна, шо перекинеться через нього та й хлюпне у водицю. Серце в мене стало, але, дякувати Богові, руки — нє. Я потягнулася вперед, зловила її спереду за пальто й потягнула на себе. Підковзнулася на чімсь мокрім і чуть не впала. Але я втримала рівновагу, а як підняла голову, вона відірвалася і вліпила мені ляпас.

Я не звернула уваги, просто знов злапала її і затиснула в обійми. Якшо махнеш у такий момент на дитину Селениного віку, думаю, багато з того, шо в тебе було з тою дитиною, можна сказати, скінчилося. Та й той ляпас не сильно болів. Я лиш боялася її втратити — і не просто з серця втратити. На одну секунду я була певна, шо вона перелетить через то перило й шугне головою вниз, ногами догори. Я була така впевнена, шо майже так то і виділа. Дивно, як я вся тогди не посивіла.

А далі вона вже і плакала, і розказувала, як їй жаль, шо вона не хтіла мене вдарити, шо вона зовсім не хтіла того робити, і я їй сказала, шо знаю. «Тихенько», — кажу я їй, а від того, шо вона мені відказала, я вся вклякла.

— Треба було пустити, шоби я впала, мамо, — каже вона. — Треба було не тримати мене.

Я відтягнула її на витягнуті руки — тогди ми вже обидвоє плакали — і кажу:

— Шо би не було, я би так не зробила, золотко.

Вона вперед-назад метляла головою.

— Я вже так не можу, мамо… Не можу. Я така якась нечиста і причмелена, і я не можу тішитися, хоч би як пробувала.

— Шо таке? — питаю я, знов лякаюся. — Шо сталося, Селено?

— Якшо я тобі скажу, — каже вона, — ти мене, певно, сама в воду скинеш.

— Не говори дурної, — кажу я. — І я тобі ше дешо скажу, золотко: ти навіть ногою на суху землю не ступиш, доки всьо геть-чисто мені не розповіси. Якшо прийдеться до кінця року їздити туда-сюда на цім поромі, то так і будемо робили… хоча, думаю, до кінця листопада ми тут уже на камінь замерзнемо, як не вмремо від трупного трійла в наїдках у цім паршивім барі тут.

Я думала, може, то її розсмішить, але нє. Замість того вона опустила голову так, шо дивилася на палубу, і шось сказала, дуже тихо. Через вітер і мотори я не вчула, шо там було.

— Шо ти сказала, зайчику?

Вона повторила, і другий раз я вчула, хоч вона балакала не так голосно. Я відразу всьо зрозуміла, і Джо Сент-Джорджу від того моменту рясту було не топтати.

— Я не хотіла нічого. Він мене заставив.

Отак вона сказала.

Якийсь час я лиш стояла, рухатися не могла, а коли нарешті потягнулася до неї, Селена відступила. Лице в неї було біле як крейда. А потому пором — то була стара «Острівна принцеса» — накренився. Світ мені знов ковзнув, і я би певно так і завалилася там на свою стару кістляву сраку, якби Селена не вхопила мене за стан. За секунду я вже знов її тримала, а вона плакала мені в шию.

— Тихонько, — кажу я. — Ходім сюда, посидимо. Нас уже й так покидало туда-сюда на цім човні, надовго стане, правда?

Ми підійшли до лавки коло заднього східного трапа, тримали одна другу й човгали ногами, як пара інвалідів. Не знаю, чи Селена чулася інвалідкою, чи нє, але я — то точно. У мене з очей лиш троха капало, а Селена ридала шалено, і з таким звуком, ніби її нутрощі вирве з їх осідку, як вона не спиниться. Але я була рада, шо вона так плаче. Доки я не вчула її схлипування та не ввиділа, як сльози їй збігають по щоках, то не розуміла, скілько ж почувань у неї пропало, як той блиск в очах і форма в одежі. Мені би до чорта більше хтілось чути, як вона сміється, аніж плаче, але я була готова брати, шо дають.

Ми сіли на лавку, і я їй дала ше троха виплакатись. Як вона врешті втихомирилася, я дала їй із сумки хусточку. Перше вона навіть не взяла її. Подивилася на мене, щоки були мокрі й запали глибокими коричневими ямами під очима, а далі каже:

— Мамо, ти мене не ненавидиш? Правда?

— Нє, — кажу я. — Ні тепер, ні ніколи. Христом-Богом клянусь. Але я хочу всьо прояснити. Хочу, шоби ти мені всьо розповіла, від самого початку. По твоїм лиці виджу, ти думаєш, шо не зможеш, але я знаю, шо зможеш. І за­пам’ятай: тобі більше ніколи не прийдеться нікому то розказувати, навіть своєму чоловікові, якшо не захочеш. То буде як скалку витягнути. І про то також Христом-Богом клянусь. Розумієш?

— Так, мамо, але він сказав, якшо я комусь розповім… шо деколи ти так злишся… як тогди, як ударила його дзбанком… сказав, якшо мені раптом схочеться розказати, то шоби я не забувала про сокирку… і…

— Нє, так не буде, — кажу я. — Мусиш зачинати від початку і пройтися по всім. Але я хочу відразу розібратися з одним. Твій тато був з тобою, так?

Вона лиш звісила голову і ніц не сказала. Мені інакшої відповіді не треба було, але, думаю, їй треба було почути, як вона сама то каже вголос.

Я пальцем узяла її підборіддя і підняла, доки ми не дивилися одна другій в очі.

— Так?

— Так, — відповіла вона і знов розплакалася.

Цього разу було не так довго й не так надривно. Я її всьо одно не спиняла, бо самій треба було троха часу, шоби подумати, як далі робити. Я не могла спитати «Шо він тобі зробив?», бо думала, шо дуже може бути, вона сама не знає. Якийсь час єдине, шо в мене було в голові, — спитати «Він тебе їбав?», але я подумала, шо вона, може, і не знати точно, якшо я то так сформулюю. Та й так гидотно ті слова мені в голові звучали.

Нарешті я сказала:

— Він сував у тебе свій член, Селено? Вставляв тобі в пісю?

Вона похитала головою.

— Я йому не позволила. — Вона ковтнула клубок. — Поки шо ні.

Ну, після того ми обоє змогли троха розслабитися, хоча би одна з другою. Всередині я чула чисту лють. Так, ніби в мене всередині з’явилося якесь око, про яке я ніколи до того дня не знала, і всьо, шо я ним виділа, — то ту довгу конячу мордяку Джо, у якого все потріскані губи, все жовтуваті протези, а щоки все порепані й червоні аж до вилиць. Майже весь час після того, як виділа його лице, то око не стулювалося, навіть як я закривала своїх два й засинала, а далі до мене дойшло, шо воно і не закриється ніколи, доки він не вмре. То було ніби влюбитися, але навиворіт.

А Селена тим часом розказувала свою історію, від початку до кінця. Я слухала й ні разу не перебила, і, аякже, всьо зачалося з того вечора, як я вдарила Джо дзбанком, а Селена вийшла з дверей якраз так, шо ввиділа його з рукою коло вуха в крові і мене з тою сокиркою над ним, ніби я дійсно намірялася йому макітру цюкнути. Я лиш хтіла, шоби він перестав, Енді, і я життям рискувала, коли то робила, але ніц із того вона не виділа. Всьо, шо вона виділа, було на його боці вагів. Кажуть люди, пекло мощене добрими наміреннями, і я то точно знаю. Знаю з гіркого досвіду. Шо я не знаю — то чого, чого так, шо як хочуть люди робити добре, часто приводить до злого. То, певно, най кажуть ті, у кого голова більша, ніж у мене.

Я не хочу ту всю історію переказувати тут, не з поваги до Селени, а того, шо вона задуже довга й мені засильно болить, навіть теперка. Але я вам скажу перше, шо вона сказала. Я то ніколи не забуду, бо мене знов потрясло, яка ж є різниця між тим, як всьо виглядає і як воно є насправді… між тим, шо зовні й шо всередині.

— Він таким сумним виглядав, — сказала вона. — У нього кров текла між пальців, а в очах сльози, і він просто виглядав таким сумним. Мамо, я більше тебе ненавиділа за той вигляд, ніж за кров і сльози, і я собі вирішила його піддобрити. Перед тим як лягти спати, я вклякла і помолилася. «Боже, — сказала я, — якшо ти зробиш так, шоби вона його більше не била, я його піддобрю. Клянуся. Ісуса ради, амінь».

Ви собі хоч уявляєте, як мені було слухати таке від донечки через рік чи навіть більше після того, як я думала, шо в тій справі давно вже всі питання закрито? Уявляєш, Енді? Френку? А ти, Ненсі Бенністер із Кеннібанку? Нє… виджу, шо не уявляєте. Най дасть Бог, шоби й не знали ніколи.

Вона зачала з ним гарно вестися — приносила йому смакоту всіляку, як він був ззаду в сараї, лагодив комусь снігохід чи підвісний мотор, сиділа коло нього, як він уночі дивився телевізор, сиділа з ним на сходах ґанку, поки він точив ножі, слухала постійну хероту Джо Сент-Джорджа про політику — як Кеннеді позволив жидам і католикам усім керувати, як комуняки на півдні хочуть пустити негритосів у школи та їдальні і як скоро країна зовсім зійде на пси. Вона слухала, сміялася з його шуток, натирала йому долоні «корнгаскерсом», як вони тріскали, і, не бійтеся, він не настілько глухим був, шоби не вчути, як йому тут нагода стукає. Він перестав срати їй у вуха про політику, зато зачав про мене, яка я біснувата буваю, як заведена, і всьо, шо є зле в нашім шлюбі. Як його послухати, то всьо була я винна.

От і в кінці весни 1962-го він зачав торкати її так, шо троха не подобає батькові. Але на початках то було лиш так — троха погладить по нозі, як вони сидять двоє на дивані, а мене в хаті нема, троха поплескає по дупі, як вона приносить йому пиво в сарай. Зачиналося з того, а далі пішло до гіршого. На середину червня бідна Селенка вже так боялася його, як і мене. На той час, як я вже зібралася з силами відправитися на материк і витягнути з неї якісь відповіді, він уже зробив із нею майже всьо, шо хлоп може зробити з бабою, хіба шо не їбав її… і ше напудив її до того, шоби вона деякі речі йому робила.

Думаю, він би до Дня праці вже роздер їй фартух, якби Джо-молодший і малий Піт не були так часто вдома й не мішалися під ногами. Малий Піт просто був собі там і заважав, але, я собі думаю, Джо-молодший і сам троха догадувався, шо коїться, того вирішив тому завадити. Якшо так, то дякувати за нього Богові. З мене точно толку не було, я тогди робила по дванадцять та навіть чотирнадцять годин на день. І весь той час, шо мене не було, Джо крутився коло неї, чіпав її, просив його цілувати, просив мацати його в «особливих місцях» (так він то називав) і казав, шо він ніц не може з тим подіяти, мусить він просити — вона з ним така мила, а я нє, а в хлопів є якісь потреби, і нема на то ради. Але розказувати їй про то нікому не можна. Він її намовив, шо як розкаже, то я можу їх обох забити. Він їй постійно за ті дзбанок і сокирку нагадував. Постійно нагадував їй, яка я холодна противна сука і як він не може ніц подіяти, бо в хлопів є потреби. Він їй так то в голову вбив, Енді, шо вона від усього того чуть не здуріла. Він…

Шо, Френку?

Та’, він робив, роботу мав, але та його робота не сильно втримувала від того, шоби за своєю донькою упадати. Майстер на всі руки, так я його називала, і таким він і був. Він робив роботу для літників і доглядав за двома будинками (надіюся, люди, які його туда найняли, добре дивилися за своїм добром), ше було чотири чи п’ять різних рибаків, які кликали його у свою бригаду, як були зайняті, — Джо міг закидати сажі не гірше найліпших, як не був сильно з перепою, — і ше на стороні лагодив ті свої дрібні мотори. Одним словом, він мав роботу, як багато хлопів на острові (хоч не так сильно гарував, як більшість) — крихта тут, капля там. Так хлоп може собі в принципі сам вирішувати, коли шо робити, і того літа та на початку осени Джо собі так усе налагодив, шоби бути вдома чим можна більше, поки мене нема. Шоби бути коло Селени.

Я от думаю, ви хоч розумієте, шо я хочу вам пояснити? Видите, шо він не так у труси їй залізти хтів, як у голову? Я собі думаю, шо найбільше на неї подіяло то, як я стояла з тою сокиркою сраною, того він найбільше тим і користав. Як ввидів, шо більше не може тим витягнути з неї жалість, то зачав тим її страшити. Він постійно їй товкмачив, шо я її з дому прожену, як взнаю, шо вони виробляють.

Шо вони виробляють! Падоньку!

Вона сказала, шо не хоче того робити, а він сказав, шо то є зле, але вже пізно спинятися. Він їй сказав, шо вона його вже так піддражнила, шо в нього чуть клема не злітає, і сказав, шо через такі дражнилки і трафляються чи не всі зґвалтування, і добрі жінки (то він, відай, про таких против­них сучар зі сокирами, як я) то всьо знають. Джо їй забивав баки, шо він буде сидіти тихо, доки вона буде тихо…

— Але, — сказав він їй, — мусиш зрозуміти, мацьонька, шо як випливе хоч троха, то випливе всьо.

Вона не знала, шо він має на увазі «всьо» і не тямила, як то, шо вона принесла йому холодного чаю чи розказала про нове щеня Лорі Ленґіл, навело його на то, шо він може залізти їй межи ноги й мацати, де схоче, але вона була певна, шо шось вона таки зробила, шо він зачав так зле вестися, і від того вона стидалася. Ото й було найгірше, я думаю, — не страх, а встид.

Вона сказала, шо одного разу намірилася розказати всю ту історію пані Шітс, соціальній вчительці. Навіть договорилася зустрітися, але настрашилася, як чекала за дверима, коли в тої розмова з якоюсь другою дівочкою затягнулася. То було десь за місяць до того, шойно як відкрилася школа.

— Я почала думати, як то буде виглядати, — сказала вона мені, як ми сиділи на лавці коло кормового трапа. Ми вже наполовину минули протоку й виділи Східний ріг, шо весь світився від пообіднього сонця. Селена нарешті виплакалася і вспокоїлася. Подеколи вона голосно мокро схлипувала, і моя хусточка була вже зовсім промочена, але здебільше вона себе взяла під контроль, і я страшно нею гордилася. Але руку мою вона ні разу не пустила. Весь час, поки говорила, тримала її мертвою хваткою. На другий день у мене там синяки полишалися. — Я подумала, як то буде, сидіти там і казати: «Пані Шітс, мій тато хоче зі мною зробити, ну, то, самі знаєте». А вона ж така туподоходяща — і ше й стара, — шо, певно, сказала би: «Ні, Селено, не знаю. Ти про що?» Але вона би сказала «Ти про ШЧО?», як вона все говорить, як хоче свій гонор показати. І я би мала розказати їй, як мій тато хоче мене виграти, а вона би не повірила, бо там, звідки вона родом, люди такого не роблять.

— Я думаю, таке по всім світу роблять, — сказала я їй. — Сумно, але то так є. І думаю, соціальна вчителька мала би про то знати, хіба вона зовсім на всю голову дурна. Пані Шітс дурна на всю голову, Селено?

— Та нє, — каже Селена, — я так не думаю, мамо, але…

— Донечко, а чи шо, думала, шо ти перша дівочка, яку таке потрафило? — питаю я, а вона знов відповіла так, шо я не чула, бо так вона тихо говорила. Мусіла попросити, шоби повторила.

— Я не знала, перша я чи нє, — каже вона і обнімає мене. І я її обняла. — Просто, — нарешті каже вона далі, — як я там сиділа, то подумала, шо не зможу то сказати. Може, якби я могла зразу і всьо вивалити, то так, але я мусіла сидіти там і в голові то всьо прокручувати, думати, може, тато правду казав і ти подумаєш, шо я погана…

— Я би так ніколи не подумала, — кажу я і знов її обіймаю.

Вона мені так всміхнулася, аж на серці тепло стало.

— Тепер я то знаю, — сказала вона, — але тоді не мала певності. І поки я там сиділа, дивилася через скло, як пані Шітс закінчує з тою дівчинкою, шо була переді мною, я собі надумала добру причину не заходити.

— Та’? — спиталася я в неї. — Яку?

— Ну, — каже вона, — то ж не шкільне діло.

Мені то здалося смішним, і я зачала кікотати. Скоро вже й Селена зі мною кікоталась, і ми вже так не могли дати з тим собі ради, так заходилися, шо під кінець уже сиділи на тій лавці й трималися за руки та й вмирали, як ті гагари в шлюбний час. Такі ми гучні були, шо хлоп, який їсти всяке і дзиґари внизу продає, висунув голову на пару секунд перевірити, чи всьо нормально.

Поки верталися, вона ше дві штуки сказала — одну язиком, другу очима. Вголос вона сказала, шо думала спакувати манатки і втікти. То їй здавалося хоч якимсь виходом. Але тікати тобі нічим не поможе, якшо тебе сильно скривдили, — куда би не тікала, голову й серце свої не лишиш же. А в очах у неї я ввиділа, шо помисел про самозгубу в неї точно десь та проскакував.

І ото я думала про то — про то, як в очах своєї донечки ввиділа думку про самозгубу, — і відразу виділа лице Джо ше чіткіше, тим оком усередині себе. Я виділа, як він, певно, виглядав, як діймав і діймав її, як норовив їй під спідницю залізти, аж доки вона не мусіла носити самі джинси, шоби вберегтися, як не діставав того, шо хтів (або всього того, шо хтів), через саму лиш удачу, яка була їй на користь, а йому нє, а не через то, шо мало пробував. Я думала, шо могло би бути, якби Джо-молодший пару разів не перестав бавитися з Віллі Бремголом і не приходив додому скоріше або якби я нарешті не розкрила очі, шоб добре на неї подивитися. Найбільше я думала про то, як він її довів. Він то зробив так, як злостивий хлоп гарапником чи свіжою різкою підганяє коня і ні разу не спиняється, ні з любови, ні з жалю, доки худоба не впаде трупом йому під ноги… а він лиш-но стоїть над нею з різкою в руці й думає, якого чорта таке приключилося. От до чого довело мене то бажання помацати його чоло, перевірити, чи воно таке гладеньке, як я собі думала. От шо з того всього вийшло. Очі в мене були повністю розкриті, і я ввиділа, шо жила з нелюблячим безмилосердним чоловіком, який собі думав, шо всьо, до чого він може дотягнутися рукою й вхопити, — то його, навіть своя ж донька.

Десь до того я додумалася, як тут мені перший раз прийшло в голову, шо його треба порішити. Тогди я ше того не вирішила, — та де, падоньку, — але брехати не буду, то і не просто пуста фантазія була. То було шось набагато більше.

Селена, відай, шось таке ввиділа в мене в очах, бо торк­нулася моєї руки й питає:

— Мамо, то будуть якісь проблеми? Будь ласочка, лиш скажи, шо не буде — він буде знати, шо то я розказала, він злий буде!

Я хтіла заспокоїти її душу, сказати то, шо вона хтіла би чути, але не могла. Проблема мала бути — але яка завелика і яка застрашна, то вже залежало від Джо. Тогди, як я влупила його дзбанком, він відступив, але то не значило, шо він так зробить ше раз.

— Я не знаю, шо буде, — сказала я, — але я тобі, Селено, скажу дві штуки: ти ні в чім із того не винна, а ше він більше ніколи тебе і пальцем не чіпне. Зрозуміла мене?

Очі в неї знов змокріли, і одна сльоза потекла їй по щоці.

— Я просто не хочу, шоби було проблем, — сказала вона. Троха змовкла, губами ворушила безгучно, а далі випалила: — Яка ж то гидота! От нашо ти його взагалі вдарила? Нашо він взагалі поліз до мене? Чого не могло всьо бути, як було?

Я взяла її за руку.

— Пташечко моя, то все так є — всьо йде до сраки, і тогди треба то виправляти. Ти ж то розумієш, правда?

Вона покивала. У неї на лиці був біль, але сумніву не було.

— Так, — сказала вона. — Певно, розумію.

Ми вже підпливали до доку, то й часу балакати вже не було. Я з того лиш втішилась. Я воліла, шоби вона не дивилася на мене тими заплаканими очима й не думала, певно, так, як люба дитина на її місці, шоби всьо було добре, шоби не було зле і шоби ніхто не постраждав. Вона хтіла, шоби я їй пообіцяла шось, чого не зможу зробити, бо то були би обіцянки, які я не була певна, шо виконаю. Я не була певна, шо то внутрішнє око дозволить мені їх виконати. Ми зійшли з порома й навіть слово не сказали одна другій, і мені від того було лиш ліпше.

Того вечора, після того, як Джо вернувся додому від Карстейрзів, де будував задній ґанок, я відправила всіх трьох малих до склепу. Я виділа, як Селена поглипує на мене, поки йде від хати, і лице в неї було бліде, як стакан молока. Енді, щораз, як вона повертала голову, я виділа в неї в очах ту трикляту сокирку. Але я в них і ше дешо виділа, і, думаю, то було полегшення. Вона, певно, думала, шо тепер хоч всьо не буде йти по колу знов і знов, як до того. Хоч яка вона схарапуджена була, думаю, шо десь вона собі точно так думала.

Джо сидів коло печі й читав «Американ», як і щовечора. Я стала коло ящика для дров, дивилася на нього, і то око всередині мене було розтулене широко, як ніколи. Ну подивіться на нього, думала я, сидить там як якийсь Старший верховний Пуба[14] з Верхніх Усеринців. Сидить так, гейби йому не треба штани вдягати по одній штанці, як нам всім. Сидить так, ніби лізти руками до своєї єдиної доньки — то найприродніше, шо може бути в світі, і шо любий хлоп може після такого ше міцно спати. Я думала, як ми дойшли від нашого випускного в готелі «Самосет» до того, шо маємо тепер — він сидить коло печі й читає газету в старих латаних джинсах і замащеній термомайці, а я стою коло ящика для дров, на душі в мене вбивство, а я не здатна до того. Я була ніби в чарівнім лісі, а як обернулася, то ввиділа, шо стежка ззаду мене пропала.

А то внутрішнє око тим часом виділо все більше. Виділо перехрещені шрами в нього на вусі від того разу, як я вдарила його дзбанком, виділо кривулькуваті вени в носі, виділо, як його нижня губа відквашувалася так, шо він ніби весь час постійно образу якусь тримає, виділо лупу в нього в бровах і то, як він смикав себе за волосся в носі чи подеколи добряче потягував себе за промежину штанів.

Всьо, шо то око виділо, було поганим, і до мене дойшло, шо шлюбитися з тим хлопом було не просто найгіршою помилкою в моїм житті. То була єдина важлива помилка, бо кінець кінцем за то розплачуватися буду не лиш я. Тогди він був зайнятий Селеною, але зразу за нею підроста­ли наші двоє парубків, і як він не міг зарадити, шоби не ґвалтувати їхню старшу сестру, то шо він їм може зробити?

Я повернула голову, і то око всередині ввиділо сокирку, шо лежала на полиці над ящиком для дров, там, де і все. Я досягнула її, стиснула пальці на ручці й думала, шо цього разу я її тобі не просто в руку вкладу. В той момент я думала про Селену, як вона озиралася на мене, як їхня трійця сходила стежкою від хати, і вирішила, шо, шо би не було, тою сокирою воно вирішуватися не буде. Я нахилилася і замість того взяла з ящика рубанець цукрового клена.

Сокирка чи поліно — то неважливо. Життя Джо було за нитку від того, шоб скінчитися просто там і просто тогди. Чим довше я дивилася на нього в тій зашмарованій майці, як він тягав себе за волосся в носі й свої картинки розглядав, тим більше я думала про то, шо він затіяв із Селеною, чим більше думала про то, тим більше скаженіла, чим більше скаженіла, тим більше хтіла просто підійти і розкроїти йому кумпол тою деревиною. Я вже навіть примітила собі місце, куда піде перший удар. Волосся в нього вже сильно поріділо, особливо ззаду, і світло від лампи коло його крісла троха там блищало. Поміж кількох жмутів волосся, шо лишилося, було видно цятки на шкірі. Прямо туда, думала я, точно в то місце. Кров вихлюпне і забризкає абажур лампи, але мені було плювати. Він всьо одно старий і страшний. Чим більше я про то думала, тим більше я хтіла ввидіти, як кров вилітає на абажур, як я й уявляла. А далі ше подумала, як краплі полетять на саму лямпочку і зашиплять там. Я думала про всьо то, і чим більше думала, тим міцніше пальці стискали дровиняку, шукали, як ліпше її втримати. То був безум, та’, але я гейби не могла від нього відвернутися і знала, шо навіть як відвернуся, то око всередині всьо одно буде далі його шукати.

Я приказувала собі подумати про то, як буде Селені, якшо я так зроблю, — справдяться її найгірші страхи, — але то так само не подіяло. Хоч як я її любила і хоч якого добра їй бажала, не діяло, і всьо. То око було засильне для любови. Воно не стулювалося навіть від думки, шо ж буде з ними трьома, як він умре, а мене повезуть у Саут-Віндем за вбивство. Око постійно було відкрите і весь час вишукувало нові й нові огидності на лиці в Джо. Як він здирав білі лусочки шкіри зі щік, коли голився. Цятка гірчиці з вечері, шо висихала в нього на підборідді. Великі конячі вставні щелепи, які він замовив по пошті, і вони йому не підходили по розміру. І щораз, як я тим оком виділа шось нове, хватка на тій дровиняці стискалася міцніше.

В останню хвилю я подумала про дешо друге. Якшо ти то зробиш тут-во і теперка, ти то зробиш не для Селени, подумала я. І не для хлопців ти то зробиш. Ти то зробиш лиш того, шо всі ті мацання три чи навіть більше місяців діялися в тебе під носом, а ти була надто дурна і не примічала. Якшо ти вже хочеш убити його, сісти в тюрму та видіти дітей лиш по суботах, то ліпше тобі розуміти, нашо ти то робиш. Не через то, шо він ліз до Селени, а через то, шо він тебе надурив і шо по-своїм ти така сама як Віра — найбільше за все не любиш, як тебе дурять.

Так я нарешті троха витверезіла. Око всередині не закри­лося, але пригасло і троха втратило силу. Я спробувала розкрити руку, шоби той шмат клена впав, але я його засильно стискала і ніби не могла відпустити. Мусіла другою рукою відривати перші два пальці, доки поліно не впало назад у ящик, а інші три пальці так і лишилися скручені, ніби далі трималися за нього. Прийшлося три-чотири рази згинати-розгинати пальці, доки їх не відпустило.

Далі підійшла до Джо і постукала його по плечі.

— Нам треба поговорити, — кажу я.

— То кажи, — каже він із-за газети. — Я тобі рота не затикаю.

— Я хочу, шоби ти на мене дивився, поки я говорю, — кажу я. — Відклади ті бомаги.

Він склав газету собі на колінах і подивився на мене.

— А тобі тепер, видно, ротяка не закривається, — каже він.

— Я за своїм ротом послідкую, — кажу я, — а ти послідкуй за своїми руками. Якшо нє, то будеш мати таку біду, шо і за сто літ не відбудеш.

Брови в нього підскочили, а сам він спитав, шо то таке означає.

— Означає, шо ти відчепишся від Селени, — кажу я.

Він так перемінився, ніби я коліном йому прямо в родинні дорогоцінності заїхала. То було найліпше в тій кепській справі, Енді, — лице Джо, як він взнав, шо попався. Він зблід, щелепа відвисла, а всьо тіло ніби дриґнулося в тім його старім дрантивім кріслі-гойдалці, як у людей, шо якраз засинають, а їх раптом якась погана думка спіткає.

Він спробував то списати, ніби в нього спину прихопило, але дурних не було. Він і троха пристидженим виглядав, але то йому не помогло. Навіть дурнуватому псюрі вистачає мозків виглядати пристидженим, як запопасти, шо він краде яйця з курника.

— Не розумію, ти про шо, — каже він.

— То шо ж ти так виглядаєш, ніби сам чорт тобі в штани заліз і яйця стиснув? — спиталася я.

Тут брови йому перекривилися.

— Якшо той засранець Джо-молодший шось на мене набріхує… — зачав він.

— Джо-молодший на тебе ні бе, ні ме, ні кукуріку не казав, — кажу я, — того, Джо, можеш перестати грати кіна. Мені Селена повіла. Вона мені всьо розказала — як пробувала тебе піддобрити після того, як я тебе дзбанком ввалила, як ти їй за то відплатив і шо ти сказав буде, якшо вона комусь розкаже.

— От брехачка мала! — каже він і кидає газету на підлогу, ніби то шось доказує. — Мала брехачка і зачепа шмарката! Зара’ як візьму ременяку, а як носа сюда поткне — якшо хоч посміє сюда ше раз сунутися…

Він зачав вставати. Я одною рукою штовхнула його назад в крісло. То страшне як легко — штовхнути людину, яка хоче встати з крісла-гойдалки. Мені аж дивно стало, як то легко. Аякже, менше ніж три хвилини тому я була готова макітру йому розквасити поліном, і, може, то теж якось подіяло.

Очі в нього звузилися до тонких щілин, і він сказав, шо ліпше мені з ним не дрочитися.

— Ти вже так раз зробила, — каже він, — але то не значить, шо можеш так обсмілюватися кожний раз, як схочеш.

Я й сама так само думала, і то недавно, але то був далеко не час про то йому сказати.

— Можеш ті баляси для дружків своїх приберегти, — сказала я замість того. — Зара’ ти маєш не балакати, а слухати… і добре чути, шо я тобі кажу, бо я не шуткую. Якшо ше хоч раз чіпнеш Селену, я тебе в тюрму штату відправлю за розтління дитини або зґвалтування неповнолітньої, залежно від того, за шо тебе довше в холодній тримати будуть.

То його зворохобило. Він знов розтулив писок і просто сидів каменем хвильку, втуплювався в мене.

— Та ти ніколи… — зачав він, а далі стих. Бо ввидів, шо я то зроблю. То він і став кривдуватися, роздув ту нижню губу так, шо вже далі нема куда. — Її то ти послухала, та’? — каже він. — А мене навіть не питалася, як то, Долорес.

— А ти маєш шо сказати? — спиталася я його у відповідь. — Як мужик, якому чотири роки до сорока не вистачає, просить свою чотирнадцятирічну малу скинути труси, шоби подивитися, скілько в неї волосся на манді виросло, то шо, тому хлопові є шо сказати?

— Їй за місяць п’ятнадцять буде, — каже він так, ніби то всьо міняє. То була ше та погань, я вам кажу.

— Ти себе хоч чуєш? — спиталася я. — Ти чуєш, шо ти своїм язиком таляпаєш?

Він ше троха дивився на мене, а далі нахилився і підняв з підлоги газету.

— Відчепися, Долорес, — каже він своїм найвдатнішим зобидженим голосом, пожалійте мене. — Хочу дочитати.

Я хтіла видерти ту срану газету йому з рук і кинути в морду, але якби я так зробила, всьо би дойшло до кервавої бійки, а я не хтіла, шоби діти — особливо Селена — зайшли і шось таке ввиділи. Того я просто потягнулася й опустила її, обережно, великим пальцем.

— Перше ти мені пообіцяєш, шо відчепишся від Селени, — сказала я, — шоби ми забули про цей гімнистий трафунок. Ти мені пообіцяєш, шо більше ніколи в житті її так не чіпатимеш.

— Долорес, не… — зачинає він.

— Пообіцяй мені, Джо, бо я тобі з життя зроблю пекло.

— Думаєш, ти мене тим настрашиш? — кричить він. — Ти, сука, мені останні п’ятнадцять років на пекло перетворила — морда твоя погана ховається перед твоїм паршивим характером! Як не до вподоби тобі, який я є, сама винна!

— Ти навіть не знаєш, шо таке пекло, — сказала я, — але як не пообіцяєш мені лишити її в спокої, я тобі добре покажу.

— Добре! — волає він. — Добре, обіцяю! Всьо! Маєш! Втішилася?

— Так, — кажу я, хоч не тішилася.

Він більше ніколи не зможе мене нічим втішити. Навіть якби зробив чудо з хлібинами й рибинами. Я запланувала до кінця року або забрати дітей з хати, або поховати його. Шо конкретно вийде, мене не сильно обходило, але я не хтіла, шоби він знав, шо шось йому грозить, доки вже не буде запізно і він ніц не вдіє.

— Добре, — каже він. — То ми договорили й порішали, так, Долорес? — Але він дивився на мене, і в очах в нього шось дивне мерехтіло, і то мені не сильно подобалося. — Думаєш, така мудра, та’?

— Не знаю, — кажу я. — Я колись думала, шо маю троха розуму, але дивися, з ким я ділю одну хату.

— Та ну тебе, — каже він і далі дивиться на мене тим цікавим сиромудрим поглядом. — Думаєш, шо ти така перчена, аж певно через плече дивишся, чи зі сраки дим не йде, як підтираєшся. Але ти не всьо знаєш.

— Шо ти хочеш тим сказати?

— А ти подумай, — каже він і струшує газету, як якийсь багач, який хоче перевірити, чи не сильно йому того дня ринок акцій дошкулив. — Для такої мудрагельки, як ти, то не має бути тяжко.

Мені то не сподобалося, але я не продовжувала. З одного боку через то, шо не хтіла ше довше гупати палицею по осинім кублу, ніж треба було, але з другого боку то не всьо. Я дійсно думала, шо я мудра, мудріша за нього в усякім разі, і то було з другого боку. Я думала, якшо він попробує якось мені сам відомстити, я то завбачу хвилин за п’ять після того, як він зачне. Коротше кажучи, то була гординя, чиста звичайна гординя, і то, шо він уже зачав, мені навіть у голову не приходило.

Як діти прийшли зі склепу, я відправила хлопців до хати, а сама із Селеною пішла за хату. Там цілі зарослі кущів ожини, які в ту пору року були майже голі. Повівав троха вітерець, і вони від того тріщали. Самотній такий звук. Троха лячний. Там із землі стирчить велика біла брила, і ми на неї сіли. Над Східним рогом вийшла половина місяця, і як вона взяла мене за руки, то пальці в неї були такі самі холоднющі, як той місяць виглядав.

— Мені страшно заходити, мамо, — сказала вона, і голос у неї тремтів. — Я піду до Тані, можна? Будь ласочка, пусти мене до неї.

— Тобі не треба ніц боятися, рибонько, — кажу я. — Я про всьо подбала.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла вона, хоч по лиці її було видно, шо хоче — хоче в то вірити, більше ніж у хоч шось друге.

— Так і є, — сказала я. — Він пообіцяв відчепитися від тебе. Він не все дотримується обіцянок, але цеї дотримається, тепер, коли знає, шо я дивлюся і він не може розраховувати, шо ти змовчиш. І ше він до сраки на­пуджений.

— Напуджений… чого?

— Бо я сказала йому, шо як він хоч раз шось мерзенне тобі зробить, то я його відправлю в Шоушенк.

Селена хапнула ротом повітря і знову впилася пальцями мені в руки.

— Мамо, нащо?!

— Я так сказала, бо я так зроблю, — кажу я. — Ліпше, шоби ти то знала, Селено. Але я би так не переживала. Наступні чотири роки Джо до тебе, певно, і за десять футів не підійде… а далі ти вже в коледжі будеш. Якшо він шось і тримає в пошанівку в тім світі, то свою шкуру.

Вона пустила мою руку, повільно, але певно. Я ввиділа, як у неї на лиці знов показується надія і ше дешо. До неї ніби молодість верталася, і ото лиш тогди, як ми сиділи під місяцем коло того ожиннику, я зрозуміла, як вона постаршала тої осени.

— Бити не буде мене, точно? — спитала вона.

— Не буде, — кажу я. — Всьо добре.

І вона у всьо то повірила, поклала голову мені на плече й зачала плакати. То були сльози полегшення, отак чисто й просто. Через то, шо їй прийшлося так плакати, я зненавиділа Джо ше більше.

Я собі думаю, шо наступні пару ночей у мене в хаті була дівочка, яка спала ліпше, ніж за останні три місяці чи навіть більше… але я очей не склепляла. Я слухала, як коло мене хропів Джо, дивилася на нього тим внутрішнім оком і праг­ла обернутися та вигризти йому його іродське горло. Але я вже не була така скажена, як тогди, коли чуть не скосила його тою дровинякою. Тогди думки про дітей і шо з ними буде, як мене посадять за вбивство, не мали влади над тим внутрішнім оком, але пізніше, як я сказала Селені, шо вона в безпеці, і змогла троха охолонути, та влада з’явилася. І всьо одно, я знала, шо то, чого, найпевніше, хоче Селена, — шоби всьо було як колись, ніби її тато ніколи не робив того, шо робив, — бути не може. Навіть якшо дотримається обіцянки і більше ніколи її не чіпне, того не могло бути… і хоч би шо я там казала Селені, я не мала повної певності, шо він дотримається обіцянки. Скоріше чи пізніше такі хлопи, як Джо, здебільш переконують себе, шо можуть вийти сухими з води й на другий раз, як будуть троха обережнішими, можуть робити всьо, шо схочуть.

Коли я отак лежала нарешті в темноті та спокої, відповідь здавалася досить простою: треба забрати дітей і перебратися на материк, і то скоро. Тогди я була досить спокійна, але знала, шо довго так не буде. То внутрішнє око мені спокою не дасть. Як я закиплю на другий раз, воно вже дивитиметься ше гостріше, а Джо виглядатиме ше гірше, і, може, й не бути ні одної думки, яка мене від того втримає. То просто був новий вид люті, хоча би для мене, і мені ставало розуму якраз ввидіти, яка біда може з неї вийти, якшо я попущу. Я мусіла забрати нас із Літл-Тола до того, як то божевілля зірветься з ланца. І як я зробила перший крок до того, то дізналася, шо значив той цікавий сиромудрий погляд його. Ой, ше й як!

Я троха підождала, шоби всьо вляглося, а потому одного ранку в п’ятницю сіла на пором в одинадцятій годині на материк. Діти були в школі, а Джо був у відкритім морі з Майком Старґіллом і його братом Ґордоном, бавилися з пастками на лобстерів — він не мав би вернутися аж до заходу сонця.

Із собою я взяла розрахункові книжки дитячих рахунків. Ми відкладали їм на коледж, відколи малі народилися… Хоча би я відкладала, Джо було взагалі попри мешти, підуть вони в коледж чи нє. Усе, як доходило до тої теми, — і то, аякже, я її все зачіпала, — він майже все сидів у тім своїм сранім кріслі-гойдалці, ховав лице за «Еллсвортівським Американом» і вистромлював його лиш для того, шоби сказати: «Якого чорта ти так настроєна відправляти тих дітей у коледж, Долорес? Я в ніяких коледжах не вчився, і всьо зі мною нормально».

Ну, з дечим тяжко сперечатися, правда? Якшо Джо думає, шо читати газету, колупати кози в носі й витирати їх об коци на своїм кріслі — то значить, шо з ним всьо добре, то обговорювати шось не сильно є сенс. Там всьо безнадійно від самого початку. Але то таке. Доки я могла витягувати з нього свою чесну долю, як йому випадало шось нормальне, як тогди, коли він опинився в бригаді ремонту окружних доріг, мені було насрати, чи думає він, шо коледжами в країні керують комуняки. У ту зиму, як він робив у дорожній бригаді на материку, я з нього п’ятсот долярів вибила на їхні рахунки, і він ше скавулів, як то щеня. Казав, шо забираю всі його дивіденди. Але я ліпше знала, шо роблю, Енді. Можу свиню поцілювати, якшо то падло тої зими заробило менше ніж дві тисячі, чи, може, навіть дві з половиною.

— От чого ти все так мене пиляєш, Долорес? — пи­тався він.

— Мені би не приходилося, якби ти був достойним хлопом, який знає, шо взагалі треба робити для своїх дітей, — казала я йому, і всьо йшло знов по колу, ля-ля-ля. Деколи, Енді, мені то вже отут-во поперек горла ставало, але я майже все вибивала з нього то, шо мені належало для дітей. Я не могла вже сильно дратуватись і перестати то робити, бо в них не було більше нікого, хто би попантрував, аби вони в майбутнє не з порожніми кишенями заходили, як до того дойде.

За теперішніми мірками на тих рахунках не було багато — десь дві тисячі в Селени, вісімсот у Джо-молодшого і чотири-п’ять сотень у малого Піта, але то я говорю про 1962-й, а в ті дні то були досить дебелі гроші. Більше ніж доста, шоби втекти. Я надумала, шо зніму гроші з Пітового, а на інші два візьму чеками. Я вирішила зачати всьо спочатку й переїхати з дітьми аж у Портленд — знайти там хату і добру роботу. З нас ніхто не був звиклий до життя в місті, але людина до чого хочеш звикнути може, якшо треба. Та й у ті часи Портленд був просто великим містечком, не то шо теперка.

Як обжилася би, то могла би відкладати гроші, які прийдеться зняти, і я собі думала, шо то мені під силу. Навіть якби не вдалося, у мене мудрі діти, і я знала, шо є такі штуки, як стипендії. Якшо їм то не вдасться, то я вирішила, шо корона мені з голови не спаде, як візьму пару позик. Найважливіше було забрати їх геть — тогди то здавалося важливішим питанням, ніж коледж. Передусім головне, як писало на наліпці на старім тракторі «Фармол» Джо.

Я вже мало не сорок п’ять хвилин тринджу про Селену, але то не лиш вона через нього страждала. Їй найгірше перепало, але і Джо-молодший натерпівся чорної години від нього. У 1962-м йому було дванадцять, найліпший вік для парубків, але по його вигляду то тяжко було сказати. Він майже не всміхався, майже не сміявся, і то й недивно було. Він лиш-но до хати заходив, як тато до нього приставав, як горностай до курки, то сорочку заправити казав, то волосся зачесати, то не горбитися, то вирости й не вести себе, як якась баба, шо лиш у книжках сидить, бути нормальним хлопом. Як Джо-молодший не потрафив у Зіркову команду Малої ліги вліті перед тим, як я дізналася, шо з Селеною, то, як послухати його батька, можна було подумати, шо його з олімпійської команди легкоатлетів за допінг викинули. Ше до того додайте, шо він там видів, як тато з його старшою сестрою робив, і маєте щиру мороку, хлопче-горобче. Я деколи дивилася, як Джо-молодший дивиться на свого тата, і виділа в малого на лиці ненависть — чисту й щиру ненависть. І за тиждень-два до того, як я вирушила на материк з тими розрахунковими книжками в кишені, я зрозуміла, шо для тата в Джо-молодшого є своє внутрішнє око.

Далі був ше малий Піт. Як йому було вже чотири, він шнурочком тягався за Джо, підтягував пояс штанів так само, як Джо, і смикав себе за ніс та вуха, точно так само, як Джо. Малий Піт ше не мав там волосся, звісно, того просто вдавав. У перший день у першім класі він прийшов додому зашмарканий, замащений ззаду на штанах, із подряпаною щокою. Я сіла коло нього на сходах на ґанку, обняла за плечі та спитала, шо сталося. Він розповів, шо то той малий сраний жидяра Дікі О’Гара його штовхнув. Я йому сказала, шо «сраний» — то погане слово і його не можна говорити, а далі спитала, чи він знає, шо таке «жидяра». Мені було дуже цікаво почути, як він пояснить, якшо чесно.

— Канєшно, знаю, — каже він. — Жидяра — то тупий мудак, як Дікі О’Гара.

Я сказала йому, шо нє, то не так, і він спитав, шо ж воно тогди означає. Я сказала йому, шо то неважливо, але слово негарне, і я не хочу, шоби він його говорив. Він лиш блимав на мене очима й відквашував губу. На вигляд був ну викапаний батько. Селена боялася тата, Джо-молодший його ненавидів, але в дечім мене найбільше страшив якраз малий Піт, бо той хтів вирости точно таким самим, як він.

Тож я зібрала їхні розрахункові книжки з нижньої шухляди моєї маленької коробочки для прикрас (я їх там тримала, бо тогди то була єдина в мене річ із замком, а ключ носила на ланцюжку на шиї) і в пів першій зайшла в «Північний прибережний банк» у Джонспорті. Як підійшла моя черга, я просунула книжки касирці, сказала, шо хочу закрити всі три рахунки, й пояснила, як конкретно треба зняти гроші.

«Хвилинку, пані Сент-Джордж», — каже вона і йде в задню частину каси, шоби взяти рахунки. То ше було задовго до комп’ютерів, і вони мусіли багато шукати-перевіряти.

Вона їх вийняла, — я виділа всі три, — а далі відкрила і подивилася всередину. Між бровами в неї проявилася складка, і вона шось сказала другій жінці там. Вони троха постояли подивилися, поки я була з другого боку стійки, дивилася на них і казала собі, шо нема ніякої причини нервувати, а разом з тим всьо одно страшенно нервувала.

Далі, замість того, шоби вернутися до мене, касирка пішла до одної з тих пихатих комірок, шо вони офісами називають. Там були скляні стінки, і я виділа, як вона говорить із дрібним лисим хлопом у сірім костюмі та чорній краватці. Коли вона вернулася до стійки, то вже не мала при собі папок із рахунками. Вона їх лишила в того лисого хлопа на столі.

— Пані Сент-Джордж, я думаю, вам краще буде обговорити рахунки своїх дітей із паном Пізом, — каже вона і відсуває назад мені розрахункові книжки. Вона то так зробила боком долоні, ніби вони в якихось бацилах і якшо забагато чи задовго їх чіпати, можна чогось набратися.

— Чого? — спиталася я. — Шо не так із ними?

Тогди я вже й відказалася від думки, шо мені нема чого переживати. Серце калатало з подвійним темпом, а в роті всьо пересохло.

— Правда, не можу сказати, але я певна, що виникло непорозуміння і пан Піз допоможе з усім розібратися, — каже вона, але не дивиться мені в очі, і було видно, шо вона зовсім так не думає.

Я підійшла до того офісу так, ніби в мене на кожній нозі по двадцятифунтовій плиті з цементу. Я вже собі здогадувалася, шо ж могло статися, але я в житті не розуміла, як таке могло статися. Падоньку, я ж мала розрахункові книжки в себе, так? І Джо не міг узяти їх із коробочки й покласти назад, бо був би замок зломаний, але ж нє. Навіть якби він якось його відімкнув (а то вже сміхота, той хлоп не міг нормально фасолю на вилці від тареля до рота донести, шоби йому половина на коліна не сипалися), на розрахунко­вих книжках було би хоч написано, шо гроші знімали або печатка «РАХУНОК ЗАКРИТО» була би червоним чорнилом, як то в банках заведено… а там такого ніц не було.

І так само я знала, шо пан Піз мені скаже, шо мій чоловік начудив якоїсь хуйні, і тільки-но я попала в його офіс, якраз то він і сказав. Сказав, шо рахунки Джо-молодшого і малого Піта закрили два місяці тому, а Селенин — менше ніж два тижні тому. Джо то зробив якраз тогди, коли зробив, бо знав, шо я ніколи не клала на їхні рахунки гроші після Дня праці, доки не наникала у великім казанку на верхній полиці на кухні достатню суму, якою би потому платила за хату на Різдво.

Піз показав мені ті зелені листки в лінійку, де пишуть бухгалтери, і я ввиділа, шо Джо забрав останній великий кусок — п’ятсот долярів із рахунку Селени — через день після того, як я йому сказала, шо знаю, шо він чудить, а він сидів у кріслі своїм і сказав, шо я не всьо знаю. Тут він точно не злукавив.

Я купу разів пробігла очима по тих цифрах, а як підняла голову, пан Піз сидів навпроти мене, тер руки і вид­но, шо нервував. У нього на лисій голові блищали крапельки поту. Він так само, як я, розумів, шо сталося.

— Як бачите, пані Сент-Джордж, ці рахунки закрив ваш чоловік, і…

— Як таке може бути? — питаюся я в нього. Я кинула три розрахункові книжки йому на стіл. Вони голосно ляпнулися, і він якось кліпнув очима й відсахнувся. — Як таке може бути, якшо ті трикляті розрахункові книжки отутечки?

— Ну, — каже він, облизує губи й лупає, ніби ящірка, шо загоряє на гарячім камінні, — розумієте, пані Сент-Джордж, це є — це були — як ми кажемо, «опікунські депозитні рахунки». Це означає, що дитина, на чиє ім’я відкрито рахунок, може — могла — знімати з нього кошти за письмовим дозволом вас чи вашого чоловіка. Також це означає, що будь-хто з вас двох як батьків може знімати гроші з цих рахунків, коли і як завгодно. Як ви і зробили б сьогодні, якби гроші ще, кгм, були на рахунках.

— Але тут не вказано ніяких сраних виведень готівки! — кажу я, і я вже певно зачала кричати, бо люди в банку стали на нас озиратися. Я їх виділа через скляні стіни. Але чи не наплювати на то мені було. — Як він зняв гроші без цих сраних забірних книжок?

Той плішивий ше скоріше зачав терти руками. Звук був як від наждачки, і якби між них запхати суху палицю, він би запалив папірці від жуйок у себе в попільниці.

— Пані Сент-Джордж, якщо можна, постарайтеся, будь ласка, бути тихіше…

— Я за свій голос відповідаю, — кажу я, ше голосніше. — А ви відповідайте за то, як цей банк лєцтий робить свою роботу, шановний! Я так виджу, шо ви тут не сильно охочі відповідати.

Він узяв у себе зі столу якийсь листок паперу й подивився на нього.

— Тут написано, що ваш чоловік заявив, що книжки було втрачено, — нарешті каже він. — Він попросив видати йому нові. Це поширена…

— Поширена, курва мать! — волала я. — Ви мені не подзвонили! Ніхто з банку мені не подзвонив! Ті рахунки відкрили на нас двох, так мені пояснили, коли ми відкрили їх Селені й Джо-молодшому в п’ятдесят першому, і так само було, як відкрили Пітерові в п’ятдесят четвертому. Хочете мені сказати, шо відтогди правила поміняли?

— Пані Сент-Джордж… — зачав він, але так само міг і з повним ротом крекерів свистіти пробувати. Я мала сказати своє.

— Він вам розказав казочку, а ви й повірили — попросив нові книжки, і ви йому їх видали. Падоньку солодкий! А ви як взагалі думали, хто ті гроші на рахунок складав? Якшо думаєте, шо Джо Сент-Джордж, то ви дурніші, ніж виглядаєте!

Тут у банку вже всі перестали навіть вдавати, шо займаються своїми ділами. Всі просто завмерли на місці й дивилися на нас. Більшість собі, певно, думали, який цікавий цирк, якшо посудити по їхніх лицях, але мені от цікаво, чи тішилися би вони так само, якби гроші їхніх дітей на коледж відлетіли геть, як птаха у вирій. Пан Піз побуряковів, як стіна старої татової стодоли. Навіть пітна лиса макітра побагровіла в нього.

— Будь ласка, пані Сент-Джордж, — каже він. Тогди він уже виглядав так, шо от-от розплачеться. — Я вас запевняю, що те, що ми зробили, було не просто цілком законно, а й абсолютно стандартною банківською практикою.

Далі я стишила голос. Відчувала, як з мене тікає всьо світло. Джо мене обскакав, так, добряче обскакав, і теперка я не мусіла чекати другого разу, шоби сказати, шо ганьба мені.

— Може, і законно, а може, і нє, — кажу я. — Мені прийдеться затягнути вас у суд, шоби вивідати, так воно чи інак, правда ж, а в мене на то ні часу, ні грошей нема. Та й як на то пішло, я озвіріла не через то, законно то чи незаконно… а через то, як вам бодай раз у голову нікому не прийшло, шо ше комусь може схотітися знати, куда йдуть ті гроші. А ваші «стандартні банківські практики» шо, забороняють хоч раз, курва, подзвонити? От, номер прямо тут у тих формах написано, він не помінявся.

— Пані Сент-Джордж, мені дуже шкода, але…

— Якби було навпаки, — кажу я, — якби то я наплела історію про то, як загубилися книжки розрахункові і мені треба нові, якби то я зачала знімати гроші, які складалися одинадцять чи дванадцять років… ви би тогди шо, не подзвонили би Джо? Якби гроші ше були тут нині, я їх могла би зняти і прийшла би з таким наміренням, ви би йому не подзвонили, як тільки я за поріг вийшла, — просто з ввічливості, це маю на увазі, — і не сказали би, шо то його жінка вчворила?

Бо якраз такого я й чекала, Енді, — того й вибрала день, коли він був не вдома, а в Старґіллів. Я збиралася вернутися на острів, зібрати дітей і втікти світ-заочі ше до того, як Джо заїде під хату з блоком пива в одній руці та судком для обіду в другій.

Піз подивився на мене й роззявився. Далі закрив рота й більше ніц не говорив. Та йому і не треба було. Відповідь була просто в нього на лиці написана. Само собою, шо він — або хтось другий із банку — подзвонив би Джо і не переставав би, доки не додзвонився б. Чого? Того шо Джо — хазяїн у домі, от чого. І того ніхто й не завдав собі клопоту розповісти мені, бо я просто його жінка. Шо я можу тямити в грошах, окрім як заробляти пару копійчин, коли на колінах відтираю підлогу, плінтуси й унітази? Якшо господар дому вирішив зняти всі дитячі гроші на коледж, то в нього ну точно є якась, курва, добра причина, і навіть як нема, то ніц, бо він же господар дому і він всьо вирішує. Та шо там його жінка, всьо, за шо вона відповідає, — то за плінтуси, унітази й обіди з курятиною по неділях.

— Пані Сент-Джордж, якщо виникла якась проблема, — говорив Піз, — мені дуже прикро, але…

— Якшо ше раз скажеш, шо тобі прикро, я тобі так по сраці надаю, шо станеш як квазімодо, — кажу я, але по правді то ніякої загрози, шоби я так йому зробила, не було. Прямо тогди я не чула, шо мені стане сили навіть банку з-під пива через дорогу перекопнути. — Скажи мені лиш одно, і я собі піду по своїх справах: ті гроші потрачені?

— Я не можу цього знати! — пищить він своїм манірним, троха шокованим голосом. Можна було подумати, шо я йому сказала показати свою піську, а я покажу свою.

— Джо все життя з вашим банком мав справу, — кажу я. — Він міг би поїхати в Макаяс чи Коламбія-Фолз і сховати ту грошву в якімсь банку там, але він то не зробив — дуже вже він дурний, лінивий і закоренілий. Нє, він або поскладав їх у парочку слоїків мейсона і десь поховав, або поклав прямо сюда ж. От шо я хочу знати — чи відкривав мій чоловік тут якісь нові рахунки за останні пару місяців.

Але то більше відчувалося так, шо я мушу знати, Енді. Поки взнавала, як він мене здурив, мене аж нудити зачало, і то було зле, але не знати, чи він ту всю суму якось проциндрив… ото мене просто вбивало.

— Чи він… це конфіденційна інформація! — каже він, і тут уже можна було подумати, шо я йому сказала помацати мою, а я помацаю його.

— Ая, — кажу я. — Я так і думала. Я вас прошу порушити правило. Я лиш дивлюся на вас і виджу, шо ви не з тих хлопів, які таке роблять часто. Видно, шо то проти ваших принципів. Але то гроші моїх дітей, пане Піз, і він набрехав, шоби їх дістати. Ви самі знаєте. Докази онде-во лежать у вас на столі. То брехня, яка би не подіяла, якби цей банк — ваш банк — мав звичку дзвонити.

Він прокашлюється і каже:

— Ми не зобов’язані…

— Я то знаю, — кажу я. Я хтіла взяти його за шкварки й потрясти, але виділа, шо то ніц доброго не дасть — він не з тих хлопів був. Та й моя мама все казала, шо на мед більше мух зловиш, ніж на оцет, і я знала, шо то є правда. — Я то знаю, але подумайте про горе й біль, від якого ви би мене вберегли, якби просто один раз подзвонили. І якшо хочете чимсь за то відігратися, — я знаю, шо не мусите, але якби раптом захтіли, — то прошу вас, скажіть, чи відкрив він тут рахунок чи мені зачинати копати ями навколо хати. Будь ласка, я нікому ніц не скажу. Христом-Богом клянуся вам.

Він сидів, тарабанив пальцями по тих зелених бухгалтерських листках. Нігті в нього були чистісінькі, і виглядало так, ніби в нього професійний манікюр, хоча, думаю, то не дуже правдоподібно — ми ж про Джонспорт 1962 року говоримо. Певно, жінка йому робила. Ті гарні рівні нігті глухо погупували по папері, щораз як опускалися, і я подумала, шо ніц він мені не поможе, такий хлоп, як він, — нє. Шо йому до тих острів’ян і їхніх клопотів? Срака в нього прикрита, от шо йому найголовніше.

Але коли він таки заговорив, мені троха встидно стало за то, шо я думала про всіх хлопів і про нього конкретно.

— Я не можу щось перевірити, коли ви тут сидите, пані Сент-Джордж, — каже він. — Давайте так, ви сходите в «Гомінкий буй», візьмете там собі вергуна та добру чашку гарячої кави? Видно, що вам би вона не завадила. А я підійду до вас за п’ятнадцять хвилин. Ні, краще десь за пів години.

— Дякую, — сказала я. — Дуже й дуже вам дякую.

Він зітхнув і зачав знов збирати докупи папери.

— Я, певно, здурів, — каже він, а далі троха нервово посміявся.

— Нє, — відказала я йому. — Ви помагаєте жінці, якій більше нема куда піти, і всьо.

— Завжди мав слабкість перед панянками в біді, — каже він. — За пів години я підійду. Може, навіть трохи довше.

— Але ж прийдете?

— Так, — сказав він. — Прийду.

І він таки прийшов, але минуло десь хвилин сорок п’ять, а не пів години, і як він нарешті дойшов до «Буя», я вже в принципі змирилася, шо він мене лишить напризволяще. Далі, як він нарешті прийшов, я подумала, шо новини в нього для мене кепські. Подумала, шо то в нього на лиці написано.

Він троха постояв у дверях, добре подивився, чи нема кого в ресторані, шо могли би йому наробити біди, якби ввиділи його тут зі мною після тої моєї всьої катавасії в банку. Далі підійшов до місця в куті, де я сиділа, сів навпроти і каже:

— Гроші поки ще в банку. Більша частина принаймні. Трохи менше ніж три тисячі доларів.

— Дякувати Богові! — сказала я.

— Ну, — каже він, — але це була найкраща частина. Погано те, що новий рахунок лише на його ім’я.

— Та ясне діло, — сказала я. — Ніяких нових розрахункових книжок підписувати він мені точно не давав. Так би виказав себе в своїх каверзах, правда?

— Багато жінок і так не знали би, — каже він. Він прокашлявся, поcмикав себе за краватку, далі скоро оглянувся, хто там зайшов, бо над дверима дзенькнуло. — Багато жінок підписують все, що чоловіки кладуть перед ними.

— Ну, я до тих жінок не належу, — кажу я.

— Я помітив, — відказує він, троха сухо. — Отже, я зробив, що ви просили, а тепер мені вже справді треба повертатися в банк. Дуже шкода, що не маю часу випити з вами кави.

— Знаєте, — кажу я, — в тім троха сумніваюся.

— Та, відверто кажучи, я теж, — каже він. Але він подав мені руку, шоби потиснути, ніби хлопові, і я в тім ввиділа комплімент. Я сиділа на місці, доки він не пішов, а як діво­чка підійшла спитати, чи не треба мені підлити кави, я їй сказала дякую, у мене вже від першої кислотний розлад шлунку. У мене він дійсно був, але не через каву.

Людина все може знайти шось, за шо можна подякувати, як би похмуро не було, і як я верталася на пором, то була вдячна, шо хоч ніц не спакувала в дорогу. Так мені би прийшлося всьо розпаковувати. І ше я була рада, шо не сказала Селені. Я планувала, але врешті побоялася, шо то буде завеликий для неї секрет і вона розкаже комусь із подружок, а так, може, і до Джо дойти. Я навіть собі думала, шо вона може впертися і казати, шо не хоче нікуда їхати. Я не думала, шо то дуже можливо, по тім, як вона відскакувала від Джо кожний раз, як він був близько коло неї, але коли маєте діло з дівками в такім віці, може бути всяке, шо лиш можна собі уявити.

То я й мала троха подяк Богові, але ідей якихось не мала. Я не могла просто зняти гроші з нашого спільного з Джо рахунку, там було десь сорок шість долярів, а наш чековий рахунок — то ше більше посміховисько було. Якшо ми там ше не перевищили ліміт тогди, то значить були близько до того. І я не збиралася просто вхопити дітей і чкурнути. Нє, пані та панове. Якби я так зробила, Джо би стратив усі ті гроші просто зі злості. Я то знала, так само як і то, шо мене Долорес звати. Він уже встиг три сотні звідти протринькати, якшо вірити панові Пізу… а з тих трьох тисяч, шо лишилися, я сама десь дві з поло­виною відложила — я їх чесно заробила тим, шо цілісіньке літо натирала підлогу, мила вікна й вішала простирадла тої блядської суки Віри Донован на шість прищіпок, а не лиш на чотири. То не було так зле, як виявилося взимі, але то і не в парку погуляти, далеко не так.

Ми з дітьми всьо одно поїдемо, то я вже собі вирішила твердо, але шоб мені провалитися, злидарями ми не піде­мо. Мої діти заслуговують на свої гроші. Як верталася на острів, стояла на носовій палубі «Принцеси», а свіжий вітер з відкритого моря розрізався пополовині мені об лице і розносив волосся зі скронь, я знала, шо дістану собі з нього ті гроші. От шо я не знала — то, як я то зроблю.

Життя йшло собі далі. Якшо дивитися лиш збоку, то і не виглядало так, ніби шось помінялося. На острові ніколи ніби ніц не міняється… якшо лише збоку дивитися. Але в житті є безконечно більше, ніж тіло видить збоку, і як мінімум для мене то, шо було всередині, тої осени виглядало зовсім по-другому. То, як я виділа речі, помінялося, і, певно, то було найважніше. То я вже кажу не лиш про то третє око. Як Пітова паперова відьма пропала, а на її місце прийшли картинки з індичками й піліґримами, я всьо, шо мені треба було, виділа своїми двома нормальними очима.

Той жадний свинячий погляд, яким Джо деколи їв Селену, як вона була в халаті, наприклад, або як призирався до її задниці, як вона нахилялася, шоби дістати митку з умивальника. То, як вона обходила його, коли він сидів у своїм кріслі, а вона проходила через вітальню до себе в кімнату, як вона дивилася, шоби точно не чіпнути його рукою, як передавала таріль, коли вечеряли. У мене через то серце краялося від сорому й жалю, але ше я так лютувала через то, шо майже весь час ходила зла як меґера. Він же її батько, Господи Боже, у неї у венах його кров, у неї його чорне ірландське волосся і дрібні дисплазійні пальці, але очі в нього ставали круглі, як тарелі, коли в неї бодай бретелька ліфчика на плече з’їжджала.

Я виділа, як Джо-молодший також обходить його, а як Джо його шось питав, той не відповідав, коли була така можливість, а як відповідав, то лиш бурмотів шось. Па­м’я­таю, як Джо-молодший приніс мені свій реферат про президента Рузвельта, як вчителька йому його вернула. Вона поклала А+ і написала спереду, шо то вона перший раз кладе таку оцінку за роботу з історії за двадцять років на роботі, і вона думає, шо таке можна навіть у газеті опублікувати. Я спиталася, чи не хоче він попробувати надіслати то в «Еллсвортівський Американ» чи, може, «Таймз» у Бар-Гарбор. Сказала, шо заплачу за пошту. Він лиш похитав головою і посміявся. То був такий його сміх, шо мені не дуже подобався. Грубий і цинічний, як у його тата.

— І шоби він пів року з мене не злазив? — питає він. — Та нє, дякую. Не чула, як тато його називає Франклін Д. Жидвельт?

Я його так і виджу, як теперка, Енді, лиш дванадцять років, а вже вимахав ледво не шість футів, стоїть на заднім ґанку, руки глибоко в кишенях, і дивиться на мене, як я тримаю його реферат з А+. Пам’ятаю, як він трошечка всміхався кутиками рота. Не було ніякої доброти в тій усмішці, ніяких веселощів, ніякого щастя. Він всміхався, як його тато, хоч я так ніколи і не змогла йому того сказати.

— Зі всіх президентів тато Рузвельта ненавидить найбільше, — сказав він мені. — Того я і вибрав його для реферату. Віддай мені. Піду спалю в печі.

— Ніц ти не спалиш, хлопче-горобче, — кажу я, — а як хочеш відчути, як то, коли твоя мама скидає тебе через перила ґанку на палісадник, то лиш попробуй в мене забрати.

Він стенув плечима. І то він так само зробив, як Джо, але усміхнувся вже ширше, і та усмішка була приємніша, ніж у його тата за всьо життя.

— Добре, — сказав він. — Лиш так, шоб він не видів, добре?

Я пообіцяла, і він собі побіг бавитися в баскетбол зі своїм другом Ренді Ґіґорі. Я дивилася йому в спину, тримала реферат і думала, шо то шойно між нами було. Більше думала про то, як він дістав від учительки перше А+ за її двадцять років у школі і шо він то дістав, бо вибрав на реферат президента, якого його тато ненавидить найбільше.

Далі був ше малий Піт, шо все розмахував сракою, як ходив, відквашував нижню губу, обзивав людей жидами і в три з п’яти днів школи лишався після уроків за хуліганство. Якось прийшлося мені йти забирати його, бо він із кимсь побився і так ударив якогось малого в голову, шо в того з вуха кров пішла. А тато його того вечора сказав: «Ну, тепер буде знати, як ставати тобі на дорозі, шо, нє, Піті?» Я ввиділа, як у малого загорілися очі, коли Джо то йому сказав, і як Джо ласкаво відніс його до ліжка десь через годину. Тої осени було так, ніби я виділа шо хочеш, крім того, шо мені треба було найбільше… як із ним дати раду.

Знаєте, хто мені поміг із тим? Віра. Чесне слово — сама Віра Донован. Вона була єдина, хто взагалі знав, шо я була зробила, хоча би дотепер. І вона мені й підкинула ту ідею.

Усі п’ятдесяті Доновани — ну, то я про Віру з дітьми — були найлітнішими зі всіх літників. Вони приїздили на День пам’яти, цілісіньке літо були на острові, а на День праці верталися в Балтимор. Не знаю, чи можна було за ними звіряти годинник, але календар — то точно. У середу після того, як вони їхали, я брала із собою ватагу на прибирання, і ми там всьо відпуцовували вздовж і впоперек, перестеляли ліжка, накривали меблі, збирали дитячі іграшки і складали складені пазли стосом у підвал. Мені здається, шо до 1960-го, як помер господар, там було з триста штук тих пазлів, поскладаних між кусками картону і вже порослих цвіллю. Я могла так капітально там прибирати, бо знала, шо майже напевно до Дня пам’яти на другий рік ніхто в ту хату не зайде.

Була й пара винятків, аякже. Того року, як вродився малий Піт, вони прибули на острів на День подяки (хата була повністю утеплена до зими, і нам із того смішно було, але звісно шо літні люди майже все і є смішні), а за пару років вони приїхали на Різдво. Я пам’ятаю, шо на Різдво діти Донованів зрання взяли з собою Селену і Джо-молодшого совгатися на санах, і як Селена прийшла додому через три години на Світанковім горбі, щоки в неї були червонющі, як яблучка, і очі блискали, як брильянти. Їй тогди десь вісім-дев’ять було, але було видно, як ясний день, шо вона вклепалася, як коса до каменя, в Дональда Донована.

Ну, значить, одного року в них на острові був День подяки, іншого Різдво, та й усьо. Вони були літники… ну хоча би Майкл Донован і діти. Віра була звідкись іздалеку, але кінець кінцем вона виявилася не меншою остров’ян­кою, ніж ото я. Як не більшою.

У 1961-му всьо зачалося десь так само, як у всі інші роки, хоч її чоловік і був розбився на машині за рік до того, — вона з дітьми прибула на День пам’яти, і Віра взялася в’язати та складати пазли, збирати мушлі, курити дзиґари і проводити свою особливу годину коктейлів Віри Донован, шо зачиналася в п’ятій, а закінчувалася в пів десятій. Але всьо було і не зовсім так, і я то виділа, а я ж просто найнятою робітницею була. Діти були похмурі й небалакучі, досі сумували за татом, певно, а десь після Четвертого липня всі троє погиркалися як лєцті пси, як їли в «На гавані». Пам’ятаю, шо Джиммі де Віт, який тогди там робив кельнером, сказав, шо там шось про машину було.

Хоч би шо там було, але діти в той же день поїхали. Той жеребець забрав їх на материк великим моторним човном, шо в них був, і, певно, ше якийсь наймит забрав їх уже звідти далі. Відтогди я їх ні разу не виділа. Віра лишилася. Було видно, шо вона не тішиться, але лишилася. Того літа з нею бути було тяжко. Вона, певно, п’ять чи шість дочасних дівчат позвільняла до Дня праці, а як я дивилася, як «Принцеса» відбуває з доку і вона на ній, то думала, шо на друге літо ми вже ну точно її не ввидимо, якшо не довше. Вона ж поладнає зі своїми дітьми — мусить, бо вони — то всьо, шо в неї тепер є, — а як їм надоїв Літл-Тол, вона їх послухає і поїдуть вони кудась інакше. Урешті, вони вже повиростали, могли робити, шо хтіли, і вона мала то признати.

От ви тепер і видите, як зле я тогди знала Віру Донован. Тота кицюня могла не признавати ні хера і ше маленьку дульку, як їй того не хтілося. Вона прибула на поромі в День пам’яти 1962 року — сама-одна — і пробула на острові аж до Дня праці. Вона приїхала сама й не мала ні для мене, ні для ше когось бодай одного доброго слова, пила як не в себе й більшість часу виглядала як стара з косою, але вона прибула, жила тут, складала свої пазли, ходила гуляти — уже геть сама — і збирала мушлі на пляжі, всьо як усе. Якось вона мені сказала, шо думає, шо Дональд і Гельґа в серпні будуть у Соснині (вони так все цю свою хату називали, ти, Енді, то, певно, знаєш, але сумніваюся, шо Ненсі також), але вони так і не приїхали.

От якраз в 1962-му вона зачала регулярно приїздити після Дня праці. Вона подзвонила посеред жовтня і попросила мене підготувати хату, і я так і зробила. Вона побула три дні — той жеребець прибув із нею і жив у кімнаті над гаражем — і знов поїхала. Перед тим вона мені подзвонила і сказала, шоби Даґі Теперт перевірив грубку і шоби я не накривала меблі. «Тепер, як справи чоловіка нарешті залагоджено, ти мене будеш бачити набагато частіше, — каже вона. — Може, й більше, ніж тобі того хотілося б, Долорес. І, сподіваюся, дітей також». Але шось в її голосі я вчула, шо, думаю, вона сама знала, шо там більше бажаного, ніж дійсного, ше тогди вона то знала.

На другий раз вона прибула ближче до кінця листопада, за тиждень після Дня подяки, і відразу подзвонила мені, шоби я пропилососила всюда й перестелила ліжка. Дітей із нею, само собою, не було — то був навчальний тиждень, — але вона сказала, шо, може, вони в останню хвилину надумають приїхати до неї на вихідні, а не лишатися в пансіонатах, де вчилися. Вона, певно, добре знала, шо так не буде, але в душі Віра була скауткою — вірила в підготовку, аякже.

Я змогла прийти відразу, бо то був ледачий час на остро­ві для людей із такою роботою, як я. Я дошкандибала туда під холодним дощем, голови не підіймала, а думками десь літала собі, як у всі дні, відколи взнала, шо з дитячими грішми. У банк я ходила майже цілий місяць тому, і мене то жерло відтогди, як ото кислота з батарейки роз’їдає діру в одязі, як десь капне.

Я не могла нормально їсти, не могла спати більше як три години підряд, бо мене будили якісь жахіття, ледве пам’ятала, шо треба міняти білизну. Ніколи я не переставала думати про то, шо Джо чудив із Селеною, про гроші, які він потягнув із банку, і як мені їх назад дістати. Я знала, шо треба троха перестати про то думати, шоби дістати відповідь, — якшо буде можливість, відповідь сама прийде до мене, — але я ніби не могла ніц із тим удіяти. Навіть як думки десь таки відходили ненадовго, від найменшої дріботи вони неслися далі перевертом у ту саму діру. Я застрягла на місці, божеволіла, і, певно, то і є справжня причина, чого я взагалі заговорила з Вірою про то, шо сталося.

Я точно не планувала з нею балакати. Вона була така нерозважна, як левиця з колючкою в лапі, відколи вигулькнула тут у травні, після того як умер її чоловік, і я не хтіла виливати душу жінці, яка так велася, ніби весь світ для неї тепер як купа гімна. Але як я в той день прийшла, її настрій нарешті поліпшився.

Вона була на кухні, пришпилювала до коркової дошки на стіні коло дверей комори статтю, яку була вирізала з передовиці «Бостон Ґлоуб». Та й каже мені:

— Ти подивися, Долорес, — якщо нам пощастить і погода посприяє, то наступного літа дещо цікаве зможемо побачити.

Я по цей день заголовок тої статті пам’ятаю, дослівно, навіть як стілько років минуло, бо як я то прочитала, у мене всередині гейби шось перевернулося. «НАСТУПНОГО ЛІТА НЕБО НОВОЇ АНГЛІЇ ЗАТЬМАРИТЬ ПОВНЕ СОНЯЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ», — було там написано. Там ше була маленька карта тої частини Мейну, де буде видно затемнення, і Віра поставила на місці Літл-Толу маленьку цятку червоною ручкою.

— Іншого такого не буде до кінця наступного століття, — каже вона. — То хіба вже наші правнуки побачать, Долорес, але нас уже давно не буде… тому нам краще цим помилуватися!

— У той день, певно, лити буде як з відра, — кажу я й майже не думаю про то, але мені спало на гадку, шо, враховуючи гіркий настрій, з яким Віра жила, відколи вмер її чоловік, вона ше гаркне на мене за ті слова. Але Віра посміялася і спустилася вниз, шось собі мугикала. Я пам’ятаю, як подумала, шо в неї в голові погода дійсно змінилася. Вона не лиш мугикала, а ше й зовсім не виглядала як з перепою.

Десь за дві години я була в неї в кімнаті, перестеляла ліжко, в якім вона стілько часу безпорадно пролежить у пізніші роки. Вона сиділа в кріслі коло вікна, в’язала квадратну афганську накривку й так і наспівувала. Грубка була включена, але тепло ше не прийшло, — шоби ті великі хати розігріти, то ше діждати треба, хоч утеплені вони, хоч нє, — і вона накинула собі на плечі рожеву шаль. На той час вітер із заходу вже подужчав, і дощ, шо зачав капотіти по вікні коло неї, видавав такий звук, ніби піском по склу кидали. Як я звідти виглянула, то ввиділа цівочку світла з гаража, шо значило, шо той жеребець був тут, у квартирі зверху, в теплі й добрі, як у Бога за пазухою.

Я підтикувала кутики нижньої простині (ніяких простиней на ґумках у домі Віри Донован, ви шо, з дуба впали, — на ґумках було би надто легко), і хоч троха не думала ні про Джо, ні про дітей, аж тут у мене затряслася нижня губа. Перестань, сказала я собі. Вже, перестань. Але губа не переставала. Далі й верхня затряслася. І враз мені очі заповнило слізьми, ноги стали ватні, я сіла на постіль і розплакалася.

Нє. Нє.

Якшо я вже правду розказую, то най буде всьо до кінця. Суть у тім, шо я не просто плакала. Я прикрила фартухом лице й ридала. Я змучилася, закрутилася і вже не мог­ла більше думати. Я вже купу тижнів мало шо спала і, хоч убийте, не виділа, як мені жити далі. І в голову мені постійно та сама думка приходила, шо, певно, ти, Долорес, змилилася. Певно, ти таки думала теперка про Джо і дітей. І звісно, шо так. Уже до того дойшло, шо я не могла думати більше ні про шо, і того я і ревіла.

Не знаю, скілько я так плакала, але знаю, шо як нарешті перестала, по всім лиці в мене були шмарки, ніс забило, і я так задихалася, ніби естафету пробігла. Я боялася опускати фартух, бо думала собі, шо тогди Віра скаже: «Вау, Долорес, ну й виставу ж ти показала. У п’ятницю можеш забрати свою останню зарплату. Кенопенскі, — так звали того чорнороба, Енді, я от нарешті згадала, — тобі передасть». То було дуже в її стилі. Але всьо було в її стилі. Навіть у ті часи поведінку Віри тяжко було передбачити, ше до того, як у неї з голови весь смалець витік.

Як я нарешті відірвала фартух від лиця, вона сиділа коло вікна з в’язанням на колінах, дивилася на мене, ніби я якийсь новий інтересний вид жуків. Пам’ятаю, шо повзучі тіні дощу збігали по обрисах вікон у неї на щоках і чолі.

— Долорес, — сказала вона, — тільки, будь ласка, не кажи мені, що тобі забракло толку і та зловісна тварина тобі ще одну дитину гопнула.

Секунду я найменшого поняття не мала, про шо вона говорить, — коли вона сказала «гопнула», я зразу згадала собі той вечір, як Джо влупив мене поліном, а я його дзбанком. Далі мені в голові шось клацнуло, і я засміялася. Лиш пару секунд минуло, і я реготала так само голосно, як перед тим плакала, і не могла ніц подіяти, так само як перед тим. Я знала, шо то здебільш від страху, — сама думка про то, шоби знов завагітніти від Джо, — то, певно, найгірше, шо могло мені стрелити в голову, і сам факт, шо ми більше не займалися тим, від чого є діти, ніяк не помагав, — але знати, від чого я сміюся, не помагало то спинити.

Віра дивилася на мене ше секунду-дві, а далі взяла своє в’язання з колін і знов стала його порати, спокійна як удав. Навіть знов мугикати зачала. Так, гейби коли економка сидить в неї на незаправленім ліжку й реве, як корова без бика, — то абсолютно нормальна штука в її світі. Якшо так, то в Донованів у Балтиморі, певно, якісь дуже особливі наймити.

Через якийсь час сміх знов перейшов у сльози, як ото дощ переходить у сніг у зимових шквалах, коли вітер у правильнім напрямі міняється. Нарешті всьо то зійшло наніц, і я просто сиділа на ліжку, змучена й завстиджена… але якось і прочищена.

— Вибачте, мадам Донован, — кажу я. — Мені правда жаль, шо так вийшло.

— Віра, — каже вона.

— Перепрошую? — питаюся в неї.

— Віра, — повторює вона. — Я наполягаю, щоб усі жінки, які в мене на ліжку мали істерики, надалі називали мене моїм християнським іменем.

— Не знаю, шо мені зайшло, — сказала я.

— Ой, — відразу каже вона, — а я думаю, що знаєш. Іди вмийся, Долорес, — ти виглядаєш так, ніби лицем у шпинатне пюре залізла. Можеш скористатися моєю ванною.

Я пішла туда вмити лице, але довго не виходила. Якшо чесно, я троха боялася виходити. Я перестала думати, шо вона мене звільнить, як вона сказала називати її Вірою замість мадам Донован, — так із людьми, з якими хочуть за п’ять хвилин попрощатися, не обходяться, — але не знала, шо вона буде робила. Вона могла бути жорстока. Якшо ви хоч то не зрозуміли з моєї розповіді, то я дарма час стратила. Вона могла боляче вколоти туда і коли їй того хтілося, і як вона то робила, то колола щосили.

— Долорес, ти там що, втопилася? — кличе вона мене, і я вже знала, шо далі затягувати не можна. Я закрутила воду, витерла лице й зайшла назад до неї в спальню. Я відразу знов зачала вибачатися, але вона на то лиш махнула. Вона так і дивилася на мене, як на якогось жука, шо раніше не виділа такого ніколи.

— Жінко, ти розумієш, що ти мене всратися як налякала, — каже вона. — Всі ці роки я була впевнена, що ти не здатна плакати — думала, що ти з каменю витесана.

Я шось пробурмотіла про то, як не маю часу відпочити.

— Та я бачу, що не маєш, — каже вона. — У тебе пара «луї вітонів» під очима, а руки набрали дрібного фривольного тремору.

— Шо в мене під очима? — спиталася я.

— Не звертай уваги, — каже вона. — Розказуй, що сталося. Зальот — то єдине, що мені спало на думку як причи­на такого неочікуваного прориву, і, мушу визнати, це досі єдина річ, про яку я думаю. Тому, Долорес, просвіти мене.

— Я не можу, — кажу я, і шоб мені провалитися, якби я не чула, шо всьо то знов зачинає гуркотати в мені, як від заводної ручки татового старого «форда-модель-а», як неправильно її тримати. Якшо не буду обережна, то скоро знов впинюся на тім ліжку з фартухом на лиці.

— Можеш і розкажеш, — сказала Віра. — Ти ж не будеш тут цілий день завивати на всю округу. У мене заболить голова й доведеться пити аспірин. Ненавиджу пити аспірин. У мене від нього оболонка шлунка запалюється.

Я сіла на крайчик ліжка й подивилася на неї. Відкрила рота без найменшого поняття, шо звідти вийде. Вийшло таке:

— Мій чоловік хоче трахнути свою ж доньку, а як я пішла, шоби зняти їхні гроші на коледж, аби забрати її з хлопцями геть, то взнала, шо він усьо до останньої копійки звідти потягнув. Нє, я не з каменю. Зовсім не з каменю я.

Я знов зачала ревіти і ше троха плакала, але не так сильно, як перед тим, і не так, шоб аж ховати лице за фартухом. Як лишилося лиш схлипувати, вона сказала мені переповісти всю історію, від самого початку, і ніц не забути.

І я переповіла. Я би не повірила, шо могла би хоч комусь то розказати, а тим більше Вірі Донован, у якої і гроші, і хата в Балтиморі, і домашній жеребець, якого вона трима­ла коло себе не лиш для того, шоб «симонізував» їй машину[15], але я їй таки розповіла і чула, як з кожним словом тягар на серці слабне. Я виговорила всьо, як вона мені і сказала.

— І от я в тупику, — закінчила я. — Не знаю, шо робити з тим курвим сином. Думаю, шо я можу дозбирати потрібну суму десь, якшо спакую дітей і заберу їх на материк, — я ніколи тяжко робити не боялася, — але суть не в тім.

— А в чому тоді суть? — спитала вона мене. Афганська накривка, яку вона в’язала, була майже готова — таких шпарких пальців, як у неї, я ні в кого не виділа.

— Він вже всьо зробив, крім як доньку свою ґвалтувати, — кажу я. — Він так її напудив, шо вона може так ніколи і не відійти від того до самої смерти, і він ше й заплатив собі за то винагороду, ледво не три тисячі долярів, за свої ж паршиві діяння. Я йому не дам просто так із тим піти — от у чім суть.

— Хіба? — каже вона тим своїм лагідним голосом, а її спиці такі клац-клац-клац, а по вікнах стікає дощ, а в неї на щоках і чолі корчаться тіні, як чорні вени. Як дивилася тогди на неї, то згадала історію, яку мені баба розказувала про трьох сестер у зірках, які плетуть наші життя… Одна крутить веретено, одна тримає, одна обрізає нитку, коли їй стріляє в голову. Здається, останню звали Атропос. Навіть якшо нє, від того імені мене щоразу трусить.

— Так, — кажу я їй, — але, курва, шо з того, якшо я не виджу, як мені з ним зробити то, шо він заслужив.

Клац-клац-клац. Коло неї було горня чаю, і вона спи­нилася, шоби сьорбнути. Ше прийде час, як вона, відай, попробує пити чай через праве вухо й залиється «тетлівським» шампунем, але в той день восени 1962 року вона була скоромудра як не знати хто. Коли вона глянула на мене, очі її ніби свердлили в мені діру прямо наскрізь.

— Що тут найгірше, Долорес? — нарешті питає вона, відкладає горня і знов береться в’язати. — Що би ти сказала найгірше? Не для Селени чи хлопців, а для тебе?

Мені навіть секунди думати не треба було.

— Шо той скурвий син із мене посміявся, — кажу я. — От шо найгірше. Я деколи в нього на лиці то виджу. Я йому того не казала, але він точно знає, шо я перевірила ті рахунки, добре він то, курва, знає і знає, шо я знаю.

— То може бути лише твоя уява, — каже вона.

— Мені по цимбалах, навіть якшо так, — одразу шпарю я. — Я так чуюся.

— Так, — каже вона, — важливо те, як ти почуваєшся. Я погоджуюся. Далі, Долорес.

«Шо значить далі?» — хтіла спитати я. Ото й усьо. Але певно нє, бо ше дешо вискочило, як чорт із коробки.

— Він би з мене не сміявся, — кажу я, — якби знав, яка я вже пару разів була близька до того, шоби навічно йому очі стулити.

Вона лиш сидить і дивиться на мене, ті темні тонкі тіні ловлять одна другу в неї на лиці й закривають очі, шоби я в них ніц не відчитала, і знов мені згадуються ті жінки в зорях, шо нитки плетуть. Особливо та, шо з ножицями.

— Страшно мені, — кажу я. — Не через нього, а через себе. Як ближчим часом не заберу від нього дітей, буде якась біда. Я то точно знаю. В мене всередині шось є, і воно чимраз гірше.

— Око? — спокійно питає вона, і як мені тогди морозом сипонуло! Вона ніби знайшла якесь вікно мені в голову й подивилася прямо мені в думки. — Щось таке, як око?

— А ви звідки знаєте? — прошепотіла я, і як сиділа там, руки мені сиротами вкрилися, а саму зачало трясти.

— Знаю, — каже вона й зачинає в’язати новий рядок. — Я все про це знаю, Долорес.

— Ну… Я ж його порішу, як не буду стерегтися. От чого я боюся. Тогди можна й забути за гроші. Тогди можна про всьо забути.

— Маячня, — каже вона, а спиці все клац-клац-клац у неї на колінах. — Чоловіки щодня вмирають, Долорес. От просто зараз якийсь один та вмирає, поки ми тут сидимо й розмовляємо. Вони вмирають і лишають дружинам свої гроші. — Вона докінчила рядок і підняла на мене очі, та я всьо одно не виділа, шо там у неї в очах, через ті тіні від дощу. Вони повзли й корчилися в неї на лиці, як змії.

— Я ж мала б знати, правда? — каже вона. — Сама подивися, що з моїм трапилося.

Я не могла ніц сказати. Язик мені присох до піднебіння, як кузка до липучки.

— Нещасний випадок, — каже вона чистим голосом, майже як шкільна вчителька, — деколи стає для нещасної жінки найкращим другом.

— Шо ви хочете сказати? — спиталася я. Лиш шепнула, але мене троха здивувало, шо я бодай то з себе видушила.

— Та що тобі завгодно, — каже вона. А потому як зашкірилася — не просто всміхнулася, а вишкірилася. Чесно тобі скажу, Енді, у мене кров схолола від того. — Голов­не пам’ятати, що твоє — те його, а що його — те твоє. Якби нещасний випадок стався, наприклад, із ним, гроші, які в нього на рахунку в банку, стали б твоїми. Такий закон у цій нашій величній країні.

Очима вона припала до мене, лиш на секунду тіні пропали, і я чітко змогла в них подивитися. Як увиділа, то мусіла відразу скоро відвернутися. Зовні Віра була холодна, як дитя на брилі льоду, але всередині температура виглядала вища, десь так само гаряче, як посеред лісової пожежі, так мені здалося. Надто гаряче, шоб такі, як я, ше дивилися, то точно.

— Велика річ — закон, Долорес, — каже вона. — А як із кепським чоловіком стається кепський випадок, то теж, буває, трапляється інша велика річ.

— Ви хочете сказати… — зачала я. Тогди я могла лиш-но легенько шепотати, не більше.

— Я нічого не хочу сказати, — каже вона. У ті часи, ­коли Віра вирішувала, шо для неї тема закрита, вона її затраскувала, як книжку. Вона сховала своє в’язання назад у кошик і встала. — Але я тобі от що скажу: те ліжко саме не постелиться, як будеш на ньому сидіти. Я піду вниз поставлю воду на чай. Може, як тут закінчиш, захочеш зійти й скуштувати мого яблучного пирога, що я привезла з материка. Якщо пощастить, я, може, і кульку ванільного морозива докладу.

— Добре, — кажу я. Думки мені млином крутило, і єдине, про шо я була цілком певна, — це то, шо той пиріг із джонспортської пекарні звучить найдоречніше з усього. Перший раз за місяць я була дійсно голодна — хоч шось дало то, шо я виговорилась.

Віра дойшла до дверей і обернулася подивитися на мене.

— Я тебе не шкодую, Долорес, — сказала вона. — Ти мені не сказала, що, коли вийшла за нього, була вагітною, і ти й не мусила. Навіть така йолопка в математиці, як я, знає, скільки буде два плюс два. Скільки тоді було вже, три місяці?

— Шість тижнів, — сказала я. Голос знов став один лиш шепіт. — Селена троха раніше пішла.

Вона кивнула.

— І що робить традиційна дівчинка з острова, як дізнається, що із зальотом уже нічого не вдієш? Очевидну річ, звісно… Але ті, хто скоро жениться, часто довго каються, як ти, мабуть, відкрила для себе. Зле тільки, що твоя святенницька мама тебе в тому не просвітила, а лише навчила, що в кожної бульбини якесь серце та калатає, або думати головою, як треба рятувати ноги. Але я тобі одну річ скажу, Долорес: якщо просто виплакуватимеш очі у фартух, це не допоможе тобі врятувати доньчину непорочність, коли той старий смердючий козел дійсно хоче її відібрати, та й гроші твоїх дітей не врятує, коли він дійсно збирається їх витратити. Але деколи в чоловіків, особливо питущих, справді трапляються нещасні випадки. Вони падають зі сходів, посковзуються у ванні, а ще деколи в них ламаються гальма й вони врізаються своїми «бехами» в дуби, поспішаючи додому з квартир своїх коханок в Арлінґтон-Гайтс.

На тім вона й пішла і закрила за собою двері. Я постелила ліжко, і поки то робила, то думала про то, шо вона сказала… про то, шо як у кепського чоловіка стається кепський випадок, то деколи також може бути з того шось велике. Я зачала видіти то, шо було просто в мене під носом весь час, — я би то ввиділа й скоріше, якби не літала думками в сліпій паніці, як горобець по стриху.

Поки ми доїли пиріг і я провела її нагору на денний сон, то з питанням «Можу чи не можу?» я вже чітко розібралася. Я хтіла збутися Джо, хтіла, шоби діти назад дістали свої гроші, а найбільше я хтіла, шоби він заплатив за всьо, шо причинив нам… особливо Селені. Якшо скурвий син попаде в нещасний випадок — правильний нещасний ­випадок, — всьо то і збудеться. Гроші, які я не могла ді­стати, поки він живий, підуть мені в руки, як він умре. Може, він і зміг непримітно забрати гроші, але непримітно виписати мене із заповіту він би ніколи не вдав. Питання було не в мозках, — то, шо він узагалі потягнув гроші, показало мені, шо він троха хитріший, ніж я собі думала, — а в тім, як вони в нього фуричили. Я в принципі певна, шо десь там у глибині Джо Сент-Джордж і не думав, шо взагалі колись умре.

А та як я його жінка, всьо вернеться мені.

Коли я в той день пішла з Соснини, дощ уже перестав, і додому я йшла дуже неспішно. Я ше й наполовину не пройшла, як зачала собі думати про стару криницю за дровітнею.

Як вернулася, то в хаті я була сама — хлопці десь бавилися, а Селена пішла й лишила записку, шо вона до місіс Деверо, помогти тій із пранням… Вона в ті дні прала всі простині готелю «На гавані», знаєте. Я поняття не мала, де Джо, та мені байдуже було. Важливо то, шо його ваговоза не було, а та як там глушник тримався на добрім слові, то якби він вертався, я би вчула.

Десь хвилину я постояла, дивилася на Селенину записку. То цікаво, як є всіляка дрібнота, шо нарешті підбиває людину до якогось рішення, — від «певно» й «напевно» до «точно», так сказати. Навіть тепер не знаю, чи дійсно я запланувала вбити Джо, як у той день вернулася від Віри Донован. Перевірити криницю то я хтіла, та, але то могла бути просто бавленка, як ото діти бавляться у «Вдавачку». Якби Селена не лишила ту записку, я би, може, ніколи того й не зробила… і шо на шо би не вийшло, Енді, але Селена не має ніколи того знати.

У записці було шось таке: «Мамо, я пішла з Сінді Бебкок до місіс Деверо, помогти їй із пранням для готелю. Там на свята на вихідні приїхало більше людей, ніж вони чекали, а ти сама знаєш, як у неї з артритом. Бідна бабця так говорила, як подзвонила, ніби чуть уже розум не стратила. Я вернуся й поможу тобі з вечерею. Цілую-люблю, Сел».

Я знала, шо як Селена вернеться, у неї в кишені буде п’ять-сім долярів, не більше, але тішитися буде як слон від тих грошей. Та вона би була рада, навіть якби місіс Деверо чи Сінді знов покликали, а якби їй запропонували роботу в готелі покоївкою на пів ставки на друге літо, Селена би, певно, вмовляла мене дозволити. Бо гроші — то є гроші, а в ті часи на острові торги туда-сюда були найпоширенішим способом життя, а фінанси — тяжко здобутим товаром. Місіс Деверо і подзвонила би потому знов, і радісно писала би характеристику Селени для готелю, якби та її попросила, бо Селена була добра мала робітниця, яка не боялася гнути спину чи руки мастити.

Інакшими словами, вона була точно як я, коли мені було стілько років, і подивіться, шо з мене вийшло — просто ше одна відьма-прибиральниця, шо ходить зігнута в три погибелі і тримає в аптечці порошки від спини. Селена в тім ніц такого не виділа, але їй лиш-но п’ятна­дцять стукнуло, а в п’ятнадцять дівки толком не знають, шо то в них перед очима, навіть як воно в них під самим носом. Я читала й перечитувала ту записку, і подумала, та до сраки — не має вийти з неї друга я, шо в тридцять п’ять вже стара зачовгана баба. Не буде з неї такої, навіть як мені прийдеться вмерти, аби від того встерегти її. Але знаєш шо, Енді? Я не думала, шо всьо зайде аж так далеко. Я думала, може, Джо просто дасть дуба десь коло нас.

Я поклала її записку назад на стіл, защепила собі плащ і взула ґумаки. Потому пішла за хату й стала коло великої білої брили, де ми з Селеною сиділи тогди, як я їй сказала, шо може вже не боятися Джо, шо він пообіцяв її не чіпати. Дощ перестав, але я ше чула, як вода капає десь глибоко в ожиннику за хатою, і виділа, як краплі звисають із голого гілля. Вони виглядали, як діамантові кульчики-краплі Віри Донован, але не такі великі.

Та ділянка була десь із половину акра, і як я зайшла всередину, то дуже втішилася, шо вбрала плащ і високі ґумаки. То, шо воно мокре було, — то пів біди, але колючки просто вбивали. У кінці сорокових на тій ділянці були квіти й польова трава, а з боку дровітні били джерела, але десь через шість років, як ми з Джо вженилися й сюда переїхали, — хату йому лишив вуйко Фредді, шо вмер, — то джерело всохло. Джо закликав Пітера Дойона, шоби він нам лозою знайшов нове, із західного боку від хати. У нас відтогди ні разу проблем із водою не було.

Як перестали брати воду зі старого джерела, ті пів акра за дровітнею заросли гущаком кущів ожини по груди, і ті шпичаки дерли й тягнули мені плащ, поки я там бродила, шукала дощату ляду старої криниці. Як мені три-чотири рази порізало пальці, я на них рукави натягнула.

Нарешті знайшла ту чортову криницю, бо чуть не впала в неї. Я стала на шось ніби незакріплене і троха пружне, під ногою затріщало, і я відскочила рівно перед тим, як дошка під ногою провалилася. Якби мені там не повез­ло, я би полетіла сторчма сама, і вся та ляда певно би провалилася. Пішла киця по водицю, та й упала у криницю.

Я стала на коліна, одною рукою відводила від лиця гілки ожини, шоби мені колючками не порізало щоки чи око не вибрало, і подивилася уважніше, шо там.

Ляда була десь чотири на п’ять футів. Дошки в ній вже зовсім побіліли, пороздувалися й згнили. Я натиснула одну рукою, і то було як локричну паличку натискати. Дошка, на яку я перед тим стала, прогнулася, і було видно, як проступили свіжі скалки. Я би провалилася, само собою, а в ті дні я важила десь сто двадцять. Джо важив мінімум на п’ятдесят фунтів більше.

У кишені в мене була хустинка. Я її пов’язала зверху на кущ із боку дровітні, шоби якби треба було скоро її знайти, то було видно. Далі вернулася в хату. Тої ночі я спала, як мала дитина, і перший раз мені не снилося ніц поганого, відколи взнала про Селену і шо її тато, чарівний принц недороблений, намірявся робити.

То було в кінці листопада, і я не збиралася ніц робити, а лиш троха почекати. Певно, не треба роз’яснювати чого, але я поясню: аби з ним шось трафилося надто скоро після нашої балачки на поромі, Селена би відразу подивилася на мене. Я не хтіла, шоби так було, бо якось частково вона його й далі любила і, певно, все любитиме, і та як я боялася, шо з нею буде, бодай вона запідозрить, шо ж трафилось. Шо вона про мене подумає, аякже, — думаю, тут і мови нема, — але ше більше я боялася того, шо вона подумає про себе. Після того всього, шо сталося… ну, ви тим поки голову собі не забивайте. Я до того, думаю, дойду.

Тож я собі чекала, хоч то все мені було найтяжче робити, як я вже шось надумала. Всьо одно, дні складалися в тижні, як і все. Подеколи я питала Селену про нього. «Тато гарно себе веде?» — питала я, і ми обидві розуміли, шо я питала насправді. Вона все відповідала, шо так, і то заспокоювало, бо, якби Джо знову взявся за своє, я би мусіла відразу його збутися і забути про риск. І наслідки.

Я мала про шо клопотатися, як минуло Різдво й зачався 1963 рік. По-перше, гроші — кожний Божий день я вставала зрання й думала, шо, може, нині він і зачне їх тратити. Ну як я могла через то не хвилюватися? Він шпарко згайнував перші три сотні, і я ніяк не могла стримати його, шоби не проциндрив решту, заки чекала, шоби час своє зробив, як то кажуть на зустрічах Анонімних. Я вам повісти не можу, скілько я разів шарилася, шукала ту срану ощадкнижку, яку йому мали дати, як він відкрив свій рахунок із тою грошвою, але ніц я не знайшла. Того я лиш могла слідкувати, чи не прийде він часом додому з новою бензопилою чи дорогим годинником на руці, і сподіватися, шо він уже не стратив то всьо чи бодай частку на якімсь покері з високими ставками, куда він їздив кожні вихідні в Елсворт і Бенґор. Я ше ніколи в житті такою безпорадною не чулася.

Далі були питання, коли і як то зробити… якшо мені таки стане сміливості то зробити взагалі. Думка, шоби зробити зі старої криниці пастку, була нормальна, наскілько то можливо. Але була проблема, чи настілько то всьо дійсно можливо. Якшо він умре скоро й гладко, як то люди в телевізорі, всьо буде добре. Але і тридцять років тому я вже доста життя повиділа, шоби знати, шо в житті майже ніколи всьо не так, як у телевізорі.

А як він туда впаде й зачне кричати, наприклад? Острів тогди ше не був такий забудований, як тепер, але в нас усьо одно було троє сусідів на тім відтинку Східної вулиці — Керони, Ленґілли і Джолендери. Вони можуть і не вчути крики з ожиннику за нашою хатою, але можуть і почути… ше як вітер буде сильним і в правильний бік подує. І то ше не всьо. Поскілько Східна вулиця пробігає між селом і Рогом, там буває багацько машин. Повз нашу хату весь час їздили вантажівки і машини, тогди ше так само не так багато, але доста, шоби жінка, яка думає про то, про шо я тогди думала, хвилювалася.

Я вже майже змирилася, шо не зможу впорати його в тій криниці, шо всьо дуже рисковано й непевно, як до мене прийшла відповідь. Той раз мені знов підсобила Віра, хоч вона, певно, і не знала.

Вона захопилася тим затемненням, знаєте. Більшу частину того сезону вона була на острові, і як зима вже зачала відходити, то кожного тижня на дошці на кухні з’являлися нові й нові вирізані статті. Як зачалася весна, звичні сильні вітри й холодне місиво під ногами, вона тутка ше більше бувала, і нові статті з’являлися чуть не щодня. Там були вирізки з місцевих газет, із дальніх газет, як ото «Ґлоуб» і нью-йоркської «Таймз», і ше з журналів типу «Саєнтіфік Американ».

Вона була схвильована, бо надіялася, шо затемнення нарешті привабить Дональда з Гельґою приїхати в Соснину, — вона мені то по десять разів повторювала, — але й від себе схвильована була. На середину травня, як зачало нарешті пригрівати, вона вже в принципі повністю обжилася — більше навіть не говорила про Балтимор. Лиш-но про то кляте затемнення і балакала. У шафі в сінях вона мала чотири фотоапарати — і то не якісь там «бравні старфлешери», нє, — і три з них уже стояли на триногах. Вона мала вісім чи дев’ять пар спеціальних окулярів, спеціальні відкриті коробочки, які вона називала «телескопи для затемнення», перископи зі спеціальними тонованими дзеркальцями всередині і ше бозна-які приблуди.

Потому, ближче до кінця травня, я зайшла й ввиділа на дошці статтю з нашої тутешньої газетки — «Тижневий приплив». «“НА ГАВАНІ” СТАНЕ “ЦЕНТРОМ ЗАТЕМНЕННЯ” ДЛЯ МІСЦЕВИХ МЕШКАНЦІВ І ЛІТНІХ ВІЗИТЕРІВ», — писалося в заголовку. На знимці Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс рихтували якусь дерев’яну конструкцію на даху готелю, який тогди був такий само плоский і широкий, як теперка. І знаєте шо? Я знов відчула, як у мене всередині шось перевернулося, так само як тогди, коли я на тім же місці ввиділа першу статтю про затемнення.

У цій статті писало, шо власники «На гавані» планували в день затемнення зробити з даху шось таке як обсерваторію… але то мені звучало як стара звична справа лиш з новою лейбою. Вони сказали, шо дах «особливим чином реставрують» з такої нагоди (від самої думки, шо Джиммі Ґеньйон і Гарлі Фокс шось там нареставрують, уже смішно стає, якшо так стати й подумати) і вони планують продати триста п’ятдесят особливих «квитків на затемнення». Першими квитки зможуть купити літні приїжджі, далі ті, хто живе цілорічно. Ціна була в принципі досить розумна — два бакси штука, — але вони там, само собою, збиралися ше розносити їду й відкрити бар, а на тім готелі здебільш і стрижуть людей. Особливо на барі.

Я ше читала ту статтю, як зайшла Віра. Я її не чула, а як вона заговорила, я аж на два фути підскочила.

— Ну, Долорес, — каже вона, — що порадиш? Дах «На гавані» чи «Острівна принцеса»?

— А шо «Острівна принцеса»? — спиталася я в неї.

— Я її орендувала на другу половину дня затемнення, — каже вона.

— Та ну вас! — кажу я, але тої ж секунди, як слова злетіли мені з рота, я знала, шо всьо так і є. Віра не виділа сенсу ні в порожніх балачках, ні в порожніх хвастощах. І всьо одно мені аж дух троха забило від того, шо вона орендувала цілий пором, ше й такий великий, як «Принцеса».

— Не жартую, — сказала вона. — Воно мені дасться в копійчину, Долорес, переважно через пором-заміну, який ходитиме за звичним графіком «Принцеси», але я точно його орендувала. І якщо прийти на мою екскурсію, поїздка й напої будуть моїм коштом. — А далі зирк­нула на мене так спідлоба й додає: — Таке, мабуть, мало би сподобатися твоєму чоловікові, правда?

— Господи, — кажу я, — нашо вам орендувати той цілий клятий пором, Віро? — Мені тогди ше дивно було вимовляти її ім’я кожен раз, як приходилося, але на тогди вона вже пояснила, шо не жартує, — вона не хтіла мені дозволити вернутися до «мадам Донован», навіть якби мені хтілося, а деколи мені й хтілося. — Маю на увазі, шо розумію, як вам цікаво з тим затемненням і всьо таке, але ви могли би зняти екскурсійне судно такого ж розміру у Вайналгейвені, ше й, певно, за половину ціни.

Вона знизала плечима й одночасно махнула своїм дов­гим волоссям — то був її вигляд «поцілюй-мене-в-гузицю», я його добре знала.

— Я орендувала «Принцесу», бо люблю ту стару пузату курву, — каже вона. — Літл-Тол — це моє улюблене місце у світі, Долорес, знаєш?

Як на то пішло, я дійсно то знала, того кивнула.

— Звісно ж, знаєш. І я сюди майже завжди прибувала на «Принцесі» — на смішній товстій «Принцесі», такій старій, що насилу йде. Мені сказали, що там можуть зручно й безпечно розміститися чотириста людей, на п’ят­десят більше, ніж на даху готелю, і я хочу взяти всіх, хто хоче, зі мною й дітьми. — Далі вона всміхнулася, і та усмішка вже була нормальна. То була усмішка дівки, яка просто тішиться життям.

— І знаєш що ще, Долорес? — спитала вона мене.

— Нє, — кажу я. — Я зачудована.

— Тобі не доведеться нікому кланятися й ні перед ким плазувати, якщо… — Тут вона спинилася й подивилася на мене сильно химерним поглядом. — Долорес? З тобою все гаразд?

Але я не могла ніц сказати. Мені в голову прийшло страшне й дивовижне видовисько. Там був плоский дах готелю «На гавані», де сила-силенна людей стояли й вигинали назад голови, і «Принцеса», шо намертво стала посеред води між материком та островом, а її палуби впень забиті людьми, шо так само дивляться вгору, і над тим усім дійством висить великий чорний круг, обрамлений вогнем у небі, у якім світяться денні зорі. Видовисько було страховите, таке, шо і в небіжчика сироти проступ­лять, але дух мені забило не від того. А від думки про то, шо буде на решті острова.

— Долорес? — каже вона і кладе мені руку на плече. — У тебе спазм? У голові не паморочиться? Ходи й сядь за столом, я тобі дам склянку води.

Спазмів не було, але голову мені вмить троха запаморочило, то я й пішла туда, де вона мене кликала, і сіла… але коліна в мене такі ґумові були, шо я чуть не впала в то крісло. Я дивилася, як вона несе мені воду, і згадала, як вона шось сказала минулого листопада — шо навіть така йолопка в математиці, як вона, додавати й віднімати вміє. Ну, навіть така, як я, могла скласти докупи триста п’ят­десят на даху готелю і чотириста на «Острівній принцесі», і вийшло сімсот п’ятдесят. То не всі, хто буде на острові посеред липня, але гурма добряча, Бог свідок. Я собі прикидала, шо решта буде розкидати сажі або дивитися на затемнення з берега й доків.

Віра принесла мені воду, і я її всю на раз випила. Вона сіла навпроти мене, видно, шо схвильована.

— З тобою все гаразд, Долорес? — питає вона. — Може, хочеш лягти?

— Нє, — кажу я, — мене шось віднесло на пару секунд.

І так і було. Як раптом узнаєш точний день, коли плануєш убити свого чоловіка, то кого схочеш віднесе.

Десь за три години, як лахи були попрані, продукти куплені та складені, килими попилососені, а банячок із печенею лежав у холодильнику для самотньої вечері (може, з тим жеребцем вона постіль деколи й ділила, але я ніколи не виділа, шоби вона з ним за одним столом їла), я збирала свої манатки, шоби йти. Віра сиділа на кухні за столом, заповнювала кросворд у газеті.

— Подумай над тим, щоб прийти до нас на пором два­дцятого липня, Долорес, — каже вона. — Там на воді буде значно приємніше, ніж на розпеченому даху, повір мені.

— Дякую, Віро, — кажу я, — але як у мене тогди буде вихідний, то я, певно, ні туда, ні туда не піду — певно, просто вдома відлежуся.

— Ти образишся, якщо я скажу, що це звучить вкрай безглуздо? — питає вона й піднімає до мене голову.

«А ти шо, колись пеклася тим, шоби не образити мене чи ше когось, курво ти гонорова?» — подумала я, але, само собою, ніц такого не сказала. Та й до того вона дійсно ніби спереживалася, як подумала, шо я можу вмліти, хоч то й могло бути того, шо вона боялася, шо я впаду, лупнуся носом і кров’ю вимащу їй усю підлогу на кухні, а я ж її лиш-но вчора навоскувала.

— Нє, — кажу я. — Така я вже, Віро, є — безглузда, як посудомийка.

Тут вона на мене так цікаво глянула.

— Хіба ж ти така? — каже вона мені. — Деколи я теж так думаю… але іноді сумніваюся.

Я попрощалася й пішла додому і по дорозі крутила той план собі в голові, шукала в нім дірки. Їх я не найшла — лиш усілякі «може бути, а може не бути», але ж то і є частина життя, правда? Усе може не поталанити, але якби люди забагато про то думали, то ніц ніколи би не робилося. Та й до того, я собі подумала, якшо шось піде зле, я все можу всьо відмінити. Я всьо відмінити можу навіть майже перед самим кінцем.

Минув травень, прийшов і пішов День пам’яти, знов зачалися шкільні канікули. Я вся підготувалася стримати Селену, якби вона зачала діймати мене роботою в «На гавані», але не встигли ми перший раз через то погризтися, як сталася просто пречудова річ. Преподобний Гаф, який тогди був методистським священником, за­йшов поговорити зі мною та Джо. Він сказав, шо табір методистської церкви у Вінтропі має вакансії для двох виховательок, які би добре вміли плавати. Ну, шо Селена, шо Таня Керон плавають, як ті риби, Гафі то знав, і, шоби довго не затягувати, ми з Мелісою Керон відправили наших малих на поромі в перший же тиждень, як школа скінчилася. Вони нам махали, ми їм, і ревіли всі четверо, шо дурні. Селена була вбрана в гарний рожевий костюм для подорожі, і тогди я вперше добре ввиділа, якою жінкою вона виросте. Мені чуть серце не трісло, і дотеперка болить. Може, у вас у когось є хусточка?

Дякую, Ненсі. Дуже дякую. Так, шо я розказувала?

А, та.

Про Селену подбала. Далі хлопці. Я сказала Джо, шоби подзвонив своїй сестрі в Нью-Ґлостер і спитав, чи їй із чоловіком не було би сутужно взяти до себе дітей хоча би на останні три тижні липня і перший тиждень серпня, як ми колись брали двох їхніх зірвиголів на місяць вліті пару разів, як ті були менші. Я думала, шо Джо може впиратися, шоби не відправляти малого Піта, але нє — певно, подумав, як буде тихо вдома, як усіх трьох здихатися, і то йому сподобалося.

Аліша Форберт — то було прізвище його сестри після шлюбу — сказала, шо вони з радістю візьмуть до себе малих. Я собі думаю, шо, відай, Джек Форберт не так тішився, як вона, але Аліша ним крутила, як уміла, того проблеми не було — ну, хоча би з тим.

Але проблема була з тим, шо ні Джо-молодший, ні малий Піт не дуже й хтіли їхати. Я їх сильно не винила. Хлопці Форбертів обоє були вже підлітки, і в них уже не буде стілько часу на день для таких двох гімнюхів. Але то мене спинити не мало — я не могла того дозволити. Нарешті, вперла­ся рогом і силою їх прикрутила. Із тих двох Джо-молодший виявився горіхом міцнішим. Прийшлося мені якось відвести його вбік і сказати: «Просто уяви собі, шо ти там відпочинеш від тата». То його переконало так, як ніц друге, і якшо так подумати про то, троха сумно, нє?

Коли я вже організувала, шо на середину літа хлопці поїдуть, лишилося просто чекати того часу, і, думаю, як дойшло, то вони і раді були. Від Четвертого липня Джо багацько пив, і, думаю, навіть малому Пітові не дуже весело з ним було.

То, шо він пив, мене не дивувало. Я йому в тім помагала. Як він перший раз відкрив шафу під умивальником і ввидів там нову плящину віскі, йому то здалося дивним — па­м’ятаю, він ше питав мене, чи де головою не стукнувся абощо. Але далі він уже ніц не питав. Та й нашо йому було? Від Четвертого аж до дня своєї кончини він був подеколи в зюзю, здебільш у пів зюзі, а хлопи в такій кондиції скоро зачинають вважати ті подарунки долі своїм конституційним правом… особливо такі хлопи, як Джо.

Мені то дуже підходило, але той період після Четвертого — за тиждень перед тим, як хлопці поїхали, і десь через тиждень після того — був не то шоби сказати дуже приємним. В сьомій я йшла до Віри, а він у той час лежав на ліжку коло мене, як плесканка скислого сиру, хропів на всьо горло, і волосся в нього стирчало на всі боки. Я прихо­дила додому в другій-третій, а він розвалювався на ґанку (притарабанював туда то своє страшне крісло-гойдалку), в одній руці тримав «Американця», а в другій — другий чи третій за день стакан. Помогти йому з віскі він ніколи ніяку компанію не кликав. Мій Джо не був, як то кажуть, широкої душі хлоп.

Того липня чуть не щодня на передній шпальті «Американа» писали про затемнення, але мені здається, шо скілько би він ту газету не мотлошив, Джо собі мало розумів, шо того місяця шось цікаве має приключитися. Він таким анітроха не хвилювався, розумієте. Чим він хвилювався — то комуняками, «пасажирами свободи» (лиш він їх називав «ґрейгаундівськими негритосами»)[16] і тим сраним католицьким жидолюбом у Білім домі. Якби він знав, шо трафить Кеннеді через чотири місяці, то, певно, просто вмер би від щастя, таким мерзотним він був.

Але я всьо одно сиділа коло нього та й слухала його тиради про всіляке, шо він вичитав у газеті й від чого в нього кров скипала. Я хтіла, шоби він звик, шо я коло нього, коли приходжу додому, але я би безстидно брехала, якби сказала, шо то була проста робота. Я би так не звертала увагу на то, шо він п’є, знаєте, якби він у такі періоди був хоч троха веселіший. Деякі хлопи такі і є, я знаю, але Джо таким не був. Як випивав, у нім просиналася баба, а баба в Джо все була за два дні перед страшною тічкою.

Коли той великий день уже наближався, йти від Віри з роботи було полегшенням, хоч і верталася я додому просто до п’яного смерідного чоловіка. Весь червень вона моталася туда-сюда, шось белькотала про то-сьо, по сто разів перевіряла свої інструменти для затемнення і видзвонювала різним людям — компаніям, шо мали привезти їдження на її експедицію на поромі, вона в останній тиждень червня видзвонювала по два рази на день, і то вони були лиш одним пунктом у її щоденнім списку.

У червні в мене шестеро дівочок робило, а після Четвертого липня восьмеро. То було найбільше прислуги, шо у Віри коли-небудь робило шо до, шо після того, як умер її чоловік. Хата була вичищена від і до — до блиску, — а кожне ліжко постелено. Курва, та ми навіть додаткові ліжка в солярії та на веранді на другім поверсі доставили. Вона чекала як мінімум десять гостей, шо лишаться ночувати на вихідні затемнення, а може, й цілих двадцятеро. Їй годин на день не ставало, то вона літала, як Мойсей на мотоциклі, але так вже вона тішилась.

Тогди, десь як я спакувала хлопців у дорогу до їхньої стрийни Алісії та стрийка Джека, — десь коло десятого-одинадцятого липня то було, ше більше ніж тиждень до затемнення, — її добрий настрій пропав.

Пропав? Та дідька лисого. То не так. Він репнув, як шарик надувний, шо його шпилькою проткнули. В один день вона дзумтіла, як реактивний літак, у другий вона собі гейби на кутики рота стала, а в очах був такий змордований злющий погляд, який я виділа багато лиш як вона зачала так багато часу проводити на острові сама. В той день вона звільнила двох дівчат, одну — бо та стала на пуф, як мила вікно в ігровій кімнаті, а другу — через то, шо та сміялася на кухні з якимсь із кельнерів. Другий випадок вийшов особливо паршивий, бо та дівка сплакалася. Вона сказала Вірі, шо знає того парубка ше зі школи, не виділа його давно та й хтіла троха побалакати, як він і шо він. Вона сказала, шо їй прикро, і благала не виганяти її — сказала, її мама буде лютіша за мокру курку, якшо так вийде.

Віру то абсолютно не зачепило.

— Дорога моя, глянь на позитивний бік, — каже вона найсучішим своїм голосом. — Може, мама твоя і розлютиться, зате в тебе з’явиться стільки вільного часу, щоб базікати про веселі часи в Джонспортській школі.

Дівка — то була Сандра Малкегі — спускалася від хати з опущеною головою і ревіла так, шо чуть у неї серце не розривалося. Віра стояла в коридорі, троха нахилена, шоби видіти її з вікна коло вхідних дверей. У мене аж нога зачухалася, так хтілося їй під сраку засадити, як я то ввиділа… але мені і троха сумно через неї стало. Нетяжко було здогадатися, від чого в неї настрій пропав, і скоро я і сама точно знала. Її діти таки не планували приїжджати до неї дивитися на затемнення, і орендований пором ніц не поміг. Може, того, шо діти собі шось друге запланували, як то вони часто роблять і зовсім не думають, як то їхнім батькам, але я собі думала, шо би там між нею й ними зле не пішло, воно так і не пропало.

Настрій Віри поліпшився, коли інакші перші гості зачали прибувати шістнадцятого-сімнадцятого, але я всьо одно кожний день йшла з роботи з радістю, а в четвер, вісімнадцятого, вона звільнила ше одну дівочку — Карен Джолендер. Її головне злочинство було в тім, шо впустила таріль, який і так був тріснутий. Карен як ішла звідти, то не плакала, але було видно, шо вона тримається, лиш би зайти за горб і там розревітися.

Ну, я пішла і зробила дешо дурне — але мусите пам’ята­ти, шо я тогди й сама була сильно в напрузі. Я зачекала, доки Карен хоч пропаде з виду, а тогди пішла шукати Віру. Я її знайшла в садку ззаду хати. Вона так натягнула на себе солом’яний капелюх, шо криси торкалися вух, і так кремсала тим садовим секатором, шо можна було подумати, то не Віра Донован обрізає троянди для вітальні та спальні, а мадам Дефарж відчикрижує голови.

Я підійшла просто до неї та сказала:

— Паскудно ви зробили, шо так звільнили дівочку.

Вона розігнулась і подивилася на мене найпихатішим поглядом господині маєтку.

— Думаєш? Я така рада дізнатися твою думку, Долорес. Знаєш, я її аж жадаю почути. Кожного разу, як лягаю спати, то лежу в темряві, промотую свій день і на кожній події, що відбувається в мене перед очима, ставлю собі запитання: «А як би вчинила Долорес Сент-Джордж?»

Ой, ну від того я роззлостилася, як не знати.

— Я вам скажу одне, чого Долорес Клейборн не чинить, — кажу я, — не зганяє на комусь другім злобу, як вона роздрочена й чимсь зажурена. Думаю, я не настілько сука гонорова, шоби таке робити.

Вона роззявилася, ніби їй хтось болти зі щелепи викрутив. Я певна, шо то перший раз я її дійсно здивувала, і я скоро втікла геть, доки вона не ввиділа, як я сама настрашилася. Заки дойшла до кухні, коліна в мене так тряслися, шо я мусіла сісти, і подумала: «Долорес, ти здуріла, чи шо? Ти чого їй так хвоста викрутила?» Я троха привстала, шоби визирнути з вікна над умивальником, але вона стояла до мене спиною і стригла секатором, ніби й не сталося ніц. Ружі падали їй у кошик, як мертві солдати з кервавими головами.

Я вже збиралася тогди в обід іти додому, як вона підійшла ззаду і сказала мені троха зачекати, бо вона хоче поговорити. Серце мені впало в самі капці. Я не сумнівалася, шо прийшов мій час — вона скаже, шо більше моя робота тут не потрібна, вділить мені останній погляд «поцілюй-мене-в-гузицю», і можу я собі пензлювати на всі чотири сторони, цього разу на все. Ви би могли подумати, шо мені лиш легше стало би здихатись від неї, і, може, якось так би і було, але всьо одно серце мені від того боліло. Мені було тридцять шість, я гарувала, як могла, відколи стукнуло шістнадцять, і мене ше ніколи нізвідки не звільняли. Та всьо одно є ж якась пакосна херота, проти якої людина не може не всту­питися, і я всіма силами готувалася до того, як оберталася до неї.

Тільки я ввиділа її лице, до мене відразу дойшло, шо вона не прийшла мене звільняти. Всьо мальовидло, шо було на ній того ранку, було стерте, а від того, як у неї напухли повіки, я зрозуміла, шо Віра або дрімала, або плакала в себе в кімнаті. Вона тримала в руках корич­невий паперовий пакет для покупок і просто всучила його мені.

— На, — каже вона.

— Шо це? — питаюся в неї.

— Два проглядачі для затемнення і дві рефлекторні коробочки, — каже вона. — Думаю, вам із Джо сподобається. Виявилося, в мене… — Вона замовкла й покашляла в стиснений кулак, перед тим як знов подивитися мені прямо в очі. Одна штука, шо мене в ній захоплювала, Енді, — шо би вона не говорила і як би то тяжко для неї не було, як балакала, вона все дивилася на тебе. — Виявилося, у мене є дві пари зайвих, — сказала вона.

— Та? — кажу я. — Мені жаль, шо так.

Вона відмахнулася, як від мухи, а далі спитала, чи не передумала я прийти на пором із нею і її компанією.

— Нє, — кажу я. — Я, певно, закину ноги собі на ґанку, і ми з Джо звідти дивитися будем. Або, як упаде в якусь пасію, я піду собі на Східний ріг.

— До речі, про пасію, — каже вона й далі дивиться просто на мене. — Я б хотіла перепросити за ранок… і попросити, щоб ти, якщо можеш, подзвонила Мейбл Джолендер і сказала їй, що я передумала.

Багато їй зваги треба було для того, шоби то сказати, Енді, — ти її не знав так, як я, то, певно, мусиш повірити мені на слово, але на то просто страшну сміливість треба було. Як доходило до вибачень, Віра Донован була в принципі непитуща.

— Так, звісно, — сказала я, і говорила троха ніжно. Я мало не потягнулася, шоби взяти її руку, але передумала. — Але вона Карен, а не Мейбл. Мейбл тут робила шість чи сім років тому. Вона зара’ в Нью-Гемпширі, я говорила з її мамою — робить у телефонній компанії, і в неї там всьо добре.

— Значить, Карен, — каже вона. — Скажи, нехай повертається. Просто скажи, що я передумала, Долорес, і більше ні слова. Зрозуміла мене?

— Так, — кажу я. — І дякую за ті штуки, шоб затемнення дивитися. Думаю, вони точно пригодяться.

— Будь ласка, — каже вона. Я вже відкрила двері, шоби йти, як вона каже: — Долорес?

Я обернулася через плече, і вона мені якось дивно легенько кивнула, ніби знала шось, про шо ніяк не мог­ла знати.

— Інколи, щоб вижити, доводиться бути гоноровою сукою, — каже вона. — Іноді бути сукою — єдине, що жінці лишається.

І закрила двері в мене перед носом… але легенько. Не траснула ними.

Гаразд. Підходить уже день затемнення, і я вам розповім, шо сталося, — всьо, шо сталося, — але насухо я то робити не збираюся. Я вже майже дві години тут балакаю безперестанку, якшо мій годинник не бреше, то вже в кого хочеш усьо мастило з вальниць зітреться, а мені ше до кінця далеко. Того я тобі кажу, Енді: або ти розщедришся на дюйм «Джим Біма», шо в тебе в шухляді лежить, або на нині закругляємося. Шо скажеш?

Ну нарешті. Дякую. Ох, Боже, як у суху землю! Нє, відложи. Одної доста, шоби завести помпу. Дві лиш труби заб’ють.

Добре. Поїхали далі.

Вночі дев’ятнадцятого я пішла спати така нервова, шо мене аж нудило, бо по радіо сказали, шо може таке бути, шо буде дощ. Я так до сраки була зайнята тим, шоби спланувати, шо я буду робити, і зібратися з силами таки то зробити, шо думка про дощ мені і в голову ні разу не прийшла. Я лежала й думала, шо цілу ніч буду крутитися-вертітися, а далі подумала: «Нє, Долорес, і я тобі скажу, чого нє — з погодою ти ніц не вдієш, та й вона ролі всьо одно не грає. Сама знаєш, шо ти то зробиш, навіть як ливцем литиме цілісінький день. Ти вже задалеко зайшла, шоби вертатися». І то я дійсно знала, того закрила очі й відключилася, як лямпочка.

Субота — двадцяте липня 1963 року — прийшла спечною, душною і хмарною. По радіо сказали, шо все таки дощу, певно, не буде, хіба троха полиє з грозою пізно ввечері, але вдень здебільш будуть хмари, а шанс, шо вдасться ввидіти затемнення на узбережжі, був п’ят­десят на п’ятдесят.

Всьо одно мені з плечей ніби гора спала, і я пішла до Віри помогти розносити купу їжі на сніданковий шведський стіл, шо вона запланувала. Голова в мене була спокійна, а нерви я вдома лишила. Бачте, то, шо були хмари, мені не важило. Не важило би навіть, якби троха мжичило. Якшо постійного дощу нема, то люди в готелі будуть на даху, а Вірині люди будуть у протоці, і всі будуть надіятися, шоби хоч троха розвиднілося, аби одним оком глянути на то, шо випадає раз у житті… хоча би в Мейні. Надія — сильний рушій у людській натурі, знаєте. Ніхто того ліпше за мене не знає.

Наскілько я пам’ятаю, у Віри вже в п’ятницю ввечері врешті було вісімнадцятеро гостей, а ше більше прибуло на сніданок у суботу — тридцять-сорок, якшо пам’ятаю. Решта люду, які підуть до неї на пором (а ті були здебільш з острова, не приїжджі), зачнуть збиратися коло міського доку десь біля першої, а стара «Принцеса» має відбути коло другої. На той час, як затемнення вже зачалося, — десь пів п’ята, — перші дві-три бочки пива вже, певно, були пусті.

Я думала, шо Віра буде вся накручена, ладна зі шкіри вилізти, але деколи я собі думаю, шо вона кар’єру собі зробила на тім, шоби мене дивувати. Вона була вбрана в хвилясту червоно-білу одежу, шо більше подобала на каптур, ніж на сукенку, — каптан, здається, то називається, — а волосся зачесала назад у простий хвостик, шо був зовсім не подібний на фризури по п’ятдесят баксів, якими вона в ті часи зазвичай приндилася.

Вона ходила туда-сюда навколо довгого шведського стола, який розклали ззаду на газоні коло розарію, підходила до всіх своїх друзів — більшість були з Балтимора, судячи з вимови і вигляду, — і сміялася з ними, але в той день вона була інакша, ніж за тиждень перед затемнен­ням. Пам’ятаєте, я казала, шо вона дзумтіла й дзумтіла, як літак реактивний? А от у день затемнення вона була більше як метелик, шо літав поміж купою рослин, і її сміх був уже не такий пискучий чи голосний.

Вона ввиділа, як я виношу тацю зі смаженими збовтаними яйцями, і кинулася давати якісь інструкції, але вона не йшла так, як ходила останні пару днів, — так, ніби насправді бігти хтіла, — і на лиці в неї була усмішка. Я подумала, вона радіє, та й усе. Вона вже змирилася, шо її діти не приїдуть, і вирішила, шо всьо одно може порадіти. І на тім і було всьо… як ви її не знали й не знали, як рідко Віра Донован бувала щаслива. Я тобі шо скажу, Енді, — я знала її ше тридцять років після того, десь так, але не думаю, шо ше хоч колись виділа її ше дійсно щасливою. Задоволеною — так, у мирі — так, але щасливою? Промінистою й радісною, як метелик на полі з квітів у жаркий літній день? Не думаю.

— Долорес! — каже вона. — Долорес Клейборн!

До мене лиш через купу часу дойшло, шо вона мене покликала дівочим прізвищем, хоч у той ранок Джо був живий-здоровий, а вона такого раніше ніколи не робила. Коли то до мене таки дойшло, мене всю пересмикнуло, як має бути, коли гуска проходить по місцю, де тебе колись поховають.

— Добрий ранок, Віро, — кажу я їй. — Шкода, шо день такий похмурий.

Вона глянула в небо, затягнуте низькими літніми хмарами, де було повно дощу, тогди усміхнулася.

— До третьої години сонце вийде, — каже вона.

— Ви так кажете, ніби наряд на роботу йому передали, — кажу я.

Я лиш пошуткувала, само собою, але вона мені серйозно кивнула і сказала:

— Так… саме це я і зробила. А тепер, Долорес, збігай на кухню й подивися, чому той дурний офіціант ще не приніс нам свіжий кавник із кавою.

Я рушила зробити, шо вона мені сказала, але не встигла й чотири кроки пройти до дверей кухні, як вона мені гукнула точно так само, як два дні тому, коли сказала, шо деколи жінці, шоби вижити, треба бути сукою. Я обернулася, і в голові в мене було, шо вона знов скаже то саме. Але нє. Вона стояла у своїй гарній червоно-білій широкій суконці, руки тримала коло губ, а хвостик у неї лежав на плечі, і тогди так на неї ранкове сонце світило, шо виглядала вона не старша двадцятиодногорічної.

— До третьої буде сонячно, Долорес! — каже вона. — От побачиш, що моя правда!

Шведський стіл скінчився до одинадцятої, і ми з дів­ками до полудня були на кухні самі, бо той кельнер зі своїми людьми перемістилися до «Острівної принцеси», шоби там готувати Дію другу. Сама Віра пішла відносно пізно, десь п’ятнадцять по дванадцятій, сама відвезла трьох-чотирьох людей зі своєї компанії в док на своїм «форд-ранч-ваґоні», який тримала на острові. Я десь до першої мила тарелі, потому сказала Ґейл Лавеск, яка була десь як моя права рука в той день, шо мене троха заболіла голова і занудило, того я піду додому, бо вже більшу частину ми прибрали. Як уже йшла, Карен Джолендер обняла мене й подякувала. Вона й плакала знов. Бодай вам всячина, у тої дівки очі ніколи на сухім місці не були, скілько років я її знала.

— Не знаю, хто тобі шо сказав, Карен, — сказала я, — але тобі нема за шо мені дякувати — я нічогісінько не зробила.

— Ніхто мені ніц не говорив, — каже вона, — але я знаю, шо то ви, пані Сент-Джордж. Нікому би другому не стало духу заговорити до тої старої драконихи.

Я цмокнула її в щоку і сказала, шо думаю, їй не буде чого хвилюватися, якщо не друлятиме більше тарелів. На тім я рушила до хати.

Я пам’ятаю всьо, шо сталося, Енді, — всьо, — але від моменту, як я зійшла з Віриної доріжки на Центральнім проїзді, то гейби згадувати, шо було у твоїм найяснішім, найреальнішім сні за всьо життя. Я все думала: «Я йду додому вбити свого чоловіка, я йду додому вбити свого чоло­віка», ніби могла вбити то собі в голову, як цвях вбивають у якесь тверде дерево, тик чи махагоній, якшо не буду доста переставати. Але тепер як згадую, певно, воно і так весь час було в мене в голові. А от серце моє не могло того зрозуміти.

Хоч як я дойшла до села, було лиш-но п’ятнадцять по першій, а затемнення мало зачинатися більше як за три години, вулиці були такі порожні, шо страх. Я собі тогди згадала то містечко на півдні штату, де говорять, шо ніхто не жиє. Далі глянула на дах «На гавані», і стало ше страшніше. Там уже було шось зо сто людей чи й більше, вони там ходили-бродили й дивилися на небо, як фермери в час посіву. Я подивилася вниз на док і ввиділа там «Принцесу», майданчик трапа її був опущений, а на палубі для машин були люди. Вони там походжали, шось пили, мали такий великий коктейльний баль просто неба. Сам док кишів людьми, і ше там було сотень зо п’ять малих човнів — більше, ніж я коли-небудь там узагалі виділа одночасно, — уже в протоці на якорях чекали. І так виглядало, шо кого би не ввиділа, чи то на даху готелю, чи то на доку, чи на «Принцесі», усі мали на носі темні окуляри, а в руці або проглядач із закопченим склом, або рефлекторну коробочку. Ні до того, ні після на острові не було такого дня, і навіть якби я не мала на умі то, шо я мала, думаю, мені би то всьо здавалося сном.

«Зелений»[17] був відкритий, на нього затемнення не вплинуло — я собі думаю, то кубло буде робити як усе, аж до ранку кінця світу. Я зайшла, купила пляшечку червоного «Джонні Вокера», потому вийшла на Східну вулицю до хати. Першим ділом я зразу вручила пляшку Джо — не робила з того якусь сцену, просто ляпнула її йому на коліна. Далі зайшла до хати і взяла той пакет, шо мені Віра дала, той, шо в нім були проглядачі й рефлекторні коробочки. Як знов вийшла на задній ґанок, він тримав ту пляшку скотчу перед очима, дивився на колір.

— Будеш пити чи лиш дивитися? — питаюся я в нього.

Він дивиться на мене якось підозріливо і каже:

— Якого дідька то всьо значить, Долорес?

— То подарунок, бо нині затемнення, — сказала я. — Як не хочеш, я все можу вилити в раковину.

Я вдала, шо тягнуся, але він дуже скоро відсмикнув.

— Шось багацько ти мені подарунків носиш в останній час, — каже він. — Нам то задорого, хоч і затемнення.

Але то його не спинило від того, шоби витягнути складаний ніж і зрізати акцизку. Навіть не загальмувало.

— Ну, якшо чесно, не лиш у затемненні справа, — кажу я. — Я просто така втішена й така облегшена, шо схотіла троха поділитися радістю. А та як я примітила, шо ти здебільш тішишся тим, шо в пляшки наливають, то…

Я дивилася, як він викручує корок і хлюпає собі в стакан. У нього троха тряслася рука, але мені було не шкода на то дивитися. Чим більше він зморений, тим ліпші в мене будуть шанси.

— А тобі чим тішитися? — питає він. — Хтось придумав лікарства, аби зі страху красу робити?

— Дуже негарно говорити таке людині, яка тобі шойно пляшку недешевого скотчу купила, — сказала я. — Певно, мені таки варто його забрати.

Я знов потягнулася, і він знов відвернувся.

— А дідька, — каже він.

— То не пащекуй, — відмовила я йому. — Де ж ділася вся та вдячність, шо її тебе на Анонімних алкоголіках вчили?

Він і вухом не повів, а далі дивився на мене, як продавець, шо думає, чи не вручили йому підроблену десятку.

— І від чого ж ти така до дідька втішена? — знов питає він. — Через пездюхів, так? Шо виперла їх із хати.

— Нє-а, я вже за ними скучаю, — сказала я, і то так само була правда.

— Ага, ти така, — каже він і попиває. — То в чім діло?

— Потому скажу тобі, — кажу я й зачинаю вставати.

Він злапав мене за руку й сказав:

— Кажи вже, Долорес. Ти знаєш, шо я не люблю, як ти борзієш.

Я дивлюся на нього згори й кажу:

— Ліпше забери руку, бо та пляшка дорогого самогону може тобі на голові розбитися. Я не хочу з тобою сваритися, Джо. Нині тим більше. Я купила троха доброї салямі, швейцарського сиру й пару галет.

— Галет! — каже він. — Йосип босий, жінко!

— Забудь, — кажу я. — Я нам зроблю тацю заїдків, не гірших, ніж у гостей Віри на поромі.

— Від тої елєґанської їди в мене срачка, — каже він. — Не треба мені ніяких залупків, зроби канапку нормальну.

— Добре, — погоджуюсь я. — Зроблю.

Тогди він уже дивився на протоку — певно, від того, шо я згадала про пором, він про то й подумав, — і як усе так гидко відквашував губу. Там уже було стілько човнів, як ніколи, і мені виглядало, шо небо над ними троха посвітліло.

— Диви на них! — гукає він тим своїм глумливим голосом — тим, шо його наймолодший син аж всирається, так хоче вдати. — Ніц із того не буде, хіба яка хмарина грозова сонце затулить, а вони там уже чуть у штани не всцикають­ся. От би дощ влив! От би влив дощ та так сильно, шоби та пизда, в якої ти робиш, і вся її пиздобратія там і втонула!

— Той мій Джо, — кажу я. — Такий все радісний, такий милосердний.

Він повернув до мене голову, а пляшку скотчу так і притискав рукою до грудей, як ведмідь із куском медових стільників.

— Ради Бога, жінко, шо ти таке мелеш?

— Ніц, — кажу я. — Я йду зготую їсти — тобі канапку, а собі заїдків. Потому посидимо, троха вип’ємо й подивимося на затемнення — Віра передала нам обом по проглядачу й по рефлекторній штуці-дрюці, — а як скінчиться, я скажу тобі, чим я так тішуся. То сюрприз.

— Не люблю я ніякі, на хуй, сюрпризи, — каже він.

— Знаю, шо не любиш, — відказала я йому. — Але цей тобі буде до вподоби, Джо. Ти нізашо і за тисячу років не вгадаєш.

Далі я пішла на кухню, шоби він уже добре взявся за ту пляшчину, яку я йому купила в «зеленім». Хтіла, шоби він то посмакував, — дійсно хтіла. Кінець кінцем, то останнє моцне, шо йому випало пити. І йому вже не треба буде ходити до Анонімних, шоби не напиватися. Там, куда він піде, то вже зайве.

То було найдовше пообіддя в моїм житті й так само найдивніше. От він був, сидів на ґанку в своїй гойдалці, тримав в одній руці газету, в другій питво, шось там стогнав мені на кухню у відкрите вікно, бо шось там демократи задумали в Оґасті. Він уже й геть забув, шо хтів узнати, чого я тішуся, і про затемнення забув. Я була на кухні, рихтувала йому канапку, шось собі мугикала під ніс і думала: «Зроби так, аби добра була, Долорес, — троха тої червоної цибульки поклади, шо він так любить, і якраз стілько гірчиці, аби було гостреньке. Зроби добру канапку, бо то останнє, шо він буде їсти».

Звідти, де я стояла, було видно дровітню і білу брилу скраю ожиннику. Хусточка, яку я зав’язала на один кущ, також там була, і її я також виділа. Вона метлялася від вітру. Кожний раз, як нею носило, я думала про ту прогнилу ляду криниці просто під нею.

Пам’ятаю, як у той день співали пташки і як я чула людей із протоки, які шось кричали одне другому, і голоси в них були тихі й далекі — ніби по радіо їх слухала. Навіть пам’ятаю, шо тогди мугикала: «Приголомшлива благодать, солодкий звук»[18]. Отак я собі мугикала, поки рихтувала крекери з сиром (мені їх тогди хтілося, як курці прапор, але я і не хтіла, аби Джо дивувався, чого то я не їм).

Було десь п’ятнадцять по другій, як я вернулася на ґанок із тацею їди в одній руці, як офіціантка, і Віриним пакетом у другій. Небо ше було в хмарах, але було видно, шо дійсно стало троха ясніше.

Як виявилося, то був файний маленький покорм. Джо сильно компліментами не розсипався, але було видно з того, як він відложив газету й дивився на канапку, поки їв, шо йому було до вподоби. Я згадала дешо, шо читала в якійсь книжці чи виділа в кіно: «Смертник насолодився ситною трапезою». Тільки срані ті слова залізли мені в голову, я ніяк не могла їх збутися.

Але то не завадило мені втрощити свої витребеньки. Лиш як зачала, то не спинялася, доки не пропав останній крекер із сиром, і запила то всьо пляшкою пепсі. Раз чи два я ловила себе на думці, чи в більшості катів добрий апетит у день, коли в них робота. Цікаво, до чого в людини розум доходить, коли вона настроюється шось зробити, правда?

Як ми вже закінчували, через хмари пробилося сонце. Я згадала, шо мені тогди зрання сказала Віра, і подивилася на годинник. Була третя година, якраз. Десь у той же час Дейв Пелетір — він у ті часи возив на острів пошту — летів до міста так, шо хоч трава не рости, і лишав за собою довгий когутячий хвіст куряви. Аж до пізньої темноти я не виділа на Східній вулиці більше ні одної машини.

Я склала тарелі і свою пляшку від газованки на тацю, а коли то робила, то нахилилася, і от не встигла я встати, як Джо зробив шось, чого не робив купу років: поклав мені руку на потилицю і поцілував. Бувало й ліпше. Від нього смерділо спиртом, цибулею і салямі, і він був непоголений, але всьо одно цілунок є цілунок, і в тім не було ніц злого, безглуздого чи голодного. Просто гарний цілунок, і я вже не пам’ятаю, коли він мене цілував останній раз. Я закрила очі й ніц не робила. Я то запам’я­тала — як закрила очі й відчула його губи на моїх, а на чоло мені світило сонце. І перше, і друге було тепле і приємне.

— Незле вийшло, Долорес, — сказав він. Від нього то була сильна похвала.

Була секунда, шо я троха завагалася — не буду ж я тут сидіти і брехати. В ту секунду я виділа не того Джо, шо ліз своїми лапами до Селени, а того, у якого чоло було як у навчальнім кабінеті в 1945-му — яким я його тогди виділа і хтіла, шоби цілував він мене, як цілує тепер. Як я подумала: «Якшо він мене поцілує і я потягнуся і помацаю його шкіру там коло брів, поки він то робить… шоби знати, чи вона така гладенька, як виглядає».

Тогди я потягнулася рукою і помацала її, як мріяла то зробити стілько років тому, як ше була лиш соплячкою, і лиш-но я то зробила, то внутрішнє око відкрилося широко, як ніколи. І ним я ввиділа то, шо він буде робити, якшо я йому дозволю то робити, — не лиш зробить шо захоче з Селеною чи стратить гроші, які вкрав із дитячих рахунків, а буде їх обробляти. Принижувати Джо-молодшого за його добрі оцінки й хист до історії, гладити малого Піта по голові все, як той буде прозивав когось жидом або казав, шо хтось у його класі лінивий, як негритос. Буде обробляти їх, постійно. Якшо я йому попущу, він буде далі своє робити, доки вони не полишаються без нічого або не стануть зіпсутими, а потому він умре і лишить нам одні борги та й яму, де його поховати.

Ну, я маю для нього одну яму, глибиною не шість футів, а тридцять[19], і обкладену камінням замість землі. Ше й яку я маю яму для нього, і один цілунок після трьох чи, може, п’яти років на то не вплине. І дотик до його чола так само не поможе, бо воно принесло мені більше проблем, ніж його витягнутий пуцак… але я всьо одно знов його помацала, провела одним пальцем і подумала, як він мене цілував у внутрішнім подвір’ї готелю «Самосет», поки ансамбль усередині грав «Коктейль місячного сяйва», і як я чула запах його татового одеколону на щоках.

Потому я потвердішала в серці.

— Я рада, — сказала я і знов взяла тацю. — Може, подивишся, шо то робити з тими проглядачами й коробочками, поки я ті тарелі помию?

— Та мені похуй, шо там та багата пизда тобі дала, — каже він, — і мені так само похуй на то затемнення. Я і до того видів, як темно буває. Кожної, блядь, ночі.

— Добре, — кажу я. — Як скажеш.

Я дойшла лиш до дверей, як він каже:

— Може, ми би до якоїсь ґедзалки ся вдали пізніше? Га, Ді?

— Може, — кажу я і весь час думаю, шо ґедзалка то точно буде, так. Ше до того як вдруге за той день стемніє, у Джо Сент-Джорджа буде така ґедзалка, шо він і не мріяв.

Я добре припильновувала за ним, поки стояла коло раковини й мила тарелі. Він купу років у ліжку ніц не робив, лиш спав, хропів і пердів, і, думаю, він так само, як я, знав, шо грішна вода в тім так само винна, як і моя погана морда… а певно, і більше. Я боялася, шо від думки, шо пізніше прийдеться ше січку різати, він закрутить корок на своїм «Джонні Вокері», але ніц подібного. Для Джо їбатися (пардонь мою хранцузьку, Ненсі) — то була лиш фантазія, так само, як ото цілувати мене. Пляшка для нього була набагато реальніша. Пляшка була просто коло нього, і він міг її тримати в руці. Він дістав із пакета один проглядач і тримав за ручку, крутив так і сяк, примружувався через нього на сонце. Він мені нагадав, як я виділа шось по телевізору — як шимпанзе пробує настроїти радіо. Далі він відклав ту приблуду і налив собі ше.

Як я вернулася на ґанок зі своїм кошиком для в’язан­ня, то ввиділа, шо в нього вже зачинається той совиний, червоноокий вигляд, як усе, коли він переходив від середньо підпилого до добряче налиганого. Цього разу він подивився на мене троха різко, бо, певно, думав, чи не накричу на нього.

— Не зважай на мене, — кажу я, солодко, аж медом обливаю, — я собі тут посиджу, троха пов’яжу й буду чекати, шоби зачалося затемнення. Гарно, шо сонце вийшло, правда?

— Бляха, Долорес, ти, певно, думаєш, шо в мене день народження, — каже він. Голос у нього вже був низький і неясний.

— Ну… може, шось таке, — кажу я і зачинаю латати дірку на джинсах малого Піта.

Наступних півтори години минули повільніше, ніж шо-небудь у мене в житті, відколи я була мала і моя цьоця Клоріс пообіцяла приїхати й відвезти мене перший раз на кіно в Елсворт. Я дошила Пітові джинси, пришила латки на двох парах чиносів Джо-молодшого (навіть тогди той малий навідріз відказувався носити джинси — думаю, десь там він уже собі вирішив, шо, як виросте, буде політиком) і підрубала дві Селенині спідниці. Останнє, шо я зробила, — то пришила нову ширінку в одній із двох-трьох пар слаксів Джо. Вони були старі, але ше не зовсім зношені. Пам’ятаю, як подумала, шо вони зійдуть на то, шоби його в них і поховати.

Далі, як я вже думала, шо до того ніколи не дойде, примітила, шо світло в мене на руках ніби троха потемніло.

— Долорес? — каже Джо. — То, певно, то, на шо ти і решта дебілів чекали.

— Ая, — кажу я. — Певно, то воно.

Світло в палісаднику перемінилося від сильного денно­го жовтого, як воно все є в липні, на якесь блякле рожеве, і тінь хати, шо лежала на доріжці, якось так цікаво тонко виглядала, шо я ні раніше, ні більше ніколи не виділа.

Я взяла з пакета одну коробочку й піднесла її так, як Віра показувала мені зо сто разів за минулий тиждень, і коли я то зробила, якась дуже дивна думка мені в голову прийшла: та маленька дівочка теж то робить. Та, шо сидить у тата на колінах. Вона робить то саме.

Не знаю, Енді, шо та думка означала тогди, та й не дуже знаю теперка, але всьо одно розповім — бо я вже вирішила, шо розкажу всьо-всьо, і ше того, шо я потому ше про неї думала. Але наступну секунду-дві я не просто думала про неї, я виділа її, як ото видять людей у снах, або десь так, напевно, як пророки зі Старого Завіту шось виділи у своїх видіннях: маленьку дівочку, років десять, яка тримала в руках свою коробочку. На ній був короткий сарафан у червону й жовту смужки — такий сарафан із бретельками замість рукавів, знаєте, — і помада кольору м’ятного цукорка. Вона була світловолоса, ззаду підчесана, ніби хтіла виглядати старшою, ніж є. Я ше дешо ввиділа, шо мені нагадало про Джо: рука її тата була в неї на нозі, і то дуже зависоко на нозі. Напевно, вище, ніж мала би бути. А далі всьо пропало.

— Долорес? — питає мене Джо. — З тобою всьо нормально?

— Ти про шо? — відказую я. — А чого ненормально?

— Ти шось дивно виглядала тепер-во.

— То просто через затемнення, — кажу я, і я так і думаю, шо причина в тім, Енді, але ше я думаю, шо дівочка, яку я тогди виділа і ше якось потому, то була реальна дівочка, і вона сиділа зі своїм татом десь в інакшім місці, де також було то затемнення в той самий час, як я сиділа ззаду на ґанку з Джо.

Я глянула в коробочку, і там було малесеньке біле сонце, таке яскраве, шо то було як дивитися на монетку п’ятдесят центів, яка горить, а збоку в нього була така чорна дуга. Я троха на то подивилася, далі на Джо. Він дивився в проглядач, зазирав туда.

— Бляха-муха, — каже він. — Дійсно пропадає.

Десь тогди в траві запіяли цвіркуни. Певно, подумали, шо сонце так рано сіло, того час їм заводити своєї. Я глянула на воду, на всі ті човни, і ввиділа, шо вода, на якій вони трималися, вже була темніша — шось було в них моторошне й неймовірне одночасно. Мозки постійно хтіли думати, шо ті човни там, під тим чудним темним небом вліті, — то просто галюцинація.

Я глянула на годинник і ввиділа, шо вже за десять п’ята. А це значить, шо наступну годину чи десь так усі на острові не думатимуть ні про шо інакше й дивитимуться лиш у небо. На Східній вулиці не було ані душі, наші сусіди були або на «Острівній принцесі», або на даху готелю, і якшо я дійсно хочу його кончити, то час настав. Кишки мені гейби скрутило в одну пружину, і я не могла вигнати собі з голови то, шо ввиділа, — ту дівочку в тата на колінах, — але ні одно, ні друге не мало мене спинити чи відволікти, бодай на хвилину. Я знала, шо як не зроблю то тогди, то і ніколи не зроблю.

Я відклала коробочку коло свого шиття і сказала:

— Джо.

— Шо? — спитався він. Перед тим він плювався на то затемнення, але тепер, як воно вже зачалося, то сам ніби не міг відірватися. Голову закинув, а проглядач, через який дивився, кидав йому таку смішну збляклу тінь на лице.

— Час для сюрпризу, — кажу я.

— Якого сюрпризу? — питає він, і як опустив той проглядач (а то був просто двійний шар спеціального поляризованого скла в рамці), шоби подивитися на мене, я ввиділа, шо насправді він не затемненням захоплений, або хоч не до кінця. Він уже був майже зовсім налиганий, та так ледве голову тримав, шо я троха настрашилася. Як він не пойме, шо я йому кажу, то план мій пролітає, як фанера над Парижем, ше й не зачавшись. І шо я тогди буду робити? Того я не знала. То одно, шо я знала, мене до сраки настрашило. Назад я не верну. Як би зле всьо не пішло, шо би не сталося, назад я вертати не буду.

Тут він потягнувся рукою, вхопив мене за плече і затряс.

— Бога ради, жінко, шо ти таке мелеш? — каже він.

— Пам’ятаєш про гроші на дитячих рахунках? — питаюся я в нього.

Він троха звузив очі, і я ввиділа, шо він і близько не такий п’яний, як я перше подумала. І ше я шо зрозуміла — той один цілунок ніц не змінив. Цілуватися хто хоч’ може, якшо так подумати. Цілунком Юда Іскаріот видав римлянам Христа.

— І шо з ними? — каже він.

— Ти їх забрав.

— Хер там!

— Так-так, — кажу я. — Після того, як узнала, шо ти над Селеною збиткуєшся, то пішла в банк. Я хтіла зняти гроші, забрати дітей і поїхати геть від тебе.

Він роззявив рота і пару секунд просто лупився на мене. А далі засміявся — просто відкинувся у своїм кріслі та й не стулював пащу, поки день навколо нього темнів і темнів.

— То шо ти, дурною вбралася, нє? — каже він. Затим глитнув ше троха скотчу і знов подивився на небо через проглядач. Того разу я ледве виділа тінь у нього на лиці. — Уже половини нема, Долорес! — каже він. — Уже половини нема, як не більше!

Я й собі глянула в коробочку і ввиділа, шо він правду каже. Залишилася лиш половина з тої монетки, і зникало все більше.

— Ая, — кажу я. — Вже нема половини, та. Про ті гроші, Джо…

— Та ти забудь про них, — каже він мені. — Ти тим свою сиромудру макітру не забивай. Гроші в повнім порядку.

— Та я за них і не переживаю, — кажу я. — Анітроха. Але то, як ти мене здурив, ото мені з голови не йде.

Він кивнув, якось серйозно і вдумливо, ніби хтів показати, шо зрозумів і навіть співчуває, але втримати той вираз на лиці не міг. Майже відразу він знов зайшовся сміхом, як мала дитина, яку кобенить учителька, якої та взагалі не боїться. Так він кікотав, шо аж срібною хмарою слини собі перед ротом плюнув.

— Вибачай, Долорес, — каже він, як уже міг знов говорити. — Я не хтів так сміятися, але ж обмахорив я тебе так, шо слава Богу, правда?

— Ая-ая, — погодилась я. Врешті, то ж була чиста правда.

— Обмахорив тебе гарно й хвацько, — каже він, сміється, трясе головою, якби то йому хто не знати який анекдот розповів.

— Ая, — згоджуюся я з ним, — але знаєш, як то кажуть…

— Шо, — каже він. Поклав проглядач собі на коліна й обернувся до мене. Так він сміявся, шо в тих поросячих червоних очках аж сльози вийшли. — От ти на кожну оказію маєш якусь примовку, Долорес. І шо ж кажуть про хлопів, які нарешті проучують своїх докучних бабів, які лізуть, де не треба?

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені, — кажу я. — Ти надурив мене із Селеною, а далі надурив із грішми, але, думаю, я нарешті з тобою по­рівнялася.

— Ну, може, й так, а може, й не так, — каже він, — але якшо ти переживаєш, шо я їх потратив, то не треба, бо…

Тут я його перебила.

— Я не переживаю, — кажу я. — Я вже тобі це сказала. Я анітроха не переживаю.

Тогди він так серйозно зиркнув на мене, Енді, і усмішка в нього потихеньку всихала.

— У тебе знов таке сиромудре лице, — каже він, — таке, шо я не дуже люблю.

— Маємо, шо маємо, — кажу я.

Він довго на мене дивився, хтів вияснити, шо в мене в голові коїться, але, певно, то була затяжка загадка для його розуму. Він знов відкопилив губи та так сильно ­зітхнув, шо здув собі пасмо волосся, яке на чоло впало.

— Тяжко найти бабу, яка би хоч троха в грошах тямила, Долорес, — каже він, — і ти така сама. Я лиш-но їх склав усі в один рахунок… шоби більший процент був. А не сказав я тобі, того шо не хтів вислуховувати твою хуйню тупорилу. Ну, всьо одно прийшлося троха вислуховувати, як майже все, але шо забагато, то не здорово.

Тут він знов підняв проглядач, шоби показати мені, шо тему закрито.

— На один рахунок на своє ім’я, — кажу я.

— І шо? — питає він. Тогди вже навколо було так, ніби він у присмерку сидів, і на горизонті стали пропадати дерева. Я вчула, як з-за хати співає лелик, а ше звідкись — дрімлюга. Та й було чути, шо холодає. Дуже дивно мені від того стало… ніби я була в сні, шо став реальним. — А чого би він не мав бути на моє ім’я? То ж я їхній тато, нє?

— Ну, в них твоя кров. Якшо то робить тебе татом, то, може, так і є.

Я виділа, як він пробує допетрати, чи вартує до того вчепитися і троха помикати, і вирішує, шо не вартує.

— Буде вже тобі про то балакати, Долорес, — каже він. — Я тобі кажу.

— Нє, ну, може, ше трошка, — кажу я йому і всміхаюся. — Бач, ти зовсім про сюрприз забув.

Він знов підозріло на мене глянув.

— Шо ти таке булькаєш, Долорес?

— Ну, я пішла до хлопа, шо завідує ощадним відділом у «Північнім прибережнім» у Джонспорті, — кажу я. — Файний такий хлоп, містер Піз. Я йому всьо роз’яснила, і він страшне спереживався з того всього. І ше більше, як я йому показала ощадкнижки, які нікуда не пропали, як ти йому набрехав.

От тогди Джо і втратив ту дещицю інтересу, шо мав до затемнення. Він лиш сидів у тім своїм сранім кріслі та й блимав на мене своїми баньками. Між бровами в нього як блискавка була, а губи такі стиснуті, шо чисто як шрам виглядали. Він поклав проглядач собі на коліна й зачав стискати і розтискати пальці.

— Виявляється, шо можна таке робити, — сказала я йому. — Пан Піз перевірив, чи гроші ше в банку. Як узнав, шо так, то ми обоє видихнули від облегшення. Спитався, чи не хочу я викликати поліціянтів, розказати їм, шо сталося. Я в нього по лиці виділа, шо він надіється, шо я скажу «дідька лисого». Я тогди лиш спитала, чи може він видати ті гроші мені назад. Він перевірив по своїх книжках і сказав, шо може. То я і сказала, шо так ми, значить, і зробимо. І він мені видав гроші. Того я більше і не хвилююся за дитячі гроші, Джо, — бо вони в мене, а не в тебе. Сюрприз такий, шо перша кляса, нє?

— Брешеш! — крикнув на мене Джо та так скоро встав, шо крісло чуть не перевернулося. Проглядач випав йому з колін і розбився на кусочки об підлогу ґанку. Лиш від того, як він тогди виглядав, мені хтілося знов мати в руці дзбанок. Я би його в нього забила — до самої ручки забила би. Але лице в того скурвого сина було таке, шо ледво не вартувало всього, шо я прожила від того дня з Селеною на поромі.

— Вони так не можуть! — кричить він. — Тобі не можна чіпати ні цента тої грошви, навіть в ощадкнижку не дивитися…

— Та ну? — кажу я. — А як то так вийшло, шо ти вже три сотні звідти профітькав? Дякувати на тім, шо не більше, але я всьо одно кожний раз, як про то думаю, то зла, як чорт. Ти просто злодій, Джо Сент-Джордж, — та такий мерзенний, шо у своїх же дітей украв!

Лице в нього було біле, як у трупа підсвіченого. Лиш очі були живі й горіли ненавистю. Руки тримав перед собою, стискав і розтискав. Я лиш на секунду опустила очі і ввиділа купу відображень у розбитих осколках копченого скла, шо в нього під ногами лежали, — сонце, тогди вже менше половини, лише грубий серпик. Далі знов глянула на нього. Не можна було сильно відводити очі від нього, враховуючи такий настрій.

— На шо ж ти ті три сотні потратив, Джо? На курвів? На покер? На всьо потрошка? Знаю, шо точно не на нову таратайку якусь, бо таких не появилося.

Він ніц не сказав, лиш стояв та й стискав і розтискав пальці, а за ним було видно, як по всім палісаднику перші блищаки запалювали свої тільця. Тогди човни в протоці вже були як мари, і я подумала про Віру. Подумала, шо як вона ше не на сьомім небі, то, певно, точно у вестибюлі. Але діла думати про Віру мені не було. Я мусіла весь час мати Джо в голові. Я хтіла його зрушити, і вирішила, шо ше одного товчка має стати.

— Ну, мені в принципі однаково, куда ти то потратив, — кажу я. — Я решту забрала, на тім ми й квити. Можеш просто нахуй собі піти… якшо твій кволий стручок ше тебе витримає.

Він пошкандиляв по ґанку, куски проглядача хрупнули йому під ногами, та й ухопив мене за руки. Я могла вирватися, але не хтіла. Тогди ше нє.

— Ти за своєю пащекою борзою слідкуй, — шепнув він і дихнув мені в лице скотчем. — Бо як не ти, то я послідкую.

— Пан Піз хтів, шоби я склала гроші назад у банк, але я сказала, шо нє — подумала, як ти зміг забрати їх із дитячих рахунків, то якось і з мого дістанеш. Ше хтів виписати мені чек, але я побоялася, шо як ти взнаєш, шо я задумала, скоріше, ніж мав би, то можеш спинити його виплату. То я й сказала панові Пізу, шоби виплатив мені всьо готівкою. Йому то не сильно сподобалося, але мусів то зробити, то тепер гроші в мене, до останнього цента, і я їх сховала в безпечнім місці.

Тут він злапав мене за горло. Я догадувалася, шо так буде, і боялася, але того і хтіла — так він би повірив в то останнє, шо я мала сказати, сильніше, коли я то скажу. Але навіть то не було найважніше. То, шо він мене отак злапав за горло, означає, шо то більше похоже на самооборону — от шо найважніше. І то і була самооборона, шо би там у законі не писало. Я то знаю, бо я там була, а закону не було. Кінець кінцем, я боронила себе й боронила своїх діточок.

Він стиснув так, шо мені дух затнуло, мотлошив мені голову туда-сюда й викрикав. Я не всьо пам’ятаю. Він, здається, пару раз лупнув мене головою об стовпці на ґанку. Сказав, шо я йобана сука, шо він мене вб’є, як не віддам гроші, шо то його гроші, — отаку всяку дурноту. Я зачала боятися, шо він мене дійсно вб’є скоріше, ніж я скажу то, шо він хоче чути. У палісаднику вже сильно потемніло, і там було повно тих дрібосеньких вогників, ніби до сто-двісті блищаків, шо я їх виділа перед тим, поприлітало ше десять чи й більше тисяч. І голос його був такий далекий, шо я вже подумала, шо всьо якось вийшло зле — шо то я впала в криницю замість нього.

Нарешті він мене пустив. Я пробувала втриматися на ногах, але ті мене не тримали. Пробувала впасти назад на крісло, де сиділа, але він мене відтягнув задалеко, то я сракою лиш черкнула край сідала, поки летіла вдолину. Я повалилася на підлогу ґанку коло купки битого скла, яке лишилося від проглядача. Там був один великий осколок, і в нім, як брильянт, блищав серпик сонця. Я вже потягнулася до нього, але спинилася. Я його різати не буду, навіть як випаде нагода. Я не можу його порізати. Такий поріз — від скла — може потому зле виглядати. То видите, як я думала… ніяких сумнівів ніде про то, чи то перший ступінь, чи нє[20], так, Енді? Замість скла я вхопила ту свою рефлекторну коробочку, яка була зроблена з якогось міцного дерева. Я могла би сказати, шо думала, шо доста буде вмандячити його нею, якби до того дойшло, але то неправда. Тогди я не сильно взагалі шось думала.

Зато я кашляла — та заходилася, шо мені аж дивно було, як то я лиш слину, а не ше й кров плюю. Горло аж вогнем палило.

Він мене знов підняв на ноги, та так різко, шо в мене в комбінації бретелька одна тріснула, а далі стиснув зашийок собі в лікоть і притягнув до себе так близько, шо ми й цілуватися могли, — але було видно, шо цілуватися йому вже не сильно кортить.

— Я ж тобі казав, шо буде, як не перестанеш бути така борза зі мною, — каже він. Очі в нього були геть мокрі й чудні, ніби він плакав, але настрашило мене в них то, шо вони ніби дивилися прямо через мене, ніби мене для нього там взагалі вже не було. — Мільйон разів тобі говорив. Тепер мені віриш, Долорес?

— Так, — сказала я. Він так мені перетиснув горло, шо по звуку я ніби говорила з повною ротякою болота. — Так, вірю.

— Ану повтори! — кричить він. Шия моя так і була затиснута в нього в лікті, і тут він стиснув так сильно, шо мені там защемило нерв. Я заверещала. Не могла стриматися. Боліло пекельно. Він від того лиш залибився. — Повтори так, шоби було видно! — сказав він.

— Так, вірю! — заверещала я. — Я вірю, правда!

Я планувала вдавати настрашену, але Джо мене позбавив того клопоту. Того дня мені зовсім ніц не прийшлося вдавати.

— Добре, — каже він. — Радий то чути. А тепер скажи мені, де гроші, і так, шоби там до щербатої копійки всьо було.

— За дровітнею, — кажу я. Уже не звучало так, шо я через жменю болота балакаю. Тогди я вже говорила, як Ґраучо Маркс на «Ставка — ваше життя». Шо троха вписувалося в ситуацію, якшо розумієте. Далі я сказала йому, шо склала гроші в слоїк, а слоїк сховала в ожиннику.

— Ну баба то є баба! — глумиться він, та як трутне мене до сходів. — Ну то пішли. Заберемо.

Я спустилася з ґанку по сходах і пішла вздовж хати, а Джо був ззаду. Тогди надворі вже було темно, як уночі, і як ми дойшли до дровітні, я ввиділа шось таке химерне, шо на пару секунд забула про всьо. Я стала на місці й показала на небо над кущами ожини.

— Дивися, Джо! — кажу я. — Зірки!

Так воно й було — я виділа Великий віз так ясно, як у найяснішу зимову ніч. У мене сироти попроступали, але на Джо то ніяк не вплинуло. Він мене так штуркнув, шо я чуть не впала.

— Зірки? — каже він. — Зара’ їх близько ввидиш, як будеш так брести, жінко, — я тобі то гарантую.

Я пішла далі. Тіні наші зовсім пропали, і дві великі брили, де ми із Селеною сиділи ввечері рік тому, світилися, як під прожектором, як то все буває, коли повний місяць. Але світло не було як від місяця, Енді, — я навіть словами описати не можу, яке воно було, таке хмуре й дивне, — але його мусіло стати. Я знаю, шо відстань стало тяжко оцінити, як коли місяць світить, і шо вже не можна було вирізнити один конкретний кущ — вони всі були як велика пляма, де туда-сюда перед ними танцювали блищаки.

Віра купу разів мене настановляла, шо прямо на затемнення дивитися небезпечно. Сказала, можуть згоріти сітківки або навіть всліпнути можна. Та всьо одно я не втрималася і глипнула собі через плече, як Лотова жінка не могла останній раз не глянути на Содом. Шо я тогди ввиділа, то на всьо життя в мене в пам’яти буде. Про Джо я не думаю тижнями, навіть місяцями, але не було, певно, ні дня, шоби я не згадала, шо я ввиділа тогди, як підняла голову й подивилася в небо. Лотова жінка вчинилася соляним стовпом, бо не могла дивитися перед носом і робити свою роботу, і деколи я думаю, шо то чудо, шо зі мною не приключилося таке саме.

Затемнення було ше не повне, але близько до того. Саме небо було багатої фіолетової барви, і над протокою в нім висіло шось подібне на велику чорну зіницю, навколо якої крутився ажурний серпанок із вогню. З одного боку ше лишався тоненький серпик сонця, ніби перлинами топленого золота в домні. Я не мала дивитися на то, я знала, але вже як прикипіла очима, то не могла відвернутися. То було як… ну, ви сміятися будете, але я всьо одно скажу. Ніби то внутрішнє око якось від мене вирвалося, випливло в небо й дивилося, чи зможу вдати. Але воно було більше, ніж я собі уявляла! І настілько чорніше!

Я би так і витріщалася на нього, доки би не всліпла наніц, але Джо знов мене штовхнув і лупнув об стіну дровітні. То мене троха розбудило, і я пішла далі. Перед очима в мене висіла велика синя пляма, як після знимки з блиском, і я подумала: «Як ти собі сітківки спалила і мусітимеш дивитися на то до кінця життя, то так тобі, Долорес, і треба — буде тобі точнісінько як знак, шо його мусів Каїн нести».

Ми пройшли коло білої брили, Джо йшов ззаду і тримав мене за комір капота. Я відчула, шо з одного боку комбінація мені сповзла, там, де була бретелька. Через темноту й ту велику синю пляму, шо всьо мені затуляла, всьо виглядало нездорово й недоладно. Край дровітні був лиш як темна форма, ніби хтось узяв ножиці й вирізав у небі діру у формі даху.

Він штовхнув мене до краю ожиннику, і як перша колючка штрикнула мені литку, я відразу тогди згадала, шо забула вбрати джинси. Від того я задумалась, шо ше могла забути, але, само собою, було вже пізно шось міняти. Я вже розгледіла той шматочок тканини, шо лопотів у рештках світла, і якраз мала час згадати, як там під ним лежить ляда. Тогди я вирвалася з його кулака і рвонула в кущі, як ошпарена.

— Нє, ану стояти, сука! — горлає він мені, і я чую, як ломляться кущі від того, шо він тупотить за мною. Я відчула, як його рука знов потягнулася до коміра мого капота й майже вхопила. Я відскочила й побігла далі. Бігти було тяжко, бо комбінація спадала й чіплялася за гілля. Кінець кінцем, вони видерли з неї довгу смугу і ше й добряче м’яса мені на ногах поздирали. Я була вся в крові від колін до щиколоток, але ніц не примітила, доки не вернулася до хати, а то було вже пізно-пізно.

— Ану вертай сюда! — ревав він, і того разу я відчула його руку в себе на плечі. Я видерлася, і він ухопив комбінацію, шо тягалася за мною, як шлюбний шлейф. Якби вона витримала, Джо би мене потягнув, як здорову рибину, але комбінація була вже стара та змучена, бо прана разів сто-двісті. Я відчула, як комбінація, за яку він вхопив, дреться, вчула, як він матюкається, троха пискливо, задихано. Я чула, як гілля ламається і шарпає в повітрі, але майже ніц не виділа. Лиш-но ми забігли в ожинник, там було темно, як у сурка в сраці, і виявилося, шо толку з тої хусточки пов’язаної не було ніякого. Зато я ввиділа край ляди — лиш проблиск білого в темноті переді мною — і зі всьої сили підскочила. Я просто переско­чила ляду, і та як не дивилася на нього, то і не виділа, як він там став. Вчулося голосне «хр-р-р-ясь!», а далі він заревів…

Нє, не так.

Він не ревів, і, певно, ви й самі, як і я, то зрозуміли. Він закричав, як заєць, якому лапку в сильце затиснуло. Я обернулася і ввиділа посеред ляди велику яму. Голова Джо стирчала з неї, і він щосили тримався за ті обламані дошки. Руки в нього кривавили, і ше тонка нитка крови текла йому по підборіддю з кутика рота. Очі в нього були як дверні ручки.

— Боже, Долорес, — каже він. — То стара криниця. Скоро поможи мені, доки я не впав.

Я не рушилася з місця, і за пару секунд очі в нього перемінилися. Я ввиділа, як у них проступає розуміння, до чого всьо то було. Я ше ніколи не була така настрашена, як тогди, як стояла скраю ляди й дивилася на нього, а на захід від нас висіло чорне сонце. Я була забула джинси, а він не впав прямо вниз, як мав би. Мені здалося, шо всьо пішло не так, як мало.

— Ну, — сказав він. — Ну ти і сука.

І він зачав видряпуватися і пробувати вилізти.

Я собі сказала, шо мушу бігти, але ноги не рухалися. Та й куда мені бігти, як він вилізе? У день затемнення я взнала одну штуку: як жиєш на острові й хочеш когось убити, то ліпше зробити всьо правильно. Бо як нє, то бігти нема куда й ховатися нема де.

Я чула, як він нігтями шкребе скалки в тих старих дошках, як пробує вилізти, одною рукою, другою. Той звук був як то, шо я виділа, як глянула на затемнення, — шось, шо все було набагато ближче до мене, ніж я бодай колись хтіла. Деколи я то чую в снах, але там він вилазить і знов іде на мене, а насправді сталося не так. Насправді дошка, на яку він дерся, зненацька обламалася під його вагою, і він упав. То сталося так скоро, шо так, ніби й не було його там зовсім. Раз — і не лишилося ніц, крім провис­лого сірого квадрата з дерева, посеред якого була рубана чорна яма, а над нею гасали туда-сюда блищаки.

Як падав, то знов кричав. Крик відбивався від стін криниці. Ото ше дешо, з чим я не розібралася, — його крик, поки він падав. Далі гуп, і крик спинився. Просто спинився враз. Як перестає світити лампа, як хтось вилку з розетки вимикне.

Я вклякла на землі, руками обнялася й чекала, чи буде ше шось. Минуло троха часу, не знаю скілько, але останнє світло дня пропало. Прийшло повне затемнення, і темно було, як уночі. З криниці ніц не було чути, але звідти прилітав до мене легкий вітерець, і я зрозуміла, шо відчуваю його запах — знаєте, такий запах від води, шо б’є з мілких джерел. Міднуватий запах, сирий і не дуже приємний. Я його відчувала, і від того мене трясло.

Я ввиділа, шо комбінація мені висить майже до носака лівого капця. Вона була вся подерта й розпорота. Я потягнулася під шиєю капота з правого боку й відщепила і ту лямку. Далі скинула комбінацію. Я зімнула її в кульку коло себе і хтіла придумати, як то найліпше обійти ляду, аж знов подумала про ту дівочку, шо я про неї вам уже розповідала, і я знов раз — і ввиділа її ясно, як удень. Вона також стояла на колінах, шукала шось під ліжком, і я подумала: «Вона така зажурена й відчуває той самий запах. Той, шо як монетки й устриці. Але він не з криниці йде, а якось зв’язаний з її татом».

І тут раптом якось так сталося, ніби вона обернулася до мене, Енді… Думаю, вона мене ввиділа. І тогди я зрозуміла, чого вона така зажурена: її тато також якось із нею був, і вона хтіла то якось сховати. До того всього вона зразу зрозуміла, шо хтось на неї дивиться, шо на неї дивиться якась жінка за бозна-скілько миль звідси, але там, де так само є затемнення, — жінка, шо шойно вбила свого чоловіка.

Вона заговорила до мене, хоч я не чула її голос вухами. Він линув звідкись глибоко зсередини моєї голови.

— Хто ви така? — питає вона.

Я не знаю, відповіла би я їй чи нє, але не встигла я навіть попробувати, як із криниці надійшов тремкий крик: «Ду-лор-р-р-р-рис-с-с-с…»

У мене в жилах кров ніби зледеніла, і я знаю, шо серце мені точно на секунду стало, бо як воно знов пішло, то мусіло доганяти по три-чотири удари за раз. Я була підняла комбінацію, але як вчула той крик, пальці мені заніміли, вона впала з руки й зачепилася за ожину.

«То просто твоя уява бушує, Долорес, — сказала я собі. — Та дівочка, шо під ліжком одежу шукає, і Джо, шо так кричить… ти всьо то собі нафантазувала. Перше — то галюцинація, шо якось вийшла із запаху спертого повітря в криниці, а друге — то твоя совість. Джо лежить на дні тої криниці з пробитою головою. Він мертвий і більше ніколи не буде доймати ні тебе, ні малих».

Я перше в то не повірила, але минуло ше троха часу, і ніяких звуків уже не було, лиш десь у полі пугукала сова. Пам’ятаю, шо ше подумала, по звуку то було так, ніби вона питала, як то так, шо її зміна нині зачалася так рано. Вітерець пройшовся по ожиннику, кущі затріщали. Я підняла голову на зірки, шо світили в деннім небі, далі знов на ляду криниці. Вона ніби витала в темноті, а діра, через яку він провалився, виглядала мені як око. Двадцяте липня 1963 року — то був день, коли я всюда виділа очі.

Тут його голос знов вилетів із криниці.

— Поможи мені, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с…

Я застогнала й накрила лице руками. Толку приказувати собі, шо то просто уява, чи совість, чи ше шось, а не якраз то, шо воно було: Джо. Мені по звуку було так, ніби він плакав.

— Поможи мені-і-і-і-і, прошу-у-у… ПРОШУ-У-У-У-У-У-У-У… — так він нив.

Я пошкандибала навколо ляди криниці, а далі побігла по стежці, шо ми протоптали в ожиннику. То не була паніка, не зовсім, і я вам поясню, звідки я то знаю: я спинилася там, де треба було підняти коробочку-рефлектор, яка була в мене в руці, як ми кинулися до ожиннику. Я не пам’ятаю, як впустила її, поки бігла, але як ввиділа, шо вона висить на тих гілках, то відразу вхопила. Певно, до дідька правильно я зробила, як порахувати, шо було з тим сраним доктором, Маколіфом… але то я вже на крок-два забігла далі, ніж треба. Я хтіла сказати, шо таки стала, шоби підняти ту коробочку, і з того я зрозуміла, шо клепки не погубила. Але я чула, як під них лізе паніка, як ото кіт лізе лапкою під накривку коробки, коли голодний, а звідти пахне чимсь добрим.

Я подумала про Селену, і то мені помогло прогнати паніку. Уявила собі, як вона стоїть на пляжі на озері Вінтроп разом із Танею і ше там сорок-п’ятдесят малих таборових дітей, кожне зі своєю коробочкою-рефлектором, які вони поробили в хатинці рукоділля, і дівочки їм показують, як дивитися через них на затемнення. То не було так чітко, як то видіння, шо прийшло мені коло криниці, де мала дівочка шукала під ліжком шорти й футболку, але настілько чітко, шо я вчула, як Селена балакає з малявками тим своїм повільним добрим голосом, який заспокоював тих, шо боялися. Я подумала про то, шо маю робити для неї та її братів, як вони всі приїдуть… лиш якшо буду панікувати, то ніц не зможу. Я вже й так зайшла задалеко і зробила забагато, та й не лишилося нікого, шоби я могла розраховувати, крім себе.

Я зайшла на дровітню і взяла зі столу велику лямпку Джо, на шість батарейок. Включила її, але ніц не сталося. Батарейки розрядилися, він їх не поміняв, то було дуже в його стилі. Але я все купувала нові і складала в нижню шухляду, бо в нас узимі часто світло вибивало. Дістала пару штук і попробувала зарядити їх у ліхтарик. Руки мені так трясло, шо за перший раз ті «дешки» попадали мені з рук на підлогу, то мусіла їх шукати. За другим разом таки зарядила, але, певно, спішила й запхала якусь не тим боком, бо не світилося ніц. Я вже думала лишитися того ровера, скоро й так мало вийти сонце. Але на дні криниці всьо одно буде темно, навіть як сонце і вийде, та й до того, десь там у голові голос говорив мені далі крутити й верті­ти стілько, скілько треба — шо як займе воно мені стілько часу, як прийду, то ввиджу, шо він нарешті випустив дух.

Нарешті я включила лямпку. Вона світила потужно і ясно, і я хоч найшла дорогу назад до ляди й не обдерла ноги ше гірше, ніж до того. Я найменшого поняття не маю, скілько часу минуло, але було ше темно й на небі ше були зірки, то, певно, шостої ше не було і сонце ше було закрите.

Не вспіла я й пів дороги пройти, вже знала, шо він не вмер, — чула, як він стогне і кличе мене, благає помогти йому вилізти. Не знаю, чи вчули би його Джолендери, Ленґіли чи Керони, якби були вдома. Я собі вирішила, шо ліпше не загадувати. У мене й без того була повна голова клопотів. Мусіла розібратися, шо з ним робити, то найважніше, але до чогось додуматися я ніяк не могла. Щораз як я доходила до відповіді, всередині в мене зачинав вити якийсь голос. «То нечесно, — пищав він, — ми так не договорювалися, він мав бути мертвий, курва-мать, мертвий!»

— Пом’жи, Ду-лор-р-р-р-ис-с-с! — доносився його голос. Звук був в’ялий, відлунистий, ніби він із печери кричав. Я включила лямпку і хтіла подивитися вниз, але не вдала. Діра в ляді була задалеко посередині, і всьо, шо мені показала лямпка, то верх колодязя — великі гранітні каменюки, порослі мохом. Під світлом мох виглядав чорно й отруйно.

Джо ввидів світло.

— Долорес? — гукає він. — Христом-Богом молю, поможи мені! Я весь поломаний!

Тепер уже він говорив так, ніби з повною ротякою болота. Я йому не відповіла. Я так чула, шо якби заговорила до нього, то точно би здуріла. Замість того я відложила лямпку, потягнулася, як могла, і вхопила одну дошку, яку він проломив. Я її потягнула, і та відломилася легко, як гнилий зуб.

— Долорес! — крикнув він, як то вчув. — Боже! Дякувати Богові!

Я ніц не відповіла, лиш відломила ше одну дошку, і ше одну, і ше одну. Тогди я вже ввиділа, шо день знов пояснішав, і пташки співали, як усе вліті, коли сходить сонце. Але небо так і було сильно темніше, ніж узагалі мало бути в таку годину. Зірки знов поховалися, але блищаки далі кружляли в повітрі. Я тим часом далі відломлювала дошки до краю криниці, де стояла на колінах.

— Долорес! — чувся його голос. — Можеш забрати гроші! Всі гроші! І я більше пальцем Селену не чіпну, Господом Богом клянуся і всіма ангелами Його! Прошу тебе, мила моя, витягни мене з тої діри!

Я дістала останню дошку — мусіла видерти її з пагонів ожини — і кинула ззаду себе. Тогди посвітила в криницю.

Перше, на шо попало світло, — то на його лице, і я крикнула. Воно було як маленьке біле коло з двома чорними цятками. Пару секунд думала, шо він собі нашось запхав в очі камінці. Далі він кліпнув, і то виявилися просто його очі, шо зорили на мене. Я подумала, шо вони, певно, видять — лиш темну тінь голови жінки за ясним колом світла.

Він стояв на колінах, підборіддя, шия і перед сорочки в нього були всі в крові. Як розтулив рот і крикнув моє ім’я, звідти ше крови полилося. Як упав, то зломив майже всі ребра, і вони певно встряли йому в легені з обох боків, як голки дикобраза.

Я не знала, шо робити. Я просто присіла, відчула, як у день вертається тепло, лягає мені на руки й ноги, і світила на нього. Тогди він підняв руки і якось ними помахав, ніби тоне, і я вже не витримала. Я виключила лямпку й відступила. Сиділа на краю криниці, скоцюрбилася в м’ячик, стискала коліна в крові і вся тряслася.

— Прошу! — крикнув він. — Прошу! — і: — Прошу, — і, нарешті: — Про-о-о-о-о-о-о-о-о-ошу, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с!

Ой, то було жахіття, гірше, ніж можна собі уявити, і воно так було дуже довго. Стілько, шо я вже думала, шо здурію. Затемнення скінчилося, і птахи перестали співати свої файні ранкові пісні, блищаки перестали кружляти (чи то я просто вже їх не виділа), а з протоки я чула, як човни гудуть одне другому, як то деколи буває, здебільш «гоління і стрижку, раз-два»[21], а Джо все не затикався. Деколи він молив мене й називав сонечком. Казав усілякі речі, які зробить, як я його витягну, як він поміняється, як збудує нам нову хату й купить мені «б’юїк», який він знав, шо я все хтіла. Далі він кляв мене й казав, шо прикує до стіни і запхає мені в пизду гарячу кочергу та й буде дивитися, як мене корчить, а потому заб’є мене.

Один раз він спитав, чи не можу я скинути йому пляшку скотчу. Нє, ну ви вірите? Він просив про свою срану пляшку, а як видів, шо я йому ніц не дам, то кляв мене й називав брудною потасканою поткою.

Нарешті знов зачало темніти — уже по-справжньому темніти, — то, певно, прийшла вже як мінімум пів дев’ята, а може, й дев’ята. Я стала слухати, чи не їздить ніц по Східній вулиці, але поки було тихо. І то добре, але я знала, шо не можна надіятися, шо так буде везти вічно.

Через якийсь час я відірвала голову від грудей і зрозуміла, шо закемарила. То не могло бути довго, бо в небі ше було троха вечірньої заграви, але знов літали світляки, як звично, і знов зачала пугукати сова. За другим разом той звук був троха приємнішим.

Я троха посунулася і мусіла стиснути зуби, бо лиш рухнулася, як у ногах закололо. Я так довго стояла на колінах, шо ноги нижче геть заніміли. Але з криниці ніц уже не було чути, і я стала надіятися, шо він нарешті вмер — шо відійшов, поки я дрімала. Потому вчула шум, як шось сувалося і як він плаче. То було найгірше — чути, як він плаче через то, шо його болить від руху.

То я сперлася на ліву руку і знов посвітила в криницю. Було страшенно тяжко заставити себе то зробити, особ­ливо теперка, коли навколо була зовсім темінь. Він якось зміг стати на ноги, і я ввиділа, як світло лямпки відбивається від трьох-чотирьох мокрих плям навколо його робочих черевиків. Від того я згадала, як виділа затемнення в тих битих кусках тонованого скла після того, як він змучився мене душити, і я впала на ґанку.

Як дивилася тогди, то нарешті зрозуміла, як так вийшло — як він пролетів тридцять — тридцять п’ять футів і лиш побився, а не зразу вмер. Криниця вже не була зовсім суха, розумієте. Вона і не наповнилася знов, — якби так було, він би там утопився, як щур у бочці, — але дно було мокре й болотисте. Воно троха зм’якшило падіння, і, певно, йому не так боліло, бо п’яний був.

Джо стояв з опущеною головою, хитався в боки, а руками вперся в стінки, шоби знов не впасти. Далі він підняв голову, ввидів мене й зашкірився. Від того оскалу мене всю морозом всипало, Енді, бо то був оскал небіжчика — небіжчика, в якого по всім лиці та на сорочці кров, а в очах ніби камінці забиті.

І тут він зачав лізти по стіні.

Я виділа то всьо своїми очима й не могла повірити. Він запихав пальці між двох каменюк, шо виступали, і підтягувався, аж доки не зміг між двома другими запхати ногу. З хвилину він там відпочив, а далі я ввиділа, як рука його тягнеться над головою до наступного каменя. Вона виглядала як жирний білий жук. Він ухопив ше один камінь, стиснув його і підняв другу руку до першої. І знов підтягнувся. Коли другий раз спинився пере­почити, то підняв лице до світла, і я ввиділа, як дрібні кусочки моху з каміння, за яке він тримався, посипалися йому на щоки і плечі.

І він далі шкірився.

Можна мені ше випити, Енді? Ні, не «Біма» — доста вже на ниньки. Далі мені лиш води стане.

Дякую. Дуже дякую.

Коротше, Джо далі шукав, за який камінь узятися, як нога йому посунулася і він упав. Почувся такий болотяний чвакальний звук, як він на сраку приземлився. Він закричав і вхопився за груди, як по телевізору, коли в них нібито інфаркт, а далі голова йому повалилася на груди.

Я вже не могла витримати. Я вилізла з ожиннику й побігла до хати. Зайшла до виходка й виригалась. Далі зайшла в спальню і прилягла. Мене всю трясло, і я весь час думала, а шо як він і далі не вмер? Шо як він цілу ніч буде живий? Шо як він буде живий цілими днями, буде пити воду з джерельця поміж камінням або через болото? Шо як він буде кричати на поміч, доки хтось із Керонів, чи Ленґілів, чи Джолендерів його не вчує й не закличе Ґеррета Тібодо? Або як хтось завтра зайде до нас — хтось із його товаришів по чарці чи хто схоче його взяти на яку роботу на човен чи мотор полагодити — і вчує крики з ожиннику? Шо тогди, Долорес?

На ті питання відповів другий голос. То, певно, був голос того внутрішнього ока, але мені то звучало дуже похоже на Віру Донован, а не на Долорес Клейборн. Голос був жвавий, сухий, із настроєм «поцілюй-мене-в-гузицю-як-шось-не-до-вподоби». «Звісно ж, він мертвий, — казав той голос, — та й навіть як ні, невдовзі помре. Помре від шоку, обмо­роження та пробитих легень. Певно, є люди, які би не повірили, що чоловік може померти від обмороження в липні, але ті люди ніколи не бували кілька годин на глиби­ні тридцять футів під землею, сидячи на мокрому острівно­му бедроку. Я знаю, що про все це думати неприємно, Долорес, але це хоч означає, що ти можеш перестати пережи­вати. Трохи поспи, а як повернешся туди, сама побачиш».

Я не знала, правий той голос чи нє, але здавалося, шо та, і я попробувала заснути. Але не змогла. Щораз як відключа­лася, то чула гейби Джо пнеться до самої дровітні, до задніх дверей, і щораз, як у хаті шось скрипіло, я підскакувала.

Нарешті я вже не витримала. Зняла капот, вдягла джинси і светр (ви би, певно, сказали, шо то таке, як стайню замкнути, коли коней вже покрали) і взяла лямпку з підлоги у виходку коло унітаза, де я її лишила, як блювала. І вийшла надвір.

Було темно страшне. Не знаю, чи тої ночі виходив якийсь місяць, але навіть якби та, то не сильно мені важило, бо знов наплили хмари. Чим ближче я підходила до ожиннику за дровітнею, тим більше тяжчали ноги. Як дойшла до місця, звідки вже виділа під світлом ляду, здавалося, я їх ледве підіймаю.

Але я пішла далі — присилувала себе дойти прямо до криниці. Я майже п’ять хвилин стояла, слухала й не чула ні звуку, крім цвіркунів, вітру, шо хрипів в ожиннику, і сови, шо десь собі пугукала… може, та сама, шо я її перед тим уже чула. А, і ше десь далеко на сході я чула, як об ріг б’ються хвилі, але до того звуку вже так звикаєш, поки живеш на острові, шо майже й не примічаєш його. Я так і стояла з лямпкою Джо в руці, націленою на діру в криниці, чула, як жирний липкий піт вкриває всьо тіло, щипає порізи й подряпини від ожинних колючок, і наказувала себе стати на коліна і подивитися всередину. Як на то пішло, нашо ж ше я туда приперлася?

Того і прийшла, але як була там, то не могла себе присилувати. Всьо, шо я могла, — то трястися і високо постогнувати. І серце в мене не билося, а лиш тріпалося в грудях, як крила колібрі.

І тут біла, пошмарована брудом, кров’ю і мохом рука вилізла з криниці і злапала мене за ногу.

Лямпка в мене впала. Вона впала в кущі прямо на краю криниці, і то мені повезло. Якби впала в саму криницю, то я була би дійсно по вуха в гімні. Але тогди я не думала про лямпку чи везіння, бо гімно, в якім я тогди впинилася, і так було немілке, і єдине, шо мені було в голові, — то рука в мене на нозі, рука, шо тягнула мене в діру. То, і ше згадала рядок з Біблії. Ті слова лупили в мене в серці, як у залізний дзвін: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї.

Я кричала і пробувала вирватися, але Джо так міцно мене тримав, шо його руку ніби в цемент вмочили. Очі привикли до темноти, то я виділа його, навіть як лямпка світила в другий бік. Він таки зміг майже вилізти з крини­ці. Бозна-скілько разів він, певно, падав, але в кінці виліз майже до самого верху. Думаю, він би й назовсім виліз, якби я не прийшла в той момент.

Голова його була менше ніж за два фути від того, шо лишилося від ляди. І він далі шкірився. Нижня вставна щелепа троха вилізла йому з рота, — я по цей час то виджу перед собою так ясно, як ото тебе, Енді, навпроти, — і то виглядало як конячі зуби вишкірені. Деякі були чорні від крови.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с, — цідив він і далі тягнув мене. Я заверещала, впала назад, і мене посунуло до тої сраної ями в землі. Чула, як колючки ожини шпортають і деруть джинси, шо потягнулися по них. — Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, сука, — каже він, але тогди він уже не просто говорив, а навіть співав мені. Пам’ятаю, шо подумала: «Скоро зачне “Коктейль місячного сяйва”».

Я вхопилася за кущі, і долоні мені стали повні колючок і свіжої крови. Влупила в бік його голови ногою, яку він не тримав, але голова була троха занизько. Я йому лиш пару разів кросівкою волосся переколошматила, але шо з того толку.

— Давай, Ду-лор-р-р-ис-с-с-с, — прогарчав він, ніби хтів мене на морозиво з газованкою повести чи, може, на танці під кантрі й вестерн у «Фаджі».

Срака мені вперлася об дошку, шо ше лишалася скраю криниці, і я знала, шо якшо відразу шось не зроблю, ми обоє полетимо донизу, і там і лишимося, певно, шо й в обіймах одне другого. І як нас найдуть, будуть люди — здебільш такі пришелепкуваті, як Івет Андерсон, — шо скажуть, шо з того видно, як ми одне другого любили.

Того мені стало. Я віднайшла троха зайвої сили і востаннє найсильніше потягнула назад. Він майже втримався, але рука йому сповзла. Кросівкою я, здається, вцілила йому в лице. Він крикнув, пару раз рукою вдарив мені по носку, а потому всьо скінчилося. Я чекала, шоби вчути, як він летить донизу, але він не полетів. Той скурвий син так і не пустився. Якби він жив так, як умер, ми би з ним ніколи клопоту не мали.

Я стала на коліна і ввиділа, як він гойдається задом над дірою… але якось тримається. Він глянув на мене, витряс кривавий клапоть волосся з очей і залибився. Далі його рука знов вилізла з криниці та вхопила землю.

— Дул-О-О-О-рис-с, — якось простогнав він. — Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-рис-с, Дул-О-О-О-О-О-О-­О-О-рис-с-с!

А тогди зачав вилазити.

«Голову йому розчерепи, недотепо», — раптом сказала Віра Донован. Не в голові, як голос тої дівочки, шо я перед тим виділа. Тямите, шо кажу? Я вчула той голос точно так, як ви троє мене чуєте теперка, і якби там був той магнітофон Ненсі Бенністер, можна би було на записі скілько хочете разів той голос вчути. Я то знаю так само добре, як знаю своє ім’я.

Коротше, я взяла каменюку, шо була вставлена в землю на краю криниці. Він якось зловив мене за руку, але я видерла камінь скоріше, ніж він встиг добре взятися. Камінь великий був, весь покритий сухим мохом. Я його підняла над головою. Він на нього глянув. Тогди він уже був витягнув голову з ями, і виглядало так, ніби очі в нього на якихось стрижнях стояли. Я зо всьої сили опустила камінь йому на голову. Вчула, як лупається його нижня щелепа. По звуку було, як кинути фарфоровий таріль на цегляний камін. Після того він уже пішов, полетів донизу в криницю, і камінь разом із ним.

Тут я зомліла. Я не пам’ятаю, як зомліла, лиш як лежала й дивилася в небо. Через хмари не було на шо дивитися, то я закрила очі… лиш як відкрила, в небі знов було повно зірочок. Троха мені знадобилося часу, шоби зрозуміти, шо сталося, шо я була зомліла і хмари знесло, поки я лежала без тями.

Лямпка так і лежала в ожиннику коло криниці і досі світила файно і ясно. Я взяла її і посвітила в криницю. Джо лежав на дні, голова була нагнута на одно плече, руки на животі лежали, а ноги розчепірені. Між ногами лежав камінь, яким я його розчерепила.

Я хвилин п’ять світила на нього, чекала, чи порухається, але ніц подібного. Далі встала й пішла до хати. Мусіла два рази спинятися, бо в голові був туман, але я таки дойшла. Зайшла в спальню, скинула по дорозі одежу й лишила її там, де вона і впала. Я зайшла в душ і просто стояла там під такою гарячою водою, яка лиш могла бути, хвилин десять, не милилася, не мила голову, не робила ніц, лиш стояла лицем так, шоби вода била в нього. Я, певно, там і заснула в душі, але вода стала холодніти. Я скоро вмила голову, доки вода не стала зовсім льодяна, і вийшла. Руки-ноги в мене були всі подерті, а горло боліло, шо страшне, але я не думала, шо від чогось із того вмру. Мені і в голову не прийшло, шо люди подумають про ті подряпини, навіть не кажу про синяки на горлі, після того як Джо знайдуть у криниці. Ну, тогди не прийшло.

Я вдягла нічнушку, впала на ліжко й відразу заснула з увімкненим світлом. Менше ніж за годину зірвалася з криком, бо рука Джо була в мене на нозі. Мені стало на секунду легше, як дойшло, шо то просто сон, але тут я подумала: «А шо як він знов лізе з криниці?» Я знала, шо не лізе, — знала, шо як урізала йому тим каменем і він другий раз упав, то вже зовсім із ним закінчила, — але десь у душі була певна, шо лізе й за хвилину-другу вилізе. І відразу піде по мене.

Я пробувала лежати й вичекати, але не могла — та картинка, як він вилазить із криниці, ставала все ясніша і ясніша, і серце мені билося так сильно, шо я думала, вибухне. Нарешті взула кросівки, знов узяла лямпку й вибігла в нічнушці. Того разу я підповзла до краю криниці. Не могла себе заставити підійти, ні за шо. Я дуже вже боялася, шо його біла рука звідти вилізе з темноти і злапає мене.

Нарешті я посвітила вниз. Він лежав так само, як до того, руки на животі, а голова повернута набік. Камінь так і лежав на своїм місці, йому між ніг. Я довго на то дивилася, і як того разу пішла до хати, то вже до мене зачало доходити, шо він точно вмер.

Я залізла в ліжко, виключила лампу і скоро задала хропака. Останнє, шо я думала, пам’ятаю, було: «Тепер всьо в мене буде добре», але так воно не було. Я встала через пару годин, певна, шо вчула когось на кухні. Само собою, шо я чула на кухні Джо. Попробувала вискочити з ліжка, але ноги мені закрутилися в ковдрах, і я впала на підлогу. Встала й зачала навпомацки шукати вимикач лампи, певна, шо вчую, як його руки в мене на горлі змикаються.

Але того, звісно, не сталося. Я включила світло й обійшла всю хату. Вона була порожня. То я взулася в кросівки, взяла лямпку й побігла назад до криниці.

Джо так і лежав на дні, руки були на животі, а голова на плечі. Але я всьо одно мусіла довго на нього дивитися, доки не завірила себе, шо голова лежить на тім самім плечі. І раз я ввиділа, шо в нього нога рухнулась, хоч то майже точно була тінь. Такого багато було, бо рука, якою я тримала лямпку була не дуже стійка, повірте.

Коли я там присіла із зав’язаним ззаду волоссям, то виглядала як та дівиця на етикетках «Вайт Рок»[22], у голову мені прийшов такий химерний гін, шо не можу, — я подумала, може, то нахилитися так уперед на колінах, доки не полечу додолу в криницю. Мене знайдуть із ним — не ідеальний спосіб піти зо світу, якби так мене питали, — але хоч не в обіймах із ним… і мені не прийдеться вставати зрання з думкою, шо він зі мною в хаті, чи з чуйкою, шо треба побігти назад із лямпкою, перевірити, чи він досі вмерлий.

Тут знов заговорив голос Віри, але того разу він був точно в мене в голові. Я то знаю так само, як знаю, шо він мені той перший раз говорив прямо у вухо. «Єдине місце, куди ти полетиш, — то в ліжко, — сказав мені той голос. — Іди поспи, а як прокинешся, затемнення закінчиться вже по-справжньому. Ти будеш здивована, наскільки все виглядатиме краще, коли вийде сонце».

То, здавалося, добра рада, і я пішла її виконувати. Але я всьо одно замкнула обоє дверей зсередини, а перед тим, як уже пішла спати, то зробила шось таке, шо ніколи не робила ні до того, ні після: підперла дверну ручку кріслом. Мені в тім встидно признаватися, — щоки в мене зовсім гарячі, то я червона, певно, — але то, певно, помогло, бо я заснула в секунду, як голова на подушку лягла. Коли я на другий раз відкрила очі, через вікно лилося денне світло. Віра була сказала мені взяти вихідний, — сказала, шо Ґейл Лавеск і пару інших дівчат дадуть собі раду з тим, шоби поробити порядки в хаті після того великого балю, шо вона планувала на двадцяте, — і я була хоч троха втішена.

Я встала, знов пішла в душ, а потому вдяглася. На всі ті речі в мене пішло пів години, така я поломлена була. Здебільш спина. То було моє слабке місце, відколи Джо вдарив мене по нирках тим поліном, і я маю певність, шо я знов потягнула її, перше тогди, як виривала з землі ту каменюку, якою шваркнула його, а тогди, як піднімала її для того. Шо би то не було, пекло мене немилосердно.

Коли я нарешті була вбрана, то сіла за кухонний стіл під яскраве сонце, пила горня чорної кави й думала про речі, які мала робити. Таких не було багато, хоч і ніц не пішло точно так, як я хтіла, але всьо треба буде зробити правильно. Якшо шось забуду чи недогледжу, то сяду в тюрму. Джо Сент-Джорджа на Літл-Толі не дуже то й любили, і мало хто би мене винив у тім, шо я зробила, але за то, шо вбиваєш чоловіка, медаль не дають і на парад не відправляють, хоч би яким шматом непотрібного гімна він був.

Я налила собі свіже горня тої чорної жижі й вийшла на задній ґанок, шоби випити… і поглипати навколо. Обидві коробочки й один проглядач знов були в пакеті для поку­пок, шо мені Віра дала. Кусочки другого проглядача лежали там, де і були, як Джо раптом підскочив і той випав йому з колін та побився на дошках ґанку. Я троха подумала про ті шматочки скла. Нарешті пішла досереди­ни, взяла мітлу і шуфельку та й підмела. Я вирішила, шо раз я є така, яка є, і багато люду на острові знає, яка я є, було би більше підозріло, якби я їх лишила та не прибрала.

Зачати я хтіла з того, шо скажу, шо взагалі Джо в той день не виділа. Я подумала, шо скажу людям, шо його не було, як я вернулася додому від Віри, і навіть записки він не лишив про то, куда потягнув свою селюцьку сраку, і шо я вилила всю ту пляшку дорогого скотчу надвір, бо була зла на нього. Якшо вони зроблять аналізи й буде видно, шо він був п’яний і впав у криницю, то мене не хвилювало зовсім. Джо знав, де знайти собі випити, та навіть під умивальником на кухні.

Але я лиш раз глянула в дзеркало і зрозуміла, шо так не піде: якшо Джо не було вдома і він не наробив мені тих синяків на шиї, вони спитають, хто ж їх тогди зробив, і шо я відповім? Санта Клаус? Щастя, шо я собі лишила вихід — я ж була сказала Вірі, шо якби так Джо впав у якусь пасію, я, певно, лишу його, шоби сам собі тут джвиндів, а сама піду дивитися на затемнення в Східний ріг. Тогди, як я то говорила, я собі ніяких планів не будувала, але тепер дякувала Богові за ті слова.

Сам Східний ріг не підійшов би, — там були люди, і вони би знали, шо мене там не було, — а от Росіянська лужина, шо на дорозі до Східного рогу, там гарний вид на захід, і там точно зовсім нікого не було. Я сама виділа зі свого місця на ґанку, а потому знов, як мила тарелі. Єдине справжнє питання…

Шо, Френку?

Нє, я анітроха не переживала, шо його машина була коло хати. В п’ятдесят дев’ятім в нього набралося три чи чотири штрафи через п’яну їзду, і в нього нарешті на місяць забрали права. Едґар Шерік, який тогди був у нас констеблем, прийшов і сказав, шо він може пити, скілько йому влізе, аж доки рак на горі свисне, як йому так хочеться, але як його ше раз зловлять на п’яній їзді, Едґар потягне його в окружний суд і зробить так, шоби права в нього на рік забрали. В Едґара з жінкою донечку якийсь п’яний на смерть збив у 1948-му чи сорок дев’ятом, і хоч він назагал був чоловік добродушний, п’яних на дорогах він усім серцем ненавидів. Джо то знав, того перестав їздити, коли випивав більше як два стакани, відразу після того, як вони з Едґаром троха побалакали на ґанку. Нє, як я вернулася з Росіянської лужини і ввиділа, шо Джо нема, я подумала, шо хтось із його колєґ, певно, потягнув його кудась святкувати затемнення, — отаку історію я надумала розповісти.

А зачинала я говорити про то, шо єдине справжнє питання було, шо робити з пляшкою віскі. Люди знали, шо я лиш от недавно купувала йому випити, але в тім ніц страшного нема. Я знала, шо вони думали, шо я то роблю, аби він мене не бив. Але де би впинилася та пляшка, якби історія, яку я видумувала, була правдива? То могло не бути важливо, а могло і бути. Коли вбиваєш, то ніколи не знаєш, від чого потому не відкараскаєшся. То найліпша причина, шо я знаю, чого то ліпше не робити. Я поставила себе на місце Джо — то було не так тяжко, як ви собі могли би подумати, — і зразу знала, шо Джо нікуда би ні з ким не пішов, якби в тій пляшці був ше хоч ковток віскі. Вона має піти в криницю за ним, і туда вона і пішла… крім корка. Його я кинула у відро для помиїв поверх купки битого тонованого скла.

Я пішла до криниці з рештками скотчу, шо хлюпав у пляш­ці, і думала собі: «Він нахлебтався свого трійла, але то таке, я десь такого й чекала, але далі він поплутав мою шию з корбою колонки водяної, і то вже не було нормально, того я взяла свою коробочку і сама собі пішла на Росіянську лужину, і поки йшла, то сама себе кляла за то, шо взагалі стала й купила йому того «Джонні Вокера». Як вернулася, його вже не було. Я не знала, куда він пішов чи з ким, але мені то було по цимбалах. Я лиш прибрала за ним і понадіялася, шо як вернеться, то буде в ліпшім настрої». Я подумала, шо то звучить доста лагідно і люди таку історію приймуть.

Певно, шо мені найбільше не подобалося з тою пляшкою, — то вертатися назад і знов дивитися на Джо. Та всьо одно, тогди шо мені подобалося, а шо нє — то багато не важило.

Я переживала за то, як виглядають кущі ожини, але вони були не так потоптані, як я боялася, а деякі вже порозгиналися. Я подумала, шо як напишу заяву, шо Джо пропав, вони будуть виглядати так, як і до того.

Я надіялася, шо криниця буде в білий день не така страшна, але нє. Діра в ляді виглядала ше жаскіше. Без пари дощок вона вже не виглядала як око, але навіть то не помагало. Замість ока вона виглядала як порожня очниця, де всьо вже настілько прогнило, шо саме око геть випало. І я чула той вологий мідний запах. Від нього я згадала про ту дівочку, шо мені в голові майнула, і задумалася, як там вона нині зрання.

Я хтіла обернутися й піти до хати, але замість того руши­ла просто до криниці й навіть не отягалася ні разу. Я хтіла закінчити з тою наступною частиною чимскоріше… і не дивитися назад. Всьо, шо я далі мала робити, Енді, — то думати про своїх дітей і дивитися вперед, шо би там не було.

Я присадилася і глянула всередину. Джо так і лежав там, руки тримав на животі, а голова була повернута на плече. У нього по лиці бігали жуки, і як я ввиділа їх, то зразу знала, шо він дійсно вмер. Я витягнула пляшку, яку тримала хустинкою, — я не про відбитки пальців думала, просто не хтіла її чіпати, — і кинула. Пляшка впала в болото коло нього, але не розбилася. А от жуки порозбігалися. Вони кинулися йому вниз по шиї та й під комір сорочки. Того я ніколи не забуду.

Я вже вставала, шоби йти, — від виду тих жуків, шо кинулися ховатися, мене знов зачало нудити, — як тут око мені впало на купку дошок, шо я їх повитягувала, як перший раз на нього дивилася. Лишати їх так не можна. Якшо лишити, буде через то купа всіляких питань.

Я троха про них подумала, а тогди, як зрозуміла, шо ранок мій уже закінчується, і шо хтось може в будь-який момент зайти, шоби поговорити про затемнення чи великі Вірині плани, я сказала: до сраки то, і покидала дошки так само в криницю. Далі вернулася до хати. Поробила роботу дорогою до хати, бо на колючках кущів були кусоч­ки мого капота й комбінації, і я позбирала всі, шо могла. У той день ше пізніше я прийшла й зібрала три-чотири, які за першим разом пропустила. Там ше були кусочки ворсу з фланелевої сорочки Джо, але їх я лишила. «Най Ґеррет Тібодо робить із ними всьо, шо може, — подумала я. — Най хоч хто хоче з ними робить всьо, шо може. Шо би не було, всьо одно виглядатиме так, шо він напився і впав у криницю, а ше як узяти репутацію Джо, як би вони не вирішили, всьо одно то буде на мою користь».

Але ті дрібні куски тканини не пішли у відро з по­миями, як бите скло чи корок від «Джонні Вокера». Їх я потому в той день викинула в океан. Я вже пройшла палісадник і була готова піднятися на ґанок, як тут мені в голову прийшла думка. Джо вхопив мене за комбінацію, яка тягнулася ззаду, — може, в нього досі є її кусочок? А шо як вона затиснута в руці, яка лежить скручена в нього на животі на дні криниці?

Від того я застигла… іменно шо застигла. Я так і стояла на тім палісаднику під гарячим липневим сонцем, по всій спині виступили сироти і скригнули кістки, як у якімсь вірші писало, шо я в школі вчила[23]. Далі мені знов у голові заговорила Віра. «Оскільки ти нічого з цим не вдієш, Долорес, — каже вона, — раджу тобі забути про це». Тогди мені то здалося доброю радою, то я й піднялася по сходах назад всередину.

Більшу частину ранку я ходила по хаті й на ґанок, шука­ла… та не знаю, чого я шукала. Я не знаю, шо я конкретно шукала. Може, чекала, шо то внутрішнє око вчепиться ше за шось, шо треба було зробити або про шо подбати, як воно за ті дошки зачепилося. Якшо так, то я ніц не ввиділа.

Десь коло одинадцятої я зробила наступний крок, а саме шо подзвонила до Ґейл Лавеск у Соснині. Спитала її, як їй затемнення і так далі, далі спитала, як там було в нашої паньматки.

— Ну, — каже вона, — нарікати нема чого, бо я нікого не виділа, крім того діда лисого з вусами, як у Гітлера — знаєш, про кого я?

Я сказала, шо знаю.

— Так от, він спустився на низ десь коло пів дев’ятої, вернувся в сад і йшов так повільно, ше й голову тримав, але хоч тримав, бо більшість і на то не здатні. Як Карен Джолендер спиталася його, чи не хоче склянку свіжого апельсинового соку, він побіг до краю ґанку й виблював у петунії. Ти би його чула, Долорес, — Бве-е-е-е-е-е-е-е!

Я сміялася, доки чуть не розплакалась, і ніколи ше мені не було так приємно сміятися, як тогди.

— Певно, добрячий у них баль був, як вернулися з порома, — каже Ґейл. — Якби мені десять центів за кожний бичок, шо я нині викидала, — лиш десять, кажу тобі, — я би собі новий «шевроле» купила. Але в хаті всьо буде шик-блиск, доки мадам Донован встане з перепою і зійде сходами, того можеш на мене розраховувати.

— Я знаю, — кажу я, — але якшо раптом треба буде якоїсь помочі, ти ж знаєш, кому подзвонити, правда?

Ґейл на то розсміялася.

— Не хвилюйся, — каже вона. — Ти за останній тиждень тут сьомим потом облилася — і мадам Донован то знає так само, як і я. Вона не хоче тебе тут видіти до завтра до ранку, і я так само.

— Ну добре, — кажу я, далі роблю троха паузу. Вона чекала, шо я попрощаюся, а коли скажу шось друге, вона на то зверне особливу увагу… і якраз того мені й треба було. — А ти раптом не виділа десь там Джо, правда? — питаюся в неї.

— Джо? — перепитує вона. — Твого Джо?

— Ая.

— Нє… ніколи його тут не виділа. А шо питаєш?

— Та він шось удома не ночував.

— Йой, Долорес! — каже вона, одночасно налякано і з інтересом. — Шо, запив?

— Та ясне діло шо, — кажу я. — Я не то шоби переживаю — то ж не перший раз він десь завіявся і вночі на місяць вив. Він ше прийде. Такі лайдаки все вертаються.

Далі я закінчила розмову й відчула, шо я досить добре посадила перше зерно.

Я зробила собі грінку з топленим сиром на ланч, але не могла її їсти. Від запаху сиру і смаженого хліба в мене шлунок розпікся і спітнів. Замість того я випила дві «аспі­ринки» і прилягла. Не думала, шо засну, але заснула. Як встала, була майже четверта, якраз час ше пару зернят посадити. Я подзвонила друзям Джо — звісно, лиш тим кільком, шо мали телефони, — і попитала кожного, чи не виділи його. Він не прийшов додому вчора, сказала я, його дотеперка вдома нема, і я зачинаю переживати. Вони мені всі, звісно шо, сказали, шо нє, і кожний хтів почути всі криваві деталі, але я лиш одному шось сказала, то був Томмі Андерсон — певно, того, шо я знала, як Джо раніше хвалився перед Томмі про то, як він тримає свою жінку в шорах, а бідний дурний Томмі то й ковтав. Навіть там я дивилася, шоби не перестаратися. Лиш сказала, шо ми з Джо посварилися і Джо, скоріше за все, пішов із хати лютий. Я того вечора ше троха обдзвонила людей, навіть пару раз тих, кому вже дзвонила, і була втішена, шо історія вже троха розходиться.

Тої ночі я зле спала. Мала страшні сни. Один був про Джо. Він стояв на дні криниці, дивився на мене білим лицем із темними колами над носом, шо з ними він виглядав так, ніби собі по вуглині в око запхав. Він сказав, шо йому одиноко, і постійно просив скочити до нього в криницю, шоби йому було веселіше.

Інший сон був гірший, бо там була Селена. Їй було чотири роки, і вона була в рожевій сукенці, яку їй бабця Тріша купила, перед тим як умерла. Селена підійшла до мене в палісадник, і я ввиділа в неї в руках кравецькі ножиці. Я потягнулася до них рукою, але вона лиш похитала головою. «То я все винна, і я мушу заплатити», — сказала вона. Далі піднесла ножиці до лиця і відрізала собі ними ніс — чик. Він упав у болото між її маленьких чорних капців із доброї шкіри, і я зірвалася з ліжка від крику. Була лиш четверта, але я вже за ту ніч наспалася, і розуму мені стало, шоби то зрозуміти.

У сьомій я знов подзвонила Вірі. Того разу трубку підняв Кенопенскі. Я сказала йому, шо знаю, шо Віра чекає на мене зрання, але я не зможу прийти, як мінімум доти, доки не взнаю, де мій чоловік. Я сказала, шо його вже другу ніч як нема, але як він пив, то довше одної ночі не загулював.

Десь ближче до кінця розмови Віра сама взяла другий апарат і запитала мене, шо діється.

— Я, здається, чоловіка свого прогаяла, — кажу я.

Пару секунд вона не казала ніц, і я би цілий пляцок дала, шоби знати, про шо вона думала. Далі вона обізвалась і сказала, шо якби була на моїм місці й прогаяла Джо Сент-Джорджа, її би то зовсім не хвилювало.

— Ну, — кажу я, — у нас троє дітей, і ми якось до нього звикли. Я прийду пізніше, як він об’явиться.

— Усе нормально, — каже вона, а далі: — Теде, ти ще тут?

— Так, Віро, — каже він.

— Ну то йди зроби щось чоловіче, — каже вона. — Забий щось чи переверни. Мені однаково, хоч щось.

— Так, Віро, — повторює він, і там вчулося клацання на лінії, як повісив трубку.

Ше пару секунд Віра всьо одно мовчала. А далі каже:

— Може, в нього стався нещасний випадок, Долорес.

— Так, — кажу я. — Я і не здивуюся, якшо та. Він останні тижні багато пив, а позавчора, як я попробувала поговорити з ним за дитячі гроші, то чуть не задушив мене.

— Ой… справді? — каже вона. Минуло ше пару секунд, а потому вона сказала: — Нехай щастить, Долорес.

— Дякую, — кажу я. — Мені то зайвим не буде.

— Якщо я можу чимсь допомогти, дай мені знати.

— Дуже гарно з вашого боку, — сказала я їй.

— Не варто дякувати, — каже вона. — Я просто дуже не хотіла б тебе втратити. Важко в наш час відшукати хатніх робітниць, які не підмітають бруд під килими.

«Вже не сказано буде про робітниць, які можуть запам’я­тати, яким боком треба класти килимки під дверима», — подумала я, але не сказала. Лиш подякувала їй і поклала трубку. Зачекала ше пів години й подзвонила Ґеррету Тібодо. Чогось такого модного й нового, як шеф поліції, в ті дні на Літл-Толі не було. Ґеррет був місцевим констеблем. Він заступив на ту посаду після Едґара Шеріка, якого розбив інсульт у 1960-му.

Я розповіла йому, шо Джо не було вдома останні дві ночі і я зачинаю хвилюватися. Ґеррет говорив сильно розма­зано — так, гейби він із ліжка не так давно встав, не встиг навіть кави зрання випити, — але сказав, шо зв’я­жеться з поліцією штату на материку й попитає пару людей на острові. Я знала, шо то будуть ті самі люди, яким я вже дзвонила, — деяким по два рази, — але я того не сказала. Ґеррет закінчив словами, шо певен, я ввиджу Джо ше до обіду. «Та сто процентів, старий ти пердун, — подумала я, як клала трубку, — а ше свині свистіти вміють». Думаю, в того хлопа мозків ставало, шоби заспівати «Янкі Дудл»[24], поки сере на унітазі, але сумніваюся, шо він усі слова пам’ятав.

Минув цілий, бляха, тиждень, доки вони його знайшли, і весь той час я чуть із розуму не сходила. Селена приїхала в середу. Я їй подзвонила під вечір у вівторок і сказала, шо її тато десь пропав і то зачинає виглядати троха серйозно. Спитала її, чи хоче вона додому, та сказала, шо хоче. Меліса Керон — мама Тані, знаєте, — поїхала її забрати. Я лишила хлопців там, де вони й були, — на початку мені й одної Селени отак-во ставало. Вона запопала мене на городику в четвер, ше за цілих два дні до того, як вони нарешті найдуть Джо, і каже:

— Мамо, можеш мені дешо сказати?

— Так, дитиночко, — кажу я. Думаю, я говорила відносно спокійно, але й догадувалася, шо зара’ буде, — та звісно, шо догадувалася.

— Ти йому шось зробила? — питає вона.

Раптом мені знову ввидівся той сон — Селена в чотири рочки у своїй гарній рожевій суконці піднімає мої кравецькі ножиці й відрізає собі носа. І я подумала — помолилася: «Господи, прошу Тебе, поможи мені збрехати своїй доньці. Прошу Тебе, Боже. Я більше ніц Тебе в житті не попрошу, лиш поможи мені так збрехати своїй доньці, аби вона повірила й ніколи не засумнівалася».

— Нє, — кажу я. Я була в садових рукавицях, але зняла їх, шоби покласти голі руки їй на плечі. Подивилася їй прямо в очі. — Нє, Селено, — сказала я їй. — Він був п’яний і страшний, і душив мене так, шо полишав отакі синяки на шиї, але я йому ніц не зробила. Я лиш утікла, і то я зробила, бо сильно боялася лишатися. Ти ж то розумієш, правда? Розумієш і не виниш мене? Ти ж знаєш, як то, боятися його. Так?

Вона кивнула, але очі від мене не відводила. Тогди вони в неї були сині й темніші, ніж я колись виділа, — кольору океану відразу за шквальною лінією. А очима в себе в голові я ввиділа, як блискають леза ножиць і її носик-кнопочка ляпається на землю. І я вам скажу, шо я думаю, — думаю, в той день Бог лиш наполовину відповів на мою молитву. Я так примітила, він зазвичай усе так на них відповідає. Ні одна брехня, яку я пізніше розказувала про Джо, не була така добра, як та, шо я сказала Селені в той спекотний липневий день серед бобів і вогирків… та чи повірила вона мені? Чи повірила й ні разу не засумнівалася? Як би мені того не хтілося, але відповісти «так» я не можу. От від сумніву її очі і стали такі темні, як ніколи.

— Найбільше, в чім я винна, — кажу я, — то в тім, шо купила йому пляшку того трійла, — у тім, шо хтіла йому шось купити, аби був добрим зі мною, — а мала би ліпше подумати.

Вона ше з хвилину на мене дивилася, а далі нагнулася і взяла мішечок з вогирками, які я зібрала.

— Добре, — сказала вона. — Я ці заберу до хати, шоби ти не несла.

І на тім усьо. Ми більше про то ніколи не говорили, ні до того, як його найшли, ні після. Вона, певно, багато чула, шо про мене балакають, і на острові, і в школі, але більше ніколи вона ту тему зі мною не зачіпала. От тогди та холоднеча й зачала пробиратися, у той день на городі. І тогди між нами з’явилася перша тріщина в стіні, яку родини ставлять між собою і рештою світу. Відтогди вона лиш росла і росла, та тріщина. Вона мені дзвонить і пише, регулярно, як по годиннику, на тім вона знається, але ми всьо одно розділені. Ми як чужі. Всьо, шо я зробила, — то найбільше для Селени, не для хлопців чи через гроші, які їхній тато хтів украсти. Здебільш якраз через Селену я підвела його до смерти, і врятувати її від нього мені коштувало втратити найглибшу частину її любови до мене. Якось я чула, як тато каже, шо Бог, коли створив світ, то підсунув нам рохлю, і чим більше живу, тим більше розумію, шо він мав на увазі. І знаєте, шо з того найгірше? Деколи то смішно. Деколи настілько смішно, шо мусиш сміятися, навіть як усьо навколо тебе валиться.

Тим часом Ґеррет Тібодо і його закадичні братчики робили всьо, шо тільки можна, лиш не шукали Джо. Дойшло до того, шо я думала, мені прийдеться самій на нього натрафити, хоч як мені то не подобалося. Якби не гроші, я була би рада лишити його там, унизу, аж до Останньої сурми. Але гроші були в Джонспорті, лежали на банківськім рахунку з його іменем, і мені не хтілося чекати сім років, шоби його оголосили юридично загиблим і я могла їх дістати. Селена піде в коледж через троха більше ніж два роки, і їй треба буде троха тих грошей на початках.

Думка, шо Джо міг узяти ту пляшку в ліс за хатою і чи то стати в капкан чи під мухою десь упасти в темноті, поки йшов додому, нарешті зачала ходити поміж люду. Ґеррет заявляв, шо то його ідея, але в то мені страшенно тяжко повірити, бо я ж із ним у школу ходила. Одним словом. У четвер вдень він повісив на дверях муніципалітету таб­личку, шоби записувалися, хто хоче, і в суботу зрання — через тиждень після затемнення — зібрав пошукову групу із сорока чи п’ятдесяти чоловік.

Вони стали в шеренгу коло краю Високопутного лісу з боку Східного рогу й рухалися до нашої хати через ліси, а далі через Росіянську лужину. Я виділа, як вони проходять через ту лужину десь коло першої, сміються й шуткують, але сміху вже не було, як вони зайшли на нашу територію і в ожинник.

Я стояла коло вхідних дверей, дивилася, як вони підходять, а серце мені билося аж десь під горлом. Пам’ятаю, як думала, шо хоч Селени вдома нема — вона пішла до Лорі Ленґіл, — хоч якесь благо. Тогди я стала думати, шо через усі ті чагарі вони скажуть просто, шо хай то всьо йде до сраки, і перестануть шукати скоріше, ніж долізуть до тої старої криниці. Але вони йшли далі. Зненацька я вчула, як кричить Сонні Бенойт: «Чуєш, Ґеррет! Іди сюда! Уже йди сюда!» — і знала, шо ліпше то чи гірше, але Джо знайшли.

Само собою, шо далі був розтин. Вони його провели в той же день, як знайшли, і, певно, він ше тривав, коли Джек з Алішою Фоберами привезли хлопців додому, десь як смеркалося. Піт плакав, але він виглядав зовсім оторопілим, — не думаю, шо він до кінця розумів, шо сталося з його татом. А от Джо-молодший розумів, і як він мене відвів у бік поговорити, я думала, він запитає мене то саме, шо Селена, та вже наладилася говорити ту саму брехню. Але він мене спитав шось геть друге.

— Ма, — каже він, — якшо я радий, шо він умер, Бог мене відправить у пекло?

— Джої, людина не може керувати тим, шо відчуває, і, я думаю, Бог про то знає, — сказала я.

Тут він розплакався і сказав таке, шо розбило мені серце.

— Я пробував його любити, — от шо він мені сказав. — Я все пробував, але він мені не дав.

Я обійняла його так сильно, як могла. Думаю, тогди я найближче була до того, шоби заплакати, за всю ту істо­рію… але маєте пам’ятати, шо я зле спала й ше тогди поняття зеленого не мала, чим воно всьо скінчиться.

Висновки дізнання мали оголосити у вівторок, і Люсьєн Мерсьєр, який завідував тогди єдиним моргом на Літл-Толі, сказав, шо мені нарешті дозволять поховати Джо на «Дубах» у середу. Але в понеділок перед виснов­ками Ґеррет зателефонував і запитав, чи я можу зайти до нього на пару хвилин. Того дзвінка я чекала й боялася, але шо мені ше було робити, то я попросила Селену, шоби нагодувала хлопців на ланч, і пішла. Ґеррет був не сам. З ним ше був доктор, Джон Маколіф. У принципі, я десь такого й чекала, але серце мені всьо одно в грудях опустилося.

Тогди Маколіф був окружним патанатомом. Він вмер через три роки, як снігоочисник врізався в його «фолькс­ваґен-жук». Після того на ту роботу заступив Генрі Браяртон. Якби ту посаду в шістдесят третім займав Браяртон, мені би було набагато легше в голові через ту розмову. Браяртон мудріший, ніж старий Ґеррет Тібодо, але лиш трошка. А от Джон Маколіф… у нього розум був як лампа, шо світить із Батисканського маяка.

Він був щирий бондовий[25] шотландець, який опинився в цих краях відразу, як скінчилася Друга світова, гей-гу берр[26] і всьо таке. Думаю, він, певно, був громадянином Америки, бо докторував і мав посаду окружну, але було добре чути, шо він нетутешній. Але мені то не важило. Я знала, шо прийдеться з ним стрітися, хоч американець він, хоч шотландець, хоч який безбожник-китайоза.

У нього було сніжно-біле волосся, хоч йому й сорок п’ять не було ше, і такі яскраві й різкі сині очі, шо виглядали, як біти на дриль. Як дивився на тебе, то ніби прямо в голову тобі заглядав і складав там думки за алфавітом. Лиш-но я ввиділа, шо він сидить за столом коло Ґеррета, і вчула, як закриваються двері в решту міської канцелярії, знала, шо то, шо буде на наступний день на материку, то і яйця виїденого не варте. Реальне дізнання буде робитися тут, у тій дрібній конторі констебля, де на одній стіні висить календар «Вебер Ойл», а на другій — знимка Ґерретової мами.

— Вибачай, шо турбую тебе в час скорботи, — сказав Ґеррет. Він тер руки, троха нервував, то мені нагадало пана Піза в банку. Але в Ґеррета, певно, було більше мозо­лів на руках, бо звук, шо чувся, як він сував ними туда-­сюда, був гейби тонким наждаком совгали по сухій дошці. — Але доктор, пан Маколіф, має до тебе кілька запитань.

Зі збентеженого виду на лиці Ґеррета, коли той дивився на доктора, було видно, шо він сам не знає, які то запитання, і то мене настрашило ше більше. Мені не подобалося, шо гадки того спритного шотландця настілько серйозні, шо він тримає їх при собі й не дає бідному Ґеррету Тібодо можливості всьо пересрати.

— Прийміть мої щонайглибші кондоленції, мосьпані Сент-Джордж, — каже Маколіф тим своїм густим шотландським акцентом. Він був хлоп невеликий, але всьо одно такий компактний і кріпкий. Мав гарні вусики, такі самі білі, як волосся на голові, був вбраний у вовняний костюм-трійку і не був подібним на місцевих шо за говіркою, шо за виглядом. А ті сині очі свердлили мені чоло, і я ввиділа, шо він до мене ані краплі співчуття не має, шо би він там не балакав. А може, і до нікого він того чуття не мав… і до себе так само. — Я вельми, вельми спочуваю вашому безголів’ю та пені.

«Абсолютно, а якшо я в то повірю, ти мені ше порозказуєш, — подумала я. — Останній раз, шо ти шось там чував, то хіба як треба було в платний виходок зайти, а в тебе шнурочок на копійці тріснув». Але я зібралася з думками й не хтіла ніяк показувати, як мені страшно. Може, він зловив мене, а може, й нє. Мусите пам’ятати, я ж то думала, він мені скаже, шо як вони положили Джо на стіл у підвалі окружної лікарні та розчепірили йому пальці, звідти випав кусочок білого нейлону, клаптик жіночої комбінації. Таке могло бути, нехай, але я не збиралася скулюватися від його очей, шоб він із того тішився. А він звик до того, шо людям незручно, як він на них дивиться. Він то сприймав як належне й любив.

— Дуже вам дякую, — сказала я.

— Чи не були б ви такі ласкаві присісти, мосьпані? — питає він так, ніби ми в його кабінеті, а не в старого переляканого Ґеррета.

Я сіла, а він запитав, чи не даю я йому дозвіл закурити. Я сказала йому, шо лампа й так уже горить, наскілько я виджу. Він засміявся, ніби я шось смішне сказала… але його очі не сміялися. Він дістав із кишені піджака велику чорну трубку з вересу й набив її. Поки то робив, так само не відводив від мене очей. Навіть як затиснув її зубами і з трубки йшов дим, він весь час дивився на мене. Від того мене трясло, як ті очі так заглядали на мене через дим, і я знов подумала про Батисканський маяк — кажуть, шо він світить майже на дві милі, навіть уночі, коли туман такий, шо руками згрібай.

Я зачала троха щулитися від того погляду, хоч зов­сім не намірялася то робити, а далі подумала, як Віра Донован каже: «Маячня — чоловіки щодня вмирають, Долорес». Я подумала, шо Маколіф міг дивитися на Віру, аж доки в нього ті очі не повипадали би, а вона хіба, може би, ноги з одної на другу перехрестила. Від тої думки мене троха попустило, і я знов затихла. Лиш склала руки собі на сумці й чекала, доки він шось скаже.

Нарешті, як він увидів, шо я не впаду з крісла на коліна, шоби признаватися, шо забила свого чоловіка, — йому би, певно, сподобалося ше, шоби я ревіла, як гімнюшка, — він витягнув трубку з рота і сказав:

— Ви повідомили констеблеві, що саме внаслідок дій вашого чоловіка у вас на шиї облишилися ці синці, мосьпані Сент-Джордж.

— Ая, — кажу я.

— Що з ним сиділи на ґанку й обсервували затемнення, коли знічев’я у вас зав’язався конфлікт.

— Ая.

— І чи міг би я поцікавитися, про якого роду конфлікт ідеться?

— Зверха гроші, — кажу я, — знизу пиятика.

— Однак ви ж самотужки придбали йому алкоголь, яким він і довів себе в той день до кондиції сп’яніння, мосьпані Сент-Джордж! Чи ж не так?

— Ая, — кажу я. Я чула, шо хочу ше шось сказати, якось пояснити, але я того не зробила, хоч і могла. Якраз того Маколіф і хтів, розумієте? Шоби я знов летіла вперед. Шоби допояснювалася до якоїсь камери тюремної.

Нарешті він перестав чекати. Покрутив пальцями, ніби шось його дратувало, а далі знов учепився в мене тими очима-маяками.

— Після інциденту з удушенням ви облишили свого чоловіка. Ви подалися на Росіянську лужину, що розташована дорогою на Східний ріг, де планували подивитися затемнення на самоті.

— Ая.

Тут він як нахилиться до мене, дрібними руками та дрібними колінами вперед, і каже:

— Мосьпані Сент-Джордж, а чи відомо вам, у якому напрямку в той день спостерігався рух вітру?

То було як у той день у листопаді шістдесят другого, коли я чуть не звалилася в ту стару криницю, — я ніби вчула той самий тріскучий шум і подумала: «Обережно, Долорес Клейборн. Будь ой яка обережна. Нині такі криниці всюди, і цей хлоп, бляха-муха, знає, де кожна з них».

— Нє, — кажу я. — Не знаю. А та як я не знаю, звідки носився вітер, то значить, шо день був спокійний.

— По правді, тогди був лиш такий, малий бриз… — зачав говорити Ґеррет, але Маколіф підняв руку й обрубав його, як ножем.

— Західний, — сказав він. — Західний вітер, західний бриз, якщо вам так до вподоби, від семи до дев’яти миль на годину, з поривами до п’ятнадцяти. Мені видається дивним, мосьпані Сент-Джордж, що той вітер не доніс вам крики вашого чоловіка, коли ви перебували на Росіянській лужині, за якихось пів милі від нього.

Я ніц не говорила як мінімум секунди три. Я собі постановила, шо буду рахувати до трьох перед тим як відповідати на хоч якесь із його питань. То могло помогти мені, не дати рухатися дуже скоро, шоби ше звалитися в якусь яму, шо він для мене підготовив. Але Маколіф, відай, подумав, шо зловив мене від самого початку, бо нахилився в кріслі, і можу поклястися, шо на пару секунд очі в нього з яскраво-синіх стали калено-білими.

— А мені не дивно, — кажу я. — Як мінімум того, шо сім миль на годину — то чистий сміх у душний день, а не вітер. А ше того, шо там у протоці стояла ціла купа човнів, і всі одне другому гуділи. Та й звідки ви знаєте, шо він узагалі кричав? Ви ж то точно його не чули.

Він відкинувся, видно було, шо троха розчарований.

— Це відносно розумне виснування, — каже він. — Нам відомо, що саме падіння його не вбило, а свідчення судмедексперта чітко вказують на те, що він пережив принаймні один тривалий період перебування при свідомості. Мосьпані Сент-Джордж, якби ви впали в стару криницю й виявили в себе зламану щиколотку, гомілку, чотири ребра й розтягнений зап’ясток, чи не кричали б ви на допомогу і спасіння?

Я зачекала три секунди, кожний раз додавала між ними гарного коника, а далі сказала:

— Ну, я ж не впала в криницю, пане Маколіф. То був Джо, а він пив.

— Саме так, — веде далі Маколіф. — Ви придбали йому пляшку скотчу, хоча всі, з ким я вів розмови, стверджують, що вам остогидло те, що він п’є, хоча коли він пив, то ставав неприємним і буйним. Ви придбали йому пляшку скотчу, і він не просто випив, він був у кондиції сильного сп’яніння. Він був істотно п’яний. Також його рот був наповнений кров’ю, а сорочка вкрита нею аж до самого ременя. Якщо поєднати цей факт зі знанням про зламані ребра й супровідні ушкодження легень, чи знаєте ви, про що це свідчить?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три, гарненький коник.

— Нє, — кажу я.

— Кілька зламаних ребер протнули легені. Такі травми повсякчас призводять до кровотечі, але рідко настільки обширної. Я можу виснувати, що така кровотеча була, мабуть, спричинена тим, що загиблий неодноразово кричав про зарятунок.

Так він і сказав, Енді, — зарятунок.

То не було питання, але я всьо одно порахувала до трьох перед тим, як сказати:

— Ви думаєте, шо він там кричав на поміч. У тім суть, так?

— Ні, мосьпані, — каже він. — Я не просто так думаю. Я маю моральну певність.

Того разу я вже не чекала.

— Пане Маколіф, — кажу, — ви думаєте, шо то я свого чоловіка в криницю кинула?

То його троха стрепенуло. Очі-маяки не просто блимнули, а на пару секунд відразу пригасли. Він ше троха покрутив-повертів свою трубку, далі запхав її назад у рота й потягнув, а весь той час думав, як розібратися з тим.

Перше ніж він шось надумав, вступився Ґеррет. Лице в нього було червоне, як редька.

— Долорес, — каже він, — я впевнений, шо ніхто не думає… маю на увазі, ніхто і не роздумував про то, шо…

— Стоп, — вступає Маколіф. Я на пару секунд збила його з думки, але ввиділа, шо він без особливих проблем до неї вернувся. — Я про це роздумував. Ви, безперечно, усвідомлюєте, мосьпані Сент-Джордж, що частиною моєї роботи є…

— Ой, та ви так не морочтеся тим «мосьпані Сент-Джордж», — кажу я. — Як хочете мене винуватити в тім, шо я скинула свого чоловіка в криницю і стояла над ним, поки той горланив на поміч, то вперед, можете називати мене просто Долорес.

Я не то шоби пробувала дюґнути його тогди, Енді, але най мене грім поб’є, якшо я всьо одно то зробила — другий раз за стілько хвилин. Сумніваюся, шо його так хтось сповідав ше від медуніверситету.

— Ніхто ні в чому вас не звинувачує, мосьпані Сент-Джордж, — каже він весь затиснений, але очі його мені підказали: «Принаймні поки що».

— А, ну то добре, — кажу я. — Бо сама думка, шо я скинула Джо в криницю, — ну то чиста дурниця, розумієте. Він від мене важчий фунтів на п’ятдесят, то як мінімум, а певно, й ше більше. За останні роки він добре жиром обріс. До того ж він не боявся пускати в діло кулаки, як хтось йому перечив чи ставав на дорозі. Я вам то кажу як жінка його, шістнадцять років у шлюбі, але ви й купу других людей можете знайти, які вам то саме скажуть.

Ясне діло, шо Джо вже давно мене не бив, але я ніколи й не пробувала шось поміняти в головах більшості людей з острова, які вже добре звикли до тої картини, і прямо тогди, як Маколіф своїми синіми очима хтів мені в голову залізти, я була дуже тим втішена.

— Ніхто не стверджує, начебто ви штовхнули його в криницю, — каже той шотландець. Уже зачинав скоро відступати. Я в нього по лиці виділа, шо він сам то розуміє, але поняття не має, як то так вийшло. На лиці в нього писалося, шо то я мала би відступати. — Проте він, найпевніше, лементував, розумієте. Мабуть, робив це довго — може, й годинами — і досить гучно.

Один, гарненький коник… два, гарненький коник… три.

— Ага, я, певно, розумію, шо ви хочете сказати, — кажу я. — Певно, ви думаєте, шо він упав туда випадково, а я його чула, але вдавала глуху. То ви то хочете сказати?

У нього по лиці я ввиділа, шо то якраз то, шо він хтів сказати. Я ше ввиділа, шо він злий, бо всьо пішло не так, як він собі планував, як у нього все всьо йшло в таких розпитах. На щоках у нього виступило по ясно-червоній плямці. Я була рада то видіти, бо так і хтіла, шоби він злився. З такими хлопами, як Маколіф, легше мати діло, як вони злі, бо такі, як він, звикли зберігати спокій тогди, як інші навколо них його втрачають.

— Мосьпані Сент-Джордж, нам тут із вами буде вельми складно досягти хоч якихось успіхів, якщо ви продовжите відповідати на мої запитання власними.

— Ну але ж ви ніц не спиталися, пане Маколіф, — кажу я, лупаючи на нього широкими невинними очима. — Ви сказали, шо Джо, певно, горланив — «лементував», так ви сказали, якшо точно, — того я просто й спиталася, чи…

— Гаразд, гаразд, — каже він і так кидає свою трубку в Ґерретову попільницю з латуні, шо аж дзенькнуло. Тепер очі в нього аж горіли, а на чолі виросла червона смуга, шо кольором якраз пасувала до плямок на щоках. — Чи чули ви, мосьпані Сент-Джордж, як він кликав на допомогу?

Один, гарненький коник… два, гарненький коник…

— Джоне, я не думаю, шо є аж така потреба напускати­ся на ту жінку, — ввірвався Ґеррет, із таким голосом, шо йому незручно, як ніколи, і, курча, ше й знов збив кон­центрацію тому малому дженджикуватому шотландцю. Я чуть уголос не засміялася. Якби не витримала, було би мені зле, я в тім не сумніваюся, але всьо одно було близько.

Маколіф махнув руками й каже Ґерретові:

— Ви погодилися, щоб я з цим розібрався.

Бідний старий Ґеррет відкинувся в себе в кріслі так скоро, шо чуть не беркицьнувся з нього, і ну точно собі шось у шиї скрутив.

— Добре, добре, не треба гарячкувати, — буркоче він.

Маколіф обернувся до мене, готовий уже повторити питання, але я йому того не вділила. Тогди я вже дорахувалася майже до десяти.

— Нє, — кажу я. — Я не чула ніц, лиш людей у протоці, які гуділи в гудки і на всю голову вересканили, як зачалося затемнення.

Він чекав, шо я ше шось скажу, — показував свій трюк, як сидіти тихо, а люди най самі летять у гущак, — і між нами затягувалася тишина. Я просто тримала руки складеними зверху в себе на сумочці й думала, най собі тягнеться. Він дивився на мене, а я на нього.

«Ти говоритимеш зі мною, жінко, — було в його очах. — Ти розповіси мені все, що я хочу почути… двічі, якщо я так схочу».

А мої очі їм відвічали: «Та нє, куме. Можеш скілько хоч’ сидіти й свердлити мене тими барвінковими ромбовими бітами на місці очей, хоч доки пекло не замерзне, але більше ні слова з мене не витягнеш, якшо сам писка не розтулиш і не спитаєш».

Отак ми й лупали одно на друге, дуелювали очима, можна сказати, і ближче до кінця я чула, шо слабну, хочу йому шось сказати, навіть якшо просто: «Вас мама не вчила, шо витріщатися негарно?» Тут заговорив Ґеррет — точніше його черево. Воно видало довгий звук «брой-й-й-й-й-н-н-н-н-н-н-н-н».

Маколіф глянув на нього, згиджений, аж не можу, і Ґеррет витягнув свій кишеньковий ніж і зачав чистити собі ним нігті. Маколіф із внутрішньої частини свого вовняного піджака (вовняного! в липні!) витягнув записник, шось там подивився, далі сховав назад.

— Він пробував вилізти, — каже він так просто, як хтось міг би сказати «Маю зустріч в обід».

По відчуттях було так, ніби хтось мене в крижі м’ясною вилкою штрикнув, там, де Джо вдарив поліном, але я ніяк не хтіла то показувати.

— Ая, та? — кажу я.

— Так, — каже Маколіф. — Шахту колодязя вимощено великими глибами (але він сказав «ґлиби», Енді, як вони говорять), і на кількох нам вдалося знайти криваві відбитки долонь. Нам видається, він став на ноги, тоді зачав повільно підійматися. Це був, мабуть, геркулесів подвиг, робити це всупереч болю, настільки нестерпучому, що мені навіть важко й уявити.

— Мені шкода, шо він так страждав, — сказала я. Голос у мене був спокійний, як ніколи, — ну, мені він таким здавав­ся, — але я чула, як під пахвами виступає піт, і пам’я­тала, як від страху той піт так само в мене на чолі виступає або в ямочках на скронях, де йому то буде видно. — Бідний Джо.

— Так, безумовно, — каже Маколіф, а очі-маяки свердлять і блимають. — Бідний… Джо. На мою думку, він міг і вилізти самотужки. Найпевніше, невдовзі після цього він би помер, але так. Припускаю, він міг вилізти. Однак щось завадило йому це зробити.

— Шо завадило? — питаюся я.

— У нього тріснутий череп, — каже Маколіф. Очі зорі­ли, як ніколи, а от голос став м’яким, як у кота муркання. — У нього між ногами ми знайшли великий камінь. Він був укритий кров’ю вашого чоловіка, мосьпані Сент-Джордж. І в тій крові ми знайшли дрібні фраґменти порцеляни. Знаєте, який я можу зробити з цього висновок?

Один… два… три.

— Певно, той камінь збив йому вставні зуби, а не лиш голову, — кажу я. — Зле — Джо їх любив, та й тепер не знаю, як Люсьєн Мерсьєр зробить так, шоби він добре виглядав без них.

Як я то сказала, Маколіф губи підняв так, шо я добре роздивилася, які в нього зуби. Ніяких протезів. Я собі думаю, він хтів, шоби то виглядало як усмішка, але то так не виглядало. Анітроха.

— Так, — каже він і показує свої два ряди дрібосеньких зубів аж до самих ясен. — Такий висновок зробив і я — що це осколки порцеляни з нижньої щелепи. А тепер зверніть на це увагу, мосьпані Сент-Джордж. Чи не спадає вам на думку, як той камінь міг уразити вашого чоловіка саме в мить, коли він от-от міг вибратися з колодязя?

Один… два… три.

— Нє, — кажу я. — А вам?

— Так, — каже він. — Я маю сильну підозру, що хтось вийняв його із землі та по-звірячому і зі злим наміром ударив Джо в обернене догори в благанні обличчя.

Після того ніхто ніц не говорив. Я хтіла, видить Бог. Я хтіла скоро, як могла, підскочити і сказати: «То була не я. Може, хтось то і зробив, але то не я». Але я не могла, бо я знов була в ожиннику, і того разу там усюда були ті срані криниці.

Замість того, шоб говорити, я просто сиділа й дивилася на нього, але й чула, як із мене знов хоче литися піт і як складені руки хочуть зімкнутися одна з другою. Нігті побіліють, як я то зроблю… і він то примітить. Маколіф — то був такий хлоп, сотворений, шоби такі штуки примічати. Я би стала ше одним розколом, куда би він світив своїм Батисканським маяком. Я попробувала думати про Віру, і як би на нього дивилася вона — ніби він просто кусочок псячого гімна на її капці, — але коли його очі так мене свердлили, як тогди, добра з того було небагато. Перед тим було так, ніби вона коло мене в кімнаті, але тепер уже нє. Тепер там була лиш я, той причепурений доктор-шотландець, який, певно, мав себе за якогось детектива-аматора з журналів (і чиї свідчення вже зо пів десятка людей по всім узбережжі відправили в тюрму, як я потому взнала), і я чула, шо все ближче й ближче до того, шоби розтулити писок і шось бовкнути. Але біда в тім, Енді, була, шо я зеленого поняття не мала, шо ж то буде, як нарешті бовкнеться. Я чула, як у Ґеррета на столі цокає годинник, — то був такий гучний порожній звук.

І я вже збиралася шось казати, але тут одна людина, про яку я забула, — Ґеррет Тібодо, — заговорила замість мене. Він заговорив схвильованим скорим голосом, і до мене дойшло, шо він так само не міг витримати ту тишину — певно, думав, шо вона так і буде тягнутися, доки хтось не крикне, просто шоби зняти напругу.

— Але, Джоне, — каже він, — я думав, ми погодилися, шо як Джо якось потягнув сам за той камінь, він міг вискочити із землі і сам…

— Мосьпане, може б, ви замкнули пельку! — крикнув на нього Маколіф високим роздроченим голосом, а я розслабилася. Скінчилося. Я то знала, і, думаю, той дрібний шотландець також то знав. То було так, ніби нас двоє було в якійсь чорній кімнаті, і він мені скоботав лице чимсь таким, як лезо… а тут той старий незґрабний конс­тебль Тібодо вдарився пальцем на нозі, упав на вікно, і з грюком-стуком тінь пропала, зайшло сонячне проміння, і я ввиділа нарешті, шо то він насправді мене пір’ям чіпає.

Ґеррет шось буркнув, шо нема потреби, шоби Маколіф так до нього балакав, але доктор на то не звернув уваги. Він обернувся знов до мене і спитав:

— Отже, мосьпані Сент-Джордж? — так різко, ніби я була загнана в кут, але тогди ми вже обоє знали, шо так не є. Всьо, шо він міг, — то надіятися, шо я змилюся… але я мала думати про своїх трьох дітей, а діти вчать бути обережною.

— Я вже вам сказала то, шо знаю, — кажу я. — Він напився, поки ми чекали на затемнення. Я йому канапку зробила, думала, то його троха витверезить, але нє. Він став кричати, далі душити мене і троха лупцювати, то я й пішла на Росіянську лужину. Як вернулася, його не було. Думала, він до когось із приятелів пішов своїх, але весь той час він був у криниці. Може, хтів піти коротшою дорогою. Може, навіть пішов шукати мене, хтів вибачитися. Того я вже ніколи не взнаю… може, воно й так. — Я пильно на нього глипнула. — Самі троха своїх лікарств попробуйте, докторе, пане Маколіф.

— Не переймайтеся порадами, добродійко, — каже Маколіф, а ті червоні плямки в нього на щоках горять так, шо аж ну. — Чи щасні ви, що він помер? Ви мені скажіть!

— А чорти би вас ухопили, шо то взагалі має до того, як він вмер? — питаюся я. — Господи-Боже, шо у вас у голові?

Він не відповів — лиш узяв свою трубку в руку, яка лиш трошечка тряслася, і далі взявся її палити. Більше він ніц мене не питався. Останнє, шо мене в той день спитали, то було від Ґеррета Тібодо. Маколіф того не питав, бо то не було важливо, як мінімум йому. Але то шось значило для Ґеррета, і навіть більше для мене, бо як я в той день вийшла з міської канцелярії, ніц не скінчилося. Можна було сказати, як я вийшла, то всьо лиш зачиналося. То останнє питання і то, як я на нього відповіла, дуже багато значило, бо зазвичай то, шо в судовій залі навіть не згадують, про то найбільше шепчуться через тини, поки жінки вішають шмаття, чи на човнах, коли ловлять лобстерів і хлопи сидять спинами до стернових рубок та обідають. Від того в тюрму, може, й не підеш, але через них тебе місто може й повісити.

— Бога ради, нашо ти йому взагалі купила то віскі? — якось аж проблеяв Ґеррет. — Шо тобі зайшло, Долорес?

— Я думала, він мене не буде чіпати, як троха вип’є, — сказала я. — Думала, ми зможемо посидіти тихо-мирно, подивитися на затемнення і він мене не буде чіпати.

Я не плакала, по-справжньому нє, але відчула, як по щоці потекла одна сльоза. Деколи думаю, шо причина, як я змогла далі тридцять років прожити на Літл-Толі, — то та одна сльоза. Якби не вона, мене би вижили звідси своїми шепотіннями, зачіпками й пальцями за спиною — ая, кінець кінцем, вони ше можуть. Я баба моцна, але не знаю, чи є хто аж така моцна, шоби тридцять років витримувати поговори й анонімні записки, як то «Тобі душогубство з рук зійшло». Такі мені приходили — і я більш-менш знаю, хто їх слав, хоч уже толку з того, як стілько років минуло, — але й ті перестали, як восени того року знов зачалася школа. Того, певно, можна сказати, шо більшою частиною життя і тим, шо я тут зара’ роблю так само, я завдячую тій одній сльозі… і Ґерретові за то, шо він розніс, шо серце в мене не настілько кам’яне, троха я таки за Джо поплакала. І там не було ніякого розрахунку, навіть не думайте собі таке брати в голову. Я думала про то, як мені шкода, шо Джо прийшлося так помучитися, як ото повів той дженджикуватий шотландець. Хоч скілько він усього наробив і як я його стала ненавидіти, відколи взнала, до чого він там пхається з Селеною, я точно не хтіла, аби він мучився. Я думала, він упаде і зразу вмре, Енді, — Христом-Богом клянуся, я думала, шо він умре відразу.

Бідний старий Ґеррет Тібодо почервонів, як дорожній знак. Він вирвав кусок «клінекса» з коробки на столі та якось тицьнув мені, а голову відвернув, — я собі думаю, чекав, шо після першої сльози полиє фонтан, — а потому вибачився, шо влаштували мені «такий стресовий допит». Можу закластися, шо то було, певно, найскладніше слово, яке він знав.

Маколіф на то видав лиш таке «гем-м-м-м!», сказав шось про то, шо буде на виголошенні висновків дізнання, шоби послухати, як зафіксують моє свідчення, і пішов собі — крадькома так вийшов, якшо чесно, але дверима за собою так лупнув, шо аж скло задзвеніло. Ґеррет зачекав, доки той зовсім піде, далі провів мене до дверей, тримав мене за руку, але всьо одно не дивився (то, по правді, було троха смішно) і весь час шось бурмотав. Не знаю, шо він там бурмотав, але, думаю, то так Ґеррет вибачався. В того хлопа було м’яке серце, і він не міг дивитися, як хтось сумує, за то я ручаюся… і ше шо скажу за Літл-Тол: де би ше такий хлоп міг не лиш пробути констеблем майже двадцять років, але ше й дістати вечерю в кафе на свою честь і овації в день, як нарешті пішов на пенсію? Я вам скажу, шо думаю: місце, де добросердий хлоп зміг стати головним правоохоронцем, — то не таке вже погане місце, аби там пожити. Абсолютно. Та всьо одно я ніколи так не раділа звуку закритих дверей за мною, як у день, коли то зробив Ґеррет.

Значить, то було страшне тяжко, і висновки дізнання на другий день навіть не дорівнялися. Маколіф питався мене багато того самого, і питання були тяжкі, але вони вже на мене так не тиснули, ми обоє то знали. Та моя одна сльоза — то дуже добре, але питання Маколіфа — а ше то, шо всі виділи, який він злий на мене, — багато доклалися до того, шо всі на острові зачали про то балакати. Ну але шо ж. Всьо одно би говорили, хіба нє?

Вердикт був «смерть із необережності». Маколіфу то було не до вподоби, і в кінці він зачитав свої результати мертвим голосом та й бодай раз не відірвався від листочка, але то, шо він сказав, було офіційне: Джо впав у криницю, поки був п’яний, певно, кричав на поміч якийсь час, але ніхто того не чув, то він попробував вилізти звідти своїми силами. Майже виліз, але далі вчепився на кепський камінь. Той вирвався, влупив його по голові так сильно, шо розколов череп (то вже не кажучи про протези) і збив його знов на дно, де Джо й помер.

Певно, найважніше — і я до того дойшла хіба пізніше — було то, шо вони не могли найти для мене якийсь мотив. Ясне діло, шо люди в місті (і пан Маколіф, аякже) думали, якби я то таки зробила, то для того, шоби він перестав мене бити, але то саме по собі не було настілько серйозне. Лиш Селена і пан Піз знали, який у мене насправді міг бути мотив, і ніхто, навіть такий розумаха, як пан Маколіф, не додумався допитати пана Піза. А той і сам нікуда не звернувся. Якби десь виступив, виплила би наша балаканка в «Гомінкім буї» і в нього би, певно, були проблеми в банку. Я ж бо вговорила його порушити правила, як-не-як.

А Селена… ну, я думаю, Селена своїм судом мене судила. Подеколи я згадую ті її очі, темні й рвучкі, і в голові чую, як вона питає: «Ти йому щось зробила? Зробила, мамо? То я винна? То я маю за то заплатити?»

І я думаю, вона таки заплатила — ото найгірше. Та маленька дівочка, яка ніколи дальше Мейну не виїздила, доки не поїхала в Бостон на змагання з плавання, як їй було вісімнадцять, стала мудрою успішною кар’єристкою в Нью-­Йорку — два роки тому про неї навіть у «Нью-Йорк Таймз» написали статтю, ви знали? Вона пише в ті всілякі журнали, але всьо одно знаходить час раз на тиждень написати і мені… але то як листи з обов’язку, так само як дзвінки по телефону два рази на тиждень. Думаю, ті дзвінки і щебетливі маленькі послання — так вона відплачує за то, шоби серце мовчало й не казало, як вона не хоче більше ніколи сюда приїздити, як вона зі мною розірвала контакт. Так, думаю, вона заплатила, точно. Думаю, вона, шо найменше зі всіх завинила, заплатила найбільше і платить досі.

Їй сорок чотири роки, вона не вийшла заміж ні разу, дуже худа (то я виджу по знимках, шо вона деколи шле), і, думаю собі, вона випиває — я то не раз чула по її голосу, як вона дзвонила. Я собі думаю, то може бути одна з причин, чого вона сюда більше не приїздить — не хоче, аби я виділа, шо вона п’є, як пив її тато. Або, може, боїться того, шо може ляпнути, як забагато вип’є, а я буду близько. Того, шо може спитати.

Але ви не беріть до голови. Шо було, то загуло. Мені всьо зійшло з рук, то найважніше. Якби була якась страхівка або якби Піз не тримав язик за зубами, не думаю, шо так би вийшло. З тих двох варіантів добрячий страховий поліс був би, певно, гіршим. Останнє, шо на тім білім Божім світі мені треба було, то аби якийсь мудрагель-страховик злигався з тим головатим дрібним доктором-шотландцем, в якого вже всьо кипіло від того, шо його перебила якась дурноверха баба з острова. Нє, якби їх було двоє, вони би мене напевне вичислили.

То шо ж сталося? Ну, та то, шо, я собі уявляю, все стається в таких справах, як людину вже вбили, а винних не знайшли. Життя пішло далі, та й усьо. Ніхто не прибіг з якоюсь інформацією в останній момент, як то в кінах буває, я більше нікого не забила, і Бог сам не уразив мене блискавкою. Може, Він подумав, шо як пустити в мене блискавку через такого, як Джо Сент-Джордж, то буде дурна трата електрики.

Життя просто йшло собі далі. Я вернулася на роботу в Соснину до Віри. Селена знов зійшлася зі старими коліжанками, як вернулася в школу восени, і деколи я чула, як вона сміється по телефону. Малий Піт, як новина нарешті до нього дойшла, то сприйняв тяжко… і так само Джо-молодший. Джої навіть гірше, ніж я чекала, як по правді. Він троха схуд, і йому снилося всіляке страшне, але до наступного літа він виглядав уже знов досить добре. Єдине, шо справді змінилося до кінця 1963-го, то я закликала Сета Ріда, шоби накрив ту стару криницю цементом.

Через пів року після того, як Джо вмер, його майно було влагоджено в окружнім суді по спадкоємних правах. Мене там навіть не було. Десь через тиждень мені при­йшов документ, де писало, шо всьо тепер моє — я могла то продати, обміняти чи викинути в море. Як я скінчила передивлятися, шо він там лишив, то подумала, шо останній варіант виглядав найліпше. Але от одна несподівана штука, шо я для себе відкрила: як твій чоловік несподівано вмирає, зручно, якшо його друзі — ідійоти, як у Джо. Я продала старе короткохвильове радіо, з яким він бавився років десять, Норрісу Пінетту за двадцять п’ять долярів, а три старі таратайки, шо поростали мохом на заднім подвір’ї, — Томмі Андерсону. То дурило втішилося як дитина з тої покупки, а за гроші я купила «шеві» п’ятдесят дев’ятого року, в якого хрипіли клапани, але їздив він загалом добре. Ше я зробила так, шоби ощадкнижка Джо перейшла мені, і заново відкрила рахунки дітям на коледж.

А, і ше дешо — в січні 1964-го я вернула собі дівоче прізвище. Я не зробила з того якихось страшних церемоній, але дідька лисого, аби я носилася до кінця життя з тим «Сент-Джордж», як кітка з бляшанками на хвості. Можна сказати, я зрізала шнурочок із банкою… але його самого я не позбулася так легко, як його прізвища, то я вам скажу.

Я не то шоби й думала, шо так буде. Мені шістдесят п’ять, і десь п’ятдесят із тих років я знаю, шо бути людиною — то робити вибір, а потому платити рахунки, як вони приходять. Деякі вибори страшенно паршиві, але то не значить, шо людина може просто так їх лишити й піти — особливо як та людина має когось, хто від неї залежить і сам не дасть собі ради. В таких випадках мусиш просто зробити найліпший вибір, а далі за нього платити. У мене платою були купа ночей, як я будилася в холоднім поту від поганих снів, і ше більше таких, коли я взагалі не спала. То, і ше звук, який видав камінь, коли я влупила його в лице, розбила череп і щелепи, — той звук, як фарфоровий таріль об цегляний камін. Я його тридцять років чую. Деколи я від нього буджуся, деколи не можу від нього заснути, а деколи він раптом вигулькує серед білого дня. Я можу замітати вдома ґанок, чи натирати у Віри столові прибори, чи сидіти обідати перед телевізором, Опру дивитися, і тут я його чую. Той звук. Або удар, як він упав на дно. Або його голос із криниці: «Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…»

Я не думаю, шо ті звуки, які я чую, чимсь відрізня­ються від того, шо там Віра виділа, як волала про дроти в кутах чи ковтунці під ліжком. Були часи, особливо після того, як стало вже дійсно зле, я залазила до неї в ліжко, обіймала й думала про той звук від каменя, далі закривала очі і думала про таріль, шо б’ється об цегляний камін на дрібні друзки. Як я то виділа, то обіймала її так, гейби вона моя сестра або гейби вона — то я сама. Ми лежали в ліжку, кожна зі своїм страхом, і нарешті засинали, — вона зі мною, шоби прогнати ковтунці, а я з нею, шоби прогнати звук тареля, — і деколи, перед тим як заснути, я думала: «Отак. Отак платиш за то, шо ти сука. Нема сенсу казати, шо якби не була сукою, то не прийшлося би платити, але деколи світ робить тебе сукою. Як надворі темно і страшно і є лиш ти, яка може запалити світло і глядіти його, то мусиш бути сукою. Але яка ж то ціна. Ціна страшна».

Енді, шо скажеш, можна мені ше капельку з тої твоєї пляшки? Ні душі не скажу.

Дякую. І дякую тобі, Ненсі Бенністер, за то, шо витримала таку язикату стару цьотку, як я. Як твої пальці?

Правда? Добре. Не падай духом. Знаю, переповіла всьо догори сракою, але думаю, шо нарешті дойшла до частини, яку ви дійсно хочете почути. То добре, бо вже пізно і я змучена. Я всьо своє життя проробила руками, але не пам’ятаю, шоби ше коли була така змучена, як тепер.

Вчора зрання — ніби шість років минуло, але то було лиш учора, — я вішала попране шмаття, а у Віри був її ясний день. Того то й було так несподівано, певно, й того я так спереживалася. Коли в неї були ясні дні, вона деколи бувала сукою, але то був перший і останній раз, шо вона була помішана.

Значить, я була внизу на боковім подвір’ї, а вона вгорі в своїм кріслі, наглядала за роботою, як вона то любила. Подеколи вона мені горлала вниз:

— Шість прищіпок, Долорес! Шість прищіпок на кожнісіньке простирадло! Навіть не думай лиш на чотири прищепити, бо я дивлюся!

— Ага, — кажу я, — я знаю, і ти ше й, певно, хтіла би, шоби на сорок градусів менше тут було і двадцятивузловий шторм гуляв.

— Що? — каркає вона мені. — Що ти сказала, Долорес Клейборн?

— Кажу, хтось, певно, в саду гній розтрясає, — кажу я, — бо шось тут гімном пахне сильніше, ніж я привикла.

— Мудруєш, Долорес? — гукає вона мені надтріснутим тремким голосом.

Вона так звучала, як у дні, коли забагато променів сонця падало на її стрих. Я знала, шо пізніше вона знов може схотіти наробити збитків, але я через то не переживала — тогди я тішилася, шо вона хоч троха тями має. Чесно вам скажу, було так, як у колишні часи. Скілько вона клопоту приносила за останні три чи чотири місяці, як скалка в сраці, то було якось приємно, шо вона вернулася… хоч троха тої Віри, скілько могло вернутися.

— Нє, Віро, — гукнула я їй. — Якби мудрувала, то вже давним-давно перестала би тут робити.

Я чекала, шо вона мені ше шось крикне, але ніц не було. То я й собі далі вішала її простині, підгузки, митки і всьо таке. І тут, як мені ше пів кошика лишалося, я стала. Якесь зле чуття в мене було. Не можу сказати, чого чи коли воно зачалося. Раптом я була просто на тім місці. І на секунду мені прийшла якась дуже дивна думка: «Та дівочка в небезпеці… та, яку я виділа на затемнення, та, шо виділа мене. Вона вже дуже виросла, майже віку Селени, але вона в страшній біді».

Я обернулася і підняла голову, чуть шо не чекала ввидіти ту дівочку в яскравім сарафані в смужку і з рожевою помадою вже старшою жінкою, але нікого я не ввиділа, і то було неправильно. Неправильно, бо там мала бути Віра, чуть не на дах залазити, шоби точно перевірити, скілько я прищіпок чіпаю. Але її не було, і я не розуміла, як так, бо я сама ж її в інвалідне крісло посадила і поставила на підпірку, коли розмістила її коло вікна, так, як вона то любить.

А потому я вчула її крик.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с…

Такий мороз мені по шкірі пробіг, як я то вчула, Енді! Ніби Джо вернувся з того світу. На секунду я просто завмерла на місці. Але тут вона знов закричала, і той раз я впізнала, шо то вона.

— Ду-лор-р-р-р-ис-с-с-с… Ковтунці! Вони всюди! О, Господи-Боже! О, Господи-Боже! Поможи, Ду-лор-р-р-р-р-ис-с-с… Поможи мені!

Я кинулася до хати, перечепилася через той драний кошик і влетіла через нього в простині, які шойно повішала. Я якось у них заплуталася і мусіла видиратися, аби вийти. З хвилину здавалося, шо простині виростили собі руки й хочуть мене душити або просто стримати. І весь той час Віра далі кричала, і я згадала один сон, шо мені якось снився, про голову з порохів і її довгі корчуваті зуби з порохів. Але того разу в голові я ввиділа лице Джо, і очі в нього були темні та порожні, ніби хтось загнав дві вуглини в хмару з порохів, і так вони й висіли.

— Долорес, прошу тебе, скоріше! Поспіши, будь ласка! Ковтунці! КОВТУНЦІ ВСЮДИ!

Далі вона просто кричала. То було жахіття. У найдикіших снах ви би й не подумали, шо така стара груба бабера, як Віра Донован, може так голосно кричати. То ніби в кінці світу вогні й потопи склалися в одне.

Я якось вибилася з тих простиней, і як вийшла, відчула, як у мене тріснула бретелька комбінації, точно так, як у день затемнення, коли Джо чуть не вбив мене, доки я його не заткнула. І знаєте то чуття, коли здається, шо ти вже десь була і знаєш всьо, шо люди будуть говорити, ше до того, як вони то скажуть? То чуття на мене найшло так сильно, шо навколо мене ніби мари якісь були, лоскотали мене невидимими пальцями.

І знаєте, ше шо? То були ніби порохняві мари.

Я забігла на кухню і кинулася вгору сходами так скоро, як мене несли ноги, і весь той час вона кричала, кричала і кричала. Комбінація на мені зачала сповзати, і як я вийшла на задній сходовий майданчик, то роззирнулася і була певна, шо прямо ззаду себе ввиджу Джо, який лапається за край спідниці.

А тогди я обернулася в другий бік і ввиділа Віру. Вона на три чверті вийшла в коридор до сходів, шкандибала спиною до мене і кричала по дорозі. На сидячці її нічної сорочки була велика коричнева пляма, де вона закалялася, — того разу не зі зла і не для пакості, а від чистого холодного страху.

Її інвалідне крісло впоперек застрягло в дверях спальні. Вона, певно, зняла гальмівну підпірку, як увиділа то, шо її так настрашило. Раніше все, як у неї бували ті жахіття, єдине, шо вона могла робити, то сидіти чи лежати на місці й репетувати на поміч, і купа людей би сказали вам, шо вона не може рухатися своїми силами, але вчора вона могла, я вам клянуся. Вона зняла гальмо на кріслі, обернула його й покотила по кімнаті, тогди якось вилізла з нього, як воно застрягло у дверях, і далі поштильгукала по коридору.

Я стояла як вкопана перші секунди дві, дивилася, як її хитає, і думала, шо ж вона такого ввиділа, шо так її настра­шило, аж вона взялася робити то, шо взялася, ходити, хоч часи, коли вона могла ходити, вже давно скінчилися, — шо ж то таке, шо вона могла називати лиш ковтунцями.

Але я і виділа, куда вона лізе — до передніх сходів.

— Віро! — крикнула я їй. — Віро, доста тої дурноти! Впадеш, Віро! Стій!

І кинулася бігти, як могла. То чуття, шо всьо діється по другім колі, знов найшло на мене, але того разу я чулася, ніби я була за Джо, шо то я хочу догнати і злапати.

Не знаю, чи то вона мене не чула чи чула, але своїми сумбурними мозками думала, шо я спереду неї, а не ззаду. Всьо, шо я точно знаю, то то, шо вона далі репіжила:

— Долорес, поможи! Поможи мені, Долорес! Ковтунці! — і полізла ше скоріше.

Вона вже пів коридору пройшла. Я пробігла повз двері її кімнати й добряче вгараталася кісточкою об підставку для ніг на кріслі — осьо, можете подивитися на синяк. Я бігла скоро, як могла, кричала: «Стій, Віро! Стій!» — доки мені в горлі не задерло.

Вона пройшла майданчик і виставила ногу в повітря. Я би не могла її тогди спасти — я би лиш потягнула себе за нею додолу, — але в такій ситуації нема часу думати про втрати. Я скочила за нею, якраз коли та нога опустилася по повітрю і вона зачала хилитися вперед. Я встиг­ла ше останній раз глипнути на її лице. Не думаю, шо вона знала, шо падає. На лиці в неї не було ніц, крім банькатого переполоху. Я вже виділа таке лице, хоч не з таким глибоким переляком, але я вам скажу точно, шо то ніяк страху впасти не стосувалося. Вона думала про то, шо ззаду неї, а не то, шо спереду.

Я кинулася рукою в повітря, але ніц не вхопила, крім дрібненької складки її нічнушки двома пальцями лівої руки. Вона крізь них ковзнула, як шепіт.

— Ду-лор-р-р-р… — закричала вона, а далі вчувся ­міцний такий м’ясистий гуп. У мене кров стигне, як згадую той звук. Точно такий самий, як тогди, коли Джо впав у криницю. Я ввиділа, як вона полетіла колесом, а так вчула, як шось хруснуло. Звук був чистий і грубий, як палиця хмизу об коліно. Я ввиділа, як їй збоку голови чвиркнула кров, і більше я ніц видіти не хтіла. Я так скоро обернулася, шо ноги одна за одну зачепилися і я впала на коліна. Знов дивилася в коридор, і як вви­діла, шо там, то закричала. Там був Джо. Пару секунд я виділа його так само ясно, як ото тепер виджу тебе, Енді. Його запилюжене оскалене лице визирало на мене з-під інвалідного крісла, через спиці колеса, шо застрягло в дверях.

А далі він щез, і я чула лиш, як вона стогне і плаче.

Я би не повірила, шо вона переживе то падіння. Дотеперка в то не вірю. Джо так само не відразу вмер, звісно, але він був хлоп у розквіті сил, а то була стара заплила жиром жінка, в якої було зо шість дрібних інсультів і як мінімум три великі. Не було мулу й рідоти, які би пом’якшили їй падіння, як йому.

Я не хтіла спускатися до неї, не хтіла дивитися, яка вона поломана і в крові, але ж таке питання навіть не стояло. Я була там одна, шо значить, я мусіла зголоситися. Як я встала (мусіла підтягнутися за балясину нагорі поруччя, бо так у мене пливли коліна), то стала ногою собі на крайку комбінації. Тріснула друга бретелька, і я троха підняла капот, шоби зняти її… і то було точно так само, як тогди. Пам’ятаю, шо подивилася собі на ноги, шоби перевірити, чи вони не подряпані та не в крові від колючок ожиннику, але такого, звісно шо, не було.

Мене всю било в гарячці. Якшо ви якось бували страшне хворі, шо в вас була сильно-сильно висока температура, то знаєте, про шо я. Ви ніби не чуєте себе не в цім світі, але і в нім так само нє. Ніби всьо обернулося на скло, і вже ніц не можна добре й міцно злапати, всьо дуже слизьке. От десь так я чулася, як стояла на тім майданчику, мертвою хваткою тримала ту балясину й заглядала, де ж вона впинилася.

Вона лежала близько до середини сходів, і обидві її ноги були так скручені під нею, шо їх ледве було видно. З одного боку збідованого старого лиця їй текла кров. Як я докульгала до неї, а по дорозі так і трималася за поруччя, як за життя, одно її око крутнулося в очниці, бо вона мене примітила. Виглядала як тварина в сильці.

— Долорес, — прошепотіла вона. — Той сучий син за мною роками гнався.

— Тихенько, — сказала я. — Не балакай.

— Так, гнався, — сказала вона, ніби я їй заперечила. — Ой, ну й козел. Хамливий козел.

— Я піду вниз, — кажу я. — Викличу доктора.

— Ні, — каже вона. Потягнулася рукою і взяла мене за зап’ясток. — Ніякого лікаря. Ніякої лікарні. Ковтунці… навіть там. Всюди.

— Віро, з тобою всьо буде добре, — кажу я і вириваю руку. — Ти лиш лежи й не рухайся, і всьо буде добре.

— Долорес Клейборн каже, що зі мною все буде доб­ре! — каже вона, і тим сухим різким голосом, як перед її нападами і як їй усьо в голові тьмарилося. — Яке полегшення — вислухати професійну думку!

Вчути той голос після того, як він на стілько років пропав, то було як ляпаса дістати. Від шоку в мене аж переполох пропав, і я перший раз по-справжньому подивилася їй у лице, як дивишся на людину, яка точно знає, шо каже, і кожне слово в неї серйозне.

— Я що жива, що мертва — однаково, — каже вона, — і ти це знаєш так само, як і я. Думаю, я зламала хребет.

— Віро, ти того не знаєш, — кажу я, але вже так не рвалася до телефона, як перед тим. Я, певно, знала, шо зара’ буде, і якби вона попросила мене то, шо збиралася, я не знала, як би я їй відказала. Я їй винна від того дощового осіннього дня в 1962-м, коли сиділа в неї на ліжку і ревіла з фартухом на лиці, а Клейборни все віддають борги.

Як вона знов до мене заговорила, розум її був так само ясний і світлий, як тридцять років тому, коли ше Джо був живий, а діти ше були вдома

— Я знаю, що мені залишилося вирішити лише одну річ, — каже вона, — це те, чи я помру тоді, коли мені відведено, чи в якійсь лікарні. У лікарні — це буде задовго. Мій час — тепер, Долорес. Мені остогидло бачити обличчя чоловіка по кутках, коли я ослаблена й поплутана. Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той «корвет» із кар’єру при місячнім світі і як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку…

— Віро, я не знаю, шо ти говориш, — кажу я.

Вона підняла руку й секунди дві махала на мене по-старому, нетерпляче. Потому рука впала на сходи коло неї.

— Я втомилася обсцикати собі ноги й забувати, хто до мене приходив через пів години після того. Я хочу з цим покінчити. Ти допоможеш мені?

Я вклякла коло неї, взяла за руку, шо впала на сходи, і притисла собі до грудей. Я згадала той звук, шо видав камінь, як врізався Джо в лице, — звук, гейби фарфоровий таріль б’ється на уламки об цегляний камін. Я задумалася, чи зможу ше слухати той звук і не стратити розум. І знала, шо воно звучатиме так само, бо вона звучала точно як він, як кликала мене, звучала, як він, як упала на сходи, побилася, як усе боялася, шо робітниці поб’ють делікатну посуду, шо вона тримала у вітальні, а моя комбінація лежала згори на майданчику маленькою кулькою білого нейлону, і обидві бретельки там трісли, і то було точно так само, як тогди. Якшо я її прикінчу, буде звучати так само, як тогди, коли я прикінчила його, і я то знала. Ая. Я то знала так само, як знала, шо Східна вулиця кінчається тими старими благими сходами вниз збоку Східного рогу.

Я тримала її руку й думала, який усе-таки світ є — як деколи в кепських хлопів трафляються кепські випадки, а добрі жінки стають суками. Я дивилася, як страшно, безпорадно її очі закочуються, шоби дивитися мені в лице, і примітила, як кров із рани на скальпі стікає глибокими зморшками на щоках, ніби весняний дощ збігає виораними борознами вниз.

Я кажу:

— Якшо ти того хочеш, Віро, я тобі поможу.

Далі вона зачала плакати. То був єдиний раз, шо я виділа, як вона плаче, але не дурна і причмелена.

— Так, — каже вона. — Так, саме цього я і хочу. Бережи тебе Бог, Долорес.

— Не дрейф, — кажу я. Піднесла її стару зморщену руку до губів і поцілувала.

— Швидше, Долорес, — каже вона. — Якщо справді хочеш допомогти, прошу тебе, поспіши.

«Доки ми обидві не втратили сміливість», — ніби говорили очі в нас обох.

Я знов поцілувала її руку, тогди поклала їй на живіт і встала. Того разу я проблем із тим не мала. В ноги мені вернулася сила. Я спустилася по сходах і пішла на кухню. Перед тим як піти розвішати прання, я приготувала всьо, шоби пекти. Подумала собі, шо файний день для хліба. У неї була качалка, велика тяжелезна штука із сірого мармуру з чорними венами. Вона лежала на стільниці коло жовтого пластмасового слоїка з мукою. Я взяла її, хоч досі чула так, ніби я в сні чи з температурою, і пішла назад через вітальню до переднього коридору. Поки йшла через ту кімнату зі всілякими її гарними речами, то думала про всі ті рази, як я робила їй той трюк із пилососом і як вона мені якийсь час мстила. Кінець кінцем вона до всього доходила і потому брала своє… хіба ж не того я тут?

Я вийшла з вітальні в коридор, далі піднялася сходами до неї, а за ручку тримала качалку. Коли я дойшла до місця, де вона лежала, з опущеною вниз головою і вивернутими під нею ногами, то не збиралася затримуватися. Знала, шо інакше взагалі ніц не зможу. Більше балачок не буде. Коли я дойшла до неї, то збиралася стати на коліно й розчерепити їй голову тою мармуровою качалкою, так скоро і так сильно, як зможу. Може, то би виглядало, ніби від падіння травма, а може, й нє, але я всьо одно намірилася то зробити.

Коли я стала на коліна коло неї, то ввиділа, шо нема потреби. Вона врешті сама відійшла, як і інші речі в житті робила сама. Поки я була на кухні, брала качалку, чи, може, поки йшла через вітальню, вона просто закрила очі й віддала дух.

Я присіла коло неї, поклала качалку на сходи, взяла її руку і тримала в себе на колінах. Бувають часи в людськім житті, де нема дійсних хвилин, того їх не можна полічити. Я лиш знаю, шо троха сиділа й була коло неї. Не знаю, казала шось чи нє. Певно, казала — напевно, дякувала, шо відпустила, шо відпустила мене, шо не заставила знов всьо то переживати заново, — але, може, то я лиш думала ті речі. Пам’ятаю, шо поклала її руку собі на щоку, тогди обернула й поцілувала пальці. Па­м’ятаю, шо дивилася на неї й думала, яка в неї рожева й чиста рука. Зморшки на ній майже зовсім розгладилися, і вона виглядала як дитяча. Я знала, шо треба вставати й комусь дзвонити, повідомити, шо сталося, але я так змучилася, дуже змучилася. Здавалося, легше просто сидіти і тримати її за руку.

Тут подзвонив дверний дзвінок. Якби не він, я би ше в принципі довго там сиділа, певно. Але знаєте, як то з дзвінками — хочеш зразу піти відкривати, шо би там не було. Я встала і спустилася сходами по одній сходинці, гейби на десять років постаріла (та я й чулася на десять років старшою), весь час трималася за поруччя. Пам’ятаю, шо думала, світ так і досі ніби зі скла, і треба бути до чорта обережною, шоби не ковзнути й не порізатися, як відпущу поруччя і піду до дверей.

Там стояв Семмі Марчант, і він ше й поштарський кашкет свій так завернув на голові по-дурному, як усе, — певно, думає, шо так із тим кашкетом подібний на рок-зірку якусь. В одній руці тримав звичайну пошту, а в другій — той такий пухкий конверт, які приходять реєстрованою поштою щотижня з Нью-Йорка, — новини про то, шо відбувається з фінансовими справами, звісно. Хлоп на прізвище Ґрінбуш, він займався її грошима, я вам казала?

Казала. Добре — дякую. Вже стілько того пасталакання було, шо ледве пам’ятаю, шо казала, а шо нє.

Деколи в тих конвертах реєстрованої пошти були папери, які треба було підписати, і зазвичай Віра могла то зробити, як я помагала їй тримати рівно руку, але бувало й пару разів, шо їй розум тьмарився, і я сама впи­сувала її ім’я. В тім ніц такого не було, і ніколи мене ніц не питали про ті мої підписи. В останні три-чотири роки її підпис і так був просто базграниною. Значить, маєте ше дешо, за шо мене можна в холодну посадити, — підробка підпису.

Семмі зачав подавати мені той конверт, лиш-но я відкрила двері, — хтів, шоби я підписалася за лист, як я все робила з рекомендованою поштою, — але як добре подивився на мене, то округлив очі й відступив на порозі. Навіть більше відскочив, а не відступив, — а ше як зважити, шо то Семмі Марчант був, то слово підходить ше більше.

— Долорес! — каже він. — З вами всьо нормально? На вас кров!

— То не моя, — кажу я, і голос в мене спокійний, ніби він спитався, шо я по телевізору дивлюся. — То Вірина. Вона впала зі сходів. Померла.

— Господи Боже, — каже він, а далі кинувся попри мене в хату, ляскаючи сумкою з поштою собі по нозі. Мені і в голову не прийшло попробувати його не пустити, і я себе шо питаю: шо би доброго було, якби я так зробила?

Я повільно пішла за ним. То скляне чуття вже відходило, але здавалося, шо в мене в капцях звідкись свинцеві підошви. Як дойшла до підніжжя сходів, Семмі був уже на середині, вкляк коло Віри. Перед тим як так стати, він скинув поштарську сумку, і та впала майже до самого низу сходів, по дорозі розсипала листи, рахунки від Бенґорського водоканалу й каталоги «Л. Л. Бін» по всіх усюдах.

Я піднялася до нього, тягнула ноги з одної сходинки на другу. Ше’м ніколи не була така змучена. Навіть після того, як забила Джо, не була така змучена, як вчора зрання.

— Вона мертва, так, — каже він і роззирається.

— Ая, — кажу я. — Я ж казала.

— Думав, вона не може ходити, — каже він. — Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес.

— Ну, — кажу я, — певно, я помилилася.

Мені якось по-дурному було говорити таке, коли вона там лежала, але на чорта, шо я ше могла сказати? Можна сказати, легше було балакати до Джона Маколіфа, ніж до того тупуватого Семмі Марчанта, бо я зробила в принципі то, шо Маколіф і чекав, шо я зробила. Проблема з невинністю в тім, шо ти так чи так лишаєшся з правдою.

— А це шо таке? — питає він і показує на качалку. Я її лишила на сходах, як подзвонили в двері.

— А ти як думаєш? — питаю відразу в нього. — Клітка для пташки?

— Подібне на качалку, — каже він.

— Незле, — кажу я. Я ніби чула свій голос звідкись здалеку, гейби він був в однім місці, а я десь в другім. — Можеш ше всіх здивувати і в коледж вступити, Семмі.

— Ага, але шо качалка робить на сходах? — питає він, і я відразу ввиділа, як він на мене дивиться. Семмі шойно двадцять п’ять стукнуло, але його тато був у пошуковій групі, яка знайшла Джо, і до мене відразу дойшло, шо Дюк Марчант, певно, виховав Семмі та й решту своїх не дуже тямущих нащадків із думкою, шо Долорес Клейборн Сент-Джордж прикінчила свого чоловіка. Па­м’ятаєте, я казала, шо коли ти невинна, то так чи так лишаєшся з правдою? Ну так от, як я ввиділа то, як Семмі на мене дивиться, то відразу вирішила, шо троха менше правди може бути троха безпечнішим рішенням.

— Я була на кухні, хтіла пекти хліб, як вона впала, — сказала я. Ше одна штука в тім, шо як ти невинна — будь-яка брехня, яку таки вирішуєш говорити, то здебільш брехня незапланована, невинні люди не видумують годинами історії, як я видумувала свою, як пішла на Росіянську лужину подивитися на затемнення і ніц не виділа свого чоловіка, аж до похоронного бюро Мерсьєра. В ту ж хвилину, як брехня про хліб злетіла мені з язика, я знала, шо вона мене потому влупить по сраці, але якби ви виділи його очі, Енді, — одночасно темні, підозріливі та настрашені, — то так само би збрехали.

Він устав, зачав обертатися, далі став на місці й подивився кудась уверх. Я глянула, шо там. І ввиділа свою комбінацію, зімнуту в м’ячик на сходовім майданчику.

— Певно, вона скинула комбінацію перед тим, як упала, — сказав він і знов подивився на мене. — Чи скочила. Чи шо вона зробила. Так думаєте, Долорес?

— Нє, — кажу я. — То моя.

— Якшо ви робили на кухні хліб, — каже він, дуже повільно, як не дуже мудра дитина пробує вирішити задачу з математики на дошці, — то як ваше спіднє нагорі впинилося?

Я взагалі не знала, шо сказати. Семмі зробив один крок униз сходами, далі другий, ішов так повільно, як говорив, тримався за поруччя, не відривав від мене очі, і я відразу зрозуміла, шо він робить: робить відстань між нами. Робить то, того шо боїться, шо мені може стрілити в голову штовхнути його, як я штовхнула її. От якраз тогди я зрозуміла, шо буду сиділа там, де сиджу тепер, і то скоро, і розказувала то, шо розказую. Його очі гейби вголос говорили мені: «Тобі вже одного разу таке зійшло з рук, Долорес Клейборн, і, зважаючи на то, яким хлопом був Джо Сент-Джордж, як мені тато розповідав, може, то було й добре. Але ця жінка шо тобі зробила, як не годувала, дала дах над головою і платила добрі гроші?» А найбільше його очі говорили, шо жінка, яка штовхає раз і їй то сходить з рук, може штовхнути і другий раз. Шо в правильній ситуації вона точно штовхне другий раз. А як штовхнути — то замало для того, шо вона намірилася зробити, то вона довго не буде думати про то, як закінчити роботу інакше. Мармуровою качалкою, наприклад.

— Не твоє діло, Семе Марчант, — кажу я. — Ти ліпше йди роби, шо маєш робити. А я викличу швидку. Лиш пошту не забудь позбирати перед тим, як підеш, бо інакше купа компаній кредитних тебе потому за сраку злапають.

— Пані Донован уже швидка не потрібна, — каже він і спускається ше на дві сходинки, але весь той час дивиться на мене, — і я поки ше ніде не йду. Думаю, шо замість швидкої ліпше перше подзвоніть Енді Бісету.

І ти сам знаєш, я так і зробила. Семмі Марчант стояв і дивився, як я то роблю. Після того, як я поклала трубку, він зібрав розсипану пошту (подеколи скоро зиркав собі через плече, певно, шоби видіти, чи я не підбираюся до нього ззаду з качалкою), а тогди просто став під сходами, як пес сторожовий, який загнав грабіжника. Він не говорив, і я так само не говорила. Мені прийшло в голову, шо я можу піти через їдальню і кухню на задні сходи та забра­ти свою комбінацію. Але шо би доброго з того було? Він же її видів, так? І качалка так і лежала на сходах, правда?

Скоро прийшов ти, Енді, разом із Френком, а затим я пішла в наш гарний поліційний відділок і подала свідчення. То було лиш-но вчора вдень, того, думаю, нема потреби знов переливати з пустого в порожнє. Ти знаєш, шо я ніц не сказала про комбінацію, а як ти спитав мене за качалку, то сказала, шо точно й не знаю, як вона там впинилася. То всьо, шо мені прийшло в голову, доки хтось не прийшов і не забрав у мене з голови табличку «НЕ ПРАЦЮЄ».

Як підписала свідчення, то сіла в машину й поїхала додому. Всьо було так скоро й тихо — свідчення і всьо таке, маю на увазі, — шо я чуть не запевнила себе, шо мені нема чого переживати. Врешті, я ж не вбила її. Вона дійсно сама впала. Я далі себе тим заспокоювала, і як під’їхала до хати, то вже добре себе запевнила, шо всьо буде добре.

Але то чуття протривало, якраз доки я дойшла від машини до задніх дверей. Там до них була приколота записка. Просто листочок із блокнота. На нім була пляма від масти­ла, ніби вирвали з блокнота, шо його якийсь хлоп носив у кишені. «ЦЕ ТОБІ ВЖЕ НЕ ЗІЙДЕ З РУК», — писалося в записці. Більше ніц. Ну, бляха, але й того ж доста було, нє?

Я зайшла й попрочиняла вікна на кухні, аби провітрити затхлий запах. Не терплю той запах, а він шось вічно теперка в хаті заводиться, хоч провітрюй, хоч нє. То не лиш того, шо я тепер здебільш живу у Віри — чи жила, — хоч то також, звісно, грає роль. Але головно то того, шо та хата вже вмерла… як Джо і малий Піт.

Хати дійсно мають своє життя, яке переймають від людей, шо там живуть. Я в то дійсно вірю. Наше маленьке одноповерхове гніздо пережило смерть Джо і від’їзд двох старших дітей на навчання, Селени — у Вассар на повну стипендію (її частка грошей на коледж, за яку я так переживала, пішла на лахи й підручники), а Джо-молодшого — троха вище дорогою, в Мейнський університет в Ороно. Та хата навіть пережила новину, шо малий Піт загинув від вибуху казарми в Сайгоні. То сталося майже відразу, як він туда попав, і лиш за два місяці до того, як уся та катавасія скінчилася. Я дивилася, як останні вертольоти злітають із даху посольства, на Віринім телевізорі у вітальні, і лиш плакала й плакала. Я то робила й не боялася, шо вона скаже, бо вона поїхала в Бостон на закупи.

От після похорону малого Піта життя й пішло з тої хати. Після того, як останні прибулі пішли і нас троє — я, Селена і Джо-молодший — лишилися самі. Джо-молодший говорив про політику. Він лиш-но дістав роботу керуючого містом у Макаєсі, непогано, як на малого, в якого ше чорнило на дипломі не обсохло, і вже думав за рік-два пробувати подаватися на законодавчі збори штату.

Селена троха розказувала про курси, які вела в коледжі Олбені, — то було ше до того, як вона переїхала в Нью-Йорк і стала лиш тим займатися, шо писала, — а далі стихла. Ми з нею носили тарелі, як я раптом шось вчула. Я скоро обернулася і ввиділа, шо вона дивиться на мене тими темними очима. Я могла би сказати вам, шо читала її думки, — батьки деколи так можуть зі своїми дітьми, знаєте, — але, якшо чесно, мені того й не треба було. Я знала, про шо вона думає, знала, шо то їй так і не пішло з голови. В неї в очах я ввиділа ті самі питання, шо були там дванадцять років тому, як вона підійшла до мене в городі, між бобів і вогирків: «Ти шось йому зробила?» і «То я винна?», і «Скільки мені за то розплачуватися?»

Енді, я підійшла до неї й обняла. Вона мене також обняла, але її тіло було дерев’яне — тверде, як кочерга, — і тогди я й відчула, шо з дому пішло життя. Як останній віддих вмираючого. Думаю, Селена то також відчула. Джо-молодший нє. Він знимку з нашою хатою вставляє в деякі свої агітаційні листівки — так він виглядає «з народу», а люди то люблять, я так виджу, — але він не відчув, як то місце вмерло, бо він ніколи його сильно й не любив. Ну а чого би мав, Бога ради? Для Джо-молодшого та хата була просто місцем, куда він приходив після школи, де тато збиткувався над ним і називав слабаком, шо лиш у книжках сидить. Камберленд-голл, гуртожиток, де він жив, поки вчився, був для Джо-молодшого більше домом, ніж наша хата на Східній вулиці.

Але то був мій дім і дім Селени. Думаю, моя дівочка ше жила тут довгий час після того, як змила порохи Літл-Тола собі з черевиків. Думаю, вона тут жила в спогадах… у серці… в снах. У кошмарах.

Той затхлий запах — його ніяк не збудешся, як він уже в’ївся.

Я сиділа коло відкритого вікна, шоби троха подихати морським бризом, а тогди в мене з’явилося якесь дивне чуття, і я вирішила, шо треба позамикати двері. З вхідними дверми було легко, але шпінгалет на задніх був таки норовистий, шо ніяк не давався, доки я не чвиркнула туда троха «трі-ін-ваном». Нарешті він повернувся, і я зрозуміла, чого він такий упертий, — просто через іржу. Я деколи бувала у Віри по п’ять-шість днів, але всьо одно не пам’ятала, коли останній раз задумувалася, шоби замкнути свою хату.

Як про то подумала, мені всьо всередині перекрутило. Я пішла в спальню, лягла й накрила голову подушкою, як колись, як була малою і мене рано відправляли спати, бо була неслухняна. Я плакала, і плакала, і плакала. Я й повірити не могла, шо в мені стілько сліз. Я плакала за Вірою, Селеною і малим Пітом. Може, навіть за Джо плакала. Але здебільш через себе саму. Я плакала, доки мені не забило ніс, а живіт не зачало крутити. Нарешті заснула.

Як устала, було темно і дзвонив телефон. Я встала й навпомацки дойшла до вітальні, шоби взяти трубку. Лиш-но сказала «Алло», як хтось — якась жінка — каже: «Ти не мала права її вбивати. Надіюся, ти то знаєш. Якшо тебе не зловить закон, то ми зловимо. Ти не така мудра, як думаєш. Нам тут не треба жити з душогубами, Долорес Клейборн. Поки ше є на острові достойні християни, які такого не дозволять».

У голові в мене було всьо заплутано, і я перше подумала, шо то мені сниться. Доки допетрала, шо не сплю, вона кинула трубку. Я пішла до кухні, хтіла покласти варитися каву чи, може, пива з холодильника взяти, як знов задзвонив телефон. Того разу то також була жінка, але інакша. В неї з рота відразу полетіла всіляка погань, то я скоро кинула трубку. На мене знов найшло бажання плакати, але дідька лисого, шоб я через то ревіла. Замість того витягнула телефонний дріт зі стіни. Я пішла на кухню і взяла собі пиво, але воно мені було недобре, то я вилила майже всю банку в умивальник. Думаю, насправді мені хтілося троха скотчу, але, відколи вмер Джо, в мене в хаті не було ні краплі чогось моцного.

Я набрала стакан води, але виявила, шо не стерплю її запах — пахло монетками, які якась дитина весь день носила в пітнім кулачку. Тут я згадала той момент в ожиннику — як той запах дойшов до мене легким вітерцем, — і від того я згадала ту дівочку з рожевою помадою і в смугастім сарафані. Я подумала про то, як мені в голову прийшло, шо жінка, якою вона виросла, в якійсь біді. Я подумала, як вона і де вона, але ні разу не загадалася, чи вона взагалі була, якшо розумієте. Я то знала. Знала, шо вона є. Ніколи в тім не сумнівалася.

Але то було неважливо. Розум мій знов кудась занесло, а язик і за ним, як маленька овечка Мері. Я зачинала говорити, шо вода з мого кухонного крана вже нічим мені не помагала, так само як найліпший «Бадвайзер», — навіть пара кубиків льоду не забирала той мідний запах, — і врешті я сіла дивитися якусь дурну комедійну програму й пити гавайський пунш, шо тримала в холодильнику для хлопців-двійнят Джо-молодшого. Я собі розігріла телевечерю, але не мала апетиту й викинула її в помиї. Замість того взяла собі ше один гавайський пунш — взяла собі у вітальню і просто сіла перед телевізором. Після одної кумедії була друга, але я ні краплі різниці не виділа в них. Певно, того шо не дуже уважно дивилася.

Я не пробувала розібратися, шо буду робити далі. Є такі речі, які вночі ліпше не вирішувати, бо то час, коли розум ше гірше може нарадити. Всьо, шо навирішуєш після присмерку, то в дев’яти з десяти випадків мусітимеш заново вирішувати вранці. То я просто сиділа, і після того, як скінчилися місцеві новини й зачалося «Сьогодні», знов заснула.

Мені приснився сон. Там були я і Віра, але Віра була така, як коли ми з нею познайомилися, ше як Джо був живий, а всі наші діти, і її, і мої, ше були близько, під ногами. У тім сні ми з нею мили тарелі — вона мила, а я витирала. Але ми їх мили не на кухні. Ми стояли коло невеликої «франклінки» у мене в вітальні. І то було дивно, бо Віра ні разу не була в мене вдома — жодного разу за всьо життя.

Але в тім сні була. Тарелі в неї були в пластмасовій мийниці на бляті — і то були не мої старі тарелі, а її гарний фарфор «Спод». Вона мила таріль і подавала мені, але кожний вислизав мені з рук і бився об цеглу, на якій стояла та «франклінка». Віра казала:

— Треба тобі з цим бути обережнішою, Долорес. Коли трапляються нещасні випадки, а ти необачна, завжди великий безлад.

Я обіцяла їй бути обережнішою, і я намагалася, але таріль далі вислизав мені з пальців, і ше один, і ше, і ше.

— То зовсім недобре, — нарешті сказала Віра. — Подивися, який розгардіяш ти наробила!

Я подивилася вниз, але цегла була обсипана не кусочками тарелів, а кусочками щелеп Джо і битого каміння.

— Більше не давай мені їх, Віро, — сказала я і зачала плакати. — Певно, я нездала до миття тарелів. Може, застара, не знаю, але я не хочу всіх до останнього їх перебити, я точно знаю.

Але вона далі подавала їх мені, а я їх друляла, і той звук, як вони билися об цеглу, був голосніший і глибший, доки то не став якийсь більше вибуховий звук, а не просто крихкий грюкіт, з яким фарфор б’ється об шось тверде. Раптом я зрозуміла, шо то сон, але ті вибухи — то мені не сниться. Я зірвалася зі сну й чуть не впала з крісла на підлогу. Знов шось бумкнуло, і того разу я знала, шо то — дробовик.

Я встала і підійшла до вікна. По дорозі їхало два пікапи. Ззаду в них були люди, один у кузові першого, і двоє — здається, шо двоє, — у кузові другого. Здається, всі вони мали по дробовику й кожні пару секунд хтось вистрілював у небо. Коло дула спалахував вогонь, а тогди голосно бумкало. З того, як ті хлопи (я думаю, шо то були хлопи, але не можу сказати точно) хиталися туда-сюда — і з того, як ті пікапи виляли туда-сюда, я б сказала, шо вся та братія була п’яна до чортиків. І один пікап я впізнала.

Шо?

Нє, я не збираюся казати чий — у мене і так проблем по вуха. Не хочу затягувати когось із собою через якусь п’яну нічну стрілялку. Може, я й не впізнала той пікап.

Коротше, як ввиділа, шо вони лиш по горобцях стріляють, то підняла вікно. Подумала, шо вони на широкім місці внизу нашого горба захочуть розвернутися, і так вони й зробили. Один чуть не застряг, ото сміху би було.

Вони вернулися на дорогу, гуділи, гримали і сміялися на всю голову. Я склала руки коло рота і крикнула: «Забирайтеся ’відси! Люди спати хочуть!» — так голосно, як могла. Один пікап занесло троха далі, і він чуть у канаву не з’їхав, то, видно, я їх троха сполошила, та. Хлоп, шо стояв у кузові того пікапа (того я думала, шо впізнала ше пару секунд тому), полетів сракою догори через кабіну. Легені в мене добрячі, і як схочу, гаркнути я можу ліпше ліпших. Ну а шо, як сама себе не похвалиш, то й ніхто того не зробить.

— Забирайся з Літл-Тола, ти, срана згубна пизда! — крикнув мені другий і тим доклався до ше пари пострілів у небо. Але я думаю, то вони просто хтіли мені показати, шо в них є яйця, бо більше ніц вони не зробили. Я чула, як вони ревуть по дорозі в містечко, — і той проклятий бар, шо відкрився чотири роки тому, зуби даю, — глушники в них бекали, а вихлопні труби вистрілювали, по-модному переключалися на нижчі передачі. Знаєте, які то мужики, як п’яні і їздять на пікапах своїх.

Ну, то мені хоч троха зірвало поганий настрій. Я вже не боялася і точно не була плаксива. Я була добряче роздрочена, але не настілько зла, шоби не думати чи не розуміти, чого люди роблять то, шо роблять. Як злость мене понесла кудась мимо, я то спинила думкою про Семмі Марчанта, як виглядали його очі, коли він стояв на колінах на тих сходах, дивився на качалку й на мене — очима темними, як океан відразу за шквальною лінією, як були в Селени того разу на городі.

Я вже тогди знала, шо мені прийдеться сюда вернутися, Енді, але лиш після того, як ті хлопи поїхали, я перестала дурити себе, шо зможу шось ше вибирати, шо казати, а шо нє. Я виділа, шо прийдеться в усім признаватися щиросердно. Я пішла до ліжка й мирно поспала до п’ятнадцять по дев’ятій зрання. То найдовше, шо я спала, відколи вийшла заміж. Певно, я так віддихнула, шоби тепер могти цілу, курва, ніч проговорити.

Як устала, то збиралася то зробити так скоро, як зможу, — гіркі лікарства ліпше пити відразу, — але дешо мене затримало скоріше, ніж я вийшла з хати, інакше би я то вам ше раніше всьо оповіла.

Я помилася, а перед тим як одягтися, вставила шнур від телефона назад у гніздо. То вже не була ніч, і я вже не була наполовину в сні. Подумала, якшо хтось захоче подзвонити мене пообзивати, я й сама пару прозивалок знаю, то й зачну зі «сцикуняри» і «брудного безіменного шпига». Ну й аякже, не встигла я панчохи натягнути, як апарат подзвонив. Я взяла трубку, готова видати людині на тім кінці дроту добру порцію тюжки, як тут мене питає жіночий голос: «Алло? Чи можу я поговорити з панною Долорес Клейборн?»

Я відразу знала, шо то дальній дзвінок, і не лиш через луну, шо чути, коли хтось дзвонить здалеку. Я то знала, бо ніхто на острові не називає жінок паннами. Можуть казати пані або добродійка, але панна ше не дойшла до нас через протоку, хіба раз на місяць на стійці з журналами в аптечнім магазині[27].

— То я, — кажу я.

— Вас турбує Алан Ґрінбуш, — каже вона.

— Дивно, — кажу я, безцеремонно, як я то вмію, — але по голосу то не Алан Ґрінбуш.

— Це з його офісу, — каже вона, ніби я спитала шось таке дурне, шо вона ше не чула такого. — Зачекаєте на лінії на пана Ґрінбуша?

Її дзвінок був для мене таким несподіваним, шо я перше не додумалася, хто то, — я знала, шо вже чула то ім’я, але не знала де.

— А то ви чого дзвоните? — питаюся я.

Троха пауза, ніби вона насправді не мала відпускати таку інформацію, а далі вона сказала:

— Мені здається, це стосується пані Віри Донован. Зачекаєте, панно Клейборн?

І тут до мене доперло — Ґрінбуш, який надсилав усі ті пухкі конверти рекомендованої пошти.

— Ая, — кажу я.

— Перепрошую? — не розуміє вона.

— Я зачекаю, — кажу я.

— Дякую, — відповідає вона. Шось клацнуло, і я троха постояла в самім спіднім, чекала. То було недовго, але здавалося, шо довго. Шойно перед тим, як він заговорив, мені спало на думку, шо то може бути через усі ті рази, шо я підписувалася від імені Віри, — вони мене на тім злови­ли. То здавалося логічним. Ви ж, певно, примічали, шо як шось одно йде зле, то всьо решта так само летить до дідька?

І тут він з’явився на дроті.

— Панно Клейборн? — питає.

— Так, це Долорес Клейборн, — сказала я йому.

— Місцевий працівник правоохоронних органів на Літл-Толі вчора подзвонив мені й повідомив, що Віра Донован пішла від нас, — сказав він. — Було вже досить пізно, коли я отримав цей дзвінок, тож вирішив зачекати до ранку, щоб потелефонувати вам.

Я думала сказати йому, шо тут на острові є люд, не настілько дотошний у плані часу, коли мені дзвонити, але звісно шо не сказала.

Він прокашлявся й далі сказав:

— У мене є лист від пані Донован, який вона напи­сала п’ять років тому й чітко проінструктувала мене передати вам певну інформацію щодо її майна протягом доби після її кончини. — Він знов прокашлявся і сказав: — Хоча відтоді я часто спілкувався з нею телефоном, це останній фактичний лист, який я від неї одержав.

У нього був сухий, троха розпалений голос. Такий голос, шо як він тобі шось каже, то не можеш не чути.

— Чоловіче, про шо ви говорите? — питаюся я. — Вже досить ходити околяса, та вже скажіть!

Він каже:

— Радий вам повідомити, що, за винятком незначної частини спадщини, яка призначена для новоанглійського «Дому для маленьких блукальців»[28], ви є єдиною спадкоємицею, зазначеною в заповіті пані Донован.

Язик мені прилип до піднебіння, і всьо, шо я могла думати, — то то, як вона через якийсь час розкусила трюк із пилососом.

— Ви отримаєте телеграму з підтвердженням сього­дні, — каже він, — але я дуже радий поговорити з вами до того, як вона прибуде, — пані Донован була вельми наполегливою щодо її бажань у цім питанні.

— Ая, — кажу я, — наполегливою вона вміла бути, то точно.

— Упевнений, ви згорьовані смертю пані Донован — як і всі ми, — але я хочу, щоб ви знали: ви станете вельми заможною жінкою, і якщо я можу хоч якось допомогти вам у цих нових умовах, то з радістю займуся цим, як допомагав пані Донован. Звісно, я телефонуватиму вам із приводу новин щодо проходження заповіту в суді спадкоємних справ, проте я не очікую ніяких проб­лем чи затримок. Узагалі…

— Так, секунду, гаврику, — кажу я голосом, подібним на каркання. Чи на жабу в сухім ставі. — Це про яку суму грошей ми говоримо?

Само собою, я знала, шо вона багата, Енді. То, шо вона останні пару років носила самі лиш фланелеві нічнушки і споживала самі супи «Кемпбелл» і дитячу їду «Ґербер», то ніц не міняло. Я виділа хату, виділа машини, і деколи око падало на папери, шо приходили в тих пухких конвертах так, шо я не лиш лінію підпису примічала. Деколи там були передачі акцій, а я знаю, шо як продаєш дві тисячі акцій «Апджона» і купуєш чотири тисячі «Міссісіпі-Веллі-енерго», то не то шоби ти в богадільню збираєшся.

І я питала не для того, шоби кинутися подаватися на кредитки й заказувати шось із «Сірза», — то шоби ви собі не думали. У мене була ліпша причина. Я знала, шо число людей, шо будуть думати, ніби я сама її вбила, напев­но, буде рости з кожним доляром, шо вона мені лишила, і хтіла знати, наскілько ж всьо буде зле. Я прикидала собі, шо вийде десь шістдесят-сімдесят тисяч долярів… хоч він і сказав, шо вона лишила троха грошей притулку, то я собі думала, того сума буде й менша.

І мене ше дешо кусало — кусало, як червневий ґедзь, шо всідається на шию. Шось дуже неправильно було зі всією тою пропозицією. Але я ніяк не могла розібратися, шо саме, — так само як не могла допетрати, хто такий той Ґрінбуш, як секретарка перший раз його назвала.

Він шось сказав, шо я не до кінця розібрала. По звуку було як тра-ля-ля-районі-тридцяти-мільйонів-доларів.

— Шо ви сказали, шановний? — питаюся я.

— Що після суду в спадкоємних справах, судових витрат та інших незначних зборів загальна сума має бути в районі тридцяти мільйонів доларів.

Рука з телефоном зачала здаватися такою, як ото коли встаєш і розумієш, шо майже всю ніч на ній проспала… оніміла всередині й пощипує по краях. Ноги мені так само поколювало, і світ ніби знов став весь зі скла.

— Перепрошую, — кажу я. Я чула свій голос дуже добре й дуже чітко, але не могла пристати до жодного слова, шо звідти злітало. То просто був якийсь ляскіт, як віконниця під вітром. — Тут не дуже добрий зв’язок. Мені здалося, ви шось там сказали і було слово «мільйони».

Далі я засміялася, шоби показати, шо розумію, яка то дурниця, але десь у душі я, певно, подумала, шо нема там ніц дурного, бо то був найфальшивіший сміх, шо я коли-небудь від себе чула. «Хо-хо-хо» — так він звучав.

— Я і сказав «мільйони», — каже він. — Як на те пішло, я сказав «тридцять мільйонів».

І знаєте, думаю, він би й сам засміявся, якби я ті гроші отримувала не з Віриної смерти. Я думаю, він був збуджений — під тим сухим манірним голосом він був збу­джений шо капець. Він певно чувся як Джон Берсфорд Тіптон, той багач, шо колись у тій старій програмі роздавав мільйони направо і наліво. Він хтів мій бізнес, частково суть була в тім, — я собі чула, шо гроші для таких, як він, — то як електричні поїзди, і він не хоче, шоби таку велику інсталяцію, як у Віри, від нього забирали, — але думаю, більше його веселило то, як я белькотала.

— Я не розумію, — кажу я, і голос мій уже був такий слабкий, шо я себе ледве чула.

— Думаю, я знаю, як ви почуваєтеся, — каже він. — Сума вельми істотна, і, звісно, знадобиться час, щоб до неї звикнути.

— Скілько там насправді? — питаю я в нього, і того разу він таки засміявся. Якби він був десь, шоби я могла до нього піти, я би, Енді, зарядила йому по сідалу.

Він знов мені сказав «тридцять мільйонів доларів», і я весь час думала, шо як рука мені далі так німітиме, то я впущу трубку. І я зачала панікувати. Так, гейби хтось був у мене в голові, крутив навколо сталевим кабелем. Я думала «тридцять мільйонів доларів», але то були лиш слова. Коли я попробувала уявити, шо ж вони значать, то єдине, шо мені в голові уявилося, то як у коміксах про Скруджа Макдака, які Джо-молодший читав малому Пітові, як тому було чотири чи п’ять рочків. Я ввиділа величезне сховище, де повно монеток і купюр, але замість Скруджа Макдака, шо гребе в тій усій грошві з гетрами на перетинчастих лапках і з круглими окулярами на дзьобі, я виділа себе у своїх спальних тапках. Далі та картинка пропала, і я подумала про то, якими очима Семмі Марчант дивився то на качалку, то на мене, то знов на качалку. Вони були як у Селени тогди на городі, зовсім темні, і в них було повно питань. Далі я згадала жінку, шо подзвонила по телефону і сказала, шо є ше на острові достойні християни, які не мусять жити з убивцями. Стало цікаво, шо та жінка зі своїми коліжанками будуть думати, як узнають, шо після смерти Віри я діста­ла тридцять мільйонів долярів.

— Ви не можете такого зробити! — кажу я, троха здичі­ло. — Чуєте мене? Ви не можете заставити мене то взяти!

Тут уже прийшла його черга сказати, шо він не дуже добре чує — шо десь на лінії погане з’єднання. Я також анітроха не була здивована. Коли такі люди, як Ґрінбуш, чують, шо хтось каже, шо їм не треба тридцятимільйонну купу долярів, то відразу думають, шо ну точно шось не так з апаратурою. Я розкрила рота, шоби знов сказати йому, шо він має їх забрати, шо може віддати то всьо до останнього цента новоанглійському «Дому для маленьких блукальців», аж раптом розкумекала, шо ж з тим усім не так. До мене не просто дойшло. Воно мені звалилося на голову, як палета цегли.

— Дональд і Гельґа! — кажу я. По голосу я була ніби учасниця телепрограми, яка згадала правильну відповідь в останню секунду бонусного туру.

— Перепрошую? — питає він, якось обачно.

— Її діти! — кажу я. — Її син і донька! Ті гроші їхні, а не мої! Вони ж родичі! А я просто домашня робітниця зачухана!

Далі настала така довга пауза, шо я вже була певна, шо його від’єднало, і абсолютно через то не пошкодувала. Чесно вам скажу, я чуть не вмлівала. Я вже хтіла кинути трубку, як учула його дивний беземоційний голос:

— Ви не знаєте.

— Шо не знаю? — крикнула я йому. — Я знаю, шо в неї є син Дональд і донька Гельґа! Знаю, шо вони були надто сиромудрі, аби сюда приїжджати, але вона все тримала для них місце, хоч, думаю, вони не настілько сиромудрі, шоби не поділити таку купу грошей тепер, як вона вже вмерла!

— Ви не знаєте, — знов сказав він. А далі, ніби питався шось сам у себе, а не в мене, він каже: — Чи могли ви не знати, після стількох років роботи в неї? Могли ж? Невже Кенопенскі вам не сказав? — І не встигла я вставити своїх п’ять ґрейцарів, як він зачав сам на свої дурні запитання відповідати. — Ну звісно ж, це можливо. Була лише коротка замітка на внутрішній сторінці місцевої газети наступного дня, але так то вона все, що могла, приховала — тридцять років тому таке можна було зробити, якщо готова заплатити за такий привілей. Не впевнений, що навіть були некрологи. — Він спинився, а далі каже, гейби шойно виявив шось нове — шось важливе — про когось, кого знав усе життя: — Вона говорила про них так, наче вони живі, правда ж? Усі ці роки!

— Шо ви там мелете? — крикнула я йому. Я відчула, як мені в животі спускається ліфт, і раптом у мене в голові зачали складатися всілякі речі — всілякі дрібниці. Я не хтіла, шоби вони складалися, але воно всьо одно далі так тривало. — Ну само собою вона говорила про них так, ніби вони живі! Вони ж живі! У нього компанія продажу нерухомості в Аризоні — товариство «Золотий захід»! А вона дизайнерка суконь у Сан-Франциско… модний дім «Ґейлорд»!

Але от Віра все читала ті великі історичні романи в м’яких обкладинках з жінками в коротких сукенках, які цілують хлопів без сорочок, і назва тої серії була «Золотий захід» — угорі кожної так було написано маленькою блискучою смужкою. І тут мені ше зразу згадалося, шо вона народилася в містечку Ґейлорд, штат Міссурі. Мені хтілося думати, шо там інакша назва — Ґейлон чи, може, Ґейлсберґ, — але я знала, шо нє. Але всьо одно, може, її донька назвала свою компанію сукенок на честь містечка, звідки її мама… так я собі говорила.

— Панно Клейборн, — каже Ґрінбуш низьким, троха знервованим голосом, — чоловік пані Донован загинув у нещасному випадку, коли Дональду було п’ятнадцять, а Гельзі тринадцять…

— Я це знаю! — кажу я, ніби хтіла, шоби він повірив, шо як я знаю то, то точно знаю всьо.

— …і як наслідок між пані Донован і дітьми виникла значна неприязнь.

То я також знала. Пам’ятаю, як люди поговорювали, які діти тихі, коли приїхали на День пам’яти в 1961-му, як завжди вліті, на острів, і як люди казали, шо тепер їх трьох разом і не видно ніколи, шо дивно, як згадати наглу смерть пана Донована за рік до того. Зазвичай шось таке людей зближує… хоча, може, міські люди троха інакші в тих питаннях. А далі я ше дешо згадала, шось, шо Джимі де Віт сказав мені того року восени.

— У них була страшна сварка в ресторані після Четвертого липня в 1961-му, — кажу я. — На другий день обоє малих поїхали. Я пам’ятаю, як той жеребець — Кенопенскі тобто — віз їх на материк на великім моторнім судні, шо в них тогди було.

— Так, — сказав Ґрінбуш. — Так склалося, що я знаю від Теда Кенопенскі, що стало приводом для тієї сварки. Тієї весни Дональд отримав водійські права, і пані Донован подарувала йому на день народження автомобіль. Дівчинка, Гельґа, сказала, що вона також хоче авто. Віра — пані Донован — начебто спробувала пояснити доньці, що це дурна ідея, що немає сенсу купувати авто без водійських прав, а вона не зможе їх отримати до п’ятнадцяти років. Гельґа сказала, що, може, це й діє в Мериленді, але не в Мейні, — що вона може їх тут здобути і в чотирна­дцять… а їй і було чотирнадцять тоді. Це може бути правдою, панно Клейборн, чи то просто підліткові вигадки?

— Тогди так і було, — кажу я, — хоч теперка має бути як мінімум п’ятнадцять років. Пане Ґрінбуш, машина, яку вона купила малому на день народження… то був «корвет»?

— Так, — каже він, — «корвет». Звідки ви знаєте, панно Клейборн?

— Певно, десь виділа знимку, — сказала я, але ледве чула свій голос. Зато я чула голос Віри. «Мені обридло бачити, як вони лебідкою витягують той “корвет” із кар’єру при місячнім світі, — сказала вона мені, як вмирала на сходах. — Обридло бачити, як вода виливається з опущеного вікна з пасажирського боку».

— Дивно, що вона десь тримала таку фотографію, — сказав Ґрінбуш. — Бачте, Дональд і Гельґа загинули в тому автомобілі. Це сталося в жовтні 1961-го, майже через рік після смерті їхнього батька. Здається, за кермом була дівчинка.

Він далі говорив, але я його майже не чула, Енді, — голова була зайнята тим, шо закривала пропуски, і то так скоро, шо я думаю, певно, знала, шо вони мертві… десь глибоко-глибоко я мусіла то знати від самого початку. Ґрінбуш сказав, шо вони випили і гнали тим «корветом» більше ніж сто миль на годину, і тут дівка пропустила поворот і влетіла в кар’єр. Сказав, обоє, скоріше за все, загинули ше до того, як та модна двомісна машина затонула на дно.

Сказав також, шо то був нещасний випадок, але я, певно, знала троха більше про такі випадки, ніж він.

Може, і Віра також знала, шо сварка, яка в них була того літа, ніхера не стосувалася того, чи дістане Гельґа мейнівські права. То просто була найзручніша кістка, яку вони могли погризти. Як Маколіф спитався мене, про шо ми з Джо сварилися перед тим, як він взявся мене душити, я сказала, шо зверху гроші, а знизу пиятика. Але верхівки сварок у людей здебільш сильно відрізняються від того, шо на дні, як я примітила, і може так бути, шо насправді вони того літа сварилися через то, шо трафило Майкла Донована рік тому.

Вона з тим жеребцем вбили того хлопа, Енді, — вона ну фактично сама мені то сказала. І її так само не зловили, але деколи в сім’ях люди самі складають головоломку так, як закон не може. Наприклад, такі як Селена… і, певно, такі як Дональд і Гельґа Доновани. Цікаво, як вони дивилися на неї тим літом, перед тою сваркою в «На гавані» і їхнім останнім від’їздом з Літл-Тола. Я все пробувала і пробувала згадати, які в них були очі, коли вони дивилися на неї, чи не такі, як у Селени, як вона дивилася на мене, але просто не могла пригадати. Може, з часом і згадаю, але то не то, на шо я сильно чекаю, якшо ви мене розумієте.

Я точно знаю, шо шістнадцять — то замало років для такого малого чортяки, як Дон Донован, аби мати водійські права, — дуже замало, курча, — а як сюда додати ше й скору дорогу тачку, то катастрофа гарантована. Вірі ставало розуму, аби то знати, але вона, певно, була до всирачки настрашена. Батька їхнього вона, може, і ненавиділа, але сина любила, як саме життя. Я то точно знаю. Але всьо одно вона зробила такий подарунок. Яка би тверда вона не була, та вложила йому в кишеню ракету, і Гельзі так само, як виявилося, а він ше навіть не в передостаннім класі вчився та лиш голитися зачав. Я думаю, то через провину, Енді. А може, я хочу думати, шо то лиш провина, бо не хочеться уявляти, шо там і страх був, шо така парочка багатеньких діток може шантажувати свою маму через смерть батька, шоби та їм купувала всьо, шо схочеться. Насправді я так не думаю… але таке може бути, знаєте. Таке можливо. У світі, де чоловік може місяцями тягнути свою доньку собі в постіль, я думаю, всьо може бути.

— Вони мертві, — сказала я Ґрінбушеві. — От шо ви мені хочете сказати.

— Так, — каже він.

— Вони вже давно загинули, більше ніж тридцять років як, — кажу я.

— Так, — знов каже він.

— І всьо, шо вона мені про них говорила, — кажу я, — то брехня.

Він ше раз прокашлявся — той хлоп знаний прокашлювач, якшо сьогоднішня моя з ним балачка — то типова річ, — а як заговорив, то звучав дуже, бляха, по-людськи.

— Що вона вам про них розповідала, панi Клейборн? — питає він.

І як я так про то подумала, Енді, то зрозуміла, шо вона мені до чорта багато розповідала, зачинаючи з літа шістдесят другого року, як приїхала на десять років старша і на двадцять фунтів легша, ніж рік тому. Пам’ятаю, вона розказувала, шо Дональд із Гельґою можуть приїхати на острів на серпень і шоби я перевірила, чи стане нам вів­сянки «Квейкер», бо вони лиш її на сніданок і їли. Пам’я­таю, як вона знов приїхала в жовтні — то була та осінь, як Кеннеді й Хрущов вирішували, підриватимуть вони всьо до чортової матері чи нє, — і сказала мені, шо далі я її видіти буду частіше. «Сподіваюся, і дітей також», — сказала була вона, але шось в її голосі, Енді… і в очах…

Я більше про очі її думала, як стояла там із телефоном у руці. За всі ті роки вона купу мені всіляких речей розповіла язиком, про то, як вони вчаться, шо роблять, з ким зустрічаються (Дональд одружився і мав двох дітей, за словами Віри, а Гельґа вийшла заміж і розлучилася), але я зрозуміла, шо з літа 1962-го її очі розповідали мені одну й ту саму штуку, раз по раз: вони мертві. Ая… але, може, не зовсім мертві. Не зовсім, якшо є одна кощава непоказна домашня робітниця на острові коло берегів Мейну, яка досі думає, шо вони живі.

Звідти я в голові стрибнула в літо 1963-го — літо, коли я вбила Джо, літо затемнення. Вона була так зачарована тим затемненням, але не просто того, шо таке стається раз у житті. Нє-нє. Вона так у тім кохалася, бо думала, шо воно поверне Дональда й Гельґу назад у Соснину. Вона ж мені то стілько разів повторювала. І та штука в неї в очах, та штука, шо знала, шо вони мертві, на якийсь час пропала весною і на початку літа того року.

Знаєте, шо я думаю? Я думаю, шо від березня-квітня 1963-го до середини липня Віра Донован була божевільна. Гадаю, ті пару місяців вона дійсно думала, шо її діти живі. Вона стерла собі з пам’яти ту картинку «корвета», який дістають із кар’єру, де він впинився. Вона увірувала, шо вони живі, просто силою думки. Увірувала, шо вони знов живі? Нє, троха не так. Вона затемнила собі їхню смерть.

Вона здуріла, і я думаю, вона хтіла лишатися такою — може, для того, аби мати їх коло себе, може, аби карати себе, а може, і перше, і друге, але кінець кінцем надто сильна основа зі здорового глузду в неї була, тож вона не могла так жити весь час. В останні сім-десять днів перед затемненням усьо зачало валитися. Пам’ятаю той час, як ми, шо працювали на неї, готувалися до тої нехристиянської експедиції на затемнення і балю, шо мали бути далі, так, ніби то було на вчора. Весь червень і початок липня вона була в добрім гуморі, але десь тогди, як я повідправляла своїх дітей, усе просто полетіло в болото. Далі Віра й зачала вести себе як Червона королева з «Аліси в Дивокраї», кричала на людей, якшо ті просто криво на неї дивилися, і направо-наліво звільняла робітниць. Думаю, десь тогди й провалилася її остання спроба силою бажання вернути їх до життя. Тогди і весь час потому вона знала, шо вони мертві, але всьо одно не скасувала баль. Уявляєте, яку то сміливість треба було мати? Яку абсолютну, нахраписту сміливість до самого мозку кісток?

Ше пам’ятаю, як вона дешо сказала — то було після того, я вступилася за звільнену Джолендерку. Як Віра пізніше підійшла до мене, я була певна, шо мене звільнять. Замість того вона мені дала пакет зі всілякими приблудами для затемнення і принесла шось таке як вибачення — як мінімум воно таким було для Віри Донован. Сказала, шо деколи жінка мусить бути гоноровою сукою. «Іноді, — сказала вона мені, — бути сукою — єдине, що жінці лишається».

«Ая, — подумала я. — Як більше ніц не лишається, то є ше таке. Воно все є».

— Панно Клейборн? — сказав мені у вухо голос, і тут я згадала, шо той досі на дроті. Я вже зовсім від нього відлетіла кудась. — Панно Клейборн, ви ще тут?

— Ше тут, — кажу я. Він спитав мене, шо вона мені про них оповідала, і того мені якраз вистачило, аби перестати думати про ті сумні давні часи… але я не знала, як можу йому оповісти всьо то, якомусь хлопові з Нью-Йорка, який ні чорта не тямить, як ми тут, на Літл-Толі, живемо. Як вона жила на Літл-Толі. Так сказати, він міг до біса багато знати про «Апджон» чи «Міссісіпі-Веллі-енерго», але ані крихти про дроти по кутах.

Чи ковтунці.

Він далі зачинає:

— Я питаю, що вона розповідала вам…

— Вона казала мені не застеляти їхні ліжка і тримати в коморі багато вівсянки «Квейкер», — кажу я. — Сказала, шо хоче бути готова, бо вони можуть у любий час приїхати.

І то було доста близько до правди, Енді, — принаймні близько для Ґрінбуша.

— Ого, це неймовірно! — сказав він, і то було ніби якийсь головатий лікар каже: «Ого, це пухлина в мозку!»

Ми ше троха після того поговорили, але я не сильно пам’ятаю, про шо. Здається, я знов сказала, шо мені ті гроші не потрібні, ані одна щербата копійка, і я знаю з того, як він до мене говорив — по-доброму і приємно, якось підлещувався до мене, — шо коли він говорив із тобою, Енді, ти, напевно, не передав йому ніяких новин, які Семмі Марчант розтрубив тобі і всім-всім на Літл-Толі, хто хтів слухати. Ти, певно, вирішив, шо то не його діло, хоча би поки шо.

Я пам’ятаю, шо сказала йому передати всьо «Малим блукальцям», а він сказав, шо не може. Сказав, шо я зможу, як заповіт вийде з суду (хоч навіть найбільший ідійот у світі видів, шо він думав, я такого точно не зроблю, як-тільки повністю зрозумію, шо трафилося), але сам він зовсім ніц не може з ними зробити.

Нарешті я йому пообіцяла віддзвонити, як мені «трохи прочиститься в голові», так він сказав, і кинула трубку. Я довго просто стояла на місці — може, хвилин п’ятна­дцять, як не більше. Чулася… лячно. Чулася так, ніби мене всю обступили гроші, поприставали до мене, як жуки до липкої плівки, шо мій тато щоліта вішав у нас у сральнику надворі, як я була мала. Я боялася, шо вони лиш липнути будуть до мене сильніше і сильніше, як я зачну рухатися, шо вони обгорнуть мене так, шо я аж рухатися ні чорта не зможу й відірватися від них так само.

Вже як я зачала рухатися, то й забула зовсім про то, шоби прийти у відділок до тебе, Енді. Чесно кажучи, я чуть вдягнутися не забула. Нарешті я натягнула старі джинси і светр, хоч сукенка, яку я хтіла вбрати, була гарно розкладена на ліжку (і досі вона там, якшо хтось не ввірвався в хату і не відомстив сукенці замість людини, яка в тій сукенці мала би бути). Взула ше свої старі кальоші та й вирішила, шо доста.

Я швендяла навколо великої білої брили між дровітнею та ожинником, ставала на трошки, аби глянути в ті зарості й послухати, як у тих колючих гілляках деренчить вітер. Я виділа лиш білу цементну кришку. Від її вигляду я вся тряслася, ніби від сильної застуди чи грипу. Я пройшла через Росіянську лужину, а далі пішла туда, де на Східнім розі закінчується вулиця. Я там троха постояла, шоби вітер з океану порозвівав мені волосся і вимив мене, як усе, а далі спустилася по сходах.

Йой, та не переживай ти так, Френку, — шнурок згори на них і та табличка з попередженням досі на місці. Я просто вже не так переживала через ті благі сходи після всього, шо пережила.

Я спустилася в самий низ, переходила з одного боку на другий, доки не дойшла до брил унизу. Старий міський док — шо старожили називали Сіммонсів док — там колись був, знаєте, але ніц уже від нього не лишилося тепер, крім пари стовпців і двох залізних кілець, забитих у граніт, поіржавілих і вбогих. Вони десь так виглядають, як я собі уявляю очниці в черепі дракона, якби були такі штуки. Як була мала, купу разів у тім доку рибу ловила, Енді, і, певно, думала, шо він там усе буде, але кінець кінцем море забирає всьо.

Я сіла на нижній сходинці, погойдала кальошами і так і просиділа сім годин. Я дивилася, як відбуває приплив і як знов прибуває майже до кінця, доки я вже збира­лася йти.

Перше я пробувала думати про гроші, але не могла на тім зосередитися. Може, люди, в яких таке багатство ціле життя є, вдатні до того, але я нє. Кожний раз, як я пробувала, то виділа перед собою Семмі Марчанта, шо дивиться перше на качалку… а так на мене. Ото всьо, шо ті гроші для мене тогди значили, Енді, і всьо, шо вони значать мені тепер, — Семмі Марчант дивиться на мене темним поглядом і каже: «Думав, вона не може ходити. Ви все мені казали, шо вона не ходить, Долорес».

Затим подумала про Дональда з Гельґою.

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, — кажу я просто так, коли сиділа там і махала ногами так близько до прибулих хвиль, шо їх мені деколи забризкувало грудками піни. — Здуриш два — ганьба мені.

Але вона мене ні разу не здурила… очі її мене не дурили.

Пам’ятаю, як якось мені стрілило — одного дня в кінці шістдесятих то, здається, було, — шо я їх ні разу не виділа, жоднісінького разу, відколи дивилася, як той жеребець вивіз їх на материк тогди в липні 1961-го. І то мене шось так стривожило, шо я порушила своє давнє правило ніколи про них не говорити, якшо Віра не згадає перша.

— Віро, як там діти? — спитала я її — слова мені зірвалися з язика скоріше, ніж я про них подумала, — Бог-свідок, так вони просто й вискочили. — Як вони там насправді?

Пам’ятаю, шо вона тогди сиділа у вітальні, в’язала в кріслі коло еркерів, і як я спитала, вона перестала то робити й подивилася на мене. Того дня сильно сонце світило, заліплювало їй лице ясною потужною смугою, і шось було страшне в тім, як вона виглядала, таке страшне, шо якусь секунду я думала, шо закричу. Як той гін мені минув, я зрозуміла, шо то її очі. У неї були глибоко посаджені очі, чорні кола в тій смузі сонця, де всьо друге було яскраве. То були його очі, як він дивився на мене з дна криниці… як чорні камінчики чи вуглинки, забиті в біле тісто. В ті пару секунд я ніби мару ввиділа. Далі вона троха порухала головою, і то знов була Віра, сиділа й виглядала так, гейби вчора забагато випила. Якби так, то би був не перший раз.

— Відверто кажучи, Долорес, не знаю, — сказала вона. — Ми як чужі.

То всьо, шо вона сказала, а більше й не треба було. У всіх тих історіях, які вона розповідала про їхні життя, — видуманих історіях, тепер я знаю, — не було стілько, скілько в тих трьох словах: «Ми як чужі». Багато часу, шо я сьогодні просиділа в Сіммонсовім доку, я думала про то, яке ж то страшне слово. «Чужі». Від самого звуку мене аж трясе.

Я сиділа й перебирала ті старі кісточки по одній, а далі відложила їх і встала з місця, де більшу частину дня пробула. Я вирішила, шо мені вже й однаково до того, шо ви чи ше хтось думаєте. Видите, вже всьо скінчилося — для Джо, для Віри, для Майкла Донована, для Дональда з Гельґою… і для Долорес Клейборн так само. Так чи інак, але всі мости між тим, шо було тогди, і тим, шо є тепер, згоріли. Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам’ять, і вона як корабель-привид — якшо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде.

Але як про то всьо забути, всьо одно цікаво, як воно всьо вийшло, нє? Пам’ятаю, шо було в мене в голові, як я встала й обернулася до тих благих сходів, — то саме, шо там було, як Джо витягнув руку з криниці й майже потягнув мене за собою: я викопала яму ворогам своїм і сама впала в неї. Як я трималася за то старе шершаве поруччя і вирішила піднятися назад тими сходами (то, звісно, якшо вони мене витримають другий раз), мені здавалося, шо то нарешті сталося і шо я все знала, шо так воно буде. Мені просто забрало троха більше часу, аби впасти у свою яму, ніж Джо — у його.

Віра так само мала яму, в яку мала впасти, — і якшо я і маю за шось дякувати, то за то, шо мені не прийшлося мріяти, аби діти мої знов були живі, як їй… хоча деколи, як говорю з Селеною по телефону й чую, як вона з’їдає слова, то думаю, чи може хтось із нас втекти від болю і журби в наших життях. Я не змогла її здурити, Енді, — ганьба мені.

Але всьо одно я прийму, шо можу, стисну зуби так, шоби виглядало як усмішка, як я все робила. Я стараюся не забувати, шо двоє з трьох моїх дітей дотеперка живі, шо вони успішніші, ніж хто-небудь на Літл-Толі міг собі уявити, як вони були малечею, і успішніші, ніж могли би бути, якби їхній недотато не втрафив у нещасний випадок вдень двадцятого липня 1963 року. Бачте, життя — то вам не або-або, і якшо я колись забуду бути вдячною, шо моя дівочка й один із двох хлопчиків живі, а Вірині дівочка й хлопчик померли, то прийдеться мені роз’яснити про гріх невдячності, як я стану перед престолом Всевишнього. Я цього не хочу робити. У мене й так багато всього на совісті — та й, певно, на душі також. Але слухайте мене і вчуйте, якшо більше ніц не вчуєте: всьо, шо я зробила, я робила з любови… любови, яку фактична мама має до своїх дітей. То найсильніша любов, шо є на світі, але і найсмертоносніша. Нема такої суки на світі, як мама, шо боїться за своїх дітей.

Як дойшла знов до вершини сходів і стала на майданчику коло захисного шнурка, то згадувала свій сон — сон про то, як Віра все подає мені тарелі, а я їх друляю. Я подумала про звук тої каменюки, як вона врізалася йому в лице і як ті два звуки — то один і той самий.

Але найбільше думала про себе й Віру — двох сук на маленькім куску каміння коло берегів Мейну, які за останні роки більшість часу прожили вкупі. Я думаю про то, як ті дві суки разом спали, коли старшій ставало страшно, і як вони відбували роки в тій великій хаті, дві суки, які більшість часу гаркали одна на другу. Я думала, як вона здурила мене і як я далі здурила її, і як кожна з нас тішилася, як вигравала у свою чергу. Я думала про то, яка вона була, як на неї нападали ковтунці, як кричала і як тряслася, ніби звір, якого загнало в кут більше створіння, шо хоче роздерти його на куски. Згадала, як залазила до неї в ліжко й обіймала, чула, як вона трясеться, ніби тоненьке скло, яке хтось цюкнув ручкою ножа. Я була чула її сльози в себе на шиї, чесала її рідке сухе волосся і приказувала: «Тихенько, дорога моя… тихенько. Ті дурні ковтунці вже попропадали. Ти в безпеці. В безпеці зо мною».

Але шо я, Енді, виявила, то то, шо вони ніколи не пропа­дають назовсім, ніколи. Думаєш, шо прогнала їх, шо попри­бирала їх усіх геть і ніде нема жодного ковтунця з порохів, аж тут вони вертаються, подібні на лиця, все подіб­ні на лиця, і лиця ті, на які вони подібні, — то все ті лиця, які більше ніколи не хочеш видіти, хоч у сні, хоч при тямі.

Я також думала про то, як вона лежала на сходах і казала, шо змучилася, хоче, аби все скінчилося. І як я стояла там, на тім ветхім майданчику в мокрих кальошах, то добре знала, чого я вибрала бути на тих сходах, шо так уже прогнили, шо навіть малі паливоди на них не бавляться, коли канікули або прогулюють уроки. Я так само змучилася. Я прожила своє життя настілько добре, наскілько могла, як я собі то добро розумію. Ніколи роботи не встидалася, не відговорювалася від того, шо мала робити, навіть як то були якісь страшні речі. Віра була права, як сказала, шо деколи жінка мусить бути сукою, аби вижити, але бути сукою — тяжка робота, я кажу світові, шо так воно є, і я так змучилася. Я хтіла з тим скінчити, і мені сяйнуло, шо ше не пізно спуститися по тих сходах і шо я не мушу того разу спинятися внизу… якшо не хочу.

І тут я знов її вчула — Віру. Вчула її, як тогди коло криниці, не просто в голові, а у вухах. Того разу було набагато страшніше, я вам кажу. В шістдесят третім вона хоч жива була.

— Про що ти можеш думати, Долорес? — питає вона тим гордовитим голосом «поцілюй-мене-в-гузицю». — Я заплатила вищу ціну, ніж ти. Я заплатила найвищу ціну, яка хоч комусь відома, але я все одно жила далі з тим, що мені вділено було. І не просто жила. Як ковтунці й сни про те, що могло би бути, стали єдиним, що в мене ли­шилося, я взяла ті сни і зробила їх своїми. Ковтунці? Ну, може, врешті-решт вони таки перемогли мене, але я з ними купу років до того прожила. Тепер у тебе парочка своїх з’явилася, але якщо ти втратила ту хоробрість, що була в тебе в день, коли ти мені сказала, що звільнити ту Джолендерку — то паскудство, вперед. Розганяйся і стрибай. Бо без твоєї сміливості, Долорес Клейборн, ти просто ще одна дурна стара баба.

Я подалася назад і роззирнулася, але навколо був лиш Східний ріг, темний і мокрий від тих бризок, шо несуться в повітрі, як вітер. Навколо не було ні душі. Я ше троха там постояла, подивилася, як хмари літають по небу — люблю на них дивитися, вони такі високі, вільні й тихі, як ідуть там своїм курсом, — а далі обернулась і пішла додому. Мусіла пару разів стати перепочити, бо від того довгого сидіння на мокрім повітрі внизу сходів крижі мені зовсім не подякували. Але я дойшла. Як вернулася до хати, ковтнула три «аспіринки», сіла в машину і приїхала прямо сюда.

Та й таке.

Ненсі, виджу, шо ти настрочила ледво не дюжину тих дрібних стрічечок, а твій мудрий самописець уже, певно, насилу дихає. Я так само, але я прийшла сюда сказати своє слово, і я то зробила — кожнісіньке, бляха, слово, і кожне — чиста правда. Можеш робити зі мною, Енді, шо маєш робити. Я своє відробила й нарешті в мирі з собою. То, певно, найважніше. То і знати, хто ти насправді. Я знаю, хто я: Долорес Клейборн, за два місяці від шістдесят шостого дня народження, зареєстрована демократка, корінна жителька острова Літл-Тол.

Певно, ше дві речі хочу сказати, Ненсі, перед тим, як ти натиснеш «СТОП» на тій своїй апаратурі. Кінець кінцем, на своїм стоять якраз суки того світу… а шо стосується ковтунців: в сраці мала!

РЕПУТАЦІЮ ОСТРОВ’ЯНКИ ОЧИЩЕНО

Долорес Клейборн з острова Літл-Тол, давню компаньйонку пані Віри Донован, також з Літл-Толу, звільнено від всіх звинувачень у загибелі пані Донован під час спеціального оголошення результатів дізнання коронера, що відбулося вчора в Макаясі. Дізнання провели визначити, чи не стала пані Донован жертвою «протиправної смерті», тобто смерті внаслідок недбалості чи кримінальних дій. Здогадки щодо ролі пані Клейборн у загибелі її працедавиці були підживлювані тим, що пані Донован, яка, за свідченнями очевидців, була в час смерті несповна розуму, залишила своїй домо­управительці як спадщину вагому частину свого майна. Деякі джерела оцінюють це майно в понад десять мільйонів доларів.

КІНГ Стівен

Долорес Клейборн

Роман